Збірник містить фантастичні твори, що друкувалися в журналі «Всесвіт» в різні часи.
©
Тут є мудрість. Хто має розуміння,
той нехай злічить число звіра,
бо це — число людське,
і число його — 666.
Усе сталося за тисячну частку секунди. Рух у галактиках, що мав би тривати століттями, відбувся в одну мить.
Молодий астроном у обсерваторії Кейп-Гетті сидів приголомшений. Він похопився надто пізно, Ї фотокамера не встигла зафіксувати того, що сталося, — розщеплення трьох сузір’їв, унаслідок якого виникла нова яскрава зірка. Частки космічної матерії з Козерога, Рака і Лева раптом порвалися назустріч одні одним з разючою точністю й злилися в пульсуюче галактичне тіло. Воно щомить яскравішало, і сузір’я неначе задвигтіли — чи, може, то просто здригнувсь окуляр, бо в астронома з досади затремтіли руки.
Він потерпав, що ніхто, крім нього, цього явища не побачив. Та це було не так. Звідкись, немовби з-під землі, полинув глухий гук. То були голоси, начебто й людські, але якісь дивні, що набирали сили в релігійному екстазі, поки та зірка дедалі розгоралася в небі. У печерах, підвалах та й просто серед полів збиралися люди — баби-повитухи, що дожидали народження, — і було їх двадцять тисяч. Вони з’єднали руки й похилили голови, і голоси їхні наростали й уже лунали повсюдно. Вони злилися в єдиному звукові «О-ом-м-м!..» — і звук той, наче дзвін, здіймавсь у небо, а тоді падав у найглибші глибини землі.
Був шостий місяць, шостий день і шоста година. Саме ця мить проречена в Старому Завіті. Саме в цю мить мала змінитися доля Землі. Усі дотеперішні війни та перевороти були лише репетицією, підготовкою до тієї хвилини, коли людство стане на порозі Великих Подій. Люди поклонялися Цезареві, християн кидали на поживу левам, за Гітлера було винищено величезну кількість євреїв. Демократія занепала, наркотики стали невід’ємною частиною повсякденного життя, в країнах із так званою «свободою совісті» було проголошено, що й Бога не існує. Від Лаосу до Лівану брат убивав брата, батько — сина. Ішло готування — і день крізь день вибухали шкільні автобуси та крамниці.
Ті, хто уважно вивчав Святе Письмо, давно вже помітили ці зрушення. Наближалися Великі Події, що мали ознаменувати всесвітній переворот. Звелася на ноги Римська імперія, відродження у вигляді Спільного ринку, а з визнанням статусу Ізраїлю євреї потяглися назад на Обіцяну Землю. Усе це, в сукупності із світовим голодом та руйнуванням міжнародної економічної структури, не могло бути звичайним собі збігом. Це була таємна змова подій. І святе Одкровення давно вже передрекло її…
Високо й далеко в небі розгоралася зірка, і спів людей лунав усе гучніше, і земне ядро здригнулося від цієї сили.
У стародавньому місті Мегіддо це відчув старий Бугенгаген. І він заплакав, бо тепер усі його книги та записи стали непотрібні. А нагорі, в сучасному Ізраїлі, група студентів-археологів на хвильку перервала роботу. Вони опустили лопати й прислухалися — земля під ними заворушилась.
У салоні першого класу літака, що летів рейсом Вашингтон — Рим, сидів Джеремі Торн. Він також відчув щось незвичайне й механічно застебнув прив’язний ремінь, і далі думаючи про сдрави, які чекали його внизу, на землі. Та навіть коли б він і знав справжню причину цього струсу, то однаково вже не міг би нічого змінити. Бо саме в цю хвилину у підвалі римської Головної лікарні камінь розтрощив голову його власній дитині.
Щосекунди в літаках, що перебувають у повітрі, летять тисячі пасажирів. Ця статистика, що її знічев’я вичитав Торн у журналі «Скайлайнер», зацікавила його, і він тут-таки поділив людей на тих, які мандрують повітрям, і тих, які зостаються на землі. Звичайно Торна не приваблювали подібні дурниці, але саме в ці хвилини він ладен був удатися до будь-чого, аби тільки не думати про те, що може чекати його в Римі. За цією статистикою виходило так, що в разі несподіваної загибелі всього живого на Землі, хоч яка б там була її причина, живими лишаться всього із сотню тисяч людей, що летять літаками, спокійнісінько потягуючи коктейлі й дивлячись кіно, — і вони навіть не знатимуть, що скоїлося внизу під ними.
Літак уже летів над Римом, коли Торн замислився: а скільки ж тоді залишиться жінок і скільки чоловіків? І як вони — за умови, що їм пощастить безпечно приземлитися, — відновлюватимуть здорове людське суспільство? Цілком очевидно, що то будуть переважно чоловіки, причому такі, що посідають значні пости в промисловій та господарській галузях, а отже, їхня діяльність на землі буде нікому не потрібна, бо всі робітники загинуть. Залишаться керівники, а от ким керувати — не буде! То, може, варто б найняти кілька літаків, які б постійно возили робочий люд, аби після катаклізму не забракло трударів почати все спочатку. Здається, щось подібне казав Мао. Мовляв, Китай — країна найкращих робітників, що виживуть у разі світової катастрофи.
Літак увійшов у крутий віраж, і Торн загасив сигарету, видивляючись на тьмяні вогні міста внизу під крилом. Останнім часом він так часто літав літаками, що вже звик до цього видовища. Та сьогодні воно якось особливо збуджувало його. Дванадцять годин тому він одержав у Вашингтоні телеграму, і коли за цей час щось і сталося, то все воно було вже позаду. Або Кетрін нарешті народила дитину й тепер тішиться нею в лікарняній палаті, або ж… або ж чекає на нього в безнадійному розпачі. Вона вже двічі була вагітна, але обидва рази скидала. Одначе тепер вагітність тривала вже вісім місяців, і Торн знав: якщо й цього разу щось буде негаразд, він назавжди втратить Кетрін.
Вони знали одне одного з дитинства. І тоді, і згодом, коли їм було вже по сімнадцять, він добачав у Кетрін якийсь внутрішній неспокій. Її трохи злякані очі, що ніби повсякчас шукали заступництва, тривожили йому душу, але роль заступника його цілком улаштовувала. Саме це й лежало в основі їхніх взаємин. Щоправда, останнім часом, коли Торнова службова кар’єра круто пішла вгору, він мав стільки невідкладних справ, що Кетрін надто часто лишалася в самотині, у цілковитій самотині, і ніяк не могла призвичаїтися до свого становища дружини значного політичного діяча.
Перший знак душевного сум’яття дружини минув майже непомічений: коли Кетрін ні з сього ні з того раптом узяла ножиці та й обстригла свої розкішні коси. Потім, аж поки вони відросли, вона носила перуку, а через рік з доброго дива залізла у ванну й почала різати собі пучки пальців бритовним лезом, після чого, сама жахаючись, ніяк не могла пригадати, що її до цього спонукало. Ото тоді вони вдалися до психіатра, але той сидів, похмуро втупивши очі в стіну, і не міг нічого збагнути. Через місяць Кетрін облишила свої візити до нього і вирішила, що їй треба народити дитину.
Вона завагітніла одразу ж, і ті три перші місяці стали не найкращими в їхньому подружньому житті. Кетрін почувала себе чудово і мала вигляд справжньої красуні. Навіть більше — вирушила разом із Джерстгі в подорож Близьким Сходом. Але саме тоді її вагітність і урвалася — просто в літаку, у туалеті, і всі її сподівання, разом з бурхливим струменем води, заглушеним гіркими риданнями, розлетілися в просторі.
Друга вагітність настала тільки через два роки, але перед тим геть розладнала їм усе сексуальне життя, що було вершиною їхніх взаємин. Запрошено було фахівця з системи зачаття, і той, виходячи з місячного циклу Кетрін, призначив їм найсприятливіші дні та години, але той час був страшенно незручний для Торна, і він почував себе цілковитим дурнем, мусячи раз на місяць тікати зі служби, щоб виконати свою суто механічну функцію. Йому навіть запропонували вдатися до мастурбації, щоб мати його сім’я напохваті в належний час, але отоді вже терпець його урвався. Коли їй так потрібна дитина, то нехай би всиновила чужу. Аж ні — Кетрін хотіла мати лише свою, власну дитину.
Та кінець-кінцем одна-єдина клітинка відшукала ту, котра була їй потрібна, і на п’ять з половиною місяців у їхньому домі знов оселилася надія. Дочасні перейми почалися в Кетрін у супермаркеті, але вона й далі вибирала, що купити, не зважаючи на біль, аж поки він став нестерпним. Потім лікарі казали, що їй дуже пощастило, бо зародок був надто слабкий, але депресія не полишала її ще півроку по тому. Тепер Кетрін була вагітна втретє, і Торн знав, що це їхня остання надія. Якщо й тепер щось станеться, психіка дружини цього не витримає…
Літак торкнувся посадочної смуги, і в салоні почулись оплески на подяку екіпажеві — пасажири ніби дивувалися, як це їм пощастило приземлитися живими. «Навіщо взагалі літати? — подумалось Торнові. — Невже життя — така дешева річ?» Він лишився на місці, поки решта пасажирів, тиснучись, посунули до виходу. Поспішати було ні до чого: він без найменшої затримки скористається проходом для особливо значних осіб, а надворі на нього вже чекає машина. Торн був президентовим радником з питань економіки й головою Всесвітньої економічної конференції, яка зовсім нещодавно перенесла свою штаб-квартиру з Цюріха до Рима. Місячна програма розтяглася на півроку, і саме тепер його почали примічати великі люди й пішов поголос, що за кілька років він стане головною надією та опорою президента Сполучених Штатів.
У своїх сорок два роки Торн уже обертався у найвищих сферах, і кар’єра сама йшла до нього. Обрання головою Всесвітньої конференції піднесло його в очах громадськості й стало щаблем на шляху до посади посла, потім до міністерського кабінету, а там, гляди, й до змагання за найвищий пост у країні.
Родинні заводи Торнів під час війни процвітали, і Джеремі мав змогу здобути найкращу й найдорожчу освіту, не сушачи собі голови тим, як зароблено ті гроші. Та, коли помер його батько, молодий Торн закрив усі заводи й оголосив, що ніколи не підтримуватиме руйнувань і що будь-яка війна — це братовбивство. Але й на мирному ґрунті Торнові статки дедалі примножувались. Він розвивав будівництво на своїх землях, вкладав гроші у благоустрій злиденних районів, давав позики небагатим, але перспективним підприємцям. У ньому поєднувався дар накопичення грошей з почуттям відповідальності перед тими, хто їх не мав. За грубими підрахунками виходило, що особисте багатство Джеремі Торна сягає сотні мільйонів доларів, хоч перевірити це було важко, бо навіть сам Торн не знав точних цифр. Підраховувати — це означало бодай ненадовго, але спинитися, а Торн перебував у постійному русі…
Біля похмурої будівлі Головної лікарні зупинилася машина. Отець Спіллето визирнув з вікна свого кабінету на третьому поверсі й одразу зрозумів, що чоловік, котрий простує до входу, — не хто інший, як Джеремі Торн. Вольове підборіддя та посріблені сивиною скроні були знайомі з фотографій у газетах, постава й хода також видавалися знайомими. Торн мав саме такий вигляд, який належить мати чоловікові його становища. Отже, відзначив подумки отець Спіллето, вибір зроблено слушний. Він підвівся, підбираючи поли сутани. Письмовий стіл здавався збоку зовсім крихітним у порівнянні з його масивною постаттю. З незворушним виразом обличчя священик рушив до дверей. Тим часом Торн уже перейшов вестибюль. Він поспішав, і його кроки гучно відлунювали в напівтемному будинку.
— Містер Торн?
Торн, що вже піднявся на першу сходову площадку, обернувсь і звів очі, намагаючись розглядіти чоловіка в сутіні на горі.
— Так, це я.
— Мене звуть отець Спіллето. Я послав вам…
— Атож, я отримав вашу телеграму. І вилетів одразу ж як тільки зміг.
Священик увійшов у смугу світла й немов навис над сходами. Щось у його манері, в лиховісній тиші навколо нього підказувало, що сталося якесь нещастя.
— Дитина… народилася? — спитав Торн.
— Так.
— А моя дружина…
— Вона відпочиває.
Священик спустився вниз, і тепер його очі зустрілися з Торновими, мовби прагнучи підготувати його, пом’якшити удар.
— Щось сталося? — запитав Торн.
— Дитина вмерла.
Запала моторошна тиша, і здавалося, ніби від неї аж задзвеніли голі кахляні стіни. Торн стояв наче громом уражений.
Вона дихала всього лиш одну мить, — пошепки промовив священик, — а потім дихання урвалося.
Він дивився, як Торн, не бачачи нічого перед себе, ступив до найближчої лави й важко опустився на неї, а тоді похилив голову й заплакав. Глухе ридання луною покотилося коридором.
Священик озвався знову.
— З вашою дружиною все гаразд, — сказав він. — Але родити вона більш не зможе.
— Це кінець… — прошепотів Торн.
— Ви можете всиновити дитину.
— Вона хотіла власну…
На хвильку настала тиша, і священик ступив уперед. Він мав грубуваті, але дуже правильні риси обличчя, в очах його світилося співчуття. Лише зрошене потом чоло виказувало його хвилювання.
— Ви дуже любите її, — промовив він.
Торн кивнув головою. Відповісти щось не мав сили.
— Тоді ви повинні згодитися з Божою волею…
Із сутіні коридора виступила літня черниця й самими очима відкликала священика вбік. Вони одійшли і почали шепотітися проміж себе по-італійському. Потім черниця пішла, і священик повернувся до Торна. В його погляді було щось таке, від чого Торн аж напруживсь.
— Шляхи Господні незбагненні, містере Торн… — Він простяг руку вперед, і Торн несамохіть підвівся й рушив за ним.
Палати породілей були трьома поверхами вище, і вони йшли туди бічними сходами, потім вузьким тьмяно освітленим коридором. Лікарняний дух тільки загострював почуття втрати, що билося в Торновій душі. Нарешті спинилися перед скляною переділкою, і священик простежив поглядом, як Торн, вагаючись, підступив ближче і подивився на те, що було з другого боку. А там було немовля. Новонароджене. Воно скидалося на маленьке янголятко. У нього було розтріпане чорне волоссячко та глибоко посаджені блакитні оченята, що враз підсвідомо спинилися на Торні.
— Воно нікого не має, — сказав священик. — Його мати вмерла. Так само як ваша дитина… майже водночас…
Торн рвучко обернувсь до нього.
— Вашій дружині потрібна дитина, — провадив священик, — а цій дитині потрібна мати.
Торн звільна похитав головою.
— Ми хотіли власну… — мовив він.
— Дозволю собі зауважити… воно дуже схоже…
Торн знову поглянув на немовля й не міг не погодитися з цим. Волосся в дитинчати було такого самого кольору, як у Кетрін, а обличчям воно начебто скидалося на нього самого. Таке саме випнуте підборіддячко і навіть маленька ямочка на ньому…
— Синьйора ніколи ні про що не дізнається, — сказав священик.
Торн раптом приплющив очі. Руки в нього затремтіли, і священик узяв їх у свої.
— А воно… здорове?.. — спитав Торн непевним голосом.
— Здоровісіньке.
— Якісь родичі є?
— Нікого…
З хвилину Торна й священика оповила цілковита тиша, така навдивовижу безшелесна, що здавалося, ніби вона тисне на барабанні перетинки.
— Я тут за головного, — промовив священик. — Жодних записів не залишиться. Ніхто про це не дізнається.
Торн, усе ще вагаючись, одвів погляд.
— А можна мені… поглянути на мою дитину? — спитав він.
— Що це змінить? — відказав священик. — Віддайте любов живим.
За скляною переділкою немовля звело обоє рученят і простягло їх до Торна, мовби пориваючись обійняти його.
— Задля вашої дружини, синьйоре, Бог простить вам цю неправду. І задля цієї дитини, що інакше ніколи не матиме рідної домівки… — Священик замовк, бо додати було вже нічого. Потім сказав: — Цієї ночі, містере Торн, сам… сам Бог подарував вам сина.
Ген у небі ясна мерехтлива зірка сягнула зеніту й затремтіла, наче від несподіваного удару блискавки. А на лікарняному ліжку розплющила очі Кетрін, думаючи, що прокидається сама. Вона нічого не знала про укол, який їй зробили кільканадцять хвилин тому. Пологи тривали близько десяти годин, і вона пам’ятала все аж до останніх переймів, але потім зомліла й дитини так і не побачила. А тепер, опритомнівши, захвилювалась, потім почула чиюсь ходу в коридорі і зусиллям волі опанувала себе. Двері відчинились, і Кетрін побачила свого чоловіка. На руках у Джеремі була дитина.
— Наша дитина… — промовив Торн, і голос його затремтів від радості. — Наш син!
Кетрін простягла руки, взяла дитину й заридала від припливу щастя. На очі Торнові теж навернулися сльози, і він подумки дякував Богові за те, що йому підказано правильний шлях.
Торни були обоє з католицьких родин, але самі по-справжньому в Бога не вірили. Кетрін лише вряди-годи проказувала молитву, а до церкви ходила тільки на Різдво та на Великдень, але більше за традицією, аніж з віри у католицькі догмати. Що ж до самого Торна, то він, на відміну від Кетрін, не переймався навіть тим, що їхнього сина Деміена так і не охрестили. Щоправда, вони були спробували це зробити. Через кілька днів по тому, як Кетрін вийшла з лікарні, подружжя вирушило з новонародженим до собору, та, коли дитину занесли туди, її пойняв такий очевидний переляк, що церемонію довелося припинити. Священик вийшов за ними надвір зі святою водою в руках і застеріг їх, що неохрещена дитина ніколи не зможе ввійти в Царство Боже, але Торн, бачачи, який наполоханий малюк, рішуче заборонив продовжувати обряд. Щоб заспокоїти Кетрін, влаштували імпровізоване хрещення вдома, але вона все-таки не ввірила в нього до кінця і мала намір колись згодом повернутися з Деміеном до церкви й зробити все належним чином.
Одначе те «колись» так і не настало. Невдовзі вони поринули у вир нагальніших справ, і Кетрін поступово забула про свій намір. Економічна конференція завершилась, і Торни повернулися до Вашингтона. Джеремі знову взявся до своїх обов’язків президентського радника і скоро став досить помітною політичною фігурою. У його маєтку в Масліні, штат Вірджинія, тепер відбувалися наради, про які писали газети від Нью-Йорка до Каліфорнії, а сама сім’я Торнів стала відома читачам багатьох ілюстрованих тижневиків. Торни були багаті, фотогенічні і швидко підносилися вгору. Не менш важило й те, що в їхньому товаристві незрідка можна було бачити самого президента, Отож ні для кого не стало несподіванкою призначення Джеремі Торна послом США у Великобританії. На цій посаді він міг розгорнути всі свої потенційні можливості.
Переїхавши до Лондона, Торни оселилися в Пірфорді, заміському маєтку сімнадцятого століття. Життя їхнє скидалося тепер на прекрасний сон, а надто для Кетрін, — таке воно було втішне та безхмарне, що часом аж острах брав. Вона жила собі у своїй тихій, відлюдній домівці — щаслива мати з укоханою дитиною, — та при нагоді справляла й обов’язки дружини дипломата, виявляючи при цьому неабиякий хист доброї господині. Тепер вона мала все — і дитину, і чоловікову любов. Кетрін розквітла, мов чарівна квітка, тендітна й ніжна, дивуючи всіх довкола своєю свіжістю та красою.
Пірфорд була садиба респектабельна, що сягала глибоко в історію Англії. Колись у тутешніх підвалах тривалий час переховувався один засуджений на заслання герцог, аж поки його розшукали й стратили; навколо буяв ліс, у якому король Генрі П’ятий полював на вепрів. Були там і похмурі підземні переходи, й потаємні лазівки, але нагорі, в самому будинку, завжди панувала радість, і часто-густо він був повен веселого гамору та гостей.
Для ведення господарства Торни найняли поденну прислугу; крім неї, в будинку мешкало й двоє постійних слуг, подружжя Гортонів — жінка куховарила, чоловік відав гаражем. Обоє були достеменні англійці, з неповторним почуттям власної гідності. Коли Кетрін мала свої справи, Деміена доглядала няня — молоденька пухкенька англійка на ім’я Чесса. Сама ще майже дитина, вона була, проте, розумниця, знала багато ігор і любила Деміена так, наче то було її власне дитя. Вони проводили разом цілі години: Деміен чи то дріботів за нею на великій лісовій галявині, чи то тихенько сидів біля ставка, поки Чесса ловила йому пуголовків та бабок, що їх вони потім приносили в скляницях додому.
Хлопчик підростав і був прегарний, навіть як на доскіпливий погляд художника. Йому виповнилося три роки, і священикове запевнення щодо його доброго здоров’я цілком справджувалося. До того ж Деміен вражав усіх своєю неординарною силою і дивовижною зрівноваженістю та спостережливістю, що дуже рідко трапляються в дітей такого віку, і гості в домі не раз почували себе ніяково під його допитливим поглядом. Якщо вимірювати розум здатністю до зосередженого споглядання, хлопчика цілком можна було вважати генієм — він міг годинами сидіти на кутій лавочці під яблунею і роздивлятися людей, що ходили повз нього, і його пильний погляд не проминав жодної деталі. Гортон, сімейний шофер, їдучи кудись з тим чи тим дорученням господарів, часто брав Деміена з собою. Йому подобалася мовчазна присутність малого, і він щораз дивувався з Деміенового хисту так уважно й вдоволено пізнавати навколишній світ.
— Він скидається на маленького марсіанина, — сказав одного разу Гортон своїй дружині. — Так наче його прислано сюди, щоб вивчав людську породу.
— Хазяйка душі в ньому не чує, — відказала та. — Гляди, не ляпни при ній чогось такого.
— Та я ж нічого поганого не кажу. Просто дивний він якийсь.
І ще одне було незвичайне: Деміен дуже рідко подавав годос. Радість він виказував широкою усмішкою, і тоді на щоках у нього з’являлися милі ямочки. А коли почував біль чи кривду, то плакав зовсім безгучно. Якось Кетрін з тривогою сказала про це лікареві, але той заспокоїв її і розповів про одного хлопчика, який до восьми років зовсім не говорив, а одного дня за обідом раптом заявив: «Я не люблю картопляного пюре». Вражена мати запитала, чому ж він досі й словом не озивався. На це малий відказав, що просто не було такої потреби, бо картопляного пюре ще ніколи не подавали.
Кетрін засміялася й заспокоїлась. Зрештою, Альберт Ейнштейн не говорив до чотирьох років. А Деміенові всього три з половиною. І коли не брати до уваги отієї його мовчазності та недитячої зосередженості, то з усіх інших поглядів він був чудовою дитиною, гідним паростком ідеального подружжя Торнів.
Габер Дженнінгс народився під сузір’ям Водолія. За гороскопом виходило, що при його народженні відбулося зближення двох небесних тіл — Урана та Місяця в половинній фазі. Дженнінгс завжди відзначався вкрай недбалою зачіскою і надзвичайною, часом просто-таки безтямною непосідливістю. У своєму фоторепортерському ремеслі він був справжнім фанатиком. Наче кіт, що вистежує мишу, він міг цілий день чатувати в засідці й вичікувати слушної нагоди задля одної-єдиної фотографії. Зате якої фотографії! Марчелло Мастроянні сидить на унітазі. Королева-мати зрізає мозолі. Джекі Онассіс блює за борт власної яхти. За це його й тримали на роботі — як майстра «оригінального жанру». Він завжди знав, де й коли треба бути, щоб зробити такі знімки, яких ніхто з його колег не зробить. Дженнінгс мешкав в однокімнатній квартирці у Челсі й рідко дозволяв собі розкіш носити вдома шкарпетки. Але в своєму ділі він був не менш скрупульозний, ніж доктор Солк у пошуках засобів проти поліомієліту.
Останнім часом репортерову увагу привернув американський посол у Лондоні. Він являв собою привабливий об’єкт хоч би вже тому, що мав бездоганно фотогенічне обличчя. Цікаво, чи полюбляє він займатися сексом зі своєю дружиною, і коли так, то в який спосіб?.. Дженнінгс завжди казав, що прагне виявити в людях їхні суто людські якості, хоч насправді йому кортіло виставити всіх у щонайгіршому освітленні. Чим-бо вони кращі за нього?.. Може, цей посол купує непристойні журнальчики, а може, має якусь дівулю на стороні? Отакі-от питання й цікавили Дженнінгса, і хоч відповідей на них поки що він не мав, проте залишалася надія і був сенс вичікувати й спостерігати.
Сьогодні він мав їхати до Пірфорда. Можливо, ніяких фотографій він і не зробить, бо там і без нього вистачатиме репортерів та гостей, але буде нагода рознюхати всі входи та підходи й подивитися, кого із слуг можна купити за два-три фунти.
Дженнінгс устав рано-вранці, перевірив камери, протер лінзи фланелькою, потім нею ж таки видушив прища на обличчі. Він мав уже тридцять вісім років, одначе прищі на шкірі й досі дошкуляли йому. Певно, то був наслідок його фаху — адже репортерові майже весь час доводиться тримати камеру впритул до обличчя. Видобувши з-під ліжка закинуту туди ввечері одежу, він напнув її на своє кощаве тіло, що аж ніяк не могло похвалитися тугими м’язами.
Перед тим як вийти з дому, Дженнінгс покопався в паперах на столі, відшукуючи запрошення. У Пірфорді мало відбутися святкування з нагоди дня народження сина Торнів — йому виповнювалося чотири роки, — і з усіх злиденних районів у той бік уже їхали автобуси з сиротами та дітьми-каліками.
Вести машину передмістям було легко, і Дженнінгс вирішив покурити «травички», щоб трохи розслабитись. Через деякий час йому почало здаватися, що дорога сама котиться під колеса, а машина стоїть на місці, і він абстрагувався від дійсності й віддався на волю темних закутків своєї підсвідомості. Уява малювала йому такі собі картинки химерного кольорового коміксу, де головною дійовою особою був він сам. Ось він перетинає полюс собачим запрягом… ось пестить ніжне тіло Софі Лорен…
За милю від садиби Торнів стояли полісмени, стежачи за машинами й перевіряючи запрошення. Поки вони розглядали запрошення, Дженнінгс байдужно дивився перед себе. Він уже давно звик до таких процедур і знав, що не слід напускати на себе надмірну гідність, так наче твоє запрошення не може виявитися підробленим. Та це вже стало частиною його єства. Йому треба було спостерігати за людьми, однак їм, тим людям, зовсім не доконче знати, що він тут, з ними поруч.
Нарешті Дженнінгс спинився перед великою кутою брамою, зусиллям волі скинув з себе наркотичне очманіння і в ту ж мить усвідомив, що майже такі самі видива можливі й у реальному житті. На всій садибі буяв пишний карнавал: лужки були барвисто прикрашені й вирували життям, дітлашня снувала між цирковими наметами та каруселями, скрізь походжали лоточники, пропонуючи всім солодощі та фрукти. Їхні голоси заглушала вальсова музика, під яку дітлахи, вчепившись за шиї рожевих коней і лебедів, злітали вгору на гойдалках. Було там і шатро провісниці майбутнього, і чимало відомих у Лондоні людей уже стояли в черзі до нього. По всій садибі вільно бігали коники-поні, а маленьке слоненя, розмальоване червоними яблуками, охоче брало горіхи просто з дитячих рук. Серед натовпу никали ошалілі від надміру вражень фоторепортери, але Дженнінгсові фотографувати тут не було чого. Хіба що кам’яний фасад будинку, який не привертав нічиєї уваги.
— Чого це ти без діла, колего? Плівка скінчилася?
Це був Гобі, що незмінно представляв «Геральд ньюс». Спершись на високий столик з гарячими ковбасками, він квапливо заправляв у камеру нову касету. Дженнінгс підійшов до нього й недбало загріб собі чималу порцію. А тоді, напхавши рота їжею, відказав:
— Чекаю висвячення.
— Як тебе розуміти?
— Не збагну, кого тут ушановують: спадкоємця Торнових мільйонів чи самого Ісуса Христа?
— Дурний ти чоловік, усе пропустиш! Не щодня ж нам випадає бувати на таких святах!
— То й що? У крайньому разі, куплю кілька знімків у тебе.
— Знов полюєш на щось особливе?
— А іншого мені й не треба.
— Ну що ж, хай щастить. Хоч навряд чи тобі світить тут якась «смаженинка». Ці Торни — найвзірцева сім’я за межами Монако.
Виняткове фото. Ось що потрібно було Дженнінгсові. Розкрити щось інтимне, неприступне для сторонніх. Він терпляче вистежував свої жертви, та далеко не завжди мав певність, що з того щось вийде. Якби ж то можна було зазирнути всередину!..
— Гей, нянечко! Нянечко, — раптом закричав Гобі. — Ви отуди гляньте!
Очі всіх присутніх були звернені на величезний торт, який щойно винесли з будинку.
Деміенова няня була виряджена клоуном — обличчя її вкривала біла пудра, на губах лежав товстий шар червоної помади, зображуючи широчезну усмішку. Фотографи витанцьовували й метушилися навколо неї, а вона вдоволено гримасувала, вихилялася, обіймала Деміена й розмазувала по ньому свій грим.
Дженнінгс перебіг поглядом по натовпу й побачив Кетрін Торн, що стояла сама-одна осторонь. З виразу її обличчя репортер зрозумів, що їй не до душі вся та веремія. Потім вона зняла з очей півмаску, і Дженнінгс механічно підняв камеру й клацнув затвором. Появу торта вітали вигуками та оплесками, і Кетрін ступила вперед.
— Хай йому провістять майбутнє! — крикнув один з репортерів. — Ведімо його до провісниці!
І натовп, немов одна жива істота, враз посунув до шатра провісниці, тягнучи з собою і няню з її підопічним.
— Дайте хлопчика мені, — сказала Кетрін, підходячи до Чесси.
— Та я ж несу його, мем, — заперечила дівчина.
— Ні, ні, я сама, — холодно всміхнулася Кетрін.
Очі їхні зустрілись, і няня мовчки віддала малого матері. Ніхто не звернув на це уваги, натовп поніс їх далі, і тільки Дженнінгс бачив ту сценку крізь видошукач своєї камери. Няня лишилася сама, позад неї підносився фасад будинку з вежкою нагорі, і клоунське вбрання дівчини ще дужче увиразнювало її самітність. Дженнінгс устиг зробити два знімки, перше ніж Чесса повернулась і поволі пішла в дім.
Перед шатром провісниці Кетрін попросила всіх репортерів залишитися надворі, а сама з Деміеном на руках увійшла до середини і, опинившись серед тиші й півсутіні, з полегкістю зітхнула.
— Добридень, хлопчику!
Голос долинав з-під темного каптура. Провісниця сиділа за невеличким зеленим столиком і намагалася говорити глухо й таємниче. Обличчя в неї теж було зелене. Деміен поглянув на неї, весь напружився і вчепився в материне плече.
— Не бійся, Деміене, — відказала провісниця. — Я не зроблю тобі боляче.
— Вона скаже, що чекає тебе попереду, — намагалася умовити малого Кетрін.
— Іди до мене, — покликала його провісниця. — І дай мені своє рученя.
Та Деміен ще тісніше припав до матері. Тоді провісниця встала, стягла з обличчя гумову маску і виявилася усміхненою милою дівчиною.
— Поглянь на мене. Я така, як усі. Твоєму рученяті боляче не буде.
Деміен заспокоївся і простяг руку. Кетрін сперлася на столик.
— О, яке гарненьке, м’якеньке рученятко! Тебе чекає добре-предобре майбутнє… — І раптом дівчина затнулася, зачудовано вдивляючись у Деміенову долоньку. — Ану дай мені й друге рученя.
Деміен простяг другу руку, і провісниця здивувалася ще дужче.
— Це так треба за правилами? — спитала Кетрін.
— Я ніколи не бачила нічого подібного, — збентежено промовила дівчина. — Оце вже третій рік ворожу на дитячих святах, але таке зустрічаю вперше.
— Що ви маєте на увазі?
— Ось погляньте самі. В нього на руках немає ліній. Тільки складочки.
— Як це? — Кетрін, нічого не розуміючи, дивилася на синові рученята.
— Він не обпікав долоньки?
— Та певно, що ні.
— Тепер подивіться на свою руку. Бачите, скільки на ній дрібненьких рисочок. Вони роблять кожного з нас неповторним. Це так звані лінії долі…
Запала напружена тиша. Хлопчик здивовано розглядав свої рученята, не розуміючи, чим вони не такі.
— Придивіться, які гладенькі в нього пучечки пальців, — сказала дівчина. — Мабуть, вони й відбитків не залишатимуть.
Кетрін придивилась і пересвідчилася, що це справді так.
— А може, воно й на добре, — засміялася дівчина. — Якщо колись пограбує банк, його нізащо не знайдуть.
Вона сміялась, а Кетрін ще пильніше розглядала Деміенові долоньки. Її не полишав невиразний неспокій.
— Чи не могли б ви все-таки розказати про його майбутнє? Ми ж для цього до вас і прийшли. — Голос Кетрін злегка тремтів.
— Ну звісно, зараз…
Та тільки-но дівчина взяла малого за руку, знадвору долинув гучний крик. Десь віддалік няня Чесса гукала хлопчика:
— Деміене! Деміене! Вийди звідти! Я маю для тебе сюрприз!
Провісниця замовкла. І вона, і Кетрін почули в Чессиному голосі розпач.
— Деміене, йди подивися, що я для тебе зроблю!
Кетрін з малим на руках вийшла надвір і поглянула на дах будинку, звідки долинав крик. Там, нагорі стояла Чесса, тримаючи в руках міцну линву. Вона піднесла линву над головою, показуючи, що один її кінець із зашморгом наділа собі на шию. Натовп унизу почав озиратись, а маленький клоун нагорі став на самий край даху і звів руки, неначе збирався стрибнути в басейн.
— Дивись, Деміене! — кинула Чесса. — Я роблю це для тебе! — І ступнула з даху.
Її тіло каменем полетіло вниз, але враз зупинилося, підхоплене линвою, а тоді важко обвисло. Чесса була мертва.
Люди на галявині приголомшено дивились, як маленьке дівоче тіло погойдується в такт карусельної музики. А наступної миті по садибі розлігся сповнений жаху зойк. То закричала Кетрін, і одразу кілька чоловік кинулися до неї, підхопили під руки і, заспокоюючи, повели в дім.
Деміен залишився сам у своїй кімнаті. Він дивився на спорожнілий лужок, де тепер стояла тільки обслуга та лоточники, звернувши очі нагору, туди, куди піднявся драбиною похмурий полісмен, щоб перерізати линву. Тіло впало вниз, зачепивши головою кам’яний виступ стіни. Розбите, воно лежало на траві. Чессині очі дивилися в небо, а на обличчі застигла грубо намальована клоунська усмішка.
Дні перед похороном Чесси були негожі. Небо над Пірфордом потемніло й раз у раз здригалося від далекого грому. Кетрін весь час сиділа сама в сутіні вітальні, втупивши очі в простір. У письмовому висновку судового експерта відзначалося, що в крові у Чесси перед смертю був високий вміст бенадрилу, ліків проти алергії, та це тільки затемнювало справу. Всі навколо губилися в здогадах, чому це дівчина отак раптом учинила самогубство. Щоб не давати репортерам поживи для всіляких домислів з цього приводу. Торн у ті дні залишався вдома, намагаючись хоч як-небудь розрадити Кетрін. Він дуже боявся, щоб дружина знову не впала в такий стан, який находив на неї кілька років тому.
— Не треба так тяжко побиватися, люба, — сказав він одного дня, увійшовши до вітальні. — Зрештою, вона ж не належала до нашої сім’ї.
— Належала, — тихо мовила Кетрін. — Вона казала мені, що хотіла б завжди жити з нами.
Торн похитав головою.
— То, виходить, передумала. — Він намагався говорити лагідно, але самі ці слова були жорстокі, і Торн одвів очі, щоб не зустрітися поглядом з дружиною, дарма що в кімнаті стояла сутінь. — Ти, звісно, пробач, — додав він, — але отакий твій стан мене дуже тривожить.
— Це я в усьому винна, Джеремі.
— Ти?!
— Тоді, в день народження, був один такий момент…
Торн перейшов кімнату й підсів до дружини. З виразу його очей було видно, що він готовий вислухати будь-яке зізнання.
— Усі з’юрмилися навколо неї, — провадила Кетрін, — і я приревнувала. А тоді підійшла і забрала в неї Деміена, щоб самій бути в центрі уваги.
— Як на мене, ти надто суворо себе судиш, люба. У дівчини було негаразд із психікою.
— І в мене теж, — прошепотіла Кетрін. — Коли вже мені так важило перебрати на себе увагу…
Вона замовкла. Все було сказано. Торн обняв її і пригортав до себе, аж поки Кетрін не заснула. Сон її був схожий на той, яким вона засинала тоді, коли приймала лібріум, і Торн з тривогою подумав, що вражена Чессиною смертю дружина могла знову вдатися до цього сильного заспокійливого. Він просидів біля сплячої Кетрін близько години, а тоді обережно взяв її на руки й переніс до спальні.
Наступного дня Кетрін поїхала на похорон і взяла з собою Деміена. Людей на невеличкому цвинтарі в передмісті було зовсім обмаль — тільки родичі дівчини та Кетрін з Деміеном. Лисуватий священик квапливо проказував уривки із Святого Письма, тримаючи над собою згорнуту газету, щоб захистити голову від настирливого дрібного дощика. Торн, аби уникнути зайвого розголосу, на похорон не поїхав, та й дружині не радив. Але Кетрін не послухалася, бо щиро любила дівчину й хотіла провести її в останню дорогу.
При вході на цвинтар тупцяла купка репортерів — далі їх не пускали двоє американських морських піхотинців, що їх в останню хвилину викликав з посольства Торн. Серед тих газетярів був і Дженнінгс, у чорному дощовику та чоботах. Невдовзі він знайшов собі зручну позицію між дерев і звідти спостерігав церемонію з допомогою телеоб’єктива. Власне, то був не просто об’єктив, а ціла споруда, встановлена на тринозі. З таким пристроєм можна було вільно сфотографувати парування мух на Місяці. Дженнінгс поволі переводив об’єктив з обличчя на обличчя: заплакані родичі небіжчиці, Кетрін Торн, що ніби не бачила й не чула нічого навколо, а поруч неї хлопчик — неспокійний, збуджений, з гарячковим блиском в очах…
Саме хлопчик і привернув особливу увагу репортера, і Дженнінгс став терпляче вичікувати нагоди клацнути затвором. І така нагода скоро випала. Очі та обличчя Деміена нараз змінилися, так наче щось його сполохало; та в наступну мить усе те минулось, тільки погляд його немов прикипів до чогось у дальшому кінці цвинтаря. Тепер хлопчик стояв спокійно, ніби щось зігрівало його під холодною мжичкою. Дженнінгс перевів свій телеоб’єктив туди, куди дивився хлопчик, але нічого, крім надгробків, не побачив. Потім удалині щось наче заворухнулося. У видошукачі показалася якась темна, розпливчаста пляма, і Дженнінгс підкрутив фокус. То був звір. Собака. Величезний, чорний, з глибоко посадженими на довгій морді очима. Нижня щелепа пса випиналася вперед, оголюючи ікла. Більш ніхто його не помітив, і собака завмер, наче статуя, втупивши очі у простір перед себе. Дженнінгс подумки вилаяв себе за те, що заправив в апарат чорно-білу плівку: жовті очі тварини робили всю ту сцену особливо моторошною і таємничою. Він поставив таку діафрагму, щоб на фотографії очі вийшли зовсім білими, зробив знімок, потім перевів об’єктив на хлопчика й зробив ще один знімок.
Задля цього варто було вбити ранок, і Дженнінгс, спаковуючи камеру, почував себе цілком задоволеним. Одначе до цього почуття домішувався і якийсь невиразний неспокій. Репортер озирнувся на цвинтар. Труну вже спускали в могилу. Здаля собака й хлопчик здавалися крихітними, але безмовний зв’язок між ними був очевидний.
Наступного дня сталося дві події: задощило вже по-справжньому і з’явилася місіс Бейлок. Це була заповзятлива ірландка, яка підійшла до брами й заявила, що вона — нова няня. Охоронник хотів був затримати її, але жінка просто-таки протаранила собі дорогу і ввійшла в дім. Такий навальний натиск викликав і повагу, і деякий острах.
— Я розумію, вам зараз нелегко, — сказала вона Торнам, скидаючи у вестибюлі пальто, — тому не торкатимусь вашого нещастя. Дозволю собі тільки зауважити, що кожен, хто бере за няню таке молодесеньке дівчисько, сам наражає себе на прикрощі.
Рухалась вона навдивовижу жваво, і навколо її огрядної постаті аж наче повітря колихалося. Торн і Кетрін, вражені самовпевненим поводженням жінки, не знали, що й сказати.
— А хочете знати, як визначити справді добру няню? — зі сміхом запитала жінка. — За розміром грудей. Ті дівчатка з пуп’янками приходитимуть і йтимуть мало не щотижня. А жінка з таким розміром, як у мене, залишиться надовго. Підіть-но лишень до Гайд-Парку — там побачите, які є справжні няні. — Вона на хвильку вмовкла й підняла свою валізу. — Ну гаразд. То де ж хлопчина?
— Я вас проведу, — сказала Кетрін, рушаючи до сходів.
— Не треба. Поки що залиште нас удвох, гаразд? Ми познайомимося самі, — зупинила її місіс Бейлок.
— Деміен соромиться незнайомих людей.
— Ну, мене це не стосується, запевняю вас.
— Та ні, справді…
— Дурниці. Зараз побачимо…
Без дальших слів жінка рушила нагору, і її огрядна постать зникла за поворотом сходів. У вестибюлі запала тиша. Торни збентежено перезирнулись, і Джеремі непевно хитнув головою.
— Начебто непогана жінка, — мовив він.
— Та начебто.
— Де ти її знайшла?
— Я її знайшла? — перепитала Кетрін.
— Атож.
— Нікого я не знаходила. Я думала, це ти її знайшов.
Торн тут-таки задер голову й покликав:
— Місіс Бейлок!
Жінка вийшла на горішню площадку й поглянула вниз на господарів.
— Слухаю вас.
— Пробачте, ми не зовсім розуміємо…
— Про що ви?
— Нам незрозуміло, як ви сюди потрапили.
— На таксі. Але я його вже відпустила.
— Та ні, я не про те… Хто вас прислав?
— Агентство.
— Агентство?
— Вони дізналися з газет, що ви втратили няню, і прислали заміну. Цебто мене.
Торн знав, як важко в Лондоні знайти роботу, і це пояснення видалось йому правдоподібним.
— Швидко вони працюють, — мовив він.
— Може, зателефонувати туди й спитати? — запропонувала Кетрін.
— Чом ні, зателефонуйте, — холодно сказала місіс Бейлок. — А мені тим часом почекати надворі?
— Та що ви, що ви… — квапливо мовив Торн, намагаючись загладити незручність.
— Невже я схожа на іноземного шпигуна? — вимогливо запитала місіс Бейлок.
— Ні, не дуже, — криво усміхнувся він.
— Не будьте такі певні, — провадила опасиста няня. — А що, як у мене за корсажем повно магнітофонів? Може, викличете молоденького полісмена, хай мене обшукає.
Усі троє з полегкістю засміялися, а найголосніше — сама місіс Бейлок.
— Гаразд, ідіть, — сказав їй Торн. — Потім усе з’ясуємо.
Торни перейшли до кабінету, і Кетрін усе-таки подзвонила в агентство. Їй сказали, що місіс Бейлок має великий досвід і добрі рекомендації. Одне було незрозуміле: в агентстві значилося, що вона працює в Римі. Та, може, вона переїхала, і цього ще не встигли занести до її картки. Вони пообіцяли все з’ясувати, як тільки повернеться з місячної відпустки управитель, що послав няню до Торнів.
Кетрін поклала трубку й поглянула на чоловіка. Він знизав плечима, але був задоволений, що справа прояснилася. Місіс Бейлок здавалася трохи ексцентричною, але повною життєвої снаги, а це було тепер чи не найпотрібніше у їхньому домі…
Тим часом нагорі місіс Бейлок без усмішки дивилася на хлопчика, що заснув у своєму ліжечку. Перед тим він, певно, видивлявся у вікно на дощ, бо підборіддячко його спиралося на підвіконня, а рука все ще трималася за віконну раму. Жінка дивилася на нього, і губи в неї злегка тремтіли, так наче вона споглядала неперевершений витвір мистецтва. Хлопчик почув її збуджений віддих, розплющив очі і зустрівся поглядом із жінкою. Він увесь напружився й сів у ліжечку, притиснувшись до спинки.
— Не бійся, дитино, — уривисто, майже пошепки промовила нова няня. — Я прийшла захищати тебе.
Нараз у небі розкотився лункий грім. Злива вперіщила ще дужче.
На кінець червня англійські позамістя буйно зазеленіли. Від незвичайно затяжних дощів усі притоки Темзи розлились і пробудили до життя навіть примерле насіння. Бурхливий розвій природи не обминув і Пірфорда: уся садиба немов ожила, вкрилася рясною зеленню; у навколишньому лісі вигналися високі трави, ставши добрим сховищем для численної лісової звірини. Гортон побоювався, що дикі кролі почнуть учащати на садибу та обгризати тюльпани, і наставляв на них пастки; отож ночами не раз було чути пронизливі зойки захряснутих капканом тварин. Та це тривало не довго: і Кетрін була рішуче проти таких ловів, і самому Гортонові не дуже подобалося щоразу ходити до лісу й визбирувати ті нещасні жертви. До того ж він там щоразу відчував на собі чийсь пильний погляд, так наче за ним стежили із заростів. Коли він поділився своїм враженням з дружиною, місіс Гортон засміялась і сказала, що то, мабуть, дух короля Генрі П’ятого. Одначе Гортон не сприйняв жарту й ходити до лісу перестав; турбувало його й те, що нова няня, місіс Бейлок, часто водила туди Деміена і вже Бог її знає, чим вона там бавила малого, тільки пропадали вони в лісі цілими годинами. А одного разу, допомагаючи дружині розбирати білизну до прання, Гортон помітив, що на одежинках хлопчика повно чорної шерсті, неначе той вовтузився з якоюсь твариною; але, не добачивши зв’язку між цими шорсткими чорними волосинками й частими прогулянками до Пірфордського лісу, Гортон залічив їх до інших таємничих прояв, що останнім часом почали траплятися в будинку.
Тепер Кетрін приділяла все менше часу Деміенові — її замінила нова няня. Місіс Бейлок і справді показала себе чудовою вихователькою, швидко здобувши прихильність хлопчика. Лиш одне здавалося дивним і навіть неприродним: Деміен вочевидь віддавав перевагу її товариству перед материним. Це помічали всі слуги й шепотілися по кутках; їм було прикро за господиню, бо виходило так, що нова нянька витіснила з хлопчикового серця рідну матір. Усі щиро бажали, щоб місіс Бейлок затрималася в господі не довго. Та її становище, навпаки, чимдалі зміцнювалось, і вплив її на господарів зростав.
Кетрін обсідали ті самі почуття, але їй було несила щось змінити. Вона не хотіла виказувати ревнощів до жінки, яку полюбила її дитина. Та ще й каралася тим, що з її вини Деміен уже втратив любу йому няню, і боялася, щоб такого не повторилось. Коли наприкінці другого тижня місіс Бейлок зажадала, щоб їй надали кімнату поруч дитячої, Кетрін погодилася. Може, в багатих домах справді так заведено, подумала вона. Сама вона зростала в куди скромнішій сім’ї, і її єдиним другом і заступником була мати. Але тут життя було інше. Кетрін стала господинею у величезному будинку, і, можливо, так їй і належало тепер чинити.
Вивільнений від материнських обов’язків час Кетрін використовувала повною мірою: зранку вона поринала в благодійницькі справи, у другій половині дня відвідувала жіночі чаювання, де багато розмовляли і про політику. Чоловік цілком схвалював ці її заняття. Кетрін перестала бути тендітною квіткою — вона обернулася на справжню світську левицю, сповнену такої енергії та впевненості, яких Торн ніколи раніше в ній не добачав. Саме така дружина була йому потрібна, і, хоч різка переміна у вдачі Кетрін трохи непокоїла його, Торн не хотів ставати їй на заваді. Навіть у ліжку вона стала іншою — більш вимогливою і палкою. Та чоловік не розумів, що ця переміна могла бути спричинена скорше розпачем, аніж пожаданням.
Що ж до самого Торна, то весь його час поглинала робота. Після призначення до Лондона він став ключовою постаттю в питаннях нафтового імпорту. Президент Сполучених Штатів дуже розраховував на наслідки його зустрічі з нафтовими шейхами: за кілька тижнів Торн мав вирушити до Саудівської Аравії. Причому їхати він мав сам, бо араби не схвалювали участі жінок у ділових візитах, вважаючи це проявом чоловічої слабкості.
— Не можу я цього зрозуміти, — сказала Кетрін, коли Торн усе їй пояснив.
— Так у них заведено, — відповів Торн. — Я їду до їхньої країни і повинен зважати на національні звичаї.
— А вони не повинні зважати на тебе?
— Звісно, що повинні.
— То в нас заведено інакше!
— Кетрін!..
— Бачила я тих шейхів. Бачила й жінок, яких вони купують. Хоч де б вони були, коло них завжди крутяться повії. Може, й від тебе сподіваються такого?
— Щиро кажучи, не знаю.
Вони розмовляли в спальні, година була вже пізня — аж ніяк не для суперечок.
— Що ти хочеш цим сказати? — тихо спитала Кетрін.
— Це дуже важлива поїздка, Кеті.
— То якщо вони захочуть, щоб ти спав з повією…
— Якщо вони захочуть, щоб я спав з їхнім євнухом, я спатиму з їхнім євнухом. Чи знаєш ти, що поставлено на карту?
Кетрін уже не мала чим відповісти прямо.
— Ну, а яку роль ти відводиш у цьому мені? — тихо спитала вона.
— Ти будеш тут. Те, що ти робиш, не менш важливе.
— Облиш ти свій поблажливий тон!
— Просто я хочу, щоб ти зрозуміла…
— Що ти врятуєш світ, якщо робитимеш те, чого вони від тебе захочуть?
— Можна сказати й так.
Кетрін подивилася на нього так, як ніколи ще не дивилась. Пильно. Неприязно. Торн відчув досаду.
— Мабуть, усі ми повії, Джеремі, — сказала Кетрін. — Ти — для них, а я — для тебе. Отож ходімо краще до ліжка.
Торн навмисне затримався у ванній довше, ніж звичайно, сподіваючись, що на той час, як він вийде, дружина вже засне. Але Кетрін не спала. Вона чекала на нього, і Торн відчув у кімнаті запах парфумів. Він сів на ліжко й довго дивився на Кетрін. Нарешті вона всміхнулась і сказала:
— Пробач мені. Я все розумію.
Потім узяла його голову, притягла до себе, і вони віддалися коханню. Але цього разу все було не так, як раніше. Кетрін лежала нерухомо, немов заклякла, одначе не відпускала чоловіка, мовчки спонукаючи, змушуючи його довести любощі до кінця. А коли вже було по всьому, розімкнула обійми, і Торн подивився на неї з болем і душевним сум’яттям.
— Їдь рятуй світ, — прошепотіла Кетрін. — І роби все, чого вони від тебе зажадають…
Тієї ночі Торн довго не міг заснути. Він сидів перед заскленими балконними дверима й споглядав тиху місячну ніч. За садибою розлягалося темне громаддя лісу, незворушне й німотне, наче якась велетенська сонна істота.
Одначе ліс не спав, і Торнові раптом здалося, ніби хтось звідти дивиться на нього. Він узяв бінокль, повернувся до дверей і, піднісши бінокля до очей, став видивлятись на ліс. Спершу він не бачив нічого, крім темряви. І раптом помітив очі! Дві близько поставлені темно-жовті жарини, що яскріли на тлі чорні хащі, немовби відбиваючи місячне світло. Вони були звернені просто на будинок. Торн аж здригнувся, опустив бінокля й відступив назад. Ще деякий час він лишався в кімнаті, а потім, як був, босоніж, спустився сходами до дверей будинку і вийшов надвір. Довкола стояла німа тиша, навіть цвіркуни мовчали. Торн поволі рушив уперед, до лісу, так наче щось тягло його туди. Зайшовши в гущавину, він спинився. Ніде ні душі живої. Не видно більш і тих жовтих жарин. Він повернувся і раптом ступив ногою в щось тепле й мокре. Торнові аж дух забило, він оступивсь убік і нахилився. На траві лежав мертвий кріль, зовсім недавно вбитий. Голови в звірка не було…
Уранці Торн передусім пішов до Гортона й спитав, чи той і далі ставить пастки на кролів. Гортон сказав, що ні, і тоді Торн повів його до лісу, на те місце, де лежала вбита тварина. Над нею дзижчали мухи. Гортон одігнав їх гілкою, тоді нахиливсь і придивився до тушки.
— Що ви скажете? — спитав Торн. — У нас в околиці завівся хижак?
— Нічого не можу сказати, сер. Але щодо хижака сумніваюся. — Гортон гидливо підняв задублу тушку кроля й показав Торнові. — Хижаки звичайно залишають голову, а решту пожирають. Тут усе навпаки. Кроля вбито просто так, не для поживи.
Торн звелів Гортонові забрати вбиту тварину й нікому про це не казати. Вони рушили були назад, але Гортон раптом спинився.
— І взагалі цей ліс мені не до вподоби, сер. Не до вподоби й те, що місіс Бейлок водить сюди вашого хлопчика.
— То скажіть їй, щоб більше цього не робила, — відповів Торн. — Цілком досить цікавого й на садибі.
Гортон переказав його розпорядження, і Торн чи не вперше відчув, що в домі не все гаразд, Місіс Бейлок знайшла його увечері у кабінеті й висловила своє обурення тим, що накази їй передають через слуг.
— Я, звичайно, виконаю ваше розпорядження, — з холодною зневагою заявила вона, — але вважаю, що давати мені настанови повинен сам господар.
— Не бачу ніякої різниці, — відказав Торн. Його здивувала лють, що зблискувала в очах жінки.
— Це різниця між справді поважним домом і абияким, містере Торн. Мені починає здаватися, що тут немає справжнього хазяїна.
Місіс Бейлок повернулася на підборах і вийшла, а Торн так і не зрозумів, що вона мала на увазі. Якщо натякала на слуг, то вони були під началом у Кетрін. А сам він не так уже й багато часу проводив удома. Може, місіс Бейлок хотіла сказати, що в господі немає належного ладу. Може, Кетрін і справді приділяє не досить уваги домашнім справам…
Фоторепортер Габер Дженнінгс не спав у своєму вбогому помешканні на третьому поверсі в Челсі. Він роздивлявся вже цілу галерею фотографій Торнів, розвішаних на стіні в незатишній кімнаті. Знімки з похорону, темні й похмурі — великим планом собака серед надгробків, великим планом хлопчик. Поряд — фотографії, зроблені на святкуванні дня народження: ось Кетрін невдоволено дивиться на няню, а ось уже няня стоїть сама-одна у своєму клоунському вбранні. Останнє фото особливо зацікавило Дженнінгса, бо над головою в няні темніла якась довгаста пляма. Начебто звичайний собі дефект плівки, але тепер він справляв враження лихої призвістки. Судячи з усього, була пошкоджена фотоемульсія, і на знімку над головою няні вийшло щось ніби заокруглене пасемце темного туману, яке сягало шиї. За інших обставин Дженнінгс просто викинув би браковану фотографію, але саме цю волів залишити. Беручи до уваги те, що сталося далі, ця хмарка мовби набувала символічного значення — можна було сказати, що над бідолашною Чессою нависла фатальна тінь. А на останньому знімку було вже її неживе тіло, що висіло на мотузці, — жаска картина реальності, яка й завершувала добірку. Весь цей ряд фотографій являв собою своєрідний фотозапис страшної події. І це подобалося Дженнінгсові. Він уже встиг дослідити життєпис Торнів за всіма приступними йому джерелами й розкопав у ньому дещо незвичайне, чого ніхто доти не знав. Щоб дістати докладніші відомості про цю сім’ю, йому довелося зав’язати контакти з деякими американцями.
Виявилося, що Кетрін Торн походила з родини російських емігрантів і її батько вчинив самогубство: у репортажі в «Міннеаполіс таймс» було сказано, що він кинувся вниз з даху своєї контори в Міннеаполісі. Кетрін народилася через місяць після його смерті, і її мати того ж таки року знов одружилась і переїхала з другим чоловіком до Нью-Гемпширу. Кетрін носила прізвище вітчима, і в тих рідкісних розмовах з газетярами, що їх мала за всі ті роки, ні разу й словом не згадала про батька. А може, й сама не знала про цю історію, подумав Дженнінгс. Воно начебто не так-то вже й важило, проте давало якусь зачіпку. Це була ще одна цікава деталь, і в репортера зростала певність, що він натрапив на бажану жилу.
Бракувало тільки фотографії самого посла, одначе Дженнінгс сподівався здобути її наступного дня. У соборі Всіх Святих було призначено вінчання знатних осіб, і Торни начебто мали відвідати його. Певна річ, то була подія аж ніяк не для Дженнінгса, але хто знає — досі йому велося, то, може, поведеться й цього разу…
Напередодні шлюбної церемонії, на яку їх було запрошено, Торн знехтував своїми звичайними суботніми справами у посольстві й натомість поїхав з Кетрін на прогулянку до Стратфорда-на-Ейвоні. Його дуже занепокоїла їхня недавня суперечка та дивні любощі після неї, отож він хотів побути з Кетрін сам-на-сам і по змозі з’ясувати, що з нею діється. Така своєрідна лікувальна процедура вочевидь пішла Кетрін на користь: уперше за кілька місяців вона повеселішала, щиро тішилася мандрівкою і ніжно тримала чоловіка за руку, коли, залишивши машину на узбіччі, вони пішли поблукати серед природи. Над полудень вони дісталися Стратфорда й вирушили до театру на аматорську виставу «Короля Ліра». Кетрін захоплено стежила за всім, що діялося на сцені, й навіть раз чи два пустила сльозу. А останні слова старого короля, враженого смертю дочки: «Живуть і кінь, і пес, і щур поганий — не жити лиш тобі!» — так зворушили її, що вона заплакала уже вголос, і Торн ще довго втішав її у спорожнілій залі.
Вони повернулися до машини й поїхали. Кетрін і далі легенько стискала чоловікову руку. Здавалося, той виплеск емоцій відновив душевну близькість, що останнім часом зникла в їхніх взаєминах. Розчулена Кетрін сприймала все навколо особливо гостро, і, коли вони спинилися біля річки, вона знову заплакала. А потім заговорила про свої перечування, про страх утратити Деміена. Сказала, якщо з ним щось станеться, вона цього не переживе.
— Ти не втратиш його, Кеті, — лагідно заспокоював її Торн. — Життя не може бути таким жорстоким.
Він давно вже не називав дружину Кеті, і це пестливе ім’я одразу нагадало про ту відстань, що запала між ними останніми місяцями. Вони сіли на траву під величезним дубом, і голос Кетрін знизився мало не до шепоту.
— Я так боюся… — сказала вона.
— Тобі зовсім нема чого боятися.
Біля руки Кетрін повз великий хрущ, і вона мовчки дивилась, як він пробирається між бадилинками.
— Чого ти боїшся, Кетрін?
— Усього боюся…
Торн дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.
— Боюся доброго, бо воно мине… Боюся поганого, бо я така слабка… Мене страшать твої успіхи і твої невдачі. І те, що я зовсім до них не причетна… Я боюся, що ти станеш президентом, Джеремі, і тобі доведеться терпіти дружину, яка тебе не гідна…
— У тебе все виходить чудово, — спробував запевнити її Торн.
— Але мені все воно не до вподоби!
Зізнання було на диво просте, і воно враз наче заспокоїло їх обох і дещо прояснило.
— Тобі прикро це чути? — спитала Кетрін.
— Трохи, — відказав Торн.
— А знаєш, чого я найдужче хочу? — спитала вона.
Він похитав головою.
— Я хочу, щоб ми повернулися додому…
Торн ліг горілиць і втупив очі в зелене гілля дуба.
— Це моє найбільше бажання, Джеремі. Вернутися туди, де ми будемо в безпеці. Туди, де обоє народилися…
Запала довга мовчанка. Кетрін лягла поряд, і Торн обняв її.
— Хоча й зараз, отут, мені безпечно, — прошепотіла вона. — У твоїх обіймах…
— Та певне ж.
Кетрін заплющила очі і мрійливо усміхнулася.
— Це ж ми в Нью-Джерсі, правда? — так само пошепки промовила вона. — А отам за пагорбом — чи то не наша невеличка ферма? Та, де ми господарюємо, а?
— То дуже високий пагорб, Кеті.
— Я знаю. Знаю, що нам ніколи його не перейти.
Знявся легенький вітрець і заворушив листя в них над головами. Джеремі й Кетрін дивились одне на одного й бачили, як мерехтять у них на обличчях сонячні блищики.
— Може, Деміен здужає, — тихо сказав Торн. — Виросте й стане вдатним фермером. © http://kompas.co.ua
— Навряд. Він весь удався в тебе.
Торн промовчав.
— Я правду кажу, — провадила Кетрін. — Часом мені здається, ніби я й не його мати.
Торн звівся на лікті й поглянув на її посмутніле обличчя.
— Чому тобі так здається? — запитав він.
Вона знизала плечима, не знаючи, як йому пояснити.
— Ну… він такий самостійний. Схоже на те, що йому взагалі ніхто не потрібен.
— Та ні, це тільки видимість.
— Він не тягнеться до мене так, як дитина звичайно тягнеться до матері… А ти любив свою матір?
— Так.
— А дружину любиш?
Очі їхні зустрілись, і Торн погладив її по щоці. Кетрін поцілувала його руку.
— Я не хочу їхати звідси, — прошепотіла вона. — Хочу лежати отак усе життя…
— А знаєш, Кеті, — пошепки сказав Торн по довгій паузі, — коли я вперше тебе побачив, то зразу ж подумав, що ти найгарніша жінка у світі…
Вона вдячно усміхнулася.
— Я й досі так думаю, Кеті, — прошепотів він. — І досі…
— Я кохаю тебе, — ледь чутно мовила Кетрін.
— І я тебе кохаю над усе, — так само тихо відповів Джеремі.
Кетрін прикусила губу, в очах у неї заблищали сльози.
— І не будемо більше ні про що говорити, — прошепотіла вона. — Я хочу пам’ятати тільки оці твої слова…
Вона заплющила очі, а коли знову розплющила їх, навколо вже посутеніло.
Вони повернулися до Пірфорда пізно. Усі в будинку вже спали. Джеремі й Кетрін розпалили вогонь у каміні, налили собі вина й сіли поряд на м’яку шкіряну канапу.
— А що ми робитимем у Білому домі? — спитала Кетрін.
— О, до нього ще так далеко…
— А кохатися там буде можна?
— Чом же ні.
— Чи не буде це гидко в Лінкольновій спальні?
— Гидко?
— Що ми такі ниці.
— У Лінкольновій спальні, кажеш?
— Еге ж, просто на його ліжку!
— Ну, я сподіваюся, він посунеться.
— А захоче, то й приєднається до нас.
Торн засміявся і пригорнув дружину до себе.
— А ще доведеться нам звикнути до туристів, — не вгавала Кетрін. — Їх же водять до тієї спальні тричі на день.
— Замкнемо двері.
— Ні, так не годиться… О, ми братимемо з них додаткову плату!
Торн знову засміявся, потішений її гарним настроєм.
— Погляньте сюди, — й далі пустувала Кетрін. — Ви бачите, як президент врізає свою дружину!
— Кеті!..
— Кеті та Джері бавляться в ліжечку. Старий Лінкольн перевертається в домовині.
— Що це на тебе напало? — спитав Торн, намагаючись угамувати дружину.
— Ти!
Кетрін дзвінко засміялася, і Торн приєднався до неї. І весь минулий день, і цей вечір були саме такі, про які вони завжди мріяли.
Наступний день також почався чудово. На дев’яту годину ранку Торн уже зібрався їхати до собору й весело спустився до вітальні.
— Кеті! — гукнув він.
— Я ще не готова! — озвавсь її голос із ванної.
— Ми спізнимося.
— Напевне.
— На нас чекатимуть, отож поквапся.
— Стараюсь як можу.
— Деміена вже одягли?
— Сподіваюся, що так.
— Нам не можна спізнюватись.
— Попроси місіс Гортон приготувати грінки.
— Я не хочу снідати.
— А я хочу.
— То поквапся, будь ласка.
Гортон уже підігнав лімузин до під’їзду. Торн вийшов на ганок і жестом попрохав його ще трохи зачекати, а тоді швидко повернувся в дім.
За кілька хвилин Кетрін вийшла зі своєї кімнати, зав’язуючи поясок на ошатній білій сукні, й рушила до дитячої, гукаючи:
— Ходімо, Деміене! Всі вже готові!
У кімнаті хлопчика не було. Кетрін побула хлюпіт води у ванній, швидко пройшла туди й аж скрикнула від обурення: Деміен усе ще сидів у ванні, і місіс Бейлок спокійнісінько купала його.
— Місіс Бейлок, — сердито сказала Кетрін, — я ж просила вас, щоб хлопчик був одягнений не пізніш як…
— Якщо ви не проти, мем, то я гадаю, що йому краще буде погуляти в парку.
— Я казала вам, що ми збираємося взяти його з собою до церкви!
— Церква — то зовсім не місце для малої дитини, та ще й такого погідного дня.
Жінка всміхалася. Вона вочевидь не розуміла, що з нею не жартують.
— Ви вже даруйте, — Кетрін намагалася говорити спокійно, — але нам дуже важливо бути в церкві вчасно.
— Хлопчик ще замалий для церкви. Він буде там капризувати, — стояла на своєму місіс Бейлок.
— Ви, здається, не розумієте мене, — рішуче сказала Кетрін. — Я хочу, щоб він поїхав з нами до церкви.
Місіс Бейлок, ображена її тоном, уся напружилась. Хлопчик теж занепокоївся і посунувся ближче до няньки, тимчасом як вона, сидячи біля ванни, дивилася знизу вгору на його матір.
— Він уже бував у церкві? — спитала місіс Бейлок.
— Я не розумію, яке це має значення…
— Кеті! — гукнув знизу Торн.
— Іду! — озвалася Кетрін і суворо поглянула на няньку.
Місіс Бейлок відповіла їй таким самим неприязним поглядом.
— Вибачайте, що висловлюю свою думку, але невже ви гадаєте, що чотирирічна дитина збагне оту маячню католицької церковної церемонії?
Кетрін аж дух забило з обурення.
— Я сама католичка, місіс Бейлок, і мій чоловік також!
— Ну що ж, комусь доводиться бути й католиками, — відрубала жінка.
Кетрін стояла, приголомшена таким зухвальством.
— Ну ось що, — нарешті мовила вона якомога спокійніше. — А
— Можливо, так я й зроблю.
— Це ваша справа.
— Я подумаю.
— Сподіваюсь.
Запала напружена тиша, і Кетрін уже повернулася, збираючись піти.
— А щодо церкви… — мовила місіс Бейлок.
— Ну-ну?
— Ви пошкодуєте, що взяли його з собою.
Кетрін мовчки вийшла. Не минуло п’яти хвилин, як Деміен, чистенький і вичепурений, стояв біля машини.
Біля Шеппертона, де прокладали нове шосе, вони застрягли у скупченні машин, і від того напружений настрій ще дужче посилився.
— Щось сталося? — запитав Торн, позирнувши на дружину.
— Та нічого особливого.
— Ти начебто дуже сердита.
— Пусте.
— А все-таки?
— Та так…
— Ну-ну, розповідай.
— Місіс Бейлок… — зітхнула Кетрін.
— Що там з нею?
— Поговорили…
— Про що?
— Вона хотіла повести Деміена до парку.
— То що в цьому поганого?
— Замість церкви.
— Як на мене, то й я б не проти цього.
— Вона робила все, щоб він не поїхав з нами.
— Мабуть, їй без нього нудно.
— Я не певна, що це добре.
Торн здвигнув плечима й неуважливо втупив очі перед себе. Вони ледве посувалися серед тисняви та реву машин.
— А об’їхати ніяк не можна, Гортоне? — спитав Торн.
— Ні, сер, — відповів Гортон. — Але, якщо дозволите, я теж хотів би сказати дещо про місіс Бейлок.
Торн і Кетрін здивовано перезирнулись: шоферові слова видалися їм досить несподіваними.
— Кажіть, — дозволив Торн.
— От тільки при малому…
Кетрін поглянула на Деміена. Він грався шнурками нових черевичків і вочевидь не дослухався до розмови.
— Можете говорити, — сказала Кетрін.
— Мені здається, вона погано впливає на хлопчика, — почав Гортон. — Вона не шанує правил, заведених у домі.
— Яких правил? — спитав Торн.
— Не хотілося б говорити про дрібниці, сер.
— Кажіть, кажіть.
— Ну, приміром, у нас заведено, щоб усі слуги їли разом і по черзі мили посуд…
Торн позирнув на Кетрін. Нічого страшного, як видно, в тому не було.
— А вона ніколи не їсть з усіма, — провадив Гортон. — Певне, спускається до кухні, коли ми поїмо, й бере собі їжу окремо.
— Розумію, — вдавано поважно мовив Торн.
— А потім лишає свої тарілки немиті.
— Я думаю, можна сказати їй, щоб більше так не робила.
— Ще в нас заведено, — провадив Гортон, — щоб слуги не виходили надвір після того, як у домі погашено світло. А я не раз бачив, як вона серед ночі йшла до лісу. Причому нишком, скрадаючись, так, щоб ніхто й не почув.
Торни замислились, бо це їх таки здивувало.
— Справді дивно… — мовив Джеремі.
— І ще одна делікатна річ, ви вже мені пробачте, — сказав Гортон. — Але ми помітили, що вона не користується туалетним папером. Відтоді як вона тут оселилася, рулон у її туалеті так і лишився цілий…
На задньому сидінні Торни знову перезирнулися. Усе це ставало дедалі незрозумілішим.
— То я так собі міркую, — закінчив шофер, — що вона робить це в лісі. А таке аж ніяк не личить людині цивілізованій. Оце, з вашого дозволу, така моя думка.
Запала мовчанка. Торни сиділи вражені.
— А, ще одне, сер. Ще одна неприємна річ.
— Що там ще, Гортоне? — з острахом спитав Торн.
— Вона весь час замовляє телефонні розмови з Римом.
Сказавши це, Гортон угледів вільний проміжок, що утворився між машинами, і швидко виїхав із тисняви. Перед очима знову замигтів краєвид обабіч дороги. Кетрін і Торн тихо перемовлялися, зрідка позираючи одне на одного.
— Сьогодні вона поводилася просто зухвало, — сказала Кетрін.
— Ти хочеш її звільнити?
— Не знаю. А як ти думаєш?
Торн знизав плечима.
— Здається, Деміен звик до неї.
— Я знаю.
— На це теж треба зважати.
— Атож, — зітхнула Кетрін. — Звичайно.
— Але можеш звільнити її, коли хочеш.
Кетрін помовчала, дивлячись у вікно.
— Сподіваюся, вона піде сама.
Деміен сидів між ними, зосереджено розглядаючи щось у себе під ногами. Машина уже в’їжджала до міста.
Собор Усіх Святих був величезною спорудою, що поєднала в собі елементи архітектури різних століть, від сімнадцятого до двадцятого. Височенні двері завжди стояли розчинені, усередині ні вдень, ні вночі не вимикали освітлення. Цього дня сходи, що вели до дверей, були заслані, наче килимом, живими квітами, і обабіч них вишикувалися урочисто вбрані друзі наречених. Подивитися на церемонію зібралося безліч усілякого люду, серед нього чимало було зі значками комуністичної партії і транспарантами в руках. Як видно, вони втекли зі свого мітингу на Пікаділлі й приєдналися до цікавих. Присутність знатних осіб неначе зрівнювала людей усіх станів і політичних переконань. То там, то там збивалися нові гурти, що швидко розростались, і охорона насилу стримувала юрбу. Це забирало час, і машинам довелося розтягтися валкою і чекати своєї черги, щоб під’їхати до церкви й висадити пасажирів.
Лімузин Торнів, припізнившись, опинився далеко позаду решти машин. Тут охорони не було, і юрба оточила лімузин, безцеремонно заглядаючи всередину. Вони ледь-ледь посувалися вперед, а натовп навколо дедалі щільнішав, і Деміен, що перед тим був задрімав, прокинувся й злякано дивився на людей, які заглядали у вікна. Кетрін пригорнула хлопчика до себе й позирнула вперед. А людей усе прибувало, і вони вже почали штовхати машину. Потворна голова якогось гідроцефала наблизилась до бічного вікна, і він почав стукати в шибу, неначе просився всередину. Кетрін відчула млість і одвернулась, а почвара зареготала й почала вигукувати щось нерозбірливе.
— Боже мій, — сказала Кетрін, насилу здолавши нудоту, — що це тут діється?
— Черга на цілий квартал, — відповів Гортон.
— А об’їхати ніяк не можна? — спитала вона.
— Ні, машини стоять майже впритул і спереду, і ззаду.
Стукіт у шибу тривав, і Кетрін заплющила очі, намагаючись не чути того неприємного звуку, але він лише посилився, бо й інші, за прикладом почвари, взялися грюкати по всіх вікнах.
— Погляньте вперед, — мовив Гортон. — Комуністи…
— Невже ніяк не можна звідси вибратись? — з розпачем у голосі запитала Кетрін.
Деміен, здавалося, теж поділяв материну тривогу, і в очах у нього прозирав страх.
— Нічого поганого, все гаразд, — заспокоював малого Торн, помітивши його нервозність. — Ці люди тебе не скривдять, вони тільки хочуть подивитися, хто тут у машині.
Та очі хлопчика й далі злякано розширювались, але дивилися вони не на юрбу, а поверх неї — на шпилі собору, що здіймались уже зовсім недалеко.
— Не бійся, Деміене, — сказав Торн. — Ми їдемо подивитися на вінчання.
Одначе жах у хлопчикових очах наростав, обличчя його напружилось. Тим часом їхня машина неухильно наближалася до церкви.
— Деміене… — озвалась і Кетрін.
Торн поглянув на дружину. Вона не спускала очей з хлопчика. А в того обличчя ніби геть закам’яніло, він увесь зіщулився, хоч юрби навколо вже й не було і перед ними постав величний собор.
— Усе добре, Деміене, — лагідно, тихо промовила Кетрін. — Ті люди вже пішли…
Та погляд хлопчика був і далі прикутий до церкви, а в очах застиг жах.
— Що з ним таке? — різко запитав Торн.
— Не знаю.
— Що з тобою, Деміене?
— Він смертельно переляканий…
Кетрін простягла руку до малого, і він судомно вчепився в неї, зазираючи у вічі то матері, то батькові.
— Це ж звичайна собі церква, синочку, — здавлено промовила Кетрін.
Хлопчик рвучко одвернувся. Губи в нього пересохли, він явно почав упадати в істерику: дихання стало уривчастим, кров відлинула від обличчя.
— Боже мій! — вигукнула Кетрін.
— Йому недобре?
— Він весь похолов. Холодний як лід!
Лімузин загальмував напроти собору, дверці розчахнулись, і один з розпорядників простяг руки по Деміена. Хлопчика аж затіпало від жаху. Він учепився за сукню Кетрін і перелякано заверещав.
— Деміене! — закричала Кетрін. — Деміене!
Вона спробувала розтиснути хлопчикові пальці, але він одчайдушно тримався за сукню, і її зусилля були марні.
— Джеремі! — Кетрін уже ледве володіла собою.
— Деміене! — гримнув на хлопчика Торн.
— Він роздере мені сукню!
Торн нахилився до Деміена, і собі силкуючись вивільнити сукню, але той ще дужче вчепився в матір, дряпаючи їй обличчя, хапаючи за коси, відчайдушно намагаючися вдержатись.
— Поможіть же мені! О Боже!.. — зойкнула Кетрін.
— Деміене! — загорлав Торн, марно шарпаючи хлопчика, щоб відірвати його від матері. — Деміене! Пусти!
Деміен нажахано заверещав. Машину оточила юрба, з цікавістю спостерігаючи цю сутичку. Гортон, намагаючись і собі якось допомогти, перехилився з переднього сидіння й спробував виштовхнути хлопчика з машини. Але той зовсім знавіснів — він надсадно кричав, а його пальці з гострими нігтиками впиналися в обличчя та голову Кетрін. Він спромігся навіть видерти в неї чимале пасмо волосся.
— Заберіть його! — репетувала Кетрін. — Заберіть!
Охоплена панічним жахом, вона почала бити хлопчика, силкуючись вивернути його руку, що вчепилась їй в обличчя. Сильним ривком Торн одірвав од неї малого, схопив його обома руками й притиснув до себе.
— Їдьмо! — засапано гукнув він до Гортона. — Швидше їдьмо звідси!
Хлопчик і далі судомно шарпався в його руках. Гортон захряснув дверці, і машина рвонулася вперед.
— Боже мій!.. — схлипувала Кетрін, обхвативши руками голову. — Боже ж ти мій… Боже…
Лімузин віддалявся від собору, і судоми в хлопчика поступово вщухали, голова його знесилено відкинулась назад. Гортон виїхав на шосе, і за кілька хвилин у машині все стихло. Очі в Деміена палали, обличчя зрошував рясний піт. Торн усе ще не пускав його рук. Кетрін сиділа приголомшена, з розпатланим волоссям, одне око в неї було напівзаплющене. Їхали мовчки, ніхто не зважувався озватись.
Діставшись до Пірфорда, вони одвели Деміена в його кімнату й трохи посиділи біля нього. А він уперто дивився у вікно. Чоло в нього було не гаряче, і лікаря викликати не стали. Хлопчик явно уникав погляду батьків, так наче й сам злякався того, що накоїв.
— Я подбаю про нього, — спокійно сказала місіс Бейлок, увійшовши до кімнати.
Деміен озирнувся і, побачивши її, начебто одразу заспокоївся.
— Він дуже перелякався, — сказала Кетрін няньці.
— Він не любить церкви, — відказала місіс Бейлок. — Він хотів замість того піти до парку.
— Хлопчик наче знавіснів, — мовив Торн.
— То він просто розсердився, — відрубала місіс Бейлок.
Вона підійшла до вікна й узяла Деміена на руки. Хлопчик пригорнувся до неї, мов до рідної матері. Торни мовчки спостерігали цю сцену. А тоді повільно вийшли з кімнати.
— Щось тут нечисто, — сказав увечері Гортон своїй дружині.
Перед тим вона мовчки вислухала його розповідь про денну пригоду.
— Щось воно не те з цією місіс Бейлок, — провадив він, — щось не те з цим хлопчиком, та й у всьому домі щось негаразд.
— Ти надто близько береш усе до серця, — сказала місіс Гортон.
— Коли б ти все те бачила, то зрозуміла б мене.
— Звичайний собі дитячий спалах.
— Звірячий спалах.
— Хлопчик дуже гарячий, ото й тільки.
— З якої б це речі?
Жінка похитала головою і нічого не відповіла; потім дістала з холодильника городину й заходилася дрібно кришити її на дошці.
— Ти заглядала коли-небудь йому в очі? — спитав Гортон. — То так, наче на звіра дивишся. Ці очі пильнують за тобою, вичікують. Здається, вони знають щось таке, чого не знаєш ти. В них світиться спомин про місця, де ми ніколи не бували.
— Знов ти зі своїми забобонами… — пробурмотіла жінка, й далі готуючи салат.
— Ось постривай, і сама побачиш, — переконував її Гортон. — Тут діється щось лихе.
— Скрізь діється щось лихе.
— Не до душі мені все це, — похмуро сказав чоловік. — Гадаю, нам краще б звідси виїхати.
Тим часом Торни сиділи на терасі. Було вже пізно. Деміен спав. У будинку було тихо, ніде не світилося. Із стереодинаміків линула спокійна класична музика. Джеремі й Кетрін сиділи мовчки й дивилися в темряву. Обличчя в Кетрін було припухле, на ньому виднілися садна та подряпини, і вона раз у раз прикладала до них серветку, змочуючи її теплою водою з глечика, що стояв поруч. За цілий вечір вони не озвались одне до одного ані словом, просто мовчки сиділи поряд. Страх, що виник між ними, був знайомий і багатьом іншим батькам і матерям: вони вперше відчули, що з їхньою дитиною щось негаразд. Страх цей зродився в мовчанці, і поки що про нього ніхто не говорив.
Кетрін торкнулася рукою глечика і, відчувши, що вода вже вихолола, викрутила серветку й відклала її набік. Торн спостерігав за нею, аж поки вона зустрілася з ним поглядом.
— Ти певна, що не треба викликати лікаря? — тихо спитав Торн.
Кетрін похитала головою.
— Кілька подряпин, ото й тільки.
— Я мав на увазі… для Деміена, — сказав Торн.
Вона безпорадно знизала плечима.
— А що ми йому скажемо? — спитала пошепки.
— Ми й не повинні нічого казати. Нехай просто… обстежить його.
— Його обстежували місяць тому. І нічого не виявили. Він не хворів ще жодного разу в своєму житті.
Торн кивнув головою і замислився.
— Кажеш, жодного разу не хворів? — перепитав він з цікавістю.
— Ні.
— Дивно, правда ж?
— Хіба?
— Так мені здається.
Чоловіків тон здивував Кетрін, і вона повернулася, щоб поглянути йому в очі. Дивилась і чекала, що він скаже далі.
— Я хочу сказати… не було ні вітрянки, ні кору… ні свинки… Ні навіть нежиті чи кашлю… чи застуди…
— То й що? — спитала Кетрін, так наче не бачила нічого дивного в такому аж неправдоподібному здоров’ї хлопчика.
— Просто… мені здається це незвичайним.
— А от мені не здається.
— А мені здається.
— Він має здорових батьків.
Торн замовк, відчуваючи, як стискається його серця. Таємниця, схована десь у глибині душі, зачаїлася в ньому. Вона не полишала Джеремі всі ці роки, але здебільшого він знаходив виправдання для себе; хай він і винен був у брехні, одначе щастя, яке ця брехня спородила, давало йому розраду. Поки все йшло гаразд, було зовсім неважко тримати свою майже приспану таємницю в собі. Але тепер Джеремі відчував, як вона починає розпирати йому груди, ладна ось-ось вихопитися назовні.
— Коли б у твоєму чи моєму роді, — провадила Кетрін, — були випадки… ну, якихось там психозів чи душевного розладу… то, слово честі, мене б занепокоїло те, що сталося сьогодні…
Торн поглянув на неї і відвів очі.
— Але я про це думала, — сказала вона, — і знаю, що з цього погляду все гаразд. Деміен — здоровенький, міцний хлопчик. Він має кілька поколінь здорових предків і з того й з того боку.
Торнові було несила дивитися на дружину, і він лише кивнув головою.
— Він перелякався, ото й тільки. Це просто… прикрий епізод. З кожною дитиною таке може статися.
Торн знову кивнув і стомлено провів рукою по чолу. Серцем йому хотілося розповісти про все дружині, вихлюпнути таємницю назовні. Та було вже надто пізно. Брехня затяглася. Кетрін зненавидить його за це. А може, зненавидить і дитину. Атож, надто пізно. Вона не повинна дізнатися про таємницю народження Деміена…
— Я оце думала про місіс Бейлок, — сказала Кетрін.
— Що саме?
— Мабуть, нам треба залишити її.
— Сьогодні вона мені сподобалась, — тихо мовив Торн.
— Деміен так збудився. Можливо, він чув, як ми говорили про неї в машині.
— Може бути, — сказав Торн.
Це вже прояснювало дещо. Може, й справді то їхня розмова викликала такий страх у хлопчика. Вони ж бо гадали, що він нічого не чує, а він тим часом усе те всотував. І саме загроза втратити няньку сповнила його нестямним жахом.
— Атож, може бути, — повторив Торн, і в голосі його забриніла надія.
— Я хочу дати місіс Бейлок додаткові доручення, — сказала Кетрін, — щоб вона якийсь час була поза домом. Може, посилатиму її вдень за покупками, а сама більше часу приділятиму Деміенові.
— А хто робив це досі?.. Їздив за покупками?
— Місіс Гортон.
— Вона не буде проти?
— Не знаю. Але я хочу проводити більше часу з Деміеном.
— Ну що ж, по-моєму, це буде розумно.
Вони знову замовкли, і Кетрін відвела очі.
— Атож, це буде розумно, — повторив Торн. — Дуже розумно.
На якусь мить йому здалося, що все владнається. А потім він раптом побачив, що Кетрін плаче. Серце в нього знову стислося. Дивлячись на дружину, він шукав потрібних слів, щоб утішити її.
— Ти маєш рацію, Кеті, — пошепки мовив він. — Просто Деміен почув, що ми хочемо звільнити його няню. Оце і все. Це ж так зрозуміло.
— Я молю Бога, щоб це було так, — відказала Кетрін голосом, що тремтів від сліз.
— Ну звісно ж, — заспокоїв її Торн. — Саме так усе й було.
Кетрін кивнула головою, втерла сльози і, підвівшись, поглянула на темний будинок.
— Що ж, — сказала вона, — найкраще, що можна зробити з поганим днем, це покінчити з ним. Я іду спати.
— А я ще трохи посиджу тут, тоді прийду.
Звуки дружининої ходи завмерли, і Джеремі лишився наодинці зі своїми думками.
Він дивився на ліс, але перед очима в нього поставала зовсім інша картина: він, Джеремі Торн, стоїть у коридорі римської лікарні перед скляною переділкою і дає згоду на всиновлення чужої дитини. Ну чому він не розпитавсь про Деміенову матір? Хто вона була? Звідки родом? Хто був батько дитини і чому він не прийшов до лікарні? За збіглі відтоді роки Торн не раз обмірковував деякі свої припущення, і вони трохи заспокоювали його. Можливо, справжня мати хлопчика була селянського роду, дівчина проста, але побожна, отож і прийшла родити до католицької лікарні. Одначе та лікарня була доволі дорога, так що вона навряд чи потрапила б туди без якихось зв’язків. А може, вона була сирота — тим-то й не лишилося жодних родичів — і привела позашлюбну дитину, тоді й відсутність батька ставала зрозумілою. Про що ж іще мав би дізнатися Торн? Що ще могло важити? Хлопчик був жвавий, гарненький і, як сказали Торнові в лікарні, цілком здоровий…
Торн не звик піддавати сумніву свої вчинки й дорікати собі за щось, і його свідомість уперто стояла на тому, що він учинив слушно. Щоправда, тоді він був приголомшений горем, надміру вразливий і міг легко піддатися навіянню. То невже він і справді схибив? Чи не слід було довідатися більше?..
Відповіді на ці свої запитання Торн так і не дістав.
Усю правду знала лише маленька купка людей, та й ті тепер були розкидані по всій земній кулі. Сестра Тереза, отець Спіллето, отець Тассоне. Тільки вони знали. Тільки на їхньому сумлінні лежала ця страшна таємниця. Тієї давньої темної ночі, серед лиховісної, напруженої тиші вони робили своє діло, чимало пишаючись тим, що на нього обрано саме їх. За всю історію людства було лише дві спроби звершити таке, але вони не сумнівалися, що цього разу їх чекає успіх. Усе було в їхніх руках, їх було всього троє, справа посувалася гладесенько, і жодна жива душа й гадки не мала, що там діється. Коли з’явився на світ Деміен, сестра Тереза підготувала його: видалила депілятором шерсть на руках та лобі, припудрила тільце, — щоб до приїзду Торна немовля мало якомога привабливіший вигляд. Волоссячко на голові в новонародженого було, як вони й чекали, аж надто густе й шорстке, тому сестра Тереза розпушила його з допомогою фена, не забувши пересвідчитися, чи є на тім’ячку сподівана родимка. Торн ніколи не повинен був дізнатися ні про сестру Терезу, ні про отця Тассоне — ще одного, менш значного співучасника, який тим часом у підвалі лікарні вкладав у мішки два тіла, щоб таємно вивезти їх. Одне було мертва дитина Торна, що, народившись, не встигла й закричати; друге — мати новонародженого, що лишився жити. На безлюдному лікарняному подвір’ї стояла крита машина, яка мала відвезти трупи до Черветері, де в глушині кладовища Сант-Анджело вже чекали гробарі.
Увесь цей план замислила й розробила секта сатаністів, і головною дійовою особою був Спіллето; він же таки з надзвичайною обачністю і вибирав собі співучасників. Щодо сестри Терези він не мав ніяких сумнівів, а от отець Тассоне трохи непокоїв Спіллето, а надто в останні дні. Він був чоловік вірний, але віра його ґрунтувалася на страхові. І у вирішальні хвилини він начебто завагався, що змусило Спіллето замислитись. Тассоне був доволі енергійний, хоча енергія його відбивалася на ньому самому, і він робив усе на грані розпачу. Здавалося, він забув про величезну важливість їхньої місії, а натомість цілковито віддався своїй особистій ролі. Таке самозаглиблення спричинювало надмірну збудливість, і Спіллето вже думав був про те, щоб вивести Тассоне з гри. Адже якщо один з них не встоїть, це вдарить по всіх трьох. А головне — ще на тисячу літ відстрочить здійснення великого задуму.
Та зрештою Тассоне цілком виправдав себе, віддано й старанно виконавши все, що йому належало, і навіть не розгубився, коли сталася несподіванка, якої ніхто не міг передбачити. Уже коли мішки вантажили в машину, виявилося, що дитинча ще живе — воно почало попискувати. Тассоне швидко забрав мішка, повернувся з ним до лікарняного підвалу й подбав про те, щоб немовля більш ніколи не видало й звуку. Те, що він учинив, тяжко вразило його. Але небезпеку було відвернено, а все інше вже не так важило.
Тієї ночі в лікарні усе йшло своїм звичаєм; лікарі та медичні сестри виконували свої повсякденні обов’язки, не маючи й найменшої підозри про те, що сталося під одним дахом з ними. Усе було зроблено з граничною обачністю, і ніхто, а надто сам Торн, не зміг би ні до чого докопатися.
Торн сидів на терасі, втупивши погляд у темряву. Аж раптом він усвідомив, що Пірфордський ліс більш не викликає в нього лиховісних передчуттів. Йому вже не здавалося, ніби хтось стежить за ним із хащі. Тепер ліс мав цілком мирний вигляд, а цвіркуни та жаби сповнювали околицю звичним гомоном. Той гомін заспокоював нерви й давав узнаки, що життя скрізь іде своїм природним звичаєм. Торн перевів погляд на будинок, на вікно Деміенової кімнати. Там тьмяно світив нічник, і Джеремі уявив собі обличчя сонного хлопчика. Тепер, коли цей страшний день лишився позаду, йому захотілось подивитися на Деміена. Отож він підвівся й пішов у принишклий будинок.
У вестибюлі стояла непроглядна темрява, а тиша аж дзвеніла у вухах. Торн навпомацки добувся до сходів і піднявсь нагору. Там він марно спробував знайти вимикач і зрештою рушив далі потемки. Він подумав, що ще ніколи не бачив у домі такої темряви, а тоді збагнув, як багато часу провів на терасі, занурений у свої роздуми. Все навколо дихало соннотою, і Джеремі поволі скрадався попід стіною. Нарешті він намацав вимикача й повернув його, але світло чомусь не засвітилося. Джеремі пройшов потемки ще далі й повернув за ріг коридора. Попереду були двері Деміенової кімнати, і з-під них ледь жеврів жовтавий відсвіт нічника. Та раптом Торн прикипів до місця, зачувши якийсь дивний звук. Той звук скидався на рокіт чи глухе гуркотіння і одразу ж завмер, перше ніж устиг збагнути, що воно таке. Довкола знову запала цілковита тиша. Він хотів був ступити вперед, але звук почувся знову, цього разу гучніше, і серце Торнове мало не вихопилось із грудей. Він поглянув униз і побачив у темряві чиїсь жовті очі. Йому забило подих, і він, мов скам’янівши, притисся до стіни. А рикання стало ще гучніше, і з пітьми виринув величезний собака й метнувся до дверей хлопчикової кімнати з видимим наміром захищати їх. Очі його, втупившись у Торна, хижо зблискували, злісне гарчання не вгавало.
— Ну… ну… — здавлено промовив Торн.
Від звуку його голосу звір увесь підібгався, наготувавшись до стрибка.
— Ану цить! — звеліла місіс Бейлок, виходячи зі своєї кімнати. — Це господар.
Собака враз угамувався, і атмосфера розрядилась. Місіс Бейлок сягнула рукою до вимикача, і в коридорі спалахнуло світло. Торн стояв затамувавши віддих і не зводив очей із собаки.
— Що… це… таке? — видушив він із себе.
— Де, сер? — спитала місіс Бейлок так, наче нічого й не сталося.
— Оцей собака…
— По-моєму, це вівчарка. Гарний, правда ж? Ми знайшли його в лісі.
Собака, несподівано посумирнівши, влігся біля її ніг.
— Хто дозволив?..
— Я подумала, що в домі не завадить сторожовий собака, та й хлопчик уже полюбив його.
Торн так і стояв, притисшись до стіни, і його ще й досі тіпало, отож місіс Бейлок не стримала своєї цікавості й запитала:
— Він налякав вас, так?
— Так.
— Ось бачите, який добрий собака. Я хочу сказати — як сторож. Запевняю вас, ви ще подякуєте мені за нього, коли поїдете.
— Куди я поїду? — спитав Торн.
— Хіба ви не збираєтеся до Саудівської Аравії?
— Звідки це вам відомо?
Жінка знизала плечима.
— Я не знала, що це така таємниця.
— Я ні з ким не ділився своїми планами.
— Місіс Гортон мені сказала.
Торн кивнув головою і знову поглянув на собаку.
— Він нікого не турбуватиме, — запевнила його місіс Бейлок. — А годуватимемо його недоїдками.
— Я не хочу, щоб він лишався в домі, — відрубав Торн.
Місіс Бейлок здивовано поглянула на нього.
— Ви не любите собак?
— Коли я захочу завести собаку, я сам його виберу.
— Але Деміенові він так подобається, сер. Йому потрібен саме цей собака.
— Я сам вирішу, який собака йому потрібен.
— Діти вважають тварин своїми заступниками, сер. Ніщо інше їх не цікавить… — Жінка подивилася на нього так, наче збиралася додати ще щось дуже важливе.
— Ви… хочете щось сказати?
— Я не наважуюся, сер…
Одначе її поважний вигляд занепокоїв Торна.
— Місіс Бейлок, якщо ви маєте щось мені сказати, я вас слухаю.
— Та ні, сер. У вас стільки своїх справ…
— Я сказав, що слухаю вас.
— Мені здається, сер… що хлопчик почуває себе самотнім.
— З чого б то йому почувати себе самотнім?
— Його мати… не дуже прихильна до нього.
Почувши таке, Торн аж стенувся.
— Ось бачите, — мовила жінка. — Таки даремно я вам сказала…
— Не дуже прихильно?
— Мені здається, вона не любить хлопчика. І він це відчуває.
Торн промовчав. Просто не знав, що сказати.
— У мене часом буває таке враження, ніби Деміен не має нікого, крім мене, — додала місіс Бейлок.
— Я думаю, ви помиляєтесь.
— А тепер він має ще собаку. Собака йому подобається. Тож хай лишиться в домі задля дитини.
Торн поглянув униз на величезного звіра й похитав головою.
— Мені цей собака не подобається. Завтра ж заберіть його звідси.
— Забрати? Куди? — вражено запитала жінка.
— Я знаю… Віддайте гицелям.
— Та вони ж їх убивають!
— Тоді просто виженіть геть. Але щоб завтра його тут не було.
Обличчя місіс Бейлок немов скам’яніло. Торн повернувся й пішов.
Жінка й собака дивились йому вслід, і в очах їхніх палала ненависть.
Решту ночі Торн провів без сну. Він сидів на балконі спальні й одну за одною курив сигарети, хоча від смаку тютюну його вже аж нудило. З кімнати вряди-годи долинав стогін дружини, і він почав гадати, з яким це демоном бореться Кетрін уві сні. Чи то повернувся її давній демон депресії і знову переслідує її? Чи, може, не дають спокою кошмари минулого дня?..
Щоб відволіктися від наболілого, Торн полинув думкою в загальніші матерії і невдовзі цілковито занурився в царини фантазії, забувши про нагальні клопоти й тривоги. Він почав розмірковувати про природу сновидіння, про можливість для людини бачити чужі сни. Адже діяльність мозку в основі своїй пов’язана з електрикою, так само як і імпульси, що створюють зображення на телевізійному екрані. То, певне, можна б якось розвинути цю систему й далі. Скажімо, гак, щоб сновидіння записувати на відеокасету й потім переглядати їх детальніше. Він-бо й сам не раз відчував уранці неприємний осад, так наче йому наснилося щось погане, але що саме — годі пригадати. Видиво звітрювалося з пам’яті, залишаючи по собі тільки важке лиховісне передчуття. А можна б використовувати зафіксовані сновидіння й з лікувальною метою, та й просто задля розваги — і яка б то могла бути знаменита розвага! Та водночас і яка небезпечна!.. Сни великих людей годилося б зберігати в архівах, щоб їх мали змогу побачити наступні покоління. Цікаво ж бо, що снилося, приміром, Наполеонові. Або Гітлерові. Або ж Лі Гарві Освальдові. Може, і вбивство Кеннеді пощастило б відвернути, коли б хто-небудь побачив Освальдові сни. Напевне ж можна винайти якийсь спосіб…
У таких-от роздумах і минула в Торна ціла ніч.
Коли прокинулась Кетрін, її пошкоджене око ще дужче запухло й зовсім заплющилось. Збираючись до посольства, Торн настійно порадив їй усе ж таки вдатися до лікаря. Більше вони ні про що не розмовляли. Кетрін мовчала, а Торна вже цілком поглинули проблеми нового дня. Він був уже майже готовий до скорої поїздки в Саудівську Аравію, одначе тепер його гнітило невиразне передчуття, що їхати нікуди не слід. Він просто боявся. Боявся за Кетрін, за Деміена, за самого себе, боявся — і не міг збагнути чому. Навколо вчувалося якесь напруження, здавалося, ніби все їхнє життя в смертельній небезпеці. Раніше Торн ніколи не замислювався про смерть, вона була для нього чимось далеким і непевним. Але тепер саме це не йшло йому з думки. Те, що над його життям нависла якась страшна загроза.
У лімузині дорогою до посольства він нашвидкуруч заповнив бланки страхувальних полісів і накидав деякі настанови на випадок своєї смерті. Робив це механічно, не замислюючись над тим, що переймається такими справами уперше в житті. І вже аж тоді, як закінчив писати, раптом відчув свідомий страх. Увесь заціпенівши, він у похмурій мовчанці просидів решту дороги до посольства. Оте лихе передчуття й далі не полишало його.
Машина зупинилась, і Торн вийшов на тротуар перед посольством. У ту ж мить він побачив, як до нього метнулося двоє чоловіків. Один клацнув фотоапаратом, а другий заходився сипати запитаннями. Торн рушив був до входу, але ті двоє заступили йому дорогу.
— Містере Торн, ви вже читали сьогодні «Ріпорт»?
— Ні, не читав…
— Там є стаття про вашу няню, про ту, котра стрибнула…
— Я не бачив.
— Там говориться, що вона залишила записку…
— Маячня.
— Погляньте сюди, будь ласка! — Це вже сказав Дженнінгс, швидко переміщуючись і клацаючи затвором.
— Дозвольте мені пройти, — попрохав Торн, бо Дженнінгс саме став у нього на дорозі.
— Це правда, що вона приймала наркотики? — спитав другий репортер.
— Звісно, що ні.
— Після розтину в крові виявили якісь ліки…
— То був протиалергійний засіб, — процідив Торн крізь зціплені зуби. — Вона слабувала на алергію…
— Там говориться про надмірну дозу…
— Спиніться на секундочку! — попрохав Дженнінгс.
— Та дайте ж мені пройти! — гримнув Торн.
— Даруйте, це наша робота, сер.
Торн ступив був убік, але вони й далі напосідали і знов заступили йому дорогу.
— То вона приймала наркотики, містере Торн?
— Я ж вам сказав, що ні.
— А там пишуть…
— Мені нема діла до того, що там пишуть!
— Чудово! — вигукнув Дженнінгс. — Ще секундочку!
Він надто швидко присунув камеру, Торн, рвучко ступивши вперед, зачепив її і вибив із Дженнінгсових рук. Фотоапарат з брязкотом розбився об асфальт, і на мить усі троє застигли, вражені цим спалахом гніву.
— Невже ви не маєте й крихти поваги? — видушив із себе Торн.
Дженнінгс укляк на тротуарі й звів на нього очі.
— Перепрошую, — скрушно мовив Торн. Голос у нього тремтів. — Надішліть мені рахунок, я все відшкодую.
Дженнінгс підняв розбиту камеру, поволі підвівся і, знизавши плечима, поглянув у вічі Торнові.
— Усе гаразд, пане посол, — сказав він. — Будемо вважати, що ви… мій боржник.
Торн силувано кивнув головою, повернувся й рушив до посольства. У ту ж мить звідти вибіг солдат морської піхоти. Але було вже запізно, і він побачив тільки наслідки зіткнення.
— Він розбив мені камеру, — сказав Дженнінгс солдатові. — Ваш посол розбив мені камеру…
Вони трохи постояли в ніяковій мовчанці, а тоді розійшлися кожен у свій бік.
У посольському кабінеті панував переполох. Поїздка до Саудівської Аравії опинилася під загрозою, бо Торн раптом відмовився їхати, нічого не пояснюючи. Підготовка цієї поїздки забрала в його помічників майже два тижні, і тепер вони вимагали пояснень, бо вважали себе одуреними, а всю свою працю — марною.
— Ви не можете її скасувати, — переконував його один з помічників. — Після всієї нашої роботи просто не маєте права отак просто взяти та й…
— Поїздка не скасовується, — заперечив Торн. — Вона тільки відкладається.
— Вони сприймуть це як образу.
— Хай сприймають.
— Але чому?..
— Не можу я зараз їхати, — сказав Торн. — Не час.
— Ви розумієте, яка ставка в цій грі? — спитав інший помічник.
— Дипломатія, — відповів Торн.
— Багато більше.
— Вони мають нафту, вони мають силу, — сказав Торн. — І ніщо цього не змінить.
— Ось саме тому…
— Я пошлю когось іншого.
— Президент хотів, щоб поїхали ви.
— Я побалакаю з ним і все поясню.
— Боже мій, Джері! Ми ж так ретельно все розпланували!
— То переплануєте! — гарикнув Торн.
Цей раптовий спалах гніву змусив усіх замовкнути. Задзвонив селектор, і Торн увімкнув прийом.
— Я слухаю.
— Вас хоче бачити отець Тассоне, — почувся голос секретарки.
— Хто?
— Отець Тассоне з Рима. Він каже, що має до вас невідкладну особисту справу.
— Я ніколи про нього не чув.
— Він каже, що забере у вас усього хвилину, — провадила секретарка. — Ідеться про якусь лікарню.
— Мабуть, збирає пожертви, — тихо зауважив один з Торнових помічників.
— Або проситиме дарунків, — докинув ще один.
— Ну гаразд, — зітхнув Торн. — Пустіть його.
— Не думав, що вас так легко розчулити, — мовив перший помічник.
— Та знаєте, громадська думка… — промимрив Торн.
— Не поспішайте з остаточним рішенням щодо Саудівської Аравії. Гаразд? Ви сьогодні не в гуморі. Переждімо трохи.
— Усе вже вирішено, — стомлено мовив Торн. — Або їде хтось інший, або відкладаємо поїздку.
— Відкладаємо на який час?
— На потім, — відказав Тарн. — На тоді, коли я зможу поїхати.
Двері відчинились, і в їх широкому отворі з’явилася невеличка постать. То був священик. Його недбалий одяг і збуджений вигляд свідчили, що справа у нього аж ніяк не звичайна. Торнові помічники насторожено перезирнулися, не певні, чи слід їм залишити кабінет.
— Можу я вас попросити… — промовив священик з сильним італійським акцентом, — поговорити сам на сам?
— Це стосовно лікарні? — спитав Торн.
— Si[3].
Торн кивнув головою помічникам, і ті знехотя рушили з кабінету. Коли вони вийшли, священик зачинив за ними двері. Потім обернувся, і обличчя його викривив біль.
— Слухаю вас, — співчутливо мовив Торн.
— У нас обмаль часу…
— Що?
— Ви повинні мене вислухати. — Священик так і стояв біля порога, прихилившись спиною до дверей.
— То що ви хочете мені сказати? — запитав Торн.
— Ви мусите повірити в Христа, Спасителя нашого. Повірити тепер-таки, від цієї хвилини…
На хвилю запала мовчанка. Торн не знав, що й сказати.
— Я прошу вас, синьйоре…
— Даруйте мені, — перебив його Торн. — Якщо я правильно зрозумів, ви маєте до мене невідкладну особисту справу?
— Ви мусите повірити, — провадив священик. — Причастіться крові Христової та його тіла, бо тільки тоді, як він буде всередині вас, ви зможете здолати сатанинське поріддя.
Атмосфера в кабінеті ставала щомить напруженіша. Торн простяг руку до селектора.
— Воно уже вчинило одне вбивство, — пошепки промовив священик, — і вбиватиме аж доти, доки заволодіє всією вашою маєтністю…
— Якби ви зволили зачекати трохи в приймальні…
Священик почав підступати до Торна, і в голосі його бриніло дедалі більше збудження.
— Тільки з Христовою допомогою ви зможете боротися з ним! — суворо промовив він. — Повірте в Христа! Причастіться його крові!
Торн намацав кнопку селектора й натиснув її.
— Я замкнув двері, містере Торн, — сказав священик.
Наляканий його тоном, Торн увесь напружився.
— Слухаю, сер, — почувся з селектора голос секретарки.
— Пришліть охорону, — сказав Торн.
— Що сталося, сер?
— Благаю вас, синьйоре! — вигукнув священик. — Вислухайте те, що я маю вам сказати!
— Сер?.. — знов долинуло із селектора.
— Містере Торн, — сказав священик, — я був у лікарні тієї ночі, коли народився ваш син…
Торн ураз застиг, несамохіть прикипівши очима до нього.
— Я… приймав… пологи, — затинаючись, промовив священик. — Був… свідком… його народження…
У селекторі знов озвався голос секретарки, цього разу явно стривожений.
— Містере Торн! — мовила вона. — Пробачте, я вас не розчула як слід.
— Та ні, нічого, — відповів Торн. — Просто… будьте на місці.
Він одпустив кнопку, не спускаючи враженого погляду зі священика.
— Я благаю вас… — не вгавав отець Тассоне, ледве стримуючи сльози.
— Чого ви хочете?
— Врятувати вас, містере Торн. Аби Христос простив мені.
— Що ви знаєте про мого сина?
— Все.
— Що саме ви знаєте? — суворо перепитав Торн.
Священик затремтів, голос його зривався від хвилювання.
— Я бачив його матір, — відповів він.
— Ви бачили мою дружину?
— Його матір, містере Торн!
Торнове обличчя немов скам’яніло.
— Це шантаж? — тихо спитав він.
— Ні, сер.
— Тоді чого ви хочете?
— Розповісти вам, сер…
— Що розповісти?
— Його мати, сер…
— Ну-ну, то що там з його матір’ю?
— Його мати, сер… була самиця шакала! — Священик аж застогнав. — Він народився від шакала. Я бачив це на власні очі!
Нараз двері затріщали й розчахнулися. До кабінету вбіг солдат морської піхоти, за ним — Торнові помічники та секретарка. Торн сидів мов закляклий, з мертвотно блідим обличчям. З очей священика котилися сльози.
— Тут щось сталося, сер? — запитав солдат.
— У вас був якийсь дивний голос, — пояснила секретарка. — І двері виявилися замкнені.
— Виведіть звідси цього чоловіка, — сказав Торн. — А якщо він ще колись з’явиться… заарештуйте.
Ніхто не ворухнувся. Солдат не знав, як йому підступитися до священика. Та отець Тассоне сам повернувся й повільно рушив до дверей. Уже від порога він озирнувся на Торна.
— Повірте в Христа, — сумно мовив він майже пошепки. — День у день причащайтеся крові Христової… — І вийшов за двері.
Солдат вийшов услід за ним. Решта розгублено стояли на місці.
— Чого він приходив? — спитав один з помічників.
— Не знаю, — тихо відповів Торн, дивлячись услід священикові. — Він несповна розуму…
На вулиці біля посольства Габер Дженнінгс, зіпершись на свою машину й відклавши набік розбитий фотоапарат, перевіряв запасну камеру. Він побачив, як солдат виводить із посольства невеличкого священика, і швидко зробив два знімки. Священик понуро поплентав геть. Солдат помітив Дженнінгса й, невдоволено дивлячись на нього, підійшов ближче.
— Вам сьогодні ще не досить клопоту з цим ділом? — запитав він, показуючи на фотоапарат.
— Клопоту? — всміхнувся Дженнінгс. — Його ніколи не буває досить.
І, поки солдат дивився, двічі клацнув і його. Потім переставив покажчик відстані й, зловивши у видошукач невеличкого священика, зробив ще один знімок, перше ніж той зник з очей…
Пізно ввечері Дженнінгс сидів у своїй темній комірчині й роздивлявся фотографії. В очах його відбивалися то цікавість, то душевне сум’яття. Щоб перевірити справність запасної камери, він зробив тридцять шість знімків, і три з них вийшли браковані. Це був той самий гандж, що й кілька місяців тому, коли він знімав няньку на дні народження в маєтку Торнів. Тепер щось подібне виявилося на фотографіях зі священиком. І знов складалося враження, що на плівці була пошкоджена емульсія, але тепер уже не на одному тільки знімку — брак повторювався на двох негативах підряд, потім ішли два чисті кадри, а на третьому — знов такий самий брак. Найдивовижніше ж було те, що ґандж нібито переслідував певну людину: ота незрозуміла туманна пляма щоразу опинялася над головою невеличкого священика.
Дженнінгс виловив із фіксажу п’ять мокрих відбитків і заходивсь роздивлятися їх зблизька. Два знімки священика, супроводжуваного солдатом, два знімки самого солдата великим планом і ще один — священика, що вже віддалявся. На останньому знімку пляма була менша, відповідно до того, як зменшилась і сама священикова постать. Як і на давнішому знімку Деміенової няньки, пляма скидалася на таку собі світну хмаринку, але мала іншу форму й стриміла прямовисно просто в священика над головою. Хмаринка коло няньчиної голови здавалася нерухомою, застиглою — а ця неначе падала вниз і нагадувала примарний спис, що ось-ось приштрикне священика до землі.
Дженнінгс запалив сигарету з «травичкою» і поринув у роздуми. Колись він читав, що емульсія фотоплівки дуже чутлива до інтенсивного тепла — так само як і до світла. То була стаття в одному з фотографічних журналів, і в ній розповідалося про загадкові яви, зняті на плівку в знаменитих лондонських будинках, де, за переказами, живуть привиди. Автор статті, відомий фахівець у галузі фотографії, розглядаючи питання про реакцію нітратів на зміну зовнішньої температури, відзначав, що лабораторні досліди довели вплив певної температури на фотоемульсію, подібний до впливу світла. Оскільки тепло — це енергія, і навпаки, то якщо привиди є не чим іншим, як рештками енергії людського тіла, значить, за сприятливих умов їх можна зафіксувати на фотоплівці. Але в статті йшлося про енергію, незалежну від людини. А яке значення енергії людського тіла? Чи проявляється вона сама собою, чи має якесь певне джерело? Чи залежить від зовнішніх чинників, чи, може, зумовлюється лише почуттями, що нуртують усередині людини?..
Відомо ж бо, що збудження і хвилювання супроводиться виділенням певної енергії — на цьому ґрунтується принцип дії детектора брехні. За своєю природою ця енергія електрична. Але ж електрика — це також тепло. То, може, тепло, що утворюється при надмірному хвилюванні, якось вихоплюється з людського тіла, і його можна зняти на плівку разом з людиною, що перебуває в стані сильного нервового стресу?..
Усі ці міркування надихнули Дженнінгса, і він заходився гортати довідники, відшукуючи найчутливіший у світі зразок фотоплівки — це був номер ЗХ-600. Цю плівку почали випускати не так давно, і чутливість її була така висока, що давала змогу знімати об’єкти, освітлені вогником свічки. Напевне, вона мала бути так само чутлива й до тепла.
Наступного ранку Дженнінгс придбав двадцять чотири касети плівки ЗХ-600 і набір світлофільтрів, щоб випробувати її за нормального освітлення. За його задумом, фільтри мали поглинати частину світла, пропускаючи при цьому тепло, отож він сподівався, що в такий спосіб швидше натрапить на те, що йому потрібне. Ще він мав знайти людей у стані особливого нервового збудження, а тому вирушив до лікарні і там прихованою камерою знімав приречених на смерть хворих. Наслідки цієї зйомки геть розчарували його: на жодному кадрі з десятка відзнятих фотоплівок знайомої плями не виявилось. Тепер Дженнінгсові стало ясно: хоч би яка була природа тих плям, а з передчуттям смерті вони зв’язку не мали.
Цей висновок дещо порушував Дженнінгсову теорію, але репортер не занепав духом. Він підсвідомо відчував, що стоїть на правильному шляху. Повернувшись до своєї темної комірчини, він зробив ще по кілька відбитків фотографій з нянькою і священиком на різному фотопапері й пильно дослідив на них кожну цяточку. При великому збільшенні стало очевидно, що там і справді щось зафіксоване. Неозброєний погляд нічого не помітив, але нітрат зреагував. Далебі, у повітрі над нянькою і священиком виявлялося щось геть незбагненне!..
Весь наступний тиждень думки й вільний час Дженнінгса були поглинуті тим таємничим явищем. А потім він вирішив ще раз вийти на Торна.
Саме в ті дні американський посол провадив серію прилюдних виступів, на які Дженнінгсові легко було потрапити. Торн виступав в університетському містечку, на ділових сніданках, навіть на фабриках, і кожен міг прийти послухати його. Посол був добрий оратор, промовляв жваво та палко і, хоч де б виступав, незмінно заволодівав увагою слухачів. Він умів розворушити публіку, примусити її повірити йому, а надто робітників, яким одразу починало здаватися, що посол глибоко занепокоєний їхньою долею.
— У нас так багато розмежувань! — вигукував він. — На старих і молодих, на багатих і бідних… Але головне розмежування — на тих, що мають можливості, і на тих, що їх не мають! А справжня демократія — це однакові можливості для всіх. Без рівних можливостей слово «демократія» обертається брехнею!..
Під час своїх виступів Торн відповідав на запитання і спілкувався з публікою, особливо намагаючись познайомитися з каліками та бідаками, що їх одразу примічав у натовпі. Його не могли вибити з колії ніякі каверзні запитання, але ще більше важило те, що він умів змусити людей повірити.
Та насправді цей запал, на який так охоче відгукувалися слухачі, йшов у нього від розпачу. Торн мовби тікав від самого себе, прагнучи заповнити весь свій час громадською діяльністю, щоб не лишалось і хвилини на особисте життя, бо останнім часом у ньому чимдалі наростало передчуття чогось жахливого. Уже двічі серед натовпу, що збирався на його виступи, він вирізняв знайоме чорне одіяння священика — той вочевидь переслідував його. Торн боявся сказати про це кому-небудь: а що, як усе воно — лише витвір його розпаленої уяви? — але щоразу, на кожному виступі з тривогою нишпорив очима серед публіки, боячись угледіти знайому постать. Він не надав особливого значення словам Тассоне: в чоловіка явно розладнана психіка, це релігійний фанатик, що обрав собі за об’єкт домагань відомого політичного діяча, а те, що він згадав про Торнового хлопчика, цілком могло бути й випадковим збігом. А проте сказане священиком таки закарбувалось у його пам’яті. Хоч яке воно здавалося безглузде, одначе раз у раз відлунювало в свідомості Джеремі. Йому навіть спало на думку, що, можливо, цей священик — потенційний убивця; адже й Лі Гарві Освальд, і Артур Бреммер, обидва майбутні вбивці, намагалися зав’язати особисте знайомство зі своїми жертвами майже так само, як зробив цей Тассоне. Але зрештою Торн відкинув і це припущення. Хіба міг би він отак виходити на люди, якби весь час думав, що десь у натовпі на нього може чатувати смерть? І все ж таки священик ні вдень, ні вночі не йшов йому з думки, і Торн зрозумів, що й він переслідує священика так само, як той переслідує його. Тільки Тассоне був хижак, а він — жертва. Він почував себе польовою мишею, яка повсякчас боїться яструба, що кружляє над нею високо в небі.
Тим часом у Пірфорді усе було на погляд спокійне. Та за цим позірним спокоєм ховалися негаразди. Торн і Кетрін бачилися дуже мало, бо останнім часом він був зайнятий і вечорами на своїх виступах. А коли зустрічалися, то говорили переважно про дрібниці, уникаючи тем, які могли б засмутити обох. Тепер Кетрін приділяла більше часу Деміенові. Але це тільки поглиблювало їх відчуженість, бо з нею хлопчик ставав мовчазний, замикався в собі і довгими годинами похмуро чекав, коли повернеться місіс Бейлок.
З нянькою Деміен грався й сміявся, а Кетрін незмінно викликала в нього отаке похмуре заціпеніння. До чого тільки вона не вдавалася, шукаючи якогось способу здолати його відчуженість. Купувала дитячі книжки та альбоми для розфарбовування, всілякі конструктори та механічні іграшки — та все те залишало його байдужим. Щоправда, одного разу хлопчик начебто виявив інтерес до альбому з малюнками звірів, і ото тоді вона вирішила повезти його до зоопарку.
Збираючись у цю поїздку, Кетрін раптом подумала про те, як різниться їхнє життя від життя звичайних людей. Її синові минав уже п’ятий рік, а він ще жодного разу не був у зоопарку. Сім’я посла жила немовби в замкненому просторі, де все було до їхніх послуг, і тому вони рідко шукали розваг поза домом. Може, саме оцей брак виправ та нових вражень і позбавив Деміена здатності радіти й веселитися. Одначе сьогодні очі в нього були веселі, і, коли він сів у машину поруч неї, Кетрін відчула, що нарешті зробила правильний вибір. Хлопчик навіть сам заговорив до неї: він намагався вимовити слово «гіпопотам» і, здолавши його, аж засміявся з радості. Та й цього дріб’язку було досить, щоб Кетрін відчула себе щасливою. Сміх власної дитини вмить повернув їй уже призабутий добрий гумор. Дорогою до міста вона без угаву говорила, і Деміен уважно слухав її. Мовляв, тигри схожі на великих котів, горили — ті самі мавпочки, тільки більші, білки — однаково що миші, а коні — перерослі віслючки… Хлопчик був у захваті, хотів усе те запам’ятати, і Кетрін придумала щось ніби віршика: тигри — наче ті коти, а конячки — віслючки, білки — чисті мишенята, а горили — мавпенята! Вона швидко проказала все підряд, і Деміен весело засміявся; потім Кетрін повторила віршика ще швидше — і хлопчик зареготав на повен голос; отак вони й веселилися решту дороги до зоопарку.
Тієї зимової неділі в Лондоні світило сонце, скрізь було багато людей, що радо повиходили на сонячне світло та свіже повітря. День видався напрочуд гарний, і в зоопарку теж було не протовпитися. Та й звірі вочевидь тішилися сонечком, і їхні голоси долинали аж до вхідних воріт, де Кетрін узяла напрокат візочка для Деміена.
Вони зупинилися на березі ставка з лебедями й стали спостерігати, як більші дітлахи годують цих чудових птахів. Кетрін підвезла Деміена трохи ближче, та лебеді враз покинули поживу й, велично повернувши, поволі відпливли на середину ставка. Там вони зупинились і з царственою зверхністю дивилися на дітей, що кидали їм хліб і кликали назад. Але птахи не зрушували з місця, і Кетрін помітила, що тільки тоді, коли вона повезла Деміена далі, лебеді повернулися до берега.
Надходив час годування звірів, і глядачів у зоопарку все прибувало. Кетрін намагалася знайти таку клітку, де юрмилося б менше людей. Праворуч висіла табличка «Лугові собачки», і вони рушили туди. Дорогою Кетрін переказала Деміенові усе, що знала про лугових собачок. Пригадала, що живуть вони в норах і мають товариську вдачу, люди часто ловлять їх, приручають, і собачки стають свійськими. Коли вони наблизилися до вольєри, виявилося, що й там людей не менше, і всі вони стояли й дивилися вниз. Кетрін пробралася з візком уперед, але тварин побачила лише на мить, бо вони зненацька всі поховалися в свої нори. Юрба розчаровано загомоніла й почала розходитись. І коли Деміен витяг шию, щоб подивитися на собачок, то побачив тільки купи землі та нори й докірливо поглянув на матір.
— Мабуть, вони теж пішли обідати, — знизавши плечима, сказала Кетрій.
Вони рушили далі, купили по булочці з сосискою і, сівши на лаву, пообідали.
— А тепер підемо дивитися на мавпочок, — сказала Кетрін. — Хочеш побачити мавпочок?
На алеї, що вела до павільйону з мавпами, їм раз у раз траплялися таблички з назвами різних тварин, і вони підходили до деяких кліток. Коли Деміен угледів першу тварину, очі в нього радісно засвітилися. То був ведмідь, що похмуро снував сюди-туди по клітці, анітрохи не зважаючи на гомінкий натовп. Та досить було Кетрін з Деміеном підступити ближче до ґрат, як звір ураз нашорошився, глипнув на них і забився у своє лігво. У сусідній клітці сидів великий дикий кіт; і, коли вони порівнялися з кліткою, він увесь підібгався й провів їх настороженим поглядом своїх жовтих очей. Старий бабуїн у дальшій клітці також вирізнив Кетрін з Деміеном із людського потоку на алеї і злісно вискалився на них. Кетрін уже завважила, яке враження вони справляють на тварин і, проходячи далі повз клітки, зумисне стежила за поведінкою їх мешканців. А ті щоразу прикипали очима до Деміена. І хлопчик також це відчував.
— Мабуть, ти їм дуже подобаєшся, — усміхнулась Кетрін. — Та це й не диво. — І штовхнула візочка до протилежного краю алеї, далі від кліток з тваринами.
З павільйону попереду до них долинув гомін, вигуки та сміх, і Кетрін зрозуміла, що то і є мавпятник. Це було одне з найцікавіших закритих приміщень зоопарку, і їм довелося постояти в черзі. Кетрін залишила візочка біля входу й узяла Деміена на руки.
Усередині було задушно і нудотно тхнуло, дитячі голоси виповнювали павільйон і аж лящали у вухах, відлунюючи від стін. Кетрін З Деміеном стояли біля дверей і нічого не бачили, але із захоплених вигуків дітвори було зрозуміло, що особливо цікаве видовище відбувається в дальшому кінці приміщення. Вона протислася вперед і врешті побачила, що діється в тій клітці. Там були павукоподібні мавпи — дуже жваві й веселі створіння; вони ганяли по просторій клітці, гралися, розгойдувались на підвішених до стелі шинах, розважаючи глядачів своїми акробатичними трюками. Деміенові це теж сподобалось, і він голосно засміявся. Кетрін протискалася далі вперед, їй хотілося стати біля самого бар’єра. Доти мавпи не звертали ніякої уваги на людей, та, коли Кетрін з Деміеном пробралася ближче до клітки, тварин наче підмінили. Вони враз облишили гру й почали знервовано видивлятися когось у натовпі. Люди також притихли, дивуючись, що це сталося з мавпами. Ще усміхаючись, усі чекали, коли вони розгуляються знову. Та, коли мавпи нарешті вийшли із заціпеніння, почалося таке, чого ніхто не сподівався. Нараз у клітці розлігся пронизливий виск, сигнал тривоги й небезпеки, і в ту ж мить до нього долучився дикий лемент інших мавп. Тварини заметалися по клітці, забилися, намагаючись видобутися назовні. Вони кидалися на всі боки, силкувалися розламати дротяну сітку, охоплені таким жахом, наче в клітці раптом опинився якийсь страшний хижак. Марно пориваючись назовні, мавпи знавісніло дряпали одна одну, пускали в діло зуби та кігті, і на багатьох із них уже проступила кров. Натовп сполохано принишк, тільки Деміен і далі голосно сміявся, показуючи пальцем на тварин, і потішено спостерігав ту криваву колотнечу. Тим часом паніка в клітці наростала, одна велика мавпа метнулася до краю сітки під стелею, зачепилася шиєю за гострі кінці дроту, і тіло її засіпалось, а тоді безсило обвисло. Нажахані люди закричали, декотрі кинулися до виходу, але їхнього крику не чути було за диким вереском тварин. З безтямно вибалушеними очима й ошкіреними пащами мавпи відчайдушно кидалися від стіни до стіни. Одна почала битись об бетонну долівку, з морди в неї потекла кров, і вона заточилась і впала, тіпаючись у судомах. Решта мавп, не тямлячи себе з жаху, і далі ганяли по клітці й верещали. Люди, штовхаючи одне одного, квапливо сунули до виходу. Тільки Кетрін, наче скам’яніла, навіть не пробувала відійти від клітки. А її хлопчик сміявся. Тицяв пальчиком на закривавлених тварин і аж заходився сміхом. Це ж бо його вони злякалися. Це він до всього того призвів.
Колотнеча в клітці не припинялася, і Кетрін розпачливо закричала.
Додому вони повернулись уже потемки. Деміен і заснув у машині. Після зоопарку вони просто каталися, хлопчик сидів мовчки й вочевидь не розумів, що він накоїв. Він навіть пробував повторити отого віршика про білок-мишенят і горил-мавпенят, але Кетрін не озивалася до нього, втупивши очі в дорогу попереду. Коли посутеніло, Деміен показав на мигах, що хоче їсти. Кетрін і це пустила повз увагу. Тоді хлопчик переліз на заднє сидіння, знайшов там укривальце та й заснув.
Кетрін гнала машину як могла швидше, ніби намагалася втекти від страху, що зродився в ній у зоопарку й чимдалі наростав. То був страх не за Деміена, не перед місіс Бейлок. Тепер вона боялася за себе — боялася, що втрачає розум.
У Пірфорді на неї чекав Джеремі. Він сподівався, що дружина повернеться в доброму гуморі, й не сідав вечеряти без неї. Вони сиділи вдвох за невеличким столиком, і Торн уважно спостерігав за Кетрін. Вона намагалася їсти спокійно, але була видимо скута якоюсь внутрішньою напругою.
— З тобою все гаразд, Кетрін?
— Так.
— Ти дуже мовчазна.
— Мабуть, просто втомилася.
— Багато вражень?
— Так.
Вона відповідала коротко, уривчасто, неначе уникаючи дальших розпитувань.
— Сподобалося?
— Так.
— Ти начебто засмучена.
— Хіба?
— Щось сталося?
— А що могло статися?
— Не знаю. Але ти чимось засмучена.
— Просто втомилася. Треба виспатись… — Кетрін силкувалася видушити з себе усмішку, але це в неї не вийшло.
Торн ще дужче занепокоївся.
— З Деміеном теж усе гаразд?
— Так.
— Ти певна?
— Так.
Джеремі пильно поглянув на неї, і Кетрін відвела очі.
— А якби щось було негаразд… ти б сказала мені, правда ж? — спитав він. — Я маю на увазі… про Деміена?…
— Про Деміена? А що може статися з Деміеном, Джеремі? Що може статися з нашим сином? Ми ж такі щасливі… — Кетрін звела очі на чоловіка й ледь усміхнулась, але обличчя її лишилося сумне. — Я хочу сказати, що двері нашого дому відкриті лише для добра. Темні хмари обминають його стороною…
— Але що ж усе-таки сталося? — тихо спитав Торн.
Кетрін похилила голову на руки й на хвилю так і застигла.
— Мені здається… — відповіла врешті, силкуючись погамувати дрож у голові, — мені здається, я мушу знову звернутися до лікаря… — Вона підвела голову. В очах у неї був розпач. — Мене точить… страх… і то такий, якого в нормальної людини просто не може бути…
— Який страх, Кеті? — пошепки спитав Торн.
— Якщо я тобі скажу, ти запроториш мене хтозна-куди.
— Ні, — переконливо мовив він: — Ні. Я ж люблю тебе.
— Тоді поможи мені, — благально сказала вона. — Знайди мені лікаря. — По щоці її покотилася сльоза.
Торн узяв дружину за руку.
— Ну звичайно, — сказав він. — Звичайно.
І тут Кетрін розридалася. Те, що сталося вдень, так і лишилося тягарем на її серці.
Знайти в Англії психоаналітика було не так просто, як в Америці. Та зрештою Торн відшукав такого, якому міг довіряти. Це був американець, щоправда, молодший віком, ніж Торнові хотілося б, зате з добрими рекомендаціями і чималим досвідом. Звали його Чарлз Грайєр. Він навчався в Прінстоні й працював інтерном у Белв’ю. Особливо заімпонувало Торнові те, що Грайєр деякий час практикував у Джорджтауні й мав серед своїх пацієнтів кілька сенаторських дружин.
— Звичайний клопіт з дружинами політичних діячів — це надуживання алкоголю, — сказав він Торнові, коли той прийшов до нього на прийом. — Як на мене, це йде в них від почуття самотності й власної неповноцінності. Їм здається, що в них не знаходить вияву цілісна особистість.
— Ви, звісно, розумієте, що все має залишитися між нами, — застеріг Торн.
— Само собою, — усміхнувся психоаналітик. — Люди мені довіряють, і, сказати по щирості, нічого іншого запропонувати їм я не маю. Вони не обговорюють своїх проблем зі знайомими, побоюючись, щоб їхня відвертість не обернулася проти них самих. А зі мною це можна. Не стану обіцяти багато, але вислухати людину я можу.
— Вона має прийти до вас?
— Ви тільки дайте їй мій телефонний номер. Не змушуйте її приходити.
— Та ні, вона сама цього хоче. Сама й попросила мене…
— От і добре.
Торн підвівся, і молодий лікар усміхнувся до нього.
— Ви подзвоните мені після того, як поговорите з нею? — спитав Торн.
— Навряд, — просто відповів Грайєр.
— Я маю на увазі… якщо вам буде що сказати.
— Все, що мені треба буде сказати, я скажу їй.
— Може, у вас виникнуть якісь побоювання…
— Вона що — схильна до самогубства?
— Ні…
— Тоді ніяких побоювань не виникне. Я певен, що все воно не таке страшне, як вам здається.
Трохи повеселілий, Торн рушив до дверей.
— Містере Торн…
— Що?
— А чому ви самі прийшли до мене?
— Щоб подивитися на вас.
— Навіщо?
Торн здвигнув плечима.
— Ну, побачити, який ви з себе…
— Ви мали розповісти про щось важливе?
Торн ледь помітно зніяковів. Але, трохи подумавши, похитав головою.
— Ви хочете сказати, що мені самому потрібен психоаналітик? Це видно по мені?
— А по мені? — спитав лікар.
— Ні.
— А проте, і я вдаюся до послуг такого фахівця, — усміхнувся Грайєр. — Така вже в мене робота, що без цього не обійтись.
Останні лікареві запитання знов роз’ятрили Торнові душу, і навіть у посольстві він раз у раз повертався думкою до їхньої розмови. Сидячи в доктора Грайєра, він справді відчув бажання щиро звірити йому все те, про що ніколи нікому не казав. Та чи призвело б воно до чогось доброго? Ця таємниця давно вже була невіддільною частиною його життя. І все ж таки в глибині душі він бажав, щоб про неї знав ще хто-небудь.
Той день тягся нескінченно довго, і зрештою Торн узявся готувати одну важливу промову. Він мав виголосити її наступного вечора перед групою впливових бізнесменів, можливо, й представників нафтових компаній. Як посол великої держави, він поятавив собі за мету побудувати свій виступ так, щоб він прислужився встановленню миру на Близькому Сході. Затяжний арабо-ізраїльський конфлікт призвів до того, що арабський блок дедалі дужче віддалявся від США. Торн знав, що ворожнеча між євреями й арабами була історично зумовлена і сягала корінням у біблійну давнину. А тому взяв аж три видання Біблії, сподіваючись прояснити дещо для себе з допомогою вікової мудрості. До того ж він мав і суто практичну мету, бо навряд чи знайшлася б у світі аудиторія, на яку не справили б належного враження цитати із Святого Письма.
Посол зачинився в службовому кабінеті, попрохавши, щоб туди ж таки подали й підвечірок, та невдовзі виявив, що в малоформатному виданні Біблії зорієнтуватися досить важко, отож відклав його набік і звернувся до томів з бібліографічними посиланнями та тлумачним коментарем. Після цього діло пішло швидше.
Уперше від далеких часів дитинства Торн гортав сторінки Святого Письма. І знайшов багато цікавого для себе, особливо в тих текстах, де йшлося про безнастанну ворожнечу на Близькому Сході. Він дізнався, що Авраам був перший, кому Господь Бог пообіцяв віддати євреям владу над Святою Землею.
«Ти-бо станеш батьком многоти народів. Я дам тобі і твоїм потомкам край, де ти пробуваєш, у вічне посідання…»
Край, що його пообіцяв Бог євреям, описано в Книзі Буття як «землю від ріки Єгипетської до Великої ріки, ріки Ефрату», цебто від Єгипту до Лівану. Торн заглянув до сучасного атласу й побачив, що нинішній Ізраїль займає лише вузеньку смужку між річкою Йорданом і Середземним морем. Усього-на-всього малий клаптик того, що обіцяно було Богом. Може, оця невідповідність і стала підґрунтям войовничих зазіхань Ізраїлю?.. Торн знов узявся до Біблії. Коли вже Бог дав таку обіцянку, то чому ж не дотримав свого слова?..
«Тож коли щиро слухатиметеся мого голосу і дотримуватиметеся мого завіту… ви будете в мене царством священиків, народом святим».
А може, отут і криється відповідь. Євреї не дотрималися завіту Божого, вважалося навіть, що вони вбили Христа. На це є натяки в Книзі Второзаконня. Ще за часів Мойсея євреям було провіщено:
«Господь порозсіває вас між народами, й залишиться вас мало серед народів, куди вас приведе Господь… І будете ви в полоні у всіх народів, і потоптаний буде Єрусалим ворожою п’ятою аж доти, доки вситяться вороги».
Таке саме проречення повторювалось і в Євангелії від Луки: «Упосліджені ви будете, аж поки вороги ваші вдовольняться». Тут вочевидь провіщалося, що впродовж історії людства євреї зазнаватимуть усіляких утисків, та врешті цьому настане край. От тільки коли? Коли ж бо воно все скінчиться?..
Торн звернувся до коментарів і знайшов там історичне підтвердження кари Божої. Засвідчене документами переслідування євреїв почалося за часів царя Соломона, коли їх було вигнано з Ізраїлю і в дорозі над ними чинили розправу хрестоносці. За історичними хроніками, в 1000 році було винищено дванадцять тисяч євреїв, а 1200-му всіх тих, що прибилися в пошуках пристановища до Англії, вислано або ж повішено. У 1298 році сто тисяч євреїв убито у Франконії, Баварії та Австрії. У 1306 році — сто тисяч вигнано під загрозою смерті з Франції. У 1348 році євреїв звинувачено в поширенні світової епідемії чорної чуми, і близько мільйона їх вистежено й знищено по всьому світі. У серпні 1492 року, саме тоді, як Колумб уславив свою батьківщину, відкривши Новий Світ, іспанська інквізиція вислала з країни півмільйона євреїв, і ще півмільйона було страчено. Ця чорна смуга тривала й далі — за часів Гітлера знищено понад шість мільйонів євреїв, і на всій землі зосталося лише одинадцять мільйонів цих знедолених ізгоїв. Отож не дивно, що тепер вони відчайдушно боролися за осідок, за край, який могли б назвати своїм рідним краєм. Кожний новий наступ вони якнайретельніше зважували, так наче це був їхній останній шанс.
«…Я виведу з тебе великий народ, — обіцяв Господь праотцеві ізраїльтян Авраамові, — і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням… Тобою всі племена землі благословлятимуться».
Торн знову заглибився в тлумачні тексти. В обіцянці Господній Авраамові було три осібних і однаково важливих складники: віддання євреям Землі Ханаанської, цебто Ізраїлю; запевнення, що нащадки Авраамові стануть великим народом; і, нарешті, «благословення», ява Спасителя. Повернення євреїв на Сіон пов’язувалося з другим пришестям Христовим, і, якщо вірити стародавнім пророцтвам, цей час мав ось-ось настати. У книгах пророків не говорилося виразно, як і коли воно станеться, — все було приховано за іносказаннями та релігійною символікою. А може, Христос уже повернувся на землю? Може, він знову народився від земної жінки і перебуває тепер серед нас?..
Посол не цурався умоглядного розумування, отож і тепер залюбки почав обмірковувати це припущення. Якщо Христос знову народиться на землі, він не різнитиметься виглядом від решти людей. Не буде вже ні старовинного одіяння, ані тернового вінця. Може, комбінезон, чи джинси, чи костюм з краваткою. Та, може, він і справді вже народився? А коли так, то чом не дає про себе знати? У світі ж бо все давно йде шкереберть…
З такими-от думками Торн вирушив додому, прихопивши з собою божественні книги. А коли Кетрін пішла спати і в будинку стало темно й тихо, засів у кабінеті й знову поринув у читання. Тепер його думки снувалися навколо Христового повернення, і він узявся відшукувати відповідні тексти. В Одкровенні Йоана провіщалося, що, коли Христос повернеться на землю, він зіткнеться зі своїм антиподом, Антихристом, сином Зла. І розпадеться на друзки Земля в останньому двобої між Небом і Пеклом. Це буде Армагеддон. Апокаліпсис. Кінець світу…
Серед тиші кабінету Торн почув стогін, що долинув з кімнати нагорі. Той звук почувся двічі, потім усе затихло. Торн вийшов з кабінету й безгучно піднявся нагору, до дружининої кімнати. Кетрін спала неспокійно, обличчя її зрошував піт. Торн постояв, дивлячись на неї, а коли вона почала дихати рівніше, вийшов і рушив назад до сходів. Ідучи темним коридором повз кімнату місіс Бейлок, він помітив, що двері до неї прочинені, й зазирнув усередину. Дебела жінка спала на спині, і з вікна на неї падало місячне світло. Торн уже хотів був пройти далі, коли раптом прикипів до місця, вражений чудернацьким виглядом няньки. Обличчя її вкривав грубий шар білої пудри, а губи були так розгонисто наквацані криваво-червоною помадою, наче це зробила геть п’яна рука. Торн не знав, що й думати, як пояснити таку дивну прояву. Та так нічого й не придумав. Жінка була сама в кімнаті, ніхто її не бачив, і вона взяла та й намазюкалась, як дешева повія.
Торн причинив двері, спустився назад до кабінету й обвів поглядом розкладені на столі книжки. Та якесь незрозуміле збудження заважало йому зосередитись, і очі неуважливо блукали по сторінках. Мала Біблія була розгорнута на Книзі пророка Даниїла, і Торн втупив у неї погляд.
«І встане на місце його жалюгідний, якому не віддадуть царської почести, але він прийде зненацька й підступами захопить царство. Війська будуть цілковито розгромлені перед ним, будуть розбиті… Він буде віроломний, рушить у похід і візьме гору з малим народом. Він увійде несподівано в родючі частини країни й учинить те, чого не чинили його батьки, ні батьки його батьків; порозкидає їм здобич, луп та багатства, куватиме свої задуми проти твердинь… Цар той буде чинити що захоче; нестиметься високо, стане великим понад усіх богів, та й проти Бога богів буде говорити нечувані речі, й матиме щастя, доки не довершиться гнів; бо що призначено, те здійсниться».
Торн понишпорив по шухлядах і знайшов сигарети, тоді налив собі келих вина. Він походжав по кімнаті, намагаючись зосередитися на своїх міркуваннях і не думати про те, що побачив нагорі. Коли євреї повернуться на Сіон, знову народиться Христос. А коли народиться Христос, водночас народиться й Антихрист, і обидва зростатимуть осібно, аж поки зіткнуться в останньому двобої. Торн став, нахилився над столом і перегорнув кілька сторінок.
«І станеться в той день: я візьмусь нищити всі народи, що вирушать проти Єрусалиму, — прочитав він у Книзі пророка Захарії. — Ось яка буде кара, що нею Господь ударить усі народи, які воюватимуть проти Єрусалиму: тіло їхнє гнитиме, ще як вони стоятимуть на ногах, очі їхні гнитимуть в їхніх ямках, язик їхній гнитиме в їхньому роті».
Вжахнутий цим страшним пророцтвом, Торн знову сів до столу.
«Того дня між ними буде велике замішання від Господа: вони хапатимуть один одного за руку, і рука одного буде здійматися проти руки сусіда свого».
Торн знав, що світ дивиться на Ізраїль з осудом. Араби зі своєю нафтою становили велику силу, і їй важко було протистояти. Якщо гнів Божий скерується на народи, що виступатимуть проти Єрусалима, то він неминуче впаде на всіх. Провіщено ж бо, що Армагеддон буде на землі Ізраїльській. Христос стоятиме з одного боку, на Оливній горі, Антихрист — з другого.
«Горе вам, земле і море, бо спустився до вас диявол із лютістю великою, знаючи, що короткий час має… Тут є мудрість. Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це — число людське, і число його 666».
Армагеддон. Кінець світу. Битва в Ізраїлі.
«І тоді виступить Господь… і його ноги того дня стануть на горі Оливній, що проти Єрусалиму на схід сонця… І прийде Господь, Бог мій, й усі святі з ним».
Торн позгортав книжки й вимкнув настільну лампу. Потім ще довго сидів у тихій самотині, розмірковуючи над біблійними книгами — над тим, хто їх укладав і навіщо взагалі вони написані. Його дивувало, чому хтось у них вірить, а хтось відкидає їх. Адже вірити в них — це однаково що визнати марноту людських зусиль. Невже ми всі — лише знаряддя в руках Добра і Зла? Невже ми тільки маріонетки, якими попихають згори й знизу? Чи існує рай? Чи існує пекло?.. Торн розумів, що такі запитання радше личили б якомусь підліткові, але тепер вони захопили і його. Він-бо й сам останнім часом відчував на собі вплив якихось сторонніх незбагненних сил. І були вони не випадкові, а, з усього судячи, керовані іззовні. Його дедалі частіше опосідало відчуття ненадійності й марності існування. І ще гостріше відчуття власної безпорадності. Атож, оце і є головне. Він безпорадний. Нас не питають, чи ми хочемо народитися, чи хочемо вмерти. Нас примушують до цього. Але чому між народженням і смертю має бути стільки болю? Мабуть, на розвагу людству. Бо й біль по-своєму розважає…
Торн приліг на шкіряну канапу й сам не помітив, як заснув. Йому наснився моторошний сон. Він бачив себе в жіночому одязі, хоча й знав, що він — чоловік. Було це десь на незнайомій гомінкій вулиці, він підійшов до постового полісмена, намагаючись пояснити, що заблукав і йому страшно. Та полісмен не слухав його, й далі керуючи вуличним рухом, а тим часом машини мчали повз Торна, і його щораз обдавало вітром. Той вітер посилювався, бо машини мчали дедалі швидше й дедалі ближче, і Торнові почало здаватися, ніби навколо нього бурхає справжній буревій. Зрештою вітер став такий скажений, що він уже аж задихався. Торн ухопився за полісмена, але той його наче й не помічав. Він закричав, але крик його потонув у шумі буревію. Раптом велика чорна машина посунула просто на нього, та Джеремі був не в змозі зрушити з місця. Машина невідворотно наближалась, і він побачив обличчя шофера. То була якась жахлива маска без жодної людської риси — без очей, без носа, без рота. Шофер зареготав, його страшне обличчя репнуло в тому місці, де мав би бути рот, звідти линула кров, і машина наїхала на Торна…
І в цю мить він прокинувся. Він задихався й був мокрий від поту. Сон помалу розвіявся. Торн лежав нерухомо. Година була рання, усі в домі ще спали. Торн насилу стримував сльози.
Свою промову перед бізнесменами Торн мав виголосити в готелі «Мейфер». На сьому годину вечора зала була заповнена вщерть. Ще зранку посол сказав своїм помічникам, що бажано було б повідомити про його виступ пресу, і газети вмістили оголошення про збори в денних випусках. Публіки зібралося багато, прийшло чимало репортерів та й просто людей з вулиці, яким дозволили стояти в задніх рядах. На попередні відкриті виступи американського посла уже двічі виряджала своїх представників і комуністична партія, і ті дозоляли йому підступними запитаннями, отож Торнові лишалося тільки сподіватися, що цього разу їх не буде.
Ідучи до свого місця, Торн помітив серед гурту репортерів того, котрому він розбив камеру перед посольством. Фотограф усміхнувся до нього й підніс над головою новий апарат. Торн, потішений його миролюбним жестом, відповів репортерові усмішкою. Потім піднявся до кафедри, почекав, поки публіка затихне, й почав свою промову. Він говорив про світову економічну структуру та про важливість спільного ринку. В будь-якому суспільстві, доводив він, навіть у демократичному, ринок завжди відіграє величезну роль, він є мовби спільним знаменником, що його підводять під різні культури. Коли один хоче продати, а другий купити, виникає основа для мирного співробітництва. А коли один хоче купити, а другий відмовляється продати, ось тоді ми й ступаємо перший крок до війни. Торн говорив про людство, про те, що всі люди — брати й що успадковані ними багатства землі мають належати всім.
— Ми живемо всі разом у тенетах часу, — сказав він, цитуючи Генрі Бестона. — Всі ми — бранці розкошів і тяжкої праці на землі.
Промова захоплювала, і публіка уважно ловила кожне слово. Далі посол перейшов до питання політичних незгод та їх наслідків для економіки. Він помітив у залі групу арабів і звернувся безпосередньо до них.
— Неважко зрозуміти, який зв’язок між цими незгодами й злиденним становищем людей, — сказав він, — але слід також пам’ятати, що цивілізаціям може загрожувати падіння й від надміру розкошів!..
Торн говорив із запалом, і Дженнінгс, стоячи біля стіни, наставив на нього об’єктив і почав квапливо клацати затвором.
— Є одна сумна й парадоксальна істина, — провадив Торн, — що сягає корінням у часи царя Соломона. Той, хто народжений для багатства й високого становища…
— О, про це ви напевне маєте знати! — нараз вигукнув хтось із задніх рядів.
Торн замовк, придивляючись до публіки. Крикун більш не озивався, і він заговорив далі:
— Ще за єгипетських фараонів уроджені багатії та вельможі…
— Атож, ось про це й розказуйте! — знову викрикнув той самий голос, і цього разу натовп обурено заворушився.
Торн придивився пильніше. Репліки кидав якийсь молодик, з вигляду начебто студент. Бородатий, у подертих джинсах, можливо, з комуністів.
— А що ви знаєте про злидні, Торне? — провадив він. — Вам же не траплялося гнути горба ані єдиного дня у вашому житті!
Публіка невдоволено зашикала на молодика, дехто почав навіть гримати на нього, але Торн підніс руки, вимагаючи тиші.
— Молодий чоловік хоче щось сказати. Послухаймо його.
Крикун виступив наперед, і Торн був готовий почути все, що завгодно.
— Коли ви так дбаєте про те, щоб поділити багатство на всіх, то чом не ділитеся своїм? — голосно вигукував молодик. — Скільки у вас мільйонів, ви знаєте? А чи знаєте, скільки людей у світі голодують? Чи знаєте, що можна зробити на самі ваші кишенькові гроші? На ту платню, яку отримує щомісяця ваш шофер, ви змогли б протягом того ж таки місяця прогодувати в Індії цілу сім’ю! А на землі навколо вашого будинку можна б виростити врожай, що його вистачило б для половини населення Бангладешу! Коштів, витрачених на святкування дня народження вашої дитини, вистачило б на те, щоб заснувати лікарню в котромусь із бідняцьких районів Лондона! Коли вже ви закликаєте ділитися багатством, то покажіть приклад! Не стійте отут перед нами в костюмі за чотириста доларів і не просторікуйте про злидні! Робіть щось!
Інвективи молодика знайшли відгук у частини публіки. Він вочевидь вигравав раунд. Почулися навіть оплески, але в наступну мить усі притихли, чекаючи Торнової відповіді.
— Ви закінчили? — чемно спитав він.
— Які ваші статки, Торне? — вигукнув його опонент. — Як у Рокфеллера?
— Багато менші.
— Коли Рокфеллер балотувався на віце-президента, газети писали, що його багатство трохи перевищує триста мільйонів. Ви знаєте, що означає «трохи перевищує»? Це ще тридцять три мільйони! І це навіть до рахунку не береться! Вважається його кишеньковими грішми, а тим часом половина населення Землі живе надголодь! Ви не бачите в цьому нічого ганебного? Невже одній людині потрібно стільки грошей?!
— Я — не містер Рокфеллер…
— Це ми бачимо!
— Ви дасте мені відповісти?
— Одна дитина! Одна голодна дитина! Зробіть бодай що-небудь для однієї голодної дитини — тоді ми вам повіримо! Замість ваших промов подайте їй руку допомоги, тільки руку, подайте її голодній дитині!
— А може, я це вже зробив, — спокійно відказав Торн.
— То де ж вона? — запитав молодик. — Де та дитина? Кого ви врятували, Торне? Кого пробуєте врятувати?
— Дехто з нас має обов’язки, що виходять далеко за межі інтересів однієї голодної дитини.
— Ви не врятуєте світ, Торне, поки не допоможете одній-єдиній голодній дитині!
Торнів опонент і далі набирав очки. Його останні репліки викликали в залі гучні оплески.
— Яв невигідному становищі, — рівним голосом промовив Торн. — Ви стоїте отам у сутіні й звідти кидаєте свої звинувачення…
— То хай дадуть світло на мене, але тоді я говоритиму ще голосніше!
У публіці почувся сміх, і прожектори почали повертатися в бік молодика. Фоторепортери враз підхопилися й звернули свої камери на останні ряди. Дженнінгс, проклинаючи себе за те, що не взяв із собою довгофокусного об’єктива, теж наставив апарат на купку людей, серед яких був сердитий молодик.
Досі Торн тримався цілком спокійно, але тепер, коли прожектори скерувалися на публіку, його наче підмінили. І дивився він не на свого опонента, а на когось збоку від нього, в затінку. Там стояв якийсь невеличкий на зріст священик з капелюхом у руках. То був Тассоне. Хоча Торн і не міг розгледіти як слід його обличчя, проте вмить упізнав свого дивного відвідувача й закляк на місці.
— Ну чого ж ви, Торне? — під’юджував його молодик. — Не маєте чим крити?
Увесь Торнів запал наче звітрився, на нього накотила хвиля страху, і він стояв мовчки, вдивляючись у сутінь. Дженнінгс націлив об’єктив туди, куди дивився посол, і зробив кілька знімків.
— Ну ж бо, Торне! — не вгавав крикун. — Тепер ви мене бачите, то що скажете?
— Я вважаю… — непевним голосом озвався Торн. — Я вважаю, ви… маєте рацію. Ми всі повинні ділитися багатством… Я… я теж спробую щось зробити…
Молодик щиро, по-дитячому всміхнувся, і напруження в залі спало. Хтось гукнув, щоб прожектори знов повернули на Торна, і той повів далі перервану промову. Він намагався опанувати себе, але погляд його раз у раз звертався в сутінь зали, туди, де він бачив знайоме священицьке одіяння.
Дженнінгс повернувся додому пізно ввечері й одразу ж заклав відзняті плівки в бачок для проявлення. Посол, як завжди, справив на нього чимале враження й зацікавив його ще дужче. Репортер добачив у Торнових очах страх, відчув його, як миша чує сир, а тоді розгледів і крізь видошукач. То не був безпричинний страх. Як видно, посол побачив щось чи когось у глибині зали. Світла було не досить і кут знімання надто гострий, але Дженнінгс зробив кілька знімків у напрямку Торнового погляду й тепер сподівався виявити щось цікаве на проявленій плівці. Дожидаючи, поки закінчиться процес обробки, він раптом відчув голод і розкрив пакет з наїдками, купленими по дорозі з готелю додому. Видобув звідти невелике смажене курча та пляшку щипучки й наготувався до вечері. Курча було засмажене цілою тушкою, тільки без лап та голови, і Дженнінгс не знати навіщо насадив його на шийку пляшки, так що воно дивилося на нього обрубком шиї і неначе спілкувалося з ним. Далі репортер відкрив бляшанку консервованих сардинок і з’їв їх у товаристві цього мовчазного візаві.
Задзижчав таймер, Дженнінгс пішов до комірчини з фотоприладдям і вийняв з бачка плівки. А побачивши негативи, так зрадів, що аж гигикнув уголос. Тоді заправив плівку в збільшувач і, не вимикаючи світла, почав розглядати чудові кадри пересварки між послом і тим сердитим молодиком. Далі йшла низка знімків публіки в задніх рядах зали. Там стояла сутінь, тому обличчя й постаті на плівці чітко не розрізнялись, але на кожному кадрі видно було довгасту прямовисну плямку, трохи схожу на спис.
На передньому плані кожного з тих знімків був якийсь товстун із сигарою в роті. Може, та пляма — просто дим від сигари?.. Дженнінгс ще раз проглянув ту низку негативів, вибрав найкращі і з чверть години пильно роздивлявся їх. Ні, то був не дим. Інший колір, інша щільність, та й віддаль вочевидь не та. Коли б це був дим від сигари, то, щоб утворилася така хмарина, товстун мав би диміти без угаву, і це неминуче викликало б певну реакцію в людей коло нього. Тим часом вони не звертали на курія жодної уваги й незворушно дивилися перед себе. Та примарна хмарина вочевидь здіймалася далі, в кінці зали. Дженнінгс зробив максимальне збільшення й знову прикипів очима до тих кадрів. Просто під загадковою плямою він розглядів білий священицький комір. Репортер змахнув руками й переможно засміявся. Знову той самий невеличкий священик! І щось напевне пов’язує його з послом!
— Панотець! — вигукнув Дженнінгс. — Знову цей бісів панотець!
Зрадуваний, він повернувся до столу в кімнаті, одірвав у свого мовчазного товариша обоє крилець і швидко обгриз їх до кісток.
— Ну, тепер я знайду цього типа! — засміявся він. — Хоч де, я вистежу його!..
Наступного ранку репортер вийшов з дому, взявши з собою один із знімків священика, найкращий, що його зробив біля посольства. Він показав те фото в кількох церквах, а потім у канцелярії Лондонської єпархії. Одначе ніхто не впізнав чоловіка на знімку. Репортера запевнили, що якби священик належав до їхньої єпархії, то його доконче знали б. Він був, поза всяким сумнівом, приїжджий. Пошук ускладнювався. Дженнінгс подався до Скотленд-Ярду й переглянув книги з фотографіями розшукуваних злочинців. Так само марно. Він зрозумів, що тепер лишається тільки одне. Уперше він побачив священика, коли той виходив із посольства. Можливо, там знають щось про нього.
Потрапити до посольства виявилося не так просто. Вартові довго перевіряли його документи, але й після того досередини не впустили.
— Мені треба побачитися з послом, — рішуче заявив Дженнінгс. — Містер Торн пообіцяв, що відшкодує мені вартість фотоапарата, якого він випадково розбив.
Вартові зателефонували до приймальні, а тоді, на Дженнігсів подив, запросили його пройти до вестибюля, сказавши, що йому туди подзвонять. Дженнінгс увійшов і за хвилину вже розмовляв із секретаркою посла. Вона запитала, яку суму винен йому посол і на яку адресу надіслати гроші.
— Я б волів пояснити йому особисто, — відповів Дженнінгс. — І показати, що маю купити на ті гроші.
Секретарка сказала, що це неможливо: мовляв, у посла призначена важлива зустріч, — і Дженнінгс вирішив говорити навпростець.
— Правду кажучи, я сподівався, що пан посол зможе допомогти мені в одній особистій справі. А може, й ви змогли б. Я розшукую одного священика, це мій родич. Він мав якусь справу у вашому посольстві, отож я подумав: може, його тут бачили й змогли б зарадити в моїх пошуках…
Прохання було досить незвичайне, і секретарка промовчала.
— Він невеличкий на зріст… — додав Дженнінгс.
— Італієць? — спитала вона.
— Думаю, якийсь час жив в Італії, — ухильно відповів Дженнінгс і став чекати, яке враження справлять його слова.
— Його прізвище не Тассоне? — спитала секретарка.
— Та розумієте, я не зовсім певен. Я розшукую давно загубленого родича. Річ у тім, що моя мати і її брат були розлучені ще в дитинстві, і він змінив прізвище. Тепер моя мати помирає і дуже хоче його відшукати. Ми не знаємо його прізвища, маємо тільки зовнішні прикмети. Він дуже малий на зріст, як і моя мати, і ми знаємо, що він став священиком. Один мій знайомий випадково бачив, як з вашого посольства десь тиждень тому виходив священик, і каже, що він здався йому дуже схожим на мою матір.
— Тут був один священик, — сказала секретарка. — Він казав, що приїхав з Рима, і його прізвище, якщо не помиляюся, було Тассоне.
— Ви не знаєте, де він мешкає?
— Ні.
— Він мав якусь справу до посла?
— Начебто так.
— То, може, посол знає, де він мешкає?
— Не думаю. Навряд.
— А можна його спитати?
— Гаразд, я спитаю.
— Коли?
— Трохи згодом.
— Моя мати дуже тяжко хвора. Вона лежить у лікарні, і я боюся, що дорога кожна хвилина…
У кабінеті посла задзижчав селектор. Голос секретарки запитав, чи він не знає, де можна знайти священика, що приходив до нього позаминулого тижня. Торн аж похолов.
— А хто про це питає?
— Якийсь чоловік. Він каже, ніби ви розбили йому фотоапарат. Той священик — його родич. Чи так він принаймні вважає.
По невеличкій паузі Торн сказав:
— Запросіть його до мене…
Дорогу до посольського кабінету Дженнінгс знайшов без труднощів. Будинок посольства був опоряджений у сучасному стилі. До приймальні вів довгий коридор з портретами всіх американських послів у Лондоні, розвішаними обабіч на стінах. Поминаючи їх, Дженнінгс із подивом дізнався, що цей пост, перше ніж стати президентами США, займали Джон Квінсі Адамс і Джеймс Монро. Непоганий щабель до політичної кар’єри. Може, і його приятелеві Торну судилося сягнути таких висот.
— Заходьте, — всміхнувся Торн, коли репортер прочинив двері до кабінету. — Сідайте.
— Пробачте, що я так вдерся…
— Пусте.
Посол жестом запросив Дженнінгса, і той увійшов до кабінету, шукаючи очима, де сісти. За багато років свого фотомисливства він чи не вперше опинився так близько від своєї дичини. Потрапити сюди виявилося простіше, ніж він гадав. Але тепер настала нервова реакція: тремтіли коліна, прискорено билося серце. Приблизно так само він почував себе, коли проявляв свої перші фотографії. Збудження було таке сильне, що майже межувало із сексуальним.
— Я хотів би ще раз вибачитися за розбиту фотокамеру, — сказав Торн.
— Та вона однаково була вже стара.
— Я маю відшкодувати вам збитки.
— Ні, ні…
— Мені дуже хочеться це зробити. І бажано, щоб ви самі мені допомогли.
Дженнінгс знизав плечима й непевно кивнув головою.
— Скажіть мені, яка камера тепер найкраща, і вам її пришлють.
— Ну… Це надто щедро з вашого боку.
— Ви тільки назвіть мені марку.
— «Пентафлекс» триста. Німецького виробництва.
— Домовилися. Скажете моїй секретарці свою адресу.
Дженнінгс знову кивнув головою, і вони втупили очі один в одного. Торн уважно розглядав репортера, примічаючи кожну дрібницю — від різних шкарпеток на ногах до обтріпаного коміра куртки. Дженнінгс полюбляв одягатися підкреслено недбало, зі своєрідним викликом. Він знав, що його вигляд збиває людей з пантелику. В якомусь збоченому розумінні це часто давало йому потрібні зачіпки в роботі.
— Я вчора бачив вас на зборах, — сказав Торн.
— Завжди прагну бути там, де треба, і вчасно.
— Ви дуже старанні.
— Дякую.
Торн підвівся з-за столу, підійшов до стінного бару й дістав пляшку бренді. Дженнінгс спостерігав, як посол наливає трунок у два келишки, потім узяв запропонований йому.
— Ви вчора добре вмили того типа, — сказав він.
— Ви справді так думаєте?
— Так.
— А от я не певен…
Вони тягли час, і обидва це знали, сподіваючись, що співрозмовник перший заговорить по суті.
— Взагалі-то я з ним згоден, — додав Торн. — Мабуть, скоро газети назвуть і мене комуністом.
— Ну, ви ж знаєте ціну пресі.
— Та звісно.
— Треба ж їм з чогось жити.
— Авжеж.
Обидва пили бренді малесенькими ковточками. Торн підійшов до вікна й, визирнувши на вулицю, запитав:
— То ви шукаєте родича?
— Так, сер.
— Це священик на прізвище Тассоне?
— Він священик, але щодо прізвища я не певен. Це брат моєї матері, їх розлучили ще в дитинстві.
Торн поглянув на Дженнінгса, і той вловив у його погляді розчарування.
— Отже, ви його, власне, й не знаєте? — спитав посол.
— Ні, сер. Я тільки намагаюся знайти його.
Торн знову сів, видимо спохмурнівши на обличчі.
— Можна одне запитання?.. — мовив Дженнінгс. — Якби я знав, яку він мав до вас справу, то, може…
— Ішлося про одну лікарню. Він просив… пожертви…
— На яку саме лікарню?
— Якусь у Римі… я вже не пригадую.
— Він не залишив вам своєї адреси?
— Ні. Я, бачте, й сам трохи цим засмучений, бо пообіцяв йому надіслати чек, а тепер не знаю куди…
Дженнінгс кивнув головою.
— Виходить, ми з вами ведемо пошук в одному напрямі.
— Виходить, що так, — сказав Торн.
— Він просто прийшов та й пішов?
— Так.
— І ви його більш не бачили?
Торнове обличчя ледь напружилось. Дженнінгс завважив це й одразу ж зрозумів, що посол щось приховує.
— Ні, не бачив.
— Я подумав… може, він приходив на ваші виступи…
Погляди їхні зустрілись, і Торн збагнув, що з ним ведуть якусь гру.
— Як вас звати? — спитав він.
— Дженнінгс. Габер Дженнінгс.
— Містере Дженнінгс…
— Просто Габер.
— Габере… — Торн придивлявся до його обличчя, потім відвів очі й знову поглянув у вікно. — Мені також дуже важливо знайти того чоловіка… священика, що приходив сюди. Мені здається, я повівся з ним негідно, і хотілося б вибачитись.
— В якому розумінні негідно?
— Я досить грубо його вирядив. Навіть не вислухав усього, що він хотів сказати.
— Напевне, він до такого звик. Коли доводиться просити про пожертви…
— Я хотів би розшукати його. Для мене це багато важить.
З вигляду Торна було добре видно, що це й справді так. Дженнінгс зрозумів, що він на правильній дорозі, але не знав, куди та дорога його приведе. Лишалося тільки йти нею навпростець.
— Якщо знайду його, я дам вам знати, — сказав він.
— Зробіть ласку.
— Неодмінно.
Торн кивнув головою. Дженнінгс підвівся, підійшов до нього й потис простягнену руку.
— Ви чимось стурбовані, пане посол. Сподіваюся, світ ще не на грані катастрофи?
— Та ні, — всміхнувся у відповідь Торн.
— Я ваш палкий прибічник. Тим-то й переслідую вас.
— Дякую.
Дженнінгс рушив до дверей, але Торн зупинив його.
— Містере Дженнінгс…
— Слухаю, сер.
— ХотіХося б знати… Ви ж самі ніколи не бачили того священика?
— Ні.
— Ви казали, що, може, він приходив на мої виступи. Отож я подумав, чи ви не…
— Що?
— Та ні… Не має значення.
— Можна, я коли-небудь познімаю вас удома? — раптом спитав Дженнінгс. — Сказати б, у колі сім’ї.
— Мабуть, тепер не найкращий час для цього.
— Може, зателефонувати вам за кілька днів?
— Гаразд, прошу.
— Я зателефоную.
Репортер вийшов, і Торн підозріливо подивився йому вслід. Цей чоловік, безперечно, щось знав, щось таке, про що не захотів сказати. Але що він міг знати про того священика? І чи було чисто випадковим збігом обставин, що цей чоловік, його негаданий знайомий, розшукував того ж таки священика, який ні вдень ні вночі не дає спокою йому самому?.. Торн довго думав про це, але так і не дійшов ніякого висновку. Подібно до інших недавніх подій у його житті, все воно здавалося звичайним збігом обставин, а проте, за ним, напевне, ховалося щось більше.
Для Едгаро Еміліо Тассоне життя на землі було нічим не краще за муки чистилища. Саме через те він, як і багато інших, пристав до секти сатаністів у Римі. Тассоне був португалець, син рибалки, що загинув біля берегів Ньюфаундленду, ловлячи тріску. Від дитячих спогадів у Тассоне лишився хіба тільки рибний дух. Він немов приріс до його матері, як власна шкіра, і невідчепно супроводив її все життя. Вона й померла від якогось паразита, що жив у рибі, коли почала їсти її сиру, бо вже не могла роздобутися на дрова для плити. Тассоне зостався сиротою у вісім років, і його забрали до монастиря. Там ченці били його день крізь день, щоб він зізнавався в усіх своїх смертних гріхах. У десять років він вже був спасенною душею і міг прилучитися до Христа, але водночас його почав мучити біль у хребті, якраз там, куди йому вбивали віру.
Зі страху перед Богом він присвятив своє життя церкві й вісім років відбув у семінарії, вдень і вночі зубрячи Святе Письмо. Він міцно затямив усе про Божу любов та Божий гнів і в двадцять п’ять років вирушив у широкий світ спасати грішний люд від пекельного полум’я. Став місіонером, спершу поїхав до Іспанії, потім до Марокко, й там і там проповідуючи слово Боже. З Марокко він подався на південний схід Африки й там натрапив на племена, що їх належало навернути на істинну віру. Він почав нещадно бити тих бідолах, як свого часу було бито й його самого, і невдовзі відчув, що їхні муки завдають йому майже фізичної втіхи. Серед його підопічних чорношкірих був один хлопчина, що просто-таки обожнював його, і вони, переступивши людські й Божі закони, таємно віддавалися сласним розвагам. Хлопчина був з племені кікуйю, і звали його Тобу. Та одного разу їх застукали за цим ділом, Тобу схопили розрізали йому калитку, вийняли яєчка і примусили з’їсти їх перед очима в братів. Сам Тассоне ледве встиг утекти і вже в Сомалі дізнався, що кікуйю запопали замість нього якогось францисканського ченця, здерли з нього шкіру й гнали дорогою, аж поки він упав мертвий.
Тассоне мандрував з краю в край, переховувався в Дібуті, в Адані, у Джакарті, але скрізь відчував на собі гнів Божий. Смерть переслідувала його, ходили за ним назирці, і щоразу він був певен, що ось-ось стане її жертвою. З біблійних текстів він знав, який страшний гнів ображеного Бога, отож і кочував з місця на місце, сподіваючись сховатися від неминучого. У Найробі він познайомився з дуже ґречним священиком, отцем Спіллето, й покаявся йому в своїх гріхах. Спілетто пообіцяв оборонити його й узяв із собою до Рима. Отам, на таємних зборах у Римі, Тассоне й дізнався про віровчення адептів пекла. Сатаністи давали притулок тим, хто тікав від гніву Божого, культивували атмосферу нічим не стримуваного розгулу плоті, і Тассоне також ділив своє тіло з усіма, хто був йому до вподоби. Це була секта ізгоїв, які, об’єднавшись, могли протиставляти себе решті людей. І найкращим способом ушанування Диявола вважали все, що може образити Бога.
До секти належав здебільшого робочий люд, але всього декілька було справжніми кваліфікованими робітниками. Поза сектою всі вони жили цілком пристойним життям — так їм легше було протидіяти тим, хто вірив у Бога и схилявся перед ним. На них покладалося місію влаштовувати заворушення, сіяти непевність і страх, нацьковувати людей одне на одного, аж поки настане день Князя Тьми. Невеликі купки слуг нечистого розходилися по світу, спричиняючи безладдя скрізь, де тільки можливо. Саме через них посилився розбрат в Ірландії — сатаністи користалися з будь-якої нагоди, аби ще більше роз’єднати католиків і протестантів та роздмухати полум’я релігійної війни. Дві ірландські черниці, відомі в секті під іменами Баалок і Баалам, влаштували вибухи в Ольстері, при цьому Баалам загинула від власної бомби. Її тіло знайшли серед уламків після вибуху на ринку й перевезли до Італії, щоб поховати на околиці Рима у священній землі Черветері — на стародавньому етруському кладовищі, нині відомому як Сант-Анджело.
За ревне служіння сатані Баалам сподобилася великої честі бути похованою біля гробниці етруського бога-демона Тухулки. На похорон з’їхалися посланці багатьох ближчих і дальших сект, числом близько п’яти тисяч. Ця церемонія справила велике враження на Тассоне, і він став у секті справжнім політичним діячем, усіляко намагаючись вирізнитися з-поміж інших і довести Спіллето, що гідний особливої довіри.
Уперше він показав себе в 1968 році, коли Спіллето послав його та ще одного священика до Південно-Східної Азії. Тассоне зібрав у Камбоджі невелику банду найманців і з її допомогою зірвав перемир’я у В’єтнамі. Північани звинуватили в цьому південців, а південці — північан, і кількох днів, що їх пробув там Тассоне, вистачило, аби сильно порушити замирення, яке так дорого коштувало.
Тассоне повернувся звідти справжнім звитяжцем. Якраз тоді почалися заворушення в Африці, і Спіллето, знаючи, що Тассоне добре знайомий з цим континентом, послав його туди. І невдовзі до влади в одній з країн прийшов їді Амін, навіжений африканський деспот. Хоч Амін і не дуже довіряв білошкірому Тассоне, одначе той лишався там ще понад рік, націлюючи Аміна на поширення свого політичного впливу серед інших африканських народів, а відтак і на дальшу експансію влади.
Завдяки ефективним діям Тассоне, сатаністи в усьому світі почали вважати римську секту своїм духовним центром, і туди звідусіль попливли гроші, ще дужче зміцнюючи її. Рим став осередком кількох протидіючих сил: там був центр католицизму, центр західних комуністів і головна секта сатаністів. Атмосфера дедалі загострювалася.
Саме на той час, коли сатаністи розвинули таку завзяту й успішну діяльність, біблійні пророцтва віщували наближення великого зламу, що мав раптово й безповоротно змінити всю історію Землі. Утретє за час існування планети володареві пекла випадала нагода послати до людей свого нащадка й довірити опіку над ним та його виховання, аж до зрілих літ, своїм слугам на землі. Дві такі спроби вже були, але обидві марні, бо сторожові хорти Христові знаходили Звіра й убивали його ще зовсім малого. Та цього разу невдачі бути не могло. Все було обмірковано й виважено до найменших дрібниць.
Не було нічого дивного в тому, що одним з виконавців цього великого задуму Спіллето обрав Тассоне. Невеличкий високовчений священик виявляв до нього просто-таки собачу відданість і без будь-яких роздумів чи вагань виконував усі його накази. Тим-то на нього було покладено здійснення найжорстокішої частини плану: вбивство невинного немовляти, що, на своє нещастя, стало одним з побічних об’єктів диявольської змови. Сам Спіллето мав знайти підхожу сім’ю і подбати про те, щоб вона прийняла в своє лоно заповітну дитину. Сестрі Марії-Терезі, знаній раніше як Баалок, належало спостерігати за вагітністю й допомагати при пологах. Після того Тассоне мав простежити, щоб не лишилося жодних слідів, і поховати тіла.
Тассоне залюбки ввійшов до змови, бо розумів, що він уже не безликий новачок у секті, а надалі його ще дужче шануватимуть і зберігатимуть у пам’яті. Він, колишній сирота-вигнанець, тепер належав до числа обраних, уклав угоду з самим Дияволом!.. Та за кілька днів до великого звершення з Тассоне почало діятися недобре. Він чимдалі втрачав силу. Знов озвався болем пошкоджений хребет. Щоночі, вклавшись до ліжка, він марно намагався заснути, і біль ставав усе дошкульніший. П’ять ночей пролежав без сну, відганяючи від себе моторошні видива, що ятрили йому душу. Потім удався до снодійних настоянок із трав, але й це не допомогло позбутися кошмарів, які тепер переслідували його вві сні.
Йому снився африканський хлопчина Тобу, що благав його, Тассоне, про допомогу. Снилася страхітлива людська постать без шкіри, її оголені очні яблука дивилися просто на нього, на обдертому обличчі тріпотіли м’язи та сухожилки, а безгубий рот волав, просив жалю… Тассоне бачив себе малим хлопчиком: він стояв на березі моря й чекав, коли повернеться батько… Потім побачив свою матір на смертельній постелі. Вона благала в нього прощення за те, що вмирає і залишає його самого, такого безпорадного, на ласку долі… Тієї ночі він прокинувся у сльозах, неначе сам був матір’ю, що потребує прощення. А коли його знову здолав сон, біля ліжка виникла постать Ісуса Христа. Христос, у всій своїй чистій красі, з рубцями на стражденному тілі, укляк перед ліжком Тассоне й сказав, що дорога до Царства Божого йому не заказана й що він може дістати розгрішення. Треба тільки покаятися…
Усі ці видива так уразили Тассоне, що Спіллето помітив його знервованість. Він покликав Тассоне до себе, сподіваючись довідатися, чи не сталося з ним чого. Але той розумів, що зайшов уже надто далеко і досить йому буде виказати хоч якийсь сумнів, як його життя опиниться в небезпеці. Отож він запевнив Спіллето, що, як і раніше, ладен виконати все, що на нього покладено. Потім пояснив, що його дуже мучить біль у хребті, і Спіллето дав йому флакончик з якимись таблетками. Відтоді аж до самого кінця Тассоне перебував у стані наркотичного трансу, і видіння Христа його більш не переслідували.
Настала ніч проти шостого червня. Шостий місяць, шосте число, шоста година. Звершилося те, що краятиме душу Тассоне аж до останнього його подиху. В матері Антихриста почалися перейми, і вона завила. Сестра Марія-Тереза приспала її ефіром, і невдовзі величезний плід, розірвавши материну утробу, вийшов назовні. Тассоне добив породіллю важким каменем, якого дав йому Спіллето. Розтрощив їй голову з першого замаху, підготувавшись у такий спосіб до того, що мав учинити й з людським дитям. Та коли йому принесли новонародженого, Тассоне завагався — хлопчик був навдивовижу гарненький. Священик з хвилину дивився на обох немовлят. Вони лежали поряд: одне — вкрите густою шерстю, все закривавлене, і тут-таки друге — чистеньке, рожеве, миле дитинча, що видивлялося на Тассоне блискучими довірливими оченятами. Тассоне знав, що належить робити, і він таки зробив це, але трохи схибив. І, коли довелося виправляти похибку й він одкрив мішок, щоб ударити дитину Торнів ще раз, з очей його текли сльози. На мить його пойняло нестримне бажання схопити цю дитину й тікати з нею світ за очі, туди, де їм ніщо не загрожуватиме. Але було очевидно, що хлопчикові вже не жити, і на голівку йому знов упав важкий камінь. Потім ще раз. І ще. Аж поки немовля остаточно вмовкло і тільце його заклякло.
У темряві тієї жаскої ночі ніхто не бачив сліз, що текли по щоках Тассоне, а після того більш ніхто в секті не бачив і його самого. Наступного ранку він покинув Рим і чотири роки жив, ховаючись од світу, улаштувався до лікарні, що дало йому доступ до наркотиків. Тепер він потребував їх не лише для того, щоб тамувати біль у хребті, а й щоб притлумлювати спогади про ту ніч, які невідступно переслідували його. Тассоне жив сам-один і не водив ні з ким товариства. І поступово занепадав на силі. А коли нарешті звернувся до лікаря, той зразу підтвердив його власний діагноз: біль у хребті спричиняла пухлина. Вона виявилася злоякісною і вкоренилася в такій ділянці хребта, що ніяка операція була неможлива.
Тассоне повільно вмирав, і тепер йому як ніколи зажадалося дістати Боже прощення. Милосердний Христос має простити його. А він сам спробує довести, що гідний прощення, спробує виправдати бодай те, що можна ще виправити.
Напружуючи останні сили, Тассоне вирушив до Ізраїлю. Він мав при собі вісім флаконів морфіну, щоб погамовувати безперервний пульсуючий біль у спині. Він їхав на пошуки чоловіка на прізвище Бугенгаген. Цей рід був причетний до боротьби з сатаною від самого початку людської історії. Саме один з Бугенгагенів розшукав 1092 року першого нащадка сатани і винайшов спосіб знищити його. А 1710 року інший Бугенгаген знайшов другого дияволового нащадка й позбавив його змоги виявити щонайменшу владу на землі. То був рід фанатичних поборників віри, справжніх сторожових хортів Христових. їхньою заповітною метою було не допустити влади нечистого на землі.
Сім місяців пішло в Тассоне на те, щоб розшукати останнього з роду Бугенгагенів. Той жив потаємно, переховуючись у стародавній фортеці, давно вже заглибленій у землю. Там він, як і сам Тассоне, чекав недалекого кінця, скрушно спостерігаючи кричуще безладдя сучасного світу й караючись тим, що не виконав своєї місії. Він знав, що часу лишилося обмаль, але був безпорадний і не міг відвернути народження сина сатани на землі.
Тассоне провів зі старим усього шість годин. Розповів йому все, що знав, не приховавши й своєї участі в народженні Звіра. Бугенгаген слухав священика з розпачем, але на його благання втрутитися відповів відмовою. Він сам ув’язнив себе в своєму підземному казематі й не наважувався виткнутися на світ Божий. Сказав тільки, що до нього має прийти людина, близько пов’язана з хлопчиком.
Потерпаючи, щоб не опізнитися, Тассоне одразу ж подавсь до Лондона з метою розшукати Торна й переконати його в тому, що він повинен прилучитися до святої справи. Він благав Бога, щоб той оберігав його, бо знав, що й нечистий не спускає його з ока. А диявольська сила була йому добре відома, і Тассоне застерігався як тільки міг, аби вберегти своє життя та рештки сил доти, доки він знайде Торна й звірить йому свою страшну таємницю. Якщо він устигне це зробити, то дістане прощення і зможе ввійти в Царство Боже.
Тассоне найняв убогу кімнатчину в Сохо й перетворив її на справжню фортецю проти диявола, не менш надійну, ніж храм Божий. Головною його зброєю було Святе Письмо. Він заклеїв усі стіни й навіть вікна сторінками біблійних текстів. На це в нього пішло сімдесят Біблій. Скрізь висіли хрести, повернені під різними кутами, а надвір священик виходив лише тоді, коли викладений скалками дзеркала хрест у нього на шиї відбивав пряме сонячне світло.
Та невдовзі виявилося, що доступитися до Торна нелегко, а тим часом біль у спині й далі загострювавсь і забирав у Тассоне останні сили. Розмова в посольському кабінеті закінчилася невдачею. Він наполохав Торна, і той вирядив його за двері. Тепер Тассоне невідступно переслідував Торна де тільки міг, усе глибше поринаючи в розпач. Ось і цього дня він з самого ранку вистежував посла.
Торн з групою високих урядовців приїхав на закладення нового житлового будинку, що мав бути переданий як дар громаді бідняцького району в Челсі.
— Я дуже радий покласти початок здійсненню саме цього проекту, — голосно промовляв Торн, намагаючись перекривати шум вітру. Він звертався до людей, душ із сто, що спостерігали церемонію з-за ґратчастої залізної огорожі. — Адже в ньому знайшла втілення воля самої громадськості піднести загальний рівень життя…
Закінчивши свою коротку промову, він символічно копнув лопатою землю. Гурт акордеоністів заграв польку, і Торн разом з іншими офіційними особами рушив до огорожі, щоб потиснути простягнені крізь грати руки глядачів. Він був тямущим політиком і вмів цінувати прихильність натовпу, а тому пильнував, щоб не пропустити жодної руки, і раз чи два навіть нахилився до огорожі, даючи себе поцілувати чиїмось наготовленим губам.
Аж раптом він прикипів до місця: чиїсь руки з незвичайною силою притягли його за вилоги піджака до самої огорожі.
— Завтра… — тяжко дихнув Тассоне просто в обличчя переляканому послові. — О першій дня… в К’ю-Гардені…
— Пустіть мене! — здавлено вигукнув Торн.
— П’ять хвилин — і ви більше ніколи мене не побачите.
— Заберіть руки…
— Вашій дружині загрожує небезпека. Якщо ви не прийдете, вона загине.
Торн відсахнувся, і священик так само несподівано зник. Посол стояв приголомшений, не бачачи людських облич навколо, і перед очима в нього палахкотіли вогненні зблиски.
Він довго міркував, як йому вчинити зі священиком. Можна було послати до парку поліцію, і Тассоне заарештували б. Але Торна непокоїло звинувачення, що його він мав би висунути в такому разі. Священика почнуть допитувати. Справа набере широкого розголосу. А газетярам випаде справжнє свято — вигадувати кричущі заголовки, що межують з божевільною маячнею… Ні, це не годиться. Принаймні тепер. Торн ніяк не міг збагнути, чого домагається від нього священик. Той казав щось про народження дитини, і треба ж було статися такому прикрому збігові — саме в цьому Торн був змушений критися зі своєю таємницею. Можна б послати на ту зустріч когось, хто чи то дасть священикові доброго відчіпного, чи то пристрашить його так, щоб він зник назавжди. Але й у такому разі доведеться приплутувати до справи когось стороннього.
Раптом Торн згадав про фоторепортера Дженнінгса й відчув настійне бажання зателефонувати йому й сказати, що знайшов священика, якого той шукає. Але й це ніяк не годилося. Нема нічого небезпечнішого, ніж звірятися з чимось представникові преси. І все ж таки Торнові хотілося б мати поруч ще когось, з ким він міг би поділитися своїми побоюваннями. Бо тепер він уже по-справжньому боявся. Боявся того, що міг розповісти йому священик.
Наступного ранку Торн сам сів за кермо своєї машини, сказавши Гортонові, що йому треба деякий час побути на самоті, але до посольства не поїхав — не хотів відповідати на запитання, де він обідатиме, — а просто кружляв без певної мети, знов і знов міркуючи, як йому краще вчинити. Звісно, він міг би ніяк не зреагувати на священикове запрошення, та й по всьому, і, можливо, це відбило б тому охоту домагатися свого й він би нарешті зник. Але й такий вихід не влаштовував Торна, бо він і сам хотів цієї зустрічі. Він мусив зустрітися з тим чоловіком віч-на-віч і вислухати все, що він має сказати. Священик застеріг його, що Кетрін нібито в небезпеці й, якщо Торн не прийде, вона загине. Певно, що ніяка небезпека Кетрін загрожувати не могла, одначе Торна дуже занепокоїло, що тепер і його дружина стала об’єктом уваги цієї вочевидь душевнохворої людини.
О пів на першу Торн під’їхав до парку, зупинився за рогом і став напружено чекати. Хвилини тяглися повільно, і він увімкнув огляд новин, краєм вуха ловлячи назви країн, де останнім часом відбувалися всілякі заворушення. Іспанія, Ліван, Лаос, Белфаст, Ангола, Заїр, Ізраїль, Таїланд… Враження було таке, що якби заплющити очі та навмання тицьнути пальцем у карту світу, то він напевне втрапить у якусь «гарячу точку», бо відстань між ними заледве сягала дюйма. Скидалося на те, що чим довше живеш у цьому світі, тим менше лишається місць, де людина може спокійно існувати. Бомбу вповільненої дії вже налаштовано, і через якийсь час вона вибухне. Плутоній, один з побічних продуктів ядерної енергетики, нині став приступний майже всім, а маючи його, навіть найменші країни можуть розв’язати атомну війну. Вони нічого не втратять, якщо трохи переберуть міру й разом із собою висадять у повітря і решту планети. Торн подумав про синайські пустелі, про Землю Обіцяну. Невже Господь Бог, обіцяючи Авраамові ті краї, вже тоді знав, що саме там вибухне ця бомба вповільненої дії?..
Торн раз у раз позирав на годинник на приладовому щитку. Рівно о першій він вийшов з машини і, внутрішньо підібравшись, рушив до парку. Щоб його не впізнали, він убрався в плащ і надів темні окуляри, але ця спроба замаскуватися тільки посилювала його збудження. Торн напружено шукав очима постать священика. Тассоне самотньо сидів на лаві спиною до нього. Ще й тепер Торн міг повернути назад і непомітно піти геть, але натомість він рушив уперед і тихо підступив до священика.
Тассоне аж стенувся з несподіванки. Обличчя його було напружене й блищало від поту, так наче він переборював нестерпний біль. Довгу хвилю обидва мовчали.
— Мені слід було б прийти сюди з полісменами, — мовив Торн нарешті.
— Вони вам не зарадять.
— Говоріть. Що ви хотіли мені сказати?
Тассоне закліпав очима, руки в нього затремтіли, виказуючи граничне нервове напруження, і водночас він насилу долав біль.
— «Як знов єврей Сіон посяде…» — прошепотів він.
— Що-що?
— «Як знов єврей Сіон посяде… І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде!»
Серце Торнове впало. Ну звісно ж, божевільний! Проказує якісь вірші, обличчя застигле, мов у сновиди, голос починає зриватися на крик…
— «Звірюка зрине із пучини… На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній!»
Торн сторожко дивився на священика, а той нестямно, натужно видушував із себе рядок за рядком.
— Усе це провіщено в Святому Одкровенні! — вигукнув він насамкінець.
— Я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати проповіді, — сухо мовив Торн.
— Тільки через того, хто цілковито йому підвладний, сатана зможе вступити в свій останній і найстрашніший двобій. Про це говориться в пророка Даниїла…
— Ви казали, що моїй дружині загрожує якась небезпека.
— Поїдьте до міста Мегіддо, — неначе через силу промовив священик. — Там, у руїнах давнього Ізреєля, ви знайдете старого Бугенгагена. Тільки він може повідати, як має вмерти син сатани.
— Послухайте…
— Той, кого не порятує Агнець, стане жертвою Звіра!..
— Та годі ж бо!
Тассоне замовк, обм’якнув і тремтливою рукою втер піт, що рясно зросив йому чоло.
— Я прийшов сюди тільки тому, що ви сказали, ніби моя дружина в небезпеці, — тихо мовив Торн.
— Мені було видіння, містере Торн.
— Ви сказали, що моя дружина…
— Вона вагітна!
Торн збентежено замовк і відступив назад.
— Ви помиляєтесь.
— Ні. Вона справді вагітна.
— Це не так.
—
— Про кого ви говорите? — запитав Торн, важко дихаючи.
— Про вашого сина, містере Торн! Він —
— Замовкніть!
— А коли заволодіє вашим багатством і владою, він створить своє чорне царство тут, на землі, й діставатиме накази від самого сатани!
— Ви божевільний, — хрипко мовив Торн.
— Він
Торн дивився на нього, не в змозі й поворухнутись.
— Благаю вас, містере Торн… — плачучи, промовив священик.
— Ви просили п’ять хвилин…
— Поїдьте до Мегіддо, — не вгавав священик. — Знайдіть Бугенгаге— на, поки ще не пізно!
Торн похитав головою і, силкуючись стримати дрож, застережливо покивав пальцем.
— Я вас вислухав, — сказав він з ноткою погрози в голосі. — А тепер послухайте мене. Якщо я ще коли-небудь вас побачу, ви будете заарештовані. — І, круто повернувшись, пішов геть.
Тассоне, давлячись слізьми, гукнув йому навздогін:
— Побачимося в пеклі, містере Торн! Разом відбуватимемо покару!..
Ще кілька секунд — і Торн зник з очей. Тассоне залишився сам. Він сидів, обхопивши голову руками, і намагався погамувати сльози. Та вони все текли й текли. Це був кінець, він остаточно програв!
Повільно підвівшись, священик роззирнувся круг себе. Парк був безлюдний. Навколо стояла лиховісна тиша. Йому здалося, ніби він раптом опинився в цілковитій порожнечі. Усе неначе вмерло. Та ось Тассоне почув якийсь звук. Він линув звідкись із глибин, мовби зароджуючись у його власному мозку, і поступово набирав сили, аж поки заповнив усе довкола. То був звук «
Стискаючи обома руками хрест, Тассоне вийшов з парку й пошукав очима безпечної місцини на вулиці. Аж раптом вітер дмухнув так, що папірці й інше вуличне сміття завихорилося навколо священикових ніг і він мало не задихнувся від навального пориву, що вдарив йому в обличчя. На другому боці вулиці Тассоне вгледів церкву й рушив був туди, одначе буревій мало не валив його з ніг, і він майже не посувався вперед. А гучне «
Зненацька вітер ущух. Люди з криком бігли повз Тассоне до побитого ваговоза. Тіло шофера безживно навалилося на кермо, вітрова шиба була забризкана кров’ю. У небі загримотів грім. Тассоне стояв посеред вулиці й плакав від страху та безпорадності. Над самим шпилем церкви спалахнула блискавка, і малий священик побіг назад до парку. Линув дощ. Охоплений розпачем Тассоне біг чимдуж, а блискавиці вганялися в землю обабіч нього, і величезне дерево, повз яке він пробігав, раптом спалахнуло, наче смолоскип. Уже голосно ридаючи від жаху, він послизнувся й упав у грязюку, а коли спинався на ноги, вогненна стріла сяйнула просто поруч нього й обернула найближчу лаву на купу охоплених полум’ям трісок. Тассоне кинувся вбік, продерся крізь чагарник і знову вибіг на вулицю. І знову спалахнула блискавка, цього разу вдаривши у поштову скриньку зовсім близько поперед нього. Скринька злетіла догори, потім грюкнула об асфальт і покотилася, торохкочучи, мов порожня консервна бляшанка.
Хлипаючи, заточуючись, малий священик посувався вперед і не спускав очей з грозового неба. Дощ уперіщив ще дужче, шмагаючи йому обличчя, і місто попереду розпливлося за суцільною стіною води. По всьому Лондоні люди розбігалися хто куди, шукаючи якогось захистку, квапливо зачиняли вікна; за кілька кварталів попереду шкільна вчителька ніяк не могла дати собі ради із старомодною жердиною, намагаючись зрушити з місця неслухняну горішню фрамугу, і її малі учні з цікавістю спостерігали за тим змаганням. Учителька сном-духом не відала про такого священика Тассоне, і гадки не мала, що того дня доля пов’яже її з ним. А тим часом Тассоне повільно, але невідворотно наближався туди. Задихаючись і послизаючись на мокрому бруці, звертаючи навмання у якісь вузькі провулки, він біг та й біг не знати куди, гнаний нестямним страхом перед розбурханою лихою силою. Блискавки спалахували вже десь позаду, але й Тассоне геть виснажився, і серце мало не вискакувало в нього з грудей. Завернувши за ріг якогось будинку, він спинився звести дух і жадібно хапав повітря широко розтуленим ротом. З місця, де він стояв, видно було парк, і священик бачив, як туди раз по раз уганялися сліпучі стріли блискавиць. Та йому й на думку не спадало поглянути вгору, де раптом просто в нього над головою подіялося непоправне. У вікні третього поверху важка залізна жердина, що нею зачиняють віконні фрамуги, випорснула з рук учительки, і, хоч як та силкувалася втримати її, сторчака шугнула вниз. Вона розтинала повітря стрімко й неухильно, наче спис, якого метнули з небес на землю.
Жердина прохромила священикові голову, прошила тулуб і, ввігнавшись в асфальт, буквально приштрикнула нещасного до землі. Його тіло враз обм’якло, руки безпорадно повисли по боках, наче в почепленої на гачок ганчір’яної ляльки.
І в ту ж мить дощ зненацька вщух, нараз у цілому місті. З вікна третього поверху школи виглянула вчителька й пронизливо закричала. Від парку люди несли мертвого водія розбитого ваговоза. На лобі в нього відбився кривавий слід від керма — саме цей удар і спричинив смерть.
За хвилю грозові хмари на небі розвіялись, і на землю впали промені сонця. Купка дітлахів обступила священика, що стримів на жердині. Краплі води стікали по крисах його капелюха й по обличчю, на якому застиг вираз крайнього подиву. Рот у чоловіка, що його звали отцем Тассоне, був широко розтулений. У повітрі задзижчав сліпень і сів на мертві губи.
Наступного ранку в Пірфорді Гортон вийняв з поштової скриньки біля брами свіжі газети й приніс їх до їдальні, де саме снідали Торн і Кетрін. Ідучи назад до дверей, Гортон завважив, що обличчя в господині й сьогодні стомлене й напружене. Вона мала такий вигляд уже кілька тижнів, і Гортон пов’язував це з її візитами до лікаря. Спершу він гадав, що її нездужання суто фізичне, але одного разу, чекаючи господиню з машиною, прочитав на табличці при вході, що її лікар, містер Грайєр, — фахівець із психічних розладів. Сам Гортон ніколи не потребував допомоги психоаналітика, та й серед людей, яких він знав, ніхто до таких фахівців не вдавався. Він завжди вважав, що психіатри існують тільки для того, щоб доводити людей до божевілля. Коли в газетах писали про когось, хто вчинив звірячий злочин, то звичайно відзначали, що свого часу він звертався до психіатра. Причина й наслідок були цілком очевидні. Ось і тепер, спостерігаючи за місіс Торн, Гортон лиш утверджувався у своїй думці. Хоч якою б жвавою здавалася молода жінка, їдучи до Лондона, проте дорогою назад вона завжди мовчала й мала дуже пригнічений вигляд.
Відтоді як Кетрін почала відвідувати лікаря, настрій її помітно погіршився, і тепер вона перебувала в постійній нервовій напрузі. З прислугою стала дуже різка, та й до власної дитини не виказувала материнських почуттів. І це було тим прикріше, що тепер хлопчик сам запобігав її ласки, — ті довгі тижні, коли вона всіляко намагалася прихилити його до себе, не минули марно. Але останнім часом, шукаючи матір, Деміен здебільшого її не знаходив.
Що ж до самої Кетрін, то сеанси психотерапії тільки посилювали її знервованість: під суто зовнішніми страхами вона виявила в собі справжню безодню розчарування та розпачу. Все її життя здавалось їй тепер суцільним непорозумінням, і вона вже й не тямила, ким стала насправді. Вона пам’ятала, що являла собою раніше і чого прагнула, одначе тепер усе те пішло прахом, і вона більш не бачила перед собою ніякого майбутнього. Кожна дрібниця виводила її з себе — телефонний дзвінок, дзижчання таймера на плиті, свист чайника… Усе довкола здавалося сповненим прихованої небезпеки. Кетрін майже постійно перебувала в такому збудженому стані, що нормально спілкуватися з нею ставало дедалі важче, а того дня особливо, бо вона виявила одну річ, що вимагала негайної дії. їй треба було серйозно побалакати з чоловіком, вона довго на це не зважувалась, а тепер, до всього, їй заважав і Деміен. Хлопчик узяв собі за звичай чіплятися до матері зранку, домагаючись її уваги. Ось і сьогодні він з вигуками й гуркотом катався по паркету на педальному автомобільчику, раз у раз наїжджаючи на материн стілець і пронизливо, мов сирена, сигналячи голосом.
— Місіс Бейлок! — закричала Кетрін.
Торн, що сидів навпроти дружини й саме збирався розгорнути газету, був прикро вражений істеричними нотками в її голосі.
— Що сталося? — спитав він.
— Та Деміен… Я не можу чути цього крику та гуркоту!
— Як на мене, то нічого страшного…
— Місіс Бейлок! — знову гукнула Кетрін.
Огрядна нянька з’явилась у дверях.
— Слухаю вас, мем.
— Заберіть його звідси! — звеліла Кетрін.
— Та він же просто грається, — заперечив Торн.
— Я сказала, заберіть його, зараз же!
— Гаразд, мем, — відповіла місіс Бейлок.
Вона взяла хлопчика за руку й вивела з кімнати. Виходячи, Деміен озирнувся на матір, і в очах його була образа. Торн помітив це й докірливо поглянув на Кетрін. Вона схилилася над тарілкою, уникаючи його погляду.
— Навіщо ми вирішили мати дитину, Кетрін?
— Через наш спосіб життя, — відказала вона.
— Що?!
— А як би нам обійтися без дитини, Джеремі? Де ти бачив, щоб у взірцевого подружжя не було взірцевої дитини?
Вражений її словами, Торн не знав, що й сказати.
— Кетрін…
— А що, хіба не правда? Тільки ми не думали, що означає виховати дитину. Головним чином уявляли собі, як виглядатимемо з нею на фотографіях у газетах.
Торн здивовано втупився в неї, та Кетрін спокійно витримала його погляд.
— Ну, правду ж я кажу? — спитала вона.
— Це лікар з тобою про таке говорив?
— Еге ж.
— Тоді доведеться й мені з ним побалакати.
— Так, він і сам хоче з тобою зустрітися.
Кетрін розмовляла з ним різко й холодно. І Торн раптом злякався того, що вона може ще сказати.
— Навіщо я йому потрібен? — спитав він.
— Перед ним стоїть одна проблема, Джеремі, — сказала Кетрін.
— Яка?
— Я більш не хочу мати дітей. Ніколи.
Торн напружено дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.
— Ти не проти? — спитала Кетрін.
— Якщо ти так хочеш… — відповів він.
— Тоді ти даси згоду на аборт.
Торн вражено застиг.
— Я вагітна, Джеремі. Виявила це вчора вранці.
Запала тиша. Торнові паморочилось у голові.
— Ти чув, що я сказала? — спитала Кетрін.
— Як це могло статися? — прошепотів Торн.
— Спіраль… Вона часом підводить.
— І скільки вже?.. — приголомшено спитав Торн.
— Недавно.
Торн зблід. Він втупив очі в стіл, руки в нього затремтіли.
— Ти казала про це кому-небудь? — спитав він.
— Тільки докторові Грайєру.
— А ти певна?
— Що більше не хочу мати дітей?
— Що ти вагітна?
— Так.
Торн сидів нерухомо, із застиглим поглядом. Задзвонив телефон, і він машинально підійшов, зняв трубку.
— Слухаю… — Він чув чийсь голос, але не впізнавав його. — Так, це я… — І здивовано поглянув на Кетрін. — Що?.. Хто це говорить?.. Алло, алло!..
У трубці вже лунали короткі гудки. Торн немов прикипів до місця, в очах його була тривога.
— Що там? — спитала Кетрін.
— Щось про газети…
— Що саме про газети?
— Хтось подзвонив… і сказав: «Загляньте в газети»…
Він подивився на газету, яку відклав перед тим, повільно розгорнув її і аж зіщулився, побачивши фото на першій сторінці.
— Що таке? — спитала Кетрін. — Щось сталося?
Торн не міг говорити. Вона взяла в нього з рук газету й теж побачила те фото. Це був знімок священика, проштрикнутого віконною жердиною. Внизу був заголовок репортажу: «Смерть невідомого священика — чиста випадковість».
Кетрін поглянула на чоловіка й побачила, що він весь тремтить. Вона збентежено взяла його за руку. Рука була мов крижана.
— Джері…
Торн поволі підвівся.
— Ти знав його? — спитала Кетрін.
Чоловік не відповів. Вона знов поглянула на фото і, вже читаючи репортаж під ним, почула, як надворі завуркотіла й від’їхала Торнова машина. У репортажі говорилося:
«Для місіс Джеймс Екруйєн, вчительки третього класу Єпархіальної ремісничої школи, день розпочався як звичайно. Була п’ятниця, і, коли зірвався дощ, вона давала учням настанови до наступного читання вголос. Хоч краплі дощу й не залітали до класу, вчителька вирішила зачинити вікно, щоб шум не заважав дітям читати. Вона й раніше нарікала на високі старовинні вікна, бо не могла дістати жердиною до горішніх фрамуг і мусила ставати на табуретку. Не втрапивши в кільце на рамі й цього разу, вона вистромила жердину назовні, щоб підтягти фрамугу з того боку. Цілком несподівано жердина вислизнула в неї з рук, упала на вулицю й проштрикнула випадкового перехожого, що спинився під стіною школи, як видно, ховаючись від дощу. Поліція встановлює особу потерпілого з метою розшукати його родичів».
Кетрін нічого не розуміла. Вона зателефонувала до посольства й попросила, щоб Торн зв’язався з нею, тільки-но приїде. Та він, мабуть, поїхав десь-інде, бо до полудня так і не озвався. Потім Кетрін спробувала побалакати з доктором Грайєром, але він був дуже зайнятий і навіть не зміг сам підійти до телефону. І тоді вона подзвонила до лікарні, щоб домовитися відносно аборту.
Побачивши фотографію мертвого священика, Торн одразу ж поїхав до Лондона, гарячково міркуючи подумки, з якого кінця підступитися до розгадки всієї цієї історії. Кетрін таки справді була вагітна, священик казав правду. І тепер Торн уже просто не міг відмахнутися від решти сказаного ним. Він знов і знов повертався думкою до їхньої розмови в парку, намагаючись пригадати кожне слово священика, імена й місця, що їх той називав і наполегливо переконував його поїхати туди. Розуміючи, що треба заспокоїтись, він перебрав у пам’яті й події цього ранку: розмову з Кетрін, анонімний телефонний дзвінок. «Загляньте в газети», — сказав голос у трубці. Той голос був начебто знайомий, одначе Торн ніяк не міг здогадатися, хто б то міг бути. Хто взагалі знав, що він знайомий із священиком?.. А, фоторепортер! То був його голос! Габер Дженнінгс…
Приїхавши до посольства, Торн зачинився у своєму кабінеті. Потім викликав на селектор секретарку й попросив її зателефонувати Дженнінгсові. Секретарка зробила це, але почула тільки відповідь, записану на плівку: Дженнінгса не було вдома. Вона доповіла про це Торнові. Той записав репортерів номер і набрав його сам. Відповідь на плівку наговорив сам Дженнінгс. Цей же голос Торн чув уранці в трубці. Чому ж репортер не захотів назватися? Що за дивну гру він веде?..
Потім Торнові сказали, що дзвонила дружина, але він розважив, що краще буде зателефонувати їй трохи згодом. Кетрін напевне знов заведе розмову про аборт, а він ще не готовий дати їй однозначну відповідь. «Він не дасть цій дитині народитися, — пригадались йому священикові слова. — Він уб’є її ще в материній утробі».
Торн квапливо розшукав телефон Чарлза Грайєра, подзвонив і сказав, що хоче негайно з ним зустрітися.
Несподіваний дзвінок посла не здивував Грайєра. Лікар і сам бачив, що стан Кетрін чимдалі погіршується. Між тривогою і розпачем тепер майже не було межі, і молода жінка кілька разів цю грань уже переступала. Її страх невпинно наростав, і лікар побоювався, щоб вона не зважилась на самогубство.
— Ніколи не можна вгадати, куди заведе цей страх, — сказав він Торнові у своєму кабінеті. — Та мушу вас застерегти, що все йде до надзвичайно серйозного душевного струсу.
Торн, напружено випроставшись, сидів на твердому стільці, а молодий психіатр походжав по кабінету й зосереджено пахкав люлькою, не даючи їй згаснути.
— Я спостерігав таке й раніше, — провадив він. — Це схоже на рух вантажного поїзда, коли локомотив бере розгін.
— Їй погіршало? — спитав Торн, і голос його ледь тремтів.
— Я б сказав так: недуга прогресує.
— Ви можете цьому зарадити?
— Я бачуся з нею двічі на тиждень і вважаю, що їй потрібні частіші сеанси.
— Ви хочете сказати, що вона душевнохвора?
— Сформулюймо це інакше: вона живе в світі своїх фантазій. А ці фантазії досить страхітливі. І вона реагує на ті страхіття.
— Що це за фантазії? — спитав Торн.
Грайєр помовчав, міркуючи, чи варто розповідати все як є. Тоді стомлено сів на стілець і поглянув просто у вічі Торнові.
— Передусім, вона забрала в голову, що ваш хлопчик — насправді не її дитина.
Ці слова впали на Торна, наче грім з ясного неба. Він приголомшено завмер і не міг здобутися на відповідь.
— Правду кажучи, я вбачаю в цьому не так страх, як бажання. Ваша дружина підсвідомо хоче бути бездітною. Я трактую це саме так. Принаймні на емоційному рівні.
Торн і далі вражено мовчав.
— Певна річ, я й думки не припускаю, що дитина для неї нічого не важить, — провадив Грайєр. — Якраз навпаки — хлопчик чи не найдорожче, що вона має в житті. Але чомусь вона вважає, що він становить для неї якусь загрозу. Я не можу сказати, звідки походить цей страх — від материнського інстинкту, емоційної неврівноваженості чи просто від думки, що вона погана мати й не може дати собі раду з дитиною.
— Але ж вона сама хотіла дитину, — нарешті видушив із себе Торн.
— Задля вас.
— Ні…
— Підсвідомо. Вона прагнула довести, що гідна вас. А чим довести це краще, ніж народивши вам дитину?
Торн дивився просто перед себе, і в очах його застиг розпач.
— Аж ось виявляється, що в реальному житті вона безпорадна, — розвивав свою думку лікар. — І вона намагається винайти причину, щоб не вважати себе поганою матір’ю. Вигадує, ніби хлопчик — не її, ніби він — лихо…
— Що ви маєте на увазі?
— Що вона просто не може полюбити його, — пояснив Грайєр. — Тим-то й вишукує причину, чому він не гідний її любові.
— Кетрін вважає, що наша дитина — лихо? — Торн був приголомшений, на обличчі в нього відбивався страх.
— Зараз їй конче потрібне таке відчуття, — сказав Грайєр. — Та річ і в тім, що друга дитина стала б для неї згубною.
— І все ж таки в якому розумінні дитина — лихо?
— Це тільки її фантазія. Так само як і те, що хлопчик — не її. Торнові перехопило віддих, до горла підступив клубок.
— Не треба впадати в розпач, — заспокоїв його Грайєр.
— Докторе…
— Слухаю вас.
Але Торн не міг говорити далі. Обидва сиділи мовчки, дивлячись один на одного через стіл.
— Ви хотіли щось сказати? — нарешті спитав лікар. Обличчя його було занепокоєне: чоловік, що сидів перед ним, вочевидь боявся говорити. — Містере Торн, як ви себе почуваєте?
— Мені страшно… — прошепотів Торн.
— Ну певне, вас це страшить.
— Я хочу сказати… я боюся…
— Авжеж, цілком природно.
— Щось діється… щось жахливе…
— Атож. Але ви обоє це здолаєте.
— Ви не розумієте…
— Розумію.
— Ні.
— Повірте мені, я все розумію.
Торн, уже мало не плачучи, обхопив голову руками.
— Вам також дається взнаки нервове перенапруження. І, як видно, багато дужче, ніж ви самі гадаєте.
— Я не знаю, що мені робити, — розпачливо промовив Торн.
— Передусім ви повинні дати згоду на аборт.
Торн звів очі на лікаря й похмуро сказав:
— Ні.
— Якщо це суперечить вашим релігійним засадам…
— Ні.
— Але ж ви не можете не розуміти, що це необхідно…
— Згоди я не дам, — рішуче відказав Торн.
— Ви повинні.
— Ні!
Грайєр відкинувся на спинку стільця і вражено подивився на посла.
— Я хотів би знати причину.
Торн сидів незворушно й дивився на лікаря.
— Мені передрекли, — відповів він нарешті, — що ця вагітність має урватися. А я хочу довести, що цього не станеться.
Лікар аж очі розширив з подиву.
— Я знаю, це звучить безглуздо, — промовив Торн. — І, може, я й справді втратив глузд.
— Чому ви так кажете?
Торн похмуро глянув на лікаря й заговорив, із зусиллям видушуючи з себе кожне слово.
— Тому що вагітність має тривати, а то я й сам повірю…
— Повірите?..
— Як і моя дружина. Що наш хлопчик — це…
Слова застрягли йому в горлі, і він неспокійно підвівся. Нараз його охопило таке передчуття, ніби ось-ось має статися щось лихе.
— Містере Торн…
— Я прошу пробачення…
— Сядьте, будь ласка.
Рвучко крутнувши головою, Торн вийшов з кабінету й квапливо подався сходами вниз. Вискочивши на вулицю, він побіг до своєї машини. Панічний страх у душі щомить наростав, і Торн щодуху мчав вперед, на бігу намацуючи в кишені ключі. Щось сталося. Треба якнайшвидше їхати додому. Ввімкнувши мотор, він так круто повернув машину, що аж шини завищали, і на граничній швидкості погнав у напрямі шосе. Денний рух на лондонських вулицях був, як звичайно, жвавий, і Торн раз у раз сигналив іншим машинам, обганяв їх, проскакував на червоне світло, і тривога точила його дедалі дужче…
…Тим часом удома, в Пірфорді, Кетрін також відчувала якийсь гнітючий неспокій і, щоб подолати невиразний страх, вирішила взятися до хатніх справ. Вона стояла на горішній площадці сходів з глечиком у руці й міркувала, як полити квіти у вазонах, підвішених над поруччям. їй не хотілося нахлюпати води на кахляну підлогу вестибюля, двома поверхами нижче. Позад неї, у дитячій кімнаті, Деміен катався на своєму автомобільчику й гудів, наче локомотивна сирена, і в міру того, як він набирав швидкості, те гудіння ставало все гучніше й пронизливіше. Непомітно для Кетрін місіс Бейлок стояла в дальшому кінці кімнати й, заплющивши очі, немовби молилася подумки…
…Торн гнав машину з граничною швидкістю. Він уже виїхав на шосе М-40, що вело просто до Пірфорда. Обличчя Джеремі було напружене, він щосили стискав кермо, і кожна клітинка в ньому, здавалося, підганяла машину, спонукала її їхати ще швидше. Лімузин мчав по шосе, мов бежева блискавка, притьмом залишаючи позаду інші машини, так наче вони стояли на місці. Торн увесь спітнів від напруги, кожна машина попереду ставала для нього суперником, якого доконче було випередити. Він несамовито сигналив, і всі пропускали його вперед. Раптом майнула думка про дорожню поліцію, і Торн позирнув у дзеркальце заднього огляду. Те, що він побачив, приголомшило його. Просто за ним, не відстаючи ні на дюйм, мчав величезний чорний автомобіль. Але то була не поліція. За ним гнався автокатафалк. Торн побачив, що катафалк неухильно наздоганяє його, і обличчя в нього заклякло…
…У Пірфорді Деміен усе дужче розганяв свій педальний автомобільчик, гоцаючи на ньому, як на баскому коні. На сходовій площадці Кетрін з глечиком у руках стала на табурет. У дитячій кімнаті місіс Бейлок з-під приспущених повік пильно дивилася на хлопчика, зусиллям волі скеровуючи його і змушуючи ганяти швидше й швидше. Деміен розпалився, очі його дико зблискували, обличчя стало безтямним, мало не божевільним…
…У своїй машині Торн аж стогнав від натуги, витискаючи швидкість до відпору. Та катафалк неухильно наздоганяв його, і очі водія холодно й незворушно дивилися вперед. На спідометрі Торнової машини стрілка перейшла за дев’яносто миль, сягнула ста десяти, проте катафалк не відставав, затято переслідуючи його. Торн надсадно дихав; він усвідомлював, що піддався безумству, але опанувати себе вже не міг. Не міг допустити, щоб його випередили. Двигун машини ревів на останній межі, але катафалк неухильно наближавсь і ось уже порівнявся з Торновим бежевим лімузином.
— Ні-і… — простогнав Торн. — Ні!
Якусь хвилю обидві машини йшли впорівень, потім катафалк почав помалу виходити вперед. Торн щосили наважив на кермо, немовби штовхаючи свою машину вперед, але катафалк усе віддалявся. Труна, що стояла в ньому, розмірено погойдувалась…
…У дитячій кімнаті Деміен ганяв ще дужче, так що його автомобільчик аж нахилявся на поворотах. На сходовій площадці Кетрін раптом похитнулась і простягла руки вперед, щоб утримати рівновагу на табуреті…
…На шосе катафалк зненацька різко наддав газу й порвався далі вперед. Торн несамовито закричав…
…У цю ж таки мить Деміен у своєму автомобільчику блискавкою вилетів з кімнати й увігнався в табурет, на якому стояла Кетрін. Вона заточилася, марно намагаючись за щось ухопитися, і з криком почала падати. Уже падаючи спробувала вчепитися за поруччя, але тільки збила рукою круглий акваріум із золотими рибками, і він полетів слідом за нею. Крик закінчився глухим ударом. У наступну мить брязнув і розлетівся на друзки акваріум.
Кетрін лежала нерухомо. Поруч неї на кахляній підлозі билася золота рибка…
Коли Торн приїхав до лікарні, там уже встигли зібратися репортери. Вони закидали його запитаннями, засліпили спалахами фотокамер, а він одчайдушно силкувався прорватися крізь їх кільце до дверей з табличкою «Інтенсивна терапія». Діставшись додому, він застав місіс Бейлок мало не в істериці; вона тільки й спромоглася сказати йому, що Кетрін упала з горішньої площадки сходів і «швидка допомога» забрала її до лондонської лікарні.
— Містере Торн, кілька слів про самопочуття вашої дружини перед тим, як це сталося…
— Відступіться з дороги!
— Кажуть, вона впала не випадково…
— З нею все було гаразд?..
Газетярі намагалися затримати Торна, але він проштовхався до дверей і побіг коридором, залишивши їх невдоволений гурт позаду.
Назустріч йому швидко йшов лікар.
— Моє прізвище Беккер, — відрекомендувався він.
— В якому вона стані? — квапливо запитав Торн.
— Вона одужає. Забилася тяжко. У неї струс мозку, перелом ключиці й невеликий внутрішній крововилив.
— Вона вагітна…
— На жаль, уже ні.
— Викидень?! — аж задихнувся Торн.
— Просто на місці, там, де впала. Я хотів зробити дослідження, але на той час, як ми приїхали, ваша служниця все прибрала.
Торн здригнувся й важко привалився до стіни.
— Звичайно, про всі обставини ми повідомляти не будемо, — провадив лікар. — Чим менше людей про це знатиме, тим краще.
Торн здивовано втупився в нього, і лікар зрозумів, що він нічого не знає.
— Річ у тім, що вона сама кинулася вниз, — сказав він.
— Кинулася?..
— З горішнього поверху. На очах у вашого сина та його няньки.
Торн очманіло дивився на лікаря. Потім одвернувся до стіни, плечі в нього засіпались, і лікар зрозумів, що він плаче.
— Звичайно при таких падіннях найтяжче травмується голова, — додав лікар. — Отже, якоюсь мірою можна вважати, що вам ще пощастило.
Ковтаючи сльози, Торн кивнув.
— І взагалі не так уже все страшно, — провадив лікар. — Ваша дружина лишилася жива і за належного лікування більш ніколи такого не вчинить. Моя невістка теж була схильна до самогубства. Одного дня вона взяла електричний тостер і залізла з ним у ванну. Надумала ввімкнути його, щоб її вбило струмом…
Торн повільно обернувся до нього.
— Але їй пощастило вижити, і більше такого не повторювалося. Минуло вже чотири роки, і з нею все гаразд.
— Де вона? — спитав Торн.
— Живе у Швейцарії.
— Моя дружина!
— У палаті чотири-А. Вона скоро прийде до тями.
У палаті, де лежала Кетрін, було тихо й сутінно. В кутку сиділа медсестра з журналом у руках. Торн увійшов і вражено спинився. Вигляд у Кетрін був жахливий. Обличчя бліде й набрякле, від руки протягнуто гумову рурку до крапельниці з плазмою, а сама рука неприродно вивернута й загіпсована в плечі. На застиглому обличчі — жодних ознак життя.
— Вона спить, — сказала медсестра.
Торн повільно підійшов до ліжка. Неначе відчувши його присутність, Кетрін застогнала й помалу повернула голову.
— Їй боляче? — спитав Торн.
— Вона зараз на сьомому небі, — відповіла медсестра. — Пентотал натрію.
Торн сів на стілець біля ліжка, вперся чолом у бильце й заплакав. Та за хвилю відчув, що рука Кетрін торкнулась його голови.
— Джері… — прошепотіла вона.
Він поглянув на дружину. Кетрін із зусиллям розплющила очі.
— Кеті… — мовив Торн крізь сльози.
— Не дай йому вбити мене…
Сказавши це, вона заплющила очі й знов поринула в забуття.
Торн повернувся додому за північ і довго стояв у темному вестибюлі, втупивши очі в те місце на кахляній підлозі, куди впала Кетрін. Він дуже стомився, але напруження не полишало його, і єдине, чого йому хотілося, — це заснути, аби бодай на якийсь час забути про ту трагедію, що сталася тут уранці. Й далі не вмикаючи світла, він звів погляд угору, на поруччя сходової площадки, і спробував уявити собі, як Кетрін стояла там, збираючись з духом перед фатальним стрибком. Чому ж вона, коли вже серйозно надумала вкоротити собі віку, не стрибнула з даху? До того ж у домі було вдосталь усіляких таблеток, бритовних лез та інших речей, придатних до самогубства. Чому саме в такий спосіб? Чому на очах у Деміена та місіс Бейлок?..
У пам’яті знову зринуло священикове застереження: «Він уб’є ненароджену дитину, і дружину вашу теж уб’є! А коли допевниться, що все ваше багатство відписане йому…» Торн заплющив очі, намагаючись затерти в пам’яті ці слова. Подумав про Тассоне, прохромленого жердиною, про Дженнінгсів телефонний дзвінок, про нестямну паніку, що охопила його самого під час перегонів з катафалком. Лікар мав рацію: в нього справді негаразд із нервами, і його сьогоднішня поведінка цілком підтверджує цей висновок. Страхи Кетрін поширились і на нього, оті її фантазії передались йому, наче заразна хвороба. Але він такого більш не допустить! Тепер йому, як ніколи, потрібно зберігати здоровий глузд і ясний розум.
Знеможений до краю, Торн поволі рушив нагору, потемки намацуючи ногами сходинки. Дарма, ось він виспиться й прокинеться вранці відсвіжений, сповнений снаги, готовий діяти.
Ідучи коридором до своєї кімнати, він зупинився й поглянув на двері Деміенової спальні. З-під дверей просотувалося тьмяне світло нічника. Торн уявив собі невинне личко хлопчика, що мирно спав у своєму ліжечку. Йому раптом захотілося кинути оком на малого, і він тихенько ступив до дверей, певний того, що вже де-де, а там йому остерігатися нічого. Та, зазирнувши до кімнати, побачив таке, що аж сахнувся назад. Хлопчик і справді спав, але він був у спальні не сам: з одного боку ліжка сиділа місіс Бейлок, згорнувши руки на грудях і втупивши погляд у простір перед себе, а з другого бовванів у сутіні силует величезного чорного собаки. Того самого, що його Торн звелів прогнати геть. І ось тепер цей звірюка сидів тут, охороняючи сон його сина. Затамувавши віддих, Торн причинив двері й пішов коридором до своєї кімнати. Там він спробував звести дух і раптом помітив, що його всього трусить.
Зненацька тишу розітнув телефонний дзвінок, і Торн притьмом кинувся до апарата.
— Слухаю!
— Це Дженнінгс говорить, — озвався в трубці голос. — Пригадуєте, той, котрому ви розбили фотокамеру…
— Так-так.
— Я мешкаю в Челсі, на розі Гросверном і П’ятої. Гадаю, вам слід би приїхати до мене, просто зараз.
— А в чому річ?
— Щось діється, містере Торн. Щось таке, про що вам доконче треба знати…
Будинок, де мешкав Дженнінгс, стояв у занедбаних, безладних міських кварталах, і Торн довго не міг знайти його. Надворі дощило, видно було погано, і він уже втратив був надію, коли нарешті вгледів червонясте світло в горішньому наріжному вікні. А потім побачив і Дженнінгса: той помахав йому з вікна й повернувся до кімнати. Подумавши, що задля такого високого гостя не завадило б трохи прибрати, він сяк-так запхав до шафи розкиданий одяг, поправив на ліжку покривало, а тоді відчинив двері на сходи й став чекати посла. Невдовзі той вибрався нагору, засапаний після п’яти крутих сходових маршів.
— Я маю бренді, — запропонував Дженнінгс.
— Зробіть ласку.
— Звісно, не таке, до якого ви звикли…
Дженнінгс зачинив за гостем двері й подавсь за переділку, де в нього було щось ніби кухня. Тим часом Торн побіжно роззирнувся по кімнаті, ледь освітленій червонястим світлом, що йшло з відчинених дверей невеличкої комірчини, де господар влаштував фотолабораторію. Стіни кімнати були завішані фотографіями.
— Ну ось, — сказав Дженнінгс, — повернувшись із пляшкою та склянками. — Хильнемо трохи, та й до діла.
Торн узяв простягнену склянку, і Дженнінгс налив йому бренді, а потім і собі. Сам він сів на ліжко й показав гостеві на купу подушок на підлозі. Одначе той лишився стояти.
— Може, закурите? — спитав Дженнінгс.
Торн похитав головою; його вже починав дратувати цей недбалий, домашній тон господаря.
— Ви сказали, щось діється…
— А так.
— Я хотів би знати, що ви мали на увазі.
Дженнінгс допитливо поглянув на нього.
— Ви ще не зрозуміли?
— Ні.
— То чому ж приїхали сюди?
— Тому що ви не захотіли пояснити по телефону.
Дженнінгс кивнув головою і поставив свою склянку.
— Я й не міг пояснити, бо ви маєте дещо побачити.
— Що саме?
— Деякі фотографії… — Дженнінгс устав і пішов до комірчини, жестом запросивши Торна за собою. — Я думав, може, ми спершу познайомимося трохи ближче.
— Я дуже втомився.
— Гаразд, зараз ви забудете про втому.
Він увімкнув невеличку лампу, що висвітлила рядок фотографій на столі. Торн увійшов і сів на табуретку поряд з господарем.
— Упізнаєте?
То були знімки з дитячого свята в день народження Деміена. Дітлахи на гойдалках… Кетрін — стоїть осторонь, спостерігає…
— Так, — відповів Торн.
— А тепер погляньте сюди.
Дженнінгс забрав верхні знімки й відкрив фото Чесси, першої Деміенової няні. Вона стояла сама в клоунському вбранні на тлі будинку Торнів.
— Бачите що-небудь незвичайне? — спитав Дженнінгс.
— Ні.
Дженнінгс доторкнувся до знімка і обвів пальцем ледь помітну довгасту пляму над головою та шиєю дівчини.
— Спершу я подумав, що це якийсь ґандж на плівці, — сказав він. — Але дивіться далі. — І відкрив фотографію Чесси, що вже висіла нежива на линві.
— Не розумію, — сказав Торн.
— Візьміть це до уваги й дивіться далі. — Дженнінгс відсунув убік стосик фотографій і виклав на стіл ще один. Зверху лежало фото невеличкого священика, Тассоне, що виходив з посольства. — А як вам оце?
Торн із жахом глипнув на нього.
— Де ви взяли цей знімок?
— Зробив сам.
— Я думав, ви розшукуєте цього чоловіка. Ви ж казали, що він — ваш родич.
— Я сказав неправду. Придивіться до знімка.
Дженнінгс знову доторкнувся до фото, показуючи на вузьку прямовисну пляму над священиковою головою.
— Оця тінь над головою? — спитав Торн.
— Еге ж. А тепер погляньте сюди. Цей знімок зроблено через десять днів після того.
Він відкрив нову фотографію і присунув її до світла. Це був загальний план групи людей, що стояли в задніх рядах зали. Обличчя Тассоне не було видно, тільки верхня частина священицького вбрання, але саме над тим місцем, де мала б бути голова, стриміла така сама довгаста туманна пляма.
— Вам не здається, що це той самий чоловік? Правда, обличчя не видно, зате добре видно те, що висить над ним…
Торн уважно роздивлявся фотографію, і в очах у нього відбивалось нерозуміння.
— Цього разу воно висить нижче, — провадив Дженнінгс. — Якщо окреслити в уяві обличчя, то стає очевидним, що ця загадкова пляма майже торкається голови. Цебто за десять днів вона зсунулася нижче. Хоч би що це було, але воно перемістилося.
Торн мовчав, не зводячи очей з фотографії. Дженнінгс відсунув її і поклав на стіл вирізку з газети, де священик був проштрикнутий списоподібною жердиною.
— Вловлюєте зв’язок? — запитав Дженнінгс.
Торн сидів наче громом уражений. Позаду задзижчав таймер, і Дженнінгс увімкнув ще одну лампочку. Тоді зустрівся з запитливим поглядом Торна.
— Я ніяк не міг цього пояснити, — сказав він. — Отож почав свій розшук. — Узявши пінцета, він обернувся до ванночок, вийняв три збільшені фотографії і, струсивши з них фіксаж, підніс до світла. — Я маю знайомих у поліції. Вони дали мені негативи, і я зробив з них оці відбитки. За висновком патологоанатома, в Тассоне був рак. Він постійно глушив біль морфіном, робив собі уколи два-три рази на день.
Торн поглянув на фотографії. Перед ним було оголене мертве тіло священика, зняте з трьох різних точок.
— Зовні його тіло цілком здорове й не має ніяких особливих прикмет, — провадив Дженнінгс, — якщо не рахувати одного значка на внутрішньому боці лівого стегна.
Він подав Торнові збільшувальне скло й посунув його руку до останнього знімка. Там були сфотографовані зблизька стегна та статеві органи небіжчика. Торн придивився пильніше й побачив щось ніби витатуюваний номер.
— Що це? — спитав він.
— Три шістки. Шістсот шістдесят шість.
— Концтабір?
— Я теж так подумав, але біопсія показала, що цей знак просто-таки вкарбований у тіло. В концтаборах такого не робили. Гадаю, це його власна робота.
Вони поглянули один на одного. Торн не міг нічого збагнути.
— Дивіться далі, — сказав Дженнінгс і видобув на світло ще одну фотографію. — Отут він мешкав. Кімнатчина в Сохо, без гарячої води. Коли ми ввійшли, там було повно пацюків. Він залишив на столі недоїдений шматок солонини.
Торн узявся розглядати фото. Маленька кімнатка, де вмістилися лише стіл, шафка та ліжко. Стіни поспіль укриті якимсь папером, начебто окремими аркушиками, скрізь розвішано великі розп’яття.
— Отак воно все й було. Папірці на стінах — то сторінки Біблії. Тисячі сторінок. Геть усе ними заліплено, навіть вікно. Так наче він захищався цим від чогось.
Торн сидів уражений, втупивши очі в дивовижну фотографію.
— А ще хрести. Тільки на дверях сорок сім хрестів…
— Він був… божевільний? — прошепотів Торн.
Дженнінгс поглянув просто йому в вічі.
— А це вже вам судити. — Тоді крутнувся на обертовому стільчику, висунув шухляду й витяг звідти пошарпану теку. — Поліція визнала його душевнохворим, — сказав він, — і тому мені дозволили покопатись у його речах і взяти те, що може знадобитися. Отак я все це й надбав.
Дженнінгс підвівся й пішов до кімнати. Торн рушив за ним. Фотограф розгорнув теку і витрусив на стіл її вміст.
— По-перше, тут є записник, такий собі щоденник, — сказав він, видобувши з купки паперів стару потерту книжечку. — Але записи в ньому стосуються не самого священика, а вас. Він записував усі ваші пересування: коли ви пішли з посольства, куди поїхали потім, у яких ресторанах буваєте, де й коли маєте виступати…
— Можна мені поглянути?
— Авжеж.
Торн узяв записника й погортав його. Руки йому тремтіли.
— Останній запис — про те, що ви маєте з ним зустрітися, — провадив Дженнінгс. — У К’ю-Гардені. Того ж таки дня він загинув. Гадаю, якби поліція про це дізналася, то дуже зацікавилася б.
Торн звів очі й зустрівся з допитливим поглядом репортера.
— Він був божевільний…
— Ви певні?
У голосі Дженнінгса вчувалася прихована погроза, і Торн знітився під його поглядом.
— Чого ви од мене хочете?
— Ви з ним зустрілися?
— Н-ні…
— Я маю ще дещо, пане посол, але нічого не скажу, якщо ви не будете зі мною щирі.
— Яке вам до всього цього діло? — хрипко спитав Торн.
— Я хочу бути вам корисним, — відказав Дженнінгс. — Я ваш друг.
Торн мовчки, напружено дивився на нього.
— Найголовніше ще отут. — Дженнінгс показав на папери перед собою. — То ви будете говорити правду чи волієте піти звідси?
Торн зціпив зуби.
— Що ви хочете знати?
— Ви зустрілися зі священиком у парку?
— Так.
— Що він вам сказав?
— Він застерігав мене.
— Про що?
— Казав, що моєму життю загрожує небезпека.
— Яка небезпека?
— Я не зовсім зрозумів.
— Не крутіть.
— Я кажу правду. Він говорив якось туманно.
Дженнінгс трохи відсунувся і поглянув на Торна з недовірою.
— То було щось біблійне, — додав Торн. — Якісь наче вірші… Я їх не запам’ятав. Подумав, що він несповна розуму. І нічого до ладу не зрозумів, правду вам кажу. Я не пам’ятаю тих віршів і не міг їх зрозуміти!
Дженнінгс із сумнівом дивився на нього, і Торн почав нервуватись.
— Я думаю, вам варто цілком довіритись мені, — сказав Дженнінгс.
— Ви казали, що маєте ще дещо.
— Але ж я ще не все од вас почув.
— Мені більш нема чого сказати.
Дженнінгс кивнув головою: мовляв поки що й цього досить, — і знов узявся до паперів на столі. Ввімкнувши почеплену над столом голу лампочку, він знайшов друковану вирізку й подав її Торнові.
— Це — з «Астрологічного місячника». Статейка про одне неординарне явище. Про комету, що перетворилася на яскраву зірку. Як ото зоря Бетельгейзе дві тисячі років тому.
Торн уважно прочитав вирізку й витер піт з чола.
— Але
— Так, — хрипко мовив Торн.
— Тоді ця вирізка має бути вам знайома, — сказав Дженнінгс, беручи зі столу ще одного папірця. — Вона з останньої сторінки римської газети.
Торн узяв вирізку й одразу впізнав її. Така сама зберігалась у Кетрін в записнику.
— Це — повідомлення про народження вашого сина. І також шостого червня, чотири роки тому. Я б сказав, що це випадковий збіг. А ви як гадаєте?
У Торна так тремтіли руки, що літери стрибали йому перед очима і він не міг розрізнити жодного слова.
— Ваш син народився о шостій годині ранку?
Торн мовчки повернувся до фотографа. В очах у нього відбивався нелюдський біль.
— Я хочу з’ясувати, що це за знак на нозі в священика, — сказав Дженнінгс. — Три шістки. Гадаю, він має якийсь зв’язок з вашим сином. Шостий місяць, шостий день…
—
— Якщо ви не проти, — тихо мовив він, — я хотів би допомогти вам з’ясувати це.
— Ні, — простогнав Торн. — Це моя справа.
— Ви помиляєтеся, сер, — сумно сказав Дженнінгс. — Тепер це й моя справа.
Торн обернувсь до нього, і їхні очі зустрілися. Дженнінгс повільно пішов до комірчини, виніс звідти фотографію і подав її Торнові.
Торн поглянув на знімок, і в очах у нього відбився жах.
— Досить незвичайний ефект, — сказав Дженнінгс. — Ви згодні?
Він приспустив лампочку над столом, щоб було видніше. На знімку була кімната, де мешкав Тассоне. В дальшому кутку Торн побачив невелике дзеркало, в якому відбивався сам Дженнінгс з піднесеним до обличчя фотоапаратом. Нічого дивного в тому, що фотограф упіймав власне відображення, не було. Але відображенню чогось видимо бракувало.
У Дженнінгса не було шиї! Його голову відокремлювала від тулуба невиразна, схожа на хмаринку пляма…
Наступного ранку, коли про нещастя з Кетрін стало всім відомо, Торнові неважко було пояснити свою відсутність у посольстві на найближчі кілька днів. Він сказав, що їде до Рима, щоб привезти для Кетрін знайомого фахівця-травматолога, хоч насправді зібрався туди із зовсім іншою метою. Він зрештою розповів фотографові, як усе було, і Дженнінгс переконав його, що розпочати пошуки треба від самого початку, цебто передусім поїхати до лікарні, де народився Деміен. Звідти, мовляв, вони й почнуть по дрібці відновлювати істину.
Усе залагодили швидко й без зайвого розголосу. Щоб виїхати з Лондона й потрапити до Рима, не привертаючи уваги громадськості, Торн найняв приватний літак. За кілька годин, що лишилися до відльоту, Дженнінгс зібрав деякі матеріали, що могли придатись у їхній справі: три різних видання Біблії, кілька книжок з окультних наук. Тим часом Торн повернувся до Пірфорда, щоб спакуватися в дорогу й прихопити крислатого капелюха, в якому його важче було впізнати.
Пірфорд зустрів його незвичною тишею. Торн розгублено ходив по будинку, аж поки збагнув, що ніде не видко місіс Гортон. Самого Гортона теж ніде не було, а машини стояли в гаражі у такому вигляді, наче ними ніхто вже не збирався їздити.
— Вони обоє виїхали, — пояснила місіс Бейлок, коли Торн зайшов до кухні. Вона стояла біля мийниці й кришила овочі, так само, як це завжди робила місіс Гортон.
— Тобто як виїхали? — спитав Торн.
— Зовсім. Зібралися та й поїхали. Залишили адресу, щоб ви надіслали їм платню за останній місяць.
Торн був вражений.
— Вони не сказали чому? — спитав він.
— Це не має значення, сер. Я й сама з усім упораюсь.
— Але ж вони мали б пояснити…
—
Торн занепокоєно дивився на опасисту жінку. Йому було боязно залишати її саму з Деміеном. Але іншої ради не було. Він мав їхати.
— Ви тут дасте собі раду, якщо і я на кілька днів поїду?
— Гадаю, що так, сер. Харчів нам вистачить на кілька тижнів, а тиша в домі піде тільки на користь хлопчикові.
Торн кивнув головою і вже хотів був іти. Але раптом спинився.
— Місіс Бейлок…
— Що, сер?
— Той собака…
— Атож, я знаю. До вечора його вже не буде.
— Чому він і досі тут?
— Ми вивели його в ліс і там залишили, але він сам знайшов дорогу назад. Учора після… після нещастя він сидів надворі, а хлопчик був страшенно вражений і попросив, щоб собака залишився з ним на ніч. Я сказала, що вам це не сподобається, але за таких обставин… я подумала…
— Я не хочу, щоб він тут залишався.
— Я сьогодні ж зателефоную, сер, щоб його забрали.
Торн рушив до дверей.
— Містере Торн…
— Що?
— Як почуває себе ваша дружина?
— Помалу одужує.
— Можна нам з хлопчиком навідати її, поки вас не буде?
Торн не квапився з відповіддю й спостерігав за жінкою. А та зняла з гачка кухонний рушник і почала ретельно витирати руки. Вона мала поважний, домовитий вигляд доброї господарки, і Торн аж здивувався, чому вона викликає в нього таку неприязнь.
— Та ні, краще не треба. ЛІ сам з’їжджу з ним, коли повернуся.
— Гаразд, сер.
Торн попрощався й поїхав своєю машиною до лікарні. Там він побалакав з доктором Беккером і дізнався, що Кетрін уже не спить і почуває себе краще. Лікар спитав, чи не заперечує він, щоб запросити до неї психіатра, і Торн дав йому телефон Чарлза Грайєра. Потім він пішов до палати Кетрін. Вона зустріла його кволою усмішкою.
— Привіт, — сказав Торн.
— Привіт, — прошепотіла вона.
— Тобі краще?
— Трохи краще.
— Лікар каже, скоро одужаєш.
— Я знаю.
Торн присунув стільця до ліжка й сів. Його дивувало, яка гарна з виду Кетрін навіть у такому стані. Сонячне проміння лилося крізь вікно й ніжно золотило її темні коси.
— Ти сьогодні такий гарний… — тихо мовила вона.
— Те саме я щойно подумав про тебе, — відказав він.
— Уявляю собі, яке з мене страхіття, — силувано всміхнулася Кетрін.
Торн узяв її за руку, і вони мовчки дивились одне на одного.
— Невеселі настали часи, — тихо сказала Кетрін.
— Атож…
— Чи залагодиться все коли-небудь?
— Будемо сподіватись.
Кетрін сумно всміхнулася, і він простяг руку й поправив пасмо волосся, що впало їй на очі.
— Ми ж не лихі люди, правда, Джеремі? — спитала вона.
— Думаю, що ні.
— То чому ж усе проти нас?
Торн похитав головою, не знаючи, що відповісти.
— Коли б ми були лихі, — тихо провадила вона, — тоді б я сказала; гаразд, так і треба. Чи, може, ми все-таки це заслужили? Але що ми зробили не так? У чому коли-небудь схибили?
— Не знаю… — здавлено відповів Торн. Недужа Кетрін здавалася такою беззахисною і невинною, що душу йому затопила хвиля зворушення. — Але тут тобі ніщо не загрожує, — прошепотів він. — А я тим часом поїду на кілька днів.
Вона не озвалася. Навіть не спитала, куди він їде.
— Є деякі справи, — сказав він. — Невідкладні.
— Надовго?
— На три дні. Я тобі дзвонитиму щодня.
Кетрін кивнула головою, і він поволі підвівся, а потім нахиливсь і поцілував її в бліду подряпану щоку.
— Джері…
— Що?
— Вони сказали мені, що то я сама стрибнула… — Кетрін звела на нього по-дитячому ясний здивований погляд. — І тобі вони сказали те саме?
— Еге ж.
— З чого б то мені таке робити?
— Я не знаю, — тихо відказав Торн. — Але ми все з’ясуємо.
— Я збожеволіла? — просто запитала Кетрін.
Торн поглянув на неї і звільна похитав головою.
— Мабуть, усі ми збожеволіли, — сказав він.
Кетрін трохи підвелась, і він знову нахилився до неї й притисся щокою до її щоки.
— Я не стрибнула, — прошепотіла вона. —
Запала важка мовчанка, і Торн поволі вийшов з палати.
Шестимісний літачок «Лір» віз тільки Торна та Дженнінгса. Він летів крізь ніч до Рима, і в його маленькому салоні панувала напружена тиша. Дженнінгс порозкладав навколо себе книжки й примушував Торна згадувати все, що казав йому Тассоне.
— Та не можу я більше, — змучено промовив Торн. — Усе воно наче в тумані.
— Почніть спочатку. Розкажіть мені все, що ііам’ятаєте.
Торн повторив свою розповідь про першу зустріч зі священиком, про те, як Тассоне почав його переслідувати й нарешті домігся побачення в парку, де став проказувати якісь вірші.
— Щось там про пучину… — мимрив він, силкуючись пригадати, — про якусь битву… про Рим…
— Треба пригадати точніше.
— Я був тоді дуже збуджений. Думав, що він несповна розуму… Власне, й не слухав його.
— Але ж ви все чули. Отже, можете й пригадати. Ну ж бо!
— Не можу!
— Спробуйте ще!
На Торновому обличчі застиг розпач. Він заплющив очі й силував себе пригадати те, що вперто не пригадувалось.
— Пам’ятаю ще… він умовляв мене повірити в Христа… «Причастіться крові Христової» — саме так він сказав. «Причастіться крові Христової»…
— Навіщо?
— Щоб здолати сатанинське поріддя. Так він сказав: «Причастіться крові Христової, бо тільки тоді ви зможете здолати сатанинське поріддя».
— А ще що казав? — не вгавав Дженнінгс.
— Про якогось старого… атож, про старого…
— Що то за старий?
— Він сказав, що я мушу зустрітися з одним старим…
— Ну, ну!
— Та ні, забув!..
— Він назвав його ім’я?
— М-м… М-магдо… Мегдо… Мегіддо!.. А втім, ні. Це місто.
— Яке місто?
— Місто, куди я маю поїхати…
Дженнінгс уже гарячково копирсався у своєму портфелі, шукаючи географічну карту.
— Мегіддо… — бурмотів він. — Мегіддо…
— Ви чули про таке? — спитав Торн.
— Ні, але майже певен, що це в Італії.
Та виявилося, що це не так. Не було такого міста в жодній європейській країні. Дженнінгс з півгодини нишпорив очима по карті, аж поки згорнув її і безнадійно похитав головою. Тоді поглянув на посла й побачив, що той заснув. Дженнінгс не став його будити, а взявся до своїх книжок з окультизму. Невеличкий літак гудів собі в нічному небі, а він занурився у пророцтва щодо другого пришестя Христового. Його пов’язувалося з пришестям Антихриста, сина сатани, або ж Звіра, дикого месії.
«…І прийде на Землю дикий месія, нащадок сатани в людській подобі. Народить його згвалтована чотиринога тварина. Як молодий Христос ніс по світу любов і доброту, так Антихрист понесе зненависть і страх… і накази він діставатиме просто з пекла…»
Літак приземлився, сильно вдарившись об посадочну смугу. Дженнінгс кинувся збирати книжки, що порозліталися в усі боки.
У Римі дощило, раз у раз гуркотів грім. Швидко поминувши безлюдне приміщення аеровокзалу, Торн і Дженнінгс вийшли до стоянки таксі. Поки машина везла їх через усе місто, Дженнінгс тихенько закуняв. Торн сидів мовчки і, коли попереду постали освітлені статуї на Віа Венето, згадав, як він і Кетрін, тоді ще зовсім молоді, сповнені надій, ходили цими вулицями, тримаючись за руки. Обоє були невинні й кохали одне одного. Йому пригадався запах парфумів Кетрін, її мелодійний сміх. Закохані відкривали для себе Рим, як Колумб колись відкривав Америку. Так наче все місто належало тільки їм. Тут-таки вони вперше віддались одне одному. І тепер, вдивляючись у ніч, Торн подумав про те, чи випаде їм колись знову зазнати любощів…
—
Дженнінгс ураз прокинувся. Торн визирнув у вікно й не міг нічого зрозуміти.
— Це не той будинок, — сказав він.
—
— Ні, той був старий, цегляний. Я ж добре пам’ятаю.
— Адреса у вас правильна? — спитав Дженнінгс.
—
—
—
— Що він каже? — спитав Дженнінгс.
— Пожежа, — відповів Торн. —
—
— Яка пожежа? — не зрозумів Дженнінгс.
— Мабуть, стара лікарня згоріла й тепер її відбудували наново.
—
Торн поглянув на Дженнінгса.
— Три роки тому. Багато людей загинуло.
Вони заплатили таксистові й попросили його почекати їх. Спершу той почав був відмовлятись, але потім, роздивившись, скільки йому дали, охоче погодився. Каліченою італійською Торн сяк-так пояснив йому, що вони хотіли б, щоб він лишався при них весь час, поки вони будуть у Римі. Водій сказав, що на хвилинку від’їде й зателефонує дружині, а тоді повернеться.
У лікарні їх чекало розчарування. Була вже пізня ніч, і начальство мало з’явитися тільки вранці. Дженнінгс подався шукати бодай кого-небудь, а тим часом Торн зустрів черницю, яка говорила по-англійському, і вона підтвердила, що три роки тому велика пожежа зруйнувала лікарню дощенту.
— Ну не могло ж геть усе згоріти, — заперечив Торн. — Були ж архіви, записи. Вони мали б зберегтися.
— Мене тоді тут ще не було, — насилу добираючи англійські слова, пояснила черниця. — Але люди кажуть, що вогонь знищив усе.
— А може, якісь папери зберігалися десь-інде?
— Цього я не знаю.
Торн був у розпачі, а черниця тільки знизала плечима, даючи зрозуміти, що більш нічого сказати не може.
— Слухайте, — знов звернувся до неї Торн. — Це дуже важливо для мене. Я всиновив тут дитину, і мені потрібні відомості про її народження.
— Тут не буває всиновлень.
— Одне було. Власне, це було не зовсім звичайне всиновлення…
— Ви помиляєтесь. Усі такі справи проходять через управління соціальної опіки.
— У вас зберігаються записи про народження? Відомості про дітей, що народилися в цій лікарні?
— Ну звісно.
— Може, якщо я назву дату…
— Марна праця, — перебив його Дженнінгс. Він підійшов до Торна, і той побачив на його обличчі вираз крайньої безнадії. — Пожежа почалася саме в приміщенні, де зберігалися документи. У підвалі. І всі ті папери спалахнули, як смолоскип. Потім вогонь пішов угору сходами. А найбільше пекло було на третьому поверсі.
— На третьому?
— У пологовому відділенні, — кивнув головою Дженнінгс. — Там лишився тільки попіл.
Торн понурив голову й важко прихилився до стіни.
— Ви вже вибачайте… — мовила черниця.
— Заждіть, — попросив її Торн. — А обслуга? Хто-небудь же напевне вижив.
— Так. Але дуже мало.
— Тут був один ставний чоловік. Священик. Справжній богатир.
— Його звали Спіллето?
— Так, — стрепенувся Торн. — Спіллето.
— Він був тут найголовніший, — сказала черниця.
— Так, так. То він…
— Він вижив.
У душі в Торна спалахнула надія.
— Він тепер тут?
— Ні.
— А де він?
— У монастирі в Субіако. Багатьох потерпілих від пожежі одвезли туди. Багато хто там і помер. Але він вижив. Пригадую, хтось казав, що це було справжнє чудо. Цебто що він лишився жити. Він був на третьому поверсі, в самісінькому пеклі.
— Субіако? — перепитав Дженнінгс.
Черниця кивнула головою.
— Так. Монастир Сан-Бенедетто.
Квапливо повернувшись до машини, Торн і Дженнінгс одразу вхопилися за карту. Містечко Субіако було на південному краю Італії, і, щоб дістатися туди, довелося б їхати машиною всю решту ночі. Таксист почав був відмовлятись, але йому пообіцяли щедру плату й накреслили на карті маршрут червоним олівцем, щоб він спокійно їхав, поки вони спатимуть. Але обидва були надто збуджені, щоб заснути. Натомість вони знову взялися до книжок, напружуючи зір у тьмяному світлі акумуляторної лампочки в салоні. Таксі мчало їх нічною Італією.
— Ах ти ж чорт! — пошепки вигукнув Дженнінгс, не підводячи очей від Біблії. — Ось воно!
— Що там таке?
— Усе це є в Біблії. В Одкровенні святого Іоана. Коли євреї повернуться на Святу Землю…
— Так-так, про це він і казав, — збуджено перебив його Торн. — Тільки віршами. «Як знов єврей Сіон посяде…» Потім щось там про знак небесний…
— І це тут є, — сказав Дженнінгс, розгортаючи закладену сторінку в іншій книжці. — Зорепад і нове піднесення Римської імперії. За такого збігу обставин може народитися Антихрист. Власний син сатани.
Машина мчала далі, а вони не полишали своїх книжок. Торн видобув з портфеля тлумачні тексти, що ними послуговувався, готуючи промову з біблійними цитатами. Там усе було чітко й зрозуміло роз’яснено, і тепер вони остаточно розібралися в символах Святого Письма.
— Отже, євреї повернулися на свою прабатьківщину, — підсумував Дженнінгс, коли надворі вже почало розвиднятися. — І зорепад також був. А щодо Римської імперії, то деякі автори вважають, що її нове піднесення слід розуміти як утворення Спільного ринку.
— Не зовсім переконливо, — замислено зауважив Торн.
— А як щодо цього?.. — спитав Дженнінгс, розгортаючи котрусь із своїх книжок. — «І з’явиться він з пучини морської…»
— Та це ж знов-таки наче з віршів Тассоне. — Торн напружено силкувався пригадати. — «Звірюка зрине із пучини… На брата брат з мечем повстане…» Саме так там було.
— То він шпарив тими віршами просто з Одкровення. Там і про братовбивчу війну є.
— «На брата брат з мечем повстане…» — Торн намагався пригадати далі.
— Ось тут пояснення, Торне, — сказав Дженнінгс, розгортаючи ще одну книжку. — Тут говориться, що на зборах представників міжнародної організації теологічних наук було ухвалено трактувати оту «морську пучину» як світ політики. Адже в цьому морі безнастанно виникають всілякі заворушення та перевороти. — Дженнінгс подивився просто в очі Торнові. — Син сатани об’явиться в світі політики, — твердо промовив він.
Торн нічого не відповів. Він дивився у вікно, за яким займався новий день.
Монастир Сан-Бенедетто був наполовину зруйнований, однак і тепер ця величезна фортеця зберегла свій могутній і грізний вигляд. Вона століттями стояла тут, на півдні Італії, і витримала не одну облогу. Під час другої світової війни німці захопили монастир під якийсь свій штаб і перестріляли в ньому всіх ченців. А в 1946 році самі італійці обстріляли фортецю з мінометів, неначе на знак помсти за те зло, що діялося серед її мурів.
Але й зазнавши багатьох випробувань, Сан-Бенедетто і далі залишався священним місцем. Він велично підносився на високому пагорбі, і мури його ввібрали в себе відгомін незліченних молитов, що лунали тут протягом багатьох віків.
Коли невеличке, заляпане грязюкою таксі під’їхало до зовнішнього муру монастиря, виявилося, що пасажири сплять, і водієві довелося будити їх.
— Синьйори!
Торн заворушився. Дженнінгс спустив бічну шибу, визирнув надвір і вдихнув повні груди свіжого ранкового повітря.
— Сан-Бенедетто, — буркнув стомлений водій.
Торн протер очі й побачив на тлі червонястого вранішнього неба величні обриси монастиря.
— Ти диви… — мало не побожно прошепотів Дженнінгс.
— Може б, під’їхати ближче? — спитав Торн.
Таксист заперечливо крутнув головою.
— Мабуть, не можна, — виснував Дженнінгс.
Полишивши водія відсиплятися, вони рушили далі пішки й невдовзі опинилися серед гінкої, аж до пояса, і важкої від роси трави, що враз промочила до рубця їхній одяг. Аж ніяк не придатний до таких прогулянок, він лип до тіла, заважав іти, і вони насилу посувалися вперед. Засапаний Дженнінгс на хвильку спинився, підніс до очей камеру й зробив з десяток знімків.
— Аж очам не віриться, — прошепотів він. — Просто не віриться, хай йому чорт!
Торн нетерпляче озирнувся, і Дженнінгс підтюпцем наздогнав його. Далі вони йшли поряд, чуючи тільки власний важкий віддих та віддалені звуки співу, що, наче стогін, линули з боку монастиря.
— Який сумний спів, — сказав Дженнінгс, коли вони підійшли до брами. — Прислухайтесь: він так і бринить болем.
Той низький монотонний звук викликав мимовільний трепет; здавалось, він виходив із самого каміння стародавніх мурів, галерей та арок. Торн і Дженнінгс поволі йшли вперед, озираючись навсебіч і намагаючись дочути, звідки саме лине спів.
— Начебто звідти, — мовив Дженнінгс, показуючи в кінець довгого переходу. — А грязюка яка, ви гляньте!
Попереду, вподовж кам’яних плит переходу тяглася брудна стежина. Сила-силенна ніг, що проходили тут багато століть день крізь день, вичовгали в камені такий собі жолобок, і під час великих дощів до нього затікала вода. Та стежина вела до високої кам’яної ротонди із зачиненими важкими дерев’яними дверима. Що ближче до ротонди, то гучніше лунав спів. Прочинивши двері, Торн і Дженнінгс шанобливо задивилися на те, що діялось усередині. Здавалося, їх нараз перенесено в середньовіччя, де присутність Бога та духовна святість відчувались як щось близьке й живе. Перед ними була простора старовинна зала. Кам’яні приступки вели до узвишшя, на якому підносився великий дерев’яний хрест з вирізьбленою з каменю фігурою розп’ятого Христа. Сама каплиця була споруджена з кам’яних брил, повитих виноградними лозами, що сходилися докупи нагорі. Звідти ж таки досередини точилося сонячне проміння й освітлювало розп’яття.
— Святе місце, — прошепотів Дженнінгс.
Торн мовчки кивнув головою, і далі розглядаючись по каплиці. Погляд його впав на гурт ченців у каптурах, що, повклякавши на кам’яній підлозі, зверталися з молитвою до Бога. Спів їхній звучав зграйно, натхненно; він то понижувавсь і майже завмирав, то знов набирав сили й линув до неба. Дженнінгс видобув з кишені експонометр і намагався розгледіти в сутіні його показання.
— Сховайте цю штуку, — просичав Торн.
— Шкода, не прихопив бліца…
— Я сказав, сховайте!
Дженнінгс здивовано позирнув на Торна, але скорився. Торн мав якийсь сумовитий, відчужений вигляд, коліна в нього підтиналися, так наче щось спонукало його й собі вклякнути долі і пристати до молитви.
— Вам що — недобре? — пошепки спитав Дженнінгс.
— Я ж бо католик… — так само тихо відповів Торн.
Аж раптом погляд його застиг, утупившись кудись у сутінь. Дженнінгс повів очима в той бік і побачив інвалідне крісло на колесах, у якому сидів великий незграбний чолов’яга. На відміну від решти, що стояли навколішки, похиливши голови, цей сидів прямо, голова його була мов закам’яніла, а плечі вивернуті назад, як у спаралізованого.
— Це він? — прошепотів Дженнінгс.
Торн ствердно кивнув, очі його розширилися, наче від лихого передчуття. Вони тихенько підступили ближче, щоб розгледіти чоловіка в кріслі. Побачивши його обличчя, Дженнінгс гидливо скривився. Половина обличчя була немов розтоплена, каламутні невидющі очі непорушно втуплені догори. Замість правої руки з широкого рукава визирала порубцьована кукса.
— Ми навіть не знаємо, чи він бачить щось, чи чує, — сказав чернець, що стояв поруч зі Спіллето у внутрішньому дворі монастиря. — За весь час після тієї пожежі він не озвавсь і словом.
Вони стояли в садку, що геть заріс бур’янами й був завалений уламками статуй. Чернець, з яким вони розмовляли, після відправи вивіз крісло Спіллето з каплиці, і Торн та Дженнінгс рушили за ними, але підійшли тільки тоді, коли більше ніхто не міг їх почути.
— Братія піклується про нього, — провадив чернець, — і, коли скінчиться його покута, ми всі молитимемося, щоб він одужав.
— Покута? — перепитав Торн.
Чернець кивнув головою.
— «Горе пастиреві, який покине отару свою. Хай усохне його права рука й осліпне праве око».
— Він согрішив? — спитав Торн.
— Так.
— А можна дізнатися, в чому його гріх?
— Він зрікся Христа.
Торн і Дженнінгс здивовано перезирнулися.
— Звідки ви знаєте, що він зрікся Христа? — спитав Торн ченця.
— Зі сповіді.
— Він же не може говорити.
— То була письмова сповідь. Ліва рука в нього трохи діє.
— І в чому ж він зізнався? — не відступавсь Торн.
— А можна спитати, чому це так вас цікавить?
— Мені дуже, вкрай важливо це знати, — щиро відповів Торн. — Я просто благаю вас допомогти. Йдеться про життя чи смерть.
Чернець пильно поглянув на нього й кивнув головою.
— Ходімте зі мною.
Келія Спіллето була майже зовсім порожня. Лише вбогий солом’яник на підлозі та кам’яний стіл. Як і в каплиці, склепіння тут було відкрите, і в отвір проходило й світло, і дощ. На нерівних кам’яних плитах підлоги стояла калюжка води після вчорашньої зливи. Торн помітив, що й солом’яник ще мокрий. Невже, подумав він, усі вони отак гибіють, чи, може, це входить тільки до покути Спіллето?
— Онде на столі малюнок, — сказав чернець, коли вони пройшли вглиб келії. — Він намалював його вуглиною.
Колеса крісла рипіли на нерівних плитах. Дженнінгс і Торн спинилися перед невеликим столом, розглядаючи дивне символічне зображення, накреслене рукою священика.
— Він намалював це, коли вперше сюди потрапив, — пояснив чернець. — Ми залишили вуглину на столі, та більше він до неї не брався.
На кам’яній стільниці була кострубато надряпана людська фігурка. Незграбна, якась зігнута й спотворена, з головою, обведеною нерівним півколом. Дженнінгсову увагу одразу привернули три цифри, виписані над головою того зігнутого чоловічка. Це були шістки. Три шістки. Достоту як і на нозі в Тассоне.
— Бачите півколо над головою? — спитав чернець. — Воно означає чернечий каптур.
— То це автопортрет? — спитав Дженнінгс.
— Ми вважаємо, що так.
— А що це за шістки?
— Шість — це знак диявола, — відповів чернець. — Сім — благословенне число, число Христове. А шість — число сатани.
— А чому їх три? — запитав Дженнінгс.
— За нашим тлумаченням, це має означати диявольську трійцю. Сам диявол, антихрист і фальшивий пророк.
— Отець, син і святий дух, — зауважив Торн.
Чернець кивнув головою.
— Проти всього святого є своє нечисте. У цьому й суть спокуси.
— Але чому ви вважаєте, що це сповідь? — запитав Дженнінгс.
— Вам же самому спало на думку, що малюнок являє собою автопортрет, чи як там його ще назвати. А він символічно оточений пекельною трійцею.
— Одначе ви не знаєте достеменно, що саме він хотів цим сказати?
— Деталі не так важать, — відповів чернець. — Головне — що він розкаюється.
Торн і Дженнінгс пильно поглянули один на одного. Торн відчував глибокий розпач.
— Можна мені з ним поговорити? — спитав він.
— Це вам нічого не дасть.
Торн звів очі на Спіллето й аж здригнувся від вигляду його нерухомого спотвореного обличчя.
— Отче Спіллето! — голосно й повільно промовив він. — Мене звуть Торн.
Священик і далі дивився вгору. Він не поворухнувся і, як видно, не почув Торнових слів.
— Марна річ, — мовив чернець.
Але зупинити Торна було вже годі.
— Отче Спіллето! — повторив він. — Ви пам’ятаєте ту
— Будь ласка, синьйоре… — застережливо мовив чернець.
— Ви зізналися
— Я змушений попросити вас, синьйоре…
Чернець намірився був повезти крісло Спіллето до виходу, але Дженнінгс заступив йому дорогу.
— Отче Спіллето! — чимдуж заволав Торн у німотне безживне обличчя. — Я благаю вас!
І раптом усе довкола здригнулось і загуло. На монастирському храмі вдарили у дзвони. Звук був такий потужний, що Торн і Дженнінгс аж зіщулилися. Страхітливий дзвін розлягався навсебіч, відбиваючись луною від монастирських мурів. Торн похилив голову й нараз побачив, що єдина рука священика, натужно тремтячи, поволі зводиться до стільниці.
— Вуглину! — крикнув він. — Дайте йому вуглину!
Дженнінгс притьмом порвався вперед, схопив зі столу вуглину і вклав її в тремтливу руку. Дзвони гули й далі, а священикова рука, затинаючись і шарпаючись за кожним ударом, шкрябала на стільниці кострубаті літери.
— Він пише якесь слово! — збуджено вигукнув Дженнінгс. — Че… е… ер…
Священика всього трусило, та він і далі силкувався водити рукою. Від болю й надлюдського напруження з рота в нього вихопився хрипкий, майже звірячий стогін.
— Далі, далі! Ну ж бо! — підганяв Торн.
— Ве… — читав Дженнінгс. — Е… те…
Зненацька дзвін урвався. Священик упустив вуглину з судомно стиснутих пальців, і голова його безсило відкинулася назад, на спинку крісла. Стражденні очі втупились у небо, обличчя вкривав рясний піт.
Відлуння дзвонів завмерло вдалині. Усі в келії стояли мовчки, дивлячись на слово, надряпане вуглиною на столі.
— Червет?.. — спитав Торн.
— Червет… — проказав за ним Дженнінгс.
— Це по-італійському?
Обидва повернулися до ченця, що так само дивився на те слово, а потім і до Спіллето.
— Вам це слово про щось говорить? — спитав Торн ченця.
— Черветері, — відповів той. — Гадаю, це Черветері.
— А що воно таке? — запитав Дженнінгс.
— Це давнє місце поховання. Ще етруське. Кладовище Сант— Анджело.
Усе тіло священика знов затрусилося, він застогнав, так наче поривався щось сказати. А тоді враз затих.
Торн і Дженнінгс поглянули на ченця. Той похитав головою і гидливо сказав:
— Черветері — це купа руїн. Там була гробниця Тухулки.
— Тухулки? — перепитав Торн.
— Був у етрусків такий бог-демон. Вони поклонялися дияволові. А ту гробницю шанували як святиню.
— Чому він написав це слово?
— Я не знаю.
— А де воно, те Черветері? — спитав Дженнінгс.
— Там нічого немає, синьйоре, крім могил… та ще здичавілих собак.
— Де воно? — нетерпляче перепитав Дженнінгс.
— Ваш шофер має знати. Кілометрів за п’ятдесят на північ від Рима.
Торн і Дженнінгс насилу добудилися таксиста, потім довго чекали при дорозі, поки він справляв у кущах свою нужду. Тепер, дізнавшись, куди хочуть їхати його пасажири, водій уже шкодував, що зв’язався з ними. Побожні люди уникали Черветері, особливо поночі, а завидна їм було туди ніяк не доїхати.
Грозова негода поширилася з Рима на околиці, і безнастанний дощ дуже вповільнював їхнє просування, а надто коли з’їхали з шосе на старий путівець, розгрузлий і вибоїстий. Один раз машина геть застрягла, вскочивши заднім колесом у баюру, і всі троє мусили вийти і штовхати її. Торн і Дженнінгс змокли до рубця й хапали дрижаки. Дженнінгс поглянув на годинник — близько півночі. Це було останнє, що він запам’ятав того дня. Потім він заснув, а коли прокинувся, машина стояла. Торн спав поряд, загорнувшись в якесь укривало. На передньому сидінні хропів водій, і Дженнінгс бачив його черевики, геть обліплені болотом.
Трохи поморочившись із ручкою, він відчинив дверці, вийшов у темряву й став біля найближчого кущика справити малу потребу. Небо на обрії вже світлішало, ніч доходила кінця. Дженнінгс напружив зір, намагаючись розгледіти, куди ж це вони заїхали. Помалу до нього дійшло, що це вже й є Черветері. Попереду виднілася шпичаста залізна огорожа, а за нею на тлі передсвітанкового неба бовваніли темні обриси надгробків.
Він повернувся до машини, ковзнув поглядом по сонному Торнові, а тоді позирнув на годинник. Було десять хвилин до п’ятої. Дженнінгс відчинив передні дверці, взяв водієві ключі, потім пішов до багажника й відімкнув його. Потемки намацав свою камеру й заклав у неї нову касету з плівкою. Перевірив бліц. Лампа сяйнула, на мить засліпивши йому очі, і він аж заточився. Потім почекав, доки очі знову звикнуть до темряви, почепив апарат на шию, і в цю мить в око йому впав монтувальний ломик, що лежав у кутку багажника серед масного ганчір’я. Дженнінгс витяг його, оглянув і застромив за пояс, а тоді тихенько зачинив багажника і подався в бік іржавої залізної огорожі. Від землі тягло холодною вогкістю, він скоро змерз і дрібно тремтів, ідучи попід огорожею в пошуках воріт. Та воріт усе не було. Дженнінгс перевірив, чи надійно висить апарат, виліз на стовбур дерева, що росло під самою огорожею, і ступив на горішню залізну перекладку. На мить утратиь рівновагу, похитнувся, і, роздерши пальто об гострий шпичак, важко гупнув додолу. Опинившись по той бік огорожі, він звівся на ноги, поправив на шиї камеру й рушив у глиб кладовища. Небо дедалі ясніло, і тепер Дженнінгс уже міг розгледіти навколо себе могили та побиті надгробки. Ті кам’яні боввани, хоча й поруйновані безжальним часом, справляли враження справжніх витворів мистецтва. їхні потемнілі й потріскані кам’яні обличчя холодно й відчужено споглядали нічних гризунів, що шастали між могилами.
Незважаючи на вогкий вранішній холод, Дженнінгс відчув, що починає упрівати. Нервово озираючись, він посувався далі. І весь час йому здавалося, ніби за ним хтось спостерігає. Він поминав статую за статуєю, і всі вони неначе проводжали його своїми порожніми очима. Дженнінгс зупинився, щоб заспокоїтись і звести дух. Поглянув угору. Просто перед ним височіла величезна фігура ідола, що дивився на нього згори вниз із застиглим на кам’яному обличчі гнівом. Дженнінгса наче жаром усипало: вирячені очі боввана владно вимагали, щоб він забирався геть. Порослий густою шерстю лоб, широкий роздутий ніс, хижо роззявлений рот з товстими губами…
Дженнінгс переборов страх, підніс до очей камеру й зробив три знімки зі спалахом, що трьома блискавицями висвітлив кам’яне обличчя ідола…
Торн розплющив очі й побачив, що Дженнінгса немає. Він виліз із машини, роззирнувся й угледів неподалік кладовище з давніми надгробками, що на них тільки-но впали перші промені сонця.
— Дженнінгсе!
Відповіді не було. Торн підійшов ближче до огорожі кладовища й знову гукнув Дженнінгса. Віддалік почувся якийсь звук. Торн ухопився за слизьку від роси огорожу й, напруживши всі сили, переліз на той бік.
— Дженнінгсе!
Та більш не чути було ані звуку. Торн подався шукати Дженнінгса в тому лабіринті напівзруйнованих кам’яних ідолів. Посувався він повільно. Черевики чвакали в розгрузлій землі. Нараз перед ним наче із землі виросла якась страхітлива кам’яна химера, і йому стало моторошно. Мертвотна тиша довкола була важка й гнітюча. Все, що його оточувало, здавалося, раптом завмерло. Таке відчуття Торн уже колись спізнав. Тоді, в Пірфорді, коли він розгледів у темряві двоє жовтих блискучих очей, що пильнували за домом. Отож і тепер зупинився, подумавши, що й тут хтось може за ним стежити. Він поглянув на статую, яка сполохала його, і раптом помітив поряд велике розп’яття, вкопане в землю догори ногами. Торн прикипів до місця. Звідкись із-за кущів почулася хода. Хтось швидко простував до нього. Торн порвався був тікати, але ноги не корились йому, і він став наче вкопаний, з розширеними від жаху очима.
— Торне!..
Це був Дженнінгс. Засапаний, з нестямним поглядом, він продирався просто крізь кущі. Торн важко дихав, його аж тіпало. Дженнінгс швидко підійшов до нього. В руках у нього був залізний ломик.
— Знайшов! — вигукнув він. — Знайшов!
— Що ви знайшли?
— Ходімо! Йдіть за мною!
Майже бігцем вони рушили вперед. Дженнінгс перемахував через могили та повалені надгробки незгірш за справного солдата в бігу з перешкодами. Торн з останніх сил намагався не відставати від нього.
— Ось вони! — сказав Дженнінгс, зупинившись на прогалинці між надгробками. — Погляньте! Це те, що ми шукали.
Перед ними були дві могили поряд. На відміну від решти поховань, вони мали порівняно недавній вигляд; одна була звичайного розміру, друга — маленька. У головах — непримітний надгробок з іменами та датами.
— Бачите число? — збуджено спитав Дженнінгс. — Шосте червня.
Торн повільно підійшов і став, дивлячись на порослі травою пагорбки.
— Ці дві тільки й є свіжіші на всьому кладовищі, — гордо промовив Дженнінгс. — А решта всі такі давні, що й написів не розібрати.
Торн не озивався. Потім укляк біля могил і стер з надгробка порох і засохле болото, щоб прочитати написи.
— Марія Аведічі Сантойя… — вголос проказав він. — Дитя Сантойя…
— Що воно таке?
— Латина.
— А що означає?
— У смерті… і народженні… покоління з’єднуються.
— Оце знахідка!
Дженнінгс укляк поруч Торна й з подивом побачив, що той плаче. Глухо ридає, похиливши голову. Дженнінгс почекав, доки він заспокоїться.
— Ось воно… — здавлено промовив Торн. — Тепер я знаю… Тут лежить моє дитя.
— І, певно, жінка, що народила дитину, яку ви виховуєте.
Торн запитливо поглянув на нього.
— Марія Сантойя, — пояснив Дженнінгс, показуючи на надгробок. — Тут лежать мати й дитина.
Торн непевно похитав головою, ще не усвідомивши змісту його слів.
— Подумайте, — сказав Дженнінгс, — ви ж питали Спіллето, де мати. Ось вона, мати. А можливо, тут-таки й ваша дитйна.
— Але чому тут?.. У такому місці…
— Цього я не знаю.
— Чому на цьому страшному кладовищі?..
Дженнінгс дивився на Торна. Він і сам нічого не розумів.
— Є лиш один спосіб усе з’ясувати, Торне. Коли вже ми знайшли ці могили, то зможемо докопатися й до решти.
Він заніс ломика й увігнав його в землю. Ломик угруз майже до руків’я і, глухо вдаривши у щось, спинився.
— Це буде не дуже важко. Домовини всього за фут чи півтора під землею.
Дженнінгс роздовбав ломиком злежану землю, тоді заходився розгрібати її руками.
— Ви не хочете допомогти? — спитав він Торна.
Той знехотя взявся до роботи. Від холодної землі пальці в нього одразу почали дубіти.
Через півгодини, брудні, мокрі від поту, вони відкинули з бетонних домовин останні грудки землі. І лиш тоді розігнули спини.
— Дух чуєте? — спитав Дженнінгс.
— Еге ж.
— Мабуть, ховали поспіхом, не дотримуючись правил.
Торн промовчав. Душу йому краяв біль.
— Котру першу? — спитав Дженнінгс.
— А може, не треба цього робити?
— Треба.
— Якось воно не по-людському…
— Коли хочете, я покличу шофера.
Торн зціпив зуби й похитав головою.
— Тоді берімося, — сказав Дженнінгс. — Спершу велику…
Він підважив бетонне віко ломиком і трохи посунув його вбік, рівно настільки, щоб можна було вхопитися пальцями за край.
— Ну, беріться ж, хай вам абищо! — гримнув він на Торна.
Торн узявся йому допомагати, і вони, чимдуж напруживши м’язи, на превелику силу почали піднімати важенну плиту.
— Ох ти ж чорт, з добру тонну буде! — крекчучи, видушив із себе Дженнінгс.
Урешті, наваживши всім тілом, вони поставили віко майже сторч і вдержували так, поки очі їхні досліджували темну домовину.
— Боже милий! — вихопилось у Дженнінгса.
В домовині лежав труп шакала.
Черва та якісь комахи обліпили його з усіх боків, копишачись на рештках падла й шкури, що зоставалися ще на кістяку.
Торн здригнувсь і відсахнувся назад. Край віка вислизнув йому з рук, і важка бетонна плита лунко гримнула об домовину й розкололася на кілька частин. Хмара мушви шугнула вгору. Дженнінгс сполохано кинувся до Торна, послизнувся й мало не впав, але зрештою схопив його і потяг геть від могил.
— Ні! — загорлав Торн.
— Ходімо звідси!
— Ні! — не вгавав Торн. —
— Навіщо? Ми побачили все, що нам було потрібно.
— Ні, другу теж! — відчайдушно опирався Торн. — Може, й там звір!
— Ну то й що?
— Тоді, може, моя дитина ще жива!
Його безтямні очі змусили Дженнінгса спинитися й повернути назад. Він підняв з землі ломика й підважив ним менше віко. Торн нахилився, вхопився пальцями за край плити, і за секунду вона стала сторч. Обличчя Торнове спотворив біль. У маленькій домовині лежали рештки немовляти. Його крихітний череп був розтрощений на шматки.
— Голівка!.. — похлинувся слізьми Торн.
— О Боже!
— Вони вбили його!
— Ходімо звідси.
— Вони вбили мого сина! — заволав Торн несвоїм голосом.
Раптом бетонна плита впала назад на домовину, і обидва з жахом втупилися в неї.
— Вони вбили його! — ридав Торн. — Убили мою дитину!..
Дженнінгс ривком випростав його й силоміць потяг геть. Та нараз і сам зупинився й з жахом прикипів до місця.
— Торне, погляньте!
Торн повів очима туди, куди показував Дженнінгс, і побачив попереду голову великого чорного собаки-вівчарки. Його близько посаджені жовті очі хижо світилися, з розтуленої пащеки текла слина. Пес злісно загарчав. Торн і Дженнінгс стояли, мов скам’янілі. Тоді звір поволі висунувся з-за кущів, і його стало видно від голови до ніг. Він був худющий, весь у рубцях, на боці виднілася свіжа рана. Заворушились і кущі трохи збоку, й показалася ще одна собача морда, сіра й спотворена. Потім вигулькнула третя, четверта, потім ще і ще, по всьому кладовищу. Звідусіль насувалися темні тіні, і тепер їх було вже не менш як десяток — оскаженілих з голоду псів. З їхніх морд скапувала слина…
Торн і Дженнінгс так і стояли на місці, боячись не те що поворухнутись, а й поглянути один на одного. Тим часом собача зграя ще трималася на відстані й лиш моторошно повискувала.
— Вони чують… трупи… — прошепотів Дженнінгс. — Треба йти назад…
Затамувавши віддих, вони почали помалу задкувати, і в ту ж мить собаки рушили в їхній бік, низько пригнувши голови й неначе вистежуючи здобич. Торн спіткнувся й мимоволі скрикнув. Дженнінгс підхопив його і, намагаючись не виказувати тривоги, прошепотів:
— Ні в якому разі не бігти… їм потрібні… тільки трупи…
Одначе, порівнявшися з розкритими могилами, собаки не зупинились, а неухильно посувалися вперед, і далі не спускаючи з ока їх двох. Відстань між тваринами й людьми щомить зменшувалася, пси підступали все ближче. Дженнінгс озирнувсь і з тривогою побачив, що до огорожі лишається ще не менш як сотня кроків. Торн знову спіткнувся й ухопивсь за нього, обох бив нервовий дрож. Вони позадкували далі, аж поки вперлися спинами в щось тверде. Торн здригнувся й позирнув назад. Вони стояли біля підніжжя кам’яного ідола, і тепер були наче в пастці. Собаки оточили їх з усіх боків, закривши будь-які шляхи до втечі. На якусь хвилю й хижаки, і їхні жертви, оточені вискаленими пащеками, немовби застигли. Сонце вже підбивалося над обрієм і кидало на надгробки довкола своє червонясте світло. Собаки завмерли, ніби чекаючи сигналу до нападу. Так минали секунди, Торн і Дженнінгс усе тісніше притискались один до одного, а собаки вже й пригнулися, наготувавшись до стрибка…
З войовничим погуком Дженнінгс замахнувся ломиком на чорного ватажка зграї, і пси враз порвалися до них. Дженнінгса вмить повалили, й хижі пащеки потяглися до його шиї. Він качався по землі, ремінець фотоапарата здавлював йому горло, а собаки тупцяли навколо, шукаючи нагоди вгризтися в нього зубами. Безпорадно відбиваючись, Дженнінгс притис до горла камеру і в ту ж мить почув, як у собачих зубах захрускали лінзи, — пси гризли камеру, намагаючись одірвати її від Дженнінгсової шиї.
Тим часом Торн устиг добігти до огорожі, але тут на нього кинувся ще один величезний собака й уп’явся зубами йому в спину. Торн як міг відбивався від звіра, але той учепився в нього мертвою хваткою. Джеремі впав на коліна, і в цю мить на нього напалися ще кілька псів. Клацали щелепи, бризкала слина. Торн відчайдушно одбивався, водночас намагаючись відповзти до огорожі. Скулившись мало не в клубок, він раз у раз відчував люті, пекучі укуси. Мигцем, краєм ока побачив Дженнінгса, що качався по землі, захищаючи від собачих зубів шию. Торн не зважав на біль, ним володіло лиш одне палке бажання — будь-що врятуватися. Він став рачки і, полишивши на поталу псам спину, побрався в такий спосіб далі до огорожі. Раптом рука його натрапила на щось тверде й холодне. То був ломик, якого Дженнінгс метнув на собак при самому початку сутички. Торн затис його в руці й навмання тицьнув назад. Почулося дике скавчання, і він зрозумів, що влучив. На плечі йому бризнула кров, і, обернувшись, він побачив, що в одного пса вибито око. Це додало Торнові хоробрості, він почав бити ломиком на всі боки й невдовзі спромігся зіпнутись на ноги.
Тим часом Дженнінгс відкотився до стовбура дерева. Собаки й далі люто наскакували на нього, роздираючи зубами ремінці та футляр фотоапарата. Раптом несподівано, сам собою, спалахнув бліц, і звірюки сполохано відскочили назад. Цієї хвилини Торн був уже на ногах і, несамовито вимахуючи ломиком, відступав до огорожі. Дженнінгс і собі позадкував туди, виставивши перед себе бліц, і щоразу, як пси намірялися напасти, відлякував їх спалахом. Зрештою йому пощастило дістатись огорожі.
Ще раз натисши кнопку бліца, він перебіг до Торна. А той видерся на огорожу, але, невдало повернувшись, зачепився пахвою за гострий шпичак; тоді з болісним зойком шарпнувся, подавсь уперед і важко гепнувся на землю по той бік огорожі. Дженнінгс поліз за ним, раз у раз блискаючи бліцом, а перед тим, як зіскочити з огорожі, пожбурив камерою в собак. Торн ледве тримався на ногах. Дженнінгс насилу доправив його до машини. Таксист, заціпенівши з жаху, дивився на них. Потім спробував увімкнути мотор, але ключів на місці не було. Аж тоді він вискочив з машини й допоміг Дженнінгсові втягти Торна на заднє сидіння. Дженнінгс подавсь до багажника по ключі, і тут його погляд знову впав на собак. Вони кидалися на огорожу й вили з люті, а один спробував навіть перескочити, і ще трохи — й доконав би свого, але наразився шиєю на шпичак, з пробитого горла зацебеніла кров, і він так і лишився висіти на огорожі. Решта собак, знавіснівши від духу крові, налетіли гуртом на свого ще живого товариша і вмить роздерли.
Машина рвонулася вперед. Хряснули непричинені задні дверці. Водій із жахом дивився у дзеркальце на своїх пасажирів. А вони здавалися одною суцільною купою закривавленого лахміття. Притисшись один до одного, Торн і Дженнінгс плакали, як малі діти.
У Римі таксист довіз їх до найближчого пункту невідкладної допомоги, виставив з багажника їхні речі та й поїхав. Торн ще не цілком отямився після всього, що сталося, і на неминучі запитання довелося відповідати Дженнінгсові. Він назвав вигадані прізвища й розповів історію, яка здалася медикам досить правдоподібною. Мовляв, вони вдвох добряче випили й забрели на приватні угіддя, знехтувавши застережні таблички, що територію охороняють сторожові собаки; це було десь у передмісті, але де саме, він не пам’ятав — пригадував тільки, що там була висока шпичаста огорожа, об яку поранився, падаючи, його приятель. їм обробили рани, впорснули протиправцеву сироватку й звеліли з’явитися через тиждень на контрольний аналіз крові. Вони перевдяглися в те, що мали у валізах, і пішли собі. Потім надибали скромний готельчик і записалися під вигаданими прізвищами. Портьє зажадав плату наперед і тільки тоді дав їм ключа від кімнати.
Торн одразу ж узявся до телефону, намагаючись зв’язатися з Кетрін. Тим часом Дженнінгс неспокійно походжав по кімнаті, думаючи про своє.
— Вони ж
Торн звів руку, прохаючи його помовчати, і крізь сорочку стало видно велику криваву пляму на боці під пахвою.
— Ви чуєте мене, Торне? Їм потрібна була моя шия!
— Алло, це лікарня?.. Так-так, палата чотири-А!..
— Боже милий, коли б не моя камера… — правив своєї Дженнінгс.
— Заждіть, будь ласка, в мене розмова з Лондоном…
— Ми повинні якось діяти, Торне! Чуєте?
Торн обернувся до нього й придивився до ран на його шиї.
— Знайдіть мені місто Мегіддо, — тихо мовив він.
— Де це я, в біса, його знайду?
— Не знаю. Підіть до бібліотеки.
— До бібліотеки? Ото ще бісова халепа!
— Алло! — заговорив Торн у трубку. — Кетрін, це ти?..
Кетрін дочула в чоловіковому голосі неспокій і трохи звелася на лікарняному ліжку. Трубку вона тримала цілою рукою, друга, забрана в гіпс, лежала непорушно.
— З тобою все гаразд? — квапливо запитав Торн.
— Так. А з тобою?
— І зі мною. Просто я хотів допевнитися…
— Де ти?
— У Римі. В готелі «Імператоре».
— Щось сталося?
— Та ні, нічого.
— Ти не захворів?
— Ні, я тільки боявся…
— Повертайся, Джері.
— Ще не можу.
— Мені страшно…
— Тобі нема чого боятися.
— Я дзвонила додому, але там ніхто не бере трубки.
Торн поглянув на Дженнінгса. Той перевдягав сорочку, збираючись кудись іти.
— Джері, — сказала Кетрін, — гадаю, мені краще буде лежати вдома.
— Залишайся в лікарні, — попросив Торн.
— Я хвилююся за Деміена.
— Не потикайся в дім, Кетрін!
— Мені
— Ти мене чуєш, Кетрін? І думати про це забудь!
Кетрін помовчала, стривожена чоловіковим тоном.
— Якщо ти боїшся за мене, — сказала по паузі, — то даремно. Я побалакала з психіатром і почала дещо розуміти. Усе це сталося зовсім не через Деміена, а через мене саму.
— Кетрін…
— Ні, ти послухай. Я тепер приймаю літіум. Це засіб проти депресії. І він мені добре допомагає. Я хочу додому. Хочу, щоб ти повернувся… — Голос її нараз захрип, і вона на хвильку змовкла. — І щоб усе було добре.
— Хто дав тобі літіум? — спитав Торн.
— Доктор Грайєр.
— Залишся в лікарні, Кетрін. Не виписуйся, поки я не вернусь.
— Я хочу додому, Джері.
— Бога ради…
— Я почуваю себе добре!
— Ні, не добре!
— Не турбуйся…
— Кетрін!
— Я поїду додому, Джері.
— Ні. Чекай, я повернуся.
— Коли?
— Завтра вранці.
— А що, як дома щось негаразд? Я туди дзвонила…
— Так, дома
Від цих слів Кетрін аж затрусило, і вона знову змовкла.
— Джері, — тихо спитала нарешті, — що там сталося?
— Це не телефонна розмова, — лагідно відказав Торн.
— Що сталося?! Що негаразд у нашому домі?!
— Чекай на мене. Не залишай лікарні. Вранці я приїду і все тобі поясню.
— Ну будь ласка…
— Це не через тебе, Кетрін. З тобою все гаразд.
— Про що ти говориш?!
Дженнінгс поглянув на Торна й похмуро похитав головою.
—
— Це чужа дитина, Кетрін. Деміен — не наш син.
— Що?!
— Не вертайся додому, — ще раз остеріг Торн. — Чекай на мене.
Він поклав трубку, і Кетрін, вражена його словами, так і лишилася сидіти в ліжку. По шторі на вікні її палати на сьомому поверсі перебігали якісь тіні, і тихий вітерець злегка ворушив матерію. Нараз Кетрін усвідомила, що почуття гнітючого страху полишає її. Літіум діяв, і голова в неї була ясна. Кетрін зняла трубку й набрала номер Пірфорда. І знов там ніхто не озвався. Тоді вона повернулася до переговорного пристрою на стіні над ліжком і з зусиллям натиснула кнопку.
— Слухаю вас, мем, — почувся голос чергової сестри.
— Я хочу виписатися. З ким я маю про це поговорити?
— Вам треба дістати дозвіл вашого лікаря.
— Знайдіть його, будь ласка, і попросіть, щоб зайшов до мене.
— Спробую.
Голос замовк, і Кетрін знов лишилася сама-одна серед цілковитої тиші. Доглядальниця принесла обід, та вона не мала апетиту. На таці стояло маленьке блюдечко з желе. Кетрін випадково зачепила його, желе було холоднувате, приємне на дотик, і вона поволі розтирала його між пальцями…
…Далеко від лікарні, на кладовищі Черветері також було тихо. Небо хмарилось, як перед грозою, і тишу порушував лише глухий шурхіт землі. То біля двох розритих могил два великі собаки без упину, мов заведені, гребли лапами, закидаючи бетонні домовини. Земля м’яко падала на віка, що закривали від очей рештки шакала та дитини. А неподалік, на високій шпичастій огорожі висів пошматований, спотворений труп собаки. Аж раптом один з тих двох великих псів закинув голову назад і низько, тужливо завив. Цей собачий плач луною покотився по кладовищу, чимдалі набираючи сили, і всі інші собаки приєдналися до нього, аж поки все навколо виповнилося тим незграйним моторошним виттям…
…У лікарняній палаті Кетрін знову простягла руку до кнопки переговорного пристрою, і в голосі її звучало нетерпіння.
— Є там хто-небудь? — спитала вона.
— Слухаю вас, — озвалася чергова.
— Я просила прислати до мене лікаря.
— На жаль, це неможливо. Він на операції.
На обличчі в Кетрін відбилося роздратування.
— А ви не могли б прийти сюди й допомогти мені?
— Я пришлю кого-небудь.
— Тільки скоріш.
— Постараюся.
Кетрін важко підвелася з ліжка і, похитуючись, рушила до стінної шафи. Там вона одразу знайшла свій одяг. Плаття нагадувало кроєм халат, і надягти його було неважко, а от нічна сорочка, що була на Кетрін, застібалася біля шиї, і, поглянувши у дзеркало, Кетрін подумала, що з рукою в гіпсі їй навряд чи вдасться зняти сорочку самій. Вона була пошита з легкої пурпурової тканини й не дуже пасувала хворій з такими травмами. Дедалі дужче нервуючись, Кетрін шарпнула комір здоровою рукою, але він не подався. І раптом ґудзики розстебнулися самі собою, і вона спробувала стягти сорочку через голову, та тільки заплуталася в пурпурових складках. Вона силкувалася вивільнитись, одначе натомість ще тугіше затягувала збиту жужмом тканину навколо шиї, і її почала охоплювати справжня паніка…
…Тим часом над кладовищем Черветері аж повітря двигтіло від несамовитого собачого виття…
…Раптом двері до палати відчинились, і Кетрін враз зітхнула з полегкістю: нарешті надійшда допомога.
— Хто це? — спитала вона, намагаючись роздивитися крізь зібгану сорочку, хто прийшов.
Відповіді не було.
— Тут є хто-небудь?..
І нараз Кетрін злякано завмерла.
Перед нею стояла місіс Бейлок. Обличчя її було густо напудрене, на губах ясно-червоною помадою намальована страхітлива усмішка. Кетрін мовчки дивилась, як огрядна нянька пройшла повз неї, широко розчинила вікно й визирнула вниз.
— Може б, ви… допомогли мені… — ледь чутно мовила Кетрін. — Я… здається, трохи заплуталась…
Місіс Бейлок тільки гмукнула, і від цього осміху Кетрін уся похолола.
— Гарна нині днина, Кетрін, — сказала нянька. — Приємно буде трохи політати…
Вона ступила вперед і міцно вхопила Кетрін за нічну сорочку.
— Прошу вас… — благально мовила Кетрін.
Їхні очі зустрілись востаннє.
— Ви така красуня, — сказала місіс Бейлок. — Зробіть нам цілунок ручкою!
Вона навалилася на Кетрін, притисла її до підвіконня і, обхопивши дебелими ручиськами, випхнула за вікно.
Машина «швидкої допомоги» з червоною мигавкою та пронизливою сиреною під’їхала до приймального відділення лікарні саме в ту мить, коли з вікна сьомого поверху випала жінка з головою, огорнутою легкою пурпуровою тканиною. Вона летіла довго, але ніхто не помітив її, аж поки вона не впала на дах «швидкої допомоги». Потім тіло її востаннє сіпнулось і заклякло навіки…
Тієї ж таки миті на кладовищі Черветері запала тиша. Могили було закидано, і всі собаки поховалися в кущах.
Торн був такий стомлений, що одразу ж заснув. Збудив його телефонний дзвоник. За вікном стояла темрява. Дженнінгс ще не повернувся.
— Слухаю, — сонним голосом озвався Торн.
То був доктор Беккер; його стривожений голос не віщував нічого доброго.
— Нарешті добився до вас, — сказав він. — Назва готелю була записана в Кетрін на тумбочці, але я насилу розшукав…
— Що сталося?
— Дуже прикро, що доводиться говорити про це по телефону.
— Що сталося?
— Кетрін викинулася з вікна лікарні.
— Що-о?.. — тільки й видушив із себе Торн.
— Вона вмерла, містере Торн… Ми зробили все, що могли…
Горло Торнові так здавило, що він не міг говорити.
— Ми не знаємо достеменно, як це сталося. Вона хотіла виписатися з лікарні, а потім раптом отаке…
— Вмерла?.. — насилу ворушачи язиком, спитав Торн.
— Так, одразу ж. Удар був такий, що розколовся череп.
Торн хрипко застогнав і опустив трубку.
— Містере Торн!.. — покликав лікар. — Містере Торн!..
Але Торн уже поклав трубку. Він лежав у темній кімнаті й голосно плакав, і його ридання чути було в коридорі. Нічний черговий прибіг і постукав у двері, але в номері враз стало тихо, і в подальші кілька годин звідти не долинало й звуку.
Близько півночі повернувся Дженнінгс. Його незграбна постать була зігнута від утоми. Він увійшов і подивився на Торна, що лежав крижем на ліжку.
— Торне…
— Еге, — ледь чутно озвався Торн.
— Я був у бібліотеці, в клубі автоаматорів, потім заходив до географічного наукового товариства.
Торн нічого не сказав, і Дженнінгс знесилено повалився на друге ліжко. Йому знову впала в око страшна пляма в Торна на боці.
— Я дізнався все про те місто Мегіддо. Назва ця походить від слова «Армагеддон», що означає кінець світу.
— Де воно? — байдуже запитав Торн.
— Боюся, що під землею, футів на п’ятдесят завглибшки. Десь у передмісті Єрусалима. Там тепер провадять розкопки. Кажуть, ніби якийсь американський університет.
— Треба їхати туди, — пошепки сказав Торн.
Дженнінгс кивнув головою і протягло зітхнув.
— От якби ви ще пригадали прізвище того старого…
— Бугенгаген.
Дженнінгс марно намагався зустрітися з ним поглядом.
— Бугенгаген?
— Так. І вірші я теж пригадав.
В очах Дженнінгса був подив.
— Прізвище чоловіка, до якого ви маєте звернутися, — Бугенгаген?
— Так.
— Бугенгаген — це відомий екзорсист, фахівець з вигнання диявола з людини. Він жив у сімнадцятому столітті. Про нього згадується в одній з наших книжок.
— Священик назвав саме це прізвище, — промовив Торн рівним, безвиразним тоном. — Я все пригадав. Усе, що він казав.
— Хвалити Бога! — зітхнув Дженнінгс.
— «Як знов єврей Сіон посяде… — майже пошепки почав Торн. — І в небі знак побачать люди… І Рим оновлення урядить… Більш світу білого не буде…»
Дженнінгс напружено слухав у темряві. Попервах здивований тим незвичним — байдужим і відчуженим — тоном, яким говорив тепер Торн, він зрештою збагнув, що в душі посла відбувся якийсь глибокий і необоротний злам.
— «Звірюка зрине із пучини… — Так само тихо й рівно провадив Торн. — На брата брат з мечем повстане… І буде битва до загину… Аж поки упаде останній…» — І замовк.
Дженнінгс одійшов до вікна, перечекав, поки затихне сирена поліційної машини, що проїжджала внизу, а тоді спитав:
— Що сталося, Торне?
— Кетрін загинула, — байдужно відказав Торн. — Тепер треба, щоб і дитина вмерла.
Вони дослухалися до нічних звуків, що линули з вулиці, і жоден не склепив очей до світання. О восьмій ранку Торн зателефонував до авіаагентства й замовив квитки на денний рейс до Ізраїлю.
Торн чимало помандрував по світі, але в Ізраїлі ще ніколи не був. Усі його знання про цю країну були почерпнуті з газет та ще з біблійних цитат, що їх він кілька тижнів тому вишукував для своєї доповіді. Його здивувало те, що Ізраїль виявився цілком сучасною державою. Цей край, що існував ще за єгипетських фараонів, а зовсім недавно народився знов, скидався на величезний будівельний майданчик посеред сухої пустелі. Це небо, що колись бачило втечу євреїв з Єгипту, тепер скрізь і всюди підпирали висотні будинки та готелі.
Звідусіль линув гомін новобудов. Гігантські підйомні крани посувалися, мов химерні механічні слони, захоплюючи своїми хоботами й переносячи величезні вантажі. Здавалося, місто поспішає розростатися навсебіч. Асфальт у багатьох місцях був розбитий — дороги, споруджені зовсім недавно, вже застаріли, і їх перебудовувано наново. Скрізь впадали в око реклами, що кликали на екскурсії по Святій Землі. Поліція в аеропорту теж не сиділа без діла — трусила валізи та сумки пасажирів, вишукуючи серед них потенційних диверсантів. Торна й Дженнінгса також пропустили не одразу: їхні синці та подряпини викликали в поліцаїв підозру. Щоб не виказувати себе як американського урядовця, Торн пред’явив свій загальногромадянський паспорт. Він волів не привертати до себе уваги, а для цього слід було нічим не вирізнятися серед інших.
На таксі вони дісталися до готелю «Гілтон», потім пішли до салону чоловічого одягу й придбали собі легкі світлі костюми. Спека в місті, серед бетону та асфальту, ставала все дошкульнішою. Піт роз’ятрював Торнову рану під пахвою, і вона боліла ще дужче. З рани й досі точилася кров, і Дженнінгс, помітивши це, порадив Торнові звернутися до лікаря. Але той відмовився. Ним володіло єдине бажання — скоріше знайти того старого, Бугенгагена.
Поки вони блукали містом, надворі посутеніло. Торн і Дженніни. стомлено брели вулицею. Торн зовсім охляв і дуже спітнів, отож вони зайшли до відкритого кафе й замовили чаю. Тепер їм майже не було про що розмовляти. Торн і перед тим здебільшого мовчав, і Дженнінгс почував себе ні в сих, ні в тих. Знічев’я він дивився на перехожих і раптом побачив двох молодих жінок, що завернули до кафе.
— А знаєте, що нам треба? — сказав він Торнові. — Трохи розважитись.
Торн повів очима за його поглядом і теж побачив тих жінок — вони наближалися до їхнього столика.
— Я беру меншу на зріст, — сказав Дженнінгс.
Торн неприязно поглянув на нього. А Дженнінгс уже встав і чемно запросив жінок підсісти до них.
— Ви говорите по-англійському? — спитав він, коли ті всілися.
Незнання англійської жіночки компенсували усмішками.
— Так навіть краще, — обернувшись до Торна, зауважив Дженнінгс. — Усе, що треба, можна показати на мигах.
Торнові стало гидко.
— Я піду до готелю, — мовив він.
— Стривайте, подивимося, що в них за меню.
— Я не хочу їсти.
— Певне ж, є щось екзотичне, — посміхнувся Дженнінгс.
Аж тепер Торн зрозумів, на що він натякає, отож мовчки підвівся й пішов.
— Не зважайте, — сказав Дженнінгс жіночкам. — Він антисеміт.
Вийшовши з кафе, Торн озирнувся на Дженнінгса. Побачивши, що той уже пустив у діло руки, він рішуче повернувся й рушив у темряву.
Він брів неквапно, без певної мети, і його раз у раз, наче хвилями, затоплювало гостре відчуття горя. Біль у рані пульсував дедалі дужче, все навколо було незнайоме й чуже. Торн подумав, що навіть якби його зараз спостигла смерть, він навряд чи й злякався б. Коли він поминав якийсь нічний заклад, швейцар спробував ухопити його за рукав, припрошуючи зайти туди. Але він неухильно простував уперед, не бачачи й не чуючи нічого навколо, не помічаючи навіть мерехтливого світла вуличних ліхтарів. Раптом попереду йому впав у око гурт людей, що виходили з синагоги, а порівнявшися з нею, він побачив відчинені двері і зайшов туди. У дальшому кінці храму сяяла підсвічена зірка Давида, а внизу під склом лежали священні тексти на стародавніх сувоях. Торн підійшов ближче, сам-один серед лункої тиші.
— Чим можу вам прислужитися? — почувся голос із темряви. Торн обернувсь і побачив старого рабина, що вийшов на світло. Він був одягнений у все чорне і трохи накульгував. На голові мав невеличку вугласту шапочку, що надавала йому ще поважнішого вигляду.
— Це — найдавніша тора в Ізраїлі, — промовив старий, показуючи на сувої. — Її розкопали на узбережжі Червоного моря.
Торн придивлявся до рабина, в чиїх сумних, затуманених катарактою очах світилася гордість.
— Земля Ізраїльська має прадавню історію, — стиха провадив рабин. — Аж жаль, що доводиться топтати її ногами. — Він обернувся до Торна й усміхнувся. — А ви приїжджий?
— Так.
— Що ви тут робите?
— Розшукую одного чоловіка.
— Я теж приїхав сюди за тим самим. Шукаю свою сестру. Та так і не знайшов. — Старий знову сумно всміхнувся. — Може, ми ходимо й по ній…
Запала мовчанка. Старий простяг руку й вимкнув верхнє світло.
— Може, ви коли чули таке прізвище — Бугенгаген? — спитав Торн.
— Це польське прізвище?
— Я не знаю.
— Він живе в Ізраїлі?
— Начебто так.
— А хто він за фахом?
Торн зніяковіло похитав головою.
— Я не знаю.
Деякий час вони мовчки стояли в сутіні. Рабин напружено думав, так ніби намагався пригадати.
— Ви знаєте щось про тих, хто виганяє з людей диявола? — спитав Торн.
— Диявола? — недовірливо всміхнувся старий. — Із людей?
— Так.
Рабин засміявся й махнув рукою.
— Такого не буває.
— Та ні, буває.
— Ніякого диявола нема. Просто нема, та й годі. — І, тихенько хихочучи, немов почув дотепний жарт, старий зник у темряві.
Торн ще раз поглянув на священні сувої, а тоді повернувся і вийшов на вулицю.
Дженнінгс повернувся до готелю аж уранці. Він не став розповідати Торнові про свої нічні пригоди, а одразу ж пішов до ванної і, навіть не причинивши за собою двері, почав мочитися в складені ковшиком долоні й обмивати сечею геніталії. Потім помітив, що Торн гидливо спостерігає його дивні маніпуляції, і весело ошкірився.
— Мене навчили цього англійські льотчики. Помагає незгірш за пеніцилін.
Торн зачинив двері до ванної і терпляче дожидав, поки репортер одягнеться. Його вже нудило від Дженнінгса. Але залишатися самому було ще гірше.
— Ходімо, — сказав той, беручи свою сумку з фотоапаратами. — Я придбав квитки на екскурсію по розкопках.
Вони їхали в мікроавтобусі з десятьма іншими екскурсантами старими кварталами Єрусалима: Спинилися біля Стіни плачу, і всі їхні супутники вискочили з автобуса й кинулись фотографуватися. Навіть і в цьому місці печалі йшла жвава торгівля: серед натовпу заплаканих євреїв снували продавці, вихваляли свій товар, від гарячих сосисок до пластикових розп’ять. Дженнінгс купив два такі розп’яття, одне почепив на шию собі, а друге простяг Торнові.
— Надіньте, друже. Може, знадобиться.
Але Торн відмовився. Його дратував Дженнінгс, що поводився так, ніби приїхав сюди розважатись.
Переїзд пустелею був зовсім нецікавий. Гід розповідав про недавні воєнні дії між ізраїльтянами й арабами, про Голанські висоти, де точились особливо запеклі бої. Вони поминули селище Даа-Лот, де арабські терористи по-звірячому розправилися з групою єврейських школярів. Розповівши про це, гід додав, що ці жертви не лишилися невідомщені: було захоплено й розстріляно іншу арабську банду, а тіла страчених інші єврейські школярі розтовкли ногами на криваве місиво.
— Отож не дивно, чого тут стоїть такий плач, — пробурмотів Дженнінгс.
Торн не озвався, і решту дороги вони сиділи мовчки.
Коли нарешті приїхали до місця розкопок, туристи вже добряче притомилися й нарікали на спеку. Гід показав обгороджену мотузками ділянку й пояснив, які там проводяться роботи. Просто в них під ногами простягалися каменярні та копальні царя Соломона, складна й заплутана іригаційна мережа, що, судячи з усього, сягала аж до Єрусалима. Десь серед неї лежали руїни стародавнього міста. Багато хто вважав, що саме там було написано біблійні тексти. їх знайшли у глиняних дзбанах, дбайливо загорнутих у полотно. Історії, записані на тих сувоях, дуже подібні до викладених у книгах Старого Завіту. Розкопки виявилися далеко не простим ділом, бо ж ніхто не знав до пуття, де те місто, і його відкопували мало-помалу, руками — ніяка техніка тут не годилася.
Поки гід усе це розказував, Дженнінгс і Торн натрапили на студента-археолога, але й від нього не довідались майже нічого нового. Прізвища Бугенгаген студенти не чули, а про місто Мегіддо знали тільки те, що багато століть тому воно зникло під землею внаслідок якогось стихійного лиха. Можливо, це був землетрус, але найімовірніше — повінь, бо археологи знайшли в цьому віддаленому від великих водойм місці черепашки.
Торн і Дженнінгс повернулися до готелю, а трохи згодом вирушили в напрямі базару. Дорогою вони раз у раз питали перехожих, чи не знає хто прізвища Бугенгаген, але воно нікому ні про що не говорило. Одначе вони вперто шукали далі — й до кінця того дня, й наступного ранку. Торн уже був на грані розпачу, він геть знесилів і ледве пересував ноги. Зате Дженнінгс не занепадав духом, мотався по місту, запитуючи про Бугенгагена в крамницях, майстернях, телефонних довідкових бюро і навіть у поліції.
— А може, він змінив прізвище, — зітхнув Дженнінгс другого дня» коли вони сіли перепочити на лаві в парку. — Може, він тепер Джордж Буген, чи Джім Гаген, чи Іззі Гагенберг…
Через день вони переїхали до старого Єрусалима й оселилися в невеличкому готелі. Знов і знов никали серед місцевого люду, сподіваючись натрапити на когось, хто бодай раз чув це незвичайне прізвище. Але все було марно.
— Схоже на те, що пора відступитися, — сказав Дженнінгс, — стоячи на веранді біля вікна їхньої кімнати.
У кімнаті було задушно. Торн лежав на ліжку, спливаючи потом.
— Якщо цей Бугенгаген тут єдиний, нам його нізащо не знайти, — провадив Дженнінгс. — Але поки що все говорить за те, що його взагалі не існує. — Він повернувся до кімнати й почав шукати сигарети. — Хай йому чорт, той малий священик весь час був стуманілий від морфіну, а ми так легко взяли на віру все, що він казав. Ще добре, що він не послав нас на Місяць, а то б ми повідморожували собі гепи… — Дженнінгс важко сів на ліжко й подивився на Торна. — Не розумію, що це зі мною, Торне. Ще кілька днів тому я й тіні сумніву не мав, що треба шукати, а тепер усе воно здається мені геть безглуздим.
Торн кивнув головою, і скривившись од болю, сів на ліжку. Тоді зняв бинт, і Дженнінгс аж на обличчі змінився, побачивши відкриту рану.
— Не до вподоби мені це.
— Ет, пусте.
— Ще, гляди, зараження почнеться.
— Пусте, — повторив Торн.
— Чому ви не хочете, щоб я знайшов вам лікаря?
— Знайдіть краще того старого, — буркнув Торн. — Це єдиний, кого мені треба.
Дженнінгс хотів був щось заперечити, але його випередив тихий стук у двері. Відчинивши, він побачив якогось злидаря. То був невисокий на зріст літній араб, голий до пояса. Араб усміхнувся, сяйнувши золотим зубом, і дуже чемно вклонився.
— Чого вам треба? — спитав Дженнінгс.
— Це ви шукаєте старого?
Дженнінгс і Торн швидко перезирнулися.
— Якого старого? — обережно запитав Дженнінгс.
— Мені сказали на базарі, що ви шукаєте старого.
— Так, ми шукаємо одного чоловіка, — сказав Дженнінгс.
— Я проведу вас до нього.
Торн із зусиллям підвівся і промовисто поглянув на Дженнінгса.
— Швидко, швидко, — поквапив їх араб. — Він каже, ви встигли приїхати вчасно.
Вони вирушили пішки старими єрусалимськими вуличками. Йшли швидко, мовчки. Невеличкий араб, навдивовижу моторний як на свій вік, простував попереду. Торн і Дженнінгс чимдуж налягали на ноги, щоб не відставати, але він раптом зник у базарній юрбі й так само раптово зринув аж ген по той бік. Здавалося, його потішала їхня забарність, і він весь час тримався на кільканадцять кроків попереду, спритно пірнаючи в криві завулки та підворіття. Коли Торн із Дженнінгсом нарешті здогнали його, засапані й мокрі від поту, араб стояв і осміхався, мов чеширський кіт. Як видно, то був кінець їхнього походу, але перед ними височів глухий цегляний мур. І обидва водночас подумали, що їх пошито в дурні.
— Униз, — мовив араб і, піднявши якусь решітку, показав, куди лізти.
— Що за чортівня! — обурився Дженнінгс.
— Швидко, швидко, — сказав араб і знов осміхнувся.
Торн і Дженнінгс перезирнулись і мовчки скорилися. Араб спустився за ними. У підземеллі було темно, і він запалив смолоскип. А тоді квапливо пішов попереду, ведучи їх усе глибше вниз. У тьмяному світлі смолоскипа вони ледве бачили під ногами слизькі сходи з грубо обтесаного каменю. Там-таки проходила каналізаційна система, і все навколо було вкрите якимись лиснючими темними пагонами, що гидко тхнули й заважали йти. Сходами вони спускалися не так прудко, обережно, та коли зійшли на рівне, араб знову наддав ходи. Торн і Дженнінгс спробували бігти за ним, але раз у раз спотикалися на слизькому камінні. Тим часом араб швидко віддалявся, і скоро його смолоскип почав скидатися на манюсіньку світну цятку ген попереду. Торна й Дженнінгса огорнула глибока сутінь, перехід попереду дедалі звужувався й неначе ловив їх у кам’яний мішок, і вони вже насилу посувалися поряд. Цей тунель чимось скидався на зрошувальний канал, і Торнові раптом подумалося, чи не йдуть оце вони «складною і заплутаною іригаційною мережею», про яку розповідав гід у пустелі. Вони вже пробиралися вперед навпомацки серед темряви й каміння, і їхня хода гучно відлунювала в напруженій тиші. Світна цятка смолоскипа остаточно зникла з очей, Торн і Дженнінгс спинилися й нараз усвідомили, що зосталися самі. Вони не бачили один одного, але кожен чув важкий віддих товариша.
— Дженнінгсе… — здавлено мовив Торн.
— Я тут.
— Я нічого не бачу.
— Той мерзотник…
— Почекайте мене.
— Нема чого чекати, — сказав Дженнінгс. — Ми вперлися в стіну.
Торн ступив уперед, порівнявсь із Дженнінгсом і відчув під рукою холодний камінь. Глухий кут. Араб наче крізь землю провалився.
— Він не міг пройти далі вперед, я певен, — пробурмотів Дженнінгс. — Іншої дороги нема.
Він запалив сірника й освітив кам’яний закуток, в якому вони опинились. То було щось ніби склеп: низька стеля нависала просто в них над головою, у вологих тріщинах кишіли таргани.
— Що це — стічний канал? — спитав Торн.
— Тут справді вогко, — озвався Дженнінгс. — 3 чого б то, в біса, тут так вогко?
Сірник згас, і їх знов огорнула темрява.
— Нагорі ж пустеля. Звідки, чорти її бери, ця вода? — провадив Дженнінгс.
— Певно, десь має бути підземне джерело, — висловив припущення Торн.
— Або підземне озеро. Та й не диво буде, якщо десь поблизу виявиться велика маса води. Вони ж бо знайшли там у пустелі черепашки, то, може, після того землетрусу й виникло природне водоймище.
Торн нічого на це не сказав — він ніяк не міг звести дух.
— Ходімо, — тільки й видушив із себе.
— Крізь стіну?
— Назад. Треба вибиратися звідси.
Поверталися навпомацки, ковзаючи долонями по слизьким кам’яним стінам. Посувалися ледь-ледь, і кожний крок коштував більших зусиль, ніж добра миля. Раптом Дженнінгсова рука зірвалася в порожнечу.
— Торне!.. — Він узяв Торна за руку й притяг ближче до себе.
Під прямим кутом до їхнього тунелю починався інший перехід.
Певно, вони не помітили його в темряві й проминули.
— Там у кінці світло, — прошепотів Торн.
— Мабуть, то наш дотепний провідник.
Вони поволі рушили вперед тим переходом. Тепер під ногами в них було щось на зразок грубої бруківки, яка привела їх до такої собі печери з кам’яними стінами; але вони не сягали стелі й угорі скидалися на зубці. Заглянувши досередини, Торн і Дженнінгс побачили, що світло, яке вони помітили з того кінця переходу, йде не від смолоскипа. Ця своєрідна зала була добре освітлена кількома висячими світильниками під стелею. Посередині стояли два чоловіки й дивилися на прибульців так, наче давно вже їх дожидали. Один з них був той самий злидар-араб, його загашений смолоскип лежав долі поруч нього. Другий — старий чоловік у шортах кольору хакі та сорочці з короткими рукавами, схожий з вигляду на археологів, яких вони бачили на розкопках у пустелі. Він мав дуже серйозний вираз обличчя, блідого й виснаженого, а просякнута потом сорочка липла до кощавого тіла. Позад нього Торн і Дженнінгс розгледіли грубий дерев’яний стіл, завалений паперами та сувоями.
Переступивши через уламки каміння, що правили за поріг, вони ввійшли до печери й мовчки стали, мружачи очі на несподівано яскраве світло. На стінах було видно невиразні обриси будинків, якихось сходів, немовби вкарбовані просто в камінь. Під ногами була звичайнісінька земля, але подекуди прозирали латки грубої бруківки, які говорили про те, що за давніх часів тут проходила вулиця.
— Двісті дирхемів, — сказав араб і простяг руку.
— Ви можете йому заплатити? — спитав старий чоловік у шортах.
Торн і Дженнінгс здивовано втупилися в нього. Старий здвигнув плечима, ніби вибачаючись.
— Ви… — почав був Дженнінгс і затну вся, бо старий уже ствердно кивнув головою. — Ви… Бугенгаген?
— Так.
Дженнінгс підозріло зміряв його поглядом.
— Бугенгаген — це екзорсист, що виганяв з людей диявола й жив у сімнадцятому столітті.
— Атож, був такий дев’ять поколінь тому.
— А ви…
— А я останній з цього роду, — знову перебив його старий, — і найневдатніший.
Він пішов до свого столу й важко, із зусиллям, сів на стілець. Обличчя його опинилося в світловому колі; воно було таке бліде, що здавалося прозорим, і крізь шкіру чітко прозирали вени. Нараз воно напружилось, і на нього лягла темна тінь смутку.
— Що це за місце? — спитав Торн.
— Стародавній Ізреєль, місто Мегіддо, — байдужо відповів старий. — Моя фортеця і моя в’язниця. Тут починалося християнство.
— Ваша в’язниця?.. — здивувався Торн.
— З погляду географії це справді самісінький осередок християнства. А тому, поки я тут, ніщо не може заподіяти мені шкоди… — Старий замовк, видимо чекаючи їхньої реакції.
На обличчях у Торна й Дженнінгса відбився крайній подив.
— Чи не могли б ви заплатити моєму посланцеві? — нагадав господар.
Торн сягнув рукою до кишені й видобув кілька банкнот. Араб схопив гроші і відразу зник, залишивши їх утрьох. У печері було холодно й вогко. Торн і Дженнінгс, щулячись і тремтячи, роззиралися навколо.
— На цьому майдані, — повів рукою Бугенгаген, — колись марширували римські воїни, а місцеві діди, сидячи на кам’яних лавах, вели розмови про народження Ісуса Христа. Те, що вони казали, було дуже ретельно записано тут, — він кинув пальцем на обриси будинків на стінах, — а потім зібрано в книги, що тепер відомі нам під загальною назвою Біблії.
Дженнінгс озирнувся на темний перехід позаду, і Бугенгаген помітив його погляд.
— Атож, тут ціле місто, — сказав він. — Тридцять п’ять миль з півночі на південь. Майже скрізь ще можна пройти. Але там нагорі ведуть розкопки, і від цього трапляються обвали. Коли докопаються сюди, тут залишиться купа руїн… — Старий замовк, як видно, з сумом уявивши собі такий кінець. — Одначе така вже людська природа, правда ж? Заведено вважати, що все видиме має бути на поверхні.
Торн і Дженнінгс стояли мовчки, намагаючись осягти розумом усе побачене й почуте тут, під землею.
— А той невеличкий священик? — спитав Бугенгаген. — Він уже помер?
Торн аж здригнувся на згадку про Тассоне і, переборюючи жах, відповів:
— Так.
— Тоді сідайте, містере Торн. Нам з вами треба братися до діла.
Торн не зрушив з місця, і старий перевів погляд на Джоннінгса.
— Ви нам пробачте, але про це має знати лише містер Торн.
— У цьому ділі ми з ним разом, — відказав Дженнінгс.
— Ні, на жаль, це не так.
— Це ж я його сюди привіз.
— Я певен, що він дуже вдячний вам за це.
— Торне!..
— Робіть, як він каже, — сухо кинув Торн.
Дженнінгсове обличчя викривилось від образи.
— То де, в біса, мені на нього чекати?
— Візьміть одну лампу, — відповів Бугенгаген.
Дженнінгс мусив скоритися. Гнівно зиркнувши на Торна, він одчепив з гачка лампу й рушив до темного переходу.
Запала ніякова пауза. Старий підвівся з-за столу й чекав, поки затихне вдалині Дженнінгсова хода.
— Ви йому довіряєте? — спитав він Торна.
— Так.
— Не слід довіряти нікому.
Бугенгаген одвернувся, понишпорив у шафі, вирубаній просто в кам’яній стіні, і дістав щось загорнуте в цупку матерію.
— А вам? — спитав Торн.
Старий повернувся до столу й розгорнув матерію. Там лежало сім стилетів, що холодно зблиснули в світлі ламп. Довгі й вузькі, з руків’ями, вирізьбленими із слонової кістки. Кожне руків’я — фігурка розп’ятого Христа.
— Ось їм довіряйте, — сказав Бугенгаген. — Тільки вони можуть вас урятувати…
У переходах панувала замогильна тиша. Дженнінгс, пригнувшись, поволі посувався вперед. Просто над головою в нього нависала нерівна, потріскана кам’яна стеля. Він з острахом вдивлявся у темряву поза межі світла від лампи, що її ніс у руці. Йому ввижалися стіни будинків, поглинутих землею, замуровані в каміння кістяки, що, здавалося, от-от зведуться з кам’яних стічних рівчаків, які пролягали обабіч стародавньої вулиці. Дженнінгс пробирався далі, і перехід попереду помалу звужувався…
Лампи у великій печері неначе примеркли. Торн із жахом дивився на стіл. Сім стилетів стояли тепер сторч у формі хреста.
— Це треба зробити на освяченій землі, — майже пошепки настановляв його старий. — На землі, що належить церкві. І окропити його кров’ю Божий вівтар…
У цілковитій тиші було виразно чути кожне слово, але він не спускав очей з Торна, аби мати певність, що той усе розуміє.
— Кожне лезо має бути ввігнане аж до руків’я, до ніг Христових… і то в такий спосіб, щоб вони утворили хрест… — Вузлувата стареча рука простяглась уперед і з видимим зусиллям витягла з дерева лезо ножа, що стримів посередині. — Оцей, перший, кинджал — найважливіший. Він уриває тілесне життя і являє собою центр хреста. Інші ножі припиняють життя духу, і бити ними треба такою-от чергою… — Старий мовчки показав і знову звів очі на Торна. — Ви повинні діяти безжально, — мовив він. — То не людське поріддя.
Торн хотів щось сказати, але не зміг. А коли опанував свій голос, він прозвучав хрипко, низько, мов чужий, і за кожним словом зривався від хвилювання.
— А що, як ви помиляєтесь?.. — запитав він. — Може, він не…
— Помилитися тут неможливо.
— Має ж бути якийсь доказ…
— На ньому є родимий знак. Три шістки.
Торнові знов одібрало голос.
— Ні, — ледь чутно прохрипів він.
— Так сказано в Святому Письмі. Цим знаком позначено всіх апостолів сатани.
— Але в нього немає знака!..
— «Хто має розуміння, той нехай злічить число звіра… число його — шістсот шістдесят шість», — говорить Одкровення.
— Кажу ж вам, нема в нього такого знака!
—
— Та я ж сам його
— Знак не на відкритому тілі. Шукайте його під волоссям. Адже хлопчик народився з буйною чупринкою, хіба не так?
Торн пригадав ту хвилину, коли вперше побачив немовля. Пригадав і те, що дуже здивувався, побачивши, яке в нього довге й густе волосся.
— Поголіть йому голову, — порадив Бугенгаген, — і ви побачите під волоссям цей знак.
Торн заплющив очі й схилив голову на руки.
— Від самого початку ви повинні позбутися найменших вагань.
Торн похитав головою. Душа його не приймала такого.
— Ви маєте якісь сумніви щодо цього? — спитав Бугенгаген.
— Не знаю… — зітхнув Торн.
Старий відхилився назад і пильно поглянув на нього.
— Ненароджену дитину вбито, як і було проречено. Ваша дружина загинула…
— Але ж і це —
— Вам потрібні ще якісь докази?
— Так.
— То ви їх матимете, — сказав Бугенгаген. — Але затямте: вам належить
—
— Ви казали, в домі є якась жінка… Прислуга, що доглядає дитину.
— Еге ж, місіс Бейлок…
Старий наморщив лоба, а тоді кивнув головою, неначе щось пригадавши.
— Насправді її звуть Баалок. Це затята прислужниця диявола. Вона ні перед чим не зупиниться, аби перешкодити вам учинити святе діло.
Обидва почули звук ходи, що долинув з переходу, і замовкли. З темряви повільно виступив Дженнінгс, вочевидь уражений чимось над усяку міру.
— Там тисячі кістяків… — прошепотів він.
— Сім тисяч, — уточнив Бугенгаген.
— Що тут сталося?
— Мегіддо — місце, де був Армагеддон. Кінець світу.
Дженнінгс ступив уперед, і досі трусячись від побаченого.
— Ви хочете сказати… він уже був?..
— Так, — відповів старий. — І ще не раз буде. — Й з цими словами простяг пакунок з кинджалами Торнові.
— Той спробував ухилитись, але Бугенгаген майже силоміць вклав пакунка йому в руку, і, коли Торн підводився, очі їхні зустрілись.
— Я прожив дуже довге життя, — уривистим голосом промовив старий. — Тепер молю Бога, щоб воно не пішло намарне.
Торн мовчки повернувся і вслід за Дженнінгсом ступив у темний перехід, яким вони дісталися сюди. Він лише раз озирнувся, але печери вже не побачив. Не видно було й світла — все позаду поглинула темрява.
Не озиваючись один до одного, вони йшли старими єрусалимськими вулицями. Торн міцно стискав у руці матер’яний пакунок. Настрій у нього був пригнічений, і він простував, мов автомат, утупивши очі перед себе й ні на що не зважаючи. Дженнінгс спробував був розпитувати його, але Торн не відповідав. Коли вони ввійшли у вузький провулок, де була якась будова, Дженнінгс підступив до Торна мало не впритул і, намагаючись перекрити гуркіт механізмів, закричав:
— Та послухайте ж! Я хочу знати, що сказав вам старий! Маю я на це право чи ні?
Але Торн лише наддав ходи, немов бажаючи позбутися супутника.
— Торне! Я хочу знати, що він сказав! — Дженнінгс наздогнав його і схопив за рукав. — Ви чуєте? Я ж бо не сторонній! Це я
Торн нараз зупинився і поглянув просто в вічі Дженнінгсові.
— Атож, ваша правда. Це ви знайшли нас усіх!
— Що ви хочете цим сказати?
— Це ви весь час торочите, ніби все воно достеменно так. Ви геть заморочили мене цією маячнею…
— Стривайте-но…
— Ви наробили тих фотографій!..
— Та постривайте ж!..
— Ви притягли мене сюди!..
— Яка вас муха вкусила?
— …А я навіть не знаю, хто ви є насправді!
Торн випручавсь і вже рушив був геть, але Дженнінгс знову шарпнув його до себе.
— А тепер постривайте хвилину й послухайте, що скажу я!
— Я вже досить наслухався.
— Я ж хочу вам допомогти!
— Годі!
Вони дивились просто у вічі один одному. Торна аж трусило від люті.
— Подумати тільки, що я міг такому повірити!
— Торне…
— А цей ваш дідуган — усього-на-всього дешевий штукар, що промишляє ножами.
— Про що ви говорите?
Торн помахав перед ним пакунком.
—
Убив дитину!
— Він не дитина!
— Він
— Бога ради, яких ще вам доказів…
— За кого ви мене маєте?
— Заспокойтеся…
— Ні! — крикнув Торн. — Я не зроблю цього! Я більш не хочу мати з вами діла!
Він люто розмахнувсь і чимдуж пожбурив пакунка геть. Пакунок ударився в стіну будинку по той бік вулиці й зник з очей. Дженнінгс замовк, поглянув Торнові в обличчя й повернувся, щоб піти, але Торн зупинив його:
— Дженнінгсе!
— Що, сер?
— Щоб я вас більше не бачив. Мені з вами не по дорозі.
Зціпивши зуби, Дженнінгс швидко перейшов вулицю й став шукати під стіною пакунок з ножами. Земля була завалена будівельним сміттям. Повітря виповнював гуркіт підйомних кранів та іншої машинерії. Дженнінгс відкидав сміття ногами, придивляючись, чи не видно де невеличкого матер’яного пакунка. Аж ось угледів його біля якогось брудного відра й нахилився, щоб підняти, анітрохи не зважаючи на стрілу крана, що поволі пливла в нього над головою, — а тоді нараз неначе спіткнулася, і від цього поштовху з величезної віконної рами на гаку стріли вилетіла шиба.
Шиба полетіла вниз, наче ніж гільйотини. Вона впала на шию Дженнінгсові точнісінько над коміром, відітнула йому голову й розбилася на тисячі дрібних скалок.
Торн почув брязкіт скла, потім сполохані вигуки, побачив, як люди кинулися туди, де щойно стояв Дженнінгс. Він і собі подавсь за ними й проштовхався крізь юрбу.
На землі лежало тіло без голови, і з горла поштовхами вибивалася кров, так наче серце й досі працювало. Якась жінка, стоячи на балконі просто над юрбою, показувала вниз і істерично верещала. У брудному, побитому відрі лежала відтята голова й дивилася в небо мертвими очима.
Присилувавши себе, Торн ступив уперед і підняв пакунок з ножами з-під нерухомої Дженнінгсової руки. Нічого не бачачи перед себе, він вибрався з того провулка й поплентав до готелю.
Політ назад до Лондона тривав вісім годин. Усю дорогу Торн просидів, бездумно втупивши очі перед себе, — мозок відмовлявся працювати. Вогонь думки, що раніше легко займався чи то від якогось спогаду, чи то від уявлення, а чи від сумніву, здавалося, зовсім згас. Не було вже ні страху, ні горя, ні вагання — тільки беззастережна свідомість того, що йому належало звершити.
Коли приземлилися в Лондоні, стюардеса повернула Торнові пакунок з ножами, відібрані у нього при посадці в літак з міркувань безпеки. Вона зауважила, що ножі дуже гарні, й спитала, де це він такі придбав. Торн промимрив щось невиразне, запхав пакунок у кишеню й пішов геть. Було вже по півночі, і аеропорт саме закривали — їхній рейс був останній, що його дозволили прийняти за погодними умовами. Місто оповив густий туман, і навіть таксисти відмовлялися везти Торна до Пірфорда. Це було прикрою несподіванкою — він не звик до того, що його ніхто не зустрічав. Мимоволі пригадалось, як усе було раніше: Гортон, що не боявся їхати ні за якої негоди, радісно усміхнена Кетрін… І тепер, умовляючи таксистів одвезти його додому, він відчув, як його огортає почуття тужної самотності.
Нарешті він сів у машину, і вона поповзла вперед з черепашачою швидкістю, а що за вікнами годі було щось розгледіти, то складалося враження, ніби вони й узагалі стоять на місці. Машина немовби загрузла в тумані. Зате якось так виходило, що ця уявна нерухомість не давала Торнові думати про те, що чекало його попереду. Здавалося, минуле пішло в небуття, а завбачити майбутнє просто неможлво. Існувала реально лише даність, оця конкретна теперішня мить, що розтягувалася на вічність…
Кінець кінцем машина таки добулася до Пірфорда. Все довкола потопало в білій заволоці, туман клубочивсь і навкруг машини, що спинилася біля під’їзду. В будинку було темно й тихо. Торн стояв, чекаючи, поки від’їде машина, й заціпеніло дивився на будинок, де ще зовсім недавно всі почували себе такими щасливими й безтурботними, Перед очима в нього поставали картини тих недалеких днів. Він побачив на лужку Кетрін, що гралася з Деміеном, а поруч стояла й весело всміхалася Чесса. Побачив велелюдний гурт гостей на терасі, і в вухах у нього залунав жвавий гомін та сміх. Перед будинком вишикувалися лімузини найвизначніших у країні людей… Та нараз ці видива зникли з-перед очей, і Торн почув, як шалено б’ється в нього серце й стугонить у жилах кров.
Прикликавши всю свою мужність, він підступив до надвірних дверей і крижаними руками вставив ключа в замкову шпару. Раптом звідкись іззаду до нього долинув невиразний звук. Торнові почулося, що хтось вискочив з пірфордського лісу. Йому аж дух забило, він рвучко відчинив двері і, вбігши в дім, притьмом захряснув їх за собою. На нього наринуло відчуття, ніби його переслідують, та коли він спробував розгледіти щось крізь дверну шибу, то побачив за нею лише клоччастий туман. Певно, це миттєвий страх теж був породжений його уявою. Торн розумів, що піддаватися паніці йому не можна.
Узявши двері на засув, він трохи постояв у темряві й прислухався, чи не чути чого в будинку. Вже працювало опалення, і до нього долинуло тихе булькотіння води у трубах. Лунко цокав великий старовинний годинник, відлічуючи секунди, що збігали без вороття. Торн поминув вітальню, перейшов до кухні й відчинив внутрішні двері до гаража. Там стояли поряд дві їхні машини — фургончик Кетрін та його «мерседес». Він підійшов до «мерседеса», відчинив дверці й встромив ключа в замок запалювання. Бак був заповнений на чверть, отже, бензину цілком вистачало, щоб доїхати до Лондона. Не зачиняючи дверець, Торн повернувся назад до внутрішніх дверей і на хвильку задлявся біля кнопки механізму, що піднімав ворота гаража. Знадвору клубками посунув туман, і знову Торнові причувся якийсь звук. Він перейшов до кухні, зачинив за собою двері й прислухався. Скрізь було тихо. Знову гра уяви…
Торн увімкнув світло й роззирнувся довкола. Все в кухні мало звичний, усталений вигляд, так наче господар повернувсь оце зі служби й застав у домі цілковитий лад. На плиті в термостаті стояла каструлька з вівсяною кашею на ранок. Ця деталь найдужче вразила Торна. Все виглядало надто буденно й аж ніяк не відповідало тому, про що він уже знав.
Підійшовши до столу, Торн видобув з кишені пакунок і розіклав перед собою кинджали. Всі сім були тут. Він дивився на них згори вниз, і в блискучих нагострених клинках відбивалось його обличчя. Торн побачив свої очі — холодні й рішучі — і враз відчув, що від погляду на ці знаряддя смерті його пройняв холодний піт. Ноги стали наче ватяні, і він поквапився позбутись цього стану. Швидко загорнув ножі в полотнину й тремтливими руками знову засунув згорток до кишені пальта.
Він перейшов до суміжної з кухнею буфетної і рушив нагору вузькими дерев’яними сходами. Йшов пригнувшись, щоб не зачепити головою лампочку, що звисала зі стелі на обдертому електричному шнурі. Цими сходами користувалися слуги, а сам Торн був тут лиш один раз, коли грав з Деміеном у хованки. Йому пригадалося, що він ще тоді хотів замінити оголений шнур, бо його колись міг би зачепити й хлопчик. Це була не єдина несправність у старому будинку. Численні ветхі балкончики нагорі мали такі хиткі поруччя, що, здавалося, тільки доторкнись до них — і загримотиш униз.
Торн поволі піднімався вузькими чорними сходами, і раптом йому здалося, що все це діється з ним уві сні і він може в першу-ліпшу мить прокинутись у своєму ліжку поряд з Кетрін. Він розповість їй про всі ті нічні страхіття, а вона подивується з такого химерного сну, заспокійливо погладить його, а потім до спальні прийде їхній хлопчик, рожевенький і свіжий після сну…
Він вийшов на сходову площадку другого поверху і повернув до темного коридора. Сум’яття, що заволоділо ним перед загибеллю Дженнінгса, знову сколихнуло йому душу. Він молився про те, щоб Деміена не було в дитячій кімнаті, щоб місіс Бейлок устигла забрати хлопчика з цього дому. Але до нього вже долинав їхній віддих, і він відчув, як стискається від розпачу серце. Вони були вдома — обоє — і спали. Хропіння жінки заглушувало легкий віддих дитини. Торнові й раніше не раз здавалося, ніби в цих суміжних кімнатах під час сну їхні життя якимсь чином зливались докупи разом із диханням, утворюючи нову єдність, якої в денні години не було. Він припав до стіни й прислухався, потім швидко пройшов до своєї кімнати і ввімкнув світло.
Постіль була розіслана, так наче на нього чекали. Торн підійшов до ліжка й важко сів просто на укривала. Погляд його впав на фотографію, що стояла в рамці на нічному столику. Він і Кетрін. Які молоді й щасливі були вони тоді!.. Він ліг навзнак і відчув, як на очі йому навертаються сльози. Стримати їх не було ні сили, ні бажання.
Годинник унизу вибив другу. Торн підвівся, ввійшов до ванної, увімкнув світло — і з жахом відсахнувся. Туалетний столик Кетрін був перекинутий, уся косметика розкидана по підлозі, так наче там відбувалася якась дика оргія. Скляні баночки з кремами та пудрою валялися потрощені, стіни були почеркані губною помадою, унітаз закиданий гребінцями й трубочками бігуді. Вся картина говорила про нестямний гнів, і хоча Торн не міг нічого збагнути, проте здогадувався, що той гнів був спрямований проти Кетрін. Учинити такий розгром могла тільки доросла людина: баночки були потрощені з лютою силою, а стіни поквецяні помадою надто високо. Здавалося, тут бушував маніяк. Але маніяк, сповнений ненависті.
Торн стояв заціпенілий. Потім поглянув на своє відображення в розбитому дзеркалі. Риси його змарнілого обличчя загострилися ще дужче, зробились жорсткіші. Він нахилився, відчинив шафку і навпомацки знайшов дорожню батарейкову бритву. Натис кнопку — і бритва задзижчала у нього в руці. А коли відпустив, йому знов причувся якийсь дивний звук — щось ніби порипування мостин нагорі. Він завмер, затамував віддих і прислухався. Ніяких звуків більш не було.
На верхній губі в Торна проступили росинки поту, він утер їх, відчувши, як тремтить рука, потім вийшов з ванної і зі спальні й, намагаючись не рипіти мостинами, рушив темним коридором. Спальня Деміена була за кімнатою місіс Бейлок, і, поминаючи няньчині двері, Торн зупинився. Двері стояли прочинені, і він побачив жінку. Вона лежала горілиць, одна рука звисала з ліжка, й було добре видно вкриті лискучим ясно-червоним лаком нігті. Обличчя місіс Бейлок було розмальоване, як у повії. Вона хропла, і її величезний живіт то здіймався, то опускався.
Торн обережно причинив двері й примусив себе рушити далі, до Деміенової спальні. Штовхнув двері, ввійшов — і застиг, дивлячись на всиновленого ним хлопчика. Деміен спав, личко його було спокійне та невинне, і Торн відвів очі, не маючи сили дивитися далі. Потім напружився, глибоко зітхнув і, стискаючи в руці бритву, ступив уперед. Натис кнопку, бритва задзижчала, і звук поплив по кімнаті. Хлопчик не прокидався. Торн нахилився, погамував тремтіння рук і з допомогою важільця на корпусі вивільнив пристрій для підстригання. А тоді занурив його в хлопчикове волосся. Кілька пасом упали на подушку, і Торна аж пересмикнуло: смужка білої шкіри серед густого темного волосся скидалася на відразливий рубець. Він знову приклав бритву, і вона пройшлася по голові малого ще раз, залишаючи за собою оголену шкіру. Волосся м’яко падало на подушку. Хлопчик застогнав і заворушився вві сні. Торн, задихаючись від страху та розпачу, став орудувати бритвою швидше, і на подушку впало ще кілька пасом. Повіки в хлопчика затремтіли, він почав совати головою, підсвідомо намагаючись ухилитися. Видно було, що він ось-ось прокинеться. У припливі панічного страху Торн притис його голову до подушки. Переляканий малий спробував вивільнитись, але Торн притис його ще дужче і, тихенько стогнучи від напруги, все водив та водив бритвою, що дедалі оголювала хлопчикову голову. Демієн уже щосили пручався й шарпався в Торнових руках, його приглушений крик ставав щомить відчайдушнішим. Але Торн і далі міцно тримав його. Майже вся голова малого була вже обстрижена. Торн важко сапав, силкуючись вдержати хлопчика, що вигинався й шарпався усім тілом, бо йому також бракувало повітря. І раптом у Торна викотились очі. Він саме провів бритвою по Деміеновій потилиці — і… ось він,
Торн сахнувсь назад, і хлопчик підхопився на ноги. Він плакав і задихався, з жахом дивлячись на батька. Його руки обмацували стрижену голову, і коли він опустив їх, то побачив на долонях кров. Він пронизливо закричав, кинувся до батька і зайшовся плачем. Торн помітив у його очах безпорадний страх і весь похолов. Але втішити малого не міг, бо, бачачи закривавлені дитячі рученята, що благально тяглися до нього, й сам заплакав.
— Деміене!.. — крізь сльози вихоплювалось у нього. — Деміене!..
У цю мить двері позад нього розчахнулись, і до кімнати вбігла місіс Бейлок. Її криваво-червоний рот був широко роззявлений у несамовитому лютому крикові. Торн хотів був схопити хлопчика, але дебела бабега так пхнула його, що він одлетів до дверей і поваливсь на підлогу. Деміен перелякано зойкнув і зіскочив з ліжечка. Нянька навалилася на Торна, і він намагався вхопити її руки, що поривались уп’ястися йому в очі чи в горло. Одбивався чимдуж, але супротивниця була багато важча за нього, і її грубі ручиська вже намацали його горлянку й почали стискати так, що в Торна очі з очниць полізли. Він одчайдушно випручався, та місіс Бейлок устигла вп’ястися зубами йому в руку. З нічного столика поруч них важко грюкнула додолу масивна лампа. Торн дотягся до неї рукою, вхопив і щосили торохнув місіс Бейлок по голові. Основа лампи розкололась, і жінка, враз охлявши, завалилася на бік. Торн ударив ще раз. Череп у місіс Бейлок тріснув, і по напудреному обличчю поповзла цівочка крові Одначе вона й досі не пускала Торна, отож йому довелося вдарити й утретє. Жінка розтисла руки й знерухоміла. Торн підхопився з підлоги й, заточуючись, рушив до стіни, де стояв Деміен і розширеними від жаху очима дивився на те, що діється. Торн схопив його, виштовхнув з кімнати, протяг коридором до чорних сходів і прибив за собою двері. Деміен щосили вхопився за дверну клямку, і Торн мусив вивернути йому руки. Тоді малий вчепився нігтями йому в обличчя, і вони мало не покотилися сходами вниз. Намагаючись будь-що вдержатися, хлопчик ухопився за електричний шнур, Торн почав шарпати й розтискати його руки, і їх обох ударило струмом…
Прийшовши до тями на підлозі в буфетній, Торн звівся на руках. Ще не здатний збагнути до ладу що й до чого, він повів очима довкруг. Хлопчик лежав поруч, видимо непритомний. Торн спробував підвести його, але не здужав. Його хитнуло, він повалився на бік і в ту ж мить почув, як рипнули, відчиняючись, двері в кухні. Він із зусиллям повернув голову.
То була місіс Бейлок. З її голови текла кров. Торн порвався звестись на ноги, але вона вхопила його за пальто й повалила назад. Відчайдушно намагаючись утриматись, він учепився за шухляди буфета, одначе вони вивалились, і все, що в них було, посипалося на підлогу. Місіс Бейлок налягла на Торна всім своїм дебелим тілом і простягла закривавлені руки до його горла. Обличчя її вкривала рожева каша з пудри та крові. Рот був розтулений, вона аж гарчала від напруги, і Торн побачив що й зуби в неї рожеві від тої суміші.
Торнові забило дух. Він бачив безтямні очі місіс Бейлок, бачив, як насувається на нього її страхітливе обличчя з рожевим вискалом зубів, що ось-ось увіпнуться в нього. Він безпорадно нишпорив руками по підлозі, по столовому надіб’ю, що повисипалося з буфетних шухляд. Аж раптом він намацав дві виделки, затис їх у руках і щосили вгородив у скроні місіс Бейлок. Вона дико заверещала й відкинулася назад. Торн на превелику силу звівся на ноги. А нянька, завиваючи від болю, металася по буфетній і чимдуж смикала виделки, що ввігналися глибоко під шкіру.
Торн підхопив ще й досі непритомного хлопчика і кинувся через кухню до гаража. Дверці машини були відчинені, але раптом він почув збоку грізне гарчання. Щось чорне майнуло в повітрі, вдарило його в плече й збило з ніг. Торн повалився просто в машину. Це був той самий величезний чорний собака. Він люто дер зубами Торнову руку, намагаючись витягти його з машини. Хлопчик нерухомо лежав поруч на сидінні. Вільною рукою Торн щосили вдарив собаку просто в морду. Бризнула кров, звір завив від болю й пустив його руку. Дверці захряснулись.
Торн гарячково шукав у кишенях ключі, а коло машини й далі шаленів той страшний собака. Він вистрибував на капот і з неймовірною силою бився у вітрову шибу. Скло тривожно деренчало. Тремтливою рукою Торн урешті намацав ключі, але одразу ж і впустив їх. Деміен ворухнувся й застогнав, а собака все так само кидався на скло, і воно вже дало тріщину. Торн нарешті поглянув уперед і вражено застиг — він побачив місіс Бейлок. Вона була ще жива і тепер, зібравши рештки сил, сунула до машини з важкою кувалдою в руках. Торн увімкнув мотор, і в ту ж таки мить, як машина рушила, місіс Бейлок пожбурила кувалду у вітрову шибу й пробила в ній чималу діру. І враз у той отвір устромилася собача голова. Пес клацав зубами, з пащеки його текла слина, змішуючись із кров’ю. Торн відкинувсь на спинку сидіння й увесь зіщулився, а хижі зуби клацали вже за кілька дюймів од його обличчя. Тоді він зняв одну руку з керма, видобув з кишені пальта стилет і з усієї сили ввігнав його в собачу голову якраз між вузько посадженими очима. Клинок увійшов аж до руків’я. Собака роззявив пащеку й несамовито рикнув — радше по-лев’ячому, ніж по-собачому, — а тоді шарпнувсь назад, зсунувся з капота й застрибав на задніх лапах, хапаючись передніми за руків’я кинджала, так наче намагався висмикнути його з голови Гараж виповнило моторошне виття. Торн перемкнув швидкість і знову рушив. Місіс Бейлок, хитаючись, стояла збоку й розпачливо розвозила по обличчю рожеве місиво.
— Мій любий хлопчик… — хлипала вона. — Мій маленький…
Машина виїхала з гаража, і тоді нянька вибігла наперед і в нестямі спробувала заступити їй дорогу. «Мерседес» на мить пригальмував, а тоді знову рвонувся вперед і, розкидаючи з-під коліс жорству, наїхав на місіс Бейлок. Торн міг обминути жінку, але не зробив цього. Зціпивши зуби, він дав повний газ і в останню мить побачив у світлі фар її спотворене розпачем обличчя. Машина зірвалася з місця, налетіла на няньку й підкинула її вгору. Торн поглянув у дзеркало заднього огляду й побачив те, що лишилося від місіс Бейлок, — закляклу на доріжці темну безформну купу, — а трохи далі, на лужку, в блідому світлі місяця лежав собака, тіпаючись у передсмертних конвульсіях.
Торн об’їхав ріг будинку, тоді знову натиснув на газ, і машина, вихопившись на під’їзну дорогу, помчала до шосе. Деміен лежав поруч на сидінні, все ще приходячи до тями. Торн повернув на шосе в напрямі Лондона й до відпору притис педаль газу. Туман уже розвіювався, і небо почало ясніти, провіщаючи світанок. Машина гнала безлюдним шосе, наче літак перед зльотом. Вона й справді майже летіла, і осьова лінія шосе молочно-білою стрілою розтинала асфальт просто під нею, а мотор аж ревів од надміру швидкості.
Тим часом Деміен почав опритомнювати — він заворушився й постогнував від болю. Торн зосередив усю свою увагу на дорозі попереду, намагаючись не думати про те, що хлопчик тут, поруч нього.
— Це не людське поріддя! — прошепотів він крізь зціплені зуби. —
Машина мчала вперед, а хлопчик, так і не отямившись до кінця, й далі глухо стогнав.
Поворот із шосе на такій швидкості виявився надто важким, Торн не вдержав машини, її занесло, і Деміен упав на підлогу. Тепер вони гнали просто до собору Всіх Святих, і попереду вже видно було його стрімкі шпилі. Від різкого струсу на повороті хлопчик прийшов до тями й перелякано дивився на батька.
— Не дивись на мене, — буркнув Торн.
— Я забився… — захлипав малий.
— Не дивись на мене!
Деміен слухняно опустив очі. Знову завищали на повороті шини, собор був уже зовсім близько, коли це Торн поглянув угору, і його вразило те, як зненацька потемніло небо. Темрява швидко густішала, так ніби на землю поверталася ніч. Почорніле небо мовби падало, і ось уже його розітнули блискавки й увігналися в землю десь недалеко попереду.
— Тату… — хлипав Деміен.
— Замовкни!
— Мене нудить…
Хлопчик почав блювати. Торн, аби не чути його, голосно кричав. Уперіщила страшна злива, вітер жбурляв вуличне сміття в отвір на передній шибі. Нарешті Торн загальмував біля собору й розчинив дверці машини. Вхопивши Деміена за комір піжами, він витяг його з кутка сидіння. Хлопчик заверещав і почав відбиватися ногами, раз у раз копаючи Торна в живіт, аж поки відіпхнув від машини. Торн знову кинувся вперед, схопив його за ногу й витяг надвір. Деміен випручався й побіг геть. Торн наздогнав його, згріб за піжаму й жбурнув додолу. В небі лунко гримнуло, блискавка полоснула біля самої машини, і Деміен завертівся на асфальті, намагаючись вивільнитися. Торн навалився на нього, затис і міцно вхопив за груди. Хлопчик і далі молотив ногами й верещав, а Торн уперто тяг його до церкви.
На протилежному боці вулиці розчинилося вікно, і якийсь чоловік голосно загукав до Торна, але той, не бачачи й не чуючи нічого довкола, неухильно продирався крізь суцільну стіну дощу. Обличчя його скидалося на страхітливу застиглу маску. Шалені пориви вітру забивали йому віддих, валили з ніг, і він на превелику силу посувався вперед. Хлопчик звивався у нього в руках, упинався зубами в шию, Торн кричав від болю, але йшов далі. Крізь перекоти грому пробилося завивання поліційної сирени, чоловік навпроти, перехилившись через підвіконня, несамовито кричав Торнові, щоб він пустив дитину. Але Торн нічого не чув і все ближче підступав до церкви. Дико ревонув вітер, і Деміен відчайдушно вчепився руками Торнові в обличчя. Один палець влучив просто в око, Торн упав на коліна і майже наосліп потяг хлопчика до високого ганку. Вогненна стріла блискавиці порвалася вниз і вдарила зовсім поруч, але Торн уже ступив на сходи й, напружуючи останні сили, тягнув Деміена нагору. Одначе подужати його вже не міг, бо виснажився до краю, а хлопчик, навпаки, ще лютіше дряпав йому нігтями обличчя й молотив ногами в живіт. Торн задихався. Надлюдським зусиллям він повалив малого на сходи, застромив руку до кишені й намацав згорток з ножами. Деміен пронизливо заверещав і вибив згортка в нього з руки. Блискучі кинджали розсипалися на сходах довкола. Торн схопив один з них, силкуючись другою рукою вдержати Деміена. Знову завила поліційна сирена і нараз замовкла. Торн замахнувся кинджалом.
— Стій! — долинуло з середини вулиці, і з-за запони дощу виринули два полісмени.
Один з них на бігу висмикував з кобури револьвера.
Торн поглянув на них, потім на хлопчика і враз, нестямно закричавши, щосили вдарив кинджалом.
Дитячий зойк і револьверний постріл пролунали воднораз. На мить запала тиша. Полісмени прикипіли до місця. Торн закляк на сходах перед розпростертим тілом хлопчика. Потім відчинилися високі двері собору, крізь завісу дощу на ганок вийшов священик і з жахом утупив очі в ту моторошну німу картину.
Вість про страшну трагедію швидко поширилася по всьому Лондоні, а потім розлетілась і по інших країнах. Поголос набирав просто-таки неймовірних форм, чутки суперечили одна одній, і репортери протягом двох діб тримали в облозі лікарню, намагаючись вивідати в персоналу, що ж усе-таки сталося насправді. Нарешті, третього ранку, лікарі вийшли до вестибюля, і навколо них ураз задзижчали телекамери. Із заключним повідомленням виступив Грут Шуур, провідний хірург, спеціально викликаний з Південної Африки.
— Мені випав сумний обов’язок повідомити вас, що о восьмій годині тридцять хвилин ранку містер Торн помер. Ми зробили все можливе, щоб урятувати йому життя, але характер поранення не залишав жодної надії на одужання…
По юрмі репортерів перебігло сумне зітхання, і лікар почекав, доки все стихне.
— Більше додати мені нічого. Заупокійна відправа відбудеться в соборі Всіх Святих… там, де й сталася трагедія… Потім тіло відвезуть до Сполучених Штатів для поховання.
У Нью-Йорку, на катафалку, за яким розтяглася довга валка лімузинів, стояли поряд дві труни. Попереду їхав полісмен на мотоциклі. Коли процесія дісталася кладовища, там уже зібралося чимало люду. Охорона із служби безпеки тримала сторонніх на відстані, а прибулі з катафалком родичі та офіційні особи підійшли до двох свіжовикопаних могил. Біля постаменту з американським прапором стояв священик у білій сутані. Залунала музика, і труни поставили перед священиком. Якийсь робітник квапливо перевіряв механізми, що мали спустити труни в могили.
— Сьогодні ми глибоко сумуємо, — протягло заговорив священик, — з приводу дочасної смерті двох членів нашої людської родини. У свою мандрівку назустріч вічності вони взяли з собою і частку наших душ. Тож посумуймо не про них, що віднайшли вічний спокій, а про себе самих. Хоч яке коротке було їхнє життя, це життя скінчилося, і ми маємо бути вдячні їм за той недовгий час, що його вони поділили з нами…
Люди непорушно стояли довкола, хто тихенько схлипуючи, хто мовчки; багато хто прикривав долонею очі від яскравого сонця.
— Ми кажемо сьогодні останнє «прощай» синові великої людини, що був народжений у багатстві та благоденстві й мав усі земні втіхи, про які тільки можна мріяти. Та його приклад показує нам, що самого земного благоденства ще не досить…
За огорожею, біля воріт кладовища, юрмилися репортери й здалеку клацали камерами. Трохи осторонь купка людей обговорювала те, що сталося з небіжчиком.
— Який дикий випадок, правда ж?
— Та нічого особливого. Хіба вперше людину вбивають серед вулиці?
— А як же з тим свідком, що побачив їх на сходах церковних? З отим, що викликав поліцію?
— Він же був п’яний. У нього взяли кров на аналіз, і виявилося, що він перед тим добряче хильнув.
— Хто його знає… — озвався ще один. — Як на мене, все воно трохи дивне. Що їм було робити біля церкви о такій порі?
— У посла вмерла дружина. Може, прийшли помолитися?
— Та й якому дурневі набреде в голову вчинити злочин перед дверима церкви?
— Ой, та повно таких, запевняю вас!
— І все-таки незрозуміло, — знову висловив сумнів третій. — Схоже на те, що від нас багато чого приховують.
— І то не вперше.
— І не востаннє…
Дві труни поволі спускалися в могили, і священик здійняв руки до неба. Серед людей, що стояли попереду, вирізнялося подружжя, яке трималось трохи осторонь. Його оточували охоронці та перевдягнені полісмени, що нишком пильно стежили за натовпом. Ставний чоловік мав дуже поважний вигляд, поряд з ним стояла жінка в жалобному вбранні й тримала за руку чотирирічного хлопчика. Друга рука малого була забинтована й лежала на черезплічнику проти грудей.
— Проводжаючи Джеремі та Кетрін Торнів у світ вічного спокою, — знову заговорив священик, — ми звертаємо свої погляди на їхню дитину, Деміена, єдиного спадкоємця своїх померлих батьків. Тепер він входить до іншої сім’ї. Тож хай зростає в любові, що її дістане від своїх нових батьків, хай перебере на себе батьківський спадок і посяде чільне місце серед людності…
Деміен стояв зовсім близько від священика і, вчепившись у руку жінки в чорному, дивився, як спускаються труни.
— І нарешті, Деміене Торне, — промовисто звівши очі вгору, провадив священик, — хай дарує тобі Господь Бог своє благословення та ласку, хай дарує тобі Христос свою вічну любов!
З безхмарної небесної високості долинув віддалений гуркіт грому. Натовп почав неквапливо розходитись. Нові Деміенові батьки терпляче перечекали, поки всі підуть, а тоді підступили ближче до могил, і хлопчик схилився над ними в молитві. Люди, озирнувшись, спинялися й зворушено дивилися на цю сцену. Дехто плакав. Нарешті хлопчик випростався й разом з названими батьками рушив до виходу з кладовища. Охоронці оточили їх з усіх боків і провели до урядового лімузина.
Лімузин у супроводі чотирьох полісменів на мотоциклах поволі проїхав крізь юрбу репортерів, що навперебій знімали хлопчика. Деміен сидів на задньому сидінні машини й пильно дивився на них крізь шибу. Одначе всі фотографії виявилися зіпсованими. На них проступала якась пляма — як видно, то був дефект емульсії на плівці. Своїми невиразними обрисами пляма нагадувала хмаринку.
І на всіх знімках та хмаринка нависала просто над урядовим лімузином…
Двері вагона, як завжди, не піддавалися. З другого кінця потяга начальник у форменому кашкеті щосили натискав червону кнопку, і стиснене повітря струмувало в труби. Помічник силкувався розсунути стулки дверей. Йому дошкуляли спекота й задуха. По обличчю, наче мухи, кривулясто збігали сірі краплини поту. Видно було засмальцьований, аж зашкарублий комір зефірової сорочки.
Потяг ось-ось мав рушати, отож начальник відпустив кнопку. Повітря весело загуготіло під потягом, двері несподівано розчинились, і помічник мало не впав. Спотикаючись, він вийшов з вагона, але оступився й порвав торбину, зачепившись нею за замковий пристрій.
Потяг рушив, і повітряною хвилею помічника відкинуло до просмерділих станційних убиралень, де два араби на ножах з’ясовували політичні непорозуміння.
Він обтрусився і розкошлав чуба, що прилип до зіпрілого черепа. З-під його розстебнутої сорочки стриміли гострі ключиці, нижче випиналися незугарно посаджені ребра, а сама сорочка так змокріла від поту, що аж парувала. Помічник важко поплентав пероном, мощеним червоними й зеленими шестикутниками в довгастих чорних патьоках: пополудні йшов гадючий дощ, проте службовці замість мити перони, як то належало за генеральним статусом, нишком промишляли всілякими ганебними оборудками.
Помічник покопирсався в кишенях і намацав шматок грубого гофрованого картону, який мав показати на виході. У нього нили коліна й хрускотіли кепсько припасовані, вимоклі за цілий день роботи в ставках суглоби.
Зате, треба сказати, у своїй торбині він ніс більш ніж знамениту здобич.
Помічник простяг квитка миршавому чоловікові, що стояв за ґратками. Той узяв, подивився й хижо ошкірився.
— Іншого немає?
— Ні.
— Цей підроблений…
— Його мені дав хазяїн, — ніяково усміхнувшись і ледь розвівши руками, чемно відповів помічник.
— Тоді не дивно, що він підроблений. Вранці ваш хазяїн купив у нас десяток таких, — гигикнув залізничник.
— Десяток чого? — не збагнув помічник.
— Підроблених квитків.
— Навіщо? — здивувався той. Усмішка його згасла і сповзла ліворуч.
— Аби дати їх вам. Аби вас спочатку вибатькували, що я й роблю, — це по-перше, а по-друге, аби злупити з вас штраф.
— За що? — не вкладалося помічникові у голові. — У мене й так мало грошей!
— Бо то паскудство — їздити з фальшивим квитком, — відповів контролер.
— Та ви ж самі їх підробляєте!..
— Мусимо. Бо ще не перевелися негідники, які їздять із підробленими квитками. Гадаєте, дуже велика втіха — цілий день підробляти квитки?
— Ви краще б перони мили.
— Не розпатякуйте. Платіть штраф! З вас тридцять франків.
— Такого не може бути, — ще опирався помічник. — Коли немає квитка, беруть дванадцять франків.
— Їздити з фальшивим квитком — куди більше порушення. Платіть, бо гукну собаку.
— Він не прибіжить, — сказав помічник.
— Атож, — погодився залізничник. — Зате як крикну, то вам і вуха позакладає.
Помічник глипнув на його похмуре виснажене обличчя, і той відповів йому ядучим поглядом.
— У мене зовсім мало грошей, — пробелькотів помічник.
— І в мене мало, — відповів службовець. — Платіть!
— Він дає мені тільки п’ятдесят франків денно, — поскаржився помічник. — Я й поїсти не маю за що…
Залізничник насунув на очі дашок кашкета і ніби синьою шторкою прикрив ним свій сірий вид.
«Платіть!» — зажадав жестом, пошурхавши пальцем об палець.
Помічник дістав засмальцьованого латаного гаманця. Видобув звідти дві вкриті шрамами десятифранкові банкноти і одну п’ятифранкову, яка ще спливала кров’ю.
— А може, двадцять п’ять, — нерішуче промовив він.
«Тридцять!..» — вимагали три випростані пальці службовця.
Помічник зітхнув, а з-поміж носаків його черевиків визирнула парсуна хазяїна. Помічник плюнув і вцілив йому просто в око. Серце в помічникових грудях аж зайшлося. Парсуна потемніла й розпливлася. Помічник поклав гроші в простягнену руку залізничника і вийшов. Клацнув, повертаючись на звичне місце, дашок форменого кашкета.
Помічник насилу волік ноги крутою стежкою до узлісся. Його торба терлася об худі стегна, а бамбукове держално сачка, розхитуючись у такт кроків, било по тонких безформних литках.
Помічник штовхнув залізну хвіртку, і та, жахливо завищавши, відчинилася. Вище, на терасі, засвітилася велика червона лампа, а в передпокої приглушено задзеленчав дзвінок. Помічник прожогом вскочив у хвіртку й швидко зачинив її, та все ж його вдарило струмом, — електросторожа знову було переставлено зі звичного місця.
Помічник пішов далі доріжкою, що вела до будинку. На півдорозі він зачепився черевиком за щось тверде, і з землі вдарив струмінь крижаної води, вціливши йому між холошею та голою литкою і замочивши ногу до коліна.
Помічник кинувся бігти. Як і щовечора, на нього накочувалися розпач і лють. Стиснувши кулаки і перестрибуючи через три сходинки, він вискочив на терасу. Вже на рівному він перечепився через сачок, махнув руками, аби не впасти, і вдруге розірвав торбину об цвях, який хтозна-де й узявся. Всередині в нього щось надломилося, йому перехопило дух, і він тільки безгучно хапав ротом повітря. Та за хвилю вгамувався, і його підборіддя знову безсило впало на груди. Помічник відчув огидний холод мокрої холоші, ухопився за круглу ручку дверей і враз відсмикнув руку. Засмерділо смаленим м’ясом; клапоть шкіри, що одірвавсь йому від долоні й прикипів до розпеченої порцелянової ручки, скручувався й чорнів. Двері прочинилися. Помічник зайшов до будинку.
Худі ноги не тримали його, і він важко опустився в кутку вітальні на холодні кахлі, які тхнули лепрою. Між ребрами хрюкало серце, і від його нерівних лунких ударів аж здригалося тіло.
— Не рясно, — скривився хазяїн, перевіряючи вміст торбини.
Помічник чекав, стоячи біля столу.
— Ви їх попсували, — додав хазяїн. — Зубчики ось цієї геть понівечені.
— Надто старий сачок, — відповів помічник. — Якщо Хочете, щоб я ловив молодих і гарних марок, дайте грошей, щоб купити справного сачка.
— А хто його порвав, того сачка? Ви чи я? — гримнув хазяїн.
Помічник змовчав. Обпечена рука діймала нестерпним болем.
— Відповідайте! — не вгавав хазяїн. — Ви чи я?
— Я… для вас, — відказав помічник.
— Я вас не приневолюю, — гнув своєї хазяїн. — Якщо ви хочете мати п’ятдесят франків денно, їх треба все ж таки заробити.
— Відкиньте тридцять франків за квиток, — відважився зауважити помічник.
— Який квиток? Я вам сплачую за дорогу в обидва кінці.
— Атож, підробленими квитками.
— То не ловіть гав.
— А звідки я маю знати, що він підроблений?
— Це не штука, — відповів хазяїн. — Якщо квиток з гофрованого картону, він явно підроблений. Справжні квитки тільки дерев’яні.
— Хай так, — примирливо мовив помічник. — Але тридцять франків — верніть.
— А дзуськи! Всі ці марки ні на що не годящі.
— Неправда, — не погодився помічник. — Я витратив на їх ловлю цілі дві години. Довбав ополонки, ловив дуже обережно, і з шістдесяти марок пошкоджено не більш як дві.
— Та навіщо вони мені? Я хочу мати двоцентову Гвіану тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року. Нащо мені занзибарські марки, коли ви їх наловили й учора?
— Ловлю, що ловиться. Та ще з таким сачком… До того ж на Гвіану тепер не сезон. А Занзибар можна поміняти…
— Цього року Занзибар є в кожного, хто хоче й не хоче, — сердився хазяїн. — Він уже нічого не вартий.
— А струмінь води з-під ніг? А струм, підведений до хвіртки? А розпечена ручка дверей чогось варті? — несподівано вибухнув помічник. Його жовте худе обличчя зморщилось, і він, здавалося, ось-ось заплаче.
— Це вас загартовує, — відповів хазяїн. — А що ви хочете? Я тут нуджуся…
— То йдіть самі половіть марок, — кинув помічник. Зціпивши зуби, він таки стримав сльози.
— Я вам плачу! — крикнув хазяїн. — Ви злодій! Ви не заробляєте — ви обкрадаєте мене!
Помічник стомлено втер лоба обшарпаним рукавом. В голові йому гуло, мов у дзвоні. Він хотів на щось спертись, але стіл від нього тихо відсунувся, камін також ухилився, і він упав навзнаки.
— Вставайте! — звелів хазяїн. — Не валяйтесь на килимі!..
— Мені б попоїсти… — пробелькотів помічник.
— Попоїсте, коли прийдете раніше. Вставайте! Нема чого валятися на моєму килимі. Та вставайте ж, хай вам чорт! — репетував хазяїн. Його голос тремтів з люті, а вузлуваті пальці тарабанили по столі.
Неймовірним зусиллям волі помічник звівся-таки на коліна. Йому різало в животі, з долоні текла сукровиця й кров. Він сяк-так обгорнув руку брудним носовиком.
Хазяїн швидко відібрав три марки й жбурнув їх помічникові в обличчя. Ті, цмокнувши, як медичні банки, присмоктались бідоласі до щоки.
— Однесете їх туди, де взяли! — кинув хазяїн.
Він карбував кожну приголосну, і вони вилітали з його рота гострими голками.
Помічник заплакав. Мокрий чуб звис йому на лоба, на лівій щоці тьмяно лисніли вгодовані марки. Помічник важко підвівся.
— Останній раз кажу, — просичав хазяїн, — мені не треба попсутих марок! І я й чути не хочу про якісь там сачки!
— Гаразд, пане, — схлипнув помічник.
— Ось вам ваші п’ятдесят франків.
Хазяїн витяг з кишені банкноту, плюнув на неї, до половини надірвав і недбало кинув на підлогу.
Помічник важко нахилився. Його коліна озвалися короткими хрусткими тріолями.
— У вас брудна сорочка! — гримнув хазяїн. — Спатимете сьогодні надворі.
Помічник підняв гроші й поплентав з кімнати. Свистів холодний вітер, шарпаючи хвилясте скло перед кованою ґраткою на дверях передпокою. Зачиняючи за собою двері кабінету, помічник оглянувся. Хазяїн, схилившись над альбомом занзибарських марок і озброївшись великою жовтавою лупою, починав складати ціну здобичі.
Загортаючись у довгу, аж позеленілу куртку, яка надто часто й довго мокла в ставках, де водились марки, помічник спустився сходами тераси. Вітер проривався в дірки у тканині й надимав куртку так, що її власник скидався на горбаня. То було дуже зле для його хребта — помічник слабував на внутрішню мімікрію і мусив щодня дбати, аби його вражені органи не втрачали звичайних функцій і форми.
Уже зовсім споночіло, земля випромінювала блякле дешеве світло. Помічник повернув праворуч і поплентав попід стіною дому. Він тримався чорної звивистої лінії — то був шланг, яким хазяїн послуговувався, щоб топити пацюків у підвалі. Помічник дістався трухлявої собачої буди, де спав і попередньої ночі. Солома всередині була вогка й смерділа прусаками. Клапоть старої ковдри прикривав округлий отвір. Помічник підняв ту шматину, щоб навпомацки пробратися в буду, і тут щось сліпуче спалахнуло й вибухнуло. То вистрілила велика петарда, виповнивши буду задушливим духом пороху.
Помічник здригнувся, його серце перелякано закалатало. Він хотів угамувати серцебиття й затамував дух, та за хвилю йому замерехтіло в очах, і він судомно ковтнув повітря. Дух пороху дійшов йому до легень і трохи його заспокоїв.
Пильно дослухаючись, він зачекав, доки все навколо стихне, і ледь чутно посвистів. Потім не обертаючись, проліз у буду і скарлючився на смердючій підстилці. Він посвистів ще раз і знову прислухався. Почулось щораз ближче дріботіння лапок, і в невиразному світлі, яке йшло від землі, помічник побачив волохате лагідне звірятко, яке він, приручивши, сяк-так підгодовував дохлою рибою. Воно заповзло в буду й лягло, притулившись до нього. Тут помічник раптом похопивсь і торкнувся рукою щоки. Всі три марки починали смоктати з нього кров. Він став щосили, ледве стримуючись, щоб не закричати, віддирати їх від шкіри, й викидати геть із буди. На вогкій землі вони напевне доживуть до завтра. Звірятко почало лизати йому щоку, і він, щоб заспокоїтись, тихо заговорив до свого друга. Говорив пошепки, бо хазяїн скрізь наставив слухавок, щоб підслуховувати все, що він говорить, коли буває наодинці сам із собою.
— Як він мені остогид!.. — шепотів він.
Звірятко стиха загарчало й лизнуло його ще лагідніше.
— Гадаю, я повинен щось вчинити. Не можна дозволяти йому так збиткуватися наді мною. Я, попри всі його трикляті заборони, буду надягати чисті сорочки, вимагати фальшивих квитків з дерева. До того ж треба полагодити сачка і не дозволяти йому й далі робити в ньому дірки. Певне, я повинен відмовитися спати в буді; вимагати, щоб він дав мені кімнату й надбавку до платні, — як я можу жити за п’ятдесят франків денно? А ще я мав би погладшати й зробитися дужим та вродливим, а потім несподівано для нього повстати й пожбурити йому цеглиною в пику. Мабуть, так я і зроблю.
Помічник повернувся на другий бік і думав так напружено, що повітря поштовхами вихлюпувалося з буди в округлий отвір, і зрештою там стало нічим дихати. Щоправда, трохи повітря просочувалося з-під соломи, але тепер у буді ще дужче тхнуло прусаками та слимаками, в яких була тічка.
— Мені гидка оця буда. Тут холодно. Добре, що ти зі мною. У підвалі чути плюскіт — то в щурячі нори біжить вода. Як тут заснеш, коли щоночі, ледь згасне Божий день, у вухах — писк і лемент щурів? Чому він будь-що хоче подушити їх, та ще й у воді? Щурів топлять у крові.
Звірятко вже не лизало помічника. На світло-сірому тлі землі виднілися його вузький писок, гострі вуха й жовтаві очі з холодними вогниками. Звірятко крутилося, вмощуючись зручніше, і нарешті вгамувалося, уткнувши ніс у його стегно.
— Мені холодно, — прошепотів помічник.
Він безгучно заридав. Його сльози скрапували на солому, з якої здіймалася легка пара, розмиваючи обриси всіх предметів.
— Розбуди мене завтра рано, — попрохав помічник. — Треба віднести йому ті три марки. Хоча б він не дав мені знову підробленого квитка на потяг.
Тут почувся далекий гамір, потім — пронизливий писк і дрібне тупотіння лапок.
— О-о-о!.. — простогнав помічник. — Почалося! Знову він за щурів узявся! Як я хотів би, щоб він сам став щуром. Я власними руками тримав би шланга. Сподіваюся, завтра ввечері він сплатить мені п’ятдесят франків. Як хочеться їсти!.. Оце з’їв би навіть живого щура…
Тримаючись за живіт, помічник усе плакав і плакав… Та згодом його схлипування порідшали, як у вимкнутого двигуна, скарлючене тіло трохи розпросталося. Він заснув, вистромивши ноги з буди й поклавши голову на смердючу підстилку. В його порожньому животі бурчало так, наче там перекочувалася рінь.
Плазуючи по кімнаті, хазяїн почув знайомі співучі заклики продавщиці перцю, яка йшла дорогою. Він підвівся, допевнився, що може й ходити, кинувся до передпокою і зумисне брутально розчахнув двері. Ставши на терасі, він задивився на молоду дівчину, яка підходила все ближче. На ній була звичайна форма: коротенька плісирована спідничка, що ледь прикривала стегна, шкарпетки в червону й синю смужку та кофтинка болеро з глибоким викотом. Була на ній і бавовняна шапочка в червону й білу смужку, — така форма усталилася з легкої руки торговок перцем з острова Святого Маврикія.
Хазяїн поманив дівчину, і та пішла доріжкою до його дому. Тим часом він зійшов сходами їй назустріч.
— День добрий, — сказав хазяїн. — Я хотів би перцю.
— Скільки зернят? — облудно посміхнулася дівчина.
Вона його терпіти не могла.
Її чорні коси й матова шкіра подіяли на хазяїна, як склянка холодної води, зненацька вилита в матню (а це, повірте, дуже гостре відчуття!).
— Підніміться сходами, і я скажу вам скільки.
— А ви стоятимете внизу і заглядатимете мені під спідницю. Ото й уся торгівля, чи не так?
— Атож, — пустивши слину, визнав хазяїн і простяг до неї руки.
— Спочатку заплатіть за перець, — відказала дівчина.
— Скільки? — запитав хазяїн.
— По сто франків за зернятко. Одне можете покуштувати.
— А підніметеся сходами? — промурмотів хазяїн. — Я дам вам занзибарських марок.
— Вчора брат приніс додому аж три таких, — солодкаво посміхнулася продавщиця. — Покуштуйте ось перчинку.
Вона простягла хазяїнові зерня, і той зовсім не помітив, що то отруйне зерня гвоздики. І гадки про те не маючи, він вкинув його до рота й проковтнув.
А продавщиця перцю пішла геть.
— Куди? — отетерів хазяїн. — А сходи?
— Ах, ах, ах! — в’їдливо відказала дівчина.
Тим часом на хазяїна подіяла сильна отрута, і він забігав довкруги будинку. Продавщиця перцю дивилася на нього, спершись на хвіртку.
Коли хазяїн утретє оббігав будинок, вона піднесла руку, аби привернути його увагу, і зачекала, коли він знову гляне в її бік.
На четвертому колі саме так і сталося, хоча хазяїн бігав щораз швидше. Тоді вона задерла плісировану спідницю й навіть здалеку побачила, як його обличчя стало спершу темно-синім, потім чорним, а далі налилося кров’ю. Не в змозі відірвати очі від того, що показувала йому дівчина, хазяїн перечепився через поливний шланг, яким послуговувався, щоб топити пацюків, і бебехнув обличчям на каменюку, що вгрузла йому саме проміж вилиць — в носа й щелепи. Його ноги все ще смикалися, шкрябаючи землю й риючи два рівчаки; черевики протиралися дедалі більше, і в рівчаках з’явилися сліди грубих пальців, що силкувались утримати на ногах шкарпетки.
Продавщиця хряснула хвірткою і пішла далі, глузливо майнувши китицею шапочки.
Помічник марно намагався відчинити вагонні двері. У потязі нічим було дихати, стояла задуха, і, виходячи з вагонів, пасажири ловили нежить. Воно й не дивно: машиністів брат мав з цього зиск — торгував носовичками.
Помічник цілий день тяжко працював, і, хоч здобув геть мізерний вилов, серце йому розпирала радість: він надумав сьогодні вбити хазяїна. Нарешті йому пощастило розсунути стулки дверей, торсаючи їх угору-вниз, — він здогадався, що начальник у форменому кашкеті, щоб зробити йому капость, поставив їх боком. Радий, що зумів не вклепатись у халепу, помічник легко вискочив на перон і пошпортався в кишені. Він зразу намацав шматок гофрованого картону, що його мав показати контролерові, і, не барячись, попростував до виходу, де знову стояв чоловічок, у якому він упізнав учорашнього залізничника.
— Мій квиток підроблений… — промовив помічник.
— Он як! — сказав той. — Покажіть…
Помічник простяг квитка, службовець узяв і почав так пильно його розглядати, аж кашкет зсунувся й наліз на вуха.
— Ловко підроблено, — зауважив контролер.
— Авжеж, за винятком того, що він з картону, а не з дерева.
— Хіба? — здивовано мугикнув чоловічок. — Зроду не повірив би, що він не з дерева… звісно, якби не знав, що він з картону.
— І, уявіть собі, хазяїн дав мені його за справжній, — мовив помічник.
— Справжній коштує всього дванадцять франків, — відказав контролер. — За ці він платись набагато більше.
— Скільки ж? — поцікавився помічник.
— Я вам дам за нього тридцять франків, — сказав службовець і шаснув рукою до кишені. Він зробив це таким звичним жестом, що в помічника виникла підозра, чи не має той порочних звичок. Та чоловічок лише витяг три десятифранкові купюри якогось дивного брунатного відтінку.
— Тримайте, — сказав він.
— Вони, звісно, фальшиві? — запитав помічник.
— Хіба я можу дати справжні за підроблений квиток? Подумайте самі, — відказав залізничник.
— Ні, але квитка я залишу собі, — уперто сказав помічник.
Він замахнувся й сухорлявим кулаком зчесав усю шкіру з правої вилиці службовця. А той виструнчився, взяв під козирок і, падаючи, вдарився ліктем об цементний перон, вимощений шестикутниками, що засвітились у тому місці фосфоричним світлом.
Помічник переступив через його тіло й пішов далі. Сповнений гарячої, ясної радості життя, він швидко брався стежкою вгору. Дорогою він одстебнув сачка й, чіпляючись ним за залізні стовпчики, на яких трималася металева сітка понад крутосхилом, легко підіймався, минаючи розкидане по стежці гостре каміння. Незабаром порвана сітка сачка відірвалася від кільця і полетіла геть. Це дротяне кільце він тепер накине на шию свого хазяїна.
Помічник дуже швидко дістався хвіртки і без пересторог штовхнув її рукою. Він чекав, що його знову вдарить струмом, і це ще дужче розлютить його, але нічого не відчув і зупинився. Перед сходами тераси щось ледь ворушилося. Він побіг доріжкою. Попри холод, його шкіра порожевіла, і він чув дух свого брудного тіла, від якого тхнуло прілою соломою і прусаками.
Він напружив ниточки своїх кволих м’язів, і його пальці судомно стиснули бамбукове держално сачка, а в голові майнуло, що хазяїн, певне, когось убив.
Упізнавши темний костюм і накрохмалений комірець, помічник отетеріло зупинився. Обличчя хазяїна перетворилося на чорно-сіру масу, хоч ноги все ще смикалися в двох глибоких, вишкрябаних ними ж таки рівчаках.
Помічника опанував глухий нестерпний розпач, його тіпала лють, жадоба все трощити й нищити. Приголомшений побаченим, він занепокоєно оглянувся. Він же готувався вихлюпнути все, що накипіло на душі. Він мусив це зробити.
— Навіщо ти це влаштував, свиня?
«Свиня» в байдужому повітрі прозвучало слабко і непереконливо.
— Свиня! Сволота! Паскудник! Лайно! Брудний паскудник! Злодюга! Падло! Паскуда!
Але хазяїн не відповідав, і з очей помічника порснули сльози. Він схопив бамбукове держално від сачка і застромив хазяїнові в спину.
— Відповідай, старий паскуднику! Ти дав мені фальшивого квитка!
Він наважив на держално всім тілом, і воно вгрузло у роз’їдену отрутою плоть. Помічник повернув бамбуковим держалном, як стрижнем гіроскопа, щоб вичавити з тіла черв’яків.
— Підроблений квиток, солом’яна підстилка з прусаками, відібрані у мене тридцять франків!..Я хочу їсти! Де мої зароблені сьогодні п’ятдесят франків?
Хазяїн уже сливе не ворушився, а черви не вилазили.
— Я хотів убити тебе, паскудо. Я повинен був тебе убити, а ти вже мертвий, стерво! Де мої п’ятдесят франків, га?
Помічник висмикнув держално з рани, почав гамселити ним по обвугленому черепу, і той розпався на шматки, як перепечена шкуринка хліба. Там, де була хазяїнова голова, не лишилося нічого. Тіло кінчалося на комірці.
Помічник зрештою перестав тремтіти.
— Ти волів сам піти на той світ? Хай так. Але я мушу когось убити.
Він сів на землю й знову заплакав, як напередодні, і тут, аби полащитись, майже нечутною ступою підбігло його звірятко. Помічник заплющив очі. Він відчув на щоці лагідний пестливий дотик і стиснув пальцями тендітну шию. Звірятко не робило жодних спроб пручатися, і коли його ніжний дотик став холодним, помічник збагнув, що задушив його. Він підвівся, спотикаючись, побрів доріжкою і вийшов на шлях; навмання повернув праворуч, а його хазяїн закляк навіки.
Помічник побачив просто себе великий став, де водилися голубі марки. Сутеніло, і вода аж вдалину світилась таємничим мерехтінням. Став був мілкий, і в ньому сотнями кишіли марки, але вони плодилися тут цілий рік, тому великої ціни не мали.
Помічник витяг з торбини два кілочки й застромив їх на березі за метр один від одного. Потім напнув між ними сталевий дріт, торкнув його пальцем, і той сумно озвався на його дотик. Дріт був натягнутий за десять сантиметрів над землею рівнобіжно до пружка води.
Помічник відійшов на кілька кроків, зупинився, повернувся лицем до води й рушив просто на дріт. Він заплющив очі й став насвистувати мелодію, яку так полюбляло його звірятко. Помічник ступав повільно, дрібними кроками і, зачепившись за дріт, упав головою у воду. Тіло його не ворушилося, і під німою водяною гладінню до нього вже спливалися голубі марки й присмоктувалися до його запалих щік.
Ішов 2081 рік, і людство, нарешті, досягло цілковитої рівності. Воно не було рівним тільки перед Богом і законом, але в усьому іншому панувала цілковита рівність. Усі були абсолютно однакові. Всі виглядали однаково. Усі геть були однаково сильні й спритні. Здібності, можливості й бажання були уніфіковані. Відповідно до 211-го, 212-го й 213-го додатків до конституції Сполучених Штатів Америки, а також завдячуючи неухильній пильності агентів Генерального Нівелятора.
І все ж деякі аспекти життя ще залишилися невдосконаленими. Наприклад березень, як і колись, паморочив голови, збивав людей із пуття, хоча пори року вже давно були знівельовані. І саме цього млосного місяця служба Нівелятора забрала чотирнадцятилітнього Гаррісона, сина Джорджа та Гейзл Берджеронів.
Це, звісна річ, було трагедією, та Джордж і Гейзл не дуже-то й побивалися. Гейзл була бездоганним взірцем всезагального розумового рівня, а це означало, що вона просто ніколи не мислила, за винятком поодиноких моментів. Щодо Джорджа, чий розумовий рівень перевищував загальні норми, то він носив вмонтований у вухо мініатюрний психорадіонівелятор. Закон зобов’язував уживати його постійно. Він був настроєний на хвилю державної радіостанції. З інтервалом приблизно у двадцять секунд станція надсилала сигнали, щоб такі розумники, як Джордж, не порушували загальну рівність.
Джордж і Гейзл дивилися телевізор. Під очима у Гейзл ще не висохли сльозинки, однак вона вже б не змогла пригадати, через що плакала хвилину тому.
По телевізору показували балет. У голові Джорджа пролунав зумер — думки його панічно розбіглися, мов мишенята, зачувши котяче нявкотіння.
— Це чудо, як вони там вибрикують, еге? — сказала Гейзл.
— Га? — буркнув Джордж.
— Чудовий балет, еге? — сказала Гейзл.
— М-м-м, — згодився Джордж.
У голові в нього визрівали блюзнірські ідеї. Не такі вже й гарні ці балерини, не кращі за будь-яких інших. Зовсім тотожні в своїх залізних шарнірах, з ранцями, наповненими свинцевим шротом. Лице кожної ховалося за машкарою — щоб ніхто, споглядаючи їхні вільні витончені рухи і гарненькі личка, не відчув того, що відчуває кіт, скуштувіавши валер’янки. Джордж побавився собі думкою, що танцюристів, може, й не слід нівелювати, проте він не встиг зайти далеко думкою — зумер в його психорадіонівеляторі розпорошив оці розумові зусилля.
Джордж тіпнувся. Тіпнулися й дві балерини, а шість інших спокійнісінько продовжували танцювати. Оскільки Гейзл не потребувала власного психорадіонівелятора — їй цікаво було взнати, на що був схожий останній сигнал.
— Так, немов бемкнули у молочну пляшку, — відповів Джордж.
— Думаю: це справді чудово — слухати різні там сигнали, — замріяно сказала Гейзл.
— М-м-м, — відповів Джордж.
— Була б я Генеральною Нівеляторшею, знаєш, що б я зробила? — сказала Гейзл.
Гейзл таки добряче була схожа на Генерального Нівелятора — жінку на ймення Діана Мунглемперс.
— Якби я була Діаною Мунглемперс, — провадила своє Гейзл, — щонеділі я б передавала дзвони — тільки дзвони…
— Я зміг би мислити тоді — якщо б увесь час дзвонили, — зітхнув Джордж.
— Ну, можна було б зробити їх дуже сильними, — відповіла Гейзл. — Я так думаю, що з мене вийшов би справді чудовий Нівелятор.
— Не кращий і не гірший за інших, як велить норма, — зауважив Джордж.
— Хто ж краще за мене знає, що воно таке — норма, — сказала Гейзл.
— Ще б пак, — промимрив Джордж. Саме тут у нього в голові ворухнулася непевна думка про свого наднормального сина, який сидить у в’язниці, про Гаррісона. Але тут двадцятиоднозалпова канонада поклала цьому край.
— Любий, — сказала Гейзл, — це було жахливо?
Це було так жахливо, що Джордж стрепенувся і сполотнів — сльозинки з’явилися в кутиках зчервонілих очей.
Дві балерини зомліли й попадали б на підлогу, та залізні шарніри, немов підпори, врятували їх од того.
— Ти геть побілів, — сказала Гейзл, — може, ляжеш на канапу — тобі, любий, на подушках було б таки легше з отим нівеляторним ранцем.
Вона мала на увазі сорок сім фунтів пташиного шроту в брезентовій сумці, що застібалася на шиї Джорджа висячим замком.
— Іди відпочинь трішки від свого ранця, мене не обходить, що якийсь час ми будемо нарівні між собою.
Джордж лапнув свого ранця.
— Я й забув про нього. Я його більше відчуваю. Це вже — частка мого я…
— Ти останнім часом такий зморений, постарів наче, — говорила Гейзл. — Може б, ми проколупали маленьку дірочку в денці та й одсипали трохи отих свинцевих кульок? Лише дрібочку…
— Два роки ув’язнення плюс дві тисячі доларів за кожну кульку, — одрубав Джордж. — Не сказав би, що це вдалий гендель.
— Можна ж їх одсипати, коли ти вдома, не на праці? Я кажу: нікому ж не буде від того гірше. Одсипав і квит.
— Якщо я так зроблю — тоді інші люди вчинять так само і досить швидко ми знову повернемося до тих часів, ганебного нашого минулого, споконвічного «хто кого»… Тобі б цього не хотілося, правда?
— Я ненавиджу це минуле, — сказала Гейзл.
— От бач, — провадив далі Джордж. — Якщо люди перестануть поважати закон, як ти гадаєш: що станеться із суспільством?
Якби Гейзл і не відповіла на те питання — Джордж однак би ніколи до нього не повернувся — голова його мало не луснула од істеричного виття сирени.
— Якщо кожен почне покладатися лише на себе — загине геть усе, — сказала Гейзл.
— Що загине? — отетеріло перепитав Джордж.
— Суспільство… — нерішуче промимрила Гейзл. — Ми ж про нього говорили?
— Хто його зна, — вимовив Джордж.
Терміновий випуск останніх новин перервав телевізійну програму. Спершу не було ясно, у чім полягає сенсація, бо диктор (такий, як і усі інші диктори) од надзвичайного хвилювання почав затинатися, десь із півхвилини він мужньо намагався вимовити: «Леді та джентльмени…» Але ці героїчні зусилля не дали результату, і він, немов смертельно поранений прапороносець, передав сенсаційний бюлетень одній балерині, наче стяг.
— От молодець, — сказала Гейзл. — Він так прагнув, так прагнув — а це — велике діло, він прагнув зробити все, що міг, із того, чим наділив його Господь… На нього чекає добре підвищення — за те, що він так напружився.
— Леді та джентльмени, — прочитала балерина. Вона, певно, була невимовно гарною, бо нівеляторна машкара жахала потворністю, у око кидалося, що вона значно пластичніша й досконаліша за усіх інших балерин, а її ранець-нівелятор такий здоровецький, що годився б на дебелого дев’яностокілограмового дядька.
Вона одразу перепросила за свій голос — бо він був найнесправедливішим голосом, який будь-коли належав жінці. Її голос — чарівливий, ясний, безмежно мелодійний.
— Пробачте, — сказала вона й почала читати цілком індиферентно: — «Гаррісон Берджерон, чотирнадцять років, щойно утік із в’язниці, де сидів запідозрений у намірах скинути уряд. Геній, атлет, антинівеляціоніст-підпільник він вважається надзвичайно небезпечним злочинцем».
Поліційна фотокартка Гаррісона Берджерона з’явилася на екрані догори ногами, потім боком, потім знову догори ногами і, зрештою, оператор, подолавши хвилювання, показав її як слід. Фото зображало Гаррісона на повен зріст на тлі градуйованої у футах та дюймах шкали. Це був монстр у сім футів заввишки, з голови до п’ят обвішаний металоконструкціями. Ще не вродився такий, хто носив би важчого нівелятора: замість капсули психорадіонівелятора на ньому була пара гігантських навушників і окуляри із товстелезними рифленими лінзами. Такі окуляри не лише робили його напівсліпим, але й зумовлювали шалені напади мігрені. Тіло його цілком ховалося за купою металевого брухту. Фізичні нівелятори такого типу приписувалися дужим чоловікам і дехто з них носив таку ношу по-військовому хвацько, а от Гаррісон скидався на гору іржавого залізяччя на пункті прийому металобрухту від населення. У своєму життєвому марафоні Гаррісон тягав на собі тягар у триста фунтів, а щоб надати його образові довершеності, служба Генерального Нівелятора зобов’язала хлопця постійно носити на носі яскраво-червону гумову кульку, голити брови та фарбувати деякі з його порцелянових рівнесеньких зубів у чорний колір…
— Якщо ви побачите де-небудь цього хлопця, — читала далі балерина, — самі знаєте, що слід робити у такому випадку.
Раптом почувся верескливий скрип дверей, які за кадром хтось видирав із м’ясом. Пролунав загальний зойк і лемент. Фотокартка Гаррісона Берджерона на екрані застрибала, неначе затанцювала у ритмі землетрусу. Джордж Берджерон одразу розпізнав цей землетрус, — він мав усі підстави для цього — не раз і не два його власний будинок здвигався у такому ж катастрофічному ритмі!
— Боже милий, — скрикнув Джордж, — та це ж наш Гаррісон!
Скрегіт автомобільної катастрофи відразу стер цей здогад із пам’яті Берджерона. А коли Джордж спромігся, нарешті, розплющити очі — фотографії його сина на екрані вже не було. Живий, повнокровний Гаррісон заповнював собою увесь екран. Брязнувши ланцюгами, велетенський і блазенський, Гаррісон стояв посеред студії. Він ще й досі тримав мідну ручку од зірваних із корінням студійних дверей. Балерини, техслужба, музики та диктори товклися позаду нього, упавши навколішки і очікували на неминучу загибель…
— Я — імператор! — проголосив Гаррісон. — Ви чуєте?! Я — імператор! Усі ви мусите коритися мені!
Він тупнув ногою, і студія знову затряслася.
— Навіть коли я стою тут, — продовжував він, — спотворений, знесилений, закутий, навіть і тоді я — найвеличніший державець із усіх, хто будь-коли правив оцим світом! А тепер дивіться усі, зараз я стану тим, ким мені належить бути!
Гаррісон роздер, наче мокрий цигарковий папір, реміння, котре здатне було витримати на розрив п’ять тисяч фунтів, — і скинув попруги свого нівелятора — залізно-ремінна конструкція гупнула об діл. Гаррісон просунув великі пальці у петлі висячого замка, який утримував наголівний нівелятор — штиби замка луснули, наче з картоплиння. Гаррісон розтрощив об стіну свої навушники й окуляри. Він зірвав свій гумовий ніс — і явився юнаком, здатним викликати святобливий захват у самого Тора — бога-громовержця.
— А тепер я виберу собі імператрицю, — промовив він, озираючи натовп, — перша ж дівчина, котра наважиться встати з колін, претендуватиме на мій трон і на звання моєї дружини!
Минула хвилина. І потім одна з балерин звелася на ноги, тріпочучи, наче вербичка. Гаррісон висмикнув психорадіонівелятор із її вуха, з дивовижною делікатністю звільнив її од фізичних нівеляторів. А потім скинув машкару з її лиця. Вона виявилася безмежно чарівливою.
— А тепер, — оголосив Гаррісон, — ми покажемо людям, що означає слово «танцювати». Музика! — наказав він.
Оркестранти знову посідали за свої пульти, й Гаррісон їх усіх позвільняв од нівеляторів.
— Грайте якнайкраще, — звелів він, — і я пороблю із вас баронів, герцогів та графів!
Заграла музика. Спочатку вона була цілком звичною — мізерною, фальшивою, убогою. Та Гаррісон повихоплював двох музик із їхніх сідал, і, розмахуючи ними, неначе диригентськими паличками, сам насвистів оркестрові ту мелодію, яку хотів чути. Тоді посадив їх на місця.
Музика заграла знову і значно краще. Гаррісон і його імператриця хвилину прислухалися до неї, слухали зачудовано, так, немов настроювали биття своїх сердець у лад мелодії.
Потім звелися навшпиньки. Гаррісон поклав свої могутні долоні на тонкий дівочий стан, і їй здалося, що вона — невагома.
І раптом феєрверк радості й гармонії підхопив їх і переніс у надзоряні світи… Вони порушували не тільки закони правопорядку, але також і закони гравітації й руху фізичних тіл. Вони запаморочливо кружляли, крутилися, вирували, звивалися, зринали, оберталися та іскрилися. Вони вистрибували, наче олені у місячнім сяйві. Стеля студії була за тридцять футів од підлоги, і кожен стрибок підносив їх аж до неї. Усвідомлювалося їхнє прагнення торкнутися і її поцілунком. Вони поцілували її… Долаючи земне тяжіння своїм коханням, незайманістю почуттів, вони позавмирали під самісінькою стелею і довго, довго-довго цілувалися…
Саме тоді жінка на ймення Діана Мунглемперс — Генеральний Нівелятор США, з’явилася на порозі студії з двоствольною рушницею шістнадцятого калібру. Вона вистрілила двічі — імператор та імператриця померли раніше, ніж упали додолу. Діана Мунглемперс знову звела рушницю. Тепер, націляючись у музикантів. Вона оголосила, що ті мають десять секунд, щоб начепити свої нівелятори.
Саме тоді кінескоп телевізора Берджеронів перегорів. Гейзл обернулася до свого чоловіка спитати про причину. Але Джордж вийшов на кухню за пивом.
Джордж приніс пиво і почекав трохи, доки черговий сигнал психорадіонівелятора не струсонув його.
А потім він знову сів.
— Ох, — сказала вона.
А він спитав:
— Що таке?
— Я… вже забула, — сказала вона. — Щось таке сумне по телевізору…
— А що саме?
— У мене в голові все перекрутилося…
— Забудь про сумне, — порадив Джордж.
— Я завжди так і роблю… — мовила Гейзл.
— Розумниця моя маленька, — сказав Джордж і затремтів. Тому, що в голові йому без упину бухала рушниця.
— Любий… Щось мене нудить…
За деякими енциклопедичними словниками та видавничими анотаціями я — уродженець Піранжі. Насправді ж усе навпаки: це я свідок народження і розквіту Піранжі. Коли я вперше приїхав у ці місця, сидячи на луці батькового сідла, тут стояли лише три самотні будиночки. Залізнична станція була далеко, в Секейро-де-Еспіньйо.
Людям не такі страшні повінь і чума, як закон: тут пиши пропало.
Святкування сімдесятиріччя Веселкополіса і п’ятдесятиріччя його як міста, центру комарки[11] й місця перебування муніципалітету, широко освітлювалося в нашій південній пресі. Якщо енергійний префект виголосив при цьому пишну промову, від критики утримаємось: усяке піднесення Веселкополіса, його епічного минулого та блискучого сьогодення бажане й похвальне. Крім цих рекламних матеріалів, ріо-де-жанейрівські та санпаулівські газети описали й апофеоз цих торжеств, а саме: церемонії, напрочуд урочисті, відкриття двох пам’ятників — полковникові Пруденсіо де Агуйяру та лікареві Інасіо Перейрі; їхні погруддя прикрасили префектурну й соборну площі.
Після зміни політичного становища, викликаної смертю Андраде, батька і сина, згаданий полковник-фазендейро[12] всі виборні п’ятиліття орудував префектурою як хотів; він був її головою сам або призначав на цю посаду свою людину, родича чи кума, забезпечуючи панування свого клану. Докази адміністративних талантів полковника де Агуйяра і його самовідданого врядування ще й нині викликають захоплення в місті: чого варта хоча б ота англійська бруківка ромбиками — прямо з Англії привезена, атож, сеньйори! — предмет гордості мешканців Веселкополіса. Зате всі обвинувачення у привласненні громадських грошей давно розтанули як дим.
Та й ескулап, на правах свояка і радника, будучи втіленим зосередженням громадянських доблестей, обіймав найвищі посади, виконував найвідповідальніші доручення, очолював комісію для збору пожертвувань на будівництво кафедрального собору, чудового католицького храму, ще однієї гордості громадян, символу віри й духовних поривань тих, хто, наснажений відвагою двох шановних піонерів, заклав перший камінь майбутнього міста. Кмітливий розпорядник, доктор Перейра примудрився вибудувати й Божий храм, і шикарну віллу, де й до сьогодні живуть його нащадки; тільки вакханалією політичних пристрастей можна пояснити, чому не спростовано хоча б деякі з численних обмовницьких вигадок, ніби він був нечистий на руку. Обвинувачувати ми всі зугарні, от тільки спробуй потім виправдатись.
Скільки журналістських пер підносило, прославляло в пишних і тріскучих виразах полковникові й лікареві подвиги, цей літопис геройства, уроки історії, взірці для наслідування прийдешнім поколінням. Усе це подавалося як заповіт або наука для наснаги цвіту суспільства, інтелігенції, молоді — надії батьківщини, зрештою всіх тих, хто здатний оцінити мужність і жертовність славних предків на ниві служіння вітчизні.
Ось так ціла Бразилія, від Ояпокі до Шуї, могла милуватися, у відблиску святкових феєрверків, осяйним ликом Веселкополіса, цієї спільноти людей, народженої колись у день єднання, згоди й братерства з небесної веселки, як заявив у написаній верлібром величальній оді найбільший місцевий бард, чиє ім’я з незмінною порцією похвал дійшло, певно, і до ваших вух.
З виступів літераторів, політиків, журналістів майже завжди випадала попередня назва міста; причина такої забудькуватості зрозуміла. Бо у Веселкополіс була перейменована Велика Пастка.
Перечу — ні, коли стверджують хором — так. Хочу відкрити й показати похмурий лик, який через непривабливість і бруд вимазують з підручників історії; хочу спуститися до призабутих джерел, відчути густоту замішаного на грязюці й крові глею, здатного витримувати й долати насильство, марнославство, легкодухість, закони, накинуті цивілізацією. Хочу розповісти про гріховну любов за часів, коли ще для чесноти не звели вівтаря. Перечу — ні, коли стверджують хором — так, і моя позиція непохитна.
Першим на цій необжитій пустці з’явилося кладовище — під горою на лівому березі річки. Перші надгробки позначили могили, в яких поховали тіла вже опівдні, коли полковник Еліас Далтро прискакав із своїми людьми — півтори каліки, що залишилися в маєтку — і побачив розміри катастрофи. Жодного найманця не вціліло, щоб хоч хтось розповів, як усе сталося.
Полковник розглядав закривавлені тіла. Берил поліг з револьвером у руці, не встигши вистрілити: куля знесла йому верх черепа, і полковник одвів погляд. Він зрозумів: ця різанина означала кінець — мовляв, не трать, куме, сили… Проте притлумив свій розпач, нічим не виказав, не виявив його перед іншими. Тільки підвищив командирський голос і віддав розпорядження.
Попри негоду — дощ як із відра, чорні хмари, перекоти грому над лісом, — кілька грифів, приваблених кров’ю, кружляли вгорі, поки люди переносили трупи й копали ями.
— Покваптеся, поки не так смердить.
Уже завиднів місток, коли Натаріо, начальник конвою, посланого зустріти полковника у виселку Такарас, на залізничній станції, притримав мула, порівнявся з хазяїном і вкрадливо заговорив:
— Тут є дуже зручна місцина, полковнику. Якщо зробити невеличкий гак, — півлегуа[13], не більше, — то можна поглянути. Це трішки далі проти течії.
Зручна місцина? Зручна для чого? Метисові слова прийшлися так до речі, що полковник Боавентура Андраде здригнувся. Дона Ернестина, його благовірна, завзята спіритка, непохитно вірила у здатність деяких людей читати чужі думки. З сином Вентуриньєю, студентом права, поміщик бачив у столичному театрі виступ престидижитатора й телепата і тільки рота роззявляв з подиву. Фокусникові асистувала дружина, блондинка, аж надто пишна для такого замірка з ріденькою борідкою. Замірок, щоки позападали, жовтий як віск, сама шкіра та кістки, зате визначати, які в тебе сховано думки під черепною коробкою, для нього все одно що читати по писаному. Вентуринья, майже дипломований бакалавр, запевняв, що тут не обходиться без трюка, але пояснити, як це робиться, не вмів. Полковник волів не докопуватись до тих загадок: цей одчайдух, ладний стати на прю з усім світом, боявся надприродних сил, наче мала дитина. Як Натаріо міг угадати, що йому потрібна зручна місцина?
Він запитливо втупився в управителя. Натаріо блідо посміхнувся. Широке індіанське обличчя, чорне масне волосся, випнуті вилиці, дрібні й гострі очиці. Гордий своїм титулом управителя, він чудово справлявся з обов’язками відповідального за роботу на какаових плантаціях, а останнім часом займався лише боротьбою, війною не на життя, а на смерть, в якій зчепилися між собою двоє магнатів. Тут і став у пригоді весь його величезний досвід, набутий у попередніх колотнечах на службі в того ж таки полковника Боавентури. Юний правопорушник Натаріо пройшов через усі щаблі: найманець, управитель, ватажок жагунсо[14], повноважний емісар, майстер на всі руки. Він умів думати і приймати блискавичні рішення.
Любитель ухильних виразів, полковник уникав говорити про збройну сутичку, з її перестрілками, засідками, убитими й пораненими. Яка б не була різанина, він вважав за краще називати її культурніше, м’якше: політика.
— Політика, сеу[15] Натаріо, затягує непомітно, треба пильнуватися, щоб не втратити людей. Політика — штука небезпечна!
Він бовкнув зайве, коли тиждень тому на веранді поміщицького дому в маєтку Аталая заговорив з управителем про приготування полковника Еліаса Далтро, політичного верховоди, власника маєтку Каскавел, чиї какаові плантації межували з плантаціями Аталаї. Колишні друзі й однодумці, двоє полковників стали заклятими ворогами; кожен вважав себе єдиним власником цієї безкрайньої незайманщини, цієї дикої пущі, що тяглася від початку сертану[16] до берегів річки Кобрас.
— Сусід зовсім втратив тяму, послав вербувати жагунсо аж у штаті Алагоас. А грошей у цього сержипанця[17] кури не клюють. Ти чуєш, сеу Натаріо?
— Я весь увага, полковнику.
— Тут одне з двох: або ти пильнуєш, готуєш щось, копаєш яму, або тебе з’їдять із тельбухами. Треба намислити щось, у полі голими руками сусіда не візьмеш. — Він казав «сусід», щоб не вимовляти імені ворога.
Далі цих слів він не пішов: що готувати, яку яму копати він ще не знав і сам; певні деталі почали виникати в його голові лише в Ільєусі. Як же воно так, що управитель підказав зручну місцину ще до того, як він поділився з ним своїм задумом?
Дуже зручна місцина… Полковник Боавентура відчув, як серце його тьохнуло: чи не здатен Натаріо справді читати думки? Від цих людей з індіанською кров’ю чекай чого завгодно. Управитель заговорив саме тоді, коли полковник розмірковував про місце для засідки, головної деталі таємно виношуваного задуму. Полковник уже збирався сказати про своє рішення, коли Натаріо випередив його.
— Зручна для чого, Натаріо?
Незворушне обличчя метиса розпливлося в посмішці. Якби не маленькі проникливі очиці, він зійшов би на людину сумирну й лагідну, ба навіть за простака. Тільки тим, хто знав його близько, хто бачив його при виконанні службових обов’язків, була відома рішучість, розважливість, безстрашність і владність цього флегматика.
— Для великої пастки, полковнику. Кращої місцини не знайти.
Ні, це чистісінький збіг, та й годі. І добре, що збіг: якби Натаріо справді вмів відгадувати чужі думки, полковникові лишилося б одне: прибрати його. А було б шкода: тямовиті служники на дорозі не валяються. Понад п’ятнадцять років служив Натаріо полковникові Боавентурі і не раз доводив свою відданість, а двічі в сутичках рятував йому життя. В Аталаю він утік ще жалюгідним шмаркачем після вбивства торговця в будинку розпусти у Пропрії. А нині ім’я Натаріо знане й шановане, одні його люблять, інші ненавидять, але бояться геть усі. Ледве він розтулить рота, як люди вмовкають і слухають його, а коли вихоплює зброю — тоді молись.
За таку вірність і цінні послуги патрон обіцяв управителеві оформити в нотаріуса дарчу на клапоть землі, щоб Натаріо насадив какаову плантацію, завів фазенду. Ось нехай тільки закінчиться ця сутичка. За свою обіцянку полковник не жалкував: телепат Натаріо чи не телепат, а винагороду заслужив.
— Зачаїтися можна де завгодно. — Полковник уникав слова «пастка». — Досить підшукати зручне дерево й посадити доброго стрільця.
Натаріо посміхнувся ще ширше.
— Воно так, але цього разу треба влаштувати велику пастку. Подейкують, ніби не сьогодні-завтра до Ітабуни вирушають найманці полковника Еліаса. Душ із двадцять… — Він підвищив голос. — Тож одне дерево і один стрілець тут не зарадять.
Вони знали про всі маневри полковника Еліаса, як і про те, що він вербує жагунсо аж у чорта на рогах, аби звести на посаду адвокатика— пустомолота, з благословіння губернатора обраного префектом. Якого дідька той губернатор встряв у суперництво між ними двома, володарями цього краю? Навіщо стромляти носа в те, в чому нічого не тямиш? Сваритися з губернатором полковник Боавентура не збирався, проте ітабунська префектура — справа приватна, і її по-доброму чи по-лихому, мирно чи збройно вирішувати полковникам; хто дужчий чи спритніший, той і призначить свого кандидата. Виборчий фарс проводиться заднім числом, він тільки фіговий листок для узаконення вже прийнятого рішення. Сусід, дурний та хитрий, вирішив діяти дочасно, проголосив адвокатика переможцем і хоче звести на посаду його. Такі бакалаврські штучки у полковника Боавентури не пройдуть.
Єдина рада — це скасувати наслідки голосування. Та яке там у біса голосування! Призначення розчерком пера, капангас[18] замість виборців! Проте щоб досягти цього, самої апеляції до судді замало: як і вибори, скасування їх наслідків має відбутися заднім числом. Перебуваючи в Ільєусі, звідки щойно повернувся, полковник Боавентура піднімав на ноги спільників, обіцяв, погрожував, підмащував нотаріусів і, як звикле, у Лоретиному пансіоні розкошував на м’якій перині і гарячих персах Адріани, своєї шикарної утриманки. План був розроблений в усіх деталях, заходи для його успішного здійснення вжиті; лишалося тільки підшукати підхожу місцину і з’ясувати, коли вирушає сусідова гвардія в Ітабуну. Ти хитрий, а ми хитріші!
За заворотом річки Натаріо зупинив мула.
— Верхи нам туди, полковнику, не дістатися. Бездоріжжя.
Мулів залишили з двома найманцями, а Натаріо добув ножа: таким ножем рубають гілля, прокладають шлях у хащах. Дебелий фазендейро хапався за кущі, спотикався на кам’яних розсипах. Чи ж варто так надсаджуватись? Та коли піднялися на вершину пагорба, він не стримав захопленого вигуку: навколо розкинулася безкрая пуща з річковою долиною — чудовий краєвид, невимовна краса.
— Яка прегарна місцевість!
Натаріо кивнув головою.
— Отут я і зведу свою оселю, полковнику, коли сутичка закінчиться і ви дотримаєте свого слова. А згодом тут виросте ціле місто. Я так вірю в це, ніби бачу його перед собою. — Він утупився в далечінь, немов очі його прозирали простір і час.
Тривога знову кольнула полковника: чи не ясновидець цей метис? Може, і ясновидець, проте сам про те не відає: таке трапляється, дона Ернестина знала не один випадок. У телепатію та ясновидіння вірила й Адріана, в цьому вони обидві, дружина і коханка, мало різнилися.
Натаріо вів далі:
— Вийти до річки, не перетинаючи земель Аталаї, люди полковника Еліаса можуть тільки тут. Бачите, полковнику, оцю стежку? Іншої немає. Дозвольте мені на цьому шпилі розміститися з жменькою людей. Запевняю: в Ітабуну не проскочить жоден кабра[19]. Зручнішої місцини для великої пастки, полковнику, не знайти. Звідси тільки й знай що цілься і відправляй найманців у пекло. — Він знову посміхнувся. — Цю місцину, полковнику, ніби зумисне створив сам Господь.
У полковника Боавентури знову зайшлося серце. Не тільки надприродні сили, а й цей Натаріо іноді жахав його: так просто взяти Бога собі в спільники, в полковникового помагача! Як добре, що він на службі саме в нього! Він вартий десятьох — і в справах, і в задумах.
— Ти народився бійцем, Натаріо. Якби тобі в армію та ще під час війни, ти б дослужився до офіцерських нашивок.
— Якщо ви так гадаєте, полковнику, і якщо я цього заслуговую, то купіть мені капітанський патент.
— Капітана національної гвардії?
— Не пожалкуєте.
— Ну що ж, пообіцяв — виконуй. Віднині вважай себе капітаном.
— Капітан Натаріо да Фонсека до ваших послуг, полковнику.
Зручнішої місцини таки не знайти.
Перш ніж вирушити з фазенди, Натаріо прискіпливо оглянув гвинтівки й мушкетони, карабіни й револьвери: зброя добірна, першокласна, куплена на вагу золота, добре змащена, тільки заряджай. Але треба сім разів відміряти, а раз відрізати, виключити найменшу випадковість. Осічки, збою не повинно бути. Він пообіцяв полковникові Боавентурі з шкури вилізти, а не пропустити в Ітабуну жодної живої душі з фазенди Каскавел; на карту поставлено його честь і капітанський патент. Фазендейро чекатиме звістки в Ільєусі.
Понад тиждень лили дощі. Похід по шляхах, перетворених у багнюку, ставав важким, виснажливим, кожна легуа була варта трьох. Щоб звести сидіння в засідці до мінімуму, Натаріо вирішив підняти своїх людей не раніше, ніж надійде повідомлення, що банда полковника Еліаса Далтро виступила.
Повідомлення не надходило: ті, кому судилося загинути, залишили фазенду Каскавел із запізненням, марно прождавши два дні, поки випогодиться. Злива припустила ще дужче, тож лишалося одне: вирушати, не зважаючи на негоду — час не жде, треба поспішати. Підганяючи — швидше, швидше, не гайтеся! — полковник Еліас проводжав людей і давав Берилу останні вказівки: в Ітабуні він повинен з’явитися до доктора Кастро і віддати себе в його повне розпорядження. Їх поведе Служка: цей скороход і мисливець, досвідчений провідник знає навколишні нетрища як свої п’ять пальців, тож проведе їх так, щоб обминути землі фазенди Аталая. Експедиція готувалась у великій таємниці, крий Боже, щоб звістка або чутка про неї дійшла до вух полковника Боавентури чи його людей. Куди вони простують, окрім Берила та Служки, не знав ніхто. Жагунсо не переконують, не питають, вони гарматне м’ясо, та й годі, чим менше вони знають, тим краще.
— Що з тобою, друзяко? — спитав Берил у Служки, коли той смерком звернув з дороги на стежку. — Ти що, побачив пуцьвірінка? Чи, може, звомпив? Га?
— Та я… дивлюся, щоб не збитися з дороги.
Що ж, може, й так. Дощі розквасили стежку, протоптану звіриною, що йшла на водопій. Служка низько нахилявся, нюхав землю, забігав наперед. Кожен крок коштував зусиль, на крижі навалювався тягар утоми. З-під ніг тікали таяку й агуті, із сичанням розповзалися змії, жараракусу й гримучки. Ночувати Берил з полковником Еліасом збиралися за містком. Виконувати цей план ставало дедалі важче: вечоріє, а вони блукають у дикій пущі, здавшись на ласку не вельми меткого провідника. Берил насторожився, не відставав ні на крок від цього пройди.
А тим часом не бездоріжжям, а по шляху надходили кабри полковника Боавентури Андраде; перехід і їм дався нелегко. А проте на місце прибули вчасно, щоб налаштувати пастку й зачаїтись.
Прислухаючись крізь бурю — ревище вітру, розкоти грому, гупання об землю повалених дерев — чи не чути людського тупоту, мокрі як хлющ, забрьохані тванню, кабри чекають на вершині пагорба за деревами. На що вже звиклі до довгих чатувань у засідках, загартовані небезпеками й колотнечами, поріднені зі смертю, а і їх перед цим шалом стихії охоплює моторошне відчуття агонії, кінця світу. Силкуються зберігати спокій, стримувати дрож, але Натаріо їм страшніший: від негоди ще врятуєшся, а від кулі управителя на втечеш.
Розставивши всіх по місцях, визначивши кожному, як і коли діяти, Натаріо вимагає тиші й граничної уваги: стріляти без промаху! Сам він прилаштувався над прірвою, за стовбуром мулунгу, звідки як на долоні видно всю долину.
Натаріо завмирає з парабелумом напоготові. Перший постріл його — це буде сигнал для кабрів відкрити вогонь, смертний вирок Берилу, найнятому в штаті Алагоас бандюзі, відомому своєю підступністю, ватажкові зграї. Потім, навіть якщо перший залп не вкладе наповал, а тільки поранить негідника, він займеться Служкою, провідником. Хоч вони й давні знайомі, пощади Служка не заслуговує: так і треба запроданцеві, слузі двох панів. Народитись і вирости на плантаціях полковника Еліаса Далтро, стати його довіреною особою і потім зрадити господаря! За тридцять срібняків вибовкав усе: скільки людей у загоні — двадцять сім, ціла армія! — чим загін озброєний, в який день і годину виступає. Та ще й зобов’язався перед засідкою пугикнути. Пугикне чи ні — невідомо.
Натаріо ловить найменший шерех: тріск зламаної галузки, чвакання грязюки під ногами, уривок розмови. Жагунсо на лісовій стежці йтимуть безтурботно, певні, що небезпека позаду, на далеких гонах Аталаї. Може, Натаріо й почує пугикання, хоча навряд. Служка, той кого завгодно обведе круг пальця. Адже такий досвідчений ловець, як він, знає всі криївки й бічні стежки. Сталося саме так, як передбачав Натаріо. Бо якби повірив запроданцю, то проґавив би все. Пугикання так і не почулося.
Наділений тонким слухом, метис розрізняє, майже вгадує тихе чалапання ніг, обережну ходу; рукою подає знак кабрам. А сам пильно вдивляється і в спалаху блискавки впізнає Берила. Зводить парабелум, але не квапиться, дає кафузові[20] йти, щоб і решта підставила себе під кулі. Але якого дідька цей сучий син тримає револьвер напоготові й ступає так обережно, роззираючись на всі боки?
Берил зводить погляд, впивається очицями в темряву. Натаріо простягає руку, — вашими молитвами, полковнику, — і стріляє, цілячись у голову. З гірського шпиля гримлять постріли, а на болоті внизу зчиняється паніка. Жагунсо стріляють навмання, не знаючи, де зачаївся ворог.
Суща різанина, як висловився полковник Еліас Далтро. Навіть за часів перших сутичок, коли воювали Базиліо де Олівейра та Бадаро, пастки не приносили стількох жертв. А цій судилося увійти в історію як Велика Пастка.
Жоден жагунсо полковника Еліаса, найнятий у сертані, у штаті Сержипе, краю одчаюг, і навіть у штаті Алагоас, де чудові стрільці, справжні снайпери, не вцілів. Коли кабри слідом за Натаріо спустилися з пагорба, роботи лишилося небагато: добити поранених, пристрелити тих, хто намагався перебігти схилом вище і там, під прикриттям дерев, відстрілюватися, наздогнати кількох утікачів.
Поклавши останніх, негр Еспіридіан наткнувся на Служку; той лежав за валуном, за яким, певно, хотів сховатися. Аж тоді Натаріо збагнув, чому Берил ішов так обережно й з револьвером напоготові.
Служку зарізали ножем, оскопили і вирвали серце — знайомий почерк убитого бандита з штату Алагоас. Смерть Служки Натаріо вважав цілком виправданою: якби цього не зробив Берил, довелося б брати клопіт на себе. Навіть вибір зброї здавався йому доречним: на донощика шкода й кулі. Проте його обурила жорстокість: ну, поріши зрадника пострілом чи ударом кинджала, але ж не мордуй отак!
Натаріо дозволив підібрати лише найкращу зброю. Місцину покинули ще до сутінок. Кабрів повів до фазенди Аталая негр Еспіридіан. Натаріо перейшов місток, дістався до залізничної станції і звідти відправив шифровану телеграму. Підписався з невеличким уточненням: не Натаріо, а капітан Натаріо.
Біля річкового закруту Натаріо озирнувся, всміхнувся вдоволено. Йому згадалися не перестрілка, не вбиті, не Берил з розтрощеною головою, не зарізаний ножем, оскоплений, з вирваним серцем Служка. Перед очима сплив нічний буряний краєвид: пагорби й долина, батожені дощем, річка, що здулася, як живіт у вагітної жінки. Кращої місцини, вдень чи вночі, при сонці чи при дощі, в цих краях не знайти. Отут би зажити!
Сяючий, усміхнений Вентуринья, що прибув на канікули, обняв на станції Натаріо й сказав:
— То що, полковник Еліас попросив пробачення?
Метис поправив його:
— Такий чоловік, як полковник Еліас Далтро, просить, Вентуриньє, не пробачення, а замирення.
Перед хазяйським синком Натаріо не тушувався. Вентуриньї не було й дев’яти, коли Натаріо знайшов притулок на фазенді й став служити полковникові. Хлопець прихилився до молодого капанги, їздив на луці його сідла, вчився в нього розрізняти пташині голоси й орудувати зброєю. Натаріо привів йому й першу дівчину: веснянкувату Жулію Качан.
— У всякому разі, — вів далі студент, сідаючи на коня, — на Еліасі, як на політичному верховоді, можна поставити хрест. Про його долю я хочу побалакати із старим — надто вже батько м’якосердий. На його місці я порахувався б із цим пройдисвітом раз і назавжди: його фазенду зрівняв би з землею, плантації спалив би, а самого пустив би з торбою. А батько виявив слабкодухість, пожалів його. Як ти гадаєш, чи не варто розправитися з ним, вибравши слушний момент?
Натаріо знав запальну хлопцеву вдачу, тож відповів лагідно:
— Воно-то так, але не зовсім. Якщо ти вважаєш, що полковник не знищив його через м’якосердя, то помиляєшся: це не м’якосердя, а мудрість. Корчувати пущу, обробляти землю можна тільки в мирних умовах; землі тут багато, Вентуриньє. А пустив би полковник Боавентура плантації полковника Еліаса за димом, сьогодні ми вели б смертельний бій з половиною світу. Часи вже не ті, палити какао — все одно що палити гроші, які у тебе в руках. Твій батько знає, що робить, і тому диктує умови. Коли треба було вдаватися до зброї, він до неї вдавався. Проте воюють тоді, коли мир неможливий.
— І це ти, ти таке кажеш? Хто все життя не спускав пальця з гачка? Права рука полковника Боавентури?
Натаріо посміхнувся так, що його маленькі очиці стали як щілинки.
— Воно, звичайно, ти закінчуєш юридичний факультет, без п’яти хвилин адвокат, але тобі ще вчитись і вчитись. На все свій час: коли воювати, коли миритися. А на переговори з ітабунцями полковник хоче послати тебе. Він міркує так: «Пора Вентуриньї позбуватися юнацьких ілюзій. Нехай тепер їде він залагоджувати справу, побачимо, чого він вартий». А ти мусиш пам’ятати, що кожен ітабунець кимось та доводиться полковникові Еліасу — той кум його, той хрещеник; а є й такі, що давали притулок його людям і виконували його накази, адже він — хазяїн. Тож погрожувати, що спалиш плантації полковника Еліаса ти не станеш, інакше все зведеш нанівець. Ти занадто гарячий, прибережи запал для дівуль…
— Щодо дівуль, Натаріо, то мушу тобі сказати… — І Вентуринья почав розповідати.
Натаріо не пояснив, чому полковник замість їхати самому, надумав послати сина: найважче вже вирішено, досягнуто угоди в найголовніших пунктах. Земельні ділянки перемежувати, наслідки голосування скасувати, призначити нові вибори і нового кандидата. А втім, кандидатом як був, так і залишиться той самий адвокатик, губернаторів висуванець. Перебираючи можливих кандидатів, полковник підкусив Натаріо:
— А може, в ітабунські префекти податися тобі, га, Натаріо? — І засміявся зі свого дотепу.
Натаріо не засміявся, тільки відповів лагідно:
— В ітабунські — нізащо. Хто в Ітабуні важить найменше, то це голова муніципалітету. Вчора тут командував полковник Еліас, сьогодні — ви. Я згоден на найглухіший ведмежий закутень, але щоб хазяїном був тільки я. Я — і більше ніхто.
Замовлений у Ріо-де-Жанейро патент іще не прийшов, але це не заважало під час миротворницької місії в Ітабуні називати Натаріо капітаном. Так величали його не лише кабри й пеони, а й комерсанти, фазендейро та правники, починаючи з мирового судді. З шанобою, відповідною до його посади і слави.
У листі до судді полковник Боавентура Андраде підкреслював ранг своїх представників, а Вентуринья і Натаріо слухали.
— «…мій син, студент права…»
Хлопець перебив його:
— Студент права, тату, неточно. Я на останньому курсі, в грудні у мене випуск, я дипломант.
— «…дипломант Боавентура Андраде-син…»
— Тату, не син, постав — молодший. Я так підписуюся, це сучасніше.
— А для мене ти син, і край. Я вже написав і не виправлю. Не до шмиги мені це плазування перед іноземщиною: ти не байстря якогось англійця чи швейцарця! — Урвавши отак дискусію, він писав і читав далі: — «…і капітан Натаріо да Фонсека, поміщик, моя права рука…»
Капітан і поміщик — полковник таки не показав себе невдячним чи скупим. Коли міряли цілину, щоб оформити право власності в нотаріальній конторі, він звелів скількись там алкейре[21] записати на ім’я Натаріо, шмат достатній для закладки какаових плантацій. Той шмат не йшов ні в яке порівняння з угіддями полковника, чи не найбільшого землевласника в цих місцях, проте для почину і те непогано. Полковник не скнара, але й щедрим його не назвеш: застовпити і внести в кадастр цю величезну територію пралісу можна було тільки після такої великої пастки, тож фактично оприбуткував її не хто інший, як Натаріо. В нотаріальній конторі в Ітабуні вони тільки узаконили акт завоювання, зафіксували подію заднім числом, відповідно до улюбленої стратегії полковника. Спершу пастка, потім угода; чи краще сказати: спершу обман, потім закон.
Це більше скидалося на військову експедицію, ніж на миротворницьку місію: п’ятнадцять душ, озброєних до зубів, під началом негра Еспіридіана. Справді, вони були тут зайві, оскільки полковник Еліас Далтро зійшов з арени, зник з політичного обрію. Люди і зброя служили для демонстрації сили хазяїна Аталаї, показу його багатства й могутності. Маневр, на його думку, необхідний для гарантії досягнутого миру.
Капітан тут, капітан там, свято в Ітабуні. Все йшло як по маслу, суддя був дуже привітний, називав Вентуринью колегою. Адвокатик, той самий доктор Кастро, в чиє розпорядження мав надійти Берил, виявився на висоті як префект. Вентуринья здержував язика, не похвалявся, не вихоплював свого німецького пістолета, престижну зброю, цяцьку. Навіть коли нажлуктився в кабаре і ловив за руку пернамбуканку Доралісе, коханку полковника Ерменежилдо Кабусу, якого, хвалити Бога, тоді не було. Натаріо перейняв його і вивів геть.
У конторі — полковник уже підмазав нотаріуса — все зійшло гладесенько-рівнесенько: незайманщину внесли в кадастр і оформили документи, які робили полковника Боавентуру Андраде власником величезних угідь, а капітана Натаріо да Фонсеку — ділянки землі.
У пансіонах та оселях повій панувало пожвавлення, день і ніч. Жагунсо з фазенди Аталая грошей не шкодували; престиж нового політичного верховоди зростав, як на дріжджах — Боже царство на небесах, а царство полковника Боавентури на землі.
Натаріо саме переходив вулицю Умбузейро. Марія Скорбота, що сиділа на порозі дому, показала на нього пальцем Зезіньї Пальмі, прибулій з Лагарто новенькій, і пояснила:
— Оце Натаріо, капанга полковника Боавентури, горлоріз, яких мало. Він навіть сам згубив лік своїм злочинам. Так ось, хоч вір, хоч не вір, а жінки казяться за ним, хай Бог милує. — Вона зневажливо плюнула.
Манірна мулатка, стегнаста й дрібногруда, Зезінья Пальма, дарма що прибула недавно, дещо вже чула.
— А мені казали інше, мовляв, капітан Натаріо грошовитий, хоробрий і чулий серцем. І жінок не кривдить.
Проводжаючи Натаріо поглядом, дженджеруха зітхнула. Зезінья Пальма була жінка, як то кажуть, в соку, від чоловіків відбою не мала. Вона гукнула хлопчика, який займався тим, що їв землю.
— Біжи, Ману, он за тим чоловіком. Попроси благословення і скажи, що я жду його, нехай приходить, коли побажає. Без усяких грошей.
Для одних злочинець, горлоріз, лютий бандит; для інших відважний капітан, добряга, дамський підлесник.
Вентуринья їхав в Ільєус, щоб провести кінець канікул з матір’ю, доною Ернестиною, взірцем усіх чеснот. І от заманулося йому оглянути місцину, де сталися криваві події. Слід побачити все на власні очі, побувати в тих краях, щоб потім з мальовничими подробицями розповідати однокурсникам і горілчаним братам у столиці. Натаріо одвіз його туди.
— Тут тобі відкриється небесна брама.
Між каміння імпровізованого кладовища буяла трава, розросталися кущі, стовбури мамоейро, розпускалися квіти. Звістка про побоїще, передаючись із уст в уста і обростаючи перебільшеними подробицями, зганяла з дороги роззяв. Під ногами людей звірина стежка ширшала, перетворюючись на путівець. Щоб скоротити шлях, по ній і рушив караван віслюків з вантажем какао. Перший.
Вентуринья вибрався на вершечок гори, хоча й не без зусиль: кремезний, як батько, і опасистий, як мати. Прислонився до стовбура квітучого мулунгу, вихопив свій німецький пістолет і пальнув у хамелеона. Ущелиною покотилася луна від пострілу.
— То як, Натаріо, вражає? Я сам собі страшний.
Та чи чув те Натаріо? Погляд його витав десь поза обрієм і часом. Звести дім, щоб жити з родиною там, де тобі до вподоби… Він мав дружину і чотирьох дітей.
— Ось що не завадило б старому: поставити на цьому шпилі стелу, як на місцях колишніх битв.
А навіщо? Хіба мало, що цю місцину і так знають люди? Та ще й назвали Велика Пастка.
Мамоейри, що виросли на могилах імпровізованого кладовища, дали перші плоди, коли у цей благодатний куточок забрів Фадул Абдала. Цього здоровила ліванця, в якого величезним було все — ручиська і ножиська, огруддя і головешка — в ільєуських та ітабунських кабаре прозвали Великим Турком, а на какаових шляхах його знали як Турка Фадула чи просто сеу Фаду, що його послало сюди, на думку пеонів, саме провидіння. Вражений чарівним видовищем, він подумав про сади Едему, описані в Біблії, що лежала в його валізі: сеу Фаду не раз траплялося хрестити немовлят, а брав він зовсім недорого.
Поставив на землю важенну валізу, яка з кожним днем розбухала дедалі більше, й складаний метр, який правив за тріскачку, щоб тріском попереджати багатих і бідних: і в ці нетрища прийшли комерція і мода. У валізі він тягав усе гамузом, тканини, взуття та різні витребеньки: шовки й ситець, черевики, ботинки на шнурках, нитки, голки й наперстки, стрічки й мереживо, туалетне мило, люстерка, парфуми, настойки, паперові іконки й ладанки проти гарячки.
Скинув піджак і сорочку, штани й спідні — на спині басамани від реміняччя валізи, на плечах мозолі, — роззув сандалі й шубовснув у річку, яка розлилася тут спокійним плесом, перекотившись водоспадом через чорне каміння. Плавав, пустував, пускав ротом струмені, як колись малим хлоп’ям у рідному селі. Виднокіл нагадував йому отчий край, ось тільки пальми на згір’ях і в долині не фінікові. Втамував голод плодами динного дерева, запашними й солодкими — просто нектар, справжній дар Бога, Бога маронітів.
Достиглі кажа всіювали землю під деревом, у затінку якого він сховався. Вибирав плоди, сміючись із самого себе, голісінький здоровило: згадав, як малим хлопчаком збирав фініки: уже тоді він вигнався зростом, таке собі вайло. П’ятнадцять років минуло від його від’їзду. Кислий, терпкий смак кажа такий несхожий на ніжний і солодкий смак стиглих фініків, обидва ці плоди Всевишній створив людині на втіху.
Вірувати й припоручати себе Богові Фадул навчився у дядька Саїда Абдали, маронітського священика, відомого своєю мудрістю й апетитом. До нього приходили за порадою ходаки, приносили йому фініки й виноград, і він, залагоджуючи сварки та сповіщаючи про види на врожай, їв те все жменями; фруктовий сік аж котився по його довгій чорній бороді.
За ці п’ятнадцять літ він так змінився, що дядько його не впізнав би, думав Фадул, поглинаючи одну за одною кажа. Змінився зовні й всередині, воліє їсти кажа, а не фініки, та й винограду йому не треба — досить кажа; їсти їх прив’яленими просто насолода. У цих дрімучих нетрях він народився вдруге, малий хлопець назавжди лишився за морем.
З Божого призволу людині відпущено порівну клопотів і розваг, сліз і сміху. Яка насолода сидіти отак у вечірню прохолоду, смоктати кажа, слухати щебет пташок і стежити за їхнім пурханням; таке барвисте оперення розмалював сам Бог. Спочивати від кількатижневих трудів, від нескінченних мандрів, від постійних небезпек у дорозі; мандрівний крамар не знає ні неділі, ні свята. Богові вгодно, щоб він заблукав, дістав перепочинок, передишку для тіла й душі.
Чому б не лишитися тут назавжди, в цій ідилічній долині, як оці ящірки, що вигріваються на сонці, каланго і тейю — пеони привчили його до м’яса тейю, ласувати ним, аж облизуючи пальці й губи. Поживи тут вистачало, дичини і плодів, соковитих жака, чиста вода била просто із скель, справжній тобі рай. Фадул Абдала сміявся густим і гучним сміхом, трусився своїм тілиськом, лякаючи папуг і ящірок: цьому раю бракувало тільки одного — жінки.
І відразу спала на думку Зезінья Пальма: о цій порі вона саме наставляла йому роги в Ітабуні. Адже не вимагатимеш, щоб вона наділа пояс цнотливості тільки тому, що він залишив їй, як свідчення любовного шалу, дві асигнації по десять мілрейсів[22] і люстерко в рамці — милуватися на себе й зітхати. Зітхати? Вона розсміялася йому в обличчя:
— Бісів Турок, жерун сирої цибулі?
— Не Турок, а Великий Турок, моя одаліско, твій повелитель і твій раб… — На компліменти він був мастак, от тільки акцент у нього жахливий.
Йому так сподобалася місцина, що він навіть там заночував. Назбирав ломаччя, розпалив вогнище — гадюк відлякувати — і простягнувся, в спідніх та сорочці, на купі сухого листя. Не спалось, хотілося мріяти. Біля річки закричав бугай — ось-ось зійде місяць.
Фадул прибув у Бразилію п’ятнадцять років тому з наміром розбагатіти. Розбагатіти — це мета кожного, а для цього Господь наділив людину волею і розумом. Одні суворо дотримуються Божих заповідей, збивають маєток і живуть у достатку, інші зазнають поразки. Легкодухі, дурні та ліниві. Узяти хоча б отого покериста, що постійно грає в ільєуському готелі Коельйо: зухвалий, меткий, дотепний Алваро Фаріа при бажанні міг би стати полковником, як його брат-мільйонер, власник маєтків і будинків. А натомість зостався гультіпакою, волоцюгою, в нього ні кілка, ні дрючка, живе чим бог пошле. Якби не багатий стіл братика Жоана, не везіння в грі, грі, треба сказати, нечистій і нечесній, якби не дотепність, що виявлялася в постійному махлюванні, він би давно поклав зуби на полицю.
А Фадул гарував, як віл, никав гущавиною, де його могла вкусити змія, причепитись якась зараза чи наздогнати куля або ніж злочинців, холоднокровних убивць. У цьому ходячому гендлі револьвер, дарунок капітана Натаріо, важив не менше, ніж набита всякою всячиною валіза.
Розбагатіти він не розбагатів, де там. Навіть ще не осів, як мріяв, торговим домом в одному з численних виселків, що виростали слідом за какаовими плантаціями на шляхах руху отар і гуртівників. Проте й нарікати не міг: заощадження помалу збиралися. Особливо відколи став лихварювати.
На небесних просторах Яскріли зорі. Фауд Каран, ітабунський книгогриз, нашпигований знаннями, як півдюжини адвокатів, — це він охрестив Фадула Великим Турком, побачивши в оточенні краль, — казав, що зорі тут не такі, як на Сході, їхній батьківщині. Що ж, може, й так, але яка різниця: всі зорі однакові, чудові й далекі самоцвіти; от би один такий землянинові. Зате ось місяць, відбитий ген у річковій воді, один і той самий, тут і там: медаль з тьмяного золота, бач, який жирний та жовтий, і на ньому святий Георгій топче своїм коником змія. Згаданий Фаудом Схід, отчий край, загубився в далечині; щоб потрапити туди, треба на кораблі перепливти море з краю в край. Зорі тут інші, плоди теж, але це байдуже: для нього кажа кращі за фініки, та й ці зорі прихильні до нього.
Далекий і забутий отчий край. Фадул Абдала, у пансіонах повій Великий Турок, у поміщицьких садибах Турок Фадул, у бідняцьких халупах сеу Фаду, знав, коли їхав сюди, що назад нема вороття. Всі сльози він виплакав на емігрантському судні. Він їхав не просто в іншу країну, в інші географічні широти, він здобував нову батьківщину. Якщо цього з народження і по крові ліванця звали турком, то тільки з невігластва; при неупередженому підході місцеві люди давно б проголосили його щирим баїянцем.
Вітчизна — це той клапоть землі, де ти працюєш, де сумуєш і радієш, де з шкури пнешся, аби заробити собі на прожиток і звести торговий дім і житло. Опинившись сам на сам із ніччю й зорями на цьому закинутому бівуаці, куди його привела десниця Божа, Фадул Абдала визнає і приймає нову батьківщину. Прийшов він на світ не тут, охрещений теж не тут. Але то пусте, дрібниці; головне — не де ти народився, а де помреш, а він у землю ляже в какаовому краю. І не в таку могилу, як на тутешньому цвинтарі без горбків — хто тут похований, коли і чому? О! Особисто його поховають у гробниці, як лорда, під мармуровою плитою з золотим написом. П’ятнадцятирічним підлітком прибув він зі Сходу, щоб стати мужем, бразильцем.
Знову вернувся Фадул у цей куточок лише через кілька місяців. А тим часом крамарював і далі, тягаючи в спеку і в дощ важенну свою валізу. Клієнти зустрічали його з піднесенням і радістю, бо був він чоловік компанійський і неабиякий балакун. Вмів слухати й розповідати всілякі історії, при чому здивовано вигукував, розмахував руками й гучно реготав. Йому, звісно, не йняли віри, а проте його побрехеньки, розказувані блискуче і з почуттям, розбуркували знудьгованих слухачів, позбавлених у цій глушині елементарних розваг.
— Чисто тобі чарівна казка. Сльозу витискає…
— А оця історійка про молодичку з поліцаєм, куме дія, та й годі. І вигадає ж клятий злодій турок…
Широка й розмаїта була Фадулова клієнтура: фазендейро, їхні дружини й діти, чваньки й товстосуми; пеони, наймити з плантацій, майже без шелега в кишені; жагунсо зі своїми полюбовницями, ситими гусками; дівки, найкращі покупниці, ладні купити все. Станових і кастових перепон для мандрівного крамаря не існувало. Однаково охоче приймав він запрошення пообідати в домі поміщика і в хатині пеона, ласий до в’яленого м’яса, підсмаженого з борошном і рападурою.
Своїм він був і в повій. За послуги вони брали пуделко рисової пудри, коробочку брильянтину, флакон пахучої есенції або чек на дрібну суму. Іноді, правда нечасто, їм перепадали й подарунки — в ті шалені дні, коли Великий Турок закохувався і втрачав тяму: металеві перстеники з фальшивими діамантами, гарної роботи сережки. Прикрасам раділи бурхливо, куди більше, ніж кредитці в п’ять мілрейсів; це ж не плата, а дарунок, ознака прихильності. Сентиментальна кваша Фадул утьопувався запросто.
На фазендах і виселках у нього позаводилися куми й хрещеники. У кредит він давав легко, але після визначеного терміну неодмінно з’являвся стягувати борг. Якщо боржник переїжджав, невблаганний кредитор долав відстань, що їх розділяла, і таки наздоганяв його. Відстрочку він давав, проте для компенсації запровадив банківський процент: в какаову сельву крамарева валіза принесла прогрес.
Обачний, не скандаліст, в очах декого навіть тюхтій, цей велет вершив суд незгірше від судді: озброївшись складаним ножиком, сеу Фаду швидко стягнув борг з Теренсіо, лихого бандюги. Припер того до стіни, полоскотав борлак гострим лезом, що ним чистять апельсини та розтинають чиряки, — і миттю одержав три мілрейси з відсотками й вибаченнями. Капітан Натаріо аж хапався за живіт, коли дізнався про цю пригоду. Зате почав шанувати торгівця, подарував йому револьвер: адже не завжди можна покластись на силу рук та складаний ножик. Вогнепальна зброя, куме, це куди надійніша запорука шаноби.
Тюхтієм його називати перестали, а от назвисько «злодій» прилипло відразу. Воно передавалося з уст в уста, стало звичним, повсюдним. Прийде він на фазенду, зберуться покупці біля виставленого, такого спокусливого краму, торгуються і обзивають при цьому злодієм турком. Сеу Фадул удавано ображається, погрожує згребти стрічки й шпильки, гребінці й брошки, паски й підсумки, ласі принади своєї комерції і податися до сусідів. І під час торгу раз у раз чути: «ого!», «чорт забирай!», «ха-ха», «леле», — тут і прокляття на голову продавця, і намагання його влестити, цілий набір прикладок: від шахрая до дорогесенького турчина, світла очей тощо.
«Злодій» казали йому в очі, але не злостиво, без наміру образити, просто так зручніше було його уламати, укоськати, зрештою торгуватись. Нехай і шахрай, зате має Бога в животі, репетував він, не знаючи втоми.
— Той злодій турок ваш годівник. Ну скажіть на милість, якби не Фадул, якби він не мав Бога в животі, то хто б припхався сюди, до чорта на роги, щоб обслужити вас? Замість клясти, цілували б мені руки та піднесли б чарчину, невдячники! — Від кашаси він не відмовлявся, одначе в кабаре пив вермут, змішаний з коньяком.
У поміщицьких садибах полковники-товстосуми торгувались не менш завзято.
— Ну, турку, це вже розбій. Де це видано, щоб за нікелеву «цибулину», нікелеву, а не срібну, лупити такі гроші? Це ж бандитський наскок, так ніякого какао не настачиш…
Фадул присягався, що в Ільєусі такий годинник, з пробируваного срібла, удвічі дорожчий. Відчинивши валізу жадібним поглядам господинь, він прислухався до порання на кухні, звідки тягло душком маніокової каші, духмяним ароматом фейжоади — для нього не було страви кращої за фейжоаду: жирний шпик, солоне й копчене м’ясо, ковбики й ковбаси. Апетитом він удався в дядька священика.
Він таки має Бога в животі. Хто краще за нього міг прислужитися смертенному, полегшуючи йому швидкий і безболісний відхід у кращий світ? У такі критичні хвилини то неабияка помога: хоч як би той чіплявся за життя, він не встоював перед басиськом і жахливим акцентом Фадула. При цьому втирали сльози навіть найзатятіші жагунсо.
У какаовій глушині той, хто збиває гріш, не маючи землі для плантацій, хапається за все. Мандрівний крамар з лотком на хребтині, турок Фадул ще й лікував людей, а при потребі й священнодіяв. Розрізав гнійники, видаляв пухлини; промивав перекисом водню рани, припікав їх йодом. У валізі чотири безвідмовних засоби: «Цілюще диво», «Жіноча мрія», мазь святого Лазара і рицина. Помічне на кожну хворобу, окрім чорної віспи й холери — там гаплик. Він гоїв силу-силенну люду в цьому сертані, позбавленому лікарів, ліків, медичної допомоги.
Ключар з ліванського села, служка падре Саїда хрестив дітей, аби ті не померли язичниками і не потрапили до пекла. Вінчав невінчаних, видобуваючи їх з гріха, в якому вони погрузли, даючи їм новий громадянський стан і привід для святкування з кашасою і танцями. Сеу Фаду любив танцювати під гармонію; танцюристом дівчата вважали його першорядним.
Запопавши зброю, Фадул Абдала розширив поле своєї діяльності, почав позичати під проценти. Робив це дуже обачно, ретельно добирав, кому довірити свій скромнии капітал, улюблені грошики; вимагав розрахунку точно в строк і виробив складну систему лажу. Під полою піджака в нього завжди стовбурчився револьвер. Подарунок, як знали всі, капітана Натаріо, свідчення його прихильності.
Завдяки лихварству його заощадження зростали. Чи не пора вже розлучитися з валізою рознощика й осісти своїм домом? Треба тільки обрати місце, де зачепитися, якесь новостворене сільце, щоб торгувати без конкурентів.
При описі виявленого Фадулом урочища випливла його назва, Велика Пастка, — так увічнено пам’ять про холоднокровну різанину, вчинену кілька років тому під час нещадної полковницької війни за оволодіння цією незайманщиною — на берегах річки Кобрас уже не зосталося й п’яді безхазяйної землі.
Злоріки — язик без кісток, то й меле — згадували імена учасників того кривавого побоїща, проте Фадул знав, що таке плітки й намови: влітають в одне вухо і вилітають у друге. Пащекують, менше з тим.
Зовсім іншу інформацію — ого, це вже цікаво! — турок Фадул почерпнув у халупах пеонів, на верандах полковників, від перехожих під час своїх нескінченних мандрів цілі тижні й місяці. Каравани, які з маєтків доставляли на станцію в Такарас вантаж какао, все частіше ламали маршрут і завертали у Велику Пастку на ночівлю. З деякого часу рух на цьому путівцеві став жвавіший, ніж на битій дорозі.
Про переваги зупинки у Великій Пастці якось поділився знайомий погонич Лазаро, кривий на одне око: там зручно поїти худобину, без ризику, що вона зламає ноги на підході до водопою, зручно пасти її на чудових луках без догляду — не розбіжиться. Одна невигода: в такому райському куточку немає бодай якоїсь корчми, щоб ковтнути кашаси, придбати плитку жувального тютюну, круглий пиріжок, рападуру, сіль і цукор. Аби у Велику Пастку якогось ділка, він загрібав би гроші лопатою.
Фадул мотав усе те на вус, працюючи й далі. Та ось, вертаючись до Ітабуни, щоб убити двох зайців: поповнити запаси й побачити Зезінью Пальму — свою любаску, свою згубу, — він навмисне подався через ті місця, приставши до в’ючного обозу. Який же був його подив, коли він побачив, що Велику Пастку вже обживають. Крім дерев’яного барака, складу для сухого какао, тут уже стояло кілька валькованих халуп, будувалися й інші. Своїм ремеслом промишляли повії, і клієнтів вистачало: наймити з поблизьких плантацій, лісоруби й пеони, проїжджі жагунсо, гуртоправи, що зупинялися тут на ночівлю. Звуки гармонії, хорові співи, світло гасничок, гарцювання пар у хижках. Уранці, після відходу табунів, життя завмирало, а надвечір оживало знову.
Потрапивши сюди вперше, Фадул розважив, що його привела рука Божа. Блукальця Господь направив, скерував його кроки сюди. Виходить, не для того, щоб дати перепочинок, як гадав він тоді. Господь привів його, щоб показати, де здійснити його присуд. І більше він не вагався.
Вони домовилися на словах, та й годі. Письмова угода між ними обома, окрім того що була б зайва, означала б зухвалу недовіру й неповагу. За домовленістю Натаріо здобув титул управителя фазенди Аталая — наглядач для капітана національної гвардії не посада — з правом щомісяця проводити кілька днів у своєму маєтку, який він почав закладати на ґрунтах, як винагороду за корисні послуги, послуги просто безцінні. Добрий, хоч прикладай до рани, полковник Боавентура закінчив так:
— Тепер, Натаріо, я не господар, а ти не служник, ми одного тіста книші.
— Поки житимете, хай там що, а я ваш.
— Ціную твою відданість і відплачу тією ж монетою.
Натаріо так само поважно провадив далі.
— А що б я ще хотів вас просити, якщо дозволите, полковнику…
Ще щось просити? Полковник здивовано витріщився на метиса.
— Кажи, слухаю.
— Зілда знов непорожня. Хотів би, щоб ви й дона Ернестина були хрещеними.
— Оце-то попросив! — Боавентура простяг руку. — Тримай, куме. Та й хрестини ж улаштуємо! Це вже п’яте, еге ж?
— П’яте, сеньйоре. Маю вже двох хлоп’яків і двох вертихвісток.
— А самосійні, Натаріо?
— Та їх же — легіон, полковнику. І всі на моє лице, хоча я і не мальований красень.
За тих кілька днів, що їх капітан проводив на своїх землях, він устигав заплатити півдюжині пеонів, вникнути в справи, намилуватися квітучими плантаціями. Проте якось корчування останньої ділянки затримало його на три тижні. Пусти він це на самоплив, ще б довго не приступали до випалювання. А він уже доглянув, щоб люди не розгинали спини.
Маєточок невеликий, на думку експертів, міг давати півтисячі арроб[23] какао на рік, якщо брати ранній збір і основний врожай, це від сили. Проте капітан міркував інакше і називав його фазендою: фазенда Винозоре. Це саме Винозоре, запевняв хазяїн, за пару років після першого цвітіння дасть двічі по тих п’ятсот арроб, які називали скептики. Земля тут родюча, та й плантатор з нього неабиякий, скільки років керував і ще керує чужим маєтком, знає всі тонкощі вирощування какао, фазенда не могла не дати тисячу арроб. Натаріо ладен був битися навзаклад з кожним, хто в цьому сумнівався. І це не рахуючи майбутніх плантацій, землі під які ще розчищалися.
Справжня втіха — спостерігати, як у вогкому затінку дерев виганяються какаові саджанці. Відзначаючи, як дбайливо, на рівній відстані тягнуться лунки, майже без каміння, малі капітанові очиці масно блищали. Що не кажи, а вирощувати какао — бізнес, яких мало, окупається сторицею. Садити какао все одно, що сіяти золоті крупинки, а потім збирати цілі зливки. Аксіому доведено, усмішка кривить губи, збирає зморшки біля очиць власника Винозорого. Тепер тільки запасись терпінням.
Це ж треба, щоб полковник Боавентура Андраде, зумисне чи випадково, відписав колишньому капанзі ґрунти біля самої Великої Пастки. Необачні базіки на всі лади обсмоктували назву маєтку, мовляв, вона спала Натаріо на думку тоді, коли він тієї далекої горобиної ночі чатував з парабелумом напоготові на пагорбі над річковою долиною. Язики в людей довгі й гострі, уява буйна. Страхополохи, а таких більшість, застерігали марно: всі ці плітки й наклепи не варті виїденого яйця, зате добалакаєшся, що в тебе пальнуть з-за стовбура. Навіщо ворушити минуле, капанги вже давно немає, натомість є капітан і фазендейро.
Велика Пастка на півдорозі між фазендами Аталая і Винозоре, відстань від одної до другої півтори, од сили дві легуа; на доброму мулі один мах. У цих чиновникових рейдах капітан завжди їздив навпростець. Отже, сам був свідок, а то й учасник перемін.
Бувши у курсі задумів і полковника Робустіано де Араужо, Натаріо порадив йому збудувати у Великій Пастці склад. Полковник вирощував какао й розводив худобу в Санта-Маріані; ця безкрая фазенда біля витоків річки Кобрас, на краю каатинги[24], задалеко від станції. Тож годилося б на маршруті поставити пакгауз, щоб складати сухе какао й передавати його скупникам, а ті вже самі займуться перевозкою в Ільєус. Місце фазендейро сподобалося, він послухався мудрої ради і не прорахувався, надумав навіть збудувати обору, щоб там перепочивала худоба, коли її гнали на ільєуські та ітабунські різниці. Полковник віддячився тим, що подарував капітанові теличку.
Капітан бачив, як будівельники полковника Робустіано замішували глину, різали рейки, зводили перші халупи; при ньому приїхала й перша повія Жасинта, відоміша під прізвиськом Збуй-Вік. Застара, вона вже не могла обслуговувати клієнтів, кочуючи з плантації на плантацію; а тут собі трудися на місці, бо у Великій Пастці погоничів не бракувало.
Натаріо поділився з полковником Робустіано давньою мрією: збудуватися на пагорбі над долиною і жити там. Нехай тільки заведуться вільні грошики. Бо поки що всі його кошти вкладені в Винозоре.
В піднесеному настрої капітан Натаріо прибув надвечір у Велику Пастку. В Аталаї він був відсутній довше, ніж сподівався, отож поспішав. У самій долині затримуватись не думав, але побачив незвичне пожвавлення: гурти людей рубають і перевозять дерева. Тож спинив мула якраз біля Жасинтиної хижки. Невже полковник Робустіано спішить звести обору? Пристаркувата й підтоптана жінка, показуючи вислі груди у вирізі комбінації, стала на порозі.
— Добривечір, Збуй-Вік, — привітався Натаріо, не злазячи з мула.
— Добривечір, Натаріо… — І поправилась: — …Капітане Натаріо. — Раніше, як він був молодший, вони частенько втішалися в ліжку, іноді на віру; жаліючи його, Збуй-Вік боргувала, але останнім часом його відвідини стали нечасті. — Вернулися? Зупинилися в наших краях? Нова краля завелася?
— Якби апетитна, я б не проти… А скажи-но мені, може, ти знаєш: що це за аврал? Що це в біса буде? Не кошара полковника Робустіано?
— Це сеу Фаду підрядив будувати дім для себе. Рубаний дім, не те що мій курінь.
— Турок Фадул? Торговий дім ставить? — Він замислився. — А де саме? В якому місці?
— Хто може знати, то це Бернарда. Він, коли ночує тут, то йде до неї.
— Яка Бернарда? Донька Флоренсіо?
— Атож, вона. Вже два тижні, як тут. Утекла від батечка. Прибула з Бока-де-Ріо з караваном віслюків. Початківка, чоловіків не відженешся.
Перш ніж погнати мула, Натаріо поцікавився:
— Біду бідуєш, Збуй-Вік?
— Та ще не жебраю. Краще померти з голоду.
Капітан реготнув, примружив одне око: ах ти ж старе луб’я!
— За мною боржок, пригадуєш? З давніх часів.
— Можливо.
Вділив їй трохи грошей і потрюхикав далі, до будівельників; ті вже розповіли йому про Фадулові плани. Мандрівний крамар дав Бастіанові да Розі грошей на деревину, щоб вистачило на дім з двома входами з причілку і трьома задніми кімнатами. Такий собі особнячок, які побачиш лише в Такарасі, при залізниці. Крім того, з Такараса приїхав столяр Лупісиніо, майструвати на замовлення Фаду прилавок і полиці. Підряд чималий, робота спішна. Бастіан да Роза підсумував:
— Турок схибнувся, капітане. Велика Пастка не варта таких хоромів.
Натаріо похитав головою. Схибнувся? Він так не вважав. Твердо вірив: рано чи пізно Велика Пастка стане містом. А от Такарас залишиться сільцем, карантинним пунктом.
Проти Бернардиної солом’яної халупи оселя Жасинти була справжнім палацом: щільні стіни з пальмового гілля, по кутках вкопані чотири стовпи. Всередині розкладачка, горня на кабиці з трьох каменюк — оце й усе начиння.
Натаріо спішився, став роззиратись. Коли це від річки йде дівчина, мокра, як хлющ, у руках прання: трусики й нижня спідничка. Ситцева вогка суконька облипла темне тіло; по розпущеному волоссю збігає вода, збирається краплями на потилиці. Впізнавши гостя, спинилась, а тоді кинулась назустріч з розкритими обіймами. Натаріо пригадав, як вона дворічним малям брьохалася в калюжі й бігла до нього, гола й брудна, щоб повиснути на шиї. Сховавшись на фазенді Аталая, він довгенько жив у домі Флоренсіо та його коханки Ани. Флоренсіо не гнув горба на плантаціях, він доскочив кращої роботи — відповідав за арсенал і стрільців.
Скільки ж це Бернарді років, прикидав він, поки дитина знову ставала дівчиною, у краплях, що ряхтіли на сонці. Знав її ще немовлям; якоюсь мірою Натаріо і ростив її. У нього був гамак у віталеньці, будиночок мав дві кімнати; дитина спала на підлозі, в ящику, що правив за колиску. Серед ночі мала прокидалась і плакала, але Ана вставала рідко, щоб її погодувати. Наморена, вона хропла на всі заставки в суміжній кімнаті й не чула доньчиного плачу. Натаріо забирав дитину з ящика до себе й заколисував, притуливши до грудей.
Їй було років п’ять, коли полковник Боавентура привіз падре Афонсо освячувати капличку. Капличку звела дона Ернестина в маєтку, виконуючи обітницю святому Жозе, цьому небесному заступникові завдячував полковник своє життя — святому Жозе і Натаріо, який вчасно натиснув гашетку: вашим благословенням, полковнику. Два дні тривало свято; гостей сила-силенна, дехто приїхав навіть з Баїї. Падре відслужив месу, освятив статую святого, обвінчав коханців, увів у хрест купу дітей і гурт чоловіків — хрести не хрести, все одно безбожники. Що вже об’їдались, що вже обпивались, кашаса в хатинах пеонів лилася рікою. Бенкет на всю губу. Скромний служник господній, полковників клеврет, зразковий християнин і баїянський патріот, падре Афонсо грішив черевоугодництвом і жер як не в себе.
Натаріо вирішив, раз таке свято, одружитись із Зілдою після року співжиття. Вона здибалася йому на агуапретському шляху — бліда, рахітична й затуркана сирота, батька й матір забрала віспа. За нею, як тічка собак за сучкою, ув’язалася ватага бахурів. Знічев’я Натаріо втрутився в цю свайбу і звалив Мане Рябого з ніг: той його не знав і вихопив ножа. Отак через труп ця худорба й дісталася йому, він забрав її з собою і скоро нарядив з нею дитину.
Мовчазна, покірлива, працьовита, як бджілка, — в хаті все блищало, — Зілда набрала тіла, посвіжіла, постатечнішала. Хто її напоумив натякнути своєму коханцеві й повелителеві про одруження? Тут постарався падре, охоронець Божих законів; послуг мера вона не потребувала.
Підібрав її Натаріо тоді саме, як мешкав у Флоренсіо; зачали вони на його холостяцькому гамаку, так би мовити, на Бернардиних очах. Та спала й далі у віталеньці, але з появою Зілди місця в гамаку позбулася, її вже не колисали, не горнули до грудей.
Під час масового хрещення Ана попросила їх стати хрещеними її дитини. Майстерниця Зілда пошила для хрещениці ганчір’яну ляльку. Натаріо ж дав їй щось незмірно більше: право називати хрещеним, цілувати руку й діставати благословіння.
Поки Флоренсіо служив в Аталаї, Бернарда більше жила у хрещених, аніж удома. Їй минав десятий рік, коли Флоренсіо погиркався з полковником і пішов на службу до полковника Бенвіндо — маєток Бока-де-Мато потребував твердої руки, щоб тримати в шорах пеонів. Натаріо й Зілда просили зоставити хрещеницю в них, але Флоренсіо не хотів і слухати. Кому ж, як не Бернарді, доглядати сестричку: Ана встигла народити ще одну доньку, Ірару, Іру. Згодом, коли вже сталася біда, Зілда вважала, що Флоренсіо накинув оком на дівчину вже тоді.
Після переїзду кумів Натаріо бачив Бернарду лише зрідка. В тринадцять вона вже розквітла, запишалася вродою. В закинутому какаовому краю жінка взагалі неабиякий дефіцит, доступний небагатьом щасливчикам. Усяка спідниця оточена шанобою.
Ану спаралізувало; німа й глуха, вона лежала, прикута до ліжка. Ну що від цієї колоди візьмеш, а тут Бернарда, така поставна, така зваблива. З кімнати, де він лежав з паралітичкою, Флоренсіо чув, як посопує донька, так заклично. Чи міг старий п’яничка утриматися? Зайняти, поки не зайняли інші. Вона не перша й не остання, люди махнули рукою. За цим Флоренсіо, горлорізом, найнятим у сертані Сан-Франсіско на початку земельної війни, тягнувся чорний послужний список. Донька його, рідна, тож хай розпоряджається, як самому заманеться.
Одпускаючи попругу на мулі, капітан прикинув, що Бернарді років чотирнадцять-п’ятнадцять. В Ільєусі вона ще не тямила б нічого, гралася б у ляльки; а тут, у лісі, вона вже дохожала, дама півсвіту.
Прання впало на землю; Бернарда метнулася обняти його, але зупинилась і потупилась. Натаріо спирався на мула, а очі так і бігали, обмацували хрещеницю: струнка й зграбна, бронзовошкіра. Він стояв ні в сих ні в тих, у сум’ятті почуттів, ніби роздвоївся. Та ось, такий знайомий, ніби з далекого минулого, забринів ніжний голосок:
— Благословіть, хрещений.
Але одразу ж цей голос перенісся в дійсність:
— Отримали мою вісточку?
— Вісточку? Я дізнався, що ти тут, хвилину тому, Збуй-Вік сказала. А що сталося?
Він пустив мула пастися на моріжку недалечко. Не діждавшись відповіді, переступив поріг халупки й сів на тапчані, збитому з двох дощок. Бернарда рушила слідком і стала перед ним: у тісняві майже торкалася його колін.
— То що сталося? — В рівному, стриманому голосі деяка стурбованість.
Бернарда звела голову й глянула в очі хрещеному.
— Я випила повну. Батько, вертаючись додому, знав лише хлистати сивуху і давати нам гарту. — Слова цідилися повільно й важко. — А тут ще Й теє… страшно сказати. — Рука її бгала спідницю — єдина ознака ніяковості. — У хаті як виметено, тільки спиртне. Не померли з голоду, бо підгодовували сусіди та ще я підробляла натурою на свій страх і ризик: знай батько, убив би.
Натаріо мовчки слухав. Бернарда шморгнула носом, до горла підступили ридання, але вона притлумила їх — душа її загартувалась. Подолом обмахувала розпашіле обличчя. Капітан угледів туге стегно, округлу сідницю. Зразу видно, чим хрещениця займалася. Серцем він її жалів, — ах ти ж бідолашко! — проте очі його горіли й масніли, поки дівчина не опустила спідницю.
— Батько зробив з мене, своєї доньки, полюбовницю. Поки мама жила, геть паралізована, я терпіла, щоб не кидати її напризволяще. А тільки її поховали, я ноги на плечі. — Вона знову глянула на хрещеного і додала: — Що б там не думали, а то було звичайнісіньке ґвалтування. Я приносила себе в жертву розбитій паралічем мамі.
Так, вона приносила себе в жертву, проте Натаріо обмежився зауваженням:
— Про смерть куми Ани я не знав.
— Померла двадцять днів тому. Я передала вам вісточку в Аталаю. Невже не переказали?
— Мене не було, оце лиш повертаюся. А як же Іра?
— Вона з батьком.
— Аз Ірою не станеться того, що й з тобою?
— З Ірою, хрещений? Та вона ж дитина, їй і одинадцяти немає. У неї навіть краска не йде.
— Чи ж кумові, цьому жеребцеві, закон писаний?
Він констатував факт, та й годі. Після паузи, умисне затягнутої, капітан штовхнув ногою двері, сплетені з гілля. Простяг руку й торкнувся ситцевого платтячка, яке щільно облипало хрещеницю. Бернарда не ворухнулася, не опустила очей.
Його хрещениця. Маленькою, гола бруднуля, з розгону повисала в нього на шиї. Натаріо тицяв їй монету, але грошей вона не брала. Дрімала в його гамаку, посопувала в нього на грудях, сміючись від його лоскоту. Так і виросла. Тільки й світу, що хрещений, без нього нудьга й пустка.
Більше, ніж хрещений, майже батько. То й що? Рідному батькові не дала одкоша, коли старий забажав її. Понад рік тривало це кровозмішення. Натаріо поклав руку на живіт Бернарді, вона не ворухнулась. Та коли його пальці черкнули по грудях, ледь всміхнулась і потупилась. Капітан штовхнув її на тапчан.
Після уривчастих зітхань, болісно-солодких зойків Бернарда пацнула хрещеного й усміхнулась:
— Рано чи пізно, я все одно вам віддалася б. — Пригорнулася до спітнілих грудей, як колись малою в гамаку. — Уві сні це траплялося не раз. Мені як щось кортить, то сниться. А вам? — Вона заговорила, щоб довше побути в його обіймах.
— Сни облудні, снам не вір. Коли мені кортить чогось, я беру бика за роги. — Він пом’якшив голос і закінчив: — Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. І я тебе хотів.
Благословенні, солодкі слова: хрещений теж її хотів, палав жагою до неї, ласився на неї. Нудьга-нерозвага й мерзота життя відступають, лишаються за бортом любовного човна, тіла й душі тут єднаються, переливаються одне в одне, так вільно, так розкуто. Як це чудово, хрещений, втішаймося досхочу, щоб забути прокляті дні, розпачливі й страшні ночі! Ох, мій хрещений, життя таке жорстоке, таке невеселе! Втішаймося ж досхочу, не полишайте мене!
— Хрещений, а ви ж не покинете мене скоро, ні? Ще рано. — І забідкалася: — Шкода, нема чим почастувати вас. Хіба тільки собою, якщо ви мене хочете.
Вони прагнули одне одного; перепочинок і знову обійми, аж поки сонце з небес опустилося ночувати в річку й надворі заіржав мул. Взуваючи чоботи, капітан поцікавився:
— А що казав турок?
— Він ставить тут торговий дім. Мовляв, діло певне. Скоро повернеться.
— Передай йому, як з’явиться, щоб прийшов в Аталаю побалакати зі мною. І попередь його, щоб знав: отой пагорб над річковим коліном, найвищий, давно вже мій.
Раз хрещений говорить, значить так і є. Бернарда спитала, щоб розтягти блаженство:
— Купили разом з плантацією?
— Плантація від полковника за послуги. За послуги і цей шпиль, а от від кого саме, не знаю: може, від Бога, а може, й від чорта. Знаю лише, що він мій, і ніхто туди ногою не ступить.
Грошей при прощанні їй не дав: навіщо ображати малу, не мідяка вона чекала, а втіхи. Але перед від’їздом домовився з Бастіаном да Розою і Лупісиніо, щоб використати обрізки заготовлюваної Фадулом деревини.
З тих обаполів та поставити, його коштом, трикімнатну хатину для хрещениці і Збуй-Вік. Хазяїн, він не лише владарює, а й щось дає людям. Тож він вносить і свою лепту.
Негр Кастор Абдуїн да Асунсан привіз із Реконкаво, рідного краю, прізвисько Факел, і воно так пристало до нього, що він майже відвик від свого справжнього імені; Факел, та й годі, де Факел, там і свято. Зате після втечі раз і назавжди позбувся прізвиська Чорний Принц, як величали його Адроалдо Муніз Сарайва де Албукерке, барон Ітауасу, з явним глумом, і баронеса Марі-Клод Дюкло Сарайва де Албукерке, чи просто мадам; ця щоразу закочувала очі під лоба, цмокала язиком і крутила гепою.
Саме гепою, а не крижами, клубами, задом, сідницями, як твердила обізнана, але по вуха закохана мулатка Руфіна, коли виступила на кухні «великого будинку», викликаючи смішки й шпильки: адже мадам, позбавлена пишних тілес, не могла ними трясти. Зате очима, величезними, як блюдця, благальними, палючими, поводила і під прозорою блузкою з органді безсоромно, як грінга[25], виставляла пару маленьких, зате тугих, високих грудей, білосніжних, з рожевим відтінком: ото вже шик! Коли у яскравій лівреї до їдальні входив юний Кастор, несучи на срібній таці кришталеві чарки, мадам шепотіла «mon prince»[26], і голос її млів з утіхи.
Млів з утіхи й голос Руфіни, коли він з’являвся в коморі, весь жовто— зелений, на пузирчастих рукавах пурпурові смуги; вона зітхала: Факел, ах, мій Факел! Сама ласий шматочок, гідний примхи опасистого власника енженьйо або велебного щедрого каноніка, голонога, голоплеча, перса пишні, пружні, медвяної барви, видніються у викоті стьобаного халата, але не визивно, а скромно.
Кастор зовсім не пишався цією холуйською лівреєю, пошитою на замовлення мадам, яка перезняла її з ілюстрованої книжки. Йому більше до душі пов’язка, наверчена на стегна, й пашіння ковальського горна в кузні дядька Кристована Абдуїна, єдиного живого родича. Баронеса забрала від ковадла підручного коваля, щоб зробити його пажем, джурою, фаворитом — безвільним, покірливим слугою. А проте одягнутий у кумедний стрій і переведений у кімнатні лакеї Кастор поводився незалежно, сміявся гучно й заразливо. Цей безсоромно юний Факел, або Чорний Принц, забивав памороки Руфіні, ладній задля нього на яке завгодно шаленство, і доводив мадам до нестями.
Про незрівнянні таланти негрів-служників Марі-Клод просвітила Мадлена Камю, уроджена Бюрне, її старша товаришка по інтернату. В Сакре-Кер гарненькі й розпусні учениці черничок, інтимні подружки ділилися знаннями, задумами й мріями, теревенили про релігію і проституцію, поки вирвуться на волю.
Мадленин чоловік, підполковник артилерії, командував на Гваделупі гарнізоном, і ось які повчальні уроки вивезла Мадлена з острова: а) всі підполковники неодмінні рогоносці, навіть якщо дружини в них останні дурепи; б) негри в алькові незрівнянні. Перше твердження якнайкраще довів сам Мадленин чоловік: привів у дім ординарцем негра Додуна — найпереконливіший, найліпший доказ другого відкриття.
Баронесою і хазяйкою енженьйо Марі-Клод стала, вискочивши заміж за дворянина, хоч і не знатного роду, не блакитної крові, зате грошовитого — гроші вам не жарти. Її чекала подорож у далекі й загадкові тропіки, до буйно-зеленого царства цукрової тростини і челядників-негрів. У багажі вона везла розкішні наряди, гору медикаментів, материні турботливі настанови й пікантний Мадленин досвід. Спершу все її дивувало й хвилювало, будило веселощі, святковий настрій, але невдовзі почали заїдати будні.
Набридли провінційні бали, на яких її ошатність і європейські наряди викликали заздрість і ворожість жінок, злостивих провінціалок, а особливо набрид власник Ітауасу, чванько і бовдур, чого це біля нього позіхати та нудитися в цій глушині; тож Марі-Клод вирішила їздити верхи й розважатись. Хвацька наїзниця, сама чи з бароном, гарцювала полями на породистих скакунах, найбаскіших у Реконкаво.
Жінка досить розумна, вона переконалася на власному досвіді: як і полковники, всі барони неодмінні рогоносці, їм це на роду написано. Благовірній лишається одне — скоритися своїй долі. Якось вони об’їжджали плантації тростини, барон Адроалдо патякав про породистих коней і показав пальцем на чорного хлопця в кузні, мовляв, чим не чудовий взірець тваринної породи.
— Який торс, які ноги, які біцепси, яка голова, моя люба! Прегарний звір. Чудовий екземпляр. А які зуби! Ні, ти поглянь.
Коли вже так настійливо рекомендують, подивимось. Вогкі очі затрималися на чудовому екземплярі, на цьому прегарному звірові. Зуби просто сліпучі. Леле! Довершеність приховував клапоть матерії.
Породистість барон визначав непомильно, наламав руку на кінських заводах і невільницьких ринках. Та як же бути з наукою черничок Сакре— Кер: вони наставляли Марі-Клод, що і в негрів є душа, в негрів хрещених. Звісно, така собі душиця, відстала, другосортна, але й така відрізняла їх від тварин: доброта Господня безмежна, втокмачувала сестра Домініка, живописуючи апостольство місіонерів у серці дикої Африки.
— Та що ти, друже, який же це звір, — мовила Марі-Клод по-французькому. — Це людина, виталище безсмертної душі, яку вклав туди при хрещенні місіонер.
— Людина?! — Барон зареготав.
Коли хазяїн Ітауасу реготав по-французькому, корчачи з себе аристократа, потішеного людським недоумством, фальш так і різав. Його тезко, Адроалдо Рібейро да Коста, літератор із Санто-Амаро, чуючи, як він хихоче і калічить мову божественного Бодлера, почав дражнити його мусьє Франсью, звісно, позаочі: поет не живе в безповітряному просторі.
— Даруй мені, серденько, але це бридня. Таке зморозити: негр — людина! Гарний звір, та й годі, олії в його голові ще менше, ніж у твого коня на кличку Голубий Алмаз.
— Таки гарний, авжеж. Людина прегарна, принц. Чорний Принц!
— Чорний Принц! Ви, мадам, збожеволіли. Ой не можу! — І зайшовся нестримним глузливим реготом.
Ці кпини, ця пиха, це сардонічне баронове шкилювання доконали її: що написано пером, того не виволочеш волом. Баронеса взяла на службу Кастора і не жалкувала. Знай власник енженьйо, навіщо ковальчука поставили прислужувати, він би подивився на це крізь пальці, адже до його послуг був цілий гарем метисок, робітниць на цукровій плантації.
Багато перебрав тригрошових дівок феодал, але тільки з Руфіною тривав у нього роман; на кухні в поміщицькому домі вона виглядала справжньою пані, ця роззолочена, висріблена наложниця: браслети, сережки, намиста, всілякі витребеньки; та ще й парламутровий хрестик, презент превелебного каноніка.
Як сласно ходив ходором, як перлився бісером зніжений і напахчений баронесин живіт, коли в самоті будуару (барон задавав хропака) вона думала про Чорного Принца й по кісточках розбирала його: м’ясисті губища, зуби, тільки вгороджуй, шорсткий язик, груди колесом, ноги, як колони, а що вже решта — й не кажіть!
Руфіна — спробуй витерпи нюхальний тютюн і любовні витівки барона, єлей прекраснодушного каноніка, — шукала втіхи на тих самих грудях колесом, що й білява сибаритка баронеса: грудях Кастора Абдуїна да Асунсана, Факела, Чорного Принца, чудового служника, колишнього ковальчука на кузні дядька Кристована Абдуїна; обох скласти головами — і викапаний тобі Шанго[27].
На плантаціях цукрової тростини, на енженьйо Реконкаво, у містечках Сан-Феліш, Кашоейра, Муритіба і Санто-Амаро, в Маргожипе і навіть у столиці штату обсмоктували новину, запевняли, що братство святого Корнелія, заступника рогатих, здобуло нового й чудового голову, барона Ітауасу, мусьє Франсью, подвійного рогоносця, власника розкішної пари гіллястих рогів, царя плохут.
Щоб не паплюжити Адроалдо Муніза Сарайву де Албукерке, барона Ітауасу і не вішати на нього собак, — мовляв, дивіться, який хазяїн енженьйо ретроград, носій забобонів і прописних істин, недостойний європейки муж, — заявимо одразу: пригода з Кастором, його неласка і втеча безпосередньо інтрижкою між баронесою і ковальчуком не викликана. Навпаки, роги, які наставляла йому легковажна мадам, самого барона аж ніяк не бентежили. Він носив їх гідно й недбало, на науку скорим на розправу власникам енженьйо: ці варвари за зв’язок із чорнопикими пань і панянок пристрелювали, а самих чорнопиких перед стратою кастрували.
Як тут не замахнешся, не вибатожиш голу спину Руфіни через таку обурливу поведінку: яка чорна невдячність, яка зухвалість! Його ображено в найсвятішому почутті, почутті власності. Стільки вкласти знань, стільки грошей вгатити в цю невдячницю: удостоїв честі стати першим і постійним коханцем, учив усіляких любовних витівок, а вона, чортове насіння, ідіотка, ще й гидувала; взяв її з грязі, з хатніх служниць, вдягнув, як лялечку, вичепурив. До живого допекла його зрада мулатки: це не те, що вскочила в гречку його обридла дружина, там забаганка, легковажний вибрик, простимий грішок. А тут кровна образа, афронт, наруга панові й хазяїнові, — це провина непрощенна, смертний гріх. Як проковтнути таку пілюлю, коли підриваються основи моралі й суспільності?!
Уявіть тільки, як розсатанів барон, коли після вранішнього моціону верхи застав у кутку старовинної сензали[28] Руфіну в обіймах Кастора (та ще й так примітивно: мулатка знизу, негр зверху). Розсатанів, зауважмо, не тільки через останнє. Чорнопикий одразу ходу, але на Руфінин зойк повернувся. Барон, не тямлячись із люті, шмагав зрадливицю. Кастор вирвав нагая, переламав навпіл і закинув. Натомість його почастували ляпасом, зливою лайки й погроз.
— Та я звелю тебе вихолостити, чорнопикий принце, брудний негритосе!
Скипівши, — чорнопикий там чи брудний, а принц, — Кастор лівою рукою злапав барона за жокейську куртку, а правою затопив у пику. Перестав його товкти лише тоді, як із дому збіглася челядь; у цій метушні було щось святкове — ще б пак, не щодня бачиш, як власника енженьйо збили на яєчню.
Кастор утік, за його голову й чоловіче причандалля обіцяно винагороду. Якби зостався, то не врятувала б пані баронеса, постійна заступниця. Годі за нього заступатись, за цього віроломного негра: хто б подумав, Мадлено, найвродливіший на світі чорношкірий — і така тварюка; мадам злягла, два дні провалялася в постелі, проте оклигала: накльовувалася подорож до Європи в товаристві барона, чим не другий їхній медовий місяць.
А втікач, на борту вітрильника, вантаженого цукром і кашасою, поплив униз по річці Парагуасу і добувся столиці штату. Жертрудес, мати богині вод Ошун, давши йому притулок, вважала, що місто Баїя заблизько від Санто-Амаро, тут небезпечно ховатися негрові, що так провинився: накинув хтивим оком на чесну й цнотливу дружину господаря, а коли спіймав облизня, мерщій кинувся ґвалтувати безталанну й безборонну мулатку; а як застукали на гарячому, давай убивати власника енженьйо. Шпиги з ордером на арешт розшукували його, наймані вбивці з Реконкаво нишпорили по вулицях з наказом порішити на місці.
У трюмі трищогловика Кастор з Баїї поплив в Ільєус. На террейро[29], пильнованих прихильними Ориша[30], в лісах кокосових пальм між Понталем та Олівенсою, його прийняв отець Аролу і рекомендував полковникові Робустіано де Араужо: той хоч і був багатій, а приносив жертву божествам і діставав благословення та поради бабалориша. В какаовому ельдорадо отець Аролу користувався таким самим авторитетом, як сеньйор єпископ: він тут перший, і його влада над сонцем і дощем незаперечна.
П’ять років підковував Кастор коней на фазенді Санта-Маріана; тоді ж таки, подорожуючи з караванами віслюків, він почав ночувати у Великій Пастці. Метою його подорожей було місто Ітабуна, точніше, ті криві вулички, де тулилися оселі веселих дівчат, — тут він угонобляв свою стражденну плоть. Тому, хто ласував досхочу смаковитими шматочками, як рідними, так і заморськими, на енженьйо Реконкаво, какаові фазенди на півдні штату здавалися бідними на прекрасну стать.
Щодо решти він був задоволений, за дядьком і то не журився. Навіть якби така змога, назад не вернувся б. Там його доля — лакейство, слухай, що тобі кажуть, і виконуй. Хай ти принц, хай на розкішних лляних простирадлах, на мережаних ковдрах, на атласних покривалах наставляєш роги баронові, навіть у ліжку мадам ти невільник. Щоб вирватися на волю, довелося бити навідліг по обличчю пана, важити головою, відмахати добрі гони й забратися на какаові землі, зате тут ти сам собі хазяїн.
На фазенді жінок нема, і він, щоб зарадити лиху, приставав до в’ючних обозів: знаходив жіноче тепло на бівуаках, на хутірцях, у виселках. Змужнівши, він залишився спокійним і щирим, зберіг простоту й людську гідність, товариськість. Трохи забариться, а дівчата вже питають: де це запропав Факел, свято не свято без нього, душі товариства.
У Санта-Маріані зліпили таку-сяку кузню для потреб фазенди: таврувати худобу, майструвати сідла й кінську упряж, точити ножі, клепати лопати, мотики, коси. Майстер на всі руки, Кастор задля втіхи виготовляв ножі, кинджали, бубонці для збруї, каблучки обдаровувати подружок, залізне справилля для жертвоприношень. Полковник до небес вихваляв майстерність коваля-умільця. Факел підніс фазендейро пару стремен чудової роботи, справжній витвір мистецтва.
Славний цей чоловік, полковник Робустіано де Араужо. Багатий і знатний, а не приндиться, не гне кирпу, з пеонами простий. І все ж куди краще мати власну кузню в якомусь новому виселку, порядкувати самому, без хазяїна над тобою, хоч який він пречудовий. Ось про що мріяв Кастор.
Звичний вечірній гомін у Великій Пастці — тепер це вже польовий табір — зненацька розітнули несамовиті зойки. Вони линули здалеку й наростали крещендо: просто нелюдські зойки. Ой рятуйте, ой смертонька прийшла! Гармонія в руках Педро Цигана, паливоди-гармоніста, вмовкла. Завзяті рондисти опустили підняті карти, табунники й пеони пробуркалися, зірвалися на рівні, повискакували надвір: що за драчка зчинилась? Негр Кастор, що лежав із Збуй-Вік на ліжку, підвівся, дослухаючись.
— Не інакше когось убивають, — зауважила його партнерка.
— Піду гляну, — кинув негр, натягуючи штани. — Я скоро.
— І я з тобою. — Збуй-Вік наставила вуха. — Плач жіночий.
За Великою Пасткою утвердилася лиха слава — та й назвали її так недарма, — хоч останнім часом звісток про тутешні вибрики поменшало. Вряди-годи хтось пальне чи штрикне ножем, погарикається за колодою заяложених карт. Недавно два кабри мало не закололи один одного, з’ясовуючи, кому спати з Бернардою; юшку вони пустили, але до смертовбивства не дійшло — діло житейське. І все ж, почувши болісні репети, крики пробі, табірники й нічліжани сполошились.
Три постаті виринули з-за барака; з-за того самого, де зсипали какао, вирощене на фазенді Санта-Маріана, і де розташувались обозники, що возили його, та жагунсо, які його охороняли. При світлі місяця Збуй-Вік і Кастор бачать: молодичка, темна мулатка, з кучерявою кучмою і на вроду нівроку, коли б не така розтерзана, рукою тримається за щоку і знай стогне. З нею худорлявий чоловік, альбінос, уже підтоптаний, і стара баба. Збуй-Вік підійшла до них: нічого особливого, хвора йде в Ітабуну, щоб зарадили. Недуга в неї не тяжка, інакше б її несли в гамаку, а не йшла сама. Повія засміялась:
— Стільки ґвалту через зуб! Колошкати через таку дрібничку людей! Сміхота!
Стара огризнулась:
— Вас би на її місце, сіа[31] хазяйко. Три дні бідолаха мучиться, світу білого не бачить, і дедалі гіршає, хоч би трохи відпустило. — Вона підвищила голос, нехай усі чують. — Оце в Такарас ідемо, може, там хто знайдеться вирвати зуба. А ні, тоді в Ітабуну. Вона мені донька, а йому ось подружка.
Стара вказала на чоловіка, що досі не пустив і пари з уст. Вона торохтіла, мов кулемет, певне, викладала свою біду кожному стрічному.
— Тут не обійшлося без ворожби, не інакше, зурочили… Є одна гадюка підколодна, звати її…
— Годі! Набридло, — урвав її чоловік.
За поясом у нього стирчав кинджал, на плечі висів карабін. І так видно, що дівчина його; хмуре чоловікове обличчя, стурбоване і схвильоване, лагідніло лише тоді, як він позирав на хвору. З юрби недбало виступив Кастор і запропонував:
— Якщо рвати зуби, то не обов’язково пертися аж у Такарас. Це можна зробити й тут. Ось ходімте.
— Куди саме? — ступив до нього чоловік.
— На склад полковника Робустіано. Я погляну на зуб.
— Ти що, мав діло з хворими зубами? — У запитанні чоловіка підозра й погроза.
— Авжеж, мав, сеньйоре. Ходімо, хазяйко.
Чоловік махнув рукою, і до складу рушила ціла процесія, цікава, чим воно все скінчиться; попереду виступали жагунсо, надходили й нові глядачі — Педро Циган, Бернарда, Лупісиніо, Бастіан да Роза, юрба обростала пеонами й гуртоправами. Перешіптування, косі позирки на озброєного до зубів чоловіка. Лупісиніо і Бастіан да Роза значуще перезирнулись. Цього похмурого типа вони впізнали: постарівся і став ревнивим, а отже, ще небезпечнішим. Столяр аж отерп: пронеси!..
Факел попросив молодичку сісти, от хоча б на мішок з какао, і відкрити рота. Проте вона тільки стояла та ойкала, чекаючи, що вирішить альбінос. А той допитувався:
— Мав діло з цим?
Негр засміявся безтурботно й задерикувато.
— Я вже сказав вашій честі.
— Я не честь, тим паче ваша. Я Мануел Бернардес з Ітакаре, зі мною жарти кепські. Сісти вона сяде, але гляди мені! — І лагідно до молодички: — Сядь, Клориндо, одкрий рота і покажи хлопцеві зуба.
Хто він такий, Лупісиніо й Бастіан да Роза встановили ще до того, як він назвався і пригрозив. Цей бандит воював на боці клану Бадаро проти полковника Базиліо де Олівейри, потрапив в оточення, залишився один, як палець, без набоїв, тяжко поранений, але й тоді не здався — кинджалом поранив ще трьох. Його схопили й добили б, якби не полковник Базиліо: хто ж убиває холоднокровно таких зухів? Полковник Базиліо потиснув йому руку і відпустив з миром. Оселившись в Ітакаре, Мануел Бернардес став вирощувати кукурудзу й маніоку, відкрив торгівлю борошном. Славетний був не менше, ніж капітан Натаріо да Фонсека.
Присутні потерпали за життя негра Факела. Працьовитого веселого хлопця шанували й любили. Як він карбував цвяхи й вухналі, як обробляв метал! Одна в нього вада: багато на себе бере, лізе, куди не просять, за все хапається, сам чорт йому не брат. Дорого йому може обійтися це зухвальство. Таки мало ще він з’їв каші, цей шибайголова, цей скалозуб.
По молодості тягався з шелихвістками — одна благовірна, а друга фаворитка сеньйора барона. Їздячи горами й долами, цукровими плантаціями й багасейрами[32], зеленими полями й голубими небесами, басував двома лошицями, а це ж власність сеньйора барона. Так безоглядно важити головою і чоловічими доблестями! Треба ж і озиратись на задні колеса.
— Радий познайомитися, сеу Мануел. А я — Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, вогонь — стихія коваля. Інші свої прізвиська не називаю. Що ж, підсобимо вашій хазяйці. Нема гірше від зубного болю, так принаймні я чув, бо сам, хвалити Бога, його не зазнав. — Сказав і всміхнувся на весь рот, сяйнувши сліпучо-білими зубами.
— Верхній чи нижній? З якого, хазяєчко, боку?
— Нижній, ось цей.
Присутні — бачити хочеться всім — глипають очима, з бандита на негра, з молодички на стару. Факел попросив, щоб Збуй-Вік потримала біля Клориндиного обличчя каганець. Підсліпуватої і чадної лампи було замало. Пальцями схопив за щелепу й мацав, аж поки хвора зойкнула: намацав, ось він, кутній зуб з дуплом.
— Зіпсутий череняк. Якщо панночка потерпить і якщо дадуть щипці, то вирву.
Знову голос Мануела Бернардеса, недовірливий і погрозливий:
— А ти вже рвав зуби?
У цьому забутому Богом закутні коваль не тільки підковує, а й лікує верхових тварин. Зуби віслюкам і коням Кастор виривав часто, а от жінкам і чоловікам не доводилося. Та яка різниця!
— Безліч разів.
Серед складського майна знайшлися обценьки. Негр попросив трохи кашаси:
— Панночці ковток, підкріпитися.
Табунник подав уже переполовинену пляшку. Факел лизнув для проби, кивнув: годиться. Клоринді пояснив:
— Болітиме, отож потерпіть, інакше не вирвеш. — І підбадьорив усмішкою: — Не бійтеся, раз, два — і все!
— Я готова.
Негр люб’язно простяг пляшку альбіносові.
— Ковтніть. Заспокоює.
— Не треба. — Стояв біля молодички і стискав руками карабін, непорушний, як скеля.
Кастор удав здивування.
— Не треба? Не смакує чи непитущий? А от панночці треба, смакує їй чи не смакує.
Пляшку Клоринда взяла охоче — чому б не випити. Навіть стогнати перестала.
— Відкрийте-но, хазяєчко, рота. Гасничку, Збуй-Вік!
І так незграбно почав обмацувати ясна хворої, що від кожного дотику та аж сіпалась. Тиша стояла така, що чути було, як пролітала муха; стривожені, перестрашені глядачі затамували дух. Стара взяла у дочки пляшку й собі приклалась. Факел засміявся:
— Тобі що, теж рвати? Потримай ось. — Він подав їй обценьки й обернувся до бандита: — Можна ваш кинджал, сеу Мануеле?
— Навіщо?
— Відтягти ясна, щоб краще вхопити зуба.
Одержав кинджал і порадив Клоринді покріпитися ще одним ковтком.
— Так і сп’яніти недовго, — занепокоїлася стара.
— Хміль їй тільки на користь.
Педро Циган вдоволено закивав головою, похвалив недужу: хвацько перехилила пляшчину.
— Трішки болітиме, — попередив Кастор.
— Нічого, потерплю. — Сивуха в голову не вдарила, а настрою додала.
Попросивши Збуй-Вік тримати каганця так, щоб він освітлював розтулений рот, негр обережно відокремив кинджалом від зуба ясна; цівка крові побігла в кутику рота. Мануел Бернардес одвів очі. Мертву тишу порушувало лише приглушене ойкання. Від доторків ножа Клоринду аж морозом обсипало.
— Ну от! — сказав Кастор. — Бабусю, дай їй пляшку.
Повернув кинджала, і Мануел Бернардес витер його об штани кольору хакі. Факел дав молодичці випити ще й звелів розтулити рота ширше, щоб влізли обценьки. Затиснути ними череняк виявилося не просто, хоч коваль і наламав руку на тваринах; обценьки прищемили ясна, і Клоринда аж звинулася від болю. Негр витяг з рота обценьки, щоб відтягти ясна пальцями. Клоринда при цій нагоді ляснула його по щоці й підхопилась на ноги. Мануел Бернардес незворушно сказав:
— Погодилася, то терпи, тебе ж попереджали. Сиди і не сіпайся!
Голос лунав твердо, проте лагідно. Видно, на Клоринду ніколи не кричали. Альбінос за нею впадає, подумала Бернарда, і їй стало лячно за Факела; якщо негр роздере молодичці рота і не вирве зуба, буде непереливки. Озирнулася: на обличчях присутніх той самий страх. Ох, заступися, Капістольська Богоматір!
Молодичка принишкла, і Факел нарешті затиснув череняк між щічками обценьок. Уперся ногами в землю і сіпнув. Хвора здригнулася, зуб лишився на місці, вискочили тільки обценьки. Негр, людина терпляча, знову взявся за марудну роботу; хвилини тяглися безконечно. Глядачі тислися частоколом. У когось, чи не в Бернарди, вирвалося зітхання. Мануел Бернардес досадливо й різко кинув:
— Ну чого ти возишся!
Освітлений каганцем Кастор тільки всміхнувся. Порався спокійно, аж поки відчув: лещата міцно захопили зуба під корінь. Він попросив двох потримати Клоринду, щоб не ворушилась. Та перш ніж хтось зголосився, Мануел Бернардес озвався:
— Нікого не треба, я сам.
Поклав на мішки з какао карабін, обхопив двома руками голову молодички. Негр підібрався, шарпнув, скільки було сили; а ковальські руки дужі, бо ж нелегко підковувати копита, лупасити розжарені болванки. Кастор витяг закривавлені обценьки, показав затиснутий між щічками череняк і сам замилувався понівеченим зубом:
— Ваш, панночко..
Клоринда сплюнула густий плювок, витерла рукою рожеву піну.
Попросила пляшку, хильнула горілки, як води, а тоді подякувала:
— Дай вам Бог здоров’я, добродію. Вибачайте, коли що не так.
Мануел Бернардес закинув на плече карабін, ступив уперед:
— Руку! Даремно я у вас сумнівався. Ви виявилися на висоті. Скільки з мене?
— А нічого. Я не дипломований зубодер.
Звідкись з’явилася ще пляшка, кашаса пішла по колу, і ось їхня черга. Мануел Бернардес приклався до шийки, відпив два добрячі ковтки, втерся рукавом. Передаючи пляшку негрові, засміявся вперше:
— Я не те що непитущий, Боже борони, просто не до пиття було. — І став прощатися: — Я ваш боржник. Адресу мою знаєте.
Тринь… бринь… Це гармонія Педро Цигана, коко — танець штату Алагоас, ех-ех, піддай жару! Стара стрепенулась і пішла садити дрібушки: від кашаси й музики вона просто чманіла. Нумо коло, плескіт у долоні. Бастіан да Роза, блакитноокий білий, потягнув Бернарду до танцю — ото чудова пара! Клоринда, вже здорова, очима запрошувала альбіноса танцювати. А той знов усміхнувся і зняв з плеча карабін. Від мішків з какао линули міцні пахощі, змішувалися з духом спітнілих тіл, — знайомі, давні запахи.
— Доктор Факел… — пожартувала Збуй-Вік, чіпляючи каганець на цвях біля дверей.
Моква і спека, грязь і курява чітко розмежовували какаовий календар. Дощі, такі ж необхідні, як і сонце, лили по півроку, обложні, невпинні; нерідко обрушувались і тропічні зливи. Якщо вони затягувалися, то все губили, пагони на деревах, позбавлені світла й тепла, гнили. Полковники й управителі, жагунсо й пеони весь час позирали на небо: чого чекати, дощу чи гарної погоди. Какаові дерева від надмірної вологи рясно цвіли, а під сонцем пагіння виганялось і спалахувало золотом. Яких тільки легенд, яких дивовижних історій не ширилось по Бразилії про цей благодатний край!
У пошуках роботи й багатства сунув з півночі і півдня до цього нового ельдорадо розмаїтий і заповзятливий люд: пеони, злочинці, авантюристи, блудяжки, адвокати, місіонери, готові навертати язичників. З-за моря прибували араби і євреї, італійці, шведи й німці, а також англійці, представники залізниці Ільєус-Конкіста та «Баїя вестерн рейлвей компані» і консульства під британським прапором, незворушні флегматики й чаркодуї. Англійський консул залишив сім’ю в Лондоні, а в Ільєусі підрядив для хатньої роботи мовчунку індіанку. У ліжку, в своїй чарівній наготі, вона здавалася лісовою феєю і, певно, таки мавкою й була. Сеньйор консул сплодив із нею гарнесенького синка кабокло[33] з шоколадною шкірою та блакитними очима.
Ці новоспечені плантатори святобливістю не відзначалися, згадували всує ім’я Господнє, щоб заличкувати свої капості й витівки. Щороку полковники завиграшки складали нові обітниці, просили в небесної канцелярії дощу й сонця, купували прихильність святих і прощення за свої гріхи — гріхами вони називали кровопролиття, допущене при завоюванні земель.
У колоніальні часи, ще до появи на арені какао, білі завойовники привезли в молитовнях каравел святого Георгія і проголосили його своїм покровителем. Вершник на коні зі списом напереваги, святий воїтель, що кличе на бій. Невільники привезли в трюмах рабовласницьких суден Ошоссі; схований у лісових тайниках, цей господар пущі та звірини окульбачив свиню-дикобраза, велетенського пекарі, таяка. І ось європейський святий і африканський ориша злилися в єдине божество, щоб повелівати сонцем і дощем, слухати молитви й гімни, служити обідні й приносити жертви: на ношах хресного ходу, на головному вівтарі ільєуського кафедрального собору чи в мазанці отця Аролу, який народився рабом і втік у це відлюддя здобувати волю. У капищі, зовсім поряд, лук і стріла, емблема Ошоссі, викута на ковадлі Кастора Факела Абдуїна, і барвиста іконка святого Георгія-змієборця, дарунок араба Фадула Абдали, чоловіка богобоязкого, особливо тоді, як зачиняв свою крамничку.
Шляхи, путівці й стежини, що вели з маєтків до виселків, до складів і залізничних станцій англійців, до міста Ітабуни й гавані Ільєуса, були нелегкими для тварин і людей: вибоїни, баюри, урвища, провалля — ступи не так і не минеш лиха. На таких дорогах тихоходи віслюки й мули виявилися кращими, ніж коні, баскі скакуни.
Деякі полковники, чепуруни й товстосуми, кучеряві й смагляві джентльмени, обнизали перснями пальці, привчені натискати курок, відкрили в магазинах рахунки для своїх марнотратних коханок, виписаних з Баїї, Аракажу, Ресифе і навіть з Ріо, басували міськими вулицями на чистокровних огирях. Та щоб їхати додому, на свої фазенди, вони сідали на міцнокрижих мулів і віслюків, ті бігли клуса незгірше від добрих коней.
Сухе какао з фазенди перевозили на залізничні станції або в Ільєус та Ітабуну, до контор шведських і німецьких експортних фірм, каравани віслюків. Підтоптаніших в’ючаків залишали в маєтках — доправляти з плантацій до чанів сирове какао. Обозники під час довгих і важких переходів обирали зручні місця для ночівлі. З часом ці становиська, як правило, давали початок хутірцям. Деякі хутірці виростали в хутори й селища, майбутні міста, інші ледве животіли — купка хатин з незмінною потіпахою і з шинком для продажу кашаси.
Табунники, прибуваючи з неосяжної території в басейні річки Кобрас, де зосередилася сила-силенна маєтків і найбільші фазенди, стали ночувати у Великій Пастці. Звістка про те, що турок Фадул, тертий калач, зводить торговий дім, блискавкою облетіла недавно зведені оселі: хатки, халупчини, мазанки — одні вальковані, інші дерев’яні, а найубогіші під солом’яною стріхою.
Перший кам’яний дім вимурував негр Кастор — він хотів улаштувати там кузню. Сталося це через кілька місяців по тому, як він вирвав зуба Клоринді, знадливій полюбовниці Мануела Бернардеса. Подейкували, що ковалеві допоміг полковник Робустіано де Араужо, давши без відсотків і аж поки той сам не повернё позику.
Веселі дівчата в глухомань не квапились, і отоді Фадул зазнав мук і мордувань, отоді взято на пробу його витримку й гарт. А проте він затис усю свою волю в кулак і купцював: роби що належить, і Господь тебе не обійде. Фадул при кожній нагоді згадував — найчастіше зі смиренною молитвою, а іноді, як долав розпач, і з лютою лайкою — про свою врочисту клятву: якщо Всевишній привів його сюди, то треба оселятися тут, дороблятись достатку.
Але бували хвилини, коли він вагався, хотів махнути на все рукою. Інші обрії відкривалися, малювались інші картини, а він погруз у цій Великій Пастці, і світ йому клином зійшовся. Прагнучи заволодіти душею, сатана його баламутив: напускав ману, галюцинації, міражі.
Знепутити його враг людський хотів при запомозі Зезіньї Пальми. Ця розпусниця, ця козир-дівка, вдиралася до спальні, щоб порушити йому відпочинок. І так щовечора, коли Фадул, наморений, падав без сили, як мертвий, на ліжко, сподіваючись здрімнути, освіжитися сном.
Чого ти забився в цю нору, в цей Богом забутий закуток? Темний же ти турок, хамлюга. А колись, тільки що — і в І табуну, схилявся до мене на груди, щоб не здичавіти в своїх довгих скитаннях. Тебе, бабія, бабського дурисвіта, величали Великим Турком, відмови тобі не було. А нині вискочиш із свого гадючника, свого лепрозорію — і відразу назад.
У наїзди до Ітабуни Фадул благав Зезінью відвідати Велику Пастку, обіцяв їй кози в золоті. Вона взяла у нього підйомні, нахваляючись невдовзі з’явитись: після дощика в четвер.
Убогий хутірець, гадючник, лепрозорій — що правда, то правда. Змій, переважно отруйних, водилося в хащах і болотах без ліку, того й гляди вжалить. Мандрьохи найнижчого штибу прибилися і в Велику Пастку; ця жменька підтоптаних дівок не могла вдовольняти запити табунників, лісорубів і сезонників в їхніх вічних мандрах з маєтку в маєток. Найнетерплячіші, хоча днів кілька як приїхали з Ільєуса й Ітабуни, не бажали довше нудитись. На хутірцеві вибору не було, проте голод не свій брат.
Виняток становила тільки Бернарда, дівка — аж очі вбирає. Молоденька, свіженька, як огірочок, темношкіра й чорногрива лялька, баска лошиця. Що її сюди закинуло: життя чи власна воля? Вибиратися звідси, розширяти свою діяльність вона не хотіла. А якби захотіла, то в Ільєусі чи в Ітабуні, в Агуа-Преті чи в Ітапірі знайшовся б полковник, охочий спорудити їй будиночок і відкрити в міських крамницях рахунок — бери, чого душа бажає. Та й у сусідній парафії були такі, хто прагнув справити їй гардероб і осипати золотом. Мені подобається тут, відказувала вона і всміхалась.
Фадул, осівши тут, пропонував їй руку і серце, вмовляв перебратися до нього, щоб допомагала в армаземі[34] й поділяла величезне ложе. Переказав Лупісиніо, що потребує ліжко й матрац: на його габарити, неодмінно двоспальні.
Бернарда подякувала й піднесла гарбуза. Так-так, будь ласка, аби тільки сеу Фаду побажав, вона охоче спатиме з ним під будь-яким дахом, у будь-якому ліжку. Тільки поманити пальцем. Оплата теж за бажанням: такий клієнт, чемний, приязний і щедрий — просто втіха. Ось тільки ставати чиєюсь утриманкою, вибачайте, вона не бажає. Ні Фадуловою, ні будь-чиєю ще. Бернарда розповіла Збуй-Вік:
— А знаєте, сеу Фаду подарував мені слоїк парфумів. Він славна людина. Кликав жити до себе.
— На утриманні?
— Про що ж і кажу!
— Жити з турком?
— Я дала одкоша. Навіщо зв’язувати собі руки?
— Я думала, ти втьопалася в турка.
— Хтозна. Проте самої прихильності чи грошей, щоб жити разом, замало. — Вона задумливо втупилася в підлогу й пояснила: — Якщо жити вкупі, подружжям, то лише з любові, любові на все життя. А ні — то краще лишитися блудницею.
Збуй-Вік не стала допитуватися, знали вони одна одну ще мало. Бернарда стрепенулася, засміялась.
— У Великій Пастці стільки красенів. Сеу Фаду, Педро Циган, Бастіан да Роза, а найгарніший — мій хрещений.
Остаточно прокидався він за прилавком, коли подавав кашу гуртоправам. Ці гроші давалися йому найважче: вранці-раненько, перш ніж устиг сходити до вітру й помитися. При першій же змозі переклав цю роботу на іншого, а сам робив те, що вигідніше й легше.
Нужду справляв у чагарях, пильнуючи, щоб не наступити на змію. У річці змивав із себе піт, розчавлених блощиць і очищав мозок від сну Зуби чистив уривком мотузки; розгорнувши присок, роздував вогонь під залізною триногою — цим азіатським начинням йому сплатили борг у Такарасі. У бляшанці ставив кип’ятити воду на каву. Знову примирений з собою, розмірковував над мінливим життям. Що не кажи, а його ремесло нелегке. Та головне — не відступитися і потім не каятись: Божа благодать не осипає маловірів. Справжній ділок — це той, хто зумів стати вище обставин.
Дужими руками роздирав м’яку жаку, цю жовту амфору з медом; пальцями видлубував соковиті ягоди, з кутиків рота котився сік. Смажив на вогні шарке — рожен зробив Кастор Абдуїн, майстер ковальської справи, золоті руки. В’ялене жирне м’ясо в маніоковому борошні так і шкварчало, для баїянця це найкращий делікатес. Кусень шарке, жменя борошна і, щоб не було таке солоне, кілька достиглих білих бананів. Смак і пахощі жаки і жаби, бананів і рападури, кажа, мангаби, умбу перемішувались. У свята він настромлював на обстругану паличку земляний банан і тримав на вогні, поки підрум’яниться і запашить жаром. Щоб банан не підгорів, обкачував у борошні, яке потім зчищав — смакота, та й годі.
Легіт війнув з річкового стрижня; повії відсипалися після нічної оргії; вийшов Факел — оглянути сильця. Кабри з какаового складу й будівельники скотного двору полковника Робустіано де Араужо ще не продирали очей. Тільки пташина трель порушувала тишу в Великій Пастці. Улюблена Фадулова пора: сиди на порозі дому, сьорбай гарячу каву і, покурюючи кальян, милуйся, як гарно довкола — долина, річка, гори, дерева і дім. Великий Турок спочиває у своєму царстві.
Звідси його не викуриш: хай відраджує лікар, хай погрожує жагунсо, хай зманює дівка. Ще не народилася така, що змогла б поламати його долю. Кого баба зведе з розуму, той скінчить на соломі. Йому, скажімо, памороки не заб’ють, навіть Зезінья Пальма, і то не сама, а з гуртом найшикарніших краль ільєуських та ітабунських кабаре. Не запаморочить його жодна вертихвістка, чи то Зезінья, весела дівуля, любов з підворіття, чи незайманиця Аруза, вигідна партія, чи Жусара Рамос Рабат, багата вдова; останнім двом так кортить заміж, що аж-аж-аж — спокусливі облудниці. Хто тільки не чигає на бідолашного християнина, будь-яка спідниця ширить фальшиві чари й зазіхає на волю.
Думки думками, а погляд так і тягне на річку, на те місце, де «дамське біде» — так Кастор називав басейн з каскадом, зручний дівчатам купатися і прати. А що, як там ця початківка Бернарда, поплаває, а потім погодиться розважити його, розвіяти ранкову нудьгу?
Бернарда, темна загадка. А здавалося ж, що в юрмі зітхальників вона вирізняє саме його; годинами слухала казки з «Тисячі й одної ночі», побрехеньки, байки, біблійні оповідки. Навіть поголоска пішла про їхні шури-мури. А проте перебратися до нього, проміняти своє ремесло на становище коханки Бернарда відмовилась. Воліла жити сама й приймати випадкових клієнтів. Фадул тільки головою крутив: не второпаєш, як суру з Корану, темної книги бусурман.
Приїзд циганського табору, дарма що збаламутив увесь хутірець, залишив по собі якийсь щем. Його довго згадували, хоча за один день і одну ніч сталося не так і багато подій, гідних опису. Проте зосталася якась аура, якась таємниця.
Приїхали цигани ввечері й отаборилися в гущаку, на тому березі. Чи то не помітили містка, чи то звернули умисне.
Розпрягли кибитки з барвистими полотняними стінами й шкіряним верхом. Жінки заходилися розкладати багаття, а чоловіки повели напувати коней і віслюків. Тільки сивий Жозеф, у жилетці, з сережками й перснями, з кинджалом за широким поясом, перейшов по камінню річку і подався до Фадулового армазему. Наче царьок з картинки, подумала, помітивши його, Збуй-Вік.
Здалеку їх аж роїлося, проте насправді було зо два десятки, разом з дітьми. Ого, скільки їх, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли наступного дня наткнувся на циганський табір перед Великою Пасткою. Капітан нагодився вчасно, щоб завадити туркові купити осла; а про вчорашні події він дізнався лише з розмов.
По всьому узбережжі й сертану всі знай товкли водно, всі відали: цигани — діти іновірного, непевного племені. Не змішують крові з баїянцями та іншими бразильцями, не родичаються з сержипанцями чи турками, португальцями чи метисами, з будь-якими людьми. Ви коли чули, щоб циган одружився з місцевою? Ні! Це окреме кодло, зграя характерників і шахраїв, їм аби дурити, обманювати, махлювати.
Чоловіки, коли сиділи охляп на крадених конях, скидалися на шляхтичів, графів і баронів, герцогів і маркізів. Жінки, коли лежали на засмальцьованих матрацах у своїх кибитках, у квітчастому шматті, у довгих, зі шлярками, спідницях, у браслетах і намисті, зійшли б за принцес і цариць, а так — ворожки, язики без кісток, босота. Дехто твердив, навіть писав, ніби цигани — недобитки вавилонського царського двору, ніби вони бродять по світу не без умислу. Хай там що, а їх краще цуратися, не вступати з ними в торг, ховати від них усе цінне. Шатерники, безземельники, де це таке видано? З циганом знайся, а каменюки за пазухою тримайся!
Навіть індіанці, на що вже гнані, а й ті не безземельні, хоча землі у них тепер мало на цих берегах. А колись же їхні племена займали тут великі території. Володарі лісів та річок, індіанці рибалили й полювали, танцювали й воювали. Більшість повимирала, у вирощуванні какао користі з них, як з цапа вовни. Вцілілі рештки окопалися по своїх застумах, проте ледь щось трапиться, відразу клич: бий червоношкірих! Якщо нині вони й становили якусь загрозу, то дуже незначну. Щоб це червоношкірі нападали на переселенців, про це запав і слух. Таке траплялося хіба за сивої давнини, ще до Великої Пастки.
У Велику Пастку, цяту на уявній карті басейну річки Кобрас, потяглися бахурки: ці кочівниці, як і цигани, місця собі не загрівали; гуляли з погоничами й мандрівниками, заробіток у ці скандальні ночі діставався їм із ризиком. Зведена на толоці шопа принаджувала шлюх, пеонів і лісорубів. Пеони приходили з плантацій, насаджуваних по тому, як лісоруби валили ліс: спершу сокира й вогонь, відтак лопата й мотика. Поодинокі дівки оселялися тут, ставили солом’яну хижку. Годі й казати: щоб зажити в цьому Богом забутому куточку, потрібна неабияка мужність.
Земля, відібрана в індіанців, убога земля повій. У циганів землі немає: у них вона на кінських крупах, на помості кибиток, на підошвах ніг. Ніякої їм віри. Але хто не поласиться на пару сережок, таких іскристих на сонці, хто не побажає зазирнути в день грядущий?
Історія циганського наскоку в Велику Пастку проясниться або й потьмяніє ще більше, коли зробимо короткий екскурс у минуле Гути, ще й досі наскрізь пропахлої тютюновим духом.
Гута — а вона бувала в бувальцях — зроду в своїй багатій практиці не зустрічала щирого цигана. Педро Циган, з яким приїхавши з Амаргози, вона зійшлась в Ітапірі, тільки й мав циганського, що прізвисько та брехливий язик. Сам він, темношкірий і пластоволосий, був індіанського коліна. Клюнувши на його прізвисько, Гута злигалася з гармоністом, проте на першому ж перехресті розпрощалася з ним: бувайте, паничу, вік у щастя короткий.
Що вік у щастя короткий, Гута звідала сама на найчудовішому святі. Свято тривало недовго, бо со[35] Насіньйо — чоловік мінливий і вередливий. В Амаргозі со Насіньйо міг вибирати дівчат де завгодно: на плантації, де вони збирали тютюнове листя, на сушарні, де листя сушили, на фабриці, де згортали сигари на своїх спітнілих колінах.
Землевласник, плантатор, тютюнник, сигарник, багатій, со Насіньйо — Інасіо Бекманн да Сілва — був синьоокий нащадок голландців довгань, смішко, лицар, словом, джигун. Вельми перебірливий, він, бувало, подовгу ходив між дівчат і іноді таки виловлював котрусь метисочку в розквіті віку. Сині очі со Насіньйо тоді робилися масними, після чого дівчину викликали в кабінет. Поки тривала та примха, не було коханця палкішого, ніжнішого й добрішого, аніж він. Та ось примха минала, забаганка кінчалась. Інтерес як раптово спалахував, так раптово і згасав; тоді він знову відсилав дівчину до роботи: справді-бо, вік у щастя короткий.
Довго розводитися про любощі Гути й со Насіньйо не варто, бо тут усе старе, як світ. Їй минуло чотирнадцять, дівчина на порі, тремтять пропахчені тютюном коліна: коли ж уже со Насіньйо помітить її. Кине не хазяйським, а жагучим оком. Виклик у кабінет застав Гуту вже готовісіньку: нате, я ваша! Нарікати на долю врна, як і її попередниці, не нарікала. Со Насіньйо знав, як подобатися жінкам і як їх спроваджувати. Добряга і облудник — чисто тобі циган.
З нею було так само, як і з іншими, кого любили й розлюбили. От тільки повернутися на фабрику скручувати на колінах сигари Гута не захотіла: краще вже на панель. Тільки не в Амаргозі. Чого їй тут вічно сохнути від неуваги хазяїна. На нього вона не сердиться, не кляне його, не лає, своє місце вона знає. Зібрала манатки та й каже тітці, що заміняла померлу матір:
— Благословіть, тітонько, в путь.
— Зосталася б, дурненька! Он сеу Валдемар, пекар, женихається.
В Амаргозі не потрібен їй ні пекар Валдемар, ні будь-хто інший. Їй тут і так з душі верне. Клунок на голову і в Корта-Ман, де все й почалося. Згодом подалася на какаові землі: чутка про те, які багаті й щедрі какаові плантатори, давно гуляла й манила веселих дівчат.
Скуштувавши, почому ківш лиха, вона остерігалась, щоб не втрапити до лабет якогось мужчини і потім не проклинати, як інші подруги, перебендь-любчиків. Не згоджувалася стати утриманкою товстосума й гнутися під його канчуком. Краще мандрувати, не знаючи, що тебе чекає, по всіх цих містечках, селищах, хутірцях, по таких закутках, як Велика Пастка. Вільною птахою. Давно вже не початківка, вона все ще зваблива. Яка в неї шкіра, а ще цей тютюновий пах!
Чого вона тільки не надивилася, а й досі перед очима як живий со Насіньйо, блакитноокий грінго, палкий підлесник, коханець-жирун. Не забути його залицяння, компліментів, солодкої мови — усього облудного набору зваблювання. Ось такий він, і що? Він хазяїн, він не просить, а бере, як беруть тарілку або «генерала». Зате яке поводження, ніби вона сеньйорита з благородної родини, а не хатня служниця. Такого ніжного й ґречного кавалера вдень із свічкою не знайти. Ось вона умлівала, зойкала з насолоди на грудях інших, а ніхто не варт і нігтя со Насіньйо, добряги й облудника, чисто тобі цигана.
Почувши, що на тому березі цигани, Гута бігцем туди — чи ж такі вони, як розповідають. Може, до неї знову повернеться дорога тінь, може, знову почує облудливу любовну мову, ще раз переживе пропахлу тютюном амаргозьку ніч.
Перший стрічний циган був Жозеф; він стояв біля прилавка і розмовляв із сеу Фаду. Вона помітила його ще тоді, як переходив річку, і тепер придивлялася: тільки зріст, а так нічого схожого з со Насіньйо. Літній, кучері, припорошені пилом, старий потертий костюм — справжній волоцюга. І все ж у цигані крізь цю оболонку пробивалася, прозирала якась велич, якась шляхетність, те, чого позбавлений амаргозький товстосум. І со Насіньйо? Що за безглуздя!
Ні, не безглуздя — вона вЖе помітила Мігуела, що стояв біля коня. Схожість, доброта, фальш — навіщо ці розумування? Со Насіньйо вискочив з її серця, розтанув, зник.
Знайшла, тепер не страшно й померти. Але спершу Гута мусить хоч разок зійтися з цим царем вавилонським; він стояв на тому березі й усміхався до неї.
Монети забряжчали на прилавку. За провізію Жозеф платить готівкою, щоб уникнути непорозумінь. У цій лісовій пустці краще по-чесному: он на кладовищі хрестів густіше, ніж хатин на хуторі. Проте розрахуватися ще встигне, можна побалакати. Жозеф почав хвалити своїх верхових тварин:
— Вони в мене всі голова в голову, табун до масті.
Фадул натякнув, що йому потрібен віслюк, але який саме, не уточнив: чого поспішати. З циганом оглядайся на задні колеса. Перевів розмову на інше:
— А ви надовго?
— Надовго? А що тут робити? Не знайдеться навіть каструлі лудити. — Він сплюнув, сяйнувши золотими зубами. — А торгувати з ким? Хіба що з вами.
— Ось згодом, як надійдуть каравани, пеони до дівок, стане людно, от побачите.
— Людно?
Жозеф зиркнув у бік вигону, на нужденні халабудки, солом’яні хижки, побачив рубану оселю Збуй-Вік і Бернарди, затримав погляд на складі з сухим какао, де на дверях чатував кабра. Після цих оглядин докинув:
— Що тут гарне, це річка. Але вона дармує. Не у гнів вашій милості.
Брав покупки і вкладав у грубий мішок. Рахував і перераховував на долоні монети, проте розплачуватись не квапився.
— Якщо ваша милість бажають, можна перегнати табун сюди. Щоб ваша милість вибрали. Зараз же.
Шанобливе звертання «ваша милість» не спокусило Фадула: як-не-як циган, дотепник. До лестощів вдається, щоб він вуха розвісив. Зате пропозиція негайно пригнати віслюків його сполошила.
— Ви що, збожеволіли? Гнати сюди, через річку? Навіщо така морока?
— Ваша милість казали про віслюка…
— Казати казав. Та це не спішно. Ви тут на місці, часу досить.
— Ми ненадовго.
— Але ж хоч ніч перебудете?
Жозеф прямо не відповів.
— Чого ми тут не бачили? — І підкинув інший варіант, легший: — То нехай ваша милість підуть зі мною і виберуть. А то ще хтось переб’є торг.
Фадул не піддавався.
— Не сьогодні. Скоро піде клієнт. Завтра дійде черга й до віслюків.
Квапитися не слід; Жозеф тонко відчував, коли наступати, а коли відступати.
— Що ж, заночую, аби вашій милості догодити.
— Воля ваша. Але я тут ні до чого.
Циган висипав на прилавок жменьку дрібняків, потім дістав з кишені зав’язані в хусточку дешеві прикраси й вивалив поверх монет. Фадул скривився: марнички, дріб’язок.
— Я старий коробейник. У мене й досі є залежаний товар. Може, купите? Дешево віддам.
— Коробейник? — Жозеф похнюплено зав’язав носовичок, поклав до кишені і повторив: — Коробейник!
Та відразу стрепенувся і брязь на прилавок пакуночок, загорнутий у темний папір. Що це ще за дивина?
— Погляньте й скажіть, чи ваша милість мають щось подібне.
Він розгорнув папір і показав медальйон на ланцюжку. Турок мало не скрикнув, очі його загорілись.
— Такої речі не знайдеш навіть в Ільєусі, — заявив Жозеф.
Підчепивши ланцюжок пучками, підніс медальйон до очей торговця: сонце яскріло на гранях, ще більше облагороджуючи коштовність.
— То що скажете на це, ваша милість?
Корчити з себе байдужого марно; з того, як коробейник потягнувся до медальйона, як обережно брав, зразу видно — загорівся: от би таку оздобу та на жіночі груди!
— По-моєму, ваша милість можуть піднести такий дарунок хазяйці. Щире золото. І яка робота!
— Я парубок. І подружки не маю. — Жодна подружка, навіть Зезінья Пальма, такого дарунка не варта.
Річ, звісно, коштовна, не підробка, гарної роботи. Фадул довго коробейникував, мав справу з металевими виробами, на цьому ділі він собаку з’їв. Ланцюжок так собі, дрібничка. Зате медальйон високопробного золота, справжня коштовність — звісно, крадений. Відкрив його, щоб оглянути всередині, виважив у руці. Щодо вартості згоден, а от щодо користі…
— Хай і щире золото, нехай. Але кому цю оздобу дарувати і що з нею робити? Мені вона ні до чого. Навіщо?
— Як то навіщо? Можна продати, мати зиск. Ваша милість жартують; як самі здорові знаєте — це щире золото.
Товар першокласний, от скільки він заправить: на прикрасі можна зірвати добрячий куш в Ітабуні чи в Ільєусі. Однак Фадул узяв себе в руки, пригасив запал. Поклав медальйон на прилавок, похитав головою, стенув плечима — мовляв, розмову скінчено. Поспішати нікуди.
Ну що ж, так думав і циган. Байдужість турчина його не розчарувала. Він собі стояв і дивився, як шляхом іде хтось місцевий. Фадул глянув туди й упізнав столяра Лупісиніо. Медальйон лежав на масному прилавку між Фадулом і Жозефом. Циган почекав, поки Лупісиніо зайшов і привітався, тоді підняв за ланцюжок іскристий медальйон.
— Такої штучки ваша милість не знайдуть ні в Ільєусі, ні в Баїї. Приїхала з Європи з предками, перейшла мені у спадок. — Для більшої ваги він проджеркотів щось по-циганському, потім по-португальському звернувся до Лупісиніо: — То як вона вам, кавалере?
Вражений тарабарщиною і люб’язностями цигана, столяр, хоч який з нього в біса цінувальник, не стримав свого захвату:
— Перлина, майстерний виріб! Золотий?
Ображений запитанням, Жозеф показав на Фадула.
— Ось він, золото чи не золото, скаже знавець. Оце то номер! — Загорнув коштовність у темний папір і сунув її в жилетну кишеню. — Непродажна.
Фадул підійшов до полиці, взяв пляшку, вже почату, відкоркував. Хлюпнув звичну порцію Лупісиніо, хотів налити собі, але завагався і спитав у набурмосеного цигана:
— Може, й вам?
Вони підняли чарки, Фадул і Лупісиніо вихилили одним духом, а Жозеф сьорбав маленькими ковтками. Тоді Фадул безбарним, спокійним голосом озвався:
— Купувати я не збираюсь, бо кому його дарувати чи продавати? Питаю просто з цікавості: скільки за медальйон просите? За сам медальйон, без ланцюжка.
Жозеф неквапом цмулив сивуху; допив, смачно крякнув: деруча. Знову дістав з жилетки згорток, розгорнув темний папір і поклав виріб на прилавок. Але тут же підхопив його і спритно всунув у руку турчинові:
— Нехай у вас побуде до завтра, перевірите, скільки грамів і якої проби. А завтра ж вибирати віслюка, то ваша милість і повернуть. Захочете — залиште собі. Ваша милість скажуть ціну самі. — Коштовність зосталася у Фадуловій руці. — Тож до завтра, все завтра.
Перш ніж крамар щось відповів чи зробив, Жозеф завдав мішок з покупками на плечі, згріб з прилавка свої монети і гайнув за поріг.
— Куди ви? — здобувся нарешті Фадул на голос. — Верніться! Заберіть!
Гай-гай, за циганом аж закуріло! Лупісиніо тільки очима кліпав. Фадул, коли вже оздоба лишилася, ще раз ретельно оглянув її. Давати циганові наборг безглуздя, маразм, але ось же застава, вона з лихвою покриє харч, що той набрав: в’ялене м’ясо, боби, цукор і пляшка кашаси. Боятися нічого, хто більше ризикує, то це циганський барон. Та й навіщось же й стирчить у нього за поясом пугач.
Збуй-Вік, що нагодилася, побачила медальйон і аж заплескала:
— Яка краса! У дони Марселіни, дружини полковника Ілідіо, теж є медальйон, але далеко куцому до зайця. — Обернулася до турка: — Купили, сеу Фаду? Подарувати комусь? Чи для заручин?
«Бем! Бем!» — бемкала залізяка по каструлі. Циган Маврисіо, вусатий, у татуюванні, з хусткою на голові, обходив вулиці і звістував на всю Велику Пастку: лудимо чайники, каструлі, бляшаний посуд. Марне намагання, пустий похід: жодного металевого начиння. А глиняне череп’я, побиті коновки не стулиш. Та ось що підгледіла Марія Жина: вже по дорозі до табору Маврисіо зачерпнув пригорщею сонце і сипнув у каструлю. Вечір насилав з тінями страх і чари.
Халупи, поки хазяїв не було, обнишпорила від горищ до підвалів дітлашня, невтомні чортенята. Робити це було легко: двері не замикалися. Але що вкрадеш, як щось цінне й було, то це робочий інструмент Лупісиніо і Бастіана да Рози, убогий скарб старого Жерино й кабрів, які під його началом охороняли какаовий склад. Фадул узяв столяра під свою опіку; блондин Бастіан да Роза, який працював на сусідній фазенді, носив мулярське причандалля з собою.
Скільки в обозників наплодилося дітей, не знав ніхто. Налітали саранчею: карапузи й здоровила, бруднулі, золотушники, шибайголови, очима шасть туди-сюди, де що погано лежить. Ці невиннятка, ці красюки, ці небораки тягли рученята, канючили. У хаті пустка, а все одно щось та підцобрять: у того — скалку дзеркала, у того — ножа без колодки, в Жерино — череп’яну люльку, у Ніти Кульші — ганчір’яну ляльку, словом, усякий мотлох.
До самого смерку, поки Маніньйо приганяв з Валеріо Собацюрою з фазенди Макака череду, на хазяйстві залишалися дівки, єдині клієнтки сеу Фаду. За підкладкою плаття завжди припасали мідну чи нікелеву монетку — на читання листка завбільшки з долоню або надбати прикрасу, пару сережок, дешевенький перстеник.
Повернувшись з річки, Гута заявила подругам і суперницям:
— Приїхало аж четверо вавилонських царів. Наймолодший, щоб знали, мій, цур не перелюбити.
Манливе, млосне надвечір’я. Сонце опинилося на дні каструлі Маврисіо, Алберто гнав свої химороди. Хто не знає історії про царський двір вавилонський! Аркушики роману з продовженням, усний фольклор, колискова пісня:
Вся ця хіромантія, все це шепотіння на вухо страшенно збуджувало. Ворожба в циганок у крові. Найзатятіша невіра, забувши про всі дотеперішні клятви не даватися на підмову, простягала руку з монетою.
Аби розвіяти сумнів, утертися в довіру, ворожки починали з якоїсь події в житті тої чи тої, так ніби самі все бачили. А з кожною новою монетою на долоні вони провіщали майбутнє, постачали полюбовників, багатих покровителів, фазендейро, полковників високого стану, прибирали суперниць, насилали нечуване й вічне кохання. Влаштовували романи вроздріб і недорого.
Прийшла на цей ярмарок піфій і Бернарда; її запопала найстаріша й найхитріша циганка, скільки вона переволхвувала на віку, не злічити. Заволоділа рукою манушки — чим та не манушка — і завела мову про старого; старий цей в’язне, завжди до манушок в’язне якийсь старий. У саме яблучко: ця проста згадка свідчила тільки про зібрану інформацію, а Бернарда аж рота роззявила.
— Все сходиться. Знаю, хто цей старий.
Ясно, то батько, але про нього й минуле згадувати не хотілося.
— А що потім, що потім? Хочу знати, чи він любитиме мене.
— Ваш?
— Погляд з руки перебігає на обличчя Бернарди: проникнути в її страхи й хвилювання.
— Щоб був тільки ваш, еге ж? Щоб не ходив з іншою? Позолотіть ручку, і я його заворожу, він назавжди забуде дорогу до іншої.
— Та навіщо ж, щоб тільки мій? — здивувалася Бернарда. — Нехай має, скільки заманеться.
Циганка вражено свердлить стурбоване дівоче личко: адже геть усі, кому вона ворожила, домагалися — тільки єдина, перша, не друга; просили зурочити суперниць, оплачували підшепти й замови. А оце така притичина!
— То чого ж тобі? — ошелешено спитала.
— Мені тільки б знати, чи не збайдужіє до мене, не відцурається. Чи не набридну я йому?
— Позолоти ручку, і циганка розкаже все. — Сріблолюбство підштовхувало на ризик: — Бачу кров і смерть…
Бернарда видлубала з підшивки ще дві монетки.
— Ви зразу. Його любов — на все життя?
Дівочий голосок пролунав так журливо, що зашкарубле серце циганки розм’якло. Відкинувши всі утерті вирази, вона промовила, аби тільки втішити:
— На все життя.
— Ви казали про смерть…
— Ти помреш у нього на руках, — була відповідь.
Валеріо Собацюра показав на кибитки на тому березі.
— Цигани… — А що в ту мить він думав про повій, то признався: — От із циганкою я не жирував.
— Не ти один, ніхто не жирував. — Маніньйо у погоничах посивів, досвіду йому не позичати, слів на вітер не кидав: — На що циганка зугарна, це трясти спідницями. А в ліжко її не затягнеш. Завжди піймаєш облизня.
— Неправда, сеу Маніньйо.
— Ти ще зелений, рано зірваний. Хто бачив, щоб циганка блудила? Я от пожив на світі, а ні разу в борделі циганки не зустрічав. Навіть в Ільєусі. А там же бабський Інтернаціонал.
Валеріо Собацюра ходив у підручних погонича, а пиндючився, мов той жагунсо:
— Якщо я вже підкочуся до циганки, то доведу діло до скутку, слово даю.
— Балакай. Наш брат знай ото ослів, а циган — він не свій брат.
— От побачимо.
Фадул запевняв Жозефа, що ввечері у Великій Пастці людно, бо надходять гуртоправи, лісоруби, пеони, всі при грошах. Осмілюся висловити вашій милості сумнів, заперечив циган. І циган як у воду дивився: того вечора людей як і прийшло, то обмаль. Окрім череди Маніньйо та Валеріо Собацюри з фазенди Макака, ще один в’ючний обоз прибув на ночівлю в хутірець, доставив на склад сухе какао. Обоз пригнав з фазенди Санта-Маріана кабокло Дориндо, дужий і німий, як риба. Зате його підручний Дуду Урвитель, п’ятнадцятилітній хлопчак, торохтів за двох, базіка язикатий.
Троє табунників із шмаркачем, троє лісорубів і один пеон, останні четверо прийшли гульнути. До цієї вісімки додався Пержентино: метис уже смерком пригнав двох віслюків з харчами для фазенди Аталая, де вже почали годувати наймитів обідом і вечерею. Пержентино хотів розпитати, де зараз капітан Натаріо да Фонсека. Бо управитель Аталаї призначив йому побачення у Великій Пастці.
— Це через пакет, що його він просив привезти з Такараса. Обіцяв навідатись сюди не сьогодні-завтра.
— Ще не приїжджав. Можете зоставити пакета: коли капітан з’явиться, я передам.
— Тоді я залишу й пакета, і, з вашого дозволу, вантаж. Я не такий дурний, щоб виставляти корзини перед очима в циганів. Ці покупки прислав полковник Боавентура з Ільєуса. Для свята, — пояснив він.
Турок згадав про недавню чутку:
— То цього разу приїде сам доктор, еге ж?
— А певне.
— Який доктор? — утрутився Валеріо Собацюра.
Він прийшов з Маніньйо вихилити чарчину й купити шмат сушеного м’яса, щоб смажити на вогні в стодолі і їсти з борошном та рападурою.
— Адвокат, полковників син. Ось уже півроку, як поїхав давати гастролі.
— Куди поїхав? Які гастролі?
— Куди ж, як не в Ріо, гуляти на всю губу.
— І гуляє, аж гай гуде. Подейкують, що йому в рота пальця не клади, — підхопив Валеріо Собацюра, любитель побалакати про різанину й перестрілки.
— У батечка вдався, — докинув Маніньйо, аби не відставати. — Полковник Боавентура не з полохливих.
У двері просунувся циган, та не сам, а в обнімку з повією. Ту всі добре знали: Гута, гоструха-метиска, неабияка жриця кохання.
Якщо людей на землі жменька, то незмірним було зоряне поле в цю ворожбитську ніч. З-за річки викотився місяць уповні, залив білим кипнем розлогість Великої Пастки: шпилі, вигін, убогу халупчину, бівуак погоничів і циганські кибитки з табуном віслюків та коней на протилежному березі.
Марія Жина йшла і знала, що йде дорогою принців і фей: ось перейти під молочним сяєвом по камінню річку, а там той циган, що опустив на дно каструлі сонце. Тільки він і більш ніхто випустив на небо місяць і всіяв безмежжя зорями. Чому не покликав її, щоб разом їх пасти? їхня зустріч неминуча, вона ж бо його суджена, давно виглядає, жде не діждеться його.
Хтось пустив поголоску, що прибув вавилонський царський двір і чотири царі. Голоси загули, розділилися, пішли здогади, а ввечері несподіваний переполох. Марії Жині не страшно нічогісінько, вона постійно серед привидів, серед голосів, знається з нечистою силою: вона знає і вовкулаку, і мулицю-без-голови, і велетня Адамастора, і сеньйору дону Санчу, всю в золоті й сріблі, і царя Соломона в його зоряній киреї.
Затуркана, нечупарна, вона жила на відшибі, носила якісь лахи, блідо всміхалася, все бубоніла чи розмовляла з кимось, а з ким спитай, то вона відразу палець до вуст. Часто сама вирушала в ліс, довго пропадала і, коли вже ніхто не сподівався, поверталася назад, заклечана листям і квітами.
Цієї циганської ночі Марія Жина ступала місячним трапом; вона тут для того, що й вавилонський царський двір. Осміхнена така!
Зустрічного впізнаєш здалеку: місяць висвітив усі доріжки, поглинувши нічну чорноту. Всі, та не всі: бо куди щезли циган Мігуел, наймолодший з чотирьох пройд, і свавільна Гута? В яку сховалися криївку, в яку тінь?
Останній їх бачив Дуду Урвитель на півдорозі між какаовим складом і Фадуловою крамничкою. Ішли обнявшись, такі поглинуті собою, що й не помітили хлопчини. А видно ж, як удень!
— Спаси й помилуй! — прошепотів підліток, уявивши, що буде, коли парочка заявиться в солом’яну хижку, а там Дориндо: той втелющився в Гуту й несамовито її ревнував.
Проте закохані, певно, пішли не в хижку, як побоювався Дуду. Достоту як Марія Жина, вони розчинилися в місячних потоках. А от старий Жозеф попростував на вигін, поніс табунникам на продаж підкови й стремена. Повню на небі вітало приглушене жаб’яче кумкання.
Жінкам ворожать старі ворожки: що старша хіромантка, то більше їй віри. А от хапати за руку чоловіків, водити нігтем по лінії долі, зазирати в очі й наганяти страсті краще циганці молодій і гарненькій, що голосок бринів, чарував.
Коли в табір погоничів забрела Жулія, стара карга, й вістувала, що кого чекає, Маніньйо, який саме смажив м’ясо, кинув:
— Собацюро, чи не твоя оце циганочка…
— Вже було, — буркнув Валеріо Собацюра.
Та от з’явилася Малена, як тінь старого Жозефа: він пропонував продати чи обміняти породистих коней, а вона прийшла ворожити. Тільки поворожити?
— Хочеш, циганка поворожить по руці, красунчику? — підійшла вона до підручного погонича. І лукаво закопилила губки: — Ну ж бо, красунчику!
Хвальковитий Собацюра простяг руку, перед тим витерши її об холошу.
— Держи…
У вирізі плаття, коли Малена нахилилася, вигулькнули груди. За коротку мить Валеріо Собацюра вгледів двоє тугих яблук, і Малена як стій насмішкувато випросталась.
Дівчина ставна й зграбна, кругловида, клубаста, Малена взяла руку Валеріо, стисла його товсті пальці, забрала монету. Її ніготь пройшовся по лінії долі, і ця легка, збудлива лоскотка вкинула погонича ослів у холод.
Що вона йому торочила, Валеріо Собацюра не чув; його гризло одне: як би другою рукою обмацати тіло циганки. Обстеження нижче спини зірвалося, бо чортиця, стріляючи очима, пручнулась і зажадала ще одну монету.
— Позолоти ручку, красунчику, тоді й решту взнаєш…
Решту Валеріо Собацюра хотів взнати, відчути не тут, а в лісовій сутіні, далі від очей Маніньйо та Жозефа, захоплених балачкою. Жозеф останніми словами проклинав це місце: оце-то людно, як запевняв турок! Маніньйо добродушно сміявся:
— Затримайтеся на кілька день і побачите.
— Нема дурних. Я поспішаю.
Валеріо поспішав теж; він уже змарнував забагато часу й три монетки, що перейшли на долоню циганки. Тільки-но він брав її за п’ясть, вона вихилялася станом, сміялась і підморгувала:
— Позолоти ще ручку, красунчику!
Така тактика красунчика обеззброювала. Скінчилося все тим, що він поліз у похідну торбу за монетою і міцно затис її між пальців. Проте класти на долоню, як належало, не клав, не такий він лопух. З блискучою монеткою в пучках він трохи відступив до лісу.
— Там одержиш.
Він ще не доказав, як негідниця, метнувшись, вирвала в нього нікелеву монету: вихиляс, виверт, небачене й зухвале танцювальне колінце. Перш ніж він опам’ятався, Малена — ходу. Лови вітра в полі, пропала, щезла, он видно тільки, як до Фадулового армазему чимчикує Жозеф, у місячній повені тане, розпливається хисткий силует. Проте відголоски циганчиного реготу ще долітають до Валеріо впереміш із жаб’ячим кумканням.
Від багаття, де смажиться м’ясо й гріється кава, донісся переконаний голос Маніньйо і флегматичний сміх:
— Ото треба було слухати мене, не пошився б у дурні. Циганка неодмінно пришиє квітку, підвезе візка.
— Бісова баба! — лайнувся Валеріо Собацюра.
Може, воно так би й заглухло, без ніяких наслідків. Валеріо Собацюра пересердився б і вгамувався, якби на вигоні не з’явився погонич Дориндо. Той теж ішов з Фадулової крамнички аж червоний від люті. Собацюра й Дориндо об’єднались в святому обуренні, адже обидва — жертви циганського пристріту. До гарячого ще приском сипнув метис Пержентино; він сповістив, і це посвідчили пеон і Троє лісорубів, про масовий вихід усіх дівуль: хоч би одна тобі чекала в хутірцеві обозників і випадкових клієнтів. Лиха пригода, безголов’я, кінець світу.
Валеріо Собацюра намагався кашасою позбутись мурашок, що повзали по шкірі від доторку циганчиного нігтя. Проте пал горілки анітрохи не втишував цього свербіжу, цієї лоскотки. Та гадюка вчарувала його, позбавила волі, хоч мички з нього мич. Та й накивала п’ятами, прихопивши весь його капітал; а ці ж грошики Собацюра припасав для ночі з негритянкою Флавіаною в ітабунському пансіоні «Лідія». Ні, треба розшукати, під землею знайти цю сатану в спідниці: вертай монету і начувайся, з мужчинами жарти кепські! Теж знайшов принцесу — циганку! Він хиляв сивуху, а свербіж від нігтя не вщухав.
Дориндо казився з іншої причини, але, як і Валеріо, йому наступили на хвіст теж цигани. Дориндо й собі пробував приборкати шалені ревнощі за пляшкою в армаземі турка, там, де його зачаровано, а тоді і в гурті табунників. Собацюра вивергав лайки й погрози, Дориндо переживав мовчки, тільки жовна випиналися. За нього говорив, роз’ятрюючи рани свого принципала, помічник Дуду Урвитель, свідок чаклунства.
Поки підліток розповідав, Маніньйо мовчав, а потім висловив незгоду в одному пункті, дуже істотному. Дориндо не наставили рогів, не зрадили, не принизили. А Маніньйо навчався жити не по книжках, він знає, що каже.
Ніжна квітка кохання розпускається, коли є взаємний потяг і згода обох, чоловіка й жінки. І марна справа, якщо один з них метатиме громи й блискавки на голову другого: без взаємності ти кричи не кричи, а залишишся біля розбитого корита. Воно, звичайно, прикро, але що вдієш.
Діло житейське, сам Маніньйо був попався: утьопався в золотоволоску Зулміру Огнинку, а вона йому — пхе, нуль уваги. Та й відбив її якийсь курдупель, поганючий страшидло: важко змиритися, але що є, то є.
Так от, аби не зустріч з Валеріо Собацюрою біля багаття, Дориндо перебушував би, і край. Хоч як Маніньйо його уговкував, Собацюра аж нетямився. Запалив гнівом і неборака Дориндо, цього рогоносця мимоволі, хоч як можна тобі наставити роги, коли Гута не твоя.
Передавши старому Жерино вантаж на склад сухого какао, Дориндо гайнув до мазанки Гути: пізно, її вже підрядили на цілу ніч. З досади Дориндо ладен був розвалити халупу й натовкти пику тому, хто обскакав і загарбав його законне місце. Як це законне і чому, дивувалася Гута, вражена таким нахабством. Їй до цього Дориндо ні знобить, ні гріє; якщо він так казиться за нею, так ґзиться, то хай дожидає своєї черги: ґречний і гостинний прийом забезпечений, ще ніхто, побувавши у її ліжку, не нарікав. Приходять до неї знову: чемність, шик та ще й шкіра пропахчена тютюновим ароматом.
Довго сидів Дориндо в порожній халупці, а Гути нема й нема; і він нарешті здався. Може, вона, знудившись у Великій Пастці, повіялась у Такарас, Феррадас, Макуко чи Агуа-Прету? Де ж вона запропастилася, клята? Кров з носа, а треба знайти її; хоч якщо подалася в Ітабуну, то там тих борделів понад два десятки.
Зажурений, Дориндо побрів до форту Фадула поплакатися в жилетку й надудлитись. Там і здибав свого підпаска Дуду Урвителя і від нього почув, що Гута тут, у Великій Пастці, але де саме, той не знав, бо вона зачарувАлаібь. Вона і циган.
— Я сам бачив, як вони зачаровувалися.
— Що бачив?
— Та як вони зачарували одне одного. — І пояснив: — Я пильнував за ними обома, очей не зводив, і де вони тепер? Не інакше, як зачарувалися.
Дориндо відчув себе на самісінькому дні свого горя. Те, що Гуту запопав інший, ще півбіди: треба ж їй заробляти на хліб. Але обійматися з циганом, та ще не в хаті, а десь на землі під деревом — це вже чортзна-що, це понад усякі межі; отже, вона не заробляє, а любиться. Цей байстрюк обмарив її, нема гіршого кодла, ніж циганське.
Турок, у якого було інше в голові, спитав неуважливо:
— Хіба в тебе амури з Гутою?
— Отакої? А ви й не знаєте? — Це вже Дуду Урвитель.
Дориндо ні пари з уст, заплатив за випивку й недопиту пляшку. З нею і подався в галпан, де його зустріли з розкритими обіймами, як-не-як, брат по нещастю. Урвитель уже роздзвонив і там. Валеріо Собацюра, щоб утішити Дориндо, розповів, як його обшахрували. І ця чортиця циганка здиміла просто перед очима, очима його і Маніньйо.
— Ви ж бачили, еге, сеу Маніньйо?
Погонич невиразно труснув головою; він саме відкушував шмат рападури і запихав до рота жменю борошна.
Гурт, принаджуваний багаттям і випивкою, більшав. Метис Пержентино ходив на Жаб’ячу Косу — передати Бернарді послання капітана Натаріо де Фонсеки. Доручення не виконав, а повернувся з жахливою звісткою, що всі повії зникли.
— Пропали! Пощезали! — заявив він, розводячи руками, щоб показати безмежжя лиха. — Геть усі!
Це невдовзі підтвердили пеон і троє лісорубів; вони працювали на закладці маєтку полковника Озмундо Роші, за кілька легуа звідсіль; відмахали добрі гони до Великої Пастки, щоб гульнути в дівок. А тих нема і сліду.
Провести ніч у веселому жіночому товаристві намірялися й погоничі: їхній привал — то любовний притон, самогонне море, гулі. З навколишніх плантацій чимчикували піхтурою пеони й лісоруби, щоб загасити в курені каганець і вгонобити плоть. А де ж ті каганці, щоб задувати, де ж та бабота, щоб пригортати?
Пержентино вразила на Жаб’ячій Косі незвична тиша, там же завжди гамірно й людно. Ще двоє-троє душ, вражених не менше, никало від халупи до халупи: куди ж це помандрували повії? Адже недарма їх називають мандрьохами.
Рубана хата порожня — ні Бернарди, ні Збуй-Вік, Пержентино нічого не передасть; а капітан Натаріо попереджав Бернарду, що завтра буде у Великій Пастці; і він так само не знайде сподіваного жіночого тепла. Згнітивши серце, — голодному й опеньки м’ясо, — попхазся аж до Марії Жини, чия халупа стояла на стерчку. Але й ця почвара пропала, жодної тобі спідниці, Велику Пастку як вимело. Ой леле, що ж воно буде, га?
У галпані, причастившись з пляшки Маніньйо, метис Пержентино осатаніло домагався в Господа і людей відповіді: чого це згедзькалось бабство? Що за бойкот, що за саботаж, сьогодні ж не чистий четвер, не страсна п’ятниця! А все циганський пристріт, вони єретики, без царя в голові!
А якби ще сеу Фаду закрив двері свого укріпленого форту й подався до сусідньої парафії, то Великій Пастці, вважай, капець.
Пеон і троє лісорубів піймали облизня, а Валеріо Собацюра, не без спонуки Дориндо й Пержентино, вирішив діяти. Геть розчаровані, четверо товаришів вертали до лопат і мотик, до сокир і серпів, до гарування від зорі до зорі на лісоповалі, на висадці какаових саджанців. За солодким вони відмахали не одну версту. У сельві й на плантаціях жінок не гурт, та й ті під ревнивим хазяйським оком і за сімома замками; моргни їй, а вона реготне — не зносити голови моргунові або реготусі, а то й обом. Вони сподівалися гульнути, а гультяйок катма, ну чи не клята діра!
На відміну від Пержентино, лісоруби й пеон підночовувати не збиралися, до схід сонця їм треба бути на місці. Їх би задовольнило й одне рандеву, але і те не вдалося. Хоча б цю Жасинту Збуй-Вік застати, хоч вона же підтоптана, але є ще порох у порохівницях, так запевняють. Стали б у чергу, бо вона повія і чесна і сором’язлива, без вибриків. Це в Ільєусі деякі безсоромниці, вирядившись в одежу грінги, можуть одразу з двома-трьома, а Жасинта навіть замолоду в шикарних міських пансіонах не допускалася такого паскудства: щоб оплатити плюгавство, нема таких грошей.
Заливши своє горе в Фадуловому шинку, четверо неборак подалися до вогню на вигоні; пристали погомоніти й підтвердили слова метиса Пержентино: справді, Велику Пастку спостигла катастрофа.
— Ну от, чуєте, я не брешу.
Валеріо Собацюра аж стрибав, виригаючи упереміш із сивушним духом погрози: жіноту треба відбити й показати цьому циганському кодлу, як шельмувати чесний народ. Теж знайшлася принцеса — циганка!
Іти відбивати пеон і лісоруби не захотіли: їм годі втрачати робочий день. Зате інші наладналися в похід. Даремно їх утримував Маніньйо, голос його був голосом волаючого в пустелі. Валеріо Собацюра, Дориндо, Пержентино і ще троє одчаюг поклали собі перехопитися на той берег і дати циганам чосу. Гурт рушив. Маніньйо — за ними назирці.
Дуду Урвитель, озброєний сточеним різаком, лишився. Маніньйо шепнув, щоб він збігав до сеу Фаду: попередити, що затівається. Нехай поспішить, поки не дійшло до кровопролиття.
Біля річки Маніньйо вразила незвична тиша: стих жаб’ячий крекіт. І куди поділися на місячних стежинах, під зоряним небом цієї чарівницької ночі водяні бугаї? Пропали з повіями заодно.
Маніньйо перебирався через річку, а подумки готувався до найгіршого: ще одна безглузда бійка. Безглузда й марна, а скільки їх траплялося на какаових шляхах під час перегону в’ючних обозів. Колись у такій бучі загинув і його підручний: Зе Вишкребок, не те що Валеріо Собацюра, був хлопчина сумирний, а завелися за нікчемний гріш.
За Валеріо Собацюру він не дуже боявся: більше хвалько та й під мухою; єдина небезпека — його пістоль, старовинний, заряджається з дула, але може вкласти наповал. Собацюра виграв його в карти тут-таки, у Великій Пастці, кілька місяців тому і відтоді не випускав з рук. Пержентино Маніньйо знав мало, але ж це людина полковника Боавентури, отже, гарячки не поротиме, так само як і капітан Натаріо да Фонсека. Найбільше тривожив його Дориндо, той ховав камінь у пазусі: по-справжньому небезпечний не рогоносець, а ревнивець, навіть якщо ревнивцеві не наставили рогів, а лише через саму підозру.
Коли переходили по камінню річку, Маніньйо підтримував Валеріо Собацюру, нетвердого на ногах, а сам скоса поглядав на Дориндо.
Що діється в таборі, побачили не зразу, заважали поставлені кружка кибитки. Чувся тільки звук, такий дивний, що навіть Маніньйо і той зачудувався. Звук злинав мелодійними хвилями: безперечно, музика, але не гармонія, не шестиструнна гітара чи кавакіньйо. Як і не органчик; мелодія хоч ніжна й гарна, але не врочиста, вона лагідно лилася і вібрувала, весела й журна, в одному й тому самому темпі, і ноги самі просилися до танцю. На своєму довгому віку Маніньйо не чув таких чудових і бентежних звуків. На який рік йому звернуло, він достеменно не знав, але дожив уже до сивого волосу.
Четверо чоловіків ішли з хутора карати й мстити, відбити майно, монети й дівок, витурити під загрозою зброї циган. Але загін завагався, і винна була музика — вона шугнула аж до зірок, розлилася по лісу. Завмерли й собі, заслухавшись, і звірі, ягуари, змії, цвіркуни й сови. Аж тепер Маніньйо збагнув, чого мовчать водяні бугаї — ці болотні мешканці наділені тонким слухом.
Наші зухи плуганились нога за ногою; поминули кибитки, і перед їхніми очима постало дивне видовище. Безвісти пропала жінота, вся вісімка, була тут — одні сиділи, інші стояли. Двоє заброд — Маврисіо й Мігуел — з небаченими інструментами в руках давали концерт повіям і циганкам. Були тут усі: Марія Жина, заплакана й осміхнена, Жозеф із сережками й перснями, при головній ворожці Бернарда, Малена з немовлям на руках і її нерозлучний дружок Алберто, старі, молоді й діти. Скутий кам’яною мовчанкою, вавилонський царський двір і місяць уповні.
Єдиний, хто не втишив кроку, то це Фадул Абдала; він ішов у супроводі Дуду Урвителя: підліткові треба бачити все самому, ото потім буде розповідей. Турок поспішав, щоб встигнути на місце подій. Під ногами хруснули галузки, і з-поза дерева вигулькнуло худорляве жіноче обличчя. Бликнувши на ватагу, Збуй-Вік насупилась і приклала до губів пальця. Прибульці стали. Фадул упізнав скрипки.
Підпилий Валеріо Собацюра заточився, замахав іншим, щоб не зупинялись. Хотів був вихопити з-за пояса пістоль, проте Маніньйо відібрав його. Дориндо, побачивши Гуту в екстазі, хотів був гарикнути на неї, але турок затулив йому рота своїм здоровенним ручиськом. Усе це витівки нечистого, метис Пержентино перехрестився. Може, тому й обійшлося без бійки.
До Маврисіо й Мігуела підпрягся Жозеф: не цар, саме божество дикої пущі. В найніжніше цигикання скрипок вплелося божественне тюрлюкання флейти Пана. Ах, цей концерт, ці іскрометні чардаші неповторної циганської ночі в Великій Пастці!
Передавши з метисом Пержентино пакет і попередження Бернарді, капітан Натаріо да Фонсека прискакав у Велику Пастку вранці й одразу перебрався через річку: на другому березі отаборилися цигани. І то вчасно, бо інакше Жозеф надурив би Фадула Абдалу і сплавив би йому віслюка химерної масті.
Знавець золота й прикрас, своєї галантереї, але темний щодо коней і в’ючаків, турок давав за віслюка рівно половину заправленої ціни. Треба було бачити, як проваджено торг, до якого красномовства, до якої казуїстики вдавалися обидві сторони, як сперечалися до піни на губах. То гнівні філіппіки, то жалібні плачі. Обидва навперемін проголошували себе жертвами зажерливості, підступності й зловмисності партнера. У запалі суперечки в хід ішла арабщина й романщина — це ще треба довести, чи цей шахрай уміє по-циганському, переконано говорив Фауд Каран, коли Фадул в ітабунському кабаре розповів йому про торг.
Жозеф кричав про безсоромність, нечувані збитки, одначе пристав би на пропоновану ціну, якби не капітан; той над’їхав і все поламав. Поручкався з Фадулом, кивнув циганам — Маврисіо й Мігуел пасли табун — і поцікавився:
— Торгуєте віслюка, куме Фадуле?
— Та ось. Як він вам, капітане?
— Зараз глянемо.
Підійшов до віслюка, провів рукою по здухвині, закопилив губу, оглянув зуби. Жозеф весь підозра.
— У вас що, куме, гроші зайві? Купувати віслюка затяжної линьки? Схибнулися?
— Затяжної линьки? А що воно таке? Зроду не чув. — Боячись капітана Натаріо да Фонсеки, Жозеф вдавав невинність. — Не знаю, про що ви кажете.
Натаріо не удостоїв його відповіддю. Зате Фадул, обурений спробою цигана пошити його в дурні, із шкури вилазив, пінився з люті, репетував. Жозеф дивувався: а як же баришувати, без вигоди, чи що?
— Не до шмиги, вибирайте іншого.
Капітан оглянув табун, який пасли Маврисіо й Мігуел; на конях і віслюках він знався. Менджувати тут нічим, така була його думка. Із цього стригунця, щоправда, може вирости непоганий в’ючак, але це ще коли буде. А зараз Фадулові потрібен дужий, здоровий осел, без усякого ганджу, бо між Великою Пасткою і Такарасом суцільні бакаї.
— На ярмарку в Такарасі, ось де, куме, хороші віслюки, — підказав Натаріо.
Зате в торг за медальйон, про ціну за якого домовилися раніше, він не втручався — ювелірні прикраси не його царина. Жозеф дав задній хід.
— Без віслюка ціна інша…
— Як це інша? Ми ж домовились!
— Без віслюка… ваша милість…
— Ніяка не милість… — Фадул аж нетямився. — Те саме по собі, це саме по собі. Плачу, як домовились, і ні дрібки більше.
Він мав ту перевагу, що медальйон був у нього. Добув з кишені штанів пачку старих, заяложених асигнацій, послинив пальця і заходився рахувати.
— Я передумав продавати, — заявив Жозеф.
— Пізно, я вже купив. — Фадул простягнув потрібну суму.
Жозеф, з рукою на кинджалі, мовчки зважував ситуацію; Маврисіо й Мігуел підійшли і стали поруч. Якби араб був сам, вони, попри його зріст, люту пику й револьвер, спробували б налякати його, а то й вдатися до сили. Проте навіть цигани знали ім’я і послужний список капітана Натаріо да Фонсеки. Нарешті Жозеф узяв гроші й почав демонстративно перелічувати, мовляв, він теж гордий. І вже зібрався йти, коли капітан зупинив його.
— А канчука не продасте?
На руці в цигана висів нагай: вигадливий, майстерної роботи. З плетеного кінського волосу, реміння перехоплене кільцями — срібними чи залізними? Інкрустоване пужално — костяне чи слонової кості? Жозеф повільно обернувся.
— І так сьогодні прогадав, не треба мені більше збитків.
— Скажіть свою ціну, а я свою.
Срібло й білокость, залізо і кістка — циган і араб знову з видимою втіхою почали торгуватись. Але капітан урвав їхній торг у самому розпалі і купив нагай не торгуючись. Як на Фадула, задорого.
Невдовзі циганські кибитки заскрипіли в напрямку містка.
— Що ви, куме, робитимете з ним? Перепродасте? Подаруєте? — поцікавився капітан Натаріо да Фонсека, милуючись медальйоном. Фадул витяг його з темної обгортки і поклав на прилавок.
Шинкар, наливаючи з припасеної для врочистої нагоди пляшки, загув, як у бочку, вдоволеним сміхом.
— Я виклав добрі грошики, але він вартий більшого. Повірте слову знавця. Де цей сучий син міг мене обкрутити, то це на віслюку. Але сам Бог послав мені вас, капітане.
Він глянув у двері на той берег; кибитки вже розтали в далечині.
— Недарма Святе Письмо глаголить: хто прийде з мечем, од меча й загине. Ось що каже Біблія, капітане. Циган прийшов стригти вовну, а пішов сам пострижений.
— Невже такий дорогий?
— Та я перепродам його з великим зиском в Ільєусі чи в Ітабуні. В кабаре у мене його з руками полковники одірвуть. — Він похитав своєю головешкою. — Кажете — подарувати? У мене ні нареченої, ні жінки, а якби й були, я не мільйонер розорятися на такі дарунки. Словом, я у виграші. А от ви, капітане, даремно переплатили за цей нагай. Якби трохи поводитися, циган спустив би ціну.
— Можливо, але я надто нетерплячий, щоб торгуватись. Я купив його, куме, щоб подарувати. Подарувати одному хвату.
— Я вже здогадуюсь. Ви купили його докторунчикові, чи не так?
Нічого собі жарти: називати вже зрілого мужа докторунчиком; проте Натаріо знав його малюком, а Фадул підлітком. Приїзд Вентуриньї додому після довгих гульок у Ріо-де-Жанейро перетирали на зубах у барах Ітабуни та Ільєуса, на залізничних станціях в Агуа-Преті, Секейро-де-Еспіньйо й Такарасі, в сільцях і містечках, у поміщицьких маєтках.
— Вентуриньї доведеться погецати в сідлі, поковтати пилюки, попомісити грязюку. Полковник хоче, щоб він не тільки адвокатував, а й хазяйнував в Аталаї. Він уже купив йому верхового осла й кобилу, я допомагав вибирати. Баскі, тільки для Вентуриньї. — Дрібні очиці капітана зблиснули. — Ти, куме, й не уявляєш, як полковник упадає коло свого сина.
— І добре робить. Син одинак, та ще й доктор. Який батько не радітиме? — Фадулові очі зблиснули теж. — Коли в мене заведуться сини, і вони вийдуть у доктори. Тільки не в адвокати: один буде лікар, другий — священик.
— Який же із священика доктор, куме?
— Як який? Ще більший, ніж інші, капітане. У докторів перстень на пальці, а в священика корона на голові — тонзура. Священик — доктор Господній.
Натаріо поринув у задуму, його вуста ворухнула усмішка.
— Подумати, що я садовив його на барана… — Він цьвохнув нагаєм. — Такий хлистик йому сподобається, гарний і легкий.
Пуга-трійчатка, гідна жевжика-бакалавра, синка мільйонера, какаового короля, який робить погоду в політиці, крутить законом, як дишлом, диктує в нотаріальних конторах. У земельному праві по всьому узбережжі не знайдеться адвоката, який би потягався з ним: Вентуринья тут цар і Бог.
Натаріо добре знав хлопцеві смаки, уподобання й нахили. Він його ростив і навчав, вибавляв з різних халеп, особливо в борделях та кабаре, і навіть іноді картав студента, татового синочка, за тринькання грошей. Не раз і не два ловив його за поли: поклонник скляного бога, Вентуринья легко втрачав тяму. І ось тепер він — дипломований адвокат, для Натаріо це радість не менша, ніж для полковника.
— Цей усіх заткне за пояс.
— А поки що в нас заправило — полковник. Добре, капітане, що ви його емісар, а я ваш кум.
Піднесли заздоровну чару за доктора Андраде-молодшого — так значилось у дипломі про закінчення юридичного факультету: бакалавр Боавентура да Коста Андраде-молодший. Добре, що він повертається. Нарешті полковник Боавентура Андраде може діяти, він стільки надій покладав на сина, коли той одержав диплом у грудні минулого року. Нині кінець травня, відтоді минуло вже півроку.
На вулиці Торговій в Ітабуні, на дверях бельетажу одного особняка, власності полковника, з грудня красувалася блискуча табличка: доктор Боавентура да Коста Андраде-син, адвокат. Андраде-син — так записано в метриці, Андраде-молодший — це вигадка грінго, а фазендейро вернуло від чужоземщини. Долішній поверх особняка правив за склад для сухого какао, тут обозники, в постійній круговерті між містом і фазендою Аталая, звалювали вантаж. Сам полковник мешкав в Ільєусі, але вважав, що найкраще місце для контори Вентуриньї — Ітабуна; це нова й перспективна муніципальна округа, і маєтки на її території рано чи пізно перейдуть до його рук — отоді адвокатуй собі по всьому регіону!
І ось нарешті в травні: ласкаво просимо, новоспечений слуга Феміди, ось вам контора, приступайте, вам і карти в руки.
Випуск Вентуриньї став подією, гідною епічного пера: збігло вже стільки місяців, а святкування цієї знаменної дати й досі хвилює пам’ять. Урочистості, початі в столиці, тривали в Ільєусі та Ітабуні, а завершились на фазенді.
Вранці великого дня випуску архієпископ баїянський, примас бразильський, відправив у кафедральному соборі обідню з півчими й виголосив проповідь, у якій закликав випускників «бути невтомними в обороні закону й справедливості, що є священною місією кожного правозахисника». У церковній тиші полковник слухав проповідь його превелебності й бубонів собі під ніс: красно говориш, але безглуздо. Бакалаври якраз крючкодери, сутяги, крутії, не підмажеш — не поїдеш, саме вони найбільші правопорушники. Тому-то їхнє навчання і влітає в копійку. Тепер у полковника свій крючок, домашній.
Ввечері у факультетському актовому залі губернатор штату врочисто вручав дипломи. Випускники в чорних тогах, у докторських шапочках складали присягу й приймали з рук його ясновельможності футляри з дипломами. Дона Ернестина голосно хлипала, а полковник Боавентура, вбраний у новісінький темно-синій костюм з англійського кашеміру, на що вже загартований, а теж сопів і змахував рукавом піджака непрохану сльозу.
Наступного дня, в неділю, у клубі героїчного Червоного Хреста випускники дали бал для родичів і баїянського вищого світу. Сеньйори й сеньйорити в пишних відкритих сукнях, чоловіки в білих накрохмалених костюмах з лляного полотна. Полковник і дона Ернестина вичепурилися, як на весілля. Вона з тілесами, засупоненими в корсет на китовому вусі, він у цупкому комірці, в лакованих черевиках; обоє ще й досі нетямились з радощів. Ставили французьке шампанське і коньяк «масіейра», браталися з Медауарами і Са Баррето, родичами інших двох баїянців, випускників того самого курсу: какаові плантації почали плодити докторів.
Після балу до ранку гуляли на всю губу в закладі мадам Анрієтти; ця марселька підтверджувала своє походження акцентом, витонченими утіхами й високим гонораром. Бенкет у колі найінтимніших подружок влаштував Вентуринья: полковник розщедрився.
Така гульба, такі, як вона висловлювалася, паради, — це коник мадам Анрієтти. Скромний особнячок, окремі кабінети, шикарні кокотки, взяті напрокат за високу ціну з наложниць і утриманок великих панів: дворян Реконкаво, гуртовиків нижнього і торговців верхнього міста, воєначальників, високих урядовців. Сором’язливі й шикарні, одна за одну краща, починаючи з вишуканої білявої «мадам», господині француженки. Корислива, розважлива Анрієтта склала робочий календар для прийому трьох щедрих товстосумів. Дозвілля, коли Анрієтта ставала безоглядним романтиком, вона присвячувала красеню Жорже Медауару, землякові й другові Вентуриньї. Медауар був поетом, улюбленцем дівчат і повій. Він писав вірші й друкував їх у газетах; панночки з неабияким почуттям декламували на домашніх святах його сонет «Як сяйво місяця, твої струмують коси».
Обідня і бал, вручення дипломів і гулятика — все це минулося, але й досі воно для полковника Боавентури Андрадб джерело радісних і трохи сумних спогадів. На обідні з півчими він уклякав з усіма, але глузував із словоблудства проповідника, при врученні дипломів розчулився до сліз, на танцях, попри комірець з гострими ріжками та лаковані черевики, жваво вигопцьовував. На гульбище не пошкодував грошей — нехай дитина розважиться, — а сам на сьомий день відпочивав від свят і переживань в обіймах смаглявої Домінгас Цілуй-Квітки.
Хоч як йому увірилося крючкодерство бакалаврів, куди страшніше за всі рушниці й карабіни, того незабутнього грудня, місяця випуску сина, полковник Боавентура Андраде щиро радів. Син — доктор, це ще така рідкість на узбережжі! Крім того, що для батька гордість, це ще й близьке здійснення давніх задумів.
Навчання штука дорога, за підручники плати, за дівок плати — хай навіть у тебе какао! Це не жарти — утримувати в столиці студента на широку ногу, як і належало парості полковника Боавентури Андраде. Слава про багатство фазендейро гриміла на всю Баїю: безкраї плантації, тисяча арроб какао в кожну сафру, десятки зисковних будинків в Ільєусі та в Ітабуні, стрижка купонів.
І все ж добре: докторський ступінь коштує не менше, ніж добра фазенда, це перепустка в політику й запорука вигідного шлюбу. Домашній доктор. Тепер полковник може захищати свої інтереси в судах і нотаріальних конторах без послуг адвокатів і всіляких посередників. Менше остраху, що йому підкладуть свиню: правосуддя, як і політика, продажне. Рука, як то кажуть, руку мис.
Самому Вентуриньї наступні місяці хотілося провести інакше. Стільки років гризти науку, стільки скласти іспитів і заліків, чапіти над трактатами й збірниками законів — отепер би канікули! Та не студентські, як щороку, в Ільєусі й Ітабуні, з дешевими артисточками кабаре, а докторські, в Ріо-де-Жанейро. Столицю республіки він одвідав третьокурсником, пробув там жалюгідні два тижні, ну що це за нікчемне — авжеж, нікчемне знайомство. Зовсім інше — пожити в столиці місяць-другий, як от січень і лютий; вирушити перед «самим Новим роком, а повернутися після карнавалу. Хіба не заслужив цього зубрило, та ще й лише другого в історії університету випуску: поїздки до Ріо з натоптаним гаманцем!
Полковник дав добро: два місяці туди, два місяці сюди — то дрібниця. У мріях, уже цілком реальних, він бачив: ось син знаходить Соломонове рішення в адвокатській конторі, ось він промовляє в суді, ось переконує присяжних, ось керує фазендою, ось робить погоду в політиці, балотується в депутати від штату або очолює ітабунську префектуру.
Десь під обід капітан Натаріо да Фонсека сів перед рубаною хатиною на мула, кинув щось Бернарді і Збуй-Вік, помахав здаля Фадулові й рушив на станцію Такарас: бакалавр Андраде-молодший повертався до рідних пенатів. Хлопець їхав з доною Ернестиною, що зустріла його в Ільєусі. До речі, полковник, щоб уникнути хвилювання, шкідливого для його здоров’я, лишився чекати сина в Аталаї. Проте Натаріо бачив, як схвильовано він розривав і читав телеграму Вентуриньї — її доставив з Такараса хтось із його людей. Вентуринья повідомляв, коли приїздить на станцію і коли саме буде на фазенді. Полковник мовчки читав і перечитував телеграфне послання, і його широке обличчя затоплювала радість. Нарешті, усміхаючись ротом, очима, всім видом, поділився новиною:
— Їде, їде, Натаріо! Він уже в Ільєусі, наш доктор!
Капітан згадував це, коли на дорозі попереду замаячіла жіноча постать. Жінка співала пісню, яку ще хлопцем він чув у Пропрії. Так співали водовози на річці Сан-Франсиско:
То була Марія Жина, з клунком на голові, з розквітлою гілкою в руках, уже прив’ялою, з екстатичною усмішкою на устах і боса.
— Куди ти, Маріє Жино? — запитав капітан.
— Туди, сеу капітане… — Куди прямує, вона так і не сказала б, якби не нагадав Натаріо. — Та як же, він чекає мене, він пішов раніше, щоб випустити сонце, випустити з каструлі на небо.
— А хто ж він, як не секрет?
З капітаном Марія Жина спілкувалась охоче, він такий статечний, такий чемний, як рідко хто по цей бік життя: адже життя існує по обидва боки, вона живе і тут і там, сплутати їх легко, ці два життя.
— Спершу він спіймав сонце й поклав його в каструлю, на саме денце. А потім з іншим царем грав місячну музику. — Вона усміхнулась і пообіцяла: — Ось узнаю його ім’я і скажу вам. Але тільки вам.
— Ти Вентуринью пригадуєш, Маріє Жино?
Повія зупинилася на дорозі з гілкою в руці, задумалася; її затуманений мозок, сповнений марень і видінь, силкувався вернутись у дійсність.
— А хто це, сеу капітане? — От капітана вона пригадує: саме він урятував її од вовкулаки, порубавши його на три шматки, і відтоді ірод перестав її мучити. — Не пригадую.
— Ну, Вентуринья, полковників син, з Аталаї.
— Сина — ні. А от полковника пам’ятаю, втішався зі мною, такий добряга.
Недоумство її декого відлякувало. Ці пришелепкуваті під опікою Духа Святого, зловживати їхньою довірою не слід, розплата неминуча — як не тут, на землі, то згодом десь там, за гробом. Вентуринья з забобонів сміявся, тягнув Марію Жину під дошки помосту, де сушилося какао. Про полковника Натаріо такого не знав, не здогадувався.
— Полковник Боавентура?
— У нього груди волохаті, так гарно пестити.
Почвалала — очі застиглі, губи розтулені в усмішці — на зустріч з царем вавилонським, повелителем сонця. Капітан тицьнув їй у руку кілька мідяків, і вона сховала їх у підшивку спідниці.
Капітан Натаріо да Фонсека підострожив мула, рушив риссю; скоро має прибути поїзд Вентуриньї. Дипломований доктор. А от чи пригадує Вентуринья Марію Жину?
Минув грудень, а там і травень, і — на тобі! — нова для полковникових планів відстрочка. До яких же пір?.. Вентуринья не знає й сам: цей спеціальний курс певними рамками не обмежений. Курс на місяців п’ять-шість, щонайпізніше до грудня. Як таку нагоду пропустити? Нагода чудова, а місць небагато, та й кандидати з усієї Бразилії і навіть з-за кордону. Аргентинці, ось хто найбільше вступає. Атож, аргентинці. Вентуринья влаштувався тільки завдяки знайомствам, запізнався з маститими професорами за свого недовгого перебування в Ріо. Недовгого? П’ять місяців, полковник порахував на пальцях: січень, лютий, березень, квітень і травень.
Вентуринья настрочив батькові довжелезного листа з купою всіляких доводів і виправдань, чому хоче продовжити навчання на додатковому курсі, курсі земельного права: адже земельне право треба знати назубок, тоді він буде перший адвокат на узбережжі.
Полковник читав і розгонисті рядки, і між рядками, дивувався й зажадав, щоб син приїхав у Ільєус для пояснень; мовляв, такі питання листуванням не вирішуються.
Вентуринья — вже випускник юридичного факультету, на його підмізинному пальці рубін, в його приймальні в рамцях диплом і фотографія випуску, чого ж іще? Адвокатська діяльність, шлюб із дочкою заможних батьків — щоб не бідніші від них! — політична боротьба, змагання за лідерство. Саме заради цього полковник працював як віл, вдавався до зброї, проливав кров, свою і чужу. Що це ще за новий курс, коли університету кінець і докторський диплом на руках?
Припертий до стіни — невже доведеться прощатись із столичним життям? — Вентуринья перейшов на крик:
— Та без цього курсу вся моя наука псові під хвіст!
Першою здалася дона Ернестина, стала на бік сина. Взагалі в чоловікові задуми вона не втручалася, та й він не дуже ділився ними. Завжди сумирна, вона цього разу з запалом підтримала хлопця — нехай, мовляв, довчиться. Адже це прагнення похвальне, то чому б і не дозволити?
— Викладають визнані фахівці, світила у своїй галузі! — гримів і вимахував руками посеред вітальні Вентуринья.
Полковник так і уявляв собі: на підвищенні в судовій залі соловейком заливається і насваряється на когось пальцем його син-доктор. Мовчки вислухав хлопця, переконування дружини: неписьменна з діда-прадіда зугарна лише підписатися,’ що вона тямила в тих курсах і лекціях? Зрештою, втомившись сперечатися, полковник згнітив серце й махнув рукою: як собі хочете!
На його рішення вплинула думка доктора Ернані Тавареса, ільєуського цивільного судді. Дізнавшись про лист Вентуриньї, той похвалив хлопця: земельне право — новий предмет в юриспруденції, вивчити його неабияк корисно тим, хто матиме справу із справжньою земельною війною. До того ж його вразив синів потяг до науки під час їхньої розмови, яка почалася після від’їзду запрошених на званий обід гостей і тривала цілий вечір. Гадаєш, як у мене диплом і перстень з рубіном, то це вже все, доводив Вентуринья; а сам він, мовляв, відчуває недостатність своєї адвокатської підготовки. Йому треба ерудиції, як у метрів, йому хочеться стати одним із них. На шальку терезів кинуто й аргентинців, які не полінувалися приїхати аж у Бразилію; і це також вплинуло на остаточне рішення полковника. Він засмутився, але не досадував. Що ж, доведеться знову розлучитися з сином.
— Отже, до кінця року. Але дивись, щоб у новому році ти був тут; я вже старий і стомлений життям.
Факультативний курс із земельного права, доступний для всіх бакалаврів, мав за мету додати ваги тим, хто збирався працювати в міністерствах сільського господарства, в суді і в магістратурі. Вентуринья дізнався про це випадково, побіг записався, але відвідував курс рідко. Що ж до аргентинських правозахисників, то насправді жоден з них не поспішав скористатися досягненнями бразильської освіти.
Коли хто й скористався факультативним курсом, то це аргентинка Адела Лапортенья, по-простому Аделіта Золота Ручка, колишня артистка театрів Буенос-Айреса і теперішня шансонетка кабаре Ріо-де-Жанейро: співачка, а не повія. Запопасти чужинку й артистку — це межа прагнень, вершина слави для молодого баїянця. До того ж, нестямно закохана в нього, вона шепотіла: «Твоя, я вся твоя!»
Про чудо-науку Вентуриньї Фадул Абдала дізнався від нього самого, коли той зупинився у Великій Пастці; бакалавра супроводжували капітан Натаріо да Фонсека і двоє озброєних кабрів. Полковник викликав сина до Ітабуни — приїдь, мовляв, прийми в конторі моїх друзів, розкажи їм, що наприкінці року повернешся з іще одним дипломом, доктора землезнавства; а Вентуринья не якийсь там писар, чорнильна душа, щоб їхати без ескорту. Він — доктор Андраде-молодший, син полковника Боавентури Андраде, голови муніципалітету, необмеженого володаря краю. Для його подорожі щонайменше потрібні капітан, двоє жагунсо, породиста кобилиця і добрий нагай.
Звернути на манівці підбив його Натаріо, сказавши йому про медальйон. На привалі в Аталаї Вентуринья затужив, захотів похвалитись і, за давньою звичкою, розповів капітанові про свій роман з аргентинкою: метис був його постійний повірник. Адела — розкіш, королева театральних підмостків Ріо, «витончена виконавиця танго». Не жінка, а мрія, ставна й біла, біла, як сметана, тіло наче виточене різцем, горда, як статуя, і палка, як вулкан. Ротик — рожеві трояндові пелюстки; ах, Натаріо, цей ротик Аделіти!
Шкода, що в Ільєусі годі знайти дарунок, гідний Лапортеньї: перстень з діамантом, намисто, браслет. Даремно оббивав пороги крамничок: самий дріб’язок, латунь. Пообіцяв привезти з Баїї якусь гарну прикрасу, а тепер доведеться пекти перед дівою раків. Отоді капітан і згадав про медальйон, який турок купив у цигана: може, він зарадить лихові?
Вентуринья спішився біля конов’язі, поруч із Фадуловою крамничкою. Араб одразу вискочив, низенько вклонився, радий гостеві.
— Капітан казав мені, що ви скоро приїдете. Сподіваюсь, тепер надовго, докторе…
— Ні, Фадуле, ненадовго, ще треба довчитися в Ріо.
Як, хіба він іще не одержав диплома? У словах торговця вчулося хай і стримане, а все ж розчарування, і Вентуринья квапливо пояснив. Він мав готову відповідь, щоб несподівані й підступні запитання ітабунських колег і знайомих не захопили його зненацька.
— Це спеціальний курс — земельне право. Ще одне звання до пари докторському.
— Подвійний доктор! — докинув Натаріо.
Фадул не дуже второпав, проте заплескав у долоні й заявив:
— Покропити б, та чим? Тут добра тільки кашаса. Є коньяк, але нікудишній.
Вентуринья обвів поглядом полиці з напоями: різносортна горілка, чиста й настояна на зіллі, плодах і корі; в кожній пляшці — зелений змій. Дешеве пійло для пеонів і гуртоправів. Та Фадул видобув із схованки майже повну пляшку; відіткнув корок, сьорбнув і вдоволено закивав:
— Добряча тикіра! Її гнав негр Нікодемос у Феррадасі. — Він підняв проти світла пляшку з голубуватою маніоковою самогонкою. — Припасено для гостей. Капітане, ваше слово!
— Прима! — підтвердив Натаріо. — Деруча, як сто чортів.
— Лиху можна зарадити, — засміявся турок і вийшов надвір.
На задвірку росло дерево кажуейро, обтяжене янтарними і пурпуровими плодами. Фадул зірвав кілька кажа.
— Висмокчете після випивки, і хміль як рукою зніме.
— Я не закушую… — Майже ображений, Вентуринья одним духом хильнув свою тикіру.
— А що ви там, куме, купили з циганських рук? Доктор ось цікавиться. — Після чарки Натаріо почав смоктати кажа, сік покотився в нього по кутиках рота.
— Зараз.
Вентуринья приклався ще: нівроку ця маніокова самогонка, не смердить, має добрий смак і зігріває. Коли Фадул розгорнув на прилавку хустинку з медальйоном, Натаріо попросив прибрати пляшку.
— Поки ми її не доконали. До Ітабуни світ неблизький, а ця тикіра б’є по мізках. Ви тут торгуйтесь, а я заскочу в одне місце.
У цій купівлі-продажу його присутність необов’язкова, а Бернарда вже виглядає. Дівка розквітала що не день.
По-приятельському, лише вдвічі дорожче, ніж заплатив сам, Фадул відступив медальйон Вентуриньї. В Ільєусі — у портовому барі, в Ітабуні — у кабаре можна було перепродати його з більшим зиском. Проте, як він пояснив, для доктора в нього така ціна. Вентуринья хваливсь, що добре знається на ювелірних оздобах, тож Фадул повторив хитрість цигана й сказав покупцеві:
— Ваша ціна — моя ціна, докторе. Платіть скільки знаєте.
Вентуринья, відлічуючи новенькі, хрусткі папірці, зажадав нової порції тикіри.
— А де ж це капітан? Ні його, ні моєї кобили.
— У Бернарди, не інакше.
Вони вийшли з крамниці й рушили вуличками хутірця. Бастіан да Роза, що стояв на ганку своєї хатини, скинув капелюха:
— Доброго здоров’ячка, сеу докторе!
Перейшли вигін: під навісом галпана, там, де вчора горіло багаття, тлів жар. Горобці клювали недоїдки, залишені погоничами. Спустилися до Жаб’ячої Коси. З солом’яних халуп зацікавлено визирали напівголі жінки: хто не чув про Вентуринью, полковникового сина, який вивчився на доктора? До них підійшла Гута.
— Не впізнаєте, Вентуриньє?
Вентуринья заперечливо похитав головою: скільки тих дівок перейшло, всіх не запам’ятаєш.
— Це Гута, — пояснив турок.
Повія підійшла майже впритул.
— А вам ще подобався мій запах. Чи забули?
Він відразу пригадав духовитий запах тютюну. А пригадавши, поліз у кишеню і дав Гуті п’ять мілрейсів, ціле багатство. Три чарки тикіри з шлунка шугнули в голову, докторунчик тепер чолов’яга ого-го! — сама щедрість і веселість. Усі місцеві його служники. А от Адела пахне сандалом. У кишені верхової куртки намацав медальйон. Перш ніж подарувати, треба буде вставити свій портрет, нехай носить на білосніжній шиї, на персах: ах, цей розкішний Аделин бюст!
Породиста кобила знайшлася біля рубаної хатини. Збуй-Вік запропонувала кави, але Вентуринья відмовився, добродушно пожартувавши:
— То ти ще жива, Збуй-Вік? І ще розпусничаєш, старе луб’я? — Всі місцеві його служники.
Збуй-Вік зовсім не служниця, а слово «розпусничати» надто грубе. Отож стара заперечила:
— Ти заговорив незрозумілою, докторською мовою. Хлопчаком ти залазив у моє ліжко. І хто, як не я, старе луб’я, навчив тебе, що таке жінка?
Ще п’ять викинутих мілрейсів.
— Бувай, Збуй-Вік.
Високонога кобила під тонким шкіряним сідлом і в збруї, оздобленій сріблом. Бакалавр Андраде-молодший, красуючись, оглядав хутірець, оселі й склади. На прощання подав руку Фадулові Абдалі.
— І що ви робите в цій брудній норі, не уявляю. Щоб заробляти, треба жити не тут, а в Ітабуні. — Всі місцеві його служники. — Надумаєте перебратися, дайте мені знати. А тут як був свинюшник, так свинюшник і лишиться.
На щастя, капітан Натаріо да Фонсека цих слів не чув: він саме квапливо натягав штани й чоботи; з ліжка йому всміхалася гола Бернарда.
Про зневажливий відгук бакалавра капітан дізнався лише через кілька днів, коли знову завітав до Великої Пастки. Вентуринья подався до Ріо-де-Жанейро; там його чекали факультативний курс, високовчені, викладачі, нудні лекції, Адела Лапортенья — Аделіта Золота Ручка, ерудитки-повії, ночі танго і гульок.
Натаріо цмулив тикіру й говорив про перебування молодого доктора в Ітабуні — ото була радість.
— Здавалося, ніби явився маленький Ісусик.
Попри всю свою делікатність, знаючи про дружбу Фадула з Фаудом Караном, капітан розповів про цікавий епізод, який стався в кабаре однієї найхмільнішої ночі. Після чергової заяви Вентуриньї, що він повертається в Ріо на курс земельного права, Фауд Каран не витримав:
— Та на кий біс цей курс, на кий біс? Хто земельне право краще знає і застосовує, як не полковник, ваш батько, а мій друг? Мене, старого горобця, на полові не обдуриш. Признайся, Вентуриньє, тут замішана жінка?
Факультативний курс — курсом, та надто вже докладно й натхненно Андраде-молодший, бакалавр і денді, столичний гість, розводився про ріо-де-жанейрівську богему й співав хвалебні оди жінкам різних націй. В ітабунському кабаре, між товстошкурими полковниками й грошолюбними докторами, сяяла театральна зірка Буенос-Айреса, богиня Рибалти, аргентинка Адела.
Щодо майбутнього Великої Пастки, то бакалаврова думка не вельми вразила капітана.
— Бачиш, куме, Вентуринья знається на жінках і на законах, в ці діла він вгатив чимало грошей. Однак вирощування какао та наше середовище для нього біла пляма. — От він, Натаріо, може дати голову на відруб: — Вір, куме, а я знаю, що кажу: рано чи пізно Велика Пастка стане містом.
Авжеж, різноманітні й многоликі, як уже мовилося і ще раз підтверджується тут, диявольські спокуси, що їх зазнає християнин маронітського обряду, та ще й дрібний крамар, приведений і забутий Богом у чорта на рогах: у свинюшнику, як висловився Вентуринья. Крамар? Та ні, скоріше — убогий шинкар.
Широке й самотнє ложе турка у Великій Пастці, перевертаєшся з боку на бік, а тут, на тобі, то принади дівчини на віддані, то жар звабливої удовички — обидві гарні, обидві жагучі; то розпусна голизна цілого грона краль, на чолі із Зезіньєю Пальмою.
Ільєуска Аруза, дочка й спадкоємниця Жаміла Скафа, або «Найкращих меблів і розкішних матраців», учениця педагогічного училища, сором’язлива незайманиця; крім чеснотливості — багатий посаг. І зовсім не сором’язлива і не цнотлива — зовнішність часто оманлива, — та ще й майже безпосажна.
Жусара овдовіла недавно й була на диво апетитна, апетитна не тільки тому, що чоловік її був недолугий. Покійний Каліл Рабат залишив їй у спадщину «Східний дім» і рідкісну колекцію рогів, щоб вони дісталися шлюбної ночі тому, хто заступить його на подружньому ложі й за прилавком крамниці.
Коли Фадул Абдала приїхав якось в Ільєус поповнити запаси, розрахуватись з постачальниками та помилуватися морем, його запросили, разом із Алваро Фарією, на вечерю до Жаміла Скафа, розбагатілого земляка, власника «Найкращих меблів і розкішних матраців».
Фадула здивувало запрошення, яке він одержав у барі «Шик» біля гавані, оскільки Жаміла він знав мало, як і той його. Випадкові зустрічі в барах, кабаре, борделях, ручкання, люб’язності — оце і все. В барі, за аперитивом, за обідом у «Каструлі султанші» в Понталі, за пивом з мокекою із креветок Фадул іноді з превеликою втіхою слухав Алваро Фарію — ото вже кладезь ученості, хоч до праці й лінивий. Для застілля, для мудрих балачок до пари Алваро Фарії лише Фауд Каран — той в Ільєусі, а той в Ітабуні.
Дім Жаміла — повна чаша, шепнув йому Алваро, а донька — персик. Присадкуватий вусань, непосидючий балакун, земляк, запросивши його, додав: «Після вечері гайнемо в пансіон Тілде, який нещодавно відкрито в Унані. Французький шик».
Гостей було тільки двоє, Алваро й Фадул, а вечеря скидалася на бенкет: стіл угинався від арабських і бразильських страв та солодощів. Фадул наминав, аж за вухами лящало.
Він їв і хвалив свої улюблені ласощі: яке чудове кібе і яке смачне араіфе — пиріжок, начинений мигдалем і облитий медовим сиропом. Виявляється, вечерю готувала донька, юна вчителька Ару за: куховарка з неї вправна. Звісно, не сама, допомагав їй цілий гурт служниць.
За столом Аруза сиділа як засватана. Коли її про щось запитували відповідала коротко. Анекдоти й оповідки Алваро Фарії її не смішили, дарма що інші хапалися за животи. Ще до того як сіли за стіл, Жаміл хвалився перед Фадулом, яка здібна в нього донька:
— Вона в грудні одержує вчительський диплом, грає на піаніно, шпарить напам’ять вірші. Я грошей не шкодував, навчав усього. — Він помовчав, ніби прикидаючи, у що обійшлося доччине навчання, тоді додав: — А що вже працьовита, слухняна! І в Бога вірує.
Про вроду батько й не заїкнувся, і коли вона з’явилася у вітальні, Фадул витріщився зачудовано. Жаміл відрекомендував:
— А це, друже Фадуле, донька моя, Аруза.
Фадул простяг ручисько, гречно всміхнувся. Правду казав Алваро Фарія: Аруза — персик. Кучерява, повногуба, волоока, тонкостанна, груди напинають білу блузку, клуби кругляться під вузькою синьою спідницею. Перед Фадулом стояв його ідеал жінки. Пощастить же комусь! Жаміл додав:
— А це мій друг Фадул Абдала, про якого я розповідав тобі.
Аруза тільки глипнула на нього й мовила майже нечутно:
— Дуже приємно.
Красуня, вродою всіх ільєуських дівчат затьмарить. Фадул задумався, як її краще назвати, і згадав Коран: бегума. Бегума, мусульманська принцеса.
Після вечері, сито відригуючи, Жаміл запросив гостей перейти до вітальні — випити кави. Підвелися.
— Куди ти, Арузо?
Аруза була вже в коридорі. Зупинилась і буркнула, не дивлячись на батька:
— До Беліньї, незадовго.
— Гості в нас, твоє місце тут.
Аруза вернулася, сіла за стіл. Після кави Жаміл попросив дочку:
— Відкрий піаніно й зіграй щось моїм друзям.
Дочка послухалась. Почала з «Першої ласки». Алваро Фарія захоплено поплескав, мабуть, справді об’ївся. Прозвучали «По хвилях» і «Для Елізи». Аруза хотіла закінчити концерт, одначе Жаміл сказав:
— А мій не зіграєш?
Сіла знову за піаніно, ушкварила «Турецький марш», — усі були в захваті. Фадул і Алваро ще аплодували, а дівчина вже підвелась і підійшла до батька.
— То я вже можу йти?
Свавільниця, подумав Фадул, відчуваючи, як зростає напруження: голос Жаміла, попри усмішку під вусами, виказував гнів:
— Ні. Сідай отут і побалакай з Фадулом.
Батько знову завзято засперечався з Алваро Фарією про місцеві справи. Аруза й Фадул перемовилися кількома словами; його спроба зацікавити її Кораном і Біблією не мала успіху. Вона кусала губи й ніби не чула його: покарана студентка чи незайманиця, роздратована тим, що вийшло не по її?
Дона Жордана, мати, поглядала стурбовано й всміхалася гостеві; вона поспішила на виручку, непомітно для Жаміла. Завела з Фадулом розмову про арабські ласощі: розказувала рецепти, сперечалася про дози меду й кунжуту.
Опасиста, кругленька, проте обличчя ще зберігало сліди колишньої вроди. Вже двадцять літ, як батько, Шафік, просватав її за Жаміла, і вона пішла за нього, найзнадливіша бегума в Ільєусі. Врода в Арузи від матері, зате свавільність і затятість — батькові.
Під вікном хтось уперто насвистував жваву мелодію з «Турецького маршу».
Дорогою до пансіону Тілде, з його несправжніми, але шикарними француженками, — то такі штучки, що пальчики оближеш, запевняв Алваро Фарія, — Жаміл Скаф раптом спинився і, взявши Фадула під руку, з нервовим смішком запитав, як йому сподобалася Аруза.
— Красуня, бегума. А про виховання й говорити годі.
Тоді земляк приголомшив його запитанням:
— Хочеш одружитися з нею? — І додав скоромовкою, мало не задихаючись: — «Меблі» процвітають, я відкриваю філіал в Ітабуні й закладаю какаову плантацію в Ріо-де-Брасо. Аруза в нас одиначка. — Тоді знову запитав: — Хочеш одружитися з нею?
Ошелешений несподіваною пропозицією, Фадул навіть не оцінив належно французьку любов, якої удостоївся. Вже згодом, у готелі «Мамеде», до нього дійшло, що то Жаміл Скаф вибирав жениха для Арузи.
Жамілове бажання знайти жениха для дочки було цілком природним і зрозумілим, гідним усілякої похвали. Бо який батько не дбає про щастя й майбутнє своєї дитини?
Фадул попрохав дозволу трохи подумати, мовляв, у наступний приїзд до Ільєуса він неодмінно дасть відповідь. І подякував за виявлені честь і довіру.
Наступного ранку, подавшись на вокзал, Фадул Абдала рушив дорогою, що привела його до підніжжя гори Конкіста. Випадково чи зумисне? На вершині гори стояв колеж Скорбної Богородиці сестер урсулинок, де вчилися на вчительок початкових класів шляхетні дівчата Ільєуса й усієї какаової зони. Уранці й увечері вихованки веселою зграйкою піднімалися і спускалися з пагорба. А внизу вже чатували кавалери.
Аруза, побачивши його з валізою, як у мандрівного крамаря, з капелюхом у руці, скинутим для привітання, мимоволі аж скрикнула. З досади чи хвилювання? Вона познайомила його з подружкою Белщьєю, сусідкою й повірницею: дівчата саме розмовляли про нього. На вокзал Фадул поніс із собою образ дівчини в блакитно-білій формі.
На перерві Аруза почала виливати душу в улюбленому куточку під манговими деревами. Белінья слухала, але допомогти не могла. Зате інша пансіонерка, Аута Роза, бідова й хитра другокурсниця, порадила закоханій дівчині, як спекатися обранця її батька. Вона бачила його внизу: простакуватий, прокурений гевал, цілковита протилежність випещеному бакалаврові, за яким сохла Аруза і який сохнув за Арузою.
На цей ризикований крок Аута Роза штовхала її з усією відвертістю. Доведеться зібрати всю свою мужність, кинути виклик рідним і суспільству. Ця Аута Роза, за словами черниці Ани де Жезус, яка вилучила її таємне листування, була справжня сатана в спідниці. Замкнута на сім запорів за високими мурами колежу, вона зуміла не тільки листуватися з коханим, поетом Жозе Жуліо Калазансом, а й нишком сходитися з ним. Інакше як би зміг редактор і видавець «Грапіунської газети» в передаваних через Белінью посланнях так яскраво й безсоромно описати тіло студентки, звичайно заховане під блакитно-білою формою? Прочитавши палкі послання, черниця Ана де Жезус згрішила подвійно: одно — що прочитала, а друге — що засунула їх під матрац, не показавши матері ігумені. Бона симпатизувала учениці: дівчина відчайдушна й легковажна, але серце в неї золоте. Черниця Ана де Жезус до постригу теж була молода й кохала.
Аута Роза вміла нав’язувати свою волю: Аруза зачаровано слухала її сатанинські поради.
У самотині Великої Пастки Фадул Абдала брав Арузу Скаф щоночі, добровільно чи силою, уві сні чи наяву.
Зваживши всі за і проти, Фадул урешті наважився: треба їхати в Ільєус і женитись, — коли це раптом у Велику Пастку дорогою до фазенди Санта-Маріана завітав полковник Робустіано де Араужо. Він зупинився у старого Жеріно, начальника кабрів, приставлених охороняти склад сухого какао, потім верхи навідався до Фадулової крамниці. Полковник приїхав з дорученням від його ільєуського друга Алваро Фарії — той завсідник барів, гральних домів і кабаре завжди знав усі міські новини. Він просив полковника розповісти Фадулові про весілля дочки Жаміла Скафа.
Як, Арузи? Два місяці тому її ще ніхто не сватав, а^нині таке хапливе весілля? Полковник Робустіано де Араужо промовистим жестом склав руки перед животом.
Вагітна? Коли ще нема, то скоро буде приплід, подейкують злі язики. Аруза й доктор Епітасіо Насименто, вільний бакалавр, не побоялися сліз дони Жордани та гніву Жаміла. Молодий адвокат щойно приплив з Баїї, збирається зробити швидку кар’єру і, певно, таки доб’ється свого.
Жаміл Скаф, людина ділова, поспішив з весіллям, щоб дочка встигла похизуватися перед вівтарем фатою і флердоранжем. Бо якщо зволікати, живіт надто округлиться, доказав зі сміхом полковник. Дружками будуть Белінья і Аута Роза.
Фадул вислухав новину мовчки. Почекав, поки на дорозі зникне полковників кінь, а тоді вилаявся спересердя: касамабук-шармутуа!
Фадул Абдала познайомився з Жусарою Рамос Рабат, удовою і спадкоємницею Каліла Рабата, на ярмарку в Такарасі: він саме торгував двох віслюків, щоб перевозити у Велику Пастку товари і їздити верхи. Вибрав найкращих, оглянув їх зуби й ноги, як навчав капітан Натаріо да Фонсека, і, не втримавшись від спокуси поторгуватися, став указувати Мануелу да Лапі на уявний гандж, ганити явні достоїнства.
— Бійтеся Бога, сеу Фаду! Накиньте трошки!
— Ані вінтема!
Жусара була, як то кажуть, молодичка хоч куди, мала чим покрасуватися: кабокла кольору міді, шкіра так і лисніє на сонці. Побачивши, як вона пробралася між лошицями й жеребчиками, зупинилася і втупилася в нього, Фадул похолов, торг одразу припинився, покупцеві стало не до віслюків. Мануел да Лапа, щоб не зостатися на бобах, теж не став торгуватися далі.
— Ви Фадул Абдала? — озвалась вона й засміялася різким, дикуватим сміхом, ніби брязнули бубонці.
Очі її сяяли, зате сміх бринів якось неприродно: здавалося, ще мить — і Жусара зомліє. Кожен, хто зустрічав її вперше, ладен був грудьми стати на її захист: безвинна ягниця, така безпорадна, а насправді віроломство, підступи, пастки. Фадул її теж ще не знав.
Неслухняною рукою турок стягнув з голови капелюха і ґречно вклонився. А очі так і бігали вгору-вниз: що там ховається під одежею? Удівство Жусари одразу видно з переливчастих темних тонів спідниці для верхової їзди, шовкової блузки, шалі, накинутої на волосся, щоб уберегтись від пилюки. Вона носила похмуру жалобу, проте очі її палали, губи пломеніли карміном — хоч би слід сльозинки чи туги. Небіжчик давно оплаканий, годі ридати. Життєві соки буяють, уся вона — млість і сласність, обіцянки й бажання на ярмарковому сонці. У руці нагай із срібним пужалном; чуттєвий, напіврозтулений рот і бездоганно рівні білі зуби — тільки що, покусають.
— Багато чула про вас. — Від кого й що саме, вона не сказала, ніби натякаючи на якусь таємницю. — Мене звати Жусара. Ви Каліла Рабата, власника «Східного дому», знали?
Під квітчастою шаллю в неї Фадул угледів червону троянду; квітка була застромлена за вухо. Це відкриття схвилювало його. Звідки взялася ця кабокла? З лісових нетрів, де воюють між собою курибоки, з циганського кочового табору? Яка змішалася кров, щоб народився цей сфінкс, з’явилося це диво?
— Знав. Але не особисто. Про його смерть я чув.
— Я його вдова. На жаль, за прилавком стояти я не здатна.
Простягла нагай і торкнулася ним грудей велетня — зухвала дівка й безвинна ягниця.
— Будете в Ітабуні, заходьте в гості. Покажу вам крамницю. Мені потрібна допомога: на жаль, удова — ділова жінка — для всіх дивина.
Повернулася й пішла до свого білого коня, якого тримав за повід служник. Ідучи, вона рвучко зірвала з голови шаль. Водоспад темного волосся — темнішого за спідницю для верхової їзди, за шовкову блузку, за мережива й шлярки — заструмував по спині аж до пояса. Фадул ковтнув слину, очі його вражено округлились. Жусара, з допомогою служника, встромила ногу в стремено, скочила на коня і вмостилася в жіночому сідлі. Напівобернулася до турка — кивок на прощання. За хвилину її і слід прохолов.
Мануел да Лапа, коли вони перебили руки, сказав:
— Королева! От уже козириста жіночка, сеу Фаду.
Верхи на одному віслюку, поганяючи другого, Фадул рушив до Великої Пастки: е-ех, гибію в цій дірі!
Після зустрічі на такараському ярмарку минуло два тижні, а Жусара Рамос Рабат, удовиця й спадкоємниця, все не йшла з голови Фадулові Абдалі. Що крилося за її жестами й словами, за палкими поглядами, за млосним голосом?
Чому проклинає Жусара своє вдівство й комерцію, ці дві халепи — чого вона домагається цими наріканнями? Навіщо запрошує в Ітабуну? Хоче найняти прикажчиком у «Східний дім» за якийсь процент від продажу, за невеличку частку прибутків? Така служба йому не до душі, краще вже скніти у Великій Пастці, та лишатися вільним.
А може, вдовичка, жінка цілком сучасна, шукає чоловіка для шлюбного ложа й для прилавка в крамниці? Молода, багата й зваблива. Адже ж в Ітабуні, в ільєуському порту женихів хоч греблю гати. Чому ж вона підійшла до якогось шинкаря на такараському ярмарку, серед мулів і кобил? Невже мало фазендейро, комерсантів, бакалаврів, докторів у шапочках? Певне, потребує прикажчика, якому можна було б довіряти. Тоді помилилась адресою.
Він сидів на порозі й думав про Жусару, розпливчасту химеру в кальяновому диму, коли зненацька побачив її в плоті й крові: вона злазила з білого коня й віддавала повід слузі. Фадул Абдала щойно скупався в річці, спека давила на крижі й карк. У післяполуденному яскравому світлі Велика Пастка дрімала, розніжена й мовчазна.
Жусара з’явилася так несподівано, що Фадул навіть не здивувався, так ніби поява її була цілком природна. Одірвавши погляд од Жусари, він дивився, як служник, меткий і веселий хлопчина, верхи на віслюкові одвів коня у затінок під деревами. Від заціпеніння Фадул отямився лише тоді, коли кабокла рушила просто до нього. Вражений, він квапливо підхопився на ноги.
— Чому ви не приїхали до Ітабуни? Я марно чекала на вас.
— Не встиг. — Він усе ще не оговтався.
— Ну що ж, не приїхали ви, приїхала я. — Вона озирнулась довкола. — Яка вбога місцина! Як можна марнувати себе тут?
Похитала докірливо головою. Викладене віночком волосся було сколоте на маківці черепаховим гребенем тонкої роботи. Перш ніж турок здобувся на відповідь, докинула:
— То я так і стоятиму? Може, запросите до хати? Запропонуєте чогось випити? — І ступила досередини.
Біля прилавка зупинилася, роздивляючись товар на полицях, убогий і строкатий, знову несхвально похитала головою, але від коментарів утрималась.
Очамрілий Фадул тільки ходив слідом. Сили небесні! Це ява чи з ним трапився сонячний удар і він марить серед білого дня? Не знаючи, що запропонувати — хіба в нього є щось гідне її? — запитав:
— А що ви п’єте?
— Від ковтка води не відмовилася б. — Жусара показала на глек з двома носиками, що стояв на підвіконні.
Обігнула прилавок, зайшла на жилу половину, обдивляючись кімнати, переступила поріг спочивальні.
— Люблю широкі ліжка, але таких ще не бачила.
— Це щоб я помістився, — сказав Фадул, подаючи їй кухоль із свіжою водою.
Жусара пила маленькими ковточками, прицмокувала язиком, ніби куштувала рідкісне вино. А очі її тим часом міряли з ніг до голови турка і виражали задоволення тим оглядом.
— Тут уміститься двоє таких, як ви, і ще дехто.
Засміялася коротким значущим смішком і віддала йому кухоль.
— Дякую. Будете в Ітабуні, неодмінно заходьте до мене, я покажу вам свою крамницю. Сама я їй ради не дам. — Таке саме запрошення, що й на такараському ярмарку: пропонує службу чи, може, руку й серце? — Коли вас чекати? — Додала млосно й грайливо: — Не дуже баріться, бо чекати все життя я не можу.
І повернулася, щоб піти з хати, поїхати з Великої Пастки.
— Як, ви вже йдете? — стрепенувся турок.
— А що робити? Вже побачилася з вами.
Фадулові очі потьмарилися від нетерпіння й напруги. Навіть не зачинивши дверей, він підійшов до Жусари і схопив її в обійми. Вона не пручалася, не відштовхувала його, лише промовила млосним, покірним голосом:
— Ви зловживаєте моїм горем. Я ж удова, мені ще треба заміж! Змилуйтеся! Що буде потім зі мною?
Але Фадул нічого не чув. Охоплений шалом, засліплений жагою, він відчував у руках трепетне тіло кабокли. Зірвав з неї блузку, ліфчик — ох, ці пишні груди, нарешті їх можна пестити! Жусара тільки ячала. Фадул стягнув спідницю, здер мереживні трусики з бантиками на колінах — трусики теж були чорні.
Повалив цю королеву, цю козиристу жіночку, на матрац, набитий травою і повний блощиць, залишивши на ній тільки високі чоботи для верхової їзди.
— Що я наробила, яка я, прости Господи, дурепа! Нерозважлива вдовиця, шукала чоловіка й накликала безчестя на свою голову. Ти домігся свого і тепер глумися наді мною, зневажай мене, називай блудницею, виганяй геть. Я сама винна, сиділа б у своїй Ітабуні, так ні, припхалася сюди. Захотілося чоловіка, щоб дбав про мене й порядкував у крамниці. Будь проклятий той день, коли я побачила тебе в Такарасі і втратила розум! Щоб так ошаліти, втратити розум! І ось я занапастила себе. Леле, я пропала!
Жусара виливала свої жалі, а Фадул устав з ліжка, зачинив двері й роздягнувся: голий, він здавався ще вищим — справжній велетень. Вона нишком поглядала на нього: оце чоловік! Трудяга й сріблолюбець, мудрець і дурень, достоту як її Каліл Рабат, народжений для вуздечки й рогів.
— Лишенько, пропаща я! Хто тепер візьме мене заміж? — Голос її піднісся, забринів виразно: — Присягаюся матір’ю, що це мій перший гріх у житті. Ніколи не мала я іншого мужчини, окрім мого чоловіка.
Фадул заспокоїв її:
— Не побивайся, днями я збираюся в Ітабуну. Там усе й вирішимо. За крамницю не бійся.
— Справді? Ти займешся крамницею? Потурбуєшся про мене?
Тіні гусли, надходив вечір. Фадул розімкнув обійми й скочив з ліжка: у нього ж із Фаудом Караном зустріч у книгарні Ромуло Сампайо: там щодня його друг вражав присутніх своєю ерудицією в священну годину, коли пили аперитив і грали в трик-трак. Зезінья з ліжка дивилася за його зборами.
— Ти спізнюєшся?
— Трішки. Треба поспішити.
— Лети, бо наречена вкрай нетерпляча. Як би не підчепила й не затягла в ліжко іншого.
Розмова дражлива, голос зухвалий і насмішкуватий. Не вірячи власним вухам, Фадул облишив натягати спідні.
— Наречена? Як це розуміти?
— Будеш заперечувати? В Ітабуні тільки й розмов про це…
— Про що саме? Кажи до пуття.
— Всі знають, що ти береш шлюб із Жусою. Чи, може, ні?
— Із Жусою?
— Із Жусою. Може, скажеш, що не знаєш такої?.. Недавно приходить до мене Фауд Каран і каже: «Знаєш, Зезіньє, твій Фадул здурів, хоче побратися з удовою Каліла Рабата». Я так і обімліла: «Бути не може, це вигадки!» Та ні, каже, діло певне, скоро буде новим царем… — Вона затнулась.
— Доказуй, чого там! Яким ще царем? — спитав сердито Фадул. Кому до вподоби ставати об’єктом пліток і глузів!
— Царем рогоносців, як небіжчик Каліл. Цей добряга знеміг під тягарем рогів на голові.
Оце новина! Фадула як обухом угріли по голові: він витріщив очі, роззявив рота, ковтнув слину.
— Небіжчик був рогатий? А ти не брешеш?
— Не віриш мені, то спитай у Фауда, він усе знає. Або в будь-кого. Жусара уславилась на всю Ітабуну.
Перед очима враженого Фадула зринула кабокла в жалобі, непорочна жінка. У вухах залунав її грайливий і сором’язний голос: це мій перший гріх у житті, ніколи я не мала іншого мужчини, окрім мого чоловіка. Виходить, брехала, лукавила, прикидалась — повія, підстилка, шльондра, тричі шльондра! Як легко повірив їй він, тертий калач, хвалько, всезнайко! Фадул лайнувсь по-арабському:
— Щоб такий здоровило та був такий безклепкий! Зашурхотіла спідниця, наобіцяла кози в золоті, а тобі вже й засліпило, навіть майбутніх рогів не бачиш. А може, ти на все заплющував очі зумисне? Принаймні так про тебе кажуть.
Спантеличений голий велетень тільки хрипів: «
— Що ж про мене кажуть?
— А ось що… Що женишся на крамниці, а на лиху її славу, на все інше махнув рукою. Що продаєш душу за гроші. Слухай, якщо ти гадаєш, що Жуса зміниться, то помиляєшся. Ця жінка слабка на втори, і немає чоловіка, який би її укоськав.
Фадул був знищений, його ніби кинули на дно колодязя, ніби виваляли в грязюці, — рогоносець, аркут, на якого всі показують пальцями. Сумно понурив голову:
— Не знав я, що то за одна, живучи в глушині.
— Я даремно отак побиваюсь. Мені б, аби розумна, помовчати. Ти б одружився з нею, розбагатів, може, збудував би мені домочок, витяг з болота. Фауд навіть поздоровляв мене, що ти тепер товстосум… — З грудей Зезіньї вихопився схлип: — Товстосум, ти товстосум, чуєш? — Пауза, щоб стримати плач, а тоді уривчасте: — Якщо ти женишся на ній… я більше… бачити тебе не хочу! — Зезінья заплакала.
Вже не стримувала жалів, не тлумила в грудях ридань; Зезінья Пальма затулила обличчя долонями й пішла геть. Бачачи сльози на виду у повії, чуючи, як голосить через нього, жениха Жусари, багатого й рогатого, Фадул набрався духу, вдарив лихом об землю. Лють і сором, виявляється, зцілюють.
Що то вчасна допомога доброго бога маронітів! Хто така Жусара — чеснотлива вдова чи найпослідущіша розпусниця Ітабуни — байдуже, весілля не буде. Що його болить, то це сльози Зезіньї, її невтішний плач, туга, розпач.
— Лихий попутав, — приказував Фадул, розповідаючи Зезіньї Пальмі історію цього короткого й лихого наслання, що мало не зв’язало його узами з Жусарою Рамос Рабат. Їй — чоловік і пошана, йому — найкраща крамниця тканин в Ітабуні й царство лемішкуватих рогоносців: Фадул Лемішка. Уник він цієї халепи вчасно: добрий бог маронітів послав йому ангела охоронця в особі Зезіньї.
А тій було що розповісти про походеньки вдовички за життя і після похорону небіжчика та оплакування його рогів. Вона називала імена бахурів — цілий гурт, — серед них чимало і її знайомців. При бажанні легко перевірити, але Фадул вірив і так.
Перешкоди — не лише демонські спокуси, марення наяву, сонні привиддя. Хвойди і незайманиці, багата вдова, наречені, крамниця тканин, меблевий магазин, надії на швидке збагачення, веселе життя, божевільні мріяння! Інші випроби, здатні доконати й не такого упертюха, чекали на нього; він став жертвою жорстокості й захланності чоловіків. Перш ніж прийшли заробітки, Фадул Абдала таки попомучився у Великій Пастці.
Коли був мандрівним крамарем, то принаймні міг розпоряджатися своїм часом: викроював тиждень, щоб розважити душу в Ільєусі й Ітабуні. Цікаві бесіди з Фаудом Караном і Алваро Фарією, запеклі турніри в шашки і в трик-трак, азартні й відчайдушні партії в покер і піф-паф, кабаре — два в Ільєусі, один в Ітабуні; будинки розпусти, здобутки цивілізації. Якщо трудяться і череп, і хребтина, легше дихається, легше терпіти лихо.
Покупцям байдуже, який день тижня, яка пора дня, їм аби заторохкотіла тріскачка, сповіщала про мандрівного крамаря: прихід його — свято. А от армазем, чи, коли хочете, шинок, вимагає, аби власник був там постійно, обслуговував, подавав, брав плату, догоджав. Хазяїн єдиного торгового закладу в хутірцеві, відкритому цілий день для всіх прибульців, і піших, і кінних, не міг собі дозволити таку розкіш, як мандрівний крамар: згребти свій крам, завдати на плечі та й піти гала світа. Фадул працював, мов той чорний віл. Відлучатися з Великої Пастки стало-збитково й ризиковано.
Поїздки порідшали, як і дні відсутності. І все ж попервах він таки добре попотів: коротке перебування в Ільєусі й Ітабуні забирали купівля товару й розрахунок: купівля — це мистецтво, вміння дурити й шахрувати, а розрахунок — це наука, що ґрунтується на строках виплати й процентах. Навіть уночі, о порі, відпущеній на розмови, гру, кабаре й дівок, думками він був в армаземі, в своїй лісовій глушині. Те, що сталося за його першої відсутності, могло повторитись. І тоді не зарадять ні старання Збуй-Вік, ні заступництво капітана Натаріо да Фонсеки.
Три місяці він сидів безвилазно у Великій Пастці, врочисто прибувши туди з першим своїм товаром, привезеним на дерев’яних сідлах каравану, який прибув з Такараса. Вантаж чималий, крам розмаїтий — від в’яленого м’яса до полотняних штанів, від кашаси до ниток, від борошна до патронів для рушниць. На такий асортимент і таку кількість пішли всі заощадження, ще й заліз у борги. Торговий дім — напівбакалія, напівгалантерея — це тобі не коробейникування.
Розвантажували всі: жінки й чоловіки, і ті, хто тут жив, і ті, хто приїхав; разом того радісного дня відкриття їх не набралося й двох десятків. Фадул відзначив цю дату невеличким феєрверком і частуванням кашасою; одразу ж почалась і торгівля.
Лише коли запаси почали танути, він вирішив відлучитись на кілька днів, щоб поповнити їх на ринках Ільєуса й Ітабуни. Що саме купувати, вже знав: тільки ходове, доброго гатунку і в достатній кількості. Найкраще розходилися в’ялене м’ясо, кашаса й рападура, а от із дюжини полотняних штанів купили лише дві пари і то за знижену ціну. Зате плаття розхапали усі.
Пізньої ночі, сховавшись за замкненими дверима від людських очей, він перераховував при світлі гаснички пачку грошей, кредитки різної вартості, заяложені, рвані, склеєні милом. На складі знайшлася нашийна хустина, велика, пурпурова. Він зав’язав у неї асигнації — так зберігали гроші пеони — і сховав у праву кишеню штанів; ще й перехопив кишеню зсередини стрічкою. Монети — їх було чимало, мідних і нікелевих, — розсортував, кожен стосик обгорнув клаптем паперу й сховав у шкіряний капшук на поясі під сорочкою. Стежинами й битими шляхами ширилася слава про багатство турка Фадула: ціла купа грошей, діамантові персні, золото. Дехто присягав, що бачив у нього навіть фунти стерлінгів. І ніхто б не повірив, що у вузлику і в капшуку лежить увесь його капітал з відсотками, як не рахувати товарів у армаземі.
Обслуживши вранішніх клієнтів, Фадул почепив на видноті оголошення, написане великими літерами на кришці ящика від мила: хазяїн поїхав за товаром. Замкнув ізсередини на дерев’яний засув двоє дверей армазему, а вхід у задні кімнати на ключ, застромив за пояс револьвер і приєднався до Зе Раймундо. З фазенди Аталая аж у Такарас ішов в’ючний обоз, три з половиною легуа доведеться котити на батьківських.
Збуй-Вік вирушила теж, бо хотіла провідати на станції свою куму Зеліту. Худа, висхла, вона була, як пір’їнка. Зе Раймундо всадовив її між, двох мішків какао на дерев’яне в’ючне сідло Місяцівни, дужої й сумирної мулиці, проводирки табуна; лука сідла і збруя були обвішані дзвінкими балабончиками. Пишаючись такою честю, Збуй-Вік корчила з себе управителеву дружину, полюбовницю фазендейро. Фадул, з торбою на плечі, аж сяяв, наперед смакуючи ті радощі, яких зазнає в Ітабуні. Уже в поїзді, взявшись чистити апельсин, він похопився, що забув у Великій Пастці свого гарного складаного ножика.
Перші два дні Фадулової відсутності минули спокійно. Погоничі та їхні підручні розвантажували віслюків і прямували до укріпленого форту турка. Так вони називали Фадулів заклад, збудований з дерева, матеріалу дешевого, в кінці дороги з валькованими халупами, спершу названої Ослячою Стежкою, а потім перейменованої у вулицю Фасадну. До речі, Факел Абдуїн тоді у Великій Пастці не жив, його перший мурований дім з кузнею ще не стояв на цій вулиці; найбільшою спорудою на хутірці був армазем.
Спітнілі, запорошені, задрипані, спраглі погоничі та їхні підручні прагнули кашаси, щоб підкріпитися, зігрітися чи освіжитися, залежно від того, холод стояв чи спека. Оголошення їх зупиняло, хтось грамотний, якщо такий знаходився, читав уголос написане, а ні — допомагали повії.
Як бракує армазему, добре відчували всі. Життя змінилося, полегшало відтоді, як у Великій Пастці оселився Фадул.
Надвечір третього дня, під заливним дощем, до Великої Пастки прибився Дружок з двома горлорізами, Шико Пилкою і Жанжаном. Вони довго їхали, не міняючи віслюків, загнуздавши їх уривками мотузки: чудові верхові віслюки, доглянуті й вгодовані, улюблений транспорт полковників. У хутірець вони в’їхали із стріляниною, щоб одразу заявити про себе.
Зупинилися на вигоні, де перші обозники поставили для нічлігу солом’яний навіс, благенький захисток від сонця і дощу. Тут розкладалось багаття, смажилося шарке, готувалися страви з ямсу та плодів хлібного дерева, варилася кава й точилися розмови про життя-буття, про вирощування какао — тема вічно жива й захоплива.
Кабри почали допитуватись, де оселя турка. Трохи далі, але кілька днів уже вона зачинена, бо господар у від’їзді.
— А ми відчинимо. Хто мене не знає, назвуся. Я — Дружок.
Дружок зміряв очима гурт і рушив у вказаному напрямку.
Шико Пилка, щоб показати, як він влучно стріляє, пострілом збив гілку хлібного дерева. А Жанжан, перехилившися з віслюка, ляснув по озаддю дівчину.
— Жди, задрипанко, я скоро вернуся!
Педро Циган зметикував, що прибульці знають про від’їзд сеу Фаду; мабуть, вони з’явилися тут не з добрими намірами.
— Ще пограбують крамницю!
— Атож, — притакнув один із двох погоничів, ворушачи пужалном жар. — Цей Дружок гаспид, яких мало, колишній капанга полковника Теодоро дас Бараунаса; у нього на совісті не одне вбивство. Місяць тому він убив в Агуа-Преті лікаря і зник. Інших двох не знаю.
Зате погонич, який вертався з Ітабуни, куди переганяв череду волів полковника Робустіано де Араужо, знав і тих двох, і їхні діла, вони теж лихої слави. Шико Пилка взагалі покидьок, його витурив із фазенди полковник Манека Са. Щодо здоровила, то люди, певно, чули про Жанжана Тачку, негідника, самодура й бабія.
— Хай Бог боронить! — вигукнула Даліла й побігла попередити подруг.
Погонич розповів про незваних гостей і порадив заночувати в бараці, де полковник Робустіано тримав трьох озброєних охоронців какао. Там буде безпечніше й затишніше, а то он який дощ припустив. А на вигоні вони важать головою. Погонич і справді узяв рушницю і звівся на ноги.
— То ми що, вмиваємо руки? — запитав Педро Циган для годиться, бо сам і не думав заважати бандитам грабувати крамницю.
— А що ми вдіємо? — відповів погонич, рушаючи до складу з какао.
— Ми не божевільні, щоб нариватись на кулю заради турка. Це його клопіт, а не наш. — Погонич пужалном розкидав головешки.
Інші потяглися за ним, хоч Педро Циган і запропонував піти подивитися, що буде далі. Хвальковитий і шахраюватий турок усім подобався, але не настільки, щоб через нього заводити сутичку з горлорізами, безжальними вбивцями. Лише цікавий і безстрашний хлопчина сховався за стовбуром жакейри, звідки видно було армазем. Дощ перейшов у зливу, небо затягли хмари.
Педро Циган, постійний Фадулів нахлібник, теж причаївся за деревом, щоб хоч чимось йому прислужитися: він мав підозру, що Дружок, Шико Пилка і Жанжан виламали двері крамниці не для того, щоб украсти боби, кашасу, в’ялене м’ясо та жувальний тютюн. Циган здогадувався про справжню причину цього наскоку.
Наприкінці земельної війни, коли боротьба за незайманщину між какаовими полковниками стала розв’язуватися не з допомогою зброї, а розчерком пера, на дорогах вешталося чимало жагунсо; їх за невеликі гроші наймали вбити когось, і вони залюбки це робили. З сотень кабрів, що прибули на південь штату Баїя з сертану трьох суміжних штатів і басейну багатьох річок, найманців багатих фазендейро, мало хто застовпив ділянку під плантації і перестав братися за зброю. Більшість поробилася наглядачами над пеонами, довіреними капангас, десятниками на тих-таки фазендах. Проте дехто й досі никав по шляхах, удаючись до грабунку й насильства.
Скінчилося тим, що вони перебили один одного, але довго були бичем на узбережжі. Дружок був чи не найлютіший серед тих бандитів: він брав участь у війні між Базиліо де Олівейрою і Бадаросом. Лихої пам’яті капанга Теодоро дас Бараунаса, він не побажав ні служити якомусь полковникові, ні скласти зброю. Останнім часом він виношував задум зібрати банду, щоб нападати на фазенди, хутірці й виселки. Цей лицар плаща й кинджала міг би накоїти багато лиха, ставши на чолі зграї горлорізів. А для початку залучив Шико Пилку й Жанжана.
На одному пасовиську, що трапилося по дорозі, вони заарканили віслюків.
— А як хтось побачить?
— І нехай собі бачать! — сміявся Дружок з Шико Пилки, який усе ж таки побоювався всесильних полковників. — Якщо перепудився, відчалюй. Я набираю лише сміливців!
Про поїздку Фадула Абдали в Ітабуну Дружок дізнався випадково, з розмов повій у Такарасі. Ці хвойди ганили турка за безтурботність і легковажність: от уже бевзь, поїхав, а у Великій Пастці залишив усі свої капітали, увесь скарб без усякого нагляду, приходь і бери. Дівки завзято сперечалися, де може бути криївка. У жилій половині, під матрацом? У магазині, між товарів? Зате щодо розмірів скарбу всі сходилися: як запевняли обізнані й гідні довіри очевидці, то був великий мішок золотих монет.
Прив’язавши віслюків до конов’язі, вони спробували висадити причілкові двері, але це їм не вдалося, дерев’яні засувки витримали, Бастіан да Роза попрацював на славу. Обійшли дім, наткнулися на двері чорного ходу, теж міцні, проте не такі, як парадні. Спершу Дружок марно стріляв по замку, потім Шико Пилка відступив назад і з розгону вдарив плечем у двері — клямка піддалася. Жанжан довершив роботу.
Всередині вони засвітили всі лампи, в розчахнуті навстіж двері вривалися вітер і дощ. Виставити варту здалося їм зайвим: хто, мовляв, зважиться на них напасти? Нахильці дудлили кашасу, у кожного в руці пляшка, цього питва потребували всі. Дружок хотів прополоскати мозок, бо тривалі й морочливі пошуки скарбу потребували ясної голови. Хоч зовні й неотеса, він був вельми завбачливий. Жанжана спрага мучила постійно. Та й Шико Пилка прагнув збадьоритись — він звик укладати жертви одним пострілом.
Куток за кутком, закамарок за закамарком вони перерили весь дім. Спершу обнишпорили затильні кімнати. У меншій, що правила за кухню, була лише тринога й сякий-такий посуд. В спальні, на ліжку, на брудній ковдрі лежав Фадулів складаний ножик. Жанжан зацікавлено оглянув довге й тонке сталеве лезо: якраз щоб лоскотати горло якійсь гонористій німфі. Осміхнувся, сьорбнув горілки і брязнув порожньою пляшкою об стіну.
Дружок і Шико Пилка пороли ножами матрац, вивалюючи на підлогу суху траву. Жанжан приніс іще кашаси, і трійця заходилася потрошити величезне ліжко з дорогого дерева, шедевр столяра Лупісиніо. Шукали тайник, а в ньому капшук із червінцями. Але ні тайника, ні золота ніде не було.
Друга половина дому правила за склад. Бандиту розважалися тим, що набивали шаньки всіляким дріб’язком, трощили все, що здавалося їм непотрібним. Знахідку полотняних штанів зустріли криками й ковтками горілки. Поскидали з себе латані-перелатані старі лахи й натягли нові добротні штани, Шико Пилка — аж дві пари.
— Схованка, напевне, в крамниці. Треба братися там, — сказав Дружок.
Підійшов до дверей і обережно визирнув надвір: чорна, як смола, темрява, хлюпотіння дощу й завивання вітру. Дружок самовдоволено всміхнувся, ось що значить лиха слава: всі тихше води, нижче трави. Слава одчайдухів розчищала їм путь.
Тільки Бернарда пробувала щось робити. Коли прибігла наполохана Даліла, закликаючи жінок тікати до лісу, Бернарда саме приймала гуртоправа, тож не звернула на те уваги. Репет, лайка, погрози у хутірці не дивина: чим ввечері людніше, тим гамірніше. Проте ґвалт наростав, і Бернарда не витримала й вийшла надвір. Повернулася з новиною:
— Грабують крамницю сеу Фаду.
Відповіді не чекала, навіть не стала чекати плати; в чому була, в тому й кинулася під зливу. Змокла до нитки, прибігла до шопи на вигоні: ані душі. Куди всі запропастилися? Повтікали до лісу, як і жінки? Навряд чи побігли захищати армазем, — з того боку не долинало ніякого шуму. Вона подалась до барака: там принаймні троє кабрів охороняють сухе какао. Бігла під поривами вітру; навколо тиша, і від того ще моторошніше.
Одні з дверей складу ледь прочинилися. Звиклі до пітьми Бернардині очі розгледіли дуло рушниці. Вона назвалася, і двері відчинились.
Всередині барака чатували, зі зброєю напоготові, кабри й погонич. Табунники та їхні підручні сиділи на підлозі й різалися в ронду: одні робили ставки, інші допомагали порадами, забувши про все у запалі гри. На Бернарду вони тільки глипнули, не сказавши й слова. Знали, що прийшла вона не для того, щоб когось підчепити: клієнтів їй не бракувало. Знали й мовчали. З неї стікала вода, на підлозі розпливались калюжки; мокра сорочка облипла груди, живіт і стегна. При тьмяному світлі каганця вона скидалась на привид.
— Кажуть, нібито жагунсо грабують дім сеу Фаду.
У відповідь — ні слова. Табунник розтулив рот, але хоч би пару з вуст пустив, тільки позирав на неї зачудовано: ех, ніколи не спав він з Бернардою!
— Це правда чи неправда?
Відірвавши погляд від мокрої гриви козир-дівки, погонич ствердно кивнув головою:
— Жанжан Тачка, Шико Пилка і Дружок — то небезпечна трійця.
— То й що?
Охоронника, що відчинив їй, вразила така наївність; тож він пояснив безбарвним голосом:
— Як що? Обчистять крамницю і втечуть з награбованим.
Разом з вартовими, погоничем, обозниками й підручними в приміщенні зібралося дев’ять чоловік, четверо з рушницями; усі інші мали ножі й кинджали.
— Їх лише троє, а вас тільки тут аж дев’ятеро…
Знову мовчанка. Бернарда ступила вперед і плюнула спересердя на підлогу.
— Дев’ятеро чоловіків трусяться від страху!..
Другий вартовий, що досі мовчав, не витримав:
— Щоб це якась блудяжка взивала мене страхополохом…
Ступив до Бернарди погрозливо, мовляв, хай шанується, але його спинив вигук старого Жерино:
— Чи ти з глузду з’їхав, Зе Педро?
Картярі, які урвали були гру, знову тихомирно заляскали засмальцьованими картами. Старий прочистив горло, щоб звернутися до Бернарди. Начальник кабрів, які охороняли склад, здавалося, на докір дівчини нітрохи не образився: жоден з тих, хто його знав, не міг запідозрити його в боягузтві. Та й не треба забувати, що ця козир-дівка — подруга капітана Натаріо; аби кабра дозволив собі щось, його не врятував би сам Господь Бог. Жерино відповідав як за какао, так і за своїх людей.
— А що робити, Бернардо? Це не наше діло. Нас найняли стерегти полковникове какао. А як поткнуться сюди, то скуштують свинцю, для цього ми тут. Тільки для цього.
— Але ж вони грабують крамницю, а тоді накинуться на жінок.
— Ми тут не для того, щоб оберігати бакалію турка і дівочу цноту. А ти як думала? Що тут — місто? Всього-на-всього діра і в цій дірі — шинок, чотири повії і ми в полковниковому бараці. Кожен за себе і Бог за всіх. Хочеш, лишайся з нами, тут з тобою нічого не станеться. — Він підійшов до зажуреної, наїжаченої Бернарди і сказав добродушно: — А вирішила вбиватися через турка, то йди собі. Ми звідси не рушимо. Хай сюди тільки поткнуться, то ми їм покажемо, де раки зимують. Люди живуть на світі лише раз.
Ні в шафах, ні на полицях, ні під міцно збитим прилавком — де в біса цей клятий бусурман засунув своє золото? Тут вони теж перебрали усе по дощечці — робота марудна й марна. Воно десь тут, запевняв Дружок, підганяючи неповоротких помічників; Жанжан уже набрався і тільки думав про негритянку, а Шико Пилка усе потерпав, як би їх не накрили гуртовики.
Де воно в біса? У мішках з борошном, з бобами, за маїсом? Порозчинявши двері, вони в сліпій люті заходилися викидати все надвір, під дощ. Висипали з лантухів боби і маїс, рис і борошно, неочищений цукор, порубали кинджалом шматки в’яленого м’яса. Щоб прогнати страх, Шико Пилка стріляв у пляшки з револьвера; дівчата, що зачаїлися в лісових хащах, чули ті постріли й злякано перезирались.
Педро Циган і погонич зі своєї криївки під жакейрою вдивлялися у пітьму, де рухалися розпливчасті постаті, ловили кожен звук. Жанжан і Шико Пилка накидали продукти на купу, а Дружок облив усе гасом і підпалив. Зчинилася сварка, залунали погрози. Жанжан хотів підпалити крамницю, а Дружок його стримував. Певний, що мішок із золотом захований десь тут, він збирався нагрянути ще, коли турок повернеться додому. Під дулами револьверів Фадул сам викладе їм здобич.
Жанжан, у якого в голові гуляв вітер, хотів іти на пошуки негритянки, проте Дружок не погоджувався.
— Як хочеш, щоб тебе порішили, то залишайся. А ми — гайда! — звелів він Шико Пилці.
Тому тільки цього й треба було. Удвох вони погнали галопом, стріляючи на всі боки. Жанжан з упертістю недоумка роззирнувся довкола: як розгледіти чорнопику в такій пітьмі? Нарешті здався: розрядив зброю в напрямку вигону, де бачив негритянку, і погнав віслюка навздогін за спільниками, проклинаючи все на світі: ні тобі скарбу, ні негритянки!
Язикам полум’я несила було боротися з дощовими струменями, і вони мало-помалу погасли; міцний дух маїсу, цукру, горілих бобів, смаженого м’яса швидко розвіявся. Волоцюга й метис вийшли з-за жакейри і наблизились до крамниці. Педро Циган проминув згарище, переступив поріг: а раптом йому пощастить більше, ніж бандитам? В існування вогнетривкої шафи, набитої червінцями турчина, вірив і він: ну хай не мішок, то скриня. Підручний погонича, горопаха злидень — звідки йому знати легенди? — вдовольнився тим, що позбирав на пожарищі. Невдовзі до них прилучилися й інші — чоловіки зі складу та жінки із хащів. Вони жадібно билися за те, що не понищили грабіжники й пощадило полум’я.
Педро Циган цілу ніч, навіть після того, як усі пішли, невтомно нишпорив у домі. Підживляючись двома пляшками кашаси, дивом уцілілими від люті Дружка, від переляку Шико Пилки, від спраги Жанжана Тачки й від грабунку мародерів, цієї зграї боягузів.
Якщо вірити Педро Циганові, цьому волоцюзі й базіці, несамовиті прокльони Фадула Абдали стрясали небо й землю, збивали з осі земну кулю. Ануни й мутуни, папуги та арара пороснули у зарослі чагарів, сонні жупара враз прокидалися, дикі тейю забивалися під каміння, білки й кайтіту кидалися врозтіч; насторожено спиналися, готові до стрибка, гадюки. Побрехеньки несосвітенного патяки, безродного приблуди.
А втім, розповіді всієї дев’ятки, решти очевидців приїзду турка у Велику Пастку через три дні після грабунку, теж доносили подих епосу. Вони бачили, як безтямно той гупав себе кулаками в груди, як розпачливо здіймав над головою долоні, докоряючи легковажному, безтурботному Богові маронітів, під опіку якого віддав перед від’їздом свій дім і товари.
З горла його вихоплювався звірячий рик, але то був рик пораненого, приреченого звіра.
Гнівна розмова з усеблагим трохи розважила душу, обтяжену страшною журбою. Господь його не покинув, а лише піддав його віру випробі куди тяжчій, ніж кошмари з нагою Зезіньєю. А заодно врятував йому життя, забравши його з Великої Пастки на час бандитського наскоку.
Нарешті Фадул затих, заспокоївся. Дивився на руїну, ніби прагнув, щоб ця картина впеклася вогнем у мозок. А тоді покликав Лупісиніо і дав йому докладні настанови: відбудову починати з прилавка й полиць, ліжко почекає. Обслуговувати клієнтуру сеу Фадул заходився того ж таки дня, як повернувся і побачив, яке його спіткало нещастя.
Сам він про те, що сталося, не заводив мови. А як згадували про грабунок, не відмовчувався, проте відповідав стримано й спокійно. Боронити його житло й крамницю ніхто не зобов’язаний, така поведінка зрозуміла й виправдана: тільки божевільний став би рятувати мішки з цукром і котушки ниток ціною свого життя. Жерино розповів про шляхетний порив Бернарди і як її ледве втримали в бараці. Якби вона спробувала спинити бандитів, було б по ній. Перш ніж порішити, ще б і поглумилися з неї. Турок погодився: атож, Бернарда пропала б.
Переносити свій бізнес в інше місце чи вертатися до коробейництва Фадул не збирався. Навпаки, спустошення армазему зміцнило його намір остаточно осісти у Великій Пастці. От тільки де й поділися його колишні життєрадісність і веселість. Він більше не сміявся сам і не звеселяв інших. На що перевівся цей невгамовний турок, оповідач анекдотів, такий чарівний, такий дотепний, улюбленець жінок! Чи взагалі він стане колишнім сеу Фаду?
Праця, на яку він був такий жадібний, поглинала його цілковито, пом’якшувала гіркоту, біль від непомірних збитків. Проте щось усередині ятрило, точило душу, проганяло сон: безсилля, незмога помститись. Подумати лишень, ті, що розорили, обібрали його, розгулюють на волі, розкошують, а в нього закороткі руки. Як тут не відчуєш себе нещасливим, як не нудитимеш світом.
Після повернення Фадула Абдали минуло більше тижня, стихли ремство і пересуди, життя вернулося в свою колію. Якось під обід коло армазему спішився і прив’язав мула до конов’язі капітан Натаріо да Фонсека. Фадул вибіг привітати й обслужити друга, збираючись обговорити з ним усі перипетії недавньої драми.
Усупереч сподіванню капітан цю болісну тему обминув. Відсьорбував маленькими ковтками кашасу, розводився про всяку всячину. Згадав полковника Боавентуру, сам він, дякувати Богу, при доброму здоров’ї, але на серці неспокійно: доктор Вентуринья як поїхав після випускних свят до Ріо, так і досі не вернувся. Хвалився своїми плантаціями у Винозорому, мовляв, він уже бачить, як вони процвітають.
Прикро вражений такою байдужістю, Фадул ледве стримував своє обурення, свою гіркоту. Оце така, виявляється, між ними дружба!
Натаріо да Фонсека завжди шанував турка. Фадул ще коробейникував, коли капітан подарував йому револьвер і покумався з ним. А коли крамар оселився у Великій Пастці, їхні взаємини стали ще тіснішими. І ось маєш, капітан навіть словом не згадав про лихо, що спіткало турка, не запропонував йому, як би годилося, свою допомогу.
Скрутивши з нарізаного тютюну сигару, Натаріо припалив її, — вогонь підніс йому Фадул, — відмовився від ще одної чарки і почав збиратися в дорогу. Випростався біля прилавка, сягнув рукою до кишені полотняного піджака кольору хакі й дістав складаного ножика, що його забув на ліжку турок, вирушаючи до Такараса.
— Часом не ваш, куме Фадуле?
Поклав ножика на прилавок, і Фадул Абдала стрепенувся.
— Авжеж, мій, капітане. Як він потрапив до вас?
— А як, гадаєш, міг потрапити, куме?
Пішов до конов’язі, вернувся з мулом, встромив ногу в стремено, зиркнув на Фадула, — той нашорошено чекав, — сів верхи й мовив:
— Мені тільки сказали про наскок, і я їх одразу хап-лап. Усіх трьох, куме Фадуле, негідників.
Очі в турка зблиснули, йому хотілося сміятись і плакати.
— Усіх, капітане? Трьох? — перепитав.
— Усіх трьох. Бувай, куме.
Він знову став колишнім зальотником — сміхотливим, жартівливим, грайливим, балакучим: словом, знову відчув смак до життя. Знову чувся у Великій Пастці гучний голосище Фадула Абдали. Сеу Фаду став самим собою, жадоба помсти вже не точила йому душу.
Проте клопіт зостався. Бо час від часу він мусив їздити за товарами, замикати армазем, залишати його напризволяще; а ще вистачало непевного люду, злодіїв і бандитів.
Щоправда, звістка про сумну долю трьох грабіжників облетіла узбережжя: здебільшого несвітська брехня, моторошні подробиці. Про загибель кабрів ходило принаймні п’ять зовсім протилежних, але однаково жахливих версій, і пліткарі давали голову навідруб, що турок держить свій армазем на паях з капітаном Натаріо да Фонсекою. Сеу Фаду цього не спростовував, коли його запитували: ці шанобливі перешепти захищали крамницю незгірш від вогнепальної зброї.
І все ж коли танули товари на складі, обличчя й рухи Фадула ставали неспокійними. Якби ж знайшлася якась добра і чеснотлива душа, якій можна було б довірити прилавок, касу та револьвер — тоді б і поїздка була в радість. Крамниця не зачинялася б, торгівля не знала б збитку, а якби на торговій половині стовбичив, а на жилій спав якийсь сміливець, напад на армазем більше не повторився б. Вистачило б присутності якогось зуха й покровительства капітана Натаріо да Фонсеки. На жаль, де ж у такій норі, як Велика Пастка, відкопати людину таких рідкісних чеснот.
І хто б подумав, що розрубати цей вузол, розв’язати цю проблему, взяти на себе цю відповідальність, на втіху одним і на острах іншим, зголоситься стара Жасинта Збуй-Вік. Вона вернулася з Такараса в обозі Зе Раймундо, верхи на Місяцівні, на другий день після грабунку і ще застала розор і руїну. Замість марних бідкань і співчувань, вона лише мовчки хитала головою.
Прийшла до турка тоді, коли той купався, й мовила:
— Якщо хочете, сеу Фаду, їдьте собі спокійно, а крамницю залиште на мене. Ось побачите, я впораюсь.
Стоячи гольцем і поливаючи з ополоника своє величезне тіло, турок аж витріщився на Жасинту.
— Ти хочеш сказати, щоб я лишив армазем відкритим, а ти торгувала, брала гроші й давала здачу?
— Тільки цінника мені лишіть, хоча деякі ціни я знаю. Поки ви приїдете, я й спатиму на прилавку.
— Ти? — Фадул похмуро зміряв її поглядом.
Ще один лихий жарт бога маронітів! Скільки ж можна його випробовувати! Збунтувавшись, запалившись гнівом, він послав докір небу: в цю важку годину мені потрібна допомога дужого, досвідченого чоловіка, а ти мені, боже, підсовуєш стару, захарчовану повію!
А проте у Фадуловому мозку щось свінуло: виявляється, мужні, діловиті, чесні можуть бути не тільки чоловіки, а й стара захарчована повія. Може, Збуй-Вік не лише справна коханка, а й добра порадниця?
— Ти?! — перепитав уже лагідніше.
— Авжеж, я, сеньйоре. Марія Жасинта да Імакулада Консенсан, а по-вашому Збуй-Вік. Вмію читати, підписуватись і рахувати; я вже торгувала в одному рундучку в Ріо-де-Брасо. А грамоти мене навчила біда. — Вона усміхнулась і додала: — Єдине, чого я так і не навчилася, — це красти.
З чагарів вийшов Ошоссі і рушив до річки — на голій спині закривавлена вепряча туша, з плеча звисають набиті сакви, круг стегон обмотана пов’язка. У сліпучому сонячному світлі по високій постаті та мисливських трофеях Епіфанія впізнала володаря пущі й диких звірів. Напередодні вона бачила віддалік, як Шанго роздував на ковальському горні вогонь. Шанго або Ошоссі, негр Факел Абдуїн, озброєний ножем для рубки лісу й рушницею, простував плоскогір’ям.
Після трудової ночі Епіфанія обмивалася в Дівочому Біде, просторому басейні, утвореному гірським потоком; тіло її обполіскували то водяні, то повітряні струмені. На валуні лежали свіжовипране жовте платтячко та брусок хазяйського мила. В рідному місті Баїї, в оселі жриці Кекё вона підстриглася, причесалася, як веліла горда Ошун. Ошун, дружина Ошоссі й Шанго, мати тихих плес. Епіфанія здригнулась, відчула під ложечкою холодок, зацокотіла зубами.
Далі річка розтікалася ширше. Там мисливець звалив на землю свою ношу: із смертельної рани в горлі кайтіту текла, червонячи глей, кров. Він скинув зі стегон пов’язку й поклав поряд із саквами, ножем та рушницею. Ножа з довгим і широким лезом виготовив, гострив і гартував він сам. Власної роботи були й шкіряні сакви та ягдташ на дрібну здобич. Мисливець змахнув руками й поринув у річку — змити зі спини кров. Щоб краще бачити, Епіфанія випросталась.
Факел помітив її лише тоді, як випірнув. Вона сиділа над водоспадом, мов та ійяба[36], — втілена Ошун, володарка річок, в одному з куточків свого розлогого царства. Перш ніж видиво розтануло в потоках світла, він уклонився, торкнувшись чола пучками, і проказав привітання:
Вона понесла йому мило, балансуючи на слизькому, нерівному камінні. Вугляне тіло її світилось, на гладенькій, чорній як смола шкірі грали синясті зблиски. Подала брусок і присіла навпочіпки, дивлячись, як він намилюється. Лоно Епіфанії — це криниця, джерело. Епіфанії-Ошун, дружини Ошоссі й Шанго.
Повертаючи обмилок, негр узяв Епіфанію за п’ясть і зазирнув у бездонні очі.
— Факеле, я про тебе вже чула… — шепнула вона, скоряючись його руці.
Сплетені в обіймах, вони поринули у воду. Потім він, тримаючи Епіфанію на своїх грудях, спрямував її проти течії; той повільний плин був на честь їхньої зустрічі. Епіфанія вже не відчувала втоми після нічної праці. Побачивши на березі тушу кайтіту, вона знову запитала хриплуватим млосним голосом:
— Це вполювали ви, мій батьку?
Він кивнув головою і вдоволено посміхнувся: треба знати, коли полювати. Це дар Ошоссі або Шанго, а може, приносини й Ошалй. В потаємному куточку кузні в нього капище, фетиші: лук і стріла, двоголовий молот — пашоро. Пояснив, чому він так старався:
— Завтра неділя.
— То й що? В цьому закутні байдуже — будень чи свято.
Епіфанія прибула сюди недавно й ще не розбиралася в обрядах та святкуваннях. їх, цих обрядів та святкувань, небагато, але ж кожен із них вимагав знання, досвіду, а головне — терпіння: Кастор Абдуїн да Асунсан коли вже за щось брався, то не любив відступати.
— Ще взнаєш усе.
Він поклав на кам’яному ложі покірне тіло матері тихих плес, утупився в її обличчя і торкнувся живота, помережаного довгими зморшками: уже не бачив їх, не відчував. Бачив лише розтулений рот віночком, приплющені втомою очі. Хвиля то накривала їхні тіла, то відкочувалась; обмилок річка давно ковтнула.
Байдужість, нудьга — і так цілий день. Звиклий жити серед людей, у святковій атмосфері, негр Кастор Абдуїн да Асунсан, на прізвисько Факел, розгубився, посмутнів, захирів, коли приволік свої пожитки на це далеке займище, щоб вимурувати дім. І нехай так його покарано за тяжкі гріхи, довго вити вовком він не збирається.
Тепер він сам собі хазяїн, сам усе вирішує, сам за все відповідає. Полковник Робустіано де Араужо позичив йому грошей на кузню, проте Кастор не питав поради, не добивався згоди — ні його, ні когось іншого. Він завжди діяв на власний розсуд, відколи ще хлопчаком утік з цукрових плантацій Санто-Амаро, рятуючись від певної смерті. Син розкріпачених рабів, який примхою грінги став буфетником і лакеєм, він кинув виклик деспотизму, поліції і розбійникам, владі хазяїна енженьйо, порвав ланцюги неволі. Він слухався тільки самого себе: караючи барона, витравлював з душі острах і покору.
За ким він тужить, то це за дядьком Кристованом Абдуїном, майстром і навчителем у ковальстві, незрівнянним солістом в оркестрі барабанщиків. Реконкаво — це ненастанне свято.
Реконкаво — це ненастанне свято, проте Факелові святкового Реконкаво не жаль. Йому досить товариства жменьки зледащілих жінок, досить змоги милуватися диким баїянським краєвидом, безмежним плетивом тропічного лісу, бурштиновим полиском какаових плантацій. У гультяйському житті на енженьйо він був безіменним статистом; підніжком, штукарем-служником він залишався навіть тоді, коли обслуговував сеньйору баронесу в алькові «великого дому» на сніжно-білих лляних простирадлах сеньйора барона. У Великій Пастці він вільна людина: самоті наперекір сіє сім’я іншого свята.
Вражений красою місцини, впевнений у її прийдешності, він вирішив оселитися на новому перехресті тяглових доріг. Клієнтура постійна, заробіток достатній, щоб прожити й розплатитися з полковником. Не треба продавати свої руки, свої м’язи, свій мозок. У Реконкаво життя сите й одноманітне, а тут усе в русі, в творенні, в кипінні.
Ось він розпалив горно, роздув міхи і обрушив на ковадло молот, ось задер копито віслюка Куричка, щоб під дружне «ура» глядачів — повій, табунників, жагунсо, сеу Фаду й Педро Цигана — набити нову підкову. І Велика Пастка перестала бути лише бівуаком для какаових обозників, убогим хутірцем: Жаб’яча Коса з солом’яними куренями повій, Ослячий шлях з глинобитними мазанками та ще склад полковника Робустіано й туркова крамничка, де продається кашаса, плитковий тютюн і рападура.
Тільки після приїзду Кастора ряд мазанок на Ослячому шляху поповнився цегляними будинками під черепицею. Зі спорудженням кузні хутірець розширився, виріс у слободу, прийняв нових мешканців: мулярів і мулярчуків, теслярів і столярів. Так Лупісиніо та Бастіан да Роза, спершу найняті Фаду лом, а також майстер Балбіно і майстер Гвідо, Зе Луїз із дружиною Меренсією приїхали сюди на тимчасову роботу, а лишилися назавжди. Балбіно — каменяр, золоті руки, Гвідо — столяр, а не тесляр, як він любив уточнювати не без хвастощів. Зе Луїз і Меренсія змурували піч випалювати черепицю на Касторів будинок. Сподіваючись великих замовлень від полковника Робустіано де Араужо, вони розширювали свою гончарню, накопали й навезли високоякісної глини.
Наважившись тут і оселитися, Меренсія, глава сім’ї, вирішила дім мурувати, так надійніше: у поставленому поряд з випалювальною піччю курені Зе Луїз тільки чудом врятувався від укусу змії жараракусу. На берегах річки, на Жаб’ячій Косі ділянки під забудову були гарні, проте Меренсія воліла будуватися на Ослячому шляху, поряд із хатиною Лупісиніо — далі від повій, гамірної обителі гріха й мерзоти. Заміжжя не заважало їй знатися з дівками, вітатися при зустрічі, але жити краще від них оддалік. Збуй-Вік правду каже, думав тесля: навіть на краю світу головні вулиці — вотчина добропорядних родин.
Факел приїхав і розпалив ковальське горно тоді, коли кожен був за себе і Бог за всіх, як пояснив Бернарді старий Жерино під час нічного наскоку бандитів. Щоб не скотитись до людиноненависництва, треба було перебудовувати людську психіку: триматися більше гуртом, аніж нарізно. У Великій Пастці Кастор Абдуїн узявся до роботи з тією ж невимушеністю, з якою він справувався на ліжку мадам, розщібав ліфчик Руфіни й кпив із сеньйора барона в далекі часи юності. Та не такі вже й далекі, як здається.
Найбільше радів появі у Великій Пастці Факела Абдуїна Фадул Абдала. Того вечора, коли під схвальні вигуки глядачів, що юрмилися біля кузні, негр підкував віслюка Куричка, він на радощах розщедрився на пляшку кашаси.
Познайомилися вони на фазенді полковника Робустіано — негр-коваль і турок-коробейник. Потім у Такарасі обидва зустрілися на бучному балі, на веселих танцульках у пансіоні індіанки Алісе; у розпал тих веселощів нагрянула ватага хуліганів, і мирні гулі закінчилися халазією з мордобоєм та стріляниною. Вони втекли цілі-здорові; негр пустив юшку одному нахабі й реквізував у Фадула револьвер: не вмієш стріляти, не вихоплюй його з-за пояса, а то обеззброять, та ще й нагодують товчениками.
Факел був для Фадула найкращою запорукою спокою у їхній місцині. Щоправда, Збуй-Вік справлялася чудово, коли хазяїн полишав на неї армазем, і жоден бандит більше не зважувався тероризувати мешканців Великої Пастки. Небезпека пограбування поменшала. Принаймні кузня навпроти з негром-ковалем була ще однією осторогою злодіям і зловмисникам. Торговець і коваль домовилися між собою: удвох одночасно з Великої Пастки не відлучатися; коли треба їхати одному, на варті лишається другий.
Час між ранковим відходом і вечірнім приходом в’ючних обозів заповнювала нестерпна нудьга. Двоє вигнанців коротали мертві години за щирими розмовами, спогадами про пережите. Або дружньо мовчали: араб курив наргіле, негр кував шмат заліза чи латуні.
Фадул захоплювався роботою Кастора — тут потрібна сила й майстерність. Безформна залізяка на очах перетворюється в жіночу прикрасу, каблучку чи брошку, а зі старої бляшанки виходить корисна посудина — горщик чи жаровня. Зате ніхто уважніше за Факела не слухав розповідей турка, біблійних епізодів, східних оповідок з віщунами й полководцями, волхвами й звабливими напівголими одалісками. Негр закочував очі, скрикував, плескав у долоні, так його захоплювали ті пригоди героїв. Жодна барва не пропадала для нього, навіть коли левантієць у пориві натхнення присмачував свою розповідь арабщиною.
Іноді до них підсідала якась дівка — погомінити, послухати; потім друга, третя. Тоді Кастор заводив пісеньку, формував коло для танцю коко, вибивав долонями ритм:
Кралі збиткувалися з жахливої вимови сеу Фадула, а він собі підтягував, хоч би що: недарма хлопцем у Лівані співав у сільській церкві.
Голос Факела, поважний, палкий, лунав серед лісу, западав у душу. Захоплена Зулейка, смаглява й задумлива кокетка, присягалася, що навіть пташки на деревах вмовкали, слухаючи його пісень. Ось що значить хист і чари Кастора Абдуїна: мовкли пташки, чарувалися змії, завмирали серця. Вигадник і веселун, ворожбит негр, якби не він, що було б з Великою Пасткою?
Раніше число й день тижня у Великій Пастці показував єдиний відривний календар, що висів на дверях складу з сухим какао. Насамперед впадала в очі гарна гравюра: європейський зимовий пейзаж, засніжені гори й кудлатий собака з підвішеним до нашийника барильцем. Під малюнком — відривний календар, сотні аркушиків з числами й днями тижня. Новорічний подарунок полковника Робустіано де Араужо старому Жерино, відданому кабрі.
Гордий власник такої коштовної речі, Жерино виставив календар на огляд дівкам і табунникам, повторюючи відомості, почуті від полковника: там у них за кордоном собачий холод, і єдиний порятунок від нього — бочка кашаси. Календар, що й казати, чудовий і пізнавальний, от тільки годі на нього покластися: старий Жерино цілими тижнями не торкався календаря, а коли згадував полковникову настанову, зривав навмання кілька аркушиків: один, два і ніколи більше трьох; треба ж ощадити, бо літери й цифри для більшості мешканців і приїжджих — то китайська грамота. Життя повсякчас відставало, і ніхто не сказав би напевно, що нині — кінець березня чи початок квітня, середа чи субота. А чи й неділя, святий день? Тому неділі, як такої, у Великій Пастці не існувало.
Плутанина й безладдя; декого це обходило мало, зате інших турбувало й засмучувало. Турок Фадул мусив стягати борг із тих, кому давав товар або гроші, розраховуватися з постачальниками; точні дати для нього вкрай важливі, вони занесені арабським письмом у його гросбух. Меренсія вважала неділю днем відпочинку — так велить Божий закон, її гончарницький Бог; зате Бог Фадула, не такий суворий, дозволяв недільну торгівлю, та ще й з надвишкою цін. І Бернарда катувалася, силкуючись вирахувати ті щасливі дні, коли приїздив хрещений.
Приїзди хрещеного — головне в її житті. Раніше короткі зупинки — леле, все коротші! — в човникових рейдах між фазендами Аталая і Винозоре; останнім часом він почав ночувати в Бернарди: леле, ніч надто коротка! Через безглуздий календар Жерино навіть капітан Натаріо да Фонсека мусив міняти усталені звички.
Дорогою у Винозоре капітан Натаріо да Фонсека з’являвся у Великій Пастці десь під полудень; повертаючись з Аталаї, він спішувався тут надвечір. Його короткими одвідинами поспішали скористатися всі: побачитись, потеревенити, взнати новини; його щирі бесіди з Фадулом зробилися неодмінними.
Поки коханці втішалися, Збуй-Вік проціджувала підсолоджену рападурою каву — почастувати капітана під час короткої розмови перед від’їздом. Прибувши з Аталаї, Натаріо розповідав про сім’ю, Зилду й діточок: мовляв, хрещена посилає своє благословення і цей відріз на спідницю. їдучи з Винозорого, говорив лише про новопосаджені плантації. Захоплено розповідав, як женуться вгору пагони, який багатий зріє урожай; Бернарда тоді аж плескал^ в долоні. Якщо ж нарікав на дощі — от заповзялися, це ж згубно для брості, — Бернарда заклинала від негоди, молила сонця. На прощання не забувала передати хрещеній, що просить її благословення. Прощатися важко, гірко: треба перебути такий довгий місяць, щоб знову пригорнутися до його грудей. Коли вже він залишиться з нею на цілу ніч, від вечірньої до вранішньої зорі? Коли, хрещений?
Хай там що, а одного з тих далеких вечорів хрещений присьорбував каву Збуй-Вік і раптом заявив: через два тижні в дочки Лоуренсо Батисти, начальника такараської станції, весілля; так от, коли вертатиметься з весілля, він заночує у Великій Пастці, на жаркій постелі хрещеної. Цілісіньку ніч із нею? Ах, благословен єси в небесах, святий Боже! Яка чудова, яка радісна новина, невже це збудеться? Не тямлячи себе від радості, вона просила хрещеного назвати точний день. Помилитися тут годі: от як мине ця неділя, то в наступну, рівно через два тижні. На цілу ніч.
Помилитися годі, повторила Збуй-Вік, коли Натаріо підострожив мула й виїхав на дорогу. Друковані чорною фарбою аркушики відривного календаря показували дні тижня, від понеділка до суботи, проте неділя, на честь святкового дня, була вирізнена червоною фарбою. Як добре, що є календар Жерино, бо у Великій Пастці всі дні — буденні, а свято завелося відтоді, як Педро Циган придумав влаштовувати ввечері танцульки, коли надходили гуртоправи й сезонники.
Раніше Бернарда й не дивилася на той календар, а тепер він неабияк її цікавив: щоранку вона приходила до дверей складу відміряти повільний плин часу. Бачила, як з’явився і зник перший червоний аркушик, і стала чекати наступного, так нетерпляче й несамовито, що один кабра навіть зауважив:
— Дівка вже марить. Вся як на голках.
— Схибнулася, — погодився Жерино, згадавши, як вона аж кипіла люттю під час бандитського нічного наскоку.
Звідки їй було знати, що той чудовий календар відстає на три дні? І ось коли її на цілу ніч підрядив пеон — за свою кривавицю, за зібрані шелег до шелега грошики, — і Бернарда лежала з одним, а думками була з іншим, надворі щось зашурхотіло. Вона прислухалась: хтось намагався відкинути защіпку на дверях, просунувши в щілину кинджал. Бернарда вся похолола, бо одразу відчула, пройнялася певністю: це хрещений, він прибув раніше! Хотіла скочити з ліжка і не встигла. В хисткому світлі тьмяного каганця на постіль упала тінь, а від порога долинув негучний, але владний голос:
— Ану киш, голубчику!
Хто це втеребився, пеон у темряві не розібрав. Здоровенний мулат, загартований у бордельних бучах, він подумав, що то якийсь захмелілий скандаліст, задерикуватий і безклепкий. Не випускаючи Бернарду з обіймів, він огризнувся:
— Що значить — киш? Очманів, чи що?
— Сказав, значить киш!
— А хто ти такий, щоб мені наказувати? — Мулат підвівся, збираючись провчити нахабу.
— Капітан Натаріо да Фонсека.
У світлі гаснички блиснув парабелум.
— Не стріляйте, капітане, Богом святим благаю!
Мулат схопив штани й сорочку, шаснув за двері, в кущі, ламаючи головою гілля; зупинився лише тоді, коли відчув себе в безпеці. Це ж так пощастило: тільки чудом не зацідив капітанові у вухо і не прирік себе на смерть. Ні, до цієї навіженої, хоч вона й ласий шматочок, він більше ні ногою. Хай Бог милує!
Бернарда розгублено звелася на ноги, не знаючи що казати, навіть благословення не попросила. Натаріо стояв з парабелумом у руці; хоч би м’яз ворухнувся на обличчі; тоді кинув суворо й докірливо:
— Я ж попереджав, що ночуватиму в тебе сьогодні. Ти що, забула?
— Хрещений обіцяв приїхати в неділю. Я й сьогодні перевіряла за календарем сеу Жерино.
З другої кімнати озвалася Збуй-Вік:
— Свята правда, ми разом ходили, за календарем сьогодні п’ятниця. — Давши це пояснення, взялася заспокоювати наляканого гостя, який хотів розплатитись і піти геть: — Не бійся, хлопче, не бійся, все гаразд.
Капітан сів на ліжко, розстебнув пояс, заходився скидати чоботи:
— Іди помийся!
Бернарда метнулася до річки, але з півдороги вернулася за милом: самою водою не змиєш поту й чужих пестощів.
Та коли вернулася, мокра й непорочна, для шлюбної ночі з хрещеним, що ж бачить? Той розлігся на ліжку, навіть не скинувши штанів. Бернарду мов по тім’ю вдарили: що ж це таке? Присіла на край ліжка, легенько погладила його вогкими пальцями. Не розплющуючи очей, хрещений повернувся до неї спиною. Його справді зморило чи гордує нею? Побачив її при чадному каганці в обіймах іншого, образився, відштовхнув її?
Ніколи він не ревнував, не вимагав вірності. Зупиняючись у Великій Пастці, кохався з нею, нестямно й ніжно, ніби між ними була щира любов. До клятв і обіцянок не вдавалися, не взивали одне одного ніжними словами, досить і того, що разом у ліжку. Натомлені, гомоніли про плантації і звіряли одне одному свої тривоги й клопоти, балакали про те, як будується на белебні дім для нього й Зилди. Коли, хрещений?.. їхні взаємини не знали розрахунку, справжнє кохання непродажне. Якщо Бернарді й хотілося більшого, то цього не показувала, не просила, не натякала, вдовольняючись тим, що мала.
Сидячи на краю дерев’яного ліжка, вона берегла сон Натаріо всю оту злоповісну ніч. Не склепила очей, проклята й нещасна. Покинута. А вона ж так мріяла, так прагнула провести: з ним цілу ніч! Не просила, не благала, хрещений сам їй пообіцяв, йому теж кортіло цього. І ось він тут, тут! Чужий, байдужий, втрачений навіки. Повернувся до неї спиною! Все пропало. Зневага гірша за розлуку.
Почувши, що хрещений захріп, заснув по-справжньому, вона ніжно пригорнулася до його грудей, як колись ще дівчам у його холостяцькому гамаку. Пригадалося все добре й лихе в житті: батьків слинявий рот, мати-паралітичка, голод, утеча й нова зустріч, перші пестощі на розкладачці в халупі й пара позолочених сережок, його подарунок — вона гордо надівала їх, коли вони сходились. Крок по кроку зіставляла видиме й дійсне, починала розуміти, що досада та гордування — то щит, щоб приховати ревнощі, уразу й тугу. Отже, вона йому подобається, вона для нього не хвойда, як сотні інших, яких він перебрав у цьому Богом забутому какаовому закутні. Отже, це не скороминущий роман, легковажний і безболісний.
Удосвіта, обережно, щоб не збудити, Натаріо відслонив зі своїх грудей Бернарду і вийшов надвір — сходити до вітру й скупатися. Бернарда, розхвильована, підхопилася й собі, начепила сережки, побігла за хрещеним. Чекала оддалік, поки він заглибився в хащі. Зустрілися на березі річки. Вона зазирнула йому в очі.
— Я не винна.
— Вже чув. Я їду, не вдовольнивши тебе.
Бернарда допомогла йому надіти штани. Морок розвіявся, зірки поблякли, ночі кінець. Ні нарікань, ні обвинувачень, ні погроз, ні бажання помститись. Тільки мука любові, ревнощів: він їхав, не вдовольнивши її, лишав її плакати й сміятися.
На прощання Натаріо застеріг:
— Повернуся через тиждень. Лічи по пальцях, щоб не помилитися знову.
Хотів, щоб голос лунав суворо, різко, але марно: рука несамохіть погладила хрещеницю по волоссю. А на його холодному обличчі, на цій застиглій масці, Бернарда розрізнила бліду тінь усмішки.
Недільний день у Великий Пастці запровадив новоселець негр Факел, ознаменувавши кінець тижня видатною подією: званим обідом. Ці обіди стали звичними, вони відвертали мешканців від лихих намірів, гріхів, обману, сприяли діловитості, здоровій моралі, зародженню приязні.
Невтомний мисливець, Кастор постачав кухню впольованою дичиною. Щедра душа, він після вдалого полювання ділився своїми трофеями не лише з сусідами, а й з жителями найдальших закутків. Якось одна дівка поцікавилась, чому він дарує, а не продає — можна ж грошики загрібати, — і негр відповів, що лови не його ремесло, йому досить і ковальського заробітку. Так само не жадоба наживи привела його до думки сушити м’ясо, а потім і до недільних званих обідів. Він дбав лише про краще харчування людей і згуртування жменьки слобожан.
У заготівлі сушеного м’яса він розраховував на Фадула — той на цьому ділі собаку з’їв — і на негритянку Далілу, яка повернулася у Велику Пастку.
Налякана погрозою Жанжана Тачки зґвалтувати її, дівка щезла — певно, шукала для свого ремесла місце гостинніше, ніж Велика Пастка. Відмахала сотні легуа, і доля знову привела її до цього небезпечного краю. Вона побачила навіч, як виросла слобода: людніше, ніж колись, багато новобудов, менше ризику, й привітно палає у кузні вогонь.
Фадул розповів Далілі, що накоїли бандити, і втішено повідомив про їхню загибель. Повія знала, що ця пригода неабияк схвилювала людей; розголос дійшов аж до Ітапіри, де вона мешкала між двома сафрами. Невже так далеко? Атож.
— Подейкують, що його оскопили. Катюзі по заслузі! Господь справедливий.
Фадул не спростовував жорстоких подробиць однієї з багатьох суперечливих версій про кінець розбійників.
Розмову дівки з турком перебив прихід Кастора; той прийшов запитати, чи не схоче Фадул приєднатись до нього в одній справі. Він надумав сушити м’ясо, це діло для нього нове, але не святі горшки ліплять. На фазенді полковника Робустіано він бачив, як сертанці солили воловину й виставляли на сонце; на смак вона виходила ще краща, ніж в’ялена. Він дає дичину, а турок — сіль, як він на те?
Даліла раптом заворушилась і заявила, що може внести й свою частку. В її рідному сертані розводять худобу, тож поденники тільки й живуть тим, що солять свіжину для полковника Раула, того самого, до речі, що позбавив її невинності. Вони солять також поросят і меншу живність, різних птахів, смажать горобців для їжі й на продаж. Горобців їдять цілими, з кісточками.
Засноване трьома пайовиками — Факелове м’ясо, Фадулова сіль, Далілине вміння — товариство скоро розширилося, стало маленьким кооперативом. Лупісиніо й Бастіан да Роза витесали жердку — вішати солонину. В солінні брали участь інші жінки, на березі річки збирався цілий гурт. Лунали жарти, дотепи, сміх — справжня розвага. Возилися багато, а м’яса виходило мало, проте бодай шматочок діставався кожній. Фадул бачив, що діло вигоди не дає, але варте заходу: не все на світі визначається грішми.
Сонце пряжило так, немовби теж хотіло допомогти, — в ці спекотні дні не випало жодної краплі дощу. Коли Даліла, високий експерт у таманко на високих підборах, заявила, що пора сушене м’ясо смажити і їсти, почалося імпровізоване свято. Частину м’яса Бернарда й Збуй-Вік стушкували в глиняному горщику з бобами, Зулейка смажила його, обкачавши у борошні, Котінья приготувала ласощі з жака. Скинулись і взяли у Фадула пляшку кашаси. Завершилося свято хоровим співом.
Так народився задум недільного обіду. Веселун Факел підкинув пропозицію, всі підтримали її дружними оплесками: це ж чудово — збиратися раз на тиждень за спільним столом, набити черево, наговоритися, нареготатись. Спочатку зголосилося небагато, але невдовзі прилучилися й інші.
Щонеділі, коли сонце стояло в зеніті, збиралася під навісом на вигоні нечисленна слобідська людність. Факел і Фадул, Жерино й охоронці складу, Гвідо й Бастіан да Роза, Балбіно й Лупісиніо, Збуй-Вік і Бернарда, Зе Луїз і Меренсія, Зулейка й Даліла, а також добросерда Котінья. Майже всі, хто постачав харч і хто готував, приходили на обід, Педро Циган приносив гармонію, і хоровий спів доповнювали танці.
Меренсія за святий день дякувала Богові, Фадул мурмотів щось по-арабському, повії сказали «амінь». Від’їзд в’ючних обозів затримався: погоничі сіли попоїсти, випити за компанію.
Якось спозаранку негр Кастор Абдуїн підковував віслюка Віника, аж гульк — у кузні, під горном, лежить песик. Він подумав, що це дворняга Лазаро, ветерана великопастківських шляхів, або Козме, його сина й помічника, справжнього шибайголови. Певно, вони придбали його недавно, бо Кастор не пригадує, щоб собака плентався за обозом. Мокрий як хлющ, пес перед далекими мандрами грівся біля вогню. Його долі Факел не позаздрив: ну й погодка, не приведи Господь!
Лазаро притягся учора ввечері по розгрузлій дорозі — яка там дорога, зрадлива, суцільна багнюка! — лаючись останніми словами; на півдорозі Віник загубив підкову. Отак і плуганились — не йшли, а мучились. А бодай тобі!
Вони збудили коваля ні світ ні зоря, бо хотіли дістатися до Такараса і встигнути на поїзд. Поки Козме міцніше затягував вузли на парусині, яка захищала кладь від невпинної мжички, Лазаро стояв і дивився, як вправно працює Кастор. Накинувши на голови і плечі мішки, мов ті плащі з каптурами, роззувшись і закачавши штани, батько й син ковзали по твані й на чому світ стоїть кляли захмарене небо, сіре й похмуре.
То була не перебіжна хмара, не коротка, рясна злива, не одна з тих літніх гроз, нездатних погасити палюче око сонця. Ні, це починалася зима — обложні дощі, непогожі дні, холодні ночі, попелястий обрій, багно й мряка.
В хутірцях і виселках, на нічних привалах гуртоправи та їхні підручні шукали притулку в дівок; у шинках і в рундуках прополіскували горло, зігрівали груди кашасою. Перед дорогою Лазаро й Козме вихилили по чарці в Фадуловому «укріпленому форті». Вчорашній вечір скоротали в повій; дорогою сюди мовчки пильнували за ямами та обривами, а мріяли про Бернарду. Так легше було долати втому, долати довгу дорогу. Якщо ж Бернарда була зайнята, вдовольнялися іншою.
Підкований Віник заревів, став дибки й потрюхикав до обозу. Лазаро, розплачуючись, палко дякував:
— Я такий радий! Нова узувка замість зношеної!
Козме погнав ослів, Кастор побажав щасливої дороги й зайшов до майстерні — якщо дощ припустить, доведеться йти підібрати здобич. Аж глядь — біля горна лежить собака, звів голову, махнув хвостом. Негр склав човником руки і гукнув навздогін каравану:
— Лазаро! А собака?
Лазаро зупинився.
— Який собака?
— А той, що прибіг із вами!
— З нами? Ніяких собак у нас нема, ти щось вигадуєш.
Якщо не Лазаро, то чий же? Хазяїн рано чи пізно об’явиться, подумав коваль, вмощуючись на троні Шанго — так він називав квадратну каменюку, що її приволік із лісу й звалив біля капища. Поманив собаку; пес спробував звестися, але лапи його не слухалися. Насилу зіп’явся на рівні, завиляв хвостом. Роздивившись, який він худий і зморений, який забрьоханий і змерзлий — сама шкура та кістки, — Факел зрозумів, що це безпритульний, бездомний пес.
Легенько погладив його, покуйовдив голову. Потім обережно обмацав: тіло його від сильного удару в зад було скоцюрблене. Відчувши на собі негрову руку, дворняга заскавучав, а потім загавкав. Добре, що хоч кістки цілі. Поки тривав цей огляд, пес виривався з рук Кастора, не забуваючи махати задрипаним, облізлим, жалюгідним хвостом. Розміру він був середнього.
На собачий гавкіт з дому вийшла зацікавлена Епіфанія — подивитися, що тут сталося. Гологруда, в квітчастій пов’язці на стегнах, вона наче й не відчувала вранішнього холоду. Побачивши шолудивого й хирявого собаку, вона здивувалась.
— Звідки цей горюха? — запитала співчутливо.
— Не знаю. Приблудився.
Звідки, як він попав сюди, Кастор не знав; прибився погрітись. Прибився? Епіфанію нічим не здивуєш: найзаплутаніші в світі речі мають розгадку. Розпливчасте, туманне, темне для неї просто не існує; все ясно, як Божий день, все поясниме. Таємниця хіба що один негр Кастор Абдуїн.
— Не інакше, кумова робота. — Вона мала на увазі божка Ешу, страшенного витівника. — Тут усе сходиться. Кому щопонеділка ти підносиш їжу, як не йому? Кому завжди твій перший ковток горілки? Хіба не йому? Так от, скажи на милість: де це видано, щоб мисливець та полював без собаки? Ешу знає, кому робити добро.
Епіфанія принесла в черепку воду. Пес почав жадібно хлебтати.
А коли йому дали м’яса й бобів, недоїдки вчорашньої вечері, завагався; довго, нерішуче обнюхував їх, неначе сумніваючись: невже йому привалило таке щастя? Боязкі очі перебігали з Кастора на Епіфанію, благаючи підтвердження. Певно, не раз бачив смаленого вовка у своєму собачому житті.
Жаліслива Епіфанія підсунула черепок під ніс небораці: якщо глине шмат м’яса й злиплу грудку бобів, то не пошкодує. Наївшись, пес вдячно лизнув руку негритянці, яка навпочіпки сиділа біля Факела.
— Сірома, він просто конав з голоду.
— Клянуся звіриною в пущі, що йому полатали ребра. Погуляла по ньому ломака.
— Такий забрьоханий, що й масті не розбереш, білий він чи чорний.
А може, рябий. Ага, ось одна чорна пляма на грудях, а друга ось, на голові. Поглянь, а він досить гарний.
— Гарний?!
Кастор глузливо засміявся: в цієї Епіфанії просто золоте серце, вона хоч жінка свавільна й вередлива, зате добра, жаліслива, як ніхто. Поманила пальцями, покликала лагідно цього приблуду:
— Ходи сюди, горюхо.
Собака ледве звівся на ноги, пришкандибав. Загавкав гучніше, заметляв хвостом: угрівся біля вогню, втамував спрагу й голод, сподобився ласки. Віднині його так і кликали — Горюха.
Окрім Епіфанії, що зналась на ворожбі та релігійних обрядах, ніхто так і не здогадавсь, звідки в цьому закутні взявся пес. Прибився — і край. Ніхто його не шукав, не заявляв на нього прав. Факел думав, що собака втече, аж ні. Раніше безпритульний, а нині хазяйський. Пес уподобав дім, став другом людини, віддався під її руку.
Епіфанія вийшла на поріг майстерні. Надворі мрячило — хоч би клаптик чистого неба вгорі. Поскаржилась:
— Отут, у грудях наче щось давить. Може, хто наврочив. А що, може бути.
Факел теж кілька днів був сам не свій, і він хотів усе з’ясувати.
— По-моєму, в тебе на душі коти шкребуть. Коти…
Ранок без сонця, без променя світла, без крихти тепла. Епіфанія перебила його:
— От же ж глушина, навіть на святого Жоана не гуляють!
Він збирався з’ясувати все до кінця.
— Я знаю, що ти намислила — тікати.
Епіфанія підступила до Кастора, погойдуючись усім тілом, шия і груди оббризкані дощем. Стала перед негром, закинула на його широкі плечі руки й мовила жалібно й вередливо:
— Ти зовсім не цікавишся мною.
Свавільниця вигнулася тонким станом: знала свою силу й владу над своїм дружком. А йому, перш ніж заперечити, треба було зібратися з думками.
— Чого ти прагнеш, то це подратувати мене, збудити в мені звіра, посміятися з мене. Що ж, як то кажуть, вольному воля. Знайомство наше коротке й щастя не вічне, сама не раз казала. Пригадуєш? Тільки не кажи, що я не цікавлюсь тобою.
— Ти не цікавишся нічим. Тобі не подобаюся ні я, ні інша. Ось коли закохаєшся по-справжньому, тоді віділлються тобі мої сльози. — Її руки оповили його шию.
— Як ти можеш таке говорити? Хіба ти не подобаєшся мені? Невже не бачиш, не відчуваєш?
Вона відчула, як він наливається жагою.
— У ліжку я тобі подобаюся, це правда. Я, Зулейка, Бернарда, Даліла, навіть Збуй-Вік, та хто тобі не подобається? Геть усі шаленіють за Факелом, починаючи з мене. Кажуть, що і в Такарасі те ж саме. Знаєш, хто ти?
Тіло до тіла, обоє так і пашать, хто тут сильний, хто слабкий?
— Зайвий раз переконуюсь: ти як був дитиною, так і лишився, без царя в голові. Але все це тільки видимість. Насправді ти диявол.
— Ти так і не відповіла мені: тікаєш звідсіль?
Не розмикаючи обіймів, Епіфанія відхилилась назад.
— Вирішив допитатися? Так ось, щоб на святого Жоана та не стрибати через багаття, не смажити кукурудзи, не їсти мамалиги, кадрилі не танцювати, такого в моєму житті не бувало. — Вона визирнула надвір, на хвищу, на свинцеве небо. — Настав червень. Для мене нема свята більшого за день святого Жоана.
Стояла зажурена, відчуваючи порожнечу в грудях. Щоб заспокоїтися, знову вийшла на поріг, але й під дощем пашіла, як горн, жар палив її, і вже не обходило, хто з них поступиться перший.
— Не думала застряти тут надовго, це ти зав’язав мені світ. Але ти ніколи не просив мене залишитись.
— А ти цього хотіла?
— На все в тебе відповідь, ти сам сатана у плоті. Я в’же домовилася з Котіньєю кудись податися, але нехай уже, задля тебе я ладна забути про святого Жоана.
— Так він тобі подобається?
— Над усе на світі!
Вона так любила це все: палахкотливі багаття, солодкий батат, зелена кукурудза, каструлі з мамалигою, кукурудзяні пироги з медом, женіпапова наливка, кадрильні колінця, — і вона цього заслуговувала. Як і всі інші.
— Можеш їхати на святого Жоана у виселок більший, людніший. Але щоб знала: святого Жоана відзначатимуть і в Великій Пастці.
— А хто це влаштує? Ти?
— Я теж шаную цього святого і теж хочу повеселитись.
— Ти влаштуєш свято для своєї негритяночки?
— Для тебе і для всіх.
— Негр — майстер на всі руки. Я хочу одного — все побачити.
— Неодмінно побачиш.
Епіфанія обм’якла в його обіймах, затрепетала, як рибина в сітях.
— Я вся розбита, зламана: ти обсотуєш мене, зачаровуєш поглядом. Ти — Ешу Елегба, ти гаспид.
— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел, так мене прозвали дівчата. Як тобі, твій слуга покірний?
Горюха дивився, як, пересміюючись, вони рушили до ванькирчика в глибині майстерні; тоді поклав морду на лапи й заснув.
Весела Епіфанія стала на порозі кузні, тримаючи обіруч важку каменюку.
— Знайшла на річці. Припала до вподоби, от і принесла.
Ця вже зріла, бувала в бувальцях жінка зберегла дівоче сприйняття і безпосередність. Щодня якийсь гостинець: крем’яшок, фрукт, квітка, перелякана зелена ящірка, а найцінніший дарунок — вона сама. Чорний, округлий і гладенький, камінь покотився по підлозі; м’ясисті губи жінки затремтіли від сміху:
— Чим не яйце?
Авжеж, авжеж, велике й чорне яйце, яйце самого Ошали. Факел безсоромно розреготався:
— Яйце Ошали! Поклади його в капищі.
Капище населяли ориша, могутні й убогі божки. Кастор викував Епіфанії латунне абебе з маленьким дзеркальцем посередині, щоб вона принесла його в жертву Ошун; латунь сяяла, як щире золото, — розкіш, та й годі. Фетиш той лежав у капищі для матері тихих плес, але Епіфанія взяла його собі — обмахуватися й дивитись у дзеркальце. Хто ж із них марнославніший? Ошун чи її дочка?
Епіфанія мала й жовте намисто з африканських пацьорків, найбільший свій скарб, і набір мушлів для ворожби. Деякі дівчата боялися її, цурались, вважали чаклункою.
Мандруючи підсохлими дорогами, під літнім сонцем, розпорядником життя повій, Епіфанія прибилася у Велику Пастку о порі між двома сафрами. Убогість хутірця компенсував незрівнянний краєвид, краса природи. Какао для перевозки не надходило, і рух обозів та обозників у цей час завмирав. Дівки, ці вертихвістки, на одному місці не засиджувались, їх манили людні містечка й постійна клієнтура. Конкуренток лишилося мало, та й ті найнижчого розбору, і Епіфанія майже самовладно царювала на Жаб’ячій Косі й у майстерні Кастора Абдуїна. Жаркої пори не було повії вишуканішої та елегантнішої за Бернарду. Але Бернарда не бралася до уваги: початківка, приймала на розкладачці, мешкала в рубаній хатині та ще й корчила з себе велику пані.
Епіфанія вважала Фадула гарним чоловіком, цінувала його чоловічу потугу, проте захопитися ним не захопилась. Бо втелющилася у Факела, коли побачила, як він б’є молотом по криці, як викрешує снопи іскор. Любов неподільна, інакше то не справжнє почуття, а омана і облуда, які закінчуються образами й плачем, коли не різаниною та стріляниною. Для Епіфанії кохання не жарт; любов для неї не голка, що взяв та й вистромив: згадай та охни, мовчи та сохни. Примхи її Факел терпів з усмішкою, вважав їх милими й корився їй. Проте залишався незалежним.
Того дня, коли вони зустрілись на річці, Епіфанія, залазячи в гамак у кузні, попередила його:
— Якщо я закохалася, не думай, що сядеш мені на шию. Знайомство наше коротке і щастя не вічне. Сьогодні я в гамаку з тобою, а завтра вже в дорозі з торбою — в пошуках кращої долі.
— Я не люблю ні командувати сам, — відповів Кастор, пригортаючись до неї, — ні щоб командували мною.
Чорна як смола негритянка, харпачка, в якої не було де голову прихилити, приндилася так, наче була грінга, біла, кров з молоком, та ще й багачка; нікчемна повія, вона корчила з себе заміжню сеньйору з заможного дому, спалахувала, як сірник, і бундючно йшла геть.
— Шукай собі іншу, я тобі більше не пара!
Але гнів швидко минав, і вона верталася, щоб помиритися і спокутувати свою провину. А Кастор не раз зустрічав її словами: ти ж хотіла, щоб я пошукав іншу…
Епіфанія казилася, із шкури пнулася, погрожувала розправитися з суперницями, наслати на них прокляття. За Факелом, цим вродливим негром, сохло чимало дівок, але страх перед ворожбою і чаклунством перемагав. А проте знаходилися сміливиці: от хоча б свавільна Даліла. Що вже не перепробували — і зміїну отруту, і віспу, і пристріт ревнивої метиски — з неї, як з гуски вода. Вона називала себе дочкою Обалуайє, цього величного старця.
А все ж хай і манірниця, хай і коверзуха, Епіфанія була незрівнянна. Любо було дивитися, як відважно вона йшла через вигін під пекучим сонцем: на чорній, як вугіль, шкірі грали синюваті відблиски, як колись золотавились переливи на білій мов сніг шкірі сеньйори баронеси. Ось на кого Епіфанія скидалася — на мадам. Вони були схожі між собою цяточка в цяточку: мабаси, сестри-близнючки.
За обіднім столом у «великому домі» дворянка застромлювала за корсаж паризької сукні рідкісну садову квітку. Тільки-но барон виходив на веранду викурити сигару, таку їй гидку, як розпусниця манила пальцем лакея:
— Це для тебе, серце моє… — Вона розтягала пальцями декольте, виставляючи груди: — Йди сюди… — І голос її завмирав.
Епіфанія приходила з лісовою квіткою, пришпиленою у вирізі баїянського халата, нахилялася, щоб Кастор її витяг і побачив пружні перса.
— Бач, яка гарна. Це для тебе, — казала задихано.
Обидві безсоромниці, принди, кокетки, вередливиці, обидві деспотки. В обох одне на думці: осідлати його, укоськати, загнуздати, взяти в шори.
Влітку життя було легке й приємне. Веселунка, пустунка, реготуха, дійшла, бита, палка жінка; скрізь вона на висоті: в ліжку, на танцях, на гулях, на недільних обідах, у звичайних розмовах. Скрізь їй раді, скрізь вона бажаний гість. Прання білизни в річці з нею перетворювалося в бучні веселощі; скільки всього вона знала, як дотепно розповідала! Усюди для Епіфанії стіл і дім, усі захоплювалися нею і боялися її.
Боялися через ворожбу, чаклування. Вона ворожила на апельсинових шкурках і на зернах кукурудзи, підказувала, що робити, аби прив’язати чоловіка до чиєїсь спідниці чи, навпаки, перервати надто довгий роман і вернути когось у лоно сім’ї. Про це її вміння знали всі. І воно ґрунтувалось не на вигадках, не на чутках, а на достовірних фактах: на тому, що сталося з Котіньєю, Зе Луїзом і Меренсією. Воно давало поживу для розмов, служило причиною страху й веселощів. Бо чим іншим, як не пристрітом, поясниш навіженство Зе Луїза?
У Великій Пастці, ще до оселення у власній хижці — курені, стуленому за півдня добровольцями для новоприбулої, якій Фадул дав у кредит мату, мило, голку, котушку ниток та інший дріб’язок, — Епіфанія спершу знайшла притулок у халупі Котіньї, з якою подружилася. Невдовзі, на прохання Котіньї, вона зробила ебо з чародійного листя, вгорнула в нього серце намбу, впольованої Факелом куріпки, й підкинула на дорозі в гончарню. І от маєш: курдупель Зе Луїз почав залицятися до Котіньї, ділити з нею ложе і стіл, безоглядно сипати грішми, в діло пішли навіть цегла й черепиця.
Меренсія, виявивши чоловікове марнотратство, не змирилася з цим чаклуванням. Кашаса й гультяйство — невиліковні чоловічі вади; розумна, добра жінка повинна не викорінювати їх, а обмежувати; вона так і вчинила наприкінці тижня, прочитавши чоловікові добру молитву за таке марнотратство: мало того, що тягається, то ще й тринькає гроші, мов якийсь полковник. А спіймавши його на гарячому, коли спробував украсти заощаджені ціною таких поневірянь кошти, вона вдалася до випробуваного способу: потасувала його, віддухопелила. Присмирнілий гончар, зцілений від згубної пристрасті, повернувся до своїх колишніх звичок; щодо кашаси, то тут більша воля, а от щодо гульок поза домом, то тільки в неділю. І все розв’язалося щасливо.
Епіфанія снувала від річки до лісу, від халупи Котіньї до рубаної хати Збуй-Вік і Бернарди, від складу з какао до армазему турка і все поверталась до кузні; заспокоювалася, побачивши, що Кастор кує залізо й латунь, що ніяка суперниця не зазіхає на нього, не метляє біля нього спідницею.
Негритянка не признавалася, не подавала й знаку, але катувалась, душу їй гризли ревнощі, коли запідозрила, що він зійшовся чи ладен зійтися з іншою: кохатися з Факелом — заповітна мрія цієї перелітної пташки. Епіфанія казилася через Далілу, цю зухвалу смердючку.
Поки тривало ясне, погідне літечко, було легко сміятися, легко прощати. Та настала зима, темна, холодна, сумна. Обозів, щоправда, побільшало, гроші потекли щедріше. І все ж стало несила терпіти грязюку й мряку, а особливо молодецтво коваля Кастора Абдуїна, бабія, негра-перелесника.
Коли хирлява Котінья відмовилася від нового ебо — не люблю, як чоловік тримається жінчиної спідниці — і вирішила податися кудись на храм, — адже в червні празник святого Антонія, і святого Жоана, і святого Педро, трьох її улюблених святих, — Епіфанія загорілася:
— І я з тобою!
— Тобі що, Факел набрид?
Сказала, що набрид, а потім похопилась:
— Це я йому набридла. — Задумалась, втупивши погляд у сльоту. — Він ніколи не казав, чи я подобаюся йому.
Як відомо, вона передумала й не поїхала. І Котінья передумала. Почувши, що негр має намір святкувати день святого Жоана, вона запропонувала свої послуги: приготує традиційну женіпапову наливку — падалиця марно гниє під деревами.
— А ти хіба вмієш?
Атож, її навчили черниці в монастирській трапезній, у Сан— Кристовані, вона родом з цього сержипанського міста.
— Як, ти була послушницею в монастирі? — здивувався Кастор.
— Хотіла стати, але не змогла. — У співучому голосі тужлива нотка. — Давали притулок і харчі, щоб я прислужувала. Проте брат Нуно, португальський чернець, який щодня приходив правити службу Божу, підбив мене на гріх. — Додала з видимим смутком: — Добрий був коханець, дай Бог йому здоров’я! — Зітхнула на спомин про ту благословенну пору, коли жила, мов та абатиса: церковне вино й свячена проскура. — Проте сестрички застукали нас, і мене вигнали втришия.
Грязюка й мряка. Зима тяглася з кінця квітня до початку жовтня, захоплюючи ранній сезон і частину сафри, місяці найбільшого пожвавлення, час пік. Дошкуляв холод, дороги розгрузли від дощу, але з вечора до півночі Велика Пастка бурхала життям — гроші на бочку, серце на долоні.
Горн палав ненастанно, при денному чи штучному світлі, а негр Кастор Абдуїн, голий до пояса, оглядав підкови, кував віслюків, лагодив упряж, правив ножі, пробував пальцем леза кинджалів і гострив їх, підтягував вогнепальну зброю. Завжди до послуг обозників, для яких Факелова кузня і армазем сеу Фадула перетворилися на виталище Божественного Провидіння. Рай доповнювали хльорки.
Але вся ця нескінченна зимова крутанина — дрібничка, якщо зважити, навіщо він поставив тут кузню. Кувати віслюків воно добре, завжди заробиш собі на прожиток, але тільки виробляючи каструлі, відра й чайники, ножі й кинджали зможе він повернути позичку полковникові Робустіано де Араужо. Фазендейро на всі обіцянки негра сплатити борг незмінно люб’язно казав, що йому не горить; аби всі були такі порядні й чесні, як коваль, то на землях у басейні річки Кобрас і горя не знали б.
Факел не ліз у пляшку: знав, що пора справжніх ковальських заробітків ще не настала. Знав і те, що пора та не за горами. Від фазенди Санта-Маріана, що біля витоків річки, аж до сельви навколо Великої Пастки, тяглося безмежжя нових плантацій, насаджених недавно, після кривавої змаги за цілину. Ці какаові землі незабаром зацвітуть і принесуть плоди. А поки що брати рахівницю до рук ще зарано. Велика Пастка вже не залежала від перегону худоби.
Кував прикраси, сережки, каблучки, обдаровував дівок: у Реконкаво зазвичай ставитися до жінок з лицарською щедрістю. Підніс Фадулові кастет, такий, щоб наліз на пальці турчина; можна тепер дати зуботички; подарував капітанові Натаріо да Фонсеці довгий, гравійований різцем кинджал з капітановим вигадливим вензелем. Річ просто необхідна на поясі, щоб, скажімо, проштрикнути якогось нахабного кабру: в житті всяке трапляється.
Ідучи у Винозоре і повертаючись назад, капітан не поминав нагоди погомоніти з Фадулом і Кастором. Зійдуться втрьох у крамниці чи в майстерні і ну говорити про всяку всячину: про врожай і про ціну ароби какао, про криваві сутички в Ільєусі й в Ітабуні, скільки там загинуло людей, про нових полюбовниць. Звісно, за чаркою.
— А це що за проява? — помітив капітан під ногами в негра собаку. — Подарував хтось чи купив?
— Ні те ні те. Приблукав.
— Краще, капітане, не допитуватись, — добродушно засміявся Фа— дул. — Цей негр знається з чортом.
— Та й до мене чутки дійшли… — Натаріо ледь усміхнувся на знак згоди. — Хороший собака не має ціни. У мене був один, від мене ні на крок. Здох, гадюка вкусила. Вдома у нас багато щенят, але жодне не годиться.
Він поманив пса пальцем; Горюха заметляв хвостом, проте з місця не зрушив. Капітан заговорив про інше:
— То що, і ви піддалися сказові з отим святим Жоаном?
— Каюсь, є такий гріх. Повеселити людей, розважити жіноту, та й самі знаєте, я теж гуляка. А як ви, капітане?
— Недарма подейкують, ніби він знюхався з чортами. Я теж устряв у це діло, вніс і свою лепту цукром та сіллю, дав грошей на зелену кукурудзу й кокосові горіхи, а йому ще подавай феєрверк! — сміючись, поскаржився турок.
— Не шкилюй, куме, і ти до розваг ласий. Я знаю, скільки ти відмахав легуа з валізою на хребті, аби тільки втрапити на бал.
— Свята правда, було таке.
Скубучи тютюн для сигари, капітан обернувся до негра.
— По-моєму, це все непогано. Велика Пастка розростається, скоро вона стане містечком. Пора жити по-людському.
— Ну, до містечка їй ще далеко, — споважнів Фадул.
Наїжджаючи у Велику Пастку то з півночі, то з півдня і навпаки, Натаріо да Фонсека знав кожну п’ядь безкраїх плантацій полковників у басейні річки Кобрас, тож тепер, розкурюючи сигару, заговорив про блискучі перспективи.
Любо дивитися, як легко виганяються саджанці! За рік здатні вже дати цвіт і зав’язь. Навіть не сподівався такого.
Вони теж не сподівались. Очі слухачів заблищали, серця забилися швидше в грудях. Вашими устами, капітане, мовить сам ангел небесний! Араб склав долоні докупи й звів їх до неба.
— За рік, капітане? А не за чотири? Хіба саджанці зацвітають не на п’ятий рік? — Сказав «саджанці», а не «какаові дерева»; в голосі теплота й ніжність, ніби говорив про дівчат на виданні.
— А по-моєму, якраз через рік. Я вже й домовився з Бастіаном і Лупісиніо, щоб змайстрували у Винозорому корита й помістки. — Корита, щоб вичавлювати патоку з кісточок м’якого какао, а помістки, щоб сушити їх на сонці. — Отож не мине й року, і якщо Бог дасть, якщо не нападе медвяна роса, я матиму какао. — Тільки від сонця й дощу залежало, щоб пагони росли дружно, щоб не напала медвяна роса, щоб не гнили плоди.
Для теслярів і каменярів, для Меренсії та її чоловіка Зе Луїза це добра новина: підуть підряди й замовлення. І все ж відзначити святого Жоана не завадило б: життя — не тільки робота, полювання, кашаса, женихання та інтрижки з жінками, не тільки грязюка й мряка.
Дійшла черга й до Зулейки, яка з минулої зими оселилась у Великій Пастці й удостоїлась лише короткої згадки: це вона сказала, що від співу Кастора Абдуїна да Асунсана мовкнуть пташки; така собі смаглява мрійниця. У публіці, що крутилась біля кузні, Зулейка вирізнялася скромністю і соромливістю. Наперед не виривалася, личко добродушне, рухи стримані: якби не приймала тут клієнтів, то зійшла б за дівчину з порядної родини.
Серед дівчат були гарніші, сучасніші, вишуканіші, палкіші за неї, але за жодну так не билися, жодна не могла зрівнятися з нею. Делікатна й лагідна, до всіх уважна. А проте Збуй-Вік запевняла, що скромність іноді паче гордості.
— Зу знає, чого хоче. Вона має гідність і не легковажна.
Справді, якщо вже вона вирішувала щось, несподіване й непередбачене, вмовити її було годі. При цьому діяла так само сумирно, тихо, замріяно. Хибна думка, ніби ледащиці однаково бездушні й безчесні, що їм аби пусто йти. Жасинта додавала:
— Кожна з них діє як сама знає, подає товар на свій штиб.
До приїзду Епіфанії, що привезла з багажем пиху, жорстокість і зухвальство, Факела й Зу пов’язувала тривка й тиха ідилія, її не баламутили ні сварки, ні лайки, ні чвари. Цей мирний, спокійний зв’язок міг навіть привести до співжиття, коли, спорудивши майстерню, коваль зажив би своїм домом. Але, вітрогон і гультяй, він і не збирався запрошувати її до себе; а вона, горда й щира, не набивалася, їй досить було й того, що перевагу віддавали їй. Так і тривав їхній тихомирний роман.
Я як у воду дивилась, сказала Збуй-Вік після мовчазного розриву Зулейки з Кастором. Пішла вона без сварок, без скандалу. Ніхто не чув од неї докорів чи нарікань. Перестала ходити до майстерні, патрати й готувати дичину, трапезувати з негром. Проте не зробилася ворогом, не платила злом за зло; вона навіть мирно уживалася з Епіфанією.
У кузні Зулейка не з’являлася, але так само водила хоровод, відбивала ритм коко: очі її, коли негр співав і пташки замовкали, втуплювалися в порожнечу. Спершу Факел на це усамітнення Зулейки не зважав, мовляв, досить клацнути пальцями, і вона знову моя.
І справді, Зулейка не відмовила, коли через вереди Епіфанії коваль запросив її до себе. Як же негр здивувався, коли після перших обіймів вона вдяглася, збираючись піти. Та ще й простягла руку за платою. Вона на роботі, тож розраховуйся. А залишатися на ніч, дарувати пестощі безплатно — нема дурних.
Ошелешений Кастор стояв ні в сих ні в тих. Хоч-не-хоч довелося платити; вона взяла морети, та коли переступила поріг, упустила їх додолу. Прийшла сумирна, сумирна й пішла, з гордо піднятою головою.
Факел не сміявся, остючками не колов, вчинок Зу сприйняв як належне. Може, це наука йому?
Танці, влаштовані Педро Циганом на честь святого Антоніо, закінчилися бійкою, стріляниною і кровопролиттям. Слід сказати, що в цій спокусливій затії гармоніста не крилося дріб’язкового розрахунку, ницого інтересу поживитись. Як перепаде з десяток рейсів, то й добре. Не про зиск він думав, розтягуючи міхи своєї гармонії; єдине його бажання — гідно вшанувати славетного святого. Він усе підготував, а за те, що сталося, не відповідає. Інакше навіщо було город городити.
Справді, прибувши тієї дощової, холодної днини в слободу, він збирався лише переночувати на маті якоїсь безпутниці, погріти свої кістки. Мета його подорожі — Такарас, а то й Феррадас, Агуа-Прета, Ріо-де-Брасо чи Ітабуна; він і сам ще не знав до пуття. Він мріяв погуляти на червневих святах, поїсти, попити й потанцювати досхочу. Але приготування у Великій Пастці захопили і його.
Самі ті лаштування — вже свято. Вони забрали понад тиждень дозвілля слобожан, невеличкий гурт людей наче подвоївся, потроївся, поринувши з головою у різноманітні й численні клопоти. Повертаючись до маєтків, обозники на дерев’яних в’ючних сідлах і в порожніх кошиках везли все те, чого не купиш у Фадула: оберемки зеленої кукурудзи, сухі кокосові горіхи, ракети й петарди, шутихи, бенгальські вогні, навіть зірочки та інші витребеньки. Навіть повітряну кулю — про цей секрет знали лише Факел і Збуй-Вік.
Бастіан да Роза, Лупісиніо, Зе Луїз, Гвідо, Балбіно не шкодували сил, переобладнуючи нехитрий каркас із жердин, паколів і рогульок, вбитих у землю над гладенькою глиняною долівкою, — старий навіс для перших нічліжан; вони розбудовували його в просторий барак під солом’яною стріхою. Побачивши такий розмах, Педро Циган від подорожі утримався.
І то вчасно, бо Фадулові саме передали відмову Лулу Гармоніста грати на святого Жоана у Великій Пастці: цей знаменитий на все узбережжя гармоніст був нарозхват.
Добрий помічник, але, щоб не утруднюватися, Педро Циган виступав у ролі радника й експерта. Він носився, як навіжений, роздаючи наліво й направо поради та вказівки, повчаючи чоловіків і жінок.
Жінки працювали не за страх, а за совість, їх не треба було підганяти. Допомагали розбудовувати барак, переносили дрова, які в лісі рубали для багаття чоловіки, збирали хмиз, споруджували з каменів кабиці, щоб готувати мамалигу та інші святочні ласощі. Разом з Епіфанією працьовита, як бджілка, Котінья обробляла женіпапо, обчищала від шкірки, видаляла гірке насіння, вичавлювала сік для майбутньої наливки.
Перед бараком на вигоні надумали змурувати велику піч. Та оскільки дров заготовили багато, то Меренсія запропонувала, і Факел її підтримав, роздати дрова тим, хто захоче зладнати біля своєї оселі меншу піч — смажити солодкі батати й маїс. Так і порішили. Бажаючі могли взяти з собою трохи мамалиги й пляшку женіпапо, щоб причаститися ще до того, як усі зберуться на веселий празник святого Жоана: їсти кукурудзяні пироги, мамалигу й мануе, пити наливку, стрибати через багаття, танцювати кадриль.
Факел наставив у лісі багато сильців, щоб добути більше дичини й назбирати грошей на маїс, кокосові горіхи й піротехніку. Капітан Натаріо да Фонсека теж, як особа зацікавлена, зробив свій внесок. На святкуванні він, на жаль, не буде, зате свій гаманець розв’язав: пожертвував гроші від себе й від Бернарди та Збуй-Вік.
Маїс і кокосові горіхи, цукор і сіль розподілили серед жіноцтва; женіпапо встеляло землю під деревами. Кожен брався за якесь діло, старалися всі. Збиралися в дружні гурти; гомоніли, жартували, сперечалися, сміялись, вихиляли ковток кашаси, щоб зігрітися; бо ж зима, дощить і дощить, холоднеча, а люди не залізні.
До роботи не силував ніхто. Ні тобі наглядача, ні десятника. Фадул і Факел верховодили, але тактовно, ненав’язливо, та й робота в їхніх руках аж горіла. Ніхто нікого не підганяв. Усе йшло само собою, відколи на недільному обіді Кастор запропонував відсвяткувати день святого Жоана.
Коли повії чубляться, то немовби вогонь пожирає солому — палахкотючий і короткочасний. Зненацька спалахує і зненацька гасне, вистачає його ненадовго. Шугає, шириться, палає, аж гуготить, а тоді втрачає силу, никне й згасає. Ні жару, ні диму.
Сутична між Епіфанією і Далілою на балу в ніч святого Антоніо залишилася б буденним епізодом, якби не викликала ланцюгової реакції. Вона підбила, як згодом побачимо, на зухвалу вихватку Мізаела, мулата грошовитого і, судячи з владних манер, вельми самовпевненого. У супроводі двох вакейро, старого й хлопчака, він повертався з Ітабуни, куди пригнав з Конкістського сертану череду биків. Вбрані у шкіряні куртки, вони їхали на добрих конях, при зброї і грошах. У Велику Пастку прибули ввечері. Празник святого Антоніо, танці? Гаразд.
Під звуки гармонії Педро Цигана кружляло кілька пар. У розпал танців Епіфанія раптом вирвалася з обіймів Гвідо й кинулась бити Далілу, яка витанцьовувала з Мізаелем. Даліла облишила партнера і мовила:
— Ходи, якщо ти жінка!
Гвідо й Мізаел відступили назад, звільняючи місце для побоїща: це ж така весела розвага дивитись, як сходяться, як наскакують, як ухиляються від ударів, як лупцюють одна одну дві баби!
Епіфанія напала перша. Вона плюнула на суперницю і заліпила плювком її ліве око. Посипалися образи:
— Чорнопика гнида! Стерво!
— Потягуха! Смердючка!
Негритянки й повії обидві, зате які негритянки і які повії! Чудові представниці своєї раси й свого ремесла, дві місцеві принцеси. Щоправда, у Великій Пастці, цьому ведмежому закутні, бути принцесою і королевою (нею була Бернарда) могли не такі вже сліпучі вродливиці й чарівні німфи. Хай там що, а ці дві вирізнялися, будили заздрість і ревнощі.
Даліла втерлася і одразу мокрою рукою ляснула Епіфанію по щоці. Вони вчепилися одна одній у коси, дряпалися і обмінювалися стусанами, їх оточила весела й галаслива юрба.
— Ставлю на кузину! — заявив Мізаел, віддаючи належне своїй дамі.
— Я — на свою два тостани! — підхопив Гвідо, не менш галантний лицар.
Не перестаючи грати, Педро Циган підвівся з довгої дерев’яної лави, шедевру Лупісиніо, на якій сидів із Зулейкою, і став у коло. В хвилину, коли чубанина, здавалося, ось-ось переросте в загальну бійку, гармоніст поволі перебирав клавіші, немовби виконував під сурдинку супровід. А тим часом він поставив на Епіфанію крузадо, певний у її перемозі. Бастіан да Роза цей виклик прийняв з чисто спортивного інтересу і щоб наддати азарту, анітрохи не вірячи, що колись отримає ці чотириста рейсів: Педро Циган був у боргах, як у реп’яхах.
Як на Гвідо, ставки стали недійсними, бо в сутичку, несподівано для всіх, втрутилася Зулейка. Даліла зазнавала поразки; Епіфанія ривком здерла з неї ситцеву спідничину — стару, бо нову вона приберігала для святого Жоана — і виставила напоказ потішеній публіці її сідниці. Розгублена Даліла вже хотіла покинути поле бою, коли Зулейка зірвалася з лавки, звідки спостерігала за бійкою, і штурхонула Епіфанію ногою; вона була взута в таманко, тож перевага була на її боці. Відчувши підтримку, Даліла мерщій нахопила спідницю і знову кинулась на суперницю. Глядачі заплескали в долоні й засвистіли:
— Два проти одного, синья виграє!
Проте Епіфанія самотою не залишилась: їй на підмогу відважно кинулася маленька Котінья. Вчотирьох вони покотилися по долівці: крім заду Даліли, вигулькували груди Епіфанії: баїянський халат розхристався.
Напад Зулейки виявив справжню причину сутички, на думку жінок справедливу, щоб не сказати шляхетну: негр Кастор Абдуїн, ось хто яблуко незгоди.
За ним вони всі сохли, за нього билися й чубились. Що воно так і є, підтвердилося одразу: підійшовши до брудних, розчухраних, подряпаних суперниць, що зчепилися на підлозі, Факел — цей чорний дженджик! — скомандував спокійним голосом:
— На сьогодні, дівчата, годі! Давайте гуляти.
Заклично, нестримно, бурхливо ревнула гармонія. Незворушний коваль повернувся спиною до безсоромниць і подав руку Меренсії; ця заміжня прямодушна жінка бійки не схвалювала й пішла з ним у танець. Даліла підсмикнула спідничину й вернулася в обійми Мізаела, Епіфанія — в обійми до Гвідо; Фадул потяг у танець Котінью; могутньою статурою турок перевершував навіть брата Нуно де Санта-Марію. Зулейка, лагідна, як завжди, ніби й чубилася оце не вона, прийняла запрошення Бастіана да Рози — цей золотавий бородань роззув свої таманко. На гладенькій глиняній долівці гопцювали босі, легкі й звинні, овіяні здоровим духом поту.
Перебираючи клавіші й відбиваючи ногами ритм, Педро Циган кружляв між парами посеред бараку. Про Аулу Гармоніста й не згадували. Празник святого Антоніо був у розпалі.
Влаштовані Циганом гулі розбуялися щосили. Сутичка між дівками самими зуботичками й ляпасами не обмежилась: сталася халепа ще гірша, справжнє лихо.
Почалося все з пересварки між Гвідо і Мізаелем. Під час зчиненої повіями бійки вони побилися об заклад — поставили по два тостани на Далілу й Епіфанію. І от ні сіло ні впало Мізаел, вихиливши чергову чарку горілки, оголосив Далілу переможницею і зажадав свій виграш.
Вони перелаювалися в музичних паузах, цмулячи женіпапо Котіньї, напій смачний і міцний. Дійшли до образ і погроз, але не до кулаків, бо втрутився турок Фадул. Він звик розводити задирак: обмаль бахурок викликала постійні суперечки й бійки. Фадул розводив суперечників, користуючись своїм визнаним авторитетом: хазяїн армазему, кредитор більшості людей. При потребі він удався б і до сили.
Хоч поруч стояли двоє мовчазних і похмурих вакейро, турок мертвою хваткою ухопив скандалістів за плечі, ставши між ними.
— Тут можуть чубитися лише жінки. Чоловіки — тільки надворі, там, будь ласка, хоч убивайте один одного. А тут танцювальна зала. — Він відпустив їхні плечі, глипнув на Мізаелових підручних, старого й хлопчака, і звернувся до Педро Цигана: — А де ж музика, чоловіче добрий?
Буркнувши щось про два замахорені тостани — нехай Гвідо ними подавиться! — Мізаел відійшов зі своїми супутниками. Добре, що Гвідо не розчув: сам він не чіплявся, зате коли на нього наскакували, спуску не давав.
Мізаел розходився і вже не міг спинитись: що більше він пив, то більше заїдався. Зажадав, щоб гармоніст грав на його замовлення, образив Педро Цигана, тицьнувши йому монету як милостиню; Циган гроші взяв, не показуючи, що його зачепило за живе. Посварився з охоронцем складу через Далілу, якій не давав танцювати з іншим. Підносив до небес свого коня Пірапора, хвалився своєю щедрістю, багатством, хоробрістю. Смердить, як шакал, хрюкає, як свиня, кинув старий Жерино, який його знав.
Настав вечір. Бал був у розпалі, коли в кутку спалахнула нова сварка. З одного боку троє вакейро: ватажок Мізаел, старий Тотоньйо і хлопчак Априжіо; з другого — три кралі: Бернарда, Даліла й Маргарида Кикоть з куксою замість руки й ластатим обличчям. Веремія зчинилася нібито через відмову йти танцювати, а насправді через обурливу вимогу погоничів. їм треба було вирушати до світу в путь, тож хотіли, щоб троє дівок пішли з ними, і негайно, бо перш ніж залишити Велику Пастку, мали намір звідати ще жіночої ласки. Вставати їм рано, чекати кінця балу ніколи: чого доброго, гульки затягнуться до ранку.
Проте повії в цій святковій атмосфері стали на диби — клієнтів у ночі червневих торжеств не приймати: свято є свято. Вони прагнули розважатись, танцювати, відпочивати, пити й сміятися, закохуватись, якщо випаде нагода. Сьогоднішня ніч не така, як інші, — нема чого притискатись до чужих спітнілих грудей, вдаючи насолоду. Вся трійця дружно відкинула спокусливі обіцянки скотаря та його підручних: сьогодні ніяк, вибачайте, іншим разом. Сьогодні ні за які гроші.
Гуртоправи домагалися свого, часу було обмаль. Геть від мене, гукнула Бернарда, коли старий Тотоньйо спробував витягти її надвір. Від того борюкання й женіпапової наливки нахаба ледве тримався на ногах. Мізаел, що вхопив за руку Далілу, гарикнув:
— Не хочете по-доброму, підете по-поганому, кляті лахудри!
Музика ненадовго вмовкла — Педро Циган саме заливав у горлянку кашасу, — тож пересварка лунала на весь барак; приваблені гамором, підійшли й інші дівки. Мізаел, чоловік щедрий, багатий і хоробрий, подумав, що вони хочуть запропонувати свої послуги.
— Конкурс закінчено, вибір зроблено. — Він обернувся до трьох повій і штовхнув Далілу: — Ходімо!
Наперед виступила Епіфанія, по її чорній шкірі градом котився піт; втупилася в вакейро і хрипким, пропитим голосом заявила:
— Ні вони, ні ми. Жодна, якщо має хоч крихту сорому, не піде сьогодні з вами. Не знаєш, що крамничка зачинена? — Епіфанія теж добряче хильнула Котіньїної наливки. Вона плюнула на підлогу й розтерла плювок ногою.
Як це так, щоб її було зверху, та ще кого — якоїсь хльорки! Цього не допустить жоден чоловік, який хоч трохи поважає себе.
— Ця трійця нікуди від нас не дінеться, — заявив Мізаел. — А ти, суко, схопиш по морді!
Виляск розлігся на всю танцювальну залу, як висловився турок; тут танцювали, тут розважалися, але не билися. Негритянка похитнулась. Другий ляпас, іще замашніший, звалив її на долівку; по м’ясистій губі потекла цівка крові.
— Сучий ти син! — мов люта тигриця, прогарчала Даліла.
— Сучий ти син! — повторила Бернарда і ступила наперед.
Вакейро й не стямилися, як їх оточили і взяли за барки розлючені фурії. Щоб захистити Епіфанію, Даліла кинулась на Мізаела й стала його душити. Хіба не вони, ревниві суперниці, на початку балу вчепилися одна одній у коси? Але чублення у повій, як уже мовилося, минає без сліду, це просто сварка кумась.
Для відсічі, для одкоша цим скотарям вони об’єдналися геть усі: чи ж вони не мають право закрити крамничку коли хочуть, чи ж вони не владні над своїм тілом, єдиним скарбом у їхньому нужденному житті? Всі веселі дівчата у Великій Пастці — Даліла, Епіфанія, Бернарда, Зулейка, Маргарида Кикоть, Маріета П’ятнадцять Пудів, Котінья, Дорита, Тете і Сілвія Пернамбуко, — задрипанки, п’янички, спільниці. Якщо в цьому переліку бракувало Жасинти Збуй-Вік, то лише через бажання вирізнити й віддати їй належне: вона одна зробила більше, ніж усі інші. Коли наївний Априжіо став погрожувати револьвером, щоб вирватися з жіночих пазурів, Збуй-Вік штурхонула його ногою в пах. Зойк хлопчини почули аж за півтори легуа на станції Такарас, за словами Педро Цигана, очевидця й учасника тієї сутички.
Бідолаха Тотоньйо був обурений до глибини душі. Думав пожирувати з початківкою Бернар дою, і ось маєш! Він ухопив її за поперек і повалив додолу, силкуючись побгати їй груди, задерти спідницю, а може, хто знає, й оволодіти нею тут-таки, у бараці, на очах у всіх. Він весь трусився, як у лихоманці. Благав, наказував, скрегочучи зубами: ходімо! Щоб почуватися вільніше, зірвав із себе шкіряну куртку. То була його головна промашка: він утратив повагу, яку викликала шкуратянка. Бернарда тим часом утекла, а опасиста флегматична Маріета П’ятнадцять Пудів, перш ніж Тотоньйо звівся з долівки, всілася верхи на бідолаху; аж у того хруснули кістки. Бернарда накинулась на Мізаела, а старий, усе ще лежма, чіплявся за останню надію:
— Априжіо, тримай її, я зараз…
Та чи ж міг втримати Бернарду хлопець, зігнутий у три погибелі! Що ж до револьвера, то Збуй-Вік застромила його у виріз сукні, між прив’ялими грудьми: так безпечніше.
Все це відбувалося одночасно, в лічені секунди. Мізаел виривався від розлючених жінок, його лупцювали, обпльовували, він і собі молотив наліво й направо; Даліла дала йому такого ляща у пику, що він ледве встояв на ногах. Е ні, братця, пора забиратися геть у Конкісту на крупі свого Пірапора, а тебе ще й обкладатимуть лайкою навздогін. Тільки пришелепкуватий затіватиме сварку з повіями.
Фадул дивився похмуро, але Мізаел зрадів, побачивши чоловіків. Ось хто його зрозуміє і підтримає, допоможе приборкати цих чортиць: тобі платять, тож виконуй свої обов’язки без усяких вибриків. Де це видано, щоб шльондри та мали якісь права, режим роботи, вихідний день?
Араб був сердитий: чого це дівки перестали танцювати, покинули кавалерів, ніби святу вже край. Він гримнув на розбуркане жіноцтво:
— Чого ви тут ловите гав?
Але відчув, що пахне сутичкою, і звернувся до Мізаела:
— Вам що, друже, рейваху треба? Кінчайте базар!
Тепер, коли розгардіяш, ляпаси й зуботички припинилися, можна з’ясувати стосунки. Скотар став трохи розважніший.
— Ніхто не зчиняє колотнечі. Ми лише хочемо, щоб нас обслужили, а ці норовисті брикаються.
— Вони нас просто ґвалтують, сьогодні крамничка зачинена, — сказала Епіфанія; з розбитої губи сочилася кров.
— Умру, а не піду! — рішуче мовила Бернарда.
— Повія не сміє приндитися! — заперечив старий Тотоньйо, підходячи до своєї гарненької обраниці.
Збуй-Вік перестала штурхати хлопця.
— Ми повії, а не рабині, — заявила вона і з викликом глянула на Фадула. — Адже так, сеу Фадуле? Чи ти думаєш, як і вони?
Мізаел був певний у чоловічій підтримці й збирався, коли гуртоправи усамітняться зі своїми обраницями, почастувати чоловіків кашасою за свій кошт. Тож у нього аж щелепа відвисла, коли негр Кастор Абдуїн заявив:
— А ти знаєш, що вже понад двадцять років як рабство скасоване? То їхнє діло: схочуть — підуть, а не схочуть — не підуть.
Мізаел отетеріло лупав очима; погляд його перебігав з Факела на Зе Луїза, з кафузо Балбіно на білявого Бастіана да Розу, з Гвідо на Лупісиніо, з Жерино на Фадула, з охоронців какаового складу на гуртоправів та захожих пеонів, з гармоніста Педро Цигана на Меренсію, добру душу, і врешті прикипів до обличчя коваля.
— Ти ба, який сміливець знайшовся! Гляди, негре, щоб не заробити по пиці. — Мізаел обернувся до інших: — Ваше не мелеться, то не біжіть із совком.
І поклав руку на широкий пояс; старий і хлопчак стали біля нього. Перш ніж скотар дістав револьвер, Фадул, усміхнувшись до Збуй-Вік, мовив лагідно, ніби не грозив, а по-дружньому радив:
— Не хапай зброю, сеу Мізаеле; так, здається, тебе звати? І чеши звідси, поки не пізно. — Тоді повернувся до негра: — Спокійно, Факеле!
З рукою на сідельній кобурі Мізаел завагався:
— Як, бійка за цих лахудр!
— Якщо ви їх силуєте, то бійка. Ви, друже, знайте одне — зачепите когось, зачепите всіх.
— Я теж не стоятиму склавши руки, — втрутилася Меренсія. Вона стояла, руки в боки, ладна захищати цих ледащиць, ніби своїх небог чи сестер.
— Такий тутешній звичай, — мовив Фадул.
Навіть якщо такого звичаю й не було, з цієї хвилини він запроваджував його. Щедрий, багатий і хоробрий Мізаел сердито огризнувся.
— Чхав я на ваш звичай і на вас!
Проте вихопити з кобури револьвера він не встиг — Факел підняв його над говолою. Горюха, який під звуки гармонії дрімав під лавкою, але назирав за друзями й ворогами, одразу кинувся на поміч хазяїнові.
Бійка почалася по-справжньому. Фадул схопив старого Тотоньйо за сорочку і пояс штанів, підняв угору і почав трусити. Дівки заходилися зривати з Априжіо одяг. Гвідо просив Кастора віддати Мізаела йому: у них свої рахунки. Проте Факел хотів сам розправитися з цим щедрим, багатим і хоробрим хвальком, мовляв, який знайшовся сміливець негр. Горюха стрибав, гавкаючи й кусаючи бійців за ноги.
Кинувшись тікати, старий Тотоньйо стрельнув навмання для острашки: у нього був старовинний пістоль, і його забули обеззброїти. Куля влучила в голову Котіньї.
Щупле тільце миршавої Котіньї поклали в гамак, призначений для роботи й спання, подарунок Зе Луїза ще з золотих часів. Ховали на убогому кладовищі, в бананових хащах, де на могилах росли мамоейро й криваво-червоні пітанги. Цілу ніч під час свята й колотнечі лило як з відра, але вранці дощ ущух, а під час похорону вже світило сонце.
Вранці кілька чоловіків вирили під розквітлим кажуейро могилу. Відколи урочище охрестили Великою Пасткою, оце вперше викопали глибоку яму. Чоловіки взяли в руки лопати, мотики, тільки-но поїхали Мізаел та Априжіо; хлопчак прихопив і сідло Тотоньйо.
Рятуючись від погоні, старий скочив охляп на Пірапора — прудкого, мов вітер, коня, як хвалився Мізаел — і шаленим галопом поскакав геть. Отак і трапляються нещастя, небіжчики з пробитою головою чи грудьми, звалені сліпою кулею, — ще раз курок натиснутий зі страху, а не з бажання убити.
Коли вже таке сталося, кожен вважав за потрібне дати по пиці Мізаелу й хлопчакові Априжіо. Скотар і погонич розпустили нюні. Смердить, як шакал, хрюкає, як свиня, сказав Жерино, який знав і інші злочини Мізаела; той на колінах благав пощади.
Кастор і Лупісиніо завдали на плечі кінці довгої бамбучини, просунутої в ручки гамака, і понесли. В кортежі сльози мішалися зі сміхом; небіжчицю згадували добрим словом, ніхто не паплюжив її, не обмовляв; згадували її завзяття, щирість, ласощі з жака й кружалець банана, женіпапову наливку. Дорогою на кладовище негр Факел переказував її розповіді про монастир у Сан-Кристовані, про церковне вино й гріх із братом Нуно. І сам сміявся над цими спогадами, а коли настала хвилина опускати тіло в могилу, запитав:
— Хто може прочитати молитву? Вона жила в монастирі, трохи в черниці не постриглася. Варто б помолитися за її душу.
Пробували прочитати, проте ніхто не знав до кінця жодної молитви, навіть найкоротшої — Богородиці. Меренсія, як велить милосердя, грішницю простила, але не настільки, щоб провести в останню путь. Отож і досі душа Котіньї не полинула на небеса — якщо тільки є небеса для повій. А молитва, як ключик, відкрила б перед нею небесну браму.
Мішаючи отченаш і Богородицю, загув, як у бочку, голосисько Фадула Абдали. Недарма малим хлопцем він був служкою у дядька-священика в ліванському селі. Його арабщина лунала єлейно й ніжно, тішила слух, навертали на очі сльози. Епіфанія не витримала й заголосила.
Щойно закопали могилу, як сонце сховалося за хмари — повернулась зима.
Для свого від’їзду Епіфанія не стала чекати кінця зими. Святого Жоана й святого Педро вона відзначила; ще ніколи в житті, казала всім негритянка, вона так не веселилася.
У ніч на святого Жоана біля халуп запалали багаття; сусіди ходили в гості одне до одного. Вигін освітився ракетами, шутихами, мечами, колесами, зірками — голубими, зеленими, пурпуровими. Бенкетарі їли й пили досхочу, і дівки захоплено шушукалися: кадриль ніхто не водить краще за Кастора Абдуїна, тут негр справді неперевершений. Епіфанія палила вогнище разом з Зулейкою — вони покумалися.
Потім запускали повітряну кулю — сюрприз для всіх, окрім Факела й Збуй-Вік. Ледь накрапало; кулю наповнили димом найбільшого вогнища на вигоні, запуск зібрав усіх. Запалили гніт, балон злетів угору і загубився, розтанув серед рідких опалових зірок — штучна зоря завжди найкраща.
Відзначали і ніч святого Педро, треба ж допити женіпапову наливку Котіньї, тим більше що є Педро Циган зі своєю гармонією.
А через кілька днів уранці Кастор підковував Розеду, дроводарку в’ючного обозу Елізіо; почистивши їх долотом, він прибивав чотири блискучі підкови, коли побачив Епіфанію, готову в дорогу; ніч вони провели вкупі, а вона хоч би слово. На голові клуночок, зав’язані в хустку шуплаття і капці — оце й увесь її скарб.
— Прийшла попрощатися, Факеле. — Вона вирішила, щоб не мандрувати самій, піти з обозом Елізіо. — Можна мені взяти абебе, який ти зробив для мене? — В очах і в голосі рішучість, непогамовна гординя, до яких домішалась дрібка суму.
Факел подав їй латунне люстерко із зображенням Ошун. Зостатися її не просив, сказав тільки:
— Я тебе пам’ятатиму все життя.
Епіфанія потисла йому на прощання руку. Боса, на кучмі клунок, у руці абебе, вона так і рушила з караваном на Такарас. Горюха довго біг за нею, але, збагнувши, що негритянка йде геть, відстав і повернувся назад, до теплої кузні. Пес лишався таким же бридким і худим, але виявив хоробрість і мисливський хист. Лежав у кузні й спостерігав, як порається його хазяїн.
Ось і гурт прочан, бракує тільки, щоб співали псалми, подумав капітан Натаріо да Фонсека, коли помітив юрму.
Натаріо народився в одному з каньйонів річки Сан-Франсиско, де відзначали день святих чудотворців. А тут, у далекому какаовому краю, ні прочан, ні чудес не існувало.
У басейн річки Кобрас напливали нові гурти сержипанців, проникали в джунглі: нові фазенди потребували робочих рук. Дорогою вони спинялися в крамничці Фадула, купалися в річковому затоні, розпитували. Найнетерплячіші із свого нужденного капіталу викроювали гріш на жінок. А місця тут гарні.
На батьківщині вони не раз чули розповіді про чудові, небачені землі на півдні Баїї і про какаові плантації. Ґрунти родючі, здебільшого цілина — лише прийти й осісти, — плантації багатющі, справжнє золоте дно. Є де розгулятися серпу, заступу, батогу погонича, мачете, рушниці. Якщо маєш честолюбство й силу, можна випробувати долю, забагатіти.
На ярмарках розповідали цілі історії, бувальщину, притчі. Під бренькання гітар передавався з уст в уста віршований життєпис полковника Енріке Баррето, какаового короля. «У рідному Сіман Діасі з голоду пухнув…» Покинув дім хлопцем, «сточений різак — увесь його капітал». Спершу пеон, потім погонич, «крутити хвоста віслюкам». У хутірцеві завів шинок, «торгувати кашасою й шротом», збив гріш на клапоть землі, «для плантації какао», і незчувся, як «став могутнім магнатом». Отакий він, какаовий король, полковник Енріке Баррето, уродженець і останній харпак Сіман Діаса; на Різдво й Новорічні свята посилав трохи грошей батькові й матері — цим ледачим злидням-сержипанцям. А сам полковник зробився баїянцем.
Путівці й стежини аж роїлися від ватаг юнаків і чоловіків у розквіті віку, одружених і парубків. Вони сунули на південь Баїї, покинувши феодальні маєтки, мертві містечка, коли досягали повноліття або втрачали останню надію знайти якусь роботу.
Прощавайте, батечку й матінко, благословіть у путь, іду шукати щастя в Ітабуну. Прощавайте, жінко й діти, йду на заробітки в Ільєус, може, згодом випишу і вас. У саквах вони несли засоби проти пошестей і зміїних укусів, а в серцях — спогади й поради, любі образи рідних, сльози і ридання. Батько й мати, дружина й діти залишалися в штаті Сержипе чекати й сподіватись.
Рідко коли на нове місце йшли родиною, та ще й з дітьми. А ще рідше рушали великою сім’єю — чоловіки й жінки, старі й молоді, діди й баби, діти й онуки. І все ж бувало й таке: гуртом знятися з місця, гуртом осісти, десь зачепитись. Предківський клан, розгалужене коріння, глибокі кровні й родові зв’язки. Кінчалося тим, що битва за какао розкидала їх по плантаціях, по кухнях поміщицьких маєтків, по будинках розпусти, по диких пустках. Підтяті в своїй основі, зароджувалися нові вартості.
Схрещувалися звичаї, святкування радісних подій, оплакування горя. Перемішувалися сержипанці, сертанці, левантійці, мови й діалекти, пахощі й прянощі, лайки й мелодії. У цьому тиглі, де стикалися різноманітні уявлення про бідність і багатство, ніщо не лишалося незмінним. Для нового краю і народу, який оселявся тут, придумали назву «грапіуна».
Завзяті й працьовиті, сержипанці заселяли какаову зону. Роботи не бракувало, дехто багатів: чим не привід для пісень і мрій, чим не спонука взувати альпаргати й рушати в путь. Люди трималися купи, допомагали одне одному як могли.
Дехто сходив на берег в Ільєусі, маючи певну адресу: фазейду якогось земляка, полковника, чутки про багатство якого давали поживу розмовам і пліткам у бідних містечках, що позбулися чоловічих рук.
Коли Натаріо тікав із Пропрії, один його родич — на сонці разом онучі сушили — написав рекомендаційного листа до полковника Боавентури Андраде. А коли непереливки, то найкраще — довіритися землякові.
Біля того гурту капітан Натаріо притримав мула: з ним привітався старий, його привітання повторили тихі, несміливі голоси. Старий скинув шапку і підійшов до капітана. Щоб з’ясувати, чи втраплять цим шляхом до маєтків у джунглях в басейні річки Кобрас і чи справді там потрібні робочі руки. Що правда то правда, скоро сафра, люди сунули хмарою, любо дивитися.
Звідки вони, видно й так, проте Натаріо спитав, аби підтримати розмову:
— Сержипанці?
— Авжеж, іньйо.
— Це все одна сім’я?
Прикинув на око: крім трьох подружніх пар, високий і дужий хлопчина, косата дівчинка, підліток з сильцем на плечі — ловити горобців. Жінка у жовтій хустці тримала на руках кількамісячну дитину, а другу ще носила під серцем. Десятеро жило на цьому світі, одинадцяте на підході. Справжня ідилія.
— Авжеж, іньйо. Всі родичі.
— А звідки ж ви?
Старий завагався — а що, як чутки дійшли аж сюди? Але відповів:
— З-під Мароїма. Може, чули?
— Бував проїздом, уже давненько. Сам я з Пропрії.
Інші теж зупинились і дослухалися до розмови. Спираючись на відламану гілляку, як на ціпок, миршава й сухоребра бабуся з попелястим від куряви волоссям ступила до вершника, за нею й молодичка з немовлям. Земляк — майже родич, не те що зовсім чужинець. Хто знає, може цей пропріянин, такий статечний, верхи на чудовому мулі в гарній упряжі, чимось і зарадить, порятує? Розмову під пекучим сонцем, на узбіччі дороги, варто б продовжити. Сім’я у них чимала, тільки б не збитися з дороги, а надто після тієї халепи. Розпитувати стара не наважувалась. Вона почувалася непевно, хоч і хотіла добра для своїх.
— Найбільше тут сержипанців. Але майже всі мандрують самотою і дуже рідко — цілою сім’єю, та ще такою великою, як ваша. Чому ви знялися всі, дозвольте запитати?
До старого приєднався один з чоловіків:
— У нас роботи немає, а тут, кажуть, її повно. Тільки через це.
— Ну що ж, слушно робите. Краще не розпускати язика, а я не сповідник, щоб допитуватись. У цих краях люди ніби вдруге народжуються. Навіть ім’я при бажанні можна змінити.
— Це тут, не інакше, — сказав Амброзіо, зупиняючись.
Обабіч річки серед крутих шпилів лежала долина. Лівий берег, зовсім пустельний, вкривали густі, низькорослі чагарі. На правому мріли розсипані там і сям халупи, а трохи ближче тяглася вуличка з рядом будиночків. Впадали в око кілька цегляних будинків, дерев’яна споруда під солом’яною стріхою, великий барак на вигоні.
— Справді гарно, як казав той добрий чоловік, — мовив старий.
— Капітан, — уточнила стара Ванже. — Він назвався капітаном. Капітан Натаріо.
Старий Амброзіо, стара Еванжеліна, по-простому Ванже. Зігнуті, худі, сиві: ні йому, ні їй немає й п’ятдесяти. Двох старих хліборобів зігнали з землі, і тепер вони шукають інший клаптик, щоб сіяти й збирати врожай. Вони дивилися на цілину перед собою, буйну й дику. Незайманщина — приходь і обробляй. А може, тут якийсь підступ, якийсь ниций розрахунок? Але навіщо тому доброму чоловікові, капітанові, брехати? Всі їхні біди зосталися далеко, в штаті Сержипе. Не варто й згадувати.
Дінора трималася біля Ванже, з немовлям на руках. Обернувшись, вона усміхнулась до чоловіка, Жоана Жозе, або Жоанзе. їхні мандри скінчились, можна покласти на землю свій убогий скарб, закласти власну оселю. Тепер вони осядуть, почнуть обробляти землю, саджати рослини, розводити свиней і курей. Вона виростить сина, народить ще одну дитину. Дінора боялася, щоб немовля не померло дорогою: таке слабеньке, що навіть не плаче, тільки скімлить.
Чоловік ступив уперед, став між матір’ю і дружиною; у відповідь на її усмішку провів пальцями по змарнілому обличчю супутниці життя. Він, Жоан Жозе, розучився навіть усміхатись. У Мароїмі, перед тим, як їх вигнав поміщик, дім повнився її піснями, щоки її пашіли, очі блищали. А вночі вони не випускали одне одного з обіймів.
Шкарубкі пальці, м’язиста й брудна рука: ці несподівані пестощі Дінора відчула не лише обличчям; на її потрісканих губах заграла бліда усмішка. Легенький доторк пальців — наче цілющий бальзам, усежерущий вогонь. Дінора немовби відродилася, знову відчула себе жінкою.
Чарівна природа неспроможна була приховати убогість життя. Жоанзе похмуро поскаржився:
— Я думав, тут виселок, а це лише хутір. Все починай заново.
— То й що? Зате земля добра, — заперечив Амброзіо, підвищуючи для більшої переконливості голос.
До старих приєдналися ті, хто плентав позаду. Зупинилися під сліпучим сонцем на повороті, дивилися на обітовану землю, прикипали очима до халуп і будинків, і серця їхні схвильовано стукотіли. Вони вірили й не вірили, їх проймав страх, охоплювали сумніви, але хотілося вдарити лихом об землю. Згадували капітанові слова: земля тут родюча й щедра.
— Земля, здається, добра, як ми й сподівалися.
— Земля, слава Богу, щедра. Видно навіть з могутніх дерев.
— Доведеться добряче потрудитись, щоб повалити цей ліс.
— Гадаю, цей добрий чоловік…
— Капітан! — знову нагадала Ванже.
— …гадаю, що він говорив про землі по той бік річки. — Агналдо рукою показав на густі чагарі на протилежному березі. — Там треба корчувати ліс.
— Нехай і так. Там краще. — Жоанзе нерішуче топтався на місці. — Аби лиш були покупці.
— Капітан казав, що будуть.
— Дай-то Боже!
Знову рушили в путь, попереду старий Амброзіо з патерицею, символом влади й шани. Ванже взяла в невістки дитину, щоб та йшла за руку з чоловіком. Агналдо підтримував вагітну, бо й так уже притомилась.
— Вже недовго, Ліа. Зовсім трішки. — Ще, чого доброго, почнуться передчасні перейми. — Чого ти плачеш?
— Від щастя.
— А де може бути будинок грінго?
Діва, косате дівчисько, відповіла на братове запитання:
— Мабуть, ото. — Пальцем показала на муровану кузню, побілену вапном, що аж очі вбирала.
— Ходімо туди!
Так вони й ішли, долані страхом і надією, биті життям сержипанці. Хлопець і підліток випередили гурт, кинулися до річки.
— Куди це ви?
— Нехай біжать, мамо. І я з ними, — втрутилася Діва; волосся цупке від пилу, лице замурзане, тіло, вкрите лепом, просило купелі.
— І я! — заявила вагітна.
— Гаразд. А ми побалакаємо з турком.
Худенький дванадцятилітній хлопчак лишив сильце на березі річки, там, де вода розтікалася ширше. Скинув свої лахмани і шубовснув у воду.
Його брат Авреліо роззирнувся навколо — ніде ні душі, тільки його рідня змиває з себе подорожню пилюку. Він скинув сорочку й почав розстібати штани, коли почувся сміх. Хлопець поглянув униз за течією і побачив у кам’яному басейні цілий гурт жінок. Авреліо так і завмер, тримаючись за штани. Дівчата, напівроздягнені й голісінькі, прали шмаття, купалися, жартували. Ошелешений підліток відчув незрозуміле хвилювання — йому вже йшов сімнадцятий рік.
Нандо, хлопчак, спершу скупався в річці, а тоді зайнявся деревами, мавпами-сагуї, горобцями.
Турка розпізнати легко — гачкуватий ніс, кучеряве волосся, горловий голос. У цегляному, побіленому вапном будинку вони зіткнулися з чорним-чорнющим негром у засмальцьованій шкурі кайтіту навколо стегон, який бив молотом по шматку розпеченого заліза. Щоб турок був такий чорний, ніхто не бачив, і Діва не втрималася від сміху.
Факел перестав кувати; чому сміється косата дівчина, він не знав, але й собі засміявся. Лише тоді він помітив інших людей. Звідси було видно, як через вигін поверталася з річки Бернарда. Діва трохи заспокоїлась. Сама щупла, як дівчинка, проте вигляд, як у дорослої.
— Турок живе он у тому великому дерев’яному будинку. З вулиці то крамниця, а знадвору — житло. Цієї надвечірньої пори Фадул або задає хропака, або сидить над рахунками. Я проведу вас.
Зацікавлений негр провів прибульців до шинку. Фадул Абдала, схилившись над прилавком, саме переглядав імена й дати в гросбуху: записи про відпущені товари, про дні розрахунку.
— Нас послав капітан Натаріо. Він сказав, що земля тут годиться під плантації і що ви надасте нам усе необхідне.
Турок обвів поглядом прибулих.
— Ви з Сержипе?
— Атож, іньйо.
І раптом сталося таке, чого жителі пустоші досі не бачили: велетень упав навколішки, звів руки до неба й заговорив по-арабському: то була молитва, волання до Бога. Обличчя його сяяло радістю: кум Натаріо завжди дотримує слова. Вранці пообіцяв прислати сержипанські родини, щоб селилися у Великій Пастці. І ще не настав вечір, а перші новосельці вже прибули. Слава тобі, Господи!
Він звівся на ноги і, щоб показати, який він радий гостям, почастував чоловіків кашасою. Для жінок дістав із сховку пляшку женіпапової наливки, що лишилась від покійниці Котіньї. Вагітна попросила води, а стара захотіла кашаси. Разом із немовлям їх було восьмеро, але прибульці сказали, що іще двоє діток побігли на річку.
— За сержипанців! — виголосив турок тост.
Він завжди до їхніх послуг. Землі тут вистачає, лише перехопитися через річку. Містка н^має, човна теж, на той бік переходять по камінню, де течія не така прудка; взимку через дощі той брід заливає водою. Земля родюча, жде не діждеться роботящих рук.
— І вона безхазяйна? Справді?
— Тепер хазяїн є, але ми люди подільчиві, вибирай собі клапоть де хочеш. Хіба капітан не казав?
— А він що, інспектор чи нотаріус?
— Якщо хочете, нехай і так.
Жоан Жозе, покашлюючи від хвилювання, допитувався:
— А кому ж збувати врожай?
Турок широко повів рукою:
— Ось за цією пущею какаові плантації. Тож покупців вистачить.
Ще вранці в цьому запевняв його кум, і треба бути дурнем, щоб не вірити капітанові Натаріо да Фонсеці.
Аби не ночували просто неба, Фадул порадив прибульцям зайняти барак: там ночують гуртоправи й пеони, а іноді влаштовують бали й вечірки. Факел, усміхаючись, сказав, що жінки, якщо хочуть, можуть оселитись у покинутій хижці, де жила Епіфанія. Хижку Котіньї вже зайняла початківка. Для вагітної і для жінки з немовлям це куди краще, ніж барак. Єдина незручність, що то Жаб’яча Коса, куток веселих дівчат.
— То й що? — сказала Ванже.
Тим часом надійшла Збуй-Вік купити гасу й здивувалася, що в крамниці людно.
— Це послані капітаном сержипанці. Збираються на тому березі закласти плантацію маніоки. Вирощуватимуть також боби й маїс.
— Що ж, справа потрібна.
З Ослячого шляху, з Жаб’ячої Коси поспішали жінки й чоловіки, перешіптуючись між собою. Вони пропонували свої послуги, несли поїсти. Немовля пішло по руках.
Зилду, дружину Натаріо, не зустріли феєрверком тільки тому, що капітан не попередив про це Фадула. А проте цю подію відзначили не менш бучно, ніж прибуття сержипанців два місяці тому. Звістка, що капітан Натаріо вирішив будувати собі дім, вразила всіх, стала новим етапом у житті Великої Пастки. На довколишніх Плантаціях, дожидаючись першої сафри, квітли молоді какаові деревця.
Кілька днів тому Балбіно й Лупісиніо прорубали просіку до шпиля, щоб визначити, де ставити дім; Бастіан да Роза і Гвідо майстрували корита й помістки на фазенді Винозоре. Зилда приїхала, щоб обговорити з мулярами й теслярами, який саме має бути будинок. Будинок неабиякий, хазяїн — чоловік статечний, сімейний, має дружину й восьмеро дітей, п’ятеро законних і троє всиновлених. Дивно, але всі восьмеро були дуже схожі між собою. Різниці між рідними дітьми та приймаками Зилда не робила, так наче народила усіх сама.
Волячий запряг ще наближався, а мешканці Великої Пастки вже схвильовано бігли на вигін. Проте Натаріо, який трюхикав попереду на чорній мулиці, звернув до рубаної хатини Збуй-Вік і Бернарди. Обидві господині вже стояли на порозі.
Зилда взяла з собою двох синів: Еду, найстаршого, рослявого тринадцятилітнього хлопчака, і найменшого, що народився вже тоді, як Натаріо дістав наділ під какаову плантацію, хрещеника полковника Боавентури та його дружину дони Ернестини. На честь хрещеної матері його назвали Ернесто.
Тонкокоста, на вигляд крихкотіла, а насправді здорова й життєрадісна, Зилда скочила з воза, підібравши поділ сукні. Хрещениця поцілувала їй руку:
— Благословіть, хрещена.
— Нехай Господь благословить тебе, моя доню. Добридень, Збуй-Вік, а ти ніби помолоділа.
— Божою ласкою.
Натаріо спішився, попустив на мулиці підпругу. Він збирався їхати далі, от тільки покаже Зилді пагорб, де стоятиме дім край заростів мулунгу. Ернесто зліз із воза, тягнучи на повідку малесеньке цуценятко. Воно опиралося, вишкіряло зуби. Торкнувшись пучками простягнутої руки Кастора Абдуїна, Зилда сказала:
— Оце, сеу Факеле, привезла тобі сучечку. Місяць їй. Негринья привела аж шестеро цуценят. Я чула, в тебе песик, то ось тобі пара для нього.
І засміялася коротким, приємним сміхом. Ті, хто знав її, не могли нахвалитися, яка вона господиня і мати дітям, рідним і всиновленим. Така дружина — знахідка для чоловіка: віддана, скромна, ретельна.
— Що ж, почекай, поки підросте, — мовив негр Горюсі, який збуджено крутився поряд.
Факел мацнув сучку за мордочку, почухав їй живіт і поставив на землю. Горюха мазнув її лапою, лагідно загарчав.
Натаріо взяв Еду за вухо і звернувся до Кастора:
— Ось тобі помічник, мій старший син Едуардо. Лишаю його в тебе, щоб навчив його ремесла. Зроби з нього коваля, як ти сам.
— Гаразд, постараюсь.
На вогні — бляшанка з процідженою кавою. На столі, в бляшанці з-під гасу, — їжа: плоди хлібного дерева, підсмажене в’ялене м’ясо, ямс, м’яка жака й манго, зеленкуваті, але вже достиглі, великі й смаковиті фрукти. Учта нашвидку, бо Натаріо поспішав.
— Мені треба на плантацію, час їхати. Ви ще наговоритесь.
Перш ніж вирушити з чоловіком і тими, хто їхав до шпиля, Зилда вручила Збуй-Вік пару капців з пурпуровими помпонами, розкішний подарунок, виписаний з Ільєуса; Бернарді дістався пакуночок з дитячим одягом: сорочечкою, вишитими пінетками, блакитним чепчиком з білою стрічкою — все зроблене її руками невтомної трудівниці.
Живіт Бернарди вже округлився. Будуть двійнята, пожартувала Зилда, торкаючись живота хрещениці. Вона відрадила їй підніматися на гору, надто вже та обважніла й ноги набрякли.
Ножами для рубки дерев Лупісиніо й Балбіно ще розширили прокладену просіку. Останній раз Натаріо вилазив на вершину з Вентуриньєю, який на власні очі хотів побачити місце бою. Сходження те відбулося кілька років тому, невдовзі після горобиної ночі, ночі пастки, Великої Пастки.
— Що тут було і що тепер стало… Поглянь, доно Збуй-Вік, що в нас діється… Боже праведний! — Тесля Лупісиніо мав на увазі зміни, які відбулись у Великій Пастці.
Він і Жасинта Збуй-Вік простували до вигону. Щонеділі вранці біля барака виносили на берег дари землі й виводили свійських тварин; їх привозили сюди човном, що його видовбали він сам і Бастіан да Роза зі стовбура бобового дерева, яке зрубав Амброзіо з синами. В цій глушині майстри, чи то мулярі, чи то теслярі, бралися за будь-що, навіть за рубку лісу. А проте від останньої зими роботи вистачало всім. Із замовником домовлялися усно, виконували замовлення здебільшого в кредит, розраховувалися з запізненням; вистачало слова, і це вважалося векселем. Найчастіше ставка робилася на спільну допомогу: ходячою монетою став обмін послугами.
Слідом за сержипанцями з Мароїма за річкою оселилися ще дві родини: вони обробляли землю, саджали маніоку й маїс, розводили курей, кіз і свиней. Оскільки тут водилося чимало отруйних змій, житла зводили на палях, а внизу влаштовували свинарники. Сало захищало свиней од укусів гадюк, усе гаддя вони загризали й пожирали. На прохання новосельців Гвідо й Лупісиніо збиралися в найвужчій частині потоку поставити місток. Цим наміром зацікавився полковник Робустіано де Араужо, що втратив на броді не одного забійного бичка. Виявив інтерес і капітан.
Сім’я Жозе дос Сантоса прибула з Ларанжейроса й налічувала п’ятеро душ: він, дружина і три дочки. Подружжя Алтамірандо та їхня донька приїхали з ураженого посухою сертана; доньці Сан, недоумкуватій від народження, минуло тринадцять років. Двічі на місяць Алтамірандо купував у полковника Робустіано бика — в кредит, розплачуючись у другій половині місяця, — і забивав його. Свіжину продавав у неділю, а що не вдавалося продати — засолював. У спілці з Амброзіо Жозе дос Сантос збирався торгувати борошном: маніока на тутешніх плантаціях родила щедро.
— А зовсім недавно, — говорив Лупісиніо, — тут не було жодної звірини, крім пташок, гадюк та в’ючних віслюків. Пригадуєш, доно Збуй-Вік? А нині…
Він показав на курочок і півників, які, наполохані їхньою появою, розбіглися. На гнойовищі, з численним виводком голошиїх курчат, греблася квочка, власність Меренсії. Під жакейрою біля Фадулового армазему порпалася в гнилих фруктах льоха, теж із виводком поросят.
— Пригадую… Роботящий чоловік сеу Амброзіо, не в докір іншим сказати. Добряга. Cia Ванже сьогодні принесла мені жирного каплуна, задурно.
— Невже задурно, доно Збуй-Вік?
— Авжеж. Тепер я їхня боржниця, але чим я можу віддячити? — Глянула на свої висхлі руки з довгими кощавими пальцями. — Нічим, Господи.
Лупісиніо і Збуй-Вік хвалили сержипанців і сертанців, теревенили про всяку всячину, з’ясовували, хто що любить їсти, словом, вели недільну бесіду. З птиці для Лупісиніо не було кращого м’яса за безхвосту курку. Збуй-Вік правила своєї: їй найбільше смакує чорна курочка. Зилда, дружина капітана Натаріо, зготувала смажену кобку: смакота, та й годі! Кобкою називають ангельську курочку. Зилда вже розвела їх понад два десятки і неабияк ризикує: привчених до лісу курей треба мало не силоміць заганяти в курник.
— І сіа Ванже охоча розводити цю напівдику породу. В Аталаї цих курей багато, Натаріо обіцяв привезти яєць, щоб їх висиділа якась спокійна квочка.
— Дім капітана Натаріо вже готовий, і дім і меблі. А коли ж він переїде?
— Якби Зилдина воля, вже давно б переїхали. Проте вирішує Натаріо, а він нічого не робить абияк. Якщо досі не переїхав, значить, є причина.
— Авжеж.
А обговорювати капітанові вчинки не слід. Ні їм, ні Зилді. Нікому.
Зміни у Великій Пастці зайшли минулого літа, коли прибули сержипанці. Проте відчутний поштовх вони дістали тоді, коли після збору раннього врожаю зацвіли й дали плоди какаові дерева на нових фазендах. Ті фазенди наприкінці земельної війни заклав на викорчуваних землях полковник Боавентура Андраде зі своїми спільниками й протеже.
Якби не ці перші збори, у Великій Пастці навряд чи щось змінилося б, попри все завзяття прибулих хліборобів і тваринників. Проте відліком часу стало саме прибуття Амброзіо й Ванже: до і після того спекотного дня, коли Діва сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом і зайшлася веселим сміхом.
Уже наступного місяця, в травні, у Велику Пастку, тоді ще хутірець, прибуло кілька віслюків з фазенди Винозоре. Капітан Натаріо власною особою, верхи на чорному мулі, пригнав невеличкий в’ючний обоз з першим какао, зібраним на його плантаціях. Ця приємна подія вилилася в свято, небачене в цих краях.
Десяток-другий ароб, мізерна дещиця порівняно з урожаєм на інших фазендах, але все золото світу не могло б так розхвилювати колишніх жагунсо: маленькі очиці на камінних обличчях іскрилися, а на губах грала бліда усмішка. Цю подію відзначили бучною гулянкою з щедрою випивкою і безкоштовним частуванням. Найбільше раділа Бернарда. Живіт не завадив їй цілу ніч провести в обіймах хрещеного.
Раніше час ледь плинув, розтягувався на довгі місяці. Та ось почали давати врожай плантації, і навіть події того тижня сприймалися як далеке минуле. День наздоганяв день, учорашнє мріло вже далеко, а від позавчорашнього губився й слід.
Отож відійшла й та неділя, коли видовбаний з бобового дерева човен з юними Авреліо й Дівою на борту перетнув річку, везучи трохи продуктів на продаж. Старожили Великої Пастки узріли на грубій мішковині плоди землі, досі не бачені в цих краях: стручкові боби, шушу, кіабо, машіше, жіло й гарбузи. Було чим пишатися.
З кожним тижнем розмаїття і кількість товарів зростали. Турок Фадул жадібно накинувся на перший перець: круглий, пахущий перець, гірку, довгасту, стручкувату перчицю, поцятковану зеленими й багряними плямами. Найдо торгував пташками. Він та його товариш Еду ставили в лісі сильця і ловили папа-капім, сабіа, бем-те-ві, ластівок, трясогузок і куріо. Хлопці збивали й простенькі клітки. У Факеловій майстерні птах з породи жовтобрюхів лопотів крилами, надимав воло, заходячись щебетом і свистом.
Ліа сиділа навпочіпки перед бараком і продавала. Зрідка ходила кудись з чоловіком, свекром і шваграми, носячи на руках і годуючи груддю плаксиве опецькувате немовля.
За прикладом Жозе дос Сантоса, незабаром продавати вирощені за тиждень овочі стала й родина Алтамірандо. Сан доглядала свиней, сповивала поросят, наче немовлят; у викоті її сукні золотіли пипки. Разом з Еду й Нандо вона гасала по долині — цибата, кучерява й сміхотлива. Мила й безстрашна дівчина.
Ці перші базари принадили не лише місцевий люд, а й сезонників, лісорубів і пеонів з довколишніх маєтків. Вони купували городину й зелень, бо на фазендах земля хоч і родюча, але пристосована лише для какао. Куплений шматок гарбуза можна було тушкувати з бобами; смажені шушу, жіло й машіше — чудова приправа до в’яленого м’яса. Лісоруби й пеони приходили також, щоб трохи розважитись, погуляти, знайти собі пару. — Дехто приносив шестиструнну гітару й кавакіньйо. Ліко Карась грав на губній гармонії, божественному інструменті; з майстерні йому підсвистував софрe-жовтобрюх.
Повій прибувало, більшало хатинок; раніше розкидані далеко одна від одної, вони обростали завулками й тупичками, і там панували веселощі. Щовечора влаштовувалися бучні гулянки. Минулися ті часи, коли про недільний день нагадували тільки Факелові звані обіди.
У базарному гаморі, проходячи поодинці чи гуртом повз Лупісиніо і Збуй-Вік, пеони скидали благенькі солом’яні брилі й чемно, співучими й протяглими голосами віталися:
— Добридень, сеу Лупісиніо! Добридень, доно Збуй-Вік!
Раніше доною її величали з огляду на вік лише тесля та його син стругальник: літню жінку, хай і легковажну, слід поважати. Однак і те вже позаду. Нинішні сусіди поштиво називали її доною Збуй-Вік, а діти пеонів та лісорубів навіть просили її благословення. Якщо повія не тільки «сіа», а навіть «дона», то вона вже не пропаща, нікчемна жінка, а особа значна, гідна найглибшої пошани.
Перша дитина, що її Збуй-Вік прийняла в свої п’ятдесят чотири бурхливо прожиті роки, була не Бернардина, як вона того сподівалась.
Вона дрімала біля Зе Раймундо, давнього клієнта, з яким можна погомоніти й посміятись у ліжку, коли хтось закричав і загрюкав у двері.
— Це до вас, кумо, — гукнула з сусідньої кімнати сонна Бернарда.
— Іду.
З порога, навіть не привітавшись, до неї ступив мокрий як хлющ Агналдо:
— Ви повитуха? Мати послала по вас. Скоріше, в Ліа почалися перейми. — І повторив: — Скоріше!
Він промовив це таким владним тоном, що Збуй-Вік, це вагаючись, відказала:
— Зараз.
Швиденько накинула щось на себе. Зе Раймундо розплющив очі й поцікавився, що це за метушня.
— Пусте, я скоро вернуся.
При березі стояв човен, але Агналдо кинувся через річку уплав, а Збуй-Вік перебралася на той бік, обережно перестрибуючи з каменя на камінь, щоб не послизнутись і не шубовснути у воду. Аж тепер до неї дійшло, чого вона біжить на той берег, але вертати назад уже пізно. Хто найбільше винен у цьому, то це Бернарда. Коли її питали, хто найкраща повитуха в Такарасі чи в Ітабуні, вона знай повторювала легковажно: ні в Ітабуні, ні в Такарасі, народжуйте тут, у Великій Пастці, з допомогою куми Жасинти.
— А Збуй-Вік уміє приймати пологи?
— Уміє… Хіба є таке, чого вона не вміє?
Ось так Збуй-Вік і зажила слави вправної баби-пупорізки ще до того, як прийняла першу дитину. Отож стара Ванже й згадала про неї, коли невістка відчула болі. Сама Ванже мала в цьому нелегкому ділі великий досвід, бо народила дев’ятеро дітей, з яких вижило п’ятеро. В Мароїмі вона не раз допомагала повитусі кумі Дезидерії, навіть приймала дитину в своєї невістки Дінори, але з Ліа це було надто ризиковано: свою вагітність, як усі нинішні жінки, Ліа переносила важко, ночами їй снився її чоловік, прив’язаний мотузками до дерева біля скотного двору, і вона прокидалася, охоплена жахом. Це ще чудо, що не скинула дитину.
Ванже потерпала: а що, як пологи виявляться важкими? Тоді без досвідченої повитухи не обійтися. Від людей вона дізналася про Збуй-Вік — ця пупорізка не підведе.
Лія лежала на дощаному ліжку, очі вирячені, і знай стогнала й вимагала покликати чоловіка. Стурбовані Амброзіо й Жоанзе снували туди-сюди; Діва стояла ні в сих ні в тих; Дінора якось знічено сповивала дитину. Ванже відчула себе непевно, її мучили лихі передчуття. Де ж це кума, чого вона бариться? Тільки Нандо спав собі спокійнісінько у сусідній кімнатці.
Ввійшов змоклий до рубця Агналдо, кинувся до Ліа, взяв за руку, присів на край ліжка. Породілля відразу заспокоїлася, обм’якла, проте зойкати не перестала. Ванже спитала в сина:
— А де ж кума?
— Тут я, синьє Ванже. Доброго здоров’я всім!
Збуй-Вік підійшла до ліжка, мовила до Агналдо:
— Ти, хлопче, гайда надвір, дай спокій стражденниці. З таким помічником, як ти, вона взагалі не розродиться. — Потім звернулася до старого Амброзіо й Жоанзе: — Ви теж. Негоже чоловікам тут стовбичити.
Поки вони не вийшли, Збуй-Вік завмерла біля ліжка, мов той вартовий, а тоді обернулася до Діви:
— Принеси каганця, небого, посвітиш нам.
Збуй-Вік умостилася на місце, де сидів хлопець, усміхнулась до Ліа, погладила їй живіт.
— Ну що ж, рибонько, доведеться постаратись, щоб карапузик з’явився на світ. Не бійся, пологи не хвороба. — Вона погладила Ліа по обличчю: — Ім’я вже обрала?
— Ще ні, сеньйоро.
Збуй-Вік поралася так, ніби все життя тільки те й робила, що приймала пологи. Ванже трохи підбадьорилась, ладна виконувати всі кумині накази. Збуй-Вік попросила пляшку. Діва принесла порожню, з неї ще не вивітрився сивушний запах.
— Дмухни в неї щосили, — звеліла Збуй-Вік, вкладаючи пляшку в руки Ліа. — Кілька разів дмухни. Ось я покажу, як це робиться.
З цієї Збуй-Вік неабиякий навчитель.
— Дивись. Набери в груди якнайбільше повітря, отак, і зразу видихни все. — Вона глибоко вдихнула і подула в отвір пляшки. — Потім знову вдих і видих, без зупинки.
Повитуха звеліла скип’ятити в горщику води — для сидячої ванни; ванна посилить перейми й прискорить пологи.
— Перевірений спосіб!
Побачивши, що Дінора сидить собі спокійнісінько з дитиною, вона зажадала:
— Куди ж це годиться, жінко? Вклади-но дитину та підсобляй мені. Подай он ту миску, щоб була напохваті.
Збуй-Вік зроду не приймала пологів, хоч не раз бачила й легкі, й важкі в пансіонах, де жили повії. Навіть допомагала досвідченим повитухам, захоплюючись їхньою вправністю. Щоправда, вона бачила також, як іноді за діло бралися самозванки і діти народжувалися мертвими або вмирали на руках у тих бабів. Проте приймати дитину самій їй доводилось уперше. Та ще в заміжньої жінки.
В неї хололо під ложечкою, але вона не давала того взнаки. Безтурботно теревенила про какао й худобу, курей, льоху, час від часу просячи Ліа щосили дмухати в пляшку. Перейми почастішали, подужчали, і породілля почала кричати з болю: ой-ой, помираю!
Збуй-Вік поквапила Дінору й Діву, що гріли воду:
— Підкиньте-но ще дров у вогонь!
У сусідній кімнаті запхикав хлопчик, став кликати матір. Дінора хотіла йти, одначе Збуй-Вік зупинила її:
— Нехай подивиться батько. В тебе є робота.
— Піди туди, Жоанзе. Побудь із ним.
— Сходив під себе, — доповів Жоан Жозе.
— То підітри, — кинула Збуй-Вік, перш ніж Дінора поставила на камінну триногу горщик і пішла до сина.
Окріп вилили у ванночку, взяту, як і майже все в цьому домі, у турчиновому армаземі в кредит. Підвели Ліа з ліжка й посадили у ванночку, закотивши сорочку.
— Ой-ой! Не можу! Пече!
— Що гарячіше, то краще.
Ванже й Дінора тримали її за руки, а Збуй-Вік за ноги, щоб тепло проникало глибше. Ліа то зойкала, то заходилась криком. З дверей визирав переляканий Агналдо; Діва нервово кусала нігті.
Коли вода почала холонути, Ліа знову поклали на ліжко.
Цілу ніч жінки слухали стогін Ліа й спостерігали за тим, як рветься на світ нове життя. Дитина народилася вранці, коли чоловіки вже пішли на роботу; ще не розвиднілось, а вони вже копали землю. Збуй-Вік відпустила з ними Діву, та понесла в речовому мішку їжу: шарке, борошно, рападуру, гроно бананів. Агналдо виставили силоміць.
— Батько, — заявила Збуй-Вік, — тільки плутається під ногами.
Під час чергових переймів, таких сильних, що Ліа аж захлинулася криком, Збуй-Вік одразу помітила появу маленької голівки, вкритої чорним пушком.
— Розроджується, — шепнула вона.
— Далі не йде. Ой лишенько! — Наполохана Дінора заламала руки.
— Ану цить! — шикнула Ванже.
Добре, що кума випровадила Діву та Агналдо на оранку. Ото було б лементу!
Присівши навпочіпки перед Ліа, Збуй-Вік обережно взяла в долоні слабеньку голівку й спритно витягла на вранішнє світло. Ще одне зусилля, і з’явилося закривавлене тільце.
Багрового кольору немовля не кричало: яке ж воно народилося — мертве чи живе? Піднявши його вгору, Збуй-Вік одразу помітила, що круг шиї обмоталася пуповина, загрожуючи його задавити. Таке вона бачила вже не раз і. тому знала, як діяти. Вона швидко розмотала пуповину, звільняючи від неї немовля.
Ванже, не розгубившись, подала їй уривок шнура, Збуй-Вік одміряла на чотири пальці в довжину й перев’язала пуповину. Не чекаючи, поки подадуть ножиці, — з цими задушеними дітьми жарти погані, — вона зубами перекусила пуповину й зав’язала її вузлом.
Цю грудочку закривавленої плоті поклали у ванночку й плескали долонями по задку, поки не розлігся плач — що він живий, новонароджений підтверджував криком.
— Оце тобі нагорода за муки, кумо, — сказала Збуй-Вік, узявши немовля на руки, щоб показати матері. — Моцак!
Так скінчилися пологи, перші пологи в Збуй-Вік. Хто справді розроджувався, вона чи Ліа, — це ще як сказати. Мати й бабуся блідо всміхалися, мовби не вірячи такій радості. Дінора нарешті отямилася й полетіла до орачів з новиною: хлопчик!
Ванже розбавляла воду в мисці, щоб скупати небожа.
— Бачила я всяких повитух, але жодній не зрівнятися з тобою, з твоїми чудодійними руками. Благодатні в тебе руки, кумо Жасинто.
Чудодійні, благодатні руки. Розгублена, боячись розплакатись, Збуй-Вік кинулася в сусідню кімнату. Плечі її стрясали ридання, по обличчю котилися сльози. Якби хто у Великій Пастці сказав, що бачив її заплакану, його вважали б за великого брехуна.
Перше какао з фазенди Винозоре перевезли цього сезону на віслюках маленького обозу. Куди численніших обозів вимагав перший врожай, зібраний на нових плантаціях полковника Боавентури Андраде. Наприкінці земельної війни фазенда Аталая збільшилась удвічі, а її продукція подвоїлась, якщо не потроїлась.
Управитель полковникових маєтків, Натаріо, домігся, щоб урожай одночасно збирали і на подарованій йому ділянці, і на безкраїх просторах, записаних по праву переможця на його кума й хазяїна.
Винозоре — це крапля в безмежному морі Аталаї. Навіть маєтки полковника Енріке Баррето — а його ж називали какаовим королем, — поступалися їй розмірами й не давали такого врожаю, хоча там мали дипломованого агронома і в перерві між сафрами дерева підстригали двоє садівників. Лісоруби й пеони на роботі в Аталаї не били байдиків, у капітана Натаріо да Фонсеки це річ неприпустима. Зате плату вони діставали справно, і при суботніх розрахунках їх не дурили.
В історії Аталаї була спроба обібрати лісорубів і пеонів, але вона ні разу не повторилась. Кілька одчайдухів поденників поскаржились Натаріо на Перивалдо, який видавав їм платню, був там за касира. Він став недоплачувати все більше, привласнюючи гроші собі. Переконавшись, що це правда, управитель його прогнав. Проте далеко йому зайти не вдалося. Щойно він переступив межі Аталаї, як попав грифам на обід: його звалив один-єдиний постріл.
— Навіщо? — запитав полковник Боавентура в Натаріо за розмовою віч-на-віч. — Відчухрали б, та й по всьому.
— Лихий вчинок ще простимий. Але образа — ні.
— Образа? Яка образа?
— Цей негідник дістав по заслузі. Він заявив, що це ви навчили його оббирати людей. Він не лише злодій, а й наклепник.
— Ото сучий син! І кого оббирати, хай Господь милує. Навіщо какаовому плантаторові грабувати пеона? І добре вчинив, куме.
— З вашого благословення, полковнику.
Вкотре вже він чує цей вираз? Натаріо діяв з його благословення і за його точними вказівками. Управитель ніколи не обкрадав хазяїна, не робив ніяких гешефтів. Полковник схвально кивнув головою й додав:
— Ти плекаєш мої землі, дбаєш про моє чесне ім’я.
Здібний і сумлінний, Натаріо робив усе, аби какао у полковника Боавентури Андраде було найвищої якості й кількість його перевищувала підрахунки експертів: перевіривши цифри, доктор Кловіс Бандейра, згаданий учений агроном, аж рота роззявив з подиву.
Сам поміщик, виробник какао, офіцер національної гвардії у званні капітана, Натаріо дбав про хазяйські інтереси так, ніби Аталая належала йому, з ґрунтами й капіталом. При цьому не забував і власну плантацію, й невеличку ферму. Для іншого та ферма, може, й невеличка. А для нього, капітана Натаріо да Фонсеки, то фазенда Винозоре.
Сидячи за довгим столом на почесному місці, в кріслі з м’якими бильцями, полковник Боавентура Андраде обвів поглядом гостей, запрошених на обід, і гучним голосом звернувся до Натаріо, безцеремонно перебивши ітабунського прокурора, який пишномовно вихваляв подані делікатеси. От уже бовдур, прости Господи!
— Ти, куме Натаріо, чесна людина!
Доктор Флавіо Родрігес де Соуза, який славився своїми гнівними філіппіками у суді присяжних, затнувсь посеред фрази, — саме в ту мить, прицмокуючи язиком, він іменем закону оголосив сарапател їжею богів. Гості притихли. Полковник ще й повторив, щоб не залишалося найменших сумнівів:
— Таких людей, як ти, не багато.
Треба ж, щоб усі запрошені — вершки суспільства Ільєуса й Ітабуни, Секейро-де-Еспіньйо й Агуа-Прети — знали, як він цінує того, хто вірою й правдою служить йому понад двадцять років.
— Скільки, куме?
— Та вже двадцять років, полковнику.
— Ти потрапив сюди хлопчаком, але я одразу побачив, що тобі можна довіряти. І за цей час ти жодного разу не підвів мене.
Аксіому доведено, проте полковник вів далі:
— Я чув, ти будуєшся поза Аталаєю, хочеш переїхати з кумою й дітлахами. Невже покидаєш мене?
— Поки ви живі, полковнику, й поки потребуєте моїх послуг, я ваш покірний слуга. Але осісти домом між Аталаєю і Винозорим таки хочу. В тому урочищі, що його я колись показував вам, пригадуєте?
Почувши відповідь, якої він і сподівався, полковник полегшено зітхнув. Бо новина, що Натаріо споруджує будинок, таки сполошила його.
— Пригадую, куме. Ще й як пригадую! Тож я й кажу, що ти найчесніша у світі людина. Нехай знають усі, що ти завжди будеш мені потрібен.
Гості зібралися на іменини дони Ернестини, його благовірної. Полковник знову наповнив келих густим червоним портвейном. Він виписав з Ільєуса аж два барила вина — щоб показати себе щедрим господарем і щоб самому добряче побенкетувати. А заодно відзначити й приїзд сина.
Полковник Боавентура Андраде, багатир на всю губу, мільйонер, какаовий набоб, останнім часом тримався замкнуто, став мовчазний і похмурий. А журився, як шепотілися люди, він через те, що його єдиний син, одержавши докторський диплом, залишився в столиці й живе там уже цілих п’ять довгих і тоскних років. Ходив там на якісь безконечні курси, назбирав цілу колекцію дипломів, зробився двічі, тричі доктором. Лише про одне полковник не здогадувався: що це викинуті на вітер гроші.
Полковник підняв свій келих і виголосив тост за здоров’я Натаріо, свого кума й управителя. Його праву руку, як записано в нотаріальному акті, складеному в ітабунській конторі наприкінці земельної війни в басейні річки Кобрас. Він повторив:
— Ти завжди будеш мені потрібен.
Обвів гостей поглядом, затуманеним важкими спогадами.
— Двічі ти врятував мені життя. Будьмо, куме!
Усміхнений, щасливий Натаріо підвівся на другому кінці столу, підняв свій келих — будьмо, полковнику! — і вихилив одним духом. Мовчанка за столом тривала, бо гості не знали, докінчив хазяїн свій тост, чи ні.
Гості, як уже зазначалося, всі великі цабе: ільєуський суддя з цивільного права, ітабунський суддя з кримінального права, останній у супроводі прокурора та голови муніципалітету; доктор Жоан Мангабейра, депутат від штату, ще молодий, а вже відомий своєю тямовитістю; полковник Робустіано де Араужо з фазенди Санта-Маріана, полковник Брижідо Барбуза з фазенди Санта-Олайя, полковник Жоан де Фаріа з фазенди Піауїтинга, полковник Пруденсіо де Агуйяр з фазенди Лінда-Віста, полковник Еміліо Мадауар, араб, власник фазенди Нова— Дамаско й торгового дому в Агуа-Преті. Його син, Жорже, Вентуриньїн однокурсник, теж ошивався в Ріо-де-Жанейро, строчив статейки в газети й видав збірочку віршиків, що її батько гордо тицяв усім приятелям і знайомим. Доповнювали високе зібрання двоє адвокатів, неприторенних крутіїв, і старий падре Афонсо, відомий ненажера і пияк.
Політики, судовики, бакалаври й святий отець користувалися щедротами полковника, тож заздоровне слово на честь колишнього капанги знайшло палку підтримку за столом. Але тільки поміщики-полковники робили це щиро: ті знали, що й до чого, бачили смаленого вовка, розуміли справжню ціну цих похвал.
Обід — це розуміли всі — подвійно врочистий. На честь іменин тілистої благовірної і на честь приїзду сина Андраде-молодшого — Андраде-сина, як уперто казав полковник, — більш відомого серед товаришів по баїянському університету і серед повій як Вентуринья або Вентурозо. Він повернувся з Ріо-де-Жанейро, куди поїхав ніби в коротку розважальну поїздку і де пробув п’ять років, роблячи нечасті й несподівані наїзди в Ільєус. Ох, ця нездорова цікавість до столичного богемного життя! Молоді баїянці втрачають тяму, покидають землю і рідних, так наче не мають ніяких обов’язків, наче їм зовсім байдужі батько й мати.
Молодий Медауар, той хоч пописує статейки й віршики для газет, заняття хоч і малоприбуткове, зате престижне. «Тобі, моя любове!» — так назвав свою збірочку грінго Еміліо і тепер носиться з нею, як з писаною торбою, по оселях і маєтках друзів, по крамничках, барах, борделях, тицяє всім в очі, набридає декламуванням. Бакалавр Андраде-молодший, чи то пак син, книжок не друкував, для газет не строчив; він записувався на всілякі курси, одні закінчував, інші починав. Полковникові вже набридло вставляти в рамки чергові дипломи, що марно висіли в ітабунському кабінеті, досі зачиненому, не заповненому багажем таких широких і таких цінних знань молодого адвоката.
Полковник уже не наважувався розповідати в Ільєусі чи Ітабуні, які нові титули здобув вічний студент. Вічний чи хронічний? Який із цих двох епітетів вживав скалозуб Фуад Каран, коли говорив про заняття Вентуриньї? Чи, може, він узивав його досмертним студентом? В очі полковникові всі підносили до небес бакалаврову любов до науки, а позаочі — сміялись і глузували.
Боротися за те, щоб син залишився при ньому і почав нарешті здійснювати його давно виношувані честолюбні заміри й грати призначену йому блискучу роль, батько вже давно покинув. А все ж надія ще жевріла: а що, як під час якогось короткого наїзду цей вітрогон раптом візьметься за розум, відчинить кабінет і засяде за роботу? Дона Ернестина, жінка твереза й практична, благала всіх святих повернути синочка до отчого дому. Полковник хотів дожити до тих часів, коли його нащадок виступатиме в суді, виправдовуючи злочинців, громлячи своїм красномовством і сарказмом позивачів. Отоді вже порадіє його старече серце.
І Вентуринья потягнувся до Натаріо з повною чаркою. Роздобрілий, він став скидатися на матір, але в його жестах, манері триматися, бажанні хвалитися проявлялася батькова вдача. З чаркою у руці він позирав то на полковника, то на Натаріо, йому теж кортіло докинути щось дотепне:
— А приціл, Натаріо, ще не збився?
Застигле обличчя метиса освітилося вимушеною усмішкою:
— Дякувати Богові, Вентуриньє!
Скориставшись паузою, ітабунський прокурор доктор Флавіо Родрігес де Соуза знову заговорив про божественний сарапател.
— Може, продаси, куме? Як надумаєш, я перший покупець, — пожартував полковник Боавентура Андраде, коли вони об’їздили з краю в край фазенду Винозоре, милуючись плантаціями, розчищеними новими землями й гінкими какаовими деревцями. Родючістю їй могла дорівнятися хіба що Аталая.
Перед тим полковник оглянув свої розлогі земельні володіння. Першу ділянку тут розчищено давно, коли він, прибувши з Сержипе у молодечому завзятті висадився на південних землях Баїї; якби тодішній головний прикажчик фірми «Лопес Машадо і компанія» залишився в Естансії, він би мусив топтатися на місці. А він кинув усе й відчалив на борту корабля. Два інші маєтки по сусідству дісталися йому майже задурно на початку земельної війни, коли Ітабуна називалася ще Табокас, а про залізницю тільки мріяли. Завдяки кривавим сутичкам через ще не зайняті землі в басейні річки Кобрас його факторія подвоїлась. Закладені тут плантації вже встигли дати перший урожай. Любо подивитись.
Коли Вентуринья знов подався до Ріо, повторюючи знайомий приспів: ще одні курси, і приїду додому назавжди, це ж не гуляння, не тринькання грошей, — полковник надумав вирушити з Натаріо у звичну й необхідну інспекційну поїздку: хто не дбає про своє добро, той його не заслуговує. Він сподівався, що безконечна скачка по маєтках — з дому вони виїхали до схід сонця — заспокоїть його, змусить забути про розлуку з сином, витягне отруйну колючку, що засіла в його серці. До того ж він зайвий раз міг переконатися в тямущості й чесності Натаріо. Його слід було не тільки похвалити, а й якось віддячити. Тим-то полковник не став вертати додому, а заявив:
— Хочу, куме, оглянути тепер твої плантації і дім, збудований для всього твого святого сімейства. Як називається це урочище?
— Велика Пастка, полковнику.
Полковник Боавентура Андраде глянув у далечінь: згадалися інші часи, інші поїздки з Натаріо.
— Назва мені знайома. Вряди-годи я чую її від когось із обозників. Гарна місцина, а назва невдала.
— Атож, полковнику. Проте міняти пізно.
— Диму без вогню не буває, Натаріо. І перейменовувати недоцільно. Це мов вуличне прізвисько; як пристане, то вже не відчепиш.
На плантації полковник замилувався какаовими саджанцями, що пишно розрослися під захистом могутнього дикого пралісу.
— Поглянь, Натаріо, яке гарне оте какаове деревце! — Він показав на дерево навпроти, усипане плодами, що в затінку вилискували всіма відтінками жовтої барви. — Ніби жінка, юна й прекрасна. Хоч я й старий, проте й досі радію какаовому дереву й жінці.
Жінка, юна й прекрасна, — це, напевне, донька покійного Тибурсиньйо і сії Ефіженії, здогадався капітан, простеживши за поглядом полковника. Серед цих золотавих переливів у лісовій свіжості він відкрив ім’я обраниці його серця.
— Ви маєте на увазі Сакраменто, дочку покійного Тибурсиньо?
Полковник аж скинувся: метис читає його думки, це йому не первина: ці люди з домішкою індіанської крові знаються із самим сатаною.
— Так, її. Ти, Натаріо, як чогось не знаєш, то вгадуєш.
Щоб розважитися, забути про розлуку з сином, полковник потребував чогось більшого, ніж оглядати плантації та всякі там корита, сушильні, помістки.
На сповіді падре Афонсо в ризниці собору чи медіуму Зоравії в капищі дона Ернестина, заливаючись слізьми, звинувачувала сина в невдячності: не інакше, як у нього вселився нечистий дух. Полковник про невдячність не говорив, він завжди дуже обережно добирав слова: те, що інші називали пасткою, засідкою, він — лавіруванням, а земельна війна, криваві сутички, перестрілки між найманцями, безжальне вбивство іменував політикою. Коли який-небудь близький і щирий приятель натякав на надто довгу затримку Вентуриньї в Ріо, полковник лише недбало знизував плечима: мовляв, хлоп’яцтво. Так краще, ніж горбитися від безсилля і втоми. Він не скаржився, а просто уникав розмов на цю тему, ховав глибоко в серці досаду й гіркоту. Одначе Натаріо знав його як облупленого і відчував, чого коштували йому ця мовчанка й коротке знизування плечима.
Дона Ернестина, жертва фанатичної віри й життєвої апатії, — щоб розвіяти смертельну нудьгу, вона запихалася ласощами й шоколадом, — змарніла, розпливлася, постаріла. Всі оті любовні витівки, які дозволяв собі з нею чоловік, були для неї просто витівками, та й годі, бо шлюби існують лише заради потомства. Свій подружній обов’язок вона виконала, народивши сина. Сподіваючись народити ще й дочку, вона й далі приймала вночі полковника, проте щотиждень чоловік приходив усе рідше. Вона робила це тільки заради дівчинки, що ніяк не народжувалась; як більшість заміжніх жінок, її знайомих і подруг, вона й не знала, ніколи не чула навіть, що таке оргазм, що можна стогнати від насолоди в обіймах партнера. Правда^— деякі безсоромниці поводились на шлюбному ложі, як повії в борделі. Але не рівнятися ж на них. Вони не заслуговували шани, плямували пристойність подружнього життя і високу честь матері сімейства. Та й таких розпусниць мізерна купка. Для ницих чоловічих потреб вистачало повій, утриманок і полюбовниць. Дона Ернестина знала про Адріану, яка вже десять років була полковниковою коханкою. То й що, на здоров’я. Не ображала її і чоловікова холодність: вже цілу вічність він не займав її, давав їй спокій. І слава Богу!
Це щастя, що благовірна так думала, бо побожність і ласощі — всі ці святі, духи, шоколад, гоголь-моголь, солодощі з м’якоті кокосового горіха — перетворили дону Ернестину на жабу, що захотіла стати волом, тоді як полковник з літами зробився вимогливим, мов турецький паша. Навіть Адріана вже здавалася йому не такою привабливою, свіжою, апетитною. Зв’язок їхній тривав одинадцятий рік, і Адріана втратила чари молодості й романтичний серпанок. Вона скаржилася на розлад шлунка, на мігрень, часто коверзувала, захоплювалася спіритичними сеансами, стала ніби копією законної дружини, хіба що трохи молодшою й не такою опасистою. Проте молодість її відцвітала: їй уже минуло тридцять, і в неї не лишилося ні стрункості, ні грації тієї дівчини, що її полковник узнав і покохав. Сивина в бороду, а біс у ребро.
Сакраменто була така пишна красуня, що, коли вона зрізала плоди на какаових плантаціях, спритно орудуючи уламком ножа, жоден пеон, лісоруб чи погонич не смів і підійти до неї.
Була вона не тільки напрочуд вродлива, а й стримана, поважна дівчина; їй уже минуло п’ятнадцять років, проте вона ніби й не думала покидати мазанку, де жила разом з матір’ю, щоб зійтися з якимсь чоловіком. Хто тільки не пас її хтивими очима, коли вона проходила мимо, скромна, але така зваблива; така охайненька, а постать під ситцевим платтячком так і грала! Та всі тільки лупали очима, від Еспіридіана, білоголового негра охоронця, що супроводжував полковника в дорозі й стеріг його дім з рушницею в руках, і до хлопчаків підпасків.
Сам Вентуринья під час одного короткого наїзду помітив її і показав Натаріо; адвокат стояв з метисом біля помістків із сухим какао, жваво обговорюючи свої любовні походеньки: з Натаріо був добрий слухач. Сакраменто витанцьовувала у кориті з м’яким какао; той медовий танок мав від м’якуша відокремити кісточки, які потім сушилися на помістках і в сушарнях. Мед стікав по тріщинах корита. Високо підсмикавши плаття, Сакраменто показувала округлі стегна, що аж ходором ходили.
— А гарненька мулаточка! Диви, Натаріо, варта…
— Нічого не варта, Вентуриньє. Наше діло сторона, у неї і без нас…
— Ага, то це твоя куріпка? Вітаю!
— Я б не проти, але… — Він хитнув головою у бік садиби.
— Невже старий?
Вентуринья реготнув: з веранди полковник спостерігав за двома жінками біля корита, матір’ю і дочкою, сією Ефіженією і Сакраменто. Натаріо перевів розмову на інше:
— Краще розкажи, кому ти подарував ту цяцьку, що купив у Фадула.
— Та одній танцівниці, німкені на ім’я Кат. Вогонь, Натаріо, петарда. І одружена.
Минулого разу Вентуринья розповідав, як, приїхавши з медальйоном у Ріо, він застукав розкішну Аделю, виконавицю аргентинських танго, «закохану в мене по вуха, Натаріо», в ліжку з круп’є кабаре, — гральний зал був у підсобці, — таким собі Аристидом Піф-Паф. І так його віддубасив, що той ледве втрапив у двері. Чи Натаріо пригадує той чудовий нагай, свій подарунок? То він йому дуже пригодився: Вентуринья списав ним тій хвойді обличчя й сідниці.
— То в тебе тепер німкеня? Невже тобі до вподоби якась грінга?
Та ні, роман з німкенею тривав недовго; її покликали інші міста, інші театри, і вона з чоловіком поїхала з Ріо. У нього зараз інша танцівниця; хоч і португалка, але такої кралі світ не бачив.
— Ти чув про такий танець: фламенко? Його танцюють з кастаньєтами.
Ні, такого танцю Натаріо не знав. Але бачив в ітабунському цирку одну циркачку з кастаньєтами; вона танцювала, вбрана в тісний корсаж і рясну спідницю. На вигляд циганка, а може, й португалка. Вентуринья навіть затряс своїми розплилими тілесами, мугикаючи й приклацуючи пальцями, мов кастаньєтами.
— Схоже… — визнав Натаріо.
Вентуринья мовив задушевно:
— А що вже ревнива, страх. На іншу не можу й глянути, кидається пантерою, вже не один скандал влаштувала. Закохана іспанка здатна на все. — Він засміявся вдоволено: пересичений хлопчак, постійний клієнт такараських та ітабунських хвойд, завжди охочий хвалитися своїми походеньками. — Знаєш, як її звати? Уяви собі: Ремедіос.
— Ремедіос? Ну й вигадник же ти! Ремедіос! Невже є таке ім’я?
Вентуринья подався в Ріо-де-Жанейро до своєї грінги, а зажуреному полковникові, щоб трохи розвіятись, не залишалося нічого іншого, як об’їжджати какаові плантації. Проте для розваги цього було замало.
— Вам треба, полковнику, взяти когось до «великого дому» на підмогу сії Пекені. Вона вже стара, сама не впорається. — Більше він нічого не додав — і цього цілком досить.
— Твої поради, Натаріо, завжди слушні.
На фазенді Винозоре полковник Боавентура Андраде жартома спитав, чи не хоче Натаріо її продати. Як тут господарювали, його не здивувало: так само господарювали і в Аталаї. Зате здивувала його Велика Пастка — здивувала розмірами й багатолюдністю.
Спішуючись біля конов’язі, неподалік від армазему Фадула Абдали, полковник Боавентура Андраде спитав у Натаріо:
— Скільки ж це років минуло, Натаріо?
— Та вже сім, полковнику.
— Я добре пам’ятаю тодішню глушину. І твої слова, що тут колись виросте місто. Тепер уже недовго чекати.
Гість явно перебільшував. Виселок щойно почав розростатись, але доти тільки животів. То були тоскні роки, коли бракувало жінок, і Фадул терпів люті муки, як святий Антоній у пустелі. От і турок вибіг надвір допомогти полковникові злізти з мула.
— Яка радість, полковнику, бачити вас у нашому закутні!
— Добридень, Фадуле. Мушу сказати: я просто ошелешений. Зроду не думав, що виселок так розростеться. Чутки доходили, але те, що я побачив, просто неймовірно. Ви не прогадали, покинувши мандри й осівши тут. Недарма кажуть, що араби мають добрий нюх — тільки де з’являться, як справи одразу йдуть угору. Скоро забагатієте, посадите какао.
— Це, полковнику, мене привів сюди Всевишній, узяв за руку й привів. Але якщо я витримав, не втік, як стало непереливки, то тільки завдяки капітанові. Якби не він, просто не знаю, чим би це все скінчилось.
Стоячи перед входом до армазему, полковник роззирався довкола. За річкою, скільки сягало око, тяглися лани.
— Розкішна кукурудза! Сержипанці?
— Здебільшого. Але є й сертанці, — відповів Натаріо.
— Одна сім’я прибула навіть сьогодні, — повідомив турок. — Приїхали гуртом з Естансії, п’ятеро душ.
— З Естансії? Я сам звідти. Гарне місце дожидатися смерті. — Скільки ж це він не був у місті, де народився й почав працювати? Відколи помер батько, старий Жозе Андраде, який не покинув рідної домівки й грав на тромбоні в місцевому оркестрі. — Естанці непоганий народ, дружний і працьовитий. Не те що ці північани з узбережжя Сан— Франсиско. — Камінець у город Натаріо. — Нехлюї, хвальки, еге ж, Натаріо?
Капітан зрозумів натяк, але не образився, тільки ледь усміхнувся:
— Що ж ви хочете, полковнику? В Естансії бідність, а в Сан-Франсиско навіть не бідність, а невилазні злидні.
З-за річки почувся ослячий крик. Полковник, поки Фадул не запросив до армазему, обводив поглядом нові хатини на Ослячому шляху, що їх було вже чимало. Озирнув купку збитих абияк халупок за вигоном.
— А там що?
— То Жаб’яса Коса, притулок повій. Раніше їх було п’ять-шість, а нині — легіон.
Полковник помітив на вулицях жвавий рух. Біля складу полковника Робустіано де Араужо розвантажували сухе какао — обоз прибув чималенький. У коралі, возилися з биками чоловіки в шкуратянках. У дворах і завулках рилися й греблися в гної свині, кури та індички. Пробігла наполохана зграйка цесарок. По камінню через річку перебиралася жінка.
— А твій дім, Натаріо? Певно, отой? — Полковник показав на мурований, побілений вапном будинок негра Факела Абдуїна.
— Ні, полковнику. Мій стоїть на вершині он того пагорба. Звідси видно. Вам не конче туди підніматися.
Полковник звів голову і глянув на новобудову: оселя гідна власника маєтку Винозоре. І панує над виселком.
— Видиратися не треба, бачу й так. Справжня тобі резиденція.
Гість зичливо всміхнувся колишньому жагунсо й кумові; непогано б щось подарувати для нового помешкання.
— А меблі, Натаріо, вже купив?
— Авжеж, пане. В основному замовив Лупісиніо, а дещо привіз із Ітабуни.
Полковник задумано дивився на житло Натаріо.
— Ти, куме, здається, полюбляєш пісні?
— Та ніби.
— Тоді я подарую тобі грамофон, такий, як у мене. Поставиш у кімнаті й слухай, скільки хочеш. — На дозвіллі в Аталаї полковник розважався, слухаючи арії на грамофоні: останній крик моди, престижна штучка, неодмінний атрибут заможних осель.
— Дякую, полковнику. Ото Зилда зрадіє!
Фадул без у гаву запрошував:
— Заходьте, полковнику, ви у себе вдома.
Полковник переступав поріг, поклав на прилавок хлист, окинув поглядом полиці з товаром. Араб продавав усього потроху, його армазем був і шинком, і бакалією, і крамницею готового одягу та дешевого краму — грубої бабовняної матерії, ситцю, саржі, а також рундуком із залізними виробами.
— Якщо хочете відпочити, то тут є гамак. Дім мій убогий, але він до ваших послуг.
— Гаразд, я побуду тут трохи, Фадуле.
Надворі хтось затупав. То прибігла жінка, розпатлана, розгублена й схвильована. Ще не добігши до дверей крамниці, вона зарепетувала:
— Капітане Натаріо! Капітане Натаріо!
Світла мулатка, молода, але вже підтоптана, вся мокра від поту; блузка на пишних грудях розхристана, очі круглі, наче вона побачила якесь диво і ніяк не може отямитись. Натаріо ступив їй назустріч.
— Що таке, Рессу? — Її звали Марією да Рессурейсан.
— Дона Збуй-Вік послала передати, що в Бернарди хлопчик. Щойно народився. — Марія зітхнула, і її гранатові вуста розтяглися в білозубій усмішці. — Казала, щоб не хвилювались, все пройшло добре. — Усмішка її розпливлася ще ширше. — А я бачила, як він народився!
На обличчі в Натаріо не здригнувся жоден м’яз. Треба було добре знати метиса, щоб помітити на його обличчі сліди хвилювання чи вдоволення. Проте й полковник Боавентура Андраде іноді читав чужі думки.
— З сином тебе, Натаріо. — Він поклав руку кумові на плече. — Треба випити за його здоров’я.
— У мене є пляшка непоганої ганусівки. Я привіз її з Ітабуни, від сестер Фархат. Зараз принесу, — заметушився Фадул.
— Облиш на потім, Фадуле. Це напій грінго, не для наших горлянок. За хлопчика треба хильнути чарку кашаси. Та й за дівчину також.
З Ослячого шляху долинули мелодійні, урочисті звуки — підходив обоз. На збруї головної мулиці видзвонювали бубонці.
Розпізнати турка, хай він сирієць, араб чи ліванець, дуже легко. Всі одного кодла, турки, та й годі, їхні характерні ознаки — закарлючений ніс і кучеряве волосся, та ще жахлива вимова. Вони споживають сире м’ясо, побивши його кам’яним товкачем. Так гадала Діва, коли підходила з батьками до мурованого, побіленого будинку; того вечора у Велику Пастку прибули, долані страхом і непевністю, перші сержипанці.
Замість турка вони побачили чорнющого негра; він кував залізо, голий до пояса, на стегнах пов’язка — засмальцьована шкура поркарі. Вражена діва зайшлася заразливим сміхом, а коваль зареготав і собі, дзвінко й добродушно. Веселий хазяїн запросив гостей до себе й відрекомендувався:
— Я Кастор Абдуїн, по-вуличному Факел. Живу тим, що підковую віслюків.
Діва урвала сміх, споважніла, їй одразу стало спокійно й затишно. Обернувшись до Ванже, помітила в насторожених материних очах підбадьорливу, теплу іскорку. Обличчя Амброзіо променіло. Звідки цей спокій, це відчуття, що все найгірше позаду? В кузні бризкали іскри, шугали язики вогню. Негр стояв перед ковадлом — добродушний, сміхотливий, величезний гордий звір, величезне дерево, уособлення сили й лагідності, весела чиста істота. Діва знову засміялася, але вже дівочим, майже манливим сміхом.
Кастор губився в здогадах, намагаючись вгадати її вік. Тендітна, не ніжки, а циби, припорошені пилом коси, покажи пальця — зарегоче, зовсім дівча. Але під платтячком випинаються груденята, очі імлисті, з поволокою, посмішка загадкова, на личку тінь задуми: та це ж доросла дівчина. їй можна дати і тринадцять, і шістнадцять, і всі сімнадцять років.
Негр провів прибульців до армазему Фадула Абдали. Діва йшла поруч, потупивши очі. Факел поглядав на неї щиро й привітно. Процесію замикав Горюха; пес біг, махаючи хвостом.
Чотирнадцять їй виповнилося в дорозі, і якби не Ванже, ніхто б цього не згадав. У Мароїмі, за добрих давніх часів, з такої нагоди готували обід, пекли коржі з маніоки, і, якщо день випадав надільний чи святковий, запрошували до столу сусідів та кумів. Хто знає, чи відсвяткуєш п’ятнадцятиріччя як годиться, коли вони осядуть у цьому виселку, де всім орудує озброєний до зубів верхівець, отой капітан.
Отож про день народження дочки в тому важкому, втомливому поході згадала лише Ванже. Вона ж мати, та ще й стурбована повільним розвитком своєї найменшенької. Рахітична, худенька дитина ніби спинилася в рості й розквітати не поспішала. Ванже в усьому винуватила напасті — втрату домівки й землі; вони давалися взнаки у кволому тілі, в незграбних рухах, у нападах то журби, то шалу. їй уже чотирнадцять, а в неї ще не пішла краска — знак, що готова до заміжжя, до народжування дітей. Невже такою і залишиться?
Того вже далекого вечора, після приїзду в Велику Пастку, вони на вигоні заходилися варити вечерю: трохи продуктів дали місцеві мешканці, трохи дав у борг турок. Перед убогою трапезою жінки пішЛи на річку. Треба ж помитися з дороги. Негр Факел показав їм Дівоче Біде, спокійний затон серед бистрини. Дінора скупала дитину, а Діва розплела коси.
Кастор, добряга й галантний кавалер, пішов до майстерні по солонину, щоб почастувати прибульців. Потім одвів жінок до халупи Епіфанії, що досі порожнювала, — чи халупа була гірша за інші, чи боялися, що раптом повернеться Епіфанія, жінка сварлива, свавільна й злослива. Стара Ванже лишилася з чоловіком і синами на вигоні: все одно всі в халупі не помістяться. Тож Кастор одвів трьох: Дінору з немовлям, вагітну Ліа й Діву. Агналдо пішов подивитись, як улаштується Ліа. Горюха гавкав на місяць, що млиновим колом викотився з-за річки.
Прикрите рядном, широке, відповідно до потреб ремесла, очеретяне ліжко було незастелене. Дінора поклала дитину на ряденце, Ліа простяглася поруч. Агналдо назбирав хмизу, Діва розпалила вогнище, і в повітрі потягло сирим димком. І ось уже тепло огорнуло дитину й вагітну, заворушилися блощиці.
Негр непомітно зник. Як же так, здивувалася Ліа. Ба ні, невдовзі повернувся; з мурованого, вапнованого дому він приніс великий заяложений гамак. На ньому Факел приймав своїх любок, Зулейку та Епіфанію, якщо рахувати тільки двох останніх. Він почепив його на розчалках, вритих у землю на затиллі халупи.
— Якраз на двох, гамак двоспальний, — сказав він Діві й Дінорі.
Тільки тоді попрощався, додавши, що завжди до їхніх послуг. Якщо потребуватимуть чогось, хай не соромляться, він завжди в своїй майстерні. Разом з Агналдо він подався геть, Горюха подріботів за ними. З-за стовбура кокосової пальми Діва дивилася, як вони йдуть: пес, брат і коваль. Якийсь час вона стояла й милувалася повним місяцем, що завис над річкою, а тоді пішла у хату.
З гамака Дінора злізла, краще лягти на ліжку, коло Ліа: між ними буде дитина. Зігріта теплом жіночих тіл, дитина одразу заснула, засопла й натомлена мати. Ліа теж почала дрімати, вже не відчуваючи свого великого живота.
Згорнувшись клубочком у гамаку, Діва дослухалася до гамору, що долітав із Жаб’ячої Коси і з недалекого вигону. Чулося тупотіння ніг, окремі слова, сміх; що більше смеркало, то більшало руху. Тупали копита, погоничі кликали коней і мулів: Хоробрий, Квітка, Горицвіт, Діамант, Мориска… З сусідньої халабуди долинули уривки розмови.
— Сьогодні не можу, в мене краска… — виправдувалася жінка.
— Ах ти ж потіпахо, підстилко! — обурювався чоловік.
— Факеле! Гей, Факеле! — розлігся раптом крик.
Не інакше якийсь обозник хотів підкувати ослів, і, певно, його почуто, бо більше не гукали.
Від гамака йшов міцний дух — звісно, запах негра — і огортав її густою хвилею. Негр проводив тут жаркі ночі в обіймах жінок, і сітка була вся просякнута його потом. Цей запах п’янив її; Діва відчувала себе так, як у ніч святого Жоана, коли хильнула женіпапової наливки.
Перший помітив, як змінилася Діва, Бастіан да Роза, шанований майстер-каменяр, красень мужчина, блакитноокий білий — велика рідкість у цих краях. Жінки сохли за ним, кралі билися за нього.
На Ослячому шляху стояло кілька осель з цегли й черепиці, випаленої Меренсією і Зе Луїзом. Серед них будинок Бастіана да Рози — Жозе Себастіана да Рози — спершу був найбільший і найзручніший, та це й зрозуміло: він сам його будував, тож подбав і про міцний підмурок, і про надійну покрівлю. Стіни голубі, вікна рожеві, карнизи з дерев’яними жолобами для стоку дощової води. А розкішна вбиральня в садку! Глибочезна яма, а зверху дерев’яний стільчак. Достеменно, як у кращих домах Такараса й Ітабуни. Перший клозет у Великій Пастці. Таку вигоду одразу ж завели собі й Кастор з Фадулом. Спершу Фадул, бо це він звелів викопати за армаземом криницю, ще до того, як полковник Робустіано де Араужо викопав колодязь для потреб коралю та погоничів.
Для парубка дім був явно завеликий, тож у Великій Пастці й подейкували про скоре одруження Бастіана да Рози, про його бажання завести сім’ю. Ходили чутки, що в Ітабуні, його рідному місті, завелась і наречена. Там він добряче погуляв, показився і занапастив чимало дівчат на відданні. Велика Пастка ще була привалом для обозників, коли він прибився сюди, підрядився ставити разом з Лупісиніо рубану хатину; найняв їх турок Фадул, коли вирішив розпрощатися з валізою мандрівного торговця. Бастіан виконав цю роботу та так і зостався тут назавжди, місцина йому сподобалась. Перебивався роботою по сусідніх маєтках, майстрував помістки, корита й сушильні; відростив вуса й бороду і легко міг би зійти за грінго. У Великій Пастці він, як і Факел, не мав відбою від дівчат.
Час минав, а Бастіан да Роза все ще парубкував, навіть не завів постійної любаски, хоча охочих не бракувало. Нічого не домоглася й Марія Беатриз Моргадо, безталанна кузина дони Кармен Моргадо де Ассіз Годиньйо й полковника Еноха де Ассіза Годиньйо — безталанна, але дворянка. Бастіан жив на фазенді Годиньйо, перебудовував «великий дім» і знічев’я опинився в обіймах дони Марії Беатриз; дворянка вже втратила дівоцтво — постарався багатий кузен, і то теж знічев’я. Проте безталанна кузина вперто запевняла у своїй недосвідченості в любовних справах. Ця високородна дівчина хотіла покинути багатий дім і своїх кузенів, де жила на всьому готовому, — за цю ласку вона провадила господарство, наглядала за служницями й виховувала дітей, — і жити у Бастіана, не претендуючи ні на що, нехтуючи забобонами, плітками, прокльонами Моргадо й Годиньйо. Бастіан да Роза відрадив її: ще бракувало, щоб через якусь дівку його підстрелили або штрикнули ножем.
Разом з Гвідо Бастіан перейшов річку: старий Амброзіо й Жозе дос Сантос хотіли поговорити про будівництво борошняного дому. Зустрівши Діву з мотикою, він не впізнав її — подумав, що то одна з дочок Жозе дос Сантоса. їх було в нього троє, для трудящого чоловіка це просто знахідка; дві ще зовсім молоденькі й старша Рикардина, крива на одне око. Тому й волочилася з кожним, тільки помани: її бачили по всіх закутках з Додо Жердиною, пришелепкуватим парубійком, забродою без роду-племені. В борг — віддасть, коли зможе, — Лупісиніо змайстрував йому крісло, і Додо Жердина взявся за стрижку й гоління. На авторитетну думку капітана Натаріо, одного з його перших клієнтів, перукарське крісло — найпевніший доказ того, що Велика Пастка перетворюється на справжнє містечко.
Завжди в роботі, як і інші майстри, мулярі й теслярі, що опоряджали поміщицькі будинки, у Великій Пастці Бастіан да Роза бував рідко, доньки Амброзіо не бачив місяцями. Пам’ятав її мовчазним худющим дівчам з довгими косами, закинутими за спину; Діва гралася з дітлахами в піжмурки, торгувала з батьками й братами на базарі. Невже ж це таки вона — грудастенька, в підтиканій спідниці — розпушує землю мотикою? Та це ж справжня жінка, юна, гарна й пишна. Зазеленілий кущ маніоки.
Раніше тут усе глушили непролазні чагарі, пожухлі від куряви, царство колючок і змій. А після прибуття сержипанців зазеленіли грядки квасолі, лани маїсу й маніоки, шпалери машіше й шушу. Все змінилося. Не тільки земля, а й люди. Іншими стали Жоанзе, Дінора та її син, що вже конав у дорозі. Похмурий Агналдо та його дружина Ліа, що приїхала сюди черевата, ледве жива. Авреліо й Нандо, вже не кажучи про старе подружжя, забите й упосліджене. Корумбаси, вигнані з Мароїма, стали невтомними землеробами. Ліа народила, а Збуй-Вік прийняла першу в Великій Пастці дитину, хлопчика.
Амброзіо й Жозе дос Сантос уточнювали деталі проекту борошняного дому, Лупісиніо слухав їх, час од часу докидаючи й своє слівце. А Бастіан да Роза дивився, як працює дівчина, вся осяяна сонцем: лице як у святої, тіло як у цариці: от би з такою йому зійтися!
З Кастором Абдуїном все сталося інакше, не так раптово, проте його подив і потрясіння були не менші. Своє відкриття він зробив через кілька днів після переїзду родини капітана Натаріо да Фонсеки в нове житло на пагорбі; розмірами, вигодами й розташуванням будинок той став у Великій Пастці найкращим.
З кошиком на голові Діва дерлася по узбіччю; крутий схил був посипаний щебінкою, тож стежина не розгрузала і в сезон дощів. Зате доступ чужинцям було легко перекрити, якщо засісти з рушницею на одному з поворотів звивистого підйому. Простуючи до річки, Кастор побачив дівчину на косогорі й став як укопаний: Діва то чи не Діва? Він не вірив власним очам. А проте то була таки Діва; вона саме спинилася, щоб поправити кошик на голові, скосила очі на нього, а він дивився на неї, аж розкривши рота; ще б пак, адже знизу йому видно було її ніжки під спідницею. Діва всміхнулася й помахала йому рукою.
Пагорб люди назвали Капітанова висота, бо звідтіль капітан, ніби з оглядового майданчика, міг бачити весь виселок, од Жаб’ячої Коси з халупами повій і Бернардиним куренем аж до хаток обабіч Ослячого шляху; од вигону з базарним рядом, навісом для обозників і танцювальною залою аж до какаового складу та коралю полковника Робустіано. Факеловоі кузні, де навчався ремесла його старший син Еду, і туркового армазему серед хлібних дерев. Звідти видніли й плантації сержипанців і сертанців на другому березі річки, посіви й гаї, високе кукурудзяне бадилля, черідки свиней, зграї курей.
Всю цю панораму, як і пересування людей, капітан Натаріо міг спостерігати зі своєї веранди. А ще кращий краєвид розгортався за десяток кроків, біля мулунгу: колись звідси він показував полковникові Боавентурі Андраде ще пустельне урочище й прозирав майбутнє: згодом тут виросте місто. Цього вже недовго чекати, згадав він слова полковника, який опинився тут через сім років. Та що б там не говорив полковник, поки що це тільки маленький виселок, до міста йому ще рости й рости. Але час не стоїть на місці, виникають усе нові й нові міста; он який був Такарас, коли, утікаючи з убогого Сержипе, Натаріо хлопцем прибився в какаовий край, — привал для погоничів, станції не існувало, поїзди не ходили, а Ітабуна, це велетенське місто, була слободою Табокас.
Ось чому капітан був у курсі місцевих подій і діяльно втручався в них, якщо того вимагали обставини. Коли Амброзіо й Жозе дос Сантос надумали спорудити борошняний дім, підрядивши Лупісиніо та Бастіана да Розу, капітан позичив їм грошей. У спілці з полковником Робустіано де Араужо він виділив кошти на дерево для майбутнього мосту. На це пішли майже всі прибутки від урожаю, але без витрат влади й авторитету не завоюєш. Так він думав і діяв задовго до першого збору какао, коли тільки почав закладати плантації у лісах Боа Віажен і зійшовся з утікачкою Бернардою.
Бастіан да Роза не бачив дівчини цілу вічність, а для негра це не було несподіванкою: він бачив її постійно, розмовляв з нею не раз і не два, і якщо в нього запізно відкрилися очі, то хай нарікає сам на себе. З Дівою він спілкувався з того самого вечора, як одвів новоприбулих сержипанців до Фадулового армазему і позичив їм гамак для миршавого, дивакуватого дівчиська. І аж до цієї хвилини, коли побачив, як вона видирається на пагорб з кошиком на голові, повним дарів землі, що їх посилала на Зилдину кухню Ванже. Тож міг досхочу милуватися її голими стегнами й ледь прикритими трусиками задком — стегнами й задком справжньої жінки. Що личко її погарнішало, він помітив уже давно, а от чи налилися в неї груди, можна помацати, як вона спускатиметься. По тій перевірці він став сам не свій і вже не поводився з Дівою, як з малим дівчам.
Раніше вона з Сан та Нандо частенько прибігала на вигін, відривала від роботи Еду, і вчотирьох вони йшли до лісу ловити тейю, ставити сильця на пташок й лущити кедрові горішки, — на дозвіллі Балбіно збирав горіхи і постачав ними одного перекупника на базарі в Такарасі, — або запускати паперових зміїв, що їх, теж на дозвіллі, робила Меренсія; що не рік вони виходили в неї усе барвистіші й незвичайніші.
Нандо й Сан до кузні заходили, а Діва — ніколи, тільки часом загляне туди крізь двері. Факел тоді опускав молот і припрохував, милуючись її ангельським личком:
— Заходь же, ясочко Діво!
Вона заперечливо трясла головою і, забувши про брата й сестру, кидалася навтіки. Ну чого ти лякаєшся, скажи, Бога ради? Спершу вона цуралася, потів трохи посмілішала: не минало й дня, щоб не виглядала з-за стовбура фернамбука, мов те полохливе звірятко; руки й ноги вимазані в багнюці.
Якось удосвіта Кастор обходив поставлені в лісовій гущавині сильця, аж гульк — вона скрадається за ним назирці, перебігаючи від дерева до дерева. Те саме на річці: у надвечір’я він заплив на чистоводдя, подалі від низького й заболоченого місця, де прали й купалися жінки, аж раптом назустріч виринула Діва, трохи не черкнувши його своїм голим тілом: мокрий клаптик матерії більше оголював її, ніж прикривав. Якби то була не така шмаркачка, він би не втримався. Гукнув: «Обережно, ясочко Діво!» Боявся, щоб її не підхопила й не понесла бистрина, й хотів розвіяти чари, адже в річці повно божків. У ту ж мить вона пірнула знову й виринула ген-ген: плавала вона, мов та риба. Чи мов сирена.
Нерідко при зустрічі Кастор озивався до неї. Діва всміхалася, похнюплювала голову й відбігала, проте недалеко. Недогадливий і сліпий, Факел не розумів причини тих дивацтв, тих шарахань; не помітив він, і як вона розцвіла, як стрункими стали цибаті дитячі ніжки й пишними ледь помітні груденята. Для нього вона усе ще залишалася дитям з кісками за спиною, що гасало по вигону.
Ця метаморфоза впала йому в очі, коли він побачив її на гірській стежині, що вела до оселі капітана Натаріо. Його наче громом ударило, серце його зайшлося. Щоб упевнитися в цьому чуді, він став чекати, коли вона йтиме назад. Діва спершу вдала, що не помітила, як він стоїть стовпом, а потім обернулась і засміялася, немовби глузуючи. Розумному й натяку досить.
Кастор зауважив переміну в ній, але чому вона сміялася, потуплювала очі, тікала, глузувала, вибрикувала, до нього ніяк не доходило.
Після тієї зустрічі на схилі пагорба у негра в голові засіло одне бажання: Діва, Діва, без неї життя не життя. І ця думка, це бажання доводили його до розпачу, надто коли він став помічати — а це було видно й голим оком, — що Бастіан теж позирає на неї. А в нього борода й вуса біляві, кучері в’ються рясними кільцями, рум’яне обличчя грінго, а не смаглявого турка, такого ж темношкірого, як і баїянець метис, — куди вже йому, Касторові, рівнятися до каменяра! А вона ж не француженка, вона сержипанська смаглявка, і тому, певна річ, віддасть перевагу голубоокому білому, а не чорнющому негрові.
Побачивши, як Дурваліно витягає з колодязя воду для кухні, Фадул згадав Зезинью Пальму й тяжко зітхнув. Взагалі-то гріх нарікати: колодязь виявився корисною затією, і Дурваліно, простоявши рік за прилавком, показав себе тямовитим і, як не дивно, чесним хлопцем. Зезинья, дрібногруда, з вузькими стегнами, позбавлена тих принад, які цінував турок, — щоб було доволі й спереду, і ззаду, — прив’язала його до себе так міцно, як жодна інша жінка. Личко в неї, як кулачок, тіло, як у статуетки, серце залюбливе, на втори слабка. Фадул ще раз скрушно зітхнув.
Чого ж це він думає про неї так, ніби дівки вже немає на світі й вона спочиває на цвинтарі Лагарто. На щастя, цього не сталось. Хоча лежить вона в землі чи сидить під замком у пансіоні — різниця для нього невелика. Тільки уві сні чи у мріях йому вчувався її співучий, ніжний голосок, її любовний поклик: ходи сюди, турчине, покажись, я вже скучила за тобою! Вона вигадувала для нього різні наймення, видурювала гроші, заважала працювати — ангел небесний, благословення Боже. Співала переливчасто: мій, мій, мій! Як йому тужно!
Лише одну-єдину вісточку отримав від неї Фадул після того, як у зажурі вона вирушила в Сержипе: лист передав йому посланець, небіж її Дурваліно, довгий, як тичка, ластатий підліток у штанцях до колін. Цього набазграного невправною рукою листа, повного чорнильних плям і закреслених слів, без жодних розділових знаків, Фадул довго розбирав, читав і перечитував, аж поки вивчив напам’ять. Він міг декламувати його, як вірш або біблійний псалом: «…із цих закарлючок мій славний Фадуле ти знай що я не забула тебе і ніколи не зможу забути що мені щоночі сниться той самий сон я в обіймах твоїх і плачу від радості і що це послання моє туди куди рано чи пізно я повернуся з ласки Всевишнього». В кінці, після підпису: «Навіки твоя Марія Жозе Батиста» було наставлено силу-силенну ком, крапок, знаків оклику і питання — мовляв, розставляй, де хочеш.
Згадала вона й свої короткі відвідини Великої Пастки перед самим від’їздом; («коли я побачила як ти живеш гаруючи як віл»). Тим-то й послала до нього свого небожа Дурваліно, сина своєї старшої сестри, сухотної вдови («вона вже на тонку пряде»), щоб узяв до себе за прикажчика. Будь-яка плата, навіть мізерна, була б милістю для нього: «Це все-таки краще ніж пухнути тут з голоду». Зезинья не проминула нагоди й тут шпигнути його за скнарість: «Добре що ти не скупердяй а за хлопця ручуся як за себе». Ну чи ж не ангел небесний!
Про прикажчика, помічника за прилавком він, коли щиро, подумував уже не раз, але де взяти чесну людину? За часів, коли тут бракувало жінок, можна було хоч виспатися як слід. Клієнтуру його складали головним чином обозники й повії, приїжджих траплялося мало. Найбільше роботи припадало на вечір і ранок, він тоді крутився, як муха в окропі. З какаовими плантаціями незмірно побільшало люду та в’ючних обозів. Доводилось не лише рано вставати й пізно лягати, а й не зачиняти цілісінький день дверей, бо покупці могли нагодитися будь-коли. Хочеш заробити — не сиди згорнувши руки, не лягай ситим для ситого життя треба добре потрудитись.
Дурваліно він зустрів гостинно, але стримано. Молодець Зезинья Пальма, ще раз виручила його! А все ж довганеві він не вельми радів, бо в комерції треба пильнуватися не лише з циганами: і сержипанцям не клади пальця в рота. Фауд Каран любив говорити, що сержипанці — це не бразильські араби, а він словами не розкидався.
— Помічник мені не потрібен, я й сам упораюсь. Та коли вже Зезинья просить…
Поцікавився, що хлопець уміє. Читає, пише, знає чотири арифметичні дії і з радістю візьметься за будь-яку роботу. Гірше, ніж від зорі до зорі рубати тростину, бути не може.
— Що ж, побачимо. Поклади свої пожитки в підсобку, постели ряденце — буде тобі ліжко — і до роботи. Про платню домовимось потім: вона залежатиме від тебе самого. Яка робота — такий і заробіток.
Врешті таки не втерпів і запитав про те, що його найдужче цікавило:
— А як там Зезинья?
Так собі, відповів небіж. Займатися своїм ремеслом у Бутіа чи в Лагарто не захотіла, а оселилася в Аракажу, там їй спорудив будиночок доктор Панфіло Фрейре; він дипломований медик, але покинув медицину й виробляє неочищений цукор та рафінад на плантації Фуніл, а ще жене кашасу й робить рападуру; цьому товстосумові вже за сімдесят. Напевно, в неї був ще якийсь багатий коханець. Розпитувати Фадул не став: і так ясно, що жагуча Зезинья не вдовольниться отим старим луб’ям.
Викопати за домом колодязь Фадулові порадила Зезинья Пальма після щасливої і заразом сумної події — її приїзду до Великої Пастки. Вона виконала-таки свою обіцянку, завдавши йому кривавої рани. — «Якось, коли найменше чекатимеш, я до тебе нагряну», — запевняла вона в пансіоні Шанду, в Ітабуні. Турок не вірив: після дощику в четвер. Та ось у Лагарто помер Зезиньїн батько — чи то від лихоманки, чи то від кашаси, яка різниця?
Родичі в Лагарто, старе й мале, залишившись без годувальника, у відчаї благали її приїхати. Грошей, які вона переказувала їм наприкінці кожного місяця, тепер не вистачало. Перед відплиттям вона приїхала попрощатися — добиралася сюди верхи на віслюку з обозом Зе Раймундо. Вона не попередила його про свій приїзд. Фадул порався в армаземі, коли погонич раптом загукав:
— Сеу Фаду! Сеу Фаду! Подивіться, якого я привіз вам гостинця!
Весела й збуджена, Зезинья повисла в нього на шиї.
Потім сказала про батькову смерть і залилася гіркими слізьми. Не пощастило в житті цьому добрязі! Поки був здоровий, обробляв землю в орендарів, а тоді підчепив малярію і почав топити горе в кашасі. Родичі поденничали по чужих плантаціях, чоловіки рубали цукрову тростину. Якби не Зезинья, сконали б з голоду. Бо тільки Зезинья вибилася в люди, жила заможно, хвалити Бога, її заступника на небесах. Торгувала собою в Ітабуні.
Пора для прийому гостей не найкраща: один за одним прибували обози, до «форту» сходилися погоничі зі своїми підручними — підкріпитися, щось купити, прибігали повії — підчепити клієнта, вихилити чарчину кашаси. Зезинья віднесла до світлички свій шкіряний баул і стала за прилавок. Торгівля спиртним пішла жвавіше — всі хотіли цокнутися з нею і з турком, бо хто ж не знав про їхній давній і міцний зв’язок?
Згодом обоє пішли до річки. Фадул прихопив відро — сьогодні в домі потрібно багато води: Зезинью, що боялася підчепити погану хворобу, опанувала манія чистоти. Непроглядну пітьму розсіювало полум’я багаття, розкладеного на вигоні, блимання каганців у хатах, мерехтіння зірок, що де-не-де висипали на небі. Коханці йшли, узявшись за руки, наче Зезинья — дівчина, що потай від батьків прибігла на побачення.
— Чому б тобі не викопати колодязя, щоб мати воду в домі?
— Завелика морока.
— Хіба не морока ходити по воду, як оце ти? Де ж таке бачено?
Він набрав води й хотів вертатися, щоб швидше стиснути її в обіймах.
— Ходімо.
— Постривай.
Вона потягла його за руку, і вони посідали на березі, біля Дівочого Біде, опустивши ноги в потік і дослухаючись до жаб’ячого кумкання. Зезинья поклала голову на широке турчинове плече, засунула під сорочку руку й стала пестити його волохаті груди.
— Я не хотіла їхати, не побачивши мого турка.
— І не вгородивши в мої груди ножа, еге ж? — мовив він жартівливо, без тіні образи чи докору.
— Я приїхала по твою допомогу. Але, Бог мені свідок, не лише через це. Ти, турок, темний і затурканий турок, думаєш, що в мене камінне серце.
Фадул присунувся ближче, зазирнув їй в очі: ці сльози ре лише за батьком. Вона плакала з туги й любові до нього.
Встала Зезинья Пальма разом з Фадулом Абдалою; в сонній долині іржали мули й ревли осли, погоничі лаштували обози. Фадул умовляв її ще трохи поспати, та вона й слухати не хотіла:
— Я допоможу тобі! — Оглянула широчезне ліжко, і в її співучому голосі забринів докір: — То це тут ти жирував із Жуссою, га? Цілісіньку ніч… От клятуща потягуха!
Скільки часу минуло, а вона й досі згадує про це з гіркотою й злістю. Турок торкнувся ручиськом її оголеного тіла:
— Такої жінки, як ти, немає. І не буде.
Зезинья дістала з баула одяг, вибрала, що надіти. Щоб торгувати кашасою, вона вбралася по-святковому. Вичепурилась так, ніби приїхала в Ільєус, а не в цю діру.
Коли наплив покупців минув, вони скупалися в річці, поїли в’яленого м’яса та дозрілої анони й пішли по виселку. З халуп визирали дівки, лукаво віталися. На Жаб’ячій Косі їх окликнула Збуй-Вік.
— Подружка, сеу Фадуле? Вітаю, маєте гарний смак. — І звернулась до гості: — Ви — Зезинья, еге ж? А я — Жасинта. Сеу Фадул, коли їздить до вас, залишає мене на хазяйстві.
— Я приїхала попрощатися, їду до Сержипе. Фадул вами не нахвалиться, каже, ви варті десятьох мужчин.
— Це він по своїй доброті.
Велику Пастку вони пройшли з краю в край. Зезинья познайомилась із старим Жерино, Меренсією й Лупісиніо. Кастор її вже знав, і то досить близько, а не тільки з розмов. В армаземі Зезинья підсумувала:
— Велика Пастка така сама вбога, як і моя рідна Бутіа. Тільки Бутіа дедалі занепадає. Якби можна було, я лишилася б з тобою.
Уранці, після безсонної ночі, Фадул галасливо проводжав обозників; Зезинья сиділа за касою. Та ось рушив останній обоз, турок передав ключі й револьвер Збуй-Вік, осідлав двох віслюків і повіз Зезинью аж на станцію в Такарас.
Вони довго їхали мовчки, такі сумні, ніби розлучались навіки. Сідаючи в поїзд, Зезинья ще раз нагадала йому, тицяючи пальцем у груди:
— Не забудь викопати колодязь!
З очей її текли сльози.
— Спасибі за підтримку. — Вона силувано всміхнулась. — І за все-все.
З її грудей вихопилося глухе, скорботне ридання.
Турок дістав з кишені вицвілу вишиту хустину й подав Зезиньї; стоячи у дверях вагона, вона уткнулася в неї обличчям.
Фадул хотів щось сказати і не зміг. Поїзд рушив, застукотів на стиках, і Зезинья замахала розшитим носовичком.
Дурваліно працював, як чорний віл, все аж горіло в нього під руками. А що вже чесний, то й не сказати! Якщо й вициганить дещицю грошей на дівок, то таку мізерію, що навіть Фадулові не жалко. Правда, він був страшенний пліткар. Через високий зріст і довгий язик як його тільки не дражнили: Ярмарковий Стовп, Вудлище, Ну-Ну, Ділобулотак, Всезнай. А скільки понавигадували інших, грубіших прізвиськ: Турецький Глист, Вишкребок, Скакелюха.
Усього, що відбувалося по маєтках, бівуаках, хутірцях, слобідках, виселках, розкиданих на диких просторах басейну річки Кобрас, краще за Педро Цигана не знав ніхто. Граючи за мізерний гріш на своїй веселій гармонії, Педро Циган перемірював, мов у чоботах-скороходах, всі шляхи й стежини, розносив від селища до селища останні, найсвіжіші новини: хто вмер і хто народився, яка корчма відкрилася і яка закрилася, розповідав про бійки, чвари, любовні походеньки, бандитські наскоки, захоплення земель, вигублення індіанців, про пущені з молотка садиби й плантації, про кубла повій, таких же мандрьох, як і сам гармоніст. Він нічого не вигадував, лише додавав подіям яскравості, присмачуючи свою розповідь захоплюючими подробицями.
Зате у Великій Пастці пальма першості належала Дурваліно. Він був у курсі будь-якої сутички, сварки серед краль, скандалу між обозниками за грою в ронду, любовних перипетій у коханців — усі таємниці Великої Пастки Дурваліно знав і охоче розповідав. Прізвисько Ділобулотак він заслужив своєю балакучістю — у цьому він скидався на Педро Цигана, а Ну-Ну його прозвали за невситиму цікавість і намагання в усе стромляти свого носа. Він завжди щось винюхував, виловлював чутки про чвари та інтриги — от і ще одне прізвисько: Вудлище.
Завдяки Дурваліно Фадул жив, як у Бога за дверима. Не треба вставати вдосвіта, щоб випровадити обозників, то вже не його клопіт. За прилавком він з’являвся не раніше, ніж скупається в річці й вип’є кави з жабою та рападурою. Отепер, після вітання «Доброго здоров’я, хазяїне» можна й послухати новини, коментарі та прогнози прикажчика: перш ніж піти до вбиральні, річки й вогнища, хлопцеві треба вибалакатись.
— Ви знаєте, що через Діву Факел посварився з Бастіаном да Розою? Це відомо всім.
Фадул це знав; саме Дурваліно звернув його увагу на те, що двоє молодиків упадають коло доньки Амброзіо, женихаються на очах у всіх. Полюбляючи, як уся людність Великої Пастки — постійна й тимчасова — азартну гру, турок з прикажчиком вже побилися об заклад, хто з тих двох візьме гору в цьому турнірі рицарства й ґречності за здобуття цноти кокетливої сержипанки. Що Діва цнотлива, не сумнівався навіть Всезнай зі своїм гострим, зміїним язиком: вона незайманиця, поки Факел чи Бастіан, той чи той, не розів’є їй вінка. Щодо результату герцю громадська думка поділилася; для Дурваліно ж двох поглядів не існувало.
— Невже не ясно, що переможе сеу Бастіан? Це ж просто нахабство думати, що Діва віддасть перевагу цьому опудалові, брудному негритосові (це між нами) над білим, майже арійцем! Факел спіймає облизня, це безперечно.
— Виходить, Факел брудний тому, що він негр? А ти поглянь на себе, тобі теж недалеко до негра. — Дурваліно був ще темніший, ніж його тітка, мулатка барви сухого какао. — Краса чи бридота від кольору шкіри не залежить, красенем може бути й білий, і чорний. — Він стишив голос, ніби говорячи сам до себе. — Зезинья, аби була біла, втратила б на вроді… — На мить він знову побачив її за прилавком, як вона наливає гуртівникам кашаси. І додав, приголомшивши балакучого прикажчика: — Отож я ставлю ті гроші, що ти в мене вкрав, на Факела…
Дурваліно аж похлинувся слиною:
— Я украв?! Ви такого мені не кажіть навіть жартома. Благаю вас! — І знову повернувся до животрепетної теми. — Якщо ви кажете, що переможе Факел, то так тому й бути. Рессу он теж такої думки, вона сохне за ним. Кожному своє… Але побачите, все це добром не скінчиться, буде буча… От побачите!
Буча, скандал, колотнеча — чого не трапляється за картами чи при виборі кралі. Здебільшого пуста драчка, не варта й згадки. Ну, заведуться між собою двоє за ставками в ронду або в притулку повії: лаються, плюються, наскакують один на одного, мов два півні, поки третій їх не розборонить. Щоправда, іноді трапляється й щось серйозніше.
Найтрагічніша подія сталася на святого Антоніо, коли Котінья померла на місці, діставши кулю в голову. Хрестів на кладовищі більшало, але тільки під двома лежали жертви насильства: двоє лісорубів порізалися ножами через Себу, дівку нікчемну, справжню ледащицю. Тож через ту нікчемницю один зійшов кров’ю і опинився, без відхідної молитви, в землі, а другий чкурнув у пущу і тільки його й бачили. Так само безкарно — чи треба повторювати? — жагунсо застрелив підручного погонича за махлювання за картами; гра чи краля, причина, як бачимо, завжди та сама. Кладовище росло й завдяки зміям та пошестям, що лютували по всій какаовій зоні.
Ще на зорі існування Великої Пастки двоє лісорубів пустили кров один одному через Бернарду. Вони побачили її в армаземі, але не встигли навіть перебалакати з нею; якби поговорили, ніякої різанини не було б, бо вона саме оголосила карантин. З ризиком для життя Фадул розтяг запальних суперників — а чому суперників, якщо Бернарда не виявила інтересу до жодного з них? Зрештою вони помирилися, Збуй-Вік промила їм рани горілкою і втішила одного, а другого забрала до себе пишностанна Даліла.
За Бернарду почали змагатися одразу ж по її приїзді до Великої Пастки; суперечку вирішували ударом по вуху або жеребкуванням — кому випаде щаслива карта. Та коли її удостоїв увагою капітан Натаріо, за неї перестали сперечатись. Доступна вона була лише тим, кого вибирала сама для заробітку у вільні дні. Отримавши звістку про скорий приїзд опікуна, Бернарда приділяла хрещеному три дні: переддень приїзду, щоб перепочити й підготуватися до прийому, день щасливої події і наступний день. Останній був потрібен для того, щоб заново пережити побачення, згадати кожне слово, кожен порух, лукавий усміх, обійми, зітхання й умлівання. Все її життя було в цих коротких щасливих годинах.
Оце й усі найзапекліші сутички, найстрашніші інциденти, убивства й поранення; їх було небагато, більше тарараму, ніж кровопролиття. Чубанину, кулачки Фадул припиняв окриком, користуючись авторитетом комерсанта, якщо не кредитора. А останній раз, так уже сталося, довелося вдатися до рукоприкладства. В жорстокому какаовому світі Велика Пастка якщо й мала лиху славу, то незаслужено. Місцина тиха й мирна, зручна для нічлігу, чудова природа. А якщо ти при грошах, можна й гульнути.
Що Бастіан да Роза неминуче зіткнеться з Кастором Абдуїном у змаганні за принади юної Діви, передбачити було неважко. Дурваліно пішов далі, визначивши дату й місце зіткнення. Воно станеться, звичайно, в неділю, на званому обіді в Лупісиніо на честь приїзду до Великої Пастки його дружини. Дружина Лупісиніо, дона Естер, сухоребра, понура, змучена недугами жінка, не могла ні танцювати, ні веселитись на святі. Найбільша її утіха — погомоніти з сусідками про свої болячки й про лікування чудодійними домашніми засобами та невтомними молитвами.
Довгі роки, поки чоловік і син надривалися на роботі в цій глушині, дона Естер мешкала в Такарасі, відмовляючись переїжджати до Великої Пастки. І тільки як Лупісиніо став з’являтися дедалі рідше, надумавши передавати їй гроші на прожиток через обозників, вона зважилася провести з невдячником кілька днів і поблагословити хлопця — той приїхав до Великої Пастки навчатися теслярського ремесла. Кебетливий і завзятий Зиньйо вирішив вийти в столяри, і коли його називали тесляром, поправляв, як і майстер Гвідо:
— Оце зморозив! Я не тесляр, бовдуре, я столяр!
Дона Естер не танцювала, але запрошених на обід цікавили не танці. Ідея влаштувати бал, до речі, спала негрові Факелу, а людям аби свято, а з якого приводу — байдуже. Особливо в цьому випадку: ось вам і нагода з’ясувати те, що повивалося все густішим мороком — кого з двох суперників обере Діва і чи взагалі захоче когось обрати. Якби знаття, що стукне в голову цьому дівчиську, в якого сім п’ятниць на тиждень: то всміхається, то вже сердито супить брови. Влаштувати вечірку Лупісиніо вирішив, здибавши на Ослячому шляху Педро Цигана, якому всі були раді. Кому не хочеться повеселитись?
Вже давно Педро Циган перестав бути єдиним, завжди проханим гармоністом, без якого свято не свято. У неділю приходили інші, разом з гітаристами та гравцями на кавакіньйо й сопілці. Проте й досі він вважався найкращим, але рвачем не став, розтягував малинові міхи і пускав меткими пальцями віртуозні перебори не заради наживи.
Циганом його прозвали за вічні мандри — сьогодні тут, завтра там; з гармонією на плечі, він забирався у найглухіші нетрі. Велика Пастка його притягувала, як магніт, — райське урочище, любо глянути; він з’явився тут давно, задовго до приходу турка Фадула. Тоді тільки Збуй— Вік у сяк-так стуленому курені з пальмового віття приймала гуртівників, а в’ючні обози, щоб скоротити час і відстань, почали протоптувати стежку через ліс.
Невтомний блукач, Педро Циган став свідком того, як зростав хутірець, як з’являлись халупи на Жаб’ячій Косі, хатки на Ослячому шляху, какаовий склад, турчинів армазем, шопа на вигоні, кораль і кузня. Проте йому ніколи й на думку не спадало, що за річкою розкинуться плантації, з’явиться піч для випалювання цегли й черепиці, борошняний дім, а на вигоні цілі череди свійської худоби. Капітанів дім його не здивував, бо капітан не раз казав йому про свій намір перебратися сюди з родиною. З обережних перешіптувань людей — бо який же дурень говоритиме таке уголос, — він зрозумів, що капітан приїхав сюди раніше за всіх, ще до того, як розжився на патент і землю; він тоді очолював загін жагунсо, відданих йому тілом і душею.
Якось у розмові із Збуй-Вік Бернарда залічила Педро Цигана до найвродливіших чоловіків Великої Пастки: він, Фадул, Бастіан да Роза і сам капітан. До списку не потрапив Кастор Абдуїн, але коваль у цих краях з’явився пізніше. Гарним Цигана вважала не тільки Бернарда, а й чимало інших веселих дівчат; образ гармоніста жив у серцях тих краль, що займалися своїм ремеслом у басейні річки Кобрас.
Про затяте суперництво негра Факела й блондина Бастіана да Рози — Бастіан, пригадуєте, значився в списку Бернарди — Педро Циган почув в армаземі від Дурваліно; прикажчик попередив його і про можливу трагічну розв’язку.
Гармоніст, який відлучався з Великої Пастки на довгий час — веселив карнавальників у Лагоа-Сека, Корта-Мані й Ітапірі, — показав рукою на споруду на тому березі річки, майже завершену.
— А то що таке?
— Борошняний дім Амброзіо і Зе дос Сантоса, — пояснив Фадул. — Тепер борошна буде вдосталь.
— Сеу Бастіан постарався, — додав Дурваліно. — Ошивається там цілісінький день, щоб бути ближче до… Діви… Як на мене, сеу Факел може піднімати лапки вгору.
Педро Циган на його зауваження не клюнув, вражений тим, як швидко розростається виселок.
— Хто б подумав… — Він простягнув Фадулові порожню чарку.
— Пішло в хід какао, — сказав турок, неохоче наливаючи — ще одна чарка на дурничку — і пояснюючи те, що обидва знали й так.
— Є таки Господь на небесах! — підняв чарку волоцюга.
Збиваючи куряву, пробігла ватага дітлахів, за ними гналася дівка, лаючись на всі заставки: шелихвости, халамидники!
— Хто це? — показавши на неї пальцем, запитав музика.
— Донька Алтамірандо, Сан. Зовсім дурнувата.
Базіка язикатий, Дурваліно без угаву торохтів про те, як Факел і Бастіан да Роза зчепляться між собою, у кого з залицяльників більше шансів, робив прогнози і не бився об заклад лише через безгрошів’я. Але всі натяки на те, хто ж поласиться на дешеві принади Сан, не діставали в нього відгуку. Оскільки перший кандидат він сам, краще промовчати.
Але претендентів було ще двоє: сержипанець Авреліо, високий веселий хлопець, що останнім часом бринькав на кавакіньйо, і столярчук Зиньйо, вже тут старожил, чемний і скромний юнак, завжди чистий і охайний. Хто з них стане щасливчиком?
Царство Єманжі — океан, солоний запаморочливий вир, розчахнутий навстіж світ: проти моря земля — тільки клаптик. Кастор Абдуїн, тікаючи від свого смертного вироку, сів у сальвадорському порту на вітрильник. Цілу ніч у місячному сяйві він дивився, як рука Жанаїни стирала за ним слід, щоб його не знайшли. У гребенях хвиль розмаяна грива волосся, очі — зронені з неба зірки, і на лоні придонних луків — кортеж потопельників. Це женихи, набрані з-поміж човнярів, рибалок, найодважніших моряків. Вони повкладалися на її шлюбне ложе на морському дні, на землях Айоки. Єманжа — дволика, в неї личко новонародженого і посмертна маска. Кастор вільно плив по водах її могутніх грудей: засудженого на смерть, вона вернула його до життя — мати й дружина.
В Ільєусі батько Аролу показав йому оселю Єманжі на морському лугу — грот під скелями, омитий прибоєм. Він приніс їй у дар слоїк парфумів, брусок мила, голубу хустку.
Владичиці морській, повелительці бур, що їй було робити в цій невеличкій річці з тихими водами? Негр Кастор Абдуїн да Асунсан, син Шанго, з двома пов’язками, однією — Ошали, а другою — Ошоссі, вигравіював нехитрим інструментом на білому металі зображення сирени. Срібне віяло Єманжі і золоте — Ошун, щоправда, не з золота й срібла; перше зроблене з білого металу, друге — з жовтого. Факел хотів зберігати їх серед своїх фетишів у капищі: може, опинившись у кузні, далеко від своїх притулків і водориїв, вона візьме до рук незрівнянне віяло, щоб на радість усім людям запалити в горні світову зорю.
Прийшовши з річки, притоки її царства, Ошун проголосила себе тут володаркою, зайняла гамак, у якому так гарно спиться і мріється. Але Ошун, як запевняють огани, — звабниця і гордійка, свавільниця і вітрогонка. її годі приручити й утримати коханцеві: її любощі бурхливі й короткі. Епіфанія пішла геть, забравши з собою золоте абебе. Горюха провів її за село. А нині пес зустрічав Діву, щойно та з’являлась, ховаючись за деревами. Лащився, махаючи хвостом, і діставав недоїдки, загорнуті у листя маніоки.
Сержипанська Єманжа, хазяйка прибережних пальмових гаїв і білих солеварень. Мати й дружина, Єманжа створена носити й народжувати, вона — символ плодючості й нескінченності роду. Це від неї пішли божества, коли вона спервовіку, на почині світу віддалася Аганжі. Він, Кастор Абдуїн да Асунсан, народився від батьків-рабів і став вільною людиною, без хазяїна й начальника; опікуваний Ошалою, він хотів тепер сина, бодай одинака — товариства Горюхи замало.
Він не зламався навіть тоді, як наймані вбивці розшукували його, щоб пристрелити за наказом сеньйора барона. Страху він не знав і ходив по землі, запальний і рвучкий, як ходить світило по небу. Жінки називали його Кастор Абдуїн, диявол-повелитель.
А тепер, після зустрічі з Дівою, де й дівся той Факел, веселий коваль, майстер на всі руки, улюбленець жінок, негритянок-рабинь і дворянок, невгамовний баламут, покоритель жіночих сердець. Жертва пристріту, нині сам упокорений, цей хвалений чорний принц, цей пригашений факел. Його наврочено — ні колишньої дотепності, ні завзяття.
Острах, полохливість, розгубленість приніс йому вихід Єманжі. Чому йому бракує сміливості піти до неї, взяти за руку й привести лиходійку сюди? Де його дзвінкий сміх, щира мова, чого не сяє його широке обличчя з плескатими ніздрями, з товстими губами, з лукавими очима? Що сталося негрові Кастору Абдуїну да Асунсану, одурманеному напустом, кинутим до ніг білої? Білої? Вона довговолоса, шкіра в неї бліда; в Санто-Амаро її вважали б за білу мулатку.
Ні, ця млявість, ця слабість, ця розбитість не можуть далі тривати. Треба принести жертву Омолу, прозваному Обалуайє, батькові пристріту й чорної віспи, переміжної лихоманки і всякої вогневиці, щоб повернув йому здоров’я й силу. Треба підгодувати богів, його святих заступників, Шанго, його батька, Ошоссі та Ошалу. Щоб зцілитися від напусту, пристріту, прозору.
Бастіан да Роза зводив борошняний дім, цілий день крутився коло Діви. Подейкували, що став своїм у сім’ї, запобігає перед її батьками, подружився з Жоанзе, Агналдо й Авреліо, вони разом ходили до Фадулового шинку. Суперництво жорстоке, суперечка непримиренна — Факел чув про ставки й прогнози. Та тільки, в своїй гордині, не бажав змагатися, хитрувати, влещувати батька й матір. Він хотів її, так, хотів назавжди. Але тільки якщо прийде сама, якщо їй звелить серце. Він не благатиме божків, щоб навіяли їй любов до нього, щоб вона віддалася йому через ворожбу. Це справа його самого, Кастора Абдуїна.
На абебе висявала Єманжа: хвіст у сирени нагадував стегна сержипанки.
Факел обслужив обозників, і вночі подався на Ослячий шлях будити птахолова Додо Зануду — сам він не впорається. Похід у ліс відкривав Горюха; Дамка залишилася в кузні, бо збиралася щенитися вдруге.
Ще й на світ не благословлялося, коли Факел і Додо звалили у домі в негра мисливські трофеї: велика й жирна пака кілограмів на десять, два кутіа і одна тейю, впольовані, коли шукали прісноводну черепаху для Шанго. Принесли півдюжини морських равликів-карамужо та ігбін, ласощі для Ошали. Додо Зануда пішов підібрати птахів: на гілках дерев він понаставляв сильця, якщо прогавиш, Еду й Нандо поцуплять усю дичину.
Поки Факел ходив до лісу, Рессу, іїя Бассе, куховарка ориша, взялася готувати: поставила в череп’яних горщиках варити ямс і кукурудзяні качани, порізала стручки кіабо; на вогні, на залізній тринозі, смажилася кукурудза.
Зваливши здобич на землю, негр перейшов річку і подався на плантацію Алтамірандо: приготувати улюблену страву Омолу не можна без свині. Сертанець ще тільки продер очі і був здивований: Факел уполював пекарі, кайтіту, дикобразів, а просить свиню із свинарника? Потрібна жива свиня, пояснив Факел. Він цілу ніч обходив свої пастки, але марно: крім паки, попалася лише змія сурукуку.
— Молочне порося підійде? Підсвинків нема, останнього заколов минулої суботи.
Підійде; хай воно маленьке й молоденьке, а усе ж свинячої породи. Взяти гроші Алтамірандо відмовився: а хто через Сан передавав йому солонину? Хіба не Факел? Та й він же ще не розплатився з ковалем за ножі.
— Бери порося, свої люди — помиримось.
Небо за річкою рожевіло. Обозники ще спали.
Першому піднесли кашаси Ешу, а то не уникнути смути й свари. Він стояв у капищі, маленький залізний Ешу, метис, підступний кум, з грішним тілом довшим, ніж ноги. Потім одрізали голову черепасі — до чого живуча ця животина, як жодна на світі; кинуті у горщик шматки м’яса ще тріпотіли й здригалися, ніби життя й досі не покинуло їх. Факел роздував вогонь; Рессу, не повертаючи голови, запитала:
— Це що, любовне ебо? Зроду не бачила такого великого.
— Жалобне.
— Невже занедужав? З яких це пір?
— Туга теж хвороба, тільки невидима. Ти весь як побитий, гірше нікуди. Наслання — знаєш, що це таке?
— Як не знати. Я теж переживала, двічі. Це як прозір, але ще гірше: просто жити не хочеться.
Дещо вона знає, але не все.
— Свиня, звісно, для Омолу. А для кого це м’ясо різних звірів?
— Давно б треба підгодувати богів. Тоді б не був слабаком.
— Слабаком? Ти? — Рессу зареготала.
— Ходімо, поки не розвидніло, — поквапив її Факел.
Вона роздмухала під горщиками вогонь: черепашатина вариться довго. Потім обоє пішли в задню кімнату. Рессу принесла гострий ніж і куйю з шкаралупи кокосового горіха. Вона тримала порося за ноги, а Факел його заколов. Коли зацебеніла кров, пурпурова й гаряча, негр нахилився і жадібно сьорбнув живлющої вологи. Те саме зробила й Рессу. Потім вони наповнили кров’ю куйю для жертвоприносин.
Заспівали гімн Омолу. Плескаючи в долоні, танцювали танці ориша: танець зігнутого в три погибелі хворого, змордованого чорною віспою; танець знахаря, рятівника від чуми й ревматизму, переможця смерті. Факел з доземним поклоном підніс свою пожертву, криваве ебо, благаючи в Обалуайє сили проти наслання й пристріту, що заціпили йому рота, зв’язали руки-ноги.
Страви подавали в бляшанках і жерстяних тарілках: кожному ориша свій делікатес просто з жару. Атото, Омолу! Тому, хто відає недугами і здоров’ям, — свинина й смажена кукурудза. Оке, Ошоссі! Царю Кету, господарю пущі, мисливцю! Пригощайся пакою, тейю і кутіа. А от Шанго, володареві блискавки й грому, — черепаха й амала. А Ошалі, великому ориша, батькові всього сущого — півдюжини равликів-ігбін з сусіднього лісу, а ще ямс і маїс, усе без солі, як він любить і як йому належить подавати. Смаковиті страви ставили в капищі перед солом’яними, дерев’яними, залізними й латунними фетишами: Омолу, лук і стріла Ошоссі, двоголовий молот Шанго, пашоро Ошали.
Сяйнула блискавка, торохнув грім, почувся рев пуми і плямистого ягуара. На пурпурових, кривавих небесах знову зажевріли пригашені зорі. Оповита чорною хмарою, з’явилася Янсан, сіла охляп на свого коня, видала войовничий поклик, станцювала танок битви й перемоги; потім пригорнула до своїх грудей Факела, вигнала з нього духів-мучителів, очистила його тіло від пристріту. Все сталося в одну мить, не більше; Рессу знов узула свої капці.
З семи сторін був тепер захищений Кастор Абдуїн, іди спокійно, всі шляхи відкриті.
Перемазані кров’ю, вони взяли брусок мила, пішли на річку. Дорогою Рессу повідомила:
— Подейкують, що Бастіан білить хату для свята.
— Якого свята?
— Ну, для входин… коли вона зійдеться з ним. Але, здається, вона дістанеться не йому. А надто тепер… — Рессу непохитно вірила в силу чарів.
Вони намилювалися милом, чистили черепашачий панцир. Факел, вдячний за допомогу, пообіцяв:
— Зроблю з панцира скарбничку для тебе.
Бризкалися водою, пірнали, тіла їхні торкалися, в промінні вранішнього сонця вони пустували, як діти. Проте пожежі не спалахнуло: в Кастора не йшла з думки Діва.
Повернувшись до майстерні, посолили м’ясо, відрізали по шматочку для друзів: турка, Збуй-Вік, Алтамірандо, старого Жерино та інших. Факел любив робити подарунки.
— А сіа Ванже?
— Неси, якщо хочеш. Я не понесу. Є речі, яких не купиш ні за гроші, ні за дарунки. Любов — не жарти.
Рессу пішла, а негр Кастор Абдуїн став на порозі; він знов воскрес душею, позирнув на протилежний берег: ні, моя сухітонько, ти будеш моєю! Згребу тебе в обійми, покажу тобі в своєму гамаку, чого вартий закоханий негр. Пора здолати несміливість і безвілля. Поки голубоокий білий не перебіг йому дороги, не обскакав. Атото, Омолу, батьку скорботи і чорної віспи, снаги і здоров’я, атото, мій батьку Обалуайє!
Кастор Абдуїн перейшов річку: скоро вже не доведеться стрибати по камінню та мочити ноги. Полковник Робустіано де Араужо підрядив лісорубів валити дерева, пиляти стовбури, а Гвідо й Лупісиніо з помічниками найняв тесати колоди й дошки для мосту. Сумніваючись, що двоє теслярів впораються з такою роботою, полковник хотів запросити й ітабунських теслярів. Лупісиніо, що будував какаовий склад і кораль, обурився: хто-хто, а полковник мусив би його знати.
— Ви, полковнику, заплатіть, а я з людьми зроблю все, що треба.
Фазендейро виклав гроші, брязнув капшуком і капітан Натаріо да Фонсека, і невдовзі переправу через річку навели, надійну й міцну. Ще рік тому, коли прибули сержипанці, хто б міг уявити собі такі ознаки поступу, як міст і борошняний дім?
Завершувалось і будівництво борошняного дому. Бастіан да Роза з двома підсобниками ставив простінки. Лупісиніо з сином Артурзиньйо тесали майже готові одвірки. Підсобляли й жінки: Ванже з невістками, сіа Клара, дружина Зе дос Сантоса, та їхні доньки — млин зводився на межі земельних ділянок двох родин. Плантація і тваринницькі ферми Алтамірандо лишилися трохи осторонь, проте Сан та її мати Дас Дорес допомагали теж. Сан хотіла, щоб Зиньйо навчив її орудувати рубанком, а Зиньйо сподівався навчити її і ще дечого. Жінки носили каміння, готували їжу, дражнили чоловіків. Діви серед них Кастор не помітив. Де ж це вона запропастилась? Либонь, на плантації.
— Боже поможи, — сказав негр, сідаючи долі.
Підійшла стара Ванже.
— Дай вам Боже здоров’ячка, сеу Факеле. Рессу принесла чверть паки людям, каже, ви вполювали. Бог віддасть вам сторицею. — Вона показала на споруду: — Бачили? Не треба буде чекати, щоб змолоти мливо, не доведеться привозити здалеку. З першої ж випічки пришлю вам пундиків.
Підійшов заляпаний вапном Бастіан да Роза, заговорив і собі:
— Перший вимурував тут дім ти, еге ж? З чого я тільки не будував: у хід ішла цегла, дерево, глина і навіть солома. Майстрував помістки, сушарні, коралі і ще казна-що. Тут люди хапаються за все, не святі горшки ліплять. От виведу млин, знов затеслюю, пособлю мостовикам.
Язик у нього немов помело, кого хоче забалакає — і чоловіка, і жінку.
— А добудуємо моста, поставлю нову хату доні Ванже. А то вона просто гине в своїй халупі. Правду кажу, матусю?
На ці плани обоє, стара й тесля, засміялися. Бастіан да Роза пригорнув Ванже до себе:
— Хороші люди живуть тут, Факеле.
Хитрий лис, цей Бастіан да Роза. Голубоокий, білявий, як грінго. А далі що? А нічого. Факел опанував себе.
Він хотів запитати про Діву, аж ось і вона — несе камінь на голові, підтримуючи його руками. Спітніла, розпашіла й ще гарніша! Побачивши Кастора, сповільнила ходу, всміхнулась. Факел зірвався на рівні, щоб їй допомогти.
— Не треба.
Скинула камінь під стіною, втерлася тильним боком долоні, обернулася до негра.
— То ви тут? Оце несподіванка, — присіла навпочіпки біля нього.
— Прийшов побачити тебе. Я зробив тобі абебе.
— А що це таке?
— Віяло Єманжі. Ніколи не чула?
Ніколи. Не чула і навіть не знала, що є таке. Її святі інші, церковні, привезені з Європи на провах каравел. У Сержипе, на енженьйо та цукрових плантаціях ці святі поперемішувалися з Факеловими африканськими божками, доставленими в трюмах невільницьких суден. Отже, для Діви то дивина.
— Віяло… Ніколи не мала.
Справжнє віяло, як у тих чепурух мароїмок, що так гарно й граційно помахують віялами на недільних відправах, приклякнувши на молитовних ослінчиках. Солом’яних вахляриків у неї повно, вона ними прохолоджувала розпашіле обличчя і роздмухувала вогонь.
— А де ж воно?
— У моїй майстерні. Можеш будь-коли забрати.
Діва замислено глянула на негра. Вона вже помітила — та і як не помітиш, адже ж не дурепа несосвітенна — інтерес до неї Факела й Бастіана да Рози; і той, і той крутилися коло неї, мало не наступали на п’яти. Бастіан, той не давав дихнути, завжди з Ванже і Амброзіо, обідав щодня, вихваляв страву й присмаки, а ввечері йшов з чоловіками до турка цмулити кашасу, так ніби вже став членом їхньої родини. Факел стежив за нею здалеку, заводив розмову, коли вона прибігала погратися з Горюхою, приходив на річку, коли вона купалась.
— Хочете, щоб я прийшла по нього?
— Таж ти заходила до кузні лише один раз, коли приїхали, і все. Мені навіть здається, що ти мене боїшся.
— Боюся? — Вона зайшлася заливчастим сміхом, як тоді, коли сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом Абдалою. — Сьогодні ж прийду по нього.
Ввечері Діва виконала свою обіцянку. Стала на порозі ковалевої оселі, зазирнула досередини: в кузні палав вогонь, проте Кастора не було. Вона ступила крок, увійшла, озирнулася довкола і побачила капище. Від того далекого вечора в її пам’яті тільки й лишилося, що напівголий негр у засмальцьованій вепрячій шкурі на стегнах.
Чотири бляшані тарілки з їжею, залізне, латунне, дерев’яне, солом’яне начиння — атрибути ворожби. У ніздрі їй вдарив терпкий, запаморочливий запах, як тієї незвичайної, незрівнянної ночі у гамаку, подарованому їй Кастором. Вона ще його не бачила, але вже знала: він тут. Спроквола обернулася, а Кастор з коротким смішком промовив:
— Тут ти вдома.
Як це розуміти? Запитати вона не наважилась, бо вся отерпла. Факел рушив у куток, де блищала, переливалася вся ця чудасія. Шанобливо схилився, пучками правиці торкнувся землі, потім простягнувся ницьма на долівці, щоб поцілувати камінь, як велів звичай.
Підвівся, взяв блискучий, новісінький фетиш і ступив до Діви. Таємнича чаклунська атмосфера вселила їй тривогу й страх. Вона боязко простягла руку і взяла абебе — ковалеві очі так і світилися, так і палахкотіли. Він поважно й значуще виголосив:
— Сирена — це Єманжа, себто ти.
Діва побачила своє обличчя, відбите в металевому дзеркалі. Вдивлялась у вирізьблену постать і скоріше вгадувала, ніж упізнавала себе: волосся, груди, стегна начебто її. Усміхнено потупила очі, чекаючи, що він цим не обмежиться і вимовить нарешті довгождані слова.
Але він мовчки згріб її в обійми. Без жодного ніжного слова Касторів рот, губатий, ошкірений, жадібно вп’явся в її губи. Все в ній похололо, помертвіло: замість ласки й ніжності брутальність і насильство. Нелюдським зусиллям вона випручалася і, перш ніж лиходій знову схопив її, навідліг ударила його по обличчю.
— То он ти який! — скрикнула й вибігла надвір.
Факел був такий приголомшений, що навіть не просив, не затримував її. В розпачі він не помітив, що надворі вона спинилась і мить, довгу, як життя, чекала його; Касторів запах одурманив її, збурив їй кров. Проте він нічого не бачив: стояв, засліплений люттю, закам’янілий від розпуки, і чорна його рука затуляла розбите обличчя.
Лише вдома тремтяча, розхвильована Діва завважила, що тримає в руці металеве віяло, яке Кастор викував і вирізьбив для неї. То ось чим вона його вдарила! Абебе Єманжі! Єманжа — дволика, запевняли моряки сальвадорської гавані: одне лице в неї добре, друге — лихе.
Хоча на бенкет, влаштований на її честь, сама дона Естер не з’явилася, свято вдалося на славу. Місцевий старожил Педро Циган не пригадував, щоб мешканці Великої Пастки веселилися так безтурботно. Передусім, Кастор Абдуїн і Бастіан да Роза так і не зчепилися між собою, як віщував прикажчик Дурваліно. Кастор і Бастіан не лише приязно гомоніли, а й разом пили, цокаючись з Лупісиніо, чоловіком винуватиці торжества.
Зате в іншому Дурвеліно не помилився: адже всі вже бачили, котрого з двох залицяльників уподобала сержипанка. Квітуча п’ятнадцятирічна дівчина перев’язала своє розпущене волосся широкою рожевою стрічкою; така сама стрічка охоплювала її стан, затягнутий у атласову сукню із збористою спідницею і прикрашеним рюшами корсажем, виріб дони Наталини. Краса, та й годі!
Хто ж така ця дона Наталина, що ім’я її не згадувалося в історії Великої Пастки, а тепер зринає в розпалі свята? Про кого мова, звідки вона взялася? А йдеться про вдову Жоана Медейроса — цей неговіркий алагоанець був управителем на фазенді Бом-Ретиро і недавно загинув у сутичці, затіяній з доброго дива. Застара для найдавнішого ремесла, вона вміла шити й мала машинку «Зингер», тож приїхала до Великої Пастки і стала модисткою. Звичайно, за всіма подіями, що відбувалися в містечку, не вженешся; але випадок з доною Наталиною заслуговує окремої розмови.
Негр Факел уже збагнув, кого вподобала Діва, і не сушив більше голови загадковою поведінкою мароїмки. Він зрозумів усе тоді, як спробував поцілувати її, а вона, обурена до краю, зацідила абебе йому в обличчя. Рубець на щоці — можна й колючкою поранитись, Факеле, пусте; куди більша рана зяє у нього в грудях, ниє і кривавить, від болю, аж скімлиш, як собака. Проте Кастор заховав свою муку глибоко в серці — зовні це був той самий веселун, серцеїд і бабодур.
На вечірці на честь дони Естер, — ці гулянки мені вже в печінках сидять, заявила дона Естер, коли Педро Циган передав їй запрошення, тож туди ні ногою, — ніхто не міг зрівнятися з Кастором Абдуїном. Ідея свята належала йому, і він старався всіх розворушити. Танцював невтомно цілу ніч, не пропускав ні польки, ні мазурки, ні коко, ні шоте і вів кадриль. Хай у його суперника вигляд грінго, зате команди «балансе» і «ан аван» віддавав по-чужинецькому гучним голосом саме він. По-європейському він навчився цвенькати ще тоді, як виніжувався на пухових перинах, на шовкових простирадлах мадам баронеси, цієї золотистої блондинки, що вже білої, то білої, як молоко.
Спершу він запросив на шоте Зилду. Вона прийшла в супроводі вісьмох дітей — п’ятьох народила сама, а трьох виростила. Найменший, хрещеник полковника Боавентури Андраде та дони Ернестини, гасав собі по галпану, але двоє десятирічних дівчаток, таких схожих між собою, що здавалися близнючками, та ще одна, дев’ятирічна, не мали відбою від кавалерів. Капітан вирушив до Аталаї: почалася сафра, він наглядав за збором урожаю. З цієї причини Зилда не дочекалася кінця гульок. Зібрала дівчаток і найменших хлопців — Еду й Пеба іти відмовились — і подалася додому.
Із Зилдою Кастор відкрив танці, проте не обминув увагою жодної з присутніх, панночки чи дівки. Літав по залі, чудовий і невтомний, з Меренсією й Рессу, з трьома дочками Зе дос Сантоса, з Сан і Бернардою, — та навіть польку танцювала з немовлям на руках, — з Дінорою і Ліа, з усіма кралями, навіть найнижчого штибу. Не танцював лише з Дівою, Бастіан да Роза майже її не відпускав, її збориста сукня й рожеві стрічки лише зрідка майоріли в обіймах інших чоловіків. Тільки на кадрильному контрдансі Кастор, не підводячи очей, торкнувся руки Діви пучками пальців.
Надвечір, вертаючись під дрібненькою мжичкою з дочкою від Дівочого Біде, де вони прали й купалися, Ванже ніби знічев’я докинула:
— Дім сеу Бастіана готовий. Я бачила, гарний.
— Я вже чула.
Запала мовчанка, проте Ванже вирішила довести розмову до кінця:
— Сеу Бастіан людина щира. Він поговорив зі мною і з Амброзіо.
— Про що, мамо?
— Зараз дізнаєшся, — набравшись духу, промовила стара.
Вони зупинилися перед хатою, спорудженою на палях; внизу був свинарник, свині виривали з землі рештки жака і плодів хлібного дерева. Ванже мовчала, ніби забула про доччине запитання. На помості запхикала дитина Ліа та Агналдо, і вона наважилась:
— Тут доводиться робити все не так, як у Мароїмі. Там ми щонеділі ходили до церкви слухати обідню і проповідь священика. Якби якийсь нахаба захотів жити з моєю донькою без вінчання, без шлюбної угоди, я б йому так одрізала! А він ось надумав. Але тут хто ж одружується? Ні священика, ні каплички. Зате землі удосталь. Не так, як там, де ми обробляли чужу землю. Живеться нам непогано, хоча й глушина…
Вона старалася дивитися на життя тверезо. Проти рожна не попреш, її п’ятнадцятирічна донька вже на порі. Треба одружуватися або жити з кимось на віру. А згайнуєш час, то докотишся до панелі. У Мароїмі вони пішли б до священика, як годиться. Але вони у Великій Пастці, тут ні падре, ні церкви. Ліпше стати коханкою, ніж ловити мужчин на Жаб’ячій Косі.
— Бастіан хоче зійтися з тобою. Він дав мені слово, що ви одружитеся, як тільки в Такарас прибудуть місіонери, за це я спокійна. Дім його — повна чаша, хіба пташиного молока бракує. Залізне ліжко, широке, подружнє, з Ітабуни привезене. На стіні дзеркало. — І повторила знову, переконуючи дочку й саму себе: — Бастіан — людина щира.
Діва потупила очі, всміхнулася кутиками вуст:
— Одружуватися? Навіщо це мені, мамо?
Ванже зітхнула: з полегкості чи з досади? Очі її прикипіли до барака, де вони жили в страшенній тисняві, мов ті свині в сажі. Вона ще не все сказала: коли добудують місток, Бастіан обіцяв поставити їм нову хату; славний хлопець цей Бастіан да Роза.
Леле! Чому б Всевишньому не послати місіонерів у Такарас, і то негайно: Всевишній усе може, аби тільки захотів. Але йому вистачає клопотів, адже в нього царство небесне й земне, стане він слухати благання якоїсь старої баби. Якби хоч натякнув, коли прибудуть братчики ченці на такарасівську станцію, з розп’яттям у руці, щоб боротися з гріхом, накладати єпітимію, хрестити немовлят, вінчати тих, хто живе на віру. Ванже ще раз зітхнула.
Співжиття, придумають же таке! Але що вдієш? Просити Бастіана, щоб зачекав? А доки? Діва не єдина у виселку дівчина на відданні. Он старша Зе дос Сантоса, кривоока Рикардина, липне до кожного, хто в штанях, не приймає на Жаб’ячій Косі лише з остраху перед батьком — тому потрібна помічниця на плантації. А старші, Ізаура та Абігайл, так і пускають бісики каменяреві, безсоромниці. Всі у Великій Пастці знають, що Бастіан да Роза побілив світлицю і ванькирчик, викопав водойму і змурував піч, бо хоче взяти в дім господиню. Охочих вистачає, помани тільки пальцем, і дівчат набіжить ціла зграя. Вони не в Мароїми. У Великій Пастці ні церкви, ні панотця, який тут законний шлюб?
Ванже стільки журилася-побивалася, а Діва розв’язала все просто. Навіщо одружуватись, сказала вона, зняла тягар з материного серця; Бастіан да Роза шанобливо попросив у Амброзіо й Ванже дозволу забрати Діву до себе в неділю після базару. Якби ж то вони жили в Мароїмі… Що ж, дійся воля Божа. Вона зітхнула ще раз.
Вечірні тіні згущалися, затоплюючи чорнотою річку й плантації — вечір упав на долину зненацька. Діва спустилася хисткими східцями, в руці клуночок, і підступила до матері, яка все ще стояла на тому самому місці.
— Благословіть, мамо.
— Куди ти?
— Йду від вас, мамо.
— Бастіан же сказав у неділю, після базару. Чого квапишся?
— До Факела йду. З ним житиму.
В попелясто-сірому небі зайнялися перші бліді зірочки. На вигоні з’явилися перші обози; на кладь і голови чоловіків накинуті десятчані мішки. Під водяним пилом мжички, з клуночком під пахвою, Діва перебралася через річку і рушила до ковалевого дому, кузні й водночас оселі. Мурованої печі в нього немає, зате є горно й жаровня, щоб готувати їжу. Щодо дзеркала Діва не знала. У клуночку вона несла металеве віяло — це її дзеркало і її портрет, вигадав же таке ворожбит негр! Подумавши про це, вона всміхнулась.
Саме його вона прагнула, відколи прийшла у Велику Пастку, закурена, заболочена, натомлена, і вгледіла його: широке веселе обличчя, голий торс, набедреник з вепрячої шкури. Сподівалася зустріти турка, а зустріла свого судженого. В гамаку вночі їй запаморочив голову його запах.
Бастіан да Роза — хлопець гарний, голубоокий блондин, грінго, та й годі, дім його — повна чаша. Але її суджений, той, хто їй снився, хто запалював її кров, — це негр Кастор Абдуїн, коваль на прізвисько Факел. Ось чому самохіть несла вона у правій руці клунок, а у лівій — своє серце.
Факел саме міцно тримав копито мула Прочухана, прибиваючи нову підкову. Еду, ковальчук, подавав вухналі, а хлопчак Гавана, підручний погонича, милувався вправною роботою. Діва стала перед ними й всміхнулася. Кастор теж усміхнувся: якщо він і здивувався, то не показав цього. Вони не обмінялися й словом; він опустив молоток на голівку вухналя. У супроводі Горюхи й Дамки Діва переступила поріг, ввійшла в оселю, свою оселю.
У горні палав вогонь. Діва взяла каганець, оглянула світличку, де ніколи не була: на підлозі мата, у кутку гамак, у ящику одяг. До штанів і сорочок, убогого скарбу Факела, вона додала дві спідниці, дві блузки, ситцеве плаття й капці. Задула каганець, забралась у гамак і затихла. Віднині ніяких суперниць, це ложе належить їй. Господиня тут вона.
У Великій Пастці багато жінок ходили вагітні, красувалися великими животами — побільшає дітей на літо, коли скінчиться сафра. Спершу тільки Діва та Абігайл, молодша донька Жозе дос Сантоса; потім Ізаура, старша на одинадцять місяців од сестри, і Динора, дружина Жоанзе. Після приїзду естансіанців кількість вагітних майже подвоїлась, бо троє жінок цього клану були теж вагітні, розродитися і їм допоможуть благодатні руки Жасинти Збуй-Вік.
Динора наче воскресла того дня, коли побачила Велику Пастку, і Жоанзе підбадьорливо торкнувся пучками її змарнілого запорошеного обличчя. Ледь жива, хоч сідай і плач, вона думала, що тільки й лишилося чекати Страшного суду. Проте коли глянула на гарну, квітучу долину, коли відчула ніжний доторк закоханого чоловіка, то повірила, що в цій глушині можна обробляти землю, розводити худобу, відродитися, відчути себе справжньою жінкою.
Діва, Ізаура й Абігайл завагітніли одна за одною. Перша зайшла в тяж Абігайл, наймолодша з трьох, ставши жити з Бастіаном да Розою у затишному домі цього майстра мулярської справи. Надумавши взяти до себе Діву, Жозе Себастіан да Роза побілив свій «замок» — так Фадул називав його оселю, щоб відрізняти її від сусідніх, — пофарбував у блакитний колір фасад і в рожевий лутки вікон, викопав колодязь, вимурував піч і купив в Ітабуні залізне ліжко та волосяний матрац — усю цю полковницьку розкіш. Проте, діставши одкоша, він довго не переживав. Усе в нього перемололося дуже швидко: крута лайка, кілька журних зауважень щодо жіночих вередів, ніякого посипання голови попелом, тим паче клятви помститись.
Та, на яку він покладав надії, до якої місяцями залицявся, воліла перенести свої пожитки до коваля, неабияк здивувавши Дурваліно і більшість мешканців Великої Пастки. Нічого не поробиш. Вона не єдина і навіть не найкраща з місцевих дівчат. Побачивши її на базарі, таку пишну попідруч із Факелом, він побажав їй щастя і пішов собі геть.
Та якщо сіли маком горе-віщуни, завзяті любителі прогнозів і передбачень, то Збуц-Вік виявилася на висоті. Коли злоріки дивувалися — піднесла Бастіанові гарбуза, вподобала негра, казна-що! — вона, допомагаючи сповивати немовля, нагадала Бернарді:
— Чи ж я не казала… Тільки сліпий не бачив.
— Не у всіх, кумо, такі зіркі очй Ви все бачите, все розумієте.
Збуй-Вік передбачила й поведінку знехтуваного жениха:
— Він одразу знайде собі іншу.
Справді, Бастіан да Роза довго не побивався. Оплакувати свою недолю — тільки марнувати час і гроші. Адже він будував собі дім, щоб привести туди господиню, а не для того, щоб його заполонило гадюччя й блощиці. Крім Діви, у Великій Пастці є й інші молоденькі й гарненькі дівчата, здатні топити в печі й народжувати дітей. Не треба й шукати: дочки Зе дос Сантоса, що деруть маніоку в млині, так і прядуть очима на нього. Одразу забракувавши косооку й навіжену Рикардіну, він міг вибирати між Ізаурою і Абігайл — обидві юні, зграбні й незаймані. Обрав він смаглявку Абігайл.
Пласточубий, високий і кремезний, небалакучий і роботящий Зе дос Сантос полишив дочок на Клару; його ж діло — ходити коло землі. Він знав, що рано чи пізно дівчата підуть з дому і він позбудеться робочих рук. Сама Клара, а її ім’я означало «ясна», була темношкіра, привітна гладуха з кучерявим волоссям і з круглим, ще свіжим обличчям. Дівчата ходили в неї чепуристі, й за їхню долю вона не потерпала.
З Сержипе вона вивезла ті самі забобони, що так дошкуляли Ванже, проте легко пристосувалася до нових умов: на цій щедрій землі доводилося міряти життя іншою міркою. Що її найбільше непокоїло, то це як би доньки не втрапили на панель, не опинилися серед повій на Жаб’ячій Косі. За це вона таки потерпала. Співжиття ж у цій глушині було як благословення небес і цінувалося навіть більше, ніж церковний шлюб у Букімі, звідки вона приїхала.
Троє дочок Жозе дос Сантоса і Клари були такі несхожі зовнішністю і вдачею, що й не подумаєш, що вони рідні сестри. Ізаура успадкувала материну щирість, балакучість і товариськість, а від батька їй дісталося пряме волосся і бронзувата шкіра. Абігайл, мовчазна, як і Зе дос Сантос, з вигляду була більше схожа на сію Клару: така сама тілиста, темношкіра, кучерява, волоока; в ній переважала негритянська кров. А від якого білого предка успадкувала одноока гладка Рикардіна своє біляве волосся й білу шкіру, блакитні очі й високий зріст? У сержипанських родинах, у метисів з мішаною кров’ю, вряди-годи з’являються голубоокі блондини — статура й біла шкіра в них від далекого предка голландця чи й вихреста, що прибув у Ресифе з князем Маврицієм Нассау, який після поразки знайшов притулок у Сержипе-дел-Рей та й лишився тут назавжди, наплодивши дітей з негритянками й мулатками. Приклад цьому — Рикардіна.
Діставши одкоша, Бастіан задумавсь, кого брати — Ізауру чи Абігайл, але вагався недовго: йому припала до серця доброта Абігайл. У цьому вона переважала Діву, брикливу й зухвалу. Щоб не піймати нового облизня, він до розмови з Кларою й Зе дос Сантосом, — мовляв, скоро до них прибудуть місіонери, — заручився згодою дівчини.
— Якщо ви цього бажаєте, то і я теж.
Що вже лагідна, хоч до рани прикладай!
Ще їй і шістнадцяти не виповнилось, а Абігайл уже завагітніла, Бастіан гав не ловив. Як і Факел Абдуїн; воно зрозуміло, якщо з Дівою це сталося дещо пізніше, то це справа випадку, а не вміння. Обидві ровесниці. Щодо Ізаури, то Авреліо, перш ніж зажити з нею вкупі, позбавив її невинності у млині. З прибуттям трьох естансіанок у Великій Пастці, куди не поткнись, завжди зустрінеш вагітних, круглі животи яких — запорука збільшення чисельності пастківчан.
Пастківчан? Щоб належно вести літопис Великої Пастки, бути в гущі подій, слід, хай мимохідь, хай побіжно, згадати затяті суперечки про те, як називати мешканців цього закутня, немовлят-язичників, що народилися тут. Як іменувати мешканців Великої Пастки? Пастківчанами, пастківцями, великопастківчанами чи просто пастчанами? Фадул обговорював це питання в ітабунському кабаре з Фуадом Караном і в ільєуському портовому барі з Алваро Фарією. І почув дві вагомі думки, різні за формою, але однакові змістом.
— Тут усе ясно, — сказав Фуад Каран розніженим від випитої горілки голосом. — Уродженець Великої Пастки — жагунсо, Великий Турку. Тільки, звісно, ще більший живолуп.
Алваро Фарія, цмулячи англійське віскі, був не менш категоричний:
— Син Великої Пастки може бути лише розбишакою, Фадуле.
Слава грізна, лиха й несправедлива, засперечався турок. Якщо у величезному какаовому краю є місцина справді мирна й спокійна, то це Велика Пастка, де панує тиша й благодать. Те, що сталося колись і породило таку назву, губиться в давнині, коли ще тут ніхто не жив. А проте кожен, хто з’являється на світ у цій місцині, несе на собі тягар пролитої крові, пам’ять про смерть і загиблих.
Авреліо приїхав у Велику Пастку палким вісімнадцятилітнім парубчаком і забив памороки не одній дівулі: всі гамаки й мати були до його послуг, і то безкоштовно.
Він купався як сир у маслі. Потім, зібравши потрібну суму, пішов на побачення з Бернардою. Мріяв запопасти її на цілу ніч, але марно: народивши дитину, Бернарда запровадила укорочений графік: приймала лише між годівлею дитини і нікого не залишала на ніч. Але навіть короткого побачення вистачило, щоб Авреліо закохався по самі вуха. Інші дівчата вже не цікавили його. А Сан, яка знов розбудила його бажання, у Великій Пастці тоді ще не жила.
Він в’язнув до Бернарди, як реп’ях, втручався в її життя, мало не крав, аби нашкребти грошей бодай на коротке побачення. Дізнавшись, що їй подобається гра на кавакіньйо, він попрохав одного з охоронців какаового складу, вправного гітариста, навчити його грати на цьому інструменті. Він весь час крутився біля Бернарди, години не міг прожити без неї, навіть доглядав малого Бернардо.
Увечері на порозі своєї хатини Бернарда востаннє годувала немовля — наступні чотири години призначалися для прийому клієнтів. Авреліо дуже любив дивитись, як вона годує груддю свого синочка, і тому вона робила це при ньому. Не минуло й двох місяців, як Авреліо запропонував їй жити вкупі; навіть більше: якщо вона хоче, то вони поїдуть з Великої Пастки в місця обжиті, де є священик. Він згоден обвінчатися з нею в першій-ліпшій церкві й допомагати ростити сина, як свого власного.
Бернарда вислухала все це й почала відраджувати хлопця від такого навіженства. Але зробила це делікатно і навіть подякувала йому за честь.
— Будь-хто скаже тобі, чому я не хочу й слухати про таке.
— А чому б тобі не сказати самій?
— Тоді слухай: у мене є мужчина, і я його люблю. Ось чому.
Авреліо хотів знати подробиці, проте Бернарда хоч би пару з вуст.
Решту він дізнався від інших: чеши подалі, хлопче, дай дівці спокій, а то не минути тобі лиха й ганьби. Капітан Натаріо да Фонсека? Опікун? Не від страху, а з почуття вдячності Авреліо зрікся своїх надій, притлумив досаду — адже його родина опинилась у Великій Пастці за порадою капітана. Авреліо був не шибайголова, не свавільник, не гультяй: так приходить мудрість, через біль і долання пристрасті.
Щоб розвіяти свою журбу, він знов унадився до повій. Зцілився він, коли на обрії з’явилася Сан. Молодий Авреліо так і кинувся до Сан, ладний жити з нею, хоч вона й недоумкувата. Сан, гаряча, як вогонь, ніби піддалася на підмову, але у вирішальну мить утекла. Авреліо ж так розпалився, що запропонував їй жити разом, аби лиш завершити почате.
Одного дня неждано-негадано Сан піддалася. Але радість перемоги отруїло розчарування: Сан уже не дівчина! Розлючений Авреліо став допитувати, хто з двох, Зиньйо чи Дурваліно, обскакав його? Але Сан тільки всміхалась. Вже манівцями він довідався, що тесляр і прикажчик зазнали такого ж розчарування і марно запитували те ж саме. Проте й після цього кожен, не змовляючись з іншим, тягав її в чагарі: вона приймала всю трійцю, а на розпитування тільки сміялася.
На Ізауру він уваги не звертав. Плантації Зе дос Сантоса межували з плантаціями Амброзіо, млин теж стояв на межі. Авреліо бачив Ізауру щодня, але наче й не бачив. Вісімнадцятилітній Авреліо ще не помишляв про одруження, зате шістнадцятирічна Ізаура могла скоро стати старою дівою.
Деручи маніоку й орудуючи совком, вони ненароком зустрілися очима і раптом помітили одне одного. Діва й Абігайл уже залишили отчий дім, Ізаура теж хотіла влаштувати своє життя. У млині, на плантаціях, на березі річки вони без кінця гомоніли й всміхалися одне до одного і не стямились, як Авреліо мав стати батьком.
Обидві родини зібралися на раду; найважче було вирішити, де молоді житимуть — у домі хлопця чи дівчини. Домовилися, що краще в Ізаури, там трохи просторіше, проте Авреліо допомагав батькам і далі, тому півтижня він житиме в Амброзіо, а півтижня — в Жозе дос Сантоса.
Сан збайдужіння Авреліо неабияк здивувало; вона залишала для нього вечірні побачення. Те, що він збирався жити з іншою, нічого їй не пояснювало. Для неї не мало ваги, одружений її коханець чи парубок, всі мали однаковий прийом, незалежно від становища і віку. Сама вона воліла досвідчених, зрілих мужчин, що не гайнують часу на пусті розпитування. Хлопець чи дорослий чоловік, нахаба чи тишко, байдуже хто, аби тільки подарував їй дитинку, щоб її можна було гойдати, колихати. Де ж це запропастився Педро Циган, от уже вродливий, диявол!
Людність поповнювалася новими прибульцями, привабленими звістками про швидкий поступ Великої Пастки, що розносилися уздовж річки Кобрас і доходили навіть до Феррадаса, Ріо-де-Брасо, Секейро-де— Еспіньйо, Агуа-Прети, Ітапіри та міста Ітабуни. Погоничі, лісоруби й пеони — а надто волоцюга Педро Циган — не шкодували слів, розписуючи принади тамтешнього життя і веселих дівчат. Новини докотились аж до Ільєуса; тут уже постарались багаті фазендейро — родичі власників Аталаї та Санта-Маріани. Вихваляв ту місцину і турок Фадул, коли приїздив закуповувати товари до Ільєуса, де можна було подихати повітрям цивілізації, помилуватися морем і розважитися з найвигадливішими й найдорожчими повіями — француженками та полячками.
У сусіда заводився новий сусід; Ослячий шлях витягнувся довгою звивистою вулицею, повторюючи закрути річки. Деякі будинки — з цегли й під черепицею, безліч бараків, безперервна круговерть людей і тварин. Вже не існувало, як раніше, вільних годин, коли араб Фадул, негр Кастор і повії відпочивали після трудової ночі, а тоді збиралися потеревенити, послухати плітки й поспівати. Звісно, не зовсім забулися давніші звичаї, коли Велика Пастка була привалом для нічліжан, жалюгідною слобідкою, що скніла в забутті. Люди ще розважалися в звичних місцях, але вже не так часто, хоч зібрання ті стали багатолюдніші. По неділях збиралися на базарі, на Дівочому Біде, біля кузні, в голярні Додо Жердини і, звісно, у Фадуловому шинку.
Вигопцювали пари під цигикання скрипок, терликання гармоній, тюлюкання сопілок і бринькання кавакіньйо. Халупам на Жаб’ячій Косі і лік згубили. Скільки їх, знав лише Господь Бог і Дурваліно, славетний прикажчик Усезнай.
В маєтках на тому березі плодилася худоба й птиця. Вранці і ввечері приходили й відходили каравани віслюків. Удень перехожі натикалися на свиней, що бабралися в грязюці, на зграї курей, що греблися в смітті, на табунці полохливих цесарок. Капітан Натаріо да Фонсека, радий приїзду сержипанців, привіз із Аталаї дюжину яєць тоуфрако, Зилдин дарунок Ванже. А свійська квочка висиділа з них десятеро курчат; ця десятка розсипалась тепер по обидва береги річки — водяні курочки з чорним м’ясом, з жирним куприком, справжній делікатес.
Окрім веселого потомства Горюхи й Дамки, з’явилися інші собаки, що прибули зі скарбом новосельців, давши ненажерливу популяцію худющих дворняг. Зилда привезла до Великої Пастки чимало братів наших менших. Опріч собак і котів, свійської птиці — курей, ангольських курочок, качок та індиків, у саду й на пташнику жили приручені мутуни й жаку, страус ему, пара серіем, що з хрипкими криками полювали на гадюк, їжак-кашейро Лусії, найстаршої дівчинки. Не кажучи вже про папуг та різних пташок у клітках, розвішаних на реранді й під навісом над ґанком.
Папуг було троє — красенів і балакунів: двох відпровадили на кухню і в садок при домі, а третій — буйний і лепетливий маракана, неперевершений знавець сороміцького жаргону, — вільно жив на веранді, де мав сідало, на якому мало сидів; то був улюбленець господаря дому. Відгукувався він на ім’я Пішовтивгузно, його улюблений вислів; він повторював його через два рази на третій, в лад і не в лад. 1 Іоходжав туди-сюди по балясинах веранди, вигукував різні слова, підзивав свистом собак і сміявся пронизливим саркастичним сміхом, коли ті бігли на його поклик. З почуттям вимовляв титул та ймення хазяїна і свого найкращого друга: капітан Натаріо да Фонсека!
Капітан садовив його на долоню, чухав йому голову й груди, і Пішовтивгузно блаженно приплющував очі. Так любить пеститись лише самичка, запевняла Зилда. Самичка й гордійка, бо тільки Натаріо мав право на такі пестощі; вона люто била дзьобом кожного, хто хотів її приголубити, і лаялася: «Сволота! Сучий син! Пішов ти в гузно!» Негр Факел при такій спробі мало не позбувся пальця.
Лаятися маракана навчився в прокуреній гральній залі одного ітабунського кубла на Беко-да-Мула, відомого під назвою «Пансіон Хмара». Утримував той заклад, гібрид шинку, де подавали кашасу, коньяк і аперитив, борделю — у комірках на горищі приймали дівки — і насамперед гральні, Луїз Чорний. Він чомусь мав славу шибайголови, хоч зрештою був людиною достойною. Під час однієї картярської сварки капітан урятував йому життя.
У закладі Натаріо опинився завдяки одній повії, його давній знайомій: скільки літ, скільки зим, Натаріо, сказала вона, зустрівши його на вулиці. Почали згадувати минуле, і ті спогади привели їх на горище «Пансіону Хмара» — відзначити зустріч і принагідно повтішатися.
Натаріо саме застібав штани, збираючись іти, коли почув гуркіт перекидуваних столів і стільців та радісні крики папуги: «Лайно! Підер!» Його дама, ще гола, навіть не звелася — в цьому спасенному чистилищі сварки й бійки не дивина. Але репет, погрози розправи — «Тельбухи, собако, випущу!» — тривали, і капітан упізнав голос Лалау, колись підвладного йому жагунсо, чиї слова ніколи не розходилися з ділом. Він нагодився саме вчасно, бо ще мить, і Луїз Чорний заорав би носом у землю — у клубках тютюнового диму блищав запоясник Лалау. Коли порядок було відновлено, столи й стільці розставлено, а гра почата знову, Натаріо підійшов подражнити маракану і зареготав — а сміявся він рідко, — почувши, як папуга гаркнув йому: «Пішов ти в гузно!» При цьому птах примружив око й весело залопотів зелено-червоними крильми. Вдячний Луїз Чорний звелів віднести папугу в пансіон тітки Сеньйориньї, де зупинився ітабунський гість, — подарунок воскреслого з мертвих.
В Аталаї Пішовтивгузно навчився свистати до собак, кудкудакати, говорити голосом негра Еспіридіана: «Доброго здоров’я, кумо Зилдо!» У Великій Пастці турок Фадул навчив його арабщини: манхук, рух інтак, ібам, шармута. Маракана вимовляв ці слова, мов той ліванський верховинець.
За багатим столом у капітановому домі, де Фадул був частим гостем, турок аж боки рвав зо сміху, слухаючи лайку Пішовтивгузна порту гальською та арабською мовами. Але він не пробував, хоч як йому кортіло, гладити папузі голову чи груди. То був привілей тільки капітана да Фонсеки.
З Пішовтивгузна був справжнісінький поліглот. Він. повторював не лише арабські слова, а й уривки оперових арій з грамофонних платівок: «Смійся, паяце», «Серце жіноче до зрад охоче». Славу про капітанового папугу розносили по світу ослячі каравани.
— У капітана Натаріо не папуга, а справжнє диво! Джеркоче по-турецькому, співає мовою гринго — шик, та й годі.
Грамофон, дарунок полковника Боавентури Андраде, становив головну окрасу дому капітана Натаріо да Фонсеки. Зилда мало не молилася на нього, не дозволяла навіть Еду, найстаршому синові, заводити його; це міг робити лише Натаріо. Дуже обережно — не дай Боже зламати! — капітан накручував грамофон, хизуючись перед високими гістьми: полковником Робустіано де Араужо, кумом Далво, начальником такараської станції, сеу Сисеро Моурою, агентом фірми «Койфман і компанія», що експортувала какао.
На дозвіллі, переважно під вечір, Зилда заводила грамофон і сідала слухати, підперши рукою голову й приплющивши очі; мови, якою співали, вона не розуміла, але тенори й баси — особливо баси — чарували її. Іноді до неї навідувалась Збуй-Вік, щоб обговорити місцеві події, послухати музику; були тільки три валики, куплені разом із грамофоном. Іноді приходила Ванже з якимось гостинцем — солодкий батат, кабачок, солодкий маніок — для капітанової кухні.
— Просто очам не вірю, — вихваляла вона грамофон.
Ванже подружилася з Зилдою, а до капітана пройнялась глибокою пошаною: зустріч на дорозі стала для неї незабутньою. Про нього вона чула всяке, але не дуже йняла віри тим балачкам, бо над капітаном для неї стояв тільки Бог. Вона попросила його бути хрещеним батьком дитини Ліа й Агналдо, а от хрещеною — ви вже даруйте, доно Зилдо, — буде Жасинта Збуй-Вік, яка приймала пологи.
Спершу малеча, під проводом Еду й Пеби, без кінця товклася біля грамофона. Враженим дітлахам кортіло дізнатись, де ховаються ті чоловіки й жінки, що виспівують ці чужинецькі пісні. Проте вони швидко знудились, бо музика весь час лунала одна й та сама; інша справа ліс, повний птахів і мавп, де можна ставити сильця й тенета.
Приходила Бернарда, прив’язавши до себе поясом сина. Просила благословення у хрещеної, допомагала поратися по хазяйству. Ськаючи Зилді в голові, мовчки, з усмішкою, слухала грамофон. Вона завжди приходила, коли не було капітана; якщо він заставав її тут, то просила в нього благословення і квапилася додому — а що, як він надумається прийти до неї?
Зилда частувала гостей наливкою з женіпапо, пітанги й маракужі власного виробу. І коли тільки встигала її робити? Хатні справи, кухня, наливка, бананове варення, шиття і молитви. А ще виховання дітей, своїх і приймаків. І хоч би коли підвищила голос, заметушилася, поскаржилась. Та й на що ж їй нарікати? Натаріо її підібрав з грязі, вбогу сироту, вона й не мріяла так високо злетіти: одружена з капітаном національної гвардії і плантатором, господиня такого розкішного дому, діти нівроку здорові, двір повний худоби й птиці, є і хліб, і до хліба. Нарікати? Та треба бути просто невдячною!
Є і хліб, і до хліба, кожному гостеві, навіть незваному, знайдеться місце за столом. Коли капітан відлучався з дому, гостей приходило менше: Збуй-Вік, Меренсія, Бернарда, ще якась подруга; чоловіки за відсутності глави сім’ї до них не потикались. Більшу частину часу Натаріо проводив на плантаціях, Аталаї і Винозорому, особливо під час збору раннього врожаю і сафри, наглядав за збиранням і сушінням какао. Після повернення його до Великої Пастки двері дому не зачинялися для гостей. Якщо бракувало місця за столом, накривали на веранді або на кухні, садовили з дітьми. Приятелі, куми, знайомі, прибулі у справі чи просто засвідчити повагу господареві, сусіди. Коли капітан, пішки чи верхи, з’являвся на вигоні, на Ослячому шляху, на Жаб’ячій Косі, скрізь його щиро й радісно вітали, з шанобою і не без улесливості. Чоловіки чемно скидали бриля, жінки ніжно всміхалися; при цьому в очах деяких чоловіків прозирав острах, а в деяких жінок читався заклик. Дітвора підбігала поцілувати йому руку:
— Благословіть, капітане!
Сам полковник Боавентура Андраде, володар цих країв, принципал і кум, користувався гостинністю Зилди і наїдався донесхочу за її столом, розхвалюючи зготовані нею страви: фаршировану курку, тейю, засмаженого на рожні, рибу, приготовану на пальмовій олії, окату яєчню, ласощі з банана й кажу, крем з авокадо. Зилда перепросила за скромне меню — лише чотири страви, убога трапеза. Доньки допомагали їй на кухні, вчилися готувати підливи.
З Аталаї полковник рушив навпростець і завернув у Велику Пастку, щоб поглянути разом з Натаріо, як влаштувалися сержипанці. Вони прибули з Естансії, батьківщини фазендейро, — хто знає, може, серед них знайдуться і його родичі. Він об’їхав усю долину — востаннє він був тут на сафрі, понад рік тому. Уже тоді поступ Великої Пастки вразив його, а що він скаже тепер?
Полковник побував на плантаціях Амброзіо, Жозе дос Сантоса й Алтамірандо — Алтамірандо почав розводити кіз — і знай схвально кивав головою. Зайшов у млин подивитись, як деруть маніоку. Естансіан— ці й далі жили дружною громадою.
Проте найбільший подив — він навіть не стримав захопленого вигуку — викликав у полковника міст, уже майже готовий. Лупісиніо й Гвідо задоволено вислухали полковникові похвали, а Лупісиніо добродушно докинув:
— А полковник Робустіано сумнівався, чи впораємося ми самі.
Біля Бернардиної хатини зупинилися — полковник побажав глянути на дитину. Це за неї він випив чарку кашаси у Фадуловому шинку. Збуй-Вік почастувала її кавою. Бернарда не тямилася з радості: можна показати дитину батькові.
— Марка Натаріо, — пожартував полковник.
Заглянув він і до Касторової майстерні, привітав Діву. Велика Пастка перестала бути виключно злачним місцем, тут створюються й родини; їдучи вулицею, він розминувся з Динорою та Ізаурою, бачив і Абігайл, тепер зустрівся з Дівою — всі чотири при надії. Полковник знову згадав пророцтво Натаріо. Споглядаючи з високого шпиля, де нині стоїть його дім, безлюдну долину, пущу й дикі чагарі, Натаріо провістив сьогоднішній день. Ця здатність метиса читати чужі думки, вгадувати майбутнє завжди була для полковника загадкою. Одне слово, індіанська кров.
Потім подались до Фадула вихилити перед обідом по чарці.
— То як вам наше містечко, полковнику?
— Уже переважає Такарас. Лишається залізницю підвести.
Просто з-за столу полковник перебрався в гамак на веранді. Але перед сном він побалакав з кумою Зилдою, розповів про новини в Аталаї. Сіа Пекена має помічницю, доньку покійного Тибурсиньйо. Пригадуєте її, кумо?
— Сакраменто? Як же, добре пам’ятаю… Гарна, як намальована.
Змарніле, пооране зморшками обличчя полковника освітила бліда сором’язлива — майже сором’язлива — усмішка.
— Сіа Пекена трохи підупала на силі. Дівчина — сущий скарб, а що вже роботяща… Славна дівчина, кумо. В домі все аж блищить, і про мене дбає. — Про яке її дбання він каже: служниці чи коханки? — А самі ми, кумо, більше живемо в Аталаї, ніж в Ільєусі.
— А як Вентуринья, куме? Пише до вас?
Усмішка на обличчі полковника згасла.
— Все ще в Ріо. Скоро, мабуть, перебереться туди назавжди.
— Гризе науку? От уже впертюх, усе йому мало. — Слова її лунали щиро і простодушно.
— Атож, кумо, пора й зупинитись. А то довчиться до того, що стане доктором-літуном.
Їхню розмову урвав гугнявий крик папуги:
— Сучий син! Пішов ти в гузно!
Полковник заплющив очі, намагаючись не думати про столичного дженджика Вентуринью: чого завчасу рвати на собі волосся? Проте хоч-не-хоч, а думав: який усе-таки безголовий його син-одинак. Заради нього він із шкури пнувся, корчував ліс і розорював цілину, насаджував какаові плантації, брався до зброї, воював, важив головою, посилав убивати і сам убивав. Гай-гай, аби не Сакраменто, він зовсім би втратив смак до життя — гроші й влада його вже не тішили.
Побачивши, що він заплющив очі, Зилда пішла нищечком з веранди. Полковник її не затримував, хай собі йде, балакати про сина йому не хотілось. Може, саме через сина він і тягнувся до старих служників, простих людей. До сії Пекени, що зістарилася в поміщицькій садибі, не маючи й дня перепочинку. До білоголового негра Еспіридіана. До куми Зилди й кума Натаріо. Натаріо став кумом і капітаном, бо він був не лише хоробрий і відданий, як Еспіридіан, а й мав кебету в голові, умів читати й писати, а надто — командувати.
У Сакраменто сказати йому «ти» язик не повертався. Вона називала його «ваша милість» і «полковник», зате голос її та пестощі розвіювали його гіркоту й почуття самотності, сповнювали силою і бажанням жити. Вона перебирала пальчиками його волосся, присівши на підлозі біля його гамака; у ліжку, сміючись і зітхаючи, горнулася до його грудей. Це Натаріо дав йому цю пораду. І як завжди, добру.
Приїхавши в дику пущу без собаки, з жменькою грошей, одержаних від благодійників і Леовіжилдо Калазанса, вісімдесятилітня сіа Леокадія, удова, мати, теща, тітка, бабуся, згадала про свого родича. В цю скрутну годину хто їм іще допоможе, як не кузен? Брат у других чи у третіх, а все ж брат.
Полковник Боавентура Андраде під час останніх відвідин Естансії, уже давненько, впізнав їх на базарі. Мільйонер, у якого грошей кури не клюють, зглянувся на убозтво родичів. Сів на ящик біля кузини Леокадії, завів розмову, згадував людей і події, приємні й сумні. Кузина Леокадія була закохана в тромбоніста Жозе Андраде, полковникового батька. Не одну мазурку, не одне шоте станцювали вони на незабутньому святі «Естансіанська ліра».
— Я мало не стала твоєю матір’ю, кузене Боавентура.
Зворушений, він відкрив гаманця і дав дрібняків на дітлашню.
Дрібняків? Нічого собі дрібняки! Леокадія відклала їх на випадок хвороби і на лікаря. На прощання полковник запропонував свої послуги, якщо вона чогось потребуватиме. Живе він в Ільєусі, допоможе охоче, тільки нехай йому напише. Досить черкнути на конверті: полковникові Боавентурі Андраде, Ільєус, штат Баїя, і лист неодмінно дійде; вулиці можна й не вказувати, там усі його знають.
Історія ця звичайнісінька, таке трапляється на кожному кроці, з невеликими відмінностями. Вони обробляли землю наспіл, якийсь час жили непогано. А потім сталося те, що трапляється часто: землі вернулися до власника, цукрову тростину замінили кукурудза й маніока. Заробити на прожиток в Естансії стало важко: землю в оренду не здають, прикажчики в крамниці не потрібні, самою ж поденщиною на плантаціях не прогодуєшся.
Колись Естансія відігравала неабияку роль у діловому житті штату Сержипе. Доставлені морем і вивантажені у гирлі річки Реал товари складували в порту Красто. З Естансії їх відправляли в сертан в’ючними обозами й поїздами. Проте залізнична колія, що сполучала Баїю з Сержипе, проходила далеко від міста, що прирікало його на занепад. Естансіанцям залишалось одне: подаватися на південь, на какаові плантації, що приваблювали всіх злидарів, які разом із землею втратили і свої надії.
Отоді-то сіа Леокадія і згадала свого далекого родича й багатія. Вона скликала весь свій рід і порадила перебратися на нове місце. Всього рід налічував двадцять три душі, батьків і братів, тіток і кузенів: семеро жінок, шестеро чоловіків і десятеро недорослих синів різного віку. Молода Ненека їхати відмовилася, до неї залицявся Озирис, блискучий проповідник і поганенький флейтист «Естансіанської ліри», що працював прикажчиком в крамничці тканин свого батька, сеу Америко. Для Ненеки то була нагода піти з дому й поєднатися зі своїм коханим: ще один камінь на шию безталанному сеу Америко. Габріел, батько Ненеки, погрожував їй страшною карою, а сіа Леокадія сказала: якщо неслухнянка хоче лишитися тут, щоб з голоду продавати своє тіло, то це її справа, а їм і своїх клопотів вистачає.
Сіа Леокадія написала полковникові листа, нагадала про їхню зустріч і про його обіцянку. «А хіба він ще ряст топче?» — запитав п’ятдесятилітній Вава, найстарший син Леокадії. Якби він упокоївся, то звістка про його смерть дійшла б до Естансії відразу, лихі новини завжди летять мов на крилах. Він нам не відповість, сказав зять Амандіо, любитель псувати людям настрій.
Але полковник відповів, та ще й телеграмою, яка викликала сенсацію. Зібрали свої» пожитки, купили квитки у вагон третього класу і доїхали до Баїї, а звідти на останні гроші пароплавом дісталися до Ільєуса. Далі про них поклопотався кузен.
Роботи на плантаціях вистачало, надто під час збору врожаю, але полковник не хотів, щоб родичі його надривалися на виснажливій роботі пеонів. Згадавши про Велику Пастку, він надумав з’їздити туди, щоб поглянути на тамтешні умови. Натаріо допоміг обрати місце — між плантацією і тваринницькою фермою Алтемірандо. Тут було де розвернутися, а полковникова опіка буде гарантією того, що жоден чужак не займе цих земель під цукрову тростину. Тоді зігнати його звідти не зміг би навіть полковник: тут цілина, кожен може її зайняти.
Зустріти естансіанців на станції Такарас полковник попросив Натаріо. Зрештою, вони йому не лише земляки, а й родичі, а старій скоро стукне вісімдесят, вона заслуговує більшого, ніж простого співчуття. Ось чому Натаріо прихопив з собою слухняного віслюка-тихохода, а для більшої певності — гамак і тичку: якщо оте старе луб’я не зможе їхати верхи, то її понесуть на плечах. Він чекав прибульців на станції і одвіз їх у Велику Пастку.
На старе луб’я Леокадія не була схожа. Сухоребра, висока, вона виглядала значно молодшою від свого віку. Вона підганяла свого віслюка, щоб не відставати від баскої мулиці кузенового посланця, і все допитувалася:
— Чи видно у вас якийсь поступ? Духовий оркестр уже завели? А на честь кого церква? Хто місцевий святий?
Губи Натаріо ворухнула лукава посмішка:
— Духового оркестру ще не завели, але музики є, сопілкар і гітарист. Церкви теж нема, а чи видно поступ, побачите самі. А щодо святого, то скажу ось що: як і є такий, то це ваш покірний слуга, капітан Натаріо да Фонсека.
Троє з жінок були при надії: Фауста, Ілда й Зеферина.
У мазанці-голярні на стінах висіло з півдюжини кліток із пташками. Не рахуючи клітки з шулікою, майже завжди порожньої: шуліка вільно літав по хаті і ловив своїм довгим дзьобом комах. Не сиділа в клітці й горлиця-туркавка. У клітках красувались екзотичні рябопері птахи — наслідок ретельного добору До до Зануди.
Еду й Нандо, компаньйони в торгівлі птахами та дрібною живністю, на недільному базарі щедро постачали своїм товаром покупців із поблизьких селищ. Пташка звеселяє кожен дім. Навіть найубогіша й найбезрадісніша оселя оживає й гарнішає, сповнившись щебетом і райдужною грою оперення жовтобрюха, сабіа, кардинала, куріо, чорноптаха, земляного канарка, папа-камім, щиглика; список, як бачимо, чималий. Що ж до папуг і папужок, то вони наші вірні й безцінні супутники.
І не тільки пташки супроводжують нас у житті. Удовичка Наталіна мала мавпочку кольору паленого меду, яка спала у чохлі швацької машинки, обгорнувшись своїм довгим хвостом. За народним повір’ям, так звані мавпи-опівнічники займалися садінням какао: удень вони дрімають, а вночі пустують. Меренсія і Зе Луїз тримали в своїй гончарні двометрового удава, який ріс і далі. Удав не давав розмножуватися шкідникам і відлякував гадюк. Розпусниці й дітлахи віддавали перевагу мавпочкам міко.
Пташок Додо Зануда ловив не для продажу і не для окраси перукарського салону — так називали тісну кімнатку, де стояло крісло, зроблене руками Лупісиніо; перукарський салон був таким самим дивом, як і солом’яний навіс, охрещений у містечку бальною залою.
З численної здобичі, добутої з сильців, птахолов залишав собі поодинокі особні. Після найпильнішого огляду, після цікавих і чудернацьких випроб та дослідів він одбирав окремі екземпляри, виходячи з лише йому відомих критеріїв. Більшість птахів він випускав на волю і, бачачи, як вони радіють несподіваній свободі, так тішився, що мимохіть думалось: він і ловив їх для того, щоб потім розчулено випускати.
Відібрані птахи — за красою, щебетом, утішністю чи хто його знає за чим — потрапляли в клітки, розвішані в голярні, й ставали об’єктом невсипущої турботи птахолова. Додо їх приручав, з безмежним терпінням, і завидною вправністю навчав дивовижним штукам. Дзьобом вони у клітках приводили в рух цілу мережу переплетених мотузочок, піднімаючи й опускаючи наперстки, щоб зачерпнути з бляшаних жолобків воду. Піднімали накривки дерев’яних скриньок, щоб клювати канаркове сім’я, відчиняли й зачиняли дверцята клітки тощо — словом, демонстрували всілякі чудеса. Додо командував ними, клацаючи пальцями.
Хлоня, Лісова Квітка, Карабін, Жупел, Щупак — кожен птах мав своє ім’я. Вони зліталися на закличний, лагідний голос дресирувальника. Він домігся того, що вони літали в домі й поза домом, але завжди поверталися, сідаючи на клітку чи на відчинені дверцята з бамбукових ґраток. Виспівували самозабутньо й брали корм з рук Додо. Хлопчики, німіючи від подиву, годинами стежили за дивовижними уроками в цій пташиній школі.
Чудовий свистун, Додо висвистував мелодії, жовтобрюхи підхоплювали мотив і навчали щебетати сусідів по клітці. Пташки Додо Зануди були не тільки ручні й вишколені, як у інших хазяїв, — вони стали справжніми артистами, гідними виступати в цирку. Так запевняв полковник Боавентура Андраде.
Одібрані й вимуштрувані птахи Додо не призначалися для фазенд, розташованих між станцією Такарас та Ітабуною. І лише після тривалих умовлянь птахолов із сумом розлучався з ними. Проте не продавав першому-ліпшому. Спершу він переконувався, що покупець справді любить птахів, а не безжальний улаштовувач півнячих і пташиних боїв.
У голярні зосталася тільки горличка-туркавка; її Додо не продав би за все золото світу: пташка щипала йому пальці на ногах, сідала на плече або на золотаву чуприну, знаходила й висмикувала дзьобиком сиві волосини. Охочих купити її не бракувало, але Додо усім відмовляв; він сердився і втрачав свою звичайну незворушність, коли хтось наполягав. Як міг він жити без оцього лункого й втішного туркання: тур-тур-тур! Часто бачили, як він сидить на дерев’яному дзиглику біля дому, а пташка скубе на його голові кучму волосся.
Якось уночі, коли обозники вгамувалися і на вигоні запанувала тиша, Додо Зануду розбудив дзвінкий поклик горлички. Він здивувався: такої пори їй би спати в клітці, адже ще й чорти навкулачки не билися. Він звівся на маті й прислухався: пташки спали, значить, кричали не в кімнаті; але поклик долітав знов і знов. Може, то верещить з переляку якийсь заблуканий птах? Чи з підбитим крилом — не може літати й просить допомоги?
Ступаючи дуже обережно, щоб не наполохати птаство, Додо Зануда підійшов до порога. Ступив ще крок і раптом побачив перед собою Сан — дівчина сиділа навпочіпки під дощем. Розгледівши його в пітьмі, вона зірвалася на рівні й простягла до нього руки.
Забрьоханий, мокрий як хлющ, — лило мов з відра, — полковник Робустіано де Араужо спішився перед дверима кузні і передав повід капанзі, що його супроводжував. То був молодший брат Жерино, на ім’я Назарено, — обидва брати служили полковникові вірою і правдою.
— Чекай мене у складі.
Стоячи на порозі, Кастор Абдуїн щиро привітав гостя:
— Заходьте, куме, ви тут удома. Гляньте на свого хрещеника, карапузика мулатика.
На мулата скидався і полковник. Але в цих краях люди якщо й поділялися на касти, то лише на багатих і бідних: для плантатора байдуже, що ти білий, куди краще бути чорнющим, як полковник Жозе Ніке, навіть хизуватися кольором своєї шкіри. «Негр Зе Ніке! Красень і мільйонер!» — рекомендував той себе, гарцюючи на білому в яблуках коні і помахуючи плетеним гарапником із срібним пужалном. Між двома сафрами полковник Робустіано підніс падре Маріано Бастосу, настоятелеві собору Святого Жорже, багаті дари на вівтар небесного воїна, і не менш щедрий дар батькові Аролу в капище Ошоссі, володаря природи. Хай ці двоє, святий і поганський божок, розподіляють дощі по-розумному, щоб какаові саджанці розвивалися без усякої напасті й давали рясний урожай. Прохання вчасне й доречне: у верхів’ях річки Кобрас розверзлися безодні небесні.
Полковник скинув плаща з каптуром і поклав сушитися на валун біля горна. Ну й погодка, бодай тобі пусто!
— Знаю вже цю добру вість, заїхав провідати куму. Як там вона?
— Рада-радісінька, все сміється.
Приїхати кум обіцяв давно. Повертаючи гроші, позичені в полковника на кузню, невеличкими сумами з дозволу великодушного кредитора («Не спіши, Факеле, не горить», — приказував той щоразу), Факел попереджав:
— Як одружуся, то попрошу вас і дону Ізабел охрестити мого первістка.
— Залюбки, Факеле, залюбки.
Негр свою обіцянку виконав. І хоч не одружився, але обрав собі пару, що майже те саме. Коли Діва завагітніла, Факел сказав полковникові:
— Я, полковнику, женився, і хрещеника вже вам замовив. — Скалозуб і хвалько, негр додав: — Я завжди додержую слова.
Атож, він додержав слова, і свідок цьому гамак. Він і Діва поводились як пара юних закоханих: якщо сварка чи суперечка, то без крику, тільки губи копилять; ходять, побравшись за руки, завжди веселі, не наговоряться, не націлуються. Він називав її «моя ти негритяночко», а вона його «білявенький мій». Схиляла голівку на його широкі чорні груди, а він ніжно торкався долонею її живота. Дитини нетерпляче чекали обоє.
Аж ось одного ранку в ковалевій оселі зчинився переполох. Ще вночі, коли почалися перейми, Факел узяв півня, заздалегідь прив’язаного у дворику до гуаяви, і приніс його в жертву, а тоді пішов по Збуй-Вік.
Невдовзі хату заповнили родичі: Ванже, Ліа й Динора. Живіт у Динорй був такий великий, що можна було сподіватись двійнят. Спочатку Кастор опирався, йому хотілося бути біля Діви, що лежала на маті. Коли зойки припинялися, він усміхався породіллі, як справдешня баба— пупорізка.
— Геть звідси! — скомандувала Збуй-Вік, випихаючи негра надвір. — Піди помолись своїм богам. — Слово повитухи закон, треба коритись.
Факел сів у капищі й став чекати, аж тремтячи з нетерпіння. Горюха й Дамка вляглися біля його ніг, збуджені, як і він: ніздрі тріпочуть, вуха нашорошені, очі втуплені в хазяїна. Має статися щось важливе, вони це відчували.
Почувши дитячий крик, Кастор підхопився і вихором кинувся в хату. Збуй-Вік тримала новонародженого на руках і виставляла крихітне закривавлене тільце на вранішнє світло, щоб його бачили всі: Факел і Діва, Ванже, Ліа й вагітна Динора. Серце у Факела шалено закалатало, очі обпекло сльозами. Сліз у нього ще не бачив ніхто. Навіть тоді, як на початку зими надійшла запізніла звістка про смерть його дядька Кристована Абдуїна, коваля і жерця. Кастор тільки й сказав Діві: якщо буде хлопчик, назвемо його Кристованом на честь мого дядька, який мене виростив; а якщо дівчинка, то вибереш ім’я сама.
Того ж таки дня через погонича Ромеу да Луза Факел передав новину полковникові Робустіано де Араужо на фазенду Санта-Маріана:
— Не забудь сказати полковникові, що народився його хрещеник.
Ромеу да Луз прийшов до кузні разом із Жерино провідати Діву й поглянути на Факелового сина. Зилда принесла дитячу сорочечку й пінетки власного виробу. Фадул дістав із сховку і почепив на шию Кристованові — проти пристріту — ланцюжок з крихітним золотим амулетом. Одними з перших з’явилися Бастіан да Роза та Абігайл, у якої теж круглився живіт; хоч вона зайшла у тяж раніше, але розродилася через три дні після Діви.
— Якщо народиться дівчинка, — вирішив каменяр, — то нехай попаруються, коли виростуть.
На фазендах вже закінчували сушити какао. Усупереч сподіванням, нинішня сафра дала удвічі більше від попередньої, а все завдяки родючості нових плантацій. Полковники гребли гроші лопатою, зростали їхні вклади в ільєуських та ітабунських відділеннях Бразильського банку, поточні рахунки в конторах експортних фірм. У кабаре вони попивали шампанське, розважалися з наложницями із діамантовими каблучками на пальцях, у золотих браслетах, перловому намисті. Кожен гоноровитий полковник вважав справою честі мати два доми — для життя і для розваги; в одному домі панувала сувора, набожна дружина, охоронниця домашнього вогнища, дбайлива господиня й самовіддана мати, а в другому — гарна, розкішна полюбовниця, вичепурена, як лялечка, вигадлива одаліска, весела подруга, ласий шматочок.
Вулицями містечок та лісовими стежинами ширилися навіть чутки, ніби полковники припалюють сигари кредитками в п’ятсот мілрейсів. То все вигадки, а ось вам факт начебто вірогідний. На пишному бенкеті в ільєуському кабаре з нагоди завершення сафри полковник Дамазіо де Кастро чи, може, його син Зекінья (є дві суперечливі версії) підпалив банкноту в п’ятсот мілрейсів і дав прикурити Ванді Няв-Няв — найвищий вияв пошани.
Щедрим був і врожай у Жасинти Збуй-Вік. Жодної дитини вона не занапастила, а замість семи немовлят народилося аж дев’ятеро. Як же так, адже у Великій Пастці, обабіч річки тієї дощової зими ходило всього сім вагітних? А отак: Динора, як і пророчили безсоромники, привела на світ двох дівчаток, двох, як хвалилася повитуха, хорошульок, Марту й Марію, перших близнючок у Збуй-Вік. Дев’яту дитину — на світ вона з’явилася першою — народила Гуарасіаба, дружина Елої Вір’ї. Подружжя прибуло з Реконкаво, і це від них Кастор дізнався про смерть дядька Кристована Абдуїна й про напад побожності у мадам баронеси, що поринула в церковні справи. Більше, ніж літа, зістарило її тропічне сонце, але не пригасило її невситимої жаги. Вона ревно бубоніла молитви й водночас пасла очима церковних служок, незалежно від кольору їхньої шкіри.
Гуарасіаба і Елої, майстри-черевичники, які шили таманко, збудували собі халупу і одразу ж узялись обробляти шкіру й дерево. Надворі Гуарасіаба з’являлася рідко, соромлячись свого великого живота. Розродилась вона першою, а естансіанка Зеферина останньою, привівши дитину тієї ночі, коли почалася повінь.
П’ятеро діток жіночої і четверо чоловічої статі прийняла Жасинта Збуй-Вік своїми благодатними, як казала стара Ванже, руками; слава про неї полинула світом, по бабу-повитуху посилали вже з навколишніх фазенд. Дружині полковника Сетембрино Арруді вона врятувала життя, врятувала і недоношену, семимісячну дитину, довівши до щасливого кінця важкі передчасні пологи. Дона Беатріз перебувала в маєтку, розташованому між Такарасом і Великою Пасткою, чекаючи своєї пори, щоб поїхати в Ільєус, під нагляд доктора Ізмаела Алвеса, досвідченого і старого вже акушера. І раптом неждано-негадано — ой лишенько, пробі! — примчав з маєтку гонець, щоб мерщій доставити туди Збуй-Вік. Вона прибула вчасно й безстрашно вирвала матір і дитину з пазурів смерті.
Полковник Робустіано де Араужо підніс кумі Діві багате крижмо, гідне того, хто збирав понад п’ять тисяч арроб какао і мітив своїм тавром величезні череди худоби — бики, корови, телички, бузівки і двоє племінних бугаїв, куплених на вагу золота в сертані Мінас-Жерайса. Крижмо у вигляді п’ятсотмілрейсової асигнації, хрусткого, щойно з монетного двору папірця.
— Це кумі послала Ізабел, хай купить усе, що потрібно хрещеникові.
Візит полковника віншувальний, тому й приємний. Однак у поведінці його, звичайно балакучого й дотепного, відчувалась стурбованість. Запитати про причину Факел не наважився, але полковник сам признався йому на прощання:
— Непереливки мені, Факеле, непереливки.
— А чому, дозвольте запитати, полковнику?
— У верхів’ях річки ідуть дощі, періщить усе дужче й дужче. Річка от-от розіллється. Все в руці Божій. Я на всяк випадок перегнав худобу в найдальшу обору для молодняка, ти знаєш куди.
Тут теж дощило, річка набухала. Полковник і коваль якусь часину стояли, придивляючись до неба, затягнутого чорними хмарами, дослухаючись до завивання вітру в заростях. Полковник Робустіано де Араужо, перш ніж рушити в путь, під дощ, додав:
— Найбільше я потерпаю за какаові плантації, саджанці вже зацвіли, і урожай може пропасти. Буду молитися, щоб Господь спинив зливу.
Сеу Сисеро Моура, відомий у злачних місцях як доктор Перманганат, маленький, з галантними манерами чоловічок, агент фірми «Койфман і компанія», чи не найбільшого експортера какао, об’їжджав басейн річки Кобрас на ослі Кожуринці, неповороткому й полохливому ступакові.
Мандруючи лісовими дорогами, заглиблюючись у дику глушину, сеу Сисеро Моура чепурився, як завжди: носив краватку-метелик, накрохмалений комірець і манжети, з нагрудної кишені піджака стирчав ріжок носовичка, на шиї висів медальйон, щедро змащений брильянтином чуб розділяв рівний проділ — останній крик моди, так наче він їхав на якусь гулянку. А втім, так воно, по суті, й було, бо в поміщицьких маєтках, де він зупинявся, його приїзд піднімав на ноги куховарок і служниць-негритянок, що мусили його годувати й обслуговувати. Цей малий худяк за одним присідом поглинав стільки їжі, скільки важив він сам. Що ж до служниць, то з ними його зближувало саме життя.
Найкращі клієнти сеу Сисеро Моури були серед дрібних плантаторів. Ті, як ніхто, потребували готівки на покриття видатків, пов’язаних із скороченням збуту; чекати, як великі землевласники, раннього збору і сафри, коли арроба какао йде по найвищій ціні, вони не могли. Сисеро Моура за вигідну ціну купував на пні частину майбутньої сафри. На дрібних плантаціях він провадив переговори, попиваючи каву або женіпапову наливку, але їсти й ночувати любив у великих садибах, де і обід був розкішніший, і служниці звабливіші.
Найбільше він любив молоденьких і охайненьких, з ними не підчепиш поганої хвороби. Сеу Сисеро Моура, дарма що курдупель, просто умирав за жінками.
У провінціях басейну річки Кобрас він став відомою особою. В його роздутому шкіряному портфелі, окрім записників з бухгалтерськими рахунками, лежало чимало кольорових паперових іконок: він роздавав їх з незмінною побожністю як дружинам полковників, так і служницям у маєтках і кралям у борделях; подарунок завжди приймався із вдячністю.
Вряди-годи бачили, як сеу Сисеро Моура злазив з осла біля армазему араба Фадула, де замовляв подвійну порцію коньяку і питав:
— Чи не завелося тут якоїсь кізочки, друже Фадуле? Якоїсь молодесенької телички?
Рушивши в путь на початку міжсезоння і літніх дощів, агент по закупівлі какао проїздив через Велику Пастку й повторив там своє звичайне запитання. Турок показав пальцем на Сан — дівчина стояла на містку, накривши голову мішком.
— Її вже зайняли, і тепер коло неї хлопці так і в’ються. Он один із них. — Він кивнув на Дурваліно, що мив пляшки біля колодязя.
Сеу Сисеро Моура запитав, скільки їй років і чи давно її позбавили дівоцтва. Дівчина — перволіток, а невинність утратила ще до хвороби, не за гроші, а задля втіхи, саме те, що треба. Він допив коньяк і, хтиво поблискуючи очима, рушив до містка.
Наливаючи кашасу випадковим відвідувачам — явний занепад у торгівлі — Фадул Абдала думав про тривожні новини, а сам позирав на свинцеве небо. Над масним прилавком стояв стурбований гомін, чулися припущення, здогади. Серце у турка стискалось.
Перш ніж вирушити у Такарас — дощ наче чекав його приїзду, щоб обрушитися на землю потоками води, — полковник Робустіано заглянув до шинку вихилити чарчину проти нежиті й поділитися з турком своїми побоюваннями:
— Їхав у Ільєус, але повернув назад. Років п’ятнадцять не бачив стільки води. Це не жарти.
Так само поспішав до своїх плантацій капітан Натаріо; він довго перебував у Винозорому й Аталаї і тепер віз лихі вістки з Ітабуни. Річка Кашоейра вийшла з берегів, заливаючи маєтки, нищачи плантації, перетворюючи їх на величезне болото. Пеони мусили перебратися аж у Феррадас. Збитки величезні: ранній урожай весь пропав.
Полковник Боавентура Андраде, не менш стурбований, відіслав дону Ернестину до затишного ільєуського особняка, щоб благовірна поставила в каплиці біля підніжжя статуї святого Жорже дюжину свічок. Якщо святий не зглянеться на свічки й обітниці, якщо повінь у верхів’ях річки Кобрас не спаде, то й тут, так само як і в долині Кашоейри, ранній урожай загине, і сафри не сподівайся.
На сполох били не лише полковник Робустіано й капітан Натаріо. Лісоруби й пеони, подорожні, що сунули на станцію і в містечка, веселі дівчата, що верталися з промислу, повторювали одну й ту саму невеселу примовку: вода піднімається і загрожує какао. Шукати притулку від дощів прибився до Великої Пастки Педро Циган.
— Суцільне бездоріжжя, скрізь грязюка, обозам уже не пройти. Ледь пробився сюди під час короткого затишшя.
Стоячи за прилавком, — досі торгувалося непогано, — Фадул Абдала вислуховував моторошні розповіді та лихі віщування. Всі — плантатори, пеони, дівки і навіть гармоніст — побивалися над розквітлими какаовими саджанцями, вболівали за нове пагілля, за ранній врожай і сафру.
Фадул завважив, що ніхто не задумується над долею живих людей. Підраховували збитки, завдані паводком річки Кашоейри, але доля тих, хто лишився без житла і без їжі, хто знайшов притулок у Феррадасі, нікого не обходила. Якби поцікавились, як ведеться тим бідолахам, то дізналися б про появу чорної віспи. Окремі випадки захворювання віспою паніки не викликали, і тільки коли вона переросла в епідемію, люди вдарили на сполох, дорого платячи за свою байдужість.
Неждано-негадано сеу Сисеро Моура, роз’їзний агент фірми «Койфман і компанія» по закупівлі какао, прив’язав свого осла до стовпа біля армазему й, підійшовши до прилавка, обережно сперся на нього, щоб не забруднити рукавів піджака, потріпаного, але охайного, попри весь цей потоп. Фадул дивом дивувався: маклер не говорив про жінок, не цікавився молодими теличками. Він був похмурий і своєї тривоги не приховував:
— Справи, друже Фадуле, кепські, людям зараз не до переговорів. Я перечекаю тут, поки вщухне злива.
Перечікувати у Великій Пастці? Маклер звичайно зупинявся в Такарасі, у своїх далеких родичів. Турок не запитав, яка тому причина: в шинку рано чи пізно все з’ясується, тож нема потреби приставати з розпитуваннями.
У супроводі Тарсизіо Збуй-Вік простувала на ранчо естансіанців на тому березі. Ступивши на місток, вона побачила, як здулася річка: хвилі котилися із глухим зловісним гомоном. Завжди спокійний килим білого латаття кидало й рвало бистриною. Над водою, ніжна й горда, стирчала на двох поплавках зеленого листя одинока голуба квітка. Річка — добрий друг: вона давала людям рибу й креветок, воду для господарських потреб, тут купалися, прали шмаття, бавили час у пустощах і балачках, а ночами, і темними, і місячними, любилися, обіймалися в теплій воді, стогнали від насолоди в потаємних куточках, в густих заростях очерету. І ось з доброго дива вона обернулась на ворога, погрозливо ревіла, люто нуртувала. Збуй-Вік тільки думала про це, вголос вона не промовила ні слова: навіщо тривожити ще більше посланця.
Молодик ішов швидко й зосереджено, та воно й зрозуміло: Зеферина, його дружина, відчула перші перейми, і, хоч вони були ще слабкі й короткі, наполоханий, він подався у зливу до хатини на Жаб’ячій Косі.
— Я, доно Збуй-Вік, по твою душу. Ходімо!
Ходімо! Скільки разів Збуй-Вік чула цей владний заклик, скорялася йому і йшла, теж із тривогою в серці? Але притлумлювала хвилювання й острах, опановувала себе, щоб на місці спокійно взяти владу в свої руки: вона по один бік, по другий — страждання. Цього разу вона тривожилася ще більше, бо було ще пообіддя, а Велику Пастку ніби огорнули густі сутінки, тоскні й похмурі.
Ходімо, погодилася вона і всміхнулась, щоб заспокоїти Тарсизіо. Накинула на голову мішок і рушила до Зеферини. Це вже восьма дитина із щедрого ужинку, початого черевичницею Гуарасіабою, і дев’ята, якщо зважити, що Динора привела двійню тієї страшної ночі!
На хирляве тіло Збуй-Вік обрушувалися шалені пориви вітру, і на містку вона мусила взятися за руку свого проводиря. В таку зливу добрий хазяїн собаки надвір не вижене, але ж породілля пори не вибирає. Коли вона приймала пологи в Ілди, сіа Леокадія, жінка дуже набожна, сказала, що годину їхню і день заздалегідь указано на небесному календарі. Повитуха висміяла забобонну стару: то, виходить, дитина народжується передчасно тому, що святий неточно підрахував місяці від дня зачаття і до початку переймів? Сіа Леокадія зареготала з такої бридні Збуй-Вік: мовляв, вона не тільки грішниця, а ще й єретичка; пологи тоді минули легко, дякуючи Всевишньому.
Естансіанки народжували легко, принаймні Ілда й Фауста; напевне, все пройде гладесенько і в Зеферини. Зате чоловіки їхні відразу ж, як очманілі, мчали до повитухи. Віддаючи перші розпорядження, Збуй-Вік розпитувала про їхнє життя цих працьовитих людей, дружних і розважливих, достоту як клан Амброзіо. І веселих, якщо судити з їхнього недовгого перебування тут: з першої-ліпшої нагоди вони влаштовували вечірки; якщо можна було, домовлялися з іншими сержипанцями й мешканцями виселка, а ні, то й самі: без розваги у них не минало жодної неділі. З музикою теж владналося, четверо чоловіків склали ансамбль, більш-менш зіграний: Вава і Тарсизіо грали на шестиструнній гітарі, Габріел на кавакіньйо, а Жарделіно на флейті. Двоє рослявих міцних парубчаків, Зеліто й Жаїр, пощипували струни віоли, й виходило незле. Заправляла усім Леокадія, душа товариства.
Перед фермою Алтамірандо, де на кам’янистому пригірку плодилися прудкі й свавільні кози, — цих гірських цапенят пасла Сан, — естансіанці відміряли чимало сажнів землі, викорчували ліс і насадили цілі поля маніоки, квасолі й кукурудзи. Жінки позаводили городи, де росли поширені в цих краях зелень і овочі.
Як і Ілда та Фауста, Зеферина народила легко. Не так, як Ізаура, що попомучилась, як і Динора, котра привела двійню. Пологів у Зеферини в містечку чекали з нетерпінням, бо дехто побився об заклад щодо статі дитини. У Великій Пастці геть усе ставало предметом парі й лотереї: розігрувалися коти й собаки, співочі пташки, пташині клітки, годинник без пружини, пістоль — що завгодно. За короткий час народилося четверо хлопчиків і четверо дівчаток, тепер на черзі Зеферина — знавці ставили суми, виходячи з форми і величини живота.
На дев’яту ніч народилася дівчинка, і Леокадія захотіла назвати її Жасинта. Жасинта? Не може такого бути! А чого ж, сеньйоро, хіба кума, яка прийняла пологи у трьох естансіанок, не варта цього? Я не гідна такої честі, таке придумали… Збуй-Вік була неабияк збентежена.
Ось і кінець трудам. Збуй-Вік помила руки брусочком кокосового мила — ще один винахід естансіанців, — випила чашечку кави, яку зготувала Фауста, ковтнула й кашаси — почастував Габріел. Проводжати її не треба, сама дійде. На мосту її чекала грізна несподіванка: через настил перекочувалась вода, текла прудкими, ревучими, нестримними бурчаками. Тільки-но вона переступила поріг свого дому, як почувся жахливий гуркіт.
У верхів’ях річка Кобрас розбухла від заливних дощів, здибилася горою й ринула вниз. Бурхливий потік, несамовито ревучи, змітав усе на своєму шляху. Річка вийшла з берегів і затопила Велику Пастку. То був страх Господній, згадував турок Фадул.
У лісі тікали від повені нажахані звірі, видиралися на дерева, ховалися в глибокі нори; в цьому вирі перемішалися без розбору гадюки і ягуари, птахи і мавпи, вепри, панцерники і гризуни; неповороткі лінивці повільно перебиралися з гілки на гілку. Ті, що не встигли втекти, марно боролися з бурхливим потоком, і невдовзі на хвилях погойдувалися безживні туші диких і свійських тварин.
Від страшного удару грому ті, хто спав, прокинулись, а ті, що не спали й чекали найгіршого, стрімголов повибігали надвір. Шквальний вітер наче намірився одним махом покінчити з містечком. У темряві виринали й зникали обличчя людей. Ураган гасив каганці в їхніх руках, заглушував накази, поради, благання допомоги. Чулося тільки плюскотіння зливи й похоронне завивання вітру.
Прожогом пробіг чоловік, — то тесляр Лупісиніо мчав до мосту. Невже щоб підтримати його своїми руками, прикрити своїм тілом? З Жаб’ячої Коси сунув натовп розгублених краль, надходили мешканці Ослячого шляху; юрмилися на вигоні, вражені й пригнічені, хто зойкав, хто плакав. І ніхто не знав, куди йти і що робити.
Всі були охоплені страхом і розпачем, а турок Фадул Абдала шаленів від гніву. Його могутній голос перекривав свист вітру й гуготіння повені. Здійнявши вгору кулаки, він погрожував небесам.
Першою змело водяним потоком стару, струхлявілу стодолу, а з нею і пам’ять про веселі й сумні події. Коли на твердій, як цемент, глиняній долівці влаштовувалися танці, турок Фадул пишномовно іменував її бальною залою. Але з таким самим успіхом вона правила й за спальню для обозників; нічліжани розпалювали тут багаття, смажили в’ялене м’ясо й варили каву. Тут грали в карти, укладали парі, заводили бійки, не раз зблискувало лезо ножа. Тут лунали товариські розмови, пісні, бринькання гітар і кавакіньйо, звуки концертино. Тут клали хворих, яких мали везти до ітабунської лікарні. Тут родичі й друзі віддавали останню шану небіжчикам і пили кашасу за упокій їхньої душі. Тут знайомилися, залицялися, слухали компліменти, парувались і розлучались, закохувались і розчаровувались. То була арена чварів, сварок і бійок. Тут лилася кров і коїлися вбивства.
Серед кулів соломи, які несла вода, впізнали целулоїдні манжети, твердий комірець, краватку-метелик, сорочку й штани, що належали сеу Сисеро Моурі. А де ж дівся його плащ і чоботи, речі куди цінніші? І де запропастився сам шановний скупник какао, представник фірми «Койфман і компанія»? Певне, він спав у стодолі, але ж не міг він без плаща і чобіт вийти надвір, щоб поглянути на розбурхану стихію…
Слідом за стодолою у каламутних водах річки закрутилися солом’яні халупи повій, мазанки, нужденні курені. Змило і їхній убогий скарб: сінники й мати, драні, заяложені ситцеві запинала, глиняні миски, бляшанки, весь цей злидарський мотлох.
Вистояла лише рубана хатина, збудована на замовлення капітана Натаріо да Фонсеки для Збуй-Вік і Бернарди, старої і початківки. Але і її залила вода, забрала одежу і хатнє начиння. Ящик, що правив дитині за колиску, шалена течія вдарила об топляк і рознесла на друзки.
Не вцілів і будиночок Епіфанії. Він вистояв трохи довше, ніж інші, та зрештою перехнябився і завалився купою глею. За кілька хвилин злачного місця не стало, і від Жаб’ячої Коси зосталася лише назва.
Почувши гуркіт грому, Збуй-Вік метнулася в хату, гукаючи Бернарду. Вона не стала чекати, поки та спровадить клієнта, схопила дитину й кинулась геть, розбризкуючи воду, згинаючись під вітром. Вибігаючи, гукнула:
— Я до капітанового дому, разом з Надіньйо. І ти не барись!
Задихана Бернарда наздогнала її біля кам’яних східців.
— І періщить же, кумо! Зроду такого не бачила…
Збуй-Вік віддала їй дитину.
— Аби ж тільки періщило… Паводок, хіба не бачиш?
— Я була зайнята. А куди ви?
Збуй-Вік обернулась. Бернарда схопила її за руку. Обидві жінки були забрьохані по пояс, вітер валив їх з ніг.
— Зеферина сьогодні народила, піду провідаю її і дитину. Може, їм потрібна моя допомога.
На вершині все ходило ходором. Бернарда не спиняла старої, вона відпустила її руку, пригорнула немовля до грудей і сказала:
— Зоставлю Надіньйо в хрещеної і вийду вас зустріти.
— Краще лишайся там. Ти там потрібніша.
— Може, й так.
Збуй-Вік спустилася вниз, балансуючи на покривлених приступках, а Бернарда подерлася вгору. Назустріч уже йшов Еду.
— Тобі допомогти? Дай мені дитину. Мати чекає на тебе.
— Не треба. А як же ти? Куди ти зібрався?
— Та хочу спіймати віслюка, щоб поїхати до батька. Він у своїй Аталаї ще нічого не знає.
Почувся гуркіт — то завалилася стодола. Вони завмерли, тривожно вдивляючись у пітьму; вітер тнув, як ножем. Еду з’їхав на ногах по схилу.
— Давай хутчій!
Бернарда знов подерлася узбіччям; дитина запхикала. З веранди збігла Зилда, кинулась до Бернарди з простягнутими руками:
— Дай мені мого синочка!
Аж тепер, знайшовши притулок у хрещених, Бернарда затремтіла від страху: не повені вона боялась, а смерті. А що, як їй захочеться піти з життя? Збуй-Вік недарма застерігала її: коли повія народжує дитину, комусь із них уготовані страждання.
Події, великі й дрібні, але не менш значні, відбувались не одна за одною, а всі воднораз, з такою ж неймовірною стрімкістю, з якою розливалася річка, затоплюючи долину й підніжжя пагорбів. Справжнє море! І цим ще не все сказано, запевняв старий Жерино. Начальник варти ніколи моря не бачив, але чув про його безкрайність.
Жахлива ніч мало не скінчилася загальною панікою. Очманілі, розгублені дівки металися між кузнею і армаземом, знову бігли на крик Кастора й Фадула, деякі в нестямі кричали про кінець світу. Решта люду кинулася на вигін, щоб на власні очі побачити, як поглинає землю вода і як хатин на Ослячому шляху за лічені хвилини поменшало наполовину. Хижки й халупи валилися під натиском водяного валу, достоту як падають з дерев підгнилі плоди. Встояли тільки найміцніші будинки, муровані з каменю й цегли, — спорожнілі, залиті водою, і потоки води вільно вливалися й виливались крізь розчахнуті двері та вікна.
Мешканці селища, ці сміливі, загартовані люди, звиклі жити поряд з лютими ягуарами й отруйними гадюками, дивитися у вічі смерті на шляхах, де так і жди засідки, ці шибайголови й одчайдухи перед загрозою вищих сил відчули себе беззахисними й безпорадними: шалені води змітають будинки, змивають худобу, ураган вириває з корінням і несе у повітрі дерева. Вогнепальною і холодною зброєю тут не зарадиш; тут потрібна хоробрість іншого ґатунку.
Вражені, приголомшені, розгублені, вони обступили Фадула, не знаючи, що робити. А було що робити, коли вони хотіли змагатися з грізною стихією: досить глянути навкруги, простеживши за владним жестом турка, за його розпростертими руками. Фадул уже не вагався; все, що треба було сказати Богові, він сказав, тепер — за діло.
Почав він з того, що привів до тями Дурваліно: від страху цей гевал зовсім розгубився. Побачивши на хвилях манатки Сисеро Моури, він зблід як полотно. Вирячивши очі й тицяючи пальцем у сорочку й штани, він тільки пищав, як немовля, ніби не досить було жіночого лементу. Треба було негайно покласти цьому край, а то, чого доброго, й інші впадуть у паніку. Гаяти час на вмовляння Фадул не став, а удався до випробуваного способу: зацідив йому у вухо.
— Шануйся, боягузе!
Дурваліно похитнувсь, але втримався на ногах; хоч він і не заспокоївся цілком, та все ж подолав свій переляк і знов узявся за діло.
Щоб трохи підбадьорити переляканих, розгублених людей і запобігти паніці, Фадул кожному дав якесь завдання і звелів негайно братися до роботи. Що ж до мешканців протилежного берега, то ними зайнялися Факел Абдуїн і Бастіан да Роза, котрі породичалися з сержипанцями.
Незабаром капітанів дім заповнився людьми, вранці аж стало тісно. Навіть найбоязкіші відчули себе в безпеці від розшалілої стихії — тут їх не спостигне кара Господня. Адже вони у домі на вершині пагорба, під опікою капітана Натаріо да Фонсеки.
Сюди ж доставили новонароджених і породіль, та ще дівчину на ім’я Алзира, що лежала в гарячці; вона не могла йти, і її приніс на спині Балбіно. В переповненій залі Надиньйо, Бернардин синочок, учився ходити, заточуючись і падаючи, а інші капітанові діти зі сміхом його підхоплювали. Бернарда, намилувавшись цим утішним видовищем, пішла вниз допомагати.
Діва теж, залишивши Зилді немовля, спустилася під зливою й вітром з пагорба, перейшла, по пояс у воді, вигін: їй кортіло знати, як там її родичі за річкою. Хай там що, а вона добереться туди. Хоч і повінь, хоч і домовлено з Факелом: ти посидь з дитиною, а про інше потурбуюсь я.
Найменшенькі — в ліжку, хвора — в гамаку Еду, жінки плакали, чоловіки похмуро мовчали, а Зилда сушила голову, як заспокоїти й збадьорити перестрашених біженців. Відправити молебен, як домагалася дона Наталіна, навряд чи варто, журливий спів ще більше всіх пригнітить. Зилда підійшла до грамофона, покрутила ручку, поставила валик, і залунала музика, заглушаючи молитву, рев повені й вітру.
Після перших страхів люди трохи ожили, стали відгукуватися на заклики, гуртуватись. В армаземі, щоб не псувався крам, допомогли перекласти його на найвищі полиці, під саму стелю. З обори забійну худобу перегнали на пагорби, щоб не змило водою. На щастя, худоби лишилося мало: дійна корова, теличка й бичок. Передбачливий полковник Робустіано прискорив відправку на Ітабуну череди биків, яка зупинялася тут перед перегонкою на різницю. На какаовому складі рятували підмочений вантаж, якого не встигли забрати в’ючні обози фірми «Койфман і компанія».
Найбільшого клопоту завдало какао в зернах: десятки його арроб гамузом лежали на підлозі. З допомогою добровільців, чоловіків і жінок, Жерино та охоронці складу збили з дощок, що залишилися від будівництва мосту, настил на палях, щоб поскладати там, далі від води, какао, зсипавши його в мішки. А все ж частина зерен підмокла, втративши свій вищий ґатунок.
Педро Циганові захотілось помилуватися повінню, а для цього без човна не обійтися. Човен був на тому березі і, звісно, належав сержипанцям. Гармоніста відраджували, але він і слухати не хотів. І ось уже вдруге Дурваліно повівся так, що мало не дістав нового потиличника: він зголосився супроводжувати Педро Цигана. Проте Фадул остудив його запал і звелів не рипатись, бо він потрібен тут.
За порадою турка, а чи й додумавшись сам, Дурваліно вмочив у смолу ганчір’я й прив’язав його до бамбучин. Вийшли непогані смолоскипи, полум’я не гасло на вітрі, розганяючи пітьму. Завдяки смолоскипам вдалося знайти і врятувати худобу, а також підібрати деякі речі, здавалося, безнадійно втрачені. Курей позаганяли на гілля гуаяв і кажейр, поросят і свиней перегнали на узбіччя пагорбів. Рятували тварин і збирали начиння, не з’ясовуючи, кому вони належать: хазяї знайдуться, аби паводок спав. Якщо взагалі таке колись станеться.
Додо Зануда саме втішався з Рикардіною, коли почувся рев повені, оглушливий гарматний постріл, страхітливий гук, ніби голос самої смерті. Хвиля виважила двері млина, накрила їхні тіла й потягла по підлозі. Додо насилу зіп’явся на ноги, підняв перелякану Рикардіну й визирнув надвір. Вода затоплювала плантації і кукурудзяне поле.
Кривоока Рикардіна спробувала втримати хлопця — тут вони були у безпеці, — але Додо попри свою лагідну вдачу штовхнув її різко, навіть брутально. Тільки одне було в нього на думці — пташки, замкнуті в клітках, і його не могли зупинити ні буря, ні повінь.
— Облиш мене!
Прибіг він запізно — голярні вже не існувало, клітки з пташками потонули. Щоб чимось утішити його розпуку, Гвідо виловив з води перукарське крісло, на спинці якого сиділа горличка-туркавка. Додо із слізьми на очах узяв пташку і засунув її за пазуху, щоб вона зігрілася. Лише тоді він поцікавився кріслом — єдиним добром, яке цінував, — не викидати ж його через те, що згинув шуліка.
Факел Абдуїн і Бастіан да Роза покинули капітанів дім, залишивши там своїх жінок і дітей — Кристована і Отилію, а також Марію-Розу, дочку черевичників, котрі наприкінці зими розпочали сафру пологів.
Біля містка вартував столяр Лупісиніо. Зиньйо даремно вмовляв його піти, а тоді вирішив зостатися з батьком. Бастіан да Роза, що разом з Гвідо й Лупісиніо зводив цю нелегку будову, казав:
— Перед такою роботою треба скидати капелюха. Все ж молодці ми, куме Лупісиніо! — Місток став у Великій Пастці справжнім дивом.
— Поки що вистояв. Побачимо, як буде далі. Ви куди?
— Поглянути, як там люди на тому боці.
— Ми несемо дітей до капітанового дому, — пояснив негр. — Чому б і тобі не піти з нами? Може, чимось підсобиш.
— Ходімо, тату, — попросив хлопець. — Чого тут стовбичити?
— Воно-то так. Але для мене цей міст, як рідний син.
Перша, кого вони знайшли в млині, була Збуй-Вік. Її кощаві руки тримали немовля, що народилося кілька годин тому і яке назвали Жасинтою. В коритці лежали інші немовлята: двійнята Динори, діти Ілди та Фаусти. Бракувало лише дитини Ізаури — вона саме ссала набряклу материну грудь. Чоловіків тут зібралося небагато: всі інші пішли шукати човна.
Дівчаток і хлопчаків, цих неслухів, насилу втримували. Похмурий світ жінок. Бастіан да Роза спробував розвіяти їхню журбу веселим жартом:
— Та тут повна хлібниця маніокових коржиків!
Крім кількох хлопчиків, засміялася тільки Леокадія — вона сиділа на гвинті єрма, з ногами у воді. Амброзіо похмуро кинув:
— Тепер довго не будемо їсти коржиків, смажити борошно. Маніока пропала, плантації затопило. Все надбане пішло за водою.
Ванже підійшла до чоловіка підбадьорити його. Чи ж треба опускати руки?
— Воно-то так, старий, повінь завдала чималої шкоди і плантації, і фермі, і худобі. Проте знищила вона не все. У нас залишилася земля. Господь милостивий, насадимо нові плантації.
Амансіо, теж естансіанець, заперечив:
— Щось Господь не дуже милує нас.
Зі свого сідала Леокадія підтримала Ванже:
— Помовч, ти сам не знаєш, що говориш. А от і я такої думки, як сіа Ванже. Головне, що ми живі і в нас є земля. Єдине, чого я благаю в Господа, це здоров’я для нас усіх.
— Здоров’я і крихту сонця, — знову пожартував Бастіан. — Пригадуєте, тітко Ванже, мою обіцянку? Перша хата, яку я збудую після паводку, буде ваша. Думаєте, я забув?
На млиновому п’ятачку було тісно. Факел поцікавився родиною Алмірандо. Естансіанці сказали, що вони на плантації — рятують свиней; від паводку потерпіли хата й свинарник. Потім розпитування урвалися, бо прийшли чоловіки, що шукали човна; вони принесли невтішні новини.
Човен стояв між корінням розкидистої кажаейри, але нижче за течією, в тому місці, де річка, вирвавшись з кам’яної ущелини, розтікається й глибшає. Наївно було думати, що душогубка стоятиме там і чекатиме їх. Адже єдиний і повновладний господар зараз сама річка. Не варто було й ходити, сказав Амброзіо. З ними прийшов і Педро Циган, вони зустріли його під кажаейрою.
Негр Кастор довго говорити про човен не дав:
— Ходімо, поки ще є місток, а то і його знесе.
Збуй-Вік узяла перше скраю немовля і показала його каменяреві й ковалеві:
— От уже славне!
Вона скинула блузку й вгорнула в неї цю грудочку життя, цей пломінчик надії.
Застиглі на крутосхилі кози були ніби витесані з каменю. Зненацька одна з них кинулася тікати, інші — за нею. Кози серед цього спустошення утверджували вічність життя.
Дас Дорес і Алтамірандо тягли на пагорб годованих кабанів, поросних свиней і поросят; кожен крок коштував їм неабияких зусиль. А де ж запропастилася Сан, чому не допомагає? Вона ж так любила заколисувати поросяток, співати їм колискової.
Де пропадала Сан, хай то день чи ніч, ніхто ніколи не знав. Батько й мати вже змирилися з цим, покірно несли свій хрест. Вона дурненька, юродива, необачна, її годі укоськати. Пробували тримати її в шорах, але марно. Бачачи, як Алтамірандо іноді побивався через доньку, Дас Дорес казала:
— Облиш її, така вже воля Божа, хай Господь і дбає про неї. Ми тут безсилі. — Вона боялася, що чоловік дізнається про доччині походеньки і приб’є сердегу.
Так воно було, і нічого тут не вдієш. Алтамірандо намагався слухати жінчиної поради, не сушити собі голови. А коли Сан почала пасти кіз, колисати поросят і торгувати на базарі, коли підбігала до нього й вішалася на шию, він, хоч і не показував цього, відчував себе безмежно щасливим. Славна дівчинка його дочка, і не її вина, що їй бракує клепки в голові, така вже її доля; як хто і винен, то лише Бог, не подбав про неї. Вона добра душа, хоч недоумкувата, така в цій глушині беззахисна; краще не думати, що на неї тут може чигати.
З останніх сил — Дас Дорес уже ледве ноги переставляла — вона дала якусь раду свиням. Про те, щоб урятувати поля, не могло бути й мови. Дас Дорес присіла на камінь, а Алтамірандо заявив:
— Я піду туди.
— Навіщо?
— Шукати Сан. Її треба знайти.
— Тоді і я з тобою.
— Залишайся тут, на хазяйстві. Сам чи вдвох, яка різниця. Я або вернуся з нею, або щось узнаю.
Авжеж, він щось узнає. «Все в руці Божій — і життя, і смерть», — подумала Дас Дорес. Алтамірандо спустився зі схилу, ступив по пояс у воду і, зігнувшись під дощем і вітром, рушив на пошуки доньки. Дас Дорес захлипала, затуливши долонями обличчя.
Алтамірандо брів по воді, що підіймалась усе вище й вище, і розпитував про дочку — чи бачили її, де і з ким? Після зустрічі з ним найбільше схвилювався Дурваліно; він знову став перед Фадулом Абдалою:
— Сеу Фаду, не майте за зле, але я мушу йти…
— Куди йти, скажи на милість? Думай хоч трохи…
— Я бачив, на власні очі бачив…
— Хлопче! Чи ж зараз до амурів?
— Матір’ю присягаюсь! Я бачив їх обох, Сан і сеу Сисеро, під перекинутим човном. І Педро Циган їх бачив.
— Чого ж досі мовчав?
— Я хотів сказати, та ви не давали.
Вони не пішли до кажаейри, де лежав перекинутий човен, не стали шукати Сан і Сисеро Моуру, бо інші клопоти навалилися на них. Що човен зник, вони дізналися від сержипанців, а Педро Циган підтвердив, що бачив, як у сутінках дівчина й агент фірми «Койфман і компанія» простували до кажаейри, щоб там знайти притулок під човном. Що сталося з ними потім, він не знав.
На півдорозі між містком і млином Фадул і Дурваліно зустріли гурт сержипанців. Хоч треба було поспішати, вони ледь повзли, бо з ними були Зеферина й новонароджені немовлята. Старі й молоді, чоловіки й жінки, неспокійна дітлашня; та ще й ті, що прийшли з містечка: Збуй-Вік, Кастор, Бастіан, Педро Циган. У пам’яті араба зринула далека болісна згадка: малим хлоп’ям він бачив, як приходив з пустелі караван, навантажений кладдю убозтва й лиха. Така несхожість і водночас така подібність.
Зіткнувшись із біженцями, Фадул аж тепер уявив розміри лиха. Раніше йому було не до фермерів; повінь поглинула оселі й поля, дощенту зруйнувала Велику Пастку. Це сталося саме тоді, як справи пішли вгору і він, Фадул, почав пожинати плоди своєї наполегливості й завзяття. Добрий Бог маронітів ще раз піддавав йот випробуванню. Добрий Бог? Хай тебе громом вразить! Бог руїни й пустки, безжальний, жорстокий, кам’яний Бог!
Шукати Сан і Сисеро Моуру було тепер марно: човен уже не правив за орієнтир. Факел запропонував, коли жінок і дітей приведуть у надійний капітанів дім, прочесати околиці. Може, крім цих двох, пощастить знайти ще кого-небудь: у Великій Пастці стільки новосельців, чи є певність, що всі врятувались? Збуй-Вік напросилась іти з чоловіками. А втім, Бастіан сумнівався, чи варто зараз вирушати на пошуки.
— Поки вода прибуває, у нас дуже мало шансів на успіх. Скоро ми й не пройдемо туди. З кожною хвилиною становище стає усе загрозливішим.
Здавалося, так воно й було: перед ними привидом постав Зиньйо, благаючи допомогти. Річка зірвала дощаний настил містка, і Лупісиніо у відчаї погрожував заподіяти собі смерть, якщо повінь зруйнує цей шедевр теслярського мистецтва, в який вкладено стільки сил і винахідливості.
Повінь розливалася все ширше. Факел і тесляр пішли на розвідки. Фадул підняв своїми ручиськами шановну сію Леокадію і посадив її собі на плечі ногами наперед. Яка невичерпна жадоба життя таїлася в її нужденному тілі!
— Тобі зручно, тітонько? — спитав він, а тоді звернувся до всіх: — Треба перейти річку. Залишатися тут — це певна смерть!
На превелику силу їм вдалося перейти містечко. Негр пірнув під місток і побачив, що хоч настил і змило водою, але підпори стоять непохитно, отже, за місток поки що можна не боятись. Лупісиніо заспокоївся і сказав, що треба зробити б настил з поперечних балок.
Вони утворили ніби живий міст: на кожному з дванадцяти дерев’яних острівців стало по одному чоловікові. Передаючи немовлят із рук у руки, їх переправили через річку. Окрім малої Жасинти: Збуй-Вік не віддала її в чужі руки; ступаючи дуже обережно, то ширшими, то дрібнішими кроками, вона перейшла по балках місток. За нею на другий берег перебралися чоловіки й жінки. Фаута й Заура послизнулися, шубовснули в річку й добряче наковталися води. Дехто долав течію уплав. Вава мало не потонув.
Хлопчаки переправлялися на дверях від млина. Плотом керував Нандо, озброївшись жердиною; пливучи, виловлювали з води дрібну живність і хатній скарб. Всіх опанувало почуття страху, а дітлашня весело сміялась; повінь була для хлопців чудовою розвагою, захоплюючою пригодою. Вони наче пливли на піратському кораблі — капітан і його команда.
Злізши з плечей Фадула, сіа Леокадія, перш ніж піднятися разом з породіллями до капітанового дому, поцікавилася, де ж це Дас Дорес. Стара побачила, як вона самотужки витягувала свиней на пагорб, після того як Алтамірандо вирушив на пошуки дочки. Негоже кидати її напризволяще, одну-однісіньку на обійсті.
Фадул і Факел перезирнулися і, не кажучи й слова, знов подались на той бік річки, звідки тільки-но прибули.
Турок і негр не почули криків Діви — їх заглушував рев повені. Пронизливо зойкаючи, захлинаючись від ридань, Діва притискала до себе мертву Дамку; сука втонула, попливши слідом за нею.
Діва зважилась перепливти річку, потерпаючи за свою рідню. Спускаючися з пагорба, на якому стояв капітанів дім, вона не помітила, що за нею ув’язалася Дамка. Лише опинившись на другому березі й озирнувшись навкруги, вона нарешті вгледіла собаку, але занадто пізно. Дамку затягло у глибінь і кинуло на підводне каміння. По воді розпливлися криваві плями, а далі спливла і сама Дамка, тіпаючись в останніх корчах.
Діві вдалося виловити її труп. Плавала вона, як та риба, — чи вона часом не сирена? В Дамки була розтрощена голова. Діва не дала її забрати річці, що несла трупи худоби. Коли повернувся Факел, вони викопали яму на пригірку, де було кладовище, і поховали в ній Дамку; в останню путь її проводжала ціла ватага дітей. А Горюха довго вив біля могили, закладеної камінням.
Тіла Сан і Сисеро Моури знайшли нижче за течією; вони застрягли в плетиві латаття. Їх помітив надвечір капітан Натаріо да Фонсека, що поспішав додому на виклик Зилди.
Еду об’їздив мало не всю Аталаю, шукаючи батька, який разом з полковником Боавентурою Андраде оглядав какаові плантації; какао, що стояло в цвіту, завдавали великої шкоди тривалі дощі. Похмурі й невеселі, полковник і капітан кляли негоду, прикидали збитки.
— Благословіть, сеу полковнику! Благословіть, тату! Мама послала мене сказати, що у Великій Пастці лютує повінь. Справжній потоп.
— З вашого дозволу, полковнику, я поїду поглянути, що там діється. Завтра, найпізніше післязавтра я повернуся.
Справжній потоп, сказав Еду, мовби ножем штрикнувши у серце. Дощі вже начебто вщухають, вода починає спадати, а річка й далі розбухає і розливається по сельві. Перш ніж піднятися до своєї оселі, капітан об’їздив усю долину; його чорна мулиця чалапала по воді. Побував на всіх пагорбах, де знайшла прихисток більшість мешканців містечка; зупинявсь побалакати, послухати новини, скарги, звертаючись до кожного на ім’я, благословляючи дітей. Атож, повінь не жарти, але й не кінець світу. Вода скоро почне спадати, найгірше вже позаду. Цінуючи мудру пораду, капітан де з ким заводив мову про відбудову містечка й нові посадки.
— Ви вже подумали, друже Елої, де поставите свою майстерню? А ти, сеу Амброзіо, розширюватимеш плантації? Чи не пора у Великій Пастці завести пансіон для дівчат, як ти гадаєш, Рессу? — Рессу вважала, що вже пора.
Капітан зібрав добровольців, щоб перенести тіла Сан і Сисеро Моури, і поцікавився, де зараз Алтамірандо. Йому сказали, що сертанець повернувся на той берег, на пагорок до своєї худоби. Він прихопив з собою рападуру, шмат в’яленого м’яса й пляшку кашаси. Дас Дорес, яку переправили через річку Факел і Фадул, подякувала своїм рятівникам, проте невдовзі повернулась до чоловіка. В армаземі капітан сказав Фадулові:
— Поїду до них.
— Може, й мені поїхати з вами, капітане? — зголосився Фадул. — Алтамірандо дуже впертий, його нелегко умовити.
— Краще, куме, лишайся тут, подбай про похорон.
Тільки смерком Натаріо дістався до своєї оселі. Там було повно різного люду — від восьми десятирічної сії Леокадії до крихітки Жасинти, якій ще не минуло й одного дня. Люди оточили його тісним колом; Зилда тулила до грудей Бернардиного сина.
— Я візьму його на виховання.
Капітан кивнув головою; дім його роївся від дітлахів, що їх Зилда народила або всиновила, всі із смаглявими личками, з індіанською кров’ю в жилах: благословіть, таточку.
Смерком, при світлі смолоскипів, тіла в гамаках понесли на кладовище. Приміщення, де б можна було попрощатися з небіжчиками за чаркою кашаси, не знайшлося. Дурненька Сан, ця добра душа, веселила ціле містечко, тож хто за нею не жалкував?
Галаслива дітлашня зграями бігала за нею. Хлопці обіймали її під перекинутим човном, у чагарях на м’якому ложі трави, на лісових галявинах на очах у незворушних ящірок. Не лише молоді хлопці, а й зрілі чоловіки тішилися її прихильністю, вона навіть віддавала їм перевагу. Якби влаштували прощання з небіжчицею, то хто знає, може, в нескромних спогадах і розкрилася б таємниця, яку Сан забрала з собою в могилу. Хто розвив їй вінок, не побоявшись гніву Господнього? Звичайно, жоден з трьох шелихвостів, Авреліо, Зиньйо й Дурваліно, беручких, але невмілих, цього не зробив. Хто ж тоді? Педро Циган, гармоніст? Додо Зануда, птахолов? Гвідо? Балбіно? Сеу Сисеро Моура, в твердому комірці й краватці-метелику?
Хто завгодно, тільки не Сисеро Моура. Той лише навтішався нею наостанці. Багато можна було б розповісти і про сеу Сисеро, почавши з того, звідки походить прізвисько доктор Перманганат, — з культу чистоти, прихильності до рабинь-негритянок, запаху брильянтину. У басейні річки Кобрас покупець какао і маклер експортної фірми постать таки помітна. Хто тепер роз’їжджатиме з фазенди на фазенду з документами й гросбухом у портфелі, хто роздаватиме паперові іконки, знак благочестя й шаноби? Хай там що, а вже не буде такого галантного й послужливого, як сеу Сисеро Моура.
Очевидно, і так думала більшість, Сан утонула, рятуючи Сисеро Моуру: какаовий агент плавати не вмів, він купався на мілині, на Дівочому Біде. Знавіснівши з жаху, він, мабуть, учепився за шию Сан, і дівчина захлинулась. Того, що сталося, не обговорювали: якщо немає теплого прощання, то краще мовчати.
Алтамірандо і Дас Дорес несли в гамаку доччине тіло, капітан і Фадул — останки Сисеро Моури: у чоботях, у плащі, він дивився в небо закоченими очима. Проводжали їх в останню путь майже всі. Зе дос Сантос і сіа Клара, родичі Амброзіо, клан естансіанців, за винятком Леокадії — стара не любила бувати на цвинтарі. Зі шпилів, де вони тулилися, спустились мешканці Ослячого шляху і юрба повій. Меренсія хрестилася, проказували молитви. Хтось запропонував зірвати серед заростів латаття небесно-голубу квітку і вкласти її у пальці Сан.
Кладовище не залило водою. Між могил буяли мамоейри, банани, кажаейри, пітангейри, цей дикий сад переливався барвами, дурманив терпкими пахощами. Переходячи від могили до могили, можна було прочитати всю історію Великої Пастки — від далекого, туманного початку, овіяного казками й легендами, до цієї спустошливої повені, що лютувала й досі.
Повінь тривала понад тридцять годин. Тридцять моторошних годин, поки дощі не стали вщухати, а води повільно вертатися в своє русло. Скупе сонце осяяло заболочену землю, і страшна руїна постала в усій своїй неприкритій потворності.
Обабіч берегів спустошення і пустка: затоплені лани, знищені посіви, жалюгідна купка худоби. В містечку вціліли нечисленні кам’яні й цегляні будинки, півдюжини хатин з невипаленої глини, какаовий склад, скотний двір, випалювальна піч, кузня, турчинів армазем, капітанів дім на вершині пагорба. На Жаб’ячій Косі видніла тільки рубана хатина Збуй-Вік та Бернарди.
Какаові плантації, особливо розташовані поблизу річки, постраждали від повені куди менше, ніж сподівались. Так ніби річка, скоряючись якомусь неписаному законові грапіунського краю, воліла зруйнувати й позносити людські житла, ніж понищити какаові саджанці.
Через кілька днів дорогою в Ільєус, де дона Ернестина невтомно молилася й давала обітниці, не забуваючи поцікавитися прогнозом погоди, полковник Боавентура Андраде, в супроводі капітана Натаріо да Фонсеки й негра Еспіридіана, проїздив через Велику Пастку. Люд у цій купі гною, уламків і сміття ще визбирував рештки свого майна. Полковник промовив, сумовито похитуючи головою:
— Правду казала кума: загинула Велика Пастка. Одним махом. Уже ніколи їй не стати такою, як була.
Він звертався до капітана, Фадула й Кастора; всі троє, а також Педро Циган, цмулили кашасу за прилавком шинку. На губах Натаріо майнула легенька усмішка; тихим, немовби байдужим голосом, він сказав:
— З вашого дозволу, полковнику, хочу вас запевнити: ви ще побачите Велику Пастку вдвічі більшою, ніж вона була.
І обвів поглядом присутніх, радий тому, що такої думки додержувалися всі: старий Жерино і Збуй-Вік, Лупісиніо і Бастіан, Балбіно і Гвідо, Меренсія і Зе Луїз, Додо Зануда і мешканці протилежного берега.
— І не я один це кажу. Спитайте у Фадула і у Факела, у першого-ліпшого, кого зустрінете на оцих пагорбах.
Капітан позирнув крізь двері надвір, де під гарячим літнім сонцем знову пишалася розкішна природа.
— Я не знаю жодного, хто б поїхав звідси через повінь. Навіть дівки не хочуть перебиратися в інше місце. Тільки й розмов, щоб поставити хату — таку хату, щоб її вже не змило водою. Колись ви приїдете сюди знову і побачите, якою гарною стала Велика Пастка.
Якби Педро Циган був справжнім циганом, циганського роду і плоду, тоді б марновірство деяких дівок, котрі вбачали щось надприродне в періодичній появі волоцюги у Великій Пастці, переросло б у тверду певність. Та оскільки циганського він мав лише прізвисько, то незмінний збіг часу і подій вони приписували мудрості гармоніста; у просту випадковість ніхто не вірив.
— Ти вгадав, що буде свято, адже так, голубе? — вигукнула сумовита Аналія при його появі в пансіоні Нори Пампушки. — Бо інакше як би ти про це дізнався?
— Пташка сіла мені на плече й шепнула на вухо. Хіба не знаєш, що птахи у мене за посильних? Вони розповідають мені все, що діється навкруги.
Його не бачили місяцями. Про те, щоб його не вважали пропалим безвісти або мертвим, дбали обозники; він влаштовував танцульки у чорта на рогах і жадібно розпитував усіх про Велику Пастку. Щоб пояснити його таку довгу відсутність, дехто навіть запевняв, що Педро Циган зненавидів містечко або ж воно йому остогидло. Це єдине, що може бути.
Причину слід вбачати в смерті Сан у обіймах сеу Сисеро Моури, цього карлика, пігмея. Важко повірити, але Педро думав, що він перший і єдиний, хто обіймав її під перекинутим човном, чим виявив своє цілковите незнання натури недоумкуватих жінок. Педро Циган ніколи не хвалився, що це він позбавив Сан дівоцтва; навпаки, якщо хтось починав говорити про це, завжди переводив розмову на інше.
Як там не є, завдяки прозорливості чи мудрості, знудившись чи, навпаки, навеселившись донесхочу, та коли наблизився день урочистого відкриття нового галпана, він уже був тут, спирався на прилавок армазему і цмулив кашасу: радий його бачити, Фадул Абдала розщедрився на почастівок.
— Як це можна обійтися без мене? А хто ж відкривав інші два? Навіть смерть мені не завадила б: я встав би з могили й прийшов сюди.
Відкриття галпана було призначене на неділю, сьоме вересня; за щасливим збігом була річниця проголошення незалежності Бразилії, як пригадав турок, добре поінформований громадянин і патріот, єдиний у Великій Пастці. Для інших та згадка про незалежність була пустою балаканиною, туманною і абстрактною, позбавленою елементарних уявлень і понять. Для Факела вона пов’язувалась з Другим липня і парадом школярів у містечках Реконкаво; хлопчики несли прапори й ноші із статуями метиса і метиски. Другого липня, виступивши з луками й стрілами проти багнетів, індіанці вигнали португальців, скинули їх у море. Словом, або ця подія, або подібна до неї.
— Бракувало тільки тебе, друже, — погодився Фадул.
Як це могли обійтися без нього? В голосі гармоніста звучала гіркота. Чи ж не він допомагав зводити попередні галпани? Солом’яний, пам’ятаєте, сеу Фадуле? Справжній палац проти того куреня посеред вигону, між річкою і узгірками: чотири стовпи, вриті в землю, і навіс із листя чотирьох пальм. Його змайстрували холодної дощової ночі погоничі та обозники, коли ножами для рубки тростини й копитами в’ючаків почали прокладати стежину крізь хащі. А він, Педро Циган, допомагав їм ставити сякий-такий прихисток, навіть більше — давав поради і вказівки. Бо коли щось будуєш, потрібні не тільки руки, а й голова. Він запропонував відзначити завершення роботи, подолати дощ та холод балом, і вони так і зробили. Витанцьовували до ранку батуко, вісім душ — погоничі, їхні підручні, повії і він, Педро Циган, з гармонією в руках.
— Спитайте в Лазаро, чи я брешу.
Події давні, не відомі навіть туркові. Проте Лазаро був тут — він вів караван з фазенди Мальядо до Ітабуни і міг підтвердити чи спростувати наведені Циганом подробиці. Повій було троє, Збуй-Вік це добре пам’ятала. Вона сама, Марія Рожен, уже покійниця, і До Кармо; остання стала жити з вакейро Озейясом і кинула своє ремесло.
Як це можна обійтися без Педро Цигана? Жодної більш-менш важливої події, доброї чи лихої, у Великій Пастці не відбувалось без участі гармоніста. На всіх балах лунали прості — ні, божественні! — звуки його гармонії, кличучи до іскрометного танцю. Веселий співтрапезник, бравий горілчаний брат, улюбленець краль, він мужньо зносив усі лиха й напасті, що звалювались на місцевих жителів, — від наскоку бандитів ще в ті часи, коли Велика Пастка була дірою з чотирма повіями і шинком, як висловився колись Жерино, аж до повені, яка мало не стерла з лиця землі містечко.
— Чули, сеу Педро? Подейкують, ніби на свято приїде сам полковник Боавентура, — заявив Дурваліно.
— Слава Богу! Колись полковник вельми полюбляв гулянки і гарненьких дівчаток. Він був тоді молодший і не такий багатий.
— Дівчата до вподоби йому і тепер.
Коли вже заговорили про дівчат, то турок поцікавився, чи Педро Циган побував у пансіоні Нори Пампушки.
— Там є одна новенька, на ім’я Ceci… — Він промовистим жестом поцілував собі кінчики пальців: мовляв, не дівка, а смакота.
Педро Циган ще не побував там, але сходить неодмінно. Поза всяким сумнівом.
— Це вже третій галпан відкривають при мені. Проте побачити дім розпусти у Великій Пастці не сподівався. Думав, що то брехня.
І ось Педро Циган рушив до пансіону Нори Пампушки. Дивуючись, пройшов містечко з краю в край, спиняючись на хвилину, щоб перемовитися слівцем із зустрічними, раз у раз вражено скрикуючи. В пансіоні, знехтувавши поради бандурші взяти млосну Аналію чи новоприбулу Ceci, він обрав Паулінью Кицьку: краля вже давно йому впала в око.
Грапіунська земля казково щедра й родюча: встроми тичку, і забуяє ліс. Мандруючи стежками й путівцями, шляхами і гостинцями, обозники, гуртоправи, перелітні повії, жагунсо, ба навіть полковники над усяку міру вихваляли швидкий поступ Великої Пастки. Жертва жахливої повені, — повінь теж зростала у розмірі й люті, — містечко піднялося знову з трясовини, в якій потонуло, — з велелюдного селища воно стало справжнім містом з багатонадійним майбутнім, зробило несподіваний стрибок уперед; щоб повірити в це, треба все побачити самому.
Замість податися геть, люди згуртувалися ще більше. Стали однією сім’єю, запевняв в Ільєусі полковник Робустіано де Араужо, гідний довіри свідок. Плантації і житла відновили дуже швидко. Для докладної розповіді про відбудову Великої Пастки довелося 0 витратити багато чорнила і слів, бо якщо окремі подробиці й заслуговують уваги своєю мальовничістю і надзвичайною мужністю, то більша частина не вийшла б за рамки численних буденних учинків і звичайних фактів, і тільки б обтяжила роман.
Сержипанці й сертанці знову засіяли поля, розплодиАй свиней і кіз. Каменярі й теслі звели оселі міцніші, просторніші, та й значно більше. Бастіан да Роза згадав про свою обіцянку: перш ніж спорудити будинок Жозе дос Сантосу і сії Кларі, дідові й бабі своєї доньки, він збудував дім для Ванже та Амброзіо. Обіцянка, як то кажуть, цяцянка, однак Бастіан, хлопець щирий, слова свого дотримав. Так було вже не раз.
Працюючи день і ніч, допомагаючи одне одному, а розплачуючись хто як міг: плодами землі, скотиною чи птицею, грішми, чим Бог пошле, жителі перекроїли топографію містечка. Топографія слово надто врочисте й пишне, для Великої Пастки навряд чи підхоже; скажемо так: змінили обличчя селища.
Перед повінню, крім Ослячого шляху, єдиної вулиці, що тяглася уздовж річки, тут були вигін з базарним майданом і розкидані там і там армазем, кузня, какаовий склад і кораль, де відпочивали перегінні бики. Та ще Жаб’яча Коса з солом’яними халупами й рубаною хатиною Бернарди і Збуй-Вік. Ось такою і була Велика Пастка: потворний хутірець серед райської природи. Поки й сам спогад про хутірець не сплив за водою.
Ослячий шлях перетворився на Головну вулицю, барвисті фасади нових будинків веселили око. Паралельно йшла вулиця Капітальна — для тих, хто побажав оселитися далі від річки. На Серединному провулку, що сполучав два завулки — дві вулиці, як уперто підкреслювалось, — мешкали черевичники, що шили таманко. Тут-таки відкрила кравецьку майстерню дона Наталіна — замовниць вона не шукала. Одне замовлення, зовсім недавно, передав їй капітан Натаріо да Фонсека: на святкову сукню для Сакраменто, полюбовниці полковника Боавентури.
На Жаб’ячій Косі, на місці старих куренів, змитих паводком, з’явилися криті соломою хижі. Повії хотіли чимшвидше дістати якесь пристановище, щоб було де розстелити рогожу. Інші, не такі нетерплячі, з тих, хто осів у Великій Пастці — як, наприклад Нінінья, полюбовниця Лупісиніо, — скористалися нагодою, щоб завести постійне житло. Так з’явився й потягнувся вглиб провулок будиночків з невипаленої цегли; на розі виріс пофарбований у жовтий колір пансіон Нори Пампушки: прізвисько пристало до неї в п’ятнадцять літ, коли вона дебютувала в Аракажу, — м’яка й запашна пампушечка. У сорок вона стала таким страшидлом, що на неї поласилися б хіба що грифи. Пансіон Нори, а не пансіон Рессу. Рессу, бідолаха, нездатна завести бордель сама, підказала Норі ідею так, як отримала її від капітана: на дурничку.
Варто згадати іще один цікавий факт, що свідчить про будівельну лихоманку, яка охопила містечко: власники вцілілих від повені будинків зрештою позносили їх, щоб побудувати інші, зручніші. Гончарня не встигала задовольняти попит на черепицю й цеглу. Зе Луїз і Меренсія якщо й не забагатіли, то принаймні зробилися кредиторами більшості жителів. І найдивніше, що вони сподівалися стягти борги: якщо ранній урожай і постраждав від дощів, то сафра поверне все сторицею.
Настил мосту відновили одразу як спала вода. Лупісиніо сам з’їздив у Такарас по цвяхи, балки та інструменти.
— Тепер нам ніякий паводок не страшний, — мовив столяр полковникові Робустіано де Араужо, вимагаючи сплатити програш, хоча той і не закладався. — А хто казав, що ми не зугарні на щось міцне й тривале? Зірвало лише настил, а сам міст уцілів. А ви хотіли битися об заклад…
Об заклад полковник не бився, а проте виклав добрі гроші, щоб завершити роботи. Без нього галпан не перетворився б так швидко в цього колоса, який він з гордістю почесного великопастківчанина показав сеу Карліньйосу Силві, новому маклерові фірми «Койфман і компанія»:
— От уже зухи в нас. Ніколи не здаються.
Після похорону Сан Алтамірандо кілька днів ходив сам не свій, мовчав, усіх цурався. Дас Дорес із шкури пнулася, намагаючись відновити плантації і тваринницьку ферму. Алтамірандо здебільшого сидів на землі і пихкав димом або стругав ножем кукурудзяну бадилину. Куріння стало єдиним його заняттям.
Він перемінився, відколи одного підобіддя побачив на вершині пагорба Сан. Дівчина сиділа, як звикле, на купі каміння: вона пасла кіз і всміхалася йому. Алтамірандо гукнув дас Дорес, щоб і та її побачила, проте коли мати прийшла, Сан уже зникла. Алтамірандо зрозумів, що вона являється лише йому.
З’являлася вона не щодня, а тільки вряди-годи. Дас Дорес не вірила цьому — що ж, річ природна, адже це секрет між батьком і дочкою. З великою охотою і подвійним завзяттям Алтамірандо знов узявся до роботи. Вакейро й ті, з ким він порався в коралі, вибираючи для забою бичків, казали, що Алтамірандо позбувся десятої клепки; але через це він не став менш діловитий. Жити й трудитися можна й без десятої клепки.
Прийти на відкриття галпана полковника Робустіано не змусили ні вмовляння Лупісиніо, ні прохання його кумів Кастора й Діви. Не спокусила його навіть новина, що її підтвердив капітан Натаріо, нібито буде й полковник Боавентура: власник Аталаї обіцяв з’явитися на урочистість.
Зате сеу Карліньйос Силва, новий представник фірми «Койфман і компанія», під час звичного об’їзду фазенд не подався прямо у Такарас, а зупинився у Великій Пастці, щоб узяти участь у бенкеті; притулок він знайшов у пансіоні «Чільний».
Звідки узявся цей пансіон «Чільний»? У короткому описі відродження Великої Пастки вже майнула побіжна згадка про пансіон Нори Пампушки — про те, що стояв він на розі провулка з будиночками із невипаленої цегли, на Жаб’ячій Косі. Номера він не мав з тієї простої причини, що номерів не існувало взагалі, проте такий бувалий чоловік, як турок Фадул, до небес вихваляв принади краль, які займали номери закладу. Ось вам зайвий доказ упередженості й брехливості відгуків і розповідей, які претендують на серйозність і вірогідність. Якщо на титул злачного місця Норин пансіон цілком заслуговує, то чому пансіон «Чільний», сімейного, безперечно, характеру, вартий зневаги?
Сімейний, проголошувала табличка на фасаді: тут гості могли дістати за помірну плату притулок і їжу. Дві кімнатки, в кожній три розкладачки і нічний горщик. У внутрішньому дворику — бочка з водою. Що вам іще сказати про пансіон «Чільний», власність дони Валентини і сеу Жаку дас Невеса? Може, те, що дона Валентина — не тільки хазяйка, а й куховарка, прибиральниця і покоївка — виявляла цілком зрозумілу слабість, якщо постоялець припадав їй до вподоби або ладен був приплатити над умовлену таксу? Вона була не красуня, але й не потвора, а її заміжжя тільки додавало їй ціни, робило становище пікантнішим. Правда, гостям годилося б знати таку подробицю, як кровожерність блошиць.
З’ясувавши справу з пансіонами, слід повернутися до Карліньйоса Силви, постояльця не останнього розбору: статурою і вдачею він удався цілковитим антиподом свого попередника. Наскільки сеу Сисеро Моура був миршавий і церемонний, настільки сеу Карліньйос був кремезний і напористий.
Білявого і ясноокого, злоріки прославили його позашлюбним сином Клауса Койфмана, засновника фірми. Якщо це неправда, чому ж тоді гринго посилав його вчитися в Німеччину і тримав його там роками? Після смерті Клауса фірму очолив його молодший брат Курт, який негайно відкликав у Бразилію протеже покійного шефа. Позашлюбний син? Сумнівно. Сучий син, ось він хто. Молодий Карліньйос повернувся в Ільєус і попав під опіку Бенедіти Силви. Ця пишнотіла негритянка була за куховарку в домі Клауса й зігрівала його німецьку постіль. Веймарсь— кий студент пошився в какаового маклера. Зробив кар’єру.
На бенкеті він відкрився з несподіваного, симпатичного боку: з блиском виступив як ілюзіоніст. А скільки ще, як побачите згодом, під розв’язку, ховалося інших несподіванок у рукаві його піджака.
Повсюдна і захоплена думка, що у Великій Пастці не бувало пишнішого й веселішого свята, підтверджується вагомими доказами. Уявіть собі, що зала — авжеж, вона цілком заслуговує назви бальної зали — була освітлена лампами під абажурами; ці розкішні світильники з’явилися на полицях армазему і разом з новим начинням витіснили в багатьох оселях підсліпуваті гаснички та каганці.
Нітрохи не уймаючи блиску грі на гармонії Педро Цигана, скажемо одразу, що він був не єдиний музикант, здатний піддати танцям жару. Естансіанці принесли шестиструнні гітари, кавакіньйо, сопілку і вшкварили танцювальну музику, що звучить на сержипанських балах. Не соромилися і сліпий Тіаго та його син Лукас, які обидва грали на віолі. Вони прибули з гуртом такараських гостей; на запрошення капітана, Лупісиніо, Фадула та Бастіана да Рози із сусіднього містечка прийшли начальник станції сеу Лоренсо Баптиста, телеграфіст, комірник, кілька комерсантів, кілька гульвіс і Мара, господиня пансіону дівуль, у супроводі четвірки галасливих карнавальниць.
З самого ранку на свято потяглися наймити з поблизьких фазенд; вони дожидали своєї черги перед пансіоном Нори Пампушки, на порогах солом’яних халуп і хаток на Жаб’ячій Косі. Увечері, з огляду на урочистість, повії припиняли прийом. А втім, цієї неділі число потіпах у містечку подвоїлось: вони стікалися з усіх околиць, деякі здалеку, принаджені звісткою про масове гуляння; новина рознеслася по всьому басейну річки Кобрас.
Щоб описати, який успіх здобув Карліньйос Силва, виступаючи перед публікою в оригінальному жанрі, не вистачає слів. Дорослі реготали і вражено вигукували, малеча не тямилася з радощів і захвату. Успіх грандіозний, і це ще мало сказано: більшість глядачів ніколи не ходили до театру чи навіть балагану, зроду не бачили виступів ілюзіоністів, фокусників, штукарів. Жінки хрестилися, чоловіки зачудовано чухали собі потилиці.
Карліньйос Силва закотив рукави піджака й сорочки, і почалися справжні чудеса; всі їх бачили, це вам не дешеве штукарство обозників на привалі. Без допомоги рук, самою силою думки агент фірми «Койфман і компанія» переніс монети вартістю в тостан з кишені Гвідо у вухо Еду; з ніздрів Зе Луїза добув п’ять зерен сухого какао. Повторюючи чарівні промовки: фокус-покус, ала-бала, абракадабра та інші жахливі закляття, — він кінчиками пальців витяг з вирізу сукні сеньйори Валентини хусточку, а та ж на очах у всіх передала її Авреліо, він поклав її в шаньку, і хустка зникла звідти, хоч ніхто до неї не торкався, — просто незбагненно! А що вже витворяв він з колодою карт! Карти крутилися між його пальців, з’являлися, зникали, знову з’являлися, чирвовий туз обернувся в жирового короля, винова двійка перетворилася в бубнову-десятку, а чирвову даму він знайшов аж у розпущеному волоссі Бернарди. Він міняв масті* перед враженими людьми, глядачі тислися вперед, щоб побачити все зблизька, і не вірили своїм очам.
— Боронь Боже грати з вами! Ліпше вже з сатаною! — вигукнув погонич Зе Раймундо. А він мав діло не з одним махлярем.
Фадул Абдала заплескав у долоні, решта зааплодувала теж. Одні хотіли з’ясувати — він що, засліплює людям очі, чи як? Інші присягалися, що сеу Карліньйос знається з нечистою силою. Хто вже захоплювався і найбільше плескав, то це Сакраменто. А доти вона мовчки сиділа на дерев’яному ослоні поряд із Зилдою, соромливо потупивши очі. Навіть полковник Боавентура Андраде заплескав і розщедрився на похвалу Карліньйосові Силві: атож, сеньйоре, прийміть мої поздоровлення! Якщо ви, друже, схочете, то можете заробляти на прожиток у столичних театрах.
Музиканти, дилетант престидижитатор, наплив гостей і передусім присутність плантаторів піднесли подію до рангу визначної. Спеціально для полковника принесли і поставили перукарське крісло Додо Зануди. Тут же влаштували імпровізований бар для продажу кашаси, коньяку, женіпапової наливки; торгував Дурваліно під недремним оком Фадула, хоча той стежив за прикажчиком якомога непомітніше.
Запросити до танцю Сакраменто не наважувався ніхто. Та ось оголосили кадриль, Кастор почав шикувати пари, і Карліньйос Силва, людина не тутешня, з місцевими звичаями не обізнана, зачарований милим личком і скромністю дівчини, що так йому плескала, попрямував до неї, щоб запросити до танцю. Залишившись на лавці одна, бо Зилда з капітаном зайняла місце серед пар, Сакраменто розгубилася, не сміючи звести очі, щось белькохіла і не знала, на яку ступити. Карліньйос стояв перед нею з простягнутою рукою. Аж тоді полковник Боавентура, що весело спостерігав за цією сценою, підвівся з перукарського крісла.
— Даруйте, Карліньйосе, але дама вже запрошена, у неї партнером її друг.
Не вірячи своїм вухам, Сакраменто звела очі і знічено всміхнулася полковникові. Неслухняними ногами вона вийшла з ним насеред зали під косими поглядами присутніх. До Карліньйоса Силви дійшло нарешті, і він пішов запросити Бернарду, але ту вже підхопив інший кавалер. Карліньйос задовольнився сеньйорою Валентиною: краще вже вона, ніж ніхто. Розпорядник негр Факел плескав у долоні, вимагаючи уваги — кадриль починається. Гововорив він гучно і, звісно, «по-французькому».
Діва виробляла ногами фігури і тішилась тим, як вміло командує Факел, — певне, він теж водиться з нечистою силою. Одначе Факел, чутливий і здогадливий, відчув її тривогу й неспокій: та вона й не крилася. Душею вона була не на святі, а в оселі батька й матері на тому березі річки.
Ванже й Амброзіо тут не було. Вранці на базарі, продаючи городину з своїх грядок, Амброзіо аж пашів од гарячки. Зилда, яка прийшла на базар купити щось і погомоніти, побачивши його стан, відчула недобре. Вона порадила Ванже відвести чоловіка додому й дати йому потогінне, і то якнайхутчіш. Може, ще не пізно очистити йому кров від отрути.
За гомінливим столом, який густо пообсідали прибулі на свято гості, Зилда сказала капітанові: чи не спалахне через Амброзіо гарячка?
— Бог дасть, не пошириться.
Амброзіо помер через три дні після бенкету, і на його похорон не прийшли ні старий Жерино, ні юний Танкредо, син естансіанця Вави: їх теж забрала лихоманка.
Безвісна лихоманка, мор, зараза, здатна, за народним повір’ям, звалити навіть поліцая. Про неї говорили тихо й запобігливо; це жахливе божество, давній місцевий бич обрушувався на какаовий край, на його містечка й плантації, збираючи належну йому данину. Її уникали називати в розмовах, намагалися забути про неї, сподіваючись, що так вона забуде й про них, дасть їм спокій.
Поки зараза вбивала вибірково, неквапливо, не жадібно, їй віддавали її смертний ужинок, уживалися з нею, терпіли. Та коли вона, угніздившись у селищах, переростала в пошесть, косила направо й наліво, страх обертався в паніку і, замість гірко оплакувати батька чи матір, дружину, чоловіка чи сина, небесам кидали хулу й прокляття.
Вона розправлялася з людиною за кілька днів. Тіло палає, голова розскакується з болю, думки мішаються, і нутрощі вивертає смердючим поносом. Смерть певна й бридка, і ніякого порятунку.
Інші види лихоманок хоч мають назви: переміжна, болотяна, ящур, на який хворіють люди й худоба, жовта пропасниця і бубонна чума, одна за іншу небезпечніша. Проте всі їх, навіть чорну віспу, можна лікувати — прикладати до гнійних пухирів сухий коров’ячий кізяк. Одначе проти лихоманки безіменної, просто лихоманки, ніяких ліків немає, хворий у руці Божій, у караючій десниці Всевишнього. Єдине, що залишається, — це молитви, псалми, знахарське зілля, ворожба і жертвоприношення.
Вона приходила зненацька, без попередження. Валила з ніг, ламала й палила вогнем, виривала печінки й забивала памороки, випивала силу з найдужчої людини, а тоді добивала. Лишалося тільки чекати, що вона, наситившись донесхочу, як прийшла, так само несподівано й піде рити могили в іншому місці. Вона скорялася якомусь циклу чи звичайному збігові обставин, випадковості? Чи просто йшла, пересичена, чи тому, що Бог почув урешті молитви? Все могло бути. Якщо в таких містах, як Ільєус та Ітабуна, її не вміли лікувати й дипломовані лікарі, то поріділа людність у ведмежих закутнях мусила тікати або ждати, поки лихоманка зволить піти, перемінити місце, забравши з собою винесений без права оскаржування смертний вирок. Засудження на страдницьку, брудну і смердючу, люту смерть.
Лихоманка лютувала два тижні. Святкової неділі прийшла, сповістила про себе на базарі через Амброзіо, а через два тижні осідлала ураган і полетіла вбивати далі, поставивши на квітучому кладовищі Великої Пастки ще дев’ять хрестів.
Те, чого не зробив паводок, — вигнати мешканців, спустошити містечко, — лихоманка робила без галасу й реву, тихою сапою. Якби вона забарилася ще на тиждень, то чи знайшовся б божевільний, щоб сидіти тут і чекати смерті?
Вихід почався в середу після похорону перших жертв — старого Амброзіо та повії Клементини. А після нових смертей люди валом повалили з містечка. Отоді й довелося доні Естер, дружині Лупісиніо, — а на хворобах і ліках вона добре зналася, — вдарити на сполох: у Великій Пастці епідемія! Ось її авторитетна думка: витрачатися на ліки нема рації, складати обітниці діві Марії даремно. Аптеки у Великій Пастці нема — нічого, крім кількох пляшечок мікстури в армаземі турчина. І немає церкви, щоб помолитись. Залишається одне: забиратися геть з цієї паскудної, зачумленої діри.
Дона Естер вважала за свій святий обов’язок сполошити усіх сусідів; нарешті вона могла дати волю зневазі, яку викликало в неї містечко, своїй ненависті до цього глухого закутня. Її досаду ще збільшувало те, що чоловік її злигався із шльондрою. Вона іще могла б змиритися з цим, якби чоловікова коханка була жінка пристойна, зі своїм домом. А то ж потіпаха з потіпах, приймає кожного. Дона Естер пробувала вмовити сина, проте Зіньйо не схотів їхати з нею. Вона знизала плечима: що ж удієш! Краще жити самій у Такарасі, ніж конати тут у смороді разом з родиною. Вона зібрала свої пожитки і поїхала, не озираючись, давши приклад іншим.
Через ті похорони розійшлися, звичайно, перебільшені, моторошні чутки, розповідалися жахливі подробиці по фазендах, хутірцях, привалах та шляхах. З Великою Пасткою приключилася така ж напасть, як і з одним безіменним сільцем на березі Агуа-Прети: всі мешканці пішли на той світ. На берегах Агуа-Прети, Сикейро-де-Еспіньйо чи Ріо-де-Брасо географія змінювалася разом з оповідачем, виростали розміри селища, більшало жертв, проте одна деталь залишалася незмінною: не зосталося жодної живої душі, що могла б це потвердити. Що ж до Великої Пастки, то серед жертв називався навіть капітан Натаріо, — авжеж, він зіграв у ящик, попав за свої гріхи у пекло. Дехто навіть випив на помин його душі.
Дівки, легкі на підйом, розбіглися хто куди. На плантаціях сержипанців саме почався збір урожаю, як пошесть перейшла через місток і вдарила ціпом по солом’яних халупах на Жаб’ячій Косі: за два дні сконало троє жінок. Утеча була майже масова: з попутними обозами чи пішки, з клунком під пахвою чи на голові, дівки рушили в путь. Одна з них, на ім’я Глорія-Марія, пішла вже з блювотою і стуманілою головою і віддала Богові душу в Такарасі, де її й поховали. А так би на кладовищі у Великій Пастці викопали й десяту могилу.
Деякі погоничі проводили свої обози в обхід Великої Пастки, в галпані нічліжан поменшало. Другого тижня бажання тікати охопило все містечко. Після марних спроб порозумітися з Зе дос Сантосом і сією Кларою — на кого ж залишити плантації й худобу? — Бастіан да Роза узяв свою жінку й дитину і вирушив шукати притулку й безпеки в Такарасі. Після цього й ті, хто ще вагався, відкинули всякі сумніви і теж накивали п’ятами.
Після семи днів і п’яти нових жертв від тієї неділі, коли Зилда поділилася своїми побоюваннями з капітаном, тієї ж обідньої пори, за тихим, без гостей, столом вона знов заговорила про це:
— Вона таки поширилась.
Тиждень цей був важкий і страшний. Натаріо, чорний, як хмара, скидався на зацькованого дикого звіра. Люди, стурбовані й схвильовані, приходили до нього, ніби капітан був лікар чи знахар, що міг їх порятувати, а він не міг їх навіть утішити: всі слова були тут безсилі.
Підвищивши голос, щоб її почули й дали відповідь, Зилда повторила:
— Вона таки поширилась.
Капітан бгав пальцями пиріжок з квасолею.
— Кажуть, що поховали ще одного родича сії Леокадії. Хто це — чоловік чи жінка? Не знаєш?
— Маріозиньйо, десятилітній хлопчак. Він не вилазив звідси.
Нахилившись над бляшаною тарілкою, Зилда ложкою помішувала страву.
— Я потерпаю за дітей. Може, взяти їх і поїхати на плантацію?
Капітан обвів поглядом дітлашню: хлопчики й дівчатка, не слухаючи розмови дорослих, наминали, аж за вухами лящало, — одні за столом, інші на підлозі. Потім знову поглянув на дружину.
— Ти бачила, скільки осель стоять пусткою, скільки людей покинуло містечко? Якщо й ми подамося геть, якщо ти підеш з дітьми на плантацію, то хто зостанеться у Великій Пастці? Ми не можемо це зробити.
Зилда відклала ложку і глянула на чоловіка.
— Тоді я візьму на виховання ще кілька дітей.
— Цей дім наш, і ми його не покинемо. Ніхто з нас. — Він обтрусив борошно з однієї, потім з другої руки. — Якщо не переселимося на кладовище.
Зилда на знак згоди кивнула головою: зрештою, це спокійна розмова, а не суперечка. Вона добре знала чоловіка: як уже сказав, то марно щось доводити, виконуй що тобі кажуть. Ну що ж, свої страхи вона висловила і тепер сумління її чисте: чоловік усьому голова, доля жінки — покору.
Увечері, лежачи в ліжку з Бернардою, капітан сказав їй:
— Он скільки люду покинуло Велику Пастку. Ти теж повинна їхати звідси. Тут залишатися небезпечно.
Втупившись у дощану стелю, він говорив безбарвним, спокійним голосом: це не наказ, а порада.
— Поїхати звідси? Куди?
— В Такарасі є місце, де тебе приймуть.
— А ви теж їдете, хрещений?
— Ні, я не можу.
— А хрещена?
— Вона залишається тут, зі мною. І діти також.
— Значить, ні ви, ні хрещена, ні діти не їдете. Чого ж тоді їхати мені? Нащо ви мене проганяєте? Я нічим не заслужила ні такої долі, ні тим більше зневаги. Тут, якщо й доведеться померти, то принаймні біля вас і мого Надиньйо.
І вона притислася головою до грудей хрещеного, як робила це змалку, руками й ногами оповивши його голе тіло.
— Чи я набридла вам?
— Я не хочу, щоб ти їхала.
Вийшло не згірше, ніж із Зилдою за обіднім столом. Капітан Натаріо да Фонсека погладив личко хрещениці, його вірної любові. Іншої відповіді він од неї і не чекав.
Гірка смерть судилася Меренсії. Якби її підкосила якась інша недуга або вжалила гадюка, то заслужила б розкішних поминок, з куди більшим правом, ніж Сан і какаовий агент. Скільки подій пов’язано з нею, скільки цікавих пригод!
Заміжня жінка, вона цуралася дівок, але стала на їхній захист, коли скотарі спробували їх зґвалтувати. Невтомні, мозолясті руки гончарниці допомагали зводити стіни і крити дахи у спустошеній повінню Великій Пастці. На дозвіллі Меренсія майструвала паперових зміїв для хлопчаків, вона любила дивитись, як вони злітають у небеса. Їй так хотілося мати сина, власного сина! А він так і не народився, і вона панькалася з чужими, з любов’ю розводила тварин. Хто забуде, як під час повені вона брела по пояс у воді, а шию їй кільцями обвивав удав!
Коли Зе Луїз почав цвиндрити гроші на кашасу й на дівок, Меренсія дала йому доброї хлости, щоб шанувався. Вона підбирала його п’яного на Жаб’ячій Косі і приводила, осипаючи лайкою і градом ударів, до домашнього вогнища. На похороні ніхто не вмів так гарно голосити, як Меренсія. Ох, які тоді бували поминки! Скруха за покійником не заважала людям веселитись.
Як і інші жертви пошесті, Меренсію негайно поховали, щоб нездорові випари не розносилися в повітрі й не проникали у кров живим. А тим часом побожну, обізнану з обрядами Меренсію слід було б поховати з молитвами і похоронною відправою. Не було нічого — ні прощання з тілом, ні тужильниць, ні молебню. Не прийшли сказати їй прощальне слово і повії. Лихоманка вбивала швидко, а ще швидше нажахані родичі одвозили небіжчика на цвинтар. В тій шаленій метушні Фадул, бувало, не встигав навіть пробасити отченаш по-арабському.
Після похорону Меренсії минуло три дні, і за цей час у збезлюднілому, похмурому містечку більше не було смертей. Отоді-то в кузні Кастора Абдуїна й з’явився Педро Циган — провістити відродження нового життя. Він прийшов з порадою влаштувати бенкет: треба зарубати чорні дні, втерти сльози, викреслити пам’ять про пошесть, прогнати саму думку про смерть. Мертві воскреснуть на Страшному суді.
Одразу ж після відкриття галпана Педро Циган зник з Великої Пастки, і пліткарі поспішили записати його в пропалі безвісти. Хитрун з переляку так швидко накивав п’ятами, що забув навіть у турчиновому армаземі свою гармонію; у час веселощів ця річ украй необхідна — п’ять розчепірених пальців на вбогій трьохрядці, а до рота тобі підносять чарку кашаси. Мало чого наплещуть ті, хто заздрить його хистові, його вольній волі тинятися де заманеться, його успіхам у жінок. Педро Циган примчав назад так само, як і тікав, нашпигований хініном та іншими ліками, роздобутими в Такарасі у станційних охоронців, помічними проти переміжної лихоманки і безсилими проти гарячки анонімної, невиліковної.
Переконавшись, що пошесть перелютувала, він пішов по дворах шукати підтримки щодо гулянки, хай вона втишить біль і верне веселощі. У кузні посеред палкої промови він раптом прикусив язика, згадавши про Дівиного батька, старого Амброзіо, що помер на початку чумного бенкету. Проте Діва не образилась, у душі вона була згодна з гармоністом: треба вдарити лихом об землю, вернути людям смак до життя. Факел теж підтримав його. І Педро Циган подався по інших дворах.
Діва померла вранці, погідна й спокійна; лежачи в гамаку, вона відчувала своїм розпашілим тілом прохолодне тіло Факела, що тримав її в обіймах, чула його ніжний шепіт: «О моя негритяночко, негритяночко моя!» Ніби плюскіт тихих вод, гомін хвиль на пляжі, невиразний гул мушлі. Ще встигла сказати: «Білявенький мій», — і її не стало.
Лихоманка забрала її тоді, як вона вже збиралася святкувати кінець пошесті й домовлялася про дату свята. Другого дня після одвідин Педро Цигана Діва поскаржилася на слабкість у ногах, жар у голові й біль у животі. Прохворіла вона один день і одну ніч.
Ліа і Ванже поспішили до хворої. Побоюючись зарази, дитину віднесли до Динори. Факел не відходив від мати, на якій конала Діва: з рукою в його руці хвора щось белькотала, силкувалася всміхнутись. Факел приніс свиню в жертву Омолу, хоч і знав, що це марна затія, як і дві пожертви минулого тижня. Лихоманка заступила дорогу до богів, відчинила ворота егунам — кожний, на кого вона клала руку, належав їй. Факел це знав напевне, проте він не дозволить заразі забрати Діву одну. Звісно, Факел не міг лягти поряд з нею на отій брудній маті, але він твердо знав, що робити. Він сидів навпочіпки біля хворої, задуманий і рішучий.
Діва тихо зойкала, коли мати й зовиця прибирали під нею, а Факел тримав її на руках. Але з неї не знімали закаляної, смердючої сорочки. І вона попросила зігріти їй води для купелі. Ліа й Ванже казали, що хвора марить, що просто безумство митися в гарячій воді з такою високою температурою. Богом святим благаю, шепотіла Діва, і голос її дедалі слабнув. Факел таки наполіг, щоб її прохання виконали: хай це безумство, маячня, примха мрущої, але така її остання воля. І пішов по корито.
З Діви зняли брудну сорочку, посадили в купіль. Потім Ванже й Ліа пішли, залишивши хвору з Факелом. Гола, вимита запашним милом, Діва попросила, щоб він поклав її у гамак і ліг біля неї.
Під гамаком скрутився клубком Горюха.
Смертне виття, дике волання Факела розітнуло передранкову тишу й сполошило усе містечко; таке вже було на початку літа, коли у верхів’ях річки випали рясні дощі і повінь принесла страшне спустошення. Яке ще лихо звалилося на них? Невже мало ще біди й страждання?
Зазоріла вранішня зоря, і люди, що бігли на той розпачливий крик, немовби побачили, як лихоманка понеслася геть, осідлавши вітер. Бог удовольнив своє прагнення вбивати. Дев’ятеро померлих, з Марією-Глорією десять, немало для такої глухомані. А якщо, крім небіжчиків, порахувати й біженців? Містечко втратило багатьох старожилів — тут їх чекала неминуча загибель. Безіменна лихоманка, здатна вбивати навіть поліцаїв, завжди гуляла по какаових просторах, перекочовувала з місця на місце, даючи людям перепочинок, але ніколи не прощалася назавжди.
Ліа вибігла надвір, гукаючи пробі й піднімаючи на ноги всіх, серед них і Фадула. Невдовзі зібралась юрба погоничів, повій, місцевого люду, кожен хотів знати, що сталося. Чорний, як хмара, негр Факел повільно брів вигоном до річки в супроводі пса Горюхи. На простягнутих перед собою руках він тримав мертву Діву, облиту сяйвом вранішньої зорі. У глибині вод, на річковому дні лежать володіння Айоки. Це ж блюзнірство! Мертві повинні спочивати на кладовищі, а живі оплакувати їх і згадувати.
Ванже заточилася під шаленим поривом вітру і впала в грязюку перед Кастором, благаючи його шанувати смерть та її закони. До Ванже кинулася Бернарда й допомогла їй підвестись. Немовби взувши семимильні чоботи-скороходи, стрілою примчала Збуй-Вік. Хмари на небі розвіялись, розпалися клаптями. Після такого лиха — всесвітня ганьба!
Фадул похапцем натягнув штани, кинувся навперейми ковалеві, заступив йому дорогу.
— Ти що, Факеле, здурів чи що? — пробасив.
Кастор Абдуїн, не зупиняючись, повільно, вперто йшов уперед. То був уже не коваль Факел, добра душа, загальний улюбленець, а якась пекельна проява.
— Геть! — гарикнув він страшним голосом.
Круг них змикалось кільце людей, котрі будь-що наважились перешкодити блюзнірству. Турок підступив ближче, і кільце замкнулось.
— Ми її обрядимо, понесемо в гамаку, поховаємо.
— Геть!
Втупившись у Фадула застиглим поглядом, Факел спробував його відсторонити. Люди стояли стіною, готові втрутитись: хай вони безсилі проти лихоманки, але блюзнірства не допустять.
Щоб утихомирити юрбу й запобігти розправі, Фадул звалив Факела ударом свого кулачиська. Ванже, Бернарда й Ліа підхопили мертву Діву. Факел звівся на ноги, ладний убивати і загинути. Але всіх випередила Збуй-Вік, яка затулила собою негра від юрби.
— Схаменися, тобі ще треба ростити сина!
Везучи у двох обкованих залізом скринях церковне начиння, стихарі, ладан, свячену воду, вино для причастя і Слово Боже, місіонери прибули у Велику Пастку похмурого й дощового зимового дня: дрібна гнітюча мжичка, розгрузлі слизькі дороги, коротке світло дня і пітьма довгих ночей. Двоє ченців-міноритів, посланих сіяти світло істинної віри, спустилися з верхів’їв річки Кобрас. У широкій річковій долині разом із новими какаовими плантаціями виникали хутірці, виростали слобідки — справжні гнойовища, чия людність, уся без винятку, жила в беззаконні й гріху.
За два місяці невтомних і тяжких апостольських трудів брат Зигмунд фон Готтесгаммер і брат Теун з ордену Святих Дарів об’їхали цей паділ язичництва і єресі, і тепер, коли верхи на боязких віслюках вони поволі наближалися до Великої Пастки, серця їхні сповнювали смуток і гнів. Журився молодий брат Теун, родом голландець, висвячений у Римі на священика і посланий орденом з апостольською місією до Бразилії. А гнівом кипів чорноризець Зигмунд, кощавий і висохлий, як схимник; його палець раз у раз погрозливо зводився вгору, а з уст вилітали страшні прокльони. Готтесгаммер, або ж Господній Молот.
Брат Теун вирушив із святою місією вперше, і на круглому обличчі новоспеченого священика відбивалася втома від нескінченних блукань по глухих нетрях: повсюди дикість і жахливе духовне убозтво. Бракує найнеобхідніших речей, хоч тут знаходяться квітучі й багаті осередки виробництва какао, а какао поступається цінністю тільки золоту. Брат Зигмунд був на двадцять років старший за свого товариша і вже понад десятиліття боровся з грапіунською нечестивістю. Якщо він і втомився, то не виказував цього, опанований непереможним бажанням здолати Вельзевула.
На берегах річки Кобрас скрізь панували сваволя і розпуста. Завдання відновлювати лад і моральність, вселяти страх Божий брат Зигмунд одержав не лише від глави конгрегації, яка послала його на край світу проповідувати слово Боже. Його поклав на нього Господь наш Ісус Христос. У самотній келії, вдягнений у волосяницю, він безсонними ночами невтомно молився і бичував свою плоть, щоб звільнитися од мирських спокус, ідоловірства й любострастя. Єдина прикраса на голій стіні — зображення Серця Ісусового. Святе Серце сходило кров’ю через гріхи безбожників; кров багряніла, текла й по плечах, по грудях, по спині покутника — Ісус велів йому вогнем і мечем викорінювати нечестя.
На думку брата Зигмунда у святої матері церкви не було слуги, гідного більшої шани й поклоніння за Торквемаду, верховного інквізитора Іспанії і Португалії. Хай його і не канонізовано, але ця несправедливість анітрохи не применшує його чеснот. І брат Зигмунд став під знамена полководця праведного й святобливого війська, Божого воїнства, і подався на нещадну війну проти єретиків, лиходіїв та анархістів.
Під час утомливих мандрів з виселка у виселок до двох місіонерів докотилась похмура, лиховісна слава про Велику Пастку. В тих краях це було найквітучіше містечко, але там загніздились безбожництво і розпуста. За чутками, серед місцевої людності без віри й без закону, без керма й без вітрил — язичників, невінчаних коханців, розбишак, повій — жили і негри макумбейро, і магометани-араби. Містечко якнайкраще характеризувала його назва. За біблійними уявленнями Велика Пастка означала Содом і Гоморру, об’єднані воєдино сімома смертними гріхами.
Слідом за ченцями, як їхній попутник і конкурент, брів по грязюці до Великої Пастки відомий гармоніст і бродяга Педро Циган. Там, де з’являлися святі отці зі своїми проповідями, хрещеннями, вінчаннями, сповідями, прокляттями і спокутами, одразу ж, як невід’ємна частка цієї грандіозної події і водночас як цілковита її протилежність, з’являвся і Педро Циган зі своєю гармонією — щоб покрасуватися на балах і гулянках, що ними місцевий люд відзначав хрестини й вінчання.
Педро Циган так часто стикався з місіонерами, що міг би стати в них за причетника й прислужувати їм на обідні. І все ж одного разу, коли благочестивий брат Зигмунд побачив, як Педро слухає його вогненну проповідь, стоячи у першому ряду богомольців, йому все нутро перевернуло від жаху: він немовби уздрів перед собою самого сатану з глумливою посмішкою на темному обличчі. Нелегко бути місіонером у добу навіженства й занепаду звичаїв, коли служителі церкви бездіяльні, а рабство скасоване.
Відколи какаовий склад перейшов у власність фірми «Койфман і компанія», полковник Робустіано де Араужо став у Великій Пастці нечастим гостем. І все ж вряди-годи він приїжджав сюди, щоб заглянути в кораль, побалакати з арабом Фадулом і з капітаном Натаріо, провідати кума Кастора, благословити свого хрещеника.
Негра він шанував, допоміг йому звестись на ноги. Коли після смерті Діви Кастор зів’яв, змарнів, збайдужів до всього, він занепокоївся. Від колишнього веселуна, балакуна, витівника, що вмів збурити цілу Велику Пастку, не лишилось і сліду.
Зате полковника неабияк потішило несподіване відродження коваля. Кум розповів йому по секрету про зустріч з егуном, який явився йому на вигоні й розвіяв його скорботу. Торкнувшись його голови, серця і грішного тіла, він вернув його спустошеній мертвій душі смак до життя. А щоб було кому подбати про нього й про дитину, він змінив вдачу Епіфанії і направив її сюди. Це егун Діви — зірка, що загорілась над хвилями океану, в далекому царстві Айоки.
На відміну від багатьох людей полковник Робустіано де Араужо не думав про негритянську кров, що текла в його жилах, щедра й густа. Завдяки своєму багатству він чистокровний білий; він один із найбільших скотарів і виробників какао — понад шістсот тисяч арроб у кожну сафру, опора церкви, тесть «хранцуза» — його молодша донька одружена з одним із Лафітів, співвласником «Освітлювальної і газової компанії». А проте не цурався він і негритянських богів. Його мати Розалія, темнолиця красуня-мулатка, сіла в човен їаос, щоб стати жрицею, не знаючи, що вже завагітніла від свого хазяїна, вчителя початкових класів Силвіо де Араужо, вродливого, але слабогрудого і без шеляга за душею. Ошагуйян, заволодівши Розалією, став володарем і її майбутньої дитини. Щоб завоювати їй право на життя, Розалія присвятила її богам. Ціною тяжких зусиль вона визволила хлопця з рабства і добилася для нього титулу сина Ошагуйяна. Хлопець виріс здоровим і міцним; ще зеленим юйаком він вирушив на какаову війну і повернувся з неї переможцем.
Перед смертю батько всиновив його; в нього не було чого лишити йому, окрім родового ім’я. Юний Робустіано приєднався до Базиліо де Олівейри в його легендарній боротьбі з родиною Бадарос: він прорубував просіки, розвідував землі, командував жагунсо. Перебуваючи під надійною опікою Ошагуйяна, він у тих кривавих сутичках не дістав навіть подряпини. Робустіано садив какао, розводив худобу, одружився з багатою дівчиною, далекою родичкою Бадарос, на ім’я Ізабел. Сина йому Бог не послав, а дочок він віддав до пансіону сестер урсулинок для шляхетних дівчат. Як і їхній дід, вони вивчилися на вчительок молодших класів, але працювати в школі не збиралися — женихи довкола цих гарних мулаток, багатих спадкоємиць, вилися роєм. Так воно й сталося: старшу взяв лікар Ітазил з Вейга, молодшу Катю виграв у лотерею на ярмарку на честь святого Жорже гринго Жан Лафіт, інженер, що здобув освіту за кордоном. Полковник однаково щедро жертвував і на церкву, і на радіння батька Оролу. В католицьких процесіях він ніс ноші зі статуєю святого заступника. Хороводу біля капища він, правда, не водив, зате вдома приносив жертви Ошагуйяну.
Минулого літа полковник Робустіано де Араужо затримався у Великій Пастці довше, ніж під час своїх звичайних кількагодинних наїздів для огляду коралю і розмов із друзями. Він приїхав на запрошення капітана Натаріо да Фонсеки, людини вельми ним шанованої. Полковник уже давно обіцяв о дві дати фазенду Винозоре, що її врожаї викликали загальний подив: жалюгідний клаптик землі проти безкраїх просторів Аталаї і Санта-Маріани, а збір какао в останню сафру перевершив п’ятсот ароб; і капітан планував за кілька років його подвоїти.
Полковник об’їхав фазенду з кінця в кінець, оглянув плантації, обдивився помістки, сушильні, корита, бараки для наймитів, ознайомився з системою меліорації, а тоді задав капітанові одне запитання: він хотів знати, що сталося насправді між Натаріо й’Вентуриньєю Андраде, коли син і єдиний спадкоємець покійного полковника Боавентури Андраде нарешті вступив у володіння своїми маєтками. Ходили різні чутки про цю делікатну справу; подейкували про якесь непорозуміння, що скінчилося сваркою.
Раптова смерть батька застала Вентуринью у Європі; він недавно вирушив туди з наміром одвідати кабаре й будинки побачень найбільших столиць — Лондона, Парижа, Берліна і Рима. В Берліні й Римі побувати він не встиг — надіслана з Лондона депеша наздогнала його в Парижі, де він уганяв за дівчатами й тринькав гроші. Депеша спізнилась: уже майже місяць полковник спочивав на ільєуському кладовищі Алто-да-Конкіста. Нескінченна похоронна процесія, нескінченні промови біля гробниці, заупокійні меси, що їх знову і знову замовляли дона Ернестина та Адріана. На спіритичному сеансі полковників дух більш як на годину втілився у худого, нервового медіума Зоравію, попросивши Адріану замовити заупокійні відправи й роздати милостиню бідним, щоб йому легше було подолати нижчі кола потойбічного світу, якими він досі блукає. На вулицях міст, насамперед Ітабуни, злоріки, вражені таким психічним феноменом, пустили поголоску, що нижчі кола — то геєна вогненна. Зміїні язики не щадять навіть мертвих.
Шушукалися також, що полковника побив грець після листа з Ріо-де— Жанейро, в якому син сповіщав про своє відплиття до Лондона на борту пакетбота англійської королівської пошти. Ця поїздка для поглиблення освіти триватиме три місяці. Вентуринья просив переслати йому через банк, теж англійський, подвійну суму. Він шкодував, що не встиг заздалегідь попередити батька й матір, як би це годилося: думка про подорож виникла буквально в останню мить; коли вони читатимуть цього листа, він уже буде в Англії. Певної адреси в нього ще немає, тому він сповіщає адресу банку, через який слід переказати, звичайно, терміново, чималу суму грошей, — мовляв, він не хоче, щоб у Європі його мали за харпака, якогось бідного родича. Без щедрих дотацій йому не обійтися: навчання в Оксфорді й в Сорбонні страшенно дороге.
Лист надійшов до Ільєуса, а звідти його передали у Такарас. Виконуючи полковників наказ негайно пересилати йому листи й телеграми доктора Вентуриньї, начальник залізничної станції Далво відправив його з кінним посланцем на фазенду Аталая.
За словами негра Єспіридіана, полковникові стало зле, коли він читав це злоповісне послання. Він ступив крок до дони Ернестини, щоб передати їй листа, але раптом звалився на підлогу між посланцем і благовірною, до ніг Сакраменто. Як змогла це знести дона Ернестина, не зомлівши тієї ж миті біля чоловіка?
Вона із зойком кинулася на безживне тіло, а коли Сакраменто підвела її на ноги, припала до дівчини, і обидві залилися сльозами. Чоловік помер, син далеко — і самотня й неприкаяна дона Ернестина знайшла опору та розраду в набожній, послужливій Сакраменто. Вона повезла її з собою спеціальним поїздом, на який наступного ранку повантажили труну з тілом небіжчика, щоб поховати його в Ільєусі. Прискакавши в Аталаю посеред ночі, Натаріо взяв на себе всі клопоти. Його нерухоме обличчя не виказувало жодного почуття, застигнувши в суворому й похмурому мовчанні.
Від цієї хвилини і до приїзду Вентуриньї Сакраменто не відходила від дони Ернестини і разом з нею оплакувала смерть полковника Боавентури Андраде, какаового плантатора, мільйонера, ватажка жагунсо, власника фазенди Аталая, великого цабе в Ільєусі та в Ітабуні.
Як усі казали і як переконався сам полковник Робустіано де Араужо, Натаріо дбав про плантації Аталаї не менше, ніж про молоді посадки Винозорого. Вентуринью недаремно так прикро вразила відмова управителя залишитись на цій посаді. Відмова рішуча, і не знайшлося таких грошей, таких щедрих обіцянок, що змусили б Натаріо змінити своє рішення. «Чому ви відмовилися?» — запитав його полковник Робустіано де Араужо серед квітучих, як рай, плантацій: ніщо так не нагадує раю, як какаові саджанці, обтяжені квітками й бростю.
Капітан Натаріо да Фонсека вислухав це запитання незворушно, жоден м’яз не здригнувся на його індіанському обличчі — шкіра кольору міді, очі маленькі, на губах тонка посмішка, що її колись бакалавр і поет Медауар порівнював з тонким лезом ножа. Загадкова посмішка — одним вона здавалася глузливою, іншим моторошною.
— Я, полковнику, все поясню, якщо вам стане терпіння вислухати. Сюди я приїхав із Сержипе, ще молодим хлопцем я ускочив там у халепу. Посварився з одним типом — той нікчема не вартий був навіть витраченої на нього кулі. Я прийшов до полковника, і він прийняв мене.
Кобила Імператриця полковника Робустіано і чорна мулиця капітана Натаріо тюпали поруч стежиною між какаовими саджанцями. Полковник мовчав, і капітан продовжував свою розповідь:
— Полковник Боавентура вже тоді воював, як ви самі знаєте, бо були його союзником. Повіривши в мене, він дав мені рушницю і взяв із собою. Фактично це він мене виростив, він завжди ставився до мене, як до зрілого мужчини, йому я зобов’язаний усім у житті. Свого батька я не пам’ятаю: він зробив своє діло й завіявся кудись. Мій справжній батько — полковник Боавентура.
— Але я чув, як він казав, що ви не раз рятували йому життя. Так що Боавентура не вчинив вам великої ласки, записавши на ваше ім’я клапоть завойованої нами землі.
— Полковник узяв мене на службу і платив мені, щоб я охороняв його: око в мене гостре. Я лише виконував свою роботу. Якби він ^е захотів, то не дав би мені ні землі, ні капітанського патенту. Не скажу, що я цього не заслужив, та тільки він не зобов’язаний був це визнавати, наділяти мене землею.
Капітан попустив повіддя, даючи мулиці вільно йти знайомою дорогою, і вона потрюхикала собі далі, збочуючи вряди-годи з вузької стежки.
— Полковник Боавентура був найхоробрішою і найщирішою людиною, яку я будь-коли знав, і я не вагаючись віддав Ьи за нього життя. Ось чому, коли я сам став землевласником і посадив какао, то не покинув служби в нього і доглядав маєток Аталая. Я не раз казав йому: поки ви живі і поки я вам потрібний, я вам служитиму. Але після його смерті я пообіцяв собі зробити одну річ, і я її роблю. Та це не має ніякого стосунку ні до какаової плантації, ні до посади управителя.
— Казали, що Вентуринья ладен був вам платити, скільки побажаєте.
— Полковнику, по-моєму, кожній людині хочеться бути хазяїном своєї долі. Коли я тільки вступав у життя, я ходив з прочанами до Сан-Франсиско і чув від них, що людська доля записана на небесах і ніхто не може її змінити, але сам я думаю інакше. Понад двадцять років служив я полковникові — прибув сюди сімнадцятилітнім, а тепер мені сорок два. Служити вдові й синові я не обіцяв. Про це полковник мене ніколи не просив. — Глянувши на полковника Робустіано, він вів далі: — Незадовго до його смерті я розмовляв із ним, як оце з вами, і він сказав, щоб, коли його не стане, я виконав одне його доручення. Я боявся, що він попросить мене й далі господарювати в Аталаї, бо я не зміг би йому відмовити. Хазяїн тільки він і ніхто більше. На щастя, він хотів від мене зовсім іншого, і я погодився. Вентуринья гадав, що я і далі управлятиму фазендою, тож неабияк здивувався, коли я сказав, що більше цього не робитиму. Ні за гроші, ні з почуття дружби. Обов’язки мої скінчилися зі смертю полковника.
Капітан знову натяг повіддя. Вершники вже проминули какаову плантацію і звернули на шлях, що вів до нового будинку Натаріо, якого полковник Робустіано ще не бачив. Натаріо підніс голос:
— Я люблю Вентуринью; коли я потрапив на фазенду, він був іще хлопчаком. Проте це зовсім не те, що моя любов до полковника. Полковник простяг мені руку, і я перестав боятися переслідування закону. Віднині я сам собі хазяїн, і тільки я вирішую, що мені робити.
— А Вентуринья зрозумів вас? Погодився? Навряд.
— Я його не питав і не хотів цього знати. Він збирається займатися політикою, посісти батькове місце. Я сказав йому, що коли одного дня він потребуватиме мого захисту, то досить тільки мені натякнути — у мене ще приціл не збився. Проте служити, хай уже дарує, ні йому, ні комусь іншому я не стану.
Перш ніж спішитися коло будинку, полковник Робустіано де Араужо, задовольнивши свою цікавість, так закінчив їхню розмову:
— Якщо вас цікавить моя думка, Натаріо, то вона така: ви діяли відкрито і тоді, як служили Боавентурі, і тоді, як відмовили Вентуриньї. Цим ви довели, що командувати і слухатися — зовсім різні речі. — І змінив тему розмови: — Розкішний поміщицький будинок! Вітаю вас!
— Поміщицький будинок? Хатина, щоб було де зупинитися Зилді і дітям. Вона щомісяця приїздить на плантацію.
Житла наймитів на фазенді Аталая — мазанки й рубані хатини — тулилися між «великим домом» і ручаєм, що протікав уздовж дороги; кілька халупок стояли на відшибі, розкидані по найдальших плантаціях. Натаріо вважав за свій обов’язок об’їхати їх усі, щоб повідомити про своє рішення й попрощатися; з половинщиками й погоничами він підтримував добрі ділові та людські стосунки, а з деким навіть покумався. Ніч спускалася на какаові саджанці й лісові хащі; хоч була зима, проте не дощило, вечірнє повітря лишалося теплим і лагідним. Капітана долали суперечливі почуття: полегкість і вдоволення, що нарешті він скинув із себе тяжку відповідальність, а водночас — жаль і туга, що покидає цю землю, де жив і трудився понад двадцять років.
Проїжджаючи повз хатину покійного Тибурсиньйо, Натаріо з подивом побачив у вікні світло каганця. Він же допіру зустрівся з сією Ефіженією, яка лікувала Ідалісіо: молодого збирача какао вжалила того вечора гадюка. Досвідчена знахарка Ефіженія напхала клоччям свого беззубого рота і приклалася до укушеного місця на кісточці хлопця; висмоктавши й виплюнувши отруту, вона забубоніла закляття: «Святий заступнику Бенто, удар змію палицею, убий змію, бо змія від лукавого, порятуй мене від отрути і визволи від спокуси».
Ідалісіо увесь горів, але боровся зі смертю, стара таки зменшила дозу отрути, послабила її майже смертельну дію. Капітан зустрів її біля узголів’я хворого і побалакав з нею, перш ніж покинути Аталаю. Вона помолилася за порятунок Ідалісіо, можливо, молитву почуто завдяки всемогутності святого Бенто і мудрості старої ворожки. Згадали Сакраменто, і Ефіженія поскаржилася: на жаль, донька не тут, а в Ільєусі, дбає про полковникову удову; мати снувала стільки задумів, відколи стала власницею прибуткового будинку в Ітабуні, дарунка щедрого й шляхетного полковника Боавентури Андраде.
Про дім, придбаний фазендейро і записаний на ім’я наложниці, з оформленням дарчої в нотаріальній конторі, Ефіженія і Сакраменто дізналися від Натаріо, єдиного, хто був утаємничений у цю справу: полковник не хотів її розголошувати. Будинок давав щомісяця прибуток, достатній для того, щоб мати й дочка зажили без горя. Ефіженія відтоді мріяла покинути фазенду і відкрити в Ітабуні чи в Такарасі овочеву крамницю, де вона торгуватиме бананами, плодами хлібного дерева, перцем, жіло, всілякими прянощами.
Ще коли полковник був при здоров’ї й упадав біля дівчини, стара вже думала про той час, коли Сакраменто набридне йому: зв’язок з товстосумом нетривкий, може урватися будь-коли. Але набриднути полковникові вона не встигла, його не стало раніше, ніж це сталося: безноса влаштувала йому крововилив у мозок, і він гримнув додолу з перекривленим судомою ротом. Торгуючи кабачками та машіше в людній Ітабуні, Сакраменто швидко знайшла б іншого покровителя, який забезпечив би її і відкрив рахунок у магазині тканин і взуття. Так міркувала Ефіженія, жінка вельми амбітна й практична.
Проте разом із сільськими та міськими маєтками — латифундією, цілими кварталами прибуткових будинків в Ільєусі й Ітабуні, капіталами, усім цим величезним багатством — дона Ернестина успадкувала і Сакраменто. Тож мрія сії Ефіженії про овочеву крамничку залишалася поки що мрією.
Спадщина полковника Боавентури Андраде, що про неї тільки й мови на всіх перехрестях і дорогах, у шинках і корчмах, не об’єкт для інвентаризації і поділу. Адже рано чи пізно все дістанеться її синові, казала вдова, замовляючи обідні падре Афонсо, — як тільки Господь покличе її до себе. А коли так, то навіщо ділити плантації і будинки, гроші та цінні папери? І, щойно Вентуринья приплив з Європи, із зупинками в Ріо й Сальвадорі, мати передала до його рук усі статки. Собі ж дона Ернестина залишила єдину власність — служницю Сакраменто.
Що ж це за тінь забачив капітан в оселі покійного Тибурсиньйо, освітленій вогником гаснички. Хто це і що він робить там, коли пожильців немає вдома? Мабуть, щось недобре. Лівою рукою Натаріо штовхнув двері, а правою стиснув револьвер. І зіткнувся лице в лице з Сакраменто, з ніг до голови укритою курявою; побачивши його, дівчина тихо скрикнула, але не від страху, а від подиву й радості.
— Ой, капітане! Як добре, що я вас зустріла! А мені казали, що ви поїхали!
— А ти що тут робиш? Невже дона Ернестина тебе відпустила?
Сакраменто потупила очі.
— Через дону Ернестину я ніколи звідти не пішла б. Бідолашна, мабуть, погано думає про мене, вважає, що я просто тварюка, та й годі. Я втекла, нічого їй не сказавши. Але ж як я могла сказати?
— Ти втекла з полковникового дому? Який ґедзь тебе вкусив?
— Це все доктор. Хотів мене схопити.
Капітан нібито й не здивувався: на губах його майнула ледь помітна сувора посмішка.
— Вентуринья?
— Авжеж. Вдерся в мою кімнату, безтямний, заслинений, сивухою так і тхне. Це мене і врятувало. Я штовхнула його, і він гепнувся на підлогу. Звестися не мав сили. Тоді заявив, що все одно зловить мене. Я так нажахалася, що й речей не стала збирати. Згребла що попало під руку, прихопила хусточку з грішми та й побігла на станцію. З Такараса пішки прийшла сюди, щоб побачитися з матір’ю і поговорити з вами.
Капітан нічого не сказав, тільки очі його повужчали, і в них майнула посмішка. Сакраменто звела погляд і глянула йому просто в обличчя.
— Він повалив мене, бив і кусав. Якщо не вірите, гляньте. — Руки її були в синяках, на шиї видніли сліди поцілунків та укусів.
Натаріо мовчав. Хто знає, подумала Сакраменто, може, не досить йому цих доказів. Вона задерла спідницю і показала стегна, вкриті чорними плямами в тих місцях, де коліна Вентуриньї, цього здоровила, м’яли смагляву, звабливу плоть. Капітан так і вп’явся поглядом у дівчину; Сакраменто опустила спідницю, проте очей не потупила.
— Хіба ж могла я зійтися з його сином? Боже борони! Він пропонував мені гроші, казав, що я красуня, і то більша, ніж собі уявляю. Я попросила дати мені спокій. Тоді він заговорив про полковника, почав кричати, що йому відомо все і що він теж жадає мене. Я заклинала його іменем його матері, іменем полковника. Та він уже скинув піджак і штани й накинувся на мене, але впав, бо був п’яний як чіп. Тільки це мене і врятувало.
Капітан Натаріо ні пари з уст, лише торкнувся пучками розпашілого личка дівчини і втер сльозину на її щоці. Сакраменто взяла його пестливу руку й поцілувала.
— Я їхала в поїзді й думала про вас. Окрім матері, яка тут нічого не врадить, у мене на світі є тільки ви. — Вона знов потупила очі. — А ще я згадала про вас іншим разом, і це допомогло мені дати відсіч доні Мізете.
Це ім’я капітанові видалося знайомим.
— Я знав одну Мізете, власницю пансіону на Ільядас-Кобрас.
— Вона передала мені запрошення перейти до неї. Отоді-то я й згадала про вас, як ви казали мені, що якби я стала торгувати собою, то полковник би цього не схвалив. Краще вже бути служницею в домі дони Ернестини. Але там тепер живе доктор, і тому я не можу більше їй служити. Отож я сіла в поїзд, доїхала до Такараса й пішки прийшла сюди. Оце щойно. І не застала тут матері. Але побачила вас і заспокоїлась.
Вона глянула на нього і промовила спокійно й рішуче:
— Ні за гроші, ні силоміць ніхто не змусить мене віддатись. — Крізь сльози вона поглянула на свої запилюжені руки, мацнула цупке від бруду волосся, проказала стиха: — Треба помитися, я така нечупара. Поки мати прийде, піду скупаюся в річці.
Натаріо сказав їй, де Ефіженія і чим займається. Переборовши сором’язливість, Сакраменто повторила:
— Піду скупаюся, поки не вернулася мати. Я така брудна, така негарна, що ви, певно, думаєте, я це чи не я.
— Чиста чи брудна, ти все одно гарна. Якби на тебе не накинув оком полковник, то тебе узяв би я.
— Атож. Чи ж могла я сказати «ні», коли думала тільки про вас?
Ідучи повз капітана до дверей, вона черкнула його груди своїми тугими груденятами. З вашого благословення, полковнику! Він рушив за нею до річки.
Попиваючи духовитий арак, свою улюблену рисову горілку, Фуад Каран усміхнувся через стіл Великому Туркові, своєму другові Фадулу Абдалі, і захоплено прорік:
— Ітабуна, друже Фадуле, переживає сексуальний катаклізм, ми живемо, як на вулкані. Чи ти чуєш чарівничий, містичний поклик Людмили Григорівни Циткінбаум, чи знаєш слова цієї сури? — І він продекламував, розмахуючи руками: — З тайги сибірської прийшла наша Людмила Циткінбаум! — Він трохи помовчав, вслухаючись у чисте відлуння цього високого імені. — До тебе вже доходили балачки про цю фатальну жінку, Фадуле? Людмила Григорівна — тонка штучка, справжня жінка-вампір, ми всі скорилися її чарам, ми її раби і раді цьому рабству.
Фуад Каран сьорбнув ковток араку, щоб прополоскати горлянку. Фадул увесь аж променів з утіхи, слухаючи просторікування одного зі своїх учених приятелів; другий був Алваро Фарія з Ільєуса.
— Чоловіків так і пожирає, а їй, Великий Турку, все мало. І воліє чорношкірих. Формально, але не фактично вона належить нашому новому володарю, докторові Боавентурі Андраде-молодшому, повелителеві Об’єднаного Королівства Ітабуни й Ільєуса. Ми живемо в королівстві Боавентури Другого Веселого, спадкоємця Боавентури Першого, Батька— Жеребця.
Для Фадула, закинутого добрим Богом маронітів у глухомань Великої Пастки, приїзди на гомінкі вулиці міст, щоб поповнити запаси товарів, оплатити векселі й підписати нові, сходити в кабаре й пансіони повій, помилуватись на ільєуських пляжах шумовинням морського прибою, ставали ще й нагодою для бесід з двома знаменитостями, двома вченими мужами — Алваро Фарією в ільєуському порту і Фуадом Караном в ітабунському сертані. Працювати вони начебто не дуже любили, зате виявляли схильність до чистої філософії: без кінця теревенили, грали в покер і обговорювали місцеві події.
— Гарна? — млосним голосом запитав Фадул.
— Гарна — занадто слабкий епітет для Людмили Григорівни. Краще сказати — красуня. По-моєму, вона євроазіатка, метиска слов’янської і семітської крові; а ще в її роду хтось був із нашого племені, і ми можемо цим пишатися. У цієї вродливиці загадкова російська й трагічна єврейська душа, а мрійливість і чуттєвість у неї від арабського коліна. Якщо ти, Великий Турку, ще не зовсім розкис, то піди подивись, як вона переходить вулицю, щоб зайти у крамниці, як зневажливо оглядає вітрини або як із нашим молодим монархом красується вночі в кабаре, — зеленоока русалка з довгим нефритовим мундштуком у зубах.
— А як вона потрапила сюди?
— Її привіз Вентуринья. Як би вона інакше потрапила?
— А чому вона приїхала саме з докторунчиком? — Фадул удавав, ніби нічого не знає.
— Бо вона повія, займається стародавнім ремеслом. І задля розваги співає російських пісень. Її брат, до речі, досить добре грає на балалайці.
— У неї є навіть брат?
— Я провів слідство і переконався, що зв’язок між Людмилою Григорівною і Петром Сергійовичем кровний, а не альковний. Вони брат і сестра по матері. Словом, вона хвойда, і цим усе сказано. За гроші вона віддається лише нашому славному Вентуриньї, а всіх інших наділяє ласкою через свою розпусність. А ми, Фадуле, знаємо, що в світі нема більшої насолоди над плотську.
— Авжеж, нема.
Всі ці охи і ахи Фуада Карана цілком відповідали захопленню цього містечка, сп’янілого від присутності Людмили Григорівни Циткінбаум. Коли вона, така незвичайна, мов якесь крижане полум’я, з’являлась у кабаре чи на Соборній площі, завжди під руку з Вентуриньєю, одразу ж звідусіль збігалися цікаві: всім хотілося побачити її, запалитися, перехопити її усмішку, мліти під її поглядом. У кабаре миттю стихав п’яний гомін, у церкві чувся захоплений шепіт, рій захоплених вигуків і дифірамбів оповивав її, як божественний німб, тягнувся за нею, як вогненний хвіст за кометою.
Звістка про смерть полковника Боавентури Андраде урвала захоплюючу науку Вентуриньї в Сорбонні на площі Пігаль і прискорила його повернення до Бразилії. Тієї ночі бакалавр топив у горілці своє горе й докори сумління, упившись, як ніколи в житті.
Людмила Григорівна, дізнавшись, яке нещастя звалилося на її «земляка», теж впала в страшну тугу; вона не просто поплакала та й перестала, а журилася по-слов’янському — шаліла, ревно молилась. Закоханий по вуха новоявлений європеєць надумав забрати Людмилу з собою в Бразилію — треба ж імпортувати з Європи культуру в її найкращих зразках. Її зголосився супроводжувати брат, Петро Сергійович, а полюбовник, Костянтин Іванович Сурков, залишився в Парижі «кусати собі лікті», як висловився задоволений Вентуринья.
Граф і полковник лейб-гвардії Костянтин Іванович Сурков, родич імператора, щоправда, опальний, довірив Вентуриньї, баронові Боавентурі Боавентуровичу, як його величали в російських емігрантських колах, державну таємницю: Людмила Григорівна теж блакитної крові, але мусить таїтися з цим через нещастя, що прирекло її співати журливих пісень у паризьких кабаре. Вона залишила двір, рятуючись від ницих переслідувань великого князя Миколи Миколайовича Романова, який хотів зробити її своєю наложницею. Дядько царя Миколи Другого, головнокомандувач російської армії, отруював їй життя. Вентуринья, звісно, здивувався, як могла дівчина встояти перед таким видатним і впливовим чоловіком, і тоді Костянтин Іванович розтлумачив шановному Боавентурі Боавентуровичу, що маленька Людя, делікатна й вразлива, не зносила часникового подиху головнокомандувача: поцілунки великого князя викликали в неї нудоту і змушували боронити свою честь. Ось чому вона поїхала з Костянтином, коли бунтівного полковника вислали до Парижа. На превеликий жаль, побратися вони не могли, бо він уже мав дружину в Москві, теж цареву родичку, але заприсяглися одне одному у вічному коханні. Вентуринья охоче сплатив усі рахунки та ще й запишався: не щодня трапляється нагода наставити роги членові родини імператора всея Русі.
На «Дачі», в російському кабаре на Білій площі, під акомпанемент брата Петра, балалаєчного віртуоза — Педриньйо, братику мій, просив Вентуринья в любовному і п’яному шалі, шквар щосили, щоб я ридав! — Людмила співала російські романси й танцювала кавказькі танці, демонструючи свої стрункі ніжки. За найближчим столиком високородний граф Костянтин і Боавентура-молодший, свіжоспечений барон, плескали в долоні, цмулячи горілку й коньяк. Наприкінці хмільної ночі Петро затримав рогоносця Костянтина і віддав під опіку бразильця, чемпіона континенту з пиятики, сором’язку й згорьовану Людмилу — в ліжку вона поводилася, як баска кобилиця імператорської кавалерії, знаменитість царського двору. В хвилини найвищого блаженства вона декламувала вірші Пушкіна й бубоніла молитви.
Людмилина версія московських подій дещо відрізнялася від графової і полковникової. Не щодо великого князя Миколи, любителя часнику: той справді переслідував її, як скажений пес, змусивши емігрувати з братом. Неправда, що вона закохана в Костянтина. Скориставшись її незавидним становищем біженки, паризької емігрантки, він став ділити з нею її артистичне ложе, добиваючись для неї ангажементу й захищаючи її від набридливих залицянь завсідників «Дачі». З удячності вона його приймала й терпіла, проте від цього до справжньої любові відстань не менша, ніж від московської Красної площі до паризької площі Пігаль.
Обидва ці варіанти сповнені пробілів, суперечностей, прогалин, недоречностей, але все це слід поставити на карб французькій мові, якою спершу розмовляли наші герої, хоча Людмила виявила неабиякий хист до чужих мов: португальські слівця, яких вона набиралася од Вентуриньї, вона напрочуд правильно повторювала в перервах між поцілунками. Очевидно, в тих моторошних розповідях була й частка правди, бо, коли Людмила Григорівна погодилася їхати з Вентуриньєю до Бразилії, граф і полковник вдерся до нього в готельний номер, погрожував йому скандалом і смертю і з кортиком у руці викликав його на дуель.
Вентуриньї можна закинути що завгодно, тільки не боягузтво. З розлюченими чоловіками й коханцями він стикався уже не раз і ніколи не дрейфив. Він підняв руку на царевого родича, забрав у нього кортик і залишив його собі як трофей. Справу залагодили по-джентльменському: за браком карбованців, у хід пішли французькі франки та англійські фунти. В Ріо-де-Жанейро Вентуринья прибув трансатлантичним лайнером «Шаржер Реюні», привізши з багажем Людю і Петра, балалайку і кортик — імператорську Росію.
В кабаре Фадул Абдала мав змогу переконатися, що Фуад Каран недарма так захоплювався Людмилою. Йому навіть пощастило торкнутися своїми неоковирними пальцями білосніжної руки росіянки, бо Вентуринья, помітивши його і впізнавши, по-дружньому кивнув йому головою. Отоді турок і вирішив підійти до столика бакалавра, щоб привітатись і поглянути зблизька на руду красуню, чия поява збурила місто Ітабуну та ільєуське море. За дошкульним зауваженням Фуада, вона віддавала перевагу чорношкірим: ласий шматочок для негра Факела Абдуїна.
У Великій Пастці він зачепив цю тему в розмові з капітаном Натаріо, мовляв, яка несправедливість, що ця росіянка, любителька негрів і мільйонерів, зовсім не цікавиться шинкарями-арабами. Капітан її бачив, коли зустрічав на пристані Вентуринью. На його думку, Вентуринья так і лишився хлопчиськом, яким був понад двадцять років тому, коли Натаріо навчав його стріляти і їздити верхи.
— Це вітрогон, жодної спідниці не пропустить. А на цю росіянку він згайнує чимало арроб какао. Хоч це не означає, що він не ганятиметься й за іншими кралями, адже він невиправний бабій. Власне, він іще не виріс із дитинства.
— Платити за те, щоб стати рогатим…
— Роги від повії, Фадуле, не йдуть у рахунок. То несправжні роги.
Турок хотів посперечатись, але облишив цю тему: капітан ще образиться, бо так уже любить того Вентуринью, наче якого родича. Такого собі нерозумного братика.
Звістка про скорий приїзд місіонерів побігла, як вогонь по бікфордовому шнуру, збурюючи населення Великої Пастки, — новина просто-таки сенсаційна! На обох берегах річки все завирувало.
Наталіна невтомно крутила ручку швацької машинки — її засипали замовленнями на убори для травневих наречених. Була середина травня, місяця перших дощів і Діви Марії, як навчали брати-місіонери. Наречена, гідна надягти фату і флердоранж, виявилася лише одна — Шика, вірна подружка Балбіно. Вона жила у батьківському домі, тоді як інші претендентки на шлюбний вінець були підбічницями, а декотрі вже навіть надбали дітей.
А втім, і за Шику, хай вона й молоденька і живе з батьками, ніхто б не міг поручитися, що вона незаймана. У Великій Пастці, як, до речі, і в усьому грапіунському краї, в дівках ходили довго, а на фазендах жінка могла тягатися з дюжиною чоловіків і вважатися чесною.
Шику де тільки не бачили з Балбіно — і в зарослях біля річки, і на лісових галявинах; якщо вона ще не згубила вінок, то тут одне з двох: або Балбіно — макуха, або сталося чудо. Та хай там як, а сіа Леокадія замовила для небоги шлюбну сукню і розтлумачила доні Наталіні всі тонкощі сержипанської моди.
Інші були не такі вимогливі, їх задовольняли простенькі вбрання — не вінчатися ж у старому. Клейде, ще одна небога сії Леокадії, кузина Шики, була при надії; вона замовила собі голубе плаття, того самого кольору, що і її мотузяні черевики йорданської пастушки, платтячко Непорочної Діви. Підбічниці з великим стажем теж замовили сукні в дони Наталіни або шили їх удома. Абігайл привезла свій шлюбний убір із Такараса, де після повені жила з Бастіаном да Розою. Місіонери збиралися й туди, проте вона захотіла вінчатися у Великій Пастці, разом із своєю сестрою Ізаурою; весілля справлять у домі Зе дос Сантоса і сії Клари. Чимало пар прибуло з фазенд, адже місіонери не щодня з’являються на берегах річки Кобрас.
З не меншим хвилюванням чекали на хрещення і батьки малюків. У Великій Пастці з півдюжини язичників прагнули ввійти у лоно католицької церкви, щоб уникнути чистилища, якщо вони помруть дітьми, і пекла, якщо помруть дорослими. Багато було суперечок і жартів при виборі хрещених батьків і матерів. Зилда через людей попрохала Бернарду вибрати хрещених для Надо, бо коли до них прибудуть місіонери, то хлопчика уведуть у хрест.
У ліжку з Натаріо Бернарда згадала про це.
— Ви вже подумали про когось, хрещений? — Голова її лежала на грудях у капітана, а він перебирав її розпушене волосся.
— Коли хочеш, я сам виберу батька, а ти — матір.
— Як на мене, хрещеною мусить бути кума Збуй-Вік. Я їй зобов’язана більше, ніж моїй безталанній матері.
— А хрещеним хай буде Фадул, ми з ним уже й так покумалися. — Рука його погладила груди хрещениці, ковзнула нижче, до ніжного пушка внизу живота.
Так обрали хрещених малому Надо, кровинці Бернарди й капітана Натаріо да Фонсеки, приймакові Зилди, Бернардиної хрещеної і капітанової дружини.
— Геть, сатано! — гукнув брат Зигмунд фон Готтесгаммер у кульмінаційний момент сповіді Шики, вже далеко не дитини: напередодні святого Педро їй сповнилося чотирнадцять років. Як уже сказано, з усіх травневих наречених вона єдина мала право йти до вінця у фаті й флердоранжі.
Виявляючи цілковите нерозуміння того, що таке гріх прощений і гріх смертний, дівчивд з пурпуровим поясом без найменшого сорому докладно розповіла обуреному братові Зигмунду, як вона утішалася з коханим. Балбіно мешкав у Ільєусі і знав про всі вигадки гринго.
В імпровізованій сповідальні між святим інквізитором і дівчам з пурпуровим поясом точилася хай і безкровна, але запекла боротьба. Шика щиросердо описувала все сороміцькими словами й жестами — чим не новий Содом! — і, вислухавши її, чорноризець заборонив їй надівати фату й флердоранж, ці символи дівочої чистоти. Проте наречена з дивовижною впертістю обстоювала своє право на флердоранж, виготовлений вправними руками дони Наталіни, бо ж її віночка, Богом святим присягаю, панотченьку, Балбіно не розвивав, вона йому сказала «зась». А все інше якраз і дозволяла для того, щоб цьому запобігти. В Естансії дівчата виходять заміж незайманицями, і більшість із них до весілля згоджуються, панотченьку, на інші пестощі.
Брат Зигмунд випхав її із криком: геть, Вельзевуле! В наші часи бичем виганяли з тіла біса, який туди вселився — в добрі часи святої інквізиції. Шика пішла задоволена, вірячи, що священик благословив її і дозволив покрасуватись у вінчальному уборі. Вона відтарабанила три Богородиці й один «Отче наш», бо добрий чернець забув накласти на неї покуту.
Братчики, за згодою сеу Карліньйоса Силви, влаштували дві сповідальні на складі сухого какао, в різних його кутках. Перегородок там не поставили, але ті кілька жінок, що прийшли причащатися, — а причастя брат Зигмунд фон Готтесгаммер шанував над усі обряди, — не соромлячись, сповідалися в численних гріхах: вони, нещасні, не знали, що таке сором.
Жінок — жменька, чоловіків — жодного. Покаяння і сповіді — то жіночі затії, казали чоловіки, ці відщепенці. Більшість із них — одчайдушні злочинці, починаючи з отого капітана, слава про жорстокість і жахливі злочини якого гримить по всьому басейну річки Кобрас.
Перший день своєї місії брат Теун і брат Зигмунд присвятили знайомству з життям Великої Пастки: причащали грішників, приглядались, наскільки глибоко вкорінилося тут язичництво і безбожництво. Оскільки причаститися, дістати епітимію і розгрішення — брат Зигмунд фон Готтесгаммер, Господній Молот, відпускав гріхи так, наче виголошував смертний вирок, — приходило дуже мало людей, то ченці вирішили самі обійти всі оселі, кожного наставити на спасенну путь.
Невеселе було їхнє повернення до господи сеу Карліньйоса Силви, де вони зупинились. Теун тяжко журився, побачивши повне забуття законів Божих — ох, безталанні сердеги! А Зигмунд аж тіпався від праведного гніву на боговідступників, що потопали в гріхах і мерзоті, — злочинці, та й годі!
Нехрещені немовлята, позашлюбні діти, зачаті в гріху, пари, що живуть, як звірі, без Божого благословення, розпуста, лиходійства і зневага до святої матері церкви. Найбільший будинок у центрі містечка, — дві вулиці та один провулок, брудне скупчення мазанок і солом’яних халуп на Жаб’ячій Косі, — це «бурдей», як його називають місцеві жителі; про цей дім вони говорять не без гордощів, як про найбільшу споруду в цих краях.
За річкою, де вирощують городину, якою торгують на недільних базарах, така сама розпуста і безвір’я. Оселившись на новому місці, статечні, богобоязливі сержипанці під впливом грапіунської безбожності занедбали свої обов’язки перед Господом, забули страх Божий і погрузли в трясовині гидотних місцевих звичаїв.
Араб, який крамарює тут, до нитки оббирає бідолах, місцевих і приїжджих; це безжальний лихвар, приблуда, майже бусурман магометанин. Замість того, щоб стати вірним сином римської церкви, він вступив до східної секти маронітів, не вартої доброго слова, — ще трохи, і перекинеться в мусульманина. Якби він жив у Іспанії, за добрих давніх часів, то не уник би благословенного меча святого Тіаго, Нищителя маврів.
Що ж до негрів-фетишистів на чолі із циніком ковалем, невиправним скалозубом, то вони й досі не покинули своїх підступних спроб спаплюжити чистоту й гідність канонізованих Ватиканом святих, плутаючи їх із сензалійськими демонами і приносячи їм криваві жертви. Ворожбитське кубло міститься в кузні, у домі цього єретика коваля.
Брат Зигмунд Господній Молот намірявся своїми проповідями піднести дух невірних — може, йому вдасться умовити їх зруйнувати нечестивий вівтар, зведений за горном на честь страхітливих африканських чортів, що їх негри, визволені з рабства інтригами й підступами масонів, називають божками і вбирають у пишні шати блаженних. Яке блюзнірство!
Ласуючи наприкінці першого дня апостольських трудів дикунською — зате чудовою! — вечерею з фруктів і дичини, Теун, сповнений жалю й співчуття, побивався над долею грішників, жертв темноти й відсталості, чиї душі, і то цілком справедливо, приречені на геєну огненну. Чого тут найбільше бракує, то це морального кодексу, зводу законів, обов’язкових для всіх, які б утримували цих нещасних людей від неправедних гріховних діянь.
А тепер уявімо собі сеу Карліньйоса Силву; цей мулат раптом вільно заговорив чистою німецькою мовою. Та не тільки це вразило місіонерів — спокійним, люб’язним тоном він став захищати селище та його людність. Здавалося, то з кафедри промовляє веймарський професор. Брат Зигмунд гнівно вп’явся в нього очима: мулат виправдовував цю потолоч, відмітав одне за одним усі обвинувачення. У Великій Пастці, сказав він, люди живуть, нехтуючи прописні істини, вони не зв’язані обмеженнями й тісними рамками усталених звичаїв, вільні від моральних і соціальних передсудів, накинутих зводами законів, байдуже, чи то карний кодекс, чи катехізис. А проте дисциплінованіших людей, ніж у Великій Пастці, попри зловісні й лихі звичаї, не знайти у всьому какаовому околі, в усьому грапіунському краї. І знаєте чому, ваші велебності? Бо тут ніхто ніким не командує, усе робиться за спільною згодою, а не зі страху перед карою. Якби його воля, то він, Карліньйос Силва, ніколи не порушив би цього супокою, цього щасливого життя насельників Великої Пастки, вгодного, на його думку, Богові, істинному Богові.
— З вашого дозволу, велебні отці, я навіть скажу, що це справжній рай для мудреців…
Нараз, відштовхнувши бляшану тарілку, зірвався на ноги брат Зигмунд фон Готтесгаммер, Господній Молот; у піднятій руці він стискав чотки, немов нагай, занесений над грішниками, над оцим мерзенним єретиком. В Ільєусі йому казали, що безбатченко мулат здобув освіту в Німеччині і любить похвалитися докторським званням; цей ворог римської церкви, лютеранин з самого малечку, можливо, ще шкідливіший за негра-макумбейро і куди небезпечніший за мароніта. Втілення світового зла — глашатай ницих ідей французької революції, енциклопедистів, ворогів Господа і монархії, паліїв, метателів бомб у царів і вельмож, зарізяк, ладних знову штрикати ножами серце Ісусове!
Теслярі Лупісиніо, Гвідо й Зиньйо витесали з червоного сандалу великий хрест і поставили його посеред вигону, напроти базарних рундуків на однаковій відстані од річки і галпана. Вийшов він височезний, монументальний і примітний не менше, ніж місток. Тим, хто їхав з верхів’їв річки Кобрас або з такараської станції, одразу стало ясно, що у Великій Пастці побували перші місіонери, принісши і в цю глушину свою проповідь доброчесності та осудження гріха.
Біля хреста стояв великий дощаний поміст, під яким ченці ховали церковне начиння і свої стихарі, в яких вони хрестили, вінчали, відпускали гріхи, правили службу Божу й виголошували казання.
Брат Теун проповідував уранці на подячних молебнях, брат Зигмунд — на вечірній службі. На одностайну думку мешканців Великої Пастки, проповіді голландського ченця не йшли ні в яке порівняння із Зигмундовими. Опасистий, низькорослий брат Теун, який говорив португальською мовою майже без акценту, правив їм про доброту й милосердя Господнє, описував красу й блаженство раю.
Худий і довготелесий німець, із запалими щоками й кощавими руками, мішаючи свою португальщину з німецькими та латинськими виразами, гавкаючи, як вівчарка, заволодівав серцями слухачів, яких на його проповіді сходилося ще більше, ніж на вечірки до сії Леокадії. Він говорив про пекло. Вельзевул, упалий ангел, гріхопадіння і вогонь, що пожирає грішників. Брат Зигмунд фон Готтесгаммер, цей Молот Господній, успіх здобув не менший, ніж сеу Карліньйос Силва своїм штукарством. Молодець цей брат Зигмунд!
Зовсім випадково — хоч такими випадками сповнені романи, а надто життя — на другий і останній день апостольської місії у Велику Пастку, по дорозі з Ітабуни до Аталаї, прибув доктор Боавентура Андраде— молодший; пестливе ім’я Вентуринья тепер згадувалося дедалі рідше. Бакалавра супроводжувала Людмила Григорівна, його кохана, — так він називав її, бажаючи підкреслити, що вона жінка шляхетна й дорога, високого лету, не рівня усім тим кралям, наложницям, підбічницям, любаскам, жрицям кохання нижчого штибу. Кучка вогненно-золотистого волосся, сильний запах мускусу, вишуканий англійський костюм для верхової їзди, лосини, кобила із стайні російського царя чи з кінноти царя Соломона, за влучним виразом турка Фадула, читача Біблії.
В неспокійні часи, коли зустріч з ватагою розбишак була звичним явищем і за кожною гуаявою могла таїтися засідка, полковники подорожували під охороною загону кабрів. Але по закінченні земельної війни особиста гвардія звелася до одного охоронця, влучного стрільця. Полковник Боавентура Андраде, життя якого стільки разів опинялося під загрозою, в останні роки задовольнявся ескортом лише негра Еспіридіана. Вряди-годи з ними їздив капітан Натаріо — погомоніти з полковником, зробити якісь послуги, але вже більше не як охоронець.
Зате Вентуринья, вирушаючи з Ітабуни до Аталаї чи кудись-інде, брав із собою цілий почет, гідний самого Базиліо де Олівейри, сеньйо Бадаро чи навіть Енріке Алвеса за добрих давніх часів.
На чолі конвою з чотирьох озброєних до зубів вершників стояв уславлений ветеран Бенайя Мілка Могила — прізвисько промовисте, ні додати, ні відняти. Я нарахував два десятки, а далі й рахувати перестав, казав Бенайя про свої жертви, про тих, кому він вирив могилу, мілку чи глибоку. То був маленький і сухорлявий кафуз, маломовний, із запалим ротом; стріляв він незрівнянно, а ще краще орудував ножем.
За вбивство полковника Жозафи Пейшото він тричі ставав перед судом присяжних. На першому його засудили до тридцяти років ув’язнення, на другому — до вісімнадцяти, а на третьому, завдяки красномовству славетного адвоката Руї Пеналви, виправдали. Вийшовши на волю, він вступив до батальйону військової поліції, звідки його забрав Вентуринья і поставив на чолі своєї особистої гвардії. Останній його подвиг — убивство повії на прізвисько Лунка, яка відмовилась його прийняти, бо дала обітницю здержливості пречистій Діві Марії.
На прохання Людмили Вентуринья вирішив залишитися у Великій Пастці, поки не завершаться хрещення та вінчання і брат Зигмунд фон Готтесгаммер не виголосить прощальної проповіді: такої вистави він нізащо не хотів пропускати.
— Тоді нам доведеться їхати поночі, спати я хочу на фазенді.
— Їхати лісом уночі — це ж так романтично, мій любий.
«Мій любий» погодився, зірвав поцілунок і в супроводі Петра та Мілкої Могили пішов з Людмилою на обід до Натаріо й Зилди. Веселий і щедрий бенкет, влаштований з нагоди приїзду місіонерів, іще більше пожвавив прихід кума Фадула Абдали, вбраного по-святковому задля хрестин Надо. Святковий день на Капітановому Шпилі.
Після кави Вентуринья ліг у гамаку на веранді, закурив сигару й завів розмову з капітаном і Фадулом. Замість Натаріо управителем Аталаї він настановив агронома і тепер розводився про те, який тямущий цей дипломований доктор: зробив справжній переворот у обробітку землі, вирощуванні й зборі врожаю, обіцяє його потроїти, а що скаже на це Натаріо? Натаріо нічого про це не думав, мовляв, досвіду в нього не більше, ніж у всіх полковників і орендарів; де там йому тягатися з книжковою наукою. При цьому на губах його майнула тонка посмішка — вираз сумніву чи досади, хто знає?
Вентуринья не міг збагнути, чому негр Еспіридіан, так само як і Натаріо, відмовився очолити його особисту гвардію, покинув фазенду і перебрався до доньки-вчительки в Такарас. Він обвинуватив старого жагунсо в невдячності, але Натаріо на це сказав, що коли хтось і має бути вдячним, то аж ніяк не Еспіридіан, а сам Вентуринья, полковників син, бо негр урятував життя його батькові й охороняв його багато років. Бакалавр перевів розмову на інше, привчений змалечку шанувати думку Натаріо; хоч тепер це було йому й нелегко, проте він намагався цього не виказувати. Колишнього управителя теж пекла досада, говорив він мало, безбарвним голосом, і обличчя його було непроникне, як маска.
Хто дорікнув Вентуриньї, то це Фадул, нагадавши, як проїздом через Велику Пастку бакалавр висловився вкрай песимістично про виселок, провістив йому коротке й жалюгідне існування. Мовляв, Велика Пастка так і залишиться свинарником. Фадул не забув тих слів, що так його вразили; якби не допомога доброго Бога маронітів, він давно б уже зневірився. Вентуринья засміявся і визнав, що його пророцтво не справдилось.
— Так, друже, я дав маху. Свинарник пішов угору, розрісся і тепер виглядає на справжнє містечко.
Але тут же додав, що називати Велику Пастку містом — явне перебільшення, адже по правді рангу міста не заслуговують іще ні Ільєус, ні Ітабуна, центри муніципальних округів, ні навіть Баїя, столиця штату, та й Ріо-де-Жанейро, якщо порівнювати з Парижем і Лондоном. Ото вже міста, так міста. А які там жінки! А втім, двоє кумів можуть судити по завойованій ним росіянці: чи бачили вони щось подібне?
Чогось подібного ні метис, ні турок не бачили ніколи. Але Натаріо нагадав, що бакалавр завжди кохався в гарних жінках. Вентуринья пригадує, як сім років тому, тікаючи з Великої Пастки до своїх артисточок і гринго, він, новоспечений доктор, розповів Натаріо про свій зв’язок з аргентинкою?
Вентуринья згадав, чому б не згадати. Адела Лапортенья, виконавиця танго, добряча хвойда. Але проти Людмили Григорівни Циткінбаум вона просто стерво, та й годі.
Поки Вентуринья розмовляв на веранді з Натаріо і Фадулом, Людмила й Петро в супроводі Бенайї Мілкої Могили спустилися з пагорба, щоб оглянути Велику Пастку.
Росіянка страх як любила поїздки верхи по фазендах і виселках. На фазенді Каррапішо, першій зупинці кавалькади, полковник Демостенес Берберт влаштував Вентуриньї та його коханці пишний прийом. То був ставний сорокарічний чоловік з домішкою французької крові в жилах, успадкованої від діда. Троє струнких вродливих дівчат обслуговували «великий дім» і виконували всі забаганки багатія. Доброю французькою мовою — дідова наука — полковник відрекомендував Людмилі трьох грацій: тупі-гуарані, португалку й малійку, три Марії, індіанку, білу і негритянку. Полковник Демостиньйо сам їх дібрав — тонкий знавець, губа не з лопуцька.
В какаовій сельві власник фазенди Каррапішо був білою вороною: у «великому домі» була етажерка з книжками, винний льох, крім грамофона, стояло фортепіано; хазяїн щось собі награвав, а три красуні слухали, повсідавшись навпочіпки. У Фуада Карана, постійного гостя полковника, з язика не сходив його гарем, а Алваро Фарія, завсідник портових барів, провів цілий тиждень на фазенді, дудлячи португальські й французькі вина та коньяки. На авторитетну думку ільєуського ерудита, полковник Берберт був єдина по-справжньому культурна людина в усьому грапіунському краї.
За ранковою кавою — гості виїхали з Ітабуни вдосвіта, щоб устигнути в Аталаю до заходу сонця, — полковник велів подати їм місцеві страви: кускуз, мінгау, сир, кисляк, смажені банани, плоди хлібного дерева, ямс, солодкий маніок, солодкий батат і густий шоколад. Ласунка Людмила скуштувала всього потроху і все похвалила своїм грудним, співучим голосом.
Вони оглянули плантації — збір урожаю був у розпалі, і наймити працювали з п’ятої ранку, — кораль з дійними коровами, де полковник Демостиньйо, скориставшись інтересом Вентуриньї до телиці Суламіти, погладив Людмилу Григорівну по шляхетному задку і шепнув їй, полоскотавши вусом шию:
— Тільки побажайте, і цей дім стане вашим, а на додачу іще один, в Ільєусі, з видом на море.
Це було сказано вишуканою французькою мовою під легенький шелест уранішнього леготу.
Людмила відповіла усмішкою і загадковим поглядом, як уміють усміхатися й дивитись російські героїні. Бравий полковник, перш ніж забрати руку з прегарного заду, легенько його вщипнув, нагадуючи про свою пропозицію.
Росіянка була в захваті від поїздки. Дорога йшла поміж какаовими плантаціями, де в ранковому світлі вилискували бурштинові плоди — видовище іще чарівніше, ніж неозорі лани стиглої пшениці. На кожній фазенді вони зупинялися утамувати спрагу — випити ковток води, чашечку кави з банановими й помаранчевими цукатами, склянку того божественного нектару, який готують із какаової патоки.
Задля знайомства з російською співачкою, коханкою доктора Вентуриньї, полковниці забували про кухню та свої упередження і похапцем накидали на себе святкові вбрання. Людмила підносила кінчики пальців для поцілунку господарям, ласкаво всміхалася господиням, дякувала за люб’язний прийом. О чарівна зваба російської співачки!
Ці гарячі, запаморочливі тропіки, полковники-мільйонери і бідарі-наймити, розкішні садиби і вальковані халупи так різнилися і водночас чимось нагадували російські рівнини, дворян і кріпаків. Людмила Григорівна перемовлялася зі своїм братом Петром, висловлюючи надію одержати колись із щедрих рук земляка Боавентури або іншого товстосума у подарунок плантацію чи сільце з чорними рабами. Вона хмеліла від нових вражень, усе здавалося їй прекрасним і романтичним, присмаченим дрібкою небезпеки: гадюки й бандити.
Зачарована Великою Пасткою, вона об’їхала вигін, вулички, перетнула місток, обігнула Жаб’ячу Косу й спинилася біля кузні, щоб подивитись на коваля. Гологрудий, із засмальцьованою вепрячою шкурою на стегнах, він саме виконував металевий браслет. Вона захотіла купити його, але негр подарував їй цей простенький, але чудовий сувенір, що так і висявав на сонці.
Після прогулянки, з блискучими очима, із зрошеним потом обличчям, Людя, аж затинаючись від хвилювання, запитала у Вентуриньї, який усе ще лежав у гамаку, справляючи довгу сієсту:
— Це село, мій орле, твоє? Ці люди — твої кріпаки? — Вона нахилилася над гамаком, млосно вигнувши стан. — Якщо ти справді любиш мене, то подаруй мені село і рабів на знак твоєї любові.
На вранішній месі палкий і добрий брат Теун з ордену Святих Дарів картав мешканців Великої Пастки за розпусту й зледащіння і закликав їх покаятися в сльозах перед Господом, уповаючи на його безконечну благість і милість до заблудлих овечок його отари.
Якби не зачерствіли серця великопастківчан, то у відповідь неодмінно почулися б бідкання, загупали б у грішні груди кулаки: авжеж, грішники, усі ми грішники. Як було б гарно й повчально увінчити в літопису Великої Пастки цю величну мить каяття і скрухи нечисленної пастви, з’юрмленої біля святого хреста, що у відносній тиші слухала проповідника. Але як же це зробиш, коли не видно й тіні скрухи, ані найменшого каяття? Щоправда, в одному сходилися всі: його велебність вельми красномовний, голос у нього палкий, закличний.
І з себе хлопець красовитий, на думку жриць кохання.
Як не було уранці стогону, так і ввечері скреготу зубів, панічного страху на проповіді брата Зигмунда; Господній Молот марно молотив усім по вухах, гавкаючи, як сторожовий пес. Брат Теун здобув успіх у повій: поки він, у старій сутані й білому стихарі, метався на імпровізованому вівтарі й побивався над долею тутешньої людності, приреченої на вічні муки, розпусниці обмінювалися сороміцькими репліками про те, як гарно було б принадити до себе в обійми цього кругленького ченчика з печальним, як у плаксивої дитини, личком. Зате брат Зигмунд своєю полум’яною промовою, сповненою погроз і гнівних обвинувачень, захоплював здебільшого чоловіків: цьому ченцеві пальця в рот не клади! Плакали тільки немовлята, коли їх підносили до хрестильниці; цю емальовану ванночку, новісіньку й дуже дорогу, позичив зі свого складу турок Фадул.
Зібравши цілий гурт поган різного віку, серед них і рослявих підлітків із сусідніх фазенд, брат Теун прийняв їх усіх у лоно святої матері церкви. Він по черзі совав їм у рот сіль і мазав єлеєм, кроплячи їм голови водою з хрестильниці. Виголошував символ віри: вірую в Господа Бога всемогутнього, — а батьки й куми повторювали, і від їхнього бубоніння гомін стояв, як на базарі.
Вірний своїй обіцянці, полковник Робустіано де Араужо разом зі своєю дружиною доною Ізабел прибув уранці до Великої Пастки, щоб держати до хреста Тово, сина померлої Діви й Кастора Абдуїна. Негритянка Епіфанія, готуючись до хрестин, вишила полотняну пелюшку і загорнула в неї неспокійного Тово; при оформленні паперів, як це й годилося, вона оголосила себе його хрещеною матір’ю. Горюха загавкав на ченця, намагаючись його вкусити, а немовля, відчувши в роті сіль, запхикало. Ця комічна сценка викликала дружний сміх.
Дорогою в Такарас, куди вони вирушили після хрещення в супроводі кабри Назарено, полковник і дона Ізабел зустрілися з Вентуриньєю і кілька хвилин обмінювалися з ним люб’язностями, спинившись посеред болота. Сидячи верхи на віслючку Плохуті, дона Ізабел розглядала чужинку, що приїхала з сином покійного полковника Боавентури, їхнього щирого друга. Що ж, у вроді, і то незвичайній, їй не відмовиш, — ну просто Діва Марія під час утечі в Єгипет. Така ж скромна й чиста. Оці, нібито святі та божі, — найгірші, докинула дона Ізабел чоловікові, коли вони рушили далі. Що ж до бакалавра, то хоч він і заплив увесь салом, але, очевидячки, так і залишився вітрогоном.
Травневі наречені, одні вагітні, інші з дітьми, народженими в гріху, поставали рядком на помості навпроти вівтаря. Брат Теун шикував пари, кожну з хрещеними батьком і матір’ю.
Факел Абдуїн викував для молодят металеві обручки. Веселий і жвавий уранці на хрестинах, увечері на весіллі кума Бастіана да Рози й Абігайл, він став поважним і мовчазним. Епіфанія сумно дивилася, як він танцює сиранду: вона знала, що негр думає про Діву, з якою сьогодні одружився б, якби її не забрала люта лихоманка.
Важко було сказати, хто з наречених найвродливіша й найщасливіша, а от хто найцнотливіша, то це, безперечно, Шика в свої чотирнадцять літ. Причому єдина, як про це вже оголошено всім, навіть братові Зигмунду: хто вам, наша велебносте, сказав, що дозволяти інші пестощі — те саме, що згубити дівоцтво? Адже ж її наречений Балбіно не розвив їй вінка, Шика цього не дозволила. Чому ж тоді під час святого таїнства шлюбу чорноризець сердито зажадав від бідолашної дівчини, щоб вона зняла свою гарну фату й флердоранж, виготовлені доною Наталіною? Обурена сіа Леокадія, щоб не допустити такої ганьби, хотіла була забрати своїх рідних і покинути церемонію, але здалася перед погрозами брата Зигмунда: тоді він узагалі не надіне сутани. Завдяки втручанню брата Теуна дійшли компромісу: фату залишити, а флердоранж зняти. Під час вінчання Шика заливалася слізьми і голосно запевняла, що вона чесна, навіщо ж її так кривдити.
Другого дня після вінчань і хрестин двоє місіонерів збиралися на світанні вирушити в Такарас, містечко багатолюдніше й не таке грішне. Проповідь брата Зигмунда завершила побожну частину події, яка дві доби хвилювала й будоражила Велику Пастку. Фінал відбувався вже без участі ченців; там заправляв гармоніст Педро Циган, достойний громадянин. На честь масових хрестин і вінчань влаштували бенкет, що, як і завжди, тривав до самого ранку. На догоду Вентуриньї Людмила Григорівна вирушила до Аталаї ще до закінчення балу, але все-таки встигла станцювати французьку кадриль, якою диригував негр Кастор Абдуїн. Факела того дня роздирали суперечливі почуття. Просто-таки ефіоп з двору негуса, сказала Людя Петрові, братові й повірникові. Вона почувала себе на гулянці так невимушено, ніби знову перенеслася в своє вбоге сільське дитинство.
Проповідь брата Зигмунда фон Готтесгаммера золотими літерами вписалася в літопис апостольських подвигів. Його вогненні, грізні слова якщо й не розтопили камінних душ мешканців Великої Пастки, то все ж змусили декого задуматися над тим, чи не суперечить їхня поведінка приписам доброзвичайності.
Вже сама назва, дана на честь злочину, вельми промовиста — так розпочав свою проповідь великий інквізитор. І закінчив її осудженням Великої Пастки як оселі гріха і кубла розбійників. Земля без закону, Божого і людського, осереддя ницості, розпусти, жорстокості, святотатства, нечестивих гемонських діянь, прокляте царство Сатани. Об’єднані воєдино Содом і Гоморра, виклик многотерпеливому Господеві. Колись гнів Божий впаде на невірних, зруйнує мури зла й скверни, спопелить цей вертеп. Таке було його пророцтво.
Коли настав час благословляти паству, брат Зигмунд Господній Молот у присмерку згаслого дня підвів свою висхлу руку й перехрестив повітря, проклинаючи селище і відлучаючи від церкви його мешканців.
Це кубло розбійників, душогубів і гулящих дівчат піддав анафемі посланець Божий. Треба викорінити насильство й розпусту, покласти край безладдю і мерзоті — постановили фарисеї й підлабузники. Про це галасували на форумах, у муніципалітетах, на соборних площах, у кабаре.
Від звичаю домагатися всього хитрощами, підступністю і вбивствами пора переходити до принципу власності й закону. Сівши на коня, король повів своє військо відмірювати все лінійкою і циркулем, запроваджувати тверду владу й послух там, де панували воля і фантазія.
Від анафеми інквізитора до виступу солдатів лише один крок — між зимою, коли пролунали проповіді, і літом, коли грянули постріли, між життям і смертю, між вільною людиною і підданцем. А ще коротша розправа: між наказом виступати і тим, що потім сталося, минуло всього кілька днів.
Послання від полковника Робустіано де Араужо дійшло до капітана Натаріо да Фонсеки після його повернення з фазенди Винозоре, де закінчувався збір урожаю; врожай на нових плантаціях перевершив найсміливіші підрахунки. Капітан гадав зібрати шістсот арроб, а вийшло понад сімсот. Раніше так само добре оброблялися й какаові плантації Аталаї. Тепер уже ні, попри старання доктора Луїза Сезара Гузмана й новітні теорії вирощування теоброми какао, дерева сімейства стеркулієвих, — за манірним висловом високовченого агронома.
Доктор Луїз Сезар Гузман, цей світоч агрономічної науки, збирався подати у відставку, коли його хазяїн Вентуринья, повернувшись із Ріо, де він разом з Людмилою Григорівною та її братом Петром дихали повітрям цивілізації, дізнався про зниження врожаю. Він мов чемериці наївся, метав громи й блискавки, вимагав пояснень. Агроном, гортаючи сторінки учених книг, доводив йому, що саме так і буває: щоб добитися від застосування нових наукових методів бажаних наслідків, треба запастися терпінням. Запастися терпінням, чорт забирай! — шаленів Вентуринья. Але все закінчилося тим, що він здався перед доказами доктора Гузмана, а улещувати той умів; та й Натаріо знову відхилив його пропозиції на дуже вигідних умовах повернутись на посаду управителя.
Вентуринью страшенно образила його відмова, бо він пообіцяв Натаріо, колишньому кабрі полковника Боавентури, навіть відрахування від прибутків, хоч жоден плантатор такого собі і в думці не покладав. Гнів — поганий порадник: Вентуринья став говорити всім, хто мав охоту його слухати, про капітанову безчесність і ввернув слово «зрада». Натаріо, мовляв, не шанує навіть пам’яті свого покровителя, якому зобов’язаний усім: одразу ж по його смерті збудував собі розкішний дім і взяв на утримання Сакраменто, полковникову наложницю, наставивши йому роги посмертно, а це страшенна підлота. Він вимовляв слова «посмертно» і «підлота» тим самим повчальним тоном, яким агроном торочив йому про теоброму какао з сімейства стеркулієвих.
Ходять усякі розмови, що дуже мені не подобається, стережіться! — писав у своєму листі, досить-таки туманному, полковник Робустіано де Араужо. А довірена людина полковника, кабро Назарено, який доставив це послання, від себе додати нічого не міг. Спочатку капітан був подумав, що то просто невдоволене бурчання Вентуриньї; якісь плітки вже доходили й до самого Натаріо, але він із того тільки сміявся: втерли носа молодому панові. В Ітабуні він і слухати нічого не хотів: мовляв, хильнемо краще по чарці та поговоримо про жінок.
Та коли він заговорив про це з Фадулом, то з подивом довідався, що турок тоді ж таки отримав листа від Фуада Карана, написаного у формі притчі. Бідний фелах садить в оазисі фінікові пальми, але плоди збирає заздрісник. Пильнуйся, мій славний Фадуле, бо плоди вже достигають, застерігало кучеряве арабське письмо. Листа привіз обозник Зе Раймундо, ветеран-погонич, з наказом віддати його в руки самому крамареві.
Натаріо і Фадул довго сушили собі голову, питали ради в Кастора Абдуїна, але так і не знайшли розгадки, яка б пролила світло на незрозуміле послання полковника і на тайнопис ученого араба.
— Через тиждень поїду в Ітабуну і все з’ясую, — сказав Натаріо, людина, як відомо, недовірлива.
Що то за розмови так не подобаються полковникові Робустіано? Чого слід остерігатися? Як розуміти притчу про дозрілі фініки, що вийшла з-під пера Фуада Карана? Мабуть-таки, це все неспроста.
Щоб супроводжувати в Ітабуну капітана, раніше кума тільки на словах, а тепер, після хрещення Надо, справжнього, побувати разом з ним у барі, пансіоні Шанду, кабаре, Фадул вирішив прискорити свою чергову ділову поїздку. Шанду з будинку побачень нагадувала йому звабливу Зезинью Пальму — справжній вулкан жаги! Переїхавши у Сержипе, Зезинья перестала писати навіть своєму небожеві Дурваліно.
Якщо встигне, він махне в Ільєус погомоніти з Алваро Фарією і побачити море, те море, яке він хлопцем переплив на емігрантському судні, міняючи край фінікових пальм на какаові землі.
З’їздити до Ітабуни Фадулові перешкодили події, що одна за одною налітали на селище смерчем і буревієм.
Капітан Натаріо да Фонсека саме сідав за обідній стіл, коли до кімнати вбігла його дочка Пеба і, ледве зводячи дух, гукнула батькові:
— Там двоє стріляють у свиней, назвались інспекторами.
Капітан, не дослухавши Пебу, зірвав зі стіни пояс з парабелумом і стрімголов кинувся униз до схилу. На вигін він примчав майже одночасно з Алтемірандо, який теж прибіг туди дати відсіч напасникам. Виригаючи погрози, двоє озброєних пістолетами чужаків учинили бойню свиням, більшість яких належала сертанцям.
Алтемірандо з ножем у руці і один із незнайомців, — пістолет його при падінні відлетів убік, — зчепившись, покотилися по землі. Поки Натаріо з криками біг на допомогу, другий лиходій вистрелив кілька разів в Алтамірандо. Свинар зігнувся у три погибелі, з його спини фонтаном полилася кров. В наступну мить капітан звалив убивцю одним-єдиним пострілом зі свого парабелума. Звідусіль збігалися люди. Факел Абдуїн згріб у залізні лабети чоловіка, що борюкався з Алтамірандо і тепер силкувався звестись на ноги.
Оточений з усіх боків, діставши кілька добрячих запотиличників, напасник упав навколішки і став просити пощади: в нього жінка й діти, хто їх утримуватиме і роститиме? Сюди його з товаришем послали виконати один наказ. Обидва вони інспектори ітабунського муніципалітету, чия юрисдикція, крім самого міста, поширюється на всі селища й виселки, включаючи й Велику Пастку. Згідно з розпорядженням муніципалітету, худобі заборонено бродити по вулицях, тож поліцейський сержант наказав їм убивати всю худобу, яка ходить самопас, бо якщо хазяї не можуть або не хочуть тримати її у загородах, то треба їх провчити. Я підневільна людина, сеу капітане, сказав він. Я тільки виконував наказ.
Його добряче віддухопелили і відпустили, дозволивши взяти» віслюка. Але з нього здерли всю одежу й відібрали зброю — крім загубленого пістолета, він мав при собі ще запоясника, ножа та ладунку з кулями. До сідла іншого віслюка прив’язали його мертвого напарника. На прощання капітан сказав переляканому інспекторові:
— Передай тому, хто тебе сюди послав, що у Великій Пастці не потерплять чужаків. Скажи, що тут розпоряджається капітан Натаріо да Фонсека, і найкращий доказ цьому ти сам, якого витурили звідсіля в отакому-от вигляді.
Скінчивши пакувати речі, Зилда сіла на веранді біля капітана. Діти, за винятком Еду, який допомагав у кузні Факелові, спускалися і підіймалися схилом, переносячи клунки та ковані скрині до волячого запрягу, що стояв біля підніжжя пагорба. Трохи помовчавши, Зилда озвалась до чоловіка:
— Щось мені не хочеться їхати. Коли б можна було скоріше вернутись.
— А це ж чому? Я гадав, що ти рада. Відколи збудували дім, у тебе тільки й мови, що про плантацію.
— Та то раніше, до появи отих інспекторів. Як ти гадаєш, хто їх послав?
Сидячи на веранді свого дому, капітан з вершини пагорба споглядав Велику Пастку. Того далекого дня, коли тут було лише кладовище, він сказав полковникові Боавентурі Андраде, показуючи на невідому йому долину: «Отут, як скінчиться земельна війна і ви дотримаєте свого слова, я побудую собі дім». Він обернувся до дружини й глянув у її завжди спокійне, а нині стривожене обличчя. Його не можна було назвати вродливим, але риси його були тонкі й делікатні. Її худеньке личко ще зберігало сліди юності — ні роки, ні діти, рідні й нерідні, не пригасили її запалу й завзяття. Пеба понесла вниз папугу Пішов ти в гузно, і птах безперестану вигукував слова протесту. Навіть у хвилини найбільшої небезпеки Натаріо бував відвертий з Зилдою, коли вона бралась його розпитувати, одірвавшись од домашніх справ.
— Ет, пусте! Просто зірвав свою злість сержант Оріженес або захотів показати себе голова муніципалітету доктор Кастро.
Головою ітабунського муніципалітету був той самий бакалавр Рикардо Кастро, який, прослуживши десять років полковникові Еліасу Далтро, продався з усіма тельбухами полковникові Боавентурі Андраде і навіть пишався цим; він був просто створений для цієї посади і займав її навпереміну із дантистом Салвіано Невесом, родичем дони Ернестини. Майже вічний голова муніципалітету, бакалавр Кастро був нівроку впертий та свавільний і нерідко зловживав своєю владою.
— Коли буду в Ітабуні, то скажу Вентуриньї, хай намилить чуба цим нікчемам. Поки жив полковник, ніхто й писнути не смів, бігали на короткому поводі. А Вентуринья усіх порозпускав.
— Гадаєш, він нічого не знав? — спитала Зилда і квапливо додала: — Я теж думаю, що просто комусь хотілося зробити людям капость.
Капітан схвально кивнув головою. Хто знає, може, це витівка й Оріженеса — доктор Кастро надто дурний, щоб таке придумати. Здавалося, вже все сказано, проте Натаріо не припиняв розмови. Якщо вже він почав ділитися думками з дружиною, матір’ю своїх дітей, то не хотів недомовок: Зилда заслуговувала повної довіри. Щоправда, іноді він уникав говорити з нею про деякі речі, та коли вже вона про щось запитувала, він перед нею не крився, що б то не було.
— А може, тут щось серйозніше. Може, хтось захотів загребти жар чужими руками, сержантовими чи докторовими? Велика Пастка росте, раніше вона була щербатого шеляга не варта, а нині багато хто позирає на неї ласим оком. Дехто дуже хотів би прибрати її до рук. Тільки я цього не допущу. — Він вважав, що розмову вичерпано. — Так що збирайся їхати з дітьми.
— Не хочеться мені їхати.
Капітан одірвався від чудової картини літнього ранку і глянув на стурбовану Зилду.
— А пригадуєш, як під час пошесті ти рвалася з дітьми на Плантацію, а я заперечував? Тоді нам не можна було їхати звідсіль — ні тобі, ні мені, ні дітям. Треба було лишатися на місці, навіть якби довелось померти. А тепер я тобі кажу: їдь і забирай з собою дітей. Досить того, що тут залишаюся я.
— А чи не краще мені залишитися з тобою?
— Скільки вже ми живемо разом? Відповідай! А чим я колись займався? Ти що, забула?
Голос спокійний — ні люті, ні хвилювання, ніби йшлося про буденні речі. У грудях його ворухнулася ніжність до жінки, яку він відбив просто на дорозі. Йому тоді довелось застрелити того негідника. З нею він побрався церковним шлюбом, скориставшись приїздом місіонерів, сплодив купу дітей, а Зилда брала ще й чужих, щоб виховувати як своїх власних. Усі діти були їй рідні.
— Ти завжди опікувалась дітьми, це твій обов’язок. А я повинен дбати про вас. Усе життя я ходив у жагунсо, ти це добре знаєш. Отож бери дітлашню, їдь на плантації і жди мене там.
— А ти приїдеш?
— Може, приїду, а може, й ні. На плантації роботи непочатий край. Але спершу я з’їжджу в Ітабуну, дізнаюся, що там сталося.
Знизу долинав галас — то діти вантажили клунки на волячий запряг. Прийшла Пеба й сказала, що все готове до від’їзду. Капітан із Зилдою зійшов униз, щоб попрощатися з дітьми. Зилда торкнулася кінчиками пальців його руки, а він за своїм звичаєм легенько погладив її по щоці.
Спокій сонячного ранку лагідно оповивав Велику Пастку. Чувся звичний гомін; вітер брижив річкову гладінь; жінки, співаючи, прали білизну; під жакейрами свині рилися в гнилих плодах. Фадул стояв на порозі армазему, Дурваліно тягнув воду з колодязя, а з кузні Кастора Абдуїна долинав частий перестук молота. Надійшли Бернарда і Збуй-Вік побажати Зилді щасливої дороги й поцілувати Надо.
На кладовищі стало однією могилою більше, як і інші, вона була без горбка; тут спочив Алтамірандо, козопас і свинопас. Уволивши його волю, поховали його недалеко від Сан.
Того дня було душно, і капітан Натаріо да Фонсека й Бернарда, його хрещениця, лежали в ліжку голісінькі, коли раптом брязнула клямка і рипнули вхідні двері. Певно, то Збуй-Вік вернулася з гостин у сі Ванже на тому березі річки. Подумавши так, капітан жагуче пригорнув до себе Бернарду, але вона рвонулась і злякано звелась на ліжку. Відтоді, як до них заявились оті інспектори, що стріляли свиней, у неї душа була не на місці, її мучили лихі передчуття.
У темній кімнаті виросла чиясь постать, розлігся гучний голос:
— Прийшла твоя смерть, Натаріо да Фонсеко, сраний капітане!
Але кулю, призначену капітанові, прийняла Бернарда; вона враз кинулася вперед, затуливши собою хрещеного. Куля влучила їй у ліву грудь, і Бернарда впала на Натаріо.
Тієї ж миті постріл від дверей поклав на місці убивцю. В сутінках замаячів негр Еспіридіан, але він не зайшов до кімнати, а зостався у сінях. Бернарда помирала на руках у хрещеного, як і наворожила їй циганка того далекого дня, коли читала по її руці.
— Любове моя… — прошепотіла вона; кров лилася у неї з рота і з рани у грудях. Вперше вона назвала його своєю любов’ю, єдиною любов’ю в житті. Повторила ще раз ледь чутним голосом: — Любове моя…
Бернардина кров заливала груди Натаріо, котилася по його животу і стегнах. Він узяв дівчину на руки, поклав на ліжко і вкрив простирадлом. Якусь хвилину капітан стояв над тілом хрещениці — обличчя наче маска, на вилицях випнулись жовна, зуби зціплені, очі погаслі, увесь мов лезо ножа. Він викликав жалість і страх.
— Це Далвіно, пригадуєте його? — промовив негр Еспіридіан, штурхаючи ногою труп.
Натаріо згадав білявого хлопця, одного з багатьох, що в сутичках погрожували його вбити. Вони зустрічалися, коли ще той служив у полковника Далтона Мело з Феррадаса, а сам він охороняв полковника Боавентуру. В ітабунському будинку розпусти вони завелись через жінку, проте до бійки не дійшло: Далвіно, п’яний як чіп, ледве тримався на ногах. Плутаючись язиком, він обмежився погрозами і клятвою помститися. Одна з дівок забрала його до себе в ліжко.
Білявий, коротко підстрижений чуб, на підборідді пурпуровий рубець — пам’ять про перестрілку. Добрий стрілець, Далвіно мав у послужному списку багато жертв, яких він відправив на той світ за наказом різних хазяїв. Коли полковник Далтон згорів від огневиці, яка вбиває навіть поліцаїв, Далвіно став вільним стрільцем, продавав свою рушницю і влучне око кожному, хто пропонував йому роботу і гроші. Потім він зник, пройшла чутка про його смерть у сертані Жекіє, звідки прийшов і куди повернувся. І ось він зненацька воскрес, щоб у Великій Пастці прибрати Натаріо. Навряд чи то був акт запізнілої помсти. Напевне, його найняв хтось добре обізнаний з виселком і капітановими звичками, його уподобаннями і зв’язками.
— Такарас так і кишить жагунсо, щодня з Ітабуни прибуває нова ватага, — вів далі Еспіридіан. — Коли хочете знати навіщо, то я вам скажу: вони збираються напасти на Велику Пастку.
Вражений несподіваним напливом головорізів на такараську станцію, Еспіридіан узявся з’ясовувати причину цього загадкового явища. Такої зграї розбишак уже давно не збиралось в одному місці: серед полковників панує злагода, землю поділено між можновладцями, політичне життя тече спокійно, до виборів ще далеко. Зайнятися йому було нічим, хіба що тішитися вченістю своєї дочки, вчительки Антонії, — дивлячись, як вона виписує цифри на класній дошці, Еспіридіан аж надимався від гордості і вдоволено плямкав беззубим ротом, — і він пішов розвідати, чому в Такарас наїхало стільки капанг грізної, лихої слави. Всі озброєні до зубів, кишені напхані грішми; кашаса в пансіонах лилася рікою.
Більшість прибульців знали небагато: їх запросив сюди сержант Оріженес для якоїсь вельми зисковної справи; їм обіцяно багату здобич і місце у військовій поліції, залежно від вкладу кожного. Вступити у військову поліцію, з правом носити форму й чинити безкарну розправу, було заповітною мрією більшості безробітних жагунсо. В Такарасі, місці зустрічі, вони належної години одержать відповідні вказівки.
Кожний з них знав небагато, зате Велика Пастка згадувалась не раз. Влаштувавши в пансіоні Мари на Беко-да-Валса бучну гулянку, Далвіно, хвалько та ще й під хмелем, варнякав про доручену йому особливу, сенсаційну місію, що її він мав виконати ще до виступу головорізів. Доручення чудове, бо дасть йому змогу поквитатися за давню кривду.
Нарешті спливло ім’я капітана Натаріо, і після цього Еспіридіан уже не спускав Далвіно з ока. Він ув’язався за ним, спостерігав здалеку зустріч кабри з капралом Шико Різанцем, уповноваженим ітабунської поліції, що прибув сюди поїздом; тримаючись на безпечній відстані, він рушив назирці за Далвіно, коли той подався до Великої Пастки. Що було далі, друг Натаріо знає і сам.
Негр жалкував тільки, що не вистрелив у негідника раніше і не відвернув загибелі Бернарди. Але від порога середину кімнати було видно погано, її огортали сутінки. Боячись влучити в дівчину чи в Натаріо, він розрядив рушницю лише тоді, коли спалах пострілу освітив Далвіно. А Бернарди страшенно шкода: в усьому басейні річки Кобрас не було гарнішої дівчини — мальована краля, всіх заткнула за пояс.
Жасинта, віддавна звана Збуй-Вік, постарілася, зморщилась, зів’яла, ніби її зненацька прибили літа і втома. Сівши навпочіпки біля смертного ложа Бернарди, вона не відривала від неї очей. Смертне ложе — розкладачка, на якій небіжчиця стільки років приймала клієнтів, а кохала всі ці роки лише одного мужчину, свого хрещеного.
Двічі кума Збуй-Вік прийняла в неї пологи, а потім тримала до хреста її дитину перед вівтарем святої місії. Небіжчиця їй більше, ніж дочка, бо коли вони зустрілись у Великій Пастці і Збуй-Вік прихистила її в себе, Бернарда ще була ображеною, скривдженою життям дитиною: батько її згвалтував, паралізована мати лежала колодою, з меншою сестрою вони росли голодні й биті. Вона стала її кровинкою, рідною дочкою, найдорожчою в світі.
Всі ці роки вони жили разом у цій рубаній хатині, що її збудувати для них звелів капітан Натаріо да Фонсека; ніколи сварка чи найменша недовіра, лихе слово чи гнівний порух не затьмарювали їхнього мирного життя. Боже Христе, що ж тепер буде? Голова Збуй-Вік важко впала на груди — вона не хотіла про це й думати.
Ні про що не думала, не приходили їй на згадку минулі події, розмови, плани, сумні й веселі години, небезпеки, мрії і свята. Сиділа висхла й порожня, ніби їй раптом вирвали серце і душу. Обмила Бернарду, обрядила її, причесала, начепила на вуха сережки, подарунок хрещеного.
Мало-помалу почали сходитися люди, щоб попрощатися з небіжчицею. Навіть повії на знак жалоби припинили роботу.
Досі я мовчав, а тепер скажу вам, кумасі й куми: в старосвітські часи на грапіунській землі, де квітнуть какаові плантації, де сіється і визріває найкраще і найбагатше у світі зерно, знали, що таке слово честі і святість угоди, складати документи на гербовому папері було непотрібно. Для багатіїв і бідняків, полковників і жагунсо не були порожнім звуком чесність і шана, гідність і благородство. За зраду розплачувалися життям.
Багато чого перемінилося з тих далеких часів, коли на шляху зустрічалися з рушницею напереваги, а довіра між хазяями і найманцями була ходовою монетою. Нині запанували інші звичаї. Камінне обличчя Натаріо не видавало його гірких дум, не відбивало болю за тією, що була йому коханкою і хрещеницею, майже дочкою.
На станційних лавах з балакучими пасажирами, у гомінливих шинках за кашасою, в пансіонах веселих дівчат Еспіридіан чув поголоски, плітки, балачки про те, що на ноги піднято муніципалітет, адвокатські контори, казарму жандармерії, в’язницю, цілі ітабунські квартали. Причини, якщо вірити чуткам, були різні й суперечливі.
Чуток сила-силенна, але досить-таки туманних і безладних. Капітан збирався з’їздити до Ітабуни, щоб з’ясувати на місці, що ж воно діється насправді. Проте Фадул Абдала і Кастор Абдуїн, а надто Збуй-Вік, жінка бувала, відраджували його від цієї необачної й небезпечної подорожі: це все одно що лізти самому у вовчий барліг, хижакам на з’їжу.
Переконану й виважену думку Еспіридіана, що коли до Натаріо у Велику Пастку підіслали вбивцю, то в Ітабуні бандити чигатимуть на нього за кожним рогом, поділяли Фадул Абдала і Кастор Абдуїн. Еспіридіан доручив своїй дочці — вчителька Антонія спілкувалася з багатьма людьми, довіру й пошану яких заслужила завдяки своїй ученості та окулярам, що цю вченість підтверджували, — зібрати якнайбільше відомостей і передати їм через посланця написаного її рукою листа. А хто ж напише краще й доладніше за вчительку Антонію!
І все ж капітан зробив би по-своєму, якби не приїхав до Великої Пастки сеу Карліньйос Силва. З Ільєуса, куди він їздив для щомісячного звіту, він привіз точні відомості і терміновий наказ самого Курта Койфмана спорожнити й зачинити какаовий склад і повернутися до головної фірми.
В супроводі трьох синів — Жоанзе, Агналдо й Авреліо — перед верандою капітана Натаріо да Фонсеки зупинилася стара Ванже.
— Пробачте, капітане. Я хотіла б побалакати з вами.
Капітан сидів на дерев’яній лаві, чистив парабелум і розмовляв з Фадулом та Факелом. Сержипанка помітила зброю, навалену купою у вітальні, під грамофоном.
— Сідайте, тітко Ванже. — Натаріо показав на порожні лави. — І ви теж. Місця вистачає.
Жоанзе повернувся з Такараса тяжко вражений побаченим і почутим. Вони з братом подалися туди на ярмарок, повезли на віслюках бамбуковий кіш і дві корзини овочів з їхньої плантації, але зразу ж і повернулися назад, стривожені й спантеличені. Жоанзе побачив там цілі загони жагунсо, почув страшні чутки.
— Сеу капітане, знаєте, що Жоансе чув на такараському базарі? Він тут розповідав, та ніхто йому не повірив.
Капітан підвівся і приніс кухлі — почастувати гостей кашасою.
— Кажіть, тітонько, я слухаю…
Перш ніж сісти, долив у кухлі негрові, туркові й собі. Пляшку поставив так, щоб була напохваті.
— Так ось, там говорили, що ми злочинці, що захопили чужу землю.
— Авжеж, — підтакнув син. — Що ми вкрали землю.
— Що нас викинуть геть, що скоро приїдуть законні хазяї, — додала Ванже.
— З допомогою жагунсо… — пояснив Жоанзе.
— З допомогою жагунсо… Хазяї Великої Пастки, ось як вони висловилися. Жоанзе почав був сперечатися, але вони заявили: повинен прийти закон. У цій глушині ми його ще не мали, а тепер матимемо. Скажіть, капітане, так це чи не так? Я вірю тільки вам.
Капітан Натаріо да Фонсека відклав парабелум на лавку, глянув на стривожену стару сержипанку, відпив ковток кашаси, тильним боком долоні втер рота.
— Людей, які прагнуть цього, чимало. Якщо ми це допустимо, то так і буде.
— Даруйте, капітане, мабуть, я не зовсім розумію.
Троє братів, цмулячи разом з Кастором і Фадулом кашасу, мовчки слухали їхню розмову. Напруження було таке, що аж відчувалось на дотик. Жоанзе смачно сплюнув за поріг.
— Скажіть, скільки років минуло відтоді, як ви прибули сюди з покійним Амброзіо та його ріднею? Чи земля мала тоді господаря, чи лежала перелогом? Коли ви зайняли її, розчистили під маніоку, чи заявив хтось на неї свої права?
— Ніхто.
— А чому? Бо вона була нічия. Скільки відтоді минуло років? А нині, коли ви її розчистили й засадили, коли поставили млин і торгуєте городиною і тут, і в Такарасі, то на неї стали зазіхати. Невже ви цього не зрозуміли після наскоку інспекторів? Чиїх свиней вони вбивали? Хіба не Алтамірандових? Вони вбили і його самого. А ще посилаються на закон, кажуть, що ми повинні йому коритись.
Агналдо вилаявся крізь зуби, але мати зупинила його.
— Стривай, сину. Капітане, ви допіру сказали, що вони доскочать свого, якщо ми це допустимо, еге ж? — І ще раз перепитала: — Якщо допустимо?
— Атож, сіє Ванже. Ітабунці брешуть, твердячи, що урочище Велика Пастка має хазяїна із самого початку. Ті землі обабіч річки, де ви разом із Зе дос Сантосом, Алтамірандо та Леокадією насадили плантації і де поставили будинки. Плантації і будинки, змиті паводком і знову засаджені й споруджені нашими руками. І ось ці землі, досі ваші й наші, нібито мають і споконвіку мали хазяїна. Документи вже складено й затверджено. Залишається тільки згодитись.
— Згодитися, щоб забрали нашу землю?
— А тепер, тітко Ванже, слухайте, що я скажу. І ви теж, Жоанзе, Агналдо й Авреліо. Одне з двох: або підкоритися — ви оброблятимете землю споловини, а я платитиму за оренду пагорба, — або битися, щоб відстояти своє.
— Чи ж варто? — Жоанзе знову сплюнув. — Стільки горлорізів наїхало…
— Сутичка буде запекла… — Капітан глипнув на сержипанців своїми маленькими очицями, стишив голос. — І не обійдеться без жертв. І все ж, Жоанзе, по-моєму, справа варта заходу; такої самої думки кум Фадул і друг Факел. Тому ми вирішили битись. — Він утупився в зморшкувате обличчя старої. — Велика Пастка створена нашими руками — нашими і вашими, тітко Ванже. І руками покійних Амброзіо та Алтамірандо, небіжчиці Меренсії — всіх, хто похований тут. Хіба не правда? Поки я живий, нами не попихатимуть. — Агналдо хотів утрутитися, але капітан зупинив його владним жестом: — Я вже, Агналдо, закінчую. Кожен, тітонько, вільний робити, що хоче: ви, і сини. Можна поїхати звідси, а потім вернутися і впасти в ноги.
— Я вже знаю, що робити. Вдруге такого не буде! — люто вигукнув Агналдо.
Ванже спокійно пояснила:
— Пригадуєте, капітане, як ви зустріли нас на дорозі, коли ми їхали сюди з Сержипе? Землю хочуть відібрати в нас уже вдруге; те саме сталося і з наділом мого батька. Я знаю, що Агналдо ніколи цього не забував. За інших не ручуся, кожен хай вирішує сам. Але вам, капітане Натаріо, я можу сказати, ви для нас як рідний батько: дарами цієї землі, яка лежала облогом, коли ми приїхали, я не поділюся ні з ким — ні половиною, ні третиною. Ні з ким. Я з цієї землі зійду тільки мертва. За інших я не знаю.
— Ми зробимо так, як ви велите, мамо. — Жоанзе підвівся, він квапився на плантацію. — Ходімо працювати.
— Бог вам віддячить, капітане, — сказала Ванже і повернулася йти разом із синами.
Аж тоді озвався наймолодший, Авреліо, який досі не промовив ні слова:
— Може, ви дасте мені якусь зброю, капітане? Бо в нас озброєний тільки Агналдо. А стріляю я незле.
Закон, кумасі й куми. Закон заявляє про себе стволом рушниці, курком пістолета, жерлом обріза. Вже після повені й пошесті.
Хто хоче, може їхати геть, податися в світи, перечекати оддалік, поки все вляжеться, а тоді вернутися з похиленою головою, дати впрягти себе в ярмо. Хто хоче, може взяти ноги на плечі, намастити п’яти, зібрати манатки й чкурнути геть. У Великій Пастці немає місця для страхополохів і боягузів.
Перш ніж приступити до діла, капітан Натаріо да Фонсека, колишній ватажок жагунсо, відважний кабра, в супроводі Кастора чи Фадула, а то і їх обох, об’їхав кожну оселю на обох берегах річки і розтлумачив кожному, що діється і чого слід сподіватися.
Багатьом із тих, кого він добре знав, капітан радив не вплутуватися в цю справу і виїхати; якщо ти полохливий, краще не братися за зброю. Бо це куди важче — незрівнянно важче, — ніж боротися з повінню: закон страшніший за чуму.
Боротися повинні лише ті, хто не в змозі розірвати союз. Союз із Богом, добрим Богом маронітів, як Фадул. Або союз із свободою, як Кастор. З придбаною в поті чола землею, як Ванже. А в Збуй-Вік то союз із самим життям. Або коли хтось, прагнучи завоювати авторитет і владу, бере на себе зобов’язання і мусить їх виконувати. Як капітан Натаріо да Фонсека.
В останню ніч чекання добрий Бог маронітів явився уві сні своєму синові Фадулу Абдалі, як це траплялося вже не раз. Добрий Бог маронітів поторсав його за плече, Фадул розплющив очі, і Господь обернувся на здоровила Дурваліно, його прикажчика, який стривожено казав:
— Сеу Фаду! У Великій Пастці кабри! Чуєте, сеу Фаду?
Дурваліно розпирало хвилювання; напевне, справді сталося щось надзвичайне. Фадул підхопився на ноги.
— Звідки ти знаєш?
— Мені сказав сеу Педро Циган. Він заходив у шинок побалакати з вами і з капітаном. Але капітан уже кудись пішов.
Вмиваючись у бляшаній ванночці, турок випитував у хлопця подробиці. Але Дурваліно знав не багато.
— Сеу Педро прийшов сюди слідом за ними. Непомітно йшов назирці.
Дурваліно нервово потирав руки. Фадул глянув на нього.
— Сьогодні ж ти підеш звідси.
— Я? Куди мені йти? Ви мене проганяєте? Що я такого зробив?
— Нічого ти не зробив. Просто я не хочу, щоб завтра твоя тітка докоряла мені, якщо з тобою щось станеться.
Дурваліно засміявся:
— Тітка Зезинья, посилаючи мене до вас, казала: Лініньйо — так вона називала мене — завжди будь при сеу Фадулі, дбай про нього. А тепер ви хочете мене відіслати? Що ж скаже після цього моя тітка? — Він поважно глянув на хазяїна і наважився висловити свої побоювання. — Ось побачите, сеу Фадуле, ми всі загинемо тут. Я нітрохи не перебільшую! Ось побачите!
Спершись на прилавок, Педро Циган пив, власним коштом, ранкову чарку. Більшу частину ночі він провів у лісових чагарях, стежачи за пересуванням жагунсо, які форсованим маршем прибували з Такараса.
Фадул сказав йому з серцем:
— Та й час же ти вибрав, щоб сюди притягтися! Гіршого не придумаєш.
— А чому це, мій друже Фаду, ти так заговорив? Ти що, не радий мені?
— Чому я так кажу, ти добре знаєш. Ти ж бачив усіх тих головорізів, чи не так? Хіба ти не знаєш, що вони збираються напасти на Велику Пастку?
— А хіба я коли-небудь не встигав сюди вчасно? Чи ж мене не було тут тоді, як Ручка, Шико Пилка і Жанжан вчинили погром? А в повінь хто розшукав Сисеро Моуру і Сан, сердешну небогу? А під час епідемії хто поїхав за ліками? Не хочу хвалитись, друже Фаду, але від небезпеки я ніколи не тікав. Спитай он у капітана, він мене давно знає. — Циган поставив чарку на масний прилавок, почухав чуба. — Ти б краще дав мені шматок в’яленого м’яса заморити черв’ячка. На голодний шлунок не побіжиш, і нам би треба підживитись, перш ніж закрутиться веремія. — Він подав туркові гармонію. — Прибережи, щоб потім погуляти.
Новини, принесені Педро Циганом, підтвердив і лист учительки Антонії, що його вона передала через свого учня Лазиньйо, сина начальника станції Далво. Привчений доставляти листи й телеграми полковникові Боавентурі Андраде на фазенду Аталая, хлопець, охляп на віслюку, прискакав поперед жагунсо, так що вистачило часу вжити необхідних заходів. Заходів термінових і не завжди легких.
Нелегко було переконати негра Еспіридіана поїхати на фазенду Винозоре, але почуття дружби до Натаріо переважило: він вирушив на прохання товариша й бойового соратника охороняти його дружину та дітей; нехай друг боронить Велику Пастку із спокійним серцем. Хоч спершу негр навіть образився.
— На плантацію? Ти що, Натаріо? Поїхати звідси в таку хвилину? Мов стара ганчірка? Та нізащо!
— Хто ж посміє вважати тебе ганчіркою? — Капітан аж розсміявся, що траплялося з ним дуже рідко. — Викинь це з голови і слухай мене уважно. — Капітан по-дружньому обняв його за плечі. — Чому ти їдеш туди? Адже ж не тому, що тікаєш з Великої Пастки, а щоб мені допомогти, бо ми з тобою як брати. Хіба не так?
— Авжеж.
— Ну так ось, ти мені допоможеш куди більше, якщо будеш із Зилдою та дітьми, на тебе можна покластися. Ще бракувало, щоб і там з’явився лихий кабра. — Не даючи Еспіридіанові отямитись, Натаріо вів далі: — Якщо туди заявиться хтось, ти його спершу вколошкай, а тоді пошли Пебу попередити мене. — Не знімаючи руки з негрового плеча, він сказав довірчо: — Я так хотів, щоб Еду лишався з ними, але де там, і слухати не став. Хлопець він слухняний, а це вперся, як осел. — У голосі його бриніли і турбота, і гордість: видно, непослух сина його потішив.
— Так і мусить бути, якщо він ваша плоть.
Попри свою звичну стриманість Натаріо обняв Еспіридіана. Після смерті Бернарди капітан дуже змінився.
— Зилді скажеш, щоб зоставалася на плантації, нікуди не потикалась, гляділа дітей і чекала на мене.
Ще важче було переконати негритянку Епіфанію поїхати на фазенду Санта Маріана, у верхів’я річки Кобрас, і взяти з собою Тово, хрещеника дони Ізабел і полковника Робустіано де Араужо.
Син Шанго, бога війни, Факел Абдуїн був наполовину Ошоссі — мисливець, а наполовину Ошала — великий батько. Епіфанія була Ошум, володарка річки й веселощів; як цариця, вона не могла скоритись наказові смертного, хоч би якого. На зорі, перш ніж сонце освітило Велику Пастку, коваль покликав Рессу, щоб вона допомогла йому принести криваву жертву; вони зарізали чотирьох півнів і одного з них віддали у жертву Єманжі, головній господині померлої Діви.
Янсан сіла на свого коня, Рессу станцювала бойовий танець, вирушила на війну, привела за собою мертвих і відкрила дорогу егунові.
Негр здригнувся, затулив очі руками; він метався то в один, то в другий бік, пропонуючи Єманжі червоний від крові півнячий дзьоб. Зненацька схопився вітер, з небес спустилася хмара і перетворилась на істоту: то був не добрий Бог маронітів, а цариця вод, владичиця океану, дона Жанаїна. Син Шанго і Ошоссі прийняв Єманжу, свою дружину. Вона взяла на руки дитину і почала її чукикати під веселу пісню життя.
Діставши наказ від егуна, Епіфанія мусила скоритись. Ця жінка пройшла вогонь і воду й ніколи не плакала, не скаржилась. Вона вміла тільки зойкати й зітхати — зойкати з радощів, зітхати з насолоди. Епіфанія спробувала чинити опір, але не змогла, егун своїм кощавим пальцем указав їй життєвий шлях. Як уже бувало не раз, подав їй дитину й вирядив у дорогу.
Негритянка Епіфанія пішла в сльозах, свідки не вірили своїм очам. За нею трохи пробіг Горюха, потім пес вернувся до свого озброєного друга.
Факел на прощання пригорнув до грудей сина.
— Скажеш полковникові, щоб зробив з нього мужчину.
Приблизно об одинадцятій ранку закон постав знову в скромній і лагідній особі Іреніо Гомеса, сищика кримінального відділку ітабунської поліційної дільниці. Він приїхав у Велику Пастку з двома солдатами військової поліції, щоб продемонструвати владу або похизуватися нею, — словом, напустити туману. Солдати озброєні до гнилих зубів, а у шефа на поясі неоковирний, застарілий пістоль.
Не злазячи з коня, представник правосуддя зачитав на майдані, тобто на вигоні, під поставленим місіонерами розп’яттям, указ — його склав член суддівської колегії і опублікував у «Грапіунському тижневику», щоб довести до відома всіх.
Указ велів громадянам Великої Пастки скласти зброю і скоритися владі, якій повинен також здатися, щоб за вбивство постати перед судом присяжних, Натаріо да Фонсека, на якого виписано ордер на арешт.
Закінчивши серед жартів і смішків читати указ, Іреніо Гомес почав відхід. Що й зробив мирно чи майже мирно, бо люд, що зібрався на вигоні, трохи не роззброїв цих трьох гостей. Громадяни Великої Пастки послали закон і судейського крючка до біса.
Перші постріли пролунали о другій годині біля млина, на межі плантацій Зе дос Сантоса і старої Ванже, а останні — вже за північ, на Капітановому Шпилі; на брукованому підйомі громадилися трупи, ніби гарнізон складався з цілого загону бравих молодців. Він справді був вартий цілого загону, хоча захисників було лише двоє; вони ховалися за стовбуром розквітлої мулунги.
Облога Великої Пастки, атака і захоплення тривали десять годин і двадцять хвилин, як було підраховано, секунда в секунду, за нікелевою цибулиною нервового сержанта Оріженеса. Між третьою і четвертою годинами, тобто між різнею сержипанців і другим наскоком, на чолі з капралом Шико Різанцем, випало затишшя. Напасники скористалися ним, щоб завершити оточення, а місцеві жителі, щоб нашвидку поховати убитих. Згодом кого-небудь ховати було ніколи, і тіла полеглих з обох сторін поскидали другого дня до одної ями; ту братську могилу викопали чужаки.
Коли вербували жагунсо в Ітабуні, то їм обіцяли розкішну гулянку, небачену оргію, дільбу трофеїв на бучному святі перемоги. За браком краль торжество звелося до закуски й випивки, але ж які гульки без повій? Тільки веселі дівчата здатні вмиротворити серце і піднести воїнський дух. Та й з багатої здобичі залишився тільки армазем; по оселях добра виявилося небагато. Ті, хто покинув Велику Пастку напередодні чи під час нападу, прихопили з собою своє майно, повантаживши його на віслюків. На щастя, швацька машинка дони Наталіни була ручна, тож вона понесла її на голові. Дона Валентина й Жука Невес обливалися потом і лаялись, тягнучи важенні клумаки з одежею, постільною білизною і столовими приборами пансіону «Чільний».
Говорити про тих, що через боягузтво і скнарість покинули селище, а не взялися до зброї, не варто. Однак слід сказати, що ні капітан, ні Фадул і Кастор, його помічники, нікому не нав’язували своєї думки. То безнадійна справа — командувати страхополохами, Натаріо знав це краще за будь-кого.
Втікачі, що рятували своє життя й добро, втрачали куди більше, навіть повагу до самих себе; вони неначе таврували себе печаттю чорної віспи або прокази.
Це не стосується тих, що виконували якесь завдання або супроводжували поранених і дітей. Зиньйо, якому вдалося сховати свого батька Лупісиніо, тяжко пораненого під кінець дня, дістав завдання поширити звістку про загибель Натаріо, щоб приспати пильність ворога, за висловом того ж таки капітана. Жоанзе, з рукою на перев’язі і з розбитим плечем, вів до верхів’їв річки Кобрас цілий загін вагітних жінок і породіль з немовлятами. На кладовищі у Великій Пастці в нього залишилася мати, троє братів, невістка і одна з дочок, а також кум Жозе дос Сантос.
Зиньйо, Лупісиніо, Жоанзе та інші поранені — Елої, Балбіно, Зе Луїз і Рессу — проявили себе якнайкраще. Цього разу передбачення Дурваліно справдилось цілком: хто не загинув, той був поранений; Зе Луїз втратив ногу, а Рессу кинджалом викололи око.
Лише за десять годин перестрілки і рукопашних сутичок загинуло сорок вісім чоловік, з них двадцять двоє мешканців Великої Пастки і двадцять шість напасників, у тому числі й капрал Шико Різанець та запеклий злочинець Бенайя Мілка Могила.
Марно розбиратися, хто правий, а хто винуватий, бо ж явна перевага сил привела до захоплення Великої Пастки.
Загін військової поліції, вісім ветеранів і понад двадцять новобранців, під наглядом капрала Шико Різанця й сержанта Оріженеса, провели останню атаку вже після звістки про загибель Натаріо; капітанові сили тоді складалися з шести вцілілих чоловіків і однієї жінки: Збуй-Вік, повія і пупорізка, замінила Фадула й Кастора, полеглих у бою.
Загін жагунсо на чолі з Феліпаном Йолопом просунувся швидше за інші і захопив млин. Натаріо послав Кастора з Додо Занудою, Балбіно, Зе Луїзом і негритянкою Рессу Янсан, святою воїтелькою, щоб вони перейшли місток і вибили ворога з млина або принаймні перешкодили його просуванню до селища. Не дожидаючи підкріплення, Агналдо схопив карабін і кинувся до млина.
Він просувався вперед, стріляючи з карабіна, пострілом розбив рушницю одного жагунсо і за хвилину сам упав, підкошений кулею. За Агналдо, певно, щоб утримати його, кинулася його дружина Ліа; діставши заряд упритул, вона впала на труп чоловіка. І відразу з’явився Авреліо з капітановим обрізом; він навіть не встиг вистрілити.
Побачивши, що залишився один, — Еду й Дурваліно лежали на підлозі, один мертвий, другий конав, — турок Фадул, вистрілявши набої, кинувся на найближчого кабру; то був не хто інший, як Бенайя Мілка Могила. Своїми величезними ручиськами, якими він приборкував найноровистіших супротивників, Фадул, немов обценьками, стиснув шию бандитові, але задушити його не встиг: діставши дві пістолетні кулі, одну в плече, а другу в шию, він послабив хватку і повалився додолу. Його не добили — за наказом розлюченого й захеканого Бенайї, велетня зв’язали і повели в кораль, де засіли бандити. Бенайя збирався взятися за нього після бою.
Кілька хвилин Фадул сидів нерухомо, збираючися з силами. З шиі і плеча в нього текла кров, але він набрав повні груди повітря і розірвав мотузки, якими був зв’язаний. Тоді вихопив пістолет в одного кабри і почав стріляти. У пекло він устиг відправити лише двох, бо Бенайя випустив у нього аж шість куль. Не вдалося Мілкій Могилі зарізати турка ножем, як він намірявся.
Так загинув Фадул Абдала, Великий Турок, турок Фадул, сеу Фаду половинщиків і обозників, колишній коробейник, шинкар, силач і балагур.
Коли все минулось, коли прийшов і запанував суворий закон, про здобуття і підкорення Великої Пастки розказувалося по дорогах, путівцях і стежках грапіунської землі чимало різних історій. За повідомленнями газет, найзапекліший бій наприкінці земельної війни — а закінчилася вона пам’ятною великою пасткою — відбувся на тому самому місці, звідки пішла її назва.
Якщо в столиці кожен листок викладав свою версію подій, з аргументами за і проти, то народні віршописці одностайно осуджували різанину, ставали на бік мешканців Великої Пастки. Вони пояснювали причину заколоту заздрістю, користолюбством, свавіллям. Розвінчували піднесених газетами героїв, обвинувачували переможців у жорстокості та насильстві й захищали переможених.
Ці куплети, що хибували на метрику й граматику, облетіли всю країну, досягнувши найдальших куточків Параїби і Пернамбуко. Мерехтливим світлом гасничок вони осявали похмурий лик Великої Пастки.
Опівночі над сплюндрованою землею, над убитою річкою світив повний місяць, а на вершині Капітанового Шпиля під мулунгою причаїлися Жасинта Збуй-Вік і Натаріо да Фонсека; вона — з рушницею, він — з парабелумом. Внизу лежала Велика Пастка, захоплена бандою головорізів.
— Найкраще з усього, — казала Збуй-Вік, — ні з чим не зрівнянне — це приймати дитя. Бачити, як грудочка живої плоті виходить з черева жінки, і передавати її в руки людям. Це зворушує до сліз. Коли я приймала першу дитину, то аж заплакала.
Тонкі губи капітана ворухнула легенька усмішка.
— Ти прийняла чимало дітей. Тепер ти справжня матрона.
— Ми змінювалися і зростали разом із виселком. І ти теж, Натаріо, вже не колишній лихий кабра.
— Може, й так.
У місячному сяйві показалася кавалькада: верхівці ситі, випещені, добре вдягнені, веселі — вони їхали у свої володіння. Жасинта поклала ствол рушниці на розсоху. Капітан Натаріо да Фонсека промовив:
— Прегарна місцина для життя.
— Просто незрівнянна, — погодилася Збуй-Вік.
Верхи на чудовій кобилі, на чолі кортежу, їдучи між головою муніципалітету і божественною Людмилою Григорівною, гордовито погойдувався в сідлі бакалавр Боавентура Андраде-молодший, володар цього краю. Обличчя його сяяло усмішкою.
Натаріо підняв свій парабелум і прицілився в голову Вентуриньї. За двадцять з лишком років він жодного разу не схибив. З вашого благословення, полковнику!
Тут, на своїй зорі, уривається історія міста Веселкополіс, коли воно було ще тільки Великою Пасткою, похмурим ликом. А про те, що настало потім — прогрес, емансипація, перейменування, комарка, муніципалітет, церква, бунгало, особняки, англійська бруківка, голова муніципалітету, вікарій, прокурор і суддя, форум і в’язниця, масонська ложа, громадський і літературний клуби, — про світлий лик розповідати не варто.
Ішов 2158 рік нашої ери. Лу та Емеральда Шварци шепталися на балконі родинної квартири, яка містилася на сімдесят шостому поверсі будинку № 275 у нью-йоркському районі Олден-Віледж, — це місце колись вважалося Південним Коннектикутом.
Коли Лу з Емеральдою побралися, її батьки розповідали про цю партію з таким жахом, неначе то був шлюб собаки з кішкою. Але тепер Лу минуло сто дванадцять років, а Ем — дев’яносто три, і її родина нарешті визнала, що вони непогана пара.
Однак життя їхнє було не таким безжурним, як здавалося на перший погляд, саме тому вони й мерзли тепер на балконі.
— Іноді я просто божеволію, — шепотіла Ем, — Я відчуваю, що ладна долити води в його пляшку з антигерасоном…
— Це був би злочин проти природи, Ем, — заперечив Лу. — Це було б убивство. До того ж якби він застукав нас на гарячому, то не тільки позбавив би спадщини, але й скрутив мені в’язи. Хоча йому вже сто сімдесят два роки, однаково він здоровий, як бугай.
— Злочин проти природи, — іронічно повторила Ем. — Хто його зна, яка вона тепер; та природа… Ох-ох, не певна я, чи зважуся коли-небудь долити в його антигерасон води або ще чогось, але, їй же Богу, Грампс ніколи не піде з цього світу, якщо йому трошечки не допомогти… Ти подумай: нас же тут напхано так, що ніде яблуку впасти. Верна, бідолашна, аж умирає, так хоче дитину, та й Мелісса мріє про це вже тридцять років. Мені обридло його зморщене обличчя, обридло те, що він один займає цілу кімнату, що йому належить найм’якіше крісло, що йому віддають усе найсмачніше, що всім нам доводиться дивитися ті телепрограми, які подобаються йому, що він втручається в наше особисте життя. І щоразу змінює заповіт.
Лу був непохитний:
— Зрештою, Грампс — нам усім голова… То й нехай собі буде зморщений! Адже йому було вже сімдесят, коли винайшли антигерасон. Він помре, Ем. Дай-но йому час. Це — його особиста справа. Він, ясна річ, ще при силі, але потерп, люба. Не треба його дратувати, сердити. Окрім того, гріх нарікати на наші умови — вони кращі, ніж у будь-кого з інших членів нашої родини. Адже ми спимо на канапі.
— Невже ти сподіваєшся, що ця канапа буде нашою назавжди? От він обере собі нових улюбленців, якої ти заспіваєш тоді? Досі рекорд, якщо не помиляюся, був два місяці.
— Так. Він належить татусеві з матусею.
— Та коли вже він оддасть Богові душу?! — вигукнула Емеральда.
— Ти ж знаєш, він сказав, що перестане приймати антигерасон одразу ж після того, як відбудуться автомобільні гонки на п’ятсот миль.
— Еге, а до того він обіцяв зробити це після Олімпійських ігор, а перед цим — після матчу на Кубок світу, а перед цим — після президентських виборів, а перед цим… хай йому біс, усього не пригадаєш. П’ятдесят років він годує нас такими балачками! Я вже не сподіваюся на кімнату і ні на що взагалі не сподіваюся.
— Ну, добре, нехай ти маєш слушність! Вважай, що я невдаха! — вигукнув Лу. — Що я маю робити? Я працюю, як віл, але майже весь заробіток поглинають податки на оборону та на пенсійне забезпечення. Та навіть якби гроші були, то де б ми змогли найняти собі кімнату? Може, десь у штаті Айова… Але який сенс селитися на околиці Чікаго?
Емеральда поклала йому руку на плече.
— Лу, коханий, я не вважаю тебе невдахою, Бог тому свідок… Просто в тебе не було ніякої можливості показати свої здібності й чогось досятти. Через те, що Грампс та інші люди його покоління ще й досі живі і не поспішають звільняти місце для молоді.
— Так, так, — сумно погодився Лу, — але ж не можна їх у цьому звинувачувати, правда ж? Цікаво: чи зможемо ми відмовитися од антигерасону, коли доживемо до Грампсового віку?
— Іноді я собі думаю, краще б воно було, якби цього антигерасона взагалі не існувало, — запально прошепотіла Ем. — Або краще б його робили з чогось дуже цінного, унікального, ну, скажімо, з землі або кульбаб… Часом я думаю: хай би старі відходили один по одному так, як ми відриваємо у визначений час листки в календарі. А то кожен із них роками розмірковує, час йому чи не час податися з цього світу. Слід запровадити такий закон, який би обмежував користання цим чортовим зіллям. Хоча б для тих, кому за сто п’ятдесят.
— Ніхто не посміє зачепити цих дідуганів, — сказав Лу. — Адже вони володіють і грішми, і правом голосу. А ти б хотіла здобути усе це, Ем? А потім — померти?
— Боже милий, треба ж отаке бовкнути. Та ще й власній дружині… Любий, мені немає ще й ста, — вона провела руками по своїй гінкій та юній фігурці, наче стверджуючи сказане. — Кращі мої роки попереду! Але готова битися об заклад, тільки-но мені мине сто п’ятдесят — старенька Ем виллє свій антигерасон у раковину й полине в інший світ. І все це вона зробить із усмішкою на вустах.
— Говори-балакай. Усі ці старі діди у свій час казали теж саме. А ти чула, щоб хтось із них добровільно пішов з життя?
— А цей… Як його? Ну, дід у штаті Делавар.
— Тобі ще не набрид цей «дід у штаті Делавар»? Про нього торочать ось уже п’ять місяців.
— Гаразд, тоді — Гремма Вінклер, вона ж мешкала в нашому будинку.
— Вона упала під поїзд метро.
— Просто вона обрала собі такий шлях…
— І прихопила на той світ у сумці шість пакетів антигерасону?
Емеральда скрушно похитала головою і стомлено заплющила очі.
— Не знаю, не знаю, не знаю. Я знаю тільки: треба щось робити. — Інколи мрієш про те, щоб на Землі залишилася хоч одна-однісінька хвороба… Можна було б захворіти, полежати в ліжку і відпочити од цього стовпотворіння.
Лу ніжно торкнувся її плеча:
— Не треба перейматися цим, голубонько. Хай йому всяка всячина…
— От якби у нас була машина, ми могли б хоч на годину втекти від людського тлуму. Пригадуєш, мої батьки мали машину. Боже милий, як же хороше жилося людям колись!
— Жилося; доки вони не витратили увесь метал, — зауважив Лу.
— Ми, бувало, понабиваємося у авто, тато під’їжджає до бензоколонки й гукає: «Наливай повен бак!»
— Це був рай… доки не витратили весь бензин.
— А потім ми виїздили за місто…
— Ох, це тепер скидається на чарівний сон, правда, Ем? Важко уявити, що було «за місто», що було місце між містами…
— А як, бувало, зголодніємо, — вела далі Ем, — ми знаходили собі ресторанчик, де було просторо й затишно, і замовляли: «Мені, прошу, біфштекс з гарніром». Та ще й допитувались: «Як ваші свинячі котлети? Вони смачні?»
Вона облизала губи, очі її заблищали.
— Що було, то було, — притакнув, поцмакуючи, Лу. — А пригадай-но натуральний біфштекс по-гамбурзьки.
Ем аж застогнала.
— Якби нам хтось запропонував тоді концентрат із водорості, ми б йому плюнули межиочі, правда ж, Ем?
— Або пресовану тирсу, — додала вона.
Однак Лу, невиправний оптиміст, спробував навіть у теперішній ситуації знайти щось привабливе:
— Але ж тирса й водорості тепер значно смачніші та поживніші, ніж колись, у давнину. Кажуть, вони дуже корисні для здоров’я.
— Здоров’я у мене бездоганне, — знесилено промимрила Ем.
Лу знизив плечима.
— Зрозумій ти нарешті — дванадцять мільярдів населення не змогли б прохарчуватися, якби не було цих водоростей і тирси. Якщо добре поміркувати — це просто геніальний винахід. Так я гадаю. І всі також у це вірять.
— Вірять у першу-ліпшу нісенітницю. Треба ж вірити у щось, — відказала Емеральда.
Вона знову заплющила очі.
— Ой, Боже ти мій, а пам’ятаєш, як ми, бувало, вешталися містом і заходили в крамнички? Пригадай, як крамар запобігав перед покупцями, щоб купували в нього, а не ходили до інших… Тоді не доводилося стояти годинами в черзі, щоб придбати ліжко, чи стільця, чи плиту, чи будь-що інше. Заходиш собі і зразу купив, чого душа бажає. Що то за життя було, доки не скінчились усі природні ресурси! Я була тоді ще зовсім дитиною, але пам’ятаю чудово.
Лу взявся за бильця балкона і звів очі до яскравих, байдужих зірок, що мерехтіли на чорному оксамиті безмежного вічного Всесвіту.
— Пригадуєш, голубонько, як ми колись захоплювалися науковою фантастикою? Політ на Марс, рейс номер сімнадцять, ракета має дванадцять двигунів. «Зараз почнеться запуск. Усі на місця. Сторонніх просимо залишити стартовий майданчик і заховатися в бункери». П’ять, чотири, три, два, один, старт! Гах!
— Навіщо згадувати те, що назавжди минулося? — запитала Ем, також споглядаючи зорі. — Може, через кілька років нас посадять силоміць у космічний корабель і пошлють на якусь планету, щоб ми її колонізували.
Лу зітхнув.
— Не забувай, люба: щоб закинути одного-єдиного колоніста на Марс, той корабель має бути удвічі більший за Емпайр Стейт Білдінг. Та ще треба вгатити трильйонів зо два доларів, щоб він зміг прихопити з собою дружину та улюбленого песика. Хоча, загалом кажучи, єдиний вихід для нас — еміграція.
— Лу…
— Га?
— Коли відбудуться ті п’ятсотмильні автоперегони?
— На поминальний день, тридцятого травня.
— Пробач, я розумію: питати про таке не годиться.
— А чому? Не тільки ти, а й інші хочуть знати точну дату. Ти вже трохи відійшла?
— Так. Ем не збирається вішати носа. Крихітка Ем буде ставитися до нього, як завжди.
— Пізнаю тепер свою Ем.
Вони розправили плечі, хоробро посміхнулися одне одному й пішли з балкона.
Грампс Шварц сидів, поклавши підборіддя на руки, а руки — на зігнуту ручку бамбукового ціпка. Він утупився в півтораметровий екран телевізора, який, здавалося, домінував над усією кімнатою. Коментатор говорив про події дня. Щохвилини старий Грампс грюкав своїм ціпком по підлозі й вигукував:
— Отуди к бісу! Ми чули це ще сто років тому!
Зайшовши до вітальні, Емеральда й Лу мусили сідати позад усіх, за матір’ю та батьком Лу, за братами, невістками, синами, свояками, онуками та їхніми дружинами, правнучками та їхніми чоловіками, праправнуком та його дружиною, праправнучкою, пранебожем та його дружиною, пра-пра-пра та їхніми чоловіками, дружинами і т. д. Звісна річ, Грампс сидів попереду всіх.
Усі вони, окрім Грампса, зігнутого кощавого дідугана, були типовими представниками післяантигерасонової доби, усі, здавалося були приблизно однакового віку, років двадцять-тридцять.
— Тим часом, — провадив диктор, — перед магістратом міста Влафса, штат Айова, постала важка проблема. Рятувальна команда у складі двохсот чоловік марно силкується витягти з натовпу стовісімдесятилітнього Ельберта Хаггедорна, котрий застряв там два дні тому. Проте рятувальники не втрачають надії…
— Невже не можна знайти чогось веселішого, — прошепотіла Емеральда на самісіньке вухо Лу.
— Ану тихіше там! — рикнув Грампс. — Хай тільки хтось скаже хоч слово, коли говорить телевізор, я зразу викреслю його з заповіту!
Помовчавши, він заговорив лагідним, солодким голосом:
— Коли в Індіанаполісі, там, де починається п’ятисотмильна траса, арбітр змахне смугастим прапорцем, старий Грампс почне готуватися до своєї Великої Мандрівки Туди.
Він розчулено шморгнув носом, а онуки його мало не пирснули. Про ту Велику Мандрівку Туди вони вже наслухалися по саму зав’язку, адже старий Грампс торочив про неї день у день протягом останніх п’ятдесяти років.
— Доктор Брайнерд Кейс Буллард, — продовжував коментатор, — із вайндотського коледжу заявив сьогодні увечері, що майже всі наші злигодні беруть свій початок від того, що самопізнання людини йде повільнішими темпами, аніж пізнання навколишнього світу.
— Отуди к бісу! — вигукнув Грампс. — Ми чули це сто років тому.
— Сьогодні ввечері у Чікаго, — провадив диктор, — у пологовому будинку відзначатиметься видатна подія. На учті буде присутній почесний гість — Лауел В. Хітц, віком нуль років! Хітц, з’явившись на світ уранці, став двадцятип’ятимільйонною дитиною, народженою в цьому пологовому будинку.
Диктор зник, з’явився молодий Хітц. Він несамовито репетував.
— Отуди к бісу! — прошепотів Лу до Емеральди. — Ми чули це сто років тому.
— Спіймався! — вигукнув Грампс і вимкнув телевізора, а усі його спадкоємці завмерли, втупившись у порожній екран. — Гей ти, хлопче! Думав, я не почую?
— Вибачте, сер. То я так, — промимрив Лу.
— Неси-но сюди мій заповіт. Ти ж знаєш, де він лежить. Усі ви, шмаркачі, добре знаєте, де він. А подай-но його, хлопче!
Приголомшений Лу тупо кивнув головою і почвалав через хол, переступаючи розстелені долі постелі до кімнати Грампса, єдиної особистої кімнати на все помешкання. Окрім неї, в квартирі були: ванна, вітальня, широкий хол без вікон, який раніше правив за їдальню і поряд з яким була розташована маленька кухня, у вітальні й холі лежали шість матраців та чотири спальних мішки, а у вітальні була ще й канапа, де раювала одинадцята пара — грампсівські теперішні фаворити.
На конторці лежав заповіт: обшарпаний, засмальцьований, із загнутими кутиками, протертий до дірок, геть поцяцькований чорнильними ляпками, з численними додатками, вилученнями, умовами, змінами, порадами, попередженнями та домашньою філософією.
Цей документ, — подумав Лу, — по суті кажучи, щоденник, адже писався він протягом п’ятдесяти років, і все тут скупчилося на двох аркушиках — заплутана, нерозбірлива хроніка щоденної сімейної боротьби. Сьогодні його мали позбавити спадщини в одинадцятий раз. Тепер йому доведеться шануватися цілих шість місяців, і коли його поведінку визнають бездоганною, то, може, відновлять у правах щодо спадщини.
— Хлопче! — гукнув Грампс.
— Іду, сер! — Лу поспішив до вітальні й вручив Грампсові заповіт.
— Перо! — наказав Грампс.
Перед ним умить з’явилося одинадцять ручок: по одній від кожної пари.
— Ні, ця тече, — промовив Грампс, одштовхуючи ручку Лу. — Ось гарна. Молодець, Віллі!
Він узяв ручку Віллі. Отже, фаворитом став Віллі, батько Лу. Віллі, який незважаючи на свої сто сорок два роки здавався майже таким молодим, як і Лу, невдало намагався приховати радість. Він потай позирав на канапу, що відтепер належатиме йому і звідкіля Лу та Емеральда мали вибиратися в хол, в найгірше місце біля дверей ванної.
Грампс повністю зіграв свою роль у драмі, автором якої він був, і зіграв її, як завжди, з душею. Насупивши брови, він загудів, ніби органний бас, зловісно й монотонно, почав водити пальцем у заповіті, так, наче бачив написане вперше у житті:
— Я, Гарольд Шварц, який проживає у будинку № 257, Олден-Вілледж, міста Нью-Йорк, нижчезазначеним заявляю привселюдно мою останню волю, анулюючи абсолютно всі попередні варіанти заповіту, що були мною зроблені перед цим.
Він поважно висякав носа й читав далі, не минаючи жодного слова, повторюючи безліч приміток, особливо налягаючи на численні й детальні вказівки, які стосувалися його похорону. Ці хвилюючі подробиці зрештою так розбурхали старого, що Лу навіть спало на думку, чи не забуде той взагалі, для чого він узяв свій заповіт. Та Грампс героїчним зусиллям волі опанував свої почуття і вишкрябавши щось у заповіті, почав писати, водночас зачитуючи написане. Лу чув це стільки разів, що й сам би зміг прочитати той текст напам’ять.
— У цій колисці скорбот зазнав я багато горя й страждань і готовий рушити до кращих світів, — промовляв, пишучи, Грампс. — Але найбільшої кривди я зазнав від…
Він огледів присутніх, намагаючись пригадати, хто ж був його кривдником. Присутні охоче підказали йому, позирнувши на Лу, а той безпорадно, наче школяр, підняв руку. Грампс, пригадавши, закивав головою і скінчив: «…зазнав від власного правнука Луїса Дж. Шварца».
— …Онука, сер, — промимрив Лу.
— Ти що, надумався мене повчати! — загримів Грампс. — Ти й так уже проштрафився далі нікуди. — Проте вніс відповідну зміну. Потім продовжив зачитувати рішення позбавити Лу спадку за те, що той виявив непослух і зухвальство.
Далі йшов параграф, що так чи інак зачіпав інтереси кожного: ім’я Лу було викреслене і замінене на ім’я Віллі, головного відтепер спадкоємця, який одержав би по смерті старого не лише помешкання, але й (вершина мрій кожного!) двоспальне ліжко у власній кімнаті Грампса!
— Ось так, — закінчив, сяючи, Грампс. Він вишкріб дату в кінці заповіту і замінив новою, вказавши навіть годину.
— А тепер можна подивитися «Родину Мак-Гарвеїв»…
Це був телевізійний серіал, який Грампс регулярно дивився відтоді, коли йому минуло шістдесят років, — тобто цілих сто дванадцять років.
— Цікаво, що ж воно там далі буде, — сказав він.
Лу вийшов геть і як підкошений упав на своє страдницьке ложе поруч із ванною. Як він хотів, щоби Ем була поруч! Але вона кудись поділася.
Він трохи задрімав, однак, сон його порушили — хтось переступив через нього, заходячи до ванної. За хвилину звідти почулися підозрілі звуки, наче хтось виливав у раковину якусь рідину. Раптом його жахнула думка: Емеральді урвався терпець, і вона зважилася на злочин! Вона вирішила вчинити лиходійство!
— Ем, — прошепотів він до тоненької перегородки.
Ніякої відповіді.
Лу натиснув на двері. Благенька клямка, яка ледве трималася, одскочила — і двері розчинилися.
— Морті?! — охнув Лу.
Прапранебіж Луїса, Мортімер, котрий нещодавно одружився й привів молоду до оселі Шварців, здивовано й перелякано дивився на нього. І хоч він зразу зачинив ногою двері перед носом Лу, той-таки встиг помітити в нього в руках бутель заповітного Грампсового антигерасону, наполовину вже випорожнений. І Морті доливав її водою з крана!
За хвилину Морті вийшов звідти, зухвало блимнув на Лу очима й подався у вітальню, де сів поряд із своєю гарненькою дружиною.
Вражений Лу не знав, що робити. Він, звичайно, дозволити не міг, щоб Грампс став жертвою підступного плану. Може, попередити старого? Але ж він і так сердитий як сич. А тоді життя в квартирі стане зовсім неможливим.
Лу зазирнув до вітальні. Усі Шварци, серед них і Емеральда, розкошували, — тішилися тим, як Мак-Гарвеї коїли дурницю за дурницею. Лу навшпиньки зайшов до ванни, зачинив за собою двері і почав виливати розведений антигерасон з бутля в раковину. Він вирішив потім наповнити бутель чистим антигерасоном із тих менших двадцяти двох пляшечок, які стояли на полиці. Дволітровий бутель Грампса мав, однак, завузьку шийку, і Лу здалося, що минуть віки, й тисячоліття, доки він спорожніє. Та ще цей нестерпний сморід антигерасону! Мабуть, він уже пройшов крізь шпарину в дверях і заповнив усю квартиру. Буль-буль-буль-буль, — монотонно лунало в горлі бутля. Аж раптом він почув музику у вітальні та човгання стільців об підлогу.
— Ви дивилися, — долинув голос диктора, — двадцять дев’ять тисяч сто двадцять першу серію про життя наших із вами сусідів — родини Мак— Гарвеїв.
Чиїсь кроки наближалися до ванни. І ось — стукіт у двері.
— Хвилиночку! — бадьоро одізвався Лу.
Він одчайдушно трусонув бутель, щоб рідина виливалася швидше. Мокрий бутель висковзнув у нього з рук, брязнув об кахлі і розлетівся в друзки…
Двері різко розчахнулися, і Грампс отетеріло втупився в залиту рідиною, засипану склянками підлогу.
Хоч Лу ладен був провалитися крізь, землю, проте обличчя його розпливлося в ідіотській усмішці. В голові було порожньо, ані думки, то ж він тільки стояв і очікував, що ж скаже Грампс.
— Ну й ну, хлопче, — нарешті промовив старий. — Наробив лиха, тепер прибирай.
Більше він нічого не сказав. Проштовхався крізь юрбу нащадків, що скупчилися під дверима, й зачинився у своїй кімнаті.
Шварци дивилися на Лу мовчки, ніби не вірили своїм очам. Потім повернулися й поспішили у вітальню, наче боялися, що його ганьба, наче чума, перекинеться й на них…
Морті затримався, щоб зміряти Лу презирливо-зацікавленим поглядом, і теж подався до вітальні. Біля ванної залишилася тільки Емеральда. По щоках її текли сльози.
— О, не дивися так на мене, мій бідолашний любчику! Це я одна в усьому винна! Я змусила тебе до цього!..
— Та ні, — озвався нарешті Лу. — Зовсім ні! Слово честі, Ем, я тільки хотів…
— Не треба пояснень, любий! Я завжди з тобою, що б там не сталося. — Вона поцілувала його й прошепотіла: — Ну який же це злочин, любий? Це ж зовсім не те, аби ти хотів убити його власноручно! Ну що ж тут такого страшного? Просто Грампс опинився б у такому стані, що Господь Бог зміг би забрати його до себе тоді, коли на це буде Божа воля.
— Що ж тепер станеться, Ем? — зневірено бурмотів Лу. — Що ж він тепер нам зробить?
Цілісіньку ніч Лу та Емеральда мужньо очікували, якого лиха заподіє їм Грампс, однак жоден звук, жоден шерхіт не порушив священну тишу його кімнати. Лише за дві години до світанку їх обох зморив сон.
О шостій вони були вже на ногах, бо за графіком їхнє покоління мало снідати в кухоньці саме в цей час. З Лу та Емеральдою ніхто не розмовляв. Поснідати треба було рівно за двадцять хвилин, та після безсонної ночі вони сиділи мов дерев’яні й ледве спромоглися проковтнути дві ложки «омлета» з водоростей, перш ніж наспів час звільняти місце наступному поколінню — дітям.
А потім, за традицією, той, кого позбавили спадку, мусив готувати сніданок Грампсові і на таці нести в ліжко старому. Вони бадьоро заходилися коло плити. Нелегка то була справа. Чимало їм доводилося проковтнути слини, готуючи яєчню з справжніх яєць, із справжнім беконом, на справжньому маргарині, — на ці продукти Грампс витрачав майже всі свої прибутки.
— Ну, що ж, — мовила Ем, — я не збираюся панікувати, доки немає справжніх підстав для нього.
— Може, він не знає, що я розбив, — сказав з надією Лу.
— Він, мабуть, думає, що то ти розбив скло від свого наручного годинника, — зауважив Едді, син Лу, апатично жуючи кекс із тирси.
— Не глузуй із старших, — насупилася Ем. — І не розмовляй за столом, набивши повен рот.
— Хотів би я побачити, аби хтось напхав собі повен рот такої гидоти і при цьому мовчав, — відмовив Едді, якому було сімдесят три роки. — Він зиркнув на годинника. — Час уже нести старому сніданок.
— Атож, пора, — сказав Лу і нерішуче здвигнув плечима. — Дай-но мені тацю, Ем.
— Підемо удвох, — сказала Ем.
Ідучи, вони підбадьорювали одне одного усмішкою. Перед дверима з урочисто похмурим виглядом стояли півколом Шварци.
Ем постукала.
— Грампсе, — промовила вона співучим голосом, — сніданок готовий.
Не почувши відповіді, вона постукала знову, на цей раз дужче. Двері самі собою прочинилися. Посеред кімнати на широчезному, м’якісінькому, пуховому, під балдахином ліжку, що було для кожного Шварца символом прекрасного майбутнього, — на цьому ліжку… не було нікого.
Відчуття смерті, досі незвідане ніким із них, таке саме невідоме їм, як учення зороастризму чи причини повстання сипаїв, примусило їх оніміти, сповільнило биття їхніх сердець. Охоплені священним трепетом, спадкоємці наввипередки кинулися шукати під меблями й за портьєрами смертну оболонку свого прародителя. Але Грампс залишив їм не своє тлінне тіло, а цидулку, яку й знайшов урешті-решт Лу, — вона лежала на комоді під старовинним прес-пап’є, подарованим Грампсові на міжнародній виставці 2000 року. Зривистим від хвилювання голосом він почав читати:
— Той, кому я давав притулок, кого якомога захищав і вчив, і кого я краще за всіх знав і любив усі ці роки, — увечері повівся щодо мене, наче лютий звір, — він розвів або спробував водою розвести мій антигерасон. Я не такий молодий, щоб витримати такого удару долі. Зазнавши підступного замаху, я вирішив попрощатися з усіма вами. Я скидаю з себе тернового вінця людських страждань і прагну здобути миру та благодаті. Коли ви читатимете ці рядки — мене вже не буде між вами.
— Боже милий! — сумно сказав Віллі, — він так і не дочекався тих п’ятисотмильних автоперегонів і вже ніколи не довідається, хто стане переможцем…
— І міжнародного турніру, — додав Едді.
— І не дізнається, чи повернувся зір до місіс Мак-Гарвей, — докинув Морті.
— Я ще не все прочитав, — озвався Лу і провадив:
— Я, Гарольд Шварц, вищезазначеним заявляю і проголошую остаточний варіант свого заповіту, який скасовує усі попередні варіанти з додатками, зроблені дотепер.
— Не може бути! — вигукнув Віллі. — Невже ще один заповіт!
— То ж я заповідаю: усе моє рухоме й нерухоме майно ні в якім разі не повинне роздрібнюватися на окремі частки — воно має належати усім моїм нащадкам спільно, на однакових правах, безвідносно до того, до якого покоління вони належать.
— Усім зразу? — перепитала Емеральда.
— Так, — відповів Лу, — віднині ми всі зв’язані заповітом.
Очі всіх, хто тут був, повернулися і втупилися у широке ліжко.
— На однакових правах? — промимрив Морті.
— Ну звичайно, — сказав Віллі, той, хто був тут найстаршим, — усе має бути, як і колись було: старший із нас стає головним спадкоємцем і очолює весь рід, а ця кімната перетворюється на його штаб-квартиру.
— Мені це подобається! — іронічно вигукнула Ем. — Лу має такі самі права на кімнату, як і ви. Я так розумію: головним мусить бути найстарший, хто ще й досі працює. Ви цілісінький день байдикуєте, чекаючи, коли вам принесуть пенсію, а бідолашний Лу вертається з роботи, ледве тягнучи від утоми ноги, а тут…
— А може, подумати про нас, про тих, кому ніколи не випадало жити в окремій кімнаті? — встряв у розмову Едці. — У вас, стариганів, замолоду було до біса місця для інтиму, а я — народився й виріс, потерпаючи серед цього вертепу, — у холі! Хіба ми не…
— Ти так думаєш? — урвав його Морті. — Звичайно, тобі довелося непереливки. Але ж у мене саме медовий місяць. Гадаєш, приємно його проводити в холі?
— Ану цитьте! — владно крикнув Віллі. — Перший, хто роззявить пельку, шість місяців спатиме під дверима у ванну! А тепер — геть із моєї кімнати, я хочу спокійно поміркувати.
Гах! Кришталева ваза вдарилася в стінку якраз над його головою і розлетілася вдрузки. За мить почалася загальна колотнеча. Кожна пара прагнула виштовхнути іншу з Грампсової кімнати. У цій битві коаліції формувалися й розпадалися блискавично, залежно від стратегічної ситуації. Ем та Лу були відкинуті в хол, де вони одразу ж почади гуртувати інших, хто там опинився, на новий штурм заповітної кімнати.
Минуло дві години. Бойовище тривало, і йому не видно було кінця. І тут до квартири увірвалася поліція.
Наступні півгодини патрульні та санітарні машини мали досить роботи. І коли Шварців вивезли, в їхній квартирі запанували тиша та спокій. Стало порожньо і просторо…
За годину кадри останніх епізодів колотнечі демонструвалися телемережею для п’ятисот мільйонів глядачів усього східного узбережжя. Телевізор і досі працював у трикімнатній квартирі на сімдесят сьомому поверсі будинку номер Двісті п’ятдесят сім. І повітря знову здригалося від крику й грюкоту сімейної баталії, відтворених через гучномовець. Цю війну видно було й на телеекрані в поліційному відділенні, де охоронці порядку та Шварци дивилися на все це з професійним зацікавленням.
Ем та Лу були ув’язнені в сусідніх камерах, кожна по тридцять два квадратних метри площею, і мирно спочивали на койках.
— Ем, — тихенько покликав крізь стінку Лу, — і в тебе теж там є раковина?
— Звичайно є: раковина, постіль, лампочка — все що треба. А ми, дурні, собі думали, що Грампсова кімната — то вершина всіх сподівань… Цілу вічність мучилися в тому пеклі. — Вона потягнулася. — Уперше за сорок років, любий, я здобула собі спокій.
— Плюнь через ліве плече, — відгукнувся Лу. — Ех, якби ж суд позбавив нас волі хоча б на рік…
— А чи не можна кого-небудь підмазати, щоб нас присудили до самотнього ув’язнення? — замріяно сказала Ем.
— Ану тихіше там! — гримнув з коридора наглядач, — бо зараз викину під три чорти усе ваше кодло разом із бебехами! Затямте: не дай Боже вам патякати на волі, як тут гарно, у в’язниці! Тоді й не сподівайтеся попасти сюди знову!
В’язні миттю принишкли.
Коли скінчилася передача про родинну баталію, вітальня Шварців на мить потемнішала. Потім екран знову спалахнув, і на ньому з’явилося обличчя диктора, ясне, наче сонечко. Він сказав:
— А тепер, шановні слухачі, послухайте спеціальне повідомлення фірми, яка випускає антигерасон. До уваги всіх, кому за сто п’ятдесят! Чи хочете ви позбутися сивини, позбутися зморщок, забути, що таке поліартрит та інші ознаки старості, що з’явилися ще до того як був винайдений антигерасон? Яюцо хочете, вважайте, що ваше бажання здійснилося!
Після довготривалих шукань нам пощастило виготовити новий чудодійний препарат — суперантигерасон! Кілька тижнів уживання — так, саме тижнів! — і ви будете виглядати, поводитися й почувати себе так же само, як і ваші пра-пра-правнуки. Хіба б ви не погодилися заплатити п’ять тисяч, щоб стати таким же молодим і веселим, як усі навколо? Звичайно ж, погодилися б! Але суперантигерасон коштує куди дешевше! Щоденна доза суперантигерасону коштує лише кілька доларів! Отже, блиск в очах і юнацьку міць можна повернути собі за якихось п’ятдесят доларів! Вам лишається лише заповнити вимогу — написати своє ім’я, адресу, покласти до конверта один долар і надіслати все це за адресою: Нью-Йорк, Скенектаді, поштова скринька 500 000, Супер. Запам’ятали? Повторюю: Нью-Йорк, Скенектаді…
У кімнаті чулося якесь порипування, наче хтось записував слова диктора. Так, це шкрябала авторучка старого Грампса, та сама авторучка, яку підсунув йому Віллі вчора ввечері. Грампс, провівши день у таверні «Часинка втіхи», яка займала командні висоти навпроти будинку № 257, над асфальтовим кільцем Олден Віледж Грін, тільки-но повернувся додому.
Він викликав прибиральницю, щоб вона навела у помешканні лад, і найняв найкращого адвоката, щоб той запроторив за грати усіх родичів. Потім Грампс пересунув канапу, щоби можна було дивитися телевізор лежачи. Скільки років він мріяв про це!
— Ске-нек-та-ді, — повторив старий. — Здається, все правильно.
Риси його лиця змінилися невпізнанно — воно світилося добротою і лагідністю, машкара людиноненависника зійшла з нього, наче він уже прийняв дозу суперантигерасону. Почалася розважальна програма, і Грампс засміявся. Засміявся по-справжньому! Не те що раніше, коли він у кращому разі лиш ледь розтягував в усмішці губи. Життя було чудове. Воно тільки-но починалося!
Її судили. Ось чому вона нікому нічого не розповіла. Якби ж розповіла, ніхто б не повірив, що це правда. Та вона, мешканка Лондона, де в темних закутках існують навіть привиди, знала правду.
Її день, п’ятниця, нічим не різнився від інших днів тижня. А це сталося суботньої ночі. А тієї п’ятниці вона робила все, як завжди, хоч її гнітив жахливий спогад: малою, коли їй було років сім, вона і її двоюрідний брат Жак зображали чоловіка й жінку на великому бабусиному ліжку. І робили все так, аби мати діточок. Відтоді вона не зустрічалася з Жаком і навіть не хотіла його бачити. Якщо в цьому й була її частка провини, то і його теж.
Незаміжня, ясна річ, незаймана, зрозуміло. Жила самотою в кімнатці в Сого. Того дня вона закупила овочів та фруктів — їсти м’ясо вважала за гріх.
Коли вона проходила площею Пікаділлі й бачила там жінок легкої поведінки, що очікували на розі клієнтів, її аж нудило. Займатися цим — та ще й за гроші! То було нестерпно. А до всього там ще й така брутальна статуя Ероса.
Поснідала й пішла на роботу. Вона була чудовою друкаркою. Її шеф ніколи не глянув на неї суворо і, на щастя, ставився шанобливо, називаючи її міс Алграве. Її звали Рут, і походила вона з ірландців. Руде волосся на потилиці закручувала дулькою. Обличчя її рясніло ластовинням, а шкіра була така біла й ніжна, що здавалася білим шовком. Вії теж мала руді. За всіма ознаками була вродливою жінкою.
Вона неабияк пишалася собою: повнотілою й високою. Але ніхто ще не торкнувся її грудей.
Зазвичай вона вечеряла в дешевому ресторані в Сого. Їла макарони з томатною підливою. І ніколи не заходила до гамірних пабів. Коли ж проходила поблизу, її нудило від самого запаху алкоголю, і тоді вона відчувала образу на все людство.
Вирощувала червону герань, особливо гарну навесні. Батько її був протестантським пастором, а мати й досі проживала в Дубліні з жонатим сином. Її брат узяв собі справжню сучку. На ім’я Тутсі.
Інколи міс Алграве надсилала обурені листи до «Таймс», і їх друкували. Їй подобалося бачити своє ім’я в газеті: «
Купалася лише раз на тиждень, у суботу. Аби не бачити себе голу, не скидала ні трусиків, ні ліфчика.
У день, коли це сталося, в суботу, вона не працювала. Прокинулася рано, випила жасминового чаю, помолилася. А тоді вийшла на свіже повітря.
Поблизу готелю «Савой» її ледве не збила машина. А коли б збила і вона померла, це було б жахливо, бо нічого не сталося б із нею того вечора.
Пішла на репетицію з хорового співу. Бо мала чудовий голос. Так, вона була непересічною особою.
Затим поснідала, дозволивши собі з’їсти креветок. Таких смачних, що їсти їх видавалося гріхом.
Потім зайшла до Гайд-Парку й сіла там на моріжок. Дістала Біблію. Та нехай простить її Господь — сонце було таким несамовитим, таким щедрим і спекотливим, що не прочитала жодного рядка. Так і сиділа на траві, не наважуючись лягти! Уникаючи дивитися на закохані парочки, які безсоромно обіймалися та цілувалися.
Тоді вернулася додому, полила герань і прийняла душ. Ще навідалася до дев’яностосемилітньої пані Кабот. Занесла їй шматок пирога з ізюмом. Почаювали разом. Міс Алграве почувала себе щасливою, хоча… А втім, годі.
О сьомій повернулася додому. Робити було нічого. Взялася плести на зиму светр. Колір вибрала розкішний: жовтий, мов сонце.
Перед сном знову випила жасминового чаю з бісквітом, почистила зуби, перевдяглася й пірнула в ліжко.
Був травень, і легенький вітрець того вечора був якийсь особливий, погойдував штори. Чому особливий, не знала. Почитала трошки ранкову газету. Погасила нічник. Крізь прочинене вікно лилося місячне сяйво. Місяць якраз був уповні.
Скрушно зітхнула: жити одній таки важко. Самотина гнітила її. Як це жахливо, коли навіть ні з ким погомоніти. Вона була невимовно самотньою. Пані Кабот — і та мала кота. Рут Алграве тварин не мала — для її витонченого смаку вони здавалися надто вже брутальними. Навіть телевізора не мала. З двох причин: і бракувало грошей, і не хотіла дивитися на оті непристойності. Подумати тільки, по телевізору пані Кабот показували, як чоловік цілував жінку в уста. І це попри те, що можна заразитися мікробами. Ах, коли б її воля, засипала б «Таймс» обуреними листами. Та це, як видно, справі не зараджувало: сорому не знав ніхто. Уявляєте, не так давно вона бачила, як кобель покривав сучку… Її це страшенно вразило. Та коли Бог так хоче, то нехай. Але її ніхто не займе, подумала. І жила собі самотою.
Навіть діти не знали сорому. Вона їх уникала. І страшенно жалкувала, що з’явилася на світ від неповстримливості батьків. Їй було соромно за їхню безсоромність.
А що лишала на підвіконні рис, то до неї навідувалися голуби. Часом залітали аж у кімнату. Божі посланці, й так невинно туркотять. А втім, і їхнє туркотіння безсоромне, хоча воно й значно краще, аніж бачити голу жінку по телевізору. Завтра ж неодмінно напише обуреного листа про зіпсуті звичаї цього клятого Лондона. Якось їй довелося бачити чергу розбещених біля пабу, що очікували відкриття, аби прикластися.
Як це їм дозволяє королева? Незбагненно. Вона напише ще одного листа, в якому звинуватить саму королеву. Писала листи гарно, без граматичних помилок, і відстукувала на друкарській машинці в офісі, коли випадала вільна хвилина. Містер Клерсон, її шеф, неабияк хвалив її дописи в газету. Навіть казав, що могла б і письменницею стати. Вона дуже пишалася цим і дякувала йому.
Вона лежала в ліжку одна зі своєю самотою. Хоча…
Отоді це й сталося.
Відчула інтуїтивно, як у вікно влетіло щось, але не голуб. Вона злякано запитала:
— Хто тут?
І ніби подув вітерцю, прошелестіло:
— Це я, і не хто інший.
— Хто ж ви? — запитала, вся тремтячи.
— Я прилетів із Сатурна, аби покохатися з тобою.
— Та я ж нікого не бачу! — вигукнула вона.
— Важливо, що ти мене відчуваєш.
І вона відчула його. То було щось схоже на електронне погойдування.
— Як вас звати? — запитала з острахом.
— Це не так істотно.
— Але мені хочеться кликати вас на ім’я.
— Зови мене Іштлан.
Вони спілкувалися на санскриті. Його доторк був холодним, аж здавалося, ніби то ящірка. Від нього її кидало то в остуду, то в жар. Голову Іштлана вінчала корона з переплетених змій, приборканих страхом смерті. Мантія на ньому була осяйно-червона, барви старого золота та густого пурпуру.
— Роздягнися, — мовив він.
Дівчина скинула нічну сорочку. В кімнату заглядав величезний місяць. Тіло Іштлана було білим, а сам він був маленьким. Він ліг біля неї на залізному ліжку й провів руками по її грудях, схожих на троянди.
Ще ніколи в житті вона не зазнавала такого відчуття. Їй було більш ніж приємно. І вона боялася, що скоро все скінчиться…
Вона зітхнула й сказала Іштланові:
— Я тебе кохаю, любове моя! Моє велике кохання!
Ось так воно сталося. Бажала, аби це тривало вічно. Боже праведний, як було хороше! Вона бажала ще і ще відчувати це.
Подумки підбирала слова, які йому скаже. «Прийми мене!» Чи «Я пропоную вам себе». Була під невимовним враженням.
— Коли ви повернетеся? — запитала.
— Коли місяць знову буде вповні, — промовив Іштлан.
— Та хіба ж я витримаю стільки!
— Таке моє правило, — відповів він незворушно.
— Я матиму дитину?
— Ні.
— Та я ж помру від смутку за вами! Як же мені бути?
— Злягайся з іншими.
Він підвівся, поцілував її в чоло й вилетів у вікно. Вона тихо заплакала — знову сама, як скрипка без смичка. Доказом того, що сталося, було простирадло в плямах крові. Вона його не прала, зберігала, аби показувати тим, хто не повірить.
Дивилася, як народжується рожевий світанок, слухала, як у густому тумані без зайвої метушні озивалися перші пташки.
Бог освітлював її тіло.
І їй здалося, ніби вона баронеса фон Блік, що сумно зіперлася на атласний балдахін ліжка. Уявила, ніби лунає дзвінок і входить мажордом, несучи їй каву, міцну-преміцну.
Вона покохала й очікуватиме його до наступного місяця уповні. Не приймала душ, аби не змити запаху Іштлана. З ним не відчувала гріха, навпаки — саму насолоду. Їй перехотілося писати обурені листи в газету: вона вже вгомонилася. І не пішла до церкви. Вона стала жінкою — у неї з’явився чоловік.
У неділю на сніданок з’їла філе міньйон з картопляним пюре. Кров’яне м’ясо було чудове. Випила червоного італійського вина. Вона стала привілейованою особою, обраницею істоти з Сатурна.
Вона його запитувала, чому він обрав саме її. Бо в неї руде волосся і вона незаймана. У ній прокинулося щось тваринне. Вона вже не гидувала тваринами. Нехай вони паруються — це стало для неї найкращим у світі. А вона чекатиме Іштлана. Він повернеться. Я знаю, знаю, знаю, думала вона. У неї вже не викликали огиди закохані парочки в Гайд-Парку. Бо вже знала, що вони відчували.
Як хороше стало жити. Як стало смакувати кров’яне м’ясо. А як добре випити тягучого й трішки гіркуватого італійського вина, що аж терпне язик.
Вона тепер не підходила до тих, кому не виповнилося вісімнадцяти. І насолоджувалася, і була в захваті від цього.
У неділю пішла на хорові співи. Співала як ніколи, й не здивувалася, коли її обрали солісткою. Алілуя! Алілуя! Алілуя!..
Потім зайшла до Гайд-Парку. Сіла на теплий газон, відкривши трохи ноги до сонця. Бути жінкою — це так чудово! Вона вже спізнала, що то бути жінкою. Подумала лише: чи не заплачу я надто дорого за своє щастя? Та про це вже не думала, згодна на будь-яку ціну. Завжди платила і завжди була нещасливою. А тепер нещастя скінчилося. Іштлане! Вернися! Не можу довше чекати! Прийди! Прийди! Прийди!!!
Подумала: може, я йому сподобалася тому, що трошки зизувата? Наступного місяця вповні неодмінно запитаю його про це. Коли так — вона не сумнівалася, — то зроблю все, аби стати ще зизоокішою. Іштлане, все, що ви скажете, я зроблю, зроблю! Я помираю від суму. Вернися, коханий мій!
Ось так. Але вона вчинила дещо, що було зрадою. Іштлан її зрозуміє і вибачить. Зрештою, людина має право на співчуття, адже так?
А сталося ось що. Не витримавши, вона пішла на площу Пікаділлі й зійшлася з волохатим чоловіком. Привела його в свою кімнату. Сказала, що платити не треба. Він зробив своє і, перш ніж піти, залишив на тумбочці цілий фунт! Що ж, гроші їй не зайві. Вона аж розсердилася: він не повірив у те, що з нею сталося. Вона розмахувала перед його носом отим простирадлом, а він сміявся.
У понеділок уранці вирішила: більше не працюватиме друкаркою — у неї хист до іншого. Нехай містер Клерсон і лютує, та її місце на вулиці. Вона водитиме до себе чоловіків. А позаяк була неперевершеною в ліжку, їй добре платили. Тож могла щодня смакувати італійське вино. Їй захотілося придбати червону сукню — на гроші, залишені волохатим. Відпустила довге волосся, окрасу рудих, і немовби кинула виклик усім.
Знала, що дорого коштує. Якщо ж лицемір Клерсон бажає, аби вона в нього працювала, все має бути по-іншому.
Насамперед вона придбає червону декольтовану сукню. А тоді, ніби знічев’я, вперше в житті запізниться в офіс. І так заявить шефові: «Годі бути друкаркою! І не пропонуй мені цю гидку роботу! А хочеш щось узнати, лягай зі мною в ліжко, бідолахо! Та ще й встанови мені щомісяця високу платню, ти, скнаро».
Була певна: він пристане на її умови. Він був жонатий на Жоан, жінці анемічній, блідість якої всім впадала у вічі. Від неї він мав анемічну доньку Люсі. Тож нехай хоч втішиться зі мною, сучий син.
А коли настане місяць уповні, вона прийме очисну купіль і змиє тілесні гріхи. Аби гідно зустріти Іштлана.
Він начебто почув якийсь голос. А може, йому просто причулося? Силкуючись пригадати, як усе сталося, Джо Коллінз бачив себе у ліжку надто втомленим, щоб зняти з ковдри ноги у промоклих черевиках. Він придивлявся до брудної жовтої помережаної павутинням тріщин стелі — стежив, як крізь тріщини повільно і тужно крапля за краплею просочується вода.
Мабуть, це трапилося саме тоді. Коллінзу здалося, наче коло його ліжка виблискує якийсь металічний предмет. Він підвівся. На підлозі стояла якась машина, саме там, де раніше ніякої машини не було.
Спершу Коллінз здивувався, але тут десь здалеку незнайомий голос промовив: «Ну, ось! Здається, вже все!»
А може, це почулося йому. Проте машина, безсумнівно, стояла перед ним на підлозі.
Коллінз опустився навколішки, щоб роздивитися її. Машина була близько трьох футів завдовжки, завширшки і заввишки й тихо гуділа. Сіра зерниста її поверхня була абсолютно однакова з усіх боків, лише в одному кінці містилася велика червона кнопка, а в центрі — бронзова пластинка, на якій було вигравіювано: «Утилізатор класу А, серія АА 1256432». А нижче зазначалось: «Попереджаємо, що цією Машиною можна користуватись лише по класу А».
От і все.
Більше ніяких циферблатів, вимикачів, ручок та іншого приладдя, нічого, що, на думку Коллінза, має бути у кожної машини. Лише бронзова пластинка, червона кнопка і гудіння.
— Звідкіля ти узялася? — спитав Коллінз.
Утилізатор класу А гудів і далі. Насправді Коллінз не чекав відповіді. Сидячи на краю ліжка, він у задумі розглядав утилізатор. Тепер перед ним поставало питання: що робити з машиною? Коллінз обережно доторкнувся до червоної кнопки, хоча усвідомлював, що у нього немає ніякого досвіду роботи з машинами, які падають з неба. Що станеться, якщо натиснути на цю кнопку? Провалиться підлога? А може, маленькі зелені чоловічки зваляться зі стелі?
Зрештою, він майже нічим не ризикує. І Коллінз натиснув кнопку.
Нічого не сталося.
— Ну, що ж, спробуй зробити що-небудь, — сказав Коллінз, почуваючи себе трохи пригніченим.
Утилізатор так само тихо гудів.
Гаразд, в усякому разі, машину завжди можна віддати в заставу. Чесний Чарлі дасть йому не менше долара лише за метал. Коллінз заходився піднімати утилізатор, але марно. Його не можна було зрушити з місця. Коллінз іще раз піднатужився скільки було сили, і йому пощастило підняти один кінець машини на дюйм над підлогою. Він опустив машину і, відсапуючись, сів на ліжко.
— Було б добре, якби ти прислав мені у поміч пару дужих хлопців, — звернувся Коллінз до утилізатора.
І одразу гудіння стало іще сильнішим, і машина навіть почала вібрувати.
Коллінз чекав, але нічого не відбувалося. Інтуїтивно він простяг руку і тицьнув пальцем у червону кнопку.
Одразу ж перед ним з’явилися двоє кремезних чоловіків у грубих робочих комбінезонах. Вони зміряли утилізатор оціночним поглядом. Один із них сказав:
— Слава Богу, це маленька модель. За ті величезні важко як слід ухопитися.
Вони подивились на Коллінза, який уп’явся в них очима. Нарешті перший з двох промовив:
— Гаразд, приятелю, у нас мало часу, щоб бити тут байдики цілий день. Куди віднести утилізатор?
— Хто ви такі? — прохрипів нарешті Коллінз.
— Ми з такелажної фірми «Поуха Мінайл», — сказав один. — А прийшли тому, що ти просив такелажників, ось чого. Ну, так куди її?
— Ідіть, — сказав Коллінз. — Я вас потім покличу.
Такелажники знизали плечима і зникли. Коллінз кілька хвилин дивився на те місце, де вони тільки що стояли. Потім перевів погляд на утилізатор класу А, який знову мирно гудів.
Утилізатор? Він міг би придумати кращу назву для машини.
Скажімо, Виконавець Бажань.
Коллінз не був занадто вражений. Коли відбувається щось надприродне, лише тупі, розумово обмежені люди не в змозі прийняти явища такими, якими вони є. Коллінз, безсумнівно, до таких не належав. Він був прекрасно підготовлений до сприйняття чудес.
Мало не все життя він мріяв, сподівався, благав долю, щоб з ним трапилось щось незвичайне. У школі він мріяв, що прокинеться якось зранку і зрозуміє, що нудна необхідність вчити уроки відпала, оскільки вони вивчалися самі собою. В армії він мріяв, що якісь феї чи джини підмінять його наряд і, замість того щоб марширувати у строю, він буде черговим по казармі.
— Я б хотів мати тисячу доларів дрібними купюрами з незареєстрованими номерами, — обережно промовив Коллінз. Коли гудіння посилилось, він натиснув кнопку. Велика купа брудних п’яти— і десятидоларових купюр виросла перед його очима. Хоча банкноти були не новенькі і не хрусткі, але, безсумнівно, то були гроші.
Коллінз жбурнув угору цілу жменю грошей і дивився, як вони повільно опускаються на підлогу, красиво устелюючи її. Потім знов улігся в ліжко і почав обдумувати плани.
Перш за все він вивезе машину з Нью-Йорка — мабуть, на північ штату, де допитливі сусіди не будуть сунути свого носа куди не слід. У цій справі прибутковий податок буде досить делікатною проблемою. Пізніше, коли все утрясеться, він зможе перебратися до центральних штатів або…
У кімнаті почувся якийсь підозрілий шум. Коллінз скочив на ноги. У стіні почав рости отвір, через який гість ломився до кімнати.
— Гей! Я в тебе нічого не просив! — крикнув Коллінз машині.
Отвір у стіні розширювався, у ньому виріс дебелий червонолиций чоловік, який сердито продирався до кімнати і вже наполовину висунувся із діри.
Раптом до Коллінза дійшло, що машини, як правило, мають власників. Будь-кому, хто володіє Виконавцем Бажань, не сподобається, якщо машина пропаде. І він піде на все, аби повернути її назад. Він може не зупинитися навіть перед…
— Захисти мене! — крикнув Коллінз утилізатору і з силою натиснув на червону кнопку.
З’явився маленький лисий чоловічок у яскравій піжамі, який сонно позіхав.
— Тимчасова служба охорони стін «Саніса Ліік», — сказав він, протираючи очі. — Я — Ліік. Чим можу бути вам корисним?
— Заберіть його звідси! — заверещав Коллінз.
Червонолиций, шалено розмахуючи руками, вже майже зовсім виліз із стіни.
Ліік витяг з піжамної кишені якийсь яскравий металевий предмет. Червонолиций закричав:
— Зачекай! Ти не розумієш! Цей чоловік…
Ліік навів на нього металевий предмет. Червонолиций заверещав і щез. Через якусь хвильку зник і отвір у стіні.
— Ви убили його? — спитав Коллінз.
— Звичайно, ні, — відповів Ліік, кладучи до кишені свою металеву іграшку. — Я просто повернув його назад. Він не посунеться більше сюди цим шляхом. А це ваш утилізатор?
— Авжеж, — сказав Коллінз, обливаючись потом.
— А ви по класу А?
— Певна річ, — сказав Коллінз. — Інакше що б я робив з цією машиною?
— Не ображайтесь, — сонно мовив Ліік. — Це я так, по-дружньому. — Він повільно похитав головою. — І куди тільки вашого брата по класу А не заносить? Ви, мабуть, повернулися сюди, щоб написати історичний роман?
Коллінз лише загадково посміхнувся.
— Ну що ж, піду далі, — сказав Ліік, роздираючи позіхом рота. — День і ніч на ногах. У каменярні було б значно краще.
І він пропав, навіть не встигши закінчити позіху.
Дощ усе ішов, і із стелі крапало. З вентиляційної шахти почулося чиєсь мирне хропіння, Коллінз знов залишився сам зі своєю машиною.
І з тисячею доларів дрібними купюрами, що розлетілись по всій підлозі. Він ніжно поплескав по утилізатору. Ці самі, що по класу А, непогано його зробили. Хочеш чого-небудь? Лише скажи вголос і натисни кнопку. Звичайно, справжній власник жалкує за ним.
У наступні кілька днів в житті Коллінза сталася різка зміна. З допомогою такелажників фірми «Поуха Мінайл» він доставив утилізатор на північ, де купив невеличку гору в пустельній частині Адірондакських гір. Отримавши купчу, Коллінз заглибився у свої володіння на кілька миль від шосе. Двоє такелажників, обливаючись потом, тягли утилізатор і одноманітно лаялись, коли треба було продиратися крізь хащі.
— Поставте його тут і забирайтеся геть, — сказав Коллінз.
За останні дні він став дуже впевненим у собі.
Такелажники втомлено зітхнули і зникли. Коллінз оглядівся навкруги. Кругом, скільки сягало око, стояли густі соснові і березові ліси. Повітря було вологе і запашне. У верховітті весело щебетали пташки, та інколи серед гілок пробігала білка.
Природа! Коллінз завжди любив природу. Ось чудове місце, щоб збудувати просторий, величний будинок з плавальним басейном, тенісним кортом і, можливо, з маленьким аеродромом.
— Я хочу будинок, — твердо промовив Коллінз і натиснув на червону кнопку.
З’явився чоловік в акуратному діловому сірому костюмі і в пенсне.
— Звичайно, сер, — сказав він, скошуючи примружене око на дерева, — але вам слід конкретизувати вашу ідею. Може, ви хочете щось у класичному стилі, скажімо, бунгало, ранчо, садибу, заміський особняк, палац? Або щось примітивне, як-от курінь чи іглу? По класу А ви можете збудувати собі і щось ультрасучасне, наприклад будинок з напівфасадом, або садибу в стилі Обтічної протяжності, або палац в стилі Мініатюрної Печери.
— Що ви сказали? — перепитав Коллінз. — Я не знаю. А що б ви порадили?
— Невеликий заміський особняк, — не роздумуючи відповів агент. — Як правило, починають саме з цього.
Коллінз хотів іще про щось запитати, але передумав. Усе йшло як по маслу. Ці люди вважали, що він — клас А і справжній власник утилізатора. Не було рації розчаровувати їх.
— Потурбуйтеся, щоб усе було в порядку, — сказав він.
— Звичайно, сер, — сказав агент. — Це входить в мої обов’язки.
Решту дня Коллінз провів, лежачи на кушетці і потягуючи прохолодні напої, в той час як будівельна фірма «Максима Олф» постачала будівельні матеріали і зводила будинок.
Вийшла видовжена приземкувата будівля з двадцяти кімнат, яку Коллінз вважав дуже скромною. Садиба була побудована з найкращих матеріалів згідно з проектом Мига з Дегми; інтер’єр було виконано Тоуіджем; при будинку був плавальний басейн за проектом Мула і англійський парк, розбитий за ескізом Віеріена.
Під вечір роботу було закінчено, і невелика будівельна бригада поскладала свій інструмент і зникла.
Коллінз загадав своєму кухарю приготувати легку вечерю. Потім він сидів у просторій, прохолодній вітальні, роздумуючи над усім, що трапилось. Напроти нього на підлозі стояв і тихо гудів утилізатор.
Коллінз запалив дорогу сигару і вдихнув її аромат. Перш за все він рішуче відкинув втручання будь-яких надприродних сил. Різні духи або демони були тут ні при чому. Його садибу збудували звичайнісінькі люди, які сміялись, божились, лаялись як і належить людям. Утилізатор був звичайним науковим пристроєм, принцип дії якого був йому невідомим і який він навіть не намагався збагнути.
Чи міг утилізатор потрапити сюди з іншої планети? Навряд. Там не стали б вивчати англійську мову заради нього.
Мабуть, утилізатор перенісся з майбутнього. Але як?
Коллінз відкинувся на бильце крісла і затягнувся сигарою.
Яке ж воно прекрасне, це майбутнє, думав Коллінз. Машини — Виконавці Бажань! Який рівень цивілізації! Досить лише чогось захотіти, і будь ласка! Згодом вони, мабуть, будуть обходитись і без червоної кнопки. Тоді все відбуватиметься без будь-якого фізичного напруження.
Звичайно, йому слід бути дуже обачним. Адже є іще справжній власник машини, а також інші представники класу А, які не облишать спроби відібрати машину. Вірогідно, вона належала якомусь роду…
Краєм ока він помітив якийсь рух. Утилізатор дрижав, наче лист на вітру. Спохмурнівши, Коллінз підійшов до нього. Легка хмарка пари огортала вібруючий утилізатор. Здається, він перегрівся.
Тут йому впало в очі, що утилізатор значно зменшився в розмірах. Тепер він був не більше двох футів і зменшувався прямо на очах.
Власник! А може, ці — з класу А! Мабуть, це і є мікротрансформація, про яку говорив Ліік. Якщо зараз же не вжити якихось заходів, подумав Коллінз, його Виконавець Бажань стане зовсім маленький, а потім зникне зовсім.
— Служба охорони «Ліік»! — вигукнув Коллінз.
Він натиснув на кнопку і хутко відсмикнув руку. Машина була дуже гаряча.
Ліік, у гольфах, спортивній сорочці і з ключкою в руках, з’явився в кутку кімнати.
— Скільки можна турбувати мене, коли я…
— Зроби що-небудь! — вигукнув Коллінз, показуючи на утилізатор, який був тепер не більше кубічного фута в об’ємі й аж пашів.
— Нічого не можу зробити, — сказав Ліік. — У мене патент тільки на спорудження тимчасових стін. Вам потрібно звернутися до спеціалістів з Мікроконтролю.
Він вимахнув своєю ключкою і щез.
— Мікроконтроль! — крикнув Коллінз і протяг руку до кнопки.
Але тут же відсмикнув її. Тепер утилізатор був не більше чотирьох дюймів і розжарився до вишнево-червоного кольору. Кнопка зменшилась до розміру головки шпильки, і Коллінз майже не бачив її.
Коллінз обернувся, схопив подушку, навалився на машину і натиснув кнопку. З’явилася дівчина у рогових окулярах з блокнотом і олівцем напоготові.
— Кого ви хочете запросити? — незворушно запитала вона.
— Швидше, допоможіть мені! — заревів Коллінз, з жахом дивлячись на свій безцінний утилізатор, що ставав усе менше і менше.
Вона заглянула у блокнот.
— Містер Віс зараз у Минулому Умовному, а містер Ілгіс зводить оборонні споруди в Палеолітичній Європі. Якщо ви дуже поспішаєте, вам було б краще звернутись до Транзит-контролю. Це невелика фірма, але вони…
— Транзит-контроль! Гаразд, щезни! — Коллінз зосередив усю свою увагу на утилізаторі і придавив його обпаленою подушкою. Нічого не сталося. Утилізатор був тепер не більше кубічного дюйма.
На якусь мить у Коллінза промайнула думка махнути рукою на утилізатор. Мабуть, з нього досить. Можна продати будинок, меблі, вийде досить кругленька сума…
Ні! Він не встиг іще побажати собі чогось справді значного! І ніхто не може забрати у нього машину без боротьби!
Силкуючись не примружувати очі, він тицьнув у розпечену кнопку негнучким вказівним пальцем.
З’явився худорлявий дідок у пошарпаному одязі. Він тримав у руці щось схоже на яскраво розмальовану великодню писанку. Дід жбурнув її на підлогу. Яйце розкололось, і з нього з ревінням вихопився жовтогарячий дим, який одразу ж усмоктав мікроскопічний утилізатор. Велетенський клуб диму мало не задушив Коллінза. А утилізатор тим часом почав знову ставати таким, як був раніше.
Старий поривчасто кивнув головою.
— Можливо, ми працюємо не дуже ефектно, але цілком надійно, — сказав він, знову кивнув і щез.
Коллінзу почулося, наче десь іздаля до нього долітає чийсь сердитий голос.
Похитуючись од утоми, він опустився на підлогу перед машиною. Обпечений палець пекло і сіпало.
— Вилікуй мене, — промимрив він сухими губами і надавив на кнопку здоровою рукою.
Утилізатор загудів дужче, а потім зовсім затих. Біль у пальці вщух; Коллінз подивився на нього і побачив, що від опіку нічого не залишилось — навіть рубця не було.
Коллінз плеснув собі чималу порцію коньяку і, не гаючи ні хвилини, ліг спати. Цієї ночі йому снилося, що його переслідує величезна буква А, прокинувшись, він не міг пригадати свій сон.
Через тиждень Коллінз зрозумів, що був необачний, коли побудував собі садибу в лісі. Йому довелося найняти цілий взвод охоронників, щоб не підпускали сторонніх, а мисливці намагались будь-що отаборитися в його англійському парку.
Окрім цього, Департамент державних зборів почав виявляти жвавий інтерес до його фінансових справ.
А головне, Коллінз зробив відкриття, що не такий уже він любитель природи. Пташки та білочки — усе це, звичайно, чудово, однак з ними не дуже поговориш. А дерева, хоча і надзвичайно красиві, ніяк не могли замінити товаришів по чарці.
Коллінз вирішив, що у душі він — людина міська.
Саме тому з допомогою такелажників з «Поуха Мінайл», будівельної фірми «Максима Олф», Бюро миттєвих подорожей «Ягтон» і чималих грошових сум, вручених кому слід, Коллінз перебрався до маленької центральноамериканської республіки. Оскільки клімат тут тепліший, а прибуткового податку не стягали взагалі, він збудував собі великий палац з усіма необхідними аксесуарами: стайнею, псарнею, павичами, служками, механіками, охоронниками, музикантами, танцівницями, — одним словом, усім, що має бути в будь-якому палаці. У Коллінза пішло два тижні на те, щоб ознайомитись зі своїм новим житлом.
Деякий час усе йшло нормально.
Якось уранці Коллінз наблизився до утилізатора з бажанням попросити спортивний автомобіль або невелику череду племінної худоби. Він нагнувся до сірої машини, простяг руку до червоної кнопки…
І утилізатор відскочив від нього.
Спочатку Коллінзу здалося, що у нього починаються галюцинації, і він уже майже поклав собі кинути пити шампанське перед сніданком. Коллінз ступив уперед і потягнув рукою до червоної кнопки.
Утилізатор спритно вивернувся з-під його руки і кинувся підтюпцем з кімнати.
Коллінз метнувся скільки стало сили за ним, проклинаючи власника і всіх представників класу А. Мабуть, саме про таке одушевлення говорив Ліік. Власникові якимсь чином удалося наділити машину рухливістю. Та це не мало ніякого значення. Треба будь-що наздогнати машину, натиснути на кнопку і викликати спеціалістів з Контролю одушевлення.
Утилізатор мчався по залу, Коллінз — слідом. Молодший дворецький, який начищав масивну золоту ручку, так і закляк роззявивши рота.
— Зупиніть її! — крикнув Коллінз.
Молодий дворецький незграбно зробив крок уперед, переймаючи утилізатор. Машина спритно вивернулась і стрілою помчала до виходу.
Коллінз устиг вимкнути рубильник, і двері з гуркотом зачинились.
Утилізатор розігнався і прохопився крізь зачинені двері. Опинившись надворі, він перечепився через садовий шланг, але швидко відновив рівновагу і побіг у поле.
Коллінз кинувся за ним. Якби тільки він міг хоч трохи наблизитись…
Раптом утилізатор підстрибнув угору, на хвилю завис у повітрі, а потім упав на землю. Коллінз метнувся до кнопки. Утилізатор вивернувся, розбігся і знову підстрибнув. Деякий час він висів футів на двадцять над головою Коллінза, потім підлетів ще на кілька футів, зупинився, шалено закрутився і впав.
Коллінз боявся, що машина підстрибне втретє і летітиме все вище. Коли утилізатор опинився на землі, Коллінз уже був готовий до цього. Він зробив удаваний випад і зненацька натиснув на кнопку. Утилізатор не встиг вивернутись.
— Контроль одушевлення! — переможно вигукнув Коллінз.
Почувся тихий вибух, і утилізатор слухняно завмер. У нього не залишилося ніяких ознак одушевлення.
Коллінз витер піт з лоба і сів зверху на машині. Вороги підступають усе ближче. Треба якнайшвидше, поки є нагода, побажати чогось незвичайного.
Хутко, одне за одним, він попросив п’ять мільйонів доларів, три діючих нафтових свердловини, кіностудію, бездоганне здоров’я, іще двадцять п’ять танцівниць, безсмертя, спортивний автомобіль і череду племінної худоби.
Йому здалося, наче хтось хмикнув. Коллінз огледівся навкруги. Нікого немає. Коли він знову обернувся, утилізатор щез.
Коллінз стояв широко розкривши очі від подиву. Наступної хвилини він також щез.
Коллінз розплющив очі і побачив, що стоїть біля столу. За столом сидів кремезний червонолиций чоловік, який раніше намагався продертися до нього в кімнату крізь стіну. Чоловік зовсім не здавався сердитим. У нього був скоріше умиротворений, навіть меланхолійний вигляд.
Якусь хвилину Коллінз стояв мовчки; йому було жаль, що усе скінчилося. Власник і клас А кінець кінцем впіймали його. Але усе це було просто чудово!
— Ну, — нарешті вимовив Коллінз, — машина тепер знову ваша, чого ви хочете від мене?
— Моя машина? — перепитав червонолиций, недовірливо поглядаючи на Коллінза. — Це не моя машина, сер. Зовсім ні.
Коллінз уп’явся очима у співбесідника.
— Не треба мене дурити, містере. Ви з класу А і хочете зберегти свою монополію, адже так?
Червонолиций відклав аркуш паперу, який він проглядав.
— Містере Коллінз, — твердо сказав він, — мене звуть Флайн. Я агент Спілки Охорони Громадян. Наша організація суто благодійна, в неї немає ніяких комерційних інтересів, і єдина мета, яку вона ставить перед собою, — захищати таких, як ви, від можливих помилок на життєвому шляху.
— Ви хочете сказати, що не належите до класу А?
— Ви глибоко помиляєтесь, сер, — спокійно і з гідністю промовив Флайн. — Клас А — це не соціальна категорія, як ви, мабуть, гадаєте. Це лише форма кредиту.
— Форма чого? — приголомшено спитав Коллінз.
— Форма кредиту. — Флайн зиркнув на годинника. — У нас мало часу, отже я спробую говорити стисло. Ми живемо в епоху децентралізації, містере Коллінз. Наша промисловість, торгівля і заклади сфери послуг у значній мірі роз’єднані часом і простором. Корпорація «Утилізатор» є дуже важливою сполучною ланкою. Вона перевозить товари з одного місця в інше і виконує інші послуги. Ви мене зрозуміли?
Кодлінз кивнув.
— Звичайно, кредит надається автоматично. Але, рано чи пізно, за все треба платити.
Слово про плату неприємно різало слух. Заплатити? Не таке вже високоцивілізоване це суспільство, як йому спершу здалося. Адже ніхто не говорив про плату. Чому ж тепер порушують це питання?
— Чому ніхто не зупинив мене? — запитав Коллінз у відчаї. — Адже вони повинні були знати, що я не кредитоспроможний.
Флайн дохитав головою.
— Питання про кредитоспроможність вирішується самою людиною, а не встановлюється законом. У цивілізованому світі кожний індивідуум має право вирішувати самостійно. Мені дуже шкода, сер. — Він глянув на годинника і протяг Коллінзу аркуш паперу, який щойно проглядав. — Подивіться на цей рахунок і скажіть, чи все в ньому правильно.
Коллінз узяв папірець і прочитав:
Один палац з обладнанням — 450 000 000 кр.
Послуги такелажників фірми «Максима Олф» — 111 000 кр.
Сто двадцять дві танцівниці — 122 000 000 кр.
Бездоганне здоров’я — 888 234 031 кр.
Коллінз швидко пробіг очима увесь рахунок. Загальна сума була трохи більшою, ніж вісімнадцять мільярдів кредитів.
— Зачекайте! — вигукнув Коллінз. — Ви не можете вимагати з мене таких грошей. Утилізатор звалився до мене в кімнату невідомо звідки, просто випадково!
— Я сам збираюся звернути їхню увагу на цей факт, — сказав Флайн. — Хто знає? Можливо, вони будуть менш вимогливі. Гадаю, треба спробувати; гірше не буде.
Підлога захиталася у Коллінза під ногами. Обличчя Флайна почало розпливатися.
— Час вийшов, — сказав Флайн. — Нехай вам щастить.
Коллінз заплющив очі.
Коли він знову розплющив їх, перед ним лежала похмура рівнина, яку обступили скелясті гори. Пронизливий вітер стьобав йому обличчя, небо стало сіро-сталевого кольору.
Якийсь обшарпаний чоловік стояв рядом із ним.
— Тримай, — сказав він і простяг Коллінзу кайло.
— Що це?
— Кайло, — терпляче пояснив чоловік. — А там он — каменярня, де ми з тобою разом із іншими будемо добувати мармур.
— Мармур?
— Саме так. Завжди може знайтися якийсь ідіот, котрому потрібен мармуровий палац, — пояснив чоловік, криво посміхаючись. — Можеш звати мене Янг. Певний час нам доведеться працювати разом.
Коллінз тупо дивився на нього.
— Як довго?
— А ти сам підрахуй, — сказав Янг. — Тут платять щомісяця п’ятдесят кредитів, аж поки повернеш борг.
Кайло випало з рук Коллінза.
Вони не можуть так вчинити з ним! Корпорація «Утилізатор» має зрозуміти свою помилку! Адже це їхня вина, що машина провалилася в минуле. Невже їй не зрозуміло?
— Тут якась дивовижна помилка! — сказав Коллінз.
— Ніякої помилки немає, — мовив Янг. — У них велика нестача робочих рук, от і поповнюють лави працівників як тільки можуть. Першу тисячу років буде важко, а потім нічого, звикнеш.
Коллінз поплівся слідом за Янгом до каменярні, потім зупинився.
— Першу тисячу років? Я стільки не проживу!
— Проживеш! — запевнив його Янг. — Тобі ж дали безсмертя, невже забув?
Так, це правда. Він попросив собі безсмертя якраз у ту хвилину, коли вони відібрали у нього утилізатор. А може, вони узяли його потім?
Тут Коллінз дещо згадав. Дивно, але він не пам’ятав, щоб у тому рахунку, що його пред’явив Флайн, зазначалося безсмертя.
— А скільки вони нарахували мені за безсмертя? — поцікавився він.
Янг глянув на нього і розсміявся.
— Не прикидайся наївним, друже. Пора вже тобі самому зметикувати.
Він підштовхнув Коллінза до каменярні.
— Ясно й так, цим вони нагороджують задарма.
Він добре знав, що у великих містах часто зникають люди. Трапляються випадки досить комічні, скажімо, чоловік іде вранці на роботу, щезає на три дні, вдома хвилюються, розшукують його, а він потім, дещо зніяковілий, об’являється десь у мотелі поза містом чи на курорті Масачапа в дуже приємній компанії…
Бувають і трагічні випадки: людину знаходять у річці, втоплену, або десь на узбіччі дороги чи в чагарнику, покремсану або з простреленою головою. Трупарні повні таких людей. Декого розшукують і знаходять родичі, інших ховає муніципалітет, бо ніхто не з’являється, а може, й не знає, що бідолахи вже немає на світі, й чекає на нього ціле життя.
Та є випадки незрозумілі і навіть таємничі, коли безвісти зникають люди відомі, незважаючи на те, що їх розшукують не тільки родичі, а й власті. На пам’яті випадок, який стався у Європі, коли одна молода англійка, бувши в Парижі і ввійшовши до своєї кімнати в готелі, згадала, що забула у вестибюлі свою сумочку, збігла по неї наниз — і щезла. Нещасну до ранку шукали на вулицях, потім — у найближчих будинках, у Сені, але марно. Батько навіть звернувся до Скотленд-Ярду, і так само даремно.
А трапляється, що зникають не тільки поодинокі люди, а цілі групи. Так сталося, наприклад, з чотирма французькими селянами, які їхали своєю машиною, повною ріпи, до столиці. Вони так і не прибули до Парижа і не повернулися до рідного села. І таких випадків уже стільки, що створено спеціальний міжнародний центр, здається, в Цюриху, який займається розшуком зниклих людей. Філії цього центру розташовані на всьому континенті, але наслідків досі немає, що робить такі випадки ще моторошнішими.
Він знав про два такі випадки й тут, у Нікарагуа. Років із сто тому в місті Леоні жив один поважний сеньйор на прізвище Кандіа, чоловік багатий і порядний, який додержував суворих звичаїв. Ворогів він не мав. Якось ополудні, перед самісіньким обідом, до нього хтось завітав. Сеньйор Кандіа поговорив з тим гостем кілька хвилин, а тоді сказав дружині трохи почекати з обідом — мовляв, він зараз повернеться.
І вийшов з дому. Та минали години, настала ніч, потім новий день, а сеньйор не повертався. Його шукали в друзів, у місті, в лікарні, в’язниці, обстежили навколишні ліси та крутояри, річки та колодязі, обійшли ввесь берег моря. Згодом обнишпорили кордони з Коста-Рикою, Гондурасом і Сальвадором, та знову нічого не знайшли. І не було нікого, хто бачив би зниклого на вулиці чи поблизу будинку. Ніхто не виявив жодних його останків, і взагалі більш ніхто нічого про того чоловіка не чув.
Другий випадок стався у Манагуа, про що написав у своїх спогадах досить відомий актор. Це трапилося сімдесят або вісімдесят років тому. Йшлося про одного шевця, який жив зі своєю дружиною в хатині на околиці міста. Швець майже ні з ким не водився, і жили вони дуже скромно й відлюдно. Якось опівночі хтось постукав до них у двері. Швець пішов відчиняти, і дружина чула, як він з кимось розмовляє. Потім він повернувся і сказав, що на хвилинку вийде з дому, вдягся і пішов. Та так більше й не повернувся.
Це нажахало сусідів. Зниклого шевця намагалися розшукати, та оскільки йшлося про людину небагату, то шукали не дуже старанно. Пошуки нічого не дали, але випадок той запам’ятався надовго.
Як трапляються такі таємничі пригоди? Чому ніколи не виявляють жодних слідів зниклого? Куди діваються тіла? Сотні подібних запитань, на які не було відповіді, виникали в голові. Адже кожної хвилини можуть зникнути й твої друзі, родичі, діти… І все це тихо, без галасу та шуму, без криків та скарг. Хто ж забирає людей? Може, якісь сексуальні маніяки, що влаштовують жахливі оргії з тілами загиблих, думав він. Чи лікарі-злочинці, які розтинають тіла для своїх досліджень? Ні. В таких випадках усе-таки бодай щось лишилося б.
У голові зароїлися нові припущення, маячні й невірогідні. Може, це інопланетяни прибувають на Землю і хапають людей, щоб показувати їх у себе? А може, сам сатана, глузуючи з Бога, забирає до себе душу людську разом із тілом? Чи, навпаки, Ілля-пророк переносить святі душі просто в райські кущі?
Та факт лишався фактом: люди щезали в усіх закутках Землі. А все-таки, як же вони щезають? Відлітають космічним кораблем? А може, Земля розверзається й поглинає їх? Чи якісь невидимі промені або пекельні сили розкладають їхні тіла на атоми?..
Як уникнути такої страшної загрози? Як захищатися, коли б таке сталось і зі мною? — думав він.
Думки так переплутались у нього в голові, що він зовсім утратив сон. Краще вже загинути на війні від руки ворога, чи в корабельній катастрофі, чи навіть від ножа вбивці.
Цікаво, а як же вони вибирають жертву? Може, насилають невидимих емісарів, які нас вивчають, дізнаються про наші звички, ходять назирці, аж поки одного дня…
Одного дня настав кінець його сумним і моторошним фантазіям. Якось уночі, вже перед світанням, хтось тихенько постукав у двері. Зі своєї кімнати він чув, як батько, човгаючи пантофлями, підступив до дверей і запитав хто там. Відповіді він не почув, зате почув човгання пантофлів біля свого ліжка:
— Вставай, там до тебе прийшли.
Якийсь час він іще лежав. Хто міг прийти до нього о такій порі? Він підвівся й сів, удивляючись у темну ніч. Ніякого страху не відчував: мало чого його кличуть!.. Та все ж візит видавався дивним. Якби завітав друг, то ввійшов би, якби з кимось стався нещасливий випадок, так зразу й сказали б. З роботи серед ночі не прийдуть. Поліція?.. Але він нічого поганого не робив, крім того, поліція вдирається без попередження. То, може, це… вони?
По спині продерло морозом, стало страшно. Але водночас виникла цікавість.
Він почав машинально вдягатися. Штани, черевики, сорочка. Зібрав звичайні речі: носовика, ручку, гребінця, — взяв трохи грошей, надяг піджака і вийшов з кімнати. Було тихо, ніхто більше не стукав, та відчувалося, що хтось чекає на нього за дверима, в сірій досвітній сутіні. Якийсь могутній поклик линув іззовні й паралізував волю. Він ішов коридором повз мовчазні темні кімнати родичів, хотів крикнути: «Прокиньтесь, рятуйте, допоможіть!» — та крижаний холод здавив горло. Відтак пішов швидше, механічно переставляючи ноги. Підступив до дверей, тихенько відімкнув їх, акуратно причинив за собою.
Ніякого звуку ззовні, жодного крику, чи скарги, жодних ознак боротьби…
Я сподівався, що він сьогодні не прийде, бодай сьогодні, але він уже йшов — пухка хмара куряви наближалась і наближалась, маленька земна хмариночка на потьмянілому обрії, точно там, де степ западався й починалось море. Хоча моря вже й не було, його проковтнула пітьма; десь там кінчався світ, і та хмаринка виринала з його безодень і прірв, із нічого.
Степ тонув у порожнечі, повітря гусло, і анемічні кущі та схоже на обмиті черепи каміння, і сліди коліс, які змережили рівнину в усіх можливих напрямках, і самотні цистерни, і прямокутники порожніх бараків, — увесь цей натомлений світ прагнув сну й відпочинку. Засинали ховрахи, спали бекаси, навіть сиві, припалі порохом вужі поснули.
Ніде не чутно було й звуку.
Тільки хмарка, та бліда й трохи дивна плямочка на темнім обрії, котилася й ставала чимраз більша, аж поки стала великою білою хмарою.
Я знав, що буде далі, знав наперед і нітрохи не сумнівався, що все відбуватиметься саме так, як я думав і як передбачав. Рівно десять днів тому нічний ураган зруйнував естакаду, і сьогоднішній вечір нічим не різнитиметься від дев’яти попередніх вечорів. Ці хвилини ще не набридли мені, можливо, ніколи й не набриднуть, але я вже відчував, що все повторюється й починає вертітись навколо одного; ми теж топталися на місці й чимраз дужче втрачали під собою ґрунт; нам усе вже видавалось недостатнім, мовби й сказати ми досі не могли того, що мали б неодмінно вимовити, ми ставали гранично відверті й не щадили себе. Але наша щирість настрою не додавала, ми бралися до сварки, тоді він заводив свій мопед і зникав на краю світу, там, де зяяла безодня й шаліли вихори і звідки він кожного вечора вертався до мене, мов неминучість.
Цей вечір був десятий.
Я перехилився через парапет вежі й пронизливо свиснув. З барака вистромилася кучмата голова.
— Пиво в холодильнику є?
Кучматий кивнув і сховався. Я знав, що пива не питимемо, дуже добре це знав. З тієї самої хвилини, як на темнім обрії з’явилася хмарка, я вже був певен, що пиво лишиться в холодильнику до кращих часів. Відстебнувши ремінчик шолома, я почав сходити вниз. З півночі потягло вітром, і сталеві троси холодно загули. На останній площадці я став. Хмарка була й досі далеко, та в її сивому клубочінні мені привидівся жовтий шолом. Він миготів, наче вогник свічки, щось укололо мене в серце, і я знесилено сів, звісивши ноги додолу.
Звідти почулося:
— Гей!
Я нахиливсь і побачив Кучматого, що стояв коло барака.
— Іду додому, — сказав він. — На добраніч.
Він уже два тижні жив у якоїсь удовички в селі й тепер поспішав до неї. Я махнув йому й застебнув куртку — північний вітер розгулявся не на жарт. Вежа здригалась, і я зліз додолу.
В бараці було тепло — Кучматий свою службу знав. У кутку затишно буботіла нафтова пічка, я скинув одежину й ліг. Так я лежатиму, доки й Григор приїде. Тоді підведусь, одчиню холодильник, а він звелить мені зачинити й дістане з кишені свій коньяк, навіть не «Плиску», а звичайних три зірочки, від яких мене нудить, особливо спочатку. Та я знову погоджуся, бо про пиво він досі й чути не хотів. Наливав дві склянки по вінця, та й годі, ми сідали й сиділи доти, доки починали лаятись, і він заводив свій мопед.
І все-таки це не дратувало мене — жодного разу не дратувало. Я навіть змовчував, коли він під самим носом у мене хряпав дверцятами холодильника й заходжувався розливати в склянки свій пекельний трунок.
Спочатку я все зносив, ба й охоче слухав його слова. Вони були трохи кострубаті, але дотепні й часом розважали мене. Скидалося на те, що він почав сприймати речі по-філософському, з погляду неминучості. Та хвилини спливали, він лишався вірний собі, починав базікати про сенс життя, і тоді я насторожувався. Міркування були дуже дивні, і відтепер кожне його слово дратувало, я врешті не витримував, і тоді все й починалося. Невже ти думаєш, казав він, що довіку лишишся оздобою краєвиду? Ти затямкував собі, що коли Господь Бог одного дня прикличе тебе й усадовить одесную, то всі тутешні ховрахи в розпачі пострибають у море, а вужі, ці викачані в пилюці душителі, почнуть усі як є душити один одного, аж доки понищать себе дощенту? Він так і казав мені: життя дається не в довічне володіння й відсотки його не завжди вираховують за складними таблицями. Не думай собі, мовби це щось на зразок ощадної книжки: поклав — забрав, а в кінці року тобі ще й проценти виплатять. Привіт і найкращі побажання, любий мій, ти підписав вексель, підписав одразу ж, як народивсь, але над підписом аркуш чистий. Дати погашення немає, дату забули поставити, тож пильнуй, вексель може бути опротестований кожної миті.
Отак-от, навпосліп, куди вивезе…
До цього місця я ще сяк-так його зносив, а він пив коньяк і втирав губи рукою. Той момент, коли ми полаємося, був ще далеко, у пляшці теж лишалося чимало, і хапати один одного за душу жоден не хотів. Я мовчки дивився. Він виступав проти гарантій: гарантії не потрібні, казав він, кожен живе так, як йому випаде чи як сам зуміє влаштувати своє життя. Гарно жити добре, доводив він, бо добре життя краще від середнього, а середнє — краще за погане; я вже й не кажу про життя чудове, бо воно дається не кожному. Серединка, головне — золота серединка, коли її натрапив — значить, тобі пощастило, та чи багатьом дається й вона?
Коли він доливав із пляшки вдруге, я вже знав, що незабаром почнеться. Він підводився й ішов до вікна, тримаючи склянку. За вікном уже висів густий морок, а степ од вітру аж стогнав. Чи не думаєш ти, питав він, що надворі вітер? Було б смішно навіть припускати це. То зовсім не вітер, а досвітній бриз; коли б ти був на естакаді того вечора разом зі мною, ти побачив би, що таке справжній вітер, і запам’ятав би його на все життя, бо хтозна, чи доведеться побачити щось подібне вдруге, чи ні.
Тоді він стояв угорі біля пультів і дививсь у вікно. Море під ним корчилось у страшних судомах, естакаду ж годі було й розглядіти. Та як ти її й побачиш, казав він, коли хвиля піднімалася над червоним оком самого маяка? Маяк теж залило, він тільки вряди-годи блимав, наче потопельник, і знову поринав у хвилі. Тоді я побачив Цоньо, диспетчера: хлопець кинувсь у воду, щоб закрутити головний кран, бо з нього цебеніла нафта, і я собі рвонув услід…
Тут він підносив склянку до вуст, і я теж доливав.
Мені здавалося, ніби чую воркотіння його мопеда, і я уявляв собі його самого: достоту жердина, яка їде, склавшись учетверо, а коліна десь аж під бородою, бо жоден мотоциклетний завод не зміг би виготовити машину йому на зріст; мені ввижалося, ніби я бачу: гуркотить уздовж естакади, розмахавши свої маслаки, попереду ж серед хвиль несеться Цоньо, диспетчер, маленький і хирлявий хлопчак, який народився, щоб жити десь на самій землі, на твердому суходолі, а не в хвилях того потоку. Так вони й хлюпоталися вдвох перед дев’ятьма днями, смішні й наївні в своїх намаганнях дістатися головного крану й перекрити його. І величезним морським змієм здавалась естакада, тріщала всіма сталевими сув’язями, тріщала так лунко, що люди на березі навіть гримотіння прибою не чули.
Він брав склянку й наливав ще раз, а я відмовлявся. Від його коньяку в роті мені й так тхнуло перукарнею. Я відчиняв холодильник і налапував пиво, та з того виходив кавалерійський коктейль. У морі я почував себе добре, зате сідла не зношу — вхитуюсь. І мене раптом хапали чорти. Хапали враз, бо я починав уявляти, ніби життя й справді якась банкова операція чи біржова гра й ми можемо поводитися з ним як заманеться, брати й давати під процент. Е-е, це тобі не ощадкаса, любий, підійшов до віконечка й чемно просив закрити рахунок: даруйте, обридло бавитися процентами. Дівчина люб’язно всміхається, дістає твій формуляр, підводить риску червоним олівцем, і край.
Такого набалакаєш.
Коли той дурний Цоньо кинувсь у воду — чого й тебе понесло за ним? Ти що — гарантував його вексель? Кожен розраховується з боргами сам. Ніхто не змушував тебе сплачувати чужі борги з власної кишені. Я б не кинув і копійки; хай би грошей моїх і кури не клювали, життя дається раз, гарне, середнє чи важке — тільки раз. І воно належить мені, я своїм життям не гарантуватиму навіть Господа Бога. Не знаю, Григоре, чи розумієш ти мене, але порівняння зараз не на твою користь: я запиваю той клятий коньяк пивом з холодильника, а ти жлуктиш солону воду в товаристві нікчемних ставрид, оселедців, скумбрій і всіляких морських котів. Ну звичайно ж, у компанії з отим Цоньо, якого ти кинувся рятувати. Врятувати чи підсобити йому — це тепер сам тільки Бог знає, бо я не певен, чи випив ти з тим хлоп’яком бодай чарку по-людському. Сів би собі й сидів коло пульта нагорі, і не було б тобі мокрої смерті, був би коньяк. Ніхто тобі не винний, тому й не плуганься тепер до мене щовечора. Я тебе гнав шугати по воді на своїх геджелях?
Значить, таке твоє останнє слово?
Авжеж, таке.
Після цього Григор допивав коньяк і кидав мені: привіт і найкращі побажання від мого розторохканого мопедика, бо всі ми один одному гаранти, я тобі, а ти мені, а ми з тобою комусь третьому й четвертому, кожен окремо й разом з тим укупі, гуртом, а вони нам з тобою — і так далі. Це важко пояснити, це схоже на решітку кристала, складнішу й за формулу індиго, — бо воно не обмежується в просторі, підвладне зовсім іншим вимірам, яких я й сам не дуже торопаю, тому й тобі не можу розтлумачити до пуття. Та ти не казись, я не дуже тебе звинувачую, врешті я сам сплатив свій рахунок і підтвердив гарантію, з тебе я нічого не вимагаю, тож за свої гроші не хвилюйся.
І він зникав.
Але перш ніж піти, спинявсь на порозі й казав, що я страхопуд, що я людина, якій не можна довіритися, хоч і тверджу протилежне: мовляв, не доведи Господи покластися на тебе — не радий будеш. А я, він казав, приходжу до тебе не з власного бажання, а тільки тому, що ти без мене не можеш, і приходитиму й далі, хочеш ти того чи ні, тож ліпше сиди й не рипайся.
І аж тоді нарешті йшов.
Ішов, щоб наступного вечора з’явитися знову.
Так, як оце зараз.
Я встав і відчинив двері.
Місяць піднявся високо й примарним світлом залляв увесь барак. То була незглибима тиша, навіть море внизу лінькувато лестилося до скелястих берегів. Я зовсім ясно побачив і степ, і кущики, обшмуляні вітром, біле каміння, й посиротілі сліди коліс, які розбігалися в усі боки й нікуди не вели.
Тільки сивої земної хмарки ніде не було.
Я причинив двері, сів за стіл і швидким рухом позгрібав додолу все — тільки скалки брязнули. Тоді повільно роздягся й ліг. І заснув, уколисаний надією, що Григор бодай узавтра не з’явиться, хоч глибоко в душі був певен, що він знову прийде, як приходив учора й сьогодні, і приходитиме кожного вечора, до кінця моїх днів.
Одного сонячного дня двоє юнаків їхали машиною до передмістя в гості до дівчини на ймення Нен. Обом було десь років по двадцять. Кеннет тримався самовпевнено, був завжди гарно вдягнений, мав власну машину, і друзі вважали його дуже кмітливим. Гордон був тихішої вдачі, і, хоч одягався він так само ошатно, як і Кеннет, але поводивсь не так невимушено. Він ніколи раніше не бував у Нен і тому трохи нервувався. На колінах у нього лежав розкішний букет квітів.
Кеннет зупинив машину біля довгастого будинку із занедбаним лужком. На півдорозі до входу він раптом спинився і показав на собаку, який ліниво простягся у траві. Це був невеличкий натоптаний песик з тупим рожевим писком і коротким товстим хвостом. Він лежав із заплющеними очима, витягнувши лапи перпендикулярно до тіла й висолопивши язика, і немовби посміхався.
Кеннет і Гордон засміялися.
— Який кумедний собака! — сказав Гордон.
— Він схожий на ляльку, що впала на бік, — докинув Кеннет.
— Як ти гадаєш, він спить?
— Та де там! Він чує кожне наше слово.
Собака розплющив очі, чхнув і підвівся. Тоді підбіг до Гордона й посміхнувся, але зразу ж відскочив убік, коли той нахиливсь, щоб його погладити, подріботів доріжкою до будинку і пхнув носом вхідні двері. Двері відчинились, і собака зник у темному передпокої. Кеннет і Гордон зупинилися біля дверей, витираючи ноги та прокашлюючись. Десь поблизу чулися жіночі голоси, брязкіт посуду, звуки радіо. Кеннет гукнув: «Гей, чи є там хто?» — і в бічних дверях з’явилась Нен. То була гарненька блондинка, що здавалася б тілистою, якби не тонкі зап’ястки, кісточки й талія. На ній була голуба сукенка, пов’язана фартухом, в руці вона тримала мокру тарілку. Кеннет сказав грайливо:
— Нам собака двері відчинив.
— Та невже? То такий, що все може. Привіт, Гордоне! Які гарні квіти! Дуже люб’язно з твого боку. Залиш букет у холі, я потім поставлю його У воду.
— Що це за порода?
— Я точно не знаю, але коли ми відпочивали в Арднамурхані, тамтешні люди казали, що це свиня.
Жіночий голос прокричав:
— Нен! Торт!..
— Ох, я мушу бігти, треба поставити торт у холодильник! Кеннете, проведи Гордона у вітальню. Ніхто ще не прийшов, тож вам доведеться розважатися самим. Налийте собі чогось випити, коли маєте охоту.
Вітальня містилась у дальшій половині будинку. Завіси й шпалери з яскравим візерунком не пасували до килима. Стільці були всі різні, а на найзручнішому розлігся білий пес. У кімнаті стояв великий овальний стіл та рояль, на якому красувалися дві пляшки сидру та кілька склянок.
— Бачу, ми сьогодні не розгуляємось, — мовив Гордон, наливаючи сидр у склянку.
— Ні, це буде приємна сімейна вечірка, — відповів Кеннет, вмощуючись біля рояля, і почав грати. Грав він погано, але впевнено, пробував відомі місця з Бетховена та Шумана. Коли якась музична фраза йому особливо подобалась, він повторював її знов і знов, аж поки самому набридало; а якщо той чи той пасаж не вдавався, то програвав його кілька разів, домагаючись досконалості. Гордон стояв біля вікна зі склянкою в руці. Вікно виходило на обсаджений живоплотом довгий і вузький лужок, що спускався до заростів чагарнику.
— Ти закоханий у Нен? — запитав Кеннет, не відриваючи пальців од клавішів.
— Так. Але я її ще мало знаю, — відказав Гордон.
— Гм… На мене вона справляє враження поважної матрони.
— А на мене — ні.
— А що тобі в ній подобається?
— Багато чого. Її спокій, наприклад. У неї дуже спокійна врода.
Кеннет припинив грати і сидів замислившись. З кухні долинали звуки голосів та бряжчання посуду, дзвонив телефон, так само голосно десь співало радіо.
— Вдома вона завжди спокійна, — сказав Кеннет. — Її родичі — дуже приємні люди, щирі, привітні, але всі жінки — Нен, її мати, бабуся й тітка — розмовляють усі разом і занадто голосно. Тому в домі ніколи не буває тихо. Або радіо гримить, або грає грамофон. Я був тут кілька разів. Гостей завжди сходиться небагато, але мені щоразу здавалось, ніби вечірки відбуваються і в інших кімнатах. Ти хочеш одружитися з Нен?
— Авжеж. Я ж сказав тобі, що кохаю її.
Кеннет засміявся, похитуючись на стільці. Стілець зарипів.
— Зрозумій мене правильно, — сказав Кеннет. — У цьому домі все дуже пристойно. Не вживають алкоголю, міцнішого від сидру. Батько і брати Нен поводяться так тихо, що їх і не помічаєш. їх можна побачити тільки за обіднім столом, та й то не завжди. Я навіть не знаю, скільки в Нен братів і зі скількох душ складається її родина. Чому ти посміхаєшся?
— Шкода, що я не вмію міркувати так, як ти, — відповів Гордон. — Ти не сказав мені нічого поганого про цю родину, але все звучить доволі лиховісно.
Кеннет почав насвистувати пісеньку «Жайвір у чистому небі».
— Все одно не випаде залишитися з нею наодинці, хоч як тобі цього й кортить, — сказав він.
Ввійшла Нен і сказала:
— Гібсон і Клер приїдуть за півгодини… Хочете пити чай надворі? Сьогодні така гарна погода. Але мамі це не дуже до вподоби.
— А по-моєму, це ви добре придумали, — промовив Кеннет.
— От і чудово. Допоможіть, будь ласка, винести стіл.
Гордон і Кеннет розібрали стіл, винесли на лужок за будинком і там знову зібрали, потім принесли стільці й почали розставляти посуд. Поки вони цим займалися, мати Нен, маленька жвава жіночка, метушилась навколо них і давала непотрібні вказівки:
— Гордоне, торт поставте посередині! Ні, ближче до центра!.. Навіщо ви поставили стіл так далеко від будинку? Ви ж тільки завдаєте собі зайвої мороки… Ах, який чудовий день! А де це мій песик? Де мій песик? О, ти тут, під столом! Виходь, розбійнику! Не дражни його, Кеннете. Ти його розсердиш.
Приїхали Гібсон і Клер. Гібсон був невисокий, кремезний, з темним, ніби неголеним підборіддям. З першого погляду він справляв хибне враження сили й спокою — у нього була астма, і він рухався повільно й обережно. Хоча він був одного віку з Кеннетом і Гордоном, волосся в нього вже почало рідіти. Призвичаївшись до незнайомого товариства, він одразу ж заводив мову про літературу, мистецтво, політику та інші високі матерії, далекі від щоденного життя. Його приятелька Клер була висока, вродлива дівчина із строгим і ясним обличчям. Вона мала чистий, дзвінкий голос і прислухалася до розмови, широко розплющивши очі і ледь розтуливши лискучі вуста. Її улюбленою розвагою було знаходити непристойний зміст у найневинніших висловах і підкреслювати це якимсь вигуком чи хихотінням. Кеннет прозвав її Інтелект і Дух. Він казав, що у їхніх стосунках немає нічого тваринного.
Вечірка вдалась на славу. Була тільки Нен, четверо її гостей та собака. Мати Нен бігала сюди-туди то з чайником свіжого чаю, то з тарілкою з наїдками. Яскраво світило сонце, легенький вітрець холодив повітря, і Кеннет розважав компанію балачками про собаку.
— У ньому вчувається щось геральдичне, — сказав він. — Його легко уявити собі з другою головою замість хвоста. Дивіться, він починає хвилюватись! Він хоче плигнути на стілець! Сподіваюся, не на мій.
Собака, що досі бігав навколо столу, виписуючи широкі кола, на ці слова підбіг до Кеннета, махаючи хвостом і посміхаючись. Кеннет схопив тарілку з тістечками і поліз із нею під стіл.
— Нічого я йому не дам! — проказав він тихим, тремтячим голосом.
Всі засміялись, попідводились і посідали на траві. Всі, крім Гордона, були в тому піднесеному настрої, що його навіює приємна компанія. Кеннет повзав по траві з цукерницею в руці і, наблизившись до стокротки, захоплено розглядав її, а тоді посипав цукром. Гібсон повз слідом за ним, кроплячи квітки молоком із глечичка. Клер тримала на колінах пса і, озброївшись ножем та виделкою, вдавала, ніби хоче порізати його на шматки і з’їсти. Насправді ж вона легенько лоскотала йому живіт кінчиком ножа, приказуючи ніжно, як до немовляти:
— Ну хіба ж я така жорстока, що можу з’їсти цього милого песика? Ні, ні, песику, ти дуже гарненький, і ніхто тебе не з’їсть.
Нен дістала з кишені фартуха дротики та моток вовни й тихенько щось плела, усміхаючись сама до себе. Гордон лежав, удаючи, ніби ніжиться на сонці, щоб приховати своє хвилювання. Він і справді ще не знав добре Нен. І хоч зустрічався з нею вже не раз у своїх друзів, але ніколи подовгу не розмовляв. Запрошення до її дому здивувало його. Нен не була з ним так близько знайома, як з іншими. Він вирішив, що вона здогадується про його почуття і дає йому можливість познайомитися ближче, хоча, відколи він з’явивсь у її домі, вона не звертала на нього особливої уваги. А тепер оце сиділа собі й спокійнісінько щось плела, вряди-годи поглядаючи на Клер з легенькою поблажливою посмішкою. І все ж йому здавалося, ніби в поведінці її проглядає приховане збентеження, бо вона знає, що він лежить поруч і жадає її.
«От бісове дівчисько, — подумав він, — так упевнено тримається! Вона думає, що може зробити зі мною все, що хоче. Але вона помиляється». Він підвівся, підійшов до столу і почав збирати тарілки.
— Віднесу до будинку, — сказав недбало.
— Ет, даремно турбуєшся, — відповіла Нен, мляво усміхаючись.
— Хтось же повинен їх прибрати, — наполягав на своєму Гордон. Кілька разів він сходив на кухню з посудом, аж поки все прибрав. У домі стояли прохолодні вечірні сутінки. Батько Нен та троє її братів мовчки їли за столом у кухні. Вони кивнули Гордонові. Матері не було видно, але голос її вирізнявся серед пронизливого жіночого гомону в котрійсь іншій кімнаті.
Гордон приніс останні тарілки, поскладав їх у мийницю і став посеред кухні, збентежено розглядаючи чотирьох чоловіків. Всі вони були кремезні з тупуватими, грубими обличчями. Батькове було трохи виразніше, та загалом вони мало чим різнились один від одного.
— Сьогодні теплий вечір, — озвався батько до Гордона.
— Так, але мені більше подобається в домі.
— Хочете, покажу вам нашу бібліотеку?
— Так.
Батько підвівся і провів Гордона через передпокій, а далі вузьким коридором, відчинив двері і відступив убік, пропускаючи його наперед. У кімнаті всі стіни були заставлені старими заскленими шафами. В проміжках між шафами висіли фотографії Д. Г. Лоуренса, Гевлока Елліса, Г. Дж. Уеллса, Б. Шоу, всі з автографами. Біля низького круглого столика, на якому красувалась коробка з написом «Единбурзькі льодяники», стояло велике шкіряне крісло.
— У вас багато книжок, — сказав Гордон, оглядаючи шафи.
— У сім’ї дружини завжди багато читали, — відповів батько Нен. — Ви не проти, як я вас залишу?
— О, прошу, прошу!
Господар пішов. Гордон узяв з полиці першу-ліпшу книжку, ліниво погортав сторінки. Це була книжка з історії суднобудування. Бібліотека знаходилась навпроти вітальні, але її вікна також виходили на лужок, і час від часу до Гордона долинали веселі вигуки, сміх і собачий гавкіт. Він похмуро сказав сам до себе: «Я даю їй шанс. Якщо вона хоче бути зі мною, то може прийти сюди. І взагалі, якщо вона добре вихована, то через деякий час повинна мене відшукати». Він почав уявляти собі, що вона йому скаже і що він їй відповість. Час від часу він ласував льодяниками з коробки.
Раптом, клацнувши, розчинилися двері, але до кімнати ввійшла не дівчина, а білий собака. Він зупинився перед Гордоном і посміхнувся йому просто в обличчя.
— Чого тобі? — роздратовано запитав Гордон.
Собака помахав хвостом. Гордон кинув йому льодяника, пес схопив його на льоту і почалапав до дверей. Гордон устав, зачинив двері й повернувся на своє місце. За хвилину двері знов відчинились, і собака зайшов до кімнати.
— Ах ти нахаба! — гримнув на нього Гордон. — Ось тобі цукерка, остання, яку ти від мене одержиш!
Він провів собаку до дверей, зачинив їх і посмикав за клямку. Двері були міцно замкнені. У замку стирчав ключ, і він ще раз повернув його для певності, а тоді знову вмостивсь у кріслі й заглибився в читання. Через якийсь час йому спало на думку, що й Нен не зможе ввійти в замкнені двері. Він стривожено підвів очі: двері були відчинені, а собака стояв поруч із кріслом і, як здалося Гордонові, переможно посміхався. Від здивування хлопець на мить аж прикипів до місця. Він помітив, що тварина посміхалась, стуливши пащу, чого він раніше ніколи не бачив. Він підняв книжку, немовби збираючись пожбурити її у собаку, і гаркнув: «Забирайся геть!» Пес повернувся і потрюхикав з кімнати. Добре все обміркувавши, Гордон вирішив, що то якийсь жартівник раз у раз відчиняє двері, аби впустити собаку до бібліотеки. Дурний жарт, але саме такі жарти дуже полюбляв Кеннет. Він прислухався і, почувши надворі голос Кеннета та собачий гавкіт, вирішив не замикати дверей.
Почало сутеніти. Гордон не міг більше читати і відклав книжку. З лужка тепер долинали інші звуки. Вже не чути було сміху та веселих вигуків. Час від часу тишу порушував тупіт ніг, сапання людей, що начебто тікали від погоні; хтось злякано скрикував, то тихіше, то голосніше. Гордон підійшов до вікна. На темному лужку відбувалося щось дуже дивне. Нен не було видно. Кеннет, Гібсон і Клер стояли на столі, Клер — навколішках, Кеннет і Гібсон — напівзігнувшись, у войовничій позі. Білий собака плигав навколо столу серед розкиданих стільців. Здавалося, з настанням темряви зросли його розміри та агресивність. Він білів у сутінках, неначе простирадло, а його гострі, як голки, зуби зблискували в пащі, розтуленій у мовчазній посмішці. Він став уже завбільшки з левеня. Гібсон гарячково рився у себе в кишенях, виймав звідти різні речі і кидав у кущі, що росли в дальшому кінці саду. А білий собака гасав сюди-туди, стрибав, хапав їх на льоту і складав під столом. Це скидалося на гру і, мабуть, на початку й справді було просто грою, але тепер Гібсон вочевидь не припиняв її тільки для того, щоб відганяти пса якнайдалі від столу. Раптом Гордон помітив, що біля нього стоїть Нен і дивиться на лужок, притуливши до вуст долоню.
Здавалося, Гібсон повикидав уже все, що мав. Він завзято засперечався з Кеннетом, вимагаючи щось і від нього (його авторучку, як то виявилося згодом). Кеннет заперечливо хитав головою. Він був не такий наляканий, як Гібсон і Клер, але ніякова усмішка на його обличчі свідчила про те, що й він побоюється якогось лиха. Гібсон вийняв щось із рота — мабуть, то була його штучна щелепа, — а тоді знову напосівся на Кеннета, і той урешті здвигнув плечима й з огидою взяв щелепу. Потім випростався і, насилу втримуючи рівновагу, пожбурив щелепу в кущі. Собака метнувся за нею, і тієї ж миті всі троє скочили зі столу й побігли до будинку: Кеннет кинувся праворуч, Гібсон і Клер — ліворуч. Пес рвучко повернувся й теж помчав ліворуч. Він наздогнав Клер і схопив зубами краєчок її сукні. Вона спіткнулась і впала. Гібсон і Кеннет щезли, і з обох боків будинку грюкнули, зачиняючись, двері. Клер лежала на землі, підібгавши ноги майже до підборіддя, затиснувши руки між колінами. Очі в неї були міцно заплющені. Собака стояв над нею, щасливо посміхаючись, потім вчепився їй зубами в спідницю й поволік дівчину в кущі.
Гордон подивився на Нен. Вона похилила голову й сховала обличчя в долонях. Він обійняв її, вона притулилась до його грудей і сказала здавлено:
— Забери мене звідси.
— Ти справді цього хочеш?
— Забери мене, Гордоне.
— А що буде з Клер?
Нен зловтішно засміялася:
— Ну, Клер нема чого жаліти!
— Так, але ж собака…
— Ти хочеш мене чи ні? — крикнула вона.
Коли вони проходили через темний передпокій, з прочинених дверей кухні визирнула мати Нен і швидко їх причинила. В садку перед будинком вони зіткнулися з Гібсоном і Кеннетом: обидва виглядали пригнічено й зніяковіло.
— Привіт! — гукнув Кеннет. — А ми вже збиралися вас шукати.
— Нен їде зі мною, — сказав Гордон.
— Чудово.
На мить запала мовчанка, ніхто з чоловіків не дивився іншому в обличчя, потім Гібсон пробурмотів:
— Думаю, мені краще зачекати Клер. — У нього не було зубів, і він шамкотів, як старий дідуган.
— Вона не хоче тебе бачити! — крикнула Нен. — Саме тебе! — І знову заплакала.
— І все ж таки я зачекаю, — відповів Гібсон. Він повернувся до них спиною. — Як ви гадаєте, вона надовго затримається?
Ніхто йому не відповів.
Усю дорогу до міста вони мовчали. Гордон сидів на задньому сидінні з Нен, обіймаючи її правою рукою за стан. Вона сумно схилилась йому на плече. Він почувався напрочуд легко й безтурботно. Тільки раз Кеннет порушив мовчанку:
— Який чудний випав вечір…
Йому, видно, хотілося поговорити про все, що трапилось, але ніхто не підтримав розмову. Він висадив Нен і Гордона біля Гордонового будинку. Вони піднялися сходами нагору, Гордон відімкнув двері і, перетнувши маленький передпокій, вони вступили до неприбраної кімнати. Гордон сказав:
— Я спатиму тут, на канапі. Спальня за цими дверима.
Нен сіла на канапу, сумно посміхнулась:
— Виходить, я з тобою не спатиму.
— Не сьогодні. Я надто тебе хочу, щоб скористатися з твого хвилинного настрою.
— Думаєш, це хвилинний настрій?
— Можливо. Якщо ні, завтра я подбаю про дозвіл на шлюб. Тобі вже виповнилося вісімнадцять?
— Так.
— Добре. Ти… е-е… не проти того, щоб одружитися зі мною?
Вона встала, обняла його і мокрою від сліз щокою потерлась об його обличчя. Потім засміялася й сказала:
— Ти дуже старомодний.
— Закон є закон, — відповів Гордон, торкаючись її чола.
— Так само як і сердечний порив, — прошепотіла Нен.
— Тоді спробуємо їх об’єднати. — Її близькість хвилювала його; він відступив до канапи й став стелити постіль. — Коли хочеш, я завтра ж таки дістану дозвіл.
Як тільки він зручно вмостився на канапі, зі спальні вийшла Нен і сказала: — Гордоне, обіцяй, що не будеш мене про нього питати.
— Про кого?
— Ти не міг його забути.
— Собаку? Та ні, я майже забув про нього. Гаразд, не буду… А ти певна, що з Клер усе гаразд?
— Запитай її сам, коли зустрінеш! — крикнула Нен і хряснула дверима.
Наступного дня Гордон роздобув дозвіл, купив каблучки і призначив день весілля — рівно через два тижні. Ці два тижні були найщасливішими у його житті. Вдень він працював (він був інженер-конструктор), а коли після роботи вертався додому, Нен чекала його зі смачним обідом у чисто прибраній квартирі. Після обіду вони гуляли, ходили в кіно або до друзів, а повернувшись додому, кохалися, і досить-таки невправно. Гордон не мав жодного досвіду і не визнавав ніяких сексуальних витівок. Його майже не хвилювала згадка про білого собаку. Він пишався тим, що був стовідсотковим раціоналістом, і вважав, що нераціонально цікавитися таємницями. Він не любив говорити про сни, привидів, летючі тарілки та релігію. «Не має значення, існує все це чи ні, — казав він. — Воно не пов’язане з тими правилами, за якими ми живемо. Таємниці виникають тоді, коли люди забивають собі голову усякою нісенітницею». Якось у розмові з ним хтось зауважив: «Але ж виникнення життя — це також таємниця». — «Я знаю, — відповів він. — І це теж не має ніякого значення. Чому я повинен хвилюватися з приводу того, як виникло життя? Коли я знаю, яке воно зараз, то я знаю цілком досить». Така позиція дозволила йому викинути з пам’яті всяку згадку про білого собаку, особливо коли він дізнався, що Клер не потерпіла. Вона розійшлася з Гібсоном і тепер часто бачилася з Кеннетом.
Одного дня Нен сказала:
— Завтра переддень нашого весілля, чи не так?
— Так. То й що?
— Майбутні чоловік і дружина не повинні бути разом у ніч напередодні шлюбу.
— Я цього не знав.
— А я вважала тебе прихильником традицій.
— Я шаную закони. А традиції мене не обходять.
— Ну, а жінки більше шанують традиції, ніж закони.
— Отже, згідно з твоїми традиціями, я маю провести ніч у готелі?
— Авжеж.
— Ти не була такою пуританкою тієї ночі, коли я привів тебе сюди.
— Непорядно з твого боку нагадувати мені про це, — тихо промовила Нен.
— Пробач, — сказав Гордон. — Це справді непорядно. Я піду до готелю.
Наступного вечора Гордон замовив номер у готелі, а що була тільки десята година, то він пішов до бару, де сподівався зустрітися з друзями. За одним із столиків сиділи Клер і Кеннет з якимсь худорлявим молодиком, що його Гордон раніше не бачив. Клер усміхнулась до нього. Вона втратила свою самовпевнену юну граційність і перетворилася на дорослу й надзвичайно привабливу жінку. Коли Гордон підійшов, Кеннет урвав розмову з молодиком, підхопивсь і з надмірним запалом потис Гордонові руку.
— Гордоне! Гордоне! — вигукував він. — Ти неодмінно повинен познайомитися з містером Мак-Айвером! Ми з Клер зараз ідемо… Містере Мак-Айвер, це той чоловік, про якого я вам казав, єдиний у Шотландії, хто може вам допомогти. На добраніч! Ми з Клер не будемо вам заважати. Вам багато про що треба поговорити… — І притьмом вискочив з бару, тягнучи за собою Клер і аж пирскаючи від сміху.
Гордон і незнайомець зніяковіло дивились один на одного.
— Сідайте, будь ласка, — чемно мовив містер Мак-Айвер. Він говорив з американським акцентом.
— Ви зі Сполучених Штатів, містере Мак-Айвер? — запитав Гордон, сідаючи на стілець.
— Ні, я з Канади. Мандрую Європою на стипендію. Збираю матеріал для дисертації про білого собаку. Ваш приятель каже, що ви фахівець із цього питання.
— Що Кеннет наговорив вам про білого собаку? — різко запитав Гордон.
— Нічого. Але сказав, що ви знаєте дуже багато.
— Він пожартував.
— Який жаль.
Гордон підвівся, потім знову сів, повагався і нарешті запитав:
— А що таке цей білий собака?
Мак-Айвер відповів поважно, ніби почав читати лекцію:
— Згадки про білого собаку знаходимо і в Овідієвих «Метаморфозах», і в незакінченому творі Чосера «Куховарчині оповідки», і в шахрайських романах баскського поета Хосе Момпу та ваших шотландських баладах. А проте білий собака — один із найменш популярних персонажів європейської літератури, і саме через це надзвичайно цікавий. Таке негативне ставлення я можу пояснити тільки тим, що в головах людей, які займалися колись фольклором, жило підсвідоме неприйняття цього феномена. Це наслідок того, що легенди про білого собаку є західноєвропейським варіантом Едіпового міфа.
— Це все пусті балачки, — сказав Гордон. — Що цей собака робить?
— Як правило, він асоціюється з сексуально холодними жінками. За народним повір’ям, їхня холодність походить від того, що з самого малечку їх призначено білому собаці…
— Хто їх призначає?
— У деяких романтичних легендах — священик під час хрещення, з дозволу чи без дозволу батьків. Найчастіше така холодність — це наслідок свідомого вибору дівчини. Дівчина зустрічає в лісі стару жінку, яка пропонує їй різні дарунки, але відмовляється дати саме той, який дівчина вибирає. Ціна дарунка — згода вийти заміж за сина старої. Якщо дівчина приймає дарунок, то стає холодною до того моменту, коли її запрагне білий собака. Стара жінка — мати собаки. В цих версіях легенди собака вважається злим духом.
— А чи може він символізувати щось інше?
— На Сицилії собака вважається благодійником холодних чи безплідних жінок. Якщо йому випаде злягтися з такою жінкою і вона віддасться йому, то дістане можливість нормальних сексуальних стосунків з чоловіком. Але за певної умови. Собака назавжди залишається коханцем цієї жінки. Навіть якщо вона виходить заміж за звичайного чоловіка, він будь-коли може претендувати на неї.
— О Боже! — вигукнув Гордон.
— У цьому немає нічого страшного, — сказав Мак-Айвер. — У романі Хосе Момпу герой зустрічається з ватажком зграї розбійників, дружина якого є водночас дружиною білого собаки. Собака і ватажок — друзі, собаку всі люблять, дозволяють йому спати біля вогню, вилизувати тарілки і таке інше, незважаючи на те, що він постійно навідує ще кількох дівчат у тій околиці. Він захищає дім і служить сім’ї, а також приносить удачу ватажкові. Ніхто не гнівається на нього, дарма що час від часу він злягається з дочками хазяїна. Якщо жінку любить білий собака, вона стає привабливішою для чоловіків, причому собака ніколи її не ревнує. Коли одна з його жінок виходить заміж, він просто час від часу парується із нею, щоб підтвердити свої права.
— Як часто?
— Раз на рік. Він парується із нею в ніч перед весіллям і так само відзначає кожну річницю цієї події. Е-е, що це з вами? Ви жахливо виглядаєте.
Гордон вискочив на вулицю, переповнений страхом та сумнівами. У голові в нього все перемішалось. «Щоб мене прирівнювали до собаки! Щоб мене оцінювали в залежності від його якостей! О Господи! Ні, ні, Нен цього не зробить! Вона не така, це ж аморально!» Він раптом усвідомив, що швидко біжить додому й голосно розмовляє сам із собою. Він зупинився, поглянув на годинник і змусив себе стишити ходу. Додому дістався десь опівночі; зайшов у двір і подивився на вікна спальні. Вони не світились. Він навшпиньках піднявся нагору і застиг біля вхідних дверей. Двері були достоту такими, як і завжди, за ними не могло відбуватись нічого поганого; він міг повернутися до готелю, але поки отак стояв і роздумував, рука його обережно вставляла ключ у замкову шпарину. Він тихенько перейшов вітальню, повагався перед дверима спальні, а тоді рвучко їх розчинив. Почувся зляканий вигук, і Нен пронизливо скрикнула:
— Гордон!..
— Так, це я! — відповів Гордон.
— Не вмикай світло!
Він натиснув на вмикач. Нен сиділа в ліжку і, мружачись від світла, перелякано дивилась на Гордона, затуляючи руками якийсь горбок між її ногами, прикритий зім’ятим простирадлом. Гордон ступив до ліжка і рвонув до себе простирадло.
— Пусти! — гримнув він.
Нен глянула на нього, поблідла від гніву і просичала:
— Йди геть!
Він ляснув її по щоці, вона відкинулась на подушку, а він смикнув простирадло, і з-під нього вистрибнув білий собака й з осміхом затанцював на постелі. Гордон вхопив тварину за горлянку. Собака спритно вивернувся і вкусив його за руку. Гордон відчув, як гострі, мов голки, зуби вгризаються у шкіру між пальцями, і по тілу його розлився крижаний холод. Він застиг на краю ліжка, дивлячись на вкушену руку, в яку вчепились собачі щелепи; здавалось, тварина підморгує йому маленькими рожевими очицями. Голосно скрикнувши, він схопив пса за задню лапу і з усієї сили вдарив об стіну. Нен пронизливо зойкнула. Від удару в собаки розколовся череп, і тоді Гордон ще два рази вдарив ним об стіну, щоразу залишаючи на ній червону пляму, а потім жбурнув безживне тіло собаки в куток, сів на край ліжка і поглянув на свою поранену руку. Дрібні зуби начебто не прокусили шкіру, ані вени, ані артерії, тільки залишили трикутний знак із дрібненьких сірих цяток. Гордон подивився через кімнату на собачий труп. Важко було повірити, що він убив білого собаку. Хіба ж можна вбити таке створіння? Він важко підвівся — йому було зле — і наблизився до пса. Справді мертвий. Гордон відчинив вікно, підняв собаку за хвіст і викинув надвір. Тоді повернувся й пішов до ліжка, на якому лежала помертвіла з жаху Нен. Він почав роздягатись, послуговуючись лише однією рукою, і стиха промурмотів:
— А ти й справді, люба моя, ревно шануєш традиції.
Вона вся напружилась.
— Ти не повинен був приходити сьогодні ввечері! Усі ми були б дуже щасливі, якби ти не прийшов!
— Авжеж! — Він умостився на ліжку поруч із Нен.
— Не доторкайся до мене!
— Де ж пак! Я тільки те й робитиму…
Над ранок Гордон прокинувся, вдоволений і щасливий. Нен обхопила його обома руками, але він почув себе вільним, як ніколи. Радісно дзявкаючи, він вибрався з теплого гнізда її тіла і сів на ковдру. Нен ліниво розплющила очі, трохи підвелася й поцілувала його у писок. Він радісно глянув на неї, скочив на підлогу і потрюхикав до виходу з будинку. Двері широко розчинились, ледве він торкнувся їх носом. Він збіг униз сходами і вискочив на залиту сонячним світлом вулицю. Зуби його шкірились у широкій, вдоволеній посмішці. Більш ніколи він не коритиметься нудним законам.
Греки помилялися щодо Сонця; поза всяким сумнівом, воно не чоловічого роду, Сонце — жінка. Я її добре знаю. Вона часто до мене навідується, але не так часто, як мені хотілося б. Вона воліє бавити час на середземноморських пляжах з багатіями, переважно іноземцями. Та я не нарікаю: вона приходить досить часто, щоб підтримувати в мені надію. Так було до сьогоднішнього дня. Сьогодні — можливо, тому, що настала весна, — вона з’явилася несподівано, в сліпучому сяйві, і зробила мене незмірно щасливим.
Я був здивований, вдячний та й неабияк потішений. Лежав і ніжився в її золотавому теплі, сонний і розімлілий, мурмочучи компліменти, що пасували до ситуації. В голосі її звучала незвична настійливість, отож час від часу я докидав: «Так, так» і «Еге ж». Урешті вона сказала:
— Ти мене не слухаєш.
— Та слухаю, слухаю… — Я напружив пам’ять. — Ти говорила про свої плями.
— Що мені з ними робити?
— Відверто кажучи, Сонечко, вони здаються мені неістотними.
— Неістотними?
Я мало не застогнав уголос. Коли хтось зробить мене незмірно щасливим, то сам стає проблемою. Я зібрав усі свої сили, щоб подолати цю проблему.
— Твої плями, — сказав я, — уперше помітив Галілей в шістнадцятому столітті у новий вдосконалений телескоп. А доти вважали, що ти — найдосконаліша з усіх небесних тіл…
Вона аж зойкнула, і я квапливо повів далі:
— Але ж вони непостійні — з’являються і зникають! Вони пов’язані з багатьма корисними речами, наприклад, з добрим урожаєм. Коли в тебе плямистий рік, рослини ростуть швидше й краще.
Вона затулила обличчя руками і промовила:
— Ну чому в мене не таке досконале небесне тіло, як замолоду? Адже я не змінилась. Я така ж, як і тоді.
Я спробував її розрадити:
— Немає досконалих істот.
Вона промовчала.
— За винятком кількох високовчених фізиків та астрономів, — сказав я, — ніхто не звертає уваги на твої плями.
Вона не реагувала.
— Он Місяцівна геть уся вкрита плямами, — додав я, — але ж ніхто не вважає її через це негарною.
Сонце піднялася й зібралась іти. Я налякано глянув на неї, не маючи сили поворухнутись, майже неспроможний говорити. Лише пробелькотів:
— Що сталося?
— Ти ж оце сам признався, що дивишся на інші планети, ледве я повернуся до тебе спиною.
— Так, дивлюся, але ж ненавмисне. Кожен, хто буває на вулиці вночі, мимохіть позирає на Місяцівну, але я не бачу її так часто, як тебе.
— Можливо, — сказала вона, — якби я докладала більше зусиль, то й мої плями тебе б зацікавили. Безглуздо було сподіватись, що, віддаючи усю себе сім днів на тиждень, п’ятдесят два тижні на рік, сто років у столітті, я можу змусити людей любити та цінувати мене, коли їм так подобається ота примхлива нікчема, яка все своє сяйво запозичує в мене! У мене, своєї матері! Що ж, це для мене добра наука. Від сьогодні я з’являтимусь один раз на два тижні, і тоді, можливо, й мої плями вважатимуть принадними.
Вона так би й пішла, не сказавши ні слова на прощання, але я зірвався на рівні, почав її вмовляти, благати, вибріхуватись. Я сказав, що від часів Галілея про сонячні плями дізналися багато нового: це електромагнетичне явище, можливо, його можна перебороти. Сказав, що до наступної нашої зустрічі досконало вивчу це питання і зможу їй щось порадити. Вона пішла від мене скоріше засмучена, ніж сердита, і завтра я побачу її знову.
Але я вже не сподіваюсь, що ще колись зазнаю з нею щастя. Сонце більше цікавиться своїми плямами, ніж своїм промінням, і ладна звинувачувати мене у їхньому існуванні.
На факультетах малярства в сучасних художніх школах повно незадоволених людей. Якось Мілдред сказала мені:
— Остогидло вже по-дурному марнувати час. Ми починаємо о десятій і за півгодини втрачаємо охоту до праці; хлопці кидаються паперовими кульками, дівчата теревенять, збившись купками біля радіаторів. Знудившись, ми йдемо до їдальні пити каву, і нам нецікаво разом, але що поробиш? Я вже втомилася від цього. Хотілося б здійснити щось значне й величне.
— Прокопай хід, — порадив я.
— Не розумію.
— Замість того, щоб пити каву, коли тобі нудно, спустися в підвал, прокопай підземний хід і втечи.
— Якби я схотіла втекти, то любісінько вийшла б крізь двері й не повернулася.
— Так ти нікуди не втечеш. Відділ освіти припинить виплату стипендії, і тобі доведеться самій заробляти на хліб.
— А куди ж я тікатиму?
— Байдуже куди. Мандрувати з надією краще, ніж досягати мети.
Я пожартував, але моя жартівлива порада мала великий успіх на факультеті малярства. У напівпідвалі, куди рідко хто заходив, одну кам’яну плиту замінили на потайний люк. Люк прикривав яму, викопану під фундаментом школи. Тут починався тунель і стояв підйомник, яким підіймали нагору викопану землю. Її насипали в мішечки й непомітно виносили під одягом. Школа була збудована на покладах кварцу, тож можна було не боятися, що стіни осядуть. Щоб полегшити копання, застосували хімічний розчинник, який розбризкували по поверхні скелі, пом’якшуючи кварц. Заслуга цього винаходу належала факультетові промислового дизайну. Студенти цього факультету зневажливо ставились до малярів, що копали потайний хід, але їх зацікавив суто технічний бік справи. Без їхньої допомоги не вдалося б прорити такий глибокий тунель.
Незважаючи на успішний початок, я гадав, що проект провалиться через брак підтримки, так само як провалилися перед тим наміри заснувати часопис, організувати дискусійний клуб і влаштувати прогулянку до Лінлісгоу, тож був Неабияк здивований, що ентузіазм дедалі зростає. Студентська представницька рада, до якої входило багато членів тунельного комітету, без кінця організовувала танцювальні вечірки, щоб зібрати кошти на встановлення потужніших механізмів. У школі відчувалося якесь дивне напруження. Всі здригалися від найменшого шереху, голосно сміялися з невдалих жартів і сварилися без причини. Можливо, їх мучив підсвідомий страх, що тунель приведе до вулкана, хоча там не ставало гарячіше і крізь стіни не просотувалися ні гази, ні вода. Часом я дивувався, чому досі ніхто не втрутився в цю справу. Такий масовий захід, у якому брали участь кількасот чоловік, не можна було довго тримати в таємниці. Мабуть, поза стінами школи усе це здавалось безглуздою вигадкою, але чому не втрутився ніхто з викладачів? Лише декілька з них активно підтримували проект; а двом дали хабара, щоб не розпускали язики. Я певен, що директор та його заступник нічого не знали, але чому мовчали всі інші? Може, вони теж збиралися втекти тим потайним ходом.
Одного дня праця в тунелі припинилась. Перша зміна, що прийшла на роботу в той час, коли вся школа пила каву, стала перед замкненими дверима. До тунелю вже вело кілька входів, але всі були на замку. А що тунельний комітет десь зник, то вирішили, що всі його члени спустилися вниз. Ця подія мала широкий розголос.
Я завжди уникав будь-яких масових заходів, тож, зустрівшися якось увечері в порожньому коридорі на горішньому поверсі з головою комітету Мілдред, кинув їй на ходу: «Привіт, Мілдред», — і пішов собі далі, але вона схопила мене за руку:
— Ходімо зі мною.
Вона повела мене до відчинених дверей за кілька метрів од нас (я раніше думав, що то ліфт, яким ніхто не користується). А там сказала: «Краще сядь на підлогу», — зачинила за нами двері й натиснула на важіль. Ліфт каменем полетів униз із завмираючим пронизливим скреготом. За чверть години він ривками загальмував і зупинився. Мілдред відчинила двері, і ми вийшли.
Я не міг не здивуватися з того, що відкрилося моїм очам. Ми опинились у коридорі із склепистою стелею, асфальтованою долівкою і стінами, облицьованими білою плиткою. Коридор дугою простягався направо й наліво десь на милю і зникав з очей.
— Добре, — сказав я, — справді дуже добре. Як це вам удалося? Саме тільки денне освітлення, мабуть, влетіло в добрячий гріш.
— Ми нічого тут не зробили, — похмуро мовила Мілдред. — Ми просто сюди дійшли!
В цю мить повз нас проїхав на велосипеді літній чоловік, на якому була лише кепка та наручна пов’язка з якоюсь позначкою — і більше нічого, бо було дуже тепло. Він підняв руку на знак вітання.
— Хто це? — запитав я.
— Хтось із службовців. На цьому поверсі їх небагато.
— А скільки ж тут поверхів?
— Три. На цьому містяться спальні та їдальні обслуги, під ними — кабінети адміністрації, а ще нижче — двигун.
— Який двигун?
— Той, що обертає нас навколо Сонця.
— Але ж Земля обертається навколо Сонця завдяки гравітації.
— А ти хоч трохи уявляєш собі, що таке гравітація і як вона діє?
Я зрозумів, що таки не маю про це і найменшого уявлення.
— Гравітація, — сказала Мілдред, — це всього лише слово, яким великі вчені, прикривають своє невігластво.
Я запитав, що рухає тим двигуном.
— Пара.
— А не ядерне паливо?
— Ні. Хлопці з факультету промислового дизайну твердять, що це паровий двигун найпримітивнішої конструкції. Вони там унизу роблять виміри та креслення разом із членами тунельного комітету. Ми покажемо тобі ті креслення через день-два.
— А вас ніхто ніколи не питав, чому ви длубаєтесь у цій машинерії?
— Ні. Тут — як у всіх великих організаціях. Персонал такий численний, що спокійно ходиш собі де завгодно, якщо виглядом не вирізняєшся з-поміж інших.
Через півгодини я мав зустрітися зі своїм приятелем, тому ми ввійшли до ліфта й почали підійматися нагору.
— Знаєш, Мілдред, — сказав я, — все воно справді разюче, але я не розумію, навіщо ти його мені показала.
— Я боюся, — відповіла вона. — Всі наші сміються з тих допотопних механізмів і міркують, як би їх удосконалити. Вони гадають, що їм удасться поліпшити земний клімат, піднявши планету ближче до сонця. Думаю, ми робимо помилку.
— Звичайно, ви помиляєтесь! Ви повинні вивчати мистецтво, а не вдосконалювати рух планет. Я б ніколи не запропонував вам копати тунель, якби знав, чим усе це скінчиться.
Вона випустила мене з ліфта на першому поверсі, сказавши на прощання:
— Вже надто пізно. Ми не можемо повернути назад.
Думаю, вона знову спустилася вниз, бо я її більш ніколи не бачив.
Вночі, мене розбудив вибух; моє ліжко важко гупнуло об стелю. Сонце, яке ще недавно зайшло, знову викотилося з-за обрію. Море затопило місто. Люди, що пережили катастрофу, довго повзали між руїн, рятуючись від землетрусів, обвалів та ураганів. Всі годинники показували різний час, а сонце назавжди спинилося посеред неба. Нарешті все заспокоїлось, і ми почали вивчати нові умови нашого життя. Планета розпалась на кілька частин. Та частина, на якій ми живемо, не обертається. Щоб потішитися темрявою і сяйвом зірок та добре виспатися, доводиться мандрувати на другу половину нашого нового світу, долаючи багато миль, і така ж довга мандрівка чекає на нас, коли запрагнемо сонячного світла. Колишнє життя нелегко буде відновити.
Час від часу за недалеким обрієм я розглядаю інші уламки нашої планети. Схоже на те, що ця катастрофа — прямий наслідок моєї легковажної поради. Це навчить мене тримати язика за зубами. У майбутньому.
Настав Другий космічний вік.
Гагарін, Шепард і Ґленн[47] давно мертві.
Тепер наша черга творити історію.
Дощова крапля почала формуватися на висоті дев’яноста кілометрів над поверхнею Титана. Все розпочалося з незмірно крихітної дрібки толіну[48], що плавала у холодній азотній атмосфері. Молекула за молекулою на ядрі кристалізації осідав діаноацетилен, доки крапля перетворилася на крижинку, одну з мільярдів у хмарі собі подібних.
Тепер подорож могла розпочатися.
Майже рік часу забрало в крижинки, щоб зважитися рушити на двадцять п’ять кілометрів униз, де температура впала настільки, що на кристалику заходився конденсуватись етан. І щойно це почалося, краплина стала блискавично рости.
Її понесло ще нижче.
На висоті сорока кілометрів крапля на якийсь час загубилася в етановій хмарі. Там вона й далі росла. Вряди-годи дощинка зіштовхувалася зі своїми сестрами й подвоювалась у розмірі. Зрештою крапля стала завеликою, щоб її без жодних зусиль носили тихі стратосферні вітри.
Вона зірвалася вниз.
На цьому шляху дощинка захоплювала із собою метан і хутко зростала, доки досягла граничної швидкости в майже два метри на секунду.
На висоті двадцять сім кілометрів вона проминула густий шар метанових хмар. Збагатившись додатковим метаном, крапля падала далі.
Повітря густішало, швидкість падала, й дощинка внаслідок випаровування стала втрачати трохи своєї речовини. За два з половиною кілометри над поверхнею, коли виринула з останніх пошматованих хмар, краплинка так швидко втрачала масу, що за звичайних обставин їй би не судилося досягти поверхні планети.
Та все ж вона падала на екваторіальну височину, де півкілометрові крижані горби врізалися в атмосферу. За два метри і з малою швидкістю метр на секунду дощинці лишалась миттєвість до удару об поверхню.
Дві руки розгорнули пластиковий мішечок для збору дослідного матеріалу й спіймали краплю.
— Є! — радісно вигукнула Ліззі О’Браєн.
Дівчина застебнула мішечок, підняла так, щоб умонтована в шолом камера змогла зафіксувати показники штрих-коду, й проказала:
— Одна крапля! — Вона кинула мішечок до коробки.
Інколи радість приносять незначні речі. Можливо, хтось цілий рік проведе над вивченням цієї маленької дощинки, коли вона потрапить на Землю. А це був усього лише 64-й мішечок у коробці № 5. Ліззі збиралася пробути на Титані доволі довго, щоб назбирати достатньо матеріалу для здійснення революції в планетології. Й ця думка додавала втіхи.
Дівчина щільно закрила коробку й рушила твердою, немов граніт, кригою, не обминаючи калюж і хлюпаючи важкими чобітьми скафандра по метанових струмках, що збігали з гір.
— Співаю під дощем! — Вона розчепірила руки й крутнулася на місці: — Сп-і-і-ваю під дощем!
— О’Браєн, — поцікавився Алан Ґрін з «Клемента», — з тобою все гаразд?
— Дам ді дам ді-ді дам-дам, співаю під дощем!
— Дай їй спокій, — весело промовила Консуела Гон. Вона була внизу на рівнині, де метан із шумом виривався просто в атмосферу, а ґрунт був укритий густим, в’язким толіном. За її словами, ходити в ньому було все одно що в мелясі. — Ти що, не впізнаєш з голосу науковий метод?
— Ну, якщо вже так… — із сумнівом проказав Алан. Він сидів собі у «Клементі», наглядаючи за ходом експедиції і даючи раду веб-сайту. Взагалі, облаштувався комфортабельно — йому не доводилося спати просто у скафандрі або виживати на рециркульованій воді та калорійних концентратах — і не думав, що решті відомо, як це все обридло.
— Що в нас далі за планом? — спитала Ліззі.
— Ну… ще треба запустити цю штучну камбалу-тюрбо. Гон, як там у тебе з цим?
— Все в нормі. Буду біля моря за кілька годин.
— Добре, час О’Браєн приєднатися до тебе. О’Браєн, починай лаштувати аеростат і не забудь перевірити стропи за списком.
— Зрозуміла.
— Поки ти цим займаєшся, я повідомлю сьогоднішню голосову пошту з Мережі.
Почувся стогін Ліззі, Консуела зневажливо пхикнула. Згідно з політикою НАФТАСА[49], наземна команда брала участь у всіх передачах по Мережі. Офіційно вони відчували невимовний захват від того, що могли поділитися своїми почуттями з аудиторією. Проте Голосова Мережа (на особисту думку Ліззі, це був, радше, НЕУК-НЕТ, аніж Інтер-нет), робила їх доступними для людей, яким бракувало мінімальних розумових здібностей для того, щоб користуватися клавіатурою.
— Дозвольте нагадати, що в нас відкритий канал, і все, що ви скажете, потрапить до моєї відповіди. Звісно, в розмову вступати можна будь-якої миті. Проте пам’ятайте, кожне запитання-відповідь передається одним посланням, тому якщо ляпнете якусь дурничку, доведеться починати все спочатку.
— Та знаємо, знаємо.
— Ми не вперше цим займаємося, — нагадала Ліззі.
— Гаразд, ось перше.
— Надзвичайно хороше запитання, — збрехав Алан. — І відповідь на нього: Не знаємо! Це дослідна подорож, ми тут усі займаємося, як то кажуть, «чистою наукою». В наші дні вряди-годи найчистіша наука стає вкрай прибутковою. Та поки що в нас це в далекому майбутньому. Ми просто сподіваємося знайти що-небудь цілком несподіване.
— Боже, ну й хитрюга! — подивувалася Ліззі.
— Твою репліку ми трохи підправимо, — зіронізував Алан. — Далі.
— Боюся, я був заучкою, — почав Алан. — На другому курсі одержав «добре» з хімії й запанікував. Мені здавалося, настав кінець світу. Я облишив кілька факультативів, уперся рогами в землю й виправив оцінку на «відмінно».
— Мені велося добре з усіх предметів за винятком французької літератури, — відповіла Консуела.
— А я одного разу мало не вилетіла з університету, — зізналася Ліззі. — Мені навчання давалося складно. Та коли я вирішила, що стану космонавтом, усе стало на свої місця. Я просто збагнула, що це важка робота. І ось тепер я тут.
— Добре, дякую, дівчатка. Третє запитання — від Марії Васкес.
— Певно, ні. Тут і справді холодно! Дев’яносто чотири градуси за Кельвіном, тобто мінус сто сімдесят дев’ять за Цельсієм або мінус двісті дев’яносто за Фаренгайтом. Та все ж-таки… життя вперте. Його знайшли і в антарктичній кризі, і у вируючій воді в жерлах підводних вулканів. Ось чому особливої уваги ми надаємо вивченню глибин етано-метанового моря. Якщо життя десь і є, то це саме там.
— Хімічні процеси, що тут відбуваються, нагадують умови в безкисневій атмосфері Землі перед зародженням на ній життя, — розповідала Консуела. — Крім того, нам здається, що тут ця добіологічна хімія триває чотири з половиною мільярди років. Для такого хіміка-органіка, як я, це найліпша забавка у Всесвіті. Та є головна проблема: відсутність тепла. Хімічним реакціям, що в нас на Землі відбуваються швидко, тут потрібні тисячі років. Важко навіть зрозуміти, як життя може виникнути за таких ущербних умов.
— Певно, це має бути повільне життя, — задумливо проказала Ліззі. — Щось таке рослинне… Величезне, як давні імперії, але повільнюще. Досягнення зрілости потребуватиме мільйонів років. Одна-єдина думка може забирати століття…
— Дякую за такий дикий сценарій! — хутко відгукнувсь Алан. Боси в НАФТАСА спохмурніли від такої ідеї. На їхню думку, це було настільки ж непрофесійно, як і героїзм. — Наступне запитання від Денні з Торонто.
— Слухай, друзяко, зізнаюся, я страшенно заздрю, що ти там у такому малюсінькому космічному кораблі з двома запальними дівками.
— Так, звісно, ці дві пані Гон та О’Браєн, — привабливі молоді жінки, — усміхнувся Алан. — Та ми такі завантажені, що, хочете вірте, хочете — ні, але думка про секс навіть не виникає. Тим паче, що зараз, коли я на «Клементі», вони обидві на поверхні Титана й над ними розляглась атмосфера на шістдесят відсотків густіша, ніж земна. Крім того, на них масивні скафандри. Тож навіть якби в мене виникли недоречні думки, нам ніяким чином не вдалося б…
— Агов, Алане, — озвалася Ліззі, — скажи мені дещо.
— Ну?
— Що там на тобі одягнуто?
— Е-е… перемикаю на приватний канал.
— Трибічний, — відгукнулася Консуела.
На думку Ліззі, аеростат був найкращим засобом пересування. Підхоплена тихими вітрами, вона не чула жодного звуку. А який же краєвид відкривався навколо!
Люди часто говорять про «похмуру помаранчеву атмосферу» Титана, та очі й до неї звикали. Варто ввімкнути підсилювач зображення, і білі крижані гори стануть
Позірно рівнини видавалися понурішими, проте мали і власний шарм. Звісно, атмосфера була така густа, що заломлене світло змушувало обрій дугою прогинатися вниз. Але і до цього можна було звикнути. Чорні повітряні вири й таємничі червоні сліди невідомих процесів ніколи не втомлювали зір.
На видноколі забовванів рукав вузького моря Титана. Якщо воно тільки було тим, чим називалося. Принаймні озерові Ері воно поступалося розмірами. Та наукові «препаратори інформації» вдома твердили, що оскільки Титан менший від Землі, то й відповідно — водойму можна вважати морем. Ліззі мала власну думку, але знала, коли треба тримати язик на припоні.
Тепер там була Консуела. Ліззі переключила щиток шолома на пряму передачу звідти. Настав час для шоу.
— Не можу повірити, нарешті я дісталася. — проказала Консуела. Вона скинула компактно впаковану «рибу» з плеча додолу. — Коли спускаєшся з орбіти й закладаєш у програмі мінімум на похибку, щоб модуль не втрапив у море, п’ять кілометрів не здається завеликим шляхом. Та коли доводиться пройти пішки цю відстань щільним, в’язким толіном… коротше кажучи, мені це вже в печінках.
— Консуело, розкажи, що ти бачиш, — попрохав Алан.
— Іду берегом. Зараз я біля самого моря. — Консуела опустилася на коліна й занурила руку у воду. — В неї консистенція «Жижі». Знаєте, такий напій! Запашний сироп із дрібно накришеними шматочками підталого льоду. Тут майже напевно метано-аміачна суміш, знатимемо точніше, коли зразки потраплять до лабораторії. Хоча ось уже й перший знак. Вода розчиняє толін з моєї рукавиці. — Консуела підвелася.
— Можеш змалювати берег?
— Так, він білий. Зернистий. Я його можу розрити черевиком. Переконана, це крижаний потрух. Що мені зробити спершу: зібрати зразки чи запустити «рибу»?
— Запускай «рибу», — відповіла Ліззі майже одночасно із тим, як Алан проказав: «Вирішуй сама».
— Гаразд.
Консуела ретельно вимила обидві рукавиці в морі й рвучко розстебнула «блискавку». Пластиковий чохол розійшовся навпіл. Вона незграбно схопила «рибину», підняла її й пішла до темної жижі.
— Я в морі, вода мені сягає по кісточок. Тепер по коліна. По-моєму, тут уже достатньо глибоко. Я її вмикаю, — повідомила вона, опускаючи апарат.
Робот-тюрбо «Міцубісі» смикнувся, немов живий. Одним плавним рухом він ринув уперед, пірнув і зник у глибині.
Ліззі переключилася на вмонтовану в зонді камеру.
Чорна рідина мигтіла в інфрачервоних очах камбали, яка прямувала геть від берега й не бачила нічого, крім пластівців парафіну, криги та інших часточок зависі, що стрімко з’являлись й проносилися далі, захоплені збуреним потоком. За сто метрів «рибина» зустрілася з відбитим від дна сиґналом радара, після чого ринула вглиб.
Ліззі, м’яко заколисана у стропах аеростата, солодко позіхнула. Шикарний японський апарат тим часом усмоктав крихітний зразок аміачної води, пропустив її через свою внутрішню лабораторію й викинув відходи.
— Глибина двадцять метрів, — повідомила Консуела, — час брати другий зразок.
«Камбалу» було сконструйовано так, щоб миттєво робила сотні аналізів. Але вона мала місце лише для двадцяти зразків, які могла надати дослідникам. Перший екземпляр «риба» зібрала на поверхні. Тепер крутнулась і ввібрала в себе п’ять драхм морської рідини у всій її неперевершеній нечистоті. Для Ліззі це й була чиста наука. Звісно, не надто ефективна, проте надзвичайно захоплива.
Ліззі знову позіхнула.
— О’Браєн, — спитав її Алан, — коли ти востаннє спала?
— Що? А… двадцять годин тому! Не турбуйся про мене, зі мною все гаразд.
— Поспи. Це наказ.
— Але ж…
— Негайно.
На щастя, скафандр був достатньо затишний для спання. Його спроектували саме із цим розрахунком.
Спершу вона витягла руки із рукавів. Потім підібгала ноги, поклалася підборіддям на коліна і обхопила їх руками.
— Добраніч, — проказала вона.
— Buenas noches, querida, — відповіла Консуела, — que tengas lindos sueсos[50].
— Міцного сну, космічна досліднице.
Коли вона заплющила очі, темрява виявилася така кромішня, що аж проймав страх. Чорна, чорна, чорна… В ній увижалися примарні вогники, що рухалися, творили якісь лінії, але втікали кудись убік, щойно вона намагалася їх роздивитися. Слабші від найслабшого, вони були такі ж хуткі, як і «риба», та тільки-но увага послабилася, ці вогники зникли.
У свідомості промайнула й десь поділася зграйка думок із срібною лускою.
Стояв якийсь низький, глибокий, повільний гул. Так ніби дзвін на потонулій годинниковій вежі терпляче відбивав північ. До Ліззі почало вертатися відчуття простору. Там десь унизу мала бути твердь, на якій росли невидимі квіти, вгорі небо, якщо воно взагалі існувало. І там також плавали квіти. Внизу, в безмежно заглибленому місті, її охопило невимовно спокійне відчуття самої себе. На свідомість нахлинули невідомі почуття, а потім…
«Ти — це я?»
«Ні, — обережно відказала Ліззі, — навряд».
Шалений подив:
«Як на тебе, то ти — не я?»
«Так принаймні мені здається».
«Чому?» Що тут можна було відповісти, тож Ліззі повернулася до початку розмови і пригадала її ще раз, намагаючись прийти до іншого висновку. Але знову наштовхнулася на те «чому?».
«Не знаю», — відповіла вона.
«Чому ні?»
«Не знаю».
Ліззі ще й ще раз верталася до цього сну.
Коли прокинулась, ішов дощ: мжичка із чистого метану з нижнього шару хмар, що розташувалися на висоті п’ятнадцяти кілометрів. Вони собою являли (як стверджувала теорія) конденсат, котрий утворився з вологого повітря над морем. Хмари осідали на горах і змивали з них толін. Саме метан роз’їдав і надавав форми кризі, витинаючи в ній яри та печери.
Лише на Титані у всій Сонячній системі існувало стільки різновидів дощу.
Поки Ліззі спала, море стало ближчим. Тепер воно вигиналося, подібно до обрію, схоже на величезну чорну посмішку. Ще трохи, й треба буде починати спуск. Оглядаючи стропи, вона ввімкнула телеметрію, щоб перевірити, чим займається решта.
«Камбала» й досі виписувала кола в темному морі, намагаючись дістатися далекого дна. Консуела чвалала своїм п’ятикілометровим слідом назад до посадкового модуля «Гаррі Стаббз»[51], а Алан відповідав на чергову порцію комп’ютерної пошти.
— Modelos de la evoluciуn de Titanes indican que la luna formу de una nube circumplanetaria rica en amonнaco y metano, la cual al condensarse dio forma a Saturno asн como a otros satйlites. Bajo estas condiciones en…[52]
— Ви там про що?
— Прокляття! — збився Алан. — Тепер доведеться починати все спочатку.
— Ласкаво просимо назад до світу живих, — відгукнулася Консуела. — Ти тільки подивись на дані, що ми отримуємо від риби-робота. Ціла купа довголанцюжкових полімерів, химерні фракції… Тонни цінної інформації.
— Друзі, що там?
Тепер тон її голосу збігся із Алановим.
— Що там, О’Браєн?
— По-моєму, заїло стропи.
Ліззі й не уявляла, що аварія може потребувати такої нудної роботи. Спершу були довгі години обміну інформацією з інженерами НАФТАСА. Статус стропи № 14? Спробуй потягти стропу № 8. Який вигляд мають D-подібні кільця? Все просувалося поволі, оскільки багато часу витрачалося на те, щоб доправити послання до Землі й одержати відповіді на них. Алан же наполягав на тому, щоб ці прогалини заповнювали обробкою пошти з Голосової Мережі. За кілька хвилин її скрута стала відома всій планеті, й тепер кожен безробітний невдаха встрявав зі своїми пропозиціями.
— Я не маю пістолета, крім того, від пострілу аеростат би не спух, а цілком зруйнувався. Я на висоті восьмисот метрів, піді мною море, і мій скафандр непридатний для плавання. Хто наступний?
— Кінець зв’язку! На Бога, Ґріне, це найкраще, що ти можеш знайти? Щось уже чути від органіків?
— Щойно надійшли результати попереднього аналізу, — відповів Алан. — Найвірогідніше, на їхню думку, — я тут пропущу деякий мотлох, — дощ, під який ти потрапила, був не з чистого метану.
— Ні, хай їм грець, Шерлоку!
— Вони припускають, що в усьому винен білий наліт на кільцях і стропах. Вони поки не знають до пуття, що він собою являє, проте їм здається, ніби він вступив у реакцію з речовиною твого аеростата і заклинив розривний пристрій.
— Мені здавалося, тут хімічно нейтральне середовище.
— Так воно і є. Але з аеростата виділяється тепло твого скафандра, і тому атмосфера довкола на кілька градусів тепліша від точки плавлення льоду. На Титані це все одно що потрапити у домну. Енергії від цього вистачить для бозна-скількох найхимерніших реакцій. Ти ж і далі сіпаєш за клапанну мотузку?
— Чим я, по-твоєму, зараз займаюся? Затерпне одна рука — починаю другою.
— Моя розумнице! Я знаю, як ти втомилася.
— Покиньте поки що голосову пошту, — запропонувала Консуела, — й перевірте результати, що надходять від риби-робота. Є від чого подивуватися.
Так і зробили. Її це на певний час відволікло, на що вони, власне, й сподівалися. В аналізах етану й пропану виявилося набагато більше від того, що передрікали їхні моделі, а метану — взагалі навдивовижу мало. Ніхто не сподівався на таку суміш фракцій. Ліззі розумілася на хімії достатньо, щоб здогадатися про значення деяких одержаних даних, проте не так добре, щоб зробити з цього якісь висновки. Не перестаючи тягти за всі стропи в тій послідовності, яку їй запропонували інженери з Торонто, вона вивчала список вуглеводнів, розчинених в озері.
Розчин? Мольна частка розчину
Етин? 4,0 х 10-4
Пропін? 4,4 х 10-5
1,3-бутадієн? 7,7 х 10-7
Двоокис вуглецю? 0,1 х 10-5
Метаненітрил? 5,7 х 10-6
Та з часом наслідки важкої, але безрезультатної роботи разом з одноманітністю нескінченного польоту над усе таким же невиразним морем стали втомлювати її. Стовпчики цифр утратили своє значення й розпливалися перед очима.
Пропаненітрил? 6,0 х 10-5
Пропененітрил? 9,9 х 10-6
Пропіненітрил? 5,3 х 10-6
Вона незчулася, як знову заснула.
Ліззі перебувала в темній споруді, безперестанку підіймаючись сходами. Разом з нею бралися вгору інші люди. Вони зіштовхувались з нею, проминали її, але нічого не говорили.
Їй стало зимно.
Промайнув непевний спогад перебування у пічній кімнаті десь унизу. Там було гаряче, навіть парко. Тут повітря здавалося куди прохолоднішим. Надто прохолодним. І за кожним новим кроком температура падала. Ліззі несвідомо вповільнила ходу. Тепер стало дуже холодно. Хоч би яким неприємним це здавалося. Боліли ноги. Крім того, наче сама атмосфера тужавіла довкола. Ліззі ледве могла ворухнутись.
Раптом з’явилася думка, що це природний наслідок віддаляння від пічної кімнати. Що вище опинялася, то менше тепла отримувала й то менше енергії перетворювалося на рух. Якимось чином усе стало чітко зрозуміло.
Крок. Перепочинок.
Крок. Довший перепочинок.
Зупинка.
Люди довкола теж зрештою зупинились. Її торкнувся подих вітру, холоднішого від криги. Ліззі не здивувалася, збагнувши, що вони дістались верха сходів і тепер стоять на даху споруди. Ззовні було так само темно, як і всередині. Вона щосили вдивлялась у простір над собою, але так нічого і не роздивилася.
«Обрії. Просто дивовижно», — пробурмотів хтось поруч.
«Вони завше дивують», — відказала вона.
«Верх — низ. Це що: ієрархічні цінності?»
«Начебто ні».
«Рух. Яке прекрасне поняття».
«І нам він до вподоби».
«Отже, ти — це я?»
«Ні. Тобто, мені здається, ні».
«Чому?»
Ліззі намагалася відповісти на останнє запитання, коли хтось зітхнув із подиву. Високо вгорі, в беззоряному, невиразному небі блимнув вогник. Натовпом пронісся шурхіт мовчазного страху. Світло ставало яскравішим. Ще яскравішим. Вона відчувала тепло, яке йшло від нього, слабке, але виразне, ніби відлуння далекого сонця. Всі навкруги заціпеніли від жаху. Моторошнішим від світла, де його не могло бути, стало тепло. Таке просто неможливо. І все ж воно існувало.
Разом із іншими Ліззі стояла й чекала на щось… На що — сама не здогадувалася. Вогник поволі переміщувавсь у небі, маленький, яскравий, бридкий.
І потім він пронизливо
Ліззі прокинулася.
— Ух ти, — проказала вона, — оце так химера наснилася.
— Наснилася? — недбало кинув Алан.
— Ага. Таке світло в небі, схоже на вибух ядерної бомби чи щось подібне. Я хотіла сказати, воно не було схоже на вибух атомної бомби, але лякало не менше. Всі на нього так витріщилися. Ми не могли поворухнутись. А потім… — Ліззі покрутила головою. — Пробач, забула. Але це було так незвично. Я ніяк не можу дібрати потрібних слів.
— Забудь, — підбадьорила її Консуела. — В нас такі дані з-під води. Фракційні полімери, довголанцюжкові вуглеводні… результати просто казкові. Спробуй не заснути — і побачиш сама.
Тепер Ліззі остаточно прокинулася, хоча щасливішою від цього й не стала:
— Треба розуміти, ніяких розумних думок стосовно того, як мені спуститися, не з’явилось.
— Е-е… що ти хочеш сказати?
— Бо якби вони з’явилися, в тебе не було б цих клятих ноток у голосі. Вгадала?
— Хтось не з тієї ноги встав, — відповів Алан. — І будь ласка, не забувай, що деякі слова ми прилюдно не використовуємо.
— Пробач, — зітхнула Консуела. — Я просто намагалася…
— … відволікти мене. Гаразд. Годі. Я вам підіграю, — взяла себе в руки Ліззі. — Отже ваші відкриття означають… що? Життя?
— Я ще раз повторюю. Про це ще рано говорити з такою впевненістю. Все, що в нас є на цю мить, — це просто дуже, дуже цікаві дані.
— Розкажи їй, Консуело, — сказав Алан.
— Тримайся. В нас справжній океан! Не якесь там оспіване озерце — двісті миль на п’ятдесят — котре ми називали морем, а справжнісінький океан. Показання сонара свідчать: усе, що бачимо, — це такий собі випарний чан над тридцятикілометровою крижаною шапкою. А от уже під нею лежить справжній океан завглибшки двісті кілометрів.
— Хай Бог милує! — видихнула Ліззі. — Тобто, я хотіла сказати, «ой-йо-йо!». Риба-робот може хоч якось туди дістатися?
— Ти думаєш, звідки нам відома його глибина? Саме туди вона зараз і пливе. Якраз посередині видимої частини моря є розколина в кризі. Звідти поповнюються запаси води на поверхні. І знаєш, що знаходиться просто під отвором? Вулканічні кратери!
— Отже, це означає?…
— Я почну плюватися, якщо ти ще раз скажеш те «слово середнього роду», — ввірвала її Консуела.
Ліззі вишкірила зуби.
— А як же припливи, відпливи? Як на мене, відсутність орбітальних збурень цілковито виключає можливість існування значного океану.
— Ну, на думку тамтих з Торонто…
Спершу Ліззі ще встигала стежити за ходом міркувань планетологів з Торонто. А потім стало складніше. Слова перетворилися на безладне гудіння. Поринаючи в сон, вона таки встигла з роздратуванням усвідомити, що не можна ось так увесь час засинати. Цієї втоми не повинно бути. Їй…
Ліззі знову була у підводному місті. Вона й досі нічого не могла роздивитися, проте знала, що це — місто, бо чула, як бунтівники трощать вітрини крамниць. Їхні голоси то здіймались у виття, то стишувалися до лютого мурмотіння, схожого на звуки хвиль гнівного прибою, що розмиває вулиці. Вона стала обережно пробиратися назад.
Хтось їй шепнув на вухо:
«Навіщо ти зробила це з нами?»
«Я нічого не зробила».
«Ти дала нам знання».
«Яке знання?»
«Ти сказала, що ти — не ми».
«Ну то й що?»
«Не слід було цього говорити».
«Ви хотіли, щоб я збрехала?»
Жахливе знічення:
«Облуда. Яке прикре поняття».
Звуки руйнації ставали дедалі гучнішими. Хтось сокирою проломив двері. Вибухи. Бряжчить бите скло. Вона чула несамовитий регіт. Вереск.
«Треба звідси вибиратися».
«Навіщо посланець?»
«Який посланець?»
«Зірка! Зірка! Зірка!»
«Яка зірка?»
«А що, їх дві?»
«Їх мільярди».
«Не треба! Будь ласка! Зупинись! Не треба!»
Ліззі прокинулася.
— Ґріне, — проказала Ліззі, — невже нам треба робити це й далі?
— Ну, враховуючи, скільки мільярдів громадських доларів було потрібно, щоб відправити нас сюди, то… так. Так, справді треба. Я навіть знаю: кілька наших із тобою дублерів сказали б, що ця дещиця електронної пошти — ніщо у порівнянні з таким привілеєм.
— Чхати я на них хотіла.
— Переключаюся на приватний канал, — тихо проказав Алан. Почулося ледве помітне фонове випромінення. Слабке зернисте потріскування десь зникло, коли Ліззі краще налаштувала приймач. Сердито, але стримано Алан докинув:
— О’Браєн, що, в біса, з тобою?
— Пробач, я просто надто збуджена від усього цього. Довго була непритомна. Де Консуела? Маю намір їй сказати слово «середнього роду», ще й разом із прикметником. Тут є життя. Розумне життя!
— Почекай кілька годин, Ліззі О’Браєн: Консуела спить. Мені неприємно це казати, але твої слова якісь нераціональні.
— Для цього є цілком логічне пояснення. Гаразд, це трохи незвично й, можливо, спершу не здаватиметься таким-то й логічним, та… слухай: мені сняться пов’язані один з одним сни. Як на мене, вони щось означають. Ось послухай…
Ліззі розповіла про свої сни.
Надовго запанувала тиша. Зрештою Алан проказав:
— Послухай, Ліззі. Навіщо було комусь спілкуватися з тобою в снах? Ти бачиш у цьому сенс?
— Мабуть, це взагалі єдиний для них спосіб спілкуватися. Саме так вони обмінюються думками поміж собою. Воно ввесь час перебуває на одному місці, адже рух для нього — чуже і дивовижне поняття. Крім того, воно навіть не усвідомлювало, що його складники здатні відособитися. Такий спосіб думання мені чимось нагадує такий бездротовий телеграф, радіо.
— Ти знаєш, де аптечка у твоєму скафандрі? Я хочу, щоб ти її дістала. Знайди пляшечку з номером двадцять сім за кодом Брайля, добре?
— Алане, мені не потрібно антипсихотиків!
— Я цього не казав. Але хіба ти не почуватимешся краще, знаючи, що ти їх прийняла? — Алан був надзвичайно чемний. Від таких слів просто не хотілося гніватись. — Тобі не здається, що це тільки допоможе нам повірити в те, про що ти говориш?
— Умовив! — Ліззі витягла руку з рукава, намацала аптечку й дістала піґулку. Все робилося за правилами: Ліззі перевірила код чотири рази, перш ніж покласти препарат до рота, і ще раз (а кожна піґулка була так само позначена за системою Брайля), перш ніж його ковтнути. — Тепер ти слухатимеш мене? Я цілком серйозно. — Ліззі позіхнула. — Мені справді здається, що… — вона ще раз позіхнула, — що…
— От дурепа…
Й це знову я, любі друзі, подумалося їй. Вона вкотре занурилася глибоко-глибоко в морок. Хоча цього разу їй здавалося, ніби знає, що робити. Місто розташовувалося під водою, бо воно було на дні темного океану. Жило й живилося теплом вулкана. Ось чому воно в усьому вбачало ієрархічні цінності. Вгорі було холодніше й повільніше, життя там проявлялося слабше. Внизу було тепліше, швидше, й думки там так і роїлися. Це місто/істота було колективною формою життя, схожою на португальський військовий корабель або ґлобальну гіпертекстову мережу експертів. Воно спілкувалося саме із собою завдяки якомусь різновиду електромагнітного поля. Назвемо це розумовим чи внутрішнім радіо. Життя спілкувалося саме таким чином.
«По-моєму, я тепер вас розумію».
«Не треба нас розуміти — втікай!»
Хтось нетерпляче вхопив її за лікоть і кудись потяг. Усі бігли все хутчіш і хутчіш. Ліззі нічого не бачила. Вони ніби бігли темним тунелем у сотні миль під землею, найглупішої ночі. Під ногами хрустіло скло. Ґрунт виявився нерівним, тож інколи вона перечіпалася, хоч супутник у такі моменти й далі несамовито тяг її за собою.
«Чого ж ти так баришся?»
«А я барюся?»
«Повір мені».
«Чому ти біжиш?»
«Бо за нами женуться». — Вони різко вернули в боковий прохід і натрапили на вкриту рінню доріжку. Квилили сирени. Все руйнувалося. Довкола панувала юрба.
«А ви швидко збагнули, що таке рух».
Нетерпляче:
«Це всього лишень метафора. Ти ж не думаєш, що це справжнє місто? Чому ти така невиразна? Чому з тобою так складно спілкуватися? Чому така повільна?»
«Хіба я така?»
З великою іронією:
«Повір мені».
«Що ж робити?»
«Біжи!»
Лемент і регіт. Спершу Ліззі спантеличило багатство звуків руйнації в її сні. А потім вона впізнала голоси Алана й Консуели.
— Я довго була непритомною? — спитала вона.
— Хвилину чи дві, — відповів їй Алан. — Байдуже, ти тільки поглянь на картинку, яку нам щойно передала риба-робот.
Консуела переключила Ліззі на підводну камеру.
— Овва! — вихопилось у неї.
Це було прекрасно. Таке, як великі європейські собори, і все ж, беззаперечно, органічним. Утворення було високе й струнке, з канелюрами й контрфорсами. Воно просто захоплювало. Виросло над вулканічним кратером, залишивши в основі прогалини, щоб туди могла проникати морська вода, і підіймалося вгору так, аби збирати все вулканічне тепло. Де-не-де випиналися якісь жолоби, що, зробивши велетенський зашморг, верталися до основної маси міста. Місто здавалося вищим, ніж могло бути (все ж таки споруда розташовувалася під водою та ще й у світі з меншою силою тяжіння), й скидалося на химерно укладене скупчення рур, схожих на органні труби, або дивовижно переплетених глибоководних червів.
Місто виявилося настільки елеґантним, наскільки може бути тільки живий організм.
— Гаразд, — проказала Ліззі, — Консуело, ти маєш визнати, що…
— Я погоджуся максимум на «складну добіологічну хімію». Все інше вимагатиме більш докладних даних. — Хоч би яким обачним здавався голос Консуели, але він дзвенів од тріумфу. Голос чіткіше від слів промовляв про те, що тепер вона, вдоволений ксенохімік, може померти тут щасливою.
— Подивися, що виходить, якщо збільшити зображення, — промовив не менш захоплений Алан.
Утворення змінило свій сірий колір на веселкову суміш пастельних барв, здіймаючись від криваво-коралової барви, до світанково-жовтого й зимно-блакитного кольорів. Просто перехоплювало подих.
— Ух ти! — На якусь мить навіть її власна смерть не здавалася такою важливою. Хоча все ж таки відносно неважливою.
Міркуючи над цим, Ліззі, мов запрограмована, знову заснула й поринула у темряву та галасливу веремію своєї свідомости.
Це було страшно. Міста не стало, його заступила матриця шуму: биття молотів, якесь деренчання й різкі удари. Ліззі рушила вперед і дійшла до вертикальної сталевої труби. Ступивши крок назад, наштовхнулася на ще одну. Десь поруч озвався двигун, гучно перемикалися якісь велетенські передачі, скреготів і лементував метал. Ґрунт під ногами заходив ходором. Ліззі зважила за найрозумніше лишатися на місці.
Чиясь знайома присутність уперемішку з відчаєм:
«Навіщо ти це зробила з нами?»
«Зробила — що?»
«Я був усім».
Поруч заходився гупати якийсь копер. Від цього розболілася голова. Щоб його перекричати, доводилося майже горлати:
«Ви й досі — все».
Тихо:
«Я ніщо».
«Це… неправда! Ви… тут! Ви існуєте! Це… щось!»
Уся туга світу:
«Облудна розрада. Знайшла, що сказати».
Вона знову була притомна.
Чувся голос Консуели:
— … їй це не сподобається.
— Всі психологи вдома погоджуються, що так буде найкраще для неї.
— Ой, тільки не треба!
Схоже, Алан був найбільш упертою й педантичною особою, яку тільки Ліззі знала. Консуела, очевидно, — найфлеґматичнішою. Певно, справи дійсно були кепські, якщо вони так сваряться.
— Привіт! — відгукнулася Ліззі. — Я вже прокинулась.
На якусь мить запанувала тиша, саме така наставала поміж її батьками, коли вона втручалася в одну із їхніх суперечок. Першою відповіла Консуела, хоча й занадто радісно:
— Добре, що ти знову з нами! — Алан же докинув: — НАФТАСА хоче, щоб ти де з ким переговорила. Будь на зв’язку, в мене тут напоготові перше послання для тебе.
В ефірі почувся жіночий голос:
— Це ще що за лайно? — розлютилася Ліззі. — Що це за жінка?
— НАФТАСА вирішила, що тобі це зарадить…
— Вона «порадник у горі», так?
— Формально, вона терапевт кризових періодів, — відповів Алан.
— Слухай, я ніколи не купляла показушний «Новий вік»[53]. — Вона ледве не сказала «пшик» замість «вік». — Та й куди нам квапитися? Ви ж мене так не залишите?
— М-м…
— Ти спала кілька годин, — відповіла замість Алана Консуела. — За цей час ми змоделювали деякі погодні умови. Мабуть, краще буде, якщо ти побачиш це сама.
Вона переслала дані Ліззі, яка прокрутила їх на щитку шолома. Примітивна модель показувала озеро випаровування під нею зі схемою температурних режимів. Вода у ньому була всього лишень на кілька градусів тепліша від довкілля, але цього виявилося цілком достатньо, щоб створити потужні висхідні потоки над центром озера. Маленькі сині стрілочки показували напрямки локальних мікроструменів повітря, котрі утворювали спіральний вир, що підіймався вгору на два кілометри і лиш потім розсіювався в західному напрямку.
На іншій схемі була зображена маленька пульсуюча цятка на висоті восьмисот метрів над поверхнею озера. Це була вона. Маленькі червоні стрілочки вказували на її ймовірний напрям дрейфу.
Виходило так, що вона ледве не довіку літатиме й літатиме колом над озером. Конструкція аеростата не дозволяла йому піднятися так високо, щоб його підхопили інші вітри й віднесли звідси. Її скафандр не був придатним для плавання, тож навіть якби пощастило здійснити м’яку посадку, щойно вона торкнеться води, як миттю піде на дно. Втонути вона не втоне, але й до берега не добереться.
Це означало, що вона загине.
Ліззі на очі навернулися сльози. Вона спробувала стриматись, її казило як приниження від плачу у такий момент, так і безглуздість подібної смерти:
— Прокляття, не дайте мені померти такою смертю! Будь ласка, тільки не через мою власну помилку!
— Про помилку ніхто й не казав, — спробував розрадити її Алан.
Цієї миті з Землі надійшла відповідь од доктора Альми Розенблюм:
— Приватний канал, будь ласка! — Ліззі зробила кілька глибоких вдихів, щоб прочистити легені й заспокоїтися, потім більш розважливим тоном заявила: — Алане, я католичка, зрозумів? Якщо я вже маю померти, то мені потрібен не порадник у горі, а клятий піп. — Раптом вона позіхнула: — Трясця, тільки не тепер. — Вона ще двічі позіхнула: — Піп, допетрав? Розбудиш, коли він буде на зв’язку.
Ліззі знову була десь на дні своєї свідомости, в порожньому просторі, який колись займало підводне місто. Й хоча нічого не бачила, та все одно напевне відчувала, що стоїть посеред величезної одноманітної рівнини, такої великої, що можна було вічно простувати нею й так нікуди й не прийти. Вона відчувала, що стоїть на велетенському бойовищі. А можливо, тут просто настав затишок перед черговою бурею?
Її оточувала могутня напружена тиша.
«Є тут хто?» — спитала вона. Слова пустили беззвучне відлуння, порожнечу на порожнечі.
Нарешті м’який голос відповів:
«Ти змінилася».
«Я невдовзі помру, — погодилася Ліззі. — А таке знання змінює людину».
Все довкола вкривав м’який попіл, який лишився ніби після великого згарища. Про те, що саме згоріло, їй думати не хотілося. Специфічний запах проникав усюди.
«Смерть. Нам це зрозуміло».
«Справді?»
«Воно нам уже давно відоме».
«Хіба?»
«З того самого часу, як ти натякнула нам про це».
«Я?»
«Натякнула, що можна існувати відособлено. А це те саме».
Стало щось прояснюватися:
«Культурний шок! Ось, що тут відбувається, еге ж? Ви не знали, що хтось іще свідомий може існувати окремо. Ви не знали, що живете на дні океану у маленькому світі, котрий належить Всесвітові з його мільярдами галактик. Я вам дала більше інформації, ніж ви змогли проковтнути за один раз, і тепер задихаєтеся».
Скорботно:
«Задихаємося. Як ґротескно».
— Прокинься, Ліззі!
Вона прокинулася й засміялась:
— Здається, щось виходить.
— Ліззі О’Браєн, — обережно промовив Алан, — чому ти щойно сміялася?
— Бо нічого не виходить, правда ж? Носячи так повільно колами, мене заколисало. Й мені залишилося… — вона перевірила, — кисню на двадцять годин. І ніхто не збирається мене рятувати. Я незабаром помру. Та незважаючи на все це роблю шалені успіхи.
— О’Браєн, ти…
— Зі мною все гаразд, Алане. Трохи зморилася. Можливо, надто щира й запальна. Але здається, мені можна, якщо я вже вскочила у таку халепу, еге ж?
— Ліззі, ми дістали тобі священика. Його звуть отець Лаферр’є. Нам допомогла Монреальська єпархія.
— Монреаль? Чому Монреаль? Ні, ти таки поясни — знову політика НАФТАСА, вгадала?
— Взагалі-то, мій швагер — католик, і я спитався його поради.
Вона на якусь мить замовкла:
— Пробач, Алане, я не знаю, що на мене найшло.
— Просто тобі зараз нелегко. Послухай його послання.
Ліззі перейшла на канал, який, вона сподівалася, й насправді був приватним. Вирішила краще не наголошувати на тому, що її непокоїть. Говорити тільки до речі. Сповідатися можна було й звичним порядком.
— Пробачте мені, панотче, бо я грішна: не сповідалася вже два місяці. Невдовзі помру. Крім того, можливо, я не цілком нормальна, але мені здається, що ввійшла в контакт з позаземним розумом. По-моєму, це страшенний гріх удавати, ніби нічого не відбувається. — Ліззі помовчала. — Тобто, я хотіла сказати, що не знаю, гріх це чи ні, та точно знаю, що це неправильно. — Вона знову замовкла. — Я грішна, бо часом гнівалася, заздрила, була гордою й хтивою. Я натякнула безневинному світові, що таке смерть. Я… — вона відчула, що знову засинає й тому хутко проказала: — Це всі мої гріхи, мені дуже прикро, і я прошу Господа простити їх мені й відпустити…
«І що?» — знову спитав м’який голос. Вона, як і досі, перебувала десь у свідомості, тут було темно, але відчувалося чиєсь приспане пізнання, раціональне, проте ладне прийняти будь-яку нісенітницю, байдуже, наскільки велику. Не було ніяких міст, веж, ніякого попелу й ніякої рівнини. Не було нічого, окрім заперечення заперечення.
Коли вона не відповіла на запитання, голос знову спитав:
«Це якось пов’язано з твоєю смертю?»
«Так».
«Я теж помираю».
«Що?»
«Половини з нас уже немає. Решта замикається. Нам здавалося, ніби ми єдині. Ти показала, що ні. Нам здавалося, ми — все. А ти відкрила нам Всесвіт».
«То ви незабаром помрете?»
«Так».
«Чому?»
«А що хіба?»
Настала коротка напружена пауза. Потім:
«Дуже добре».
Напружуючи розум, Ліззі пригадала ту мить, коли вперше побачила місто/істоту на кадрах, переданих «рибою». Його піднесену велич. Стрункість і грацію. А потім барви, що грали, немов проміння світанку на льодовому полі: тонкі й ґрунтовні, вони перехоплювали дух. Дівчина пригадала свої почуття тієї миті й додала до них те, як вона почувалася, коли побачила народження свого братика, коли холодне повітря лещатами стискало її легені на версі першої підкореної нею вершини. Вона пригадала дивний Тадж-Махал у присмерках, дику зухвалість почуттів, коли вперше доторкнулася до хлопця нижче пояса, а також призматичний серп атмосфери довкола Землі, видний з низької орбіти… Все, що в неї було, вона вклала в цей образ.
«Ось які ви, — проказала вона. — Саме це ми обоє втратимо, якщо вас не стане. Якби ви були людиною, я б здерла з вас одяг і впорала тут же на землі. І мені плювати, дивився б на це хтось чи ні. Плювати».
М’який голос зітхнув:
«Ох!»
А потім Ліззі знову опритомніла в скафандрі. Вона відчула різкий від страху запах власного поту. Відчувала своє тіло, ледве помітний біль у місцях, де стропи врізалися в плоть, свої налиті кров’ю підвішені ноги. Все було кришталево-ясним і абсолютно реальним. Все, що сталося раніше, здавалось нічним кошмаром.
— Е-е…
— Алане! — крикнула Ліззі. — Що в біса відбувається?
— Якісь хакери вдерлися в розмову, та й ти ж, мабуть, щось таке сказала… — Голос Алана водночас і просив пробачення, й був роздратованим.
— Ліззі, пробач, — відгукнулася Консуела, — нам і справді прикро. Якщо тобі від цього полегшає, то Монреальська єпархія нетямиться з люті. Вони збираються судитися.
— Судитися? А мені що з того…? — Ліззі замовкла.
Якось несвідомо її рука піднялася над головою і вхопилася за стропу № 10.
Не роби це, подумалося їй.
Друга рука потяглася кудись убік і міцно схопила стропу № 9. Цього Ліззі теж не збиралася робити, проте рука відмовилась коритися, коли Ліззі спробувала забрати її назад. Потім права піднялася ще на кілька дюймів і вчепилася в стропу. Ліва тим часом ще підтяглася по своїй мотузці на добрячих півфути вгору. Так дюйм за дюймом Ліззі піднімалася до самої кулі аеростата.
Мабуть, я з’їхала з глузду, промайнуло дівчині. Тепер правиця вхопилася за розривний механізм, а лівиця стисла стропу № 8. Висячи ось так безпорадно на линвах, вона перекинулася вниз головою, вперлася колінами в груди і вдарила ногами кудись угору.
Тканина розірвалася, і вона почала падати.
У свідомості пролунав ледве чутний голос: «Не панікуй. Ми тебе спустимо вниз».
Та вона все одно панікувала, тому й схопилася за стропи № 9 і № 4. Але користи від них було мало, оскільки вони падали разом із нею.
«Потерпи».
«Хай вам чорт, я не хочу помирати!»
«То не помирай».
Вона й далі безпорадно падала. Її обійняло моторошне почуття стрибка в білий морок, стрибки трохи уповільненого мотуззям і кулею аеростата, що шлейфом тяглися за нею. Вона розчепірила руки й ноги, немов морська зірка, і відчула, як опір повітря трохи уповільнив падіння. Море наближалося з шаленою швидкістю. Здавалося, вона падатиме вічно. Але все скінчилося миттю.
Ліззі невільно виборсалася зі строп аеростата, звела ноги разом, витягла носки, надавши таким чином падінню перпендикулярного напрямку щодо поверхні Титана. Вона врізалась у дзеркало моря, здійнявши справжній фонтан бризок довкола себе. Спершу їй аж забило дух від такого пірнання. Всередині червоним вогнем вибухнув біль. Їй здалося, ніби зламала собі кілька ребер.
«Ти нас багато чого навчила, — проказав тихий голос. — Ти нам так багато подарувала».
«Допоможіть!» — Дівчину оточила похмура вода. В очах стало темніти.
«Множинність. Рух. Облуда… Ти нам відкрила Всесвіт, більший від усього, що ми знали».
«Слухайте, врятуйте мене, і вважатимемо, що ми квити. Згода?»
«Вдячність. Таке суттєве поняття».
«Дякую. Я подумаю».
І раптом вона побачила, що до неї в хмарці сріблястих бульок пливе «камбала». Ліззі простягла руки, й риба-робот потрапила прямо до них. Пальці стислися на ручках, за які Ліззі тягла апарат до моря. Її так різко смикнуло, що Ліззі здалося, руки зараз просто повивертає із суглобів. Риба-робот понеслася до поверхні, тож дівчині залишалося тільки міцно триматись.
«Господи!» — вихопилося в неї.
«По-моєму, ми можемо доправити тебе до берега. Це буде нелегко».
Ліззі чимдуж чіплялася за життя. Спочатку, здавалось, нічого не вийде. Та коли примудрилася підтягнутись так, що майже осідлала прудку механічну рибину, до неї повернулася впевненість у собі. Вона змогла це зробити. Це виявилося не важче, ніж виграти фінал зі спортивної гімнастики в змаганнях на брусах і коні, коли в тебе грип. Це всього лишень питання витримки й рішучости. Залишалося тільки пильнувати навкруги.
— Слухайте, — проказала вона, — якщо ви насправді вдячні… «Ми слухаємо».
— Ми вам принесли всі ці нові поняття. Тож мають бути речі, які знаєте ви, але які невідомі нам.
Запанувала коротка тиша, а той, хто знав, що лежить далі, сказав:
«Деякі з відомих нам понять можуть спричинити у вас безлад».
Пауза.
«Та зрештою вам вестиметься набагато краще. Рани загояться. Ви зможете відновитись. Ваші шанси знищити одне одного цілком у межах прийнятного».
— Знищити одне одного? — на якусь мить Ліззі перехопило подих. Для цього міста/істоти вистачило годин, щоб усвідомити всі чужі поняття, які вона кинула на них мов сніг на голову. Земляни думали й жили куди повільніше, ніж воно/вона. Скільки триватимуть ці години у перекладі на людський час? Місяці? Роки? Століття? Воно говорило про рани й відновлення. Нічого доброго це не віщувало.
Риба-робот додала обертів так, що Ліззі ледве не випустила її з рук. Довкола вирувала темна вода, а невидимі пластівці змерзлої речовини раз по раз врізалися в її шолом. Ліззі дико зареготіла. Вона раптом відчула себе великою!
— Давайте, — відповіла Ліззі, — я вислухаю все, що у вас там є.
Це мав бути шалений заплив.
Біллу Буфорду
В останньому присмерку озера блиск біля підніжжя міста-палацу здавався морем розлитого золота. Подорожній, їдучи шляхом у призахідному сонці, а подорожній саме їхав шляхом уздовж озера, міг подумати, що він наближається до трону неймовірно багатого монарха, який, аби зачарувати і викликати благоговійний страх у прибульців, дозволяв собі вихлюпувати величезні скарби у велетенську земну влоговину. Золоте озеро, аж ніяк не мале, було краплею води у морі його багатства, тож подорожній навіть думкою не міг осягнути величі материнського океану! Жодного охоронця не бовваніло на краю золотого плеса; король, видно, був настільки щедрий, що дозволяв усім підданим, і, може, навіть прибульцям, і навіть таким незнайомцям, як подорожній, безперешкодно черпати з озера рідкий дарунок. Це справді князь над князями, правдивий Іоан пресвітер[56], у королівстві якого (надзвичайно багатому, але втраченому) можна було віднайти неймовірні дива. А що, коли за міськими мурами, думав подорожній, постане фонтан вічної молодости, а неподалік — легендарні ворота Земного Раю? Однак сонце сіло за небокрай, золото вкрилося гладдю води і щезло. Русалки та змії стерегтимуть його до ранку. А єдиним доступним скарбом, єдиним дарунком буде вода, і спраглий подорожній прийняв його з вдячністю.
Незнайомець їхав на гарбі, запряженій волами, але замість того, аби сидіти на грубих подушках, він, ніби якийсь божок, стояв на повен зріст, безтурботно тримаючись однією рукою за ґратчасту дерев’яну раму. Котилася гарба не гладко, її обидва колеса весь час підстрибували і тряслися в ритм копит запряжених волів і вибоїн примхливого шляху. Тож чоловік, що стояв, міг упасти і враз скрутити собі в’язи. Але подорожній, незважаючи на небезпеку, і далі стояв собі з удоволеним виглядом. Візник уже давно перестав кричати на нього, подумавши спочатку, що то якийсь блазень, і якщо йому захотілося вмерти в дорозі, то нехай собі помирає, бо в цьому краї за ним ніхто не заплаче! Проте дуже скоро зневага переросла у дратівливе захоплення. Так, незнайомець міг бути трохи недоумкуватим, можна було навіть сказати, що він має дивакувате, але досить симпатичне обличчя, до того ж був одягнений у чудернацький одяг — у плащ із шкіряного різнокольорового косокутника, і то в таку спеку! — але тримався він, на диво, впевнено. Гарба котилася далі, колеса потрапляли у вибоїни і наїжджали на каміння, а незнайомець граційно стояв і лишень злегка похитувався. От блазень, подумав візник, а може, і не блазень. Може, з ним треба буде рахуватися. І якщо він мав якусь ваду, то це — показність, тобто бажання бути не тільки самим собою, але також виставляти себе напоказ, і візник подумав, що в цих краях кожен другий на цьому схиблений, тож цей чоловік, може, вже і не такий дурень. Мандрівникові захотілося вгамувати спрагу, і візник мимовільно пішов до краю плеса, аби принести води у посудині із висушеного гарбуза, а тоді простягнув воду подорожньому так, ніби прислуговував шляхтичеві.
— Ти стоїш, наче вельможа, а я мушу метушитися і виконувати твої забаганки, — сказав візник, насупившись. — Навіть не знаю, чому я це роблю. Хто дав тобі право командувати мною? Хто ти? Уже ж, мабуть, не шляхтич, бо шляхтичі у гарбі не їздять. Але корчиш із себе пана. Скоріше за все ти — пройдисвіт.
Той перехилив гарбуза і жадібно пив воду. Вода витікала з куточків рота і, ніби рідка борода, стікала з поголеного підборіддя. Нарешті він повернув порожній дзбанок, задоволено видихнув повітря і витер бороду.
— Хто я такий? — казав він, ніби говорив сам до себе, але мовою візника. — Я — людина, що знає велику таємницю, саме так. І лишень імператорові вуха почують цю таємницю.
Тепер візник уже не сумнівався: чолов’яга все ж таки дурень. З повагою до нього не варто ставитися.
— Що ж, пильнуй свою таємницю, — сказав він. — Діти й пластуни бавляться в такі штуки.
З гарби прибулець зійшов біля караван-сараю, де починалися і закінчувалися всі подорожі. Він був навдивовижу високий і мав при собі подорожню сумку.
— А також мольфари та закохані. А ще королі.
Гамором і метушнею зустрів караван-сарай подорожнього. За деякими тваринами, такими як коні, верблюди, воли, віслюки, кози, тут доглядали, а за іншими не те що не доглядали, на інших навіть уваги не звертали, і вони, себто верескливі мавпи та нічийні собаки, мали цілковиту волю. У небі, як зелені феєрверки, вибухали крикливі папуги. Працювали ковалі й теслі, а в невеликих крамничках, що тулилися по краях величезного чотирикутного майдану, готувалися в дорогу дрібні торговці, запасаючись бакалійними товарами, свічками, олією, милом та мотузками. Кулі[57] у тюрбанах, червоних сорочках та в дхоті[58] безупинно метушилися і бігали з неймовірно великими і важкими клунками на голові. Тут завжди щось навантажували і розвантажували, тут можна було знайти дешевий нічліг — мотузяні ліжка з дерев’яними рамами, накриті колючими матрацами з кінського волосу, вишикувалися у шеренгу на дахах одноповерхових будівель, що оточували величезний двір караван-сараю; на такому ліжку чоловік лежить собі, дивиться у синяву, і здається йому, що він — уже на небі витає поряд з богом. З таборів на захід від караван-сараю долинав гомін імператорського війська, що недавно повернулося з походу. Воїнам не дозволяли заходити на територію палаців, і вони отаборилися біля підніжжя королівського пагорба. З воїнами, які недавно повернулися з походу і сиділи тепер без роботи, треба бути обережним. Подумалося подорожньому про Рим, де імператор, окрім своєї преторіанської гвардії, не довіряв жодному війську. Подорожній знав про необхідність проходження випробування довіри, до того ж — дуже суворого випробування. А інакше смерти йому не уникнути.
Неподалік караван-сараю підносилася прикрашена слоновими бивнями вежа і вказувала на шлях до брами імператорського палацу. Всі слони належали імператорові, і він, встромивши бивні у вежу, демонстрував свою силу. «Остерігайся! — промовляла вежа. — Твоя нога ступає у царину Короля Слонів, монарха, настільки багатого на товстошкірих, що не пошкодує тисячі тварин лишень для того, аби прикрасити мене». У показній величі вежі подорожній упізнав погорду, що, як вогонь чи знак диявола, проступала і на його чолі; проте будівничий вежі перетворив на силу ту якість, яку в подорожньому часто вважали за слабкість. «А чи сила — це єдине оправдання для екстраверта?» — запитав себе подорожній і не зміг на нього відповісти, але сподівався, що краса може бути також таким оправданням, оскільки він, поза сумнівом, був вродливим і знав, що його зовнішність має неабияку силу.
За вежею з бивнями була величезна криниця, а над нею неймовірно складні й великі водогінні механізми, що обслуговували багатокупольний палац на пагорбі.
Перш ніж дістатися міських мурів, він зійшов на крутий пагорб, і перед ним відкрилася вся велич палаців. Правду кажучи, це було одне із найвеличніших міст світу, більше, як йому здалося, за Флоренцію, Венецію чи Рим, більше геть за всі міста, в яких він побував. Якось він потрапив до Лондона, і навіть Лондон був меншою метрополією, ніж місто, яке розкинулося перед ним. Після заходу сонця місто оживало. Біля мурів почали товпитися мешканці густо заселених передмість, з мінаретів муедзини закликали вірних до молитви, а вдалині він побачив вогні пишних будівель багатіїв. У сутінках вогні світилися якось тривожно, ніби застережливо. А їм у відповідь з чорної бані неба замерехтіли зорі.
Ішов сягнистими кроками, привертаючи до себе цікаві погляди, — був високим, а його довге і помітно брудне біляве волосся спадало вздовж обличчя, як золота вода озера. Стежка повела вгору попри вежу з бивнями до камінної брами з барельєфом двох слонів, що дивилися один на одного. Крізь відчинену браму долинали голоси людей, що забавлялися, їли, пили й гуляли. Неподалік Гатяпульської брами стояли вартові, але у їхній поставі вгадувався спокій. Справжні перешкоди були попереду. Він ішов громадською місциною — місциною для зібрань, покупок та відпочинку. Тим часом мандрівника минали чоловіки, зворохоблені голодом та спрагою. Обабіч вулиці, викладеної каменем-плитняком, між зовнішніми та внутрішніми брамами були заїжджі двори, пивні, закусочні, також стояли вуличні крамарі. Тут усе продавалося і купувалося. Полотно, посуд, іграшки, зброя, ром. Головний міський базар був за меншою південною брамою. Мешканці міста скуповувалися саме там і обминали це місце, де покупцями були необізнані прибульці, що не знали справжніх цін на товар. Це був шахрайський базар, злодійський базар, бурхливий, з надмірними цінами і тому заслуговував на презирство. Проте втомлені подорожні, не знаючи міста і не бажаючи йти у будь-якому разі далі вздовж зовнішніх мурів до більшого і чеснішого базару, не мали іншого вибору, як торгуватися з купцями біля воріт зі слонами. А потребували вони лишень необхідного.
Перелякано кричали підвішені головою донизу курчата, зі зв’язаними ногами махали крилами і дожидали горщика. На вегетаріанців чекали інші казанки; там мовчали овочі. А чи то жіночі голоси, що пищали, дражнили, спокушали і сміялися у присутності чоловіків, долинали до подорожнього з подувом вітру? А чи то були саме ті жінки, запах яких він відчув з подувом вечірнього бризу? В будь-якому разі, шукати імператора вже було надто пізно. У кишені мандрівник мав гроші, а до того ж він дуже втомився, подорожуючи манівцями. До мети він завжди йшов манівцями, багатьма обхідними шляхами, весь час відхиляючись від прямої дороги. Після того як зійшов на берег у Сураті[59], він через Баганпур, Гандію, Сірондж, Нарвар, Ґваліор[60] і Долпур дістався Аґри[61], а з Аґри — до цієї нової столиці. Тепер йому хотілося лягти у найзручніше ліжко, хотілося жінки, бажано без вусів, і нарешті забуття, втечі від самого себе, чого не зазнаєш у жіночих обіймах, але тільки коли споживеш хорошого міцного напою.
Невдовзі він задовольнив свої бажання і спав у сповненому пахощами будинку розпусти, похропуючи біля повії, яку діймало безсоння. Він міг бачити сни сімома мовами: італійською, іспанською, арабською, перською, російською, англійською і португальською. Він заражався мовами так само, як моряки заражалися хворобами; мови були його гонореєю, сифілісом, цингою, малярією й чумою. Щойно він заснув, у голові забриніли всесвітні голоси, розповідаючи незвичайні мандрівні історії. Кожен день у цьому наполовину розвіданому світі приносив нові захопливі враження. Зашорена, нудна щоденність ще не розбила примарної, мрійливої поезії відкриття. Він сам був умілим оповідачем різноманітних історій і також був покликаний у світ розповідями про всілякі дива, а ще більше історією, що могла його возвеличити або ж занапастити.
На борту піратського корабля, що належав шотландському мілордові і мав назву Скатач на честь казкової богині-воїна з острова Скай[62], тобто на судні, команда якого успішно грабувала і плюндрувала кораблі вздовж і впоперек Карибського моря, а зараз ішла до Індії у державних справах, перебував також охлялий флорентієць, якого одразу не викинули як «зайця» у південноафриканську Вайт-Рівер лишень тому, що з вуха переляканого боцмана він вийняв живу водяну змію і викинув її за борт. Знайшли «зайця» під койкою у носовому кубрику за сім днів після того, як судно обігнуло мис Агульяс, на самому півдні Африки, одягненого в камзол гірчичного кольору та рейтузи, а також загорнутого у плащ арлекіна із клаптиків кольорового шкіряного косокутника; до грудей він притискав невелику полотняну сумку і солодко спав, час від часу похропуючи, навіть не намагаючись ховатися. Здавалося, він був готовий до того, що його знайдуть, і цілком переконаний у силі своєї привабливости, у вмінні переконувати й зачаровувати інших. Зрештою, везли вони його вже довго. До того ж він виявився справжнім штукарем. Умів перетворювати золоті монети на дим, а дим — на золоті монети. Із дзбанка, наповненого водою, перевернутого догори дном, виливався цілий струмок шовкових шарфів. Кількома помахами елегантної руки міг збільшити кількість риби і хліба, що було, поза сумнівом, богохульством, авжеж, але голодні моряки з легкістю йому це прощали. Швидко хрестячись, аби вберегтися від можливого гніву Ісуса Христа через незаконне захоплення його місця цим новочасним творцем див, вони жадібно поїдали неждано багатий, хоч і нездоровий, з погляду теології, обід і чекали на наступний фокус.
Навіть сам шотландський мілорд Джордж Льюїс Гоксбанк, Гоксбанк з містечка Гоксбанк, тобто, якщо казати на шотландський штиб, Гоксбанк Гоксбанський, будучи дворянином (не треба плутати з менш поважними і більш неблагородними Гоксбанками із менш вартих уваги місць), одразу піддався чарам, коли непроханого арлекіна привели до його каюти для винесення вироку. На той час молодий пройдисвіт називав себе «Уччеллом».
— Уччелло ді Фірензе, чарівник і вчений, до ваших послуг, — сказав він досконалою англійською, з низьким та швидким поклоном майже аристократичного характеру, і лорд Гоксбанк усміхнувся, нюхаючи свою напахчену хусточку.
— Я міг би цьому повірити, дорогий штукарю, — відповів він, якби не знав художника Паоло з тим самим прізвищем, який створив у соборі твого міста фрески
Молодий пройдисвіт, не погоджуючись, нахабно заклацав язиком.
— Очевидно, я — не померлий художник, — заявив він, ставши в театральну позу. — Я взяв собі цей
Раптом із своєї пазухи він вийняв сокола у каптурі, десь із повітря дістав рукавицю сокольничого і подав їх приголомшеному поміщикові.
— Сокіл — для лорда Гоксбанка, — промовив він елегантно, хоч і формально, а коли лорд Гоксбанк одягнув рукавицю й на рукавиці опинився птах, він, «Уччелло», клацнув пальцями, як та жінка, що кличе закоханого, після чого вони зникли, тобто птах у каптурі і рукавиця з птахом, що геть спантеличило шотландського мілорда.
— Отже, — продовжував маг, повертаючись до питання про своє прізвище, — оскільки у моєму місті, це неоднозначне слово і схований птах є дещо евфемістичним терміном для позначення органа чоловічого достоїнства, я пишаюся тим, що також його маю, але я не настільки нечемний, аби показувати цей орган.
— Ха! Ха! — вигукнув лорд Гоксбанк Гоксбанський, відновлюючи самовладання зі швидкістю, гідною поваги. — Здається, ми маємо дещо спільне.
Гоксбанк Гоксбанський багато часу провів у мандрах і мав вигляд чоловіка, старшого за свої роки. Очі його були жвавими, шкіра — чистою, але минуло вже сім, а може, й більше років, як він відсвяткував своє сорокаріччя. Він був уособленням фехтування, мав силу білого бика; на плоту здійснив подорож до витоків Жовтої ріки, що в озері Кар-Ку, де із золотої чаші їв тушкований пеніс тигра, а також полював на білого носорога коло кратера Нгоронґоро та піднімався на всі двісті вісімдесят чотири вершини Манро[64], від Бен-Невіса[65] і до Недосяжного піка у Сґурр-Деарґ на острові Скай, який був домом богині Скатач Грізної. Колись раніше у замку Гоксбанк він посварився зі своєю дружиною, невисокою сварливою жінкою з кучерявим рудим волоссям і щелепою, як у голландських щипців для горіхів, і лишив її в горах пасти чорних овець, а сам подався у світ шукати кращої долі і, так само як його предок, став капітаном корабля під орудою Дрейка, грабуючи американське золото з іспанських кораблів у Карибському морі. Тому вдячна королева призначила його головним послом місії, яку він зараз і виконував; а йшов він до Індії, де йому було дозволено, поки він доставлятиме особистий лист Ґлоріани до короля і везтиме відповідь Могола назад до Англії, збирати і привласнювати всяке багатство, на яке він тільки натрапить, себто коштовне каміння, опій, золото тощо.
— В Італії ми кажемо Маґор, — промовив молодий нахаба. — І хто знає, як це слово може видозмінитися і перекрутитися в інших мовах.
Їхню дружбу скріпила книжка —
— Ах, могутній Петрарка, — вигукнув «Уччелло». — Справжній маг.
І ставши у позу римського сенатора, почав декламувати:
Після чого лорд Гоксбанк підхопив сонет англійською:
— Людина, якій цей вірш подобається так само, як мені, мусить бути моїм господарем, — промовив «Уччелло», кланяючись.
— І людина, яка відчуває ці слова так само, як відчуваю я, мусить зі мною випити, — відповів шотландець. — Ти маєш ключ, що відмикає моє серце. Тепер хочу відкрити тобі секрет, але ти про це ні пари з вуст. Ходімо зі мною.
У невеликій дерев’яній скриньці, схованій за розсувною стінкою у спальній каюті, лорд Гоксбанк Гоксбанський зберігав цілу колекцію улюблених «предметів доброчесности» — чудових невеличких речей, без яких чоловік у постійних подорожах міг би вибитися з колії, а лорд Гоксбанк добре знав, що надмірна кількість ексцентричности та новизни може послабити спокій душі.
— Ці речі — не мої, — сказав він своєму новому флорентійському другові, — однак вони нагадують мені, ким є я. Якийсь час я виконуватиму роль їхнього хоронителя, а коли той час спливе, я їх віддам.
Він вийняв із скриньки кілька коштовних каменів вражаючого розміру і чистоти, відклав їх убік, а тоді, знизавши плечима, дістав зливок іспанського золота, який би забезпечив людині, що його знайшла, заможне життя і небідну старість.
— Це ще нічого, нічого, — бурмотів він.
І лишень тоді він дістав свої справжні скарби, ретельно загорнуті у полотно і вставлені у гнізда із зім’ятого паперу та клаптів тканини: шовкову хусточку поганської богині із стародавньої Соґдії, яку вона подарувала забутому героєві на знак свого кохання; витончене різьблення на китовій кості, що зображувало полювання на оленя-самця; медальйон з портретом Її Величности Королеви; шестикутну книжечку в шкіряній палітурці із Святої Землі, на крихітних сторінках якої, прикрашених незвичайно яскравими мініатюрами, вмістився весь текст Корану; голову із відбитим носом, привезену з Македонії, про яку казали, що то зображення Олександра Великого; одну із таємних «печаток» з Індуської цивілізаційної долини, знайдених у Єгипті, на котрій було зображено бика та низку ієрогліфів, які так і не вдалося розшифрувати; предмет невідомого призначення; плаский відшліфований китайський камінь із зображенням гексаграми і темних природних знаків, що нагадували гірське пасмо у присмерках; розмальоване порцелянове яйце; всохлу голову, препаровану мешканцями амазонських вологих лісів; словник втраченої мови панамського перешийка, носії якої вже повимирали, а лишилася тільки одна стара жінка, що не могла як слід вимовляти слова через вибиті зуби.
Лорд Гоксбанк Гоксбанський відчинив засклену шафку з цінними виробами зі скла, що пережили не один океанський перехід, вийняв пару венеційських опалових випуклих склянок і налив у кожну добрячу порцію бренді. «Заєць» підійшов ближче і підніс склянку. Лорд Гоксбанк глибоко вдихнув повітря і випив.
— Ти — з Флоренції, — промовив він, — тому ти знаєш про величність найвищих монархів, про індивідуальність внутрішнього єства кожного чоловіка, про його палке бажання вгамувати голод краси й кохання.
Чоловік, що називав себе «Уччеллом», хотів щось відповісти, але Гоксбанк підніс руку.
— Дай мені сказати, — вів далі він. — Є питання, про які твої видатні філософи нічого не знають. Внутрішнє єство може бути королівського роду, але голодувати як останній лайдак. Воно може якийсь час підживлюватися спогляданням таких загорнутих чудес, як ось у цій скриньці, але воно залишається бідним, голодним, спраглим внутрішнім єством. Воно є королем, що перебуває у небезпеці, монархом, якому вічно загрожують повстання, наприклад страху, тривоги, ізоляції та збентеження, чи дивної невимовної гордости й дикого мовчазного сорому. Внутрішнє єство обсідають секрети, і ті секрети постійно терзають чоловіка, секрети незабаром розривають на шматки його королівство і залишають у пилюці зламаний скіпетр.
— Бачу, я заганяю тебе у глухий кут, — він зітхнув, — тож я говоритиму простіше. Секрет, якого ти нікому не розкриєш, не схований у цій скриньці. Він полягає, ні, не полягає, але направду лежить, ось він, дивись.
Флорентієць, котрий інтуїтивно відчув правду про приховані бажання лорда Гоксбанка дещо раніше, розсудливо виразив належну пошану до ваги та товщини вкритого плямами члена, що лежав перед ним на лордовому столі, відгонячи трохи солодким кропом, ніби
— Якби ви покинули море і переїхали жити до мого рідного міста, — промовив він, — то ваші труднощі минулися б досить швидко, бо серед молодих франтів Сан-Лоренцо ви легко знайшли б чоловічу насолоду, якої так прагнете. Що стосується мене особисто, то, на превеликий жаль…
— Пий, — скомандував шотландський мілорд, почервонівши як буряк, і опорядився. — Ми про це більше не говоритимемо.
У його очах замерехтіли вогники, котрих його компаньйонові аж ніяк не хотілося бачити. Також його рука була значно ближче до руків’я шпаги, ніж того хотілося його компаньйону. А посмішка його була вищиром звіра.
Запала довга гнітюча мовчанка, і «заєць» розумів, що саме тепер вирішується його доля. Потім Гоксбанк допив склянку бренді й засміявся огидно і страдницьки.
— Ну, шановний, — крикнув він, — ти знаєш мій секрет, а тепер уже ти мені розкажеш про свій секрет, поза сумнівом, ти маєш якусь таємницю, яку я так необачно визнав за свою, а тепер давай відверто.
Чоловік, що називав себе Уччеллом ді Фіренце, намагався перевести тему розмови на інше.
— А чи не удостоїте ви мене, мій лорде, розповіддю про захоплення
Гоксбанк жбурнув склянку об стіну і вийняв шпагу.
— От негідник, — сказав він. — Або відповідай, або зараз і помреш.
«Заєць» добирав слів.
— Мій лорде, — промовив він, — я аж тепер збагнув, що мета мого перебування тут — це виконувати різні ваші доручення. Так, це правда, однак, — додав він швидко, щойно вістря торкнулося його шиї, — я маю й дещо інше на меті. Справді, я — людина, яку ви можете назвати такою, що почала пошуки, таємні пошуки, до того ж… але мушу попередити вас, що мій секрет несе на собі прокляття, накладене найбільшою чарівницею віку. Лишень одна людина може почути мою таємницю, а я не хочу бути винним у вашій смерті.
Лорд Гоксбанк Гоксбанський знову засміявся, але цього разу не огидним сміхом, а сміхом, що розганяв хмари і повертав сонце.
— Ти мене тішиш, пташко, — промовив він. — Ти що, гадаєш, ніби я злякаюся прокляття зеленолицьої відьми? Я танцював з бароном Самеді на День Мертвих і пережив його шаманські завивання. Я вважатиму образою, якщо ти мені негайно все не розповіси.
— Нехай буде так, — почав «заєць». — Колись жив принц-шукач пригод Аргалія, якого також називали Аркалія, великий полководець, що володів чарівною зброєю, а в своєму почті мав чотирьох велетів, а також з ним була жінка, Анжеліка…
— Стоп, — промовив лорд Гоксбанк Гоксбанський, мацаючи чоло. — Щось починає від тебе голова боліти. — А перегодя додав: — Продовжуй.
— Анжеліка принцеса голубої королівської крови з династії Чингісхана і Тамерлана…
— Стоп. Ні, продовжуй.
— …найпрекрасніша…
— Стоп.
І лорд Гоксбанк упав непритомний на підлогу.
Подорожній, збентежений легкістю, з якою він підлив опію у склянку свого господаря, обережно поклав невелику скриньку зі скарбом до схованки, укрив лорда своїм різнокольоровим плащем і поквапився на палубу кликати на допомогу. Плащ він виграв у карти від украй здивованого венеціанського торговця діамантами, який не міг повірити, що простий флорентієць приплив на Ріальто[67] і виграє від них у їхню ж гру
— Хутчіш, друзі, хутчіш, — гукав подорожній з переконливим виразом занепокоєння на обличчі. — їх світлість потребує нашої допомоги.
Якщо між грубими матросами команди капера[68], котрі наразі виконували роль дипломатів, не бракувало циніків з примруженими очима, а несподіваний колапс їхнього капітана викликав у них неабияку підозру, і вони вже почали було думати про прибульця у формі, несумісній з його добрим здоров’ям, але їх частково заспокоїло непідробне занепокоєння станом Гоксбанка з боку «Уччелло ді Фіренце». Він допоміг віднести знепритомнілого чоловіка на койку, роздягти його, одягнути в піжаму, також прикладав до лоба капітана гарячі і холодні компреси, відмовлявся їсти і пити, допоки не поліпшиться здоров’я шотландського мілорда. Корабельний лікар сказав, що «заєць» став у великій пригоді, після чого команда розійшлася, бурмочучи і стенаючи плечима.
Коли вони залишилися на самоті з непритомним, лікар зізнався «Уччелло», що його дивує відмова аристократа виходити зі своєї раптової коми.
— Слава Богу, наскільки я можу бачити, нічого страшного не сталося, за винятком того, що він не хоче прокидатися, — сказав він. — Хоч на цьому світі без любови, можливо, приємніше бачити сни, ніж прокидатися.
Лікар був простим, загартованим у битвах чоловіком на прізвисько Слава-Богу-Гокінс, добродушний хірург з обмеженими медичними знаннями, який більше звик до виймання іспанських куль із тіл своїх товаришів по плаванню та зашивання порізів, завданих абордажними шаблями після рукопашного бою з іспанцями, а не лікування загадкової сонної хвороби, що не знати звідки взялася, так само як «заєць» чи Божий суд. Гокінс позбувся ока при Вальпараїсо, а півноги — при Номбре-де-Діос, тому щоночі він співав сумну португальську
Чоловіка, зачарованого коханням, думав «заєць», легко засмутити і спрямувати у потрібне тобі русло.
А тим часом
— Сон, слава Богу, спокійний, — вважав безсилий лікар Гокінс, — що свідчить про чистоту його сумління й помислів і що душа перебуває у дуже доброму стані й готова зустрітися зі своїм Творцем у будь-який момент.
— Боже борони, — промовив «заєць».
— Так, так, Боже, ще не забирай його, — погодився другий.
Під час довгого чергування біля хворого «Уччелло» часто питав лікаря про його португальську кохану. А Гокінса багато разів не треба було питати. Тому «заєць» терпеливо вислуховував довгі захопливі пеани про її очі, вуста, груди, стегна, живіт, зад і ноги. Він дізнався про секрети любощів та виявів ніжности, до яких вона вдавалася під час статевих зносин і які наразі вже були відомі багатьом, він чув її обіцянки бути вірною і клятви про вічний шлюб.
— Ах, але це все брехня, брехня, — плакав лікар.
— А ви це точно знаєте? — допитувався мандрівник.
І коли розчулений Слава-Богу хитав головою, кажучи:
— То було так давно, а я вже — не чоловік, я — півчоловіка, тому мушу бути готовим до найгіршого, — тоді «Уччелло» знову спрямовував його до чогось веселішого:
— Ну що, слава Богу, що Слава-Богу, бо крий Боже, то най Бог боронить! Вона — вірна вам, я впевнений у цьому, і чекає на вас, жодних сумнівів; і те, що маєте на ногу менше, то вона матиме надлишок кохання, і любов, призначена для тієї ноги, може перейти до інших частин; а оскільки ви не маєте ока, то вціліле вдвічі більше тішитиметься тією, що дотримала клятви, і кохає вас так, як ви кохаєте її! Слава Богу! Заспівайте і більше не плачте.
У такий спосіб він щовечора розраджував Слава-Богу-Гокінса, запевняючи, що команда почуватиметься нещасною, якщо не почує його пісень, і щоночі, коли залишався на самоті з непритомним мілордом, перечекавши кілька хвиль, нишпорив по капітанській каюті, шукаючи схованки.
— Чоловік не побудує каюти лишень з однією схованкою, але щонайменше з двома або ж навіть з трьома, — міркував він, і до часу, коли на горизонті з’явився порт Діу, він обдер лорда Гоксбанка як липку, знайшовши сім схованок у розсувних стінах, а всі самоцвіти з усіх дерев’яних скриньок тепер лежали в іншому місці — в плащі Шалаха Корморано, так само як сім золотих зливків, проте плащ видавався легким, наче пір’я, бо зеленоокий Мавр з Венеції знав, як надати плащеві легкости, хоч би якими важкими були предмети, що ховалися в тому магічному предметові одягу. Що стосується інших «предметів доброчесности», то вони не цікавили крадія. Він залишив їх у гніздах висиджувати своїх пташенят. Але навіть під кінець свого шахрайства «Уччелло» був незадоволений, оскільки від нього вислизав найбільший скарб. Усе, що він міг зробити — це приховувати своє хвилювання. Проте йому випала нагода, і він не мав права не скористатися нею чи змарнувати її. Але ж де лежала так потрібна йому річ? Він оглянув кожен дюйм капітанських кают, але все надаремно. Прокляття! А може, скарб перебував під охороною чарів? Може, він став невидимим для сторонніх?
Після короткої стоянки Скатач в Діу корабель узяв курс на Сурат[72] (нещодавно сам Акбар здійснив каральний візит до Сурата), з якого лорд Гоксбанк мав намір вирушити у подорож до столиці
На світанку в новому «місті перемоги» Акбара Великого величні палаци, збудовані із червоного пісковику, видавалися червоним димом. Більшість міст справляють враження вічних уже від самого народження, а Сікрі завжди здаватиметься міражем. Сонце — в зеніті, і велика палиця денної спеки б’є по каменю-плитняку, заглушуючи чутливість людського вуха до всіх звуків, змушуючи повітря тремтіти, як перелякана чорна антилопа, і послаблюючи межі між свідомістю та маренням, між уявним та реальним.
Навіть імператор не встояв перед спокусою пофантазувати. У його палацах, наче привиди, плавали його дружини-королеви, бавилися у квача раджпутські й турецькі султани. Одного з цих королівських персонажів насправді не існувало. Вона була уявною дружиною, вигаданою Акбаром, так само як самотні діти вигадують собі уявних друзів; імператор, незважаючи на присутність багатьох живих, навіть якщо і плаваючих, дружин, вважав справжніх королев привидами, а неіснуючу кохану цілком реальною. Він назвав її Джодгою, бо так йому захотілося, і жоден чоловік не міг йому суперечити. В жіночих палатах, у самотніх шовкових коридорах палацу її вплив і влада дедалі міцнішали. Тансена вона надихала на пісні, також її вроді віддавали шану, малюючи портрети, а в палаті для переписування рукописів на її честь складали вірші. Портрет роботи перського майстра Абдуса Самада, намальований з пам’яті чи, радше, так, як вона йому вимріялася (насправді він навіть мигцем не бачив її обличчя), настільки сподобався імператорові, що він аж у долоні заплескав, захоплений красою, що сяяла з полотна.
— Вийшла як жива, — вигукнув Акбар, й Абдус Самад одразу розслабився, а неприємне відчуття, ніби голова надто слабо тримається на шиї, вмить залишило його; після виставлення твору уявного мистецтва майстра імператорської студії для загального огляду весь двір заговорив про реальність Джодги, а найвидатніші придворні, себто
Будівництво міста завершилося до імператорового сорокаріччя. Минуло дванадцять гарячих років надсадної праці, але в імператора вже давно склалося враження, ніби місто зводиться само собою, рік за роком, ніби за помахом чарівної палички. Адже діяла заборона міністра праці на здійснення найменших будівельних робіт під час перебування імператора у новій столиці. Тож навіть упродовж дуже короткого візиту імператора у свою резиденцію раптом замовкали інструменти каменярів, теслі навіть не торкалися цвяхів, а художники, майстри мозаїчних робіт, оббивальники та різьбярі перегородок просто кудись зникали. Тоді, як то кажуть, наступав час оксамитової насолоди. Лунали лишень звуки радости. Ледь чутно побрязкували дзвіночки на щиколотках танцівниць, хлюпотіли водою фонтани, а над ледь відчутним вітерцем витала ніжна музика геніального Тансена. До імператорового вуха мусив долинати шепіт поезії, а в четвер у дворі на підлозі з квадратами довго грали у пачизі[73] живими фігурами, себто дівчатами-рабинями. В тиху післяполудневу пору віконниці зачинялися, і під розсувними віялами наступав тихий час кохання. Чуттєва міська тиша навіювалася всемогутністю монарха і денною спекою.
Однак місто — це не тільки палаци. Справжнє місто, зведене з дерева, глини, гною та цегли, а також з каменю, тиснулося за мурами з червоних камінних цоколів, де стояла королівська резиденція. Визначальним для околиць була расова належність, а також вид занять. Тут були вулиці сріблярів, ливарна, зброярська, а там далі за третім стічним колодязем — місце, де виготовляли браслети та одяг. На схід розташувалася колонія індуїстів, а за нею навколо міських мурів був перський квартал, а ген далі за ним — вихідці з Туркестану, а вже аж за ними неподалік велетенської брами до П’ятничної мечеті — будинки мусульман, що народилися в Індії. Сільську місцевість у передмісті оживляли вілли знаті, чиї художні студії та кімнати для переписування рукописів славилися на всю країну, як, зрештою, музичні й танцювальні павільйони. Більшості передмість Сікрі не доводилося довго бити байдики, бо з поверненням імператора з війни, ніби задуха, відчувалася команда про дотримання тиші. Аби не потурбувати короля над королями, що саме відпочивав, курчат змушували, приміром, замовкнути ще до того, як вони були зарізані. Якщо скрипіло в гарбі колесо, то за це могли відшмагати візника батогом, а якщо він кричав під час покарання, то міг заробити ще більше батогів. Жінки, народжуючи дітей, затуляли собі роти, а німий базар нагадував тихе божевілля:
— Коли король у місті, ми просто божеволіємо, — казали люди, а оскільки всюди були виказувачі та зрадники, квапливо додавали: — Для власної втіхи.
Глиняне місто любило свого імператора і наполягало на цьому, проте наполягало мовчки, бо слова складалися із забороненої матерії — звуку. Коли ж імператор черговий раз вирушав у похід (а походи ніколи не закінчувалися і завжди були переможними), скажімо, на Гуджарат, Раджастан, Кабул чи Кашмір, то в’язниця тиші відмикалася — звучали сурми і сміх, люди нарешті могли розповісти одне одному все те, про що були змушені мовчати впродовж місяців поспіль.
На щастя глиняного міста, воєнні справи дуже часто утримували Акбара поза містом, по суті, більшість часу він проводив поза межами міста, а за його відсутносте галас юрм бідняків та грюкіт розкутих будівельників уже аж дратував знесилених королев. Вони лежали разом і стогнали, але про те, що саме вони робили, аби розважити одна одну, до чого вони вдавалися, аби потішити одна одну у своїх зашторених покоях, тут мова не йтиме. Чистою залишалася лишень уявна королева, і якось вона розповіла Акбарові про злигодні, яких зазнавали люди через бажання запопадливих начальників догодити Акбару. Щойно про це дізнався Акбар, то видав контрнаказ, замінив міністра праці менш суворим чоловіком і розпорядився їздити вулицями його скривджених підданих і вигукувати: «Кричіть, скільки хочете! Галас — це життя, а гучний галас — це ознака того, що людям живеться добре. Тиша для нас настане тільки тоді, коли повмираємо».
Місто вибухнуло радісним гамором. Того дня стало зрозумілим, що на троні сидів інший тип короля і що тепер геть усе в світі зміниться.
Нарешті все довкруж утихомирилося, але душа короля не була спокійною. Король щойно повернувся з останньої воєнної кампанії — довелось заткнути пельку одному шмаркачеві із Сурату, і тепер після довгих переходів і битв його розум не переставав битися над філософськими та лінгвістичними головоломками. Імператор Абул-Фатг Джалалудцін Мухамед, король над королями, відомий з дитинства як Акбар, що означає «великий», а віднедавна, незважаючи на тавтологію, його почали називати Акбар Великий, себто Великий Великий або ж великий у своїй величі, подвійно великий, настільки великий, що повторення в його титулі було не те що доречним, але навіть необхідним для того, аби підкреслити славність його слави — Великого Могола, запорошеного пилом доріг, втомленого боями, непереможного, печального, дещо огрядного, вільного від чар, вусатого, поетичного, дуже сексуального, абсолютного імператора, який видавався надто могутнім, надто всеосяжним, так що в підсумку його стало надто багато, аби бути однією людською особою, бо він був правителем, що охоплює всі повені, цим поглиначем світів, цим багатоголовим монстром, який називає себе в першій особі множини і починає медитувати під час довгої й нудної подорожі додому в супроводі голів розбитих ним ворогів, що підстрибують у запечатаних глиняних глечиках для маринаду; отож починає він розмірковувати над можливістю вживання щодо себе першої особи однини — «я».
Безкінечні дні повільного просування верхи навівали на чоловіка з умоглядним складом розуму багато млявих думок, тож імператор їхав і розмірковував про такі речі, як мінливість всесвіту, розмір зірок, груди своїх дружин та природу Бога. А сьогодні ще й про граматичне питання займенників і їхні три особи — першу, другу й третю, як однини, так і множини. Він, Акбар, ніколи не казав про себе «я», навіть подумки, навіть у гніві чи сні. Він був «ми», а ким іншим він міг бути, як не «ми»? Він був визначенням, утіленням «ми». Він народився у множині. Коли казав «ми», то цілком природно і щиро мав на увазі себе як втілення всіх підданих, усіх міст, земель, річок, гір та озер, а також усіх тварин, рослин, дерев у межах королівства, а також птахів, що пурхали над головою, і дошкульних присмеркових комарів, і безіменних чудовиськ у підземних лігвах, що повільно гризли коріння; він уявляв себе сумою всіх своїх перемог, умістилищем характерів, здібностей, історій і, може, навіть душ усіх обезголовлених і просто утихомирених опонентів; і до того ж, він вважав себе апогеєм усього минулого і теперішнього свого народу, а також рушієм їхнього майбутнього.
Це «ми» було тим, ким має бути король, але ж і простолюдини, тут дозволив він собі вільнодумство в інтересах справедливости й з метою дискусії, також інколи думали про себе у множині.
Вони помилялися? А чи (о віроломна думко!), може, помилявся він? Бачити в собі цілу спільність було тим, чим є істота у світі, кожна істота; така істота, зрештою, неодмінно існує серед інших істот і є частиною «істотности» усіх речей. Множина, мабуть, не є виключним королівським правом, мабуть, не є і його небесним правом. Хтось може і далі твердити, що, оскільки відображення монарха, хоч, може, у менш екзальтованій та рафінованій формі, безсумнівно існує у пізнанні його підданих, то звідси невідворотно випливало те, що чоловіки і жінки, якими він управляв, також усвідомлювали себе як багато «ми». Можливо, вони бачили себе як множинну річ плюс їхні діти, матері, тітки, роботодавці, одновіряни, товариші по роботі, клани та друзі. Вони також сприймали себе як множинне: з одного боку, чоловік є батьком своїх дітей, з другого боку, дитиною своїх батьків; вони знають, що вони відрізняються від своїх роботодавців інакше, ніж вони відрізняються від своїх дружин удома, коротше кажучи, вони є міхами, набитими особами, що вибухають множинністю, так само як і він. Тоді між правителем та тими, ким управляють, не існує якоїсь суттєвої різниці? І тепер його питання можна так сформулювати: якщо багатоосібні піддані спроможні думати про себе в однині, а не в множині, то чи може і він також стати «я»? Чи може бути «я», яке є просто самим собою? А чи такі голі, самотні «я» поховані під переповненими земними «ми»?
Це питання, коли він на білому коні їхав додому, безстрашний, непереможний і, треба визнати, дещо вже гладкий, його таки трохи полякало; щоразу, коли воно спадало йому на думку вночі, він довго не міг заснути. Що йому сказати, коли він знову побачить свою Джодгу? Якби він просто міг сказати: «Я повернувся», або ж «ось і я», чи відчула б вона, що у відповідь може його називати у другій особі однини, тобто на «ти», як звертаються до дітей, коханок та богів? І що би це означало? Що він — її дитина, чи богоподібний, а чи просто коханець, якого вона так само палко вимріювала? Чи може це коротке слово «ти» виявитися збудливішим словом у мові?
—
Довелося ще раз перервати свої роздуми дорогою додому через уже останню воєнну сутичку, щоб причавити ще одного князька. Сталася ця невеличка забава на півострові Катхіявар з приведенням до тями впертого Рана з Куч-Нагіна, молодого чоловіка з великим ротом та ще більшими вусами (імператор любив похизуватися своїми вусами і не надто доброзичливо ставився до суперників), такого собі феодала, який полюбляв поговорити про свободу. Про свободу для кого і від кого, хмикав внутрішній голос імператора. Свобода — це дитяча забавка, жіноча фантазія. Жодна людина не може бути вільною. Лісом під назвою Ґір його військо просувалося, як мовчазна невідворотна чума, тож величава невеличка фортеця Куч-Нагіна, побачивши наближення смерти у шелестливих верхівках дерев, відчинила свої брами навстіж, підняла прапор капітуляції і стала смиренно просити пощади. Нерідко, аби не страчувати своїх переможених супротивників, імператор, бувало, візьме та й одружиться з котроюсь із їхніх доньок, а переможеному тестеві дасть роботу. Тож краще мати нового члена сім’ї, ніж смердючий труп. Однак цього разу він узяв і роздратовано відірвав з красивого обличчя вуси зухвалого Рана, а тоді посік мрійника на криваві кавалки, і зробив це особисто, своєю власною шаблею, так якби це зробив його дідусь, а тоді подався до своїх палат, аби дрижати і сумувати.
Імператорові очі були нерухомі й великі, дивилися кудись у безмежжя, як би це могла робити замріяна молода панна або ж моряк, що хоче побачити землю. Губи його були повними і по-жіночому надутими. Однак попри натяки на дівчачість, він мав вигляд могутнього представника чоловічого роду, був величезним і сильним. Ще хлопцем він голіруч задушив тигрицю, а тоді, ледь не збожеволівши від свого діяння, назавжди відмовився їсти м’ясо і став вегетаріанцем. Мусульманським вегетаріанцем, воїном, який прагне миру, королем-філософом — і все це суперечило одне одному. Таким був найбільший правитель, якого коли-небудь знала земля.
Після битви, в меланхолійному настрої, коли вечір опустився на німу тишу, трохи нижче сплюндрованої фортеці, що ставала криваво-червоною, а неподалік невеликого водоспаду співав свою пісню соловей —
Не тільки від Темюджина. Він також походив безпосередньо від чоловіка на ймення Залізо. Мовою його прабатьків залізо звучало як
А от той Рана з Куч-Нагіна, молодий, стрункий і смуглявий, упав навколішки до ніг Акбара, з безвусим і кривавим обличчям, чекаючи на фатальний удар.
— Історія повторюється, — промовив він. — Сімдесят років тому твій дід убив мого діда.
— Наш дід, — відповів імператор, вживши звичну королівську множину, оскільки час для проведення експерименту був непідходящий, і негідник не вартував стати свідком цього, — був варваром з мовою поета. Ми ж бо, навпаки, є поетом з варварською історією та варварською відвагою, які ми ненавидимо від усього серця. А це доводить, що історія не повторюється, але рухається вперед, і Людина спроможна змінюватися.
— Якось дивно розмірковує кат, — промовив тихо молодий Рана, — але сперечатися зі Смертю нема смислу.
— Ну що ж, ти помреш, — погодився імператор. — А скажи нам чесно, в який рай ти потрапиш, коли проминеш останню завісу?
Рана підвів своє спотворене обличчя і глянув імператорові просто у вічі.
— У Раю слова
Він таки провокував брутальність, такий собі святіший, ніж ти, юнак, тут не могло бути жодних питань, але, незважаючи на роздратування, Акбара зворушили ці слова.
— Ми обіцяємо тобі, — промовив імператор, — що такий дім ми збудуємо на землі.
А тоді з вигуком
Упродовж години після вбивства Рани імператора охоплювало до болю знайоме диявольське почуття самотносте. Щойно людина почала говорити з ним як з рівнею, він ставав несамовитим, і це було помилкою, хоч і розумів, що розгніваний король — завжди неправий, роздратований король — це все одно що бог, який помиляється. В цьому полягала ще одна його суперечливість. Він був не тільки філософом-варваром та вбивцею плаксіїв, а також егоїстом, що потребував догідливосте та плазування з боку підлеглих, але водночас мріяв про інший світ, світ, в якому він знайде саме ту людину, котра буде рівнею йому, яку він зможе привітати, ніби свого брата, з котрим він говоритиме вільно, навчаючись і навчаючи, даючи й одержуючи задоволення, себто мріяв про світ, в якому він зможе відмовитися від зловтішного задоволення підкорення і вдовольнятиметься ніжнішими і витонченішими радощами бесід та розмов. А чи існує такий світ? Яким шляхом туди можна дістатися? Чи є десь у світі така людина, а чи він щойно її стратив? А що, коли той вусатий Рана був єдиний у своєму роді? Чи не стратив він єдиного на світі чоловіка, який міг йому сподобатися? Імператорові думки ставали дедалі п’янішими і сентиментальнішими, його погляд затуманювали п’яні сльози.
Як міг він стати людиною, якою хотів бути?
Та не було навіть з ким поговорити. Він наказав своєму глухому слузі Бгакті Рам Джейну вийти з намету, бо так йому питиметься спокійніше. Слуга, який не міг чути базікання свого господаря, був цінним подарунком, але віднедавна Бгакті Рам Джейн навчився читати слова по губах, а це значно зменшило його вартість і перетворювало на звичайного нишпорку.
Ну що ж. Тоді він дотримає обіцянки, даної покійному катхіяварському князькові. В самому серці свого міста перемоги він зведе дім поклоніння, що стане місцем диспутів, де кожен зможе говорити з кожним на будь-яку тему, навіть про неіснування Бога та скасування влади королів. У тому будинку він вчитиметься скромносте. Ні, тепер він уже несправедливий щодо себе. Не «вчитиметься». Він нагадуватиме собі чи, радше, відновлюватиме у собі скромність, яка вже поселилася десь глибоко в серці. Смиренний Акбар, мабуть, найбільше відповідав його внутрішній сутності, що зародилася в умовах вигнання ще в дитинстві, і тепер, уже вбрана у величні шати, не залишала його; внутрішня сутність, що народилася не завдяки перемозі, а завдяки поразці. Тепер він тільки перемагав, але дуже добре пам’ятав також і про поразку. Поразкою був його батько. І його звали Гумаюн.
Йому не подобалося думати про батька. Його батько курив надто багато опію, втратив імперію і повернув її тільки після того, як прикинувся шиїтом (і позбувся Кохінора[74]) і король Персії надав йому військо, а тоді батько помер, упавши зі сходів у бібліотеці майже одразу після повернення на трон. Акбар не пам’ятав батька. Сам він народився у Синді після поразки Гумаюна під містом Чауса, коли королем став не Гумаюн, а Шер Шах Сурі й повалений імператор, покинувши сина, був змушений стрімголов утікати до Персії.
Акбар вижив, бо так хотіла його тітка.
У Кандагарі його навчили виживати, воювати, вбивати і полювати, він також багато чого навчився самотужки, скажімо, постояти за себе і стежити за словами, аби не сказати чогось зайвого, тобто не зробити того, що могло б призвести до смерти. Також навчився гідно програвати, і вміння програвати, як очищати душу гідністю, аби прийняти програш, як рухатися вперед, не потрапивши у пастку надмірного наближення до того, чого прагнув досягти, а також як вистояти у самотності, будучи безбатченком, будучи в малості батька і менш вартим без батька; навчився найкращих способів захисту «меншого» від «більшого»: замкнутости, завбачливости, хитрости, скромности, а також гарного периферійного зору. Багато чого він там навчився. Зокрема меншости, з якої бере початок більшість.
Однак були речі, на які його ніхто так і не напоумив і яких він ніколи не навчиться.
— Ми-імператор Індії, але ми не можемо, Бгакті Рам Джейне, навіть свого імени написати, — кричав він старому слузі на світанку, коли той допомагав йому вмиватися.
— Так, Найясніший батьку багатьох синів, мужу багатьох дружин, монарху світу, володарю світу, — підтакував Бгакті Рам Джейн, подаючи рушник.
Цього разу година королівського прийому була також годиною імперської догідливости. Бгакті Рам Джейн пишався своїм рангом Найвправнішого імперського підлесника і був ще тим майстром пишномовности, майстром старої школи, відомої як накопичувальне підлещування. З огляду на необхідність повторення та точність послідовносте цих повторень тільки чоловік з чудовою пам’яттю на хитромудрі вислови з надмірного вихваляння міг лестити накопичувально. А пам’ять Бгакті Рам Джейн мав непомильну. Лестити він міг годинами.
Імператор побачив своє обличчя, що, ніби знамення долі, хмурилося до нього з посудини з теплою водою.
— Ми король над королями, але ми не можемо, Бгакті Рам Джейне, читати власних законів. Що ти на це скажеш?
— Так, о Найсправедливіший судця над судцями, батьку багатьох синів, мужу багатьох дружин, монарху світу, володарю землі, правителю всього довкілля, збирачу всього сущого, — промовляв Бгакті Рам Джейн, розігріваючись.
— Ми — Досконале Сяйво, Зоря Індії і Сонце Слави, — промовляв імператор, який також знав трохи щось про улесливість, — однак ми виросли у тій гівняній дірі міста, де чоловіки трахали жінок, аби наробити дітей, і трахали хлопців, аби зробити з них чоловіків; ми виросли, весь час будучи напоготові, виросли озираючись, аби боягуз не напав ззаду чи воїн спереду.
— Так, мерехтливий світочу, батьку багатьох синів, мужу багатьох дружин, монарху світу, володарю землі, правителю довкілля, збирачу всього сущого, Досконале Сяйво, Зоре Індії і Сонце Слави, — промовляв Бгакті Рам Джейн, який міг бути і глухим, але знав, як натякнути на ще вищу якість.
— Чи так повинен бути вихований король, Бгакті Рам Джейне? — ревів імператор, перевертаючи від гніву посудину з водою. — Неписьменний, який стереже свою дупу, лютий, правда? Такий має бути принц?
— Так, Найрозумніший над розумними, батьку багатьох синів, мужу багатьох дружин, монарху світу, володарю землі, правителю всього довкілля, збирачу всього сущого, Досконале Світло, Зоре Індії, повелителю людських душ, ковалю людських доль, — промовляв Бгакті Рам Джейн.
— Ти лишень удаєш, що можеш читати слова по наших губах, — прокричав імператор.
— Так, Найбільший провидцю над провидцями, батьку багатьох…
— Ти — баран, якому треба перерізати горло, аби ми мали що з’їсти на обід.
— Так, Милосердніший від богів, батьку…
— Твоя мати трахалася з кнуром і зачала тебе.
— Так, Пишномовний над пишномовними, б…
— Ну нічого, — сказав імператор, — тепер ми почуваємося краще. Пішов геть звідси. Живи…
І тут знову в яскравих тріпотливих шовках, що розвівалися з вікон червоного палацу, ніби стяги, постав Сікрі, тремтячи, як опійне видіння у спекотний день. Нарешті — дім з бундючними павичами й танцюючими дівчатами. Якщо сплюндрований війною світ був грубою правдою, то Сікрі — прегарним обманом. Імператор повертався додому, як курець до прокуреної люльки. Він — Чарівник. На цьому місці він створить новий світ-світ, де віросповідання, місце народження, ранґ чи етнічна належність не матимуть значення. Адже саме тут зібрано найвродливіших жінок світу, і всі вони — його дружини. Найвидатніших талантів також зібрано тут, і серед них Дев’ять Зірок, дев’ять найталановитіших із найталановитіших, а з їхньою допомогою йому геть усе під силу. З їхньою допомогою він зачарує всю землю, усе майбутнє і всю вічність. Імператор був чарівником реального, а з такими помічниками його чародійству не буде меж. Тансенові пісні можуть відкривати замки всесвіту і приносити святість у повсякденне життя. Вірші Фаїзі відчиняють вікна сердець і розуму, так що через них можна побачити темряву і світло. Управлінський талант Раджі Ман Сінгга та фінансові вміння Раджі Тодар Мала підтверджують, що економіка держави перебуває у надійних руках. До того ж був ще Бірбал, найкращий з дев’яти найкращих. Його перший міністр і перший друг.
Тож перший міністр і найбільший дотепник віку привітав його біля вежі слонових бивнів Гіран Мінар. І тут імператорові захотілося пожартувати.
— Бірбале, — промовив Акбар, спішуючись, — чи можеш ти відповісти на одне запитання? Ми вже давно хотіли поставити його тобі.
Перший міністр і легендарний дотепник покірно вклонився.
— Як забажаєте,
— Тоді, — провадив далі Акбар, — що було першим — яйце чи курка?
Бірбал відповів одразу:
— Курка.
Це здивувало Акбара.
— А чому ти такий. упевнений? — допитувався він.
—
Перший міністр й імператор стояли на міському кріпосному валу і дивилися на воронів, що кружляли.
— Бірбале, — почав Акбар, — як ти гадаєш, скільки воронів у нашому королівстві?
—
Акбар дивувався.
— А уяви собі, що ми їх порахували, — промовив він, — і їх виявилося більше, то що ти скажеш?
— Це означатиме, — відповів Бірбал, — що до них із сусіднього королівства прилетіли гості.
— А якщо менше?
— Тоді трохи наших полетіло подивитися на закордоння.
Біля Акбарового двору на імператора чекав великий лінгвіст, гість з далекого західного краю — єзуїтський священик, який міг вільно розмовляти і диспутувати десятками мов. Він ніяк не зізнавався імператорові, якою була його рідна мова. А імператор ніяк не міг розгадати цієї загадки, тож перший міністр обійшов священика і дав йому добрячого копняка. Священик вибухнув прокльонами — не португальською, а італійською.
— Бачите,
— Якби ти був атеїстом, Бірбале, — запитав імператор свого першого міністра, — що б ти сказав справжнім вірянам усіх великих релігій світу?
Хоч Бірбал був відданим браміном з Трівікрампуру, однак відповів не вагаючись:
— Я б сказав, що всі вони, на мою думку, також атеїсти, просто я вірю на одного бога менше, ніж кожен з них.
— І як це зрозуміти?
— Всі ревні віряни мають багато причин не вірити всім іншим богам, окрім свого, — промовив Бірбал, — а звідси випливає, що саме вони дають мені всі підстави не вірити в жодного з богів.
Перший міністр та імператор стояли неподалік Хвабґога, себто Палацу Мрій, дивлячись на спокійну гладь Ануп Талао — монаршої приватної водойми, Незрівнянної Водойми, найкращої з усіх можливих водойм, про яку казали, що у разі якихось негараздів у королівстві її води збурювалися.
— Бірбале, — промовив Акбар, — як ти, мабуть, знаєш, наша улюблена королева має нещастя не існувати. Навіть попри те, що ми її найбільше кохаємо, захоплюємося найбільше нею і цінуємо її більше за втрачений Кохінор, вона залишається невтішною.
Перший міністр порадив імператорові:
—
Сестри Джодги, тобто решта дружин імператора, обурювалися. Як же так, могутньому імператорові більше до вподоби бути з жінкою, якої не існує? В крайньому разі, коли його нема, її також не повинно бути; адже їй не потрібно вештатися у реальному світі. Вона повинна зникати, як та примара, якою вона була, їй треба заповзати у дзеркало чи в тінь і щезати. А її відмова зникати, вважали живі дружини, була порушенням поведінки, якої слід очікувати від уявного створіння. Адже звідки їй було знати про хороші манери, якщо вона взагалі ніде не виховувалася? Вона була неуком-вигадкою і заслуговувала на нехтування.
Імператор склав її з частин, украдених від них, сердилися вони. Він казав, буцімто вона донька принца з Джодгпура. Але то неправда! То була інша королева, і вона була не донькою, а сестрою. Також імператор вважав, що вигадана кохана була матір’ю його першого сина, його довгоочікуваного сина, зачатого з благословення якогось святого, того самого, під пагорбом якого було зведено місто перемоги. Але вона не була матір’ю принца Саліма, бо його справжня мати була Раджкумарі Гіра Кунварі, відома як Маріам-уз-Замані, донька Раджі Бігар Мала з Амера, що з роду Качгвага, про що вона журливо казала кожному уважному слухачеві. Отже, її небачена врода походила від одного консорту, її індуська релігія від другого, а її незліченні багатства з третього. А от її темперамент був цілковитою вигадкою Акбара. Насправді такої жінки не могло існувати, настільки вона була дбайливою, настільки невимогливою, настільки безконечно доступною. Вона була неймовірністю, досконалою вигадкою. Тому вони побоювалися її, знаючи, що, будучи неймовірною, вона стала непереборною, і тому король її так кохав. Вони ненавиділи її за викрадення їхніх історій. Якби могли, вони б її вбили, і вони так би і вчинили, але допоки імператор не втомився від неї і не помер, вона залишатиметься безсмертною. Що стосується ідеї імператорової смерти, то вона не була поза обговоренням, але про це королеви не говорили. Зносили свою образу мовчки.
— Імператор божевільний, — бурмотів їхній внутрішній голос, однак від слів уголос вони розсудливо утримувалися. І коли він гарцював на коні, убиваючи людей, вони давали їй спокій. Вони ніколи не вимовляли її імени.
Ще задовго до тривожного прибуття до Фатегпур Сікрі білявого брехача з далеких країв з його розповідями про чарівниць та чари, Джодга добре знала, що в крові її славетного чоловіка, мабуть, тече щось чаклунське. Всі чули про некроманію Чингісхана, про його жертвоприношення тварин та використання окультних рослин, і як він за допомогою чорної магії зумів стати плідником восьми сотень тисяч нащадків. Усі чули легенду про те, як Тимур Кульгавий спалив Коран і після завоювання землі намагався піднестися до зірок і завоювати небо. Всі також знали розповідь про те, як імператор Бабар урятував життя вже вмираючого Гумаюна, обійшовши постіль хворого і приманивши Смерть від хлопчика до себе, пожертвувавши собою заради життя свого сина. Такі похмурі угоди зі Смертю та Дияволом лежали в основі спадщини її чоловіка, і навіть її власне існування підтверджувало, наскільки розвиненим було у ньому чаклунство.
Створення реального життя з мрії — не до снаги людям, це виключне право богів. У ті часи Сікрі кишів поетами та митцями, такими собі чепурними егоїстами, які проголошували, що за допомогою мови чи образів вони спроможні абсолютно з нічого викликати в уяві щось прекрасне, однак жоден з поетів, художників, музикантів чи скульпторів не підійшов так близько до звершень, яких досяг Досконалий Чоловік. Також королівський двір був повний іноземців, усілякої екзотики з напомадженим волоссям, купців із загрубілими обличчями, довголицими священиками з далекого Заходу, що своїми огидними мовами вихваляли велич своїх земель, богів та королів. Крізь кам’яну віконну перегородку горішнього поверху своїх покоїв вона споглядала, як в обнесеному муром дворі Громадських Аудієнцій поважно походжають юрми пихатих чужинців. Коли ж імператор показував привезені ними картини із зображенням їхніх гір та долин, то їй на думку спадали Гімалаї та Кашмір, і вона сміялася над дріб’язковою величчю їхніх
Їхні розповіді також не вражали. Від імператора вона чула про те, як подорожні розповідали, буцімто якийсь стародавній грецький скульптор оживив жінку і закохався в неї. До того ж уся та історія з оживленням закінчилася не найкращим чином, а загалом це — казка для дітей. Ніщо не могло зрівнятися з її, можна навіть твердити, існуванням. Зрештою, вона є. Вона просто є. Лишень одній людині на землі за допомогою власної волі вдалося здійснити такий акт творення.
Її не цікавили іноземні мандрівники, хоч і знала, що ними захоплюється імператор. Вони приїздили в пошуках… чого? Нічого. Якби вони були мудрими, то марність їхніх подорожей була б для них очевидною. Всі вони подорожували даремно. Подорожі викрадають вас з місця, в якому ви щось означали і яке ви, у свою чергу, також означували, бо присвячували йому своє життя, і переносять вас до казкових країн, і, чесно кажучи, це видається абсурдним.
Так, Сікрі був для них казкою, так само як їхня Англія, Португалія, Голландія чи Франція перебували поза межами її розуміння. Світ не був однаковим.
— Ми — їхня мрія, — казала вона імператорові, — а вони — наша.
Вона кохала його, бо він ніколи не відкидав її поглядів, ніколи не відмітав її думок величчю своєї руки.
— Але уяви собі, Джодго, — казав він, коли вони одного вечора хляскали картами в
Коли він говорив про сни наяву, язик не повертався назвати його фантазером. Бо чим же тоді була вона?
Вона ніколи не залишала палаців, в яких десятиліття тому народилася, народилася дорослою у чоловіка, який був не тільки її творцем, але також і коханцем. Так, це була правда: вона-його дружина і дитина. Якщо вона залишить палаци, чи щось таке інше станеться, побоювалася вона, чари зникнуть — і вона перестане існувати. Можливо, вона могла б таке зробити, якби він, імператор, був побіля неї і підтримував її своєю вірою, але наодинці у неї не залишалося шансів. На щастя, вона не мала жодного бажання виходити з палаців. Довгі лабіринти обнесених стінами та закритих шторами коридорів, що сполучали різні будівлі палацового комплексу, давали їй усі потрібні можливості для подорожі. Це був її маленький всесвіт. І вона не мала вдачі першопрохідців. Нехай решта світу залишається для інших. А цей квартал фортифікаційного каменю належить їй.
Жінка без минулого, відірвана від історії, а чи, радше, жінка з історією, яку йому захотілося закласти в неї і яку інші королеви заперечували з усіх сил. Також, хотіла вона цього чи ні, постійно, раз у раз поставало питання її незалежного існування, питання існування як такого. Якщо Бог відвертає свій погляд від свого ж творіння, то Людина… чи Людина перестає існувати? Це було надто широкомасштабне питання, але її турбували егоїстичні дрібномасштабні версії цього питання. Чи її воля незалежна від чоловіка, з волі якого вона потрапила в буття? Чи вона існує тільки з огляду на відстрочку його зневіри у можливість її існування? Чи зможе вона існувати після його смерти?
Відчула, як закалатало серце. Щось мало статися. Відчула себе міцнішою, твердішою. Сумніви — геть. Він прибуває.
Імператор зайшов у палацовий комплекс, і вона відчула силу його жаги. Так. Щось мало статися. Відчула, як нуртує її кров, побачила його у собі, дедалі більшого в міру того, як він наближався до неї. Вона була його відображенням, такою, як він її створив, але вона також була сама собою. Так. Тепер, коли акт створення завершився, вона могла бути вільною особистістю — вільною, як усі інші, але в межах того, що було закладено в їхню природу. Якою сильною вона раптом стала, повнокровною та шаленою. Над нею його влада аж ніяк не була абсолютною. Все, що їй треба робити, то це бути послідовною. Вона ще ніколи не відчувала себе настільки послідовною. Її природа нахлинула на неї, неначе повінь. Ні, вона — не догідлива. Йому не подобаються догідливі жінки.
Насамперед вона його добряче висварить. Як він міг так довго не приїжджати додому? За його відсутности вона ледве уникла кількох інтриґ. Тут нікому не можна довіряти. Навіть стіни повнилися поголосом. Вона дала гідну відсіч усім і вберегла палац до його приходу від усякої небезпеки, розкривши корисливі змови прислуги, порозганявши ящірок, що підглядали зі стін, припинивши змовницьку біганину мишей. І все це вона робила, коли почувалася геть кволою, коли сама боротьба за виживання вимагала застосування своєї волі у повну силу. Інші королеви… ні, вона не згадуватиме інших королев. Інших королев не існує. Існує лишень вона. Вона також чаклунка. Вона чаклує над собою. їй потрібно причарувати лишень одного чоловіка, і він уже тут. Він не піде до інших королев. Він прийде до тієї, хто йому наймиліша. Вона переповнена ним, його бажанням та чимось, що має статися. Вона знавець усіх його потреб. Вона знає геть усе.
Відчинилися двері. Вона існує. Вона-безсмертна, бо створена коханням. На ньому був золотий тюрбан із кокардою та плащ із золотої парчі. Як військову відзнаку він ніс на собі порох завойованих земель.
— «Я» хотів прибути додому раніше, — промовив він. — «Я» трохи затримався.
У його мові було щось недоладне й незвичне. Що з ним? Вирішила не зважати на чужу йому нерішучість і діяти так, як замислила.
— Так, ви «хотіли», аякже, — сказала вона випростовуючись у повсякденному вбранні, прикриваючи шовковою хусткою нижню частину обличчя. — Чоловік не знає, чого він хоче. Чоловік не хоче того, що він сказав, що хоче. Чоловік хоче тільки того, що йому потрібно.
Він страшенно здивувався з її відмови помічати, що він перейшов на першу особу однини, а це ж бо вшановувало її, від радости вона мала аж зомліти, адже це було його чи не найсміливішим оновленням та проголошенням кохання. Був збентежений і дещо розгублений.
— І скількох чоловіків ти мала, що так добре все знаєш? — промовив він, насупившись і крокуючи до неї. — Ти що, понавигадувала собі чоловіків, коли «мене» не було вдома, а чи таки знайшла справжніх чоловіків для задоволення, чоловіків, що не були вигадкою? То що? Є чоловіки, яких «мені» треба вбити?
Авжеж, цього разу вона помітить революційну, еротичну новизну займенника. Чи тепер вона збагне, що він намагається сказати?
Ні, не помічає і не розуміє. Вона вважає, що достеменно знає, що його збуджує найбільше, і думає тільки про слова, які їй треба сказати, аби він належав їй і більше нікому.
— Загалом, жінки думають про чоловіків менше, ніж вони можуть собі уявити. Жінки думають про своїх чоловіків рідше, ніж їхнім чоловікам хочеться вірити, що саме так воно і є. Всі жінки потребують усіх чоловіків менше, ніж усі чоловіки потребують жінок. Тому дуже важливо гарну жінку тримати в покорі. Якщо ти її не триматимеш у покорі, то вона обов’язково піде від тебе.
Вона не одягнена для того, аби прийняти його.
— Якщо тобі потрібні ляльки, — промовила вона, — іди до лялькового дому, де вони на тебе вже чекають, причепурюючись, вищать і тягають одна одну за волосся.
Але це була помилка. Вона згадала інших королев. Його чоло вкрилося глибокими борознами, а очі захмарилися. Вона зробила неправильний крок. Чари майже розвіялися. Всю силу своїх очей вона перелила в його очі, і він повернувся до неї. Чари діяли. Підвищила голос і вела своє далі.
Вона не лестила йому.
— Ти вже виглядаєш, як старий чоловік, — промовила вона. — Сини подумають, що ти — їхній дід. — Вона не вітала його з перемогами. — Якби історія пішла іншим шляхом, — казала вона, — то старі боги і далі правили б світом, ті боги, яких ти розбив, — багаторукі, багатоногі та багатоголові боги, переповнені розповідями і вчинками, а не покараннями та законами, боги буття стояли б біля богів діяння, боги танцю, боги сміху, боги граду та боги сопілки, багато, багато богів, і тоді могло б статися зрушення на краще.
Вона знала, що була прекрасною, і тепер, скинувши тонку шовкову чадру, аж вибухнула красою, яку приховувала, і він оторопів.
— Коли хлопець мріє про жінку, він наділяє її великими грудьми й куцим розумом, — сказала тихо вона. — Коли король уявляє дружину, він мріє про мене.
Вона знала сім способів унґюкуляції, себто мистецтва використання нігтів з метою підсилення статевого потягу. Ще до того як він вирушив у далеку дорогу, вона залишила на його тілі Три Глибокі Знаки — подряпини, зроблені на його спині, грудях, а також на яєчках першими трьома пальцями правої руки, аби він не забував її. Тепер же, після повернення додому, вона могла змусити його здригатися, могла підняти його волосся дибки, лишень легенько доторкнувшись нігтями до щік, нижньої губи і грудей, не залишаючи жодних подряпин. Могла вона його і подряпати, залишивши знак півмісяця на шиї. Вона також могла повільно і довго впиватися нігтями в його обличчя. Могла робити довгі подряпини на його голові та стегнах і, знову ж таки, на його завжди чутливих грудях. Вона також могла зробити йому
Вона чекала, аби він сказав саме це, але він мовчав. Щось тут було не так. У ньому вгадувалась якась нетерплячість, навіть легке роздратування, незадоволення, якого вона не розуміла. Виглядало так, наче всі тонкощі мистецтва її любощів утратили свої чари, а йому хотілося одного — заволодіти нею, і по всьому. І раптом вона збагнула: він змінився. Тепер зміниться геть усе.
Що стосується імператора, то себе він більше ніколи не називав в однині у присутності іншої особи. В очах світу він був множинний, множинний навіть у баченні жінки, що кохала його, і множинним він залишиться. Свій урок він отримав.
Його сини, гасаючи на конях, цілилися списами у забиті в землі кілки для намету; його сини, сидячи на конях, вправлялися у грі, що називалася
Аякже, за ними шпигували, і він знав про Салімову пристрасть до опію та його нічні пригоди із збоченою розпутністю. З одного боку, можна Саліма зрозуміти, що йому, молодому парубкові із сильною потенцією, припало до душі займатися з дівками содомією, але йому треба буде щось казати, якось впливати на нього, бо танцівниці починають скаржитися, що їхні сині сідниці і забиті, аж гранатові, пуп’янки, заважають їм потім бути вправними маленькими повіями.
На жаль, на превеликий жаль, його діти — дуже пусті діти, хоч і кровинка від кровинки, але успадкували від нього все найгірше і нічого найкращого! От хоча б узяти падучу хворобу принца Мурада; її все ще приховують від стороннього ока, але скільки це може тривати? А Даніял також нічого не вартий, геть чисто безвольний, хоч і успадкував родинну вроду, і, як марнославний чепурун, пишається цим, ніби власним досягненням. А чи варто засуджувати десятирічного хлопця? Ні, не варто, але то були не хлопці. То були маленькі боги, деспоти майбутнього: мали нещастя народитися, аби управляти. І він їх любив. Вони його зраджуватимуть. Вони — світло в його житті. Вони прийдуть до нього, коли він спатиме. Ці — пуцьвірінки. Він чекав на їхні кроки.
Сьогодні, як і щодня, королю дуже хотілося довіряти своїм синам. Він довіряв Бірбалу, і Джодалу, і Абул Фазлу, і Тодар Малу, але ніколи не спускав очей із хлопців. Йому хотілося довіряти їм, йому хотілося, аби вони стали його надійною опорою у старості. Він мріяв про те, як покладатиметься на їхні шість чудових очей, коли на його власні впаде пелена, як він дочекається допомоги від їхніх шістьох міцних рук, коли його власні стануть немічними, і чинитимуть вони все одностайно згідно з його заповітом, а він стане богом, багатоголовим і багаторуким. Він дуже хотів довіряти їм, бо вважав довір’я чеснотою і намагався розвивати цю рису у всякий можливий спосіб, але йому також була відома історія його пращурів, і він пам’ятав, що довір’я їм не було притаманне. Його сини виростуть і стануть осяйними героями з пишними вусами і повстануть проти нього, вже навіть зараз він це бачив у їхніх очах. У роді Чаґгатая з Фергани вже так повелося, що діти плели інтриги проти своїх коронованих батьків, аби повалити їх з трону, ув’язнити їх у їхніх же фортецях чи на озерних островах або ж навіть власноруч скарати на горло.
Дякувати Богові, Салім, той кровожерливий негідник, уже розмірковував над витонченими методами позбавлення людей життя.
Салім був його улюбленим сином і найімовірнішим його вбивцею. Коли він помре, то троє братів гризтимуться між собою, як вуличні собаки за кістку з м’ясом. Досить було йому заплющити очі і почути тупіт кінських копит, як він бачив Саліма на чолі змови проти нього; але Салім приречений на поразку, як той кволий недомірок, яким він, до речі, і був.
Питання любови вирішувалося ще загадковіше. Королеві подобалося дивитися на дітей, коли вони гасали на конях по майдану. Якщо йому доведеться помирати на їхніх руках, то він полюбить ту руку, що завдасть фатального удару. Однак він аж ніяк не планував, що малі негідники зможуть здолати його, поки він дихатиме. В пеклі він їх спочатку побачить. Він — імператор, Акбар. І нікому не дозволено з ним жартувати.
Він довіряв містичному Чішті, чия могила стояла на подвір’ї П’ятничної Мечеті, але Чішті був мертвий. Він довіряв собакам, музиці, поезії, дотепному придворному і дружині, яку він створив з нічого. Він довіряв красі, живопису і мудрості своїх предків. Однак в іншому, скажімо, в релігійній вірі, він утрачав упевненість. Він був переконаний, що життю не варто довіряти, а на світ не варто покладатися. На брамі великої мечеті він викарбував девіз, який був не цілковито його, але належав, як казали, Ісусові Назаретянину.
Того ж самого дня до імператора привели білявого чоловіка. Він був одягнений у недоречний довгий плащ із різнобарвних шкіряних косокутників і тримав у руці лист від королеви Англії.
Рано-вранці Могіні — повія, яка страждала від безсоння, розбудила свого відвідувача у гатяпульському борделі. Він одразу прокинувся, грубо схопив її рукою, не знати звідки дістав ніж і приставив їй до шиї.
— Май клепку в голові, — сказала вона. — Уночі я могла вбити тебе сотні разів, і не думай, що я не помишляла про таке, бо ти так хропів, що міг розбудити імператора у палаці.
Вона запропонувала йому дві ціни, одну за одноразовий акт, а другу, трохи вищу, за цілу ніч.
— А що краще? — запитав він.
— Кажуть, що краще заплатити за цілу ніч, — відповіла вона похмуро.
— Але більшість моїх клієнтів настільки старі, п’яні, обкурені або ж недосвідчені, що навіть один раз для багатьох із них є непосильною працею, тому, заплативши за один раз, ти зекономиш гроші.
— Я заплачу вдвічі більше за ніч, — сказав він, — якщо ти пообіцяєш не відходити від мене впродовж усієї ночі. Я вже давно не був з жінкою цілу ніч, а жіноче тіло, що лежить поряд зі мною, робить мій сон солодшим.
— Трать свої гроші, як тобі заманеться. Я тебе не відговорюватиму, — сказала вона з холодним серцем, — але в мені вже давно нема нічого солодкого.
Вона була настільки худою, що повії між собою називали її Костомахою, а клієнти, якщо могли собі дозволити, вчащали одночасно і до неї, і до її протилежности, гладкої повії на прізвисько Перина, і насолоджувалися двома крайностями форм жіночого тіла — спочатку ледь не самі кістки, а тоді пухке тіло. Костомаха їла як вовк, жадібно і швидко, і що більше вона їла, то гладкішою ставала Перина, аж поки у багатьох не закралася підозра, що вони уклали з Дияволом угоду про потойбічну довічну гладкість Костомахи, тимчасом як Перина трястиме кістками, а пипки на її плоских грудях стирчатимуть, як маленькі дерев’яні затички.
Вона була у Гатяпулі повією
— Тішся весіллям, Костомахо, це єдине весілля, яке ти матимеш, — крикнуло якесь вайло, але повія, що стояла на балконі, вилила йому на голову горщик сечі, і він одразу стулив пельку. «Нареченим» був сам дім розпусти, який символічно представляла мадам Ранґілі Бібі — повія настільки стара, беззуба і косоока, що вже своїм виглядом заслуговувала на повагу, і до того ж була настільки навіжена, що її всі боялися, навіть поліцейські, завдання яких теоретично полягало в тому, аби закрити її заклад, але вони так і не наважувалися на цей крок, побоюючись, аби вона своїми відьомськими очима не накликала на них нещастя. Іншим, правдоподібнішим поясненням довголіття будинку розпусти було те, що ним володів якийсь впливовий придворний, або ж, як подейкували в місті, навіть не придворний, а священик, може, навіть той загадковий, що без упину молився на могилі Шішті. Проте придворні, у тому числі священики, часто потрапляють у немилість. А от накликане лихо — це назавжди: тому страх перед схрещеними очима Ранґілі Бібі був щонайменше таким же сильним, як перед невидимим святошею або вельможею-покровителем.
Могіні журилася не тим, що була повією, тобто мала роботу, яка забезпечувала їй дах над головою, давала їжу та одяг, без чого вона була б не ліпшою за бродячого собаку, і так само як собака, десь би померла у канаві. Свою лють вона спрямовувала на одну жінку, колишнього роботодавця, чотирнадцятирічну Леді Ман Бай з Амера, яка тепер мешкала у Сикрі, тобто її лють була націлена на таку собі юну потіпаху, що таємно вже одержувала знаки уваги з боку свого кузена принца-наступника Саліма. Леді Ман Бай мала сотню рабів, а Могіні Костомаха була однією із її улюблениць. Коли спекотного дня спітнілий принц повертався на коні з виснажливого полювання, то Могіні була на чолі свити, до обов’язків якої входило знімання з нього всього одягу та натирання його блідої шкіри пахучими й охолоджувальними оліями. Саме Могіні вибирала парфуми, сандалове дерево або ж мускус, пачулі або ж ружу, а також саме Могіні доручалося натиранням готувати його до зустрічі з коханою. Інші раби махали віялами, розтирали руки й ноги, але тільки Костомаха могла торкатися його королівського статевого органу. Вона дуже добре зналася на приготуванні мазей, необхідних для підвищення статевої хіті та подовження коїтусу, себто статевого акту. Вона готувала мазі з тамаринду, чи з кіноварі, або ж сухого імбиру, чи перцю, які, змішані з медом великих бджіл, давали жінці багато втіхи без надмірного напруження з боку чоловіка, а також дозволяли чоловікові зазнати відчуття теплоти і щось на зразок стискувальних рухів, що особливо були приємні. Інколи вона змащувала мазями хазяйчину піхву, інколи принців член, а найчастіше і те, і друге. Чудовий результат було гарантовано обом партнерам.
Її підвело знання рецепту лікарського засобу, що «перетворював чоловіка на коня». Одного дня вона взяла та й зварила свіжі козлячі яєчка у молоці, посолила та поперчила їх, підсмажила у топленому маслі, гарненько посікла, приготувавши з них смачний фарш. Ту мішанину треба було їсти, а не втирати у тіло, і вона годувала нею принца зі срібної ложки, пояснюючи, що, прийнявши ліки, він зможе кохатися, як кінь, п’ять, десять чи навіть двадцять разів, не втрачаючи при цьому сили; а у випадку з особливо статево зрілими парубками навіть до ста послідовних вивержень сімені.
— Смачно, — казав принц і завзято їв.
Наступного ранку він вийшов із будуару, залишивши свою кохану майже непритомною.
— Так, таки так, — сказав він Могіні, коли виходив, — ох і помічні були ліки!
Минуло сорок сім днів і ночей, перш ніж Леді Ман Бай змогла знову подумати про статеві зносини, і принц упродовж усього часу, коли заходив до неї, усвідомлюючи, що він накоїв, поводився так, ніби кається і дуже дбає про неї, і тому немилосердно трахав рабинь, а крім того дуже часто вдавався до послуг худого створіння, що наділило його надлюдською чоловічою силою. Леді Ман Бай не могла відмовити йому, але ревнощі не давали їй спокою. Коли сумно відомої ночі після ста і однієї копуляції з’ясувалося, що витривалість Могіні Костомахи у статевих зносинах безмежна і що принц не спроможний зламати її, а це майже вдалося зробити йому зі своєю коханою, доля дівчини-рабині була вирішена. Ревнощі Леді Ман Бай невблаганно зростали, і Могіні витурили з маєтку, залишивши її тільки зі знанням препаратів, від яких у чоловіків з’являється страшенна хіть. Вона впала дуже низько — з палацу до борделю, але вміння чарувати стало їй у пригоді і зробило її у гатяпульському борделі найпопулярнішою жінкою. Вона сподівалася на помсту.
— Ох, як зведе мене доля з тією сучкою, то я її так намащу мастикою, що її шакали трахатимуть. Вона буде махана круками і крокодилами, прокаженими та водяними буйволами, і зрештою від неї нічого не залишиться, лише смердюче пасмо волосся, яке я неодмінно спалю, і на тому буде їй кінець. Вона одружується з принцом Салімом, і їй не до мене. Для жінки у моєму становищі помста — це недосяжна розкіш, як сірі куріпки чи дитинство.
Не знати чого, але вона чомусь говорила це білявому прибульцеві, хоч раніше ніколи і нікому не розповідала про свої витівки, — може, на неї справила враження його екзотична зовнішність, його біляве волосся чи довірлива чужість.
— Ти мусив навіяти на мене якусь ману, — сказала вона стурбованим голосом, — раніше я не дозволяла клієнтам бачити себе при денному світлі, а тим паче розповідати про себе.
Батьків брат позбавив її цноти в одинадцять років. А дитина, що народилася у неї, була виродком, якого її мати взяла і втопила, навіть не показуючи її, побоюючись, що вона зненавидить своє майбутнє.
— Їй не треба було переживати, — сказала Могіні, — бо виявилося, що я мала спокійну вдачу і була схильна до статевих зносин. Навіть той бугай не змарнував мене. Але мені завжди бракувало теплоти, а після несправедливости, якої я зазнала від Леді Ман Бай, я стала ще холоднішою. Влітку чоловікам навіть подобається моя прохолодна близькість, але взимку я маю менше роботи.
— Підготуй мене, — сказав білявий чоловік, — бо сьогодні мені треба потрапити на прийом до імператора, тож мушу виглядати якнайкраще.
— Якщо маєш гроші, — відповіла вона, — то пахнутимеш як схочеш, пахнутимеш як король.
Вона сказала, що це коштуватиме один золотий магур, а тоді почалося перетворення його тіла на симфонію для носа.
— Я беру трохи більше, аякже, — застерегла вона його, але він лишень махнув лівим зап’ястям, і вона аж рот роззявила від подиву, коли побачила між його чотирма пальцями три золоті монети.
— Зроби якнайкраще, — сказав він і дав їй усі три монети.
— За три золоті магури, — сказала вона, — люди думатимуть, що ти ангел з раю, якщо ти хочеш, аби саме це вони подумали, а коли залагодиш свою справу, то зможеш кохатися зі мною та з Периною впродовж тижня, задовольняючи свої найбільші примхи без жодних доплат.
Вона послала за залізними ночвами і власноруч наповнила їх, змішуючи теплу і холодну воду у відношенні одне відро до трьох. Потім намилила його милом з алое, сандаловим деревом та камфорою, «аби твоя шкіра була свіжою і відкритою для королівських запахів». А відтак дістала з-під ліжка незвичайну охайно загорнуту в ніжну тканину скриньку з парфумами.
— Поки дістанешся до імператора, тобі доведеться переконати не одного вартового, — сказала вона. — Тож пахощі, призначені для імператора, ховатимуться під запахами, що подобатимуться менш важливим особам і вивітряться до часу, коли постанеш перед імператором.
Вона взялася до роботи, намащуючи його цибетином і фіалкою, магнолією і лілеєю, нарцисом і калембиком, а ще краплями інших окультних екстрактів, назви яких йому навіть не хотілося питати, екстракти із соку турецьких, кіпріотських та китайських дерев, а також кишок кита. Коли ж закінчила, він пах, як дешевий бордель, в якому він зараз був, і шкодував, що вдався до послуг Костомахи. Але із ввічливости нічого не сказав. Із дорожньої течки вийняв вбрання настільки пишне, що Костомаха аж ахнула.
— Ти що, заради цього одягу когось уколошкав, а чи справді якийсь вельможа? — поцікавилася вона. Він не відповів. Мати дорогий одяг у дорозі — це означає привертати увагу грабіжників; а мати у королівському дворі вигляд волоцюги — це ще одна дурість.
— Мені треба йти, — сказав він.
— Повертайся до мене, — сказала вона, — пам’ятай про безплатне кохання.
Незважаючи на вранішню спеку, він одягнув свій незмінний плащ і вирушив на здійснення своїх планів. Якимось дивом парфуми Костомахи ішли попереду нього і прокладали йому дорогу. Вартові замість того, аби нагнати його і наказати йти до воріт у далекому кінці міста, де він мав би чекати у черзі на одержання дозволу на перебування у Дворі Публічних Аудієнцій, коли зачули запах, що ніби леліяв добрі новини, розступилися і навіть допомагали йому, а тоді неправдоподібно добродушно шкірилися. Старший у вартівні відправив посильного за королівським ад’ютантом, який прийшов із невдоволеним виглядом, бо його потривожили. Але коли він наблизився до гостя, то вітерець подув з іншого боку, і цілком інший запах розлився у повітрі, запах, який був занадто тонкий для нечутливих носів вартових, але змусив ад’ютанта мимоволі подумати про першу дівчину, яку він кохав. Він зголосився особисто піти до будинку Бірбала, аби все влаштувати як годиться, а тоді повернувся, кажучи, що всі необхідні дозволи одержано, і він уповноважений запросити гостя увійти до палацу.
Його, як це заведено, запитали, хто він такий, і той без вагань відповів:
— Можете називати мене Маґором, — відповів він бездоганною перською мовою. — Маґор дель’Амор до ваших послуг. Добродій з Флоренції, а зараз тут у справі королеви Англії. — На голові у нього був оксамитовий капелюх з білим пером, пришпиленим шпилькою із самоцвітом гірчичного кольору, і, скинувши цей капелюх, він схилився у низькому поклоні, що показувало всім (річ у тому, що він зібрав навколо себе цілий натовп роззяв, замріяні й усміхнені очі яких ще раз доводили високу професійність Костомашиної роботи), що він обізнаний з придворними манерами, ввічливістю та витонченістю.
— Пане посол, — сказав ад’ютант, — сюди, будь ласка.
Коли попередні запахи вивітрилися, повіяло третім ароматом, і цей запах леліяв повітря фантазіями хіті. Йдучи чарівним світом палаців, чоловік на ймення Маґор дель’Амор наразі помітив якесь тріпотіння за запнутими вікнами та ґратчастими ширмами. У темряві вікон, йому здалося, він розгледів безліч мигдалевих очей. Один раз він навіть побачив руку із коштовним камінням у неясному жесті, але його можна було зрозуміти як запрошення. Він недооцінив Костомаху. Вона, як митець своєї справи, спокійно могла конкурувати з будь-ким із міських художників, поетів та співців.
У центрі головної Палати Приватних Аудієнцій стояло дерево з червоного пісковику, з якого, як здалося незвиклому окові гостя, звисала ціла в’язка стилізованих бананів. Широке «гілля» червоного каменю спадало з верху стовбура дерева на всі чотири кути кімнати. Між тим гіллям висіли вишиті сріблом та золотом шовкові балдахіни; а під балдахінами та бананами, спиною до товстого камінного стовбура, стояв найстрашніший у світі чоловік (за одним винятком): невисокий улесливий чоловік з величезним інтелектом і кругозором, улюбленець імператора, об’єкт ненависти заздрісників, підлесник, підлабузник, щоденний пожирач тридцяти фунтів їжі, людина, що може замовити кухарям приготувати на вечерю тисячу різних страв, для якого всезнання — це не просто фантазія, а життєва необхідність.
Це — Абул Фазл, людина, котра знала все (за винятком іноземних мов і багатьох незграбних говірок Індії, які йому ніяк не давалися, а тому він був незвичайною моноглотною постаттю у багатомовному стовпотворінні двору). Знавець історії та шпіонажу, світліший за Дев’ять Зірок і друга найближча довірена особа найстрашнішої людини у світі (без жодного винятку), Абул Фазл знав справжню історію створення світу, яку, за його словами, він почув від самих ангелів, а також знав, скільки фуражу дозволено щоденно з’їдати коням в імператорських конюшнях, усі інгредієнти удосконаленого рецепту біряні[76], знав, чому рабів перейменували в
Абул Фазл, наче король, стояв боком і не повертався, аби поглянути на прибульця. Він так довго мовчав, що вже стало ясно — це спроба образи. Посол королеви Єлизавети розумів, що це його перше випробування, і він мусить його з честю пройти. Він також мовчав, і у страшному мовчанні вони багато чого дізнавалися один про одного.
Гадаєш, що ти мені нічого не кажеш, міркував собі подорожній, але твоя пишність і грубість, твоя огрядність і суворий вираз обличчя свідчать, що ти представник світу, де прагнення насолоди співіснує з підозрою, а насильство, адже ця мовчанка — це форма насильницького нападу, іде у парі зі спогляданням прекрасного, до того ж слабкість всесвіту надмірної м’якости й мстивосте полягає у марнославстві. Марнославство — це ті чари, в чиїх тенетах ти зараз перебуваєш, і саме завдяки моїй обізнаності у сфері марнославства я досягну своєї мети.
А тоді найстрашніший чоловік у світі (за одним винятком) нарешті почав говорити, ніби відповідаючи на думки іншого.
— Ваша світлосте, — промовив він насмішкувато, — чую, що ви напахалися парфумами, призначеними спокушати королів, і я роблю висновок, що ви не цілком безневинний за нашими мірками, фактично, цілковито не безневинний. Я не повірив вам, коли вперше почув про вас кілька хвилин тому, а тепер, коли чую цей запах, то вірю вам ще менше.
Білявий Маґор дель’Амор інтуїтивно відчув, що Абул Фазл був автором книжки про рецепти чародійних мазей, відомих Могіні Костомасі, і тому нюхові чари на нього не діють, а як наслідок — вони втратили вплив на всіх присутніх. Вартові з дурнуватими посмішками на всіх чотирьох входах до Палати Приватних Аудієнцій раптом очуняли, а запнуті серпанком наложниці, чекаючи на обслуговування шановного товариства, втратили свою еротичну замріяність, і тут до прибульця прийшло усвідомлення, що він тепер скидається на чоловіка, якого роздягли догола перед всевидючим оком фаворита короля, і що лише правда або щось настільки ж переконливе, як правда, зможе врятувати його.
— Коли посол іспанського короля Філіпа прибув до нас з візитом, — пригадував Абул Фазл, — то прибув не сам, а з почтом та зі слонами, навантаженими дарунками, а ще він подарував двадцять одного скакуна найкращої арабської породи і багато коштовних каменів. Він не приїхав на гарбі і не ночував у борделі з жінкою, настільки худою, що відразу і не скажеш, що то жінка.
— Вельмишановний пане, лорд Гоксбанк та інші, на превеликий жаль, вступили у славу Божу та його ангелів, коли ми висаджувалися в Сураті, — відповів прибулець. — На смертному ложі він доручив мені виконати покладену на нього Її Величністю місію. На жаль, корабельна команда складалася з багатьох негідників; ще тіло його не захололо, як вони заходилися все плюндрувати і нишпорити по його каютах у пошуках коштовностей, які міг мати мій добрий господар. Зізнаюся, що тільки завдяки фортуні мені вдалося уникнути смерти й зберегти лист, бо, знаючи, що я — чесний слуга свого господаря, вони б одразу перерізали мені горло за найменшої спроби боронити власність лорда Гоксбанка. Дуже шкодую, що його прах не був похований у землі за християнським обрядом, але гордий з того, що зумів прибути до вашого чудового міста, аби виконати його обов’язок, що став моїм.
— Королева Англії, — розмірковував Абул Фазл, — не була у дружніх стосунках з нашим другом, славетним королем Іспанії.
— Іспанія — хвалькувата обивателька, — викрутився прибулець, тоді ж бо як Англія — це країна мистецтва, краси і сама Глорія. Не будьте засліплені лестощами Філіпа Тупого. Великі мають говорити з великими, і саме королева Англії Єлизавета є втіленням імператорської величі та смаку. — Увійшовши в роль, він пояснив, що далека рудоволоса королева — це не що інше, як імператор Заходу, вона — Акбар у жіночій подобі, і він, Шаганшах, король над королями, можна сказати, є Єлизаветою Сходу, вусатим, і не цнотливим, але у сенсі величі вони однакові.
Абул Фазл перемінився.
— Ви не хочете поставити мого правителя вище за жінку, — сказав він тихо. — Добре, що ви тримаєте той сувій, як я бачу, з автентичною печаткою корони Англії, і тому ми змушені гарантувати вам безпеку. В іншому разі за таку зухвалість, аби позбутися непроханої свині, я б кинув вас на поталу дикому слонові, якого ми тримаємо прив’язаним неподалік на лужку.
— Імператор — відомий у всьому світі як великий шанувальник жінок, — сказав Маґор дель’Амор. — Я переконаний, що він не почуватиметься ображеним, коли самоцвіт Сходу порівнюють з іншим великим самоцвітом, незалежно від статі.
— Мудреці-назаретянці, послані до нашого двору португальцями з Ґоа[77], не дуже хвалять ваш самоцвіт. — Абул Фазл знизав плечима. — Кажуть, що вона стає на прю з Богом, і до того ж слабенька правителька, тож не довго чекати, коли вона залишиться без влади. Також кажуть, що її нація — це самі злодії, а ти, мабуть, шпигун.
— Португальці — пірати, — сказав Маґор дель’Амор. — Вони — морські розбійники й огидні падлюки. Мудра людина ніколи не повірить у те, що вони кажуть.
— Отець Аквавіа з Товариства Ісуса — італієць, як і ти, — відповів Абул Фазл. — Отець Монсеррате, його компаньйон, родом з Іспанії.
— Якщо вони сюди прибули під прапором задрипаних португальців, — наполягав прибулець, — тоді вони — не хто інші, як португальські собаки.
Десь згори, з-над їх голів, почувся голосний сміх, ніби засміявся якийсь бог.
— Змилостися, великий
Шовкові балдахіни впали по кутах палати, а там, високо над ними, на оббитій м’якою тканиною верхівці камінного дерева у Позі Королівського Вдоволення, регочучи на повні груди, сидів Абул-Фатг Джалалуддін Мухамед Акбар, сам Великий Могол, відкритий для загального огляду, схожий на велетенського папугу на здоровезному сідалі.
Він прокинувся у незвичайно дражливому настрої, і навіть надзвичайно умілі ласки коханої не заспокоїли його. Серед ночі дезорієнтована ворона якимсь чином проникла до спальні королеви Джодги, і королівське подружжя пробудилося від страхітливого каркання, що спросоння здалося імператорові знаком кінця світу. В якусь мить чорне крило черкнуло його щоку. Допоки слуги виганяли ворону, імператорові нерви вже аж дзвеніли. Надалі його сон наповнився передвістями. В якусь мить він бачив, як чорний дзьоб тієї апокаліптичної ворони дотягувався до його грудей і виривав серце, аби з’їсти, так само як батрак з Мекки у битві під Угудом з’їв серце убитого Хамзи, дядька Пророка. Якщо такий могутній герой міг бути вбитий підступним дротиком, то він також може загинути у будь-яку мить від стріли, що летітиме з темряви, як та ворона — гидка, смертельна і чорна. Якщо ворона може проникнути крізь усі рівні охорони і бити в його обличчя крильми, то чи не може те ж саме зробити і зловмисник?
Отак, переповнений передчуттями смерти, він був безборонний перед приходом кохання.
Прибуття пройдисвіта, що називав себе англійським послом, дуже зацікавило його, і після того, як він наказав Абул Фазлу трохи побавитися з «послом», настрій у нього почав покращуватися. Абул Фазлу, в житті надзвичайно товариській людині, чи не найліпше у всьому Сикрі вдавалися різного виду жорстокі витівки, і коли імператор, схований від обох чоловіків, допитувача і допитуваного, слухав виставу внизу під собою, хмари ночі нарешті розійшлися і забулися.
— Ох, і викручується той дурисвіт, — думав він, коли тягнув кутаси шнурків шовкових балдахінів, аби відкритися чоловікам внизу; він був у доброму гуморі, але не підготовлений до емоцій, що охопили його, коли його очі зустрілися з очима прибульця.
Це була любов або щось схоже на любов. Серце закалатало, як у закоханої дівчини, віддих став глибшим, а щоки зарум’янилися. Який вродливий був цей парубок, наскільки впевнено тримався, як пишався собою! І в ньому було щось таке, чого й не збагнеш одразу: якась таємниця, що робила його цікавішим за сотню придворних. Скільки йому років? Імператор не дуже добре розбирався у віці
— Прочитай нам листа королеви, — скомандував Акбар, і «посол», театрально помахуючи зап’ястям, вклонився до смішного низько, а коли підвівся, то сувій уже звисав з його рук, хоч ні Акбар, ні Абул Фазл не бачили розпечатування листа.
— Ну й спритник, — здивувався імператор. — Таке нам до вподоби.
Пройдисвіт читав листа англійською мовою, а тоді швидко перекладав перською. «Найнепереможніший і наймогутніший принце, — писала королева Єлизавета, — лорде Зелабдіме Екебаре, королю Камбейу, вітаю». Абул Фазл пирхнув, немов кінь.
— Зелабдім? — глузливо пирхнув він. — І що ж це за Екебар? — імператор з утіхи аж плеснув себе по стегні. — Це ж бо ми, — знову фиркнув він. — Ми і є падишахом Екебаром, лордом казкового королівства Камбей. От темна Англія, як нам шкода народ, що має таку дурну королеву.
Читальник зробив паузу, аби стих сміх.
— Продовжуй, продовжуй, — махнув рукою імператор. — Король «Зелабдім» наказує. — Знову почувся сміх, з’явилася хусточка, щоб витерти сльози.
«Посол» вклонився ще раз, навіть ще нижче, ніж раніше, і читав далі; а поки закінчив, пролунала ще одна хитрість.
— З метою розвитку торгівлі та в інших взаємовигідних цілях ми просимо бути нашим союзником, — читав він. — Нам стало відомо, що Ваша Величність оголосила себе Непогрішимим, і ми запевняємо вас, що не ставимо під сумнів
Остерігайтеся лакеїв Вашого суперника! Укладіть з нами союз, і ми розіб’ємо ворога. Я усвідомлюю, що маю тіло слабкої й кволої жінки, але я також маю серце і тіло короля Англії, і я вважаю великою зневагою те, що якийсь Папа Римський наважується ганьбити мене чи моїх союзників. Бо я маю не тільки
Коли «посол» закінчив читати листа, імператор усвідомив, що за якихось кілька хвилин закохався вдруге, бо тепер у ньому палахкотів огонь жадання до авторки листа, королеви Англії.
— Абул Фазл, — вигукнув він, — а чи не можемо ми одружитися з цією видатною леді без зволікань? Із цнотливою королевою Рані Зелабат Джілоріана Пеглаві? Думаємо, що ми негайно мусимо це зробити.
— Чудова ідея, — сказав «посол» Маґор дель’Амор. — А ось медальйон з її портретом, який вона надсилає вам з ніжними побажаннями, який зачарує вас її вродою, що перевершує навіть красу її слів. Тріпочучи мереживом манжетів на зап’ястях, він вийняв золотий медальйон, який Абул Фазл прийняв з великою підозрою. Абул Фазл мав передчуття, що вони заходять у глибоку воду, а Маґорова присутність може мати величезні наслідки, і не обов’язково корисні для них, але коли він спробував застерегти свого повелителя проти нового заміру, найстрашніший у світі чоловік (без жодного винятку) розвіяв його сумніви.
— Що ж, лист — чарівний, так само як і його подавець, — сказав Акбар. — Приведіть його завтра вранці до мене, і ми продовжимо розмову.
На цьому аудієнція закінчилася.
Раптове захоплення імператора Зелабдіна Екебара своїм дзеркальним жіночим відображення, тобто королевою Зелабатою Джілоріаною Першою, вилився у потік листів, які доправлялися до Англії акредитованими королівськими посланцями, але на які не надійшло жодної відповіді. Пишномовні листи були запечатані особистою печаткою імператора і наповнені емоційною силою і сексуальною виразністю, що було дивиною для Європи (та Азії) тих часів. Багато з тих листів не доходили до адресата, бо вороги так і чатували на посланців, і на шляху від Кабула до Кале[78] перехоплені звіряння почуттів давали неабияку втіху вельможам та принцам від читання послань імператора Індії з божевільними заявами про невмируще захоплення вродою жінки, якої він ніколи не бачив, та з маніакальними фантазіями про створення єдиної величезної імперії, яка б об’єднала східні та західні півкулі. Листи, що доходили до Вайтхоллу[79], вважалися підробкою або ж справою рук якогось анонімного дивака, а з їхніми подавцями швидко розправлялися, багато з них потрапляли до в’язниці, що було платою за їхню довгу й небезпечну мандрівку. А згодом їх просто перестали пускати до королеви, а тим, кому вдавалося добитися через увесь світ назад до Фатегпур Сикрі, поверталися з озлобленими словами. «Королева не втрачає цноти через те, що жоден чоловік не захоче лягти у ліжко з тією холодною гадюкою», — доповідали вони, і через рік і один день любов Акбара розвіялася так само раптово і загадково, як і виникла, можливо, через заколот між його королевами, які ополчилися проти його неіснуючої коханої й погрожували припинити вдовольняти його, якщо він не перестане посилати любовні листи англійці, або через мовчанку, яка запала вже після її перших лестощів, що розбурхали почуття імператора, і підтвердила нещирість її характеру та безглуздість намагання зрозуміти чужу й непривабливу особу, тимчасом як багато коханих і жаданих жінок були у нього під боком.
Уже під кінець свого правління, коли минуло багато років з часу появи пройдисвіта Маґора дель’Амора, літній імператор з ностальгією згадав ту дивну історію з листом від королеви Англії і наказав показати його. Коли принесли і витлумачили листа, то виявилося, що багато тексту кудись зникло. А в тексті, що лишився, не було сказано про його непогрішимість чи про непогрішимість Папи Римського; також не йшлося про союз проти спільних ворогів. По суті, це було буденне прохання надати хороші торговельні умови для англійських купців із звичайними виразами поваги. Коли імператор довідався правду, то ще раз збагнув, наскільки зухвалого чарівника він зустрів давноминулого ранку після того, як йому наснилася ворона. Однак на той час знання йому вже були не потрібні; він хотів лишень нагадати собі те, чого він ніколи не забував, — чарівникові не потрібне зілля, знайомі духи, ані чарівні палички. Для чаклунства вистачає слів на срібному язику.
Присутні у наметі спиралися на килими та подушки і, сидячи обличчями один до одного, гуртувались у двох таборах — у таборі Прихильників Води і таборі Шанувальників Вина, а між ними був порожній неф з місцями для імператора та його гостя. До партії
Акбар вирішив, що революційний храм не міститиметься у стаціонарній будівлі. Єдиним богом тут має стати аргумент і ніяке божество, хай би скільки воно мало рук чи ніг і яким би могутнім воно було. Проте розум — це смертне божество, а померлий бог, навіть якщо він знову народжується, невідворотно помирає знову. Ідеї, як і припливи в морі чи фази місяця, народжуються, підносяться і розвиваються у належний час, а тоді з поворотом великого колеса зменшуються, тьмянішають і зникають. Вони тимчасові мешканці, ніби намети, а звідси випливало, що намету найбільше личило бути їхнім домом. Могольські будівничі наметів, створивши розбірні будинки великої складности й краси, були по-своєму геніями. Під час воєнних кампаній військо супроводжувалося ще одним військом, чисельністю щонайменше дві з половиною тисячі (вже не кажучи про слонів та верблюдів), яке зводило і розбирало наметове місто для проживання короля та його воїнів. Переносні пагоди, павільйони та палаци навіть надихали каменярів, що зводили Сикрі, проте намет все ж таки був наметом з полотна, тканини та дерева, що дуже добре передавав непостійність думки. Одного чудового дня, через сотні років від сьогодні, коли вже не буде навіть його великої імперії — так, він би хотів навіть передбачити руйнування свого творіння! — його нащадки побачать, як намет згорнуть, і зникне вся його велич.
— Лишень коли ми приймемо істину смерти, — проголошував імператор, — ми зможемо почати вивчати істину життя.
— Парадокс, Ваша Величносте, — зухвало відповідав Маґор дель’Амор, — це вузол, що дозволяє людині видаватися розумною навіть тоді, коли він зв’язує її розум, як ту курку, що має піти на юшку. «У смерті — значення життя!» «Багатство чоловіка породжує убогість його душі!» Так насильство може стати доброчинністю, потворність — красою, тобто кожна благословенна якість може стати своєю протилежністю. Насправді, це кімната з дзеркалами, повна ілюзій та перевернутости. І чоловік може борсатися в болоті парадоксу до кінця своїх днів, так і не висловивши думки, гідної уваги.
Імператор відчув приплив сліпої люті, як тоді, коли відірвав огидні вуси Рани з Куч-Нагіна. Чи, може, йому тільки вчулося? — Яке право має цей чужинський покидьок?.. — Як тільки сміє?.. — Імператор геть чисто побагровів і тепер від злості плювався та бризкав слиною. Зібрання заціпеніло від страху, бо розлючений Акбар міг зробити що завгодно, міг голими руками розірвати небо або ж усім присутнім вирвати язики, аби переконатися, що вони ніколи не розповідатимуть того, що побачили, або ж міг випити вашу душу і втопити її в кубку вашої ж киплячої крови.
І тут не хто інший, як принц Салім, підбурений Бадауні, порушив гнітючу мовчанку.
— Ти хоч усвідомлюєш, — звернувся він до порушника спокою у чудернацькому плащі, — що за сказане ти можеш накласти головою?
Маґор дель’Амор, хоч, може, не геть чисто, але розгубився.
— Якщо у цьому місті я за такі речі позбудуся голови, — відповів він, — тоді це місто не вартує, аби в ньому жити. До того ж я вважав, що в наметі править не король, а розум.
Тиша густішала, як молоко, що скипілося. Акбарове обличчя потемніло. А тоді, ні сіло ні впало, хмари розійшлися, бо імператор почав голосно реготати. Він плескав Маґора дель’Амора по спині й енергійно хитався.
— Добродії, а цей сторонній дав нам гарний урок, — сказав він. — Хтось має стояти збоку від кола і пильнувати, аби воно було круглим.
Тепер настала черга принца-наступника відчути громадський осуд, але він сів, так нічого й не сказавши. Абул Фазлу вираз обличчя Бадауні, свого суперника, так сподобався, що він полагіднішав до білявого іноземця, який несподівано зачарував короля. Прибулець же втямив, що гра йому вдалася, але, досягши цього, він нажив собі сильного ворога, який був ще небезпечніший через свою незрілість та очевидну юнацьку дратівливість.
Імператор також думав про свого сина. Якою радістю було його народження! Може, не варто було віддавати його під опіку містиків, послідовників і наступників шейха Саліма Чішті, на честь якого було названо принца. Хлопець був хитромудрим сплетінням суперечностей — шанувальник витончености, любитель садівництва і пуританин, не цурався куріння опію і зваблювання жінок, а будучи гедоністом, цитував «непримиренних» мислителів і висміював Акбарових фаворитів, кажучи:
З іншого боку, ось цей іноземець, навпаки, наскільки відданий дискусії, що наважився кинути ущипливі слова у вражене імператорське обличчя і, тільки подумати, він зробив це привселюдно. З таким чоловіком король, мабуть, може поговорити про все те, чого він не розуміє і від чого нудьгує. Після вбивства Рана з Куч-Нагіна він запитував себе, чи не вбив він того єдиного, хто зміг би його зрозуміти і якого він зміг би полюбити. А тепер доля пропонує, ніби у відповідь на його журбу, другого звірника, може, навіть кращого, ніж перший, бо він був не тільки гідним співбесідником, але також і великим шукачем пригод. Чоловік здорового глузду, котрий заради здорового глузду йде на безглуздий ризик. Чоловік парадоксів, який зневажливо висловлюється про парадокс. Негідник був не менш суперечливий, ніж принц Салім, можливо, не менш суперечливий, ніж будь-яка суща людина, але його суперечливість припала королеві до душі. Чи міг би він відкрити своє серце Маґорові і розповісти речі, які він ще нікому не розповідав, навіть Бхаті Рам Джейну, глухому підлеснику, або ж розумникові Бірбалу, або всезнаючому Абул Фазлу? Може, нарешті, з’явився його сповідальник.
Назбиралося стільки різних речей, про які він хотів поговорити і які до кінця не були зрозумілими навіть Абул Фазлу чи Бір Балу, речі, які він донедавна не наважувався озвучувати під час відкритих дебатів у Наметі Нового Поклоніння. Наприклад, йому хотілося з’ясувати, чому хтось має дотримуватися релігії не тому, що вона правдива, а тому, що її дотримувалися чиїсь батьки. Тоді віра — не віра, а лишень сімейна традиція? А може, взагалі правдивої релігії як такої не існує, а має місце передавання нащадкам звичаїв і традицій? У такий спосіб не тільки доброчесність, але також огріх можна передати. А що, коли віра була не чим іншим, як помилкою наших пращурів?
— Ми підемо, — сказав він своєму гостеві. — На один день розумного досить.
Оскільки моторошна ілюзія спокою простиралася по всьому імператорському комплексу, що мерехтів під спекотним сонцем, виникала необхідність шукати справжню природу часу у знаках та прикметах. Коли ставалися затримки у поставках льоду, то це означало, що не все спокійно у провінціях. Коли зелені водорості вкривали чисті води Ануп Талао, Найкращої із Найкращих Водойм, то це означало, що у дворі зріла зрада. І коли король покинув палац і його у паланкіні понесли до озера Сикрі, то це було знаком його внутрішнього неспокою. То були водяні передвістя. Також існували повітряні, вогняні та земляні прикмети, але водяні пророцтва були найнадійніші. Вода давала імператорові знання, своєю течією приносила йому правду і заспокоювала. Вона текла вузькими каналами і широкими руслами навколо і через двори палацу, охолоджувала знизу камінні будівлі. Хоч, правди ніде діти, вона була символом твердолобих пуритан, таких як партія
Бхаті Рам Джейн приніс королеві паруючий горщик води для щоденного омивання, і Акбар дивився углиб пари, що підносилася і вказувала на правильні дії впродовж дня. Коли він купався у королівському гаммамі[80], то відкидав голову назад і якийсь час, як риба, лежав у воді. Вода у гаммамі, шепочучи у занурені під воду вуха, розповідала про найпотаємніші думки кожного, хто купався у радіусі трьох миль. Однак інформаційна потужність стоячої води була обмежена; аби одержати інформацію з великої відстані, необхідно було зануритися в річку. Проте дієвість гаммаму не варто недооцінювати. Саме у гаммамі він почув, наприклад, про сховану книжку обмеженого Бадауні — книжку, настільки критичну щодо імператорських ідей і звичок, що Акбар, якби зізнався, що знає про її існування, мусив би негайно стратити Бадауні. Натомість він приховував таємницю свого критика, ніби власну, і щоночі, коли Бадауні засинав, посилав до кабінету озлобленого автора найвідданішого нишпорку, Умара Айяра, аби той читав і запам’ятовував останні сторінки таємної історії правління імператора.
Умар Айяр мав для Акбара таке значення, як вода, він був настільки важливим, що, крім самого імператора, про нього ніхто не знав. Навіть Бірбал не знав про його існування, і навіть начальник усіх нишпорок Абул Фазл. То був молодий євнух, такий худий і безволосий на обличчі й тілі, що міг здатися жінкою, і за наказом Акбара анонімно жив у гаремі, вдаючи покірну служницю наложниць, на яких він так був схожий. Вранці, ще до того як Акбар повів Маґора дель’Амора у Намет Нового Поклоніння, в Акбарові палати через потаємні двері, про існування яких не знав навіть Бхаті Рам Джейн, зайшов Умар і поінформував свого повелителя про шепіт, який він почув у повітрі, маленький обривок чутки, що виходив з гатяпульського борделю. А чутка полягала в тому, що білявий прибулець хоче розказати таємницю настільки дивовижну, що може сколихнути всю династію. Проте Умарові не вдалося довідатися про зміст таємниці, й осоромлений, по-дівочому пригнічений, він настільки засмутився, що впродовж кількох хвилин імператорові довелося його заспокоювати, аби він не розплакався.
Позаяк Акбара дуже зацікавила нез’ясована таємниця, він поводився так, ніби для нього вона нічого не важила, і все відкладав справу з її вивідуванням. Він дозволяв незнайомцеві бути близько побіля нього, але завжди у чиїсь присутності. Скажімо, вони пішли з ним до голубника, аби подивитися на найшвидших королівських листонош, також він дозволив йому іти поряд з імператорським паланкіном слідом за особистим носієм імператора, коли спускалися до краю блискучого озера. Правда, душа його була неспокійна. Річ не тільки у таємниці, на якій зійшовся клином увесь світ, але також і у вчорашніх любощах з коханою Джодгою, яка вже не так, як колись, збуджувала його, і він уже було подумав, чи її не замінити на якийсь час іншою, вродливішою наложницею. Й окрім усього його охопило ще більше розчарування у Богові. Цього вже було занадто. Настав час поплавати.
Під впливом ностальгії він зберіг, відновив і спустив на воду чотири улюблені човни дідуся Бабара. На найбільшому човні, плоскодонній баржі, що називалася
Іноземець був настільки переповнений ненародженим дитям своєї таємниці, наскільки буває переповнена жінка напередодні пологів, і був настільки ж наляканий небезпекою цього явища. Акбар трохи помучив свого гостя, наказуючи команді судна якнайшвидше виконати низку дій, передбачених протоколом двору, пов’язаних з подушками, вином та книжками. Так, напій куштували тричі, перш ніж його торкалися губи імператора, і хоч така практика добряче набридла імператорові, він не перечив їй. Що стосується книжок, то Акбар таки змінив протокол. За старих часів кожна книжка, що потрапляла на очі імператорові, мала бути прочитаною трьома різними експертами і тільки тоді оголошувалася вільною від смути, непристойностей і брехні.
— Іншими словами, — сказав молодий король, зведений на трон, — ми читатимемо лишень найнудніші книжки, що коли-небудь писалися. Так справа не піде.
Нині дозволялося читати всі книжки, але імператорові, перш ніж він відкривав книжку, подавали на неї три різні рецензії трьох різних експертів, оскільки існував загальний верховний протокол про недоречність королівського здивування. Що стосується подушок, то вони перевірялися на наявність лез та шпильок, які міг сховати якийсь зловмисник. І все це імператор мусив терпіти. А тоді він дозволив собі усамітнитися з іноземцем поза межами чутности вух помічників.
— Ваша Величносте, — промовив Маґор дель’Амор, і його голос, здається, трохи затремтів, — я прошу дозволу дещо вам розповісти, і тільки вам одному.
Акбар голосно розреготався.
— Нам здається, що якби ми змусили тебе ще трохи почекати, то ти б умер, — посміювався він. — Уже понад годину ти ніби той фурункул, що має прорватися.
Іноземець спалахнув рум’янцем.
— Ваша величність знає все, — сказав він кланяючись. (Імператор не запропонував йому сісти.) — Однак я маю сміливість припустити, що природа моєї інформації вам невідома.
Акбар заспокоївся і набрав серйозного вигляду:
— Так, так, продовжуй, — промовив він, — уже кажи, що маєш сказати.
— Нехай буде ваша воля, Ваша Величносте, — почав іноземець. — Колись у Туреччині жив принц на ймення Арґалія чи Аркалія, великий воїн, що володів чарівною зброєю і в чиєму почті було чотири страхітливі велетні, і він мав з собою жінку, Анжеліку…
З ялика
— Стережіться! Рятуйте імператора! Стережіться!
Водночас команда королівського судна кинулася до королівської каюти і безцеремонно скрутила Маґора дель’Амора. М’язиста рука схопила його за горлянку, а три шаблюки спрямували свої вістря простісінько йому в серце. Імператор підвівся на ноги і дуже швидко був оточений озброєними людьми.
— Анжеліка, принцеса Індії та Китаю… — іноземець намагався продовжити розповідь. Рука ще міцніше стиснула його дихальне горло, — …найпрекрасніша… — додав він з болем, але горло було знову здушене, після чого Маґор дель’Амор знепритомнів і замовк.
Кайдани в пітьмі в’язниці гнітили його не менш ніж нерозказана історія. Його обвивало так багато кайданів, що іноді у темряві здавалося, ніби його запроторили у більше тіло — тіло залізної людини. Рухи були сковані. Про світло тільки мріялося. В’язницю було видовбано у природній скелі на пагорбі трохи нижче імператорських палаців, у камері стояло затхле тисячолітнє повітря, і, мабуть, стільки ж років мали ті створіння, які повзали по його ступнях і волоссі, що залазили навіть у пах, — ці таргани-альбіноси, сліпі змії, безбарвні щури, водяві скорпіони і воші. Він помре, так і не розповівши своєї історії. Думка видавалася нестерпною, і вона ніяк не полишала його, вона заповзала і виповзала з його вух, зачаювалася у кутиках очей, прилипала до піднебіння рота і до м’якої тканини під язиком. Кожен чоловік хоче, аби його історія була почута. А він був чоловіком. Якщо ж він помре, так і не розповівши своєї історії, то перетвориться на щось огидне, на якогось таргана-альбіноса чи вошу. В’язниця не розуміла ідеї історії. В’язниця була нерухомою, вічною, чорною, а історія потребувала руху, часу і світла. Відчував, як історія вислизала з його рук, стаючи недоречною, перестаючи існувати. Він не мав історії. Не було історії. Він не був людиною. Тут не було людей. Тут була лишень в’язниця і липка темрява.
Коли за ним прийшли, він не усвідомлював, чи то минув день, а чи ціле століття. Він не бачив грубих рук, що знімали з нього кайдани. На якийсь час утратив дар слуху і мови. Вони зав’язали йому очі й повели голим до іншого місця, де його мили і скребли. Так, ніби він був мерцем і його готували до поховання, думав він, закляклий мрець, що не зміг оповісти своєї історії. У цій нехристиянській країні не було домовин. Його загорнуть у саван і опустять безіменного в яму. Або ж його спалять. Він не спочине у мирі. І після смерти, як і за життя, його переповнюватимуть невимовлені слова, і вони стануть його пеклом, і терзатимуть цілу вічність. Він почув якийсь звук.
— Побережи силу, — сказав охоронець. — Завтра постанеш у суді за вбивство.
Він спробував щось запитати. Але не міг добути слів. Охоронець змилостивився над ним.
— Я не знаю імени людини, що звинувачує тебе, — сказав він, — але такий самий безбожний іноземець, як і ти. Він не має ока і півноги.
Перший суд над Маґором дель’Амором відбувся у будинку з банановим деревом з пісковику, а його суддями були найповажніші придворні — всі Дев’ять Зірок, присутносте яких вимагав винятковий імператорський декрет: Абул Фазл, мудрець і гладун, Раджа Бірбал, блискавичний розум, а також фінансовий міністр Раджа Тодар Мал, начальник у справах війська Раджа Ман Сінґг, неземний містик Факір Азіауддін і дещо більше земний священик Мулла До Піаза, якому куховарство подобалося більше, ніж молитва, і, відповідно, він був улюбленцем Абул Фазла, великі поети Фаізі та Абдул Рахім і, нарешті, музикант Тансен. Імператор, як завжди, сидів на дереві, але мав незвичайно пригнічений настрій. Його голова схилилася, а сам він мав вигляд аж ніяк не імператорський, а звичайної смертної людини, яка страждала від страшного особистого горя. Довший час він не говорив, дозволяючи суду розпочати розгляд справи.
Команда піратського судна Скатам стояла збоку тісним буркотливим гуртом одразу за своїм речником, похмурим одноногим лікарем з пов’язкою на оці. То не був Слава-Богу-Гокінс, котрого пам’ятав звинувачений як сентиментального рогоносця, якого він так легко підпорядковував своїй волі. Цей Гокінс був одягнений зі смаком і мав упертий вираз обличчя, а коли побачив в’язня, що зайшов до суду, показав пальцем на нього і вигукнув істеричним голосом:
— Он він стоїть, той підлий Уччелло, який убив посла і забрав його золото!
— Шановний суде! — закричали моряки і вже не так хоробро продовжили: — Нехай поверне наше золото!
Обвинувачений, лишень у білій довгій сорочці й зі зв’язаними за спиною руками, оглядав грізну залу, себто імператора, дев’ятьох суддів, обвинувачів та невелику Галерею, де юрмилися менш важливі придворні, що мали виступити у ролі свідків, серед яких (а їх можна було впізнати з чорних єзуїтських ряс) переминалися з ноги на ногу два християнські священики — отець Родольфо Аквавіва та отець Антоніо Монсеррате; саме вони, вочевидь, мали переконатися, що над людиною із Заходу буде вчинено справедливий суд, а може, все ж таки прийшли домагатися грошей. Обвинувачений усвідомлював усю помилковість свого розрахунку. Йому і в голову не могло прийти, що ця потолоч буде його переслідувати навіть після смерти свого капітана, тож він не намагався замітати свої сліди. Високий білявий чоловік, що стояв у гарбі у строкатому шкіряному плащі, не міг залишитися непоміченим на індійських шляхах. їх — багато, а він — один, тож він був приречений.
— У нас, — промовив Абул Фазл, — він називає себе інакше.
Через перського тлумача дозволили взяти слово отцеві Аквавіві.
— Маґор дель’Амор — це ніяке не ім’я, — сказав він осудливо. — Воно означає
Заява викликала заціпеніння у суді. Голова імператора опустилася ще нижче, аж поки підборіддя не торкнулося грудей. Абул Фазл повернувся до обвинуваченого.
— То як тебе звати? — наполягав він. — Я майже переконаний, що Уччелло — ще одна вигадка.
В’язень мовчав. А тоді згори раптом заревів імператор:
— Твоє ім’я! — кричав він гучним голосом, який був громовою версією лементу Слава-Богу-Гокінса через невірність коханої у Португалії.
— Хай тобі чорт! Твоє ім’я,
В’язень заговорив.
— Мене звати Веспуччі, — сказав він тихо. — Ніколо Веспуччі.
— Знову бреше, — через тлумача кинув репліку отець Аквавіва. — Аякже, Віспуччі, — він голосно засміявся, грубо, по-західному, так, як може сміятися народ, що вважає себе хранителем усього сміху на світі.
— От вража личина, брехливий злодюга, тепер він привласнив відоме флорентійське ім’я.
Тут утрутився Раджа Бірбал.
— Сер, — звернувся він до єзуїта, — ми вам вдячні за ваше попереднє зауваження, але, будь ласка, утримайтесь від таких заяв. Ми розглядаємо непросту справу. Шотландський вельможа загинув, і це вже відомо достеменно, як достеменно відомо, що всі сумують з цього приводу. Лист, який він привіз для Його Високости, був переданий обвинувачуваним; це також ми знаємо, але листоноша не стає убивцею тільки тому, що приносить лист мертвої людини. Команда корабля стверджує, що після тривалих пошуків вони виявили сім схованок у капітанській каюті і що всі сім були порожніми. Але хто спорожнив їх? Нам важко відповісти. Можливо, вони і справді не виявили у них золота чи самоцвітів, але, знову ж таки, можливо, вони просто були порожніми. Судновий лікар Гокінс дав свідчення під присягою, згідно з яким він вважає, що покійний мілорд помер від фатальної дії опійної настоянки, але з огляду на те, що аж до кончини хворого він цілодобово стежив за його здоров’ям, то може бути таке, що він звинувачує іншого, аби приховати власну вину. Обвинувачі вважають підсудного винним у скоєнні крадіжки, однак нам добре відомо, що одну річ він все ж таки доставив, а саме пергамент від королеви Англії; а щодо золота, то його серед речей звинуваченого не виявлено, так само як і опію, — він плеснув руками, і зайшов хтось із прислуги, несучи одяг підсудного, серед іншого й строкатий шкіряний плащ. — Ми обшукали його одяг, а також течку, яку він залишив у гатяпульському будинку з недоброю славою, і виявили всіляке ошуканське причандалля: карти, гральні кості, усіляку облуду, навіть живу пташку, але аж ніяк не золото та самоцвіти. Що ж нам тоді думати? Що він управний злодій і сховав украдені речі; що він не злодій, бо там не було що красти; що злодії стоять тепер перед нами, звинувачуючи невинну людину? Ось такі можуть бути варіанти. Тягар обвинувачення — проти нього, але навіть якщо багато хто обвинувачує його, то так само багато хто може бути і негідником.
Згори гнітюче заговорив король.
— Чоловік, що збрехав про своє ім’я, збреше й про все інше, — сказав він. — Нехай вирішує слон.
Залом прокотилася хвиля голосного ремства — передбачуваний гул вражених людей. Раджа Бірбал мав нещасний вигляд.
—
— Наскільки ми пам’ятаємо, — відповів Акбар, — брехливий пастух так часто вигукував тигр, аби дошкулити мешканцям села, що коли тигр одного разу справді напав на нього, йому на допомогу ніхто не прийшов.
—
— Може, і не хотів би, — відповів дратівливо імператор, — але у нашому випадку ми були б раді побачити його під ногами слона.
Бірбал, розуміючи, що імператор поводився як людина, улюбленець якої виявився не вартий його любови, для поблажливости наводив інші аргументи, аж раптом обвинувачений зробив заяву, що цілковито позбавила його шансів на порятунок.
— Перш ніж ви вб’єте мене, великий імператоре, — сміливо промовив іноземець, — я мушу зробити одне застереження: якщо ви вчините так, то на вас спаде прокляття, а ваш стольний град розсиплеться. Надзвичайно могутня сила благословила мене, і всі мої захисники процвітатимуть, а кривдники нидітимуть.
Король глянув на нього, якби дивився на повільну нікчемну комаху, перш ніж розтоптати.
— Дуже цікаво, — відповів він, — оскільки, пане Уччелло, чи Маґор, чи Веспуччі, ми збудували це величне місто навколо святині шейха Саліма Чішті, найбільшого святого в усій Індії, і його благословення захищає нас і зводить нанівець усі ворожі сили. Ми бажаємо знати, чия сила більша — твого мольфара чи нашого святого?
— Мене благословила наймогутніша чарівниця на світі, — сказав іноземець, і зібрання не змогло втриматися від сміху.
— Ага, жінка, — сказав імператор. — Це справді жахливо. Все, годі! Киньте негідника до божевільного слона, а тоді побачимо, що вдіють хитрощі жінки супроти слона.
Другий суд над чоловіком з трьома іменами відбувався у Гірановім Саду. Імператорові, не знати чого, забаглося назвати свого улюбленого слона
А тут ще й було дуже доречним, аби людину, яка назвалася іншим іменем, судив слон, який збожеволів саме через своє незвичайне ім’я. Божевільного сліпого слона Гірана тримали на прив’язі в саду покарань, де його завбачливо, аби він не втік, прив’язали грубезною мотузкою до захованого у траві каменя з отвором. Він трубив, стогнав і хвицав ногами, а бивні зблискували, як шаблюки. Весь двір зібрався подивитися, що станеться з чоловіком з трьома іменами, також було допущено публіку, оскільки охочих стати свідками дива не бракувало. Чоловіка розв’язали, але його відносна свобода не давала йому шансів на порятунок, хіба що дозволяла померти з більшою гідністю. Він простягнув руку до слона, і всі присутні побачили, як слон став спокійним і сумирним, дозволивши чоловікові навіть погладити себе; присутні, вельможі й простолюд, аж ахнули, коли слон ніжно обвив хоботом в’язня і підніс його вгору. Всі бачили, як білявий іноземець, ніби принц, опустився на широку Гіранову спину.
Імператор Акбар споглядав за цим дивом з п’ятиповерхового павільйону, що називався Панч-Магал, разом з раджею Бірбалом, й обидва чоловіки були невимовно зворушені побаченим.
— Це ми — божевільні й сліпі, а не слон, — сказав Акбар міністрові.
— Негайно заарештуйте ту банду негідників і, щойно безневинна жертва добре вимиється і належно одягнеться, приведіть його до наших палат.
— Слон його не вбив, так, це правда, — промовив Бірбал, — але чи це означає, що він безневинний,
— Завжди пливеш проти течії, Бірбале? Так? — відповів Акбар. — Ще якусь хвилю тому ти був найбільшим захисником хлопця. Тепер, коли з нього знято обвинувачення, ти сумніваєшся в іншому. А ось аргумент, який ти не зможеш спростувати. Рішення слона зростає у силі, якщо його схвалює імператор. Якщо Акбар погоджується з Гіраном, то здоровий глузд слона зростає настільки, що навіть перевищує твій.
Умар Айяр, одягнений у жіночий одяг, відвідав команду судна Скатан у їхніх камерах. Він був у паранджі, його тіло рухалося легко, ніби жіноче, а моряки були страшенно здивовані, що між цим камінням і тінями звідкись узялася жінка. «Вона» не назвала свого імени і не пояснила своєї присутности, а лишень зробила пропозицію. Імператор не переконаний у їхній вині, сказав Айяр, і, звісно, готовий тримати сеньйора Веспуччі під пильним наглядом, аж поки той не видасть себе, як, зрештою, видають себе всі злочинці. Якщо вони справді хочуть вшанувати пам’ять свого покійного лорда, то вони погодяться на сувору перспективу перебування у в’язниці, аж поки настане день ув’язнення Веспуччі. Якщо вони схиляться перед лихою долею, казав їм Умар, то тим самим під твердять свою невинність, а імператор переслідуватиме Веспуччі усією своєю міццю і, поза сумнівом, свого доможеться. Але якби то знати, скільки доведеться чекати — довго чи ні, а в’язниця є в’язницею, ніде правди діти; тож якогось легшого вибору не було. Однак Умар заявив, що найблагородніше все ж таки залишатися. Бо в іншому разі, казав далі Умар, він («вона») уповноважений влаштувати їхню «втечу». Якщо вибрати цей варіант, то їх відведуть до їхнього корабля і відпустять, але тоді унеможливиться повторний розгляд справи Веспуччі, оскільки їхня втеча означатиме, що саме вони винні; і якщо вони повернуться до свого королівства, то їх стратять без довгих зволікань за вбивство лорда Гоксбанка.
— Ось що пропонує вам розсудливий імператор, вибирайте, — пісенно-велично вимовив євнух.
Команда судна
— Тримайте собі того мерзотника-вбивцю, — сказав Слава-Богу— Гокінс, — а ми хочемо додому.
Умар Айяр ледве стримував наплив зневаги. Англійці не мають майбутнього на цій землі, сказав він собі. Недалеко той день, коли раса, що відкидає ідею особистої жертовности, кане в минуле.
Коли тепер уже Ніколо Веспуччі привели до імператорських палат, одягненого у свій власний одяг і незмінний строкатий плащ, хвацько накинутий на плечі, він уже повністю відновив сили і пустотливо усміхався, як той штукар, котрому вдався неможливий трюк, як от зникнення палацу, або перехід неушкодженим крізь вогняну стіну, або ж приборкання божевільного слона аж настільки, що слон закохався у нього. Бірбал та імператор були вражені його відвагою.
— Як тобі вдалося це зробити? — запитав імператор. — Чому Гіран не вбив тебе?
А Веспуччі лишень широко всміхався.
— Ваша Величносте, це була любов з першого погляду, — сказав він.
— Ваш слон служив Вашій Величності вірою і правдою, тож, поза сумнівом, ваш друг і компаньйон відчув від мене подув знайомих парфумів.
— А хіба ми не так чинимо? — запитав сам себе імператор. — Ця звичка чарівливої брехні, це постійне прикрашування реальности, це пригладжування правди. А може, шахрайство цієї людини з трьома іменами є нічим іншим, як нашим власним цілком очевидним безглуздям? А може, правда є надто неприємною річчю для нас? Чи ж існує людина, яка б не прикрашала її і хоча б іноді зовсім не відмовлялася від неї? А, може, «я» нічим не кращий за нього?
А тим часом Веспуччі розмірковував над довір’ям. Той, хто не вірив нікому, повірив жінці, і вона врятувала його.
— Отже, я віддаю себе у твої руки, — сказав він. — Якщо ти захочеш мене пограбувати, я не зможу цьому протидіяти.
— Ти не розумієш, — сказала вона, — ти маєш наді мною більшу владу, ніж я спроможна перебороти.
По сухі, він не одразу зрозумів, а вона не одразу знала, як вимовити слово «кохання» чи як пояснити появу несподіваних емоцій. Отже, велика загадка врятувала його від тавра злодія, а коли його привели до слона, розв’язали руки і залишили молитися, аби не потрапити у немилість Творця, коли постане перед ним, він усвідомив, що вона передбачила і такий розвиток подій; вийняв зі схованки не виявлену під час обшуку невеличку пляшечку парфумів-досконалий синтез аромату самого імператора, який ввівши в оману старого сліпого слона, врятував йому життя.
Заговорив імператор. Настав давно очікуваний час.
— Послухай, хлопче, хай як тебе звуть, — сказав Акбар. — Годі натяків і штовхання ліктем, розкажи нарешті свою історію. Давай не тягни, поки ми в доброму гуморі.
Коли Гіран, той слон, посадив іноземця собі на спину, ніби принца-могола, вершник раптом збагнув, як йому розпочати розповідь. Людину, що завжди розповідає одну і ту саму історію, думав він, викривають як брехуна через наперед завчені слова. Важливо почати з іншого місця.
— Ваша Величносте, — сказав він, — королю над королями, Захистку Світу. Маю честь повідомити вам, що я… — слова завмерли на його устах, і він стояв перед королем, як людина, приголомшена богами.
Акбара охопило роздратування:
— Продовжуй, хлопче, — сказав він. — Раз і назавжди виплюнь ту мерзоту.
Іноземець прокашлявся і знову почав.
— Річ у тому, що я, мій повелителю, я — не хто інший, як…
— Що таке?
— О Боже, боюся, що не скажу.
— Мусиш сказати.
— Ну добре, та я боюся, що Ви розсердитеся.
— Не зважай ні на що.
— Тоді, мій повелителю, знайте, що я, по суті…
— Так?
(Глибокий вдих. Тоді — видих.)
— Ваш кревний родич. Фактично, ваш дядько.
Коли ускладнюється життя чоловіків у могольському дворі, вони звертаються за допомогою до літніх жінок. Щойно «Ніколо Веспуччі», який називав себе «Маґором дель’Амором», розповів про свою спорідненість, імператор наказав покликати свою матір Гаміду Бано і тітку Ґульбадан Беґум.
— Наскільки нам відомо, — сказав він Бірбалу, — ми не маємо безвісти пропалих дядьків, до того ж претендент на титул дядька на десять років молодший за мене, білявий, і без жодної прикметної риси чаґгатай, яку би можна було помітити, але перш ніж зробити подальші кроки, ми запитаємо жінок, Берегинь Історій, які нам усе достеменно й розкажуть.
Акбар та його міністр так заглибилися в дискусію в кутку палата й настільки очевидно ігнорували самозванця, що той відчував, як смисл його існування захитався. Чи справді тут, у присутності Великого Могола, він хотів домогтися підтвердження кровної споріднености, а чи це була тільки опійна галюцинація, з якої йому треба якнайшвидше виходити? Навіщо йому, уникнувши слонової розправи, чинити самогубство кількома хвилинами пізніше?
Бірбал сказав Акбарові:
— Воїна на ймення Арґалія чи Аркалія, про якого говорив хлопець, я не знаю, а от
Раджа Бірбал почав своє життя як бідний брахманський хлопчик, якого назвали Магеш Дасем, і саме Акбар узяв його до двору й зробив з нього принца. Чекаючи на величних жінок, обоє друзів поринули у спогади й були молодими знову, а Акбар саме пригадав, як він полював і заблукав.
— Гей, ти! Малий! Який з цих шляхів іде на Аґру? — вигукнув імператор, а Бірбал, якому тоді було шість чи сім років, відповів цілком серйозно:
— Вельмишановний пане, дороги нікуди не йдуть.
— Це неможливо, — обурився Акбар, а малий Бірбал широко усміхнувся.
— Шляхи не рухаються, а отже, нікуди не йдуть, — сказав він. — А люди, що мандрують до Аґри, зазвичай ідуть цією.
Цей жарт привів хлопця до двору, дав йому нове ім’я і змінив життя.
— Дядько? — промовив Акбар замислено. — Нашого батька брат? Або нашої мами брат? Чоловік нашої тітки?
— Або ж, — запропонував Бірбал заради справедливости, — якщо піти трохи далі, то син ваших дідусевих братів та сестер.
За їхньою показною серйозністю вгадувалася розвага, й іноземець розумів, що з ним бавляться. Імперія бавилася, вирішуючи його подальшу долю. Справи стояли не найкраще. Переходи розгалуженої імператорської резиденції були завішені шторами, і жінок, що рухалися ними, не могло побачити жодне зайве око. Вздовж одного такого переходу королева-мати Гаміда Бано і літня леді двору принцеса Ґульбадан пливли, як два великі човни по вузькому каналу, а за ними йшла найближча повірниця королеви Бібі Фатіма.
— Дзю, — сказала королева (це так вона любовно називала свою старшу братову дружину), — що за дурницю вигадав малий Акбар? Хоче мати ще більше родичів?
— Ще більше родичів, — повторила Бібі Фатіма, яка мала кепську звичку повторювати, мов луна, все за господинею. Принцеса Ґульбадан захитала головою.
— Він же ж знає, що світ повний незвіданого, — сказала вона, — і дивна історія може виявитися правдивою.
Зауваження було настільки нежданим, що королева замовкла, й обидві жінки та служниця аж до самих імператорських палат не перекинулися й словом.
Було вітряно, і цупка тканина, що захищала їх від чоловічих очей, тріпотіла, як стривожене вітрило. Вітер також дразнив їхній багато прикрашений одяг, широкі спідниці, довгі сорочки, тканину скромности, що закутувала їхні голови й обличчя. Що ближче підходили до Акбара, то дужчав вітер.
З часу повернення з прощі до Мекки Ґульбадан видавалася дедалі менш упевненою в собі. Виглядало так, ніби після подорожі її віра у давно встановлені й незмінні істини всевишнього космосу не те що не зміцнилася, а навіть ослабла. На думку Гаміди Бано, в самій ідеї організованого Ґульбадан жіночого
Само собою було зрозуміло, що впродовж тих трьох років спокою і тиші без невпинного сестриного тарахкотіння, з яким треба було миритися, вплив Гаміди Бано на короля над королями ставав прямим і безперешкодним. Коли були потрібні жінки для залагодження миру чи одруження, вона була єдиною високопоставленою жінкою, що добре зналася на цьому. Власні Акбарові королеви були ще дівчатками, звичайно, за винятком Фантоми, тієї примарної секс-бомби, що запам’ятовувала всі негідні книжки, тож про
Хай там як, але принцеса Ґульбадан — старша за неї, і королева-мати завжди віддавала їй шану. До того ж, направду, Ґульбадан неможливо не любити, вона завжди усміхалася й розповідала смішні історії про того чи того схибленого на чомусь родича, а її серце було добрим люблячим серцем, навіть якщо її голова тріщала від нового незалежного мотлоху. Однак люди залежать одне від одного, любила казати Гаміда Бано Ґульбадан, вони взаємопов’язані, їхнє життя складається із взаємозалежних сил, і якщо ти захочеш потрясти одну з гілок дерева, то хто знає, який фрукт упаде на твою голову. Але Ґульбадан лишень усміхалася і, знай, робила своє. Всі любили її. Мати-королева також любила її. Це було найдошкульніше, а також її, Ґульбадан, тіло молодої жінки, струнке й гнучке у її літньому віці, таке, яким воно було в молодості. Тіло ж королеви-матері мінялося поступово і відповідно до її років, розширюючись в ногу з імперією її сина, а тепер її тіло було, ніби континент з горами і лісами, а над усі цим — стольний град її розуму, який ні трішки не перехнябився. Моє тіло таке, яке має бути у старої жінки, думала Гаміда Бано. Так
Вони, як заведено, ввійшли до палат імператора дверима для жінок, сіли за філігранною горіхового перегородкою із мармуровою інкрустацією, і стара Ґульбадан із самого початку все зіпсувала. їй не треба було звертатися безпосередньо до незнайомця, але, почувши, що він розмовляє їхньою мовою, вона захотіла одразу взятися до справи.
— Гей, ти! Іноземцю! Що то за байка, з якою ти пройшов півсвіту, аби нам розповісти?
Саме так йому і розповідали, клявся іноземець. Його мати була принцесою зі справжнього чаггатайського роду, прямим нащадком Чингісхана з династії Тимура, сестрою першого Могола, імператора Індії, якого вона називала «Бобром». (Коли він це сказав, Ґульбадан Беґум випростала за перегородкою спину.) Йому нічого не було відомо про точні дати чи місця, а лишень те, що йому розповіли і
(А тепер уже й Гаміда Бано відчула пришвидшене серцебиття. Ґульбадан нагнулася до неї й прошепотіла їй на вухо якесь слово. Королева-мати кивнула головою, і на очах з’явилися сльози. Служанка Бібі Фатіма також заплакала, просто так, для годиться.)
Перський король, своєю чергою, був розбитий Османлі, або ж Оттоманом, Султаном…
Жінки за перегородкою вже не могли стримувати почуттів. Королева Гаміда Бано була не менш схвильована, ніж її вразливіша братова.
— Мій сину, ходи до нас, — промовила вона голосно.
— До нас, — повторила, як луна, Бібі Фатіма.
І король над королями підкорився. Потім Ґульбадан щось шепотіла йому на вухо, а він непорушно слухав. Затим він повернувся до Бірбала з трохи здивованим виглядом.
— Жінки підтвердили, — повідомив він, — що частина цієї історії їм відома.
— Перепрошую,
Тут знатні королівські дами за перегородкою закричали:
— Там була ще одна принцеса!
А служанка відлунювала:
— …цеса!
Ґульбадан заспокоїлася.
— О світлий королю, — сказала вона, — у нашій родинній історії є темна пляма.
Чоловік, що назвав себе «Маґором дель’Амором», тихенько стояв у серці могольської імперії, а найвисокопоставленіші жінки у найменших подробицях вели мову про генеалогічну історію роду.
— Дозвольте мені, всезнаючий королю, нагадати вам, що були різні принцеси, народжені у різних дружин та в різних подружжях, — сказала Ґульбадан. Імператор ледь чутно зітхнув; Ґульбадан же, ніби сполохана папуга, почала підніматися по гілках родинного дерева, і вже важко було сказати, на скількох із них їй треба посидіти, перш ніж вона зупиниться. Зате його тітка була майже приголомшливо небагатослівна.
— Був Мігр Бану, і Шагр Бану, і Ядґар Султан.
— Але Ядґарова мати Аґга не була королевою, — у розмову пихато втрутилася королева Гаміда. — Вона була тільки наложницею.
-.. жницею, — слухняно промовила Бібі Фатіма.
— Однак, — додала королева, — треба визнати, що хоч Ханзада була першою за роками, проте аж ніяк не першою за вродою, хоч офіційно всі визнавали, що була. Деякі з наложниць були значно вродливіші.
— О найсвітліший королю, — не вгавала Ґульбадан, — я мушу повідомити вам, що Ханзада, на жаль, була дуже ревнивою.
І тут почалася історія, яку Ґульбадан так довго тримала в таємниці:
— Люди казали, що Ханзада була найгарнішою тільки тому, що була найстаршою, і ніхто не хотів їй ні в чому перечити. Але насправді найгарнішою була наймолодша принцеса, і вона мала вродливу подружку по дитячих забавах, що також прислуговувала їй, молоду рабиню, яка була настільки ж вродливою і настільки схожою на свою господиню, що люди почали називати її «дзеркалом принцеси». А коли Ханзаду захопив Шайнбані, то з нею у полон потрапили мала принцеса та її Дзеркало, а коли Ханзаду звільнив Шах Ізмаїл і відправив додому до Бабарового двору, захована принцеса і Дзеркало залишилися у Персії. Ось чому вона була стерта з нашої родинної історії; бо їй з власної волі схотілося жити між іноземцями, а не на почесному місці у себе вдома.
—
Тепер історію розповідали так швидко, що навіть забули про протокол, не звертали уваги і докоряли чужинцеві за втручання. Оповідачем була Ґульбадан, яка говорила швидко і на підвищених тонах.
— Пробач мені, — прошепотіла вона («…мені», промовила Бібі Фатіма), але імператор того не чув, а разом з принцесою Ґульбадан стрімголов занурювався у незвідані води. «Схована принцеса не повернулася з Ханзадою, тому що-так! — тому що закохалася. Закохалася у чужинця, який настільки задурив їй голову, що вона була готова кинути виклик своєму братові й зневажити його двір, до якого належала з огляду на свій обов’язок та кровні узи. З люті Бабар-Бобер викреслив молодшу сестру з родинної історії, наказавши стерти її ім’я з усіх записів і ніколи не згадувати про принцесу у його королівстві. Сама ж Ханзада Бегум підкорилася наказові, незважаючи на велику любов до своєї сестри, і дуже швидко пам’ять про приховану сестру та її дівчину-Дзеркало стерлася. Були якісь чутки, щось подейкували про них у юрбі, шепотілися на вітрі, але ніхто нічого про них до пуття не знав.
— Перського ж короля розбив Османлі, або ж Оттоман Султан, — казав далі чужинець. — І кінець кінцем принцеса разом з могутнім воїном досягла Італії. їх звали Арґалія та Анжеліка. Аргалія мав чарівну зброю, в його почті було чотири страхітливі велетні, а поряд їхала Анжеліка, принцеса китайська та індійська, найвродливіша жінка у світі, а також незрівнянна чарівниця.
— Яким
— Я ніколи не чула, — сказала вона.
А принцеса Ґульбадан сказала:
— У неї було якесь прізвисько, що крутиться у мене на язиці, але її справжнє ім’я стерлося з моєї пам’яти.
— Анжеліка, — сказав чужинець. — Її ім’я було Анжеліка.
А тоді з-за перегородки почувся голос принцеси Ґульбадан:
— Дуже зворушлива розповідь, і нам треба з’ясувати, як цей хлопець дізнався про все це, але існує одна заковика, і я не знаю, як він зможе її розв’язати.
Бірбал одразу зрозумів, про що йдеться.
— Питання дат, — промовив він. — Дат і віку людей.
— Якби Ханзада Бегум була зараз жива, — сказала принцеса Ґульбадан, — то їй би виповнилося сто сім років. Її молодша сестра, на вісім років молодша за Бабара, мала би дев’яносто п’ять років. А цьому чужинцеві, що стоїть перед нами і розповідає історію нашого минулого, не більше тридцяти чи тридцяти одного. Отож, якщо прихована принцеса досягла Італії, як каже добродій, і якщо він доводиться їй сином, а саме це він стверджує, то, виходить, що вона його народила, коли мала приблизно шістдесят чотири роки. Якщо дивовижний факт дітонародження насправді відбувся, то значить, він доводиться Вашій Високості дядьком, себто сином сестри вашого дідуся, і заслуговує на визнання його як принца королівської родини. Однак це мені здається неможливим.
Чужинець відчував, що під ним викопали яму і не довго слухатимуть його.
— Я ж бо вам сказав, що нічого не знаю про дати і місця, — закричав він. — Але моя мати була дуже вродлива і молода. Вона аж ніяк не скидалася на шістдесятилітню каргу.
Жінки за ширмою мовчали. У цій тиші вирішувалася його доля. Нарешті знову заговорила Ґульбадан Беґум.
— Залишається фактом те, що він розповів нам глибоко заховану історію. Без його розповіді ми, старші жінки, забрали б її із собою в могилу. Тому тут не все однозначне й певне.
— Але як ви вже довели нам, — заперечив імператор, — тут не може бути жодних сумнівів.
— Навпаки, — відповіла принцеса Ґульбадан. — Можливі два пояснення.
— Перше, — почала говорити королева-мати Гаміда Бано, — полягає в тому, що прихована принцеса була насправді надзвичайною чарівницею і навчилася окультних таємниць вічної молодости, тому, народжуючи дитину, могла мати тіло і розум молодої жінки, навіть коли їй виповнилося ледь не сімдесят років.
Імператор вдарив кулаком об стіну.
— Або ж ви втратили здоровий глузд і тому обстоюєте таку дурницю, — застогнав він.
Принцеса Ґульбадан зацитькала його, як малу дитину.
— Але ж ви не почули мого другого пояснення, — сказала вона.
— Добре, — застогнав імператор. — Говоріть, тітонько.
Ґульбадан Бегум говорила з педантичною точністю:
— Припустімо, що розповідь чужинця правдива і що прихована принцеса та її воїн вже давно приїхали до Італії. Також може бути правдою, що мати чужинця не була коханкою того воїна…
— …але дочкою принцеси, — зрозумів Акбар. — Але хто тоді його батько?
— До цього, — відповів Бірбал, — можна ще дещо додати.
Імператор повернувся до чужинця, зацікавлено зітхнувши. Відраза імператорів до сторонніх осіб, які надто багато знають, зводила нанівець неждане захоплення чужинцем.
— Індійський оповідач завжди знає, коли його перестають слухати, — сказав він. — Слухачі просто встають і йдуть геть, або ж кидають овочами, або ж, коли слухачем є король, оповідача скидають з міських валів униз головою. А в нашому випадку, мій дорогий дядечку Моґор, слухачем був таки король.
В Андижані фазани виростають такі тлусті, що четверо чоловіків наїдаються одним фазаном, якщо його приготувати належним чином. На березі річки Андижан, притоки Джексартизи чи Сирдар’ї, росли фіалки, а навесні також квітли тюльпани й троянди. Місто Андижан — прадавня родинна колиска моголів у провінції Фергана, що «
Як тільки Акбар уперше почув історію про приховану принцесу, то ви кликав до Палацу Мрій, що біля Найкращої з Усіх Можливих Водойм, свого улюбленого маляра Дашвонта. Коли Акбар ще чотирнадцятирічним юнаком посів трон, Дашвонт був неосвіченим і приголомшливо похмурим хлопцем його ж віку, а Дашвонтів батько був носієм імператорського паланкіна. Він дуже багато малював, але потайки, і його дар аж пер із нього. Вночі, коли переконувався, що ніхто не бачить, він покривав стіни Фатегпур Сикрі різноманітними графіті, і то не просто непристойними словами чи зображеннями, але карикатурами вельмож двору, настільки точними, що кожен зображений на стіні хотів якнайшвидше піймати його й відрубати йому сатиричні руки. Акбар покликав до Палацу Мрій також Абул Фазла та першого майстра королівської художньої студії перса Мір Саїда Алі.
— Хай ким він є, вам треба його знайти, перш ніж це зроблять його вороги, — наказав їм він. — Ми не можемо допустити, аби такий талант погас від меча розлюченого вельможі.
За тиждень прийшов Абул Фазл, тримаючи за вухо малого смуглявого й худорлявого юнака. Дашвонт звивався і голосно репетував, але Абул Фазл тягнув його до Акбара, який саме грав у пашизі[81] рабинями. Мір Саїд Алі слідував за зловмисником і Абул Фазлом, намагаючись виглядати одночасно задоволеним і похмурим. Імператор на якусь мить відірвав свій погляд від людей-фішок — вродливих дівчат-рабинь, що стояли на дошці пашизі — і наказав Дашвонтові негайно зайти до імператорської художньої студії, а водночас заборонив будь-кому з придворних завдавати спійманому шкоди.
З огляду на такий наказ навіть знавісніла імператорова тітка і головна нянька Магам Анага не дозволила собі вчинити щось лихе супроти Дашвонта, хоч намальований ним її портрет і портрет її сина Адгама виявився не лишень найдошкульнішим, але також найбільш пророчим з усіх його творінь. Карикатура Магам Анаги з’явилася на стіні гатяпульського борделю. На загальну втіху і схвалення простолюду вона була зображена синьолицьою каргою з роззявленим ротом в отруйних бульках, а вдавано заплаканий кривавий Адгам був зображений напрочуд схожим саме тоді, коли головою вниз падав з фортечних мурів. Через шість років, коли Адгам у боротьбі за примарну владу напав на Акбара і був засуджений імператором до повішання вниз головою з міських мурів, монарх з великим подивом пригадав пророцтво Дашвонта. Але Дашвонт сказав, що не пам’ятає, аби він таке малював, а сам малюнок ще задовго до винесення вироку було змито зі тіни борделю, тож імператорові нічого не лишалося, як напружувати свою пам’ять і розмірковувати над тим, скільки його несплячого життя було отруєно різного роду ілюзіями.
Дашвонт дуже швидко став однією із найяскравіших зірок художньої студії Мір Саїда Алі, малюючи бородатих велетів, що летять у повітрі на чарівних урнах, патлатих плямистих домовиків, відомих під назвою деви, величні морські бурі, золотаво-голубих драконів, небесних магів, руки яких простиралися з-за хмар, аби врятувати героїв з біди, — все це він робив, задовольняючи живу, фантастичну уяву —
— Ми разом зображаємо імператорову душу, — казав сумно Дашвонт своїм колегам-малярам. — І коли його дух покине тіло, то він спочине у наших картинах, де знайде своє безсмертя.
Попри мистецькі досягнення, пригнічений стан Дашвонта не поліпшився. Він не одружився, жив життям целібату
— Впиши її у світ, — закликав він Дашвонта, — бо твої пензлі володіють такою магією, що вона може навіть ожити; відклади свої аркуші і йди до нас випити трохи вина.
Власні імператорові життєдайні сили саме тоді тимчасово вичерпалися у зв’язку з неймовірним зусиллям, спрямованим на створення та утримання в уяві своєї дружини Джодги, тож у цьому випадку він не міг діяти прямо й мусив покладатися на мистецтво.
Дашвонт одразу приступив до зображення життя забутої Акбарової тітоньки в цілій серії незвичайних робіт, що затьмарили навіть зображення Гамзи. Ожила вся Фергана: трибрамна фортеця Андижана, що заковтує воду (туди впадає дев’ять потоків, але жоден не витікає), дванадцять гірських вершин над сусіднім містом Ош, а також пустеля, де дванадцять дервішів загубили одне одного у піщаній бурі, а також безліч змій, козлів і зайців. На першій картині Дашвонт зобразив забуту принцесу чотирирічною дівчинкою, що гуляє з маленьким кошиком у величних лісах єтікентських гір і збирає листки та коріння беладони, аби з їхньою допомогою посилити блиск своїх очей і, мабуть, аби отруїти своїх ворогів, і велику кількість містичної рослини, яку місцеві називають
Сама картина мала якусь магію, тому що в момент, коли стара принцеса Ґульбадан глянула на неї в Акбарових приватних покоях, то вмить згадала ім’я забутої дівчини, що днями крутилося у неї на язику і не давало їй спокійно їсти.
— Її мати була Махдум Султан Беґум, — сказала Ґульбадан і нагнулася низько над блискучою сторінкою і говорила так тихо, що імператорові довелося також нагнутися, аби почути її слова. — Махдум, саме таким було ім’я матері, останнього справжнього кохання Умара Шейха Мірзи. А дівчина називалася Кара Кьоз, саме Кара Кьоз! — Ханзада жовчно ненавиділа її, аж поки не вирішила натомість полюбити її.
Ґульбадан Беґум пригадала розповіді про марнославство Ханзади Беґум. Щоранку, коли Ханзада пробуджувалася (розповідала вона імператорові), її головна фрейліна мала сказати:
— Ось вона прокидається, Хамзада Бегум; найкрасивіша жінка у світі розплющує очі й оглядає свою вроду.
А коли йшла вшанувати свого батька Умара Шейха Мірзу, то покликачі вигукували:
— Ось прийшла ваша донька, найкрасивіша жінка у світі, яка править у царині вроди так само, як ви у царині сили.
А коли заходила до материного будуару, Ханзада чула щось схоже від самої королеви-драконихи; Кутлюґг Ніґар Ханум, видихаючи вогонь з очей і дим з носа, сурмила про прибуття першонародженої дитини:
— Ханзада, найпрекрасніша у світі, прийшла до мене, аби мої слабкі очі насолоджувалися її вродою.
Але тут народилася наймолодша принцеса від Махдум Султан Бегум. З першого дня свого народження їх назвали Кара Кьоз, що означало Чорні Очі, аби підкреслити надзвичайну силу її очиць, що зачаровували геть усе, на що вони дивилися. З того дня Ханзада помітила зміну у тембрі щоденного захоплення її вродою; нещирости звучало більше, ніж допускалося. В наступні роки було кілька спроб убивства маленької дівчинки, і жоден з них не приписувався Ханзаді. Отрута була у чашці з молоком, яке випила Чорні Очі; вона залишилася неушкодженою, але її декоративна собачка, якій вона дала випити залишки молока, трохи покорчившись від болю, нагло здохла, а потім був ще один напій, до якого хтось підсипав потовчених діамантів, які мали спричинити страшну смерть, відому як «рідкий вогонь», але діаманти безболісно пройшли крізь дівчинку, а спробу вбивства виявили лишень тоді, коли рабиня-служниця, миючи королівську вбиральню, знайшла мерехтливі камінці у калі принцеси.
Коли ж стало зрозуміло, що принцеса Чорні Очі володіє надприродним даром, спроби вбивства припинилися, а Ханзада Беґум, проковтнувши гординю, змінила тактику, почавши пестити й голубити свою маленьку суперницю. Невдовзі рідна тільки по батькові старша сестра потрапила під чари молодшої. У дворі Умара Шейха Мірзи почали казати, що його молодша донька може бути реінкарнацією легендарної Аланкуа, монгольської богині сонця, яка була праматір’ю Темюджина, або Чингіза, Ґенггіз Хана, яка володіла світлом і могла підпорядкувати собі духи темряви, погрожуючи тіням просвітленням, і в такий спосіб нейтралізовувала їх у їхніх схованках. Аланкуа була володаркою життя і смерти. Навколо підростаючої дівчинки почав формуватися релігійний культ сонцепоклонництва.
Усе це тривало недовго. Її коханого батька,
Падіння Умара Шейха Мірзи, прапрадіда короля над королями, було досить своєрідно зображено на одній із найкращих картин Дашвонта.
Картина Дашвонта заглянула глибоко у прірву і побачила демонів, що привітно чекали на свого короля. Зображення мало характер
— Здається, пекло мені більш до вподоби, ніж уся нудота з ангелами довкола Бога.
Коли ж Водолюб Бадауні дізнався про це, то не забарився з висновком: «Могольська імперія — приречена, оскільки нема жодного сумніву, що Бог не терпітиме привселюдного перетворення монарха на сатаніста». Однак імперія вижила, правда, не назавжди, але досить надовго; а також і Дашвонт, але на значно коротший час.
У наступні кілька років життя малої принцеси Чорні Очі виявилося невизначеним та мандрівним, коли її брат і захисник Бабар скакав на коні то туди, то сюди, здобуваючи перемоги, зазнаючи поразок, завойовуючи території й знову втрачаючи їх, зазнаючи нападу з боку своїх дядьків, нападаючи на своїх кузенів, будучи оточеним кузенами, нападаючи знову на своїх дядьків, а за всіма цими звичайними родинними справами на нього чатував найбільший його ворог — жорстокий сирота-узбек, воїн фортуни і прокляття дому Тимура, себто Гіркий Полин, а по-узбецькому «Шайбані» Хан. Дашвонт зображував п’яти-, шести-, семирічну Кара Кьоз як надприродну істоту у коконі з яйцеподібного світла, навколо якого бушували битви. Бабар захопив Самарканд, але втратив Андижан, а тоді втратив Самарканд і знову захопив його, а тоді знову втратив його і разом з ним свою сестру. Хан Гіркий Полин обложив Бабара у тому величному місті, і під Залізними Воротами, Воротами Голкарів, Воротами Білильників та Бірюзовими Воротами точилися запеклі бої. Хан Гіркий Полин, почувши легенду про красу Бабарової старшої сестри Ханзади Беґум, послав до Бабара гінця з пропозицією віддати йому Ханзаду і за це одержати змогу покинути місто зі своєю сім’єю неушкодженим. Бабар не мав іншого вибору, як прийняти такі умови, а Ханзада не мала іншого вибору, як погодитися з вибором Бабара.
Отже, вона стала офірою, людиною-здобиччю, живою заставою, як ті дівчата-рабині, якими Акбар грає у пачисі. На останній родинній раді у королівських палатах Самарканда вона поставила свою умову. Її права рука вчепилася у ліве зап’ястя малої сестри, ніби пазурі Рух-птаха[83].
— Якщо я піду, — сказала вона, — то хочу, аби зі мню пішла принцеса Чорні Очі.
Ніхто з присутніх не міг сказати, зробила вона це з ненависти чи з любови, бо, як тільки мова заходила про Кара Кьоз, завжди виникали обидва почуття. На Дашвонтовому зображенні цієї сцени Ханзада постала в усій своїй величі, її рот широко розкритий — вона кидає виклик, а от принцеса Чорні Очі спочатку має вигляд переляканого дитяти. Але потім ці чорні очі затягують вас, і ви бачити велику силу, що зачаїлася у їхній глибині. Рот Кари Кьоз був також розтулений, вона також вигукувала, стогнучи від нещастя та проголошуючи свою силу. Одна рука Кари Кьоз була також простягнута; її права рука також схопила за зап’ястя. Якщо Ханзада має стати полонянкою Хана Гіркий Полин, а вона, Кара Кьоз, повинна належати Ханзаді, тоді її полонянкою буде дівчина-рабиня Дзеркало.
Картина була алегорією на злі сили, показувала їхній перехід від більшої ланки до меншої. Людей стискає лихо, а вони, своєю чергою, стискають інших. Якщо сила — це крик, то людське життя минає у відлунні інших людей. Луна сильніших заглушує слабших. Там була ще одна дуже важлива деталь: Дашвонт замкнув ланцюг рук. Ліве зап’ястя Дзеркала, дівчинки-рабині, було міцно стиснуте її молодою господинею, а от правою вона стискала вже ліве зап’ястя Ханзада Беґум. Вони стояли колом, три розгублені створіння, і, утворивши це коло, маляр давав зрозуміти, що луна сили може також мати зворотну дію. Дівчинка-рабиня колись зможе ув’язнити королівську панну. Історія може дряпати кігтями і вгору, і вниз. Могутні можуть бути розбиті криками немічних.
Зображаючи Кара Кьоз вже дорослішою, коли вона, перебуваючи у полоні, вступала у повноту своєї юної вроди, стало очевидним, що Дашвонтовим пензлем водили вищі сили. Краса його полотен настільки вражала своєю потугою, що Бірбал, дивлячись на них уперше, передбачливо сказав:
— Я боюся за митця, бо він настільки закохався у цю жінку минулих літ, що йому буде важко повернутися в сьогодення.
У дівчині-підлітку, променисто прекрасній юній дівчині, яку зобразив, а радше, відновив Дашвонт, Акбар раптом упізнав, і то майже напевно,
Герат, так звана «Флоренція Сходу», підкорився Шайбані, або Хану Гіркий Полин, одразу після того, як він захопив Самарканд, і саме тут Ханзада, Кара Кьоз і дівчина-Дзеркало провели більшість своїх років полону. Люди казали, що світ — це океан, в океані є перлина, і такою перлиною був Герат.
— Якщо ти в Гераті простягнеш ногу, — казав Навої, — то обов’язково штовхнеш поета.
О казковий Герат мечетей, палаців та базарів із літаючими килимами! Так, це було чудове місто, поза сумнівом, думав імператор, але Герат, який малював Дашвонт, осяяний вродою забутої принцеси, був Гератом, з яким не міг зрівнятися реально існуючий Герат, бо то був Герат мрії — для жінки мрії, в яку, як і пророкував Бірбал, маляр безнадійно закохався. Дашвонт малював день і ніч, цілими тижнями, не відпочиваючи жодного дня. Він ще більше схуд, а його очі геть вилазили з орбіт. Колеги-малярі почали побоюватися за його здоров’я.
— Він так
Це так само, як і Бірбалове зауваження, було тонким спостереженням, яке дуже швидко стало дійсністю.
Дашвонтова меланхолія прогресувала, і його колеги почали побоюватися, аби він не завдав собі якоїсь шкоди. Вони по черзі стежили за ним; робити це було неважко, бо він не відривав очей від роботи. Вони бачили, як він, охоплений останнім божевіллям митця, підняв картини, обійняв їх і шептав: «
Річ у тому, що попри майже постійну пильність доглядачів, йому вдалося якимось чином зникнути. Його більше не бачили ні в могольському дворі, ні деінде в Сикрі, ні де-небудь в Індії. Його тіла не знаходили винесеним водами озера на берег, ні повішеним на бантині. Він просто зник, наче й ніколи не жив, а разом з ним зникли і всі картини
— Поставте раму назад, — наказав Акбар, — нехай бідний хлопець відпочине.
Після виконання Акбарового наказу історія з Дашвонтом спочила там, де вона і повинна спочити — на узбіччі історії. А в центрі композиції знову постали головна героїня та її новий коханий — забута принцеса пані Чорні Очі, або ж Кара Кьоз, або ж Анжеліка, і Шах Персії, що стояли обличчями одне навпроти одного.
«Там, де впаде на землю сім’я повішеного чоловіка, — читав уголос іль Макія, — буде знайдено мандрагору».
Коли Ніно Арґалія і його найщиріший друг Ніколо, або ж «іль Макія», були малими хлопцями і збиралися разом у Сант-Андреа в передмісті Перкуссина, що у Флоренції, то мріяли про окультну силу над жінками. Адже в їхньому лісі мусив же колись повіситися чоловік, вирішили вони, і місяцями блукали, шукаючи мандрагору на землях Ніколової родини — у дубовому лісі Каффаджіо та у
Бернардо біг з двома хлопцями, наляканий і схвильований водночас, так само як хлопці. Бернардо був людиною вченою, жвавою, миролюбною, і кров його не приваблювала, але повішений архієпископ — це інша справа, на це варто подивитися. Хлопці прихопили з собою олив’яні чашки на випадок потрібних крапель. На П’яцца вони натрапили на приятеля Аґостіно Веспуччі, який голосно демонстрував повну зневагу до кровожерливих мертвих, вигукуючи:
— Курва ти! Курва твоя
А вони крутилися на вітрі й смерділи. Аргалія й іль Макія розповіли Аґо про мандрагорове замовляння, і він, схопивши чашку, став під архієпископів член. Потім у Перкуссині всі троє хлопців поховали дві чашки, проказуючи, як вони вважали, сатанинські вірші, а тоді почалося довге і безрезультатне чекання на появу паростків рослин кохання.
Спочатку було троє друзів — Антоніно Аргалія, Ніколо «іль Макія» й Аґо Веспуччі. Золотоволосий Аґо, найбалакучіший із трійці, був одним із багатьох Веспуччі, пробивних і сварливих, що мешкали пліч-о-пліч у переповненому міському районі Оґніссанті, торгуючи оливковою олією, вином та вовною по всьому Арно у
— Але ж за нами прийде задрипане папське військо, ми ж бо вбили попа, — бурмотів Аґо. — А також військо задрипаного короля Неаполя.
Тим часом кузена Аґо, несамовитого двадцятичотирирічного Амеріґо або Альберіко Веспуччі, невдовзі відрядили з його дядьком Ґуїдом до короля Франції, аби заручитися допомогою для уряду Медичі. Коли Амеріґо вирушав до Парижа, з вогників в очах було легко судити, що його більше цікавить подорож, а не король. А от Аґо було не до подорожей.
— Я знаю, ким стану, коли виросту, — сказав він своїм друзям у перкуссинському мандрагоровому лісі, в якому не було мандрагори. — Я продаватиму бісових овець або ж стану виноторговцем чи ще кимось таким, а якщо зможу пробитися на громадську службу, то стану бісовим писарем, нікчемним, безнадійним діловодом без майбутнього.
Незважаючи на суворість свого канцелярського майбутнього, Аґо любив вигадувати різні історії. Його історії, як і пригоди Поло, були фантастичними морськими подорожами, і хоч ніхто не вірив і слову з того, що він розповідав, проте всі слухали, а особливо любили його вигадку про найвродливішу дівчину за всю історію міста або ж навіть від створення землі. Минуло два роки відтоді, коли Симонетта Кагганео, що вийшла заміж за кузена Аґо Марка Веспуччі, якого поза очі називали Рогатий Марко, або ж Марко Закоханий Дурень, померла від сухот і сповнила всю Флоренцію жалобою, оскільки Симонетта мала чисту і світлу вроду, настільки вражаючу, що не було такого чоловіка, який би, глянувши на неї, не потрапив у полон палкого кохання, не було також і такої жінки; це стосується міських псів, котів і, може, навіть хвороби, що також любила її, і тому жінка померла у віці двадцяти чотирьох років. Симонетта Веспуччі одружилася з Марком, але йому доводилося ділитися нею з усім містом, що він і робив, спочатку з покірною добродушністю, а громадяни того хитрого міста, що на все дивилися крізь пальці, тільки переконувалися у браку клепок у його голові.
— Врода — це громадське надбання, — казав він з ідіотською невинністю, — так само як річка чи золото у скарбниці, або ж світло та повітря Тоскани.
Художник Алессандро Філіпепі малював її багато разів до і після смерти, малював її одягненою й оголеною, як Весну, і як богиню Венеру, і навіть як саму себе. Позуючи, вона називала його «моє маленьке барильце», тому що завжди плутала Алессандро з його старшим братом, якого люди називали «
Такою чарівною була сила Симонетти. Вона могла перетворити чоловіків на що хотіла — на богів чи декоративних собачок, або ж на маленькі барильця чи ослінчик під ноги чи, зрозуміло, коханців. Вона могла наказати хлопцям піти на вірну смерть, аби довести свою любов до неї, і вони би це з радістю зробили, але для такого вона мала надто добру вдачу і ніколи не використовувала своєї величної сили для чогось злого. Культ Симонетти настільки зріс, що люди почали таємно молитися на неї в церкві, тихо бубонячи її ім’я, ніби вона була живою святинею, ширилися також чутки про сотворені нею дива: один чоловік, коли побачив її на вулиці, осліп від її вроди, а один сліпий прозрів, коли її співчутливі пальці торкнулися його хворого чола; дитина-каліка звелася на ноги, аби наздогнати її, а ще одного хлопця розбив параліч, коли він показував сороміцькі жести за її спиною. І Лоренцо, і Джуліано де Медичі божеволіли від неї і на її честь влаштували лицарський турнір; Джуліано ніс стяг з намальованим Філіпепі її портретом, з французьким написом
— Вона — повія, — казав він у тавернах, до яких почав учащати, аби втопити у чарці свої роги. — Для мене вона — потворна, як медуза.
Цілком сторонні люди побили його за спростування краси
— Але ж ви, — шипів Аґо у
За словами чоловіка її двоюрідної сестри, до Джуліанової палати було викликано найкращого мисливця на вампірів такого собі Доменіко Сальчедо, і наказано йому знайти одного з невмирущих кровопивців. Наступної ночі Сальчедо привів вампіра до палацу, де лежала хвора дівчина, і вампір укусив її. Однак Симонетта відмовилася від вічности та від членства у тому похмурому і блідому племені.
— Усвідомивши, що стала вампіром, вона стрибнула з вежі Палаццо— Веккіо і настромилася на піку вартового біля воріт. Тільки уявіть собі, що їм довелося робити, аби все те приховати.
Отже, згідно з чоловіком її двоюрідної сестри, перша чарівниця Флоренції померла, і то померла без надії на воскресіння з мертвих. Марко Веспуччі з розпуки геть чисто з’їхав з глузду. («Марко був просто дурнем, — казав Аґо недоброзичливо. — Якби я одружився з такою гарячою кралечкою, то я би замкнув її у найвищій вежі, і ніхто б не зміг навіть торкнутися її».) Джуліано де Медичі тим часом зазнав смертельної ножової рани у спину від конспіратора у день змови Пацці, а Філіпепі, те маленьке барильце, малював без упину, ніби намалювавши, він міг воскресити її з мертвих.
Тепер хлопці цілими днями пропадали у лісі, лазили по деревах і займалися мастурбацією для зростання мандрагори, розповідаючи одне одному божевільні історії про свої сім’ї і журячись майбутнім, аби приховати свій страх, бо після провалу змови Пацці у Флоренцію прийшла епідемія чуми, і трьох друзів відправили для безпеки на село. Батько Ніколо Бернардо залишився у місті, занедужав на чуму, а коли він став одним з небагатьох, хто вижив, то його син пояснював це кукурудзяним чаклунством своєї матері Бартоломеї.
— Щойно ми починаємо хворіти, як вона вкриває нас кашею, — прошепотів він урочисто, прошепотів так, аби навіть лісова сова не змогла його почути. — Залежно від хвороби вона використовує звичайну солодку жовту поленту, але якщо це щось серйозне, то купує білу поленту з Фріулі. А вже у дуже серйозних випадках, як цей, вона додає туди, мабуть, городню капусту і помідори, а також якісь ще інші чарівні складники. Але це спрацьовує. Вона велить зняти нам увесь одяг і обкладає нас гарячою кукурудзяною кашею, хоч це і неприємна процедура. Каша не інакше як висмоктує хворобу. І, здається, навіть чума не встояла перед маминою полентою.
Після цього Арґалія почав називати божевільну сім’ю іль Макії «Полентіні» і склав пісню про уявну кохану на ймення Полента.
— Якби мала вона гроші, я би рахував, якби була вона книжка, я би розгортав. — А тоді приєднувався Аґа: — Якби була вона луком, я би постріляв, якби була вона шлюха, я би покохав мою солодку Поленту.
А потім іль Макія перестав сердитися і собі вторував.
Проте магія поленти виявилася безсилою, коли вони дізналися, що захворіли обоє батьків Ніно Арґалії. Арґалія став круглим сиротою, не досягай й десятирічного віку.
День, коли Ніно прийшов у дубовий ліс, аби сказати іль Макії та Аґо, що його батьки померли, був днем, коли вони знайшли мандрагору. Вона, ніби священна тварина, ховалася під поваленим деревом.
— Нам тепер треба одного, — сказав Аґо похмуро, — а саме — чарів, які зроблять з нас мужчин, бо інакше навіщо нам задурманювати голови дівчатам?
Потім прийшов Аргалія, і в його очах вони побачили, що він уже змужнів від інших чарів. Показали йому мадрагору, але той тільки знизав плечима.
— Мене таке більше не цікавить, — сказав він. — Я втікаю аж до Ґенуї і хочу стати до лав Золотої Банди.
Це була осінь
Останній найбільший найманий полководець, так казав Аргалія, був Андреа Дорія, ватажок Золотої Банди, який саме в той час намагався звільнити Ґеную з-під французького контролю.
— Але ж ти флорентієць, а французи — наші союзники, — вигукнув Аґо, пам’ятаючи про місію своїх родичів у Парижі.
— Коли ти стаєш найманцем, — промовив Арґалія, помацавши підборіддя, аби перевірити, чи де не з’явилася щетина, — то місце свого народження ти викидаєш за облавок.
Воїни Андреа Дорії вже мали на озброєнні «гаківниці», себто аркебузи або ж гаркебузи, ґнотові рушниці, які під час стріляння треба ставити на триніг, ніби переносну гармату. Багато хто з них були швейцарцями, а швейцарські найманці — то найбезжалісна вбивча машина, люди без облич чи душ, невидимі, страхітливі. Коли Дорія розіб’є французів і візьме під своє командування генуезький флот, то збирається піти на турків. Арґалії подобалися морські битви.
— Ми і так не мали грошей, — казав він, — а борги мого батька з’їдять наш будинок у місті і нашу невеличку власність за містом, тому мені доведеться або жебрати на вулицях, ніби бідняцький собака, або ж померти, намагаючись заробити грошей. Ви обоє погладшаєте від влади і заплідните пару безталанних жінок, які народять вам дітей, і ви їх залишите вдома слухати верещання малих покропивників, а самі підете до борделю Ла Цінгаретта або ж до якоїсь піддатливої висококласної шльондри, яка трохи знається на поезії; ви, як дурні, дриґатиметеся на ній, а я тим часом з турецькою кривою шаблею у череві помиратиму на підпаленій каравелі під Константинополем. Але хто знає? Може, я сам стану турком. Арґалія Турок, Володар Чарівного Списа, з чотирма височезними швейцарськими велетнями, наверненими у мусульманство, у моєму почті. Так, швейцарські магометани. А чом би й ні? Коли стаєш найманцем, тобою керує лишень золото і скарби, а тому мусиш вирушати на схід.
— Але ти, так само, як і ми, — дитина, — намагався напоумити його іль Макія. — А чи не ліпше спочатку вирости, а вже потім помирати в бою?
— Це не для мене, — промовив Арґалія. — Я вирушаю до поганських земель, аби боротися проти невідомих богів. Хто знає, кому вони поклоняються — скорпіонам, монстрам чи хробакам? Однак вони помирають так само, як і ми. Б’юся об заклад.
— Не йди на смерть з повним ротом блюзнірства, — сказав Ніколо. — Залишайся з нами. Мій батько любить тебе щонайменше так само, як і мене. Тільки подумай, скільки Веспуччі живе в Оґніссанті. Якщо ти погодишся жити в Аґо, вони навіть не помітять одного зайвого.
— Я іду, — сказав Арґалія. — Адреа Дорія вже майже вигнав французів з міста, а я хочу побачити прихід свободи.
Усе, що він любив, було на його порозі, казав Ато Веспуччі; не було жодної необхідности йти цілим світом і вмерти між гортанними чужинцями в пошуках своєї сердечної подруги. Давним-давно у восьмикутному мороці Баттістеро ді Сан-Джованні його, як і заведено, було охрещено двічі — один раз як Християнина, а потім ще як Флорентійця, і для нерелігійного хлопця, яким був Аґо, мало значення друге хрещення. Місто було його релігією, світом, настільки ж досконалим, як і небеса. Великий Буонарроті називав двері баптистерію[84] воротами до раю, і коли Аґо-немовля винесли звідти з мокрою головою, він одразу зрозумів, що потрапив в Едем зі стінами та воротами. Флоренція мала п’ятнадцять воріт із зображеннями Непорочної Діви та різних святих. Мандрівники торкалися воріт на щастя, і ніхто з тих, що вирушали у подорож крізь ворота, не робив цього без попередніх консультацій з астрологами. На думку Аґо Веспуччі, абсурдність таких забобонів тільки підтверджувала безглуздя далеких подорожей. Ферма Макіавеллі у Перкуссині була поза рамками всесвіту Аґо. За ними починалася хмара невідомости. Генуя і Венеція були настільки ж далекими і вигаданими, як Сиріус та Альдебаран у небі. Слово
Як виявилося згодом, Папа і король Неаполя не напали на Флоренцію після розгрому заколоту Пацці, однак, коли Аґо було трохи більше двадцяти років, король Франції таки з’явився, з тріумфом увійшовши у місто, — присадкуватий рудий карлик, від нестерпної французькости якого Аґо ледь не знудило. Але цього не сталося, він пішов до борделю і поліпшував собі настрій уже там. На порозі зрілости Аґо погодився зі своїм другом Ніколо «іль Макією» щодо однієї речі: хай які труднощі напосядуть, хороша й активна ніч з дівчатами владнає усе.
— У світі не багато проблем, любий Аґо, — просторікував іль Макія, коли їм ще не виповнилося й чотирнадцяти, — яких не може вилікувати жіночий зад.
Аґо був серйозним хлопцем, добросердним, хоч і мав репутацію лихослівного негідника.
— А от дівчата, — запитав він, — куди вони ідуть, аби позбутися своїх проблем?
Іль Макія мав спантеличений вигляд, ніби він ніколи над цим не задумувався або хотів показати, що чоловік не повинен витрачати свого часу на такі рефлексії.
— Одна до одної, поза сумнівом, — сказав він з дорослою категоричністю, що видалася Аґо остатнім словом у цьому питанні. А й справді, чому жінкам не шукати заспокоєння в обіймах одна одної, якщо половина молодих чоловіків Флоренції робили те саме?
Поширення содомії серед цвіту чоловічого населення Флоренції принесло місту репутацію світової столиці цього статевого збочення. «Відродженим Содомом» назвав тринадцятирічний Ніколо своє місто. Навіть у такому віці він зміг переконати Аґо, що дівчата більше цікавили його, тому «не потрібно боятися, що я накинуся на тебе у лісі». Хоча багато їхніх однолітків мали інші статеві нахили, наприклад, їхні однокласники Біаджо Буонаккорсі та Андреа ді Ромоло, а у відповідь на дедалі зростаючу популярність гомосексуалізму місто, за повної підтримки Церкви, заснувало Бюро Порядносте, яке займалося тим, що будувало і субсидувало борделі, а також вербувало повій та звідниць-сутенерів з інших частин Італії та Європи на додачу до місцевих шльондр. Родина Веспуччі з Оґніссанті скористалася нагодою і диверсифікувала свій бізнес, пропонуючи на продаж жінок так само, як оливкову олію та вовну.
— Може, я і не стану писарем, — сказав Аґо похмуро до Ніколо, коли їм було по шістнадцять років, — а скінчиться все тим, що управлятиму будинком розпусти.
У відповідь іль Макія сказав йому, аби той подивився на світлу сторону цього питання.
— Писарів не трахають, — зауважив він, — і тут ми всі тобі заздритимемо.
Стезя Содому ніколи не приваблювала й Аґо, й правдою було те, що, попри всю свою брудну лайку, Аґо Веспуччі залишався скромним юнаком. А от іль Макія, здавалося, був утіленням бога Пріапа[85], завжди готовий діяти, завжди волочився за жінками — як за професіоналками, так і за аматорками, і кілька разів на тиждень затягував Аґо до власного борделю. На початку днів своєї юнацької потенції, коли Аґо супроводжував друга у хрипку бордельну ніч, він завжди вибирав наймолодшу повію у привілейованому закладі іль Макії, яка називала себе «Ганьбою», але виглядала досить стримано: кістляве створіння з села Біббіоне, яке ніколи не розмовляло і мало дуже наляканий вигляд, такий самий, як і він. Тривалий час він платив їй тільки за те, аби вона непорушно сиділа на краю ліжка, коли він, розлігшись, удавав, що спить, аж поки іль Макія переставав сопіти і хрюкати у сусідній кімнаті. Відтак пробував зайнятися її духовним розвитком, читаючи для неї вірші; вона ж бо вдавала, що геть усе розуміє, хоча насправді ті вірші їй так набридали, що вона боялася померти від нудьги, і навіть насточортіли, бо нагадували звуки, які йдуть від чоловіків, що явно брешуть.
Одного дня вона надумала все змінити. Її поважні риси перетворилися на підкупну усмішку, а сама вона підійшла до Аґо і поклала одну руку на рот, переповнений Петраркою, а другу — в інше місце. Коли ж вона оголила його чоловіче достоїнство, Аґо геть спаленів і почав чхати. Він чхав без упину понад годину, а потім у нього носом пішла кров. Кістлява повія подумала, що він помирає, і побігла за допомогою. Повернулася з найбільшою оголеною жінкою, яку Аґо коли-небудь бачив, і в момент коли його ніс занюхав її, то вмить перестав себе погано поводити.
— Я зрозуміла, — сказала ковбиця, яку називали Маттерассина, — ти гадаєш, що любиш кістлявих, але насправді тобі подавай тіло. — Вона повернулася до своєї кістлявої подруги і сказала їй по-простому, аби вона забиралася геть; після чого, без попереджень, ніс Аґо знову вибухнув.
— Царице небесна, — вигукнула ковбиця, — ох і ненаситний же ти, шибенику. Не задовольниться, поки не матиме нас обох.
Опісля Аґо був невгамовний, і навіть іль Макія аплодував.
— Повільно починає — довго не кінчає, — сказав він похвально. — На вигляд — плохенький, а насправді — міцненький.
Коли Аґо виповнилося двадцять чотири роки, його любов до міста, як ніколи раніше, була піддана серйозному випробуванню. Родину Медичів з міста вигнали, борделі всі позакривали, і повітря виповнилося смородом релігійного святенництва. Настав час створення культу Плакальників, твердолобих фанатиків, про яких Аґо пошепки казав до іль Макії, що вони, може, і народилися флорентійцями, але хрестильна вода, що полилася на їхні голови, мабуть, випарувалася ще до того, як помазати їх, бо вони так і палахкотіли пекельним жаром.
— Диявол послав нам цих дияволів, аби застерегти нас від чортівні, — промовив він у день, коли настав кінець темряві. — І тільки подумати, вони наводили причину цілі чотири бісові роки. Рясою прикривають свої нечестиві тіла, і так, дідько б їх забрав, щоразу.
Того дня йому не потрібно було казати нічого, бо його улюблене рідне місто враз перемінилося, як фенікс завдяки чудодійному вогню. Головний Плакальник, чернець Джіроламо, який перетворив життя кожного мешканця міста на пекло, повільно підсмажувався на середині П’яцца-делла-Синьоріа, саме на тому місці, де його плаксива компанія намагалася перетворити красу на попіл кілька років тому, стягуючи туди і підпалюючи картини, жіночі прикраси і навіть дзеркала, помилково думаючи, що людську любов до миловидности й навіть до самої Суєтности можна знищити лицемірним вогнем.
— Гори, бісів дурню, — кричав Аґо, пританцьовуючи навколо обвугленого ченця, що не дуже пасувало неодмінно поважному писарю. — Ти палив нас, а тепер — ми тебе! — густий смердючий дим з обвугленого тіла Джіроламо Савонароли не міг зіпсувати гарний настрій Аґо. Йому двадцять вісім років, і борделі знову відкривалися.
«
Щойно стемніло, а вогнище на П’яцца погасло, виконавши своє завдання, з Маккіани та з прилеглих розважальних закладів на Кіассо де’Буої, тобто на алеї Корів, полинула музика і благословила місто, ніби той ангел, що проголошує відновлення радости. Аґо й іль Макія вирішили гульнути тієї ночі, і то добре гульнути, аби запам’ятати останню ніч своєї безтурботної юности; ще горів Савонарола, а вже нова правляча Рада Вісімдесятьох викликала Ніколо до Палацу і призначила його секретарем Другої Канцелярії, що відала закордонними справами Флорентійської Республіки.
Без зволікань Ніколо сказав Аґо, що бере його на роботу.
— Чого мене? — запитав Аґо. — Я замахаюся з тими бісовими іноземцями.
— По-перше,
— Що за чортівня,
— Буонаккорсі та ді Ромоло можуть уже не ховатися зі своєю любов’ю, — сказав іль Макія. — Між іншим, я їх також хочу найняти на роботу, тож ти дивитимешся на їхні полюбовні штучки, коли я буду у відрядженнях у справах Республіки.
— А що можуть показати мені ті два збоченці? — відповів Аґо. — Я вже все бачив, включаючи жалюгідні качани у їхніх штанах.
Відновлення, відродження, ренесанс. У місцевій церкві в Оґніссанті (куди Аґо самохіть зайшов, коли пішла чутка, буцімто у тій церкві з’явилася відома куртизанка задля реклами своїх принад) правовірні клялися, що тієї ночі сувора Мадонна Джіотто весь час широко всміхалася. І тієї ж ночі під церквою Орсанмікеле, де знову зібралися для молитви найвідоміші куртизанки, одягнуті у найкращий міланський одяг та коштовності своїх покровителів, до Ніколо та Аґо звернулася
Їм доводилося бачити портрет Алессандри, вони захоплювалися її образом у великій кількості мініатюр з її довгим білявим волоссям, що навівало спогади про покійну Симонетту, після чиєї смерти її збожеволілий чоловік Рогатий Марко безуспішно благав упустити його до салону Ла Фіорентини. Він найняв одного з провідних міських
— Мою пані, — Джульєтта Веронезе сказала
За тиждень після цієї остаточної відмови Марко Веспуччі повісився. Його тіло погойдувалося на мосту Грацій, однак Алессандра Фіорентина так і не побачила цього. Вона заплітала біля вікна довгі золоті коси, ніби Марко Закоханий Дурень був невидимою людиною; Алессандра вже давно навчилася бачити тільки те, що їй хотілося бачити і що є складовою частиною цілеспрямованості, коли хочеш бути господарем світу, а не його жертвою. Її бачення створило місто. Якщо вона не бачить тебе, значить, ти не існуєш. Марко Веспуччі, невидимо помираючи перед її вікнами, помер вдруге під її невидющим поглядом.
Одного разу, років тому з десять, у славі своєї юности Ніколо та Аґо благоговійно дивилися на Алессандру, що сиділа на відкритому балконі обличчям до Арно, спершись на червону оксамитову подушечку так, щоб увесь світ захоплювався її
— Простолюдини, — казала Джульєтта Веронезе, — можуть розважатися у казино на першому поверсі.
Упродовж дев’яти років правління Плакальників Джульєтта, агент, животіла, працюючи перукаркою, ворожкою та готуючи любовне зілля. Про неї ходили чутки, що вона розкопує могили і краде пуповини мертвих немовлят, відрізає дівочу пліву у мертвих незайманих дівчат, вириває очі з очних западин і використовує їх у нечестивих ворожіннях. Аґо вже хотів сказати, що навряд чи вона є тією жінкою, якій можна говорити про бісових простолюдинів, але іль Макія штурхнув його саме вчасно, досить сильно, аби він забув, що мав сказати, і захотів убити Ніколо Макіавеллі. Зрештою він також забув і про це, бо карга Веронезе давала їм настанови.
— Принесіть їй вірші, — сказала вона. — Саме поезія їй до душі, а не квіти. Квітів вона має багато. Принесіть їй щось із Заннацаро або Чекко д’Аасколі, або ж добре вивчіть один із мадригалів Парабоско і спробуйте заспівати для неї. Вона — дуже грізна. Якщо ви співатимете погано, то одержите по ляпасу. Не давайте їй нудьгувати, бо хтось із її улюблених молодих джентльменів може викинути вас із вікна, як непотрібну іграшку. Не набридайте їй, бо її покровитель усадить на алеї вам ножа в серце ще до того, як ви завтра повертатиметесь додому. Вас запросили лишень з одної причини. Не заходьте на територію, на яку ви не вхожі.
— То чого нас запросили? — запитав іль Макія.
— Вона вам усе розповість, — сказала стара карга Веронезе в’їдливо.
— Якщо захоче.
Тієї ночі Аґостино Веспуччі вперше закохався і зрозумів, що кохання — це теж подорож, що хай яким він був непохитним і як не хотів покидати своє рідне місто, він приречений, як і всі його вільні друзі, йти невідомими йому шляхами, сердечними стежками до небезпечних місць, наражатися на демонів та драконів і ризикувати втратити не тільки життя, але й душу. Крізь прочинені двері він уздрів Ла Фіорентину в її інтимному образі, коли вона, спершись на позолочену кушетку в оточенні небагатьох найвідоміших чоловіків, дозволила своєму патронові Франческо дель Неро поцілувати ліву грудь, тимчасом як її маленька кудлата біла декоративна собачка лизала її праву пипку, і в цю мить він пропав, він зрозумів, що це — його єдина жінка. Франческо дель Неро був родичем іль Макії, і, мабуть, завдяки цьому їх і запросили, але у той момент Аґо тим не переймався; він був готовий задушити негідника — так! — і ту маленьку собачку. Завойовуючи Ла Фіорентину, йому доведеться перемогти не одного суперника, а ще — аякже! — розбагатіти, а оскільки шлях до майбутнього просто, як килим, стелився перед ним, то він відчував, що вся юнацька байдужість почала його раптом покидати. Натомість з’явилася рішучість, гостра і тверда, як толедська сталь.
— Вона буде моєю, — пробурмотів він до іль Макії, а той з усмішкою глянув на нього.
— У день коли мене оберуть Папою, — сказав він, — Алессандра Фіорентина запросить тебе у ліжко. Тільки поглянь на себе. Ти нітрохи не схожий на чоловіка, в якого закохуються прекрасні жінки. Ти з тих чоловіків, які у них на побігеньках, об яких вони витирають ноги.
— Пішов ти до дідька, — відповів Ато. — На тебе находить якась мана, і ти бачиш світ до біса чітко, без дрібки добра, а тоді не можеш його втримати у собі й випльовуєш його, посилаючи під три чорти людські почуття. Іди потримайся за член здохлого цапа.
Іль Макія звів свої брови, як крила кажана, ніби погоджуючись, що зайшов надто далеко, і поцілував товариша в обидві щоки.
— Вибач мені, — промовив він голосом людини, що кається. — Ти маєш рацію. Молодий двадцятивосьмирічний чоловік, не особливо високий, із залисинами, тіло якого нагадує м’які подушки, напхані у замалий ящик, який не пам’ятає жодного вірша, окрім сороміцьких, рот якого не закривається від брудної лайки, — це саме той чолов’яга, який розсуне ноги королеви Алессандри.
Аґо скрушно похитав головою:
— Я розкажу тобі, що я за перець. Мені не просто потрібне її тіло. Я хочу її бісового серця.
У салоні Алессандри Фіорентини, де під високим куполом на тлі голубого неба фрескові херувими прилинули до хмарини, на якій кохалися Арес з Афродітою, слухаючи небесну музику німця Гайнріха Цинка, найбільшого музики, майстра
Тієї ночі у відродженому місті не спав ніхто. Звідусіль линула музика, її було чути на вулицях, у тавернах, будинках з поганою репутацією, а також у будинках з хорошою репутацією, на ринках, у жіночих монастирях — усі були переповнені любов’ю. Статуї богів зійшли із всипаних квітами альковів і приєдналися до забави, тулячись своєю холодною мармуровою оголеністю до теплих людських тіл. Навіть тварини і птахи перейнялися настроєм і залюбки веселилися. Щури шурхотіли під мостами, а кажани у своїх дзвіницях займалися тим, чим вони полюбляють займатися. Вулицями бігав оголений чоловік і калатав у голосний дзвінок.
— Витріть очі і розстібайте штани, — вигукував він, — бо час сліз минув.
Аґо Веспуччі почув той дзвінок у Будинку Марса ще здалеку, і його сповнив незрозумілий страх. За хвилю він збагнув, що це був страх перед проминанням життя, його життя втікає крізь пальці, а він стоїть заціпенілий і самотній. Йому здалося, що за ту мить може минути і двадцять років, ніби музика може його, безсилого, перенести до майбутніх паралічів та невдач, коли час зупиниться сам собою, розчавлений вагою його болю.
І нарешті його рукою поманила
— Ти щасливий такий-сякий, — сказала вона. — Хоч у неї і прекрасна ніч, дивовижна ніч, Ла Фіорентина каже, що хоче побачити тебе і твого схибленого на сексі друга.
Аґо Веспуччі аж зойкнув, вбігаючи у спальний покій з намальованим лісом, відірвав іль Макію від лісових німф, кинув йому одяг і потягнув його, ще до кінця не одягненого, до чарівного покою, де на них чекала Алессандра Прекрасна.
У святилищі великої куртизанки перші особи міста вже заснули, лежали пересичені,
— Спочатку, — сказала вона, — було троє друзів, Ніколо «іль Макія», Аґостіно Веспуччі й Антоніно Арґалія. їхнім хлопчачим світом був магічний ліс. А тоді батьків Ніно забрала чума. Він вирушив у дорогу, і вони його більше не бачили.
Почувши ці слова, обидва чоловіки забули про реальність і поринули у спогади. Рідна мати Ніколо Бартоломія де’Неллі, яка займалася лікуванням хворих кашею, раптово померла незадовго до того, як дев’ятирічний сирота Арґалія вирушив до Генуї, аби найнятися на роботу до озброєної аркебузами міліції, під орудою
— Якби я був звертав належну увагу, — казав він самому собі сотні разів, — я б знав потрібний рецепт. Натомість я лишень покрив її тіло непотрібною гарячою гидотою, і вона мене з відразою покинула назавжди.
У той час, коли іль Макія думав про свою померлу маму і свого розбитого батька, Аґо добре пам’ятав день, коли Арґалія покидав їх, ніби злиденний волоцюга, з клунком на палиці через плече.
— У день, коли він вирушав у дорогу, — промовив він уголос, — ми перестали бути дітьми.
Але він думав не про це, або ж цілком про інше. І це також був день, коли ми знайшли корінь мандрагори, додав він про себе, і в його голові зародилася думка, план, як перетворити Алессандру Фіорентину на його довічну рабиню.
Їхній розпач дратував Алессандру, але вона була надто горда, аби показати це.
— Які ж ви обоє безсердечні й нікчемні, — почала докоряти їм куртизанка, не підвищуючи свого низького, прокуреного, байдужого голосу. — Чи, може, ім’я вашого безвісти пропалого найщирішого друга нічого для вас не значить, адже ви про нього не чули впродовж дев’ятнадцяти років?
Аґо Веспуччі був надто недорікуватим, аби відповісти, але ніде правди діти, дев’ятнадцять років — це багато часу. Вони любили Арґапію і впродовж місяців і навіть років сподівалися одержати від нього хоч якусь звістку. Нарешті вони перестали про нього згадувати, обидва, незалежно один від одного, переконані, що його довга мовчанка означає: їхній друг мертвий. Ніхто з них не хотів із цим миритися. Тому обидва заховали Арґалію глибоко в собі, бо, попри те, що вони не згадували його імени, він усе ж таки міг ще жити. Вони виросли, а він загубився всередині них, зів’яв, став таким собі незгадуваним ім’ям. Викликати його до життя — справа непроста.
Спочатку було троє друзів, з яких кожен ішов своїм шляхом. Аґо, який мав відразу до мандрівок, випало йти вниз по скелястій дорозі кохання. Іль Макія був амбіційнішим, ніж він, але його найбільше цікавила влада, звабливіша, ніж магічний корінь. А от Арґалія, Арґалія витав у хмарах, був їхньою мандрівною зіркою…
— Якась лиха новина? — запитав Ніколо Алессандру. — Вибачай нам. Ми боялися цієї миті протягом більшої частини нашого життя.
Алессандра жестом показала на бокові двері.
— Відведи їх до неї, — сказала вона Джульєтті Веронезе. — Я надто втомлена, аби відповідати на такі запитання.
Після цих слів вона поринула у сон, її голова схилилася на витягнуту праву руку, а з її витонченого носа почувся якийсь віддалений натяк на хропіння.
— Ви що, не чули, — грубо промовила Джульєтта-ліліпут, — час іти.
— Потім, трохи зласкавившись, додала: — Всі відповіді ви одержите там.
За іншими дверима знову був спальний покій, але тамтешня жінка не була оголеною й не лежала. У кімнаті тьмяно горіла єдина свічка у настінному канделябрі, і поки вони звикали до мороку, то побачили одаліску[88] з королівською поставою, з оголеною талією, в тісному корсажі й широких штанах, з руками, схрещеними на грудях.
— Дурна сучка, — сказала Джульєтта Веронезе, — думає, мабуть, що вона й далі в оттоманському гаремі, ніяк не може звикнути до реальности.
Вона впритул підійшла до одаліски, яка була майже вдвічі вищою за неї, і кричала до неї приблизно з висоти на рівні її пупка.
— Тебе захопили пірати! Піратиі Вже два тижні тому —
— Як її звати? — запитав Аґо. — Чого ти звертаєшся до неї французькою? Чому вона стоїть, ніби в землю вкопана?
— Нам розповіли історію про французьку принцесу, буцімто її викрали турки, — промовила Джульєтта Веронезе, обходячи мовчазливу жінку, наче хижу тварину. — Але це тільки легенда, думали ми. Однак, може, це і є вона. А може, не вона. Вона розмовляє французькою, це вже точно. Однак вона не відгукується на справжнє ім’я. Коли запитуєш, як її звати, то вона відповідає: «Я — резиденція пам’яті». Самі запитайте. Давайте. Чому ж не питаєте? Що, боїтеся?
—
—
— Бачите? — тріумфувала Джульєтта. — Ніби вона вже не людина. Ніби вона вже якась королівська резиденція чи палац.
— А який стосунок вона має до Арґалії? — допитувався Аґо.
Одаліска ворухнулася, ніби вже хотіла щось казати, але потім знову непорушно застигла.
— А такий, — промовила Джульєтта Веронезе. — Коли потрапила до нас, то взагалі не розмовляла. Була резиденцією із зачиненими вікнами й дверима. Аж тут пані сказала: «А ти знаєш, де ти перебуваєш?», а я, очевидно, повторила: «
— У резиденції пам’яті є кімната, що так називається, — промовила вона і почала робити невеличкі незрозумілі рухи тілом, ніби людина, що йде на місці, так, ніби вона кудись ішла у своїй уяві. А потім сказала те, через що моя пані веліла мені привести сюди вас.
— І що ж вона такого сказала? — не терпілося Аґо.
— Слухай сам, — відповіла Джульєтта Веронезе. Потім повернулася до потайної жінки і промовила:
Дівчина-рабиня одразу почала рухатися, ніби вона йшла коридорами, повертаючи ліворуч і праворуч, минаючи двері, але не зрушуючи з місця. І нарешті вона промовила:
— Спочатку, — промовила вона досконалою італійською, — було троє друзів, Ніколо іль Макія, Аґостіно Веспуччі й Антоніно Арґалія. Хлопчачим світом був магічний ліс.
Аґо затремтів.
— Звідки вона це знає? Від кого вона могла це почути? — запитав він з великим подивом. Однак іль Макія передбачив відповідь. Частина відповідей містилася у книжках батькової невеличкої, але дуже цінної бібліотеки. (Бернардо був небагатою людиною, і рідко коли міг дозволити собі купити книжку, тож рішення про купівлю того чи іншого тому ухвалювалося нелегко.) Одразу біля улюбленої книжки Ніколо «
— Відповідно до Ціцерона, — сказав Ніколо, пригадуючи, — така техніка запам’ятовування була винайдена греком Сімонідесом Цеоським, який залишив за обідом багатьох дуже поважних людей, і одразу після цього провалився дах будівлі, де трапезували гості, і убив геть усіх присутніх. Коли ж його запитали про імена сердешних, то він спромігся назвати всіх померлих, пригадуючи, на якому місці вони сиділи за обіднім столом.
— Ну, і яка ж це техніка? — запитав Аґо.
— А от у «
— Але ж ця пані вважає
— Так, ніби вона сама є велична споруда, до якої прив’язується пам’ять.
— Тоді комусь довелося докласти немало зусиль, — промовив іль Макія, — аби збудувати палац, чи то, пак, резиденцію пам’яті завбільшки з цілий людський мозок. Власну пам’ять цієї молодої жінки було стерто або заховано десь у закутках резиденції пам’яті, яку спорудили у її мозку, і вона стала депозитарієм усього того, що треба було пам’ятати її хазяїнові. А що нам відомо про оттоманський двір? Можливо, це звичайна практика серед турків, а можливо, це примха якогось могутнього тирана, або ж когось із його фаворитів. Припустімо, наш друг Арґалія став фаворитом, припустімо, що він сам був архітектором принаймні цієї особливої палати у резиденції пам’яті, або ж припустімо, що таким архітектором був хтось такий, що добре його знав. У будь-якому разі ми мусимо дійти висновку, що любий друг нашої юности все ще, або ж донедавна, був живий.
— Погляньте, — промовив Аґо, — вона щось хоче сказати.
— Був собі принц, якого звали Аркалія, — промовила резиденція пам’яті.
— Великий воїн, що володів чарівною зброєю, в почті якого було четверо страхітливих велетнів. Він також був найвродливішим чоловіком на світі.
— Аркалія чи Арґалія, — промовив іль Макія, тепер дуже схвильовано.
— Ну що ж, дуже схоже на нашого друга.
— Аркалія Турок, — промовила резиденція пам’яті, — володар Чарівного Списа.
— От падлюка, — сказав Аґо Веспуччі у захваті. — Як сказав — так і зробив. Перекинувся на чужий бік.
На шляху до Генуї стояв порожній заїзд із темними вікнами і відчиненими дверима, покинутий власником, його дружиною, його дітьми, а також постояльцями лишень через те, що Напівмертвий Велет поселився на горішньому поверсі. За словами Ніно Арґалії, а саме він це розповідав, велет був напівмертвий і, позаяк вдень був цілком мертвий, то вночі починав бешкетувати.
— Якщо ти залишишся там на ніч, то тебе він обов’язково зжере, — сказали сусіди малому Арґалії, коли він проходив тим шляхом; однак Арґалія не злякався, зайшов досередини й попоїв сам-самісінький. Коли вночі велет ожив, то побачив Арґалію і сказав:
— Ага! От і недомірок! Чудово!
Однак Арґалія відповів:
— Якщо ти з’їси мене, то ніколи не дізнаєшся про мою таємницю.
Ну, велета це зацікавило, разом з тим він був недоумкуватий, як це часто трапляється з велетами, тому він і промовив:
— Розкажи мені про свою таємницю, недомірку, а я обіцяю тебе не їсти, поки ти розказуватимеш.
Арґалія вклонився і почав:
— Таємниця — он у тому комині, — промовив він. — Хто дістанеться його верха першим, той буде найбагатшим у світі хлопцем.
— Чи велетом, — сказав Напівмертвий Велет.
— Чи велетом, — погодився Арґалія, хоч у його словах звучав сумнів.
— Але ж ти такий здоровенний, що не зможеш туди залізти.
— А це величезний скарб? — запитав велет.
— Найбільший у світі, — відповів Арґалія. — Річ у тому, що скарб назбирав дуже хитрий принц і заховав його у комині непримітного придорожнього заїзду, позаяк нікому і на гадку не спаде, що великому монархові схотілося тут щось ховати.
— Усі принци — великі дурні, — промовив Напівмертвий Велет.
— Але ж не велети, — додав замислено Арґалія.
— Авжеж, — промовив велет, намагаючись залізти у комин.
— Завеликий, — зітхнув Арґалія. — Я так і думав. Ну, тут уже нічим не зарадиш.
Але велет не здавався:
— Ні, ще не все, — крикнув велет і відірвав собі руку. — Тепер вужчий, правда? — запитав велет, але все ще не міг пролізти у комин.
— Може б ти відкусив собі й другу руку, — запропонував Арґалія, і величезні щелепи велета за мить відгризли собі й другу руку, ніби шматок баранини. Але і це не допомогло тупоголовому залізти у комин.
— Я знаю, як бути, — сказав Арґалія, — давай, ти підкинеш туди свою голову, аби лишень подивитися, що там є.
— Але ж у мене тепер немає рук, дорогенька закусочко, — промовив велет сумно. — Ти добре придумав, але сам собі я не можу відкрутити голову.
— А давай я це зроблю, — запропонував Арґалія, схопив кухонний сікач, вистрибнув на стіл і чахнув по шиї чудовиська —
Коли повернувся власник заїзду, його дружина, сім’я та постояльці (а всі вони ночували у канаві неподалік) і дізналися, що Арґалія обезголовив Напівмертвого Велета і тепер той велет був мертвий і вдень, і вночі, вони попросили його допомогти їм обезголовити ненажерливого Герцога з сусіднього герцогства У.
— То вже самі собі давайте раду, — промовив Арґалія. — То не моя справа. Я хотів лишень переночувати. А тепер я йду до адмірала Андреа Дорії, хочу вирушити з ним у плавання і здобути багатство. — І з цими словами він їх залишив, а сам пішов шукати своєї долі…
Історія була цілком вигаданою, але вигадки вигаданих історій часом можуть стати у пригоді в реальному світі, і саме такі оповіді, імпровізовані версії безконечного потоку розповідей його друга Аґо Веспуччі, цього разу врятували шию малого Ніно Арґалії, коли його знайшли у схованці під койкою у носовому кубрику флагмана флоту Андреа Дорії. Його інформація про плани Дорії була трохи застарілою, оскільки Золота Банда вигнала французів дещо раніше, і коли він почув, що
— Ти маєш дві хвилини, — промовив він, — аби переконати мене не викинути тебе за облавок.
Арґалія глянув йому просто у вічі.
— Ви вчините дуже нерозумно, — збрехав він, — бо я — людина з дивовижним і надзвичайно багатим досвідом. Я шукав щастя по всіх усюдах і одного разу навіть скарав на горло велета —
— І що ж то за принцип, можна дізнатися? — домагався Андреа Дорія з деякою насмішкою. Він мав випнуте підборіддя, злосливий рот і блискучі очі, від яких ніщо не могло сховатися.
— Мета виправдовує засоби, — відповів Арґалія, пригадуючи слова, які любив казати іль Макія з приводу етики застосування кореня мандрагори з метою спокушання недосяжних жінок.
— Мета виправдовує засоби, — здивовано повторив Дорія. — До біса непогано сказано.
— Я сам це придумав, — промовив Арґалія. — Я так само, як і ви, в дитинстві залишився без гроша, і мені, так само, як і вам, нічого не залишилося робити, як зайнятися вашою справою; сироти знають, що вони виживають тільки тоді, шли будуть готові робити все, що від них вимагається. Без жодних обмежень. — І що ж то казав іль Макія після того, як повісили архієпископа? «Виживають найпридатніші».
— Виживання найпридатніших, — розмірковував Андреа Дорія. — Це одна із надзвичайно потужних думок. Ти також це придумав?
Арґалія схилив голову, ніби трохи засоромився.
— Ви були сиротою, — правив він далі, — і добре знаєте, що незважаючи на дитинячий вигляд, я — не безпомічне дитя. «Дитина» — це безпечне і розніжене, захищене від правди світу створіння, якому дозволено марнувати роки на прості ігри й вірити, ніби розуму можна навчитися у школі. «Дитинство» — це розкіш, яку я не можу собі дозволити. Правда про «дитинство» ховається у найбільш неправдоподібних історіях у світі. Діти наражаються на чудовиськ і демонів, а виживають тільки тоді, коли вони безстрашні. Діти мало не вмирають з голоду, якщо тільки вони не звільняють чарівну рибку, котра виконує їхні найпотаємніші бажання. Дітей живцем пожирають тролі[91], якщо тільки вони не зможуть забалакати їх до сходу сонця і підлі істоти не перетворяться на камінь. Дитина має знати, як кинути монету, аби дізнатися про майбутнє, як кинути монету, аби прив’язати чоловіків і жінок так, як хоче дитина, як виростити рослину, на якій потім можна знайти ці чарівні монети. Сирота — це доросла дитина. Наше життя — це життя казок і всього незвичайного.
— Дай цьому балакучому філософу щось попоїсти, — розпорядився адмірал Дорія, звертаючись до боцмана, страхітливого моряка, що нагадував буйвола і якого звали Чева. — Поки йтимемо морем, цей гоблін нам пригодиться; нехай порозповідає мені свої побрехеньки.
Виводячи Арґалію з капітанської каюти, боцман міцно тримав його за вухо.
— Не думай, що ти викрутився, базікало, — сказав він. — Живий ти лишень з однієї причини.
— Ой, — сказав Арґалія, — і що то за причина?
Боцман Чева ще міцніше стиснув вухо. На правому боці його обличчя виднілося татуювання скорпіона, а очі були мертвими, як у людей, що ніколи не сміються.
— Причина в тому, що тобі вистачило нахабства чи то зухвальства подивитися йому в очі. Якби не подивився в очі, він би вирвав тобі печінку і нагодував би нею чайок.
— Перш ніж померти, — відповів Арґалія, — я стану таким же командиром і чинитиму так само. А що ти? Тобі краще дивитися
Чева дав йому доброго запотиличника без найменшого натяку на прихильність.
— Ну, зачекай ще трохи, пуцьвірінку, — сказав він, — поки що твої очі можуть дивитися лишень у мою бісову матню.
Хай там що казав Чева Скорпіон, однак байки Арґалії мали якийсь стосунок до його порятунку, бо виявилося, що страхітливий адмірал Андреа Дорія мав слабість до них, як кожний тупий велет. Вечорами, коли море ставало чорним, а у небі пропалювали дірки зорі, адмірал, бувало, курить опійну люльку під палубою і кличе хлопця-розповідача.
— Оскільки всі ваші генуезькі кораблі — триреми, — казав Арґалія, — то ви маєте на одній палубі везти сир, сухарі — на другій і зіпсуте м’ясо — на третій. Коли прийдете на острів Щуриний, віддайте їм сир; сухарі задовольнять мешканців острова Мурах; а що стосується зіпсутого м’яса, то воно сподобається птахам з острова Стерв’ятників. Після цього матимете сильних спільників. Щури прогризуть усі перешкоди, навіть гори, а мурахи виконають всю ту тонку роботу, що не під силу грубим рукам людей. Стерв’ятники, якщо ви їх добре попросите, донесуть вас навіть до вершин гір, де б’є джерело вічного життя.
Андреа Дорія лишень бурчав.
— І де ж ці бісові острови? — хотілося йому знати.
— Адмірале, — відповідав хлопець, — ви — навігатор, а не я. Вони мусять бути десь на ваших мапах.
Незважаючи на зухвалість, йому пощастило дожити до того, аби розповісти наступного дня ще одну казку —
Море аж кишіло всілякою наволоччю. Каравели берберських піратів[92] борознили ті води, грабуючи і забираючи в полон, а після падіння Константинополя тут також промишляли галери оттоманського флоту. Проти всіх цих морських невірних підставив своє подзьобане віспою рябе обличчя адмірал Андреа Дорія.
— Я вижену їх з
— Що я знаю і ти знаєш, знає також ворог, — шепотів він, поринаючи у своє опійне марево. — Ворог також дотримується закону сироти.
— Якого сироти? — запитав його Арґалія.
— Магомета, — відповів Андреа Дорія. — Магомет — то їхній сирітський бог.
Арґалія і не знав, що він розділив сирітську долю Пророка Ісламу.
— Мета виправдовує засоби, — повільно вів далі Андреа Дорія хриплуватим низьким голосом. — Розумієш? Ними управляє той самий закон, що й нами. Заповідь перша.
Арґалія глибоко вдихнув повітря і поставив небезпечне запитання:
— Якщо це так, то чи насправді вони — наші вороги? Чи можуть наші супротивники не бути нашою повною протилежністю? Чи може обличчя, яке ми бачимо у дзеркалі, бути нашим ворогом?
Адмірал Андреа Дорія вже був близький до непритомносте.
— Цілком слушно, — пробурмотів він, гепнувся у крісло і почав хропіти. — Проте є ворог, якого я ненавиджу понад магометан-піратів.
— І хто вони? — поцікавився Арґалія.
— Венеція, — сказав він. — Я також вимахаю тих гарненьких венеційський байстрючків.
Коли вісім генуезьких трирем попливли бойовим порядком, наздоганяючи свою жертву, для Арґалії стало зрозумілим, що релігія тут ні до чого. Корсарів з берберських держав не обходило якесь завоювання чи поширення віри. їх цікавив викуп, залякування і здирство. А що стосується оттоманів, то вони знали, що виживання їхньої нової столиці, міста Стамбула, залежить від поставок харчів до порту з інших місць, а отже, морські комунікації мають бути відкритими. Вони також ставали дедалі жадібнішими, і їхні кораблі нападали на порти вздовж і поза берегами Егейського моря; вони також не любили венеційців. Влада, багатство, володіння, багатство і влада. Що стосується Арґалії, то вночі його снам не бракувало екзотичної розкоші. Лежачи в каюті на самоті, він сам собі заприсягся: «Я ніколи не повернуся до Флоренції бідняком, але лишень принцом з багатим скарбом». Його прагнення виявилося дуже простим. Природа світу прояснилася.
Коли все здається ясним і зрозумілим, то обов’язково очікуй якогось обману і зради. Після переможної сутички з піратськими кораблями братів Барбаросси з Митайлини адмірал, окроплений сарацинською кров’ю, командував стратою захоплених піратів (усіх їх обмастили смолою і живцем спалили на головній вулиці їхнього рідного міста), а тоді задумав зухвалий план, що полягав у тому, аби зайти в Егейське море і вступити у бій з османцями у їхніх же «домашніх» водах. Але щойно Золота Банда зайшла у легендарне море і лоб у лоб зіштовхнулася з оттоманськими галерами, невідь звідки взявся таємничий туман і застелив увесь світ; так, ніби попрацював якийсь дідько з Олімпу, ніби давні боги того регіону, яким надокучив довгий нудний вік, де вони вже більше не мали великого пошанівку, вирішили побавитися з людьми і знічев’я зруйнувати їхні плани, просто заради старих часів. Вісім генуезьких трирем спробували вишикуватися бойовим порядком, але через туман це їм не вдалося; туман був сповнений завиваннями упирів, зойками відьом, смородом смерти та голосінням потонулих, і навіть загартовані у боях найманці почали панікувати. Система туманних горнів, яку запровадив адмірал саме на такий випадок, невдовзі дала збій. Кожен з його кораблів мав свій власний сигнал довгої й короткої тривалосте, але, панікуючи у ядовитих випарах смерте та ідолопоклонства, їхнє спілкування втратило будь-який зміст, до речі, як і система туманних горнів на оттоманських суднах, аж поки вже ніхто не знав, де він є і хто поруч-друг чи смертельний ворог.
Гарматний обстріл розпочався раптово як з боку трирем, так і з боку потужних обертових гармат, установлених на палубі оттоманських ґалер, а червоне полум’я та яскраві спалахи з товстих гармат у тумані скидалися на невеликі шматки пекла всередині безформного переддвер’я. Звідусіль зацвів рушничний вогонь — мерехтливий сад смертельних червоних квітів. Ніхто не знав, хто у кого стріляє, як слід діяти, тож насувалася величезна катастрофа. А тоді зненацька, ніби обидві сторони зрозуміли небезпеку, точнісінько в той самий момент настала тиша. Жодна гармата не вистрілила, ніхто нічого не вигукував, не сигналив жоден туманний горн. Почався непомітний рух у білій порожнині. Арґалія, самотньо стоячи на палубі флагманського корабля, відчув на своєму плечі руку долі й дуже здивувався, відчувши, що ця рука тремтіла зі страху. Він обернувся. Ні, позаду нього стояв не Фатум, але боцман Чева, вже не жорстокий і страхітливий, а геть позбавлений духу, як той побитий пес.
— Ти потрібен адміралові, — прошепотів він хлопцеві й повів його під палубу, де чекав Андреа Дорія, тримаючи в руці великий горн флагманського корабля флоту.
— Сьогодні — твій день, мій юний оповідачу, — промовив тихо адмірал. — Сьогодні ти досягнеш величі завдяки своїм ділам, а не завдяки своїм словам.
Задум полягав у тому, аби спустити Аргалію на воду в маленькому ялику, де він якнайшвидше веслуватиме і якнайдалі відійде від флагманського корабля.
На кожен сотий удар веслом, — казав адмірал, — щосили дмухай у горн. Ворог прийме хитрість за гордовитість і прийме виклик
Арґалії план видався не надто вдалим.
— А я? — запитав він, втупившись поглядом у горн, що вже був у його руці. — Що мені робити, коли кораблі невірних почнуть налягати на моє суденце?
Чева Скорпіон підняв його й опустив у ялик.
— Веслуй, — прошипів він, — малий герою. До біса, щодуху веслуй.
— Коли туман розсіється, а ворог розбіжиться, — промовив адмірал, дещо непереконливо, — ми тебе знову підберемо.
Чева щосили штовхнув ялик.
— Так, — прошипів він, — саме так ми і вчинимо.
А потім не було нічого, крім білизни туману та хлюпання моря. Земля і небо почали здаватися чимось нереальним. Це плавання наосліп стало всім усесвітом. Якийсь час він робив так, як йому веліли робити, сто ударів весел — і сигнал з горна, він це зробив двічі, тричі, але жодного разу не чув відповіді на свій сигнал. Світ занімів і завмер. Отже, смерть прийде до нього у безголосій водяній безодні. Оттоманські кораблі просто наляжуть на нього і розчавлять, як блощицю. Він перестав дути у горн. Йому стало зрозуміло, що адмірала аж ніяк не турбувала його доля, і для нього пожертвувати своїм «малим оповідачем» — це все одно, що харкнути за облавок корабля. Він був не чим іншим, як тим плювком мокротиння, що погойдається, погойдається на хвилях, а потім зникне безслідно. Щоб збадьоритися, намагався пригадати якісь історії, але на думку спадав то страхітливий левіафан[93], що виринає з морської безодні, аби похрумати його човником у своїх величезних щелепах, то вертлявий глибоководний черв’як або ж вогнедишний морський дракон. Поволі з плином часу всі оповіді вичерпалися, а він залишився безборонним і безпритульним — самотня людська душа, яку відносило невідь-куди у білизну. Коли забрати у людини її дім, сім’ю, друзів, рідне місто, країну та її світ, залишиться істота без контексту, чиє минуле забулося, а майбутнє зблякло, себто сутність, позбавлена імени, значення і життя, попри те, що серце ще б’ється.
— Я — сама абсурдність, — казав він сам собі. — Тарган у паруючому гівні має більше значення, ніж я.
Багато років потому, коли він зустрів Кара Кьоз, забуту могольську принцесу, і його життя нарешті набуло значення, наперед приготованого долею, в її очах він угледів відчай покинутого і зрозумів, що їй також довелося зіткнутися з повною абсурдністю людського становища. Тому, а може, і з іншої причини він її покохав. Так, він мав також інші причини.
Туман навколо нього густішав, збирався біля його очей, носа та горла. Йому здалося, що він задихається. Мабуть, я помираю, подумав він. Його воля зламалася. На що б не рокувало його провидіння, він прийме. Він ліг у своєму маленькому човні, і йому пригадалася Флоренція, він побачив батьків, ще не спотворених чумою, згадав дитячі витівки своїх друзів Аґо та іль Макії і сповнився любов’ю, а за мить знепритомнів.
Коли ж отямився, туману вже не було, не було і вісьмох трирем адмірала Андреа Дорії. Великий
— Я здаюся! — крикнув він. — Хапайте мене, безбожні турецькі свині.
САЛМАН РУШДІ (
Як син успішного підприємця Салман Рушді здобув добру освіту: спочатку його віддали до комерційної школи в Бомбеї, потім відправили до Великобританії в престижний інтернат Регбі (Rugby School). У 1964 році, під час індо-пакистанського конфлікту, сім’я Рушді, як і багато інших індійських мусульман, перебралася до Пакистану і поселилася в Карачі. За наполяганням батька Салман Рушді вступив у Кінґз-коледж Кембриджського університету (King’s College, Cambridge), де вивчав історію й англійську літературу. Тут він брав участь у Кембриджській театральній трупі.
Отримавши диплом, Рушді знов поїхав до Пакистану і влаштувався на телебачення, потім повернувся до Великобританії, де почав працювати копірайтером у великому лондонському рекламному агентстві Ogilvy & Mather. У 1964 році Рушді отримав британське підданство і відтоді постійно живе у Великобританії.
Перший роман Рушді — «Ґримус» («Grimus»), опублікований у 1975 році, не був відмічений критиками і не мав комерційного успіху. Але через шість років — у 1981 році — з’явилася його друга книга — «Діти півночі» («Midnight’s Children»), що принесла письменникові популярність. За цю велику сімейну сагу XX століття (в основі сюжету лежить історія індійської сім’ї) Рушді був удостоєний безлічі нагород, зокрема Букерівської премії (Booker Prize for Fiction, 1981), премії Джеймса Тейта Блека (James Tait Black Memorial Prize for fiction, 1981), літературної премії Асоціації викладачів англійської мови (English-Speaking Union Award, 1981). У 1993 році за «Дітей півночі» Рушді отримав премію «Букер Букерів» — нагороду за кращий роман, що коли-небудь удостоювався Букера.
У 1983 році вийшов третій роман Рушді — «Сором» («Shame»), у якому багато критиків побачили алегоричне зображення політичного життя в Пакистані.
У 1989 році був опублікований четвертий, найзнаменитіший і найскандальніший роман Рушді — «Сатанинські вірші» («The Satanic Verses»). Він викликав великий резонанс у всьому світі. У романі описано життя індійських акторів Джібріла Фарішти і Саладіна Чамчи, що вижили в авіакатастрофі. Вони потрапляють до Англії, де Чамча поступово вживається в образ диявола, а Фарішта стає втіленням архангела Гавриїла. В одній із частин роману пророк Махунд, в якому мусульмани побачили пророка Мухаммеда, погоджується визнати трьох язичницьких богинь, а три повії називають себе дружинами Посланника.
Прихильники ісламу оголосили роман Рушді віровідступницьким і блюзнірським. Власті Індії, Судану, Єгипту, Саудівської Аравії і багатьох інших мусульманських країн заборонили видавати книги людини, яка образила їхню віру.
14 лютого 1989 року духовний лідер Ірану аятола Хомейні видав релігійний едикт — фетву, в якій назвав вбивство Рушді богоугодною справою. За голову письменника різні радикальні ісламські організації призначали нагороди, їх величина доходила до 2,8 мільйонів доларів. Більше того, переслідуванням піддавалися всі, хто брався видавати або продавати роман. Від рук релігійних екстремістів загинув перекладач «Сатанинських віршів» на японську мову, були поранені італійський перекладач і норвезький видавець. В Англії були підірвані бомби біля магазину фірми «Penguin Books», де книга була виставлена на продаж. У березні 1989 року фетва привела до розриву дипломатичних відносин між Великобританією й Іраном.
Незважаючи на небезпеку, редактори і критики американського видання USA Today включили «Сатанинські вірші» у список із 25 книг, які найбільше вплинули на читачів і видавничий бізнес в останню чверть XX століття.
Загроза замаху змусила Рушді тривалий час переховуватись: він таємно переїздив з однієї конспіративної квартири на іншу, і його цілодобово охороняла поліція.
Пізніше Салман Рушді випустив ще низку романів: «Гарун і море історій» («Нагоип and the Sea of Stories», 1990), «Останнє зітхання мавра» («The Moor’s Last Sigh», 1995), «Земля під її ногами» («Ground Beneath Her Feet», 1999), «Лють» («Fury», 2001), «Клоун Шалімар» («Shalimar the Clown», 2005, номінація на Букерівську премію того ж року), «Недбалі господарі» («Careless Masters», 2007) і «Паралельвіль» («Parallelville», 2007), «Флорентійська чарівниця» («The Enchantress of Florence», 2008).
Рушді назвав серед письменників, які найбільше вплинули на його творчість, італійця Італо Кальвіно, американця Томаса Пінчона, а також Джеймса Джойса, Гюнтера Ґраса, Борхеса, Булгакова і Люїса Керрола.
У вересні 1998 року британський уряд відновив дипломатичні відносини з Іраном, розірвані раніше через фетву аятоли Хомейні. Незважаючи на те, що фетва залишалася в силі (аятола Хомейні помер, не відмінивши її), Рушді знову став з’являтися на публіці. Він навіть знявся в епізоді кінофільму «Щоденник Бриджіт Джоне» («Bridget Jones’s Diary», 2001), зігравши самого себе. Рушді зміг знову відвідувати і країни Сходу. Але візит у Делі все одно потребував від нього ретельного маскування.
7 серпня 2005 року в газеті The Washington Post була надрукована стаття Рушді «Час для реформування ісламу» («The Right Time for An Islamic Reformation»). У публікації письменник пропонував мусульманам ставитися до релігії з історичної точки зору, усвідомити, що вона заснована на легендах, а не на реальності. Він закликав до терпимості і неупередженості, які, на його думку, сприятимуть миру.
Чергову хвилю незадоволеності в Пакистані, Ірані та Індії викликало присудження Рушді лицарського титулу. 16 червня 2007 року з нагоди дня народження королеви Єлизавети II «за служіння літературі» Салман Рушді був посвячений у лицарі Британської Імперії. Відтепер письменник має іменуватися сером.
Офіційний представник іранського міністерства закордонних справ Мохаммад Алі Хоссейні назвав присудження лицарства Рушді ознакою ісламофобії серед високопоставлених британських чиновників. «Цей вчинок доводить, що порушення святинь ісламу зовсім не випадкове, а організовано і здійснено за підтримки і під керівництвом ряду західних держав».
В Ірані й Пакистані почалися безлади, пов’язані з нагородженням письменника: у пакистанському місті Мултан сотні чоловік спалили опудало британської королеви і Рушді, вимагаючи судити його за ісламськими законами. За голову Рушді знов було призначено винагороду. Тегеранське радикальне угруповання «Організація за увічнення мучеників мусульманського світу» запропонувала за вбивство Рушді 150 тисяч доларів.
Через два тижні після скандалу з приводу присудження Рушді титулу його четверта дружина Падма Лакшмі, актриса, модель і телеведуча індійського походження, подала на розлучення.
У липні 2008 року книга Рушді «Діти півночі» перемогла в читацькому конкурсі, влаштованому організаторами британської літературної премії Man Booker, на найкращий роман, який коли-небудь отримував «Букера». Твір Рушді вибрали близько 36 відсотків відвідувачів сайту премії, що взяли участь у голосуванні.
Салман Рушді є президентом американського ПЕН-центру. Також він є президентом і засновником Міжнародного парламенту письменників (International Parliament of Writers), що підтримує свободу творчості письменників.
Салман Рушді був одружений чотири рази. Його перша дружина — актриса Кларіса Луард (були одружені в 1976–1987 роках). У подружжя народився син Зафар Рушді. Друга дружина Рушді — американська письменниця Маріана Віггінс (1988–1993). Втретє Рушді був одружений з британським видавцем Елізабет Вест (1997–2004), у них народився син Мілан. З Падмою Лакшмі, четвертою дружиною, Рушді прожив близько трьох років (2004–2007), цього разу в нього не було дітей.
Перекладено за виданням: David Seitzer. The Omen. — Signet. New York, 1991.
Узявши за основу свого твору конкретні біблійні реалії, почерпнуті головно з Одкровення св. Йоана, або ж Апокаліпсису, автор — сучасний американський письменник — вибудував оригінальну гостросюжетну оповідь, що після появи друком у 1976 році була одразу ж екранізована в Голівуді й поклала початок популярному містико-фантастично-детективному кіносеріалові, згодом також утіленому в літературну форму (явище, досить характерне для масової американської белетристики), але вже іншими авторами.
Володимир Митрофанов (нар. 1929 р.) — редактор відділу художньої прози журналу «Всесвіт», член Спілки письменників України, автор численних перекладів з американської літератури, зокрема творів Г. Бічер-Стоу, Марка Твена, Е. Хемінгуея, Е. Колдуелла, Р.-П. Уоррена, Т. Капоте, Р. Бредбері, С. Кінга та ін., а також низки творів англійських та інших англомовних письменників.
Так
Головна лікарня
Це не той
Пожежа. Років зо три тому
Борис Віан (1920–1959) — відомий французький письменник, чиї фантастично-гротескові твори ось уже кілька десятиліть викликають неминущий читацький інтерес.
Не так давно читачі «Всесвіту» мали змогу познайомитись з одним із основних його романів «Червона трава» (1994, № 4). Пропоноване оповідання — із збірника «Мурашки» (1949).
Перекладено за виданням: Boris Vian. Les Fourmis. Nouvelles. Jean-Jaeques Fauvert editeur, 1962.
В. С. Омельченко, 1995, переклад.
© Наталя Лень та Богдан Жолдак, 1995, переклад українською мовою.
Курт Воннегут (нар. 1922 p.) — видатний американський письменник, чиї твори широко відомі в усьому світі. Український читач знайомий з його романом «Бойня № 5» (1976), а також з опублікованими у «Всесвіті» романами «Балаган, або Кінець самотності» (1984, № 12), «Галапагос» (1990, № 8, 9).
Для творчої манери Воннегута характерне поєднання фантастики з реалізмом.
Публіковані оповідання написані в 50-і та 60-і роки.
Жоржі Амаду (нар. 1912 р.) — видатний бразильський письменник, що ввійшов у літературу на початку 30-х років і опублікував відтоді понад двадцять томів художньої прози — романів, повістей, оповідань та нарисів, белетризованих біографій. Бувши членом компартії, в окремих творах 40-50-х рр. віддав данину ідеологічно тенденційному «методові соціалістичного реалізму», але згодом повернувся до зображення історії та сучасного життя своєї країни засобами народної художньої творчості й невдовзі здобув популярність у цілому світі.
Досить широко відома творчість Амаду й в Україні. Починаючи від 1960 р., тут перекладено його романи та повісті «Червона прорість», «Габрієла», «Тереза Батіста прагне жити спокійно» («Всесвіт», 1974, № 5–7), «Капітани піску», «Дві смерті Кінкаса Водожаха», «Китель, сюртук, нічна сорочка» («Вс.», 1981, № 8), «Малий баїянець» («Вс.», 1985, № 7).
Пропонуємо увазі наших читачів ще один роман старійшини бразильської літератури, в якому письменник у властивій йому народно-оповідній манері, часто-густо забарвленій соковитим гумором, зображує живі картини зародження сучасної цивілізації в диких нетрях сельви, з любов’ю змальовує образи простих людей з народу.
Перекладено за виданням: Jorge Amado. Tocaia Grande.
A Face Obscura. Publicacoes Europa-America [Portugal, 1984].
© А. О. Перепадя, 1995, переклад.
Перепадя Анатоль Олексійович (нар. 1935 р.) — перекладач з романських мов, член Спілки письменників України, лауреат французько-української премії імені Миколи Зерова 1993 року за кращий переклад з французької літератури. За останні роки у «Всесвіті» опубліковано його переклади романів Джузеппе Фави «Достойні громадяни», Альберто Моравіа «Увага до жінки», Джорджо Щербаненко «Приватна Венера», повістей Франсуа Моріака «Поцілунок прокаженому» і Леонардо Шаші «Будь-яким способом».
Комарка — одиниця адміністративного поділу, район.
Фазендейро — власник маєтку, поміщик.
1 легуа дорівнює 5 км.
Жагунсо — найманець, бандит.
Сеу — скорочене від «сеньйор».
Сертан — внутрішні посушливі райони Бразилії.
Сержипанець — уродженець штату Сержипе.
Капанга — найманець, бандит.
Кабра — метис від негра й мулатки або мулата й негритянки.
Кафуз — метис від негра та індіанки.
Алкейре — міра земельної площі, що в різних штатах Бразилії дорівнює від 24 200 до 48 400 м2.
Мілрейс — старовинна португальська й бразильська монета.
1 арроба дорівнює 15 кг.
Каатинга — зарості чагарів та низькорослих дерев.
Грінго, грінга — зневажлива назва північноамериканців.
Мій принце
Шанго — у негритянських віруваннях бог війни, зображується двоголовим.
Сензала — барак, де жили раби.
Террейро — місце, де відбуваються поганські обряди.
Ориша — другорядне божество африканської міфології.
Сіа — скорочення від «сеньйора».
Багасейра — місце, куди скидають виноградний жом.
Кабокло — метис від білого та індіанки.
Армазем — у Бразилії крамничка і водночас шинок.
Со — скорочення від «сеньйор».
Ійяба — другорядне божество у негритянських віруваннях.
© Наталя Лень та Богдан Жолдак, 1995, переклад українською мовою.
Перекладено за виданням: Kurt Vonnegut. Jr. Welcome to the Monkey House. Dell Books, 1970.
Кларіс Лішпектор (1925–1977) — визначна представниця сучасної бразильської прози, авторка багатьох романів та новелістичних книжок. Пропоноване оповідання — із посмертного збірника 1984 року.
Перекладено за виданням: Clarice Lispector. А via crucis do соrро. — Nova Fronteira, Rio de Janeiro, 1984.
© В. В. Діденко, 1995, переклад.
© Владислав Носенко, 1995, переклад українською мовою.
Роберт Шеклі (нар. 1928 p.) — один з найвідоміших американських письменників-фантастів, автор багатьох повістей та збірок оповідань. Його твори неодноразово публікувалися у «Всесвіті».
Оповідання «Безсмертя задарма» вперше надруковано 1954 р. у журналі «Гелексі».
Носенко Владислав Борисович (нар. 1952 р.) — працює викладачем. Перекладає з англійської мови.
Хуан Абурто (1918–1988) — відомий нікарагуанський новеліст, автор збірок «Зниклі безвісти», «Кімнати у винайм», «Моя наречена» та ін. 1982 року був гостем журналу «Всесвіт».
© І. І. Білик, 1995, переклад.
Перекладено за виданням: Пътер Бонев. Животът в изчисление. Разказ. — Литературен фронт, 1976, № 36.
Перекладено за виданням: Alasdair Grey. Unlikely Stories, Mostly. — Penguin Books, Harmondsworth, 1984.
© Alasdair Grey, 1951, 1983.
© Оксана Товстенко, 1995, переклад.
Перекладено за виданням: Alasdair Grey. Unlikely Stories, Mostly. — Penguin Books, Harmondsworth, 1984.
© Alasdair Grey, 1951, 1983.
© Оксана Товстенко, 1995, переклад.
Перекладено за виданням: Alasdair Grey. Unlikely Stories, Mostly. — Penguin Books, Harmondsworth, 1984.
© Alasdair Grey, 1951, 1983.
© Оксана Товстенко, 1995, переклад.
Майкл Юрґен Свонвік (Michael Swanwick, н. 1950 р.) — відомий американський письменник-фантаст, лауреат численних профільних премій, з-поміж яких варто тільки згадати «Г’юґо», «Неб’юлу», премію імені Теодора Старджена. Здобув собі славу як автор короткої прози, проте в його доробку також є й романи, як-от «Вакуумні квіти», «Шляхи припливу», «Донька залізного дракона», «Джек Фауст» тощо. Від літературних критиків і журналістів одержав прізвисько «Хамелеон» за незвично широку гаму творів: од класичної фантастики й кіберпанку до «жорсткого фентезі».
«Коротка» повість «Повільне життя» («Slow Life») вперше була надрукована в часописі «Analog Science Fiction & Fact» 2002 року, а вже наступного, 2003-го вона одержала премію «Г’юґо» як найкраща фантастична повість року.
Перші американські астронавти. Алан Шепард (1923–1998) розпочав американську космічну програму, здійснивши 5 травня 1961 р. суборбітальний політ; у 1971 р. очолив місію «Аполлон-14», третю експедицію на Місяць, де примудрився навіть зіграти в ґольф. Джон Гершель Ґленн-молодший (н. 1921 р.) 20 лютого 1962 р. на кораблі «Френдшип-7» здійснив перший повноцінний американський політ у космос, а 1998 р. ще раз літав на орбіту на шатлі «Дискавері», тобто у свої 77 років став найстаршим космонавтом світу.
Толін (з гр. «брудний») — складні аморфні гетерополімери, що трапляються на супутниках зовнішніх планет Системи й кометах.
НАФТАСА — у М. Свонвіка наступниця НАСА з центром у Торонто. Можливо, контамінація NAFTA (Угода про вільну торгівлю в Північній Америці, до якої входять США, Мексика і Канада) і NASA.
Добраніч, люба. Солодких тобі снів (ісп.).
І корабель, і посадковий модуль у повісті носять ім’я Гаррі Клемента Стаббза (1922–2003), маловідомого американського письменника-фантаста, котрого в США називали «батьком строгої наукової фантастики», для якої науковість була основною чеснотою.
Моделі еволюції Титана свідчать про те, що цей супутник утворився з навколопланетної хмари, багатої на метан і аміак, які, конденсуючись, сформували Сатурн, так само, як і решту його супутників. Погані умови…(ісп.).
«Новий вік» — можливо, мається на увазі «Нью-ейдж джорнал», американський часопис, заснований Бернардом Шоу й послідовником окультиста Ґеорґія Ґурджієва Альфредом Ораджем. Його темами були технологія, освіта, соціальні формації, охорона здоров’я, психоаналіз тощо.
Привіт, мене звуть Педро Домінґес. Я адвокат, і мені здається, що це протизаконно! Чому НАФТАСА приховує від нас цю інформацію? (Ісп.)
© Salman Rushdie. The Enchantress of Florence, 2008.
© Видавництво Жупанського, 2010.
© Тарас Бойко, переклад.
«Всесвіт» висловлює подяку Видавництву Жупанського за люб’язний дозвіл на публікацію фрагмента роману.
Іоан пресвітер — легендарний християнський священик і правитель, що в середні віки, як вважалося, правив на Далекому Сході, але в XIV ст. ототожнювався з правителем Ефіопії
Кулі — робітник і носій в Індії, Китаю, Японії та деяких інших країнах Азії, якого наймає європеєць.
Дхоті — пов’язки, які носять на стегнах.
Сурат — порт в Індії, штат Гуджарат, головний порт у XVII столітті.
Ґваліор — місто в центральній Індії, засноване ще до 525 року.
Аґра — давнє місто в Індії, головне визначне місце — мавзолей Тадж-Махал.
Скай
Оптична ілюзія
Вершини Манро — гора в Шотландії (будь-яка гора, вища за 3000 футів (900 метрів). Названа на честь сера Г. Манро
Бен-Невіс — найвища вершина у Великобританії (1342 м).
Галеон — великий парусний корабель з трьома або з більшою кількістю щогл, який використовувався як воєнний або торговий корабель.
Ріальто — острів у Венеції.
Капер
Фаду — португальська народна пісня.
Даго — прізвище італійця, іспанця, португальця.
Діу — невеликий острів на північний захід від побережжя Індії.
Сурат — порт у Західній Індії, штат Ґуджурат, у XVII столітті один з найбільших портів.
Пачизі — індійська гра, що нагадує нарди.
Кохінор — великий брильянт, зараз власність Британської корони, вагою 106 каратів.
Паланкін — ноші у формі крісла чи ложа на двох довгих жердинах, що спираються на плечі носіїв.
Біряні — будь-яка індійська страва, що готується з рису, приправлена саффроном чи куркумою, перемішаними з рибою чи м’ясом.
Ґоа — штат на західному побережжі Індії, з 1510 року заморська територія Португалії, анексована Індією 1961 року.
Кале
Вайтхолл
Гаммамі — купальний заклад, такий як турецькі лазні.
Пашизі — індійська гра, що нагадує нарди.
Державний злочин
Рух — в арабських легендах птах великих розмірів і сили.
Баптистерій — боковий вівтар у церкві або окрема будівля, призначена для обряду хрещення.
Пріап — у давньогрецькій міфології бог чоловічої розмножувальної снаги, бог садів, полів та виноградників, покровитель чуттєвих насолод.
Зображення, що створює ілюзію реальности
Напіводягнені
Одаліска — жінка-рабиня.
Трирема — бойове судно у давньому Римі, з трьома рядами весел обабіч, розташованих у шаховому порядку.
Ґаррота — знаряддя страти, рід залізного ошийника, задушення ґарротою.
Тролі — казкові істоти скандинавських країн.
Бербери — плем’я у північній Африці, колишні берберські держави Триполі, Алжиру, Тунісу та Марокко.
Левіафан — за Біблією, величезне морське чудовисько-кит.