Червоне полум'я піднімалось над Делі, червона заграва вставала над Агрою, Мірутом… Запалала вогнищем повстання велика земля Індії, яку англійські колонізатори перетворили на рай для себе і пекло для індійців. Сторицею платив народ поневолювачам за голодних дітей, довгі ряди шибениць по селах, за тюрми й батоги наглядачів…
В повісті Е. Вигодської «Небезпечний утікач» розповідається про вогненні сторінки історії Індії — повстання сипаїв (солдатів) і селян проти англійських колонізаторів у 50-х роках XIX століття. Книга розкриває волелюбність великого народу, його незгасаюче поривання до свободи, яке він проніс через віки важких утисків до наших днів.
Нині збулась мрія народу — він скинув з своїх могутніх плечей поржавілі ланцюги колоніалізму. Сяюче майбутнє відкривається перед прекрасною країною.
©
Подорожній ішов уночі і спав удень. Тісний шкіряний пояс він давно вже викинув ще у лісі, роззувся і йшов босий. Щоб не збитися з дороги, він зупинявся іноді і довго прислухався до нічних звуків. З Великого Колісного Шляху і вночі чулися ослячий рев, ляскання батогів, далекий скрип коліс. Чоловік збочував і йшов хащами, чагарником, високою травою.
Опівдні, в спеку, коли дороги в Індії безлюдні, як бувають безлюдні вулиці на півночі у глупу ніч, чоловік вилазив на дерево і дивився вперед. Там, де річка Джамна прозорою смугою перетне Великий Шлях, де широку піщану дорогу переріже верблюжа стежка, — там чоловік, поверне на північ.
Ішов він тихо, ледве торкаючись ногами землі, майже не здіймаючи куряви, як ходять індуси і як не вміють ходити англійці.
Подорожній ішов і співав:
За плечима в подорожнього, у селянській полотняній торбі, лежала хлібина. Звичайний твердий прісняк, не ширший за долоню, — чапаті, хліб солдатського раціону, із сухими закрутками по краях. Подорожній їв лісове коріння, жував терпку шипшину, молоді паростки бамбука, ячмінне зерно, що збирав край поля, — хліба він не займав.
Іноді витягав хлібчик, уважно роздивлявся на ньому візерунок, схожий на в'язь старовинного письма, й знову ховав. Хліб зачерствів і скам'янів за довгі дні подорожі, став твердий, як обпалена на сонці цеглина.
Багато днів ішов подорожній. Нарешті він повернув на північ. Кожна година віддаляла його тепер від Великого Колісного Шляху, все рідше траплялися йому великі селища, джунглі ближче підступали до дороги. Бували години на світанку, коли подорожній, вже не ховаючись, ішов битим шляхом. Тут, в Ауді, в нещодавно приєднаних провінціях, ще нічого не знали… Звістка про те, що сталося за багато миль на південь від Калькутти, ще не могла дійти до цих місць.
Але іноді на подорожнього нападав раптовий страх, його починало тіпати, ніби те, від чого він утік, знову наздоганяло його; здавалося, на тілі, на тих місцях, де ще недавно впивалася мотузка, знову здувалися напівзагоєні рубці — на ногах, на спині, на руках коло передпліч. Подорожнього починало корчити; він звертав із стежки в хащу, в колючі зарості, у високу траву, в якій поринав з головою, і йшов навмання, непролазним болотом…
— Погано, Інсуре, — шепотів він тоді сам до себе. — Ти стаєш неспокійним, а таким тебе легко спіймати, Інсуре!
Коло бамбукового гаю, поблизу перехрестя двох шляхів, великого й малого, подорожній звернув праворуч. Крізь зарості він продерся до струмка, що протікав непомітно в хащі, ліг на його бережку й заснув. Спав він довго; сонце встигло піднятися, висушити землю, розпекти повітря і схилятися на захід. Бродячий пес підійшов до струмка, обнюхав траву, босі ноги людини, плече, потім потягнувся до торбини, яка лежала поруч. Подорожній прокинувся під голодного гарчання: собака почув хліб і шматував зубами полотняну торбу. Чоловік скочив і аж побілів від хвилювання: собака мало не обікрав його! Він штурхнув собаку ногою і уважно оглянув торбу. Ні, хліб цілий, слава богу!
Вже майже смеркло; подорожній підвівся й пішов далі нерівною стежкою крізь густий ліс.
Ці місця були йому знайомі, він зупинявся кілька разів і роздивлявся навкруги. Незабаром зарості порідшали, солом'яні халупи великого села розкинулися обабіч лісової стежки. Подорожній зачекав, поки добре споночіє, підійшов до крайньої хатини і стукнув в очеретяні двері.
Двері відчинились, хазяїн вийшов, подивився, тихо скрикнув і впустив гостя.
— Здалеку? — запитав хазяїн.
Подорожній сів і поклав на коліна стомлені руки.
— Калькутта, — відповів подорожній.
— О-о, довгий шлях тобі довелося пройти, Іисуре! Що ти бачив дорогою?
— Багато бачив! — сказав Інсур. — Жінки у біхарських селищах уже товчуть у ступках сухе листя замість рису… Старці блукають по вулицях Аллахабада і вибирають зерна з кінських та верблюдячих кізяків. У багатьох місцях старі і діти вже вийшли в ліси й гризуть молоді бамбукові паростки.
— Таке й у нас скоро буде… — глухо промовив хазяїн.
Інсур помовчав.
— Аз хлібом як? — спитав Інсур.
— Оце такий у нас хліб! — Хазяїн вийняв з очеретяного короба сухий корж і розламав його. Просяна м'якушка посипалася з нього, як брудний пісок.
— А де ж ваш рис?
— Забрали саїби.
Обличчя Інсура потемніло.
— Страшною дорогою пробирався я до вас, — сказав Інсур. — Лісами і болотами, крізь густий бамбук і колючі джунглі. Білка не пролізла б там, де я проходив. Але і тут, далеко від великих міст, за лісами і кам'янистим степом, вони знайшли вас, Ордар-Сінг!
— Тигра не лякають ні ліси, ні степи, коли він шукає здобич.
— Тигру треба перебити лапи!..
Подорожній вийняв хлібчик з торби й поклав на стіл. Хазяїн узяв прісняк і довго дивився на візерунок із сухих закрутків.
— Барракпур? — спитав хазяїн.
— Барракпур! — відповів гість.
— З чого почали?
— Почали з патронів.
Вони говорили дуже тихо. Хазяїн гукнув дружину, швидко сказав їй кілька неясних слів і віддав хлібчик. Хазяйка відразу ж заметушилася в темній, неосвітленій половині хатини, затопила в печі й замісила прісне тісто… Чоловіки чекали.
Хазяїн розглядав кам'яне обличчя подорожнього.
— Ти постарів, Інсуре! — сказав хазяїн.
Подорожній кивнув головою.
— Чи жива твоя дружина, Інсуре?
— Не знаю, — сказав подорожній. — Я не був удома ще відтоді…
— Ай-яй! — поспівчував хазяїн і журливо зацмокав язиком. — Десять років ти не був дома!.. Ай-яй, в дружини твоєї велике горе, Інсуре!..
— Велике горе, — сказав подорожній. — І в дочки велике горе…
Він кивнув на двох дівчаток хазяїна, що вовтузився в кутку.
— Моя донька старша за них! — сказав Інсур. — Їй зараз… — Він помовчав, підраховуючи. — Їй зараз уже тринадцять років.
Хазяїн знову журливо зацмокав.
Хазяйка вийшла з темної половини.
Вона поклала на стіл дванадцять однакових пласких хлібчиків, точнісінько таких, як приніс Інсур.
Шість із них хазяїн підсунув гостеві.
— А ці мені, — сказав хазяїн.
Він узяв шість хлібчиків і вийшов.
Незабаром за тонкою бамбуковою стіною хатини почулися приглушені голоси, легке тупотіння босих ніг, потім усе затихло. Хазяїн повернувся.
— Гінці пішли! — сказав хазяїн. — На північ, на захід і вниз по Джамні — на південь.
— Скажи усім, Ордар-Сінг, хай будуть готові! Часу лишилося небагато. Прощавай!
Подорожній узяв шість хлібчиків, які дав йому хазяїн, і вийшов. Той присвітив гостеві смолоскипом.
— Завтра знатимуть у Ферозабаді, у Бартпурі, — сказав хазяїн. — Позавтра — в Годулі… Шість хлібчиків… у шість селищ пішли гінці… Не спіткнися, Інсуре!
Він підняв смолоскип. Білий, свіжообструганий телеграфний стовп, — недавно тут провели телеграф, — виступив з темряви. Високо над деревами гудів дріт, вісті по ньому ще торік почали летіти з Лахора у Бенарес, з Калькутти у Пешавар, в усі кінці півострова.
— Електричний диявол літає отам, зверху, — поскаржився хазяїн, — по стальних жилах. У Делі, у Лахор, у Пешавар. Швидко летить, о-о!..
Він затрусив головою.
— Мої вісті летять швидше, Ордар-Сінг! — сказав подорожній. — Набагато швидше! — І він посміхнувся уперше за весь вечір.
Хазяїн скрикнув і відступив. Смолоскип затремтів у його руці.
— Свята Парватті! — сказав хазяїн. — Що сталося з твоїми зубами, Інсуре?..
Він підніс світло до обличчя гостя.
Замість передніх зубів, — і верхніх, і нижніх, — у гостя стирчало кілька поламаних, потертих пеньків, що ледве виднілися над яснами. Зубів не було, наче їх спиляли нерівною пилкою.
— Що сталося з твоїми зубами, Інсуре? У тебе були зуби, як у рисі!..
Гість не відповів.
— У тебе були зуби міцніші від заліза!
— Залізо виявилось міцнішим! — посміхнувся гість. — Бувай здоров, Ордар-Сінг!
Він ступив кілька кроків, потім, наче пригадавши щось, обернувся.
— Ти звеш мене Інсуром? — запитав він. — Забудь це ім'я, Ордар-Сінг!
— Інсуром, авжеж, Інсуром-Панді! Таким я знав тебе завжди… — прошепотів хазяїн.
— Забудь це ім'я! — твердо повторив гість. — Зви мене Панді, просто Панді, як кличуть багатьох. Прощавай!
І він пірнув у темряву.
Опівдні Панді уже був на невеличкій військовій станції; він пройшов її всю, від гарного білого будинку офіцерського зібрання до солдатських ліній[1] за пустирем. У напівтемній крамниці, де торгував перс, у затінку, під навісом, він перечекав до ночі, а потім, коли стемніло, пішов по лініях, уздовж однакових низеньких солдатських хатин, вкритих свіжим очеретом. Роздивився і, завернувши на бічну стежечку, з чорного двору, через кухню, увійшов у приміщення артилеристів.
— Хто такий? — суворо запитав наїк, тубільний капрал, і зразу ж замовк. Інсур простягнув йому якусь зім'яту темно-червону квітку. Наїк придивився до мережива пелюсток.
— Увіходь! — прошепотів наїк.
Він повів Інсура всередину будиночка. Квапливий шепіт пройшов низьким просторим приміщенням, біля порога попросипалися люди. На глиняній долівці поставили тьмяний каганчик. Усі посідали на долівці кружкома, а Панді поклав свою квітку в долоню найближчому сипаю. Це був темно-червоний болотяний лотос. Квітку передавали з рук в руки. Люди захвилювались. Кожен мовчки роздивлявся мереживні пелюстки і передавав квітку сусідові. Ніхто не промовив і слова. Потім усі обернулися до гостя. Інсур підвівся.
— Іскра, запалена поблизу Калькутти, летить далеко! — сказав Інсур. — Два полки роззброєні в Барракпурі, дві тисячі сипаїв повернулися до рідних домівок. Учора горіли будинки офіцерів у Мірзапурі, завтра горітимуть в Аллахабаді. Будьте напоготові, сипаї!
Він оглянув суворі обличчя артилеристів.
— Ми служимо їм, а вони плюндрують наші села. Ми працюємо на них, а вони грабують рис у наших батьків та жінок. Сто років хазяйнує тигр у нашій країні, мучить, шматує і роздирає пазурами її нещасне тіло. Сто років тому Роберт Клайв — саїб — обдурив наших дідів. У нещасливій битві коло Плессі Індія підкорилася Британії. Ми, онуки, відповімо ударом списа на обман, кинджалом — за образу. Будьте напоготові, сипаї! Владі чужоземців повинен прийти кінець!..
— Смерть! — тихо, з ненавистю підхопили присутні. Старий, сивий наїк підвівся з свого місця.
— Вони примушують нас присягати своїй королеві!.. В стократ гірше стало при цій королеві, аніж при тому королі, який був до неї!.. Ви подивіться, скільки пливе кораблів з каторжанами у ланцюгах, їх везуть у далекі краї, з яких ніхто не повертається.
— Вони женуть нас за тисячі миль, у чужі землі, щоб нашими руками вбивати там людей!
— У далекі пустелі вони вивозять нас… У такі місця, де ми, індійці, не можемо робити нашого обмивання, де ми гинемо від холоду.
— Владі саїбів повинен прийти кінець!.. Останній день сотого року повинен бути останнім днем їхнього панування в Індії.
— Їх мало, а нас тисячі тисяч!.. Ми проженемо їх назад, у море, з якого вони прийшли!
— Наші батьки й брати по селах чекають тільки знака. — Молодий сипай у мусульманській чалмі навіть підвівся від хвилювання.
— По військових станціях уже ходить слово!..
— Пожежа спалахнула під Калькуттою, і іскри летять далеко! — повторив Інсур.
Лотос обійшов усі руки і повернувся до Інсура. Інсур поклав квітку на долоню правої руки і вирівняв пелюстки.
І негайно два сипаї піднялися за знаком наїка. Один з них, у чалмі індуса, узяв квітку з рук Інсура і мовчки торкнувся її губами. Обоє нечутно вийшли.
— Мої гінці швидко біжать! — сказав наїк. — Завтра знатимуть в Агрі, позавтра — в Міру-ті…
Інсур кивнув головою.
— Усього найкращого! — Він підвівся з підлоги. — Мій шлях далекий! — сказав Інсур. — Я теж іду на північ.
Світало. Перше сонячне проміння освітило пухнасті рожеві колючки високої трави. Інсур Панді йшов і йшов рівною ходою сипая, з торбиною за плечима. О, він знав ці місця — злиденні села, поля, щедро всіяні камінням, бистрі річки, що біжать із гір!.. Ішов битим шляхом і не ховався. Стальні нитки телеграфу ще не протягнулися в цих місцях. Влада тут ще не знала про події під Калькуттою і про те, що тубільний солдат стріляв у британського офіцера, що розпущено два сипайських полки, що багато ночей підряд горять по країні офіцерські будинки, а винуватців — не знайти…
Інсур ішов швидко, миля за милею, не думаючи про відпочинок, забуваючи про їжу. Якось він навіть промарширував, не ховаючись, мимо коричневої будки поліцейського і не відповів на окрик вартового, що виглянув з вікна. Селянська торба за плечима, босі ноги, чалма і цупкі штани сипая, подерті об колючки та коріння…
«Не інакше як тубільний солдат, що йде у відпустку в рідне село», — подумав вартовий і не став наздоганяти Інсура.
А Панді йшов і йшов, невтомно і спокійно. Райот[2], що зігнувся на своєму клаптику поля край дороги, випростався і уважно подивився на нього.
Райот розбивав мотикою суху кам'янисту землю. Дружина його прокопувала канаву вздовж ділянки, щоб зросити поле. Двоє хлопчаків відбирали найбільше каміння і складали його у купи обабіч канави. Дитячі голі спини блищали від рясного поту.
Селянин дивився на Інсура, спершись на мотику.
— Чи далеко йдеш, друже? І в якій справі? — поцікавився він.
— Тільки собаки та англійці вештаються по країні без мети, — відповів йому Панді індійським прислів'ям.
Скоро Інсур повернув на захід і пішов стежкою вздовж берега Джамни. Десь тут, миль за десять, у темному лісі буде знайома йому поштова станція. І станційний службовець — кансамах, — певне, ще пам'ятає про нього, про Інсура-Панді.
Він ішов і співав:
Опівдні він заснув край дороги, серед пилюки.
Два верблюди йшли на північ тією ж самою стежкою, вздовж берега Джамни. Перший верблюд був сліпий на одне око, він увесь час збочував ліворуч. Верблюд ледве не наступив на людину, що заснула край дороги.
— Чого спиш просто на дорозі? — закричав погонич.
Індус, не піднімаючи голови, пробурмотів щось незрозуміле.
Одноокий верблюд потягнувся мордою до спини Інсура, він почув, як пахне хліб у його полотняній торбі.
— А-а, ти припас корм для мого верблюда? — загорланив погонич.
— Хто там? З ким ти розмовляєш? — обірвав його різкий голос за спиною.
Це був голос англійця-саїба.
Панді все ще не повертав голови. Він вийняв чапаті із торби й сунув його погоничу. Той побачив на хлібі візерунок і одразу ж замовк.
— А-а! — сказав погонич і стьобнув свого верблюда.
Панді нечутно звернув з дороги і зник, наче провалився у високу траву.
— Хто там? Що ти бачив? — питав той самий голос.
— Що я бачив? Бачив старця у поросі серед дороги. О-о… А-а…
Погонич загорлав пісню.
— Це не той, кого ми шукаємо? — допитувався голос.
— Ні, саїбе, це не той, кого ми шукаємо, — відповів погонич.
І він знову стьобнув верблюдів.
Дві запізнілі гості прийшли на глуху поштову станцію, що загубилася в лісі, далеко від Великого Колісного Шляху. Прийшли, низько вклонилися кансамаху — станційному службовцеві — і посідали на подвір'ї під навісом. Обидві жінки були в довгих, аж до п'ят, білих широких спідницях з візерунчастою торочкою, у білих шерстяних покривалах — сарі, що низько спадали на лоб і плечі.
Такої одежі в цих місцях не носили. Жінки скидалися на горянок з далекої півночі, що йшли на прощу.
«Здалека йдуть», — подумав кансамах.
Прочанки сіли біля дверей жіночої половини. Старша з них відкинула сарі з лоба, і кансамах побачив гарне худе обличчя, змучене втомою і хворобою. Жінка сиділа, прихилившись до. стовпа навісу і безсило опустивши вздовж колін худі руки в синіх скляних браслетах. Друга, напевне дочка першої, дівчинка років тринадцяти, невисока і смуглява, принесла води, щоб помити ноги старшій після тривалої подорожі.
Кансамах уважно глянув у худе обличчя матері; очі жінки хворобливо блищали від пропасниці, яка висушувала її, руки судорожно сіпались.
«Голод? — думав кансамах. — Гарячка?»
Жінки не просили їсти.
«Старчихи», — вирішив кансамах.
Але прочанки не просили й милостині. Старша потягнула нитку чоток з худої шиї і почала тихо шепотіти молитви.
Кансамах був добрий, він приніс рису, який залишився в дерев'яній чашці, і подав дівчинці. Потім дивився, як вони їли. Дівчинка брала рис із спільної чашки. Старша вийняла з ганчір'я власну і їла окремо від дочки.
«Брамінка», — подумав кансамах.
Надвечір жінка зовсім занедужала. Страшно було дивитись, як гарячка ламає все її худе тіло, як тремтять чотки в безсилій руці. Того ж дня у поштовому бенгало ночувала проїжджа мем-саїб, дружина англійського офіцера. Її служниці зайняли усю жіночу половину. Кансамах одвів обох прочанок у сарай. У далекому кутку лежав оберемок свіжої рисової соломи.
— Тут і переночуєте, — сказав кансамах.
Брамінка низько вклонилась йому і ледве чутно прошепотіла благословення. Кансамах пішов.
Дівчинка збила солому й приготувала для матері постіль. А сама сіла поруч, не сміючи заснути.
Незабаром жінка майже втратила свідомість, і дівчинка з жахом дивилась, як важко дихає мати, які неспокійні її руки під білою зібганою хусткою.
Мати про щось марила, — дівчинка ледве ловила слова.
— Швидше, Лело! — говорила мати. — О, як повільно ми йдемо. Скоріше перейдімо цю річку… Вода несе тебе… тримайся за мене, Лело… Швидше, швидше до берега!..
Лела стиснула материні руки — вони були в'ялі й холодні.
«Як вона ослабла!» — з тугою подумала дівчинка, їй стало страшно.
Так вона просиділа коло матері всю ніч, так і тримала її руку в своїй руці, прислухалася до її дихання, до переривчастої, безтямної мови. Ніч була безмісячна, десь поблизу, за парканом будинку, завивали шакали. Глухий ліс шумів навкруги, а до Великого Колісного Шляху було ще далеко-далеко йти…
Лелине серце знемагало від тривоги та страху.
У які далекі і чужі місця забрели вони з матір'ю!.. Ніхто їх тут не знав, ніхто привітно не зустрічав, як бувало раніше. А раніше вони завжди ходили по селищах поблизу рідного Джодпура. Селяни на батьківщині були бідні, але гостинні. Жінки поспішали зустріти Лелину матір, низько схилитися перед нею на порозі свого будинку, поспішали принести їй свіжої води, плодів і ячмінних коржиків; діти сідали навколо неї на строкаті килимки. Усі знали Батму-Севані та її доньку Лелу.
Батма була брамінка, дочка браміна, вона пророкувала долю немовлятам і відганяла, як вірили селяни, злих духів од їх колисок. Батму кликали до хати, в якій народилася дитина або гуляли весілля; вона освячувала поріг молодих молитвою над рисовим караваєм і справляла обряд поклоніння землі, дереву й золоту; у сім'ї померлого вона перша високим голосом заводила поминальний плач і розбивала горщик з рисом об стіну, як велить звичай на похороні.
Батма знала пророцтва Веди і чорне гадання Сарва-Харі. Вона вміла за одну мить згорнути з ганчірки ляльку, схожу на людину, і проказати над нею заклинання смерті або зцілення.
Лелі іноді страшно було дивитися на матір, коли, пов'язавши лоб голубуватою тканиною, нона муркотіла слова старовинних заклинань:
— Батта-Бахаратта!.. Сакра-Дар-Чунда!..
Батма ніколи нікому не пояснювала, що означають ці дивні слова. Вона не вчила Лелу ні заклинань, ні молитов.
— Ти — іншого роду, — якось сказала вона Лелі. — Тобі не можна знати те, що відкрито мені.
У Лели був ясний, високий, чистий голос, вона співала вечорами, як уже заходило сонце, зручно вмостившись на низькій глиняній огорожі тієї хатини, яка давала їм притулок.
Лела сама складала свої пісні:
Почуті від матері слова, Лела повторювала як приспів до своєї пісеньки, не знаючи їхнього значення.
Їх запрошували і в будинки саїбів. Тут їх годували добре, але на матір дивилися як на фокусницю або чарівницю. Білі хазяї вечорами скликали своїх гостей, щоб показати їм брамінку, яка читає заклинання. У однієї мем-саїб, дружини багатого англійця, вони прожили досить довго. Лела вже навчилася добре розуміти мову чужоземців, але матір такі запросини дуже змучували, і вони пішли від саїбів.
Ніколи мати не ходила в далекі селища на захід від Джодпура, у родючі «червоні землі», де було її рідне село, де жили її мати й батько. Лела ніколи не бачила ні діда свого, ні інших родичів. Про батька вона теж майже нічого не знала. Колись, дуже давно, він грався з нею, тоді вона була ще зовсім маленькою, Лела ледь пам'ятала його високу шапку з козячого хутра і білу сорочку горця, вишиту червоним і чорним. Батька погнали в солдати, на службу до англійців-саїбів. Понад десять років минуло відтоді…
Раджа[3] їхнього краю, Раджпутани, оберігаючи свій князівський титул, двічі на рік відкуплявся од саїбів хлібом, золотом і людьми. Батминого чоловіка і багатьох інших продали того року далеко на південний схід, за велику річку Ганг, де ніхто з тутешніх людей ніколи не бував.
— Кого продали саїбам, того не чекай уже додому, — говорили селяни.
Минув рік відтоді, коли британська королева, затіявши суперечку з Персією за місто Герат, зажадала під раджі удвоє більше зерна, аніж звичайно. Раджа розіслав по селах своїх заміндарів[4] — і селянські комори спорожніли. Не стало рису для нового посіву, голод почався в країні.
Більше не кликали Батму-Севані до селянських халуп. Жінки, стоячи на порозі господи, опускали очі, коли Батма з Лелою проходили мимо: вони не мали хліба для власних дітей. Батма вирішила шукати нові місця, куди ще не встигли простягтися зажерливі руки саїбів.
Якось Лела з матір'ю, блукаючи, зайшли далеко на захід. Вони ще ніколи тут не були. Мати весь час сумувала: ці місця їй щось нагадували… Вони зупинились на ніч у афганському серайлі — заїжджому дворі. Хазяїн — молодий афганець із пофарбованою смугами бородою — одвів їх на жіночу половину. Ще вдень, коли Лела з матір'ю сиділи на порозі, дівчинка помітила на подвір'ї старого діда у високій шапці факіра. Старий пройшов мимо них, озирнувся і рушив назад. Білі болячки повиїдали його щоки, лоб, перенісся, навіть повіки, але очі лишилися цілі, очі дивилися пильно. Помітивши факіра, мати зблідла і насунула на лице свою білу хустку. Але старий уже впізнав Батму-Севані, дочку свого брата. Він сів під стіною у дворі, схрестив ноги і, не рухаючись, дивився на Батму. Але й вона не ворухнулася, — наче скам'яніла. Коли смерклося і всі розійшлися по своїх місцях, старий підвівся і повільно підійшов до них.
— Ось я й знайшов тебе, Батмо! — сказав він.
Мати пригнулась, наче сподівалася удару.
— Ти ховала від нас свою дочку! Ти думала, ніхто не взнає про тебе й про твого чоловіка?.. Ти, брамінка, стала дружиною гуджура, пастуха, селянина низької касти, пила й їла з ним, забувши про те, в якій сім'ї народилася…
— Чого тобі треба?!. — прошепотіла Батма.
Лела відчула, як материна рука слабне в її руці.
— Твоя дочка — низького походження, чандала, і ти не приховаєш цього від людей!
Факір вихопив з-за пояса з ганчір'я довгу мідну паличку з трьома гострими зубцями і трубочку з фарбою.
— Тікаймо! — закричала Лела, ще не розуміючи, що він хоче зробити. Але факір з силою шарпнув Лелу до себе і тризубцем боляче ударив по лобі, глибоко розсікши шкіру між бровами, над переніссям…
— Чандала! Дочка брамінки й гуджура, низьконароджена, чандала! — заверещав факір.
— Пусти!
Лела з усієї сили вперлася старому в груди і далеко відштовхнула його від себе.
Тільки тут опам'яталася мати. Вона схопила Лелу за руку і вибігла з нею за ворота серайля. Відтоді вони більше не просилися ночувати в заїжджих дворах. Ранка на Лелиному лобі, — факір не встиг бризнути чорною ядучою фарбою, щоб витравити знак касти, — швидко загоїлась. Лишився тільки ледве помітний білий знак над переніссям, схожий на білу зірочку.
— Ховай від людей цей знак, — говорила їй мати. — Хто помітить його, проганятиме тебе геть. Тобі не дадуть ні вогню, ні води. Тебе не допустять ні до криниці, ні до храму. Навіть парія — недоторканий, людина найнижчої касти, — має право на свою хату, а ти, чандала, — ти не маєш права мати ані коня, ані оселі, ані вівці, ані кози. Люди твоєї касти на все життя приречені блукати, як бездомні собаки.
Лела ще нижче натягала на лоб свою білу хустку і вся тремтіла, слухаючи материні слова.
Вони йшли на північ, далі й далі від Джодпура, здавалося, мати хотіла назавжди залишити ці місця. Швидко проминули степи, шлях став кам'янистим, села траплялися рідко. Вони поспішали далі й далі на північ, наче хотіли дійти до кінця землі. Довго вони йшли. Нарешті далеко на обрії вони помітили гострокрилі білі хмари. Здавалося, ті хмари вже не пливли.
— Це гори! — сказала Лелі мати. — Гімалаї, снігові гори на кінці землі.
Зблизька схили гір виявились чорними й сірими, а по зелених кручах вилися стежки. Там, де шлях, вигинаючись, завертав угору, росли стрункі сосни.
Лела ніколи не бачила раніше таких дерев: густі зелені голки замість плодів і листя.
— Північ! — сказала мати. — Край землі!
Високо в горах вони з матір'ю заночували.
Тут хтось виклав з каміння хатинку для ночівлі, підвісив на перекладині дзвін, щоб скликати тих, хто^заблудився, і постелив солому для старців і прочан. Разом з ними в хатині ночували два молоді тібетці із застиглими блискучі очі. Подорожнього звали Чандра-Сінг.
Вранці мати поділилася з Чандра-Сінгом єдиним рисовим коржиком.
— Я піду туди, де мій чоловік! — сказала мати. — Може, ще не пізно…
Вони повернули на схід, шукаючи шлях у долину великого Гангу. Вони йшли дуже швидко, але відтоді, як Батма почула погані вісті про чоловіка, їй все здавалося, що вони йдуть дуже повільно. Врешті голуба вода Гангу блиснула серед горбів. Вони йшли низьким піщаним берегом великої ріки, темні паруси човнів, що пливли униз за течією, обганяли їх.
— Швидше, Лело! — квапила мати. — О, як повільно ми йдемо!
Одного разу вони заночували на березі, у вогкій низині, і відтоді Батму почала мучити пропасниця.
І ось тепер, після довгих днів подорожі, Батма знепритомніла на соломі в сараї кансамаха. І навіть тепер, марячи, Батма поспішала, наче все ще хотіла йти далі.
— Чому ми так повільно йдемо, Лело?.. Скоріше! Може, ми ще побачимо його!
Чим нерухоміше ставало тіло хворої, тим квапливіше лилася її мова, гарячкова і безтямна.
— О, як далеко ще йти… Нещастя… Підгинаються ноги… Скоріше, донечко, біжи… Біжімо! Ми ще встигнемо, Лело!..
— Встигнемо, встигнемо! — повторювала Лела, стискуючи її руку.
Скоро руки Батми-Севані ослабли й спітніли, пропасниця відпустила її. Батма розплющила очі.
— Ми спізнилися, Лело! — із смертельною мукою на обличчі простогнала вона. — Ми спізнилися, він… загинув!
Руки Батми безсило повисли. Вона востаннє глянула на сонце, зіниці її стали нерухомими і почали поволі тьмяніти.
Вранці кансамах стояв над мертвою, жалісно цмокав язиком і хитав головою.
— Ай-май! — сказав кансамах. — Померла!
Лела сиділа над матір'ю, мов скам'яніла. На лобі небіжчиці, тепер відкритому, чітко позначилися сині смуги — знаки брамінської касти.
— Брамінка? — спитав кансамах.
Дівчинка кивнула головою.
Удвох з Лелою вони підняли й винесли легеньке сухе тіло й поклали його біля стіни сарая, у затінку.
Кансамах пішов.
Лела прикрила обличчя Батми старим білим сарі з узорчатою крайкою, зняла з її руки на згадку сині скляні браслети, мовчки, без молитви, стиснувши руки, постояла над матір'ю й пішла геть.
— Почекай, дівчинко! — зупинив її кансамах.
Він повів Лелу на веранду хати.
— Куди ти йдеш?
— У Калькутту.
— Так далеко? — здивувався кансамах. — Чого?
— У мене там батько, — просто сказала дівчинка. — Він у тюрмі. Мати веліла мені йти до нього.
— Хіба ти можеш його врятувати? — запитав кансамах.
— Я мушу йти, — сказала Лела. — Мати хотіла дійти і не дійшла. Може, я дійду.
— Довгий шлях! — сказав кансамах. — До Калькутти, ай-ай! — Він захитав головою. — Важко, далеко!
Лела мовчала.
— Я дам тобі рису на дорогу, — сказав кансамах.
Він дістав торбинку й висипав у неї з чашки варений рис.
— А хто твій батько? — спитав кансамах, ніби пригадавши щось. — Ти їла окремо від матері….
Він хотів відкрити обличчя дівчинки, щоб подивитися знаки касти у неї на лобі. Але Лела відступила крок назад до східців веранди.
— Я чандала! — сказала дівчинка. — Не торкайся до мене.
Кансамах вражено відсахнувся: «Чандала? Дитя недозволеного шлюбу? Зневажена всіма кастами — чандала?»
— Ай-ай, — сказав кансамах. — Важко тобі буде, дівчинко!
— Пробачте! — Лела хотіла йти.
— Зажди! — Кансамах здалеку кинув їй торбинку з рисом. — Бери та йди з богом!
Лела низько вклонилася й пішла.
— Іди з богом! — гукав їй услід кансамах. — Он тією стежкою, вздовж берега Джамни, униз, за течією, вийдеш на Великий Колісний Шлях. Іди Великим Шляхом, а потім поверни на схід. Питайся Калькутту, місто саїбів коло моря. Проси милостиню дорогою — не вмреш з голоду. У селянина проси, у райота, він сам бідний, — дасть. Проси у сипая, в піхотинця і в кінного совара[5] проси — не відмовить. Десятою дорогою обходь сліпих, факірів та старців. І не проси милостині в саїбів, — у них біле обличчя і чорне серце. А найбільше бійся худого саїба на одноокому верблюді!.. Іди, дитинко, можливо, й дійдеш.
Знайома стежка привела Інсура до маленької поштової станції, що загубилася в лісових хащах. Очеретяна покрівля низького поштового бенгало ховалася в густих заростях. Інсур пішов просто на кухню станції. Кансамах, куховар, він же й станційний службовець, в самій білій пов'язці на стегнах і білій шматині на голому черепі, відразу ж упізнав гостя.
— Добрий день! — привітався кансамах.
— Добрий день! — вклонився Інсур. — Чи є новини?
— Є! — відповів кансамах. Він повів гостя до свого приміщення — в напівтемну кімнатку з очеретяною завіскою замість дверей. Тут, у кутку, на циновці під купою пахучого сіна, лежала невелика пачка листів.
— Ось! — показав кансамах.
Інсур розв'язав пачку. Листи були і свіжі, березневі, були й старі, ще з лютого. Інсур швидко перекидав конверти: він шукав урядових повідомлень. Ага, ось! Сірий пакет з великою сургучною печаткою. Хто пише? Генерал Герсей повідомляє з Калькутти генералові Ансону в Сімлу. Генерал Ансон, командуючий Бенгальською армією, вже третій місяць відпочиває — це знає вся Індія, — він полює на тигрів у мальовничих місцевостях Сімли, у вибалках Гімалайських гір. Генерал не знайшов для себе більш підходящої справи у такий час. Так, так. Що ж пише Герсай саїб Ансону-саїбу?
Інсур надірвав конверта.
«… Умови такі, що я безсилий вжити якихось заходів, — доповідав генерал. — Я не маю можливості не тільки швидко перекинути військову частину з одного пункту Бенгалу в інший, але навіть не можу своєчасно розіслати накази. Пошту одержуємо з величезним запізненням, регулярний зв'язок відсутній, а в негоду усі шляхи розмиті дощами, кур'єрських верблюдів теж у достатній кількості не маю. Повільність, млявість, непогодженість дій, які ледве не стали згубними для Британської імперії так нещодавно, під час Кримської війни, з усією силою проявляються зараз в Індії. Накази не виконуються або виконуються з недозволеним запізненням. Прості повідомлення з місця на місце ідуть по декілька діб, — так, вісті про сумні події у Барракпурі одержали в Калькутті тільки через сім діб, четвертого березня, і це в той час, коли звичайний кур'єр домчить від одного пункту до другого за дві з половиною години».
Посмішка поповзла по смуглявому обличчю Інсура. Він читав далі:
«… Мені не вистачає британських солдатів. Через війну з Персією майже всю королевську піхоту відкликали до перського кордону. На всьому просторі від Калькутти до Дінапура чотириста миль — один європейський полк, військові станції Бенгалу і Північно-західних провінцій оголені; в Аллахабаді порохові склади під охороною однієї лише тубільної парти, у Канпурі одна неповна рота європейців на чотири полки тубільної піхоти, у фортеці Делі — жодного британського солдата… І це в такий час, коли потрібні міри рішучі і суворі, коли найменша слабкість, найменше гаяння часу може коштувати нам усієї Індійської імперії…»
Кансамах голосно застукотів мідним казанком на кухні. Інсур сховав листа за пазуху, швидко зібрав розкидані листи, прикрив їх травою і сів на підлогу перед завіскою, схрестивши ноги, у спокійній позі індуса, що молиться.
У щілини очеретяної завіски він добре бачив подвір'я поштової станції і все, що на ньому відбувалося. Англійська леді, переночувавши у бенгало, вийшла на подвір'я з усім своїм почтом. Мем-саїб від'їздила. Четверо служників винесли скрині й саквояжі леді. Носії стояли напоготові, завіски, прикрашені намистинами, колихалися над просторими ношами. Служниці бігали й злякано метушилися по дворищу. Двоє служників підсаджували леді. Під балдахіном нош розправили велике похідне віяло.
Спочатку в ноші сіла нянька з немовлям на руках, потім і сама леді з трохи старшим хлопчиком. Слуги підняли на плечі саквояжі, мішки. Нарешті все було готове. Носії, дружно крикнувши, затупотіли босими ногами і винесли важкі ноші з воріт.
Знову стало тихо. Інсур дістав листа, дочитав його, потім склав і розірвав на дрібні клаптики. Нехай командуючий Бенгальською армією спокійно полює на тигрів серед чудової природи Сімли!.. Потім він одкинув завіску.
На подвір'ї не було нікого. Тільки кансамах змітав у куток сміття, яке лишила після себе англійська леді.
Інсур вийшов надвір. Щось довге й вузьке лежало біля сарая, прикрите зім'ятою хусткою з узорчатою крайкою.
— Що це? — спитав Інсур.
— Жінка, — неохоче відповів кансамах. — Померла сьогодні вночі, в сараї.
— Голод? — спитав Інсур.
— Не знаю. Гарячка, мабуть. Прибилася здалеку… З нею була дівчинка.
Не вірилося, що під хусткою людське тіло, — щось вузьке й тонке, наче дві-три гілочки, ледве піднімало зім'яту тканину.
Інсур зробив крок до стіни сарая і зупинився. Візерунок на хустці — чорні й червоні павичі по білому полю — здався йому знайомим.
Інсур придивився.
Щось шпигнуло йому в серце, він підійшов ближче, нахилився над трупом.
— Звідки йшли ці жінки? — спитав він глухим від хвилювання голосом.
Ніхто не відповів йому: кансамаха не було на подвір'ї.
Інсур постояв, потім нерішуче відсмикнув хустку.
Кілька хвилин стояв нерухомо й дивився и обличчя мертвої.
Нікого не було на подвір'ї, ніхто не бачив муки, яка перекривила обличчя Інсура.
Потім він прикрив обличчя небіжчиці білим сарі і одійшов.
— Батмо! — сказав він. — Ось як мені довелося побачити тебе знов, Батмо!..
Він стояв довго, наче забув, що йому треба поспішати.
Кансамах знову вийшов надвір. Інсур спитав його:
— Ти кажеш, з нею була дівчинка?
— Так, років тринадцяти… Вона вже пішла.
— А яка вона з себе? — запитав Інсур із жадібною цікавістю.
— Чорноброва, гарна, тільки дуже худа.
— А як звати, не знаєш?
— Ні. Вона тільки сказала, що вони нетутешні. Із Раджпутани.
— Так, — промовив Інсур, — із Раджпутани…
Він довго стояв на воротях.
— Куди вона пішла? — спитав Інсур.
— На південь… далеко! — махнув рукою кансамах. — Я дав їй рису на дорогу.
Інсур все ще стояв коло воріт, наче йому не хотілося йти.
Потім він підтягнув свою торбу, тісніше підперезався ремінцем.
— Ідеш? — запитав кансамах.
— Іду, — відповів Інсур. — Прощавай.
Він звернув од воріт праворуч, до річки, і зупинився.
— Ти дав їй рису на дорогу? — здалеку перепитав він кансамаха. — Нехай щастить тобі у всіх твоїх справах, кансамаше!..
І він пішов на північ.
Важкий і довгий був Лелин шлях.
Іноді, сівши на камінь біля дороги, вона співала:
Лела йшла вздовж Великого Колісного Шляху, стежкою для пішоходів, і назустріч їй цілий день ішли люди, тягнулися вози, скакали вершники, важко тупотіли слони, побрязкуючи дзвіночками на товстій шиї. Носії бігом проносили на довгих жердинах ноші під килимовим навісом. Офіцер-саїб їхав на коні, а слуги бігли поруч, не відстаючи від коня.
— Дорогу саїбові!.. Капітану-саїбові! — попереджали всіх слуги.
Побачивши здалеку килимові ноші саїба, Лела намагалася бути від них якнайдалі. «Не проси милостині у саїбів, у них біле обличчя і чорне серце», — пам'ятала Лела кансамахові слова.
— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!..
Був травень — пекуча пора року. Дощі ще не почалися. Курява величезною димовою хмарою висіла над Великим Колісним Шляхом.
Тільки опівдні вона припадала до землі, затихали крики. Люди широким табором розташовувалися обабіч шляху, відпочивали у затінку попід возами. Коли спека спадала, люди ішли і їхали далі.
Не раз ховалася Лела за дерево або великий камінь, побачивши здалеку когось у високій факірській шапці. Чи це не той самий старий страшний факір, який знівечив їй лоб своїм тризубцем?.. Назустріч ішли факіри з гадюками, з мавпами, з мідними кулями. Факір з ланцюгом, факір з дерев'яним ящиком, факір без рук, — факіра з тризубцем не було.
Торбинка з рисом швидко спорожніла. «У селянина проси, у райота, він сам бідний, — подасть», — наказував Лелі кансамах. У спеку цілий день ішла вона голодна, а потім, зважившись, звернула в поле.
Селянська родина працювала на скопаній грядці. Райот, зігнувши худу спину, дуже обережно полов грядку, щоб жодний паросток рису не загинув на його клаптику землі. Дві маленькі дівчинки, просунувши палицю під дужку важкого дерев'яного відра, насилу тягли воду, щоб полити дорогоцінні сходи. Селянка-мати сіла відпочити, прихилившись до високого колеса гарби.
Лела підійшла і низько вклонилася селянці.
Жінка вийняла із шматини пласку ячмінну хлібину, коричневу від домішки перепаленої трави.
— Це все, що в нас лишилося… — Вона нерішуче дивилась на чоловіка.
Райот, худий, виснажений, з темним від утоми обличчям, уважно оглянув Лелу.
— У тебе нема матері, дівчино? — суворо спитав селянин.
— Нема, моя мати померла.
— А батько?
— Батько служить у полку, у саїбів.
Селянин обернувся до дружини.
— Батько в неї — сипай. Дай їй хліба, — сказав селянин.
Жінка відламала добру третину своєї хлібинки й подала Лелі.
Скоро Колісний Шлях порівнявся з берегом річки. А Лела все йшла і йшла, не знаючи, що батько її вже давно втік із Барракпура на північ, зовсім у протилежний бік, у глиб країни.
Баржі, човни під темними трикутними парусами пливли вниз по Гангу, до Бенареса. Лела йшла берегом, коло самої води.
Усе частіше бачила Лела селян, які майже весь час жили з сім'ями край шляху. Деякі з них, дочекавшись прохолоди, знімалися з місця і йшли далі, а деякі залишались, їм не було куди йти.
Хліба у них не було. Ні тут, ні вдома. Дві третини врожаю забрали англійці, рису не лишилося навіть на посів, — райоти кидали рідні села і йшли світ за очі.
Їх ловили, повертали назад і заковували в кайдани. Кидали в джелхану — в'язницю для тих, хто не заплатив податків. Їх мордували, затискали їм пальці у надколений стовбур бамбука, підвішували на брусі, сипали червоний перець у ніздрі. Райоти тікали й знову жили край шляху. Там, під жорстоким індійським сонцем, вони лежали багато днів, — худі, виснажені.
Якось Лела сіла відпочити на березі. Дві жінки морочилися біля човна.
— Куди йдеш? — запитала Лелу одна з них.
— Моя мати померла, я йду до батька, — прошепотіла Лела.
Жінки посадовили її в човен, і багато днів Лела пливла по великій річці. У човні, під очеретяним навісом, вона відпочила від спеки.
Вночі вони пропливли повз Бенарес, священне місто індусів. Було свято Девалі — свято світла. Ліхтарі гойдалися на високих і гнучких бамбукових жердинах. Жінки на березі пускали на воду запалені світильники, — уся широка річка світилася вогнями. На сходинках коло води молились люди. Лела бачила темні постаті біля вогнів. Люди молились Калі Тисячорукій — богині-месниці. Вони просили гніву в Чорної богині на голови саїбів.
Лела надовго запам'ятала, як тхнуть трупи. Дуже багато людей вмирало у Бенгалі; на Східцях Спалення, вздовж берега Гангу, трупів було навалено, як дров. Їх не встигали спалювати. Мертві тіла пливли за водою.
— Голод! — сказали жінки. — Голод у країні!..
Човен зупинився коло якогось селища, і Лела пішла знову. Все рідше подавали їй хліб. Райоти самі кидали свої хатини і просили милостиню. У Нижньому Бенгалі голодували так само, як і в Верхньому.
Здавалося, вся Індія кинула свої житла і вийшла на дороги: так багато старців було нз Великому Колісному Шляху.
Лела йшла через села. Цілі сім'ї помирали на порогах затихлих хатин. Лела бачила обтягнуті шкірою ребра, голодні очі, почорнілі повіки… Селянські діти блукали лісом, жували траву, листя, молоді бамбукові пагінці. Третій місяць без хліба, всі запаси скінчилися, селяни мерли.
Трупи пливли по річці, скупчувались у затонах, на заворотах і біля острівків величезної дельти Гангу, гнили під сонцем, отруювали повітря й воду. Отруйні міазми народжувались у гирлі Гангу, і холера, страшна гостя, знову, як і декілька років тому, починала свій похід полями Індії.
Страшну торгівлю побачила Лела на майдані коло одного великого селища. Селянки вивели на базар своїх дітей. Доведені голодом до відчаю, матері продавали їх у неволю. Афганські купці ходили поміж рядами, придивлялися, обмацували дитячі худі руки, спини, незадоволено цмокали язиками.
— Поганий товар!.. Зовсім поганий товар!.. Вони перемруть у дорозі!.. — сердились купці.
А Лела йшла далі. Ніхто не подавав їй більше хліба. Вона шукала їстівних плодів у лісі, відкопувала в землі бульби дикого ямсу[6]. Сили в неї слабшали й слабшали, вона ледве ступала. «Чи дійду?» — думала дівчинка.
В одному селі Лела довго шукала, де б переночувати. Халупи були тихі, вікна забиті. В одній з них, на самому кінці села, хтось тихенько стогнав… Дівчинка переступила через поріг.
У хатині давно ніхто не жив: на глиняній долівці валялися черепки, тріски. Людей не було. Дві маленькі мавпочки вовтузилися в кутку, де колись розводили вогнище. Повиснувши на мідних прутиках, мавпочки кидали одна на одну жмутами соломи. Вони були люті, як люди: їм теж не було чого їсти. Усі плоди, усе коріння, усю їстівну кору у лісі давно з'їли люди. Одна, сердито загарчавши, шпурнула у Лелу глиняним черепком. Скрізь було сміття, запустіння, смерть. Тут не було чого робити. Лела хотіла вже йти. Знову почувся слабкий стогін, ледве чутний голосок. Купа соломи в кутку заворушилась, і з неї підвелася голова дитини.
На Лелу дивилися погаслі очі мертвяка, очі, що глибоко запали на почорнілому личку дитини. Голівка хитнулася на слабкій шийці і знову схилилася, — у дитини не було сили. Лела підійшла. Це був маленький хлопчик, років шести-семи. Лела взяла його на руки, — купка сухих кісточок, хлопчик був легший за кролика.
Лела поклала дитину на лаву.
— Хто ти, сестричко? — запитав хлопчик.
Більше він нічого не міг сказати. Лела розтерла в пальцях трохи м'якої їстівної кори і спробувала нагодувати його. Хлопчик через силу ковтнув кору і зразу ж віддав назад. Він уже не міг їсти.
Лела знайшла воду в глиняному відерці, змочила дитині губи. Полежавши, хлопчик почав говорити, поспішаючи, ледь чутним, слабким голосом.
Вони всі померли з голоду, всі, хто був з ним у хаті… Мати, старший брат, дві маленькі сестрички, батько… Він спочатку плакав, коли лишився сам, потім замовк. Він лежав у кутку на соломі і дивився у вікно. Скільки днів пролежав отак — він не знає. Гадюки шурхотіли в соломі, але не займали його, так тихенько він лежав. Тепер йому вже недовго жити, — він помре, як померли його сестри, його батько й брат…
— Ні, ні! — сказала Лела. Серце в неї боляче стиснулось.
Вона підмела підлогу в хатині, прибрала черепки, прогнала мавпочок. Охлялі і злі, вони могли скривдити дитину. Потім знову взяла хлопчика на руки, посадовила його на поріг. Вона принесла йому свіжої трави, квітів.
Хлопчик мляво посміхнувся до неї, перебираючи травинки тоненькими пальчиками.
— Іди, сестричко! — сказав хлопчик. — Іди, куди йдеш.
— Я візьму тебе з собою! — щиро пообіцяла Лела. Сльози підступили їй до серця. — Я візьму тебе з собою, ми підемо разом… Ми випросимо хліба.
Хлопчик ледве похитав голівкою.
— Я не можу йти, — сказав хлопчик.
— Я понесу тебе на руках!
— Ні! — хлопчик заперечливо хитнув головою. — Йди, сестричко, — сказав він. — Сама ти якось дійдеш. А я вже лишуся тут.
Хлопчик мав рацію. Ніщо вже не могло врятувати його, навіть коли б вона дістала хліба.
— Ти боса, сестричко? Візьми сандалі мого брата, он там, під лавою. Так тобі легше буде йти.
Дитина припала головою до бамбукового одвірка й замовкла. Лелі здалося, що він дрімає. Але коли через годину вона покликала його, хлопчик не ворухнувся. Він так і помер з відкритими очима.
Лела попрощалася з ним і пішла далі.
З кожним днем іти ставало важче. Усе частіше сідала дівчинка на землю, сиділа довго і дивилася на берег, на велику річку. Вона вже не завжди розуміла, куди йде і навіщо.
Саїби проїжджали мимо в легких двоколках, на арабських скакунах. Вони ні на кого не дивилися і мали такий вираз, ніби вся ця країна, не тільки земля, але й небо над нею — належали їм! Ніби вся Індія, все її золото, земля, люди, шовк і рис, і перли, — усе належало їм!
«Увесь світ належить нам! — ніби говорили ці пихаті обличчя. — А ви — брудні індійці, раби!.. Ви живете для того, щоб носити нас на ношах, няньчити наших дітей, сіяти для нас рис, вирощувати бавовну, копати землю, поганяти верблюдів, співати, просити милостиню і — подихати з голоду…»
Лела знайшла на шляху недоїдений качан кукурудзи і з'їла його увесь. Вона навчилася відрізняти їстівних мурашок від отруйних, збирала їх у долоню і їла. На серці в неї було тяжко, її нудило від голоду, ноги тремтіли.
Так дівчинка брела ще день, ще два… Як уві сні, йшла вона мимо великого ставка і зеленої огорожі якогось саду. Лела не знала, що це вже околиці Калькутти.
Біля живоплоту вона зупинилася. Сад був чудовий: прозорий басейн, квіти, зелене листя платанів. Великий білий будинок ховався в тіні дерев. На лаві біля огорожі сидів хлопчик — гарно вбраний, у білій куртці з атласним синім коміром. Але те, що хлопчик тримав у руках, було набагато чудесніше і за сад, і за квіти, і за фонтани. Лела вп'ялася очима в хлопчикову руку. Він їв сандвіч: великий шматок холодного м'яса між двома свіжими скибками хліба.
— Дай! — попросила Лела. Вона забула напучування кансамаха.
Хлопчик обернувся і скрикнув з переляку. Він побачив Лелині очі.
— Бери! — сказав хлопчик. Він віддав їй і хліб, і м'ясо. Потім побіг до хати й виніс великий шматок пирога.
— Ще! — сказала Лела. — Я дуже голодна.
Хлопчик кивнув головою.
— Індійці завжди голодні,— сказав хлопчик. Він приніс їй ще пирога.
— Тепер заснути б, — сказала Лела.
У саду за огорожею була тінь. Лела перелізла через неї, лягла в затінку і відразу ж заснула.
Хлопчик побіг у хату.
— Мамо, у нас в саду лежить дівчинка, — сказав він. — Велика, гарна, тільки дуже худа. Чи не можна, щоб вона жила у нас?
Місіс Пембертон вийшла в сад.
— Ти такий добрий, Фредді, ти всіх жалієш! — сказала місіс Пембертон.
Вона розбудила й уважно обдивилася дівчинку. Мальовниче лахміття замість плаття, чудові коси, біле сарі, що прикривало смуглявий правильний лоб…
— Гарна дівчинка! — сказала місіс Пембертон.
Лела зрозуміла все, що їй сказала мем-саїб, і дуже розумно відповіла. Її взяли помічницею до няньки — глядіти найменшу дитину.
Немовлятко Бетсі цілий день спало в колисці під білим серпанком. Лела подавала літепло, щоб купати Бетсі, освіжала глиняну підлогу ароматною есенцією і смикала за шнурок велике віяло, прикріплене над колискою, коли нянька та годувальниця засинали.
Лела була спритна і розумна. Скоро їй наділи мережаний фартушок і приставили до парадних кімнат.
Хазяїн, містер Пембертон, був високий носатий чолов'яга з громовим голосом і важкою ходою. Увесь день він крокував по кабінету і голосно диктував секретарям ділові листи.
— Рис! Рис! Рис! — чула Лела. — П'ятсот мішків рису у Брістоль, дві тисячі в Копенгаген.
Містер Пембертон торгував рисом, бенгальським рисом, найкращим у світі. Судна, навантажені індійським рисом, вирушали в усі європейські порти.
— Сто тисяч центнерів продано минулого року, — чула Лела, — сто двадцять п'ять тисяч — цього…
Половину Бенгалу можна було б нагодувати тим рисом, який вивозив хазяїн.
Навколо будинку сновигали голодні люди, через огорожу заглядали старці. Вони просили хліба. Хазяйка була щедра, вона подавала старцям. Хазяїн хитав головою.
— Індійці завжди голодні, — говорив хазяїн.
Якось хазяйському хлопчикові привезли подарунок — ляльку з Бомбея. Побачивши ляльку, Лела зблідла: той самий дід! Лялька-фа-кір майстерно зшита із шовкових ганчірок. Висока шапка, гачкуватий ніс, строкате лахміття. Коли ляльку смикали за шнурок, факір піднімав руку.
Фредді був щасливий. Лела дві ночі не спала. Страшний дід з піднятою рукою стояв перед очима. Вона встала вночі, пробралася в покій для дітей, взяла ляльку й понесла її в сад. Тут вона сховалася в далекий куток, відірвала ляльці-факіру руки, ноги, голову і закопала у різних місцях. Її спіймали в саду й привели до хазяїна.
Фредді качався по підлозі й кричав:
— Моя лялька!.. Моя лялька!..
Усі слуги зібралися в хазяйські кімнати. Хазяйка голосно обурювалась. Хазяїн вийшов у їдальню в халаті. Він гидливо морщився: Лела вкрала ляльку молодого саїба!.. Вона наважилася взяти річ, яка належить британському підданому…
Того ж ранку Лелу одвели у в'язницю.
Увесь перший день Лела просиділа в кутку тюремного подвір'я, на розпечених від сонця кам'яних плитах, біля стіни, накрившись хусткою, не сміючи ні на кого глянути.
«Джелхана!.. Неволя!.. — думала Лела, ковтаючи сльози. — Тепер мені вже ніколи не побачити батька».
Вона чула стогін, шурхіт; хтось проходив мимо, хтось штовхнув її і прошепотів образливе слово. Лела не ворухнулась.
— Зніми з мене сарі! — почула вона біля себе чийсь голос.
Поруч з нею, біля стіни, скорчилися дві жіночі постаті під білими хустками. Одна з жінок голосно стогнала.
Лела зірвала хустку з обличчя сусідки.
Вона побачила розпатлану молоду жінку, що сиділа навпочіпки із зчепленими на грудях руками. Кисті рук у жінки були затиснуті двома дерев'яними дощечками й міцно стягнуті вірьовкою. Забиті в дощечки цвяхи проходили наскрізь через суглоби. Із розпухлих пальців сочилась темна кров.
— Що це? — злякалася Лела.
— Колодки, — відповіла жінка.
Друга жінка, мабуть, мати першої, теж заворушилась.
— Глянь!
Вона показала Лелі свої руки: почорнілі суглоби, оголене до кісток гниле м'ясо…
— З мене тільки вчора зняли колодки! — сказала жінка.
— За що ж їх наділи на вас? — спитала Лела.
— За те, що ми ткали шерсть. Ми родом з Біхара, а в наших селищах тчуть таку тонку шерсть, якої не вміють ткати саїби.
— Саїби не дозволяють нам ткати шерсть на наших верстатах, — сказала друга ткаля. — Нас судитимуть. Якщо суддя добрий, — звелить одрубати пальці на одній руці. А коли злий, — відрубає на обох. Бо суддя теж саїб.
Жах охопив Лелу, вона не знала, що сказати.
Тут почулися голоси. Увійшли двоє чоловіків. Жінки замовкли.
Один з тих, що увійшли, високий на зріст афганець у зеленій чалмі і в великих сережках, оглянув подвір'я. Усі затихли.
— Ось оцього! — показав йому низенький саїб у білому пробковому шоломі, з недобрим голеним обличчям. Він показав на літнього індійця в білому куховарському ковпаку і смугастій ганчірці навколо стегон. Бідолаха скорчився біля стіни.
Це був баберчі — кухар.
Афганець витягнув індійця на середину подвір'я.
Кухар зблід і затремтів.
— Бідний Рунбар! — промовила старша ткаля.
Два тюремники поспішили на допомогу афганцеві. Усі троє потягли індійця кудись за глиняну огорожу, на задвірки.
Маленький саїб бігав і давав розпорядження.
— Цеглу! — наказував маленький саїб.
Один з тюремників бігом поніс через усе подвір'я розпечену цеглу.
— О-о! — Жахливе виття долинуло з-за огорожі.
— Я посаджу тобі нечистого мехтара на живіт! — різким голосом кричав маленький саїб.
По двору, підштовхуючи, провели хлопчика у коричневій пов'язці, з короткою мітелкою за поясом. Це був мехтар, підмітальник вулиць.
— Ай-ай!.. Яка ганьба! — закричали жінки. — Підмітальник вулиць торкнеться його тіла! Бідний кухар, він втратить свою касту….
— Де пояс Гордон-саїба?! — кричав за огорожею маленький саїб.
Кухар тільки стогнав у відповідь.
— У його хазяїна, Гордон-саїба, пропав шовковий пояс, — пояснила молодша ткаля. — Другий день мучать бідного Рунбара, хочуть дізнатися, чи не він узяв пояс…
— Мішки! — наказав саїб афганцеві.
Афганець бігом приніс два довгих мішки, скріплених разом і схожих на гігантські шкіряні шаровари. Щось живе билося там, ворушилося й вищало.
— Щури! — розширивши очі, сказала Лелі молодша ткаля.
— О-о!.. О-о!.. — знову жахливе виття почулося за огорожею. Мішки, набиті голодними щурами, натягли старому на ноги.
— Рятуйте! — кричав кухар.
— Де пояс Гордон-саїба?..
— Не знаю, клянуся, не знаю!.. — хрипів індієць.
Мішки ворушилися, як живі. Щури, з вереском обліпивши ноги бідного кухаря, шматували його тіло.
Незабаром стогін за огорожею затих. Кухаря потягли за ноги через усе подвір'я. Він був непритомний.
Маленький саїб обійшов в'язнів. Люди довгими годинами стояли голодні на сонці. В одного руки були скручені вірьовкою за спиною і до рук підвішена важка гиря. У другого вірьовка стягувала все тіло, міцно прихоплюючи ліву ногу. Він стояв на правій нозі, зігнувшись і тримаючи на крижах цеглу. На оголеній спині його заструпилися рани від сонячних опіків. Третій, самий крайній, висів прив'язаний за руки до поперечного бруса. Звісивши голову набік, він часто-часто дихав і зрідка сіпався у корчах.
— Третій день їм не дають води, — сказала старша ткаля. — Це селяни, які не сплатили податків.
Маленький саїб обійшов усіх. Він звелів посипати сіллю спини найупертішим і пішов.
«Швидко прийдуть і по мене», — думала Лела. Вона чекала до вечора. Але сонце зайшло, і ніхто не згадав про неї.
— Сиди тихо, дівчино! — сказала їй старша ткаля.
— Може, маленький саїб не так скоро згадає про тебе.
Лела швидко вивчила свою в'язницю. Незабаром вона знала усі її закапелки, місця катування, підвали й глибоку нішу за гратами, у товстій стіні, де лежали хворі.
Один молодий ув'язнений з перших днів звернув на себе увагу дівчинки. Він сидів у кутку двору сам, за невисокою глиняною огорожею; сидів навпочіпки, рівномірно похитуючись, і тихо тягнув одну й ту саму ноту, — чи то мукав, чи то співав без слів, наче німий. На лобі в нього з-під білої ганчірки, якою була пов'язана голова, виглядали три поперечні чорні стріли.
«Недоторканий!» — подумала Лела.
Ніхто не підходив до ув'язненого. Підмітальники вулиць — мехтари низької касти, — лимарі-чамари, що тхнули падлом і через те вважалися нечистими, навіть люди касти «пасі» — чистильники смітників, — навіть вони не сміли доторкнутися до нього.
Він був парія — людина найнижчої з усіх каст Індії. Він не мав права напитися води із спільного арика.
Вартові далеко обходили його, щоб часом не зачепити краєчком одежі. Той, хто торкнувся парії, відразу ж ставав таким самим парією. Їжу йому кидали здалека.
Навіть повітря, яким дихав парія, вважалося нечистим.
Парія здавався німим. Він сидів мовчки і рівномірно похитувався.
Лела уважно придивлялась до німого. Щось в його обличчі здалося їй знайомим. Де вона бачила цю людину? Злегка подзьобані віспою шоки й погляд сірих очей, бистрий погляд, яким ув'язнений якось несподівано пильно обвів тюремний двір!..
Чи дивився він на неї? Ні, не дивився. Однак Лела розуміла, що він усе бачить і все помічає.
Дівчинка погано спала ночами: усе бачене за день мучило вночі її уяву. Одного разу Лела ніяк не могла заснути. Втомившись лежати на холодних кам'яних плитах, дівчинка встала і пішла вздовж стіни. Вона виразно почула голос недоторканого за глиняною огорожею. Лела тихенько заглянула за огорожу.
Чоловік з п'ятнадцять сиділо кружкома і, тісно скупчившись навколо парії, уважно слухали недоторканого.
— Ворон приніс мені вісті з волі, — глухо говорив парія, і Лела здригнулася, почувши його голос.
— В'язні, будьте готові… Скоро розчиняться тюрми…
Цей хриплуватий, наче злегка застуджений голос! Лела заплющила очі, спогад заполонив її… Високі чорні ялини, дзвін на перекладині, хатина у горах і молодий подорожній, що приніс її матері вісті із Барракпура.
«Чандра-Сінг!» — мало не скрикнула Лела.
— Владі саїбів приходить кінець… Шуліки кричать про це у небі, ворони крячуть на кладовищах. Уся Індія піднімається, щоб назавжди вигнати демона-гнобителя із своїх полів.
— Слухайте, слухайте! — Усі щільніше присунулися до парії, люди боялися поворухнутись, боялися промовити слово.
— Мечі махратів уже піднялись. Піднімаються списи раджпутів, півмісяць мусульман!.. За річкою Сатледж випускають в'язнів… Двадцять тисяч в'язнів на перший поклик візьмуться до зброї. Чекайте знака, в'язні!.. Тепер уже скоро!
— Скоро, скоро! — підхопили ув'язнені врізнобій слова Чандра-Сінга.
— Скоро ми виженемо злого демона з наших міст і сіл!..
Лела не слухала більше. Вона тихенько пішла до себе. Вранці знову наблизилась до глиняної огорожі парії. Чандра-Сінг похитувався, сидячи на схрещених ногах, очі його були напівзаплющені.
— Чандра-Сінг! — тихенько покликала Лела. Недоторканий здригнувся, але очей не розплющив…
— Чандра-Сінг, ти пам'ятаєш Батму-Севані? — запитала Лела.
Недоторканий розплющив очі.
— Я її дочка, — сказала Лела.
— Де Батма? — швидко запитав Чандра-Сінг.
— Померла. Я прийшла сюди здалеку Великим Колісним Шляхом. Я шукаю батька.
— Твій батько вже. пішов звідси.
— Де він? — запитала Лела.
— До Делі далекий шлях, — загадково відповів їй Чандра старим індійським прислів'ям.
— Як мені розшукати його, Чандра-Сінг?
— Я скоро буду там, де він.
— Візьми мене з собою, Чандра!
Чандра-Сінг не відповів.
— Ти чула, про що я говорив з людьми вночі? — спитав він.
— Чула, — відповіла Лела.
— Що ти мені скажеш на це?
Лела вийняла з-під хустки невеликий вигнутий кинджал — материн подарунок.
— Мені ще небагато років, Чандра, — сказала Лела. — Але руки в мене міцні і удар певний.
Чандра-Сінг глянув в її уперте обличчя, в потемнілі від внутрішнього жару очі.
— Так, — сказав Чандра-Сінг. — Ти — дочка нашого Панді.
Важкі кроки почулися позаду них.
— Сховай кинджал! — швидко сказав Чандра-Сінг.
Лела озирнулась.
Два тюремники несли через подвір'я діжку з водою.
Лела швидко сховала кинджал під хустку. Від її квапливого руху біла хустка збилася на плечі, відкривши лоб і коси.
— О-о! — раптом сказав Чандра-Сінг і замовк, наче йому щось перехопило віддих: він побачив білу зірочку на Лелиному лобі.
Смугляві щоки дівчинки почервоніли. Вона промовила:
— Так, я низьконароджена.
Вона натягнула хустку з узорчатим візерунком до самих очей.
— Хто бачить цей знак, проганяє мене геть, — покірливо сказала Лела. — І ти… — вона не договорила.
— Ніхто не проганяє тебе, дівчино! — поспішно перебив Чандра-Сінг. — Ні, ні!.. Ти — дочка мого друга.
І він посміхнувся їй несподіваною доброю посмішкою.
— Не бійся нічого. Я виведу тебе звідси.
Відтоді Лела стала спокійнішою. Пембертони, мабуть, забули про неї. Маленький саїб, проходячи по двору джелхани, навіть не дивився в її бік. Чандра-Сінг обіцяв врятувати її від тюрми. Лела знову пригадала свої пісні.
Вечорами, вмостившись під стіною, на кам'яних плитах, що потроху втрачали денний жар, вона тихенько співала:
Полковник Гарріс був стривожений. Він застав у себе в солдатських лініях незнайомого чоловіка. Усі замовкли, коли Гарріс увійшов в приміщення артилеристів. Він побачив збентежені обличчя. Чужий стояв боком до нього і не обернувся, коли ввійшов полковник. Незнайомець був брудний, похмурий і не відповідав на запитання. Гарріс звелів затримати волоцюгу.
Полковник ішов до себе великими кроками через усю військову станцію. Щойно зайшло сонце; земля так розжарилася за день, що пекла йому ступні крізь тонкі підошви сандаль.
Крита водойма, за нею бамбуковий гай і круглі кам'яні будівлі, де зберігається зброя солдатів, — окремо від помешкань. А там, далі, — широка платанова алея і обабіч неї — гарні офіцерські будинки. Полковник ішов не дивлячись, йому давно обридли і ця алея, і гай, і будинки.
«Що значив цей несподіваний візит? Бракувало ще неприємностей у власному полку».
У Гарріса був поганий настрій. Невчасно він надумав забирати свою дочку Дженні із спокійного лондонського пансіону й перевозити її до Індії.
Капітан Генрі Бедфорд — старий друг полковника по індійській службі — обіцяв, повертаючись з Англії після відпустки, взяти Дженні з собою. Як тепер попередити Генрі? Писати вже пізно: лист до Лондона йде три місяці. А Генрі збирався відплисти в середині березня.
«Везти зараз із собою до Центральної Індії, у це пекло, дванадцятирічну дівчинку — яке безумство!.. Ні, сьогоднішня Індія — не місце для жінок і дітей. Ми не знаємо, що з нами самими буде взавтра».
Гарріс на ходу нервово закурив сигару. Він знову думав про нещодавні тривожні події…
Все почалося з Барракпура. Наче спалахи блискавки на ясному небі! Два полки на навчанні раптом відмовилися прийняти патрони. Хтось сказав сипаям, що папір, у який загород нуті патрони, змазаний забороненим жиром — чи то свинячим, чи то коров'ячим.
— Жир священної корови! — кричали індуси. — Ми не можемо до нього доторкатися. Батьки й діди наказали нам шанувати корову і не вбивати її ні для жиру, ні для м'яса… Торкнувшись патрона, ми втрачаємо касту…
— Сало поганої свині! — хвилювались мусульмани. — Коран заборонив мусульманину торкатися нечистої тварини. Цим ми опаганимо себе!.. Ми не зрадимо віри батьків і дідів!
Справа обернулася набагато серйозніше, аніж можна було чекати: тубільний солдат Панді стріляв у британського офіцера.
Два тубільні полки довелося розформувати. І тепер роззброєні сипаї розбрелися по всій країні, каламутять народ на військових станціях…
Рушничний ствол блиснув серед перистого листя. Біля критого водоймища — кам'яна будка і вартовий.
— Чи все спокійно на посту?
— Усе спокійно, полковнику-саїбе.
«Спокійно»? А позавчора лейтенант Франк приніс йому хлібчик з таємничим візерунком. Хлібчик знайшли у третій роті… Ці хлібчики мандрують з полку в полк, із села в село. Що це означає, може, це умовний знак? Якщо спитати Лалл-Сінга, свого наїка, тубільного капрала, він посміхнеться, як дитя, і скаже, що ніколи в житті ні він не бачив ніяких хлібчиків з візерунком, ні батько його, ні дід, і що Гаррісу-саїбу, напевне, здалося все це після пляшки рому, або диявол нашептав, — хай буде тричі прокляте його нечисте ім'я серед людей!
— З благословення божого, Гарріс-саїбе, у нашій роті все спокійно!
«Усе спокійно»? А на сусідній станції ось уже дві ночі підряд горять офіцерські будинки. По всьому Верхньому Бенгалу офіцери другий місяць сплять з пістолетами під подушкою. Тубільні лінії ночами гудуть, як розтривожені вулики…
Полковник пожбурив сигару. Вдома, в Англії, ще нічого не знають, листи у Лондон ідуть дуже довго. І Бедфорд з Дженні, можливо, уже пливуть до Індії.
Місяць зійшов. Він освітив круглий кам'яний будинок, майже закритий величезним лапатим листям бананових дерев, склад зброї і тубільну варту біля складу.
Хто вартовий? При світлі місяця полковник побачив кругловиде веселе обличчя Лалл-Сінга, свого тубільного капрала.
— Усе спокійно на посту?
— Усе спокійно, полковнику-саїбе!
«Усе спокійно» і ця посмішка, за яку полковникові хочеться вдарити Лалл-Сінга в щелепу.
— На добраніч, Лалл-Сінг!
— На добраніч, полковнику-саїбе!
Полковник вийшов на головну алею. Праворуч за деревами світилися великі вікна офіцерського зібрання. Там молоді офіцери, очманілі від денної спеки, п'ють ром, пальмову горілку, грають у карти. Задуха, нудьга!.. Сьогодні у зібранні чекають новин: обіцяв приїхати капітан Ходсон. У Вільяма Ходсона завжди є якісь особливі новини.
Але полковник звернув до свого будиночка. У зібрання — потім. Спочатку треба допитати волоцюгу, якого спіймали сьогодні. Полковник звелів джемадару — тубільному лейтенантові — привести спійманого до нього в бенгало.
Вістовий приніс світильник і поставив на стіл. Сколихнулась очеретяна завіска веранди, мошка хмарами зароїлася навколо світла.
Полковник скинув кітель — душно. Сів у плетене крісло-гойдалку і, відштовхнувшись ногою, злегка розгойдав його.
— Ведіть! — звелів полковник.
Індійця ввели. Варта стала обабіч дверей.
— Ім'я!
Чоловік неясно промурмотів щось, не розтуляючи губів. Він дивився кудись убік з байдужим, тупим виразом.
— Звідки йдеш?
Знову неясне мурмотіння і тупий, нерозуміючий погляд.
Чалма у нього була пов'язана, як у мусульманина, вузлом з правого боку, але з-під мусульманської чалми виднілось довге волосся індуса.
— Мусульманин? — запитав полковник.
Чоловік заперечливо хитнув головою.
— Індуїст?
Знову неясне бурмотіння.
— Патан? Перс? — Полковник втрачав терпіння.
— Ні.
— Хто ж? Говори! — крикнув полковник.
— Землероб з гір, — байдуже відповів чоловік. Він показав руками кудись на північ.
Почувши цей голос, глухий, неясний, полковник насторожився. Чоловік говорив мовою урду, — цією мовою говорять по всій Верхній Індії. Але щось у його вимові було незвичайне, — Гарріс не міг вловити, що саме.
Він уважно розглядав індійця.
Той обережно перевів погляд, і на мить вони зустрілися очима — індієць і полковник, — наче помірялися силами. Смілива посмішка блиснула в очах індійця, він одвів очі.
«Небезпечний диявол!» — подумав полковник.
— Звідки йдеш? — ще раз різко запитав Гарріс.
— Здалеку! — Усе той самий невиразний кивок кудись на північ.
— Пенджаб?
Знову неохочий кивок головою:
— Так. Панчанада.
І знову полковник насторожився.
Волоцюга сказав не «Пенджаб», як говорять перси і корінні жителі П'ятиріччя, а «Панчанада», тобто «Країна П'яти Рік». Так називають П'ятиріччя індуси північно-західної Індії, що живуть у сусідстві з Пенджабом.
«Раджпутана!» — подумав полковник.
І по тому, як індієць стояв біля одвірка виструнчившись, полковник упізнав звичну солдатську манеру. Високий, ставний, широкоплечий, — таких селян набирали в Сінді, у Раджпутані, по всій Верхній Індії. Вони, як правило, дюймів на два вищі на зріст за солдатів-європейців, кмітливі в навчанні, терплячі в поході і дуже красиві на парадах.
А ця незрозуміла суміш одежі: чалма, селянська патка, безрукавка і брудне лахміття на стегнах!.. Гарріс ладен був присягнути, що це — шмаття солдатських штанів, які втратили форму і колір.
— Обшукати! — сказав полковник.
Голі волохаті груди під безрукавкою, злиденна селянська торба за плечима.
— Нічого! — сказав джемадар.
Індієць посміхався, дивлячись убік. І раптом Гарріс зупинив гойдалку.
— Дай мені торбу! — сказав він.
Торбина була порожня, кілька сухих хлібних кришок на дні, й нічого більше. Але полковник висмикнув смужку шкіри, що перев'язувала її, й підняв над головою.
— Сипай! Утікач! Ти втікач!
Смужка шкіри була ремінцем від солдатського підсумка.
На якусь мить обличчя сипая змінилося: стало боязким, настороженим. І знов цей удавано тупий вираз.
— Якого полку?! — кричав полковник.
Людина мовчала.
— Я тебе повішу, мерзотника! Чого ти прийшов до мене в лінії?
— Земляків побачити.
Незнайомець дивився тепер в обличчя полковникові і, не приховуючи, широко і відверто посміхався, показуючи якось дивно скорочені, ніби стерті залізом передні зуби. Полковник Гарріс схопився з свого крісла.
«Зуби!..» Якийсь неясний спогад ворухнувся в Гаррісовій свідомості. Де це він чув нещодавно: «Зуби, перетерті вірьовкою»? Але думка так і вислизнула, не встигнувши стати ясною йому самому. Гарріс махнув рукою джемадару.
— Одведи…
— Слухаю, полковнику-саїбе!
— Подвійну варту, — сказав полковник. — Відповідаєш ти!
— Слухаю, полковнику-саїбе!
Ще не пізно було піти у будинок офіцерського зібрання. Полковник натягнув свіжий кітель. «Завтра допитаю ще раз», — вирішив він.
Ходсон уже був у великій вітальні зібрання. його знали в усьому Пенджабі, від Пешавара до Лахора. Довгий, худий, вузькоплечий, «худий саїб», як називали його індійці, офіцер Ост-Індської компанії Ходсон на своєму швидкому верблюді об'їздив усі шляхи Верхньої Індії.
— Верблюд мій кривий, зате я добре бачу на обидва ока, — хвалився Ходсон.
Він завжди привозив найсвіжіші новини.
Перед Ходсоном поставили склянку міцної пальмової горілки, офіцери кинули карти, усі слухали гостя.
— Не той ворог страшний, якого бачиш, а прихований! — говорив Ходсон, неквапливо оглядаючи співрозмовників пильними світлими очима. — Чи знаєте ви, джентльмени, що в Індії з початку цього року вже йде війна? Війна підпільна, яка робиться сотнями невидимих рук. Хто бачив хлібець, який переносять із селища в селище? Він мандрує з незрозумілою швидкістю. Сьогодні знають шість сіл, завтра — сто. Мої люди пробували кришити ці хлібчики, різати їх на шматки, розмішувати у воді,— нічого. Ми не змогли розгадати їхньої мови.
— Коли вже ви не змогли, дорогий Ходсоне, — значить, ніхто не зможе!..
Гарріс розвів руками.
— Так. Якщо не я, — значить, ніхто, — поблажливо ствердив Ходсон. — Я розставив своїх людей по базарах і молільнях, по банях і торгових місцях. Я знайшов одного факіра в Нузірабаді. Надзвичайний факір! Старий не мився з самого народження — років з шістдесят— і не підстригав волосся, і не зрізав нігтів ні на руках, ні на ногах. Він спав на дошках з гострими цвяхами, а в свята підвішувався на кілька годин до стовпа над жаровнею з гарячим вугіллям. Народ ходив дивитися на нього і дивувався його святості. За десять рупій старий приніс мені цілу паку перехоплених листів. Але я не зміг прочитати жодного. Незрозумілий східний шифр, таємні натяки, недомовки. «Закриті очі Вішну… Язики полум'я над жертовною чашею… Тисячорука Калі, богиня помсти…» Сам сатана зверне собі шию у цьому індійському чортовинні!…
Ходсон потягнувся до горілки, ковтнув.
— Я спіймав кількох чоловік, які душили дітей і палили вдів. Але все це дрібниці. Стара Індія. Небезпека в іншому, джентльмени. Нова Індія страшна — та, яка йде на зміну старій. Не фанатизму боятися треба нам у цій країні, а народного повстання.
Ніби мурашки поповзли по спині Гарріса. Він одсунув від себе склянку з ромом.
— Війна вже почалася. Уже ллється кров, — говорив далі Ходсон. — Таємна змова серед селян, умовні знаки передаються від села до села, сипаї шепочуть незрозумілі слова, чекають слушного часу… Люди різних каст, багато століть розділені між собою, тепер приходять одні до одних у хати, сідають поруч, їдять з однієї миски. О, ця таємна змова, ця кругова порука, якою зв'язані всі, хто йде проти нас! Про неї й уяви не мають в Європі.
— Треба розбити цю змову! — втрутився Гарріс.
— Спробуйте! — посміхнувся Ходсон.
— Мусульман нацькувати на індусів. Нехай чубляться між собою, — запропонував лейтенант Франк.
— Старий спосіб, — спокійно відповів Ходсон. — Але він не завжди допомагає. Борючись проти нас, вони стараються діяти разом — мусульмани й індуси. «Бхай банд» зветься це у них, — «брати одного дихання»…
Маленькою нервовою рукою Ходсон накреслив на столі коло й замкнув його міцним рішучим рухом.
— Бхай банд!.. Брат за брата!.. Кругова порука!.. На катування йдуть, на страту, а один одного не виказують. Згадайте хоч би ту історію в Барракпурі. Один сипай стріляє, другий його не виказує, а третій весь полк закликає до непокори. І всі троє назвалися одним іменем: Панді. Один — Мунгал-Панді, другий — Інсур-Панді, а третій — Баджонат-Панді. Спробуй розбери, хто головний бунтівник. У кожному полку не менше десятка Панді, як у нас Джонсонів або Джексонів. Панді — родове індуське ім'я. Та ось що дивно: взяли трьох Панді, а повісили тільки двох. Третій зник невідомо куди. Сталася якась індійська плутанина: здається, стратили якогось іншого Панді, не того, кого треба було, або хтось за нього добровільно пішов на смерть, — розібрані не можна. Відомо тільки, що цей третій Панді втік, можливо, він і був головний бунтівник. Він зубами перетер вірьовку, — так, так, уявіть собі, дуже тверду вірьовку з пальмових волокон! — і втік. І тепер ходить по селах, по військових станціях, каламутить райотів, солдатів… Розповідають, що тільки днів з п'ять тому бачили його в Міруті. Каналію легко впізнати по зубах, зуби в нього…
— Зуби!
Легкий плетений стілець полетів у куток. Полковник Гарріс зірвався з місця і побіг до дверей.
— Що трапилось, полковнику?
Гарріс не відповідав.
— Це він!.. Панді… Головний Панді!.. — бурмотів полковник, збігаючи зі східців тераси.
Задихаючись, він біг до солдатських ліній. Сержант-англієць вискочив до нього назустріч.
— Джонсон?!.
— Так, сер!..
— Скоріше, Джонсоне!.. Тягніть до мене того волоцюгу!
— З вашого дозволу, сер… Я хотів повідомити, сер…
Переляканий сержант ледве ворушив губами.
— Потім повідомите. Тягніть мерзотника сюди…
— Він утік, сер!..
— Утік?! — Кров ударила полковникові в обличчя. Він схопився за пістолет. — Як він зумів? А варта?.. Джемадара сюди!.. Застрілю джемадара!..
— Уся тубільна варта втекла разом з ним, сер.
— І варта? Будь я проклятий!.. — Гарріс розстебнув комір кітеля: він задихався від люті.
— Посилити пости! — наказав він. — І запросіть до мене капітана Ходсона.
— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!..
Село відкрилося перед очима зразу, як це буває в Індії; зарослі бамбука непомітно змінилися бамбуковими кілками, натиканими в землю навколо загородок для худоби. Вкриті потемнілою соломою халупи обступили лісову поляну.
— Дорогу саїбові!.. Могутньому саїбові!.. — Служник біг попереду, нарівні з конем.
Ходсон підвівся на своїй одноколці.
— Саїб, саїб! — Дітвора тікала геть, побачивши офіцерську упряжку.
Смуглявий англієць у білому парусиновому костюмі вийшов Ходсону назустріч. Це був містер Форстер, англійський колектор. Він тільки нещодавно поселився тут, у глухому селі Доеба.
Ходсон звелів зібрати селян біля круглого ставу, на сільському майдані.
Двома словами він пояснив колекторові, у чому справа. Треба будувати новий форт. Будування форту вимагає каменю, а камінь треба возити здалеку. Потрібні люди, і не тільки люди, — буйволи й вози.
Ходсон вийшов на майдан до ставу.
Райоти вже зібралися. Вони стояли нерухомо, опустивши голови, як завжди.
— Мені потрібно сорок душ, — коротко сказав Ходсон. — Молодих, щоб їм було не більше тридцяти. З возами і буйволами, — по парі на кожного.
Селяни тупцювали на лузі. Вони мовчали, але Ходсон помітив якийсь новий вираз на їхніх обличчях.
— Щоб сьогодні ж були тут, — сказав Ходсон. — Чекаю до вечора.
Райоти розступилися, пропускаючи когось. Старий Рунават, охоронець води[7], вийшов наперед.
Дід уперся ціпком у землю, — суху, що аж порепалася від гарячого вітру, від довгих днів засухи.
— Спека скувала нашу землю, — сказав старий, — як у твоїй холодній країні, саїбе, говорять люди, сковує землю мороз. Твердим каменем стала наша земля від жорстокого сонця. Ні плуг, ні мотика не беруть її. Але незабаром почнуться дощі. Небеса пошлють нам воду, пом'якшає земля, настане час розбивати її залізом і сіяти рис. Ти забираєш у нас людей, саїбе, хто ж засіє наші поля?
— Жінки залишаються, — коротко сказав Ходсон. — Жінки й підлітки.
Очі старого сумно закліпали, його сухе обличчя ще більше зморщилося.
— Так, саїбе, — сказав старий. — Жінки впряжуться замість буйволів у плуги. Діти на собі повезуть воду на наші поля, поллють і пересадять рис… Так, саїбе!
Він обернув до односельчан своє обличчя, суворе й хворобливе.
— Саїб вимагає людей, — сказав старий. — Треба дати йому людей, райоти. Саїб сильніший за нас.
— Сьогодні, ще поки сонце зайде! — повторив Ходсон. Він почув стриманий гомін. У голосах відчувалася глуха погроза. Кілька коротких вигуків, і — наче по чиємусь знаку — селяни замовкли.
«Надіються на щось! — зрозумів Ходсон. — Цю ніч вони сподіваються ще переночувати в селі, у своїх халупах, а вночі друзі й спільники допоможуть їм утекти в джунглі…»
Ходсон мав великий досвід.
— Усім, кому звелить староста, зібратись біля будинку колектора. Ночуватимете на подвір'ї Форстера-саїба, — сказав він.
Бенгало містера Форстера було на горбі, за селом. Будинок був великий, гарний, під фарбованою черепицею. Ходсон не пішов ночувати до Форстера. Задуха, нудьга, москіти під ситцевою запоною… Ні! Він звелів нап'ясти для себе намет на березі, біля в'їзду в село.
Двоє слуг розкинули намет, поставили в ньому похідний столик, стілець, постелили кошми. Хазяїн відпустив їх помахом руки. Він сів до столика.
Ну от, хоч щось, та зроблено. Люди будуть, буйволи будуть. Ще один маленький крок уперед. Можна написати серу Джону Лоуренсу: «Будування форту продовжується успішно».
Ходсон дістав сигару, закурив. Він відпочивав.
Хтось обережно підійшов до полотняного намету.
— Дозволь зайти до тебе, саїбе!
Це був слуга — класі. Класі переступив піщаний поріг. Він приклав долоню до серця і, схиливши голову, шанобливо вклонився.
— Дозволь потурбувати тебе, добрий саїбе!..
— Так! — нетерпляче сказав Ходсон.
— Подивися, саїбе, що я знайшов біля твого намету…
Він на долоні підніс до Ходсонового обличчя якусь темно-червону грудочку.
Це була квітка, — зім'ята, майже розчавлена.
— Гаразд. Іди, — сказав Ходсон.
Він кинув квітку на стіл. Подивився, розрівняв пальцем зім'яті, потемнілі на кінчиках пелюстки.
— Знову лотос! Червоний болотяний лотос.
Ось уже третій чи четвертий раз ця чудернацька квітка трапляється йому на шляху. Як таємний вогняний знак, вона мандрує по селах, по військових станціях.
У тубільний полк приходить посланець. Він приносить червону болотяну квітку — п'ятипелюстковий лотос. Старший офіцер — тубілець — передає квітку молодшому офіцерові, той — найближчому сипаю. Сипай передає сусідові, той — іншому, і так лотос проходить через увесь полк. Мовчки вони беруть його з рук товариша, розглядають і без єдиного слова передають далі. Коли лотос потрапляє до рук останнього сипая, той так само мовчки зникає й несе квітку до сусідньої станції. Там усе це починається спочатку.
— Що вони розглядають? Форму пелюсток? Які вони? Чи скільки? Чи, може, вся суть у квітці?.. Червоний колір — колір вогню, колір крові. Скоро проллється кров і все стане червоним?..
Ходсон обережно скинув лотос зі столу.
Так, він, Ходсон, знав це краще за будь-якого англійця в Індії. Може настати день, коли неможливе зробиться можливим. Коли вся Індія, усі ці мільйони піднімуться за одну годину, і тоді кістки англійців білітимуть на сонці від Пешавара до Калькутти.
Ходсон вийшов з намету. Щось не давало спокою. Оця квітка?
Ніч була холодна. Слуга розпалив багаття. Від сусіднього болота тягло вогкістю.
Ходсон стояв і дивився. Бамбук, потріскуючи, розгорявся у вогнищі.
Хтось чужий підійшов до вогню, шанобливо вклонився і став погрітися.
Ходсон дивився на нього. Чоловік був високий на зріст, сильний. Трохи сутулячись, він стояв боком, напіводвернувши обличчя. Майже голий, він кутався у лахміття чорної шерстяної ковдри, яку в холоднечу носять на плечах кашмірські горці.
Під ковдрою у незнайомця була маленька індійська грілка — чангріс[8]. Незнайомець узяв з вогнища кілька вуглинок для свого чангріса.
Він не йшов. Стояв боком до вогню, і полум'я освітлювало його щоку й куточок рота. Він не повертав голови, наче не хотів, щоб саїб бачив його обличчя.
Незнайомець щось тихо говорив додвалю — погоничеві верблюдів.
«Хвора нога… Виразка біля коліна…» — долетіло до Ходсона. Так, щось про хвору ногу верблюда.
Ця незрозуміла мова і одвернуте обличчя… Глухе роздратування починало мучити Ходсона. Стривай, так це ж…
Чоловік біля вогнища стояв нерухомо, так само відвернувши обличчя. Здається, він посміхався.
Чи, може, це відблиск полум'я так нерівно грає на щоці?
Була глупа ніч. Ходсон хотів одвести погляд від багаття, як раптом полум'я — велике й сильне — шугнуло йому в вічі, ніби просто з неба.
Великий вогонь! Щось горить, десь зовсім недалеко, за селом.
«Та це ж бенгало колектора!» — здогадався Ходсон.
Полум'я палахкотіло перед ним, буйне, дике. Довгими язиками воно злітало вгору, наче говорило: «Дивися! Ось я… Я живе! Я не мовчу!.. Я мщу! Це моя відповідь!»
«… Ми не скорилися! — кричало полум'я. — Усе стане червоним… Ми не мовчатимемо!..»
Це була відповідь Ходсонові на те, що трапилося вдень.
Це було повстання.
Райоти підпалили колекторове бенгало, а ті, кого позганяли на роботу, розбіглися.
Ходсон почув тупотіння ніг, що бігли в різні боки, галас, вигуки… Він кинувся уперед.
— Панді!.. — почув Ходсон десь близько. — Панді!..
«Панді?..» І тут усе, в якомусь одному блискавичному спалаху, разом з'єдналося в свідомості Ходсона; червона квітка — вісник повстання. Панді — ім'я людини, що втекла з петлі, і оцей високий на зріст, сильний, коло вогню… Ось чому він ховав рот! Це був Панді, Панді!.. Де ж він?..
Ходсон повернувся до вогнища. Заметушилися слуги. Де він?.. Він зник. І сліду його не зосталося, — тільки розсипані з його чангріса вуглинки лишилися на піску.
Вісімсот кінних соварів і дві тисячі піхотинців у Міруті готові й чекають тільки знака. В Аллігурі — попереджені. В Агрі — готуються. Нана-саїб, бунтівливий раджа Бітхурський, збирає військо у Гваліорі. Ні з півдня, ні з півночі, ні зі сходу не буде допомоги саїбам.
А Делі, серце Індії? «До Делі далекий шлях», — говориться в індійському прислів'ї. До Делі було близько.
Ліс розступився і вивів Інсура на галявину. Двом знайомим пальмам, що сплелися вершинами, видно було, як переправляються човнами. Інсур зійшов на пагорок.
Світла і швидка Джамна ділилася тут на два нерівні рукави. Плавучий міст, настелений по човнах, вів на протилежний бік. Там, на другому боці річки, з самісінької води, здіймалися високі стіни з червоного каменю. Це був палац старого шаха, правителя Делі. За палацом — білий будинок європейської резиденції[9], а далі — будинки, канали, мусульманська мечеть, тісні вулиці базару, індуські храми і знову будинки.
Велике місто лежало на рівнині, на протилежному березі річки.
Стіна підковою оточувала місто, — кам'яною підковою на сім з половиною миль завдовжки, з глибокими прорізами воріт у п'ятьох місцях: Кашмірські ворота, Лахорські ворота, Кабульські ворота, Аймерські, Південні… Шлях до Кашміру, шлях до Кабула, шлях до Лахора — на північ, на захід, на схід, — усі шляхи Серединної Азії вели через це місто.
Це було Делі — стародавня столиця Індії.
Там, за високими темно-червоними стінами, у розкішному палаці доживав свій вік безсилий і згорблений дідусь Бахадур-шах — останній правитель з династії нащадків Тімура. Старший син Бахадура-шаха помер, і Ост-Іпдійська торговельна компанія заборонила шахові призначити спадкоємцем другого сина. Рада лондонських купців постановила: коли Бахадур-шах помре — не відновлювати більше стародавньої династії. Шах Делі вмирав без спадкоємця, і англійський резидент терпляче чекав тієї хвилини, коли він зможе, нарешті, переїхати з усією своєю рахунковою конторою із резиденції до палацу.
Ауранг-Зеб, Надір-шах — жорстокі завойовники Азії — ступали по каменях цього міста. Перси, афганці, махрати пройшли через нього. Делі колись називали Індрапутрою, сином грізного Індри, і був він гордістю індусів. Потім став Шеханабадом, оплотом мусульман. Арабські і тюркські архітектори будували його мечеті, план його славнозвісного палацу креслив сам шах Джехан[10]. Це місто стояло і мало славу, коли Лондона ще й на світі не було, а Париж був тільки купкою жалюгідних глиняних халуп на березі безіменної річки.
Після афганців, персів, махратів прийшли британці. Місто притихло. Британці були скупі на слона й щедрі на смертні вироки.
Місто похмурніло. Затих гамір вуличних процесій, спорожніли крамнички на базарах. І Шеханабад, і Індрапутра стали історією. Велике місто терпіло британського полісмена біля стін мечеті і британського резидента біля стін палацу.
І все ж таки місто було величне. Воно таїло в собі силу.
Довго стояв Інсур на пагорку й дивився. Бійниці, башти, кам'яні заслони від бастіону до бастіону, парапети, прямовисні схили, рови…
Місто було велике й красиве. Башти його воріт дивилися на всі сторони світу. Гармати погрожували з кам'яних прорізів башт. У льохах Арсеналу, під подвійним кам'яним склепінням, зберігалися найбільші в Індії запаси пороху.
Інсур дивився на місто.
Він добре знав усі його завулки: два роки його полк — Бенгальський артилерійський — стояв тут у казармах, біля міської стіни.
Опівдні, коли панували спека і тиша, місто було мовчазне, як у глупу ніч. Мінарети Великої Мечеті потопали в прозорій від спеки блакиті; канали, викладені червоним вапняком, сонно несли воду; в цей час не крутилися жорна млинів; жодної душі не було видно на плавучому мості…
Позавчора, у таку саму лагідну годину, опівдні, полісмен біля Великої Мечеті віддер від мармурової стіни білу листівку, написану на цупкому індійському папері, який нагадував полотняну тканину.
«Індуси й мусульмани, повстаньте! — закликала листівка. — Повстаньте всі як один, виганяйте чужоземців із своєї країни. Вони топчуть закони справедливості, вони пограбували нашу Батьківщину. Піднімайтеся, молоді й старі, вчені і невчені, селяни й мешканці міст!..
Воїни, підпережіться поясом хоробрості, прикрасьте себе зброєю, виходьте на бій! Настала слушна година! Тепер або ніколи!..
Піднімайся, Індіє, на священну війну!.. Неси барабани й труби, знамена, громи й пісні!.. Ти переможеш, бо навіть зірки битимуться проти твого ворога».
Третій день солдатські приміщення біля північної стіни гудуть, як розтривожений вулик.
— Повстань, о Індіє, повстань!.. Умри за Батьківщину, за віру батьків! Сварадж![11] Бий своїх ворогів, добувай собі свободу і, вмираючи, бий вірно — на смерть!
Інсур дивився на міські стіни, на притихле місто. Надійні форти, бастіони, будинки в бійницях, кожний будинок як фортеця… Вісімдесят тисяч індусів у місті і стільки ж мусульман. Неприступні стіни, кам'яні мури, гармати, незліченні запаси бомб і ядер, вправні бомбардири, стрільці, сапери, найбільші порохові склади в Індії — і жодного британського солдата!..
Сонце пекло. Місто дрімало, як у гарячій колисці, в рівнині на другому березі.
Гарматний постріл пролунав у форті. Далеко по воді пішла луна: гармата форту Селімгур з острівка на річці повідомила місту, що вже південь. Інсур здригнувся, наче опам'ятавшись.
Форт Селімгур й гармати під самісінькими стінами палацу… У Селімгурі знають, Аллігур попереджений, у Міруті готові… Чотири полки своїх у Міруті, з них один кінний. Тубільний кавалерійський, кінні совари, надія повстанців. Од Мірута до Делі — кавалерії скакати усього півдня.
Інсур оглянувся і збіг з пагорба.
Річка була швидка й глибока. Інсур легко скочив з берега на міст і двічі натиснув ногою на хиткі дошки, наче випробовуючи міцність мосту. Він думав: чи пройде по мосту кіннота?
Наказ прийшов уночі, з гінцем із Агри. Полковникові постукали з тераси. Гонець подав наказ у вікно і поскакав назад.
«Тубільні полки збунтувалися в Міруті і рушили на Делі. Наказую: негайно виступити напереріз і перешкодити переправі через річку Хіндун».
— Одна тубільна рота лишається в лініях, дві у форті! — розпорядився Гарріс. — Решту зібрати на плацу, у бойовій готовності. Через годину виступаємо.
— Слухаю, полковнику-саїбе!
На обличчі Лалл-Сінга, тубільного капрала, засяяла усмішка. Полковник не став розгадувати, чим вона викликана. Важко дихаючи, він засовував до кожної кишені по пістолету.
До веранди підвели осідланого полковницького коня — Робінзона. Гарріс поспішив до освітленого димними смолоскипами поля.
«Усього двісті п'ятдесят британських солдатів у форті, — з досадою думав полковник. — Не менше сотні треба залишити на місці, решту — з собою. А індійців — шістсот чоловік!»
Він наздогнав у платановій алеї лейтенанта Франка.
Лейтенант сидів у сідлі по-молодецькому, як завжди, тільки занадто нервово сіпав плечем, натягуючи поводи. Гарріс зрозумів: Франк думає про те ж саме.
Гарріс не повірив очам: усі шістсот сипаїв уже зібралися на полі. У людей були збуджені обличчя; однак вишикувались вони в зразковому порядку.
— Сипаї! — звернувся до солдатів полковник. — Ваші товариші в Міруті зрадили присязі. Забувши про честь і совість, вони збунтувалися проти нашої королеви… Ваш обов'язок— провчити мерзотників!..
Полковник зробив паузу.
Солдати мовчали.
— Я надіюся на вас, мої вірні сипаї! Ви знаєте добре, що ми, саїби, сильні. Ви знаєте, що ми можемо, коли буде потрібно, заставити шибеницями увесь шлях від Мірута до Агри. Хто з вас хоче висіти на стовпі непохованим, лякати птахів і приваблювати злих духів? Я переконаний: ви розправитеся з бунтівниками, як вони на те заслужили!.. Солдати мовчали.
Полковник повернув коня. Він подав команду: «Крр-о-о-ком ру-уш!» — і завмер, прислухаючись.
Пролунав чіткий, рівний тупіт: сипаї рушили.
Полковник полегшено зітхнув.
У повному бойовому порядку всі шістсот чоловік вийшли з воріт військової станції. Була друга година ночі. Східний край неба світлішав, до схід сонця було ще далеко.
Сипаї йшли мовчки. Роз'їзди британський солдатів прикривали загін по флангах. Гармати тяглися позаду.
«Обслуга при гарматах вся тубільна», — думає полковник.
За півмилі від станції шлях перетинала річечка. Переправа через неї могла затримати загін.
Ось уже видно було, як повертає дорога перед спуском до річки, як зеленіє невеликий лісок на її березі.
Раптом якийсь кавалерійський загін вискочив з-за лісу і повернув назустріч колоні.
Сипаї прискорили ходу. Вони йшли швидко, занадто швидко… І такі в них дивні, збуджені обличчя!
Вершники наближались. Високий на зріст совар скакав попереду, вже видно було його білу чалму і нахилені до сідла плечі…
Гарріс, ще не бачачи здалеку ні облич, ні мундирів, зрозумів: «Повстанці!»
— Дев'ятий полк!.. Аллігурці!.. Ми чекали на вас ще вчора! — кричав здалеку совар.
Голосні крики у відповідь… Полковник оглянувся: піхота майже бігла вперед.
— Стій! — крикнув він. Люди затупцяли на місці.
— Вогонь! Жодного пострілу.
— Вогонь! — заревів полковник. Сипаї не слухались команди.
— Лалл-Сінг, сюди!
Лалл-Сінг під'їхав до полковника на своєму худому гнідому конику.
— Чому вони не стріляють, Лалл-Сінг?
— Не взяли патронів, саїбе. — Радісна посмішка розцвіла на обличчі Лалл-Сінга.
— Сипаї, до мене! — кричав високий на зріст вершник у білій чалмі. — Переходьте до нас, аллігурці!
Він був зовсім близько. Гарріс уже ясно бачив на ньому світло-синю форму совара. Але замість високого ківера на голові у вершника була біла чалма, зав'язана за мусульманським звичаєм.
«Магометанин? А втім, вони зараз усі заодно: і мусульмани, і індуси… Проклятий бунтівник!» Полковник вистрілив.
Совар припав на мить до шиї коня і зразу ж випростався.
— До мене, сипаї! — кричав совар. — Мірут повстав!.. Наші кінні полки йдуть на Делі. Уся піхота, всі кінні солдати, всі каноніри, усі сапери, усі мінери разом з нами!.. Владі саїбів кінець!..
— Ха-ла-а! — дружно відповіли аллігурці. Перші ряди посунули вперед.
— Переходьте до нас, сипаї! Індуси, мусульмани, махрати! Хіба ми всі не брати одного дихання? Хіба наші батьки в селах не б'ються разом з нами?
— Бхай банд! Брати!.. — Підкинувши рушниці, ламаючи ряди, сипаї з радісними криками кинулися вперед.
— А ви, каноніри? — кричав совар. — Чого ви чекаєте? Щоб полковник засік вас на плац-параді? Щоб саїби розорили ваші оселі?
— Бхай-банд!.. Браття! Вперед!..
Кінні каноніри, обрубавши посторонки, з шаленим криком поскакали вперед, переганяючи піхотинців.
— Стій!.. Ані з місця!
У відповідь засвистіли сипайські кулі.
— Вогонь по саїбах!.. — командував совар. — Гармати котіть до нас!..
Сипаї насіли на кількох британців, які скупчилися навколо покинутих гармат, з криками перекотили їх на свій бік.
Британці, відстрілюючись, розсипалися вздовж дороги.
Полковник кивком голови покликав до себе Франка.
— Назад у форт! — наказав він.
Лейтенант від'їхав; коротка команда стихла — і британські стрільці зімкнулися навколо обох офіцерів.
— В Аллігур, — сказав Гарріс. — Будемо пробиватися назад до Аллігура!..
Це ще було можливо. Британці мали коней, солдати були добре озброєні й уперто відстрілювались.
І раптом лейтенант Франк торкнув Гарріса за рукав.
— Дивіться, полковнику! — сказав Франк. Він показував у бік Аллігура.
Гарріс приклав до очей підзорну трубу. Уже розвиднілось, перші промені ранкового сонця лягли на рівнину. Гарріс помітив якийсь рух у лівій башті форту.
Найбільша гармата повільно повернулась, хмарка диму піднялася над фортом, гул гарматного пострілу струсонув повітря.
Гармата стріляла по дорозі.
Гарматне ядро, не долетівши, упало в лісі, за ним — друге, третє.
— Це по нас! — сказав Франк.
Гарріс не відривав від очей підзорну трубу. Чорні постаті метушилися навколо гармат. Це Темал, напевно, або Накхан — найкращі його солдати, найдосвідченіші бомбардири! Він сам залишив їх у форті.
— Зрадники! — сказав Гарріс. — Зрадили британську королеву!
Гарматний снаряд упав зовсім близько і розірвався, здійнявши до неба стовп землі.
Кільце сипаїв знову зімкнулося. Дві кулі, просвистівши біля самого вуха, мало не зачепили полковника. Франк під'їхав до нього.
— Треба відступати, — сказав Франк.
— Ні! — відповів Гарріс.
Він чув, як часто заляскали кулі по листю сусіднього дерева. Сипаї підступали ближче, він бачив їхні обличчя, лютий блиск очей. Молодий індієць пробився з натовпу до полковника. Індієць був блідий.
— Тікай, саїбе! — сказав він. — Сипаї застрелять тебе. Тікай!
— Мовчи, Мунгаре! — загаласували в юрбі. — Кого ти жалієш? Він двох твоїх земляків минулого тижня засік до смерті.
Індієць сховався в юрбі.
— Він утече! — закричало кілька голосів. — Він утече й збере своїх саїбів проти нас.
Полковник стиснув у руках пістолет.
— Хіба ти не знаєш, Мунгаре, — повільно промовив він, — хіба ти не знаєш, що британці ніколи не тікають? — І полковник в упор вистрілив у індійця.
— Даремно, полковнику, — сказав Франк. — По-моєму, порада хороша. Дивіться!..
Великий загін кіннотників виїжджав з лісу. Тепер, серед дня, ясно було видно табір повстанців, який широко розкинувся на протилежному березі річки. Позаду був Аллігур. Залишалися майже непомітна стежина у джунглях і бистрі коні, які ще могли їх врятувати.
— Порада хороша! — повторив лейтенант Франк.
Але полковник уже сам повернув коня, і вони поскакали.
За лісом розкинулось кукурудзяне поле, потім почався рідкий чагарник. Полковник скакав через поле навскіс.
Куля, просвистівши мимо, зачепила ремінець на білому пробковому шоломі полковника.
Гарріс нервово хльоснув свого могутнього гнідого Робінзона. Кінь поскакав швидше.
Скоро Гарріс почув, що хтось наздоганяє його.
Це був Лалл-Сінг. Він щосили бив острогами свого худого коника.
— Стій, саїбе! — кричав Лалл-Сінг.
Гарріс притримав Робінзона.
— На цьому коні тебе пристрелять! Візьми мого.
Лалл-Сінг спішився й підвів до полковника свого коня.
Сипай посміхався. Давно мріяв Лалл-Сінг погарцювати на такому коні. Чудового полковницького гнідого Робінзона знали навіть у Мі-руті. Радісна посмішка сяяла на смуглявому обличчі сипая.
Розгадувати, що означає ця посмішка, у полковника не було часу. Він оддав індій¬цеві свого Робінзона, а сам скочив на худого Лалл-Сінгового коня.
— Дякую, Лалл-Сінг, — сказав полковник і поскакав далі.
«Невже ця тварюка все-таки віддана мені?» — думав він.
Дві кулі, наче у відповідь на питання, просвистіли коло самого його вуха.
Гарріс втягнув голову в плечі.
«Мене сипаї впізнають і зблизька, і здалека, на будь-якому коні, — з досадою подумав він. — Даремно все ж таки віддав я свого Робінзона».
Кінь мчав його через поля, незнайомим шляхом. Гарматна стрілянина чулася здалеку, потім запахло димом: десь поблизу горіли джунглі.
Британські стрільці розсипались по полю. Франк давно відстав.
Сонце підбилося високо; спека й спрага мучили полковника.
Скільки вже годин провів він отак у сідлі, Гарріс не міг би сказати.
За бамбуковими заростями розкинулася широка бруківка. Полковник погнав коня по шляху. Попереду він побачив пасмо невисоких голих горбів, за горбами блиснула світла смуга річки.
«Та це ж шлях на Делі», — упізнав Гарріс.
Він, мабуть, зовсім втратив розум, коли не бачив, куди мчить його кінь. Гарріс спробував визначити час за сонцем. Було вже, очевидно, години три пополудні.
Нестерпно хотілося пити.
Де взяти води? Наполовину висохлий став виднівся попереду біля шосе, — не став, а стояча калюжа між глинястих берегів. Напитися з калюжі? Ні! Гарріс вдарив острогами коня. Вперед!
Попереду Делі. Стародавня фортеця, резиденція шаха, старе укріплене місто. В Делі — міцний тубільний гарнізон, чудові стрільці, сапери, найкраща в країні артилерія. В Делі — незчисленні запаси ядер та пороху. Невже делійський полковник Ріплей відмовить йому в батальйоні стрільців, щоб поставити на коліна аллігурських бунтівників? Гарріс немилосердно колов острогами гніду конячину.
Хмаринка куряви знялася попереду. Хтось скакав назустріч.
У придорожньому селищі — тиша. Дим не кучерявиться над очеретяною покрівлею. Наче все село раптом піднялось і пішло, — все, до останньої людини.
Хмаринка куряви ближче й ближче. Зустрічний вершник мчав клусом. Гарріс уже бачив трикутник леопардової шкури на високій уланській шапці і запінену морду коня.
Улан підскакав і різко осадив коня.
— Назад! — кричав улан. — Вертайте назад, полковнику!
— Що таке? — запитав Гарріс, сторопівши. — Що трапилось?
— Делі взяли, — сказав улан. — Зайняли повсталі полки.
Він спішився і, підбігши до калюжі, з відчаєм занурив у брудну воду обличчя й руки.
Тільки тут Гарріс побачив плями крові на мундирі, подертий рукав.
— Без єдиного пострілу! — сказав улан. — Без опору.
Гаррісу здавалося, що він марить.
— Делі? Найкращу фортецю в країні без бою віддали бунтівникам? А як же славетний форт і гармати? Три полки? Арсенал? Бастіони?
— Усе віддали! — сказав улан. Він уже витирав обличчя полою красивого білого мундира. — Перші повстанці виступили з Мірута ще вчора опівночі. Всі села на шляху піднімалися і йшли за ними. До ранку були під Делі. Пройшли по плавучому мосту… Митного урядовця — у воду! Варта салютувала біля-воріт. Ворота навстіж. Чотири тисячі тубільних солдатів та тисячі півтори селян вільно увійшли в місто.
— А гарнізон? Полковник Ріплей?
— Ріплей убитий! — сказав улан. — Свої ж сипаї пристрілили. Гарнізон увесь з повстанцями. Обнімались як брати. Жодного британського солдата у важку хвилину не виявилося в Делі.
Улан уже повернувся до свого коня. Він нахилився і так само розгублено брудною рукою у мокрому рукаві підтягнув коню попругу.
— Одне тільки встигли зробити наші: висадили в повітря Арсенал. Два молоді лейтенанти. Напевне, загинули.
— А майор Аббот? А його тубільні стрільці? — Гарріс не міг опам'ятатися.
— Майор Аббот утік, піхтурою по Курнаульському шляху, кинув і коня, і зброю… А його тубільні стрільці зараз розстрілюють в кордегардії своїх офіцерів.
Улан помітив, як раптом зблідло полковникове обличчя.
— Почекайте, полковнику, я зараз вам допоможу.
Він зачерпнув води з тієї самої калюжі і, знявши з Гарріса шолом, облив його голову брудною водою.
— Їдьмо назад, полковнику! — сказав улан. Обоє скочили в сідла і риссю пустили коней назад по безлюдному шосе.
— Тепер нам треба подумати, як би його ще завидна дістатися до Курнаульського шляху, — сказав улан.
Ще ніхто не знав, що сталося в Міруті, а вже з ночі усі в Делі чогось чекали. У місті не спали з чотирьох ранку; купці сумнівалися; відчиняти чи не відчиняти крамниці? У Шайтан-Пара й зовсім ніхто не лягав. Що б там не приніс цей день іншим, а мешканцям Шайтан-Пара — кварталу злидарів — цей день міг принести тільки визволення.
На міській стіні, з боку річки, ще до сходу сонця зібралася юрба. Всі дивилися на Джамну, на плавучий міст, на білу стрічку дороги, що вела до Мірута.
О дев'ятій ранку далека хмарка куряви знялася над рівним шляхом.
— Вони, вони! — кричали люди.
Хмарка наближалась. Тепер уже добре було видно: велике військо — декілька тисяч чоловік — іде до переправи.
Ось голубі мундири соварів замиготіли крізь куряву — кіннота йде попереду.
Усі в білих чалмах, — кінні совари познімали осоружні ківери, пов'язали голови білим полотном, — усі в білих чалмах, рівним строєм, по чотири в ряд.
— Вони, вони, повстанці!.. Дивіться, дивіться!..
Кіннота підходить до мосту через Джамну. Люди завмерли на стіні.
Ось перші ряди кавалерії ступають на плавучий міст. Хисткі дошки дрижать під копитами коней. Долітає пісня, завзята пісня повстанців.
— Дивіться, дивіться! Митного урядовця в білому кашкеті кинули у воду! Ось вартові біля митниці, покидавши карабіни, пропускають соварів!.. Дивіться, дивіться!..
На баштах Делі — загадкова тиша. Чи стрілятимуть з гармат по повстанцях? Як зустріне їх варта біля міських воріт?
Сьогодні вартує по місту Тридцять восьмий піхотний, славнозвісний Тридцять восьмий, той самий, який п'ять років тому повстав проти своїх офіцерів і відмовився їхати морем на завоювання Бірми. Чи знайдеться сьогодні у фортеці хоч один сипай, який послухається офіцерської команди і піднесе запал до зарядженої гармати?
Передова колона вже під стінами міста. Гончарі, водоноси, шевці, лимарі, ковалі дивляться зверху. Чи відчиняться ворота фортеці перед повсталими полками?
Як одна людина, затаївши віддих, всі дивляться з міської стіни.
Ворота навстіж. Радісні крики біля воріт. Варта стріляє в повітря — салют!.. Варта розступається, перші ряди кінноти вступають у місто.
— Ха-ла-а, Делі!.. Ха-ла-а, Мірут!..
Гарматний постріл. Ще й ще. З усіх башт стріляють в повітря.
Гармати Делі салютують повстанцям.
Радісний багатоголосий крик на стіні: «Ха-ла-а!» — Юрба шаленіє й махає руками:
— Привіт вам, брати!.. Бхай-банд!..
За кавалерією йде піхота, ланцюжком набігаючи на міст, ламаючи, а потім знову вирівнюючи ряди. У червоних формених куртках, з барабанним боєм, з розгорнутими прапорами, як на параді. Біля самого берега сипаї плигають у воду, добираються плавом, убрід. Радісний крик чути гучніше, ось і другі ворота розчинилися з боку річки. Що таке? Та це ж палацові ворота! І правитель Делі, Бахадур-шах, разом з повстанцями! Ха-ла-а, Бахадур-шах!
Селяни йдуть по мосту. Райоти Індії, в одежі кольору дорожнього пилу, у синіх домотканих тюрбанах. Списи, відточені каменем, блищать на сонці, колишуться довгі саморобні піки. Райоти, як брати, пліч-о-пліч крокують з піхотою.
— Салаам!.. Райоти Бхагпута! Привіт вам!..
У завулку Сурмачів розмірений тупіт, крики. Це П'ятдесят четвертий тубільний полк вийшов із своїх ліній.
Сипаї П'ятдесят четвертого товпляться на видному місці біля північної стіни.
— Хто вам дозволив вийти із своїх приміщень?.. Зрада! Бунт!..
Полковник біжить до них навскоси, через плац, він на ходу застібає ремінець шолома.
Сипаї чують, як галасує юрба по той бік стіни — вітає повстанців. Ось перші совари з'явилися з-за рогу вулиці.
— Вогонь по бунтівниках!.. — командує майор. Сипаї підкидають рушниці. Тільки один раз встигли прокричати офіцери команду. Декілька пострілів — і полковник убитий, вбиті два лейтенанти; майор тікає, перескочивши через глибокий рів, шукає порятунку за мурами міста.
Офіцери тікають! Прийшов кінець владі саїбів…
— Ха-ла-а! Панування ферінгів скінчилося! — радіє юрба.
П'ятдесят четвертий поспішає на з'єднання з мірутськими полками. Сипаї Делі й совари Мірута зустрічають один одного й обнімаються, як брати.
— Делі наш!.. Кінець прийшов саїбам!.. Бхай-банд!..
Вузька вулиця по цей бік міських воріт уже не вміщує всіх, хвилею напирає юрба, і передня колона повстанців виходить на головну вулицю міста — Срібний Базар.
У палаці — розгубленість. Бахадур-шах і радий і не радий повстанцям. Англійці тікають — це добре; але вони ще можуть повернутись. Тремтячими руками правитель Делі надягає своє парчеве вбрання. Він дає наказ— розчинити ворота, що ведуть до річки, і зачинити ворота у місто. Старий шах не знає, що йому робити.
Декілька англійців з міста шукають порятунку в палаці. Внизу під сходами, що ведуть до покоїв шаха, стоїть Фрезер, головний управитель міста, кат мусульман та індусів — найбільший саїб серед саїбів. Капітан Дуглас — начальник двірцевої варти — піднімається вгору сходами. Він просить Бахадур-шаха заховати англійців у своїх покоях.
Старий шах, сивий, переляканий, виходить до нього назустріч. Він притримує поли парчевого вбрання над худими старечими ногами, що дрижать з переляку.
— Іди собі, капітане! — говорить Бахадур-шах тремтячими губами. — Якщо я сховаю англійців, повсталий народ уб'є мене.
Унизу чути крики. Хаджі — хранитель шахової печатки — уже заколов Фрезера біля входу. Занадто багато гніву проти гнобителів назбиралося, дуже великі злочини англійців. Юрба біжить наверх. Фрезер убитий, убитий і капітан Дуглас у покоях шаха.
Велика юрба повстанців іде по Срібному Базару. Ткачі, зброярі, каменярі, мідники, бондарі приєдналися до сипаїв, — міська біднота, робочий люд.
— Зброю! — чутно крики. — Захопити зброю саїбів!
Люди юрмляться біля західного тупика вулиці. Тут, за високою стіною, — круглий будинок Арсеналу. Ковалі, сідлярі, гончарі, вантажники, погоничі верблюдів знають, чого еони сюди прийшли. Тут зброя: патрони, рушниці, порох, гармати, снаряди — тисячі рушниць, десятки тисяч патронів; зброя — хліб повстання.
Ворота Арсеналу зачинені. Два англійські лейтенанти замкнулись і забарикадувалися зсередини. Усі арсенальці ще рано-вранці залишили офіцерів, усі вони — індійці, солдатів-британців нема. Нема кому захищати склади Арсеналу.
— Іменем правителя Делі, відчиніть збройові склади!..
Кінний рісальдар, Рустем-хан, тубільний офіцер мірутського полку, під'їхав до воріт. Мертва тиша відповідає Рустем-хану.
— Іменем Бахадур-шаха!
Рісальдар зіскакує з коня і стукає держаком шаблі в залізні ворота.
— Іменем шаха Делі!..
— Іди геть! — відповідають йому з-за воріт. — Ми не відчинимо бунтівникам.
Це лейтенант Форрест вийшов з внутрішніх приміщень Арсеналу.
Ага, ферінги відповідають!.. Каміння, шматки заліза летять у міцні перекладини воріт.
— Віддайте зброю, ферінги!
— Патрони!.. Порох!..
— Зброю повстанцям! Відчиняйте склади!..
— Геть, бунтівники!.. — кричить лейтенант, і його тонкий голос зривається. — Ви зрадили нашу королеву!..
— Більше не королює над нами твоя королева!.. Відчиняй!.. — реве натовп.
Скажені удари по воротях. Штурмом ідуть на стіну повстанці. Ворота міцні,— подвійні, оббиті залізом.
— Драбини! Несіть драбини! — командує Рустем-хан. Група сипаїв іде в обхід, приставляє штурмові драбини до бокової стіни, люди видираються нагору, десятки голів уже на гребені мурів…
І тут поштовх страшенної сили струшує землю. Гуркіт розколює небо, — гуркіт, якого не чула земля Азії.
Здається, наче вогняні надра землі, прорвавши кору, з шаленою силою шугнули до неба.
Це два британські лейтенанти, бачачи, що Арсенал переходить до рук повстанців, висадили в повітря порохові склади.
«Хай до диявола усе летить, тільки б не дісталося повстанцям», — вирішили офіцери. Один лейтенант чергував на рампарті[12] муру, другий чекав унизу, біля входу в центральні склади. Коли повстанці почали приставляти до стіни штурмові драбини, перший лейтенант обернув до товариша бліде від люті обличчя. «Вони зараз ввірвуться!» Другий підкинув над головою кепі. Це був сигнал. Сержант, який стояв біля порохових бочок, чиркнув сірником.
Центральний круглий будинок Арсеналу розколюється, як начинена порохом величезна бомба. Стовпи полум'я й чорного диму летять до небес. Меркне сонце. З гуркотом валяться навколишні будинки.
«Великий боже!.. Рятуйте!.. Рятуйте!..» Закривавлені люди, втративши розум, метушаться серед уламків цегли, у хмарах білої вапнякової пилюги.
Далеко відкинуло юрбу. Жителі міста тікають із сусідніх вулиць. Жінки, лементуючи, несуть на руках закривавлених дітей.
— Де Рустем-хан? Рісальдара вбито. Силою вибуху його закинуло на стіну будинку.
Замішання в рядах соварів. До самого Мусульманського Базару і Раджраттських воріт відступила кіннота. Квартали навколо Арсеналу спорожніли.
— Горе нам, брати!.. Чим воюватимем?
Нові й нові хмари диму здіймаються до неба, — це вибухають нові підземні склади. Довго не стихає тріск ракет, що вибухають на складах, і стрілянина патронів у вогні.
Три години після полудня. Сонце нестерпно пече. Люди шукають затінку. Вони хочуть зняти ранці, напитися води біля фонтанів, відпочити.
Сипаї купками блукають по завулках.
— Ми відстали від своїх… Де нам ставати? — питають одні.
— Ідіть у палац. Там скажуть! — кричать інші.
— Панування ферінгів скінчилося. Тепер Бахадур-шах сам наставлятиме начальників над нами…
Але Бахадур-шах мовчить. Він звелів замкнути ворота, які ведуть з палацу до міста. Бахадур-шах боїться повсталого війська.
— Рустем-хана вбило вибухом. Хто ж тепер буде нашим рісальдаром? — питають один в одного кінні совари.
Високий сипай у формі гренадерського полку вилазить на вцілілий уламок стіни.
— По своїх полках, солдати! — кричить гренадер. — Чи ви хочете, щоб саїби захопили вас несподівано і перебили, як стадо кіз?.. Сипаї із Мірута!.. Дев'ятий аллігурський!.. Кіннотники вісімдесят другого!.. Кожен до свого прапора!..
— Так! Так!.. Триматися старих товаришів. Правильно, правильно! — кричать солдати. — Кожен до свого прапора!..
Сипаї-піхотинці галасливим табором розташовуються на Срібному Базарі і сусідніх вулицях.
— Панування ферінгів скінчилося!.. Сам Бахадур-шах призначатиме начальників над нами!..
Сипаї чекають біля похідних вогнищ на базарній площі.
— Чого ж мовчить Бахадур-шах?
— Скоро він пошле своїх гінців по місту!
Величезна чорна хмара, пронизана полум'ям, довго стоїть над центром міста, її видно на багато миль навкруги, з далеких і близьких селищ.
Шоста година після полудня. Незабаром зайде сонце. Кінні совари, розбившись на дрібні загони, повільно проїжджають по вулицях.
— Рустем-хана вбито… Хто ж буде начальником над нами? — питають один в одного мірутські кіннотники.
— Чекайте, чекайте вістей від Бахадур-шаха. Шах сам вибере начальника над кінними й пішими військами.
У палаці — нарада. Старий шах не скоро опам'ятався після хвилювань довгого дня. Він зібрав своїх міністрів на раду.
— Кого ми призначимо начальником над повсталими полками? — питає у міністрів Бахадур-шах.
Міністри заклопотані. Міська біднота вийшла із своїх халуп. Повсталі селяни отаборилися на міських площах. На вулицях повно солдатів — і кінних, і піхотинців. Ще ніколи не бачило старе місто такого численного війська.
Міністри хмуряться.
— Потрібна сильна рука, щоб міцно тримати наших гостей.
Сам Мірза-Могул, шахів син, хоче говорити. Усі дивляться на Мірзу-Могула.
Принц розжирів від бенкетів і свят, від спокійного життя у покоях батькового палацу. Лінивим рухом Мірза поправляє на грудях атласну безрукавку.
— Я, син шаха, буду начальником над усіма військами, — гордовито повідомляє він.
Міністри дивляться один на одного. Міністри не сміють заперечувати Мірзі. Але сам старий шах хитає головою.
— Ти гладкий, сину мій, — каже шах. — Навряд чи ти зможеш сісти на коня. Чи слухатимуть тебе повсталі совари?
— Небезпечно! — шепочуть міністри. — Народ у нашому місті бунтівливий, мусульмани запальні — хто знає, проти кого обернеться гнів народу?..
Довго радяться в палаці й не можуть прийти до згоди.
У селищах на захід від Джамни ще не знали про останні події. Цілий день, з ранку до ночі, Інсур удвох з Лалл-Сінгом об'їжджав села й військові станції на південь і на захід від Курнаульського шосе. Під Інсуром був добрий кінь — подарунок одного мірутського совара. Лалл-Сінг, вбраний у гарну шовкову чалму із срібною пряжкою, підперезаний новим поясом із срібних кілець, скакав, не відстаючи, поруч, на гнідому Робінзоні. Лалл-Сінг був щасливий, як дитина.
— Полковник наш був, як гладкий буйвол, незугарний ні розумом, ні тілом, під ним і кінь ступав важко. А піді мною, дивись, як легко йде: грає! — радів Лалл-Сінг.
Вони вже повернули назад до фортеці і під'їхали до переправи через Джамну. Раптом коні зупинились і стали дибки, наче їх підкинув догори могутній поштовх землі. Вода у річці сколихнулася і вдарила об берег.
— Дивись, Інсуре! — сказав Лалл-Сінг.
Високий стовп диму й полум'я здійнявся над фортецею. Гуркіт донісся із Делі, наче величезні будинки валилися, перетворюючись у пил.
— Це порохові склади! — вигукнув Інсур. — Саїби висадили в повітря Арсенал!
— Арсенал!.. У ньому було пороху та снарядів більше, ніж у всій Індії!..
Лалл-Сінг дивився на Інсура. Вперше він бачив його таким. Інсур був блідий, піт краплинами стікав по його запорошеному обличчю.
— Горе нам, Лалл-Сінг!.. Чим будемо воювати?..
— У фортеці є ще один склад, трохи менший, — поквапливо сказав Лалл-Сінг. — Я знаю: підземний склад біля північної стіни.
— Треба приставити до цього складу охорону. Швидше, Лалл-Сінг!..
Вони пришпорили коней. Берегові ворота відчинились перед ними. Праворуч від Мусульманського Базару диміли в землі чорні ямища; як величезний мурашник, дотлівали залишки центрального будинку, що завалився. Жінки блукали серед руїн, розшукували близьких.
— О, яке чорне серце було в того саїба, що приніс нам стільки горя! — плакали жінки.
— До Кашмірських воріт! — сказав Лалл-Сінгу Інсур.
Вони поскакали. У казармах Тридцять восьмого піхотного полку, недалеко від Кашмірських воріт, Інсур знайшов старих товаришів по Бенгальському артилерійському. Ось і Рунджіт, і Лакхі-Нат, і довгоносий зухвалець Шайтан-Ага.
— Ти живий, Інсуре! А саїби прочитали нам наказ про твою страту, — зустріли його артилеристи.
Десятого травня вранці, рівно за добу до того як перші повсталі полки вступили у фортецю, Тридцять восьмий тубільний полк зібрали на плацу. Офіцери прочитали їм старий березневий наказ, який з великим запізненням одержали з Калькутти. Військовий трибунал штабу Бенгальської армії в Калькутті виніс вирок — стратити трьох сипаїв на ймення Панді, призвідників Барракпурського бунту. «Усіх трьох присуджено до страти, і вирок виконано», — так говорилося в наказі.
— Ми не повірили, — сміється Шайтан-Ага. — Хіба такий, як ти, піддасться саїбам?.. Тебе й вірьовка не бере.
— Усіх Панді їм не повісити, — відповідає Інсур. — Нас було троє, а зараз — тисячі тисяч.
Інсур з товаришами йде до запасного збройового складу, що біля Кашмірських воріт, і ставить до нього охорону.
— Нікого не підпускати до льохів, — наказує Інсур.
Офіцерів-саїбів більше нема у фортеці. Хто лишився живий — потайки втік по Курнаульському шляху.
— Панування ферінгів скінчилось, — хрипить Шайтан-Ага. — Тепер ми боїмося одного: аби вони знову не повернулися.
Усі йдуть оглядати укріплення міської стіни, башти, бастіони, бійниці, бойові пости.
Зі сходу могутні мури фортеці омиває річка Джамна. Звідси місто неприступне для облоги. А настелений по човнах через річку легкий розвідний міст забезпечить постійний зв'язок з країною. Звідси підходитиме і підкріплення, і продовольство. До цього мосту не підступиться ворог: гармати з Морійського і Річкового бастіонів нікому не дадуть наблизитися до переправи і знищити зв'язок.
З півдня й заходу, тулячись до міської стіни, починалася плутанина приміських будівель, хатини й сади навколишніх селян. Ні з півдня, ні з заходу не наважаться англійці наблизитися до фортеці.
Лишалася північна сторона. Інсур уважно обдивився північну частину фортечної стіни, Кашмірський, Аймерський, Бернейський бастіони, кам'яні заслони, бійниці, рови. Високий земляний вал до половини захищав товсту стіну від гарматного обстрілу.
— Самі саїби примусили нас торік укріпити цей вал камінням і на чотири фути поглибити фортечний рів, — посміхається Шайтан-Ага. — Добре, що тепер наша робота та нам же й згодиться.
Якщо англійці зважаться на облогу — вони шукатимуть підступів до фортеці з півночі. Пасмо невисоких горбів, що тягнеться навкоси рівниною на північ від Делі, де-не-де проходить тут майже за милю від міської стіни.
— Нехай саїби спробують сховатися за цими горбами, — суворо говорить старий Рунджіт. — Делі — сильне місто, їм не затиснути його в залізне кільце.
До вечора чекали повсталі полки наказу з шахового палацу.
Кінні совари отаборилися на Мусульманському Базарі. Коней давно розсідлали, понапували біля фонтанів.
— Де ж посланці Бахадур-шаха?
— Невже ще немає вістей з палацу?
Тільки пізно ввечері, у темряві, оповісник пішов по місту. Попереду побігли бігуни із смолоскипами.
— Слухайте, слухайте! Наказ Бахадур-шаха!
— Бахт-хана призначено начальником над усіма військами!
— Бахт-хан із Рохільканда… Так велів великий шах.
— Слухайте, слухайте!.. — Оповісник звертає на вулицю Садів. Відблиски смолоскипів гаснуть на листі платанових дерев.
— Бахт-хан? Так ось хто втерся у довіру до повелителя!.. — дивуються совари. Вони добре знають цього офіцера, він — далекий шахів родич.
— Бахт-хан покірний і підлесливий, він уміє говорити шахові солодкі слова.
— У нього душа лисиці, а хоробрості — як у польового кролика. Як же він поведе нас у бій проти ферінгів?
— Уже ніч, совари! Завтра про все дізнаємось.
Далеко за північ. Темрява оповила фортецю. На вулицях і площах — тіла, тіла… Біля фонтанів, біля Великої Мечеті, на Томба-базарі, де ранками галасливо торгують мусульмани. Це полягали покотом втомлені солдати. Повільно охолоджується міське каміння, що нагрілося за день. Худі кішки блукають по вулицях, перескакують через голови, через розкинуті руки. Ворони крячуть якось особливо хрипко, віщуючи на ранок спеку.
Інсурові не спиться. Почалась велика війна. Про неї мріяли діди, її готували батьки. Настав час, коли народи Індії піднялися на битву за визволення рідної країни.
Ще раз, узявши з собою товаришів, Інсур піднімається на високий Кашмірський бастіон. Молодик освітлює голу кам'янисту рівнину за міською стіною, темну лінію Нуджуфгурського каналу й пасмо невисоких горбів за милю-півтори попереду.
Рунджіт, старий сержант-артилерист, що бачив війну з Персією, війну за Пенджаб і Бірманську війну, — кладе руку на ствол найбільшої гармати бастіону.
— Багато років нас учили офіцери-саїби, — говорить Рунджіт. — Учили, як поводитися з гарматами, вчили стріляти і в близьку, і в далеку ціль. Нехай тепер наблизяться до Делі. Вони побачать, що ми добре затямили їхню науку.
Ходсон без відпочинку мчав з Лахора в Амбаллу, а з Амбалли в Лахор.
Ніхто, крім Ходсона, не міг би витримати такої їзди: по двадцять чотири години в сідлі, без денного привалу, без сну.
Він заїздив двох чудових арабських коней і зараз загонив третього.
Ходсон возив папери — термінові таємні донесення — від генерала Ансона до сера Джона Лоуренса і від сера Джона Лоуренса знову до Ансона.
Десять днів тому, одинадцятого травня, телеграфними проводами полетіла вістка з Делі в Амбаллу — Лахор — Пешевар.
Два сигнальники чудом протрималися на телеграфній станції в Делі майже до третьої години дня і по єдиній не перерізаній повстанцями лінії сповістили про все, що трапилося в Пенджабі.
«До всіх станцій Пенджабу… — полетіла телеграфом приголомшлива звістка. — Бенгальська армія повстала… Делі в руках ворога. Британські офіцери залишили фортецю».
І тепер Ходсон мчав із Лахора до Амбалли, з Амбалли в Лахор…
Командуючий армією генерал Ансон ласкаво обійшовся з Ходсоном. Він дав йому особисту охорону — півсотні кінних сікхів. Він допустив його у Військову раду.
І тепер капітан Ходсон сидів у товаристві п'яти найстаріших генералів і давав сміливі поради. Становище було скрутне. Занадто пізно в своїй гімалайській самоті Ансон дізнався про події, не відразу вирушив із Сімли до Амбалли й прогаяв дорогоцінний час. Старий офіцер, який бачив ще битву при Ватерлоо, Ансон у справах Індії був новачком.
Усе виявилось неготовим в рішучу хвилину. Наметів нема. Війська, що прибували, змушені були розквартировуватися просто неба.
В'ючних мулів нема; погоничі розбіглись; фуражу нема; селяни бунтують.
Нема ні ліків, ні перев'язочних матеріалів. Колоніальна адміністрація розгубилася й нічим не може допомогти.
Становище безнадійне. П'ять старих сивих генералів вдень і вночі засідали в наспіх розкинутих похідних наметах Ансонового штабу.
Пенджаб, сусідній Пенджаб, ще міг врятувати Індію для британців.
У Пенджабі великі гармати, артилерія для облоги фортець, багато європейського війська. В самому Пешаварі біля кордону до восьми тисяч британських солдатів. Найкращі люди, найздібніші, найвідважніші офіцери — у Пенджабі. Пенджаб і тільки Пенджаб зараз вирішував, бути чи не бути англійцям в Індії.
Хазяїн Пенджабу Лоуренс розумів це дуже добре. Але Джон Лоуренс хотів рятувати Пенджаб у самому Пенджабі. Тривожні вісті доходили і до нього: сам Пенджаб міг повстати, як повстали Центральні провінції.
«На мою думку, це найнебезпечніша криза британської влади, яка будь-коли траплялася в Індії», — писав він Ансону.
Лоуренс був прихильником рішучих заходів.
— Заворушення в Пенджабі треба придушити за всяку ціну, — переконував він своїх підлеглих.
По близьких і далеких військових станціях гармати, які вже давно стояли без діла, раптом побачили перед собою незвично близьку ціль: спину прив'язаного до жерла тубільного солдата. Невілль Чемберлен, помічник командуючого прикордонними силами Пенджабу, воскресив у Верхній Індії цю давню страту, про яку забули в останні роки.
Почалися заворушення і в самому Лахорі.
За одну ніч по місту й околицях схопили близько семисот чоловік, яких запідозрили у підготовці бунту.
Правитель міста Роберт Монгомері, — права рука Лоуренса, дебелий чолов'яга, за рум'яне, добродушне обличчя і приємну повноту прозваний містером Пікквіком, — у потрібний момент виявив потрібні якості.
— Що зробили з бунтівниками? — запитав його листовно старий Лоуренс.
«Звелів усіх повісити», — коротко написав «містер Пікквік».
«Зроблено чудово», — змагаючись із своїм підлеглим у лаконізмі, відповів Лоуренс.
Генералові Ансону Лоуренс обіцяв допомогти, але не відразу, а після закінчення із «заворушенням» у самому Пенджабі.
— Що ж мені робити зараз? — питав поради Ансон.
— Йти на Делі з тими силами, які у вас є, генерале, — відповів Лоуренс.
Представник королеви у Пенджабі, віце-король Верхньої Індії Лоуренс у ці дні, коли не було зв'язку з Калькуттою, здійснював усю владу в країні, і військову, і громадянську.
«Іти на Делі зараз, негайно, поки пожежа повстання ще не охопила всю Індію», — писав він Ансону в Амбаллу.
«Я схильний почекати, — відповідав Ансон. — Делі добре укріплений, а гармати, які є в моєму розпорядженні, — тільки малі польові, непридатні для штурму міських стін. Уся країна співчуває повстанцям. Під стінами Делі ми, британці, при наших малих силах можемо опинитися в становищі не обложників, а обложених…»
Але Лоуренс і слухати не хотів про відстрочку.
«Прошу вас, генерале, пригадайте всю історію нашого правління в Індії. Чи траплялося нам вигравати битви, прислухаючись до боягузливих порад?.. Зате ми перемагали завжди, коли слухали сміливих!»
Ходсон возив ці листи з Лахора до Амбалли, з Амбалли до Курнаула. Він намуляв собі до пухирів ноги, спалив під сонцем обличчя й руки, але пощади в генерала не просив. Ходсон не стомлювався. Сікхи, що охороняли його, природжені вершники, на деяких перегонах ледве встигали за ним.
Ходсон літав по військових станціях, збирав відомості, налагоджував зв'язок. За єдиним словом Ходсона, сікхи кидалися виконувати будь-який його наказ.
Ходсон сказав їм, що мусульмани Делі виступають із зброєю проти їхньої віри.
— Шах делійський випробовує свою силу, — пояснював Ходсон, — він хоче відновити свій трон у його минулій пишноті. Але шаху мало Делі. Мусульмани хочуть завоювати Пенджаб. Вони задушать народ сікхів, спаскудять їхню землю, загарбають їхні пасовиська й місця для полювання. Мусульмани пограбують житла, споганять храми, а жінок завезуть до себе й замкнуть у своїй мусульманській неволі.
Сікхи мовчки кивали головами. Вони вірили Ходсону-саїбу, — він був хоробрий воїн, він влучно стріляв, рубав шаблею, як вроджений вершник, і, коли говорив з ними, дивився їм просто в вічі своїми світлими некліпаючими очима. Вони вірили йому. З мовчазною люттю вони кидалися виконувати його накази. Досить було одного його слова — вони знімалися з місця й мчали вперед.
Ходсон був щасливий. Такою він любив війну: буря, що знімалася від слова команди і від слова команди затихала.
Амбалла — Мірут — Курнаул… Сипаї, розбивши збройові склади, виходили з ліній і піднімали прапор повстання. Селяни, збираючись у загони і беручи піки, кидали свої села й приєднувались до сипаїв.
— Убивайте англійців, рятуйте батьківщину, країну наших дідів!..
Було урочисто оголошено про скасування влади британської королеви, у цій народній війні індуси об'єдналися з мусульманами.
Уся Індія піднімалася, щоб назавжди вигнати чужинців за межі країни.
Рада генералів у Амбаллі все ще засідала.
Людей нема. Британська піхота — чоловік п'ятсот, більше не збереш. Влада на місцях розгубилася. З військових станцій надходять тривожні вісті. Збройові склади охороняються самими інвалідами. Кавалерії мало, коні змучені. Харчів нема, нічого не готово. В одному місці гармати без людей, в іншому — артилеристи без гармат.
Генерали потіли в наметах, смалили люльки до темряви в очах і ні до чого не могли додуматися.
Дивно: усі п'ять генералів, що засідали при штабі в Амбаллі, через деякий час були мертві. Четверо з них померли від холери, і тільки один — на полі бою.
Цей танок смерті відкрив сам командуючий Ансон. Прибувши в Курнаул, він одразу занедужав. Викликали лікаря, і у штабі почалася паніка.
Симптоми хвороби не віщували нічого доброго.
— Холера! — поставив діагноз штабний лікар.
Опівдні Ансон був мертвий.
Командування армією тимчасово перейшло до офіцера, який після Ансона був найстарший по чину. Це був генерал Барнард — чоловік нерішучий і млявий. Холера і для Барнарда приготувала саван, але відстрочила розв'язку на п'ять тижнів.
Військова рада вирішила з'єднатися з колоною полковника Вільсона в Міруті і йти на Делі.
Звістку про це Ходсон повіз Вільсону у Мірут і пробув у дорозі рівно тридцять годин, не зробивши жодного привалу.
З величезним зусиллям колона Барнарда рушила далі.
Повстанці пересувалися швидше за англійські регулярні війська: вони не були обтяжені ні штабним вантажем, ні похідною канцелярією.
Запеклий бій дали війську Барнарда райоти двох невідомих сіл на Курнаульському шляху: опівдні, у страшну спеку, вони підпалили обабіч шосе солом'яні халупи своїх селищ. І на британців кинулись одночасно: вогонь з рушниць, дихання пожежі і нестерпна спека південного індійського сонця.
Не стільки солдатів загинуло від куль, скільки полягло їх на шляху від сонячного удару.
І все ж таки колона Барнарда рушила далі й після двох тяжких переходів з'єдналася з колоною Вільсона.
Восьмого червня 1857 року, — майже за місяць після того як повсталі війська зайняли Делі, — британці розбили намети свого табору за пасмом невисоких горбів, милі за півтори на північ від міської стіни. Так почалася битва за Делі.
Вогким і похмурим березневим ранком старе транспортне судно «Олівія» відчалило від дерев'яних стін Арсенальної набережної в Лондоні. Дві польові батареї везла на борту «Олівія» і стрільців Вісімдесят восьмого її величності піхотного полка — щорічне регулярне поповнення Королівської армії в Індії.
«Олівія» поспішала: капітан хотів обігнути мис Доброї Надії до того, як настане період бур і жорстоких штормів.
На борту військового транспорту був незвичайний пасажир — дівчинка дванадцяти років Дженні Гарріс. Дженні їхала в Індію до батька, полковника Гарріса.
Капітан «Олівії» віддав Дженні каюту своєї дружини. Дженні подобалась її маленька каюта з круглим віконцем і підвісною койкою, яку ввечері спускали, а на ранок підтягали під саму стелю. У сильну хитавицю підвісна постіль Дженні шалено гойдалася з боку на бік і мало не билася об металеві скріпи стіни. Дітей, крім Дженні, на судні не було, тому дівчинка дуже нудьгувала спочатку, до того ж, і здоров'я вона мала слабке… Дженні не любила ні вишивати, ні шити, а розмовляти з дорослими не насмілювалася. Дівчинка тинялася по судну, нудьгувала, дивилася на море, а іноді плакала, забравшись у підвісну койку своєї маленької каюти.
Майор Бріггс, старий офіцер колоніальної служби, начальник усього військового складу на «Олівії», вважав себе і своїх солдатів та офіцерів на мирному стані, а тому цілий день жлуктав ром і бренді, зачинившись у себе в каюті, або піднімався на палубу стріляти морських чайок, які летіли за кормою. Капітан Генрі Бедфорд рому не пив, книжок не читав, безбожно нудьгував у дорозі й за обіднім столом любив розповідати сусідам про свій затишний будинок у Бомбеї, біля Мала-барського горба, де у великому садовому басейні плавають дивовижні риби, смугасті та зірчасті, тридцяти чотирьох тропічних порід. Бедфорд повертався з Лондона до Індії після тривалої відпустки.
«Олівія» йшла протокою Ла-Манш назустріч західному вітру, назустріч океанській хвилі. Маленькі гострокрилі чайки летіли за її кормою й кигикали різкими голосами.
На світанку тьмяного березневого дня, вітряного й буряного, вона вийшла з протоки в океан, у жорстоку хитавицю Атлантики.
Під час цього рейсу на «Олівії» був ще один незвичайний пасажир: невисокий на зріст чоловік у цивільному, з трохи дивним для європейця кольором обличчя, у білому повстяному капелюсі шотландського горця. З ним був собака Сам — потворний, чорний, з пригнутою донизу квадратною мордою, із злючим поглядом спідлоба й короткими кривими ногами.
Чоловік у шотландському капелюсі — його звали Аллан Макферней — увесь час бігав по палубі з щільно набитим шкіряним дорожнім мішком і все турбувався про те, щоб цей мішок як-небудь несподівано не підмочило водою. Обидва старші офіцери, Бедфорд і Бріггс, з першого ж дня не злюбили Макфернея.
— Чи помітили ви, Бріггс… — схвильовано запитав капітан Бедфорд майора ще в перший день. — Чи помітили ви, дорогий Бріггс, який у цієї людини капелюх?
— Помітив, Бедфорде! Гидкий шотландський капелюх.
— А прізвище, ви тільки зверніть увагу, яке в нього прізвище: Макферней…
— Безперечно, — сказав майор, — ця людина — шотландець.
— Отже, не джентльмен. Шотландець не може бути справжнім джентльменом.
— Ніколи! — з глибоким переконанням підтвердив майор Бріггс. — А колір його шкіри, Бедфорде!..
— Аякже, — сказав Бедфорд, — дивне забарвлення шкіри.
— Це не засмага. Це печінка…
— Звичайно, — погодився Бедфорд. — Печінка. Ця людина довго жила в тропіках.
— Уявіть собі, Бедфорде, він пішки виходив усю Індію й увесь Близький Схід. Мені розповів про це помічник капітана…
Майор наблизив до самісінького обличчя капітана Бедфорда свої короткі сиві, наскрізь прокурені бакенбарди.
— З якою метою, — ось про що я хотів би дізнатись! — зашепотів він.
Бедфорд насупився.
— Ми з вами відповідаємо, дорогий Бріггс, за війська, які перевозимо на «Олівії», за двісті п'ятдесят чоловік, за дві батареї. Треба дізнатися, що воно за людина.
— Вірно. І що він везе у своєму дорожньому мішку, — додав Бріггс.
Усі перші дні подорожі дув різкий вітер, було холодно. Хмари облягли захід суцільною темною смугою. Солдати мерзли на своїй нижній палубі, незахищеній од вітру й морських бризок; вони вештались сюди й туди, щулячись від холоду, або лежали покотом, притулившись один до одного. Дженні не випускали на верхню палубу без теплої кашемірової хустки або шалі. Надвечір підіймався туман, такий густий, що дзвін на носі «Олівії» безперервно дзвонив, попереджаючи зустрічні судна. Щовечора Дженні засинала під цей дзвін, глухий, настирливий і тривожний.
Скоро Дженні звикла до «Олівії» й повеселішала. Потроху вона придивлялася до пасажирів, їй відразу. сподобався Макферней. Він мав темне, як пальмова кора, обличчя й сині очі жителя півночі. Глухуватим спокійним голосом шотландець годинами розмовляв із своїм Самом, тихо, терпляче, ніби пояснював йому щось, і пес у відповідь тихенько скавучав. Іноді Сам із хазяїном спускалися вниз, у трюм, і тут розмова відбувалася вже серед кіз і кроликів. Шотландець навчав Сама не лютувати даремно й спокійно дивитись, як кролики кружляють у своїй дерев'яній клітці, як худі корабельні кози тикаються мордами в жердини загороди. Сам тихенько гарчав і намагався не гавкати навіть на поросят.
Часто шотландець спускався і на нижню палубу, де розмістилися стрільці. Тут він швидко з усіма здружився.
Макферней довго розмовляв з матросами, солдатами та з корабельними юнгами. Проте ніколи не затримувався, щоб побесідувати за обіднім столом у кают-компанії. А коли одного разу тут зайшла розмова про генерал-губернатора Індії, лорда Каннінга, і Макферней голосно, на всю кают-компанію, заявив, що генерал-губернатор розуміє в індійських справах стільки ж, скільки його пес Сам у райських яблуках, — обидва офіцери, Бедфорд і Бріггс, зовсім зненавиділи шотландця.
Західний вітер ущух. Піднявся норд-ост. Величезні океанські хвилі ринули на «Олівію». Судно то несло зі страшною силою кудись униз, у провалля між хвилями, то знову викидало наверх; стара шхуна скрипіла й стогнала, піна і солоні бризки щохвилини облипали палубу.
Вночі шторм посилився. Вітер ревів у снастях, підвісні койки в каютах страшенно кидало з боку на бік. Дженні то зіскакувала униз, на підлогу, сідала на саквояж, і її починало носити по каюті разом з саквояжем і жбурляти об стінки; то знову вилазила наверх, у койку. Її нудило від хитавиці; повітря в каюті пропахло чимось недобрим: чи то відволоженою коноплею, чи то морськими слизняками. Дженні вийшла у вузенький коридор.
Із-за сусідніх дверей, з каюти Макфернея, було чути глухуватий голос. Шотландець, здавалося, читав вголос книжку, а може й розмовляв з кимось. З ким він там розмовляє? Дженні довго стояла в коридорі. Раптом хвиля відкотилася і судно сильно рвонуло кудись убік, двері каюти містера Макфернея розчинилися самі по собі, і Дженні несподівано для себе влетіла всередину.
Містер Макферней сидів біля столу, схилившись над дрібно списаними аркушами. Він навіть не оглянувся. Уважно дивлячись у свої папірці, шотландець бурмотів уголос якісь незрозумілі слова: «Санда… Сакра-Чунда..»
— Пробачте!.. — сказала Дженні.
Макферней озирнувся й побачив її несміливі очі й вузеньке бліде обличчя.
Він посміхнувся.
— Дуже добре! — сказав Макферней. — Ви можете заходити до мене й без шторму, міс Гарріс.
— Пробачте, заради бога, — Дженні втекла.
Тільки на десятий день вгамувалася буря на морі. Вітер ущух. Небо на заході було синьо-оранжеве, повітря потеплішало. Коли зайшло сонце, у морі затанцювали риби, які світилися у вечірньому присмерку.
Дженні тепер довгими годинами сиділа на палубі і дивилася в море. Англія, яку вона так недавно залишила, вже здавалася їй чужою, нескінченно далекою, десь за п'ятдесятою паралеллю, — межею холоду й бур. Усе частіше згадувала вона Індію, місця, де народилася й прожила перші дитячі роки.
Дженні пам'ятала білу стрічку кам'янистого шляху, що тягнувся од стін форту по схилу гори, темний мох на ребрах невисоких гір, пласкі покрівлі гірського селища. Вона пам'ятала велике подвір'я їхнього індійського будинку, басейн у дворі і індійських праль коло басейну — балакучих, напівголих хлопців, які цілий день били по воді прачами. Вона пам'ятала свою няньку — похилого віку індійця у синій чалмі — і годувальницю з скляним намистом на лобі й на шиї; пам'ятала і те, як нянька та годувальниця тягали її, вже майже чотирирічну дівчинку, на руках, і як вони блідли й завмирали, коли до кімнати входив її батько, сам Гарріс-саїб. Дженні пам'ятала волан, яким вона гралася в дитинстві, чорний маленький м'яч і круглий майданчик перед будинком, обсаджений платанами. Вона пам'ятала індіанок із нижнього селища, які приходили до її матері щось просити, і як на руках у них плакали голодні діти, а батько сердився і говорив, що від цього повсякденного крику у нього болить голова. Вона пам'ятала волохаті сорочки пальм, колючу загорожу із кактусів позад саду, палючий вітер із степу, від якого ховалося все в будинку, і бліде материне обличчя. Мати завжди сумувала в Індії, у неї не було в цих місцях ні рідних, ні знайомих; її мучило гаряче повітря Азії і курява; вона завжди мріяла про батьківщину, про зелені луги Англії, про свіжість і прохолоду рідного Норфолька. Мати сумувала й кашляла: у неї були сухоти. Батька перевели в Аллігур, британський форт у самому серці Індії, поблизу Делі, а вони з матір'ю поїхали до Англії. Дженні тоді було десять років. Матір уже ніщо не могло врятувати, — вона незабаром померла. Дженні лишилася в Англії сама, без рідних. Понад два роки вона провела в холодному незатишному пансіоні місіс Честер, де її мучили довгими повчаннями за столом, з вікон тягло холодом і нудьгою, дерева в парку стояли в снігу нескінченно довго, і до кінця зими починало здаватися, що весна вже ніколи не прийде А тепер капітан Бедфорд, старий батьків друг, везе її до Аллігура, в Індію.
Дженні годинами сиділа на палубі й дивилася в море, на відблиски сонця у воді.
Березень кінчався. «Олівія» пройшла Канар-ські острови. З кожним днем теплішало, море було ніжно-смарагдове, а вітер з суші сповнений пахощами.
«Ще два місяці, — думала Дженні. — Два місяці, і я побачу батька!»
Багато днів «Олівію» було видно з африканських берегів.
Біля Фрітауна їх знову пошарпала буря. Величезні хвилі перекочувалися через палубу «Олівії». Усі, хто міг, поховалися в каютах Обідали, сидячи на саквояжах, тарілки з бараниною тримали на колінах. Усі були в поганому гуморі: хитавиця набридла. До того ж годувати почали дуже погано, — запас свіжих овочів на «Олівії» скінчився.
Тільки майор Бріггс мав чудовий настрій. Під час шторму він пив стільки ж, скільки й за хорошої погоди. Хміліючи, Бріггс робився ще червоніший; лоб і щоки його наливалися кров'ю, але на ногах майор тримався добре. Впевнено гупаючи черевиками, він проходив уздовж усієї верхньої палуби, від носа до корми, і, твердо звівши пістолет, цілився в чайок, що тікали від бурі.
— Одна… Дві… — рахував майор збитих пострілом чайок. Бах! Бах-бах!.. — Три… Чотири…
Отак він розстрілював кафрів у Південній Африці, коли ще молодим лейтенантом починав свою службу королеві.
Потім Індія, похід 1848 року. Підкорених індійців Бенгалу майор вів на бунтівливих індійців П'ятиріччя. Брав фортецю Мултан, а потім розстрілював та вішав підряд і мирних і немирних.
Після Індії — Крим, Східна війна. З Дев'яносто третім шотландським гірським стрілецьким полком Бріггс, у чині капітана, відбув усю Кримську кампанію. Витримував натиск хоробрих російських матросів під Балаклавою, був тяжко поранений у ногу під Севастополем і потім довго відлежувався в госпіталі, у Дуврі, де квартирував його полк.
Навесні 1857 року шотландських гірських стрільців послали в Шанхай втихомирювати упертих китайців, підтримати на далекому азіатському сході престиж Британської імперії, що так сильно був підірваний на Чорному морі під час Кримської війни. Бріггс не захотів їхати в Китай і попросився до Індії. І ось у березні 1857 року його призначили супроводити на борту найманого транспорту «Олівія» піхотний батальйон, посланий у Бомбей на постійну службу.
— Бомбей? Чудово! — хрипів майор, розмовляючи з високим худющим і завжди сумним пастором Ленгстоном та з капітаном Бедфордом у кают-компанії за люлькою міцного зеленого тютюну. Хитавиця то вщухала, то знову посилювалась, гранчасті склянки, підскакуючи, їздили по столу. — Бомбейська армія — найкраща в Індії. Це не Бенгал, де офіцери з сорок другого року сплять з пістолетами під подушкою! Пригадайте, хто не хотів стріляти в сікхів під Мултаном і розбестив навіть бомбейські полки, що прибули нам на виручку?.. Бенгальці!.. Хто у бірманський похід відмовився їхати морем у Бірму? Знову ж вони, бенгальці. Тридцять восьмий піхотний!.. І вийшли сухі з води; тільки тринадцять чоловік повісили з усього полку… Рота за роту, полк за полк — у них одна кругова порука. Я щасливий, що нас призначають у Бомбей!
Капітан Бедфорд кивав головою: погоджувався. Він теж був задоволений.
Генрі Бедфорд зумів дослужитися до капітанського чину, жодного разу за п'ятнадцять років не переступивши через рів, який відділяв місто Бомбей од навколишніх джунглів. Розкіш його бомбейського будинку, лівреї слуг, страви, що подавалися до обіду, нічим не відрізнялися від розкоші, ліврей і страв будь-якого середнього дворянського дому на батьківщині, в Англії. На різдво до столу подавали жирного гусака з яблуками і — точнісінько такий самий, як і в добрій старій Англії, — справжній різдвяний пудинг з мигдалем і родзинками.
Капітан звик до свого спокійного життя в Бомбеї, до затишних кімнат, до того, щоб слуга-індієць під час прогулянки тримав над ним парасольку, а двоє босих слуг бігли попереду й охороняли від гадюк. Він полюбляв обіди в офіцерському зібранні, де кухар з надзвичайною майстерністю умів поєднувати смачний британський біфштекс з гострою індійською приправою, а по обіді — подавати таке вино, яке подають тільки у Бомбейському артилерійському… Капітан думав: «Таке життя буде тягнутись нескінченною, безхмарно-радісною, спокійною смугою…» А Індія? Індійці?..
Бедфорд був глибоко переконаний, що вся Індія існує тільки для того, щоб поставляти англійцям родзинки та рис для їхнього різдвяного пирога.
— Спокій, Дженні! — любив повторювати капітан Бедфорд. — Незабаром будемо в Кейптауні.
Теплі краплі вологи осідали на платті, на снастях, на розігрітих мідних поруччях палуби; ночами в морі світилася літаюча риба. Великий Віз сховався у небі, і Дженні довго шукала Південний Хрест; їй показали кілька яскравих великих зірок прямо по курсу корабля.
На палубі було слизько від вологи; капітан звелів розстелити від борту до борту вірьовочну сітку, щоб нога не ковзала під час ходи. Легкий, як тінь, шотландець Макферней у своєму білому повстяному капелюсі із заломленими догори крисами, з мішком і палицею, наче мандрівник під час походу, крокував від борту до борту. Пес Сам плентався слідом за ним на коротких кривих ногах, тицяючи у палубу потворною мордою.
Легко й широко ступаючи, маленький, сухий і жвавий Макферней міряв «Олівію» багато разів од носа до корми й назад.
Якось Дженні трапилась йому на дорозі і одступила вбік, щоб дати пройти. «Що воно там у вашому дорожньому мішку, містер Макферней?» — хотіла запитати Дженні, але не наважилась. Вона стояла перед ним, тонесенька, боязка, у зеленому платтячку, з білявими косами, акуратно зав'язаними шовковою картатою стрічкою, як це навчили її робити в пансіоні. Макферней встиг роздивитися її очі, сором'язливі й допитливі.
— Добрий день, міс Гарріс! — привітався Макферней, привітно посміхнувся до неї, як усміхався своїм друзям на нижній палубі. Дженні не наважилась відповісти йому привітною усмішкою: адже капітан Бедфорд не знайомив її з шотландцем.
Тільки пізно вночі, коли сходив до зеніту молодик і світлі смуги й бризки на морі починали бліднути в його білому, незвично яскравому для людей, які живуть на півночі, світлі, Макферней спускався до себе. І тоді Дженні знову чула дивні слова, які шепотів він у своїй каюті.
«Дар-Чунла, — чула Дженні, — Сакра-Чун-да — Дар. Бхатта-Бхаратта…»
Незабаром вітер ущух. Паруси безсило повиснули. «Олівія» погойдувалась на слабкій хвилі, майже не посуваючись уперед. Настали мертві дні, штиль.
Невідомо звідки на палубі з'явилися пацюки. Можливо, на пацюків вплинула тепла година, задуха, безвітря, зменшення харчів на судні, — хто зна? Але щодня їх ставало більше й більше. Пацюки повзли з усіх щілин і незабаром так знахабніли, що почали кидатися на людей. Щоранку в кают-компанії розповідали страшні історії: пацюк відкусив кухарчукові вухо, два величезні сиві пацюки кинулися на самого помічника капітана, і той змушений був тікати; усю ніч пацюки пустували в кубрику і об'їли в боцмана чоботи й шкіряну куртку.
Бідного Макфернея теж мучили пацюки. Він боявся не за себе: пацюки загрожували проїсти його таємничу торбу. Шкіру пацюки гризли з особливим задоволенням. Макферней почав брати торбу навіть у кают-компанію і під час обіду клав її біля себе.
— Що це ви так старанно ховаєте? — сухо запитав його майор Бріггс.
— Це мої корені, — неуважно відповів шотландець.
Бріггс з презирством подивився на товстий шкіряний мішок, набитий, напевне, сухим корінням.
«Ботанік!» — подумав майор.
Якось уночі Дженні почула крізь сон, що хтось грюкнув дверима й пройшов по коридору. Сам повискував тихенько, стукаючи кігтями об підлогу; потім усе затихло. Дженні не спалося, вона підвелась, вийшла в коридор… У сусідній каюті нікого не було. Дженні полізла по драбинці нагору. На палубі теж не було нікого, молодик світив так ясно, як на півночі в Англії світить повний місяць. Несподіваний порив вітру жбурнув Дженні просто в обличчя декілька білих квадратиків цупкого паперу, списаного якимись значками. Збоку, з-за судових шлюпок, до неї долинуло глухе гарчання. Дженні повернула туди. Вона побачила бідного Макфернея, який спокійно заснув біля шлюпки, його шкіряна торба лежала поруч. Шотландець хотів уберегти свою торбу від пацюків, але не вберіг її од вітру. Несподіваний вітер ворушив аркушиками, які розсипалися з торби, і розносив їх по палубі. Сам глухо гарчав біля ніг хазяїна, не сміючи розбудити його.
Дженні зважилась.
— Містер Макферней! — покликала Дженні й легко торкнулася плеча шотландця. — Містер Макферней, прокиньтеся, будь ласка!
Макферней прокинувся і зразу ж сів. Палуба навколо нього, наче лапатим снігом, була всипана білими папірцями.
— Мої корені!.. — вигукнув Макферней. — Великий боже, мої корені!
Він кинувся збирати папірці.
— Я вам допоможу, містер Макферней, — попросила Дженні.
— Дякую, міс Гарріс, дякую!.. — Руки у Макфернея тремтіли. — Корені, мої корені!..
Він квапливо хапав аркушики і складав у торбу.
«Які корені?..» — Дженні нічого не розуміла. Вона бачила тільки цупкі квадратики білого паперу, списані незрозумілими значками: крапки, кружки, стріли, короткі й довгі рисочки.
— З яким трудом я розшукував їх, міс Гарріс! — похвалився Макферней. — Я виходив усі стежки й стежечки Верхньої Індії, пробирався крізь ліси й джунглі від селища до селища П'ятиріччя, ночував біля вівчарських вогнищ, у лісових сторожках, у кочовищах гуджуратів. Я слухав пісні народу, я просив старих людей переказувати мені стародавні легенди. Ось що у мене позаписувано!
Макферней простягнув кілька папірців, списаних незрозумілими значками.
— Дванадцять років праці й мандрувань вклав я у ці папірці, міс Гарріс!.. Я записував слова різних племен умовними значками, зрозумілими лише філологам. «Небо», «земля», «батько», «хмара», «воїн», «вогонь», «шлях», «людина», «дерево»… Слова ці майже збігаються в багатьох індійських народів. Англійці, прийшовши завойовниками до Індії, думають, що вони покорили напівдике, темне плем'я. Вони нічого не хочуть знати про культуру того народу, який обікрали. Мої записки розкажуть щиру правду. Тисячолітня культура відбилася в цій мові. Ось вони, корені слів!..
Папірці тремтіли в руках у Макфернея.
— Я все зберу! — пообіцяла Дженні. — Не турбуйтесь, містер Макферней, жоден корінь не загубиться.
І вона побігла за папірцями, що порозліталися до бортів.
Майор Бріггс саме в цей час вийшов на палубу. Впевненими гуркотливими кроками він пройшов до носа й зупинився.
— Що за чортовиння? — запитав майор.
Він підняв з палуби маленький квадратик списаного паперу і майже ткнув його собі під ніс.
— Що воно за значки?
— Транскрипція, — пояснив Макферней. — Це мої записки. — Він хотів узяти в майора аркушик.
— Що? Транскрипція?! — Майор сховав за спину руку з міцно затиснутим у ній папірцем. — Пробачте, містер Макферней, але я вам вашої транскрипції не віддам. Я відповідаю за судно, шановний містер Макферней, і я мушу знати, що означають оці значки. Я повинен насамперед виявити, чи не загрожують вони престижу королеви й недоторканості Британської імперії.
І майор, по-військовому клацнувши підборами, загримотів по дошках палуби до своєї каюти.
Дженні не могла спокійно заснути до ранку. Невиразна тривога гнітила її. Бріггса Дженні зненавиділа з першого дня: від хрипкого голосу майора, від його важкої, гуркотливої ходи, червоних, як непрожарений біфштекс, щік Дженні починало сіпати. Ранком Дженні довго вешталася по судну. З ким поговорити про те, що трапилося вчора на палубі? Вона постукала до Бедфорда.
Генрі Бедфорд сидів за похідним столиком і писав. Він здивовано глянув на дівчинку.
— Що таке, Дженні?
Карі очі Дженні були неспокійні, а коси не заплетені й не викладені віночком на голові.
— Море надокучило? Чи, може, нездужаєш? — занепокоївся Бедфорд.
— Ні, містер Бедфорд, не те.
Дівчинка розповіла капітанові про шотландця й про майора Бріггса.
— Спокій, Дженні! — сказав Бедфорд. — Просто нічна метушня через пацюків.
Він пройшов до каюти майора. Бріггс, схилившись над папірцем, несамовито смалив люльку.
— Дорогий Бедфорде, чи не можете ви пояснити мені, що це означає?
Він простягнув Бедфорду папірець, списаний незрозумілими значками.
— Я про все вже довідався! — похвалився Бедфорд. — Цей Макферней — не ботанік. Він філолог.
— Філолог? Тим гірше для нього! А що, власне кажучи, це значить, Бедфорде?
— Філолог… — Бедфорд не поспішав. — Це… це людина, яка вивчає різні мови… різні слова, чи що.
— Ось-ось, різні слова!.. Він розмовляє з матросами. Він бесідує з кухарями… Позавчора він увесь вечір тинявся на нижній палубі, розмовляв з моїм ординарцем його власною мовою!.. Ірландською!»
— Небезпечна людина! — сказав Бедфорд. Майор махнув страшним папірцем.
— Жодного дня! — сказав він. — Жодного дня я не потерплю більше присутності цієї людини на судні. Ми заходимо в Кейптаун. Я звелю капітанові зсадити шотландця на берег, а начальник порту затримає його аж до вияснення. З начальником я домовлюся сам.
І майор рішуче сплюнув на підлогу гірку, просякнуту тютюном слину.
За два дні пасажири «Олівії» побачили чорні скелі, сильний прибій і пустинну бухту Кейптауна.
Майор Бріггс особисто з'їхав на берег разом з помічником капітана. Він повернувся дуже хутко і надзвичайно схвильований. Новини, які сповістив йому начальник порту, були такі несподівані, що абсолютно всі думки, навіть думка про ненависного шотландця, повилітали з голови майора. Він зачинився з офіцерами у себе в каюті.
— Бунт, — об'явив майор. — Тубільні війська збунтувалися в Індії. Замість Бомбея нам наказано йти у Калькутту.
— У Калькутту?
— Так, у розпорядження командування Бенгальської армії.
Теплий сірий туман надовго сховав від людських очей близьку землю. Коли туман розсіявся, пасажири «Олівії» побачили червоний глинястий зріз високого берега і буйну тропічну зелень над ним. Вони були біля Коморінського мису.
Стародавня рублена дерев'яна башта ховалася в зелені на березі — залишок старої факторії, побудованої в цьому місці португальцями майже три століття тому. «Олівія» стала на рейді. Великий урядовий пароплав, димлячи широкою чорною трубою, попрямував їй назустріч від берегового молу.
«Чи йдуть іще слідом за вами судна з військами на борту?» — запитали з пароплава.
«Ні», — відповіли з «Олівії».»
«Приготуйтеся, ми беремо вас на буксир», — просигналили з пароплава.
Пароплав пихтів і стукотів, посилаючи «Олівії» хмари брудного диму, але все ж таки йшов хутко. Тижнів за три «Олівія» ввійшла у гирло Хугглі, одного з рукавів величезної дельти Гангу. Вони трималися правого берега й не бачили лівого, — такий широкий був Хугглі. Пасажири «Олівії» зібралися на палубі й розглядали незнайомі місця. Дженні бачила одноманітний плаский берег, піщані обмілини, омиті морським прибоєм і завалені водоростями, де-не-де халупи, які нагадували великі снопи злежаної соломи.
«Невже це Індія? — думала Дженні. — А де ж пальми?»
Незабаром на протилежному березі з'явились і пальми. Хугглі став вужчий, більш звивистий, пальми веселим гаєм юрмилися коло води, серед зелені замиготіли білі європейські будинки. «Олівія» довго йшла проти течії по Хугглі, услід за пароплавом. Потім з'явилися низькі індійські бенгало, сади, а коли ще раз повернули — голі вибілені стіни восьмикутного форту, гармати й військові судна в порту.
— Ось і Калькутта! — сказав капітан Бедфорд.
Першого дня Дженні нічого не побачила в Калькутті: її пронесли в закритих ношах крізь тисняву, гамір і крики центральних вулиць у європейську частину міста. Капітан Бедфорд відіслав Дженні до своєї далекої калькуттської родички — місіс Пембертон, а сам поїхав у штаб.
Будинок Пембертонів стояв у великому саду за зеленою огорожею. За англо-індійським звичаєм, усі слуги в будинку вийшли зустрічати гостю. Місіс Пембертон та її син Фредді чекали біля дверей. Фредді був у синій курточні з білим атласним коміром; місіс Пембертон — у легкому білому серпанковому платті з низькою талією та пишними буфами, такі плаття носили в Англії років з п'ять тому. Низький будинок був оточений верандою, а веранду прикривали занавіски з очерету, прикрашеного намистом. Усе похитувалося і тихо дзвеніло під вітром.
— Сьогодні гарно, не палить і вітер з моря, — сказала місіс Пембертон.
Вона повела Дженні всередину оглянути будинок. В напівтемних кімнатах було прохолодно, на чисто виметених глиняних долівках простелені строкаті трав'яні килимки, або циновки, як їх тут називають. В одній з кімнат у колисці під білою серпанковою накидкою лежало немовля — маленька Бетсі, донька місіс Пембертон.
— Москіти замучили Бетсі, — сказала місіс Пембертон.
Біля дверей, на килимку, згорбившись і схрестивши ноги, сидів «нянька» — немолодий індієць з сережкою у вусі. У куточку дрімала на підлозі молода годувальниця. Біля самої колиски сиділа навпочіпки третя служниця й смикала мотузок великого віяла, прикріпленого під стелею на дерев'яній рамі.
Маленька Бетсі запхикала, і місіс Пембертон зачинила двері.
На обід подавали рибу, зелень, банани, тушковане м'ясо й солодкий рис. Страву приносила молода покоївка-індуска в білому мережаному фартусі і мережаній наколці на рівному чорному волоссі. Дженні ніяк не могла з'їсти всього, що їй накладали на тарілку.
— У нас раніше була погана покоївка, — поскаржився їй Фредді. — Вона пошматувала чудову ляльку — подарунок дядька Джона — і закопала її в землю.
— Боже мій, від нашого Джона вже понад місяць нема листів, — зітхнула місіс Пембертон.
Самого містера Пембертона не було вдома: він поїхав до порту у невідкладній справі. Місіс Пембертон була неуважна і під час обіду майже весь час мовчала.
По обіді Фредді повів Дженні в сад.
— Мама дуже журиться, — сказав Фредді. — Вона боїться за дядька Джона. Він поїхав воювати з бунтівниками.
Лейтенанта Джона Томсона, молодшого брата місіс Пембертон, з самого початку повстання послали в Ауд, у глибокий тил країни.
В саду було тихо; зате на просторому подвір'ї безперервно галасували й метушилися слуги. Білі й рожеві магнолії цвіли всюди: і біля тераси, і під вікнами, і на порозі кухні.
Серед напівголих служників індійців дивно виділявся солдат шотландець у повній кавалерійській формі: синя куртка з мідними ґудзиками, висока шапка з темним пір'ям і коротка шотландська спідничка. Солдата ще на початку повстання приставили охороняти будинок місіс Пембертон.
Увечері зі штабу приїхав Бедфорд. Він привіз новини.
«Командуючого армією нема, — сказали йому в штабі. — Він ще в березні поїхав у Сімлу полювати на тигрів».
Помічник командуючого — генерал Герсей — розгубився. Зв'язку з Верхнім Бенгалом немає. Поштові карети не ходять. На багато миль за Аллахабадом повалені телеграфні стовпи, перерізані проводи, зв'язок перерваний.
Тубільна Бенгальська армія повстала вся як один чоловік.
Селяни йдуть за повстанцями. Верхній Бенгал і Ауд у вогні. Стародавня столиця ожила. Повстанці проголосили шаха Делі правителем Індії.
Що робити? Генерал Герсей посилає телеграми своєму начальникові генералові Ансону в Сімлу, але відповіді не одержує.
Куди подівся Ансон? Невже він так довго полює на тигрів? Можливо, телеграми до нього не доходять? Генерал-губернатор Індії лорд Каннінг змушений посилати телеграми спочатку в Амбаллу, до генерала Бернарда, з проханням переправити їх Ансону. Та Бернард теж мовчить.
І в такий момент командуючий Бенгальською армією — він же верховний головнокомандуючий усіма трьома арміями Індії — загубився невідомо де.
Повстання охоплює все нові й нові області. Неспокійно і в Джансі, і в Сатара, і в Хайдарабада Раджпутана ненадійна, у Пенджабі заворушення. Міцно тримаються тільки Мадрас і Бомбей. Але ніхто не знає, що може принести завтрашній день.
— Святі небеса! А Калькутта? — запитала місіс Пембертон, вислухавши Бедфорда. — Невже і нам загрожує те саме?
— Спокій, люба!.. На допомогу Калькутті йдуть європейські війська.
Прибуття «Олівії» з британськими стрільцями й гарматами у штабі чекали з великим нетерпінням. Бедфорду сказали, що він може з дня на день чекати наказу про виступ у глиб країни. Але Дженні капітан про це до слушного часу не прохопився й словом.
Дженні постелили у великій напівтемній кімнаті з вікном на веранду. Дженні заснула міцно, а вранці їй розповіли, що опівночі під самісіньке вікно кухні підбігав шакал, і кухар прогнав його, жбурнувши в нього через вікно сандалю. Нікого в сім'ї це не здивувало: шакали тут щоночі вешталися навколо будинків і вили, як собаки.
В той ранок, коли «Олівія» зайшла у порт, майор Бріггс був дуже заклопотаний, але цього разу він не забув про Макфернея.
Опівдні до нього прийшов сержант Флетчер з таємним повідомленням.
— Пішов переодягатися, сер! — доповів сержант.
— Закручує чалму під капелюх! — шепотів він за хвилину. — Погляньте на нього, сер, він скидається на тубільця, одягненого, як англієць!..
— Це на краще… — прохрипів майор. Макферней саме зійшов на берег у своєму крислатому шотландському капелюсі поверх індійської чалми, яка захищала голову від нещадного калькуттського сонця! З темним, як бронза, обличчям, у сандалях, з мішком за плечима, він справді був схожий на індійця, одягнутого по-європейському.
Майор одразу ж послав сержанта до начальника калькуттської поліції.
Шотландець неквапливо почвалав вулицями знайомої Калькутти, крізь штовханину Чітпур-базару, повз вулицю Шевців і вулицю Ткачів, до площі Зірки, де він мав знайомого перса — продавця книжок.
Увійшовши під навіс персової крамниці, Макферней довго рився у старовинних книжках, що пахли шкірою й пилом. Пес устиг заснути на вулиці біля дверей. Коли шотландець вийшов з напівтемної крамниці й замружився від сліпучого сонячного світла, до нього підійшли два полісмени.
— За розпорядженням начальника поліції! — сказав один з них і поклав руку Макфернеєві на плече.
Шотландця повели. Миттю зібралась юрба. Продавці тютюну, килимів, горіхів, бананів, риби, залишаючи напризволяще свій товар, вибігали з крамниць. Сам проснувся й кинувся слідом. Бідний пес! Він спізнився, він не зміг пролізти крізь товщу босих ніг: така юрба зібралась подивитись, як саїби арештовують саїба.
Уся джелхана сколихнулася, коли на тюремне подвір'я привели саїба. Він носив індійську чалму під білим шотландським капелюхом і був смуглявий з обличчя, — але хто ж в Індії сплутає англійця з індійцем? Саїби могли думати що завгодно, але ув'язнені вже з першої хвилини знали, що новий бранець — європеєць.
За темне обличчя й світлі з сивиною пасма волосся над смуглявим чолом індійці прозвали нового ув'язненого Теманг Орі — борсук. Сам він називав себе Макфернеєм.
Макферней, здавалося, аж ніяк не був засмучений тим, що потрапив у калькуттську тюрму. Він дуже швидко здружився з ув'язненими. З тібетцями, мадрасцями, сінгалезами він розмовляв їхньою власною мовою. Скоро вся джелхана знала його квапливу ходу, пасма сивого волосся над загорілим чолом і добрі сині очі.
Першого ж дня Макферней помітив Ле-лу. Довга біла спідниця з лиштвою і біла шерстяна хустка, хитро замотана навколо голови й плечей, відрізняли Лелу серед інших жінок.
— Звідкіля ти, дівчинко? — запитав Макферней.
— Із Раджпутани, — відповіла Лела.
Макферней кивнув головою. Він знав цей край. Але жодного разу не довелося йому бувати у західній її половині, де безводні степи перетинають шлях мандрівникам, де кочують непокірні племена, що ніяк не хочуть примиритися з англійським пануванням.
Увечері Лела сиділа, схрестивши ноги, й тихенько співала:
Макферней сів біля дівчини й заслухався. Лела співала:
Макферней стрепенувся.
— Де ти чула цю пісню?
— На моїй батьківщині, — відповіла Лела.
— І цей приспів? Чунда-Сакра… Сакра-Валка?
Лела здивовано дивилася на нього.
— Хіба ти його теж знаєш?
— Знаю, — промовив Макферней. — Я багато ваших слів знаю. Чунда-Ната — Дар… Бхатта-Баруна…
Лела перелякано відсунулась.
— Ти факір?
— Ні, — сказав Макферней. — Я знаю їх з пісень, із старовинних книжок.
Макферней вийняв свої папірці.
— А як у вас на батьківщині, в Раджпутані, називають матір, сестру, батька? — запитав він.
Лела відповіла.
— Небо? Зірки? Океан?
— Самудра… — відповіла Лела. Макферней записав це слово.
— У вашій країні всі так кажуть? — запитав він Лелу.
— О, ні! Моя мама знала такі слова, яких ніхто не знає.
— У кого ж вона їх навчилася?
— У мого… діда, — прошепотіла Лела. — Він факір… Він знає молитви й заклинання, яких не знає ніхто в нашій країні, навіть найстаріші люди. Він уміє заклинати гадюк, кажанів і крокодилів.
— Прекрасно! — задоволено промовив Макферней. — У заклинаннях найкраще зберігається стародавня мова.
Він сховав свої папірці.
«Звідси, з Калькутти, я піду в західну Раджпутану», — думав він.
Шотландець, здавалося, ніскілечки не журився, що його оточують високі стіни тюрми.
А для Лели це було великим горем; вона співала, забившись у свій куточок:
Лела тужила за волею.
Кілька разів вона хотіла нагадати Чандра-Сінгу про його обіцянку, але він тільки ки вав головою з чорними смугами на чолі і таємниче посміхався.
— Терпи, Лело! — говорив Чандра-Сінг. — Терпи. Ти — дочка нашого Панді.
Минав час, і Чандра-Сінг помітно веселі шав за своєю глиняною перегородкою. Навіть пісеньки його ніби пожвавішали. Якось Лелі пощастило розібрати слова, які тихенько наспівував недоторканий:
Подвір'ям ішов саїб у пробковому шоломі, і Чандра-Сінг знову мукав нерозбірливо, похитуючись вперед і назад, не піднімаючи розмальованого чорною фарбою лоба: «Нніі… Нніі…»
«Стережіться, саїби, сини саїбів!» — наче говорив він своєю піснею.
Вісті з волі доходили до Чандра-Сінга невловимими шляхами: із смужечкою індійського паперу, яку передавав кмітливий посланець, через таємничий значок вуглиною на побіленій стіні. Ці вісті говорили:
«Фортеця Агра повстала, англійського генерала розбито…
Британці тікають із міст і сіл Доабу…
Уся Індія піднімається, щоб назавжди вигнати гнобителів за межі країни».
Недоторканий веселішав з кожним днем.
— Сьогодні вночі… — якось шепнув він Лелі. — Сьогодні вночі ми втечемо звідси.
Лела не проковтнула жодної маїсової зернинки, які давали того дня на сніданок, — так перехопило їй дух від хвилювання. Шматиною своєї давно подертої сорочки вона перев'язала зашкарублі рани на руках нещасної ткалі з Біхара. «Вночі!» — повторювала Лела в думці, але не зважилась поділитися своєю таємницею із сусідкою. Близько полудня дівчинка обв'язала голову мокрою ганчіркою під хусткою і лягла на осонні; так вона пролежала на подвір'ї увесь день, аж до вечора. Жорстоке сонце пекло їй ноги і спину, у вухах Лелиних дзвеніло, в голові паморочилося, та вона не ворухнулась.
Тюремник-афганець копнув Лелу ногою. Вона не застогнала.
— Що таке з дівчиськом? — гидливо запитав саїб у пробковому шоломі.
— Чумна або божевільна, — сказав афганець. — Лежить на сонці увесь день, не ворушиться. Непритомна, мабуть…
— Викинь її за перші ворота, Руджуфе, — сказав саїб. — Якщо до ночі не опритомніє, звели відтарабанити до чумних на звалище.
Афганець обережно й гидливо, як падло, підняв худеньке Лелине тільце й поніс геть.
Між зовнішніми і внутрішніми воротами тюрми, у закутку за кам'яною сторожкою, він поклав її на землю, щоб уранці, якщо дівчинка не опритомніє, «відтарабанити» на кладовище. Чума любила гостювати в індійських в'язницях і вже не раз навідувалась і в калькуттську джелхану.
Лела пролежала між воротами декілька довгих страшних годин. Коли стемніло і варта востаннє обійшла всі закутки, хтось тихо підійшов до неї. Чиясь рука сунула їй під хустку пом'яту рисову перепічку. Вона впізнала маленьку руку Макфернея.
— Спасибі, Макферней-саїбе! — прошепотіла Лела.
Опівночі хтось знову підійшов і схилився над нею.
— Нічого не бійся! Мовчи… — шепнув їй на вухо Чандра-Сінг.
Він підвів її і поставив спиною до високої кам'яної стіни. Лела почула, як по стіні щось тихо зашурхотіло і сповзло вниз. Це була вірьовка з подвійною петлею на кінці. Чандра-Сінг узяв петлю, розтягнув її й обхопив нею дівчинку під пахви. Потім тихенько свиснув; за стіною відповіли таким самим свистом, і Лелу почали підіймати.
— Обережно!.. Зверху гостряки!..
Лела вхопилася за гребінь стіни — і в ту ж мить гостра залізяка розпорола їй руку. Не скрикнувши, вона перекинула ноги на той бік. Хтось обняв її за плечі. «Плигай! — сказали їй. Лела плигнула в темряву. Зразу ж її підхопило декілька пар рук, зняли з неї вірьовку. Вона стояла на дні глибокого рову, яким було обкопано тюрму. За хвилину у рів плигнули Чандра і той невідомий, що був на гребені стіни.
Сторож десь дуже близько забив у своє калатало. Вони поповзли ровом, відшукали в бічному скаті розколину, перебралися в темряві через смердючий струмок для стоку нечистої води і вийшли на пустир. Тут пригнулись до землі й побігли. Скоро вони вже були серед будинків та дерев і, поки надворі почало сіріти, встигли сховатися у завулках старої Калькутти, де людину, як голку, шукай — не знайдеш.
Минуло п'ять-шість днів. Дженні вже звикла до завжди відчинених дверей в будинку Пембертонів, до глиняної долівки, до протягу, спеки та очеретяних занавісок.
На сьомий день уранці, ще перед сніданком, до Дженні в її незамкнену кімнату швидко увійшла місіс Пембертон. Незав'язані стрічки нічного чепчика сяк-так теліпалися на її плечах. Блідий Фредді тримався за її руку.
— Джордж збожеволів! — перелякано сказала місіс Пембертон Дженні. — Замкнувся в своєму кабінеті й нікого не впускає.
— Вчора до контори їздив і брав з собою пістолети! — прошепотів Фредді.
Дженні пішла з ними до дверей кабінету містера Пембертона, в протилежний кінець будинку.
Містер Пембертон не відповів на стук.
— Це ми, Джордже! — благально промовила місіс Пембертон.
Щось важке брязнуло за дверима кабінету й покотилося по підлозі.
— Тату, відчини, це ми! — закричав Фредді.
Двері відчинились. Але містера Пембертона Дженні побачила не зразу. В кімнаті було напівтемно: хазяїн наглухо зачинив зсередини віконниці. Біля дверей валялася масивна чавунна постать мисливця, якою містер Пембертон, не покладаючись на замки, підпирав двері. Два пістолети із зведеними курками похмуро виблискували на його письмовому столі. Біля запаленої свічки лежала купка золота і банкових білетів. Сам містер Пембертон, відклавши набік купу ділових листів, нервово рахував золоті монети.
— Що трапилось, Джордже? — розгублено запитала місіс Пембертон. — Ти все забрав з банку додому?
Містер Пембертон звів очі.
— Банк ненадійний, — сказав він. — Прокляті індійці, вони готують змову навіть у банку! Увесь запас золота вони хочуть оголосити власністю індійського народу.
— Боже мій, невже це правда? Усе золото віддати індійцям? Які розбійники! — Місіс Пембертон заломила руки.
— Вони все можуть! — сказав містер Пембертон. — Учора я бачив телеграму в штабі. Усе золото Ост-Індської компанії, яке зберігається в Індійському банку Делі, повстанці передали до рук народу.
— Святі небеса! Золото Ост-Індської компанії! Вони розорять половину Англії!
Місіс Пембертон щільно причинила двері й стала допомагати чоловікові рахувати монети.
— Ніхто не знає, що може трапитися завтра, — сказав містер Пембертон. — Індійські вантажники у порту вже відмовились вантажити рис на мої пароплави. У цій країні нікому не можна довіряти, навіть власним слугам.
Того самого дня в домі Пембертонів звільнили усіх чоловіків: конюхів, лакеїв, кухарів, садових робітників. Залишили тільки жіночу челядь та підлітків не старше тринадцяти років.
Містер Пембертон їздив у штаб і просив у генерала ще двох солдатів для охорони свого будинку. Один з них вартував на порозі кухні, другий — коло садових воріт.
Фредді здобув собі маленький дерев'яний пістолет і з ранку до вечора гасав з ним по саду, лякаючи птахів.
— Я всіх бунтівників перестріляю! — погрожував Фредді.
Дженні нікуди не пускали: у Калькутті було неспокійно. Після восьмої вечора на вулицях гасли масляні ліхтарі, які ще де-не-де висіли, і місто поринало у глибокий морок: було оголошено воєнний стан. Налякані чутками про повстанців, англійці виходили з будинків тільки під охороною європейських слуг. Бали й зібрання були відмінені. Виїжджаючи вранці до контор, калькуттські купці брали в карету по дві пари заряджених пістолетів.
— Скоро розчиняться тюрми, і ув'язнені захоплять найкращі будинки англійського кварталу! — лякали британці один одного.
В Калькутті похапцем роззброїли тубільний гарнізон. Але це нікого не заспокоїло. Офіцери й урядовці перевозили свої сім'ї у Вільямс-форт, під захист фортових гармат.
«У самому форті змова, — повзли по місту чутки. — На монетному дворі готується вибух… Про що думає генерал-губернатор?»
Лорд Каннінг запевняв, що все спокійно. Його біле й гладеньке, як мармур, пихате обличчя залишалося на прийомах байдужим, як і раніше, а дружина генерал-губернатора леді Каннінг щоранку, як і до того, виїздила в своїй кареті на прогулянку по головній алеї Приморського парку.
Ніхто не знав, що, повертаючись з прогулянки, леді до вечора лежала в своїй спальні з примочкою на лобі, нюхала ароматичні солі й благала чоловіка якнайшвидше вирядити її додому, в Англію.
Біженці з глибини країни приносили приголомшливі вісті. Уся Верхня Індія в огні; до повсталої столиці приєднуються все нові міста й військові станції. Окремі купки англійців по всій країні блокуються повстанцями. Бунтівливий раджа Бітхурський, Нана-саїб, кличе під свої прапори мусульман і індусів Доабу — землі між Гангом і Джамною. Англійський генерал Х'юг Уілер оточений у Каунпурі; війська Нана-саїба обложили його і тиснуть з чотирьох боків; індійські гармати обстрілюють Лакнау, і тамтешній резидент Генрі Лоурепс посилає розпачливі листи до всіх військових станцій Пенджабу та сусідніх провінцій, благаючи допомоги.
Лорду Каннінгу, нарешті, пощастило зв'язатися з командуючим через Амбаллу.
— Вдарити негайно по Делі, по самому серцю повстання! — наказував генерал-губернатор.
Він не знав, що в генерала нема війська, що він не може зробити по країні навіть короткого переходу: селяни не дадуть харчів. У кожному селі його чекає засідка; коней і верблюдів нічим годувати, обозники розбігаються… Лорд Каннінг не знав, що англійці, які обложили Делі, зазнають великих втрат і, здається, незабаром самі перетворяться в обложених.
Наприкінці червня замовкла Агра — старовинна, добре укріплена фортеця на рукаві Джамни, на південь від Делі.
Невже і в Агрі повстали тубільні полки?
Аж ось коли почалася справжня паніка в Калькутті!
Владі англійців у Індії, здавалось, надходив кінець.
Лорд Каннінг більше нікого не запевняв у тому, що все спокійно. Він посилав відчайдушні листи в Лондон, вимагав військ. Військ із Бірми, з Персії, з Цейлону! В Бомбеї висаджувались мадраські стрільці, — лорд Каннінг просив негайно перекинути їх у Калькутту. Транспорти з британськими військами відпливали з Лондона в Шанхай обхідним шляхом, навкруги Африки, — лорд Каннінг посилав термінові донесення в Кейптаун і на Коморінський мис з проханням зупиняти в дорозі усі військові судна з солдатами на борту і направляти їх до нього в Калькутту.
«Нам дуже потрібні європейські війська. Але коли європейців нема, — посилайте хоч малайців», — писав він у Коломбо, на острів Цейлон.
Командування розгубилось. Воно розсилало один наказ, а післязавтра відміняло його іншим. Капітана «Олівії» дуже квапили біля Коморінського мису, а зараз корабель другий тиждень стояв, не вивантажуючись, у калькуттському порту і чекав нових розпоряджень.
Лорд Каннінг ніяк не міг розв'язати питання: відправляти прибулих на «Олівії» солдатів у повсталий Бенгал чи залишити їх для захисту самої Калькутти.
В останніх числах червня із Бірми, нарешті, прибув до Калькутти полк європейських солдатів, переправлених із Рангуна. Незабаром вгору по Хугглі пішли парові судна з мадраськими стрільцями. Командував стрільцями Джордж Нейл — той самий, який під час недавньої війни з Росією служив під командуванням сера Роберта Вів'єна в англо-турецьких частинах на Чорному морі, навчав турків стріляти з британської зброї, а сам учився в них жорстоким турецьким прийомам розправи з полоненими.
Англійці в Калькутті повеселішали: допомога нарешті починає надходити.
Минуло ще кілька днів, і майор Бріггс побачив на східцях калькуттської пристані свій шотландський полк — хайлендських гірських стрільців, старих знайомих по севастопольській кампанії. Хайлендці пливли в Китай, але їх перехопили в дорозі і замість Шанхая повезли до Калькутти.
Індійці-носії, що прийшли в Калькуттський порт на заробітки з далеких провінцій, роззявляли роти, дивлячись на короткі спіднички шотландських стрільців, на їхні руді бороди й голі коліна.
«Жінки? Чи, може, дияволи? — лякалися індійці. — Та ні. Напевне, якісь ще небачені у наших місцях напівлюди-напівзвірі».
Майор Бріггс одержав від штабу призначення у свій старий полк. Джордж Нейл раніше за інших відплив із мадрасцями вгору по Гангу. Нейл поспішав: він хотів якнайшвидше перевірити досвід, набутий у турків. Так було тижнів зо три. Капітан Бедфорд чекав наказу наступати. Дженні сиділа замкнена за очеретяними занавісками пембертонівської веранди. Першого ж вечора, як тільки вони прибули в Калькутту, до Пембертонів прибіг Сам — собака шотландця Макфернея. Очевидно, він винюхав шлях по сліду містера Бедфорда. Сам жалібно вищав і терся об ноги Дженні, неначе просив її про щось. Дженні дала йому притулок у себе.
Минуло ще три дні. Рано-вранці солдат, який охороняв зовнішні ворота будинку Пембертонів, побачив перед собою індійську дів-чину-підлітка у довгій білій закуреній спідниці, у білій хустці, що прикривала чорні кучеряві коси, у браслетах із синіх скляних намистин на обох руках.
Солдат нахмурився, йому суворо було наказано нікого з тубільців на подвір'я не впускати.
— Чого це ти в чоботях? У таку спеку! — тоненьким співучим голосом запитала дівчина.
Солдат нічого не відповів.
— Зніми чоботи! — сказала дівчина. — Ноги попріють.
Солдат переступив з ноги на ногу.
— Проходь! — похмуро сказав він.
— Я тобі кажу: зніми! — наполягала дівчина. — Хочеш, допоможу?
І в ту ж мить вона лягла долілиць на пісок біля солдатових ніг і вхопилася за правий чобіт.
— Геть! — вигукнув солдат, обтрушуючи ногу. — Іди геть, погане дівчисько!
— Іду! — відповіла Лела. Вона прослизнула поміж чобітьми солдата і вмить загубилася у хмарі зеленого чагарника, який зсередини обступив зелену огорожу саду. Озирнувшись, солдат не побачив нічого, крім безлюдної алеї й кущів, які розрослися обабіч неї.
Того самого ранку Дженні, прокинувшись, вийшла у сад. У Пембертонів ще тільки вставали. В далекому кутку саду, під величезним платаном, вона помітила чиїсь маленькі босі ноги. Під деревом хтось стояв, сховавшись у густому листі.
Як тільки Дженні підійшла ближче, смаглява рука у синьому скляному браслеті розсунула віти і швидкий співучий голос запитав:
— Ти Дженні, дочка Гарріса-саїба?
— Так, — відповіла Дженні. І зразу ж назустріч їй з-під дерева вискочила смаглява дівчина.
— Твій друг Макферней-саїб замкнений у джелхані! — швидко зашепотіла дівчина. — А ти гуляєш по саду й нічого не знаєш, ай-ай!.. — Дівчина сплеснула руками. — Сьогодні його судитимуть на суді саїбів. А що коли суддя звелить бити його батогами до трьохсот разів? Або присудять мучити водою? Скоріше біжи, рятуй свого друга!
— Містера Макфернея судитимуть? За віщо?
— За те, що він добрий і дружить з нами… За те, що він говорить з нами нашою мовою. За те, що він жаліє наш народ, — поспішно відповідала дівчина. — Саїби не люблять цього.
— Де ж він? Як мені знайти його?
У цю саму хвилину поблизу під деревом прозвучав дзвінкий хлоп'ячий голос, почувся тупіт дитячих ніг. Це Фредді котив по саду свій обруч.
Дівчина одразу зникла в густому листі.
— Де ж я знайду містера Макфернея? — ще раз розгублено запитала Дженні.
— У джелхані! — відповів їй з листя придушений шепіт. — Спитай на базарі, де джелхана. Кожний скаже.
Повернувшись у кімнату, Дженні зібрала усі свої гроші: двофунтовий папірець, чотири срібні шилінги і кілька дрібних монет. Сам, наче зрозумівши щось, ткнувся їй у коліна гладкою і сумною мордою. Дженні прив'язала ремінця до ошийника собаки і вийшла разом з ним із двору.
Місіс Пембертон кинулася шукати Дженні тільки перед другим сніданком. Де Дженні? Челядь обшукала будинок і сад, — Дженні ніде не було. Маленька гостя загубилась! О третій годині дня капітан Бедфорд прислав свого ординарця із звісткою: наказ про виступ одержано, треба готуватися до від'їзду. Дженні не знайшли і перед обідом.
— Її викрали змовники індійці, — заявив містер Пембертон. — О пів на сьому місіс Пембертон уже лежала в своїй кімнаті з оцтовою примочкою на лобі. О сьомій з'явився сам Бедфорд.
— Спокій, Маргарет! — сказав капітан, побачивши розгубленість місіс Пембертон і, ні про що не питаючи в неї, пройшов до вітальні. На допомогу йому хутко прийшов Бріггс, і обоє схилилися над картою.
Містера Бедфорда призначили супроводити колону важких облогових гармат, які Калькутта посилала на допомогу британському війську, що стояло під мурами Делі.
Треба було вибрати маршрут, а це було не так просто.
Бріггс, повзаючи з люлькою по карті Інді», посипав міцним зеленим тютюном усю північну половину півострова, захопив і Непал, і навіть клаптик Бірми.
— Найскладніше — це з Верхнім Бенгалом! — журився Бедфорд.
— В Ауді і в сусідніх провінціях ще складніше, — хрипів Бріггс.
— Спокій, дорогий майоре, — повторював Бедфорд. — Давайте по черзі. Дінапур?
— У Дінапурі збунтувався Тридцять другий піхотний.
— Так. Тоді обійдемо. Бенарес?
— У Бенаресі заворушення.
— Але ж там півроти британських солдатів!
— Були! — заперечив майор. — Ми не знаємо, що з ними сталося.
— Далі! Аллахабад?
— З Аллахабада хороші вісті. Там уже пройшов зі своїм загоном Джордж Нейл.
— Отже, від Аллахабада йдемо на північний захід, просто через Доаб. А як справи на лівому березі Джамни?
— Зачекайте! Тут ще Лакнау на шляху.
— У Лакнау, дорогий майоре, справи дуже кепські. Британський гарнізон блокований бунтівниками.
— Невже це правда? — простогнала місіс Пембертон. — Адже наш Джон у Лакнау!..
— Спокій, Маргарет!.. На допомогу нашим силам у Лакнау поспішає генерал Хавелок.
— Він уже давно поспішає. І ніяк не може дійти.
— Це не так просто, люба. Усі військові станції збунтувалися на його шляху. Що ж у пас далі?
— Аллігур.
— Так, Аллігур і мій друг Дік Гарріс. А де ж Дженні? — раптом пригадав Бедфорд. — Ми ще не вирішили, що з нею робити.
— Дженні?.. Я… — Я не знаю, де вона, — ледве вимовила місіс Пембертон.
Цієї самої хвилини Дженні з'явилася на порозі вітальні. Солом'яний брилик дівчинки збився на потилицю, стрічки висіли незав'язані, оборки плаття пом'ялися і були в пилюці, наче вона підмела ними половину Калькутти. Але обличчя Дженні сяяло. Їй пощастило виручити з тюрми Макфернея.
Шотландець подав у суд документи: Аллан Макферней, родом із Едінбурга. Проте обвинувачений був темний на обличчя, як переспілий банан, а юрба тубільців, що зібралася під дверима суду, привітала його, як вітають індуси своїх вчених людей — «пандитів».
Суддя був збентежений. Ніхто не міг довести індійське походження цього чоловіка, яке він начебто приховував. А темний колір шкіри — це ще не злочин, навіть за британськими законами в Індії. Що робити?.. І тут з'явилася Джеральдіна Гарріс, британська піддана, з порукою за обвинуваченого.
Суддя взяв у Дженні два фунти стерлінгів у заставу й відпустив Макфернея на волю «до вияснення усіх обставин справи».
— Добре, що ти знайшлася, Дженні! — сказав містер Бедфорд і одразу повернувся до карти. — Аллігур нам по дорозі. Які вісті з Аллігура, Бріггс?
— Із Аллігура вістей нема.
— Значить, там усе спокійно. Збирайся, Дженні, — я одвезу тебе до батька.
— Боже мій! — простогнала місіс Пембертон.
— Спокій, Маргарет! Будьте британкою. Охорона в нас надійна: п'ятсот стрільців королівської піхоти. Будь готова, Дженні, ми виступаємо завтра о шостій ранку.
Чандра-Сінг привів Лелу в вузький провулок за водокачкою. Тут він змив з лоба чорні смуги парії і обмотав голову шматком синьої тканини — звичайний убір селянина Нижнього Ііенгалу.
Чандра взяв Лелу за руку й повів вузькою вулицею, повз стіни калькуттського Арсеналу, до Головного Базару.
День ще тільки починався. В багато при-Праних крамницях купці розкладали товари. Пишні килими завішували входи до крамниць; квітуче дерево з гілками і листям починалось на одному килимі і продовжувалось на сусідньому; павині пера розпускались на другому; на ніжно-жовтому ворсистому полі третього цвіли червоні квадратові троянди. Тут були килими Ізміру й килими Каджраху, килими Ірану й Бухари. Срібло й чернь змагалися світом і тінню на руків'ях кинджалів; художник, схилившись біля входу в крамницю, тонким пензлем малював по тканині, виводячи той самий візерунок, що повторюється із століття в століття: пелюстки троянди, хвіст дракона і його вигнуті лапи. Тут б^в шовк матовий і синій, що виблискував, мов кристали в сріблі, була різноколірна парча і шалі з білої шерсті, знаменитої кашмірської шерсті, білосніжної і легкої, як лебединий пух.
— Не сюди! — сказав Чандра-Сінг. Він вів Лелу далі.
Вони вийшли на невеликий, заставлений навісами крамниць п'ятикутний майдан, схожий на зірку. Від майдану, як п'ять променів зірки, розходились п'ять вузьких вулиць: вулиця Мідників, вулиця Ковалів, вулиця Шаповалів, вулиця Лимарів і вулиця Гончарів. Лелу приголомшили голоси, скрегіт та стукіт. Мідники бемкали в свої миски й тарілки, коваль гучно клепав молотом по маленькому переносному ковадлу.
— Подайте, подайте голодному! — кричали жебраки.
— Гроші, гроші міняю! — вигукував міняйло, сидячи на землі біля великої купи срібних та мідних монет; водоноси пропонували воду із шкіряних міхів, видзвонюючи мідними чашками над вухом перехожих; продавець пшениці сипав зерно на мідну тарілку терезів, відганяючи жебраків і горобців.
Тиха і приголомшена ішла Лела слідом за Чандра-Сінгом.
У сідельному ряді Чандра-Сінг зупинився. Придивившись, він підійшов до однієї з крамниць і мовчки став вибирати серед товарів, повішених біля входу, шкіряний міх для води.
— Ти задумав стати водоносом, Чандра? — обізвався до нього з крамниці низький гулкий голос.
Чорна з сивиною борода лимаря просунулась між кінських хомутів, що висіли над дверима.
— Вода в спеку — добрий товар! — лукаво крикнув на вухо лимареві Чандра. — Приходь в ашхану, до старого Патхі-Лаллу, про все дізнаєшся.
Він вибрав невеликий міх з нашитими впоперек білими смужками і простягнув хазяїнові гроші.
Але лимар одвів його руку.
— Розрахуємось в ашхані, — посміхнувшись, прогудів він.
Чандра-Сінг з Лелою пішли далі.
Вони зупинились у східному кутку площі. З низеньких розчинених на вулицю дверей ашхани долітали смачні запахи. Чандра-Сінг увійшов. Насунувши хустку до самих брів, Лела пробралася слідом за ним і сіла в кутку, на землі.
. — Салаам!.. — притиснувши руку до грудей, губів і до лоба, хазяїн ашхани ще здаля вітав Чандру.
Чандра-Сінг мовчки притулив долоню до грудей, посміхнувся і сів на підлогу, ближче до хазяїна.
Хазяїн був голомозий, коротконогий, з рожевими безволосими грудьми, які виднілись з-під куртки, з китицею бузку за вухом.
Він підморгнув Чандрі як хорошому старому другові.
— Здалеку йдеш? — пошепки запитав хазяїн.
— Пішки дійдеш, на коні не доїдеш, — загадково відповів Чандра.
— Ворота замкнені, рів глибокий? — засміявся хазяїн.
Чандра-Сінг кивнув головою. Хазяїн був кмітливий.
— Ми давно чекаємо на тебе, Чандра-Сінг! — знову притишивши голос, сказав хазяїн.
Казан з варивом кипів коло нього на залізному триніжку.
Хазяїн підняв трохи покришку з казана. Міцні пахощі обпекли Лелі ніздрі, навіть у голові запаморочилось. Рис з гострим червоним перцем і молотим часником варився в казані.
— Спочатку їжа, потім розмова! — підморгнув хазяїн і насипав рису з підливкою у мідні мисочки.
Лела й Чандра почали їсти, а хазяїн покликав до себе слугу в плисковатій малиновій шапочці і швидко сказав йому кілька слів. Слуга побіг. Лела чула, як його босі ноги протупали по землі за тонкою стіною ашхани.
Лела квапливо ковтала юшку, що гостро пахла перцем. Хазяїн дивився на неї.
— Сестра? — запитав він.
— Дочка. — Чандра посміхнувся.
— Ти молодий, Чандра, для такої дочки.
— Дочка друга, — пояснив Чандра-Сінг, — те саме, що моя дочка.
— Так. — Хазяїн зітхнув. Він узяв порожню мисочку з Лелиних рук і насипав їй ще кішарі.
Двоє чоловіків увійшли до ашхани: старий жебрак у високій шапці, за ним другий, молодий, в одязі браміна.
Обидва сіли на глиняну долівку недалеко від входу.
Брамін був стрункий, худий, темні очі нерухомо дивилися з красивого продовгуватого, ніби зрізаного вздовж щік, обличчя. Говорячи, він простягав руку вперед молитовним жестом, як жрець у храмі.
— Я бачив сьоме обличчя бога, — говорив брамін. — Очі Вішну заплющені, але повіки його промовляють. — Він стулив руки, долоню до долоні. — Очі Вішну ллють сльози за долю своєї країни. Бітхур, Джансі, Сатара… Трон за троном падає в Індії. Злочини британців перевищують усяку міру. Наші давні володарі, спадкові принци, сини й внуки раджів, стали слугами мерзенної жони, королеви Вікторії. Діти гордих пантер їдять жебрацький хліб з руки ворога!.. Демон-гнобитель хоче позбавити нас вільної віри, віри батьків.
Жебрак, що прийшов з ним, закивав головою. Він сидів спиною до Лели, вона не бачила його обличчя.
— Кров Індії ще не охолола, — глухим, сповненим гніву голосом говорив брамін. — Полум'я підіймається над жертовною чашею, полум'я помсти!.. Спадковий принц Бітхуру Нана-саїб підняв старий прапор махратів проти тричі злочинних іноземців…
Ніхто, крім старого жебрака, не слухав браміна. Хазяїн ашхани і Чандра-Сінг уважно дивилися через розчинені двері на вулицю, немовби чекали чогось.
Незабаром у ясному, залитому сонцем чотирикутнику дверей з'явився юнак.
Юнак витирав піт з лоба: він тягнув із собою точильний верстат, а спека була нестерпна. Точильник установив свій верстат на плитах бруківки прямо під дверима ашхани, вийняв короткий ніж з широким лезом і запустив верстат.
— Ножі, ножі гострю! — дзвінким голосом кричав він.
Лела бачила його обличчя — молоде, веселе, з темними бровами, закуреними пилом, що летів від точильного каменя. Очі точильника посміхались.
— Ножі гострю, ножі! — весело вигукував юнак. — Ножі гострю, кинджали, шаблі, тюльпари — все, що рубає, все, що коле, все, що кров випускає з ворога… Ножі гострю, ножі!
Подзенькував ніж в руках веселого точильника, ледь чутно шурхотіли, обертаючись, точильні камені, голубі іскри летіли з-під широкого леза.
— Ножі гострю, гострю ножі!..
І, немовби за чиїмсь знаком, до майже порожньої ашхани почали збиратися люди. Похмурий чорнобородий лимар, якого Лела бачила на базарі, переступив поріг із оберемком вуздечок на плечі; двоє молодих гончарів, нашвидку витираючи руки, ще забруднені глиною, пробралися в саму глибину, ближче до хазяїна; старий ткач з очима, червоними од вовняного пилу, сів на землю коло самого Чандри і склав на колінах потріскані зморшкуваті руки.
— Довго ж ти не приходив, Чандра! — зітхнув ткач.
Розмова зайшла впівголоса. Ткач нагнувся до самісінького вуха Чандри.
Двоє людей біля входу — брамін з сумним вузьким обличчям і старий жебрак у високій шапці — не йшли.
— Я знав Нана-Джі юнаком, — замріяно дивлячись, говорив брамін. — Великий Брама дав мені щастя бути свідком його юнацьких ігор. Нана-саїб виховувався в Брахмаварті, і юна Лакшмі-бай, пізніше дружина Джансійського раджі, гралася з ним у дитинстві. Їй було сім років, йому — вісімнадцять… Я пам'ятаю, як, сходячи на слона, Нана брав дівчинку на руки і вони мчали вдвох по священному лісу…
Жебрак мовчав. Але з того, як він раптом перестав їсти, Лелі здалося, що старий уважно прислухається до бесіди Чандри з ткачем.
Несподіваним холодком, ніби передчуттям лиха, зненацька занило серце дівчини. Брудна, закурена потилиця старого і його висока шапка здалися їй знайомими.
Хазяїн ашхани, Патхі-Лалл, теж уважно розглядав гостя.
Чандра-Сінг заговорив голосніше в своєму кутку, і Патхі-Лалл незадоволено засовався біля жаровень.
— Не віддавай своїх слів чужим вухам, Чандра! — шепнув Патхі-Лалл. Він обережно показав Чандрі очима на старого. — За останній тиждень наші люди в Калькутті впіймали чотирьох храмових жебраків з таємними донесеннями для саїбів.
— Знаю, знаю, Патхі!.. Я ще не з'їв у джел-хані свого розуму з гнилою сочевичною юшкою, — відповів Чандра.
Він заговорив з лимарем.
— Усе було готове, Чандра! — похмурим басом гудів лимар, схилившись прямо до щоки Чандра-Сінга. Тугий на вухо лимар не вмів говорити тихо: хоч як стримував він свій лункий низький голос, однак окремі слова долітали й до інших. — Усе було готове, Чандра! — гудів лимар. — Мусульмани присягались на ко-рані, індуси лили воду з Гангу. Весь Чітпур-Базар був озброєний, навіть чамари з нижніх рядів були в змові. Арсенал, форт і монетний двір Калькутти можна було легко захопити за одну ніч. Але гончаки англійців дізнались, і за день до початку саїби змінили всю сторожу в форті, поставили подвійні дозори, увесь гарнізон роззброїли. Саїби розставили своїх людей по базарах, лазнях і по г. сіх місцях, де збирається народ. Вони підкупили всіх храмових жебраків. Навіть по зенанах, по жіночих половинах будинків саїби шукали змовників.
— Сини шакалів! — тихенько вилаявся Чандра.
Лела не слухала розмови. Вона розглядала нерухоме обличчя браміна, срібну пряжку, що скріпляла над лобом його білосніжну чалму. Слуга подав рис на мідному підносі і шматки баранини, запеченої у яйці. Жебрак почав жадібно їсти. Але брамін не доторкнувся до м'яса.
— Великий Брама сам визначить обранця для боротьби, — стуливши долоні, говорив брамін. — Здійснюється пророцтво Калідаси. У кого на тілі відкриються смуги, той віруй, підкоряйся і жди…
Старий закивав головою, і Лела з подивом побачила, як його висока шапка слухняно повторює кожний рух голови і не сповзає ні на лоб, ні на потилицю… Вузький промінь сонця із розчинених дверей впав на голову старого, і Лела зрозуміла, що ця кумедна шапка сплетена з його власного волосся — омертвілих волосяних жгутів, подекуди перетягнутих пістрявим шнурком. Лела мимоволі відвела очі.
Душно було в ашхані. Спека йшла од казанів, од вугілля, що потріскувало у великій жаровні. Не витримавши задухи, дівчинка відкинула з обличчя свою білу хустку, відкрила смагляві щоки і чорне крило волосся.
Лела не стільки побачила, скільки відчула, що хтось уважно дивиться на неї. Вона звела очі й зустріла знайомий пильний погляд, що втупився в її лице з-під роз'їдених повік.
Той самий дід!.. Факір, якого вона так боялася!
Прикрившись хусткою, схилившись до колін, Лела завмерла поруч Чандри, не сміючи дихнути.
Більше року минуло з того часу, знак на Лелиному лобі уже давно поблід, став майже непомітний, може, цей дід і не встиг його розглядіти.
Ні. Вона бачила, що факір тепер уже відверто й пильно дивиться на неї, на Чандру, на лимаря з чорною бородою.
Лела рішуче потягла Чандру за руку.
— Чандра, нам треба йти звідси!..
Чандра не слухав її. І тут, на щастя для Лели, точильник на вулиці зупинив свій верстат і сховав ножа. Напівголий хлопчисько-мехтар убіг в ашхану. Швидким поглядом окинувши низьку кімнату, він одразу впізнав Чандру й підбіг до нього.
— Чандра-Сінг, іди швидше, — зашепотів хлопчисько, — до тебе здалеку прийшов чоловік з важливими вістями. Він чекає на тебе на вулиці Зброярів, на старому місці…
Чандра, заквапившись, попрямував до виходу. Лела пішла слідом за ним. Вона не наважувалась озирнутись.
— О Чандра, який страшний цей дід!.. Я дуже боюся його! — вже на вулиці сказала вона.
— Так, так! — відповів Чандра. Він усе помітив і теж думав про факіра, але зовсім інше.
Чандра-Сінг вів Лелу далі, в східну частину міста. Вони пройшли тісними кривими вулицями, де навіси будинків сходилися над головою, по смердючих калюжах, по провулках, де навіть удень було темно, через неймовірні злидні і бруд індійських кварталів Калькутти і зупинились біля якоїсь низенької кам'яної хатинки без вікон, схожої на склад чи порожню майстерню. Всередині їх чекало у сутіні кілька чоловік. Немолодий індієць в селянському одязі, увесь закурений, ніби після довгої дороги, з розбитими до крові ногами, підвівся назустріч Чандра-Сінгу.
— Привіт тобі, Чандра! — сказав селянин. — Я приніс вісті з країни Двох Рік.
Він подав Чандрі згорнутий у трубочку аркуш цупкого індійського паперу.
Чандра-Сінг прочитав мовчки, дуже уважно, потім сказав:
— Добре. Тепер розкажи мені, що ти сам бачив і чув, Ордар-Сінг.
— Багато бачив і ще більше чув, Чандра! — відповів селянин. — Велика війна іде в нашій країні, в землях Доабу. П'ятдесят вільних полків вийшли в поле, щоб дати бій солдатам королеви. Води Гангу і Джамни вже потемніли од крові. Нана-саїб, раджа Біхтурський, міцно замкнув британців у Каунпурі. Генрі Лоуренс, старий дурисвіт, брат Джона Лоуренса і син змії, надійно оточений в Лакнау. Жорстокий Нейл, генерал-саїб, убивця багатьох індійців, прийшов на допомогу своїм і заставив шибеницями увесь берег Гангу від Бенареса до Аллахабада. Недарма ім'я його мовою саїбів означає «залізний цвях». Але вся тубільна піхота залишила генерала, і старий кнур Нейл загруз із своїми гарматами в непролазному баговинні…
— Добрі вісті, Ордар-Сінг! Розповідай далі!..
— Делі стоїть міцно. До двадцяти тисяч селян і вільних сипаїв уже зібралися у фортеці, і щодня приходять нові й нові. Тяжке лихо терплять саїби під Делі.
— А як їх начальник? Саїб над саїбами? Ансон не йде до них на допомогу?
Ордар-Сінг усміхнувся.
— Не дійшов до Делі генерал Ансон.
— Куля?
— Холера.
— Хайза? Холера? Вона знову прийшла до вас, зла хвороба?
— Голод, — пояснив Ордар-Сінг.
— Так, голод. — Обличчя Чандра-Сінга спохмурніло. — Селяни знову голодують, знову у них нема рису, щоб засіяти поля.
Занадто багато трупів пливе по Гангу. І от хайза, страшна хвороба холера, знову, як і сім років тому, починає крокувати полями Індії.
— Розповідай далі, Ордар-Сінг!
— Щодня саїби збираються на раду. Серця їх сумні; мури Делі високі й міцні, а великих гармат у саїбів немає. Новий генерал-саїб просить допомоги у своєї королеви, але везти війська з країни ферінгів навколо жаркої африканської землі занадто довго, а ближчим шляхом, через Червоне море, не пускає єгипетський султан.
Наші посланці ходили в Пешавар і далі, в патанські землі. Патани у своєму краю, в Афганістані, поширюють чутки, ніби королева ферінгів, Вікторія-ханум, надіслала листа з наказом: усіх мусульман в Індії навернути в християнство. Чутка ця дійшла до єгипетського султана, і єгипетський султан сказав:
— Вікторія-ханум наверне в християнство правовірних Індії, а потім почне добиратися і до правовірних моєї країни. То нехай ферінги спробують привезти свої війська до Александрії, я поставлю гармати на березі і не пропущу їх війська через мою країну!.. — Так сказав єгипетський султан.
Усі засміялись.
— Добре придумали афганці! — сказав Чандра-Сінг.
— Саїби хотіли посварити афганських мусульман з мусульманами Делі, а потім усіх їх — з індусами Доабу, — говорив далі Ордар-Сінг. — До нас у місто вони засилали шпигунів.
— Ну, і що ж?
— Не розбили нашої дружби саїби. О, зараз у нас усі побраталися, по всій Верхній Індії, — і мусульмани, й індуси. «Хіба у нас з вами не один коран?» — кажуть мусульмани афганських земель своїм братам, нашим мусульманам із Делі. «Хіба у нас не спільний ворог?» — кажуть індуси мусульманам. «Той самий звір шматує серця дітей вашого і нашого народу. Ви розмовляєте мовою урду, а ми — хіндустані, і все-таки ми добре розуміємо один одного. Як мисливці в селі, ми повинні, ставши пліч-о-пліч, всією країною влаштувати облаву на тигра і прогнати його з нашої землі».
— Добре говориш, Ордар-Сінг!.. — сказав Чандра. Він з усмішкою кивнув головою.
— Дуже злі саїби, — говорив далі Ордар-Сінг. — Вони самі укріпили Делі, самі заховали кілька років тому тисячі бомб і ядер в делійські підземні склади. Вони бачать, що їм тепер ні силою, ні хитрощами не подолати делійців. На останній нараді вони ухвалили: просити Калькутту зібрати великі гармати і повести їх під стіни Делі.
— Важкі гармати? — перепитав Чандра-Сінг. Обличчя його стало серйозним.
— Так, і вони уже вирушають у дорогу.
Хайдар, молодий мусульманин-зброяр з красивим лицем, брудним від кіптяви, втрутився у розмову.
— Узяли всі важкі гаубиці, які були у нас в Дум-Думі, у гарматній майстерні. І багато великих мортир із Вільямс-форту теж. Капітан Бедфорд поведе колону, уже є наказ.
— Яке прикриття? — жваво спитав Чандра-Сінг.
— Королівські стрілки, чоловік п'ятсот, а гарматна обслуга вся наша.
— Так. Дуже важлива новина, — сказав Чандра-Сінг. — Ти кажеш, колона вирушає незабаром?
— Так. Завтра або післязавтра. Наказ уже є.
— Гармати не дійдуть до Делі, — сказав Чандра-Сінг. — Занадто далеко… — Він усміхнувся.
Всі дивилися на нього.
— Її зупинять у дорозі, — доказав Чандра-Сінг.
— Так!.. Так!.. — підхопили всі. — Не можна пропустити важкі гармати до мурів Делі.
— Наші повинні усе знати. І знати вчасно.
— Я піду! — сказав селянин, який приніс листа.
— Ні. — Чандра-Сінг глянув на його ноги, збиті об дорожнє каміння. — Ти прийшов здалеку, Ордар-Сінг, тобі треба відпочити. Хайдар? Ти мені потрібний для іншої справи, у твоїй майстерні… — Чандра-Сінг перевів погляд, і очі його зупинились на Лелі.
Лела сміливо зустріла погляд гострих сірих очей Чандри.
Чандра-Сінг завагався.
— Піде дівчина! — сказав він. — Дівчина зробить усе, що треба.
— Хай вона буде обережна! — суворо наказав селянин, який приніс листа. — Ходсон-саїб…
— А-а!.. Худий саїб? — залунали голоси. Навіть тут, у Калькутті, багато хто чув про нього.
— Ходсон-саїб зібрав недавно в наших місцях таємний корпус і назвав його «Тубільні розвідники». Не знаю, чим він платить своїм розвідникам — золотом чи брехнею, — тільки худий саїб дуже хитрий; видно, мати його накладала з дияволом. Люди Ходсона винюхують де що робиться і доносять йому.
— Зрадники!..
— Сини безчесних батьків!..
— Намак-Харам!.. Люди, що ламають сіль! — презирливо сказав Чандра-Сінг.
«Намак-Харам» — той, що ламає братик» сіль, порушує спільну трапезу, зрадник, — цими словами індійці таврували запроданців.
— Вони скрізь! — сказав Ордар-Сінг. — На базарах, на вулицях, в курильнях, у лазнях, на мостах, на поштових станціях… Вони взнають, хто куди йде і навіщо. Вони розпитують дітей і жінок. Нехай дівчина буде обережна!
— Від Бенареса її повезуть у човні, — сказав Чандра-Сінг.
Прикритий гілками човен чекав на Лелу осторонь від храмів і людних місць. Лелу посадовили під трав'яний навіс, човнярі відштовхнулись од берега і рушили угору проти течії.
Човнярі тримались далі від лівого берега, і Лела здаля дивилася на храми Бенареса. Дивовижні будівлі скупчились на березі. Одні схожі були на викладений з каменю величезний вулик із зрізаною верхівкою, інші похилили на всі боки химерно вигнуті багато-скатні покрівлі, обліплені кам'яними фігурами, ще інші, тисячолітньої давнини, розкинулись по землі кам'яним півколом, заросли травою і величезними деревами — древніми, як сама Індія. Тут був індуський храм Духа, знаменита мечеть Аурангзеба і майже зруйнований Непальський храм. Ріка круто повергала на північ; понад берегом з'являлися все нові і нові храми. Тут були храми всіх релігій Індії. Сюди приходили молитись і браміни, і джайни, і буддисти, і магометани. Великі парусні дуби і маленькі човники пропливали по річці назустріч Лелі. До храмів священного міста пливли і йшли прочани з усіх міст Індії. Часто вниз за течією спускався човник, на якому було влаштоване шатро з широкого бананового листя, переплетеного квітами; всередині шатра сидів небіжчик, сповитий, як лялька, і загорнутий в жовту тканину: це везли ховати в Бенарес браміна.
Багато днів Лела слухала удари весел об воду, плюскіт річки і неголосну розмову човнярів. Береги стали вищі, ліворуч простягнувся ліс, праворуч — невисокі глинясті пагорби. Вода Гангу тут була каламутно-жовта. Лела тихо сиділа під густим трав'яним навісом, притискаючи до грудей бамбукову паличку, порожню всередині і заліплену з обох кінців воском. В паличці був лист, який їй доручили передати. Вона повторювала про себе напучування Чандри-Сінга.
— З того місця, куди тебе привезе човен, підеш уверх по річці, правим берегом, — сказав їй Чандра. — Побачиш піщаний схил і самотнє дерево тамаринд над самим схилом. Тут зверни у ліс і йди прямо на північ, не бійся нічого. Побачиш галявини у лісі, випалені місця, іди далі через галявини. Сліди вогнища побачиш, обгорілий ліс, — не бійся вогнищ, не бійся горілого лісу, іди все далі і далі. На галявинці у лісі побачиш порожній закинутий храм, храм обійди і стежкою з правого боку вийдеш до села. Посередині села — круглий викопаний ставок. Сміливо йди до великого будинку біля ставка, питай начальника, джемадара. Вийде начальник, скажи йому: «Тигр іде на водопій», а він тобі відповість: «Мисливець чекає в кущах». Тоді віддай джемадару бамбукову паличку з листом, він знатиме, що з нею робити.
«Тигр іде на водопій», — повторила про себе Лела. — Що це значить?»
Ніхто не міг пояснити їй значення цих слів. Човнярі гребли день і ніч, похмуро перемовляючись між собою, вони навіть не дивилися на Лелу.
Біля стін Аллахабада човен з каламутних вод Гангу ввійшов у прозору течію Джамни. Тут починалася земля Доаб — країна Двох Річок, що величезним трикутником пролягла поміж Гангом і його притокою Джамною. Течія тут була бистра, човен насилу долав зустрічні струмені. Бамбукові зарості на березі змінилися безлісою рівниною, потім пішли горби, колючий чагарник і знову ліси.
Через багато днів човен зупинився біля піщаного мисика, де у Джамну вливалася якась вузенька безіменна притока з порослими лісом берегами. Лела попрощалася з човнярами і вийшла на берег. Чандра-Сінг дав їй три срібні рупії на дорогу. Дві з них Лела віддала човнярам: вони всю дорогу ділилися з нею хлібом. На третю рупію дівчина хотіла купити їжі в прибережному селищі.
Але перша ж селянка, що зустрілася їй на краю селища, — худа й виснажена, — заперечливо похитала головою.
— Заховай свої гроші, дівчино! — сказала селянка. — Ти не знайдеш у цьому селі і пучки рису. Тут пройшов недавно загін саїбів. Тільки потерть і сміття залишило їх військо по селянських коморах… На, візьми хоч це!..
Вона поклала їй в долоню жменьку сушеного м'якуша із сагової пальми.
— Дякую, сестро! — сказала Лела.
Жінка подивилась на квітчастий візерунок її білої хустки, на прозорі сині браслети на спалених сонцем смаглявих руках і спитала:
— Куди ж ти йдеш, раджпутанко?..
— До рідних, в далеке селище, — відповіла Лела.
— Не ходи правим берегом! Перейди річку вбрід, іди лівим. Солдати саїбів бродять по правому березі.
— Дякую, сестро! — сказала Лела.
Пішла вона понад річкою лісистим правим берегом, як звелів їй Чандра-Сінг.
Інсур взяв собі на допомогу тільки двох чоловік: Лалл-Сінга і молодого зброяра Застру, з колишніх робітників Арсеналу.
Штурмові драбини валялися довкола зруйнованого Арсеналу, каміння, рвані сталеві смуги верхніх загород. Зовнішні ворота дивом збереглися, збереглися і залізні бруси, що захищали їх зсередини.
За ворітьми стояла мертва тиша.
Інсур та його товариші вилізли на насипану вибухом купу каміння й обережно стрибнули вниз. По той бік стояли дві пошкоджені вибухом гармати.
Вони пройшли далі, обережно пробираючись поміж почорнілих брил, і спустилися в підземелля. Зброяр ішов попереду. Вологе повітря вдарило їм у ніздрі. Інсур зупинився.
Над їх головами десь далеко шуміло місто. До самого світанку не стихав тепер гамір на вулицях Делі: на вулиці Водоносів і вулиці Зброярів, вулиці Килимниць і вулиці Ковалів. Червоні куртки піхотинців і блакитні кінних соварів рябіли в провулках і на площах. Селяни стали табором на Кінному Базарі. В будинках багатих купців стихло, зате стало шумно на площах.
Повстанці сходилися до фортеці з усіх кінців Верхньої Індії. «Делі, наше Делі!» — Цю назву повторювали, як заклик. Стародавня столиця перша підняла прапор великого повстання, і тепер воно охоплювало все нові й нові області. Сюди линули райоти з повсталих сіл, сипаї з дальніх і ближніх військових станцій. По плавучому мосту через Джамну тряслись селянські вози, в повному бойовому порядку проходили полки. Іноді ціла військова станція, піднявшись за одну ніч, вирушала в похід і прибувала у Делі.
На Срібному Базарі до пізньої ночі не гасили вогнів, сипаї, вільні й буйні, гомоніли, розташовуючись на ночівлю.
«Триматися старих прапорів, кожен сипай при своїй частині!» — кинули гасло повстанці. На базарі так і розмістились: східний кут — Дев'ятий полк, південний — Тридцять восьмий.
Всі ранги були скасовані. «Кожен, хто оголив меча у цій священній війні, гідний однакової слави!» — говорили сипаї.
Повстанцям Делі загрожувала серйозна небезпека. Інсур знав це краще, ніж будь-хто: у фортеці було занадто мало пороху і снарядів. Гармати на стінах Делі могли щодня замовкнути через нестачу ядер і бомб. Запаси пороху та бойового спорядження вирішували зараз долю повстання.
Британці висадили в повітря центральну будівлю Арсеналу. Але Інсур пам'ятав: у старому Арсеналі були таємні склади в бокових ходах, відділені од центральних багатофутовою кам'яною кладкою, тисячопудовими гранітними плитами і землею. Можливо, не все знищено вибухом.
Усі троє повільно посувалися вперед. Звідкись збоку пробивалося слабке світло. Ласкар-зброяр зупинявся щохвилини і придивлявся до зруйнованих плит.
— Може, тут! — сказав Ласкар і зупинився.
Лалл-Сінг відкинув землю заступом. Оголилась велика плита. На ній — литі літери незнайомого слова.
Інсур довго розглядав літери.
Мову англійців він знав добре. Але це слово йому було незнайоме.
Може, слово французьке? Бахадур-шах колись тримав при дворі радника-француза, знавця артилерійської справи.
Інсур натиснув ногою на лівий кут плити — і камінь піднявся. Зігнувшись, Інсур проліз у вузенький таємний хід, за ним — решта.
Тут було зовсім темно. Через п'ять-шість кроків Лалл-Сінг спіткнувся об якийсь ящик. Ласкар обережно засвітив вогонь.
Темними блискучими рядами, як кавуни в льоху у перса, в ящиках таємного складу лежали гарматні ядра та бомби.
— Треба опустити плиту і зазначити місце! — сказав Інсур Ласкару. — Тепер нашим гарматам надовго вистачить снарядів.
Та Ласкар ішов далі, в глибину складу.
— Тут повинні бути великі гармати, — сказав Ласкар. — Великі гармати з Дум-Думу.
— З Дум-Думу?
Багато років тому, коли Інсур тільки-но починав свою солдатську службу, його приставили до гарматної майстерні Дум-Думу під Калькуттою. Вони відливали тоді в майстерні важкі фортечні гармати, двадцятичотирифунтові гаубиці. Він чудово пам'ятав: гаубиці посилали в Делі для зміцнення старої фортеці.
— Ти маєш рацію! — сказав Інсур. — Але, можливо, ці гармати покалічені вибухом?
Ласкар похитав головою:
— Ні, очевидно, вони тут, у бічному приміщенні. Великі багатопудові гармати. На них і напис був «Дум-Дум» та ім'я саїба — начальника гарматних майстерень. Різьблений напис, гарний, з візерунком, наче те мереживо. Я пам'ятаю…
— Шукай! — сказав Інсур.
Вони пішли далі. На цей раз Інсур ішов попереду. Земляний хід вів нагору. Слабке світло знову почало пробиватися над їх головами.
— О, диявол! — у сутінках Інсур боляче забився коліном об якийсь виступ. Він обмацав предмет рукою. — Вогню!
Забувши про небезпеку, Лалл-Сінг черкнув об підошву сірником. Це був лафет великої гармати.
— Знайшли! — закричав Інсур. — Важка фортечна гаубиця!
Він намацав на казенній частині металеві літери. «Дум-Дум, 1846, — прочитав Інсур при слабкому світлі сірника. — Арчдейл Вільсон».
Вільсон! Ну, звичайно! Як він міг забути? Полковник Вільсон тоді був начальником майстерень Дум-Думу, і на заново відлитих гарматах гравірували його ім'я. Той самий Арчдейл Вільсон, який зараз засів табором під Делі!..
— Запам'ятай це місце і підемо звідси! — сказав Інсур.
— Я пришлю людей по гармату.
На площі Арсеналу Інсур постояв хвилину-дві, глибоко вдихаючи свіже ранкове повітря. Потім перетнув площу і великими стрибками піднявся по земляному схилу на свій Кашмірський бастіон.
На північ від міської стіни, за пасмом невисоких пагорбів, ховались білі намети британського табору. Британці називають Хребтом пагорби — свій єдиний захисток. Ось уже понад сорок днів вони утримують за собою невеликий куточок рівнини між Джамною з одного боку і висохлим каналом — з другого. У них не вистачає ні людей, ні гармат, щоб оточити місто і почати справжню облогу.
Більше того, вони не можуть навіть перешкодити підвозу харчів та підкріплення до міста. Багато разів намагалися британські артилеристи витягти свої гармати на Хребет, і щоразу чудовий і точний вогонь Кашмірського та Річного бастіонів примушував їх ховатися за пагорби. Інсур посміхнувся: лише кілька років тому англійці самі зміцнили старі укріплення, поглибили рів перед міською стіною, звели гласис — крутий земляний вал, що захищає стіни фортеці від гарматного обстрілу, — поставили гармати на баштах біля воріт. Тепер їм лишається тільки дивитися на могутні стіни Делі з-за своїх пагорбів і клацати зубами з досади.
— Багато хто з ферінгів уже сам радий був би згорнути намети й піти геть, — не раз говорили розвідники Інсурові. — Але полковник Вільсон упертий, він сів за Хребтом і не хоче нікуди йти.
Довго дивився Інсур на оголені пагорби, на круглу башту в центрі Хребта. Коло башти рухались чорні постаті.
«Зажди, полковнику Вільсон! — думав Інсур. — Скоро ми почастуємо тебе із твоєї власної гармати!»
Худий Лалл-Сінгів коник насилу видерся кам'янистою стежкою на пагорб. Гарріс зупинив коника біля круглої башти в центрі горба. Зрештою, кінь служив йому не так уже й погано, а кращих у британському таборі немає. Не вистачає коней навіть у кавалерійських частинах.
Звідси, з Ладловської башти, було добре видно високі білі зубчасті стіни, башти і бастіони обложеного міста.
Обложеного? Важко сказати, хто більше схожий на обложених: повстанці у фортеці чи королівські війська, що засіли за горбами.
Щодня їх турбують то з правого, то з лівого флангу, перерізають комунікації, не дають підвезти харчі, бойові припаси. Вночі сипаї викочують з воріт фортеці легкі гармати, підтягують їх майже до самого Хребта й обстрілюють табір. Мало не щоночі доводиться переносити на нове місце намет командуючого: повстанці дуже влучно стріляють. Генерал уже захворів від клопотів і прикростей, він не знає, у кого просити допомоги: ЗВ'ЯЗОК з Калькуттою перерваний, генерал Кольвін у сусідній Агрі блокований повсталими військами; єдина дорога, що зв'язує їх з Пенджабом, — Курнаульське шосе — увесь час під загрозою. Щоночі на шосе засада; тільки-но з'явиться британський кінний пікет, його одразу на місці уб'ють селяни, що засіли обабіч дороги. Ні в самому таборі, ні на шосе немає спокою ні вдень ні вночі. Куди не ступиш у цій країні, — земля горить під ногами. А тут ще малярія, холера, сонячні удари… Прокляте пекло!
Але сьогодні — визначний день. Сьогодні з Пенджабу, нарешті, прибуває підкріплення — старий британський королівський корпус «Білі Сорочки».
Півстоліття тому, ще за лорда Лейка, «Білі Сорочки» брали штурмом цю саму фортецю Делі, й до цього часу його офіцери вихваляються заслугами батьків і дідів. Жоден королівський полк індійської служби, — запевняють вони, — не зрівняється з «Білими Сорочками» хоробрістю в бою, витривалістю, звичкою до тропічного сонця.
«Старі Білі Брудні Сорочки лорда Лейка», — називають їх у Пенджабі за ясно-сірі димчаті мундири, на яких ніби осіла курява тропіків за ціле століття.
З невеликим запасом харчів у ранцях, з шістдесятьма патронами в сумці у кожного вони пройшли двісті миль за дев'яносто годин, під липневим сонцем, і до полудня вийшли на Курнаульське шосе, за кілька миль від табору.
Лише зараз прискакав верхівець. «Білі Сорочки» дуже бадьорі, співають свою відчайдушну пісню «Джонні, мій хлопче» і, мабуть, за годину будуть у таборі.
Гарріс чекав на їх прибуття, стоячи на вишці в центрі Хребта. Знизу до нього піднявся лейтенант Франк. Вони бачили якийсь рух на найближчій ділянці міської стіни, недалеко від Морійського бастіону. Отже, повстанці вже довідалися про наближення «Сорочок».
— Не туди дивитесь, полковнику! — Франк показував правіше, в бік Кабульських воріт.
Ворота були відчинені навстіж. Великий загін сипаїв виходив з фортеці з барабанним боєм, як на параді.
— І гармати тягнуть за собою! Дивіться!
Сипаї викочували з воріт легенькі польові гармати. Жителі міста метушились довкола, допомагали солдатам.
Хмарка куряви знялася далеко на Курнаульській дорозі. Це йшли «Сорочки».
— Увага, Франк!..
Стрілянина несподівано долинула звідкілясь ліворуч. Біля самого шосе рундуки давно опустілого заміського Пташиного Базару раптом наїжачились рушницями.
— Повстанці!
— Як вони потрапили туди?
— Очевидно, вийшли з фортеці ще з учорашнього дня і залягли.
— Із другого, з другого боку! Дивіться!
Червоні куртки тубільних солдатів, ніби з-під землі, виросли раптом уздовж сухого русла каналу і вперебіжку помчали за шосе.
— Франк, це наш Дев'ятий збунтувався!
— Так, аллігурці!.. Вони, вони!..
долинуло з шосе. Це йшли «Сорочки». Аллігурці, забігаючи від каналу, відрізали їм шлях.
Гарматні ядра підкинули догори землю на. шосе, попереду «Сорочок» і далі, за поворотом дороги. Пісня обірвалася. Заклацали рушничні постріли.
Далеко позаду «Сорочок» на шосе підтягувався великий обоз із Пенджабу з мукою, цукром, ліками, вином, патронами, одягом.
— По обозу б'ють!
— Знають тактику, негідники!
Сипаї вже добігли до шосе. «Де-ен! Де-ен!»— пролунав бойовий клич індійців. Рукопашна почалася прямо на дорозі. Гармати замовкли.
— Ого, як б'ються! — мимоволі захоплюючись, відзначив Франк.
«Мої завжди були сміливцями!» — мало не сказав Гарріс, але схаменувся.
— Розбійники! — сердито промовив він.
— А там?.. Святий Патрику, що ж там таке?
За горбом, праворуч від шосе, — велика хмара куряви. Хто це мчить навперейми? З гиканням, з оголеними шаблями? Навскоси через рівнину, всією лавиною навалюючись на шосе, скакали кінні совари.
У Гарріса перехопило дух.
«Зараз відріжуть шлях до табору!..»
На шосе почалося таке побоїще, що важко вже було що-небудь розібрати. Гарріс бачив тільки, як змішалися ясно-сірі мундири королівських солдатів з червоними куртками піших сипаїв. А совари з гиканням ішли навскоси, відрізаючи «Сорочкам» шлях до мосту через Нуджуфурський канал.
Гарріс збіг з кам'яних східців башти.
— За мною, Франк! — крикнув він, забуваючи про те, що лейтенант — піхотинець, скочив у сідло і вдарив острогами коня.
«Сорочок» тіснили, зганяли з бруківки на порепану суху рівнину.
Гарріс мчав до шосе навпростець через купи каміння, через зарості колючої трави.
Головне, щоб «Сорочки» встигли вчасно прорватися до мосту через канал. Тоді вони ще зможуть заховатися в таборі за Хребтом.
«А, чорт, повстанці відрізають обоз!..»
Усе змішалось на шосе. «Білі Сорочки», стрибаючи через перекинуті вози, тікали хто куди міг — до каналу, в яр, у густий чагарник. Запряжені буйволи ревіли і рвалися під обстрілом, натягуючи посторонки, перекидаючи обозні хури. Поранений снарядом слон, люто трублячи, всім громаддям тулуба повалився додолу, підминаючи людей і тварин. Не добігаючи до мосту, «Сорочки» стрибали у воду, тонули, кидали зброю, коней.
«Білі Сорочки» тікають!.. Гордість Верхньої Індії, старий королівський корпус… Тікають, кидаючи зброю, обоз, полкове майно… Бойове спорядження, похідні койки, ліки, ром, рис — усе, що прислали з Пенджабу… Ганьба!..
Гарріс відчув теплу цівочку крові у себе над вухом. І його зачепило. Добре, що рана, здається, не серйозна.
Верблюди, гублячи тяжкі в'юки, розбігались по рівнині, офіцери бігли з поля до табору, до наметів за горбами.
Ось і табір. У великому наметі похідного госпіталю метушня, стогін. Койки усі зайняті, поранених кладуть уже на землю. В подвійних індійських ношах-кріслах приносять нових.
Ось з одиночних нош з-під червоних завісок безсило звисає чиясь рука. Хто поранений? Полковник Честер, і тяжко. Доктор Бетсон блідий від перевтоми, краплі поту виблискують у нього на лобі.
Поранені лежать на підлозі, чекають черги. Санітар-індієць пройшов з купою корпії у великій чашці. Гарріс з ненавистю вдивляється у спокійне обличчя індійця. «Завдали нам сьогодні твої товариші прочухана!..» Лікар кивнув санітарові: полковника на стіл. Честер непритомний, він поранений у голову. Гарріс дивиться не на полковника, а на обличчя Бетсона. Лікар оглянув рану, випростався, мовчить. «Безнадійний!» — зрозумів Гарріс.
Який тяжкий день для британців! Шість офіцерів поранені, два з них тяжко, і от — сам полковник. А скільки солдатів!..
Через півгодини кінні совари уже мчали назад наскоком, прямо через табір, з шаленою сміливістю розкидавши намети, рубаючи направо і наліво. Вони промчали через східний кут табору, залишаючи за собою паніку, переляк, перестрибнули через сухе русло старого каналу і підскакали до стін фортеці. Ворота навстіж розчинились перед ними, городяни радісними криками вітали їх.
До пізнього вечора шумів народ у фортеці, святкуючи перемогу. «Джонні, мій хлопче, не їдь у Індію», — знущаючись, танцювали хлопчаки на міській стіні.
А «Білі Сорочки» по одному, по двоє, побиті, похмурі, мовчазні, в куряві, піску й колючках, тільки після заходу сонця почали збиратися в табір. Збиратись і просити пристановища в наметах Сімдесят п'ятого піхотного полку. Їх довго ще гнали убік від Курнаульського шосе кінні роз'їзди соварів.
«Білі перли падають в ціні», — писав того дня в таємному листі один багатий купець із Делі своєму довіреному приятелеві, торговцеві воском, у Лахор.
«Білими перлами» купець умовно. називав королівські війська за їх ясно-сірі похідні мундири; «червоним маїсом» — полки повсталих сипаїв за червоні формені куртки.
«Білі перли падають в ціні, — писав купець, — зате червоний маїс дорожчає».
Вночі у ставку приїхав Чемберлен. У великому наметі командуючого армією генерала Барнарда зібралася Військова рада.
Полковник Гарріс прийшов із забинтованою головою. Не він один був поранений: полковникові Вільсону з тиждень тому прострелили щоку, а молодий лейтенант Робертс, що приїхав з Чемберленом із Пенджабу, підтримував правою рукою перев'язану ліву. Робертса поранило дорогою.
Невілль Чемберлен, щойно призначений генерал-ад'ютантом при штабі прикордонних сил Пенджабу, сухий, жилавий, стрункий, в гарному мундирі із срібним шитвом, сів біля узголів'я койки командуючого. Барнард лежав у похідному ліжку, блідий, млявий, з обв'язаною шиєю. Кілька днів генерала мучив приступ якоїсь тяжкої хвороби; штабний лікар не знав, як її лікувати.
Розмову почав Вільсон. «Білі Сорочки» розбиті. Обоз з харчами і бойовими припасами перехоплений.
Вилазки з міста повторюються щодня. Ворог заходить і з флангу, і з тилу, захопив старий храм на Курнаульському шосе, може перервати зв'язок з Пенджабом — єдину дорогу, що залишалася досі відкритою. Британської піхоти в таборі майже немає, а вся тубільна — ненадійна. Кавалерія день і ніч несе пікетну службу, люди змучені: по двадцять годин у сідлі без перепочинку.
Гармат не вистачає; а ті, що є, дуже малі. Потрібні важкі гаубиці — двадцятичотирьохфунтові, потрібна облогова артилерія.
Чемберлен сухо кивнув.
— Так, — сказав Чемберлен.
У нього було вузьке, трохи асиметричне і бліде обличчя, — тієї особливої молочної блідості, яка буває інколи в жителів півночі, що не засмагають навіть в тропічному кліматі. Дрібненькі веснянки на крилах носа були чисто лондонського походження. Ніс красивий, тоненький, з горбиком, ледь-ледь скривлений, з правого боку зрізаний більше, ніж з лівого, від чого обидві половини обличчя здавалися неоднаковими.
Усі дивилися на генерал-лейтенанта. Що він привіз з Пенджабу?
Та Чемберлен не квапився.
— Калькутта? — спитав він.
— Зв'язок обірваний. З Калькутти досі підкріплень не було, жодного чоловіка, — сказав Вільсон.
Чемберлен знову кивнув.
— Так, — сказав він й обернувся до командуючого.
Змучене жовте обличчя Барнарда з припухлими повіками було нерухоме.
Чемберлен розглядав його спокійно і пильно.
— Яких заходів можна вжити зараз, генерале? — обережно спитав Чемберлен.
Барнард опустив очі під цим холодним поглядом, схожим на погляд щуки.
— Вжити заходів?.. — Барнард тихо застогнав і повернувся на своїй койці. — Вжити заходів… — Найбільше в світі генерал боявся будь-що починати. Занадто добре він пам'ятав, як після Кримської війни (він прослужив усю кампанію начальником штабу в лорда Раглана), — занадто добре пам'ятав Барнард, як засуджували тоді в Лондоні лорда Раглана за все, що він зробив, і ще більше за те, чого він не зробив…
Генерал Барнард, крекчучи, повернувся на койці — це була хвора і змучена людина. Чемберлен опустив білясті вії, ніби нічого не чуючи. Генерал, який відповідає на запитання тільки кректанням, — це було непристойно.
Вільсон чекав.
— Мої люди гинуть! — різко промовив Вільсон. — Мої гармати тут ні до чого не придатні. Якщо найближчим часом не буде надійного підкріплення із Пенджабу, я змушений буду зняти облогу й піти з-під Делі.
— Боже мій! — жалібно простогнав Барнард. — Що скажуть у Лондоні?
Всі подивилися на Чемберлена.
— Підкріплення з Пенджабу буде! — сухо відповів Чемберлен. — Сер Джон Лоуренс віддав наказ сформувати Летючу Пенджабську колону на допомогу делійським силам. Бригадиром призначено Нікольсона.
— Нікольсона? — Присутні заворушились.
Нікольсон, «Лев Пенджабу», лютий Нікольсон, гроза північно-західної Індії, той самий Джон Нікольсон, якого кочові племена в глухих гірських місцях поблизу афганського кордону вважають за диявола або злого духа!.. «Ніккуль-Сейн», — його ім'я пишуть на каменях, йому приносять жертви, як злому богові.
— Чудово! — Барнард схвально кивнув.
— Але бригадир Нікольсон надовго затримається поблизу Лахора…
Чемберлен зробив паузу.
Усі чекали.
— Для роззброєння лахорських частин, — закінчив він.
— Як? І в Лахорі?.. — Вільсон запитливо підняв брови.
Чемберлен кивнув.
— Так, неспокійно.
Вільсон з силою повернувся на своєму похідному стільці.
— Чи означає це, що нам доведеться чекати, поки Нікольсон покінчить із заворушеннями у всьому Пенджабі? — запитав Вільсон.
— Так, — ледь схиливши вузьку голову, відповів Чемберлен. — Доведеться!
— Це неможливо! — різко сказав Вільсон. — Нам потрібна допомога зараз, негайно або ніколи.
— Допомога буде, полковнику! — запевнив Чемберлен. — Тубільна кавалерія.
— Потрібні європейські війська!
— Їх немає! — сухо відповів Чемберлен.
Це була щира правда. Кожний британський багнет був на обліку. Через суперечку з Персією за Герат ще на початку року майже всю британську піхоту північної та західної Індії направили до Перського кордону, і їй там вистачало роботи. Єдиний досить сильний європейський континент Пешавара необхідно було зберігати на місці для безпеки афганського кордону.
— Прийде тубільна кавалерія, — сказав Чемберлен. — Пенджабські сікхи.
— Чудові солдати! — похвалив Барнард.
Усі, хто служив у Пенджабі, добре знали цих високих на зріст, довговолосих, диких на вигляд кіннотників — войовничий народ!
— З Непалу повинні прийти гурки, — говорив далі Чемберлен. — Вони вже в дорозі.
— Гурки? — перепитав Вільсон. — Хоробрі. Але для регулярної війни не дуже й хороші.
Він бачив не раз цих маленьких жовтолицих і вузькооких воїнів у чорних кудлатих шапках. Родом вони були із сусідніх гір.
— Чи битимуться вони з нашими панді? — з сумнівом спитав Вільсон.
— Ви скажете їм, полковнику, що тутешні індійці зазіхали на їхню віру.
Молодий Роберте голосно хихикнув і мало не підскочив на своєму стільці, забувши про пристойність. Роберте був щасливий: він під Делі, а Делі ще не взяли…
Новоспечений лейтенант, син генерала Абрахама Робертса, тільки недавно почав свою службу в Індії і був щасливий, що відразу потрапив у гущу подій.
Чемберлен також посміхнувся, однією половиною обличчя. Він вважав нараду закінченою.
Але Вільсон не здавався.
— Потрібні важкі гармати! — уперто говорив він.
— Треба чекати.
— Чекати неможливо! — відповів Вільсон. — Кількість ворожих військ щодня збільшується. В Делі зараз близько двадцяти п'яти тисяч чоловік.
— Двадцять п'ять тисяч? — Легке здивування, вперше за всю розмову, перекосило вузьке обличчя Чемберлена. Такої цифри він не сподівався.
— Двадцять п'ять тисяч панді. Ого! — дзвінко промовив Робертс.
— Із кожним днем їх стає більше!..
— Що ж… Чим більше їх буде, тим швидше вони пересваряться між собою, — заспокоїв Чемберлен.
— Ні. Між собою вони дружні! — відрубав Вільсон.
— З Бахадур-шахом у них обов'язково буде сварка.
— Ви маєте рацію, генерале! — Барнард повернув до Чемберлена повеселіле обличчя. — З Бахадур-шахом у них, звичайно, буде сварка.
— І тоді нам значно легше буде їх узяти!.. — з відвертою радістю підхопив хлопчисько Робертс.
Усі засміялися.
— Скажіть, полковнику (легкий зневажливий жест вузької ад'ютантської руки в бік міста), скажіть, полковнику, а з цих двадцяти п'яти тисяч панді хоч один уміє стріляти?
— Уміють, і багато! — різко відповів Вільсон. — У них чудові бомбардири і влучні стрільці! Ми самі навчили їх, на своє горе…
Він кивнув у бік фортеці.
Полотнище, що прикривало вхід у намет, було відкинуте, видно було мури Делі, освітлені ранковим сонцем.
Бойовий день уже починався. Розкотистий гарматний постріл пролинув по рівнині, хмарка диму піднялась над фортечною стіною.
Вільсон насторожився. Стріляли з великої гармати.
Це Інсур-Панді з товаришами витягли гармату «Арчдейл Вільсон» на бастіон і пробували її силу й далекобійність на британському таборі.
Снаряд вибухнув недалеко від намету командуючого. Земля і каміння бризнули в полотняну стінку. Разом з ними невеликий осколок, уже загубивши свою силу, влетів, у намет.
Вільсон підняв його і підкинув у руці — ще теплий.
Він так змінився на виду, що офіцери перезирнулись.
Молодий Роберте дивився на Вільсона з подивом. Невже старий бувалий артилерист, заслужений полковник Вільсон злякався гарматного пострілу?..
— Гармата з Дум-Думу! — сказав Вільсон. — Велика гаубиця!..
Гармата «Арчдейл Вільсон» посилала привіт полковникові Арчдейлу Вільсону.
— Отакі гармати мені потрібні! — твердо сказав Вільсон, підносячи на долоні осколок до самого обличчя Чемберлена. — Двадцятичотирьохфунтові гаубиці!
Чемберлен сухо вклонився.
— Я доповім серу Джону, — сказав він.
Гарматна колона капітана Бедфорда розтягнулася по рівнині вузькою курною стрічкою майже на півмилі завдовжки. Оглядаючись назад, капітан бачив у хмарі куряви золочені жердини нош, у яких несли Дженні, двоколки обозу, верблюдів, навантажених наметами і койками, польові й облогові гармати, запряжені кіньми, і чотирьох слонів, які везли великі мортири.
Сам Бедфорд їхав у критій офіцерській одноколці.
Вони йшли вночі і вдень, зупиняючись тільки опівдні.
До Аллахабада їх довезли на барках два буксирні пароплави.
Їм залишалось близько чотирьохсот миль шляху від Аллахабада до Делі, по неспокійній країні.
Вісім великих облогових гаубиць віз із собою капітан Бедфорд, шість фортечних мортир і дванадцять польових гармат. Калькутта віддавала найбільші гармати Дум-Думу із своїх фортів, щоб допомогти британським військам, які засіли під Делі, зламати опір повстанців.
Разом з капітаном Бедфордом гарматну колону супроводжував приставлений до нього в Калькутті лейтенант Джон Блент, жовчний чоловік з кривими, як у мавпи, ногами.
Блент засидівся в Калькутті, в походах не брав участі, у тридцять два роки усе ще ходив у лейтенантах і мріяв відзначитись.
Дженні несли в закритих ношах. Ноші гойдались, як човен на слабкій хвилі. Дженні скоро звикла до цієї хитавиці.
Виглядаючи з нош, Дженні бачила, як слони, слухняно переставляючи товсті ноги, легко, ніби дитячі іграшкові возики, тягнуть за собою гармати на високих колесах.
Це вперше в Індії застосували слонів для перевезення важких гармат. Ніхто ще не знав тоді, які вони стають люті, коли попадають під артилерійський обстріл.
Липень закінчувався, спека стояла нестерпна.
Солдати йшли у повній похідній формі, в цупких куртках, що обтягували тіло, в ременях навхрест через груди, з гвинтівками, ковдрами і важкими торбами. Для захисту від сонця вони одягали поверх кашкета білі полотняні ковпаки з воланом, що прикривав потилицю й шию. І все ж таки майже на кожному переході доводилось класти у вози солдатів, що постраждали від сонячного удару.
Гарячий вітер був страшніший за сонце. Він дув уже другий тиждень, мунчин — сухий вітер із глибини материка. Вітер ніс з собою розпечене повітря і куряву азіатських степів. Мунчин гнав пісок прямо в очі, котив по спаленій землі скручені в клубки суху траву і листя.
— Сванглі, сванглі, перевертні! — кричали носильники, показуючи на ці клубки. Клубки із свистом котились по землі на людей прямо під ноги.
Іноді назустріч летів, кружляючи на вітрі, великий стовп сухої трави і куряви, падав на людей, сліпив їм очі, забивав роти.
— Пучхильнай! — відпльовувались індійці. — Злий дух!..
Індійці вірили, що в цьому гвинті куряви живе душа великого перевертня, могутнього й злого пучхильная, диявола, а маленькі сванглі — його посланці.
На привалах було не легше. Навіть полотняні стінки наметів, подвійні, з шаром повітря у півфута і більше між ними, погано захищали від сонця. Суха гаряча хвиля азіатського вітру пробивалась крізь полотно.
Слуги накидали на намет Дженні товстий трав'яний килим і безперервно поливали його з міхів водою.
Сам, пес містера Макфернея, на привалах просився в намет. Він лежав на циновці, часто-часто дихав, висолопивши язика, і дивився на Дженні благальним поглядом.
Макферней теж ішов з колоною. Шотландцеві було по дорозі з Бедфордом, він зібрався в Раджпутану.
Загорнувши назад криси свого білого повстяного капелюха, постукуючи великою, химерно вирізьбленою палицею, в сандалях на босу ногу, він легко ступав слідом за колоною, не відстаючи од прудконогих індійців.
Капітан Бедфорд уже терпів його присутність: тут, в глибині країни, кожен європеєць був дорогий..
Великий табір селян, торговців, рознощиків і просто бездомних хлопчаків мандрував разом з військом строкатою, неспокійною, завжди галасливою юрбою. Ціле місто з наметів і возів виростало довкола колони на привалах. Селяни їхали слідом за Бедфордом разом з родинами, возами, козами і дітьми. Без них не можна було дістати в поході ні води, ні харчів. Селяни приносили воду, пекли хліб, за дві-три мідні монети наймалися носильниками, несли ковдри британських солдатів, їх важкі підсумки, — це дозволяв звичай.
Серед строкатої юрби Макферней помітив одного молодого індійця, водоноса із смугастим міхом.
«Я бачив цього юнака в джелхані! — пригадав Макферней. — Але тоді він сидів на землі, за огорожею, з чорними смугами парії на лобі. А зараз він став водоносом».
«Хіба індуси так легко міняють свою касту? — думав Макферней. — Може, він іншої віри?»
Більше двохсот богів в індійському пантеоні. Крім головної троїці (Шіва, Брама, Вішну), є старий бог Індра, є похмурий підземний бог Яма, індійський Плутон. Є дружина грізного Шіви — Темна Калі Тисячорука, вона ж Дургі, індійська Юнона. Є бог на лебеді, на лотосі і бог на кажані. Є бог Мавпа, бог Змій і бог Орел. Є тисяча сект: джайни, «мандрівні жебраки», вільні монахи, «одягнуті повітрям», є філософи споглядання — йоги, «одягнуті попелом».
— Якої ти віри? — якось запитав Макферней водоноса.
— Хто бачив сьоме лице бога Шіви? — ухильно відповів індус. — Кому відкритий таємний смисл Вед?.. Права рука богині Дургі не знає, що робить ліва, а у богині тисяча правих рук і тисяча лівих…
Худий, невисокий, з ряботинням на впалих щоках, водонос завжди крутився поблизу офіцерських наметів.
Незабаром колона капітана Бедфорда звернула на північний захід. Почали зустрічатися свіжі згарища, зграї бродячих собак вили довкола спалених сіл.
Обабіч дороги Дженні бачила стовпи з перекладинами і якісь дивні мішки, підвішені до них.
Індійці з острахом дивилися на ці мішки й відвертали обличчя.
— Нейл-саїб! — перешіптувались індійці.
Якось, уважно роздивившись вузький чорний предмет, що висів на перекладині, Дженні з жахом зрозуміла, що це — почорніле висохле людське тіло.
Генерал Нейл пройшов з каральною експелиціею по всьому середньому Гангу — бригадний генерал Нейл, якого самі англійці називали «страшним Нейлом».
Нейл задушив повстання в Бенаресі. Він позаставляв шибеницями увесь правий берег річки і набагато миль — бруковану дорогу, що вела до міста.
Шлях генерала можна було пізнати по спалених хатинах, спустілих селах і оцих наспіх поставлених шибеницях, на яких гойдались під вітром чорні спотворені трупи.
Що далі просувалася колона, то пустиннішою ставала дорога, безлюднішими села, зате ліси кишіли людьми. Вночі англійці бачили, за горбами вогні великих привалів.
Повстанці були близько.
Вночі колона ішла із смолоскипами. Місцевість підвищувалась, вони перетнули пасмо, високих оголених горбів. Було холодно; від різкого вітру вночі носильники загорталися з головою у свої чорні шерстяні ковдри. Дженні лякалась іноді, вистромивши голову з нош: ніби чорні сліпі привиди, закутані з головою, брели по дорозі. Невдовзі небо осяяли відблиски пожеж: недалеко горіли селища. По ночах чути було стрілянину.
— Тепер уже скоро! — жовчно радів Блент. — Скоро будемо під Делі! І тоді заговорить моя, «Чорна жаба»..
Так лейтенант називав свою найбільшу мортиру. Мортира й справді була схожа на жабу: короткоствольна, на високих колесах, гармата була схожа на жабу, що підняла до неба роззявлений рот — широке чорне жерло.
До Аллігура залишалося не більше двох-трьох переходів.
Попереду на них чекала переправа через невеличку мілководну річку. Капітан розглядав карту: місцевість рівна, річку можна перебрести, ніяких перешкод на шляху не позначено. Велике індійське селище? Розвідники, що пішли вперед, не знайшли в ньому жодної людини.
Вони зупинились на відпочинок близько одинадцятої години ранку. Опівдні імла затягла небо. Хмара закрила сонце, серед ясного дня на кілька секунд стало майже темно. Кущі і дерева завмерли в непорушному повітрі. Вмить, немов за чиєюсь командою, кочовий табір довкола колони згорнув свої намети, селяни хльоснули по буйволах, по конях — і табір пішов, зник, ніби його вітром змело. Капітан Бедфорд озирнувся: довкола було порожньо. Селяни пішли від них.
— Це недобрий знак, — сказав Блент.
Блент пропонував зачекати до ночі. Але Бедфорд вирішив виступити, як завжди.
Тільки-но колона рушила, як пронісся сильний вітер; усе потемніло, полив дощ. Вода потоками ринула на людей і тварин, за кілька хвилин дорогу не можна було перейти. Носильники ледь брели, навіть слони грузли в цій рідкій каші з води і піску.
Бедфорд вислав до річки двох верхівців подивитись, як з переправою.
Верхівці повернулися й доповіли: «Річка вийшла з берегів, течія дуже сильна, переправити важкі гармати не можна».
— Спробуємо пошукати інше місце для переправи, — сказав Блент. — Треба спитати кого-небудь з тубільців, хто добре знає тутешні місця.
— Дозвольте доповісти, сер, тут якийсь водонос увесь час іде за нами, — сказав Боб Робсон, Бедфордів ординарець. — Всі пішли, а він не пішов. Дозвольте його привести, сер.
— Давай його сюди! — сказав капітан.
Ординарець привів до капітана водоноса з смугастим міхом.
— Ти знаєш тутешні дороги, водоносе? — запитав капітан.
— Знаю, капітане-саїб.
— Чи не скажеш ти, де нам найкраще перейти вбрід з гарматами цю прокляту річку?
— Скажу! — Індієць немов чекав на це запитання. — Скажу, капітане-саїб! Поверни зараз у джунглі, пройдеш горілим лісом, пройдеш повз храм, побачиш безлюдне селище. За селищем пологий берег і річка смирна, як вівця. Ти перейдеш її вбрід і навіть не замочиш верхнього ремінця на твоєму чоботі, саїбе!..
Капітан Бедфорд не роздумував. — Чудово, — сказав капітан. — Веди нас, водоносе, матимеш срібну рупію.
Увесь правий берег річки поріс густим лісом, дерева спускалися до самої води. Уздовж берега не видно ані дороги, ані стежки. Лела йшла, продираючись крізь колючі кущі, збиваючі босі ноги об тверде коріння. Вона шукала піщаний пагорб на березі і самотній високий тамаринд, про який говорив їй Чандра-Сінг. Незабаром ліс трохи відсунувся од води, відкрився піщаний спуск до річки. Увесь берег у цьому місці був потоптаний копитами; тут, напевне, зганяли на водопій коней і верблюдів. Вона пройшла далі й почула неподалік голоси й чітку англійську мову.
Лела зупинилась.
Крізь дерева зона побачила попереду голови коней, зігнаних до гурту на лісовій галявині, димок від багаття й високі ківери кавалеристів. Люди голосно перегукувались, розсипавшись на галявині. Лела одразу сховалася в кущах. Вона пішла праворуч, віддаляючись од річки. «Обмину це місце лісом, а потім знову вийду до річки», — вирішила Лела, пройшла з півсотні кроків й зразу ж загубила напрям. Густий ліс був праворуч, ліворуч і ззаду — суцільна зелена стіна, забита високою папороттю. Лела зробила ще кілька кроків, продираючись крізь густий підлісок, крізь плетиво коріння. Вона відчувала, що йде далі од річки. Дівчина сіла на землю, намагаючись заспокоїтись. Маленькі веселі пташки грались і свистіли над нею в зеленому чагарнику. Коли Лела підвелась і вийшла з-під навислого коріння, вона побачила, що стоїть на вузенькій лісовій стежці.
Крізь густі зарості стежка вивела її на досить широкий шлях. Лела побачила загорожі для худоби обабіч шляху і строкате ганчір'я, яке селяни розвішують на кілках навколо загорож для буйволів. Отже, поблизу село. Але чому так тихо за загорожею — не чути ні мекання кіз, ні мукання буйволів?
Село відкрилось одразу за поворотом дороги. Тут було тихо, ще тихіше, ніж у лісі. Мертві порожні хатини стояли обабіч сільської вулиці. Звідси всі пішли, пішли квапливо, немов утікали від чогось. Перекинуті ступки, жалюгідне начиння валялось на порогах хатин. У спустошених дворах Лела бачила холодні пічечки, покинуті жаровні. Де ж поділися селяни? Лела пройшла все село і не зустріла жодної людини, світло-сіра в білих плямах гадюка грілася на глиняній огорожі однієї з халуп. Пустка, німа тиша… Лелу охопив страх. Де ж те село, про яке говорив їй Чандра-Сінг?.. Галявини, храм і горілий ліс?.. Вона заблукала. Треба повернутись до річки і звідти шукати. Незабаром зайде сонце: треба поспішати. Пройшовши крізь джунглі, Лела вийшла не до річки, а на відкрите горбкувате місце. У світлі призахідного сонця вона побачила великий білий будинок оддалік, на пагорку, з балконами і чотирискатною покрівлею.
Це був будинок начальника, заміндара, а можливо і тутешнього раджі. Лела не раз бачила такі будинки в рідних місцях. Злякавшись, вона відступила назад. Потрапити в руки до раджі чи його слуг?.. Ні, краще вже повернутися в село.
Наближалася ніч, і лісові звірі могли напасти на неї, вийшовши на нічне полювання. Лела повернулась у село і провела ніч у якійсь порожній хатині. Ранком пішла далі. Дорога все далі заводила її в ліс. Тут було не так мертво, як у селі. В лісі були люди, вони не показувались, але Лела вгадувала їх присутність. Кілька разів вона чула уривок пісні, що віддалялася в глибину лісу. Вона підняла з землі бананове лушпиння, ще зовсім свіже, навіть не потемніле. Вона зовсім ясно відчула запах диму і вловила приглушені людські голоси. Лела пошукала високе дерево, вилізла на нього, роздивилась. Ні, нікого не видно. Очевидно, люди сховались, а багаття загасили. Лела пішла далі і знову почула пісню, а перед собою побачила сліди багатьох босих людських ніг, що перетинали піщану стежку.
Ні, це не британці. Це свої! Лела підбадьорилась. Село порожнє, але в лісі є люди. Вона пішла швидше. Незабаром побачила в лісі болото, за ним — затоплене рисове поле. Де-не-де вода вже була відведена, і паростки рису золотіли на сонці. Лела сміливо йшла далі. Десь тут близько повинно бути і село… Та що це? Що тут сталось?
Лела піднялась на пагорбок. Уламки хатин припали до лісної стежки. Рештки очеретяних стін, покрівель, покришений, як трава, бамбук, величезні заглибини у вогкому болотяному грунті… Тремтячи Лела підійшла ближче. З-під повалених дверей стриміли мертві руки. Потемнілі плями крові на землі, роздавлена дитяча ручка, втоптана у верблюжий послід… Велика дерев'яна ступа, майже з людину заввишки, валялась тріснута, як глиняний черепок під чиєюсь тяжкою ногою.
«Слони!..» — зрозуміла Лела. Табун слонів випустили на село, щоб розтоптати, знищити, вдавити в землю з хатами і людьми. Хто це зробив? За віщо? Дрож проймав усе тіло дівчини; вона кинулась бігти. Скоріше геть звідси!..
Лела бігла лісом навпростець, пружні гілки чіплялися за її ноги, колючки роздирали одяг, їй ввижався позаду, у лісній хащі, тупіт величезних слонячих ніг.
Дівчина мчала стрімголов, забувши про все, не знаючи, де вона. З півмилі пробігла навпростець, через ліс, і несподівано вийшла до річки.
Берег був відкритий і пустинний. Високий тамаринд розкинув гілля над піщаним зрізом берега.
Те саме місце, про яке говорив їй Чандра-Сінг!..
Лела впала на пісок і довго лежала відпочиваючи.
Вода безіменної річки струменіла під схилом. Дівчинці до болю захотілося зануритись у воду, освіжити розпалене тіло. Вона закопала паличку з листом Чандра-Сінга в пісок, під корінням тамаринда. Збігла вниз, роздяглась і кинулась у воду. Навколо було тихо, безлюдно, жоден звук не долітав до неї. Обмивши обличчя і тіло, Лела вийшла з води й одяглась. Вона хотіла піднятися назад по піщаному схилу до того місця, де закопала свою паличку.
Та на тому місці стояв чоловік в одязі саїба.
Він дивився на воду повз Лелу. Не відводячи погляду од річки, він зробив знак комусь позаду себе.
— Взнати, хто ця дівчина! — сказав саїб.
Одразу двоє чоловіків в однакових куртках із світлими ґудзиками підбігли з двох боків і взяли Лелу під руки.
Додвалла, погонич верблюдів, зганяв своїх тварин униз по піщаному схилу. Перший верблюд був сліпий на одне око; він увесь час звертав ліворуч.
— О-о, шайтан, син шайтана! — кричав погонич.
Саїб неквапливо розглядав Лелу.
Він стояв, закурений, високий, вузькоплечий, притулившись до стовбура дерева, і дивився на неї з холодною увагою. В руці у нього був довгий жмут трави з колючими маківками. Пухнастими колючками він, як мітелкою, стьобав себе по чоботу, збиваючи пил.
Він заговорив до неї її рідною мовою. І Лела, що ніколи раніше не бачила цієї людини, зрозуміла: «Худий саїб!»
— Куди ти йдеш? — запитав саїб.
— У Джайхар, — відповіла Лела. Вона назвала перше-ліпше село, яке могла пригадати.
Саїб розглядав її; тонкий дівочий стан, прикритий традиційним білим сарі, рожево-смагляві щоки, сміливий погляд блискучих сірих очей… А які чорні брови, вії!.. Гарна дівчина.
— Не поспішай! — сказав саїб. — У тебе є родичі в Джайхарі?
— Так, брати, сестри.
Саїб посміхнувся.
— Їх уже немає.
— Де ж вони?
— Розтоптані.
— Розтоптані? — Лела скрикнула.
Додвалла, погонич верблюдів, якось дивно поглянув на неї. Саїб посміхався, обмітаючи коліно колючою мітелкою трави. Він випробував її.
Чи правду каже дівчина? Чи вона справді йде у те село, яке назвала?
— Твій Джайхар втоптали у землю. Всіх селян загнали в хати й пустили на село слонів. Це за те, що джайхарці бунтували. Я с-що у тебе там були брати і сестри, — молись за них твоєму богові Ямі. Вони вже мертві.
— Ай-ай!.. Слони!.. — Лела заплющила очі. — Слони розтоптали село!.. — Вона немовби ще раз побачила поламаний бамбук сільських хатин, кістки юнаків і дівчат, утоптані в землю…
Лела притиснула долоні до очей: «Горе мені, горе…» — плакала вона.
Саїб посміхнувся. Ні, дівчина не бреше. Це не вдавані сльози. Так плакати можна тільки за рідними братами і сестрами. Та що означає цей одяг північної жительки?
— Одвести на бівак! — коротко наказав саїб.
Двоє в чалмах і куртках із срібними ґудзиками штовхнули Лелу в спину.
Верблюдяча стежка звертала в ліс. Лела побачила голі, випалені галявини, на краях лісної галявини зачорніли обгорілі стовбури.
«Ті самі місця, про які говорив Чандра-Сінг!» — упізнала Лела.
Незабаром зарості порідшали; відкрилась велика галявина і старий храм на ній, обплетений хмелем майже до самої покрівлі.
Чепурний намет стояв на галявині. Додвалла і слуги лягли на траві біля відкидної поли намету. Двоє в однакових куртках сіли осторонь на повалений стовбур дерева сторожити Лелу.
Коли саїб покликав їх до себе, слуги прикрутили дівчину за руки до дерева й пішли.
Кілька днів Лела провела на галявині, біля поваленого дерева. Слуги стерегли її з ранку до заходу сонця, потім відв'язували і йшли спати. Вночі вона, однак, не могла б утекти: в цих місцях водилися тигри і перед світанком виходили до річки на водопій.
Вночі Лела заповзала під навіс із ліан і вибирала собі на землі сухе містечко. Слуги, наламавши сухого бамбука, до ранку підтримували вогонь на галявині.
Одного разу до худого саїба прискакали звідкілясь четверо на конях. Усі були в білих коркових шоломах, яснобороді, з довгими нагаями і з пістолетами за поясом. Вони голосно радились посеред галявини і сперечались, але саїб сказав їм щось, після чого всі замовкли. Усі четверо спішились і ввійшли до нього в намет.
Слуги, не сміючи дихнути, лежали на землі біля входу і чекали. Худий саїб був чимось незадоволений.
Так минуло кілька виснажливих гарячих денних годин.
Слуги задрімали. Закуняла і Лела, поклавши голову на руки. Сонце повільно хилилось до заходу. Маленькі мавпи пустували в густому листі дерева над її головою. Раптом мавпочки злякано закричали і пострибали геть.
За деревами почувся шум. Дзвін, тупіт, тріск збитих сучків, — ніби великий натовп ламався лісом на галявину.
Лела підвелась. Ревіли верблюди, наче їх хто стьобав колючими бичами, метушилися слуги, — весь маленький табір заворушився. Що таке? Лела нічого не могла зрозуміти.
— Тікай! — закричав дівчині у саме вухо погонич і розрубав ножем вірьовки, що зв'язували її.
Лела кинулася в хащу, але тут ще виразніше чувся шум — злитий, грізний, наче велике військо йшло лісом, десь дуже близько.
Лела повернулась назад, добігла до храму й зупинилась.
Величезна кам'яна постать з лицем жінки і тілом тварини лежала на покрівлі храму. Важкі кам'яні повіки богині були низько спущені над сліпими випуклими очима; в одній руці вона тримала кам'яну змію, в другій — мертву голову й пучок мотузок. Лела відступила. Це була Калі — дружина грізного Шіви, Калі-Руйнівниця, богиня помсти, вона ж Дургі — Тисячорука, з лицем жінки і тулубом священної корови.
Гамір наближався. Великий натовп ішов до галявини. Смолоскипи тьмяними вогняними цятками почали спалахувати в хащі лісу. Куди сховатися? З дитинства лякали Лелу Чорною Калі; вона пам'ятала, як боялася гніву богині її мати, як вона годинами молилася в храмі, розпростершись на камінні перед статуєю Тисячорукої…
Натовп уже сунув на галявину. Лела наважилась. Поміж тілом богині і каменем, на який спирались її зігнуті руки, була велика щілина. Перемагаючи мимовільний дрож, Лела вилізла на дах храму і проповзла крізь щілину в порожнисте тіло богині.
Тут ЇЇ ніхто не міг побачити. Натовп ішов мимо, димлячи смолоскипами, дзвенячи зброєю; Лела чула безладні голоси. Потім усе затихло.
Дівчинка щільно закуталась у свою хустку й заповзла глибше. До півночі було ще далеко. Лела довго чекала, сама не знаючи чого, потім заснула. Прокинулась вона не скоро: чи то від нічного холоду, чи то від шурхоту обережних кроків по храмовій покрівлі. Ага, значить, ще хтось не злякався богині! Хтось тихо говорив над самою головою:
— Звір сам іде до нас у руки. Гарматна колона уже недалеко від переправи… І Чандра з ними в обозі, вдруге присилає він з хлопчаками вісті.
«Чандра-Сінг?» — Лела прислухалась.
— Райоти всі зібралися, — говорив далі той самий голос. — Чоловік чотириста зараз пройшло до призначеного місця. Зброя у всіх є. Чи встигнуть з фортеці нам на підмогу твої аллігурці, Лалл-Сінг?
— Встигнуть, — відповів молодий веселий голос. — Я на моєму Робінзоні доскакав до Ранпура з Делі за сім годин, зовсім не поспішаючи. Значить, мої сипаї прибіжать за півдоби. Без зброї й амуніції вони бігали нарівні з полковницьким конем. Чи ти вже забув, начальнику?
— Все пам'ятаю, — відповів перший голос. — Людей по будинках Ранпура розставиш ти, Лалл-Сінг. Чандра-Сінг сам поведе колону до переправи.
— Ти залишишся тут?
— Так, до ранку. З цього храму добре видно дорогу.
Лела почула, як хтось обережно вповз до неї в кам'яне заглиблення під статуєю богині.
Дівчинка завмерла. Вона спробувала на руках підтягнутися глибше, але рухатися не було куди.
В тиші вона ясно чула чиєсь близьке дихання. Людина сиділа поруч, майже впритул до неї.
Людина мовчала. Хто це був: друг? ворог?
Так вони сиділи довго-довго. Лела боялась дихати, боялась поворухнути затерплою ногою. В щілину вона бачила, що небо ледь посіріло, слабке світло розлилось над лісом. І тут, в передсвітанковому мовчанні лісу, Лела чітко розрізнила якісь звуки.
Сердите рикання віддалік, заглушений стрибок великого тіла, тиша і знову стрибок…
Злякано просвистів птах. Усе завмерло в лісі. Це тигр ішов на водопій перед сходом сонця.
Лела сиділа тихо, боячись поворухнутись.
— Тигр іде на водопій! — сама того не помічаючи, прошепотіла вона.
И одразу ж голос поруч відповів:
— Мисливець чекає в кущах!
— Хто тут?
— Мисливець, — відповів голос.
— Той самий, до якого мене послав Чандра-Сінг?
— Мабуть, той самий. А ти хто, хлопчик чи жінка? — спитав трохи здивовано голос.
— Сонце зійде, побачиш, — сказала Лела.
— Хто ж ти, скажи, — наполягав чоловік.
— Я Лела, дочка Батми, — відповіла дівчина.
Чоловік відповів не зразу, ніби від хвилювання йому раптом перехопило подих.
— Звідки ти родом, Лело? — спитав він.
— Із Раджпутани.
— Твою матір звали Батма-Севані?
— Так. А ти хіба знав її?
Знову мовчанка, немов чоловік не міг побороти хвилювання.
— Покажись мені, — через хвилину сказав голос.
Чоловік притягнув Лелу до смужки світла, що падало з щілини, і довго з жадібною увагою вдивлявся в її обличчя Лела бачила в сутіні його довге сивувате волосся, бачила, як поблискують його очі і цей дивний спотворений рот…
— Хто ти? — злякано спитала Лела.
Чоловік не відповідав.
— Тебе послав до мене Чандра-Сінг?
І тут Лела згадала про заліплену воском паличку.
— Лист!.. Він залишився під деревом. Пробач мені. Я не винна! Це худий саїб! — збентежено промовила Лела.
— Лист від Чандра-Сінга? Та він сам устигне сюди раніше за свій лист! Я скоро побачу його, дитинко!
І чоловік на руках підтягнувся до щілини.
— Ти повернешся? — запитала Лела.
— Так, — сказав він, — повернусь! Не бійся нічого!
Лела несподівано відчула теплоту в цьому суворому незнайомому голосі.
— Жди мене, Лело! — повторив чоловік. — Я скоро прийду.
Він нечутно виповз із тіла богині.
Лела лежала, скрутившись клубочком. Високо піднялось сонце, розпекло кам'яну спину богині. Потім знову стало прохолодно. Так минув день.
Чоловік не приходив. «Невже доведеться просидіти тут ще одну ніч?» — з тривогою подумала Лела.
Надвечір порив вітру пролинув лісом. Зашуміло гілля дерев, шумів увесь ліс. Потоки води ринули на покрівлю храму.
«Дощі почались», — подумала Лела. Час минав. Чоловік не приходив. Відчай охоплював дівчинку.
Дощ лив і лив, струмки довго ще шуміли по лісу. Потім стало тихо.
Лела почала вже дрімати. І тут якийсь дивний далекий звук розбудив її. Наче вся земля гуділа від чогось важкого, що наближалось рівномірно і грізно…
Це гарматна колона капітана Бедфорда посувалась лісом до річки, до місця переправи, яке показав водонос.
Колона повільно викочувалася на галявину. Лела розрізнила окремі голоси.
— Ось і храм!.. Виходить, водонос не брехав, сер, усе вірно, — промовив чийсь молодий голос.
Це Боб Робсон розмовляв з капітаном.
«Саїби!» — Лела заповзла глибше в кам'яне тіло богині і відразу почула близько коло себе кроки й молодий дзвінкий голос:
— А це що за чудисько, Боб?
— Богиня. Лице людське, а тіло коров'яче.
— Дивись, та вона, здається, всередині порожня!..
Англійський солдат постукав пальцями по спині кам'яної постаті, як по барабану. Другий солдат припав оком до отвору.
— Там хтось є, Боб!..
— Зажди, зажди, Тедді!.. Там і справді хтось сидить! Треба доповісти капітанові.
Капітан Бедфорд великими стрибками піднявся на дах храму. Солдати, слуги, носильники обступили кам'яну богиню.
— Взяти живцем! — наказав капітан. Лелу витягли за поділ спідниці й поставили перед капітаном.
— Дівчисько!
Лела оглянула незнайомі обличчя й здригнулась. Прямо перед нею в одязі водоноса стояв серед натовпу Чандра-Сінг. І одразу страх пройшов. Дівчина щільніше закуталася хусткою.
— Хто така? — суворо спитав Бедфорд. Лела дивилась на водоноса.
«Мовчи!» — наказав їй очима Чандра-Сінг.
— Хто ти? Кажи! — повторив капітан.
Лела мовчала, потупивши голову.
— Не розуміє нашої мови, сер! — сказав Боб Робсон.
— Відішліть її в обоз, капітане, потім дізнаємось, хто вона і звідки, — порадив Блент.
В молодому бамбуковому лісі, такому густому, що й дитина не пролізе між стрункими колінчастими стовбурами, зібрались люди. Скільки їх зібралося тут? Важко сказати, — скільки дерев, стільки й людей. Тут були райоти з Бхагпута, з Ранпура, з Джайхара, з Ферозабада та ще з багатьох далеких і близьких місць. Хто знає, скільки миль сходили їх худі, без литок ноги, скільки вантажів перенесли їх руки, такі тонкі, що п'ятирічна дитина могла б охопити їх пальцями!.. Тут були і жінки, і маленькі діти. Слабенькі ручки греблися в землі, переплітаючись з бамбуковими паростками. Всі сиділи тихо, матері не гукали на дітей. Можна було підійти лісом упритул до цих людей і нічого не побачити крізь густі ряди бамбукових стовбурів, не почути ні шурхоту, ні звуку. Бамбук похитувався і дзвенів на легкому вітрі, люди мовчали. Вони були тихіші за ліс.
Їх села залишилися позаду: спалені вогнем, потоптані слонами. Ліс став їхньою домівкою, молоді пагони бамбука — їжею. Але райоти не забували своїх згарищ. Вони ще сподівались повернутися у рідні селища — не для того, щоб повзати в куряві біля саїбових чобіт, а для того, щоб знову збудувати свій дім на визволеній землі. Рушничні стволи стриміли за спинами у селян, старі діди тримали довгі саморобні списи, гострі піки похитувались між бамбуком.
Райоти сиділи тихо, вони чекали чогось.
Раптом затріщав ліс, захитались тонкі колінчасті стовбури. Якийсь чоловік продирався між дерев.
Ось він прометнув серед стовбурів — молодий, невисокий, у темній пов'язці зброяра на закуреному волоссі.
— Вісті! — закричав чоловік. — Я приніс вам вісті, райоти!..
Відразу ліс ожив; ламаючи гілля, збилися люди в щільну купку.
— Вісті!.. — переказували один одному. — Вісті од Чандра-Сінга!..
— Читай, віснику! — зашуміли голоси. Зброяр підняв довгу смужку паперу, помережану значками.
— Гармати йдуть у наш бік. Великі гармати з. Калькутти!
— Гармати!.. Великі гармати!.. На допомогу; саїбам! — захвилювались райоти.
— «Важкі гаубиці, мортири!.. Швидкострільні гармати», — перераховував зброяр, дивлячись у лист.
— Мортири! О-о!.. Гаубиці!.. Швидкострільні гармати! Нам такі гармати теж потрібні!
— Колона іде нашими місцями. При ній є наші люди… Чандра-Сінг іде з гарматами.
— Чандра-Сінг!.. О-о!.. Наш Чандра-Сінт…. — «Джайхар, Бхагпут, Ранпур, — чигав зброяр. — Так іде колона саїбів. Вона прямує у Делі!»
— Ранпур!.. Джайхар!.. Це наші місця, наші села.
— Ми не пропустимо ці гармати в Делі!..
— Не пропустимо! Грудьми станемо на їх шляху.
Зброяр опустив листа.
— Звичайно! — сказав зброяр. — Ця колона не дійде до стін Делі.
Він бамбуковою паличкою накреслив дві-три лінії на землі і міцно ткнув паличкою посередині.
— Тут, — сказав зброяр, — село Ранпур і шлях до річки. Тут ми перехопимо колону. Чандра-Сінг поведе їх як треба.
— Ми зробимо засідку! — зашуміли селяни. — Ми засядемо у селі і перехопимо гармати саїбів.
— Так, так, райоти!
Рунават, охоронник води, старий селянин з хворобливим і суворим обличчям, вийшов уперед. Він ткнув у землю не старечим посохом, як раніше, а ратищем довгого саморобного списа.
— Так, селяни!.. Приготуйтесь!.. Переріжемо шлях саїбам!.. Не пропустимо їх у Делі, до нашого серця…
— Селяни, в дорогу!.. Готуйтесь, ранпурці!..
— В дорогу!.. В дорогу! Ранпур близько.
Знову стало тихо. Бамбукові стовбури трохи розійшлись, пропускаючи людей, і знову зімкнулись. Вони стояли спокійно, ледь погойдуючись на теплому вітрі, подзвонюючи молодими пагонами, немовби нікого й не було зараз у лісі і нічого не говорили селяни, а ці голоси, легенький рух і шум тільки приснилися зляканим птахам.
Водонос не брехав. За лісом була дорога, загорожі для худоби і селище; два ряди бідних тубільних хатин, що вишикувались обабіч довгої вулиці.
Колона капітана Бедфорда повільно виповзала з лісу на дорогу. Важко брели солдати. Колеса хлюпали по рідкій грязюці.
З-під шатра одного воза висунулась дівоча голова, прикрита білим узорчатим сарі. Лела уважно оглянула узлісся, дорогу, селянські хатини. В селищі було тихо, ніде не куріло, в щілинах вікон темно й порожньо. Мабуть, і тут селяни залишили село. Де ж круглий ставок, про який говорив Чандра-Сінг?
Ось він, посеред села, і великий будинок біля самого ставка. У Лели закалатало серце: їй здалося, ніби чиясь голова майнула у вузькому прорізі вікна.
Передня частина колони вже пройшла половину села. Капітан Бедфорд ішов пішки, розмовляючи з Джоном Блснтом.
Ось вони порівнялися з великим будинком серед села. Біля огорожі сидів чоловік.
Чоловік був такий примітний, що капітан мимоволі зупинився.
Він сидів, пригнувшись і схрестивши ноги, на облізлій леопардовій шкурі. Лоб його і щоки були розписані червоними і чорними смугами. Він був майже голий, тільки стегна прикриті клаптем чорної тканини. Голова і все його тіло були, обсипані попелом. Худі плечі чоловіка тряслись під попелом, він повільно перебирав руками чорні чотки, тихо похитувався і дивився в землю, наче не помічав ні солдатів, ні гармат, ні офіцерів, які зупинилися перед ним.
— Гляньте, Блент! — сказав Бедфорд. — Це йог.
Блент знизав плечима.
— Фокусник, чи що?
— О ні, — святий філософ, що відмовився од усього земного, одягнена у попіл людина, що пізнала божество. Я багато таких бачив у Бомбеї, любий Блент. йоги по двадцять-тридцять годин підряд можуть сидіти отак, перебираючи чотки й міркуючи, без їжі, без сну. Ви можете колоти йога шпильками, пекти йому ступні, — він нічого не відчує.
— Я торкнув би шкуру цього філософа штиком, — жовчно перебив капітана Блент. — Хочу побачити, як він це відчує…
Лейтенант не договорив. Індієць пригнувся, швидко сунув руку під леопардову шкуру й вихопив з-під неї пістолет.
— Ба-бах!.. — в ту ж секунду розрядив він пістолет у Блента, і лейтенант упав з простреленою головою.
— Е-е-ен! Д-е-е-ен! Д-е-е-ен! — протяжний крик індійців полинув над селом.
Усе ожило, застукотіло, зашуміло. Над плоскими покрівлями виросли людські голови, оглушливо затріщали постріли. «Засада!..» В голові колони почалась паніка.
Капітан Бедфорд здалеку бачив, як перша гарматна упряжка зупинилась, як його люди заметушились і розбіглися у різні боки.
— Назад!.. До гармат!.. — кричав капітан; його ніхто не слухав. Решта гармат продовжувала по інерції викочуватися з лісу на дорогу. — Назад! — кричав капітан. Він бачив, як попереду погонич щосили ударив слона залізним гостряком у потилицю, як через секунду поранений слон метнувся поміж хатинами, підкидаючи свою тяжку упряжку. Ноші, в яких несли Дженні, раптом здригнулись і впали, накренившись, полотняні завіски залопотіли на вітрі, як паруси шхуни, що потрапила в шквал; носильники розбіглись в усі боки.
— Сюди! До мене! — кричав капітан, але його самого відтиснили убік. А за якусь мить капітан Бедфорд і сам уже біг геть від дороги, навскоси через поле.
Кулі свистіли над головою. Відстрілюватись не було часу.
— Он до того будинку, сер! — кричав капітанові ординарець Боб Робсон, який біг попереду. Боб показував Бедфордові на великий будинок з баштами і кам'яною огорожею, що стояв за рисовим полем.
На даху будинку товпилися люди. Вони дивилися на капітана Бедфорда й махали руками.
— А що коли і там вороги?
Та у Боба Робсона, здається, було правильне чуття. Подвійна брама гостинно розчинилась перед британським офіцером. Капітана Бедфорда довгими переходами провели у великий зал, вистелений килимами і подушками. В залі пахло ароматною смолою, плодами, солодким тютюновим димом. Сивий, зморщений раджа, у парчевій кофті, весь обвішаний янтарними чотками, низьким поклоном вітав капітана.
— Я все життя не мріяв про більше щастя, як служити моїй королеві та всім офіцерам-саїбам! — промовив раджа.
Він сплюнув бетелеву жуйку в золочену чашу.
— Весь мій дім і моя скарбниця в твоєму розпорядженні, саїб, — ще раз схилився раджа.
Він зробив знак слугам, і капітана Бедфорда повели довгими переходами, повз темні закутки, крізь сморід жаровень і цікаві погляди челяді, у віддалену палацову прибудову. Чоловік вісім англійців сиділи у кімнаті, з них троє в офіцерських мундирах. Двері за капітаном відразу зачинили, і два озброєні чокедари[13] виструнчились обабіч дверей.
Капітан Бедфорд сів на низький диван і спробував отямитись.
— Ради бога, джентльмени, — сказав він, — хто ми тут: гості чи полонені?
— Ми самі вже другий тиждень сушимо голови над цим питанням, — відповіли Бедфорду співвітчизники.
Довго не змовкав галас у селі. «Гармати саїбів у наших руках!» — Селяни святкували перемогу.
Ще до полудня з-за ріки повернувся загін сипаїв, який допомагав райотам перехопити колону. Сипаї відігнали далеко за річку розпорошені групи британців.
— Вісім важких гармат, — рахували здобич селяни, — дванадцять малих і п'ятдесят возів з порохом і бойовими припасами!.. А хури з мукою, сухарями, рисом, сушеними плодами!.. Сумний день сьогодні у саїбів…
Люди посідали на траві біля ставка, вмостилися на зсунутих возах. Жінки напекли коржиків з пшеничного борошна. Мисочки з жирною козлятиною пішли по руках.
Лела зарилась у солому на одному з возів. Запах їжі дратував її, вона вже дві доби нічого не їла.
— Лело, де ж Лела? — чула вона голос Чандра-Сінга, але тільки глибше ховалася під солому.
Сором мучив дівчину: вона не виконала доручення, не донесла свого листа. Як же вона подивиться тепер у вічі Чандра-Сінгу?..
«Дочка нашого Панді», — називав він її… А тепер що він їй скаже?
— Де Лела? — кричав Чандра-Сінг і заглядав під шатра возів.
Чандра-Сінг знайшов Лелу на дні останнього воза. Він обтрусив солому з дівчини і поставив її на ноги. Лела прикрилась хусткою, боячись глянути на нього.
— Прости мені, Чандра-Сінг, я не донесла твого листа.
Чандра-Сінг посміхнувся.
— Я сам поспів раніше за свій лист, — сказав Чандра-Сінг і повів дівчину до ставка, де зібрався народ.
— Ти шукала свого батька, Лело? — сказав Чандра й штовхнув Лелу в коло.
Вона побачила радісні обличчя селян і високого на зріст сипая в білій чалмі, який сидів у центрі кола.
— Панді!.. Панді!.. — почула Лела гучні голоси.
Вона дивилася на сипая, на його довге сивувате волосся і скалічений рот. Той самий чоловік, якого вона бачила на покрівлі храму!..
— Панді?.. — повторила Лела.
Сипай підвівся і ступив до неї.
— Я обіцяв і не повернувся, — сказав сипай. — Пробач мені, дитино!
Він притягнув Лелу до себе й посадовив поруч.
— Твоя мати ждала мене й не діждалась, — мовив Інсур. — Ми двічі могли зустрітися з тобою, дитино, і двічі розминулись. Тепер ти назавжди залишишся зі мною.
— Тату! — прошепотіла Лела. Вона довго сиділа нерухомо, припавши до батькової руки.
Дженні сиділа на траві, бліда, підібгавши ноги, як індуска. Вона відштовхнула од себе глиняну чашку з свіжою водою, яку їй приніс молодий сипай у жовтій чалмі.
— Я хочу додому! — сказала Дженні. — Відпустіть мене.
— Твоя домівка далеко! — посміхнувся сипай. У нього були білі, як цукор, зуби й хитрі ласкаві очі.
Він ткнув їй у руку липкий солодкий плід інжиру.
— Ти поїдеш з нами, — сказав сипай. — Не бійся, дівчинко, ми тебе не скривдимо.
Він посадовив її на повстину біля стовпа, вкопаного в землю коло ставка, потім покропив водою чисто підметений клапоть землі й прошепотів над ним кілька слів пуджі — очисної молитви.
Віднині місце було недоторкане. Ніхто не смів ступити на нього, навіть пройти дуже близько й кинути на нього свою тінь.
Була друга година пополудні — час готування їжі. О цій порі вся Індія пече під відкритим небом свій убогий хліб.
Сипай роздмухав вогонь, підкинув у нього гілля. Потім підійшов до ставка і, не скидаючи легкого одягу, швидко занурився у воду для обмивання, обов'язкового перед готуванням їжі.
Вийшов і, просихаючи на сонці, почав місити коло вогнища на мідній таці тісто з грубого пшеничного борошна.
Дженні озирнулась. Усі навколо місили тісто, роздмухували вогонь. Райоти готували їжу.
Тепер у повстанців було багато борошна: весь запас із обозу Бедфорда перейшов у їхні руки.
Сипай наліпив з тіста коржиків і поставив їх пектися на залізному листі. Збоку присунув до вогню мідний казанок з сочевичним супом.
Скоро коржики були готові. Сипай швидко зробив з великого пальмового листка щось схоже на тацю, обпікаючись, покидав на неї коржики й подав Дженні. Потім підсунув до дівчинки казанок з сочевичним супом.
— Їж, — сказав сипай.
Сам він їв, умокаючи коржики в сочевичну юшку. Дженні збентежив бруднуватий колір юшки. Вона з'їла свої коржики всухом'ятку.
Сипай кудись побіг. Він не був схожий на того лагідного індійця-няньку, котрого Дженні пам'ятала з дитинства. Але все-таки він був добрий до неї. Він приніс їй в чашці молока буйволиці.
— Пий, — мовив сипай, — і не бійся. Ніхто не скривдить тебе, дівчинко. Індія з дітьми не воює.
Дженні покірно випила густе гіркувате на смак молоко.
— Тепер у дорогу, — сказав сипай.
Весь загін уже зібрався.
Дженні підвели до тих самих носилок, у яких вона до цих пір здійснювала мандрівку.
Хтось вже сидів усередині, якась дівчинка, закутана в білу жіночу хустку. Дженні квапливо підсадили. Носильники взялися за бамбукові жердини, і носилки, гойднувшись, рушили вперед.
«Куди нас несуть?» — Дженні хотіла виглянути із носилок, але сипай, який ішов поряд, гримнув на неї:
— Дивитися не можна!
Дівчинка, що сиділа в носилках, трохи підняла хустку. Вона подивилась на Дженні блискучими очима.
— Не можна! Тобі не можна бачити дорогу. Ти наша полонена.
Це була та сама дівчинка, яка приходила до Дженні в Калькутті. Дженні скорилася.
Вона чула, як після заходу сонця змінилися носильники, як нові, з свіжими силами, швидко затупали босими ногами.
Їх несли хутко, дуже хутко.
На нічному відпочинку Дженні випадково підслухала уривок розмови.
— Нізащо не хоче в носилки, — долинув чийсь голос. — Він ладен усю дорогу йти зі своїм собакою.
— Не брамін, — сказав інший голос, — і не мусульманин, а свята людина.
Дженні зрозуміла, що мовиться про Макфернея.
«Добре, що й він тут», — подумала вона. Майже цілу добу її несли в носилках, квапливо, мовчки, невідомо куди.
Потім Дженні відчула, як під ногами носильників пружинить і гойдається дорога, ніби вони йдуть по хиткому настилу, через плавучий міст.
У вузеньку щілину між полотнищами навісу вона побачила зубчастий край високої стіни та башту.
Протяжне скрипіння воріт, голоси, тупіт, босі ноги носильників зашльопали по камінню.
«Вулиця? — думала Дженні. — Місто?»
Їх довго ще несли серед притишеного шуму і незрозумілих вигуків. Потім зупинились.
Дженні вивели з носилок. Вона встигла побачити юрбу, що стовпилась довкола, почула притамований гомін. Сонце засліпило її.
Дівчинку ввели в якийсь напівтемний будинок. Юрба розбрелась, усе затихло.
— Де ми? — спитала Дженні.
— В Делі, — відповіли їй.
— Невже Делі ще не здобули? — питали один у одного англійці вдома, в далекій Великобританії. — Невже наші регулярні війська ще не зламали опору повстанців?
Юрби народу збиралися в Лондоні довкола Будинку Індії, як тільки-но одержували нову звістку. Вісті надходили приголомшливі: «Генерал Кольвін оточений… Генерал Уілер розбитий…» — з острахом шепотіли в натовпі.
Вісті йшли довго: тільки двадцять третього червня дізналися в Лондоні про взяття повстанцями Делі — через сорок два дні після того, як перші повсталі полки вступили на плавучий міст, що вів до воріт фортеці.
Війська для Індії поспішно вантажились на судна, майже щодня з портів Великобританії відходили військові кораблі та наймані транспорта з солдатами на борту.
В палаті лордів довго обмірковували питання, як швидше переправити війська в Індію: навколо африканського материка чи Середземним морем, через Александрію — Суец.
Перший шлях був дуже далекий, але не потребував розвантаження й навантаження в дорозі; другий був коротший, але при ньому затримувало багаторазове розвантаження й навантаження і тяжкий сухопутний перехід по безводній пустині: канал біля Суеца ще не прорили.
Як не розраховуй, раніше ніж через три-три з половиною місяці королівські війська прибути в Індію не могли. А звідти надходили все тривожніші вісті.
Генерал Ансон, командуючий, помер від холери. Помер від холери і генерал Барнард, який змінив його.
Два командуючих загинули від холери один за одним за короткий час.
Помер Галіфакс.
Убитий Честер.
Невілль Чемберлен тяжко поранений.
Командування над усіма британськими силами під Делі доручено полковнику Вільсону, наспіх підвищеному в генерали.
У Лондоні з тривогою чекали наступних вістей.
В церквах замовляли урочисті молебні «за хоробрих воїнів, які життя своє віддають, щоб врятувати наші спадкоємні володіння і наше майно в Індії».
Настав серпень.
— Невже Делі ще не здобутий? — занепокоєно питали один в одного в Англії.
Серпень закінчувався, йшов третій місяць облоги. Делі тримався і був міцний як ніколи.
«Тут усі сповнені тривоги за цілісність Індії, — писав один англійський полковник з Лондона в Калькутту. — Як ми всі хочемо почути, що Делі вже взятий і повстання придушене».
«Справи в Делі йдуть, мені здається, так, що англійці змушені будуть почати відступ, як тільки, справді, настане період дощів…» — писав у серпні того року Карл Маркс своєму другові Фрідріху Енгельсу. — «Посилаю тобі план Делі, який ти повинен, однак, мені повернути».
А по плавучому мосту через Джамну, недосяжному для малих британських гармат, майже щодня в повному бойовому порядку з розгорнутими знаменами і барабанним боєм проходили у ворота Делі нові підкріплення сипаїв.
Офіцери британського табору тільки дивилися на них з вишки Хребта, намагаючись розгледіти в польовий бінокль, якого полку йдуть панді і з яких місць.
Панді в місто все прибували.
— Делі, як Севастополь, — говорили в британському таборі. — Чим довше стоїть, тим більше захисників приходить йому на допомогу.
— Делі, як Севастополь! — сказав майор Бріггс, вдивляючись здалеку в білі башти і вишки делійських бастіонів. — Навіть у Криму, п'ятдесят п'ятого року, не доводилось чути такої пальби.
Він і капітан Бедфорд їхали верхи обходом, по Курнаульській дорозі, обходом, до білих палаток британського табору під Делі.
Майже два тижні провів капітан Бедфорд під замком, в цілковитій невідомості, в будинку раджі. Потім усе раптом змінилося. Метушня піднялась у дворі і в будинку, з усіх стаєнь повиводили коней, кричали верблюди, стаючи на коліна й приймаючи на спини важкі в'юки. Раджа став квапливо готуватись до від'їзду.
Гінці раджі принесли йому тривожну звістку: великий загін саїбів іде з півдня.
— Таких наша земля ще не бачила! — доповідали гінці. — Це воїни дикі, потворні на вигляд, на конях, у високих шапках і в спідницях, як британські леді. На голові у них росте пір'я замість волосся, і б'ються вони жорстоко, всім ріжуть горлянки, кого не зустрінуть на шляху. Вони називають це «зіграти в старого Гаррі» й сміються при цьому; видно, матері їх дружили з дияволом…
Гінці доповідали про батальйон Хайлендського гірського полку, що виступить слідом за гарматною колоною Бедфорда з Калькутти. Майор Бріггс вів своїх гірських стрільців на допомогу британському табору під Делі.
Раджа не знав, що несуть йому війська саїбів, мир чи війну, і тому втік на південь, захопивши сім'ю, слуг, скрині, дорогоцінності, золоті й срібні монети.
Майор Бріггс звільнив замкнутих у домі раджі англійців і взяв капітана Бедфорда з собою. Через два дні Генрі Бедфорд тиснув руку своєму давньому другові, Річарду Гаррісу, серед палаток британського табору під Делі.
— Дженні? — було перше запитання Гарріса.
Генрі Бедфорд сповістив другові сумну звістку:
— Гарматну колону перехоплено, бідна Дженні в руках у повстанців невідомо де.
Дженні слухала спів муедзинів на заході сонця, передзвін маленьких дзвонів в індуських храмах. Щодня їй приносили воду, рис, коржики. Вікон у просторій кімнаті не було, замість них — вузькі прорізи високо в стіні, напівприкриті знадвору легкими щитами з молодих стовбурів бамбука, розколотих уздовж на порожні жолобки.
Це був дім багатого делійського купця. Купець утік з Делі, злякавшись подій, і весь його просторий будинок був порожній. У кімнаті не було ні столів, ні стільців; Дженні подовгу сиділа чи лежала на запиленому ворсистому килимі посередині кімнати і слухала кроки поодиноких перехожих, дитячі голоси, протяжний крик носильників, який іноді долинав зовні. Вулиця була тиха, неторгова.
Так минуло тижнів два в невідомості, в очікуванні. Потім настав такий день, коли все місто довго й грізно шуміло, і до півночі на вулицях палахкотіли вогні. Сторож Дженні, молодий індієць, завжди посміхався їй, як приносив їжу, а цього разу був похмурий, занепокоєний. Серце Дженні стискувалося від смутної тривоги, але їй ні в кого було спитати, що ж відбувається за стінами будинку?
Рано-вранці наступного дня її розбудив шурхіт. Хтось обережно дерся по зовнішній стіні будинку, розсовуючи бамбукові створки віконниць.
Дженні встала. У відчиненому прорізі вікна повільно підіймалася чиясь висока шапка. Худі руки взялися за нижній край вікна. Довгі загнуті нігті були довші за самі пальці… Хто це?
Дженні стояла мовчки, не сміючи ворухнутись.
У вікні показались очі, з'їдене виразками перенісся… Очі уважно дивилися на Дженні.
— Хто ти? — скрикнула Дженні — й відразу ж голова щезла. Чути було, як людина, обриваючись, ковзнула вниз по стіні. Потім усе знову стихло.
Незабаром під вікнами Дженні почав збиратися натовп.
Дженні чула крики, тупіт, лихі вигуки, грізний гомін.
— Тут переховують ферінгів!.. — пролунав крик. — Убивайте невірних!..
— Убивайте невірних і їх братів невірних! — кричали на вулиці. — Смерть чужоземцям!..
Це був день поминання святих у мусульман міста. Віруючі юрбами ходили по вулиці, викрикували імена мучеників корана, танцювали в куряві й били себе в груди. В такі дні ненависть до чужоземців, до «ферінгів», з особливою силою запалювала серця мусульман.
Хтось шепнув їм, начебто браміни сховали в домі купця кількох знатних британців і тримають їх для того, щоб одержати багатий викуп у британської королеви.
— Мар ферінги!.. Убивайте ферінгів та їх братів ферінгів!..
Дженні з страхом слухала ці вигуки. Натовп гуртувався щільніше, град каміння посипався в стіну.
— Там офіцери!.. Великі саїби серед саїбів!.. Вони зв'яжуться з своїми і продадуть місто!..
— Так!.. Так!.. Вони вас усіх занапастять!
— Давайте їх сюди!.. Ламайте двері!..
Важкі зовнішні двері затріщали під ударами. Дженні кинулась у внутрішні покої будинку. З задньої кімнати визирнув сторож. Він був блідий.
— І звідти стукають!.. — сторож показав на маленькі двері, що вели у внутрішній закритий двір будинку.
— Пусти!.. Пусти мене до неї!.. — почула Дженні знайомий голос.
Дівчина індіанка в білій хустці, та, яку Дженні бачила в дорозі і ще раніше в Калькутті, відштовхнувши сторожа, вбігла в кімнату.
Дівчина важко дихала.
— Погано! — сказала вона. — Дуже злі мусульмани. Хтось пустив чутку, ніби тут ховають офіцерів-саїбів.
Важкі зовнішні двері знову затріщали від ударів.
— Мар!.. Мар!.. Ферінги!.. Убивай чужоземців!
— Що мені робити? — сказала Дженні. — Вони зараз вдеруться! — Дівчина обдивилась.
— Іди за мною! — мовила вона, взявши Дженні за руку.
Удвох вони пробігли через кілька порожніх напівтемних кімнат, трохи підняли щільну матер'яну завісу й увійшли в якийсь великий низький зал, заставлений диванами. В пишно убраних нішах по стінах стояли розфарбовані скрині, лежали подушки.
Це була зенана — жіноча половина будинку.
— Я виведу тебе звідси! — сказала Лела. — Не бійся, я одягну тебе як слід.
Лела відчинила скрині. На підлогу полетіли строкаті хустки, розшиті тюбетейки, шовкові шалі, шаровари, буси.
— Дивись! — сказала Лела.
Вона квапливо натягла на Дженні довгу спідницю з каймою на подолі. Потім дістала красиву тюбетейку й приладнала її на голові дівчини.
— Не годиться! — несхвально клацнула язиком Лела.
Біляві пасма волосся стирчали з-під тюбетейки на всі боки.
Лела стягла тюбетейку з голови Дженні й шпурнула її на підлогу.
— Жовте у тебе волосся, як рисова солома! — зітхнула Лела, дивлячись на дівчинку.
Обличчя й руки у Дженні дуже засмагли під індійським сонцем, очі у неї були карі, з темним обідком, які часто бувають у індійських дівчат. Але коси, світлі коси Дженні! Що було з ними робити?
— Знаю! — вигукнула Лела.
Вона порилась у скрині й дістала з неї невеличку трикутну косинку, розмальовану дрібненькими трояндами по темно-зеленому полю. Лела пов'язала голову Дженні хустинкою і, щільно притягнувши кінці вперед, зав'язала їх вузликом під самим підборіддям, як носять махраттські дівчата.
— Ось!.. Тепер ти схожа на наших індуських дівчат… Ходімо!
Дженні несміливо взялася за її руку.
— Не бійся нічого! — шепнула Лела.
Вона розчинила двері, які вели на вулицю. Натовп все ще стояв під дверима будинку.
Хлопчаки стрибали і крутилися під вікнами, чоловіки кричали і погрожували кулаками. Лела йшла просто на юрбу.
— Чого ви тут зібралися, банькаті! — хоробро закричала Лела. — Кого вам тут треба в порожньому домі?
— Тут переховують невірних! — вигукнув молодий хлопець з пофарбованою кучерявою борідкою. — Давай їх сюди, ми розправимося з ними!..
— Що? Ви не вмієте відрізнити своїх од чужих? — тримаючи Дженні за руку, Лела йшла просто на юрбу. — Чи ви вже накидаєтесь на махраттських дітей?
— Ні, дітей ми не чіпаємо, — несміливо сказав хлопець з кучерявою борідкою.
— Так чого ж вам тут треба, жаб'ячі сини?.. Ідіть геть!..
Але юрба не розходилась.
— Дівчисько занадто сміливе! — закричала в юрбі мусульманська жінка. Із прорізу в білім серпанку, що прикривав її лице, на Лелу дивилися чорні, розширені ненавистю очі.— Дівчисько занадто сміливе!.. Нам вірні люди сказали: в цьому домі переховують ферінгів.
— Хто вам сказав це?
— Один старий на базарі.
— І ви знаєте цього старого?
— Ні! — обізвались голоси. — Ні, ні, він недавно в нашому місті… Ми його не знаємо.
— І вірите якомусь чужинцеві? — ще дзвінкіше закричала Лела. — Вірте краще своїм очам!..
Вона розчинила двері будинку на дві половини.
Кілька чоловік заглянуло всередину.
— Ні! Там нікого немає! — пролунали голоси.
Та Лела не відступала.
— Дивіться краще! — кричала вона. — Хіба наші браміни стануть переховувати англійців? Вони ненавидять їх так само, як ви, мусульмани, і ще більше. Хіба у нас, індусів, саїби не морили голодом дітей, не виганяли наших батьків у чужі землі так само, як і у вас? Хіба в наших храмах на голови саїбів весь народ не накликає чуму, виразки і всіляку погибель?
— І сліпоту, і спазми, і трясучу хворобу!.. — підхопили в натовпі. — Ми молимося за це і в нашій мечеті…
— Будь вони прокляті, губителі наших дітей!.. — заплакала жінка в серпанковій чалмі.
— Дівчина каже правду! — обізвався літній мусульманин. — Яка людина в нашій країні — хай вона буде індусом чи магометанином — з своєї волі дасть притулок офіцеру ферінгів? Ідіть з миром, люди!.. Тут немає наших ворогів.
Натовп розступився.
Лела вивела Дженні з тихої вулиці на широку площу. Вони перейшли напрямки площу й звернули в бічну вулицю. І тут Дженні побачила того самого старого, у високій шапці, який заглядав у її вікно вранці. Він стояв у кінці вулиці й дивився на них.
Дженні зупинилась.
Старий одразу звернув у якийсь провулок.
— Той самий! Той самий старий! — прошепотіла Дженні.
— У високій шапці? Білі виразки на щоках? — спитала Лела.
Страх, справжній страх проступив у очах дівчини. Але вона відразу поборола себе.
— Ходімо! — сказала Лела.
Вона провела Дженні безлюдними провулками у великий сад, звідти — у двір європейського будинку. Це був дім англійської резиденції, зайнятий повстанцями.
— Тут стоїть наша сторожа, — сказала Лела.
Вона ввела Дженні в низеньку бамбукову хатинку, що притулилася до південної стіни двору.
— Тут ти житимеш.
Дженні оглянула порожню кімнату, застелену трав'яними доріжками.
— Скільки ж мені доведеться тут пробути? — спитала Дженні.
— Війна закінчиться, тоді ми тебе обміняємо на наших полонених, — пояснила Лела.
— Обміняють? Мене? На індійців? — збентежено спитала Дженні. — Хіба мене можна обміняти на індійця?! Я британська піддана.
Дженні одразу злякалась того, що сказала. Кров прилила до смаглявого личка Лели, очі дивно звузились і потемніли, вона ступила вперед.
— Британська піддана?.. — вся тремтячи, повторила Лела. — Твої британські піддані палять села, вішають голодних, віддають нам міста і села, тікають, кидаючи зброю. Вони — боягузи. А наші індійці б'ють твоїх британців, де тільки їх не зустрінуть, звільняють міста, виганяють насильників, дають хліб голодним. Десять твоїх британських підданих не варті й одного індійця… А ти… Я й не знала, що ти така!..
Лела з презирством дивилась на Дженні.
— Я — дочка полковника. Ти не смієш! — сказала Дженні.
— Тебе б і рятувати не треба… — Лела одвернулась, хитаючи головою.
Дженні заплакала.
— Що мені робити?
— Замовкни! — сказала Лела. — Залишайся в цій хатинці, тебе тут ніхто не скривдить. Посидь, дізнаєшся, які наші індійці і які твої британські піддані.
Мов сама не своя, блукала Лела того дня вулицями Делі.
«Старий тут! Чого він прийшов у Делі? Що йому тут треба?»
Процесія мусульман ішла через площу. Закутані в біле люди били себе в груди, падали на землю, схоплювались і крутились на місці.
— Ал-ла-а-ліллах-іяхсан!..
— Іяхсан-іяхсен… Ал-ла-ла!..
Лела бачила блискучі запалені очі молильників і слухала їх різкі гортанні крики.
Може, це старий шепнув мусульманам, ніби індуси ховають англійців у залишеному будинку?
Народ у Делі запальний і легковірний. Досить іноді однієї маленької іскри, одного необережного слова, щоб посварити городян між собою.
«Навіщо старий прийшов у фортецю?» — не могла заспокоїтись Лела.
«Сказати батькові?.. Але, боже мій, чи батькові зараз до мене?.. У нього досить справ й без цього старого».
Дженні залишилася сама. Вона посиділа прислухаючись. Навколо було тихо. Здається, більше нікого не було в цій легкій бамбуковій хатинці садівника чи слуги, куди привела її Лела.
Повзучі рослини заплели стіну хатинки до самої покрівлі. Дикий виноград перекинув гілля з покрівлі на білу кам'яну огорожу, яка замикає з південного боку сад колишнього резиденства.
Над цією огорожею Дженні бачила могутню стіну з темно-червоного пісковика і ріг високої башти. Якась велика будівля прилягала безпосередньо до саду резидента.
Це був палац Бахадур-шаха.
В хатинці було тихо. «Невже я тут сама?» — подумала Дженні.
Тихе скавуління почулося за бамбуковими дверима.
Хтось обережно дряпався під дверима, тихо, але наполегливо розсовував порожні бамбучини дверних стулок. Потім якийсь великий потворний чорний клубок підкотився до ніг Дженні.
— Сам! — зраділа дівчинка. — Значить, і містер Макферней близько!.. Де ж твій хазяїн, Сам?
Пес вискочив у двір, озираючись на Дженні. Вона пішла слідом за собакою.
Сам побіг у другий двір, великий, гарний, з фонтаном і сонячним годинником посередині. Кілька сипаїв сиділи біля фонтана. Сам біг далі, на мармурову терасу, до високих різьблених дверей у великий двосвітний зал. Дженні побачила носилки для поранених, складені біля входу, білі мармурові колони з золотим розписом і ряди легких бамбукових ліжок поміж колонами.
Це був зал британського резидента, зайнятий повстанцями під лазарет. Коло одного з ліжок, нахилившись над пораненим, стояв Макферней. Він колупався зондом у глибокій рані під коліном сипая. Скручені в тугі трубочки полотняні бинти лежали на табуретці коло ліжка.
— Добре, що я молодим, хоч і недовго, був учнем лікаря в Едінбурзі… — бурмотів крізь зуби шотландець.
Він узяв бинт.
— Містер Макферней! — тремтячи, промовила Дженні.
Макферней обернувся.
— Міс Гарріс!
Дженні схопила його за руку і заплакала.
— Не плачте, міс Гарріс! — лагідно сказав шотландець. — Тут вам нічого поганого не зроблять. Війна закінчиться — і ви поїдете додому, в Англію.
Поранений застогнав і засовався на своєму ліжку.
— Спокій! — сердито закричав Макферней. — Коліно повинно бути в цілковитому спокої!..
І він почав туго бинтувати ногу сипая.
Дженні пішла до виходу. Сам уже стояв за дверима, на своєму посту: заходити в зал лазарету йому суворо заборонялось.
— Спасибі, Сам! — сказала Дженні і погладила чорну лискучу шерсть на шиї собаки.
Молода індіанка в білій серпанковій пов'язці щоранку приходила до Дженні. Вона мовчки ставила на поріг глечик з свіжою водою, чашку вареної сочевиці або рису, привітно посміхалась Дженні й зникала. Жінку звали Дарінат. Дженні потім часто вдень бачила Дарінат у просторому дворі резиденції з маленькою напівголою дівчинкою на руках. Індіанка годувала дівчинку, купала її в теплій, нагрітій сонцем воді басейну, перемовлялася з сусідками і була дуже балакуча. Але, приходячи до Дженні, завжди замовкала і тільки кивала їй головою й посміхалася. Дарінат ніколи не слугувала в будинках саїбів і не знала їхньої мови.
Багато днів Дженні не було з ким перекинутися й словом. Містер Макферней був зайнятий у себе в лазареті: поранені безперервно прибували. Дедалі частіше долинав до Дженні гуркіт стрілянини, то віддалена, то близька канонада. З кожним днем все упертіше обстрілювали фортецю з британського табору, все лютіше відповідали з бастіонів фортеці гармати.
Не мовчали і ті гармати, які повстанці відбили у капітана Бедфорда, — великі гаубиці і швидкострільні мортири капітана били по табору і не одну палатку розметали за горбами. У Інсура та його товаришів був точний приціл.
Ночами Дженні дивилась на небо, спостерігала дальні відблиски пожеж. На широкій площі перед будинком резиденції повстанці шуміли довкола багать, радіючи з нової вдалої вилазки з фортеці.
Подовгу не стихало навколо повстанських наметів, веселі крики долинали звідти, торжествуюче гудіння труб, музика. Повстанці святкували свої перемоги над британськими військами.
З інших міст доходили добрі вісті. В Сахранпурі, недалеко від Делі, мусульмани й індуси, всі як один, за прикладом делійців піднялися на боротьбу з іноземцями. Повстанці Морадабада прогнали британського резидента, весь британський гарнізон взяли в полон, а казну англійців конфіскували для потреб повстання, накупили і хліба для голодних, і пороху для солдатів. Посланці з Делі ходили і в князівство Бітхур, і в Джаної й дізналися, що Нана-саїб б'є британського генерала поблизу Каунпура, а рані[14] Джансійська Лакшмі-бай зібрала велике військо і веде його на англійців.
— Наше Делі — гора над горами! — з гордістю говорили повстанці. — Тут засвітилося велике полум'я, яке незабаром охопить усі індійські землі.
І шах делійський радів з успіхів повстанців. Він святкував їх перемоги на урочистих прийомах — дурбарах — у своєму палаці. У палацовому саду світилися рожеві й жовті ліхтарі, фокусники кидали кулі біля головного фонтана; до пізньої ночі в саду свистіли й вили флейти, били барабани.
Коло басейну на задньому дворі вечеряли танцюристи, заклинателі зміїв, фокусники. Шах наказував виносити їм рештки від свого столу.
Старий шах спав на цих прийомах, уткнувши сиву бороду в шовковий халат. Колись Бахадур-шах був молодий, сильний і жорстокий. Він любив славу й урочисті палацові дурбари, любив східну пишність, покроплену кров'ю, і розправи з непокірними, гідні його великих предків. Але зараз усе це в минулому. Переступивши вісімдесят років, Бахадур-шах почав писати вірші. Він креслив рядки двовіршів кінчиком своєї оздобленої різьбою палиці на садовому піску, як пізніше, ставши полоненим британської королеви, виводив слова пісень про кохання кінцем обгорілої палиці на стінах своєї темниці. Правителю Делі було вісімдесят два роки, він був лагідний, нерозумний і старий.
Крізь великий пролом у кам'яній огорожі саду Дженні бачила західний ріг шахового двору, прибудови, стайні, приміщення для слуг.
Диміли жаровні, дитячий плач долинав з-під навісів, жінки дзвеніли глечиками біля великого фонтана.
Якось Дженні пощастило здалеку побачити Бахадур-шаха. Він був невисокий, зігнутий, у білій чалмі і весь білий від старості. Поруч з ним, у відкритих носилках, несли пишно вбрану стару жінку з підведеними сурмою бровами. Нижня частина її обличчя була недбало прикрита білим шовком. Стара щось сердито говорила шаху. Це була Зейнаб-Махал — старша із шахових дружин.
У них ішла суперечка про наступника престолу.
— Твій старший син, Факіруддін, був скромний і благочестивий, — говорила Зейнаб. — Він знав двадцять чотири глави корана напам'ять і подорожував у святу Мекку… Та аллах не дав йому довгого віку. Ось уже більше року, світло душі, ми плачемо за твоїм сином Факіруддіном.
Стара сама отруїла наступника престолу вміло приготовленою стравою з дичини й прянощів з домішкою отруйної куркуми: Факіруддін був сином від іншої дружини. Всі інші принци — залякані, підкуплені — поставили свій підпис на папері, в якому говорилося, що вони відмовляються від престолу на користь сина старої — Джевен-Бахта.
Не погодився тільки один, перший за віком після загиблого, — Мірза-Могул. Почалась боротьба партій, підкупи, погрози, обмови. Британський резидент дізнався про незгоди й повідомив у Лондон, в раду Ост-Індської компанії.
«Ніяких наступників! — ухвалили в раді.— Бахадур-шах буде останнім у династії, і ніхто із синів не одержить престолу».
Ост-Індську компанію давно непокоїть цей царський двір у самому серці Індії, блиск старовинної династії, її престиж серед мусульман, непокоїть старий нерозумний шах, вимогливі принци, гра східної дипломатії, інтриги, а найбільше — таємничі листи, які Бахадур-шах, користуючись певною свободою зносин, засилав і до перського двору, і до самого єгипетського султана.
«На Бахадур-шаху покласти край династії нащадків Тімура!» — вирішили лондонські купці. З початком повстання все змінилося. Повсталий народ оголосив делійського шаха главою відроджуваної Індії.
З першого дня заняття фортеці повсталими військами старий шах знову став правителем Делі. І знову дістав право вибирати собі шахзаде — наступника престолу.
— Мірза — гарячий, жадібний, невтримний, — шепотіла стара Зейнаб. — Він стане причиною багатьох нещасть і загибелі трону.
— Майбутнє нам невідоме, а Мірза — старший, — заперечував Бахадур-шах.
— У нього шрам на лівому вусі, а каліки не успадковують престолу!..
— Розрізане вухо не каліцтво…
Сам Мірза, похмурий п'ятдесятирічний принц, у парчевому одязі, з нерухомим, ніби назавжди застиглим поглядом тьмяних чорних очей, цілими днями тинявся в спокійних залах батьківського палацу.
— Тяжко мені, Ассан-Улла!.. — скаржився принц своєму єдиному довіреному другові, придворному лікарю Ассан-Уллу. — Тяжко мені… Зейнаб — свавільна стара — володарює над моїм батьком. Поки вона тут, я полонений у своїх власних покоях. Я, старший із синів шаха, не вільний у своїх вчинках.
Принц знав, що Зейнаб не поступиться, що страва з куркумою, поки Зейнаб жива, кожного дня може бути піднесена і йому, і що той самий Ассан-Уллу, якщо звелить стара, ліку¬ватиме його так само, як він лікував отруєного Факіруддіна: від лікування отрута подіяла на дві години швидше.
Принц не хотів чекати…
— Терпіння, світло душі моєї! — твердив йому лікар. — Аллах великий. Ніхто не знає, коли він покличе до себе того, хто вже відзначений у книзі доль.
Поки в палаці тривало святкування, прийоми і суперечки, британці зміцнювали свої позиції. Розгубленість перших тижнів минула, слабосилий Барнард помер, полковник Вільсон, який одержав чин бригадного генерала, успішно збирав сили. Своїх солдатів мало? Шлях з Великобританії далекий? Але є старий, не раз випробуваний спосіб: добувати солдатів у сусідів. Одним платили грішми, іншим — обіцянками чи погрозами. Князьок сусіднього Непалу дав дві тисячі гурків — диких кочових воїнів. Непальці вже вийшли в похід: частина у кибитках, частина на кудлатих низькорослих конях, з саморобними щитами і списами.
Із Пенджабу, загін за загоном, прибували сікхи на своїх витривалих конях. Піхота з Кашміру, кіннотники з Белуджістану, — багатоплемінний табір за Хребтом усе ширше розкидав намети. Ночами вогняне коло багать охоплювало вже майже всю рівнину за горбами. Злішою ставала канонада, частішали вилазки сипаїв з фортеці.
У великому палаці резиденції, біля фонтана, Інсур допитував полонених.
Їх було багато після великої нічної вилазки за стіни міста. До фонтана, непевно ступаючи, вийшов поранений у руку солдат індієць. Він зніяковіло дивився на Інсура, чекаючи запитань.
— Полк? — спитав Інсур.
— Сімдесят четвертий, — відповів полонений. — Пенджабської піхоти.
— Давно у саїбів?
— Кілька тижнів. Пригнали з Лахора.
Інсур глянув на полоненого. Молодий, дуже молодий і дуже виснажений, — очевидно, тільки недавно взяли з села.
Темний провал, схожий на синій трипелюстковий лотос, — слід пендзинської виразки, — спотворював щоку юнака. Він стояв блідий, не підводячи погляду.
— Як же ти пішов проти своїх? — запитав Інсур.
Сипай затремтів.
— Офіцери погрожували нам! Пістолет у спину, і гнали вперед. «Нехай ідуть у бій першими! — кричали. — Під кулі, проти своїх же панді».
— Що? — спитав Інсур.
— Проти своїх же панді!..
— Так! Так! Вони всіх повсталих сипаїв називають «панді», — підхопили інші.
— Саїби кажуть, — несміливо говорив далі полонений юнак, — що тут, у Делі, переховується перший Панді, з першого повсталого полку, і ніби цей Панді не людина, а диявол.
— Он як? — сказав Інсур.
— Так, так, саїби кажуть: він великий і страшний диявол чи перевертень з сталевими зубами… і немовби його петля не бере. Так що повісити його неможливо.
— Його можна тільки розстріляти з гармати!
— Ходсон-саїб прискакав у табір, — втрутився кінний полонений. — Він пообіцяв велику нагороду тому, хто піймає цього Панді й приведе до нього живого.
— П'ятсот срібних рупій!..
— Ого! — Інсур посміхнувся. — Дорого ж вони цінують цього Панді.
— Вони дуже злі на нього.
— На всіх панді злі саїби!
— Їм не пробити ваших міцних стін.
— Людей у них тепер багато, а великих гармат немає.
— Вони чекають їх з Пенджабу. Вся надія саїбів на ці гармати.
— Велика колона облогових гармат скоро прийде з Лагора, — квапився виговоритись перший полонений. — «Он коли, — кажуть саїби, — ми проб'ємо, нарешті, пролом у високих стінах Делі й підемо штурмом на місто».
Тінь упала на лице Інсура.
— Так. Важливі новини. — Він помовчав. — Можеш іти. В нашому лазареті тобі перев'яжуть руку.
Полонений побрів на терасу, підтримуючи поранену ліву руку.
«Отже, тут не вбивають полонених? — думав він. — А саїби запевняли нас, що панді розправляються з усіма, не розбираючись».
Він увійшов у лазарет. Жінка, пов'язана білим, погасила бронзовий світильник — уже розвиднілось — і вказала пораненому на ліжко.
«Виходить, тут не тільки не вбивають полонених, а навіть лікують? — продовжував дивуватися юнак. — Навіщо ж нам брехали саїби?»
Там, у таборі англійців, поранені з тубільної піхоти по багато днів валялись на голій землі, без навісу, на сонці, і ніхто не подавав їм допомоги.
Індієць санітар приніс корпію, бинти, приготував мазь.
— Зараз прийде наш хакім, він тебе перев'яже.
«Хакім?» — полонений сподівався побачити арабського вченого лікаря з сивою бородою, у вигадливо пов'язаній чалмі.
В зал увійшов маленький сухий темнолиций чоловік з синіми очима європейця.
— Ти теж полонений? — здивовано запитав сипай.
Хакім не відповів.
— Покажи рану, — наказав Макферней.
Він спритно одірвав присохлий рукав, розрізав тканину, промив рану й почав уміло накладати пов'язку.
— А це що? — суворо спитав хакім: він побачив набухлі темно-лілові смуги на шиї сипая і присохлий гній.
— Побили, — неохоче відповів сипай.
— Навіщо загноїв? Чому раніше не при йшов? — розсердився Макферней.
— Це ще там. У них… — Сипай показав у бік британського табору.
Макферней дістав пляшечку і протер нагноєні рубці якимись ліками.
— Хто побив?
— Полковник. Рукояткою пістолета, — покірно відповів полонений.
— Який полковник? Як його звати?
— Гарріс-саїб.
У хакіма ледь здригнулось обличчя.
— Гарріс? — спитав Макферней. — Ти добре пам'ятаєш?
— Так, хакім, пам'ятаю. Гарріс-саїб з Аллігура.
— Так, — сказав Макферней. — Так. — Він мовчки протирав розчином карболової кислоти свої маленькі, обпечені ліками руки.
«Значить, батько Дженні там, у таборі обложників…» — Пальці Макфернея злегка тремтіли.
— Скажи, хакім, — наважився полонений, — скажи, тебе силоміць привели сюди?
Макферней посміхнувся:
— Ні. Я міг і піти. Але я не схотів.
— І ти лікуєш поранених панді?
Макферней кивнув головою.
— Виходить, ти з ними разом? — спитав полонений.
— Так, — просто відповів Макферней. — Я з ними разом. Панді б'ються за справедливу справу.
Поранений замовк. Біль у руці стих, але він не заснув. Він лежав на ліжку й думав.
«Навіть саїби з ними, коли саїби чесні», — думав він.
В час першого ранкового сніданку увійшла пов'язана білим жінка й поставила перед юнаком чашку вареного рису.
— Я не хочу їсти. Я хочу поговорити з тим чоловіком, який допитував мене біля фонтана, — сказав полонений. Він був схвильований.
— Той чоловік пішов, — відповіла жінка. Полонений ліг на своєму ліжку.
— Я чекатиму, — сказав він.
Допит закінчився. Інсур пішов оглядати пости.
По земляному схилу, потім по кам'яних східцях, обіч яких лежали мішки з піском, він піднявся на вишку свого бастіону.
Сонце зійшло. Інсур окинув поглядом фортецю і небо над нею.
Хмари пливли над Делі. Дим тріпотів над листям, над плоскими покрівлями будівель. За садами тіснились будинки, храми, голуби кружляли над синім куполом Великої Мечеті. Велике прекрасне місто лежало по цей бік фортечної стіни.
За горбами, по той бік стіни, широким півколом розташувались намети британського табору. Схили горбів, повернуті до міста, були майже оголені, жодна людина не могла наблизитися по них до міської стіни. Але в самому центрі ланцюга горбів, правіше од Флангстафської вишки, досить глибокий яр перетинав лінію горбів і біг навскоси по рівнині. В цьому місці Інсур помітив якийсь рух. Чорні фігурки рухались краєм яру, під прикриттям рідких кущів. Британці починали в цьому місці великі земляні роботи.
Довго дивився Інсур на схил горба. Що замислили саїби? Незабаром на допомогу їм прийдуть великі гармати з Пенджабу — такі, що зможуть зробити пролом у могутніх стінах Делі. І тоді настане день штурму — вирішальний день.
Старий сержант Рунджіт порпався біля своєї гармати.
— Ти стурбований, Інсуре, — сказав Рунджіт. — Погані вісті звідти?
Він показав на білі гостроверхі намети за горбами.
— Вісті добрі,— посміхнувся Інсур. — Саїби дають за мене хорошу ціну: п'ятсот срібних рупій.
Старі артилеристи перезирнулись.
— У нас з саїбами інший рахунок: чавунною монетою, — сказав Рунджіт і поклав руку на ствол своєї великої гармати.
— А здачу даємо картеччю! — підхопив Шайтан-Ага, дивлячись веселими пустотливими очима прямо в очі Інсурові.
Інсур посміхнувся. Він знав, що ці не підведуть.
Поки серця повстанців охоплені єдиним бажанням відстояти фортецю, до тих пір Делі стоятиме міцно.
Тільки б злі сили не розбили цієї єдності! В самому Делі є вороги повстання. Сипайська вольниця дошкуляє багатим городянам. Дедалі частіше можна почути незадоволені розмови. Треба харчувати й утримувати багатотисячне військо. Купці не люблять війни, якщо на ній не можна наживатись.
І ще… Інсур подивився у бік високих стін червоного каменю над самою річкою. Як фортеця в фортеці, огороджена стінами, зміцнена фортами, височіла над водами Джамни чудова споруда шахового палацу. Там затівались інтриги, суперечки то однієї, то іншої двірської партії. Численна челядь, радники, слуги, величезна сім'я, ворогуючі один з одним принци і в центрі всього цього — старий шах, що вижив з розуму, — іграшка в руках тих, хто його оточує.
Гніздо зрадників, звідки рано чи пізно спробують нанести удар.
Обхідною дорогою, повз руїни Арсеналу, Інсур пішов назад до будинку резиденції.
Повстанський табір прокидався. На майдані перегукувались перші ранкові голоси. З розчинених дверей кузні летіла сажа, лунали гучні удари заліза по залізу. Біля входу до Великої Мечеті тиснулись жебраки. З воріт великого будинку, покинутого власником, з дзвінким цоканням копит виїжджали кінні совари. Слуги несли в нарядних носилках знатну жінку-мусульманку, і ханум, одігнувши ріжок килима, з острахом дивилась, як мчать через площу молодці-совари, як. випробовують гостроту своїх шабель на в'язках свіжого очерету.
Скоро почнеться бій, вирішальний бій за Делі. Чи будуть серця городян єдині, коли почнеться битва?..
Дві в'язальниці циновок сиділи під навісом свого будинку. Одна сукала в долонях товсту трав'яну нитку, друга натягувала її на кілочки й переплітала іншими. Обидві подивились на Інсура.
— Он іде Інсур-Панді, — сказала одна, — Саїби обіцяють за його голову п'ятсот рупій… Він іде не ховаючись: мабуть, не боїться.
— Чого йому боятись? — сказала друга. — Хіба є в Делі хоч одна в'язальниця циновок, яка віддасть саїбам Інсура-Панді?..
Інсур повернув у тісну вулицю Зброярів. З розчинених дверей низької кам'яної будівлі на нього дихнула хвиля жару, сильніша, ніж розжарене сонцем повітря вулиці. Це була збройова майстерня. Молодий зброяр Застра схилився над вигнутим клинком. Полум'я горна освітлювало його красиве горбоносе обличчя, темне від кіптяви, і блискучі очі.
— Привіт тобі, Застро! Чув про новини?
— Чув, — сказав зброяр. — За тебе дають велику ціну. — Застра посміхнувся.
— Ти можеш ходити відкрито, Інсуре, — промовив зброяр. — Нема в місті Делі коваля, мідника, жерстяника або зброяра, який видасть тебе саїбам.
У східному тупику Срібного Базару шумів Дев'ятий аллігурський полк. У цьому кутку сипайського стану порядкував Лалл-Сінг. Він вийшов з рядів до Інсура, розпашілий, пітний, стурбований і веселий, з усміхненими, як завжди, очима.
— Саїби призначили за мене п'ятсот рупій, — сказав йому Інсур.
— Чув! — відповів Лалл-Сінг. Він хитро посміхнувся. — Я скажу тобі: ніхто в Делі не одержить тих грошей.
— Чому ж? Я ходжу не ховаючись, усі знають мене.
— Нема такого сипая в фортеці, який видасть саїбам свого Панді, — твердо сказав Лалл-Сінг. — Це значило б видати всіх панді у місті.
Біля воріт резиденції Інсура гукнула жінка.
— Тебе чекає сипай, із тих, що привели сьогодні вночі, — сказала жінка. — Не їсть, не п'є, ні з ким не розмовляє, все питає начальника. Він хоче щось сказати тобі, Інсуре.
Інсур пройшов у лазарет. Полонений одразу сів на своєму ліжку.
— Я чекав тебе, начальнику! — мовив він.
Кров прилила до його блідого обличчя, навіть слід пендзинки на щоці став ясно-багровим.
— Пробач, начальнику, я не знаю, як тебе звати, — послухай мене, я хочу бачити Панді, найголовнішого Панді, того, що за нього назначили п'ятсот срібних рупій… Я хочу йому сказати… Велика розмова буде у мене з вашим Панді, о-о!..
— Що ти йому скажеш? — спитав Інсур. Він уважно дивився на худе, змінене хвилюванням обличчя полоненого.
— Поклич до мене його самого! — наполягав сипай.
— Ти не боїшся? — спитав Інсур. — Він такий страшний, диявол з сталевими зубами…
— Ні, не боюсь, — ледь вимовив полонений. — Я скажу цьому Панді, що я і ми всі, скільки нас не є полонених, усі ми підемо битися за Делі… Поклич до мене Панді, я хочу сказати йому самому…
Посмішка осяяла смагляве обличчя Інсура.
— Ти вже сказав, — повагом промовив Інсур. — Я і є Панді, той самий.
З усіх кінців Верхньої Індії сходились у фортецю повсталі війська.
Новий полк сипаїв прибув у Делі з Сахранпура. Розташовувати його взявся Лалл-Сінг.
Лалл-Сінг вижив з південного кутка Срібного Базару торговця паливом.
— Забери, син гною, свій брудний товар! — сказав торговцю Лалл-Сінг. — Тут стануть табором герої Сахранпура.
Торговець постачав сушеними кізяками кілька багатих будинків і тому вважав себе поважною людиною.
— Іди геть, не заважай моїй торгівлі, син зганьбленої матері, — відповів він. — Половина міста помре без мого товару, не приготувавши страви. Якщо моя крамничка стане порожньою, на чому люди варитимуть баранину з рисом?
— На твоїх кістках, син верблюжого посліду! Іди швидше, коли не хочеш, щоб черево шакала стало домовиною для твоїх останків!
І Лалл-Сінг виштовхав купця з крамнички, а навздогін йому кинув кілька великих коржів його сушеного на сонці товару.
Торговець килимами, якого теж вигнали з своєї крамниці, сидів на вулиці і голосно тужив:
— Вони розорили мене, — кричав купець, — нестерпні сипаї! Вони вигнали мене геть, а самі розташувались на моєму товарі. З якого часу злиденні сипаї сплять на коштовних мірзапурських килимах?..
— Прокляті сипаї! — лементував торговець зерном. — Із найкращого, добірного рису вони печуть коржики для своїх поранених!
— Крамниця моя спорожніла! — продавець гною бився лобом об землю біля входу в торгові ряди. — Весь мій товар сипаї розкидали по місту, я розорений!
Надвечір на Кінному Базарі з'явився старий. Він пробіг до дерев'яної башти водокачки в самому центрі площі, до місця водопою коней та верблюдів, де завжди збиралися люди, упав на землю, зарився в куряву й почав молитися.
Старий був безсумнівно святий. Нігті на руках і на босих ногах у нього були значно довші од самих пальців, волосся не стрижене від народження, все тіло у виразках від нестатків і старанних молитов.
Простий народ, ставши тісним колом біля водокачки, з пошаною і страхом дивився на старого.
— Я знаю його, — сказав торговець килимами. — Це святий чоловік. Він пройшов на колінах увесь шлях од Бенареса до великих гробниць Агри. Цілий день від сходу сонця і до заходу він проводить у молитві, а вночі спить на голій землі.
— Не на землі! Він спить на гострих гвіздках, забитих в дошки!..
— Істинно святий!.. Факір із факірів!
Закінчивши молитву, незнайомий дід почав віщати народу:
— Темний вік настав! Браміни кидають Веди і чинять заборонені діла. Рабам вони пояснюють закон, рабам служать, їдять їжу рабів. Мерзенні сипаї, раби, сповнившись гордощів, уже посідають місця двічі народжених… Горе нам, залізний вік настає: парії, чандали, чамари пануватимуть на землі!..
Старий качався по землі, бив себе в груди, трусив головою, хрипів. Шапка брудного змертвілого волосся слухняно наслідувала кожний рух його голови.
Купці схвально кивали. Якийсь чоловік у парчевій розшитій безрукавці, в зеленій шовковій чалмі, пов'язаній вигадливим вузлом над самим лобом, як пов'язують учені, підійшовши ближче, уважно слухав факіра. Це був Ассан-Улла, лікар із шахового палацу.
— Горе нам, змішуються касти, настає темний вік, раби, шудри панують над обранцями! — верещав старий.
— Факір мудрий! — сказав Ассан-Улла. — Він віщує правду.
Коли факір замовк і народ почав розходитись, Ассан-Улла покликав старого вбік і довго розмовляв з ним.
Увечері факір їв баранину з рисом на задньому дворі в шаха. Там і переночував, а вранці пішов через південні ворота за міську стіну.
Південні ворота Делі довго були відчинені. Через ці ворота в фортецю входили і виходили сипаї, селяни, мандрівні торговці, посланці з інших міст.
До самого кінця серпня у британців не вистачало війська, щоб оточити фортецю з усіх боків. У провулках коло воріт, на порогах курилень, у чайних, біля водоймищ весь час тиснувся й галасував народ.
Якось пізнього серпневого ранку мешканці Делі побачили незвичайне видовище.
Довгий поїзд завішаних килимами повозок, одкритих возів, носилок, паланкинів виїжджав з південних воріт.
Гарно вбрані жінки, слуги, діти виглядали з носилок. Попереду на випещених конях їхали купці, — найбагатші, найіменитіші купці і міста: Іссахар-Алі, Нахрандат-Бабу, Гуффур-Еддін та інші. Пояси купців обважніли від золотих та срібних монет, зашитих у потайні кишені. Ззаду, навантажені величезними в'юками, йшли верблюди.
Купці виходили з Делі. Відчувши небезпеку, вони першими тікали з фортеці.
Надвечір по місту розповзлась чутка: у ферінгів збільшилось військо, вони збираються оточити Делі з усіх боків. З півночі до них підходять нові великі підкріплення.
Обличчя городян спохмурніли. Факіри й жебраки у храмах віщували недобре. Чутки росли, множились, уже важко було розрізнити, що в них правда і що неправда.
— Нана-саїба розбито!.. — шепталися в Делі. — Його війська здалися на милість ферінгів…
— Повстання у Фаттехпурі придушено. Морадабад оточено.
— Неправда! — казали інші. — Ще дужий Нана-саїб, і війська в нього багато. Він тільки одступив у ліси, щоб звідти точніше завдати удару англійському генералові.
Посланці з півдня і з заходу незабаром справді перестали приходити, і Делі, одірваний від інших вогнищ повстання, віднині був залишений сам на себе.
Ніхто не керував зібраними у фортеці повстанськими військами. Кожний полк, більше того, кожний батальйон і навіть кожна рота окремо від інших вирішували для себе питання оборони й нападу і виходили на вилазку за стіни фортеці хороброю, але безладною юрбою.
Ніхто не дбав про постачання солдатів, про виплату їм грошей. Купці не давали сипаям ні хліба, ні солі. Вони вимагали грошей за харчі, а у солдатів нічим було платити.
Виборні од війська прийшли до Бахадур-шаха.
— Купці вимагають у нас рупій, — сказали виборні. — Велика армія зібралась у твоєму місті, великий шах, а ти не платиш їй грошей. Купці зачинили свої крамниці, вони не дають лам хліба.
Старий шах вийшов на балкон. Старечими підсліпуватими очима він оглянув солдатів, які зібралися біля його палацу.
— Немає у мене золота для вас, — слабким голосом крикнув шах. — Дивіться, який я бідний, сипаї! — Він висмикнув маленький килимок з-під ніг і затрусив ним над головою. — Оце все моє майно, немає у мене нічого для вас, солдата!.. — Шах заплакав. Міністри взяли його під руки й повели з балкона.
Лазутчики з британського табору проникали у фортецю і приносили своїм офіцерам втішні вісті: у місті немає порядку, повстанці не можуть ні про що домовитися з шахом, а у шаха незгоди всередині самого палацу.
В сипайському таборі до ночі не стихав гамір. Файзабадські сипаї хвалилися своїми заслугами, зневажали сипаїв інших полків.
— Ми — найхоробріші! — галасували файзабадці. — У нас найвлучніші стрільці!.. Ми більше, ніж усі інші, вбили в бою офіцерів-саїбів!
— І ми воювали нарівні з вами… Хіба наші кулі летять мимо голів ферінгів? Хто з нас затремтів перед штиком англійця? — говорили інші.
— Так, так! Стрільці, гренадери, сапери, кінні, піші — усі ми брати одного дихання! — лунали голоси. — Кожний, хто оголив меча у війні проти чужоземців, гідний однакової слави.
— Мірутські, файзабадські, берелійські сипаї — усі брати. Бхай-банд!..
Але файзабадці нічого не хотіли слухати. Пересварившись з усіма, вони на світанку протрубили підйом, знялися з місця і, голосно вигукуючи, стріляючи у повітря, рушили геть з фортеці по плавучому мосту через Джамну.
Англійські офіцери дивилися на них із своєї вишки на Хребті й поздоровляли один одного, піднімаючи руки в білих рукавичках.
— Веселий сьогодні день у саїбів, — з сумом сказав того вечора Інсурові Чандра-Сінг.
— Військо без начальника — це тіло без голови! — журився старий Рунджіт, товариш Інсура по батареї. — Саїби вже риють траншеї у трьох місцях по рівнині, готуються вдарити по стінах Делі, а ми все ще не знаємо, хто керуватиме захистом фортеці.
Стрілянина по ночах щодалі посилювалась; свіжі сили підходили до британців. Неспокійніше стало в покоях шаха, в саду чути було вже не спів та музику, а різкі голоси, крик, сварки. Бахадур-шах гнівався на своїх міністрів: навіщо допустили сипаїв у місто? Навіщо зв'язали долю його трону з долею повсталого війська? Дедалі рідше кликали музикантів і танцівниць у палац, дедалі менше об'їдків висилали їм до фонтана. Сум запанував у палаці; гул до півночі стояв у місті.
А по Курнаульській дорозі, піднявши довгі стволи до неба, вже повзли, запряжені слонами, потужні гаубиці, великі облогові мортири, ящики з снарядами, з ядрами, з бойовим спорядженням.
Джон Лоуренс, зрештою, наважився. Він знімав гармати з афганського кордону й посилав їх на допомогу британцям, які обложили Делі. Своїй летючій пенджабській колоні сер Джон звелів готуватися до походу.
Лазутчики з Курнаула принесли перші звістки про це.
Бойовий запал, хвилювання охопило полки, що зібралися в фортеці. Стрільці, гренадери, кіннотники, артилеристи вийшли на Велику площу.
— Чого ми тут сидимо, наче миші, які чекають, щоб їх зачинили в пастку? — галасували сипаї Дев'ятого аллігурського полку. — Вийдемо з фортеці, вдаримо по ворогу! Проб'ємося на південь, на схід, уся країна за нас, з'єднаємося з повстанцями Агри, з військами Нана-саїба, — вони б'ються за те, за що б'ємось і ми!..
— Так, так, браття!.. — кричали кіннотники. — Індія велика. Проб'ємося на південь, з'єднаємося з повстанцями Ауда, Рохільканда, — тоді скоро жодного англійця не залишиться на індійській землі!..
— Не захищатися треба, а першими вдарити по ворогові! — підтримали кіннотників досвідчені старі піхотинці, які пам'ятали ще повстання в Бенгалі 1842 року. — Оборона загубить повстання.
— Шах ще не віддав наказу про вихід з фортеці, — заперечували солдати Вісімдесят другого. — Шах радиться з своїми міністрами.
— Надто довго радиться великий шах! — не вгавали кіннотники. — Нехай підуть наші посланці у палац, поговорять з самим Бахт-ханом.
— Панді пошлемо!.. Нашого Панді! — підхопили артилеристи Тридцять восьмого. — Він зуміє поговорити з двірцевими начальниками.
— Так-так!.. Нехай Інсур-Панді, наш кращий бомбардир, піде в палац до шаха! — зашумів увесь Тридцять восьмий полк.
Інсур прийшов у палац Бахадур-шаха.
Бахт-хан, призначений начальником над усіма кінними й пішими військами, дозволив Інсурові увійти в застелений килимами нижній зал палацу.
Бахт-хан був невеликий на зріст, з худим обличчям і тонкою шиєю. Очі з темними хворобливими колами дивилися повз Інсура. Він жестом запросив сипая сісти біля стіни на подушки, що лежали на килимі.
Інсур не сів на вишиті шовком подушки, не взяв у руки довгої трубки кальяну й не почав розмови із звичайних привітань. Обличчя у Бахт-хана відразу спохмурніло.
— У тебе двадцять п'ять тисяч солдатів у фортеці, начальнику! — сказав Інсур. — Мірутські кіннотники, молодці аллігурці, гренадери П'ятдесят четвертого полку рвуться в бій. Є і легкі, й важкі гармати в нашому Тридцять восьмому, є і бомбардири до них… Мої артилеристи послали мене до тебе, Бахт-хан… Навіщо ти чекаєш, поки ферінги назбирають сили за своїми горбами й підуть штурмом на фортецю? Віддай наказ, звели своїм солдатам ударити по війську ворога й одігнати його далеко від стін Делі… Уся країна, всі міста Індії підтримають війська повстанців.
Бахт-хан незадоволено глянув на Інсура.
– Навіщо полкам, які присягали шаху, виходити за стіни Делі й ослаблювати оборону міста? — відповів Бахт-хан. — Великий шах каже: оборона трону — понад усе. Якщо трон делійської династії хитається, хто підтримає його в інших містах Індії?
На тому й закінчив Бахт-хан розмову з Інсуром.
— Не. жди добра від Бахадур-шаха, — сказав того вечора Інсур своєму другові й помічникові Лалл-Сінгу. — Надто багато думає шах про свій трон і занадто мало — про Індію.
Сам шах, дізнавшись про візит посланця сипаїв, смертельно злякався. Він наказав нікого більше не впускати в палац — ні від городян, ні від повстанського війська.
Шах заховався в своїх покоях, звелів щільно завісити всі вікна, а біля дверей поставити охорону з чорних африканських слуг. З півдня до півночі по всіх внутрішніх залах палили свічки з рожевого воску і пахучі трави. Чорною тушшю по голубому персидському паперу шах писав вірші про кохання солов'я до троянди, тисячу разів оспіване поетами старого Ірану.
Шах не дописав своїх віршів. Якийсь старий в одежі мусульманського жебрака вдерся у внутрішні покої і ліг біля самих ніг шаха.
— Врятуй нас, великий падишах, сяйво неба! — кричав старий. — Врятуй місто правовірних і святу мечеть!.. Летуча колона ферінгів іде на Делі з півночі, дві тисячі кінних сікхів, лютих, як шайтан… сам Ніккуль-Сейн, полковник ферінгів, бородатий демон, веде їх на тебе, повелителю!..
— Змилуйся над нами, всемогутній аллах! — простогнав Бахадур-шах.
— Це ще не все, великий шах, надія правовірних!.. Великі гармати Пенджабу йдуть на допомогу ферінгам.
— Гармати Лоуренс-саїба? — побілілими губами спитав бідний шах.
— Так, падишах, сяйво неба!.. Могутні слони тягнуть ці гармати, курява здіймається до самого неба, від шуму й тупоту дрижить земля… І це ще не все, великий падишах!.. Маленькі дияволи йдуть на Делі з гір, кудлаті дикі гурки, потворні на вигляд. Вони мчать на легеньких візках і, коли спускаються з гір у рівнину, ти станеш від сходу сонця і до заходу рахувати їх і не порахуєш… Не надійся більше на сипаїв, повелителю, подай руку Вільсон-саїбу, якщо хочеш урятувати себе, своїх синів й онуків, надію трону!..
Того ж дня Бахадур-шах скликав своїх міністрів на нараду. Шах зірвав з себе чалму на знак відчаю й видрав пучок волосся із своєї сивої бороди.
— О, я нещасний! — бідкався шах. — Загинув мій трон, сини й онуки, надія трону! Хай буде проклятий той день і година, коли сипаї вступили в моє місто!
Міністри шанобливо зітхали, чухали голови під чалмами і не знали, що сказати.
— Не таке слабке Делі, як думають боягузи! — пробував заспокоїти шаха Мукунд-Лалл, охоронник печатки. — Снарядів і гармат багато у фортеці. Хоч і розбрелись файзабадці, але війська ще у нас немало, і сипаї воюють хоробро.
— Снарядів та гармат багато, пороху мало, — втрутився Ассан-Улла, двірський лікар. — Без пороху мовчать і гармати, і рушниці.
— Ні, не врятувати Делі! — сказали міністри. — Краще піти нам звідси, повелителю, піти через південні ворота, поки Вільсон-саїб не обложив фортецю з усіх боків.
— Вийти звідси вже важко: кінні роз'їзди ферінгів перерізають і південну дорогу, — мовив Ассан-Улла.
— Гине великий трон!.. Всемогутній аллах розгнівався на нас!
— Можна ще врятувати трон, — спокійно сказав принц Мірза-Могул.
Усі міністри повернулись до нього.
— Ферінги збирають сили, — вів далі Мірза. — Жирний Лоуренс посилає їм з Пешавара гармати. Великий бій буде під стінами Делі, і ми ще не знаємо, хто здобуде перемогу.
— Твоя правда, Мірза-Могул, — сумно сказали міністри.
— Якщо ми допоможемо ферінгам здобути фортецю, шах Делі залишиться шахом Делі.
— Навчи ж мене, Мірзо, мій вірний сину, навчи, як вчинити, — слабким голосом попросив шах.
— Треба таємно відкрити ферінгам вхід у палац з боку річного бастіону. Коли почнеться штурм, треба впустити ферінгів у місто. Генерал Вільсон не забуде нашої послуги.
Всі мовчки дивилися на шаха. Шах кивнув головою:
— Ти маєш рацію, Мірзо!
— Ти мудрий, великий Мірзо, син великого батька! — повеселівши, сказали міністри.
Жестом руки шах звелів їм усім вийти. Міністри вийшли.
Залишилися тільки Мірза-Могул, придворний лікар Ассан і Мукунд-Лалл, охоронник печатки.
Мукунд-Лалл поставив на низький столик лакований ящичок з перами, срібну посудину з тушшю. Він запитливо дивився на лікаря.
— Накажи, великий падишах, написати листа Вільсон-саїбу, — низько вклонився шаху Ассан-Улла. — Я знайду спосіб передати твого листа в табір ферінгів.
Пізно ввечері з Кабульських воріт фортеці вийшло двоє: молодий робітник збройної майстерні — Застра — і хлопчик-конюх у білій безрукавці, в жовтій чалмі та широкому поясі, недбало пов'язаному кругом тонкої талії. Інсур провів їх до самих воріт. На прощання він поклав руку маленькому конюхові на плече.
— Ти смілива, Лело, — сказав Інсур. — І ти добре знаєш мову саїбів.
Він намалював на піску звивисту лінію горбів, старе річище каналу й вузьку смужку Курнаульського шосе, що звертало на північний захід.
— Ось! — Інсур ткнув паличкою в ліве крило табору. — Тут і провадяться якісь великі роботи. Треба дізнатися, що задумали саїби.
До старого річища каналу, яке замикало британський табір зліва, добратися було легко: будівлі заміського Пташиного Базару, хоча і зруйновані наполовину стоденною артилерійською канонадою, були достатнім прикриттям. Але далі, за Пташиним Базаром, починалося відкрите поле. Кінні пікети ворога весь час роз'їжджали тут.
Лела з Застрою пробрались уздовж вибоїн у землі, вздовж посічених кулями кущів і сповзли потихеньку в річище висохлого каналу, що обгинав табір з лівого боку.
Зупинились. Прислухались. Тихо. Вони обережно поповзли далі по річищу. Сухий бур'ян зашурхотів у Лели під рукою.
— Хто йде? — відразу гукнули зовсім поряд англійською мовою з тубільним акцентом.
Зверху, біля каналу, стояв кавалерійський пікет.
Лела завмерла. Вигук не повторився.
Вони ждали довго, потім обережно рушили далі.
По правому березі каналу довгим рядом стояли криті обозні вози. Лела з Застрою виповзли на берег і сховалися між колесами.
Проскакав роз'їзд кінних у червоних та синіх тюрбанах. Довге волосся вершників розвівалось на вітрі. Лела впізнала різку розкотисту мову сікхів.
Знову тихо. Потім кілька чоловік підійшли до воза. Вони сіли на землю з другого боку.
— Завтра доведеться усе перетягувати на інше місце, — сказав один. — Белуджі прийшли.
— Так. тісно стало в таборі. Їх більше тисячі чоловік.
— Післязавтра ждуть нових батальйонів кавалерії.
— Сікхи?
— Ні, кашмірці.
— Вільсон набрав сюди людей з усієї землі.
— Він хоче замкнути перед штурмом усі виходи з міста.
Вони замовкли.
— Рушаймо далі, Застро! — прошепотіла Лела.
— Стривай, хай одійдуть, — тихенько озвався ласкар.
Обозні випрягли волів і повели їх до водоймища. Лела з Застрою вибралися з плутанини возів. Осмілівши, вони йшли далі.
Праворуч диміли вогнища. Якісь люди сиділи довкола вогню. Пахло димом, козлятина варилась у великих казанах.
Лела бачила туго закручені чалми людей з вузлом над правим вухом, їхні білі халати з різкою чорною облямівкою, чула незнайому гортанну говірку.
— Це белуджі, — сказав Застра. — Белуджі-кочівники, я знаю їхню мову.
Ласкар прислухався.
— Замкнемо місто, — говорив високий чоловік у смугастому бурнусі, з кучерявою чорною бородою, — обложимо його з усіх боків і всіх проклятих пурбійців[15] і переріжемо. Вони ганьбили ім'я аллаха!..
— Пурбійці!.. Так вони називають індусів Доабу! — схвильовано прошепотів Застра. — Їх навчили саїби!
— Усіх переріжемо! — повторив чорнобородий. — А то вони підуть на нашу землю, заберуть наші пасовиська, поженуть нашу худобу…
— Хто тобі це казав? — раптом, не стерпівши, закричав з темряви Застра. — Хто тобі це казав, дурний чоловіче?
Забувши про небезпеку, Застра вийшов до вогнища. Він був блідий від люті.
«Шо він робить?! — Лела завмерла в траві. — Він усе загубить, божевільний ласкар?..»
— Ферінги обдурили вас! — задихаючись, сказав зброяр. — Вони хочуть вашими руками взяти Делі, а потім задушити і наш народ, і ваше вільне плем'я.
— Що він каже? — голосно спитав чоловік у смугастому бурнусі. — Що таке він каже?
— Вони завжди так роблять, ферінги, — говорив Застра. — Воюють чужими руками.
Усі голови повернулися до нього. Ласкара слухали.
— В місті у вас немає ворогів, — казав ласкар, широким жестом показуючи на фортецю. — Там живуть мирні люди. Вони, як брати, згодні дружити з вами і не хочуть вашої землі. Треба прогнати чужоземців-ферінгів, — кажуть наші індуси, — і тоді кожний зможе спокійно обробляти своє поле, пасти худобу на своїй землі і вірувати в свого бога. Ферінги обдурюють вас, щоб посіяти незгоди між братами-землеробами однієї країни й пастухами іншої. Не вірте чужинцям, сини пустелі!
Довкола вогнища мовчали. Застра бачив збентеження на обличчях.
— Він говорить правду, — несміло озвався хтось.
Але високий белудж у смугастому бурнусі, очевидно, начальник загону, підбіг до вогнища.
— Індус бреше! — крикнув високий. — Він підісланий звідти!
Оскалившись, белудж показав у бік Делі.
— Він підісланий з міста, — безглуздо сміючись, сказав белудж. — Я знаю, мені говорили офіцери ферінгів…. Прокляті пурбійці, вони ополчились на нашу віру! Вони хочуть, щоб ми поклонялись їхнім поганим богам, двоголовим і шестируким. Щоб ми вірили в бога, який сидить на квітці, їде на кажані, на рибі, на орлі… Бога, який щороку помирає і щороку народжується знову… Щоб трупи наших воїнів ми не ховали в землю, а спалювали на вогнищах, як тіла паскудних індусів. Тьху!
Белудж плюнув на землю.
— Так, так! — почулися голоси. — Гаффар каже правду! Гаффар знає краще — він дружить з великими начальниками ферінгів. Сам Ніккуль-Сейн подарував йому срібну шаблю.
— Так, так… Індус бреше!
— Схопити його! Поганого пурбійця!
Застра мов застиг на місці. Та тільки-но белуджі підбігли до нього, він одним стрибком перемахнув через вогнище. Від несподіванки люди по той бік вогнища розступились. Але відразу кинулися слідом за ним.
Кроків за двадцять щільною стіною в кілька рядів стояли обозні хури. Ласкар пірнув під них.
— Він там, там! — закричали кочівники; кілька чоловік полізли під колеса возів. Ласкар, швидко змінивши в темряві напрям, тікав уже в інший бік. Він пробіг, шелеснувши травою, біля самого плеча Лели. «Тікай швидше», — встиг шепнути ласкар. І справді, белуджі, розсипавшись, нишпорили по всіх кущах. Лела тихенько підвелась і побігла.
Розгубившись, вона враз забула, де канал і куди їй треба повернути. Здається, вона бігла в протилежний каналу бік. Довга колона критих парусиною гармат перегородила їй дорогу.
Лела подалася в обхід, звернула за якісь дерев'яні будинки й несподівано для самої себе опинилася серед офіцерських наметів.
Їх було багато. Спальні намети, обідні, вітальні, великий чотирискатний намет офіцерського зібрання — ціле місто, біле, полотняне місто.
Куди ж тепер іти?
Лела стояла у вузькому проході, не знаючи, куди повернути.
— Кого шукаєш? — суворо гукнув на неї якийсь солдат, проходячи мимо.
— Полковника Гарріса, — швидко відповіла Лела. — Мене послали до нього в конюхи.
— Хіба полковник не в своїй палатці?
— Ні.
— Та ось якраз він сам іде! Очевидно, на раду до генерала.
Високий офіцер з коротко підстриженими світлими вусами прямував їм назустріч.
Молоденький індієць, який просився до нього в конюхи, несподівано зблід і хутко шмигнув убік, за намет. Полковник ішов туди ж.
Лела лягла на землю й заповзла під зовнішню полу якогось великого намету. Всередині пахло дорогим тютюном і квітковою есенцією.
Полотняні стіни намету були подвійні — так завжди роблять в Індії для захисту від сонця. Між однією полою і другою було близько фута простору. В цьому просторі й помістилась Лела.
Крізь внутрішнє полотно Лела бачила тіні: чиїсь голови схилились над неяскравим світлом. Тут радились саїби. У Лели закалатало серце.
— Чи можна вірити старій мавпі? — говорив дуже близько за полотном чийсь глузливий голос.
— І все-таки звернути увагу на останню пропозицію шаха необхідно! — заперечив інший голос, скрипучий і безсторонній. — Може, старий блазень не бреше? Треба домогтись ясності. Якщо старий не бреше і справді ладен відчинити нашим військам ворота палацу з боку ріки, то такий план штурму міста має ряд переваг у порівнянні з попереднім. По-перше, тоді наш лівий фланг упиратиметься в річку, і, значить, ліворуч ми будемо неприступні для нападу. По-друге…
Це говорив Чемберлен.
«Якби щука заговорила, у неї був би точнісінько такий голос», — подумала Лела.
Невілль Чемберлен уже одужав від своєї рани і брав участь у військовій раді. Обмірковували остаточний план штурму фортеці Делі.
— … по-друге, — говорив далі скрипучий голос, — якщо ми без перешкод проберемося у палац й оволодіємо такою важливою ділянкою на правому фланзі ворога, наші війська зможуть безпосередньо через західні ворота палацу ввійти всередину міста й по широкій вулиці Срібного Базару почати поступове охоплення глибоких позицій ворога…
— Я думаю інакше! — озвався хтось уривчастим, енергійним голосом.
Це говорив Нікольсон.
— Я думаю інакше. Лобовий штурм фортеці з кашмірських воріт буде, на мій погляд, за даних умов більш правильним. Фланговий штурм, обхід і глибоке проникнення в тил можуть виявитися небезпечними в умовах, де буквально кожний провулок, кожний будинок чинитиме опір. Краще буде, якщо шах відкриє нам хід під Кашмірські ворота.
— А є такий?
— Звичайно, є. Відгалуження головного ходу.
— Кілька добрих мін — і Кашмірські ворота злітають у повітря… Дірка в стіні, і ми починаєм штурм фортеці прямо з лобової дільниці.
— Чудово! Браво, Нікольсон.
— Блискуча думка!..
— Запропонуємо старому такий варіант. Нехай втішається тим, що ми збережемо за ним престол Делі.
— Хто ж займеться цим?
— Ходсон, звичайно, Ходсон!.. У нього є люди для таких доручень.
— Бідний Ходсон!.. Цілий день у нього товпляться в наметі якісь брудні жебраки, факіри. Я не знаю, де Ходсон дістане досить лавандової води, щоб відмитись після таких відвідин.
— До діла, джентльмени!.. Остаточна відповідь з палацу буде не раніше ніж післязавтра. Ми повинні перевірити: чи дійсно шах ладен впустити нас у місто, чи це черговий східний викрут…
Лела не стала слухати далі. Бахадур-шах хоче впустити саїбів у фортецю! Віддати Делі й загубити повстання!.. Лела щодуху мчала назад, не думаючи про небезпеку. Добігши до каналу, вона одразу скотилась на його сухе дно; тут, зупинившись на хвилинку, зірвала з себе безрукавку, що стискувала груди, скинула вузькі чобітки й побігла далі вже босоніж, не відчуваючи, як колюча трава обпікає їй босі ноги.
Швидше, швидше!.. Все розповісти батькові, поки не пізно.
Сторожа біля Кабульських воріт була попереджена, Лелу відразу пропустили в фортецю. Скорочуючи дорогу провулками, вона побігла до будинку резиденції. В приміщенні для варти кружка сиділи на підлозі сипаї. Батька на його звичайному місці не було.
«Скоро північ!.. — схаменулась Лела. — З півночі батько вартує на бастіоні».
Ночами коло бастіонів особлива варта, а вона не спитала в батька пароль на цю ніч! Лела стояла біля воріт. Здалеку долинав спів молитов і приглушений дзенькіт мідних дзвоників в індуському храмі. Нічна варта перегукувалась на Срібному Базарі. Місяць ще не зійшов, у напівтемряві слабко світились хрест і купол християнської церкви за вулицею Садів. Лела все стояла біля воріт, не знаючи, куди податись.
Бірманський гонг ударив на воротах палацу — північ. Хтось підійшов у темряві до садової огорожі. З-за високого вороха скошеної трави на Лелу уважно дивився якийсь чоловік. Цей чоловік прийшов звідти ж, звідки й вона, тільки іншою дорогою і трохи пізніше. Чи він помітив її у вечірньому сутінку, в плутанині білих наметів? Можливо й помітив. Він старий, але очі у нього дивляться зірко, він добре бачить і в темряві.
Лела вийшла з воріт. Старий провів її поглядом. Він бачив, як дівчина, перетнувши широку площу, звернула у вузький провулок за Великою Мечеттю. Дві старі килимарки живуть у провулку, вони добре знають Лелу. Вона вирішила ніч провести у них, а рано-вранці, коли зміняться дозори, піти до батька.
Простеживши, куди пішла Лела, старий через пролом у кам'яній огорожі пробрався у просторий палацовий двір.
Високі стіни палацу кидають густу тінь, двір темний, але старий іде впевнено, ніби вдень: у палаці йому знайомі всі входи й виходи.
Сьогоднішній день був жаркий, але й ніч не принесла прохолоди. Небо, як нагрітий вогнем задушливий синій купол, перекинулось над задиханим приреченим містом. Розпечена за день земля вночі віддавала Тепло. Ні свіжого подуву, ні вітерця не долинало з навколишньої рівнини. Здавалося, Джамна струмує не воду, а розплавлене срібло в нагрітих берегах.
Шукаючи прохолоди, люди виходили на повітря, піднімалися на пласкі кам'яні покрівлі, виносили свої постелі і спали під відкритим небом.
Лела зібрала з долівки циновки, розстелила їх на покрівлі й лягла поруч з жінками свого будинку.
В південно-східній башті палацу, що дивилася на темну річку, при світлі бронзового світильника двоє людей схилилися над аркушем паперу, розбираючи хитромудре плетиво персидського письма. Незважаючи на східну барвистість мови і на обов'язкові в такому посланні шанобливі компліменти, лист був короткий і по-європейськи діловий. У ньому чувся владний голос англійця.
«Ми знову звертаємось до тебе, великий шах, надія твоєї країни!» — так починався лист.
— Це Руджуб-Алі писав під диктовку свого пана, — сказав Ассан-Улла. — Саїб сам поставив унизу свій підпис. Поглянь, світло душі!.. — Він простягнув листа принцу.
«Вільям Ходсон», — чітко було виведено латинськими літерами під текстом листа.
Руджуб-Алі, тубільний офіцер, мусульманин, був помічником Ходсона і його правою рукою по Корпусу тубільної розвідки.
Що ж пише Ходсон-саїб?
«Ми знову звертаємось до тебе, великий шах, надія твоєї країни. Наша добра королева погоджується повернути тобі свою колишню милість. Не втрачай щасливої нагоди, подай нам докази чистоти свого серця. Скільки разів, наймудріший з шахів, ти шкодив собі тим, що не слухався британців! Дай відповідь генералові, чи згодний ти, по знаку з табору, відчинити доблесним британським військам підземний вхід з твого палацу до Кашмірських воріт…»
Ассан-Улла підвів очі.
— Він хоче, щоб повелитель відчинив солдатам генерала хід до міської стіни, світло душі!..
Принц мовчки кивнув головою.
Ассан-Улла дочитав листа.
«Погодься, великий шах, і ми допоможемо тобі звільнити місто від влади паскудних сипаїв, відродити в давній величі славу твоєї династії, а старшому твоєму сину, Мірзі-Могулу, подаруємо всі права наслідного принца».
— Він обіцяє тобі права на престол, світло душі!..
Принц усе ще мовчав. Він опустив повіки над чорними тьмяними очима, ніби обдумуючи щось.
— Де старий, що приніс листа? — по хвилі спитав принц.
— Я наказав дати йому попоїсти. Він чекає.
Принц неквапливо підвівся, дістав з ніші в стіні невеличку шкатулку з вигадливо різьбленою покришкою, обережно висунув бокову стінку й заховав листа на друге, потайне дно шкатулки.
Ассан-Улла запитливо звів брови над злегка припухлими темними проникливими очима.
— Ти не велиш мені прочитати цього листа повелителеві, світло душі? — спитав Ассан-Улла.
Але принц, посміхнувшись, поставив шкатулку назад в нішу.
— Навіщо турбувати шаха? — сказав принц. — Хіба ми з тобою не знаємо, що треба відповісти ферінгам?
Полум'я в бронзовому світильнику затремтіло, вогняний язичок з ясно-жовтого став червонуватим і почав гаснути з шипінням. Ассан-Улла поправив гніт, потім поклав перед собою смужку Тонкого цупкого, як банановий лист, персидського паперу, присунув срібну посуду з тушшю.
— Моя рука стала твоєю рукою, світло душі!.. — сказав Ассан-Улла.
Принц продиктував йому листа. Потім вийняв з іншої шкатулки важку чорну печатку — точний зліпок з шахової печатки — і двічі приклав до згорнутого в трубку паперу.
Ассан-Улла вийшов у сусідню кімнату і тут голосно плеснув у долоні. Чорний слуга-африканець у жовтій пов'язці навколо стегон нечутно ступив на поріг босими ногами. Слуга взяв листа і так само безшумно зник.
Принц з Ассан-Уллою ще довго сиділи в башті, радячись. Ніч була задушлива, після півночі линув дощ. Вони немовби чекали цього. Під завісою дощу й темряви, пригасивши світильник, принц з лікарем безшумно пройшли до задньої стіни палацу, яка виходила на ріку.
Ассан-Улла відкинув дерен на одній з кам'яних плит, що застилали двір. Удвох з принцом, узявшись за кільце, вони трохи підняли плиту, відсунули її й спустилися вниз, у потайний хід. Ріка билась об гранітну стіну палацу десь дуже близько, над самими їхніми головами. Одно відгалуження підземного ходу йшло під річку, до форту Селімгур, інше звертало на північ і вело до міської стіни, до Кашмірських воріт. Ассан-Улла обережно засвітив вогонь, і вони з принцом уважно оглянули глибокий спуск, висічені в твердому грунті східці, підземні кріплення склепінь, потім погасили світло й повернулися в башту.
Ніч. Пізній місяць повільно хилився до обрію. Після півночі пройшов короткий дощ, жінки винесли на покрівлі тази, глечики, щоб зібрати воду. Місячне світло дрібниться на срібних боках глечиків, на зап'ястях жінок. Змучені спекою люди лежать покотом, як трупи.
Ніч. Дахи освітлені місяцем. Усе місто можна пройти по покрівлях, як по величезних східцях, — виступами, від покрівлі до покрівлі.
Сутулий чоловік у високій шапці тихо бреде під місячним світлом. Ще двоє ідуть за ним, нечутно ступаючи по гладенькому камінню. Лела спить у затінку, рука відкинута вбік.
Чоловік іде повільно, він наче шукає когось. Ось місячний промінь упав на відкинуту дівочу руку, і сині скляні браслети блиснули на місячному світлі.
— Вона! — Чоловік підходить. — Батма-Севані носила такі!.. Так, це вона, її дочка!..
Він нахиляється, брудною долонею затискує Лелі рота. Двоє інших беруть її на руки, квапливо несуть. Біла хустка, спавши з плечей Лели, залишається лежати на покрівлі.
Цілий день було багато поранених, на ніч стало ще більше. На Курнаульському шосе йшов бій за будинок Pao — стару напіврозвалену споруду, з вишки якої можна було вести спостереження за великою ділянкою шосе. Сипаї, зробивши вилазку, опівдні захопили будинок Pao, але надвечір британці відтіснили їх, з великими втратами для обох сторін. Настала ніч, а добровольці-санітари усе ще несли й несли поранених. Макферней перев'язував рани, зупиняв кровотечу, давав підкріплююче питво. Друга доба без сну — він ледве тримався на ногах. Під кінець ночі санітар індієць подивився йому в очі.
— Іди відпочинь, хакім! — сказав санітар. — Що ми робитимемо, коли ти захворієш?
— Ти, мабуть, маєш рацію, — сказав шотландець. Він гукнув Сама і вийшов У сад.
Ніч була задушлива. В густому затінку платанових дерев біліли величезні розпластані по землі солодко-духмяні квіти. Виткий хміль перекинувся від дерев до кам'яної огорожі, заплів усю огорожу, вився по землі. Макферней хотів пройти далі і зупинився. Це розвалене каміння садової огорожі й земляні східці поряд, що ведуть кудись униз, в темряву, були йому знайомі. Тут тулилися фокусники, факіри з шахового двору, жебраки. Але завжди тут було тихо, тільки димний сморід зрідка здіймався над покрівлею. А зараз він чув голоси. Ні, не голоси, а голос!.. Якимсь особливим наспівом один чоловік на різні тони повторяв слова, все одні й ті самі.
— Чунда-Наг! — твердив голос з якимсь дивовижним напруженням, наполегливо, грізно, немовби закликаючи когось. — Чунда-Варуна-Наг!..
Слова були шотландцеві знайомі. З раптово умлілим серцем він почав спускатися по земляних східцях. Смородом і сирістю війнуло йому в лице. Макферней увійшов усередину. Слабке місячне світло косою смугою падало із прорізу в покрівлі. Худий, оброслий брудним волоссям старий сидів спиною до входу на земляній долівці.
— Великий Брама народив орла! — бурмотів старий. — Великий орел народив мавпу…
В глибині землянки Макферней почув стогін і важке людське дихання. Сам завищав і кинувся туди.
— Що таке? Хто такий? — спитав Макферней.
Він ступив уперед.
— Сакра-Ануман! — грізно сказав старий, встаючи назустріч. — Змія сильніша за мавпу!
Старий заступив йому шлях.
— Чунда-Варуна-Наг!.. Орел сильніший за мавпу!.. — відповів Макферней.
Старий замовк, сторопівши. Чужинець знає таємницю його заклинань?
— Сакра-Варуна-Дар! — говорив далі Макферней. — Людина сильніша за орла!
«Великий Брама! — старий затремтів. — Хакім знає більше, ніж він сам… Отже, хакім сильніший!..» — Він одповз до стіни.
— Батта-Бхаратта-Лалл! — наступав на нього Макферней.
Старий не ворухнувся. Так, хакім знає більше. Він з трепетом дивився на шотландця.
Макферней пройшов у глиб землянки й побачив Лелу.
Вона лежала на долівці. Брудна чалма, натягнута на очі, прикривала їй половину обличчя.
— Відпусти мене, проклятий старий! — сказала Лела, не бачачи, хто стоїть над нею.
Макферней розв'язав чалму, звільнив руки Лели, прикручені до бамбукового стояка. Вона трохи підвелась і, стримуючи стогін, почала розтирати затерплі кисті рук.
— Це ти, Макферней-саїб? — спитала Лела. — Яке щастя, що ти прийшов!..
Вона показала Макфернею на тоненький джутовий шнур, що валявся на долівці.
— Він хотів мене задушити, — сказала Лела. — Він прикрутив мені руки й зав'язав очі. Він став читати наді мною свої заклинання і читав доти, доки в мене запаморочилась голова. Ще трохи, і він задушив би мене. Яке щастя, що ти прийшов, Макферней-саїб!
Сам раптом занепокоївся і кинувся до порога. Макферней оглянувся. Нікого не було в землянці, — старий утік.
Сам заметався біля виходу і вискочив був за поріг, але відразу повернувся й тихо заскавулів, дивлячись в очі хазяїнові, ніби запрошуючи його йти за собою.
— Шукай! — наказав йому Макферней. Він і Лела пішли слідом за собакою.
Сам вів їх до пролому в огорожі, на двір шаха, повз палацові прибудови, до задньої стіни палацу, що виходила на ріку. Тут, біля самої стіни, пес зупинився й жалібно вискнув.
— Загубив слід! — сказав Макферней.
Ні, пес тихенько гарчав і скріб лапами біля самої плити.
Велика квадратна плита біліла в нічній темряві.
Лела з шотландцем підійшли ближче. Вони побачили приладнані злегка навскоси до поверхні землі кам'яні дверцята, підбиті по краях дрібними камінчиками і дерном. Дощ, який пройшов напередодні, розмив дерен й оголив край плити. Це скидалось на вхід у потайний склеп. Сам уперто скріб камінь лапами, ніби намагався підняти важкі дверцята.
— Старий пішов униз, — сказала Лела.
— Так, — ствердив Макферней. — Хід до Селімгура і другий хід на північ, до бастіонів. Я трохи знаю будову цього палацу.
— Що ж тепер робити? — запитала Лела.
— Сам знаменитий шах Джехан креслив план Селімгурського форту, північних укріплень і підземних ходів. У той час і під індуським храмом був підземний хід, але його давно завалило…
Лела не слухала шотландця.
— Треба догнати! — перебила його Лела.
Вона нахилилась і взялася за залізне кільце.
— Ні, ні, — сказав Макферней, — це неможливо! Треба знати напрям, підземні переходи, провали, повороти внизу, в кромішній тьмі… Ти не пройдеш і двохсот кроків, а старий уже буде далеко.
— Старого не можна відпускати! — ледь не плакала Лела. — Бог знає, що він поніс з собою.
— Біжи зверху! Підземний хід веде до бастіону. Ти прибіжиш до батька раніше, ніж старий пройде той самий шлях під землею.
— О, як ти добре придумав, Макферней-саїб! — Лела вже кинулась до воріт.
Санітар вийшов на терасу шукати хакіма.
— Я тут! — озвався Макферней.
Він повернувся до своїх поранених.
Усе місто можна пробігти зверху, по покрівлях. Поки старий повзе, як кріт, під землею, вона вже буде коло бастіону. Вузький провулок позаду палацової стіни, потім площа Великої Мечеті, а там — по покрівлях, короткою дорогою напереріз до північної стіни. Лела летіла, мов птах, перестрибуючи через невисокі кам'яні огорожі покрівель, переступаючи через тіла сонних. Місяць уже зайшов, та Лела вгадувала дорогу і в напівтемряві. Величезний купол і мінарети Великої Мечеті залишились позаду, вона бігла вже по будинках Індуського кварталу.
— Стій! Ти звідки? — Два чоловіки перепинили їй шлях до покрівлі храмової прибудови.
Лела, не відповідаючи, намагалася пробігти далі.
Літній індус стиснув їй руку біля кисті.
— Відпусти! — Лела смикнула руку.
— Стривай, стривай!.. Що за убір?
Лела забула про те, що її велика хустка залишилася на покрівлі біля килимарок, а голова пов'язана клаптем чужої чалми.
— Ти якого народження? Відкрийся, дівчино!
Другий індус стягнув чалму з лоба Лели. Тризубець, знак касти знехтуваних, білів у неї на лобі.
— Чандала! — охнули обидва й повалилися на землю.
— Велика Калі, помилуй нас!
— Чандала!.. Я тримав у руці її руку!.. Її дихання торкнулося моїх ніздрів! — старіший з індусів, брамін з народження, качався по покрівлі, б'ючись лобом об камінь.
— Дай знак, Сатаро, дай знак, щоб її затримали! — кричав другий.
Дрібний частий дзенькіт мідних дзвіночків піднявся по всіх прибудовах храму. На сусідній покрівлі пролунали злякані голоси.
— Чандала!.. Знехтувана осквернила покрівлю храму!
— Перепинити їй дорогу!
— Скинути в річку!
Храмовий священик-брамін в оранжевому халаті, важко дихаючи, вже підіймався східцями на покрівлю будови; двоє слуг підтримували його під руки.
— Догнати її!..
— Не пропустити!..
Лела була вже далеко. Стрибаючи з покрівлі на покрівлю, як по величезних східцях, вона спустилась на вузеньку незабруковану вулицю. Християнська церква, казарми, провулок трубачів, — ось уже вона біля міської стіни. В темряві перегукуються нічні дозори.
— Хто йде? — сторожовий патруль крокує їй назустріч. Лела зупиняється. Її не пропустять далі, вона не знає пароль на цю ніч. Вона не дійде. Лела притиснула руку до серця — калатає, як не вискочить. Патруль підходить ближче, начальник патруля підіймає свій маленький ліхтар й освітлює обличчя Лели. Але світло ліхтаря падає й на обличчя начальника, і Лела впізнає сірі блискучі очі й злегка подзьобані віспою худі щоки Чандра-Сінга.
— Чандра-Сінг!.. Веди мене на бастіон до батька! Важливі вісті, Чандра-Сінг!..
Чандра-Сінг не питає нічого, патруль мовчки розступається. Чандра бере Лелу за руку й веде. Біля підніжжя бастіону, на земляному валу, викладеному камінням, стоїть варта. Чандра-Сінг називає пароль, і їх пропускають. Батько спокійно слухає Лелу.
— Що ж, я добре вибрав свого лазутчика, дочко, — посміхається батько. — Сідай на камінчик, посидь, часу в нас багато.
— Що ти, батьку!.. Старий уже давно спустився, він піде на той бік. Ти не знаєш, який він хитрий.
— Я знаю, які хитрі підземні переходи. Старий не швидко йде під землею і, куди б він не повернув, усе одно прийде до бастіону.
— Закладали міни при Віндхам-саїбі, знаємо, — хрипить Шайтан-Ага, підморгуючи Інсурові.
Обидва спускаються вздовж внутрішнього боку бастіону, повернутого до міста, і зникають у проваллі поміж камінням.
Минає багато часу; вже блідне небо на сході, коли Інсур з товаришами повертаються наверх.
Інсур несе когось, перехопивши коло пояса, і кидає на землю, як лантух ганчірок.
— Обшукайте його! — сказав Інсур.
У поясі в чоловіка міцно зав'язаний згорнутий у трубку і двічі запечатаний лист голубуватого персидського паперу. Інсур ламає печатку.
«… Повір мені, генерале-саїбе, зірка моєї душі, повір у чистоту мого серця… Хіба твоя королева не була і моєю повелителькою довгі роки?.. Найсмиренніший із слуг Вікторії-ханум, я за щастя вважаю вернути собі її колишню милість. За першим твоїм знаком, генерале-саїбе, я ладен відкрити солдатам королеви підземний хід з мого палацу під Кашмірські ворота…»
Інсур опускає руку з листом. Він блідий.
— Лист шаха генералу Вільсону!.. Слідом за листом з пояса сиплються золоті монети. Старий кидається їх збирати. Від жадібності й страху у нього тремтять руки, справжні сльози течуть з хворих, роз'їдених виразками очей.
Рунджіт, старий сержант, з презирством дивиться на нього.
— Так ось кому платить золотом худий саїб, — каже Рунджіт.
— Намак-Харам!.. Зрада!.. Зрада в палаці!.. Сам Бахадур-шах перекинувся до ферінгів!..
— Зрада!.. Шах Делі хоче обійти повстанців. Він засилає листи у ворожий табір!..
Сипаї бігали по мармурових залах палацу, потрясаючи зброєю:
— Де вони, радники Бахадур-шаха?.. Зрадники, що ламають братську сіль!
— Зрадникам не буде пощади!
— Я вирву їм очі, синам безчесних матерів!.. — кричав, потрясаючи кривою шаблею, Лалл-Сінг.
Сипаї металися в покоях палацу, серед розкиданих подушок, перевернутих жаровень, наляканих слуг.
Чорний євнух-африканець, з жовтим фарбованим волоссям, в оранжевій пов'язці на стегнах, з ніг до голови натертий пахучою олією, ліг на порозі жіночої половини.
— Не можна! — жестом показував євнух. Лалл-Сінг, схопивши за слизьке від олії плече, відкинув євнуха вбік і гидливо витер руку об широкий пояс.
— За мною, сипаї! — гукнув Лалл-Сінг.
На жіночій половині вони знайшли Бахадур-шаха, що тремтів од страху, в шароварах і серпанковій чадрі його дружини. До шаха приставили сторожу, його і Зейнаб-Махал, старшу шахову дружину, замкнули в підвалі палацу.
Мірза-Могул, син шаха, пихатий, огрядний, у парчевому халаті, в білосніжній чалмі, вийшов до повстанців із своїх покоїв.
— Геть звідси, сипаї! — гримнув Мірза. — Хто дав вам право порядкувати в шаховому палаці?
— Мовчи, син єхидни! — відповів йому Лалл-Сінг. — Ти теж був ладен відчинити ворота саїбам, щоб урятувати свою шкуру!
— Вони всі раді продати нас чужоземцям, боягузи! — закричали сипаї.
Мірза лаявся, погрожував, його потягли і замкнули разом з батьком.
Сипаї обшукали прибудову палацу. Вся шахова челядь поховалася, радники й міністри втекли.
Сипаї поставили свою охорону біля всіх входів та виходів величезної палацової будови.
В башті Селімгура — старовинного п'ятикутного форту на річному острівці посеред Джамни, — засів Чандра-Сінг з своїм загоном.
— Водяна миша не проскочить тут, не те що саїб, — запевнив Чандра-Сінг.
Загін озброєних городян пройшов дозором по Дарао-Гяндж, по Шайтан-Пара, по Кінному Базару, по всіх кварталах міста.
Загін затримав кількох дервішів, мандрівних фокусників, храмових жебраків.
До всіх воріт фортеці стала подвійна варта.
Місто принишкло, місто готувалося до штурму.
Мовчазні й суворі стали вулиці Делі.
Колишні суперечки затихли. Індуси й мусульмани об'єднувалися, відчувши близьку небезпеку.
Вікна будинків закладали мішками з піском.
З Арсеналу витягали вцілілі гармати й підіймали їх на міську стіну. На перехрестях великих вулиць встановлювали батареї.
Жінки носили ядра й складали їх біля гармат. Зубчаста огорожа пласких покрівель стала прикриттям для стрільців. У провулках в козлах стояли рушниці.
Делі стало схожим на великий військовий табір.
Увесь табір рив траншеї. Британці, белуджі і сікхи нарівні. Генерал Вільсон навіть малярійних хворих підняв з лазарету й погнав на земляні роботи.
— Ця робота для всіх корисна! — говорив генерал.
Колона облогових гармат з Пенджабу нарешті прийшла, і прибулі важкі гармати британці встановлювали в трьох висунутих далеко вперед земляних редутах.
З'єднувальна траншея подекуди проходила ближче ніж на двісті ярдів од міської стіни.
З середнього редуту, де стане найбільша батарея, важкі гармати вдарять по головній оборонній ділянці повстанців: Кашмірському й Річному бастіонах.
— Скоро заговорять великі гармати Пенджабу! — раділи офіцери.
Копати почали четвертого вересня, в день прибуття важких гармат.
Тільки через добу отямились у місті й почали копати зустрічну траншею.
Під прикриттям нічної темряви сипаї підвели свої підкопи близько до земляних робіт ворога, викотили за міську стіну легкі гармати, й дуже швидко гарматні ядра і бомби почали лягати на з'єднувальну траншею британців.
— Ані дюйма назад! — віддав наказ генерал Вільсон.
Люди виходили з строю, на їх місце приганяли інших. Людей тепер було багато в таборі: п'ять з половиною тисяч.
Королівська піхота, тубільна кавалерія, белуджі, сікхи, гурки — в таборі під Делі зібралися племена всієї Верхньої Індії.
Готувався великий, вирішальний штурм.
У британському таборі копали землю по п'ятнадцять годин без зміни. Солдати озвіріли: три місяці облоги, безперервні атаки сипаїв, жорстоке сонце, малярія! Пов'язані хустками поверх кашкетів, обідрані, в лихоманці від спеки, вкриті лишаями, брудні, британські солдати скидалися на бродяг, що зібралися з усього світу.
Штурм був призначений на восьме. Але рано-вранці восьмого вересня найбільша гармата, разів два глухо охнувши, раптом замовкла, неначе їй забили клоччям горлянку. Виявилося, що битий щебінь та гравій домішано до пороху, виготовленого для заряду.
Генерал Вільсон звелів забрати від гармат усю тубільну обслугу. Замість індійців поставили британських солдатів. Артилеристів не вистачало, — брали з піхоти і навіть з кавалерії. Старі кавалерійські офіцери, які ніколи в житті не знали іншої зброї, крім пістолета, кортика й шаблі, бабрались у землі, вивчаючи похмуру вдачу великих облогових гаубиць і швидкострільних мортир.
На світанку одинадцятого вересня по знаку, поданому ракетою, велика двадцятичотирьохфунтова гаубиця передової батареї відкрила вогонь по місту. За нею вступила й решта гармат.
Смертоносний гарматний вогонь ринув на фортечну стіну, парапети, бастіони, наріжні башти, могутні північні укріплення Делі.
Снаряд за снарядом гупав у фортечну стіну, розбиваючи тверду, як граніт, кам'яну кладку. Надвечір два глибокі проломи зяяли в північній стіні, біля Кашмірського та Річкового бастіонів.
Цілу ніч не спали в таборі британців, готувалися до штурму. Офіцери намотували по дві й по три мусульманські чалми поверх кепі, сподіваючись цим уберегти голови від влучних сипайських куль. Солдати перевіряли гвинтівки, наповнювали фляги свіжою водою. Удосвіта при світлі факелів солдатам прочитали наказ генерала: «Битися до останнього, — наказував генерал. — Полонених не брати! Кожного індійця — чи буде він при зброї, чи беззбройний — заколювати як бунтівника. В цій війні не буде полонених — кожного вбивати без пощади!»
«Жертв буде багато! — попереджав генерал. — Поранених з бою не виносити, — людей занадто мало. Нехай чекають на місці поранення. Якщо ми переможемо — надамо допомогу. Якщо нас розіб'ють, нехай поранені приготуються до найгіршого».
Трьома колонами підуть британці на місто. Середню, центральну, колону поведе сам Нікольсон, лев Пенджабу. «Білі Сорочки» підуть попереду. «Старі Білі Сорочки» лорда Лейка хочуть взяти реванш за недавні поразки.
Атака почнеться з сигналом горніста, при першому промені сонця.
Сипаї не сплять на бастіонах, сигнальники ждуть на спостережних постах. Цілу ніч повстанці закладали камінням глибокі пробоїни в стіні, підтягували гармати до головного пролому, розставляли людей.
Лалл-Сінг з своїми аллігурцями став коло пролому; на вишці Кашмірського бастіону вартує Інсур.
Сонце сходить, перші димні промені падають на рівнину.
Сонце освітлює купол, зубці й башти приреченого міста.
Пронизливо грає ріжок. Це сигнал Шістдесятого полку королівських військ.
Курява й дим хмарою здіймаються за Хребтом. Війська рушили в атаку.
— До гармат!.. Приготуватись! — командує Інсур.
На Хребет збігають перші ряди. «Білі Сорочки» попереду.
— Середній фас, вогонь!.. — командує Інсур.
Вступають гармати. Гуркіт, гул, з свинцевим скреготом летить картеч.
«Сорочки» уже біжать зі схилу горба; падають одні, набігають нові. Правіше — пенджабські сікхи могутньою колоною, в червоних і синіх тюрбанах. Сікхів веде Нікольсон.
Уздовж парапетів приготувалися стрільці. Добре навчили британці свою тубільну піхоту, жодна куля не пропадає марно у сипаїв, які захищають своє місто.
«Білі Сорочки» близько. Їхні ясно-сірі мундири темні від пилу й пороху. Гарячкуючи, вони біжать уперед.
«Бери індійця на штик! — учили їх британські офіцери. — Сипай сильний у перестрілці і в артилерійському бою. Штикового бою не витримує індієць».
«Білі Сорочки» біжать уперед, уже не слухаючи команди. Їхні діди піввіку тому брали цю фортецю, — тепер настала їхня черга.
Інсур-Панді не ховається в бліндажі, його висока постать в білій чалмі, в червоному поясі, що перетягує вже немолодий товстуватий стан, його довге волосся видно далеко з вишки бастіону.
— Шайтан! — кажуть про нього купці в місті. — Перевертень! Кулі не беруть його.
— Куля мене не бере, як і петля! — кричить Інсур.
Стрільці на стінах чекають: нехай «Сорочки» підійдуть ближче.
Ось уже видно їхні обличчя, темні від порохового диму, сині від малярії. «Нелегка вам була, саїби, служба на нашій землі, а ми і не кликали вас до себе…» Бах!.. Ба-бах!.. Бах!..
Перші з «Сорочок» вибігли на гребінь високого валу й одразу впали, скинувши догори руки. Їх зупинили влучні сипайські кулі. За першими біжать дальші, ще й ще, уперто вибігають на гребінь і скочуються в рів. «А-а, глибокий фортечний рів, ви самі, британці, звеліли нам копати глибше».
Ось «Сорочки» тягнуть штурмові драбини за собою, але один за одним падають ті, що несуть драбини, і більше не встають. Ні, кілька штурмових драбин, дві-три, усе-таки встигли приставити до протилежного схилу.
«Сорочки» видираються по них, з рушницями напоготові кидаються до пролому. Згори по них б'ють картеччю з стіни, з круглих башт кидають ракети, свинцевою зливою летять кулі з бійниць.
«Сорочки» вже коло самого пролому, знизу підіймаються ще і ще, але тут їм назустріч з лютим виттям, з примкнутими штиками, з кривими ножами хмарою вибігають сипаї.
«Де-е-е-ен!..» — Це Лалл-Сінг повів своїх аллігурців у контратаку.
«Де-е-ен! Де-е-е-е-ен!» — чути бойовий клич індійців. Ось вони зімкнулись і пішли в штики.
Інсур дивиться згори.
Молодець Лалл-Сінг! Ось його жовта чалма мелькає далеко попереду, ось він зчепився з високим на зріст солдатом британцем, і солдат скочується назад у рів, його мундир почервонів від крові. Здригнулись «Білі Сорочки», королівські солдати ладні відступити під шаленим натиском повстанців, але позаду чути нові крики, весь схил горба, вся рівнина потемніла від чорних кудлатих шапок, — це гурки Непалу вийшли на допомогу королівським солдатам. Хмарою ідуть вузькоокі дикі жителі гір, хвилею підкочуються до пролому, за ними нові й нові, і з диким криком, шаленою ордою, потіснивши сипаїв, починають вливатися в широкий пролом.
А там, правіше, могутньою колоною ідуть сікхи, високі на зріст, бородаті, в голубих і червоних тюрбанах. Кашмірський бастіон зустрічає їх картеччю, але густо летять кулі з передніх рядів, Інсурові каноніри один за одним виходять з ладу. Ось йому підбили одну гармату, другу, купи землі навернуті на бастіоні. Ядра летять звідкись зліва, загорілись дошки бліндажа; осліплені димом, задихаючись, вибігають люди. Інсур не ховається за прикриття, він стоїть на стіні, високий, у червоному поясі.
— Іди за укриття, Інсуре! — кричать товариші. — Тебе підстрелять саїби!
— Куля мене не бере, — сміється Інсур.
Та ось бомба вибухає на самому бастіоні, летять грудки землі, дошки, падають сипаї біля лівої амбразури, осколком ранить Інсура в голову. Рана тяжка, кров ринула, почервонивши парусину мішка. Інсур блідий, його підхоплюють на руки, несуть.
— Заклепуй гармати! — встигає крикнути Інсур.
Саїби близько, ось вони обліпили весь земляний схил бастіону, ось вони вже б'ються у вузькому провулку, по цей бік стіни. Вони втягують свої гармати на бастіон і з внутрішнього його боку починають бити по місту, по найближчих кварталах.
Тісні вулиці зустрічають їх за стіною, криві, загнуті провулки, — старовинне азіатське місто. Злива куль летить назустріч британцям, кожний будинок наїжачився багнетами. Кожний дім, як фортеця, в кожному дворі засада. До вечора б'ються британці і не можуть пробитися далі вузької смужки всередині міста, вздовж північної стіни. Нікольсон з невеликим загоном проривається попід стіною до Бернейського бастіону, але тут Нікольсона смертельно ранить сипайська куля, і загін його відходить назад.
Наближається ніч; обложники не можуть просунутися далі. В руках у британців тільки вузька смуга вздовж міської стіни, в руках повстанців — усе місто. Глухі стіни, бійниці, будинки в кам'яних огорожах — усе величезне старе місто в руках повстанців, і кожний будинок цього міста битиметься до кінця. Домовиною стануть кам'яні завулки Делі для чужоземців, які проникли за його стіну.
Наближається ніч, британці рахують утрати. Список виведених з строю офіцерів величезний, солдатів удесятеро більше. Майже третю частину всіх своїх сил поклали британці в перший день штурму.
Цілий день стежив за ходом бою з Ладловської вишки генерал Вільсон. Надвечір йому доповіли результати: більше тисячі солдатів убито, смертельно поранено бригадира Нікольсона, тяжко поранено Кемпбелла, поранено Рейда, — усіх, хто очолював атакуючі колони. Шістдесят сім офіцерів загинуло, поранено вдвічі більше, жертви величезні, і захоплена тільки вузька смуга, кілька провулків усередині міста біля північної стіни.
Командуючий Вільсон здригнувся. Чи битись далі?
Він послав записку Чемберлену на сусідню вишку, прохаючи поради.
«Наші втрати величезні. Позиції всередині фортеці ненадійні, ворог уперто чинить опір. Я ладен відкликати свої війська з міста й відійти за Хребет».
Але Чемберлен не згодний з генералом.
«Якщо вже ввійшли — треба держатись», — відповідає Чемберлен.
Вранці підривному британському загонові пощастило висадити в повітря Лагорські ворота, і третя колона британців проникла в місто.
На перехресті поставили гармати, і ядра почали дірявити білий мармур знаменитої Великої Мечеті, кришити в дрібний щебінь дорогоцінну мозаїку її прикрас.
Повстанці незабаром отямились і погнали ворога назад. Третя колона відступила до північної стіни, з'єдналася з другою і першою, і знову на ділянці коло північної стіни, поблизу християнської церкви, закипів відчайдушний бій.
Гармати британців, поставлені на бастіони, поливали розплавленим металом близькі й далекі провулки. Весь купол церкви Сент-Джемса порешетили кулі, навіть хрест на церкві був збитий гарматною пальбою.
Мирні жителі, які не встигли втекти, сховались в підвалах, у склепах, у підземеллях храмів.
У нарядній білій будівлі європейської резиденції, що прилягала до шахового палацу з північного боку, зібралися жінки, діти, старі. Дженні давно вже не стерегли. Ніхто не звертав на неї уваги в цьому величезному місті, яке, стікаючи кров'ю, відстоювало своє існування.
Котрий уже день Дженні слухала стомливий, рівномірний гуркіт, тяжкі удари ядер і близькі вибухи гранат.
Наїжуючись штиками, уперто відстрілюючись, вулиця Черевичників, вулиця Килимарок, вулиця Садів, будинок за будинком повільно поступалися британським з'єднаним військам, які просувались уперед.
Сипаї розділилися на окремі загони й билися кожний на своїй ділянці, уперто відстоюючи кожний дім, кожну вулицю. Британці наступали трьома колонами, весь час підтримуючи зв'язок між собою.
Повстанці повільно відходили до центру міста, кожний крок поливаючи своєю кров'ю. Надвечір сімнадцятого вересня, на сьомий день штурму, тільки третина міста була зайнята обложниками. Головні укріплені пункти: Арсенал, палац і форт Селімгур залишалися в руках повстанців.
Помічника Макфернея, молодого мусульманина, що тямив в медицині, вбило осколком снаряда. Шотландець працював один, він не спав четверту добу. Поранені прибували. Не вистачало ліжок, поранених клали вже прямо на підлогу; вся мозаїчна підлога була залита кров'ю, а санітари несли все нових і нових. Легкопоранені приходили просто з бою, їм перев'язували рани, і вони знову йшли в бій.
Стрілянина не стихала і вночі. Шалена канонада бушувала по всіх вулицях центру й східних кварталів. Хлопчаки прибігали з вулиці й приносили вісті: Арсенал тримається, здалася вулиця Садів, бій точиться вже коло Великої Мечеті.
На восьмий день штурму полковник Гарріс звелів поставити свої гармати на розі вулиці Зброярів. Звідси, як на долоні, видно було весь фасад величезної споруди палацу і ошатний білий з колонами будинок резиденції, що прилягав до палацу з лівого боку.
— По лівому крилу палацу — вогонь! — скомандував полковник Гарріс.
Гарматні снаряди вдарили по кутку двору, по терасі, по покрівлі білої споруди.
Жінки й діти стовпились в західному кутку двору, біля стіни. Знайома Дженні індіанка Дарінат, постеливши в затінку циновку, запросила Дженні сісти. Вона принесла води й поділилася з Дженні своєю ранковою їжею.
В цей день у будинку не розпалювали вогню, навіть пораненим не приготували гарячої страви. Дарінат насипала в долоню Дженні жменьку сушених кукурудзяних зерен.
Зерна були яскраво-жовтого кольору і тверді, як металеві намистини. Дженні ледве вдалося розжувати дві-три кукурудзинки. Дарінат показала їй, як розмочувати зерна у воді, нагрітій на сонці, а потім розминати в маленькій дерев'яній ступці. Вона дала їй своє відерце й показала, де брати чисту воду.
Опівдні снаряди почали лягати і в західному кутку двору.
— Всемогутній аллах, помилуй нас!.. — жінки, схопивши дітей, кидалися з кутка в куток, не знаючи, куди заховатися. Снаряд ударив у кам'яну стіну двору, поряд з Дженні; стіна поповзла, розпадаючись на великі камені. «Рятуйте!.. Рятуйте!..» Дарінат, не тямлячи себе, вибігла з дитиною на руках на середину двору. Бомба впала в фонтан, пробила мармуровий басейн, вода бризнула, розтікаючись по двору. Новий удар, гуркіт, крики… Дарінат похитнулась, дитина крикнула у неї на руках. Кров виступила на маленькому лобику дівчинки: осколок зачепив її скроню.
— Ай-ай, з нами бог! — закричали жінки. У відповідь десь зовсім близько гахнула гармата, спалахнула рушнична стрілянина.
— Милосердя, великий аллах, милосердя!
Жінки заплакали. Дарінат з дитиною повели в лазарет, за нею ще кілька жінок пішло на перев'язку. Дженні сиділа, оглушена, в кутку двора. Обстріл посилювався.
— Саїби не давали нам хліба, зате тепер вони не жаліють нам свинцю!.. — голосили жінки.
Уламки цегли, щебінь, шматки штукатурки летіли в повітря. Дженні кинулась на терасу, шукаючи, де заховатись, і сіла тут, у глибині, притулившись до мармурової колони. Сам, що постійно вартував біля входу в лазарет, підійшов до Дженні й довірливо ліг коло її ніг. Пес тихенько повискував при кожному пострілі, підіймав голову й розплющував вологі сумні очі.
— Не бійся, Сам, любий, не бійся! — шепотіла Дженні й гладила його по чорній лискучій шерсті.
Так минуло багато годин. Обстріл трохи стих, проте Сам дедалі частіше повискував і благально дивився на Дженні. Він неначе просив її про щось.
«Пити!» — здогадалась Дженні. Вона взяла відерце й пішла до водоймища. Дві-три випадкові кулі клацнули об верхній край садової огорожі, й одразу жалібний собачий плач, несхожий на звичний голос Сама, залунав по всьому саду. Дженні поспішила назад на терасу. З лазарету, покинувши перев'язку, вийшов Макферней. Сам уже повз йому назустріч, лишаючи кривавий слід на голубій мозаїчній підлозі. Він ліг біля ніг свого хазяїна, схлипнув востаннє і замовк.
Макферней нахилився над ним.
— І тебе не пожаліла британська куля, мій бідний пес, — сказав шотландець.
Індієць санітар підійшов, але не доторкнувся до трупу собаки, — йому не дозволяла каста. Індієць тільки став віддалік і жалібно заклацав язиком. Макферней бережно підняв холонуче тіло друга, відніс його на руках у куток двору й завалив камінням.
— Ось ти й не повернувся додому, в Шотландію, Сам, — сказав, постоявши над ним, Макферней. — І ніхто не знає, чи повернеться твій хазяїн.
Вранці штурм відновився. Повстанці віддали будівлю пошти. Велика Мечеть трималась, бої точилися на Головній площі і біля Раджратських воріт.
На площі мусульманського базару билися мірутські совари. Кіннотникам важко було повернутися на тісній, забудованій крамничками площі. Британські передові загони просочились в гирло однієї з маленьких бічних вуличок, що вела до базару, загрожували вдарити збоку й оточити мірутців. Один безіменний совар, поставивши коня впоперек вулички, перепинив британцям шлях. Весь пітний, без чалми, поранений у плече, відчайдушно рубаючи шаблею, він один довго стримував натиск цілого загону британців. Кіннотники, спішившись і зігнавши коней у центр площі, встигли вишикуватись для пішого бою. Хоробро билися кіннотники, але все-таки їх скоро почали долати британці, які підходили з обох боків. А тут поряд, у сусідньому кварталі, бився Дев'ятий аллігурський полк. Не знаючи загального розташування ворожих сил, аллігурці прорвалися назад до пошти й довго рубалися тут, оточені переважаючими силами ворога, під обстрілом чотирьох британських батарей. «Браття, помремо!..» — Сипаї помирали за рідне місто, поливаючи кожний камінь своєю кров'ю.
Не навчались повстанці в британських штабах офіцерської штабної науки. Добре билися в бою, кінному й пішому, зійшовшись з ворогом віч-на-віч. Але єдиному планові наступу британців не зуміли протиставити єдиного плану опору. Не налагодивши зв'язку поміж окремими частинами, не маючи єдиного керівництва, героїчні захисники Делі оборонялись в різних кінцях міста й повільно в упертих боях відходили до східних кварталів.
Опівдні здався будинок Індійського банку, бій точився вже на Срібному Базарі.
Після короткого перепочинку полковник Гарріс звелів відновити бомбардування білої будівлі.
— Уперті там засіли індійці! — сказав він своєму помічникові, капітану Бедфорду. — Треба їх викурити гарматним димом.
Знову завили снаряди у дворі резиденції. Од пострілів здригалася земля; у Гарріса стало більше гармат.
Снаряди розтрощили плити в кількох місцях двору. Жінки й діти, рятуючись від обстрілу, втекли під захист самого корпусу будівлі.
Гарматна бомба пробила дах будинку. Всі двері в будинку здригнулися, штукатурка посипалася зі стін.
— Рятуйте!.. Рятуйте!.. — Люди, які ховались на другому поверсі, побігли вниз.
Удар і гуркіт… Новий снаряд пробив ріг будинку. Жінки, заметавшись, кинулися з двору на терасу, стовпилися тут, звідси подалися в нижній зал, де лежали поранені.
Рушнична стрілянина затріскотіла раптом під самими вікнами. Навіть поранені підвели голови. Один, високий на зріст, з забинтованою головою, звівся на ліжку й виглянув у вікно.
Вікна головного залу виходили на вулицю, що вела до воріт палацу.
— Дивіться, дивіться! — закричала якась жінка, підбігаючи до вікна. Дженні підійшла до вікна слідом за нею. Оглушливий тріск рушничної пальби наближався з-за рогу, сипаї навскоси перебігали вулицю, шалено відстрілюючись. Не розуміючи, що відбувається, Дженні притиснулась, збліднувши, до ґрат незаскленого вікна. Ще частіше затріщали постріли, крики почулися зовсім близько. І тут високий на зріст сипай з забинтованою головою зірвався з ліжка й попрямував до виходу. Макферней, кинувши свої бинти, побіг слідом за ним.
— Не можна! — гукав шотландець. — Не дозволю!.. Ще не зажила рана!.. Не можна!..
Але сипай уже вискочив з воріт резиденції на вулицю. Це був Інсур. Він глянув праворуч, ліворуч і швидко оцінив становище. Велика колона повстанців одступала під натиском британських солдатів до воріт шахового палацу. Інший загін британців підходив з поперечної вулиці, щоб перерізати шлях відступаючим. Треба було будь-що затримати цей другий загін, дати сипаям відійти під захист палацових стін.
Кілька сипаїв, відстрілюючись, пробігли повз Інсура. Один упав, тяжко поранений у груди, біля самих ніг Інсура й випустив карабін.
— За мною, сипаї! — Інсур підняв карабін і кинувся навперейми через вулицю.
— Браття, за мною! — кричав він.
Велика група повстанців побігла за ним. На британських солдатів, що повертали з-за рогу, несподівано посипалася злива куль, оголені штики заблищали перед їхніми очима. Британці затупцяли на місці й повернули назад.
Дженні все стояла біля вікна й дивилась. Вона бачила, як Інсур зі жменькою людей тіснить великий загін британців, як здригнулись і кинулись урозтіч британські солдати, як Інсур далі й далі біжить вулицею, женучи ворога. На повороті вона побачила на одну мить обличчя сипая: ще бліде від недавнього поранення, уперте й мужнє обличчя.
«О боже! — подумала Дженні. — Як вони б'ються!.. Як вони ненавидять нас!»
— Увага, Дік! Там якийсь рух. Поглянь!.. Гарріс узяв бінокль з рук капітана Бедфорда.
Він побачив, як загін сипаїв тіснить британських солдатів і відганяє їх у поперечну вулицю.
— Звідки ж вони взялись?
— Мабуть, ховалися в будівлі резиденції. Там, очевидно, засіли головні резерви заколотників.
— Так, ти маєш рацію, Генрі. Полковник Гарріс звелів перетягти свої гармати трохи праворуч.
— По головному будинку резиденції — вогонь!
Сержант Джонсон нерішуче підійшов до полковника.
— Дозвольте доповісти, сер!
Сержант виструнчився, і в його тьмяних сірих очах Гарріс прочитав щось схоже на осуд.
— Що таке? — нетерпляче спитав Гарріс.
— Дозвольте доповісти, сер… Лазутчики говорили: в цій будівлі самі тільки жінки та діти… і поранені, сер.
Гарріс знизав плечима.
— Вас ніхто не просив мені про це доповідати, Джонсоне.
Кілька годин підряд артилерія розстрілювала красиву будівлю резиденції. У покрівлі в чотирьох місцях уже зяяли великі пробоїни.
Вода з фонтана текла, змішуючись з кров'ю поранених.
Дженні важко було відрізнити у натовпі від інших — розпатлану, з запалими очима, в порваному платті. Дарінат, взявши на руки свою поранену дівчинку, сіла поруч неї й обняла за плечі.
І тут, сидячи на східцях тераси, чуючи стогони помираючих, вибухи нових снарядів, тремтячи і притискаючись до індійської жінки, Дженні зрозуміла слова Лели Панді: «Ось які вони, твої британські піддані».
До третьої години дня впали кам'яні ворота резиденції, пробиті в кількох місцях.
Британці побачили кілька десятків наляканих жінок, які збилися в купу, дітей, що плакали, і з півсотні поранених, які помирали на камінні двору.
— Зібрати всіх, хто на ногах, і під конвоєм погнати на Королівський Луг, до християнської церкви! — наказав Гарріс.
Сам він не став займатися полоненими жінками й дітьми; щойно вістовий привіз йому новий наказ генерала Вільсона:
«Всі гармати, що знаходяться у вашому розпорядженні, зосередити в одній ділянці бою, на правому фланзі; центральний вогонь скерувати на будинок шахового палацу».
Гарріс послав Бедфорда на сусідню батарею, а сам узявся керувати установкою своїх гармат на новому місці.
Британські солдати подвійним ланцюжком охопили групу полонених і повели на Королівський Луг.
— Нехай ідуть швидше! — наказав Гарріс. — Хто відставатиме, підженіть як слід!
Через хвилин сорок сержант Джонсон повернувся й доповів:
— Усі полонені доставлені на Королівський Луг, сер.
Тільки після того як закінчилися бої за місто, полковник Гарріс дізнався, що серед полонених, відведених на Королівський Луг, була британська піддана Джеральдіна Гарріс — його дочка.
На дев'ятий день штурму впав Арсенал. Здалась уся південна частина міста і Велика Мечеть. Біля Аймерських, Туркменських, Делійських воріт стала британська варта.
Лише кілька сот сипаїв, які засіли в палаці Бахадур-шаха, ще чинили опір. І, як і раніше, неприступним для нападів британських гармат залишався старовинний форт на річковому острівці під стінами палацу — Селімгур.
Бахадур-шах давно утік з міста через південні ворота. У палаці засів Інсур-Панді зі своїм загоном.
Сипаї розташувалися коло великого фонтана в центрі палацу.
Дві могутні батареї четверту добу трощили розпеченим металом високі темно-червоні стіни знаменитого палацу.
Настав ранок двадцятого вересня. Палац тримався.
— Оточити будівлю і взяти заколотників живцем, за всяку ціну! — віддав наказ генерал Вільсон.
Із палацу було тільки два виходи: східний — до берега Джамни, і західний — у місто, в руки ворога.
Близько п'ятисот чоловік заховалися за його високими стінами: рештки Тридцять восьмого полку і чоловік двісті Бенгальської артилерії.
Інсур звелів підтягнути до західних воріт старі бронзові палацові гармати й забарикадувати вихід зсередини.
— Ми будемо битись до кінця! — сказав Інсур.
Кілька сот виснажених людей, чотири старих бронзових гармати, замовклі рушниці, — в сипаїв уже не було пороху, — і впертість, священна впертість повстанців, які вирішили померти, але не здатися, — ось усе, що міг протиставити Інсур важким гарматам британців.
Дві великі батареї безперервно били по високих, складених з могутніх глиб червоного пісковику стінах, що оточували величезну будівлю.
Інсур-Панді метався, збираючи останні карабіни, по просторому двору, серед замовклих гармат, його лихоманило від недавньої рани, очі запали на потемнілому обличчі.
В Девані-Хасе, залі аудієнцій старшого шаха, на мозаїчних плитах стогнали поранені. Вбиті лежали на мармурових плитах широких сходів.
Гармати підтягли ближче, і знову смертоносний вогонь з двох великих батарей хлюпнув на стіни, покрівлі, могутні склепіння, на мармурові тераси палацу.
Великий загін британців почав заходити збоку, щоб зайняти запасний вихід до річки.
Лалл-Сінг чергував на спостережному посту на покрівлі.
— Вони заходять з ріки, Інсуре! — кричав Лалл-Сінг. — Воші заходять з ріки, і я навіть не можу прострелити голову тому проклятому саїбові, який іде попереду!..
Підривний загін британців біг до головного виходу.
— Вони зараз висадять у повітря ворота! — гукнув Інсур.
Він послав сигнальника до геліоскопа, на вишку будівлі.
Був ясний жаркий день, сонце вже підіймалося до півдня. З вишки Селімгурського форту на палац дивився начальник форту — Чандра-Сінг.
Лела стояла біля нього. Ще в перший день штурму батько звелів їй піти у форт.
І в ясному світлі дня на вишці палацу повернувся диск сонячного телеграфу.
«Ми оточені! — подав сигнал сяючий на сонці диск. — Вихід до ріки закрито!»
— Там є інший, підземний, у саду! — за¬кричала Лела. — Подай їм знак, Чандра-Сінг. Швидше дай їм знати, там є дверцята коло самої ріки.
Чандра-Сінг сам побіг до приладу.
Підривний загін уже був під самими воротами палацу. Пригнувшись, британці перебігли через рів по настилу з колод, який сипаї в останню хвилину забули прибрати. Британський лейтенант біг попереду з ґнотом. Другий лейтенант ніс сумку з порохом і підривну трубку.
І тут Лалл-Сінг на вишці голосно закричав. Він побачив сигнал у відповідь.
— Говорить форт Селімгур! — закричав Лалл-Сінг.
«Виходьте підземним ходом! — сигналив форт. — Ми прикриємо ваш відступ по берегу ріки».
— Виводь людей, Лалл-Сінг! — наказав Інсур. — Я залишусь біля воріт.
Перший лейтенант заклав порох біля підніжжя воріт. Другий запалив гніт і відбіг.
Спалах полум'я, вибух, і західні ворота палацу розпались на шматки.
Але за першими ворітьми були другі, забарикадовані зсередини. Перегнувшись через бронзову гармату, що загороджувала вхід, не спускаючи очей з воріт, з карабіном напоготові стояв тут Інсур. Один заряд залишився у нього для того, хто першим увійде у ворота.
Сипаї товпились за прибудовами, коло кам'яної плити, напівзакритої дерном. Плита була піднята, і один за одним люди входили в темряву і сирість підземного ходу.
Без метушні, без галасу тиснулись сипаї біля входу в підземелля. Жоден з них не штовхнув, не випередив іншого в цій черзі за життям.
Другі ворота тріщали під ударами рушничних прикладів.
Молодий сипай-сигнальник останнім перебігав через двір.
— Зажди хвилину, Хайдаре! — зупинив його Інсур. — Піднімись на вишку й просигналь Чандра-Сінгу те, що я тобі скажу.
Двір спустів. На вишці палацу повільно обернувся виблискуючий диск.
Чандра-Сінг прийняв сигнал. Смертельна блідість вкрила його спотворене віспою обличчя.
«Чекайте ще двадцять хвилин! — сказав диск. — Потім повертайте свої гармати і бийте по палацу».
Першим вбіг у ворота британський лейтенант. Висока постать сипая, який приліг за бронзовою гарматою, підвелась йому назустріч. Сипай не кваплячись прицілився і останню кулю послав прямо в лоба лейтенантові.
Британські солдати розсипались по двору. Вони ступали через сипая, який поліг коло воріт з пробитою головою. Просторий двір був майже порожній. Біля замовклого фонтана лежало кілька вбитих. Мозаїчна підлога чудового залу аудієнцій, Девані-Хаса, була залягана кров'ю. Солдати обшукували зал. Вони шукали дорогоцінності, але не могли забрати з собою ні кольорових мозаїчних плит, ні прекрасного розпису мармурових колон. Цей зал збудували нащадки Тімура для прийому почесних гостей, для пишних святкувань. «Я к-що є на світі рай, то ось він, ось він, ось він», — вився візерунком по стіні напис, хитро сплетений з золотих перських літер. Під цим написом помираючі дряпали руками плити.
Загін зайняв увесь двір. Але щойно королівські стрільці розташувались коло великого фонтана, як граната з шипінням упала посеред двору, за нею друга, і незабаром з першої партії, що вдерлася у палац, не лишилося і половини.
Це Чандра-Сінг, повернувши свої гармати, бив з форту Селімгур по палацу. Чандра-Сінг виконував наказ свого начальника Інсура-Панді.
«Делі — вогнище повстання і зради, що протягом чотирьох місяців було спокусливим прикладом для всієї Індії, фортеця, де заколотна армія Бенгалу намагалася зосереджувати свої сили, нарешті відвойована нами у бунтівників. Правитель Делі — полонений у своєму власному палаці».
Так генерал-губернатор, лорд Каннінг, писав через декілька днів у зверненні до всіх британських підданих Індії.
Правителя Делі привіз Ходсон.
На другий день після взяття фортеці він одержав чин майора, подяку генерала і це відповідальне доручення.
Ходсон знайшов утікача Бахадур-шаха за кілька десятків миль південніше фортеці, в кам'яних прибудовах величезної старовинної гробниці Хамаюна.
Майор під'їхав до гробниці без свого загону, тільки з двома попутниками. Він послав до шаха парламентера.
— Здайся нам добровільно, Бахадур-шах, — звелів передати йому Ходсон, — здайся добровільно британцям, і ми обіцяємо тобі життя.
— Нехай сам Ходсон-саїб повторить ці слова при мені,— вимагав старий шах.
Ходсон погодився.
Він увійшов до шаха сам, без охорони, і повторив генералову обіцянку.
За кілька годин багатий поїзд під'їхав до Лахорських воріт Делі: нарядний парчевий паланкін з завішеним пологом і кілька закритих повозок. Жінки, слуги сиділи у повозках. Кінна мусульманська сторожа оточувала поїзд. Довгов'язий Ходсон їхав верхи біля полоненого, один єдиний європеєць серед усього ескорту.
Всі зупинились коло воріт.
— Хто в паланкіні? — спитав Ходсона черговий по варті офіцер.
— Усього тільки шах Делі, — відповів майор.
Сторожа хотіла привітати Ходсона трикратним «ура».
— Не треба, — сказав Ходсон. — Старий ще, може, сприйме привітання на свій рахунок.
Він проїхав зі своїми полоненими по зруйнованому бомбардуванням Срібному Базару, і у воротях палацу передав шаха з рук у руки цивільній сторожі.
По шахових синів та онуків Ходсон поскакав до гробниці Хамаюна наступного дня з невеликим загоном.
Він почав з того, що обеззброїв почет наслідників. Перелякана челядь, збившись у тісних кам'яних прибудовах гробниці, без єдиної спроби чинити опір віддала зброю. Ходсон наказав усіх шахових синів та онуків, у тому числі й найстаршого Мірзу-Могула, посадити у дві криті повозки і везти в Делі.
Напівдорозі повозки зупинились. Ходсон звелів усім принцам вийти. Їх було сім чоловік. Ходсон наказав їм роздягнутись, скинути пояси, кинджали, увесь верхній одяг. Ті, тремтячи, скорились. Ходсон вихопив карабін у найближчого солдата і власною рукою застрілив усіх сімох, в тому числі й Мірзу-Могула, того самого, якому обіцяв престол.
Так майор Ходсон одним ударом покінчив з усіма претендентами на трон Делі і поклав край династії нащадків Тімура.
Генерал Вільсон похвалив майора за швидкість і рішучість дій і дав йому великий загін британської кінноти для погоні за повстанцями, які втікали на південь.
Але похвала генерала не веселила Ходсона. Худий саїб шукав Панді, найголовнішого Панді, і не міг знайти.
Де він?.. Наклав головою разом з іншими на вулицях Делі чи зумів вислизнути й воює десь в іншому місці?..
В наметі самого Вільсона, в колі штабних офіцерів, Ходсон самовпевнено дав слово британського офіцера знайти його й стратити.
Поки ця голова не злетіла з плечей, — усі інші повсталі панді, всі бунтівники на півночі, на півдні і на сході Індії відчуватимуть себе безкарними.
— Гармата — велика честь для нього! — заявив Ходсон. — Я звелю індійцеві найнижчої касти накинути мотуз йому на шию і сам подивлюсь, як він забовтає ногами в повітрі. Жорстока канонада гриміла в ті дні по багатьох місцях південніше і західніше Делі — в Агрі, в Джелалі, в Рохільканді. Сотні тисяч панді билися на полях Індії за визволення рідної країни, можливо й Інсур-Панді був серед них…
— Живий чи мертвий — він не втече від мене, — сказав майор. — Панді утік з петлі — все одно шибениці йому не минути.
Люди Ходсона винишпорили всі закутки в місті і в палаці. Панді не було ніде, чи вони не могли його знайти.
Так багато їх було, убитих панді, в місті; мертві, вони всі були схожі один на одного.
Сержант, довірений Ходсона, кілька разів обійшов палацові прибудови і двір. Панді він не знайшов, але біля крайньої стіни, повернутої до берега ріки, побачив плиту з кільцем, схожу на дверцята погреба, і розкиданий дерен.
Сержант трохи підняв плиту. Він почув у глибині під нею багатоголосий людський стогін.
Сержант побіг за черговим офіцером.
Майор Ходсон сидить під ошатним килимовим навісом на головній вулиці міста — Срібному Базарі.
Мулли стоять по праву руку Ходсона, багаті купці, імениті громадяни, з сивими бородами, в шовкових чалмах.
Сікхи вишикувались позаду, — почесна варта саїбові — загін сікхів з начальником на чолі.
По ліву руку майора стоїть сипай, молодий, зляканий, блідий.
— Дивись! — каже йому худий саїб. — Дивись пильно, сипаю!.. Якщо пропустиш головного Панді — петля. Смерть коло гарматного жерла даю тобі — почесну смерть, якщо знайдеш і вкажеш.
Сипай дивиться. В очах у нього рябіє. Так багато панді перед ним. Як знайти того, найголовнішого?..
Їх ведуть зв'язаними по десять чоловік головною вулицею повз майора.
— Дивись! — наказує сипаєві майор. — Якщо не знайдеш Панді — петля!
Добре знає Індію Ходсон-саїб. Сьогодні цілий ранок він бився з цим сипаєм. Нелегка розмова.
— Ми нікого не милуємо! — сказав Ходсон. — Усіх вас, бунтівників, чекає страта. Хочеш залишитися живим? Вкажи мені, де найголовніший Панді, і я дарую тобі життя.
Ні! Ціною життя сипай не виказував своїх.
Але майор Ходсон знає Індію.
— Ти брамін, — говорить майор. — На тебе чекає петля! Мехтар низької касти вішатиме тебе, і душа твоя після смерті блукатиме по землі, не знаходячи спокою.
Сипай затремтів.
— Не треба, Ходсон-саїб! — просить сипай. Смерть од мотузки для індуса — ганебна смерть. Так помирають знехтувані.
— Дай мені хорошу смерть! — почав благати сипай. — Розстріляй мене з гармати, Ходсон-саїб! І душа моя після смерті знайде спокій.
— Заслужи! — сказав Ходсон. — Ми не можемо знайти вашого головного бунтівника ні серед мертвих, ні серед живих. Вкажи нам Панді, вкажи головних призвідників, — дістанеш хорошу смерть. Почесну смерть дістанеш, коло гарматного жерла.
Сипай похилився.
— Добре, я шукатиму його, саїб.
Бідний обдурений сипай, він виказував своїх не за життя, а за почесну смерть!
І ось він стоїть під навісом по ліву руку майора і дивиться на тих, кого ведуть.
Відведені назад, за спину, і перетягнуті мотузкою руки сипая дрібно тремтять. Він дивиться на тих, кого ведуть, і йому здається, що він втрачає розум.
Їх виводять зі склепу по десять чоловік, — кожні десять чоловік зв'язані докупи однією мотузкою.
П'ятдесят вісім годин вони пролежали в темряві, в підземеллі, один на одному, задихаючись без свіжого повітря, від вогкості, від тісноти. Це ті сипаї, які останніми ввійшли в підземний хід і не встигли добратися до Селімгура.
Вибух завалив вихід до форту, й останні сто двадцять чоловік залишилися в темних переходах під землею.
Там знайшов їх Ходсон, і тепер їх ведуть на шибеницю, всіх до одного.
— Призвідців відокремити! — наказав генерал, і майор Ходсон шукає найголовніших бунтівників. Щоб настрахати інших, їм готується особлива кара.
Сипаїв виводять по десять чоловік, ведуть на площу повз майора.
Після безсонних ночей, втоми, штурму, боїв, після підземелля вони хитаються, мов п'яні, очі у них хворобливо блищать.
— Посміхатися! — велить їм саїб-майор.
Він хоче впізнати Панді, головного Панді, по спотворених зубах.
Вони йдуть, широко посміхаючись, показуючи зуби майорові. З посмішкою на шибеницю — процесія божевільних.
Ходсон сидить під навісом, пильно дивиться кожному в обличчя.
— Ха-ла-а!.. Ходсон-саїб! — сміючись, вони вітають його.
Прокляті індійці, вони не бояться смерті!
— Ха-ла-а!.. Ходсон-саїб!..
Босі ноги пританцьовують у ритм; зв'язані мотузками, вони танцюють разом, по десять чоловік.
Пісня народжується в цьому ритмі, вони співають:
Партія іде за партією, вулиця порожня, сікхи мовчки стоять позаду; місто мертве, навіть купці мовчать по праву руку майора.
— Ха-ла-а!.. Ходсон-саїб!..
Сікхи похмуро стоять позаду, попереду їх начальник, акалі, у високій гостроверхій шапці, весь у збруї з чоток, з чорною бородою.
— Що, сікхи Пенджабу, — кричать ті, що проходять мимо. — Допоможе вам ваша богиня Девані, коли і вас поведуть на страту!
Сікхи мовчать. Їх бородаті обличчя похмурі. Може, вони згадують 48-й рік і взяття Мултана?
танцюють засуджені.
Ось один, молодий, обплутаний мотузками, іде попереду. Він посміхається широко, у нього блищать очі. Лалл-Сінг посміхається не тому, що звелів майор. Він сміється і пританцьовує у мотузках.
У місті знають цю посмішку, ці блискучі очі.
— Головних бунтівників назвати! — наказав майор.
Торговець сухим гноєм стоїть серед купців. Він пам'ятає, як цей самий сипай проганяв його на базарі з обжитого кутка. Торговець нахиляється до майора:
— Бери цього, Ходсон-саїб!..
— Відокремити!.. — велить майор.
Лалл-Сінга ведуть.
Партія за партією іде й іде.
— Де Панді? Найголовніший Панді! — вимагає майор.
Сипай по ліву руку майора блідий від страху. Панді немає, він не може його знайти.
Панді немає ні серед мертвих, ні серед живих.
— Як його знайти? Він диявол!.. Перевертень… — шепочуть купці.
Мулли пильно дивляться з-під сивих брів.
— Ні, Панді немає серед них.
— Шайтан! — шепочуть мулли. — Він утік під воду або перетворився в дим і полум'я і вилетів у жерло своєї великої гармати.
Ось іде невисокий чоловік, перетягнутий мотузком, — в ряду інших, як брат серед братів. У нього сині очі європейця. Макферней останнім пішов у підземний хід, і тепер, разом з усіма, його ведуть на страту. Клапті білого капелюха на сивому волоссі Макфернея, плями пропасниці на змученому обличчі. Купці впізнають його і мовчать. Купці обертаються до своїх мулл — мовчать і мулли. Це хакім — особлива людина, він лікував їхніх хворих. Навіть мулли не хочуть виказати Макфернея. Але сипай коло лівого плеча Ходсона ступає крок уперед.
— Де Панді? Давай нам Інсура-Панді! — каже йому майор. — Інакше повиснеш у петлі.
— Я дам тобі іншого, саїбе, — шепоче сипай. — Я дам тобі іншого за хорошу смерть. Ось іде людина твого народу, а ти не можеш її відрізнити!..
— Європеєць!.. Серед мерзенних сипаїв? Європеєць серед бунтівників?.. — Ходсон забуває навіть про Панді. Ходсон робить знак, і Макфернея виводять окремо.
«Джін-Га-Джі, Джін-Га-Джі», — танцюють засуджені.
Ось уже всі пройшли. Панді немає серед них.
— Перевертень, — шепочуть купці. — Шайтан!
Будинки міста темні, вечорами в них не засвічують вогнів. Уранці не крутяться жорна домашніх млинів.
Кішки розтовстіли, годуючись трупами убитих биків і мулів.
На головній площі, на гранітній пласі, лежать семеро вбитих: це шахові сини та онуки, виставлені за наказом Вільсона, щоб страхати городян.
Сморід пливе над Делі від неприбраних трупів.
«Розправитися з непокірними! — віддав наказ генерал Вільсон. — Убивати без жалю кожного, хто співчуває бунтівникам або ховає повстанців у себе вдома».
На десятки миль довкола Делі були спалені й зруйновані селянські селища.
«Вчинені нашими військами звірства були просто нелюдськими, — писав один англійський чиновник Джонові Лоуренсу. — Щодо грабежів, то ми, звичайно, перевершили На-дір-шаха».
Багато днів підряд гарматний салют, що опівдні гучно розкочувався по рівнині, сповіщав про падіння фортеці й перемогу англійців.
Усіх мусульман у місті запідозрили в співчутті до вбитих шахових синів. Половина мусульманських родин була виселена з Делі за кілька днів.
Британські солдати завалювали колодязі, висаджували в повітря молільні, палили крамниці, оскверняли храми.
За кожного вбитого британця страчували тисячу індійців. Протягом десяти діб дванадцять міських возів з ранку до пізньої ночі возили тіла страчених.
Щоб не будувати помостів коло шибениць, для страти пристосували слонів. Слон слухняно підносив на спині цілу партію засуджених прямо до перекладини братської шибениці.
На плацу за містом довгим рядом стояли гармати. До зарядженої гармати підводили сипая і, прив'язавши його спиною до жерла, за офіцерською командою канонір давав постріл на дальній приціл.
Так розстріляли веселого сипая Лалл-Сінга.
Лалл-Сінг сам підійшов до гармати. Його хотіли прив'язувати, але він одвів мотузок рукою.
— Не треба! — сказав Лалл-Сінг.
Він став спиною до жерла, обвів поглядом війська, що вишикувалися на плацу.
— Сипаї! — гукнув Лалл-Сінг. — Браття одного дихання!.. Індуси, мусульмани, махратти!.. Готуйтесь до великого бою! Пам'ятайте мою смерть… А ви, сини чужинців, бережіться!.
Офіцерська команда, постріл, і лише кілька плям крові та два-три обгорілих клапті одягу залишились на тому місці, де стояв Лалл-Сінг.
На одного з засуджених у військового прокурора був особливий наказ. Засуджений був європеєць.
«Страта британського підданого може викликати невдоволення серед наших солдатів, — писали прокуророві з Таємного комітету Індії. — Досить буде, якщо, викликаний до генерала, він вислухає наказ про заміну смертної кари вісьмома роками тюремного ув'язнення і подякує її величність королеву за виявлену милість».
Британський штаб розташувався в християнській церкві Сент-Джемса. Але генерала Вільсона гнітили кам'яні склепіння церкви. Він звелів поставити свій похідний намет на просторому лузі перед церквою.
Кілька наближених до нього офіцерів — Вільям Ходсон, молодий Роберте, майор Берд і військовий прокурор Кейт-Янг — дні і ночі засідали з ним у наметі.
— Привести до мене Макфернея! — наказав генерал.
Ув'язненого повели здалеку, через усе місто, з будинку резиденції, де його тримали до вироку.
Стан переможців розташувався на вулицях; белуджі, кашмірці, пенджабські сікхи, королівська піхота, — в наметах, в похідних шатрах і просто під відкритим небом.
Макфернея ведуть головною вулицею під конвоєм. На просторій площі табором стоять белуджі. Їх пригнали сюди за тисячу миль — допомагати британцям здобувати старовинне індійське місто. Белуджі в широких смугастих бурнусах, до самнх очей закутані в білу тканину, дивляться на Макфернея й обертаються один до одного. Ось він іде, маленький, синьоокий, легкий, мов птах.
Кочівники добре знають його, він учив їх находити воду в пустелі і по зірках вираховувати час.
— Він завжди казав нам правду, цей чоловік. Куди його ведуть?..
Белуджі стежать за Макфернеєм очима. Сини пустелі сумні, перемога не веселить їхні серця.
— Ось ми ввійшли в Делі… Що ми побачили в ньому?.. Стародавню мечеть, розбиту снарядами ферінгів. Половина міста поклоняється Магометові і молиться всемогутньому аллахові так само, як ми молимось йому в наших кочів'ях. Невже ми прийшли сюди для того, щоб бачити, як мусульманські жінки плачуть над тілами своїх чоловіків?.. Ферінги примусили нас убивати братів у вірі.
Макферней іде далі. Будинки мовчать, вікна глухі, крамниці порожні, підвали завалені трупами. Делі безмовне.
На Срібному Базарі стоїть королівська піхота. Солдати товпляться біля своїх наметів.
— Дивися, Тедді Джонс!.. Он іде той самий старий, що був з нами на пароплаві. Він трохи постарів, але все такий же хороший.
— Він був до нас такий добрий, Боб. Чому ж його ведуть під конвоєм?
— Тому й ведуть, що був добрий.
На вулиці Садів станом стоять пенджабські сікхи. Їх мовчазний начальник довго дивиться вслід Макфернею. Він пам'ятає війну за Пенджаб і битву при Собраоні, коли зелено-чорний прапор сікхів ліг під ноги британського коня.
— Ось ми і ввійшли в місто… Що ми побачили в ньому?.. Трупи наших братів по крові.
— А цей чоловік був добрий до нас… Він охоче слухав розповіді наших дідів. Він перев'язував мисливцям рани…
— Дивіться, й індуси вітають його!..
— О, нещасний народ, індуси Доабу!.. Сікхи убивали індійців, а індійці сікхів, щоб саїби могли святкувати перемогу над трупами тих і інших!
Макферней іде далі. Пастухи П'ятиріччя, горці Кашміру вітають його. Він лікував їхніх дітей. Він записував пісні їхнього народу.
— Він завжди говорив нам правду, цей чоловік. Куди його ведуть?
— Його ведуть в намет до своїх.
— Він і саїбам скаже правду, — з глибоким переконанням говорить старий сивий індієць і сідає коло штабного намету на землю.
Довго не виходив з намету Вільсона шотландець Макферней. Старий індієць, що чекав біля входу, чув спочатку різкий голос генерала, потім неголосну мову шотландця і довгу тишу після неї.
Коли Макферней вийшов од генерала, він був, як і раніше, спокійний.
Мовчали й у наметі, немовби шотландець сказав їм таке, на що навіть у Вільяма Ходсона не знайшлось відповіді.
Першим отямився молодий Робертс.
— Старий сказав дивні речі, — зніяковіло промовив Робертс. — Що ми не маємо права порядкувати в цій країні… Що вона належить не нам, а народам, які в ній живуть. Що ми чужі.
На хвилину знову стало тихо в наметі. Тільки генерал Вільсон голосно сопів над своєю сигарою.
— І ще він сказав, що земля Індії горить у нас під ногами… Що нас тут ненавидять… і рано чи пізно проженуть звідси.
— Не вісім років ув'язнення, а довічна каторга належить за такі слова, — переконливо сказав військовий прокурор. — Будучи християнином і британським підданим, він одверто, в колі британських офіцерів, захищав бунтівників. Він посягнув на авторитет британської влади в Індії!..
— Йому немає пощади!.. — зраджуючи своїй звичайній витримці, Ходсон підвівся з стільця. — Цю людину треба негайно відправити у Великобританію, в Королівський Суд.
— Згоден! — схилив голову Вільсон.
— Це значить, що ми уже можемо вважати його небіжчиком, джентльмени, — з задоволенням заявив військовий прокурор.
Вільсон зробив знак вартовому офіцерові.
— Подвійний наряд конвою! — наказав Вільсон.
Офіцер вийшов.
За полотняною стіною намету почулися розмірені кроки, дзвякнула зброя. Це конвой зімкнувся навколо Макфернея.
В темряві безмісячної ночі чотири великі човни відплили од пологого піщаного берега маленького острівця на річці. Човни повернули на південь.
Люди тісно збилися в човнах, — остання партія повстанців, яка утримувала форт Селімгур.
На кормі човна, що ішов позаду всіх, стояв Чандра-Сінг і поруч нього Лела під своєю великою хусткою.
Гребці дивилися назад, у темряву.
Незабаром високе полум'я спалахнуло над фортом, завирувала вода, з плескотом накочуючись на береги. Форт Селімгур злетів до неба.
Полум'я пожежі ще довго клубочилось в далині нерівною завісою, освітлюючи темне небо, стіни фортеці, річку.
Чандра-Сінг дивився назад. Здалеку в світлі пожежі він бачив димну мерехтливу хмарку над містом, освітлену відблисками вогню, йому здавалося, що він чує стогін над фортецею, протяжний багатоголосий стогін, що підноситься до самого неба.
За поворотом ріки все заіскрилося, заграва пожежі потьмяніла, знову стало тихо.
Гребці налягли на весла. Пітьма укриє їх, під покровом пітьми вони дійдуть до Бхагпута, а там далі — форт Агра, шатра повстанців на березі, вільний шлях, рідні селища.
Кінний загін Ходсона, нарешті, знайшов собі діло: він рушив у погоню за повстанцями, які пішли з Делі на південь. Усі дні штурму кавалерійські частини британців залишались у резерві; на тісних вулицях міста кінноті нічого було робити. Але зараз Ходсон міг показати себе.
«Ходсонові коні» — так називали британські офіцери його загін — були попереду всіх. «Ходсонові коні» танцювали від нетерплячки: обабіч Джамни в цих місцях тяглися смуги грузьких боліт, затонів, непрохідного для кавалерії піску, й останні делійські повстанці, які відпливли з форту, безпечно відходили на південь, до Агри.
Глибоким обходом ішли кінні до дальнього вигину річки, до закруту біля Бхагпута, де можна буде проскочити на конях до самої води і перетнути шлях повстанцям.
Без відпочинку, без зупинок гребли гребці Чандра-Сінга.
Вони вже минули розкиданий до берегів, розбитий британцями плавучий міст недалеко від Бхагпута.
І на світанку «Ходсонові коні», кинуті кар'єром, підскакали до самої води.
Гребці, дружно підвівшись, налягли на весла. Тут був твердий прохідний берег І брід, зручний для коней.
Коні ввійшли у воду. Борючись із течією, вони повертали напереріз човнам.
Розвиднялось, небо на сході зачервоніло ясним пурпуром ранку.
Офіцер-саїб ішов на коні попереду, в кавалерійській формі, в чалмі, намотаній поверх білого шолома.
Вже можна було добре бачити обличчя офіцера, його світло-руду бороду і широко відкритий рот. Офіцер щось кричав — вітер відносив слова.
Перший човен устиг пройти. «Ходсонові коні», втрачаючи брід, пливли напереріз другому, третьому. Кінські морди скидались над водою.
— Цілься в ко-о-ней! — закричав Чандра-Сінг.
«Бах! Ба-бах!..» — з усіх човнів стріляли. Коні, хропучи, кружляли у воді. Влучні кулі сипаїв поціляли їх у голови, в лоба поміж очима. Коні тонули, тягнучи вершників під воду.
— Зараз вони проскочать, прокляті панді! — плутаючись у стременах, захлинаючись водою, кричали і лаялись «Ходсонові кіннотники». Усі човни вже проскочили вперед, залишався останній, той, у якому сидів Чандра-Сінг. Офіцер з рудою борідкою плив до цього човна, загрібаючи однією рукою.
Він доплив і лівою рукою вчепився в борт, нахиливши важкого човна; у правій у нього був пістолет. Цілячись, він кричав образливе слово.
Лела ступнула до борту. Вона вихопила кинджал з-під білої хустки. Короткий хрип, і офіцер, почервонивши воду кров'ю, пішов на дно.
Лела занурила свій кинджал у воду і змила з нього кров. Потім перейшла до корми і взяла весло з рук втомленого гребця. З силою упершись довгим веслом у річкове дно, вона одним рухом далеко вперед послала човен.
Чандра-Сінг дивився на Лелу, немовби побачив її вперше.
— Дочка нашого Інсура! — сказав Чандра-Сінг. — Наша дочка.
Погоня давно залишилась позаду. Човни пливли і пливли уперед.
Джамна, дочка сонця і сестра Ями, бога смерті, несла на південь, до Гангу, свої світлі води.
Попереду вже виднілись під сонцем білі зубці стін, бастіони та башти високого форту Агри.
Лела випросталась на кормі, дивлячись уперед.
— Тепер ми будемо битися в Агрі, — сказала Лела.
Лінія — вулиця на військовій станції; в лініях розташовуються індійські війська по очеретяних халупах. Солдати-європейці живуть у казармах.
Райот — індійський селянин.
Раджа — місцевий володар, індійський князь.
Заміндари — поміщики, що здають свою землю в оренду, а також чиновники на службі у князя.
Совари — індійська кавалерія.
Ямс — рослина з мучнистими бульбами, які вживають для їжі.
У Центральній Індії, в місцях, бідних на воду, у кожному селі є чоловік, якого сільська община обрала охороняти запаси води у водоймищах.
Чангріс — індійська саморобна грілка з мідних або залізних дротиків. Поширена в Кашмірі і в гірській Індії, де ночі бувають дуже холодні.
Резиденція — (тут) місце постійного перебування британського правителя.
Шах Джехан — один з представників династії Великих Моголів (нащадків Тімура), талановитий архітектор. Делійський палац і підземний хід під річку Джамну побудовано шахом за власним проектом.
Сварадж — воля, незалежність.
Рампарт — кам'яний виступ.
Чокедар — вартовий при дворі раджі.
Рані — правителька.
Пурбійці, або «пурбі», — так у Белуджистані називають жителів Верхньої і Центральної Індії.