Сілва Порту опустив підзорну трубу, стурбовано почухав потилицю й, кульгаючи, зійшов з марсового містка[8]. Корабель заходив у Баб-ель-Мандеб — Протоку Сліз, як її називають моряки. Щойно тепер капітан помітив біля фок-щогли[9] сина з негреням. Домбо смикав пальцем струну марімби й мугикав якусь пісню, а Гонсалві, обхопивши коліна руками, замислено слухав його.

Капітан хвилину пристояв, посмоктуючи цибук люльки, а тоді всміхнувся в бороду й покульгав палубою далі. Дійшовши до котка линви, сів і покликав Гонсалві. Юнак моторно схопивсь на ноги й, стріпнувши довгим чубом, підбіг до батька. Сілва Порту мовчки дивився на енна. Останніми місяцями Гонсалві справді таки змужнів. Обличчя хлопцеве, просолене морськими вітрами, засмалене південним сонцем, пообросло кучерявими попелястими бакенбардами.

Капітан на превелику силу стяг чобіт і Закотив холошу на нозі, обмотаній брудним старим бинтом.

— Візьми-но! — простяг він синові маленький складаний ножик з перламутровою колодочкою. — Ріж мотузку.

Гонсалві трохи здивовано глипнув на старого. Перед ним сидів не той суворий і неприступний капітан Сілва Порту, чий погляд тримав у покорі екіпаж, а зовсім інша людина — батько.

— Загоїлася? — спитав Гонсалві.

— А що їй зробиться! Гоїться потроху. Але клятий бинт муляє — спасу нема! Скинь його!

Сілва Порту посмоктав люльку, примружився і випростав ногу. Гонсалві взяв ножик, клякнув на одне коліно й застромив палець під мотузочку, якою було перев'язано бинт. Сілва Порту сіпнувся.

— Ніколи не думав, що відбудуся самою тільки ранкою на нозі! — сказав він. — Порятував таки мене той чужинець! Тепер черга за мною. Сілва Порту повинен дотримати свого слова. Так, повинен! Досі все йде гаразд. Ось проминемо Суец, потім днів зо два постоїмо в Стамбулі, а там уже ввійдемо в Чорне море…

Гонсалві підвів на батька очі й похитав головою:

— Ти забуваєш, що там воюють. Після того, як ми знялися з Родосу, вибухнула російсько-турецька війна.

Сілва Порту не погодився:

— Війна закінчилась іще півроку тому. Так казали російські китобої в Мозамбіку. Соріні з ними розмовляв.

Гонсалві нахилився й почав розмотувати бинти. Сілва Порту відкинув ковпачок люльки, прим'яв пальцем тютюн і замислився.

Поночіло. Море тьмяно вилискувало, мов укрите латами. Над обрієм блимнула спочатку одна зірка, за нею друга, третя… Барку злегка колисало. Вітер дужчав і ляскав вітрилами. Хвилі чимраз шаленіше налітали на корпус барки й розбивались на молочно-білу піну. Море сердито гуркотіло.

Від фок-щогли озивалась тужливим стогоном марімба. Час від часу долинав тоненький верескливий голосок — то співав Домбо.

Стрункий однорукий турок, туго підперезаний жовтим шкіряним паском, з тоненькими, дбайливо закрученими вусиками, втупився в нього запухлими очицями, збив пальцем свою червону феску на потилицю й повільно розгорнув пашпорт. Уп'явся поглядом у маленьке фото, потім знову звів очі на відвідувача.

— Павел Балканов, — проказав турок, неначе силкуючись пригадати щось давнє й забуте. — Бал-ка-нов… — повторив іще раз, по складах.

Смикнув себе за лівого вуса, закліпав очима й запитав французькою мовою:

— У якій справі приїхали до Стамбула?

— З науковою метою, — так само по-французькому відповів Павел.

Офіцер лапнув свій порожній рукав, якусь мить повагався, неначе ніяк не міг вирішити — чи пропустити іноземця, чи повернути назад, а тоді простяг Балканову пашпорт і махнув рукою:

— Гаразд!

І доки Павел ховав пашпорт та застібав пальто, однорукий турок підозріливо дивився на нього.

Це була перша зустріч географа з оттоманськими властями після Визволення[12]. Щиро кажучи, він не збрехав офіцерові, а лише приховав од нього свої справжні наміри: знайти бодай які-небудь сліди свого батька — Донча Балкана, засланого на каторгу в мідні рудники Діярбекира.

Павел вирішив переглянути старі в'язничні журнали та об'їхати деякі фортеці. Кілька батькових товаришів, які повернулися з каторги, чули, що хтось казав, наче старого Балкана з Діярбекира перевезли до Стамбула, а звідти він зник без сліду.

Ще в Болгарії Павлові радили звернутися до земляків-абаджіїв[13]. Багато з них уже повернулись на батьківщину, але дехто ще тримав майстереньки в Стамбулі.

Колись із Петербурга, де Павел коштом громади вчився в університеті, він надіслав російському послові в Туреччині прохання розшукати батька, але відповідь прийшла невтішна: розшуки не дали ніяких наслідків…

Павел ішов нога за ногою й з цікавістю роздивлявсь адміністративні споруди, старовинні будиночки, джамії[14] з мінаретами. Вуличка привела його до митниці Каракьой — крізь митницю проходили всі, хто приїздив до Туреччини. Потому Павел звернув до першої-ліпшої кав'ярні.

Кав'ярня була майже порожня. За одним розхитаним столиком запально сперечалися двоє чужоземців, як судити з мови, французів. Очевидно, то були комерсанти, бо йшлося про якусь комбінацію з дорогими перськими килимами. Знехотя Павел підслухав їхню розмову й посміхнувся, але іноземці помітили це й, перемигнувшися, перейшли на португальську. А що Балканов непогано знав і португальську — в Росії-бо він жив з двома емігрантами-португальцями, то пересів у інший куток.

Кав'ярня була мала й присадкувата, з задимленою стелею. В глибині стояв старезний шинквас, на якому виблискували білі порцелянові кухлики, філіжанки, мідні таці, великий самовар, а з-за них виглядав беззубий капловухий дідусь.

Крізь маленьке віконечко злодійкувато продирався сніп сонячних променів і грав м'якими барвами величезного перського килима. Побіч висіли старовинні, засиджені мухами картини в побляклих від часу рамцях, з павутинням у кутках. Оздоблення кав'ярні доповнювали два квадратні дзеркала в темних бронзових оправах.

І столи, й ослінчики, й трухлява підлога — все було старе й почорніле від часу, як і сам власник кав'ярні Шериф-ага[15].

Двоє довгобородих сивих чоловіків у червоних фесках сиділи по-турецькому й мовчки курили наргіле[16], байдуже дивлячись поперед себе. Навіть коли зайшов Павел і сів за стіл навпроти, старі й не глянули на нього. Тільки білий кіт, який куняв побіч них, розплющив спочатку одне зелене око, потім друге й знову зажмурився, прядучи безкінечну нитку своїм невидимим веретеном.

Чужоземні торгівці двічі підкликали власника кав'ярні. Шериф-ага прудко схоплювався з-за шинкваса, наставляв долоню до вуха, щоб краще чути замовлення, а тоді швиденько дріботів поміж столиками.

Павел дивився на цього благенького згорбленого дідуся з круглим безбородим і зморшкуватим обличчям, і йому здавалося, наче Шериф-ага не ходить, а плаває по рипучих трухлявих дошках підлоги.

Павел замовив каву. Старий приніс філіжанку на темній срібній таці, поставив на стіл і хутенько почовгав назад до шинкваса. Цю мить двері з гуркотом розчинились. Увійшло двоє. Попереду виступав куцов'язий і невисокий, але кремезний матрос із бакенбардами, а за ним дріботіло худеньке та високе напівголе негреня, з маленькими білими мушлічками у вухах.

Чоловік з бакенбардами мав на собі форму матроса португальського торговельного флоту. Він зупинився посеред кав'ярні, міцно розставивши ноги, й оглянувся довкола, неначе кого шукав. І тільки коли за самоваром ворухнулася голова старого, гукнув:

— Шериф-ага, гел бурда![17]

Старий метнувся до гостя, випроставши, мов крильця, коротенькі руки й раз у раз відбиваючи глибокі темане[18]. Португалець нахилився й шепнув йому щось на вухо. Шериф-ага схвально закивав головою.

Негреня тим часом з цікавістю роздивлялося блискучий самовар та буркотливе наргіле двох старих курців. Потім глянуло на тих торгівців, що й досі сперечалися за перські килими, й на білого кота, який з неменшою цікавістю стежив зеленими очима за дивним відвідувачем. Негреня пройшлося вздовж кав'ярні, зупинилось перед опудалом сокола, поторкало чорною рукою м'який килим на стіні, обернулося й випадково зустрілось поглядом з таким самим негреням. Від несподіванки хлопча стрепенулося, на обличчі йому застиг переляк, воно озирнулось, шукаючи очима матроса, а тоді раптом збагнуло, що в люстрі то його власне зображення, й довго здивовано розглядало себе. Потім відсахнулось од люстра, бо помітило, що на нього дивиться географ і всміхається. Воно кілька разів глипнуло на незнайомого й знову заходилося розглядати кав'ярню. Все в цьому приміщенні здавалося хлопчаті дивне та незвичне.

Матрос, очевидячки, закінчив розмову, бо Шериф-ага приклав правицю до серця й знову низько вклонився. Матрос змахнув широкою, мов ведмежа лапа, рукою, швидко повернувся й вийшов. Негреня вибігло слідом за ним.

Провівши їх байдужим поглядом, Павел допив каву, залишив на столі монету й собі подався на вулицю, вже геть забувши про двох відвідувачів.

Цю мить йому й на думку не спадало, що зустрінеться з ними вдруге й ця зустріч буде для нього вирішальна…

Аж коли моряк пішов по нову пляшку, Павел знічев'я взяв перстень і підніс його ближче до ліхтаря. Проти світла помітив на сріблі мініатюрну інкрустацію, дістав лупу, глянув — і схопився, мов ужалений. Руки йому затремтіли. Серце шалено забилося, Павел заплющив очі й знову розплющив…

Сумніву не було: на персні зображено малесенького левика, який стояв дибки й тримав у передніх лапах прапорець. Інкрустацію зроблено так майстерно, що годі й роздивитися простим оком.

Цю емблему, що символізує боротьбу болгарського народу за визволення, Павел не раз бачив на шапках повстанців у квітні 1876 року. Такий самий знак носив під час Квітневого повстання й Павлів батько. На прапорці, що його тримав лев, слов'янською в'яззю написано: «Воля або смерть!»

Павел, тремтячи од хвилювання, роздивлявся перстень. Зненацька його погляд упав на внутрішню поверхню персня. Павел глянув крізь лупу — і відсахнувся. В очах йому потьмарилось, горло пересохло. Він схопився й пошепки спитав у Гонсалві:

— Як потрапив цей перстень до рук капітана?

Гонсалві збентежився: широко розплющені очі географа вп'ялись у нього й неначе пекли вогнем.

— Хай іншим разом розповім, це довга історія… — махнув він рукою.

— Негайно кажіть, Гонсалві! — збуджено наполягав Балканов.

Гонсалві ошелешено дивився на нього.

— Скажу, географе. Але чому це так зацікавило вас?

— Це перстень мого батька!

— Вашого батька? — витріщив очі Гонсалві й випустив келих з рук.

— Так! Тут викарбовано його ім'я! — схвильовано показав Павел на внутрішню поверхню персня.

В Гонсалві розширилися зіниці, брови напилися, обличчя зблідло. Він дихав швидко уривчасто, наче йому забракло повітря.

З напруженій тиші минула добра хвилина. Павел стискав у п'ястуку перстень, немов то була рука людини, що її він чекав багато років.

Госалві налив собі горілки й мовчки вихилив.

— Власник цього персня мав сина Павла, — повільно й задумливо проказав штурман і глянув на географа, неначе хотів востаннє пересвідчитись, чи це йому не сниться.

Балканов дістав пашпорт і мовчки розгорнув, Гонсалві вголос прочитав дрібно, але чітко написані слова.

Якусь мить Павел і Гонсалві стояли один проти одного, а тоді обійнялись, мов близькі люди, що випадком стрілися після тривалої розлуки.

— Дорогий друже! — розчулено бубонів португалець. — Яка примхлива людська доля! Ваш батько врятував мого батька, а ви врятували мене, нещасного штурмана. — Він розтер кулаком сльози і глухим голосом промовив: — Я вже ніколи не побачу капітана. Він лежить поряд із своїм кораблем на дні морському в протоці Баб-ель-Мандеб. Але ви, може, будете щасливіший.

— Чи живий мій батько? Кажіть, Гонсалві! — нетерпеливився Балканов.

— Цілком можливо.

— Ви щиро кажете?

— Щиро, географе.

— Тоді розповідайте, що з ним сталося!

Боцманський ріжок утретє розітнув повітря. «Каталонія» здійняла якір. Палубою сновигали матроси. За бортом тихо гомоніло розбуджене море. Подекуди на його поверхні спухали хвилі, схожі на темні прозорі міхури. Вітрила лопотіли під подихом уранішнього бризу. Шовковий португальський прапор, тріпочучи од вітру, виблискував, мов опал.

За хвилину-другу пролунав сигнал рушати. «Каталонія» легенько ворухнулась і, мов попелястий морський птах з білими крилами, підірвалась од причалу. Штурман стояв на палубі й махав своїми здоровенними руками. ІІлнел почув позад себе затамоване схлипування — то плакав Домбо. Він стояв, простягти руки вперед, туди, де на хвилях погойдувався корабель, і неначе намагався дотягтися до свого любого гамби Гонсалві.

Павел і Домбо стояли на березі, доки «Каталонія» зникла за обрієм… Порт потроху прокидався. Попід берегом повільно повзли біржі й невеличкі вантажні суденця. За ними, Мої» сарана, сунули рибальські човни. Серед людського гамору та галасу чути було, як торохтіли вози, іржали коні, ревли віслюки, рипіли немащені колеса: «Шербет! Шербет![33] — вигукували хрипкими голосами продавці. «Боза, солодка бозичка![34] — протяжно співав якийсь албанець. «Салеп! Салеп![35] — горлав старий турок з цапиною сивою борідкою.

Цілі метки вантажників у лахах з товстелезними мотузками за плечима ледачкувато порозлягались на сонці, не випускаючи з зубів довгих люльок. Рій замурзаних турченят з неймовірним вереском подався назустріч розкішній європейській яхті, що саме кидала якір у бухті Золотий Ріг. З навколишніх руїн та хиж сходився старцюватий люд, що сновигав у порту й пропонував свої руки за шмат хліба.

Таким літнім ранком Стамбул відкриває своє справжнє обличчя — дахи та жебри працелюбного народу і розкіш та блиск беїв, пашів і багатих урядовців.

Павел та Домбо насилу продерлись крізь цей натовп.

III

Вузенька й крива брукована вуличка привела двох перехожих до високого муру з широченною ґратчастою брамою. Крізь грати виднівся розкішний парк. З глибини його з-під густих кипарисів визирав білий палац із мармуровими сходами. Над золотавим піском алеї посхиляли віти старі смоковниці, плакучі верби та різні південні чагарі. Троянди поширювали в повітрі п'янкі солодкуваті пахощі. Підперши мур спиною, обіч брами куняв миршавенький сивий дідусь, сліпий на одне око.

— Агов, діду! — гукнув Павел. — Як потрапити до Хатпазару?

Турок спросоння сіпнувся й підвів голову.

— До Хатпазару? — перепитав він і замислився. Потім ціпком накреслив на землі цілий лабіринт вулиць.

— А що отам? — показав рукою Павел на палац у парку. — Музей?

— Цитьте — приклав дідусь палець до губів. — Де там музей! Це палац Шекир-паші! Тут у нього гарем з двадцятьма красунями.

А ще старий пояснив, що коли хто проїздить поблизу гарему, той повинен обмотувані коням копита ганчірками, щоб не цокали, її дзвіночки затикати соломою.

Балканов засміявсь і рушив далі. Старий турок перелякано відсахнувся. Домбо ще кілька секунд роздивлявсь на мармуровий палац у мальовничому парку, та вгледівши, що Павел пішов, і собі подався за ним.

— А гамба має бохобохо? — запитав Домбо, наздогнавши Павла.

— Ні, — відповів той, здогадавшись, що мовою Домба «бохобохо» — це великий будинок. — Такі бохобохо мають лише ті, хто торгує людьми з твого племені, та ще власники кораблів, таких, як «Каталонія». Люди працюють, а багаті користуються з їхньої праці. Зрозумів?

Але не так сплоха було негреняті зрозуміти все це. Воно не мало чіткої уяви про світ, про будову держави, та ще й португальської мови не знало до ладу. Отож Домбо ніяк не міг збагнути, чому це одні білі мають кораблі, а інші — ні; одні мають великі бохобохо, а інші ночують на бруківці просто неба; одні вбираються в розкішний одяг, інші — в лахи; одні ситі, а інші — голодні.

Домбо пояснив, що в нього в племені всі мають хижки. Впольовану дичину розподіляють нарівно. Плоди зносять до спільної комори, а тоді всі одержують однакову пайку. Гуртом обробляють землю, гуртом збирають урожай маніоки, кукурудзи, ямсу. В лісі деруть дикий мед та віск, збирають кокосові горіхи, плоди хлібного дерева — і знову таки розподіляють усе це поміж членами племені. А коли пощастить виміняти за слонячі ікла солі та тютюну, то й це все нарівно ділять між усіма жителями селища.

— У наш плем'я краще, гамба! — зробив висновок Домбо. — Але лихі білі прийшли з вогненними луками й розігнали плем'я.

«Прокидається таки негренятко!» — подумав Балканов й уважно глянув на серйозне хлопчикове обличчя.

Вони приблукали на курний майдан. Маленькі перехняблені крамнички та майстереньки належали здебільша болгарським ремісникам. Низенькі, з пооблуплюваними вивісками, геть обчіплені вуздечками, недоуздками, дерев'яними сідлами для віслюків та мулів, свитками з грубого домотканого сукна, чорними гайтанами — шнурками для оздоблення національного одягу, гетрами, разками намиста та червоними китицями для конячої збруї.

У крамничці, куди зайшли Павел та Домбо, крізь запорошені шибочки насилу продиралося денне світло. З темного кутка, мов синий пацюк, виповз горбатий крамар в окулярах і зустрів відвідувачів цілою зливою вихвалянь власних товарів.

Він часто-часто блимав, крутив головою, вимахував руками, а очиці йому лукаво світилися.

Насамперед Павел купив для Домба кілька разків намиста й тут же начепив йому на шию. А коли подарував малому ще й гарне наруччя із дрібних пацьорків, то щасливішої за Домба людини не було на всьому світі. Потім Балканов понакуповував ще цілу хуру різних стрічок, намиста, шовкових ниток та барвистих ситців. З другої крамнички понабирав ножів з дерев'яними колодочками, добрий десяток маленьких сокирок, теслярського знаряддя, кишенькових ножичків, цвяхів, цигарок тощо.

Поки що все йшло гаразд. Домбо ні на крок не відступав од Павла. Лише іноді сідав, обхопивши худі колінця руками, й сумував за Гонсалві, але Балканов робив усе можливе, аби розвіяти його тугу. Намагався ставитись до нього навіть краще за самого штурмана. Поводився з ним як з рівнею. Називав його так само, як і Гонсалві, другом.

Але негреня, нема-нема, та й спитає про Гонсалві.

— А ми ще його побачимо?

— Авжеж, Домбо! Ми знову повернемося й зустрінемо твою «Каталонію»!

Але Домбо недовірливо похитував головою. Єдине, що його втішало, — це повернення в країну свого племені, де лишився батько. Це розбурхувало хлопчикову уяву, й він чимраз частіше посмикував увечері струну марімби або ніжно гладив разки намиста з перламутрових та скляних зерняток, призначених для людей його племені, й мугикав своїх африканських пісень.

IV

За десять днів, як і домовлено з Гонсалві, Павел та Домбо віддалік од Золотого Рогу чекали на прибуття «Севастополя».

Сонце давно зайшло. Стамбул оповивали синюваті присмерки. Небо було захмарене й непривітне. В затоку запливали вітрильники, баржі та торговельні кораблі. На березі тільки коли-не-коли промайне людська постать і, мов тінь, розтане в напрямку до міста. Павел Балканов з маленькою борідкою й коротко підстриженими вусами, у формі португальського матроса, з новим пістолетом у жовтій кобурі на паскові смоктав бурштинову люлечку. На великому клунку обіч сидів замислений Домбо.

Все було готове для далекої подорожі. Африканські племена цікавили сокирки, ножі та прикраси: гроші в них не в пошані. Через те у клунках було намисто, перламутрові чотки, кухонні й кишенькові ножі, сірники й тютюн, атрибути похідної аптечки тощо.

О дев'ятій за місцевим часом у сутінках вималювався силует великого корабля. З палуби стриміли жерла гармат. Білими крилами лопотіли вітрила трьох щогл. Пароплав користався з ходового вітру, щоб заощадити вугілля.

Пролунало один за одним три сюрчки. Пароплав стишив хід і розвернувся. Потім повільно пішов до берега. Павел нетерпеливився. Якщо це «Севастополь», то він повинен зупинитись і вислати до берега шестимісного човна.

Географ дістав з кишені зібганий папірець, засвітив сірник і, піднісши написане до очей, прочитав: «Судно «Севастополь», капітан — Матросов, штурман — Андрій, керманич — Рибкін, боцман — Микита Степанович».

Заскреготали блоки, од корабля відокремився великий довгий човен і, наче рибина, ковзнув до берега. На кормі маячіла людська постать. Друга швидко веслувала. Павел напружено вдивлявсь у сутінки. Серце йому в грудях мало не вискакувало. «Вони чи не вони? — питав він сам себе. — Може, я помиляюся?»

Ні, помилки не було. Човен, розітнувши хвилю, врізався носом у пісок. З човна вихилився високий, кремезний довгобородий матрос і забубонів густим басом:

— Сілва Порту?

— Сілва Порту до ваших послуг, — відповів Павел, як і домовлено з Гонсалві.

Бородатий боцман простяг руку і вхопився за прибережний кущик, бо човен змивало хвилею в морс.

— Давай, братику, чого озираєшся! Бережи секунди! — суворо, з докором прошепотів бородань.

За якусь мить вантаж опинився в човні, а два таємничі пасажири теж не загаялися. Микита Степанович махнув рукою. То був сигнал вирушати. Озвався плюскіт весел, і човен полинув темною, як коломазь, водою.

…За півгодини «Севастополь», стрункий гарний китобоєць із круглою кормою та гострим носом, пристосований для далекої плавби, безгучно віддалявсь од Стамбула…

V

…Але все це сталося давним-давно. Давно вже лишилися позаду Суец і Червоне море з яскравими водоростями, які забарвлюють морську глибінь, і хмари сарани, що тайфуном прогули над кораблем; залишилась позаду й Аденська протока, й Протока Сліз, де ось уже п'ять років лежать на дні «Реженерадуш» та славетний капітан Сілва Порту. А тепер перед очима вдень і вночі було лише безмір'я океану, що інколи скипало, здиблювалося й із шаленим ревінням вергало на китобоєць спінені від люті гребінчаті свинцево-зелені хвилі.

Але потому наставали дні, коли Індійський океан, наказившись досхочу, стомлений і знесилений, лежав лагідно й тільки тремтів, неначе зітхав уві сні. Сонце, мов припнуте до зеніту, сипало жаром і полум'ям. Від спеки на палубі годі було всидіти. Залізна обшивка корабля розжарювалась, аж повітря над нею леліло, і єдине місце, де ще людина могла знайти собі захисток, був холодок під вітрилами.

У такий час Павлові здавалося, ніби його смажать на рожні. Розхристаний, майже голий, важко сапаючи, він марно обмахувався якимось шматком картону, а тим часом Домбо, дитя Африки, був геть байдужий до того пекла.

Блакитний китобоєць стрімко линув уперед. Він уже проминув і мальовничі береги Єгипту, і Судан — країну-зоосад, і Ефіопію, й Сомалі, й Танганьїку…

Зараз керманич Андрій Черкасов управно маневрував у небезпечній Мозамбіцькій протоці. Трохи нахилившись, наставивши вперед гостру, мов клин, рудувату бороду, поривчастий Черкасов раз у раз повертав голову то в той, то в інший бік, мружив проти сонця гострі карі очі й стріпував саморобною сережкою-монеткою. Вітер гув у лаштунках і зривав піну з хвиль, що шаленіли на всьому неосяжному просторі.

Над темною підківкою лагуни ще й досі стриміли корабельні щогли. В променях призахідного сонця над ними спалахував, наче полум'я, російський прапор. Потім щоіуш поступово ніби потонули, і полум'я прапора тихо згасло.

Рука Павла Балканова повисла в повітрі й помалу опустилася додолу. Він постояв так якусь мить, очі йому примружились, вуста тремтіли. Потім поволі повернувсь і глянув на Домба, який стояв поруч. «Ну от, друже, — наче промовляли географові очі. — Ми тепер самі. Віднині починаються наші мандри Африкою…»

Павел витяг з кишені блокнотик, підклав під нього торбу й чітко вивів на білому аркуші: «Коли й звідки повертатись додому: дельта Замбезі, місто Чінде, серпень 1885 р.»

Що ж, часу вистачить. «Севастополь» з повним вантажем кине якір біля міста Чінде. Доти Павел устигне знайти старого Балкана або взяти жменю землі з його могили…

Географ згорнув блокнотик і поклав у торбу. Потім розглянувся навсебіч. Ні над лісом, дні далі над терасами узгір'їв, ніде не видно було жодної струмочки диму. З гущавини досі не вийшов жоден тубілець. Лише з води, під Самим берегом стриміло кілька паколів, укритих зеленою пліснявою. На них теліпалося висохле жабуриння й давно зотлілі шматки Мотуззя, зсуканого з виткого чагарника. Павел довго дивився на все це і тоді запитав у Альвареса:

— Що тут було? Чи не пристань тубільських човнів?

Альварес, який скоса стежив за болгарином, кинув лагодити свою узуванку й відклав Шило з голкою вбік.

— Маєте рацію, — відповів він. — Тут неподалік було тубільне селище.

— Але ж диму ніде не видно! — обвів навколо рукою географ. — І слідів теж. Що ж то сталося з тубільцями?

— Нічого особливого! — посміхнувсь Альварес і знов узяв голку та шило. — Очевидно, дикунів вигнано звідси. Бо вони грабують на узбережжі.

— «Грабують»… — буркнув Павел, і на обличчі йому промайнула гримаса невдоволення.

Сонце швидко поринало в океан. Небосхил на заході зайнявся загравою. Незабаром упаде темна тропічна ніч. Треба поспішати. Павел глянув на речі й запитав:

— Де нам краще заночувати, Альваресе?

— Найкраще отаборитися просто на березі, — відповів той. — Зручнішого місця не бачу. Тут найбезпечніше.

Альварес заговорив англійською мовою, й Домбо злякано блимнув на Павла, але не прочитав на його обличчі нічого підозрілого.

— Гаразд, — махнув рукою Павел. — Розкладіть вогонь, а ми з Домбом поставимо намет.

— Це небезпечно! — заперечив португалець. — Ми привернемо до себе увагу хижаків!

Але Балканов не погодився:

— Вони й без вогню нас познаходять. Не думаю, що зір у них розвинений краще за нюх.

Альварес підкорився.

Незабаром споночіло. Довкола зробилось темно, мов у розі. Відлиски вогню танцювали на обличчі в португальця. Воно ставало то бронзове, то жовтаве, а маленькі оченята під волохатими бровами блищали, мов у звіра. Вода в лагуні почорніла, мов дьоготь.

Домбо добре знав свої обов'язки. Він швидко начистив полумисок свіжої риби, що її наловив для них перед розлукою баяніст Сергій Чигарков, розгріб жар і заходився готувати вечерю. Балканов лаштував постіль і міркував: «З ким я вирушив у мандри? Як би заглянути в душу цієї людини? Чому Альварес уникає розмовляти рідною мовою? Чи не такий самий він португалець, як і я? Ні, немає йому довіри. Він аж надто підозрілий…»

Власне, Павел не відчував страху, хоч йому доводилося вперше ночувати на цій небезпечній землі. Його непокоїло інше. Таємниця, що оповивала Альвареса, змушувала Павла пильнувати. А може, він помиляється? Але найдужче бентежило Балканова Альваресове ставлення до негреняти. Хоч би то з малим у дорозі чогось прикрого не трапилось… Потім Павел уявки вирушив тією тубільською стежкою вглиб континенту. Чи ж знайде він там бодай якісь батькові сліди? А що, коли батько живий? Від такої думки серце в Павла тьохнуло…

Однак незабаром думки знову повернулися до Альвареса. Цього вечора доконче треба піддати португальця суворому допитові, а наступні дні пильно стежити за кожним його кроком і триматися з ним суворо та обережно. Тільки так, можливо, пощастить підкорити Альвареса й уникнути будь-яких несподіванок…

Після вечері Альварес знову заходивсь лагодити «взуття». Павел з Домбом сиділи край багаття. З лісу віяло прохолодою. Пора дощів'я вже минула, тож зливи вночі годі було сподіватись. Хлопчик дослухався до якогось таємничого шепотіння, що долинало звідкись од баобаба.

— Альваресе! Ти коли потрапив сюди вперше? — раптом спитав Балканов.

Той від несподіванки сіпнувсь і впустив з рук шило. Подумавши мить, проказав:

— П'ять років тому.

— А до якого порту їхав? До Бенгели чи Луанди?

— До Луанди, — не хапаючись, відповів Альварес.

Павел затягся димом цигарки й замовк. Потім несподівано знову спитав:

— Але ж ти не португалець? — і вп'явся очима в зморшкувате Альваресове обличчя.

Сімоне Альварес зблід на виду; кілька разів марно силкувався потрапити голкою в дірочку, та рука йому тремтіла. Нарешті він опанував себе й відповів:

— Помиляєтесь, сер! Я щирий португалець.

Але зблід ще дужче.

— А ім'я в тебе іспанське! — посміхаючись, зауважив Балканов. — Як же це так?

Альварес не квапився відповідати, його думка працювала зі швидкістю блискавки. Це неважко було помітити з напруженого обличчя, яке ввесь час мінилось.

Нарешті він одповів:

— Мої батьки втекли з Португалії під час повстання проти Кабралу. І емігрували до Іспанії. Для безпеки прийняли іспанське підданство й узяли собі іспанські ймення. Після амністії повернулись, але імен уже не захотіли змінювати.

Павел слухав, цьвохкаючи себе лозинкою по халяві.

— Ви в якому напрямку рухатиметесь? — із свого боку поспитав Альварес, намагаючись звести розмову на інше.

— На схід аж до річки Кубангу, — відповів Павел і поцікавився — А чи далеко це звідси?

— Пішки — з місяць. Мені теж туди треба. В селі Чіндонга живуть португальські колоністи. Одному з них я продав свою плантацію. Тепер доведеться розорювати цілину на новому місці. Що ж, помандруємо разом. Але ми трохи збочили. За три дні звернемо праворуч, на стежку, що веде до річки Домбеї.

Почувши знайому назву, Домбо нашорошив вуха.

— На цій ріка стоїть наш лібата, гамба! — промовив він, схвильовано вдивляючись її обличчя Балканова.

— Як вона зветься? — запитав Альварес.

— Наша лібата — Біге!

— Знаю! — недбало махнув рукою той. — Але від твого Біге сама згадка лишилась. Лібату — хвіть! — вітром здуло. Згоріла!

Домбо блиснув на бороданя лютими оченятами, але наступну мить знітився й сумно втупивсь у багаття.

Запала тиша. Тільки сухий хмиз потріскував у ватрі та звідкись долинало виття гієн. Небо вияснилось, обсипане блискучим зоряним порохом, а незабаром зійшов схожий на помаранч місяць.

Павел задумливо курив. Він уже збагнув, що Альварес — ніякий не португалець і що його перебування в португальських володіннях у часі співпадає з приходом каторжників. Коли до річки Кубангу пролягає лише один шлях, то, можливо, Альварес бачив батька. Адже «мандрівники»-каторжники у цій місцевості дивина…

Але Балканов поклав собі бути обережним, тому запитав:

— А проз вашу плантацію часом не проходили португальські дигери?

— Дигери? — нашорошивсь Альварес… — Ні, не чув про таких, — невпевнено відповів він, потім підкреслено байдуже додав: — А може, й проходили, хто їх знає. Багато усяких чужинців по країні вештається…

І, взувши щойно полагодженого черевика, посміхнувся:

— Ця земля для кмітливої людини — справжня Аляска! Тут золото лежить на кожному кроці!

Альварес удруге розбалакався. Заходивсь мріяти про легкі бариші, й оченята йому заблищали, наче в лапіги.

— Я подорожую з особливою місією… — раптом вирішив звіритися йому географ, але потім схаменувся, згадавши, що заповів собі тримати язик на припоні, й замовк.

Сімоне Альварес аніскілечки не здивувався. Він навіть не виявив цікавості до тієї «особливої місії» й ніби між іншим кинув:

— Я знаю. Матроси казали, — й нахилився прив'язувати до ніг свою химерну взуванку; однак скоса таки блимнув, яке враження справила його поінформованість на географа.

Павел затягся востаннє й шпурнув недопалок у полум'я. «Бач, яка лисиця! Усе вже повинюхував! Але що він за один? З якою метою прибув до португальської колонії? Може — работоргівець?..»

Надходила північ. Балканов залишився вартувати, а Домбо з Альваресом позалазили в намет. У лісі залягла незворушна тиша.

Сухий мангровий хмиз у ватрі палахкотів і поширював навкруги пахощі смоли та трухляків. Павел замислено сидів, затиснувши свій драгунський карабін між колінами й притулившися спиною до химерно покоцюрбленого повітряного кореневища, схожого на крісло з бильцями. У чорних продухвинах між хащами кружляли світляки, вимальовуючи свої заплутані «орбіти».

Пополуночі Павел заглянув до намету і обережно розбуркав Домба. Сімоне міцно спав і так розкрутисто хропів, неначе хто давив його за горлянку й йому бракло повітря. Домбо заворушився, розплющив очі й, упізнавши Павла, хутко виповз з намету.

— Що наказуй гамба? — ще не зовсім прочумавшись після сну, запитав він, але Павел цитькнув на нього й приклав палець до губів.

Альварес і далі щодуху хропів і захлинався.

— Тепер, Домбо, ти станеш на варту, — пошепки сказав Балканов і простяг малому карабін. — Але пильнуй!

І порухом голови показав у бік намету, мовляв, крім хижаків, слід стерегти й португальця. Домбо збагнув. Притиснувши карабін до грудей, він самовпевнено відповів:

— Домбо пильнуй, гамба! Гамба лягай. Домбо не буде засни!

Обличчя малого засвітилося хлопчачою гордістю з того, що географ доручив йому таке відповідальне завдання.

Павел підвівся й помітив бородату голову Альвареса, яка обережно вистромлялася з намету. Очевидно, він тільки прикинувся, що спить, а сам стежив за кожним кроком своїх супутників.

Кахикнувши, Павел став біля входу в намет і запитав:

— Чому не спиш, Альваресе?

У відповідь розлягалось лунке хропіння.

— Альваресе! — вдруге гукнув Павел.

Той неначе тільки тепер прокинувсь і помалу підвівся:

— Га?

— Чому прикидаєшся, ніби спиш? Ти ж уставав!

Потерши очі кулаками, Альварес спочатку трохи побухикав, а вже тоді відповів:

— Я дуже неспокійно сплю, сер. Може, й схопився з постелі уві сні…

Він говорив англійською мовою. Невже остерігається Домба? Але не це головне. Головне — що він ніколи нічого не визнає.

Павел більше й не наполягав. Він умостивсь на цупкому вовняному рядні, вкутався ковдрою й затих. Та сумніви не дозволяли йому спокійно спати. Альварес ставав дедалі підозріліший. Але як його позбутися? Тепер це вже неможливо. Якщо взяти й просто прогнати — він згуртує банду злочинців, і тоді буде ще гірше. А розстріляти його — за віщо? Альварес не вчинив нічого осудного. Випадок з пістолетом — це ще не доказ того, що бородань готується напасти на географа. Можливо, він просто хотів добути собі зброю для самозахисту — а це вже зовсім інша річ.

Зрештою, доведеться вичікувати, але водночас пильно стежити за ним, щоб запобігти всіляким несподіванкам…

Незабаром утома взяла гору, й Павел неспокійно заснув, раз у раз прокидаючись і шопу поринаючи у дрімоту.

До самого ранку Альварес крутився з боку на бік і старанно вдавав, що спить, але Балканов розумів: хитрує…

Лише вдосвіта Павел заснув по-справжньому, але схопився від рушничного пострілу. Ще не прочумавшись достоту, з пістолетом у руці, одним стрибком вилетів надвір, але, вгледівши Альвареса, зупинився:

— Хто стріляв?

Сімоне Альварес, умостившись на мангровому кореневищі, обмотував ноги дрантям. Він лише кивнув головою в бік негреняти, й знову заходивсь коло онуч. Обличчя йому набрякло після безсонної ночі.

Балканов очима пошукав хлопця. Домбо стояв кроків за п'ять позад нього. Карабінова цівка ще й досі курилася.

— Домбо стріляв, — розгублено пробелькотів хлопець.

— Навіщо? — трохи потеплішав голос у географа. — Мабуть, випадково смикнув за гачок? Так, Домбо?

— Треба стріляв, гамба! Змія хотіла залазь у намет! Ой, погано змія!

Аж тепер Павел помітив у чагарях величезного, метрів з десять завдовжки, удава, який ще здригався в передсмертній агонії. Голова в нього була розчереплена. Востаннє тріпнувши товстелезним хвостом, удав затремтів і застиг у поросі. Павел нахилився до небезпечного плазуна з блискучою попелястою шкірою, потім узяв тичку, підчепив його й укинув у лагуну.

Міцно стискаючи карабін, Домбо спідлоба стежив за географом. Коли плазун шубовснув у воду й по поверхні пішли широкі кола, Павел сказав:

— Добрий з тебе стрілець! І як це ти так улучив?

Негреня, потішене, всміхнулося, випнуло груди й гордовито відповіло:

— Гонсалві навчи Домба влучно стріляти!

Павел забрав карабін.

— Добрий у тебе вчитель був! Авжеж! — додав він, клацнувши затвором.

Розвиднилось. У лісі шарудів легенький уранішній бриз. Повітря сповнилось вологим подихом джунглів і пахощами прілого листя. Повітряні корені дерев, дивовижно переплетені і покоцюрблені, утворювали химерні фігури — стільчики, печери, зручні колиски з круглим сидінням. Серед цього лабіринта рослин мерехтіли пістряві метелики. Велетенські жуки напружували тишу безперервним гудом і дзижчанням.

Перший тривожний скрекіт папуги пробудив пташиний світ, і джунглі забриніли дзвінким гомоном та щебетанням. Час від часу і хащів долинав крик звіра та тріск галузяччя.

Павел звелів Альваресові згорнути намет, а Домбові — зварити сніданок. Сам же захопивсь розподіляти ношу. Альварес працював мовчки, насупивши брови. Брезентова одежина, червона хустка, пов'язана круг шиї й подерті онучі, позапихувані в давно зношені черевики — все це надавало йому жалюгідного вигляду.

Сонячний промінь, майнувши крізь густезие шатро листя, спалахнув на стволі карабіна.

Це нагадало Павлові, що настав час рушати.

Мандрівники пірнули в джунглі старою стежкою тубільців. Перед вів Альварес, услід йому ступав Домбо, а Павел ішов позаду. Він через плече негреняти стежив за Альваресом. А той ледве плентався — кощавий, з миршавою потилицею, цибатими голими ногами, вкритими сивим волосинням, і прозорими нашорошеними вухами.

Йшли мовчки. Домбо раз по раз торкав рукою марімбу, що висіла через плече. Вона була зроблена з двох зігнутих патичків, стягнених струною з жилавої тропічної трави. Під патичками була припасована порожня тиковка.

За п'ять годин подорожніх перепинила річка. Але в річищі тільки подекуди лисніли калюжі з лататтям та жабуринням. Вода пересохла. Підвісний міст із ліан був зруйнований.

— Оце та сама Домбея? — запитав Павел.

— Ні, — буркнув Альварес.

— Не Домбея, гамба! — підтвердив і хлопець. — Домбо знає наша річка.

— А людських слідів і досі ніде не видно, — мов сам до себе промовив географ. — Стежину занедбано, місток зруйновано…

Та Альварес уперто мовчав, мляво переступаючи з ноги на ногу й залишаючи в поросі довгі ведмедячі сліди…

Стежка спочатку тяглась понад берегом, але незабаром звернула на схід.

Сонце вже підбилося височенько й кропило подорожніх жаром. Спека ставала нестерпна — неначе саме повітря горіло.

Сімоне Альварес тепер насилу плентався. Кілька разів спіткавсь і приклякав. З волохатого обличчя йому збігав брудний піт. Очі позападали ще дужче. Павел також стомивсь, але йому хотілося дістатися до Домбеї й лише там зробити перепочинок. Тільки Домбо, дитя цієї природи, залишався бадьорий.

Згодом Балканов спостеріг, що Альварес іде, мов п'яний. Він щохвилі спотикавсь, аж нарешті впав на землю, здер з голови хустку й зайшовся кашлем, ледве зводячи подих. Тіло и нього купалось у поту, обличчя лисніло.

— Не можу й кроку далі!.. Дайте перепочинок!.. — немічним голосом простогнав Альварес, голова йому похилилась, а очі затягло каламутним туманом.

На виду він скидався на мерця.

— Гаразд, відпочинемо, — погодився Павел, глянув скоса на португальця й подумав, що цей чоловік, певно, ніколи досі не бував тут. Коли б бував, то легше зносив би дорогу. «Ми ще тільки вирушили, попереду півконтиненту, а він онде вже й пристав!..»

Зустрівшись після довгої розлуки з рідною землею, Домбо повеселів і пожвавішав. Він схопив лук, наставив стрілу й підтюпки побіг обрідним лісом уперед. Потім протяжно щось вигукнув своєю рідною мовою й гортанно заклекотав. Можливо, рідна земля збудила в ньому давно забуті спогади, й тепер він гасав та верещав, як тоді, коли ще жив на волі й коли ще португальці не «прочистили» його країну.

Павел сів, ковтнув трохи води, потер очі, потім витяг блокнотик і розгорнув карту. Під вогненною зливою сонця природа навколо геть принишкла. Ущух навіть той легесенький вітерець, який ще допіру ворушив траву. Павел глянув на Альвареса. Той куняв. Але руки його навіть уві сні міцно стискали шкіряний капшучок, що висів у нього на шиї.

«І чому блукає світом ця людина? — міркував географ. — Невже в нього немає ні дружини, ні дітей? Де його рідні?»

Павел знову скосував на Альвареса. Той сопів, пускаючи з рота бульки.

— Альваресе, хочеш рому? — нахиливсь над ним Павел.

Альварес ворухнувсь і підвів голову:

— Рому? Ні. Води!

— Вода при тобі. Маєш право на півсклянки.

— Дуже тепла. Наче помиї!

— Іншої нема, — сказав Павел і, не зводячи очей з Альвареса, поспитав: — Слухай, хіба в тебе немає дружини, дітей?

Подумавши, той відповів:

— Такому бурлаці сім'я ні до чого.

— Так і житимеш, поки й віку твого?

Похнюпивши голову, Альварес махнув рукою:

— Про сім'ю вже пізно думати.

І знову заплющив очі. З грудей йому вихопилось тяжке зітхання.

Можливо, Павел і далі б розпитував, коли раптом спостеріг, що на узліссі загойдались чагарі. Він завмер, не зводячи погляду з того місця. «Мабуть, хижак пантрує!» Але цю мить звідти виліз тубілець, нерішуче ступив крок-другий, підозріливо озирнувся й знову шаснув у кущі. Він був високий і кремезний, голий до пояса — в самому набедреникові. У руках стискав лук і сагайдак із стрілами.

За кілька хвилин тубілець знову виринув з чагарів. Сонце залило його чорну, мов змащену дьогтем, поставу. Він покрутив головою на всі боки, потім нерішуче став і пригнувсь. Тепер Павел роздивився його краще. У волоссі в негра стримів цілий сніп пір'я. На руках і ногах блищали металеві браслети.

Зробивши кілька стрибків, негр знову зупинився й заходивсь розглядатися по узліссі.

Географові конче потрібно було знайти саме таку людину, бо тільки тутешній житель міг розповісти, в якому напрямку слід шукати найближче селище й де пролягає головна дорога вглиб материка.

Тубілець стояв і сторожко наслухав. Він раз у раз повертав голову, й погляд його неспокійно обмацував кожне дерево й кущик довкола.

Павел не зводив з нього очей. Альварес хропів, тож Павлові довелось підповзти й розтермосити його.

— Якийсь тубілець вийшов з лісу! — шепнув португальцеві на вухо Балканов.

Альварес хутко підвівсь і занишпорив очицями:

— Де той дикун?

— Не дикун, а звичайна людина! — виправні) його Павел. — Онде, навпроти.

Альварес нарешті помітив негра.

— Не погано було б схопити його! Він би тяг на собі наші бебехи.

— А коли не захоче? — запитально глянув Павел.

— Як то «не захоче»! Змусимо! Хіба ви не маєте зброї?

— Коротше кажучи — візьмемо його собі за раба?

— Атож! Він навіть буде задоволений, — цілком поважно мовив Альварес. — За кілька разків намиста пертиме ношу, аж курява здійматиметься! Тільки ж не дляйтесь!

— Я на це не піду! Кожна людина має право на волю. З якої ж речі ми братимем її в полон? Від цих людей ми різнимось хіба що кольором шкіри! — обурено просичав Павел.

— Надто вже ви жалісливий! — ущіпливо кинув Альварес, але, зустрівши сердитий географів погляд, розгублено закліпав, очима й заходивсь роздивлятися свої черевики.

Негр повільно підходив до них, але раптом зупинивсь, мов скам'янілий. Кілька секунд він дивився на двох білих людей, потім плигнув убік і стрілою дременув до лісу.

Густа папороть захилиталась і тут же знову завмерла, розморена пекучими променями тропічного сонця.

— Утік, чорний псяюха! — засопів Альварес і намацав у торбині баклагу з водою.

«Ось де люди не варті й копійки! — подумав сам собі Балканов. — Але ж вони теж мають діти, яких доглядають і люблять. Невже ж таки негр менше любить своє дитя, ніж білий? Правда, це нікого не обходить. В африканця чорна шкіра, й тому він мусить бути рабом, іграшкою у руках в Альвареса та йому подібних. Ця країна під ярмом рабства.

А рабство в усіх куточках землі одне й те, саме — грабунок і знущання з поневолених. Хіба не мав колись права кожен турецький бей лаяти, бити,» вбивати, брати в неволю будь-якого болгарина? Скільки осель посиротили вони, скільки родин винищили без суду!»

Павел згадав своє дитинство, й серце стис-лось від образи та гніву.

«Через те мій батько й подавсь у ліси».

Батьків образ постав перед географом, наче живий. Гострий, орлиний погляд, струнка постава, що випромінює сміливість та мужність. Заради такої людини варто піти на що завгодно, аби тільки сказати їй кілька слів: батьківщина вільна, народ визволений!

Тубілець, який щойно майнув у джунглі, немов розпалив у Павловій душі полум'я. Серце йому закалатало, кров багрянцем зігріла щоки.

Веселий та дзвінкий Домбів голос вивів Балканова із задуми. Коли хлопчик підбіг, іо помітив у його очах якийсь дивний сум і а лагідну розчуленість…

Наступні дві доби мандрівники не здибали. мідної людини. Стежка звивалась нескінченним лісом, білою ниткою вшиваючись у непрохідні хащі. Подекуди Домбові доводилось прорубувати виткий чагарник гострою сокиркою. За кожним ударом сталевого леза, який дзвінко відлунював у глушині мангрового лісу, з диким галасом на всі боки розліталися барвисті папуги, з гарчанням шугали в кущі розбуркані гієни, а цілі зграї людиноподібних мавп із вереском плигали на землю и знову хвацько дерлись у гусгосплетіння ліан, шукаючи порятунку в заростях.

Перед очима подорожніх розляглась простірна, вигнута підковою долина. Серед темно-зеленої пустелі пралісу, поросла соковитою тропічною травою, вона була схожа на схвильоване смарагдове озеро. Але вже й тут подекуди видно було жовтаві латки. Трава сохла. Незабаром ця двометрова рослинність вигорить під нищівними променями тропічного сонця, й долина перетвориться на пустелю.

Нарешті мандрівники дістались до пересохлого річища. Павел ішов попереду. Вибравшись на берег, він зупинився. На тому боці було видно згарище, з якого ріденькими гадючками курів димок. Домбо побіг уперед. Коли повернувся, голос у нього був тихий і таємничий.

— Лібата горіла, гамба! — шепотів хлопець. — Мабуть, лихі білі спалив хатини!

— Бачу, друже. Тут справді була пожежа. І згоріло все до цурки, — зітхнув Павел і подався до згарища.

Сумніву не було: спалено тубільне селище. Страхітливим частоколом стриміли в небо звуглені пальми; наче мерці, чорніли голі стовбури велетнів-баобабів.

— Це місце очищено для плантації, — спокійно пояснив Альварес, доплентавшись до згарища. — Тут було тубільне селище. Його спалили озброєні загони. Плем'я вигнано.

— В такому разі десь поблизу мають бути португальці, — наче міркував уголос Павел, але сам скоса поглянув на Альвареса.

Альварес хитнув головою:

— Цілком можливо! — і додав неуважливо: — А то, може, й на військовий загін натрапимо…

На обличчі йому промайнула стурбованість. Альварес говорив якось аж надто повільно, й Павлові здалося, ніби той старанно щось кмітить.

Годин за кілька мандрівники дістались до чималої плантації, оточеної новим плотом. Пліт був зроблений з цукрової тростини, переплетеної в два ряди й міцно зв'язаної, а між рядами ще напхано колючого хмизу та виткого шпичатого бадилля. Невибагливі тростинові стебла на новому місці вже попускали й міцне коріння.

Подорожні увійшли на плантацію вузенькою хвірткою. Від хвіртки в усі боки розходилися стежки. На плантації буяло високе пагіння африканського проса, сорго, цукрової тростини та кукурудзи. Окремо посаджено вічнозелену маніоку, чиї бульби тубільці печуть, мелють на борошно, а тоді місять щось подібне до хліба. В одному кутку чаділа пригасла ватра; мабуть, раби-негри щойно пекли батані й таро. Але зараз на цілій плантації не видно було ані душі.

Павел згадав тубільця, що його вони зустріли позавчора. Бідолаха, напевно, приходив навідати спалену хатину, а потім подавсь наздоганяти плем'я.

— Тут обов'язково мають бути плантатори! — звернувся Павел до Альвареса. — В них ми відпочинемо й заночуємо. Як ти на це дивишся, га?

Альварес помовчав, пожував беззубим ротом соломинку й відповів.

— Яка буде ваша воля. Я цих місць не знаю. Хто їх відає, що за люди тутешні поселенці!..

Павел зупинився, глянув на супутника й посміхнувсь:

— Як же воно так, Альваресе? В цій країні португальців, можна сказати, не гурт-то скільки. А ти ж начебто старий плантатор? То, може, трапляться знайомі, га?

Альварес, подумавши, відказав:

— Ні, я так близько від узбережжя нікого не знаю.

Потупцявся ще трохи й знову додав:

— А моя плантація була ген у глибині материка… До неї ще йти та йти!

Він закліпав своїми холодними очицями, рвучко відвернувся й майнув уперед, уникаючи географового погляду. На одному повороті стежки, яка пролягла між грядками маніоки, він нахилився й стояв так, копирсаючись у лахмітті онуч, доки його наздогнав Павел. Той навмисне не квапився випереджати, але португалець вовтузився, явно зволікаючи.

— Рушай, Альваресе! — нагадав йому Балканов.

Той навіть голови не підвів, удаючи, ніби виколупує шматок устілки, що вистромилася з роздертого черевика.

— Ви собі йдіть, я наздожену, — буркнув він, не зводячи очей з Павлової тіні.

А коли Павел обминув Альвареса, той, не розгинаючись, провів його довгим поглядом.

Павел сам собі міркував: плантація в нього десь далі; він жив там довгий час, виїхав звідти тільки п'ять років тому, — і раптом не знає жодної людини в колонії. Це ж відверта брехня! Читаючи спогади мандрівників, Павел знав, що поселенці віддають перевагу узбережжям, бо тут для них безпечніше. Та й товари до портів не далеко возити. То дуже рідкісний випадок, коли плантатор оселяється десь у глибині колонії. Там тубільці не дають йому спокою й кінець кінцем виганяють геть.

Ця відповідь Сімоне Альвареса ще раз свідчила про те, що тут не все гаразд.

Домбо вже давненько позирав на посмутніле обличчя свого гамби, але не наважувався нічого запитати. Видно, білу людину таки щось турбує, але що саме…

Незабаром подорожні помітили на невисокому терасуватому пагорбі кілька рублених будівель з багатоповерховими дахами й піддашками. То, напевно, були господарчі будівлі португальських плантаторів.

— Ходімте на обійстя! — запропонував Павел. — Відпочити таки треба. Трапляється рідкісна нагода заночувати під дахом та ще й у ліжку!

Домбо зупинився й злякано заблимав на географа.

— Навіщо ходи до білі? Лихі білі! — стривожено вигукнув він.

— Не бійся, друже! — спробував заспокоїти його Павел. — Поки я живий, тобі нічого лихого не буде!

Альварес, очевидячки, теж непокоївся, але не казав нічого. Він знехотя потяг свої позбивані й понамулювані ноги й за якусь хвилину відстав чимало.

Але Павел навмисне уповільнив крок і дочекався його.

Коли мандрівники дійшли до внутрішнього плоту, що оперізував чимале обійстя з низькими будівлями, їх з лютим гавкотом зустріла ціла швора миршавих та гостромордих рудих собак, схожих на шакалів. Домбо злякано притулився до географа. Альварес спочатку замахнувсь на собак грудкою, а тоді став навпочіпки й почав їх манити. Але собаки напосідали ще лютіше. Тоді Павел взяв з плеча рушницю й вистрілив угору. Від пострілу, який глухо відлунив далеко в джунглях, собаки заскавчали й порозбігалися на всі боки.

Хвилин за кілька собачий переляк минув, і каплавухі знову вже налаштувалися до нападу, аж тут рипнули двері й з хати під очеретяною стріхою, прикритою зверху ще й пожовклим пальмовим листям, вийшов якийсь чоловічок. Поперед нього вихопився інший, миршавий, клишоногий і присадкуватий, з почорнілим від сонця обличчям і маленькими вусиками. Він тримав у руках наставлену на гостей стару вінчестерку.

— Навіщо стріляй? — сердито запитав він ламаною португальською мовою.

— Не гнівайтесь, будь ласка! — відповів Павел і закинув свій карабін за плече. — Коли б не вистрілив, то собаки нас роздерли б. Добрих сторожів маєте!

Цю мить до клишоногого підчовгикав і той, що вистромився перший, — малесенький згорблений дідок з цапиною борідкою.

— Який ви люди? — такою самою ламаною мовою звернувсь він до прийшлих, марно силкуючись одягти на ніс окуляри.

— Ми мандрівники, дідусю! — ввічливо одказав Павел. — Я європеєць, географ. А це — мої супутники.

— Заходе! — запросив їх дідок.

Ясно було, що господарі, — певно, батько й син, — не португальці. Це припущення підтвердилось, коли мандрівники ввійшли до хатини, більше схожої на кошару, аніж на людську оселю. Обабіч неї Павел ще раніше помітив навіси та склади. За тими будівлями стояла якась очеретяна повітка, звідки долинав невиразний гамір. Біля дверей стовбичив ще один білий чоловік у широкому брилі та н куценьких європейських штанцях. Через плече в нього висіла гвинтівка: певно, чатував на варті. Галас у коморі не вщухав. Звідти подеколи з цікавістю вистромлялись кучеряві голови. Очевидячки, там мешкали тубільні робітники плантаторів.

У хатинці, крім старого розтрибушеного матраца, розхитаних стільців та столика, геть зрізаного й подовбаного ножем, нічого не було. Хіба що вичовгана рогожа на долівці.

Дідок, який ледве переставляв ноги й увесь час тер сльозаві очі, насилу добирав португальські слова:

— Відпочивай тут, гості! Жінка нема, хата брудно.

— Байдуже, байдуже! — заспокоїв його Павел.

Альварес випроставсь на матраці, його бліде й змучене обличчя поступово набирало нормального кольору. Він скидався на людину, яка щойно витримала важке випробування.

До вечора Павел довідався, що господарі плантації — бури[40], які вже давно залишили Південну Африку. Вони довго блукали світом, перетнули Бечуану й через пустелю Калахарі дістались аж до Анголи.

Хоч дідусь наче був гостинний та лагідний, але Павел таки не забував поради капітана Матіросова — завжди пильнуватися. Через те ввечері він запровадив чергування. Перший на варті стояв сам, його повинен був заступити Домбо. Малий з Альваресом, стомлені важкою дорогою, поснули, де попадали.

Настоявшись донесхочу, Балканов збудив хлопця.

Після полуночі, коли Сімоне хропів, мов недорізаний, Домбо почув під вікном знадвору таємниче перешіптування, кроки й клацання рушниць. Він нахилився до географа й тихенько гукнув його:

— Гамба, прокидай!

Павел заворушився й розплющив очі.

— Прокидай, гамба! — схвильовано засичав йому в самісіньке вухо Домбо. — Погано дуже! Надворі люди! Рушниця клац-клац!

Павел схопився, мов обпарений, миттю намацав ручку пістолета й прислухався. Надворі й справді чулося таємниче перешіптування та клацання рушниць.

Ніч видалась ясна і зоряна, але місяць ще не сходив. У кімнаті було поночі, майже нічого не видно. Тільки проти вікна світилися зуби негреняти. Павел притяг хлопчика до себе й шепнув:

— Карабін набитий?

— Набитий! — так само тихо відповів Домбо.

— Будь напоготові! Стань за дверима.

Домбо підступив до дверей і наставив рушницю. Наслухаючи, Павел дістав сигарету й креснув сірник. Потім кілька разів бухикнув і закурив. Усе це він робив навмисне гучно, аби напасники зрозуміли, що в кімнаті не сплять. Надворі раптом стало тихо, як у вусі. Павел завмер. За кілька хвилин попід вікном хтось похапцем прочовгикав і зник.

Запала мертва тиша. Павел залишивсь на чатах, а Домбо ліг спати.

Уранці старий бур, неначе для того, щоб розвіяти всілякі підозри, приніс у трьох череп'яних полумисках гарячу голландську каву. Він довго скарживсь на місцевих дикунів, які зазіхають на «його маєтність» і не бажають працювати. З великими труднощами він тримає в покорі якусь сотню душ. Після того, коли португальський загін спалив селище й знищив половину населення, яке дідок називав «дикими тубільцями», плем'я подалось углиб країни. Але майже щоночі «дикуни» наскакують на плантацію й нищать посіви.

Землю обробляють мотиками та загостреним пакіллям. Часом, але дуже рідко, використовують африканських биків, єдиний вид худоби, яку тут розводять.

— А скільки ж у вас бичків? — запитав Павел наприкінці розмови.

— П'ять молодий і три старий, — відповів Дідок.

— Продайте нам одного бичка!

Дідок витер кулаками сльозаві очі й пішов покликати сина. У дверях виросла та сама чорненька клишонога постать, що й учора. Батько з сином заґелґотіли між собою незрозумілою для Павла мовою.

— Одного бичка можемо вам продати, — озвався по хвилі син і посмикав свої чорні закручені вусики, — але тут гроші не мають ніякої вартості. Операцію можемо здійснити тільки товар за товар.

— За який же товар? — знітився Павел. — Ми з собою не взяли ніяких товарів.

— Тоді давайте за зброю, — лукаво посміхнувсь клишоногий і глянув на кобуру, що жовтіла в Балканова при боці.

Павел завагався. Зброя в цих місцях — найдорожча для мандрівника річ. Але людині таки важко витримати довгу дорогу, несучи все необхідне на собі. А без ноші йтиметься куди легше. Вони зараз мають три пістолети. Тож одним з них, мабуть, доведеться поступитися. Залишиться ще два пістолети й один драгунський карабін точного бою…

Бур, покручуючи вусик, чекав на відповідь.

— Гаразд, — проказав нарешті Балка-нов. — Даю вам пістолет, але за умови, що ми самі виберемо собі худобину.

Той погодився.

За пістолет з п'ятдесятьма набоями Павел вибрав стару сумирну тварину з кільцем у хряпах і новим налигачем. Бика звали Корі. Шн не сопів сердито, не загрібав передніми ратицями землю й не нахилив вороже голови, як би на його місці зробив молодий вгодований бичок.

Отже, всю ношу наладували на спину Корі.

При собі Павел залишив самий карабін, похідну торбину з кількома обоймами патронів та карту. А Домбо взяв у руки марімбу. Він остерігався класти її серед речі, щоб, бува, бик, зморений спекотою, не ліг і не розтрощив цей «коштовний» музичний інструмент.

Усе було готове до походу. Востаннє смикнувши мотуззя й переконавшися, що вантаж прилаштовано надійно, Павел звернувсь до Альвареса:

— Ну, лізь і ти на бика!

— А чому це я? — несподівано заперечив португалець. — Нехай лишень негр катається!

Павел здивувався.

— Ти ж знесилів, і ноги в тебе понамулювані! Користайся з доброї нагоди! Так і нам ітиметься швидше.

— Не довіряюсь я цій дикій тварюці! — буркнув Альварес, узяв у руки бамбуковий цурпалок, підхопив бика за налигач і рушив уперед. Корі покірливо почвалав за новими господарями.

Бури немов хапалися здихатись непроханих гостей. Тільки-но мандрівники переступили поріг, як хазяї замкнули й ворота. Останньої миті Павел помітив, як клишоногий вусань ухопив тичку й замахнувся на негра, що виглядав з-за рогу повітки, — тієї самої, звідки звечора долинав людський гамір. Негр щось сердито вигукнув через паркан і покрокував до задньої будівлі.

Лише руда гостроморда собачня, поспинавшись на дах комори, проводжала гостей хрипким лютим гавкотом.

Тубілець, мов убитий, і досі лежав у ярку, неспроможний навіть поворухнутись. Пташине пір'я, що увінчувало йому голову, порозсипалось. Павел завважив, що коли плантатор почвалав геть, цей бідолаха розплющив очі й провів його довгим поглядом, у якому світились і ненависть, і презирство.

Домбо тим часом притяг бика. Він наздогнав Корі аж на узліссі. Тварина подалася назад до своїх колишніх господарів.

— Альваресе, тримай налигач! — звелів Павел португальцеві й, трохи лагідніше, кинув малому: — Ходімо зі мною.

Старий, не хапаючись, підвівся й почалапав до бика.

Домбо не зводив очей із суворого, напруженого Павлового обличчя, ніби намагавсь розгадати його думки. Балканов озвавсь не відразу:

— Ти знаєш мови тутешніх племен. Усі вони розмовляють близькими діалектами. Побалакай з цим чоловіком. Поспитай його, з якого він селища й чи знає дорогу до річки Кубангу.

— Добре, гамба! — охоче відгукнувся хлопець. — Буду поспитай усе!

Та не встиг він підступити ближче й «промовити слово, як тубілець схопився, сперсь на лікті, витяг в'язи й утупив погляд у малого. Павел помітив, як обличчя йому проясніло й пом'якшало, очі наллялися вологою, брови наче зламались, а товсті губи затремтіли: «Домбо, тамо-тамо!..» Потім тубілець тихо скрикнув, почав бити себе по голих колінах, торочачи слово «тамо-тамо», й по його темно-шоколадових щоках побігли великі сльози.

Першу мить Домбо дивився на все це, немов уві сні. Він зупинився, здивовано блимнув на старого негра, тоді перевів погляд на географа й нерішуче підступив до незнайомого. Та коли старий заговорив щось його рідною мовою й заголосив, ляскаючи себе долонями, Домбо кинувся до нього, вчепився йому на шию й собі заплакав.

Балканов розгублено кліпав очима. Що трапилось? Що сказав оцей старий хлопцеві? Чому раптом заголосив?

А може, це зустрілися близькі люди? Бува й справді вони з одного племені?

— Домбо, друже, — тихим та схвильованим голосом озвався Павел. — Хто ця людина? Чому ти плачеш, Домбо?

Почувши географів голос, хлопець збентежено підвів голову.

— Чому плачеш, друже мій? — перепитав Павел.

Негреня, подивившись на старого, ласкаво погладило йому голі коліна, м'язисті руки, поправило розкуйовджене пір'я на сивуватій голові, притулилося до нього й щасливо всміхнулось:

— Ой, гамба, це не людина!

Павел знестямки засміявся:

— Чом це «не людина»! І я людина, й ти людина, й він теж людина! Але хто ж цей чоловік!

Домбо чи не вперше чув португальською мовою слово «людина», тому заперечливо покрутив головою:

— Не людина, гамба! Це — мій тамо-тамо!

— Тамо-тамо? — стенув плечима Балканов. — А що воно за «тамо-тамо»?

Домбо, як звичайно, заходився словами й на мигах пояснювати, аж нарешті Павел збагнув: цей тубілець — Домбів батько!

— Невже тамо-тамо? — здивовано спитав він.

— Так, гамба!

Павел придивився до малого, потім до старого — таки щось є! Рисочки татуїровки в обох були достоту однаковісінькі. Точно збігались і кола круг очей, навіть зображення папуги на лівих руках однакові. Від хвилювання Балканов не знаходив слів.

— Ой гамба, ти добре роби! Рятував мій тамо-тамо! — лопотів Домбо, а з очей йому сипалися дрібненькі зернятка сліз. — Мій тамо-тамо добрий, дуже добрий! Він залишайся живий! Добрий дух рятував тамо-тамо. Інші з нашої хатини всі неживі! Тільки тамо-тамо — живий!

А старий тим часом захоплено милувався стрункою чорною постаттю сина, його вже набубнявілими м'язами, довгими пальцями рук, міцними ногами, ніжною, мов тонке мереживо, татуїровкою шкіри, дорогими разками різноколірного намиста на шиї та гарними сережками.

— Як звуть твого батька? — по хвилі спитав Павел.

— Мій тамо-тамо звуть Камбела! — відповів Домбо, обтираючи кров, що бігла батькові по бороді.

Старий тубілець розгублено кліпав великими чорними очима то на географа, то на сина, сміявся, показуючи дві низки білих, мов порцеляна, зубів. Потім переводив погляд на жовту шкіряну кобуру, що лищала в Домба при боці, й злякано сахавсь.

Та найдужче за все цікавила його синова татуїровка. Можливо, згадав він той день по великих дощах, сьомих у Домбовому житті. Тоді Камбела полював на Високій горі й повернувся додому з багатою здобиччю: встрелив птаха марабу. З пір'я того птаха Камбела зробив собі оздобу на волосся, а найгострішою кісточкою татуював сина, добре затираючи кожну подряпинку глиною. Багато днів пролежав тоді Домбо на колінах у батька й терпеливо чекав, коли нарешті його обличчя стане таке люте, що наганятиме жаху геть на всіх ворогів племені…

Добрих дві години минуло в розмові, в якій лише Сімоне Альварес не взяв ніякісінької участі.

Раптом Камбела звівсь на ноги, поглянув на сонце, вдарив себе кулаком у груди й повагом урочисто відчепив з свого вуха величезну сережку із слонової кістки. Потім зігнув ліву ногу в коліні й, стоячи так, подав «сережку» географові, щось промовляючи при цьому. Тубілець уже відпочив і оклигав.

— Що каже твій тамо-тамо? — розгублено спитав Павел.

— Біле кільце зроблене, з ікла гумба-гумби, — пояснив Домбо. — Тамо-тамо сам убивай гумба-гумбу. У кільці сховано великий сила. Тамо-тамо дає кільце гамбі. Кільце береже гамбу від злий дух.

Камбела слухав, як його син хвацько розмовляє мовою білих, і всміхався. Взявши сережку, Павел заховав її в торбу. А негри неначе тільки цього й чекали. Вони з радощів аж підплигнули й заляскали себе по колінах, підігнувши ліву ногу й блимаючи проти сонця. Потім здійняли праву ногу, щось вигукнули мовою бігів. Домбо, витанцьовуючи, подався до клунків, проминув насупленого Альвареса, дістав свою марімбу, смикнув за струну, й інструмент глухо та сумно застогнав. Камбела зробив спритний пірует, став, немов для стрільби, загрозливо гаркнув і підстрибнув. Знову озвалась марімба, й Камбела зробив чергове па. Потім заходився вправно орудувати списом, немов смертельно вражав уявного ворога, а тоді вишкірив зуби й люто та голосно заверещав.

Це тривало кілька хвилин. Павел замислено стежив за танком негрів, за їхніми щасливими обличчями й сяючими очима.

Тільки Альварес, лежачи в сухому листі, підіклавши руки під голову, стежив за неграми холодним, ворожим поглядом.

Стомлені танком, Домбо з Камбелою посідали відпочити. Павел і собі вмостивсь на поваленому стовбурі й заходився розпитувати старого про мукасекерів та гаубау. Але той так далеко ніколи не ходив, однак дорогу до річки Кубангу знав добре. Певний час Камбела працював у копальнях, аж потім його забрали на поблизьку плантацію. Один невільник, який працює в бурів, казав Камбелі, що тут десь подорожують двоє білих і з ними чорний хлопчик, а в хлопчика буцімто на руці зображено тотем[41] племені бігів. Камбела того ж таки дня втік і пішов за мандрівниками назирці. Але плантатор вистежив його й хотів убити.

Павел тільки тепер згадав того негра, який учора з цікавістю дививсь їм услід, коли вони виходили від бурів.

Потім Камбела почав розповідати про життя негрів на плантаціях. Удень їх стерегли з вінчестерами в руках, а звечора прив'язували, мов худобу. Кожного, хто виявляв невдоволення, вночі відводили до лісу й забивали!

Домбо правив за перекладача, бо Камбела знав лише кілька португальських слів. Наприкінці Павел спитав:

— А чи не хоче Камбела піти разом з нами?

Коли Домбо переклав його слова батькові, той радісно завищав, підняв спис угору й цюкнув ним об землю. Хлопець пояснив:

— Тамо-тамо буде піти з гамбою, аж доки її нього борода стане білий і сягатиме до землі!

— Гаразд, — усміхнувся Павел. — Беремо твого тамо-тамо до нашого гурту.

Негри схвально похитали головами й знову заходилися стрибати й ляскати себе по колінцях, щось радісно вигукуючи…

За кілька хвилин Камбела вже вів бика за налигач, услід йому човгав Альварес, за ним Домбо, а географ замикав валку.

День видався досить гарячий. Безжально припікало сонце. Не було бодай найменшого вітерця. Природа навколо немов принишкла, задихаючись від спеки та задухи.

III

Минуло кілька днів. Дорога ставала дедалі важча й виснажливіша. Вода в бурдюку швидко нагрівалась і, крім того, починала одгонити підпареною сирицею. Про те, щоб замінити воду, годі було й думати: дощі вже давно відшуміли, річки й джерела попересихали. Торби-харчанки також геть схудли. Рештки сухарів, консервів та в'яленої скумбрії тільки дратували зголоднілих мандрівників. Дичина траплялась дуже рідко. Разом з дощами і звірі, й птахи переселилися на південь, де можна знайти потравку. В лісі вряди-годи щастило добути який перестиглий плід, але чи ж так легко нагодувати чотирьох здорових та ще виморених їдців!

Альварес плентався, перехнябившись набік, геть намуливши й позбивавши ноги. Спека, спрага та голод змучили й географа. Він теж змиршавів, очі йому глибоко позападали. Лише Домбо з Камбелою, звиклі до голоду й спеки, терпляче крокували далі.

Вже лишилися позаду плаї Конджемба, й незабаром мала бути річка Кубангу, понад якою нібито лежала колишня плантація Альвареса. Але що було ближче до Кубангу, то похмуріший і мовчазніший ставав Альварес, а очі його никали якось неспокійно і лячно. Обличчя зжовкло, наче віск, а вуха стали геть тоненькі й прозорі. А ще Альваресові дошкуляла задуха та сухий кашель.

«Гляди вріже дуба цей дивак, так і не розкривши свого справжнього обличчя!» — думав Павел, дивлячись, як той сапає, аж звивається, намагаючись відкашлятись.

Нарешті трапився ще не пересохлий потічок з мілким піщаним річищем і похилими берегами. Понад водою стояли плакучі верби, пломеніли розкішні маки, стовбурчилися шпильками кактуси. Земля під ними поросла м'якою оксамитовою травичкою. Течія повільно вигиналась поміж вербами, а на плесах, вдавалося, взагалі стояла.

Павел наказав поскидати з бика ношу: привал. Домбо з Камбелою припнули тварину на довгому мотузку до дерева, а самі подалися збирати сухий хмиз. Альварес ліг н, а трапу, тіпаючись від глухого й глибокого кашлю. Павел роздягся, прикидав карабін одягом і забрів у воду. По тілі йому перебігли мурашки. Втома швидко минала. В прозорій воді тремтіло віддзеркалення довгокосих верб та папороття.

Балканов забрів до пояса, занурився раз і а вдруге, примруживсь од насолоди. З волосся йому збігали чисті блискучі струминки. Він постояв нерухомо, милуючись пишними зачісками плакучих верб.

Коли це мукнув Корі. Павел глянув у його бік — і раптом у тихій воді уздрів відображення Альваресової постаті з карабіном у руках… Павел сіпнувсь, мов ужалений, і відчув, як у жилах йому застигає кров. Він ледь помітно повернув голову й скосував на берег. Так, ніякої омани зору: португалець; тримав рушницю обіруч і цілився на Павла. Обличчя йому пересудомилось од люті. Роззявлений рот кривився в злобній посмішці. Повільно, не зводячи мушки з жертви, Альварес щораз нижче сходив з берега.

«Ой батьку мій, батьку! — блиснула в голові географа розпачлива думка. — Нікому тепер повідомити тобі про звільнену батьківщину. Твій син безславно гине від кулі розбишаки. Не довелось таки нам побачитись…»

Павел дивився на відображення у воді й гарячково думав, як би то уникнути лиха.

Альварес зупинився й поклав пальця на спусковий гачок.

— Ну, сер, нарешті ти в моїх руках! — тихо, майже пошепки, прошамкотів він. — Я швидко сам здохну, але спершу тебе пошлю чортам на засмажку. Тільки тоді я заспокоюся, — він розтяг беззубого рота аж до вух: — А тепер давай знайомитись. Ти настирливо намагався вчинити мені допит. Хотів довідатись, хто я такий? Гаразд, слухай: Гонгора, іспанець; той самий, кого твій батько віддав до рук Сілві Порту! Паскудний каторжник десь причаївся й підслухав нашу розмову, а тоді нас видав капітанові. Балкан виявивсь падлюкою! Ну й зазнали ж лиха ми, іспанці! А все через те, що він зрадив нас!

Альварес увесь тремтів, мов у пропасниці, очі йому палали, темні й жорстокі. Він одкашлявся, сплюнув і повів далі:

— Твій татусь розкрив нашу змову!.. Тому ще на кораблі двох наших вбито. Решта моїх друзів, мов мухи, виздихали на Коморських островах. Лишився живий тільки я. Цілих п'ять років поневірявся, доки опинивсь у Мозамбіку. Коли Матросов зайшов у корчму й сказав, що ти йдеш слідами дигерів, у мене аж кров у жилах заграла. Я вивідав усе! Даремно ти ховався за фальшивим пашпортом! Ти — син нашого згубника! Я дякував усім богам на світі, що мені випадає нагода віддячити особисто твоєму татусеві, але тепер бачу — не дійду до гаубау. Байдуже — я розчереплю макітру його синові… Ех, коли мені б оце життя та здоров'я, за один-єдиний діамант з того родовища я міг би купити цілий маєток! Але тепер годі вже й думати… Шкода, що не пощастило задавити власними руками твого батька, та я помщуся його синові!..

Голос Гонгорі зірвався від люті, жили на скронях пульсували, очі дивились люто й тупо.

— Розбишако! — презирливо просичав Балканов.

— Мені цим не дошкулиш, сер! — посміхнувся бандит. — Ти тепер у моїх руках. Ціле, життя я снив про багатство, й коли воно майже лежало в моїй кишені, твій батько довів мене до банкрутства. Відібрав усе! Згубив мені життя. Але найбільше лиха скуштував я на Коморах. Еге, коли б то я був на континенті! Я добре знав стежку до діамантового родовища. От чому тепер не маю жалю до тебе! І радітиму, коли побачу твій труп!

Якусь мить Павел перестав думати про те, що станеться з ним самим. У серці клекотіла буря.

«Чому я не спекався цього звіра зразу? — картався він. — Чому?»

І ніяк не міг собі подарувати оту недоречну гуманність. Образа та огида аж душили його.

«Треба було позбутись цього авантурника ще тоді, коли він видурив у хлопця пістолет! — з відчаєм думав Павел. — А я довірився йому! Отака-то дяка за мою людяність!..»

Обличчя Павлові зблідло. Скроні аж лущали від напруження й болю. Він скоса позирав на воду, на спадистий берег, на дерево з повітряним корінням, на папороть над самою водою — й на око прикидав відстань до них. Думки снувалися гарячково. Щосекунди в голові йому виникали сміливі плани — і тут же лопали, як бульки на воді. Краєм ока Балканов знову зиркнув на Гонгору. Той стояв за десять кроків од нього з пересудомленим від люті й зловтіхи обличчям.

І Павел вирішив: необхідно спровокувати постріл, але уникнути кулі. Постріл приверне увагу негрів, Гонгора першу мить розгубиться, а Павел одним стрибком досягне його й ударом кулака зіб'є з ніг…

Кожен м'яз у Павла зібгавсь пружиною… Наступної секунди він спритно шугнув уперед і пірнув під воду. Гримнув постріл. Куля вискнула над самісінькою головою географа й розпеченою швайкою зашкварчала у воді. Гонгора заверещав, мов хижак. Не чекаючи другого пострілу, Павел метнувсь на авантурника, але Гонгора, розгублений і переляканий несподіваним нападом, відсахнувся назад — та перепинивсь об коренягу й шубовснув горілиць у мул. Потім швиденько перекинувся на черево й спробував схопитись на ноги.

— Кидай карабін, розбишако! — гаркнув Павел. — Здавайся, бісів писку!

Іспанець, тремтячи всім тілом, гарячково відповзав назад, швидко набиваючи карабін.

А далі все відбулось раптово й несподівано. З-за найближчого сандалового дерева, що росло майже над берегом, вихопився Домбо з пістолетом у руці. Чорною пантерою стрибнув він уперед і опинився за спиною в злочинця. Саме коли той знову приціливсь у Балканова, лунко, ляснули один за одним три постріли. Гонгора неначе скам'янів, тоді похитнувсь, мов п'яний, упустив рушницю, застогнав і впав лицем у жиляве тісто мулу.

Потім, звиваючись і скубучи кощавими пальцями траву, він забелькотав щось незрозуміле, й тільки окремі слова доходили до Павла:

— Змилуйтесь, сер!.. Я… Нещасний бурлака…

Балканов дививсь на негідника з безмежним презирством. Він і досі не міг утямити, чи це йому не сниться. Павел ступив кілька кроків і знесилено сів на вогкий пісок. У вухах ще й досі лящали постріли.

Ні, це таки не сон. Гонгора лежить нерухомо, тицьнувшись головою в багнюку.

Але чому Домбо так лячно витріщивсь на Павла. Географ силоміць підвівся, почалапав до вбитого і спроквола потяг його за ноги до берега. Потім зупинився й знову глянув туди, де лежав Гонгора.

Домбо не одводив погляду з Павла.

— Що таке на твій голова, гамба? — боязко пролопотів він, показуючи Павлові на чуприну.

Балканов не відповів нічого. Він ще не отямивсь од хвилювання. Дихав важко й хрипко, мов людина, яка щойно скинула з себе пекучий тягар. Потім глянув на Домба. Ось це худеньке чорне хлоп'ятко прийшло йому на допомогу. Лише завдяки цьому хлоп'яті він живий.

— Домбо, любий друже! — тремтливим голосом вигукнув Балканов. — Коли б ти тільки знав, як учасио нагодився!..

Він розкрив обійми, щоб пригорнути хлопця, але Домбо відсахнувсь назад, не зводячи з Павла зляканого погляду.

— Гамба хворий? — знову повторив він.

— Де там хворий, друже! — радісно гукнув географ. — Здоровий! Здоровий і щасливий!

Але Домбо сумно похитав головою:

— Хворий гамба, хворий…

І знову злякано втупивсь у Павлове обличчя.

Що воно торочить, оце негреня? Павел здвигнув плечима — нічого не міг уторопати! Він узяв свій одяг, добув з кишені малесеньке люстерко, глянув — і мало не отетерів з подиву: вся чуприна його геть посивіла, а обличчя було жовте, наче в мерця.

Щоб заспокоїти Домба, Павел недбало махнув рукою:

— Дрібниці, мій друже! Просто за кілька хвилин я надто багато пережив.

— Лихий людина! — озвався Домбо, скосувавши на Гонгорин труп. — Домбо казав тоді —лихий людина! А гамба — ні, не лихий!

Цю мить причвалав і Камбела, несучи в одній руці оберемок сухого хмизу, а в другій — спис. Домбо перестрів його й заходився щось тривожно й швидко лопотіти. Він морщив чоло, зводив брови, кривив уста, показуючи рукою то на географа, то на Гонгору, пояснюючи, як розбишака хотів убити їхнього гамбу — добру білу людину.

Камбела слухав, похмурий і поважний. На виду він ставав щораз суворіший, брови дедалі дужче супилися, а спис у руці нервово здригавсь. Потім Домбо замовк, дивлячись у розлютоване батькове обличчя: певно, вже переказав усе, що й як відбулось.

Камбела повагом приступив до Балканова, пильно придивився, неначе хотів пересвідчитися, що той живий і здоровий, а тоді тричі торкнувся списом свого чола, поманив Домба й почав щось квапливо йому казати.

— Що каже тамо-тамо? — поспитав Павел.

— Тамо-тамо каже: у кільці з гумба-гумби захована добрий дух! Добрий дух гукай Домба. Гамба живий, бо в гамби кільце з гумба-гумби.

— Чи ба! — удавано здивувався Павел. — Але як же це? Кільце, кажеш, зроблене з ікла гумба-гумби?

— Так, — погодилось негреня. — З ікла гумба-гумби. Але гумба-гумба могутній! Тому кільце має сила гумба-гумби.

— Ну, гаразд, — кивнув головою географ. — Але ж кільце лежало в торбі, а торба — на березі. Я купався голий. Коли б кільце висіло в мене у вусі — інша річ, але ж воно було далеко!

Домбо не зміг на це нічого відповісти, а лише переклав ті слова батькові. Камбела поквапливо пояснив: коли гамба володіє кільцем, в якому живе добрий дух, що зійшов із сонця, то воно охороняє свого власника завжди й усюди, де б він не перебував. Байдуже, що кільце лежало на березі, а гамба був у річці! Навколо господаря такого талісмана місце зачароване, і його не може пробити ні спис, ні отруйна стріла, ні куля. Оте кільце охороняло Камбелу ввесь час, і завдяки кільцеві йому пощастило втекти з Луанди. Добрий дух покликав гамбу й тоді, коли Камбелу переслідував португалець.

Павел не приставав на такі докази старого.

— А уяви собі, що в лісі був би лише Альварес і не було б мене. Що тоді сталося б з Камбелою?

Та в негра й на це була готова відповідь.

— Кільце з гумба-гумби допомогло б Камбелі втекти.

— А якщо б той почав стріляти? — пожартував Павел.

— Ой гамба, тоді стріла з вогненного лука не вразила б Камбелу!

Павел тільки засміявся й дружньо поплескав старого по плечу. Він навіть не помітив, коли Домбо встиг принести свою марімбу. Під звуки марімби тубільці заходились танцювати якийсь новий танок. Вони немов наскіпувались на Гонгору й загрозливо вимахували руками. Очевидно, то був танок на честь перемоги.

Павел сидів і дививсь, але думки його снувалися далеко-далеко звідси. Він міркував, скільки їм ще лишилося йти до країни гаубау. Мабуть, доведеться мандрувати добрий місяць. Тож баритися ніколи…

Сонце хилилося на спадень. Павел дістав годинник. Блимнувши підозріливо на химерну річ, Камбела одним стрибком опинився за найближчим стовбуром. Домбо, який вже не раз бачив годинники, голосно зареготав і покликав батька, але старий не хотів повертатись. Аби якось переконати свого тамо-тамо, що «живий горішок» нічого лихого йому не заподіє, хлопець підійшов до географа, клякнув і поторкав годинник. А Павлові пояснив:

— Тамо-тамо дуже стара, гамба. Він досі не дививсь годинник.

Балкаяов сказав Домбові, аби привів батька. Хлопець пішов, довго щось пояснював старому, показував рукою на сонце й плескав себе по набедреникові. Нарешті Камбела, здається, набравсь хоробрості й обережно підступив ближче. Хоч він уже й знав, що «живий горішок» показує шлях сонця, але ввесь тремтів од страху. Кінець кінцем таки зважився заглянути географові в руку. Постояв так мить, стежачи очима за маленькою стрілкою, яка, сіпаючись, мов язичок гадюки, малювала коло. Потім сказав:

— Живий горішок — бум-бум!

Що мало означати: годинник може вибухнути і вбити його.

Павел довго й докладно пояснював Камбелі устрій годинника та його значення, старий уважно слухав, ствердно киваючи головою, але наприкінці знизав плечима: нічого не второпав.

Перш ніж вирушити далі, Павел раптом згадав за шкіряну торбинку Гонгори, з якою той страшенно носився й беріг, мов ока в лобі. Павел відчепив її з шиї вбитого й висипав уміст на пісок. Там виявивсь різний дріб'язок: кістяна люлечка з ініціалами, кілька дрібненьких перлинок, лупа, стара запальничка, гільза від патрона та ще фото якоїсь смуглявки з нерозбірливим надписом на звороті.

Найкоштовнішою річчю була табакерка із слонової кістки. На внутрішній стінці її Павел помітив тоненькі світлі рисочки. Глянувши крізь лупу, він мало не остовпів: на табакерці вималювались чіткі обриси карти з узбережжям, портами, річками, горами та населеними пунктами цієї країни. Десь поза річкою Кубангу зміїлася стежинка, що перетинала велике селище. Карту, певно, робив досвідчений картограф, який дотримувався точних масштабів. Землю гаубау окреслювала грубша лінія, місце діамантових копалень було позначене ледь помітними хрестиками… Ти бач, а на перший погляд ніби така собі звичайнісінька табакерка!

Хоч як пильно обстежив Павел кожен квадратний сантиметр табакерки, однак крім двох літер «Г. Г.» нічого не побачив. Певно, то були ініціали Гонгори.

«Таки й справді не з порожніми руками вирушив у дорогу цей розбишака! — подумав собі Павел. — Точна карта, навіть стежини зазначено!.. Десь мав намір обеззброїти нас, перебити й пограбувати. А тоді дістатися до рудників, помститись моєму батькові, найняти носіїв і повернутися до Європи мільйонером. Справжній негідник!»

Ця табакерка знайшлася саме вчас! Компас і точна карта в чужій країні — то для географа неабиякий скарб!

IV

Сімоне Альварес-Гонгора, певно, вже перетравлювався в шлунках у гієн, коли Павел раптом знову згадав про нього. То сталося за п'ять днів. Чотири ночі Павел спав спокійно.

Мандрівники неначе стягли з себе якесь паскудне смердюче дрантя. Вже не доводилося їм увесь час бути насторожі й пантрувати кожен рух свого непевного супутника. За п'ять діб у дорозі з двома щирими, чесними й вірними людьми Павел таки добряче відпочив і тілом, і душею.

Навіть Домбо помітив, як змінився його гамба. Тепер Павел уже не був похмурий та мовчазний — часом він навіть мугикав собі під ніс якусь пісеньку. Давно хлопець не бачив свого гамбу в такому чудовому настрої.

— Гамба зараз видужуй? — спитало одного разу негреня, але Балканов збагнув, що воно не про те хотіло дізнатись, та не зуміло добрати слів.

— Видужав, друже, видужав! Тепер нам легше йдеться!

Домбо лишився вдоволений, засміявся й з радощів потерся Павлові об лікоть. Ця прихильність і довіра чорного хлоп'яти завжди розчулювала географа. Негри виявилися щирі й прості в стосунках. Вони не вміли прикидатись. Тож на їхню дружбу можна було покластися цілком…

Мандрівники йшли рівним, як стіл, плато савани. Трава, висока та густа, гойдалась над рогами в Корі, мов незайманий ліс, що починає жовкнути й мерхнути на сонці. Повівав гарячий вітерець. Подекуди над бляклим степом здіймались догори зелені крони баобабів.

Надвечір удалині замерехтіли тоненькі сиві стовпики, які немов спускалися з захмареного свинцевого неба. Стовпи ті рухались із шаленою швидкістю.

Негри також їх помітили й занепокоїлись. Камбела зупинився, пильно глянув і щось протяжно вигукнув. Домбо негайно переклав.

— Тамо-тамо каже — це отруйний дим з люлька Тали Монгонго.

— А що то воно за Тала Монгонго? — спитав географ.

Домбо пояснив: висока гора з великою діркою посередині, в якій живуть злі духи. Ті духи палять величезні люльки. Над діромахою тоді здіймаються жовті клуби диму, який тхне тухлятиною, бо злі духи смажать трупи людей.

Павел збагнув, що Тала Монгонго — то, певно, кратер діючого вулкана, який час від часу вергає дим і сірчані випари.

Довелось розтлумачити це тубільцям.

— Легенду про Талу Монгонго вигадали люди, — почав був він, але тут Корі, відчувши небезпеку, тривожно заревів, і Павел квап-но озирнувсь довкола.

— Та-ла Мон-гон-го-о! — заголосив Камбела й здійняв угору спис.

Вітер дужчав. Повітря повнилося глухим зловісним виттям, неначе над саваною бриніли тисячі очеретяних стріл. За милю чи дві звідси Павел помітив у видолку гайок старих баобабів. Корі тривожно форкав, стрибав і силувався порвати налигач. Сповпи, мов попелясті примари, швидко сунули степом просто на мандрівників. Охоплені панічним жахом, негри метнулися до гаю. Корі біг навскаки й злякано ревів. Добре знаючи, що являють собою ці прямовисні хмари, Павел вирішив знайти певний пришиб для себе та своїх супутників.

— Лягайте, друзі! — ледве встиг вигукнути він, добігши до першого баобаба, й упав ниць.

Ту ж мить кроків за сто шугонув перший «стовп». Він вихрився з блискавичною швидкістю, оглушливо гув і змітав усе на своєму шляху. Здавалось, ніби на савану впали мільйони вогненних зміїв. Ще не вщухло виття першого смерчу, як налетів другий, за ним третій, четвертий… Їхні хвости, мов залізне віниччя, підмітали землю, голили траву, вискубували з корінням дерева й усе це з карколомною швидкістю підіймали в повітря…

Нарешті небезпека минула. Павел звівся на ноги. Одяг на ньому пожовк од куряви. Неподалік баобабового гаю чорнів голий грунт. На широчезній смузі не лишилося ні кущика, ані травинки. А в небі вирувала величезна руда хмара, з якої ринула справжня злива сухої трави та листя.

Домбо з Камбелою й досі лежали долілиць, мов неживі.

Лише коли географ погукав їх, вони нерішуче попідводили голови.

— Вставайте, друзі! Вихор проминув.

Негри тричі підняли списи догори й тричі радісно заверещали. Над саваною йшов рослинний дощ. Таке не кожному щастило бачити. Над цією смугою тропіків починався посушливий період. Повітряні шари, нерівномірно зігріваючись, швидко перемішувалися, утворюючи смерчі. Ці шалені повітряні вири змітали на своєму шляху траву, грунт і листя й здіймали їх стовпами в небо. Так утворювались руді хмари, з яких і йшов дивний рослинний «дощ».

Географ спробував розтлумачити все це неграм, але Камбела тремтів і недовірливо крутив головою. Потому він заходився вимахувати проти сонця руками, тричі притуляв до лоба спис і полегшено вигукував:

— О Тала Монгонго! Ми врятовані!

Домбо цього разу не наслідував учинку свого тамо-тамо. Пояснення білої людини здалося йому дуже переконливе.

Старий забобонний негр приписував усі природні явища добрим або злим духам. Єдина річ, яка буцімто охороняє людину від лиха, то — кільце сили. Тому він похапцем помацав географову торбу, й з грудей йому вихопилося полегшене зітхання.

Балканов, схрестивши ноги, сів на траву й заходивсь уважно, крізь лупу, вивчати Гонгорину табакерку. Два дні тому мандрівники перетнули річку Кубангу. Далі стежина вела до іншої течії, що не мала назви. Поблизу неї на карті позначено велике селище. Напрям залишався той самий: захід-схід. Але до селища чимчикувати ще днів зо два. А до країни гаубау, певно, добрі чотири тижні.

Павел спитав у старого негра:

— Чи до бігів ніколи не заходили люди племені гаубау?

Камбела ще й досі не прочумавсь після смерчу. Він спочатку не второпав, про що Гюго питають, а тоді раптом згадав:

— Приходив перед дощів'ям якийсь старий гаубау!

І докладно розповів про цю подію. Країна того племені лежить далеко. Аби дістатись туди, треба, щоб сонце зійшло стільки разів, скільки пальців на обох руках та ще стільки. Камбелині слова підтверджували те, про що свідчила й карта.

— Гаубау розповів про якусь білу людину. Та біла людина дуже добра й живе з племенем! — несподівано додав Камбела. — О, дуже, добра біла людина, і мудра!

Табакерка випала в Балканова з рук. Він уп'явся очима в старого Камбелу й нетерпляче спитав:

— А що ще сказав старий гаубау?

— Добра біла людина живе в гаубау! Ой гамба, та біла людина така добра й мудра!

Цілу годину ще допитувавсь Балканов про далеке плем'я, але так нічого й не довідався. Крім того, що біла людина дуже добра й мудра і несхожа на інших білих, Камбела говорив за цю людину з великою повагою, як за всемогутнього захисника негрів.

«Це мій батько! — раптом подумав географ. — Звичайно, мій батько став би захисником негрів!»

Камбелине повідомлення глибоко схвилювало Павла. Він нетерпелививсь якнайшвидше потрапити в країну гаубау і чомусь був твердо переконаний, що батько живий і що та «добра й мудра біла людина» і є саме старий Балкан.

За якихось два дні слова Камбели підтвердив і начальник португальського військового форту — справжньої фортеці, зведеної з каменю на високому пагорбі для охорони «торговельної магістралі».

Начальник, молодий, з невеличкою борідкою португалець у формі морського лейтенанта, висланий сюди з метрополії за вбивство під час гри в карти, служив у форті вже третій рік. Переглянувши документи (фальшивий пашпорт на ім'я Сілви Порту та «рекомендаційний лист», згідно з яким географ був посланцем португальського уряду), він віддав честь. Потім запросив Павла на келих рому, але той відмовився й почав розпитувати про дорогу в глибину колонії. Виявилось, португалець так далеко не бував. Але, почувши про плем'я гаубау, скривився.

— Там орудує якийсь розбишака, — похмуро буркнув він. — Нацьковує дикунів проти урядових військ!

— Як то «нацьковує»?

— Узяв їхній бік. А тепер, кажуть, навчив їх відбивати португальців боєм. Навчив буцімто й новітньої військової тактики. Отже, важкенько тепер тримати тих дикунів у покорі.

А коли Павел повідомив, що лаштується досліджувати країну гаубау, лейтенант застеріг:

— Не передрікаю вам нічого доброго. Дикуни у тих краях люті, мов хижаки. Вони настромлять вас на рожен і засмажать, якщо ви бодай на мить утратите пильність. Дикун покірливий тоді, коли дуло зброї холодить йому груди!

— А нащо їм убивати вченого? — посміхнувся географ.

— То ви не знаєте дикунів! — іронійно посміхнувся офіцер. — Вони ненавидять усіх білих!

— А мене це чомусь не лякає! — відповів Павел.

— Тоді я не ручуся за вашу голову, — сказав лейтенант. — Людей у мене обмаль. Зараз я можу дати вам для охорони тільки трьох солдатів. Не більше!

Павел відмовився од послуги й попрощався. Лейтенант хвацько відкозиряв, клацнувши закаблуками.

Географ повернувся до своїх супутників, які декади на нього віддалік, і вони рушили далі. Тож не було сумніву, що в країні гаубау перебуває біла людина. «Але хто та людина, що взяла бік волелюбного племені?» — питався географ.

І ще одне було загадкою: чому та людина живе в Африці? Якщо це справді Павлів батько, то де поділись тоді оті дигери? Чому він досі не діставсь до узбережжя й. не втік з першим-ліпшим кораблем додому?

V

У середині вересня мандрівники ввійшли у ліс Шімусинг, з великою точністю позначений на Гонгориній карті.

Стежка видалась широченька й добре втоптана. Все свідчило за те, що це єдина торговельна дорога для племен, які носять із внутрішніх районів на узбережжя слонові ікла, пальмове вино та бульби маніоки, вимінюючи їх на сіль, клапті бавовняної тканини, мотики, сокири, ножі тощо. Стежка звивалась у темному холодку поміж маками. Земля була вкрита вогким рудим мохом, а стовбури дерев — червоними лишайниками. Тільки де-не-де в холодок прокрадався самітний сонячний промінь і спалахував на макові гарячим рубіновим полум'ям. З дерева на дерево переповзало гадюччя ліан, часом понад двісті метрів завдовжки. В непрохідній гущавині пурхали не знайомі Павлові птахи, перегукуючись різким голосом. Крізь шати високих сандалових дерев подекуди прозирало блакитним оком небо.

У лісі на географа напосіла хмара кусючої мушви-тампани, яка кровожерливо обліплювала незахищену шкіру й за мить перетворювала її на решето. Павел змушений був оббинтувати голову, але маленькі ранки жахливо свербіли. Тампани, однак, не чіпали Камбелу та Домба.

Проте мушва виявилася не єдиним лихом. Ось уже другий день мандрівникам дошкуляли спрага та голод. І географ, і обидва негри ще деякий час могли б зносити голод, але спрага була нестерпна. Горло їм пересохло, губи засмагли. Балканову вперше доводилося так страждати без води. Але на карті було позначене близьке джерело й тому Павел так квапив своїх друзів уперед.

За годину перед очима подорожніх розкрилася галявинка. Посеред неї стирчало старе гуаво, безплідне тропічне дерево з обсмаленим блискавкою стовбуром.

Павел уже не бачив нічогісінько, крім рятівного дерева з мертвим покоцюрбленим галуззям. Він піддав ходу, але, як часто буває в таких випадках, ноги йому підломились, він хитнувся й упав на землю. Потім таки звівсь і відсапався. В голові гуло, груди високо здіймалися. Раптом ліс пішов йому перед очима вихилясом. Павел бачив дерева, мов у густій імлі. «Що це зі мною? — промайнула думка. — Невже не витримаю?»

Балканов постояв мить, заплющивши очі, потім знову глянув. Виявилось, він удруге впав і лежить на землі… Зібравши рештки сили, Павел звівся спочатку на лікті, потім і сів. Подививсь назад — негрів не видно. Він поповз рачки. Задихаючись, облизав повстяним язиком губи й раптом відчув на язиці смак солі. Торкнувсь рукою — кров. Уста порепались від спраги й спеки.

Нарешті він якось дорачкував до сухого дерева. Глянув униз — неглибока яма, поросла зеленою травою, а на дні — вода. У воді відбивалось гілля, небо й він сам — мандрівник, для якого зараз краплина води — понад усе в світі.

Сповзши похилим укосом на дно ями, тремтячи всім тілом, наче в пропасниці, Павел допався до води. «Не треба багато пити! — стримував він сам себе. — Після такої спраги вода може зашкодити!» Але якась нездоланна сила тягла його до джерела. Хотілось ковтати жадібно, невситимо. А голос розуму торочив: «Годі, годі, схаменися!»

Павел відірвавсь од води, ліг і полегшено зітхнув. Кількох ковтків було досить, щоб угамувати жагу, яка пекла його вогнем.

Незабаром доплентались і Домбо з Камбелою та Корі. Негри й собі налетіли на джерело, мов шуліки на курчата, але Балканов сидів на чатах.

— Тільки по одному ковтку! — попередив він, дістав кухлик, набрав у нього води й простяг хлопцеві.

Домбо ковтнув і загаласував:

— Ще вода! Ще спрага, гамба!

Балканов нічого на це не сказав, тільки похмуро хитнув головою на місце поруч себе. Домбо з виразу його обличчя здогадався, що хоче гамба, й покірливо вмостивсь на траві. Камбела, висмоктавши свого кухлика, смачно заплямкав губами, проте підкорився мовчки, без нарікань.

Але тепер прокинувся голод. Банкою консервів, двома кокосовими горіхами, кількома сухарями та двома сушеними рибинами не дуже-то нагодуєш трьох голодних мандрівників. Харчу більше не було. Через те Балканов наказав Камбелі залишитися пасти бика, а сам з Домбом подався на полювання. Хлопець узяв батьків спис. Старий негр, який стежив за кожним порухом свого сина, очевидячки, зрадів, побачивши, як Домбо міцно тримає зброю. А коли хлопець дужим помахом кинув спис уперед, Камбела аж засяяв од батьківської гордості.

VI

Кроків за сто Павел та Домбо збочили на стежину, яка ледве продиралася крізь непрохідні джунглі. Час від часу географ зупинявсь і прислухався. За поворотом дві гієни, зачувши їх, з котячою спритністю чкурнули в хащі. Тікаючи, вони ввесь час підозріливо озиралися на мисливців, зводили вгору писки й нюшили повітря. Біля великого захаращеного мочара, вкритого грубим шаром жабуриння та латаття, Павел зупинивсь. У жилявій багнюці він помітив великі круглі сліди.

Повітря було насичене смородом застоялої води, гнилої трави та падла.

Уздрівши сліди, Домбо злякано озирнувся навсебіч.

— Тут проходив гумба-гумба, — таємниче прошепотів хлопець.

— Так, проходив, — придивившись краще, відповів географ.

— Гумба-гумба лихий тварина! — озвався знову Домбо. — Може на нас нападай!

— Нічого страшного, — заспокоїв його Павел. — Ми проженемо його карабіном.

Негреня замислено похитало головою:

— Вогненним луком гамба не зможе вбивай гумба-гумбу!

Нічого на це не відповівши, Павел подавсь уперед. Коли стежина круто звернула праворуч, перед ним розляглася зелена галявина. Домбо, відставши трохи, хотів уже наздогнати географа, але помітив, як той раптом спритно нахиливсь і ліг за деревом. Хлопець і собі ліг і поповзом дістався до Павла, й лише тепер помітив край галявини велику й гарну антилопу з білими грудьми та довгими серпа-тими рогами. Очевидно, тварина теж відчула близькість ворога, бо стрілою зникла в лісі.

Павел вийшов із засідки й підступив до іншого дереза, але з жахом відсахнувся. Якийсь попелястий клубок заворушився йому біля самих ніг і загрозливо засичав. З клубка вистромились десятки зміїних язичків. Один плазун поповз уперед, зловісно надув шию, наче міхур. Домбо вихопив пістолет і рачки поліз до нього.

— Домбо вбивай змія! — нахвалявся він, але Павел ухопив його за плече:

— Заховай пістолет! Злякаєш антилопу.

— Гаразд, не буду стріляй, — підкорилось негреня й застромило зброю в кобуру.

Змія спочатку подалася до них, потім звернула вбік і пошилась у сухе листя…

Оглядаючи галявину, Павел раптом спостеріг у горішньому її закутку якісь півкулі, певно, гриби. Здаля вони нагадували мініатюрне тубільне селище з круглими хатинками. «Смажені гриби дуже добрі й поживні. Якщо навіть антилопа сюди не повернеться, то харчі забезпечено», — міркував собі Павел, дивлячись на колонію грибів-велетнів.

Минув час — антилопа не поверталася. Закинувши карабін за плече, Павел попростував через галявину.

Домбо саме щось лагодив у лукові, та, помітивши, куди подався Павел, схопивсь і стривожено вигукнув:

— Стій, гамба!

— А що? — обернувсь Павел. — Тих ото грибів нам вистачить на добрі два дні. Ось тільки побачу, чи не отруйні.

Домбо всміхнувся й махнув рукою:

— То не гриби!

— А що ж?

— Лихий мурахи!

Балканов зупинився й ляснув себе по лобі. Лише тепер збагнув, що на галявині — селище мурашок-гризунів. Це чи не найнебезпечніші в світі комахи. Їхні каравани — то справжня напасть: де пройдуть — геть усе знищать. Житло собі будують схоже на гри-би-велетні: тонка ніжка, а зверху круглий капелюх.

Наступну мить пильне географове око спостерегло, що на узліссі гойднулись кущі. А вітру ж не було! Листя на деревах під палючими променями сонця завмерло. Павел принишк. Незабаром над папороттю промайнули серпаті роги. Павел поклав пальця на спусковий гачок, як раптом біля самого вуха йому щось свиснуло. Павел сіпнувсь. У дерево над самісінькою його головою вп'ялася стріла. Павел насупився. Глянув скоса на Домба, але той нерухомо лежав поруч, тримаючи свою стрілу на тятиві. А за мить у повітрі просвистіло ще кілька стріл. Одна з них тугою пружиною забриніла на прикладі карабіна.

Балканов збентежено озирнувся. Домбо принишк у траві. Він уже збагнув, що можуть означати оці жахливі отруйні стріли.

Навколо не видно було ані живої душі. До вуха не долинав жоден звук: ні гілочка трісне, ні листок зашарудить. Але попри це новий рій стріл задзижчав у повітрі й повпинавсь у стовбури навколишніх дерев.

Балканов зняв палець зі спускового гачка. Потім поклав карабін у траву. «Нас оточено, — подумав собі. — Немає іншого виходу, як чекати». Обличчя йому трохи зблідло.

Павел сів, дістав сигарету й запалив. Домбо совався й шарудів у листі, мов їжак.

— Не бійся, друже! — тихо мовив хлопцеві Павел. — Нічого страшного немає.

— Ой гамба, ми будемо вмирати! Нас будуть убити! — сумно відповіло негреня, й спідня губа йому жалібно відкопилилась.

— Ходи сюди! — ласкаво погукав Павел.

Домбо приплазував і ліг у Павла в ногах.

Цієї миті антилопа вийшла на галявину. Скубнувши травички, вона обережно ступила ще крок і підозріливо понюшила повітря. Та Балканов про неї вже й не думав. «Тубільці чудові стрільці, — міркував він, — це всім добре відомо. Коли б хотіли нас повбивати, то зробили б це зразу. Але жодна стріла не зачепила нас. Виходить, в них інша мета…»

Минуло кілька хвилин у напруженому вичікуванні. Навколо — анішелесь. У Балканова з лоба біг рясний піт. Павел скинув з себе куртку, зшиту з просмоленої тканини, й почепив на сук.

Допаливши сигарету, він тільки-но хотів настоптати її ногою, коли поміж дерев замаячіла чорна постать з луком і списом у руках.

Негр був голий, а на голові мав чудернацьку зачіску, оздоблену пір'ям. Навколо стегон був оповитий шкіряним набедреником з китицями.

За якусь мить промайнула друга постать, потім ще одна, ще… Тубільці спритно перебігали від одного дерева до іншого. Павел не здивувався й спокійно собі чекав. Жоден м'яз на обличчі не виказував його хвилювання. Тубільців було багато — ціла юрба. Всі вони мали луки й стріли, довгі списи з залізними вістрями та короткі блискучі асагеї. Павел уже знав, що асагеями — куценькими бамбуковими списами — негри орудують майстерно і навіть виходять з ними полювати носорогів та слонів…

Отже, з такої облоги навряд чи можна пробитися навіть за допомогою карабіна та двох пістолетів. Як прикро, що тубільці й досі не вміють відрізнити добру білу людину від лихої! Для них усі білі — вороги племені. Отже, треба спробувати прихилити їх до себе, як це робив колись Миклуха-Маклай[42], що полонив серця папуасів щирою лагідністю.

Чекаючи, доки тубільці підступляться ближче, Балканов палив уже другу сигарету.

— Вони вбивай нас, гамба! — тремтів Домбо.

— Чомусь не хапаються робити цього, друже, — відповів Павел, — Ти ж сам добре це бачиш. То чому ж тоді боїшся?

— Будуть убити Домба! Убити Домба! Бо Домбо — друг біла людина!.. — нарешті відкрив свої побоювання хлопець.

— Не бійся! Ніхто нікого не вбиватиме, — спробував заспокоїти його Павел.

Тубільці повільно і обережно підходили чимраз ближче. Павел уже розрізняв їхні обличчя, зброю, вбрання. Декотрі були середні на зріст, із темно-шоколадовою шкірою, з чорним кучерявим волоссям, плескуватими носами й темними очима, що гостро дивилися з-під похмурих брів. Деякі мали вуса та бороду, інші були поголені. Все їхнє вбрання складалося з вузенького набедреника. Над ліктями тубільці носили трав'яне наруччя, на зап'ястях — мідні кільця, а у вухах — сережки із слонової кістки. На голові кожен собі повимощував справжні капелюхи з волосся, посклеюваного червоною глиною. Ці зачіски мали найдивовижнішу форму: то скидались на парасольки, то на старовинні шоломи, то на брилі. У декого ж кучері спадали мало не до пліч. Прикрасу доповнювали два бамбукові гребінці на самій потилиці, в яких стриміло кольорове пір'я папуги та священного птаха марабу. На шиї, окрім намиста з білих, мов порцеляна, собачих зубів, барвистих мушлів та зерна якихось плодів, кожен носив капшучок, старанно виплетений з тонкого лика пальми рафії. У руках усі тримали луки з туго напненою тятивою, на якій тремтіла отруйна стріла.

Десь поблизу лунко загупав дерев'яний бубон. Те гупання щомиті дужчало, й на узлісся з'явилося двоє негрів, що тягли на собі довгасту річ, видовбану з дерева й схожу на ночви. Третій негр бив у цей своєрідний бубон дерев'яними праниками.

Нарешті жива стіна навколо Павла та Домба замкнулася. Бубон затих, і це, певно, було сигналом зупинитись. Вигуки змовкли. Тепер тубільці пильно вдивлялись у білу людину й стерегли кожен її рух.

Павел стругав кишеньковим ножиком лозинку. Він лише зрідка позирав на тубільців і зовні здавався цілком спокійним. Виструганою шпичкою проштурхав дірочку мундштука, дмухнув у нього, клацнув ножиком і поклав усе до кишені. І тільки тепер скосував на Домба. Негреня, злякане й змарніле від жаху, дрібно тіпаючись, тулилося йому до колін.

Сонце продиралось крізь розлогі намети пальм, осяваючи золотавим промінням їхнє лискуче довге листя. Жовтаве світло цідилося крізь вологі присмерки джунглів, і рудий мох у тому світлі димів сивою прозорою парою. Ліс неначе принишк і затамував подих. Павел неуважно роздивлявсь навколо. З-за дерев виглядали похмурі тубільці з грізними татуйованими обличчями. Їхня шкіра, змащена пальмовою олією, лисніла, мов розтоплена смола.

Хвилини тяглись, наче гумові. Тиша, невідомість, люті обличчя напасників — усе це напинало нерви, й хоч як намагався географ зберегти спокій, але маленька набубнявіла синя жилка на лобі йому напружено пульсувала.

Тишу розітнув протяглий сигнал бойового рога, тубільці стрепенулися й виструнчились, наставивши перед себе списи та стріли. Ті, що досі ховалися поза коренищами макарангів, підійшли ближче. Пролунало три дужих удари бубна. З сотень горлянок вихопився дикий вереск. І знову лунко задуднів бубон…

Балканов охопив Домба за худенькі плечата, але раптом кілька пар цупких, мов обценьки, рук уп'ялися в нього з усіх боків.

— Гамба!

Дитячий зойк ножем різонув Павлові серце, та що Павел міг удіяти? Не встиг промовити й слова, як чиєсь маслакувате коліно уперлось йому в груди й цупке мотуззя уп'ялось у руки та ноги.

Наступної миті він опинивсь на землі, і кров ударила йому в скроні. Тепер Павел чув тільки Домбів лемент, але й той швидко урвався.

Павел злякано розглянувся навсебіч, але негреняти не було ніде й сліду, неначе воно в землю запалося.

Натовп збуджено гомонів, загрозливо мигтіли в повітрі списи, невгамовно гупав дерев'яний бубон.

— Лібата! Лібата! — кричали негри.

Почувши слово «лібата», тубільці, що несли Павла, перезирнулись і бігцем подалися якоюсь стежкою вбік.

За ними потягся й увесь натовп озброєних луками та списами тубільців. Поміж деревами мигтіли лискучі вістря асагеїв, палахкотіло барвисте пір'я в зачісках. Повітря аж бриніло від дикого галасу.

Зупинилися перед великою хатиною. «Чота, чота», — раз у раз повторювали воїни. Певно, так звалась будівля посеред майдану, яка за розмірами та формою трохи різнилась від усіх інших осель. Тепер негри, які вели Домба, вийшли вперед і закрокували поряд з Павловим конвоєм. На обличчі в хлоп'яти застиг болісний вираз. Домбо безпорадно блимав на гамбу. Та чим той міг допомогти йому? Павел боявся навіть прохопитися словом, бо це могло розлютити негрів. Але він таки не втримався й тихо прошепотів:

— Домбо, друже, не бійся! Нас не вбиватимуть!

— Не бач тамо-тамо Домба! — розпачливо залопотів хлопець.

— Ну, що ти! Незабаром повернемося до Камбели й помандруємо далі!

Павел скосував на воїнів, які міцно тримали його ноші. Їхні погляди були спрямовані кудись далеко вперед. Павел знову трохи нахилився до негреняти:

— Домбо, ти розумієш мову племені?

— Не розумієш, гамба!

— Шкода…

Тільки тепер Павел помітив неподалік під двома кокосовими пальмами довгасте лукулі[45], прикріплене до стовбурів. Поруч тупцяв лисий дід з борідкою.

Негр-велет подививсь на дідка й торкнувся рукою свого широкого кирпатого носа. Старий двічі гупнув праником у лукулі. Всі обернули голови до великої хижі. Невдовзі з-під навісу вийшов підтоптаний, зморшкуватий і трохи згорблений чоловік із молотком у руках. Старійшини підійшли й заходилися йому щось голосно розповідати. Чоловік вислухав їх і підійняв угору молоток. Прожебонівши до когось немічним писклявим голоском, він перехилився через поруччя й утупив очі в географа. Потім раптом махнув молотком і знову щось писнув, немов похлинувся. Старійшини відступили кілька кроків назад. Глухо, але чітко гримнув дерев'яний бубон. Негри підхопили своїх бранців та «вогненний лук» і подалися далі.

Кроків за сто від великої хатини Павел уздрів подвійний бамбуковий пліт. З-за плоту виглядала будівля, ще більша за «чоту».

Лукулі гуло. Врочисто крокувала сторожа. Поважно переступали з ноги на ногу старійшини.

Коли процесія наблизилася до великої бамбукової брами, геть обплутаної виткими рослинами, бубон замовк. З проходу між двома тинами висипав новий гурт тубільців.

Несподівано засурмив бойовий ріг, сповіщаючи про прибуття білого бранця. Над селищем запала мертва тиша.

Тепер усі погляди були звернені до хатини з подвійним плотом, пантрованим пильною сторожою. Від брами туди вела стежка, встелена білою корою якоїсь рослини. Кожен шматок кори був міцно припнутий до землі на-кільчиками. Хатина, як і решта осель, мала циліндричну форму, але була більша й мала простору терасу по околу, вислану просмоленими рогожами та сухим пальмовим листям. «Певно таки це вождів палац», — вирішив Павел і не помилився.

Бранців привели на обійстя палацу. Сторожа лишилася за плотом. Навколо бідолах вишикувалась особиста охорона вождя.

Тут Балканов уздрів негра, що поважно сидів на терасі, обплетеній виткими кущами з яскравим цвітом, і смоктав люльку.

Коли поставали, вождь неквапно звівсь на ноги, й тепер Павел мав змогу розгледіти його краще.

То був кремезний чолов'яга з лагідним, але спотвореним татуїровкою обличчям і м'язистим тілом атлета. З-під його вождівської шапки, зробленої з коштовної тканини та багато оздобленої пташиним пір'ям, вистромлялись дрібненькі кучерики. Руки вище ліктів та ноги над кісточками були оповиті мідними, порцеляновими та кістяними браслетами, намистом із черепашок, собачих зубів і мушлів.

Вождь зупинився перед дерев'яним поруччям тераси й глянув на полонених. До нього» навшпиньки наблизились ті троє старійшин. Він хитнув головою, наруччя заторохтіло, а з шапки посипалася дрібненько потовчена слюда й зірочками заяскріла в променях призахідного сонця. Старійшини завмерли, де стояли. Вождь кивнув удруге, радники підступили ще ближче, він нахилився до них і щось пошепки заговорив.

Але Павлову увагу привернуло дещо інше, під чого йому аж кров у жилах застигла: з лісу сунула юрба тубільців, і кожен тяг поперед себе добрий оберемок хмизу. Той хмиз та цурпалки вони складали в здоровезну купу над самісіньким берегом.

«Навіщо їм ці дрова? — зблід географ. — Певно ж, збираються розкладати ватру… Під великі свята тубільці мають звичай палити багаття й танцювати навколо них. Але ж ніщо не свідчить про якесь свято. Невже… святкуватимуть перемогу над білою людиною?..»

Аж тут знову пролунали якісь удари, Павел повернув голову й побачив, що то вождь клепле списом по гладенькому цурпалку, підвішеному до сволока тераси.

Не затихли ще останні згуки, як крізь сторожу заходивсь продиратися якийсь бородатий дідок — миршавий, замлілий, захлялий, аж тлінний. Але його маленькі оченята хитро світилися. Він поводив ними в усі боки, і здавалось, то перекочуються в глибоких очницях лискучі зернятка. У руках у старого поторохкувала порожня тиковка. Худа мотузява шия й такі самі руки були внизані найрізноманітнішим наруччям та іншими бляшаними брязкотельцями. На грудях погойдувалася вправно вистругана з дерева голова антилопи.

Коли прийшов цей дивний дідок, вождь і старійшини повсідались на леопардових хутрах. Дідок і собі вмостився поруч. Вождь зробив знак людям, які охороняли бранців, і ті відвели їх у далекий куток подвір'я й розв'язали їм руки. Звідти Павлові та Домбу було добре видно все, що робиться на терасі.

Тим часом Домбо потроху оклигував. Здається, і він повірив, що ніхто нікого вбивати не буде. Так думав і Павел, хоч його в останні хвилини й збентежила ота кучугура дров над берегом. Та ще дужче напинала нерви невідомість. Єдине, що в такій ситуації могло трохи заспокоїти такого курця, як Павел, була цигарка. Він витяг з кишені тютюн та папірець і зробив самокрутку. Полапав у куртці, потім у галіфе, але сірників не знайшов. «А бодай тобі, навіть цигарки не посмокчеш при такій халепі! І як я забувсь ті кляті сірники в торбі!» — бідкався географ, але тут згадав про лупу. Не раз вона ставала йому в пригоді, стане й зараз, бо сонце ще припікає, мов ополудні.

У фокусі лупи зажевріло, й звилася гадючка диму. Павел глибоко затягся й від задоволення аж очі примружив.

Хтось торкнув його за лікоть. Балканов сіпнувся — Домбо. Негреня кивнуло головою на тубільців. Павел озирнувсь і побачив, що вся охорона, повипинавши в'язи, із жахом втупила очі в таємниче скельце у географовій руці. Спочатку Павел не надав цьому великого значення. Хай собі дивляться — мабуть, досі не бачили лупи… Але потім вирішив проробити експеримент.

Узяв сухий пальмовий листок і спрямував на нього лупу. За мить кінчик листка закурився, спалахнув і геть згорів.

Дикий вереск вихопився з кількох горлянок, аж Павел здригнувся. Вартові, які, затамувавши дух, стежили за його діями, кинулись урозтіч. Деякі дременули аж до тераси, де сидів вождь.

— Ми врятовані! — радісно вигукнув географ.

Але й негреня стояло, мов очманіле.

— Врятовані? Навіщо так говори, гамба? — сумно похитало воно головою.

— Ось побачиш, друже!

— А що робив гамба? — й досі не могло второпати хлоп'я.

— Нічого особливого! — всміхнувся Павел. — Припалив од лупи цигарку. Потім — листок.

— Як підпалив? — цікавився Домбо.

— А ось так! — проказав Павел і навів лупу на суху соломинку.

Соломинка почорніла, спалахнула й скоцюрбилась сивою карлючкою. Домбо стежив, мов зачарований, йому досі не доводилося бачити, як оце «чудодійне скельце», завбільшки з антилоп'яче око, видобуває вогонь. Негреня уважно обдивилось лупу, але в руки взяти не наважилося. Балканов, усміхаючись, дивився на хлопця.

— Гамба знімай з неба сонце, пали соломка і знову чіпляй сонце назад, — замислено пояснив Домбо.

— Не знімав я ніякого сонця з неба!

Але Домбо не погодився:

— А чим же палив цигарка?

Географ спробував пояснити йому, як грубе еліптичне скельце збирає сонячні промені в пучок, нагріває соломинку, й від високої температури соломинка спалахує. Але бідолашне негреня нічого не могло збагнути. Воно й далі торочило, що географ своїм чарівним круглим скельцем зняв з неба сонце. Однак Балканову не хотілося вводити малого в оману.

— Ось я зараз підпалю лупою ще один пальмовий листок. А ти пантруй сонце! Ніхто в світі не може його й поворухнути!

Пальмовий листок зайнявся й згорів на очах у Домба, але цього разу негреня знайшло інше пояснення: географ зняв не все сонце, а тільки урвав маленький шматочок його, аби лиш вистачило підпалити листок.

Певно, Павел і далі вів би свій урок фізики, та раптом помітив обіч себе кілька тіней. Підвівши голову, уздрів вождя разом зі старійшинами. Кощавий дідок заходився вистукувати по тиковці й вихилятися на всі боки, його жваві хитрі оченята гарячково блищали.

Тубільці несміливо, здалеку зазирали Павлові в руки. Він збагнув, що їм кортить побачити «чудодійне кресало». Витягши лупу, поклав її на табакерку. Скло проти сонця блиснуло, й негри злякано відсахнулись. Але за мить знову попідходили й, ставши навшпиньки, намагались якнайкраще роздивитись те страхіття.

Тепер географ вирішив остаточно їх ошелешити й підпалив цілий оберемок сухого пальмового листя.

Дико заверещавши, негри відступили ще два кроки назад. Таємниче шепотіння линуло з вуст у вуста. Миршавенький дідок з тиковкою впав навколішки й тричі тицьнувсь лобом об дерев'яну голову антилопи. Потім хутенько схопивсь на ноги, кудись метнувся й незабаром приніс маленький кошичок з пальмової кори. Він упхнув у нього жменьку камінчиків, кукурудзяних зернят, черепашок та мушлічок, а в тиковку поклав два риб'ячих хребти й кілька пташиних кісточок та цурок. Потім заметушився, заторохкотів кошичком і тиковкою, оббіг навколо бранців, знову клякнув, тицьнувсь головою об дерев'яну голову антилопи, а тоді тоскно заквилив, обличчя йому ще дужче потемнішало, а очі наллялися слізьми. «Це, певно, чаклун племені! Робить заклинання!»— здогадався Павел. Старий знову підстрибнув і заторохкотів кошичком та тиковкою. Потім поставив кошик перед географом, а сам узявся викаблучуватись і заламувати миршаві руки, брязкаючи тиковкою.

Балканов нетерпеливо чекав, коли нарешті скінчиться шалений танок чаклуна, але з усього було видно, що це триватиме до глупої ночі. Тому вирішив покепкувати з дідугана. Взяв лупу й наставив її на кошичок. Спочатку суха кора залущала, закуріла, потім зайнялась, і за хвилину-другу від чаклунського причандалля лишилась тільки купка попелу.

— Тала Монгонго! — пронизливо заверещав чаклун, і, сіпаючись усім тілом, нестямно втупився в попіл, його оченята щораз дужче витріщались, і він упав під ноги вождеві.

Старійшини перезирнулися й заходились цюкати об лоби списами. Тільки вождь і досі тримався. Глянувши холодними очима на жерця, який здригався від плачу, він ухопив його попід пахви й помаленьку турнув геть, ще й рукою махнув услід. Кощавий дідок нерішуче ступив крок уперед, злякано блимаючи, потому вхопив свою тиковку й дременув за хатину. Мабуть, йому вперше доводилося зустрітись із людиною, котра якимось блискальцем змогла силу його чарівного кошичка.

До хижки увійшов Камбела з налигачем у руці. Старий був сумний та похмурий. Він сів на долівці й низько схилив голову. Павел зрозумів, що трапилось, і, підбадьорливо поплескавши його по плечу, на мигах запропонував піти трохи спочити, але негр навіть не порухнувся. Попосидівши, втупившись у підлогу, він раптом підвів голову й розпачливо проказав:

— Злий дух убив Корі!

Павел придивився до Камбели. Очі старому запалися й попідпухали. Він страшенно знесилів і змарнів, як людина, що перетерпіла велике лихо. Домбо підступився до свого тамо-тамо й почав щось швидко говорити, раз у раз киваючи головою в бік географа.

Старий слухав його так само похмуро й мовчки. Жодного разу навіть не глянув на сина. Лише коли-не-коли безнадійно похитував головою і перекладав списа з руки в руку. Павел, пакуючи речі, скоса позирав то на батька, то на сина. Хлопець довго й запально щось торочив, вимахував руками, крутив головою й загрозливо гупкав п'ятами об долівку. Кінець кінцем, так нічого й не довівши старому, він сердито примружив очі й закусив губу. Спершись на спис, Камбела крізь зуби пробурчав:

— Тала Монгонго!..

Домбо знову заходивсь його заспокоювати, але старий метнувся до дверей, вистрибнув надвір і щось люто гукнув, гамселячи себе в груди кулаком та скрегочучи зубами. Потім ухопив списа й щосили вгородив його в землю, витяг — і знову вгородив. Так він робив кілька разів, аби продемонструвати злому духові, що з тим духом сталося б, коли б Камбелі та трохи більше сили. Нарешті, хрипко сапаючи й роздимаючи ніздрі, він подався до своєї хижки, стомлено човгаючи п'ятами.

Скоцюрбившись під кокосовою пальмою, Домбо зляканими очима дивився на розлютованого тамо-тамо. Лише коли той зник у хижці, хлопчина несміливо подибав до Павла, сів поруч і заходився тремтливими пальцями поправляти свій набедреник.

Павел ні про що в нього не питав. Міцно скрутивши клунок мотузком з пальмового лика, він запалив сигарету й собі сів у холодку. Перед очима в нього було все селище, розкидане в долині. Подекуди здіймались угору пальми з віялоподібними кронами. Сонце виглянуло з-за зеленого пагорба й залило долину лагідним уранішнім світлом. Над хатинами вже де-не-де повились у небо блакитні стовпці диму. А річка сонно жебоніла, звиваючись сріблястою змійкою в перестиглих травах. Поміж пальмами в'юнилась вузенька стежечка.

Неподалік починався ліс. Там тепер достигали кулясті плоди вічнозеленої коли, райдужіла роса на жовто-зелених кучерявих кетягах бананів. Кокосові горіхи наливались молоком. Бубнявіли грушоподібні гарти, з чиїх кісточок тубільці чавлять олію для поживки та смолоскипів. Вабили око дагуси та винні пальми. Під ними репались від соку чагарникові дині. Гнули додолу гілля хлібні плоди. Кожна галузка навкруг пишалася й цвіла. У кущах гули дикі бджоли, несучи до стільників чистий жовтий мед, напоєний пахощами тропічних квітів.

Балканов палив цигарку, милуючись мальовничим видолом. Яка благодатна земля! А от люди тут не мають щастя. Живуть у вічному страху. Щомиті з темряви джунглів може блимнути мертве око рушниці, ляснути вінчестерка, вискочити загін, керований білим завойовником. Той завойовник тицьне пістолетом на неозору ділянку землі й назве її своєю плантацією.

Востаннє затягшись, Павел кинув недопалок і настоптав ногою. До городу, порізаного довгими грядками, підійшли жінки з мотиками на плечах. Позаймавши гони, вони заходились полоти маніоку. Незабаром на вгороді стало гамірно й весело. В борознах між грядками вовтузилось кільканадцятеро собак рудої місцевої породи. Замигтіли світлими п'ятами чорні, мов жучки, голі негренята й чкурнули в берег купатись.

До хижки пришкандибало кілька старих бабів з довгими очеретяними люльками, зупинились і втупили очі в Павла. Той сидів і замислено кусав травинку. Думав про те, що зараз немає іншої ради, як просити в Бенгаса носіїв. А вождь, як на лихо, й досі не виходив з хати. Тільки Маванда, крадькома зиркнувши на географа, гордовито вигинаючи стрункий стан, подалася до селища. Павел проводжав красуню поглядом, аж доки та зникла десь між хатками. Домбо куняв у холодку.

— Ти що: не спав уночі? — поспитав у нього Балканов.

Негреня сіпнулось і злякано закліпало оченятами:

— Ми з тамо-тамо сидіти біля Корі.

— Коли так, то лягай у хижці та добре виспись! — кивнув на двері Павел.

А коли хлопець зайшов у хижку, Павел скрутив нову цигарку. Старі негритянки, наче постовпівши, пантрували кожен його рух. Тільки-но він витер вогню сірником, вони відсахнулись і дико заверещали. Потім щодуху дременули до селища, вимахуючи руками й несамовито волаючи. Ще не встигли вони докульгати до майдану, як до Павлової хижки вже посунуло ціле селище. Негри йшли обережно й несміливо.

Вистромивши голову з дверей та уздрівши в руці в географа сірники, розбурканий Домбо подався знову спати. Для нього «вогненні палички» вже давно були не дивина. В білих людей він набачився й не такого. Хитре негреня хутко збагнуло, що тубільців лякає пістолет, який висить у нього під набедреником у жовтій кобурі, й залишило зброю в своїй хижці. А тубільці ввесь час розпитували його про «острів у морі». Мало хто вірив, що» білі їздять на «вогненних пірогах», та «живих колісницях, які котяться по залізному прутті». А надто недовірливо похитували головою старі. Дехто з них бував так далеко від рідної оселі, що за час подорожі двічі сходив молодик і двічі наставали великі дощі. Але жоден не бачив ані якихось там вигаданих «вогненних пірог», ані колісниць, що котилися без допомоги чорних африканських биків.

Павел набивав мисливські гільзи дрібним шротом. На шматочку шкіри височіла купка пороху. Не завваживши, що поряд купки тліє цигарка, він спокійнісінько перебирав набої. Раптом порох зайнявся й задимів чорною кіптявою. Натовп гойднувсь назад, і знявся лемент. За одну мить навколо хатини не лишилося й живої душі. Увесь люд помчав до вождевого «палацу». Мов сполохана сарна, промайнула Маванда, й Павел бачив, як натовп розступився, даючи їй дорогу. У брамі з'явився Бенгас. Тубільці зустріли його збудженим лементом. Піднявши спис, вождь швидко пішов до Павла. За ним почеберяв і дідок з молоточком. Кроків за кілька їх наздогнала Маванда. Розпущені коси дівчини майоріли на вітрі.

Тубільці, щільно з'юрмившись біля плоту, пильно дивились услід вождеві, не наважуючись, однак, піти назирці за ним.

Бенгас крокував поважно й урочисто. Сліпучо блищало на сонці його святкове муканзо, виткане з червоного та синього пальмового лика. З плечей до самих колін спадав плащ. З-під плаща визирав гарно оздоблений шкіряний пас пальців десять завширшки, з якого звисали додолу десятки лев'ячих хвостів.

Багато намиста, мідних та срібних браслетів, низок лев'ячих зубів, лискучих черепашок і мушлів прикрашали йому руки й ноги. А надто ясніло проти сонця велике вирізане зі слонячого ікла «кільце сили». На голові пломеніло яскраве червоне та синє пір'я рідкісних птахів. У руках він тримав одшліфований спис із лискучим вістрям та щит з цупкої червоної кори. За кожним кроком намисто та наруччя ритмічно бряжчали.

Павел зустрів його дуже ввічливо й запросив сісти, але вождь відмовивсь. Він тривожно пряв очима на усі боки. Маванда, сховавшися в нього за спиною, нахилилась і теж пильно придивлялася. Бенгас урочисто підняв спис угору, торкнувсь ним чола й похмуро проказав:

— Біла людино, моє плем'я плаче! Люди бачили, як ти палиш землю. Не пали землю! Без землі наші жінки й діти помруть у страшних муках!

Вождь опустив спис і смутно глянув на географа. Запала мовчанка. Вождь знову здійняв угору спис ї запитав:

— Може, хтось образив білу людину?

— Ніхто не ображав мене, — відповів Павел. — Я — друг чорним людям. Я не палитиму землі. Коли треба, я готовий допомогти чорним людям. Вождь повинен вірити білій людині. Я палитиму лише гримучий пісок.

Вождь утретє підніс до чола зброю:

— А чи може біла людина перетворити всю землю на гримучий пісок?

— Ні, цього я не можу! — відповів Павел.

Але негр не повірив, посміхнувсь і крутнув головою:

— Біла людина все може зробити! Я це знаю.

Павел не хотів сперечатися з вождем. Він нахилився й дмухнув. Купка попелу, що залишилась від спаленого пороху, знялась у повітря. Вождь засміявся й промовив щось до Маванди. Красуня вдячно глянула на географа. Потім приклякла й заходилась уважно роздивлятися шматочок шкіри, пропалений у тому місці, де горів порох.

Вождя Павлова відповідь цілком задовольнила. Діставши з-під паска бойовий ріг, він тричі засурмив. Натовп, який і досі чекав біля «палацу», вибухнув радісним гамором. Бенгас щось вигукнув, і його могутній голос покотився луною аж до лісу. Плем'я радісно загомоніло. Землю врятовано!

Помалу тубільці почали розходитись хто куди. Деякі знову подалися на вгороди, інші попростували в діброву. А багато хто повсідався на осонні біля хатин: повелася жвава розмова про могутність білої людини, яка здатна спалити землю.

Тим часом чай у кухлику, приставленому до вогню, закипів. Павел припросив до чаю й вождя та Маванду. Юна негритянка обережно взяла в руки горнятко з окропом, подмухала й сьорбнула. Очевидно, «бунгундо» білої людини їй сподобалося, бо вона смачно плямкнула й усміхнулась до батька. Та Бенгас відмовивсь пити. Домбо пояснив, що за давнім звичаєм племені вождь ніколи не п'є чужих напоїв, бо дуже часто вороги труять вождів міцними трунками.

Коли вождь із дочкою налаштувалися вже йти, Павел попрохав у Бенгаса носіїв.

— Скільки? — коротко спитав той.

— Десятеро! — показав Балканов обидві руки.

— Бенгас дає муні ада! (Двадцять!)

— Двадцять? — розвів руками географ. — Навіщо так багато? Мені треба тільки десять.

Але вождь не поступався. Він довго розповідав про небезпечних хижаків, про злого духа, який нападає на подорожніх, про ворожі племена і наприкінці запитав:

— А куди мандрує біла людина?

— В країну гаубау.

— Гаубау! — майже вигукнув Бенгас. — Добре плем'я!

І, висловлюючи шану добрим воїнам гаубау, він підняв до сонця своє «наруччя сили», потім торкнувсь ним чола й знову одяг на руку. Так він виявив свою приязнь до того племені.

— Чи є серед гаубау білі люди? — квапливо спитав Балканов.

— Є одна добра біла людина. Довге Вухо бачив її на власні очі, коли ходив аж у країну гаубау!

— А коли бачив білу людину Довге Вухо? — нетерпляче вихопивсь географ.

— Ще до того, як прийшли великі дощі.

— А скільки разів народжувавсь відтоді Місяць?

Бенгас показав усі пальці правої руки:

— Тано! (П'ять).

Бенгас казав не про якісь там дощів'я, а про Великі дощі, коли річки виходять з берегів і заливають долини, коли з гір і пагорбів ринуть бурхливі струмки й люди залишаються немов на островах, відірвані од усього світу.

Павел скрутив цигарку, припалив од жаринки й запитав Бенгаса:

— Де я можу знайти Довге Вухо?

— Біла людина хоче знайти Довге Вухо! — страшенно здивувався вождь.

Балканов попросив:

— Пошли когось, щоб покликали Довге Вухо!

Бенгас похитав головою.

— Прохання білого чаклуна не може бути виконане! — розгублено відповів він. — Довге Вухо вражений злим духом, що живе на Талі Монгонгогові.

— Значить, помер… — зітхнув географ.

Вождь ствердно хитнув головою й притис обидві руки до серця, чим хотів висловити свій сум за небіжчиком.

Балканов не розпитував далі про Довге Вухо. Незабаром мова зайшла за посіви, які стікають без дощів. Вождь поскарживсь на пекучі промені сонця, що їх насилають на плем'я злі духи. Потім заходивсь розповідати про капосних левів, слонів та гієн. У посуху племені важко прогодуватися, бо не так легко вполювати дичину. Все переселяється туди, де йдуть дощі: і гну, і страуси, й буйволи. Через те єдине, що плем'я може їсти, — це собаки.

— А ми зустрічали антилоп, — навмисне закинув Павел.

Вождь з осудом глянув на нього.

— Антилопи! — поволі мовив він. — Наше плем'я не вбиває антилоп. Антилопа — то священна тварина племені.

— Невже священна? — удавано здивувавсь Павел, аби тільки більше розпитати вождя про вірування племені.

Трохи помовчавши, Бенгас поспитав:

— А в племені добрих білих теж є священна тварина?

— Ні.

— Хто ж тоді створив першу людину вашого племені? Біги беруть початок від птаха ква-ква, мопи — від яструба, кокондо — від співучої риби…

Павел зрозумів, куди хилить вождь. Племена, мовляв, мають різне походження, в залежності від тотема. Тотемізм — то культ тварини або рослини, властивий племенам у первісній стадії розвитку.

— Ми не визнаємо такого походження, — спробував пояснити негрові географ, але той примружив очі й доброзичливо всміхнувся.

— Біла людина не каже правди! — кинув він. — Очевидно, біле плем'я тримає це в таємниці.

Павел не хапався заперечувати. Дивлячись на зелені городики, вони завели мову про рослини. Вождь розповів, що плем'я головне вирощує бульби: таро чи ямс, чиї корені треба висушувати й потім терти на борошно. Обробляють ще масамбелу — високе просо, та мосанго — сорго, а також батати — солодку картоплю. Та ще гарти, або кари, чий плід схожий на грушу; з їхніх кісточок чавлять олію для їжі й для освітлення; крім того, плем'я вирощує африканську сочевицю й вічнозелену маніоку, з чиїх плодів печуть щось подібне до європейського хліба.

Розмовляючи, Бенгас не зводив очей з Павлового одягу, допитливо придивлявся до кобури з пістолетом, ковдри, брезенту, чобіт, торби, вшитої з лляного полотна.

Коли гості зібралися йти, Павел подарував вождеві та ковалеві добрі ножі з дерев'яними колодочками. Бенгас узяв дарунок обережно, з цікавістю оглянув його, покрутив на всі боки, потім поторкав пальцем жало, задоволено крякнув і хутенько сховав собі у набедреникові. А коваль, як справжній майстер, зігнув сталеве лезо, повертів у руках, приклав ще й до вуха, а тоді легесенько постукав молотком.

— Добо, добо! (Гарний, гарний!) — нарешті пропищав він і квапливо почимчикував до громадської хатини.

Маванді Павел власноручно почепив на шию два разки синього намиста. Від хвилювання дівчині аж дух перехопило. Вона сором'язливо глянула на географа й на всі заставки помчала до селищного майдану. Навколо неї з'юрмилися цікаві жінки та дівчата, які заздрісно роздивлялись дорогоцінний подарунок.

III

По обіді до хижки навшпиньки підійшов Камбела. З похмурого обличчя було видно, що Корі здох.

— Шкуру здерли? — спитав географ.

— Її взяли Бенгасові люди, — відповів Камбела, не наважуючись глянути Балканову в вічі.

— Дарма, — заспокоїв його Павел. — Бенгас дає нам носіїв. Скільки брати?

Старий відповів не зразу. Подумавши, показав обидві руки:

— Кумі! (Десять!)

— Гаразд. Я й собі так думаю, — відповів географ. — Піди до мотулі[48], вибери дужих людей.

Негр подався до священного будинку чоловіків. Павел дивився йому вслід. Старий вважав себе винним, що не встеріг тварину від камгани[49], яку наслав злий дух.

Гарячий подих вітру здалеку доніс ледь чутні згуки бубна. Павел байдуже чистив карабін, але Домбо чомусь іздригнувся й насторочив вуха. Послухав трохи, й на обличчі йому застигла тривога. З хатин вискакували перелякані тубільці, прикладали долоні до вух і наслухали. Бенгас швидким кроком подавсь на пагорб до лісу, здійняв угору голову й заходивсь нюшити повітря.

— Що трапилося, друже? — запитав Павел у негреняти, яке занепокоєно метушилось попід ногами.

— Сусіднє плем'я подавай тривога! — відповів Домбо й знову нашорошився туди, звідки долинуло далеке гупання бойового бубна.

— Що означають оці сигнали?

— Погано, гамба! Означають — нехай плем'я напоготові. Війна!

Клично засурмив вождівський ріг. Дерев'яний бубон племені відгукнувсь частими тривожними ударами.

Поміж хатками гасали чоловіки, вже озброєні добре напненими луками, повними сагайдаками стріл та щитами з міцної просмоленої кори. Над головами їм стриміли блискучі вістря списів. Тубільці бігли, розгонисто стрибаючи. Деякі з них лопотіли босими п'ятами попід самою хатиною географа, й йому було добре видно їхні розлючені обличчя та хижі бісики в очах.

У селищі заголосили жінки, лементували діти, сумно й тягучо вили пси, мекали кози, кудкудакали кури.

За кілька хвилин усе плем'я піднялось на гвалт. На лисому зеленому пагорбі стояв вождь і сурмив у бойовий ріг. Його мужня постать чітко вимальовувалась на темному тлі пальмового лісу.

З вождевої хатини вибігла Маванда. Вітер маяв її чорні, мов дьоготь, коси. Спочатку вона метнулась до громадської чоловічої хатини, але, помітивши географа, повернула до нього.

— Добра біла людино! — ще здалеку сумним голосом вигукнула дівчина. — В тебе є вогненний лук! Допоможи племені!

Добігши, вона, за звичаєм, торкнулася пальцями землі й, важко дихаючи, втупилась у Павлове обличчя. Її великі чорні очі палали тривогою.

— Прожени лихих білих людей, великий чаклуне! — заламуючи пальці, благала вона. В голосі її бриніли сльози.

Павел стояв, спершись на карабін. У серці йому скипала буря гніву й ненависті. Рука міцно стискала зброю. Коли дівчина змовкла, Павел підвів очі й зустрівся з її розпачливим поглядом. Зляканими Мавандиними очима немов дивилося цю мить усе плем'я. Павлові забракло сили промовити бодай слово. Він лише перекинув патронташ через плече й швидко покрокував до пагорба.

— Добрий білий! Добрий білий! — чув він услід собі радісний вигук дівчини.

Навколо вождя зібравсь чималий гурт воїнів. Тубільці щось збуджено вигукували й вимахували списами. Коли між кокосовими пальмами з'явився Павел, натовп, ніби за наказом, розділився навпіл і дав йому пройти до Бенгаса. Цієї ж хвилини підбігла й Маванда. Вона стала перед батьком, підняла вгору спис, торкнулась ним чола й заходилася щось голосно промовляти. Натовп слухав, затамувавши подих, а коли дівчина замовкла, всі повернулися до Павла й дружний вигук розітнув повітря. Балканов схвильовано обвів поглядом знайомі обличчя. Вони світилися радістю: біла людина битиметься на їхньому боці!

IV

Чекали цілий день, але ворог не з'являвся.

Надвечір з густого чагарника виринула якась постать. У руках вона тримала довгого списа з двома лев'ячими хвостами. Бенгас і Павел залягли на командному місці — у двох рівчачках на самісінькому вершечку горба. Дерева тут вирубано просікою, й тому добре видно вперед. Перед очима відкривалась уся долина, переділена навпіл вузенькою стежиною. Певно, не раз і не двічі пантрував отут Бенгас, тривожно вдивляючись у долину. Іншої дороги до селища не було. Праворуч і ліворуч стіною здіймалось високе непрохідне бескеття. Білі завойовники завжди приходили цією долиною, яку Бенгас називав «Слонячою».

У чагарях та густій папороті ще й досі чаїлись воїни племені: чоловіки, жінки та підлітки. Тільки діди з бабами, породіллі та малі діти ховались у банановому лісі.

Незнайомий тубілець, якого щойно помітили, виявивсь посланцем сусіднього племені.

— Білі прийшли у Долину носорогів! — схрестивши на грудях спис і стрілу, доповів він. — Потім ступили на Слонячу стежину і вже йдуть сюди.

Негр приклякнув. Голобородий вид його ввесь поснувався зморшками, а десь серед цього лабіринта визирали малесенькі карі оченята.

Смокнувши з бамбукової люльки, Бенгас подумав і запитав:

— Що каже вождь вашого племені?

— Вождь каже: білошкірі шукають землю для обробітку. Як тільки знайдуть, негайно загарбають її, а плем'я зженуть з місця. Землі нашого племені вони вже обдивились і тепер посунули сюди…

— Є в них вогненні луки? — перебив його Бенгас.

— Анай аді! (Є два!) Білошкірих ведуть сюди люди, вигнані з племені Бенгаса…

Вождь схопився розлютований, очі йому хижо спалахнули, люлька випала з рота. Обличчя зсудомилось дикою ненавистю, вуста скривились.

— Що то за люди? — втрутився Павел.

— Мотоко! (Нелюди!) — крізь зуби процідив Бенгас. — То злодії та ледацюги. Не працювали, тільки й стерегли, аби щось поцупити з громадської комори. За те ми їх і вигнали!

Гнівно засопівши, він заплющив очі й стояв так якусь хвилю. Мабуть, шкодував, що замість вигнати не Присудив цим харцизякам по отруйній стрілі в серце. Тоді б не приводили ворогів на землю свого племені. Але вже пізно щось змінити.

— Двома вогненними луками, — схиливши голову, буркнув Бенгас, — білошкірі вороги нас переможуть!

Похмуре обличчя вождя спотворила мука. Лихий час настав для племені. Вождь поволі звівсь на ноги, смутними очима обвів селище, подививсь на посланця сусіднього племені й утупивсь у географа.

— Чи допоможе нам біла людина? — запитав він нарешті, облизавши порепані губи.

— В них лише два вогненних луки? — для більшої певності перепитав Павел. — Може, більше? Хто бачив білошкірих ворогів?

— Наші мисливці їх бачили! Сиділи в папороті й бачили, — відповів посланець, хутко схопившись і схрестивши на грудях стрілу зі списом.

— Тож скільки білих?

— Два.

Павел глянув на вождя й махнув рукою:

— Двома вогненними луками вони не подужають племені.

— Навіщо так каже біла людина? — недовірливо буркнув Бенгас.

— Бо ми маємо три вогненних луки!

По виду чорношкірого вождя ковзнула ледь помітна усмішка. Він ухопився за спис, нахиливсь уперед і подивився Балканову в вічі:

— Біла людина буде з нами?

— Так, з племенем, — хитнув головою Павел. — В нас три вогненні луки, але білі вороги не повинні про це довідатись! Нам треба, аби вони гадали, що плем'я має багато вогненних луків.

Домбо переклав слова вождеві. Обличчя в негрів спалахнули радістю. Бенгас гучно засміявся й ласкаво глянув на географа.

— Біла людина мудра!

Ніч минала на чатах. Ніхто й ока не стулив. Вождь, Павел, Домбо та всі старійшини племені, добре замаскувавшись, лежали в засідці. Ліс аж кишів тубільцями. Кожен наслухав і до болю в очах удивлявся в темряву.

Лише на світанку Павел побачив у бінокль далеко на стежині кілька постатей. Посеред гурту йшло двоє білих з карабінами, в крислатих брилях та куцих штаненятах. Решта були тубільці, озброєні луками й довгими списами.

Географ показав на них вождеві. Звівши вгору бойовий ріг, Бенгас засурмив на сполох. Плем'я, що досі ховалось у хащах, загомоніло й заворушилось. Чаклун похопився зі своїми заклинаннями. Торохкаючи тиковкою, він закликав доброго духа на допомогу. Але вождів погляд здебільша зупинявсь не на жерцеві, а на куценькій рушниці географа.

За другим сигналом рога все живе в лісі наче завмерло. Чути було навіть, як шарудить опадаючи листя. Павел, напруживши зір, стежив за ворогом. Коли чужинці підступили кроків на триста, пролунав гучний голос вождя.

— Білі люди! — попереджав він. — Ця країна не бажає приймати вас! Повертайте назад! Моє плем'я хоробре! Чоловіків хоч і не багато, зате вони дужі, як слони, страшні, як леви, й люті, як леопарди! Вони повбивають вас! Моє плем'я не дозволить білим ступити на його землю!

Вранішній вітрець підхопив Бенгасові слова. Луна повторила їх кілька крат. Чужинці поспинялись, мов укопані. Чорношкірі посіпаки збилися в купу. Якийсь негр-бородань заходився щось пояснювати білим зайдам, раз у раз тицяючи списом у бік пагорба. Європейці швидко набили вінчестерки.

— Камбо! — раптом гукнув хтось. — їх привів Камбо!

— Камбо!.. — аж загарчав од люті вождь, і очі йому налилися кров'ю. — Їх привів Камбо!.. Розбишака!..

Павел не второпав, хто серед тих, що супроводжували європейців, Камбо, але поставив собі випередити завойовників. Лігши, він поклав карабін на пеньок і взяв бороданя на мушку. Ляснув постріл. Цівка рушниці закурилася. Бородань дико ревнув, розчепірив руки, випустив додолу спис і важко гепнув на землю. Серед нападників зчинилася мішанина. Негри-посіпаки пошились у кущі.

Пальмовий ліс радісно загомонів. Бенгасове обличчя розтяглось у щасливу усмішку. Він підповз до географа, простяг руку й ласкаво погладив «вогненний лук», який убив Камба.

Павел не зводив очей з противника. Цибатий португалець, постерігши, звідки вихопився димок, заліг і приціливсь. Негри-посіпаки розгублено гасали навколо білих господарів і ховались у траву. Один з них підняв спис і став обличчям до лісу. Праворуч заяскріла проти сонця цівка вінчестерки.

Гримнув самотній постріл. Куля вискнула над головою в географа й збила з пальми кілька листків. Португалець, який підвів над кущами голову, хутко схопивсь і перебіг ближче. Павел цього й чекав. Він приціливсь і вистрілив, але не влучив. Португальцева вінчестерка двічі огризнулась.

Ще луна гойдала вибухи горбами та бескидами, як поблизу почувся болісний зойк. Павел насторочив вуха. Кричало десь серед хлібних дерев. Бенгас стривожено сіпнувся. Обличчя йому зсудомилось люттю. Він схопивсь на ноги й метнувся до хлібних дерев. Але португальці помітили його, й знялася стрілянина. Понад землею затьохкали кулі. Бенгас упав на землю й подався далі поповзом. Домбо з переляку аж устав, та географ силою стяг його на землю.

— Стережися, друже! — попередив він. — Чого стовбичиш свічкою!

Але негреня знову звелося, наслухаючи.

— Маванду поранено, — в нестямі прошепотіло хлоп'я.

— Як це Маванду? Де б вона тут узялась? — вигукнув здивовано географ.

— Маванда влучно стріляй. Маванда — добрий воїн!

Та Павел уже не слухав. Він уважно стежив у бінокль за напасниками, які перебігали, шукаючи зручного місця. Навколо них метушилися тубільці. Цибатий португалець ліг, і тут же пролунав постріл. Куля вискнула й прошила бананове листя. Балканов ловив на мушку іншого, який, клякнувши, саме прицілювався. Але португалець вистрілив перший, і куля тьохнула десь зовсім поруч.

— Гам-ба! — раптом завищав Домбо, перекинувсь через голову й скоцюрбивсь, обличчя йому скривилося від болю.

— Домбо! — майже заплакав Павел, коли обернувся й побачив, як звивається в сухому листі негреня. — Домбо, друже! Тебе зачепило?

Відповіді не дочекавсь. Негреня стогнало й каючилося від болю. Павел зблід, чоло йому зібгалося зморшками.

— Кам-бе-ло-о! — протяжно гукнув він. — Кам-бе-ло-о-о!..

Але зиркнув у бік напасників і похолов. Вони йшли вервечкою, низько понахилявшись, немов винюхували чиїсь сліди. Десь вирішили, що дикуни в безладді залишили селище. Тільки час від часу зайди зупинялися й сторожко вдивлялись уперед. Їхні лакузи, однак, несподівано залементували, показуючи руками туди, де зайняв позицію Павел. Зручнішої мішені годі було й шукати, але географ усе-таки зволікав. Йому кортіло підпустити ворога кроків на двісті або й сто, щоб кожна куля потрапляла в ціль. Обабіч тривожно перешіптувалися тубільці. Хтось підповз і взяв на руки пораненого Домба, але Павлові ніколи було дивитись туди — він не зводив очей з португальців.

Павел примірявсь у цибатого, наче лелека, португальця і обережно натис на гачок… Пролунав постріл. Португалець, прошитий кулею, крутонувся дзигою, випустив карабін і повільно осів додолу. Другий метнувся до нього, ухопив попід пахви й потяг волоком у кущі. Павел знову вистрілив. Але куля, певно, тільки обсмалила цього другого, бо він сіпнувся, шугонув назад і чимдуж закивав п'ятами. Негри-посіпаки з диким вереском майнули слідом. Балканов навздогінці випустив ще два набої, але, здається, нікого вже не поцілив.

Над лісом і долиною запала напружена тиша. Цибатий португалець, який упав у папороті, не ворушився. Павел немов заціпенів, припавши щокою до приклада й дивлячись услід розгромленим напасникам. Чоло його, мов дрібним прозорим пшінцем, укрилось потом. З нерухомої цівки рушниці й досі тягся білуватий димок. Раптом у заростях хлібного дерева засурмив ріг. Йому лунко відгукнувсь дерев'яний бубон. Тієї ж миті над лісом розлігся багатоголосий радісний гомін. Негри тріумфували.

Павел опустив рушницю, витер долонею піт із чола й сягнув до кишені по сигарети. Спершись на лікоть, тільки тепер відчув, як заклякли суглоби. Повз нього промайнула тінь. Човгнули по землі чиїсь важкі кроки. Павел звів очі — вождь Бенгас присів навпочіпки, сумно всміхнувся, потер болгарина зворотнім боком долоні по плечі й погладив карабін. Помовчавши трохи, вдячно глянув Павлові у вічі, потім підніс угору списа, притулив до чола й, не промовивши жодного слова, пішов собі геть.

Павел спроквола підвівсь і глянув услід йому. Кілька молодих негрів несли на бамбукових ношах бідолаху Домба до селища.

Круг пораненої Маванди, куди подався вождь, юрмились воїни.

V

Домбо лежав у хатині на полу. Чаклун стрибав біля нього й торохтів своєю тиковкою, намагаючись догодити злому духові. Помітивши географа, він шугнув у двері й бігцем пошкандибав до вождевої оселі. Балканов повільно підступив до хлопця, став навпочіпки і оглянув рану. Куля не зачепила кістки. З пошкодженої руки ще й досі точилась кров. Ранку хтось заткнув глиною. Павел виколупав ту глину, промив рану й перев'язав. Домбо, не зводячи погляду з географа, тільки пересмикував губами та ледь чутно покректував. Болгарин погладив його по змарнілому обличчі й вийшов.

Мавандина рана виявилася серйознішою. Куля роздерла м'язи над самісіньким коліном. На долівку набігла добра калюжа крові. Чаклун і цю раку вже встиг натоптати глиною, й дівчина аж карлючилась од болю.

Ввесь час, поки Павел промивав рану, Маванда глухо стогнала, тремтіла й судомилась на виду. Ставши під стіною, вождь і його дружина мов поприростали очима до «чарівних клаптиків» та «жовтої води». Чаклун витанцьовував круг хати, ритмічно торохкаючи тиковкою, а коли опинявся біля дверей, то з цікавістю заглядав усередину. Очі йому нестямно горіли, наче в божевільного, а сам. він тремтів усім тілом, аж намисто й наруччя бряжчали.

— Пройшли лихі білі? — ледь чутно запитала Маванда і трохи розплющила очі.

— Білий чаклун прогнав їх! — замість географа відповів вождь. — Одного з них убила невидима стріла вогненного лука.

Маванда полегшено відітхнула. По змученому виду її промайнула бліда усмішка.

Наступного дня по обіді, спираючись на бамбукові костури, дівчина вийшла з хатини й дошкандибала до тераси. З учорашнього вечора Павел не навідувався до неї. А зараз у холодку під пальмою він щось занотовував до зошита й підвів голову тільки тоді, коли почув дужий посвист. То, заклавши два пальці в рот, по-тубільному свистіла з тераси Маванда. Домбо збігав до хворої й одразу ж повернувся.

— Що казала Маванда? — спитав Павел.

— Погано, гамба! — стурбовано відповів хлопець. — Між племенами, які живуть на Буйволячий гора, спалахнуло війна! Всі стежки перекривай! Кожен, хто пройди стежка, буде вбито!.. А Маванда рада, що гамба залишайся тут до новий місяць!

— А як себе почуває Маванда?

— Добре! Чарівна жовта вода швидко загоювала рану. Лихий дух прогнано!

Павел насторочив вуха. З-за рудих скель, які тубільці називали Буйволячими горами, гупав дерев'яний бубон…

Незабаром сам Бенгас підтвердив доччині слова. На сусіднє плем'я умбунду напало плем'я кіоко. Парубки кіоко викрали дівчину умбунду, коли та купалася в річці. Хотіли видати її заміж за ковалевого сина. Замість викупу кіоко пропонували племені умбунду ловити рибу в їхній Крокодилячій річці, скільки їм заманеться. Але ті відмовились, боячись продешевити, й почали вимагати ще й вільного доступу до бананового лісу, що на Буйволячій горі. Проте кіоко на це не пристали. Тоді чоловіки з умбунду пішли забирати дівчину назад, та на них раптом сипонули отруйними стрілами. Бенгас приятелював з вождем племені умбунду. За його словами, це дуже хоробре й працьовите плем'я. Воно добре доглядає городи й одержує багато коренів маніоки. Його вождь посилав своїх людей аж до країни гаубау, де живе ота біла людина. Біла людина дала їм пригорщу зернят као[50] й навчила, як їх посіяти. Умбунду те као посіяли й зібрали багато зерна, яке розтерли в жорнах на борошно й спекли білі коржі. Очевидно, через це кіоко й вирішили породичатися з умбунду. Щоб хоч таким робом дістатися до того као.

Спочатку Павел слухав розповідь через п'яте в десяте, але коли вождь згадав про гаубау та білу людину, що живе там, він стрепенувся. По спині полізли мурашки. Балканов був твердо переконаний, що згадувана раз у раз людина — не хто інший, як його батько. Пекучий смуток засів йому в серці.

— Скільки днів триватиме війна? — поспитав він.

— Цього ніхто не може сказати, — зітхнув Бенгас. — Може, кіоко віддадуть дівчину назад і війна скінчиться. А якщо ж не віддадуть, то ніхто не знає, доки вона триватиме…

Глянувши в бік селища, вождь по паузі додав:

— Удари в лукулі сповістять про мир. Тоді біла людина зможе рушити далі. Бенгас дасть білій людині носіїв. Носії виміняють у гаубау за сіль пригорщу као.

Минуло кілька днів. Рана на руці в Домба майже загоїлася, але Мавандина, яку чаклун дуже забруднив, раптом роз'ятрилась, і вся нога набрякла. Павел щодня промивав ту рану й міняв бинти, але це не допомагало. Нога чимраз дужче брякла, й Маванда вже майже не виходила на терасу під хатиною…

У лібаті зраня до вечора кипіла робота. Вождь попередив своїх людей — лихі білі повернуться знову й приведуть за собою цілий загін солдатів з «вогненними луками». Тому плем'я посилено готувалося до війни. Плели кошики з очерету та жилявого лика пальми рафії й поливали їх зсередини густою смолою, щоб зберігати в них воду та пальмове вино. Сколочували масло в довгастих тиковках. На ватрах смажили кіз, курей, собак, рибу та дичину. Молоді жінки, баби та підлітки — всі до одного заготовляли харчі. Чоловіки ж у громадській хаті майстрували нові списи, асагеї, луки, стріли та щити, лагодили бойове вбрання. Ковальський міх, зроблений з дуплистого м'якого дерева та дебелої буйволячої шкіри, без угаву сопів та роздмухував вугілля, аж іскри летіли до закіптюженої стелі. Чоловіки були поділені на групи, й кожна група виконувала певний вид робіт. Молоді негри гострили на каменях залізні вістря списів. Невеличка група досвідчених стрільців припасовувала слюдяне оперіння до стріл, що надавало стрілам гвинтового руху. Діди різали з бамбука держална на списи, а з очерету — стріли. Вони мали неабиякий досвід і добре знали своє діло.

Бенгас, найрозумніший і найхоробріший чоловік племені, вніс чимало нового у виготовлення стріл та списів і, крім того, власноручно відливав мотики, лопати та сокири за новим зразком. Мотика стала тепер більша й з одним держалном, а старі були з двома й не такі зручні. Нова лопата теж була зручніша, а нова сокира — замашніша й краще вигострена.

Одного разу в хатині, яка перетворилась на зброярню, Павел побачив старезного, скоцюрбленого та зморшкуватого чоловіка з розумними й жвавими очима. Він сидів на рогожі й тримав у руці старовинну марімбу. Всі називали його Кабангою. Тубільці ставилися до старого з великою шаною й слухали його порад. Багато років тому Кабанга знайшов у околицях сіль, і відтоді плем'я перестало страждати від хвороби бама-бама. Крім того, тепер за сіль можна було виміняти що завгодно: і гачки, й черепашки, й браслети, й тютюн… Місце солоного джерела знали тільки четверо: Кабанга, вождь, коваль племені та чаклун. Тільки вони мали право піти до джерела й набрати кошик солі, яка осідала на дні. Чаклун закляв солону криничку, але вождь не дуже таки покладався на чарівну силу його торохкала й завжди дбайливо маскував дорогоцінне джерело папороттю, слонячою травою та мімозою, тому досі ніхто не зміг знайти ту криничку.

Плем'я не мало власної залізної руди й купувало її в сусідів — кокондо, знову ж таки за ту саму сіль…

Минуло ще два дні. Балканов лаштувався у далеку путь. Одночасно він старанно вивчав мову племені й кожне нове слово занотовував у зошит. Був твердо переконаний, що, тільки знаючи мову, зможе зібрати багатий і цінний науковий матеріал, глибше вивчити побут і звичаї тубільних племен.

Якось надвечір сиділи вони вдвох із вождем під хлібними деревами. Бенгас мовчав добру годину, втупивши смутний погляд у землю.

— Білі знову нападуть на нас! — тяжко зітхнувши, нарешті озвався вождь. — Відберуть у нас землю. А такої родючої землі ніде немає. Маніока тут дає багато коренів. Добре ростуть батати, ямс, сорго…

— Один загін білих не може здолати плем'я, — глянув на нього географ. — Плем'я переможе білих. У вас он скільки хоробрих чоловіків та жінок!

Вождь сумно похитав головою.

— Як тільки нас покине біла людина з вогненним луком, плем'я розженуть, мов стадо антилоп. У білих завжди багато вогненних луків. Наші стріли не долітають до білих, а невидимі стріли їхніх луків до нас долітають! А це погано… Білі переможуть нас.

Павел мусив сам собі визнати: вождь має рацію. І все-таки треба пораяти, що йому робити в такому випадку. Подумавши, він сказав:

— Як вождь покличе на допомогу плем'я кокондо, він стане могутніший. Тому що білі не зможуть подолати двох племен. Обидва племені оточать білих і повідбирають у них вогненні луки. Тоді й ви матимете цю зброю.

У вождя аж очі заграли. Він одразу вхопився за цю рятівну думку.

— Біла людина говорить розумно! — задоволено сказав Бенгас. — Два племені гуртом стануть дужчі!

Потираючи плескатий ніс, він замислився, а тоді спитав:

— А важко буде моїм людям навчитися стріляти з вогненних луків?

— Ні, — усміхнувся Павел. — Зовсім не важко. Я сам навчу вождя посилати невидимі стріли з вогненного лука.

Бенгас вдоволено зареготав, але раптом, наче засоромившись, затулив рота долонею. Потім схопивсь на ноги й почимчикував до своєї оселі. Незабаром Павел побачив, що в холодку під кокосовими пальмами зібрались на раду всі старійшини разом з вождем, чаклуном, ковалем та Кабангою. Бенгас, клякнувши на одне коліно, говорив неквапом, поважно й вимахував то однією, то другою рукою. Двічі він кивав у бік Павла. Очевидно, рада племені обговорювала Павлову пропозицію прохати допомоги в сусідньому племені.

VI

Дні повільно спливали один за одним, а лукулі ще й досі не сповіщало з Буйволячої гори про кінець ворожнечі між двома племенами.

Маванді день у день ставало гірше. Вона лежала на дерев'яному полу в жіночій половині оселі. Рана її взялася гноєм. Нога була мов колода. На шкірі загрозливо прозирали плями, в оселі тхнуло тліном. Дівчину заливав піт, палив жар, била пропасниця. Хвора вже не могла й поворухнутись.

Павел тепер бачив, що ніякі перев'язки, ніяка дезинфекція карболовим розчином, ніякісінькі краплі не допоможуть їй. Але, незважаючи на це, він і далі промивав рану. Врятувати дівчину могло єдине: негайна операція. Треба було видалити вражену тканину або й цілу ногу відтяти. А як це зробити! Деякі лікарі випалюють гнійниці розпеченим залізом, інші — киплячим лоєм… Але ж то лікарі, а Павел усього лиш географ…

Одного разу вночі Павел навіть уже нагострив ніж, направив бритву й добре обпалив їх на спиртівці, але до ранку передумав. У таких умовах операція могла лише додати Маванді зайвих страждань та й годі, бо момент для хірургійного втручання прогаяно.

Виснажений безсонням та душевними тортурами, Павел не знав, куди себе подіти, аби хоч трохи розвіятись. Тому коли вранці, виходячи з вождевої оселі, він уздрів на березі коваля, то подався до нього.

— Плавитимем кінто, — повідомив коваль, підкинувши на долоні грудку залізної руди. — Чи не хоче біла людина піти з нами?

— А хіба в вас є плавильна піч? — здивувався Павел.

— Маємо, та ще й добру! — відповів старий. — Ходім, коли хоч, подивишся! Чекай нас на Місячній стежині. Вона перетинає річку й веде просто до Бананового лісу!

Балканов погодився. Залишивши аптечку в хаті й гукнувши Домба, він за якусь хвилину вже стояв на Місячній стежині, неподалік річки. Тубільці прибули з великими бамбуковими ношами, наладнованими залізною рудою. Два хлопчики несли в руках запалені смолоскипи. Коваль тримав дерев'яну форму на відливки.

Ввійшли в ліс. Павел плентався позаду й увесь час озирався — де ж може тут бути ота «доменна піч».

Обабіч стежини здіймались угору сандалові та хлібні дерева, дикі оливи, пальми, рясно цвіли лісові тюльпани. З галуззя до самого долу спадало гнучке мереживо ліан із м'якенькими кучерявими або визубленими китицями. Між ними квітли всілякі різновиди орхідей. Деякі нагадували слоняче вухо, інші крутились ріжком. Сонячні промені ледве продиралися крізь напродиво густе сплетіння гілок та листя й м'яко осявали зеленкуватий мох. Десь у хащах верещали шимпанзе, з віті на віть перепурхували папуги.

Гурт тубільців сокирами обрубував спіднє листя рафій. Інші витягали з пообрубуваного листя грубе жилаве ниття.

Павел та коваль з тубільцями вийшли на простору галявину. По той бік її з трави стриміли велетенські «гриби» — термітники. Кожен термітник, заввишки з людину, мав вигляд конуса. Біля одного такого термітника вже була заготовлена чимала купа дров. Тубільці почали викладати їх у термітникові, як викладається паливо в будь-якій доменній печі: шар колод, шар руди… Потім позамазували отвори глиною, залишивши тільки один на споді, а тоді підпалили дрова. Термітник розжарився й потемнів, потім став червоний і нарешті засяяв білим вогнем.

Коваль, схрестивши ноги й закусивши цибук довгої люльки, не зводив погляду з про-духвинки на споді термітника, звідки мала потекти розплавлена маса.

Павел захоплено спостерігав за дотепною металургією тубільців. Глина, з якої побудований термітник, замішана на мурашиній слині, перетворюється на вогнетрив, стійкий і до високої температури, і до різких атмосферних коливань.

— І давно ви отак плавите метал? — поспитав Павел у коваля.

Дідусь пихнув люлькою й запишався:

— Старі люди вміли плавити метал у какімбі, а їх навчили ще старіші!

Він задоволено примружився проти сонця, але тут помітив ясно-червону струминку, що потекла з отвору печі, й, мов ужалений, схопивсь на ноги. На розчищеному від трави й виметеному майданчику він поклав дерев'яний копил, заклепав його молотком у землю й знову витяг. У грунті відбилась довгаста форма списового вістря. Коваль підставив під жолоб череп'яний глек з ручками, наточив туди розплавленого металу й залив форму. Потім знову взяв дерев'яний копил, виклепав молотком нову формочку й відлив ще одне вістря. Ковалеві доводилося хапатись, бо доки переносив глек від термітника до форми, метал швидко холов.

Дідові помічники ввесь час підтримували в печі вогонь і розчищали майданчик далі, а старий ледве змагав робити відливки. Заюшившись потом і вхекавшись, він аж хитався на ногах, нарешті таки не витримав і сів. Павел вирішив допомогти тубільцям. Замісивши кавалок в'язкого глею, він зробив дві форми. Потім послідовно залив обидві рідким металом прямо з-під жолоба. Коли виливки охололи, Павел виколупав їх і натомість залив ще два. Коваль, уважно оглянувши його роботу, помацав пересувні формочки й усміхнувся:

— Біла людина мудра!

— Ану, лишень, спробуй ти!

Старий зробив кілька виливків. Тепер йому вже не доводилося квапитись, аби не захолов метал у глекові, та обпікати собі руки. Відливши ще кілька пар виробів, дідусь підібгав ноги, задоволено всміхнувся, натоптав люльку й схвильовано заговорив:

— Біла людина мудра! Як тільки відіб'ємо лихих білих, навідливаємо собі багато мотик і сокир. Вони будуть такі самі, як мотики та сокири в білих людей!

Помічники, оточивши коваля, зацікавлено роздивлялись нові форми й жваво балакали. Тепер уже вони встигнуть відлити чимало вістер для списів, щоб вистачило кожному воїнові по одному, а то й по двоє. Тож лихі білі не зможуть їх перемогти.

Вони раділи й стрибали з радощів, мов діти. Навколо швидко споночіло, і лише стіни термітника випромінювали біле мерехтливе сяйво.

Тубільці позасвічували смолоскипи. Розплавлений метал плювався джмелями й шкварчав, витікаючи з жолоба тоненькою цівочкою. Коваль управно підставляв глейові форми. Навколо печі, пара за парою, шикувалися стрункі рядочки виливків. Тубільці, сновигаючи туди й сюди, співали й голосно про щось перегукувалися. Ліс відлунював радісний гомін і трудову пісню.

VII

І наступного тижня в житті лібати ніщо не змінилося. Лаштування до близької війни не припинялись ні вдень, ані вночі. Бенгас власними руками майстрував найкращі й найзамашніші списи та асагеї. Жінки на вгородах вигрібали корені маніоки, бульби солодкої картоплі, хапались назбирати якнайбільше плодів.

Маванда нерухомо лежала на полу. Очі в неї день у день западали глибше. В них уже не спалахував порский вогник юності. Дівчина ввесь час марила й стогнала глухо та болісно. Чаклун не відступавсь од її ліжка й нестямно бубонів заклинання. Чарівними фігурками він викладав біля хворої різноколірні камінчики, якісь трісочки та черепашки, стрибав, торохтів тиковкою й щось верещав. Але від цього хворій не легшало. Тільки коли до хатини заходив географ, чаклун щуливсь у темному кутку й звідти блимав на нього своїми колючими очицями.

Павел добре знав, що красуня вже ніколи Не встане з ліжка, але вождеві цього не казав. Після кожних відвідин хворої він ще похмуріший повертавсь до своєї хатини, де біля дверей, мов старий вірний пес, завжди лежав Камбела.

Лукулі й досі не сповіщало про закінчення колотнечі між племенами. Не потикався сюди й португальський каральний загін. Але тубільці відчували, що він незабаром з'явиться в Слонячій долині, й не припиняли лаштувань до оборони рідної землі.

Інколи Павел годинами не виходив з лісу й повертався додому стомлений, навантажений сотнями якихось комах, гілочок, плодів та квітів. Добрий Камбела завжди зустрічав його на своєму місці.

— Що нового чувати? — питав тоді Павел.

Негр мовчки крутив головою — нічого нового.

— Як Маванда? Ти навідувався до неї?

— Навідувався, гамба, — похмуро відповідав Камбела. — Поніс їй два тано.

— Дві грудочки цукру, — механічно сам собі перекладав Павел. — Ну, то як: із'їла?

— Маванда вже не хоче навіть тано, гамба…

Того ж таки дня надвечір Павел повертався з сусідської оселі, куди був запрошений на гостину. Біля дверей його чекав Бенгас. Вождь підніс угору зброю і, як завжди при таких зустрічах, скинув з руки «наруччя сили», але Павел помітив: щось хвилювало безстрашного Бенгаса. На обличчі йому відбилось глибоке страждання, хоч згідно зі звичаями, вождеві племені не годиться рюмсати й занепадати духом. Він завше мусить бути суворий і непохитний.

— Як почуває себе дочка мудрого вождя? — поспитав географ.

— Зле, біла людино! — сумно проказав Бенгас. Ледь затамувавши зрадливий стогін, він звів на Павла благальний погляд і гарячково зажебонів: — Білий чаклуне, врятуй Маванду! Я дам тобі за це солі, спис, аса-геїв, повний сагайдак стріл, купу леопардових шкур, віддам тобі й свою другу дочку! Вона така сама розумна й хоробра, як і Маванда! Тільки врятуй мені Маванду!

Уперше за ввесь час Павел відчув у голосі суворого Бенгаса пекучі нотки туги та болю. Перед ним стояв не суворий вождь племені, а ніжний батько гарної доньки. Балканов спробував розрадити літнього чоловіка, але, зустрічаючись поглядом з його сумними очима, в яких бриніли сльози, не знаходив у собі сил далі приховувати страшну правду.

— Помаж Маванду жовтою водою! — благав Бенгас.

— Помазати я помажу, але жовта вода вже не допоможе їй.

— Жовта вода прожене лихого духа…

Павел дістав свою похідну аптечку, й вони вдвох подалися до вождевої оселі. Навколо хатини, мов навіжений, стрибав чаклун. Він старанно виторохкував своєю тиковкою й вихилявсь, мов цирковий артист. У хатині стояв тяжкий трупний сопух. Павел мовчки увійшов, відхилив рогожу, яка відгороджувала жіночу половину житла від чоловічої, й підступив ближче. Коли в півтемряві, нарешті, розгледів Маванду, аж пополотнів. Од нестерпного болю дівчина відчайдушно металась по ліжку, марила й заламувала довгі скощавілі пальці. Обличчя їй пересудомило.

Промивши рану карболовим розчином, Балканов наклав нову пов'язку. Він одрізав кінець бинта, коли це Маванда раптом отямилася, втупила в нього вирячені, повні жаху очі, й кволо зашепотіла:

— Білий чаклуне, прожени лихого духа!.. Ти могутній, маєш вогненний лук… Ти можеш підпалити землю і зняти з неба денне світило. Врятуй мене, біла людино! Ти володієш чарівним круглим камінчиком, який усе палить… Такого камінчика більш ні в кого немає… Він може прогнати злого духа!

Павел мовчав. Обличчя йому блідло, тремтіли руки, йому несила було вже спостерігати страждання пораненої дівчини, слухати її тужіння. Він дістав з торби дві пігулки. Маванда вхопила їх, мов злодій, і мерщій ковтнула. Потім швидко й жадібно схрумкала грудочку цукру, на яку Павел капнув заспокійливих ліків.

— Лихі білі, — знову простогнала хвора. — Вбий їх! Не дай їм ступити на землю нашого племені!..

За кілька хвилин дівчина вгамувалась і начебто заснула. Павел помацав пульс і встав. Смерть уже чигала на порозі…

У чоловічому відділенні Павла перепинив Бенгас:

. — Чи допоможе жовта вода, біла людино?

Павел вийшов, нічого не відповівши. «Як занапащають беззахисних людей! — думав він із сумом. — Чим завинила перед ними красуня Маванда? Молоде, розумне й хоробре дівча, а куля, бач, не добирає жертв. Завойовники не знають жалю ні до кого — нищать тубільців, наче вовки ягнят…»

Мимовільно згадалися слова Сімоне Альвареса: «Багатство — це моя мета».

Павел нервово кусав губу й стискав кулаки. Мавандин голос і досі бринів йому в вухах. Причинивши за собою хвірточку, він попростував до своєї хатини. Домбо дріботів поруч. Негреня обережно й несміливо заглядало йому у вічі. Воно розуміло — гамба сумний, говорити зараз недоречно. Біля осель купками мостились тубільці. Коли проз них проходив Павел, вони підводилися й, за звичаями племені, мовчки торкались пальцями землі. Воїни вітально підіймали над головою списи. Але Павел навіть не помічав цього. В серці розбурхався гнів.

Він не зоглядівсь, як причвалав до маленької хатинки край селища. Лише почувши знайомий писклявий голосок, стрепенувся — перед ним маячіла зсутулена постать Кабанги.

Старий жив сам. Єдиною подругою йому була велика, порепана від часу марімба. Хатину Кабанга мав невеличку, але привітну й чепурненьку, з добре вишпаруваним околом, під дбайливо доглянутою пальмовою стріхою.

Дідок уже не раз і не двічі запрошував географа на гостину й тепер дуже зрадів, що той завітав до його оселі. Він заметушився, подибав усередину й виніс Павлові стільчик з колоди хлібного дерева. Зморшкувате обличчя негра сяяло від радості. Швидкими й спритними рухами він розіслав біля дверей рогожу, поставив келихи й узявся за марімбу.

Павел сів, тяжко зітхнувши.

— Чи скоро видужає Маванда? — запитав Кабанга. — Лихі білі влучили її невидимою стрілою. Чи допоможе Маванді біла людина? Чи прожене злого духа?

— Вона вмре, — Павел вирішив нічого не приховувати від дідуся. — Швидко вмре. Ніхто не зможе врятувати її.

Старий глипнув так, ніби лихо окошилось на його оселі, потім повільно підніс кощаву руку, скинув з неї старе, потемніле наруччя, розшубуркав згаслі дрова у ватрі й загріб наруччя в попіл.

Посидівши мовчки, вони зайшли всередину. В хатині було прибрано, долівка услана двома лев'ячими сирицями. Під стіною навпроти дверей височів дерев'яний піл, на ньому лежала бїзоняча шкура. На середній сосі погойдувався тотем племені — дерев'яна голова антилопи. З ріг звисали старі списи, аса-геї, луки та сагайдак зі стрілами. На полиці з чорного дерева стояли рядочком череп'яні глеки на воду, гарні табакерки з ратиць та копит, кошики на пальмове вино, келихи з дерева й тиковок.

Павел, Домбо та Кабанга повсідались на шкурах. Ватра вже давно згасла. Старий поклав туди сухого хмизу й виглянув до сусід, чи горить у них, але й там не куріло. Взявши смолоскип, він налаштувався йти по вогонь аж до громадської хати, але Павел зупинив його, витяг з кишені сірники, тернув і підпалив сухий трусок. Кабанга вперше бачив «вогненні трісочки» так близько. Він довго й пильно дивився на них, але торкнутись рукою так і не наважився.

VIII

Після вечері, яка складалася з чикванго[51], бататів та пальмового вина, Кабанга зняв з рога марімбу, попідтягав струни, провів по них пальцями, бренькнув, і вони ніби попрокидались.

Полум'я грало на зморшкуватому обличчі негра. Він співав:

Ми були щасливі… Прийшли білі!

Голос його став глухий, немов Кабанга сумував за чимось назавжди втраченим:

Наша лібата була велика, Веселі хатинки аж тріщали від добра. В хатинках жили дужі люди – Чоловіки, жінки й діти… Прийшли білі!.. Вони сказали нам: «Ця земля тепер наша, Ці ліси тепер наші. Ця річка тепер наша…» Прийшли білі!..

Обличчя в Кабанги чимраз хмурнішало, очі наливалися слізьми. Пекучими старечими слізьми, здавалось, було напоєне й кожне слово пісні:

Прийшли білі!.. Моє срібне волосся торкається землі. Я думаю про смерть… О спаплюжена земле пращурів, Ти не приймеш мого тіла! Могутній Мовінду[52], врятуй мене від лихих бана! В твоїй воді я втоплю свою тугу…

Старий тихо зашепотів, його рука впала на долівку… Домбо, охопивши коліна, уважно слухав і перекладав кожне слово. Пісня страшенно схвилювала Павла. Можливо, цю пісню слухав і старий Балкан.

Кабанга розшубуркав головешки в пригаслій ватрі, роздмухав вогонь і засвітив смолоскип. В хатині враз повиднішало. Павел простяг старому сигарету. Той узяв, пожував кінчик, потім припалив. Поговорили ще трохи, але було вже пізно, і Павел та Домбо пішли додому.

Видалась тиха місячна ніч. На чистому небі мерехтіли великі зірки. Селище давно заснуло. Тільки біля громадської хати палало велике вогнище й на тлі полум'я миготіли чорні тіні. А вгорі біля вождевої оселі, повтикані у пліт, горіли смолоскипи. Кабанга, який пішов вирядити гостя, якусь мить удивлявся в їхнє червоне полум'я, потім, глухо застогнавши, нахиливсь і торкнувся землі кінчиками пальців.

Павел збагнув, що сталося: померла Маванда. Насупивши брови, він мовчки дививсь на смолоскипи, а тоді спроквола пішов додому. Негреня наздогнало його й нечутно, мов тінь, пішло слідком.

Ополудні до хатини географа несміливо підійшов Капоко. Павел заходивсь коло записів, і не помітив його. А гість довго й зацікавлено роздивлявсь кожну річ білої людини, а тоді мовчки поклав біля дерева кілька великих рибин, загорнених у бананове листя, й сів.

Павел кінчив писати, згорнув зошит, прибрав олівець у кишеню й тільки тепер помітив Капока. Хлопець по-тубільному привітався. Павел вийшов і сів поруч. Домбо поравсь біля ватри. Капоко похвалився, що бачив сьогодні цілий табунець співучої риби, й запитав, чи живе така риба в країні білих людей.

— У нашій країні немає співучої риби, — відповів Павел. — А яка вона з себе? Принеси мені одну рибину, хоч гляну.

— Сьогодні мені не пощастило вловити жодної, — сказав хлопець. — Співуча риба дуже прудка й хитра!

Потім узяв принесений влов і подав Бал-канову. Натомість Балканов подарував йому невеличкий кишеньковий ножичок з кістяною колодочкою. Негарне обличчя Капока засяяло щастям, зуби блиснули проти сонця. З радощів хлопець аж застрибав, міцно стискаючи в жмені дорогоцінну річ. Кілька разів ховав її за пасок і знову добував звідти. Нарешті потрусив до юнацької хатини й повернувся з цілим кошиком риби. Павел не прийняв «платні», але Капоко образився, насупивсь і, поставивши подарунок на землю, позадкував геть. Тоді Балканов простяг кошик Домбові. Капоко повернувся й знов усміхнувсь, показуючи свої напродиво білі, мов цукор, зуби.

Домбо з батьком почистили рибу. Капоко сидів осторонь, підібгавши ноги. Коли риба спеклась на розжареному плескатому камені, молодий мисливець підвівсь і пішов собі геть. Павел глянув йому вслід і подумав про Маванду. Небіжка жодного разу не згадувала імені свого нареченого. Навіть перед смертю не спитала за нього. Але дівчина часто кликала до себе на терасу старого Кабангу, й вони вдвох довго дивились у бік бананового лісу.

— Чому Маванда обрала нареченим саме Капока? — запитав Павел у Домба, коли той поклав перед ним дві гарячих рибини.

— Ой гамба! — докірливо глянув на нього. — Капоко ж хоробра воїн!

— Але ж він страшенно негарний!

— Капоко — справжній намо-намо! Леопард! Вороги племені бійся його. Капоко — найсміливіший за всі!

Павлові стало ясно, що, як на тубільців, то справжній красень лише той, хто роботящий, хоробрий і має дуже люте обличчя. А Капоко вже переміг у поєдинках двох левів, кількох слонів, ще й носорога. Через те Маванда і обрала його своїм помі — чоловіком.

Надвечір від селища в бік Павлової оселі посунув цілий натовп страшенно збудженого люду. Усі галасували й вимахували руками, а якась літня жінка плакала й скубла на собі коси. Підійшовши ближче, натовп трохи вгамувався. Тільки стара голосила й побивалась. Павел зустрів людей біля хлібного дерева. Капоко тримав за руку якогось присадкуватого парубка з великим шрамом на виду. Парубок пручався, скреготав зубами, і з його темних очей аж іскри сипались.

— Бакоко! Бакоко! (Злодій! Злодій!) — вигукували з натовпу чоловіки та жінки й презирливо блимали на парубка. За натовпом порхала ціла зграя дітей, які без угаву повторювали:

— Нгвуно бакоко! Нгвуно бакоко!

Заплакана жінка впала перед Павлом навколінця й, заламуючи розпачливо руки, розповіла, що Нгвуно вкрав у неї найкращу «саму» — намисто. Якийсь сусіда бачив, як він виходив з її хатини, погукав Капока, й той затримав злодія. Нгвуно дивився вовком, силкувався видертися з Капокових рук, але був куди слабіший. Капоко тримав його наче обценьками. Скривджена домагалася, щоб їй повернули вкрадене.

— Нгвуно має багато браслетів та разків намиста, — репетували жінки, — і все накрадене! Але він дуже хитрий злодій.

— Не крав я ніякої сами! — протестував Нгвуно. — Всі прикраси мені принесла моя пама з морського берега!

Це ще дужче розлютило натовп:

— Бакоко! Нгвуно — бакоко! — горлали з усіх боків.

Павел не міг збагнути, навіщо злодійчука привели до нього. Виявилося, вождь із чаклуном, у зв'язку з похороном, сьогодні не виходитимуть з хатини, тому судити злочинця нікому, й Капоко привів його сюди. Вороже блимнувши на географа, Нгвуно зневажливо зіщулив очі.

— Кого ще, крім нього, ви підозріваєте? — кинув у натовп Павел.

Люди зажебоніли. Дехто почав показувати руками на літнього чоловіка зі спотвореним обличчям. Старий якось невпевнено й винувато відступив назад. Він хотів дременути, але кілька дужих рук перехопили його.

— Тримайте Ману! — гукали з усіх боків.

Старого Ману потягли до Павла. Мана ввесь тремтів і злякано кліпав очима. Нгвуно стояв незворушно, жуючи бетель і вороже блимаючи то на Капока, то на Павла. Географ вирішив удатися до Соломонового судочинства. Він дістав з похідної аптечки пляшечку рицинової олії, капнув кілька краплин на грудочку цукру, взяв ще одну, чисту грудочку, підкликав обох злодіїв і запропонував «пригоститись». При цьому голосно попередив, що хто вкрав у жінки її «саму» й не поверне вкраденого, той обов'язково вмре.

Натовп затамував подих. Як і хотілось Павлові, Нгвуно взяв грудочку з рициновою олією. Він схрумкав її й знову заходився жувати бетель. Мана, переляканий до смерті, насилу-силу з'їв свою грудочку. Балканов відпустив злодіїв додому. Юрба розділилась навпіл і пішла за ними назирці. Всі були переконані, що намисто вкрав Нгвуно, й тепер чекали, коли він почне вмирати від болів у шлунку.

По обіді до Павла навідавсь Капоко й повідомив: Нгвуно ще й досі живий та здоровий і спокійнісінько собі вудить рибу. А Мана вдома варить м'ясо.

Павел вирішив сам подивитись на «підсудних». Та коли зібравсь виходити, мало не наразивсь у дверях на скаржницю. Жінка була надзвичайно радісна й стискала в руках цілу пригорщу намиста.

— Біла людина допомогла мені! — розчулено промовила стара. — Знайшлась моя сама!

— Де ж вона була?

— Бата-бата[53] забралася до хатини і вкрала мою саму! Бата-бата гралась самою на вершечку пальми, а потім упустила саму на землю! А діти підібрали й принесли мені!

Цей несподіваний поворот у судовому процесі геть спантеличив Павла. Тепер можна було сподіватись неприємностей. Рицинова олія подіє Нгвунові на шлунок, і тубільці подумають, що біла людина — не праведний суддя.

Але, на превеликий подив, і цього не сталося. Чи то бетелева жуйка нейтралізувала проносні властивості рицини, чи з якихось інших причин, але Нгвуно не зазнав ніякого «лиха». Тубільці були задоволені. На їхню думку, «білий чарівник» змусив бата-бату повернути намисто потерпілій. Вдячна жінка принесла «судді» три коржі печеного таро, два кокосові горіхи та кілька бататів. Павел узяв один кокосовий горіх, пробив його й випив геть увесь молочно-білий прохолодний сік. Навіть, на велику втіху старій, смачно плямкнув, як ведеться серед тубільців, обтер губи й поплескав себе по животі. Негритянка, задоволена, що біла людина прийняла дарунки, пішла собі.

Так щасливо закінчилася ця заплутана історія.

До вечора не надійшло жодної звістки про наступ «лихих білих». Мовчало й лукулі в сусідньому селищі за пагорбом.

Коли споночіло, прийшов Капоко з палаючим смолоскипом у руці. Він запросив «білого чарівника» взяти участь у полюванні, яке влаштовують хлопці з юнацької хати. Мовляв, усім кортить побачити, як «вогненний лук» убиватиме «рі» — носорога. Тут поблизу саме вештається один «рі», отже, завтра вранці його треба вполювати. М'яса «рі», на думку Капока, вистачить племені на добрих п'ять днів.

Павел пристав на пропозицію.

III

Рано, ще вдосвіта, семеро молодих тубільців, озброєних списами, асагеями, луками та сагайдаками стріл, нечутно підійшли до Павлової хатини. Але той уже чекав на них. Юнаки обступили його й заходилися роздивлятись «вогненний лук». Проте руками ніхто не наваживсь той «лук» помацати.

Капоко дав знак рушати.

Сьогодні на голові в нього погойдувалась довга червона пір'їна, встромлена в бамбуковий гребінець, яка свідчила про те, що Капока обрано ватажком мисливців.

Ставши на стежку, мисливці подались на той бік річки, далі звернули ліворуч і пірнули в хащі чагарника. Просувались тихо та обережно. В лісі панувала напівтемрява. Над головою блищали зорі, але небо на сході починало швидко бліднути.

На закруті Павел з Домбом наздогнали Нгвуна, що підтягав ремінчики свого мисливського паска. Уздрівши білого, хлопець злякано відсахнувсь, але Павел зупинився:

— Ну, як спалося сю ніч? Шлунок не болів?

— Добре спалося! — знехотя буркнув Нгвуно, і на обличчі йому майнула зневажлива посмішка.

— Чому вчора казали, ніби ти вкрав намисто?

Нгвуно сумно похилив голову:

— Моя бабуся лишила мені багато наруччя та разків намиста. Вона нікому їх ніколи не показувала. Тепер я їх одягаю, а люди гадають, ніби то накрадені! Пама дістала їх від білих людей на березі Великої води. Білі люди хотіли спочатку посадовити її на вогненну пірогу й повезти на свій острів, але один білий урятував паму й забрав до себе в хатину, щоб пама топила ватру та носила дрова. Коли після того народився п'ятий новий місяць, білий відпустив мою паму додому. Його дружина подарувала памі багато нарунчів та намиста. Пама загорнула їх у бананове листя й заховала. Перед великими дощами злий дух згубив паму.

Нгвуно замовк і вкинув у рот бетелеву жуйку. Якийсь хлопець із рваним вухом підслуховував розмову. Коли Нгвуно замовк, той голосно зареготавсь і шугнув у кущі. Нгвуно від люті аж загарчав.

Швидко світало. Тубільці йшли навшпинячки, обачливо обминаючи трухляві колоди вітролому, що пообростали виткими кущами з буйним цвітом рослин-паразитів, котрі висотують до останньої краплини соки з мертвих лісових велетів. Одцвівшись і викохавши насіння, ті рослини теж гинуть.

Мисливці вийшли на велику галявину при підошві білих та рудуватих скель. Макаранги та олійні пальми поступались місцем перед низенькими обрідними кущиками, неприступними шпичастими мімозами, цупкою слонячою травою та самітними крислатими пальмами.

Вузенька стежечка в'юнилась поміж підступних тарбів, які стелились у траві, гарні та безневинні на перший погляд. Але їхні гострі, мов голки, шпички незабаром прокололи вичовгані Павлові підметки. Есеки були геть уквітчані жалами, схожими на рибальські гачки. Вони чіплялися за брезентовий плащ, і Павел мусив докладати чимало зусиль, визволяючись од їхніх обіймів. А надто мальовничими здавались кущі асканії. Вони милують око зрадливою красою, але досить кільком тонюсіньким, мов жальце, шпичкам уп'ятися у шкіру, як уражене місце швидко спухає й відкривається дуже болючими гнійницями.

Часто доводилось продиратися крізь хащі за допомогою сокири, що її ніс Домбо. І все одно виткі стебла плутались під ногами, чіплялися за одяг і до крові роздирали тіло. Недаремно колись бури називали ці хащі «почекай-трохи».

Рогаті гадюки, які звичайно цілий день сплять, сховавшись у теплий порох, вистромивши нагору тільки свої гострі ріжки, зараз, сполохані мисливцями, втікали з загрозливим сичанням. Над хащами порхали фіглярі — священні птахи деяких племен. За негритянськими легендами, фіглярі вишукують у далеких землях цілюще зілля й переносять його туди, де живуть їхні шанувальники; цим зіллям тубільці лікуються від слонової хвороби. Але зараз птахи виконували іншу, цілком буденну функцію. Вони шугали над осоннями, нишпорили в траві й витягали з кубел довгих рогатих змій. У гачкуватих дзьобах фіглярів рогаті змії здавались химерними темно-рудими коренягами. Фіглярі нападали швидко й настирливо, одним крилом захищаючи себе від смертоносного жала зміюки, а другим щосили гамселячи її. Змія шалено вистрибувала й сичала, намагаючись улучити птаха в голову, але той вправно ухилявсь. Нарешті дужим крилом фігляр забивав змії памороки й здіймався з нею в повітря.

Стежину переповзали велетенські ящірки, якісь комахи небачених розмірів та важкі тропічні черепахи.

Сонце залило крейдяні скелі, кущі й випалену траву золотавим уранішнім промінням. Насувалася спека, й уся природа довкола немов завмирала.

Капоко чимдалі вповільнював крок і ставав обережнішим. Нгвуно дістав із сагайдака отруйну стрілу. Інші тубільці пильно вдивлялись уперед. Вони ступали навшпиньки, низько попригинавшись.

Кущі ставали чимраз густіші, мальовничіші та різноманітніші. З них звисали гірляндами виткі рослини, обважнілі квітом, схожим на петунію, але з якимись міхурцями брунатного кольору. Інші були яскраво-червоні або з вишневим відтінком. Подекуди росли пишні гарти з уже стиглими плодами, схожими на груші. В їхньому вітті гули дикі бджоли. З меліантусів капав мед, і при кожному дотику вони кропили мисливців рясним медовим дощем. Із солодкого соку та листя меліантусів тубільці виготовляють дуже міцний напій «тодді». З галузки на галузку моторно стрибала якась пташка й ненажерливо дзьобала бджіл.

Африка немовби демонструвала тут усе своє рослинне багатство. Ліворуч росла кисла смоква з соковитим листям, поряд здіймалися стрункі «вощані» дерева, твердошкірі поліровані кактуси, степаливи з крислатими кронами та квітками, оббризканими фіолетовими цяточками. Вони смерділи падлом, і тубільці поспіхом проминали їх. На химерних стовбурах не було жодного листка: лише гілля та цвіт.

Сморід — то захисна зброя рослини.

На великих розлогих деревах птахи-ткачі спорудили солом'яну стріху. Під цим спільним дахом кожна пара «ткачів» виткала собі кубелечко у вигляді торбинки з продухвинкою. Велика стріха під вагою багатьох гнізд аж попрогиналася й загрожувала впасти. Коли таке пташине селище падає, «ткачі» зводять собі нове.

Пташки пінк-пінк попришивали свої гнізда до гілочок і листя мімози. Птах-гувернер уквітчував навколишні кущі різноколірними жуками, метеликами та іншою комашнею, а кубелечко собі виплів з «бушменської трави».

Здавалось, природа навмисне розкриває перед ученим усю свою розмаїтість. Строкаті метелики, дивовижні комахи, пташки великі та маленькі, плазуни й рослини, рослини… Але поряд з красою вона ховала й багато неприємних несподіванок. Через те географ у одній руці тримав олівець, а другою стискав набиту рушницю…

IV

Капоко нахиливсь і хитнув списом.

— Бама ой бама! — пошепки попередив він.

— Бама ой бама! — переказали мисливці заднім.

— Капоко знайшов віск, — пояснив Домбо. — Віск — добрий товар. Білі охоче купуй віск і дорого плати!

— Про який це віск ти торочиш? — здивовано глянув на нього Павел. — Ми шукаємо носорога!

Домбо знизав плечима. Тим часом Капоко, застигши, пантрував, а мисливці поховалися за кущі, які по-тамтешньому називались галунгоалті — граціозна пальмочка. Географ і собі зіщулився за кущем. На кущі всілась рябенька пташка й весело затьохкала. Капоко трохи підвівся. Пташка змахнула крилами й полетіла вперед. Капоко побіг за нею. Інші мисливці не відставали від нього.

Домбо з Павлом обережно рушили слідом за ними, й хлопчина дорогою розповідав про пташку-навідницю. Вона багато разів рятувала тубільців од голодної смерті. Розшукавши кубло диких бджіл, ця пташка летить до людей, весело цвірінчить і веде їх у ліс за собою.

— Ти ба, яка розумаха! — захоплено хитнув головою географ. — Аж не віриться, що це правда!

— Ой гамба! — обурився юнак.

Вони вийшли на узлісся. Кора на деревах була обпалена. Сумно стирчало в повітрі мертве гілляччя. Далі відкривалась рівна галявина, вкрита густим килимом свіжої трави та квітів, оточена з усіх боків бамбуком, акацією та високими вічнозеленими деревами кола, з чиїх плодів тубільці виготовляють наркотичну жуйку.

Раптом Капоко впав долілиць і тихенько свиснув.

— Десь поблизу є рі! — таємничо шепнув Павлові Нгвуно.

Молоді мисливці причаїлися за стовбурами. Павел шугнув у густу деревовидну папороть. До нього підповз Домбо.

— Рі — страшно! — попередив Домбо свого друга.

— Не бійся! — махнув рукою Павел. — Вогненний лук страшніший за рі!

— Рі дуже добре чує чужий дух!

— Зате він короткозорий! — відповів Павел.

Можливо, вони б «лякали» одне одного й довше, коли це раптом помітили, що акації на узліссі гойднуло, мов дужим вітром. «Рі» вже сунув на галявину. Вісім стріл аж бриніли на туго напнених тятивах, вісім міцних чорних долонь до терпу стискали грізні асагеї, вісім пар очей утупилось в одну точку.

— Рі онда! (Носорог виходить!) — тихо попередив хтось.

— Рі онда! — повторив Нгвуно.

Але раптом усі здивовано перезирнулись.

Вони впізнавали тварин з характерного шуму та кроків. Цього разу трапилась помилка.

З-від дерева, де заліг Капоко, пролунав пташиний щебіт.

— Гумба-гумба! — вуста в уста полинула тривожна звістка.

Домбо ледве встиг нагадати географові, що таке «гумба-гумба», — як над віттям здійнявся довгий хобот і зламав соковитий вершечок динного дерева.

Над лісом запала мертва тиша. Негри поклякли з напненими луками в руках. Обличчя їм неначе скам'яніли. Глухо лущало сухе галуззя, під ноги велетневі джунглів із тріском падали повалені дерева.

Слон водив довжелезним хоботом на усі боки й зривав з акацій зелене пагіння. Незабаром він з'явивсь на узліссі — великий, вгодований, вкритий темно-бурою бронею. Потупцявши трохи край галявини, обкидав собі спину сухим листям та порохом, махнув вухами й вайлувато погупав уперед. Просто на мисливців.

Капоко поступивсь йому дорогою, непомітно переповзши під сусіднє дерево. Інші мисливці пошились у хащі. Тільки Павел не ворухнувся з місця, а пильно стежив за кожним кроком тварини й ціливсь їй у плескатий лоб. А Домбо, коли слон вийшов на галявину, зблід, затремтів і поплазував до хлібного дерева.

Павел, затамувавши подих і не кліпаючи очима, чекав, поки слон підійде ближче. Посеред галявини слон раптом зупинився й підозріло прищулив величезні вуха. Павел примружив ліве око, припав щокою до приклада й помаленьку натиснув на гачок. Пролунав постріл, неначе над лісом упала громовиця… Ще один постріл… Здивований велетень якусь мить стояв, мов укопаний, а тоді раптом розітнув тишу грізним криком, люто сіпнувся й кинувсь уперед. Павел шугнув у хащі, швидко обернувсь і вистрілив ще двічі. Біля нього тугою тятивою напнулось пружке Капокове тіло, асагей накреслив у повітрі дугу, залізне вістря блиснуло проти сонця й уп'ялось тварині в черево. Тієї ж миті на слона сипонули списи та отруйні стріли… Ліс аж тремтів від оглушливого ревіння, тріску повалених дерев, несамовитих вигуків і стугону рушничних пострілів. У повітрі літало гілляччя та віхті трави.

— Стережись, гамба-а! — крикнув з-від дерева Домбо.

Павел рвучко обернувся, але на нього раптом насунулась величезна тінь очманілого від люті слона, який знавісніло сопів, ревів і вимахував на всі боки довгим важким хоботом. Двічі, майже вдотик вистріливши слонові в голову, Павел стрибнув у найближчий кущ. З цівки карабіна ще курився димок, коли над деревами шпунуло цілим водоскидом кривавих бризок. Слон ще раз люто засурмив, линувши з хобота навий струмінь крові. Два списи, розітнувши повітря, вп'ялись у брунатну броню велетня, й тільки тоді важке тіло впало, аж земля застугоніла.

Лісом прокотивсь радісний вигук. Мисливці оточили географа. Всі вони кричали й ніжно гладили руками «вогненний лук». Потім побігли до забитої тварини.

— Вато бама гумба-гумба! (Біла людина вбила слона!)

— Гумба-гумба мато! (Слона переможено)!

Домбо плигав на одній нозі й вигукував:

— Гамба дужче за гумба-гумба!

Павел відсапувавсь, обтираючи хустиною піт з виду, й зацікавлено спостерігав, як молоді мисливці, побравшись колом, заходились витанцьовувати круг слона танок перемоги. Вони стрибали, люто гарчали, загрозливо наскакували зі списами в руках на тушу, розбігалися й знову наступали.

Так мисливці щораз ближче підходили до тварини. Раптом Капоко, мов ужалений, відсахнувсь назад. Решта мисливців тривожно заволали: «Слониха!» й злякано зазиркали одне на одного. Тубільці добре знали норови слонів: самець помститься за свою подругу.

Але поблизу не було інших слонячих слідів.

Павел розглядав забиту тварину. Це й справді була самиця, яка годувала маля. Череп їй було пробито кількома кулями, чотири асагеї відкрили великі криваві рани біля лопатки й у череві, з яких цебеніла темно-червона кров.

Негри про щось сперечалися, спідлоба позираючи на Капока, який, упершись ногою в слониху, намагався витягти свій асагей. Коли нарешті витяг його, Павел помітив, що то не простий собі спис, а грізний гострий гарпун з визубнями, які не дають асагеєві випасти з рани.

Тепер стало ясно, як забито велетня. Куль, що пробили череп, для такої тварини було замало, коли б останню мить Капоко не встромив їй у тельбух свого гарпуна. Слониха намагалась утекти, але з кожним кроком смертоносне вістря впиналось чимраз глибше, аж поки, втративши майже всю кров, вона впала на землю. Отже, вирішального удару завдав слонисі хоробрий хлопець. Але мисливці не хотіли цього визнати. Для них єдиною грізною зброєю, яка вбила гумба-гумбу, був «вогненний лук».

— Біла людина дужче за гумба-гумбу! — вигукували вони.

— Вогненний опис убив гумба-гумбу!

— Біла людина забезпечила плем'я їжею!

— Біла людина добра!

— Біла людина врятувала нас від великого гумба-гумби!

Капоко відіслав Нгвуно до лібати повідомити про цю здобич, а сам заходився білувати забитого слона добре вигостреним кістяним ножем.

Павел і Домбо трохи згодом і собі подалися до селища. На півдорозі вони зустріли цілу юрбу тубільців із сокирами та ножами. Інші вже стояли на варті. Звістка про забиту слониху, яка годувала маля, збурила все плем'я. Негри боялись раптового нападу мстивого самця, тому й позаступали навкруг усі стежки та просіки.

V

За ніч ніхто в лібаті й очей не стулив. Перед дверима кожної оселі горів устромлений у землю смолоскип, а біля громадської хати палахкотіло величезне вогнище.

Тубільці нескінченною вервечкою снували між селищем і місцем, де розбирали тушу забитої слонихи. На стежині від смолоскипів було видно мало не як удень. Над лісистим пагорбом стояла рожева заграва. Тубільці пекли слонятину великими куснями, обгортали в бананове листя й зносили до громадської комори, де м'ясо ще й солили, аби довше збереглось.

Без угаву гупало дерев'яне лукулі, й його ритмічні удари відлунювали в далекому лісі аж до самого світанку.

Павел теж не зміг ні на часину задрімати. Тубільці юрбами сунули до дверей його хатини, зазирали всередину й шукали очима «вогненний лук», який «невидимою стрілою» пронизав непереможного гумба-гумбу. В мерехтливому світлі смолоскипів географові було добре видно їхні усміхнені обличчя, блиск очей та білі, мов порцеляна, зуби.

Наступного дня кожен чоловік племені мав піднести подарунок хороброму мисливцеві, який здобув стільки вами (м'яса) для племені й забезпечив людям їжу на багато днів. За якусь годину біля Павлової оселі виросла добра кучугура кокосових горіхів, бананів, бататів та інших їстівних коренів. Кабанга припер величезний глек золотавого меду. Старий трохи посидів та й пішов собі. Потім завітав Капоко. Руки в нього були свіжо побіловані глеєм. Павел поспитав, доки він їх білуватиме, але хлопець лише нахмурився й нічого не відповів. Пояснив Домбо. За звичаєм племені, ім'я небіжки не можна згадувати, бо це дратує лихого духа. А руки собі Капоко білуватиме до нового молодика.

Цього разу юний мисливець був уже не такий сумний. Він старанно зібрав усі подарунки й поскладав їх у хатині, обмацав кожну географову річ, не проминув спитати, як вона зветься мовою білих, і дуже чудувався з дивних слів «рушниця», «ніж», «компас», «бінокль». Він намагався запам'ятати ці слова, повторюючи їх уголос по кілька разів, але язик не завжди слухався його. Кінець кінцем він засміявся сам із себе й заходився біля ватри.

— Коли прийдуть лихі білі? — поспитав у нього Павел.

— Цього ніхто не знає, — відповів Капоко, бгаючи в люльку жовте сухе листя та потерть якогось коріннячка.

Павел подарував йому коробку сірників. Капоко страшенно зрадів дарункові, але люльку припалив од жаринки. Пихнувши кілька разів, хлопець раптом попросив географа взяти його з собою за носія, коли настане день вирушати в дорогу. Павел пообіцяв. Очі в Капока радісно заблищали, на обличчі йому заграла щаслива усмішка. Потому, почадівши трохи люлькою, він спитав, чи то правду кажуть, ніби чорних людей «на острові серед моря» вбивають.

— Ні, не правду, — відповів географ. — Їх тільки примушують обробляти землю. Праця тяжка, а їсти дають мало. Чорні люди швидко виснажуються й захворюють.

— А тоді їх таки вбивають з вогненних луків! — наполягав на своєму Капоко.

— Ні, не вбивають. Вони від такого життя й самі гинуть! Натомість привозять інших. А ті також умирають.

Капоко слухав, утупившись в одну точку. Обличчя йому стало суворе, губи тремтіли.

— Лихі білі! — загрозливо процідив він крізь зуби. — Ми не дамо їм жодної людини з. нашого племені!

Вождь не виходив з хати й цього дня. Смолоскипи на тину в нього й досі горіли. Але життя вимагало свого. Жінки квапились вибрати маніоку до приходу карального загону. У громадському будинку кували зброю.

Всі географові заміри летіли шкереберть. Хотів він того чи ні, але мусив залишатись у цій тубільній лібаті. Ніхто не міг передбачити, коли йому видасться нагода знову рушити в дорогу. Але й тинятися з кутка в куток або вилежуватись у холодку під пальмами — теж дурне. Павел був не з тих, хто марнує час. Він сів і склав собі суворий план: вивчати рослинний світ, тварин та комах, поглибшувати свої знання з культури, побуту, первісних релігійних звичаїв тубільців.

За якихось два чи три дні його хатина була вщерть забита шматками деревної кори, листям, квітами, віхтями зілля, трави, корінням, різними жучками та метеликами, дрібними плазунами, птахами, суходільними раками, черепахами тощо. Все це Павел припаровував, систематизував і описував у зошиті.

Надвечір, коли спадала спека, він відвідував хижки тубільців або розмовляв з гостинними господарями, перемальовував тотеми, обрядні келихи, робив ескізи внутрішнього оздоблення жител. Майже в кожній хатині знаходив щось оригінальне: то гарний дерев'яний посуд, то цікавий бамбуковий глек на воду. Дехто мав рогові келихи, гарно помережані розпеченим залізом. Майже біля кожної оселі стояла дуплянка з великою каменюкою на дні. Це були «каструлі», в яких господині варили м'ясо. М'ясо спочатку клали в дуплянку й заливали водою. Потім на вогні нагрівали каменюку, коли вона розпікалась, укидали її в «каструлю». Охолоджену каменюку витягали й натомість укидали щойно розпечену. І так доти, доки в дуплянці закипить вода й звариться страва.

Одного вечора Павел побачив, як два чоловіки терли одне об одне сухі цурпалки, щоб видобути вогонь. До цурпалків були прив'язані шматки трута, що мали ловити іскрини. А від сусідської хатинки за ними зловтішно спостерігав той самий тубілець із спотвореним шрамами обличчям, якого колись звинувачували в крадіжці намиста.

— А чом ви не попросите вогню в сусіди? — здивувавсь Павел.

— Просили, та не дає! Мана сердитий на нас, — відповіли чоловіки. — А з громадського вогню не маємо права брати жару аж до нового молодика, бо наша ватра згасла з нашої вини.

Географ сам підпалив їхній трут, дав неграм ще й по два сірники та шматку тертушки. Вони покидали цурпалки й побігли до сусідів похвалитися дивиною.

Підійшла старенька зморшкувата негритянка. Усміхаючись аж до вух, вона вхопила географа за рукав і потягла до своєї хатинки.

— Добрий дух зробив нас щасливими! — радісно шамкотіла бабуся. — Мій хоробрий син уже багато місяців живе у власній хатині. Його пума народила сина!

З дверей виглянула й молода породілля. Ноги їй по самі кісточки були пофарбовані червоною глиною. В руках вона тримала величезну макітру, оздоблену чорно-червоним орнаментом. На дні макітри спало сповите в хутро африканської лисиці немовля. Поруч нього лежали дві кокосові шкарлупинки з водою.

— Плем'я матиме нового воїна! — сором'язливо запишалась породілля; очі їй сяяли щастям. — Наша хатина повна радості! Хлопчик народивсь, коли біла людина вбила гумба-гумбу. Тому ми його й намастили кров'ю могутнього гумба-гумби!

На лобику в немовляти червоніли дві подряпинки — рисочки першої татуїровки. Коли хлопчик переживе свої сьомі великі дощі, його шкіра буде помережана, мов дорога тканина. Подарувавши молодій матері разок синього намиста, Павел вийшов з хатини.

Біля іншої оселі двоє чоловіків дубили гієнячу шкуру. Вони мастили її якоюсь олією й навперемінки м'яли, щоб була м'якою й зберіглась якнайдовше.

Павел пристояв біля чинбарів, пригостив їх сигаретами, погомонів трохи з ними й побрався додому.

По селищі метушилися жінки, переносячи на головах важкі кетяги бананів, кокосові горіхи, плоди хлібного дерева. Діди, підібгавши під себе ноги, гострили на великих брусах вістря списів.

Плем'я лаштувалося до війни. У підготовці брали участь навіть підлітки. Вони різали очерет та бамбукове пруття, крутили дідам бруси або й самі гострили вістря на стріли та списи.

Протягле виття вождевої сурми ураз збудило селище, й воно заворушилось, мов потурбований мурашник. Десь під пальмами загупав бубон, його тривожні удари сполохали тишу. Вереск, галас, валування собачні, дитячий плач, кудкудакання — все злилось у безперервний гамір. Чоловіки швидко зібралися перед хатиною вождя, де палахкотіло велике вогнище. Кожен був озброєний до зубів, на кучерявих головах майоріло бойове пір'я. Біля вогнища, задумливий і похмурий, сидів Бенгас. Утупившись у землю, він обмірковував важливе питання. Полум'я немовби язиком злизувало темряву навколо вождя й осявало його суворе обличчя. Бенгас кілька разів нетерпляче позирав у пітьму, певно, когось чекав. Нарешті пришкандибав і Кабанга з незмінною марімбою в руках. Згорблений та сухий, дідусь насилу дотяг ноги до ватри й знесилено опустивсь на землю.

— Лихі білі йдуть сюди з багатьма вогненними луками! — почав сердитим голосом вождь. — Ми мусимо залишити нашу багату землю! Але знайдемо собі іншу, теж багату. Так радить нам біла людина. Та ми колись знову повернемось у Слонячу долину, де жили наші мудрі діди!

Вождеві слова були зустріті протяглим стогоном. У цей стогін воїни племені вклали всю свою тугу, тугу розлуки з рідною землею, з лісами та долинами, з батьківськими халупами.

Але вождь підняв угору спис і зняв «наруччя сили». Розпачливий стогін раптом урвавсь. Пролунав суворий наказ:

— Стежку повтикати отруйними стрілами, джерело засипати й затоптати! Білу підземну скелю, що давала нам сіль, також закидати! Вістря стріл повмочувати в отруту! Все це зробити, перш ніж денне світло зійде над лісом! Кабанга нехай натопче сіллю шкіряні міхи!

Натовп тихо загомонів.

Вождь удруге підніс над головою опис, і люди почали швидко розходитись по домівках.

IIІ

Бенгас, чаклун та Павел подалися з воїнами, які мали варити отруту на стріли. Вони зійшли до річки, потім перетнули галявину й заглибились у принишклий ліс. Попереду крокували чоловіки з засвіченими смолоскипами.

Чаклун насилу ніс на спині священний барабан.

Серед високих пальм відкрилась невеличка галявинка. Навкруги панувала тиша. Посеред галявини спалахнуло вогнище. Бенгас із Балкановим сіли поруч на леопардовому хутрі. Тубільці вже встигли назбирати коріння отруйних рослин і заходились вичавлювати сік з того коріння у довгасті порожні тиковки. Вичавлений сік позливали у великий череп'яний горщик. Розіславши на землі гієнячу шкуру, поклали на неї дві закорковані бамбукові трубки: одну з отруйними павуками, другу з залозами гадюк, упольованих того ж вечора.

Сівши біля вогнища колом, негри завели тихої і повільної пісні, раз у раз плескаючи в долоні.

Та коли Бенгас приставив горщик до жару, пісня урвалась, а як сік закипів, чаклун, зробивши кілька стрибків, кинув у горщик отруйні павуки та гадючі залози. Добре помішавши кописткою, він прикрив посудину шкуратком. Потім сахнувсь назад і заходився вистукувати в священний барабан. Кабан-га забриньчав на марімбі. Розділившись на два гурти, воїни розпочали бойовий танок. Обидва гурти наскакували один на одного, горлали, вимахували списами, розходились і знову загрозливо наступали. Після танку почалась боротьба з «кровожерливими левами». Негри пантрували невидимих хижаків, гарчали на них, перебігали з місця на місце «котячим кроком» і, проткнувши уявного лева списом, з перемогою повертали назад до вогнища.

Коли отрута впріла, Бенгас перший повмочав вістря своїх стріл. За ним до горщика підступила й решта тубільців. Кожен підходив, діставав стріли з сагайдака, сніпцем устромляв їхні кінчики в отруту й мовчки відступавсь убік, даючи місце товаришеві. Одночасно лунав ритуальний речитатив та гучно торохтів священний барабан чаклуна.

Над похмурим лісом до пізньої ночі не вгавала врочиста пісня та одноманітне гупання бубнів.

IV

Незабаром мало світати. Місяць заливав лісисті пагорби мертвим синявим сяйвом. В улоговині стало зовсім тихо, й на чорному тлі джунглів окреслювались велетенські шати кокосових та винних пальм.

За дві години над лісами зійде сонце: треба поспішати. В селищі без упину сновигали люди — мовчки бігали сюди й туди, від хатини до хатини. Над ними нависла та тривожна тиша, яка буває перед початком чогось жахливого й невідворотного.

Бенгас, який за всю ніч не стулив ока, тепер стояв, виструнчившись, на узгір'ї. Навколо нього вихилявся чаклун, справляючи останні заклинання. Кабанга смикав за струни марімбу й скиглив щось немічним голосочком. Павел розподіляв ношу між носіями. Десь у затінку хлібного дерева тихо розмовляв Домбо з Камбелою…

Все було готове до відходу. Отрута на вістрях ще не встигла гаразд і висохнути, як стежина, що вела до селища із Слонячої долини, на добрих двісті кроків була густо втикана отруйними стрілами, старанно замаскованими сухим листям. Оселі вже спустіли. Все плем'я юрмилось навколо громадської хатини. Лишалося виконати останній наказ вождя: спалити селище. І ця хвилина настала.

Незабаром там і сям спалахнули перші вогники. Полум'я хапалось над пересохлими стріхами, і ось уже все селище зайнялось пожежею. Над долиною повисла червона димова хмара. Вогонь швидко поглинав стріхи, крокви та густопліт бамбукових і очеретяних стін. Заграва кров'ю залила навколишні ліси та бескети.

Селище палало! Бенгас похмуро дивився на пожежу. Губи йому нервово пересмикувало. Коли спалахнула священна громадська хата, він поволі підніс бойовий ріг і протяжно засурмив. Бубон ударив на гвалт. Плем'я зляканим стадом антилоп метнулося до стежини. З тужним виттям побігли за людьми собаки.

Крутим узвозом, який кривуляв до рудих скель, посунув цілий мурашник люду. Останні йшли носії. Кожен тримав у руці спис, а на голові — клунок або кошик.

Торкнувшись пальцями землі, Бенгас тричі підніс у повітря асагей і мовчки рушив за племенем.

Сонце здибало довжелезну валку вже серед віковічного лісу. Стежка зигзагом путляла в похмурому затінку.

Починався стрімкий гірський перевал. А далі, за перевалом, дорога вела до глибокої ущелини.

Дійшли до роздоріжжя. Від головної стежки починалась інша, що вилася майже прямо на схід. Кабанга, який замолоду подорожував у далекі країни, показав Павлові туди, де сходило сонце. За його словами, десь там мала бути земля гаубау. Засурмив сигнальний ріг, сповіщаючи плем'я про розлуку з географом.

— Біла людина йде від нас! — прогримів голос вождя.

Валка тубільців ніби зламалася.

— Білий чаклун залишає нас! — полинула з вуст в уста сумна звістка.

Люди клали свої ноші край стежки, торкались кінчиками пальців землі й високо піднімали вгору списи. І вмить на Балканова спрямувалися сотні благальних поглядів: не залишай нас, охороняй плем'я своїм «вогненним луком»! Вождь збагнув загальну тривогу. Піднісши догори «наруччя сили», він довго промовляв до них. Біла людина мандрує її інше місце, в неї попереду ще дуже довга путь.

Тубільці все зрозуміли. Вони змирилися з лихом.

Павел, глибоко зворушений, не знав, що й діяти. Підійшовши до своїх речей, він розв'язав шкіряні міхи, йому кортіло кожному з цих щирих та лагідних людей дати бодай якусь дрібничку на спомин. Але що даси такій силі-силенній народу!

Вождеві, Кабанзі та всім старійшинам він подарував по кишеньковому ножичку, кожній жінці дав голку, гребіночку, люстерко, разок намиста й стрічку червоного ситцю. Чоловікам дісталось по цвяху та сірнику. Жінки й дівчата особливо зраділи кольоровим стрічкам. Вони тут же пов'язали ними свої чорні коси й запишались одна перед одною.

Бенгас поставив варту й не боявся несподіванок. Нехай знедолені люди племені натішаться бодай з дорогоцінних подарунків білого чарівника. Кожна річ кілька разів переходила з рук у руки.

Тубільці теж не хотіли осоромитися перед добрим білим. Кожен вирішив подарувати йому свою найкращу річ. Але Бенгас збагнув, що на це згайнується дуже багато часу, тому, піднявши бойовий ріг, дав сигнал усім залишатись на місцях. Потім підійшов до Павла й подарував йому чудову табакерку з різьбленої буйволячої ратиці, довгий бойовий спис, великий лук та сагайдак отруйних стріл.

Кабанга втирав сльози.

— Добра біла людино, залишайся з нами! — благав він. — Ми дамо тобі кокосових горіхів, багато бананів, багато коржів печеного таро! Якщо й цього мало — вибери собі за дружину найхоробрішу дівчину племені! Ти тільки покажи вогненним луком, яку хочеш, — і вона буде твоя! А коли прийдемо на нові землі, збудуємо тобі найміцнішу хатину, в яку не протікатиме жодної краплини води!

Його слова були підтримані схвальними вигуками. Знявши з себе найкраще наруччя, Кабанга простяг його Павлові. Потім мовчки підніс угору спис і торкнувся ним чола.

Вервечка з десяти носіїв пірнула в морок пралісу. Останнім рушив географ, услід йому пролунав трикратний прощальний вигук племені.

Перед вів Капоко.

За ним крокувала решта: Гама, Нгвуно, присадкуватий, але жвавий і рухливий парубок Лія, Онда та ще шестеро тубільців, яких Балканов майже не знав. Всі носії були одного віку, майже однакові на зріст і так поцяцьковані татуїровкою, що здаля здавалося, ніби вони з ніг до голови закутані в ятерину…

Дерева помітно зрідли. Між стовбурами заяскріла осяяна сонцем зелена галявина. Десь далеко гупав бубон.

Прискоривши ходу, Павел одхилив ліанову завісу, й перед його очима відкрилась улоговина, захищена з усіх боків високими гірськими схилами та пальмовими лісами.

Серед улоговини здіймався острівцем гайок плакучих верб. Їхні сріблясті крони здавались величезними кулями на тонких ніжках.

Від самого ранку подорожніх снадила страшенна спрага. В шкіряних міхах ще лишилося зо дві пригорщі кукурудзяного зерна, скількись коржиків печеного таро та шматок-другий в'яленого м'яса, але водяні бурдюки геть позсихались, аж пошкарубли.

Отже, вздрівши вербовий гай, негри з радощів заверещали:

— Бааа! Бааа! (Вода! Вода!)

Покидавши ноші сторч, вони зграєю голодних шакалів дременули до джерела. Домбо й собі почукикав за ними, але Павел сіпнув його за руку й сердито гримнув:

— Куди вас несе?!

— Бааа, гамба! — відповіло негреня, та зустрівшись із Павловим поглядом, знітилося й нахилило голову.

— Гукни носіям, хай вертають назад! — суворо наказав Павел. — Щоб ніхто й з місця не зрушив!

Домбо наздогнав тубільців і переказав їм Павлові слова. Хлопці зняли невдоволений лемент. Перший зробив крок назад Капоко. Решта вагалась. Очі їм немов поприростали до плакучих верб, де мав бути струмок. Дехто знову подався туди. Але Павел не жартував. Пронизливо свиснувши, він клацнув затвором, на сонці блиснуло металеве дуло рушниці. Носії наче у землю повростали, а тоді похнюпили голови й один по одному почвалали назад. Постававши за кілька кроків од своїх нош, вони спопеляли географа лютими очима.

Павел наказав посідати. Капоко негайно виконав його наказ. Інші сердито бурчали й супились.

— Сідайте всі на траву! — гримнув Балканов, суворо кивнувши на місце побіля клунків.

Домбо переклав його слова. Тубільці, які від спраги ледве дихали, шпурляли в бік географа блискавки. Павел вичікував, тримаючи карабін у руках. Він наполегливо дививсь на носіїв, пантруючи кожен їхній рух. Услід за Капоком ще один хлопець із татуйованим дрібненькими зірочками обличчям, плескатим носом та білим кільцем у лівому вусі повільно поплентавсь у холодок під олійну пальму й собі сів. За ним потяг ноги третій, потім четвертий, п'ятий…

Негри не зводили ворожих поглядів з білої людини, яка стояла, розчепіривши ноги, ії тримала наведену на них рушницю. Сувора, але спокійна, біла людина дивилась очима, повними непохитної рішучості.

Павел підійшов до гурту й теж сів. Негри навіть не приховували своєї ворожості. Дорога страшенно виснажила їх. Обличчя їм заливав піт, у грудях свистіло, м'ясисті губи порепались. Лише Капоко доброзичливо всміхався. Дехто відсувавсь од географа.

— Не сердьтеся, друзі, — м'яко проказав Павел. — Хто зараз нап'ється води — той умре!

З вуст в уста прошарудів тривожний розгублений шепіт.

— Хіба вода отруєна? — спитав Домбо.

— Вода не отруєна, але ми потомились, і кожен ковток тепер — небезпечніший за отруйну стрілу.

Негри обурилися, очі їм зайнялись люттю.

Чиясь сухорлява, трохи згорблена постать прудко метнулась назад. То був Нгвуно. Павел глянув на нього краєм ока й пополотнів. Негр стояв, грізно вишкіривши зуби. На туго напненій тятиві в нього тремтіла отруйна стріла. Павлова рука непомітно ковзнула назад, і проти сонця блимнуло пістолетне вічко. Лунко ляснув постріл. Негри від несподіванки попадали ниць.

— Гамба!.. — простогнав чийсь голос.

Нгвуно гепнув на траву, мов підтятий.

Домбо закам'янів. Минуло кілька гнітючих хвилин. Ніхто ані ворухнувся. Нарешті один по одному тубільці почали підводитись.

В очах їм позастигав смертельний жах. Кожен нахилявся вперед, торкався рукою землі, потім хапав спис і підіймав його проти сонця вгору. Павел спідлоба стежив за цим ритуалом. Щелепи йому взялись червоними плямами. На лобі пульсувала синя жилка.

Камбела притискав руку до серця. Тубільці знову посідали, мовчазні й налякані. Павел запалив цигарку, затягся й крізь хмару диму вздрів, що вони скоса позирають у бік Нгвуна.

Минуло ще хвилин зо дві. Павел підвівсь, підійшов до лежачого й нахилився над ним. Той тіпавсь усім тілом. Коли Павел поторсав його за руку, Нгвуно задер голову, блимнув на нього винуватими очима й зайшовся плачем.

— Нгвуно не вбито! — прошепотів Домбо.

— Він упав з переляку, — відповів Павел. — Але Нгвуно — лихий бана. Лихий!

Домбо хитнув головою й скривився.

— Треба було вбивай Нгвуно! — сердито вигукнув він. — Нгвуно хотів проштрикни гамбу! Гомба-гомба!

Павел не відповів. «Добре, хоч не вбив його! — подумав він собі. — А міг же спохвату й уліпити кулю в лоба! А так і кози ситі, й сіно ціле… Бідолаха! За ковток води втратив розум. Та спрага й не на таке штовхне…»

Нгвуно підвівся й сів. Він увесь іще сіпавсь, очі його благали пощади. Але Павел зумисне не дивився на нього. Він тримав у руці годинник і лічив хвилини. Носії перешіптувались, раз у раз зиркаючи лютими очима на Нгвуна.

III

За годину Павел сидів босоніж у холодку під плакучими вербами й чистив пістолет. Трохи нижче поміж очеретами тихо дзюрчав струмок. Домбо різав очерет на стріли. Під другою вербою хріп Камбела й долілиць порозлягались носії. Тільки Нгвуно сидів осторонь, обхопивши коліна руками, втупившись поперед себе підозріло примруженими очима.

На бистру воду потічка, в якій хизувалось попелясте небо, вже ніхто й не звертав уваги. Спрагу вгамовано.

Лишалося ще днів дев'ять подорожування, і всі географові думки витали там, у країні гаубау. Вчорашній дерев'яний бубон більше не обзивавсь. Ніде поблизу не було ані халупи, не здіймавсь у небо сизий димок. Долина була тиха та безлюдна.

Раптом Павел зачув лущання сухого хмизу. Хтось потурбував кущі. А вітру не було і в помині. Сріблясті коси верб звисали нерухомо, наче намальовані. Павел напружив зір. Над папороттю майнуло кілька барвистих пір'їн. Потім одна біля одної з'явилось три великі пташині голови. Павел затамував подих. «Птах із трьома головами? Що за чортовиння! — подумав він. — Чи я, бува, не сплю?» І все таки між мережаним листям зеленої папороті видно пташине пір'я ще й дзьоби. Зненацька над кущем з'явилась голова тубільця. Обличчя в нього було геть поцяцьковане рисочками та кружальцями.

Зробивши крок уперед, негр втупив у Балканова свої чорні примружені очі. «Розвідник»! — збагнув Павел. — Мабуть, уже давно нас помітив! А тепер придивляється, щоб доповісти вождеві».

На те воно й вийшло. Тубілець постояв, постояв та й накивав п'ятами.

Але трохи згодом на тому самому місці з'явилося вже двоє. Павел якраз грів воду на спиртівці. Він зразу ж постеріг «гостей», але удавав ніби нічого не бачить. Носії поснули. Тільки Нгвуно, як і раніше сидів, обхопивши коліна, та й то спиною до розвідників. Тубільці просувались несміливо, проте зупинились у кущах не далі як за два кроки від географа. В руках кожен тримав по луку, але стріл із сагайдаків не виймали.

Павел поклав пістолет на траву, дістав з кишені дві червоних кістяних гребіночки й пішов простісінько на тубільців, на мигах запрошуючи їх прийняти подарунки. Ті від несподіванки аж сахнулися й злякано перезирнулись. Але, певно, зметикувавши, що від таких коштовностей відмовлятись не варто, швидко похапали гребінці й, радісно щось вигукуючи, чимдуж побігли геть.

Почувши незнайомі голоси, Домбо вилетів з очеретів і дременув до намету.

— Що то за бамо? — спитав географ.

— Домбо не бач ніяких бамо! — знизав плечима хлопчик.

Павел кивнув на двох тубільців, що вже встигли добігти до лісу, й вирішив пожартувати:

— Вони хотіли мене вбивати!

— Вбити гамбу! — злякано розчепірив руки Домбо й аж з виду змінивсь.

Цю мить на узлісся сипонула ціла юрба тубільців. Вони крокували поволі й урочисто. Лунко вигупував дерев'яний бубон, вищала сопілка, бринькала марімба. Коли юрба наблизилась до табору, наперед вийшли вже знайомі чоловіки з червоними гребінцями у волоссі. В інших зачіски були оздоблені барвистим пір'ям та трьома пташиними головами на шкіряному кибалику. Кожен тримав у руці великий кокосовий горіх та сніпок цукрової тростини.

Двоє з гребінцями, підступивши до Павла, поклали на траву горіхи й тростину. Очевидно, звичаї племені не дозволяли брати подарунків, не даючи нічого навзамін. Віддавши Павлові «платню», вони мовчки посідали на траву й усміхнулись. Решта тубільців теж повмощалася хто де. Аж тепер Павел уважно роздививсь їхні оздоби. Шкіряні кибалики, змащені густим бджолиним медом, притрушеним зверху товченим дерев'яним вугіллям, незабаром сповнили повітря пахощами лісового зілля, медвяних квітів і головешок з ватри.

Тубільцям, очевидно, вперше доводилося бачити білу людину, й вони зацікавлено роздивлялись кожну її річ. Алюмінієва ложечка, кухоль, ніж, пістолет, чоботи — все було їм дивне. Тубільцям страшенно кортіло помацати оті речі руками, але жоден не наважився. Найбільше враження на них справив карабін. Вони довго показували на нього пальцями й жваво перемовлялися між собою.

Домбо спробував побалакати з ними, однак ніхто не розумів мови ні бігів, ні мопів. Тільки один тубілець із кам'яною сокирою в руках завчив три слова й увесь час торочив, показуючи кудись удалину: «Мулонго аліго!» («Фортеця в скелях!») Домбо не второпав, що той тубілець хотів цим сказати.

Павел узяв у тубільця сокиру, навзамін подарувавши сталеву, гостру й замашну. Негр страшенно зрадів. Іншим Павел дав по кольоровій стрічці та цвяху. Вони добру годину милувались барвистою тканкою та металевими паличками. Нарешті вирішили зміцнити дружні стосунки з білою людиною. Кожен видер з голови по волосині, потім їх зв'язали пучком і піднесли географові. Натомість Павел вискуб ціле пасмо зі своєї чуприни. На очах йому від болю виступили сльози. Тубільці швидко розподілили волосини між собою.

Повертаючись додому, вони гучно й радісно галасували. Так закінчилася зустріч із тубільцями незнайомого племені.

Незабаром бурдюки були вщерть повні води. «Подаровані» горіхи та тростину складено в кошики. Носії побрали вантажі. Лише Нгвуно розпачливо сидів осторонь, смутний і пригнічений, його ношу Капоко розподілив серед решти хлопців. Павел наказав повернути Нгвунові його клунок, але Капоко не погодився. Він люто блимнув на винного, вишкірився й похопивсь уперед. Нгвуно сидів, наче побитий собака, не знаючи що робити, куди податись. Коли гурт проминув балку, мін звівся й назирці поплентавсь услід…

IV

За якихось дві години експедиція опинилась у підошві стрімкої рудуватої скелі зі схожою на круглу фортецю вершиною. Очевидно, зовнішні стіни цієї «башти» були з твердої породи, заповнені зсередини вапняком. Вапняк, який із часом розчинявся й вивітрювавсь, утворив виямок, схожий на вулканічний кратер. Дощі наповнили його вщерть водою, й зі скелі струмували гомінкі водоскиди, над якими грала веселка.

Павел аж тепер здогадався, про яку «фортецю в скелях» торочив той тубілець. Оце ж і є та сама «Мулонго аліго». Вона й справді була казково гарна. Стрічки водоскидів розбивались унизу на міріади бризок, і від фантастичної веселки несила було одвести очі.

Пропустивши носіїв уперед, Павел сів на колоду й довго милувався чарівним видовищем. Потім за допомогою компаса точно визначив координати скелі й зробив докладний опис місцини. Кожне таке явище природи він заносив на карту і описував у щоденнику. Це було цікаво не тільки йому, як географові, не лише вченим усього світу, але й мільйонам шанувальників краси.

«Можливо, не швидко проляже тут путь іншого вченого, — думав собі Павел. — Тому цей пам'ятник природи має знайти своє місце на карті. Кожен учений-мандрівник повинен заповнювати карту до найменших дрібничок і так збагачувати науку географію. НЯ цьому континенті ще й досі лишається чимало «білих плям»…

Тим часом носії похопились далеко вперед, і Павлові добру годину довелося йти прискореним кроком, щоб наздогнати їх.

За перевалом мандрівники побачили іншу казкову картину: довгастий лужок, геть поцяткований квітами. Згори здавалося, ніби моріжок вистелений м'яким вишнево-червоним оксамитом.

Камбела загнав спис у землю. Сонце стояло над головою, і Павел спочатку не звернув на старого негра уваги. Адже Камбела запеклий ворожбит. Але цього разу тубілець уважно позирав то на тінь, яка почала зникати під списом, то на моріжок. Так минуло кілька хвилин. Павлові вже уривався терпець, але, несподівано глянувши на квіти, він мало не скрикнув з подиву. Червоні пелюстки поступово почали набувати рожевого кольору, далі ще зблідли, стали ясно-жовті, ясно-зелені… Неначе полум'я, що досі горіло в квітці, погасло, й тепер лужок устеляла соковита зелена трава. Побляклі квіточки немов зів'яли й поскручувались. Забрівши в траву, Павел зірвав кілька стеблинок цього дивного «годинника» й поклав у торбу.

Носії рушили далі. Настрій у них помітно піднявся, вони жваво перегукувались, дехто голосно співав, дехто грав на сопілці. Прикрий випадок із Нгвуном був майже забутий. Але прогнаний негр несподівано знову з'явився між чагарів. Зрозумівши, що його помітили, він швидко пошивсь у хащі. Та трохи згодом чорна присадкувата постать промайнула за деревами вдруге. Нгвуно вибравсь на відкриту галявину, зупинився на видноті й погукав хлопців, але жоден не відгукнувсь. Тільки Камбела, затулившись долонею від сонця, довго дививсь у той бік. Нгвуно знову заходився кликати. Капоко насторочив вуха, але не обертавсь. Хлопці не могли подарувати Нгвунові того, що він підняв руку на білу людину, рятівника племені. Вони вважали, що коли б Нгвуно встиг тоді вистрілити в географа, то його отруйна стріла по черзі штрикнула б усіх людей племені. Через те й зневажали Нгвуна.

— Маба Капоко-о-о! — волав Нгвуно. Видно було, що хлопець упав у розпач, і тільки людяність Капока могла його врятувати. Одначе ватажок носіїв не схилявся до поступок. Кожного разу, коли Нгвуно починав горлати, обличчя в Капока хмурніло, губи міцно стулялися, а брови супилися над палаючими гнівом очима.

Нгвуно добре знав суворий норов своїх одноплемінців. Хоч подеколи він досить близько підходив до гурту, але жодного разу не наваживсь наздогнати його й пристати до своїх товаришів. Через те голос йому ставав дедалі сумніший, плачливий і розпачливий.

Очевидно, для Нгвуна не було пощади, й він, мабуть, знав це ще тоді, коли сидів під плакучою вербою, обхопивши руками коліна й утупивши очі в землю. Павел розумів, що на такий ганебний вчинок хлопця штовхнула спрага, й вирішив простити йому, але негри були іншої думки.

«Що стане з оцим бідолахою? — міркував Павел. — Що йому в світі робити? Може, надумається повернутись до племені»?

З невеликими перепочинками мандрівники просувались уперед до самого смерку. За ними серед зелених лугів та лісів рухалась маленька чорна цяточка — Нгвуно.

На якомусь лисому пагорбі носії, уздрівши Нгвуна, загрозливо загукали:

— Куна мунту! (Нікчема!)

Павел прикмітив, як двоє з них поскидали на траву ноші й сіли відпочивати. Цей несвоєчасний привал здавсь йому дуже підозрілий. Тим паче, що одним з двох був Капоко.

— Чого це ви раптом розсілися? — спитав, дійшовши до них, Павел.

Негри мовчали.

— Причікують Нгвуна, гамба! — замість них відповів Домбо.

В очах у молодих тубільців палав вогонь гніву. Зведені докупи брови не провіщали нічого доброго.

— Рушайте! — наказав їм Павел. — Я тут керівник — і все вирішую тільки я!

Капоко зіщулив очі й невдоволено пробурчав:

— Нгвуно йде за нами. Ми не хочемо його. Він — мотоко!

Потім пильно подививсь назад, і обличчя йому пересудомилося гнівом.

Нгвуно вже підходив. Утупивши очі вперед, трохи нахилившись, благально вимахуючи списом, він, здавалось, насилу переставляв ноги.

У двох негрів, мов у пропасниці, тремтіли руки, обличчя палали жагою помсти.

— Рушайте! — суворо наказав Павел.

Капоко, побачивши, як Павлова рука намацує в кобурі пістолет, кивнув до товариша. Побравши ноші на голови, вони швидко подались уперед.

Нгвуно підступився ще ближче, і з грудей йому вихопилось болісне виття. Метнувшись услід товаришам, він перепинився й упав долілиць. Але тубільці немов не чули нічого й крокували мовчазні та грізні.

Розпачливий Нгвунів зойк розтопив Павлове серце.

— Слухай, друже, — звернувсь він до негреняти. — Давай приймемо назад цього бідолашного Нгвуна, га? З нього ще буде добра людина…

— Що каже гамба! — здивувався Домбо. Павел послав його до Капока та Гами.

Скориставшись з першого перепочинку, малий довго щось шепотів носіям. А ті мовчки слухали та тільки сопли.

Домбо повернувся до географа:

— Не хочуть вони Нгвуна. Якщо Бенгас про це дізнається, то повбиватиме всіх! Нгвуно — лихий, ворог, Нгвуно збирався вбивай доброго білого!

Капоко з Гамою, посідавши навпочіпки неподалік, жували цукрову тростину й похмуро слухали, як Домбо переказує географові їхню відповідь.

Сонце стало на вечірньому прузі. Впоперек стежки лягли тіні. Павел заходився видивлятись місця для ночівлі.

V

Довгаста долина поміж слюдяними зсувами невисоких гірських схилів, поточених бурхливими течіями, тонула в синіх присмерках. Цією долиною колись біг потічок, а тепер вода геть висохла. Тільки в ковбанях лишився смердючий мул. Шерхотіла перепалена трава. Листя на деревах узялось міддю. По той бік річища росли верби. Павел подумав, що там має бути джерело. Раптом заволав Домбо:

— Лібата, гамба!

— Лібата? — перепитав Павел і розглянувся навсебіч.

— Дивись між слюдяні скелі! Там лібата! — показав Домбо.

Географ підніс до очей бінокль. І справді, серед лискучих осипів слюди стриміли ожереди тубільних хаток. На карті ж у цьому місці не було жодної позначки. Але факт лишався фактом. Капоко з Гамою подались на розвідини й за годину повернулись. Лібата залишена. В ній нема ані живої душі. Все позаростало бур'яном. Тільки ящірки та отруйні змії сичать у оселях. Посеред лібати стоїть якась дивна хатинка з чудернацьким дахом, не схожа на тутешні. Гама заглядав у хатину. Стіни всередині побіловано глеєм, і на двох паколах перекладена якась дошка. З усього видно, що в хатині жила біла людина.

Павел слухав, затамувавши подих. «Хатина не з круглим дахом, — думав він. — Побілована всередині глеєм… Дошка на паколах — то, певно ж, стіл!»

Він глянув крізь лупу на карту в табакерці. Потім міліметровою лінійкою визначив відстань до цієї долини. Звідси до країни гаубау лишалося зо п'ять днів ходи.

Тубільне селище й насправді було залишене. Хатини губилися серед густого чагарника, колючок, папороті та випаленої на сонці трави. Громадський будиночок згорів. Обіч згарища стояла невеличка чотирикутна споруда з великою стріхою, навколо плотик. Павел прочинив двері, заглянув усередину — й ураз відсахнувся. Звідти війнуло важким сопухом плісняви, розпареної шкіри та зіпсованих харчів. Стіл на двох убитих у долівку ніжках узявся зеленою цвіллю.

Швидко смеркало. В густих папоротях шаруділо гадюччя, було небезпечно затримуватись тут, і Павел вийшов надвір, поклавши собі роздивитись хатину вранці.

На околиці, біля чималої й досить ще міцної оселі, певно, вождевої або чаклунової, негри вже розіклали багаття.

Павел сів на повалене бурею дерево. Домбо розподіляв харчі. Хлопці тримали в руках по два батати, по коржикові печеного таро, по п'ять кукурудзяних зерняток на банановому листку та по дрібці солі. Простягши географові його пайку, негреня вмостилось поруч і заходилося смачно вминати вечерю. Тільки Камбела й досі тупцяв біля кошиків, зазирав у шкіряні міхи, перекладав бурдюки з водою. Певно, щось шукав. Нарешті, пересвідчившись, що в клунках не залишилося вже ані крихти потравки, Кембела сів і заходився сам собі бурмотіти під ніс. Тубільці кинули їсти і втупились у нього. Дехто сердито шкіривсь, інші понахиляли голови додолу. Павел приставив до жару кухлик і грів на чай окріп, потаємці стежачи за тим, що відбувається в таборі.

Заваривши нарешті трунок у шкаралупині кокосового горіха, він постеріг, як Камбела раптом схопивсь на ноги, взяв маленький кошичок і заходився забирати в кожного тубільця по печеному батату, шматочку таро та дві кукурудзини.

Обійшовши таким чином усіх, старий відлупив півкоржа свого таро й укинув у кошик разом з обома своїми бататами та всіма кукурудзяними зернинами.

«Що це вони роблять? Збирають їжу бідоласі Нгвунові? — подумав собі географ. — Нарешті таки зглянулись над нещасним хлопцем!» Правда, Нгвуна вже давненько не видно, не чути останнім часом і його скигління, але хлопці, мабуть, таки десь надибали свого колишнього товариша… Цієї миті Камбела перестрибнув через вогнище й поставив кошик біля Павла.

— Навіщо ти забрав харчі в хлопців? — підозріливо спитав Павел. — Для кого це ви скинулись?

Камбела розгубився й почав щось на мигах пояснювати. Носії стежили за розмовою, мляво ворушачи щелепами.

— Нащо Камбела позабирав у носіїв харчі? — обернувся Павел до Домба.

Негреня відповіло не зразу. Воно всміхнулося, кліпнуло оченятами й зиркнуло на батька.

— Говори ж бо! — настирався Павел.

— Гамба голодний, — відповів Домбо й показав рукою на рот. — Гамба не має батати! Гамба не буде наїстись. А гамба не повинен мати голод! Може мати голод тамо-тамо, Ка-поко, Онда, Домбо!..

— Чия це вигадка? — обурився Павел.

— Тамо-тамо, — визнав хлопчик. — Плантатори так робити. Спочатку їдять плантатори, потім руді собаки, а якщо залишається — дають чорним людям. Так каже тамо-тамо. Тамо-тамо трохи їсти, трохи воду пити. І Капоко трохи їсти. І Онда трохи їсти. Треба багато їсти гамбі!

Павел наказав Камбелі негайно пороздавати харчі назад.

— Я не плантатор, — промовив він. — То — лихі білі. Я не португалець. Усі люди тут мають бути добре нагодовані. А коли забракне їжі, то голодуватимемо всі однаково. Харчі й воду треба ділити нарівно!

Негри уважно слухали його слова. А Домбо перекладав довго, певно, додавав і від себе дещицю, бо, коли кінчив, тубільці похапалися з місць, залементували й заходились шанобливо приставляти списи до чола.

— Гамба добрий! Гамба добрий! — вигукували вони. — Добрий білий! Добрий білий!

І аж тоді повсідались на місця й так тернули спроголоду щелепами, що за секунду від вечері тільки згадка залишилася.

VI

Ніч спав, як не спав, Павел прокинувся, ще й не свінуло добре. Носії сопли на всі сопілки, порозкидавшись на полах. Капоко вартував біля дверей. Вогонь уже згас — і попіл охолов. Камбела куняв біля ватри навсидячки, спершись на стіну й закусивши кутніми зубами свою очеретяну люльку. Домбо хріп із напівроззявленим ротом, за звичкою, тримаючи руку на кобурі пістолета.

Павел потихеньку підвівся, вибрався з хатини й поманив Капока рукою, аби йшов слідом за ним. Швидко розвиднялось. На сході зайнялося півнеба. Спалахнула на траві вранішня роса. Війнуло торішнім листям, пріллю та зеленню. Стежка, що в'юнилася від оселі до оселі, позаростала цупким бур'яном та коренищами.

Підійшли до прямокутної хати. Павел торкнув двері прикладом карабіна. Всередині було вогко й темно, довелося засвітити смолоскип. Велика гадюка зашаруділа й лінькувато поповзла Балканову поміж ноги. Капоко одним ударом розчавив їй голову. Павел увійшов до пустки, негр за ним. Тут, як і звечора, тхнуло пріллю й тухляками. Піднявши смолоскип, географ обстежив стіни, стелю, підлогу, вішалку та стіл. Мешканці не залишили по собі ніяких слідів. Тільки стільниця була геть поцюкана ножем. Не знайшовши нічого цікавого, Павел уже лаштувався виходити на свіже повітря, як раптом кинув оком на середню соху. Смолоскип у руці йому затремтів. На стовпі з абияк обдертою корою ледь виднілися літери. Павел присвітив ближче і зблід. Він не йняв віри власним очам. Прокліпавшись, придивився знову.

«Слов'янські літери! — мало не гукнув він на всю хату. — Невже це правда?..» На темній шерхкій поверхні сохи ясно вимальовувались літери «а», «Д», «Ч». Далі соха була обстругана.

«Слов'янин у центрі Африки… — подумав собі географ. — Хто це може бути?»

У пам'яті зринули імена відомих мандрівників Токальського та Юнкера. Але перший досліджував басейн ріки Конго, а другий дістався до Танганьїки, проминув озеро Вікторія й по Замбезі поплив до острова Занзібар. Записи обох російських мандрівників Балканов знав добре. Ні, вони не бували у цих місцях.

«А може, це якийсь інший, невідомий науковець мандрував із чужою експедицією?» — снувалась у голові думка. Але цю мить мерехтливе полум'я смолоскипа освітило сволок. Павлові очі мов магнітом притягло до кількох великих невправно виведених літер, і він мало не заволав од хвилювання. Достеменно ясно можна було прочитати чотири літери: «Б-а-л-к…» Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що тут мешкав старий Балкан. Дві останніх літери просто затерлись часом.

— Це ж його почерк! — майже простогнав Павел, хапаючи ротом повітря. — Ось: він завжди отак викаблучував велике «Б»!

Простягши руку, Павел, мов щось близьке й дороге серцю, поторкав тремтячими пальцями вирізані на колоді знаки. Очі йому зволожніли. З-під пучок посипалась потерть, бо дерево струхло, «І що він міг тут робити? — думав Павел. — Як потрапив у ці місця? І чому тубільці залишили селище? Куди вони подались?»

У цей час до хатини зайшов Домбо. Постерігши смуток на обличчі в Павла, він злякано забелькотав:

— Що трапилось, гамба? Гадюка покусай гамбу?

Павел заперечливо похитав головою.

— Ні, друже, — насилу вимовив він; голос йому тремтів і зривався. — Я щось знайшов тут. Дуже дороге для мене! У цій хатині жив мій тамо-тамо. Ось оці літери написано його власною рукою!..

Домбо вдививсь, але, нічого не второпавши, стенув плечима. Він знову блимнув на географа й аж рота роззявив, його лагідний, завжди такий врівноважений і незворушний гамба уривчато й схвильовано дихав, уста йому пересмикувались, очі затягло сльозою, а обличчя — обличчя сяяло щасливою усмішкою!

— Так, усе підтверджується! — сам собі буркотів Павел. — Легенди немає ніякої. А я й досі не вірив Гонсалві! Ось уже й перші справжні сліди… Тут мешкав мій батько!..

Махнувши нетерпляче на двері, він гукнув:

— Даваймо рушати! Мерщій! Гонсалві казав правду!

Вихопившись надвір, Павел раптом зупинився й замислено глянув на хатину. Потопаючи в заростях височенної, пожовклої від посухи папороті, вкрита почорнілою банановою стріхою, оця облуплена та обдерта хижка тепер здавалась йому рідною хатою. Адже ж у ній жив його батько — старий вигнанець Балкан!..

Павел підступив крок, поторкав старі сиві бантини, порохняве бананове листя стріхи, тихенько причинив очеретяні дверцята, вшиті бамбуком, і навшпинячки пішов геть. На душі йому стало радісно й легко, а в очах заблищали щасливі сльози. Люба стара пустко!

Валка розтяглась попід слюдяними зсувами. Сонце вже зранку дошкуляло. Сліпучо яскріли в його променях лискучі пластинки слюди, немов у тропіках випав сніг. На закруті Павел ще раз оглянувсь. Облишене селище нагадувало занедбаний цвинтар. Поміж гарних бананових крон і заростів папороті визирали побляклі стріхи пусток. А ген під пальмою, мов під широчезною парасолькою, перехнябилась батьківська хатина. Зітхнувши, Павел подавсь наздоганяти носіїв. Раптом зупинився й затулився від сонця рукою. Десь там удалині немов заворушилась темна цяточка. Павел підніс до очей бінокль і розгледів скощавілу Нгвунову постать. Молодий негр, виявляється, й сю ніч ночував десь поблизу.

На третій день після цієї пригоди подорожнім знову трапилось бистроводе джерельце. Тут вони й заночували.

Чисте небо мерехтіло зорями. Тихо жебоніли очерети під свіжим нічним вітерцем. Над саваною навис сонний морок. Навколо намету поснули, де попадали, носії. Тільки біля вогнища сидів, спершись на карабін, Домбо. Сон свинцем наливав йому повіки, й, щоб не заснути, негреня раз у раз припікало собі руку жаринкою, наслухаючи й удивляючись у морок. Кінець кінцем сон таки здолав його. Але щойно склепив Домбо повіки, як підозріле шарудіння в очеретах мов пружиною звело його на ноги. Тонкий слух упіймав тихеньке лущання гілочок і чиїсь закрадливі кроки.

З-за обрію спроквола викочувався жовтавий клубок місяця, і його мерехтливі промені заглядали у видолок, оточений з усіх боків таємничою стіною лісу. Блиснула срібляста смуга струмка. Домбо наслухав. Знову щось зашаруділо, стиха луснула гілочка, волотки очерету гойднулись і закивали. Домбо напружив зір. Йому вже було ясно, що понад течією, порослою очеретом та папороттю, скрадається непроханий гість.

Підійшовши навшпиньки до намету, Домбо нахиливсь і термоснув географа.

— Гамба, прокидай! — пошепки погукав він, але Павел тільки перевернувсь на другий бік і знову захріп.

Негреня заповзло всередину н почало торсати його, потихеньку гукаючи в самісіньке вухо:

— Гамба, розбудись! В очереті людина!

Павел розплющив очі. Спочатку подумав, що бачить сон, але уздрівши на тлі вогнища обриси негреняти, враз прочумався й вихопив у хлопця з рук рушницю.

— Яка людина? Ти бачив її?

— Не бачив, — знизав плечима Домбо. — Чув крок!

Павел вихопивсь надвір, заліг за стовбуром найближчої верби й уп'явсь очима в очерети. Місяць уже підбився над далеким узгір'ям. Домбо лежав біля намету з пістолетом у руці. Трохи згодом гойднулись вершечки папороті, кивнув волотками очерет і знову зашаруділо, неначе хто повз на череві.

За два кроки від верби спав, плямкаючи уві сні, Капоко. Павел поторкав його за ногу. Капоко сіпнувся, вирячив знестямки очі, але, уздрівши «вогненний лук», ухопив свою зброю й поповз поміж деревами. Раптом з густої папороті над струмком виринула волохата голова. Проти місяця спалахнули фосфорним сяйвом двоє хижих очей.

— Лев! — прошепотів географ, і по спині йому побігли мурашки.

— Кумба! — озвався тихо Капоко й змінно спис на асагей.

Волохата голова знову зникла. Минуло кілька секунд. Павел боявсь навіть дихнути. Раптом Капоко постеріг хижака між темними косами верби. Але не встиг навіть замахнутись асагеєм, як лев немов розчинивсь у пітьмі. Засмажені шматки м'яса, порозвішувані на ніч на гілляках, сповнювали повітря солодкими пахощами. Вони й привабили сюди хижака. Капоко, поклавши асагей, припав вухом до землі. І саме цю мить лев, непомітно, з котячою спритністю переплигнув струмочок і опинився позаду мисливців. А четверо очей до болю впинались у темряву, даремно вишукуючи ворога там, де його вже не було. Вітер ущух, і жоден пухнастий волоток очерету не ворушився. Тепер хижак пантрував з-поза стовбура грубої верби. Його величезне тіло зібгалось у рудий клубок. Тільки очі в того клубка горіли, втупившись у печене м'ясо.

Капоко був досвідчений мисливець і добре знав норов «кумби». Він обернувся й почав пильно досліджувати кожен крок навколо, й не помилився. Величезний кумба, зібгавшись та граючи кожним м'язом могутнього тіла, приготувався до стрибка… Капоко щосили метнув асагей. Вістря тьмяно блимнуло проти місяця, й люте ревіння розпанахало нічну тишу. Павел заціпенів, йому аж подих перехопило: просто на нього вищерилася жахлива пащека, тріпонулась могутня грива й нестямно спалахнули хижі очі… Гримнув лункий постріл…

Потім усе відбувалося з блискавичною швидкістю. На хижака з усіх боків полетіло десяток списів та стріл, знявся дикий лемент. Павел майже впритул вистрілив удруге. Домбо відбіг назад, стрельнув і впав на землю. Капоко опинився мало не під ногами в пораненого хижака, та раптом чорним клубком відлетів убік, метнувсь уперед, і його довгий спис уп'явсь у пащеку левові. Звір несамовито загарчав, покотивсь додолу, здіймаючи хмару куряви, потім раптом заскавчав і потроху зовсім стих.

Павел обтер з виду піт і відкинув назад пасмо чуба, яке лізло у вічі. Лев лежав на траві нерухомо, з ніздрів йому бігла кров. За два кроки від лева метався на землі котрийсь з тубільців. Підійшовши ближче, Павел повернув тубільця горілиць, присвітив сірником і мало не скрикнув: то був Камбела. Негр ухопивсь обіруч за живіт, але крізь пальці струмила кров.

— Капоко, унда-ба! (Капоко, йди сюди!) — вигукнув географ.

Хлопець підбіг, обтрушуючись від сухого листя та колючок. Угледівши пораненого, він нахиливсь, притулив вухо йому до грудей і глянув на географа, махаючи рукою, мовляв, старий негр не помер. Наказавши Капокові притиснути рану рукою, Павел засвітив ліхтар. Обличчя в Камбели пересудомилось від болю й страшенно посіріло. Лев'ячі зуби таки глибоко ввіп'ялись йому в живіт і видерли чималий шмат м'яса.

— Домбо, швидше сюди нашу аптечку! — наказав географ.

Негреня шугнуло в намет, ухопило торбу й піднесло Павлові. Той махнув рукою — тримайся осторонь. Потім, діставши вати, бинта й марлі, заходивсь промивати рану, але спирт обпікав живу тканину, й Камбела аж заверещав од болю. Почувши батьків голос, Домбо здригнувсь, чимдуж кинувся до нього й заголосив:

— Мій тамо-тамо!.. Тамо-тамо помер!.. Домбо не має більше тамо-тамо!..

Сльози котилися з очей негреняти. Тубільці поставали півколом і злякано вдивлялись у Камбелу. Домбо побивавсь і стогнав біля намету. Павел співчутливо дививсь на пораненого: білий бинт швидко червонів.

— Камбело, друже, не бійся!.. Рана не глибока… Загоїться… А кумбу ми вбили!..

Старий якийсь час прислухався, потім поворушив губами, але не спромігся й слова вимовити, а тоді знову застогнав, скривився від болю, в грудях йому клекотіло. Домбо підповз до батька, потер зворотним боком долоні його коліно й утупився в чорні волохаті груди, що то здіймались, то спадали. Він, здається, переконався, що тамо-тамо живий, і хутко витер сльози.

До пораненого знову підійшли тубільці. Кожен тримав у руці зламану навпіл паличку й жменю землі. Очевидно, лаштувались чаклувати. Тільки Гами серед них не було. Він у цей час ховався поза кущами й щось пантрував. Ніхто й не помітив, як пружно випросталось його тіло, вістря асагея блиснуло сріблом, прокреслило в повітрі дугу й дзвінко брязнуло об землю. Почулось глухе гарчання. Промайнула тінь, довге гнучке тіло розтяглось на землі, потім зібгалось клубком і одним стрибком опинилось у хащах папороті.

— Кумба наба! (Левова жінка!) — гаркнув Гама, підбіг до намету, схопив спис і пошпурив його в хащі.

Тільки тепер люди збагнули, що доки вони стояли навколо Камбели, в тіні пантрувала левиця. Хлопці з криком побігли до Гами. Стріли осами задзижчали в пітьмі. Брязнули списи. Павел двічі навмання бабахнув у папороть, але звідти ніщо не озвалось. Левиця немов крізь землю провалилася. Тубільці знову посходились до вогнища. Під вербою глухо стогнав Камбела. Домбо скрутивсь поруч нього калачиком і тужливо попхикував.

Павел куняв у холодку грубелезного баобаба. Раптом крізь сон почув якесь шарудіння й схопився. Обіч сидів Капоко і щось смачно жував. З-за близьких чагарів долинав гомін решти тубільців. Домбо, певно, теж був з ними. Поруч лежала ціла купа кокосових горіхів, а Капоко тримав у руці гіллячку, геть усипану великою гладкою гусінню, і оббирав ту гусінь просто губами та язиком.

— Гама-гама! (Смачно-смачно!) — торочив негр і всміхавсь до географа. Потім для більшої переконливості ще й поплескав себе задоволено по животі: — Ой, гама-гама!

Від самого вигляду бридкої зеленої гусені Павла занудило, й він, одвернувшись, махнув Капокові рукою — викинь! Але хлопець так смачно плямкав та прицмокував язиком, неначе ласував принаймні медом. Потім він обережно почепив рештки свого сніданку на кущі й незворушно поспитав:

— Чи не хоче гамба кокосового горіха?

Павел хитнув головою. Капоко взяв найкращий горіх і здер його волокнисту зелену оболонку. Шкаралупину розколов каменюкою й вилив молоко в дерев'яний полумисок. Потім дістав з торбини гостру довгасту черепашку і вправно вистругав нею м'якуш горіха у молоко. В полумиску утворилась густа біла каша. Тепер добре вичищені стулки кокосової шкаралупини могли правити за чудові мисочки, а черепашка — за ложку. Капоко порався швидко й моторно, неначе орудував найсучаснішим знаряддям. Він підніс одну шкаралупину географові й подав черепашкову ложку.

— Гамба може їсти, — сказав Капоко й став осторонь.

Павел вдячно поплескав негра по плечі. Взявши «ложку», покуштував. Горіх видався напродиво смачний. Коли Павел вигріб усю кашу, Капоко усміхнувся й подав йому другу половину горіха. Цю мить підбіг, одхекуючись, Домбо.

— Гамба, Лія п'яний! — обурено вигукнув він, показуючи рукою в бік хлібного дерева. — Лія п'яний!

Залишивши недоїдений горіх, Павел подався слідом за Домбом. Лія похитувався й щось незрозуміле харамаркав неслухняним язиком. Очі йому скаламутились, підпухли й почервоніли. Побіч лежали дві півкулі великого кокосового горіха. В одній півкулі було якесь пахуче зілля, на дні другої лишалось трохи густої темно-зеленої рідини. Підійшов і Капоко. Лизнувши на язик хмільного напою, він презирливо блимнув на Лію. Потім нахилився, взяв його попід пахви й підвів. Лія неначе враз витверезів і злякано втупивсь у товариша.

— Це швидко минає? — поспитав Павел.

— Ні, гамба, — відповів Капоко. — Він нажлуктався браги, повинен проспатися.

— Проспатися! — здивувався географ. — Але ж ми не можемо чекати! Клади його, нехай спить, а потім наздоганяє нас!

Капоко відпустив Лію, й той ураз осів додолу.

— Ой гамба! — стурбовано промовив Капоко. — Лія добрий хлопець! Почекаймо Лію! Він дурненький! Погано зробив, що пив брагу. Почекаймо!..

У голосі молодого негра забриніли жаль і благання. Павел, насупившись, мовчав. Потім безнадійно махнув рукою й почвалав під свій баобаб.

Помітивши невдоволення на його виду, Домбо зиркнув у бік Капока та Гами, підійшов до хлопців і щось сердито заверещав. Очевидно, дорікав їм, що дозволили Лії пити брагу. Незабаром посходились усі, й знявся лемент. Гама спересердя підняв спис. Простяглося кілька рук — і зброя впала додолу. Гама з нестями вхопив асагей, замахнувся й загородив його в землю за два кроки від п'яного товариша.

Павел спочатку тільки спідлоба зиркав на хлопців, але змагання зайшло надто далеко. Він пронизливо свиснув і порухом руки наказав усім посідати. Негри трохи повагались, але посідали під баобабом.

Тільки в пізні полудні мандрівники спромоглись рушити далі. Недолугий Лія прочуняв, але мав дуже розгублений вигляд. Вийшли на берег маленької, але повноводої течії. По той бік розляглись широкі мочарі, порослі очеретом та високою папороттю. Над волотками очеретів стриміли стріхи піднятих на палі хатинок. Але поблизу їх не було видно жодної живої душі. Певно, селище залишене. Поміж осель гойдались підвісні «хідники» з ліан та очерету. Від останньої хатини до берега вів плетений місток на бамбукових підпорах. Неподалік селища річка видиралася з вузької ущелини між рудуватих та білих скель. Вода у витоці гула й пінувала, обдаючи дерева в береговині міріадами яскравих бризок. Через річку теж провисав вузенький місток на міцних линвах з ліан та лика.

Доки Павел уважно вивчав у бінокль дивовижне селище на палях, Капоко, як завжди, подавсь уперед. Але не встиг дочалапати до мосту, як на нього сипонуло градом стріл. Він управно ухиливсь і сховався за найближче дерево. Решта носіїв хутко попадала на землю.

— Хто стріляє? — збентежений раптовим нападом, гукнув Павел.

— Мабуть, мукасекери, гамба! — відповів Капоко, киваючи в той бік, звідки сипонуло стрілами.

Домбо підвів голову, збираючись щось сказати Павлові, але над самою маківкою в нього вискнули дві стріли. Павел заліг, а Домбо прикипів до стовбура хлібного дерева.

Наступні кілька хвилин тривала мертва тиша. Павел набив карабін, звівсь на одне коліно й крадькома виглянув. На скелях не видно було нікогісінько.

— А що воно за мукасекери? — спитав він.

— Ой гамба, лихе плем'я! — тільки рукою махнув Капоко. — Вони не обробляють землю, як біги та мопи. Живуть із грабунку!

Минуло ще кілька хвилин. Мукасекери не стріляли, але й не вилазили з засідки. Від дерева до дерева Павел та Капоко дістались майже до мосту. Уважно обстежили протилежний берег. Там не було нікого. Раптом місток немов самохіть звівсь угору й скрутивсь у великий рулон. Чиясь невидима рука потягла рулон на той берег. Певно, мукасекери, поховавшись у заростях дерев, пантрували кожен крок мандрівників. Капоко спробував ухопити жиляву линву, але у відповідь забринів сніп отруйних стріл. Аж тепер Павел помітив на вершечку скелі двох негрів. Один з них стояв спиною, а другий лицем до мандрівників. У того другого в носі теліпалось велике біле кільце. Піднісши над головою спис, негр протяжно заволав:

— Біла людино з Місяця! Залиш на березі все, що в тебе є, й відійди далі! Поверни носіїв додому, а Капока скрути! Тільки так ти зможеш ступити в країну хоробрих мукасекерів! Ми візьмемо лише те, що нам потрібне, решту залишимо тобі й дамо своїх носіїв!

Капоко слухав, настовбурчившись, і очі йому зайнялися гнівом. Здавалось, він щось прикмітив. Мукасекер на скелі знову замахав списом, заходивсь викаблучуватися, й за кожним рухом червоне пір'я на голові в нього спалахувало й гасло проти сонця. Трохи згодом він удруге проказав свої слова.

— Нгвуно! — майже заплакав у безсилій люті Капоко. Обличчя йому спотворилося від гніву, спис у руці затремтів, уста скривились.

Павел глянув у бінокль на тубільця, що стояв спиною до них, і закусив губу. Капоко не помилився. На скелі стояв Нгвуно. Він випередив групу й перейшов до мукасекерів. Змову було задумано неабияк: повернути носіїв додому, скрутити Капокові руки й ноги, а тоді пограбувати географа. Вперше Павел аж затремтів від люті. Колишній жаль до Нгвуна раптом перетворивсь на жагучу ненависть. Тепер зрадник уже цілком заробив собі сувору кару. Капокова стріла до Нгвуна не долетить, але кулі йому не уникнути.

— Перекажи їм, — звернувся Павел до Домба, — що біла людина добра й хоче мирно проминути країну хоробрих мукасекерів. Біла людина кожному зробить подарунок. Ніхто не зазнає від неї лиха. Якщо ж вони не спустять місток, то біла людина зі свого вогненного лука повбиває всіх жителів селища, спалить землю й веду. Мукасекери загинуть у страшних муках!

Приклавши долоні до вуст, Домбо переклав слова Балканова.

Негр із кільцем у носі з переляку підстрибнув і затулив обличчя. Спис випав йому з рук, стріли порозсипались додолу. Між ним та Нгвуном спалахнуло завзяте змагання. Зрадник загрозливо вимахував списом, потім, щось показуючи мукасекерові, нахилився над бескидом.

Настала мить справдити обіцянку. Звівши карабін, Павел приціливсь у голову зрадника. Над річкою та луками розлігся постріл. Ту ж мить пролунав жахливий вереск. Нгвуно впав, мов підтятий, шкереберть покотився зі скелі й булькнув у воду. Тубілець з кільцем у носі гепнув ницьма на землю. Ціла юрба мукасекерів, що була посунула на скелю, зачувши постріл, теж попадала долілиць.

— Мукасекери! — знову озвавсь Павел. — Тепер ви побачили, який то страшний вогненний лук! Нгвуно обдурив вас і дістав своє! Наведіть міст! Я людина сумирна й нікому не заподію лиха. А коли ступлю на вашу землю, кожен з вас одержить подарунок!

Марно силкувалось негреня перекладати слова географа: ніхто не відгукувавсь на них. Мукасекери лежали ниць, мов неживі. Тільки подеколи чулись розпачливі зойки.

Та згодом кілька чоловік таки звелись на ноги, квапно понав'язували собі на голови якихось волохатих хвостів і розпачливо попідіймали руки, благаючи про пощаду:

— Не вбивай нас, біла людино! Не пали воду й землю! Ми побачили силу твого вогненного лука! Наш вождь — великий Саба! Він наказав негайно впустити людину, що зійшла з Місяця! Вона буде нашим гостем! Жодна волосина не впаде з голови білої людини, ані з голови її носіїв!

Довга тубільна пірога, видовбана з дебелої баобабової кори, перетнула річку. Наведений був і підвісний міст.

Павел на всяк випадок перевірив палі та мотузи. Все міцне, отже, тут пастки немає. Замість поруччя тубільці напнули цупкі крутені з якогось виткого чагаря та міцного лика.

Коли мандрівники перейшли на той бік, мукасекери поховались у хащі.

Дерева купалися в яскравому сонячному сяйві. Панувала незвичайна тиша, яку порушували тільки невгамовні папуги. Сонно плинула срібляста річечка. Навколо не видно було ані живої душі.

Лишивши носіїв на березі, Павел подавсь у ліс, узявши з собою тільки Домба. Та не встигли вони ступити й кількох кроків, як збоку щось зашаруділо. Балканов озирнувсь і побачив середню на зріст людину з блискучим чорним волоссям, широким плескатим носом, великим ротом та очима, що зирили з-під навислих кущуватих брів. Обличчя в тубільця густо поросло сивою бородою. В чубі стриміло три бамбукових гребінці з кількома білими, чорними та червоними пір'їнами. Вуха йому повідтягало великими сережками, а в носі стирчала бамбукова шпичка з гарною мережкою. На шиї тубілець мав капшучок, а в руці спис із червоного дерева, лук і пучечок стріл.

Злякано глянувши на географа, тубілець пошивсь у хащі. Павел метнувся за ним, гукнув услід і поманив червоним носовичком. Той нерішуче зупинивсь і, помітивши, що, крім білої людини та чорного хлоп'яти, більше нікого немає й що біла людина на мигах показує, мовляв, нічого лихого тобі не заподію, простяг тремтячу руку, взяв хусточку й, добре роздивившись, з неприхованою радістю запхнув її за наруччя.

А Павел зацікавлено роздивлявся першого представника племені лютих мукасекерів, про яких не один мандрівник розповідав легенди. Тубілець був майже голий, коли не рахувати набедреник, плетений з лика. Над зап'ястями й ліктями йому яскріло наруччя з трави, черепашок та собачих зубів, а з-під них визирало зелене листячко та відшліфовані кісточки птахів і звірів. Чоло й ніс у мукасекера були пофарбовані в червоне.

Спочатку мукасекер дививсь на географа злякано й недовірливо, але поволі оббувавсь і, коли Павел пригостив його дрібкою тютюну, взяв, трохи з'їв, а решту висипав собі в капшучок на шиї.

Доки тривало перше знайомство, Балканов прикмітив, що з навколишніх чагарів та баобабових дупел крадькома визирають інші мукасекери. Потроху вони сміливішали й почали обережно підступати ближче. Але певної відстані таки тримались, і метрів з п'яти пантрували кожен рух білої людини. Павел зрозумів, що жодне з них не підступить ближче, і підійшов сам. Але ж кожному доводилось піднести якийсь подарунок. Повивертавши кишені, Павел нічого не знайшов. Нарешті витяг з торби щербату склянку, розбив її об каменюку й простяг усім по скельцю. Тубільці дуже тішилися таким дарунком.

Тим часом з лісу виринув цілий загін озброєних мукасекерів. Кроків за сто від географа вони спинились, протягло скрикнули, гнучко понахилялись, поклали свою зброю додолу й знову випростались. Наперед виступив літній чоловік з лютим обличчям. У носі йому теліпалось велике кільце, навколо стегон звисав розкішний леопардовий набедреник, а на голові яскрів добрий сніп червоного пір'я.

Самороззброєний загін підійшов до Павла.

— Хто вождь племені? — спитав він. — Я хочу з ним поговорити.

Домбо переклав. Людина в леопардовому набедреникові підступила ще на два кроки ближче.

— Він стоїть перед білою людиною, що прийшла з Місяця з вогненним луком! — проказав вождь.

Павел подав йому гарненький кишеньковий ножичок. Той щось буркнув. Негайно підбіг старезний потворний дідуган, з ніг до голови пообвішуваний брязкальцями, певно, чаклун племені. Дідуган дмухнув на ножичок, і тільки тоді вождь узяв подарунок. Решті тубільців Павел пороздавав по клаптику червоного ситцю, а чаклунові — маленьке кругле люстерко та коробку сірників, майже спорожнивши клуночок, завбачливо прихоплений кмітливим Домбом.

Вождь довго милувавсь ножичком, потім хвацько відтяв ним вершечок бамбукової стеблини.

— Чама-чама! (Гарний, гарний!) — радо забубонів він дужим басом.

Заглянувши в люстерко й уздрівши там відразливу мармизу, чаклун скислився й хутко заховав скельце в набедреникові. А сірники ще довго крутив на всі боки, не знаючи що з ними робити. Коли з коробочки випав сірничок, старий запахнув його собі в рот, але сірка прийшлася не до смаку, й він виплюнув. Домбо, зареготавши, добув з «біленької палички» вогонь. Чаклун, певно, не повірив, що сірник горить, і встромив палець з великим брудним нігтем у полум'ячко, але обпікся й посмоктав опік.

— Чека чама! (Вогонь добрий!) — задоволено гигикнув дідуган і похапцем сховав сірники в капшучок на шиї, бундючно зиркаючи на одноплемінців.

На тлі синього неба вимальовувалось громаддя гір.

Дороги лишалося на якийсь день!

З кожного узвишшя Павел удивлявся вдалину, жадібними очима шукаючи таку незнайому й таку любу серцеві країну гаубау. Ця таємнича земля вабила його до себе, як самітний острівець у відкритому морі вабить потерпільця корабельної катастрофи.

Раптом Капоко, який вів перед валки, зупинився й підозріливо озирнувсь.

— Гумба-гумба! — злякано проказав він і застережливо свиснув.

— Гумба-гумба! — прошепотіли й Гама з Лією.

З гори й справді сунув слон, а за ним чалапало маленьке, схоже на колобок, слоненя.

Тварини були ще далеко, але це аніскіле не втішало тубільців.

Слон, здоровезний, уже старий, укритий темною шкірою-бронею, ступав важко, вимахував хоботом на всі боки, мимохідь зриваючи вершечки акацій, але очі його нишпорили далеко попереду. Маля. підтюпцем бігло поруч, пленталось у ногах, чухало боки об стовбури акацій, поскубувало листячко, відставало, потім навскаки наздоганяло старого слона.

Носії, збившись до гурту, перешіптувались і один по одному діставали з-за набедреників леза асагеїв.

Махнувши до них рукою, Павел вигукнув:

— Онай мана! (Даваймо рушати!)

Ніхто не зрушив з місця — всі дивились на рушницю, пістолет і патронташ білої людини.

— Чи багато має гамба невидимих стріл до вогненного лука?

Питав Онда, кремезний присадкуватий хлопець з великими, попроколюваними, але без сережок, вухами та кільцем у носі.

— Багато, — відповів Павел. — А тобі навіщо вони здалися?

— Ой гамба, треба буде багато невидимих стріл! — мовив Онда. — Йде лютий гумба-гумба!

— Страхополох! — докорив йому географ, недбало махнувши рукою: — Тварини просто шукають кращої паші!

— Гумба-гумба йдуть нашими слідами! — наполягав на своєму негр. — Вони женуться за нами!

Павел засміявся, поплескав Онду по плечі й кивнув йому на стежку. Хлопець нерішуче пішов. Решта носіїв, умостивши клунки на головах, вервечкою простяглися за ним.

Йшли мовчки й повільно, мало не щоп'ять кроків тривожно озираючись.

III

Над осиротілим степом шаленів суховій, стовпами закручуючи в небо солому, жовте листя та порох. Сонце смажило так, що навіть мочарі повисушувало та повипалювало.

Пальмовий ліс і долина лишалися за бескеттям голих скель. Стежка примхливо кривуляла серед вигорілої трави, відцвілих кущів мімози та повзких чагарів вельвічії. Харчів знову забракло. Двічі хлопцям щастило натрапити на заму. Бульби цієї отруйної рослини можна вживати тільки варені, але поживки од них приблизно стільки, як од склянки лимонаду. З-за латочки кущів вистромились ріжки кількох газелей. Почувши гомін, тварини заторохкотіли ратицями. Павел послав навздогін дві кулі, але не влучив. Та не встигли рогаті зникнути у видолку, як десь мукнув буйвол. Майже зразу відгукнувся лев.

Негри, мов підтяті, попадали в траву, покидавши клунки та кошики й налаштувавши списи. Павел заліг за кущиком. Одинадцять пар очей перестали кліпати. Капоко, припавши вухом до землі, напружено наслухав. Знову почулось гарчання лева, супроводжуване якимось незнайомим криком. Тятиви напнулись, аж бриніли.

Потім Павел побачив, що Капоко спокійно сів, змінив асагей на лук і, скрадаючись, поплазував кудись обрідною травою. За кільканадцять кроків озирнувсь, і всі побачили на його виду лукаву посмішку.

Легенький вітерець, який раптом повіяв з того боку, приніс лунке гупання ратиць об тверду землю. Негри заворушилися й збентежено перезирнулись.

Може, лев напав на череду гну чи газелей? Або відчайдушна антилопа проштрикнула лютого хижака, й тепер обоє конають, не спроможні розчепитись? Але ж ні антилопи, ні тим паче білогриві гну не ревуть таким ото голосом. А згуки долинали з-за горбка, що по той бік чагарів. Гну чи газель — байдуже що, але його таки треба вполювати, бо в шкіряних торбах не лишилося й шматочка м'яса, а ні молочний сік кокосових горіхів, ні бульби зами, ні баобабова каша вже не могли нагодувати одинадцятеро виснажених людей.

Павел став на одне коліно, тримаючи карабін напоготові.

Раптом знову застугоніла земля, немов посунув табун коней, і над волотками трави замелькотіли голівки цілої зграї вгодованих страусів. Помітивши людей, птахи негайно звернули на схід, і над саваною розлігся їхній тривожний клекіт. Павел двічі вистрілив. Переколошкане птаство швидко мчало вперед. Услід йому полетів цілий снопик стріл, зі свистом розтинаючи повітря. Вистріливши ще раз, Павел збіг на горбок, але страуси вже майнули на добру милю, Не залишивши в траві жодної жертви. Переслідувати їх можна було б хіба що верхи на коні або бикові, як це роблять кафри.

Постававши, негри очманіло дивились удалину, де над чагарями й досі маячіли голови страусів. Та раптом на тому місці, звідки знялися ці птахи, Домбо прикмітив якусь тварину. Вона котила носом поперед себе великий сивий голяк. Одним пострілом Балканов повалив тварину на землю. То була маленька африканська лисиця. За хвилину хлопці схилились над трьома великими страусячими яйцями. Одне з них саме й котила лисичка, шукаючи камінця, щоб розбити об нього свій трофей та скуштувати яєшні. Яйця мали тверду попелясту шкаралупу й кожне з них переважувало двадцятеро курячих.

У холодку під акаціями носії розіклали ватру. Коли гілля перегоріло, Капоко попродовбував страусячі яйця й догори дірочками загорнув у жар. А тоді, вирізавши з акації паличку, обдер кору й заходивсь помішувати яєшню просто в шкаралупині.

Негри жваво обговорювали незвичайну пригоду. Капоко хитро всміхався.

— Я добре знаю габу! — говорив він. — Спочатку злякався, думаю — кумба! Коли слухаю — ні! Таки габа!

Поки пряжилась яєшня, молодий мисливець розповів про одне полювання на страусів. Капоко пішов у савану з Кабангою. Страуси, виявляється, люблять сіль, тому й кружляють увесь час понад солоними болотами. Тож Капоко з батьком подалися до одного такого болота й сіли в засідку. Пополежали ж вони там! Нарешті-таки страуси з'явились. Один був поранений і сичав на інших, мов гусак. Кабанга зачекав, доки зграя напилась, бо після водопою страуси стають вайлуватіші й тоді їх легше полювати. Старий мисливець мав на собі страусячу шкуру. Потихеньку вистромившись з очерету, він озвавсь по-страусячому. Птахи не помітили пастки й довірливо прийняли його до зграї. Кабанга підступив до найкращого, одним ударом повалив його на землю й перерізав горлянку загостреною бізонячою кісткою.

Зі страусячої шкури Кабанга пошив Капокові гарне святкове, муканзо…

Коли мандрівники попоїли, Капоко розколов навпіл цупкі шкаралупини страусячих яєць і поробив з них полумиски.

IV

Вітер несподівано повернув з північного сходу. Тепер повітря було напоєне вогкістю та озоном. Уперше за ввесь час подорожування почувся далекий гуркіт. Уночі в горах випав перший дощ. На небі нерухомою пінявою застигли сріблясто-білі хмари. На їхніх окрайках золотом вигравало сонце, заливаючи продухвини рожевою млою. Тільки де-не-де прозирала ясна блакить неба.

Подорожні стомлено сходили на пагорб. Удалині знову загуркотіло. Павел стурбовано гукнув до хлопців, аби прискорили крок. Далекі громовиці сповіщали, що суховіям настав кінець і незабаром почнуться зливи, що пересохлі річки знову загомонять, болота й озера наллються водою, і йти буде ще важче.

Але, наслухаючи та обстежуючи небосхил у бінокль, Павел за дві чи три милі знову помітив того самого слона із слоненям і раптом повірив у реальність небезпеки.

Тубільці мали рацію. Павел згадав про вбиту в лісі слониху. Ще тоді Кабанга передрікав неминучу помсту. Він добре знає норови страшної в своїй люті мстивої тварини. Десь слон попоникав, доки знайшов сліди вбивць своєї подруги.

Вітер трохи ущух, але чутливе Капокове вухо впіймало сердите слоняче сурміння.

— Тікаймо до лісу, гамба! — запропонував негр. — Гумба-гумба вже близько!

— Коли ж я ніде не бачу лісу! — озираючись на всі боки, стурбовано вимовив Павел.

— За горбом має бути ліс!

За узвишшям і справді починався густий тропічний ліс. Мандрівники чкурнули туди. Капоко змінив спис на асагей. Озвалось люте ревіння, яке немов хвилею вдарило втікачів. Тепер уже не могло бути сумнівів: слон іде їхнім слідом. З його могутньої горлянки щохвилини видирався жахливий згук.

Коли люди зникли за першими деревами, слон пустився навскаки, високо вгору підкидаючи важкий зад. Павел біг, обливаючись потом. Ноги грузли в пісок та дрібну рінь. На узліссі він наздогнав Домба. Негреня розгублено металось попід деревами.

— Залазь на оте хлібне дерево! — показав йому Павел на грубелезний стовбур.

— А гамба що зробитиме? — спинаючись угору, спитало негреня. — Гумба-гумба буде гамбу розчавити!

— Я дам собі раду! А ти поспішай, бо ніколи!

Не встиг Балканов як слід умоститись на дебелій гілляці баобаба, як розгніваний велет з розгону влетів у ліс, поваливши нараз кілька дерев. Узлісся загуло від зловісного сурміння, лускоту гілляччя та лункого тріску повалених стовбурів.

Балканов пантрував кожен рух оскаженілої тварини. На сусідніх деревах принишкли носії. Незабаром темно-брунатна спина слона майнула під баобаб. Павел бачив, як велет щомоці наліг грудьми на стовбур, але той навіть не похитнувсь, тільки найнижча гілляка глухо зарипіла. З хобота линула струменем вода з піною. Павел ворухнувся, щоб заховатись від такого «душу», але тут слон його й помітив. Війнувши вухами, він позадкував, звів угору хобот і люто засурмив, а тоді вперся в баобаб лобом. Передні ноги йому вгрузли по коліна в землю, а хоботяка від натуги нервово карлючивсь. Павел вистрілив раз і вдруге. З-за широченного слонячого вуха вдарила кров. Слон болісно затремтів, заревів хрипко та протягло, й з хобота йому вихопивсь фонтан кривавої піни.

Павел аж дихати забувся. Рука йому вперед-назад ганяла затвор карабіна, й ліс іздригався від частих пострілів. Боки слона наїжачились асагеями та стрілами, один спис глибоко вп'явся в проміжок між ребром і клубом. Цей час гнучка постать метнулася з дерева, засадила слонові гарпун глибоко в черево й так само блискавично знов опинилась на хлібному дереві. Слон заревів протягло й сумно, в горлянці йому заклекотіло, з хобота вихопивсь новий струмінь крові… Потім велетень раптом клякнув і за якусь хвилину покотивсь на землю, оббризкуючи кров'ю кущі та дерева.

— Гумба-гумбу вбито! — радісно заверещав котрийсь із хлопців.

Павел немов прочумавсь од кошмарного сну. Випроставши плечі, він повісив карабін на сук і сперся спиною на стовбур. Потім узяв зброю й важко плигнув на землю. Тіло йому немов поціпило. Домбо, скоцюрбившись, і досі визирав з-поміж гілляччя, мов злякане мавпеня. Уздрівши Павла, він ухопився за ліану й спритно зліз додолу.

— Гумба-гумба померлий!.. — якось таємничо прошепотів хлопчик.

Цієї миті тубільці заверещали й кинулись на узлісся. Павел глянув їм услід. Стежкою назад швидко тікало слоненя. Воно вже встигло добігти аж до горба й стрибало, кумедно скидаючи задок. Негри, нагнавши слоненя, повернулись назад до забитого велетня…

Після доброго відпочинку, нагодовані, веселі та бадьорі, з гарно засмаженими шматками слонятини в міхах, мандрівники довгою вервечкою стали на стежку.

Над лісом полинула врочиста пісня, що уславляла ту країну, де народилися хоробрі мисливці, які перемагають гумба-гумбу.

V

Починався стрімкий узвіз, що путляв поміж білих, мов крейда, лисих скель. Попереду всіма кольорами райдуги вигравала дивна кругла хмара. Її сяйво вимальовувалось на тлі неба, неначе над скелями плавала в повітрі якась чарівна повітряна куля.

Таку саму хмару спостерігав колись і мандрівник Лівінгстон у басейні річки Замбезі. Плем'я матока називало її «матотьона», тобто гримуча хмара, а інші дали їй назву «шонгус» — киплячий казан. Лівінгстон, зачарований красою водоскиду, назвав його «Вікторією».

Павла охопило хвилювання. На карті Сі-моне Альвареса в цьому місці позначено глибоку ущелину з річкою. А по той бік нібито починалась країна гаубау…

Незабаром проти сонця заяскріли спінені струмки, що спадали з високих порогів. Над ущелиною висіли міріади дрібнюсіньких різнобарвних краплинок-іскорок. Павел стояв, мов укопаний. Колись він милувався балканськими водоскидами. Але що то в порівнянні з картиною, яка постала зараз перед його очима! Водоскид ревів і сповнював повітря невпинним гомоном. Призахідне сонце підпалило туман та бризки над порогами жовтогарячим полум'ям. Над крейдяними скелями нахилилась веселка.

Павел насилу-силу відірвавсь од казкової картини й пошукав поглядом своїх хлопців. Але від того, що він побачив, у нього очі рогом полізли. Тубільці здіймали вгору списи, підносили їх до чола, і з чорних грудей видиралось тужливе голосіння:

— Та-ла Мон-гон-го-о-о!..

— Чого ви перелякалися? — стривожено запитав Павел.

Хлопці мовчки поставили списи на землю, але очі їм ніби припнуло до водоскиду. Покликавши Капока, Павел заходивсь розпитувати, в чому справа. Молодий мисливець кивнув на скелі й злякано прошепотів:

— Ой гамба, там живуть злі духи! На цьому місці кожна порошинка зачарована. Якщо торкнеться нас, то ми загинемо!

— Ба ні бо, що це ти плещеш! — зареготав географ. — Це така сама річка, як і всі, інші!

Але Капоко не погодився.

— Не річка це! — злякано щулився він. — Там живуть злі духи. Вони занапастять нас і понатоптують собі у люльки!

Павел знову мало не зареготав, але раптом обличчя йому стало поважне, навіть суворе… Вхопивши Капока за плече, він кивнув у бік водоскиду:

— Ти ж сміливий хлопець! Не личить воїнові так лякатися! Немає там ніяких духів! Просто вода спадає з великої скелі й розбивається на піну. Через те так гомонить і розпорошується туманом.

Негр зляканими очима втупивсь у водоскид, потім зітхнув і недовірливо звів очі на білу людину:

— Ой гамба, ніхто не може зробити з такої великої води окріп, тільки злі духи можуть. Бо вони її зачарували!

Павел вирішив знову вдатися по допомогу до «вогненного лука». Скинувши карабін з плеча, він набив його й повернувся до негра.

— Немає зброї, могутнішої за вогненний лук білої людини! — якнайповажніше промовив він, дивлячись тубільцеві просто у вічі. — Немає сили, більшої за невидимі стріли мого вогненного лука!

— А невидимі стріли можуть убити злого духа? — жваво спитав Капоко.

— Можуть! — не вагаючись, відповів географ. — Так, як пронизують лихих людей, подібних до Нгвуно, так само вбивають і злих духів!

Деякий час Капоко пильно придивлявся до гамби. Слова, вимовлені твердо й самовпевнено, не залишали місця для сумнівів. Уся гамбина кремезна постава, сміливі очі, суворе обличчя, обсмалене вітрами, випромінювали неабияку силу й мужність. Капоко підійшов до товаришів і заходився їм щось доводити, киваючи в бік Балканова. Нарешті носії повмощували вантаж на головах і несміливо рушили за своїм ватажком, час від часу злякано озираючись на водоскид.

Поступово гуркіт водяної маси стихав. Сяйво над білими скелями блякло, мов уранішня зоря. Сонце швидко зайшло. Проминувши «небезпечне» місце, негри знову підбадьорились. Тепер їхня розмова кружляла весь час навколо «вогненного лука», який захистив їх від зачарованих водяних бризок.

Стежина вивела мандрівників на берег широкої річки. Вже давно смеркло, про переправу годі було й думати. Тому отаборились просто на березі.

Павел наказав лаштуватись рушати далі. Негри никали, мов очманілі. В очах їм застиг притамований ляк. Вмощаючи пакунки, вони таємничо перешіптувались. А коли вийшли на берег, то запитально зиркнули на Капока й завагались. Павел запропонував сукати з ліан та гнучких повзучих чагарів мотуз, а сам довгою жердиною заходивсь міряти дно річки. Вона була неглибока, але з вантажем на голові її перебрести не так сплоха.

Незабаром хлопці всукали довгу мотузяку. Тепер залишалось найважливіше: хто перший перепливе чи перебреде на той бік, щоб зачепити кінець мотузки за якесь дерево й перегнати сюди понівечену пірогу? Павел запитав — ніхто не зголосився. Носії мовчки перезирались. Павел запитав удруге, але й тепер ніхто не вийшов уперед. Тоді він почав сам роздягатись. Але тільки-но встиг скинути брезентову куртку, як за спиною в нього зашепотіли. Пролунав верескливий Домбів голосок:

— Чекай, гамба, Лія буде перепливти!

— Лія? — глянув на молодого тубільця географ.

То був низенький і клишоногий хлопчина зі слідами слонячої хвороби на гомілках.

— Я на таке не пристаю! — заперечив Павел і взявся розперізуватись.

Домбо переклав його слова хлопцям. Капоко махнув списом до Лії.

— Залишайся на березі. Я сам перепливу на той бік. Річка глибока, ще втонеш.

Та не встиг Капоко вхопитися за мотуз, як Гама відкинув товариша-вбік і побіг до річки сам.

— Не треба, щоб Капоко перепливав, біла людино! — вигукнув він. — Капока старійшини обрали на вождя племені, коли помре Бенгас.

Кілька хлопців метнулись йому навперейми, котрийсь ухопив Гаму за поперек, перекинув собі за плечі й бігцем поніс геть від берега. Гама репетував, вимахував руками й намагався випручатись.

— Не пускай Гаму, біла людино! Гама незабаром матиме дружину й власну хижку! Я сам перепливу на той бік! Я вмію плавати не згірше як риба! До того ж мені ще не визначили лума-луму, і я не збираюся ставити нової хатини!.. — благав один молодий носій.

Павел заклав пальці в рот і різко свиснув. Запала тиша. Павел сказав, щоб хлопці самі обрали між собою людину, яка перебреде на той бік. Тубільці тихо загомоніли. Капоко махнув списом. І всі пішли за ним. Повсідавшись у затінку кокосової пальми, хлопці почали жваво сперечатись. Добру годину лементували вони, здіймали вгору списи, били себе в груди, аж нарешті Капоко підвівсь і всі замовкли. Він щось говорив схвильовано, а тоді заходивсь торкати списом кожного по черзі й нарешті зупинився перед Онаєм. Юнак миттю схопився й метнувсь до мотузки.

— Онай обраний переправляйся на той берег! — пояснив географові Домбо.

Онай був молоденький хлопчина з ледь помітним мохом на верхній губі, але високий та стрункий, з тонкими прудкими ногами й маленькими лукавими оченятами.

Він поклав собі на голову плескату каменюку й, притримуючи однією рукою її, а другою кінець мотуза, ввійшов у воду. Камінь надавав тілові більшої ваги. Спочатку вода сягала хлопцеві колін, потім поперека й нарешті — грудей. Юнак повільно просувавсь уперед, обережно обмацуючи ногою дно. Кілька разів підковзавсь, але щоразу встигав утримати рівновагу.

Тубільці, постававши на березі, напружено стежили за кожним його кроком. Часом, коли вода намагалася залити хлопця з головою, вони схоплювались, починали стрибати й підбадьорювати його. Так, крок за кроком, Онай досяг протилежного берега, схопився за повітряний корінь хлібного дерева й видерсь на сухе. Коли обернувся до товаришів, на радому обличчі його заблищали зуби.

— Онай онага! Онай онага! (Онай перебрів! Онай перебрів!) — кричали радісно тубільці.

Але Онай не дуже вважав на їхні овації. Не гаючи зайвої секунди, він міцно припнув кінець мотузяки до стовбура, перекинув пірогу на днище, стяг її у воду, зліз на носову частину, причому розбита корма задерлась догори й не черпала воду, вхопивсь обома руками за напнений мотуз і почав швидко перетягати сам себе на протилежний берег.

Тубільний човен був старий, з пробитою кормою, але його пласке дно, добре змащене смолою, виявилося міцне. Діставши сокиру, Павел зрубав грубелезну гілляку, розколов її, витесав з обох боків і сяк-так полагодив корму. Тепер уже можна було переправити на ньому й людей, і вантаж.

Останній переплив річку географ. Коли Павел ступив ногою на берег, його охопило дивне почуття — неначебто він опинивсь на рідній землі…

III

Стежина повела мандрівників не до схилу із жовтим стернищем та золотавими полукіпками, а до вузької ущелини. Обабіч здіймались високі стрімкі скелі, щедро залиті яскравим сонцем. На одній скелі вигравала проти сонця якась червона смужка. Вона спадала до самої стежки і звивалась то на один, то на інший бік, мов жива. Попередивши, що то червоні мурашки, Капоко повів мандрівників протилежним схилом. А ущелина дедалі ширшала. Обабіч росли самітні пальми та гуави.

Коли мурашина армія залишилась далеко позаду, Капоко раптом зупинивсь і зачекав, поки підійде Гама. Щось прикмітивши, вони довго й пильно дивились уперед, а тоді шугнули між дерева.

— Там прив'язано людину! — показав кудись рукою Гама.

Хлопці попадали на землю. Підлізши навкарачки до Капока, Павел запитав:

— Де ви бачите людину?

Тубілець показав списом туди, де біля стовбура було видно якусь постать.

Піднісши бінокль до очей, Балканов мало не впустив його додолу.

— Онда! — майже вигукнув він. — Там наш Онда!

Руки й ноги в Онди були прив'язані до стовбура, з рота йому вистромлявсь трав'яний віхоть. Онда марно силкувався випручатись.

— Онда! — жахнулись тубільці.

Зціпивши зуби, Капоко низько нахиливсь, немов намагаючись скинути з плечей якийсь тягар, міцно стис у руці зброю й чорною пантерою метнувсь уперед. Та не встиг добігти й до дерева, як був зустрінутий сотнями стріл. Капоко дременув назад, але навздогінці йому блиснув спис і вдарив межи плечі. Хлопець поточивсь, мов п'яний, і захитався, ноги йому підломились, і він осів на землю. Павел закусив спідню губу. Він заплющив очі й знову глянув. Швидко схопившись на ноги, Капоко побіг, але знову мов перепнувся. Гама підплигнув, як той поранений звір, протягло заволав і кинувсь уперед. У його зіщулених очах спалахнуло чорне полум'я.

На два махи Павел опинивсь кроків за двісті від Капока. Молодий негр карлючивсь у траві, обливаючись кров'ю.

— Гама она! Гама она! — хрипким і слабовитим голосом вигукував він.

Павел утретє підбіг і вгледів Гаму. Схопивши вдвох пораненого, вони швидко потягли його назад. З плеча в хлопця цебеніла кров.

— Капоко помре? — запитав Гама.

Вигляд у нього був геть розгублений.

— Не вмре! — відповів Павел, уникаючи дивитись хлопцеві у вічі. — Його тільки подряпало списом! То ж тобі не отруйна стріла!

— Гамба, врятуй Капока! — Проскиглив Лія, нахилившись над товаришем. — Він же найкращий син племені! Врятуй його! Бенгас дуже сумуватиме за ним!

Решта хлопців, оточивши пораненого, тупцювали на місці, з переляку не здатні й слова вимовити. Тільки Гама, дивлячись на свого товариша, якого намагались отак підло вбити, аж шаленів од обурення. Задерши голову до неба, він повторював:

— Це все наробила вождева бранка! Вона невдячна й підла!

Потім сумно глянув на географа:

— Білий чаклуне, врятуй життя Капока! Покропи його жовтою водою!

Капоко терпляче лежав, заплющивши очі, міцно зціпивши зуби й стиснувши кулаки. Він навіть не стогнав. Але напнені жили в'язів та рясний піт на виду свідчили про нестерпний біль. Та воїн і зараз тримався, як герой. Недаремно старійшини обрали його вождевим наступником.

Тільки коли спирт вогнем обпік рану, Капоко скреготнув зубами, й у куточках стулених повік йому блиснули сльози.

Так пролежав він добру годину. А коли розплющив очі й побачив схилене над собою Гамине обличчя, то всміхнувсь і ледь чутно промовив:

— Гамо, я живий! Не хвилюйся за мене… І не сердься… Гаубау мали право так учинити.

Гама обурився:

— Що говорить син Кабанги, наймудрішого старого воїна племені! Що я чую? Вони хотіли тебе вбити, а ти!..

— Гаубау охороняють свою країну. Молода бранка їм сказала, що ми ночували в му-касекерів, їли їхнє таро, печені батати і ямс. А мукасекери все це награбували в гаубау… І награбованим пригощали нас! То чому ж ти сердишся на гаубау?.. Вони вчинили справедливо.

Гама хотів щось сказати Капокові, але тільки ворухнув губами й збентежено закліпав очима. Лія від сорому одвернувсь. Решта тубільців похнюпила голови. Тільки тепер хлопці усвідомили, що їхній учинок не міг не розгнівати навіть найсумирніших людей у світі.

— Бенгас сердитиметься, — докоряв і собі, й іншим поранений. — Він не простить Капокові… Не простить Гамі, Лії, Онді…

Гама з Лією, наче вжалені, посхоплювались і позатуляли обличчя руками, немов хотіли сховатись від розгніваного погляду Бенгаса. Інші п'ятеро якось обережно, боком відступили геть. Сидячи в холодку, Балканов палив цигарку й мовчки стежив за тубільцями.

— Ми приборкали мукасекерів, — нарешті озвавсь він. — Як ви гадаєте: наважаться тепер вони хоч раз напасти на гаубау?

— Мукасекери вже ніколи не нападуть на гаубау! — погодилися негри.

— Гаразд. Не крастимуть більше в них харчів. Не вбиватимуть людей. І дівчина завдяки нам утекла. Мукасекери не наважились її перейняти. Отже, Бенгас буде задоволений воїнами свого племені!

Домбо переклав його слова. Павел уважно стежив, яке враження справлять вони на Капока. Той спочатку тільки кліпав очима, та коли почув останнє речення, по обличчі його майнула ледь помітна усмішка.

— Гамба каже вірно! — радісно вигукнув Гама.

— Гамба каже вірно! — погодився з ним і Лія.

— Гамба мудрий! — схвально захитали головами інші хлопці.

Тепер лишалось найважче — якось визволити Онду.

Швидко поночіло. В лісі не чутно було ні згуку, ані шереху. Капоко кілька разів робив спробу перевернутись, але не міг.

— Що ти хочеш, друже? — спитав Павел. — Скажи, ми тобі допоможемо!

— Хочу підвестись, гамба, — тихо відповів він, а трохи згодом додав — Я й досі не можу заспокоїтись.

— Чому?

— Бранка все розповіла про нас вождеві свого племені. Це я добре розумію. Але чому таки гаубау напали на нас?

Павел підсунувся ближче до нього.

— Ти своїм товаришам казав усе вірно. Дівчина передала тільки те, що бачила. А бачила вона, що ми сидимо з мукасекерами, п'ємо їхнє вино, їмо їхнє таро. А біла людина ще й роздає їм подарунки. От вона й вирішила, що ми стали друзями мукасекерів і ворогами гаубау. А про що ми говорили між собою — полонянка не розуміла, бо не знає мови вашого племені. Так що ти тоді Гамі вірно сказав.

Капоко стулив повіки й хитнув головою — біла людина має рацію.

IV

Павлові спроби ввійти в переговори з тубільцями, що принишкли десь у лісі, не давали ніяких наслідків. Кожен з носіїв голосно повторив кількома мовами, що біла людина добра й не дозволить мукасекерам напасти на плем'я. Але тільки луна відповідала на їхні вигуки, немов дратуючись.

Над ущелиною закіптюженою стріхою нависло похмуре небо. Темрява щохвилі густішала. Негри, повсідавшись навколо Капока, збуджено гомоніли. Павел крутив цигарку й міркував, що діяти. Чекати до ранку чи прокласти собі дорогу зброєю? Але ні, «вогненний лук» тільки розгніває гаубау. Повертатись назад — безглуздя. Що ж тоді робити? Ризикувати головою тепер, коли дістались мети, — просто дурість. Але ж і сидіти склавши руки — не менш безглуздо. Крім того, Онда… Хтозна, в якому він стані.

«Тільки як визволимо Онду, зможемо до ладу про все довідатися!» — нарешті вирішив географ.

Гама з Лією перенесли Капока до плеса. Решта хлопців пішла за ними.

— Що робити Домбові, гамба? — поспитало негреня.

— Йди з Гамою, — показав йому на стежку Павел.

— А гамба?

— Йди з усіма, кажу! — суворо повторив Балканов. — Я трохи затримаюсь…

Домбо знехотя обернувся, поволі пішов за носіями й немов розтанув у темряві. Павел заліг під кущем, тримаючи карабін напоготові, й увесь перетворився на слух. Над крайніми пальмами спалахнуло сяйво: хлопці розіклали багаття.

Цього разу Балканов вирішив не посилати забобонних тубільців визволяти Онду. Доки зійде «нічне світило», їх і дрюком з місця не зженеш. А тут треба діяти в цілковитій темряві.

Павел наслухав кілька хвилин — ніде анішелесь. Він проповз трохи й знову прислухався. Тиша й темрява щільно оповивали землю. Павел поповз швидше… Нарешті зупинивсь і відсапавсь. Повинно бути десь поряд… Ага, ось уже чути, як покректує Онда…

Щось поблизу зашаруділо. Хтось квапливо пробіг стежкою поза деревом. Тихенько луснула кимось настоптана гілочка.

Часу для вагань не залишилось. Рушниця набита й при першій загрозі вистрілить. Постріл злякає тубільців бодай на мить, і доки вони оговтаються, Павел різоне мотуззя й звільнить Онду.

Одним стрибком Павел опинився біля прив'язаного до дерева негра, шепнув йому на вухо «Тано анда!» (Свої!»), намацав рукою обличчя, витяг з рота кляп, а ножем порснув по тонких, але цупких, мов мідний дріт, стеблах якогось виткого чагарника. Хлопець зопалу дав сторчака, але швидко підвівсь.

— Гамба, тано набе! (Біла людино, яка ти добра!) — радісно прохарамаркав Онда задубілими щелепами.

— Мовчи! — засичав географ. — Бага! (Тихіше!)

Поблизу зарипіла рінь. Зовсім поруч пролунали швидкі кроки. Павел гарячково схопив Онду за руку, щоб потягти його назад, але надто пізно…

Власне, того, що сталося далі, Павел докладно не міг і пригадати. Якась тупа річ хряснула його по голові. Перед очима попливли червоні кола. Потім ноги йому підломились, і в голові запаморочилося. Наче крізь сон Павел чув якісь непевні голоси. Але не міг збагнути, звідки вони долинають, не міг розплющити очей, йому здавалося, ніби він пірнає у щось м'яке й тепле й погойдується з боку на бік, як у колисці. Десь у червоній темряві озвався голос, схожий на Ондин, але вмить розтанув у загальному гомоні.

Потім усе стихло. Павел спробував прокинутись, але не міг…

Балканов не поспішав. Тільки тепер він побачив, що був ув'язнений у величезному порожнявому стовбурі баобаба. Певно, хитрі гаубау не раз зачиняли в тій «в'язниці» ворогів свого племені й, не кивнувши пальцем, роззброювали їх…

Тубільці підходили до Павла, тицяли руками в бінокль і, кумедно витріщаючи очі, клали собі пальці в рот, висловлюючи в такий спосіб свій подив з незнайомої речі білої людини.

Селище лежало у видолку й мало дуже привітний та чепурненький вигляд. Посередині широчів майданчик, обсаджений навколо чагарником та кокосовими пальмами. За чагарями та пальмами півколом вишикувались хатини, а далі починався зелений вигін, усіяний квітучими жовтаво-червоними й кремовими кротонами та мімозами. На майдані тліла ватра, обіч лежали неподопивані кокосові горіхи. Перед хатинами сохли хутра, рябіли мережані рогожі. Вхід до кожної оселі зачинявсь або стяжкою кори, або ж дверцятами з бамбукових стебел, він був зроблений за метр від землі й швидше нагадував вікно. Поміж оселями гасала гола дітлашня. Зграйка хлоп'ят бавилась маленькими списами.

На південь від селища стриміла в небо рудувата скеля. Очевидно, десь там біг струмок, бо стежиною туди й звідти сновигали молодиці з глеками на головах. Проминаючи білу людину, вони зупинялися й допитливо дивились услід. У холодку лід хлібним деревом, поспиравшись на бамбукові ціпочки, сиділо кілька дідів. Вони жували бетель або попихкували люльками з довгими очеретяними цибуками й розмовляли між собою. Двоє чоловіків лагодили стріху на хатині. Поряд на траві сиділа купка дівчат та хлопців, які в'язали з листя кокосової пальми мати й подавали їх угору покрівельникам. Неподалік літній негр стулкою черепашки краяв лозиння виткого чагарника на тоненькі стяжечки. З тих стяжечок тубільці плетуть гарні браслети, які носять над ліктями та попід коліньми.

З-поза хатин вийшла ціла метка жінок. Вони з мотиками та якимись серпами квапились на вгороди, певно, сьогодні трохи припізнившись. Мотики та серпи не були схожі на тубільні: мали добре виклепане й трохи загнуте лезо.

Оце сільськогосподарське знаряддя та шкіряні верзуни на вождевих ногах свідчили за те, що тут таки живе біла людина, про яку гомонять племена навіть на узбережжі.

Тубільці уважно роздивлялись Павла.

Змащені пальмовою олією, настояною на духмяному зіллі, вони оточили його щільним кільцем і про щось галасливо гомоніли своєю незрозумілою мовою. Павел дослухався до кожного згуку. Хоч він знав уже чимало слів мови бігів та мопів і вмів уживати їх, але з вуст оцих людей досі не почув жодного знайомого слова.

Коли Павел слідом за вождем підійшов до купки хлібних дерев, з-за них вихопився молодий тубілець із перев'язаною рукою і, люто загарчавши та скреготнувши зубами, раптом щосили вдарив Павла головою в плече. Павел з несподіванки поточивсь, але втримався на ногах. Натовп гнівно загорлав на зухвалого юнака. Зупинившись, вождь сердито насупив сиві брови й щось суворо сказав. Кілька дужих рук ухопили хлопця, мов обценьками, й відштовхнули геть.

— Сана Балкан! — мов сам собі буркнув тубілець, який крокував поруч географа.

Павел не повірив власним вухам. Невже цей чоловік назвав ім'я його батька? Радість гарячою хвилею хлюпнула Павлові в серце, перелила через вінця й спалахнула на осмаленому сонцем та степовими суховіями обличчі. Він озирнувсь на тубільця, що вимовив дороге ім'я, але того вже й слід прохолов.

Павел знову згадав своїх вірних хлопців. Що з ними? Де зараз Домбо, лагідний, довірливий, меткий Домбо? Адже в хлопчика, крім нього, тепер не лишилося жодної близької людини! А от маєш: загубив десь малого…

Якийсь тубілець штовхнув Павла, зареготав і відскочив назад.

Старий вождь зупинився й підніс угору спис. Інші тубільці зробили те саме.

— Сана Балкан! — уже зовсім чітко промовив сивий вождь, звертаючись до якогось надзвичайно високого й кремезного чолов'яги, що на добру голову переріс інших.

Прохарамаркавши щось незрозуміле, той спритно крутнувся й кудись майнув.

— Куди вождь мене веде? — мовою бігів звернувся до старого Павел.

Старий пильно глянув на нього маленькими розумними оченятами й заперечливо похитав списом, мовляв, не розуміє. Павел повторив запитання мовою мопів, потім — по-португальському, але вождь лише плечима стенув. У свою чергу він запитав щось у Павла, теж незрозумілою мовою. Той безпорадно розчепірив руки, йому кортіло поспитати про батька, але ж чи багато набалакаєш на мигах! Нарешті Павел, ударивши себе кулаком у груди, повільно й чітко проказав:

— Я — мона лама сани Балкана! Його рідний син з племені, що живе на острові серед моря!

Жартівлива усмішка майнула на обличчі в старого тубільця. Плескатий ніс йому кумедно зморщивсь. Інші тубільці від сміху хапалися за боки, але старий раптом суворо блимнув на них, і ті поодверталися, пирскаючи в жменю.

«Мабуть, гадають, що я збожеволів! — подумав Павел і сумно посміхнувсь. — Що то таке, коли людина німа! А мені ж треба зараз якихось двоє слів!..»

Негри повсідались у холодку й жваво загомоніли. Тільки старий вождь спрямував зір кудись удалину, де в ущелині бігла річка та зеленів пальмовий ліс. Павел клацнув нікельованою табакеркою, яку не подужали терміти, скрутив цигарку, послинив папірець. Тубільців аніскільки не здивувала ця процедура. Якийсь парубійко навіть підніс йому свою люльку, щоб припалив. Павел простяг юнакові дрібку тютюну.

— Гума сама! — нюхнувши, задоволено вигукнув він, але Павел, нічого не второпавши, тільки головою на всяк випадок похитав.

Цей час прибіг той довгань, якого вождь кудись посилав, і щось проказав старому своїм громовитим басом. А з ущелини вийшов цілий гурт тубільців. Пролунали вигуки, озвавсь дерев'яний бубон. Воїни, що охороняли бранця, заворушились. Дітлахи зграйкою майнули назустріч новоприбулим. Старий вождь непорушно стояв у холодку, чекаючи, коли ті з бубном підійдуть ближче. Павел не втерпів і глянув у бінокль, та мало не впустив його. Серед тубільців плентався, похитуючись, Домбо. Трохи обіч ішла і решта хлопців. Лія з Гамою несли очеретяну мату, на якій лежав поранений Капоко. Поруч крокував Онда з перев'язаною рукою. Ще здалеку до Балканова долинув знайомий писклявий голосок.

— Гамба! Любий гамба! — вигукував Домбо, дивлячись на Павла з такою цікавістю, немов той щонайменше з неба впав. — Ти живий? А чому ж ти роздягайся? Де твій одяг?

Павел ледве стримував сльози радості. Але цю мить один конвоїр стусонув негреня кулаком попід ребра, воно скарлючилось від болю, поточилось і впало. Жалібний плач потонув у загальному гаморі. Тубільці щось хрипко вигукували, вищали очеретяні сопілки, бриніли марімби. Лунко гупав дерев'яний бубон. Воїни справляли перемогу.

Натовп, що супроводжував полонених носіїв, був зустрітий урочистими вигуками. Але старий вождь знову розітнув повітря списом, і вмить запала мертва тиша. Поманивши до себе негра-велетня, він зовсім чітко сказав йому:

— Чома-чома, сама Балкан!

«Балкан!» Сумнівів бути не могло!

Кожна секунда зараз видавалася Павлові вічністю. Але тубільці не квапились. Негр-велетень помчав до селища. В тому ж напрямку повільно подавсь і вождь, за кожним кроком похитуючись ліворуч і праворуч, і його оздоби врочисто вибрязкували.

III

Спостережливе око мандрівника, який проминув багато селищ, не могло не помітити, скільки тут незвичного. По-перше — бамбукові двері в хатинах, невеличкі глиняні коминчики над стріхами, а в багатьох нових будівлях навіть маленькі круглі віконця, запнені прозорими міхурами тварин.

Все це неабияк уразило Павла. Помалу ступаючи в такт ударам дерев'яного бубна, він пильно роздивлявся тубільне селище. Аж тут раптом зупинивсь, мов укопаний: перед ним була рублена, чотиристінна, з верандочкою та похилою стріхою хата, що притулилась у холодочку під кокосовими пальмами! Вона різко виділялася серед круглих та гостроверхих тубільних осель і була достоту така самісінька, які зводять в них удома, в рідній Копривштиці, тільки замість черепиці вкрита пальмовим листям.

Павлові вдруге за цю добу здалося, ніби він наближається до рідної оселі. Ось на вікнах у череп'яних горщиках цвітуть гарні південні квіти. Такою запам'ятав він, їдучи по науку, й рідну батьківську хату: з оповитою виноградом верандою і рожами та геранією на дерев'яних сходинках. Та коли повернувся з Петербурга, квіти зів'яли, хатина стояла пусткою. Мати уже лежала у могилі…

Щосили гупав бубон, і його удари відлунювались у лісі по той бік долини. Старий вождь знову змахнув списом. Гомін ураз ущух. Чути було тільки, як бряжчить об землю зброя, видзеленькує мідне наруччя та дрібно торохкотить барабан. Але й ці згуки поступово стихли. Негр-велетень ще здалеку подав якийсь знак, і старий кивнув Павлові слідувати за ним.

На подвір'ї з-за низенького очеретяного плоту вихопився кощавий тубілець, дуже чорний і кучерявий, з великими білими сергами у вухах. Він розчинив перед прибульцями бамбукову хвіртку.

Від нетерплячки серце в Павла тіпалось і кидалось — як не вискочить. Але з хати й досі ніхто не виходив. Обабіч стежки, що вела до приступка, росли кактуси, алое та якісь виткі південні квіти. Низенька бамбукова альтанка мальовничо заросла зеленню. В альтанці хтось закректав, кахикнув, рипнули дерев'яні нари. Павел крадькома зіп'явсь навшпиньки й закляк. Там ворушилася чиясь постать. Трохи згодом при вході став бородатий та сивий, мов голуб, дідусь. Він був дуже слабовитий, аж тлінний на виду, й спиравсь на бамбукові костури.

Павел пополотнів, йому перехопило подих. Чи не снить він, бува? Ні, таки це не сон. Перед ним стояв його батько, але постарілий та хоровитий, з понівеченими ногами.

— Тату! — нарешті видихнув Павел.

Старий стрепенувся. Потерши запалені очі, він хитнувсь і ледве втримався на ногах. Довго дививсь на білого півголого чоловіка, а тоді, неначе щось пригадуючи, торкнувся неслухняними пальцями чола.

— Хто ти, парубче? — запитав він. Голос йому тремтів од хвилювання. — Звідки знаєш мою рідну мову?..

— Та це ж я, батьку! — тихим, зривистим голосом мовив Павел. — Твій син Павел!

— Павле, дитино! — заголосив старий і простяг руки до сина. — Та це ж таки ти!..

Вождь побачив, як білий бранець упав навколюшки й з очей йому побігли сльози; як кощаві вузлуваті пальці їхнього сани почали обмацувати його плечі, голову, обличчя; як змокли запалі зморшкуваті щоки старого; як він схвильовано зашепотів щось.

Тубільці, що оточили тин, спиналися навшпиньки, намагаючись краще роздивитись цю несподівану зустріч. Чувся тихий шепіт. Воїн-барабаш, який бив у лукулі, так і застиг, високо тримаючи дерев'яний цурпалок.

Приголомшений вождь не знав, що й робити. Він сподівався, що бранець буде підданий суворому допитові, як бувало досі після сутичок із португальцями, аж тут раптом сталося щось незбагненне. Що це за білий зайда? Хто він такий? І чому сана Балкан тримає його в обіймах?

Незабаром звістка облетіла все селище. Негри збуджено вимахували списами, стріляли в небо з луків і вигукували:

— Тано бома ділі-ділі! Тано бома ділі-ділі! (Наша біла людина має гостя! Наша біла людина має гостя!)

Відчувши легкий дотик, Павел розплющив очі. В хатині вже було видно. Над ліжком схилився старий Балкан, спершись на свою бамбукову милицю.

— Чому ти не спиш, тату? — звівсь на лікті Павел. — І як ти аж сюди дошкандибав? Тобі ж важко ходити!

— Вже легше стало, синку, — зітхнув старий. — Та й як же його спати, коли знаєш, що турків-бусурменів попроганяли!

Підставивши собі бамбуковий стільчик, він сів і, втупивши допитливі очі в сина, спитав:

— То все те правда, що ти сказав? Болгарія вільна! Брати росіяни її визволили! Ой, синку, ми ж знали, що самотужки нічого не втнемо. На те воно й вийшло. То немає вже ні беїв, ні башибузуків, ні пашів? Немає жодного з оцих собак?

— Немає! Жодного не лишилось!

— Так, так! — щасливо всміхнувся старий. — Тепер залишилось тільки своїм торбохватам в'язи поскручувати. Але це вже легше!…

У хвіртку ввійшло кілька тубільців і повсідалось під пальмами. Один з них тримав на руках дитину з пораненою ніжкою.

Виглянувши у двері, старий Балкан погладив бороду й усміхнувсь:

— Полеж трохи. А я вийду до своїх людей.

Павел дививсь, як батько сів перед альтанкою й перев'язав пораненого під час гри хлопчика. Дитина, переконана в тому, що білий дідусь прогнав хворобу геть, почеберяла грати далі, а тубілець-батько кудись метнувся й хутко приніс кілька кокосових горіхів. Балкан узяв ті горіхи, щоб не образити батька.

Другий відвідувач слабував на елефантіаз, тобто слонячу хворобу, за якої вражений орган роздимається й утрачає форму. Ноги в тубільця були вкриті якимись, схожими на бульби, пухлинами. Цей теж благав «одробити» йому «пороблене».

Відпустивши й цього пацієнта, Балкан покульгав до оселі, але коло самих дверей його наздогнав якийсь стривожений тубілець. Він говорив швидко й час від часу поглядав на небо, вимахуючи списом, брав палець у рота й морщився.

— Що він каже? — спитав Павел.

Старий у відповідь усміхнувсь, поплескав тубільця по плечах і запропонував йому стільчик. Тубілець сів, але дзиґлик неначе мулив йому. Гість неспокійно совавсь, виглядав надвір і без упину щось торохтів своєю мовою.

— Що він каже? — знову запитав географ.

— Ай прийшов просити ліків, щоб полікувати дощ! — одказав, сідаючи й собі, старий Балкан. — Якщо біла людина «загоює» рани, то чому вона не може вилікувати дощ, коли той десь у дорозі заслабував? Біла людина всеможна, бо прилетіла сюди з зірки, де живе її плем'я…

— Невже ти їм таке ото казав? — не повірив Павел.

— Ой сину, сину! — зітхнув старий. — Скільки я торочив колись: ні з якого Місяця я не падав. А вони люди добрі, але наївні — не йняли віри!

— Ну, то й що?

— Нарешті чаклун племені переконав їх, що я таки не впав з Місяця. І знаєш, як? Він сказав їм: біла людина прийшла до нас не з Місяця, а з'їхала по промінчику з зірки. Ось як!

Павел аж за боки хапавсь. Але старий Балкан насварився на нього пальцем:

— Ти, сину, не регочи! Немає нічого кумедного в тому, що люди неосвічені. Вони ніколи не полишали межі земель гаубау. Тільки коли я вирядив їх зі жменькою діамантів до арабських торгівців у пониззя Замбезі, вони переконалися, що, крім їхньої річки, в якій старому горобцеві по халяви, є ще «Велика гримуча вода». А ось того, що існують і моря та інші материки, вони навіть уявити собі не можуть.

Прихильно глянувши на тубільця, Павел дістав тютюну, скрутив цигарку й подав йому. Ай понюхав, висмикнув кілька волоконець, ізжував і вдоволено погладив себе по грудях — смачний «алан»! Цигарку ж обережно загорнув у банановий листок, сховав у нашийну торбинку й пішов собі.

До самого обіду вже ніхто не приходив. Тільки Домбо заглянув і залишив пістолет, бо, мовляв, люди жахаються «вогненного лука». Негреня було надзвичайно веселе. Туга за батьком поступово стихла й сьогодні він уперше прийшов з ненамащеними глиною руками. Павел запитав про Капока. Той уже почав уставати, але ще слабий та захлялий, через те не виходить з хатини. Домбо також розповів, що вождь з великим гуртом уночі подавсь на полювання. Після перших дощиків дичина почала повертатись на старі пасовиська.

Павел кілька разів питав батька за португальських дигерів, за каторжників, але старий відмахувався, супив брови, й очі йому спалахували гнівом. Видно було, не хотілось йому пригадувати щось дуже неприємне.

По обіді батько пішов до своєї альтанки, а Павел подавсь обстежувати селище. Забіг до носіїв, навідав Капока. Й тільки тепер дізнався про всі подробиці тієї похмурої ночі: сам Онда розповів. Коли гаубау забили географові памороки й потягли з собою, щойно звільнений від пут хлопець дременув у той бік, де над пальмами сяяли відблиски вогнища. Та ще й не свінуло, як воїни Гагами оточили носіїв. Тих було більше, ніж намистинок на шиї в Онди. Капоко наказав не чинити опору. Лише Домбо, причаївшись у кущах, натиснув на гачок свого «малого вогненного лука», але пістолет дав осічку, певно, давненько не змащуваний. Тоді хлопчик, старанно замаскувавши його під набедреником, виліз і підніс тремтячі рученята догори…

Старий Балкан не виходив із своєї альтанки до самого смерку. Гагама теж не повертався з полювання. Певно, дичини було ще не гурт-то, і мисливці поплентались таки далеченько від селища.

Павел писав у щоденнику, до якого ось уже кілька днів не брався, бо на підступах до землі мукасекерів остерігавсь наскоку й поховав папери серед багажу.

Колекція збереглась непогано. До речей білої людини ніхто не наважувався доторкнутись. І черепи різних тварин, і опудала птахів, і роги, й препаровані в скляних банках плазуни були в задовільному стані. Тільки на зошит із записами метеорологічних спостережень хтось линув пальмового вина.

III

Ще й не смеркло, як небо раптом насупонилося, спалахнули блискавки, загомоніла громовиця, й раптом полило, мов з-під ринви. До оселі вбіг мокрий як хлющ Ай і покотив по долівці двома здоровими кокосовими горіхами. З радощів тубілець реготав і верещав, показуючи пальцем надвір, де полосувало й періщило, аж пальми хилилися додолу. Ай відмовився сісти. Він вимахував руками, збуджено галасував, вихилявся й стрибав, мов дитина. Коли він пішов, старий похитав головою:

— Дивний люд оці гаубау!

— Чого це він знову до тебе? — запитав Павел.

— Приніс мені дарунок за першу велику зливу!

— А про що він так жваво балакав?

— Та!.. — відмахнувся старий. — Він і досі переконаний, що без моїх «ліків» злива не почалася б. А тепер, бач, йому закортіло, щоб я припинив грім та блискавку, бо ще, мовляв, підпалять пальмовий ліс!

— І ти пообіцяв припинити громовиці? — посміхнувсь Павел.

— Який бо ж ти! — жартома насупився старий Балкан. — Їх не можна дурити. Нічого такого я не обіцяв Айєві.

— З яких же ото радощів він навприсідки пострибав додому?

Старий спочатку всміхнувсь, потім, щось подумавши, посмикав себе за довгу бороду й таки спохмурнів:

— Вже й не знаю, що казати! Він не йме мені віри. Тоді просив «вилікувати дощ». Я нічого не обіцяв, але злива пішла. Я й тепер не обіцяв «припиняти» блискавку, але він думає, що таки припиню її й не обіцяючи. Вважає, що біла людина зберігає свої «чудодійні ліки» в глибокій таємниці!

Після вечері, що складалася з кокосового молока, печені та меду, старий ліг на м'яку папороть і заходився знову розпитувати про батьківщину, яку не бачив уже багато років…

Раз у раз бив грім, заглушаючи немічний старечий голос Балкана. Коли ж вітер на мить ущухав, було й досі чути вигупування дерев'яного лукулі. Тубільці врочисто зустрічали початок злив, які навернуть до них дичину й зроблять землю родючою. Ковтнувши живої води, прокинеться буйна тропічна рослинність, зацвітуть і зав'яжуть плід банани, кокоси, баобаби та хлібні дерева. Старий наслухав гомін дощу. Його обличчя пожвавішало, маленькі злинялі очі заблищали.

Час спливав поволі. Обоє мовчали, кожен поринувши у власні думки. Старий Балкан натоптав свою люлечку тютюном з Павлового капшучка. Затягшись кілька разів, він заплющив очі, але видно було, наче старий збирається й ніяк не збереться сказати щось таке, що його давно хвилює. Павел добре знав удачу свого батька й терпляче чекав.

— Про те, що сталось на кораблі, тобі вже розповідали, — нарешті озвався Балкан тихо й схвильовано. — Так, я виказав авантурників капітанові! То була зграя розбишак, а ми — революціонери! Над ними верховодив якийсь Гонгора. Він заробив кулю, але капітан Сілва Порту був людина побожна й не хотів бруднити собі рук. Але ж про це вже тобі казав Гонсалві… Чудовий то хлопець!.. Отже?» нас, в'язнів, було шестеро. Крім мене, ще двоє арабів і троє вірменів… Усі п'ятеро загинули. Тільки я дивом урятувався… Нас, мов ту худобу, продав начальник фортеці. Португальці не наважувались довірити таємницю своїх копалень іншим людям. Ми були чужинці, а колонія — португальська. В ній іноземці не мають ніяких прав. Один з наших господарів ще до того побував у країні гаубау як солдат — брав участь у придушенні якогось повстання негрів. Тоді ото й натрапив на діамантове родовище. Коли відслужив свій термін, повернувся до Португалії, зібрав ще кількох авантурників, і вони вирішили гуртом розробити поклади й забагатіти.

Від узбережжя, де висадив нас. капітан Сілва Порту, до верхів'я Замбезі — Великої води, як називають цю річку тубільці, ми йшли багато днів зряду. Один араб заслаб, і нас лишилось п'ятеро. Всі похляли так, що доводилось відпочивати щомилі.

У пониззі річки Кубангу наші хазяї згодили за кольорові клапті, намисто та черепашки кількох тубільців-носіїв. Так минуло ще п'ять днів. Однієї ночі тубільці накивали п'ятами. Хазяї обшукали ввесь навколишній ліс і одного таки знайшли. Але він відмовився йти далі, й ми стали свідками його останніх хвилин… Тоді я остаточно переконався, з ким маю справу, але невільник мусить іти, куди його женуть. За підписаною «умовою», ми повинні були працювати в копальнях два роки, а потім буцімто нам мали дати волю. Але лапігам-дигерам ніхто вже не вірив.

Однак іншого виходу в нас не було, ми мусили йти. Португальці охороняли нас із рушницями в руках. Уночі ставили варту, а вдень про втечу годі було й думати… Потім нас лишилося четверо. Ми опинились у чужій країні, на кожному кроці чатувала смертельна небезпека.

Португальці знову згодили носіїв, цього разу з племені молів, але й ті при першій нагоді дали драла. Увесь вантаж знову ліг на наші плечі. Другий араб теж захворів на тропічну пропасницю. Ми довго тягли його попід пахви, але пропасниця посилювалась. Доводилось раз у раз зупинятися й давати змогу товаришеві відсапатись. Але господарі почали дивитися на нас вовком, і ми зрозуміли, що вони шукають нагоди позбутись хворого араба.

Так воно й вийшло. Прокидаємось одного ранку, а бідолахи немає й сліду. Португальці запевняли нас, буцімто відвели його в опорний військовий форт, де слабому нададуть медичної допомоги. Ми мовчки перезирнулися: араба вночі десь у лісі пристрелили. І не помилились. Коли відійшли від табору, почули люте валування гієн та шакалів: хижаки шматували труп нашого товариша. У серці клекотіли гнів та обурення. Поспадала машкара з робишак і вбивць. Але й вони помітили зміну в нашій поведінці й стежили за кожним нашим кроком.

Згодом ми допленталися до відног якихось гір. Путь ставала дедалі важча. Її перетинали бескиди та ущелини, вкриті непролазними чагарями. Продиратись доводилося з сокирою в руках. У якійсь стрімкій ущелині ми зупинились. Незабаром стало відомо, що неподалік живе плем'я гаубау. Наш провідник-португалець таки добре знав дорогу і привів нас на самісіньке місце: до чималої ями, на дні якої виступала джерельна вода. Це й було родовище коштовних камінців.

У тій самій ущелині ми й отаборились. Але нас виявили тубільці. Гагама переказав через кількох воїнів, щоб ми забиралися з їхньої країни геть. Португальці затягли безкінечні переговори, намагались навіть підлабузнитися до тубільців подарунками, але марно.

Проте ми таки розпочали роботу. Діаманти виявились неглибоко, й ми дуже легко виколупували їх та промивали від глини. Спочатку тільки важко було відрізняти, де діамант, а де простий камінчик. Кришталики мали криві й неправильні грані. Деякі відлискували жовтавим, деякі жовтогарячим, а деякі й зеленим або рожевим кольором. Знаходили ми діаманти й чорного відтінку. А ти знаєш, такими чорними діамантами було пробурено Симплонський тунель. Та наші португальці були невдоволені. Вони шукали прозорих, безколірних, з дужим лиском діамантів, які над усе цінуються на ринку.

Потроху, потроху португальці натоптували свої шкіряні капшучки коштовним зерням. Увечері в їхній оселі вибухали чвари, одного разу вони похапалися навіть за горлянки. Ніяк не могли поділити між собою каміння. Але що б там не було, а біля нас на варті завжди залишавсь один з них, тримаючи вінчестерку напоготові.

Двічі на нас напосідали тубільці, але не витримували рушничного вогню й відкочувались.

Одного разу на чолі цілої армії з'явився сам Гагама. Він надіслав до наших копалень свого воїна, який знав кілька португальських слів. То був знайомий тобі Ай. Парламентер повідомив, що вождь не збирається на нас нападати, але хоче за ситець та ліки запропонувати нам робітників. Португальці тільки того й чекали. Вони закидали Гагаму подарунками. Кілька негрів лишилося в нас промивати породу. Серед них був і Ай. Я заприятелював з ним. Ай виявився щирий і кмітливий парубок. Він часто розпитував мене про білих людей та їхнє життя на Місяцеві.

Якось я йшов повз хатину португальців, і підозріле шепотіння всередині змусило мене зупинитись. Господарі про щось змагалися. Коли я прислухавсь, волосся мені стало дибки. Негідники не могли дійти згоди, хто з них шістьох повинен повбивати нас, щоб не лишилося й душі, яка б знала про діамантове родовище. Інший мав підпалити тубільне селище й улаштувати засідку на стежці, щоб перебити негрів до ноги. Але старий португалець пропонував убити лише Гагаму, а решту тубільців задарувати намистом, наруччям, цвяхами та іншим непотребом. Ще один пропонував знищити, крім Гагами, ще й жерця.

Сперечались вони до пізніх облягів. А я прикипів до стовбура хлібного дерева, й намагався не проґавити жодного слова. Десь аж опівночі португальці дійшли згоди: разом з нами вбити Гагаму та жерця… Я нишком продерся крізь чагарі й подавсь до нашого куреня.

Вранці домовився з Айєм, що той відведе мене до вождя. А ввечері непомітно прослизнув у селище. Гагама вже чекав на мене. Я розповів йому про змову португальців.

Відтоді ми стежили за кожним їхнім кроком. Уночі виставляли таємну варту. Ми тепер ладні були роздерти будь-кого, хто наблизиться до нас. Але ми не мали зброї.

Минув якийсь час. Нарешті ми помітили, що португальці почали лаштуватись у дорогу, пакують потроху речі. Однієї ночі ми всі гуртом непомітно вийшли з табору й подалися до лібати, маючи одну вінчестерку, яку поцупили в португальців. Гагама підняв своє військо й заступив вхід до ущелини. Ми позалягали. Як непоганий стрілець, я заховався за кущ, тримаючи вінчестерку напоготові. Португальці вранці, мабуть, заходяться нас шукати.

Так воно й сталось. Покапцанівши від люті, озброєні до зубів дигери з'явилися в ущелині, як тільки свінуло.

Нам треба було нападати ґвалтом. Тубільці, поприкипавши до дерев, чекали Гагаминого знаку.

— Мерзотники! — волав з нестямки старий дигер. — Де ви?

— Це свинство! — кричав другий.

— Вони порушили умову! — шкіривсь третій. — Хай тепер не винять нікого!

— Я їм черепки потрощу! — нахвалявся четвертий. — Заводіяки! Злодії!

Вони брутально лаялись, горлали, погрожували й клацали вінчестерками.

Гагама дав знак, і тубільці накинулись на них. Я вистрілив, старий дигер упав. Інші португальці позалягали й зчинили стрілянину. Кілька негрів були вбиті. Розлютований натовп посунув на бандитів, але ті відстрелювались. Я поцілив ще одного португальця. Та цю ж мить мене мов хто батогом оперезав. Куля понівечила мені ногу, яка й досі, сам бачиш…

Старий Балкан спересердя аж плюнув, потім обтер з чола піт і, затягшись димом, повів далі.

— За годину бандити лежали, зрешечені отруйними стрілами. Отак закінчилось їхнє багатіння. Шістьма розбишаками стало в світі менше…

Він раптом замовк, а коли знову озвався, голос його тремтів:

— Після бою тубільці підібрали мене, і я побачив своїх товаришів, які лежали рядком. Відважні борці були, хай земля їм пухом. А я відтоді оце й ношу в лівій нозі кулю…

Піл зарипів. Старий Балкан ледве поворухнув пораненою ногою й затамовано простогнав.

— І досі болить? — співчутливо прошепотів син.

— Ще б пак! Ех, коли б я тільки міг, то рачки, а до Болгарії таки доплентався б!

За дверима, як і раніше, гомоніла злива, раз у раз бив грім, і над неспокійними пальмами синім полум'ям спалахувало небо.

В кімнаті засмерділо смаленим. Старий Балкан схаменувся, притис пальцем гніт, який уже почав палити підставку, потім знову вмостивсь на полу, вкривсь леопардовим хутром і принишк. Розповідь та тяжкі спогади геть стомили його. Він важко дихав, у грудях йому свистіло. А Павел сидів, замислено підперши голову руками.

IV

Минув добрий тиждень. Гагама навідувався до білих людей щодня, сідав у бамбуковій альтанці й заводив з Балканом довгу розмову. Вождь в усьому радився з ним. Потім брав географа й ходив з ним полювати на антилоп, а то дивитись на лани. Дощі швидко напоїли землю, й долина вкрилась молодою травичкою. Найчастіше зливи починалися звечора. На ранок же вітер вимітав небо до лиску, й сходило червоне сонце. Плем'я бралося до роботи. Дехто з чоловіків та жінок ішли на вгороди розпушувати землю мотиками, удобрювати її лісовим перегноєм. Мотики коваль племені поробив так, як радила біла людина. Першу торбинку зерна као тубільці принесли аж з берегів Замбезі від арабських торгівців. Коли висіяна пшениця дала врожай, вони зібрали його й увесь кинули в землю наступного року. Так площа під посівами поступово зростала, й тепер Гагама пишався перед географом громадською коморою, що з неї кожен член племені одержував рівну пайку пшениці. Люди були забезпечені хлібом до кінця року.

Одного разу Балканова та Домба перестрів Ай.

— Сьогодні ставитимем нову хатину! — з гордістю мовив молодий тубілець.

— Кому? — байдуже запитав Павел.

Домбо змовницьки підморгнув Павлові, мовляв, і ми дещо знаємо, та не скажемо, нехай покортить.

Павла заінтригувала така таємничість.

— Про яку це хатину він каже? — звернувсь він до негреняти.

Домбо радісно заплигав, але мовчав.

— Ти ж чого мовчиш, чортеня? — вигукнув Павел.

Знову лукаво підморгнувши, Домбо зіп'явся навпочіпки й по-спільницькому шепнув Павлові на вухо:

— Будуть звести хатину для гамби!

Хоч говорили й по-португальському, Ай здогадавсь, про що мова, й, кумедно похитавши поставою, підтвердив:

— Зводитимем хатину, в якій житиме бома Павел!

Павел махнув рукою:

— Навіщо мені! Моя хатина вмістить ще двох таких, як я. Та й коли пересядуться дощі, ми підемо звідси.

Після цих слів від несподіванки Ай аж спис упустив. Потім раптом схопився й щодуху дременув до високої оселі вождя. За якусь хвилину звідти вийшов Гагама й швидко попростував до географа. Слідком, забігаючи то з лівої, то з правої руки вождя, дріботів Ай.

Гагама озвався ще здаля:

— Ой бома Павел, залишся з нашим племенем! Не йди від нас! Гагама дасть тобі все, що забажаєш!

— Сана Балкан повинен повернутися до свого племені. Воно вже вільне й чекає на нього, — відповів Павел. — Та й гаубау давно вже навчилися самі вирощувати као.

Старий вождь, який стояв, спершись на спис, посмикав себе за цапину борідку, сумно похилив голову й, не промовивши й слова, пішов собі.

V

Після того спливло ще зо два тижні. Не минало дня, щоб до Павла не заходили тубільці й не благали його залишитися… — Сана Балкан — мудрий, — казали вони. — Ніхто не проганяє його звідси. Плем'я ніколи не залишить сану Балкана голодним. Бома Павел теж буде нагодований. Чому ж вони збираються повертатись на свою велику зірку?

— Ні на яку зірку ми не збираємось, — терпляче роз'яснював географ. — Ми підемо до Великої води, сядемо на вогненну пірогу й поїдемо в країну нашого племені.

Вже півмісяця в селищі й разу не озвавсь дерев'яний бубон, не забриніла жодна марімба. Тубільці никали сумні та невеселі, немов сподівались до своєї лібати великого лиха.

Якось увечері Гагама знову завітав до Балкана. Як завжди, усівшись у бамбуковій альтанці, він довго щось доводив старому й раз у раз кивав списом у той бік, де за тином з'юрмилось плем'я. Павел сидів у хатині. Він порозбирав пістолети й разом з Домбом змащував їх, час від часу поглядаючи надвір. Старі вели поважну й зосереджену розмову.

Тубільці принишкли за тином, чекаючи наслідків. Нарешті вождь підійшов до натовпу. Павел бачив і чув, як після перших же Гагаминих слів знявся лемент, потім запала тиша, кінець вождевої промови було відзначено дружним гуком.

Після цілоденної зливи розгодинилося, з-за горба виплив ясен місяць. Із лісів та лук подихало вогкістю й зіллям. Над лібатою ще не змовкли вигуки тубільців, як рипнули двері й до хатини ввійшов, кульгаючи, старий Балкан.

— Про що це ви говорили з Гагамою? — запитав Павел.

Батько сів на піл, розгладив довгу бороду й усміхнувсь.

— Ти й сам знаєш, про що, — відповів він. — Плем'я ладне зробити для нас усе, аби тільки ми залишились тут.

— І ти пообіцяв?

— Ні, не обіцяв. Сказав, що ми вирушимо, як тільки перейдуть великі дощі. А доти, хочемо того чи ні, мусимо лишатись.

Павел дістав з кишені блокнотик, розгорнув на сторінці, де був зазначений час повернення «Севастополя», й хитнув головою:

— Встигнемо. Але за цей час треба цілком приготуватися до далекої подорожі.

Далі він звернувся до негреняти й, ховаючи лукаву посмішку, спитав:

— А ти, Домбо, підеш з нами?

Домбо якусь мить пильно дивився географові в вічі, немов намагався прочитати заховану в них думку.

— А тамо-тамо хоче Домба?

— Авжеж! — відповів Павел.

— Тоді Домбо пітиме туди, куди пітиме гамба! Домбо спати там, де спати гамба! Домбо скрізь буде ходи за гамба! Бо гамба — добра біла людина!

Павел зиркнув на батька. Старий доброзичливо всміхнувся, пригорнув негреня до себе й схвильовано сказав:

— Ти чудовий хлопчина! Житимеш у моєму домі. Будеш мені за рідного. Отже ж матиму двох синів: одного білого, другого чорного. Хочеш?

Домбо сяяв од щастя: він поїде разом з білими людьми й навчиться малювати живі знаки, як це робить гамба Павел. А то ж була найзаповітніша мрія негреняти!

VI

Майже щоночі з неба лило, мов з рукава. Вже тричі народжувавсь і вмирав молодик, а зливи не стихали. Без угаву гомоніли громи, рипіли й стогнали під дужими грудьми вітру порохняві дерева в лісі; деякі не витримували могутніх поштовхів і з тріском падали додолу; вогненними стрілами розтинали чорне небо сліпучі блискавиці.

Земля давно вже перестала приймати вологу, напившись донесхочу. Річка вийшла з берегів і потягла вниз до моря повалені стовбури хлібних дерев та кокосових пальм.

Удосвіта небо вияснялось, і над пагорбами сходило яскристе, мов викупане зливами, жовтогаряче сонце. Настав приємний і прохолодний ранок. Прозоре повітря немов аж рипіло від чистоти, подихаючи п'янкими пахощами насиченої землі, прілого листя та перших квітів. На листі блищали мільйони бісерних краплинок. Трави курілись теплою прозорою парою. Повівав легенький вітерець, зціджуючи з широкого бананового листя срібні струминки дощовиці.

Моріжки вкрилися соковитою травою. Повипускали нове листя дерева. Серед бананового лісу ясно-зеленими могилками здіймались крони тисячолітніх баобабів. У нове вбрання зодяглись і олійні пальми. Зіп'явшись на пальму, тубільці робили кістяним ножем наріз нижче зав'язі й підвішували там бамбукові пляшки, в які стікав молочно-білий сік, що з нього виготовляли чудове й міцне пальмове вино.

Знову розпукалися бруньки на цейбах, що здалеку дуже нагадували явори. Фіолетово-білими квітами зацвіли строфантуси.

Чагарники та гаї навколо селища загомоніли веселим щебетом перелітних пташок.

Для тубільців настала гаряча пора року. Мудрий Гагама довго радився з родовими старійшинами щодо розподілу робочих рук на період великих дощів. Треба було забезпечити все необхідне для життя.

Хоробрі й досвідчені мисливці, які бездоганно володіли списом і стрілою, вирушали полювати слонів, антилоп, гну та страусів. Підлітки, побравши сільця та пастки, виплетені з баобабового ниття, подались ловити рідкісних птахів, чиє пір'я має прикрашати зачіску кожного тубільця. На вгородах почали розпушувати грядки маніоки, саджати солодку картоплю, ямс та сорго. Годували й грунт під као.

Рибалки невеличкими ватагами сідали на висмолені та оздоблені випаленим орнаментом піроги й вирушали річкою вгору та вниз.

Щоранку десятеро кремезних тубільців на чолі з своїм ватажком Онаєм ішли вузькою ущелиною до Білої скелі, де були родовища діамантів. Намивши за день коштовних камінчиків та повпихавши їх у шкіряні капшучки, вони ввечері в Гагаминій хаті сортували добуте за кольором та розміром.

У священному громадському домі кілька тубільців майстерно видовбувало бамбукові пляшки, ліпило череп'яні глеки та сулії, дзбани та келихи, щоб мати вдосталь посуду на пальмове вино нового врожаю.

Павлові навколишня природа давала невичерпний матеріал для наукових дослідів. Щодня він провадив спостереження за кліматом, вивчав геологічну структуру земної кори, поповнював свої колекції рідкісними комахами, плазунами, пір'ям та опудалами птахів.

Зошити, придбані в Стамбулі, були списані до останнього рядочка. Хатина під пальмовою стріхою перетворилась на справжній музей африканської флори та фауни. Кмітливий Домбо став незамінний помічник у географа і страшенно пишавсь тим, що біла людина довіряє йому свої таємниці. Не раз та не двічі Павел постерігав, як малий поважно ходить подвір'ям, випнувши вперед худенькі дитячі груди та заклавши руки за спину, «мов гамба Павел».

Вечорами, поки з неба не полило, хлопці гаубау та Павлові носії під згуки однострунних марімб і лунких бубнів танцювали навколо багаття. Гагама о ту пору сидів на бамбуковій лавочці й розмовляв з Дончом Балканом. Павел при каганці робив записи в щоденнику.

Батько з сином старанно лаштувались у дорогу. Тубільці плели для них зручні бокаті кошики, в яких можна буде нести харчі та інший вантаж.

Якось Гагама запитав:

— Коли вирушать білі люди?

Балкан люлькою окреслив у повітрі коло:

— Як народиться молодик!

Гагама навіщось повторив цей рух, потім загнув на лівій руці три пальці, щось обмірковуючи, а далі хутко звівсь і пішов до хвіртки.

Відтоді ще тричі заходило сонце, а Гагама немов у землю запався. Але Павел прикмітив, що біля громадської хатини працює куди більше кошикарів, ніж досі. Очевидно, вождь наказав приготувати все для мандрівників якнайшвидше й вирядив на допомогу ще кількох робітників.

Одного ранку тубільці посходилися ще вдосвіта. Павел виглянув й прислухався. З-за тину долинав неймовірний гамір. Сумно гупали дерев'яні лукулі, жебоніли марімби, плакали сопілки. Плем'я було чимось дуже збуджене. «Тамо ая! Тамо ая!» — вигукували тубільці, що означало: «Місяць зійшов! Місяць зійшов!» Уночі котрийсь із них помітив, як з-за хмар вистромив ріжки молодик. А від Гагами всі знали, що коли народиться молодий місяць, білі люди вирушать до своєї Великої зірки.

Вийшовши на подвір'я, старий Балкан сперся на пліт, звів угору руку й сказав, що вони вирушатимуть не сьогодні, а завтра. Люди тієї ж миті розійшлися.

На ранок, ще й сонце не зійшло, а плем'я вже було на ногах. Перед дверима громадського дому вигупували бубни. Сюди юрбами сходилися тубільці, вбрані в найкращий одяг зі святковими оздобами. Чоловіки мали в руках луки та вигострені списи. З червоних сагайдаків визирало оперіння стріл. Жінки пов'язали на голови кольорові стрічки та яскраві клапті ситцю. Парубки та дівчата поприходили у своїх найкращих муканзо, підперезані широкими пасками з гарної шкіри, в діадемах, з безліччю бамбукових гребінчиків, у яких стриміло довге пір'я папуг, яструбів та білих орлів. Дехто бринькав на однострунних і двострунних марімбах або надимав бамбукові флейти та очеретяні сопілочки.

Коли зібрались усі, вийшов і вождь у розкішному вбранні, підперезаний трьома червоними пасками, з лискучим леопардовим хутром на плечі, з гарною сивою зачіскою, прикрашеною десятками барвистих пір'їн та діадемою, на якій яскріли зірки зелених та ясно-червоних діамантів. Уперше він вийшов із своєю улюбленою мавпочкою. Вмостившись на господаревому плечі, тваринка на всі боки повертала голову й хитро блимала котячими оченятами. Час від часу вона простягала руку й намагалась поцупити стрілу з Айєвого сагайдака. Гагама дістав з-за паса біле слоняче ікло, оздоблене двома рядками коштовних камінчиків, тричі засурмив, і натовп рушив до рубленої хатини.

Домбо перший помітив похід. Залишивши марімбу в альтанці, він убіг до хати старого Балкана. Кімната була позаставлювана впакованими кошиками. Спритно переплигнувши через ті кошики, негреня вигукнуло:

— Гамба, йдуть!

Павел саме загортав зошити широкими стяжками кори червоного дерева. Старий Балкан сидів на полу й пихкав з довгої очеретяної люльки. Почувши Домба, обоє стрепенулись. Балкан сперся на ціпок, поволі став на ноги й пошкандибав до дверей.

— То, кажеш, усе? — виходячи, спитав він.

— Увесь багаж запакований і добре ув'язаний, — відповів Павел.

— На скількох носіїв?

— На десятьох.

— А всього скільки нам треба буде людей?

— Двадцятеро. Не більше!

Цей час Гагама та Капоко внесли на подвір'ячко ноші, виплетені з жилявої кори на добрих бамбукових держаках. Старий вигнанець розчулився, на очах йому забриніли сльози. Він покульгав назустріч Гагамі. Павел закинув рушницю за плече й також вискочив надвір. Домбо, в новому набедренику, підперезаному зверху пістолетом, наздогнав географа. На подвір'ї вже чекали носії.

Гагама, поважний і врочистий, підступив до старого Балкана й привітав його піднесеним угору списом. Потім знову засурмив. Ту ж мить на подвір'я вбігло п'ятдесятеро молодих стрільців.

— Ці безстрашні воїни супроводжуватимуть білих людей до Великої води! — кивнув на них вождь.

Потім приклав до вуст відшліфоване слоняче ікло і знову тричі засурмив. Тієї ж миті узбіч стрільців прошаруділи кроки десятьох юних тубілок, убраних у гарні барвисті муканзо. Вождь усміхнувсь і кивнув у їхній бік списом:

— А це найхоробріші й найроботящіші дівчата племені. Моє плем'я не має кращих на вроду дівчат. Чи пристає бома Павел на те, щоб вони стали йому дружинами? Бома Павел не має власної хатини в жодному роді, тому кожен рід виділив йому по одній нареченій!

За цими словами «наречені» сором'язливо понахиляли голови, тайкома зиркаючи на географа. Натовп тихенько зажебонів.

Павел розгублено подивився на струнких дівчат. Домбо, затуливши долонею рот, лукаво блимав на свого гамбу. Мавпочка вовтузилась на Гагаминому плечі й намагалась вискубти з зачіски в Айя найбарвистішу пір'їну.

— Оце зав'яз, як порося в тину! — шепнув до батька Павел. — Скажи вождеві, що закони білого племені не дозволяють цього робити!

Старий насупився й глянув на сина спідлоба:

— Ти хочеш, щоб плем'я образилось? Люди тобі й віри не візьмуть, бо вважають, що закони однакові для всіх племен. Будьмо чемніші. Краще задайсь у цьому на мене. Ти не знаєш тутешніх звичаїв.

Доки батько з сином перемовлялись, воїни стояли, мов за наказом, «струнко», а «наречені» боязко перешіптувались. Гагама чекав, що одкажуть білі люди.

Дончо Балкан гладив сиву бороду, думаючи тяжку думу. Потім, спираючись на ціпок, ступив кілька кроків уперед і повільно заговорив ледь чутним, слабовитим голосом. За першими ж його словами серед племені знявся тривожний гвалт. Навіть Гагама роздратовано смикнув себе за цапину борідку. Діди, що підпирали тин, раптом аж люльки позвішували додолу й насупонилися. «Наречені», глухо заголосивши, похнюпили голови, позатулялись руками, й стояли так кілька хвилин, не наважуючись від сорому звести на Гагаму очі.

Домбо запитально дививсь на географа.

— Погано буде гамба! — стривожено прошепотів він.

— Чекай, друже! — відповів йому Павел. — Перетреться, перемнеться та якось минеться.

Павел здогадувався, що збентежило плем'я. Очевидно, старий Балкан сказав, що його «бома» не прийме дівчат до своєї хатини. А відмова чоловіка одружитися з дівчиною, яку обрали старійшини, є нестерпна образа для всього роду.

Натовп гомонів, але Дончо Балкан ніби навмисне не квапився, навіть люлькою пихнув раз чи й двічі.

— Що ти їм казав? Чому вони так загули? — нетерпляче спитав Павел.

— Я ніколи їм не брехав, не брехатиму й тепер. Поки що сказав: мій син не може взяти дівчат за дружин. А зараз скажу, що ми до нашої землі добиратимемось поки зійдуть три молодики; що наша країна дуже далеко, що зима в ній триває теж три місяці й що дівчата загинуть від небаченого холоду. Навіщо ми завдаватимемо їм такого лиха! Ми ж люди не жорстокі.

Старий підняв ціпок угору, й гомін ущух. Він заговорив неквапливо, зважуючи кожне слово. Незабаром полегшене зітхання видобулося з сотень грудей. Гагама, всміхнувшись, поторкав свою вождівську діадему. Дівчата сором'язливо попідводили голови.

Біла людина запропонувала: нехай кожна дівчина обере собі нареченого серед воїнів племені Бенгаса, які не менш хоробрі та кмітливі за гаубау.

Капоко, не дочекавшись кінця промови, підійшов до «наречених» і вхопив за набедреник якусь струнку дівчину. Павел придививсь краще і аж очі витріщив: то була колишня бранка вождя мукасекерів!

Решта носіїв теж обрали собі «мону луму». А десяту, якій не вистачило пари, бо Бенгасових хлопців було дев'ятеро, узяв собі Ай.

Павел обдарував наречених разками синього намиста та клаптями барвистого ситцю. Коли щасливі пари, побравшися за руки, відійшли вбік, він підперезав свій пістолет Га-гамі над червоним вождівським паском і простяг йому ще й торбинку набоїв, а жерцеві подарував чималий сталевий ніж із кістяною колодочкою. Потім обійшов усіх воїнів і кожному дав дещицю, «принесену з Великої зірки». Тубільці роздивлялись дарунки з великою цікавістю, передавали їх з рук до рук, шептались або верещали з радощів.

Ще не вгамувався радісний гамір, як бойовий ріг вождя сповістив про те, що білі люди вирушають. Урочисто загримів дерев'яний бубон, завищали сопілки, забриніли марімби. Молодь затягла старовинної пісні.

Тихий вітерець, що лічив листя пальм та шарудів у розквітлих орхідеях, підхопив пісню й поніс її високо-високо над верхівками хлібних дерев та зеленими горбами баобабів.

Четверо молодих воїнів, вибраних з-поміж найдужчих, підхопили бамбукові ноші. Десятеро носіїв повмощали на голови кошики, прикриті від дощу корою червоного дерева. Наймужніші бійці племені, озброєні добре вигостреними списами та повними сагайдаками отруйних стріл, вишикувались у ряд.

Закинувши рушницю за плече, Павел востаннє обернувсь і махнув брезентовим шоломом. Поруч дріботів легенький та прудкий, мов сарненя, Домбо. Усміхаючись до самісіньких вух, випнувши гордовито груди, він поважно, по-тубільному похитувавсь на ході.

Домбо був перший представник Африки, що вирушав до країни білих не як раб, а як вільна людина.

Коли передні воїни та носії вже сховалися за деревами пальмового лісу, Дончо Балкан над силу обернувсь і глянув назад. Усе плем'я гайворонням обсіло верховину Білої Скелі. В повітря знявся частокіл списів, блискаючи вістрями проти сонця. Над улоговиною розлягавсь протяглий та врочистий гук. Старий зітхнув, підняв угору свій костур і сумно всміхнувся. На сивих старечих віях заблищали сльози…