— Рудавський, — почув нарешті Здіслав. Це було єдине знайоме прізвище з усіх дванадцяти: його власне.

Він підвівся і поволі рушив до білої лінії, що пересікала чорний еліпс бігової доріжки. Хлопець був дуже схвильований, і тому все сприймав якось надзвичайно. Пишна червнева зелень каштанів, наприклад, здавалася йому дуже соковитою, майже темною. Десь на грані свідомості блукали ледве помітні згадки про кінець учбового року, канікули, приятелів, перехід в останній клас, а інколи тривожна примара випускних екзаменів.

На темному від зелені каштанів моріжку сиділи групки болільників. Їх одяг, обличчя здавалися Здіславу одноманітними, дуже схожими одне на одне. Це тому, що він не знав нікого з них.

Хлопець зрозумів це, і його безпредметна схвильованість зникла, а натомість прийшла рішучість.

«Як добре, — сказав він сам собі, — мене тут ніхто не знає, ніхто мною не цікавиться! Гаразд, я їм покажу! Я їм покажу!»

Та це не приглушило невпинного шепоту невиразного неспокою, від якого холонуло десь усередині, біля серця. Широко розкривши очі, він ішов полем і повторював про себе: «Ну, чекайте!»

Справді, його чекали учасники змагань, судді, тренери. І тут, нарешті, перше знайоме обличчя: Влязло, підстаркуватий, лисіючий тренер команди «Копернік», вистрибнув із-за суддівського столика і підбіг до Здіслава.

Рудавський не дуже зрадів. Він був у такому настрої, що навіть цей доказ піклування сприйняв іронічно.

«Старий чорт страхується на всякий випадок, — подумав. — Якщо я доб'юсь перемоги, він скаже: це мій вихованець. Якщо програю — твердитиме: це його провина, я робив усе, що міг, навіть цю неділю присвятив йому, тільки йому. А чим цей Влязло може допомогти? Скаже зараз своє улюблене, що правильне дихання…»

Влязло схопив руку Здіслава і справді почав розмову про дихання.

— Пам'ятай, глибоке дихання, — шепотів він, — це кисень для м'язів, якнайбільше кисню! Крім того, друже мій, не старайся усіх перемогти. Не женись за рекордом. Боронь боже! У фінал виходять троє, ну, можеш бути третім… Чуєш? Третім! Чуєш?

Здіслав кивнув головою, ледве стримуючись від зневажливого жесту.

— Ну, пам'ятай же: дихання і третє місце, третє! Тримайся, я буду тут! Якщо ж…

А тоді що? — охоче опитав би Здіслав. Може, він побіжить за нього? Чи промовить таке слово, яке, мов пружина, штовхне його вперед?

— Ну, товариші! — крикнув якийсь юнак у напіввійськовому одязі. — На вісімсот метрів, на старт!

Здіслав прискорив ходу, щоб вислизнути від Влязла, але той дріботів поруч і все щось белькотів, просто із шкури пнувся, щоб бути чимось корисним одному з своїх вихованців.

— Хто найнебезпечніший з них? — спитав Здіслав, щоб тренер відчепився і хоч таким чином допоміг йому.

Але саме цього Влязло не знав. Він ніяково розводив руками і щось плутано говорив. Рудавський, роздягаючись, не дуже прислухався.

Бігуни один за одним скидали різноколірні трикотажні костюми і, пробігши два-три кроки, притупували ногами, наче жеребці, що вирвались із стайні. Здіслав дивився на них, хвилюючись ще більше, ніж досі: всі противники були довгоногі, високі, з легенями, наче міхи. Хіба можна мріяти про те, щоб перемогти стільки й таких противників!

Один з них тим часом підбіг до Здіслава:

— Привіт! Як живеш?

Це був Талярек, головний противник на відбірних районних змаганнях на минулому тижні. Здіслав перегнав його на добрих десять метрів, але той прийшов другим і тому здобув право стартувати сьогодні.

— Ну, тепер тримайся! — сказав Талярек. — Я в чудовій формі. Хочу взяти реванш!

Здіслав щиро посміхнувся і на мить відчув упевненість в собі: напевне, останнім не прийду!

Та незабаром він знову зазнав удару. На принесених звідкись кількох лавах сиділа купка дівчат. Серце хлопця якось неприємно стислось. Он та, друга зліва. Дуже світле, коротко підстрижене волосся, іронічна посмішка на широких червоних губах. Противна зазнайка Павловська. Чого їй тут треба? Вона ж бігає вже за студентами з політехнічного, хоч сама теж учиться в десятому класі…

«Добре, я вам покажу! Стривайте, стривайте-но!»

Юнак у напіввійськовому одязі ще раз зачитує прізвища і вишиковує бігунів на білій лінії старту. Здіслав став одинадцятим, ближче до зовнішньої бровки. Талярек поруч, останній. А тепер — найстрашніші п'ятнадцять секунд. У Здіслава клацають зуби, тремтять руки, ноги. Він нічого не думає, нічого не пам'ятає, лише боїться. Не тільки він, он якийсь невисокий білявий хлопець хитається і, ніби перед стометрівкою, стає навколішки, спираючись на руки.

— Готово! — каже стартер і підіймає руку з пістолетом. Ще три нестерпні секунди. Страшно запізнитися, страшно вирватися передчасно. Надзвичайно довгі секунди. Чи не заснув стартер? Може, годинник став?

Постріл — це визволення. Одразу всі збиваються в купу. Ті, що були зовні, роблять стрибок уперед і вліво, щоб якнайшвидше опинитися біля внутрішньої бровки. Здіслав теж увертає, але поперед нього вискакують ще двоє, хтось штовхає його в бік, чиїсь шипи чіпляють за литку.

Метушня триває кілька секунд, і вже на першій кривій бігуни розтягуються метрів на двадцять. Здіслав опинився десь усередині, перед ним біжить якийсь чорнявий довгань — восьмий номер.

Після нестерпних мук чекання біг був справжнім щастям. Здіслав це усвідомить значно пізніше.

А тепер тільки біг. Розум працює чітко, спокійно. Все, що стосується бігу, бачиш, усе відчуваєш. Зате не помічаєш нічого поза чорним еліпсом бігової доріжки; хіба що тільки розпливчаті зелені крони каштанів та рожеві кружальця людських облич.

Крок — довгий, темп, здається, швидкий. Всі зусилля тепер спрямовані на те, щоб зберегти цей темп, щоб не відірватись од чорнявого довганя. Але крива кінчається, і в момент переходу на першу пряму з-за спини Здіслава вистрибує веснянкувате, рудувате обличчя Талярека.

На мить Здіслав жахається: «Значить, можна бігти ще швидше?» Талярек обходить Здіслава, наближається до вісімки, за ним іде ще один хлопець під номером двадцять дев'ять, а потім висовується наперед невисокий блондин, той, що стояв навколішки на старті.

Тоді немовби щось штовхнуло Здіслава. Він бачить себе ніби збоку. Вистрибує на крок праворуч за блондином. Чорнявий зараз поруч, зліва. Дивиться мимохідь на противника, який його обходить. Здіслав помічає тільки його почервонілі, пашіючі щоки і шипляче дихання.

Цей перший ривок тільки розпалює Здіслава. Два протилежні відчуття — що його обійшли і що він сам може обходити інших — підштовхують його вперед. Ще десять метрів — і блондин залишається набагато позаду. Ліворуч один за одним відстають ті, що досі очолювали біг. На другій кривій Здіслав здивовано помітив, що попереду лишилися тільки двадцять дев'ятий і Талярек.

Тут тільки він подумав: «Я третій, вистачить на фінал»; потім знову: «На віражі не можна обганяти, бо коли біжиш по зовнішній, робиш кілька зайвих метрів». І, нарешті, третя думка: «Дурень, що ж я роблю?» Віддаючись цим розумним міркуванням, він знов одійшов на метр від бровки і, прискорюючи біг, порівнявся з двадцять дев'ятим. Талярек озирнувся. Здіславу вдалося, що в його очах було занепокоєння.

«Боїшся, любий, — подумав він. — Маєш рацію!» І не повертаючись до бровки, мчав уперед по зовнішній доріжці. Талярек не піддавався, завзято махав руками, високо підіймаючи коліна, наче на стометрівці. Віраж кінчається, і на останніх його метрах Здіслав перемагає, опір Талярека, кількома довгими стрибками обминає його і, нарешті, доходить до бровки.

Він перший! І найважливіше те, що він зовсім не відчуває втоми. Довгий крок, яким він переміг, нарешті, Талярека, немов створений для його легенів і серця. Легко і рівно йде він уперед. Пряма здається короткою, ось уже судді, тренери, болільники, захоплене обличчя Влязла. Обличчя дівчат. Біла пляма чуприни тієї… тієї…

Він озирається, дивиться на інших противників. До найближчого, мабуть, метрів п'ятнадцять. Талярек ще далі.

Це ще більш окриляє Здіслава. Біля лавок він прискорює біг.

Вздовж усього віражу Здіслав біжить легкими довгими кроками. Він вибігає на передостанню пряму й знову озирається. До найближчого, певно, метрів двадцять, з ним змагається блондин, підбігає ще хтось.

Наче іскорка занепокоєння. Ще довший крок. Але це не зовсім вдається, бо ноги стають важчими. Передостання пряма здається набагато довшою, ніж обидві попередні, Чорт з ним, двадцять метрів переваги — це теж непогано.

І саме в цю мить він чує близько за плечима чиєсь засапане дихання. Здіслав знову озирається, нічого не розуміючи. Майже за три кроки від нього біжить невисокий блондин, трохи далі якийсь незнайомий, а ще за метр — Талярек.

Безжалісний страх охоплює Здіслава; хлопець знову робить зусилля, наче Талярек, якого хвилину тому він: обходив у цьому самому місці. Здіслав піднімає коліна вище, з усієї сили вимахує ліктями. Що за неприємне, огидне почуття: незважаючи на всі спроби, він біжить, немов у сні, не може зрушити з місця.

Він роззявляє рота, задирає голову. Обличчя його кривиться в розпачливій гримасі! Яка дика несправедливість: ще півхвилини тому найменший рух ноги ніс його вперед, наче на крилах, а тепер напружена до краю воля, міцні м'язи, невтомне серце… все марно.

Ось з правого боку виривається блондин. Він на півголови нижчий за Здіслава. І не дивиться навіть, тільки ритмічно махає руками і витягує ноги. І зразу з'являється другий — двадцять дев'ятий.

Вийшли на останню пряму. Страшенно далеко до фінішу! Біла лінія на біговій доріжці, фінішна стрічка здається тоненькою, мов нитка.

Третій… Третій… Цього ж досить! Хто так говорив? Троє входять у фінал. Він третій. Це добре, це чудово!

Він повторює це сам собі, щоб заглушити неприємний біль і відігнати жахливу втому, яка охоплює його.

Легені раптом стають малими й порожніми. Ніби чиясь величезна долоня затулила йому рота й носа. Він майже задихається, хоч широко роззявив рота. В голові гуде, шумить. Нарешті серце не витримує, воно так сильно б'ється від нестачі повітря, немов розривається на шматки.

А найгірше те, що ноги дерев'яніють, стають важкими і нерухливими. Він ще підіймає коліна до грудей, але вони падають безсило вниз, невистачає сили, щоб послати їх вперед. Здіславу здається, ніби він ще біжить, а насправді тільки перебирає ногами.

Ну й довга ця остання пряма!

Блондин уже біля фінішу, двадцять дев'ятий зразу ж за ним. Скільки ще? Двадцять метрів? Він третій, адже третій — це чудово, цього досить, Влязло мав рацію, розумний старий. Тільки б витримати!

Звичайно, він не витримав. Випнутими вперед грудьми блондин саме розірвав стрічку, кілька десятків болільників біля фінішу заплескали в долоні (він це тільки бачив, а не чув), коли Здіслав знову з правого боку почув кроки, сопіння і повз нього промайнула чиясь майка бурякового кольору, а потім зелена, і ще зелена, і блакитна.

Вони обганяли його, ніби він стояв на місці. Але Здіслав рухався, тобто, хитався — ліворуч, праворуч, вперед. В цю мить він ні про що не думав.

«Тільки б не останнім», промайнуло в голові, але він уже не розумів як слід, що це значить.

Ця пряма взагалі не має кінця. Немає білої стрічки, немає лінії на біговій доріжці. Ззаду виринає ще один — Талярек. І раптом нудота. Здіслав, нічого не розуміючи, заточується ліворуч і, опинившись на зелені поля, падає.

— Лікаря, лікаря! — кличе хтось. Кілька чоловік підбігають до Здіслава. Один перевертає його на спину, другий хапає під руки.

— Це мій, мій!.. — безтямно кричить Влязло і з усієї сили стискує зап'ястя лежачого, гадаючи, мабуть, що лічить пульс.

— Нічого з ним не сталося, — говорить товстий юнак. — Отямиться, хай віддихається. Ну, товаришу, вище голову!

Лікар підносить Здіславу до носа пляшечку. Здіслав задирає голову, неначе від влучного удару кулаком у ніс. Сідає.

В голові жахливий шум. Кволість більша, ніж досі. Хотілося б так лежати, ні про що не думаючи, спати, а ще краще — провалитися крізь землю.

Адже він починає розуміти, що сталося. Важкого, солодкувато-нудотного присмаку втоми в роті і горлі вже невистачає, щоб затьмарити усвідомлення поразки, тим страшнішої, що він зазнав її після міражу надзвичайної перемоги.

Найгірше в цій поразці — співчуття. Ось над Здіславом стоїть Влязло і боїться розкрити рота. Трохи далі — ще кілька болільників. Але вони довго не затримуються. Саме в цей час лунає з гучномовця: «Учасники бігу на сто десять метрів з перешкодами…»

Здіслав швидко підводиться, він не хоче лишитися сам на сам з Влязлом. Болільники вже побігли ближче до фінішу. Здіслав боїться, що тренер нагадає йому про третє місце, а ще більше боїться, що той великодушно промовчить.

Здіслав поволі йде до фінішу. Він ні на кого не дивиться, боячись, що всі витріщилися на нього. Підійшовши до свого одягу, побачив, що місце зайняла ціла група нових учасників змагань, які готувалися до штовхання ядра. Здіслав увесь почервонів, коли йому все ж довелося штовхнути одного з них в плече і промурмотіти «пробачте».

А той відсунувся, навіть не глянувши на Здіслава.

«Ядровики» знехотя обмінювалися думками про змагання. Один сказав:

— На вісімсот метрів — час поганий, дві п'ятнадцять!

— Що ти кажеш?! — крикнув інший. — А здавалося, що буде новий юнацький рекорд!

— З цим рекордом почекаємо на тебе.

— А той дурний! Ну, той, що вирвався. Видохся! Аж швидка допомога його забрала!

— Пробачте! — ще раз сказав Здіслав, знову перелякавшись, що рум'янець зрадить його.

Хлопці байдуже розступилися. Він ще чув, як хтось говорив:

— Найгірше, коли тобі надто рано здається, що ти виграв. Розумієш? Не нехтуй супротивника, не нехтуй!

Знову підійшов Влязло. Він бубнів, що не треба втрачати надію, що восени знову будуть змагання, що стиль непоганий…

— Пробачте, пане вчителю, — сказав Здіслав. — Я вже піду. Мені не дуже…

— Що ти? То може… того… таксі?

Здіслав ледве відчепився од нього. На щастя, саме було оголошено про старт першого забігу на сто десять метрів з бар'єрами.

Він пройшов повз кілька невеликих груп болільників, що всі як один дивилися вліво, в бік старту. Влязло залишився позаду, і тепер уже справді ніхто не журився за Здіслава, не турбувався про нього, не думав.

Здіслав вийшов на вулицю, що звивисто вела вниз, до великого стадіону армійського спортклубу. Напевно, цього недільного ранку там відбувалися якісь змагання, бо два гомінливі людські потоки — на тротуарі й на мостовій — пливли згори й праворуч. Здіслав тільки тепер відчув, що він справді покинутий і зовсім самотній.

Це було не так уже й погано. Він стояв під буйною зеленню дерева, не маючи сили проштовхнутися вулицею наверх. Почував себе зовсім зневаженим. І саме ця нездоланна самотність була найкращим джерелом втіхи, його ніхто не знає, нікому немає діла до його поразки.

Почувся чийсь сміх. Ледве встиг відвернутись, удавши, ніби уважно дивиться на квітучий кущ за дротяною сіткою. Либонь противна Павловська! Сміється до упаду, хитаючи кудлатою головою. І, напевне, під ручку з якимось загорілим хлопцем у шапці ясношоколадного кольору, студентом з політехнічного.

Здіслав шмигає в натовп перехожих, щоб тільки сховатися від цих очей, не чути цього хихикання, воркування «шоколадника».

Це йому, нарешті, вдається. Воркуюча пара пливе собі вниз, навіть не дивлячись на нього. І тому не без легкого розчарування Здіслав, нарешті, рушає далі.

— Куди ти? — кричить хтось, і важка лапа хапає його за плече.

2

Це був Едик Куцикєвич, на прізвисько Куцик. Вищий за Здіслава на кілька пальців, він аж горбився від надмірного зросту; волосся в Едика було рідке, яснопопелясте, брови білі, носик дуже кирпатий, підборіддя розділене на дві частини. Він був у дуже веселому настрої.

— Куди ти? — . кричить він знову. — Що сталося, хай йому біс? Біжу за тобою вже хвилину, а ти як Затопек…

Здіслав не зважився навіть посміхнутися і був за це суворо покараний.

— Що сталося? — верещав Куцик. — Капризи? Вередування? Примхи? Ага, розумію! — Він стукнув себе долонею по лобі, аж загуло. — Насупивши завжди ясне обличчя, граф виходить із стадіону. Отже, сталося щось надзвичайне? Чи, може, газована вода стукнула в голову? Ну, тюхтію, що трапилося? Кажи! Чемпіон Варшави? Абсолютний чемпіон?

Він схопив Здіслава під руку, підлесливо заглядаючи в очі. І базікав безупинно, без жалю. До самої гори, до Вейської вулиці, Куцик докучав Здіславу, добиваючись, щоб той визнав його надзвичайну спостережливість і залізну логіку. На щастя, потік людей, що поспішали на змагання, порідшав, якихось сто метрів вони вільно йшли тротуаром і тільки десь біля Алей знову потрапили в натовп, але зовсім не такий, як раніше, і це, нарешті, змінило тему розмови.

В Алеях був книжковий базар. Від рогу один за одним тягнулись кіоски з класикою, науковою і технічною літературою, сучасною белетристикою. І натовп тут був інший, більш елегантний і не дуже квапливий. Жінки, які там на вулиці поспішно дріботіли, вчепившись за лікті своїх супутників, тут ішли з гідністю, мимохідь оглядаючи кіоски, але більше — одна одну. Заховані в зелені дерев гучномовці ревли «Кукулечку». Недавно по мостовій пройшли поливальні машини, і тепер повітря було сповнене пари, наче в оранжереї.

Тут були інші люди, інша атмосфера. Куцик забув, нарешті, про Здіслава і нагадав про себе.

— Ти знаєш, — Говорив він своїм звичайним голосом, тобто майже кричав, — я, нарешті, дістався до Неверлі. Він же ніяк не піддавався, переховувався, навіть виїжджав. Але я спіймав-таки його!

— Брешеш, — спокійно промовив Здіслав.

— Слово честі! — обурено крикнув Едик і навіть зупинився, випнувши груди, блискаючи очима і вимахуючи кулаком. — Що ти кажеш? Я — брехати! За кого, власне, ти мене вважаєш? Я, голова культкомісії…

— Годі, годі! — Здіслав поплескав його по плечу. — Що далі?

Едик якось поспішно змінив тон, забув про свою імпозантну поставу, — знову згорбився, очі у нього грайливо заблищали.

— Розумієш, — вів він далі, — я спіймав його і відразу ткнув йому свого «Вартового миру». «Маестро, оцініть, будь ласка. Тільки не затримуйте». Розумієш?

Здіслав кивнув головою. Куцик почекав якусь мить, сподіваючись, що товариш проявить більшу зацікавленість, але, не дочекавшись, закінчив сам:

— Звичайно, він прочитав. Славний хлопець! Знаєш, що сказав?

— Ну?

— Сказав: чудово! — крикнув Едик і подивився куточком ока на Здіслава. — Що дуже добре! — додав він. — Що зовсім непогано, — сказав трохи згодом. — Не віриш? — знову крикнув він. Мовчання товариша вивело його з терпіння.

— Ні, чому ж!

— Ну, добре. — Едик заспокоївся, і хвилину обидва йшли мовчки, дивлячись тільки на кіоски.

Один з кіосків, завалений якимись книжками малинового кольору, привернув їх увагу. За прилавком стояли три гарні дівчини і блідий юнак в окулярах. Едик, стиснувши Здіславу плече, зашепотів:

— Дивись, дивись! Яка інтересна! Он та, посередині.

— Що? Ах, ця? «Влада»[1]? Я її знаю. Справді інтересна.

— Що ти кажеш? Як її? Владзя[2]? Ти повинен мене познайомити! Ну, ходімо!

Не встиг Здіслав щось второпати, як вони опинилися біля прилавка. Відмовлятися було вже пізно. Три дівчини не шкодували їм найприємніших посмішок. Та, що була посередині, — худорлява, висока, з маленьким круглим обличчям, чорноока, — навіть нахилилася вперед.

— Будь ласка, будь ласка, що ви бажаєте?..

Здіслав, малиновий, як обкладинка книжок, закусив губу. Він уже сунув руку в кишеню, щоб купити що-небудь, аби тільки відкараскатися. Шукав чогось дешевого. Куцик непомітно штовхнув його, мовляв, — що ти робиш, дурню, зараз викрутимось.

— Може, «Владу?» — чорноока простягнула їм том в малиновій обкладинці.

Едик взяв книжку, зиркнув на обкладинку.

— Що? Конвицький? Тадеуш? — кинув він недбало. — Я його знаю. Він подарував мені цю книжку. З присвятою. Славний хлопець, тільки що газована вода йому…

Дівчата пирснули сміхом, одна аж присіла на стілець. Блідий юнак в окулярах незграбно ворухнувся за прилавком.

— Ви справді вважаєте, що вода?.. — запитав він з вільнюським акцентом і замовк, розгублений.

— Ну, аякже! — сказав Едик. — Він завжди був спритний. Але тепер…

У цю мить «Кукулечка», що вже хвилин з п'ятнадцять кувала на всіх липах Алей, раптом замовкла. Кілька хвилин розмова людей у цій відносній тиші здавалася галасом. Але гучномовці незабаром знову загули:

— Увага, увага! — кричала манірно дикторка. — Нагадуємо нашим дорогим гостям, що зараз відомий письменник молодого покоління Тадеуш Конвицький почне підписувати примірники своєї повісті «Влада»…

Дівчата знову пирснули, і Куцик на мить розгубився. Але одразу він знову заговорив, мов нічого й не сталося, тільки занадто голосно, вдаючи, що дуже радий:

— Що?! Тадик тут? Ходімо! — Він схопив Здіслава за руку. — Ходімо швидше, треба привітатися з старим, а то ще образиться…

Це був би непоганий маневр, якби не дикторка, що з безжалісним посміхом закінчила:

— Отже, поспішайте! Кіоск тридцять шостий…

Едик тягнув за собою Здіслава, але, кинувши останній погляд на чорнооку худорляву продавщицю, зблід і замовк. Усі три дівчини якось особливо дивилися на хлопців. А юнак зовсім сховав обличчя в хустину.

Нічого дивного. Над кіоском чорним по білому було написано «36».

Дальші події розгорталися швидко. Едик відпустив Здіслава і шмигнув у людський потік. Рудавський розпачливо подивився на дівчат і теж ступив крок, але раптом юнак покликав:

— Хвилинку, товаришу!

Довелося повернутись. Конвицький написав щось на титульній сторінці, махнув книгою раз, другий, щоб висохло чорнило, і подав її Здіславу.

— Пробачте, будь ласка, що потурбував вас, — промовив він, почервонівши. — Може, ви передасте це вашому товаришеві? Прізвища його не знаю, але я залишив місце, хай собі… сам… або ви… Дякую…

Три дівчини — коротконоса чорнява, довгоноса чорнява і шатенка з дитячим обличчям — знову посміхалися, прощаючись із Здіславом, вітали покупців, що прибули на радіозаклик. І це полегшило йому відступ.

Здіслав змішався з натовпом, приголомшений, лютий. «Ну, дам я тому гультяєві! — обіцяв він сам собі. — Що за пристрасть, що за хвороблива звичка брехати! І як його одучити від цього? Може, загальним, постійним і організованим переслідуванням та презирством? Не залишати без уваги жодної, навіть найдрібнішої провини. За сьогоднішню, наприклад, йому справді варто…

Він не дуже знав, що саме «варто». Зупинився, машинально глянув на напис. На книжці було написано: «Славному хлопцеві з подякою за гостру й заслужену критику».

Рудавському знову стало якось не по собі, але його мстивий настрій трохи послабшав. Здіслав пішов уперед. Натовп усе густішав. З гучномовця лунала танцювальна музика. Спека перетворилася в парну задуху.

Здіслав підійшов до кіоска з кінозірками, де зібралося стільки людей, що не можна було пробитися. Хлопець мусив зійти на мостову. Зупинився, щоб поміркувати, де ж шукати того гультяя.

В цю ж мить Едик вистрибнув із-за будки з морозивом, завзято облизуючи якісь жовті ласощі. Певна річ, ані сліду розгубленості.

— Ну, нарешті! — вигукнув він. — Я думав, що ти вже ніколи звідти не виберешся, недотепа!

— Ну, знаєш! — не витримав Здіслав. — Спочатку я через тебе потрапляю в скрутне становище, потім ти залишаєш мене, як дурня, а сам давай тікати.

— Бо ти дурень! Дурень! — крикнув знову Едик. — Чом ти не тікав? Це ж не так важко! Ноги в тебе кращі, ніж у мене. Ніхто тебе на ланцюзі…

— Заткни, нарешті, рота! Через тебе, через твою остогидну брехню мені соромно було людям в очі дивитися!

— Ніхто тебе не примушував. Сам захотів, от і маєш! — Він помітив «Владу». — Я ж кажу, що ти дурний! Відкупився? Ну й тюхтій… Конвицький теж добра свиня. Спіймав дурня, і хоч йому свою книжку… Аби тільки торгівля йшла! Ех!..

Здіслав без слів передав йому «Владу».

— А мені навіщо? Я не претендую.

— Візьми, це твоя.

— Ну, знаєш. І не подумаю викидати на це гроші.

— Візьми, кажу. Це подарунок.

— Брехня.

— Подивись. Сам Конвицький. З присвятою.

— Ну, уявляю собі, як він мене лає. Але я йому, я йому…

Едик відкрив книжку, прочитав і замовк. Хлопці пройшли кілька кроків, протискуючись до площі Унії. На Роздрожі, як звичайно, була споруджена естрада, і якийсь оркестр саме починав концерт народної музики.

Штовханина тут була ще більша, ніж біля кінозірок. Здіслав звернув праворуч.

— Залишаєшся? — кинув він. — Ну, привіт!

— Чекай, чекай, — покликав Куцик. — Я ж не сказав тобі найголовнішого.

— Що таке?

— Сьогодні о другій збори.

— Збори? Я не прийду.

— Але, Здісю, справа дуже важлива. Ти мусиш!

— У неділю? О другій? Не можу. Ти завжди щось вигадуєш. Ні з того ні з сього.

— Слово честі. Обов'язково сьогодні. О другій. Увечері вже буде пізно. Я саме бігаю, шукаю. Ти думаєш, легко? Ну, ти, я знав, на стадіоні. Андрійка теж, очевидно, в клубі знайду. Гірше з Войтеком. Ходімо, допоможи мені, він десь швендяє.

— А що за справа?

— Дуже важлива, кажу тобі. Йдеться про канікули.

Здіслав зморщився. Він хотів було попрощатися знову, коли Куцик штовхнув його в плече.

— Тсс! — зашепотів він. — Ходімо, ходімо швидше!

Куцик потягнув його за кіоск з водою і пивом, що був поблизу. Хлопці сховалися за купою ящиків з порожніми пляшками і одразу ж обережно визирнули.

3

Не далі як за три метри від них, в останніх рядах. глядачів, що з'юрмилися біля естради, спиною до них стояв третій з їхньої компанії, — Войтек Бень. І хоч хвилину тому Куцик говорив, що найважчою справою було розшукати саме цього Беня, він не кинувся до нього, а, навпаки, штовхнув Здіслава в бік і багатозначно приклав палець до губів.

Хлопці обережно визирали з-за кіоска. Бень, якого в їх компанії вважали взірцем елегантності і першим спокусником, був сьогодні що називається в повній парадній формі. Не дуже високий на зріст, на добрих сім сантиметрів нижчий за Куцика і на п'ять від Здіся, він намагався компенсувати цей серйозний дефект черевиками на товстенній гумовій підошві і прегарною, наймоднішою зачіскою. Слід сказати, що це справляло належне враження. Бень мав чудовий вигляд, і поряд з ним навіть ставний Здісь здавався непоказним.

Але не тільки цей так ретельно зроблений зріст був прикрасою Беня, його прикрашала й загальна елегантність. До своїх могутніх черевиків він придбав і відповідні шкарпетки — картаті червоно-зелені. Холоші синіх штанів гарно звужувалися донизу і навколо кісточок майже щільно прилягали до ноги. Але вершиною елегантності був широкий жакет, який заміняв і сорочку, і піджак. Це була так звана «сахарка», — щось довге, застебнуте зверху донизу і випущене поверх штанів, але з дуже короткими рукавами. Колір сорочки був дуже дбайливо підібраний до кольору штанів і шкарпеток: жовто-фіолетовий.

Самі розумієте, що таке розкішне вбрання прикривало інші риси Беня. Його обличчя в цьому «контексті» здавалося звичайним, кирпатим, розцяткованим прокляттям молодості — вуграми, що, як відомо, не викликають особливої симпатії у дівчат.

Але природжені свої вади Бень компенсував посиленою активністю. Це й було приводом засади, організованої Куциком, пильне око якого відразу помітило, що Войтек саме здійснює чергову завойовну операцію.

Отже, вони виглядали з-за будки. На естраді на повну потужність грав оркестр. П'ять розташованих поблизу гучномовців надавали звукові справді космічної сили. Тому есе, що відбувалося перед очима хлопців, нагадувало їм якісь невідомі німі фільми. Вони бачили найменші жести Беня, найтонші його гримаси, але нічого не чули.

Бень стояв до них спиною. Задерши підборіддя, він, здавалося, приглядався до оркестру, але незначні рухи головою праворуч і ліворуч свідчили, що, крім танцювальної музики, його цікавить щось інше. Через хвилину Войтек побачив за два кроки від себе якусь невисоку блондинку з зачіскою під «хлопця без мами». Вони бачили, як Бень крадькома оглядав її. Здавалося, що ця дівчина створена саме до пари йому. Вона теж була одягнена в широку і довгу, майже до колін, сорочку. І колір був підібраний: чорно-червоний. І каблуки чудово доповнювали її силует — їх не було зовсім.

Оглядини були успішними. Едик ущипнув Здіслава за лікоть. Бень почав наступати. Немовби випадково, замріявшись, чи ніби його хтось підштовхнув, Войтек ступив півкроку до блондинки. Якусь мить він постояв на місці, скоса дивлячись на неї. Дівчина не відступила. Бень ніби ненароком захитався, вдивляючись в оркестр, і знову наблизився на крок.

Потім він зупинився. Хлопцям здавалося, що Бень не зрушив з місця, але саме в цю мить його нерухоме праве плече злегенька доторкнулося до лівого плеча блондинки. Здіслав звів брови. Куцик тільки посміхнувся, штовхнув його ліктем в бік і показав пальцем на ноги Войтека.

Хлопці побачили щось схоже на витончену різновидність танців, які за подібних обставин влаштовують різні птахи родини курячих, наприклад райські птахи або індики.

Дивлячись на оркестр, Войтек, здавалося, нерухомий, як статуя, справді перебував у невпинному, інтенсивному русі, його ноги непомітно рухалися зліва направо. Спочатку пересувалися пальці, потім зупинялись, і цей самий рух повторювали п'ятки.

Здісь і Куцик завмерли. Вони не мали такого досвіду в цій справі. В тому, як хлопці дивилися, було щось схоже на ентузіазм, що його викликає у молоді відкриття таємниць життя.

Ось уже все нерухоме плече Беня встановило контакт з лівим боком блондинки. Який жах! Дівчина глянула на свого сусіда і на чверть кроку ступила вперед.

Хлопці переглянулися. Куцик навіть сплюнув. Це означало: «Жени її під три чорти, дурню!» Але Бень не послухав цієї німої поради.

Знову почали працювати невтомні ноги. Поступово статуєподібний хлопець знову опинився біля дівчини. Але тепер Войтек був обережніший, не наступав на неї так навально. Він запалив цигарку.

Проте дівчина була тепер досить збуджена. Вона оглянула свого переслідувача. Потім почала крутитися, зиркати на всі боки. Бень скористався з цього, нахилився і щось запитав.

Куцик стиснув плече Здіслава і похитав головою. Тепер це означало: «От як завойовують жінок!» Він був у меланхолійному настрої. Хлопці подивились один на одного: справді, куди їм до нього!

А Бень не гаяв часу. Ось він уже й цигарки витягнув. Дівчина заперечливо похитала головою. Він нахилився, видно було його профіль: підняті кінчики губ, випнуте вперед підборіддя, зморшки біля очей — словом, найприємніша посмішка. Потім Бень випростався, втягнув живіт і випнув груди. О диво! Він навіть щось таке зробив, що його профіль почав здаватися майже орлиним.

Блондинка все ще вертілася. Бень, мабуть, не дуже добре розумів причини цього. Ось він знову нахилився і навіть намагався взяти її під руку. Другою рукою він показував у напрямку Бельведера[3].

Хлопці дивилися і з сумом хитали головами. Куди їм до нього! Здіслав хотів піти, але Куцик не погодився.

Вони ще раз подивилися. Бень усе ще тримав її під руку і малював запаморочливі перспективи прогулянки. Дівчина не виривалась, а тільки хитала головою. І раптом вона почала махати рукою.

Якийсь здоровенний моряк в офіцерській формі протискувався до них з двома порціями морозива. Бень помітив його, коли той простягнув блондинці її порцію. Переляк стиснув хлопцям горло, ще трохи — й вони кинулися б тікати.

Але залишилися, щоб збагатити свій досвід і цією найважчою військовою операцією — відступом.

Бень блискавично зробив тільки одне: відпустив руку дівчини. Потім він знову задер підборіддя і націлився на оркестр. А його ноги одночасно розпочали гарячкову невловиму діяльність.

Хлопці, стиснувши кулаки, спостерігали цю сцену. Ні, не виказала. Жадібно облизуючи морозиво і задравши голову так, що підстрижена зачіска торкалася плечей, дівчина щось щебетала здоровенному морякові.

Бень непомітно відсунувся на півметра. І знову ніби захитався, немов його хтось штовхнув. Він одійшов уже на кілька метрів. Знизав плечима, махнув головою назад, щоб поправити зачіску, і пішов, наче нічого й не трапилось.

Хлопці побігли за ним. Куцик зробив хитрий маневр: вони вибігли на мостову і крадькома випередили Беня. Потім повернули на тротуар, змішалися з натовпом і рушили йому назустріч.

Бень ішов зовсім спокійно. Ні найменшого сліду поразки, якої він зазнав, хлопці не помітили на його обличчі. Навпаки, Войтек щось насвистував крізь зуби і раз у раз кидав убивчі погляди.

Він зустрів товаришів з гідністю людини, задоволеної собою. Бень обіцяв прийти о другій годині. Хлопці запропонували йому приєднатися до них: вони йшли шукати четвертого, Ваверка.

Бень ввічливо відмовився, кажучи, що має тут з кимось зустрітися. Здісь хотів уже спитати, чи не з підстриженою блондинкою… Але Куцик ущипнув його.

Розшукувати четвертого вони рушили самі. Пішли по Алеї, де жовтіло вигорілим листям кілька величезних лип. На Багателі цвіли рожеві каштани і золотіли якісь декоративні кущі перед відновленим фасадом будинку Уряду. На площі Унії було спокійніше, ніж у будень.

Хлопці повернули до Клубу міжнародної преси. І тут було менше людей, ніж звичайно. Але в другому залі в глибокому металевому кріслі вони знайшли того, кого шукали. Він сидів сам, обклавшись десятком журналів — російських, німецьких, французьких, від «Вопросов животноводства» до «La nouvella critique».

Андрій Ваверко навіть своїм виглядом заслуговував прізвиська професора. Це був найменший з усієї четвірки, худорлявий блондин в окулярах. Коли хлопці ввійшли, Ваверко, машинально глянувши на них, продовжував читати. Довелося вдарити його по плечу.

4

Було кілька хвилин на третю, коли вони зібралися «під умовленим явором» на Мокотовському полі. Червневе сонце безжалісно палило поламані кущики пишної кропиви, дикі кручені паничі, полин, лободу, будяки. Три великі будинки, невідомо для чого збудовані в самому центрі цього пустиря, ще більше підкреслювали його розміри. Далі нерівними кубиками стирчали корпуси на Польовій вулиці. Ліворуч було видно поставлену на ребро коробку Міністерства залізниць. А за ним у далекій імлі білів Палац культури.

Друзі розмістилися на траві; Куцик розлігся, Андрій сидів, тримаючи руки на колінах. На стадіоні «Огніва» відбувався якийсь матч, і там щохвилини лунали крики то задоволення, то розчарування. По Алеї Незалежності раз у раз проносилися автомашини, мотоцикли, всі в одному напрямі, за місто.

Нарешті прийшов останній з компанії — Войтек.

— Як там полювання? — не витримав Здісь.

Войтек холодно подивився на нього і, нічого не відповівши, сів.

— Ну, що там у вас? — кинув він сухо.

Едик посміхнувся, але не наважився коментувати.

Він зразу почав доповідати. Ось зміст сказаного: через тиждень канікули. Наскільки Куцику відомо, ніхто з товаришів не має будь-яких конкретних планів на літо. Тому він, Куцикєвич, завдяки своїй енергії, винахідливості і зв'язкам дізнався про чудову нагоду і пропонує шановним зборам обговорити її.

Він замовк, зробив значущу паузу, щоб хлопці самі почали запитувати. І справді, Андрійко не витримав:

— Ну, Едику, говори ж!

Куцик розцвів: заблищали його сірі оченята, носик ще більше задерся, ледве помітна посмішка надала обличчю відтінок добросердої проникливості. Він підняв палець на рівень очей і випалив:

— Хлопці, що таке яхта?

Звичайно, Андрійко відразу піймався на гачок. Він блискавично продекламував:

— Яхта — це судно, парусне, парове або моторне, призначене не для перевозки товарів чи людей, а тільки для розваг…

— Дуже добре! — Едик поплескав його по плечу. — Не варт і говорити, що в капіталістичних умовах такі розваги доступні тільки мільйонерам або членам королівської родини. Так, Андрійку?

Андрійко з запалом хитнув головою.

— Так от, я урочисто заявляю, що можу вам запропонувати провести канікули саме на яхті.

Здіслав подивився на Войтека, Войтек на Здіслава. На обличчях хлопців явно відбивалася підозра. Тільки безгрішний Андрійко склав руки, наче для молитви, і запитав своїм тонким голоском:

— Ой Едику, хіба це можливо?

— Можливо, любий мій! — відповів якнайшвидше Едик, щоб підтримати цей ледве тліючий вогник ентузіазму. — Це напевно. І все залежить тільки від нас, від нашого рішення! Розумієте? Яхта! Не морська, звичайно, бо це занадто велика махина. Але справжня яхта! Облицьована червоним деревом. Розумієте?

Всі мовчали, бо це справді нагадувало байку. Яхта, як розповів Едик, була збудована ще перед першою світовою війною для якогось божевільного юнкера[4] з Мазурських озер. Він був багатий, тому і яхту облицював червоним деревом. Чотири спальних місця — наче спеціально для них зроблені. Паруси!

Куцик заглянув у свою записну книжку.

— Площа парусів сорок метрів, — промовив він. — Грот, фок. Розумієте? — він подивився на друзів, але ніхто з хлопців і пальцем не ворухнув. І Едик читав далі: — Парусність Марконі. Яхта не кільова, а швербот. Розумієте?

Ні, вони нічого не розуміли. Але якась нотка непевності в риторичному запитанні Едика змінила все-таки настрій тих двох недовірливих, дала їм крихітку надії, що, може, все це не є звичайною брехнею Куцика.

— Не з кілем, а з швертом, — сказав Куцик і почервонів. — Слово честі, не брешу, ось дивіться!

Хлопці глянули. Справді, в блокноті Едика було надряпано: «з швертом».

— Добре, — сказав Здіслав. — Це, мабуть, якийсь технічний термін. Скажи краще, чия тепер ця яхта і звідки ти про неї дізнався?

Куцик зітхнув: ця словесна форма недовір'я була, куди кращою від нещодавнього мовчання. Він розповів цілу історію, хоч мусив визнати, що вона була не дуже ймовірною.

Яхта після війни потрапила до рук одного старшого лісничого, який схибнувся на парусному спорті. Він її відремонтував і шість років використовував не стільки для розваг, скільки як засіб транспорту, бо жив цей лісничий на одному з великих Мазурських озер.

А тепер старшого лісничого викликали на якісь двомісячні курси у Варшаву. Він узяв би яхту з собою, але, щоб доставити її сюди, треба дуже багато часу. Та, зрештою, це й заважало б йому в навчанні на курсах.

— Лісничий — далекий родич моєї матері, він зупинився у нас, — сказав Куцик. — Страшенно переживає, що мусить покинути Мазурські озера саме влітку. Ну, звичайно, я почав розпитувати, в чому справа. Ну, тоді він розповів про яхту. Я йому співчуваю. А він мене питає, чи я теж розуміюсь на парусному спорті.

— Ну, і ти сказав, що розумієшся! — з іронією вставив Здісь.

— А що я мав робити? Така нагода! І це ж для вас! Ну, звичайно, кажу, розуміюсь. Що ж я мав відповісти?

Куцик глянув на хлопців. Ті мовчали. Тоді він зовсім розійшовся:

— Ви розумієте? Така нагода! Яхта! Чотири спальних місця! Точнісінько чотири! Червоне дерево! Розумієте? І не кільова, не кільова! Швербот!

Це, мабуть, вплинуло найсильніше. Андрійко аж рота роззявив. Тільки Войтек, схвильований не менше, ніж інші, розсіяв чарівну примару судна з парусами, по-діловому і грубо запитавши:

— Все це чудово. Але де взяти гроші?

— Які гроші? — поперхнувся Едик.

— Як це — які гроші? А за яхту!

— Та він, цей знайомий, не хоче від нас ні копійки. Він її дає безплатно. Тільки б не пошкодили…

— Ну, а їсти треба чи ні? Два місяці!

— Звичайно, їсти треба. Але ж і вдома без цього не обійдешся. Дадуть же тобі кілька злотих? А коли опинимося на місці, то щось можна буде придумати.

— Цікаво…

— Рибу ловитимемо, га, хлопці?

— А ти вмієш?

— Що ж тут вміти?

— А де взяти вудочки? 1

— Здісь позичить. У нього дядько — рибалка.

— А дозвіл маєш?

— Якось викрутимося. Зрештою…

— Ягоди! — крикнув Андрійко.

— Еге ж, далеко заїдеш на ягодах!

— Дуже далеко! — розпалився Ваверко. — Це вітаміни! І гриби можна збирати, хоч вони й не такі поживні. І взагалі — добратися б до лісу… Був же час, коли все людство жило тільки з того, що росло в лісі. Період мисливства і збирання ягід, так? У басейні Амазонки або Оріноко і тепер так живуть!

Войтек іронічно хитав головою. З усіх чотирьох тільки він жив колись у селі і знав, що то за насолода — підніжний корм. Але Войтек не вмів протиставити свій прозаїчний досвід книжковому ентузіазму хлопців.

— Ех ви, столичні жителі… — встиг він тільки сказати, і це погубило його остаточно.

Товариші втрьох накинулись на нього. Що означає цей його скептицизм? Чи це бува не найгірші дрібнобуржуазні звички, які є результатом своєрідного декласування? Хіба він не знає, що в селі особливо багато дрібнобуржуазного елемента? А якщо знає, то чому пишається своїм селянським походженням? Вони докоряли йому навіть за плазування перед американською модою, як прояв його ідеологічної нестійкості.

Звичайно, Войтек не міг їх перекричати і махнув рукою. Куцик негайно скористався з його капітуляції, щоб форсувати справу.

— Отже, ухвалили! — вигукнув він. — Їдемо!

— Стривайте, стривайте, — сказав Здіслав. — Навіщо поспішати? У нас є цілий тиждень.

— Який тиждень? Лісничий сьогодні о пів на четверту виїжджає! Я повинен зараз же йому подзвонити, бо якщо ми не візьмемося, то — не хвилюйтеся — знайдуться такі, що навіть заплатять йому. Тому в нас залишається, — він глянув на годинник, — тільки десять хвилин. То як, хлопці? Злякалися риб і ягід?

Андрійко вже підвівся.

— Ви ж читали, — крикнув він, — про лікаря, який всю Атлантику на плоту… І без копійки за душею, без їжі, без води… Ловив рибу і пив сік з неї… А ми… аж соромно…

Здавалося, дискусію вже закінчено. Куцик підвівся — пора закривати збори. Тільки Войтек ще не здався. Він теж підводиться і невинно запитує:

— Ну, а хто ж поведе яхту? Ви вмієте управляти парусами?

Кілька секунд панує прикра тиша. Куцик бачить розгубленість в очах Здіслава та Андрійка і поспішно додає:

— Це не так важко! За тиждень можна вивчитись.

— Ну що ви, тиждень! Найкоротший курс — три тижні.

— Ну і що? Нас багато! Кожен вивчить частину курсу. Ти, Андрійку, більше науково, розумієш? А Здіслав по спортивній лінії. Згода?

— Ну, а ти?

— А я взагалі. По організаційній лінії.

— А він?

Хлопці критично дивилися на Войтека. Він поспішив допомогти їм:

— А я нічого не вчитиму. Вас стільки буде вчених, що дасте собі раду з одним пасажиром.

— Гаразд! — голосно кричить Куцик, щоб припинити дискусію. — Прощайте, хлопці, я біжу дзвонити.

Вони втрьох звертають праворуч, до Раковецької вулиці. Тільки Куцик живе з протилежного боку. Тому він і місце зборів тут обрав, хоч аж троє мусили заради його вигоди пройти зайву дорогу.

На стадіоні «Огніва» саме закінчився матч, і потік людей суне тепер навпростець через звалище, через бур'яни і ями, аби тільки скоріше сісти в трамвай, скоріше потрапити додому на обід. От і минула половина неділі.

5

Кінець цього дня Андрійко провів дома. Він жив на одній з вуличок між Алеєю Незалежності і Пулавською вулицею. Якась дивна була ця вуличка. Ближче до Пулавської на ній росли садочки, стояли затишні вілли, а з другого боку, ближче до Алеї Незалежності, лишилося кілька провулків з брудними руїнами і кілька великих, теж брудних будинків, споруджених ще до війни.

Перші поверхи цих будинків з одним вікном, дверима та східцями були пристосовані виключно під мізерні крамнички. Тепер майже всі крамнички були закриті, і в них мешкали самі їх хазяї. У вікнах стояли вже не коробки вакси, не свічки і баночки з огірками, а великі вазони з агавами, пеларгонією, фікусами. Двері були завжди відчинені, і на східцях сиділи цілі сім'ї.

Колишні крамарихи іноді в'язали на спицях, а частіше займалися плітками. Колишні крамарі пили і лаялись. Дітлахи плутались під ногами, переймаючи від батьків і прекрасну польську мову, і загальну життєву філософію, і особливо ставлення до так званої дійсності.

А посередині, між цими двома полюсами довоєнної Варшави, між віллами і руїнами було кілька сот метрів звичайного поля. Тільки три роки тому там почалося велике будівництво. Серед інших тут збудували з червоної цегли шестиповерховий будинок з великою кількістю однакових вікон, позбавлений будь-якої фантазії, примх і найскромнішої різноманітності. Ці казарми були призначені для студентів одного з нових вищих учбових закладів.

А півтора року тому в один з нових жилих корпусів сюди, нарешті, з півпідвалу в Старому Місті переїхали батьки Андрійка.

Яке це було свято! Андрійко запам'ятав його насамперед тому, що мати була надзвичайно щаслива. Бо сам він зовсім непогано почував себе у тому підвалі.

Підвал мав три на чотири кроки. Входили в нього по звичайній дошці з кількома прибитими поперечними дощечками замість сходин. А перед тим ще треба було знайти непомітну стежку серед битої цегли, не заблукати, вчасно повернути за перший ріг муру і не впасти в двометрове провалля.

Повернення додому присмерком було великою захоплюючою пригодою, і тоді навіть задуха підвалу і гасова коптилка по-своєму були принадні — адже не так багато треба було фантазії, щоб уявити себе в ескімоській іглу.

Таким чином, він не мав особливих причин скаржитися на квартирне питання. Гірше було з їжею. Особливо в перше післявоєнне літо, доки не повернувся батько, який після Варшавського повстання поневірявся в німецьких таборах. Бували дні, коли хлопцеві доводилося навіть просити милостиню, щоб тільки дістати шмат хліба або трохи картоплі.

І хоч в наступному році стало легше, війну і післявоєнні злидні Андрій не забув. Саме вони були причиною його найбільших і тривалих неприємностей.

Повертаючись додому, Андрій згадав: сьогодні третя неділя червня. Він зовсім забув! Хлопець швидше, ніж звичайно, збіг по вузьких сходах на третій поверх, скочив до дверей. Батьки вже сиділи за столом, і Андрійко тільки після обіду міг взятися за те, що він робить в непарні неділі кожного місяця.

Він зачекав, доки батько пішов у кімнату спочивати, а мати з посудом перейшла на кухню. Тоді став біля дверей, узяв дерев'яну шахівницю. Ось зараз вирішиться, які будуть наступні кілька днів — приємні чи сумні. Хлопець випростує ноги, голову притискує до дверей, шахівницю ставить на голову так, щоб одним боком вона прилягала до дверей, потім піднімає руку, швидко креслить олівцем лінію вздовж коробки, відскакує, одвертається. Кілька секунд вагається, потім перемагає себе і підходить.

Розчарування: знову нічого! Сьогоднішня риска — довга, нерівна, нервова — пройшла не вище, ніж попередня.

Навпаки, вона йшла навіть трохи нижче.

З деякого часу Андрій дуже повільно росте. Хлопцеві майже сімнадцять років, а на зріст він наче дванадцятирічний. Вже кілька разів був у лікаря, його оглядали, вимірювали, важили, просвічували. Лікар розводив руками… Ну, з. серцем не дуже добре. Значить, і спорт протипоказаний. Так, для загального розвитку — гімнастика, більше повітря. Призначив якісь уколи, що й досі не допомогли.

Захоплення книгами, вивчення, звичайно, не того, що задають в школі (за це йому приклеїли прізвисько «професор»), є однією з форм забути про загрозу лишитися карликом. Зростаюча індивідуальність Андрія шукає, таким чином, якоїсь відплати за життєву несправедливість. Ось чому йому так потрібна дружба хлопців. Андрійко, мабуть, найбільше зробив, щоб згуртувати всю четвірку в одну компанію. Він перший паралізовував вибрики Здіслава і особливо Войтека, які не могли погодитися з диктаторськими замашками Куцика.

Слабка надія, що, може, цього разу він виграє кілька сантиметрів, не справдилась. Андрійко відчуває зростаючу хвилю загального розчарування, суму і самотності. Зрештою, він сам їх поглиблює. Батьки йдуть в кіно. Ні, він не піде з ними. Батько махнув рукою:

— Знову ніс у книги! Ех ти, професор!

Але раптом Андрійко відчуває, що книги набридли йому. Він по черзі дістає популярний підручник біології, атлас рослин, кілька географічних карт, потім усе збирає з стола, кидає на полицю. Він намагається думати про велику пригоду, яка розпочнеться через тиждень. Та це здається йому зараз чи то нездійсненним, чи просто нецікавим. В «Трибуні Люду» він знаходить шахову задачу, розставляє фігури, робить кілька ходів. Але й партія здається йому простою, нецікавою. Він дивиться на закінчення: звичайно, нічия. Фігури з гуркотом летять у шахівницю.

От і нічого вже робити. Може, кого-небудь відвідати?

Ні, кому потрібен такий шпінгалет? Хлопець лягає на тахту, безтямно дивиться в стелю. І непомітно засинає.

Розбудили його батьки, що вже повернулися з кіно. Батько в чудовому настрої — фільм йому дуже сподобався; він щохвилини сміється, згадуючи про геройські витівки Фанфана Тюльпана.

Андрійко схоплюється з тахти. Якусь мить він не може отямитися. Потім раптом він почуває себе щасливим: його чекає похід. Та за хвилину хлопець пригадує огидну, нерівну риску на дверях, і щастя зникає.

Андрійкові стає нудно від батькової балаканини. Він виходить з кімнати, йде до кухні, сідає біля вікна й дивиться на величезну червону стіну студентського гуртожитку. Багато однакових вікон тягнеться на якихось двадцять метрів.

Починає смеркатися, і в кількох вікнах уже горить жовтувате світло. Невеличкі кімнати, в кожній ліжка, стіл, кілька студентів. Одні з них лежать, інші грають на гармошках, крутять радіоприймачі, щось оповідають, сміються.

Світло загорається в нових вікнах. І всюди те саме. Хто займається музикою, хто відпочиває, хто сміється, дехто зубрить. Андрійко дивиться, і йому знову стає нудно.

До того ж тихо входить мати. Вона, звичайно, зрозуміла, чому син утік з кімнати. Мати підходить, обіймає Андрійка, щось шепоче йому, співчуває, втішає.

Андрійко стискує зуби, слухняно хитає головою, аби тільки скоротити цей зворушливий момент. І коли мати, заспокоївшись, на хвилину розслаблює обійми, він вислизає з її рук і прямує до дверей.

— Я трохи пройдуся, щось голова болить.

— Вечеряти, — каже мати засмученим голосом, — через півгодини…

— Ну, то я через півгодини повернуся, — кидає він поспішно.

Андрійко тихенько виходить і швидко збігає сходами. Тільки вийшовши із сфери батьківської волі, він опам'ятовується і починає розуміти марність цієї прогулянки.

Куди піти? До садочків і вілл чи до крамничок і руїн? Він звертає ліворуч, на Алею Незалежності.

Присмерки тим часом погустішали настільки, що, коли він підходить до руїн, засяяли ліхтарі.

Те, що здалеку побачив Андрій, розпалило його.

Чоловіка десять юрмилися між колишніми крамничками. Кілька жінок стояло біля брами одного з будинків, юрба підлітків висипала на мостову. Всі вони дивились в одному напрямку. Поодинокі прохожі, завертаючи сюди з Алеї Незалежності, також уповільнювали ходу, зупинялися, теж повертали туди голову і лише через хвилину йшли далі.

Андрійко прискорив ходу. Вереск. Нав'язлива, сентиментальна грамофонна мелодія і вереск. Одна з колишніх крамничок яскраво освітлена. За брудною портьєрою жовтого кольору видніється чиясь розпатлана голова. Крик. Хтось розмахує кулаком над кимось за портьєрою.

Пронизливий вереск. Підлітки бояться підійти ближче, жінки від брами теж не поспішають. Андрій дуже гостро відчуває напружену, тривожну зацікавленість присутніх. Переляк перед чужим світом стає в ньому щораз більшим. І тим рішучіше хлопець іде вперед.

Як у неприємному сіні, він наближається до центра невідомого неспокою. Ще три кроки, і він мине його, почне віддалятись. Але ці три кроки найважчі. В цих останніх кроках зосередився найбільший страх. Раптом скляні двері грюкнули і розчинилися навстіж. Підлітки, неначе їх змело, відскочили назад. Жінки теж відійшли під браму. Перехожі рушили своєю дорогою.

Тільки Андрійко зупинився, як у сні, не маючи сили зробити й кроку, ніби його ноги раптом скам'яніли. Він зупинився і став дивитися. Паруб'яга років двадцяти п'яти з дуже пишним, по-жіночому завитим волоссям, з червоною п'яною пикою, витягнув величезну лапу, схопив когось і…

Знову вереск, пронизливий, наче хтось ріже собі руку битим склом. На ґанок вискочила дівчина, за нею — завитий довгаль. Волосся у дівчини було розпатлане, плаття розірване біля плеча, вона несамовито кричала.

Здоровань шарпнув її за руку і штовхнув. Дівчина полетіла з ґанку, зачепилася ногою за передостанній східець і безсило впала обличчям на брук.

Жінки в брамі заверещали. Хтось навіть вигукнув: «Міліція!» Парубок похмуро глянув на них, і ті ввічливо позакривали роти, підперли долонями підборіддя, прикинувшись, наче все це їх не стосується.

Здоровань поволі зійшов із сходів. Дівчина все ще кричала. Він ступив два кроки і вдарив її ногою в бік. Вона замовкла.

— Що ви робите?.. — почав один з прохожих.

Довгаль повернувся. Прохожий був середнього зросту, добре одягнений, у м'якому капелюсі, з галстуком, в окулярах.

Парубок раптом підскочив до нього:

— Яке твоє діло?

Прохожий поспішно повернувся і з швидкістю, яка зовсім не личила людині в капелюсі й окулярах, почав тікати. Підлітки бігом кинулися за ним, свистячи, регочучи, кидаючи в нього каміння.

Андрій стояв близько від парубка. Величезна, нелюдська ненависть охопила його. Хлопець немовби дивився збоку на самого себе. Ось він підходить до п'яного гультяя, однією рукою хапає його за комір, притискує до землі і пикою, бридкою, смердючою пикою п'яної скотини б'є, б'є без перерви, без жалю об землю, об мостову, об каміння.

Ось він біжить, свистить, по телефону викликає міліцію; потім бачить, як беруть хулігана і, скрутивши руки, кидають його в закриту машину з заґратованим віконцем.

А насправді Андрійко стоїть не рухаючись, мовчки. Хуліган повертається, помічає дівчину, про щось згадує, знову підскакує, знову брудно лається і б'є її.

Андрійко бачить це, бачить, як дівчина притискує обличчя до землі; вона мовчить, зовсім слухняна, вона вже вивчила тутешню справедливість.

Андрійко стоїть. А коли довгаль повернув голову, глянув спідлоба і ще навіть не відкрив свого заслиненого рота, Андрійко пішов, наче нічого не трапилося, не дуже швидко і не гаючись, ввічливо й тихенько, як миша.

І такі повільні ці кроки, такі важкі! Доки вийде з-під погляду п'яниці, доки зникне за нештукатуреними корпусами, він увесь спітніє і найбільшим досягненням вважатиме те, що не поспішив, не кинувся тікати, до кінця зберіг легку ходу прохожого, який гуляє собі в неділю.

За вечерею мати кілька разів питала, чи бува не захворів Андрійко. Хлопцеві не подобалися деруни, його улюблена страва. Мати мацала лоба, примушувала висунути язика, зітхала. Він ледве дочекався кінця, ледве витримав останню годину, коли батько, уткнувши ніс в газету, слухав по радіо музику.

Коли батьки пішли, Андрійко швидко погасив світло, намагаючись заснути. Цей маневр не вдався. У голову по черзі лізли то риска на дверях, то п'яний негідник, то студентський гуртожиток.

Там вирувало життя. З кожною хвилиною засвітлювалось нове вікно: мешканці поверталися після недільних розваг і всі по черзі кидались до репродукторів. Освітлена стеля над Андрієм набрала блідо-жовтого відтінку. Від галасу тремтіли шибки.

Андрійко підвівся, запалив лампу біля тахти. Жодна з книжок, які він почав читати, не могла розсіяти надмірну гіркоту. Він тільки записав собі в блокнот: «Про теорію парусного спорту». Потім узяв «Трибуну Люду». Ледве прочитав передову, потім перейшов до офіціальних повідомлень — про різні торжества, про нові господарчі успіхи, та інших неодмінних елементів першої сторінки недільної газети.

Він вирішив, що прочитає її «від дошки до дошки» і засне. На другій сторінці були статті про озброєння Західної Німеччини, про спроби використання гітлерівських генералів, офіцерів і спеціалістів, повідомлення про не закінчені гітлерівцями випробування нових видів зброї масового винищення. Далі друкувався звіт про процес над групою диверсантів, закинутих на західні польські землі. Кореспонденція про шаховий турнір. Нарешті — вже на третій сторінці — уривок якоїсь повісті.

І тут тільки рятівний сон переміг Андрійка. Та не встиг він по-справжньому заснути, як галас надворі став ще дужчий. Хлопцеві здалося, що в цьому хаосі звуків він пізнає чийсь голос. Немовби це той завитий!

Андрійко лежав, заткнувши вуха. Але тоді в голові гуділо не тільки від вуличного галасу, а й від шуму крові, що стукотіла в скронях. Тому він на мить відтуляв вуха. І тоді голосніше лунали крики завитого п'яниці.

Андрійко вже не сумнівався — це він. Не можна забути носового відтінку цього крику, не можна забути цей лексикон.

Раптом Андрійко про щось подумав і аж схопився на тахті. Адже цей одноманітний і невпинний крик означає не те, що йому спочатку здалося. Тільки тепер Андрійко зовсім прокинувся. Була вже майже дванадцята година.

Хлопець підбіг до вікна. З деяких освітлених вікон будинку навпроти висовується кілька силуетів. То один, то другий щось кричить, махає руками.

А на мостовій, за десять метрів від будинку, стоїть одна, тільки одна людина. Андрійко не помилився — звідси, з четвертого поверху, видно три півкруглі блискучі хвилі на його волоссі. Завитий стоїть, задерши голову, і кричить, щоб його почули в найближчому освітленому вікні на другому поверсі.

Кричить весь час одне й те ж. Грубо лається. Студенти — одні дивляться на нього, мов на смішну тварину в зоопарку, інші, менш поблажливі, розумно радять:

— Не галасуйте!

— Ану, йди звідси, громадянине!

— Іди спати, іди спати, а як виспишся, дай знати!

Завитий стоїть, розкарячивши ноги. Ці поради ще більше розпалюють його лють, але не збагачують фантазії. Він ричить те саме:

— Я тобі… Я тобі…

Голос у нього зичний, нічого не скажеш. Після кожного нового вигуку засвітлюються нові вікна у чорній стіні. Нові силуети напівроздягнених юнаків показуються з-за жовтих жалюзі.

Закінчилися лагідні поради, починається щось інше.

— Ей, ти! — гукає якийсь хлопець з четвертого поверху. — Заткни пельку! Не заважай спати!

— Ей ти, стиляга! — кричать інші з самого верху.

Завитому наче ляпаса дали. Він захитався, відступив назад, на кілька секунд замовк, потім нахилився, порпаючись рукою в неприбраній купі битої цегли, випростався з цеглиною в руці, гукнув щось і кинувся до найближчого вікна.

Хлопці в кімнаті заметушились і відскочили, світло погасло.

Але тепер це було єдине темне вікно у величезній стіні. Всі інші горіли, скрізь виднілися обурені обличчя. Всі, як по команді, вигукнули:

— Хуліган!

Завитий зупинився, потім ступив кілька кроків назад і зупинився, нарешті, під будинком Андрійка, трохи лівіше від його вікна. Стояв і лаявся.

Тоді Андрійка наче щось штовхнуло. Він сплигнув з підвіконня і побіг на кухню. Під раковиною стояло порожнє відро для сміття. Хлопець підставив його під кран і з нетерпінням чекав півхвилини, поки воно наповниться. Нарешті схопив відро, побіг у кімнату. Хуліган внизу ще лаявся. Андрійко нахилився і одним махом вилив повне відро води завитому на голову.

Блиснуло, падаючи без шуму, полотнище води. Обірвалася лайка, величезний будинок вибухнув сміхом. І завитий хуліган зник, неначе змита нечистота.

Вони насилу влізли у вагон: був кінець червня, почався сезон відпусток, і варшавські вокзали нагадували величезні трамваї в години пік.

Але, завдяки винахідливості Куцика, хлопці все-таки влізли. Коли прибув поїзд і коли біля кожних дверей зібрався галасливий натовп, Куцик велів їм стати з багажем коло першого вікна вагона, а сам пірнув у натовп. Незважаючи на це, йому пощастило вдертися в коридор вагона тільки тоді, коли всі купе вже були заповнені спритнішими за Куцика мандрівниками. Куцик швидко відчинив вікно.

— Ну, давайте… Раз, два…

Він тягнув клунки і кидав їх у коридор. Нарешті, наказав і хлопцям лізти. Вони насилу продерлися крізь купу кошиків з курами, яких невідомо для чого вивозили з Варшави.

Хлопці були незадоволені Куциком. Здіслав відверто сказав:

— Ти так командував, що я подумав, ніби в нас ціле купе!

— Може, тобі подати другий клас або спальний вагон? Розумний! Якби не я, вам довелося б їхати на буферах.

— Тут не набагато краще.

Справді, з такими труднощами завойоване Куциком місце становило метровий відрізок коридора, на якому треба було скласти речі і якось розміститися самим. У всіх були рюкзаки, тільки Куцик хизувався новеньким чемоданом, про який говорив з гордістю, що він із справжньої фібри. Коли Андрійко після години їзди сів на нього, Куцик безжалісно зіпхнув товариша, кричачи, що чемодан не витримає. На рюкзаки вони боялися сідати, бо там у кожного були пластмасові склянки та інші ламкі предмети.

Отак і стояли, притулившись один до одного. Від дверей на них натискували три солдати, що їхали у відпустку, і кілька перекупок, які везли курей. З глибини вагона на Войтека напирала товста жінка, на яку, в свою чергу, натискав елегантно одягнений чоловік, що уперто намагався забезпечити місце світловолосій, дуже розмальованій красуні.

Войтек захищався, як лев. Куцик час від часу підпирав його в груди, але без успіху.

— Тільки б витримати до Ольштина! — сопів Куцик. — Побачите, далі нам буде краще. Там пересадка. Адже всі їдуть на море, а ми повертаємо на схід.

Літній вечір застав їх під Млавою, і в довгожданий Ольштин вони прибули тоді, коли вже засвітилися ліхтарі. Справді, більшість пасажирів залишилася у поїзді. Але, вийшовши на перон, хлопці побачили натовп, не менший, ніж у Варшаві. Годину вони чекали поїзда до Елка, а кожних десять хвилин прибували поїзди з Гдині, Сопота, Ельблонга. Через кожних десять хвилин виходив натовп людей, що жили біля моря і не хотіли там відпочивати.

Куцик підбігав до тих, що виходили, розпитував їх і повертався до товаришів дедалі більш пригнічений. Усі їхали до Щитна, Руцянова, Піша, Елка, Сувалок.

У нього, бідолахи, були підстави для поганого настрою. Те, що розігралося на пероні, коли, нарешті, підійшов потрібний поїзд, приблизно нагадувало битву під Грюнвальдом, який, до речі, був недалеко звідси._

Куцик намагався влізти всередину по головах інших. Але його скинули вниз, і в вагон йому довелося лізти, як змії, між ногами людей, що поспішали на відпочинок.

Андрійко взагалі не сів би, якби не Куцик. Зляканий, не покладаючись на свої сили, він відійшов на кілька метрів і чекав, поки трохи зменшиться цей натиск.

Куди там! Репродуктори вже вигукнули: «Сідайте, зачиняйте двері!», а біля цих дверей усе ще тривала битва.

Андрійко зовсім перелякався, коли після повторного оголошення зрозумів, що на Щитно, Елк і Бєлосток відходить саме їх поїзд. Він підскочив до дверей, але був надто малий, а рюкзак на ньому надто великий. Найменший поштовх нетерплячого, сильнішого за нього конкурента міг повалити хлопця.

Його охопив відчай. Андрійко навіть закричав:

— Куцик! Куцик!

Раптом з шумом опустилося найближче вікно, і Куцик простягнув товаришеві руку.

Куцик схопив Андрійка за руку, намагаючись втягти його, але не зміг: заважав рюкзак. Черговий по станції у червоному кашкеті вже давав машиністові сигнал відправки, а Андрійко все ще стояв на пероні, безпорадно простягаючи руки до вікна.

На щастя, сусіди Куцика миттю оцінили серйозність ситуації. Визирнуло півдюжини облич, десяток рук схопили Андрійка, і той відчув себе легким, як дитина.

Поїзд уже рушив, коли Андрійко приземлився на чиїсь коліна, животи, ноги. Вони під'їжджали до чергового по станції, і той кричав, що не можна лізти через вікно, що він оштрафує…

Та машиніст не чув цього. Поїзд набирав розгону, трагічний перон лишився позаду, зникли вогні Ольштина. Молода липнева ніч заглянула у вікна.

Хлопці її не бачили. Давка в коридорі була страшенна. Добре, що вони опинилися серед кількох десятків студентів з Гданська, що їхали в якийсь табір за Руцянами. Це була надзвичайно дружна компанія. Незважаючи на жахливі умови мандрівки, студенти ні на мить не втратили хорошого настрою. В другому кінці коридора відразу почали співати — звичайно, «Кукулечку». Тут, біля наших друзів, ще деякий час тривало збудження з приводу чудового врятування Андрійка. Ми завжди любимо тих, кому допомогли, і тому Андрійко одразу став загальним любимцем. І, зрозуміло, все це відбувалося як кампанія з приводу «дня дитини».

— Дивись, Кристино! — кричав кремезний, з довгим волоссям блондин, тягнучи за руку чорняву, коротко підстрижену дівчину в мішкуватій куртці до колін. — Бачиш, якого малюка ми врятували?

— Де? Де? — витягувала дівчина шию. — Оце він? Який миленький!

— Хлопчику, — кричала інша, — як тебе звуть? Андрійко?! Гарне, гарне ім'я. На тобі цукерку!

Андрійко забився в куток за плечима Войтека. Він червонів від люті. Даремно! Це тільки розпалювало студенток, які гладили його по голові, питали про вік…

Войтек, хоч і розумів, що діється в душі товариша, однак не робив ніяких зусиль, щоб допомогти йому. Навпаки, він поводився, як наглядач біля клітки з найцікавішою в зоопарку твариною. Він випинав груди, щохвилини гордо струшував волосся, закидаючи голову назад, курив цигарку за цигаркою, — словом, робив усе, щоб і на нього дівчата звернули увагу, та не таку, як на Андрійка, а справжню.

Де там! Навіть не глянули на нього! Щасливішим був Едик.

— Так, так! — кричав він, коли з коридора проштовхнулася чергова любителька огляду «чудом врятованого» малюка. — Ось він, цей, малий! А черговий по станції ледве не схопив його за п'яту, бо не за правилами…

— Який бюрократ! — обурювався найближчий студент.

— Справді! — кричав Едик. — А ви куди ідете? Ми на великі озера. У нас є яхта!

— Що ви кажете? Якого типу?

Едик ухильно махнув рукою.

— Червоне дерево! З клівером! Сорок метрів паруси!

Слухачі дивувалися.

— Що це, табір? — випитував хтось надто цікавий.

— Який там табір! — гордо кинув Едик. — Це наша власна яхта. Мандруватимемо!

— Дивись, дивись, Кристино! — хитав головою блондин з довгим волоссям. — Сорок метрів! Мандруватимуть! А в нас тільки оті корита, а ще й табір називається. Щовечора перекличка. Щоранку гімнастика! Не щастить нам.

Едик гордо випростався, дивлячись на товаришів.

— А хто капітан? Ви? — допитувався блондин. — Ви кінчали якісь курси? Маєте звання? Мабуть, рульовий, так?

Едик вважав за краще не вдаватися в подробиці і відразу гукнув до товаришів, щоб ті витягали вечерю.

Він нагадав про це дуже вчасно. Студенти перестали розпитувати, почали ритися в рюкзаках, портфелях і чемоданах.

Повітря у вагоні відразу сповнили запахи мармеладу, цибулі, ковбаси. З усіх боків простягнулися руки, тримаючи скибки хліба з холодним м'ясом, сиром, джемом. І всі в одному напрямку — під ніс Андрійкові. Навіть з середини коридора кричали: «Передайте тій дитині, що через вікно…» — і з рук у руки переходили коржики, бабки, кекси.

— Їж, їж! — втішали Андрійка. — Нічого, що ти такий маленький. Їстимеш — виростеш.

— А скільки йому років? — невинно запитала Кристина.

Це була найгірша хвилина. Едик швидко відповів:

— Дванадцять!

— Гляньте-но! Дванадцять, а вже такий великий!

Андрійко мало не розревівся. На щастя, поїзд зупинився: Щитню. Студенти побігли на перон за напоями. «Кукулечку» на тій половині вагона змінила «Мариніка». На пероні зібрався цілий натовп, усі дивилися на веселих студентів.

Отак, галасуючи, співаючи і сміючись, вони рушили далі. Вагон був яскраво освітлений, і тому липнева ніч за вікном здавалася ще темнішою. Поїзд мчав мимо сіл, які вже опали. Незабаром почали з'являтися гладенькі чорні озера, округлі кущі змінилися лісами.

— Хлопці, ходімо помаленьку до виходу, — сказав Едик, дивлячись на годинника. — Нам скоро виходити.

— Де? — запитав студент.

— Стобець.

— А, це той полустанок! Там у вас хто-небудь є?

— Взагалі є.

— Це добре. Бо інакше…

Знову вибухла «Мариніка», і студент не закінчив. Хлопці повільно пробиралися через гори багажу. Студенти втягували животи, студентки підбирали спідниці..

Андрійко йшов останнім, викликаючи прощальну хвилю ніжності. Кожна з дівчат, яких він минав, запихала йому в кишеню або прямо в рот черешню, пряник, шоколадку. Тримаючи в обох руках свій рюкзак, бідолаха зовсім не міг захищатися.

Поїзд зупинився в Стобці на чверть хвилини, — той, хто не встигав вийти, рискував проїхати ще двадцять кілометрів. Останні півгодини хлопці простояли в тамбурі. І тут давка була страшенна, хоч людей було менше. Студенти поскладали в тамбурі якісь ящики і залишили кількох чоловік охороняти їх.

Андрійко, майже безсилий після випробування нервів у вагоні, стояв біля вікна, притуливши обличчя до брудної шибки, щоб тільки не бачити очей товаришів. Назустріч поїзду, освітлювані прямокутниками вікон, мчали рядки не дуже високих сосон, самітні величезні дуби, переліски струнких ялинок і знову сосни й сосни… Ні будинків, ні полів. Якесь дивне почуття, — він ще не міг сказати, яке саме, — народилося в його душі. Едик штовхнув Андрійка в плече.

— Зараз виходимо! — крикнув. — Не спи!

Андрійко прилип до вікна, намагаючись побачити світло або якісь будинки. Нічого не було, тільки бігли так само невпинно сосни. Поїзд різко загальмував, заскреготало залізо, всі подалися вперед.

— Ну! — Едик схопив рюкзак. — Хлопці, пора!

Поїзд сповільнив хід, і «Мариніка» вибухнула з подвоєною силою. Кавалер чорнявої Кристини проліз у тамбур.

— Виходьте! Я вам допоможу, швидко!

Поїзд зупинився, і Едик уже був унизу. Хлопці кинули йому рюкзак, Войтек і Здіслав теж вистрибнули. Високий блондин схопив Андрійка під руки і передав Едикові.

… Десять освітлених вікон, з яких лунає пісня. Обличчя студентів. Десь далеко свистить кондуктор…

— Швидко, швидко! Всі вийшли?

— До побачення! До побачення! — Веселі пасажири махають руками, хусточками, газетами. — Держіться! Попутного вам вітру!

— Ну, команда, на честь моряків давайте «Опочинського», — кричить блондин.

Поїзд рушає, і з вікон вагона бухає:

«Ой, танцювали б ми, та мала горниця…»

— Щасливої дороги! — кричить Едик і, теж махаючи хустиною, аж біжить за поїздом.

Але поїзд набирає швидкість, перед очима хлопців пролітають вагони, ввічливі, спокійні, темні і заспані. Останній пролітає дуже швидко, миготить червоний ліхтарик.

І раптом стає темно. Обернувшись, Едик вдаряється коліном об якийсь стовпчик. Андрійко простягає вперед руки.

— Войтек! — кричить Здіслав. — Войтек!

— Ну, що трапилося? — бурчить той.

Темно. Тільки один жовтуватий ліхтар горить під дахом якогось будинку, дуже маленького, з закопченими вікнами.

Яскраво світять численні далекі зірки, наче вогники величезного міста, до якого наближається стратосферний літак.

Тихо. Поїзд стукотить, але вже так далеко, що тиша навколо здається ще глибшою.

Хлопці інстинктивно туляться один до одного, торкаючись плечима, і прислухаються. Стукіт поїзда завмирає вдалині.

Раптом абсолютну темряву пронизує крик, начебто десь відчайдушно голосить жінка.

Жоден з хлопців не сміє лякатися, жоден не питає: «Хто це?» Тільки Войтек шепоче:

— Дрімлюга.

Вони не дуже розуміють, що це означає — можна заспокоїтися чи навпаки. Перший опам'ятовується Едик. Він і Войтек рушають вперед. Хлопці трохи звикли до темряви і вже розрізняють два її відтінки: темряву неба і темряву землі.

Мандрівники йдуть до будинку з тим єдиним ліхтарем. Але всі спроби проникнути всередину марні. Крім них, на станції немає жодної живої душі.

Хлопці знову зійшлися докупи. Нарешті, Едик не витримав і відмовився від свого диктаторства:

— Що робити?

Войтек промурмотів перший:

— Де твій лісничий?

— У Варшаві. Вчора приїхав.

— Але де він живе? В тебе є адреса?

— Аякже! Станція Стобець, село Стобець, почта Кельмижки.

— Ну, значить, десь тут. Село від станції далеко?

— Звідки я знаю? Він сказав, що треба приїхати вдень, але ви самі знаєте, скільки біганини…

— Ми добре влипли. Де Стобець — невідомо, на станції нікого немає. — Здіслав розійшовся: — Ти, як завжди, підвів нас! Що ж робити? Ночувати тут? Під голим небом?

На жаль, іншого виходу не було. Вони сіли на кам'яну лаву біля будиночка.

— Нічого, хлопці, це дурниці, — втішав їх Едик. — Ночі тепер короткі. Не встигнемо й оглянутись, як почне світати…

Сиділи й чекали. Повільно охоплювала їх неосяжна липнева ніч. За хвилину від залізниці потягнуло холодом і дивним гострим запахом, від якого аж голова запаморочилася. Хлопці застебнули сорочки на всі ґудзики, позасовували руки в рукава. Ставало холодно, і згадка про варшавську спеку перед від'їздом тепер здавалася їм дивною фантазією.

Лісова липнева ніч минала дуже повільно. Щось. задзижчало біля вуха і, мов тоненькою голкою, вкололо Андрійка.

— Що з тобою? — накинувся на нього Войтек.

— Щось колеться! — застогнав Андрійко. — Так пищить.

— Дурний, це комар!

Андрійко згадав оповідання Джека Лондона про Аляску, про москітів і заплющив очі.

— Спіть, спіть, — сказав Едик і вмостився зручніше.

— Ще довго до світанку? — нелюб'язно спитав Здіслав.

— За три хвилини дванадцята! — сказав Куцик, глянувши на свій годинник з світним циферблатом. — Спіть, бо саме пора для нечистої сили…

Андрійко вліз на лаву, підтягнувши коліна до підборіддя. Від слів Едика на нього повіяло новою хвилею холоду. Звичайно, він не вірив ні в яку нечисту силу. Але форми невір'я бувають різні. О третій годині дня десь у Варшаві, на розі Маршалковської та Алеї, людина не вірить зовсім інакше, ніж опівночі серед неосяжних лісів. Там, звичайно, про це й не думаєш. А тут треба про себе повторювати: «Все це дурниці, немає ніякої нечистої сили». І все-таки краще присунутися ближче до Войтека, щоб бути трохи далі від краю лавки.

Заснути він, звичайно, не міг. «За три хвилини дванадцята», сказав Куцик. Три хвилини, мабуть, уже минуло. Андрійко мимоволі зіщулився ще більше. Потім розплющив очі, бо здалося, що понад залізницею хтось крадеться. Він нічого не бачить у темряві. Раптом хтось закричав у лісі. Всі схопилися.

— Спокійно! — сердито гукнув Войтек. — Я ж вам казав — дрімлюга. Такий птах.

Вони знову вмостилися. «Дванадцята… — думав Андрійко. — Це все дурниці. Це дрімлюга…»

Зненацька хлопець зрозумів, що він щось чує. Але після крику того дрімлюги він не дуже прислухався. Намагався думати про щось приємніше. Про риску на дверях, яка раптом підстрибнула на півсантиметра… Про недочитану книжку, в якій описується мандрівка на Галапагоські острови…

Та ось ці вимушені роздуми на мить урвались, і звук, що його почув Андрійко, став виразніший. Це було якесь знайоме, неприємно знайоме гудіння. Дуже сильне, але дуже далеке.

Андрійко знову розплющив очі. Ніч була безмежна, нерухома, прозора й холодна. Він дивився вперед, понад верховіття сосон. І раптом згадав, звідки пам'ятає те гудіння. Це ж літак! Літак, хоч і не звичайний.

Після повстання проти фашистів його з матір'ю вивезли до Німеччини. Там щоночі він чув саме таке безперервне гудіння. Перш ніж перетворитись у грім, світло і смерть, воно довго, набридливо морозило душу, весь час наближаючись.

Хлопець не витримав і знову схопився. Спогади десятирічної давності були такі яскраві, що Андрійкові захотілося бігти, шукати який-небудь підвал, якусь яму.

— Що з тобою? — буркнув Войтек.

— Літак! — зашепотів Андрійко. — Слухай, слухай…

— Ну й що з того, що літак?

— Вночі…

— Ну то й що ж? Хіба немає нічних польотів? — роздратовано кинув Куцик.

Літак поволі наближався.

— Якийсь дивний, — захищався Андрійко.

— Що ти в цьому розумієш! — добив його Здіслав, великий спеціаліст в галузі механіки. — Звичайний двомоторний…

Літак летів прямо на них, і як не намагалися хлопці заспокоїти один одного, заснути ніхто з них не міг. Здіслав навіть підвівся, відійшов на кілька кроків від будинку і задер голову.

— Ну, що там? — спитав Куцик.

— Справді, дивно, — промурмотів Здіслав. — Здається, що він зовсім близько, а розпізнавальних вогнів не видно.

— Може, це тільки здається, що він близько? Ніч така тиха…

— Може…

Літак гудів, мов величезний лінивий джміль. Всі четверо стояли, задерши голови, і шукали його серед блідих зірок.

— Можливо, пасажирський. Може, з Берліна у Москву. Але чому без вогнів?

— Почекай, підлетить ближче, побачиш. Літак раптом начебто заглушив мотори. І одночасно, здавалося, наблизився ще більше. Здіслав зробив навіть крок уперед.

— Може, аварія? Мотори відмовили? — сказав він.

Але незабаром мотори заревли з усієї сили. В непроглядній темряві ночі це гудіння здалося ще дужчим і ближчим. Тільки тепер воно вже не посилювалось, а, навпаки, почало віддалятися.

Хлопці стояли кілька хвилин, доки цей звук зовсім не зник, доки не стало зовсім тихо.

— Мабуть, збився з дороги, — припустив Андрійко.

— З радаром збився з дороги? — глузливо заперечив Здіслав.

— Ну, так що? Що ж це було?

— Може, навчання? — рискнув Войтек.

— Так чи інакше, — урвав Куцик, — треба спати, хлопці. Нічого не придумаємо.

Андрійко знову сів на лавці, сперся на Войтека. Він думав, напевно, про те саме, що й хлопці. Таємничий нічний літак без вогнів летить кудись, потім невідомо чого повертається. Звичайно, це парашутисти, диверсанти. Він їх навіть уявляє собі: здорові, плечисті, у високих чоботях, на голові трохи приплюснуті шоломи, в руках автомати. В одного навіть граната за поясом, під оком чорний пластир і довгі жовті нігті. Це ж він виганяв їх у вересні із Старувки. Ще вдарив прикладом стару Хмужинську, яка не могла дати собі ради з швейною машиною. Андрійко нахиляється, щоб підняти її. На щастя, той, з пластирем, не бачить. Віє вітер… Холодно, дуже холодно…

2

Так холодно, що Андрійко не може більше витримати і розплющує очі. Що це? Де він, де? Хто з ним поруч? Де мати? Куди їх повивозили оті в шоломах?

Він схоплюється. Навпроти — руді стовбури і чорно-зелені чуприни сосон. Ліворуч невеличке поле, застелене густою голубою імлою. Позаду, понад будинками, теж видніються сосни. Праворуч ліс, а там переїзд через залізницю і далі невеликий двоповерховий будинок.

Яка дивна пора дня! Світло якесь голубувате, холодне. Будинки стоять без тіні, і сам він, Андрійко, мов та примара, — від нього немає тіні на пероні.

Погана погода на озерах! йому ж казали перед від'їздом, що тут весь час ідуть дощі. Небо мутне, низьке й похмуре. Краплини рясно вкрили шматок вкопаної у землю рейки. Хіба був дощ? Андрійко здивовано оглядає своє сухе вбрання. Потім згадує про зірки, серед яких він шукав невідомий літак.

Хлопці сплять. Куцик відкинув голову назад, розкрив рота, хропе; Здіслав і Войтек сплять, скоцюрбившись. Обличчя їх бліді, стомлені.

Страшенно холодно. І ще ця вогкість!..

— Ааа! — раптом несамовито верещить Куцик. Андрійко кидається до нього, смикає за руку, майже стягує з лави. Куцик сідає, протирає очі.

— Бери сокиру! — звертається він до Андрійка. — Ну, чого ти чекаєш? Не розумієш, що рівноправність?

— Едику, що з тобою? — шепоче переляканий Андрійко.

Куцик підводиться, хвилину мовчить. Потім дивиться на небо, на ліс і залізницю, що зникає в імлі, яка тим часом насунула з поля.

— Підйом! — кричить Куцик. — Вставайте, ледацюги! Вже пів на третю!

Щось мурмочучи, захищаючись, ховаючи обличчя в рюкзаки, Здіслав і Войтек, нарешті, зовсім прокидаються. Обидва страшенно позіхають.

— Нічого, виспитесь потім! — Куцик невблаганний. — Беріть рюкзаки і за мною!

З будиночка в лісі виходить чоловік у старій, подертій дощенту залізничній формі, з вудочкою і відерцем у руках. Нічому не дивуючись, він дивиться на хлопців і показує рукою праворуч: там село Стобець.

Вони виходять на погане, вибоїсте шосе, обсаджене молодими горобинами.

— На першому перехресті звертайте ліворуч! — кричить їм навздогін залізничник. — А там за трактором…

Якась порубка, і за нею. починається дорога. Молоді сосонки, всі в краплинах роси. Павутина наче вкрита інеєм. Високі стебла голубого люпину, що вже відцвітає.

Поволі холод перестає докучати, навпаки, допомагає швидше йти. Хлопці на повні груди вдихають якісь дивні запахи. Є тут свіжість смоли, аромат невідомих квітів, трав і, насамперед, — чистого повітря.

Куцик іде попереду. Пісок на дорозі приглушує кроки. Хлопці повертають за купку молодих ялинок, і Куцик раптом відстрибує назад. Усі бачать: щось темно-руде, наче білка, але завбільшки, як молоде теля, скочило на дорогу і тепер втікає довгими пружними стрибками.

— Ех, ти, герой! Це ж сарна! — Войтек поплескує товариша по плечу.

— Сарна? — Андрійко вискакує вперед. — Справжня?

— Ні, підроблена.

Андрійко не відчуває глузування. Він дивиться на далекий перелісок, в якому зникла темно-руда тварина. Він так любить природу і так далеко досі був від неї!

Товариші підштовхують Андрійка, вони знову рушають і скоро забувають про несподівану зустріч. Молоді, густі, як щітка, соснові переліски, ділянки високого старого лісу, в якому можна гуляти, мов у парку, порубки, вкриті саджанцями сосни, не більшими від кущиків салату.

— Пішська пуща… — говорить Куцик.

— … найбільший суцільний лісовий масив у Польщі, — не витримує Андрійко, який перед від'їздом прочитав про це в одній брошурі, — переважають соснові лісонасадження з невеликою домішкою ялини і листяних дерев, особливо дуба…

— Дивіться, дивіться, як визубрив! — глузує Куцик. — А про парусний спорт теж?

— Не бійся, все, що стосується теорії…

— А ти? — Куцик звертається до Здіслава. — Як ти з спортивною практикою? Нічого, зараз побачимо…

Мандрівники йдуть далі. Вони давно вже нагрілись, уже й потомилися.

Раптом ліс кінчається. Попереду — соснові кущі, хати і вишневі садочки біля них, огорожі, трохи поганенького жита на чудовому золотому піску.

Собаки вітають їх справжнім концертом. Хлопці підходять до першої садиби. На жаль, вона порожня. Хата майже ціла, тільки вікна повиривані. Дерева в занедбаному садочку буйно розрослися. Саме достигають вишні. Але вони дрібні, кислі. Куцик швидко випльовує їх.

Сусідня садиба трохи осторонь. Андрійко насилу доплівся до неї. Ці двісті метрів були важчими, ніж уся попередня дорога.

Насилу викликали з хати жінку. Позіхаючи, вона сказала завченим голосом:

— Молока нема, яєць нема.

— Але ми… — почав Куцик.

— І кімнати зайняті.

— Та ми, пані, хочемо тільки запитати… де тут садиба Франковяка?

Жінка здивовано подивилася на них.

— Франковяка? Садиба?

Андрійкові раптом стало погано. Він важко сів на колоду. Страшна думка, що Куцик щось наплутав знову…

— Авжеж! — вів далі Едик. — Старшого лісничого!

— Ах, пана старшого лісничого? Так це ж зовсім не тут!

— Але ж це село Стобець?..

Виявилося, що це справді Стобець, але Франковяк живе ще за кілька кілометрів далі. Довелося підтримувати Андрійка під руки. Едик з Войтеком навіть несли вдвох його рюкзак, як несуть відро з водою. Здіслав узяв на буксир самого Андрійка.

А той ішов, майже нічого не бачачи. Тільки щохвилини питав, коли відходить поїзд на Варшаву. Едик урочисто обіцяв, що незабаром дізнається. Але Андрійкові мало було запевнень. Він хотів зараз же повернутися назад, ще сьогодні, ще до вечора…

Хлопець страшенно втомився. Його добила звістка про ці кілька кілометрів. І тепер Андрійко не відчував ніякого сорому, благаючи, щоб йому допомогли негайно повернутися. Він переконував товаришів, що без нього їм буде краще, вільніше, вони зможуть більше плавати і більше побачити…

Хлопці відповідали йому неуважно. Вони теж стомились. Пагорок, долина, знову пагорок. Праворуч порубки, вкриті сивими хмарками імли. Потім біля ялинкового переліска дорога звернула в хащу дубів і грабів. Тут було холодно і похмуро. Клацаючи зубами, хлопці пішли швидше.

Та ось волога темрява лишилася позаду, і їм знову привітно посміхнулося сонце. Кілька великих дубів, брама, далі алея ялинок і червоний мурований будиночок, а навколо — багато якихось білих квітучих кущів. І відразу загавкало кілька собак.

Едик зупинився, стукнув себе по лобі.

— Сто чортів! Я зовсім забув! Він же мені розповідав, що полює на диких кабанів, що в нього є спеціально дресировані собаки!

— Он як! — зупинився, і Войтек. — На диких кабанів? Це ж найлютіша порода собак!

Андрійко побачив поруч якусь високу купу соснових голок і сів на неї. Купа була дуже зручна, м'яка і навіть тепла.

Хлопець задрімав. Правда, йому здавалося, ніби щось лазить у нього по нозі. Якийсь незнайомий, гострий запах. Але яке це має значення, — він так страшенно втомився. І раптом почувся крик:

— Люди, що він робить!

Безжалісні руки схопили його, почали трусити, а потім бити по заду.

— Як ви смієте? — заверещав Андрійко. — Пустіть! Пустіть, свині! Ай!

Щось дуже сильно вкусило його в зад, в ногу, під руку.

— Стягни з нього куртку! — кричав Войтек. — Швидше! Сів роззява на мурашник!

Повиганявши мурашок, хлопці пішли до червоного будинку. Собаки загавкали ще завзятіше.

— Може, вони прив'язані? — сказав Войтек. — Не біжать! Але кілька палиць ніколи не завадять…

Просувалися поволі, озираючись на всі боки, шукали зброю. Мурашки розігнали Андрійків сон. Зімкнутим строєм хлопці зайшли на подвір'я.

Праворуч був будиночок, оточений кущами білих квітів. Ліворуч — цегляний корівник і дерев'яна стодола. Навпроти ще якийсь будиночок і город.

А всередині були собаки. Сподівання Войтека, що вони прив'язані, були марними. Те, що собаки зразу не вибігли назустріч, пояснювалося їх доброю тактичною підготовкою: вони чекали ворога на завчасно обраних позиціях.

І коли мандрівники зайшли на подвір'я, собаки дружно атакували їх. З усік боків на непрошених гостей кинулися однакові рудо-сірі, невеликі, злі собаки. Вони так люто гавкали і так метушилися, що у хлопців аж в очах усе завертілося.

— Люди! — крикнув Едик. — Їх тут, мабуть, з десяток!

Хлопці завзято вимахували палицями, стоячи один до одного спинами, а до собак обличчям.

Собаки підскакували до плечей хлопців, а коли кінець палиці наближався до їх розкритих пащ, вони спритно переверталися в повітрі, падали на землю і знову стрибали. Тільки один, зовсім не схожий на інших, чорно-білий, капловухий спанієль сидів спокійно біля хвіртки, байдуже спостерігаючи всю цю метушню.

Приблизно через п'ять хвилин після початку такої надзвичайної сутички відчинилися двері будинку, і стара, висока, досить товста, сутулувата жінка виглянула на подвір'я.

— Прошу пані! — розпачливо закричав Едик. — Я хотів би просити…

— Гультяй! — крикнула гнівно хазяйка.

— Що? — розгубився Куцик. — Ви помиляєтесь, слово честі…

— Гультяй! — не переставала кричати жінка. — Хуліган! Гультяй, до мене! Хуліган, у будку! Пестунчик, ну, йди-но сюди, маленький, ну, йди. Красуня, сюди!

Собаки подивилися на жінку, нерішуче помахали хвостами. Один пес ще гавкав, інші почали поволі підходити до хазяйки, оточуючи її рухливою, щільною масою. І тоді виявилося, що їх тільки чотири, а п'ятий був спанієль, який додержував цілковитого нейтралітету.

Хлопці, не дуже довіряючи цій новій тактиці, все ще стояли в бойовому строю. Едик почав переговори.

— Молока немає! — відрізала жінка на його перше слово привітання. — Яєць також!

Тільки тоді, коли він назвав своє прізвище і послався на пана Франковяка, пощастило приступити до ділової розмови. Жінка показала на стодолу: там можна поспати.

— А човен? Човен є. Коли поспите, я дам вам всі манатки. Там у сараї. А ви розбираєтесь у цьому?

— Аякже! — вигукнув Едик.

— Бо я зовсім не розбираюсь. А крім мене, тут нікого немає.

— Зрозуміло, зрозуміло. Та це не так і важко.

Хазяйка уважно подивилася на Едика, прикрикнула на своїх Хуліганів, Пестунчиків, Красунь. Собаки на диво поспішно пішли за нею до хати, немов забувши, що в їх королівство прибула ціла армія чужинців.

Пішли і хлопці. Стодола була до верху заповнена ще не злежаним сіном. Хлопці познімали рюкзаки і, чіпляючись за балки, полізли наверх. В Андрійка ноги загрузали, ковзались. Нарешті Куцик схопив його за руку, а Войтек підсадив.

Наверху хлопці потонули в сіні, наче в пуху. Першим ліг Едик, його й не видно було. Андрійко, сидячи на балці, витягнув ковдру, старанно розгорнув її і теж ліг. Ковдра, на яку одразу начіплялися довгі, колючі стеблинки сухої трави, обгорнула хлопця.

Він навіть не намагався вибратися з цієї грузької безодні.

3

І знову Андрійко прокинувся, але тепер уже від задухи. Розплющив очі: зверху — дивовижна плутанина сіна і кілька сонячних променів. Він хотів ворухнутися, відкинути ковдру, під якою просто задихався від спеки, але пірнув ще глибше.

З великим зусиллям Андрійко вибрався, нарешті, з цієї сінної трясовини. Покликав товаришів, але нікого не було. Він стурбовано подивився вниз: як він злізе? Звідси так високо.

Заплющивши очі, щоб не запаморочилося в голові, хлопець усе-таки почав злазити, хапаючись за якісь палиці, що стирчали з сіна, і довго вимахував ногами, поки не став на якийсь виступ. Це була важка карколомна подорож.

Нарешті він вийшов за стодолу. Купка молодих ялинок відокремлювала подвір'я від невеличкого, порослого бур'яном поля і високого лісу за ним.

У Андрійка було мало часу для милування природою, бо з-за стодоли знову вискочили рудо-сірі собаки й кинулися на нього.

Переляканий, він повернувся й побіг. Собаки наздогнали його. Один скочив до обличчя і біля самого носа клацнув розкритою гарячою пащею. Другий сперся лапами на плечі і почав мокрим, шершавим язиком лизати Андрійкові обличчя, вуха, шию.

Обидва напасники були нечувано щасливі від цієї зустрічі. Після першого несподіваного привітання розпочався справжній танець навколо Андрійка. Собаки махали хвостами, крутили мордами, притупцьовували передніми лапами, навіть якось особливо стогнали, намагаючись висловити свою незвичайну радість з приводу прибуття такої знаменитої особи. Щохвилини один з них підстрибував, точно влучаючи висунутим язиком в Андрійкову щоку.

І тут виявилася велика слабість Андрійка. Всі ці пестощі викликали в ньому огиду і страх. Але він не тільки не відбивався від цих довгих морд, не тільки не тікав під цих пестощів, а наче сам бажав їх.

— Песики, песики! — говорив він якнайсолодшим голосом. — Ну, йдіть сюди, розумні песики, розумні песики!

Він не рухався з місця, щоб не дратувати собак. Біс його знає, скільки б це тривало, якби не хазяйка, що з'явилася на стежці біля ялинкового переліска, несучи дві великі корзини з якимось щойно зрізаним зіллям.

— Хуліган! — крикнула вона. — Гультяй!

Собаки кинулися до неї, і Андрійко зміг рукавом обтерти собі обличчя.

— Докучають? — спитала жінка і, не чекаючи, відповіді, вела далі: — Е, тепер це дрібниці. Зараз тут багато різних таких. Тому собаки вже й самі не знають, кого кусати, а до кого лащитись. Раніше, як ловили когось у лісі на велосипеді, то стягували його і годинами стерегли так, що він не міг і ворухнутися. А тепер! — вона махнула рукою. — Гультяй, сюди!

— Але як ви так добре розрізняєте їх! — промурмотів Андрійко, маючи досить низьке бажання здобути її прихильність лестощами.

— Як? — не зрозуміла жінка. — Ах, це дуже просто!

— Вони ж, як дві краплі води… Всі рудо-сірі…

— На вигляд — так. Але за характером — зовсім різні. Хуліган добродушний. А Гультяй такий легковажний, сьогодні в нього в голові одне, завтра інше…

Андрійко навіть вилупив очі і роззявив рота. Він подумав: глузує над ним пані Франковякова.

— Я не раз казала синові, — розповідала вона, — з людьми легше, ніж з собаками, люди не помітять твоєї злості або обману. А собака все відчуває, особливо несправедливість.

Жінка взяла корзини з зіллям, Андрійко ввічливо хотів їй допомогти, та вона не дозволила.

— Ви ще такий… — обірвала вона. — Міська людина.

Вони зайшли на подвір'я. Капловухий спанієль знову сидів біля воріт.

— Ось цього, — показала на собаку Франковякова, — стережіться. Ті, — махнула рукою, — завзяті, гарячі, але золоті серця. А ця Суламіф!..

— Не може бути! — здивувався Андрійко. — Така спокійна, така мала! Що вона може зробити?

— Різне, — загадково сказала Франковякова. — А до човна прямо, стежкою вниз. Та он чути, як ваші товариші… — обірвала вона і, оточена галасливою птицею, увійшла в сінці.

Андрійко пішов між двома парканами до трухлявої хвіртки. Крутий схил, зарослий старими дубами і ліщиною. Звивиста стежка вела вниз. Справді, знайти товаришів було не важко.

— Недотепа ти! — галасував Войтек, явно надміру роздратований.

— Сам ти недотепа! — розсудливо відповів Едик. — І він, він теж недотепа! Я казав йому, казав, щоб вивчив, так же? Ну й що?..

Іскорка особливого задоволення промайнула в свідомості Андрійка. Очевидно, Здісь, як завжди, не виконав завдання. А от він, Андрійко, визубрив свою теоретичну частину напам'ять!

Він пішов крутою стежкою. Три кроки, два кущі — і поворот. Андрійко раптом зупинився. Поворот, кущі закінчилися, і…

Перед хлопцем розкинулось озеро — довге, не дуже широке, немов величезна, повільна річка. Протилежний берег був недалеко; рівний сосновий ліс покривав його рівномірною зеленою масою, підкресленою внизу червоними стовбурами. Праворуч озеро зникало вдалині, виступи лісу бігли один за одним; голубі, затуманені, вони здавалися не набагато темнішими і виразнішими від величезного літнього неба, що нависало над ними.

Андрійко кілька разів мимоволі зітхнув. Він стояв хвилину, нічого не чуючи. Потім подивився ближче.

Понад берегом — стіна голубувато-зеленого очерету. Невелика бухточка. Яхта заповнювала її майже до берегів.

«Яка велич! — подумав Андрійко. — Це ж справжнє океанське судно! Як ми оправимося з ним?»

Видно було, що на «океанському судні» справи погані. Коли прийшов Андрійко, хлопці стояли біля входу до кабіни, вимахуючи кулаками під носом один в одного.

— Треба бути останнім роззявою! — кричав Войтек.

— Сам роззява, сам роззява! — Едик обрав собі цей спосіб захисту.

— Хлопці! — крикнув Андрійко. — Що трапилося? Вас чути в Бєлостоці!

— Його спитай! — крикнув Войтек.

— Ні, його! — Едик націлився у Здіслава.

— Чого ти чіпляєшся до мене, я своє зробив.

— Аякже, зробив!.. Потримався за щоглу!

— Ти й цього не зробив, організатор!

— Чекайте, чекайте, може, наш професор… — Войтек відштовхнув обох. — Ну, Андрійку, давай свою теоретичну частину!

Андрійко досить весело заліз у човен. Хлопець відчував велику перевагу над товаришами: адже він чудово все визубрив!

— Ти вивчив? — підозріливо прокоментував його посмішку Едик. — Ну, так валяй.

— Що вам треба? Типи парусів? Вектори? Троянду вітрів?

— Давай по черзі. Все одно.

— Парусні судна, — забубонів Андрійко, — поділяються на латинські, гафельні, типу Марконі…

Войтек кивнув головою, і Андрійко сприйняв це як заохочення. Він з захопленням вів далі:

— Румбів налічується тридцять два. Норд, Норд тен Ост, Норд-Норд-Ост, Норд-Ост тен Норд, Норд-Ост…

— Дивіться, яка велич думки! Міністерська голова! Стільки визубрити!

— Це ж дуже просто, — скромно посміхнувся Андрійко. — Досить тільки запам'ятати загальну схему. Розумієш, кожен другий румб має приставку «тен», а це по-голландськи означає «на», тобто, «Норд тен Ост» означає «Північ на Схід»… і так далі.

Войтек уже не тільки хитав головою, але й цмокав від захоплення. Андрійко розтанув.

— Може, ще щось? Може, про вектори? Розумієте, судно найкраще рухається тоді, коли площина паруса встановлена на лінії, яка ділить на дві частини кут між напрямком ходу і напрямком вітру…

— Ну от, — підсумував Войтек. — Тепер ми не пропадемо! Норд тен Ост! І паруси, того, макарона.

— Марконі, — поправив Андрійко. — Розумієш?

— Та-а-к! — Войтек раптом перейшов на різкий, владний тон: — Ну, а це, що це таке? Що за шнур?

Він тикав під ніс Андрійкові чималий виток товстого шнура.

— Це не шнур! — заявив цілком впевнено Андрійко. — На яхтах взагалі немає шнурів. На яхтах є троси.

— Ну, так що це за трос?

Андрійко почервонів.

— Не знаю, може, фал, а може, шкот?

— А що мені з того шкота? — сердито крикнув Войтек. — Що з ним робити, хотів би я знати?

— Слухай, чого ти хочеш від мене? Я ж теоретично, тільки теоретично. Це він… — Андрійко показав на Здіслава. — Це він по практичній частині…

— Ха, ха, ха! — рявкнув Едик неприродно голосно. — По практичній частині! А це, що це таке?

І він сунув Здісю під ніс полаковану палицю, схожу на ніжку від стільця.

— Відчепись! — заричав Здіслав. — Кажу ж тобі, я по спортивній лінії! Я прочитав цілу книгу про парусні гонки! Відчепись, кажу тобі. А ти сам що зробив?

Цей контрнаступ підтримали Андрійко з Войтеком, і тому він закінчився блискавичною поразкою Куцика. Коли той спробував послатися на свої загально-організаторські заслуги, його здорово висміяли.

Але оправа від цього не посунулася «перед. Хлопці опинилися в скрутному становищі: прекрасне сонце, величезне озеро, чудова яхта. І цілковита безпорадність. Після годинної сварки всі прийшли до спільної думки, що насамперед треба докладно оглянути човен.

Кожен по черзі влазив у кабіну. Вона була невисока, тільки Андрійкові не треба було в ній нахилятися. З обох боків біля стіни були розташовані двоповерхові ліжка, дуже вузькі, але з матрацами. Посередині — стіл з відкидними дошками. Навпроти дверей — широке віконце.

Хлопцям сподобалося тут. Усе виглядало по-справжньому, навіть душок був якийсь корабельний.

— Слово честі, хлопці, — почав, наче нічого не трапилось, Едик, — тут гарно! У мене є план: беремо манатки і перебазовуємося на яхту. А потім поступово розберемось в усьому. Як ви гадаєте?

Андрійко відразу підтримав Едика. Тільки Войтек ще бурчав, докоряючи Куцику в несерйозності й недодержанні слова.

— Хлопці, я ж, слово честі… Це ж для вас! Коли така нагода, як же я міг втратити її! Та, зрештою, що трапилося? Ви думаєте, що це така вже премудрість? Я ж кажу вам, трохи зусиль, самі розберемося в усьому. Велике діло — палиця, кусок полотна, шнур…

— Трос! — поправив Андрійко.

Вони заспокоїлися, нарешті, і пішли за бебехами. Тільки-но стягнули з гори запашного сіна останній рюкзак, як на подвір'ї знову загавкали собаки.

Незабаром до цього концерту приєдналися обурені людські голоси, що, на диво, заглушали альти й тенори дикої команди Франковяка.

Войтек вибіг зі стодоли перший, але зразу відскочив назад.

— Жінка! — шепнув він, блиснувши очима, і почав щось шукати в рюкзаку.

— Ну так що ж, ми чуємо! — відповів Куцик.

Хлопці рушили на подвір'я, Войтек вийшов останній, поспішно зачісуючи гребінцем розпатлане волосся. Те, що вони побачили, безсумнівно, заслуговувало цих зусиль.

До хати Франковяків підходили три елегантно одягнені дами і верещали на весь голос, відмахуючися палицями від зграї Хуліганів і Пестунчиків. Позаду йшов, сумно схиливши голову, якийсь чоловік у коротких штанях.

— Це скандал! — кричала одна жінка.

— Це беззаконня! — кричала друга.

— Я напишу в Міністерство лісів! — кричала третя.

Вони були майже на середині подвір'я, біля колодязя, коли Франковякова виглянула з сіней. Двома енергійними окликами вона заспокоїла собак, але з жінками було гірше.

Зрештою, виявилося, що їх скарги не були безпідставними. Кілька днів тому вони стали табором за кілька сот метрів від садиби. І вже першої ночі там відбулися страшні події.

— У нас було молоко! — крикнула старша з жінок. — Я поставила йото на ніч в озеро і добре прикрила. Вранці приходжу — банка порожня. Люди кажуть, що це зробили собаки старшого лісничого. Скандал!

Франковякова співчутливо похитала головою.

— Може, це й собаки. Вони такі інтелігентні.

— А з консервами? — вигукнула друга, коротконога. — Ми щойно почали банку. Я прикрила бляшану кришку. Повертаюсь через п'ятнадцять хвилин — кришка відігнута, консервів нема. Не вариться!

— Це правда! Це правда… — Франковякова трохи розійшлася. — Вони такі спритні, хапають банку лапами, а зубами за кришку! Це розумні собаки! Дресировані спеціально на диких кабанів!

Три грації в модних купальниках окам'яніли на п'ять секунд, а потім з обуренням звернулися до свого мовчазного товариша.

— Пане директор! — вигукнула перша.

— Пане Казімеж! — вигукнула друга.

— Казік! — вигукнула третя і тупнула ногою.

Чоловік, якого підганяли вимоги мас, нарешті розгублено виступив наперед. Він був розгублений.

— Справді, бачите, це непорядок. Ну, я ще розумію, молоко… Воно було накрите тільки шматком дошки. Але з цими консервами, це вже злом… Власне кажучи…

— Не злом, там же тільки відігнули кришку, — холодно спростувала пані Франковякова. — Банка була вже відкрита.

— Ні, це скандал! — заверещала жінка, що мала право величати чоловіка Казіком, і люто мотнула зачіскою, схожою на кінський хвіст. — Іншим разом ми встановимо чергування і на гарячому…

— Так, так! — радісно сказала пані Франковякова. — Собаки ще нічого, але наші корови — вони можуть і гаряче! Два роки тому також прийшли сюди три дами. Ну й кричали вони! Бо саме смажили щупака, а наша Красуля як вискочить з кущів, як схопить, прямо з сковороди!

— Реню, — сказав тихо чоловік. — Може, ми б… того… Ви там щось поставили…

— Дрібниці, манну кашу. Ти не викручуйся!

— Вони такі дивні, ці наші корови, — вела далі пані Франковякова, — все їдять. Минулого року навіть на білизну кинулись. Ті дами випрали її і розвісили біля намету. Така гарна — рожева, нейлонова. А Красуля з своїми постягували і в кущі…

Тут тільки терпець у жінок увірвався. Вони повернулися і з дикими криками кинулися назад. За ними дріботів чоловік.

Хлопці оточили паню Франковякову і гучно поздоровляли її з успіхом. Жінка подивилась на них не без внутрішньої гордості.

— Бо в нас тут усі тварини стають такими розумними. Ви думаєте, що це неправда про щупака й білизну? Спитайте кого хочете! Такі вже в нас і собаки, і корови. Але ви не бійтеся. Вони знають, у кого можна, хто тут чужий. Тільки оця — з нею ніколи невідомо…

Вона пальцем вказала на спанієля, який тихо сидів біля хвіртки. Але тепер, побачивши хазяйчин палець, спрямований у свій бік, Суламіф зірвалася з місця, підігнувши хвіст, крадькома залишила товариство й побігла до приозерних хащів.

— Ну ясно, я не замкнула кладовку! — вигукнула хазяйка, вже віддаляючись. — Все через цих дам! Але я тій Суламіфі…

Хлопці зійшли вниз, втягнули на яхту рюкзаки, трохи посварилися при розподілі «спальних місць». Нарешті вирішили цю справу жеребкуванням. Андрійкові випала нижня койка з правого боку. Куцик забрав у хлопців продукти і поскладав їх у шафку в передній частині кабіни. Міністром постачання призначили Здіслава, який, згідно з умовою, взяв рибальські снасті у свого дядька і заявив, що наступного дня розпочне виконувати свої обов'язки.

Все було б гаразд, якби не цей проклятий парусний човен. Вони трохи поїли, і Куцик примусив товаришів знову взятися за складний ребус з парусами, тросами, дивними назвами їх і таємничим призначенням.

Хлопці знову починали сваритися, коли з гори, з крутого берега, порослого дубами і ліщиною, почувся голос пані Франковякової:

— Суламіф, Суламіф!

— Її тут нема! — крикнув Куцик.

Кущі розступилися, і пані Франковякова зійшла крутою стежкою до самої води. Подивилася на хлопців, на страшенний розгардіяш на палубі.

— Ви знаєте, як це робиться, — сказала вона якось дивно, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.

— Аякже, прошу пані! — якнайшвидше відповів Куцик.

— Бо якщо не знаєте, то краще не беріться. Це важке діло. Озеро велике, глибоке… Та й човен незвичайний. Невідомо звідки взявся. Люди кажуть, що він зачарований.

4

Хлопці ввічливо засміялися. Пані Франковякова пішла, а воїни довго мовчки дивилися один на одного. Першим опам'ятався Куцик.

— Знаєте що, хлопці? У мене теж є ідея, щоб… того, звідси від'їхати на веслах…

— Навіщо?

— Недалеко, за той очерет. Навіщо пані Франковяковій переживати? Вона побачить, як ми розбираємось… ще може… того… від страху, що зіпсуємо… А там навчимося. Слово честі, адже в тебе, Андрійку, є той підручник, так? Витягай з рюкзака!

В яхті було тільки одне широке й коротке весло… Хлопці поволі об'їхали очерет і опинились у відкритому озері. Вода навколо яхти була гладенька, наче вкрита шаром олії. Ближче до середини озера по ній пробігав швидкий, легкий вітерець, мов гусяча шкіра вкривала її, потім зникла, і знову блискуча масляниста поверхня озера вигравала на сонці.

Прикриті від пристані щільною стіною очерету, хлопці взялися за парус. Один з його країв був обшитий товстим шнуром. Войтек, який щось довго міркував осторонь, раптом підвівся, підійшов до щогли, взявся за кінець одного з шнурів, що звисали з її верхівки, потім узяв кінець паруса, прикріпив шнур до того кінця і…

Хлопці дивилися на товариша, роззявивши роти, сповнені якоїсь безглуздої надії. Войтек задер голову, оглянув верхівку щогли, потім схопив іншу мотузку, відчепив, потягнув…

Хлопці скрикнули. Гострий кут паруса затремтів, наче жива істота, і поповз з палуби на щоглу.

Войтек, окрилений їх криком, смикнув дужче. Наче величезний білий птах, парус злетів угору. Здіслав аж підстрибнув, заплескав у долоні, похлопав Войтека по спині і крикнув.

Андрійко зітхнув полегшено і, вже спокійний за долю яхти, оглянув озеро. Рух тут був великий. Ближче до них, з-за купки дерев, один за одним з'явилися маленькі, як здавалося, парусні човни. Їх трикутні паруси красиво вимальовувалися на темній зелені берега. Один човен відірвався від шеренги і йшов досить швидко вперед. З другого боку плив якийсь маленький, сліпучо-апельсиновий парус. Десь далеко торохкотіло кілька моторок.

Сонце пригрівало есе дужче, і Андрійко вперше відчув у грудях хвилю спокійних лінощів, які ми називаємо відпускним настроєм. Щасливий тим, що товариші не примушують його працювати, він розлігся на носі човна і задивився вперед.

Ось той ряд парусних човнів показався весь і розтягнувся на великому голубому водяному просторі. Човен, що-йшов попереду, був майже за півкілометра від них. Щось дивне в його вигляді привернуло увагу Андрійка. Тільки через хвилину він зрозумів: на щоглі майорів чорний прапор.

Кілька картин промайнуло в свідомості Андрійка. Це були спогади з книг про піратів, корсарів, буканьєрів, флібустьєрів та інших морських розбійників; дивні асоціації з нічним літаком, які він одразу відкинув. Потім прийшов до висновку: кожен тут робить, що хоче. І ми зараз рушимо. Войтек — молодець! Андрійко подивився на цього молодця. Під щоглою тривала запекла боротьба з парусом. Весь червоний, Войтек тягнув свій шнур. Парус досягав уже верхівки щогли, але там щось заважало, бо він звисав мляво, наче дірява повітряна куля.

Пориви вітру, правда, надимали парус на мить, але він знову безнадійно опадав. Три хлопці, що вовтузилися біля паруса, дуже енергійно намагалися розв'язати цю дивну загадку.

— Дрючок, візьми цей дрючок! — кричав Здіслав до Едика, штовхаючи величезну дерев'яну палицю з прикріпленим до неї нижнім краєм паруса.

— Сам візьми, хіба ти не бачиш, що я зайнятий! — Едик схилився над клубком шнурів, намагаючись розплутати його.

— Хлопці, швидше! — майже стогнав Войтек, червоний від напруги. Він стояв під щоглою і з усієї сили натягував шнур, який підняв парус на верхівку. Найбільша, на думку Андрійка, перемога Войтека виявилася пірровою. Хоч він і втягнув парус на щоглу, але тепер щосили мусив тримати його, щоб парус не звалився хлопцям на голови.

Андрійко відчув докори сумління і стрибнув на допомогу.

— Бери ось тут, — крізь зуби процідив Войтек. — Я ледве держу! — Андрійко схопив шнур. Тримати вдвох було не дуже важко, та коли він подумав, що так доведеться провести всі канікули, йому стало сумно.

— Агой! — долинув до них крик з озера. — На палубі, агой!

Червоні від натуги хлопці озирнулися. Парусний човен з чорним прапором був за якихось сто метрів. Вже видно людей на ньому. Худий, високий парубок з червоною хустиною на голові стояв спереду і, тримаючись за сталевий тросик, гукав до них. Позаду сиділо ще кілька осіб, в тому числі й дівчата. Всі вони щохвилини вибухали загальним сміхом.

Здіслав, який славився орлиним зором, кинув свій дрюк і почав придивлятися до парусного човна, що підходив усе ближче.

— Агой! — крикнув худий здоровило в червоній хустині. — Там на палубі! Що у вас робиться? Вас ураган поторсав?

— Ха, ха, ха! — зареготали пірати.

— До біса! — шепнув Здіслав. — Може, веслом?

— Що трапилося? — підвівся Едик.

— Треба далі від цієї голоти.

— Ти що? Здурів?

— Коли… не бачиш? — почервонів Здіслав і раптом зіскочив з борту і гайнув у каюту.

— Що з ним?.. — спитав Едик.

— Агой, на палубі! — знову закричав худий пірат уже зовсім зблизька. — Що з вами? Хтось брав вас на абордаж?

— Ха, ха, ха! — реготала піратська команда.

— Агой, на палубі шхуни! — безжалісно блазнював худий. — Що роблять ці два каторжники, прив'язані до фала? Вішатимете їх? Що, бунтували? Якщо так, то вішайте, вішайте…

— Ха, ха, ха! — В цьому сміху чудово можна було розрізнити голоси, і Андрійко онімів. Адже так сміятися може тільки одна істота на землі, одна єдина, противна, огидна…

Тремтячи від страху, він подивився на піратський човен. Він саме обходив їх, граціозно нахилившись, з туго надутим парусом. Худий довгаль ще кричав, показуючи кінець троса:

— Може, взяти вас на буксир? Не соромтеся, можемо підвезти…

Новий вибух сміху. Андрійко дивиться на цих людей. Одна, друга, дівчина. І ось те, чого він боявся. Це широке обличчя, цей кирпатий ніс, ця розпатлана світла чуприна. Огидна Павловська сидить на борту піратського човна рядом із загорілим довгалем у шоколадному кашкеті і регоче, дивлячись на них, роззяв і недотеп…

— Що вони зробили з парусом? — вигукнула одна з дівчат. — Дивіться! Господи! Не ввели ліктроса в шлиць! Ну й моряки!

Вибухнув страшенний сміх. Войтек тільки тепер оглянувся і помітив ці обличчя…

Раптом шнур вирвався з рук Андрійка. Шелест, грюкіт — і величезний розігрітий мішок полотна вкриває йому голову, руки, все тіло.

Як добре не бачити цих пик, не чути їх уїдливого сміху!

5

Андрійко поволі вибирався з полотняної поводі. Нелегко було висунути руку, ногу, нарешті, голову і знову побачити прекрасний білий світ.

Цей світ не змінився: сонце палило, як і завжди, так само по озеру бігав легенький вітерець, нерухомо стояли зелені шеренги сосон і сонно шелестів очерет.

Як і раніше, йшли, витягнувшись у ряд, білі яхти, лопотіли веслами байдарки, торохкотіли вдалині моторки. І, на щастя, недобрий піратський човен за цих кілька хвилин встиг відійти вже метрів на сто.

Андрійко з ненавистю подивився вслід піратам, потім помітив, що апельсиновий парусник уже значно наблизився до них, і зразу забув про озеро: надто сумним було поле бою на власному човні.

Парус, падаючи на їх голови, вкрив половину яхти білим саваном. Едик саме виліз з-під нього і сидів біля керма, безтямно дивлячись на Андрійка. Решта команди зникли в каюті.

— Що трапилося? — промурмотів, нарешті, Куцик. — Хто мене вдарив? Це свинство!

Виявилось, що разом з парусом полетів і дрюк, до якого він був прикріплений. Едик стояв так, що дістав дрючком по голові.

Андрійко оглянув його голову. Зовні вона була цілою. Та, зрештою, хлопці вже пережили стільки катастроф, що один тріснутий череп, напевно, не справив би на Андрійка ніякого враження. Він покликав інших.

Здіслав висунув голову, побачив, що пірати далеко, і виліз. За ним з'явився Войтек.

— Що вона сказала? — опитав Андрійко. — Ну, ця дама. Що якийсь трос?..

— Цих тросів тут тисяча і один, — буркнув Едик, який уже отямився. — За дві години я навіть одного не зміг розплутати.

— Ні, вона щось таке… що якийсь віктрос? Що це таке?

Хлопці не пам'ятали. Сиділи навпочіпки біля паруса, не бачачи сонця, озера, лісу. Вони були на самому дні великого юнацького відчаю, коли озеро знову промовило до них.

— Що там, хлопці? — запитав якийсь голос. — Щось не клеїться?

Це була маленька голубувата байдарка з апельсиновим парусом. В ній сидів дуже старий, певно сорокалітній, чоловік в темних окулярах і чистій пілотці з добре запрасованими краями.

— Е, що там! — Едик махнув рукою. — Дрібниці!

— У вас упав грот, я бачив. Фал протерся?

— Нічого не протерлося! — букнув Едик. — Так, взагалі…

Чоловік вліз на яхту.

— Почекайте, зараз подивимось. Але яке чудо у вас! Яка каюта! Покажіть мені цей парус. Ні, фал в порядку. Тільки вузол не того…

Він зав'язав кінець шнура і прив'язав якось інакше. Потім узяв парус, його край, обшитий товстим шнуром, поклав у канавку, що йшла вздовж щогли.

— Ну, тягни, моряк! — сказав він Здіславу. Здіслав потягнув. Парус знову поліз угору, але інакше, вільніше і рівно.

— Дужче, дужче тягни! Бом обіпри на щоглу, ось так! От і все.

Парус тепер сидів на щоглі, як приклеєний. І весь човен наче ожив, наче з'явилася душа в цій плутанині дощок, дрюків, шнурів. Легкий подув задів парус, нахилив його праворуч.

— Дякую вам, громадянине! — сказав урочисто Едик і навіть підвівся.

— Е, дрібниця. Може, вам ще щось показати? Бо ви, як я бачу…

— Ні, ні, все гаразд. Тільки з парусом…

— Усе, крім цього, ми вивчили, — вставив Андрійко. — Всі типи парусності: латинський, гафельний… І румби теж. Норд тен Ост, Норд-Норд-Ост…

— А звідки у вас ця яхта?

— Тут один пан, старший лісничий…

Андрійко замовк, приборканий гострим поглядом Едика. Чоловік у білій пілотці, зрештою, і не чув його. Він зайшов у кабіну і якусь мить розбирав напис на табличці над дверима, якої хлопці навіть не примітили.

— Аталанта, Ангербург, тисяча дев'ятсот тринадцять. Ого! мого віку! Але хороша робота. А цей старший лісничий де дістав її?

Едик обвів поглядом команду, але ніхто не відповів. Зрештою, правду кажучи, звідки вони могли знати?

— Цього ми не знаємо, — перервав мовчання Куцик. — Тільки кажуть, що вона начебто зачарована, — додав він, щоб послабити неприємний холодок.

— Та-а-к… — протягнув чоловік. Він підвівся, пройшов кілька кроків і зупинився біля двох дощок, які стирчали з дна човна і між якими рівно стояло щось плоске, залізне, пофарбоване в червоний колір.

— Красива яхта, — повторив він. — Дорого коштує. І так легко її розбити. У вас є рульовий?

— Звичайно! — крикнув Едик.

— Це ти, хлопче?

— Я? — обурився Куцик. — Я капітан. А рульовий он той. — Він показав на Здіслава. Чоловік якось кисло посміхнувся.

— Ви розбираєтесь в основних маневрах? Поворот оверштаг? Через корму?

— Аякже! — сказав Куцик.

— І швертом умієте орудувати?

— Авжеж!

Чоловік подивився на Едика і похитав головою.

— Ну, коли так, то мені не залишається нічого іншого, як побажати вам дальших успіхів, більших, ніж досі. А якщо ви так добре розумієтесь на шверті, то принаймні спустіть його.

Він потягнув за якийсь шнур, і раптом червона залізяка впала вниз, між двома дошками.

Чоловік переліз через борт і сів у байдарку.

— Дякуємо вам! — сказав Андрійко.

Той помахав рукою, одним рухом зробив так, що парус напнувся, як чверть апельсинової шкурки, і човен безшумно рушив уперед.

Здіслав аж перехилився за борт, стежачи за кожним його рухом біля паруса і руля.

Хлопці почекали, доки човен відпливе далі, і зразу ж зчепилися:

— Що тобі спало на думку? — крикнув Андрійко. — Ми всі могли б підучитися!

— Спокійно! — процідив крізь зуби Куцик. — Я знаю, що роблю. Якби я погодився, він ще б напросився до нас на яхту.

— Ну то й що? Такий ввічливий чоловік…

— Ти був дитиною і лишаєшся нею. — Куцик сплюнув за борт. — Хіба я знаю, хто він такий? А звідки, а чому?.. Так.

Андрійко пригадав останню ніч і перестав сперечатися. Він тільки зітхнув:

— Так гарно поплив… з цим парусом.

— І я можу так, — раптом сказав Здісь.

Вони здивовано подивилися на нього. Здіслав підвівся, відштовхнув Едика від руля, взяв шкот у руки і потягнув.

Парус, що потихеньку лопотів, наповнився вітерцем. Андрійко подивився на Очерет, На дах будинку Франковяка, що червонів серед дерев. Очерет був поряд, дах — за якихось метрів сто. Вітерець, що ліниво перебирав його волосся, наче стих. «Вихваляється Здіслав, — подумав Андрійко. — Нічого з цього плавання не вийде». І подивився на парус.

Парус був тепер напнутий і стирчав під прямим кутом до борта. Якийсь незвичайний спокій панував на озері, вітер кудись зник, хвилі пропали, човен ні накрениться, ні ворухнеться. Андрійко вже хотів з іронією поздоровити Здіслава, обернувся і скрикнув — очерет уже відійшов метрів на двісті!

Ця тиша, цей спокій виявилися швидкістю.

— Здісю! — крикнув Андрійко. — Пливемо!

Той знизав плечима, наче все життя не робив нічого іншого, але Андрійко відразу забув про нього.

Таким незвичайним було це поєднання мнимої нерухомості з справжнім рухом і тиші з швидкістю, що його душу охопило піднесення, схоже на те, яке у сні приносить політ. Андрійкові здалося, що зникла відстань, зникли труднощі, майже зникло земне тяжіння — таким простим і легким здавалося тепер усе. Він підвівся на ніс яхти, вчепився в сталевий тросик («штаг», пригадав він з книжечки), що з'єднував верхівку щогли з носом, нахилився над водою, хапаючи щоками, ротом, усім обличчям вітерець, сонце, могутній, з запахом свіжого сіна подих озера і лісу.

Саме цей ліс навпроти поспішав їм назустріч. Ось з монотонної зеленої, темно-зеленої, майже темно-синьої стіни далеких сосон почали вимальовуватися окремі дерева. Високий берег десь блиснув жовтою піщаною лисиною, що круто спадала до озера. З другої лінії чогось сіро-голубого над водою виріс звичайний очерет.

Вони мчали так ще, може, хвилин п'ять. Обминули червоний буй, проскочили виступ очерету, не встигли оглянутися, як жовтий пісок відступив назад. Очерет знову з'явився поблизу, вітер гнав яхту прямо на нього.

— Ну, тепер треба повернути! — крикнув Едик. — Рульовий, поворот назад!

Андрійко насилу відірвав погляд від невідомої землі, що виросла з голубої далечини. Здісь, який досі спокійно сидів біля керма, тепер почав якось неспокійно ворушитися, смикаючи дрючок то в один, то в другий бік. Але човен, незважаючи на ці спроби, мчав уперед.

— Ну, рульовий! — заверещав Едик. — Завертай!

— Як… — почав Здісь. — Я сам не знаю…

Він ще раз смикнув кермо. І тоді на яхті сталося щось страшне. Велика палиця бом, що стирчала під прямим кутом до борту, раптом стрибнула назад, проскочила біля носа Здіся, зачепила Едика по голові, зірвала з нього шапку і кинула її метрів за десять у воду. Войтек інстинктивно впав на дно човна і завдяки тому врятувався. Андрійко стояв на даху каюти перед щоглою. Перелякавшись, він підбіг до Куцика. Все тривало чверть секунди: лопотіння паруса, удар бому, ривок… Здіслав побілів, випустив кермо, човен раптово завернув, і замість очерету перед ними знову відкрився простір озера.

Всі троє підбігають до Куцика. Той, нарешті, випростовується. На щастя, бом тільки трошки зачепив його по голові. Шапка плаває по воді. Кілька хвилин хлопці намагаються дістати її.

— Дуже вдячний, — мурмотить Куцик. — Ще раз мене так стукне, і я зовсім здурію. І що за манери — все мене й мене!..

Хлопці невпевнено сміються, вражені могутністю стихій, які їм потрапили до рук. Андрійко дивиться навколо, нічого не розуміючи. Куди зникли тиша, піднесення? Подув вітер, лопотить парусом, дрібна хвиля б'є об борт.

— Ну, рульовий, завертай! — каже Куцик.

Здісь поволі бере кермо, не без страху дивиться на парус, наче на кобилу, яка зненацька брикає.

Парус знову надимається. О, надимається. так, що починає перехиляти човен. Здіслав намагається спрямувати яхту на далекий дах садиби Франковяка. Але перший подув вітру такий різкий, що всі незакріплені предмети, які лежали на дні, зриваються з місця. Андрійко хитається, хапається за щоглу і навіть скрикує; тільки-но виловлена Куцикова шапка знову летить з даху кабіни у воду.

— Ти що? — кричить Войтек. — Хочеш нас потопити?

Здіслав випускає шкот, відпускає кермо і теж хапається за борт. І яхта негайно випрямляється, парус лопотить тихіше, хвилі легко погойдують.

Сухопутні криси, звичайно, не повірять, але ця історія повторюється без значних змін разів тридцять. Рульовий, якого квапить Едик, бере кермо і натягує парус. Вітер потрапляє в парус, натискує, перехиляє яхту, всі починають верещати, Здіслав відпускає шкот і кермо, яхта випрямляється.

Нарешті, приблизно через годину, Здіслав дістає вотум недовір'я. По черзі пробують свої сили Войтек, Едик, навіть Андрійко. На жаль, механізм цієї операції не змінюється. Тільки найупертіший Войтек так довго не звертає уваги на крики товаришів, що яхта перехиляється і аж зачерпує бортом з піввідра води. Тоді він здається, випускаючи прокляте кермо і шкот.

Хлопці ще раз штовхають до керма Здіслава. Він уперше в житті змушений доводити товаришам свою власну незграбність. Правда, він підглянув, як той чоловік відчалював від яхти, але поворотів при цьому не було.

— Не везе! — робить висновок Здісь. — В цей бік якось виходило. А назад, самі бачите…

— Знаєте, — кричить Андрійко, — проста справа. Треба почекати, доки зміниться вітер.

— Звідки ти звалився? — люто бурчить Войтек.

— Може, веслом? — пропонує Здісь.

Войтек хапає єдине коротке, схоже на лопату весло і починає скажено місити воду. Через десять хвилин човен відпливає метрів на двадцять від очерету.

Виникає коротка суперечка: чи має цей метод якийсь сенс? Куцик швидко вираховує, що при такому темпі вони причалять до Франковяка не раніше, ніж післязавтра вранці.

Вітерець весело дме їм в обличчя, парус лопотить. Войтек на час дискусії перестав веслувати, і коли, нарешті, суперечка закінчилась, яхта знову стояла біля очерету. Двадцять зроблених веслом метрів пропали марно.

Цей дрібний факт усіх надломлює. Хлопці сидять на яхті в позі людей, які зазнали катастрофи. Поволі котиться над озером сонце, обминає далеку голубу бухту, переходить на протилежний берег.

— А чого, власне, ми так хочемо туди повернутись? — питає Здіслав. — Перекусити ми й тут можемо. Адже пані Франковякова не запрошувала нас на обід.

6

Поки вони їли, вітерець загнав «Аталанту» в очерет. Високий, сиво-зелений, з вузьким гострим листям, він перехилявся через борт у яхту. Сонце гріло все дужче, золотаво-чорні оси дзижчали в заростях, і цей звук разом з ритмічним погойдуванням очерету заколисував, клонило на сон.

Здіслав розв'язав трос біля щогли. Велике полотнище впало на дах каюти, теплий вітерець пробіг по обличчях хлопців. Хвиля, що народжувалась десь на середині озера з непомітних жмурів, доходила до очерету досить великою і, з плескотом підіймаючи яхту, билась об берег.

Андрійко вийшов з каюти і ліг на розігрітий парус. Він ще чув, як Войтек бурчав, що решту харчів треба сховати до шафки, як Здіслав запропонував Войтекові самому це зробити. Андрійко примружив очі. Сонце червоним світлом проникло крізь вії. Хлопець підняв руку, затулив очі і заснув.

— Він прокинувся від потужного чхання, йому приснилася якась шкільна історія, домашній затишок. Андрійко з криком схопився. Яке чуже тут все!

Сонце перетворилося в рожеву хмарку над низьким гребенем дерев протилежного берега. Велика плахта озера була тепер рожевою ближче до заходу, ліловою посередині і майже голубою біля їх берега. Моторка, що весь день торохкотіла десь далеко, наблизилася і бігла коло буя, мов чорний рухливий кріт.

Тонкі, але довгі, кілометрові смуги розрізали за нею триколірну поверхню озера, утворюючи правильні тремтячі узори, хвилі вдарялись об берег, поверталися назад, наскакували на зустрічні хвилі, і вся поверхня води здавалася велетенським ліловим калейдоскопом.

Захоплення тривало тільки мить, його перемагав голод. Андрійко побіг шукати свій рюкзак. Хлопці були передбачливішими: вони спали в кабіні. На столі лежав масний папір, акуратно очищений від їжі. Войтек, мабуть, сховав продукти до шафки.

Хлопці прокидалися, позіхали, потягувались. Їм було важко перейти від сну до дійсності.

Але одна обставина мов водою змила з них сонливість.

Куцик позіхнув і незадоволено вказав на папір.

— Яке свинство! Розкидано все, наче в якомусь шинку! Чому ви не прибрали?

— А сам не можеш? — вивернувся Здіслав. — Візьми й віднеси. Геть культ особи!

— Войтек уже зробив це, — сказав Андрійко. — Тут лишився тільки папір.

— Войтек? — здивувався Здісь.

— Я? — ще більше здивувався Войтек.

— Ну, хтось із вас. Тут тільки…

Здіслав зліз із своєї койки. Остовпілий, він дивився на стіл, потім скочив до шафки. Вона була порожня!

Розгорівся страшенний скандал, який тривав з півгодини. Хлопці билися словами згідно з відомим правилом змагань: кожен з кожним. Підозрювали один одного в нерозумній витівці. Спочатку думали, що хтось із них просто з'їв ці запаси. Але досить було грубо підрахувати, — на столі залишилася майже ціла курка, дві котлети, півкіло ковбаси, кілька домашніх булок, — щоб раз і назавжди відкинути цю гіпотезу.

Проте мандрівники продовжували сваритися. Куцик навіть наказав перевірити всі рюкзаки. На жаль чи на щастя, вони були порожні. Лишилося тільки одне — примиритися з цим неприємним становищем і лягти спати без вечері.

— Справді, зачароване судно! — підсумував Куцик.

Вже зовсім стемніло, тільки на заході небо було світліше. Вітер загнав яхту в глиб очерету. Лисе урвище було недалеко. Очерет майже відрізував його від озера, утворюючи щось схоже на справжній порт. Тому хлопці вирішили поставити яхту саме там.

Вони якось вивели її у відкрите озеро і, завзято веслуючи, увійшли в бухточку.

Тут хлопці зробили два відкриття. Важкий залізний гак на сталевому тросі виявився якорем. Едик кинув його у воду. Бухточка була мілкою, і яхта не змогла підійти до берега. Андрійко помітив, що в плоскій скриньці, що стирчала з дна човна, дивно підскакує залізяка, яку невідомий чоловік назвав швертом. Андрійко досить безтямно потягнув прикріплений поруч тросик. Він піддався туго, але раптом щось затремтіло, залізо вилізло із скриньки, а яхта просунулася на кілька метрів уперед.

Невелика радість з приводу цих відкриттів одразу минула, коли хлопці полягали спати. Надмір вражень і свіжого повітря призвели до того, що спогади про обід стали надто туманними.

— Ну, друзі! — сказав Куцик тремтячим голосом. — Може, завтра напрямок вітру зміниться.

— Дурниці! — пробурчав Войтек. — Якщо не зміниться, підемо пішки. Знайдеться якесь село. Молочко…

— Заткнись! — гаркнув Здіслав, з усієї компанії найчутливіший до їжі. — Не розумію, як можна дражнитися… І це називається піклування про людину!

— Маєш рацію! — відрізав Войтек. — Навіщо ходити за молоком, коли в тебе є вудки. Наловиш нам рибки на сніданок, і все буде гаразд.

— Куцик, — шепнув Андрійко, — хіба це правильно, що ми всі лягаємо спати?

— Що?

— Тут поруч ліс. Біс його знає… з тією їжею…

Куцик почухав голову, позіхнув.

— Стерегти? Що? Той, у кого вкрали останній талер, не повинен боятися злодія! Спи, малюк.

Легко сказати! Не заспокоїли Андрійка лінощі Куцика. Дивне зникнення їжі асоціювалось у нього із загадковим зауваженням Франковякової щодо яхти і з учорашнім таємничим літаком. За хвилину йому здалося, що по палубі хтось підкрадається. Перемагаючи раптовий страх, він визирнув.

Тепер було вже зовсім темно. Світла пляма на заході пересунулася праворуч. Кілька вогнищ блискотіло десь дуже далеко, і чийсь могутній голос кричав: «Вьо, конику!»

Звичайно, кроки на палубі тільки почулися. Єдиними непроханими гостями були комарі, які цілими роями прилітали з берега. Андрійко запекло оборонявся, потім втік у кабіну і старанно замкнув двері.

Хлопці вже спали. Він витягнувся на своїй койці і довго лежав, намагаючись заснути. Самотній комар, що відбився від рою, нівечив усі зусилля своїм нав'язливим дзижчанням.

Минула, може, година таких тортур, і знову щось ворухнулося в темряві. Наче якесь невідоме створіння запитливо втягнуло повітря, принюхалося, майже чхнуло.

Андрійко сів. Усе стихло. Він знову ліг. Знову щось зашаруділо. На хвильку паскудний страх стиснув Андрійкові серце. Потім залишилося неприємне почуття: це, мабуть, пацюки!

От і розв'язано загадку з їжею. Він був такий гордий з цього відкриття, що хотів було розбудити хлопців, але переміг себе. Тільки тепер ним поволі почав оволодівати сон.

Йому приснилися Галапагоські острови. Сонце безжалісно пече, великі брили сірої потрісканої лави утруднюють пересування вперед. Великі кактуси, якісь колючі кущі і агави. Це королівство півтораметрових ящурів з жахливими мордами і ніжними серцями. Ось один причаївся за кам'яною брилою, «йди сюди, ну, йди!», кличе його, наче дворняжку, Андрійко. Ящур хитає заперечливо головою і намагається втекти. Андрійко хапає його за хвіст. Але ящур спокійно тікає. Хвіст розтягується, наче гумовий. Вже три, вже п'ять метрів. Він уже величезний. Ящур повертає голову, морду, пащу! Це ж дракон! З пащі виривається гарячий подих. Аах!

Андрійко розплющує очі. Темно. Нема лави, нема агав. Але дракон є!

Тягар на грудях і гарячий, гнилий подих! Ааа! Андрійко заплющує очі, зіскакує з койки. Ааа!

Всі троє прокидаються. Куцик запалює ліхтарик. Здіслав щось кричить. Андрійко стоїть блідий як смерть.

— Він був тут! — вигукує Андрійко. — Хотів мене задушити!

— Хто?

— Ну, ящур, звичайно…

Куцик простягає руку, прикладає Андрійкові до лоба.

— Лягай, нічого нема. Мабуть, глисти.

— Ні, був, слово честі! Отакенний! — показує Андрійко. Потім замовкає, слухняно залазить на койку, натягує одіяльце. Едик ще щось бурчить. Ліхтарик гасне.

Тільки на одну мить сором перемагає страх. Ну, добре, Галапагоські острови — це сон. Але ж це було потім, коли він прокинувся! Цей тягар на грудях! Цей гарячий подих! Навіть клацнула паща!

Майже півгодини він переконує себе, що привиди можуть бути такими дуже чіткими, якщо їх бачити в коротку мить між сном і дійсністю.

Потім знову пригадує пацюків. Вони, як відомо, водяться на всіх кораблях. У журналі «Пшекруй» писали про страшну історію з маяком, обложеним пацюками. Невже вони були такі великі, як цей, що скочив мені на груди?.. Такі сміливі?..

Минуло багато часу, доки, нарешті, втома здолала всі ці сумніви.

Здіслав прокинувся першим: тягар відповідальності виявився непоганим будильником. Адже треба нагодувати команду. Та й сам він був страшенно голодний.

Для варшав'янина ловля риби вудочкою є синонімом сізіфової праці, але Здіслав у цьому відношенні був нетиповим варшав'янином: він оптимістично дивився на рибну ловлю.

Пояснювалось це чисто сімейними причинами. Дядько Здіслава був завзятим риболовом і при кожній зустрічі з насолодою розповідав про свої рибальські успіхи. Хлопець стільки його наслухався, що переконався: в житті без рибної ловлі не обійтися.

Він уявляв собі цю діяльність так: береш черв'яка, насаджуєш на гачок, закидаєш вудочку і витягуєш рибу. Дядько кілька разів обіцяв навіть узяти його з собою на Віслу, але обставини складалися так, що жодна з цих обіцянок не збулася.

Вирішивши провести канікули на Мазурських озерах, компанія доручила Здіславу піти до дядька, щоб підучитися мистецтву риболовлі і взяти снасті. Але дядько був у відрядженні. Дядькова дружина вважала цю пристрасть свого чоловіка божевіллям, яке позбавляло її товариства для відвідування кіно, і тому прихильно поставилася до візиту Здіслава.

Вона підвела його до великої шафи в стіні:

— Ось, любий Здісю, вибирай, вибирай, не церемонься. Коли молодий дуріє, це не дивно.

Вона широко відчинила двері, і Здіславу аж дух перехопило. Десятки вудочок, сіток, сіточок, бамбукових палиць, очеретинок, жердин стояли в два ряди.

— Ось бачиш, — сказала із стриманою гордістю тітка. — А коли я твоїй матері кажу, що її брат ненормальний, вона мені не вірить. Ти подивися, скільки тут кийків. І ти думаєш, що це все? А глянь сюди!

І дядина витягнула з верхньої полиці п'ять красивих нікельованих коробок. Вона розкривала їх по черзі. Багато дивовижних предметів з дроту, звичайного гарусу, целулоїду, пташиного пір'я. Не маючи будь-якого уявлення про їх призначення, Здіслав узяв одну з таких штуковин у руки. І зразу ж скрикнув і кинув її: захований у гарусі гострий, наче голка, гачок вп'явся йому в м'якуш великого пальця.

— Так, так, мій любий, — мстиво крикнула тітка. — Ти думаєш, що це невинне заняття? Це все для того, щоб мучити бідних рибок! Я йому кажу: почекай, Зигмунт, ти ще відповіси за це на тому світі. Не може бути, щоб така жорстокість пройшла безкарно. Ну, розумію, коли голод притисне, — нічого не зробиш. Але й тоді треба бути гуманним. Ну, як з куркою, сокирою раз — і кінець. Але щоб так мучити?..

Палець неприємно свербів, і Здіслав охоче погоджувався з тіткою, що мучити рибок неприпустимо.

— Отже, бери що хочеш! — вигукнула вона несподівано. — Бери, не соромся.

Здіслав стояв приголомшений. Він дивився на палиці, киї, дрючки. Для чого все це? Що вибрати? На верхній полиці були книги. Виключно про рибальство! Він узяв одну з них і перегорнув. Якісь малюнки, що нагадували вправи з векторами: тут стрілка, там стрілка. Він почав читати: великий трактат про різницю між принадою і наживкою. Наступний розділ був присвячений проблемі якоїсь «підгодівлі». В голові у нього запаморочилося. Це ж важче за тригонометрію…

Тітка терпляче ждала.

— Ну, що береш?

— Та я не знаю… Може, колись іншим разом? — додав він примирливо. — Коли буде дядько. Бо він ще розсердиться…

— Я йому розсерджусь! — крикнула дядина. — Радіти повинен, що його іграшки на щось здадуться молодому!

— А якщо я зіпсую? — несміливо запитав Здіслав.

— Так йому й треба!.. — крикнула вона і помахала кулаками. — За мої молоді літа!

Її голос трохи затремтів, вона відвернулася і вийшла.

Поставлений, таким чином, у роль месника за жіночу кривду, Здіслав не міг уже відступати. Він стояв і перебирав вудлища, не розуміючи, що й до чого. Він брав їх по черзі — бамбукові, з ліщини, очеретяні, навіть якісь блискучі з нікельових сталевих трубок. Нарешті, хлопець наважився взяти якийсь шестигранний дрючок, — він був коротший від інших, отже, його легше носити. До дрючка було прикріплено нейлонову нитку, поплавець і гачок — усе потрібне для рибної ловлі.

Дядина була невдоволена, що Здіслав узяв так мало «іграшок», і силоміць впхнула йому ще якийсь чохол з короткими бамбуковими палицями, кілька плоских металевих рибок і цілу коробку отих штучок з дроту і гарусу.

— На форель! — говорила вона. — Це я знаю точно. А форель — дуже смачна риба!

— Та вона ж водиться в гірських річках!

— Цього вже я не знаю. Але якщо форель ловиться, то й інша риба повинна. Короп, наприклад. Теж дуже смачна риба.

Оце і все, що знав Здіслав з теорії і практики рибальства, виїжджаючи на Мазурські озера. Це заняття не здавалося йому дуже захоплюючим, і хлопець анітрохи не запалився ним. І його рішення, незважаючи на все, використати дядькові снасті, було результатом гострої необхідності нагодувати себе й товаришів.

З численних розповідей дядька Здіслав запам'ятав одну подробицю: рибу ловлять уранці, перед сходом сонця.

Він прокинувся, подивився на годинник: друга. Позіхнув, відчув холод, хотів перевернутися на другий бік, коли згадав: немає чого їсти!

Здіслав скочив і стукнувся головою в низьку стелю каюти. Швидко натягнув на себе светр: було дуже холодно.

Надворі було так само безбарвно ясно, як і вчора, коли вони виходили з Стобця. З трьох боків «Аталанту» оточувала стіна густої, як вата, мокрої, як губка, і холодної імли. З четвертого боку крізь її голубувату вуаль виднілося щось велике і чорне. «Берег і ліс», пригадав Здіслав.

Було тихо. Ніщо й не ворухнеться. Десь в імлі перекликалися якісь пташки, що замерзли, напевно, не менше, ніж хлопець.

«Насамперед, — пригадав Здіслав, — черв'яки!» Він узяв бляшанку з-під консервів. «Аталанта» стояла за метр від берега. Здіслав легко скочив у грузький прибережний пісок. Лисий берег нависав над ним десятиметровою крутою жовтою стіною. Хлопець пригадав невиразні картинки дитинства в селі: ледве копнув лопатою землю — і ці огидні червоні черв'яки, що звиваються, мов змії…

Він переборов огиду, взяв кусок палки і кілька разів встромив її у жовтенький пісок біля берега. Жодного черв'яка! Ще й ще. Нічого. Непомітно викопав чверть-метрову яму, але черв'яків не було.

Здіслав одійшов на метр, на десять, на п’ятнадцять. Через півгодини все узбережжя було подзьобане палкою. І хоч би один черв'ячок!

Імла розсіювалася поступово, на горі виднілися бронзові стовбури і темно-зелені чуприни сосон. Пташиних голосів стало більше, дзвеніли вони веселіше. Тільки черв'яків як не було, так і не було.

Здіслав виліз на урвище. Там було трохи хвої, дерну і багато кори. Копати стало важче. А результати однакові.

Нарешті хлопець втомлено випростався; він розігрівся і не відчував ранкового холоду, тільки страшенно хотілося їсти, — хвилин через п'ятнадцять він відчував уже справжній голод.

Здіслав припинив розшуки черв'яків. Він повернувся на палубу, витяг з чохла вудку. Кілька хвилин прикріплював штучні мушки. Нарешті, як візник батогом, замахнувся вудлищем і закинув мушку на олов'яну поверхню води.

Мушка впала і навіть занурилася, а поплавок здригнувся і вирівнявся. У Здіслава тьохнуло серце: може риба?.. Він почекав з хвилину — чи не буде конкретнішого доказу, але поплавець більше не ворушився, хлопець не витримав і витягнув вудку.

— Що, вже є? — крикнув за його спиною Едик.

Здіслав обернувся, захоплений зненацька.

— Тягни, тягни! — кричав Едик і сам вчепився за вудку.

Удвох вони витягли намоклу маленьку гарусну мушку.

— Та-а-к, — протяжно сказав Едик. — А я думав…

— Чого не спиш? — спитав Здіслав, відчуваючи, що товариш чекає з нетерпінням і надією.

— Знаєш, із цією їжею так вийшло… Як-не-як, а я організатор…

Почекавши хвилин п'ятнадцять — поплавок навіть не поворухнувся — Здісь признався, що він не певен, чи ця принада годиться. Едика охопив жах, він негайно розбудив хлопців і послав їх шукати черв'яків.

Ранок наставав поволі. Ось угорі, над головою, замерехтіло кілька жовтуватих променів. Імла над водою стала голубою, потім з неї виринуло метрів п'ятсот озера, зеленуватого, жовтуватого, майже голубого, гладенького, ще не торкнутого першим вітерцем. Тільки над протилежним берегом лежала клубком схожа на купол сніжно-біла хмара, пробита в окремих місцях темними верхівками дубів.

З кожною хвилиною, з кожною миттю над озером розгорався липневий день, щось нове виходило з ночі, щось змінювалося, щось зростало. І тільки одне лишалося абсолютно незмінним і нерухомим: поплавець вудки Здіслава.

Коли крізь сосни, що стояли високо над урвищем, блиснули перші золотисті промені сонця, Куцик не витримав і штурхнув Здіслава в плече.

— Знаєш що? У хлопців нічого не виходить, копають і копають, мов трактористи, вже либонь зорали по півгектара. Ти теж нічого… Може, є інша принада?

— Всю коробку вже перебрав. Сам бачиш…

Втомленим рухом він показав на довгий ряд різнобарвних мушок з гарусу і пір'я, що сохли на борту човна після довгого і марного купання.

— Знаєш що? — вів далі Куцик. — Я не розбираюсь у риболовлі і, звичайно, не хочу вчити вченого… — Здіслав похмуро скривився. — Але я чув… знаєш…

— Ну, кажи вже, нарешті!

Куцик оглянувся і шепнув Здіславу на вухо:

— Кажуть, що не тільки на черв'яків… кажуть, що й на хліб можна!

— Ну так що? Хтось же поїв!..

Куцик скривився, махнув рукою.

— Я саме знайшов… Ти тільки не подумай… Це мати в останню мить у кишеню куртки… І я зовсім забув…

Ця звістка несподівано змінила настрій Здіся. Конфлікт між оптимізмом щодо рибної ловлі на підставі розповідей дядька і дійсністю був розв'язаний завдяки ній скибці хліба. «Мабуть, — сказав він сам собі, — риба не ловиться, бо принада погана. Це на форель, адже вона в горах. А на хліб, як я пригадую…»

— Так, — відповів він Куцику. — На хліб ідуть…

— Які, наприклад?

— Наприклад, лящ або короп.

— Не може бути! — майже крикнув Куцик. — Короп! Це ж чудово!..

Він скочив у каюту і через хвилину повернувся зі скибочкою чорного, черствого хліба і двома шматочками ковбаси.

— Бери, бери! Якщо піймаєш коропа, на всіх вистачить! Вони такі товсті, ці коропи!..

Здісь хвилину вагався, не знаючи, як насадити хліб на гачок, що зробити з ковбасою. Куцик швидко переконав Здіся, що чим більший шматок, тим більша риба попадеться. А ковбаса теж знадобиться, з нею завжди смачніше. Риба любить м'ясо, якщо їсть черв'яка.

Таким чином, жалюгідні рештки їжі голодуюча команда просто викинула за борт.

Шматочок хліба ледве-ледве тримався на гачку. Здісь закинув його метрів за п'ять від човна. Поплавок, як завжди, здригнувся разів зо два. Куцик крикнув:

— Є! Тягни!!!

Здіслав слухняно витягнув: порожній гачок. Це викликало велику радість в обох. Принада зникла! Нарешті ця мертва, байдужа, нерухома водяна поверхня якось відповіла на їх зусилля.

— Клює! — крикнув Едик. — Скоріше давай наживку!

Другий шматочок хліба зірвався ще в повітрі. Здісь хотів уже кинути все до біса, тим більше, що Войтек збунтувався і заявив, що більше не копатиме, але в драматичний момент його сварки з Куциком з берега донісся тріумфальний крик Андрійка:

— Хлопці, є! Є! Є!

Він біг до них, несучи на забрудненій долоні маленького черв'ячка.

І завдяки цьому Здісю довелося ще годину робити те, що вже стало для нього мукою. Під нетерплячими поглядами товаришів він тримав у руці ідіотський дрючок з нейлоновою ниткою. Сонце, нарешті, з'явилося над соснами, перлиста хмара, що була на тому березі, розсіялась і зникла на зелених галявинах, перерізаних пагорками і купками лісу, вгору піднялися стовпи голубого диму, над ледве помітним дахом Франковяка теж апетитно задиміло, нагадуючи героїчній команді «Аталанти» про таку елементарну насолоду, як сільська яєчня, що весело шкварчить на сковороді, пахуча кава з молоком чи навіть товста скибка чорного хліба і глечик теплого, щойно видоєного молока.

Такі асоціації, напевно, спадали на думку мореплавцям, змінюючи їх погляди, сповнені надії, на нетерплячі, гнівні, іронічні.

Приступ голоду, дужчий від попереднього, увірвав, нарешті, терпець і Здіславу. Хлопець несамовито смикнув вудлище і кинув його на дно човна.

— Все це брехня з тією рибою, — заявив він категорично.

2

Хлопці знову почали сваритися — все ще з приводу таємничого зникнення запасів. Войтек наважився зробити іронічне зауваження на адресу Куцика, а Куцик негайно звинуватив Войтека в тому, що той потайки зжер усе. Андрійко спробував підтримати свою версію про пацюків, але її не визнали. Ця суперечка тривала б ще довго, якби не атмосферні умови.

Нарешті прокинувся вітерець. Тепер він дув уздовж витягнутого озера, а не впоперек.

Не закінчивши сварку, не з'ясувавши таємницю, хлопці вибігли на палубу, підбадьорені надією, що у Франковяків дістануть що-небудь поїсти. Войтек підняв якір, хлопці відштовхнули яхту на глибину, навіть не забули спустити шверт. Здісь взявся за шкот і кермо.

Вони швидко відірвалися від очерету. Рульовий знову намагався спрямувати ніс човна на трикутний дах будинку Франковяків. Деякий час здавалося, що все йде гаразд. А потім яхту почало відносити вправо. Здіслав сердито шарпав руль, але тоді важкий парус повисав нерухомо. Рульовий підтягував парус ближче до себе, і саме тоді яхта завертала направо.

Нарешті хлопці опинилися на середині озера, навпроти недоступної садиби. Вони були дуже голодні, навіть пропонували спустити паруси і причалити до берега за допомогою весла. Може, кінець кінцем, вони й перемогли б, якби не нова подія.

Позаду, з-за далеких заростей очерету, виринув білий трикутник паруса. Мандрівники стурбовано глянули один на одного і зовсім не безпідставно, бо над тим парусом лопотіла паскудна чорна ганчірка.

Зрозуміло, між хлопцями одразу ж почалася бурхлива суперечка. Одні кричали: до берега, хоча б веслуючи! Інші пропонували просто тікати. Здіслав розгубився і втратив п'ять хвилин дорогого часу. Осоружний піратський човен був за якихось сто метрів, і худий хлопець уже кричав своє «агой», коли Здісь, охоплений невимовною панікою, яка ще більше посилювалась переконанням, що йому завжди не щастить, просто натягнув парус і повернув кермо.

«Аталанта» легко накренилася і безшумно рушила вперед, прямо вперед, в голубу далечінь, оточену кількома купками зелені.

— Агой! — крикнув парубок. — Куди тікаєте? Гей, почекайте нас!

Войтек, не дивлячись на інших, одразу поліз у кабіну. Андрійко присів. Тільки Куцик лишився біля рульового. Здіслав судорожно тримав парус. Вітер, здавалося, став дужчий, яхта накренилась і полетіла вперед, залишаючи за собою пінистий слід.

— Дивіться, дивіться, як сунуть! — долинуло з піратського човна.

— Хлопці, поставимо фок! — крикнув довгий. — Дамо їм перцю!

Човен з чорним прапором був за якихось п'ятдесят метрів. Він ішов швидко, теж накренившись. Кілька загорілих юнаків і дівчат сиділи на борту, нахиляючись над водою, щоб вирівняти крен.

— Важко! — шепнув Куцик, бачачи, як на носі піратського човна підскочив угору і відразу напнувся вузький трикутний парус. — Може, пропустимо їх уперед, хай ідуть під три чорти!

Але Здіслав тільки похитав головою.

— Біс його знає! — показав він носом на «Аталанту». — Я вже й сам не знаю, що з нею робити. Дивись, дивись, як перехиляється. Хоч би я знав, як їх пропустити вперед…

— А може, повернути?

— Дякую! Щоб тебе, як учора, цим дрючком по голові вдарило?

Куцик замовк. Вони летіли вперед. Перша купа зелені з'явилась праворуч. Це був острів, порослий високою вільшиною. До нього саме причалила зграя байдарочок, і загорілі люди виходили з човнів на берег.

— Дивіться! — крикнув один з чоловіків. — Їй-богу, парусні гонки!

— Де, де гонки? — заверещали хором жінки.

— Дивіться, як цей чорний прапор суне! Він пережене тих, що попереду!

— Нічого дивного, у нього більше парусів.

— От і не пережене!

— Поб'ємося об заклад!

Куцик подивився на Здіся. Вони добре чули цю розмову. Водночас в їх очах заблищало щось нове, не схоже на відчай, який досі наповнював їх. Здісь потягнув до себе парус. Човен ще трохи накренився. Куцик, за прикладом піратів, сів на підвітряний борт і перехилився назад.

— Ходіть-но сюди, гей! — покликав він інших. Хлопці вилізли, тепер уже можна було.

Пірати теж чули, що говорили з берега. Вони вже не кричали, не глузували, а, мабуть, робили якісь розумні маневри, бо їх парусний човен почав поволі наздоганяти «Аталанту».

Острів з байдарками лишився позаду. Озеро стало дуже вузьким, схожим більше на велику річку, повну острівків, стиснуту високими берегами. Будиночки на ліпому березі, кілька будиночків на правому березі. На лівому березі фабрична труба і селище. Людей стає все більше, рибалки з вудками, жінки й чоловіки на пляжі, човни, безліч байдарок.

Всі вони стежили за розпачливою втечею «Аталанти» від піратів. Лунали голосні крики. Значна більшість «ставила» на переслідувачів, невідомо як розпізнавши їх майстерність, а може, просто згідно з психологічним правилом, за яким глядачі бажають перемогти тому, хто позаду, бо це драматичніше.

Пірати наближалися. До хлопців лишалося, мабуть, метрів двадцять, коли озеро стало ще вужче. На високому лівому березі, де ріс густий сосновий ліс, стояв якийсь великий будинок, а біля нього була пристань з байдарками і парусними човнами.

Тут уже зібрався немалий натовп. Захоплюючі крики долітали до обох човнів.

Пірати, нарешті, наблизилися. Тепер було чути кожну їх команду, майже кожний подих. Але хлопці сиділи на борту: героїчний опір дав їм право дивитися в очі навіть огидній Павловській, якої, правда, не було видно.

Протока незабаром скінчилася, озеро несподівано звертало ліворуч. Справа ускладнилася ще й тим, що на воді було багато плотів.

Вітер гнав «Аталанту» прямо на берег. Здіслав безпорадно оглядався. Пірати саме обминали їх з правого, підвітряного боку. Там теж постала необхідність маневрувати, і з човна чути було дивну дискусію.

— Зміни галс! — крикнула низьким голосом якась дівчина.

— Чекай, треба вийти на фордевінд! — відповіла інша.

— Ідіть ви з вашим фордевіндом! — гаркнув рульовий. — Не буду рискувати. Я обминаю їх і роблю звичайний штаг.

Куцик подивився на Здіся.

— Розумієш?

— Фордевінд — повний вітер. Штаг — трос, прикріплений до… — почав декламувати Андрійко.

— Заткнись! — відрубав Здісь. — Я побачу, як вони роблять, і кінець, — шепнув він Куцикові.

Щоб здійснити це, йому довелося добре покрутити головою. Пірати обігнали «Аталанту» на добрих десяток метрів. Люди на березі вітали їх гучними оплесками.

Берег був за п'ятдесят метрів, а плоти за тридцять, коли рульовий піратів почав свій маневр. Він раптом натягнув парус. Здіслав теж. Той щось зробив з кермом. Здіслав теж. Але тут сталося щось незвичайне.

Піратський човен закрутився на місці, як дзига, обминув плоти, полетів назад, знову повернувся, спрямований до пристані, але вже з парусом не на лівому борту, а на правому.

З «Аталантою» сталося щось зовсім інше. Натягнутий Здісем парус з шелестом перелетів на правий борт. Яхта затремтіла, легко повернула ліворуч і опинилася прямо перед пристанню, мостом над озером і натовпом.

Люди на березі раптом загомоніли. Почулися оплески. У Здіслава на лобі великими краплями виступив піт, решта команди просто розгубилися.

Адже цього разу саме вони були предметом овації.

Маневр піратського рульового, дуже мальовничий, може, й здавався верхом елегантності, але такий поворот майже на триста шістдесят градусів тривав якихось півхвилини. Тимчасом Здісь у своєму маневрі не робив ніякого повороту, парус тільки перелетів над їх головами, і швидкість яхти навіть збільшилася. — Яхта помчала прямо вперед, а пірати пішли за ними метрів за тридцять.

Тепер, звичайно, сварилися пірати.

— Ех ти, тюхтій! — кричала одна з дівчат рульовому. — Всякий йолоп розуміє, що галс треба міняти без повороту! Навіть оті розтелепи зуміли це зробити, а ти…

Рульовий щось їм відповів, худий хлопець намагався заспокоїти всіх, зчинився галас, скандал…

Тим часом Здіслав, зціпивши зуби, спрямував яхту прямо на пристань. Захоплений боротьбою, він нічого не помічав.

Яхта мчала до берега. До пристані лишалося метрів двадцять, коли Куцик зрозумів, що вони можуть розбитися об поміст, і крикнув:

— Гальмуй, гальмуй!

Здіслав зблід. Як гальмувати? Він намагався однією рукою стягнути парус, але той був надутий вітром, як мішок, і не піддавався.

Тоді Здіслав, зовсім розгубившись, випустив кермо, обома руками вчепився в неслухняний шкот і щосили рвонув його. І от знову сталося чудо. «Аталанта» на повному ходу повернулася майже на місці, обминула за якийсь метр пристань і стала до неї кормою. Парус повис, легка хвиля кілька разів гойднула яхту.

На пристані натовп людей. Хтось кричить:

— Швартов, подайте швартов!

Хлопці переглянулися, не розуміючи.

— Ну й обставили ви їх! — кричав інший.

— Але й чіткість! Що, Кристино! — блондин з довгим волоссям поплескав по плечу коротко підстрижену чорняву дівчину.

— Ну, як там з тим швартовом? — втрачав терпіння перший.

Андрійко, нарешті, пригадав те, що читав у книжці, побіг на корму, витягнув з-під Здісся товсту мотузку і кинув її парубкові на пристані.

3

Їх підтягнули до берега. Блондин з довгим волоссям і чорнява Кристина кинулися їм в обійми.

— Привіт, хлопці! — кричав блондин. — Ми ж разом їхали в поїзді. Ще того малюка врятували! Ну й майстри ви в бакштазі! Ця зміна галса! Який риск! І яка точність! А причалювання! Чудово, рульовий, чудово! — він потиснув Здіславу руку.

Здіслав був до того приголомшений, що навіть не посміхнувся. Куцик опам'ятався перший. Натовп і загальна увага пробудили в ньому організаційно-пропагандистські навики.

— Аякже, моя школа! — вигукнув він і поплескав Здіся по плечу. — Якби він не змінив галс, я б тоді його узяв за гальс![5] А якби не причалив, я б йому причалив! Ха, ха, ха! Ну, команда, по моїй команді бігом шикуйсь у два ряди! Що таке, братва? Войтек, перестань кривлятися! Може, тобі губна помада потрібна? Га? Товаришка позичить!

Войтек справді крутився в кабіні, енергійно зачісуючи волосся ззаду наперед, щоб надати їм того артистичного хаосу, який так непереможно впливає на жінок.

Блондин нахилився до Здіслава.

— Дуже добре, що ви їх так обставили. Що за комедіанти! Чорний прапор, череп, теж мені вигадки!

Юнак говорив це пошепки, бо пірати саме вилазили з човна. Вони були дуже сердиті, мовчали, не відповідали на шпильки з берега, і люди на пристані теж мовчали, тільки іронічно посміхалися.

Нарешті хтось крикнув:

— Миколайки, збиратися! Натовп на пристані заворушився.

— Що тут діється? — спитав Едик блондина. — Що це за місцевість?

— Як? Ви не знаєте, куди причалили? Це Момайни, відоме місце відпочинку. А звідки натовп? Сьогодні неділя, багато екскурсій з околиць. На пароплавах поприїжджали, з Гіжицька, з Миколайок, з Пішу…

Войтек, нарешті, закінчив свої косметичні процедури. Хлопці постояли ще трохи. Запал боротьби поволі вщухав, і все дужче відчувався звичайний голод. Хлопці призналися блондинові, що хотіли б чогось поїсти. Юнак пообіцяв постерегти яхту: все одно він тут чергуватиме, доки не повернеться вся флотилія байдарок.

Хлопці спустили парус, кабіну замкнули на ключ і пішли до міста.

Зрештою, що то за місто! Біля пристані стоїть кілька двоповерхових будинків управління лісового округу. Потім переїзд, на запасній колії довгий товарний поїзд, біля якого було повно дітей, сохла білизна: тут відпочивали залізничники. Потім ішла не то вулиця, не то шосе. Одноповерховий вокзал. Газетний кіоск.

Тут якийсь симпатичний чоловік проінформував їх, що хоча в Момайнах є їдальня, але ж сьогодні неділя, прибуло багато екскурсантів, і хлопці навряд чи зможуть там поїсти.

Тому вони пішли далі, до якоїсь крамниці, де нібито можна було купити щось з продуктів.

Ці передбачення справдилися тільки частково. Хліба не було. Не було також ні м'яса, ні ковбаси, ні цукру. Власне кажучи, з продуктів, теоретично їстівних, у крамниці були тільки свічки й каперси в оцеті.

Хлопці були такі голодні, що Куцик не витримав.

— Що це за каперси?

Продавщиця показала їм скляну баночку, наповнену зеленими кульками, які розміром і формою нагадували насіння настурції.

У Здіслава заблищали очі.

— Які вони на смак?! Добрі?

Продавщиця їх не куштувала. Вона тільки сказала, що їх вживають як приправу до вареного м'яса.

— Щось схоже на ялинкові іграшки! — підсумував Куцик. — Ну що, хлопці, беремо?

Андрійко визирнув на вулицю, помітив цілий натовп людей, що йшли сюди, і заверещав:

— Беремо, беремо!

Продавщиця сказала, що це остання, і загорнула баночку. Потім задивилася на зачіску Войтека. Щось тепле з'явилося на її обличчі. Жінка нахилилася до хлопців і шепнула:

— Є ще чотири пляшки світлого пива, останні!

Тут рішення прийшло блискавично.

До магазина саме підходили перші екскурсанти, ще з порога питаючи пива.

Хлопці взяли по пляшці. Почали пити теплу гіркувату рідину. Єдине, що надавало їй смаку, — це розчаровані крики тих, що запізнилися.

Хлопці знову вийшли на вулицю. Сонце здалося яскравішим. І вишеньки стали зеленіші, і собаки гавкали якось голосніше. Але найгірше те, що голод мучив їх ще дужче. Ішли, стиснувши зуби, приглядалися до будинків. На жаль, інших крамниць не було. Біля кіоска Здіславу раптом захотілося купити газети. Куцик був проти такого марнотратства, і хлопці посварилися. Едика підтримали інші, і він одразу ж «націоналізував» усі гроші і сам себе призначив скарбником.

— Що робити, хлопці, — сказав він, щоб умилостивити Здіслава. — Зайдемо в їдальню.

Хлопці перейшли через залізницю, вийшли на іншу вулицю — шосе. Там недалеко від соснового лісу розмістилася їдальня.

На жаль, симпатичний чоловік з кіоска мав рацію. Навіть на ґанку тут було багато людей. З відчинених вікон лунали голоси людей, чулася «Мариніка» і…

Здісь аж зблід, підскочив до хвіртки і потягнув носом.

— Слово честі, — крикнув він, — бігос, напевно! А може, навіть гуляш!

Вони мовчки рушили вперед, влізли на ґанок. Одного погляду Войтека, підтриманого легким натиском Здіся і Куцика, було досить, щоб старий чоловік в окулярах, який стояв біля входу, ввічливо відійшов убік, буркнувши щось під ніс про сучасні порядки.

Але всередині становище було інше. Приміщення, схоже на літеру «Г», з буфетом у коротшому крилі, було забите людьми. З натовпу біля буфету до хлопців линули уривки розмов, які ще більше збуджували апетит.

— Прошу цей салатик! — кричав якийсь щасливчик.

— А мені яйце! — гукав інший.

— Кажу чесно, не гарантую! — тонким голосом говорила буфетниця. — Це залишки з минулого тижня.

— Золотко моє, давай, давай ці залишки!

Через натовп відвідувачів час від часу продиралася маленька, рухлива офіціантка. Вона несла над головою по п'ять тарілок з недбало накиданими на них купками вареної капусти і шматочками м'яса. Це й було джерелом чарівних запахів, що додали хлопцям сили для переможного прориву через натовп.

Але ця перемога була пірровою. Близькість недоступних насолод, як вчить нас історія Тантала, належить до найжорстокіших тортур. Хлопці стояли на відстані протягнутої руки від усіх цих бігосів і гуляшів. Очі їх потемніли від бажання їсти, в голові шуміло від світлого пива і голоду, в шлунках щось сердито бурчало, коліна почали підгинатися.

Через десять хвилин хлопці страшенно ослабли. Раптом на плече похмурого Куцика лягло чиєсь лапище.

— Гей, хлопці, йдіть-но сюди, хай йому чорт! Куцик оглянувся і остовпів. Та це ж той худий парубок! Він не зняв навіть червоної хустки з голови.

— йдіть сюди, обмиємо цю комедію! — крикнув парубок. — Ну, ходімо!

Хлопці глянули в його бік. Картина була справді захоплююча. За два кроки від них, біля стіни, стояв столик, оточений півдюжиною стільців. А на столику тарілки, тарілки! Склянки, склянки! І пляшка. Велика пляшка, просто бутель.

У Здіся пересохло в роті: адже тарілки на столику були не порожні. Чарівний бігос блідо зеленів на одній, а на другій голубувато виблискували три шматки маринованого оселедця.

4

Перш ніж численні установи й організації, покликані оберігати мораль шкільної молоді, візьмуться за наших героїв, ми пригадаємо їм саме ці пом'якшуючі обставини. Цей бігос і ці оселедці! І випите перед тим пиво! І те, що вони не снідали й не вечеряли. А потім ентузіазм змагання. І збудження, викликане незрозумілою перемогою. І, нарешті, те, що трапиться потім.

Отже, худий парубок широким жестом відкрив перед командою «Аталанти» захоплюючу картину: столик з їжею. З шести стільців чотири були зайняті; за два інших пірати, що лишилися біля столика, саме вели запеклий бій з екскурсантами.

— Швидше! — крикнув парубок. — Не бачите, що робиться?

Останній сумнів промайнув у голові Здіслава: «З огидною Павловською за одним столиком?» Але він відхилив цей сумнів. По-перше, — подумав він, — тепер уже можна. Тепер — це означає після гонок. По-друге, було досить одного погляду, щоб переконатися, що саме цієї противної особи біля столика не було.

Троє чоловік привітало їх. Парубок підштовхував хлопців, і вони, нарешті, добрели до стіни. Там стояв нещасний рульовий, невисокий шатен з дуже непіратським, добродушно приплюснутим носиком.

— Знайомтесь, — сказав парубок, — ось наш рульовий.

Той похмуро подав хлопцям руку.

— А це його улюблена, Еліана, або Зайчик.

Невисока блондинка, справді з заячим, тобто великим, але лагідно закругленим на кінці носиком і таким самим підборіддям, солодко посміхнулася до них..

— А тепер струнко! — крикнув парубок. — Ось Маргарита, капітан піратського човна!

Вона була вища, ніж Еліана, плечиста, з широким обличчям, праслов'янським кирпатим носом і сіро-рудим волоссям.

— Як справи, хлопці? — сказала вона пропитим баритоном. — Щоб вас чорти взяли з тією зміною галса! Хто з вас?

Виштовхнули Здіся. Вона блискавично глянула на нього.

— Сідайте! — сказала Маргарита і посадила Здіслава на стілець поряд з собою. — Де ти вчився? У кого? На яких курсах? Чекай, чекай! Нічого мені не кажи. Я сама знаю, — по тому, як ви причалили, впізнала. Поль, правда ж? Поль тебе вчив? У якому році?

Здісь сидів з розкритим ротом. З усього сказаного він зрозумів тільки, що його в чомусь обвинувачують.

— Та ні, — промурмотів він. — Слово честі, ні.

— Ну, ну, не кажи! Де ти тепер знайдеш такого, щоб причалював з фордевінду? Тепер самі бухгалтери, бояться! Та й не дивно, бо скільки яхт розбито таким способом! Тільки Поль ще так причалює, але він нікого не вчить, після війни ніде не викладав, тепер він велика людина, задається дуже. Де ж ти його надибав?

Здісь знову почав відмовлятися. Вона не повірила йому. Тоді виступив Куцик:

— Це я, я його вчив! Перед самим від'їздом! Бачите, який учень!

Маргарита критично подивилася на Куцика. На щастя, парубок посадив решту команди по двоє на одному стільці, витягнув чарку й склянки і налив.

— Ну, чорт з вами! — крикнув він. — Другим разом ми так вас поб'ємо, що кісток не позбираєте. Вип'ємо!

Слід визнати, що і Куцик, і Здісь, і Войтек виконали цю команду без будь-якого опору. Тільки Андрійко завагався, переляканий тим, що він читав про алкоголь у газетах. Маргарита це помітила:

— Хлопець боїться? — буркнула вона. — Має рацію. Він же ще дитина. Скільки тобі років, малюк? Дванадцять?!

Я запитую у Всевишнього, чи знайдеться на цьому світі хоч один сімнадцятирічний чоловік, який на такі слова відповів би інакше, ніж Андрійко?

Він вихилив чарку до дна! Брр, як це було противно! Який гидкий запах! І пече, мов йод! У хлопця потекли сльози, все навколо попливло, затанцювало, він поперхнувся і закашлявся.

— Ось тобі, малюк! — крикнула Маргарита.

Вона швидко витерла йому очі і піднесла під ніс виделку з шматком оселедця.

Який солодкий перший шматок їжі після цілої доби абсолютного посту! Андрійко доїв оселедець, знайшов скибку хліба і ледве стримався, щоб не схопити тарілку з бігосом.

— Ну, на погибель! — крикнула Маргарита. — Поїхали!

Вони повторили цю операцію. Через десять секунд розв'язались язики. Жінка-капітан плутано пояснювала, що знає абсолютно все, що їй досить один раз глянути, і вона вже знає! Вона посилалася на Здіся, що відразу, мовляв, вгадала, хто вчив його парусному спорту, і що й хвилини не вагалася, визначаючи вік Андрійка. Куцик почав страшенно сміятися. Андрійко показав своє посвідчення, де було чорним по білому написано, що йому майже сімнадцять років. Здісь зайшовся сміхом, пояснюючи рульовому, що він ні «бе» ні «ме» не знає в мореплавстві. Один Войтек сидів спокійно і ввічливо дозволяв, щоб довгоноса Еліана годувала його з виделки.

Андрійкові, нарешті, вдалося пояснити грізній капітанші, що сімнадцятка у посвідченні — це його вік, а не право їздити сімнадцятим номером трамвая. Щасливий, він сам собі налив іще одну чарочку. Випив один, без всякої огиди, і зжер залишений кимось бігос.

Потім якось радісно стало у нього на серці. Він підвівся. Як хороше було навколо! Ця чудова їдальня! Ці люди! Ось перший скраю чоловік років тридцяти. В нього так чудово побиті окуляри в одному місці і так мило поламані в іншому. І погляд такий приємний. І офіціантка, яка саме проходить біля того чоловіка, так дотепно йому відповідає, що, мовляв, не горить!

— Ха, ха, ха! — сміється він. — Не горить, бо це ж для некурящих! Ха, ха, ха!

— Сором, ганьба! — сичить якийсь старий чорт. — Цей шмаркач напився!

— Ха, ха, ха! — Андрійко сміється ще голосніше. — Чуєте, люди! Якийсь шмаркач напився!

Тут вибухає загальний сміх. За столиком аж заходяться. Маргарита обіймає Андрійка за шию і плаче від щастя. Худий парубок намагається підкинути його догори. Все більше облич навкруги, вони трохи швидко рухаються, ніс одного перескакує на рот іншого. Це дуже кумедно. Андрійко трясеться від сміху. Слова й образи, розірвані нападами сміху, все хаотичніше доходять до його свідомості.

Ось обличчя, яке він колись бачив. Високий лоб, невеличкі, гострі очі і приємна посмішка. Важке підборіддя. Надто важке. Вже немає посмішки, щось сумне в цьому обличчі. Біла, чудово випрасувана пілотка. Хто це такий?

Худий парубок пояснює Куцику:

— Наша яхта неабияка! З пристані Герінга. Бо він мав свою пристань! Кабіна оббита палісандром! Електроосвітлення! Було, звичайно…

— Е, дрібниця! — перебиває Куцик. — Наша яхта належала самому Гітлеру! Червоне дерево! Ще й зачарована…

— Гітлеру? — кричить Андрійко. — Не може бути! Ох і хитрий ти! Нічого…

Він одразу одержує стусана під столом і з стогоном замовкає. Куцик, наче нічого не трапилося, розповідає історію про зникнення продуктів. Знову обличчя з важким підборіддям. Миле таке, доброзичливе, хоч уже немає посмішки, тільки очі бігають якось так…

З вікна подув вітер. Розігрітий запах хвої на мить витиснув задуху бігоса. І наче прояснилося в голові Андрійка: це ж той, з апельсиновим парусом!

— Ось, прошу! — кричить Андрійко. — Бачите, як ми навчилися? Вчора ви нам показали, а сьогодні ми обставили цих чортів!

Дзвінкий голосок в Андрійка, вся компанія дивиться тепер на чоловіка в білій пілотці, і той неохоче кривиться.

— Ви не вірите? Слово честі…

Андрійко вискочив із-за столика. Пішов до того. Але чоловік у пілотці встав, гнівно взяв хлопця за плече і штовхнув назад.

— Проспись спочатку, шмаркач! — сказав він і рушив до дверей.

Андрійко повернувся до жінки-капітана. На якусь мить він розгубився. Потім почув уривок розмови, яка його знову розвеселила.

— Слово честі! — кричав Куцик. — Це я, це я навчив його!

— А ви самі на яких курсах вчилися? — запитала Маргарита.

— Я був, на шести курсах був. Не вірите? Ха, ха, ха! — Куцик почав лічити на пальцях: — Перші — передовиків здоров'я; другі — передовиків освіти; треті — передовиків культури; четверті — загально-організаційні; п'яті — інструкторів перепідготовки передовиків здоров'я. Шості… Чорт його знає, забув…

Тут пірати обурилися. Найбільше галасував худий парубок, якого звали Джакі Якотаки.

— Все це добре! — кричав він. — Ви обставили нас здорово, нічого не скажеш! Тільки чорт вас візьми, чому ви вдаєте з себе невинних? Чому ви тоді, на середині озера, вдавали з себе останніх тюхтіїв? Чому ви вдавали, що не вмієте підняти парус?

— Але слово честі, слово… — стогнав Здісь.

— Не давай слова, холеро! — кричав Джакі. — Я не дозволю, щоб мені в очі…

— Але ж слухайте, ми ніколи на парусному човні…

— Перший раз ви так тікали…

Здісь розсміявся.

— Бо я боявся, розумієте? Бо у вас на борту була ця… ця…

— Ха, ха, ха! — зареготав Андрійко і раптом заспівав фальцетом:

Паскудна Павловська,

Паскудна Павловська…

— Яка це Павловська? — обурився Джакі. — Не морочте голову!

— Ну та, що з тим студентом… — сказала Еліана. — Вони вже поїхали, не бійся! — І погладила руку не Здіслава, а невідомо чому — Войтека.

Джакі однак не заспокоївся.

— Зміну галса робили теж уперше? Ти за кого мене вважаєш? За дурня? Що? Я тобі дозволяв, щоб мене за дурня…

— Але ж послухайте! — стогнав Здіслав. — Правда! Я тільки підглянув, що цей… — Він махнув рукою у бік рульового. — І все, що він… Він потягнув шнурок…

— Який шнурок?

— Ну, той, що біля дрюка коло паруса…

— Маргарито, чуєш? Шнур біля дрюка! От лексикон! Ти що, глузуєш?

— Справді, він, здається, надто багато собі дозволяє!

— Коли ж, слово честі… Він за той…

— Шкот! — заверещала жінка-капітан. — Коли ще раз скажеш «шнурок», то… — вона схопила бутель.

— Шкот! — повторив нещасний Здісь. — І я за той самий, за той шкот…

— Ага, тільки-но він від страху зробив поворот оверштаг! А ти просто зміною галса! Навіть без переходу на фордевінд. Рискуючи перекинутися! Рискуючи, що у вас парус порветься на шматки, ванти полопаються, весь човен чорти візьмуть! Он що ти зробив! А тепер дурня вдаєш!

Раптова блідість вкрила обличчя нещасного Здіся. Від цього надто запізнілого повідомлення, що він був на крок від аварії, в нього почали тремтіти руки і заклацали зуби. Він почав заїкатися:

— Слово чес… чес… Він потягнув і я потягнув… Цього ш… шкота… Він потягнув кермо, і я по… потяг…

— Хто потягнув, йолопе, хто? — піратський рульовий підскочив і почав погрожувати кулаком. — Повтори мені, хто потягнув?

— Ви…

— До повороту оверштаг? Я штовхнув кермо, брехун ти! Парус стягнув, кермо пустив. Громадянко капітане, у зв'язку з цим наклепом, я вимагаю створення комісії, проведення слідства і перевірки по корабельному журналу. Я вимагаю…

— Досить, — цикнула Маргарита, — сідай! Джакі, ти розумієш? Ці шмаркачі нас побили, але знаєш як? Завдяки непорозумінню! Хлопець помилився, коли підглядав. Замість того, щоб пустити кермо, він потягнув його на себе! І цього було досить, щоб нас обставити!

Андрійко весь час тихенько підсміювався. Тепер однак жалісні нотки в самокритиці жінки-капітана визволили в ньому величезні запаси не сміху, а ревіння. Закінчилося це паскудною ікавкою. І, крім цього, дивна імла почала оповивати розум.

Він бачив, наприклад, Войтека. Добре бачив його товстий кирпатий ніс, темне волосся, м'ясисту шию. Бачив навіть справжню заячу безпорадність на обличчі довгоносої Еліани, особливо, коли вона поверталася до Войтека. Він чув, що хтось кричить: «Платіть!», а хтось інший каже: «Ще є час!» Усе це відбувалося зовсім близько, але поза його волею, почуттям і думкою.

Андрійко тільки дивувався, чому вони так переживають? Що з того, що пляшка порожня? І чому Войтек раптом обнімає рульового і кричить щосили: «Ми частуємо!»? Потім витягає бумажник, який падає прямо в тарілку з маслом.

Здісь з Куциком починають аплодувати, як на зборах, коли офіціантка бере гроші від Войтека, а не від піратів.

Гроші — ікавка — зникають. Офіціантка — ікавка — зникає. Ікавка — ікавка — не зникає, навпаки, стає все дужчою.

— Дайте йому води! — кричить Маргарита.

Андрійко клацає зубами об склянку. Його роздирають безжалісні спазми. І на дні душі з'являється щось гірше. Задуха тухлого бігоса. Адже він їв чиїсь недоїдки…

Андрійко встає і хитаючись іде до дверей.

— Андрійку! — кричить хтось услід.

Він хоче бігти, але не може. Багато людей, товстих, огрядних. Якась жінка пахне фіалками. Так страшно, так противно! Де ці двері? Старі звірі завжди шукають самотності, коли настає час їх смерті. Андрійко не має сумніву, що саме ця пора настала й для нього. Ці фіалки! Ці противні фіалки!

А-ах! Двері! Ганок! Він спускається східцями. Хтось біжить за ним. Сонце таке величезне, що все навкруги здається обведеним апельсиновим обідком. Ах, фіалки!

5

Андрійко прокинувся серед відцвілого жасмину біля їдальні. Сонце, хилячись на захід, висіло вже над лісом, але тут, поміж соснами, було ще душно.

З вікон їдальні долинав шум. Цей галас викликав у Андрійка перше почуття — переляк. Хлопець якнайшвидше вибрався з кущів, сповнений огиди до себе, відчуваючи себе брудним, винуватим, як колись в дитинстві, вибіг на вулицю, крадькома повернув у кущі і рушив до озера, тремтячи від думки, що може кого-небудь зустріти раніше, ніж доторкнеться до великої води, яка все очищає.

Коли б йому хтось сказав, що людина може себе так погано почувати, він би не повірив. Андрійко поспішав, але це було жалюгідне похитування від кущика ліщини до кущика горобини, від купки кропиви до купки відцвілого глоду. Голова у нього, як то кажуть, тріщала. Він чітко відчував три болючі лінії, які перетинали тім'я і скроні спереду назад, зліва направо. В роті щось противно пекло, наче безжалісний перець, перемішаний з рициною. Про серце, шлунок, душу — нічого й говорити. Там було ще гірше.

Була мить, коли Андрійко сказав собі, що ступить ще кілька кроків, дійде он до тієї кривої сосни, а потім упаде і сконає. Може, він і здійснив би це рішення, але біля сосни між кущиками перед ним несподівано відкрилась інша перспектива. Хлопець побачив довгий і вузький зелений тунель, а в кінці його озеро, голубіше, ніж завжди, і кілька яхт. «Аталанта» була першою з правого боку. На палубі хтось лежав у дуже плачевній позі.

Коли Андрійко побачив це, в душі його заграло щось сильніше, ніж прагнення вічного спочинку. Хлопець відштовхнувся од кривої сосни і бігом, через пні й кущі, кинувся до озера.

Він кулею влетів би у воду, коли б наприкінці дороги, кроків за десять від озера, не ріс яловець. Хлопець упав обличчям на колючий кущ, мимоволі охопивши його руками, і відчув тисячу гострих уколів, мов удар вогняної мітли.

Андрійко добіг до озера, обома руками набирав теплої води, тер щоки, лоб, рот, особливо рот, виполіскував огидний смак, що лишився після обіду і, мов дьоготь, в'ївся в горло, піднебіння, язик.

Піднявшись, нарешті, на палубу, Андрійко все ще почував себе погано, але думка про близьку, неминучу смерть трохи зблідла. До того ж йому одразу довелося зайнятися іншими питаннями.

Погані справи були на «Аталанті». Наче сини Ніоби, вражені стрілами Феба, лежали біля замкнутих дверей каюти інші члени команди. Куцик і Войтек спали, Здісь саме розплющив олов'яне око. Він побачив Андрійка, потім зразу якось дивно позеленів, підвівся на нетверді ноги і кинувся з яхти в кущі.

Почало смеркатися, коли в таку ж мандрівку вирушив Войтек. Сонце досягло горизонту, люди вже розійшлися з пристані, десь недалеко гудів останній екскурсійний пароплав. Повернувся Войтек, прокинувся Куцик; тепер можна було зробити необхідні підсумки.

Куцик спав найдовше, і, може, тому його погляди були досить рожевими. Особливо, коли справа торкалася його самого. Він почав навіть вихвалятися.

— Я й не знав, що ви такі тендітні. Кілька нікчемних чарок — і ви вже готові! Ну, Андрійко — це ще зрозуміло, він дохлий. Ми навіть думали, що ти махнув денним поїздом у Варшаву. Але щоб ти, спортсмен, і ти, кавалер!

— Гидота! — крикнув Здіслав і плюнув за борт. — Навіщо ти погодився на цю випивку? А ще й член спілки молоді!

— По-перше, чому ти не протестував? Хіба я силоміць тебе тягнув? А по-друге, чарка, якщо вона не шкодить…

— Цікаво, кому це вона не шкодить? Ми всі…

— О, вибач, я ні!

В цьому місці Здісь замовк: справді, Куцик досі тримався і, помітивши свою перевагу, почав вихвалятися, що у нього міцна голова для такого діла, що взагалі він дужий. А якщо хтось не може, хай не п'є.

Андрійко скромно погодився з ним.

— Бо потім так погано. Я думав, що помру. Наче хтось рицини з перцем налив мені в рот. Тобі добре, Куцик, ти можеш!

— Який там перець! Ніби манна каша із згірклим маслом! — скривився Войтек.

— А мені здається, що ще гірше, — признався Здісь. — Наче гогель-могель з тухлих жовтків. Як Куцик витримав…

Куцик сидів, дивився на полум'яний захід і слухав ці похвали. Гордість на його обличчі з чимось боролася. Але після згадки про гогель-могель гордість моментально зникла, обличчя його стало жовто-зеленим.

— Треба мати сильну волю і… — промовив він. Але речення не докінчив. Підвівся, скочив до борту і з дивовижною швидкістю зник в кущах.

Через п'ятнадцять хвилин Куцик, усе ще землисто-зелений, повернувся і понуро глянув на товаришів. У нього був такий вигляд, що всі підготовлені хлопцями насмішки були відкладені до кращих часів. І правильно: мандрівників чекали справи, незрівнянно гірші.

— Добре, — буркнув Куцик. — Досить. Треба скласти план дальших дій. Які є пропозиції?

Перший пункт було прийнято без дискусій: завтра вранці вирушити в дальшу подорож якнайдалі від піратів і всяких їдалень. Ухвалили, що ночуватимуть де попало, а варитимуть по черзі.

— Треба тільки щось купити, — сказав Здісь. — Крупів, хліба, якихось консервів…

І тоді Войтек інстинктивно поліз у задню кишеню штанів.

— Що з тобою? — вигукнув Андрійко.

Войтек тільки роззявив рота і швидко витяг руку. Кишеня була порожня.

Кілька хвилин кожен шукав у себе, в яхті. Потім потроху почали пригадувати подробиці. Войтек, майже плачучи, присягався, що бумажник з грішми він доніс до яхти.

— Але ж звідки? Тюхтій! — крикнув Здісь. — Я прекрасно пам'ятаю! Коли ти платив, він упав у тарілку з маслом! А ти так зручно його підняв, що він упав під стіл… офіціантка принесла здачу, і ти її в кишеню… Ну, подивись у цій, правій…

Справді, в правій кишені збереглося кілька дрібних монет і один зелений папірець. Але Войтек наполягав на своєму:

— Так, упав у масло! Я витер його салфеткою і сунув у кишеню… Ми прийшли на яхту, я витягнув бумажник, бо він мені заважав. І поклав на столик… Потім вийшов на сонце…

— Ну, значить, хтось його поцупив! — крикнув Андрійко.

— Не може бути! Я ж спав біля дверей! Злодій мав би перелізти через мене!

— Бреши, бреши! — сказав Куцик. — Значить, яхта зачарована? Бумажники самі зникають, так?

— Ну, а їжа? — промурмотів Андрійко.

Куцик різко висміяв його. Їжа — це чиясь дурна витівка, але з бумажником…

— Не мороч мені голову! — підсумував він. — Що ти нализався, як цуцик, це факт. Що ти заснув під дверима, це теж факт, але щоб ти перед сном виймав бумажник — це брехня!

— Та ж він брудний був, у маслі… — з огидою сказав Войтек.

— Брехня! За мною, хлопці!

— Куди?

— Шукати на дорозі або в їдальні.

— Аякже! Так і знайдеш!

Однак вони слухняно пішли. Андрійкові було доручено перевірити той відрізок шляху, яким повертався безталанний скарбник. Уже зовсім стемніло. Схилившись над доріжкою, Андрійко добрих десять хвилин нишпорив від одного стебла кропиви до іншого, від консервної банки до кротовини.

Потім Андрійко випростався і мимоволі замислився. Він дивився на доріжку, що збігала до озера, на пристань, на «Аталанту», що самотньо дрімала на тихій воді. Липневий вечір поволі заливав світ голубуватою півтемрявою. Позад них, з правого боку, несміливо блиснули електричним світлом вікна лісництва.

Андрійко припинив розшуки і поволі рушив до яхти. Він був уже майже за п'ятдесят метрів від берега, коли побачив, що на пристані хтось вештається. Це був якийсь невисокий худорлявий тип, мабуть підліток.

І що за диво: підліток пішов до «Аталанти», озирнувся, перекинув ногу за борт і вліз на яхту. Андрійко на мить скам'янів, а потім швидко рушив уперед. Але не встиг. Підліток увійшов у каюту. Був там секунд п'ять. Раптом у вечірній тиші пролунав страшенний крик переляку і болю. З каюти вибіг таємничий підліток і вискочив на берег. Андрійко був уже біля нього, коли той озирнувся і з дивовижною швидкістю зник у темряві.

6

Андрійко не переслідував його, бо був надто вражений усім цим. Він хотів побігти до каюти, але після втечі незнайомця пристань була зовсім безлюдною. Прикра неміч охопила Андрійка.

Хлопець не пішов на яхту. З безпечної відстані, метрів за десять, дивився на відчинені двері каюти. Там було темно і тихо. Ніщо не рухалося, ніщо не блиснуло.

Нарешті він дочекався хлопців. Ті йшли і запекло сварилися. Був такий тихий вечір, що вони ще не відійшли від їдальні, а Андрійко вже знав: не знайшли.

Побачивши товаришів, він скочив, поспішно розповів найновіші відомості про зачарований човен. Хлопці стояли мов укопані.

— І зразу як заверещить! — кричав Андрійко. — Як вискочить! Розумієте?

— А ти, певна річ, на яхту і в шию негідника! — з убивчою іронією вставив Куцик.

— Я не встиг, — зітхнув Андрійко. — Але він так крикнув, так крикнув! Його так щось перелякало!

Хлопців це не залякало. Навпаки, тепер вони насіли на Андрійка. Цей випадок дуже полегшив розв'язання таємниці бумажника. Здісь і Куцик разом крикнули, що Войтек мав рацію, що бумажник справді залишився в кабіні і що завдяки нечуваній нерозторопності Андрійка якийсь злодюга просто прийшов і украв усі їхні гроші.

— Майже тисяча злотих! Боже мій! — заверещав Войтек і схопився за голову.

Андрійко намагався запевнити, що злодій усе-таки кричав, але з ним не погодились; хлопці заявили, що це була слухова галюцинація, яка нібито часто є результатом перепою в осіб Андрійкового віку.

Один за одним хлопці влазили в кабіну.

— Ніякої вечері, — заявив суворо Куцик.

Треба признатися, що особливої потреби в їжі вони й не відчували. В темряві лягли спати.

Андрійко довго не міг заснути. Недовір'я товаришів було важко перенести. Як переконати хлопців, що йому не привиділося, що незнайомець, охоплений панікою, кинувся тікати раніше, ніж помітив Андрійка?

По озеру ще довго швендяли з патефоном якісь любителі музики. Хтось ходив по берегу, хтось затримувався біля «Аталанти», хтось шепотів.

Поволі все заспокоїлось. І тоді щось почало шарудіти в самій яхті. Даремно Андрійко пригадував собі історію з пацюками. Вона не переконувала його, хлопець не міг засмути.

І коли, нарешті, чорна безодня каюти зникла, йому приснився сон — дивовижний, барвистий, неправдоподібний.

Андрійкові приверзлося, що він магараджа. На ньому чудовий тюрбан з величезним брильянтом, який сяє, мов електричний ліхтарик. Він сидить на чомусь, схожому на трон, у великому залі з безліччю колон. Ось приводять якогось чоловіка в білій пілотці. Жарко. Невільники праворуч і ліворуч махають над головою магараджі величезними рожевими віялами з страусового пір'я.

А чоловік у білій пілотці, замість того щоб, як вимагає етикет, упасти на коліна і так наближатися до трона, спокійно підходить, підіймає вказівний палець і торкається грудей магараджі. І магараджа відчуває тягар цього пальця, тупий тиск біля серця. Душно, магарджа гукає до своїх невільників, щоб вони махали віялами!

Андрійко кричить і прокидається. Темно, йому вже не душно. Невільники слухняно махають віялами із страусового пір'я, і нічне повітря хвилями вдаряє в щоки Андрійка.

Він знову кричить. Схоплюється з місця. В кабіні — якийсь рух. Роздратований Куцик запалює ліхтарик.

— Знову цей шмаркач! Що з тобою?

— Віяло! — кричить Андрійко. — Невільники тут! З віялами!

— Якими віялами!

— Ну, відомо, із страусового пір'я!

— В тебе температура? Знову набрався? — сичить розлючений Войтек. — Його б до лікаря.

— До педіатра! — уточнює Куцик.

Третій мазурський ранок знову був теплий, погожий і сонячний. Хлопці вже трохи відпочили, і все було б добре, якби не жахливе становище з грішми. На жаль, тут навіть найкраща погода нічим не могла допомогти.

Вранці провели коротку нараду. Андрійко, якого вже дві ночі переслідували кошмари, зовсім здався і навіть запропонував повернутися. Його, звичайно, висміяли: коли навіть повертатися, то за які гроші?

Майже плачучи, Андрійко крикнув, що треба спіймати піратів і просто попросити, щоб вони повернули частину оплаченого рахунку, або позичити в них гроші. І тут він не мав рації. Не кажучи вже про парубоцьку честь, хлопці не могли прийняти цю пропозицію, бо пірати зникли з Момайн. Вони навіть пригадали, що вже вчора увечері їх яхти не було.

Кінець кінцем, прийняли мужнє рішення: вирушати далі. На тих останні кілька десятків злотих купити найдешевшого продукту — манної крупи. А потім телеграфувати батькам, щоб допомогли. Потім — це означає через декілька тижнів.

— Та й заробити щось можна буде! — сказав Куцик. — Жнива…

— Де ти тут бачив хліб? — вигукнув Андрійко.

— Ну, косовиця. Зрештою, ти сам казав про рибну ловлю і ягоди! Сказано — зроблено. Не кожен же, як ти, після перших труднощів розпускає нюні.

Андрійка послали допомогти Войтекові закупити продукти. Хлопці ще раз обійшли дивне селище. В кооперативі було пусто. Продавщиця крикнула навіть з-за дверей, що нічого немає, але, зиркнувши на чуприну Войтека, яка стирчала більше, ніж завжди, витерла руки об фартух і сказала, що є манна крупа, прокляття молоді і дітей. Купили чотири кіло.

Повернувшись, вони, на превеликий подив, помітили, що яхти немає. Тільки через годину з-за повороту виринув її стрункий силует. Войтек і Андрійко захоплено дивилися, як яхта йшла прямо на них.

— Справжній корабель! — крикнув Андрійко. — Шкода тільки…

— Що, що? — промурмотів Войтек.

— Нічого.

Він хотів сказати, що яхта зачарована, та його вже навчили: краще цього не говорити, навіть жартома.

«Аталанта» причалила досить вдало. Виявилося, що блондин з чорнявою Кристиною вчили Здіся і Куцика робити повороти.

Зразу ж почали готуватися до від'їзду.

— Там! — блондин махнув рукою вліво, в напрямі великого мосту. — Там проходить головний шлях цієї країни озер. Ну, то бувайте здорові! Попутного вітру! Кристино, вилазь, бо вони ще тебе заберуть із собою!

І от почалася справжня подорож. Андрійко був дуже схвильований. Він виліз на ніс, схопився за сталевий штаг. Здісь підняв парус, човен легко нахилився, і пристань з блондином та Кристиною безшумно відскочила метрів на десять.

«Аталанта» звернула ліворуч, пішла під міст, і пристань зникла. Яка приємна подорож на парусному човні-за кожним поворотом відкриваєш щораз нові пейзажі. Яхта проскочила міст. Перед ними було озеро, вузьке, покручене, оточене густим лісом, який завдяки будиночкам і садибам скоріше нагадував парк.

Після полудня дорогу їм перегородив шлюз. Хлопці причалили до берега. Войтека відправили на розшуки наглядача шлюзу.

Чекали кілька годин на неповороткого сторожа цього водного шляху, та його витягнув з очерету тільки гудок пароплава, який прийшов з протилежного боку.

Сторож був невисокий, червононосий, у руці тримав довгу вудку. Він пропустив спочатку пароплав. Екскурсанти махали хусточками, підбадьорювали хлопців, висловлювали своє захоплення. Куцик почував себе чудово в ролі капітана і приймав ці почесті як цілком заслужені. Войтек теж почував себе на висоті: за хвилину перед цим він саме зачесався, як Фанфан Тюльпан, і тепер переможно поглядав на нечисленних дівчат на пароплавчику.

Пароплав пройшов, і хлопці, відштовхуючись од бетонованого берега, в'їхали у шлюз. Тут же за ними проскочило з дванадцять байдарочок.

Хлопці почували себе тут, немов у величезній бетонній ванні, повній до краю. Сторож ходив від човна до човна і збирав по кілька злотих платні за проїзд. Це тривало довго, і Куцик розсердився.

— Що за порядки?! — крикнув він. — Коли ви, нарешті, пропустите нас?

Червононосий сторож підійшов до яхти.

— А ви чого верещите? — спитав він задирливо. Куцик заліз на ніс «Аталанти» і став в усій своїй красі. Він був тепер на добрих дві голови вищий від червононосого. Маючи цю безсумнівну перевагу, він прочитав йому невелику гостру доповідь про чиновників і бюрократів.

— Я категорично вимагаю негайно відкрити шлюз! — закінчив він.

Маленький чоловічок, задерши червоний ніс, різко відповів: мовляв, коли захочу, тоді й відкрию, не твоє собаче діло!

Байдарочки підпливли до «Аталанти». Їх команди стали на сторону Куцика. Відчувши загальну підтримку, той ще більше розпалився. Почав навіть погрожувати. Це, звичайно, було найгірше. Сторож спокійно стояв проти яхти і майже посміхався.

А Куцик увійшов у раж. Він метушився на палубі, вимахував кулаками. І під час цього танцю він раптом помітив, що сторож якось стає вищий, а сам він, навпаки, зменшується. Хлопцеві доводилося все вище підіймати кулаки, коли він хотів переконати противника. Куди к опустив очі: метровий пояс мокрого бетону виринув з води. Куцик замовк.

Але тепер говорив сторож, який був набагато вищий від Куцика. Він посміхався над його погрозами, глузував, навіть погрожував, що назад не пропустить їх зовсім.

Куцик знітився і поліз у кабіну. Хлопці не відповідали, прагнучи якнайшвидше вибратися з цієї пастки. За хвилину вони опинилися на дні шлюзу. Поволі відчинилися чорні ворота. Байдарки випередили яхту і витягнулися ключем по сонячному шляху нового озера.

Воно справді було красивим. Високі сосни з червоними стовбурами щільними рядами оточували обидва береги, не дуже віддалені один від одного. Смуги сивуватого очерету вклинювалися в озеро метрів на сто. Виднілися величезні зелені кулі прибережних верб, а подекуди жовті плями житніх полів.

Десь через годину вітер значно стих. Хлопці були недалеко від смуги буйної зелені. Ще хвилин п'ятнадцять вітер тихо дув, а потім зовсім ущух. Шверт у скрині почав тріщати і підскакувати.

Яхта зупинилася. Навколо панувала тиша.

Мандрівники відчули голод.

— Ну що ж, хлопці, — сказав Куцик, глянувши на годинник. — Незабаром шоста. Попрацювали. Пора обідати. Ану, Войтеку, займися швертом!

На Войтека це не дуже вплинуло, і Куцикові самому довелося витягти шверт. Спустили парус, веслом підштовхнули яхту під самий берег.

— Войтеку, вилазь же! — Куцик змінив тон. — Іди оглянь незнайоме королівство. Може, яка-небудь чарівна красуня запросить нас на скромний обід.

Усі повилазили. Андрійко приєднався до Войтека. Вони пройшли кілька кроків по дну озера. Воно було грузьке, вкрите гострими черепашками.

На березі росли колючі кущі з ягодами, схожими на зеленувату малину. Войтек зупинився, зірвав одну, з'їв.

— Що ти робиш? — сказав Андрійко. — Може, вони отруйні?

— Якраз! Це ж ожина. Покуштуй!

Андрійко зірвав. Ягода була кислувата, але хлопцеві вона здалася майже чудом. Правда, в ній було багато кісточок, та Андрійко проковтнув і їх: адже і в насінні є якісь калорії.

Куцик весь час бурчав, і хлопці рушили в глиб заростей. Знайшли стежку. Досить рідкі високі сосни, гіллясті кущі ліщини і густі зарості ожини становили місцеву флору.

Відводячи руками колючі гілки, Андрійко подумав, що описи труднощів подорожі по африканській пустині не були перебільшені. Він ішов за Войтеком і думав: «А може, під тим кущем ховається чорна пантера?» Або: «Ця золота гілляка сосни — удав боа, що перетравлює газель, яку проковтнув тиждень тому».

Словом, було чудово, хоч і хотілося їсти. Войтек ішов тепер досить швидко: стежка стала ширшою. «Тут повинні бути люди», думав Андрійко, бо в кропиві валялося багато газет і консервних банок.

Стежка вивела на галявину. Слідів перебування людини тут було ще більше. Але хлопці мусили зупинитися: стежка урвалася над берегом озера.

— Острів! — сказав Войтек і сплюнув. — Казав же я цьому типові, що тут шукати нічого!

— Острів! — повторив Андрійко зовсім іншим тоном, майже захоплено.

«Таємничий острів», «Робінзон Крузо», «Діти капітана Гранта»… В кожній солідній книжці про подорожі не обійшлося без острова. Адже острів — це ідеальне місце для справжніх пригод, бо тут герой лишається на самоті з природою, позбавлений могутньої громадської допомоги, отже острів збуджує в ньому… і так далі, і таке інше.

І ось Андрійко вперше у житті на справжньому острові!

Він скочив уперед, добіг до озера, занурив руки в теплу воду. Хлопець не знав, як відчутніше висловити свої почуття.

Войтек нічого не розумів.

— Ти хочеш купатися? Пізніше! Пішли до тих типів, хай теж потішаться, що ми влипли, як муха в мед.

Хлопці поверталися, обскубуючи дорогою ожину.

Коли вони пересікли острів, захоплення Андрійка цією їжею значно послабшало.

Куцик сприйняв звістку про їх робінзонаду не так кисло, як Войтек. Здісь навіть трохи пожвавішав.

— Ну, так що? Розпалимо вогонь.

Над берегом хлопці знайшли старе вогнище. Судок з манною кашею поставили на дві цеглини, покладені на ребро. Велика кількість паперу, залишена попередниками, дозволила швидко розвести вогонь.

Ось голубий струмочок диму стрімко знявся в передвечірнє небо. Здісь щохвилини знімав кришку з судка. Вода все не закипала. Команда поступово розійшлася по острову.

Андрійко заліз у найбільшу хащу. Він був голодний і водночас захоплений. Он за тим кущем цілі зарості високої кропиви. Так важко пробиратися крізь ці кущі. Може, тут досі не ступала людська нога?

Справжній букет якихось дуже високих рослин з малиновими квітами. Може, це невідомий ботанікам сорт? Може, отой маленький слимачок з гарненькою жовтою шкаралупкою не відзначений досі в зоологічних щорічниках? Чи не можна тут щось побачити, відкрити, подарувати людству?

Андрійко переліз через кропиву. Далі знову росла ожина. Він зупинився, почав акуратно об'їдати її. Раптом щось червоне, мов полум'я, вистрибнуло з-під куща.

Білка! Андрійко простягнув до неї руку, навіть прошепотів цілу промову, щоб вона не боялася. Білка дивилася на хлопця чорними бісерними оченятками. Напевно, цей вступний іспит пройшов непогано. Вона витягнула мордочку до його долоні, але, нічого в ній не знайшовши, іронічно пирхнула і зникла на сосновому стовбурі, такому ж рудому, як і вона сама.

Посміхаючись сам до себе, Андрійко пішов далі. Острів був невеликий. Дерева зникли, визирнуло небо, очерет заступив озеро.

Андрійко вже був на березі, коли поряд з ним залопотіло. Величезний, схожий на чорногуза, але сірий птах затріпотів крилами і з диким криком знявся в повітря.

Андрійко довго стояв, дивлячись на птаха, аж доки той не зник, розтанувши в сивіючій блакиті неба. Може, це чапля? Чи журавель? Отже, ці птахи живуть і тепер?

І щаслива людина може навіть їх зустріти, а не тільки читати про них.

Сповнений того особливого щастя, яке ми переживаємо, зустрічаючи на вулиці відомих з газет знаменитих людей, Андрійко хотів уже повернутися, коли на далекому березі він побачив червоний дах будинку, а над ним, так само, як і над їх вогнищем, майже вертикальним струмком підіймався дим.

Це розвіяло чари нещодавніх зустрічей.

Андрійко зітхнув і поволі рушив до «Аталанти», оббираючи дорогою кущі ожини.

2

Мандрівники зібралися біля вогнища. У всіх роти і пальці були пофарбовані в голубий колір. Усі плювалися отруйною голубою слиною. Шлунки були повні, але хлопців страшенно нудило.

— Щодо вітамінів, — почав, як завжди, оптимістично Куцик, — то тут нічого не скажеш, їх, мабуть, вистачить нам на кілька років.

— Дурниця всі ці вітаміни! — буркнув Войтек і вилаявся: він саме наступив на гостру черепашку і глибоко порізав п'яту.

— І подумати тільки, французи їдять цих молюсків! — замріяно сказав Здіслав!

— Ой, облиш! — застогнав Андрійко, на якого надмірна кількість ожини вплинула дуже погано. — Я б краще вмер з голоду, ніж їсти таку гидоту…

— А французи їдять, і нічого, — упирався Здіслав.

— Ну, й дивись, що з цього виходить. У футболі… — почав знову Куцик.

— Ми молюсків не їмо, а з футболом у нас ще гірше!

— Ну, годі вже! — крикнув Войтек. — Що там з кашею?

— А вже, вже! — Здіслав підняв кришку. — Зараз буде готова.

— Ти посолив?

— Зараз…

Здіслав узяв коробку солі і відкрив її над кашею. Перші кристалики солі посипались у горщик саме тоді, коли великий ґедзь з розгону сів Здіславу на вухо.

— Ах! — крикнув Здісь і рукою прогнав напасника.

Через п'ятнадцять хвилин каша простигла, і хлопці сіли їсти. Всі четверо водночас всунули ложки в білу клейку масу, водночас піднесли їх до рота, водночас переглянулися — запитливо і люто, водночас відвернулись один від одного і виплюнули цю гидоту.

Каша була жахливо солона. Здісь самокритично заявив, що надалі при таких операціях він уже не звертатиме уваги на ґедзів. Хлопці не хотіли його слухати. Він запропонував інший фантастичний спосіб: промити кашу водою, а вони запропонували краще прополоскати водою роти, спалені таким делікатесом.

Тоді Андрійко сказав хлопцям про будиночок, який він помітив на березі. Легкий передвечірній бриз пробіг над озером. Войтек подивився на свою п'яту, яка починала пухнути, і підтримав Андрійка. Куцик теж не заперечував.

Хлопці розпрощалися з нещасливим островом. Незабаром вони вже були біля будинку з червоним дахом.

Берег тут був високий, крутий, порослий кущами порічок. Витоптана стежка спускалася з гори до місточка на палях. Біля цієї примітивної пристані стояли два рибальських човни. Вистачило місця і для «Аталанти».

Хлопці залишили Здіся вартувати і один за одним рушили вгору. Будиночок з червоним дахом був, як виявилося, першою садибою невеликого села. Він був старий, але його дбайливо доглядали, подвір'я було підметене, біля воріт ріс кущ жасмину, який ще не відцвів. За стодолою загавкав собака. На щастя, він був прив'язаний.

Хлопці зійшли на великий ґанок з дерев'яними колонами. Постукали кілька разів у двері, і з кімнати виглянула стара, як вони одностайно встановили, жінка з дитиною на руках.

— Денди немає, — сказала вона різким горловим голосом, не чекаючи запитання. Оскільки ж вони були захоплені зненацька і хвилину стояли розгублені, вона додала: — Er ist nicht da![6]

Жінка ще щось сказала по-німецьки і гнівно показала на озеро. Вона була розпатлана, товста, дуже некрасива, з великим приплюснутим носом, жирним підборіддям і маленькими оченятами. Колишучи дитину, жінка хотіла відійти од вікна, але Куцик штовхнув Войтека вперед, грізним поглядом наказуючи йому негайно почати дії.

Войтек задер голову, виставляючи вперед свої оперативні резерви — чуприну, випнув груди і глянув спідлоба — тим поглядом, який вважався в елегантних колах столиці найбільш чарівним.

На жаль, до великих озер ця мода ще не дійшла. На воркуюче запитання Войтека жінка відповіла поганою польською мовою:

— Яєць немає! Молока немає! — Потім подумала хвилину і підсумувала: — Нічого немає!

Вже треба було йти. Але Войтеку трохи докучала п'ята. Він спитав про лікаря, про аптеку. Жінка, не розуміючи, похитала головою.

— Was? Що? — запитала вона. — Лікар? Mutter! Komm![7]

За хвилину з дому виглянула друга жінка — стара, сива, дуже товста, але менш бридка, ніж її дочка. Ніс у неї був приємнішої форми, підборіддя не таке жирне, очі сірі, майже гарні.

На запитання своєї немолодої дочки вона щось сказала, потім глянула на хлопців і з жалістю похитала головою. Войтек втратив терпіння і хотів уже йти. Тоді жінка підняла руку.

— Поцекай! — промовила стара жінка. І так само, як її дочка, гукнула в глиб хати: — Mutter!

— Grossmutter![8] — крикнула жінка з дитиною.

Хлопці недовірливо дивились у відчинені двері. Їх скупий життєвий досвід не міг погодитися з такою градацією старості. Хвилина тиші. Стара жінка, нетерплячіше від своєї немолодої дочки, крикнула ще раз:

— Mutter, komm doch!

А коли й цей поклик нічого не дав, стара ще раз гукнула, смішними жестами показуючи на вуха, щоб виправдати свою матір:

— Мамо, йдіть же сюди!

І ось відчинилися двері, маленька, згорблена постать з'явилася перед очима хлопців. Жвавіше, ніж вони могли собі уявити на підставі віку своїх співрозмовниць, старенька пройшла через сіни, переступила поріг і зупинилася на ґанку.

Андрійко зрозумів тоді, що вік людини пізнається не по кольору волосся, а по шкірі на скронях, шиї, щоках. Численні маленькі зморшки зробили щоки бабусі схожими на печене яблуко. Гострий ніс і підборіддя надавали б її обличчю якогось хижого виразу, якби не очі: вони були дуже голубі завдяки червоним віям і сповнені чи то доброти, чи, можливо, тільки великої байдужості.

Старенька з осудом подивилася на одяг хлопців, на їх голі коліна, широко розстебнуті сорочки.

— Цого ви хоцете? Що вам треба? — сказала вона зовсім чітким голосом з якимось дивним акцентом.

Хлопці не встигли відповісти, бо раптом бабусі щось привиділося, дійсність сплуталася з далекими спогадами, і вона звернулася до хлопців з незвичайною промовою:

— Роботи сукаєте? До Гожиялок вибралися? Цязький хліб в Гожиялках, Пан Хаузхофер поганий пан. А луки кислі, повні бур'яну. Корови битливі. Собаки нехороші. Пан Хаузхофер поганий пан. В робочий день доброго слова не скаже, в неділю горілки не поставить. Пан Хаузхофер поганий пан. Все порахує, все відрахує. І за спеку троски, і за сльоту три гроси.

Хлопці не перебивали. Стояли, дивилися на бабу, мов на якийсь музейний експонат. А та вела далі:

— Ну, цого ви чекаєте? Ви мазури, а пан Хаузхофер мазурам не приятель. Не йдіть до Гожиялок…

Андрійко був зворушений. Ось він зустрівся з живою традицією боротьби мазурського народу із східно-пруськими юнкерами, носіями ідей загарбницького німецького імперіалізму. В нього єдиний в своєму роді шанс: просвітити цю, може, останню людину в Польщі, людину, яка нічого не знає про всесвітньо-історичну аграрну реформу.

— Але ж там ніякого пана немає! — крикнув він. — Ми давно прогнали всіх юнкерів!

Старенька зацікавлено подивилася на Андрійка, особливо на його картату червоно-зелену хустку, якою після зустрічі з піратами він пов'язував собі голову. А потім спокійно сказала:

— Не йдіть у Гожиялки. Нецисто тамой!

Стара внучка, почувши це, посміхнулася і підморгнула хлопцям, що мало означати: «Бабка плете щось». Саме це підказало Андрійкові, що старенька мала на увазі не відсутність гігієни в Гожиялках, а скоріше щось надприродне.

— Нечисто? — запитав він з недовір'ям, в якому відчувалася симпатія. Надто часто останнім часом товариші висміювали його за страхи і примари на «Аталанті», щоб не сприйняти цю звістку як удачу.

Але старенька подумала, що з неї сміються. Вона майже заверещала:

— Не смійся, не смійся, шмаркачу! Надто ви розумні всі. Незабаром побаците, що вам буде з цього розуму!

Вона повернулася, махнула старою, жовтою, майже прозорою рукою і пішла в хату.

Її дочка розвела руками: мовляв, якщо її розгнівати, то вже нічим не зарадиш. Дитина заверещала на руках немолодої внучки, і вона теж пішла в хату.

Тоді середня з тих старих жінок таємниче кивнула Куцикові, який досі мовчав. Нічого не розуміючи, він пішов за нею у кухню. Жінка винесла з комори дволітровий глечик молока і жестами наказала відразу повернути посуд. Хлопець вибіг, радісно свиснув товаришам. Войтек показав ще свою п'яту. Стара глянула, витягла пляшечку йоду.

Хлопці вже було пішли, коли в брамі з'явився дванадцятирічний хлопець з довгим обличчям, важким підборіддям і дуже холодними очима.

— Йоганн! — покликала його стара і додала щось по-німецьки.

Той підійшов.

— Що таке? — кинув він сухо, без усміху.

Вони вже не говорили про лікаря. Тільки Андрійко спитав, що воно таке Гожиялки.

— Гожиялки? Пегеер[9] — відповів хлопець. — Треба їхати пароплавом з Момайн. О шістнадцятій вісім. Зійти в Івішках, перед Миколайками. Звідти два кілометри.

— Ми на яхті.

Хлопець схопив прутик і почав швидко креслити на землі.

— Тут Момайни, ось залізничний міст, шлюз, зараз ми тут. Потім прямо вперед, озером. Як побачите башту в Миколайках, звернете праворуч, на Снярдви. Кілька високих дерев… Це там. Тільки там очерет, стережіться ліщини.

Вони з подивом слухали його вказівки.

— Ну й моряк же ти! — протягнув Куцик. — Ти тут на озерах, як Магеллан в океані.

Хлопець не посміхаючись подивився на нього і вже хотів іти, але його затримав Андрійко.

— А те, що твоя прабабка каже, це правда? Про ці страхіття в Гожиялках?

— Облиш його! — промурмотів Войтек. — Бабське базікання!

Хлопець спочатку подивився на Войтека, а потім на Андрійка. В Андрійка аж обличчя витягнулося, такі холодні і серйозні були очі хлопця.

3

Здісь привітав хлопців бурчанням: чому так довго? А товариші були сповнені вражень. Перелили молоко в дві алюмінійові каструльки, Куцик поніс глечик, а двоє інших витягли Здіся на сонце і захоплено почали розповідати.

Андрійко був на сьомому небі, його захоплювала мальовничість зустрічі, три покоління, суспільно-політичний і особливо етнографічно-метафізичний момент.

— Розумієш: «Нецисто тамой!» Не тільки наш човен зачарований, але й там є якісь надприродні сили. Розумієш?

Через те, що Здісь не був при цій зустрічі з живою пам'яткою старовини, його скептицизм не мав меж. Хлопець просто сказав, що все це брехня.

Хлопці сварилися, коли прибіг Куцик і наказав замовкнути. Десь ліворуч, з боку Миколайок, почувся шум. Він швидко наростав.

Нарешті з-за повороту вискочило щось плоске і пролетіло по малиновій гладі передвечірнього озера з швидкістю автомобіля.

Андрійкові здалося, що він чує якийсь металічний брязкіт. Хлопець хотів щось сказати, але Куцик сикнув на нього. Поблизу промчав другий глісер. Великі хвилі бігли по гладкій поверхні озера. Ось перша з них гойднула яхту, потім друга, третя.

— Оце я розумію, — зітхнув Войтек, — це не те, що наше корито.

— Ну й божевільний ти! — крикнув Здіслав. — Яке може бути порівняння? Ця смердюча коробка і наша цяцька! Яхта — це ж наче жива істота…

І товариші знову посварилися. Заспокоїв їх Едик.

— Ну, хлопці, годі! Вип'ємо молочка і спати. Завтра з самого ранку по…

Він увійшов у каюту, і слова застряли йому в горлі. Почувся тільки придушений стогін.

Хлопці кинулися в каюту. На столі стояли каструлі, поруч лежали кришки. І жодної краплини молока!

Вибухнув скандал, найбільший в історії їхньої компанії. Куцик почав з найпростішого обвинувачення: мовляв, хлопці глузують з нього. Потім вони спробували реалістично пояснити незрозуміле явище. Та спроби ці були дуже невдалі. Здісь посилався навіть на глісери, які підняли такі хвилі, що молоко могло виплескатися з каструльок. Його безжалісно висміяли: жодної краплини молока не було ні на столі, ні на підлозі, ні на дні посуду!

Андрійко ще раз нагадав про пацюків. Тільки які моторні ці пацюки! Мабуть, їх були сотні, — адже молоко зникло з каструль за кілька хвилин.

Факти спростовували всі реалістичні теорії, хлопців огорнула невідомість і непевність. Ніхто прямо не говорив про надприродну силу, але видно було, що їх певність і віра в об'єктивний світ серйозно похитнулася.

Найболючіше переживав цю ідейну кризу Андрійко. Звичайно, він не вірив ні в які страхи. Тобто, теоретично він був певен, що нічого, як кажуть, надприродного в світі немає. Але чудеса, які сталися на яхті, змусили його багато думати.

Хлопці понуро укладалися спати. Вони були вкрай роздратовані, дуже голодні і втомлені останньою сваркою. Всі мовчали.

Андрійко лежав на своїй койці, поступово падаючи в безодню сну. Недавно він прочитав фантастичну повість Уеллса про машину часу, яка може людину перенести в майбутнє або в минуле. Машина часу нагадувала зуболікарське крісло з кількома важелями і передачами. Сидіти в ньому було дуже зручно. Андрійко подумав, що тепер він утече від кошмарів, які з'являються щоночі. Хлопець енергійно натиснув важіль майбутнього. Лічильник віків затарахкотів, мов у таксі. Коли він зупинився, Андрійко схвильовано прочитав: 187 тисяч з копійками — і швидко підвівся з сидіння.

Світ, в якому він опинився, був увесь з рожевого скла. Одна над одною підіймалися величезні прозорі зали, освітлені багатьма ліхтарями-кулями. Темно-смарагдові фонтани били з підлоги, вдаряли в стелі, спливали струмками по скляних стінах. І більше нічого не було.

Раптом кулі почали зростати, надуватись і заповнювати зали. Один за одним завмирали фонтани. Раптом найдальша від нього куля, сухо тріснувши, лопнула.

І одразу друга! Андрійко зрозумів: зовні, з якоїсь позагалактичної туманності, хтось ударив рапірою в цей всесвіт куль. Хтось хоче проколоти Андрійкові серце. Тікати нікуди! Як сховатися, коли скрізь тут тільки кулі?

Андрійко перемагає страх і сам вирушає назустріч цій позагалактичній рапірі. Він має рацію. Ось лопнула остання куля. Рапіра доходить до Андрійкового серця, торкається його і раптом стає тупою. Тільки холодне кружальце, наче монета, тисне на груди.

Андрійко кричить. Кричить і прокидається. І прокинувшись, чітко відчуває холодне кружальце не на серці, а на щоці. Він знову кричить і відсовується назад.

Куцик кидає в нього черевиком. Не влучає. В темряві вони обмінюються прокляттями. Андрійко вибігає з кабіни. Він мало не плаче.

Чудова пізня ніч вітає хлопця. Тільки невеличкий шматок неба навпроти — трохи блідіший, а все інше — темно-синя чорнота і зірки.

Тихо. Десь монотонно покрикує якийсь птах. Зрідка щось плескає в озері. З берега вільно долітає хвиля теплого повітря, несучи запахи відцвітаючого жасмину.

Андрійко чекає, доки всі заснуть. Хвилин п'ятнадцять він сидить сам на сам з ніччю; коли Андрійко, нарешті, лягає на свою койку, він уже майже спокійний. Він надивився на зірки.

Різкий вітерець ніс «Аталанту» по справді прекрасному озеру. Хлопці обминули мис. П'ятнадцять хвилин тому їм здавалося, що тут кінчається світ, а тепер перед ними відкрився широкий водний простір, голубий, спокійний, оточений високим сосновим лісом. Часом з лівого боку з'являлася невеличка безліса бухта, облямована невисокими пагорками. Тут і там зустрічалися окремі будиночки. На озері ні душі.

Настрій у хлопців був непоганий: Войтек сподобався одній з сусідок Дендів, і вона продала хлопцям трохи молока та вареної картоплі. Це був великий успіх, бо туристи з'їли і випили все, що було навкруги, — так принаймні твердила жінка. Проте готівкою у хлопців лишилося злотих двадцять. Ну, а Андрійкові, певна річ, дісталося за черговий крик у сні. Пообіцяли повести його до лікаря.

Озерний шлях, досі прямий, тепер наче розгалузився. Хлопці повернули ліворуч. Тут озеро було широке, вітер міцний, і «Аталанта» елегантно накренилася.

Куцик заліз на ніс і вдавав з себе справжнього капітана.

— Три пальці праворуч! — кричав він невідомо кому. — Так, добре, так держати! Лівий фока шкот попустити!

Вони йшли за вітром, і накази капітана летіли попереду яхти, крикливі, мов чайки. Войтек, що сидів біля фока, вже почав бурчати, коли Куцик повернувся до них.

— Хлопці, на курсі справжнє містечко наметів! І пристань!

Усі підвелися і, затуляючи очі рукою, дивилися вперед. Справді, в ущелинці між двома пагорками, порослими сосновим лісом, біліло рівними рядами, мабуть, з тридцять наметів. Над водою виблискував жовтий поміст пристані. Позаду диміло кілька вогнищ.

Хлопці ще не прийняли ніякого рішення, коли з берега їх помітили. Мандрівники не думали, що викличуть таку метушню. Різкі свистки роздерли тишу липневого ранку. Хтось почав бити у великий гонг. Десятки менших, напевно, завбільшки з сковороду, негайно приєдналися до нього. Між палатками забігали загорілі люди. Вони юрмою кинулися до берега, щосили галасуючи.

Це, звичайно, дезорієнтувало хлопців. Вони не без остраху поглядали один на одного. Андрійко пригадав, як описувалось прибуття перших мандрівників на Нову Зеландію, на архіпелаг Фіджі. Там теж починали гонгом, а кінчали тим, що з'їдали непроханих чужинців.

Ці неприємні спогади ще більш посилилися: загорілі люди з берега кинулись у воду. Як виявилося, там стояла ціла флотилія байдарок. Люди з берега парами — чоловік і жінка — вмить посідали в них. Наче крила вітряків, почали махати весла, і весь флот рушив назустріч «Аталанті».

Андрійко глянув на товаришів. Ті теж розгубилися.

— Може, нам повернутися? — запитав він.

Куцик почухав голову.

— Ми нібито нічого такого не зробили, — сказав він, вагаючись.

— Але вони так верещать…

Верещали, справді, страшенно. Хлопці якусь мить чекали.

— Вони радіють, — сказав Здісь.

— Маорійці[10] теж раділи, — вирвалося в Андрійка.

Байдарки тим часом вишикувалися. Двома довгими рядами вони йшли прямо на «Аталанту». Гребці, рівномірно махаючи веслами, почали щось вигукувати.

— Тихше! — шепнув Здісь.

— Вітаємо яхтсменів, ві-та-є-мо яхт-сме-нів! — почули хлопці.

Це вирішило справу.

— Ми не можемо обманути їх надії! — сказав Куцик. — Рульовий, курс на пристань!

«Аталанта» йшла так стрімко, що Куцик злякався за Здіся і його вміння маневрувати. Він нахилився до байдарок і почав кричати, як на вокзалі:

— Увага, увага! Прошу відійти, прошу відійти!

Але байдарки маневрували так, щоб оточити яхту. Здісь крикнув Войтекові:

— До повороту оверштаг!

Войтек пустив свій фок, Здісь пустив кермо, стягнув великий парус. «Аталанта» зробила блискавичний поворот назад і зупинилася метрів за двадцять від пристані.

Словом, причалювання було не дуже красивим: хлопцям довелося гребти своїм веслом-лопатою. Але цей факт аж ніяк не охолодив ентузіазму зустрічаючих…

Аталанта» стукнулась об поміст. Високий сивий загорілий чоловік подав хлопцям руку.

— Нарешті, нарешті! Чекаємо вас уже третій день.

Хлопці злякалися. Вони, безумовно, зрозуміли, що тут якесь непорозуміння. Андрійко вже рот розкрив, але раніше, ніж він встиг щось вимовити, сивий чоловік сказав кілька справді чарівницьких слів:

— Просимо, просимо! Скромно перекусимо. Ранній підйом і свіже повітря — найкращі ліки при відсутності апетиту…

В Андрійка щось ворухнулося в горлі, але Куцик грізно глянув на нього, а Войтек сердито вдарив по нозі.

Мандрівники зійшли з помосту. На землі — дбайливо складена з черепашок, камінців і кущиків якихось рослин з товстим листям — звивалася величезна змія Ескулапа, грайливо заглядаючи в чашу[11].

Помітивши, що хлопці захоплені цим витвором мистецтва, сивий чоловік посміхнувся:

— Це й ваша справа, любі мої!

Хлопці знову переглянулися, вже зовсім ошелешені.

— Ну, бо ви запізнилися! — вів далі сивий. — Людям нічого було робити…

«Люди» оточили хлопців, жартували і щосили кричали.

— Наяди! — гукнув сивий.

Тоді з-за найбільшого намету вискочили чотири молоді дівчини в елегантних чорних купальниках. Вони несли великі вінки з лісових дзвіночків, смолок і якихось жовтих квітів.

Андрійкові здавалося, що це сон. Це не Нова Зеландія, це найсправжнісіньке Таїті! Дівчата ставали навшпиньки, щоб надіти Куцикові і Здісю на голову квітчасті гірлянди.

— А цей такий маленький! — пискнула четверта наяда, невисока, з дуже червоним ротом і симпатичним круглим обличчям. — Ось тобі — найкращий!

Вона наділа Андрійкові на голову красивий вінок і з розгону поцілувала в щоку.

Це також викликало серед присутніх вибух ентузіазму. Андрійко почервонів і примружив очі.

Тим часом сивий чоловік підняв руку, і галас стих.

— Любі! — звернувся він до натовпу. — Нашим дорогим гостям треба трохи спочити.

Люди почали розходитись.

— Прошу! — сказав сивий, відхиляючи крило намету. — Зігмунт! — гукнув він. — Ти теж іди сюди. Прошу!

Хлопці зайшли. В наметі на одіялі стояли тарілочки з закусками, сардинки, салати, домашня шинка, суха ковбаса, круті яйця, холодні котлети.

— Фу! — мимоволі промовив Куцик і проковтнув слину.

— Що ви кажете? — нахилився до нього сивий чоловік.

— Ні, ні, нічого.

— Ну, то сідайте! Вибачте за скромний сніданок. Ви самі винні. Запізнилися на три дні, тому ми були змушені з'їсти паштети й ікру.

Не можна сказати, що цей банкет затягнувся.

Незабаром, трохи освоївшись, хлопці показали, на що вони здатні. Навіть Андрійко спорожнив банку сардинок за три хвилини і сорок дві секунди, серйозно наближаючись, таким чином, до світового рекорду Іхароша[12] в бігу на 1500 метрів.

Зігмунт, якого теж запросили до компанії, був маленький, зовсім лисий чоловічок в окулярах. Раз у раз він намагався щось сказати, але сивий негайно перебивав, нагадуючи, що за їдою про діла не говорять. Андрійко, старанно вимазуючи хлібом рештки олії в банці, спочатку не звертав на це уваги, але згодом, коли він трохи надолужив тижневе недоїдання, чергова спроба Зігмунта почати розмову сповнила хлопця жахом. Він зрозумів, що весь цей ентузіазм, ця гостинність, ці вінки і ласощі дісталися їм помилково, що за ними криється якась справа. Яка? Чим можуть віддячити цим дорослим людям четверо школярів, які вперше мандрують на яхті по озерах, малодосвідчені, без копійки грошей?

Сивий немовби підслухав ці сумніви, бо нахилився до Куцика.

— Перш ніж перейти до діла, може ми домовимось про… Може, у вас фінансові труднощі?

Куцик не вмів виплутатися з цієї дилеми, але вираз його обличчя був настільки красномовний, що сивий чоловік більше не питав його.

— Зігмунт! — сказав він. — Виплати громадянам, що належить.

— Скільки?

Андрійко подивився на Здіся. Той навіть ущипнув його. Андрійко підскочив на місці. Ні, це був не сон.

— Може, за весь місяць? Як ви вважаєте? — звернувся він до хлопців.

Андрійко і Здісь замахали руками. До Куцика нарешті повернувся голос.

— Ні, ні, дякуємо. Справді…

— Ну, то поки що завдаток. По сто злотих кожному!

— Пробачте, за що? — наважився запитати Куцик.

— Ха, ха, ха! За що? Ось тобі й на! — сивий поплескав його по плечу. — Саме за те, для чого ви сюди приїхали.

Хлопці намагалися якось виплутатись, але не вийшло. Сивий і слухати не хотів. А категорично відмовлятися було просто незручно, навіть неввічливо.

Зігмунт видав хлопцям гроші, і кожен розписався про одержання їх. Стурбований Андрійко намагався в квитанції прочитати, в чому справа. Але там було тільки написано: «За роботу згідно з домовленістю».

— Ну, добре! — сказав сивий, коли Зігмунт позбирав свої папірці. — А тепер перейдемо до діла.

У хлопців стиснулися серця. Загадкова історія, нарешті, повинна була з'ясуватися. Андрійко мимоволі відкрив рот.

— Треба сказати, — вів далі сивий, — що я вже хотів телеграфувати у Варшаву. Бо й справді, про все домовилися, визначили дату, а вас і не чути. А тут сімдесят дорослих людей, сповнених ентузіазму. Спочатку я думав, що вистачить поточно-декоративних робіт. Та, на жаль, ці люди виявилися дуже моторними, за півдня вичистили і вирівняли всю територію, навіть склали символічну картинку, яку ви бачили на березі. А через два дні ще з більшим нетерпінням почали вишукувати інше захоплююче заняття. Саме цим і пояснюється той шалений прийом, який вони вам влаштували. Розумієте?

Хлопці нічого не розуміли, але енергійно закивали головами.

— Я радію, що, нарешті, Юзек розв'язав це питання. Радію також, що він вибрав саме вас. Ви молоді, але в цій роботі молодість не перешкоджає. Обговоримо умови: тридцять злотих за годину вас влаштовує?

Хлопці переглянулися, все ще нічого не розуміючи. Сивий же вбачав у цьому ваганні щось зовсім інше і якнайшвидше сказав:

— Звичайно, табірне утримання!

Дальше зволікати не можна було, і тому Куцик вигукнув:

— Так, так, добре!

— Ну, значить, усе гаразд! — підсумував сивий. — Тепер відпочиньте з півгодини, а о першій — за роботу!

Він підвівся і майже виштовхнув хлопців з намету.

Вони стояли під сонячним промінням, серйозно дивлячись один на одного. Безвихідне становище!

За півгодини треба приступити до роботи, а яка це робота — ніхто з них не знає. А найгірше те, що кожне запитання може їх викрити як аферистів.

— Тікаймо! — прошепотів побілілими губами Андрійко.

— Аякже! — Куцик сплюнув. — З грішми в кишені…

— Ну, то залишимо ці гроші. Підкинемо в конверті.

— Авжеж, а сардинки, що ти з'їв? Хороший! Нас тут прийняли, як царевичів, вінки, овації, сніданок, а ти — тікати! Вони ж чогось чекають від нас. Ми їм потрібні…

— Для чого?

Кінець кінцем, хлопці вирішили, що вільні півгодини вони присвятять глибокій розвідці.

Коли за п'ять хвилин до першої вони зібралися на «Аталанті», троє були дуже смутні, а четвертий, Куцик, радісно посвистував.

— Ну? — звернувся він до сумного Андрійка.

— Це лікарі! Всі вони лікарі!

— От і чудово! Попросимо, щоб тебе оглянули. Може, перестанеш лякати нас по ночах. А ти?

— Це, справді, табір, у якому проводять свої відпустки лікарі і аптекарі, — підтвердив Здісь. — Вони мають вдосконалювати свою спеціальність і одночасно займатися різними видами спорту.

— Тут є й студентки, — заявив у свою чергу Войтек. — У суботу навіть мають влаштувати великий тамтам, тобто таїтянський бал.

— Чудово. А що вони хочуть від нас? Знаєте?

Вони здвигнули плечима.

— Справді, — зітхнув Здісь.

— От не щастить! — вигукнув Войтек. — Ці студентки зовсім непогані.

— Тікаймо, хлопці, тікаймо! — шепнув Андрійко.

— Тюхтії ви! — буркнув Куцик. — Чому похнюпилися? Думаєте, що не справимось? Ще як справимось! Андрію, ти підеш перший!

— Ти здурів?

— Чому? Вони хотять навчатися парусному спорту, будь ласка, дай їм теоретичну підготовку. Цю твою румбу, чи як там, ну знаєш? Скільки їх? Тридцять дві? Ось одна година. Потім з векторами, це такі малюнки. Хай кожний по черзі намалює. Ну, хвилина на кожного. Їх сімдесят, ось друга година! А третя — на ці різні гафи, штаги, шляги.

— Але ж це лікарі. Як же я…

Дрібниця, ходімо! Бачиш, вони вже чекають!

Немає потреби говорити, що після тієї ночі Суламіф завоювала собі стале місце біля вогнища румбакштагів — так хлопці вирішили називати себе. Її позиція була дуже твердою, бо Суламіф принесла з собою вступний внесок: півметра ковбаси. Суламіф так наїлася, що без заперечення віддала цей трофей Куцику.

Отже, вечеря хлопців складалася з несмачної манної каші і шматка сухої часникової ковбаси.

Та й це непогано, коли зважити, що в їх гаманці було якихось тридцять злотих, важко зароблених Здісем на штоках і бакштагах. Наступного ранку хлопці від'їхали на кілька кілометрів, побоюючись зустрічі з лікарями. Знайшли відлюдну садибу, хазяйка якої продала їм молока і навіть подарувала кільканадцять картоплин.

Хлопці просиділи там кілька днів, не знаючи що робити далі. Вони з ранку до вечора загоряли і вважали за краще не виїжджати на головний шлях озера.

А шлях цей цілісінький день був переповнений. Погода стояла гарна, легкий вітер розпатлував прибережні дерева і підганяв парусники. Одного дня хлопці помітили апельсиновий парус над байдаркою, але не знали, чи це той самий човен, який вони бачили на минулому тижні.

Коли, нарешті, від тридцяти злотих лишилося десять, мандрівники порадилися з хазяйкою. Вона теж нагадала їм про Гожиялки.

— В костьолі казали, що на трудодень там дають двадцять п'ять злотих і раз поїсти, — повідомила вона, коли хлопці запитали відносно роботи. — Тільки що там…

— Що там? — підхопив Едик.

Жінка не схотіла говорити. Після довгих наполягань вона підтвердила плітку, ніби там не все гаразд…

— Птиця і та не держиться! Корови були, так три роки тому всі повиздихали. Люди кажуть, що хтось зурочив…

Хлопці багатозначно переглянулись між собою, жінка образилась і замовкла. Коли хлопці їхали, вона навіть не вийшла попрощатися з ними.

Вітер головного шляху негайно підхопив «Аталанту».

Без дискусії було прийнято одну-єдину пропозицію, яку тільки чоловіки могли висунути в цьому становищі: їхати на Гожиялки!

Проте виявилося, що Гожиялки знаходяться далі, ніж присягався Рапа. Хлопці весь день кружили по досить вузькому, порослому очеретом озеру, де було безліч лінивих нирків, які намагалися відігнати яхту своїм кряканням.

Потім виїхали на широкий простір. Вітер був боковий, різкий і часом перехиляв «Аталанту» так, що вона майже черпала бортом воду. Здалеку мандрівники побачили містечко, красиво розташоване на високому березі озера, обрамоване великими купками дерев, увінчане трьома білими вежами костьолів і прикрите вже трохи блідою, передвечірньою блакиттю неба.

— Заїдемо, га? — Здісь від керма глянув на товаришів. — Треба, щоб ноги відпочили.

Ніхто не протестував. За кілька хвилин перехилена боковим вітром «Аталанта» почала випрямлятися, булькотіння під носом стихло, швидкість зменшилась. Яхта потрапила в тінь великих дерев. Тут вітер несподівано стих, здавалося, що досі саме сонце підганяло парусник. Тепер тільки завдяки розгону хлопцям пощастило причалити до пристані.

Куцик був на носі. Він швидко пришвартував човен, а потім спинився, здивований якоюсь особливістю оточення, але не розуміючи, в чому справа.

Пристань була велика. Більше десяти великих парусних човнів стояли поруч, рівняючи, як на параді, свої голі щогли. На березі — будиночок пристані і навіть кілька клумб. По боках — довгі сараї, огорожа і за нею — перша вуличка.

— Не розумієш? — поплескав його по плечу Войтек. — Дуже просто: ніде ні душі!

— Справді! — вигукнув Андрійко. — Що це значить, Куцик? Сьогодні неділя, день, сонце, а тут — нікого! В чому справа?

— Тихше! — шепнув Войтек.

Хлопці замовкли. Вони почули якийсь розпачливий крик, далекий, але сильний, сповнений глибокого болю.

— Що це? — тихо спитав Андрійко і занепокоєно глянув на товаришів.

Здісь і Войтек прислухалися. Крик не повторився. Хлопці запитливо подивилися на Куцика.

— Ми перевіримо це! — заявив той поважно. — Рудавський і Бень — за мною, Ваверко — вахта на човні!

— Куцик! — застогнав Андрійко.

Куцик тільки похитав головою. Але Андрійко мав такий нещасний вигляд, що Войтек запропонував замінити його.

— Що там цікавого? — сказав він. — Чорт з ними!

Хлопці пішли з Куциком. Біля пристані стояла порожня сторожка. Безлюдна вулиця, обсаджена стрункими берізками. Пусті подвір'я навколо білих з червоними дахами будиночків, зачинені вікна, садочки, де щойно відцвіли вишні, а тепер червоніли порічки. І ніде нікого. Тільки біля хвірток гавкають собаки.

Широкими кроками хлопці пройшли по цій вимерлій вулиці. Наступна вела в центр міста. Садочків тут уже не було, з обох боків стояли будинки на два і три поверхи. Але й тут було пусто.

І навіть на базарній площі хлопці нікого не зустріли. Вони саме були в центрі її, кали знову почувся крик, могутній, але іншої інтонації: спочатку він був сповнений надією, потім раптом перейшов у вереск крайнього відчаю.

Хлопці стояли, дивлячись один одному в очі. Здісь уже почав догадуватися, коли Суламіф підняла морду І гавкнула. Вони оглянулись і мало самі не скрикнули: таким незвичним було те, що в цьому містечку вони побачили живу істоту.

У відчиненому вікні третього поверху кам'яного будиночка з'явилася якась старенька. Вона теж була вражена їх появою і наче скам'яніла, спершись на підвіконня і витріщивши очі.

Хлопці підбігли до неї.

— Скажіть, будь ласка, пані, — крикнув Куцик, — що тут робиться?

Жінка не слухала його, щось тепле блиснуло в її очах.

— Ну, нарешті! — вигукнула вона, плескаючи в долоні. — Нарешті знайшлося кілька таких, що не збожеволіли! Та ще й молоді, зовсім молоді! Любі мої, ви зробили велике діло!..

Старенька замовкла, наче схаменулася. Її погляд став підозріливим.

— Чекайте, чекайте! А звідки ви? Чи не з торговельної школи?

— Ми з Варшави! — гордо промовив Куцик.

Жінка гнівно відійшла, щоб зачинити вікно. В цю мить незвичайний крик утретє долинув на площу, і знову спочатку захоплюючий, а потім безмежно сумний.

— Ну, чого ви чекаєте? — сказала старенька. — Біжіть, біжіть! Це там! Там ваш проклятий футбол!

Вони подивилися один на одного і справді побігли. Бабуся гукала їм навздогін в'їдливо і безнадійно:

— Авжеж, авжеж! Нічого іншого, тільки футбол! Ні вистави, ні хор, ні народні танці! Тільки футбол і футбол! Ганьба!

— Дивіться, яка завзята! — здивувався Здісь на ходу.

— Але як же ти відразу не догадався! Теж спортсмен! — шпигонув його Куцик.

— Я відразу так і подумав, — викручувався Здісь. — Тільки тут так пусто, зовсім пусто! Щоб у нас у Варшаві такого…

2

Хлопці швидко добігли до протилежного кінця містечка: воно було невелике. Тут, оточений молодими берізками, був розташований місцевий стадіон. Щоправда, самого стадіону не видно було — його заступав густий, різнобарвний і галасливий натовп. Хлопці намагалися якось проштовхнутись і подивитися, що там робиться, але бігова доріжка, що чорним еліпсом обрамляла поле, була заповнена людьми. Кілька рядів лавок теж були зайняті глядачами.

— Що тут відбувається? — запитав Куцик якогось літнього чоловіка, який, стоячи на лавочці, розмахував солом'яним капелюхом і кричав щось незрозуміле.

Літній чоловік нічого не відповів, а коли Здісь обережно торкнувся до його коліна, той наосліп махнув рукою, наче відганяючи набридливу муху.

На землі біля нього стояла жінка в рожевому капелюсі.

— Ну й що, Рисю, ну й що? — вигукнула вона, смикаючи чоловіка за штани. — Ну, кажи вже!

— Тиснуть! — крикнув чоловік.

— Ну й слава богу, слава богу! — зітхнула жінка. — Тиснуть, тиснуть! А ви, — звернулася вона до Здіся, — якщо не знаєте, то прочитайте афішу, замість того щоб заважати порядним людям!

Хлопці оглянулись і помітили на воротях трохи надірвану афішу:

ВИРІШАЛЬНИЙ МАТЧ

ЗА ВИХІД У ВОЄВОДСЬКИЙ КЛАС «А»

СК. ГАЛВУНИ — СК. СВЯТА ЛИПКА

Виходить, загадка досить нескладна. Хлопці відвернулися, бажаючи хоч раз глянути на гру, яка так захоплювала галвунян.

— Тиснуть, тиснуть! — кричав чоловік, якого смикали за штани. Потім він замовк і глянув на годинник: — От чорт, лишилося тільки п'ятнадцять хвилин!

За щільною стіною дорослих, що заступали прохід на поле, хлопці помітили семирічного малюка, який з філософським спокоєм лизав цукерку.

— Нуль-нуль, — прокоментував він занепокоєння чоловіка. — Наші тиснуть, але їм не везе. Бо дурні! Поніжа-третього поставили центром нападу, а не півсереднім!

Хлопці здивовано подивилися на малюка. Той зрадів, але не показав цього.

— Йдіть до наших воріт. Он туди! Там ще можна щось побачити. Тепер всі під тією Святою Липкою. Наших підбадьорюють! А біля наших воріт, напевно, пусто.

— А ти чому не йдеш? — запитав Андрійко.

— Чого я там не бачив? Я навіть справжні команди бачив. «Гвардію»! А ці тут… — Малюк знизав плечима.

Семирічний болільник, як виявилося, знав, що говорить. Проштовхуючись між людьми, які завзято кричали, вболіваючи за свої команди, трійка румбакштагів вибралася, нарешті, на вільний простір. Біля галвунських воріт взагалі було пусто, тільки запасний воротар нервово стежив за драмою, що розігрувалась навпроти.

Це справді була драма. Підтримані симпатією і надією земляків, галвуняни притиснули Святу Липку так рішуче, що обидві команди з'юрмилися на штрафному майданчику гостей. Навіть галвунський воротар не витримав і з кожною хвилиною наближався до середини поля, немовби його притягував магніт. П'ятірка нападу Святої Липки повністю перейшла на захист. На середині поля не лишилося жодного святолипкаря.

— Поніж, бий по воротах! — кричав натовп.

З клубка червоно-блакитних майок галвунян і блакитно-червоних костюмів святолипкарів виринала раптом солом'яна чуприна Поніжа. Зразу ж біля нього ставало гаряче. Чиїсь руки, голови, ноги виробляли якісь дуже різкі рухи. Глядачі, які з трьох боків суцільною стіною оточували половину поля святолипкарів, починали кричати ще дужче. Малий брудно-коричньовий м'яч здіймався в повітря і падав на голови глядачів, супроводжуваний криком відчаю. Саме цей крик так заінтригував чверть години тому наших мандрівників.

З кожною хвилиною драма переростала в трагедію. Поніж даремно стрибав, присідав, вимахував ногами, робив фінти, ножиці. Противники весь час перехоплювали м'яч. Господарі поля дедалі більше нервували.

В якусь мить, зовсім випадково, Поніж опинився не перед воротами, а на правому фланзі. За ним помандрували шість чи вісім противників і стільки ж галвунян. Важко сказати чому, але перед воротами гостей випадково залишився один з галвунських нападаючих. Замішання на правому фланзі закінчилось, як завжди: м'яч злетів над головами. Однак він не вийшов за межі поля, а полетів у зовсім іншому напрямі, і в якусь мить галвунянин біля воріт побачив його перед собою.

Галвунянин занепокоєно оглянувся і не помітив Поніжа, — кумир упав, і п'ять гравців саме піднімали його.

Як же це так, гол без Поніжа? Навіть публіка збентежилась. Кілька секунд усі мовчали. Потім знайшовся иайсправедливіший серед глядачів — Здісь. Він крикнув:

— Бий!

І галвунянин вдарив, його ніхто не атакував, до воріт — дванадцять метрів, часу досить, щоб добре прицілитися.

Він навіть відскочив ще на два метри, щоб розігнатися. Серед болільників запанувала тиша.

Надзвичайно сильний удар, і м'яч полетів майже вертикально вгору, прямо в бездонне літнє небо!

І тоді наче грім з цього неба вдарив: так реагувала публіка! Нещасний гравець схопився за голову, впав, качаючись по землі. Запасний воротар, що стояв біля хлопців, плюнув і сказав крізь зуби:

— Ясно. Це ж не Поніж. Чого він ліз? Дурень підказав, а той і повірив! — І він понуро глянув на Здіся.

Настали останні п'ять хвилин. Мобілізувавши рештки виснажених сил, галвуняни знову завели свою бойову пісню:

— Поніж, бий по воротах!

Поніж не вдавався вже до жодних формалістичних прийомів. Тільки-но одержавши м'яч (а це було кожних десять-п'ятнадцять секунд), він негайно бив його ногою, коліном, грудьми, лобом, потилицею — прямо в зачаровані ворота святолипкарів.

На жаль, нечиста сила, якщо вона існує на світі, саме тепер, на останніх п'яти хвилинах, взяла ці ворота під свій захист. Всі удари Поніжа влучали в пустку, в обійми воротаря гостей, відскакували від ніг, колін, грудей, лобів і потилиць святолипкарів. Дорогоцінні секунди минали, крики глядачів уже взагалі не вщухали, запасний воротар біля хлопців тільки повторював:

— Ну й не щастить! Не щастить! Ну й дадуть нам, ох і дадуть!

— Хто дасть? Чому? — не витримав Здісь.

— Ніхто не дасть. Нічого! Ні відпустки, ні премії! На вулицю не вийдеш! Ну й не щастить, хай йому чорт! Остання хвилина!

І саме в цю мить крики раптом стихли. На полі виникло замішання. Свисток судді припиняє гру. Кілька чоловік нахиляється, підіймає…

— Поніж! — заверещав натовп.

Справді, Поніж нерухомо, відкинувши голову назад, лежав на руках товаришів. Здавалося навіть, що він знепритомнів.

Тиша тривала кілька секунд. Суддя викликав капітанів команд і щось їм говорив, погрожуючи пальцем.

Публіка на льоту все зрозуміла: погрожує пальцем, значить, тільки попереджає. Тиша раптом лопнула, і зчинився оглушливий галас.

— Одинадцятиметровий! Одинадцятиметровий! — кричали люди. І одночасно, не чекаючи на результат першої вимоги, виголошували споконвічне: — Суддю на мило!

Суддя завагався. Він ще раз покликав обох капітанів.

Глядачі оцінили це позитивно і більше судді не чіпали. Тим голосніше лунало:

— Одинадцятиметровий!

І от суддя пішов до воріт святолипкарів і почав відраховувати одинадцять кроків.

Це рішення мало видатні лікувальні властивості: непритомний Поніж вирвався раптом з рук добровільних санітарів, підстрибуючи побіг на поле і, відштовхнувши владним жестом решту своєї команди, почав священнодіяти. Він поставив м'яч на визначеному суддею місці, але тільки-но той відвернувся, легенько пересунув його на двадцять сантиметрів до воріт. Публіка радісно посміювалась, і запасний воротар потер руки.

— О, це голова!

Поніж відійшов на два кроки, наче взяв розгін, потім зупинився, схилився над м'ячем, доторкнувся до нього.

— Майстер! — зворушено сказав сусід хлопців. — Це щоб роздратувати воротаря! Ну й удар у нього! Якщо він, боронь боже, попаде в штангу — пропали ворота!

Поніж знову відійшов від м'яча. Тепер стояла така тиша, що було чути навіть крики чайок над далеким озером.

— Ну! — тихо пробурмотів запасний. І Поніж, нарешті, розігнався, наче буря, налетів на м'яч.

Всі наступні події тривали буквально десять секунд. Але ці десять секунд потрясли галвунський світ!

Запасний не переоцінив силу вдару Поніжа, але недооцінив галвунські ворота. Як блискавиця полетів м'яч і — яке невезіння! — влучив у самий центр перекладини. Він не зламав її, але вдарив так сильно, що соснові кріплення реагували, як катапульта.

М'яч відскочив від перекладини і з не меншою силою полетів назад. Ось він уже легко підстрибує по зеленій травці. Святолипкарі скочили вперед. Бравий захисник, хлопець хоч куди, вдарив м'яч, і той високою дугою полетів до воріт господарів поля.

Тоді розпачливо пролунали сотні голосів галвунян. Бо, як уже було сказано, воротар галвунян з кожною хвилиною пересувався до середини поля і в момент трагічного штрафного удару пересік центральну лінію. Побачивши тепер м'яч у себе над головою, він різко повернувся і з криком помчав назад, до своїх необачно залишених воріт. А вгорі летів проклятий м'яч!

Ось він, нарешті, приземлився на добрих двадцять метрів попереду переслідувача, підстрибнув і покотився прямо в лівий кут воріт.

Біля цього кута, спершись на штангу, стояв Куцик, за ним Андрійко, Здісь, запасний воротар і ввічливо сиділа Суламіф. Всі скам'яніли. Воротар, який запізнився на кілька секунд, щось кричав, показуючи рукою. Хлопці, нарешті, зрозуміли, що він кричить.

— Лови, тримай!

Тоді запасний вискочив із-за Здіся і, зробивши величезний стрибок, кинувся прямо у ворота. Здалека це виглядало досить ефектно. На якусь частину секунди бліда тінь надії засвітилася в очах галвунян.

На жаль, зблизька все виглядало інакше. Запасний воротар, який стояв за Здісем, зробив свій стрибок не завдяки швидкій реакції та спритності, а просто тому, що, пориваючись до м'яча, він зачепився кінчиком бутса за необачно висунуту вперед ногу Здіся. І, звичайно, перевернувся. Гепнувшись, він проорав носом шматок поля і затримався, очманілий, саме в ту мить, коли за півметра від його пальців м'яч легко вкотився у ворота галвунян.

Три події сталися одночасно: пролунав свисток судді; вдарив грім (це знову заревіли болільники); воротар, який запізнився підбігти до м'яча, підбіг тепер до хлопців і щосили крикнув:

— Тікайте, дурні! За мною!

3

Зволікати не можна було. Галас усе дужчав. Спробуйте роздратувати шершнів, і ви зрозумієте, які приємні хвилини переживали румбакштаги.

Тому всі троє повернули назад і негайно кинулися за нещасним галвунським воротарем. Бігли не оглядаючись. А позаду, немовби за ними мчала морська хвиля висотою з чотириповерховий будинок, наростав страшенний галас, шум.

Андрійко, незважаючи на тренування, яким була втеча з табору медиків, швидко стомився і почав відставати. Він дріботів позаду, а рядом, здається, в досить непоганому настрої погавкуючи бігла Суламіф.

На щастя, першими в погоню за ними кинулися тільки підлітки і деякі найзавзятіші болільники.

Кілька винахідливих поворотів, і переслідувачі відстали.

Воротар оглянувся і шмигнув раптом у якийсь будиночок. Хлопці за ним. Навіть Андрійко і Суламіф дочалапали через кілька секунд.

— Чекайте! — зашепотів воротар. — Я зараз! Тільки тихо!

Хлопці присіли за невисокою стіною, що відділяла будиночок від вулиці. Затамувавши подих, вони чули погоню, що наближалася. Але стіна врятувала їх. Переслідувачі пробігли біля дому, не помітивши їх. Хлопці вже хотіли підвестися, коли надійшла нова хвиля погоні.

Запасний воротар біг попереду і все говорив:

— Це Рнсєк навмисно! То його банда, ті хулігани з собачкою. Я, звичайно, до воріт. А той хам — підніжку мені! Я, звичайно, бах на землю. От, ще з носа тече!

Ці докази страждань запасного неабияк впливали на погоню.

— Стривай, стривай, попадуться вони нам у руки!

— Я б їх за комір, на пристань і в воду!

— Ще й коліном під зад!

— І того Рисєка теж! — розійшовся запасний. — Він, мабуть, із святолипкарями знюхався. Бо де це видано, щоб воротар був на середині поля?

Все це було сказано за десять секунд. Ось погоня обминає стіну.

— Ну, де ж ці свині?

— Немає?

— Немає.

— Але ж бігли тут!

Хлопці завмерли під стіною. Найгірше почував себе Андрійко: чи сидітиме Суламіф тихо?

Хвилину в таборі ворога тривало замішання, а потім у голові запасного воротаря народилася диявольська ідея:

— Давайте спустимо собак!

Більше десятка чоловік метнулося до сусідніх дворів, де вже хвилин п'ять шаленіли собаки.

В цю мить відчинилися двері, воротар, уже переодягнутий, з чемоданчиком у руці, виглянув і кивнув хлопцям.

Ті скочили за ним. На щастя, переслідувачі, захоплені ідеєю запасного воротаря, метушилися по сусідніх садибах, спускали з ланцюгів чотириногих месників за футбольну честь галвунян.

Хлопці обминули будиночок, слідом за воротарем перестрибнули через стіну і опинилися на іншій вуличці, небрукованій, що йшла поза садибами, біля городів і садів.

Вони відпочили під стіною, і все було б гаразд, якби не собаки. Їх гавкіт було чути все ближче.

— Хлопці, тікаймо! — кинув крізь стиснуті зуби воротар. — Це мисливські собаки!

Втікачі звертали на бокову вулицю, коли їх помітили собаки.

Тепер про втечу не могло бути й мови. Воротар оглядався, де б сховатися, в чиї двері постукати. Але тут були тільки городи.

Андрійко повернув голову, і його волосся піднялося вгору, нагадуючи зачіску Войтека.

За ними мчали собаки. Попереду, роззявивши пащу, триметровими стрибками біг величезний дог чи вівчарка.

— На дерева! На паркани! — крикнув воротар.

Не встигли. Дог уже був біля них. Але — що за диво! — ледве він наблизився, як почав махати хвостом, паща зімкнулася і скривилася в посмішці, передні лапи ніжно, як в менуеті, почали підійматися вгору і, граціозно вигинаючись, ступати по мураві.

— Песику, песику! — застогнав, як завжди, Андрійко.

Дог і не глянув на нього. Бо, ясна справа, не заради Андрійкових красивих очей він змінив свою лють на пестощі, а заради небезпечної Суламіф. Інші собаки, що саме підбігали, вмить переживали таку ж метаморфозу.

Хлопці блискавично використали цей шанс, цю щасливу хвилину і побігли далі. Андрійко, звичайно, біг останнім. Суламіф, певна річ, за ним. А за нею чергою дог і всі інші галвунські собаки.

Десь за півхвилини з-за рогу вискочила погоня. Запасний воротар помітив утікачів і тріумфально вигукнув:

— Ось вони! Дивіться, собаки біля них! З десяток голосів тепер заверещало:

— Нерусь, ату його! Бери! Ату!

Нерусі чули ці накази, оберталися до своїх хазяїв, махали хвостами, посміхалися, наче виправдовуючись, робили, що могли, аби пояснити нетямущим людям таємницю собачого магнетизму, який усіх їх прикував до одної звичайної спаніельки.

Добігши до рогу, хлопці побачили білі берізки. Ще сто метрів — і пристань. Підбігаючи, Куцик закричав:

— Войтеку, відшвартовуй! Войтеку!

Войтек визирнув з кабіни. Побачивши погоню, він на секунду розгубився. Потім кинувся на ніс.

Хлопці один за одним стрибали в яхту. Здісь на ходу відштовхнув її від пристані. Андрійко ледве встиг стрибнути на палубу, схопитися за штаг. За ним Суламіф. Але дог, задивившись, гепнувся у воду. Решта собак скупчилися на пристані і протяжно завили.

— Що сталося, Куцик? — спитав Войтек.

— Он що сталося! — люто крикнув Куцик, показуючи на вулицю. — Ставити грот!

Раптом з'явилася погоня. Першим, звичайно, мчав запасний воротар. А за ним весь хуліганський актив.

«Аталанта» поволі посувалася до виходу з бухти. Войтек завзято махав веслом, Куцик і Здісь возилися з парусом.

Захекані переслідувачі скупчилися на пристані. Вони не чекали такого обороту справи. Деякі безпощадні хазяї стусанами зводили рахунки з своїми невірними собаками.

Але, нарешті, отямилися.

— Гей, Рисю! — гукнув хтось до воротаря. — Ти що, здурів? Повертайся назад!

— Авжеж! — понуро відповів воротар.

— От дурний! Нічого ми тобі не зробимо. З ким ти знюхався?

— Це його братва! — мстиво крикнув запасний. — Одна банда, кажу вам!

— Стривай! — штовхнув його в бік той. — Рисєку, вертайся. Ми нічого тобі не зробимо! А як потім прийдеш, носа не показуй!

— Не повернусь!

— А куди дінешся? Де ти стільки матимеш, як у нас?

— Під три чорти піду, а до вас не повернусь! Є там у вас цей Замора. Для вас і його вистачить.

— Чуєте? — крикнув запасний. — Він ще й знущається!

— Ах ти, собака! — лопнув у когось терпець. — Не повернешся?

— Поцілуй мене!.. Не повернусь!

— Стривай, стривай…

— Що ви мені зробите? Бачили ми таких! Галвуни — галушки!

Тут він, безсумнівно, зробив помилку. Видно, в місцевому діалекті це була страшна лайка, бо на помості раптом усі стихли.

А потім хором пролунав бойовий клич:

— На човни!

Розлючені галвуняни стрибають у човни, хапають весла, відштовхуються від пристані. «Аталанта» відійшла вже метрів на п'ятдесят, але вона важка, не розрахована на весла. Жваві човники тубільців, охоплених жадобою помсти, вже наблизилися до неї.

— Швидше, грот! — кричить Войтек, заливаючись потом.

Нарешті грот поволі повзе на щоглу. Але марно Здісь стрибає на кормі, смикає румпель, стягує і попускає шкот. Парус висить як мертвий, — бухточку з усіх боків оточують високі дерева, круті береги, прибережні будинки, і вітру немає..

Переслідувачі бачать це. В їхніх рядах вибухає радісний крик. Вони починають погрожувати інакше, тепер уже майже добродушно. Пояснюють словами й жестами, що зроблять з воротарем, Здісем, Андрійком, Суламіфою і всіма іншими.

Андрійко перелякався, як у найгіршому сні свого дитинства. Погрози все ближче, а втекти неможливо. Ноги, мов у сні, — олов'яні, важкі, руки безпорадні. Тільки серце все дужче тріпотить від страху.

Наближається момент абордажу. Передній човен уже за десять, за п'ять метрів. Запасний воротар уже закачав рукава, став на носі, готуючись стрибнути. Всі інші кричать і підганяють веслярів. Човни починають півколом оточувати «Аталанту».

Здісь, червоний від зусиль, безрезультатно смикає шкот. Войтек з Куциком вибиваються з сил, гребучи одним-єдиним веслом. Воротар уже перестав вихвалятися.

Найдивовижніше поводилась Суламіф. У неї не було ні страху, ні пригнічення. Сидить собі на каюті і дивиться на погоню. А коли перша пірога тубільців підходить до корми, Суламіф стрибає з каюти, підтюпцем біжить до керма і завзято вимахує хвостом, дуже мило посміхаючись, і навіть починає повзти.

Кому це вона віддає почесті, противна? Андрійко глянув, і до страху у нього приєднався ще й біль. Адже Суламіф, невірна, ластиться до запасного воротаря! Вже відчула, що тепер він тут буде хазяїном, володарем!

Ще змах весла, і перший човен глухо вдаряється об «Аталанту». Запасний хапається за борт яхти. Здісь розгубився. Човни заходять справа і зліва.

— Ось вони! Ось! — кричить запасний. — Швидше!

В цю мить Суламіф, як змія, підповзає до запасного. Вона вигинається, махає хвостом і водночас хапає запасного зубами за руку.

— Ай! — кричить запасний і смикає руку назад. — Стривай, стерво! Хлопці, швидше!

Але перш ніж він вдруге простягнув руку до борту, легенький вітер прорвався, нарешті, крізь дерева. Здісь хапає шкот, підтягує парус. Яхта немовби оживає і поривається вперед.

Запасний перехиляється, хоче схопитися за борт, що віддаляється від нього, але не встигає, падає у воду. Товариші витягують його, і ці кілька секунд вирішують справу.

Швидка, наче птах, «Аталанта» йде вперед. Галвуняни погрожують утікачам кулаками, але задоволені хлопці у відповідь дружньо махають їм хустинками.

4

Минуло чверть години, і за черговим мисом зникли три костьольні башти, купки зелені, високий берег.

Озеро тепер трохи звузилося, ліси зникли. На високих берегах подекуди дозрівали вузькі смужки жита. Зрідка траплялися садиби з кущами порічок, де-не-де — дикі груші.

Надходив вечір, вітер слабшав, але, на щастя, він дув точно в напрямі руху «Аталанти», і яхта йшла швидко й безшумно. Врятований воротар запалив цигарку.

— Ну, пощастило нам, хлопці! — Він сплюнув. — У цього Манєка є моторка. Але в ній щось зіпсувалося. А то б наздогнав!

— А вас куди підвезти? — ввічливо спитав Кущик.

— Все одно. До першої-ліпшої дірки. Мене тут усі знають. Хоч до Лецька.

— Там є де заночувати?

— Аякже. Не бійтеся, такий воротар не пропаде.

— А ви справді не повернетесь до Галвунів?

— А що я там покинув? Сам я з Бєлостока. А в Галвунах місяць пограв, бо, дивлюсь, літо, є пляж, дівчата гарні, околиці красиві, з роботою теж непогано. А восени я все одно втік би. Один кінотеатр! Ні, на осінь я б поїхав до Ольштина. Там воротар «Залізничника» саме йде в армію.

Андрійко хотів скористатися з нагоди і довідатись про місцеві справи. Але тут балакливий і кмітливий воротар не виправдав сподівань.

— А про Гожиялки ви чули? — спитав Андрійко. — Є такі?

Воротар знизав плечима.

— Може й є. Але стадіону там немає.

Всю дальшу дорогу він розповідав хлопцям про галвунський футбол. Щодо кількості інтриг, маневрів, таємничих проробок і техніки «розправи» з гостями, галвунський футбол, за його словами, був передовим у Польщі.

Поніж-третій і запасний Манєк належали до ворожої воротареві групи. Він ладен був навіть запідозрити, що галвунський кумир навмисне влучив у перекладину, щоб підвести його, Рисєка, і допомогти Манєкові перейти в першу команду.

Треба сказати, що хлопці не дуже прислухалися до цієї розповіді: їм дуже дошкуляв інший супутник — голод. І всі четверо з нетерпінням чекали прибуття в Лецьк.

Нарешті показався і Лецьк. Він теж був розташований на високому березі. Навколо виднілося багато руїн, серед яких височіла масивна вежа старовинного замка.

Рисєк узяв чемоданчик, потиснув хлопцям руки, стримано подякував. Мабуть, він вважав, що зробив хлопцям велику честь, дозволивши підвезти себе.

Яхта причалила до невеликого помосту. За останні десять злотих хлопці купили молока і ще раз зварили

Манну кашу. Містечко було якесь сонне. Ніхто навіть не зацікавився ними, не підійшов до яхти, до вогнища.

Яка розкіш — заснути і забути про цю жалюгідну вечерю! І спати без кошмарів!

А втім, вранці кошмари повернулися, і дуже реальні. Хлопці подивилися на пусті вулички; там виднілося кілька крамниць, але що з того, коли в кишені не було ні гроша.

Одразу ж біля пристані росли невисокі кущі ожини. Войтек покликав хлопців. Вони спочатку завагалися, пригадуючи смак цих ягід, але згодом примирилися і з півгодини старанно об'їдали колючі кущики.

Коли хлопці знову вилізли на берег, роти в них стягнуло, очі були примружені, обличчя перекосилися від невимовного страждання.

— Ну, тепер я знаю, як виглядав колись золотий вік на базі збирання ягід і мисливства! — з убивчою іронією промовив Здісь, плюючи направо і наліво ядовитою фіолетовою слиною.

Мандрівники повернулися на «Аталанту». Один з мешканців, якого вони зустріли по дорозі, розповів, що в Лецьку є якесь правління держгоспів і що Гожиялки підпорядковані йому. Тому хлопці замкнули каюту, залишивши в ній небезпечну Суламіф, і всією четвіркою рушили в містечко.

Правління містилось у флігелі великого напіврозваленого старовинного замка.

О диво! Шеф цієї установи прийняв їх негайно, без зайвих церемоній. Це був молодий чоловік військової виправки, з орлиним поглядом, швидкий на рішення.

— Пане голова! — почав Куцик.

— Я не пан і не голова. Я керівник. Давайте без передмов. Слухаю вас!

Куцик виклав справу. Вони — четверо молодих, здорових людей — хотіли б допомогти держгоспам. Може, якомусь із них потрібна робоча сила? Вони чули, наприклад, що в Гожиялках саме косять сіно…

Керівник глянув на них проникливо і гостро.

— Яка освіта? Десять класів? То чого ж вам на сінокіс? Я зараз тут…

Перелякані перспективою залишитися в цих понурих руїнах, хлопці почали поспішно говорити про лозунг:

«Кадри — на виробництво!»

Керівник заперечливо хитав головою, йому будь-що хотілося призначити Куцика молодшим бухгалтером, Здіся — плановиком, Войтека — референтом по раціоналізації і економії. Навіть для Андрійка знайшлося б місце: охорона та гігієна праці.

— Зрозумійте, дурні, — кричав він, — якщо я не заповню ці штатні одиниці, то їх можуть скоротити!

Куцик непохитно стояв на своєму, і керівник, нарешті, відмовився від цієї ідеї. Але про Гожиялки він і слухати не хотів.

— Що ви там знайшли? Кажете, не справляться? Щоб Сикус не справився? Це зайве базікання! Він перший по звітності на три повіти… Зрештою, в нього там спеціальне завдання.

— Але ж сінокіс… — промурмотів Куцик.

— Сінокіс, сінокіс! Косити сіно всякий зможе! А от звіт по формі Б-12 хто зробить? А Сикус — ого, ого!

Можливо, хлопці вже й капітулювали б, але тут задзвонив телефон.

Керівник схопив трубку.

— Куба? Як діло? Як діє? Знову? Розумію, кінець циклу. Та-а-к, слабо, слабо. Скільки? Дванадцять? А звідки, брате, дванадцять? Шкода й говорити. Що, як? — Хвилину він слухав, усе більше червоніючи. Нарешті крикнув: — Ні, так я не дозволю! Це державний масштаб! Ні, ні, якщо ти мені будеш такі речі, то я взагалі… що?

Куба, мабуть, змінив тон, бо й керівник полагіднішав.

— Шість? — крикнув він. — Ні, шість не дам! Скільки? — Глянув на хлопців. — Чотири. Це моє останнє слово. Чотирьох чоловік, зате яких! Кожен, як лялька.

Хлопці ніяково перезирнулися. Вони почували себе об'єктами якихось важливих, майже міжнародних переговорів. Керівник одразу помітив це вагання.

— Ну, чорт з вами, їдьте в Гожиялки. Але спочатку треба трохи повчитися.

— Косити?

Керівник сердито махнув рукою.

— Де там! Взагалі…

— Але ж ми саме з школи…

— Школа, школа!.. Чому там вас навчають! Словом, нічого й говорити, треба пройти навчання. Недовго, — дві години! Ідіть до громадянина Пурхали, з місцевої промисловості. — Він глянув на годинник. — За півгодини він починає лекцію. Ви повинні його послухати. Зрозуміли?

Керівник уважно глянув на хлопців. Як видно, він добре розумівся на людських душах, бо гукнув:

— А тепер у касу! По п'ятдесят злотих авансу! Кругом, бігом розійдись!

Хлопці побігли в касу. На жаль, гроші мали бути тільки вдень.

Отже, товариші пішли шукати пана Пурхалу. Це тривало недовго: в містечку кожен знав, де шукати господаря місцевої промисловості.

Це був один з небагатьох нових будинків. У великий вестибюль виходило шестеро дверей з табличками. Хлопці читали по черзі: «Плановий відділ», «Головна бухгалтерія», «Відділ підготовки кадрів», «Загально-організаційний відділ». На шостих дверях було аж три таблички: «Директор», «Секретаріат директора» і «Без доповіді не заходити».

Хлопці стояли, не знаючи, що робити. На табличці не було вказано, куди й до кого має звернутися сміливець, який хотів би поговорити з керівником місцевої промисловості. Але раптом вони почули, що в одній з кімнат хтось виголошує промову.

— … найтісніший зв'язок з місцевими організаціями є основним обов'язком кожного службовця в Народній Польщі! — закликав з ентузіазмом чийсь гучний тенор. — Згідно з розпорядженням Голови Ради Міністрів про обслуговування відвідувачів…

Здісь підморгнув хлопцям і взявся за ручку дверей. У Андрійка стиснулось серце. Судячи з того, як кричав промовець, Андрійко уявляв, там великий зал, сотні слухачів… І ним оволодів страх.

Але це тривало тільки секунду. Здісь відчинив двері. Кімната була невелика, п'ять на шість метрів. Там стояв письмовий стіл і два стільці. Доповідач, невисокий, зовсім лисий чоловік в окулярах, з настовбурченими вухами саме підняв руку до носа і склав у пучку два пальці, прагнучи передати всі тонкощі своїх думок.

— Ближче до людей! — крикнув він і навіть зробив крок до слухачів. Їх було тільки троє! Дідусь років вісімдесяти, сухий, лисий, з запалим ротом. Бабуся приблизно такого ж віку, дуже товста, з маленькими, залитими жиром оченятами. Дідусь намагався слухати, нахиляючись уперед і навіть спрямовуючи долонею величезне, бурякового кольору вухо до промовця, а бабуся зовсім байдуже сиділа, схиливши голову, час від часу зітхаючи.

А третього хлопці знали. Це був воротар Рисєк. Він граціозно вмостився на підвіконні.

Прихід хлопців був великою сенсацією. Чергове зітхання старенької перетворилося в крик: «ах!» Дідусь роззявив рота, навіть Рисєк пожвавішав і плюнув за вікно.

Промовець глянув на хлопців.

— З держгоспу? — радісно вигукнув він. — Прошу, прошу! Я спеціально чекав на вас, щоб розпочати. Ні, ні, не сумуйте: те, що я говорив, — це так тільки, щоб скоротити час. Принесіть стільці для громадян!

Але стільців не було. Хлопці сіли, двоє на підвіконні біля Рися, двоє на письмовому столі. І Пурхала розпочав свою лекцію про роль державного апарату в перетворенні суспільної моралі.

Він базікав чверть години, півгодини. Хлопці спочатку намагалися слухати, але потім цих слабких істот почали мучити великі фізіологічні потреби.

Голод був першою, найдокучливішою, гострою потребою, від якої рябіло в очах, гуділо у вухах. Він був невідступний, жорстокий, бездумний. Голод погіршив їх самопочуття, до того ж далася взнаки ожина. В животах бурчало. Андрійко мимоволі розпустив пасок. Потім раптом Куцик підняв два пальці.

— Ну? — неохоче запитав Пурхала. — Тобі щось незрозуміло?

— Ні, ні, пане директоре… я тільки на хвилину хотів би вийти…

Пурхала скривився, і Куцик, як звичайний злочинець, пригинаючись вибіг з. кімнати.

Ще страшніша доля чекала інших. Хлопці вже не слухали лекції. Мліючи від болю, Андрійко зігнувся, підтягнув коліна під підборіддя. Здісь поклав гарячу долоню на живіт; на якусь мить це допомогло. Але Войтек не витримав і підніс руку.

Пурхала саме говорив про сучасну молодь.

— Чого їй бракує, — кричав він, вимахуючи рукою в напрямі скоцюрбленого Андрійка. — Стійкості, характеру! В цьому відношенні старше покоління ще довго буде для неї недосяжним прикладом! Палка любов до знань, невпинне піклування про свою освіту, незрівнянна наполегливість у переборенні перешкод — риси, якими відзначається наш персонал місцевої промисловості, — тут лектор махнув рукою в напрямі старих, які, справді, набагато спокійніше переносили його промову, — повинна заохочувати нашу молодь… Наш шановний Міхал Казубек, незважаючи на свої сімдесят вісім років, день у день приходить сюди і… Що таке?

Тут капітулював Здісь. Андрійко тримався найдовше, і тому саме на нього — історія людства знає не одну таку несправедливість — Пурхала накричав. Коли закінчилося, нарешті, двогодинне навчання, Пурхала дуже кисло глянув на хлопців, які, похнюпивши голови, стояли перед ним.

— Я дуже розчарувався в вас, — сказав лектор. — Я вас так сердечно прийняв… А ви… — він махнув рукою і відвернувся.

— Ми, пане, не навмисно, — промурмотів Едик, — слово честі!

Пурхала презирливо махнув рукою.

— Не в цьому справа! Ви мені зіпсували звітність.

Він відвернувся і, сумно опустивши голову, пішов у свій кабінет.

Трохи збентежені тим, що заподіяли Пурхалі кривду, хлопці вийшли на вулицю. Тут їх наздогнав Рисєк. Він був дуже сердитий.

— Чорт з ним! — крикнув воротар. — Тікайте від цієї зарази! Колись він пропонував мені посаду замісника керівника! А тепер, коли я дав маху і ляпнув, що втік з Галвунів, він, бачте, хоче мене посадити на планування. І ще обов'язково треба слухати його лекції. Авжеж, дудки! Їду в Піш!

Хлопці побажали йому щасливої дороги.

Вже минула перша година, коли мандрівники, одержавши, нарешті, в касі гроші, зайшли в місцеву їдальню.

В найтемнішому кутку похмурого приміщення, сповненого густого капустяно-бігосового запаху, вони помітили світлу лисину Пурхали. Сам Пурхала був червоний і дуже балакучий. Порожня чвертка на столі красномовно пояснювала цю метаморфозу.

Побачивши хлопців, він замахав руками, вимагаючи, щоб вони сіли поруч. А коли вони це зробили. Пурхала почав говорити відверто.

— Я чесна людина! — сказав він з самого початку. — Інший брав би цифри для звіту з стіни, із стелі! Я — ніколи! Те, що я пишу, — святе для мене! І саме тому ви мені зробили так боляче!

— Але в чому ж справа? — Куцик благально склав руки.

— Через вас я програв змагання з Ольшинкою Голдапською! — простогнав Пурхала. — Через вас і через цього самого Рихліка!

Він опустив голову, сповнений такого болю, що Куцик не витримав і почав його втішати.

— Пане керівник, це ще можна виправити, слово честі! На наступному навчанні ми вже висидимо…

— Справді? — крикнув Пурхала. — Ну, так я побіжу дзвонити Рихліку. І ще сьогодні вдень. Ще не все втрачено! Дякую вам, хлопці! О чотирнадцятій збори в мене! Привіт!

Не встигли хлопці отямитися, як Пурхала вибіг з їдальні.

— Ну й тюхтій! — накинувся Войтек на Куцика. — Влипли ми через тебе!

— Справді! — додав Здісь.

Куцик розгубився, але ненадовго. За хвилину блискавичне рішення промайнуло в його очах.

— Встати! — крикнув він. — Всі за мною, до «Аталанти», бігом марш!

Підбігаючи до пристані, Здісь — він був попереду — зупинився так раптово, що Куцик, який біг слідом, наскочив на нього. Але хлопці не посварилися, бо дивна річ привернула їх увагу.

На «Аталанті» хтось був! Повернувшись до них спиною, невідомий чогось шукав під дошками палуби. А чортова Суламіф навіть не гавкнула!

Хлопці навшпиньках пішли вперед. До яхти лишалося кілька метрів, коли чоловік підвів голову і побачив хлоп-пів. Він зніяковів і став червоний мов буряк.

Хлопці теж розгубилися. Вони знали його: це був той самий чоловік, який учив їх ставити парус.

— Добрий день, хлопці, — сказав він, вдаючи, ніби приємно здивований цією зустріччю. — От несподіванка, правда? Тільки вчора я виїхав з Миколайок. Думав, що ви давно на Снярдвах…

— Вибачте, — перебив його Куцик, — учора ми бачили вас по дорозі з Галвунів.

— Ах, справді! — Чоловік стукнув себе по лобі. — Так, так, позавчора я виїхав з цих Миколайок! Під час відпустки людина перестає орієнтуватися в датах, днях, тижнях, правда?

Хлопці мовчали. У непрошеного гостя посмішка погасла.

— Ви дивуєтесь, що я без дозволу заліз на палубу? Дуже просто. Причалюю до пристані, дивлюсь, наче знайома яхта. Треба, думаю, допомогти хлопцям. Причалюю до берега, кличу. Ніхто не відповідає. І в цю ж мить олівець, який я тримав у руці, — бац! — летить і попадає в щілину. А мені його подарували…

— Олівець? У руці? Під час причалювання? — Куцик був просто неввічливий.

— Авжеж! — махає рукою чоловік. — Я саме писав!

Куцик дивиться йому в очі.

— Прошу пробачення, але нам уже час їхати.

— Справді? А куди?

— В… — виривається Андрійко і раптом стогне.

Це Войтек стукнув його каблуком по кісточці.

— Так, взагалі, вперед, — кидає Здісь.

Гість мовчить, його посмішка згасає остаточно. Він вилазить на берег. Іде до своєї байдарки, яка стоїть за добрих десять метрів від «Аталанти».

День в розпалі, на небі ні хмаринки, сонце пече, дує легкий вітерець. Хлопці швидко натягують парус, відчалюють. Мабуть, з кілометр пливуть мовчки. Потім хлопці втрьох накидаються на Андрійка. Той не дуже й захищається — справді, цей тип поводився дивно, і не було ніякої рації відкривати йому мету їх подорожі. Як завжди буває в таких обставинах, хлопці почали копатися в спогадах. Пригадали, як цей самий тип натякав їм на те, щоб залишитися на «Аталанті» ще тоді, біля Франковяків; Здісь згадав навіть ніч, коли вони приїхали в Стобець.

Хвилину всі мовчали. Так, вони добре пам'ятали про дивний літак опівночі. Лише за хвилину Куцик додав:

— Був над нами, правда? А наступного ранку ця байдарка!..

Андрійко пригадав п'янку в Момайнах. Цей погляд, важкий, зацікавлений, коли хлопці почали хвастати, з чиєї «стайні» парусник! Андрійко не сказав про це, але вважав, що докори в його адресу справедливі.

Цілу годину тривало на яхті тривожне мовчання. Але поступово сонце і вітер розвіяли неспокій мандрівників. Озеро вигиналося серед високих безлісих берегів, а потім розширювалося; знову з'явився очерет, почалися ліси.

Андрійко сховався від товаришів на ніс. Він довго дивився вперед і поволі заспокоювався. Потім одвернувся і гукнув:

— Хлопці!

Всі підвели голови. Черговий виступ лісу поволі пересувався праворуч. За ним замість чергової блідо-голубої стіни сосон випливало щось далеке, сиве, затуманене.

— Ну, хлопці! — Куцик скочив на ноги і урочисто, як Колумб, вигукнув: — Підходимо!

Різко подув вітер, «Аталанта» рвонула вперед, перехилилась, і Куцик якомога швидше сів.

Лівий берег ще тягнувся прямою, лісистою смугою, але з правого боку озеро розширювалося, ставало великим і просторим; тільки далеко його замикав затуманений горизонт.

— Дивіться, дивіться! — крикнув знову Андрійко. На обрії з-за лісу показалася дивовижна будівля, схожа на товстий і високий стовп, а поруч — іще одна, менша будівля і звичайна башта костьолу.

— Миколайки! — вирішив Куцик. — Звертаємо праворуч.

— Дивіться, Гожиялки! — вигукнув Здісь.

Справді, праворуч з'явилося кілька будинків. Вони височіли метрів за сто від берега, біля якого була пристань і навіть стояло кілька човнів.

Хлопці завернули. Вітер дув тепер з правого боку, нахиляючи яхту, і дрібні хвилі плескались об борт.

Пристань несподівано опинилася зовсім близько.

Здісь погано розрахував швидкість, і яхта з розгону вдарилась носом в балку помосту. Від такого «елегантного» причалювання Здісь сів на дах каюти. Андрійко скрикнув: йому здалося, що лопнула обшивка яхти. До того ж з берега їх привітали іронічні слова:

— Браво, моряки! Ще раз так, і повертатися доведеться вплав.

Парубісько років двадцяти, блондин із злими очима, виліз із кущів і став на помості, засунувши руки в кишені і зневажливо поглядаючи на румбакштагів.

Куцик уже хотів образитись, але подумав, що це, може, хто-небудь з дирекції держгоспу, і переміг себе.

— Пробачте, — сказав він, приємно посміхаючись. — Це держгосп Гожиялки?

На обличчі юнака з'явилося здивування. Витріщивши очі, він глянув на Куцика, потім одвернувся і гукнув:

— Стах!

З кущів одразу обізвався чийсь лінивий голос:

— Чого?

— Йди-но сюди! Мерщій!

Войтек стрибнув тим часом на поміст і, тримаючи в руці швартов, застиг, здивований поведінкою блондина. Той стояв мовчки, тільки якось підозріливо дивився на хлопців.

З кущів виліз загорілий юнак у плавках. Блондин і не глянув на нього, він дивився на хлопців. Усі завмерли. Тільки Куцик не витримав і ще раз почав:

— Пробачте, нам треба до держгоспу Гожиялки…

Юнак у плавках, нарешті, підійшов і, позіхаючи, спитав:

— Ну, чого?

— Дивись, дивись! — Блондин ні на хвилину не зводив очей з хлопців. — Вони хочуть у Гожиялки!

З обличчя новоприбулого сонливість мов рукою зняло. Він почухав потилицю і крикнув:

— Рисєк, іди-но сюди! А сам теж витріщився.

Становище здавалося досить дивним. З кущів виліз Рисєк, ліниво підійшов до пристані, але коротке повідомлення Стаха про хлопців, які хочуть у Гожиялки, вмить змінило вираз його обличчя. Один за одним вилазили з кущів загорілі студенти. Потім з'явилося кілька дівчат. Незабаром на пристані зібралась чимала юрба.

Куцик, затискуючи губи, вже десятий раз якнайввічливіше питав, чи це часом не ті нещасні Гожиялки. Але ніхто не відповідав. Усі тільки дивилися на хлопців, і в їх поглядах здивування перевершувало все інше.

Тільки маленька гарненька блондинка, яка прийшла останньою, трохи змилостивилася над хлопцями.

— Гожиялки? — перепитала вона. — Це, мабуть, Найгожеялки![15]

Куцику, напевно, щось спало на думку, бо він промурмотів кілька слів Войтекові, і той стрибнув на палубу.

— Ну, дякуємо, товариші, за вичерпну інформацію! — вклонився з іронією Куцик, коли між помостом і яхтою була смуга води завширшки метрів десять.

— Нема за що! — крикнув блондин. — Бережіться, щоб вам амурчик цеглиною по голові не дав!

— Знаєте, це все-таки дивно, — промовив Войтек. — Ці Гожиялки…

— Який ти розумний! — похитав головою Куцик. — Ще, може, накажеш тепер повернути?

Хлопці ще не закінчили розмови, коли з боку далекої башти вискочив якийсь моторний човен. Він ішов прямо на яхту, і коли підійшов метрів на двадцять, Куцик напружив легені і крикнув:

— Гожиялки?

В човні сидів кремезний сивуватий чоловік в окулярах. Незважаючи на страшенне торохкотіння мотора, він почув питання; на якусь мить у нього скривилося обличчя, але чоловік оволодів собою і махнув рукою праворуч від Миколайок, туди, де саме виринали великі зарості очерету. Віддаляючись, він з півхвилини дивився на хлопців, немовби співчуваючи їм.

2

Куцик, проте, не поставив питання на обговорення. Здісь завернув праворуч. Озеро розширювалось дедалі більше, з нерухомої річки воно перетворилося, нарешті, в справжнє озеро. Вітер дужчав, нахиляв яхту, хлопці обминали одну за одною смуги сивого очерету, вищого, товстішого і густішого, ніж траплявся досі.

— Це вже Снярдви! — мрійливо промовив Андрійко. — Найбільше озеро в Польщі…

Очерет ішов тепер поряд з ними невідступною високою стіною. Подекуди над ним виринали купки верб, крім них, нічого не було видно.

— Ну й Снярдви! — зневажливо сказав Куцик. — Я їх собі інакше уявляв.

— Де в чорта, ці Гожиялки? — нетерпляче питав, сидячи за кермом, Здісь. ч

Озеро було тут не ширше за Белдан, тільки справді некрасиве, з голим, плоским берегом.

Хлопці обминули якісь палі, вбиті в дно через усе озеро. А потім за невеликим мисом вони побачили таке, що аж роти позакривали і витріщили очі.

Величезне небо, блакитне липневе небо, яке досі незмінно увінчувало стіни лісу і польові береги, тут впало до їх ніг і крізь недосяжний горизонт перетворилося в хвилю, що плескалася під яхтою.

Світ раптом розступився. Прибережні горбочки блискотіли золотистим житом. Далекі-далекі ліси в цю полудневу спеку здавалися сиво-голубими. Попереду було тільки небо.

Андрійко підвівся, виліз на каюту, потім повернувся на ніс, схопився за штаг і мимоволі почав декламувати якісь вірші.

Хлопці мовчали, дивлячись уперед, п'ючи довгими великими ковтками повноту й красу цього краєвиду. Але найдужче їх чарувало не те, що було по боках, — не близькі дерева, зібрані в купи, наче абстрактні скульптури, не акварельні барви далеких берегів, не темна глиба острівця попереду, словом, не те, що було найкрасивіше, — кольорове, рельєфне і знайоме, — мандрівників вабив невеликий відрізок горизонту там, де озеро переходило в небо, де не було нічого, тобто там, де ще могло бути все.

І це захоплення було найприроднішим і найчудовішим з усіх, на які здатна молодість. Саме в цьому очаруванні, що його викликає невідоме у найкращих представників людського роду, криється механізм прогресу.

Трохи нахилившись на правий борт, «Аталанта» мчала вперед, розрізаючи хвилю своїм гострим носом. Берег віддалявся, протока закінчилась. Озеро хвилювалося, плавно підіймаючи і опускаючи яхту.

Мандрівники захоплювалися все більше. Андрійко, стоячи на носі, виставив обличчя вперед, задерши підборіддя і роззявивши рота, ковтав і ковтав дедалі дужчий сонячний вітер.

Незабаром його особливо привабила одна точка пейзажу: острів — невеликий високий прямокутник темної зелені трохи праворуч від курсу. Він здавався не менш таємничим, ніж у творах Жюля Верна, Стівенсона, Конрада, Лондона. Андрійко вже думав, як би намовити непокірних товаришів на таку експедицію.

Можливо, хлопці теж мріяли про щось подібне. Куцик стояв біля щогли, спершись на каюту, і дивився примруженими очима на перші хмарки, перлові черева яких саме виринули з-за дуже далеких лісів на півдні. Войтек за хвилину теж підвівся і став біля нього. Навіть Здіслав не витримав, скочив на ноги, немовби це було… в класі, куди саме ввійшов учитель, і стоячи тримав румпель, який так і виривався з рук. Тільки Суламіф сиділа під щоглою зовсім байдужа, виловлюючи бліх у власній шерсті.

Хвилин п'ять тривало це мовчазне захоплення. Войтек уже вдосталь натішився золотими горбами, вкритими житом, обрієм, де озеро зливалося з небом, острівком з темними високими деревами, лісами правого берега, одинокими далекими парусниками, повернувся праворуч і зразу ж за протокою побачив кільканадцять, дуже високих заокруглених дерев, а між ними — червоні стіни і дах з якимись башточками.

— Дивись! — гукнув він до Куцика. Чари зникли.

— Правда! — крикнув Едик. — Пам'ятаєте молодого Денду? Це Гожиялки, цілком точно. До повороту оверштаг!

Тільки Андрійко не чув цієї команди, — він захоплено дивився на безмежний горизонт і острів. Лише тоді, коли вони зникли з очей, хлопець зітхнув і зліз з каюти.

— Острів… — сказав він мрійливо. — Справжній…

І товариші навіть не сміялися з нього! Правда, їх чекало клопітне галсування; до купи високих дерев треба було йти прямо проти вітру!

Минуло півгодини, поки вони знову добралися до очерету. Вітер тут був слабший, канал, що вів до далекої пристані, — надто вузький для дальшого галсування. Хлопці спустили парус. Було тут досить мілко. Підштовхуючи яхту, мандрівники поволі рухалися до берета.

Ніколи досі хлопці не бачили такого високого очерету: він досягав середини щогли! Куцик виліз на каюту і дивився на зникаючий простір озера. Тільки так можна було вести спостереження.

Саме в цю мить Здісь щосили вдарив веслом. Куцик захитався на даху і мало не впав у воду.

— Що за дурні жарти! — сердито крикнув він, зіскакуючи вниз.

— Спокійно! — засичав Войтек. — Обережно!

3

Коридор високого очерету, прямий і вузький, мов справжній коридор, закінчувався пристанню з кількох дощок, що лежали на козлах. Поруч тягнувся зроблений з каміння п'ятнадцятиметровий мол, що справляв враження справжнього порту. Вода тут була спокійна, неглибока, прозора, дно густо заросло буро-зеленими водоростями, волохатими, як губка. Звичайно, не це викликало останні слова Войтека.

Біля причалу не було жодного човна. Але на молі хтось чекав на хлопців. І кожен з них, глянувши на берег, що все наближався, мимоволі випрямлявся, випинав груди, рукою пригладжував розпатлане вітром волосся або ще більше розпатлував його, як Войтек, обсмикував сорочку.

Бо аж дві жінки стояли на молі, дивлячись на яхту. Одна, як здалося хлопцям, досить стара — років тридцяти, чорнява, з кирпатим носом і дуже довгим, наче в коня, обличчям, у дуже модних на той час не коротких і не довгих, — до половини литки — штанцях і черевичках на дуже високих каблуках. Вона стояла попереду, гордо випроставшись, міряючи хлопців поглядом, у якому гармонійно поєднувались пиха, великодушність і ще щось таке, чого вони не могли розшифрувати, може, тому, що не присвятили їй більше двох десятих секунди.

Позаду стояла друга жінка. «Теж немолода», з жалем подумав Андрійко, бо їй, напевно, було вже років двадцять.

Вона була невисока і дуже красива. Світло-попелясте, пухнасте волосся, ніс прямий, майже орлиний, очі такі, що й дивитися в них страшно, і відірватися не можна, а губи такі червоні, хоч і е пофарбовані, і такі гарні, що досить глянути на них, і густий рум'янець зацвітає в тебе на щоках, а слова застряють у горлі.

Саме тому Здісь махнув веслом так, що можна було б розбити або човен, або пристань. Коли «Аталанта» підлетіла до причалу, ніхто з хлопців не додумався навіть витягти руки, щоб послабити неминучий удар. Та це й зрозуміло — адже всі вони задивилися на красуню.

І тоді саме вона, цей об'єкт колективного захоплення, виявила справді чоловічу швидкість рішення: одним стрибком опинилася на пристані, впала на коліна і простягнула обидві руки назустріч «Аталанті».

— Що ти робиш? — заверещала жінка з кінським обличчям. — Манікюр!

Та було вже пізно. Яхта врізалася в дошки пристані. Відштовхнута назад дівчина присіла. Проте її героїзм став у пригоді — борт човна витримав, не лопнув.

«Аталанта» ще хиталася, відстрибнувши на півметра назад, коли Войтек з Куциком опинилися вже на землі, з обох боків приголомшеної дівчини. Винуватець, Здісь, мчав з корми, перестрибуючи через шверт, ванти, шкоти, аби тільки не дати себе випередити.

Але жоден не встиг. Дівчина скочила на ноги, перш ніж приспіла перша допомога.

— Недотепи, партачі! — заверещала вона. — Вам свиней пасти, а не справжньою яхтою…

— Люцино! До незнайомих?.. Що це таке? — втрутилася жінка з кінським обличчям, якось особливо воркуючи, щоб надати вишуканості своїм словам. — Ви до нас? — промовила вона тим самим імпозантним тоном і глянула на свою товаришку, що мало означати: «Слухай і вчись!» Після чого вела далі, все більше воркуючи і протягуючи, наскільки можна було, наголошені склади вниз, вгору і знову вниз. — Дозвольте представитись: я Неллі Сикус, знайомі звуть мене просто: прекрасна Неллі. Я, звичайно, нікого не примушую до цього. Я знайомлюсь перша, адже у нас рівноправність! Хі, хі, хі!

Вона простягнула наманікюрену руку до найближчого, Здіся. Хлопець схопив її, але розгубився, і замість того, щоб поцілувати, як підказувала йому прекрасна Неллі, він щосили потиснув руку.

— О! — запищала красуня з кінським обличчям. Але після короткого роздуму вирішила не ображатися.

Лише Войтек задовольнив її бажання і з розмаху чмокнув у руку.

— Ходімо, ходімо! Мій чоловік так зрадіє! Він дуже любить молодь. Ох, а цей песик! Який миленький!

Суламіф тільки тепер вилізла з кабіни. Безпомилковий підлабузницький інстинкт негайно підказав собаці, що робити. Суламіф з розгону кинулась на пристань і впала ниць перед прекрасною Неллі.

— Миленька, миленька! — заворкувала красуня з кінським обличчям. — А як її звуть? Суламіф! Ах, чудово! Ну, ходімо, песику, ходімо, панове!

Але тут знову втрутилася Люцина.

— А хто впорядкує яхту? Камердинер?

— Люцино! — знову мліючим голосом застогнала Сикусова. — Ти ж не знайома з панами. Прошу, познайомтесь: моя кузина. А це — панове… Ви з університету, правда?

Захоплені зненацька хлопці завагалися.

— Ах, ні, звичайно, — запищала Неллі. — Знаю, знаю, ви з політехнічного. У вас же табір, під Миколайками…

Едик уже опам'ятався і охоче примирився з цією версією. По черзі, страшенно червоніючи, хлопці потискували Люцині руку. Дівчина дивилась на них без захоплення, а Андрійка оглянула з ніг до голови.

— Цей теж з політехнічного? — кивнула вона головою.

— Ні, ні, це мій кузен, — швидко гукнув Куцик. — Він ще в школі.

Андрійко вовком глянув на товариша. Бо саме його ця зустріч вразила в самісіньке серце. Переживання у зв'язку з малим зростом, спогади про страшний удар, якого завдала йому тортикова наяда, — все це було тепер таким болючим, що Андрійко стояв, не дивлячись на істоту з попелястим волоссям, і тільки повторював про себе: «Ні, я мушу щось зробити, мушу зробити…»

Все це тривало недовго. Підтвердивши, що це, нарешті, Гожиялки, і почекавши, доки хлопці виконають кілька вказівок Люцини, складуть і перев'яжуть парус, правильно причалять човен і замкнуть каюту, красуня на високих каблуках очолила похід, міцно тримаючи під руку елегантного Войтека. Решта хлопців оточили її кузину.

Неллі озирнулась і помітила цей закоханий ескорт.

— Ні, ні, панове! — сказала вона рішуче. — Так не годиться! Люцино, віддай мені одного з твоїх товаришів. Цього, вищого, якщо твоя ласка, — додала Неллі тоном, яким в ресторані просять подати сільницю.

— Авжеж, прошу! — різко відповіла Люцина. — Я й так почуваю себе, наче це військовий оркестр марширує в неділю до костьолу.

— Ха, ха! — засміялася майже басом Неллі, підхоплюючи під праву руку Куцика. — Ти як скажеш…

Андрійко лише через хвилину зрозумів страшний сенс того, що сказав їх новий кумир. Рум'янець залив йому обличчя, хлопець потупився, пішов повільніше і залишився позаду. Незабаром Здісь теж приєднався до нього.

Так вони і йшли: попереду красуня з кінським обличчям, тягнучи своїх кавалерів, потім самотня, бо нехороша, Люцина, за нею — пара недотеп і, нарешті, небезпечна Суламіф. Усі мовчали, за винятком прекрасної Неллі.

— У нас, в Гожиялках, дуже, дуже мило! — щебетала вона вібруючим голосом. — Ми живемо в чудовому палаці. Тут жив майже барон. Ганс Хауз… чи щось таке. Я зайняла його кімнату! Казік не хотів, але я його переконала. Бо він шалено мене кохає! І взагалі це чарівна людина! Всі його дуже люблять! Що ти кажеш, люба? — Неллі обернулась до Люцини.

— Та нічого, нічого! — пирснула та.

— А мені здалося… У Казіка, звичайно, є й вороги. Що в цьому дивного? Враховуючи його казкову кар'єру… Він дуже молодий. І де хтось тільки завалить роботу, туди зразу Казіка! Він уже в дванадцяти відомствах працював. Бо, панове… — тут Неллі понизила голос, але так, щоб усі її чули, — його знають у міністерстві! І коли в Гожиялках знову завалили роботу, там уже не знали, кого взяти. Тоді він сам попросився. Я казала йому: «Божевільний, це така діра!» А він нічого, тільки ці Гожиялки! Каже: Сикуси завжди там, де труднощі! Такий милий!..

Завдяки цьому базіканню хлопці навіть не помітили, як з пристані вони вийшли брукованою колись доріжкою на континент, обминули кілька верб біля огорожі і, нарешті, підійшли до цегляних господарських будівель, розташованих широким прямокутником.

4

— Оце і є наш палац! — сказала красуня з кінським обличчям. — Прошу, заходьте, панове!

До звичайного цегляного житлового будинку було приліплено кілька добудов, прибудов і надбудов. З лівого боку і зверху височіла невелика готична башта.

Її надмірну сухість компенсувала рококова іграшка у вигляді маленького бельведера, спорудженого на даху будинку з правого боку. Вхід був типово маврітанський, а вікна першого поверху прикривались ренесансовими навісами. На наших мандрівників цей ансамбль справив надзвичайне враження.

— Хлопці! — сказав Куцик, зупиняючись на хвилину. — Як тут красиво!

— Правда? — засяяла прекрасна Неллі. — Тут був головний архітектор з Пішу. Дуже милий! Він казав, що в усьому повіті нічого такого не знайдеш. А це, — жінка показала на бельведер, — це, кажуть, унікум. На всю Польщу! А може, й ще більше! Звідси Снярдви, — як на долоні! Ну, прошу! Будь ласка!

Зарослою доріжкою вони обминули будинок, по сходах зійшли вниз. Цей клапоть землі колись відібрали у» води. З півтора десятка величезних старих лип і тополь прикривало озеро. Тільки високий очерет виднівся між деревами.

Були тут навіть доріжки, викладені цеглинами, мальовничо посаджені купки декоративної зелені. Але кущі вже перетворилися в зарості, а на газонах буйно росли будяки й лопухи.

Облуплені цементні східці привели їх, нарешті, до жилої частини палацу. Красуня на високих каблуках з удаваною легкістю газелі вбігла наверх, вигукуючи:

— Ну й зрадіє Казік! Казіку! Казіку! Іди сюди! Я привела тобі гостей! Такі милі! Казіку! Алло!

Коли хлопці ввійшли до темнуватої їдальні, заставленої дуже старими стільцями і плющовими диванами, прекрасна Неллі вже прибігла з глибини дому.

— Немає його! Ах, у нього стільки роботи!

— Певно, жнива… — вирвалось у Войтека.

Красуня з кінським обличчям презирливо махнула рукою.

— Де там! На щастя, тут немає орної землі.

— Ах, значить, сінокоси…

— Теж ні. Зрештою, це дрібниці! Не будемо говорити про них! Ви голодні? Му, певно, після такої подорожі. У вас якась справа до Казіка? Так? Ну то й чудово! Зметикуємо щось, а тим часом і Казік прийде. Правда?

Хлопці надто швидко і голосно підтвердили її правоту, тому Неллі відразу сказала:

— Тільки заздалегідь попереджаю: у мене — ніяких ласощів! Я не чекала милих гостей. А крім того, знаєте, оті чудеса з курами, коровами… Ви, напевне, чули? Ні?

— Е, бабське базікання! — посміхнувся Куцик.

— О ні, зовсім ні! Навпаки! Таємниця природи! Люди кажуть, що це прокляте місце. Казікові навіть не радили. Але він такий відважний! Сам на прокляте місце попросився. А я за ним. Куди чоловік, туди й жінка… Люцино, іди скажи Агнешці. Хай приготує, що там є…

— Грудинку?

— Яку грудинку? Її давно вже немає. Галушки ви любите? От і добре.

Люцина зникла в темному коридорі. Суламіф, яка досі нахабно ластилася до красуні з кінським обличчям, тепер встала, спідлоба глянула на прекрасну Неллі і тихенько вислизнула за Люциною.

Сикусова не помітила цього. Наставали пізні, липневі присмерки, ця найкраща пора дня для жінок її віку.

Сівши так, щоб не багато останніх сонячних променів падало на її принади, Неллі почала довгу, манірну розповідь про надзвичайне місце на земній кулі, яким є Гожиялки.

Так хлопці дізналися, що тут справді не можна держати ні курей, ні корів. Пси теж дохнуть. Тільки свині і коні виживають. Тут були вже три ветеринарні комісії, але нічого не виявили. В зв'язку з цим колишній профіль держгоспу — тваринницький — скасовано, а нового ще не встановлено. Місяць тому сюди приїхав Сикус, який сам запропонував визначити найвідповідніший профіль для цього господарства.

Тут знову почався ліричний відступ на тему відваги Казіка, його любові до прекрасної Неллі і симпатії до молоді.

Невідомо чому, хлопці пригадали дивовижний прийом, який їм влаштували студенти в сусідньому селищі. Куцик навіть щось сказав про це.

— Ах, ті! — крикнула Сикусова. — Які це хами! Казік був цілком правий, що їх вигнав. Начебто приїхали на сінокіс, а самі швендяли по всій садибі, залазили без дозволу навіть сюди, словом, поводились жахливо! А крім цього… — вона замовкла, і мліюча посмішка прикрасила її кінське личко. — Казік втовкмачив собі, що… знаєте, він такий ніжний, такий ревнивий. Справжній Отелло!

— Ах, он що! — прикидаючись дурником, сказав Здісь. — Вони кричали, ніби амурчик цеглиною по голові… щось таке!

— Ні, ні, це зовсім інша справа. Це саме одна з таємниць Гожиялок. Це з того боку, в маврітанських сінях. Там таке склепіння з амурчиками. Все це дуже старе. В одного амурчика голова розвалюється. І часом, справді, падає цеглина. Тому там закрили прохід. Є навіть якась легенда про це. Мовляв, якщо в кого сумління нечисте, то йому по голові… А студенти, незважаючи на заборону, все ходили туди на башту. Не знаю, слово честі, чого вони там шукали. Казік розсердився і одного дня всіх їх… того… звільнив.

Вона базікала ще довго. Лише через добру годину прийшла Люцина з мискою гарячих галушок. Ніжна зустріч і вишукані манери Неллі дозволили, правда, мандрівникам надіятися на більше, але ці сподівання не збулися. Хлопцям дісталося тільки по склянці чаю, але зате багато балачок про Казіка.

Тим часом настав вечір. Після вечері всі вийшли на ґанок. Неллі веліла сидіти тихо, прислухалася. Але Казіка не було.

— Нічого не вдієш, — мовила вона. — Доведеться вам переночувати. Люцина, де ми їх укладемо?

— Нічого, дрібниці! — вирвалось у Андрійка. — Ми й на яхті…

— Авжеж! — обурилась Люцина. — Може, на башті їх влаштуємо?

— А не боятимуться?

Вибух сміху привітав ці слова. Едик, Здісь і Войтек аж підстрибували від задоволення.

— Смійтеся, смійтеся, — сказала прекрасна Неллі. — Але Агнешка нізащо не піде туди з постіллю. Це саме одна з загадок природи, ота башта.

— Самі справимося! — вигукнув Куцик.

— А може, все-таки на яхті? — промурмотів Андрійко. — Навіщо стільки клопоту?

— Ех ти, дитино!

Це вирішило справу. Хлопці зійшли по східцях. Великі дерева перетинали вечірнє небо чорними овальнимисилуетами. Десь праворуч величезний місяць саме відірвався від горизонту і повз угору, вже не оранжовий, але й не блідожовтий.

Шумною громадою всі рушили йому назустріч. Попереду йшла Неллі, пояснюючи трійці кавалерів, які все ще сміялися, глибину ніжності Казіка. Позаду — Люцина з Андрійком.

Хлопець думав хаотично: вони поїдуть на човні, човен перевернеться, Люцина почне тонути, бо не вміє плавати. Він… він теж не вміє. Треба, обов'язково треба навчитись! Треба щось зробити! Якийсь подвиг!

Передні вже дійшли до дерев. Далі був зотлілий паркан і перші хащі очерету. Хлопці галасували, хотіли обов'язково побачити озеро. Але навіть з верхівки паркану видно було тільки нерухомі зарості очерету.

5

І ось розпочалася остання дія цього надто довгого дня. Вони пішли на яхту за постіллю. Місяць тим часом піднявся над тополями, що росли біля палацу, все змінюючи, все спотворюючи своїм молочно-блакитним світом чи чорною тінню. Добре, що з хлопцями були обидві дами, бо інакше вони не потрапили б на пристань.

Господарські будівлі здавалися чистими, наче полакованими. Невелика, витоптана копитами, висохла калюжа посередині нагадувала фрагмент пластичної карти місяця з численними кратерами вулканів. Запилені будяки біля стежки, якщо є крихітка фантазії, можна було визнати за ксерофітову[16] рослинність мексіканського плоскогір'я.

Найкраще було на молі. Дві останні верби купали в небі свої округлі розпатлані чуприни. Та, що з боку озера, була чорна, а біля берега — невідомо яка: голуба, зеленувата, молочна, — стільки відтінків подарував їй місяць. Стіна очерету з другого боку каналу здавалася щільною і високою. Важко було повірити, що це узбережжя Снярдв, а не велике болото біля озера Чад, не заплава нижнього Конго, не околиця мису Камо в далекому Індокитаї.

Праворуч, з другого боку молу, за словами Люцини, був місцевий пляж, бо там нема водоростей, небагато мулу і майже зовсім нема каміння. Плоску поверхню води в тому місці лоскотав вітерець, якого, напевно, мучило безсоння, великий, наче дві долоні, місяць плескався, мерехтів, вібрував, яскравий аж до болю в очах.

— Шкода, що я залишила вдома окуляри від сонця, — сказала прекрасна Неллі.

Всі хвилин п'ять дивилися на місяць і воду. Андрійко фантазував: коли б це на яхту, поїхати на середину озера, на острів. Але вітерець був надто слабкий.

Люцина ніби почула його думку і тихо сказала:

— Саме повернувся з ремонту риболовецький човен.

— А навіщо він нам? — спитав Здісь.

— Як це навіщо? Для рибної ловлі.

— Ха, ха, ха! — Здісь засміявся коротко і сардонічно, як пристало людині, що вже втратила ілюзії молодості. — Ви вірите в рибну ловлю?

Люцина не зрозуміла.

— У вас є вудка? То я покажу.

— Справді?

— Але це треба на світанку! О четвертій годині. Зможете? Ну, гаразд. А тим часом беріть свою постіль. Уже пізно.

— Так, так! — додала прекрасна Неллі. — Завтра, може, потанцюємо. Сьогодні треба виспатись. Ааа…

Нав'ючені простирадлами і одіялами, хлопці повернулись до палацу. Неллі зупинилася біля маврітанського входу.

— Я вже казала вам, тут не зовсім безпечно. Треба тихенько і швиденько. Люцино, може ти відведеш їх? Ось тобі ліхтарик.

Люцина взяла ліхтарик, який при місячному світлі здавався зовсім непотрібним предметом з розжареним червоним дротиком всередині.

— А взагалі там дуже приємно! — кричала навздогін Сикусова. — Затишно! І ці народні легенди! На добраніч!

Вони ввійшли в сіни, в іншу, зовсім не місячну атмосферу. Ліхтарик кидав скупе, вузьке, брудно-червоне світло.

— Увага! — тихо промовила Люцина. — Тут проходьте швидко! — І стрибнула праворуч, в пащу чогось іще чорнішого, ніж стіни. Коли всі по черзі опинилися в темряві, дівчина підняла ліхтарик вгору.

— Бачите? Звідти сиплються цеглини;

Вгорі виднілися невиразні обриси вигнутої стелі, оздобленої гіпсовими амурчиками. В одного з них замість голови була чорна пустота.

— Будьте обережні! — сказала Людина. — Коли тут проходите, завжди подивіться вгору і — бігом!

Куцик намагався пожартувати, але невдало. Хлопці поволі підіймалися східцями вгору за світлом ліхтарика. Гвинтові сходи були дуже круті і дуже брудні.

Незабаром хлопці опинилися перед вузькими високими дверима з гострим — «готичним» — верхом. Великий іржавий ключ стирчав у замку. Андрійко йшов останнім. Озирнувшись, він побачив крізь вузьке, без шибок віконце ясну ніч, шматок майже блакитного неба, гілля залитого місячним сяйвом дерева. Дивно, але цей вид викликав у хлопця неспокій. Андрійко одвернувся спиною до товаришів і пішов задкуючи, щоб дивитися в очі цій темряві, що, наче звір, причаїлася внизу.

Хлопці довго вертіли ключем. Виявилося, що вже два тижні після того, як виїхали студенти, сюди ніхто не заходив, і ключ страшенно заржавів — у Гожиялках було дуже вогко. Тільки доклавши фізичної сили, вони форсували і цю перешкоду.

— Ах! — мимоволі вирвалось у Куцика, який перший переступив поріг.

В той же час у Андрійка щось стиснуло в горлі. Внизу, в густій темряві сходів, виднілася вузька смуга стіни проти віконця, осяяна блідим світлом місячної ночі. І на цій світлій плямі Андрійко помітив якийсь рух. Щось темне по-зміїному пересувалося знизу вгору, наче щупальце якогось жахливого спрута підкрадалося з чорної безодні до Андрійка.

Хлопець стрибнув назад і наскочив на Войтека.

— Що з тобою? — обурився той.

Андрійко нічого не сказав. Друга тінь прослизнула знизу вгору, але незабаром повернулася. Це той самий безсонний вітерець хитав гілки тополі.

Нарешті увійшли всі інші. Кімната в башті була невелика. І сюди через три вузенькі віконця заглядала ніч, небо і місяць.

З одного віконця коса смуга світла падала на підлогу, друге було прикрите чорною завісою дерева, що росло поблизу, в третє самітно заглядала червонувата зірочка, і небо біля неї здавалося блакитнішим.

Між цими віконцями бігало короткозоре світло ліхтарика. П'ять нар, і на них — о диво! — сінники, хоч і тоненькі. Кілька розхитаних табуретів, шафа без дверей, але з книгами. А в кутку — вузенькі східці, які вели ще вище, до отвору в стелі, прикритого листом дикту.

— Звичайно, ніяких вигід тут нема. Є навіть протяги. Але тут не так вогко, як на яхті, — сказала Люцина. — Зрештою, у вашому віці…

— Ну звичайно! — крикнув Здісь. — Тут чудово!

— А ці… — почав Куцик і засміявся, наче прохаючи пробачення. — Ці страхіття де?

— Там! — сухо вказала вона на отвір в стелі. — І, мабуть, там, над цим амурчиком. Ось вам ліхтарик, згодиться. На добраніч!

— Як, а ви самі в темряві? По цих сходах? — Войтек уже скочив, готуючись її провести. І, звичайно, всі інші теж схопилися.

Бачачи, що їй не відкараскатись, Люцина змінила тактику.

— Ну, якщо вже інакше не можна, то я сама виберу собі кавалера. Андрійку!

У того серце завмерло від щастя і жаху. Коли, супроводжувані шпильками хлопців, вони спускалися по сходах, перше почуття було набагато сильніше. Обоє проскочили страшний вхід, місячна ніч зустріла їх теплом, запахом відцвілої, але все ще не скошеної трави і таким світлом, що Андрійко помітив щось нове в очах Люцини: може, дівчина примружила їх, а може, то засвітилася перелітна, коротка посмішка.

— Ну, на добраніч, мій кавалер, — промовила Люцина, відгортаючи з лоба пухнасте неслухняне волосся. Потім м'якою долонею погладила його по щоці, відвернулась і пішла.

Андрійко стояв, задивившись на кущ бузку, за яким уже хвилину тому зник її силует. Ніч була тиха-тиха, навколо — жодного звуку, тільки дуже далеко якийсь птах кричав довго і монотонно, наче хтось пиляв дерево.

Андрійко зітхнув раз, вдруге, йому просто хотілося берегти в собі запах цієї хвилини. І він знову подумав:

«Я повинен, повинен щось зробити!» Великих планів у хлопця не було. Для початку він вирішив спокійно повернутися через страшний вхід і похмурі сходи.

Але саме в цю мить його охопило неприємне почуття, немовби він про щось забув. Ну звичайно: Суламіф! Куди запропастилася ця чортяка? Під час вечері її не було.

Андрійко занепокоївся. У неї ж такий апетит, що вона може спустошити весь дім! Як потім дивитися в очі цій гостинній, хоч пришелепкуватій, Неллі? І Люцині… А де шукати Суламіф? Він пішов навколо дому, крадучись навшпиньках, щоб хазяї не почули і не подумали казна-що. «Добре, — подумав, — що тут нема собак».

Андрійко вийшов на другий бік, до входу в їдальню. Тут він пішов уздовж стіни. І зразу ж, біля першого вікна, невпевнено зупинився.

В кімнаті точилася розмова. Хтось стояв біля вікна. Прекрасна Неллі радісно говорить:

— Казіку, нарешті!

Бурмотіння.

— Казіку, знаєш, у мене така приємна несподіванка. Вгадай! Ну, прошу тебе!

Знову якесь бурмотіння.

— У нас гості! Знаєш, такі милі, такі милі…

— Що? Знову? — почувся грізний чоловічий голос.

— Та ні ж, це не ті. Казіку, вони такі культурні. З політехнічного.

— Слухай-но! Скільки разів я тобі казав?

— Але ж, Казіку! Це зовсім інша справа. Приїхали своїм парусником. Зрештою, це не моя вина. У них справа до тебе. А тебе так довго не було. Ти останнім часом забуваєш про мене. Все кудись ходиш…

Андрійко аж зігнувся від сорому, що йому доводиться підслухувати такі приватні розмови. Але вікно саме відчинилось, і пан Сикус прогарчав:

— Ну, де вони?

— Ми не дочекались. Я їх поклала спати.

— Де?

— Де ж ще? В башті!

— Ідіотка!

— Що ти кажеш, Казіку?

— Ідіотка! — прошипів Казік і ніби аж кинувся на прекрасну Неллі, бо його вже не було біля вікна.

Андрійко згорбившись теж відскочив. Його розпирали бурхливі, невимовні почуття, головним чином, обурення і недовір'я. Хлопець підтюпцем пробіг уздовж стіни їдальні, обминув східці і опинився по той бік будинку, де мала бути кухня.

Правда, ця розмова так приголомшила хлопця, що справа з Суламіф здалася йому надто дрібною. Та коли вже він прийшов сюди, то почав заглядати у чорні вікна. В третьому, здається, щось стукнуло. Андрійко глянув. Ні, це була не зачарована царівна: Суламіф вилізла на підвіконня і вся звивалася від щастя, побачивши свого опікуна.

Андрійко хотів відчинити раму. Не зміг. Піднявшись навшпиньки, він доторкнувся до шибки, яка особливо брязкала, коли Суламіф стукала лапою в раму. Справді, шибка ледве трималася. Досить було розхитати один цвяшок, і вона зсунулася сама, бо вся замазка викришилась.

Суламіф так рвалася до нього, що Андрійко швидко поклав шибку на траву і взяв її на руки. Суламіф хотіла обов'язково лизнути його. Вся вона була пройнята апетитним запахом добре прокопченої грудинки.

«Так і є, — тривожно подумав хлопець. — Стверджуючи, ніби грудинки нема, прекрасна Неллі й не підозрівала, що саме ця ніч підтвердить її правоту».

Андрійко хотів вставити шибку назад, але щаслива Суламіф, стрибнувши, так зручно влучила йому в лікоть, що шибка вислизнула з пальців. Почувся сухий тріск.

От тобі й на! Тепер усе викриється! Треба сховати Суламіф на яхті. Може, завтра попливуть далі. Він переконає, спробує переконати хлопців… Такі похмурі думки промайнули в голові Андрійка, коли він біг по місячній пустелі хазяйського подвір'я. Це був рефлекс, якого хлопець не міг стримати. Суламіф бігла, підстрибуючи навколо нього. Ще добре, що вона не гавкала, хоч щастя так і розпирало її.

Вони вибігли на дорогу, що вела до пристані. З обох боків росли верби. Андрійко пішов повільніше, а Суламіф з розгону пробігла метрів п'ять, усе ще весела, щаслива, сповнена вдячності.

Раптом вона зупинилась мов укопана. Наче хтось вилив на Суламіф відро холодної води — так швидко змило з неї всю безтурботність і радість. Вона стоїть і, підібгавши хвіст, дивиться на вербовий кущ метрів за десять праворуч.

Андрійко підходить до неї.

— Ну, Суламіф! — тихо каже він і нахиляється, щоб погладити собаку.

Суламіф заскиглила. Її тільце невпинно тремтить. Крадькома, крадькома, все дивлячись праворуч, вона намагається відповзти.

Тепер і в Андрійка мурашки побігли по шкірі. Він бере собаку на руки і, не відриваючи погляду від куща — такого звичайного, густого, залитого місячним світлом, іде вперед усе швидше й швидше. Останній відрізок до пристані він просто біжить.

У схованці на яхті хлопець знаходить ключ від каюти; хвилину розмірковує, чи не лишитися тут, разом із Суламіф, щоб не проходити повз той кущ. Але згадавши прощання з Люциною, він червоніє від сорому.

Андрійко залишає Суламіф у каюті. Собака скиглить, хоче вибігти за ним. Хлопець насилу зачиняє двері і чує, як тварина шарпає клямку, гавкає.

Андрійко йде швидко і тихенько. Обминає той кущ. Ніде ані шелесне, тільки все ще десь далеко кричить птах.

Ось і подвір'я, сходи. Ніде нічого підозрілого. Андрійко проскакує чорну пащу входу і біжить по сходах.

Хлопці вже полягали. Він хоче розповісти їм про свої все-таки незвичайні пригоди, але товариші відразу перебивають. Починають досить грубо коментувати його надто довгу відсутність. Ображений Андрійко мовчки стеле свою постіль.

Він довго не може заснути. Хлопці, наче навмисне, лишили йому ліжко біля сходів, що ведуть на горище. Андрійко мимоволі дивиться на чотирикутний отвір, прикритий фанерою.

Фанера була нерівна, з якимись зазублинами. Одна з них нагадувала алебарду і починалася в кутку біля стіни. Андрійкові здалося, що за фанерою щось шурхотить. На щастя, то були не примари: на горищі бігали пацюки.

Він повернувся на бік і заплющив очі. «Через п'ять років, — мріялося, — я закінчу університет. Буду вже дорослим».

І, щоб не думати про гидкий скандал, який вчинив Сикус, про розбиту шибку і з'їдену грудинку, про дивний кущ і про всі тутешні страхіття, хлопець почав пригадувати пухнасте волосся, дивний блиск очей, легкий дотик долоні… Він думав дуже серйозно, що мусить таке зробити в житті, щоб…

Раптом Андрійко прокинувся, здається, навіть закричав і скочив з ліжка. Хтось високий, мов тополя, стояв над ним і заглядав йому в очі.

Ні, це тільки місяць. Стовп світла саме протиснувся у вузьке віконце, торкнувся Андрійкового обличчя і зачепив за вії.

Андрійко, важко дихаючи, сів на ліжку. Руки у нього тремтіли, серце шалено калатало. Кров голосно стукотіла у скронях.

Зненацька погляд Андрійка впав на фанеру. Зазублина, схожа на алебарду, з кутка перемістилася майже. на середину стелі.

Швидка і темна течія міцного сну підхопила Здіслава. Коли він, ще напівпритомний, виринув з неї, надворі світало. Примруженими очима Здісь оглянув кімнату. Не міг зрозуміти, як він опинився тут. Зрештою, це байдуже. Крізь вікно він помітив хмарки молочної імли і подумав: дощ. Потім перевернувся на другий бік. Але негайно ж скочив на ноги. Спогади, як водоспад, наринули на нього. І остання згадка найважливіша: «А Люцина чекає мене рибу ловити!»

Він поспішно одягнувся, переляканий, що запізниться. Навшпиньках вийшов на сходи і майже бігом спустився вниз.

Наче хмарка впала на Гожиялки. Зразу ж за ґанком на місці вчорашніх дерев була тільки молочна маса з туманними тінями. Краще було б вернутися, залізти під одіяло, перечекати, поки розійдеться туман. Але яку дивну силу має цей примус, що наказував йому йти вперед!

Поволі, крок за кроком, Здісь пересікав подвір'я. Було зовсім тихо. До пристані його довів ланцюг чорнуватих клубків верб. Нікого ще не було. Він увійшов у кабіну. Тут йому на груди стрибнула Суламіф, у якої був чудовий настрій. Ледве одчепився від неї. Витягнув вудочку, склав її, знову виглянув на світ божий, не знаючи, що робити далі.

Раптом в очереті щось повільно захлюпало. Здісь підвівся, вдивляючись в імлу. За кілька хвилин стіна очерету лопнула посередині. Ще за секунду з'явився ніс човна. Серце у Здіся завмерло: в човні він побачив невисокий силует.

Люцина була тепло одягнена, в хустці. Побачивши Здіслава, вона здивувалась.

— Я й не думала, що ви спіймаєте мене на слові. Ви справді так любите ловити рибу?

Здіслав скривився.

— Ну, то не вдавайте з себе героя, йдіть і поспіть краще.

— А… ви?

— Я справді люблю.

— Ну, тоді я теж.

— Як хочете, — сказала Люцина сухо. — Тільки попереджую, що це не дуже веселе заняття.

Здіслав почав присягатися, що ні про що інше не мріє. Люцина махнула рукою. Вони пішли назад до подвір'я. Озброївшись палицею, Люцина підійшла до купи гною і спокійно почала копирсатися в ньому. Здісь спочатку здригнувся, побачивши, як одчайдушно звиваються черв'яки, потім почав рішуче хапати їх і швидко кидати в бляшанку, щоб трохи допомогти своїй товаришці в цій важкій роботі.

Коли вони повернулися на пристань, імла була ще дуже густа, але десь далеко, праворуч, крізь її вату пробивалося щось золотисте.

— Пізно! — скривилася Люцина. — Другим разом треба буде завчасно накопати черв'яків…

Здісь схопив весла, але дівчина одіслала його на ніс. Це був невеликий човен-плоскодонка. Під умілим керуванням Люцини він швидко йшов уперед по коридору серед високого очерету.

— Ну, тепер обережно! — попередила дівчина. — Поворот.

З усього розгону вони в'їхали в очерет. Холодні стебла його, покриті краплинами роси, стьобали Здіся по щоках.

Човен насилу рухався. Щоб допомогти Люцині, Здісь хапався за очерет, підтягуючи човен. Руки відразу стали зеленими.

Нарешті вони пробралися через найгустіші зарості. Імла поріділа. Крізь останні ряди очерету стало видно молочний простір озера.

— Ну, годі! — сказала Люцина. — Спробуємо тут. Тільки не хитайте човен і не стукайте веслом, ногами чи вудкою у дно. Риба дуже реагує на рух води і звук. Черв'яка вмієте насаджувати?

По обличчю Здіся вона догадалася, що не дуже. Люцина взяла його вудку і показала. Здісь насилу переміг себе: ця форма катування живих тварин здалася йому особливо жорстокою. Люцина не звернула на це ніякої уваги. Вона пересунула поплавець на вудці Здіся на якихось півметра від гачка.

— Ну, починайте, ось так! — сказала дівчина, граціозно закидаючи свою вудку на невеликий вільний простір серед очерету. — Великої риби тут не зловимо. Взагалі Снярдви не дуже рибне озеро. Але окунці, коропчики чи красноперки… о!

Вона швидко витягла вудочку. Золотиста рибка завбільшки з палець тріпотіла на гачку. У Здіслава серце завмерло від щастя. Виходить, що це не пусті балачки про рибну ловлю, адже при ньому, на його очах ловляться екземпляри, не набагато менші, наприклад, від шпротів.

Людина відчепила рибку і кинула її у воду так швидко, що Здісь не встиг запротестувати.

— Це дріб'язок! — сказала дівчина. — Красноперка. Тут, в очереті, не можна й розраховувати на більше. Ну, чому ви не ловите?

Здісь закинув на те саме місце, але гачок влучив в очерет. Він смикнув вудку, та гачок тільки міцніше впився в стебло. Довелося під'їхати, щоб звільнити вудку.

Вдруге закинув, попав у воду. Люцина тим часом витягла одну за одною дві такі ж маленькі рибки.

— От досада! Тільки черв'яків з'їдають! Ми напали на цілий косяк цього дріб'язку. Спробуємо далі.

Під'їхали ближче до озера. Здісь задивився на Люцинину вудку. Маленький біло-червоний поплавець хвилину нерухомо лежав на боці, а потім раптом засмикався.

— Є! — крикнув Здісь.

І в той же час Люцина смикнула вудку. Гладка поверхня води лопнула, щось величезне, як здалося хлопцеві, злетіло в повітря і, вміло спрямоване, приземлилося в човен.

— Ну, нарешті! — завмираючи, прошепотів він. — Оце вже справді…

Люцина зняла з гачка рибу, потримала в руці. Це була така сама золотиста рибка, як і попередні, тільки трохи більша.

— Сантиметрів п'ятнадцять, — сказала Люцина. — Ні, надто мала.

Глибоко розчарований таким марнотратством, Здісь одвернувся до своєї вудки. Чомусь не міг її знайти. Тобто, вудлище він тримав у руці, а поплавець, який ще хвилину тому був на чистій поверхні води, десь зник! Нічого не розуміючи, Здісь глянув на Люцину. Але дівчина в цю мить витягувала вудочку з десятисантиметровою красноперкою на гачку, яку знову викинула в озеро.

Здісь сидів ще кілька секунд, перелякавшись, що загубив поплавець. Нарешті додумався підняти вудлище і відразу ж заспокоївся: поплавець знайшовся, виринув з очерету. Та коли Здісь хотів знову закинути вудочку, він несподівано відчув опір. Зі злістю смикнув вудку.

— Ну й роззява! — Люцина помітила його безпорадність. — Обережно! Риба ж зірветься!

Тільки тепер Здісь зрозумів. Кров ударила йому в голову. Тремтячими руками він ще раз спробував витягти вудочку. Але щось там, під водою, її не пускало.

— Покажіть! — простягнула руку Люцина. — Ну, звичайно, заґавився знаменитий рибалка, не підсік вчасно, і риба заплуталась в очереті.

Вони підтягли човен до поплавця.

— Тепер розплутуйте. Тільки обережно.

Здіслав нахилився, намагаючись підтягнути нейлонову нитку. Під водою щось шарпнуло і кинулося вбік.

— Ну, ваше щастя! Повільніше, повільніше! — крикнула Люцина, бачачи, що хлопець по лікоть занурив руку, намагаючись спіймати ще невидиму здобич.

Нарешті красноперка на поверхні. Здіслав не бачив істотної різниці між нею і акулою, яку спіймав екіпаж «Дункана» з книжки «Діти капітана Гранта». Він схопив, її, підняв, кинув у човен.

— Ну що ж, для початку…

— Мабуть, з кілограм важить! — перебив Здісь. Люцина радісно засміялася.

— Мабуть, грамів сто! От як народжуються рибальські легенди! Але не бійтесь, я не викину. Хай буде. Вона сантиметрів вісімнадцять. Тільки не галасуйте. Обережно. Ну, закидайте!

Здісь не зводив очей з своєї першої здобичі.

— Яка гарна! — промурмотів. — Золота!

— Так, дуже гарна, — підтримала Люцина. — Одна з найкращих у нас. І характер у неї простий, хороший. Вона без церемоній іде на принаду.

— Правда?

— Взагалі це чудова риба.

— Ну звичайно!

— В неї тільки один недолік… Здісь глянув здивовано. — Який?

— Вона майже неїстівна. Хлопець не хотів вірити.

— От побачите, — говорила Люцина. — їсти можна, але в неї дуже багато кісток, та й на смак ця риба посередня.

А проте сама вона раз у раз витягала красноперок. Здебільшого вони були маленькі, але штуки три Люцина кинула в човен. Здісь поглядав на них з гордістю: його рибка була найбільша.

Захоплені ловлею, вони й не помітили, як змінилося озеро. Над безмежним простором Снярдв парувала імла. Вертикальні клуби її диміли, немовби то орда кочівників розпалила тисячі вогнищ з мокрих гілок. Сонце вже було над деревами.

Човен стояв на самому краю заростей очерету. Люцина показала на острів з правого боку.

— Чортів Острів.

— Це він так зветься? А звідки ця назва?

— Це зв'язано з якоюсь легендою. Може, Агнешка знає.

— О, там, напевно, дуже цікаво, на тому острові.

— Не думаю.

— Чому?

— Екскурсанти так витоптали його, що земля стала, наче цемент.

— А…

— Що таке?

— А з тим амурчиком — це теж легенда?

— Та ні! Це просто непорядок.

— То це можна якось відремонтувати, правда?

— Звичайно.

— То в чому ж справа?

— Чоловік моєї чарівної кузини дуже педантичний. Його сюди послали з метою дослідження, а не для чогось іншого. Він має визначити профіль господарства, а не латати якісь там склепіння. Але годі з цим! — кинула вона. — Половимо ще з півгодини. Ви хочете їсти? Ну, тоді тим більше, адже цими кількома рибками не нагодуєш усієї гожиялківської компанії на чолі з моєю чарівною кузиною. Треба ж якось рятуватись від голодної смерті.

Кількома ударами весел дівчина проштовхнула човен крізь великий масив очерету. Потім узяла вудочку і раптом вигукнула:

— Стривайте, стривайте!

Люцина кинула вудку, підбігла до Здіслава, доторкнулась рукою до його волосся, вух, шиї. Здісь, нічого не розуміючи, підвівся.

— Дурниці, оса! — сказала дівчина тихо. — Тут їх повно. Полюють на мошок.

Хлопець сів і, намагаючись приховати розгубленість, глянув навкруги. Метрів за п'ятдесят біля молу стояла

«Аталанта». Здісеві навіть здалося, що хтось виглядає з кабіни.

Рибалки сиділи з вудками ще трохи, а потім в'їхали в очерет, і пристань зникла з їх очей. Нарешті вирушили назад. Здісь узяв у руку свою красноперку. Вона вже задубіла, втратила своє золоте забарвлення, стала брудно-голубуватою. А найгірше, рибка наче стала меншою. Здіслав зітхнув.

Наступного дня працювати було трохи краще. Як і вчора, була спека, чудове полудневе купання і жалюгідний обід. Агнешка знову скаржилася, що немає продуктів. Здісь запропонував наловити риби. Агнешка недовірливо махнула рукою. Тому всі вирішили зайнятися ловлею раків.

Виявилося, що за три кілометри від Гожиялок, у лісі, є невеличке озеро Скарб, де нібито багато раків. Агнешка ніколи їх не ловила, проте запевняла, що зварити зможе. Зате Войтек знав п'ять способів ловлі. Найпростіший — з електричними ліхтариками. Хлопці подивились на нього недовірливо, чи не глузує він. Але Войтек почав глузувати з їх недовірливості. Словом, хлопці вирішили піти до місцевого озера ще сьогодні після вечері.

Невідомо чому, ця перспектива сповнила Андрійка справді телячою радістю. Він вирвався вперед, побіг, перестрибуючи маленькі кущики. Всі інші неквапливо йшли, кепкуючи над товаришем.

Тому коли Андрійко наскочив на Бальбінського і прекрасну Неллі, які прогулювались по парку біля палацу, хлопці були далеко і не могли ні щипати Андрійка, ні штурхати чи, принаймні очима наказувати держати язик за зубами.

Бальбінський спритно схопив Андрійка за талію саме в ту мить, коли хлопець от-от мав наткнутися на прекрасну Неллі.

— Гей, козаче, куди мчиш на швидкому коні? — гукнув він, ставлячи Андрійка на ноги.

— Раків ловити! — прикидаючись дурником, відповів Андрійко.

— Раки, раки! — закричала прекрасна Неллі, плескаючи в долоні. — Це чудова ідея!

— Що, тепер? О четвертій? — спитав Бальбінський.

— Ні! Сьогодні після вечері!

Коли надійшов Куцик з рештою хлопців, питання про раків було вже вирішене. Все гожиялківське товариство побажало взяти участь у поході. Прекрасна Неллі покликала піратів, які знову прийшли в обід, сподіваючись, що їх запросять до столу. Ті охоче згодилися і навіть повідомили, що приведуть капітана Маргариту і її товаришок, про яких досі в присутності прекрасної Неллі вони ні слова не говорили. Неллі була здивована, мабуть розсердилась, але за кілька хвилин зловісний блиск промайнув у її очах, і красуня з кінським обличчям гаряче зажадала, щоб привели піратських жінок.

Словом, замість ділового, серйозного походу по харчі, як це спочатку було задумано, мав відбутися чудовий товариський пікнік.

— Я надіну короткі штани! — голосно міркувала прекрасна Неллі. — Хоча ні, ввечері будуть комахи, надіну довгі брюки, чуєте? — вона звернулась до пірата Джакі.

Той мовчав, не знаючи, як реагувати на ці слова.

— Якщо ваші приятельки мають сюди з'явитися, то скажіть їм про це.

Джакі і піратський рульовий обмінялись іронічними посмішками. На щастя, прекрасна Неллі не помітила цього. Вона побігла додому, щоб мобілізувати всі ресурси, підготувати свою красу для близької розправи з незнайомим ворогом.

Інші теж розійшлися, і Андрійко залишився віч-на-віч з товаришами. Ну й влетіло ж йому! Найзавзятіший з них — Войтек пропонував навіть відмовитись від участі в цьому поході.

— Це ж чудова справа — ловити раків! Треба йти тихесенько, світити, дивитись під ноги. А тут набереться цієї голоти, жінки пищатимуть, чоловіки хапатимуть їх під ручки…

Він сплюнув з огидою. Андрійко шпигонув його:

— З якого це часу ти так заперечуєш проти компанії дам та хапання їх під ручки?..

Товариші не дали йому закінчити. Хвилин п'ятнадцять лаяли його, обзиваючи базікою, бабою, плетуном та іншими прізвиськами. І коли хлопці замовкли, Андрійко зовсім був зламаний. Здісь запропонував перенести похід на завтра.

— Ну, завтра може бути гірше! — перебив його Куцик. — Вони сьогодні виловлять найкращих раків, решту сполохають. Так, Войтек?

Войтекові довелося погодитись.

— Що ж, підемо, — вів далі Куцик. — Але постараємось бути окремо, якнайдалі від інших. А з цією бабою нічого і не зробиш. Треба бути обережним і про важливіші справи в його присутності не говорити.

Цей жахливий вирок доконав Андрійка. Не чекаючи, поки Куцика підтримають решта хлопців, він одвернувся і рушив, сам не знаючи куди — світ за очі, аби далі від них. Тільки й сказав:

— Ви мені самому остогидли, в печінках сидите. Але заждіть… При першій нагоді…

Хлопці зареготали. Андрійко пішов.

Був справжній липневий день. Здається, вся земля була охоплена післяобідньою дрімотою. Замовкли птахи і люди. Вітерець взагалі з учорашнього дня не з'являвся. Тільки бджоли дзижчали над розквітаючими біля палацу липами. Але це дзижчання не порушувало тишу, а навпаки — поглиблювало її.

Тим гостріший був контраст між Андрійковими почуттями і цим загальним спокоєм. Хлопець обминув палац і пішов у парк. Він розумів, що звинувачення товаришів були правильні. Але вирок здавався йому надто суворим, і тому хлопця охопило прагнення помсти. Андрійко гарячково обміркував усі варіанти її. Звичайно, Найкраще було «б махнути на них рукою і повернутись до Варшави. Звернутись до кого-небудь, хоча б до пана Бальбінського, щоб грошей позичили. Показати хлопцям, що йому до них байдуже…

Але цей найпростіший висновок однак не викликав у нього захоплення. Андрійко зупинився, оглянувся. П'ять великих зелених лип перетинали глибоке блакитне небо. Рядом з ними стояли ще вищі тополі; їх листя було трохи світліше, з ледве помітним сиво-голубим нальотом. Ближче росли старі яблуні з покрученим гіллям і вже пожовклим листям. Попереду — зарості очерету, позаду — сосновий ліс. А за очеретом — безмежне озеро з сонячними берегами; озера не видно, але його, відчуваєш по холодному чистому подиху, що доходить звідти через кожних кілька секунд. Серед озера — острів, далекий, справжній, таємничий не менше, ніж в повістях Жюля Верна. А може, не такий таємничий, зате й досягнути його легше. Не тільки в мріях чи у сні.

Андрійко забув навіть про помсту, так захотілося йому в цю мить опинитися на озері, знову відчути ту повноту вітру і сонця, що примусила його декламувати вірші. Він сказав сам собі: «Я повинен добратися до острова!» Потім подумав: «Як? З хлопцями? Нізащо! Сам. На «Аталанті»? Ще з ким?»

Він машинально ступив кілька кроків уперед, наткнувся на зотлілу огорожу, пішов назад. Недалеко від палацу, в кущах жасмину, Андрійко помітив білу пляму, наче якась гілка раптом розквітла величезною, мов тарілка, квіткою. Це була біла пілотка. Пан Бальбінський стояв спиною до Андрійка і дивився, задерши голову. Перед ним праворуч підіймалася готична башточка, ліворуч був маврітанський вхід. Андрійко вирішив не заважити. Він хотів податися назад, але наступив на суху гілку.

Пан Бальбінський блискавично повернувся, його очей не було видно за темними окулярами. Губи його були грізно стиснуті, а потім одразу посміхнувся.

— Гей, куди ти тікаєш?

— Я не хотів заважати вам, — промурмотів Андрійко. — Ви маєте рацію: це так прекрасно.

— Що прекрасно? Про що ти говориш?

— Ну, палац… Усе, все в ньому є. Всі стилі.

— Ах, он що! — До Бальбінського повернувся веселий настрій. — Справді, цей будинок чудовий! Тільки в ньому ще багато недоліків. Чому кінці даху не загнуті по-китайськи вгору? А якби ще тут були індійські колони в формі слонів, правда?

— Не знаю, пане. Мені дуже подобається.

— Ах ти, мій любий! — Бальбінський раптом схопив Андрійка і ніжно притиснув до себе. — Ах ти, бідолаха! Начитався книжок, а ще не знаєш, що красиве, а що некрасиве. Це ж один з найпротивніших будинків, які існують на світі. Запам'ятай, дорогий мій. По-перше, всі деталі повинні бути підпорядковані одному правилу, спільному знаменнику. По-друге, краса і доцільність в архітектурі нерозлучні. Розумієш?

— Розумію, — слухняно відповів Андрійко. Бальбінський критично глянув на нього.

— Ти, звичайно, нічого не розумієш. Це нелегкі справи. Повір мені на слово: це гидота. Ходімо звідси. Я не хочу й дивитися на таку красу!

Він одвернув Андрійка від палацу. Якимись доріжками вони дісталися до пристані. Викупались. Бальбінський навіть намагався навчити Андрійка плавати, але учень виявився нетямущим.

Лежали на зеленій траві молу і загораючи під усе ще пекучим промінням сонця, вони говорили на різні теми. Бальбінський досить легко випитав, що в компанії хлопців зчинився скандал і що Андрійко зазнав прикрої поразки. Навіть про безпосередні причини скандалу Андрійко не зміг промовчати. Він справді був базікою.

Пан Бальбінський, вивідавши все, замовк і довго лежав мовчки; Андрійкові навіть шкода стало, що вся ця історія так мало зворушила його співбесідника.

— Так, так, друже! — сказав, нарешті, Бальбінський. — Важко сказати, що тут справедливо, а що ні. В кого сила, той може так спрямувати історію, щоб вона визнала його правоту. А хто слабкий, того б'ють, і він ще й лишається завжди винним.

Бальбінський погладив Андрійка по голові.

— Бо їх троє, — сказав Андрійко, — от вони й напали на мене, що я баба. А це неправда.

— Ну звичайно, неправильно. Взагалі, що це за постановка питання? Ти сказав нам, що ви підете ловити раків. Ну й що з того? Що це, державна таємниця? Якби мова йшла про щось важливіше, то була б інша справа. А тут… Не турбуйся, хлопче, ти мав право це сказати.

Андрійко хвилину вагався. Адже, власне кажучи, все почалося з пана Бальбінського, з недовір'я до нього. Сказати йому про це? Він подумав, подумав і не сказав. Це було б схоже на підлабузництво.

Незабаром хлопець знайшов цікавішу тему.

— Знаєте, у мене щось є для вас!

Бальбінський, замислившись, не дочув і тільки глянув на Андрійка.

— Адже ви щось шукаєте?

Наче хмара пробігла по обличчю Бальбінського.

— Ну?

— Так і я шукаю! І навіть щось знайшов…

Бальбінський поліз у кишеню, запалив цигарку.

— Що ж ти знайшов? — запитав він дуже приязно.

— Те, що ви шукаєте.

— Ну, ну, без загадок.

— Слово честі. Адже ви… — він обірвав, загубивши необхідне слово. Бальбінський знову став похмурим, почекав кілька секунд і, нарешті, різко кинув:

— Ну, я сам знаю, хто я такий. У чому справа?

— В легендах.

Бальбінський одвернувся від Андрійка, немовби задивився на очерет, кілька разів затягнувся цигаркою.

— Це ж вас цікавить? — перелякався Андрійко. — Адже ви… етнограф! — вигукнув він, щасливий, що, нарешті, пригадав те слово.

— Ну, кажи, нарешті, шкода часу.

Андрійко коротко розповів чутки про Гожиялки: що тут нечисто, є всякі страхіття; і такі думки дуже поширені, бо хлопці почули їх ще під Момайнами, далеко звідси, від прабабки з родини Дендів. Навіть тепер ці легенди обростають новими подробицями, як про це свідчать скарги Агнешки на різні особисті нещастя, які спіткали її в Гожиялках.

Бальбінський лежав горілиць і слухав Андрійка без особливого ентузіазму; це розпалювало хлопця, він намагався переконати етнографа, що це важливі справи, і тому підсвідомо прикрашував свою розповідь.

— Зрештою, не тільки Агнешка! — промовив він наприкінці. — І родичка пані Сикусової теж підтвердила. Вона каже, що в палаці є привиди. Над маврітанським входом, наприклад. В околиці кажуть, що тут можна дістати цеглиною по голові, бо в палаці є такий амурчик…

Бальбінський спокійно курив. Андрійка це дуже мучило. Він почував себе шмаркачем, який морочить голову серйозній людині. І тому вів далі, вбачаючи в цьому єдиний вихід.

— А найгірше нібито в башті, над нашою кімнатою. Там навіть Суламіф щось пронюхала.

— Пацюка.

— І я сам… — вирвалося у хлопця швидше, ніж він подумав.

— Ти сам бачив чорта? Ну, який він? Рогатий? З хвостом?

Розсердившись на самого себе, Андрійко замовк. Як йому передати неясні і мінливі почуття, що охоплювали його в темряві башти? Фанера? Він був правий, що не говорив про це своїм товаришам. Коли ця мила, культурна людина висміює його, так як би тоді хлопці…

— Ну? — вів далі Бальбінський. — Ти вже образився? Якщо хочеш бути етнографом, то не ображайся, коли тобі не вірять на слово. Етнографія — це теж наука. А кожна наука спирається на віру в факти і недовір'я до слів. Ну, то що ж ти сам?..

Андрійко хвилину вагався, а потім розповів про один факт, у якому він не сумнівався, — пропажу ключа.

— Цікаво! — сказав Бальбінський. — А Сикус?

— А навіщо він їм? Сама пані Сикусова напередодні дала нам цей ключ. Зрештою, кімната була тоді незамкнена…

— Ну, а як ви собі це пояснюєте?

— Не знаю.

— В усякому разі, якщо це зробив дух, то він не високого рангу. Адже справжній дух не користується ключем. Дірки від ключа цілком досить для нього, так же? Е, я бачу, що ти й сам трохи в ці духи… га? Ну, признавайся!

Андрійко замовк тепер уже надовго. Бальбінський зорієнтувався, нарешті, повернувся до початку розмови.

— Ну, ти казав мені про цю Агнешку. Хто вона, мазурка?

— На жаль, з Курпів.

— Ти розповідав про якісь нещастя…

— Ну, як ці корови подохли.

— Коли?

— Не знаю… Кілька років тому.

— Та-а-ак… — підсумував Бальбінський. — Геть перевелися сучасні духи. Крадуть ключі і постачають пацієнтів повітовому ветеринарові.

Він підвівся, потягнувся, глянув на годинник. П'ята година.

— Ходімо! — сказав він, нарешті, зовсім розчарованому Андрійкові. Веди.

— Куди?

— До твоєї Агнешки. Хай нам складе звіт про діяльність місцевих надприродних сил!

Андрійко не вірив своїм вухам.

— Ви справді хочете?

— Я не думаю, що знайду там залишки старопольського народного епосу, але… Ходімо, ходімо…

Вони рушили, по дорозі надіваючи сорочки на розпалені тіла.

— Тільки з нею нелегко! — попередив Андрійко. — Лаятись, то вона лається. Але як її спитати прямо, то зразу все валить на власного чоловіка.

— Типова страховка від надприродних сил! Дикуни не кажуть «ведмідь», а кажуть «він». Цікаво, цікаво! Ходім. У мене є свої методи, завдяки яким жінка перестає говорити про чоловіка і починає про чорта.

2

Слід визнати, що пан Бальбінський не перехвалював себе, коли говорив про вміння витягувати у людей визнання. За допомогою кількох слів і багатьох усмішок він зумів непомітно випитати в Агнешки все, що вона знала, — різні чутки, місцеві бабські плітки і, нарешті, її особисті спостереження.

На жаль, як і передбачав Бальбінський, слідів народного польського епосу він не знайшов. Взагалі тут було мало епічного, гола фабула, майже ніяких героїв. Були тільки дві речі: страх, що мов імла над болотом з незапам'ятних часів висів над цією місцевістю, і нещастя, які з покоління в покоління траплялись з людьми, підтверджуючи цей страх. І, звичайно, спроби з'ясувати собі і те, й друге. Несміливі, невмілі спроби, — видно, що робили їх люди з не дуже широким світоглядом.

Ось як — уже після певної літературної обробки — виглядали гожиялківські надприродні явища, бачені очима старої Агнешки Курдибової з Сярчої Лонки, гміна Вах, повіт Остроленка.

Над Снярдвами з давніх-давен тяжило прокляття Озеро нібито велике, а все-таки жодного великого міста над ним не було. Піш — повітове містечко — волів відповзти від Снярдв за кільканадцять кілометрів. Навіть Миколайки на всякий випадок влаштувалися осторонь.

На берегах озера є лише кілька сіл, і то дуже жалюгідних. Найбільше село, з найкращими дівчатами — Вейсуни — розташоване теж над бухточкою, а не на самому озері.

Навіть повітря тут погане. І волога імла тут стоїть довше, ніж десь в іншому місці. Звідси часті захворювання легенів. Багато й ревматиків. І земля навколо неврожайна, і луки кислі та грузькі, і навіть хорошого лісу поблизу нема, не те, що на Белдані чи Нідському озері.

Та й саме озеро, хоч воно й величезне, не хоче годувати людину. Риби в ньому небагато. Ходять тільки косяки жадібних і дурнуватих окунів, та в очеретах б'ється всяке рибне сміття, різні красноперки, йорші-ікроїди.

Постійним мешканцям дуже важко жити біля озера; а разом з тим воно приваблює до себе необережних зівак.

Це найбільше в Польщі озеро дуже важко оглянути. Навіть той, хто добереться до його берега — здебільшого такого, як у Гожиялках, — побачить тільки густі зарості очерету. Великий шлях по Мазурських озерах з Венгожева на Руцяне і Вяртель обминає Снярдви. Автомашиною теж не виїдеш на високі береги, з яких можна було б помилуватися озером.

І нетерплячий, пристрасний мандрівник, який хоче ознайомитися з Снярдвами, змушений їхати туди човном, байдаркою або парусником. А недобрій силі, яка держить під своєю владою всю цю місцевість, того тільки й треба.

Адже відомо, що на цих ста квадратних кілометрах води страшенно багато мілин і підводного каміння. Необережна людина, заїхавши на Снярдви, може відразу поламати своє судно.

Озеро дуже мілке. Під час бурі — а бурі тут бувають часто — по ньому гуляють високі, бурхливі і сердиті хвилі.

Приперта до стінки запитаннями Бальбінського, Агнешка уточнила свій погляд: вона не вважає, що нечиста сила — це і є озеро Снярдви.

Згодом Бальбінський розчаровано говорив Андрійкові:

— Бачиш, друже, я гадав, що стара безпосередньо ототожнює чорта з озером. Це був би дуже цікавий приклад обожнювання природи, якого тепер уже не зустрінеш у Європі. Щось подібне є в повір'ях даяків з північного Борнео і єгиптян найстарішої епохи, які вважали, що Ніл — не звичайна річка, а щось божественне. Розумієш, яка б це була сенсація для науки. Курпи і даяки, ха! Причому наша Курдибова була б ще цікавішою, бо вона вважала б, що Снярдви — зле божество, тобто чорт, тоді як в інших анімістів річки, моря, гори чи озера є добрими божествами. На жаль…

На жаль, Агнешка так не вважала… Снярдви — не чорт, а тільки його володіння і резиденція.

В цій резиденції були місця, більш позначені перебуванням Нечистого. Якщо в географічних уявленнях Агнешки Мазурські озера щодо надприродних явищ були взагалі набагато темніші від решти краю, якщо Снярдви з околицею теж вирізнялися на Мазурських озерах своїм темним колоритом, то Гожиялки, наприклад, були, напевно, одною з найтемніших точок Снярдв. І навіть у Гожиялках були своєрідні місцеві полюси страху.

— Ядро темряви! — прошепотів Андрійко. — Башта і амурчик!

Агнешка не заперечувала. Під натиском Бальбінського вона зробила навіть спробу з'ясувати саме цю ненормальність. Агнешка вважала, що цеглини падали зі стелі на молодики під час поганої погоди.

Це діялося тому, що колись гожиялківський кастелян, вирушаючи в грабіжницькі походи на курпів, замикав у цій башті свою кохану, але досить легковажну дружину. Як хазяїн надснярдівської землі, він часто мав справу з місцевими нечистими силами і на прощання доручав їм стерегти башту, як зіницю ока, погрожуючи, що саме своїми очима вони відповідатимуть, якщо не вбережуть.

Кастелянша, яку батьки силоміць віддали заміж, походила з Мишинця, або, як говорила Агнешка, з Мисянця. Там у неї був коханий, Радост, який працював у місцевій хімічній промисловості, тобто просто гнав смолу. Довідавшись, що кастеляна немає, він прибув до Гожиялок і зупинився біля малого озера, в пущі, недалеко від палацу.

Був саме молодик, ішов дощ, вітер завивав над Снярдвами, хвилі били об берег. Радост вирішив, що це чудова нагода, щоб викрасти кохану. І справді, йому пощастило перелізти через частокіл, обдурити собак, які від холодного дощу втратили нюх, і добратися до палацу. Найважливіше те, що злі духи, залишені на варті, теж заґавилися. Буря відвернула їх увагу, бо на Снярднах трапилась інша, дуже приємна для нечистих сил подія: велика барка, яка йшла з вантажем з Миколайок у Піш, наскочила на камінь; від удару лопнули клепки днища, хоч воно й було зроблене з найкращого момайнеького дуба, і судно почало тонути. На баржі було шість чоловік команди, і тому гожиялківські духи не могли відмовитись од насолоди дивитися, як стількох людей відразу чорти беруть.

Це видовище було, очевидно, захоплююче і тривало довго, бо Радост встиг вивести улюблену. Крізь дощ і вітер він побіг з нею до коней, що були прив'язані в пущі. Але, як уже відзначалося, погода була жахлива, навколо — темрява, а Радост погано знав місцевість, і він заблудився.

В пущі біля Гожиялок, як відомо, є два озера. Одне чисте і красиве, повне риби, з високими берегами і піщаним дном. Друге, мабуть за кілометр від нього, оточене болотом, що з року в рік усе далі наступає на озеро, затягуючи поверхню води товстим кожухом, на якому ростуть навіть сосонки, хоч під ними лежить бездонне озеро. Бездонне, бо там повно баговиння, мулу. Риби в ньому немає, водяться тільки величезні, завбільшки з людину, соми, які пожерли вже все, що могли, і підстерігають диких качок, гусей і навіть заблудлих лебедів.

Радост залишив коней біля першого, чистого озера. Прив'язав їх у молодому сосновому лісочку, а сам побіг у пущу, тягнучи за руку майже непритомну кастеляншу, звернув ліворуч і збився з дороги. Нічого не помічаючи, він біг далі. Сова заверещала над недобрим озером, а Радосту здалося, що це іржуть коні. Потім він помітив невисокі сосонки і побіг швидше, гадаючи, що це вже саме перелісок, де стоять коні.

Але то були старі криві сосонки, що росли на багнистому кожусі. Їм було вже по сто й більше років, але вони виросли покручені і приземкуваті, трохи вищі од людини. Нещасний Радост з розгону підбіг до них і до пояса провалився в багно. Кастелянша залишилась на березі і, побачивши, що діється, знепритомніла. А Радост поволі провалювався, його живцем поглинало сатанинське багно. Кастелянша опам'яталася надто пізно. З горя вона кинулася в озеро і, не вміючи плавати, втопилася.

А в цей самий час гожиялківський кастелян, розграбувавши тільки одне селище курпів, повернувся у Снярдви. Вдома він дізнався про все. Злі сили, яких він викликав, несміливо виправдовувалися. Кастелян страшенно розсердився, чародійною силою перетворив їх у людей — адже тільки люди на нашій землі здатні переносити нелюдські страждання — потім повідрубував їм голови і кинув біля башти, там, де вони мали стерегти.

Агнешка натхненно скінчила свою розповідь і глянула на своїх слухачів. Перехопивши чийсь погляд, вона швидко додала:

— А ідо все це правда — ідіть спитайте. Є озерця в лісі? Є! Як чисте називається? «Скарб». Бо біля нього було знайдено коней Радоста. Він був наш, курпівський, і як їхав у ці Гожиялки, то надів на себе все найкраще, а на коней — багату упряж, ще й соболеву шубу взяв, щоб кохана в дорозі не замерзла. Бо курпи жили колись багато, не те, що тепер! Ну, коли тих коней з речами знайшов тутешній бідняк, то він уже до кінця життя міг з печі не злазити і сало їсти. Звідси і «Скарб». А як нечисте озерце називається? «Радість». Це нібито останнє володіння Радоста.

Вона ще раз подивилася на слухачів.

— Така ця земля. Коли щось і називається «Радістю», так і то в пам'ять про чиєсь нещастя. Тепер ти, хлопче, розумієш, чому цеглини падають на молодику і в дощ?

Андрійко захоплено кивнув головою. Легенда про Радоста йому дуже сподобалася. Так цікаво пояснюючи балачки про цеглини і амурчиків, вона надавала їм поетичного блиску.

Хлопець пригадав фанеру. Але щось примусило його розпитувати далі:

— А що з цією баштою?

— Там найгірше, — сказала Агнешка. — Там ходять духи тих, кого вбив кастелян.

— Як це так? — вигукнув Бальбінський. — Спочатку духи, потім люди, потім знову духи. Щось воно не клеїться!

Агнешка дуже обурилась.

— Погане поганим і лишається. І людьми їх зробив для того, щоб умертвити. Так же завжди буває.

Андрійко загорівся нетерпінням: чи знає вона що-не-будь про цю фанеру? Чи справді щось в цьому криється?

— Так що з цією баштою? — повторив він.

— Ну, я ж кажу! Ходять, дивляться весь час, чи є кастелянша.

— Там, де вона жила?

— Авжеж! У найвищій кімнаті!

— І… і що вони роблять?

— Ну, заглядають! — втратила терпіння Агнешка. — Чи не втекла коханка Радоста.

— Через вікно?

— Авжеж! Там такий люк є в підлозі. От його піднімають і заглядають. Особливо на молодику, коли йде дощ. Скрипить тоді! Колись у цій кімнаті челядь жила, там більше місяця ніхто не витримував. Як настане молодик, одразу тікають будь-куди, хоч до корівника…

В Андрійка пересохло в горлі. Дивно суперечливим було те, що діялося в його душі. Агнешка знала! Фанера пересувалася, йому не привиділось. Але це було зовсім незрозуміло. І тому по тілу Андрійка пробігли мурашки, його охопив страх, бажання обірвати цю розмову, скасувати все, що було сказано; і навпаки — гарячкове, непереможне бажання розпитувати далі.

Але Бальбінський глянув на годинник і досить грубо вигукнув:

— Добре, добре! Про це ми вже чули. А крім палацу де ще є нечиста сила?

— А всюди! — Агнешка махнула рукою. — Така вже ця земля. Куди не глянь — усюди нещастя.

— Але палац найгірший?

— Де там! — гукнула вона ображено. — Якби я мала жити в палаці, то жодного поганого слова…

Агнешка запнулася. На цей раз випитати її думки було значно важче, подробиці були скупі й безбарвні.

Ці неохоче висловлені думки зводилися ось до чого.

Гожиялківські кастеляни, які жили тут сотні років, природно, знали багато таємниць, які так старанно оберігав сатана. Звичайно, ці таємниці переходили з покоління в покоління. Словом, у Гожиялках виникла своєрідна династія чорнокнижників. І цікаво те, що в цій династії хороші і погані люди з'являлись в певній послідовності. Син хорошого ставав негідником, його нащадок душею був схожий на свого діда. Ось, наприклад, один чорнокнижник. Коли в Миколайках люди почали мерти з голоду, тому що погано ловився лящ, він поїхав човном аж до Негоціна, а звідти на Тальтовісько. І, наче пастух гусей, пригнав такий великий косяк риби, що люди й забули про голод, за гроші від продажу риби побудували навіть міст через озеро.

А його син був зовсім інший. Коли процесія з костьолу йшла через лід, благаючи божу матір про кращі улови окуня, він од злості зробив так, що лід розтав і десять чоловік утопилося, в тому числі миколайківський бургомістр.

І передостанній з гожиялківських поміщиків був порядною людиною. Зате в його сина зібралося стільки злості до людей, як бувало колись у найгірших його предків, його звали, як відомо, Гельмут Хаузгофер. Природжені чарівницькі нахили він поглибив завдяки наполегливому навчанню і, повернувшись до Гожиялок, прославився своїм поганим оком і злим серцем. Якщо бувало зненавидить когось, то досить йому глянути, і той уже не вилазить з нещастя.

Він не любив людей взагалі, а особливо дітей. Найбільше ненавидів місцевих мазурів і їх найближчих сусідів — курпів. Щоб вони не плуталися близько, поміщик відгородив дротом шматок пущі і зробив електричні дзвінки — якщо хтось зачепить за дріт, — він уже знає і посилає йому свої прокляття. Навіть польська мова викликала у нього поганий настрій, і тому слуг він брав десь із-за Берліна і навіть влітку нікому з тутешніх роботи не давав.

При ньому Гожиялки стали справжньою ворожбитською державою. Що тут діялося — ніхто не знає. Відомо тільки, що Гельмут перевершив у чародійній силі і свого батька, і діда, і прадідів.

Відомо також, що за його часів нечиста сила по-новому розмістилася на території Гожиялок і взагалі Снярдв. Протягом кількох попередніх століть, як уже зазначалося, головними центрами цієї сили були башта і маврітанський портик, а тепер вони перемістилися…

— Сюди! — крикнула Агнешка, драматичним жестом вказуючи на свою хату. — І сюди! — вона виглянула з вікна, рукою махнула на огороджений шматок лісу, новий барак, на лялькові будиночки, розкидані поміж молодими соснами.

Саме тут Гельмут зосередив усе те погане, чим він керував. Тут довго просиджував поміщик, сюди скликав своїх слуг з того світу. І коли, нарешті, Гельмут змушений був тікати звідси, він прокляв назавжди гожиялківську землю і особливо цей закуток.

— Може, скажете, неправда? — гукнула Агнешка агресивно. — То чому ж усе, що ми тут починали, оберталося проти нас? Коли ми їхали сюди, Мацєй був уже старий, але ще міг якось господарювати. А тут він став зовсім непридатним. Корови де подохли? Навіть м'ясо — покладеш його тут — за три години зіпсується. А кури, ви ж самі бачили…

Пан Бальбінський підморгнув Андрійкові, потім спитав, коли почали дохнути корови, що діється з курами. Андрійкові вже набридло, і він крадькома позіхнув. Агиешка відповідала неохоче.

Нарешті Бальбінський підвівся.

— Ну, добре, спасибі вам. Усе це дуже цікаво, дуже!

— Е! — махнула рукою Агнешка. — Хіба я вас не знаю? Це тільки, щоб мене заговорити, дякуєте. А насправді думаєте, що баба на старості здуріла. Правда ж?

— Ні, ні! — Бальбінський стукнув себе в груди. — Слово честі, я зовсім так не думав. Ви розповіли дуже цікаві речі. І дуже корисні. Ви навіть самі не знаєте, які корисні!

Агнешка махнула рукою, одвернулася.

Андрійко теж подякував. Щоб якось відрізнитися від Бальбінського, він промурмотів, що тепер чудово знає, як розташована нечиста сила в Гожиялках, отже вона не зробить йому ніякої кривди.

Агнешка сердито одвернулась.

— Де там! — крикнула вона. — Я вам і десятої частини не розповіла з того, що тут діється. Ти думаєш, у палаці і тут — це все? А острів? Чому його Чортовим звуть? А озеро Радоста? А лісова сторожка?..

Раптом вона затнулася. У Бальбінського вже давно зникла з обличчя ввічлива посмішка. Він проковтнув слину і спитав:

— Яка сторожка?

— Ну, ця сама. «Радість» зветься. Біля озерця.

— Ну, так що там діється?

Агнешка спідлоба глянула на нього. Потім обернулась до Андрійка і майже пошепки промовила:

— Я кажу тобі. Він тільки так, біс його знає навіщо. А ти насправді. Так я скажу тобі одне: не ходи туди. Хай на ланцюгу тебе тягнуть — не йди!

Коли вони вийшли, вже вечоріло. Спека спала, вщухло дзижчання бджіл над липами, людські тіні стали довшими, далеко під Івішками ревли недоєні корови.

Було тихо, спокійно, ніщо не нагадувало того, що вони почули. Як же повірити, що це земля нещастя, страху, коли бачиш перед собою сонце, стільки зелені, рожевих і білих квітів біля палацу, коли навколо така чудова надвечірня тиша, коли на щоках відчуваєш холоднуватий і чистий подих великого озера!

Бальбінський відчував те саме, але він швидше, ніж Андрійко, висловив свої почуття словами:

— Оце і є неприємна річ: на схилі віку людина свою власну неміч перекладає на все навколишнє. Сама вона вже не може втішатися цим величезним, чудовим світом і тому дошукується в ньому різних вад і всюди бачить нещастя або страх…

Андрійко енергійно кивнув головою. Але за мить пригадав шматок фанери, і тінь сумніву затьмарила його по-дитячому ясне обличчя. Бальбінський відразу це помітив.

— Ну. яка казка переконала тебе? Андрійко захищався недовго.

— З цією баштою… — промурмотів він, припертий до стіни. Хлопець не хотів розповідати про фанеру і викручувався, як міг: — Тут усі так говорять…

— Брехня! — вигукнув Бальбінський майже гнівно. — Не знаю як шо, але саме це — абсолютна брехня. Коли сталася історія з Радостом? Ну, десять років тому? Двадцять?

— Де там! — крикнув Андрійко. — Раніше!

— Сто років?

— Ще раніше!

— Двісті, триста, чотириста?

— Напевно…

— От бачиш. А цей палац було збудовано значно пізніше. Там є дата, викладена з білої цегли: «1898». Ну, і де ж твої башти з чортами та кастеляншами?

Бальбінський ще кілька хвилин піддавав нищівній, як сам казав, раціоналістичній критиці щойно почуті розповіді. Він знайшов у них стільки типових для народної фантазії рис! Наприклад, нахил доповнювати романтичну фабулу, пояснювати прадавні географічні назви, первісна етимологія яких невідома. Нахил ідеалізувати власні околиці, власне плем'я. Легенда про Радоста була, звичайно, не мазурською, а курпівською.

— Це навіть чарівно, — признався етнограф. — Ти помітив, як високо оцінювала ця баба курпівський життєвий рівень кілька сот років тому? Ми ж знаємо, що тоді це були напівдикі племена, які жили в заболоченому лісі і голодували.

Андрійко допитувався про інші нитки з розповідей Агнешки. В одних Бальбінський бачив відгомін боротьби міст, які в той час тільки народжувалися, з всевладдям земельних феодалів, у інших — батрацький фольклор, розповіді сезонних робітників, які по-своєму пояснювали той чи інший незрозумілий для них прояв тутешньої матеріальної культури.

— Ну, а з цими коровами? — спитав, нарешті, Андрійко.

Бальбінський хвилину мовчав, а потім махнув рукою.

— Це дуже вигідно, — власне недбальство і погану роботу звалити на сатану. Я думаю, що саме тому в епоху середньовіччя чорт мав таку велику силу. Щоб уникнути кари, люди скаржилися на сатану.

І це здалося Андрійкові переконливим. Він спитав ще тільки про дві речі.

— Чортів острів? — повторив Бальбінський. — Ну, це досить проста справа. У вісімнадцятому віці на озері з'явилися пірати. Проти них на острові було побудовано якийсь редут. Потім команда звідти пішла собі. Ну, а будівлі, покинуті людьми, як відомо, надто швидко стають лігвом чорта. Зрештою, може, це було ще раніше. Можливо, за поганських часів там був храм, а після прийняття християнства його оголосили місцем нечистих сил…

— Ви були на цьому острові?

— Був.

— Ну і… — очі в Андрійка заблищали.

— Нічого цікавого. Завжди повно екскурсантів. Усе витоптано, запаскуджено.

— А руїни?

— Щось є, якісь вали, ями. Ну що ж, хлопче, бувай здоров! Мені треба підготуватись до ловлі раків.

— Вибачте…

— Ну?

— А з цією сторожкою?

Нетерпіння скувало обличчя Бальбінського. Він махнув рукою.

— Якась нісенітниця. Ну, бувай!

Позбувшись страхів, Андрійко повечеряв і, не сказавши й слова товаришам, рушив у кімнату в башті; пробіг сіни, злетів наверх і зовсім спокійно глянув на фанеру. Безтурботно посвистуючи, щоб хоч так показати, як він ставиться до позиції хлопців, Андрійко прийшов на збірний пункт о десятій годині.

За півгодини зібралися пірати, хлопці, пан Бальбінський… Потім прибігла задихана Люцина і попередила, що Сикуси ось-ось прийдуть…

Усі чекали, стоячи біля паркана. Тим часом настала справжня ніч. Місяць ще не вийшов з лісів над Снярдвами, тому обличчя у всіх були плоскі і темні, освітлені лише червонуватим вогником цигарок. Пірати трималися трохи осторонь, жінка-капітан і Еліана-Заячий ніс тихенько сміялася невідомо з чого. Люцина не підходила до них, вона зупинилась біля Андрійка, мов нічого й не сталося, поклала йому руку на плече, навіть щось сказала.

Андрійко недочув. Він був приголомшений безміром жіночої жорстокості. Хлопцеві хотілося різко шарпнути плечем, щоб позбутися цієї пекучої долоні, але за хвилину, коли йому здалося, що Люцина забирає руку, він сам мимоволі наблизився до дівчини, перелякавшись, що це тепло зникне з його плеча.

І він почав говорити. Невідомо як, але після перших незначних фраз Андрійко заговорив про тутешні ненормальності. Коли він схвильовано розповідав історію Радоста, пірати і навіть трійка зрадливих друзів поволі наблизились, наче їх притягнули на повідку.

Вперше в житті маючи такий літературний успіх, Андрійко втратив міру і пустився в предовгі міркування щодо снярдівських страхів. У вечірній темряві він забув про раціоналістичну критику пана Бальбінського і мав на увазі тільки викликати жах у слухачів. Коли після опису палацових чудес він хотів розповісти про садибу Курдибів, пан Бальбінський досить безцеремонно перебив його:

— Може, хто-небудь піде по них? Уже скоро світатиме!

Всі розсміялися. Андрійко знову почав своє:

— Отже, товариші, там є огорожа, а за нею — якісь маленькі будиночки…

— Ні, серйозно! — знову перебив Бальбінський. — Хто добровільно?

І водночас Андрійко відчув, як чиясь сильна рука бере його за плече і багатозначно стискує.

Не розуміючи, але підкорившись цьому наказові, хлопець замовк. Куцик побіг до палацу. А Люцина ввічливо запитала, що ж далі.

— Е, це дурниці! — почав викручуватись Андрійко, сам не розуміючи, чому йому забороняють про це говорити. — Найгірші страхи не в палаці, і не в Курдибів. Найгірше саме там, куди ми йдемо. Бо там два озера. В одному раки, а в другому страхи…

— Ха, ха, ха! — засміялась Еліана-Заячий ніс.

— Найголовніше, щоб не заблудитися, як Радост. Бо біля того другого озера трясовина і взагалі… Тутешнє ядро темряви…

— Не може бути! — патетично крикнув пірат Джакі. — І що це за ядро?

— А там є така сторожка… — почав Андрійко.

— Ну, що з цими господарями? — знову перебив його Бальбінський і ледве чутно, але гнівно прошепотів: — Годі!

Андрійко замовк. На щастя, з-за рогу блиснули три ліхтарики і почувся солодкий голосок прекрасної Неллі. Після п'ятнадцятихвилинної розповіді про страхи настало п'ять хвилин дуже світських: пані Сикусова провела церемоніал знайомства з піратськими дамами.

Власне кажучи, це була своєрідна боротьба. Ніби ненароком зачепивши своїх противниць яскраво-білим снопом ліхтарикового світла, красуня з кінським обличчям на протязі цих кількох секунд оглянула їх. Прекрасна Неллі прийшла в бездоганно випрасуваних штанях. А жінка-капітан одяглась у найбрудніші свої штани з великою латкою на заді. Блузочка прекрасної Неллі була сліпучо-білою, привабливо підкреслюючи те, що у жінки в цьому місці повинно бути випуклим. А піратки наділи брудні светри і якісь куртки. Правда, тут вони виглядали досить могутньо, але без якихось особливих випуклостей. Красуня з кінським обличчям зробила собі зачіску «кінський хвіст». Піратки просто розпустили волосся і навіть не схотіли його перев'язати.

І — яке диво! — оглянувши ці головні елементи, прекрасна Неллі зовсім не відчула себе переможцем. Тоді вона зробила спробу знайти порятунок в елегантних жестах: без будь-якої потреби почала поправляти величезну сережку, що звисала з її вуха. Це повинно було звернути увагу на незрівнянну красу її пальців, суглобів, манікюр і взагалі… Потім вона звернулася до чоловіка, тоненько вигукнувши:

— Казіку, коханий, посвіти, будь ласка, ліхтариком отут. Дякую, любий…

І, з викликом поглядаючи на жінку-сатану, почала поправляти пряжку черевичка. Завдяки цьому всі могли оглянути п'ять кривавих краплин лаку на нігтях ноги.

Жінка-капітан, не гаючи й хвилини, знайшла відповідь.

— Джакі, — гукнула вона, — почухай мені спину! В цих Гожиялках бліх, як у старій нічліжці.

Ця боротьба допомогла Андрійкові без перешкоди припинити фантастичні розповіді, як цього вимагав від нього Бальбінський.

Хлопець не розумів, чого той хотів. Він тільки жалкував, що так швидко перестав бути в центрі уваги. Коли виявилося, що в кімнаті хлопців лишився ще один ліхтарик, Андрійко одразу виявив згоду принести його.

Свиснувши Суламіф, що крутилася біля прекрасної Неллі, він побіг до палацу і бігом злетів на сходи. Суламіф дріботіла позаду. Вже в башті Андрійко помітив крізь віконце криваво-червоний диск місяця, що тільки-но випливав із-за далекого лісу. Якусь мить він дивився на місяць. У цьому було щось непереборно привабливе.

Нарешті Андрійко схопив ліхтарик і кинувся сходами вниз. Але тут панувала така темрява, що він одразу сповільнив ходу. Ліхтарик був надто слабкий; обмацуючи блідим червонуватим світлом завороти сходів, Андрійко йшов униз.

Раптом хлопець завмер. Що затримало його? Може, гострий слух вловив ледве чутний шурхіт? Чи зір помітив у темряві, ледве освітленій згасаючим ліхтариком, якийсь блиск? Чи, може, в чутливі щоки вдарила різка хвиля повітря і хлопець підсвідомо затримав уже занесену вперед ногу?

Все це сталося за якусь частину секунди. Щось важке пролетіло в темряві біля самісінького Андрійка і, глухо стукнувши, розсипалось по кам'яному паркету.

Андрійко скам'янів. Кілька секунд він нічого не чув, не бачив, не відчував. Стояв на місці, не в силі ступити й кроку вперед. Потім десь поблизу почувся приглушений стогін, а десь далі — сміх жінок. Через відчинений мавританський портик Андрійко помітив світло ліхтариків. В чорній безодні над головою щось наче ворухнулось, зашепотіло чи принаймні посипалось, як пісок з розірваного мішка.

— Це ж цеглина! — промайнула думка. — З амурчика!

Нелегка думка. Пан Бальбінський казав, що ніяких духів немає. Палац збудовано недавно. І навіть не тут стерегли легковажну кастеляншу…

Минула добра хвилина, поки Андрійко усвідомив, що цеглини падали на голову незалежно від якихось легенд, а просто тому, що немає коштів на ремонт.

Протягом цієї хвилини він почув ще кілька звуків. На подвір'ї хтось гукнув: «Андрійку!» Хтось інший відповів: «Він дожене». Третій покликав: «Суламіф!».

Трошки згодом, коли ця справа стане для нього надзвичайно важливою, Андрійко пригадає, що собаку кликала прекрасна Неллі. Першою гукнула Люцина. Другим був пан Бальбінський.

Незабаром пролунали інші голоси, веселі, гомінкі. Вони так перемішалися, що й розрізнити не можна було.

А над головою Андрійка в бездонній темряві знову щось заворушилося. Зціпивши зуби від страху, Андрійко стрибає вперед, добігає до дверей. Тільки тут, відчуваючи за плечима чисту відкриту ніч, він одважується і ліхтариком, як револьвером, прицілюється вгору.

Бліде рудувате світло ледве доходить до п'ятиметрової висоти склепіння. Два амурчики грають собі в півтемряві. Третій — той, що без голови — сьогодні більш покалічений, ніж звичайно. Чорна яма тепер зжерла його шию і праве плече.

Андрійко вдивляється в цю чорноту, але нічого не бачить. Тільки шум, наче хтось дуже поспішає вибратися звідси.

Нова думка: «А чи всі там на місці? Якщо ні…» Андрійко вискакує з палацу і відразу зупиняється.

Перед ним, притиснувшись до землі, поклавши морду між лапами, лежить і скиглить Суламіф. Як і тоді, в першу ніч, біля куща…

— Суламіф! — кличе він тихо. Потім хапає собаку за шию і підіймає. Тільки побачивши його очі, Суламіф починає перебирати лапами і скиглить звичайно, як від болю.

Хлопець пускає її, біжить наздоганяти гурт. Суламіф чалапає за ним і вже не скавчить.

На збірному пункті нікого немає. Тільки на шляху біля Курдибів миготять ліхтарики. За кілька хвилин Андрійко наздоганяє того, хто йшов позаду.

Це Бальбінський. Він обертається здивований.

— Де ти запропастився? Ми не могли тебе дочекатись.

— Скажіть, будь ласка, — шепоче Андрійко. — Всі тут?

— Про що ти говориш? Не розумію. Що з тобою? Щось трапилось?

Андрійко хоче розповісти, але в цю мить попереду почулися вигуки, засвітились ліхтарики, і поміж молодими соснами, обома руками затуляючи собі очі, з'явився пірат Джакі.

— Де ти швендяєш? — кричить на нього жінка-капітан. — Два наряди поза чергою!

— Що з тобою? — повторює, втрачаючи терпіння, Бальбінський. Андрійко пильно дивиться на Джакі.

— Ну й блазень! — не перестає Маргарита. — Вимазався, як немовля. Пилюка, штукатурка, павутиння!

Вона плеще його по плечах, але Джакі нетерпляче відштовхує її.

— Годі! — сердито бурчить він і прямує вперед.

4

Через цю загадкову подію похід для Андрійка втратив свою чарівність. Але незабаром сталося інше, що на якийсь час трохи відсунуло хаотичні міркування і побоювання.

Усі йшли витягнутою колоною. Вже тут на марші рибалки почали об'єднуватись в окремі групи. Виявилося, що під час ловлі раків треба світити ліхтариком у воду; а рукою брати намічену здобич і обережно класти в мішок. Але не в усіх були мішки й ліхтарики. Коли в голові походу почали вигукувати: «У кого є мішок?», «У кого є ліхтарик?», Людина покликала Андрійка.

— З вашого дозволу, — звернулася вона до Балтійського, — я заберу у вас свого кавалера!

Вони втрьох пішли вперед. Продовжувати розмову було неможливо.

Першою йшла прекрасна Неллі, оточена четвіркою чоловіків; потім Еліана з своїм рульовим, за нею сердита Маргарита з мовчазним Здісем.

Доріжка незабаром стала вужча, і далі пішли одне за одним. Сосни напирали з усіх боків, з'явився ялівець. Нарешті дерева розступились, і внизу блиснула золота брила місяця.

Авангард зупинився, і всі зібралися до гурту. П'ятдесятиметровий схил поступово спадав до невеликого озера. Воно було трохи витягнуте, з високими берегами, оточене з усіх боків прямими стрункими соснами. В місячному світлі озеро здавалося ляльковим.

Хвилину тривало мовчання, потім почулися вигуки захоплення. Лише за кілька хвилин мандрівники згадали про мету своєї подорожі. Поволі одне за одним почали спускатися вниз. Тільки там захоплення щезло. Зрозумівши, що треба лізти у воду, прекрасна Неллі зчинила тривогу і вийшла з гри. Звичайно, кавалери одразу покинули її. Біля неї лишилися тільки чоловік, пан Бальбінський і Суламіф. Інші почали залазити в воду. Групи, які створилися на марші, незабаром розпалися. Півдюжини ліхтариків занурили леза свого світла в прозору воду.

Андрійко з Люциною рушили останніми. Хлопець залишив на березі одяг та черевики і в трусиках зайшов у воду. Люцина взяла мішечок і пішла за Андрійком.

Вода спочатку здалася холодною, а потім — майже теплою. По коліна в воді вони поволі йшли вперед, схилившись і вдивляючись у дно, вирване з ночі скупим світлом ліхтарика.

Вечірня тиша вмить розлетілася. То тут, то там чулися крики, вигуки.

— Тримай, тримай! — кричав Куцик.

— Людоньки, який страшний, — стогнала Еліана-Заячий Ніс.

— Обережно, бо схопить тебе! — гукав піратський рульовий. — Тихше, тихше, обережно…

Андрійкові з Люциною довелося йти за іншими ловцями, які все вже сполошили. Тому перші п'ять хвилин були зовсім безплідні. Ліхтарик бігав справа наліво, але на дні не було нічого, крім мулу, рідких кущиків водоростей і гострих мушлів.

— Оголошується змагання! — кричала з берега Неллі. — Хто піймає найбільше, тому нагорода!

— Десятий! — повідомив Куцик.

— Є! Є! — гукнула Еліана далеко ліворуч.

Чорні думки оволоділи Андрійком. Після історії з цеглиною тепер ця невдача з раками. Може, він їх просто не помічає? Він бачив варених раків, знає їх з книжок, а живими ніколи не бачив. Може, вони зарилися в цей проклятий мул?

Нарешті Люцина зупинилась.

— Знаєш, Андрійку, ми тут з цією ватагою нічого не зловимо. Ходімо, обійдемо їх берегом.

— Праворуч… — промурмотів він, бо з лівого боку він почув голос Маргарити.

— Можна й праворуч. Ходімо.

Вони вилізли, забрали одяг і ледве помітно стежкою пішли вперед. Місяць стояв уже високо. Якісь колючі рослини чіплялись до голих ніг. Довелося надіти черевики, бо на землі було багато шишок.

Швидко обійшли Куцика, який полював з самого краю. Незабаром м'який виступ лісу відокремив їх від гурту. Тут було зовсім спокійно і тихо.

Вони поволі пробирались крізь кущі до води. Нарешті Андрійко зупинився і мало не крикнув: біля самого берега глибина досягала півметра. Кущі звисали над вологим каскадом листя. З кожним кроком у воді піднімалися справжні фонтани мулу, який незабаром зовсім закрив дно. Довелося просуватися обережно й поволі, мов по розбитому склу.

Ступивши три кроки, Андрійко помітив біля купки водоростей якийсь зеленуватий циліндричний і розчепірений предмет. Здивований, він обернувся до Люцини.

— Нарешті! — прошепотіла дівчина.

— Як його брати? — спитав Андрійко тихо.

— А ти не знаєш?

— Ні. Я ніколи їх не ловив.

— Я теж. Ніколи.

— А я думав, що ви…

— А я думала, що ти…

Це довір'я підбадьорило Андрійка. Він обережно підійшов на півметра до членистоногого, який заховався під кущем очерету. Тримаючи ліхтарик у лівій руці, хлопець правою націлився на гостру голову рака, щоб одрізати йому відхід. Потім з блискавичною швидкістю занурив праву руку.

Хвилина страху: чи не схоплять огидні кліщі його пальців. І ось у руці щось тверде. Пальці стулилися. Андрійко витяг здобич.

Але це був тільки мул і шматок скам'янілого очерету. Хитра тварина саме в ту мить, коли Андрійко простягнув руку, швидко, мов стріла, стрибнула на метр у другий бік. Адже відомо, що рак лізе назад. І Андрійко, повний розпачу, глянув на Люцину. Дівчина була великодушною.

— Туди! — вона показала рукою вперед. — Він туди втік. Тільки обережно!

Справді, сполоханий рак утік недалеко і причаївся біля сусідньої купки очерету.

— Чекай! — сказала Люцина. — Тепер я спробую.

Вона тихо підійшла і поволі почала опускати руку. Андрійко хотів крикнути: «Швидше, бо втече!» Але рак нерухомо сидів біля очерету. Можна було б подумати, що він спить, коли б не довгі щупальця, які поволі рухалися, обмацуючи незвичайно освітлену воду.

Люцина націлилась, і раптом її рука опустилася на дно, зімкнулася в кулак. — Метушня. Мул. Люцина випростується. В її тонких білих, майже прозорих пальцях б'ється чорно-зеленкувате страхіття в шершавому панцирі. Великі клешні, мов клапани якоїсь машини, висовуються вперед і розмикаються, відходять назад і змикаються. І плоский хвіст раз у раз б'є об тулуб.

Ця потвора здається Андрійкові справжнім чудом. Тремтячи від страху, щоб рак не випав у воду, він підставляє мішок.

— Ну, це початок! — каже Люцина. — Ходімо!

Вони йдуть поволі. Очерету стає більше. Тепер Люцина стискує плече Андрійка, показуючи праворуч, під берег.

Цей рак червонуватий і менший. Андрійко старанно повторює повчання Людини: діє спокійно, але швидко.

— О! — кричить він і витягує рака з води. Люцина підставляє мішок.

Далеко за лісовим півостровом лунають вигуки. Але тепер Андрійко не чує їх.

Берег перед ними стає рівніший, кущі відступають назад. З води стирчить уже не очерет, а невисока трава. Знову щось повзе по дну. Рак! В Андрійка завмирає серце. Великий, такий, як той, що спіймала, Люцина. Рак стрибає, але в цю мить його хапає Андрійко. Хапає і, скрикнувши, одразу висмикує руку з води. Йому дуже боляче. Рак учепився за великий палець, намагається стиснути ще й другою парою клешнів. Люцина швидко підставляє мішок, але пізно: рак відмовляється від помсти, важко падає в воду і, мов камінь, зникає в глибині.

Ця невдача тільки розпалює Андрійка.

Тепер він зрозумів, що таке азарт золотошукачів. Це стан, у якому людина може забути про все на світі — про голод, втому, холод, смертельну небезпеку.

— Ліворуч, — каже Люцина.

Але сам він бачить праворуч, майже під берегом, великого червонуватого рака. Не встиг вирішити, якого хапати, коли попереду виповзає третій.

Вони ловлять їх по черзі. Навчилися нехитрої справи — обережно підкрадатися, швидко хапати за панцир між клешнями і хвостом. Щохвилини у мішок падає чергова здобич, і чути, як там шарудять панцири.

Вони лічили до десяти, потім перестали. З кожним кроком раків стає більше. На дрібних ловці вже не звертають уваги. Вони йдуть уперед, пробігаючи очима по кущиках трави на дні. У них правило: хто побачить, той ловить.

І раптом обоє зупинилися, мов укопані: перед ними на невеличкій Відкритій підводній галявині поволі клубочилося щось дуже велике. Андрійко навіть ступив півкроку назад. Першим його почуттям було здивування і переляк.

Десятки раків густо. обліпили щось на дні, на глибині якихось тридцяти сантиметрів. Раки були різних відтінків: червонуваті, чорнуваті, зеленувато-голубі.

Їх зібралося тут стільки, що» ловці не знають, якого раніше хапати. Далеко за півостровом кричить Еліана:

— Є, є! Вже дванадцятий!

Андрійко дивиться на Люцину з спокійною гордістю. Біля їх ніг уже не зернята, а ціла глиба цього озерного золота!

— Добре, — каже Люцина. — Починаємо. Тільки тихо, без паніки!

Яка дивовижна була ця ловля! З клубка раків вони швидко брали одного за одним. Почали від крайніх, які вже розлазились. Потім узялися за верхній шар.

Знявши кілька штук, Андрійко помітив, що насподі раки були значно більші. Дужчі екземпляри розштовхували дріб'язок. В якусь мить з-під клубка клешень, лап і хвостів промайнув великий тулуб. Може, це зовсім інший вид? Може, це прісноводний омар?

Напевно, це був патріарх племені раків. Андрійко вперся ногами в дно. Десь далеко хтось гукав, щоб усі поверталися. Андрійко нахилився, руку занурив у воду. Червонувате світло ліхтарика тьмяно освітлювало брудне сіро-коричньове дно. Рак-патріарх сидів нерухомо. Він так захопився чимось, що не помітив, як увесь рачачий мітинг потрапив у мішок.

На самому дні, біля великого рака, лежала дохла жаба. Це заради неї зібралося тут стільки раків.

Андрійко, нарешті, наважився. Він швидко занурює руку, хапає, випростовується. Величезний рак настільки приголомшений, що навіть не рухається в його руці. Довжина рака разом з клешнями — сантиметрів двадцять п'ять. Усі інші поряд з ним — це дріб'язок.

Тільки опинившись у мішку, патріарх починає протестувати. Мішок повний.

— Хоч би не втік! — турбується Андрійко.

— Я покличу Неллі. В неї є запасний мішок. — Люцина замовкає. Покличеш Неллі, а прийде вся компанія, буде галас, тіснота, вони сполохають раків. — Знаєш… сама піду, віднесу цей мішок і повернусь. А ти погуляй, подивись. Може, ще знайдеш таке зборище. Не боятимешся?.. Ну, ну, пробач…

Андрійко виліз на берег, але зразу ж переконався, що в воді тепліше. Він знову зайшов у воду. Біля дохлої жаби вже зібралося багато дрібних раків. Хлопець презирливо подивився на цей набрід. Абищо вже не могло його задовольнити.

Місяць досяг зеніту. Він уже не був повний і світив не так яскраво, як кілька днів тому, коли хлопці завітали до Гожиялок, тіні були затуманені і здавалися більшими.

І взагалі в повітрі відчувалось щось таке, од чого в Андрійка раптом зовсім пропав мисливський азарт і пригадалися справи, про які він зовсім забув. Хлопець навіть пожалкував, що не пішов з Люциною.

— Агей! — долинув до нього далекий голос прекрасної Неллі. — Годі вже! Додому! Додому!

З різних боків посипалися крикливі відповіді.

— Люцино! — гукнула красуня з кінським обличчям. — Де ви ділися?

— Ну, ну! Не кричи! — відповіла Люцина.

Цієї ночі акустика була така, що Андрійко почув Люцину, хоч вона говорила звичайним тоном. Напевно, дівчина вже підійшла до решти компанії.

Ловці раків вилазили з озера. Хлюпотіла вода. Здіслав жартома зачепив Войтека. Чутно було, як вони ганялися один за одним. Потім почулося воркування Еліани і піратського рульового.

Андрійко подумав: ну, чи згадають вони про нього? Чи повернеться за ним Люцина? Чи хоч покличе його?

Він чув, як галасували учасники походу. Еліана заверещала — вона саме переодягалась, а в цей час хтось спрямував на неї промінь ліхтарика. Прекрасна Неллі примушує Бальбінського підрахувати здобич. А жінка-капітан скаржиться на свого товариша, який знову десь заподівся.

Андрійко не відразу зрозумів, що це означає. Бо одночасно до нього долинув голос Люцини. Дівчина кликала, щоб він уже йшов. Разом з нею гукнула і красуня з кінським обличчям:

— Виграли, виграли! Люцина!

Хвиля якогось незнайомого досі почуття сповнила хлопцеві груди.

Це, мабуть, перша перемога в його житті. Андрійко поволі рушив, жадібно прислухаючись, як хто реагуватиме на цей надзвичайний факт.

— Такий, малий, а дивіться! — дивувалась Еліана.

— Бо вони чесно ловили, а інші пари… — жартував Бальбінський.

— Джакі, Джакі! Де ти? — репетувала жінка-капітан. — Зараз же йди сюди!

— Андрійку! — знову гукнула Люцина.

— Ну, ходімо! — вигукнула прекрасна Неллі.

— Почекаємо Андрійка…

— Дурниці, дожене. Завжди десь марудиться цей твій Андрійко. Ходімо!

Андрійко прискорив ходу. Він уже хотів крикнути, щоб вони не турбувались, але три вигуки зупинили його.

— Джакі! Ну почекай же! — гриміла жінка-капітан.

— Ідіть, ідіть! — сказала Люцина. — Я піду до нього, бо він сам заблудиться.

І тоді, нарешті, почувся третій голос, значно ближче до Андрійка.

— Дурниці, Люцино! Ідіть собі, я тут, я візьму його з собою. А ти, Маргарито, не вередуй.

У Андрійка мурашки пробігли по тілу, наче сніжний подув спав раптом на озеро. В такі моменти мозок починає працювати з блискавичною швидкістю, і події неясні, здавалося б, незв'язані між собою, випадкові, вишиковуються в один ряд і набувають певного змісту. 1 від цього страшенно погано стає на душі.

Джакі напоїв їх у Мамайнах, а потім вислідив тут, хоч не знав, що вони їдуть в Гожиялки. А потім ця цеглина. Кого тоді не було серед товариства? Хто їх наздоганяв? Хто був вимазаний штукатуркою і павутиною? І хто тепер навмисне залишився на самоті з Андрійком?

Цих асоціацій було так багато, що про інше Андрійко не встиг і подумати, йому, наприклад, і на думку не спало крикнути, щоб почекали на нього. Хлопець тільки подумав, що нізащо в світі не хоче лишатися сам на сам з Джакі хоч на п'ять хвилин.

І, коли долинули крики, які свідчили, що товариство рушило додому, а ближче, метрів за сто, хлопець почув тихе: «Андрійку!» — він не вагався ні хвилини: повернувся назад і, намагаючись не порушувати нічної тиші, помчав лісом.

5

Цей біг був нестерпний з багатьох причин. Гілки боляче стьобали Андрійка по обличчю. Стежка, якою він біг, ставала все вужчою. На кожному кроці тріщали сухі гілки, шелестіли кущі.

Нарешті Андрійко зупинився. Він так захекався, що перші секунди чув тільки власний подих. Сміх товариства сюди ледве доходив. Проте набагато ближче він почув приглушений голос Джакі.

І знову Андрійко кинувся тікати. Тут місцевість була нерівна. Щохвилини йому доводилося дряпатись на круті, слизькі від хвої схили горбочків. Оглянувшись і не побачивши озера, Андрійко зупинився і вирішив уже не тільки послухати, але й подумати. Тепер голоси ловців розтанули в далечині. Настала справжня ніч. Навколо тиша. Переслідувач замовк. На якусь мить Андрійко відчув полегшення: він обдурив Джакі. Тільки пізніше він зрозумів, що в цьому була його помилка. Бо й справді, що могла означати поведінка пірата? Він двічі гукав Андрійка, але стиха, і на випадок чого міг сказати, що не знайшов хлопця. А чому потім він замовк? Значить, пірат зрозумів, чого тікає Андрійко. Знає, що Андрійко попереджений, орієнтується в ситуації. Тому Джакі переслідуватиме тепер не відкрито, а крадькома.

Коли ці висновки промайнули в свідомості Андрійка, йому стало важко переносити навколишню тишу. Ці півхвилини він гарячково думав: «Кричати, кликати, щоб рятували». Ні, вже надто пізно. Це тільки наведе переслідувача на його слід.

Хвилин десять хлопець стояв, притиснувшись до сосни, щоб його не видно було серед чорних стовбурів дерев нічного лісу. Він уважно дивився туди, звідки щойно прийшов. Місяць поволі котився вгорі. На освітлену землю падали тіні дерев.

Відчуваючи щокою шершаву кору сосни, Андрійко стояв ще дуже довго. Було зовсім тихо. Хотілося спати. В голові промайнула думка: не стояти ж тут усю ніч. Треба шукати Гожиялки. Де вони? З якого боку?

Він пригадав, що спочатку вони йшли приблизно на схід. Колись він вичитав, що напрямок на північ можна визначити по кількості лишайників на корі дерев. Андрійко оглянув сосну, до якої тулився, але нічого не знайшов. У корі скрізь були тріщини, і в кожній тріщині стирчали купки лишайників. Потім хлопець глянув на небо. Довго шукав Велику Ведмедицю, а коли нарешті знайшов, то виявилося, що частина її згоріла від місячного світла. На щастя (чи на нещастя — це покаже майбутнє), Полярна зірка уникнула цієї долі, він її побачив, бліду, але чітку.

Андрійко намітив приблизно курс на захід і поволі почав сходити з горбочка.

Втікати було легше. Тоді він не придивлявся, не прислухався. А тепер кожен крок, здавалося, сповіщав усім, де він пройшов, — стільки дрібних сухих гілок було під ногами. Андрійко йшов так хвилин п'ятнадцять. Оглядався щохвилини, чи цей жахливий шум не притягнув погоню.

Нарешті Андрійко зліз з горбочка. Внизу йти було легше: замість висохлого вереску почався м'який мох, який чудово приглушував кроки. Моху ставало все більше. Через деякий час хлопець зробив висновок, що він підходить до кінця лісу — дерева тут росли рідше, між їх, кронами з'явилося нічне місячне небо. Він подумав: «Зараз же повинні бути Гожиялки».

І тут з Андрійком сталося щось справді жахливе: він побачив чорта. Побачив, хоч він, як відомо, абсолютно не вірив у чортів.

Андрійко взагалі не вірив у нечисту силу, але, як ми бачили, припускав можливість певних явищ, ще не зовсім з'ясованих матеріалістичною наукою, і за відсутністю такого з'ясування вдовольнявся народною версією щодо нечистої сили.

А от тепер побачив чорта саме в його найпоширенішій народній версії. Ба, не тільки побачив, але й почув. Він зробив ще кілька кроків, дійшов до невисокого, але дуже густого куща і зупинився. За кущем хтось був! Андрійко спочатку почув, як тріснула гілка. Це вже заморозило його. «Привиділося», подумав він, щоб заспокоїтись. І раптом почув сопіння!

Не втомлене, не сонливе. Гнівне! Наче він перешкодив якійсь запальній, дуже зайнятій людині, і ця людина от-от вибухне прокляттями.

Гарячково намагаючись заспокоїтись, Андрійко спочатку подумав: «Ні… не той! Той би ховався, підстерігав мовчки!»

Може, який-небудь пастух заблудився, як Андрійко. Або робітник, що працює в' лісі. Адже тут женуть смолу… А може, просто якась людина!

Готовий крикнути: «Агов!», Андрійко ступив ще крок. Він витягнув шию, щоб побачити незнайому людину, визволителя! І побачив…

Великий густий кущ лози. Ніч. Місяць, тіні і яскраве світло. З-за кущів визирнуло чиєсь жахливе обличчя. Худе, невелике, але з величезним носом і гострою, трохи задертою вперед, досить довгою бородою. Лоб низький, вузький, зрізаний, очі злі, гнівно палають при місячному світлі.

Над лобом, у густій розпатланій чуприні, було те, що завжди є атрибутом чорта: роги. Невеликі, трохи загнуті назад, але досить гострі роги.

Скільки часу мав Андрійко на міркування? Якихось дві десятих секунди — стільки, скільки треба спринтерові, щоб пробігти два останні метри до фінішу. Що можна передумати за ці два метри? Дуже легко не вірити в чорта. Але одне діло думати про чорта на розі Маршалківської і Алеї о третій годині дня і зовсім інше — опівночі в Мазурській пущі, недалеко від проклятого озера Снярдви.

Андрійко скам'янів од жаху. Чорт ступив крок вперед і… закричав на Андрійка! О, звичайно, не по-польськи. Навіть не по-людськи, а скоріше так, як гавкає дуже злий собака. Це тривало недовго: скованість минула. Великими стрибками, щоб вирватися з дуже густого моху, Андрійко помчав уперед, не оглядаючись, не прислухаючись. Біг, стрибав, ні про що не думав, крім одного: «Скоріше б добігти до найближчої купи дерев!» Ось він уже добігає, але нога з розгону потрапляє в густий мох. Хлюпотіння! Бігти стає все важче. Ноги частіше загрузають у вологому високому моху, вони стають мокрі, чорні від багна. Низенькі сосонки росли дедалі рідше.

Нарешті Андрійко зрозумів: «Це ж болото! Торфовище!» Він зупинився, почав оглядатися.

Попереду крізь тоненькі стовбури сосон-ліліпутів просвічувала поверхня озера. Спочатку хлопець подумав: «Я повернувся на Скарб». Потім він зрозумів, що це було друге, погане, прокляте озеро. Озеро Радість.

Справді, береги тут були зовсім інші. Там — веселі кущі ліщини занурювали гілки у воду, високі береги, одягнуті підростаючим міцним соснячком, створювали чорну, але хорошу оправу блискучої, мерехтливої, веселої водяної поверхні. Там і ніч здавалася доброзичливою, близькою.

А це озеро, хоч воно й розташоване поблизу і схоже на нього своїм розміром, формою, було зовсім інше, — тривожне і похмуре.

Плоский берег, порослий карликовими соснами. Місяць лежить посеред озера жовтим коржиком. Вода нерухома. Може, саме тому, що на воді немає жодної зморшки, озеро здається мертвим.

Навіть очерету тут нема. Торфовий берег наповзає на озеро і раптом обривається. Андрійко пригадав розповідь Агнешки, що це плавучий берег, він просто лежить на воді, яка поволі, протягом століть умирає, перетворюється в мул, в багно, в торфовище. І в цій умираючій воді живуть великі, завбільшки з людину, риби-потвори — соми.

Він пригадує це і знову завмирає на місці. Страшно бігти, стрибати. Він боїться долі Радоста.

Андрійко стоїть на купі моху біля стовбура карликової болотної сосни. Поруч кілька невеликих кущів. Якийсь дивний, дуже приємний запах. Висока трава цвіте білими, чудернацькими квітами, схожими на шматочки вати. Мов зачарований, дивиться Андрійко на озеро. Мертва тиша. Якась колода, чорна, слизька, нерухома, лежить біля самого берега. Він оглянув усе це мимохідь, аби тільки не думати.

Спить мертве озеро Радість, спить пуща, мовчить велике небо. Тільки місяць поволі котиться на захід, ростуть тіні і світло стає якимось неприродним, туманним, хитким, хоч на небі немає жодної хмарки.

Андрійкові стає холодно, дошкуляє голод. Місяць уже збирається щезнути. Згадуючи Радоста, хлопець думає про те, що йому будь-якою ціною треба звідси вибратися. Але чи можна йти через болото?

Він дивиться на озеро. Що це? Невже примарилося від утоми? Поверхня води мертва, але чорна колода біля берега тихенько рухається. Хто ж її штовхнув?!

Слизька, велика, кругла! Хто її штовхнув? І не зупиняється! Навпаки, пливе тепер швидше, вже й круги біжать по воді! Звивається, повертає! Андрійко більше не чекає. Він біжить геть від озера. Але через кільканадцять метрів помічає, що з кожним кроком болотна вода підіймається все вище. Глибокий пухнастий мох поступово зникає.

Замість світло-зеленого килима моху поміж сосонками і кущиками лежали якісь темно-зелені озерця. Тримаючись за сосонку, Андрійко доторкнувся ногою до зеленої поверхні. Так і є! Нога без будь-якого опору занурюється в грузьку густу мазь.

Хлопець швидко витягнув ногу і обома руками схопився за сосонку. Він потрапив на середину трясовини. Озирнувся. Навкруги така сама пліснява замість моху. Він не розумів, як добрався сюди. Андрійко шукав свої власні сліди, але не знайшов: грузька поверхня вже вирівнялась. Тільки поміж стовбурами карликових, здавалося, примарних сосонок трупним блідим світлом виблискувало озеро.

Запах важкий, навіть починає боліти голова. Такий дивний і такий знайомий. Андрійко зриває гілку, розтирає вузьке довге листя. Це ж те саме листя, яке мати цілими в'язками купує у селянок, засіб проти молі — звичайне багно. Багно! Він згадує про назву, і важкий запах немовби ще більше посилюється. Андрійко чує, як кров б'є в скроні. Йому здається, що саме від цього шуму болить голова.

Кажуть, можна знепритомніти, коли нанюхатись багна. Це, мабуть, правда. Андрійкові вже невистачає свіжого повітря. Він стає навшпиньки, ловить чистий подув, аби тільки не отруюватись цим запахом — дуже неприємним, різким, мов наркоз.

На мить хлопцеві здається, що острівець, який дав йому притулок, починає гнутися під ним, тоне в бездонній трясовині. Хлопець навіть відскакує назад. Сосонка захиталась, і по плісняві побігли повільні кола.

Тоді Андрійка охопила рішучість, близька до розпачу. В місячних присмерках, що густішали все більше, він вибрав найближчий — за два метри — острівець з неодмінною сосонкою. Відштовхнувшись від стовбура сосонки, Андрійко стрибнув.

О диво, дострибнув! З розгону налетів грудьми на тонкий стовбур, зім'яв сосонку і, не загальмований опором деревця, впав аж за острівець, обличчям у самісіньку середину покритого пліснявою болотного віконця. Холодно, мокро, гидко… Запах гнилої вогкості, на губах щось слизьке. «Тону», думав Андрійко, ледве підводячи голову.

Якби хлопець упав інакше, він розділив би долю Радоста. Але Андрійко лежав, витягнувшись на весь зріст, і тому не потонув.

Простягнувши вперед руки, Андрійко розпачливо розмахує ними. Раптом торкнувся чогось слизького. «Колода, що плавала на озері, — сом!» подумав він і рвонувся вперед. На цей раз натрапив на щось тверде. Підтягнувся. За хвилину добрався до другого острівця, виліз з болота і сів.

Важко дихаючи, збуджений і переляканий, він усе-таки почував себе щасливим, хоч виглядав, мабуть, жахливо — мов актор провінціального театру, не до кінця загримований під негреня.

Він підвівся, випльовуючи огидну гнилу грязь, напружився і знову стрибнув. На сусідньому острівку сосонка була міцна. Далі — теж. Потім з'явився високий мох. Була й вода, але Андрійко вже не звертав на неї уваги. Пройшовши метрів сто крізь еластичні, пружинисті зарості моху, він опинився на твердому грунті.

Якби можна було тепер тішитися перемогою над найстрашнішою небезпекою, над трясовиною!

Але не встиг він витягнутись на піску високого горбочка і обтрусити з себе шар грязюки, як повернулись попередні страхи і знову примусили хлопця бути пильним. Андрійко не пам'ятав, чи кричав він, коли впав у трясовину. Коли кричав, то пірат, який підстерігав його десь поблизу, міг почути, навіть напевно почув! Така тиша!

Андрійко подивився навкруги і обережно рушив уперед. Куди?

6

Він не дуже замислювався над цим. Просто йшов уперед, якнайдалі від озера Радість, від трясовини. Ішов, пильно дивлячись, чи не ховається десь поблизу довгань в червоній хустці. Нелегкою була ця дорога. Місяць стояв уже над самим горизонтом, високі сосни заступали його, і сутінки густішали з кожною хвилиною.

Андрійкові здавалося, що скоро світатиме. Але саме тепер було набагато темніше, ніж… Скільки годин тому? Це так уже й багато, під час ловлі раків…

Він зупинявся біля кожної купи кущів. Адже рогатий ховався саме в кущах. Хлопець прислухався, чи не чути сопіння… Але навкруги панувала глибока тиша. Тільки десь далеко монотонно кричав деркач.

Андрійко знову глянув на небо. Велика Ведмедиця стояла догори ногами. Легко знайшов Полярну зірку. Але після всього, що трапилось, він зовсім не був певний, що Гожиялки звідси на заході. Андрійко роздивився. Дерева з правого боку здавалися якимись іншими, вищими, не такими, як всюди. Не думаючи, хлопець пішов саме туди.

Незабаром він натрапив на стежку. Через якихось двісті метрів виявилося, що високі дерева — тополі. А під ними на фоні темного неба виринув чорний трикутник.

Дах! Андрійко наче прокинувся од важкого сну! Дах, селище, люди! Можна буде відпочити від усіх кошмарів! Можна буде спитати пірата, чого він хотів. Можна буде висміяти рогатого. А там можна буде помитися, поїсти, виспатися!

Андрійко відчув, як він втомився, змерз, проголодався, хоче спати. Як сильно болить голова, одурманена кущами багна. Він подумав: «Собака, напевно, ховається десь тут! Шкода, що Суламіф…»

А, зрештою, що таке собака для людини, яка втекла від зловісного пірата, зустріла жахливу істоту, мало не загинула в трясовині!

Стежка поступово перейшла в алейку, обсаджену п'ятиметровими ялинками. Видно, тут мало хто бував, бо вона густо заросла тогорічним бур'яном. Потім…

Андрійко зайшов на подвір'я. Ліворуч якась господарська будівля. Дивна, чорна, навстіж відчинені двері. Праворуч — будинок. Андрійко хотів підійти до нього, розбудити кого-небудь, вибачитись і попросити дозволу переночувати. Але саме в цю мить зрозумів, куди потрапив.

Чому він не догадався, як тільки побачив ці високі дерева, зовсім не схожі на тутешні неодмінні сосни? Адже він знав: поруч озеро Радість. І саме сюди, саме сюди йому заборонила приходити Агнешка!

Будинок дивився на нього чорними глибокими проваллями вікон без шибок, без рам. Буйні кущі бузку за кілька років розрослися в справжні джунглі. З другого боку сюди прийшла повінь молодої осики і затопила вхід без дверей і одвірків.

Місяць сховався за лісом, тільки небо над ним було ще рудувате. Навпроти, на сході, з'являвся зеленувато-блідий світанок.

Хвилину Андрійко вагався: як-не-як, а це будинок, дах над головою, підлога… Але не рушив з місця. Хлопець раптом відчув, що цей ліс, який здавався безмежним, чужим, сповненим загадкових явищ і привидів, по суті звичайний собі ліс. Що саме тут, у цій покинутій сторожці Радості…

Що було найгірше? Те, що казала Агнешка? Може, її тон, погляд? Чи застереження, щоб саме сюди не ходити, хоча б тебе тягнули силоміць…

Андрійко згадує власне визначення: «Ядро темряви».

Вже кілька годин з ним діються незрозумілі і дуже неприємні речі.

Двічі йому загрожувала смерть, його переслідували дивовижні привиди. Він блукав у країні жаху, яка, виявляється, розташована зовсім близько, під боком.

І тепер він знав, що центром цієї країни, її серцем, ядром темряви, в яку він все більше поринав, є саме ця вимерла садиба.

Тому Андрійко не пішов уперед. Але не встиг він повернутися спиною до цих чорних віконних проваль, як почулися чиїсь обережні кроки. Андрійкове чоло спітніло, волосся піднялося.

Щось посувалося, щось наближалося. Скам'янілий од переляку, Андрійко чекав. Що б там не з'явилося, він має зустріти його віч-на-віч!

Якою довгою стає хвилина, коли її переживаєш саме так, коли вимірюєш її шаленими ударами крові в скронях!

Чого боявся Андрійко? Що могло з'явитися з-за рогу мертвої садиби? Надто багато пережив він цієї ночі, і вже нічого б його не здивувало. Хлопець уже сам не знав, чого йому найбільше боятися. Він тільки дивився в майже суцільну пітьму, ледь-ледь розсіяну близьким світанком.

Кроки наближалися. Щось уже вийшло з-за рогу, йшло на Андрійка! Але він нічого не бачив! Невидимка!

Кроки стихли, потім почулися знову. І тоді Андрійка охопив жах.

Хлопець повернувся і щодуху побіг алейкою вниз. Він мчав через бур'яни, лякаючись кожного свого кроку, тікав і водночас чув, що за ним мчить погоня.

Андрійко добіг до повороту і з розгону впав під ялинки; колючі гілки били по обличчю, але вони й сховали втікача.

Він притулився до землі, мимоволі заплющив очі. І тепер, секунд через десять, по доріжці промчала погоня. Але не було чути ні крику, ні тупоту, ні сопіння. Все в цю жахливу ніч було неправдоподібне.

Щось дуже велике і швидке, наче птах, беззвучно пролетіло біля Андрійка і пропало в темряві, тихо писнувши.

Андрійко довго лежав під ялинками. Серце його завмирало. Тиша була безмежна. Розплющивши очі, він здивувався: було видно, Андрійко пішов, спочатку крадучись, потім певніше. Він ішов, лягав на траву, притуливши обличчя до росяної трави, щоб відігнати втому, і знову йшов.

Поволі, непомітно надходив світанок, але ще не розвиднілось, як на небі невідомо звідки з'явилися сині купчасті хмари. Зірвався різкий холоднуватий вітерець.

Вітерець підіймав хмари, як завісу над сценою, гнав кудись на захід і відкривав декорацію неба для нової дії, ранкової. З-за хмар виринуло ніжне, вгорі сірувато-блакитне, над горизонтом салатове, в одному місці вже рум'яне небо літнього ранку.

Стежка кінчається, починається шлях. Ліс стає густіший, дерева — вищі. Не вагаючись, Андрійко завертає праворуч. Уже зовсім видно. Ліс здається затишним, як варшавська квартира, нічні страхи, наївні, мов казочки для дитини, а дитиною він, звичайно, вже не був.

Біля дороги відцвітають останні голубі китиці люпину. Працьовиті павучки затягнули їх густою сіткою павутини, роса зібралася дрібнесенькими краплинками, меншими за головку булавки. Тому здається, що павутина вкрита інеєм. Ревуть корови. Дорога впирається у ворота. Здивований Андрійко зупиняється. Ворота відчинені, але через ліс тягнеться огорожа з колючого дроту. В рові лежить стовп з заіржавілим надписом: «Verboten» — «Заборонено».

У ранковій тиші пролунав перший за стільки годин людський голос. Це Агнешка знову лає чоловіка за те, що він привіз її на цю прокляту землю.

Ще кілька сот метрів, і Андрійко зайшов у палац. Задер голову. Але цеглина не впала. Куцик розплющив очі, позіхнув і загрозливо промурмотів:

— Ну, почекай! Ми ще поговоримо!

Коли Андрійко прокинувся, сонячне проміння радісним гарячим водоспадом вливалося в кімнату. Хлопець потягнувся з насолодою, пригадавши, що сьогодні неділя, день відпочинку, і косити не треба. Потім повернувся на другий бік, збираючись спати півдня. Погляд його мимоволі впав на руки.

Вони були чорні! Згадка блискавкою майнула в голові. Перед очима одразу постали всі подробиці минулої ночі, починаючи з цеглини та багна і кінчаючи цією неприродною, швидкою і якоюсь тихою погонею. А потім ще погроза сонного Куцика. Вона була дуже неприємна.

Андрійко сів на ліжку і почав спокійно обмірковувати все, що з ним сталося за останній час. Було багато неясного, загадкового, такого, що без речових доказів могло б здатися стороннім людям вигадкою, або, на кращий випадок, галюцинацією.

Але були справи й зовсім явні і все-таки таємничі. Андрійко» зрозумів, що хоч він і повернувся, хоч зараз і день, навколо сонце, люди — небезпека, яка йому загрожувала, не минула.

Хлопцеві раптом здалося, що внизу хтось зайшов у маврітанський вхід. Він думав: «Тип у червоній хустці!» і зрозумів, що й тепер зустріч з ним віч-на-віч була б не набагато приємнішою, ніж уночі в лісі.

І тоді розмова, яка мала відбутися з хлопцями, здалася йому порятунком. Самому важко, треба ще комусь відкрити таємницю. Тільки разом можна буде якось розплутати цю справу.

Якою дурницею здавалася тепер учорашня суперечка з приводу раків, порівняно з усім, що трапилося вночі! Дуже добре, якщо вони поговорять, усе з'ясують і знову будуть дружною і сильною четвіркою, колективом непереможних румбакштагів!

Андрійко скочив з ліжка, одягнувся, посвистуючи, збіг униз і незабаром був уже на пристані.

День обіцяв бути жаркий. При березі — жодного човна. Тільки «Аталанта» нерухомо стирчала біля молу.

Хлопець довго тер обличчя, руки, лікті. Болотний чорнозем, Мов смола, в'ївся у шкіру. Андрійко навіть виправ сорочку і труси. Вони швидко висохли на сонці.

Десь опівдні Андрійко пішов до Агнешки. На сніданок він не розраховував, хотів скоріше зустрітися з товаришами.

Підходячи до будинку Курдибів, він побачив хлопців, які лежали в холодку під молодими сосонками, і радісно вигукнув:

— Хлопці!

Ті, не відповідаючи, мовчки подивилися на нього. Здісь зірвав травинку і неохоче гриз її, у Куцика і Войтека на обличчях була байдужість, яку вони, мабуть, перейняли в суддів військового трибуналу з якогось фільму.

Андрійку стало жарко — страшенна спека. Він витягнув хустинку, витер лоба і шию.

— Хлопці! — сказав знову. — Добре, що я вас, нарешті, знайшов. Стільки маю вам розповісти!

Вони переглянулися. Ніхто не обізвався, тільки Куцик сказав:

— Ну, ну! Про що ти хочеш розповісти?

— Правда, хлопці!

Андрійко підійшов ближче. Товариші навіть не посунулися, щоб дати йому місце в холодку. Він сів на сонці. Андрійко тепер добре розумів, що був неправий, коли вчора проговорився про раків, що, навпаки, хлопці мали рацію, коли вилаяли його. Може, й з паном Бальбінським він був надто безтурботний, не виявив належної пильності.

Однак йому було неприємно визнати це прямо, і він вибачливим тоном, покірливою поведінкою хотів показати хлопцям, що розкаявся.

Але Андрійко помилився, бо саме цим тільки розпалив завзятість товаришів. Їм здавалося, що, вдаючи розкаяння, він хоче відкрутитись од відповідальності за свій вчорашній проступок. Тому хлопці мовчали, і в їх мовчанні відчувалася неприязнь, яка підсилювалася впевненістю, що претензії до Андрійка цілком слушні.

Андрійко відчув це, знітився і замовк. А коли в мовчанні минуло кілька хвилин, гнів хлопців ще більше посилився.

— Хлопці, — почав Андрійко вже вчетверте. — Ви знаєте, що зі мною трапилося вчора?

Як мало це їх цікавило! Тепер уже й Войтек зірвав травинку і почав її старанно гризти, а Здісь ліг на спину і три рази підряд на весь рот позіхнув.

«Ах, так! — подумав Андрійко. — Зараз я вас розбуркаю!» — Але й цього разу він помилився.

— Вчора на мене був замах! — випалив Андрійко, не дивлячись на товаришів.

Кілька секунд він чекав, а потім не витримав і глянув на Куцика. Правда, Едик дивився на Андрійка, але з такою байдужістю, наче той був прозорою шибкою.

— Слово честі! — крикнув Андрійко. — Хтось хотів мене вбити! І, здається, я навіть знаю хто.

Тепер він не зводив з них очей, підстерігаючи зацікавленість, недовір'я або насмішку. Так, вони переглянулись. Войтек закопилив губи, а ті й оком не повели.

Андрійко збентежений, поспішаючи, розповів їм історію з цеглиною. Тут, нарешті, Куцик досить презирливо похитав головою.

— Хтось був за тими амурчиками, правда? — спитав він.

Андрійко підтвердив.

— Ти бачив?

— Ні!

— Чув?

— Так!

— Що? Слова? Кашель? Чихання?

Андрійко намагався пояснити, як умів, свої враження. Він хотів ствердити, що за амурчиками хтось чхав. Але вирішив бути чесним і сказав, що чув якесь сопіння.

Куцик подивився на товаришів і відразу змінив тему:

— А для чого цей замах?

— Очевидно… Сам не знаю… Ви помітили раніше, що… того… діються дивні речі. Ключ від нашої кімнати…

— Де Крим, а де Рим!

— Ну, мабуть, ми комусь перешкоджаємо…

— Авжеж. І ти найбільше.

Ось він — вирішальний удар! Куцик завдавав його цілком свідомо. Хлопці дивились тепер один на одного, і, нарешті, щось перебороло їх байдужість: злісна, безмежна іронія.

Бо, справді, уявити собі, що з усієї четвірки найнебезпечнішим для невідомого ворога є Андрійко, це означає вважати всіх інших за страшенних розтяп.

Андрійко зрозумів це вже надто пізно. Куцик запитав:

— Ну, так хто ж він, той, що посягає на грізного Андрійка? Ну?

Андрійко закусив губу. Він знав уже, що кожне сказане ним слово губить його. Він не міг протистояти вимогам Куцика. Довелося промурмотіти кілька слів про пірата Джакі. Це викликало сміх. І, на диво, це не образило Андрійка. При такій спеці, при такому яскравому світлі, від якого люди мружили очі, всі аргументи хлопця — темрява, неясність, непевність — втрачали свою переконливість.

Він перебирав у пам'яті нічні події, гарячково шукаючи тієї, яка б довела принаймні ймовірність його підозри. «Який несправедливий цей світ», подумав Андрійко. Він стільки натерпівся, стільки пережив у цю ніч, і ось усе це стає не більш реальним, ніж сон.

Андрійко мовчки перебирав останні аргументи: сторожка, рогатий привід. Вирішив краще не говорити про це.

Раніш ніж він встиг подумати, Куцик уже все підсумував.

Це було щось жахливе. Як відомо, Андрійко готовий був з усією енергією осудити самого себе за балакучість, за безтурботність, відсутність пильності. А тимчасом цей первородний гріх, ця прапричина усього скандалу стала вже маленькою, мало важливою, непомітною. Куцик майже її обминув, вважаючи, що причиною були речі, в сто разів гірші.

Відповіді Андрійка, за словами Куцика, свідчили про Інші його якості. Їх спільним знаменником було страшенне боягузтво.

Тут втрутився Войтек:

— Пам'ятаєте, зразу після приїзду… Коли ми зійшли в Стобці. Дрімлюга крикнула, а він мене за руку: «Що це?» А потім, коли літак… Його переслідує думка про якісь злочини, звичайно, на грунті хворобливого боягузтва.

— А потім, коли здохла ця курка.

Кілька хвилин хлопці пригадували всі провини Андрійка, великі і малі.

— Власне кажучи, справа ясна! — підсумував Войтек, стукнувши кулаком по коліну. — Від людини вимагається стійкість! Тут нема місця для розмов і базік. І я думаю, що ми повинні зробити з цього організаційні висновки.

Вони знову похитали головами.

— Просто цього типа треба відправити додому! До мами! — додав Войтек з убивчою іронією.

Куцик розвів руками.

— По суті, я згоден, але ти сам знаєш, гроші…

— Для одного вистачить з авансу.

— Добре, — погодився Куцик. — Чудово, хлопці! Прекрасна ідея! Відправити цього типа, і будемо спокійні. Бо нянькою ніхто з нас не збирається бути…

Сонячний пейзаж навколо здавався Андрійкові ще яскравішим, але якимсь розпливчастим. Великі світлі кола охопили сосонку навпроти. Але саме цього не можна було допускати. Хлопці відразу помітили сльози. Здісь сконфужено відвернувся, Куцик засміявся і кинув:

— Баба!

А Войтек дозволив собі випустити найбільш отруйну стрілу:

— Ні, звідки ж! Кавалер! Спокусник! З баришнями в кущах сидить цілими ночами! Є такі, що люблять тільки з шмаркачами…

Андрійко скочив на ноги. Полум'я гніву висушило очі.

— Я не дозволяю, я не дозволяю тобі! — крикнув він.

Войтек замовк. І раптом Андрійко зрозумів:

— Ах, так тому ти такий безжалісний. Так ви тому… що вона мені віддає перевагу, не вам…

О, напевно в цій догадці була частка правди. Тому «високі судді» реагували ще дужче. Вони почали качатися по землі, сміючись так голосно, як тільки могли.

— Смійтеся, смійтеся! — крикнув Андрійко. — Я бачу наскрізь ваші душиці! Я плюю на ваш вирок. Чуєте?

Він засвистів і плюнув.

— Ну, ну! — у Куцика сміх пройшов напрочуд швидко. — Спокійніше! — гукнув він погрозливо.

— Так от знайте: я сам, сам справлюсь…

— Зрозуміло, у нього ще й індивідуалізм… — Войтек сказав це тоном лікаря, який, ствердивши кір на підставі температури хворого, не без радощів знаходить у нього ще й висипку.

— Дрібноміщ… — почав Куцик, але подумав, мабуть, що цього надто мало. Закінчив: — Буржуазний.

— Не хочу вашої допомоги! — кричав Андрійко. — Сам… А з вами…

Він одвернувся і пішов. Секунд десять хлопці мовчали. Потім Куцик крикнув:

— Стривай, стривай! Ми тут в організації… Але Войтек і тепер був в'їдливіший.

— А хто має успіх у дівчат, побачиш ще сьогодні.

Хлопцям і справді набридли вже скарги Агнешки, тому Здісь досить легко відкрутився од роботи і вирушив ловити рибу. По дорозі він зайшов на город, щоб накопати черв'яків.

Було ще зовсім рано. Коли Здісь відштовхнув від пристані рибальський човен, сонце тільки виринало з-за горизонту, затягнутого серпанком. Було так тепло, що Здісь скинув светр і лишився в легенькій сорочці.

Рибалка не дуже замислювався над вибором місця — адже всю цю справу він затіяв, головним чином, для того, щоб не йти на сінокіс. Хлопець пригадав: здається, саме тут він ловив тоді рибу з Люциною, і завернув в очерет. Витягнув вудку і досить вдало закинув її в перше-ліпше віконце чистої води.

Було дуже тихо. Птахи ще не літали. Бджоли, оси, джмелі чекали перших променів сонця. Поверхня озера була зовсім гладка, немов залита зверху олією.

Тільки в очереті щохвилини щось плескалося. Щось виринало праворуч, ліворуч, позаду, водяні круги розбігалися, зштовхувались. Заінтригований Здісь обертався на кожний такий сплеск, намагаючись зрозуміти його причину. Але щоразу він бачив тільки хвильки, що розходилися в усі боки.

А вудка тим часом спала. Біло-червоний поплавець підплив до якоїсь очеретини і завмер. Так минуло чверть години. Це дратувало Здіся. Знову не щастить! І під Момайнами він нічого не зловив. Хіба тільки потім оті кілька мізерних рибок, що спіймав разом з Люциною? А може, це саме вона мала щастя, а він просто лякав рибу? Жодної не видно!

Сплески не вщухали, а поплавець дрімав. Думка легко перестрибнула від Люцини до Андрійка. Здісь і жалів його трохи, й засуджував. Бо як же це так, — не підкорятися колективу!

Раптом плескіт почувся саме там, куди задивився Здісь. На якусь частку секунди в повітрі мелькнув розкритий рот великої золотистої риби. Хлопець сам собі не вірив. Навкруги повно риби, а він сидить уже майже півгодини марно. От не щастить!

Здісь сердито схопив вудку і закинув туди, де сплеснуло. Поплавець доторкнувся до води і поволі посунувся вліво.

Хлопець якось мимоволі смикнув вудку вгору. На гачку затріпотіла…

Якою великою здалася йому ця краснопірка! Кінець вудки вигнувся. Здісь потягнув її до себе, але занадто сильно: риба промайнула біля його носа і знову опинилася над водою. Вона балансувала так кілька разів, і серце Здіся щоразу тривожно завмирало.

Нарешті він схопив рибу. Яка ж гарна: з темно-золотистою лускою, червоними плавцями, яскраво-оранжовими обідками навколо очей! Тремтячими пальцями він зняв її з гачка. Хвилину тримав у руці. Сантиметрів двадцять! Куди більша, ніж піймані тоді з Люциною.

Знову сплеснуло. Здісь закинув вудку в те саме місце. Є!

Ця краснопірка була менша, Здісь швидше зняв її і знову закинув вудку.

Тепер він чекав якусь мить. Поплавець раптом занурився, наче хтось його потягнув з величезною силою. Рибалка нервово смикнув вудку, сподіваючись спіймати акулу. На гачку билося щось маленьке, на смерть перелякане власним нахабством і наслідками, які воно викликало. Це був смугастий червоно-зелений окунець. Здісь випустив його.

Сплеснуло в іншому місці. Здісь закинув вудку туди. І знову, ледве принада торкнулась води, як щось заворушилося, поплавець поволі посунувся вбік. Розгніваний Здісь смикнув вудку і мало не випустив її — така важка вона була!

Вудлище вигнулося. Обличчя Здіся вкрилося дрібненькими краплинами поту. Він не знав, що робити. Хлопцеві здалося, що він чує тріск, що вудлище ламається. Він підняв вудку якнайвище, і зігнута бамбукова палиця, справді, ледве трималася.

Ну й риба! Це теж була краснопірка, тільки ще більша. Здісь зціпив зуби. Потім різко потягнув до себе, риба з розгону перелетіла на другий бік човна. Ці кілька секунд здалися Здісю огидним сном. Тільки тоді, коли риба впала на дно човна, його охопила хвиля дивної, досі незнаної втоми. Хлопець витер обличчя і задивився на товсту темно-золоту рибу. Вона була, мабуть, на чверть довша від спійманої перед цим, але така широка і товста, що важила майже в чотири рази більше.

Здісь одвернувся від своєї чудової здобичі, бо йому вже не терпілося піймати щось більше! Ще більшу рибу!

Закинув вудку. Хвилину почекав. Ні, ця була менша. Але була! Тремтячими від поспіху пальцями він насаджував принаду, закидав вудку в очерет, лютував, коли заплутувалася волосінь, і потім пересував човен далі, в глиб очерету.

Скільки часу вже минуло?

Чимала купка золотих краснопірок, червоно-зелених окунців, сріблястих пліток лежала в човні. Спека все дужчала, риба втратила свої свіжі барви. Котра година? У Здіся не було часу глянути на годинник. Велика краснопірка все ще лишалася найбільшою. Хлопець дбайливо відсунув її в тінь, щоб не пекло сонце.

Раптом Здісь помітив, що в банці залишився тільки один черв'як. Він насадив його, не розуміючи, куди ділася решта. Знову закинув вудку. Поплавець поволі рушив.

Здісь підсік, і серце його знову завмерло: вудка була важка. Здісь ніс її до човна обережно, як дорогоцінний кришталь: ця краснопірка була ще більша!

Хтось гукнув його. Здісь не чув. Відчепив рибу і зважив її на витягнутій долоні. Важка! Він хотів порівняти її з тою, ступив крок…

Риба раптом стрибнула, Здісь захитався, мало не полетів у воду. Краснопірка вирвалася з руки і з розгону плюхнулась у воду.

— Здісю, йди снідати!

Він стояв, дивився, нічого не розуміючи. Почув тільки тоді, коли його покликали втретє. Глянув на годинник — дев'ять! П'ять годин сидів він у цьому очереті!

Принади вже не було. Треба було повертатися. Здісь був зовсім розбитий. Він дивився на рибу в човні, але та, що втекла, оволоділа всіма його почуттями й думками, і, незважаючи на великий улов, хлопцеві здавалося, що він зазнав поразку.

2

На пристані стояв Куцик. Побачивши похмуре обличчя Здіся, він ще здалека почав глузувати з нього.

— Звичайно, знаменитий рибалка чекав в очереті, доки ми скінчимо косити, а тепер розповідатиме про неввічливих рибок, бо жодна до нього не завітала!

У Здіся покращав настрій, але вираз обличчя лишився той самий. Хлопець навіть додав похоронним голосом:

— Ну, якщо так не везе… Кажу тобі, одна була ось така!.. — Він відміряв на руці півметра.

— Аякже, аякже! — перебив його Куцик. — У тебе скоро будуть синяки від такого міряння! А все-таки ти свиня, що прогулюєш.

— Слово честі, Агнешка плаче! Я ж для вас!

— Тільки не викручуйся! Якби ти хоч одну рибку зловив, я махнув би рукою. А так… Вдруге вже не викрутишся.

Тут Куцик побачив на дні човна золотисту сріблясту, червоно-зелену купу. Він замовк, навіть став на коліна. Куди її покласти? Нарешті Здісь наламав вербових гілок, і хлопці почали низати на них рибу. Ця робота тривала добру чверть години.

Агнешка ахнула, побачивши такий улов. А Здісь залишив їй рибу, вдаючи зовсім байдужого, наче з дня народження він тільки те й робив, що рибалив.

Хлопці пішли назад. Під широким кущем диких порічок зустріли Войтека. Він не хотів вірити, певен, що Куцик глузує.

Потім хлопці вирішили піти скупатися. Вони зупинилися біля палацу. Була глибока тиша, ніякого вітру. Тільки бджоли дзижчали в розквітлих липах, і здавалося, що від сонячного проміння тремтить повітря. І ще щось наче гуркотіло десь далеко, але так тихо, що хлопці скоріше не чули цього звуку, а якось відчували під ногами.

Войтек задер голову і глянув на башту. При цьому у нього було таке обличчя, що Куцик спитав:

— Що з тобою? — Він обернувся і теж подивився на башту. — Щось у нашій кімнаті?

— Ні, вище. Та це дурниці. Мені привиділося.

— Що?

— Що хтось звідти виглядає.

— Справді?

— Та ні, привиділося.

— Ходімо, подивимося.

Здісь позіхнув, і Войтек ще раз заявив, що йому привиділося. Куцик не наполягав.

Всі троє попрямували на пляж. Там були обидві жінки. Хлопці довго купалися, потім загоряли, знову плавали. Нарешті пішли обідати.

— А де четвертий? — спитала Агнешка. — Ваш малий?

— Граф? Ще спить, — заявив Войтек.

— І просить, щоб йому обід до ліжка принесли! — додав Куцик.

У рибі було повно кісток, але хлопці не звертали на це уваги. Вони так хвалили Здіся, що той зараз же після обіду побіг на город, накопав черв'яків, повернувся і взяв човен. Пристань була пуста, навколо жодної живої душі. Навіть голуба байдарочка кудись зникла. Тільки «Аталанта» грілася на сонці.

В очереті пекло ще дужче, ніж на суші. Тут не було тіні, і сонце, відбиваючись од води, вражало людину і зверху і знизу. Тому Здісь від'їхав трохи далі, ніж уранці, в самий кінець заростей. Але й тут не було порятунку від спеки. Гуркіт, який відчувався біля палацу, тепер наростав. За горизонтом уже чути було глухий шум, наче нерівною бруківкою швидко їхали грузовики, навантажені пустими залізними бочками.

Здісь подивився в той бік, на захід. Небо над обрієм було не таке спокійно-блакитне, як в інших місцях, а якесь хворобливо-білувате.

Хай йому чорт! Це ж надходить буря! Судячи з того, як пече сонце, буря буде сильна. Здісь уважно оглянувся. На південному заході, праворуч від Гожиялок, смуга неба була вже не біла, а брудно-синя.

Хлопець глянув на озеро. Далеко з лівого боку, від Миколайок, ішло кілька парусників. Здісеві навіть здалися, що він бачить оранжовий парус Бальбінського. Ближче озеро було пусте. Правда, в напрямі острова невиразно біліло щось дрібне, але йому здалося, що то просто чайка.

Здісь закинув вудку. Риба ловилася добре, хоч була дуже дрібна, така, що три чверті доводилося викидати назад. Охоплений азартом, хлопець забув про все на світі. Десь за годину від палацу почулися крики.

Він підняв голову, оглянувся. З південного заходу швидко наближалася буря. Перші білі розпатлані хмарки вже дійшли до високих дерев перед палацом. Над горизонтом стояло вже чорне, а не синє півколо, яке перетинали червоні стріли блискавок. На озері знявся вітерець.

— Здісь! — кричав Куцик. — Негайно повертайся! Повертайся негайно!

3

Вони досить швидко зорієнтувалися в тому, що сталося. Першою стривожилась Люцина, яка спинила Куцика і запитала про Андрійка. Коли той іронічно відповів, що він не нянька, щоб стерегти дітей, Люцина розсердилась і сказала йому кілька різких слів щодо дитячих сварок і дитячих методів псування людям літнього відпочинку. Зрозуміло, Куцик не залишився в боргу. Він обвинувачував Андрійка в тисячі різних провин, а Люцину — в надмірній терпимості. Кінчилося тим, що вони вдвох пішли до Агнешки.

Виявилося, що Андрійко не приходив на обід, хоч останнім часом обідав раніше від хлопців. Куцик спитав Люцину, навіщо їй потрібен Андрійко. Дівчина не відповіла, бо саме побачила Войтека; той теж нічого не знав.

Тоді вони пішли до озера. Велика хмара насувалася з південного заходу, поволі закриваючи сонце. Але спека не тільки не спала, а стала ще дужча.

Здісь підплив дуже сердитий, що йому перешкодили ловити, і тому поставився до всієї цієї справи досить байдуже.

— Ну й що? П'ятирічна дитина? В колодязь упала? Не розумію, навіщо ця паніка…

— Мені здалося, що хлопець пішов до байдарки, — сказала Люцина. — А тут бачите, яка гроза надходить. Щоб з ним нічого не трапилось!

— А пан Бальбінський де?

Вони переглянулись.

— В палаці його нема, — сказала Люцина.

— В саду також, — додав Куцик.

— То в чому ж справа? Вони взяли байдарку і поїхали кудись удвох.

— Ти бачив?

— Щось було схоже, — махнув він рукою в бік Миколайок. — Оранжовий парус.

— Ну от! — Куцик подивився на дівчину. — Поїхали собі разом. Пан Бальбінський не дитина, справиться і з бурею.

— Дурні! — Люцина презирливо глянула на них. — Ви думаєте, що буря на Снярдвах схожа на дощ у Варшаві? Що досить добігти до першого підворіття? — Вона обернулася і кинула через плече: — А те, що ви довели цього малого до істерики, говорить не на вашу користь. Вихователі! Політики!

— Хто довів? — скипів Войтек. — Він сам себе довів! Ми довго терпіли…

Вона так подивилася на хлопця, що той замовк.

— Я чула дещо з ваших розмов. Якщо старі баби стають відьмами, то їх сам бог покарав, але щоб молоді хлопці були злі, як старі баби!..

— Ну, ну, прошу пані… — просичав Войтек.

— Так, так, прошу пана! — крикнула Люцина і тупнула ногою. — В неділю ви його довели до того, що хлопець хотів звідси тікати…

Люцина замовкла, подивилась на них. І хлопці теж глянули один одному в очі. Нічого не кажучи, вся четвірка рушила до палацу. Майже бігом вони влетіли в башту. Досить було одного погляду, щоб усе зрозуміти: під Андрійковим ліжком лежав його старий, подертий рюкзак, а на подушці — книжка, яку він читав.

Хлопці заспокоїлися. Не втік. Вони дивились один на одного, здивовані і щасливі. Здивовані тим, що могли так безжалісно ставитися до свого слабшого товариша. Щасливі тому, що не сталося нічого непоправного.

— Може, ми й справді трохи різкувато, — почав Здісь.

— Ну, досить! — кинув Войтек. — Навіщо тепер виправдуватись!

Вони зійшли вниз з Люциною, яка, мабуть, теж заспокоїлась. За ці десять хвилин буря дозріла. Коли вони вийшли з палацу, чорне чоло хмари саме доторкнулося до сонця. Світ раптом зовсім змінився, зелень дерев стала попелястою, шибки сліпуче заблищали, квіти глоду побіліли. І чорнота хмари набула такої важкої глибини, що навіть вигляд її пригнічував.

Вітер стих. Усе стихло. Тільки піднявши голову, можна було побачити шалений біг хмар. Ця тиша і те, що хмари мчали без найменшого подиху вітру, було особливо зловісним. Здавалося, що ця набухла чорнильна темрява от-от завдасть землі жахливого удару.

Вони стояли, задивившись на це дике видовище. За три секунди хмара проковтнула сонце.

Осики першими відчули вітер, що мчав на Гожиялки. Їх листя кілька хвилин неспокійно шелестіло, а потім між стодолами на подвір'я ввірвалися перші потоки вітру.

Злетіло догори сміття, папірці, листя.

Грюкнули двері. Вітер бив в обличчя, на зубах тріщав пісок. Примружуючи очі від пилу, хлопці повернулися, побігли до квартири Сикусів. Вони саме вбігли на сходи, коли в саду тріснуло і повалилося на землю якесь трухле дерево.

Одночасно спалахнула блискавка. Прекрасна Неллі злякано заверещала. Не встиг Войтек зачинити за собою двері, як грім струсонув усе навколо.

Перша важка краплина стукнула в шибку.

Красуня з кінським обличчям кричала в сусідній кімнаті. Люцина побігла туди, і вереск одразу вщух. Хлопці стояли перед скляними дверима.

Злива сікла землю безліччю сріблястих ударів. Краплі були такі великі, що спочатку здалися градом. Невпинний шум, гуркіт, тремтіння… Все стало якесь сиве. Липи поблизу затуманились, трава стояла прибита, стоптана дощем, небо з чорного перетворилося в перлисто-сіре.

— Ну й буря! — захоплено зітхнув Здісь. — Чудово!

— Добре вам тут захоплюватись! — сказала Люцина, входячи в кімнату. — Ви б спробували, як це приємно там! — Дівчина показала на озеро. Хлопцям неважко було зрозуміти, про кого вона думала.

— Е, там! — махнув рукою Здісь. — Пан Бальбінський старий моряк, вони, напевно, давно сховалися на якій-небудь пристані.

— Ось він! — гукнув Куцик, кидаючись до вікна. — Ось він, ось!

Через парк біг Бальбінський. З-під його ніг били фонтани води. Він мчав, перестрибуючи через кілька східців одразу. Куцик широко відчинив двері.

— Скоріше, скоріше!

Подув свіжого повітря приніс запахи липового цвіту. Впало кілька теплих краплин. Двері зачинилися.

Бальбінський задихався, він був мокрий від дощу й поту, з нього парувало.

— Ну, слава богу! — крикнув Куцик.

— А той де? — спитала Люцина.

Бальбінський, важко дихаючи, сперся рукою об стінку.

— Ну й налякали ви панну Люцину, щоб вам! — віз далі Куцик і подивився на город. — А де той?

Бальбінський хитнув головою, обтрушуючись якось по-собачому.

— Пробачте, я побіжу переодягнусь, — сказав він нарешті. — На мені рубця сухого немає.

— Чому він так затримався? — Здісь підійшов до дверей.

— Хто? — спитав Бальбінський.

— Ну, ваш приятель.

— Андрійко?

— Так!

— А куди він подівся?

— Як це куди? Ми вас питаємо!

— Що таке? Чому це я повинен знати?

— Ви ж разом з ним…

— Нічого подібного!

— Як, хіба ви не взяли його з собою на байдарку?

— Я зовсім не був на байдарці!

В кімнаті стало тихо. Тільки чути було, як з одягу Бальбінського на підлогу падали важкі краплі.

— Чому ви так дивитесь? — розгубився Бальбінський. — Слово честі, я зовсім не був на байдарці! Я ходив на прогулянку… зовсім в іншому напрямі. Був у лісі…

— Без Андрійка?

— Авжеж.

— І ви його ніде не бачили?

Бальбінський знизав плечима. Помацав кишені, витягнув коробку мокрих цигарок. Люцина почастувала його своїми.

— А що, власне, сталося? — спитав, затягнувшись кілька разів, Бальбінський.

— Андрійко десь запропастився.

— Як? Давно? — Щось змінилось в його обличчі, він занепокоївся. — Що ви кажете? Він поїхав додому?

— Ні. Чому ви так думаєте?

Бальбінський заспокоївся.

— Нічого, так тільки… Давно він зник?

— Принаймні дві години тому…

— Добре, добре. Це ще не страшно. Пробачте, я промок…

— Але ж, — сказала Люцина, — вашої байдарки теж нема.

— Он як! — Бальбінський зупинився, закусив губу.

— Він вам нічого не казав? Не просив байдарку?

— Не просив. Але я йому дозволив брати завжди, не питаючи.

Вони стояли мовчки, дивлячись, як барабанить у вікна дощ:

— Іншого виходу нема, — промовила Люцина. — Треба їхати.

— Куди? — вигукнув Войтек.

— Що за питання? Шукати його.

— На чому їхати?

— На яхті.

Хлопці мовчали. Куцик відчинив двері.

— Вітру немає!

— На веслах! — крикнула Люцина. — Не розумію, як можна…

— Звичайно, треба їхати! — сказав Здісь.

— Знаєте… — почав Бальбінський. — Зрозуміло, шукати малого треба. Тільки от що… Одне з двох: або він утік з озера і тепер десь у безпечному місці, або…

Люцина подивилась на нього просто вороже.

— Ідіть переодягніться. Я не візьму вас, людей вистачить.

— Ну, знаєте! Я не дозволю! Саме я й поїду!

— Прошу хвилинку почекати на мене. Я скину ці мокрі манатки.

Бальбінський швидко вийшов з їдальні. Люцина побігла в свою кімнату і відразу повернулася в плащі. Без зайвих слів вона кинулася під дощ, надіваючи на голову голубий нейлоновий капюшон.

Здісь вискочив за нею, решта за Здісем.

— Беріть плащі, — гукнула на ходу Люцина. — Я чекатиму вас у яхті!

Хлопці кинулися в башту. Коли через п'ять хвилин вони прибігли на пристань, Люцина вже розгорнула грот і підіймала його на щоглу.

— Що робити? — промурмотів Куцик. — Вітру справді немає.

— Зараз злива пройде. Кріпіть фал! — кинула вона різко. — Войтек, відчалюй! А коли пройде злива, то й вітерець знайдеться.

«Аталанта» нахилилася, потім поволі рушила вперед.

Злива проходила, крізь водяні струмені просвічувало сонце, тільки на сході чорніли ще грізні хмари — центр бурі.

Вітру не було, і через п'ятнадцять метрів яхта безпорадно зупинилася.

— Весла! — наказала Люцина.

Хлопці витягнули єдине весло. Сонце вже вийшло з-за хмар і відразу почало припікати. Палуба яхти запарувала. В очереті крикнула перша ластівка. На пристані з'явився пан Бальбінський.

— Почекайте! — крикнув він. — Я їду з вами!

Хлопці глянули на Люцину. Вона махнула рукою, — веслуйте.

— Дрібниці! — гукнула. — Ми справимось. Ви краще залишайтеся на місці. Може, й там буде потрібна чоловіча рука!

Бальбінський дуже засмутився.

— Ні, це не порядок. Я просив, щоб ви на мене почекали!

Дівчина тільки посміхнулася, помахала йому рукою. Яхта допливла до завороту, пристань зникла за сиво-зеленим паруючим очеретом.

4

Озеро було спокійне, хоч на сході, над островом, де висіла темна, брудна і грізна хмара, ще били блискавки.

Гребці дуже швидко стомлювались, і тому веслували по черзі. Дивилися на Люцину, шукаючи на обличчі дівчини ознак жаданого вітерця.

— Де ти бачив парус? — спитала вона Здіслава.

Той показав ліворуч, у бік протоки, що вела на Белдан і Миколайки. Звідси був близько берег, тут завжди плавали парусники. Навіть один виднівся на фоні дерев. Мабуть, він переждав там зливу, бо команда якраз ставила великий парус.

— Ну, це ще добре! — підсумувала Люцина. — Навіть захоплений бурею Андрійко міг добратися до берега, або його врятував той парусник.

Нарешті повіяв вітерець. Яхта здригнулася, мокрий парус поволі почав випрямляти зморшки.

— Уфф! — зітхнув Войтек, кидаючи весло.

Але Люцина не дала йому спокою.

— Куцик, — наказала, — став фок! А ви беріться виливати воду.

Вітерець подужчав, «Аталанта» перехилилась на правий борт, і хлопці побачили, що містки на дні яхти плавають у воді.

— Швидше, швидше! — підганяла Люцина. — Гляньте он туди!

На південному заході, біля самого горизонту, небо знову почорніло.

— Е, раніше, ніж хмара дійде, ми десять разів встигнемо туди й назад… — махнув рукою Войтек.

— Ану, беріть відра!

Хлопці зітхнули, почали виливати… Здісь поставив фок, і біля яхти запінилася вода. За кілька хвилин вони перетнули протоку. Підійшли до яхти, що стояла під протилежним берегом.

«Аталанту» привітали пересторожливі вигуки. Виявилося, що яхта сидить на мілині. Тому Люцина завернула і, не під'їжджаючи до них, стала в дрейф, носом проти вітру.

— Допомогти? — запропонувала вона.

— Дрібниці! — крикнув високий чорний юнак з чуприною папуаса. — Вже йде!

Другий член команди, сивуватий, трохи лисий, пузатий і в окулярах, пригорщами вичерпував коричньову воду.

— Ви не бачили тут байдарки з оранжовим парусом? — спитала Люцина.

— Ви гляньте! — промовив чорнявий до свого пузатого напарника.

Той кинув черпак, поправив окуляри. Тепер вони обидва дивились на Люцину з холодною діловитістю цінителів мистецтва. Хлопців це розлютувало. Куцик штовхнув Здіся, той Войтека.

— Ну, ну, громадянине! — погрозив Войтек, кидаючи відерце.

— Якщо я не помиляюся, цей юнак має намір посваритися з нами, — сказав чорнявий довгань. І звернувся до Люцини:

— Пробачте, ви хочете…

Дівчина повторила питання. Вони переглянулись, заперечливо похитали головами. Потім довгань поцікавився:

— Коли?

— Перед грозою.

— Перед грозою? Стривайте, щось таке було!

— І справді! Голуба байдарка з оранжовим парусом, так?

Людина кивнула головою.

— А за нею йшла ще яхта з чорним флагом. Знаєте, оті комедіанти з Миколайок.

— Он як! — мимоволі скрикнув Здісь.

— А в байдарці був якийсь чоловік… — почав товстий.

— Ні, хлопець! — поправив Здісь.

— Хлопець? — здивувався папуас.

— Ну звичайно, невеликий хлопець.

— У віці цього вродливого юнака? — спитав пузатий, показуючи на Войтека.

— Приблизно, — підтвердила Люцина.

— Розумію, — сказав пузатий. — Ви керуєте парусним гуртком у дитсадку. Один загубився, інші його шукають.

— Ну, ну, громадянине! — Войтек підскочив.

— Сядь! — засичала Люцина.

— Авжеж, авжеж, — повторив пузатий. — Нелегко з ними. Розпущені діти.

Люцина гнівно глянула на обох типів і схопилася за кермо. «Аталанта» зараз же завернула, парус наповнився вітром, яхта накренилася і рушила вперед.

— Куди попливемо? — спитав Куцик.

— Може, повернемося? — сказав Войтек. — Якщо пірати йшли за ним, значить, повинні були його врятувати. Так?

— Глянемо ще на протоку. Може, він сидить десь на березі, — запропонував Здісь. — Може, встигнемо…

Люцина кивнула головою. За кілька хвилин вони пройшли протоку. Раптом хмара закрила сонце. Спека вмить спала. Войтек аж чхнув, такий холодний вітер подув.

— Повертаємо, — заявила Люцина.

Вони різко завернули, пішли назад. Всі четверо дивилися тепер на небо.

— Встигнемо! — промурмотіла Люцина. — Ще кілька хвилин.

Дівчина помилилася. Хмара насувалась, вона була ще досить далеко, але вітер уже бушував. Налетів шквал. Яхта накренилася, якусь секунду здавалося, що вона перевертається. Але Люцина попустила шкот, великий парус подався вперед, і яхта негайно випрямилася.

А вітер дедалі дужчав, різкими поривами навалюючись на яхту. Хвилі били в правий борт, підкидали яхту, неприємно хитали її впоперек. Приголомшені хлопці чіплялися за борт, трималися за ванти, але, дивлячись на свого рульового, мовчали.

Люцина ледве встигла накинути плащ. Перехиляючись праворуч, вона тримала кермо, намагаючись в інтервалах між поривами вітру виграти кілька метрів і пересунутись на південь, до Гожиялок. Але кожний порив вітру так запекло підкидав яхту, що доводилося пускати кермо, і вітер знову відносив її на північ, до середини озера.

— Де ця хмара? — крикнула вона з люттю.

Хлопці здивовано глянули на дівчину.

— Авжеж, нас намочило б, зате вітер би вщух.

Велика й чорна хмара йшла над ними, вкриваючи третину неба. Золоті жилки блискавок розрізали її щохвилини, все дужче гуркотів грім, було видно смуги косих струменів води. Але над озером бушував тільки вітер. Він посилювався з кожною хвилиною. Яхта не встигла підійти до південного затишнішого берега протоки: її винесло у відкрите озеро.

Яке це видовище — Снярдви в таку погоду! На фоні далеких, ще освітлених сонцем берегів, на озері шаленіли довгі паралельні низки білоголових хвиль, уже закриті чорною зловісною тінню. Вискочивши на відкритий простір, «Аталанта» зразу потрапила в їх шалену кадриль. Яхта нахилилася, хлопці побачили її днище. Здісь заплющив очі.

— Ось так перевертаються яхти! — подумав він.

В цю саму мить Люцина пустила шкот. Хвиля перелетіла далі, але набігла наступна. Парус лопотів як шалений. Люцина знову схопила шкот.

— Дрейфуємо! — крикнула вона. — Куцик, спусти фок!

Яхта насилу завертала проти вітру. Хвилі весь час відкидали її назад. На додаток надто різко відпущений Куциком фал фока заїв на верхівці щогли, і фок ніяк не можна було спустити, він надувся, як аеростат.

— К чорту! — лютувала Люцина. — З тебе моряк, як з мене архієпіскоп! Як я тепер ляжу в дрейф з цим аеростатом на бугшприті? Іди, лізь, стягуй цю ганчірку!

— На ніс чи на щоглу? — розгубився Куцик.

— Куди хочеш, аби тільки зняти!

Куцик глянув на Здіслава, а потім, наче стрибаючи в ополонку, кинувся вперед. Вітер шаленів ще дужче. Не маючи, змоги поставити човен носом проти вітру, щоб він не перевернувся, доки зменшиться площа паруса, Люцина намагалась якось маневрувати, повертаючи яхту кормою до кожної хвилі, щоб в момент, коли хвиля мине, хоч трохи просунутись на південь.

Насправді ж вони більше втрачали, ніж вигравали. Хвилі штовхали їх не на південь, а на схід, саме на середину Снярдв. Високі дерева Гожиялок ставали все меншими, нижчими, більш затуманеними.

Люцина добре це бачила.

— Скоріше! — крикнула вона Куцикові, який став, нарешті, біля щогли і смикав нещасний фал, намагаючись цим примітивним і безнадійним засобом розплутати його.

Хлопець безпорадно глянув на неї.

— Обережно! — крикнув Здісь.

На яхту навалився потужний шквал. Яхту вмить перехилило. Люцина пустила кермо і шкот.

Через кілька хвилин, підвівши голови, вони з жахом помітили, що Куцика на палубі нема.

Яхту зносило на північний схід, хоч грот був спущений. Вітер дув сильно, яхта мчала вперед, мов добра моторка.

— Де Куцик?! — закричав Здісь. — Куцик потонув!

Войтек крикнув, скочив на ноги. Хитаючись з боку на бік, він добіг до кабіни.

— Немає! — вигукнув, повертаючи до товаришів бліде обличчя. — Потонув, Куцик потонув!

Люцина теж схопилася на ноги.

— Перестань! — крикнула вона на Войтека. — Ножа, дай мені ножа! — вона простягнула руку до Здіся.

Той витріщив очі. Люцина кинула кермо, підбігла до Здіся, вихопила з піхов на поясі фінський ніж.

Войтек скрикнув. Дівчина бігла до нього, стрибаючи через поплутані линви. Яхту раз у раз шарпало, підлога підстрибувала. Люцина з ножем у руці схопила Войтека за плече. Той мимоволі втягнув голову в плечі.

Люцина сперлась на нього і скочила на дах каюти. Велика хвиля догнала «Аталанту», вдарила в кермо, штовхнула яхту вправо. Люцина посковзнулася, схопилась за сталевий вант. Вона махала правою рукою, ріжучи ножем вітер над головою; потім підвелась навшпиньки і, нарешті, влучила: натягнутий, як струна, фал фока лопнув. З надутого аеростата зробилася ганчірка.

— Тримай! — крикнула дівчина до Здіся.

Вона кинула ніж на корму, а сама вже обіруч тягнула обвислий фок, з якого текла вода.

— Людина потонула!.. — крикнув Войтек. — А це ганчірка!

— Сам ти ганчірка! — Люцина кинула йому фок, перебігаючи назад до керма. — Йди на ніс, шукай його!

Войтек рачки заліз на дах кабіни. Люцина схопила кермо, шкот грота. Кермо тягнула на себе, парус відпустила. Яхта завернула на північний схід і, підхоплена вітром, на повній швидкості помчала вперед.

— Куцик же десь там! — Здісь смикнув дівчину за лікоть. — Що ви робите?

— Мовчати! На місце! — гаркнула вона.

Здісь відскочив, наче його вдарили. Раптом Люцина знову відпустила кермо і знову з усієї сили потягнула шкот грота. Яхта з розгону повернула назад. Велика хвиля, яка її доганяла, врізалася тепер з гуркотом у ніс, і фонтан піни долетів аж до керма.

— Дивіться уважно! Шукайте скрізь! — наказала Люцина. — Здісь — праворуч, Войтек — ліворуч. Швидко!

Тремтячи від жаху, Здісь і Войтек дивилися вперед. Довгі, рівні, здавалося, вищі за людину хвилі брудно-зеленої води бігли на них. Здісь був на правому підвітряному борті, тут хвиля вдаряла раніше. Обтрушуючись і відпльовуючись, хлопець витирав очі і знову гарячково вдивлявся у водний простір.

Войтек стояв на протилежному боці. Яхту хитало так, що хлопець інколи майже торкався обличчям хвилі. Тоді він мимоволі відхилявся, боячись, що «Аталанта» перевертається.

Раптом Здісь закричав, замахав рукою. Войтек і Люцина глянули в його сторону, але нічого не побачили, бо саме набігла хвиля. Вона перевалювалась через яхту, коли Войтек помітив людину, яку відразу ж вкрила наступна хвиля.

Люцина спрямувала яхту туди, куди вони показували руками.

Нова хвиля навалилась на «Аталанту», раніш ніж вона встигла набрати швидкості. Струснувши з голови піну, Здісь знову побачив метрів за десять попереду людську постать. Скрикнувши, він скочив у каюту, витягнув якусь двометрову жердину з гаком на кінці.

Хвилі безперервно били в яхту, наче в барабан. Але наполеглива Люцина, рискуючи перевернутись, усе-таки виграла кілька метрів.

Куцик знову з'явився, цього разу за якихось три метри від яхти. Здісь перегнувся через борт. Люцина й Войтек тримали його за талію.

Здісеві пощастило зачепити гаком Куцика за сорочку. Тепер він поводі тягнув Куцика до човна. Але хвилі заважали. То Куцик, то яхта піднімалися раптом угору, потім падали вниз.

— Пусти! — крикнула раптом Люцина.

Здісь послухав, хоч і не розумів, чого вона хоче. Хвиля підняла Куцика вгору і кинула просто в яхту. Всі троє підхопили його.

В цю ж мить «Аталанта» нахилилась так, що мало не перевернулась. Ледве встигли скочити до щогли.

Куцик був при пам'яті, але переляканий і стомлений; він донесхочу напився води, його втягнули в кабіну, поклали на койку.

Хлопці хотіли зробити штучне дихання, але Люцина вигнала їх одразу на палубу.

— Вичерпуйте воду з яхти!

Всі троє, зігнувшись, почали виливати за борт воду. «Аталанта» поволі просувалася на середину озера.

Люцина вигукнула:

— Треба спустити грот! За мною!

Знову вони побігли на дах кабіни.

— Ловіть парус! — крикнула Люцина і блискавично відпустила фал грота.

Великий парус з шумом зсунувся з щогли. Хлопці обіруч хапали полотно, що виривалося з-під пальців. Зв'язавши парус, глянули на Люцину.

— Виливайте воду! — наказала вона знову.

Із спущеним парусом справи пішли трохи краще, хвилі вже не так часто хлюпали в яхту. Але води лишалося ще приблизно до кісточок.

— Дивіться! — гукнув зненацька Войтек.

Люцина обернулася. Хлопець розпачливо показував кудись назад. Справді, там хвилі поводились якось дивно: вони з розгону вдаряли об щось під водою, здіймаючись угору високими фонтанами піни. Далі вода була вкрита тільки дрібними зморшками, лише через кілька десятків метрів хвилі знову ставали високими.

Досить було одного погляду, щоб зрозуміти: мілина!

— Швидше! — крикнула Люцина.

— Весло! — зірвався на ноги Войтек. — Швидше весло, відштовхнутись…

— Божевільний! — відповіла Люцина. — Швидше розв'язуй парус!

Їх зносило все більше.

— Тримай, тримай, щоб вітер не надув! — крикнула дівчина, коли вони, нарешті, розплутали фал. Люцина кілька разів перекрутила ручку біля основи бому.

— Тягти фал! Швидко!

Здісь скочив до щогли. Схопився за фал.

— Дужче! — кричала Люцина. — Міцніше тримай!

Удвох вони тягнули скорочений парус. Але вітер був такий сильний, що й цей, у чотири рази менший трикутник полотна виривався з рук.

— Досить, тримай! — вона схилилась, гарячково почала кріпити, потім скочила до керма.

Саме вчасно, бо мілина вже була біля правого борту. Коли Люцина схопила кермо і натягнула парус, яхту знову перехилило так, що вода ринула всередину. Дівчина відпустила парус. Тепер яхта йшла вперед, прямо на середину озера.

Коли шум хвиль і фонтани піни лишилися позаду,

Людина витерла обличчя, зітхнула. Хлопці подивилися на неї, посміхнулися.

— Воду виливати! — крикнула дівчина знову.

Буря шаленіла. Над озером мчали кошлаті, розпатлані хмари. Незабаром стало так холодно, що хлопці почали клацати зубами. Люцина помітила це, наказала лізти в кабіну. Але вони швидко повернулися, закутані в якісь старі мішки.

Незабаром почалася холодна злива. Хлопці промокли, як кури, але не хотіли ховатись у кабіні, щоб не залишати рульового.

Наперекір вітру яхта під невеличким парусом просувалася від хвилі до хвилі, непомітно наближаючись до берега.

Смеркалося, коли, перемігши ще три навальні, але короткі зливи, вони вибрались, нарешті, з відкритого озера і увійшли в очерет. Галсувати тут було неможливо. Завзято веслуючи, вони, нарешті, причалили.

Закутані в мішки, хлопці вилізли на берег. Вигляд у них був жалюгідний. У Войтека запаморочилося в голові саме тоді, коли він відчув під ногами твердий грунт. Сердита Люцина вилізла остання.

— Ну, тепер ви зрозуміли, чим пахне буря? — вигукнула вона по дорозі в палац.

— Ну, ви нам показали клас! — здивовано сказав Здісь.

— І все це марно! — кинув Войтек.

— Як це марно? — відповів Здісь. — Ми ж переконалися, що Андрійко врятувався! Хоча б заради цього варто було…

Куцик ішов останнім. У нього паморочилося в голові, під очима лягли зелені тіні. Хлопця безперервно нудило.

5

В палаці вже засвітили лампу. Сикуси і Бальбінський навіть підвелися, коли Люцина відчинила двері. Раптовий порив вітру влетів у їдальню, і полум'я лампи вигнулося, закоптіло чорною хмаркою.

— Ну? — гукнула прекрасна Неллі. — Де малий?

Бальбінський підскочив до дверей, а потім опам'ятався і зупинився. Хвилину тривала ніякова мовчанка.

— Бачили його люди, — обізвалась, нарешті, Люцина. — Здається, з ним усе гаразд.

— Ну, слава богу! — вигукнула красуня з кінським обличчям. — Ходімо, ходімо пити чай.

Промоклі, змерзлі, всі кинулися на кухню. Яким чудовим здавався вогонь у плиті! Вони зігрілися, переодяглися і зібралися знову в їдальні. Настрій у всіх поліпшився. Навіть Куцик почав оживати, втрачаючи чудовий зелений колір обличчя.

За чаєм, звичайно, розмовляли і вихвалялися. Куцик почав розповідати чудеса про свої подвиги в плаванні. Можна було подумати, що, по-перше, він сам скочив у воду, щоб потренуватися, по-друге, що він сам наздогнав «Аталанту», а не вона, завдяки відчайдушним маневрам Люцини, підібрала його.

Тоді й інші двоє почали хвалитися: Здісь — тим, що він перший побачив утопленика, а Войтек — що попередив про мілину і вилаяв тих типів.

— Яких типів? — спитав Сикус.

— Було там два з яхтою. Один сивий, лисий, пузатий, а другий високий, з волоссям, як у папуаса.

— Ну, ну? — зацікавилася прекрасна Неллі. — Де вони?

— Сіли на мілину біля того берега, — він махнув рукою перед собою.

— Ну й що?

— А, дурниці, — вставила Люцина. — Вони сказали нам про Андрійка.

— Вони бачили його?

— Бачили. За ним ішла яхта цих наших піратів.

— Он як! — вигукнув Бальбінський. — Цікаво!

— Що саме?

— Нічого, нічого, дурниці. — Бальбінський розгубився, витягнув цигарку.

Його розгубленість була така помітна, що розмова обірвалась і всі глянули на етнографа.

— Нічого, дурниці, — повторив він. — Просто Андрійко дуже не любив цього… ну, цього з червоною хусткою.

— Справді? — здивувалася красуня з кінським обличчям. — Не розумію. Такий милий, гарний юнак, його подруга, справді, якесь опудало.

— Любив чи не любив, але якщо вони йшли за ним, то на випадок чого мусили його врятувати. Так же? — Людина подивилася на Бальбінського.

Той нічого не відповів, затягнувся цигаркою.

— Звичайно, звичайно! — вигукнув раптом Сикус.

— Авжеж! — додав Бальбінський. Він помовчав хвилину і спитав: — А ті двоє як пізнали Андрійка? Вони розмовляли з ним?

— Ні! Бачили його на вашій байдарці.

— А чому ви думаєте, що то моя байдарка?

— Дуже просто! — не витримав Здісь. — Оранжовий парус.

— Он як! — Бальбінський підвівся.

Здісь і Люцина теж схопилися.

— Що трапилося? — спитав Куцик.

— Трапилося те, що це був не Андрійко!

— Чому ви так думаєте?

— Тому, що я зняв парус. Він у мене в кімнаті. Я боявся Андрійкові давати. Хлопець ще не має достатнього вміння, міг би перевернутись.

— Не може бути! — крикнула Люцина.

Бальбінський мовчки вийшов з кімнати. За хвилину вернувся, несучи в руці згорнутий червоно-оранжовий парус.

— Так і є! — прошепотів Здісь. — Ці типи навіть казали, що там був не хлопець, а дорослий. Тільки ми не повірили.

Люцина повернула бліде обличчя до хлопців.

— Ходімо… — промовила глухо.

— Куди? — спитав Бальбінський. — Буря триває вже кілька годин. Якщо він встиг причалити, то тепер добирається до нас. На яхті ви його не зустрінете. А якщо ні…

Всі мовчали. За вікнами вітер шарпав старі дерева.

— Подивіться самі, — сказав Бальбінський.

Він ступив крок, відчинив двері. Вітер ввірвався в кімнату, і сажа чорною хмарою бухнула з лампи.

— Зачиніть, зачиніть! — заверещала красуня з кінським обличчям.

Усі вийшли на ґанок. Дощу не було, але вітер ще подужчав. Стало значно холодніше, за кілька секунд руки вкрилися гусячою шкірою.

— Брр! — вигукнула прекрасна Неллі. — Напевно, напевно, десь там їде. Ходімо!

Вони повернулись в кімнату. Аргументи Бальбінського були дуже переконливі.

— Може, завтра вщухне, — додав він. — Рушимо з самого ранку. А тепер…

Розійшлися мовчки. В кімнаті хлопців вітер гудів у віконцях без шибок. На підлозі стояли калюжі. Було холодно, мов у псарні. Хлопці поспішно роздяглися. Постіль здавалася холодною, як лід, а насправді була просто вологою. Куцик буркнув «на добраніч».

Здісь, клацаючи зубами і тремтячи всім тілом, згорнувся в клубок і швидко заснув. Уранці він кілька разів прокидався, шукаючи знайомі сонячні каскади, які раніше вривались у віконця. Але тепер кожного разу бачив одне й те ж: брудно-сіре небо, жмені краплин, що сікли підлогу, — біля західного віконця, і розпатлані липи — через східне. Було страшенно холодно. Монотонно шумів вітер, дерева, озеро.

Нарешті хлопці прокинулися. Про сінокіс не було й мови. Після сніданку вони зустрілися з Люциною і Бальбінський. Переміг Бальбінський: він запропонував чекати.

Дуже довго тягнувся цей день, перший мазурський день без сонця. Хлопці швендяли біля палацу. Кілька разів Здісеві здавалося, що він бачить на дорозі тоненьку постать Андрійка. Коли всі повернулись після наради, він навіть крикнув: «Тихо!» йому почулося, що Андрійко кличе.

Перед обідом знову зібралися. Погода анітрохи не поліпшилась. Вітер лютував, обличчя сікла поривчаста злива.

Саме зважаючи на таку погоду, Бальбінський намагався зробити оптимістичні висновки. Він казав, що Андрійко, напевно, перечікує зливу в якомусь селі, бо він поїхав майже в купальному костюмі, без светра.

Тоді Здісеві спало на думку обшукати все узбережжя Снярдв.

— Це ж просто жахливо! — переконував він. — Може, хлопець блукає десь напівголий! Такі ліси! Села вдень із свічкою не знайти. А ми сидимо тут ситі, в теплі…

— Ну добре, — кинув Куцик. — Але як ти хочеш це зробити? На яхті?

Здісь знизав плечима. Це було неможливо.

— Ну то як? Може, в тебе є автомашина?

— Якби був велосипед! — зітхнув Здісь.

— Ну от! — прекрасна Неллі аж сплеснула руками. — Казіку, коли ти, нарешті, приведеш свій велосипед?

Сикус якось особливо глянув на дружину. Хлопці зразу повернулися до нього.

— У вас є велосипед?

Прекрасна Неллі крикнула:

— Ще й який! Німецький! Правда, з східної…

— Ну й що з ним? — допитувався Здісь.

— Ти ж знаєш, люба, що велосипед у ремонті, — ніжно заворкував Сикус і навіть погладив дружину по руці.

— Я мушу сказати, що це неподобство! Вже більше як два тижні…

— Ти перебільшуєш, сонечко. Максимум — тиждень.

— Що ти кажеш, Казіку! Я добре пам'ятаю. Це було… зараз пригадаю… першого липня? Ні, ні, після першого… Може, другого? Так, другого ввечері. Коли ти повернувся з поїздки такий сердитий, пам'ятаєш?

У Сикуса й тепер настрій був не кращий. Він мовчки дивився на своє сонечко з досить недвозначним бажанням, щоб вона, нарешті, закрила свій дорогий ротик.

Прекрасна Неллі якось не взяла цього близько до серця.

— Пам'ятаєш? Ти ще не хотів мене поцілувати на ніч? Я питаю, що з тобою. А ти викручуєшся. Я питаю, куди ти поставив велосипед. А ти сказав, що велосипед зіпсувався, і довелося йти пішки.

— А що з ним трапилося? — спитав Войтек. — Бо я трохи розбираюсь…

— Та нічого, нічого… Щось із ланцюгом! — відповів Сикус.

— Так, може, ми б його оглянули?

— Він у ремонті.

— Де? Далеко? Я б пішов, — запропонував Здісь. — Бо якщо минуло два тижні, так він уже, напевно, готовий.

Зважаючи на їх неввічливі наполягання, Сикус сам виявив готовність піти по велосипед. І справді, після обіду він з'явився перед хатиною Агнешки в непромокальному плащі з капюшоном, ведучи досить справний велосипед.

Здісь вирушив у мандрівку навколо Снярдв.

Години чекання тягнулися страшенно довго. Після обіду знову почався густий дощ. Усі зібралися в їдальні, меланхолійно дивлячись на потоки води, що барабанили в шибки. Були вже присмерки, коли Войтек, вийшовши на подвір'я, побачив на доріжці, що вела з лісу до брами, згорблену фігуру велосипедиста. Вода бризкала з-під коліс, Здісь схилив голову над рулем: він дуже поспішав.

Войтек влетів у їдальню:

— Знайшов, знайшов!

Але коли Здісь зайшов у кімнату, у всіх стиснулося серце.

— Байдарку… — видавив Здісь. Він задихався і не відразу зміг пояснити. — Байдарку викинуло на берег.

Бальбінський схопив його за руку.

— Звідки ти знаєш, що це моя?

— Табличка… — Здісь знову запнувся. — Латка на правому борті. Я помітив…

— Куди викинуло?! — крикнула Люцина. — Ну, в якому місці? Може, біля лісу… то десь блукає…

— Село там є, — він показав рукою на схід, на протилежний бік озера. — В самому селі. Коли я приїхав, вони зразу подумали, що це моя, що її занесло…

— А нічого… нічого більше туди не викинуло? — Бальбінський промовив це майже пошепки.

— Треба в міліцію… — буркнув Куцик.

— Телеграму його батькам… — Здісь опустив очі.

— Вони відпочивають, — сказав Куцик. — Ти що, забув?

— Так, у міліцію… — підтвердила Людина, — Здісь, ти повинен їхати. Там треба обшукати…

— Може, ще обійдеться… Може, його перевернуло біля берега. Байдарку могло віднести далі, а він, може, десь сидить, в іншому селі.

Але Бальбінського вже ніхто не слухав. Войтек навіть зі злістю промурмотів:

— Теж придумали! Шмаркачеві, який навіть плавати не вміє, давати байдарку!

Бальбінський почервонів, витягнув цигарку.

— Я дав, бо не міг спокійно дивитись на його самотність! — сказав він тремтячим голосом. — Я заборонив випливати на середину озера і саме тому забрав парус з байдарки. Так, я визнаю свою частину провини. Але не від вас слухатиму критику. Спочатку оцініть самі себе.

Він одвернувся і пішов у свою кімнату.

— Справді, займіться насамперед самі собою, — обізвалася Люцина. — Що мав робити хлопець, від якого невідомо чому відвернулися товариші?

— Це так… Але давати байдарку… — не піддавався Войтек.

— Гаразд! — обрізала Люцина. — Поговоримо про це пізніше. Ви, звичайно, наробили дурниць. Але тепер треба в міліцію…

— Може, він знайшовся, — буркнув Здісь. — Може, міліція щось знає?

Люцина глянула на нього, заперечливо хитнула головою. Здісь сказав, що в тому селі повідомили міліцейський пост про байдарку. Нарешті він знову поїхав, освітлюючи ліхтариком темні кущі і калюжі.

Знову всі чекали. Люцина втішала себе й інших — погода стане краща, і тоді «Аталанта» зможе обшукати очерет.

— Там є мілини, часом навіть каміння, наприклад, біля Чортового острова. І взагалі в тому боці, — говорила вона. — Тому в таку бурю не можна їхати на середину озера. Але на таких мілинах, хто знає…

Вона замовкала, і обличчя хлопців ставали похмурі.

Будь-які надії на те, що розпогодиться і що можна буде вирушити яхтою, зникли. Всі чекали тільки на Здіся.

Він повернувся уже вночі, страшенно стомлений. Останні п'ятнадцять кілометрів до Гожиялок він їхав проти вітру.

Здісь привіз погані відомості. Андрійко не приходив у міліцію ні в Миколайках, ні в Пішу, ні в Момайнах, хоч місцевий пост повідомив усіх про нещасний випадок. Кількагодинні розшуки на п'ятикілометровому узбережжі біля села, де викинуло байдарку, теж були безрезультатні.

— Шукали біля берега, — розповідав Здісь. — На озері жоден човен тепер не втримається. Тому… Може, в очереті?

Всі мовчки розійшлися по своїх кімнатах.

Вітер, дощ і холод тривали вже другий день. Хлопці прокинулись дуже рано, лежали, скоцюрбившись під одіяльцями. Вони здригалися тільки від думки, що треба вставати, позіхали від того, що передбачається нудний день, намагалися не дивитись один одному в очі.

Першим не витримав Здісь.

— Що й казати, ми поводилися мов дурні… і свині, — додав, трохи подумавши.

Товариші не протестували. Куцик перевернувся на спину, глянув на стелю з потрісканою штукатуркою.

— Даремно ми його так лаяли, — вів далі Здісь. — І чого ми на нього так напустилися?

— Це правда, — кинув Куцик. — По-дурному вийшло. Так, Войтеку?

— Умгу!.. — промурмотів Войтек, не відвертаючись од стіни.

Кілька хвилин Здісь і Куцик пригадували хід подій, різко критикуючи свою поведінку і не розуміючи, як вони могли дійти до цього.

— Дайте мені спокій! — не витримав, нарешті, Войтек. — Справді, чого ви причепилися! Ну, може, ми й того… пересолили. Але з нього теж не робіть ангела!

— Войтеку! — грізно сказав Куцик. — Думай, що говориш!

— А що, справді! Брехав він чи ні? Брехав…

— Войтеку!

— Що, Войтеку?! Скільки він нам набрехав про ці цеглини, страхіття, напади, привиди! А ви тепер…

Хлопці півгодини сварилися. Здісь намагався з'ясувати кілька справді незрозумілих справ, які з ними трапились, але, крім факту зникнення ключа, все здавалося тепер не вартим уваги.

— Так, — сказав Здісь. — Неясно… А з цим Джакі, пам'ятаєте? Як Андрійко скаржився, що він його переслідує?

— Ну й що з того? — засичав Войтек.

— Чому я в цьому раніше не розібрався! — плеснув себе по лобі Здісь. — Коли ці типи сказали, що за байдаркою йшла яхта з чорним прапором…

— Ну й що з того, я тебе питаю? — Войтек аж підвівся на ліктях. — Не Андрійко ж був на тій байдарці!

Тут він мав рацію, і Здісь замовк. Войтек примусив їх погодитися з тим, що Андрійко останнім часом дуже змінився.

— У нього просто був якийсь містицизм! — вигукнув Войтек.

— А хто винний у цьому? Ми теж, бо не виховували хлопця, — кинув Здісь.

На цьому сварка припинилася. В кімнаті було страшенно холодно, тому Здісь, натягнувши на себе всі светри і спортивний костюм, сказав:

— А може, затопити грубу?

— Навіщо? Протяги все одно вихолодять кімнату, — позіхнув Куцик.

— Але хоч на хвилинку людина зігріється. Пам'ятаєш, як у Джека Лондона бродяга у вагоні палив газети? Зрештою, вікна можна чимось позатикати. А тут навіть папери…

Він одчинив дверцята грубки. На попелі ще з минулої зими лежало кілька папірців. Зверху стирчала недбало зім'ята паперова кулька. Здісь витягнув сірники, узяв цю кульку і вже хотів підпалити, коли протяг погасив сірник.

— А, чорт! Ну й дме! — сказав він люто.

Здісь розгорнув кульку і побачив перше з краю слово «хрестик». Він пізнав незграбні карлючки Андрійка.

Здісь підвівся, розгладив папірець. Дивлячись на нього, Куцик і Войтек почали допитуватись, що він там знайшов.

— «Хрестик»! — промовив Здісь. Потім додав: — Хлопці, він тут щось понаписував.

Тепер усі троє, забувши про холод, оглядали зім'ятий аркушик паперу. Було тут кільканадцять слів, наспіх написаних олівцем. Деякі були перекреслені, кілька рядків зовсім нерозбірливі. Але й те, що їм пощастило прочитати, здавалося, не мало сенсу.

Ось що там було написано:

І. Фанера

а) Радост

б) Подсядло

— Виламана! Ключ

в) рухається

Що з полоненими?

Курки все дохнуть

(одне речення перекреслено дуже старанно)

ІІ. А. ідійотка

б. а в присутності людей дуже ввічливий.

в. Крадіжку приховав

Стеля Стеля!

III. (щось перекреслено)

Хоч би тебе тягнули невидимі кроки

Чому не зразу погодився

Трава не зім'ята

IV. Суламіф його боїться

а) в перший вечір

б) біля мавр, портика

коли танці

в) горище

г) коли цеглина

д) на дорозі розгін

(слово «чорт» перекреслено один раз)

хрестик

Внизу з правого боку було надряпано ще кілька слів, але, крім складу «гро», хлопці нічого не змогли прочитати.

Товариші переглянулись. Войтек скривився.

— Хіба я не казав? Подивіться!

І пальцем ткнув у перекресленого «чорта», в «невидимі кроки», в «хрестик».

— Облиш! — буркнув Здісь. — Більше нічого не бачиш?

— З орфографією у нього теж не все гаразд. Ось! Він показав: «ідійотку».

— А мені щось тут не подобається! — промовив Здісь. — Цей папірець…

— Я бачу, що манії бувають заразливі! — буркнув Войтек. — Ну робіть, що хочете, а я йду снідати.

Коли він пішов, Здісь почав ще запальніше переконувати Куцика. Він твердив, що на папірець треба звернути належну увагу. Що невідомо, чи зникнення Андрійка є тільки нещасним випадком, як це здається на перший погляд.

Куцик слухав його неуважно. Справді, надто хаотичною була вся ця писанина, немов якась гра. Здісь відчував це, намагаючись знайти в ній якесь кільце, щоб зачепитися.

— Стеля! — вигукнув він раптом. — Фанера. Розумієш? Пам'ятаєш, він щось говорив про це!

Куцик не пам'ятав.

— Це ж тут! — крикнув Здісь.

І він кинувся до сходів на горище. Насилу влізли туди. Горище було тісне, темне і порожнє. Тільки пил густим шаром лежав на підлозі, в деяких місцях витертий так, наче хтось повзав на колінах.

Вони зупинилися, схиливши голови — так низько було. Хвилину роздивлялись.

— Нічого немає, — сказав Куцик.

— Нічого, — підтвердив Здісь, розчарований, наче сподівався тут знайти папку з друкованим матеріалом, який би пояснював усі ці події з початку і до кінця.

Потім він глянув у протилежний до входу куток. Там була досить широка пляма більш-менш чистої підлоги.

З правого боку від неї хтось пальцем написав на пилюці: «Підкрадається по сходах, я один».

Хтось? А хто б іще написав такими кривульками!

Здісь стиснув Куцику плече. Вони гарячково шукали ще чогось. Але горище було пусте й німе.

Хлопці мовчки пішли снідати, похмурі, наче змовники. Войтек ще сидів у Агнешки. Здісь хотів йому про все розповісти, але Куцик показав очима на хазяйку.

Хлопці вийшли. Коло палацу вони зустріли Бальбінського, Сикусів, Люцину. Нервово покусуючи губи, вона ламала якусь паличку.

— Хлопці! — гукнула дівчина. — Може, нарешті, можна яхтою.

Всі пішли на пристань. Дощ пройшов, вітер наче трохи вщух, але небо було вкрите хмарами, які здавалися ще темнішими, бо саме визирнуло сонце.

— Нічого не вдієш, — похитав головою Бальбінський. — Дивіться!

З заходу йшла нова хмара. Вітер після короткої перерви знову подужчав.

— Зрештою… — почав Сикус.

Він не закінчив, але всі зрозуміли. Поволі рушили назад.

— До біса! — заверещав раптом Войтек. — Треба щось робити! Послати телеграму, чи що… Де тут пошта?

— В Миколайках! — зітхнула прекрасна Неллі. — По озеру неможливо. Шкода, наш телефон зіпсований…

— Можна з Івішок, — обізвався пан Бальбінський. — Там є телефон, можна подзвонити на пошту, передати телеграму…

— Ходімо, хлопці! — вигукнув Войтек. — Ходімо! Бо я збожеволію.

— Всі троє? — спитав Здісь.

— А які у нас справи? Ну, гайда!

Він хотів їх підхопити під руки, але Здісь вирвався.

— Стривай. Кімната не замкнена.

— А навіщо?

Здісь наполягав, але Куцик багатозначно глянув на нього. Хлопці попрощалися з компанією, яка рушила до палацу.

Зайшовши за сарай, Куцик зупинився.

— Здісь, хай і він знає!

Вони розповіли Войтекові про напис на підлозі на горищі. Войтек очманів. Раптове бажання піти в Івішки було доказом, що він погано переносить нервове напруження останніх днів. Сенсаційне повідомлення товаришів вплинуло на нього ще дужче.

— Ходімо, ходімо! — вигукнув він. — Я повинен сам побачити.

Товариші пішли назад. Вітер дужчав, і хмари незабаром розійшлися. Стало ще холодніше.

Хлопці пройшли через мавританський портик у башту і одразу полізли на горище.

Обережно, щоб не замазати слідів, які тут залишились, пробралися в куток. Зупинились, і Войтек, мимоволі переходячи на шепіт, прочитав: «Підкрадається по сходах, я один».

Він помовчав, а коли почав говорити, голос був хриплий, глухий.

— Хлопці! Я був сліпий…

— Тихо! — стиснув йому лікоть Здісь.

За вікнами шумів вітер, десь скреготіли поламані віконниці, потріскували великі дерева. А проте крізь цей шум усі троє почули саме те, про що незграбний Андрійків палець написав на пилюці.

Хтось підкрадався по сходах. Вони чітко уявляли собі, як невідомий вагається, прислухається, обережно мацає ногою наступну сходинку.

Хлопці переглянулися. Вони й хвилини не сумнівались у тому, що відбувається, бо дуже свіжим був щойно прочитаний на підлозі напис.

Тільки Войтек, який просто із шкури ліз, щоб компенсувати свою недавню недовірливість, зробив крок до сходів, щоб скочити, піймати, приперти до стіни того, хто підкрадався.

Куцик затримав його. Наказуючи поглядом додержувати тиші, він вказав пальцем в один і другий бік прикритого фанерою отвору. Всі троє присіли, намагаючись втиснутися в низькі заломи горища. Прислухалися.

Черговий шквал пройшов, брязкіт недобитої шибки стих, і кроки на сходах було чути дуже добре.

Хвилин десять тривала мандрівка незнайомого по сходах. Брязнула клямка, поволі відчинилися двері. Здісь уявляв собі цілком яскраво, як до їх кімнати заглядає обличчя… Чиє обличчя? Хтось із знайомих, з тих, які щодня зустрічалися?.. Чи, може, чужий? І чого, чого, в дідька, йому треба від них?!

Як поволі відчинялися двері! Це той, хто не завагався усунути Андрійка! Отже, тут ідеться не про абиякі справи. Хто, хто ж це такий? Раптом Здіся осяяло: невідомий прийшов саме тоді, коли кімната лишилася незамкнена, а вони мали піти в Івішки.

Хтось із тих чотирьох, з ким вони півгодини тому говорили про пошту!

Його охопило таке нетерпіння, що він виставив руку, щоб одсунути фанеру і глянути…

Куцик так страшно глянув на товариша, що Здісь підкорився. Хлопці прислухалися.

Хтось поволі ходив по їх кімнаті. «Що він шукав? По звуках, які долинали знизу, Здісь намагався розшифрувати, що там робиться. Їх речі? Чи це чемодан пересунули? А може, то шелестіла солома в матрацах?

Шурхіт був тихий, беззвучний. Ось, наприклад, це напевно шелест паперу, шелест сторінок книжки. Стук — це ставлять її на місце. Невже когось цікавила шафа без дверей? Дивно!

А тепер завищали залізні дверцята грубки. Що це, невже хтось знає, що саме там лежить зім'ятий в кульку аркушик паперу з шарадою Андрійка?

Знову обережні кроки. Може, вже виходить? Ні, тихенький стукіт. Так, наче лікар вистукує груди.

Стукіт поволі посувається. Хлопці чатують біля входу на горище. Вже і Войтека пожирає нетерпіння. Він намагається пояснити жестами, що непрошений гість може піти собі, зовсім не. заглянувши в пастку, яку вони підготували, значить треба блискавично зірвати фанеру і стрибнути зверху прямо йому на шию.

Куцик беззвучно б'є себе по лобі. Він пояснює — так само жестами: у невідомого може бути зброя. Тільки несподіваність — їх єдиний шанс.

Стукіт внизу стих. Настала хвилина абсолютної тиші. Хтось міркує, що робити далі. Нарешті знову кроки. Вже не такі, рішучіші, майже поспішні.

Дві секунди непевності. Піде наверх чи вниз?

Невідомий вирішив. Скрипить дерев'яна драбина. Голови хлопців схиляються. Їх руки самі простягаються вперед, готові схопити непрошеного гостя.

Ось фанера починає підніматися, чиясь рука показується з-під неї. Фанера зсовується вбік. З'являється голова, плечі. Куцик, скрикнувши, стрибає. Здісь і Войтек — за ним.

Шум. Усі котяться по драбині вниз. Три хвилини запеклого бою. Непрошений гість не здається, виривається, відкидає їх, наче дикий кабан, на якого напали гончаки. Але хлопці тримають його за шию, висять на руках, скручують їх назад.

Нарешті він хрипить:

— Ну, гаразд, пустіть!

— Зараз, зараз, приятелю, — каже Куцик.

Він обмацує кишені спійманого. Витягує з задньої невеликий гарний пістолетик.

— Тепер інша справа, — говорить він. — Сідайте. Хлопці, відпустіть його.

Важко дихаючи, вони пускають свого полоненого. Обличчя в них червоні, вимазані пилюкою. У Войтека лопнула куртка під рукою.

Полонений теж червоний, брудний. Здісь бачить в його очах завзятість, злість і думає: «Так виглядає ненависть». Хлопці добре знають свого полоненого. Вони не здивовані. По очах видно, що всі троє приблизно саме його сподівалися тут побачити.

Це Бальбінський.

Він важко сідає на перше з краю ліжко. Мацає себе по кишенях. Куцик подумав, що той шукає другий пістолет, і схоплюється.

— Ну, ну!

Але Бальбінський витягає цигарки. Він, мабуть, надто втомлений, щоб намагатися втекти. Запалює, жадібно затягується димом.

— Що це за жарти? — нарешті говорить він. — Що за витівки? Ви що, граєте в диких індійців?

— Ну, ну, добродію! — Куцик і не думає повертатись до взаємовідносин, які були годину тому. — Не забивайте нам баки!

— Ні, справді! Що це за манери? Підстерігати, навалюватись на шию, викручувати руки… Ви надто далеко заходите із своїми забавами!

— А ви що тут робили, в нашій кімнаті? — втратив терпіння Войтек.

— А це що, ваша власна квартира? Родовий замок?

— Прошу відповідати! — сухо заявив Куцик. — Це не жарти! Якщо громадянин не зможе пояснити свої дії, ми будемо примушені замкнути його тут і викликати міліцію. Що ви шукали в нашій кімнаті?

— Пан Сикус уже давно сказав мені, що тут є якісь старі німецькі романи. Погода така, що я вирішив знайти що-небудь почитати.

— І нічого більше вас тут не цікавило?

Бальбінський знизав плечима.

— Не грайтеся в індійців. Годі.

— А чому ви підкрадалися так обережненько по сходах?

— Я зовсім не підкрадався.

— Чуєте, хлопці? — сказав Куцик. — Він вважає нас за останніх дурнів!

Бальбінський скривився, наче хотів сказати: «А за кого я маю вас вважати?» Тоді не витримав Здісь.

— Отже, йшлося тільки про книги?

— Я вже сказав.

— А що ви шукали в грубці?

— А в стінах теж думали знайти заховані бібліотеки, що ви їх так старанно простукували? — додав Куцик.

— А на горище чого? 1 там пан Сикус обіцяв вам книги?

Бальбінський дивився на них з неприхованою злістю. Нічого дивного: що він міг відповісти на це?

В свою чергу Войтек навіть вдарив кулаком по столу.

— Що ви зробили з Андрійком? — заверещав він.

— Про це я міг би спитати вас. І з більшим правом! — вибухнув Бальбінський. — Ви перестанете блазнювати чи ні?

— Це ви не блазнюйте! — скочив до нього Войтек. — Чому ви позавчора сюди приходили?

Бальбінський заспокоївся, наче його раптом облили холодною водою.

— Позавчора? — спитав він. — Коли?

— Ну, вранці! Ще до бурі! Перед тим, як Андрійко пропав! Ну, не викручуйтесь!

— Хлопці, що ви базікаєте? — зовсім іншим тоном заговорив Бальбінський. — Позавчора вранці?

— Відмовляння вам не допоможуть! — Войтек знову вдарив кулаком по столу. — Хлопці, у мене є пропозиція. Замкнути цього типа тут, ми двоє будемо його стерегти зовні, а Здісь хай махне по міліцію. Сикус велосипед не сховав, так? Адже так.

— Міліція далеко! — зітхнув Здісь. — Доки я доберусь…

— Це просто, — втрутився Куцик. — Їдь в Івішки і по телефону… Хай зараз приїжджають!

— Ідея! — вигукнув Здісь. — Їду!

Він рушив до дверей. Бальбінський швидко глянув на Куцика, на Войтека. Потім схопився з стільця.

— Стривайте! — крикнув він. — Стривайте, чорт з вами!

Всі троє повернулися до нього. Він потер рукою лоба, наче стираючи з нього павутину і біль.

— Щоб вас… — повторив він. — Нічого не вдієш. Тюхтій я, дав себе спіймати. Але нікуди не йдіть.

— Дивно… — процідив крізь зуби Куцик. — В кімнату заліз, а міліції боїться, як вогню… Граф чогось викручується. Здісю, давай, брат, іди…

— Чорт з вами! — крикнув Бальбінський. — Слухайте.

2

Він запалив цигарку, сів, хвилину дивився у віконце. Куцик багатозначно підморгнув Здісеві, і той, наче нічого не сталося, сів на ліжко біля дверей. Войтек на сусіднє, з другого боку. Вони витягнули ноги, і єдиний шлях для втечі був замкнутий цією живою барикадою, а віконця були надто вузькі, якби навіть комусь спало на думку стрибати з третього поверху.

Бальбінський кинув:

— Про двадцяте липня чули?

Хлопці переглянулись.

— Ну, про цей день, десять років тому, в сорок четвертому?.. — він повернувся до них.

— Про замах? — спитав невпевнено Куцик.

— А! З цим Гітлером! — вигукнув Войтек. — Це все брехня!

— Перед такими знавцями новітньої історії навіть неприємно говорити про ці справи. Як кажуть — бісер перед свинями… Ну, то ви знаєте, в чому справа?

— Велике діло! — буркнув Войтек. — Гітлер, агент американського імперіалізму…

— Ну, а хто здійснив цей замах? — перебив Бальбінський.

— Відомо, американці… — почав Войтек і обірвав, а через хвилину додав з дуже хитрою міною: — Я ж кажу, що все це брехня.

— Е-е, пане! — вигукнув Куцик. — Це не урок історії. Або кажіть, або ми поїдемо в Івішки.

— Добре. — Бальбінський кинув цигарку. — Ви знаєте, що тут було при німцях? Маєток одного з родовитих східнопрусських юнкерів. Тутешній юнкерський рід мав усі типові риси свого класу: презирство до людей, особливо місцевих — мазурів, шляхетську пиху, прив'язаність до монархії і взагалі до влади, досить сильної, щоб тримати в руках плебеїв. Але, крім усього цього, Хаузгофери мали ще одну особливу рису. Знаєте яку? Вони були чарівниками…

— Так, так, — зітхнув Куцик, оглянувши своїх товаришів.

Це мало означати: «Граф думає, що ми такі самі, як Андрійко!»

— А саме так! — вигукнув Бальбінський. — Вони були чарівниками.

— З діда-прадіда… — глузував Куцик.

— Так, юначе! З діда-прадіда. Спочатку це, напевно, зводилося до того, що просто вони, на відміну від величезної більшості місцевої шляхти, вміли читати. В чотирнадцятому столітті досить було світській людині вміти читати, щоб її визнали небезпечним чарівником. Потім у Хаузгоферів стало традицією посилати синів у німецькі університети. У вісімнадцятому столітті Хаузгофери при дворі Гогенцоллернів конкурували з італійськими і французькими алхіміками. А в дев'ятнадцятому увійшло в родову традицію, що кожний Хаузгофер, перш ніж осісти в Гожиялках, мусив здобути титул приват-доцента.

— Не розумію, який це має зв'язок… — кинув Куцик.

— Дуже тісний! — вигукнув Бальбінський. — Ця родова традиція створила навколо Гожиялок особливу атмосферу…

— Нечисту! — вставив Войтек. — Едику, ти пам'ятаєш прабабку Дендів? Що вона базікала, пригадуєш?

Куцик нетерпляче махнув рукою.

— Отже, ця традиція проіснувала в роді Хаузгоферів до останнього його представника, Гельмута. Капітан артилерії в першій світовій війні, Гельмут Хаузгофер закінчив після війни університет і осів у цьому палаці лише наприкінці двадцятих років, уже маючи традиційний титул приват-доцента.

Бальбінський замовк, закурив. Хлопці слухали, нічого не розуміючи і не дуже йому довіряючи.

— Після того, як Хаузгофер оселився тут, усе, що стосується його, стало неясним, фрагментарним, сповненим суперечностей. Ходили чутки, що останній Хаузгофер теж чарівник…

Бальбінський коротко повторив розповідь Агнешки. Це викликало новий приплив нетерпіння у його слухачів.

— Ви базікаєте про книжки, потім обстукуєте стіни, щось плетете про замах на Гітлера, а тепер взагалі розповідаєте казочки! — коротко пояснив цю нетерплячість Куцик. — А ми не Андрійко! Нас казочки не цікавлять!

Бальбінський сердито похитав головою. Кілька разів мовчки затягнувся, потім знову почав.

— Ви повинні зрозуміти, все це зводиться до цього Гельмута! — крикнув він. — Хай вам чорт! Якщо ви мене вже спіймали, так принаймні слухайте!

— Тільки не казки! — крикнув і Куцик. — Не забувайте, тут ідеться про серйозні справи. Андрійко…

Бальбінський махнув рукою.

— Я розповідаю про такі серйозні справи, що ви навіть не уявляєте собі. Андрійко був надзвичайно милим хлопцем, в сто разів приємнішим і більш розвинутим за вас усіх, разом узятих, але й він…

— Що? Що ви говорите? — Куцик підвівся.

— Облиште! — махнув рукою Бальбінський. — Краще слухайте. Отже, Гельмут Хаузгофер, повернувшись до Гожиялок, не задовольнився шляхетським життям у гнізді своїх предків, а розвинув бурхливу діяльність в двох напрямках.

По-перше, він став дуже активним політиком. Вже зразу після першої світової війни, під час плебісциту, він командував бойовою дружиною демобілізованих солдатів. Як тільки розпочався гітлерівський рух, Хаузгофер став одним з перших тутешніх його прихильників. Він ненавидів поляків, ніколи, наприклад, не наймав батраків серед наших. Він, кажуть, твердив, що самий звук польської мови викликає в нього головний біль, стільки в ній всіх цих ць, сь, ч, ш. Він не терпів і мазурів, а в останні роки перед війною добився, щоб звідси переселили кілька сіл, а сюди привезли кільканадцять родин з Німеччини.

По-друге, він не обмежився дрібними, майже любительськими науковими заняттями, як це робили його предки. Прибувши в Гожиялки, він почав провадити якісь дослідження, такі інтенсивні, — особливо після приходу до влади Гітлера, — що через деякий час Гожиялки стали майже науковою лабораторією.

І ось це найважливіше! Над чим працював Гельмут Хаузгофер, чого шукав? Може, ви знаєте? Хлопці переглянулись.

— В тому-то й заковика, що ми цього не знаємо! А про те, що то була не пуста справа, свідчать три факти.

По-перше, протягом усієї війни Хаузгофер був під дуже теплою опікою гітлерівської влади. Ми знаємо, наприклад, що Гожиялки були огороджені колючим дротом, що сюди прислали навіть невеликий військовий гарнізон і виділили кількох есесівців. Отже, керівники гітлерівської Німеччини визнали, що праця Хаузгофера дуже цінна для них.

По-друге, є дані, що ця праця не була безплідною, а навпаки. Хаузгофер щось зробив. І щось таке серйозне, що його викликали, знаєте, до кого? Так! До самого Гітлера!

Як відомо, недалеко звідси, під Кентшином, був польовий штаб Гітлера, так званий «Вольфшанець» — «Вовче гніздо». Ви там були? Шкода.

Кентшин — звичайне містечко. Від нього відходить кілька хороших асфальтових доріг. Навкруги великі ліси. Виїдьте з Кентшина на схід, на Гіжицько. Через кілька кілометрів за містом зверніть ліворуч. І ще кілька кілометрів. Горбочки, двоє озерець, маленький лісок.

У цьому лісочку зупиніться, пригляньтесь до місцевості. Між деревами побачите дивні будинки. Зверху замасковані під горбочки, збоку схожі на бараки з дощок. Але один з них видувся, мов барабан, дерев'яна обшивка лопнула, і звідти виглянули стіни з залізобетону метрової товщини.

Потім шосе розгалужується. Зверніть праворуч. Багато руїн. На землі якесь гниле листя: кришиться, а не втрачає своєї зелені. Скелі наче з сірого піщанику, заввишки з триповерховий будинок. Біля підніжжя чорніють вузькі отвори. Вони ведуть у глибокі підземелля. Ні, це не вовче гніздо. Це скоріше борсукова нора або сховище якихось велетенських лісових пацюків, які навчились у кротів рити землю, але зберегти свою боягузливу щурячу жорстокість.

Саме туди, в цей «Вольфшанець», одного липневого дня запросили чарівника з Гожиялок.

Ви пам'ятаєте, який це був липень? Звідки вам пам'ятати! Не пам'ятаєте. Здавалося, люди мусили тоді шаленіти від радощів, що п'ятирічна неволя закінчується. Але ця радість, це шаленство не були ясні і повні. Вечорами на зміну їм приходив жах.

Бо тоді ще лишалося щось у божевільного з Вовчого гнізда! Розуміючи, що доведеться щезнути з поверхні землі, він сповіщав людство: він відійде не сам; відходячи, він так грюкне дверима, щоб за ним провалилася в безодню половина земної кулі.

І найгірше те, що ця загроза не була безпідставною. Саме в той час над Англією почали з'являтися дивні апарати, схожі на літаки з дуже товстим корпусом і дуже малими крилами. Вони летіли швидше, ніж найшвидші англійські винищувачі. А коли падали, на землі наступало пекло. Це була, як верещали тоді прислужники Геббельса, нова німецька зброя! Вони навіть попереджали, що це тільки початок, а в запасі у них є ще десятки номерів, незрівнянно грізніших. І ця загроза теж була не зовсім безпідставною. Коли англійці навчилися захищатись від цих куцих потвор, на Лондон почали падати найжахливіші з усіх відомих на той час бомб. Така бомба падала на місто тихо і зовсім несподівано. Блиск, вибух, дим, і в результаті — кільканадцятиметрова яма в бруківці, кілька зруйнованих будинків, сотні трупів.

Це була нова гітлерівська зброя номер два. Хвастаючи її жахливими наслідками, Геббельс почав говорити про майбутні види зброї, стократ грізніші.

Чи були вони вже готові у гітлерівців? Ні. Чи готували їх? Ну звичайно, готували, навіть дуже поспішно. Тепер розумієте, чому одного чудового липневого дня в Гожиялках з'явилася військова автомашина з кількома офіцерами СС і чому пана Гельмута Хаузгофера запросили до Вовчого гнізда?

— Так! — з радісним здивуванням вигукнув Войтек. — Я вже розумію! Нова зброя! Атомна бомба…

Бальбінський махнув рукою і розповідав далі.

— Гітлер розпочав свою кар'єру як ставленик деяких американських і англійських фінансових кіл, занепокоєних розвитком комунізму в Німеччині. В певний момент він відчув себе настільки сильним, що міг начхати на своїх недавніх патронів і опікунів. З послушного знаряддя в їх руках він став самостійною людиною в питаннях міжнародної політики. З американського наймита став політичним керівником відродженого після першої війни німецького капіталізму. В сорок четвертому році, коли доля війни була ясна для кожного, в Німеччині знайшлися люди, які намагались позбутися Гітлера і зберегти, що можна, від німецької держави. Серед них були комуністи, ліві соціалісти, просто демократи, чесні люди, обурені і перелякані розмірами нещастя, яке заподіяв Гітлер Німеччині, Європі, людству. Ці люди намагалися прискорити поразку гітлеризму, щоб пізніше з корінням вирвати з німецького грунту все те, що народжувало мілітаризм і фашизм, що викликало обидві світові війни, а саме: юнкерів, бюрократичний державний апарат і насамперед крупний німецький капітал.

Та були й інші сили, які теж хотіли покінчити з Гітлером, але для зовсім протилежної мети — врятувати те, з чого народився гітлеризм, знищити Гітлера, щоб зберегти німецький капіталізм. І саме ці сили організували замах двадцятого липня.

Немає сумніву, що серед заколотників були люди чесні, порядні, які щиро ненавиділи гітлерівську жорстокість, але не розуміли, звідки взявся гітлеризм, звідки йде його коріння. Були й такі спритники, які чудово знали, навіщо потрібен замах на Гітлера. Всі нитки вели до американського консульства в Цюриху, де сидів добродій на прізвище Даллес. Аллен Даллес. Шеф американської розвідки в Європі.

Але не в цьому справа. Ви знаєте, що сталося двадцятого липня? Звичайно, ні, звідки вам знати!

Двадцятого липня вдень Гітлер, як завжди, проводив невелику штабну конференцію, де звітували про становище на фронтах і де цей «геніальний стратег» давав свою оцінку та вказівки своїм найвищим військовим командуючим.

У той день було дуже жарко. І ця обставина серйозно вплинула на хід подій.

Конференція завжди відбувалася в глибокому підземному бетонному сховищі. Але в той день Гітлер, здається, в гарному настрої, запропонував перенести її наверх, в дерев'яний барак без залізобетонних перекрить.

Змовник належав до людей, які завжди оточували Гітлера. Це був один з його ад'ютантів, підполковник фон-Штауфенберг. Через кілька хвилин після початку конференції він мав вилетіти військовим літаком у Берлін. Перед початком конференції Штауфенберг спокійно зайшов у барак, поклав портфель біля місця Гітлера і пішов до літака.

Літак саме підіймався, коли стався вибух. Штауфенберг був переконаний, що від фюрера нічого не залишилося. Він полетів у чудовому настрої і сказав своїм друзям по змові, що замах удався. Але ті вже знали, що сталося насправді.

Замах не вдався саме з-за спеки. Якби бомба Штауфенберга вибухнула в підземеллі, вона стерла б на порох усіх присутніх. Але дерев'яний барак дуже легко розсипався, і енергія вибуху пішла в повітря.

Звичайно, були жертви. Гітлера теж трохи покалічило, а найбільше — здивувало, перелякало, сповнило недовір'ям і люттю.

І треба ж було, щоб саме в цей день нашого Хаузгофера викликали у Вольфшанець. Після штабної конференції він мав доповісти Гітлеру про хід своїх досліджень.

3

Хаузгофер чекав в одному з сусідніх бараків. Почувши вибух, він дуже перелякався. Деякий час у вовчому гнізді панував цілковитий хаос. Але вже тоді багатьом здалося підозрілим, що вибух стався саме після від'їзду Штауфенберга.

Через півгодини знайшовся сміливець, який дозволив Хаузгоферу їхати додому, бо було цілком ясно, що Гітлер буде здатний провадити бесіду з нашим чарівником у найкращому випадку лише через кілька днів.

Хаузгофер скористався цим дозволом і повернувся до Гожиялок. Але він був дуже занепокоєний. Адже вони неодноразово зустрічалися з Штауфенбергом в Берліні, і саме цей ад'ютант приїздив до нього у Гожиялки.

Його побоювання були не безпідставні. Через кілька днів, отямившись після першого переполоху і навівши в Берліні деякий порядок, Гіммлер і Кальтенбруннер енергійно взялися до ліквідації можливих відгалужень змови. В Гожиялки прибули гестапівці. Хаузгофера арештували. Але він не був широко відомою особою, не займав відповідного становища, і тому його не віддали до суду, а просто ліквідували пострілом у голову і тихенько поховали в якійсь груповій могилі.

Через деякий час Гожиялки були спустошені: меблі вивезли, папери спалили, весь персонал розігнали на всі чотири сторони. Ті, хто бачив палац у перші тижні після визволення, були здивовані його занедбаністю. Троянди вимерзли, картопля зимувала невикопана. Державне господарство, яке тут було створено, народжувалося на голому місці: не було ні худоби, ні інвентаря.

Оце, приблизно, і все, мої дорогі. Ви щось зрозуміли з цього? Бачите зв'язок між тим, що я розповів, і моїм блуканням, обстукуванням стін, шуканням старих книжок? Не бачите.

То ж слухайте далі. Я сказав, що три факти свідчать про серйозність цієї справи. Про те, що Хаузгофер працював над чимсь важливим, свідчила ніжна опіка гітлерівців над ним навіть під час війни, про те, що він добився якихось результатів, свідчив виклик до самого Гітлера. Про це я розповів досить докладно. Залишається третій, найважливіший для нас факт.

Бальбінський замовк, знову закурив. Вітер бушував за стінами башти.

— Ну й холод! — Він закашлявся, підійшов до віконця. — Як ви тут витримуєте!

Хлопці мовчки дивились на нього — приголомшені, вражені всім, що почули, — зацікавлено чекали дальшої розповіді. Навіть Куцик перестав скептично кривити губи.

— Постає питання, — вів далі Бальбінський: — Чи все, що зробив Хаузгофер, загинуло? Ми знаємо, що всі його папери були спалені разом з архівами служби безпеки при Вовчому гнізді. Це було через кілька днів після його арешту, напередодні втечі гітлерівців звідси, тобто десь на початку січня сорок п'ятого року. Відомо, що рапорт, підготовлений для Гітлера, лишився в бараці, де мала відбутися конференція, і був знищений разом з іншими документами, які мав розглянути Гітлер. Отже…

Хлопці дивились на Бальбінського і, здавалося, не хотіли погодитися з таким песимістичним висновком. Тільки Войтек виявив трохи нетерплячості.

— А якщо навіть нічого не лишилося! — сказав він. — Тепер уже це не так важливо. Всі вже знають, як роблять атомну бомбу!

— А при чому тут атомна бомба?

— Як же… — розгубився Войтек. — Ви самі…

— Я? Я тільки махнув рукою, щоб ти не перешкоджав! І тепер махну, розумієш? Бо це ще не кінець. І не думай, що атомні чи водневі бомби — це для людства найстрашніше.

Тепер хлопці пороззявляли роти. І помітили це тільки через кілька секунд.

— Так от, з усього цього можна було б зробити висновок, що праця Хаузгофера пропала безслідно. І хоч дехто знає про існування якоїсь таємничої наукової лабораторії в країні лісів, озер і боліт, однак довгий час вважалося, що ця справа остаточно ліквідована.

Але кілька місяців тому в деяких західнонімецьких колах пройшли чутки, що дещо з відкриття Хаузгофера знайшлося. Ці чутки дійшли й до нас. Звичайно, цим зацікавилися…

— Стривайте, стривайте! — перебив Войтек. — Як це так? Десять років мовчали, а потім раптом… Щось не в'яжеться!

— Дуже просто, — відповів Бальбінський. — Десять років того, хто дещо знає про це, не було в Німеччині. Він був засуджений за військові злочини і відбував покарання далеко від Німеччини. Розумієте? А потім повернувся…

— І що?! — спитав Здісь.

— Спитай скоріше, хто. Той, хто був тоді в Гожиялках. Якийсь колишній есесівець, що охороняв цінну особу Хаузгофера. Він рішуче заявляє, що «чарівник» написав свій останній рапорт принаймні в трьох примірниках. Один з них він узяв нібито з собою до «Вольфшанця», другий забрали гестапівці під час обшуку, але третій, твердить він, Хаузгофер мав змогу десь заховати.

Ось тепер ви вже все знаєте. Тобто, набагато більше, ніж слід вам знати.

Тут, у Гожиялках, або десь поблизу заховано секрет якоїсь жахливої зброї проти людства. Чому поблизу? Бо колишній есесівець твердив, що Хаузгофер, повернувшись з Вольфшанця, нікуди не виїздив. Ну, тепер ви розумієте?

Хлопці переглянулися. Вони почали розуміти.

— Хлопці, пам'ятаєте, коли ми приїхали сюди… Ну, в Стобець… — сказав Здісь. — Пам'ятаєте, опівночі…

— Та ні, — обурився Войтек. — Той був над нами, а сюди стільки кілометрів…

— Звідки, з Стобця? — вставив Бальбінський. — По прямій не більше двадцяти кілометрів. А що?

— Андрійко! — крикнув Куцик. — Ви вже розумієте?! Він, напевно, натрапив на слід і…

Він не доказав, закусив губи, спідлоба глянув на Бальбінського.

4

— Ну, що? — неохоче спитав Бальбінський.

Куцик трохи помовчав. Потім захриплим голосом сказав:

— Все це добре. Може, й правда, що ви тут наговорили, а може й казки. Ви ж умієте казки розповідати. Ви і Андрійка зуміли заговорити, так? І нас, тоді, в Лецьку!

Бальбінський знову спохмурнів.

— У чому справа? — спитав він.

— А звідки ви все це знаєте?

Бальбінський знизав плечима.

— Не важко догадатись. Я шукаю ці документи, тому й мушу знати.

— А чого ж ви так перелякались міліції?

— Не міліції! — Бальбінський сердито махнув рукою. — Про такі речі не слід говорити. Мені вже влетить за те, що я вам це розповів. І по заслузі! Звідки я можу знати, чи ви вмієте тримати язик за зубами? Не міліції я злякався, хоч і їй зайвого не треба знати. Але ж ви хотіли телефонувати з приватної квартири! Скільки там було б людей? Скільки людей довідалося б, що тут затримали якогось Бальбінського під час обстукування стін палацу! Це ж розійшлося б з швидкістю блискавки по всьому повіту!

Він запалив цигарку.

— Як ви не розумієте? Звичайно, я й сам щось шукаю — ви це бачили — хоч поки що безрезультатно. Але важливіше простежити, чи не шукає це саме хтось інший! Є сигнали, що розповіді того типа зацікавили декого в Західній Німеччині. Дуже можливо, що когось уже прислали сюди або незабаром пришлють. Якщо він уже тут, то звістка про затримання Бальбінського підкаже йому, по-перше, що у нас є свої люди там, на Рейні, а по-друге, що йому краще звідси тікати. І ось тому мені довелося розповісти те, чого вам не треба знати.

Здісь уже збирався дякувати і запевняти, коли Куцик штовхнув його в бік.

— Все це дуже добре. Але чому ми маємо вірити вам? На слово?

— Ваша справа. Ніяких документів у мене немає, — буркнув Бальбінський. — У нашому відомстві командировочних посвідчень не видають.

— Ну, от бачите! — гарячився Куцик. — Всі обставини проти вас…

— Наприклад?

— А от! Ви з'явились якраз після того літака! Потім в Момайнах ви підслухували, так? Ну, з цій корчмі! Потім ця дивна історія в Лецьку. Чого ви шукали на «Аталанті»? І чому ви до нас причепилися?

Бальбінський знизав плечима.

— Все це дурниці! — випалив він. — Збіг обставин…

— У Лецьку теж?

— Е, ні. Скажу вам, будь ласка. Тоді, в перший раз, я помітив, що яхта зроблена на Ангербурзькій верфі, і подумав, що вона могла належати Хаузгоферу? Я знаю, що в нього була дуже гарна яхта. Нічого дивного, що я хотів подивитися…

Куцик похитав головою.

— Не досить вам?! — крикнув Бальбінський.

— І так, і ні, — відповів Куцик. — Ви так добре знаєте цю справу, що… Ну, ви шукаєте цей рапорт, згоден. Але…

— Що?

— Для кого? — вигукнув Куцик.

Бальбінський скам'янів. Войтек штовхнув Здіся, підняв великий палець вгору і глянув на Куцика. Здивований Здісь важко зітхнув.

— Ну, любі мої, — промовив, нарешті, Бальбінський, — це вже справа вашої інтуїції. Робіть що хочете, присягатися, благати на колінах я не буду. Тільки подумайте, яку берете на себе відповідальність. Повідомивши міліцію, ви можете сполохати того типа. Затримуючи мене тут до з'ясування справи у Варшаві, ви даєте йому змогу кілька днів спокійно шукати рапорт Хаузгофера. Не кажучи вже про те, що це не пройде непоміченим для всієї компанії з прекрасною Неллі на чолі. Може, ви і їй хочете відкрити цю таємницю?

Бальбінський був серйозний противник. Хлопці переглянулись. Не знали, що відповісти.

— То що ж робити? — безпомічно спитав Куцик. — Ви повинні зрозуміти, що ми не можемо вам вірити на слово. Правда?

— Ваше діло, — повторив Бальбінський. — Так, теоретично ваші підозри виправдані. Але це не теоретичне питання. Це справа інтуїції!

В цю мить Здісь плеснув себе по лобі.

— Хлопці, я знайшов! — крикнув він. — Слово честі, я знайшов вихід! Досить…

Але Куцик грізно глянув на нього. Вони вийшли на сходи, зачинили за собою двері.

— Дивіться! — збентежено прошепотів Здісь і витягнув з кишені папірець — майже заповіт Андрійка. — Бачите? Він ясно пише: «Суламіф його боїться!» Бачите? Його! Ясно: «Його!» Андрійко спіймав когось, напевно цього шукача! І тепер усе зрозуміло. Той, побачивши, що його демасковано, мусив Андрійка…

Він не закінчив, важко дихав.

— Ну? — підганяв його Войтек.

Здісь проковтнув слину.

— Він ясно пише: «Його боїться»! Значить, дуже просто. Ви бачили колись Суламіф і Бальбінського?

Хлопці замислилися. Ніхто не міг згадати таку сцену.

— Як це! — крикнув Войтек. — А тоді, в Лецьку? Ну, коли ми його застукали на яхті! Адже Суламіф була всередині! І не гавкала!

— Ну, от! — прошепотів Куцик. — Бачиш, Здісь…

— Нічого не бачу! Що вона не гавкала там, це надвоє баба ворожила. Коли собака боїться, він мовчить. Привести б тепер Суламіф і подивитися, як вона поводитиметься! Буде на нього гавкати, ластитися чи… А може, хвіст під себе — і задом, задом на сходи? Ну й будемо знати: його викрив Андрійко чи когось іншого!

Шепіт його був заразливий. Очі горіли. Хлопці швидко піддалися його збудженню. Войтек збіг униз, а Здісь і Куцик повернулися до свого полоненого.

— Ну? — спитав той, демонстративно позіхаючи.

Куцик, мабуть, знову вагався, чи слід підозрювати Бальбінського.

— Хвилиночку, — сказав він. — Хвилиночку.

Обидва хлопці були дуже збентежені. Почувши, що Войтек іде, Здісь навіть одвернувся до вікна, так важко йому було дивитись на Бальбінського. Але Куцик сміливо заявив:

— Ми хочемо провести невелику перевірку… Робіть, будь ласка, те, що ми проситимемо.

— Ну що?

— Хвилиночку.

Куцик виглянув на сходи; він не був певен, що Войтекові пощастило привести небезпечну Суламіф. Але Войтек швидко біг по сходах, і з-під руки у нього виглядала морда собаки, яка повинна була звершити божий суд.

5

Куцик узяв Суламіф на руки. Вона була в чудовому настрої, крутила хвостом, немовби хотіла почистити його справді брудну куртку. Він глянув собаці в очі, ніби перевіряючи, чи гідна вона того важливого завдання, яке має виконати.

Суламіф намагалася лизнути його в ніс. Що це означало — незрозуміло. Куцик зітхнув і відчинив двері.

Бальбінський сидів біля вікна і дивився на нескінченний потік дощових хмар. Куцик пустив Суламіф на підлогу. Вона покрутила мордою, кілька разів потягнула носом повітря. Звичайно, Суламіф хотіла довідатися, хто тут найголовніший.

— Будь ласка, покличте її! — сказав тихо Куцик Бальбінському.

— Цього ще невистачало! — Бальбінський знизав плечима. — Навіщо вам ці дурниці?

— Я вас просив… — нагадав багатозначно Куцик.

— Я навіть не знаю, як звати цю дворняжку!

— Суламіф.

— Ну, йди сюди! — Бальбінський поплескав долонею по коліну. — Суламіф!

Суламіф подивилася на нього. З яким полегшенням вона почала тепер крутити хвостом! Нарешті вона дізналася, хто тут найголовніший!

Дрібочучи лапами, Суламіф підбігла до Бальбінського, ввічливо сіла біля нього і почала хвостом підмітати підлогу навколо себе.

— Ну, що треба ще робити? — спитав Бальбінський.

Хлопці переглянулися.

— Нічого, дякуємо, — сказав, відкашлюючись, Куцик. — Все ясно. Ви вільні. Вибачте, але ми мусили перевірити… Прошу…

Він простягнув руку з пістолетиком на долоні. Бальбінський поспішно схопив його і одразу ж задирливо сказав:

— Слухайте, що все це означає? Хіба цей песик може розгадувати політичні погляди підозрілих осіб?

Куцик переступив з ноги на ногу. Бальбінський наполягав:

— Ви щось знаєте! Правда? Так кажіть же! Це надто серйозна справа! Ну?

Хлопці, вагаючись, дивилися один на одного, але Бальбінський досить легко зламав їхній опір. Якщо вони відпускають його, значить, повірили йому, значить, розуміють, чого він сюди приїхав. Як же можна приховувати те, що може навести його на слід?

Нарешті Здісь витягнув зім'ятий папірець. Бальбінський схопив його, швидко підійшов до віконця, бо в кімнаті було вже темно.

Він довго дивився на папірець.

— Ви щось розумієте з цього? — спитав він, нарешті.

Хлопці переглянулися.

— Небагато, — сказав Здісь. — Власне кажучи, майже нічого. Ось тільки це.

Він показав пальцем на двічі написану «стелю» із знаком оклику. І подивився вгору.

— Ну, правильно! — крикнув Бальбінський. — Хлопець справді звихнувся на цьому пункті. І я, нарешті, теж хотів пересвідчитися… Ви там щось знайшли?

Вони пішли гуртом на горище. Бальбінський зупинився над написом, що знову став сірим від пилу. Всі мовчали.

— Розумієте, ми думали… — Здісеві було важко закінчити. — Адже це не міг бути випадок…

Бальбінський похитав головою. Вони повернулися в кімнату.

— Тепер ви розумієте, як виглядає справа? — почав Куцик. — Андрійко, очевидно, спіймав його на гарячому. — Хлопець помахав зім'ятим папірцем. — Адже тут дюжина підозр, але наче зашифрованих, ми не вміємо їх прочитати. Ми зробили спробу з собакою, бо Андрійко написав, що Суламіф його боїться! Вас вона не боїться. Хто ж він? Пошукайте в папірці. Ви ж розбираєтесь у шифрах! І останнім часом у вас були такі відносини з Андрійком… Він вам нічого не казав? Кого він підозріває?

— А вам не казав? Ні разу?

— Казав! — крикнув Здісь. — Про Джакі — пірата! Про цеглину!

Куцик кивнув головою.

— А вам він нічого не казав? — повторив він.

Бальбінський запалив цигарку.

— І мені казав. Теж про пірата Джакі. Те саме, і навіть більше — про яхту, яка мало не перевернула його, коли він катався на байдарці. Тому я так занепокоївся, коли ви розповіли про чорний флаг.

Хлопці переглянулися. Знизу хтось покликав Бальбінського вечеряти. Всі четверо пішли вниз. Суламіф їх випередила: вона пізнала голос прекрасної Неллі, хазяйки комори.

— Всім нам Андрійко говорив про це, — сердито промовив Здісь. — Як же сталося, що ніхто з нас не хотів навіть слухати його?

— Андрійкові не пощастило: у нього четверо надто розумних друзів! — сказав Бальбінський.

— Де він тепер, цей Джакі? — запитав Здісь.

Бальбінський знизав плечима.

Забившись у тісний куток між підлогою і дахом, Андрійко чув, як хтось підкрадається по сходах. В обережних, з частими зупинками кроках відчувалося щось підступне і недобре.

Наче уві сні Андрійко переживав наближення цієї невидимої загрози. Хтось доторкнувся до клямки. Як жахливо довго можна відчиняти двері!

Хтось зайшов у кімнату. Дрібні повільні кроки. Якийсь шурхіт. Що йому треба? Може, чемодани й рюкзаки хлопців?

Він ясно почув, як хтось витягає книги із шафи без дверей, шелестить сторінками, ставить їх назад на полицю. Це триває кілька хвилин.

А потім з глибокої тиші доходить інший звук. В кімнаті хтось постукує. Наче лікар, який перевіряє легені: глухі звуки, з інтервалами. Нема сумніву: хтось обстукує стіни!

Напруження все зростає: стукіт наближається до сходів, що ведуть на горище. Андрійко важко дихає, легеням невистачає повітря, так швидко б'ється неслухняне серце.

Напівпритомний від жаху, Андрійко починає писати пальцем по товстому шару пилу, щоб хоч залишити якийсь слід після себе…

А коли загроза дійшла до кульмінації, коли одізвався скрипом перший крок на сходах, що ведуть на горище, знадвору сповістив про себе сонячний день.

Андрійко почув голоси хлопців. Він прийняв ці кілька слів, наче спів півня, що сповіщає кінець ночі, повної страхіть. Він добре чув ці слова:

— Що з тобою? — спитав Куцик.

Настала хвилина мовчання.

— Щось у нашій кімнаті?

І ось жахливі кроки на сходах завмерли. А коли Куцик ще додав: «Ходімо, подивимося!», кроки в кімнаті стали швидкими, двері відчинились і з шумом зачинились. По сходах задріботіли кроки, наче хтось збігав униз.

Андрійко перечекав кілька хвилин. Голоси хлопців замовкли, але кроки на сходах не повторилися. Він виліз, нарешті, з закутка, зійшов у кімнату. Ніяких слідів, які б свідчили, що тут хтось нишпорив, не було.

Андрійко постояв трохи, не знаючи, що робити. Вагався: хіба ця остання пригода не досить серйозна, щоб махнути на всі образи і ще раз спробувати звернути увагу товаришів? Потім відкинув цю думку. Дуже неясна тут справа. Хоч хлопці й дивилися на башту, але нічого не побачили, бо махнули рукою і не прийшли сюди.

Думку про Люцину він відхилив ще швидше. І, звичайно, після вчорашніх подій відмовився й від пана Бальбінського.

Андрійко вийшов з палацу. Навколо нікого не було. Хлопцеві стало легше, коли він одійшов від цього будинку. Андрійко згадав, що Бальбінський пропонував йому свою байдарку.

Вже здалеку він почув голоси хлопців на пляжі. Нишком поза кущиками добрався до пристані. На щастя, все товариство саме вилізло з води і полягало на траві; від мола їх відділяв величезний кущ лозняка.

Андрійко кинувся до байдарки. Було так жарко, що він стягнув з себе сорочку, штани і залишився тільки в трусиках. Подумав навіть, чи не залишити одяг у каюті «Аталанти». «Ні, — сказав собі, — треба швидше тікати звідси, щоб вони не помітили мене».

Хлопець кинув свої манатки в байдарку і схопив весло. Андрійко настільки оволодів цим мистецтвом, що досить швидко проїхав очерет. Він поспішав ще й тому, що тут невистачало повітря, так все нагрілося: очерет, вода, небо.

2

Ось очерет залишився позаду. Від далекого берега нарешті потягнуло прохолодою.

Повітря надзвичайно прозоре. Немає й сліду тієї імли, яка так чудово маскувала далекі закутки озера, що хлопці в перший день подумали: озеро безмежне.

Хіба озеро через це гірше? Зовсім ні! Правий берег, близько. Велика стіна чорносиніх лісів. Лівий берег — далі, він золотий, сонячний.

Попереду острів. Андрійко плив туди. Хлопець твердо сказав собі: «Годі зволікати!». Це рішення мало кілька причин. Найважливіша була в кишені штанців, які він кинув на дно байдарки.

Андрійко відплив метрів на двадцять від очерету. Кинув весло, витягнув з кишені знайдену карту, розклав на колінах.

Велика голуба пляма «Спірдінгзее». І на ній маленька, наче відбиток від пальця, зелена плямка. Хлопець подивився вперед. Так і є. Ось трошки збоку на карті інший острівець. Ось попереду висока купа дерев Чортового острова. Ліворуч від нього низька стіна зелені — це острівець.

На Чортовому, біля коричньової горизонталі, позначено маленький червоний хрестик.

П'ять хвилин роздумів. Що означає цей хрестик? Можна знайти тисячу значень. Ніщо не свідчить про те, що саме тут треба шукати ключ усіх дивних справ і загроз, які з першого дня переслідують Андрійка.

Тому не можна вважати, що червоний хрестик — єдина причина вилазки. Найважливіша, але не єдина. Ось ще одна, зовсім несподівана.

Андрійко згортає карту, бере весло і мимоволі оглядається. Яким маленьким став гожиялківський очерет за ці п'ять хвилин відпочинку і міркувань! Попутний вітер відніс байдарку майже на п'ятсот метрів.

Андрійкові здається, що сама доля за цю подорож.

Досі він двічі робив спробу і двічі зустрічав опір вітру. А тепер…

Яке чудове повітря! Сонце припікає, коліна вже почервоніли. А тіло не відчуває спеки. Свіжий порив вітру холодить плечі і спину. Сонце тепер його приятель.

Він дивиться вперед. Острів зовсім недалеко. Ну, може, півтора кілометра! Через півгодини Андрійко причалить до нього не доторкнувшись навіть до весла.

Він хапає весло. Хвилин п'ятнадцять гребе, підставляючи плечі вітру, а груди — сонцю. Потім відпочиває, тільки час від часу торкаючись веслом поверхні води, щоб направляти байдарку, бо вітер зносить її то в один, то в другий бік від темної плями острова.

Ех, був би парус! На другий раз треба буде спробувати.

Андрійко дивиться, розглядається навколо. Чудова погода, сонце, добра видимість, вітерець. Дивно, що на озері так мало яхт. Тільки ген, далеко ліворуч, біля переходу на Белдан, видно кілька човнів. Велике озеро пусте.

Андрійко відчуває себе страшенно самотнім. Він їде на цей острів і тільки тепер починає розуміти основну причину своєї вилазки, йому треба знайти, нарешті, те, що відкриє очі трьом зарозумілим маловірам, — цей хрестик… Бо на кого йому спертися, як не на товаришів?

Хлопець пливе вже з півгодини. Дивно, але острів не наблизився. А вітерець не вщух! Досить повернути голову, щоб відчути його подих, сповнений запаху свіжої зелені.

Андрійко дивиться на темний контур острова. Ну, хай ще година. Там години дві: треба старанно обшукати острів. Повернення проти вітру приблизно три години. Він, звичайно, запізниться на обід, але іншого виходу немає.

І він береться за весло, завзято молотить воду. Але й через двадцять хвилин острів так само далеко. Що за чорт!? Андрійко оглядається. Ні, він подолав чималу відстань! Гожиялківські дерева стали маленькі, мов травинки!

Тільки тепер Андрійко усвідомлює, що став жертвою обману зору, про який він не раз читав: вода скорочує відстань, і речі, відокремлені від тебе водою, здаються ближчими, ніж це є насправді. Не один плавець загинув, недооцінивши це явище.

Вітерець дужчає. Агнешка розповідала про великі хвилі на Снярдвах, про те, як раптово налітають тут бурі.

Хлопець оглядає горизонт. Але на небі ні хмарки. Позаду, за Гожиялками, небо над горизонтом трохи біліше, ніж в інших місцях. Отже, можна їхати далі.

Андрійко веслує ще півгодини, пересилюючи перші прояви втоми. Тільки тепер острів починає збільшуватись. Але така праця викликає чудовий апетит: хлопцеві хочеться їсти. Дурний, треба було взяти у Агнешки кілька скибок хліба. Але на острові, кажуть, завжди багато екскурсантів. Не відмовляться ж йому допомогти.

Острів наближався. Вже видно було сивувату раму очерету. Над ним виступили теж сиві і світло-зелені круглі верби. Ще вище росли тополі, сосни, ще щось темне, кругле.

Все це підбадьорило Андрійка. Вітер безперервно підштовхував байдарку, весло допомагало йому. І коли хлопець знову оглянувся, дерева Гожиялок уже зникли, злилися з лінією лісів на горизонті, яка здавалася ще темнішою на фоні блідого неба.

Проте острів був уже близько. Андрійко плив Повз і зарості очерету. Шукав очима паруси, щогли, вогнища, щоб таким чином потрапити в місцевий порт. Нічого схожого не було видно. Може, причалюють з півночі, з боку протоки між островами?

Очерет розступився, і Андрійко, побачивши берег, повернув туди. Тепер вітер зносив човен убік; хвиля кілька разів досить сильно підкинула байдарку.

Андрійко причалив до берега. Тут була якась піщана мілина. Хлопець з полегшенням випростався. Тільки тепер він відчув втому.

На острові було тепліше, ніж на озері, але раптом плечі хлопця вкрилися гусячою шкірою. «Це, очевидно, від сонця!» подумав Андрійко.

А потім всі думки і враження зникли. Залишилось одне: острів! Про що насамперед подумав Колумб, ступивши на невідому землю?

Андрійко дивився на галявину. Він був такий схвильований, що бачив тільки зелень, кучеряві кущі навколо і не помічав чорнуватих опіків після вогнищ, брудних шматків паперу, іржавих консервних коробок, побитих пляшок, шкаралупи від яєць — словом, слідів варварського перебування людей.

Потім Андрійко пішов вперед. Він подумав: «Може, витягнути байдарку на берег?» Але пригадав, що поставив її на мілкому місці. Зрештою, тут припливів не буде…

А потім він уже тільки дивився, йшов і дивився. Десять років його душа жадала Великої Пригоди. І ось тепер його мрія ставала дійсністю. Це приголомшувало хлопця.

Острів був невеликий, але наче створений для того, щоб викликати саме такі почуття. Він мав усі необхідні елементи справжнього острова.

Галявина. З обох боків її — непролазні джунглі верболозу. Навпроти — горбочок. Невеликий, відповідно до розміру острова, а саме — п'ятиметровий.

Андрійко заліз на нього, розраховуючи, що огляне звідси весь острів, але дерева були надто густі, і східної половини острова не видно було.

Зате хлопець побачив сусідній острів, відокремлений двохсотметровою протокою.

Обидва острови були оточені не кораловими рифами, а заростями густого очерету. За своєю формою очерет і рифи не схожі, але їх функції можна порівняти: вони однаково перешкоджають висадитись на берег.

Андрійко, наскільки це було можливо, оглянув північне узбережжя свого — як він уже називав його в думці — острова. Заток, де можна було б причалити, тут не було. Саме тут найгустіше розрісся очерет. Не видно жодного човна, жодного парусника, байдарки, вогнища. Може, це й краще. Не буде зайвих свідків.

Андрійко ще раз подивився на далекий горизонт, туди, звідки він прибув. Навіть запишався: такий шлях пройшов сам, без допомоги.

Потім глянув на небо. Воно було білувате. Тільки тепер хлопця вразив неприємний, хворобливий відтінок цього кольору. Андрійко догадався: то хмари.

Погода міняється? Е, коли це ще буде! Хмарки такі далекі, маленькі! Він встигне десять разів повернутися, перш ніж вони перетворяться в справжні хмари.

І Андрійко вирішив тут же ознайомитися з островом.

Він подивився вниз. Горбок обривався тут досить круто. Вздовж берега лежали купи старого очерету. («Узбережжя Зотлілого Очерету», в думці назвав Андрійко). Потім хлопець розгорнув карту і став навколішки. Червоний хрестик був нарисований праворуч від горбочка, позначеного на карті овальною лінією. Отже, таємничий скарб треба шукати на східному схилі.

Він склав карту. Східний схил горба був пологий. Там виднілися якісь ями, порослі бур'яном. Можна подумати, що то руїни замка ацтеків або інків. Десь тут скарби казкового Ельдорадо!

Тоді навіть і кропива, якої тут сила, може бути справжніми джунглями.

Андрійко знайшов палицю і почав рубати кропиву. Оглянув одну яму. Там нічого не було. Друга — глибиною з півметра, теж виявилась порожньою. Хлопець спустився вниз. Ще кілька ям. Тут було гірше, бо замість кропиви повиростала ожина. Її палицею не вирубаєш. Хлопець зірвав одну ягоду і тут же виплюнув: вона була страшенно кисла, тверда.

Безперервно шумів очерет. Вітер дужчав. Треба повертатись. Але все-таки він оглянув усі ями. Ніде й сліду чогось таємничого, якихось підземних ходів, хоча б каміння, цегли, руїн, старовинних будівель.

Що ж робити, — мабуть, цей хрестик нічого не означає. Хлопець вирішив заглянути ще на другий острівець. Можна й не висаджуватися там, тільки зблизька подивитися. Коли є така нагода…

Андрійко ступив крок і зупинився. Жахлива судорога звела йому обличчя. І тільки тому він не крикнув, а застогнав крізь зуби.

Голуба байдарка зникла!

3

За якусь секунду Андрійко опам'ятався і глянув ліворуч. Байдарка була на воді, її гойдали хвилі і досить швидко підганяв вітерець.

Андрійко поклав карту і кинувся у воду. Намагався бігти, але вода гальмувала, стримувала. Дно грузьке, під ногами гострі мушлі.

Води спочатку було до колін, потім — до пояса, тепер вона доходить до грудей. Байдарка вже близько, метрів за десять. Ще крок. Хвилі, набігаючи, б'ють його з розгону в плечі, бризки захльостують очі… Ще крок… Далі вже не можна.

Треба захищатися, щоб самого не затягнуло на глибину. Хвилі біжать, досягають шиї. Андрійко намагається відступити, але нога не дістає дна. «Тону!» щось кричить у грудях. Він обертається до острова, щосили махає ногами. Нарешті!..

Андрійко йде назад, потім обертається. Байдарка вже пропливла метрів сто, може й більше. Ех, коли б він умів плавати! Хоча б трохи, хоч би так, щоб двічі пропливти через кімнату!

Рвучко подув вітер, і раптом зуби самі почали клацати.

Андрійко виліз із води, за всяку ціну намагаючись себе втішити. Адже на острові часто бувають екскурсії. Ну, посидить собі трохи. За годину хтось сюди приїде! Неприємність з цією байдаркою. Та вона знайдеться! А зрештою…

Він стояв, чекаючи, що ось-ось з'явиться яхта. Але озеро було пусте. Хлопець вбіг на горбок. І звідти, як на зло, не помітив жодного паруса.

Хмарки вже перетворилися в чорні хмари. Вони охопили чверть неба, і тому ще яскравіше здається сліпуче сонце. Навіть вітер ущух, і озеро стає гладеньким, олов'яно-сірим.

Андрійко сходить з горбочка. Звичайно, ждати якогось човна тепер марна справа. Надходить велика буря. Андрійко навіть радіє з цього. Ну, змокне. Але великі бурі звичайно бувають короткочасні.

Треба знайти якийсь притулок. Кілька старих дерев. Можна б сховатися під цією розложистою осикою. Але він стільки чув про те, що блискавка влучає в дерева… Хмари дуже швидко мчать, такі чорні… Ось блиснуло раз, другий. Грому ще не чути.

Дуже неприємно чекати, коли, нарешті, розпочнеться ця буря. Андрійко знайшов якийсь кущ ліщини з дуже густим листям. Присів під ним. Здалеку почулася громова канонада, яка наростала. Здавалося, що ось-ось розпочнеться буря. Хлопець нетерпляче задер голову: небо над ним усе ще було блакитне.

Андрійко знову зійшов на горбок. Яке видовище! Весь захід був тепер чорний. Вдалині, в найчорнішому куточку над горизонтом, одна за одною спалахували блискавки, ніби кілька ковалів по черзі вдаряли вогненними молотами по ковадлу. Все завмерло. Навіть стара осика стоїть, наче німа. І ця тиша здається найгрізнішою. Нарешті пориви вітру порушили олов'яний спокій озера. Зашелестіла стара осика. Сонце зникло за хмарами, і в повітрі одразу ж стає холодно. Андрійко поспішно натягує на себе сорочку й штанці. На якусь хвилину йому стає тепліше. Потім десь з заходу надходить справжній шквал і, здіймаючи хвилі, мчить через озеро. Застогнали дерева на сусідньому острові. Загомоніло осикове листя під першими краплинами. Андрійко стрибнув під кущ ліщини, де він сховав карту. Якусь мить йому здавалося, що це добрий притулок.

Але потім сталося щось страшне. Полив такий густий дощ, що за п'ять кроків стовбури сосон були вже не мідними, а олов'яними. Все навкруги стало білуватим, сріблястим, у повітрі наче яблуками запахло.

Ліщинова стеля над Андрійком одразу лопнула, холодні потоки води вдарили хлопця в шию і швидко потекли по спині між лопатками.

Андрійко стягнув сорочку, схилився над нею, прикриваючи тремтячими від холоду руками, щоб не змокла.

Потім перед Андрійком спалахнуло з півдюжини сліпучо-яскравих блискавок, ударив грім. Він гримів спочатку через п'ять секунд після блискавки, потім — через три, дві! Наступний удар пролунав одночасно з блискавкою. Земля затремтіла, в ніс ударила хвиля повітря, навколо раптом запахло фізичним кабінетом, іскрами електричної машини, озоном.

Андрійко навіть не встиг перелякатися, так швидко все це закінчилося.

Ще довго шуміла злива. Грім перекотився кудись далеко на схід, і дощ незабаром став ще докучливішим. Андрійкові стало холодно. Він кілька разів виглядав з-під куща, чи скоро випогодиться. Але хмари ніби навмисне зупинилися над островом. Вітер вщух, озеро, що шуміло хвилями на Узбережжі Зотлілого Очерету, теж заспокоїлось. Тільки монотонно шумів холодний дощ, і в Андрійка тремтіли плечі, руки, підборіддя.

Нарешті почало прояснюватись. Дивне явище: Андрійко вибіг на галявину і побачив, як тікає дощ, як по озеру мчить його остання заслона. Десь там, на заході, вода ще поцяткована краплинами дощу, але тут вона вже гладка і спокійна.

Знову виглянуло сонце, і Андрійко виліз на горбок, нетерпляче шукаючи перших парусників, які, звичайно, мали з'явитися після цієї халепи на озері.

Яке щастя! Далеко на заході, біля белданської протоки, він побачив дві яхти. Одна стояла, її команда щось майструвала біля грота. Друга йшла досить швидко до неї.

Все було б чудово, якби не небо. На сході, за прибережними джунглями, на далекому незнайомому кінці озера ще клекотіла буря, гриміло, блискало. А на заході вже народжувалося нове лихо. Над самим горизонтом аж у трьох місцях небо знову потемнішало. Трьома паралельними колонами поспішали сюди нові бурі. Андрійко зовсім не розбирався в метеорології, і тому його втішало, що ці хмари були не такі чорні, як попередні.

Він стояв і довго дивився. Яхти були вже поряд. Потім та, що підійшла, завернула на. захід. Друга ще лишилася. До біса! Хоч би яка-небудь ракетниця була! — Або вогнище, щоб привернути увагу до острова!

Андрійко почав підстрибувати, вимахуючи сорочкою. Але марно — занадто далеко.

Ось і друга яхта рушила. А може… Ні, вона завернула в протоку, на Белдан.

Не дивно: трьома колонами знову наближається буря. Сонце гасне, і одразу сковує груди холод.

Андрійко збігає з горбка. Надії пропали. Цей горбок — Гора Ілюзій!..

4

Нова хвиля бурі була незрівнянно страшніша, ніж перша. На цей раз грім, здавалося, обрав Чортів острів для свого полігона. Він бив так близько і сильно, що острів здригався, немов під час землетрусу.

На якусь мить яскраве світло залило все навколо. Андрійко впав ниць на мокру траву: гуркіт просто збив його з ніг. Добре, що все минуло так швидко. Ніхто б не витримав підряд і двох таких секунд.

Підвівши голову, Андрійко побачив попереду білі скручені пасма чогось пухнастого. Хлопець не зразу зрозумів, що то осикові тріски, — скручені, розпатлані, розбиті блискавкою.

Андрійко виглянув з-під свого куща. Яке щастя, що він сховався саме тут!

На старій осиці білів шестиметровий шрам. Переляк Андрійка ще не зовсім пройшов. Він боявся підійти до дерева. Тільки, коли на хвилину виглянуло сонце, хлопець знову виліз і піднявся на Гору Ілюзій.

На цей раз він стояв недовго. Хоч те, що йшло з заходу, не провіщало грому, але було ще гіршим. За хвилину сонце вкрили швидкі розпатлані, густі хмари. Вітер зірвався хоч і не такий рвучкий, як той короткочасний шквал перед першою бурею, але він був холодний і дув безперестану.

Так розпочався перший вечір на Чортовому острові. Андрійко ще сидів під ліщиною. Він, правда, висушив сорочку і надів її знову, але холодний вітер пригнав незабаром якийсь противний дрібний, затяжний дощик.

Почало смеркатись, і Андрійко зрозумів, що йому доведеться ночувати на острові. Клацаючи зубами, він знову зняв одяг, сунув під кущ, накрив картою. Голий, посинівши від холоду, хлопець почав будувати собі якийсь захисток.

Голоду Андрійко не відчував, більше докучав холод. Бігаючи під невпинним дощем, він ламав гнучку ліщину і вільху, обрізуючи пальці, з корінням рвав очерет, а сам весь час думав про вогонь. Якби був вогонь, щоб погріти руки.

Андрійко страшенно змерз, доки збудував жалюгідний курінь з однією стіною, повернутою на захід, до дощу й вітру. Сів, нарешті, під дах. Вітер задував справа і зліва, забивав дощ. До того ж на Андрійка напав другий ворог: голод. Хлопець скоцюрбився і сидів, тремтячи від холоду й голоду, боячись лягти на мокре листя, яке він поклав замість матраца.

Повільно спускалася темрява. Вітер шматував дерева, кидався дощем.

Андрійко заплющив очі і непомітно задрімав. І приснилося хлопцеві, що він дома. Мати стояла в кухні, варила обід. Дрова були мокрі, шипіли, тріщали і диміли.

Диму ставало все більше. Це пожежа, хіба мати не бачить?

— Мамо! — кричить Андрійко і прокидається.

Де він? Андрійко пригадує: він на Чортовому острові. Сам. Чого він прокинувся? У сні було тепло, була мати, був навіть дим, їдкий, аж очі боліли.

Але дим був не тільки в сні. Андрійко явно відчував запах диму.

Скочив на ноги. В голові промайнуло: він так міцно спав, що не чув, як екскурсанти причалили до острова! Розпалили вогнище! Вони десь поблизу! Є дим, тепло, є люди!

Він гарячково роздивляється навколо. Де ж щогла, палатка, де вогнище? Немає нікого й нічого. І запах диму зник. Повітря чисте.

Він стоїть ще хвилину, дивлячись навкруги, принюхуючись. Дощу немає, тільки вітер гуде над деревами, швидко мчать низькі, розпатлані хмари і хвиля б'є в узбережжя Зотлілого Очерету.

А може, люди причалили в іншому місці, з північного боку острова? Андрійко вбігає на Гору Ілюзій.

Немає нічого. Темно. Хлопець стоїть і не насмілюється зійти вниз. Тепер неспокій сильніший, ніж надія.

Андрійко принюхується ще раз: ніякого диму! Він іде до свого куреня, сідає.

Але незабаром знову схоплюється на ноги. Дим! Хлопець здивовано оглядається. Звідки дим?

Може, десь горить ліс? Але ж він дивився з гори. Якби була пожежа, то на хмарках світився б якийсь відблиск.

Хлопця охопив страх. Великий страх перед таємницею цього диму. Тремтячи всім тілом, Андрійко прислухався. Потім підвівся, стиснувши зуби, вийшов з куреня і повільно рушив на запах диму.

Попереду щось забіліло. Та це ж стара осика, подряпана блискавкою!

Андрійко підбіг до дерева. Так і є: саме звідси, з цього дупла, вився струмочок диму.

Хлопець заглядає в дупло. Яким чудовим здається запах тліючого порохна!

Тепер усе зрозуміло! Блискавка вдарила в дерево і загубила іскорку в сухому порохні серцевини осики. Злива не змогла загасити іскорку в дуплі, а вітер, навпаки, роздув її… І коли Андрійко покопирсався в порохні палицею, він помітив малинові жаринки.

Їх небагато, зо дві жмені. Як перенести ці жаринки в курінь? Як їх оживити? Все навколо мокре…

Хлопець складає листя, зверху сипле сухе порохно, на нього паличкою кладе трохи жаринок. Решту залишає в дуплі, роздуває їх і присипає порохном.

А листя з рубіновим скарбом несе в курінь. Дмухає на жаринки, дмухає, протирає очі і знову дмухає! Потім знаходить кілька сухих листочків, кладе їх на жаринки.

І ось спалахує перший, несміливий вогник! Щоб підтримати його, Андрійко бігає навкруги, шукає дров. Він знаходить кілька сухих гілок, потім натрапляє на дуже трухлявий сосновий пень, вивертає його з землі.

Це справжній скарб: кілька шматків смолистого дерева. Тепер вогнище починає розгорятися.

Щасливий і втомлений, Андрійко сидить біля багаття, гріє руки, повертається до вогню то спиною, то грудьми, вбирає в себе тепло. Знову починається дощ, але він не дуже лякає хлопця, хоч дах куреня протікає, і важкі великі краплі раз у раз падають йому на шию.

Зігнувшись так, що коліна впираються в підборіддя, Андрійко сидить біля вогню. До нього непомітно підкрадається сон.

5

Андрійка розбудило сонце, яке, нарешті, прорвалося на сході крізь хмари.

Хлопець схопився, сповнений радості. Сонце! Біля ніг ще тліє вогонь, але він уже непотрібен. Нарешті випогодилося.

Тепер можна чекати визволення!

Пересилюючи страшенний біль у плечі, в стегні, в усьому тілі, Андрійко вибігає з куреня. Та не встигає він дійти навіть до Гори Ілюзій, як сонце знову ховається за хмари.

Андрійко стоїть на горі, роздивляється навкруги. Виявляється, його радість була передчасною. Погода не змінилася: небо, як і раніше, вкрите хмарами, вітер гуде в гілках дерев, неспокійні хвилі б'ють у берег. Дуже холодно.

На заході з'являється якась синя лавина, напевно, дощова.

Андрійко повертається в курінь, присідає біля вогнища. На щастя, воно не погасло, пеньок був міцний. Гріючи руки, хлопець втішає сам себе: сьогодні щось та з'явиться. Зараз ще рано, і тому човнів немає. Але вдень, не пізніше, як опівдні… Повинні ж там, у Гожиялках, спохватитися, розшукувати його! Добре було б розпалити велике вогнище, щоб побачили…

Андрійко знову ходить по острову, збирає все, що може горіти. Ще один пеньок. Цей міцно тримається. Хлопець знаходить товстий дрючок, підкладає його під коріння пенька, всім тілом натискує, і пеньок піддається, вилазить. Потім збирає сухі соснові гілки, очерет. Навіть папір, хоч і мокрий.

Поклавши все це під дах, Андрійко почав удосконалювати курінь — зробив дві бокові стіни, накидав на дах більше гілок і очерету. Синя лавина підійшла дуже швидко. Андрійко закінчував свою роботу вже під холодним дощем. Але тепер він уже не боявся ні дощу, ні холоду. Проте з'явилося нове нещастя — голод. Він так дошкуляв, що Андрійко не витримав і, залишивши вогонь, вискочив з куреня, наче під душ.

Звичайно, передусім він розраховував на ожину. Знав, що вона ще зелена, але тепер йому було байдуже.

Він знайшов кілька жалюгідних кущиків, але ягоди на них були зовсім зелені. Андрійко зірвав кілька ягід і почав жувати. Вони були такі кислі, що аж щелепи зводило.

Це й було єдиним результатом цього сніданку. Андрійко повернувся у курінь. Весь час ішов дощ, і день тягнувся страшенно довго. Андрійко порався біля вогнища, сподіваючись, що дим привабить якогось випадкового мандрівника. Підклав мокрого порохна. Повалив густий дим. Кожних півгодини Андрійко бігав на Гору Ілюзій. Але марно. На озері нікого не було, тільки білі риски баранців вкривали його.

Андрійко не помітив навіть, як настав день. Тільки голод мучив дедалі більше.

Зібравши останні сили, Андрійко знову нарвав жменю зеленої ожини і люто жував її, примушуючи себе через силу ковтати цю страшенну кислятину.

Потім він подумав: тут було стільки екскурсантів, може хтось випадково залишив хоч скибку хліба або банку консервів? Хлопець почав нишпорити по кущах бур'яну навколо Портової Галявини. Але крім сміття, нічого не знайшов.

Тепер його охопила подвійна слабість — тілесна і духовна. Він сидів у курені, тупо вдивляючись у вогонь. Кажуть, ніби дощі тут ідуть по три дні. Три дні! Він не вірив, що можна стільки витримати.

Ні, треба щось робити. Не може бути, щоб тут не знайшлося чогось їстівного! Джмелі! Він пригадав зеленувату кульку моху на луці. Адже він бачив тут, в очереті, цих жовто-чорних незграбних, як ведмедики, джмелів!

Андрійко пішов шукати джмелів. Повільно ходячи по схилах Гори Ілюзій, він простромлював палицею все, що нагадувало йому джмелине гніздо.

Однак розшуки були безплідні. Андрійко вже змерз у своїй сорочечці і збирався повернутися до вогнища, коли під кущем кропиви помітив маленький горбочок. Нарешті йому пощастило! Але то було не джмелине гніздо. В неглибокій ямці лежали папери, загорнуті в зотлілий уже пергамент.

Це були якісь старі німецькі газети. Андрійко глянув на дату: червень 1944!

Хлопець витягнув увесь пакунок і одніс його в курінь. Потім знову почав шукати джмелині гнізда. Та все було марно.

Повернувшись з порожніми руками до куреня, Андрійко довго сидів біля вогнища.

Надвечір дощ трохи вщух. Андрійко вийшов назбирати палива на ніч. Відхиляючи гілку ліщини, він відчув щось холодне, слизьке. Відсмикнув руку. Потім побачив: на гілці сидить слимак.

Андрійко пригадав розповіді про те, що у Франції готують кілька страв із слимаків. А ще їдять молюсків.

І раптом у голові майнула думка: устриці! Хлопець швидко побіг на галявину, до води. Нелегко було збирати молюсків. Більшість черепашок були порожні. Але знайшлося кілька закритих. Тримаючи їх у руці, він пішов у курінь.

Ковтаючи молюсків, Андрійко заплющував очі. На щастя, смаку вони не мали, тільки трохи пахли мулом. Як би там не було, а голод Андрійко трохи заспокоїв. І коли настав вечір, хлопець уже не відчував такої слабості. Він міг навіть переглянути газети, знайдені в пакунку.

Знову пішов дощ. Андрійко ліг на листя, що вже просохло за день. Щаслива думка промайнула в голові: газетами ж можна вкритися. Так і зробив.

Цього разу Андрійко заснув швидко. Спав міцним сном.

Прокинувся від холоду і відразу ж схопився. Вогнище! Шукаючи увечері їжу, він зовсім забув про паливо! Хлопець копирсається палицею у попелі, — чи не збереглася іскорка, але все марно. Над головою вітер і ніч. Вогню немає.

Андрійко біжить до осики. Але вітер, мабуть, змінив напрямок, і дощ залив дупло. Лишилося тільки мокре порохно.

Хлопець у темряві повертається в курінь. Знову починає ритися в м'якому, наче борошно, попелі, обмацує його руками. Попіл ще теплий. Раптом Андрійко, скрикнувши, відсмикує руку.

Нахиляється. Там головешка. На ній червона жаринка. Він довго дмухає на неї, аж голова болить. Іскорки летять у нічну темряву. Поволі, дуже поволі збільшується червоненька пляма. Досить на мить перестати дмухати, і вона знову зменшується, майже зникає.

Андрійко рукою обмацує землю, шукаючи чогось сухого, що можна було б прикласти до червоної плямки і, нарешті, розпалити вогонь. Навкруги тільки мокре листя…

Раптом пригадує: газети! Нарешті, спалахує вогонь.

Хоч би тепер він не погас! Андрійко весь час підкидає газети. Але, як на зло, від цього «змістовного» палива мало користі! Андрійко вибігає з куреня, шукаючи палива. Але нічого підхожого не знаходить.

Раптом Андрійко ногою потрапляє в якусь ямку і чує шелестіння паперу. Це ж звідси він витягнув ці газети! Виявляється, тут справжній склад макулатури. Папір вологий, зотлілий, але він горітиме краще, ніж листя або свіжі гілки.

Андрійко хапає цілий оберемок паперу і біжить назад. Саме вчасно! Газети вже догоріли. Хлопець знову роздмухує вогонь, підкидає папери.

Це вже не газети! Папір під пальцями гладенький, цупкий. Андрійко бере перший-ліпший аркуш. Написано щось по-німецьки. Якісь формули! Алгебра? Він не любить математики. Якісь креслення, куби. Переписано на друкарській машинці.

Вогнище знову погасло. Тоді Андрійко кидає у вогонь всі папери, які потрапляють під руки.

Спалахує яскраве полум'я. Андрійко підкладає папір, а сам поглядає на небо — чи далеко ще до ранку.

Останній аркуш згорів, а на чорному небі не було ще й найменшої ознаки світанку.

6

Коли, нарешті, з-за чорної маси хмар виринув ранок, стало страшенно холодно. Андрійко скочив на ноги, почав виконувати якийсь дикунський танець. Потім він роздув вогонь.

День здався йому набагато коротшим за попередні. Насамперед тому, що Андрійко вже не сподівався на

|: швидкий порятунок і почав готуватися до тривалого перебування на острові.

На найближчій вільшинці він зробив три позначки на корі: так Робінзон визначав час. Потім півдня збирав паливо і зносив його до вогнища. Після цього знову почав лагодити курінь. Збивав палицею кропиву, цілими оберемками кидав її на стіни, які стали тепер товстіші і закруглились, наче в ескімоському іглу.

Згодом він пригадав, що в Німеччині мати часом варила суп з кропиви, яка трохи нагадувала щавель. А може, й щавель тут є?

Щавель Андрійко знайшов на невеликій луці в північній частині острова. Їв його сирим. Але через якийсь час щавель здався йому огидним.

Андрійко ще раз обшукав район Портової Галявини. Бляшаних банок тут було багато. Він вибрав найбільшу, півлітрову, на щастя, не дуже іржаву. Довго тер її піском. Потім поклав у вогнище два плоских камінці, набрав у банку води і поставив на вогонь.

Що зварити? Дивно, він міг навіть вибирати. Щавель? Кропиву? А може, компот з недоспілої ожини?

Вирішив: все разом! Найгірше було з кропивою. Мати варила її ранньою весною, коли ще тільки з'являлися перші паростки. Тут кропива була стара, аж чорна, і тверда, мов дерево. Насилу знайшов кілька світло-зелених стеблин.

Андрійко прикрив банку якоюсь плоскою коробкою, напевно з-під сардинок, яку він старанно вимив. Потім знову пішов мандрувати.

Цей третій день, безумовно, був щасливий. Мікроклімат острова був холодніший за навколишній. Лід залишався тут довше, вегетаційний період на острові починався значно пізніше. Тому ожина тільки почала поспівати, а суниці ще не одійшли.

На тій самій Щавлевій Луці, тільки трохи вище, по середині схилу Гори Ілюзій, Андрійко знайшов кілька кущиків суниць. На них маленькими крапельками червоніло з десяток ягідок. Хлопець обірвав їх. Але не поспішав їсти, він уже так володів собою, що приніс їх у курінь.

Потім назбирав молюсків. Отже, на третій день обід нашого Робінзона складався з трьох страв. Молюсків Андрійко проковтнув швидко, намагаючись не дивитися на них. Потім він сьорбав страшенно кислий суп, більш ожиновий, ніж овочевий.

Зате яким солодким здався йому десерт! Суниці були смачні, як марципани.

Хлопець пригадав розповіді матері про першу війну. Тоді чай робили з моркви, з висушеного суничного листя. Андрійко знову побіг на луку, зірвав з кущиків суниць кілька листочків, що починали вже червоніти, поклав їх біля вогнища. Тепер він мав час до вечора.

Після обіду дощу на острові не було. Вітер поступово мінявся, дув з заходу на південь. В просвітах між хмарами виднілося блакитне небо.

Охоплений бажанням докладно пізнати своє королівство з метою використання його багатств, Андрійко блукав до вечора по острову, спеціально досліджуючи мало відомі північний та північно-східний райони. Він знайшов там багато ліщини; горіхи в цьому році вродили, але вони були ще зовсім м'які й порожні.

Надходив вечір — тепер уже тепліший і тихий — коли Андрійкові знову пощастило: він знайшов гніздо джмелів! Озброївшись соломинкою, хлопець швидко випив увесь мед.

На вечерю він з'їв з дюжину молюсків, потім випив півлітра «чаю» з суничного листя. Хоч молюски й добре заспокоювали голод, але пахли мулом, і це дратувало Андрійка. Ні, продовольчу базу треба розширити.

Насамперед Андрійко подумав, звичайно, про рибу. Черв'яків тут багато, досить тільки поритися палицею в купі зотлілого очерету. Але з чого зробити гачок? З шматочка бляхи? Це не так просто. Ну, а вудку? Звідки взяти нейлонову нитку, кінську волосину чи якийсь мотузок?

Смеркалося, хмари мчали на північ. Над островом засвітилися зірки. Вирішивши весь наступний день присвятити проблемі рибної ловлі, Андрійко підклав у вогнище товсту гілляку і вклався спати.

Коли він прокинувся, був чудовий сонячний ранок. Вперше за всі ці дні Андрійко відчув себе щасливим.

Андрійко згадав про Робінзона, і тому, почувши на галявині чиїсь кроки і кашель, він одразу ж подумав про караїбів.

Хлопець схопився і тихенько висунув голову з куреня.

З галявини на Гору Ілюзій ішов довгань у червоній хустині — пірат Джакі. Обличчя його було сердите, навіть зле. Він, звичайно, не сподівався, що хтось стежить за ним, і не маскувався.

В Андрійка завмерло серце. Хлопець тихесенько вибрався з куреня і чкурнув у зарості Східних Джунглів.

На четвертий день нарешті випогодилося. Люцина розбудила хлопців, щоб знову їхати на розшуки Андрійка. Хлопці приводили в порядок яхту, коли на пристань прибігла красуня з кінським обличчям і покликала всіх до палацу.

На подвір'ї стояв грузовик, а біля нього кілька міліціонерів. Вони запитували про Бальбінського чи принаймні про Сикуса. Не було ні того, ні другого. Тому прекрасна Неллі привела тих чоловіків, що були поблизу.

На грузовику лежала знайома голуба байдарка. Невеличка нікельова табличка на носі вказувала, що це власність Євгенія Бальбінського, який живе у Варшаві. Міліціонери хотіли повернути йому байдарку і при нагоді довідатися про подробиці того, що сталося.

Хоч Бальбінського й не було, але міліціонери залишили байдарку, записавши показання всіх п'яти свідків, яких по одному викликали в «зал». Міліціонери кривилися, ніби висловлюючи свій осуд: як можна пускати на озеро хлопця, що не вміє плавати!

Куцик, Здісь, Войтек слухняно хитали головами, погоджуючись з такою оцінкою, але про те, що й вони допомогли в трагедії Андрійка, не сказали. Ніхто й не згадав про Андрійкову записку, про напис на горищі, бо хлопці пам'ятали наказ Бальбінського тримати язик за зубами.

Тільки тоді, коли міліціонери вже поїхали, Войтек почав мурмотіти щось інше. Вибачившись перед Люциною і пообіцявши, що через кілька хвилин вони прийдуть на пристань, Войтек потягнув товаришів у башту.

— Ми кретини! — заявив він серйозно, коли всі зайшли в кімнату.

— Говори про себе! — на всякий випадок сказав Куцик. — Не узагальнюй так поспішно. В чому справа?

— Де записка? — Войтек простягнув руку до Здіся.

— Навіщо тобі?

Войтек схопив папірець, уважно переглянув його і, нарешті, сказав:

— Ось, читайте!

Це був той самий пункт IV: «Суламіф його боїться».

— Ну й що? — спокійно запитав Здісь.

— Те, що ти нас усіх обдурив: перевірка Бальбінського при допомозі Суламіф не має ніякого значення!

— Чому?

— А тому. Дивись!

Він показав пальцем пункт б) «біля мавр. входу, під час танців».

Куцик і Здісь ще нічого не розуміли, і тому Войтек нетерпляче вигукнув:

— Я про вас кажу, а не про себе. Ви, кретини, ще й досі не бачите. Що це означає? Суламіф «його» боїться біля маврітанського входу? Коли танці? Ну, помізкуйте трошки! Ви пам'ятаєте, коли були танці? Коли ти послав туди піратів! Ми заглянули, чи вони не скандалять. А пірати танцювали…

— Ну й що ж?

— А Сикус не танцював. І Бальбінський теж! Вони стояли й розмовляли! Але стояли біля їдальні. А Суламіф злякалася тут, з цього боку, біля маврітанського входу! Ну?

Здісь пробелькотів, нарешті, щось незрозуміле, а Куцик широко розкрив очі.

— Ну! — кричав Войтек. — Ще вам мало? Суламіф боялася, коли Бальбінський був зовсім в іншому місці! Увесь твій суд нічого не варт! Крім того, я пригадую, як ми йшли ловити раків. Сикусова залишилася біля озера з Бальбінським і з Суламіф. І собака його не боялася!

— Ну, правильно! — промурмотів Здісь. — Це тільки підтверджує мою гіпотезу. Це не він. Його Суламіф не боїться…

— Тюхтій! — крикнув Войтек. — Це тільки означає, що твій суд був явно неправильний! Звичайно, в цьому пункті Андрійко мав на увазі не Бальбінського. Але звідки впевненість, що саме цей пункт — вирішальний? Там є ще багато інших!

— Ти ж сам погодився…

— Стривай! Краще слухай! Собака може боятися багато чого. Їжака, наприклад. А ми спіймали Бальбінського на справді підозрілій справі. Він нас обдурив, а ти ще допоміг. Ти придумав іспит, про який можна було заздалегідь сказати, що він нічого не дасть! А Бальбінський знав, що Суламіф іде до нього, не вагаючись. І не попередив нас про це. Бачить, що має діло з дурнями!

Тепер, нарешті, хлопці зрозуміли. Здісь був червоний. Він мовчав. Куцик насилу сказав:

— Що ж тепер?

— Чорт! — лютував Войтек. — Як на зло, я все це зметикував тільки тоді, коли міліція поїхала. Де її тепер шукати?

— Велосипед… — промурмотів Здісь, готовий їхати куди завгодно, аби тільки виправити свою помилку.

— А може, подзвонити в Івішки?

Обмірковуючи ці технічні варіанти, хлопці зійшли з башти. Куцик вагався: може, й справді щось у розповіді Бальбінського відповідає дійсності? Розповісти про все це… Тут повинна бути якась службова таємниця, хоч би сам Бальбінський виявився небезпечним злочинцем.

— А де він? — перебив його Войтек.

Ніхто не знав. Зранку ніхто його не бачив в Гожиялках.

— От бачите! Він пронюхав…

Войтек тягнув хлопців в Івішки. Здісь побіг на пристань і доповів про все Люцині. Вона досадувала.

— Дивуюся вам, нарешті через три дні настала гарна погода! Як можна відмовлятися?

— Власне кажучи, ми можемо розділитися. Може, велосипедом? — запропонував Здісь.

— Велосипед у нього знову зіпсувався! — відповіла Люцина. — Він говорив учора, що відправив його в Миколайки, до механіка.

— Куцик, глянь… — вигукнув Здісь, штовхаючи Едика в плече.

Але Куцик саме одвернувся від них. За очеретом рухався кінчик паруса. Тепер усі дивилися туди. І не дивно: на щоглі майорів чорний прапор.

— Бовдури! — закричала Людина. — З цією ганчіркою, наче навмисно наділи траур… Що з вами?

Хлопці кинулися до яхти.

— Швидше! — сичав Куцик. — Давайте поставимо парус!

— Що з вами? — спитала Люцина.

— Він може втекти від нас…

— Хто? Ви збожеволіли! Дивіться ж, вони завертають сюди!

Справді, з озера почулася команда: «До повороту оверштаг!» І високий парус залопотів.

Хлопці стояли нерухомо. Тільки Куцик прошипів:

— Ну, тепер побачимо!

Яхта піратів звернула в коридор, що вів до молу. Вітер був боковий, тому й без галсування яхта швидко йшла до пристані.

А коли вона була за п'ять метрів від берега, пірат Джакі в червоній хустині, веселий, як ніколи, вискочив на ніс.

— Агой, на березі! — крикнув він голосно, наче був за кілометр. — Ви нічого не загубили? Готуйте викуп, величезний викуп.

Хлопці похмуро дивились на його кривляння. Яхта блискуче причалила, зупинившись за три сантиметри від молу. За кермом сиділа жінка-капітан.

Вона підвелася, підійшла до каюти.

— Ось ваша пропажа! Іншим разом будьте уважнішими, бо не віддамо! У нас теж є вакантна посада юнги…

Андрійко! Це був Андрійко, трохи приголомшений яскравим сонцем після кількох хвилин, проведених у темній каюті. Але ще більше його приголомшила раптова зустріч з усією четвіркою, — адже він не знав, чи сердяться ще на нього товариші і що там робиться з Люциною.

Але ця непевність дуже швидко розвіялася. Люцина побігла і мало не впала. Потім скочила на палубу і схопила хлопця в обійми. Після неї Андрійка почали обнімати і хлопці.

Привітання, подяки, хаотичні розповіді про врятування Андрійка. Так минула добра година. Тільки шлунки нагадали, що пора кінчати.

Пірати вимагали обіду. Люцина запросила їх у палац. Нарешті хлопці лишилися без свідків.

Пообідавши, товариші потягнули Андрійка в башту.

— Ну, розповідай! — Войтек витягнув папірець. — Хто це?

Андрійко здивовано дивився на списаний карлючками аркушик із своїми здогадками. Чистовик він давно десь загубив. Насилу пригадав обставини, які стільки днів тому підказали йому ці слова.

— Ну? — наполягав Войтек. — Хто це? Бальбінський?

— Джакі? — питав Здісь. — Ти ж знаєш, це не він, так?

— Хто? — Андрійко був приголомшений.

— Ну, той, що переслідував! Не пам'ятаєш? Ти стільки наговорив тоді! Ти казав, що Джакі, з цеглиною…

— Ага! — Очі Андрійка посвітлішали. — Так, так! Я говорив про Джакі… Сьогодні побачив його на острові і втік у Східні Джунглі! Але він побачив мій курінь. Ну, почав крутитися, покликав інших. Цілу облаву влаштували. І, нарешті, на Щавлевій Луці…

— Східні Джунглі, Щавлева лука… — Куцик приклав долоню до Андрійкового лоба. — Температура, здається, нормальна…

— Нічого ти не розумієш! — пробурмотів Андрійко. — Я три дні сидів там, треба було чимось зайнятись. Ну, так ці назви…

— Ну, а Джакі?

— Ви ж бачите, що я помилився! Привезли мене сюди, так?

— То хто ж він?

Андрійко мовчав. Товариші все енергійніше наступали на нього.

— Що це за «ідійотка»?! — кричав Здісь.

— Хто «не відразу погодився?» — допитувався Куцик.

— Кого це боїться Суламіф? — напирав Войтек.

— Не знаю, — прошепотів, нарешті, Андрійко.

— Не знаєш? Пишеш «він» і не знаєш?

Андрійко довго викручувався. Нарешті сказав:

— Бачите, на прикладі з цим Джакі я навчився, що без достатніх доказів обвинувачувати не можна. Я казав… і не тільки вам, що Джакі… Як божевільний, я втік тоді під час ловлі раків, коли почув, що він наближається. А були в мене докази? Тільки підозри, і то якісь… Він розповів про цеглину, про відсутність Джакі.

— От і здавалося: хто, як не він? Єдиний, кого не було тоді на місці, хто міг кинути на мене цю цеглину. Нарешті, він повертається весь у пилюці… А тимчасом, бачите, врятував мене! Тому тепер я говоритиму про когось тільки тоді, коли матиму докази. Розумієте?

Хлопці кивали головами. Тільки Войтек не заспокоївся.

— Нісенітниця! — крикнув він. — А той напис на горищі що означає? Хто це підкрадався?

— Не знаю, — повторив Андрійко.

І він знову розповів, як це було, як їх випадкова розмова врятувала його від зустрічі з Невидимим.

— А якби ти, Едику, — закінчив він, — зробив те, що хотів, і пішов подивитися…

Всі троє переглянулись.

— А що він робив? — спитав Войтек. — Рився в нашому майні?

— Ні, — сказав Андрійко. — Він перегортав книги, а потім обстукував стіни. Ех, чому ви не пішли… Спіймали б типа на гарячому! Тюхтії!

— Зовсім ні! — крикнув Войтек. — Ми його спіймали!

Андрійко поблажливо посміхнувся. Войтек поплескав його по плечу.

— Так, так! — І вони розповіли про кроки, що підкрадалися, про перегортання книжок, обстукування стін. У Андрійка загорілися очі.

— Ну?! — крикнув він. — Хто він?

— Твій приятель. Пан Бальбінський.

Андрійко зблід, закусив губи, борючися сам з собою.

— Де він? — спитав, нарешті, Андрійко.

Хлопці коротко розповіли про події, що трапилися під час його відсутності.

— Ми дали маху, — закінчив Войтек. — Тип зник.

Андрійко мовчав. Лише коли Войтек розповів, як Бальбінський їх обдурив з цією вигадкою про Хаузгофера і Вольфшанець і знову почав вимахувати папірцем, Андрійко захриплим голосом сказав:

— Питайте.

— Ну, по порядку, пункт за пунктом. Ця фанера… Андрійко махнув рукою.

— Ну, а «ідійотка»? І хто це ввічливий в присутності людей?

Андрійко почервонів і вирвав папірець.

— Це не має значення! — прошепотів він. — Ти питав про Бальбінського. Добре, скажу.

Він знову розповів про дивну історію в лісовій сторожці.

— О, «невидимі кроки»! Коли після прочуханки він витягнув з мене все, я почав його умовляти одразу піти до сторожки в лісі. Але Бальбінський не хотів нізащо! Тільки наступного дня надвечір! Тоді я пригрозив, що піду сам! Перед тим він зник. Розумієте?

Хлопці остовпіло дивилися на нього.

— Я ж вам казав, невидимі кроки! Я чув, як ішла людина, цілком вільно — туп, туп! — наче по рівній землі. Тоді вночі. Але не бачив нікого! А там, де він ішов, були кущі заввишки два метри і густі, наче мітла. Бальбінський каже: почулося. Тобто ніби в мене слухові галюцинації.

Так от, ідемо. Дивлюсь, взагалі нічого немає, в будинку таке павутиння, що муха не пролетить. У сараї, в корівнику зарості осики. Кущі біля стіни високі, густі. Я нічого, підходжу.

Войтек перебив його: почулося, ніби хтось унизу… Прислухались. Тихо.

— Підходжу! Біля самого будиночка доріжка, розумієте? Звичайна, ні трави, ні кущів. Вкрита битою цеглою. Нею можна вільно пройти. А за кущами вже нікого не видно. Тоді я подумав: значить, не галюцинація. Щось реальне… І йду тією доріжкою далі! Що там?..

Тепер усій четвірці здалося, що хтось іде по сходах. Вони переглянулися. Знову тиша. Андрійко розказував далі, однак мимоволі перейшов на шепіт.

— Але за рогом… На доріжці купа сухих гілок! Велика купа! Розумієте? Значить, галюцинація! Бо по доріжці через цю купу не пройти! А я чув ці кроки здалеку, вони наближалися, наче хтось по доріжці підходив…

— Ну! — прошепотів Войтек.

— Тоді Бальбінський до мене. Він одразу догадався, що сталося. Одразу! Ні хвилини не вагався! І давай мене втішати. Він розуміє, що важко. Що в мене нерви виснажені. І так далі.

— І виводить тебе із сторожки! — підказав Войтек.

— Зовсім ні! — Андрійко знизав плечима. — Це розумна людина. Якщо вже пустив мене туди, то робить усе, щоб, як кажуть, вибити з моєї голови ці галюцинації.

— Тобто?

— Тобто тягне мене ще в сарай, у корівник, наказує перевертати старі діжки, ритися в уламках автомашини. Але я вже не хотів. Ясно?

Хлопці дивилися на Андрійка, нічого не розуміючи.

— Мене вже це не цікавило! — Андрійко підвищив голос. — Тільки заради ввічливості… Бо тим часом я побачив щось таке, що мене раптом наче обухом по голові…

— Що таке? Чому ти не написав?

— Я написав, аякже!

— Де?

— Дуже просто! Тут! Двічі підкреслив.

І він показав пальцем на «незім'яту траву».

— Розумієте? Купа сухих гілок! А трава під ними зелена! Тобто хтось зробив це недавно, день, два дні тому… Навіщо? Щоб переконати мене, що це була галюцинація! Хто? Дуже просто! Тільки той, хто знав, що я прийду туди і намагатимусь розв'язати загадку «невидимих кроків».

— Це означає? — спитав чисто риторично Войтек.

Андрійко знизав плечима.

— Він, — сказав Андрійко апатично. — Той, кому я ще довіряв. Бальбінський.

В цю ж мить Здісь скочив з ліжка, підбіг до дверей і рвучко відчинив їх.

2

Здавалося, що Андрійко сповістив про прихід гостя, а Здісь виконав функцію швейцара. За дверима стояв Бальбінський з розгубленою посмішкою.

— Ах, благодійнику! — заверещав Куцик, схоплюючися на ноги. — Тепер уже ти не викрутишся! Ну, ну! Без цих штучок!

Бо саме в цю мить Бальбінський поліз рукою в кишеню, вийняв звідти носову хусточку. Хлопці затягли його в кімнату. Він не опирався.

— Ну, може, ви хоч що-небудь скажете? — роблячи дикі очі, просичав Куцик. — Ви щось чули? Ви вмієте підслухувати під дверима, правда?

Бальбінський не приховував, що він неприємно здивований. Витер ніс, потім щось пробурмотів, запалив цигарку.

— В чому справа? — спитав він нарешті.

— Він ще питає! — заверещав Куцик.

— Ні, серйозно! Сформулюйте якось свої обвинувачення! Ви нападаєте на мене вже вдруге… Слід сказати, що мені це перестає подобатися. Я не про таку відпустку мріяв усю зиму.

— Ну, не прикидайтесь! Проти вас уже стільки назбиралось!

— Це вам так здається. І досить дмухнути, щоб з цього нічого не лишилося.

— Спробуйте.

— Охоче. Ви спіймали мене тоді, коли я йшов на горище. Я пояснював вам. Ви не вірили і мали рацію. Бо все, що я вам розповів тоді, це казки! Уявіть собі, казки.

Хлопці переглянулися. Войтек уже кілька годин доводив, що Бальбінський їх обдурив. Але тепер його визнання знову викликало недовір'я.

— Про цього Хаузгофера? — спитав, вагаючись, Куцик.

— Так, про цього Хаузгофера.

— Все?

— Так.

— Як це? — крикнув Здісь. — Про відкриття Хаузгофера, про поїздку до Вольфшанця? Все?

— Так, так, — Бальбінський навіть вклонився.

Хлопці мовчки дивилися на нього. Поволі в їх головах почали відбуватися якісь розумні процеси. Перший випалив Войтек:

— Дуже добре. Значить, ви влипли.

— Ви так думаєте, юначе?

— Так! Бо ви назвали своє виправдовування казкою. Але те, з приводу чого ви виправдовувались, не казка?

Войтек аж сяяв. Він дивився переможно на товаришів і в їх очах побачив необхідний мінімум схвалення. Але найбільше йому сподобалося те, що обличчя Бальбінського було досить розгублене.

— Що ви підкрадалися сюди, це не казка, так? Що рилися в книгах? Обстукували стінки?

Бальбінський опустив голову, розвів руками.

— Ні, це правда.

— Але це ще не все! — вів далі Войтек. — У нас є дані, що ви це робили не вперше, ви вже приходили сюди, рилися в книжках, обстукували стінки. Ви робили не вже в той день, коли загубився Андрійко. Тільки наша розмова під вікном врятувала од вас Андрійка. Ви вже були на сходах… — він показав драматичним жестом у куток кімнати із сходами на горище.

Бальбінський розвів руками:

— Нічого від вас не приховаєш.

Його удавана покірливість почала непокоїти хлопців. Вони наввипередки обвинувачували його.

— Ви підслухали про траву? Хто накидав гілок?

— Не викручуйтесь, крім вас, ніхто не міг цього зробити!

— А ще раніше взагалі не хотіли йти в сторожку!

— А потім хто зник перед тим, як іти туди?..

Бальбінський нарешті махнув рукою і засміявся.

— Все це правда! — вигукнув він. — Я крався сюди, рився в книгах, обстукував стіни. Так, і купу гілок накидав біля сторожки тільки для того, щоб Андрійка ввести в оману, згоден. Але що з цього?

— Як так? — Войтек подивився на товаришів, шукаючи їх підтримки. — Що це означає? Проти вас є стільки доказів!

— Яка їм ціна в порівнянні з цим єдиним конкретним доказом! — сказав Бальбінський, обнімаючи Андрійка.

Андрійко розгубився, хлопці теж.

— Так от! — сказав, посміхаючись, Бальбінський. — У вас є проти мене підозри. Але що з цього? Яка ціна підливи, коли немає печінки? Є докази, але де злочин? Ви стежили за мною, ловили мене. Згоден, ви мали крихітку рації, щоб так робити, доки ми вважали, що Андрійко пропав. Тоді ще можна було якось дошукуватися доказів проти мене. Але тепер? Андрійко ж знайшовся. Люцина приблизно розповіла мені про його пригоди. Ви ж знаєте, що з мого боку не було ніякої спроби викрасти його, заподіяти йому якусь кривду. Так? І який ви маєте вигляд з вашими обвинуваченнями?

Треба визнати, що хлопці й справді мали поганий вигляд. Бальбінський затягнувся цигаркою, а потім кинув недокурок у грубку.

— А проте… — тихо промурмотів Куцик. — Ваші дії… ви крадькома заходили, обстукували стіни…

— Навчіться, друзі мої, не робити поспішних висновків. Я можу розповісти вам п'ятнадцять захоплюючих історій, не гірших од цієї про Хаузгофера. Можете мати тисячу підозр. Але вони нічого не означають, якщо немає того, що їх викликає, тобто злочину. Це так, наче ви знайшли сто приводів для самогубства людини, яка зовсім не збиралася кінчати самогубством.

Бальбінський підвівся, випростався, потягнувся і підійшов до вікна.

— Передбачається гарна погода. Пора покупатися, на сонечку полежати. За ці три дні обридливого дощу людина вже скучила за сонцем. Ну, хлопці, вище голови! Ви дали маху, це факт. Але ж нічого поганого не сталося, це головне! Андрійко знайшовся. А таємниці ніякої немає. Є тільки літо, сонце, канікули… Ідіть, користайтесь…

Хлопці теж підвелися, але не поспішали.

— Значить, усе ясно і просто… — заявив гробовим голосом Здісь.

— Звичайно!

— А те, про що розповідав Андрійко, це все привиділось?

— З піратом Джакі — непорозуміння. А з цеглиною — випадковість, на щастя, не небезпечна.

Хлопці дивились у підлогу. Дивно, адже вони не хотіли вірити Андрійкові, коли той розповідав їм про свої побоювання. Висміяли його тоді. А коли тепер цей тип з безперечною логікою доводив, що вони мали рацію, не повіривши йому, хлопцям здалося, що їх підвели, обікрали, прирекли на життя в такому буденному прозаїчному світі, що не варто втрачати на нього час.

Бальбінський дивився на них, посміхаючись.

— Ну, якщо хочете, залишайтесь тут! Я піду туди, здається, пірати з Люциною і прекрасною Неллі збираються на пляж.

Хлопці розступилися. Він пройшов між ними, поплескав Андрійка по плечу. Але той навіть не посміхнувся. Потім мовчки рушили за Бальбінський. Внизу вони нікого не застали. Всі вже пішли на пристань. Тоді Андрійко і Бальбінський заговорили водночас.

Бальбінський сказав:

— Що ж, ви маєте рацію. Гожиялки без таємниць якісь прісні.

А Андрійко промурмотів.

— Але з цією «ідійоткою» — це не привиділося…

І він розповів історію про перший гожиялківський вечір. Бальбінський тільки засміявся.

— Любий хлопче! Не одне подружжя веде подвійне життя саме такого типу. На людях воркують, як голубки, а сам на сам хапаються за чуприни і б'ються.

— А крадіжка?

І Андрійко розповів про грудинку, яку поцупила Суламіф, слова прекрасної Неллі про крадіжку і рішуче прагнення Сикуса затушувати все це.

Але кількома словами Бальбінський розвіяв і ці сумніви.

— Ти знаєш, скільки цієї грудинки з'їла ваша Суламіф? Може, тільки шкірку? Може, справді решту сховала передбачлива хазяйка або її раніше з'їли? Ну, а хазяїн хотів пояснити це більш пристойно, думаючи, що дружина невміло викручується.

Навіть Андрійка це переконало. Над Гожиялками небо стало зовсім блакитним. В буквальному і переносному розумінні. Хлопці хотіли попрощатися з Бальбінський, піти собі кудись, Куцик навіть зітхнув.

— Кінець кінцем, хлопці, ми ж приїхали сюди не назавжди. Хоч завтра можемо запрягти «Аталанту» і поїхати, правда? З цим косінням уже нічого не вийде. Ну, пішли!

Стільки самозречення було в цій промові, що й у Бальбінського щось розтануло на обличчі.

— Почекайте хвилину, — сказав він.

— Чого? — зневажливо спитав Войтек.

— Чорт з вами! — заявив раптом Бальбінський. — Почекайте трохи. — Він глянув на годинник. — Пів на шосту. Зараз прийде сюди Подсядло. Он іде!

Вони здалека побачили дядька з Івішок, який ішов до них.

— Хай вам чорт. І так мені перепадає через вас. Ну, влетить трохи більше. Підете зі мною.

— Куди? — не зрозумів Андрійко,

— В твоє ядро темряви. Ловити Невидимого.

Бальбінський стільки наговорив хлопцям, що вони навіть не зраділи, не повеселішали, тільки безтямно дивилися на чоловіка в білій пілотці.

— Ви мов безгрішні ангели, — зітхнув Бальбінський. — Винні в цьому ми! Виховували так, що кожен може водити вас за ніс. Але тепер ніколи вдаватися в подробиці. Скажу тільки, що все, розказане вам тоді в башті, правда. Ми йдемо ловити того, від кого ховався в ялинках Андрійко. Це дуже небезпечно, тому ви повинні мене слухати. А хто не слухатиме, того вижену в шию! Зрозуміло? Ну, ходімо.

Не чекаючи їхньої згоди, Бальбінський рушив назустріч Подсядлу. Мовчки привітавшись, вони рушили до лісу.

— Іти по одному! — пошепки сказав Бальбінський. — Не галасуйте. Ніяких балачок! А, чорт! Зачекайте!

Минуло хвилин десять, доки Бальбінський повернувся. За ним дріботіла небезпечна Суламіф.

Хлопці так захопилися атмосферою походу, що навіть не спитали, навіщо потрібна Суламіф.

Попереду прямував Бальбінський, позаду, як завжди, Андрійко. Вони пройшли лісом до озера. Там звернули ліворуч. Бальбінський обернувся, грізно глянув на хлопців і приклав палець до рота.

Йшли так хвилин п'ятнадцять. Праворуч між деревами замиготіла бліда поверхня страшного озерця Радість. Ось ялинкова алея.

Біля першої ялинки стояв якийсь чоловік у цивільному і міліціонер. Бальбінський щось шепнув їм. З їх жестів можна було зрозуміти, що тут не трапилося нічого, вартого уваги.

Поволі йшли вгору. На подвір'ї Бальбінський, навіть не зупинившись, звернув до будинку, на ту доріжку за кущами. За поворотом уже не було купи гілок, доріжка, яка перетинала здичавілий сад навскіс, так заросла травою і бур'яном, що її майже не було видно.

Бальбінський зупинився, жестом наказав хлопцям залишитись на місці, а потім відійти за ріг будинку. Товариші переглянулись неохоче, але Бальбінський так люто глянув, що вони не наважились перечити.

Хлопці стояли за рогом. Куцик незабаром помітив, що через вікно, біля якого вони стояли, можна побачити ще одне вікно — в сад. Хлопці підійшли ближче один до одного. Вони бачили, як Бальбінський і Підсядло дійшли до кінця саду, до перших дерев лісу, як звідти виглянув ще один у цивільному, і всі почали шептатися.

Потім усі троє зникли в кущах. День уже згасав, десь ліворуч запаморочливо солодко пахло липовим цвітом.

Войтеку і Здісеві уже набридло чекати. Один шепотів, що краще було б скупатися, другий висловлював думку, що, може, цей Бальбінський знову їх дурить. Однак ця думка не дістала підтримки. Тут були якісь цивільні і міліціонери! Це вже не брехня!

Але ще з півгодини минуло, і ніяких ознак того, що за кількасот метрів щось діється, хлопці не помітили. Тільки Андрійко раптом одвернувся від вікна і навіть ступив кілька кроків назад, до подвір'я.

Товариші подивились на нього. Андрійко стояв, смішно витягуючи шию, наче прислухаючись до гарячого подиху тихого літнього вечора. Десь дуже далеко співала дівчина. Але Андрійко прислухався до чогось зовсім іншого.

Та це тривало не довго. Незабаром він повернувся до хлопців і на всі питання відповідав однаково: махав рукою.

Тим часом терпець у хлопців урвався. Сонце вже спустилося за кучерявий сосновий обрій, з темних закутків повіяло холодом, порожній будинок дихав на хлопців затхлою вологою.

Нарешті Здісь штовхнув сусідів. Із-за кущів вийшов Бальбінський. Він був дуже сердитий. У такому стані хлопці бачили його вперше. Бальбінський ішов доріжкою, за ним поспішали двоє цивільних, які, здавалося, виправдувались. Останнім ішов Подсядло, теж сумний.

Побачивши хлопців Бальбінський сповільнив ходу. Обличчя його було червоне, і тому очі здавалися ще голубішими. Швидко надівши темні окуляри, Бальбінський постояв трохи, потім махнув рукою.

— Проґавили, як завжди…

Цивільні посхиляли голови, наче це було сказано виключно для них. Потім Бальбінський вимушено посміхнувся і сказав хлопцям:

— Ну що ж! Ви тут досить нудились і знову думаєте, що я вас обдурюю! Ходімо, хоч побачите!

Він одвернувся і пішов назад. Перший з краю цивільний щось йому прошепотів.

— Ні, не знімати! — відповів Бальбінський.

Хлопці пішли за ним, занепокоєні, засмучені тим, що заважають, і розчаровані.

Пройшли через сад, пірнули в кущі ліщини, яка густо вкрила невисокий схил від сторожки вниз, до луки.

Хлопці б нічого й не помітили, якби Бальбінський не зупинився між двома кущами біля старого напівзогнилого соснового пня.

— Ну! Бачите? — сказав Бальбінський і відштовхнув ногою якусь поруділу гілку ялівцю.

Показалася напівкругла нора. Вона здавалася такою маленькою, що хлопці й не подумали б…

Але Бальбінський вдарив ногою в пень, і той упав, мов дитяча іграшка.

Низько схилившись, усі спустилися всередину. Бальбінський дав Куцикові ліхтарик. Зігнувшись, вони йшли один за одним по досить довгому коридору, який по боках і вгорі був викладений густо переплетеними гілками. Через кільканадцять кроків можна було навіть випростатись.

Це була землянка військового зразка, три на два метри. В кутку на густо нарізаних ялинкових гілках, які вже зовсім обсипались, було трохи соломи. Потягнуло теплом, і присутні підвели голови. Вгорі, крізь круглий отвір, проникало лісове повітря.

— Ось твоє ядро темряви! — звернувся Бальбінський до Андрійка. — У тебе добрий нюх, хлопче. Ти влучно, саме в цій сторожці, побачив суть різних гожиялківських загадок. І не ти винен, що…

— Хто це був, скажіть, будь ласка? — вигукнув Андрійко. — Що з ним?

Бальбінський розвів руками.

— Ба! Ти сам сказав, Невидимий! Він проскочив між руками наших хоробрих вояк. Тепер шукай вітра в полі!

— Коли?

— Хіба я знаю? Три години тому він ще був тут.

— А тут, в землянці, не міг…

— Бачиш, якби тут був мармур, або дерево, чи хоч би цемент, тоді можна було б шукати таємних ходів, що відкриваються, коли натиснеш кнопку. Але, як бачиш, тут тільки напівзотлілі гілки й пісок. Стукніть тільки ногою і зрозумієте, що ніяких ходів тут нема. Ну, досить для вас?

Куцик ще підняв гілку і зазирнув під постіль. Бальбінський махнув рукою.

— Ми вже дивилися. Ну, ходімо.

Вони пішли назад. Як душно було на свіжому повітрі! Як воно пахло! Але Бальбінський не був лірично настроєний. Він підштовхнув хлопців на доріжку, до сторожки.

Двоє цивільних і Подсядло сиділи там і курили. Бальбінський і хлопці пішли далі і вже звертали на ялинкову алейку, коли Андрійко смикнув Бальбінського за руку.

— Послухайте, — сказав він тихо. — А може, не тут? Може, заглянемо в сарай, туди, де ця обгоріла машина?

— Що з тобою?

— А ви там шукали?

— Звичайно.

— А може, все-таки… Хай вони йдуть! А ми з вами півхвилини…

Бальбінський знизав плечима. Подсядло і цивільні знову розсілися посередині подвір'я. Хлопці з Суламіф приєднались до шукачів.

І ось перша несподіванка. Вони проходили повз сарай без даху, як раптом Суламіф, що дріботіла за Бальбінський, відгорнула хвіст, глянула на сарай і боком, боком почала тікати.

Вони, звичайно, звернули в осикові хащі сарая. Зламані гілки свідчили про те, що недавно хтось тут пробирався через зарості. Біля задньої стіни стояв велосипед.

Хлопці відразу витягли його на подвір'я. Здісь одразу впізнав його: адже саме на ньому хлопець їхав під дощем і вітром, шукаючи слідів Андрійка.

Бальбінський дав знак своїм цивільним. Вони побігли в сарай і почали уважно все оглядати. Нарешті в очах Бальбінського щось заблищало.

— Ну, хлопче! — він поклав руку Андрійкові на плече. — Дякую тобі! Ти нам дуже допоміг! І як ти здогадався? Чи ти був тут і щось помітив? Ну, не прикидайся великим Шерлоком! Ти, мабуть, випадково сюди заглянув, признайся.

Андрійко заперечливо хитнув головою.

— Я зовсім не думав про сарай, — промурмотів він.

Бальбінський ще дивувався з приводу цієї уважності, як його люди вийшли з сарая, розводячи руками: тут уже нічого немає.

Тоді Андрійко знову смикнув Бальбінського за руку.

— Там! — сказав він. — Спробуймо…

Вони вийшли за сарай. З правого боку якась стара алея вела вниз, на ту саму луку. Ліворуч росли кілька молодих ялинок. Біля них, у густій траві, лежали рештки спаленої легкової автомашини.

Саме тут і зупинився Андрійко. Він оглянувся, пошукав когось очима. Потім покликав:

— Суламіф! Суламіф!

Усі дивилися на нього. З-за сарая, нарешті, виглянула клаповуха морда. Покликали її хором. Суламіф заперечливо похитала головою. Суламіф і не думала підходити. Вона не тікала, тільки тулилася до землі і скиглила. Здісь узяв її на руки.

Не було ніякого сумніву, що саме тут, біля скелета автомашини, її страх досягав кульмінаційної точки. Коли Суламіф відпустили, вона впала горілиць на землю, заплющила очі, не наважуючись ні ворухнутись, ні скиглити. А коли Куцик спробував підштовхнути суку до машини, вона так розпачливо заскиглила, що він дав їй спокій.

Бальбінський уже не дивився на неї.

— Рузга! Климчак! — гукнув він. — Сюди!

Але поки вони прибігли, хлопці самі схопили іржавий кузов машини і підняли його. Подсядло встиг іще підштовхнути його рукою, і кузов, заскреготівши, перекинувся на другий бік під ялинку.

Тоді на жовто-салатовій плямі зім'ятої трави всі побачили шматок бляхи, під яким виднівся чорний отвір.

У Бальбінського заблищали очі. Він схопив Андрійка за плече.

— Назад! Бігом за сарай! І ви, скоріше!

Хлопці відскочили від отвору. Кількома рухами Бальбінський відчинив його ще більше. Потім і сам упав на живіт.

— Климчак! — прошепотів. — Тривогу!

Високий цивільний витягнув з кишені свисток. Пролунав різкий свист.

А Бальбінський підповз до отвору і крикнув:

— Вилазьте! Спочатку викиньте зброю! Опір зайвий! Даю п'ять хвилин!

Він відповз назад, озирнувся, побачив, що хлопці виглядають з-за рогу, і погрозив їм кулаком.

Чорна діра в землі мовчала. Обоє цивільних витягли пістолети. Подсядло оглянувся і виламав осику товщиною з людську руку.

— Три хвилини! — крикнув Бальбінський. — Насамперед викиньте зброю, тоді не будемо стріляти. Руки вгору і виходьте! Три хвилини!

Хлопці дивилися, перелякані й захоплені. Біля їх ніг лежала Суламіф.

— Ще хвилина! — крикнув Бальбінський знову. — За хвилину розпалимо вогнище. У вас немає ніяких шансів. Дим вас задушить!

Земля мовчала. Бальбінський озирнувся, трохи відповз і голосно почав командувати:

— Рузга! Давай гілки! Подсядло, Нарви трохи ялівцю. Климчак, соломи, соломи з грузовика. В каністру бензину, миттю!

Здісь подивився навколо і побачив на подвір'ї кілька сухих соснових гілок. Хлопці одразу підтягнули їх до Бальбінського.

— Швидше! Климчак, ще більше! — гукнув він до них, але рукою і очима наказував їм: геть!

За хвилину на отворі вже лежали гілки.

— Підпалюємо! — попередив Бальбінський. — Климчак, де бензин?

Потім, не чекаючи бензину (бо його й не було), він запалив звичайний сірник і підніс до рудої соснової китиці. Жовті, майже непомітні іскорки цілим снопом побігли вверх, і перша смуга голубуватого диму охопила вогнище.

Тоді з-під нього, з глибини, почувся придушений крик.

На знак Бальбінського швидко відтягнули палаючі гілки. З глибого від диму отвору відразу ж вилетів якийсь чорний предмет. Бальбінський притиснув його до землі. Пістолет.

— Далі, далі! — гукнув він у яму. — Кидайте все!

Ще кілька обойм. Потім висунувся відполірований автомат, мовчазним залізним дулом скерований догори.

Бальбінський швидко його витягнув. Чотири чоловіки оточили яму. Хлопці теж не витерпіли і вибігли з-за сарая, ставши на крок за ними. Тільки Суламіф не те що не пішла за ними, але відповзла назад, продовжуючи скиглити.

Ніхто не звернув на неї уваги. Хлопці чекали, коли з отвору вирине голова. І всі четверо сподівалися побачити круглу, велику голову, маленький горбатий носик, вузькі стиснуті губи…

Бальбінський і його люди трохи розступилися. Першою вилізла рука. Вона висунулась і вчепилась за дерн.

А коли за нею з'явилася голова — хлопці аж зітхнули від несподіванки. Це був не Сикус. Хлопці зовсім не знали цього чоловіка. Він був високий, світловолосий і широкоплечий, з квадратним підборіддям, довгуватим носом. Незнайомець кашляв, чхав, сіруваті очі на блідому обличчі сльозилися. Руки він слухняно підняв угору і тримав їх так, доки Рузга і Климчак перевіряли його кишені.

Зброї в нього не було, і затриманому дозволили опустити руки. Тільки тоді Подсядло нахилився до нього.

— Так, так, я вас нібито знаю!

Але огрядний блондин знизав плечима.

— Я вас не знаю!.. — процідив він крізь зуби.

— Стривайте, чи не були ви в таборі під Ангебургом?..

— Найн… — вирвалось у того.

— О, знаю!.. — Подсядло стукнув себе по лобі. — Ми ж знайомі! Ви Крюгер, правда?

Тільки тоді перша іскра безпорадної ненависті заблищала в погляді спійманого. Він одвернувся від Подсядла і почав щось говорити по-німецьки до Бальбінського. Андрійко зрозумів тільки, що він вважає себе військовополоненим і просить захистити його від зайвої цікавості цивільних гав.

Бальбінський хитнув головою, жестом попросив Подсядла дати Крюгеру спокій. Незабаром вони пішли. Хлопцям довелося кілька хвилин почекати, доки заспокоїлася Суламіф.

3

Це відбувалось через кілька днів, у маленькому повітовому містечку Піш.

У невеликій темнуватій кімнаті сиділо шість чоловік. За вікнами була липнева спека, кричало докучливе радіо. Людно було біля півпідвалу, в якому містилася найбільша місцева пивна. Торохтіли два грузовики.

В кімнаті було прохолодно. Зачинили вікно, і голос радіо став тихіший. Четверо хлопців сиділи поряд, п'ята — Люцина, як завжди, обрала собі місце біля Андрійка. Шостий був Бальбінський. Суламіф теж дрімала біля дверей.

— Я вам дуже зобов'язаний, — розпочав Бальбінський. — Я водив вас за ніс, може, й занадто довго. Але, самі знаєте, справа була дуже заплутана. Проте мушу визнати, що ви не лишилися в боргу. Мені страшенно перепало від керівництва за те, що розповів вам про Хаузгофера. Не знаю, чи довірять ще колись мені таку справу. Вважають, що в мене довгий язик. Мабуть, це так і є.

Він закурив. Слухачі мовчали, не розуміючи, серйозно говорить Бальбінський чи знову глузує.

— Ну, а коли вже так сталося, користайтесь з цього, запитуйте! Адже у вас, напевно, є тисяча сумнівів. Так? Давайте! Зрештою, Андрійко написав усе на папірці…

— Послухайте! — вирвався Войтек. — Те про що говорив Андрійко, коли ви… того… підслухували під дверима! Ну, з цими гілками на доріжці!

Бальбінський подивився на Андрійка, який злегка посміхнувся.

— Дехто вже розуміє, — посміхнувся й Бальбінський. — Бачите, це почалося раніше. Коли Агнешка розповіла нам про гожиялківські страхіття і драматично заклинала Андрійка, щоб він не ходив у сторожку, «хоч би його туди тягнули», у мене вже виникли деякі підозри. Тому мені було дуже незручно, що Андрійко у великій компанії починає розповідати різні історії про сторожку. Я припускав, що саме там ховатиметься той, кого скинули з літака. Тому й побоювався — і, як виявилось, не без підстав, — що в цьому товаристві знайдеться зв'язківець, самі розумієте… Звідси й кілька неввічливих втручань у досконалі літературні розповіді Андрійка.

— Ну, а гілки?

— Це був мій провал! Я недооцінив Андрійка. Звичайно, я боявся, що, з одного боку, він сполохає того, а з другого, попадеться йому в лапи і… Самі розумієте, що він не грався б у рицарство, якби Андрійко викрив його. І тому… Я хотів переконати хлопця, що ці кроки йому привиділися. Зробив це по-дурному, визнаю… З цією свіжою травою, їй-бо, я заслужив гіршого покарання, ніж мені там готують. Ну, цей пункт з'ясували.

— Стривайте, стривайте! — Войтек підняв руку. — А як з Агнешкою? Чого вона так добивалася, щоб Андрійко…

— А того, чого й я одразу подумав про сторожку. Ви бачили ці підземні бункери? В сорок п'ятому році саме там була розташована одна з есесівських банд. А потім там ховався Шарпаний Ясьо, один з найнебезпечніших наших бандитів. От Агнешка й не була певна, що там не вештається цей бандит або якийсь його заступник. А курпівський гонор не дозволив їй пояснити причину цих побоювань. Ясно?

— Ще одне! — вигукнув Здісь. — Ну, накидали ви цих гілок, добре. Але ж і Крюгер їх мусив помітити! Ви ж могли так сполохати його скоріше, ніж Андрійко, правда?

— Так, — зітхнув Бальбінський. — Але не зовсім. Тоді я вже знав, що парашутист живе там. Ми стежили а ним. Я почекав, доки він вийде із сховища, і тоді… А тільки-но ми пішли, Климчак знову відтягнув гілки в ліс. Саме тому я не хотів іти туди з Андрійком, і «не одразу погодився» на цю вилазку…

— Одним словом, — тихо сказав Андрійко, — клопіт вам був зі мною!

— Не напрошуйся на компліменти, друже! — Бальбінський підняв палець. — Щодо цього…

— А чому ви не схопили Крюгера одразу, коли вистежили його? — перебив Куцик.

— Дуже просто. Я хотів його взяти разом з іншою здобиччю. Кінець кінцем, Крюгер майже єдиний з тих, хто кілька останніх років провів біля Хаузгофера. І йому було б легше знайти документ, ніж нам.

— А ви не боялися, що він втече?

— Вже з тиждень, як не боявся. Всі шляхи тут були добре перекриті.

— Ви знали, що він піде до Гожиялок…

— У нас були підстави припускати це.

— То навіщо ж вам було прикриватися байдаркою?

— Щоб не звернути на себе уваги. Щоб здалека познайомитися з мандрівниками, які сюди приїхали на канікули і могли б потім підтвердити, що вважають мене за запеклого байдарочника. Ви ж це зробили, так?

Куцик і Войтек скривилися.

— Не дуже. Ви одразу були таким наполегливим. Ще тоді, біля Момайн. Ми навіть подумали: чи не той це з літака? Бо, ви знаєте, опівночі з першого на друге липня літак пролітав над Стобцем…

— Знаю…

— Це з нього той?

Бальбінський кивнув головою.

— Так далеко від Гожиялок?

— Це ілюзія. Його скинули над Івішками. Саме в цей вечір він зустрівся з ким треба.

Хлопці переглянулися.

— Так, з ним, — Бальбінський кивнув головою. — З тим, кого ви сподівалися побачити в бункері. З паном Сикусом. Мені дуже прикро…

— Мені теж прикро, — відповіла Люцина. — Неллі дуже переживає. Добре, що її забрали родичі. Хоч я особисто і не любила цього Казіка, але мені справді неприємно.

— А що з ним трапилося? — спитав Куцик.

— Звичайнісінька справа. Шантаж.

— Тобто?

— Під час окупації він мав якісь справи з німцями. Тепер, поки сидів непомітно, ніхто його не чіпав. А коли почав робити «кар'єру», знайшовся хтось і дещо йому пригадав. Ну, парубок з Варшави запропонував цей геройський від'їзд у район…

— А ви його відразу запідозрили?

— Де там! Признаюсь, тільки ентузіазм його дружини привернув мою увагу.

— Як?

— Дуже просто. Вона розповідає, що він такий здібний, має такі знайомства, його так любить начальство… Чому ж тоді його відправили на таке незавидне, запущене місце? Я подумав, що жінка бреше, просто робить рекламу улюбленому чоловікові. Але у Варшаві підтверджують. О диво, все підтверджується. Він справді мав знайомства, його справді тягнули за вуха вгору! Тому такий від'їзд звертає на себе увагу.

— Йому наказали?

— Звичайно. Він повинен був прикривати Крюгера і допомагати йому.

— І цей велосипед…

— Так. Це саме й було джерелом тих жахливих вражень Андрійка, коли він лежав на землі в ялинковій алеї.

— І пізніше, коли я повертався з Івішок, — додав розгублений Андрійко. — Вдень!

— Як цей шпигун не боявся!

— А хто його тут знав? Про Подсядла він не знав. Інші тутешні жителі виїхали ще в сорок четвертому.

— А з цією крадіжкою? З «ідійоткою»? — допитувався Войтек.

— З «ідійоткою» все дуже просто. Крюгер мусив часто заглядати в палац. Він же не знав, де сховав Хаузгофер свій рапорт. Уявіть собі, як Сикус, повернувшись після зустрічі з Крюгером, зрадів з приводу візиту цих юнаків і надзвичайної гостинності своєї дружини.

— А чому він просто не вигнав нас? Як тих студентів?

— Це могло б звернути увагу на те, що він усіх виганяє з башти. Крім того, вас рекомендував Рихлік. Не вигнав вас пан Сикус…

— А чому він зам'яв справу з грудинкою?

— Він, мабуть, думав, що це Крюгер. Він же в цей вечір приходив до палацу. Так, Андрійку? Вона, — Бальбінський вказав пальцем на Суламіф, — саме тоді пережила перший приступ переляку.

— Так, так! — крикнув Андрійко. — Що з нею трапилося? Чому вона боялася? Чи завжди поблизу був Крюгер?

— Здається, так.

— Тоді, з цеглинню, це він?

— Він енергійно заперечує. Говорить, що це випадково. Ми були там на горищі, над маврітанським входом. Важко встановили, чи він бреше, чи ні. Хтось там останнім часом рився, це напевно. Але чи тоді ввечері, чорт його знає…

— До речі, про чортів… — вставила Люцина. — Що було з фанерою?

Бальбінський розвів руками.

— Оце безумовно чортівська справа. З Радостом — ви знаєте. Що Подсядло знайшов виламані двері — це не дивно, стільки тоді вешталося мародерів. Але що вночі фанера крутиться туди-сюди — цього я не можу пояснити.

Куцик пробурмотів.

— Пацюки.

— Такі спритні, що пересунули?

— Ні, але вони так бігали, що я вночі заліз туди і кинув палицею.

— Чому ти раніше цього не сказав? — підскочив до нього Войтек.

— А що тут такого? Чим тут хвастати?

— Справді! — забурчав Здісь. — Він же тільки тоді говорить, коли може похвастатись. Якби він убив пацюка, нам би довелося вислухувати його цілий місяць!

— О, значить і тут нечисті сили розвіялись, — не без жалю ствердила Люцина. — І все стає таким простим…

— Ну, не все. — Андрійко хотів її втішити. — Адже Суламіф має здібність пізнавати злочинців. Якби не цей її справді надприродний жах…

Бальбінський посміхнувся і підняв руку.

— Прикро мені, що я позбавляю справу решток поетичності. Цей жах зовсім звичайний, прозаїчний, я б сказав, грубуватий, брутальний. І аж ніяк не різниця в політичних поглядах і низькі моральні якості Крюгера перелякали небезпечну Суламіф. Причина тут скоріше в деяких подробицях з його біографії.

Хлопці поблажливо і ввічливо посміхнулись, як годиться, коли жарт не вдається, але Бальбінський дуже серйозно говорив далі:

— Так, друзі мої, насправді! Ви знаєте, чим займався Крюгер після війни, доки одна, так би мовити, шановна організація не завербувала його знову для важливих державних справ? Він ловив бездомних собачок, здирав з них шкуру і топив сало. Ну, просто він був собачником! Очевидно, це заняття створюй навколо людини відповідну… гм… атмосферу, яку відчувають істоти з тонким нюхом. От і вся таємниця.

П'ятеро слухачів переглянулись.

— Ну, вже все? — спитав Бальбінський підводячись. — Є питання?

— Аякже! — вигукнув Куцик, ляснувши себе щосили в чоло. — Ви ж нам не сказали найважливішого!

— А саме?

— А що цей страшний Хаузгофер робив у Гожиялках? Чим він займався?

Бальбінський якось дивно посміхнувся.

— Правильно. Про слона ми й забули! Він робив страшну річ. Готував смерть. — Бальбінський глянув на хлопців. Од посмішки на його обличчі не залишилось і сліду. — Так, так, дорогі мої. Це не метафізика і не метафора. Це дуже точна математична формула. Хаузгофер створив у Гожиялках науковий інкубатор смерті. Звичайно, йшлося не про якісь там атомні бомби, бо для них потрібні великі промислові підприємства. Ні, Хаузгофер не був фізиком, він був біологом. І скоріше — танатологом. Розумієте? Біологія — це наука про життя, танатологія — це наука про смерть.

Бальбінський знову сів і запалив цигарку.

— Я догадувався про щось таке вже хоч би тому, що були обрані Гожиялки, тобто місцевість, віддалена од великих джерел енергії, од людей, з добрими умовами для тваринництва. Мені дуже допомогли розповіді твоєї Ельфріди, Андрійку.

— Про нутрій?

— Не тільки, не тільки. Вона говорила про борсуків, білок, різних тварин. Показання Крюгера разом з моїми припущеннями дають змогу зробити висновок, що головний напрям дослідів Хаузгофера — це універсалізація, поширення, так би мовити, токсичних, тобто отруйних властивостей окремих фільтруючих вірусів. Ви знаєте, що деякі хвороби, смертельні для худоби, зовсім не шкідливі для людей. Сплячка, яку переносить муха цеце, як стверджує Лівінгстон, у верхній течії Лімпопо вбивала велику рогату худобу, але не шкодила козам. Хаузгофер намагався надати окремим видам вірусів таких змін, які поширили б їх токсичність на якнайбільшу кількість видів і передусім на людину. Своєї роботи він не довів до кінця. За твердженням Крюгера, який, правда, зовсім не розбирається в науковій стороні справи, саме це й викликало лють Гітлера. Як виявляється, я помилився в першій розповіді про Хаузгофера. Його розстріляли не тільки за знайомство із Штауфенбергом, але й за те, що він не встиг вчасно виготовити свою нову зброю. Очевидно, Гітлер, переляканий замахом, довідавшись, що Хаузгоферу потрібен ще цілий рік, доки нову зброю можна буде застосувати на фронті, страшенно розлютувався і наказав стратити не тільки Хаузгофера, але й всіх його наукових помічників, усіх тих, хто знав мету лабораторних робіт і пізніше зміг би щось про це розповісти. Крюгера врятував якийсь приятель із служби безпеки, додумавшись розжалувати його в солдати.

Бальбінський затягнувся цигаркою, трохи помовчав, дивлячись на спалений сонцем невеликий скверик. Нарешті він знову почав:

— Знаєте, це свідчить про те, що Гітлер досить тверезо оцінював тоді ситуацію на фронтах. Він знав, що не витримає й року. Тому й не хотів, щоб дізналися й про цей жахливий факт…

— Невже справді це було так жахливо? — недовірливо прошепотів Андрійко.

— Мій любий! Під час першої світової війни втрати від висипного тифу і звичайного грипу або іспанки, як тоді його називали, були набагато більші, ніж втрати на фронті. Адже обидві ці хвороби вже були відомі. І, незважаючи на це, мільйони людей стали їх жертвами. А Хаузгофер намагався вивести новий вид вірусів, які б викликали епідемії, досі зовсім невідомі. Звичайно, це було б набагато гірше для людства…

— Але це ж, кінець кінцем, вдарило б і по німцях?

— Здається, Хаузгофер повинен був розробити комплекс захисних засобів. Хоч, власне кажучи, наприкінці Гітлер дбав уже тільки про те, щоб залишити цей світ з якнайбільшим шумом. Доля його народу важила для нього дуже небагато.

— Розумію! — крикнув з певним запізненням Куцик. — Це тому й здихали корови…

Войтек плеснув його по плечу.

— Так, коли їх перевели у новий корівник! — додав Андрійко. — Мабуть, якісь види цієї зарази проіснували кілька років!

— Певно, завдяки різним тимчасовим господарям, — сказала Люцина. — Може, через пацюків.

— І кури… ага… — Куцик не переставав дивуватися.

— Зробимо дезинфекцію, — сказав Бальбінський.

— В усякому разі це буде нам наукою, щоб ми так легко не відкидали «бабське базікання», — додав Андрійко. — Хай воно й не пояснює певних явищ, але помічає їх! І хоч би тому варте нашої уваги.

— Дивіться, як це чудово сформульовано! — звів погляд Бальбінський. — Маєш рацію, хлопче. Ми дуже легко завчили кілька готових формул. А вони частіше затушовують факти, ніж пояснюють.

Він підвівся і кинув цигарку.

— Ну, в мене все. Питань немає?

Всі мовчали. Нарешті Куцик сказав:

— Ні, дякуємо. Це все. До побачення.

— Стривай, стривай. У вас немає до мене питань, а в мене є до Андрійка! Як ти додумався, що вхід під автомашиною? Натхнення? Нюх? Чому ти вперся, щоб ми там…

Андрійко почервонів, махнув рукою.

— Дурниці. Просто якась бляха… Почув якийсь скрегіт. У лісі різні звуки, але цей був трохи інший. За сараєм. Звичайний випадок…

— Ну, добре. Прощавайте, хлопці. Вирушаєте далі, так?

— Так, поїдемо. У нас ще цілий місяць! — поважно заявив Куцик. — Тільки залишимося на кілька днів під Пішем…

— Чого?

— Так, різні справи… Треба дати телеграму додому.

— Про що?

— Е, дурниці.

— А ви? — звернувся він до Люцини.

— На жаль, мушу повертатися. Липень кінчається, а за ним і відпустка! Зрештою, після цих переживань… — дівчина замовкла і, щоб змінити тему, атакувала Бальбінського: — А ви збираєтесь відпочивати?

Той хитнув головою.

— На жаль, повертаюсь до Гожиялок.

— Як? Чого?

— Це ж тільки для вас справа закінчилась, а для мене — ні. Найважче попереду.

Всі здивовано дивились на нього.

— Що з того, що ми спіймали Крюгера? Адже в нього немає звіту! Присягається, що не знайшов його.

— І не каже, де той міг сховати?

— Сказав. Але я десять днів шукав у Гожиялках і не знайшов. Ми питали його, чим займався Хаузгофер після двадцятого липня, сподіваючись, що зможемо зробити з цього кращі висновки, ніж він.

— Ну і?.. Чим займався Хаузгофер?

— Був зовсім пригнічений. Сидів днями у своєму кабінеті. Майже нічого не їв. Тільки раз поїхав кататися на яхті по озеру. Це навіть дивно…

В цьому місці Андрійко скрикнув, просто скрикнув. Усі подумали, що він знепритомнів, так у нього побіліло обличчя. Почали смикати його, хтось побіг по воду.

— Чортів Острів! — сказав він. — Ах, який дурень, який дурень!

— Хто? — допитувалися всі.

Андрійко не відповідав. Він нахилив голову і опустив очі. Тільки через кілька хвилин він розповів про хрестик на карті і, що найважливіше, про купи газет і паперів, які він спалив у ту холодну ніч на острові.

Бальбінський одразу вискочив з кімнати.

Через п'ятнадцять хвилин, проминувши задушливе, запорошене містечко, вони дісталися до неширокої річечки Пісси. Там стояла моторка.

Швидкість була захоплююча. Красивий силует Чортового Острова за кілька хвилин з плями став букетом старих дерев. Незабаром вони доїхали до Портової Галявини. На щастя, там нікого не було.

Андрійко вискочив першим, за ним інші.

За кілька днів хорошої погоди на острові побувало багато туристів. Курінь Андрійка був варварськи використаний на паливо. Паперу знову назбиралося стільки, що галявина була забруднена не менше, ніж до того.

Але Андрійко не помічав цього. Він добіг до східного схилу Гори Ілюзій. Ось щілина в дерні. Бальбінський уже розгортає руками, заглядає всередину.

Ямка невелика і порожня. Всі газети і папери забрав тоді Андрійко, всі вони пішли з димом.

Андрійко пригадує: справді, друковані аркушики теж були. І якісь креслення, маленькі, якісь шестикутники…

— Формули хімічної структури, — каже Бальбінський.

Потім нахиляється. Під грудкою землі знаходить четвертинку сторінки. Обережно витягає її наверх.

Вгорі цифра: 52. І кілька рядків тексту німецькою мовою. Бальбінський читає, а потім коротко викладає зміст:

— Це майже кінець. Здається, що Крюгер у цьому пункті говорить правду. Хаузгофер твердить, що він освоїв уже загальну зміну специфічної токсичності даного виду, тобто, може переносити вірус з одного хазяїна на іншого. Але щоб освоїти процес керування таким перенесенням, потрібен майже рік. В окремих випадках, пише він, можна було б добитися величезного прискорення життєвого циклу… Розумієте? Блискавичний хід хвороби. Хаузгофер починає навіть говорити, в яких випадках. На жаль, цим сторінка закінчується…

Андрійко стояв поруч, закусивши губи. Згодом він випалив:

— Мені дуже неприємно, вибачте. Даю слово. Я повинен був одразу додуматися. Отже, хрестик саме в цьому місці… Я навіть шукав, сам не знаю чого. А втім, почалося з газет, тому я не звернув уваги. А тепер бачу, що газети були тільки для упаковки. Він, мабуть, поспішав і не знайшов нічого кращого. А мене це ввело в оману… До того ж я кидав усе, боявся, що погасне вогонь. Мені дуже неприємно…

Бальбінський поплескав його по плечу.

— Звичайно, було б краще приєднати цей звіт до справи. Але знаєш, між нами кажучи, цього шматка нам теж вистачить. Є доказ, що решта згоріла. А це найважливіше, розумієш? Найважливіше, щоб цих отруйних паперів не одержали ті, які вірять в танатологію і на неї покладають надії. А нам ця наука чужа, ворожу й огидна.

Був яскравий сонячний день. Біля перону ні деревця, ні будинку. Друзі стояли купкою, чекаючи поїзда, яким мала від'їхати Люцина. Коли поїзд підкотився, коли брудний розігрітий локомотив обдав обличчя вугільним смородом, а перекупки влізли, нарешті, в маленькі приміські вагони, Андрійко знайшов хвилину, щоб потайки від інших обмінятися з дівчиною кількома словами і поглядами.

— Ви не забудете? — спитав він.

— Ні, мій любий, — Люцина простягнула руку і погладила його по голові.

— Я напишу… — почав він. Потім подумав, що «любий» дослівно означає «той, кого любиш», і що тон Люцини давав йому право саме так розуміти. Голос у неї був приглушений, і очі при цьому помітно посміхалися.

Тому Андрійко простягнув до неї руки і тихо сказав:

— Ви будете чекати?

Вона посміхнулася й кивнула головою.

— Але довго, довго, п'ять років? — наполягав він.

Вона тепер нічого не відповіла, тільки встигла ще раз погладити його по голові. Люцині довелось одвернутися: Андрійкові товариші, нарешті, занесли її багаж у купе.

Андрійко не чув, як вона дякувала їм і на прощання сказала:

— Ну, тримайтеся, мої любі!

В її погляді було стільки сердечності і ніякого глузування. Андрійко не бачив цього, і тому в хвилини смутку і принижень він ще довго шукав собі втіху, мріючи про її очі, коли вона назвала його «любим». Поїзд нарешті потонув у голубій імлі.

На пошті Куцика чекала телеграма від матері. На жаль, не дуже втішна. Мати обіцяла надіслати гроші тільки через кілька днів, після першого. В інших було ще гірше — Ваверки ще відпочивали, Рудавські тільки-но поїхали.

Хлопці трохи перекусили в брудній чайній. Сварилися, як завжди. Оптимісти хотіли позичити гроші у Бальбінського. Песимісти мали рацію: він уже поїхав до Варшави.

Тільки ввечері товариші повернулися на «Аталанту». Відчинили кабіну. Суламіф, яка стерегла її, скочила до хлопців. За мить усіх охопив піднесений настрій.

На підлозі кабіни лежав трохи обшарпаний, старий, промаслений шкіряний гаманець Войтека. Хлопці одразу кинулися до нього і знайшли всередині чималу пачку червоних папірців.

Не було сумніву: знайшлося те, що в них пропало в Момайнах.

Тепер не важко було відновити хід подій, що сталися кілька тижнів тому. П'яний Войтек повертається на яхту. Шукаючи носову хусточку, знаходить у кишені вимазаний маслом гаманець. Войтек з огидою кидає його на столик, виходить на палубу і засинає. Небезпечна Суламіф, яку ще не викрили, тремтячи від страху, що пожерла всі запаси їжі, вилазить зі свого сховища, приваблена запахом масла. Гаманець мандрує десь під Андрійкову койку, туди, де переховується собака. Довгий час він лежить у кутку, бо хлопці дуже швидко примирилися з думкою, що гаманець украли. Але Суламіф не може прожувати шкіри гаманця.

— І ось кінець міфа про зачаровану яхту, — говорить Здісь. — Ну що, Андрійку? Тобі не сумно від цього?

Андрійко посміхається;

— Ні, брат! Я приховав од вас одну невелику таємницю, яка поки що задовольняє моє прагнення до загадкових явищ!

І як не намагаються товариші витягнути з нього цю таємницю, Андрійко стійко тримається, побоюючись, щоб його не висміяли.

2

Отже, з матеріальними клопотами було покінчено. Але хлопців охопив якийсь осінній настрій, сум з приводу того, що все залишилося позаду, все завмерло, спустіло.

Адже літо було в розпалі, на диво погоже, сонячне. Вони мандрували по озерах. Соснові ліси доходили до самої води, пашіли вистояним і міцним запахом смоли; вранці над водою пахло свіжою зеленню лук, такою чистою, що спогади про парфюмерію викликали нудоту. Коли не було вітру, хлопці зупинялися десь біля берега.

Здісь в очереті ловив звичайних красноперок, а Куцик і Войтек неподалік вчили Андрійка плавати. Суламіф швендяла по околиці, полюючи на туристські запаси.

Вечорами озера забарвлювались у фіолетовий колір. На мілинах, на підводних луках вода була густо поцяткована стрибками верховодок і, якщо не дивитися на небо, можна було подумати, що то йде дощ. Коли ставало темно, щось важке плескалось у воді біля очерету, і в Здіся стискалося серце: ось ходить велика риба, яку він ще не вміє спіймати. А в навислому над водою лісі невпинно покрикувала дрімлюга, і через деякий час її монотонний крик починав здаватися зловісним. Але не дуже. Якраз настільки, щоб присутність товариша не зв'язувала, а навпаки — підбадьорювала.

Але найкрасивішими були світанки, яких городянин не бачить у місті і за звичкою просипає в лісі.

А тимчасом — яке багатство фарб, запахів, форм! І насамперед багатство відчуттів!

Андрійко полюбив ту пору дня, коли сонце щойно зійшло і його тепло ніжно пестить обличчя. Тоді зникають великі клуби імли і залишається її стільки, що озеро нагадує дзеркало, яке від теплого подиху втрачає свою прозорість. Саме тоді фарби прибережної зелені здаються найсоковитішими. Саме тоді гіркувато і різко пахне зелень вільшини. Саме тоді на низьких, ще затуманених луках дзвінко курликають журавлі.

Ця пора здається Андрійкові такою чистою, такою піднесеною, що кожного дня він проводить її на палубі «Аталанти», нічого не роблячи, тільки милуючись чудовим видом.

Якось під Момайнами, саме в цю пору, Андрійко побачив дивне явище. Все було так, як сказано вище: сонце, запах вільшини, спокійне озеро. І в цій тиші неспокійними були тільки верховодки, дрібні, сріблясто-зелені рибки, що гуляли на самій поверхні води.

Здавалося, що їх охопив якийсь спортивний запал, і рибки влаштували змагання! Почали вискакувати з води, спритно вигинаючись, наче сталеві леза. Але ці стрибки в висоту здалися одній з них недостатнім. Верховодка розігналась і продемонструвала чудовий стрибок — вона дев'ять разів легенько і пружинисто підскочила на воді.

Дев'ять кіл побігло по матовій поверхні озера. Андрійко не встиг надивуватися з її витівки, як почалося ще щось дивніше.

У воді плавала звичайна соломинка. І ось раптом одна верховодка перестрибнула через неї. За нею друга. Третя скочила з іншого боку. Потім одночасно дві ще ледве не зштовхнулися посередині. І ще, і ще..

Наступного дня хлопці зустрілися з Франковяком, який завітав на кілька днів додому. Це був дуже високий блондин з сірими очима, білими вусами і круглим обличчям. Хлопці передали йому Суламіф. Вона поводилася так, начебто її втеча з дому лісничого не була ганебною. На щастя, пані Франковякова простила її.

Хлопці почали вихвалятися: чого тільки вони не бачили на Мазурських озерах, чого тільки не навчилися! Звичайно, розповіли про спортивні інстинкти риб. На жаль, Франковяк їх розчарував.

Рибка, яка стрибнула аж дев'ять разів, утікала від завзятого переслідувача — окуня. Так само і стрибки через соломинку знайшли своє пояснення.

— Верховодки живляться комашками, які падають у воду, — сказав лісничий. — Звичайно, комашка, яка летить через такий «океан», може втомитись. І вона шукає місце для відпочинку. Ця соломинка є для неї байдаркою чи навіть канонеркою. Комаха й сідає на неї. А верховодки бачать це і стрибають, щоб сполохати її і схопити на льоту або збити в воду.

Хлопці не могли нічого заперечити. Андрійко зовсім не був розчарований, навпаки, він захотів поділитися з Франковяком своєю останньою мазурською таємницею.

Андрійко застав, нарешті, Франковяка самого і розповів йому про рогатий привид на багні біля озера Радість. Хлопець був навіть згоден, щоб Франковяк висміяв його, і тому просто назвав це явище чортом. Франковяк подивився на нього, але не сміявся.

— Так, — сказав він. — Маєте рацію. То був чорт. Тепер Андрійко ввічливо розсміявся, хоч цей жарт не здався йому вдалим.

— Так, так! — повторив Франковяк. — Чорт. Справжній чорт.

Він запалив цигарку і тільки тепер трохи посміхнувся.

— Вірніше, прототип чорта з копитами, рогами, з козлиною борідкою. У древніх греків це був фавн, похмурі ченці середньовіччя перекваліфікували його на служителя нечистої сили. Коротше кажучи, то був козел, справжній дикий козел.

— Як! І він не боявся людини? Не тікав! Навіть кричав на мене!

— Ба, за характером він холерик. Скільки разів, ідучи вночі через ліс, я натрапляв на нього, стільки разів він бекав на мене. Він холерик і непоганий психолог. Знає, що не зачіпатиму його. Мабуть, і вас швидко зрозумів!

Вас! Андрійко тільки пізніше звернув увагу на цю дивну форму звернення.

Потім Франковяк позичив хлопцям палатку, а сам повернувся на курси. Друзі попливли на південь, де довге озеро ділилося на три рукави, і не легко було вирішити, який з них найкрасивіший.

Коли вони поверталися, я одного ранку зустрівся з ними. Це було перед сходом сонця. Я сидів біля старого бону, марно поглядаючи на поплавок вудочки. На боні горіло вогнище, поруч стояла палатка. Якийсь високий, згорблений білявий юнак стрибав біля того вогнища, вимахуючи ковдрою. Він хотів, здається, нагнати диму в палатку і викурити звідти комарів. Як видно, це йому не вдалося, бо й решта команди почала вилазити з палатки, потягуючись, позіхаючи і б'ючи себе по щоках.

Біля берега стояла велика яхта. Високий, пристойний хлопець побіг до неї, витягнув вудку, подивився на мене, побачив, що в мене не клює, і пішов шукати щастя в іншому місці. Другий, смуглявий, кирпатий, підійшов до води, швидко вмився і довго тормосив собі волосся, намагаючись зробити зачіску під їжака.

Потім з палатки виліз четвертий, найменший. Побачив, що погода обіцяє бути гарною, і підійшов до води. Він помітив мене і безпричинно прихильно посміхнувся.

3

Була неділя, коли Андрійко повернувся додому. Квартира пахла оліфою, і цей запах асоціював з прикметниками «чужий», «відсутній».

А потім Андрійко помітив двері.

Була непарна неділя. Він скинув з ніг черевики, схопив шахівницю і олівець. Кілька разів провів риску над головою.

Серце в нього, як завжди, стискалося. Потім глянув — і не повірив своїм очам.

Ставав ще й ще раз, зводив п'яти, лопатки, вирівнював над головою коробку. Риска, нарешті, стала товста, нерівна, принаймні на палець вища за ту, яку він зробив перед канікулами.