^©   _{http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література}

_{Переклад з норвезької О. Д. СЕНЮК}

_{Художник Р. Ф. ЛІПАТОВ}

Я не мав аку-аку.

А якби й мав, то не зміг би скористатися ним, бо не знав, що це таке.

На острові Пасхи кожна розсудлива людина має аку-аку; там він з'явився і в мене. Але тепер я тільки-но готувався до подорожі, і тому аку-аку в мене ще не було. Можливо, саме через це було так важко лаштуватись у дорогу. Повертатись додому виявилося набагато легше.

Такого відлюдного куточка, як острів Пасхи, немає більше ніде в цілому світі. Єдина суша, яку жителі острова можуть бачити, — це місяць і зірки на небі. Остров'янам треба їхати набагато довше, ніж іншим народам, щоб переконатись, що насправді існують ближчі суходоли. Саме через це вони відчувають таку близькість до зір і краще знають їхні назви, ніж назви міст і країн на нашій планеті.

На цьому далекому острівці на схід від сонця і на захід від місяця людство колись здійснило одну із своїх найдивовижніших химер. Невідомо, хто саме й для чого.

Це сталося ще до того, як Колумб привів білу людину до Америки, відкривши ворота до великого незвіданого Тихого океану. Ще тоді, коли наша раса вважала, що світ кінчається біля Гібралтара, жили інші люди, безстрашні мореплавці, які знали далеко більше. Випереджаючи свій час, вони борознили незнайомий океан — безкраїй водяний простір на захід від пустельних берегів Південної Америки. Серед океану мореплавці натрапили на сушу — найвідлюдніший у світі маленький острівець. Там вони зійшли на берег, нагострили свої кам'яні сокири і заходилися здійснювати один із найхимерніших будівельних задумів минулого. Будували вони не замки й палаци, не греблі й причали. Вони витісували гігантські кам'яні фігури людей, високі, мов дім, важкі, мов залізничний вагон; перетягували їх через гори й долини і ставили високо на масивних кам'яних терасах по всьому острову.

Як вони справлялися з цим задовго до ери техніки, ніхто не знає. Так чи інакше, а фігури залишились там стояти, здіймаючись до неба, які хотіли їхні творці, — народ же загинув. Жителі острова ховали своїх померлих біля підніжжя колосів, яких самі створили. Та одного дня стукіт сокир припинився. Припинився, мабуть, несподівано, бо інструменти залишились лежати на своїх місцях і багато фігур були закінчені лише наполовину. Загадкові творці щезли в мороці минулого.

Що ж трапилось на острові Пасхи?

Я в тисячний раз налягав грудьми на письмовий стіл, оглядаючи величезну карту Тихого океану — підступний лист паперу, де великими літерами позначені острови ї з допомогою лінійки однаково легко плисти і за течією і проти неї. З цим океаном я був уже трохи знайомий. Там, дещо південніше екватора, в диких долинах Маркізького архіпелагу, я прожив рік життям тубільця і навчився дивитись на природу очима полінезійця. Там же вперше я почув розповідь старого Теї Тетуа про людину-бога Тікі. І там, на островах Товариства, під пальмами Таїті, я слухав колись великого вождя Терііероо. Він став мені названим батьком і навчив поважати його расу, як свою власну. А на архіпелазі Туамоту наш пліт «Кон-Тікі» викинуло на кораловий риф, і ми переконалися, що навіть солоні океанські води покірно течуть у суворо визначеному напрямку: від Південної Америки до цих далеких островів. І хоч як далеко лежали ці острови, до них все-таки могли досягнути бальзові плоти стародавніх інків.

Або, наприклад, Галапагоські острови із сухими кактусовими лісами. Про них у мене також лишилися дивовижні спогади. Нас замалим не затягло туди на плоту «Кон-Тікі», а згодом я організував на Галапагоські острови спеціальну експедицію, щоб розкрити таємниці цього загубленого серед океану архіпелагу. В цій казковій країні, заселеній гігантськими ящірками та найбільшими в світі черепахами, я знайшов черепки від лампи Аладдіна, що лежали в купі сміття серед кактусів. Досить було потерти ці черепки, як в уяві поставали широкі вітрила на обрії. Це пливли могутні попередники індійського племені інків, які, покинувши берег Південної Америки, зважились на своїх плотах вийти в бурхливий океан. Не раз, а багато разів вирушали вони в море і висаджувались на безводних скелях Галапагоських островів. Там мореплавці ставали табором, і після них залишалися черепки з розбитих дивовижних глеків, які вони брали з собою в дорогу. Таких глеків не виготовляв жодний інший народ у цілому світі. Ці черепки ми відкопали на місці прадавніх стоянок. Вони й були для нас лампою Аладдіна, відображали подвиги сміливих мореплавців і кидали світлий промінь у темний, як ніч, морок минулого.

До нас жоден археолог не досліджував Галапагоських островів — там ніхто нічого не шукав. Нам першим спало на думку, що індійці виходили так далеко з море, тому ми й вирушили на пошуки. Разом з археологами Рідом і Шельсволдом я відкопав дві тисячі старовинних черепків із ста тридцяти різних глеків. Експерти у Вашінгтоні дослідили ці уламки, як детективи досліджують відбитки пальців, і змогли визначити, що за тисячу років до відкриття Колумбом Америки попередники інків проклали шлях у Тихий океан і не раз досягали далеких Галапагоських островів.

Це були найдавніші сліди людини, знайдені до цього часу на дійсно океанічних островах Тихого океану. Вони свідчили, що ще до заселення Полінезійських островів і першої подорожі вікінгів в Ісландію стародавні жителі Південної Америки досліджували Тихий океан і зупинялись на островах, що були так само далеко від їхніх берегів, як Ісландія від Норвегії. Там вони ловили рибу, вирощували південноамериканську бавовну і залишили численні сліди на місці стоянок, перед тим як з невідомих причин покинули ці негостинні острови.

Од Галапагоса та ж таки сильна океанська течія, швидша й у сотні разів ширша за Амазонку, котиться без перешкод далі, щоб через кілька тижнів втиснути величезну масу води між Полінезійські острови.

На карті десь посеред цієї течії позначена була безіменна точка, а поряд стояв знак питання. Чи це земля? Ми пройшли на плоту «Кон-Тікі» над цим місцем і переконалися, що це лише бурун. Але нижче на карті, куди звертають найпівденніші відгалуження течії, лежить інша маленька точка, що має назву острів Пасхи. Ось туди я й хотів поїхати. Мені давно кортіло дізнатись, як у сиву давнину люди досягли аж до цього пустельного «° острівця. Однак поки що доводилось міркувати, як дістатись туди самому. Навряд чи варто шукати відповіді на питання, як мандрували люди кам'яного віку, коли не знаєш, як мандруватимеш сам.

Пливучи за течією на плоту «Кон-Тікі» далеко на північ від острова Пасхи, ми вночі сиділи при місячному світлі на палубі і розмовляли про загадку острова Пасхи. Ще тоді в мене зародилась потаємна мрія знову колись повернутися сюди і зійти на берег цього відлюдного острова. І ось тепер я пробував перетворити свою, л мрію в дійсність.

Острів Пасхи належить Чілі. Лише один раз на рік туди заходить військовий корабель з припасами для мешканців острова, потім він повертається назад до Чілі, пропливаючи шлях, що дорівнює відстані від Іспанії до Канади. Іншого зв'язку з зовнішнім світом острів Пасхи не має.

Військовий корабель мене не влаштовував. Дослідити острів Пасхи за один тиждень, поки розвантажуватимуть корабель, неможливо. А чекати на острові йога повернення цілий рік у товаристві вчених, людей зайнятих, які вже через місяць можуть вирішити, що тут їм нема роботи, мені також не дуже хотілося. Можна, звичайно, потрапити туди з Південної Америки на бальзовому плоту з допомогою течії та вітру, але тоді навряд чи я взяв би з собою археологів, без яких дослідження острова неможливе. Тому я мусив придбати свій власний корабель, спеціальне експедиційне судно. Та на острові Пасхи не було ні гавані, ні більш-менш надійної якірної стоянки, ні пристані. Там ніде запастись пальним та водою. Отже, потрібно було судно, яке могло б узяти пальне та воду для подорожі в обидва кінці, враховуючи ще й маневрування на місці. Виходило, що це мав бути досить таки великий корабель. А коли археологи через два тижні вирішать, що шукати більше нічого? Тоді не варт і їхати на власному судні на острів Пасхи, хіба що я використаю корабель, щоб відвідати інші недосліджені острови в південній частині океану, їх, зрештою, багато й у східній частині Полінезії. В тій частині Тихого океану, де проходить морська течія від Галапагоських островів і Південної Америки, лежить ціла низка цікавих островів, що чекають дослідників.

Збираючись у далекі подорожі, я завжди звертаюся за порадою до Томаса й Вільгельма. Якось, коли мої плани були ще потаємною мрією, ми сиділи в старій затишній корабельній конторі «Фред Ульсен», що міститься у портовій частині Осло. Тільки-но я увійшов, Том ас привітно глянув на мене й поставив на стіл величезний глобус. Я повернув його так, що видно було майже саму лише блакить. Так буває тільки тоді, коли дивишся на південну частину Тихого океану, так що Америка й Азія з Європою зникають з поля зору. Я показав на острів Пасхи.

— Сюди. Але як?

Через два дні ми знову сиділи навколо глобуса і Вільгельм показував свої розрахунки.

— Для тебе найкраще підійшло б судно з дизельним двигуном, яке мало б у довжину сто п'ятдесят футів, швидкість дванадцять миль на годину і вміщало б п'ятдесят тонн води й сто тридцять тонн пального, — сказав він.

Я й миті не сумнівався, що потрібен саме такий корабель. Я звик покладатися на морські розрахунки Вільгельма, особливо після того, як він допоміг визначити дрейф плоту «Кон-Тікі» так, що ми прибули б у точно визначений день, якби, пропливаючи повз Ангатау, зуміли закинути канат і зачепитися за берег.

Через кілька днів Вільгельм повідомив мене, що консервна фабрика в Ставангері запропонувала підхожий траулер. Зараз судно ловить рибу в гренландських водах, але з вересня я міг одержати його на цілий рік.

Я глянув на календар: кінець квітня. До вересня менше ніж півроку, а мені пропонували «голе судно», без команди та без спорядження.

Мій власний моряцький досвід не сягав далі плавання на дерев'яному плоту. Інших учасників подорожі на «Кон-Тікі» теж не можна було зарахувати в команду справжнього судна: для цього потрібні були посвідчення й документи, не те, що для плоту.

— Наша контора допоможе тобі розв'язати цю проблему, — сказав Томас.

Я й не зчувся, як уже сидів за великим зеленим столом і радився з корабельним інспектором, агентом по найму, уповноваженим по забезпеченню харчами, уповноваженим по страхуванню та іншими спеціалістами. І ось судно готове. До відплиття залишилось неповних чотири місяці, і мені здавалося, що я вже чую голодний нетерплячий рев великого корабля, який стояв у Ставангері без єдиної іскри життя в трубі, без людей на містку, без речей у величезному трюмі, де голі жовті залізні шпангоути випинаються, наче ребра, довкола порожнього живота судна.

Хто не знає, скільки буває мороки, коли готуєшся виїхати з сім'єю на село. А уявіть собі мій стан, коли, крім сім'ї, треба було взяти з собою п'ятьох археологів, лікаря, фотографа й п'ятнадцятьох матросів, забезпечити судно запасними частинами, спеціальним обладнанням і взяти їжу для всіх на цілий рік. Почуваєш себе диригентом, що стоїть у мурашнику, їсть макарони і водночас штурмує з оркестром Угорську рапсодію Ліста. На письмовому столі та біля нього панував неймовірний розгардіяш — паспорти, посвідчення, ліцензії, фотографії, пакети, листи. Меблі були поховані під купами морських карт, розрахункових таблиць, під зразками найрізноманітнішого спорядження. Весь дім перевернуто догори дном. Телефон і дзвінок на дверях дзеленчали невгаваючи, і доводилось дертися через ящики, пакунки і тюки з табірним спорядженням, щоб дістатись до них.

Я сидів у відчаї на магнітофоні, з бутербродом у руці й телефоном на колінах, намагаючись з'єднатися з потрібним номером. Та сьогодні це було неможливо: я сам дав об'яву, що шукаю першого штурмана для плавання в Полінезію, і телефон не вмовкав. Капітана я вже знайшов.

Нарешті мені вдалось додзвонитися до одного з оптовиків Осло.

— Мені треба три тонни зубопротезного гіпсу, — сказав я.

— Що, так зуби болять? — сухо запитав голос.

Нас роз'єднав міжміський телефон, і я не встиг пояснити, що гіпс мені потрібен для зліпка із статуї на острові Пасхи, а не для нової щелепи.

— Алло, — кричав голос із Ставангера, — алло, говорить Ульсен, ваш машиніст. Колінчастий вал стерся. Чи ремонтувати його, чи замовити новий?

— Колінчастий вал? — перепитав я.

«Дрррррррррррррр!» Це знову дзвінок у коридорі.

— Спитайте Реффа, — крикнув я в трубку, — він на цьому розуміється.

Двері відчинились, і в них ледве просунулась Івонна, геть уся закрита пакунками.

— Я переглянула список стюарда, — сказала вона, — ї залишила тільки по два кілограми перцю й кориці. Крім того, доктор Семб передав, що позичить нам спорядження польового лазарету.

— Чудово! — вигукнув я і тут згадав про оптовика, який вирішив, що гіпс потрібен мені для штучних щелеп.

— Подзвони вже ти йому, — сказав я, передаючи Івонні трубку. В цю мить телефон затріщав знову.

— Там, мабуть, якась помилка, — обернулась Івонна до мене. — Фабрика Мюстада запитує, куди прислати вісімдесят чотири кілограми різних рибальських гачків. Але ж ми беремо з собою дві тонни мороженої яловичини?

— Рибальські гачки потрібні не для ловлі риби, — пояснив я. — Ними ми будемо розплачуватись з остров'янами за роботу. Чи ти, може, вважаєш, що кілометр барвистої матерії ми беремо собі на вбрання?

Івонна цього не вважала. Зате вона сказала мені, що помічник машиніста прислав телеграму з відмовою: дружина його рішуче заперечила, дізнавшись, що їхати треба в Полінезію.

Одним стрибком я опинився біля кошика із сміттям, та повернувся засоромлений. Він був порожній.

— Що ти шукав? — спитала Івонна.

— Пропозиції інших машиністів, — буркнув я.

— Ага, — зрозуміла вона.

Дзвінок на дверях і телефон задзвонили разом. З'явився експедиційний водолаз з двома друзями і цілим оберемком ластів та дихальних трубок: вони хотіли показати мені різницю між французьким і американським спорядженням. За ними стояв невеличкий чудний чоловічок і м'яв у руках капелюх. Він хотів повідомити мені щось дуже важливе й секретне. Чоловічок був такий дивний, що я не зважився впустити його за поріг.

— Ви бачили статуї на острові Пасхи? — пошепки спитав він і озирнувся, чи ніхто нас не підслухує.

— Ні, але я саме готуюсь поїхати туди, щоб поглянути на них.

Він підняв довгий вказівний палець і, хитро посміхаючись, шепнув:

— Всередині у них сидить людина.

— Всередині сидить людина? — перепитав я, нічого не второпавши.

— Так, — зашепотів він ще таємничіше. — Король.

— А як же він там опинився? — чемно спитав я, поволі й тактовно відтісняючи гостя до дверей.

— Його туди поклали. Так само, як у піраміду. Розбийте статую і самі побачите.

Він вклонився і галантно помахав капелюхом. Я трохи розгубився, але подякував йому за пораду й зачинив двері.

Готуючись до подорожі на острів Пасхи, я вже почав звикати до дивних людей. Відтоді, як про мої плани було опубліковано в газетах, поштою стало приходити безліч найдивніших порад. З усіх кінців світу майже щодня люди писали, що острів Пасхи є залишком затопленого суходолу, так би мовити, тихоокеанською Атлантидою, що ключ до загадки треба шукати на дні океану навколо острова, а не на ньому.

Я кинувся доганяти водолазів, які піднімалися сходами нагору, але Івонна зупинила мене і з сумним виглядом подала телефонну трубку. Поки я розмовляв по телефону, вона присунула до себе гору листів. Ранкова пошта… Я не клав трубки, боячись, щоб знову не подзвонили.

— Це з Міністерства закордонних справ, — сказав я. — Попроси тих, нагорі, почекати, мені треба взяти таксі. Англійське Міністерство колоній просить відповісти на кілька запитань щодо острова Піткерн, а Коста-Ріка дозволяє провадити розкопки на острові Кокос, коли я дам письмове зобов'язання, що не буду шукати скарбу, який, на їхню думку, там закопано.

— Візьми пошту з собою в машину! — крикнула навздогін мені Івонна. — Може, знайдеш пропозицію від якогось іншого машиніста!

Я сумнівався в цьому, однак схопив на ходу купу листів. Найчастіше мені писали, прохаючи взяти з собою, художники, письменники і просто майстри на всі руки. А якийсь німець написав, що, хоч він за професією пекар, проте останнім часом працює могильником, і кращого помічника для розкопок мені не знайти.

— Не забудь, що тобі треба ще поговорити з агентом по продажу наметів! Він виставив їх на газоні в Бергсланда, — кричала Івонна, вже піднімаючись сходами.

Я вискочив за двері і мало не збив з ніг листоношу, який ніс чергову купу листів. Я машинально простягнув йому й свою пачку, та вчасно схаменувся і вскочив у таксі.

— На вулицю Маюрстювейнен! — гукнув я шоферові.

— Ми ж на ній стоїмо, — покірно відповів той.

— Тоді в Міністерство закордонних справ, — сказав я і, як тільки таксі рушило, почав проглядати пошту.

Жоден машиніст не пропонував своїх послуг. Найближчий до них за фахом був годинникар, але й той хотів, Щоб його взяли коком. Та кок у мене вже був. А ось лист з кафедри археології університету в Осло від одного з двох археологів, що мали їхати з нами. В нього виявили виразку шлунка, і лікар заборонив йому вирушати в мандрівку.

Впала одна з основних опор експедиції. Якщо ми не матимемо достатньої кількості археологів, експедиція не дасть тієї користі, яку вона може дати. А знайти так швидко іншого, котрий згодився б зв'язатися з нами на цілий рік, не так легко. Доведеться починати все з початку: писати до норвезьких та іноземних археологів.

Нарешті надійшов вересень. Біля третього причалу перед ратушею стояв траулер обтічної форми, сліпучо-білий, мов яхта. На трубі червоною фарбою було намальовано бородатого бога сонця Кон-Тікі. А спереду, на високому, потовщеному для плавання в льодах носі судна виднілась дивна «голуба емблема, зрозуміла тільки: втаємниченим: дві священні птахо-людини острова Пасхи, скопійовані з рідкісної таблиці з нерозшифрованими, ієрогліфами. Тепер з труби летіли іскри, і судно, сите й задоволене, занурилось у води фіорду майже по саму ватерлінію, позначену голубою смугою. На борту панувала метушня, а на пристані зібралося стільки народу, що машинам і візкам, які везли для нас останні мішки й пакунки, важко було пробиватись крізь натовп.

Чи нічого ми не забули? Звичайно, ми взяли запас харчів, інструменти для розкопок — усе, що вважали за потрібне. Та в дорозі може статись щось непередбачене… Скажімо, ми несподівано натрапимо на скелет під водою. Чи знайдуться в нас відповідні хімікати, щоб запобігти його руйнуванню? Або треба буде вибратись на стрімку скелю. Чи буде в нас необхідне для цього спорядження? А як вирішити питання зв'язку й харчування, коли табір експедиції буде на одному кінці острова, а непогода примусить судно сховатись на протилежному його боці? А раптом кок випалить у казані дірку, чи зламається гвинт, зачепившись за кораловий риф, або матрос наступить на отруйного морського їжака? А що буде з нашими харчами, коли зіпсується холодильник? Чи взяли ми необхідні спеціальні інструменти й запасні частини? Треба було все продумати востаннє, приготуватись до будь-якої несподіванки. Корабель наш стоїть уже під парами, ладен хоч зараз плисти на острів Пасхи — найвідлюдніший куточок у світі, де немає ні майстерні, ні крамниць.

Капітан уже давно віддав з містка накази, на палубі всі гарячково метушилися, закривали люки та зав'язували кінці линв, а кремезний штурман спокійно робив теслярським олівцем помітки в довгому списку. Здається, доставлено все, принаймні те, що йому доручили перевірити. Навіть капітанову ялинку всунуто в холодильник. Із списком усе гаразд.

Востаннє вдарив корабельний дзвін. Штурман, як луна, повторив команду капітана, з труби над оточеною ореолом головою бога сонця повалив густий дим. Тим часом з корабля на берег і з берега на корабель неслись найкращі побажання і прощальні слова. Два десятки сповнених радісного чекання людей на борту залишили свої заняття, щоб востаннє в цьому році поглянути на загублених у натовпі своїх близьких: на їхніх обличчях підбивалися всі нюанси почуттів — від смутку до радості. Нарешті трап різко відтягли, плеснули по воді линви, загриміли лебідки, машиністи внизу одпустили гальма, і судно пішло своїм ходом. Над натовпом на пристані знявся гул, закачалися, ніби ліс у бурю, сотні рук. Капітан послав прощальний гудок.

Це була кульмінаційна точка. Хаос закінчився.

Я стояв на пристані в натовпі і махав рукою. Ні, я не забув у метушні сісти на корабель: мені спочатку треба було летіти до Сполучених Штатів, де три археологи погодилися взяти участь в експедиції, потім з'явитися з візитом чемності в Чілі, і лише тоді, коли судно минатиме Панамський канал, я міг піднятися на борт, його королівська величність кронпринц Улав люб'язно дав свою згоду опікуватись експедицією, а Міністерство закордонних справ одержало для мене дозвіл від чілійського уряду вести розкопки на острові Пасхи, при тій умові, що ми не зіпсуємо скульптурних пам'яток. Англія і Франція також дозволили провадити розкопки на своїх островах. Отже, нам було відкрито зелену вулицю у східній частині Тихого океану.

Судію повернулось білою кормою до натовпу й повільно почало відпливати від пристані. На самісінькій кормі, гордо витягаючи кінець брудного швартового каната, стояв юнга. Він сяяв од радості, ніби змагаючись з вечірнім сонцем. А весь його клас товпився на пристані й дружнім «ура» проводжав Тура-молодшого, що на цілий рік уникав шкільної парти.

Нарешті наше маленьке суденце обминуло великий океанський лайнер і зникло з поля зору. Воно поспішало, бо мало обійти половину земної кулі, з шукачами на борту, що вирушили слідами мореплавців, які випередили їх на багато століть.

Яка тиша! Який спокій! Машину зупинено. Світло погашено. І відразу виринуло нічне небо: зірки, сяючи в яскравій чистоті, повільно хитались навколо вершечків щогл. Зручно відкинувшись у шезлонзі, я тішився відчуттям повної гармонії. Зв'язок з суходолом припинився: не чути було безлічі позивних радіостанцій з усіх кінців світу. Залишилась тільки теперішня мить, гола дійсність. Свіже повітря, темна ніч і яскраві зорі. Мимоволі віддаєш цій широкій безодні свій зір та слух і стаєш надзвичайно лагідним. Тут враження не розпорошуються і не заглушаються, тут немає шуму великого міста з його сліпучими рекламами, конкуренцією і галасливими розвагами, що полюють на чутливу людську душу. Тут такий цілковитий спокій, ніби зупинився самий час: він застиг і вичікує. Страшно було й кашлянути, щоб не збудити джерел всесвітнього шуму. Звідкись з мороку зрідка долинав ледь чутний шелест: то налітав вітер, або хвилі коротко зітхали, розбиваючись об скелі. На борту панувала незвична мовчанка: тиша породжувала благоговійний настрій. Тільки з камбуза чулися уривки притишеної розмови. Їм акомпанував мелодійний плюскіт хвиль за бортом і ритмічне, ледь чутне поскрипування нашого невеличкого судна, що спокійно колихалося в нічній тиші.

Замовкло, нарешті, хрипке диханні поршнів і гул океанських валів,~ що з ревінням безупинно билися об ніс корабля, кидаючи його на всі боки. Перш ніж на океан і на нас спустилась ніч, ми сховалися в надійні обійми безлюдного берега. Неподалік у мороці лежав острів Пасхи.

Ми підійшли до берега в такий час, що могли ще розгледіти пасма сірозелених горбів, стрімкі прибережні скелі, а далеко в глибині острова на схилі згаслого вулкана проти багряного неба чорніли, ніби зерна тмину, статуї. Докладно вимірявши дно лунотом і звичайним лотом, ми підійшли якнайближче до берега, і капітан наказав кинути якір.

На острові не видно жодної живої душі. Нас зустрічає тільки покинутий скам'янілий світ з нерухомими фігурами, що дивляться на корабель з віддалених пагорбів. Інші фігури, такі самі нерухомі, лежать рядами на довгій кам'яній терасі на брилах застиглої лави біля самого берега. Ми ніби прилетіли міжпланетним кораблем на вимерлу планету, де колись жили створіння, не схожі на мешканців Землі. Від кам'яних велетнів падають довжелезні тіні, все ані ворухнеться. Тільки вогненно-червоне сонце повільно спускається в чорний океан, тягнучи за собою непроглядний морок.

Взагалі в цьому місці ставати на якір не дозволялось. Нам треба було проплисти далі вздовж берега і доповісти про своє прибуття губернаторові, який з усіма іншими мешканцями острова жив на другому його кінці. Та ми вирішили, що й губернаторові, й нам, і остров'янам буде мало радості з того, що ми прибудемо надвечір: адже для них це незвичайна подія. Краще вже переночувати тут, під захистом прибережних скель, хоч дно в цьому місці мало придатне для якірної стоянки, а вже вранці з піднятими прапорами підійти до селища Хангароа.

Двері каюти відчинились, і на палубу впала смужка світла. Це вийшла Івонна. В каюті спокійно спала маленька Анетта, обнявши одною рукою медведика, а другою — ляльку.

— Сьогоднішній день треба було б відзначити, хоч ми ще офіціально не прибули, — посміхаючись, сказала Івонна.

Це вперше за чотирнадцять діб вона могла стояти і думати про їжу. Я відповів їй, що стюард уже дістав наказ і через кілька хвилин капітан збере всіх на палубі. Івонна сперлась на поручні, зачаровано дивлячись у пітьму в напрямку берега. Ми відчували дихання матері-землі: чудовий запах сухого сіна або прив'ялої трави змішувався з чистим солоним запахом морського бризу.

Почали збиратися члени експедиції. Чисто поголені, причепурені так, що їх і впізнати було важко, вони примощувались на стільцях і лавках, розставлених колом між шлюпками на верхній палубі. Ось Вільям Меллой, чи просто Білл. Кремезний, широкоплечий, він підійшов перевальцем, кинув недокурок у море і сів, задумливо дивлячись на палубу. За ним з'явився високий, худий Карлайл Сміт, або просто Карл. Він запалив сигарету, і, тримаючись за штаг, замилувався зірками. Обидва вони — доктори наук, професори археології, один з Вайомінгського, другий — з Канзаського університету. Прийшов і наш давній друг Ед, чи Едвін Фердон, співробітник музею в Нью-Мексіко, єдиний із трьох американців, з яким я був знайомий раніше. Кругленький, усміхнений, він сперся на поручні біля Івонни і з насолодою вдихав пахощі берега. З містка скотився капітан — маленький, пружний, як м'ячик, з пустотливим блиском в очах. Капітан Арне Хартмарк плавав у далекі країни вже двадцять років, однак такого острова він ще не бачив ніколи, навіть у свій бінокль. За ним стояв штурман Санне, тихий, добродушний велетень. Він міцно ухопився за штаги — такий собі лагідний свійський горила. А ось блищать посмішкою зуби помічника капітана Ларсена, найжиттєрадіснішої людини на світі, що, здається, і на електричному стільці знайшла б привід пожартувати. А тут він ще й умостився між двома завзятими коміками: товстим веселим машиністом Ульсеном і його кістлявим помічником, який останнім часом відпустив собі гостреньку борідку і скидався на проповідника або на якогось фокусника. Піднявся по трапу й наш лікар Єссінг. Він вклонився присутнім і сів. Позад нього блищали окуляри фотографа експедиції Ерлінга Шервена, що, як завжди в урочистих випадках, курив маленьку сигару. З шлюпки виднілася довготелеса хлоп'яча фігура Тура-молодшого, який влаштувався між двома матросами. Там же сиділи стюард Гренмюр і кок Ханкен, які щойно розставили на столі апетитну їжу. Цим двом чарівникам ніщо не могло перешкодити творити чудеса кулінарії. З'явились також боцман, моторист, юнга й помічник кока. Останніми прийшли Арне Шельсволл і Гонзало. Арне — археолог, директор нового краєзнавчого музею в Ельверумі[1]. Він плавав зі мною на Галапагоські острови. Гонзало Фігероа — студент-археолог університету в Сант-Яго, офіціальний представник Чілі в нашій експедиції. Я запросив його заочно, і тому ми боялись, що можемо не поладити з ним; але в Панамі до нас піднявся по трапу веселий, життєрадісний атлет із зовнішністю аристократа. Гонзало мав хист легко пристосовуватись до будь-яких обставин.

І ось ми зібрались усі — двадцять три учасники експедиції, спеціалісти з найрізноманітніших галузей науки й практики, яких здружили кілька тижнів, проведених на борту. Нас об'єднувало спільне бажання зійти саме на цей острів, який причаївся в темряві перед нами. Тепер, коли всі ми зібрались на палубі і машина замовкла, саме час розповісти, що бачили на, острові Пасхи ті, хто відвідував його раніше за нас. Це допоможе учасникам експедиції краще зрозуміти, що чекає там на нас.

— Ніхто не знає давньої назви цього острова, — почав я. — Самі остров'яни називають його Рапануї, але дослідники вважають, що це не перша його назва. В стародавніх легендах він зветься Те Піто о те Хенуа, або Пуп землі, однак це скоріше його поетична, а не справжня назва, бо згодом жителі острова назвали його також Оком, що бачить небо, і Порогом неба. Ми ж, ті, що живемо за тисячі миль од нього, написали на карті «острів Пасхи», бо саме був Великдень 1722 року, коли голландець Роггевен із своїми супутниками першим із європейців підплив до нього і побачив, як невідомі люди на березі запалили сигнальні вогні, запрошуючи кораблі підійти ближче. Коли голландці на двох парусних суднах підпливли до берега і стали на якір, уже вечоріло, однак вони встигли побачити багато дивовижного. На борт до них піднялись високі, ставні люди, очевидно, світлошкірі полінезійці, яких ми знаємо по Таїті, Гавайських та інших островах південно-східної частини Тихого океану.

Однак скидалося на те, що населення острова було змішаним: траплялись люди з темнішою шкірою, а були й «зовсім білі», як європейці; у деяких тубільців шкіра мала червонуватий відтінок, наче була обпечена сонцем. Багато хто з них носив бороду.

Зійшовши на берег, голландці побачили велетенські статуї метрів десять заввишки, увінчані, наче коронами, великими, циліндричної форми каменями. Роггевен розповідає, що остров'яни запалювали перед цими гігантськими зображеннями богів вогнища, сідали навколо них навпочіпки, але не відриваючи ступнів од землі, і, покірно схиляли голови. Склавши руки долонями докупи, вони то зводили їх, то опускали. Супутник Роггевена Бернс пише, що вранці наступного дня вони побачили, як остров'яни впали ниць на землю, молячись сонцю, що саме сходило, а довкола горіли сотні великих вогнищ, запалених, як думали голландці, на честь богів. Це єдиний опис поклоніння сонцю на острові Пасхи.

Одним із перших на борт до голландців піднявся «цілком білий чоловік», який тримався поважніше за інших. Поводився він, як людина, що займає визначне становище серед своїх земляків. Голландці вирішили, що це жрець. Голова його була поголена й прикрашена короною з пір'я, а мочки вух проколоті й штучно витягнені аж до плечей круглими білими сережками завбільшки з кулак. Голландці помітили, що в багатьох остров'ян вуха були так само штучно подовжені. Коли довгі мочки заважали працювати, остров'яни виймали з них сережки і закладали мочки за верхній край вуха.

Багато остров'ян ходило зовсім голими, але тіла їх були вкриті майстерною татуїровкою — зображеннями птахів і якихось дивовижних істот. Дехто одягався в сплетені з кори плащі, пофарбовані в червоний або жовтий колір. На головах, окрім прикрас із пір'я, вони носили ще й своєрідні очеретяні капелюхи. Всі були дуже привітні, і голландці не помітили в них ніякої зброї. Як не дивно, але жінки майже не з'являлися, хоч чоловіків було багато. Ті жінки, яких пощастило побачити, були з чужоземцями дуже ласкаві, і чоловіки їх зовсім не ревнували.

Мешкали остров'яни в довгих низьких очеретяних халупах, які мали вигляд перекинутих догори дном човнів; без вікон, з такими малими отворами для входу, що в них доводилось пролазити рачки. В кожній з таких халуп жило, певно, багато людей. Всередині, крім кількох мат на долівці та кам'яних плит замість подушок, нічого не було. Худоби остров'яни не мали, розводили тільки курей, вирощували банани, цукрову тростину і, насамперед, батат, який голландці назвали «хлібом насущним» остров'ян.

Очевидно, жителі острова не були завзятими мореплавцями, бо найбільші човни, які бачили там голландці, були піроги завдовжки в два з половиною метри і такі вузькі, що в них ледве можна було всунути дві ноги. До того ж вони так протікали, що на вичерпування води потрібно було стільки ж зусиль, як і на веслування.

Жили остров'яни мов у кам'яному віці: металів зовсім не знали, а їжу готували просто на розпеченому камінні, розпалюючи в ямах вогнища. Голландцям, мабуть, здалося, що ніде більше в світі немає такої відсталості, як тут. Тим дивовижнішими видалися їм поруч з такою примітивністю гігантські статуї, рівних яким не було в цілій Європі. Найбільше цікавило голландців те, як піднімали ці височенні статуї: адже остров'яни не мали ні товстих колод, ні міцних канатів. Мандрівники обстежили поверхню статуй, яка од часу стала пористою, і вирішили, що розв'язали загадку: фігури не кам'яні, їх просто виліплено з глини, а вже потім обтикано камінцями.

Голландці повернулись на кораблі, знялися з якоря (два якірних ланцюги на той час уже лопнули) і попливли геть від цього дивовижного острова, пробувши на ньому тільки один день. У вахтовому журналі вони записали, що остров'яни — народ веселий і миролюбний, з пристойними манерами, але надзвичайно злодійкуватий. Через якесь непорозуміння одного остров'янина було застрелено на борту, а ще з десяток убито на березі. Європейці ж одбулися скатертю та кількома капелюхами, які в них украли просто з голови.

Жителі острова стояли на березі біля вбитих та поранених і дивились, як зникають на заході великі вітрила. Минуло майже п'ятдесят років, перш ніж до них знову завітали гості з далеких країв.

Цього разу на острів прибули два іспанських кораблі під командою дона Феліпе Гонзалеса. Це було 1770 року. Увагу іспанців теж привернули сигнальні вогні, запалені остров'янами. Вони зійшли на берег з двома священиками та численним загоном солдатів і урочисто рушили до вершини трьохголової гори на східному кінці острова. За ними, радісно пританцьовуючи, ішли юрбою зацікавлені тубільці. Іспанці поставили на кожній з трьох вершин по хресту, щось заспівали, потім відсалютували і оголосили острів власністю іспанського короля. Щоб надати законності цьому актові, іспанці склали послання королю Карлосу, під яким найхоробріші тубільці «з усіма ознаками радості й торжества» намалювали якихось птахів і дивовижні фігури. Іспанці сприйняли їх за підписи. Так острів дістав володаря — іспанського короля, і нову назву: острів Сан Карлос.

Іспанці не повірили, що статуї зліплені з глини. Один з них узяв кирку й так ударив по монументу, що аж іскри посипалися. Це переконало всіх, що статуї кам'яні. Але як їх зводили, залишалось таємницею: іспанці навіть сумнівалися, чи статуї взагалі були зроблені на острові.

Все подароване й украдене зникало так безслідно, що іспанці почали думати про існування підземних сховищ: адже лісу на острові не було і вся місцевість проглядалася наскрізь. Дітей на острові теж не було; здавалося, що все населення острова складається з безлічі дорослих чоловіків і нечисленних, але дуже легковажних жінок.

Іспанці зустріли на березі високих на зріст чоловіків із світлою шкірою. Вони зміряли двох найвищих із них; зріст їх виявився: одного — сто дев'яносто п'ять сантиметрів, а другого — сто дев'яносто дев'ять сантиметрів. Багато остров'ян носили бороду. На думку іспанців, вони більше скидались на європейців, ніж на звичайних тубільців. Мандрівники записали в своїх журналах, що не всі остров'яни мають чорне волосся, — зустрічаються між ними й шатени, й руді, і з волоссям кольору кориці. А коли іспанцям удалось ще й навчити тубільців вимовляти «Аве Марія» та «Хай живе Карлос третій, король Іспанії», вони всі прийшли до висновку, що тубільці — здібні й кмітливі люди і приручити їх буде неважко. Задоволені своїми новими підданцями, вони залишили острів, щоб більше ніколи на нього не повертатись.

А потім відвідали острів англійці, і привів їх сюди не хто інший, як сам капітан Кук.

Остров'янам почали набридати чужі гості. Коли капітан Кук зійшов на берег, він був дуже здивований: все населення острова складалося з кількох сот чоловік, низькорослих, понурих і апатичних. Супутники Кука вирішили, що після відвідин іспанців на острові сталось якесь лихо і населення вимирає, але сам Кук підозрював, що жителі поховались під землею. На свій великий подив, він майже не зустрічав тут жінок, хоч розіслав патрулів по всьому острову. В багатьох місцях серед куп каміння англійці знайшли вузькі отвори, які, на їхню думку, вели в підземні печери, але щоразу, коли вони хотіли туди проникнути, місцеві провідники чинили їм опір. Розчаровані, хворі на цингу, англійські моряки залишили острів Пасхи, взявши з собою тільки невеликий запас батату — єдиного важливого продукту, який був на острові. Але й тут англійці пошилися в дурні: хитрі туземці поклали в кошики каміння і лише зверху прикрили його солодкою картоплею.

Не минуло й дванадцяти років з часу відвідин острова, капітаном Куком, як 1786 року сюди з коротким візитом з'явився француз Лаперуз. Цього разу на острові було повно людей, у тому числі й русявих, і майже половину його населення становили жінки. Ба, навіть з'явилося багато дітей різного віку, як і повинно бути в нормальній людській громаді. Вони ніби народилися з нутра цього загадкового, схожого на Місяць, маленького безлісого острова. Та воно, власне, так і було. Тубільці виповзли з підземних ходів і дозволили французам оглянути кілька кам'яних тунелів, куди в свій час не пустили англійців. Це підтвердило підозру капітана Кука, що тубільці влаштували собі потаємні сховища в темних підземних печерах. Там ховалась од капітана Кука «аристократія», там знайшли собі притулок діти і більшість жінок, коли острів відкрили голландці. Лаперуз зробив висновок, що мирна поведінка Кука і його людей надала хоробрості остров'янам і вони вийшли тепер на світло. Кількість жителів острова досягла приблизно двох тисяч чоловік.

Коли Кук нишпорив по острову, більшість тубільців сиділа під землею, забравши з собою найцінніше з своїх речей. Але вони не могли сховати величезних кам'яних фігур, які й далі вперто стояли на своїх постах. І Кук і Лаперуз вважали, що статуї — пам'ятники минулих часів; вже тоді вони здавались дуже давніми. Дук захоплювався майстерністю невідомих інженерів, які колись, не маючи жодних допоміжних механізмів, підняли цих гігантів на самий верх східчастих кам'яних споруд. Як би це не було зроблено, констатував Кук, але така робота свідчить про незвичайну обдарованість і енергію людей, що колись жили на цьому пустельному острові. Він не сумнівався, що сучасні жителі острова не доклали до цього рук: вони навіть не намагалися лагодити кам'яні тераси, які вже почали руйнуватись. Кук також помітив, що багато статуй лежать ниць біля своїх постаментів, причому все свідчить про те, що їх повалено навмисне.

Кук оглянув пильніше кілька великих постаментів, на яких стояли статуї, і, на превеликий свій подив, виявив, що вони складені з гігантських кам'яних блоків, які були так добре витесані й одшліфовані і так щільно прилягали один до одного, що при кладці не треба було й цементу. Досконалішої обробки каменю Кук не бачив навіть на найкращих будовах Англії. Однак, додає він у своїх записках, старанна праця не змогла перешкодити часові залишити на цих спорудах свій глибокий слід.

На борту корабля капітана Кука був полінезієць з Таїті, який знав багато слів з мови тогочасних жителів острова Пасхи. З його пояснень англійці зрозуміли, що статуї були не» звичайними зображеннями богів, а пам'ятниками — арікі — померлим людям із священного королівського роду. Численні скелети й кістки свідчили про те, що постаменти, на яких стояли статуї, і досі правлять жителям острова за кладовище. Було видно, що остров'яни вірять у загробне життя: вони не раз намагалися пояснити знаками, що хоч скелет лежить на землі, його власник полетів на небо.

Лаперуз перший спробував вплинути на місцеву культуру досягненнями своєї країни: він залишив тубільцям свиней, кіз та овець і за короткий час перебування на острові встиг висіяти там багато різного насіння. Та голодні тубільці з'їли всіх тварин, не давши їм розплодитись, і острів залишився таким, як був і раніше.

Лише на початку минулого століття відлюдний острів Пасхи знову відвідали гості, теж представники нашої раси. Остров'яни стовпились на скелястому березі, більше не ховаючись під землею. Цього й треба було капітанові американської шхуни, що завітав сюди, полюючи на людей, якими він дотів заселити острів Хуан Фернандес біля берегів Чілі і влаштувати там базу для полювання на тюленів. Після одчайдушної сутички йому пощастило захопити з собою дванадцять чоловіків і десять жінок. На третій день плавання він випустив бранців на палубу. Чоловіки в ту ж мить кинулись за борт і попливли через океан до невидимого вже острова Пасхи. Капітан махнув на них рукою і повернувся по нову партію людей.

Після цього судна, що пропливали повз острів, не могли висадити людей на стрімкий берег, бо тубільці зустрічали їх градом каміння. Одній російській експедиції вдалось висадитись з допомогою пороху та куль, але дуже швидко вона змушена була відступити на кораблі.

Минали роки. Недовір'я остров'ян поступово зникало. Судна, що зрідка проходили повз острів, ненадовго зупинялися там. Тубільці все рідше зустрічали їх камінням, і все більше жінок з'являлось пригостити моряків. Але так тривало недовго.

Якось до берега пристала перуанська флотилія з семи кораблів. Багато остров'ян попливли їй назустріч і були дуже раді, коли їх запросили на борт і дозволили намалювати на папері якісь кривулі. Цим тубільці підписали контракт, не знаючи, що зобов'язуються працювати на островах недалеко від Перу, де збирають гуано. Коли задоволені остров'яни, нічого не підозріваючи, хотіли повернутись на берег, їх зв'язали й кинули до трюму. Потім вісімдесят мисливців за людьми, взявши з собою одежу та яскраві прикраси, підпливли до острова і розкидали все це по березі. Спокуса була надто велика, і багато остров'ян, що зібрались на скелях-навколо затоки, почали підходити ближче. Коли їх зійшлося кілька сотень, перуанці кинулися в атаку. Тубільців, які, стоячи на колінах, порпались у подарунках, схопили і позв'язували, а тих, що пробували тікати поміж скелі або кинулися в море, — обстріляли. Коли вже останній човен, набитий полоненими, мав відпливати, капітан раптом помітив двох людей, що ховалися в печері. Не маючи змоги примусити їх плисти на корабель, він обох застрелив. Так різдвяного вечора 1862 року спустів острів Пасхи. Ті, хто не потрапив у полон або не був забитий чи потоплений, залізли в підземні печери, заваливши входи камінням. На голому острові запанувала гнітюча тиша, тільки загрозливо гуркотів прибій. Гігантські статуї байдуже стояли на своїх постаментах, а з кораблів линули спів і п'яні крики: гості не знімалися з якоря, вони святкували різдво.

Тепер, коли люди з Пупа землі познайомилися з різдвом та Великоднем, вони ще мали познайомитись і з чужими краями. Кораблі привезли тисячу рабів на перуанські острови копати гуано, Єпіскоп Таїті виступив з протестом, і уряд звелів негайно одвезти рабів назад на рідний острів. Однак, поки по них прибув корабель, дев'ятсот чоловік загинуло від хвороб і незвичних кліматичних умов, а з тих ста, що залишились, вісімдесят п'ять померло в дорозі. Тільки п'ятнадцять чоловік вернулося живими назад на острів Пасхи. Вони принесли з собою віспу, яка вмить поширилася по всьому острову і змела майже все його населення, навіть тих, що сховалися в найглибших і найтісніших печерах. Злидні та хвороба зменшили кількість жителів острова до ста одинадцяти чоловік, рахуючи і дорослих і дітей.

Тимчасом на острові вперше оселився чужинець з добрими намірами. Це був самотній місіонер, який щиро хотів допомогти нещасним, та остров'яни геть обікрали його, поцупивши навіть одяг. Він утік з першим же кораблем, але невдовзі повернувся з помічниками і заснував на острові невеличку місію. Через кілька років, коли всі остров'яни, що залишилися живими, дали себе охрестити, з'явився якийсь француз-авантюрист і нацькував їх на місіонерів. Тубільці вигнали місіонера, але й француза вбили, а псалми співали далі вже самі. Ніяких інших слідів місіонерської діяльності на острові не залишилось. В кінці минулого століття європейці прийшли до висновку, що острів Пасхи має чудові пасовиська для овець, і його захопило Чілі. Тепер на ньому є губернатор, священик і лікар, і ніхто більше не живе в печерах або очеретяних хатинах. На зміну стародавній культурі острова Пасхи прийшла цивілізація, так само як у ескімосів, індійців і жителів усіх островів південної частини Тихого океану.

— Але ми прибули сюди не для того, щоб вивчати життя цивілізованих остров'ян, — сказав я, — ми приїхали копати. Якщо відповідь на загадку острова Пасхи і збереглася на сьогодні, то її треба шукати в землі.

— А хіба тут раніше ніхто не вів розкопок? — запитав один із матросів.

— Усі вважають, що тут немає грунту. Дерева на острові не ростуть. Якщо й колись тут не було лісу, то самої засохлої трави недосить, щоб утворився шар грунту. Ось чому склалось враження, що тут нічого шукати в землі.

За весь час на цьому дивовижному острові побували тільки дві археологічні експедиції, і ніхто більше не хотів сюди їхати. Першою була британська приватна експедиція, очолена Кетрін Рутледж. Вона приїхала на острів Пасхи 1914 року на власній шхуні, зробила топографічну зйомку і нанесла на карту все, що можна було побачити, насамперед муровані тераси, старі дороги і понад чотири сотні гігантських кам'яних статуй, розкиданих по всьому острову. Така робота велася тут вперше і забрала стільки часу, що Рутледж ніколи було вести систематичні розкопки. Вона обмежилася тим, що обчистила від землі кілька статуй. На лихо, всі наукові записи експедиції пропали, але Рутледж видала про свою кругосвітню подорож книгу, в якій говориться, що острів Пасхи весь оповитий таємничістю. Її все більше й більше захоплювала дивовижна, нерозгадана таємниця цього острова, над яким витає тінь невідомих скульпторів минулого. Вони всюди нагадують про себе, вони активніші й реальніші, ніж люди, що тепер живуть на острові. Древні творці панують над островом, спираючись на своїх мовчазних кам'яних гігантів, як на васалів. З невідомих нам мотивів вони кам'яними сокирами врубувались у схил згаслого вулкана і змінили вигляд цілої гори, щоб добути матеріал і здійснити свій фантастичний намір — поставити по берегах усіх бухт і на високих пагорбах гігантські скульптури людини.

«Навколо острова — безкраїй простір неба та океану і цілковита тиша. Той, хто живе тут, завжди до чогось прислухається, не знаючи до чого, мимоволі почуває, ніби стоїть перед входом до чогось невідомого, величного, що лежить поза людським розумінням».

Таким сприймала Рутледж острів Пасхи. Вона прямо заявила про його таємницю, тверезо виклала зібрані нею факти і залишила розв'язувати загадку своїм послідовникам.

Через двадцять років військовий корабель висадив на острів французько-бельгійську експедицію. Один із археологів дорогою помер. Поки француз Метро розмовляв з остров'янами, збираючи дані для ґрунтовної праці з етнографії острова, бельгієць Лавашері мав більш ніж досить роботи, вивчаючи тисячі зображень на скелях та кам'яних пам'яток, розкиданих по. всьому безлісому острову. До розкопок і цього разу справа не дійшла.

Французько-бельгійська експедиція ставила перед собою в основному інші проблеми, ніж англійська: статуї не були в центрі її уваги. Метро вважав, що загадковість скульптур перебільшена, що сюди могли прибути звичайні тубільці з інших островів, — їм забажалося робити статуї, а оскільки дерев на острові не було, вони взялися за камінь.

Чимало дослідників побувало на острові Пасхи і до цієї експедиції і після неї. Поки корабель стояв на якорі — кілька днів, а частіше навіть кілька годин, — вони квапливо записували легенди і виманювали вирізані з дерева речі у бідних мешканців острова або збирали зразки такої ж бідної флори та фауни. Поступово маленький островок на краю світу спустошили для поповнення музеїв і сувенірних полиць усього світу. Майже все, що можна було забрати, забрали. Тільки гігантські голови стоять там, де й стояли протягом століть, і з самовдоволеною, закам'янілою посмішкою зустрічають ліліпутів, які приходять сюди, витріщивши очі, дивляться на них і від'їжджають знову. Завіса таємничості, ніби серпанок, огортає острів.

Такі основні моменти історії острова Пасхи.

— А чи не може бути, що остров'яни зберегли ще якісь перекази? — тихо запитав капітан.

— Оптиміст, — відповів я. — Завтра ти зустрінеш таких самих цивілізованих людей, як ми з тобою. Першим почав тут збирати перекази американець Томсон. Це було 1886 року, до того, як на острові осіли чужинці і населення його складалося ще тільки з корінних мешканців. Вони розповідали, що їхні предки прибули сюди на великих кораблях з-за океану, зі сходу, що вони пливли шістдесят днів, тримаючи курс прямо на захід сонця. Спочатку тут жили два різних, народи — «довговухі» та «коротковухі». Але потім почалася між ними війна, і коротковусі. Знищивши майже всіх довговухих, залишилися на острові самі. Всі стародавні перекази можна сьогодні прочитати в книгах, — сказав я. — Тепер у Полінезії усних пам'яток, дуже мало.

— І особливо на острові Пасхи, — додав Гонзало. — Тут тепер оселилось чимало білих людей, побудовано навіть школу і маленьку лікарню.

— Єдине, на що ми можемо розраховувати, — це робоча сила для розкопок, — сказав я. — Та ще, може, купуватимемо в остров'ян свіжу городину.

— Сподіваюсь, що вахіне[2] не відмовляться навчити нас танцювати хулу, — пробурмотів один з машиністів. Інші сміхом і захопленими вигуками підтримали його.

Раптом ми почули чийсь незнайомий хрипкий голос л здивовано озирнулись. Хто це говорив? І що він сказав? Штурман освітив палубу, але нікого там не побачив. Усі замовкли. Нарешті машиніст порушив тишу ще якимось жартом про хулу, але в ту ж мить незнайомий голос знову сказав щось нерозбірливе. Він ніби йшов із-за борту. Ми кинулися до поручнів, сподіваючись побачити чорну воду, однак ліхтарик вихопив з темряви багато звернених до нас облич, та ще й яких облич! Це були чисто піратські фізіономії. Вони збилися в маленькому човні, витріщивши на нас очі.

— Іа-о-рана! — гукнув я навмання.

— Іа-о-рана! — відповіли вони хором.

«Значить, полінезійці, — вирішив я. — Але, боже, скільки різних типів!»

Ми скинули їм трап, і вони один за одним почали видиратись на борт. Здебільшого це були дужі хлопці, одягнуті в якесь неймовірне лахміття. Першим на світло з'явився остров'янин з червоною пов'язкою на голові, в порваній куртці, в підкочених до колін драних штанях. Тримаючи в зубах клуночок, він перекинув через поручні свої босі ноги і став на палубу. За ним виліз здоровило з подзьобаним віспою обличчям, босий, у старій зеленій військовій шинелі. Він ніс на плечі велику дерев'яну довбню і пучок різьблених палиць. Несподівано над бортом з'явилася дерев'яна голова з великими очима, вищиреними зубами й цапиною борідкою, а за нею й увесь дерев'яний тулуб, на якому стирчали ребра.

Фігуру ніс остров'янин у білій безкозирці. Один за одним обідрані гості зіскакували на палубу, здоровалися за руку з тими з нас, хто стояв ближче, і виймали з своїх повних клунків та мішків дивовижні речі. По руках пішли незвичайні дерев'яні скульптури, які скоро примусили нас забути про їхніх власників. Більшість фігурок зображала того самого згорбленого чоловічка з великим орлиним носом, цапиною борідкою, з вухами, мочки яких звисали аж до плечей, з великими вставними очима, з обличчям, спотвореним диявольською посмішкою, з втягнутим животом і випнутими хребтом та ребрами. Манера виготовлення всіх фігур була однакова, відрізнялися вони тільки за розміром. Були тут і інші химерні дерев'яні витвори. Особливо часто зустрічався крилатий чоловічок з пташиною головою, траплялись гарненькі палички і весла, прикрашені масками з витріщеними очима, а також зображення місяця, вкриті загадковими ієрогліфами, яких ніхто з місцевих жителів не може вже прочитати. Все це було вирізано з великою майстерністю і так відполіровано, що здавалось фарфоровим. Не такими вдалими були копії з гігантських кам'яних статуй. Один із остров'ян приніс майстерно сплетений з пір'я костюм, в тому числі й чудовий пір'яний головний убір.

Такої продуктивності я не зустрічав ще на жодному з полінезійських островів, населення яких звичайно не працює більше, ніж це необхідно для прожиття. А тут нас зустрів цілий цех майстерних різьбарів по дереву. Невтаємниченим могло здатися, що автори дивовижних фігурок володіють багатющою творчою фантазією. Та при ближчому ознайомленні виявилось, що всі вони опрацьовують кілька однакових мотивів. Усе було зроблено за раз назавжди встановленими канонами, без жодних варіацій.

Незадовго перед цим я вивчав у національному музеї в Чілі колекцію сучасного народного мистецтва острова Пасхи, зібрану доктором Мостні, і коли остров'яни почали показувати свої вироби, я їх страшенно здивував тим, що знав назву кожної фігурки. Власне, всі ці фігурки були точнісінькими копіями тих виробів, які знаходили тут ще перші відвідувачі і які тепер можна побачити тільки в музеях. Оригінали зараз цінуються страшенно дорого, а оскільки їх більше ніде брати, остров'яни, щоб зберегти ринок, торгують доброякісними копіями.

Різьбарі, зніяковіло посміхаючись, показували на свої порвані штани та босі ноги і пропонували мінятись на одяг і взуття. Через кілька хвилин на палубі, вже повним ходом ішла торгівля. Почасти від бажання придбати ці чудернацькі витвори, а почасти з доброго серця члени команди кинулися до кают і винесли звідти все, що мали зайвого з одягу та взуття. Несподівано на палубі з'явилася і маленька Анетта в піжамі. Вона опинилась у самій гущі і захоплено тягнула за ногу дивовижну птахо-людину, яку тримав під пахвою один з остров'ян, на вигляд — найтиповіший пірат. Помітивши, що фігура сподобалася дівчинці, він тут же подарував її. Тепер уже й Івонна рушила вниз, щоб знайти щось для подарунка.

До мене підійшов фотограф і смикнув за рукав.

— Слухай, там один із цих типів сховав під сорочкою якийсь предмет і каже, що це дуже старовинна річ, яка передавалась із покоління в покоління…

Я посміхнувся, але про всяк випадок підійшов до худорлявого, охайно вдягненого чоловіка з гітлерівськими вусиками, що рисами обличчя нагадував світлошкірого араба.

— Буенос діас[3], сеньйоре, — привітався він і з таємничим виглядом витяг з-за пазухи маленький плоский камінь, на одному боці якого було вирізьблено птахо-людину. Я відразу побачив, що річ зовсім нова, і, не давши її власникові знову заговорити про предків, захоплено вигукнув:

— Невже ти справді сам це зробив?

На мить остров'янин розгубився, збентеження боролося на його обличчі з посмішкою, потім він почервонів і, гордо глянувши на свій майстерний витвір, вирішив, мабуть, що дуже шкода поступатися честю авторства комусь іншому.

— Так, — самовдоволено сказав він, захоплений власним талантом.

Шкодувати про те своє признання остров'янинові не довелось: фотографу сподобалася річ, і він купив її. Несподівано до борту підійшов ще один човен, і мене повідомили, що по трапу підіймається білий чоловік. Це був молодий, стрункий офіцер флоту, який відрекомендувався помічником губернатора і привітав нас від імені свого начальника. Ми запросили його до салону випити склянку вина і пояснили, чому зупинилися на цьому місці. Він відповів, що зараз через негоду ми все одно не змогли б стати на якір біля селища, і порадив завтра вранці перейти під захист іншого миса, ближче до селища, де нам допоможуть висадитись на скелястий берег. Він розповів також, що востаннє сюди приходив корабель півроку тому — це було чілійське військове судно. А в минулому році до острова підійшов великий, розкішний корабель. Губернатора спитали, чи є в готелі ліфт і чи трамвай підходить до пристані, а коли той відповів, що на острові немає ні готелів, ні трамваїв, пасажирам не дозволили зійти на берег. Зате декого з остров'ян пустили на палубу. Вони продали там свої сувеніри і протанцювали хулу. Після цього туристи вирушили далі оглядати Тихий океан.

— Ну, ми-то висадимось на берег, хоч би нам довелось навіть добиратися плавом, — засміявся я, не. підозрюючи, що ці слова виявляться пророчими.

Покидаючи судно, офіцер запропонував нам залишити когось із, остров'ян на борту замість лоцмана для завтрашнього переходу навколо острова.

— Вони крадуть, як сороки, — додав він, — а тому найкраще, мабуть, залишити бургомістра. Ви вже познайомилися з ним?

Я відповів, що ще не познайомився. Бургомістра гордо підвели до мене його підлеглі. Виявилося, що це той самий чоловік з гітлерівськими вусиками, що пропонував підроблений камінь. Зараз сорочка його віддималась од речей, одержаних у фотографа.

— Вождів тут уже не знайдете, зате ось маєте бургомістра острова Пасхи, — сказав офіцер і добродушно поплескав його по плечу. — До того ж він найкращий різьбар по дереву на всьому острові.

— Сі[4], сеньйоре, — сказав бургомістр, сяючи від гордості і червоніючи від збентеження, його приятелі оточили нас тісним кільцем; їм було приємно, що вони мають власного, вибраного ними ж бургомістра. Багато остров'ян здавалися досить-таки кмітливими, а деякі з них виділялись поставою і владними манерами.

— Сі, сеньйоре, — повторив хирлявий чоловік і так випнув груди, що з пазухи виглянули старі штани фотографа. — Я вже тут двадцять вісім років бургомістром. Вони щоразу перевибирають мене.

«Цікаво, чому вони віддають перевагу такому дивакові», подумав я. Мені тоді здавалося, що є серед остров'ян достойніші люди, щоб займати цю посаду.

Офіцерові довелось застосувати всю свою владу, щоб примусити гостей покинути корабель. З нами лишився тільки бургомістр. Я тоді й гадки не мав про те, що він стане головною дійовою особою найдивовижніших пригод, які будь-коли випадали на мою долю.

Вранці другого дня я прокинувся від брязкоту якірних ланцюгів. Швидко натягнувши штани, я вийшов на палубу. Над островом уже сяяло. сонце, і весь він був таким зелено-жовтим, таким привітним тепер, коли нічні тіні розвіялись і вранішнє проміння оживило фарби. Вдалині на схилах стояли вічні статуї. Та ніхто не запалював перед ними вогнищ, ніхто не молився божественному сходові сонця, ніде не видно було ні душі: острів лежав мертвий, наче всі його мешканці вирішили, що ми работорговці, і сховалися під землю.

— Буенос діас, сеньйоре.

Передо мною, піднявши капелюх, стояв бургомістр. Це був один з наших капелюхів: адже вчора він піднявся на борт простоволосий.

— Буенос діас, бургомістре. Щось нікого не видно на березі.

— Не видно, — погодився він. — Ця земля не наша, ми живемо в селищі на другому кінці острова. Тут тепер пасовисько для овець військово-морських сил. Он гляньте, — і він показав на круглий пагорб, по якому й справді, наче сивий килим, посувалась величезна отара овець.

Судно вже залишило бухту позаду: ми пливли вздовж прямовисної стіни, в якій жадібний прибій вигриз вулканічні породи, створивши карколомні прірви. Червонобрунатні та жовтосиві пласти чергувались, як у розрізаному торті, а вгорі, на самісінькому вершечку, видно було зелену траву й старовинні мури, готові щомиті впасти в урвище. Кілометр за кілометром тяглися неприступні кручі, потім берег став нижчий, з круглих, вкритих травою пагорбів, що виднілися в. глибині острова, до моря збігала кам'яниста рівнина. Та в жодному місці зелень не досягала до бурхливого прибою: навколо всього острова, наче барикада, здіймались хаотичні нагромадження чорних лавових брил. Тільки в одному місці кам'яне кільце розірвалось, пропускаючи степ до самого моря: широкий, залитий сонцем берег був надзвичайно гарний і привітний, острів наче посміхався до нас.

— Анакена, — сказав бургомістр, благоговійно схиливши голову. — Колись тут жили королі. До цього берега пристав засновник нашого роду Хоту Матуа.

— А тепер хто тут живе?

— Ніхто. Тільки стоїть хатина пастухів.

Я покликав капітана і показав на берег. Він погодився, що це чудове місце для табору.

Бухта залишилась позаду. Знову перед нами був такий самий дикий, крутий берег із застиглої лави, вздовж якого подекуди стриміли із води скелі. Згодом на заході він почав нижчати, і перед нашими очима з'явилась рівнина, що збігала до моря. Тут розташувалось селище Хангароа: маленькі побілені хатки серед акуратних садків, зрідка — пальми та інші дерева, а далі на пагорбах — купи евкаліптових насаджень. Усе це було відділено огорожею: решта острова належала вівцефермі військово-морських сил.

— Ось моя батьківщина, — гордовито мовив бургомістр.

Місце справді було красиве. Бургомістр міг бути задоволений: ми всі стояли і, як зачаровані, дивилися на берег. Навіть Анетта, не рухаючись, сиділа в Івонни на руках і не зводила погляду з маленького іграшкового селища, що розкинулось під безкраїм блакитним небом. Всі мешканці Хангароа висипали з будинків. Хто пішки, а хто на коні, вони мчали в одному напрямку: туди, куди рухалось наше судно.

— Як же гарно! — захоплювався Тур-молодший. — Ну зовсім, як у театрі!

Капітан наказав підняти всі прапори, і вони замайоріли над судном усіма барвами веселки і всіма сигналами морського коду, від «чуми» до «пошти». Привітно ревіла корабельна сирена. А на березі у відповідь нам хтось підняв на єдиному флагштоці чілійський прапор.

Бургомістр витирав рукавом очі.

— Сеньйоре, — мовив він. — Ось земля Хоту Матуа. Це моя земля. Тут я вже двадцять вісім років бургомістром. Чим був би острів Пасхи без мене? Нічим. Острів Пасхи — це я. Я острів Пасхи! — схвильовано повторював він, б'ючи себе в груди.

Що це, чи не Гітлера бачу я перед собою? Але ж ні, цей простачок значно добріший. Він задоволений тим, що має. Цілком задоволений. Він навіть не думає про ти, щоб відібрати землю по той бік огорожі, зайняту під пасовиська для овець.

— Сеньйоре, — пишномовно вів бургомістр далі. — Тільки ми з вами знамениті на цьому острові. Всі знають мене. А хто знає губернатора? Люди приїздили навіть з Німеччини, щоб узяти на аналіз кров з мого вуха. А з Глазго та Австрії просять прислати різьблені вироби бургомістра острова Пасхи. Світ знає мене. Сеньйоре, подайте ж мені руку, як другові!

Ми потиснули один одному руку, і він ввічливо попросив дозволу називати мене сеньйором Кон-Тікі.

Тим часом ми обійшли ще один мис з стрімкими кручами, і селище сховалося за нагромадженням прямовисних скель та диких лавових острівців, що нагадували старовинні замки з гостроверхими баштами. Хвилі тут з ревом налітали на каміння і відкочувались назад, кидаючи наше судно з боку в бік. Бургомістр, хитаючись од морської хвороби, побрів до шезлонга, однак по дорозі, побачивши, як Анетта вкладала химерну дерев'яну фігурку в іграшкове ліжко, встиг пробурмотіти, що саме тут розгортали свою діяльність птахолюди.

За бурхливим мисом з'явилась відкрита затока.

Стрімкі скелі тут уже не сягали аж до неба, але берег був такий же крутий і неприступний. Остров'яни верхи й пішки перейшли навпростець мис, і на далекому схилі над обривом зібралось уже багато людей та коней. Частина натовпу кинулась вузенькою стежкою над самим урвищем униз, до величезних чорних лавових брил, під якими вирував прибій. Там остров'яни опустили на воду човен, і він затанцював на хвилях, прямуючи до нас.

Капітан підвів судно якомога ближче до берега і наказав кинути якір.

Бургомістр відразу ожив.

— По-нашому «вітаю вас усіх» буде «іа-о-рана куруа», — шепнув він мені — Крикни ці слова, коли зійдеш на берег, якщо хочеш сподобатись.

Поїздка по хвилях, що налітали одна на одну, обіцяла бути бурхливою, тому в човен сіло лише кілька чоловік. Запінений вал підхопив нас і кинув до берега повз велетенську лавову брилу. Стерничий-остров'янин спритно обминув її і встиг вивести човен на спокійніше місце, перш ніж налетіла наступна хвиля. Тут не було ні пристані, ані молу, тільки витвір буйної фантазії матері-природи. Зразу за лавовим бар'єром, на вузькому хребті, що, ніби природні сходи, спускався з плато, завмерли, чекаючи на нас, тісні ряди остров'ян.

— Іа-о-рана куруа! — щосили гукнув я, вступаючи в їхнє царство.

— Іа-о-рана куруа! — луною покотилося над горою, і всі відразу кинулися допомагати нам зійти на берег. Перед нами було зборище найрізноманітніших людей: очевидно, зустрічати нас вийшли майже всі дев'ятсот мешканців острова. Це були полінезійці, але не чистокровні. Одежа їх являла собою найрізноманітніші комбінації одягу з континенту.

Не встиг я вийти з хиткого човна, як мене підхопила стара згорблена жінка, запнута хусткою.

— Таємниця, сеньйоре, — хрипло прошепотіла вона, показуючи на кошик із солодкою картоплею. Обережно відсунувши велику картоплину, вона спокусливо підняла кінчик ганчірки, що лежала під нею.

— Дякую, — сказав я і пішов далі, так нічого й не побачивши. Навряд чи зо мною поділилися б великою таємницею, коли вся гора була вкрита людьми, що дивились на нас Багато остров'ян тримали в руках дерев'яні фігурки і клунки, проте ніхто навіть не пробував що-небудь витягати з них. Вони тільки бурмотіли: «Іа-о-рана, іа-о-рана», коли ми видиралися повз них на гору.

Вершина перед нами була чорною від остров'ян, що обліпили її. Серед них вирізнялась самотня постать у білій сутані, що розвівалась на вітрі. Я відразу збагнув, що це патер Себастьян Енглерт, наймогутніша тут людина, автор книги про острів Пасхи. Ще в Чілі я чув про нього як про некоронованого короля острова. «Якщо він стане вашим другом, перед вами відкриються всі двері, але горе тому, кого він не злюбить», казали про нього.

І ось він стоїть передо мною, розставивши ноги, — широкоплечий, прямий, у довгій, до п'ят, білій сутані, підперезаній тасьмою, у великих, до блиску начищених, черевиках. Голова в нього не покрита, капюшон відкинутий назад, борода розвівається на вітрі. На тлі казково синього неба він скидається на апостола або пророка.

Я глянув у його рум'яне, пооране зморшками обличчя з допитливими очима та мудрою посмішкою і простягнув руку.

— Гостинно прошу вас на мій острів, — було перше, що що він сказав.

Я звернув увагу на форму «мій».

— Так, я завжди кажу мій острів, — додав він. І на обличчі його з'явилася широка посмішка. — Бо я вважаю його своїм і не віддав би ні за які мільйони.

Я це розумів і заздалегідь був готовий підкорятись його владі.

Патер Себастьян засміявся.

— Вам подобаються тубільці? — одразу ж спитав він, пильно дивлячись мені у вічі.

— Чим більше вони тубільці, тим більше вони мені подобаються.

Він засяяв, наче сонце.

— Тоді ми станемо добрими друзями.

Я відрекомендував Гонзало, капітана, лікаря та ще кількох членів експедиції, що зійшли вже на берег, і ми всі рушили до джипа, який стояв на рівному місці серед лавових брил, де паслися коні. Машина їхала без дороги, зигзагами, аж поки досягла якоїсь колії, що тягнулася в глиб острова і привела нас в селище. Ми завернули за огорожу і, нарешті, зупинились перед бунгало губернатора, що стояв осторонь від інших будинків.

Назустріч вийшов невеличкий стрункий чоловік у формі захисного кольору і щиро привітав нас.

І ось перед нами сидять дві головні особи острова: старий, мудрий патер Себастьян і молодий капітан Арпольдо Курті, військовий губернатор острова. Перший прожив тут уже двадцять років і залишиться до кінця своїх днів, другий прибув з останнім військовим кораблем з континенту, щоб за дорученням уряду управляти островом протягом двох років. Хто ж тут керує — збагачений досвідом чи наділений владою? Ми швидко переконалися, що обидва вони становлять нероздільне ціле і діють завжди разом, розв'язуючи найдивовижніші непорозуміння, які тільки можуть виникнути в такій незвичайній громаді на відлюдному острівку.

Після того як капітан подав список наших людей, а лікар повідомив про їхній санітарний стан, усі формальності було закінчено.

— Бажаю успіху в розкопках! — сказав губернатор і потис мені руку. — Ми ставимо вам тільки дві умови: не давайте остров'янам зброї та спиртних напоїв.

— Згода!

— І ще одне, — мовив він, чухаючи потилицю. — Місцеві жителі вас добре знають. Ви завдали вже нам чимало клопоту.

Священик засміявся, погладжуючи бороду.

— Так, тепер хай уже ваше судно бере на себе сторожову охорону, — пожартував він.

Ми нічого не розуміли, поки нам не пояснили, в чому річ. Почувши про те, що пліт «Кон-Тікі» проплив повз них і пристав до одного з островів у південній частині Тихого океану, остров'яни зацікавилися. Коли їхні предки могли зважитись на такі пригоди, то чим вони гірші за них? Дерева на пліт на майже безлісому острові не можна було знайти, але кілька юнаків збили з дощок невеликий плоскодонний човен і вийшли далеко в океан ловити рибу. Течія підхопила їх і понесла від острова Пасхи. Через п'ять тижнів їхній човен ліг на той самий курс, по якому йшов пліт «Кон-Тікі»; голодні і змучені, вони пристали, нарешті, до одного з островів архіпелагу Туамоту, звідки потім дісталися до Таїті.

Це заохотило інших. Кілька остров'ян теж змайстрували плоскодонний човен і налаштувались вийти в море, ніби рибалити. Губернатор знайшов човен, наповнений посудом з водою, і здогадався, в чім справа. Відпускати їх у такій коробці в океан було небезпечно, і він наказав витягнути човен на берег. Коли ж ці любителі мандрів все одно спробували втекти в море, довелося виставити озброєну варту. Губернатор призначив для цього одного з остров'ян і добився тільки того, що в подорож вирушила ще одна людина: під захистом ночі вартовий утік у море разом із господарями човна. Їх віднесло ще далі на захід, ніж попередників. Вони довго не бачили землі, аж поки, нарешті, радісні й щасливі, не пристали до острова Аттія, далеко за Таїті. Тепер жадоба мандрів охопила весь острів. Дві групи зробили собі кожна по човну і тримають їх напоготові десь у глибині острова. Всі остров'яни знають про це. І хоч тут лише кілька чоловік білих, губернатор змушений вдень і вночі тримати варту.

— Тепер же, якщо дозволите, я скажу їм, що знімаю варту, а тих, хто спробує вийти в море, ми доженемо на вашому кораблі, — сказав губернатор.

Я погодився.

— Варта нам потрібна в інших місцях, — пояснив губернатор. — Остров'яни щороку крадуть з ферми до двох тисяч овець. У нас тепер є щось на зразок тюрми для найзапекліших злодіїв, але це мало допомагає, бо арештованим дозволяється ходити додому їсти. Якби ми почали годувати в'язнів, то всі захотіли б стати злочинцями, аби тільки потрапити в тюрму і мати безкоштовні харчі.

— А взагалі вони чудові люди, — казав далі губернатор, і патер Себастьян схвально кивнув головою. — Їх тільки треба розуміти. В цих людей ніколи не трапляється серйозної сварки чи бійки: злодійство завжди було їхнім найбільшим недоліком, але не треба забувати, що вони так само легко й дарують, як і крадуть. Власність у них швидко проводить крізь пальці, вона не має для них такого значення, як для нас.

Патер Себастьян пообіцяв підшукати нам кілька добрих робітників для розкопок, а також встановити для них плату й пайок. Ми мали безліч різноманітних товарів для обміну, які цінувалися тут вище за золото й асигнації, бо на острові не було ні крамниць, ні кінотеатру, ні навіть перукарні.

Ми вирішили, що затока Анакена на протилежному боці острова — найкраще місце для табору експедиції. Для цього малось багато причин. Це було найкрасивіше місце на всьому узбережжі, із зручним піщаним берегом, куди ми могли переправити на плоту все наше спорядження. Там ми будемо найдалі від селища, а це майже усуне небезпеку крадіжок і непорозумінь. Нарешті, наш табір розташується в священній долині королів, де вперше ступив на берег легендарний Хоту Матуа. Кращого місця не можна було й бажати.

Після чудового обіду в бунгало губернатора ми повернулися на судно. Прибережні скелі все ще вкривали остров'яни. На радість патера Себастьяна, ми дозволили всім бажаючим оглянути корабель. Сьогодні остров'яни здались мені охайнішими, чистішими і, головне, не такими обідраними, як учора, коли вони вперше ступили, на борт. Я ніби між іншим сказав про це бургомістрові, який теж устиг вже побувати дома й одягти цілу сорочку. Він лукаво посміхнувся.

— Це наші давні хитрощі. Коли ми одягаємо дрантя, нам більше платять за дерев'яні фігурки.

Море було таке бурхливе, що мало хто зважився прийняти наше запрошення. Тоді ми пообіцяли дати змогу всім бажаючим прийти на корабель іншим разом.

Наші гості саме хотіли повертатись на берег, коли з'явився капітан з книгою для запису відвідувачів.

— Хай у нас залишаться підписи тих, що були на борту, — посміхаючись, сказав він і подав її найкмітливішому на вигляд остров'янину. Той узяв книгу та ручку і, стурбований, підійшов до інших. Вони схилили голови над книгою і щось схвильовано забурмотіли. Нарешті перший остров'янин, такий же стурбований, повернувся назад і подав книгу без жодного підпису.

— Невже ніхто з вас не вміє написати свого прізвища? — здивувався капітан.

— Чому ж, уміємо, — відповів той, — але не хочемо.

Гонзало, почувши це, взяв книгу і підійшов до остров'ян, кажучи, що він чілієць і вони, певно, краще зрозуміють його іспанську мову. Але коли він спробував пояснити, про що йдеться, зчинився страшенний гармидер. Справа мало не дійшла до бійки. Хтось із остров'ян хотів викинути книгу за борт. Мені довелось рішуче втрутитися, щоб виручити Гонзало. Розпатланий, збуджений, він повернувся з книгою в руках.

— Це просто неймовірно! — вигукнув він. — Вони відмовилися розписуватись, бо кажуть, що саме в такий спосіб їхніх предків обдурили й забрали в рабство до Перу!

— Не може бути, щоб їм розповіли про це! — зауважив хтось.

Та коли ми почали підраховувати, то виявилося, що діди нинішніх жителів острова, а можливо навіть батьки багатьох з них, могли бути свідками наскоку работорговців.

Книгу для відвідувачів швидко сховали, і я сказав остров'янам, що їм час повертатись на берег, бо ми знімаємося з якоря. Та ніхто й не думав рушати. Ми почали давати гудки, а машиністи запускали машину з таким свистом і шумом, на який тільки вона була здатна, — нічого не допомагало. Нарешті мені довелось провести кількох гостей до трапу і примусити їх сісти в один з двох грубих човнів, що чекали на них. Коли я велів іти іншим, то побачив, що перша група уже щосили гребе до берега, тягнучи за собою на буксирі другий човен, який раптом чомусь наповнився водою. Я попросив їх узяти і тих, які лишились на борту, але остров'яни відповіли, що повернуться по них, як тільки пристануть до берега і виллють воду. Час минав, та, незважаючи на гудки, які ми весь час давали, ніхто не з'являвся.

Нам треба було завидна змінили стоянку, а висадити гостей на своїх власних човнах серед лавових брил ми; не наважувались. Кінець кінцем, довелось знятися з якоря і вийти в море з нашими новими знайомими на борту. Ніхто з них не реагував на це, ніби так мало й бути. Після того, як ми повечеряли, кок накрив на стіл шістнадцятьом нашим гостям. Їли вони з великим апетитом, а повечерявши, всі кинулись до поручнів, бо почалася качка. Ми підійшли до берега і стали на якір біля тієї самої скелі, що й попередньої ночі. Але наших пасажирів ми не могли здихатись, бо було вже темно. Почав, накрапати дощ. Впустити їх на ніч до кают я боявся — адже ці пірати можуть обікрасти нас до нитки. Тому я запропонував їм такий вибір: або спати на відкритій палубі, або добиратись самим до берега за два заходи на нашому алюмінієвому плоту. Вони вибрали пліт, і ми спустили його на воду. Але тут усі враз забажали плисти за другим заходом, і ми, кінець кінцем, відмовились від думки позбутися їх. Ситі й задоволені, вони дістали гітару й почали танцювати на носовій частині палуби. Це всім сподобалось. Команда давно вже не одержувала відпусток на берег і не розважалась. Тому запальна музика розворушила всіх. Коли вже все одно гості залишились на борту, то чому б не повеселитися? Залунали пісні і чарівні звуки струн у супроводі ритмічних сплесків. Світло корабельного ліхтаря у нічному мороці створювало красивий ефект, надаючи всьому святкової театральності.

Те тера те вака те Хоту Матуа!

Веселість наших безпечних піратів була така заразлива, що і вчені й моряки почали притупувати ногами й підспівувати, як тільки могли.

Тут раптом знову з'явився бургомістр, мокрий і замерзлий. Разом з трьома іншими остров'янами він підплив у темряві до судна на маленькому човні.

Трохи поторгувавшись, ми зійшлись на тому, що він і три його товариші піднімуться на борт і побудуть трохи на судні, але за те відвезуть потім на берег наших шістнадцятьох гостей. Щоб усі були задоволені, я дозволив обом групам залишитися ще на годину. Бургомістр з радістю прийняв мою умову і разом із своїми друзями піднявся на борт. Він подякував за дозвіл залишитися на борту ще годину, але питав, чи не можна його групу теж нагодувати такою вечерею, яку одержали інші.

— Звісно, можна, — дипломатично відповів я, — але після того, як ви висадите тих шістнадцять на берег.

Він задоволено рушив до. музикантів і почав плескати в такт їм у долоні. Але через півхвилини він повернувся до мене й заявив, що треба всіх негайно відправити на берег, інакше вони змокнуть і змерзнуть по дорозі додому.

Як я не просив за них, запевняючи, що обіцяна їм година тільки почалася, бургомістр стояв на своєму. Він почав кричати, щоб припинили музику.

Тоді я вдався до іншої тактики:

— А втім, ви можете поїсти й зараз, — сказав я.

Почувши це, бургомістр умить забув про музикантів і побіг униз, до кока. Набивши рот їжею, він висунув голову, щоб переконатися, чи йдуть за ним його троє друзів.

Він дотримав свого слова, і, коли минула обіцяна година, човен, з якого чулася музика й сміх, вирушив до огорнутого мороком берега. Наш бенкет був досить таки вдалим.

— Гей!

Те тера те вака те Хоту Матуа…

Коли вранці наступного дня ми прибули в долину королів, на столі в нашій кают-компанії хропів сам бургомістр Пупа землі.

Наша перша маленька група бродила по анакенській долині вздовж узбережжя, шукаючи зручного місця для табору. Ніде не видно було жодної живої душі. Раптом на вершині пагорба з'явився самотній вершник — це був місцевий пастух. Під'їхавши до нас, він зліз з коня і привітався. Пастух жив у західному кінці долини в кам'яній побіленій хатці і пас вівці в цій частині острова. Почувши про наш намір оселитися в Анакені, він одразу ж показав на невеликий каньйон з кількома просторими печерами. За його словами, ці печери колись належали Хоту Матуа. В них оселилися, як тільки зійшли на берег, ті, хто справді вперше відкрив острів: король Хоту Матуа та його супутники. Потім вони спорудили собі великі хатини з очерету. Пастух говорив про Хоту Матуа з такою гордістю, з якою англієць говорить про королеву Вікторію. Він не уявляв собі, що можуть бути люди, які не знають про Хоту Матуа. Адже він був альфою і омегою розуміння світу остров'ян, чимсь середнім між Адамом у біблії та Колумбом в історії.

Коли я заявив, що в нас немає потреби жити в печерах, бо ми привезли з собою намети з водонепроникної матерії, пастух показав у протилежний бік.

— Якщо у вас є брезент, ви можете спати он там на березі, на місці старої хатини Хоту Матуа.

Він повів нас долиною до рівної тераси біля підніжжя невисокого, схожого на купол пагорба. Тут скрізь залишились сліди колишньої величі. Просто перед бухтою і з обох її боків здіймалися звернені до моря три храмові тераси, складені з величезних кам'яних блоків. Вони височіли просто над відкритим піщаним берегом і скидалися на фортеці, які захищали місцевість від нападу з моря. Але порозкидані в піску біля них великі жовтосірі кам'яні статуї свідчили про те, що тераси правили їм за постаменти. Всі велетні лежали ниць, головою до центра острова. З цього видно, що вони стояли спинами до моря, а лицем до храмової тераси. Біля середньої тераси одна біля одної лежало багато статуй, а величезні циліндри з червоного, як іржа, каменю, що колись увінчували їхні голови, поскочувалися аж на рівнину. Біля могутньої високої тераси на східному краю бухти лежала тільки одна статуя. Фігура загрузла головою в землю, та, судячи з ширини плечей, вона була набагато більшою за своїх родичів на сусідній терасі. Тут, де тепер лежав цей широкоплечий велетень, жив колись король Хоту Матуа. Пастух благоговійно показав на ще й досі міцний фундамент старої хатини короля. За фундаментом збереглася своєрідна п'ятигранна кам'яна піч — очевидно, тут колись містилася кухня Хоту Матуа.

Це було цікаве місце для розкопок, тому ми й вирішили стати табором на плоскій терасі перед маківкою з поваленого гіганта. Пастух стежив за всім, що ми робили, з великою цікавістю, безустанку повторюючи, що тут стояла хатина короля. Нарешті, впевнившись, що ми цілком уявляємо, де знаходимось, і одержавши пачку сигарет, він попрощався з нами і поїхав.

Незабаром ми почали вивантажувати на берег устаткування. Разом з кількома остров'янами ми спочатку об'їхали на алюмінієвому плоту всю бухту, щоб вивчити хвилі та шхери. Середина бухти була вільна від каміння і не така бурхлива.

Висадивши на берег фотографа з усім його спорядженням, ми вирушили назад до моторного човна, який чекав напівдорозі між берегом і судном. Ми вже відпливли далеченько, як раптом помітили, що з моря котиться велика хвиля, яка саме підняла на гребінь наш човен. Щоб уникнути наступної хвилі, моторист на човні дав повний газ і поплив геть. Ми гребли, напружуючи всі сили, і витримали першу хвилю, але на нас сунула ще одна, зростаючи на наших очах, В наступну мить прямовисний вал підкинув наш пліт догори і перевернув його. Мене щось стукнуло по голові, і, щоб не вдаритись об понтони плоту, я швидко пірнув у воду. Заплющивши очі, щоб у них не попав піднятий з дна пісок, я намагався на глибині відплисти якнайдалі, а коли, нарешті, виринув з другого боку плоту, море було таке саме спокійне, як і раніше.

Цей випадок став для нас повчальним прикладом, оскільки нам треба було ще перевезти на берег усе необхідне устаткування. Хоч такі велетенські вали не часто траплялися в анакенській бухті, все-таки доводилось бути обережним, бо хвилі налітали тоді, коли їх найменше сподівалися. Щоб не мати клопоту з морем, ми закріпили на якорі в бухті, там, куди не досягали хвилі, наш найбільший рятувальний пліт, влаштувавши таким «чином своєрідний плавучий причал. На нього без жодного риску човен доставляв устаткування з корабля, а тут уже ми переносили вантаж на маленький понтонний пліт і, коли не було великих хвиль, направляли його з прибоєм аж до самого берега. Так ми перевезли все необхідне. З корабля моторний човен викликали сиреною, а з берега — з допомогою сигнальних прапорців. На середньому етапі, там, де гуляли буруни, завжди чулась лайка, сміх, можна було побачити мокрі штани. Часто доводилось так скрутно, що кок і стюард доставляли тільки-но спечений хліб у водонепроникних гумових мішках, добираючись до берега плавом.

Море зустрічало людей різким холодом, але піщаний берег був теплий і привітний, тому всі ми почували себе чудово в осяяній сонцем королівській долині. Невдовзі на храмовій терасі серед повалених гігантів один за одним почали з'являтись наші зелені намети, і там, де колись минуло дитинство роду Хоту Матуа, виросло наше мирне селище. Остров'яни, які допомагали нам перевозити спорядження, були в захваті, коли, піднявшись на високий мур, побачили, де ми поставили намети. Бургомістр, набравши в легені повітря, урочисто заявив:

— Сеньйоре, саме тут Хоту Матуа спорудив свою першу хатину, ось її фундамент, а он — кухня.

І знову один поперед одного остров'яни почали розповідати про свого короля, але вони не виявляли невдоволення, що ми вибрали це місце, і охоче допомагали нам ставити намети.

Коли почало смеркати, один з остров'ян привів кілька неосідланих коней, і всі наші гості, попрощавшись, поїхали до селища.

Тієї, ночі я заснув пізно. Я лежав, дивлячись на місячне світло, що проникало крізь тонку зелену матерію намету надо мною, і слухав шум хвиль, що бились об берег, на який колись вперше ступив Хоту Матуа. Цікаво, яке в нього було судно і якою мовою він розмовляв? Який вигляд мала ця долина, коли він прибув сюди? Чи був тут ліс, як зараз на інших островах південної частини Тихого океану? Може, рід Хоту Матуа вирубав і спалив дерева, знищивши, кінець, кінцем, весь ліс так, що острів став таким, як ми бачимо його сьогодні — без єдиного деревця, котре могло б дати затінок цим стрімким горбам?

Мене трохи хвилювала цілковита відсутність дерев і кущів. Може, й справді не варто було вирушати сюди: провадити розкопки? Адже, коли тут ніколи не було рослинності, яка, гниючи, з кожним роком збільшувала б шар грунту, то острів завжди мав такий вигляд, як сьогодні. Якщо фундамент хатини Хоту Матуа ще й досі видно з землі, то грунту й справді тут утворилося дуже мало і так само мало є для нас шансів знайти щось нове. Здається, що, крім піщаних дюн на березі та овечого посліду між камінням, на землі Хоту Матуа нічого не добавилося — вона залишилась такою самою сухою й голою.

До мене долинув сильніший, ніж звичайно, шум хвиль, що одна за одною налетіли на берег, і я помацав на голові гулю. Та коли ми вже опинилися тут, то треба спершу перевірити як слід, чи справді на острові не варто копати, а тоді вже плисти в інші місця, передбачені нашою програмою.

В перші ж дні археологи вирушили на розвідку в обидва кінці острова, а решта наших людей тим часом вивантажувала на берег устаткування і готувалася до дальшої роботи експедиції.

На всьому острові не було жодного струмка, тільки на дні трьох згаслих вулканів утворилися болота і місцями траплялася заросла очеретом вода. Нам доводилося привозити дрова і воду для пиття з вівцеферми Вайтеа, розташованої в горах у глибині острова кілометрів за п'ять од табору. Там ріс невеликий евкаліптовий лісок, а вода текла туди по трубі з колишнього вулкана Рано Арої. Губернатор позичив нам велику, незграбну саморобну баржу, остров'яни підтягнули її до судна, і в тиху погоду ми переправили нею на берег експедиційний джип. Цим ми вирішили питання довозу дров і води.

На острові збереглися залишки давніх доісторичних доріг, а коли додати і те, що управитель ферми звелів розчистити деякі місця від каміння, то на машині ми могли перетяти весь острів, довжина якого становила біля п'ятнадцяти кілометрів.

Патер Себастьян і губернатор допомогли нам роздобути достатню кількість коней і нехитрих дерев'яних сідел. На острові ніхто не ходить пішки, бо тут скрізь повно коричньових, як іржа, і чорних, як вугілля, кусків лави. Каміння місцями так багато, що поміж нього може ступити тільки кінське копито, тому навіть найбідніші остров'яни мають щонайменше по одному скакуну. Діти на острові вчаться їздити верхи, як тільки починають ходити, і ми не раз бачили, як маленькі верхівці, щонайменше по троє на одному неосідланому коні, мчали по рівнині, судорожно чіпляючись одне за одного. Той, що сидів спереду, тримався за гриву.

На узбережжі було багато старих колодязів, майстерно викопаних і викладених. тесаним каменем. Древні жителі острова Пасхи звикли пити напівсолону воду, яку знаходили в підземних джерелах там, де вони вливалися в океан. Тепер біля колодязів збудовано вітряки, що качають цю воду для овець. Тут ми напували своїх коней і брали до табору воду для миття.

Тим часом наш боцман, який був водночас і столяром, змайстрував полички і столи для великого намету, де містилася наша їдальня. Ми закрили всі отвори сіткою, щоб мати змогу спокійно їсти й працювати, бо на острів давно вже завезли мух.

— Треба було б опустити край намету з навітряного боку, — зауважила Івонна, — через сітку летить пилюка.

— Пилюка тут, на цьому острові?

— А ось глянь, — відповіла вона і провела пальцем по книжковій полиці. Там залишився видимий слід.

— Я дуже зрадів. За сотні років так може утворитися товстенний шар грунту! Можливо, робити розкопки на острові Пасхи все-таки варто? Може, саме через те, що тут немає лісу, вітер і негода швидко руйнували гори і, наче снігопад, посилали на вкриту лавовим камінням місцевість цілі хмари дрібної сухої пилюки? Більшість її, правда, зносило в океан, але все ж таки щось залишалося і в траві.

Археологи повернулися з розвідки з цікавими новинами. Вони знайшли залишки древніх кам'яних споруд, які варто було дослідити, бо по них видно, що до прибуття на острів європейців будівництвом займалися люди двох різних культур… Та щоб краще ознайомитися з місцевими умовами, ми вирішили спочатку зробити деякі розкопки в Анакенській долині, поблизу табору, а потім братися за великі земельні роботи.

Вибір упав насамперед на п'ятигранну піч Хоту Матуа і на фундамент хатини, що за формою нагадував човен.

Такі розкопки роблять не киркою й не лопатою, а спеціальною маленькою лопаткою, схожою на кельню. Землю знімають обережно міліметр за міліметром, щоб не пошкодити того, що знаходять у ній. Викопаний грунт просівають через густе сито, так що все цікаве залишається у ньому. Крім того, суворо враховують глибину, бо, звичайно, чим більше заглибишся в землю, тим старовинніші будуть знахідки.

Відразу під дерном лежав кусок кам'яної чаші, а також наконечники від списів та інші гострі предмети з чорного вулканічного скла. Заглиблюючись далі в землю, археологи знаходили куски рибальських гачків з людських кісток і старанно відполірованого каменю. А на глибині фута, поруч з піччю Хоту Матуа, кельня натрапила на якесь каміння. Розчистивши грунт, археологи побачили ще одну п'ятигранну піч, точнісінько таку, як на поверхні. Але якщо верхню піч побудував Хоту Матуа, прабатько мешканців острова, то хто тут жив до нього і готував собі їжу в такий самий спосіб? Остров'яни нічого не розуміли: вони й ті, хто приїздив сюди, вважали, що руїни на поверхні є залишками оселі Хату Матуа, бо він, безперечно, жив на цьому місці. Ще глибше ми знайшли велику кількість уламків рибальських гачків, черепашок, траплялись також кістки, куски деревного вугілля і людські зуби.

Копаючи під нижньою піччю, ми були впевнені, що знаходимось у далекому минулому. Та раптом Білл побачив чудову голубу венеціанську намистину, таку, якими двісті років тому європейці торгували з індійцями. Значить, ми все ще були не глибше епохи перших відвідувань острова людьми нашої раси. Намистина могла бути занесена сюди щонайраніше Роггевеном, отже, ми докопалися приблизно до 1772 року.

Розкривши судновий журнал Роггевена з записом про відкриття острова Пасхи, ми прочитали, що першого остров'янина, який піднявся на борт, було обдаровано двома разками голубого намиста, люстерком і ножицями. Цілком можливо, що кілька тих намистин попало до королівського дому в долині Анакена. Копаючи далі, ми натрапляли на самий тільки гравій без жодних слідів людської діяльності.

Тепер нам було ясно, що на острові Пасхи є що шукати в землі. За розкопки слід братися серйозно. Довелося найняти певну кількість місцевих землекопів, бо для здійснення наших планів ми не могли виділити достатню кількість людей.

Перші дні ми рідко бачили остров'ян. Щоб запобігти крадіжкам і непорозумінням, патер Себастьян настійливо попросив нас заборонити всім місцевим жителям, крім тих, що мали спеціальні доручення, відвідувати табір. Заборонити ж морякам знайомитися з веселими вахіне було неможливо, і патер Себастьян це добре розумів. Та коли вже хлопці хочуть повеселитися, нехай самі їдуть верхи до селища. Інакше всі жителі острова переселяться в табір.

Ми згодились на його пропозицію й натягнули довкола табору мотузку — своєрідну межу, за якою починалася заборонена територія. В більшості випадків це мало величезний ефект. Крім того, остров'янам, за винятком жменьки пастухів, не дозволялося бродити в цих місцях, бо як тільки хто-небудь із них входив за огороду селища, то завжди користався з нагоди, щоб украсти вівцю або й дві. Однак обмежити свободу руху на такому маленькому острівці було неможливо.

Одної з перших ночей у нас було вкрадено два бідони на воду, а гарну мотузку, якою ми відмежували табір, обрізано й забрано як коштовну здобич. Патер Себастьян вважав, що мотузку вкрадено для одного з маленьких човнів, яким остров'яни хотіли втекти в море.

Після цього випадку губернатор послав вартувати біля табору єдиних на острові поліцаїв — Ніколаса й Казіміро.

Ніколас був товстий і низенький на зріст, а старий Казіміро навпаки — худий та високий. До того ж він разюче скидався на незграбну, згорблену людину-привида, яких вирізують з дерева на острові Пасхи. Якби такі фігури не робили ще за часів капітана Кука, можна було б подумати, що Казіміро правив різьбарам за взірець. На боці в Казіміро теліпалась важка шкіряна кобура з револьвером допотопної марки, і кварто було поліцаєві помітити, що хтось з остров'ян — незалежно від статі та віку — наближається до табору, як він починав кричати, і розмахувати револьвером і галасував доти, доки гість, здіймаючи за собою хмару куряви, не зникав за горою. А задоволений Казіміро повертався на територію табору і сідав собі десь у затінку біля намету.

Нам Казіміро подобався: він був щирий і лагідний, хоч і здавався трохи придуркуватим. Ніколас теж був непоганою людиною, але не викликав у нас такої приязні, і найласіші залишки їжі з кухні діставалися в першу чергу худому Казіміро. Він поїдав усе з великим апетитом, його кишені завжди були набиті такою коштовністю, як сигарети. В таборі Казіміро почував себе на сьомому небі, він ставав дедалі ледачішим і тільки те й робив, що лежав десь у затінку під наметом, граючись своїм великим револьвером.

Але одного дня Казіміро вирішив, що за таке сите життя треба якось віддячити. Він заповз у мій намет і пошепки розповів, що на острові птахо-людей є печера з «важливими речами». Колись, ще зовсім маленьким, він був там із своїм батьком та іншими дітьми; батько попросив хлопців зачекати, а сам зник за виступом і заліз у потаємну печеру. Казіміро не знав, де вхід, але якщо я одвезу його туди на своєму човні так, щоб ніхто з остров'ян не побачив, він покаже місце, де тоді стояв, чекаючи батька. Коли ж я знайду печеру, ми поділимося з ним багатством. Очі старика блищали від збудження.

Я не надав великого значення словам Казіміро. Членам експедиції Рутледж і патеру Себастьяну теж робили такі пропозиції. Після того як ці люди завоювали довір'я місцевих жителів, той чи інший остров'янин приходив і заявляв, що знає місце, де можна відшукати потаємну печеру. В таких печерах їхні предки ховали старовинні дерев'яні дощечки з ієрогліфами, чи ронго-ронго, як звалися вони мовою остров'ян. Такі дощечки ронго-ронго варті цілого маєтку. Їх було тільки двадцять у всіх музеях світу, й остров'яни добре про це знали. Та коли після таких пропозицій ціла компанія вирушала до печери з ронго-ронго, пошуки завжди закінчувалися невдачею, бо таємного входу до печери ніхто не міг знайти. «На жаль, — казали в таких випадках остров'яни, — вхід завалило камінням чи землею».

Настала наша перша неділя на острові. Патер Себастьян якось натякнув мені, що коли ми хочемо послухати спів остров'ян, то будемо бажаними гостями в церкві. Скликавши всіх членів експедиції — вчених і моряків, — я розповів їм, що тут, на островах південної частини Тихого океану, церква є чимось особливим. Це не тільки єдина основа, на якій остров'яни будують своє розуміння світу, не тільки місце, де вони знаходять щось замість своєї древньої віри в богів Тікі та Маке-маке, але й єдиний громадський центр остров'ян. Вони приходять сюди в своїй найкращій святковій одежі — адже на цих островах немає ні клубу, ні кіно, ні ярмарку.

Якщо не піти в неділю до церкви, то краще вже не з'являтися на очі остров'янам і в будень. Вони фанатики своєї церкви і можуть сприйняти це як прояв ворожості. На одних островах тубільці протестанти, на інших — католики, мормони чи «брати троїці»; все залежить від того, який місіонер приїхав туди вперше і яку заснував церкву. Недосвідчений гість, сам того не бажаючи, може легко образити релігійні почуття тубільців.

— Я атеїст і ніколи не ходжу до церкви, — сказав Карл. — Але якщо ти вважаєш, що це так важливо, я охоче піду туди.

І ось ми всі — атеїсти, протестанти й католики, — хто на конях, а хто на джипі, вирушили до маленької церковки патера Себастьяна.

На церковному майдані зібралось усе населення острова. Люди були в чистому, випрасуваному святковому вбранні. Ми зайшли до маленької церкви без дзвіниці, повної-повнісінької чоловіків і жінок, дорослих, старих і дітей. Залите сонцем селище спустіло, а тут зібралося стільки людей, що ті, хто сидів скраю на дерев'яних лавах, ледве трималися. Але й сюди, в церкву патера Себастьяна, пробивалося сонце. Воно кидало крізь щілини свої промені на барвистий одяг і веселі обличчя. А під самою стелею спокійнісінько собі літали й щебетали пташки. Патер Себастьян накинув на білу сутану яскравозелену мантію і став схожий на лагідного дідуся. Здавалося, ніби слухаєш оперу.

Найурочистішим пунктом усієї церемонії був спів. Псалми співали полінезійською мовою і здебільшого на старі тубільні мелодії. Співали всі присутні, за винятком нас. Ми ж тільки слухали й не могли наслухатись. Спів був просто чудовий: такий ритм і тембр властивий тільки жителям південної частини Тихого океану.

Служба патера Себастьяна була простою, а проповідь — мудрою. Наші друзі, що сиділи довкола, — «пірати», «розбійники» та їхні веселі жінки — були так захоплені всім цим, як діти бувають захоплені ковбойським фільмом.

Патер Себастьян окремо привітав нас, побажавши успіхів експедиції. Він закликав усіх чоловіків і жінок острова допомагати нам, чим тільки можна, пояснивши, що ми хоч і не одної віри, але такі самі християни і що в нас однакові ідеали.

З цього дня ми ще більше зблизилися з остров'янами: якщо патер Себастьян прийняв нас, то, очевидно, ми хороші люди.

Після відправи всіх членів експедиції запросили на чудовий обід до губернатора. Крім господарів і патера Себастьяна, ми зустріли тут майже всіх білих жителів острова: кількох черниць, які керували лепрозорієм[5], розташованим на північ від селища, чилійського капітана авіації, що вивчав можливості спорудження на острові аеродрому для майбутньої трансокеанської лінії, і двох помічників губернатора. Не було тільки лікаря та вчителя. Ми ще жодного разу не бачили їх, у церкві вони теж не були, і я звернув увагу, що наглядати за губернатором, який хворів на порок серця, попросили нашого лікаря.

Коли ми ввечері поверталися додому, нас зупинив невисокий кремезний чоловік з чорними очима і чорним прямим волоссям. Це був сільський лікар. Він запрошував нас усіх на хулу. Танець хула настільки популярний, що ми не відмовилися.

Танці відбувалися у маленькій хатині бургомістрової сестри, і до нашого приходу там зібралося стільки людей, що деяким довелося вилізати крізь одчинені вікна, інакше ми не змогли б увійти в двері. З жахом я побачив, що по кругу ходить великий глек з рідиною кольору віскі, яку до країв наливають у склянки. Та виявилось, що це тільки «агуа пуро» — чиста вода, яку збирали з даху під час дощу. Всім було дуже весело, а коли жінки витягнули на середину наших зніяковілих моряків і неповоротких учених, примушуючи їх викручуватися в танці, як вугрів на рибальських гачках, у кімнаті вибухнув сміх і посипалися жарти чотирма мовами. Тут було так шумно й тісно, що, здавалось, стіни не витримали б, коли б знадвору їх не підпирало ще більше людей, які намагалися заглянути крізь вікна в переповнену кімнату.

Чотири чоловіки співали й грали на гітарах. У розпалі танців до мене проштовхався сільський лікар і завів розмову на політичні теми.

— Моя мета — відчинити цим людям вікно в світ, — сказав він.

«Саме час, — подумав я, — бо тут скоро нічим буде дихати». Та він мав на увазі зовсім інше. Мені довелося вийти надвір і вислухати його.

Лікар і вчитель стоять в опозиції до всіх інших білих на острові.

— В наших жилах тече індійська кров, — сказав лікар, показуючи на свої блискучі чорні очі. — Ми хочемо, щоб ці люди мали змогу виїздити з острова і вивчати життя на материку.

«А патер Себастьян цього не хоче, — подумав я, — він боїться, що остров'яни проп'ють свій глузд, коли матимуть вільний доступ до алкоголю, і що на материку кожен зможе зловживати їхньою довірою».

— Ми хочемо підняти їхнє життя до сучасного рівня, — вів він далі. — Хочемо, щоб вони, як усі інші люди, ходили взуті.

«А патер Себастьян саме це вважає нерозумним, — подумав я. — Він якось при мені казав, що остров'яни, котрі ніколи не мали взуття, звичніші ходити босоніж по гострому лавовому камінню, від якого взуття швидко псується. У того, хто починає ходити взутим, шкіра на ступнях тоншає, і він збиває собі ноги, коли черевики рвуться. Очевидно, всі ці проблеми мають дві сторони, — міркував я, — і патер Себастьян думає про них ціле життя, а лікар прибув сюди з останнім рейсом військового корабля».

— Перед тим як іти, ви повинні дати музикантам тисячу песо або краще п'ятнадцять доларів твердою валютою. Вони чекають цього, — заявив лікар.

— Але ж усі, хто тут є, їдять наш шоколад і курять наші сигарети. Та й веселяться вони не менше за нас, — здивувався я.

— А хіба в Європі ви не платите оркестру, що грає для вас? Коли ж ви не заплатите музикантам лише тому, що вони тубільці, більше ніхто не запросить вас на танці.

Я потихеньку скликав своїх хлопців, і, подякувавши хазяям, ми вирушили додому, не заплативши жодного ере. Але запрошення на хулу в селище Хангароа не припинялись весь час, поки ми були на острові.

Ми найняли на роботу багато остров'ян. Одні з них жили в селищі і щоранку приїздили до нас верхи, інші переселились у печери поблизу місця розкопок. Щоб звільнити якомога більше своїх людей, ми взяли також чотирьох жінок, які прибирали в таборі та прали білизну. Одна з них, Ерорія, виявилася невтомною робітницею і чудовою людиною. Для тих, хто її не знав, ця жінка здавалася грозовою хмарою. Та варто було викликати в неї посмішку (що, до речі, легко було зробити), як хмара випаровувалася, ніби вранішня роса, і все її грубе обличчя сяяло сліпучим сонячним світлом. Вона вже кілька років служила в патера Себастьяна, і він послав її до нас наглядати за табором, як найчеснішу і найвідданішу людину. Як не дивно, але Ерорія та її стара сива зовиця Маріанна були найзавзятішими дослідницями печер. Із свічкою й маленькою залізною сапкою вони обходили весь острів, нишпорячи по старих печерах, де колись жили люди, і викопували в них прадавні кам'яні сокири та кістяні знаряддя для невеликої колекції патера Себастьяна.

— Тільки в печерах ще можна щось знайти, — сказав нам патер Себастьян. — Візьміть Ерорію і Маріанну і попросіть їх показати всі старі печери, які вони познаходили.

— Коли розкопки вже йшли повним ходом, ми осідлали чотирьох коней і разом з Ероріею, Маріанною та фотографом вирушили оглядати підземний світ.

Першого дня ми з ранку до вечора лазили по темних печерах. Деякі з них були зовсім відкриті — варто тільки зігнутися, щоб увійти всередину, інші — так замуровані камінням, що виднілося лише маленьке чотирикутне віконце, в яке можна було влізти лише плазом. Але в більшості вони являли собою справжні пастки, куди треба було засувати спочатку випростані ноги, потім, витягнувши руки над головою, вигинаючись, як змія, пролізати крізь довгу, вузьку шахту. Майже всі ці шахти були старанно викладені кам'яними плитками, часто дуже майстерно відполірованими. До багатьох печер вхід пролягав крізь кам'яну стіну горизонтально або під невеликим кутом. Але траплялись і такі, де шахта йшла в землю вертикально, як димар, і доводилось притримуватися стегнами і плечами, поки не дістанешся до темної, як ніч, печери.

Більшість цих печер такі низькі, що в них ніяк випрямитися на весь зріст. У деяких можна тільки сидіти або стояти, зігнувшись у три погибелі. Тут жили мешканці острова Пасхи в давнину, принаймні в ті неспокійні часи, коли не почували себе безпечно в очеретяних хатинах на поверхні землі. Тут вони ховалися й тоді, коли острів відвідували представники нашої раси.

Більшість печер були такої величини, як середнього розміру ванна кімната, і такі темні, що не видно було навіть власної руки. Холодна долівка була вкрита товстим шаром покидьків і так утоптана тисячами рук і колін, що стала тверда, як дорога. Стелею й стінами правила просто скеля, подекуди трохи підмурована.

В одному місці ми спустилися ніби у великий мурований колодязь. На дні його зяяв вузький отвір, що вів до трьох просторих печер, розташованих похило одна над одною. Це місце для Ерорії було особливо дорогим — воно колись належало її родові, в цих печерах жив її дід. Долівку тут жінки старанно перекопали своїми сапками. Я підняв з землі відпилений шматок людської кістки з діркою на одному кінці. Його можна було носити на шиї як амулет.

Трохи ближче до берега Маріанна показала на зарослий фундамент схожої на човен очеретяної хатини. Сліди таких хатин ми бачили по всьому острову. Тут народився її свекор, батько Ерорії, і тут він. жив, аж поки все населення не переїхало до селища Хангароа, де всіх жителів острова охрестили.

«Виходить, це було не так уже й давно», подумав я і глянув на одягнутих у штани жінок. Судячи з зовнішнього вигляду і манер, можна було подумати, що вони цивілізовані ще за часів Ноя.

Фундамент хатини нагадував борт великого човна з гострими носом та кормою і складений був з майстерно обробленого каміння. На верхній його частині виднілись глибокі ямки, куди вставляли жердини, що правили за кістяк самої хатини. Якщо всі житла, залишки яких ми бачили, використовувались одночасно, то колись на острові Пасхи жило чимало таки людей.

Ерорія й Маріанна знайшли дуже багато таких печер. У більшості з них жінки вже длубалися своїми сапками, але деякі були ще не «відкриті», тобто ніхто не відвідував їх, з того часу, як останні мешканці пішли звідти, заваливши отвори лавовими брилами. Одного разу я, одкотивши таку брилу, щоб залізти в печеру, знайшов під нею цілу купу нерухомих скорпіонів — штук чотирнадцять. В іншому місці вхід у печеру був такий вузький, що мені довелося спорожнити всі кишені, зняти сорочку, і тільки тоді, після багатьох спроб, я насилу протиснувся всередину. Внизу світло ліхтаря намацала білі людські кістки. Я обережно підняв один череп і знайшов під ним блискучий чорний обсидіановий наконечник для списа та осине гніздо. Я подякував долі за те, що гніздо було порожнє, інакше мені довелося б скрутно в тій тісній пастці.

Надвечір ми поверталися додому кам'янистим гірським шляхом на захід від табору. На кожному кроці нам траплялися то величезні лавові брили, то купи дрібного каміння. Біля однієї такої купи, схожої на тисячу інших, ми злізли з коней. Маріаннин син якось сказав їй, що бачив тут вхід до печери «іншого типу». Як можна впізнати потрібне місце серед одноманітної кам'янистої місцевості, для мене було таємницею, тим більше, що Маріанні дали тільки усну «адресу», печери. Зате їй, мабуть, була б набагато важче розібратись у лабіринті міських вулиць.

На цей час ми з фотографом уже вважали, що жінки, потомки мешканців печер, добре навчили нас лазити по вузьких шахтах. Ми сліпо слухались усіх їхніх порад і завжди влізали в шахту ногами вперед, витягнувши руки над головою, а коли шахта була не вертикальна, повзли на спині. Але біля цієї печери Маріанна спочатку лягла на живіт, освітила чотирикутний прямовисний канал, потім попросила мене повернутись обличчям у певному напрямку і лізти, не міняючи положення. Під вагою власного тіла я поволі опускався донизу. Коли це було потрібно, я гальмував плечима і стегнами. Тут була так тісно, що руки довелося підняти, стуливши їх докупи над головою. В глибині шахта закінчилась тупиком, і я опинився на дні з безпорадно затиснутими вгорі руками.

З одного боку я намацав ногами чотирикутний отвір. Я поволі опускався, поки не сів, засунувши ноги в дірку, цілком защемлений між камінням. Тепер я мусив щосили підтягувати тулуб, поки, нарешті, не опинився в горизонтальному каналі лицем догори з так само затиснутими над головою руками. «Ні, вже краще сучасна квартира з ліфтом! — подумав я. — Препогано почуваєш себе, коли отак лежиш, впираючись носом у камінь, не маючи змоги навіть поворухнути руками. Ти ніби закований у цій щурячій норі. Здається, що важкі кам'яні стіни дедалі щільніше стискають голову і кричать: «Руки вгору, ти полонений!» Найкраще не слухати цього крику і не пробувати звільнити руки. Краще взагалі ні про що не думати, тільки повзти далі, чіпляючись п'ятами і посуваючись на спині, поки не можна буде зігнути колін і вільно рухати ногами або ж не відчуєш, що вперся в стіну і далі в цьому напрямку рухатись нікуди. Якщо нога натрапляють на стіну, це означає, що хід завертає під прямим кутом в інший бік. Все так же, з руками над головою, перевертаєшся на живіт і заповзаєш у прямовисну шахту, яка закінчується останнім хитромудрим поворотом. Тут тебе ще більше стискає, доводиться знову перевертатися, щоб залізти в горизонтальний уже тунель. Та ось дно та стіни розступаються, і ти опиняєшся в печері. Можна звільнити руки, обтрусити з обличчя пісок і, обережно рухаючись, щоб не вдаритись головою об стелю, засвітити світло.

Згодом, побувавши в кількох таких печерах, я навчився повзти, тримаючи в руці ліхтарика, і міг бачити: позад себе вузьку шахту, якою посувався. Такі шахти завжди були гарно викладені кам'яними плитами без цементу. В поперечному розрізі вони мали вигляд квадратного вузького димаря. В деяких полірованих плитах були симетрично видовбані заглибини. Це свідчило про те, що їх узято з фундаменту очеретяних хатин. Очевидно, люди, які колись будували ці входи до печер, руйнували світлі ідилічні очеретяні хатини, щоб спорудити замість них препогані щурячі нори.

Під час першої мандрівки в темний підземний світ острова Пасхи я не взяв з собою навіть сірників. Утоптана долівка ховала багато несподіванок, і мені, як сліпому, довелося стояти в темряві й чекати. Я прислухався й почув, що в шахту спускається котрась із моїх супутниць. Незабаром біля мене вже стояла стара Маріанна. Вона засвітила свій недогарок, та це мало допомогло. Темрява тут виявилась такою густою, що я побачив тільки Маріаннині блискучі очі серед глибоких зморщок та. копицю сивого, як попіл, волосся — наче якийсь химерний портрет у темній рамці. Вона засвітила ще один недогарок і дала його мені.

Тримаючи свічки у витягнутих руках, ми поступово почали розрізняти форму стін. На долівці лежало кілька наконечників від списів. Нарешті з'явилася й Ерорія, стомлена, засапана. Дорога далась їй нелегко, але вона все-таки прийшла. Жінки розповіли мені, що ця печера — не звичайне житло, а місце, куди ховались під час війни, бо ворог сюди дістатися не міг. Якщо це справді було сховище, то, судячи з товщини шару відходів, натоптаних на дні печери, війн тут було багато і тривали вони довго. Я не міг зрозуміти, як люди зважувалися залазити в цю щурячу нору під час війни. Адже варто було ворогові завалити отвір камінням, і вони залишилися б тут навіки. Але, очевидно, вся штука була в тому, щоб тримати печери в таємниці. Коли втікачам це щастило, вони закладали за собою вхід невеликою плитою, і ворог їх уже не міг знайти.

В одній стіні ми помітили між камінням невеликий отвір. Я, а слідом за мною Маріанна та Ерорія відразу ж полізли в нього. Невдовзі ми опинилися в іншій, просторішій печері. Пробравшись ще крізь одну маленьку дірку в кутку, ми потрапили до такої великої печери, що при світлі не могли побачити її стелі. Ми пішли далі: місцями тут було так просторо, як у залізничному тунелі, місцями доводилось перебиратися через купи каміння й глини, а місцями навіть повзти на животі, доки стеля знов не піднімалась, утворюючи просторий канал. Щоразу, коли я обертався поглянути, чи йдуть мої супутниці, то бачив прямо перед собою обличчя Маріанни: вона не відставала від мене ні на крок.

Маріанна навчила мене уникати розхитаних плит, що звисали зі стелі, дірок і тріщин на дні. В одному приміщенні ми побачили струмок. Він перетинав нам шлях і зникав у боковому отворі. Ми й собі залізли туди. Тут люди видовбали на долівці жолобок, яким вода стікала до кількох штучних ямок, схожих на тазики. Я вимив руки в найнижчій ямці, а з верхньої напився, набираючи воду пригорщами. Вода здавалася смачною, як найкраще вино, — холодна, чиста, приємна. І я подумав, що древні жителі печер були вибагливіші до води, ніж ми, городяни, що споживаєм третьосортну рідину з металевих труб.

В глибині гори печера розгалужувалась на численні ходи — вузькі катакомби з рівною долівкою; стеля та стіни мали красиві округлі лінії, без жодних западин і виступів. Страшенно хотілося вірити, що все це створила людина, однак насправді це були тільки канали, де скупчувалися в розпеченій масі гази ще в ті часи, коли острів, Пасхи спливав рідкою лавою. Довгі проходи з гладенькими, ніби гарно відполірованими, хвилястими стінами були місцями такі вузькі, що, коли ми повзли, вони облягали наше тіло, як добре зшитий по фігурі костюм. Деякі з них закінчувалися невеликими куполами у формі дзвонів, інші були завалені камінням або так звужувались, що крізь них не можна було протиснутись.

Ми обнишпорили чимало цих великих печер, що йшли одна за одною, як нанизані на нитку перлини. Всі вони мали старанно закладені камінням виходи на поверхню, і потрапити сюди можна було тільки вузькими, покрученими тунелями, де будь-який ворог виявився б цілком безсилим. У багатьох найбільших печерах текли струмки; два з них мали справжні підземні басейни, а в третьому ми знайшли глибокий мурований колодязь з холодною, як лід, водою. Місце довкола нього було викладено плитами й оточено мурованою терасою висотою в три метри.

В цих приміщеннях могло заховатися все населення острова Пасхи, але було очевидно, що кожний вхід у печеру належав окремому родові чи родовій групі. Люди жили тут, коли на острові лютували криваві громадянські війни й ніхто не міг безпечно спати в очеретяних хатинах.

Обходячи ці великі темні сховища, я думав про те, яке безглуздя чинили люди цього сонячного острова на Тихому океані, ховаючись під землю замість того, щоб жити в мирі з своїми сусідами. Але потім я подумав про людей двадцятого століття. Адже ми теж від страху стали копати собі глибоко під землею сховища, бо ми самі й наші сусіди почали бавитись атомною бомбою. І я простив примітивних предків Ерорії та Маріанни. Думаючи про страхітливі привиди минулого й майбутнього, я поповз довгою покрученою шахтою і відчув себе страшенно щасливим, коли опинився на осяяній сонцем землі, де паслися вівці і стояли коні, прислухаючись до шуму океану.

Ми витратили вісімдесят хвилин, поки пройшли і проповзли усі ходи першої великої печери. Піднявшись на поверхню крізь найдальшу шахту, ми зустріли наляканого фотографа. Він спускався слідом за нами в отвір, але раптом напівдорозі відчув приступ клаустрофобії[6] і вирішив повернутися на поверхню, щоб зачекати нас там. До цього часу на огляд печери ми гаяли не більше двох-трьох хвилин, бо нам не треба було їх розкопувати. Тому, терпляче почекавши три чверті години, фотограф захвилювався, всунув голову в отвір, погукав нас і, не діставши відповіді, по-справжньому перелякався. Він довго кликав нас на всі лади, аж луна розлягалася печерою, але єдиний, хто, кінець кінцем, його почув, був старий Казіміро, який прибіг здалеку з своїм револьвером і вірно дожидався нас разом з фотографом.

Маріанна вилізла остання. Піднявши з каміння свій старий солом'яний капелюх, вона порадила нам завжди брати з собою головний убір чи іншу якусь річ і залишати її нагорі, коли спускаєшся в печеру сам. Вона розповіла, що якось чілійські матроси полізли з одним остров'янином під землю шукати скарбів. Унизу в них зіпсувався ліхтар. Поки вони шукали дороги назад, скінчились і сірники. Матроси опинились у цілковитій темряві між кам'яними стінами і не могли знайти виходу. Врятували їх куртки та безкозирки, залишені нагорі. Остров'яни знайшли ці речі й зрозуміли, що під землею хтось є.

У кількох печерах археологи розкопали долівки. Жителі кидали всі відходи просто під ноги, і в багатьох місцях купи сміття сягали аж під стелю. Тут було багато риб'ячих кісток, черепашок, рідше траплялися кістки курей і черепах. Щури та людське м'ясо теж входило в меню жителів печер. Вони смажили його на розпеченому камінні.

У темряві, яку були не в силі розвіяти примітивні кам'яні світильники, вони розгубили на долівці безліч тонесеньких голок з людських кісток. Найпростіші знаряддя з каменю, кісток та вулканічного скла, а також нехитрі амулети з кісток і черепашок — ось усе, що ми знайшли в цих житлах.

Але щось тут було не так! Хіба могли ці примітивні людоїди створити класичні гігантські статуї гордих володарів, що здіймаються над усім островом? Як міг народ, ще зовсім не проявивши себе в інших областях культури, виховати геніальних інженерів і талановитих скульпторів, котрі спорудили такі велетенські монументи? І як здійснювалась обробка цих монолітів людьми, що навіть не жили разом у селищі, а тулилися в розтиканих тут і там очеретяних хатинах або заповзали в тісні печери?

Я заліз крізь вузький отвір у печеру, де Білл при свічці обережно орудував кельнею. Біля нього лежала сумка, повна обгорілих людських кісток.

— Все ті ж примітивні залишки, — сказав він, викопавши кілька кутніх зубів. — Глянь-но, ці тварюки жерли одне одного, випльовуючи зуби собі під ноги.

Людське м'ясо їли тут не лише в окремих урочистих випадках. В остров'ян збереглася легенда про воїнів, які охочіше їли своїх родичів, ніж курчат і рибу. Існують також перекази про ще давнішу епоху величі острова, коли довговухі жили в злагоді з предками теперішніх мешканців острова — коротковухими. Але згодом довговухі почали примушувати коротковухих надто багата працювати, і це викликало війну, під час якої всіх довговухих спалили в рову. Відтоді ніхто більше не будував статуй, а частину тих, що вже стояли, повалили на землю з допомогою канатів. Громадянська війна, ворожнеча між родами і канібалізм тривали аж до того часу, коли в період дитинства батьків теперішнього покоління на острів прибув патер Еугеніо і мирно об'єднав у селищі Хангароа все населення острова.

Патер Себастьян був переконаний, що на острів прийшли два різні народи з різними культурами, і остров'яни теж твердять, що саме так і було.

В своїй книзі патер Себастьян вказує, що мешканці острова Пасхи багато чим відрізняються від мешканців інших островів Тихого океану і що серед них, безумовно, зустрічаються потомки якоїсь білої раси. Це помітив ще: Роггевен та перші мореплавці, які побували на острові. Патер Себастьян пише, що, за існуючими тут переказами, предки багатьох остров'ян у давні часи мали білу шкіру, руде волосся й голубі очі.

Коли патер Еугеніо — перший європеєць, що оселився тут, — зібрав усіх жителів у селищі Хангароа, він був здивований, побачивши багато людей із зовсім білою шкірою. Та й п'ятдесят років тому, під час перебування експедиції Рутледж, мешканці острова все ще ділили: своїх предків по кольору шкіри на дві раси і розповідали, що їхній останній король був білий. Люди з білою шкірою викликали загальне захоплення й повагу, і жителі острова Пасхи, які займали визначне становище, робили собі спеціальні процедури, щоб якомога більше скидатися на своїх обожнюваних предків.

Якось до табору зайшов патер Себастьян, щоб одвести нас у печеру Ана о Кеке, священне місце, де «вибілювали» шкіру дівчата неру. Так називали колись-спеціально вибраних молодих дівчат, яких садовили в глибоку печеру, щоб до певних релігійних свят у них якнайбільше побіліла шкіра. Дівчата довгий час не бачила людей і денного світла; їжу їм приносили призначені для цього жінки. Остров'яни ще й досі пам'ятають, як після повернення з континенту вивезених работорговцями людей на острові лютувала віспа. Хвороба не досягла тільки до печер, де ховалися дівчата неру. Але вони повмирали, кінець кінцем, від голоду, бо ніхто більше не приносив їм їсти.

Вхід у печеру Ана о Кеке, тобто «Печеру, куди заходить сонце», містився на східному кінці острова.

Щоб дістатися туди, нам довелось обминути крайній у східній частині острова вулкан Катікі, за яким височіли три горби, де іспанці встановили колись свої перші хрести. Тут містилась також одна з житлових печер, а поруч з нею в скелі було вирубано страшну голову диявола. Під час дощу вода стікала їй прямо в пащу, таку велику, що я легко заліз у неї і сховався за нижньою губою. Але патер Себастьян повів нас далі на високу кручу, що нависла над морем. Він ступав по самому краю кручі так швидко, що ми четверо, йдучи слідом за ним, просили його бути обережним, бо над кручею дув сильний східний вітер, рвучи одежу, і ніхто з нас не почував себе впевнено. Та наш друг у сутані до п'ят і в грубих чорних черевиках спокійно крокував далі. Патер Себастьян шукав печеру, але не пам'ятав точно, де вона знаходиться. Нарешті він радісно посміхнувся й підняв руку: знайшов! Він одломив кусок брунатної породи, показуючи нам, що каміння тут крихке і треба бути, обережним. Потім нагнувся над самою кручею, вітер рвонув його капюшон і сутану, і ми тільки його й бачили…

Від несподіванки Карл аж присів і схопився за капелюх; я підповз до кручі, обережно виглянув через край. Передо мною було стрімке урвище, а далеко внизу, біля підніжжя гори, поволі котилися піняві хвилі. Океан, скільки сягало око, був укритий білогривими валами. Шуміло море, свистів вітер. Ліворуч на вузькому виступі я побачив білу сутану патера Себастьяна. Вітер, б'ючись об скелі, весь час міняв напрямок. Патер Себастьян, пересилюючи його, притискуючись до каміння, обережно спускався вниз.

Як я захоплювався цим старим священиком! Його віра була така глибока, що він зовсім не боявся фізичної небезпеки. Здавалося, що він здатний іти навіть по воді. Ось він обернувся до мене, посміхнувся, показав собі під ноги і підняв пальця до рота, даючи мені зрозуміти, щоб я взяв їжу, — там, унизу, ми поснідаємо. Від поривів вітру мені стало не по собі, тому я якнайшвидше відповз од краю кручі. Потім скинув сорочку, взяв пакунки з їжею і поліз на виступ слідом за патером Себастьяном. Метрів за двісті підо мною клекотів прибій. Гірські хребти — не моя стихія, і я не почував себе так упевнено, як старий священик, коли спускався вниз, притиснувшись животом до скелі. Я щоразу пробував чи міцно тримається під ногами каміння. Але все-таки найгірше допікав вітер.

Я досяг маленького виступу, де єдиною опорою було щось схоже на уламок лави. Коли цей уламок витримав патера Себастьяна, то, очевидно, він витримає й мене. Я легенько штовхнув його ногою, але натиснути дужче не наважився.

Глянувши вниз, я знову побачив патера Себастьяна. Він сміявся, висунувши голову й плечі з отвору, напевно, вдвічі меншого за вхід до собачої буди. Завжди пам'ятатиму його таким — Діогеном у бочці острова Пасхи, з тонкими окулярами на носі, з широчезними білими рукавами й розкішною бородою. Побачивши мене, він помахав рукою й крикнув:

— Гостинно прошу до моєї печери!

Я ледве почув його слова крізь шум океану. Нараз борода його сховалась у вузенькому отворі — він просунувся далі в тісну щілину, щоб дати мені місце, бо зразу ж від печери скеля стрімко обривалась у море. Я переліз на виступ біля входу й протиснувся слідом за ним у печеру. Шум, вітер і світло лишились позаду. Спочатку було надзвичайно тісно, але трохи далі стеля стала вищою. Тут, усередині гори, панувала цілковита тиша. При слабкому світлі, що проникало із щілини, ми ледве розрізняли один одного. Але, засвітивши кишенькового ліхтарика, я побачив на нерівних стінах багато дивовижних знаків і малюнків.

Це була печера Ана о Кеке. Тут бідні дівчата сиділи тижнями, а може й місяцями, чекаючи, поки їхня шкіра побіліє так, що можна буде показуватись людям. Висота печери не досягала й півтора метра, а місця було не більше, як на десяток дітей, та й то лише тоді, коли їх посадовити вряд попід стінами.

Через хвилину стало темно — в печеру спускався ще хтось. Це був один з остров'ян, що супроводили нас. Патер Себастьян одразу ж послав його по інших, кажучи, що їм нічого боятися, коли він, шістдесятивосьмирічний старик, перший пройшов сюди. Невдовзі ми вже всі сиділи за сніданком. Показавши на маленький отвір у. задній стіні, патер Себастьян розповів, що крізь нього можна пролізти ще в одну печеру, яка міститься на глибині трьохсот вісімдесяти метрів. Він відвідав її, але це була найгірша прогулянка з усіх, які йому будь-коли доводилось робити, і він нізащо не погодився б повторити її. Десь напівдорозі хід до печери стає такий вузький, що людина ледве може протиснутися крізь нього, а в самій печері, наче в могилі, валяються зуби й кістки. Для патера Себастьяна лишилося загадкою, як можна було внести туди тіло померлого: посувати його поперед себе неможливо, а тягнути за собою — значить закрити собі вихід.

Я надів сорочку і вирішив спуститися в цю печеру. Патер Себастьян засміявся від думки про те, що мене чекає. Він запевняв, що я повернуся, як тільки побачу, що це за шлях.

Супроводжувати мене викликався тільки один остров'янин, і ми полізли в отвір.

Печера розгалужувалась, але канали відразу ж сходилися знову, утворюючи вузький прохід, по якому нам довелось повзти. Незабаром стеля піднялася вище, і ми опинились у довгому тунелі, такому високому й просторому, що для економії часу навіть почали бігти. Ліхтарик у нас був поганий, він ледве блимав. У таборі зіпсувались усі батарейки, і про всяк випадок у мене в кишені був ще недогарок свічки й коробка сірників. Щоб заощадити батарейки, я гасив ліхтарик, і ми пробігали, проходили чи проповзали в темряві ту відстань, яку встигали розгледіти, коли вмикали світло. Не минулося без того, щоб ми кілька разів не вдарились головою об стелю. Зверху за шию нам сипались невеличкі камінці, що дзвеніли, як скло. Невдовзі ми досягли такого місця, де по глинястому дні протікав струмок. Хід ставав дедалі нижчий, і скоро нам уже довелося рачкувати по воді та грязі. Кінець кінцем, він став таким низьким, що ми змушені були лягти на живіт і повзти. Холодна, як крига, грязюка проникала до тіла крізь сорочку й штани.

— Чудовий шлях! — крикнув я назад.

Мій супутник, що місив болото за мною, засміявся. Пробиратися ставало все важче й важче. Тепер я зрозумів, що мав на увазі патер Себастьян. Та коли він міг тут пройти, то ми не повинні відступати з півдороги. В наступну мить я вже майже жалкував, що не повернувся. Ми й так лежали наполовину у воді й рідкій грязюці, а тут ще раптом прохід настільки звузився, що я ніяк не міг знайти далі дороги. Ліхтарик води не боявся, але як можна вичистити скло, коли сам мокнеш у болоті. При тьмяному світлі я побачив, що отвір не тільки вузький, а й дуже низький. Здавалося, пройти далі не можна. Однак патер Себастьян зумів же пробратися сюди. Я через силу втиснув груди в щілину і відчув, що повільно, але просуваюсь. Зверху й знизу давила гора, та я, розгрібаючи грязь, дюйм за дюймом рухався вперед. Все це було так трагікомічно, що я не втримався і крикнув знову супутникові: «Чудовий шлях!» Але він уже втратив почуття гумору.

— Поганий шлях, сеньйоре, — почулось у відповідь.

Так, ніби здавлені стальними лещатами, ми проповзли ще метрів п'ять і, подолавши це «вушко голки», опинилися, нарешті, там, де лежали скелети. Тут знову було сухо. Стеля здіймалася вже вище, так що ми могли рачкувати, йти і навіть бігти. Якщо бідні дівчата неру, бажаючи трохи розім'ятись під час свого довгого перебування в печері, лізли сюди, то це була зовсім не романтична прогулянка при місячному світлі. Я весь був у холодній липкій грязюці, а коли обернувся поглянути, чи йде мій супутник, то побачив живого шоколадного чоловічка: тільки зуби й очі його вирізнялися на фоні стін.

Нарешті печера закінчилася слизькою, крутою глиняною гіркою, що здіймалася до отвору в склепінні. Після численних спроб я, кінець кінцем, видерся нагору під купол, який мав форму дзвона і, здавалося, був зроблений рукою людини. Насправді ж він утворився від скупчення газу. Тут я знайшов недогарок, залишений колись патером Себастьяном. Моя свічка теж збереглася в задній кишені. Я спробував запалити знайдений недогарок, але сірники відсиріли.

По обличчю в мене градом котився піт. Повітря було важке, і я поспішив злізти вниз, де мене чекав мій чорний від бруду супутник. Ми швидко, як тільки дозволяли умови, рушили назад — то плазом, то інколи навіть бігом. Почуваючи себе так само погано, ми мовчки пробирались по воді й грязюці, як два кроти, аж поки знов не опинились у страшному «вушкові голки». Остров'янин повз слідом за мною. Дюйм за дюймом ми посувались уперед, стискаючи груди, бо гора не хотіла поступитися, щоб дати місце двом людським тілам.

Дорога сюди була довга, але назад вона здавалась ще довшою. Ми ще пробували жартувати — адже скоро ми знову виберемося на свіже повітря. Але я почував себе кепсько: геть мокрий, забруднений, страшенно стомлений. Піт заливав мені обличчя. Повітря було задушливе. Скоро ми зовсім замовкли, і тільки повзли по слизькому багні, витягнувши вперед руки. Я намагався не впустити в грязюку ліхтарика.

Здається, стало просторіше. Але через хвилину прохід знову звузився. Дивно, що йому так довго немає кінця і що ми й досі не досягли зовнішнього тунелю. Ця думка вертілась у моєму стомленому мозку, поки я підтягувався вперед, щоб утиснути своє тіло в нору. Нарешті при слабкому світлі ліхтарика я побачив, що канал перед самим моїм носом круто піднімається вгору і нам не протиснутись крізь нього. Може, спускатися тут було набагато легше, і я не передбачив, як важко буде видиратися назад? Дивно, але я нічого такого не пам'ятав. Мільйони тонн тиснули мені на спину й на груди. Напружуючи останні сили, я просунув своє тіло ще трохи вперед, вигнувся, намагаючись заглянути в отвір, і, на свій жах, побачив, що цим каналом нам не пролізти.

— Далі пробиратись нікуди, — сказав я своєму супутникові.

— Повзіть, сеньйоре, іншого проходу немає, — простогнав він у відповідь.

Я ще трохи протиснувся вперед. Голова моя була звернена набік, груди ніби здавлені пекельними лещатами. Піднявши ліхтарика, я побачив, що отвір став менший за мою голову.

Я відразу ж погасив ліхтарик. Треба було берегти кожну іскру: нас чекали неприємності, а думати про свою долю можна і в темряві. Я відчув на собі тягар масиву усього кам'яного півострова Поїке. Ох, як страшенно важко! Треба розслабитися, зробитися якомога тоншим. Та гора все одно давить і зверху й знизу.

— Повертайся назад, — гукнув я остров'янину. — Далі не можна.

Однак він не слухав мене, а благав просуватись уперед, запевняючи, що іншого шляху із цього пекла немає.

Не може бути! Вихід десь є. Я знову засвітив ліхтарика і, подавшись трохи назад, оглянув дно у себе під руками й грудьми. Це була суміш піску і вогкої глини, на якій чітко вирізнялись відбитки складок сорочки і ґудзиків, а там, де були мої руки, — відбитки пальців. Але попереду глина й гравій були не займані ні людьми ні тваринами.

Я знову вимкнув світло. Повітря нестерпно важке. Груди в пекельних лещатах. Піт котиться градом. Може, старий вхід у печеру завалився від наших голосів чи рухів? А якщо обвал загородив нам прохід, то як ми виберемось на поверхню, коли тут нікуди відкидати землю й каміння? Скільки ми зможемо пробути в цьому важкому повітрі, перш ніж ті, хто залишився нагорі, догадаються, що з нами трапилось лихо, і поспішать на допомогу? Чи, може, ми заблудились і попали в інший хід, який закінчується тупиком? Але ж як це сталося, коли вся печера — суцільний вузький тунель і в тому місці, де ми лежимо, — не ширша за людське тіло?

Остров'янин напирав на мене ззаду, вогка глина обліплювала моє тіло, а гора в мільйони тонн давила мене тим дужче, чим більше я думав про це.

— Повертайся! — закричав я.

Та його охопив розпач, і він почав давити мені на п'яти. Він не бачив, яка вузька щілина спереду, а я не міг його пропустити, щоб він сам переконався в цьому:

— Назад! Повзи назад!

Було ясно, що остров'янина охопила божевільна паніка. Я щосили закричав: «Назад! Назад!» і став штовхати його ногами. Це допомогло: він поволі почав рухатись назад, і я посунувся за ним. Ми посувались ривками, обережно, щоб не застряти. Найбільше я боявся за голову, адже її не стиснеш, як груди.

Нарешті стало просторіше. Я нічого не розумів, від нестачі повітря в мене паморочилось у голові. Невже ми знову повернулись до того місця, де лежали скелети? Я присвітив і побачив перед собою два отвори: той, що був праворуч, вів дещо вгору. Тут ми допустились помилки: повернули ліворуч замість того, щоб повзти праворуч. Я крикнув своєму супутникові, який і далі машинально повз назад:

— Сюди! — Тут, у печері, голос звучав якось дивно. І я ще раз поповз у лівий отвір. Остров'янин машинально рухався за мною.

Хід знову почав звужуватись, і мені стало моторошно. Присвітивши, я побачив ту саму вузьку щілину і зрозумів, що мій мозок працює вже не чітко: я вдруге попав не туди, куди слід, хоч добре знав, у який отвір треба було повзти.

— Повертайся назад! — простогнав я. Тепер ми обидва рухалися машинально. Я повз назад і думав тільки про одне: «Праворуч, праворуч, праворуч».

Та ось ми завернули у правий отвір і невдовзі могли вже стояти на повний зріст. Ми бігли й повзли, відчуваючи в тунелі подих прохолодного свіжого повітря. Нарешті ми подолали останній прохід і опинилися в затишній печері з написами на стінах, де нас чекали друзі.

Як приємно вибратися з-під землі туди, де шумить вітер! Як приємно бачити яскраве сонце і широкий простір, кручу внизу і весь світ перед собою, безмежне небо й океан!

— Ну як, здались? — з нетерпінням спитав патер Себастьян, сміючись з нашого вигляду.

— Ні, — відповів я. — Але тепер мені зрозуміло, звідки, в печері скелети.

— Ти був там, де «вибілювали» шкіру? — спитала Івонна, коли я повернувся до табору.

По моєму обличчю важко було повірити, що я був саме там.

Я пішов просто на берег і, не роздягаючись, кинувся у солоні хвилі.

Хто мріє полетіти на Місяць, той може дістати деяке уявлення про те, що його там чекає, полазивши по згаслих вулканах острова Пасхи. Тут ви не тільки опинитесь безмежно далеко від нашого суєтного світу, але й побачите ландшафт зовсім такий, як на Місяці. Це маленький привітний місяць між небом і океаном, де розкинулись порослі травою й папороттю безлісні кратери. Старі, вкриті мохом, вони сонно позіхають до неба, позбавлені вогненних язиків і зубів. Такі мирні вулкани розкидані по всьому острові. І зовні і зсередини вони заросли травою. Пора вибухів минула так давно, що на дні кількох найбільших кратерів утворились небесно-голубі озера, зарослі соковитим зеленим очеретом.

Один із цих заповнених водою вулканів має назву Рано Рараку, і здається, що на ньому мешканці місяця розгорнули найжвавішу діяльність. Їх не видно, але складається враження, що вони поховались у чорних печерах, поки ви безтурботно ходите по траві й оглядаєте раптово перервану працю. Вони втекли звідси з великим поспіхом, внаслідок чого Рано Рараку залишився одним з найбільших і найдивовижніших пам'ятників на світі. Це пам'ятник утраченому невідомому минулому, що нагадує про тлінність усього існуючого.

Всю гору розірвано на куски, на неї хтось накидався з такою жадобою, наче це був калач, а тимчасом сталева сокира, коли нею пробувати вулкан, висікає іскри. Десятки тисяч тонн каменю вирубано й винесено з кратера. В зяючих ранах на тілі гори лежать понад сто п'ятдесят гігантських кам'яних фігур, залишених у всіх стадіях роботи: від майже готових до тільки початих. А біля підніжжя вишикувалась ціла армія цих неземних істот, і почуваєш себе безнадійно маленьким, коли верхи чи на джипі під'їздиш сюди по прадавній дорозі, яку старовинні будівники проклали до своєї гігантської майстерні.

Ви злазите з коня в затінку кам'яної брили і раптом бачите, що це голова поваленого гіганта. Під нею може сховатися від дощу вся наша експедиція. Підходите до найближчого ряду статуй, по груди закопаних у землю, і вам стає моторошно: не можна дістати навіть до підборіддя гіганта.

Спробуйте видряпатись хоч би на ті фігури, що лежать горілиць, і відчуєте себе справжніми ліліпутами — часто важко вибратись навіть їм на живіт. По тілу й по обличчю поваленого Голіафа[7] можна вільно походжати, а на його носі, такого розміру, як звичайне ліжко, — навіть лягти відпочити. Деякі статуї мали в довжину десять метрів, а найбільша з них, незакінчена, яка лежала на схилі вулкана, дорівнювала двадцяти двом метрам. Якщо рахувати по три метри на поверх, то ця кам'яна фігура мала висоту семиповерхового будинку. Це був дійсно таки гігант, справжній гірський троль[8].

На Рано Рараку ви найближче стикаєтесь із таємницею острова Пасхи. Тут навіть повітря напоєне таємничістю. До вас звернені мовчазні обличчя ста п'ятдесяти фігур, вони загадково позирають на вас з кожного виступу і з кожної печери, де ненароджені й померлі велетні лежать, наче в колисках чи на смертних постелях, безпомічні, мертві, відколи їх покинула творча сила. Так було тут, коли будівники припинили свою роботу, так залишиться тут назавжди. Горді, пихаті, щільно стуливши губи, стоять найстаріші гіганти і, здається, вперто думають, що ні долото, ні навіть атомна енергія не змусять їх розкрити роти й заговорити.

Та хоч уста велетнів запечатані сімома печатками, багато що стає відоме тим, хто полазив у хаосі незакінчених фігур нагорі. Куди б ми не пробирались, де б ми не зупинялись, всюди нас оточували велетенські обличчя, наче в кімнаті сміху. Ми бачили їх анфас, і в профіль, і під різними кутами. Усі вони були разюче подібні одне до одного — з тим самим стоїчним виразом і неприродно довгими вухами. Ми лазили по носах і підборіддях, ставали на губи й величезні кулаки гігантів. Коли око навчилось відрізняти витвори мистецтва від витворів природи, ми переконалися, що вся гора, від підніжжя до самого кратера, складається з суцільної маси тіл і голів. І на самій вершині, на висоті ста п'ятдесяти метрів, над рівниною, теж лежали рядком, дивлячись у небо, напівзавершені фігури, і тільки шуліки літали над ними.

Але й тут, на гребені, не закінчувалось нагромадження статуй: вони спускалися шеренгами вниз по стіні кратера до самого дна. Аж до зеленого очерету на березі озера в кратері тягнулась кавалькада німих бундючних кам'яних людей, стоячих і лежачих, закінчених і незакінчених — наче плем'я сліпих роботів, що скам'яніли, даремно шукаючи живої води.

Ми всі були здивовані й захоплені гігантською роботою, що колись велася на Рано Рараку. Тільки маленька Анетта сприйняла все цілком спокійно.

— Гляньте, які ляльки! — захоплено вигукнула вона, коли я зняв її з сідла біля підніжжя вулкана.

Але коли ми підійшли ближче, розміри виявились надто великими навіть для світу її фантазії. Вона ховалась під шиями велетнів, не маючи й гадки, що над нею височать кам'яні голови. Коли мати допомагала їй перелізти з одного виступу на інший, Анетта не підозрівала, що переміщається з верхньої губи на ніс поваленого гіганта.

Враження наше не зменшилося й тоді, як ми почали розкопки. Кам'яні голови, що вистроїлись на схилі вулкана, і так здавалися великими, а коли ми стали копати вздовж шиї, то з'явилися груди, потім живіт, руки, нарешті весь велетенський тулуб аж до стегон, де тонкі довгі пальці з великими кривими нігтями сходились під круглим животом. Інколи в землі перед статуями ми знаходили людські кістки й попіл од вогнищ. Знамениті, голови мали тепер зовсім інший вигляд і не здавались обрубаними по шию, як на малюнках в енциклопедіях та географічних довідниках. Однак усе це було тільки захоплюючим видовищем і не розв'язувало таємниці острова Пасхи. Закинути вірьовку на найвищі голови було важко, і тільки найспритніші з нас відважувались лізти по ній нагору. Останній відрізок шляху — від брів до маківки — був найважчий, бо тут вірьовка щільно прилягала до чола статуї і не давала можливості добре ухопитись.

Навіть без вантажу вибратись на маківку статуї нелегко. Та ще важче було зрозуміти, як висаджували: нагору і вкладали на голову величезного «капелюха», особливо коли врахувати, що капелюх був кам'яний, мав шість кубічних метрів об'єму і важив стільки, як два дорослі слони. Як можна підняти такий вантаж на висоту чотириповерхового будинку, не маючи підйомного крана чи хоч би зручного пагорба поблизу? Навіть якщо кілька чоловік вилізло б на маківку голови, то вони не змогли б витягти за собою такий тягар, бо їм там і самим важко було б утриматись. А внизу, біля підніжжя статуї, скільки б не стояло людей, вони все одно не діставали навіть до живота кам'яного велетня.

Як же все таки остров'яни піднімали кам'яний капелюх повз груди, підборіддя і повз голову, на самий вершечок? Металу вони не знали, а лісу на острові майже не було. Наші машиністи тільки розгублено похитували головами. Ми почували себе школярами, які не можуть розв'язати задачу. Здавалося, що невідомі мешканці печери; тріумфуючи, питали нас:

— Відгадайте, як ми здійснили цю інженерну роботу. Відгадайте, як ми спускали цих гігантів униз по стрімкому схилу і переправляли через гори й долини до тих місць, де хотіли їх поставити.

Та від гадання мало користі. Спочатку треба було добре оглянути все довкола, чи не залишили таємничі генії минулого чогось такого, що б хоч трохи допомогло нам.

Щоб знайти відповідь на все, ми вирішили дослідити, спершу незакінчені статуї, яких багато залишилось на виступах і в самій каменоломні. Було ясно, що робота, припинилась раптово: тисячі примітивних кам'яних сокир залишились лежати на робочих місцях. Скульптори працювали відразу над багатьма статуями, тому ми мали змогу бачити всі стадії роботи. Спочатку просто в стіні витісували обличчя і передню частину фігури, потім формували боки, робили вуха і руки з довгими пальцями, що завжди були складені на животі. Після цього скульптори з обох боків врубувались у камінь, витісуючи спину так, що вона нагадувала човен з вузьким кілем, який у нижній своїй частині з'єднували з горою. Доли обробку чільного боку статуї закінчували у всіх деталях, її старанно полірували. Невистачало тільки очей під навислими бровами. Велетень на деякий час лишався сліпий. Нарешті «кіль» перерубували, а статую підбирали камінням, щоб вона не скотилась у прірву. Очевидно, скульпторам було зовсім байдуже, де і як висікати фігури: у стрімкій стіні чи на горизонтальній поверхні, головою вгору чи вниз. Напівготові велетні лежали хто як, наче бійці на полі бою. Спільним у статуй було тільки те, що вони спиною з'єднувались із горою. Коли спину звільняли, починався карколомний спуск до підніжжя вулкана. В окремих випадках багатотонних гігантів спускали по прямовисній стіні, повз статуї, які ще закінчували на нижчих виступах. Багато з них розбивалось під час транспортування, але більшість досягала підніжжя цілими. Їм бракувало тільки ніг, бо всі статуї кінчались рівним зрізом там, де починаються ноги. Вони скидались на бюсти з подовженими тулубами.

Скульптори винесли з кратера до підніжжя гори тисячі тонн дрібного каміння і насипали з нього великі купи. В цих купах вони викопували ями і тимчасово ставили туди велетнів. Після цього творці закінчували формувати спину і потилицю. Ззаду талію прикрашали поясом з кільцями та символічними знаками. Цей вузький пояс був єдиним одягом статуї. Всі фігури, за винятком одної, зображали чоловіків.

Однак загадкова мандрівка кам'яних гігантів на цьому не закінчувалась. Коли спина була готова, вони мали вирушати далі, на відкриті храмові тераси. Більшість із них уже пройшли цей шлях. Біля підніжжя вулкана залишилась тільки незначна частина статуй острова. Готових гігантів переносили кілометр за кілометром по всьому острову. Деякі фігури опинилися за п'ятнадцять кілометрів від того місця, де їм вперше надали людської форми.

Патер Себастьян був ніби директором цього своєрідного музею під відкритим небом серед пустельного ландшафту. Він побував скрізь і пронумерував усі статуї, які йому вдалося знайти: їх виявилось понад шістсот. Всі вони витесані з жовто-сірого каменю, всі вийшли з одної гігантської майстерні на стрімкому схилі Рано Рараку. Тільки там камінь мав такий колір і по ньому можна було пізнати статую, навіть коли вона лежала десь далеко серед інших величезних кам'яних уламків.

Найдивовижнішим було те, що колосів переміщали по острову не у вигляді безформних брил, які б не боялися пошкоджень, а цілком закінченими, відполірованими від мочок вух до нігтів. В них тільки не було очей. Як же остров'яни ухитрялись переносити готові статуї на далеку відстань, не ламаючи їх і не дряпаючи поліровки? Цього ніхто не знав.

На призначеному місці сліпих кам'яних людей не просто вмощували у ями, навпаки: їх піднімали і встановлювали на аху — храмові тераси двометрової висоти. Тільки після цього статуям прорубували отвори для очей, і вони вперше могли побачити, де знаходяться. А потім відбувалась завершальна церемонія: на голову велетневі одягали «капелюх», що важив од двох до десяти тонн.

А втім, казати, що це «капелюх», невірно, хоч тепер усі вживають це слово. Старовинна місцева назва його пукао, тобто пучок волосся. Таку зачіску мешканці острова Пасхи носили в епоху великих географічних відкриттів. Чому ж стародавні майстри робили пукао окремо і вже потім висаджували на голову велетня, чому вони не витісували його разом з цілою статуєю з того самого матеріалу? Тому що найважливішим у цій зачісці був колір. Майстри вирушали на протилежний кінець острова, за десять кілометрів від каменоломні Рано Рараку, і там добували у маленькім зарослім кратері вулкана камінь особливого червоного кольору. З нього вони й робили «пучки волосся». Вздовж узбережжя було побудовано понад п'ятдесят храмових терас. Майстри тягнули сюди з одного кінця острова жовто-сірі статуї, а з іншого — червоні пукао. Тут вони встановлювали кам'яні фігури і одягали їх у червоні перуки. На більшості терас височіло по дві статуї, але на деяких було по чотири, по п'ять чи навіть по шість. А на одному підмурку чотириметрової висоти здіймалось вряд аж п'ятнадцять рудоволосих гігантів.

Сьогодні жоден з цих велетнів не стоїть на своєму постаменті. Уже капітан Кук, та, мабуть, і Роггевен, прибули на острів надто пізно, щоб застати всі статуї на своїх місцях, але більшість із них ще стояла з червоними перуками на головах. Останнього гіганта було скинуто з постаменту в середині минулого століття, і його червоний пукао покотився по вимощеній плитами терасі, ніби великий, кривавого кольору, паровий каток. Зараз тільки біля підніжжя вулкана стоять іще, вперта піднявши голови, сліпі, безволосі статуї. Вони так глибоко закопані в землю, що жоден ворог не зміг би їх перекинути, а спроба зрубати одну з голів сокирою не дала наслідків: катові вдалось вирубати на твердій, як кремінь, шиї велетня лише ледве помітний шрам.

Останню статую було скинуто з її аху десь близько 1840 року під час сутички канібалів, що оселились поблизу в печері. Ця десятиметрова фігура стояла на постаменті висотою майже в людський зріст і мала на голові пукао об'ємом у шість кубічних метрів. Ми зміряли поваленого велетня й визначили його вагу. Він важив п'ятдесят тонн і був перенесений за чотири кілометри від Рано Рараку.

Уявімо собі, що ми беремо десятитонний залізничний вагон і перевертаємо його догори колесами, — адже в Полінезії коліс не знали. Потім візьмемо ще один такий самий вагон, перевернемо його поряд з першим і зв'яжемо їх докупи. Після цього навантажимо в них дванадцять коней і п'ять великих слонів. Тепер можна тягнути — вийшло якраз п'ятдесят тонн. Треба не лише зрушити вантаж з місця, але й протягти його чотири кілометри по кам'янистій місцевості так, щоб жодна деталь не зіпсувалась. Скажете, що це неможливо зробити без машин? Але неможливе було здійснене древніми жителями острова Пасхи. Одне тільки не викликає сумніву — цього не могла зробити група полінезійських різьбарів по дереву, які висадились на острів і почали обробляти камінь, тому що на острові не було дерева. Рудоволосі гіганти з класичними рисами обличчя були створені мореплавцями з країни, де люди мали досвід цілих поколінь по перенесенню монолітів.

Коли ми доставимо п'ятдесятитонний вантаж на місце, його треба підняти на постамент, поставити сторч і висадити йому на голову, на висоту чотирьох поверхів, пукао. Цей «пучок волосся» важив десять тонн, і доставляли його з каменоломні, розташованої за одинадцять кілометрів звідси. Одинадцять кілометрів — не малий шлях для такої місцевості, а десять метрів — велика висота, коли доводиться піднімати десять тонн, тобто вагу двадцяти чотирьох коней. Однак цю роботу було виконано. І вся ця велич була скинута 1840 року вниз людожерами, які підкопали кам'яну опору, а потім відсвяткували свою перемогу, з'ївши в печері тридцять своїх сусідів.

Я стояв на вершині Рано Рараку і милувався вкритим травою островом. Позад мене починався досить стрімкий спуск у заросле черево вулкана, де маленьке, голубе, як небо, озеро блищало, ніби дзеркало, в широченній рамі з найзеленішого очерету, який мені тільки доводилося бачити. Може, він тільки здавався таким зеленим на фоні трави, яка вкривала весь острів і починала вже жовтіти від посухи. А передо мною йшла вниз крута стіна терас аж до підніжжя вулкана, де навколо гігантських фігур, мов мурашки, копалися в землі працівники експедиції. Тут і там паслись стриножені коні, до мізерного маленькі поруч з кам'яними велетнями. Звідси було добре видно весь простір, де колись народилася найбільша таємниця острова Пасхи. Тут був, так би мовити, родильний дім гігантів; я сам стояв на великому зародкові, а передо мною і позад мене лежало ще їх багато. На схилах вулкана і в кратері стояли новонароджені. Сліпі, безволосі, вони марно чекали, коли настане час вирушати в дорогу.

Звідси я міг бачити, як здійснювалися колись ці мандрівки. Кілька готових фігур всередині кратера вже повчали свою подорож, як раптом роботу було припинено. Одна статуя досягла краю кратера, а інша вже навіть спускалась униз по схилу. Але несподівано пересуванню настав кінець, і фігури залишилися лежати не на спині, а на животі. По всій рівнині уздовж старих, розчищених од каміння, зарослих травою доріг лежали такі статуї — по одній, а то й по дві-три. Вони були сліпі, безволосі, і все свідчило про те, що ці фігури ніколи й не стояли, а їх раптово кинули під час переселення з Рано Рараку до призначених для них постаментів. Мандрувати їм доводилось далеко повз гори й вулкани. А ще далі на заході, за обрієм, був маленький вулкан Пуна Пау, де витісували перуки. Звідси його не видно, але я побував там раніше і на дні мілкого кратера бачив з півдесятка циліндричної форми «пучків волосся», що нагадували колеса парових катків. Древні «перукарі» підняли по стрімкій стіні багато таких червоних пукао: кілька найбільших з них лежало уже за кратером, дожидаючи, поки їх понесуть далі. Інші були залишені на рівнині, по дорозі до їхніх майбутніх власників. Я виміряв найбільший «пучок волосся», який лежав біля кратера. Він мав об'єм понад вісімнадцять кубічних метрів і важив тридцять тонн, — стільки ж, скільки важать сімдесят п'ять коней.

Сам я не міг збагнути, як стародавні жителі острова Пасхи домоглися таких успіхів, і звернувся до місцевого пастуха, що стояв поруч мене, мовчки дивлячись на залишених серед рівнин велетнів.

— Леонардо, — сказав я, — ти людина практична, поясни мені, як у давнину переносили цих кам'яних гігантів?

— Вони йшли самі, — відповів Леонардо.

Коли б він не вимовив це з такою урочистою серйозністю, я подумав би, що пастух жартує. Одягнений у чисті штани й сорочку, Леонардо виглядав, як усі цивілізовані люди, і навіть був розумніший за багатьох за них.

— Як же вони могли йти, коли в них є лише голова і тулуб, а ніг немає? — заперечив я.

— Вони пересувалися ось так, — сказав пастух і, стуливши ноги докупи і не згинаючи колін, почав зсуватись з гори. — А ти ж як думав? — поблажливо спитав він.

Я не знав, що відповісти, і, певно, був уже не першою білою людиною, яка виявила свою повну розгубленість перед цією таємницею. Те, що пастух сказав мені, він знав від батька й діда. Статуї йшли самі. Навіщо ж сушити собі голову, коли є таке просте пояснення?

Вернувшись до табору, я зайшов на кухню, де стара Маріанна, сиділа і чистила картоплю.

— Ти чула що-небудь про те, як у давнину переносили оті великі моаї? — спитав я.

— Сі, сеньоре, — впевнено відповіла вона. — Вони ходили самі.

І Маріанна розповіла довгу історію про стару відьму, яка жила біля Рано Рараку в ті часи, коли каменярі вирубували велетнів. Своїми чарами вона вдихала життя в кам'яні фігури і примушувала їх іти, куди треба. Але якось каменярі з'їли великого омара і не пригостили відьму. Вона знайшла кісточки від омара і так розгнівалася, що звеліла всім статуям упасти ниць. З того часу вони вже не рухалися.

Цю саму байку про відьму та омара остров'яни розповідали ще Рутледж п'ятдесят років тому, і я, на свій подив, переконався, що всі остров'яни, з якими мені доводилось говорити, і досі вірять цьому нехитрому поясненню. І якщо їм ніхто не запропонує нічого переконливішого, вони віритимуть у відьму та омара до судного дня.

А взагалі остров'яни не були наївними. Вони раз у раз вигадували всілякі приводи, щоб перейти межу селища і з'явитись до нас у табір продавати свої різьблені вироби. Вирізувати вміли майже всі, деякі були справжніми художниками, але найкращим був бургомістр. Всі хотіли купити його фігурки. Мотиви в усіх різьбарів; були ті самі, але ніхто не вмів робити таких тонких ліній і так гарно полірувати дерево, як він. У таборі бургомістр мав набагато більше замовлень, ніж він міг виконати. Американські сигарети, норвезькі риболовні гачки та барвисті англійські тканини цінувались при обміні найдорожче. Остров'яни виявились завзятими курцями. Ті, хто побував у нас на борту першої ночі і виміняв за свої речі кілька пачок сигарет, не стали курити самі. Вони помчали на берег і бігали так од дому до дому, будячи друзів та родичів, щоб і ті викурили по сигареті. Їхні запаси, привезені останнім військовим кораблем, скінчились уже кілька місяців тому.

Між майстерними виробами з дерева траплялись іноді не дуже вдалі кам'яні фігурки. Це були або наївні копії великих статуй, або безформні голови, на яких ледве вирізнялись очі та ніс. Спочатку їх власники намагалися переконати нас, що це старовинні речі, знайдені в землі чи на храмових терасах. Але ми лише сміялись у відповідь, і більшість остров'ян відмовилась від спроб обдурити нас, тільки дехто все ще продовжував хитрувати.

Одного разу по мене верхи приїхала якась жінка і розповіла, що вона знайшла щось рідкісне в кам'яному осипі. Коли ми прибули на місце, вона почала обережно відкидати каміння, і під ним я побачив маленьку нову модель статуї.

— Не чіпай її, — сказав я, — вона нова. Хтось підкинув її, щоб обдурити тебе.

Обличчя у жінки витягнулось, і після цього вже ні вона, ні її чоловік не наважувались на такі фокуси.

Іншим разом пізно ввечері до нас прибіг задиханий остров'янин і сказав, що він знайшов у піску на березі моря маленьку статуетку, коли ловив рибу при світлі смолоскипа. Якщо ми хочемо мати цю фігурку, то повинні зараз же, незважаючи на темряву, піти з ним по неї, бо йому ще треба добиратись додому. Він явно розгубився, коли ми під'їхали на джипі і ввімкнули на всю потужність фари.

На траві лежала невдала маленька фігурка, старанно викачана в піску, але зовсім нова. Ми всі засміялись, і тубільцеві не залишилось нічого іншого, як заховати, свій незграбний витвір у мішок і понести його назад у селище. Там фігурка, певно, дожидатиме матросів наступного військового судна.

Ще до іншого методу вдався остров'янин, який показав мені відкритий грот із залитим водою дном і скульптурами на склепінні. Фігури виявились справжніми, зображали вони стародавніх птахо-людей, з великими витріщеними очима. Я був дуже задоволений. Поки я роздивлявся склепіння, мій провідник сидів і з невинним виглядом розважався, кидаючи у воду грудки землі. Раптом він скрикнув. Я глянув туди, де впала грудка, і побачив, що глина поволі розсипається, а з неї, наче курча із шкаралупи, вилуплюється маленька кам'яна лялька. Все це було так несподівано й кумедно, що я сміявся більше, ніж грішник заслуговував на те, і він уже ніколи не пробував обдурювати мене.

Однак, охоплені бажанням одержати в нас товари, деякі остров'яни справді находили старовинні речі. Якось до мене прийшло молоде подружжя. Вони заявили, що знайшли чотири дивні кам'яні голови. Виявилося, що голови лежать біля самої огорожі вівцеферми, на схід від садиби губернатора. Коли ми прибули туди, то застали біля них стару жінку та її дочку, справжніх, відьом, які, здавалося, ладні були видряпати нам очі. Вони не тямили себе від люті і вигукували прокльони з такою швидкістю, яку тільки допускала полінезійська мова. Ми з фотографом посідали, чекаючи, поки вони втихомиряться. Нарешті стара трохи прохолола.

— Сеньйоре Кон-Тікі, — мовила вона, — ці двоє — злодії й негідники. Це мої камені, і ніхто не сміє чіпати їх! Я веду свій рід від Хоту Матуа, і ця земля завжди належала нам.

— А тепер уже не належить, — заперечили наші провідники. — Тепер тут вівцеферма моряків. А камені наші, бо ми перші знайшли їх.

Стара знову розлютилася.

— Перші знайшли? Брешете, злодії! Камені належать нашому родові, негідники!

Поки вони люто сперечалися про право власності, я з їхніх жестів нарешті зрозумів, про які камені йде мова. На двох із них сиділи стара та її дочка, я, і гадки не маючи про це, сів на третій, а молоде подружжя стояло біля четвертого. Камені скидались на звичайнісінькі валуни. Я згадав мудреця Соломона, який узяв меча і запропонував розділити дитину, коли дві матері сперечались про те, кому вона належить. Тут я міг зробити те саме з допомогою кам'яної сокири. Молоде подружжя було б раде такому розв'язанню суперечки. Стара ж, напевно, розлютилась би ще більше.

— Дозвольте нам оглянути свої камені, ми не будемо чіпати їх, — попросив я стару.

Вона не обзивалась, але й не заважала нам перевертати великі круглі камені. Чотири дивовижні обличчя втупились у небо сліпими круглими очима, з олов'яну миску завбільшки. Вони нічим не скидались на великі класичні статуї острова Пасхи, але дуже нагадували страшних, як дияволи, круглоголових ідолів Маркізьких островів. Власниці каменів дивились на нас з відчаєм, а ті, що знайшли їх, явно раділи, сподіваючись на вигідний торг. Обидві сторони напружено спостерігали, як ми знову перевернули камені обличчями в землю і, подякувавши, пішли собі геть. Молода пара проводжала нас розгубленими поглядами. Далі ми побачимо, що стара не забула про цей випадок.

Тим часом сталася нова подія, яка примусила нас добре поламати голову. До приходу європейців гончарство чи кераміка були невідомі на острові Пасхи, так само як і на інших полінезійських островах.

Це цікаво, бо в старовинній культурі народів Південної Америки гончарство дуже рано зайняло визначне місце, а в народів Індонезії та Азії воно розвинулося ще раніше. На Галапагоських островах знаходили безліч черепків південноамериканського глиняного. посуду, бо архіпелаг лежить близько від материка і його регулярно відвідували древні мореплавці. До того ж там утворилось надто мало грунту, щоб приховати залишки старовини. На острові Пасхи все було інакше. Очевидно, мало хто з древніх жителів Америки дістався сюди з своїм глиняним посудом, і черепки з тих небагатьох глеків, які ці люди могли тут розбити, лежали б тепер під товстим шаром грунту. Але на всяк випадок я взяв із собою черепок кераміки, щоб спитати остров'ян, чи не бачили вони часом чогось схожого — адже черепок може сказати дослідникам археології більше, ніж книга.

Першою несподіванкою для нас було те, що багато остров'ян незалежно один від одного назвали черепок маенго — словом, якого не було навіть у лексиконі патера Себастьяна. Один з остров'ян чув від свого діда, що маенго — старовинний предмет, яким люди користувалися в сиву давнину. Він розповів, що багато років тому якийсь чоловік хотів зробити маенго з глини, але не зумів. Ерорія й Маріанна згадали, що десь у печері зустрічали кілька таких черепків, і ми протягом двох днів марно намагались їх знайти. Дружина губернатора натрапляла на них, коли копала в себе в садку. А тут ще прийшов один остров'янин і таємниче сказав, нам, що в нього дома є такий черепок.

Звали цього чоловіка Андрес Хаоа. Він примусив нас чекати кілька днів. Коли ж ми, нарешті, побачили черепок, то, на превеликий свій подив, переконалися, що глечик був зроблений індійським способом, пальцями, а не на гончарному крузі, як у європейців. Я пообіцяв Андресу щедру винагороду, якщо він покаже, де знайшов черепок; ми хотіли самі пошукати там черепків і пересвідчитися, що його справді знайдено на острові. Андрес привів нас до великої аху з кількома поваленими статуями і гігантським кам'яним муром, що страшенно нагадував класичні будови інків в Андах, і показав на верхні плити постаменту, говорячи, що колись давно знайшов тут три таких черепки.

З допомогою остров'ян ми обережно зняли кілька плит. Під ними лежали підряд два витягнуті на весь зріст скелети — незвичайний для острова Пасхи спосіб поховання мертвих. Тут же ми виявили спуск у дві підземні гробниці; кожна із них була прикрита маленькою кам'яною плитою з майстерною різьбою. В гробницях валялось повно черепів, але жодного черепка ми не знайшли, і Андрес не дістав повної винагороди.

Наступного дня Карл повернувся сюди з робітниками і археологічними інструментами: було ясно, що аху Тепеу — це споруда, яка заслуговує на докладніше вивчення. Один старий остров'янин, котрий допомагав нам копати, раптом почав витягати із землі черепки — такі маленькі, що ми дивувались, як він міг їх помітити. В цю мить із селища прискакали Арне й Гонзало. Від знайомої жінки вони почули, що старий узяв черепки в Андреса Хаоа, щоб той міг видурити в нас повну винагороду. Ми приклали ці маленькі шматочки до більшого черепка, який мені дав Хаоа, і зразу помітили, що один з них відколотий від цього. Хаоа страшенно розлютився, коли ми вивели його на чисту воду, але рішуче відмовився сказати, де все-таки він знайшов їх. На злість нам, він пішов до патера Себастьяна і добре таки приголомшив старого, поставивши перед ним на стіл три цілих глиняних глеки.

— Ось гляньте! — обурено мовив Хаоа. — Я не покажу їх сеньйору Кон-Тікі, бо він каже, що я брешу. Але я не брешу.

Патер Себастьян ніколи не бачив таких глеків на острові, тому він спитав Андреса, звідки вони взялися.

— Ці глеки знайшов колись ще мій батько і вирішив, що в них добре держати воду, — відповів Андрес.

Він, безперечно, ще раз збрехав. Хаоа не держав воду в глечиках, та вони й не стояли в його хатині. Про це нам сказали сусіди, які бували в Андреса і знали в його маленькій порожній халупі всі закутки.

Глеки кудись безслідно зникли після того, як їх оглянув патер Себастьян, і перед нами постала ще одна таємниця. В хаті Хаоа їх не було. Звідки ж вони взялись і куди щезли так раптово?

А тим часом з'явилася ще одна тема для роздумів. Я вирішив за порадою старого поліцая Казіміро поїхати на легендарний острів птахо-людей, щоб відшукати потаємну печеру ронго-ронго, про яку знав колись його батько. Серед остров'ян точилося стільки розмов про дощечки ронго-ронго, які нібито були сховані в потаємних печерах, що кожного, хто наслухався їх, кінець кінцем, охоплювала нестерпна цікавість.

— Нам давали сто тисяч песо за табличку ронго-ронго, значить, її справжня ціна — мільйон, — казали остров'яни.

В глибині душі я знав, що вони не помиляються. Але я знав також, що коли б хтось із остров'ян і знайшов печеру з ронго-ронго, то не насмілився б туди зайти. Адже дощечки ронго-ронго були для їхніх предків святинею.

Вчені старики, які заховали священні ронго-ронго в печери, коли патер Еугеніо запровадив на острові християнство, закляли їх. Остров'яни вірили, що відтоді, як на дощечки накладено табу, кожного, хто доторкнеться до них, чекає неминуча смерть.

У музеях світу зберігається лише двадцять таких дощечок, і не знайшлося до цього часу вченого, який зумів би прочитати їх. Таких химерних ієрогліфів немає в жодного іншого народу. Знаки на табличках майстерно вирізані рядами за системою «серпантин», де кожний другий рядок перевернутий догори ногами. Майже всі дощечки, які тепер зберігаються в музеях, вивезено з острова Пасхи, коли остров'яни ще не ховали їх. Патер Себастьян розповів нам про ту дощечку, яку вивезли звідси останньою: її вже взяли із забороненої печери. Остров'янин, що знайшов ронго-ронго, не встояв перед спокусою і привів одного англійця майже до самої печери. Там він виклав з камінців півколо, яке той не повинен був переступати, а сам зник у печері й повернувся звідти з таблицею ронго-ронго. Англієць купив її. Невдовзі після цього остров'янин раптом збожеволів і помер. Ця подія ще більше додала остров'янам страху перед табу печер ронго-ронго, пояснив нам патер Себастьян.

Як би там не було, але старий Казіміро теж відмовився, коли я пристав на його ж пропозицію поїхати до печери. Він сказав, що погано себе почуває і що замість нього місце нам покаже старий Пакоміо, з яким вони ще. хлопцями чекали батька, коли той ходив у печеру. Пакоміо був сином ворожки Ангати, яка п'ятдесят років тому, коли, тут була ще експедиція Рутледж, славилась тим, що сіяла забобони серед жителів острова. На моє прохання патер Себастьян умовив його показати нам дорогу. Старий Пакоміо урочисто всівся до нас у моторний човен, і ми попрямували до Мотунуї — скелястого острова, птахо-людей. Позаду, над нашими головами, височіла круча — найвищий берег острова Пасхи. На самому хребті містилися руїни культових споруд Оронго. Ед з своїми помічниками робив там розкопки і знімав карту. Звідти, згори, наш човен здавався їм крихітним рисовим зернятком на голубому тлі, а вони нам звідси — білими цятками.

Ще в минулому столітті наймогутніші люди острова цілими тижнями сиділи над кручею у напівтемних халупах, очікуючи, коли на маленький скелястий острів прилетять перші морські ластівки. Щороку влаштовувалися змагання, хто перший пропливе на очеретяному плоту два кілометри до цього острівця і знайде там знесене птахом яйце. Переможця шанували, ніби якогось божка, йому голили голову, фарбували її в червоний колір, а потім з церемонією одводили його до священної хатини серед статуй біля підніжжя Рано Рараку. Там він повинен був сидіти в чотирьох стінах протягом року і ні з ким не зустрічатись. Їжу йому носили спеціальні служники, і він вважався священною птахо-людиною цього року. Пагорб позад руїн, де зараз працював Ед, являв собою суцільну скульптурну групу — він був весь укритий висіченими з каменю скоцюрбленими людськими постатями з довгими загнутими дзьобами.

Ступивши на берег легендарного острова птахо-людей, ми не побачили там жодної пір'їнки. Всі птахи давно вже переселились на інший скелястий острівок, ближче до берега. Коли ми проїздили повз цього на моторному човні, вони хмарою знялись у небо, наче дим над вулканом.

Зате на Мотунуї ми відразу побачили багато входів до напівзарослих уже печер. В кількох із них лежали вздовж стін людські кістки і запліснявілі черепи, а в одному місці ми побачили висічену на стелі пофарбовану в червоний колір диявольську голову з цапиною бородою. Рутледж у свій час відвідала кілька таких печер, і Пакоміо добре пам'ятав її. Він нетерпляче чекав нас біля входу, тому що хотів показати нам зовсім іншу печеру. Повівши нас угору до середини скелі, він раптом зупинився і, показуючи собі під ноги, прошепотів:

— Тут ми пекли курку.

— Яку курку?

— Щоб пощастило; перш ніж іти в печеру, треба було спекти курку.

Ми мало що зрозуміли з цього, а Пакоміо міг додати тільки одне: так заведено. Коли вони були тут, батько Казіміро звелів їм, дітям, відійти далі від вогнища: запах смаженої курки можна було вдихати тільки йому. Хлопці так і не побачили, що лежить у печері, але знали, що там зберігаються дуже коштовні речі. Пакоміо й Казіміро гордилися тим, що стояли поблизу печери, коли старий пішов оглядати своє багатство.

Ми, звичайно, ніякої печери не знайшли, хоч довго нишпорили серед папороті й каміння, шукаючи потаємного входу. Нарешті Пакоміо висловив припущення, що старий, очевидно, навмисно повів їх у цьому напрямку, а печера міститься в протилежному кінці. Ми полазили з годину ще й там, поступово втрачаючи цікавість. Пекло сонце, і один за одним ми здавалися — кидались у глибоку ущелину, наповнену до країв чистою, мов кришталь, водою, яку крізь тріщину нагнав сюди з моря шторм. Ми пірнали до самого дна по фіолетових морських їжаків, яких Пакоміо їв сирими. Пливучи під водою, ми носом до носа стикалися з дивовижними рибами всіх кольорів, які, витріщившись, підпливали, щоб поглянути на нових жителів цього оточеного горами акваріума. Мерехтливе сонячне проміння, що проникало в ущелину, засвічувало вогненний фейєрверк яскравих барв, а вода була така чиста й прозора, що ми почували себе птахо-людьми, які пурхають серед метелиці осіннього листя. Тут, під водою, було так гарно, наче в підводному райському саду. Від думки, що вся ця неперевершена краса на дні басейну на хтозна-який час залишається тільки для сліпих морських їжаків та риб, які не розрізняють барв, не хотілося вилазити з води.

Зрештою, нам було на що дивитись і на суші, особливо на самому острові Пасхи. Кирки і лопати почали відкривати речі, які протягом століть були сховані навіть від самих остров'ян. По селищу пішли розмови. До всього, що відбувалось, остров'яни ставились із забобонами. Звідки може знати чужинець, що лежить у тому чи іншому місці під землею, коли він не проникає в минуле острова з допомогою мана, надприродної сили? Спочатку ніхто не говорив про це відверто, тільки деякі жителі острова Пасхи приходили до мене й питали: може, я насправді канака, остров'янин, а не чужинець? Те, що я блондин, що в мене біла шкіра, не має значення, їхні предки теж колись були такими. Дарма, що я знав лише кілька слів полінезійського діалекту острова Пасхи, — це все тому, що я довго жив у Таїті, в Норуега та якихось інших країнах і забув рідну мову. Спочатку ніхто з нас не думав, що остров'яни кажуть це серйозно: ми гадали, що це особлива форма полінезійської ввічливості. Але чим більше залишків старовини викопували археологи з-під землі, тим більше місцеві жителі переконувалися, що сеньйор Кон-Тікі не звичайна людина.

Почалося все це з групи Білла, який узявся за цікаву роботу: він першим з археологів почав досліджувати найзнаменитішу і найбільшу на острові храмову терасу Вінапу. Вчені й туристи, які бачили цю гігантську споруду, дивувались її схожості з величавими кам'яними мурами в царстві інків. Таких будов ви не знайдете на десятку тисяч інших островків, що лежать далі на захід у Тихому океані. Але Вінапу, як дві краплі води, скидається на класичні будови доінкського періоду і тим більше варта уваги, що міститься на маленькому острівку, розташованому найближче до самого царства інків.

Чи не знайшли сюди шлях каменярі Перу? Може, вони перші висадились тут і почали обтісувати кам'яні блоки для мурів острова Пасхи?

Факти говорять, що так воно й було. Але існує й інша, думка, якої до цього часу дотримуються вчені. Схожість і сусідство могли бути випадковим збігом. Мешканці острова могли створити своєрідні типи будови незалежно від будь-чийого впливу. Якщо це так, то класичні мури Вінапу являють собою останню фазу розвитку культури острова. Так досі й вважала наука.

Білл працював з двадцятьма робітниками протягом чотирьох місяців, але вже після перших тижнів ми дістали відповідь, якої найбільше сподівались. Класичний мур у Вінапу належав до найдавнішого періоду будівництва, пізніше аху добудовували й надбудовували вже не такі досвідчені архітектори, які, мабуть, не знали складної техніки інків. Ед і Карл, які працювали на інших аху, незалежно один від одного прийшли до того самого висновку, що й Білл.

Вперше було виявлено, що загадкова історія острова Пасхи має три чітко виражені періоди. Спочатку на островок висадились люди з високою культурою, що володіли технікою інків у будівництві кам'яних споруд. Ці класичні будови не мали собі рівних у пізніші періоди історії острова. Гігантські брили твердого базальту різались, наче сир, і припасовувались одна до одної так щільно, що не залишалось жодного отвору чи щілини. Загадкові будови з красивими стрімкими стінами довго-довго стояли по всьому острову, ніби невеликі фортеці, зроблені у вигляді олтарів. Та ось почалася нова епоха. Більшість цих класичних споруд було знято або перероблено; до передньої стіни добудували викладений. плитами підйом, а нагорі поставили принесені з Рано Рараку велетенські фігури. Саме в розпал цих гігантських масових робіт другої епохи їх несподівано було припинено: по острову прокотилась хвиля війни і канібалізму. Наче за знаком чарівної палички настав кінець усьому культурному життю, і почалась остання, трагічна фаза загадкової історії острова. Тепер ніхто не тесав гігантських плит, а готові статуї було зневажливо скинуто з постаментів. З брил і безформного каміння викладали гробниці вподовж мурів аху, а повалені статуї часто правили за склепи для цих гробниць. В третю епоху споруджували без планів, без знання справи.

Поволі завіса таємничості почала підніматися. Ми зробили перші кроки в глибину історії острова Пасхи.

Одну загадку було вже розгадано, одну ланку в складній задачі знайдено. Тепер ми знали, що інкська техніка спорудження кам'яних будов прийшла на острів Пасхи тоді, коли досягла вже свого повного розвитку, її приніс сюди той культурний народ, який першим висадився на острові.

Зацікавлені остров'яни весь час приходили подивитись на розкопки у Вінапу, де Білл відкрив задню стіну аху так, що кожний міг побачити шари всіх трьох епох. Якось Білл на рівнині за терасою натрапив на незвичайний червоний камінь. Він покликав мене і спитав, чи не здається мені, що камінь нібито має руки з пальцями. Цей довгий червоний камінь скидався на чотирикутну колону, одна грань якої виглядала з землі. Камінь не був схожий на статуї острова ні формою, ні матеріалом: його явно привезли не з Рано Рараку. І смужки, що правили за пальці, містилися не в нижній частині каменя, як у всіх шестистах фігурах острова Пасхи. Місцеві жителі з посмішкою пояснили нам, що це хані-хані — просто червоний камінь.

Мене, насамперед, вразило те, що цей камінь дуже схожий на червоні статуї-колони доінкського періоду в Андах. Бородату голову на вітрилі плота Кон-Тікі я скопіював саме з такої чотиригранної колони, що зображала людину й була витесана з такого самого зернистого червоного каменю.

Два-чотири-п'ять, два-чотири-п'ять. Можливо, що це пальці. Але ні голови, ні інших рис людини не було видно.

— Білл, — сказав я, — треба копати. Я бачив такі чотиригранні червоні статуї на березі озера Тітікака!

Якось, обходячи разом з Ерорією острів, щоб пронумерувати всі статуї, патер Себастьян зупинився біля цього каменя. Ерорія показала на смужки, що скидались на пальці, але він заперечно похитав головою і пішов далі з своїм відерцем. Усі статуї на острові Пасхи були одного типу, і жодна з них не скидалась на чотиригранний червоний камінь.

Ми обережно викопали глибокий рівчак у твердій землі навколо каменя, а тоді повільно, пальцями і кельнями, почали збирати грунт біля самої статуї. Чи це справді були пальці, чи просто випадкові смужки? Я так хвилювався, що затамував подих, коли знімав перший довгий пласт дерну, під яким мала бути кисть руки. І там справді була рука! Далі з'явилось передпліччя, плече, а з другого боку каменя — така сама рука! Це була статуя незнаного досі на острові Пасхи типу. Голову в неї було відбито, а на грудях з лівого боку на місці серця просвердлено глибоку дірку. Фігура мала ще й короткі ноги.

Ми плескали Білла по плечу і тиснули йому руки. Патер Себастьян, шеф мовчазної древньої гвардії острова Пасхи, найбільше був вражений цим поповненням у вигляді чотиригранного червоного солдата.

— Доктор Меллой, це найцікавіша знахідка на острові в наш час, — сказав він. — Цю статую зроблено не на острові Пасхи, її батьківщина Південна Америка.

— Але ж її знайдено тут, — засміявся Білл. — І це найважливіше!

З допомогою блоків, підйомного крана і двадцяти чоловік ми звели червону статую, і вона стала в яму на своїх коротких кривих ніжках. Остров'яни, які допомагали зводити статую, не переставали дивуватись. Все-таки це виявився не «хані-хані». Але як ми могли це знати?

Однак усе це було тільки початком. Незабаром Ед біля зовсім невідомого храму, який він знайшов поблизу руїн селища птахо-людей, на вершині Рано Као, викопав химерну усміхнену маленьку фігурку. Поглянути на неї прибули патер Себастьян, губернатор і багато остров'ян. В каменоломні Рано Рараку, де працював Арне, теж було виявлено дивовижні речі. Найбільше нас вразила велетенська скульптура, що так само, як і червона статуя у Вінапу, була не властива для острова Пасхи. Коли Арне починав розкопки, з землі стирчав лиш маленький непримітний камінь з двома очима, і тисячі людей, проходячи повз нього, не помічали, що камінь дивиться, не догадувалися, що в землі щось сховано. Очі належали величезному гірському тролю вагою десять тонн. Він лежав на спині, так що з трави виднілися тільки очі.

Велетень був похований під товстим шаром уламків каміння і затуплених кам'яних сокир із старої каменоломні на горі. Відкопавши статую, ми побачили, що в неї немає жодної спільної рисочки з сліпими бюстами, розкиданими навколо. І археологи й остров'яни були однаково здивовані. Ми одразу ж послали по патера Себастьяна і губернатора. Все в цій статуї було інше. Вона мала нижню частину тіла, ноги, була виконана в реалістичному плані. Троль сидів навколішки, поклавши руки на коліна, не голий, як інші статуї на острові, а в короткій накидці, пончо, з чотирикутним вирізом на шиї. Голова в нього була кругла, з гострою цапиною борідкою і опуклими очима, а маленькі зіниці дивилися з таким виразом, якого не помічали до цього часу в жодної із статуй острова Пасхи.

Ми згаяли цілий тиждень, щоб підняти цього велетня з допомогою джипа, блоків, крана, матросів і спантеличених остров'ян. Та ось він став навколішки і замріяно втупився поглядом у небо. Здавалося, він шукає якихось інших планет або якогось зниклого світу. Що йому робити серед нас, невтаємничених чужинців? Де поділись його давні вірні слуги? Що це за бундючні довгоносі фігури на схилі гори, які при народженні поховали під камінням його власну персону?

Коли велетня — чужинця серед чужих — було підняло, наші хлопці зняли капелюхи й витерли піт. Потім втупились у скульптуру, ніби чекаючи, що зараз щось трапиться. Але нічого не трапилось, фігура стояла нерухомо, не звертаючи ні на кого уваги.

Старий Пакоміо стиха сказав, що настав час дати острову іншу назву, тепер він уже більше не Рапануї, не острів Пасхи.

— Тут геть усе змінилось, — пояснив свою думку він.

Казіміро й остров'яни, що працювали на розкопках, погодилися з ним, але тут бургомістр зауважив, що в такому разі треба перейменувати й Оронго, Вінапу та Рано Рараку, бо жодна з цих назв їм більше не пасує. Я запропонував залишити старі назви: адже те, що ми викопали, було старе.

— Старе виявилось для нас новим, сеньйоре Кон-Тікі, — сказав Пакоміо. — Ходячи по острову все своє життя, ми знали на ньому кожний камінчик. Але того, що ми бачимо тепер, тут не було, виходить, це вже не острів Пасхи.

— Тоді назвіть його «Пупом землі» — «Те Піто о те Хенуа», — пожартував я.

Остров'яни повеселішали і, посміхаючись, закивали головами.

— Так звався наш острів у давнину, ти ж знаєш це, — сказав бургомістр.

— Усі це знають, — відповів я.

— Ну не всі, але ти ж канака, — втрутився старий остров'янин, що стояв біля статуї, і хитрувато підморгнув мені, так, ніби він знав причину моєї обізнаності.

Остров'яни ніколи не бачили чогось схожого на цього гіганта, що раптом з'явився з землі і навколішки стояв тепер серед них. Але Гонзало і я дивилися на нього майже як на давнього знайомого. Ми обидва були в Тіауанако, найстародавнішому культурному центрі доінкського періоду в Південній Америці, і там бачили такі самі фігури на колінах. Схожість стилю, пози і рис обличчя була така велика, наче їх витесав один майстер; Понад тисячу років стоять у Тіауанако такі фігури разом з бородатими червоними статуями та іншими кам'яними зображеннями загадкових людей, оточені гігантськими кам'яними спорудами, найкращими з усіх, які тільки були в царстві інків. Так, в усій древній Америці не знайти грандіозніших споруд із мегаліту. Найбільші з кам'яних блоків в Тіауанако важать понад сто тонн, що дорівнює вазі десяти залізничних вагонів. Древні майстри перетягали гігантські чотиригранні блоки кілометр за кілометром, ставили їх у вертикальному положенні і складали один на одного, ніби це були порожні картонні коробки. А серед цих мурів і терас, від яких тепер залишились тільки руїни, древні майстри ставили свої дивовижні статуї. Найбільша з них досягає у висоту восьми метрів, інші значно нижчі, але всі вони перевищують зріст людини. Тіауанако лежить загадковий і покинутий із своїми статуями й будовами. Інкські перекази говорять, що таким же безлюдним він був і тоді, коли до влади став перший інк. Колишні господарі залишили їх ще раніше, поступаючись місцем примітивним індійським племенам уру та аймара.

Творці Тіауанако залишилися жити тільки в переказах. Але нас цікавили не так перекази, як факти. Ми знайшли в землі німих кам'яних людей. Може, потім перекази зможуть вдихнути життя в ці мертві фігури?

Одною з загадок статуй острова Пасхи є те, що всі вони схожі між собою і характерні тільки для цього острова. Поза островом Пасхи ніде в цілому світі немає таких фігур, хоч старовинні кам'яні зображення людей зустрічаються в районі від Мексіки до Перу і Болівії та на найближчих до Америки островах Полінезії. Як же творці гігантських статуй острова Пасхи взяли ідею ззовні, коли ніде немає таких фігур?

Відсутність схожих статуй де-небудь в іншому місці спонукала більшість учених вважати, що задум, яким би гігантським і незрозумілим він не був, виник на самому острівку, цілком незалежно від навколишнього світу. Люди з багатшою фантазією говорили про затоплений континент; схожих статуй треба шукати на дні океану, казали вони.

Але тепер ми почали знаходити скульптури, не схожі на статуї острова Пасхи. В мурах багатьох аху ми виявили велику кількість незвичних фігур, частково розбитих і використаних як будівельний матеріал у другу культурну епоху, коли класичні споруди перебудовували, а з Рано Рараку одправляли гігантські статуї і ставили їх нагорі, як велетенські монументи. Патер Себастьян зненацька теж натрапив на дві фігури людського зросту з твердого чорного каменю; одна з них була замурована як опора в передній стіні древньої аху, і виднілась тільки її спина. Посеред самого селища патер Себастьян і остров'яни допомогли нам поставити на ноги ще одну скульптуру. Статуя була примітивно зроблена з того самого червоного каменю, що й безголова фігура у Вінапу.

Ми значно наблизились до мети, розв'язали ще одну ланку в складній задачі. Стало відомо, що ті люди, котрі будували красиві мури по методу інків у першу епоху, не були творцями гігантів з Рано Рараку, які так прославили острів Пасхи. З червоного туфу, чорного базальту та жовтосірого вулканічного каменю, який став таким — популярним у другу епоху, вони витесали кілька простіших фігур з круглими головами й величезними очима. Ці статуї часто не перевищували зросту людини і не мали нічого спільного із знаменитими велетнями острова Пасхи, якщо не рахувати того, що їхні руки теж були складені на животі пальцями до пальців. Але ця особливість була типова для цілого ряду стародавніх кам'яних статуй доінкського періоду, а також для статуй із сусідніх Полінезійських островів.

Тепер, нарешті, німі статуї острова Пасхи заговорили! Першими порушили мовчанку безголові, зневажливо замуровані в стіни фігури, а потім заговорили і гордовиті статуї, що розмістилися по всьому острову аж до каменоломні. Кам'яних людей почали створювати одночасно з мурами. Ідею й техніку їх спорудження було занесено ззовні. Невеличкі фігури, які пізніше почали правити за матеріал для стін, безголовий червоний ідол у Вінапу, велетень на колінах, похований під уламками біля підніжжя Рано Рараку, належать до найдавнішого періоду. Та ось настала друга епоха, коли місцеві скульптори винайшли свій власний, вишуканіший стиль і почали створювати велетнів з рудим волоссям та ставити їх на перебудовані тераси. З набуттям досвіду фігури ставали все більшими й більшими. Вже ті статуї, які стояли на мурах, були досить великі, ще більші залишились лежати по дорозі, не кажучи вже про ті, що стоять біля підніжжя вулкана і до цього часу чекають, поки їм одполірують спини. Найбільший же гігант, висотою в семиповерховий будинок, лежав ще у самій каменоломні, з'єднаний спиною з горою.

Чим би все це скінчилось? Де була межа неможливого? Ніхто не знає. Бо перш ніж цю межу було досягнуто, настала катастрофа, яка зупинила бурхливий рух кам'яних велетнів, і вони попадали на землю. Остров'яни вірять, що все так сталося через відьму, якій не дали омара. Але насправді тут йшлося про більшу дичину, бо пересування кам'яних статуй припинилося з настанням третьої епохи, коли почався похід канібалів.

Сьогодні жителі острова — найближчі нащадки войовничого племені третьої епохи, яке вийшло переможцем з боротьби. Коли їхні полінезійські предки під час свого переможного воєнного походу з Пальмових островів на заході досягли, нарешті, острова Пасхи, тут почалися бурхливі події. Про бої, що відбулися потім, про повалені статуї, про часи, — коли сокири врубувались уже не в кам'яних людей, а в людей із м'яса й кісток, нам скоро розповіли самі остров'яни. В цих боях їхні предки брали активну участь. Третя епоха ще жива, хоч сьогодні на острові панує мир і згода.

Життя в Анакенському таборі текло своїм звичайним руслом. Наше біле судно стало ніби частиною острова Пасхи, таким же його орієнтиром, як пташині острівки навколо узбережжя. Воно сяяло на сонці проти скель, що оточували бухту. Ніколи ще жодний корабель не затримувався біля цих берегів так довго, за винятком тих, які океан викинув на скелі. Вони лежать тепер на дні, і навіть їхні щогли надійно сховані від пасатів.

Коли вітер з моря починав надто сильно бити у стіни наметів, стюард поспішав на судно і приносив додатковий запас харчів, бо капітан давав сигнал сиреною і повідомляв по радіо на коротких хвилях, що мусить на деякий час розлучитися з нами. Тоді судно огинало острів і шукало захисту під скелями неподалік від Рано Рараку, на місці нашої першої зупинки. День чи два бухта перед табором лишалася порожньою, і здавалось, що в добре знайомій картині невистачає якоїсь деталі. Та ось одного чудового ранку ми за сигналом стюарда, що калатав у сковороду, виповзали з наметів і знову бачили свій корабель, який погойдувався на хвилях у променях ранкового сонця.

Осяяний сонцем табір став для нас домівкою, надійною стоянкою на весь час непосидячого життя на острові. Коли ми бачили біле судно за чорними скелями, зелені намети на тлі жовтої трави й золотистого піску, а над собою аж до обрію — голубе небо, то почували себе, як дома. Закінчувався трудовий день, бурхливі хвилі вабили нас до себе, а стюард бив у сковороду, скликаючи до смачного обіду. Потім ми лягали на траву і розмовляли при світлі зір або при яскравому сяйві місяця. Дехто влаштовувався читати, писати чи слухати патефон в наметі, який правив нам за їдальню, а інші сідлали коней і зникали за пагорбом. На суші моряки перетворились у справжніх ковбоїв, а другий штурман став їхнім штальмейстером. Коли моряки збиралися в селище Хангароа на храмовій терасі перед наметами, ніби на цирковому манежі, нетерпляче хропли і ставали дибки коні. Якось юнга хотів поїхати в селище навпростець кам'янистим схилом і зламав собі руку, завдавши лікареві чимало клопоту. Але чого не зробиш, коли тебе кличе справжня хула!

Незабаром ми вже знали майже всіх жителів селища. Тільки чорноокий лікар рідко з'являвся навіть на танцях, а вчителя ми ще не бачили жодного разу. Вони не ходили, як усі інші, до маленької церкви патера Себастьяна і тому не бували на обідах, які щонеділі після відправи влаштовували черниці або губернатор. Це дивувало нас, бо незалежно від віри й світогляду ніхто не пропускав нагоди побувати в церкві, щоб послухати простої проповіді патера Себастьяна і натішитись чудовим полінезійським співом. Святковий настрій остров'ян, які урочисто відзначали кінець тижня, мимоволі передавався всім. Коли дзвонар Йосиф починав бити в дзвони, навіть найледачіші, котрі цілий тиждень просиджували на порозі, всі, хто тільки міг виповзти з дому, одягали найкращий одяг і урочисто прямували пагорбом до церкви.

Але одного дня доля несподівано звела нас з учителем. Від імені школи губернатор кілька разів просив нас влаштувати для школярів прогулянку довкола острова на експедиційному судні. Він вважав, що це було б для дітей дуже корисно. Вони могли б зійти на берег в Анакені, там пообідати, а потім плисти далі, щоб увечері повернутись до селища.

Я не був у захваті од цієї ідеї, але за дітей просили черниці, і коли патер Себастьян сказав, що ніхто з них не бачив острова з. моря, я здався і пообіцяв попросити капітана підвести судно до селища. Борти на верхній палубі були загнуті всередину, так що ніхто з дітей не міг перелізти через них. Судно цілком годилось для прогулянки. А втім, нам сказали, що місцеві школярі плавають, як риби, — вони бовтаються в бухті, ще навіть не починаючи ходити до школи.

Рано-вранці в тиху погоду ми стали на якір біля селища Хангароа і взяли на борт сто п'ятнадцять школярів. Це була восьма частина всього населення острова. Крім семи дорослих остров'ян, дітей супроводжували вчитель, лікар з помічником, заступник губернатора і три черниці. Губернатор і патер Себастьян відмовились від поїздки.

Діти були страшенно захоплені — палуба аж дрижала від веселих криків та співів. Усі сперечались за місце на носі корабля, кожен хотів бачити, як судно розтинає хвилі. Та коли з оглушливим гуркотом було піднято якір і сирена повідомила про відплиття, більшість дітей притихли. Вони з сумом дивились на селище, ніби вирушали не. в одноденну прогулянку довкола острова, а в кругосвітню подорож. Зрештою, острів був для них цілим світом.

Коли судно загойдалось на хвилях, дітям стало недобре. Один з остров'ян підійшов до нас і попросив плисти швидше, щоб скоріше прибути в Анакену. Потім він, ~ хитаючись, попрямував до люка, на якому вже спало повно дітей. Невдовзі школярі лежали по всій палубі, ніби клунки з білизною, а коли хтось із них і підходив до борту, то не для того, щоб поглянути на чудовий берег рідного острова, а щоб їхній сніданок не опинився на палубі.

Із усіх наших гостей тільки вчитель почував себе добре. Товстий, круглий, ніби якийсь велетень серед зграйки дітей, він не присідав ні на хвилинку, відколи ступив на палубу. Він сказав, що плавав по морю безліч разів у всяку погоду і ніколи не хворів. Чорним, як смола, волоссям та блискучими темними очима він скидався на свого завзятого друга — лікаря і був таким самим запальним. політиком.

Місцеві жителі вважаються громадянами Чілі, проте не мають відповідних прав, поки не доберуться на військовому кораблі до Валпарайсо і не поселяться на континенті між чілійцями. Учитель поклав собі за мету допомогти остров'янам переселитись на материк. Погляд його чорних очей був суворим, коли він говорив про політику, але ставав безмежно ніжним, коли він виймав олівець, щоб нанести в свій блокнот контури берегів, або гладив котрогось із дітей по голові. Учитель заглядав; у всі закутки і на місцевому діалекті втішав хворих. Він то сідав до когось із них і давав пілюлі, то волік до поручнів зразу двох довготелесих підлітків, які жестами просили дати їм дорогу.

Коли ми повернули за мис, море стало спокійнішим; і старші хлопчики та дівчатка ожили. Але замість того, щоб триматись посеред судна, вони всі кинулись на ніс, де найдужче гойдало. Вчителеві довелося тягнути їх позеленілих, сонних, назад до люка, де вони зразу ж лягали. Від радості не залишилося й сліду, і тільки тоді, коли ми завернули в бухту Анакени, діти знову загомоніли. Поки матроси закріплювали якірні ланцюги, вони співали полінезійських пісень.

Коли шхуна стала на своєму місці поблизу табору, всіх дітей було перевезено на берег. Їм показали наш табір на місці старовинного селища Хоту Матуа, а. потім повели на терасу. Там вони всі посідали на траві біля підніжжя мурованої стіни. З селища приїхало верхи ще кілька остров'ян. Вони привезли з собою шестеро ягнят і полінезійським способом спекли їх на гарячих каменях.

День схилявся надвечір. Біля вогнища залишились тільки обгризені кістки, а всі діти купалися в бухті. Повітря аж дзвеніло від їхніх голосів. Потім черниці зібрали на березі групу дітей і заспівали з ними стародавню пісню про Хоту Матуа, який колись вперше зійшов на землю в Анакенській бухті.

Та ось учитель глянув на годинник, заплескав у долоні і наказав дітям лаштуватись до від'їзду. Море спокійно котило до берега м'які хвилі. Моторний човен було пришвартовано, як звичайно, до великого плоту, що стояв на якорі трохи віддалік од берега. Дітей переправляли туди на маленькому плоту, а звідси вже човном одвозили на корабель. Деякі з них встигли пірнути ще кілька разів і з плоту. Машиністи поїхали з першою партією учнів, щоб приготувати судно до відплиття. Поки човен повернувся, вчитель на березі відібрав наступну партію. Дванадцятеро дітей сіли на пліт, а кільком з них дозволили плисти поруч. Коли човен відплив удруге, кілька нетерплячих хлопців кинулися без дозволу у воду і попливли до плоту-причалу, щоб там дочекатися своєї черги. Тому вчитель і сам перебрався на пліт, щоб теж жити за порядком, і з третім рейсом вирішив супроводити дітей на корабель. Інші дорослі залишились на березі наглядати за рештою дітей.

І тут, як грім серед ясного неба, на нас упало нещастя. Коли човен, прямуючи до корабля, пропливав повз мис, діти раптом посхоплювалися з місць. Їм усім враз захотілося на ніс човна, де сидів із швартувальним канатом Тур-молодший. Учитель щосили гукав їх, намагаючись навести порядок, та його не слухали. Боцман, що сидів за стерном, дав задній хід і разом з Туром закричав на дітей. Але в цю мить налетіла спокійна, повільна хвиля. Човен, який уміщав дві тонни, навантажений тільки наполовину, глибоко врізався носом у хвилю і вмить наповнився водою. В наступну секунду на. поверхні вже було видно тільки стерно та багато голів.

З судна негайно спустили рятувальний човен. Корабельний лікар і я кинулись до маленького плоту, що стояв біля берега, а всі інші побігли на крайній мис, вій якого було всього метрів сімдесят-вісімдесят до того місця, де трапилось нещастя. Поки ми щосили гребли, я помітив, що деякі учні попливли в напрямку мису, але більшість то пірнала, то виринала довкола стерна човна. Скоро ми вже були там і попрямували до боцмана, який разом з одним підлітком підгримував на воді два якихось безпомічних тіла. Коли ми витягли їх на пліт, то впізнали в одному з них тринадцятилітню дочку бургомістра, гарну дівчинку з білою шкірою і золотистим волоссям. Я теж плигнув у воду, а лікар залишився на плоту підбирати дітей. На цей час уже прибули перші плавці з мису на чолі з капітаном. Ми виловлювали дітей одне за одним і вкладали їх на пліт. Більшість із них так розгубились, що навіть не пробували врятуватись! Коли пліт був уже переповнений, капітан та боцман підпливли з учителем, огрядне тіло якого само трималося на поверхні води. Воно було таке важке, що кілька чоловік ледве втягнули його на пліт. Але тут троє переляканих на смерть острів’ян теж полізли на пліт і замалим не перевернули його. Я загорлав, як божевільний, щоб змусити їх відпустити пліт. Двоє з них кинулись до мене і так міцно вчепилися, що потягнули за собою у воду.

Довелося пірнати, щоб звільнитись од них. З берега наспіли вже наші матроси, помічник сільського лікаря із півдесятка остров'ян. Вони рушили до мису, підштовхуючи поперед себе пліт. Корабельний лікар, оточений з усіх боків дітьми, сидів на плоту й щосили гріб веслом.

Капітан і я плавали й далі серед безлічі усяких речей на воді, перевіряючи, чи не залишився ще хтось. До нас підпливло троє остров'ян. Вода була прозора, мов кришталь, і, пірнаючи, я бачив на піщаному дні на глибині восьми метрів багато одежі й взуття. Раптом, на свій переляк, я побачив на дні щось схоже на ляльку. Я відштовхнувся ногами і якомога швидше поплив углиб. Лялька збільшувалась на очах. Я — далеко не першорядний плавець, а тепер був ще й досить таки змучений. На глибині семи метрів мені стало недобре. Я не міг більше витримати і поплив угору, хоч дуже неприємно відступати, коли мета була майже досягнута.

Виринувши, я помітив біля себе Йосипа, місцевого дзвонаря. Я знав, що він найкраще за всіх уміє пірнати. Якось він показував нам двоє затоплених поблизу селища суден. Важко дихаючи, я видавив з себе кілька слів і показав униз; Йосип зник. Через кілька секунд він, відсапуючись, з'явився над водою, похитав головою і знову пірнув. Незабаром він виринув, тримаючи на витягнутих руках тіло хлопчика. Ми підняли його на пліт і попливли до берега. Тим часом прибув рятувальний човен, і машиністи почали пірнати у воду. Але на дні залишилась тільки одежа. Сорок вісім дітей було вже на судні. Перевірка по списку на кораблі й на березі показала, що ніхто не пропав.

Поки ми прибули на мис, всіх дітей уже встигли перенести з. плоту на скелі. Дванадцятьом з них потрібна була допомога. Наш лікар робив їм штучне дихання, намагаючись повернути потерпілих до життя; йому допомагали помічник сільського лікаря і всі, хто там був. Коли ми підпливли, сільський лікар, який стояв на мисі і приймав дітей, скочив на пліт і заходився біля вчителя, бо перенести його важке тіло по гострих лавових скелях було неможливо. Лікар намагався вернути життя своєму другові. Йому допомагали наші найдужчі матроси, а всі інші в цей час були зайняті дітьми на мису. Біля них товпилися люди з ліхтарями, ковдрами й теплим одягом; у таборі Івонна відкрила всі намети і давала гарячу їжу дорослим і дітям. З селища на конях почали прибувати люди. В темряві здавалось, що їх дуже багато.

Це була страшна ніч, я її ніколи не забуду. Жах огорнув долину Анакена. Він ще більше підкреслювався сірою, зовсім безбарвною райдугою, перекинутою через похмуре чорне небо. Місяць сховався за вершиною. Одне за одним діти поверталися до життя. Їх переносили в намети і вкладали спати. Але час минав, а двоє так і не прокинулись. Одною з них була золотоволоса дівчинка, дочка бургомістра. Він сидів нерухомо біля неї і спокійно говорив:

— Їй тепер добре, вона завжди була слухняна. Тепер вона. в діви Марії.

В своєму житті я ще ніколи не стикався так близько з людським горем і ніколи не бачив, щоб люди зносили його так спокійно. Батьки, які втратили своїх дітей, мовчки тиснули нам руки, ніби бажаючи цим сказати, що ми, власники судна, не могли запобігти лиху. Ті ж, чиїх дітей було врятовано, кидались нам на шию і плакали. Протягом кількох годин у наметі було повно людей — учні, їхні батьки та інші остров'яни, які прибули, дізнавшись про нещастя. Коли нічна прохолода стала відчутніша, вони почали збирати свої речі і цілими сім'ями — по двоє і по троє — вмощувались на дерев'яні сідла. Кілька дітей захворіло на дизентерію й залишилось у наметі з найближчими родичами. Вершники зникали в темряві, везучи з собою понад сотню дітей. Анакенська долина опустіла.

Останніми з берега прийшли вісім чоловік, несучи тіло вчителя. Сіра райдуга все ще висіла на тлі чорного, ніби в траурі, неба. Вісім ліхтарів блимали в темряві, як іскри. Сільський лікар глянув на мене спокійними чорними очима.

— Острів утратив хорошу людину, сеньйоре. Він загинув на своєму посту, і його останні слова були: «Kay кау покі!» — «Рухайте у воді ногами, хлоп'ята!»

Знову я побачив лікаря в маленькій церкві патера Себастьяна. Він непорушно стояв, похиливши голову, бі» ля труни свого друга. Дітей поховали на день раніше. То був простий урочистий обряд. На похорон прийшло усе селище. Люди, заквітчані пальмовим листям, тихо співали про двох дітей, які переселились на небо. Патер Себастьян виголосив над тілом учителя коротку теплу промову:

— Ти любив своїх учнів, — закінчив він. — Дай боже тобі знову зустрітися з ними.

Ми бачили, як назавжди лягало в землю тіло вчителя, чули, як лікар бурмотів: «Рухайте ногами, хлоп'ята. Рухайте ногами».

Остров'яни неймовірно швидко забули про нещастя. Родичі почали різати худобу, влаштовуючи за місцевим звичаєм великі поминки. Нам вони теж привезли ділі гори м'яса.

Але найбільше ми були вражені згодом, коли вимели, вичистили й поставили все на свої місця в наметах. Протягом двох століть остров'яни славилися звичкою красти все, що попаде під руки. В темну безмісячну ніч. не могло бути й мови про нагляд. Остров'яни заходили, куди хотіли, і ніщо в наметах не було замкнене. Ми не сподівалися побачити жодної своєї речі, але ганебно помилились. Усе було на місці. Не пропало жодного капелюха, жодного гребінця, навіть шнурка од черевиків. А теплий одяг і вовняні ковдри, які ми давали загортати дітей, коли їх везли на конях додому, повернули нам з селища чистими, випрасуваними й дбайливо складеними.

Та один з нас, кидаючись у море за дітьми, залишив на березі капелюх, куди поклав годинника. Поки він рятував дітей, хтось із остров'ян украв годинника. Це була, звичайно, дрібниця. Тому мене дуже вразив патер Себастьян, коли я вперше після нещасного випадку зустрів його на кладовищі.

— Який жах трапився з дітьми, — тільки й міг я сказати.

— Ще гірше вийшло з украденим годинником, — відповів патер Себастьян.

— Що ви кажете? — спитав я, не вірячи своїм вухам. Патер Себастьян поклав мені руку на плече і спокійно, не міняючи виразу обличчя, сказав:

— Від смерті нам не втекти, але це не значить, що ми повинні красти.

Я ніколи не забуду тих слів. Я раптом знову відчув, що зустрів тут, на острові Пасхи, велику людину — можливо, найбільшу з усіх, яких мені доводилось коли-небудь зустрічати, його віра була правдою життя, а не тільки мудрими словами, які виголошують у неділю в церкві. Він учив інших того, в що вірив сам.

Про цей випадок патер Себастьян не сказав більше жодного слова, і ми разом пішли назад до селища.

Через кілька днів я знову зустрів патера Себастьяна. В ці дні я наказав припинити всю роботу, але остров'янам це не подобалось. «Коли сонце зійшло і сіло, потім знову зійшло, то це було вчора. А сьогодні — це сьогодні», і вони знову хотіли працювати, щоб одержати більше продуктів і товарів.

На східцях біля свого будинку сидів бургомістр і витісував птахо-людину, аж тріски летіли. Коли наш джип проїздив повз нього, він закричав і помахав нам рукою, показуючи свій витвір. Ми зупинились біля маленької чистої хатини патера Себастьяна, яка біліла за грядкою яскраво-червоних квітів, поруч з церквою. Я виліз із машини й зайшов на подвір'я. У вікно я побачив священика. Він покликав мене в свою маленьку робочу кімнату. Патер Себастьян сидів за столом, заваленим паперами й листами. Позаду на стіні висіла полиця, на якій стояли книги найрізноманітнішими мовами. Вони утворювали своєрідну раму навколо старого бородатого мудреця, що сидів, відкинувшись біля столу, в білій сутані з опущеним капюшоном. Бракувало тільки великого гусячого пера в чорнильниці: патер Себастьян писав авторучкою, однак за прес йому правила велика кам'яна сокира. Старий священик у двадцятому столітті здавався анахронізмом. І все-таки він почував себе серед нас, як дома, хоч він однаково скидався на монаха із середньовічної картини, на бюст староримського філософа і на портрет ученого із старогрецької вази чи з шумерської фрески. Здавалось, що він живе уже не одну тисячу років, але його голубі очі, обрамовані веселими зморшками, світилися бадьорістю. Сьогодні він був якийсь схвильований, щось не давало його серцю спокою. Він попросив мене направити групу для розкопок в один куточок острова, який посідає велике місце в легендах і оповіданнях остров'ян.

І я двадцятий раз вислухав переказ про рів Іко, або земляну піч довговухих. Усі, хто відвідував острів Пасхи, чули цю легенду; всі, хто писав про таємницю острова, згадують її. Остров'яни показували мені місце, де колись був рів, і ладні були без кінця розповідати його історію. Патер Себастьян записав переказ у свою книгу. Тепер він сам розповів мені легенду і просив виділити людей для розкопок рову.

— Я вірю в цей переказ, — сказав він, — хоч наука вважає рів природним. Але ж вона теж може помилитись. Я знаю остров'ян. Легенда про рів надто жива, щоб бути вигадкою.

Спогади про оборонний рів довговухих зберігаються століттями в пам'яті остров'ян. Це було тоді, коли закінчився похід статуй. Легенда народилася в голубому мороці минулого й розповідає про катастрофу, яка поклала край золотому вікові острова. Колись у давнину до острова дісталось два народи і поселилися в сусідстві. Один з них мав чудний вигляд: чоловіки й жінки підвішували собі до мочок тягарці й штучно витягували вуха аж до плечей. Тому їх називали ханау еепе, тобто довговухі. Їхніх сусідів звали ханау момоко, тобто коротковухі.

Довговухі були дуже енергійними людьми, вони працювали не покладаючи рук і змушували коротковухих допомагати їм споруджувати мури та статуї. Це викликало незадоволення у коротковухих. Якось довговухі задумали очистити весь острів від каміння, щоб можна було обробляти землю. Роботу почали на плато Поїке, у східній частині острова. Коротковухим довелося носити каміння до кручі і скидати його в море. Тому сьогодні ви не знайдете на зарослих травою схилах Поїке жодного каменя, хоч решта острова геть усіяна чорними та червоними валунами і уламками лави.

Але скоро коротковухим урвався терпець: їм набридло надсаджуватися для довговухих, і вони зважились на війну. Довговухі втекли на очищений від каміння півострів Поїке. Під командою свого вождя Іко вони викопали рів довжиною в три кілометри, який одділив плато від решти острова, і наповнили його гіллям та стовбурами дерев, так щоб він міг стати довгим вогнищем, коли б коротковухі насмілились атакувати їх. З моря Поїке захищала стрімка стіна висотою в двісті метрів, і плато перетворилось в гігантську фортецю, де довговухі почували себе в безпеці. Але один з них мав дружину з коротковухих, на ім'я Моко Пінгеї. Вона жила разом з чоловіком на плато. Моко виявилася зрадницею: вона пообіцяла коротковухим подати сигнал до нападу. В тому місці, де вона сидітиме і плестиме кошика, коротковухі зможуть пройти через рів.

Якось уночі розвідники коротковухих побачили, що Моко Пінгеї сидить і плете кошик на самому кінці рову Іко. Один за одним вороги пробрались повз неї, пройшли вздовж краю плато і, нарешті, оточили все Поїке. Другий загін коротковухих тим часом відкрито рушив до рову з боку рівнини. Довговухі, нічого не підозрюючи, запалили вогнище. Але тут раптом перший загін напав на них ззаду. Почався запеклий бій, і всіх довговухих, було спалено в їхньому ж рові.

Тільки трьом із них пощастило перебратися через рів і втекти в напрямку Анакени. Одного звали Оророїна, другого Bai, а ім'я третього не пам'ятають. Втікачі сховалися в печері, яку остров'яни показують ще й сьогодні, їх знайшли, двох тут-же закололи гострими списами, а третьому зберегли життя як останньому довговухому. Коли коротковухі витягли його з печери, він кричав своєю мовою «Орро, орро, орро» — але ніхто його не розумів.

Оророїну взяли в дім коротковухого на ім'я Піпі Хореко, який мешкав біля підніжжя гори Тоатоа. Там він одружився з коротковухою дівчинкою з роду Таоа і мав багато дітей, серед них Інакі-Лукі і Пеа. Ті, в свою чергу, теж мали багато дітей, нащадки яких живуть серед коротковухих і досі.

Так розповідала легенда. Патер Себастьян хотів, щоб я розкопав рів. Я знав, що обидві попередні експедиції чули варіанти цієї легенди і оглядали залишки рову. Рутледж спочатку сумнівалася, але зрештою прийшла до висновку, що це природний рів геологічного походження, який довговухі, напевно, використовували для оборони. Метро пішов ще далі. Він вирішив, що рів, безперечно, утворився сам собою, але його вигляд спонукав остров'ян видумати цю історію. Легенда викликана прагненням остров'ян пояснити особливості рельєфу, а переказ про довговухих і коротковухих — не що інше, як вигадка мешканців острова пізніших часів.

Серед тих, хто оглядав рів, був також геолог. Він установив раз назавжди, що рів — природного походження і утворився раніше, ніж на острові з'явились люди, а саме тоді, коли потік лави з центральної частини острова зіткнувся із застиглим уже потоком з Поїке. На місці зустрічі утворилася ця природна траншея.

Коли знавець виніс такий вирок, остров'яни були спантеличені, але наполягали й далі, що це оборонний рів Іко, земляна піч довговухих. Патер Себастьян підтримував їхню версію.

— Ви мені зробите особисту послугу, якщо розкопаєте рів, — сказав він і мало не підскочив з радості, коли я дав свою згоду.

Керувати розкопками рову довговухих було доручено Карлу. Наступного дня ми разом з п'ятьма робітниками уже тряслися на джипі розчищеною від каміння. дорогою, що проходила по рівнині біля підніжжя Поїке. Перед нами розляглися зарослі травою пологі схили, без єдиного каменя, хоч довкола аж чорніло від вулканічної породи. На Поїке можна було без перешкод їхати машиною в якому завгодно напрямку. Але ми зупинились скраю зеленого килима. Звідси на північ і на південь, аж до самих стрімких берегів півострова, тягнулася невелика заглибина, ніби напівзасипана канава. У деяких місцях її було видно добре, в інших — ледь помітно. Тут і там з одного боку рову здіймались горбики, ніби залишки валу. Ми загальмували і вийшли з машини. Це був Ко те Ава о Іко — рів Іко, або Коте Уму о те Ханау еепе — земляна піч довговухих. Перш ніж по-справжньому братися за розкопки, Карл вирішив зробити кілька пробних ямок. Ми розставили вздовж рову, далеко один від одного, п'ять остров'ян і звеліли кожному з них копати прямокутну заглибину… Мені ще ніколи не доводилось бачити, щоб остров'яни з більшою охотою бралися за лопату і кирку. Тут при розкопках вони не могли нічого зіпсувати, тому ми вирішили поки що прогулятись уздовж плато. Коли ми, обійшовши хребет, повернулись до першої пробної ями, старик, що копав її, кудись подівся разом з інструментом. Та перш ніж ми збагнули, що сталося, з темного отвору полетіли грудки землі. Підійшовши ближче, ми побачили, що старик устиг заглибитись на два метри, і копав так, що піт градом котився з нього. На жовтих, як гірчиця, стінах ями видно було широку червону з чорним смугу. Товстий шар попелу й вугілля! Тут було чимале багаття. Карл пояснив, що воно горіло або дуже сильно, або дуже довго, бо попіл має червоний колір. Він хотів сказати ще щось, але я помчав схилом до наступної ями; Карл поспішив за мною, і скоро ми побачили голову дзвонаря Йосипа, що стирчала з ями. Він також знайшов залишки багаття і, посміхаючись, простягав нам повну жменю обвуглених кусочків дерева. А довкола ж не росло жодного кущика! Ми побігли далі до інших ям. Скрізь ми бачили те саме: по боках ями виднілась яскраво-червона смуга попелу, облямована чорним вугіллям.

Послали по патера Себастьяна. Він бігав од ями до л ями у своїй широкій сутані, розглядаючи червоний. попіл.

Коли ми поверталися в Анакену повз гордовиті кам'яні статуї Рано Рараку, старий священик сяяв, як сонце. Він радів сьогоднішньому успіхові і наперед смакував добрий обід із справжнім датським пивом: ми їхали в табір підкріпитися як слід перед завтрашнім напруженим днем, коли на Поїке мали початися справжні розкопки.

Наступного ранку групі землекопів було доручено зробити поперечний розріз рову на Поїке, а в наступні дні Карл з своїми робітниками остаточно розкрив таємницю цього місця. Вся верхня частина рову була витвором природи і збігалася з межею давнього потоку лави. Але глибше його копали вже люди. Вони врубувалися в камінь, створюючи гігантську споруду — штучний оборонний рів, прямокутний у розрізі, висотою чотири метри й шириною дванадцять, завдовжки понад два кілометри.

В попелі було знайдено також метальне каміння й іншу зброю. Із щебеню і піску, вийнятих з рову, довговухі побудували вал. Вивчення валу показало, що матеріал для нього виносили нагору у великих кошиках. Тепер ми переконалися, що рів Іко був майстерною оборонною спорудою. На дні його люди накидали велику кількість дерева і запалили гігантське багаття. Ми глянули на остров'ян. Тепер була наша черга дивуватись. Вони все це знали: з покоління в покоління переходила легенда про те, що ця напівзасипана заглибина є залишком оборонного рову Іко, місцем загибелі довговухих.

Для сучасного археолога зовсім не важко датувати вугілля древнього багаття. Вік визначається, у певних межах, вимірюванням радіоактивності деревного вугілля, яка з роками рівномірно зникає. Величезне багаття в земляній печі довговухих горіло триста років тому, може, трохи раніше або трохи пізніше. Але саму оборонну споруду збудовано набагато раніше остаточної катастрофи. Рів уже частково було засипано піском, коли туди наносили дров і запалили багаття. Залишки вогнищ ми знайшли й глибше. Ті, хто першими будував рів, закидали в одному місці вогнище, яке горіло десь близько чотирьохсотого року нашої ери. Це найдавніший слід людини, знайдений до цього часу в усій Полінезії. Легенда про довговухих зажила в селищі і в нашому таборі новим життям. Став зрозуміліший також чудний вигляд кам'яних статуй: всі вони мали неприродно довгі вуха; що висіли, як у мисливських собак.

Якось увечері я блукав поміж статуями довговухих біля підніжжя Рано Рараку. Мені треба було багата про що подумати, а найкраще думається на самоті під зорями. Щоб добре пізнати якесь місце, треба там переночувати. Де я тільки не спав у своєму житті! І на кам'яному олтарі в стародавньому Стонхенджі, і в снігу на найвищій вершині Норвегії, і в глиняних хатинах вимерлого печерного селища в Нью-Мексіко, і біля руїн житла першого інка на острові Сонця біля озера Тітікака. Тепер я хотів переночувати в старій каменоломні на Рано Рараку. Не тому, що я був забобонний і сподівався, що прийдуть духи довговухих і розкриють мені свої таємниці, — ні, я просто люблю незвичайні переживання.

Я здирався вгору, перелазячи через лежачих гігантів, на виступах, поки не опинився в самій гущі статуй. В одному місці залишилась ніша, де колись вирубали скульптуру. Вона зяяла порожниною, ніби театральний балкон з навислим кам'яним склепінням. Звідси мені відкривався величний краєвид на всю місцевість, і тут можна було сховатися від дощу. А втім, погода була чудову Сонце саме сідало за стрімкі скелі вулкана Рано Као на протилежному кінці острова, червоні, пурпурові й фіолетові зграйки хмаринок закривали ложе бога сонця. Але сріблясте проміння все-таки пробилося крізь них, сягнувши аж до моря і освітивши шеренгу хвиль, які поволі котились у безупинний наступ на острів. Удень я не. бачив хвиль: до них було надто далеко, але вечірнє сонце наповнило їхні вершечки сяйвом, і в повітрі біля підніжжя вулкана повис сріблястий пил. Це було видовище для богів. І разом з богами, розкиданими по всій горі, на цю виставу, влаштовану самою природою, дивилася з велетенського балкона самотня людина.

Я нарізав кілька жмутів трави й вимів з одного кінця цього гігантського ліжка пісок. Потім, скориставшись останніми відблисками сонця, приготував собі з трави й папороті зручну постіль. Було чути, як унизу, на рівнині, дві молоді дівчини співали зворушливі полінезійські пісні про кохання. Вони їхали верхи, самі не знаючи куди, наповнюючи долину сміхом і піснями південних морів. Їхні коні безцільно кружляли по степу. Та коли сонце, наче густу завісу, потягло за собою по небу темний морок і самітний чоловік на горі ліг на свою постіль, дівчата зненацька замовкли і, ніби налякані якимись чарами, помчали до пастухової хатини біля бухти. Пастух теж попрямував туди. Я бачив, як він раз у раз зупинявся і запалював траву. Стояла посуха, злив давно вже не було, тому трава пожовкла й затверділа. Її спалювали, щоб для овець виріс свіжий зелений моріжок. Поки не стемніло, я бачив тільки дим, що сірою пеленою стелився над степом. Та ось настала ніч і поглинула дим, але не могла здолати вогню. Чим темніше ставало, тим яскравіше вимальовувалось полум'я тисячі багать, що спалахували серед непроглядної ночі по всій рівнині.

На горі повіяло холодом, і я закрив спальний мішок аж до шиї. Я лежав у темряві і вслухався в нічну тишу, мимоволі проймаючись своєрідним настроєм каменоломні довговухих. Я знову відчув себе тут, під склепінням кам'яного балкона, ніби в театрі. Але це вже була грандіозна вистава довговухих. Силуети велетенських статуй навколо мене скидались на куліси, підняті на тлі вкритої зірками темносиньої завіси, а на чорній рівнині внизу, як на сцені, розгорталася дія: там у темному мороці раз у раз вихоплювались язики полум'я, наче тисячі невидимих коротковухих кралися з смолоскипами, щоб напасти на каменоломню. Час ніби зник. Тут завжди було так — ніч, зорі і люди, що гралися з вогнем.

З такою картиною перед очима я задрімав. І раптом здригнувся, почувши, що хтось обережно крадеться по «сухій траві. Хто б це міг бути? Остров'яни, які хочуть украсти мій одяг? Коли шелест почувся біля моєї голови, я засвітив ліхтарик, але нікого не помітив. Світло на мить спалахнуло, але потім затліло червоним тьмяним вогником. Ох ці прокляті сирі батарейки! При слабкому світлі я розгледів лише гігантську статую, яка застряла тут під час спуску. Голова її відкололась, а тулуб лежав, наче величезна арка над нішею, в якій я розташувався. Збоку з трави випинались велетенські брови і пара довжелезних носів, кидаючи на гору химерні тіні. Небо затягло хмарами, почав накрапати дощ, але в ніші була сухо. Я вимкнув світло і спробував заснути, та навколо мене зашелестіло ще дужче. Я знову засвітив ліхтарика, труснув його і, коли він блимнув яскравіше, помітив раптом коричньового таргана завбільшки з великий палець, Я полапав довкола себе і знайшов грубу кам'яну сокиру, яких тут скрізь було повно. Я хотів розчавити таргана, але помітив біля нього другого, а далі третього, четвертого. Таких великих тарганів я ще не бачив на острові Пасхи. Я посвітив навколо себе і переконався, що тут повнісінько цих жирних потвор. Вони сиділи купками біля мене і над моєю головою, а кілька навіть вилізло на спальний мішок. Бридко було дивитись, як вони ворушать своїми вусищами, витріщивши круглі безглузді очі, але стало ще гірше, коли я вимкнув світло і вони знову зашелестіли навкруги. Один, найвідважніший, навіть ущипнув мене за вухо. А надворі сіяв дощ. Я схопив кам'яну сокиру і накинувся на найближчих, потім струсив тих, що видряпались на мішок. Мій ліхтарик зовсім погас, а коли я все-таки витрусив з нього останню іскру, то побачив, що тарганів знову повно. Кілька найбільших апетитно поїдали своїх роздавлених братів: справжнісінькі канібали! Раптом я помітив, що зверху на мене витріщились страшні очі, а під ними вищирилася беззуба паща. Це здалось мені справжнім кошмаром. Та скоро я заспокоївся. Потворна пика виявилася страшним духом маке-маке, витесаним у стіні прямо над моєю головою. Вдень я не помітив її, але тепер, при слабкому світлі, в заглибинах залягли тіні, і потворне обличчя зробилось випуклим. Я роздавив кам'яною сокирою ще кілька тарганів, та, зрештою, вирішив відступати. Противник був надто численний. Мені довелося б сидіти цілу ніч і вбивати їх. Ще в дитинстві, коли я був скаутом, то завчив мудрий вислів: «Усі істоти красиві, треба тільки до них як слід придивитись». Я втупився у великі блискучі шоколадного кольору очі швидкого шестиногого гостя, потім натягнув мішок на голову і вирішив будь-що заснути. Та ложе моє було тверде, і мені довго не спалось. Я думав про те, який це страшенно твердий камінь — не для спання, а для тесання.

Я схопив кам'яну сокиру і щосили рубонув нею об стіну. Я добре знав, що сокира відскакує від скелі, залишаючи на ній тільки білий знак. Якось наш капітан: теж побував тут і випробував твердість каменя молотком та долотом. Він морочився з півгодини, поки вирубав камінець завбільшки з кулак. Ми ж вирахували, що тільки з тієї частини гори, яку видно звідси, вибрано понад двадцять тисяч кубометрів каменю, а наші археологи навіть схильні думати, що вдвічі більше. Це було незбагненно. Я знову відчув фантастичність задумів довговухих і знову згадав про те, що вже давно не давало мені спокою. Чому б не спробувати? Кам'яні сокири й досі лежать там, де їх покинули скульптори, а в селищі й досі живуть потомки останнього довговухого. Чому б не відновити роботу в каменоломні?

На рівнині вже давно припинився наступ канібалів із смолоскипами в руках. Але тут, на виступі, серед гігантів, безліч маленьких канібалів поїдали тіла своїх братів, що загинули від древньої сокири довговухих. Довкола чути було шурхіт, але я заснув, утративши почуття; простору й часу, Голіаф серед метушливих канібалів і карлик серед безмовних велетнів, що дрімали під шатром величавого зоряного неба.

Наступного ранку над рівниною знову сяяло яскраве сонце, і тільки безліч крилець та скручених лапок навколо мене свідчила про те, що напад тарганів не був сном. Я осідлав коня і поїхав зарослою травою дорогою до селища.

Патер Себастьян лукаво посміхнувся, коли я розповів йому, звідки прийшов і що задумав зробити. Він одразу ж приєднався до мого плану і лише попросив вибрати віддалений куточок гори, щоб не змінити знайомого вигляду Рано Рараку з рівнини. Але я не хотів брати будь-кого з остров'ян. Мені було відомо, що патер Себастьян — найкращий знавець генеалогії остров'ян і навіть писав про це книгу. Тому я пояснив йому, що шукаю людей, які були б потомками останнього довговухого.

— На сьогодні тут залишилась тільки одна сім'я, яка по прямій лінії походить від Оророїни, — мовив патер Себастьян. — В минулому столітті під час хрещення ця сім'я вибрала собі прізвище Адам, яке тут вимовляється Атан. Найстаршого з братів ти вже добре знаєш, це Педро Атан — бургомістр.

— Бургомістр! — здивувався я і не міг стримати посмішки.

— Авжеж. Він, щоправда, скидається трохи на блазня, але насправді не дурний і лагідної вдачі.

— Але ж він зовсім не схожий на місцевого жителя, — заперечив я. — Тонкі губи, невеличкий тонкий ніс, біла шкіра.

— Він чистокровний остров'янин, — сказав патер Себастьян. — Таких нині залишилося тільки вісімдесят чи дев'яносто чоловік. До того ж, бургомістр — справжній довговухий по батьковій лінії.

Я миттю скочив на коня і помчав по глинястому завулку до маленької бургомістрової хатки, що біліла серед кущів і дерев.

Бургомістр сидів і вирізував чудові шахи — фігури зображали птахо-людей, кам'яних гігантів та інші відомі мотиви острова Пасхи.

— Це для тебе, сеньйоре, — сказав він, з гордістю показуючи мені свій майстерний витвір.

— Ти справжній митець, дон Педро, — сказав я.

— Так, найкращий на острові, — відразу відповів він.

— А правда, що ти довговухий?

— Так, сеньйоре, — урочисто відповів бургомістр і став струнко, ніби солдат у строю. — Я довговухий, справжній довговухий і пишаюся цим, — вів він далі, б'ючи себе в груди.

— Хто створив оті великі статуї?

— Довговухі, сеньйоре, — не задумуючись, відповів він.

— А в селищі кажуть, що їх створили коротковухі.

— Це зухвала брехня. Вони хочуть привласнити славу моїх предків. Усе це; було зроблено довговухими. Хіба ти не бачив, що у статуй довгі вуха? Як можна повірити, що коротковухі вирубували статуї довговухих! Скульптури створено на честь наших вождів.

Педро так хвилювався, що йому аж подих перехопило. Губи його тремтіли.

Почуваєш себе страшенно маленьким, коли вкопуєшся в землю вздовж тулуба велетня з острова Пасхи. Але невідомі древні скульптори без допомоги техніки перевозили і ставили цих гігантів?

— Я вірю, що статуї поставили довговухі, — сказав я, — і хочу, щоб і мені зробили таку статую, але працювати над нею повинні самі тільки довговухі. Як ти думаєш, ви впораєтесь?

Бургомістр на мить застиг, потім вигукнув:

— Впораємося, сеньйоре, впораємось! А якої величини повинна бути статуя?

— Середнього розміру, метрів п'ять-шість.

— Тоді треба шістьох чоловіків. Нас, братів, тільки четверо, але є багато інших довговухих з материнського боку. Вони підійдуть?

— Звичайно.

Я поїхав до губернатора і попросив звільнити на певний час Педро Атана від обов'язків бургомістра. Він і його помічники дістали дозвіл вирушити до Рано Рараку і взятися за статую.

За день до початку робіт довговухі попросили приготувати їм їжу. Я замовляв статую і тому, за старим звичаєм, повинен був забезпечити їх харчами.

Минув день, настав вечір, а по їжу ніхто не з'являвся. В таборі почали вкладатися спати — спочатку Івонна з Анеттою в наметі, що стояв з самого краю, біля поваленої широкоплечої статуї, потім, один за одним, усі інші. Тільки Гонзало, Карл і я все ще писали в їдальні.

Нараз десь серед табору почувся тихий, чудний спів. Він дедалі дужчав, потім до нього приєдналося ритмічне гупання по землі. В цій музиці було щось надзвичайно дивне, первобутне. Гонзало підвівся з таким виглядом, наче упав з місяця, Карл витріщив очі, а я слухав, як зачарований. Такого я ще ніколи не чув за весь час своїх мандрівок у Полінезії.

Ми відкрили намет і вийшли надвір. Фотограф у піжамі теж виліз із намету, а в інших почали засвічувати ліхтарі. При слабкому світлі, що проникало з їдальні крізь сітку, ми помітили купку згорблених постатей, які сиділи серед табору і гупали об землю бойовими палицями з майстерною різьбою, веслами та кам'яними сокирами. На головах у всіх були вінки з папороті, а дві маленькі постаті скраю мали на обличчях паперові маски птахо-людей з великими очима і довгими дзьобами. Постаті в масках кланялись, хитали головами, а всі інші співали, ритмічно відбиваючи такт. Але найбільше нас зачарувала сама мелодія: ніби привіт із загиблого світу. Один пронизливий химерний голос серед грубих чоловічих голосів справляв дивовижне враження: він чітко вирізнявся в цьому хорі жителів печер. Звикнувши до темряви, я побачив, що голос належав древній і худій, як тріска, бабусі. Всі були надзвичайно серйозні і співали, аж поки один з наших хлопців не виніс із намету ліхтаря. Тоді спів затих, усі пробурмотіли «ні» і поховали обличчя.

Коли світло забрали геть, пісня відновилася. Починав її хтось один, потім підхоплювали інші, а бабуся вступала в хор останньою. Я полинув думками далеко від Полінезійських островів; такий спів я чув серед індійців племені пуебло в Нью-Мексіко. Всі археологи теж помітили цю схожість.

Коли спів закінчився і учасники хору встали, ми помітили, що в масках птахо-людей виступали діти, Я виніс блюдо ковбаси, яку стюард приготував у наметі-кухні. Забравши його з собою, остров'яни зникли в темряві.

Бургомістр повернувся у вінку з папороті і з урочистим виглядом віддав порожне блюдо. Я жартома похвалив його за незвичайну виставу, але бургомістр не змінив виразу обличчя.

— Це дуже давній звичай, пісня древніх каменярів, — серйозно сказав він. — Наші предки співали її головному богові Атуа, благаючи допомогти в роботі, яку вони хотіли починати.

Сьогодні бургомістр був не такий, як завжди; незвичайною була також пісня і все, що сталося того вечора. Я почував себе розгубленим, спантеличеним. Очевидно, це не просто вистава, яку остров'яни виконували нам чи собі на розвагу, а справжній старовинний обряд. Нічого такого я не бачив у Полінезії відтоді, як залишив оселю старого пустельника Теї Тетуа в долині Оуіа на Фатухіва майже двадцять років тому. Тепер жителі всіх островів Тихого океану занехаяли свої давні обряди, хіба що виступають для туристів у солом'яних спідницях. Граючи і співаючи, вони більш чи менш наслідують мелодії хули, а коли розповідають легенди, то завжди, так, як вони записані в книгах білих авторів. Але сьогоднішня нічна церемонія не мала нічого спільного ні а тим, ні з іншим. Ми почули її випадково тільки тому, що замовили статую.

Я навмисне пробував жартувати з бургомістром і його друзями, але він узяв мене спокійно за руку і сказав, що не випадає жартувати, коли йдеться про старовинну пісню, звернену до бога.

— Наші предки не знали того, що знаємо ми, — пояснив бургомістр. — Вони гадали, що бог зветься Атуа, а поправити їх було нікому. Хіба можна їх гудити за це?

Потім усі — і дорослі й діти — попрямували в темряві із своїм начинням до одної з печер Хоту Матуа, де вони мали ночувати.

Наступного ранку ми поїхали до каменоломні на Рано Рараку. Там ми побачили бургомістра і п'ятьох його помічників, які вже давно були на місці і збирали докупи кам'яні сокири, схожі на великі ікла. Їх тут лежало цілі сотні, і в землі, і на землі. Поряд з балконом, де я ночував, знаходилась велика плоска стіна, якої знизу було не видно. Її утворили древні скульптори, коли вирубували свої статуї. Ми вирішили продовжити їхню працю. Наші друзі довговухі з самого початку чітко уявляли собі, як їм діяти. Вони наклали цілу купу кам'яних сокир там, де мали почати роботу, потім кожний поставив біля себе воду в глекові з видовбаного гарбуза. Бургомістр з вчорашнім вінком на голові метушився довкола, перевіряючи, чи все готово. Потім, користуючись тільки витягнутими руками й розчепіреними пальцями, він почав вимірювати стіну і робити кам'яною сокирою якісь позначки. Він, безперечно, добре знав пропорції по своїх дерев'яних фігурках. На цьому приготування закінчилось. Але замість того, щоб уже починати, бургомістр ввічливо попросив у нас пробачення і, разом із своїми помічниками, зник за виступом скелі.

«Очевидно, вони знову готують якусь церемонію», міркували ми, напружено чекаючи, що буде далі. Та ось остров'яни повільно, урочисто повернулися назад і всі шестеро поставали вздовж стіни з кам'яним знаряддям у руках. Церемонія, напевно, відбулася за виступом. Вони тримали сокири, як кинджали, і по сигналу бургомістра затягнули вчорашню пісню каменярів, вдаряючи об скелю в такт мелодії. Це було фантастичне видовище і фантастична мелодія. Бракувало тільки характерного голосу бабусі, але удари сокири об камінь, від яких котилася луна, цілком заміняли його. Видовище було таке захоплююче, що ми всі стояли, наче загіпнотизовані. Співаків охопив запал, вони весело посміхалися, співали і тесали, тесали і співали. Особливо захопився-один довгов'язий дід, що стояв з самого краю; він навіть пританцьовував у такт ударам і пісні. «Кнакк-кнакк, кнакк, кнакк-кнакк-кнакк, скеля тверда, каменем по каменю той, що в руці, твердіший, значить, скеля піддасться, кнакк-кнакк-кнакк» — ці звуки котилися далеко по рівнині.

Вперше за сотні років задзвеніли сокири на Рано Рараку. Пісня стихла, але удари сокир лунали далі. Шестеро довговухих взяли в руки старовинні знаряддя, щоб продовжити роботу, яку були змушені припинити їхні предки. Після кожного удару залишався невеликий слід, — просто світла позначка, але за першим ударом Ішов другий, потім ще і ще, аж поки, нарешті, слід не ставав помітним. Час од часу заглибину поливали водою з глека. Ми працювали по сусідству й чули стукіт сокир нагорі серед нерухомих статуй. Так минув перший день. І навіть коли я вже лежав у постелі, перед очима в мене стояли брунатні мускулисті спини і гострі сокири, що врубувались у камінь, а в вухах лунали розмірені удари, хоч у каменоломні давно вже стояла тиша, а бургомістр з помічниками, страшенно стомлені, спочивали в печері Хоту Матуа. Стара бабуся приходила до нас у табір і віднесла їм велике блюдо м'яса і цілий клунок хліба, масла та цукру, так що довговухі вдосталь наїлися перед сном.

Наступні два дні робота велася з таким самим напруженням: остров'яни рубали, аж піт котився з них градом. Третього дня вже можна було розрізнити контури гіганта. Довговухі довбали доти, доки не з'явилися паралельні заглибини вздовж стіни, потім вони зрубували гострі виступи між ними. Вони рубали, поливали водою і знову рубали. Сокири весь час доводилося міняти, бо вістря швидко затуплялись. Усі попередні, дослідники вважали, що затуплені сокири викидали геть, і цим пояснювали те, що по всій горі валялось так багато кам'яних знарядь. Однак вони помилялися. Коли сокира затуплялася, бургомістр піднімав з землі іншу сокиру і починав ударяти їх одна об одну. Кусочки каміння летіли на всі боки, а сокири знову ставали гострими… Він загострював їх так легко, як канцелярист загострює олівець.

Ми зрозуміли, що більшість знарядь, які лежали в каменоломні, використовувались одночасною Кожний каменяр мав, кілька сокир і працював ними по черзі. Біля одної статуї працювало небагато людей. Уздовж такої фігури, як наша, в п'ять метрів завдовжки, могло поміститися шість чоловік. Тому витісували одночасно багато статуй. Сотні з дві людей могли вільно справитися з усіма поміченими нами тут статуями. Крім того, над багатьма фігурами роботу припиняли з чисто технічних причин: в одних місцях скульптори наткнулися на розколину в камені, в інших їм став на перешкоді чорний, твердий, мов кремінь, шар, якого не брала кам'яна сокира.

Так ми ознайомилися з тонкощами техніки каменярів. Але найбільше нас цікавило, за який час витісували такого гіганта.

На думку Рутледж, на це потрібно було всього п'ятнадцять днів. Метро також вважав, що дослідники перебільшують труднощі виготовлення статуї з м'якої породи, однак гадав, що п'ятнадцять днів усе-таки замало. І Рутледж і Метро, безперечно, допустились такої самої помилки, як і ми, і багато інших, а саме: вони, судили про твердість каменю по поверхні статуй. Ми надто цінували ці пам'ятники, щоб учинити так, як учинили перші іспанці. Вони думали, що статуї зроблені з глини, і щосили вдарили по одній з них киркою. Але з велетня тільки іскри посипались. Насправді фігури зроблені з дуже твердого каменю, котрий з часом зверху вивітрився.

Після трьох днів довговухі зменшили свій темп. Вони прийшли до мене із скорченими, розпухлими пальцями і заявили, що хоч вони й звичні цілий день працювати сокирою і долотом, але все ж таки вони не професіональні моаї — скульптори, які створювали статуї. Тому вони не можуть весь час дотримуватись такого темпу, як їхні предки.

Ми спокійно посідали на траві і почали кожний про себе підраховувати. Бургомістр прийшов до висновку, що на виготовлення статуї середнього розміру потрібно дванадцять місяців, якщо дві зміни робітників працюватимуть протягом цілого дня. Довгов'язий дід вважав, що треба п'ятнадцять місяців. Білл дослідив камінь і погодився з бургомістром: на статую треба згаяти цілий рік і ще додати час на те, щоб її перевезти.

Задля цікавості наші скульптори позначили фігурі пальці й риси обличчя і відполірували її стертою пемзою, яку їхні попередники залишили в каменоломні.

Цього вечора я взяв на плечі Анетту і разом з Івонною вирушив до печери довговухих на протилежному боці Анакени. Остров'яни помітили нас ще здаля. Коли ми наблизилися, вони вже сиділи, посміхаючись, займалися кожен своєю роботою і, ритмічно похитуючись, стиха наспівували пісню про Хоту Матуа. Це була найдавніша й найвідоміша на острові Пасхи пісня. Її мелодія така ж захоплююча, як у наших найпопулярніших пісень. Приємно було слухати її в селищі, але ще приємніше тут, у печері самого Хоту Матуа. Навіть трирічна Анетта вивчила пісню по-полінезійськи. Тепер вона приєдналася до хору й пішла танцювати з двома маленькими гномиками з печери. Ми з Івонною зігнулися, залізли всередину і посідали разом з мешканцями печери на солом'яні мати.

Остров'яни були дуже раді, що ми їх відвідали. Бургомістр сяяв, як сонце, і дякував мені за добру їжу, яку вони щодня дістають від кока, а особливо за сигарети. Бургомістр і ще двоє остров'ян витісували невеликими, схожими на гачки, топірцями традиційні дерев'яні фігурки. Один з них вставляв у химерну бородату голову очі з білого хряща акули і чорного обсидіану. Стара бабуся, яка прислужувала каменярам, плела капелюх, інші сиділи без діла, жували соломинки і дивилися на вечірнє небо. Перед печерою на вогнищі кипів закурений казанок.

— Ти що, ніколи не відпочиваєш? — запитав я бургомістра.

— Ми, довговухі, любимо працювати і завжди щось робимо. Вночі я мало сплю, сеньйоре, — відповів він.

— Добрий вечір! — привітався один з остров'ян, якого ми спочатку не помітили, бо він умостився на маті з папороті у темній ніші в стіні печери. — Затишно в нас тут, еге ж?

У печері справді було затишно, і я здивувався, що вони самі добре це розуміли. Надворі дедалі темнішало, і крізь отвір ми бачили, як по небу плив місяць. Бабуся витягла стару перевернуту бляшанку з заглибиною у дні. В ній був баранячий жир і домотканий гніт. Ця імітація стародавньої кам'яної лампи горіла в печері напрочуд добре. Худий дід пояснив нам, що їхні предки ніколи не світили ввечері, боячись привернути увагу ворога.

— І тому воїни навчились бачити в темряві, — додав бургомістр. — Тепер ми так звикли до ламп, що вночі майже зовсім сліпі.

Один спогад викликав інші.

— В ті часи ніколи не спали так. — Дід простягнувся горілиць, розкинув руки, розкрив рот і захропів, наче мотоцикл. — Тоді спали ось як. — Він згорнувся в клубочок, так що груди лежали на колінах, а голова на кулаках. В руці він тримав гострий камінь. — Так вони могли одразу кинутись на свого ворога і вбити його, — пояснив дід.

І щоб показати, як це робилось, він раптом схопився і стрілою кинувся на мене, ревучи, як канібал. Івонна скрикнула, а в печері весело зареготали. Перелякані діти прибігли глянути, що сталося, але потім знову пішли танцювати навколо вогнища. А довговухі все розповідали про давнину.

— Наші предки їли тоді мало, — мовив старий. — І ніколи не вживали гарячої страви. Вони боялися стати гладкими, адже їм доводилося завжди бути готовими до війни. Це ж була Пора повалення статуй — Хурі-моаї.

— Її тому так назвали, що воїни скидали статуї, — пояснив той, що лежав у ніші.

— З ким же воювали коротковухі? Адже довговухих уже було спалено? — запитав я.

— Коротковухі воювали між собою, — пояснив бургомістр. — Тоді кожна родина мала свою територію. Ті, у кого була велика статуя, пишалися нею, і коли починалась війна, один рід скидав статую іншому тільки для того, щоб дошкулити ворогові. Ми, довговухі, не такі войовничі. У мене є свій девіз, сеньйоре Кон-Тікі: «Не хвилюйся».

Він заспокійливо поклав мені руку на плече, ніби показуючи, як треба втихомирювати запальних.

— А звідки ти знаєш, що ти справді довговухий? — обережно спитав я.

Бургомістр підняв руку і почав рахувати на пальцях:

— Тому, що мій батько Хозе Абраган Атан був сином Тупутахі, довговухого, тому що той був сином Харе Каї Хіва, який був сином Аонгату, сина Ухі, сина Мотуха, сина Пеа, сина Інакі, який був сином Оророїни, єдиного довговухого, що залишився живим після битви біля рову Іко.

— Всього десять поколінь, — сказав я.

— Значить, одне я пропустив, бо ж одинадцяте покоління — я сам, — сказав бургомістр і почав рахувати заново.

— Я теж із одинадцятого покоління, — почувся голос з ніші. — Тільки я наймолодший. Педро — найстарший і знає найбільше, він глава нашої сім'ї.

Бургомістр ткнув себе в лоб і сказав з лукавою посмішкою:

— Педро — хлопець головатий. Тому він глава довговухих і бургомістр усього острова. Я ще не дуже старий, але люблю вважати себе дідом.

— Чому це?

— Тому що старі люди розумніші, тільки вони ще щось знають.

Я спробував розпитати, що ж було до того, як коротковухі знищили довговухих і почалась Пора повалення статуй. Та взнати мені нічого не пощастило. Їхній рід почався з Оророїни, а що було до того, ніхто не знав. Довговухі прийшли сюди разом з Хоту Мату а і відкрили цей острів. Однак, додали вони, коротковухі те саме розповідають про свій рід і хочуть привласнити собі славу створення статуй. Ніхто не знав, чи Хоту Матуа прибув зі сходу чи з заходу.

Той, що лежав у ніші, заявив, що Хоту Матуа прибув з Австрії. Та коли інші не підтримали його, він швидко здався і пояснив, що чув про це на борту якогось корабля. Остров'яни охочіше розповідали про Пору повалення статуй, яка для них була ближчою. Коли бургомістр заговорив про стару жінку з кошиком, яка зрадила його рід, він так захвилювався, що на очах у нього виступили сльози, а в горлі щось застряло. Історія ця, безумовно, житиме дуже довго, передаючись од батька до сина ще протягом одинадцяти поколінь, незважаючи на девіз: «Не хвилюйся».

— Серед наших предків траплялися вродливі люди, — сказав бургомістр. — На цьому острові було два типи людей: одні смугляві, а другі біляві, як ви, з русявим волоссям і білою шкірою. Ці білі люди і є корінними жителями острова. В нашому роду було багато білих яких звали охо — теа, тобто русяві. Моя мати і моя тітка мали рудіше волосся, ніж у сеньйора Кон-Тікі.

— Далеко худіше — обізвався з ніші його брат.

— У нашому роду за весь час його існування було багато світлошкірих. Ми, брати, вже не такі. Але моя дочка, яка втонула, мала білу-білісіньку шкіру і руде волосся; мій дорослий син Хуан теж рудий. Він дванадцятий потомок Оророїни.

Це була правда, і син і дочка бургомістра мали руде волосся, такого кольору, як кам'яні пукао на головах тонкогубих статуй, що колись прикрашали мури другої епохи.

Рід довговухих було спалено на Поїке, а статуї повалено, та історію рудого волосся можна простежити від незграбних кам'яних пукао до живих людей, яких описали перші відвідувачі острова та перші місіонери, і далі аж до останніх потомків Оророїни, найближчих родичів бургомістра.

Ми й самі почували себе майже русявими довговухими, коли виповзли з печери Хоту Матуа і попрямували до огорнутого мороком табору на другому кінці долини. Для Анетти було вже надто пізно.

Через кілька днів я стояв з бургомістром і дивився на повалених гігантів, що лежали на храмовій терасі перед табором. Білл якраз повідомив з Вінапу, що його» землекопи із остров'ян своїм власним способом поставили на місце величезний блок, який випав з муру. Мені спало на думку, що, може, це якось пов'язано із віковою загадкою перевозу та встановлення статуй. Метод робітників у Вінапу був простий і звичний для них. Можливо, цей прийом вони успадкували од своїх предків. Я згадав, що вже колись питав бургомістра, як доставляли статуї з каменоломні. Він відповів так, як усі: статуї рухалися самі. Тепер я вирішив спробувати ще раз.

— Бургомістре, ти ж довговухий, невже ти не знаєш, як піднімали цих велетнів?

— Аякже, сеньйоре, знаю, це діло нехитре.

— Нехитре? Це ж найбільша загадка острова Пасхи!

— А я знаю і можу підняти таку моаї.

— Хто ж тебе цьому навчив?

Бургомістр набундючився і присунувся до мене ще ближче.

— Сеньйоре, коли я був малим, зовсім малим хлопцем, мій дід і його зять, старий Пороту, садовили мене перед собою на долівку і довго навчали, так само, як зараз учать у школі. Вони вчили мене різних речей. Я знаю багато чого. Мені веліли повторювати все по кілька разів, поки я не запам'ятовував усе слово в слово. Мене вчили також і пісень.

Бургомістр говорив так щиро, що я не знав, вірити йому чи ні. Правда, в каменоломні він довів, що вміє не тільки балакати, однак дуже вже він любив вигадувати.

— Коли тобі відомо, як піднімали статуї, чому ж ти не сказав про це тим, хто приїздив сюди раніше? — обережно спитав я.

— Мене вони не питали, — гордо відповів бургомістр. Він явно вважав, що далі пояснювати не варто.

Я не повірив бургомістрові і запропонував йому сто доларів, коли найбільшу статую Анакени буде встановлено на постамент. Я знав, що на всьому острові не знайти статуї, яка стояла б ще на своїй колишній аху, і був певен, що ніколи не побачу кам'яного гіганта у вертикальному положенні, за винятком сліпих фігур, яких колись тимчасово поставили в заглибини біля підніжжя Рано Рараку.

— Домовилися, сеньйоре, — сказав бургомістр, швидко простягаючи мені руку. — Я маю намір поїхати до Чілі наступним військовим судном, і долари мені будуть потрібні.

Я засміявся і побажав йому успіху. Бургомістр, здається, був без одної клепки.

Невдовзі після цього з селища примчав його рудий син із запискою. Батько просив мене поговорити з губернатором, щоб той дозволив йому оселитися з дванадцятьма помічниками в печері Хоту Матуа в Анакенській долині і підняти найбільшу статую. Я осідлав коня і поїхав до губернатора. Почувши про вигадку бургомістра, губернатор і патер Себастьян засміялись і заявили, що все це, як я й думав, пусті хвастощі. Але дон Педро стояв перед нами з капелюхом у руках, губи в нього тремтіли, і я поклав собі дотримати слова. Губернатор дав письмовий дозвіл. Патер Себастьян повеселішав: йому було цікаво поглянути, що з цього вийде.

І ось до табору прибув бургомістр з двома братами та іншими родичами — довговухими з материнського боку. Взявши в стюарда харчі, дванадцять довговухих знову вирушили до печери Хоту Матуа.

Перед самим заходом сонця до нас ще раз з'явився бургомістр і, викопавши серед табору глибоку круглу яму, пішов геть.

Коли зовсім стемніло і все навкруги затихло, ми, як і минулого разу, почули дивні таємничі звуки і приглушені удари. Звуки дедалі дужчали, і незабаром це вже був голосний пронизливий хор: заспівувала та сама бабуся з надломленим голосом. Люди в таборі прокинулись, і намети засвітилися, наче великі зелені паперові ліхтарі. Всі повиходили надвір без світла: ми вже знали, що спів має відбуватися в цілковитій темряві. Але цього разу вистава була зовсім інша. Остров'яни заквітчалися листям і гілками, деякі з них похитувались і танцювали, тупаючи ногами, наче в екстазі, а бабуся сиділа з заплющеними очима і вела хор своїм чудним, низьким голосом. Наймолодший брат бургомістра стояв обома ногами в недавно викопаній ямі. Згодом ми побачили, що там містилася якась посудина, прикрита кам'яною плиткою. Він ритмічно, як барабанщик, гупав босими ногами, ще більше надаючи всій мелодії якогось містичного характеру. Ми насилу розрізняли артистів при слабкому світлі, що пробивалося крізь намети. Та раптом з темряви виступила струнка постать. Наші хлопці дивились на неї, широко розкривши очі. Це була молода босонога дівчина з довгим розпущеним волоссям, одягнута в світле просторе плаття. Вона пурхнула в зелене коло світла, наче німфа з казки, і почала легенько танцювати перед барабанщиком та співаками, просто, не так, як під мелодію хули. Це було так прекрасно, що ми затамували подих. Дівчина була трохи зніяковіла і дуже серйозна. Гнучка, струнка, граціозна, вона, здавалося, не торкалась трави босими світлими ногами. Звідки ця дівчина з'явилась? Хто вона така? Як тільки наші моряки отямились і переконались, що це не сон, вони почали пошепки запитувати про це один одного, а також Ерорію та Маріанну. А вони думали, що знають уже всіх красунь на острові! Чи, може, довговухі тримають цю німфу в якійсь печері, щоб у дівчини побіліла шкіра? Нам сказали, що це племінниця бургомістра. Дівчина ще надто молода і не ходить на хулу.

Тим часом чарівна пісня і танець тривали далі. Ми тричі прослухали всю виставу, але зрозуміли тільки приспів, у якому йшлося про те, що за наказом сеньйора Кон-Тікі моаї буде піднято на аху в Анакені. Мелодія зовсім не скидалась на пісню каменярів, однак була така сама захоплююча й ритмічна. Нарешті барабанщик виліз із ями, і всі зашелестіли листям, збираючись іти геть. Ми їм знову дали харчі. Один з наших спитав, чи не могли б вони заспівати й потанцювати котрусь із звичайних мелодій хули, але остров'яни рішучу відмовились. Бургомістр пояснив, що можна заспівати хіба що тільки пісню каменярів. Ці дві пісні серйозні і мають принести їм успіх. А інших пісень вони заспівають потім, бо предки можуть розгніватись і не дати їм щастя в роботі. Ми ще раз прослухали пісню каменярів, і довговухі, шелестячи своїми уборами з листя, подалися через майданчик у морок, ведучи з собою одягнену в біле німфу.

Як тільки сонце кинуло перші промені на намет, я проснувся од чиїхось кроків. Це дванадцятеро, довговухих прийшли з печери поглянути на найбільшу в Анакені статую, що лежала ниць біля нашого намету. Це був гігант з плечами майже триметрової ширини, що важив двадцять п'ять — тридцять тонн, отже, на кожного робітника припадало понад дві тонни. Тому не дивно, що вони стояли навколо скульптури і чухали потилиці. Але, видно, довговухі цілком, покладались на бургомістра, який спокійно походжав собі довкола гіганта.

Перший машиніст теж почухав потилицю, похитав головою і посміхнувся.

— Ну, коли бургомістр здолає цього ідола, то йому сам чорт не товариш!

— Нізащо в світі він його не здолає!

— Та де там!

По-перше, велетень лежав на схилі біля підніжжя муру головою вниз, по-друге, він зараз був метрів за чотири від великої плити, на якій колись стояв. Бургомістр показав нам маленькі підступні камені, які, за його словами, коротковухі вибили з-під плити, щоб скинути статую.

Потім він почав організовувати роботу так спокійно і впевнено, наче все життя тільки цим і займався. Єдиним його знаряддям були три довгі круглі деревини, з яких потім використовувалися тільки дві, і велика кількість зібраного довкола табору каміння. Зараз на острові не було лісу, йоли не рахувати кількох недавно посаджених евкаліптових гайків, але біля озера в кратері Рано Као завжди росли дерева. Перші дослідники застали ще там ліс із торо міро і гібіскуса, тому остров'яни завжди могли дістати собі три деревини.

Обличчя статуї зарилось глибоко в землю, але помічникам бургомістра пощастило підсунути під нього деревини. Три чи чотири чоловіки повисли на протилежних їхніх кінцях, а бургомістр, лежачи на животі, підсовував під голову статуї маленькі камінці. Коли одинадцять остров'ян, щосили давили на кінці деревин, нам здавалось, що фігура тремтить чи ледве рухається, але взагалі нібито нічого й не мінялося, тільки камінці, які підкладав бургомістр, ставали все більші. До вечора голова велетня піднялась на добрий метр од землі, а весь простір під нею був забитий камінням.

Наступного дня одна деревина виявилася зайвою, і тепер на кожний важіль припадало по п'ять чоловік. Бургомістр доручив підсовувати каміння під статую своєму молодшому братові, а сам вибрався на мур, як диригент оркестру, і спокійно подавав команду, розмахуючи в такт руками:

— Етахі, ерау, етору! Раз, два, три! Раз, два, три! Тримайте! Піднімайте! Раз, два, три! Раз, два, три!

Сьогодні остров'яни підклали кінці обох деревин під правий бік статуї, і він повільно почав підніматися. Спочатку це були тільки міліметри, потім дюйми, а незабаром уже цілі фути. Після цього кінці деревин підклали під лівий бік велетня і повторили таку саму роботу. Тепер уже піднімався другий бік, а весь звільнений простір знову заповнювали камінням. Потім робітники повернулись знов до правого боку, звідти назад до лівого, і так без кінця.

Дев'ятого дня статуя вже лежала на животі на вершині дбайливо викладеної башти, висотою в три з половиною метри. Страшно було дивитись на тридцятитонного гіганта, який здіймався на півтора метра над нашими головами. Десять остров'ян уже не діставали до деревин: вони повисали, гойдаючись на канатах, прив'язаних до їхніх кінців. Але ще було далеко до того, щоб гігант стояв прямо, лицьової сторони його ми ще не бачили: вона й досі ховалася в камінні.

Робота ставала небезпечною. Анетті більше не дозволяли підвозити на дитячому візку маленьке каміння для бургомістра. Тепер тільки високі, дужі хлопці, босоногі, як неандертальці, похитуючись, носили до статуї великі брили. Бургомістр був надзвичайно обережний і перевіряв, як тримається кожний камінь. Вага гіганта була така велика, що окремі камені під його тиском покришились, як кусочки цукру. Один не так покладений камінь міг призвести до катастрофи. Але все було детально продумано, кожна дрібниця розрахована і перевірена. Серце завмирало, коли ми бачили, як робітники, чіпляючись босими ногами за виступи башти, тягають нагору величезні кам'яні брили. Але кожен з них був надзвичайно обережним, а бургомістр ні на мить не послабляв своєї уваги. Він чітко, без зайвих слів, управляв усіма діями.

Таким ми його ще не бачили. Адже в таборі його вважали за дивака і набридливого хвалька. Наші хлопці недолюблювали його за те, що він завжди хвалив себе і що безсоромно високо цінував свої дерев'яні фігурки, хоч вони й справді були найкращі на острові. Але тепер він спокійно й витримано керував роботою — природжений організатор, до того ж дуже винахідливий. Ми дивились на нього іншими очима.

Десятого дня статуя опинилась у найвищій точці. Довговухі почали посувати її так само непомітно в напрямку постамента, де вона мала стояти.

Одинадцятого дня вони заходилися піднімати гіганта вертикально, підкладаючи каміння тільки під обличчя, підборіддя і груди.

Сімнадцятого дня серед довговухих раптом знову з'явилася бабуся. Разом з бургомістром вона виклала на плиті, де мала стояти, статуя, півколо з маленьких камінців. Це була чиста магія. Статуя лежала тепер похило і страшенно нестійко. Кожну мить вона могла під дією власної ваги сковзнути вниз і впасти із стрімкого муру аж на берег. Крім того, вона могла повалитися в будь-якому напрямку, коли її ставитимуть на постамент. Тому бургомістр обв'язав голову статуї канатом і зробив на всі чотири боки розтяжки, прив'язавши їх до вжитих у землю паль.

Настав вісімнадцятий день. Одні почали тягнути за канат у напрямку берега, інші притримували канат, прив'язаний до палі серед табору, решта обережно орудувала дерев'яним важелем. Враз велетень почав рухатись. Почулася команда:

— Тримай міцно! Тримай міцно!

Гігант піднявся на весь свій могутній зріст і захитався. Башта, на яку вже ніщо не давило, розвалилась і донизу полетіло каміння та величезні брили, вдаряючись одні об одних і здіймаючи аж до неба хмари куряви. Однак велетень спокійно і впевнено опустився на плиту і так залишився стояти. Широкоплечий, прямий, він дивився на табір, і його зовсім не схвилювали зміни, що тут відбулися з того часу, як його вперше було привезено сюди.

Гігант змінив увесь краєвид. Широчезні плечі маячіли, як береговий знак, і статую можна було бачити далеко з моря. Тут, у давній оселі Хоту Матуа, в затінку широкого велетня, ми вже більше не почували себе, як. дома. З будь-якого місця в таборі можна було бачити цю величезну голову; вона височіла над наметами, наче старий норвезький троль. Вночі, коли ми ходили по табору, здавалося, що цей велетенський троль примандрував із світового простору і саме хоче переступити через найближчі намети, що світились у мороці зеленим світлом.

Вперше за сотні років один з велетнів острова Пасхи став на своє місце на вершині ах у. Приїхали губернатор з родиною, священик і черниці. По табору тупотіли копитами коні — всі, хто міг, прибули в Анакену поглянути на роботу бургомістра.

Довговухі гордо розбирали башту, а бургомістр грівся в промінні загальних похвал. Він довів, що вміє відповісти на одну з найдавніших загадок острова Пасхи. Та чи могло бути інакше? Дон Педро Атан, старий мудрець, бургомістр острова та ще й довговухий! Нехай йому тільки заплатять, він підніме всі до одної статуї, і на острові буде так, як колись у давнину. Зароблені гроші він розділив між своїми помічниками, та якщо йому пощастить поїхати на військовому кораблі до Чілі, — він особисто умовить президента дати кошти на підняття всіх інших статуй. З одинадцятьма помічниками і двома деревинами він підняв цю скульптуру за вісімнадцять днів, а що можна зробити, коли в нього буде більше людей і часу?!

Я одвів бургомістра вбік і урочисто поклав йому руки на плечі. Він стояв, наче зніяковілий школяр, схвильований і зацікавлений.

— Дон Педро, бургомістре, може, тепер ти мені скажеш, як твої предки перевозили фігури по острову?

— Вони рухались самі, — відповів бургомістр, не затинаючись.

— Дурниці, — сказав я розчаровано і трохи розізлився.

— Не хвилюйся. Ми повинні поважати наших предків, які казали, що статуї рухалися самі. Але ті, від кого я чув, самі цього не бачили. Дуже можливо, що вони користувались міро манга еруа.

— А що це таке?

Бургомістр намалював на землі щось схоже на рогатку з поперечними опорами і пояснив, що це сани для каміння, зроблені з розгалуженого стовбура.

— У всякому разі такими саньми перевозили великі плити на мури, — додав він. — А канати робили з цупкої кори хау — хау, такої товщини, як у вас на кораблі троси. Я можу зсукати тобі такий канат і змайструвати міро монга еруа.

За кілька кроків од табору один з археологів саме одкопав статую, яка була геть засипана піском, тому патер Себастьян не поставив на ній свого номера. Фігура не мала очей, і це свідчило, що її покинули по дорозі до призначеного місця. Я вказав на неї бургомістрові:

— А чи не міг би ти з своїми людьми потягти цю моаї по рівнині?

— Ні, потрібні ще люди з селища, а вони не захочуть. Навіть разом з усіма твоїми землекопами нас невистачить.

Статуя була не така вже й велика, менша за середню. В мене виникла ідея. Бургомістр допоміг мені купити в селищі двох великих биків. Довговухі зарізали їх і спекли на гарячому камінні у земляній печі. Тоді ми запросили жителів селища на бенкет, і невдовзі весь майдан перед табором заповнили гості. Довговухі обережно зсунули пісок з вогнища, і показався килим з соковитого бананового листя, з якого хмарою валувала пара. Коли згорнули цей неїстівний килим, усі побачили апетитну їжу. Серед захоплених гостей розповсюдився запах найсоковитішої в світі печені. Чоловіки й жінки усілись на траві купками, тримаючи в руках величезні шматки печеного м'яса, а довговухі тим часом розносили батат, маїс і гарбузи, які пеклися разом з м'ясом у наповненій парою розжареній земляній печі. Круг табору бродили чорні та гніді осідлані коні, щипаючи траву. З'явились гітари, і храмова тераса сповнилася піснями й сміхом: остров'яни почали танцювати хулу.

Тим часом довговухі приготували все для того, щоб тягнути сліпу статую, і сто вісімдесят розохочених остров'ян, сміючись і перегукуючись, поставали вздовж довгого каната, яким обв'язали шию велетня. Бургомістр у новій білій сорочці і картатому галстуці почав керувати роботою.

— Раз, два, три! Раз, два, три!

Трісь! Канат розірвався, й остров'яни з гучним реготом покотились по землі один через одного. Бургомістр зніяковіло посміхнувся і наказав скласти канат удвоє. І ось колос почав рухатись. Спочатку короткими ривками, та потім, наче її щось одпустило, статуя посунулась по рівнині так швидко, що старий Лазарус, помічник бургомістра, скочив їй на голову і, наче гладіатор на бойовій колісниці, почав розмахувати руками. Довгий ряд остров'ян, які аж сяяли від радості, терпляче тягнув статую. Вони посувалися так швидко, наче волокли порожню коробку.

Згодом ми зупинили цю веселу процесію, переконавшись, що сто вісімдесят остров'ян з повними шлунками можуть тягнути по рівнині дванадцятитонну статую. Коли б мати дерев'яні сани та ще більше людей, то можна було б перетягувати й важчі фігури.

Отже, ми бачили, як з допомогою води і кам'яних сокир можна просто в горі витесати скульптуру, аби тільки мати досить часу; ми бачили, як з допомогою каната і саней можна перевозити статуї, було б тільки за що вхопитись руками і впертись ногами, і ми бачили, як колоси, наче повітряні кульки, піднімаються на вершечки мурів, тільки треба знати вірний спосіб. Залишилась практично нерозв'язана лише одна загадка: як на голови велетнів укладали круглі перуки? Відповідь напрошувалась сама собою. Кам'яна башта, з допомогою якої піднімали велетнів на ноги, була поруч голови. Тими ж простими способами можна було викотити по ній червону — перуку. — Коли статуя і її перука були на своїх місцях, усю башту просто розкидали, і статуя залишалась стояти сама.

Коли загинули творці статуй, виникла загадка: як: усе. це можна було зробити без заліза, без кранів і машин? Відповідь проста. На маленький острівець прибули, люди з жадобою творчості в крові і з практично розвинутим розумом. Вони споруджували свої вавілонські башти за старовинними традиціями, маючи для цього необмежений час. Сотні років жили вони на цьому затишному острівку, де єдиними їх сусідами були тільки; кити й риби. Вони не знали ворогів. Наші розкопки показали, що аж в третю епоху на острові Пасхи почали, виготовляти наконечники для списів.

Зовсім близько від табору лежав величезний циліндр з червоного каменю, його в давнину прикотили сюди з іншого кінця острова, де в кратері з червоним каменем вирубували пукао.

Бургомістр запропонував докотити його на круглих колодах ті двісті метрів, що залишились до табору, і висадити на голову піднятого велетня. Але вже тоді, я. довговухі піднімали статую, на зміну розв'язаним загадкам острова прийшла інша таємниця. Вона захопила всю нашу увагу, і червона перука залишилася лежати там, де й була, відпочиваючи перед останнім шляхом до королівського пам'ятника.

Нові події цілком заволоділи нашими думками.

Ліхтар висів на мотузочку під стелею, кидаючи довгі тіні на тонку стіну намету. Я прикрутив гніт і хотів лягати спати. В таборі було темно й тихо, тільки з берега долинав шум прибою. Івонна вже залізла в спальний мішок на розкладному ліжку біля задньої стіни намету, а Анетта давно заснула за низькою перегородкою з брезенту, що одділяла її куточок. Раптом я почув, як хтось шкрябнув знадвору пальцем по намету і тихо прошепотів ламаною іспанською мовою:

— Сеньйоре Кон-Тікі, можна зайти?

Я знову одягнув штани і обережно розстебнув замок-блискавку настільки, щоб можна було висунути ніс й одне око. В темряві я розрізнив постать людини, що тримала під пахвою якийсь згорток. За нею, на фоні зоряного неба, вимальовувався силует кам'яного велетня… Минуло сім днів, як довговухі почали піднімати його.

— Можна зайти? — знову благально прошепотів невідомий.

Я розстебнув замок до кінця і впустив несмілого гостя. Він прослизнув у намет, став, зігнувшись, і озирнувся з захопленням і вдячною посмішкою. Я відразу ж пізнав його: це був наймолодший робітник з групи бургомістра, з так званих «нечистих довговухих», напрочуд красивий хлопець років двадцяти. Звали його Естеван Пакараті. Намет, був такий низький, що він не міг випрямитись на весь зріст, і я запросив його сісти на край; мого ліжка.

Він сів і деякий час ніяково посміхався, шукаючи потрібні слова. Потім незграбно ткнув мені круглий згорток у коричньовому пом'ятому папері.

— Це тобі.

Я розгорнув папір і побачив курку. Кам'яну курку. Вона була виконана цілком реалістично в натуральну величину і нічим не скидалась на звичайні вироби остров'ян. Перш ніж я встиг що-небудь сказати, гість промовив:

— Всі в селищі кажуть, що сеньйор Кон-Тікі посланий нам, щоб приносити щастя. Це тому, що ти дав нам багато гарних речей. Всі курять твої сигарети і дякують тобі.

— Але де ти взяв цей камінь?

— Це моа, курка. Моя жінка сказала, щоб я заніс її тобі в подяку, тому що всі сигарети, які ти даєш мені щодня, викурює вона.

Івонна висунулась із спального мішка і витягла з чемодана кусок матерії на сукню. Але Естеван рішуче відмовився взяти його. Ні, він не обмінює камінь, це подарунок сеньйору Кон-Тікі.

— А це подарунок твоїй дружині, — сказав я.

Естеван неохоче здався і знову почав дякувати за харчі, сигарети і все інше, що він і решта довговухих щодня одержують. Потім виліз з намету і зник у темряві — пішов ночувати до селища. Але перш ніж піти, він. попросив мене заховати камінь так, щоб ніхто його не побачив.

Я ще раз оглянув майстерно зроблену фігурку. Камінь ледь відгонив димом. Вперше я бачив справді художній твір остров'ян, який не повторював одних і тих самих дерев'яних фігур чи копій великих кам'яних статуй. Я заховав курку в чемодан, погасив світло і ліг спати.

Наступного вечора, коли все затихло, знову почувся той самий шепіт. Чого йому ще треба?

Цього разу Естеван приніс інший камінь — скоцюрбленого чоловічка з довгим дзьобом, який тримав у руці яйце. Фігурка була майстерно зроблена у формі стилізованого горельєфа на плоскій плитці — варіант скульптур, які ми знайшли на скелях біля руїн селища птахо-людей Оронго. Жінка Естевана прислала його в подяку за матерію. Чоловічка зробив її батько. Естеван попросив цю фігурку також нікому не показувати. Ми й цього разу дали йому подарунки для дружини. Камінь був вогкий і старанно вичищений піском. Я знову помітив, що він пахне димом. Тут була якась загадка. Але яка саме?

Мені цілий день не сходили з думки ці камені. Вони були такі незвичайні і так майстерно зроблені, що я, нарешті, не витримав. Після обіду я покликав у намет бургомістра і, спустивши поверх сітки брезент, щоб нас ніхто не бачив, сказав:

— Я хочу тебе про щось спитати, але при умові, що ти нікому не розповіси про це.

Бургомістр дуже зацікавився і обіцяв мовчати.

— Що ти скажеш про ці речі? — спитав я, витягаючи обидва камені з чемодана.

Бургомістр відсахнувся, мов обпечений, очі в нього вилізли з орбіт, наче він уздрів нечистого або дуло пістолета.

— Де ти їх узяв? Де ти їх узяв? — повторював він.

— Цього я не можу тобі сказати.

Бургомістр все ще сидів, витріщивши очі, притулившись до стіни намету.

— Крім мене, на острові ніхто не може зробити таких речей, — мовив він з таким виразом на обличчі, ніби зустрівся носом до носа з власним привидом.

Раптом бургомістр щось збагнув: він докладно оглянув фігурки і, зробивши для себе якийсь висновок, сказав:

— Забери ці камені звідси на борт корабля, щоб ніхто на острові їх не побачив. Коли тобі ще принесуть такі фігурки, сховай їх теж на судні, навіть якщо вони виглядатимуть, як нові.

— Але що ж це за камені?

— Це дуже серйозні речі, це — родові камені.

Дивна поведінка бургомістра мало що пояснила мені, але я зрозумів, що мимоволі зіткнувся з якоюсь великою таємницею. Очевидно, Естеванів тесть робив якісь незвичайні речі.

Естеван був простодушний, добрий хлопець, завжди вдячний і готовий допомогти іншим. Коли він якогось темного вечора прийшов утретє, я вирішив дізнатись у чім тут справа.

Я посадив його на край ліжка і приготувався до довгої розмови. Але Естеван конче хотів показати мені те, що було в нього в мішку. Він виклав на ліжко три камені, і я просто занімів. Один камінь зображав три чудові класичні голови з вусами і довгими бородами. Голови були витесані у формі кільця так, що борода одної переходила у волосся іншої. Другий камінь нагадував кийок з очима й ротом, а третій зображав чоловіка з величезним пацюком у зубах. Схожих за сюжетом і стилем фігурок я не бачив не тільки на острові Пасхи, але й у жодному музеї світу. Я й на секунду не сумнівався, що їх зробив не Естеванів тесть. Було щось похмуре, майже язичеське в цих каменях, і воно відбивалося в погляді Естевана, коли він дивився на фігури, і в тому, як він торкався до них.

— Чому чоловік тримає в зубах пацюка? — тільки й спромігся я спитати свого гостя.

Хлопець пожвавішав. Він присунувся до мене ближче і притишеним голосом розповів, що в його предків був такий траурний звичай. Коли в чоловіка помирала жінка, дитина або хтось з родичів, він повинен був спіймати кіое, пацюка, яких тубільці вживали в їжу і які водились на острові, поки не з'явилися корабельні пацюки, взяти його в рот і оббігти так навколо острова, ніде не зупиняючись і вбиваючи всіх, хто попадався йому на шляху.

— Так вони виявляли своє горе, — пояснив Естеван, насилу стримуючи захоплення в голосі.

— Хто ж витесав цю фігуру?

— Дід моєї жінки.

— А решту зробив її батько?

— Я не певний цього: одні зробив він, а інші дід. Жінка сама бачила, як її батько витісував фігурки.

— Її батько зараз працює у нас?

— Ні, він помер. Камені ці священні.

Справа ставала все загадковішою. Естеван знову сказав мені, що він і його жінка чули в селищі від людей, ніби я посланий на острів якимись вищими силами. Я був у смішному становищі.

— Але де ви зберігали ці камені після смерті батька? Дома?

Естеван трохи пом'явся, але потім сказав:

— Ні, в родовій печері.

Я промовчав, і він тоді розповів мені, що в печері повно таких каменів. Але її ніхто не може знайти, ніхто. Тільки його жінка знає вхід до неї. Тільки їй одній дозволено туди входити. Сам Естеван ніколи там не був, однак приблизно знає, де вона міститься, бо чекав жінку, поки та ходила по камені. Жінка сказала йому, що там давно всяких речей.

Тепер у нас з Естеваном була спільна таємниця. Наступного вечора з ним розмовляти було вже не так важко. Естеван прошепотів, що він спробує умовити жінку взяти мене до печери. Тоді я міг би сам вибрати собі ті камені, які мені найбільше сподобаються, бо їх там так багато, що принести всі неможливо. Але найгірше те, пояснив він, що його жінка дуже вперта, тверда, як скеля, коли йдеться про цю справу. Навіть йому вона жодного разу не показала печеру.

Коли ж вона все-таки погодиться, то мені доведеться вночі прокрастися до його хати, бо печера міститься десь серед селища.

Естеван розповів, що перш ніж посилати мені камені, жінка миє їх, чистить піском і сушить над багаттям, боячись, щоб хтось з остров'ян не помітив, що вона бере фігурки з родової печери. Я попросив його переказати дружині, щоб надалі вона їх не мила. Жінка веліла Естевану спитати мене, що саме я найбільше хотів би одержати з печери. Але як я міг чогось попросити, коли навіть Естеван не знав, що там є! Одне тільки було ясно: з потаємного сховища на острові почали з'являтися надзвичайно цінні етнографічні художні витвори.

Бургомістрові не важко було простежити, хто з його людей зникає вночі з печери Хоту Матуа. Він також міг у темряві стежити за наметом. Якось він одвів мене вбік і хитро завів розмову про те, що Естеванів тесть до самої смерті був його приятелем.

— Він був останнім на острові, хто вмів робити «серйозні камені», — додав бургомістр. — І робив їх для себе, а не на продаж.

— Для чого ж вони були йому потрібні? — спитав я.

— Їх показували під час свят і брали з собою на танці.

Більше мені нічого не пощастило дізнатися від бургомістра.

Після цього Естеван увечері знову прийшов до мене і приніс багато каменів. Та раптом його нічні відвідини припинились. Нарешті, якось надвечір я послав по нього. Естеван з'явився зніяковілий і розгублений, його жінка дізналась, що двоє духів, які охороняють її печеру, розсердились на неї, бо вона забрала з сховища дуже багато речей. Тому-то він уже більше не приносить каменів. Сам він радо зробив би для мене все, що завгодно, але жінку ніяк не вмовиш.

— Вона незламна, як скеля. Недарма батько й вибрав її для охорони родинної таємниці, — додав Естеван.

Поки Естеван вечорами приносив мені камені, на острові відбувалося багато інших подій. Археологи щодня знаходили в землі щось нове, а від цього ще більше зростала забобонність остров'ян. На вершині Рано Као Ед виявив мури древнього, невідомого досі храму і з допомогою остров'ян почав відкопувати їх. Якось, коли я відвідав Еда, двоє остров'ян надумали вивести мене на чисту воду.

— Признавайся, адже ти походиш з роду, який колись давно покинув острів Пасхи, — сказав один з них.

— Не відпирайся, ми й так усе знаємо, — додав інший.

Я засміявся і заявив, що я справжній норвежець і прибув сюди з протилежного кінця планети. Але остров'яни наполягали на своєму: нащо відмовлятися, коли мене все одно викрито! Вони знають легенду про остров'янина, який колись у давнину покинув острів і не повернувся назад. Крім того, якщо я ніколи раніше не був на острові, то чому ж тоді я одразу попрямував у Анакенську долину й оселився там, де у свій час жив Хоту Матуа, коли вперше прибув на цю землю?

Мені довелося здатись і обернути все на жарт, бо переконати їх було неможливо.

Цього ж таки дня Арне попросив своїх робітників перевернути велику чотирикутну брилу, що лежала поблизу дороги біля Рано Рараку: камінь здавався йому не таким, як інші. Всі знали цей камінь, і багато остров'ян, певно, не раз сідали на нього. Але нікому не спадало на думку перевертати його. На загальний подив, з брили глянуло на нас обличчя бога — губате, з плоским носом і великими мішками під очима. Це широке квадратне обличчя не мало нічого спільного із стилем скульптур острова Пасхи. Місцеві жителі знову були спантеличені. Хто підказав сеньйору Арне, що треба перевернути камінь? Вони заявили Арне, що знають, ніби сеньйор Кон-Тікі має стосунки з надприродними силами.

Якось увечері ми з Івонною знову одвідали бургомістра та довговухих у печері Хоту Матуа. Наші друзі лежали і втішались товстими шматками хліба з маслом і мармеладом, а надворі біля входу кипів казанок з кофе.

— Дома ми мали тільки батат і рибу, — зауважив, бургомістр, задоволено погладжуючи себе по животі.

Знову запалили бляшаний каганець, і знову полилась бесіда про давні часи, коли король на ім'я Туу-ко-іху натрапив на двох привидів, що спали біля підніжжя червоної скелі в каменоломні, де витісували пукао для статуй. Обидва привиди були довговухі, бородаті, з довгими загнутими носами і такі худі, що на грудях випинались дебра. Король повернувся додому і поспішив вирізати привиди з дерева, поки не забув, які вони. Так було зроблено першу моаї-кава-кава, фігуру людини-привида, яких і сьогодні вирізують з дерева на острові Пасхи.

Ледве встигли мешканці печери поїсти, як одразу ж витягли куски дерева і почали вирізувати свої моаї-кава-кава. Старші тим часом розповідали далі історії, від яких у нас волосся піднімалося вгору. А по стінах навколо стрибали криві тіні.

Ми почули про привидів-канібалів, які з'являлися вночі і вимагали тельбухів, про привида-жінку, що лежала на морському дні і довгою рукою стягувала із скель людей до себе, та про інших духів, що бродили. берегом і штовхали людей у воду. У помічника бургомістра Лазаруса злий привид штовхнув з кручі в море бабусю. Але були привиди, які по-дружньому ставились до людей і допомагали їм. Більшість із них були прихильні, тільки до якогось одного роду, а всім іншим намагалися зробити зле.

Одна страшна історія змінювала іншу, поки всі нараз не почали розповідати про те, що трапилося з ними сьогодні.

— Ти ж сам був там і все бачив, тільки вдав, що не помічаєш, — заявив один з них.

Остров'яни знали, що перетягувати статуї по острову їхнім предкам допомагали надприродні сили. Але ставити їх на постаменти доводилось уже самим з допомогою колод та каміння, хоч і тут духи виконували свою пайку роботи. Сьогодні вони всі були свідками такого, чого ніхто з них раніше не бачив. Невидимий аку — аку допомагав їм піднімати статую. Напевно, пісня принесла їм щастя.

Взявши дерев'яну фігурку і дві палички, остров'яни показали нам, як вони підважували один бік статуї і як раптом голова велетня піднялася сама на кілька дюймів, хоч її ніхто не рухав.

— Дуже, дуже дивно, — почувся з ніші голос довговухого.

В цей час Тура-молодшого направили помічником до Еда на вершину Рано Као, де треба було нанести на карту руїни. Ед і Білл жили як гості в домі губернатора біля підніжжя гори. Дружина губернатора, надзвичайно гостинна жінка, запросила і Тура оселитися в неї, «бо до табору було далеко. Але Тур, по-хлоп'ячому жадібний на пригоди, вирішив влаштуватися на вершині гори, серед руїн селища птахо-людей. Там залишилось чимало старих кам'яних хатин, придатних для життя. Хоч спати в них було твердо і дуже низько нависала стеля, вони все ж таки давали надійний захисток у будь-яку погоду. До того ж, звідси відкривався такий краєвид, якого не гзнайти і в семи королівствах: біля самих ніг розкинулося селище Хангароа і більша частина острова, а на схід і на захід аж до обрію простягався океан. Напівзасипані землею кам'яні хатини тулились одна до одної вздовж гострої, як ніж, скелі поряд з дивовижними скульптурами. За кілька кроків од порога хатини круча прямовисно обривалася вниз, просто до моря, де лежали пташині острівці, а за два-три кроки з другого боку починався такий самий карколомний спуск до згаслого кратера Рано Као, що нагадував величезну чашу діаметром у півтора кілометра. Дно його вкривав строкатий зелений килим — підступна трясовина з маленькими озерцями чистої води.

Коли Тур вирушив нагору із спальним мішком і харчами, остров'ян охопила паніка. Вони благали хлопця сходити на ніч униз. Потім пішли до Еда і попросили його зігнати Тура з вершини, а мені в Анакені сказали, що не слід хлопцеві залишатись самому на руїнах Оронго, бо його вхопить аку — аку. Але ніщо не допомогло. Турові трапилась нагода здійснити найзаповітнішу свою мрію, і він поклав собі за мету отаборитись на Рано Као.

Ввечері Тур залишився на вершині, а всі інші зійшли вниз. Бригадир землекопів, що працювали в Еда, був не на жарт схвильований цим і послав для компанії Турові, трьох добровольців. Коли зайшло сонце і в темних ущелинах засвистів вітер, Тур пережив перший переляк: до руїн наближалися три тіні. Це були три дівчини, прислані бригадиром. Дівчата так боялися, що одна замалим не збожеволіла. Внизу, в чорному кратері, відлунювався шум вітру, але для неї це був голос аку — аку, у зірках, які віддзеркалювались в озерцях, дівчина теж побачила духів. Духи були скрізь. Коли настав ранок, всі три були страшенно раді, що можуть спуститись донизу.

Тур залишився й надалі ночувати на вершині. Поки. всі інші ще тільки видиралися схилом нагору, він сидів і, дуже задоволений, зустрічав схід сонця. В очах місцевих жителів Тур став героєм. Вони щодня закидали його динями, ананасами, печеними курчатами, і ніщо не могло примусити хлопця переселитися в долину. А втім, остров'яни вже заспокоїлись: мабуть, якісь потаємні сили стережуть сина сеньйора Кон-Тікі. Тур прожив там. чотири місяці, і аку — аку не зачепив його.

На цьому історія з привидами не закінчилась. Продовжив її Лазарус саме в той час, коли я виманив у молодого Естевана першу таємницю родинної печери. Лазарус був правою рукою бургомістра і, як вони обидва твердили, значною людиною на острові. Він належав до трьох виборних осіб на острові і був, за словами бургомістра, дуже багатий. У жилах Лазаруса тече кров і довговухих і коротковухих з невеликим домішком крові зайшлих європейців. Він мав гарну будову тіла, але риси його обличчя Дарвін використав би як доказ до своєї теорії походження видів. Якщо його череп колись знайдуть у землі, то археологи, напевно, подумають, що острів Пасхи був колискою людства. Але, незважаючи на низьке спадисте чоло з випнутими бровами, на висунуту верхню щелепу, невелике підборіддя й товсті губи, за якими виднівся ряд білих, як перли, зубів, незважаючи на великий ніс та по-звірячому насторожені очі, Лазарус не був тупим. Навпаки, він мав жвавий, гострий розум і почуття гумору, однак теж вірив у забобони.

Якось Ед повідомив, що знайшов багато невідомих фресок на великій плиті, яка-правила колись за стелю хатини. В той самий час Арне відкопав у землі біля Рано Рараку нову, не схожу на інші, статую. Увечері, коли довговухі скінчили роботу і почвалали до печери Хоту Матуа, Лазарус з таємничим виглядом одвів мене вбік.

— Тепер тобі бракує лише ронго-ронго, — сказав він, стежачи, яке враження справлять на мене його слова.

Я одразу зрозумів, що він недаром почав розмову, і прикинувся байдужим.

— На острові вже не залишилося жодної дощечки, — відповів я.

— Ні, залишились, і не одна, — обережно заперечив Лазарус.

Я не повірив йому. Він помітив це і попросив пройти з ним за мур храмової тераси, де на величезній кам'яній башті лежала статуя. Тут він пошепки розповів мені, що в нього є два двоюрідних брати-близнята Даніель та Альберто Іко. Альберто народився на годину пізніше за Даніеля, однак саме його назначили спадкоємцем таємниці родинної печери, повної дивовижних речей, серед яких є й ронго-ронго. Два роки тому Альберто пішов у печеру і приніс звідти додому дві дощечки ронго-ронго. Зроблені вони з дерева, одна з них — у формі/ плоскої риби з хвостом. На цих майже чорних дощечках вирізано багато дрібних рисунків. Хоч таблички й дуже старі, однак ще досить міцні. Їх бачив і Лазарус і інші люди. Але Альберто, взявши дощечки з печери, нарушив табу, і вночі, коли він спав, прийшов аку-аку й почав його колоти й щипати, аж поки він не прокинувся. Виглянувши у вікно, Альберто побачив тисячі малесеньких гномиків, які намагалися залізти до хати. Він мало не збожеволів з переляку, тому відразу ж помчав до печери й поклав ронго-ронго на місце. Печера ця міститься десь поблизу долини Ханга-о-Тео, і Лазарус пообіцяв зробити все від нього залежне, щоб умовити Альберто набратися сміливості і знову піти по дощечки.

Поступово мені вдалося дізнатися від Лазаруса, що його сім'я володіє не тільки цією печерою. Сам Лазарус знає вхід до іншої печери, яка також міститься поблизу Ханга-о-Тео. Там немає ронго-ронго, зате є багато інших речей.

Я спробував умовити Лазаруса взяти мене з собою в цю печеру, але тут він одразу став незговірливим. Він лупнув на мене очима і заявив, що тоді був би кінець нам обом. В печері живе родинний аку-аку, там лежать скелети двох його предків, і коли б хтось чужий захотів пробратись усередину, аку — аку жорстоко помстився б йому. Вхід до печери — найсвященніша таємниця.

Я взяв на сміх неіснуючого аку-аку і хотів було надоумити тямущого Лазаруса, але мої слова відскакували від нього, як од стіни горох. Лазарус був непохитний. Мені тільки вдалось умовити його принести з печери якусь річ. Але що я хочу? Птахо-людину з яйцем чи без яйця? В печері є дуже багато речей, крім, звичайно, ронго-ронго. Я запропонував йому принести всього потроху, щоб я міг вибрати. Та він не погодився на це. В печері повно дивовижних речей, але він зважиться взяти тільки одну з них. На цьому розмову було припинено. Хтось прийшов до мене, і Лазарус, попрощавшись, зник.

Наступного дня я пішов подивитись, як у довговухих посувається робота. Це було ще тоді, коли вони носили каміння й укладали під статуєю башту. Бургомістр і Лазарус поспішили мені назустріч.

— Бачиш, аку-аку допомагає нам, — сказав бургомістр.

— Без допомоги надприродних сил дванадцять чоловік не могли б виконати таку роботу.

Вони розповіли, що для більшого успіху в роботі спекли сьогодні курку в земляній печі.

Я спробував втовкмачити їм, що це забобон, але з їхнього боку зустрів цілу бурю протестів. Коли я сказав, що не існує ніяких аку-аку, вони поглянули на мене, як на сліпого дурня. Звичайно, духи існують! У давнину вони заселяли весь острів, тепер їх не так уже багато, але можна показати чимало місць, де вони й досі живуть. Серед аку-аку є чоловіки й жінки, одні з них добрі, інші злі. Ті, хто розмовляв з ними, розповідають, що в духів своєрідний тоненький голосок. І взагалі, доводів за те, що аку-аку існують, є дуже багато. Бургомістр і Лазарус не давали мені вимовити й слова.

З таким же успіхом я міг би доводити їм, що у воді немає риби, а в селищі — курей. Мені стало ясно лише одне: над жителями острова тяжіють всесильні забобони, і вони правлять за надійні замки для печер, в яких: сховано невідомі нікому скарби.

Я звернувся до патера Себастьяна. Не було жодної людини, яка б краще за нього знала мешканців островам та їхні звичаї. Крім того, я був упевнений, що наша розмова залишиться між нами. В його книзі про острів я знайшов такий запис: «На острові були також потаємні печери, якими володіли окремі сім'ї, і тільки найзначніші члени родини знали вхід до неї. В печерах остров'яни ховали дуже коштовні речі — дощечки ронго-ронго і статуетки. Відомості про входи до печер зійшли в могилу разом з останніми остров'янами, які пам'ятали ще старі часи…»

Я сказав патеру Себастьяну, що маю всі підстави вірити в те, що на острові є потаємні родинні печери, які місцеві жителі відвідують ще й сьогодні. Він одсахнувся і схопився за бороду.

— Не може бути!

Тоді я, не називаючи прізвищ, розповів йому про» одержані в подарунок таємничі камені. Він одразу ж дуже зацікавився і конче захотів дізнатись, де міститься печера. Та я мало що міг повідомити йому, бо мені самому через духів не пощастило потрапити в печеру.

Патер Себастьян схвильовано ходив із кутка в куток. Нараз він зупинився і схопився за голову.

— Вони безнадійно забобонні, — признався священик. — Днями до мене прийшла стара Маріанна і цілком, серйозно заявила, що ти — незвичайна людина. Забобони так глибоко сидять у них, що їх не викоренити за життя одного покоління. Остров'яни дуже поважають своїх предків, і це зрозуміло. Вони зразкові християни. Але якби не ці забобони!

Він одверто розповів мені, що йому й досі не вдалося розбити віру своєї економки Ерорії в те, що її рід іде від кита, якого викинуло на берег у бухті Хотуїті. Ерорія завжди відповідає, що хоч він і священик, але всього знати не може, а вона чула про це від свого батька, який узнав усе від свого батька, а той — від свого, який, звичайно, знав краще, бо він сам був китом.

Нарешті ми прийшли до висновку, що мені доведеться розкусити твердий горішок. Як умовити остров'ян повести нас туди, де, на їхню думку, живуть дияволи і злі духи? Патер Себастьян запропонував взяти в нього свяченої води: остров'яни дуже поважають її і, хто знає, може стануть хоробріші, коли ми покропимо цією водою вхід до печери. Врешті ми віришили, що патер Себастьян не повинен відкрито брати участь у цій справі. Він сам сказав, що остров'яни не звертаються до нього з такими таємницями. Але принаймні ми повинні завжди: тримати між собою» зв'язок. Якщо ж я проникну в потаємну печеру, то прийду до нього навіть серед ночі.

Мені важко було зрозуміти, як мешканці острова, розумні люди, можуть бути такі забобонні, аж поки я не порівняв їх з нашим власним світом. Мені доводилось чути про двадцятиповерхові будинки без тринадцятого поверху і про літаки, де за дванадцятим місцем зразу йшло чотирнадцяте. Отже, хтось вірить, що за числом тринадцять ховається злий дух! Дух без імені, який приносить нещастя! Залишається тільки назвати його злим аку-аку! Мені розповідали про людей, які бояться розсипати сіль, розбити дзеркало або вважають поганою прикметою, коли дорогу перебіжить чорна кішка. Такі люди вірять в аку-аку, вони тільки називають це інакше. То чи ж варто дивуватися, що жителі найвідлюднішого в світі острівця підозрюють своїх предків у. чарівництві і вірять, що ті у вигляді духів ходять серед своїх велетенських витворів, яких навіть ми, європейці, називаємо загадкою? Коли можна вбачати аку-аку в чорній шерсті спокійної свійської кішки, що сонячного дня весело перебігає дорогу, то як не уявити собі його серед черепів та скелетів у темних лавових тунелях острова Пасхи?

Забобонність на острові Пасхи вкорінювалась протягом поколінь. Я не врахував цього і зробив ту саму помилку, що й інші. Марно було гасити полум'я забобонності розумними доказами: вони не давали жодних наслідків. Справжній лісовий пожар гасять не водою, а зустрічним вогнем. Вогонь вогневі найгірший ворог, якщо його підкорити людині. Місцеві жителі успадкували віру в злих духів, які живуть і на землі і під землею; на острові були такі місця, куди люди взагалі не наважувались ходити, особливо вночі. Бургомістр і Лазарус розповіли мені, що страх — найбільше лихо острова. Я дуже багато думав про це і, врешті, прийшов до висновку, що смертельним ворогом забобону може стати тільки сам забобон. Коли остров'яни вірять у мій зв'язок з предками, то повинні також повірити, що тепер предки послали знак про те, що старовинні закляття й табу втратили силу. Цілу ніч я перевертався з боку на бік, обмірковуючи свій план. Івонна вважала його божевільним, але все ж таки погодилась, що варто спробувати.

Наступного дня я довго розмовляв на купі каміння з бургомістром і Лазарусом. Спочатку я розповів їм, що добре (і це була правда) знаю таємницю табу і що я перший відважився проплисти човном через Ваї По — підземне озеро в печері острова Фату-Хіва, оголошеній табу. Там я без жодних перешкод заліз у гробницю в зачарованому мурі пае-пае.

Бургомістр і Лазарус слухали мене, витріщивши очі: вони й гадки не мали, що, окрім їхнього острова, існують ще й інші місця, де є табу. Я досить добре знав усе про табу, щоб справити велике враження на своїх. друзів. Особливо схвилювали їх почуті мною від мешканці Фату-Хіви історії про різні нещастя, які сталися з людьми, що порушили табу своїх предків.

Бургомістр був білий, як полотно, і тремтів від страху. Нарешті він зніяковіло засміявся і признався, що після всього почутого і він затремтів, наче від холоду, хоч надворі жарко. Він відверто заявив, що в них на острові теж існує табу. І я почув історію про сім'ю, яка вся захворіла на проказу, про акулу, що одкусила комусь руку, про страшенну повідь, яка знесла в море очеретяну хатину разом з її мешканцями, про те, що багато людей збожеволіло, бо аку-аку колов і щипав їх щоночі за те, що вони порушили табу.

— Що ж сталося з тобою? — спитав Лазарус, аж палаючи з цікавості.

— Нічого, — відповів я.

Він був явно розчарований.

— Це тому, що в тебе є мана, — не здавався він. (Мана остров'яни називали магічну властивість, джерело надприродної сили).

— У сеньйора Кон-Тікі є не лише мана, — хитро зауважив бургомістр. — У нього є ще й аку-аку, який приносить йому щастя.

Я схопився за цю соломинку:

— І тому я можу сміливо зайти до печери, оголошеної табу, і зі мною нічого не станеться.

— З тобою то ні, а от з нами, коли ми покажемо печеру, станеться, — сказав Лазарус, показуючи на себе й загадково посміхаючись.

— З вами теж нічого не станеться, якщо ми будемо разом. Мій аку-аку дуже сильний, — пробував заперечити я.

Але Лазарус не вірив. Він вважав, що родинний аку-аку помститься йому, а мій аку-аку не зможе перешкодити цьому, навіть якщо захистить мене самого. А я нізащо, не знайду входу, хоч би й стояв так близько від печери, як зараз від Лазаруса.

— Лазарус належить до дуже значного роду, — похвалився бургомістр своїм другом. — Його рідня має багато печер, повних цікавих речей.

Лазарус гордо сплюнув.

— Але в мене теж є мана, — розповідав бургомістр, пишаючись своєю надприродною силою. — Мій аку-аку допомагає нам піднімати статую. В печері біля бухти Лаперуза в маленькій аху в мене є три аку-аку. Один із них зображений у формі птаха.

Тепер нам стало ясно, що ми всі три великі персони. Мої співбесідники почали один поперед одного хвалитися, хто краще знає, що приносить «добре щастя», а що «погане щастя». І тут виявилось, що я, сам про те не здогадуючись, витримав сьогодні іспит. Бургомістр сказав, що він бачив, як я вранці зав'язував вузол, коли закріплював намет, і переконався, що я людина обізнана, бо зав'язував вузол з правої руки, а не з лівої.

Скориставшись цією заявою, я зробив останню спробу. Я сказав, що, наскільки мені відомо, родинні печери оголосили табу тільки для того, щоб зберегти скульптури предків. Якщо фігури продавати туристам чи матросам, які не знають, що це таке, і з часом можуть їх повикидати, то це «погане щастя». Але коли фігурки потрапляють до рук ученого, і він забере їх для музею, то це принесе «добре щастя». Музей — це все одно, що церква: там люди тільки обережно ходять і дивляться, а скульптури закриті в скляних шафах, так що їх ніхто не може зламати чи викинути. Зате разом з фігурами підуть з острова злі духи і більше не будуть лякати людей.

Мені здалося, що мої слова більше вплинули на Лазаруса, і я не помилився. Тієї ж ночі хтось знову шкрябнув об стінку намету і пошепки покликав сеньйора Кон-Тікі. Цього разу прийшов не Естеван, а Лазарус. Він поклав передо мною мішок, у якому була старовинна плоска кам'яна голова з химерними рисами обличчя і довгими тонкими вусами. В заглибинах каменя виднілася павутина. Фігуру ніхто не чистив піском і не мив, Я дещо довідався від Лазаруса про печеру, звідки принесено камінь: вона була повна скульптур. Він бачив там кам'яну чашу з трьома головами, дивні зображення звірів, людей і моделі кораблів. Печера міститься поблизу Ханга-о-Тео. Вона належить йому і трьом його сестрам, а раніше належала їхньому прадідові. З Лазарусом нічого не трапилось, коли він ходив по скульптуру, і тепер він хотів поговорити з двома старшими сестрами і попросити в них дозволу принести мені звідти речі. З молодшою сестрою, якій тільки двадцять років, можна і не домовлятись, вона в цьому нічого не тямить. Побувавши в печері, Лазарус почував себе героєм.

Їхня сім'я має чотири печери. Печера з ронго-ронго, яку колись відвідав Альберто, мала бути десь поблизу тієї, з якої Лазарус щойно повернувся, але вхід до неї відомий тільки Альберто, Ще одна печера розташована в скелях Вінапу; Лазарус її знає і піде туди наступної ночі. Четверта печера міститься в Рано Рараку, де витісували статуї. Там зберігаються скульптури трьох різних родин. Вона повна скелетів, і Лазарус ніколи не відважився б зайти туди. А втім, він і входу до неї не знає.

Я спитав, чи не крадуть сім'ї одна в одної фігурки коли вони ховають їх у одній печері. Лазарус сказав, що ні: кожній родині належить певна частина печери, за якою наглядає її власний аку-аку.

Одержавши матерії на сукню для двох старших сестер та інші подарунки, Лазарус зник у темряві.

Наступного ранку бургомістр, як завжди, стояв на мурі і, розмахуючи руками, як диригент, командував довговухими, що висіли, розгойдуючись, на дерев'яних важелях. Вчора він нічим не видав, що в нього є печера. Він тільки похвалився, що йому допомагає його власний аку-аку і три прихильні до нього духи, що живуть у мурі в сусідній долині. Я стежив, як бургомістр спокійно й обдумано, наче досвідчений інженер, організовує роботу. Було б дивно, якби сім'я Лазаруса володіла аж чотирма печерами, а сам глава довговухих не мав жодної. Очевидно, для того, щоб розв'язати бургомістрові язика, треба міцніших засобів.

Надвечір я зробив усе, щоб знову на самоті поговорити з обома друзями. Я ще не уявляв, чи є в бургомістра печера, але він, безумовно, знав дуже багато про чужі потаємні сховища. Розмовляючи, я, між іншим, спитав, чи багато родин мають печери. Бургомістр відповів, що багато, але про це остров'яни не говорять один одному. Більшість печер загублена тому, що найчастіше вхід у підземелля знав тільки один з членів сім'ї, який відповідав за збереження таємниці. Коли траплялось, що він помирав, не встигши передати таємницю, комусь іншому, ніхто потім не знаходив отвору. Так загубилося дуже багато печер. Старовинні речі лежать там без догляду і нищаться, а це приносить «погане щастя», пояснили мої співбесідники.

— Саме цьому й треба запобігти, — сказав я. — Необхідно перевезти речі в надійний музей, де ніхто їх не покраде і де вони не знищаться, бо там їх оберігатимуть спеціальні люди.

Бургомістр замислився. Щось тут було не так. Предки казали, що речі повинні лежати в потаємних печерах, а не в будинках.

— Це тому, що очеретяні хатки не надійні, — заперечив я. — Печери були тоді найбезпечнішим сховищем. Але ж все може пропасти, якщо забути, де знаходиться вхід. А двері до музею ніхто не забуде.

Бургомістр, очевидно, все ще вагався. Воля предків була дужча, ніж та мана, яку він мені приписав. Зрештою, бургомістр і сам мав мана і аку-аку, але він не бачив жодного доказу того, що предки змінили свою думку.

Я відчув, що зайшов у безвихідь. Тепер уже й Лазарус почав сумніватись. Тоді я зважився на відчайдушний план. Треба було вигадати якийсь знак, щоб переконати забобонного, бургомістра, що предки відмінили своє смертельне табу.

На рівнині біля табору містилась старовинна аху з поваленими статуями. Первісний класичний мур, на жаль, був дуже пошкоджений під час перебудови другої епохи; роботу так і не було закінчено, а пізніше мур руйнували ще й навмисно. Перед фасадом у піску лежали численні брили й валуни. Білл якось у неділю оглядав зруйнований мур і, обчистивши одну із плит від піску, побачив на ній щось схоже на вирубану в камені голову кита. Решту малюнка закривав величезний валун, що лежав зверху на плиті. Перед тим як повернутись у Вінапу, Білл розповів мені про свою знахідку. Ми з фотографом пішли до купи каміння і знайшли ту плиту, про яку говорив Білл. Піднявши її, ми побачили рельєфне зображення кита з метр завдовжки. Але камінь випорснув у нас з рук і впав малюнком донизу. Тепер плита лежала необробленим боком догори і нічим не відрізнялась од інших каменів.

Ніхто не бачив, що ми робили, і це наштовхнуло мене на цікаву думку. Я попросив бургомістра й Лазаруса десь опівночі, коли буде темно й тихо, прийти до табору. Ми влаштуємо магічну виставу і попросимо предків послати нам з-під землі свій витвір, як знак того, що вони вже не бояться відкривати свої давні таємниці.

Бургомістр і Лазарус погодились, і коли настала ніч, прокралися до табору. Саме перед їхнім приходом мене востаннє відвідав Естеван.

Івонна хвилювалася, міркуючи про те, чим це все скінчиться. Вона лежала в темному наметі і насторожено прислухалася. Всі інші спали.

Я оголосив своїм друзям, що нам треба стати один, за одним, взятися руками за плечі і повільно обійти великий круг. Всередині його наступного ранку має виявитись щось зроблене самими предками, як знак того, що я мав рацію і ніколи аку-аку більше не будуть карати тих, хто порушить древнє табу. І ось ми вирушили: я, схрестивши руки, попереду, за мною, поклавши руки мені на плечі, бургомістр, а ззаду Лазарус, тримаючись за бургомістра. В темряві я не бачив, куди ступати, крім того мене душив сміх, і я спотикався об кожний камінь. Зате мої супутники, яких я тягнув за собою, були так захоплені церемонією і в такому урочистому настрої, що могли б пройти за мною навіть по канату. Ми обійшли круг, а коли знову опинились перед моїм наметом низько вклонились один одному і мовчки розійшлись.

Ледве почало сіріти, як до табору прибув бургомістр і розповів мені, що бачив уночі два таємничі вогники поблизу печери Хоту Матуа. Вогники не скидалися на світло «фар нашого джипа, а, безумовно, були знаком «доброго щастя». Як тільки члени експедиції вирушили у своїх справах, я пішов до бургомістра та Лазаруса і попросив їх вибрати з-поміж своїх робітників найчеснішу і найкращу людину, яка б допомогла нам шукати знак предків у середині круга, визначеного нами вночі. Бургомістр зразу ж запропонував свого брата Атана. Це був невисокий чоловік з вусами і великими довірливими очима. Він простодушно запевнив нас, що його вибрано правильно, бо він справді добра людина з золотим серцем. Якщо я не вірю, то можу спитати будь-кого в селищі.

Ми взяли Атана з собою й почали шукати. Я просив перевертати кожний камінь і дивитися, чи котрийсь із них не є витвором предків. Щоб надати усьому більше драматичності, ми почали шукати якнайдалі від кита.

Та сталося не так, як я сподівався. Атан одразу ж знайшов дивну річ з червоного каменю, а сам я натрапив на старовинний кам'яний напильник і чудову сокирку з обсидіану. Незабаром ми знову почули вигук Атана і кинулись до нього. Він обчищав од піску нижній бік щойно перевернутої ним великої брили. На брилі ми побачили чудове рельєфне зображення кита. Але це був не той кит, якого я бачив. Виходить, їх тут є два. Поглянути на знахідку прибігла решта довговухих від статуї, а з табору примчали кок, стюард і фотограф. У бургомістра очі полізли на лоба. Він дихав так, як бігун після змагання. І він і Атан були просто зачудовані і щось стиха бурмотіли, розхвалюючи силу мого аку-аку. У Лазаруса був урочистий вигляд. З удаваним спокоєм він заявив, що це місце належало колись його родові і їхнім аку-аку. Бургомістр аж тремтів. Всі остров'яни дивилися на мене, як на дивовижного звіра. А я ж мав у запасі ще більшу несподіванку.

— Чи ви бачили коли-небудь таку скульптуру? — запитав я.

Ні, ніхто не бачив. Але вони знають, що це старовинне зображення мамама іухі — дельфіна.

— Тоді я зроблю так, що в середині круга з'явиться ще одна скульптура, — сказав я.

Бургомістр одіслав своїх людей збирати каміння, для башти, а ми тим часом шукали далі. Перевертаючи камінь за каменем, ми поступово наближались до мети. Тут стюард покликав мене снідати, і я наказав своїм помічникам почекати мене: я сам примушу кита з'явитись.

Ми сиділи в наметі за сніданком, як раптом знадвору почувся шум і крик. По мене прибіг бургомістр. Він був дуже розгублений і розповів, що без його відома двоє робітників увійшли в круг й почали самі шукати скульптури. Вони знайшли кита і зараз несуть його до печери Хоту Матуа, маючи намір потім продати камінь мені. Бургомістр ніяк не міг заспокоїтись. Я стояв, потираючи собі носа. Що ж робити, коли хлопці присвоїли собі мої лаври? Тепер я вже не зможу чарами викликати кита, якого обіцяв їм знайти.

Лазарус тим часом догнав хлопців, і ті неохоче притягнули камінь назад і поклали його на місце. Але зовсім не туди, куди я думав. Ми з бургомістром підійшли ближче, і тепер уже я розгубився. Мій кит лежав перевернений на тому самому місці, його ніхто не рушав. Хлопці знайшли третього кита, тільки трохи меншого. Вони тепер стояли, винувато і трохи злякано поглядаючи на нас. Я заспокоїв їх і заявив, що коли поснідаю, то викличу з-під землі ще більшого і кращого кита.

Незабаром ми вже шукали далі і поступово досягли останньої частини круга. Тут я помітив, що троє моїх помічників чомусь обминають потрібний камінь, перевертаючи всі інші довкола нього. Нарешті кільце замкнулось.

— Більше немає, — здивовано сказав бургомістр.

— Ви не перевернули ось цього, — сказав я, показуючи на свій каміна.

— Ні, перевернули. Хіба ти не бачиш, що він лежить світлим боком догори, — заперечив Лазарус.

Тільки тепер я зрозумів, по чому ці діти природи визначають, перевернутий камінь чи ні. Ця брила лежала світлим, не побурілим на сонці боком, і вони думали, що самі перевернули її.

— Це не має значення, перевертали ви його чи ні, — заявив я. — Переверніть ще раз. Ви ж пам'ятаєте, як сеньйор Арне перевернув великий камінь біля Рано Рараку, на якому ви не раз сиділи?

Лазарус допоміг мені, і ми разом перевернули брилу.

— Гляньте! — вигукнув Лазарус. Він більше нічого не сказав і тільки стояв, витріщивши бчі і безглуздо посміхаючись.

Атан голосно скрикнув. Бургомістр не міг знайти собі місця:

— Це дуже важливо! Це дуже важливо! Який сильний аку-аку!

Люди, які працювали біля статуї, і ті, що були в таборі, прибігли поглянути на третього кита. Враження було величезне. Не менше за інших були здивовані й два молодих хитруни, які щойно самі знайшли кита. Я і фотограф, винуватці всього цього, ледве стримували посмішку. Треба ж було трапитись, щоб так усе збіглось! Ерорія тільки головою похитала і спокійно сказала мені, що я щаслива людина, справді таки щаслива! Вона, як зачарована, дивилась на трьох китів, і я подумав, що для неї вони ніби галерея родинних портретів: адже од свого батька Ерорія чула, що походить по прямій лінії од кита. Стара Маріанна принесла ще одну новину. Вона жила з пастухом Леонардо в кам'яній хатині на другому кінці долини. Минулої ночі у них ночував старий Домінго, брат Леонардо. «Сьогодні, — сказав він, — мені приснилося, що сеньйор Кон-Тікі зловив п'ять тунців».

— Тоді бракує ще двох, — швидко заявив бургомістр, і не встиг я щось сказати, як усі знов кинулись перевертати каміння, і, звичайно, найревніші виходили і за межі круга. Всі поклали собі за мету знайти ще двох китів, щоб сповнився сон Домінго. Десь після полудня й справді знайшли два невиразні зображення риб; їх зразу оголосили китами, і остров'яни урочисто поклали всі п'ять фігур уряд на піску.

Бургомістр вибрав невеличкий камінець, накреслив перед фігурами загадкову дугу, викопав посередині ямку і сказав:

— Готово!

Потім він і Лазарус стали біля дуги й проспівали кілька куплетів старовинної пісні про Хоту Матуа, похитуючи в такт стегнами. На хвилину вони замовкли, потім знову заспівали те саме і так повторювали кілька разів з невеликими перервами. Коли настала ніч, всі розійшлись додому.

Рано-вранці наступного дня в таборі з'явився Лазарус з мішком на плечах і непомітно зайшов до мого намету. Коли він знімав мішок, в ньому заторохтіли кам'яні фігурки. Відтоді Лазарус став моїм частим нічним гостем. Вдень він працював з усіма і разом з ними йшов спати до печери. Але коли ставало темно, він перелазив через товаришів, які вже спали, сідав на коня і зникав у мороці за пагорбом.

Днів три бургомістр ще ходив і кріпився, але більше витримати не міг. Він покликав мене до себе, і ми довга розмовляли. Бургомістр розповів, що його друг ховає в себе в саду велику червону статую. На ній немає номера, і його друг сказав, що я можу взяти її на судно для «доброго щастя». Я пояснив, що таких монументів вивозити не можна. Бургомістра це засмутило. Значить, він нічим не може мені допомогти. Деякий час він сидів мовчки, потім тихо сказав, що поговорить із своїми людьми. В багатьох із них є родинні печери, і він спробує умовити їх. Нехай тільки мене не бентежить, якщо хтось принесе дивні, щойно вимиті камені і скаже, що знайшов їх чи сам зробив.

— Люди бояться відверто говорити про ці речі, —. пояснив бургомістр. — До того ж, скульптури в печерах завжди миють, щоб вони були чисті.

Я поспішив запевнити його, що цього не слід робити, бо від води камінь руйнується. І тут бургомістр уперше обмовився.

— Мій батько настійливо просив мене мити камені, — заявив він.

— Ти лише здувай з них пилюку, — пояснив я, — у такий спосіб камінь не буде нищитись.

Бургомістр погодився, що це хороша думка. Він сказав, що я багато всього знаю: він передасть мою пораду іншим.

Однак його турбувало те, що лавовий камінь руйнується од дрібненьких корінців і личинок комах, які проникають у його пори. В печерах, яких ніхто не доглядає, дуже багато поколотих і розвалених фігур. Несподівано для самого себе він розповів, що кожного місяця миє свої статуетки. Я вдав, що мене це не цікавить, і бургомістр зовсім підбадьорився. Церемонія миття, розповів він, тривав звичайно п'ятнадцять ночей: бургомістр, як найстарший брат у сім'ї, відповідає за чотири печери. Коли він миє камені, жінці самій доводиться іти по рибу. Вона не може йому допомагати, бо належить до іншого роду. Бургомістр завжди заходить до печери Сіам і, поки перебуває там, не вимовляє жодного слова. В печері треба тільки швидко схопити фігурки і відразу вийти, щоб вимити їх. В одній із печер у нього є також металеві монети. В печерах трохи вогко, тому дерев'яних фігур там не держать. Але він дістав у спадщину дві печери іншого типу, а н а міро, повні дерев'яних речей. Та йому й досі не пощастило знайти входу до них. Він тричі ходив у те місце, де мають бути печери, смажив у земляній печі курча, щоб легше було знайти входи, та ніщо не допомогло. Тепер він хоче спробувати ще раз. Під кінець він признався, що його аку-аку весь час радить йому узяти речі з своїх сховищ і віддати їх сеньйору Кон-Тікі, хоч батько велів йому нізащо в світі не виносити нічого з печер. Але якщо бургомістрові подарувати штани, сорочку, шматок матерії на сукню і «кілька доларів, він сховає все це в печері і забере аж тоді, коли комусь із родини буде справді дуже скрутно. І потім ми побачимо, що станеться.

Бургомістр одержав те, що просив, але нічого не сталось. Тим часом статую піднімали вже шістнадцятий день; ще трохи зусиль, і вона стане на своє місце. Довговухі поспішали, бо губернатор одержав телеграму, що до острова наближається військовий корабель «Пінто». Настав лютий, а в цей час до острова щороку прибувало військове судно.

Бургомістр дуже хотів, щоб командир корабля побачив статую уже піднятою. Справа в тому, що цей командир ставав найвищою владою на острові з тої миті, як ступав на берег, і бургомістр сподівався, що він доповість про статую президентові Чілі.

Шістнадцятого дня бургомістр попросив у нас канат, щоб тягнути і підтримувати статую, коли її будуть ставити. Всі наші канати були в ужитку в різних робочих місцях експедиції, і тому ввечері ми поїхали джипом до губернатора спитати, чи немає в нього вільного каната, Губернатор зустрів нас повідомленням: одержано радіограму про те, що завтра прибуває «Пінто». Корабель уже десять діб у дорозі. У бургомістра витягнулось обличчя. Тепер він не встигне поставити статую, бо, коли прибуде корабель, усім доведеться вантажити вовну і вивантажувати річний запас муки, цукру та інших товарів. Губернатор пожалкував, що нічим не може зарадити, і наказав, щоб довговухі й землекопи, які працювали у нас, тимчасово припинили роботу і прибули завтра до нього.

Засмучені всім цим, ми поїхали далі селищем до патера Себастьяна, щоб розповісти йому про хід робіт. Я шепнув йому на вухо, що всі мої спроби проникнути в родові печери були марними, однак тепер у мене на борту судна е цікава колекція скульптур.

Дорогою до священика бургомістр раптом запропонував, щоб кожний із нас думав про свого аку-аку і просив його відтягти на один день прибуття «Пінто». Тоді бургомістр мав би час для закінчення роботи. Сам він сидів між мною і фотографом на ящику з інструментами, де так трясло, що йому довелось міцно триматися, аби не вдаритись головою об дах, і зосереджено мовчав. Повертаючись од патера Себастьяна, ми знову перетяли усе селище. На перехресті, де сліди джипа вели в напрямку Анакени, ми хотіли вже повернути, як раптом побачили губернатора з ліхтариком у руці. Він стояв і мовчки показував на чималий моток каната, що лежав біля дороги. Губернатор щойно дістав ще одну радіограму: «Пінто» прибуде не раніше як післязавтра.

Я полегшено відкинувся на спинку сидіння й весело засміявся сам до себе. Фотограф посміхався біля руля. Який дивовижний збіг обставин! Тільки бургомістр сприйняв усе як належне.

— От бачиш, — буркнув він.

Тепер мені нічого було казати. Я тільки сидів і похитував головою, поки ми тряслись на машині через весь острів. Нам пощастило, однак це справи не міняло, бо для закінчення робіт довговухим потрібно було два дні, а не один. Але бургомістр про це ще не знав; він просто радів, що наші аку-аку мають таку велику силу. Бургомістр, очевидно, був переконаний, що затримки судна домігся мій аку-аку, — він раптом нахилився до мене і почав шептати про казкові багатства в його печерах. Ніколи, ніколи він не виносив нічого з підземелля, але тепер його все більше й більше спокушає на це аку-аку.

Настав сімнадцятий день роботи біля статуї. Всі чекали, що цього дня її, нарешті, піднімуть. Звідкись з'явилась старезна бабуся і виклала з камінців таємниче півколо на великій плиті, де мала стояти статуя. Вона підійшла до мене і подарувала великий рибальський гачок з чорного каменю, дуже гарно зроблений і відполірований, наче ебенове дерево. Бабуся «знайшла» його сьогодні як знак «доброго щастя».

Раніше я не бачив цієї сивої старої жінки. Вона була невеличка, тендітна, згорблена, але на зморшкуватім обличчі залишилися ще сліди колишньої вроди, а очі зберегли блиск і гостроту. Бургомістр шепнув, що це остання жива сестра його батька, звати її Вікторія, але вона більше любить ім'я Таху-таху, тобто чарівництво. Цілу ніч вона танцювала перед печерою, бажаючи принести щастя, щоб велетень не впав у ту мить, як він раптом захитається і стане на постамент.

Гігант не впав, але й не піднявся. Він лежав похило, і завтра його напевно поставили б як слід, коли б тільки довговухі мали час, щоб закінчити свою роботу. Але завтра всі вони повинні прийти в селище і готуватись до найбільшої події року — короткочасних відвідин військового корабля. Коли командир корабля прийде поглянути на велетня, він уже майже стоятиме, схилившись на кам'яну башту, що сягає йому аж до носа.

Коли настала ніч, у таборі залишився тільки сторож. Всі інші перебрались на борт корабля, щоб на світанку вийти в море зустрічати військове судно. Місцеві жителі звикли бачити в океані лиш тоненьку павутину обрію, що одділяла два відтінки блакиті, і тепер їм, очевидно, здавалось, що поблизу пролягла жвава морська траса. Вранці на далекому павутинні повиснуть муха і комар, а потім два кораблі стануть на якорі в бухті біля селища.

Останніми днями увагу остров'ян привертало ще й третє судно. Воно було не заковане в броню і сталь, а сплетене з золотистого прісноводного очерету і спущене на воду самими остров'янами в Анакені. Тепер воно лежало на палубі нашого корабля і блищало на сонці, як золото. Човна зробили для спроби, та як тільки його спустили на воду, він одразу ж став у ряд таємниць, що огортали родові печери.

Почалося з того, що Ед, повзаючи під плитами на руїнах Оронго, відкрив ще кілька досі невідомих нам фресок. Найцікавішим з усього знайденого були плакучі очі — типічний індійський мотив — і схожі своєю формою на серпи очеретяні човни з щоглами. Один із цих мав поперечні кріплення і велике чотирикутне вітрило.

І раніше було відомо, що давні жителі острова майстрували собі своєрідні очеретяні човни на одного чи двох гребців, такі самі, на яких плавали в стародавні часи вздовж берегів Перу індійці-інки та їхні попередники. Але ніхто не чув, щоб остров'яни робили великі очеретяні човни з вітрилом. Я мав підставу особливо цікавитися цим. На очеретяних човнах я плавав по озеру Тітікака. Правили ними індійці-горяни, мешканці відомого своїми древніми руїнами плато Тіауанако. Я переконався, що ці чудові човни витримують чимале навантаження і плавають дуже швидко: В епоху великих відкрить такими очеретяними човнами біля берегів Перу запливали навіть далеко в море. Старовинні малюнки на глеках доінкської епохи показують, що древні культурні народи будували з очерету справжні кораблі, такі, як древні єгиптяни з папірусу. Плоти із бальзових колод і судна з прісноводного очерету з успіхом служили перуанцям у всіх їхніх морських подорожах. Я знав, що очеретяні човни можуть цілими місяцями бути у воді, — не вбираючи її в себе. Коли одного такого човна мої перуанські друзі доставили з озера Тітікака до Тихого океану, він ковзав по хвилях, наче лебідь, і плив удвічі швидше за бальзовий пліт.

І ось тепер ми побачили малюнок такого човна на стелі розваленої хатини біля кратера найбільшого на острові вулкана. Але ми виявили не тільки малюнок човна, а знайшли й очерет.

Стоячи на вершині серед руїн селища птахо-людей, ми з одного боку бачили урвище, на дні якого клекотів прибій дикого солоного океану, а з другого боку під нами розляглось на дні кратера спокійне озеро з прісною водою, заросле своєрідним височезним очеретом. Саме цей очерет використовували древні остров'яни. Всі місцеві жителі могли описати маленький човен — пора, якого робив собі кожний учасник змагань за перше в році яйце на пташиному острові.

Цей очерет на острові — справжній ботанічний курйоз.

Це цілком своєрідний американський прісноводний очерет, такий самий, який росте навколо озера Тітікака, і ми страшенно здивувались, знайшовши його в кратері на острові Пасхи. З такого очерету індійці на берегах озера Тітікака робили свої чудові човни; його ж вони вирощували на штучних болотах у засушливих місцях Перуанського узбережжя, щоб виготовляти свої традиційні очеретяні човни, там, де важко було роздобути бальзове дерево. Як же очерет потрапив на острів, коли він прісноводна рослина?

Патер Себастьян і остров'яни мали на це свою відповідь. За переказами, цей очерет не був дикий, як інші рослини на острові. Його дбайливо посадили на озері предки остров'ян. Легенда розповідає, що зробив це один з перших поселенців на ім'я Уру. Він привіз з собою кореневища і посадив їх у цьому кратері. Коли очерет прийнявся, Уру пересадив його далі, спочатку в кратері Рано Рараку, а потім у кратері Рано Орої. Довгий час очерет був одною з найважливіших рослин острова. З нього робили човни, будували хатини, плели мати, кошики і капелюхи. Остров'яни й тепер ходять до озера різати очерет. Внизу на блискучій поверхні води ми побачили в бінокль великий очеретяний пліт, який хлопчаки зробили собі для купання.

Я також захотів мати пора. Коли не рахувати примітивного древнього малюнка, ніхто з сучасних остров'ян не знає, як виглядає такий човен і як ним плавати у відкритому морі.

— Брати Покараті, безумовно, зможуть зробити пора, — сказав патер Себастьян, зацікавлений моєю новою вигадкою. — Ці чотири старі оригінали знають усе про човнярство і рибальство.

— Добре, — сказали Педро, Сантьяго, Домінго і Тімотео. — Вони можуть зробити пора. Тільки я повинен дати їм добрі ножі і час, щоб висушити очерет.

Вони дістали чотири ножі й вирушили до озера в кратері Рано Рараку. Є два види очеретяних човнів, заявив старий Тімотео: човен на одного гребця, які виготовляли собі учасники змагання за перше яйце на пташиному острові, і на двох гребців, які виготовляли собі рибалки. Я просив зробити обидва човни. Брати нарізали довгого, вище людського зросту, очерету і поскладали його сушитися біля підніжжя внутрішньої каменоломні. Потім вони поїхали шукати по всьому острову кущів махуте і хау-хау, з кори яких треба було зсукати міцні мотузки, щоб в'язати очерет за давнім способом. Минуло дуже багато часу, поки братам пощастило висушити очерет, тому що як тільки вони залишали кратер, приїздили верхи інші люди і забирали великі в'язки очерету. З нього робили мати й матраци, і легше було взяти готовий очерет, ніж самому різати його в болоті. А старикам доводилось знову братися за роботу.

В той час, коли біля кратера Рано Рараку сушився соковитий зелений очерет, я взяв намет і вирушив до іншого вулкана, на вершині якого містились руїни селища птахо-людей. Тур-молодший тоді ще не працював з Едом і тому спустився разом зі мною єдиним можливим шляхом по стрімкій стіні до середини кратера. Такого дикого ландшафту ми ще не бачили ніде на острові. Жодного фута рівної поверхні, за винятком величезного, грузького, підступного болота, яке вкривало дно вулкана! Здавалось, ніби зелений шпинат затягнув величезний котлован, обрамований з усіх боків прямовисними скелями.

Фотограф теж спустився з нами. По скелях і вузьких виступах він лазив, мов гірський козел, але грузьке болото в глибокій ямі не припало йому до серця. Схил, на якому ми стояли, був стрімкий, а пробуючи стати на дно, ми попадали або у воду, або болото колихалось під, нами, мов натягнута гума. Нам довелось спорудити поміст із зелені та очерету, щоб поставити на ньому намет, інакше ми поскочувались би в багно. Там, де над головою не здіймалися кручі, тягнулися осипи, такі стрімкі, що, видираючись по них, можна було викликати великий обвал. В небагатьох місцях, де можна було б пролізти, густо росли дерева й кущі. В цьому кратера остров'яни й тепер брали для себе дерево. Тут ми мали можливість нарубати дров і запалити всередині вулкана веселе багаття. А коли сон покликав нас до намету, ми склали хвалу невідомому мореплавцю Уру, що дав нам такий чудовий очеретяний матрац.

Досі ще ніхто не досліджував цього гігантського болота, тому ми вирішили побути на дні вулкана кілька днів. Адже, коли вірити легенді, саме тут вперше посадили південноамериканський очерет. Вже перші іспанці, які прибули на острів з Перу, пізнали в цьому очереті тотора інків, а сучасні ботаніки підтвердили, що це справді так. Ми хотіли дістати проби торфу з такої глибини, з якої тільки дозволить взятий нами з собою спеціальний восьмиметровий бур. Ми знали, що саме в такому болоті квітковий пилок і залишки рослин зберігаються на вічні часи. Професор Селлінг з Державного музею в Стокгольмі дослідить проби під мікроскопом і розповість про флору острова Пасхи минулих епох. Якщо нам пощастить, то квітковий пилок у торфі дасть відповідь на два запитання: чи був колись острів покритий лісом і коли саме потрапив сюди південноамериканський очерет. А втім, і так видно було, що очерет занесено сюди давно, бо величезне озеро площею сто п'ятдесят гектарів геть заросло зеленим тотора і мало вигляд гігантської плантації цукрової тростини, на якій тут і там виднілися коричньові островки драговини, завалені перегнилим очеретом. Здавалось, що ходити по цьому болоті дуже небезпечно, та все це залежало від звички. Остров'яни ходили по ньому протягом віків і проклали надійні стежки до окремих одкритих озерець. В посуху їм доводиться спускатись у кратер по воду.

Остров'яни вірили, що озеро не має дна, а патер Себастьян розповідав, що хтось спускав у нього стоп'ятдесятиметровий лот, але дна так і не дістав.

Тут, у глибокому котловані, сонце розбудило нас пізно, і поки ми лежачи роздмухували вогнище, щоб зварити кофе, прибув Тепано, бригадир Едових землекопів, який мав бути нашим провідником у цьому грузькому болоті. Ми вирушили в незвичайну прогулянку до місць, які я визначив для буріння. Ступаючи по драговині, що хиталась у нас під ногами, ми спочатку опинились у дрімучому лісі очерету, густого, мов щітка, й високого, як стіни в кімнаті. Він пнувся вгору з могутніх пластів зогнилого очерету, який хапав нас за ноги і тягнув у підступну глибину. Нам весь час доводилось підгинати стебла молодого очерету, щоб мати опору під ногами. Продершись крізь цю густу барикаду біля берега, ми побачили все болото. Воно розляглось перед нами, ніби клаптева ковдра, рябіючи коричньовим, жовтим, зеленим та чорним кольорами. Тут опора вже була не така надійна. Подекуди доводилось іти по кісточки у воді по рухливому дну, а подекуди ми навіть загрузали по коліна в мох і багно. Болото навколо нас булькало і хлюпало, і ми поспішали витягати ноги, щоб не загрузнути ще глибше. Тут і там торф прорізували вузькі щілини, заповнені коричньовою водою. Коли ми перескакували через них, драговина під нами загрозливо хиталась. В багатьох місцях ріс купками високий очерет, неначе маленькі гайки. В одному місці, вибравшись із такого гайка, ми з Тепано і Туром провалились з головою у воду, закриту товстим шаром ряски. Але Тепано запевнив нас, що тут ніде не засмоктує, і для того, хто вміє плавати, небезпеки немає. Заболочені і заквітчані зеленою ряскою, ми скидались на водяників.

Сонце в цьому закритому котловані так пекло, що навіть озерця з темною водою вабили купатися. На поверхні вода була тепла, а в глибині — холодна, як крига. Тепано настійливо просив нас не занурюватися з головою, бо якось один остров'янин пірнув і більше не випірнув, заблудившись під драговиною.

Ми не знайшли придатних для буріння місць. Бур швидко пробивав м'який шар торфу і натрапляв знову на воду. Часто цей шар був завтовшки в три-чотири метри і складався з переплетеного відмерлого очерету. Ми пробували виміряти лотом водоймище і на різних глибинах натрапляли на підводні шари торфу, але ні разу не досягли справжнього дна кратера. Тепано розповів, що відкриті озерця не залишаються на одному місці, вони з року в рік пересуваються, змінюючи свою, форму, — в цьому диявольському казані все завжди рухається.

Надвечір Тепано вирушив назад через гребінь кратера. Разом із ним подався і фотограф. Ми з Туром залишились ще на кілька днів пошукати придатнішого для буріння місця. Тепер ми вже знали всі таємниці болота: по кольору і вигляду драговини ми навчилися вгадувати, куди краще ступати ногою.

Наступного дня ми пройшли все болото і на протилежному його кінці натрапили на мур в чотири метри заввишки, густо зарослий кущами та в'юнкою зеленню. Видершись нагору, ми опинились на древній, зробленій рукою людини, терасі. Звідси видно було ще чотири чи п'ять таких споруд, що здіймались одна над одною вздовж стін кратера. Обходячи їх, ми знайшли кілька низеньких чотирикутних отворів-входів до підземних кам'яних хатин, схожих на оселі птахо-людей на вершині Оронго. Так цілком несподівано ми натрапили на стародавні руїни, про які не знали навіть самі остров'яни, принаймні вони нічого про них не розповідали відвідувачам. Багато плит у мурі були прикрашені напівстертими рельєфними і контурними зображеннями людей, птахів, казкових тварин, химерних облич і магічних очей. Найцікавішими були зображення двох птахо-людей і чотириногого звіра з людською головою. Ці тераси робили у свій час для того, щоб вирощувати на них городину. Біля підніжжя найнижчого муру ми взяли кілька проб торфу.

Четвертого дня нашого перебування в кратері, коли ми сиділи й заліплювали баночки з пробами розтопленим парафіном, до нас спустився капітан і повідомив, що Арне знову знайшов у Рано Рараку цікаву річ. Він одкопав тулуб великої статуї, на грудях якої виявилось зображення великого очеретяного корабля з трьома щоглами і кількома вітрилами. З палуби корабля тягнулася довга мотузка до черепахи, висіченої на животі. Ми зібрали речі і разом з капітаном залишили Рано Као. Тур попрямував на руїни Оронго до Еда, а я поїхав машиною до Рано Рараку. Землекопи-остров'яни аж сяяли, коли Арне показував мені свою знахідку. Вони з гордістю й шанобливістю дивилися на малюнок древнього судна, що зловило черепаху, зображену на животі моаї. Землекопи не мали сумніву, що це судно самого Хоту Матуа. Адже він прибув на острів з кількома сотнями людей, двома великими кораблями, які були такі просторі, що на одному з них зумів заховатися Орої, найзапекліший ворог Хоту Матуа. Правда, тепер на острові немає хону — черепах, але в ті часи, коли прибув Хоту Матуа, один із його супутників навіть був поранений на березі в Анакені великою черепахою, коли пробував спіймати її.

Остров'яни один поперед одного почали розхвалювати доблесті своїх предків, і мені довелось вислухати уривки з найвідоміших легенд про Хоту Матуа, які патер Руссель і Томсон записали ще в кінці минулого століття. Ми й самі бачили,» що це не європейське судно, хоч важко було уявити, що древні скульптори острова Пасхи будували такі великі кораблі з багатьма щоглами. А втім, хіба хтось повірив би, що цей самий народ вирубав гігантські статуї в п'ятиповерховий будинок заввишки, якби вони не були зроблені з каменю і не збереглися до сьогоднішнього дня? Ці невтомні генії будівного мистецтва були не тільки скульпторами, але й видатними мореплавцями, вони зуміли прокласти шлях до найвідлюднішого в світі острівка, де могли протягом століть спокійно вирубувати свої фігури. Коли вони мали очерет і робили з нього маленькі плоти, то немає нічого дивного, що вони робили з нього і великі судна. Перші європейці, прийшовши на острів Пасхи не зустріли кораблебудівників, але вони ж не застали і творців велетенських статуй. Вони побачили тут тільки маленькі вузькі каное на двох-чотирьох гребців, якими можна було плавати тільки за спокійної погоди, та ще менші очеретяні плоти. Але європейці відвідали острів уже в третю варварську епоху, коли війни й чвари привели до занепаду стародавню культуру, а криваві сутички порвали зв'язки між окремими родами. Люди намагалися триматися ближче до своїх надійних підземних сховищ. Тоді й мови не могло бути про спільне спорудження великих суден. Тому наука знає на острові Пасхи тільки два види маленьких суденець — полінезійське вузьке відкрите каное, вака ама, і очеретяний пліт південноамериканського типу — пора. Обидва ці суденця такі малі, що доплисти ними на цей найдальший у світі острівець просто неможливо. Але в легендах остров'ян збереглися описи великих кораблів, на яких їхні предки вирушали в далекі подорожі в епоху Своєї могутності. Патер Руссель у минулому столітті чув про велике, з вигнутим, наче лебедина шия, носом судно, яке вміщувало чотири сотні людей. Корма його була такої ж висоти, як ніс, і розділялась на дві окремі частини. Зображення саме таких очеретяних суден ми бачимо на стародавніх перуанських глеках. Однак у переказах острова Пасхи говорилось і про інший тип древніх суден. Патеру Себастьяну розповідали про величезний корабель у формі плоского плота чи баржі, який звали вака пое-пое. На ньому теж могло вміститися багато людей, і мореплавці користувалися ним для далеких подорожей.

Після того як Ед і Арне виявили малюнки очеретяних суден, ми стали. уважніше вивчати кожну фігуру, що формою скидалась на човен, На статуях і на стінах у самій каменоломні ми знайшли чимало зображень човнів, де чітко було видно в'язки очерету, а Білл навіть знайшов малюнок судна із щоглою і прямокутним вітрилом. На животі поваленої десятиметрової статуї Карл виявив зображення очеретяного корабля з щоглою, а на вершині Оронго Ед помітив фреску судна з трьома щоглами і маленьким круглим вітрилом на середній із них. © http://kompas.co.ua

Вийшло так, що ми знайшли ще переконливіші докази того, що великі кораблі справді існували. В багатьох місцях острова, траплялися широкі бруковані дороги, які вели прямо в море. Ці загадкові дороги дали привід до найрізноманітніших фантастичних теорій. Вони, на думку деяких учених, доводять, що острів Пасхи є залишком затопленого материка. Ці. вчені вважали, що бруковані дороги ідуть далі по дну моря, і якби піти по них, то можна досягти руїн затопленого континенту Му. Так писали люди з багатою, уявою до наших відвідин острова Пасхи.

Нам ніщо не заважало дослідити дорогу під водою; В складі експедиції був водолаз, і тепер разом з ним ми вирушили верхи до найближчої такої дороги, що зникала в глибині океану. Це було захоплююче видовище: водолаз у зеленому скафандрі і кисневому, шоломі з хоботом ішов до країни Му, гупаючи черевиками по бруку. В одній руці він тримав яскраво-червоний резервуар з фотоапаратом, схожий на корабельний ліхтар, а другою елегантно помахав нам на прощання. Водолаз рушив дорогою прямо в море. Можете не сумніватись, він знайде шлях до країни Му!

Скоро на поверхні було видно тільки повітряні бульбашки, що, лопаючись на воді, показували, в якому напрямку рухався водолаз; Виявилося, що шлях до країни Му не прямий. Повітряні бульбашки бігли то ліворуч то праворуч, потім повертались назад і йшли по колу та спіралями. Невдовзі водолаз висунувся з води, щоб поглянути, де закінчується дорога на березі. Потім він знову занурився, знову почав шукати вздовж і впоперек аж поки, нарешті, не здався і не. вийшов на берег.

— Що, немає дорожніх знаків?

— Невже ти не зустрів русалки, щоб показала тобі шлях?

Запитання так і сипались на бідолашного водолаза. Ніякої дороги він не знайшов. Бруківка досягала лише до води, а далі йшли тільки карнизи, камені, глибокі тріщини та коралові скелі, що стрімко обривалися в синю глибінь. Там водолаз бачив кілька величезних риб.

Ми не дуже здивувались. Океанографи вже давно взяли проби з дна Тихого океану і прийшли до висновку, що в районі Полінезії в епоху існування людини суша не піднімалася і не опускалася. Я знову звернувся до остров'ян. Ніхто не пам'ятав, для, чого прокладали колись ці старовинні дороги, але я дізнався, що їх назирали апапа, тобто «розвантажувати». Це підтвердило наш здогад. Безперечно, перед нами були місця, де розвантажували й навантажували великі кораблі, що прибували з моря. Друга така апапа вела до неглибокої бухти біля великої тераси на південному березі. В бухті було повно валунів, і стародавнім мореплавцям довелось розчистити широкий канал, щоб кораблі могли причалювати до берега. Посеред каналу стирчали з води три величезні червоні перуки. Дві з них лежали майже поряд — їх привезено або на одному судні, або на кормі і на носі двох суден, що йшли впритул одне за одним. Так ми знайшли доказ того, що найбільші вантажі скульптори перевозили морем уздовж берега. Тепер ми переконалися, що в остров'ян справді існували великі судна, які могли підняти до двадцяти тонн або близько двохсот чоловік без вантажу. Згодом ми знайшли доказ і того, що деякі статуї теж перевозили морем і вивантажували на берег в тих місцях, де з таким тягарем міг пройти тільки плоский очеретяний або дерев'яний пліт.

Поки перед нами поступово вимальовувалася ясна картина давніх морських подвигів, четверо стариків заготовляли у Рано Рараку тотора. Коли очерет висох, кожний з них швидко зв'язав свій маленький пора. З допомогою кріплень човникам загинали один кінець так, що формою вони нагадували ікла. Я захоплено стежив, як брати несли човни до озера в кратері. Це було тим цікавіше, що вони зробили точнісінькі копії човнів на одного гребця, якими протягом століть користувалися жителі прибережних районів Перу. Навіть матеріал був той самий — південноамериканський прісноводний очерет.

Потім брати заходились виготовляти більший човен на двох гребців. Тімотео почав упевнено керувати роботою. Троє інших у всьому слухалися його. Я поцікавився, чому це так. Мені відповіли, що Тімотео найстарший і тільки він знає, який вигляд має бути в човна Я був трохи здивований відповіддю і лише пізніше зрозумів, у чому річ.

Коли каное на двох гребців спустили на воду в Анакені, воно за своєю будовою дуже нагадувало мені очеретяні човни з озера Тітікака, тільки ніс і корма в нього були загострені і здіймалися над водою, як у найдавніших перуанських суден. Двоє старших братів сіли з веслами в човен і попливли у відкрите море. Очеретяний човен легко перескакував через високі пінясті хвилі, наче надувний матрац, а гребці залишалися зовсім сухими. Тоді ще двоє братів кинулися у море на своїх маленьких пора, сміливо віддаючись на волю хвиль. Вони лежали грудьми на ширших кінцях своїх човників і пливли, гребучи ногами й руками. Більший човен так легко й упевнено долав хвилі, що згодом на нього сіли всі чотири брати і попливли на чотирьох веслах у бурхливе море. Патер Себастьян, бургомістр і я стояли на березі. Ми всі троє були однаково захоплені й зачаровані. Позад нас над наметами здіймалась гігантська статуя довговухих, але бургомістр бачив зараз тільки золотого човна з чотирма гребцями. На очах у нього ви ступили сльози, та він все дивився й дивився вдалину.

— Про такі човни розповідали діди, але побачити його нам довелося вперше. Предки стали нам якісь ближчі, — сказав він. — Я відчуваю це ось тут, — схвильовано додав він і ткнув себе кулаком у груди.

Коли човен Тімотео з чотирма гребцями наблизився до берега, один з наших найдужчих хлопців сів до них на корму, але суденце не занурилося у воду. Якщо тат кий маленький човник витримував п'ятьох дорослих людей, то що могло перешкодити стародавнім інженерам нарізати в трьох кратерах доволі очерету і зробити великий корабель?

Патер Себастьян був дуже схвильований. Старі остров'яни розповідали йому про такі незвичайні човни, але тільки тепер він зрозумів, що вони мали на думці. Священик згадав, що йому показували зображення такого судна в одній із печер на Поїке.

— Це рибальський човен, — сказав бургомістр. — Уявіть собі, які судна були в стародавніх королів, коли вони вирушали в далеку подорож!

Я спитав його, чи могли мати човни такого розміру вітрила, і був страшенно здивований, коли бургомістр відповів, що на них чіпляли вітрила з очеретяних мат. Ще більше я здивувався, коли він спокійно почав креслити на піску таке вітрило з вертикальними смужками, що зображали очерет. «Зробити його зовсім легко, — пояснив він. — Треба класти очерет вряд і зв'язувати його так, як це робив Домінго, коли готував для тебе мату».

Я знав, що на озері Тітікака ще й досі застосовують вітрила з очерету, тільки його там в'яжуть впоперек щогли.

— Звідки ти знаєш, що вітрила робили з очерету? — здивовано запитав я.

— О, дон Педро багато що знає, — відповів він з гордою і лукавою посмішкою.

Це все відбувалося тоді, коли Естеван ще дарував мені з печери коштовні речі, а Лазарус вперше відвідав мене і приніс кам'яну голову. Лазарус дуже захопився і навіть розповів, що, крім інших речей, у печері є маленькі кам'яні кораблики. Деякі з них нагадують човни, зроблені братами Пакараті.

Почувши це, я вирішив при першій же нагоді спробувати щастя в Естевана. Колись жінка сама веліла Естевану спитати мене, що б я хотів мати з печери. Тепер я навмання спитав Естевана, чи не попросить він свою жінку віддати мені з сховища такого човна. Естеван тільки очі витріщив, почувши про це, та коли скінчився робочий день, помчав до селища. Серед ночі він знову з'явився до мене і приніс у мішку п'ять чудових скульптур. Першою він витяг із сухого бананового листя маленьку модель очеретяного суденця, виконану у вигляді серпа. Естеван додав, що, за словами його дружини, в печері є ще кращий човен — з добрим кріпленням, високий, загострений з обох кінців, та ще й прикрашений на носі і на кормі головами богів. Слухаючи його, я хвилювався, бо саме тоді опівночі мали прийти Лазарус та бургомістр, щоб разом зі мною обшукати те місце, де лежав кит. Коли Естеван зник у темряві, я ще не знав, що його дружина, налякана аку-аку, на довгий час відмовиться виносити щось із печери.

Сам Лазарус тієї ночі не міг піти до печери і принести мені човна. Коли, вони з бургомістром повернулись опівночі після магічної церемонії до печери Хоту Матуа, де спали інші довговухі, бургомістр цілу ніч не стулив повік, стежачи за таємничими вогниками та іншими знаками.

Але наступної ночі, коли всіх китів було знайдено, Лазарус непомітно вислизнув з печери. Один з його товаришів прокинувся і швидко підкорчив ноги, тому що остров'яни вважають за погану прикмету, коли хтось переступить через них. Він спитав Лазаруса, куди він іде, і той відповів, що в нього заболів живіт. За скелею в Лазаруса стояв осідланий кінь. Він» поїхав до печери б Ханга-о-Тео.

Рано-вранці Лазарус просунув мені до намету мішок, потім уліз і сам. Він присів навпочіпки і гордо витяг з мішка кам'яну модель схожого на ікло одномісного пора. Потім з'явилось якесь страховисько, що скидалось на крокодила, а далі гарненька чаша з червоного каменю з трьома людськими головами по краях. Лазарус розповів, що в печері є ще три моделі човнів, але вони не такі схожі на той, що зробив Тімотео.

Я щедро заплатив йому і попросив наступного разу взяти з печери й інші моделі човнів. Він зробив це пізніше, через три ночі. Одна фігурка була моделлю справжнього корабля з широкою палубою і високо піднятими носом та кормою. Видно було, що палубу й борти робили з товстих в'язок очерету. Інша модель виявилась кораблем вака пое-пое — схожим на пліт чи баржу, із щоглою, вітрилом і двома незрозумілими виступами на передній частині палуби. Третя модель навіть мало була схожа на судно, вона більше скидалась на продовгувате блюдо, але на ній були позначені смужки, що мали означати очерет, а посередині зяяв отвір для щогли. У заглибинах з внутрішнього боку на носі й на кормі були припасовані чудернацькі голови, звернені обличчями до отвору для щогли. У однієї голови величезні щоки були роздуті, а губи складені в трубочку, наче цей «ангел» дув у вітрило. З зовнішнього боку їхнє волосся сплелось з очеретом. Скульптура була старовинна, а її мотив і стиль зовсім не властиві для острова Пасхи.

Я спитав Лазаруса, що він знає про ці фігурки, але той тільки руками розвів: камені як камені — от і все. В печері залишилося ще багато інших дивовижних речей. Лазарус порушив табу, але з ним нічого не сталось, тому він візьме мене з собою в печеру, коли від'їде військовий корабель, однак з умовою, що ніхто в селищі не знатиме про це.

Бургомістр до цього часу не приніс мені жодної речі, крім надокучливих дерев'яних фігурок. Останнього вечора перед прибуттям військового корабля я покликав його до себе в намет. Це був мій останній шанс. Корабель одійде, бургомістр поїде на ньому, а жодна душа на. острові, навіть його дружина, не знає входу до печер.

Я надумав зробити бургомістрові приємний сюрприз, почасти з егоїстичних міркувань, розраховуючи, що він відповість мені тим же, а почасти з подяки за все те, що він для нас зробив.

Коли він зайшов, я опустив стіни намету, прикрутив лампу і нахилився до нього. Мені одразу здалося, що в бургомістра аж волосся піднімається на голові від передчуття чогось незвичайного. Я сказав йому, що, за словами мого аку-аку, бургомістр, вперше залишаючи острів, має де в чому потребу, і я, слухаючи свого аку-аку, хочу щось подарувати йому. З цими словами я дав бургомістрові найкращий свій чемодан, поклавши туди дорожній плед, простирало, рушник, теплий джемпер, дві пари нових штанів захисного кольору, дві сорочки, купу галстуків, шкарпеток, носовиків, черевики і найрізноманітніші туалетні речі, від гребінця до зубної щітки і прибора для гоління. Потім він одержав ще рюкзак з кухонним посудом і різними дорожніми речами, багато пачок своїх улюблених сигарет та гаманець з чілійськими песо на витрати в великому незнайомому світі. Він дістав також одну з кращих Івонниних суконь для своєї жінки і різні дитячі іграшки. Наприкінці я дав йому ще опудало каймана — південноамериканського крокодила завдовжки з фут, якого за невелику суму накинув мені один негр у Панамі. Естеван і Лазарус принесли з своїх родових печер такі самі фігурки з каменю. Крім того, кайман скидався на один з видів дерев'яних фігурок острова Пасхи, відомий під назвою моко. В Полінезії кайман вважався легендарною казковою твариною, хоч на всіх Полінезійських островах схожими на нього створіннями були тільки маленькі ящірки. Тому. багато хто вважав, що легендарний кайман острова Пасхи — спогад про тих моко, яких древці мореплавці зустрічали на тропічному узбережжі Південної Америки.

Я віддав маленьке опудало бургомістрові і сказав, що воно може вартувати печеру, поки сам він буде на континенті.

Чим більше з'являлося подарунків, тим більше збуджувався бургомістр; рот у нього розкрився, а очі готові були вискочити з орбіт. Він схвильовано прошепотів, що в нього в печері є така сама фігурка з каменю і він принесе її мені. Врешті він уже й говорити не міг і тільки тряс мене за руку і весь час повторював, що мій аку-аку «муй буено, муй, муй, муй буено»[9].

Була вже темна ніч, коли бургомістр, не пам'ятаючи Себе від щастя, виповз із намету і покликав свого вірного друга Лазаруса, щоб той допоміг йому донести речі до коней, які чекали поблизу. Навантаживши все, вони чвалом рушили до селища.

Таємниця родових печер залишилась заплутаною і нерозгаданою, а широкоплечий гігант біля наметів після сімнадцятого дня роботи все ще принижено лежав ниць на купі каміння, коли долина Анакени знову опустіла. Довговухі пішли додому готуватись до завтрашнього свита, а ми покинули намети і перебрались на борт свого судна, що сяяло свіжою фарбою в бухті, готове, вийти в море назустріч військовому кораблю «Пінто»,

Велике чілійське військово-транспортне судно з'явилось на обрії, як тільки почало сходити сонце, розганяючи примарні тіні біля прибережних скель. Широке, плоске, сірого кольору, з металевою баштою посередині, воно виростало перед нашими очима, як перший привіт з далекого світу, перша звістка про те, що за всіма горизонтами все ще лежить земля. Оборонний рів Іко засипано землею, люди змінили зброю.

Ми зустріли «Пінто» біля пташиних островів. На просторій палубі і на всіх його надбудовах було повнісінько людей. Порівнявшись з судном, наш капітан засигналив сиреною, а ми послали своїм хазяям вітання прапорцями. Військове судно відповіло п'ятьма залпами і підняло на грот-щоглі норвезький прапор. Це було виявом великої приязні. Ми зробили півколо, ввімкнувши мотори на найбільшу швидкість, і маленький гренландський траулер ескортував мирного сірого велетня до якірної стоянки поблизу селища Хангароа.

На молу вже чекало все населення острова. «Пінто» відсалютував двадцять одним гарматним залпом, потім губернатор під'їхав на моторному човні до корабля, піднявся на борт і привітав командира з прибуттям до військово-морського протекторату.

Через двадцять хвилин після прибуття на корабель губернатора я теж, як було й домовлено, разом з капітаном та експедиційним лікарем поїхав своїм човном до «Пінто». Нас зустріли дуже тепло. Коли човен пристав до борту, горніст протрубив сигнал. Командир судна з губернатором чекали нас на трапі. В салоні командира нас зустріли чілійський адмірал медичної служби і американський морський аташе з дружиною. Він прибув вивчити можливості спорудження на острові великого аеродрому, щоб відкрити повітряну лінію сполучений між Південною Америкою та Австралією.

За склянкою коктейлю я в короткій промові подякував за виняткову гостинність, яку виявляли до нас на острові губернатор і його люди, а командир військового корабля щиро побажав нам і надалі таких успіхів, яких ми вже досягли тут. Він запропонував забезпечити нас усім, чого бракувало експедиції, і звелів принести два великі мішки з поштою, — їх жадібно схопили лікар і каштан. На цьому формальності закінчились, і почалася сердечна дружня розмова.

Невдовзі двері відчинилися й зайшов бургомістр у випрасуваній сорочці і галстуку. За ним крокували Лазарус і ще шестеро представників від остров'ян. Бургомістр попрямував просто до поважного з золотими лампасами командира і потис йому руку. Жваво жестикулюючи, він вмить оголосив усім, що це — справжній командир, він знає, що до чого: адже раніше ніхто не салютував, наближаючись до острова. Потім бургомістр виструнчився, тримаючи розчепірені пальці вздовж рубця штанів, його приклад наслідували інші представники, і тут він прямо в лице командирові хвацько проспівав чілійський національний гімн. Закінчивши гімн, бургомістр і його супутники раптом перетворилися в справжній джаз-банд і, колихаючи плечима й коліньми, заспівали ритмічну королівську пісню про Хоту Матуа, який зійшов на Анакенський берег. Не встиг бургомістр докінчити останнього рядка, як помітив мене. Він застиг, наче кіт, що готується до стрибка, ткнув у мене пальцем і загорлав:

— Мі аміго[10], сеньйор Кон-Тікі!

Наче за сигналом, він і всі його товариші засунули руки в кишені і, вийнявши пачки американських сигарет різних марок, простягли їх командирові «Пінто», ніби показуючи, які чудові товари ми їм привезли; ось, мовляв, як треба ставитись до остров'ян.

Командир вислухав усе це із стоїчним спокоєм. В цей час знову принесли піднос з коктейлями і остров'ян запросили пригощатися. Очі в бургомістра спалахнули від задоволення: що не кажи, а командир — людина приємна, хоч його сигарети й не такі добрі, як у сеньйора Кон-Тікі. Я з острахом стежив, як бургомістр одним ковтком випив вино. Але він гордо й задоволено підморгнув мені і заспокійливо кивнув головою: мовляв, мені не доведеться червоніти за нього, він знає, як пити добре вино. Нарешті він і його супутники залишили салон і пішли оглядати великий корабель.

Невдовзі я знов побачив бургомістра. Він стояв, оточений захопленою юрбою, в барі офіцерської кают-компанії. З цим рейсом на судні було багато значних пасажирів, серед них професори Вільгельм і Пенья з групою чілійських студентів-археологів, що приїхали познайомитися з наслідками наших розкопок. Я знав обох люб'язних професорів по Чілі, і тому вони зустріли мене палкими південноамериканськими обіймами. Разом із студентами вони зацікавлено слухали про відкриття на острові різних епох і про викопані з землі статуї, не схожі на ті, що стоять на поверхні. Тут, у барі, я не посмів нічого сказати про чудові фігурки, які мені подарували з потаємних родинних печер. Одне необережне слово могло тепер зруйнувати всі мої шанси на розкриття їхньої таємниці. План дістатися до такої печери і досі висів на волоску, і коли якісь чутки дійдуть до остров'ян, вони злякаються і замовкнуть, а тим самим печери, знову залишаться за сімома замками.

Я вже хотів іти, як раптом не на жарт перелякався. Від прилавка в барі до мене долинув хвалькуватий голос бургомістра з якимись незвичайними нотками. Побачивши, як бургомістр намагається поставити порожню склянку, я зрозумів, що стойка хитається у нього перед очима. Він голосно й виразно заявив:

— Друзі мої, я, багата людина. Я маю печеру!

Якусь мить я стояв мов укопаний, чекаючи, що ж станеться далі. Але нічого не сталось. Решта людей балакали між собою про щось інше, а сам бургомістр не сказав більше жодного слова, Очевидно, це він уперше, проговорився за чаркою. Але його або ніхто не слухав, або його слова сприймали як звичайні хвастощі, коли там взагалі були люди, для яких слова «я маю печеру» звучали б як щось незвичайне. Та бургомістр, здається, опам'ятався і сам злякався своїх слів, бо відразу ж після того, як я вирушив назад на свій корабель, він на іншому човні теж поплив до берега.

Цього року команді і пасажирам «Пінто» остров'яни запропонували не дуже великий вибір різьблених виробів із дерева. Кращі речі давно були куплені членами нашої експедиції. Тому професор Пенья пішов до бургомістра додому. Там він побачив чимало майстерно зроблених дерев'яних фігурок, готових і напівготових. Але бургомістр відмовився продавати їх, сказавши, що вони зроблені для сеньйора Кон-Тікі, і взагалі тепер у нього так багато замовлень від людей Кон-Тікі, що він ледве може їх виконати.

Пеньї залишалось тільки примиритися з цим. Потім він почув про «добре щастя» Кон-Тікі, бо варто було його людям перевернути будь-який камінь чи копнути лопатою землю, як там виявлялося щось незвичайне. Пенья терпляче вислухав і це, та балакучий з похмілля бургомістр ще більше розійшовся, описуючи дивовижні знахідки експедиції.

Нарешті професора охопили сумніви. Слова бургомістра могли в кого завгодно викликати враження, що трава острова Пасхи росте на купах пам'яток культури, а сказати, що дійсно цінними нашими знахідками були тільки руїни та гігантські статуї, які залишились лежати на своїх місцях, бургомістр забув. Пенья міг подумати, що корабель експедиції повний-повнісінький цінних знахідок, музейних скарбів, адже нам першим спало на думку копати на цьому безлісому острові.

Увечері професор Пенья вдруге прибув на берег, цього разу з телеграмою в руках. Кілька чоловік бачили телеграму і, налякані, прибігли розповісти мені, що міністр освіти Чілі уповноважував професора Пенью конфіскувати археологічні знахідки експедиції і забрати їх на військовий корабель. Губернатор жахнувся, командир безпомічно розводив руками, патер Себастьян взагалі не міг нічого зрозуміти. Коли такі уповноваження справді дав міністр, то ніхто на острові не зупинить Пенью. Тоді експедиції доведеться віддати навіть уламки кісток і проби деревного вугілля, які останніми місяцями археологи викопали з землі. Наших чілійських друзів охопив відчай, і вони ладні були зробити все, що тільки можуть, аби дійти до згоди. Врешті було вирішено провести з професором Пенья нараду «за круглим столом» у маленькому кабінеті патера Себастьяна. Всі щиро сподівалися, що ми порозуміємось і матеріали експедиції не будуть конфісковані.

Звістка про це дійшла й до остров'ян. Обурені, вони запевняли мене, що ніхто не має права забирати те, що я в них купив; вони вільні розпоряджатись своєю власністю, як їм захочеться. Особливо боялись за свої камені Естеван і Лазарус. А втім, Лазарус вважав, що коли, я покличу на допомогу свого аку-аку, то ніхто не рушить з корабля жодної речі.

Бургомістр, зрозумівши, що сам в усьому винен, дуже засмутився. Він вирішив піти до Пеньї і заявити, що коли я й узяв на корабель щось коштовне, то це цілком мої особисті речі, які я купив у людей з селища, а не викопав у землі.

— Ми можемо давати й продавати свої речі, кому хочемо, — заявив бургомістр і пішов шукати професора.

Тим часом було вирішено, що спочатку командир чілійського судна і його люди побувають на всіх місцях роботи експедиції, і аж після цього ми зберемось на нараду. «Пінто» мав стояти біля острова понад тиждень. Пенья і студенти в супроводі Гонзало об'їдуть верхи острів, а потім під наглядом Білла почнуть розкопки на рівнині Тепеу, де колись стояли очеретяні хатини.

Наступного дня море було бурхливе, хвилі з гуркотом билися об берег. Пасажири з «Пінто» не могли переправитись з судна, «а тим, що зійшли раніше, довелося залишитись на острові. Вони знайшли притулок у патера Себастьяна, про якого чули, що він казкова фігура, некоронований король острова. Нарешті патер Себастьян так стомився відповідати на запитання і фотографуватись, що втік до мене. Він поцікавився, чи не можна перебратись на експедиційне судно, де б ми могли спокійно посидіти на самоті. Патер Себастьян не боявся бурхливого моря, аби тільки була людина, яка зуміла б провести човен між рифами. Внизу на молі, об який бились круті хвилі, стояв нещасний бургомістр і благав нас взяти його на судно: йому треба поговорити зі. мною.

— Нехай дон Педро їде з нами, — приязно мовив патер Себастьян і, метляючи довгою сутаною, ступив на виткий човен. Капітан підтримав його.

На кораблі вже всі пообідали, і стюард накрив для нас стіл з холодними закусками. Патер Себастьян любив добре поїсти, а холодна закуска з пивом була його улюбленою стравою. Сам я теж маю непоганий апетит і-серед інших матеріальних благ високо ціную добру їжу. Для двох моїх гостей я був бажаним компаньйоном, вони їли, втішалися, знов їли і були такі задоволені собою, що аж сяяли, а судно тим часом повільно похитувалось на хвилях. У нас на борту було консервоване пиво, і патер Себастьян кивком голови дав мені зрозуміти, що можна дати банку й бургомістрові. Ми обидва знали, що тепер він все одно може купити вино на борту «Пінто».

Бургомістр був на сьомому небі, він їв і потроху наповнював з банки склянку. Але патер Себастьян почав жувати все повільніше і, нарешті, ніяково посміхнувшись, попросив у нас пробачення: качка на воді виявилась більшою, ніж він сподівався. Капітан вивів його на палубу до поручнів подихати свіжим повітрям. Бургомістр же, ніби нічого й не було, наклав собі знову повну тарілку. Коли ми лишилися самі, він нахилився до мене і, не перестаючи жувати, почав говорити про аку-аку. Не слід боятись, що в мене заберуть які-небудь речі, хіба наші аку-аку, об'єднавшись, не затримали велике військове судно на цілий день?

Вхопившись за цю нитку, я похвалився, що мій аку-аку розповів мені, які речі зберігаються в бургомістрові печері, крім того моко, що він мені сам пообіцяв. Я приблизно описав кілька однакових каменів, які принесли і Естеван, і Лазарус, сподіваючись, що коли вони були в двох печерах, то можуть виявитися і в третій. Бургомістр завмер на місці і навіть перестав жувати. Невже мій аку-аку був у його потаємній печері?

Йому довелось признатися, що мої описи вірні, і, заходившись знову гарячково жувати, він почав допитуватися, про що я ще довідався від свого аку-аку. Я більше нічого не знав, але розраховував, що бургомістр перед від'їздом сам покаже мені таємничу печеру. Він нарешті заспокоївся і сидів тихо, як миша.

Зайшов стюард і приніс ще закуски. Бургомістр знову наповнив свою тарілку і цілком віддався радості поїдання бутербродів. Потім він підняв банку з пивом і. сумно зиркнув на мене: вона була порожня. Я саме мав намір піти поглянути, як себе почуває на палубі патер Себастьян, і помітив, що стюард залишив одкриту банку пива на бочці з олією біля дверей. Переступаючи через поріг, я обернувся, поставив повну банку перед бургомістром, що наминав бутерброд, викинув порожню в море і вийшов. Стоячи біля поручнів на палубі, я розмовляв з патером Себастьяном, який на свіжому повітрі почував себе краще.

Раптом ми почули з салону відчайдушний крик бургомістра. Трьома стрибками я опинився біля дверей і побачив, що бургомістр сидить, ніби прикипівши до стільця, і показує пальцем на банку з пивом; обличчя його перекривилось, очі готові були вилізти з орбіт.

— Хто її тут поставив? Хто її тут поставив? — кричав він диким голосом.

Я спочатку подумав, що, може, стюард залишив байку за дверима, тому що пиво зіпсувалось. Таке в нас траплялось, і бургомістр міг подумати, що ми хочемо його отруїти. Я понюхав пиво.

— Хто її тут поставив? Коли ти виходив, усі банки були порожні, — повторював він таким переляканим голосом, наче з усіх боків на нього насідали духи.

Я раптом збагнув, що він, мабуть, не бачив, як я замінив порожню банку.

— Хіба сюди ніхто не заходив після того, як я вийшов? — спитав я про всяк випадок.

— Ні! Жодна душа.

— Тоді це, напевне, зробив мій аку-аку.

Бургомістр ні секунди не сумнівався в цьому. Такого аку-аку він ще ніколи не зустрічав. Він дивився на мене просто з заздрістю. Адже я мав невидимого слугу, який міг принести пиво, варто мені тільки було захотіти. Поволі він заспокоївся і знову заходився їсти, але тепер уже пильно приглядаючись, чи не відбувається навколо нього щось таємниче. Останню грудочку масла він загорнув у паперову салфетку і поклав у кишеню. Наївшись, він вийшов на палубу. Капітан підняв якір і обережно повів судно ближче до берега під захисток невеличкого мису.

Епізод з банкою пива вразив бургомістра набагато більше, ніж кам'яні кити і все, що він бачив до цього часу. Коли прибій дав нам можливість зійти на берег, він одвів мене вбік і шепнув, що тепер його аку-аку весь час умовляє його принести мені щось із печери. Бургомістр і сам цього хоче, але треба ще мати згоду бабусі. Я не знав, що в нього є бабуся, і спитав, де вона.

— Там, нагорі, над Ханга Піко, біля шляху, під цементною плитою, — відповів він.

Я здригнувся, на мить уявивши собі безпомічну стару ясінку, придавлену плитою, але потім зрозумів, що бабусі немає в живих і вона там нагорі похована. Бургомістр довірливо прошепотів, що запитувати її не можна ні вдень, ні при місячному світлі: потрібна цілковита темрява. Та при першій нагоді він запитав і, коли бабуся згодиться, піде до печери і задовольнить прохання свого аку-аку.

Наступного дня ми підняли якір і повернулися в Анакенську бухту, а «Пінто» тим часом почали розвантажувати. Гонзало вирушив верхи з професором Пенья та студентами до місць розкопок, а археологи експедиції, які тепер залишились без робітників, стали екскурсоводами.

Це були святкові дні. На «Пінто» для членів експедиції дали обід, потім командир корабля і його екіпаж побував у губернатора і в нашому таборі. Коли професор Пенья із студентами приїхав у Анакену, знову відбувся веселий бенкет, і гості залишились у нас на ніч. Один із студентів-археологів, болівієць, був у страшенному захваті від червоної статуї у Вінапу і гіганта на колінах у Рано Рараку. Він сам брав участь у розкопках Тіауанако і відразу впізнав фігури: такі самі є і в нього на батьківщині.

Пенья був у найкращому гуморі, все, що він оглянув, йому дуже сподобалось. Та все ж таки він пошепки сказав, що має ще виконати «неприємну місію» і що давно шукає мене у зв'язку з телеграмою. Ми домовились про зустріч і розійшлися добрими друзями.

Через кілька днів бургомістр попросив мене прислати до селища джип, щоб забрати «важкий мішок з важливими речами». Машиною поїхав капітан. Він повинен був заодно привезти трьох черниць, які мали від'їжджати на «Пінто», але перед від'їздом хотіли поглянути на статую, яку бургомістр уже майже підняв.

Коли джип повернувся назад, на великому мішку в багажнику сиділи бургомістр і Лазарус, — обличчя обох мали таємничий вираз. Крім них, капітан привіз черниць і священика з «Пінто». Вони всі четверо пішли дивитись на статую, а бургомістр із Лазарусом притягнули мішок до мене в намет.

Отже, бургомістр нарешті зважився! Він з своєю покійною бабусею відвідав печеру і зараз був такий збуджений, ніби в лихоманці. Лазарус, навпаки, відчував полегшення, здавалось, йому навіть дихалось вільніше; тепер він знав, що не тільки він виносить камені з печери.

Обидва страшенно злякались, коли, поклавши мішок на машину, довідались, що треба ще заїздити за черницями. Та все скінчилось гаразд: їм випало «добре щастя».

У мішку був згорток з п'ятьма каменями, які Лазарус узяв з другої печери, розташованої у Вінапу. Він вперше брав звідти речі. Решта тринадцять фігур виявилися з печери самого бургомістра. Це були найкрасивіші скульптури з усіх, які мені доводилося бачити на острові. Один камінь зображав голову собаки з роззявленою вищиреною пащею і скошеними очима, такими хижими, що голова більше скидалась на вовчу чи лисячу морду. Я не міг надивитися на ці прекрасні витвори. Зображень собак і схожих на собак створінь було багато. Одно з них, з витягнутою мордою, з довгим тулубом і хвостом, більш було б схоже на крокодила, коли б не такі прямі ноги. Був тут і плазуючий моко з широкою, головою, великою пащею і зубчастим хребтом, який дуже скидався на каймана; були й птахи, птахо-люди і дивовижна кам'яна голова. Лазарус теж приніс дуже своєрідні скульптури, серед них плоский камінь з рельєфним зображенням двох переплетених змій.

Остров'яни вважали мене всезнайком, тому доводилось бути дуже обережним, щоб яким-небудь безглуздим запитанням не показати, наскільки це все для мене нове. Однак тепер я так захопився, що несподівано для самого себе запитав, для чого вживали ці камені. На щастя, це не викликало ніякої підозри в остров'ян.

— Вони дають силу тим, кого зображають, — шепнув мені на вухо схвильований бургомістр. Він витяг досить таки реалістичне зображення омара, чи, вірніше, лангуста з загнутими під живіт клешнями і витягнутими вздовж тулуба вусами.

— Ця фігурка надає сили лангусту, і тому їх так. багато на узбережжі.

Потім він показав на двох змій і пояснив, що подвійні фігури надають подвійної сили. Я знав, що змія для цих островів — зовсім невідоме створіння, і навмисне спитав, чи не надає це зображення подвійної сили вугреві. Але бургомістр сказав, що це не вугор. У вугра немає такої широкої голови й тонкої шиї, як у цих фігурок. Ці тварини живуть на суші і схожі на тих, яких чілійці називають «кулебра»[11]. Лазарус додав, що велике зображення такої змії висічено на скелі по дорозі в долину Ханга-о-Тео.

Тут я згадав, що патер Себастьян якось розповідав про нього і вмовляв мене поїхати туди разом з археологами. Ерорія знала, де це місце, але ми й досі не встигли там побувати.

Лазарус раптом захоплено зауважив, що це вперше вони розмовляють про такі речі відверто. Він признався бургомістрові, що багато разів ходив до печери по фігурки для мене, а бургомістр відповів, що хоче зробити таке саме. Розмовляючи, вони довідались, що в них чимало однакових фігур.

Я знав, що колись у Полінезії магічну силу приписували і людському волоссю; така моя обізнаність у свій час дуже вразила бургомістра й Лазаруса. Тепер бургомістр розповів, що в нього в печері в кам'яній» чаші зберігаються пасма волосся всіх його померлих родичів, навіть рудоволосої дочки, яка недавно втонула. Потім він страшно скривився і тремтячим голосом заявив, що в його сховищі є також голова, справжня голова. Черепів було повно у всіх підземеллях острова, і я зрозумів, що бургомістр має на думці щось інше. Тому я спитав, чи. голова кам'яна. «Ні, це справжня голова, людська», пояснив бургомістр і, весь тремтячи, схопився за голову.

Невже в нього в печері зберігається засушена «мумія, як на деяких інших полінезійських островах?

Лазарус сказав, що в тих двох печерах, які він відвідав, немає ні волосся, ні голів, там є лиш черепи ти кістки його предків. Бургомістр по секрету розповів мені, що на острові ще й досі відвідується щонайменше п'ятнадцять родових потаємних печер, а ще більше їх — загублено. Наскільки йому відомо, печери є тільки у нащадків довговухих, в тому числі і в нечистокровних. Бургомістр вважав, що коротковухі не мають потаємних сховищ. Найважливішу свою печеру він успадкував по прямій лінії від Оророїни, єдиного довговухого, що пережив бій біля рову Іко. Бургомістр дістав її від батька, а той, у свою чергу, від діда і так аж до тих неспокійних часів, коли Оророїні та іншим довговухим довелось ховати свої скарби в печерах, щоб їх не пограбували коротковухі. З п'ятирічного віку бургомістр працював разом із старшими і вчився в них, але батько вважав, що скульптури синові можна показати лише тоді, коли йому мине п'ятнадцять років. Він дійшов з батьком майже до самої печери і почекав, поки той сходить туди і принесе кілька фігур, які йому можна побачити. Такий звичай існував уже протягом одинадцяти поколінь.

Бургомістр помовчав, а потім знову сказав:

— Я вперше в житті розповідаю про такі речі. Перед тим, як повести мене до печери, батько відрізав у мене пасмо волосся.

Бургомістр смикнув себе за чуба, а Лазарус так напружено стежив за кожним його рухом, що я зрозумів: для нього все це така ж новина, як і для мене. Батько бургомістра загорнув волосся в банановий листок, обмотав мотузкою, зав'язавши на ній одинадцять вузликів, відніс його до печери і поклав у кам'яну чашу, накриту зверху ще одною такою ж чашею. Волосся всіх рядових членів сім'ї лежать в іншій чаші, що стоїть поруч. В чаші з бургомістровим волоссям зберігаються одинадцять пасом волосся, переважно рудого. На першому з них тільки один вузол — це пасмо належить Оророїні, друге, з двома вузлами, його синові, і так аж до пасма з десятьма вузлами, що належало батькові бургомістра; в останньому згортку з одинадцятьма вузлами зберігається пасмо його власного волосся.

Після того як згорток опинився в чаші, йому розповіли про всі таємниці, пов'язані з входом до печери. Відбулася церемонія в честь аку-аку, який охороняв сховище, йому сказали, що відтепер ще одна людина має законне право входити потаємним отвором. І тоді бургомістрові вперше дозволили зайти й оглянути древню печеру Оророїни.

Протягом життя цілого покоління Педро Атан сам беріг її таємницю, і тепер він потрапив майже у безвихідне становище, його рудоволосий син Хуан, «дитя часу», не цінує старовини. Хоч він уже дорослий і жонатий, на нього не можна покластись у таких таємничих і серйозних справах. Якщо Хуан дізнається, де вхід до печери, він спокуситься на великі гроші і почне про давати речі з печери людям з континенту. Тому, напевно, доведеться з часом передати печеру молодшому братові Атану Атану: в нього добре чисте серце, і він поважає заповіти предків.

На обід ми чекали гостей з військового корабля, і мені треба було йти. Бургомістр на закінчення заявив, що тепер він, Лазарус і я зв'язані узами братерства, це стосується і наших аку-аку, які зараз присутні між нас:

— Мій аку-аку стоїть ось тут, — задоволено сказав бургомістр і ткнув пальцем кудись униз до свого дієвого коліна.

Ми вийшли з намету, а наші аку-аку, напевно, плутались у нас під ногами, якщо тільки ці невидимі пуцвіріньки не вибрались просто крізь стіну. Адже аку-аку мають свій незбагненний спосіб переміщатися в просторі: бургомістр розповідав, що його аку-аку за кілька хвилин може домчати у Чілі і повернутись звідти назад.

Надворі бургомістр пояснив Лазарусові, як закінчити за один день підняття статуї, коли він поїде на «Пінто», а Лазарус візьме на себе керівництво.

Незабаром на нашій і губернаторській машинах прибулій на обід гості, а коли настав вечір, ми всі вирушили до селища, де в маленькому будиночку патера Себастьяна мала відбутися нарада з професором Пенья. Сам священик нездужав, але його тісний кабінет був повний-повнісінький людей.

Головував на нараді командир військового судна, який зараз був найвищою владою на острові. Як і губернатор, він прихильно ставився до нас, особливо після того, як оглянув роботу археологів. Тепер він хотів послати командуванню військово-морського флоту радіограму і спробувати домогтися для нас дозволу забрати з собою цілу статую. Він знав, що ми зверталися з таким проханням і нам відмовили, бо статуї перебувають під охороною держави. Але він сам переконався, що ми знайшли невідомі досі скульптури і тому після нашого від'їзду все одно їх залишиться на острові більше, ніж було раніш. Поруч з командиром та його ад’ютантом сиділи губернатор, професор Вільгельм, професор Пенья і один студент, а також Гонзало, як офіційний представник Чілі в нашій експедиції, Ед та я.

Відкриваючи нараду, професор Пенья заявив, що він захоплений роботою експедиції, але потім, висловлюючи свій жаль, витяг телеграму, що уповноважувала його конфіскувати всі археологічні матеріали. Професор Вільгельм, етнограф із світовим ім'ям, схопився з місця і виступив у наш захист. Археологи не зможуть закінчити роботу, якщо вони не візьмуть з собою до лабораторій зібраний матеріал, заявив він. І чому ніхто не попередив про це раніше? Адже перш ніж вирушити на острів Пасхи, Хейєрдал сам їздив у Чілі, щоб домовитись про все.

Пенья погодився, але заявив, що стався прикрий промах. Міністерство закордонних справ дало дозвіл, хоч компетенція в цьому питанні належить Міністерству освіти. Я зауважив, що сам особисто побував також у міністра освіти, який прийняв мене дуже люб'язно і просив повідомити його, коли нам буде щось потрібно.

Вільгельм одразу ж поспішив запевнити, що всі бажають нам допомогти, тільки треба це зробити законним шляхом. А таку можливість дає одне з формулювань закону, в складанні якого він сам брав участь. Тоді слова попросив студент Пеньї. Він заявив, що нестача в Чілійських музеях матеріалів про острів Пасхи змушує їх наполягати на конфіскації наших знахідок: у самих чілійців матеріалів з острова Пасхи менше, ніж у будь-кого іншого, закінчив він. Пенья ствердно кивнув головою.

При підтримці Еда і Гонзало я повторив, що при розкопках експедиція відкрила лише статуї і мури, які всі вони бачили. Ми тільки відкопали і частково відновили ці пам'ятники. Крім того, ми знаходили ще кістки, деревне вугілля і залишки старовинних знарядь, які не є музейними цінностями, але конче потрібні археологам для подальшого вивчення минулого острова Пасхи. Всі знахідки будуть потім описані в науковому звіті, а якщо там чогось не згадають, значить воно не варте уваги. Тому я запропонував, щоб нам дозволили забрати знайдені матеріали, а після їх вивчення і публікації представники Чілі можуть одержати все те, що їм буде потрібно.

І Пенья, і студент ухопилися за цю думку: вони саме й хотіли запропонувати щось подібне, і тим краще, що такий вихід запропонував я. Я додав, що хоч у землі ми й не знайшли жодних музейних цінностей, які можна було б перенести, але остров'яни дали мені чимало дивовижних речей, котрі, як вони заявили, є їхньою власністю.

— Те, що ви дістали від остров'ян, нас не цікавить, — сказав Пенья, — хіба що, — тут він посміхнувся, — вони принесли вам ронго-ронго.

— Ні, ронго-ронго у нас немає, але вони віддали мені багато інших речей.

— Мене це не цікавить, — повторив Пенья. — Я прибув сюди не як митний чиновник. Все, що ви купили в остров'ян, ми теж могли б купити… Нас торкається тільки те, що знайдено в землі, бо до вас тут ніхто не копав.

Ми відразу ж дійшли згоди: в мене відібрали право власності лише на той матеріал, який члени експедиції знайшли під час розкопок. Я запросив Пенью оглянути все те, що ми знайшли, і те, що купили чи одержали в подарунок. На цьому нарада закінчилась. Кілька чоловік залишилося скласти письмову угоду, а я вийшов на вулицю, де в машині мене чекали капітан і машиніст. Сідаючи, я здригнувся, помітивши поряд з собою якусь чорну тінь. Це був Лазарус. Я шепнув йому, що все гаразд, та він перебив мене:

— Я знаю. Я стояв і підслухував під вікном. Якби той маленький товстун захотів щось забрати в тебе, я побіг би до бургомістра і сюди прибули б двісті остров'ян.

Я від себе й від професора подякував долі за те, що ми по-дружньому дійшли згоди, і постарався умовити Лазаруса, щоб надалі він нічого такого не вигадував.

На дорозі біля своїх воріт стояв бургомістр. Він явно нервував.

— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — ще здаля закричав він нам, вважаючи, напевно, що ми теж у такому стані, як він сам. — Ну, як справи?

Почувши, що ніхто не одбере в мене жодного моаї кава-кава, він страшенно зрадів.

— От бачиш! — вигукнув він і вдарив себе кулаком у груди. — Що значать наші об'єднані аку-аку!

Він, ніби вибачаючись, попросив капітана й машиніста почекати в джипі, бо хоче нам з Лазарусом щось сказати в себе в хаті.

В кімнаті бургомістра стояв круглий стіл, три стільці й шафа. Господар засвітив лампу, вийняв недавно куплену пляшку вина і налив три склянки. Ми повинні були хлюпнути трохи вина собі на пальці, змочити ним голови для «доброго щастя», а решту випити.

Бургомістр уже склав план. Ніч зараз темна, місяця немає. Лазарус побуде з тими, що в машині, а бургомістр візьме мене з собою поклонитися бабусі. Треба спитати її, чи можна мені піти в печеру. Я погодився, і ми, напахані вином, сіли в машину.

Доїхавши аж до роздоріжжя біля будинку губернатора, ми завернули до невеликого молу і зупинились там, вимкнувши світло. Тільки зірки мерехтіли над нами. Тут повз нас проїхало верхи кілька остров'ян, і, хоч тупіт чувся поряд з машиною, я ледве розрізняв їхні силуети. Коли вони минули нас, бургомістр заявив, що ми піднімемось на пагорб помилуватись зірками. Капітан і машиніст удали, ніби повірили цьому.

Ми з бургомістром пройшли чималу відстань праворуч від дороги, аж поки не помітили перед собою якесь каміння, що скидалось у темряві на древній мур. Тут бургомістр зупинився і прошепотів, що по той бік каміння він не зможе сказати мені жодного слова, а лише подаватиме знаки. Він прокрався ще метрів п'ятдесят уперед. Я обережно йшов за ним, ледве не наступаючи йому на п'яти.

Ми наблизились до якоїсь речі, схожої на світлу, неправильної форми, кам'яну плиту. Можливо, це був затверділий цемент — у такій темряві я не міг добре розглядіти. Тут бургомістр зупинився. Він показав на землю перед собою, потім дуже низько вклонився, витягнувши поперед себе руки долонями донизу. Я вирішив, що він наказує й мені зробити те саме, тому, ставши поруч, якнайточніше повторив його рухи. Потім бургомістр безшумно обійшов навколо світлої речі. Я рушив за ним і, незважаючи на темряву, помітив, що ми йдемо по добре втоптаній стежці. Повернувшись на те саме місце, ми ще раз поклонились, витягнувши руки. Так повторювалось тричі, потім бургомістр завмер, як силует на тлі зоряного неба, схрестивши руки і втупившись у світлу річ на землі. Я зробив точнісінько те саме. Мене глибоко схвилювала ця несподівана церемонія. Віддалік виднілись вогні великого військового корабля, що стояв біля берега. Але це вже не був острів Пасхи, я став свідком ритуалу, що відбувався в незвіданій частині світу сотні років тому. І все ж таки я знав, що чорний силует поруч мене — це наш мирний бургомістр з дбайливо підстриженою борідкою й вусами. Він не рухався, не розмовляв, а просто стояв, глибоко задумавшись, ніби хотів когось загіпнотизувати. Я вирішив, що коли не втрутиться мій аку-аку, то ми навряд чи — доб'ємося згоди впертої бабусі. Тому, відкривши рота, я почав щось бурмотіти. Цього ніяк не слід було робити.

— Тепер усе, вона зникла, — перебив мене бургомістр і, перш ніж я встиг отямитись, кинувся тікати.

Мені довелось бігти слідом за ним, щоб не загубити його з очей. Трохи нижче, біля каменів, він зупинився, відсапуючись.

— Вона сказала «так», — мовив я.

— Вона сказала «ні», — відповів бургомістр і повторив мені те, що не раз говорив уже й раніше: його власний аку-аку весь час каже «так, так».

Він витяг з кишені коробку сірників і висипав їх на долоню.

— Мій аку-аку каже, що я повинен ось так випорожнити свою печеру для сеньйора Кон-Тікі, але бабуся каже «ні» та «ні».

Він тричі питав її, а вона все відповідала «ні». Але цього разу вона сказала, щоб він їхав кораблем на континент, а коли повернеться, нехай подарує сеньйору Кон-Тікі одну печеру разом з усіма речами.

Ми стояли й довго сперечались, що сказала бабуся, аж поки, нарешті, він не погодився ще раз запитати її, але без мене й іншої ночі. А до відплиття «Пінто» залишалося зовсім мало часу.

Через два дні мій джип знову зупинився біля воріт бургомістра: за весь цей час дон Педро не подавав ніяких ознак життя. Я знайшов його і Лазаруса за пляшкою вина у тій самій маленькій кімнаті з круглим столом. Бургомістр поспішив повідомити мене, що для Лазаруса сьогодні щасливий день: він вирішив показати мені одну з своїх печер за два дні до відплиття експедиції з острова. Але для самого бургомістра день був нещасливий. Бабуся все ще каже «ні», а його брати впевнені, що він помре, коли візьме мене в печеру. А бургомістр — голова роду, і помирати йому не можна. На додачу до всього остров'яни оголосили страйк і відмовились розвантажувати «Пінто», якщо їм не підвищать платню. Бургомістра щойно повідомили, що коли він не втихомирить людей, його не візьмуть на континент.

Страйк тривав далі і поширився на вівцеферму військово-морських сил, де вже більше ніхто не стежив за роботою вітряків, що качали напівсолону воду з доісторичних колодязів для десятків тисяч, овець.

«Пінто» затримувався. Але чілійці, що були на борту; всім, чим могли, допомагали нашій експедиції. Коли від спеки з пробірок нашого лікаря повискакували затички і вся спеціальна рідина для консервації крові витекла, професор Вільгельм урятував для експедиції цінні проби крові, забезпечивши нас цією рідиною. Радисти з «Пінто» відремонтували наше радіо, що раптом зіпсувалось, хоч весь час працювало бездоганно. Машиніст і стюард теж розв'язали чимало своїх проблем, одержавши від колег з військового судна нові запаси. Веселі й задоволені, вони доповіли, що тепер на півроку забезпечені всім необхідним. Незважаючи на страйк і затримку, моторний човен весь час снував між «Пінто» і берегом, одвозячи на острів борошно та цукор і забираючи на борт величезні тюки вовни.

Нарешті було призначено день відплиття.

Напередодні ми знову перевели своє судно з Анакени і стали на якір поруч з військовим кораблем. Пенья в цей час був-у нас на борту і не поспішаючи оглядав колекції археологів. Як тільки він прибув на судно, я запросив його до своєї каюти і вручив конверт з докладним звітом міністрові освіти про наслідки роботи експедиції на час прибуття «Пінто». Сам Пенья одержав копію, яку я попросив його прочитати при мені. У звіті я докладно описав різноманітні типи чудових скульптурок, які мені принесли з печер, і вказав, що, за словами остров'ян, вони передаються у спадок і зберігаються у потаємних підземних сховищах. Професор спитав, чи бачив я сам таке сховище. Я відповів, що не бачив, але сподіваюсь побувати в ньому після відплиття «Пінто». Більше професор цим не цікавився; він подякував за звіт і попросив показати йому ящики з археологічними матеріалами. Ми попрямували на передню палубу, куди штурман заздалегідь переніс усі знахідки археологів, і відкрили два ящики. Побачивши, що там лежать тільки, пластмасові мішечки з деревним вугіллям, уламками обгорілих кісток та каменів, Пенья більше не захотів дивитись. Я насилу вмовив його підійти до полиць, де, лежала моя особиста невелика колекція, щоб показати коробки з тим, що мені принесли остров'яни. «Пінто» наступного дня покидав острів, тому можна було не боятись, що хтось необережно проговориться про це. Я вийняв голову з страшною роззявленою пащею. Пенья здригнувся і схвильовано вихопив скульптуру у мене з рук. Нічого подібного він не бачив на острові Пасхи. Чи не знаходили ми чогось такого в землі?

Ні, не знаходили. Всі фігури такого типу я одержав від самих остров'ян.

Професор вмить перестав цікавитись і поклав голову з роззявленою пащею назад у коробку. Він захоплено подивився на велику дерев'яну моаї кава — кава, впізнавши в ній роботу бургомістра. Професор пожалкував, що через страйк такий чудовий різьбар по дереву не зможе поїхати на континент. Пеньї було відомо, що бургомістр знає більше цікавих речей, ніж будь-хто інший н острові.

Оглядати колекцію далі Пенья нізащо не захотів — такі речі його не стосувались.

Коли ми стали на якір поруч з військовим судном, наші друзі з «Пінто» прибули човном попрощатися з нами. Коли я розмовляв з Пеньєю, до нас підійшли його асистент і двоє студентів. Я навмисно серйозно звернувся до них, попросив вислухати і ніколи не забувати того, що я їм скажу. Я розповів їм, що на острові є люди, які зберігають великі таємниці.

— Брати Пакараті, — швидко вставив один із студентів.

— Можливо, але таємниці є і в бургомістра, і в багатьох інших, — зауважив я й додав, що таємниці зберігаються в забобонах і звичаях, які зараз уже відмирають. Крім того, я певний, що населення острова знає входи в потаємні печери з маленькими скульптурками хоч мені самому ще не вдалось проникнути туди.

Один з студентів порадив мені не дуже прислухатись до багачок і легенд остров'ян, інший зауважив з лукавою посмішкою, що остров'яни — майстри робити підробки.

Я ще раз попросив їх не забувати те, що я сказав: на острові є потаємні печери із скульптурами. Я зроблю все можливе, щоб проникнути в печеру, та коли мені до від'їзду не пощастить цього зробити, їхнім обов'язком є потурбуватися, щоб найближчим часом сюди послали етнолога, який зміг би вести пошуки далі.

Дехто погодився зі мною, дехто посміхнувся, а сам Пенья весело поплескав мене по плечі. Він пропонував ч остров'янам сто тисяч песо, тобто двісті доларів, якщо вони принесуть йому ронго-ронго, та це не допомогло. Один із студентів сказав, що коли б «Пінто» затримався ще днів на п'ять, він добув би ронго-ронго з потаємної печери.

Невдовзі на наше судно наїхало повно гостей з «Пінто» та з селища, і довелось припинити нашу розмову. Я розкрив перед ними всі свої карти — хай тепер думають, що хочуть.

Наступного дня. «Пінто» поплив, забравши з собою нашого водолаза що якось у вільний час спустився на недозволену глибину і пошкодив собі барабанні перетинки. Шкода було, що від'їжджає один з наших членів експедиції, та замість нього залишився симпатичний молодий чілійській студент, що прибув сюди на «Пінто». Едуардо Санчес вивчав у Чілі археологію і тепер залишився в нас помічником археолога на суші і юнгою на судні. Він був давнім щирим приятелем Гонзало, і кращого помічника для експедиції навряд чи й можна було побажати.

Ми пропливли вздовж острова в кільватері сірого велетня. Тепер у нас було багато друзів серед тих, хто стояв на широкій кормі та на виступах високої башти і махав нам на прощання руками. Сиреною і прапором ми послали їм прощальний привіт. Сонце спускалось у, хвилі океану. Маленький гренландський траулер повернувся назад і поплив уздовж чорних прибережних скель, а військовий корабель полинув на схід, назустріч фіолетовим вечірнім хмарам, що нагадували вибухи бомб.

А далеко на заході, аж на обрії, спломеніли ще останні спалахи сонця.

І ось ми знову залишились у темряві на самоті з дивовижним маленьким острівцем, мешканці якого спокійно спочивали в селищі на другому кінці, залишивши тут лише нечисленних аку-аку стерегти загадкові камені у темних печерах, а десь далеко блимав кволий вогник нашого сторожа в Анакені.

Коли зникли останні вогні «Пінто», корабель ніби поринув у небуття… Зовнішній світ існує для острова Пасхи лише тоді, коли він сам сюди завітає. Багато кого з остров'ян зваблюють чутки про зелені пальми Таїті чи високі будинки Чілі, але життя по той бік обрію здається для них таким далеким і нереальним, як життя потойбічного світу. Для місцевих жителів острів і справді — «Пуп землі». Міцні зв'язки народження прикріплюють їх до цієї твердої й надійної точки посеред океану, справжнього центра світу. Значні держави, такі як Чілі, США, Норвегія чи Таїті, лежать або на сході або на заході, а «Пуп землі» міститься в точці перетину ліній, що ділять земну кулю на схід і захід, південь і північ.

Після відплиття військового судна життя на острові пішло своїм звичаєм. Коконго ще не почав лютувати по-справжньому. Коконго — страшне лихо для остров'ян, щорічна епідемія грипу, яка завжди вибухає після контакту з материком. Епідемія починається і кінчається з точністю годинникового механізму. Щоразу після відплиття корабля грип лютує в селищі місяць чи два, особливо вражаючи груди, живіт і голову. Хворіли всі, коконго нікого не щадив і завжди вимагав людських жертв, поки втихомирювався до наступного року. Але цього разу епідемія мала легкий перебіг. Остров'яни зразу ж знайшли цьому пояснення: експедиційне судно принесло на острів «добре щастя». Недарма ж після нашого приїзду взагалі ніхто не хворів. Губернатор і патер Себастьян дозволили землекопам знову розпочати роботу, і археологи відновили розкопки в тих місцях, де їх було припинено.

Ед знову вирушив на вершину Оронго, де він ще до приходу «Пінто» зробив так багато знахідок. Розкопавши невелику, недбало складену аху біля руїн селища птахо-людей, Ед виявив, що вона надбудована на руїнах древнішої споруди з чудово оброблених каменів у класичному стилі інків. Знявши довкола весь шар землі, він побачив, що ряд майстерно складених каменів зв'язує цей мур з усміхненим ідолом, якого було знайдено раніше. На всіх каменях, ніби символ сонця, були зроблені великі круглі очі. Коли ж Ед помітив посеред цієї споруди цілу систему видовбаних у скелі ямок, він уже більше не сумнівався. 21 грудня в південній півкулі — день літнього сонцестояння. Напередодні Ед устромив в одну із ямок жердину і разом з капітаном почав чекати сходу сонця. Коли ж сонце з'явилось над краєм кратера з протилежного боку гігантського котлована чітка тінь від жердини впала саме на ту ямку, на яку заздалегідь вказав Ед. Так у Полінезії було вперше відкрито сонячну обсерваторію.

Губернатор обіцяв прийти на це місце до схід сонця в день зимового сонцестояння, бо експедиції на той час на острові вже не буде. Ед показав йому ямку, на яку мала впасти тінь від сонця. Коли цей день настав, губернатор прибув сюди у призначений час: тінь справді закрила другу ямку від кінця.

В день літнього сонцестояння Білл теж вибрався з вимірювальними приладами на велику класичну а х у, яку він розкопав у Вінапу. Виявилося, що сонце стоїть точно під прямим кутом до цього могутнього, побудованого в інкському стилі муру. Інки та їхні попередники в Перу поклонялися сонцю,і відкриття обсерваторій знову змусило нас згадати древніх будівничих Південної Америки.

Біллові пощастило зробити й інші відкриття. Місце, де було знайдено й піднято червону статую, являло собою величезний храмовий майдан, зроблений у вигляді заглибини в сто п'ятдесят метрів завдовжки і завширшки в сто двадцять метрів. Колись його оточував високий земляний вал, сліди якого видно було ще й досі. Червона статуя в Тіауанако теж лежала на такому чотирикутному майданчику. А перед великим муром Білл знайшов рештки стародавнього крематорію, де було спалено й поховано багато людей разом з їхнім рибальським знаряддям. До цього часу археологія не знала випадків кремації на острові Пасхи, і це нібито суперечило даним сучасної науки.

Карл наніс цю древню споруду на карту і заходивсь її вивчати. На аху Піто те Кура, де лежала найбільша із статуй острова, він одкопав у майстерно складеній стіні гробницю. Серед зотлілих людських кісток Карл знайшов дві дуже гарні сережки, зроблені з серцевини величезних черепашок.

Арне з кількома своїми групами землекопів теж зробив багато цікавих знахідок всередині і зовні кратера Рано Рараку. Тепер він почав розкопувати один із круглих пагорбів біля підніжжя вулкана. Пагорби були такі — високі, що остров'яни дали їм навіть назви, а наука вважала, що вони мають природне походження. Тепер же ми побачили, що вони створені руками людини. Це був щебінь із каменоломні, який у великих кошиках виносили на рівнину. Цілком випадково ми дістали виняткову можливість науково датувати роботу скульпторів. Заглиблюючись у пагорб, ми натрапляли на поламані кам'яні сокири та обвуглені шматочки дерева з багаття. Ми виміряли радіоактивність вуглинок і довідалися, що саме цей пагорб насипали десь близько 1470 року, тобто за двісті років до того, як у рові довговухих на Поїке запалало фатальне багаття.

Глава довговухих сидів на порозі й полірував орлиний ніс дерев'яній фігурці, коли «Пінто» залишав острів. Керуючись своїм девізом «не хвилюйся», він швидко заспокоївся після того, як його мрія про мандрівку на континент не здійснилась. Губернатор дав мені дозвіл узяти його на Таїті, Хіва-оа й Панаму, коли ми від'їздитимемо з острова. Дізнавшись про це, бургомістр відчув себе найщасливішою в світі людиною. Виходить, «добре щастя» все ж таки не покидає його! Він з новими силами, дотримуючись суворої мовчанки, уже сам відвідав бабусю, але стара вперто наполягала на своєму. Тієї ночі бургомістр весь час прокидався, аж поки, нарешті, і зовсім не міг заснути, бо його аку-аку не давав йому спокою. Аку-аку не погоджувався з бабусею і безупинно нашіптував: «Іди в печеру, іди в печеру». Нарешті бургомістр не витримав, устав і пішов до печери. Дорогою він нікого не зустрів, і йому не довелося ховатись. Це було ознакою «доброго щастя». Увійшовши всередину, він схопив голову звіра з великими зубами, але аку-аку сказав: «Бери більше, бери більше», і, кінець кінцем, він виніс із печери багато скульптур. Тепер вони сховані поблизу селища. Коли зовсім стемніє, я повинен поїхати туди машиною.

Цього разу бургомістр приніс скульптури дивовижних казкових тварин. Багато фігур зображало одного й того самого звіра, що мав довгу шию і морду з трьома передніми зубами вгорі й унизу. Більше в пащі зубів н# було. Але найкращою скульптурою виявився широкий круглий очеретяний човен, справжнісінький ковчег. Він мав три щогли з товстими смугастими вітрилами, які були закріплені в круглих отворах уздовж вигнутої палуби. Човен скидався на майстерний витвір кондитера, тільки був зроблений не з тіста, а з затверділої лави.

— Тепер ти бачиш, звідки я знав, що вітрила колись робили з очерету, — гордо мовив бургомістр і показав на вертикальні смужки, що зображали очерет.

Я помітив, що бургомістр сьогодні трохи кашляє, значить, починається коконго. Він захоплено заявив, що такого легкого коконго, як цього року, ніхто навіть не пам'ятає. Але поки не мине кашель, він не може ходити до печери: відвідини сховища хворою людиною накличуть «погане щастя». Якщо його предки й робили таке, то лише для того, щоб сховатись у печері й померти.

Довговухі, нарешті, повернулися в Анакену, щоб закінчити роботу. Лазарус спритно вибрався на мур і почав упевнено командувати. Вісімнадцятого дня настав вирішальний момент: велетень з шумом і гуркотом одірвався від кам'яної вежі, випрямившись на весь свій гігантський зріст.

Невдовзі після цього почалася велика буря, і капітанові довелось обвести судно навколо берега, щоб сховати його біля селища од вітру. Коли через два дні вигодинилось і судно знову зайняло своє постійне місце поблизу табору, мене повідомили по радіо, що на борту перебуває остров'янин, який приїхав із селища і хоче мені щось показати. Я вирушив моторним човном до судна і зустрів на борту свого молодого друга Естевана, По ньому видно було, що він приготував мені якусь несподіванку. На його обличчі знову з'явилася по-хлоп’ячому щаслива посмішка, якої я не бачив з того часу, коли його жінка раптом перестала ходити до печери. Він ввічливо, але схвильовано запитав, чи не знайдеться на кораблі зовсім темного місця, бо він хоче відкрити мені велику таємницю. Я повів його до своєї каюти і опустив завіси. Естевана це влаштовувало. Він вийшов і за мить притяг два великі клунки. Замкнувши двері каюти, Естеван попросив мене стати в куточку і пильно стежити за тим, що він робитиме.

В каюті було так темно, що я ледве розрізняв постать Естевана, котрий, нахилившись над клунком, витягав якусь річ. Спершу я подумав, що, вимагаючи темного місця, Естеван витягне щось засвічене. Але він вийняв щось таке ж темне, як усе довкола. Я тільки помітив, що він натягає його на себе, отже, це була маска для танців чи якийсь інший убір, в якому він виступатиме. Мені здалось, що на голові в нього заколихалося щось схоже на довжелезні вуха, але в темряві я не був певен цього. Нарешті Естеван витяг з клунка ще якісь дві великі темні речі, одну з них він залишив на підлозі, а другу поклав на диван біля ліжка. Після цього він сів навпочіпки і, як я помітив, обхопив руками з обох боків велику річ, що лежала на підлозі, наче хотів почати щиру розмову з улюбленим другом. Потім дуже урочисто забубонів щось по-полінезійському.

Голос його був лагідний, мелодійний, але разом з тим такий серйозний і зосереджений, що мені стало моторошно. Лише через кілька секунд я збагнув, що він зовсім не має наміру показувати мені виставу: молодий вродливий остров'янин геть захоплений справжнім язичеським обрядом. Я помітив, що Естеван все більше хвилювався. Коли він, закінчивши обряд з річчю, яка лежала на підлозі, обхопив руками те, що поклав на диван, у нього аж голос змінився, і він почав схлипувати. Зрозуміти, що він казав, було неможливо. Я лише розрізнив, що він кілька разів повторив моє ім'я. Потім у голосі хлопця почулося ридання, йому все важче й важче було стримати його. Нарешті він так гірко заплакав, ніби втратив близького друга. Я почував себе дуже ніяково, мені хотілось урвати мовчанку і втішити його, дізнатися, що сталось. Але я вирішив, що найкраще буде поки що не втручатись. Нарешті він узяв себе в руки, зняв чорний убір і попросив освітити каюту.

Коли я підняв завісу, Естеван стояв і намагався посміхнутись, хоч очі в нього були червоні від сліз. Мені довелось дати йому носовичок, щоб він витерся. Разом з тим здавалося, що Естеван відчуває полегшення, ніби позбувся якогось кошмару. Я глянув на щойно знятий ним убір — це був товстий светр темно-синього кольору і чорна полярна шапка з дуже довгими навушниками, яку він, очевидно, дістав від зайшлих китобоїв. На підлозі сидів великий собака з червоного каменю. Він був так старанно вичищений й вимитий, що скидався на шоколадну фігуру, яка почала танути. На дивані лежала якась диявольська істота — сам сатана у вигляді звіра з горбом на спині, гострою борідкою і єхидно скривленим ротом. Вона була зроблена з твердого сірого каменю і збереглась напрочуд добре.

Естеван шанобливо, майже ласкаво показав на скульптуру на дивані і пояснив, що, за словами його дружини, вона могутніша «за ту, другу. Ці фігури були двома із чотирьох сторожів печери. Ті два, що залишилися ще в підземеллі, — це великі голови з кількома чудними фігурками на маківках. Сторожі, які тепер лежали в мене, розсердились на Естеванову дружину за те, що вона винесла багато речей з їхньої частини печери. Відтоді в неї весь час болів живіт, і вона, нарешті, вирішила, що найкраще буде віддати розлючених сторожів мені — може, вони подобрішають, коли знову опиняться серед підлеглих їм каменів.

Естеван приніс також п'ять звичайних каменів і серед них — двоголове чудовисько, набагато страшніше за вимитого милом песика, який мирно поглядав на нас з килима перед ліжком. В печері залишилось ще кілька фігур, які належать цим сторожам, і серед них — великий човен з головами богів на носі і на кормі, про якого Естеван уже розповідав мені. Тепер усі вони повинні стати моїми.

Я запитав, чи не можна мені самому піти до печери і забрати ці фігури. Тоді Естеван запропонував спробувати разом умовити його дружину. Я обіцяв зайти якось увечері до нього і привести з собою лікаря, щоб дізнатись, що це за таємнича хвороба напала на його дружину.

Естеван ще раз глянув на своїх приятелів — собаку й чорта на дивані — і знову настійливо повторив, що відтепер обидва ці сторожі за всіма правилами передано мені. Він виконав усе, що веліла йому дружина, саме так батько передав ці речі їй, і так батько отримував їх од діда.

Тепер уся відповідальність падає на мене, і коли б я захотів передати сторожів комусь іншому то мусив би зробити те саме, що робив тільки що Естеван, причому, бажано одягнутись у темний одяг, щоб бути непомітним у темряві. Я можу показувати цих звірів кому завгодно на борту, аби тільки їх не бачили остров'яни. Через три місяці їх треба вимити перший раз, а потім мити чотири рази на рік. Я повинен не тільки змивати з них порох і плісняву, але й вичищати схожу на бавовну павутину, яка залягає в заглибинах каменів, і щороку викурювати комах, що відкладають личинки в тріщинах фігур.

— Коли сторожів і їхніх підлеглих було запаковано, Естеван зовсім переродився, ніби з його молодих плечей спав важкий тягар. Він признався мені, що сам він — щирий християнин, але його предки спілкувалися з дияволами. Вони залишили після себе жахливу спадщину, і ті, кому довелось узяти дияволів на себе, ніяк не можуть позбутися відповідальності за їхні витівки.

Я спитав Естевана, чи сторожі, яких він передав мені, теж були дияволами. Він відповів, що по-іспанськи їх, очевидно, так і слід називати, хоч самі предки називали їх аку-аку.

Виходить, у нас на борту були тепер два аку-аку. Естеван дав мені зрозуміти, що якби на те його воля, то він віддав би мені не тільки тих двох аку-аку, що залишилися в печері, а й усіх інших з цілого острова. Найкраще було б, якби всі аку-аку перебрались до нас на борт і назавжди поїхали з острова, тоді нікому не треба було б більше турбуватись про них. Зараз усі жителі острова — щирі християни, і вони б ніколи вже не займались такими речами, коли б їх не змушував робити це страх за своє життя й здоров’я.

Естеван у свій час ходив до школи і тому вмів писати. Він красивими літерами виписав для мене те, що виголошував у темряві; і пояснив, що такий самий текст я повинен дати тому, кому передаватиму сторожів. На клаптику паперу я прочитав:

Ко ау Кон-Тікі хе Ату а Хіва Хуа вірі маї те і Ка уру атуа на Кі те.

Каїга Еїну Ехорайє Ехіті Ка пура Еураурага те Махінасе. Ка еа Коруа Какаї Кахака хоа іте уму моа іте уму кокома оте атуа хіва.

Ко Кон-Тікі мо хату О Ко іа То Коро Вa Ka Tepe Ко хахо Кохао Варі оне ана Кена О те Атуа хіва Ко Кон-Тікі.

Естеван не міг дослівно перекласти тексту, але в загальному зміст його полягав у тому, що я, людина із зовнішнього світу, прибув сюди з своїми супутниками і подбав, щоб чотирьох аку-аку на ім'я Еіну Ехорайе, Ехіті Капура, Еураурага і Махінаее нагодували тельбухами півня, спеченого в земляній печі перед отвором у печеру О Ко іа, поки мій корабель, колихаючись на хвилях, стояв на якорі біля піщаного берега в Анакені.

Я зрозумів, що обряд з тельбухами Естеван і йото дружина виконали самі від мого імені перед входом у родинну печеру. Через кілька днів ми з лікарем при першій же нагоді вирушили до селища і, непомічені ніким, зайшли до хатини Естевана. Невеличкий стіл, на якому стояла ваза з квітами, дві табуретки та дві лавки — ось усе, що було в кімнаті. Біля одної стіни за ширмою містилось ліжко. Все було пофарбовано в блакитний та білий… колір і блищало чистотою.

З-за ширми вийшла дружина Естевана. Це була справжня красуня — бліда, струнка, з довгим чорним волоссям, розумними, серйозними очима, спокійна і скромна. В цій молодій хворій жінці відчувалась якась безмірна впевненість, вона була боса, але трималась, як королева. Вона погано розмовляла по-іспанськи, й Естеван допомагав їй, коли ми не могли порозумітись. Вони вибачились, що не можуть запропонувати нам стільців, але ми з задоволенням сіли на лавки.

Я дивився на, скромну молоду жінку, яка сиділа, склавши на колінах руки. Не такою я уявляв собі вперту дружину Естевана: я сподівався зустріти справжню амазонку. На всі свої запитання лікар одержав чітку і спокійну відповідь. Виявилось, що в неї легка жіноча хвороба, яку буде неважко вилікувати, коли вона погодиться лягти в лікарню.

Естеван сам завів розмову про печеру. Його дружина тихо й лагідно, але так само спокійно й упевнено відповідала й на мої запитання. Колись батько попередив її: якщо чужа людина проникне в родинну печеру, хтось із її близьких помре. Вона помирати не хоче і не бажає, щоб щось погане трапилось з Естеваном, а тому не може взяти мене до печери. Тут вона була непохитна. Естеван з нещасним виглядом розповів, що коли недавно пробував переконати її, вона проплакала дві доби. Я зрозумів, як серйозно вона дивиться на все це, і відмовився від свого наміру.

Я запитав, чи не могла б вона сфотографувати нам печеру, якщо ми навчимо її, як це зробити. Ні, сказала вона, так не можна, адже тоді чужі люди побачать на фото печеру, оголошену табу.

Отже, мене спіткала цілковита невдача. Ні на що вже не сподіваючись, я запитав, чи не могла б вона принести все з печери до хати, щоб ми могли сфотографувати фігурки в неї дома. На мій подив, вона відразу ж погодилась. Камені ми можемо фотографувати. Я ще більше здивувався, коли Естеван запропонував їй тимчасово скласти речі в печері в саду, яка має теж потаємний вхід, але не оголошена табу, тому її можна фотографувати. Жінка погодилась і на це, тільки щоб не виносити двох сторожів. Вони щиро засмутилися, коли я похитав головою і пояснив, що не треба переносити речі в сад, бо мені хотілось побачити саме справжню родову печеру. Кінець кінцем, ми домовились, що скульптури буде перенесено до хати, і коли все буде готове, мене повідомлять.

Подякувавши, я на прощання ще спитав, чи ці фігурки робив її батько. Вона відповіла, що батько допомагав робити деякі з них. Майже всі фігурки витесав її дід, який під час введення християнства на острові одержав ім'я Раймунді Укі. «Він помер, коли йому було сто вісім років. Вона пам'ятає, як дід учив її батька витісувати фігурки. Вона тоді була ще зовсім малою. Їй розповідали, що спочатку дідові допомагав «порадами» прадід. Коли почали складати в печеру камені, вона не знає, але там є деякі речі дуже давні, хоч більшість їх потрапила туди, коли жив дід.

Тепер ми знали, що принаймні одна з загадкових печер на острові Пасхи була чимось живим, а не просто замурованим складом, мертвонародженою скарбницею з часів перших міжусобиць. Печера дружини Естевана, можливо, була останньою з діючих, але водночас вона була першою, скарби якої почали потрапляти в чужі руки. Та коли молода пара зачинила за нами двері і ми опинились на вулиці, я відчув, що саме цю печеру мені ніколи не доведеться побачити.

Якось перед заходом сонця ми, з Лазарусом поверталися верхи старою, зарослою травою дорогою з каменоломні Рано Рараку до табору в Анакені. Позад нас залишився вулкан, червоний у променях вечірнього сонця, а спереду розляглась усіяна камінням рівнина, на якій усе більше подовжувались тіні. І небо, і море застигли у вечірній тиші — все, здавалось, дихало спокоєм. Тільки дві карикатури верхівців якнайточніше повторювали наші рухи — це були наші довгі тіні. Мені знову здалося, ніби ми опинилися на місяці.

Враз я зупинився й оглянувся — до наших тіней приєдналася третя. Позад нас несподівано з'явився якийсь вершник. Блідий, довгов'язий, худий, він не зводив з нас похмурого, як сама смерть, погляду. Незнайомець безшумно зупинився в ту ж мить, що й ми, але варто було нам рушити далі, як третя тінь рухалась за нами по п'ятах. Було щось загадкове і в самій людині, і в її поведінці. Лазарус пробурмотів, що за нами їде брат дзвонаря. Перед цим він сказав Лазарусу, що коли той зуміє влаштувати його до мене на роботу, він працюватиме задарма. Від таких слів незнайомець став для мене ще загадковішим, і я не мав ніякого бажання брати до себе на роботу цю похмуру людину.

Я весь час відчував на собі його погляд; незнайомець не наближався до нас, коли ми притишували ходу, та варто було нам поїхати швидше, як він робив те ж саме. Краєчком ока я бачив тінь верхівця з конем, що кілометр за кілометром проводжала нас до самого табору. Та невдовзі сонце сховалось за вершину гори і всі тіні злилися в одну, перетворившися в ніч.

Лазарус вважав, що верхівець не чув нашої розмови. Я розповідав йому, що коли-небудь всі загублені печери й підземні проходи буде відкрито з допомогою спеціального апарата. Мої слова справили на Лазаруса величезне враження. Дорогою він показав мені чимало місць, де б такий прилад здався, бо в землі сховано багато печер, тільки вхід до них загублено. Він з острахом зауважив, що той, хто перший прийде на острів з таким апаратом, стане багатою людиною, навіть не виходячи за межі селища. Десь від північного його кінця до узбережжя під землею тягнеться потаємна печера завдовжки в триста метрів, яка належала одному з останніх королів. Колись якийсь остров'янин натрапив на неї і взяв звідти лише кілька величезних кам'яних наконечників для списів, але аку-аку почали його щоночі колоти й кусати, аж поки він не помер.

Вийшовши наступного ранку з намету, я відразу помітив худого, блідого незнайомця. Він нерухомо лежав на траві біля мого намету, але за вірьовкою, що відгороджувала табір, і не зводив з мене очей. Поліцаї Ніколас і Казіміро давно вже не охороняли табір, бо ніяких крадіжок не траплялось. Весь день я відчував, що худий остров'янин ходить за мною на певній відстані, як вірний пес, не говорячи й слова. Потім, коли вже всі в таборі спали, я знову побачив його: він сидів у темряві на мурі поблизу мого намету.

Вночі почалася страшна злива. Остров'яни були в захваті: запаси води в селищі скінчилися, і їм доводилось лазити по неї в печери та в заболочене озеро у великому кратері. Тепер, у самий розпал посухи, вода текла потоками, і для остров'ян це було ознакою «доброго щастя». Але в нас у наметах зробився справжній потоп. Після дощу колією, прокладеною джипом, з пагорба ринув шоколадного кольору бурхливий потік і перетворив глинисту долину, де був розташований табір, у справжнє озеро. Я прокинувся, почувши, як Анетта захоплено кричала по-полінезійєьки: «Дивись, мамо, дивись!» — і, сяючи з радості, показувала на свій горщик, що повільно кружляв між похідними ліжками. Я був, звичайно, не такий радий, тому що вода залила одяг, чемодани і все наше майно. Надворі клекотів бурхливий потік, а з наметів чулися сміх і лайка. Стеля на кухні впала, підставки для примусів наповнились водою, наче тазики, а довкола плавали різні продукти. Кок і стюард стояли в каші з борошна та цукру і ломом пробивали в підлозі отвір, щоб одвести воду в пісок. Фотограф рятував свої плівки й апарати, складаючи їх на ліжко, а матроси вичерпували з наметів воду відрами й глеками, ніби опинились на потопаючому кораблі. Ми швидко одвели воду од табору, прокопавши через дорогу рівчак і зробивши загату.

Серед цієї метушні із своєї сухої печери прийшли довговухі і, сяючи з радості, почали поздоровляти мене: це «добре щастя», тепер на острові надовго вистачить води для людей і для худоби. Навіть капітан був задоволений і повідомив мене, що на судні зібрано кілька тонн дощової води. Цистерна на прісну воду за одну ніч наповнилась по. вінця. Дощ послабив вітер і поклав край бурхливій погоді, що останнім часом не давала нам спокою.

А в печері довговухих лежав самотній чоловік і корчився від страшного болю. Тієї бурхливої ночі він ходив до своєї родинної печери і вперше виніс з неї камені. Я дізнався про його хворобу аж пізно вночі наступного дня, коли ми з лікарем повернулись від Естевана і його дружини.

Було вже далеко за північ. Перш ніж зайти до намету, я на мить спинився, милуючись силуетом щойно піднятого гіганта, що вирізнявся на тлі мерехтливого зоряного південного неба. Несподівано з темряви випірнув Лазарус, і з виразу його обличчя я здогадався, що сталося щось недобре. Він розповів, що брат дзвонаря, той. самий худий верхівець, лежить при смерті в печері Хоту Матуа. Чи не можна послати до нього лікаря?

Ми відразу зайшли до лікаря, який уже лаштувався залізти в спальний мішок, і всі троє поскакали через долину до печери. Дорогою Лазарус розповів, що хворий признався йому, що має печеру. Минулої ночі, під час страшної зливи, він виніс із неї багато речей і сховав у мішку серед великих брил на пагорбі поблизу Анакени. Але вранці він раптом захворів, і протягом дня йому стало ще гірше. Тепер хворий лежить, скоцюрбившись, і скаржиться на нестерпний біль у животі. Він сказав Лазарусу, де захований мішок, і попросив віднести речі мені, якщо він помре.

В печері вздовж і впоперек лежали люди, намагаючись заснути. В самому кінці приткнувся довгов'язий, смертельно блідий чоловік із запалими щоками. Він важко дихав і стогнав. Всі присутні, широко розкривши очі, стежили, як лікар оглядав з усіх боків кістляве тіло і запихав хворому до рота пілюлі. Лікар поїхав до табору, привіз нових ліків, і до світанку хворий почав заспокоюватись, біль, очевидно, минув, і боятись була нічого.

Коли ми, нарешті, вибралися з печери, хворий почував себе вже так добре, що невдовзі сам виліз надвір і зник у темряві. Він чимдуж поспішив на пагорб, знайшов мішок, відніс фігурки назад до печери і швидко поставив їх на місце, щоб вберегти себе від гніву і кари аку-аку. Відчуваючи полегшення, він голіруч повернувся до селища і розповів друзям, що був на волосок від смерті. Лікар же сказав, що в нього була лише колька в животі.

Блідий брат дзвонаря з'явився і зник, як падуча зірка в нічному небі, але зцілення хворого і злива справили на мешканців печери велике враження. Повернувшись на світанку додому, я знайшов у себе на ліжку кам'яну голову з роззявленою пащею. Це була голова звіра з родини кошачих, така завбільшки, як у лева чи пуми. Я запалив сірника і помітив, що Івонна лежить з розплющеними очима. Вона сказала, що цю скульптуру щойно всунув до намету якийсь остров'янин; їй здалося, що то був наймолодший брат бургомістра.

Івонна не помилилась. Наступного дня до мене в намет зайшов невисокий чоловік з вусиками й великими карими, як у оленя, очима — той самий з золотим серцем, котрий разом зі мною, бургомістром і Лазарусом перевернув перший камінь з зображенням кита. Лазарус, позбувшись тепер свого страху, вже довгий час намагався вдихнути мужність в маленького Атана, який признався йому, що теж має печеру. Атан навіть розповів, що хоче попросити в свого найстаршого брата, бургомістра, дозволу подарувати сеньйору Кон-Тікі щось із своєї печери.

Виглянувши кілька разів з намету і впевнившись, що нас ніхто не підслухує, Атан відверто розповів усе, що знав. Він — чистокровний довговухий. Усього їх четверо братів: найстарший, бургомістр Педро Атан, є главою сім'ї, далі йдуть Хуан Атан, Естеван Атан і він сам, Атан Атан. В честь одного з предків він ще має ім'я Харе Каї Хіва. Їхній батько був дуже багатий і дав кожному з братів по печері. Атан, як наймолодший, дістав найменшу, в Ній тільки шістдесят скульптур. Крім того, він нічого не знає про печери інших братів, а, своєю власною без них не може розпоряджатися. Атан одержав печеру від батька, а той — від Маріа Мата Поепое, який у свою чергу дістав її від Атамо Уху. Останній одержав печеру від Хоре Каї Хіва — творця скульптур. Я згадав ім'я Харе Каї Хіва по родословній таблиці бургомістра: він був прямим потомком Оророїни.

Я спитав, якого звіра зображає голова, що він її мені приніс. Атан невпевнено відповів, що це морський лев: такі створіння часом з'являються біля берегів острова.

— Але ж у морських левів немає вух, — заперечив я.

— Це так, але хтозна, можливо, за часів Харе Каї Хіва леви мали інший вигляд?

Атана дуже стурбувало те, що в майбутньому, як йому розповів Лазарус, його печеру можуть знайти з допомогою «машини». Якби тільки йому брати дозволили, він враз розрахувався б з усіма каменями, бо він ревний християнин і вважає, що краще перекласти відповідальність за такі речі на музей.

Атан Атан — людина з щирою відвертою душею, і вплинути на нього було неважко. Він сам багато в чому переконався, і тому дуже переконувати його було не треба.

Через три дні Атан запросив мене увечері до своєї простенької хатини край села. Він пошепки сказав мені, що стара тітка Таху-таху і два старші брати, Педро і Хуан, дозволили йому передати мені печеру. Залишилось умовити Естевана, і я повинен йому допомогти. Атан пішов по брата, що жив у сусідстві, залишивши мене самого сидіти при свічці.

Коли вони прийшли, я помітив, що ніколи не бачив цієї людини. Із бургомістрових братів він єдиний не працював в експедиції. Атан простодушно сказав мені, що його брат керує остров'янами, які спорудили човен і хочуть утекти на Таїті, коли наше судно залишить острів. Той трохи зніяковів, але признався, що це так. Він, правда, ніколи не бував у морі, але старі люди розповіли йому все що треба знати про зірки, і він ясно уявляє собі, як тримати курс в океані. За це його в селищі прозвали капітаном, івсі знають, що він тільки чекає нагоди втекти до Таїті.

Естеван був надзвичайно вродливий чоловік років понад тридцять, стрункий, із тонкими стиснутими губами, відвертим поглядом. Так само як і інші бургомістрові брати, він був зовсім не схожий на мешканця острова, нічим не вирізнявся б на вулиці будь-якого міста Північної Європи. І все ж таки він був справжній довговухий, прямий потомок Оророїни. Естеван Атан, чи «сільський капітан», виявився дуже допитливою людиною. Він хотів дізнатись про все, що стосувалось мандрівки на плоту Кон-Тікі, і про світ, який лежить за обрієм.

Вже було дуже пізно, коли наймолодшому Атанові пощастило перевести розмову на свій рід і печери, і далі все пішло якнайкраще. На кінець ночі вияснилось, що в печері «сільського капітана» зберігається біля ста скульптур. Колись там навіть був невеликий шоколадного кольору глечик, іпу маенго, але він розбився. Найціннішим з усіх його скарбів була «книга», всі сторінки якої списані знаками ронго-ронго. Крім нього, ніхто на острові її ще не бачив.

Я також дізнався, що всіма печерами в родині керує стара тітка Таху-таху; вона справжня відьма і знається з дияволом. У тітки є дуже важлива печера, яка колись, напевно, дістанеться їхньому двоюрідному братові. До мене стара Таху-таху ставилась приязно: я подарував їй чорної матерії на сукню та ще дещо, коли вона була лз Анакені і танцювала для довговухих.

Через кілька днів почалися хвилюючі події. Спочатку до табору дійшла чутка, що в маленького Атана зараження крові і тепер він лежить у сільській лікарні. Але незабаром Лазарус повідомив, що лікар розрізав йому палець і операція виявилась вдалою, хворому випало «добре щастя». Далі мені натяками дали зрозуміти, що Атан чекає мене в себе вдома.

Намагаючись не привертати нічиєї уваги, я вирушив машиною пізно ввечері до патера Себастьяна. Моя розповідь його страшенно зацікавила. Побачити одну з потаємних печер, про які він стільки чув і які вважав загубленими, було його найбільшим бажанням. Але священик розумів, що йому нічого навіть і пробувати піти зі мною, і я пообіцяв відразу ж повідомити його, коли що-небудь побачу. Патер Себастьян просив заходити до нього навіть серед ночі, якщо мені доведеться бути десь поблизу.

Решту шляху од патера Себастьяна до хатини Атана я спускався наосліп, пробираючись завулком уздовж кам'яної огорожі. Відшукавши хвіртку, я зайшов на подвір'я і постукав у низенькі двері. Атан з перев'язаною рукою відхилив двері і, впустивши мене, щільно зачинив їх. Ми сіли до столу, на якому горіла свічка. Під скатертю щось лежало і, коли Атан стягнув її, я побачив череп з вищиреними зубами. Череп був із каменю, але дуже скидався на справжній: два ряди зубів, випнуті щелепи, глибокі темні впадини, замість очей і носа. Зверху на цій зловісній скульптурі було дві загадкових круглих ямки завбільшки з ніготь великого пальця.

— Прошу, — сказав Атан, показуючи на череп. — Ось ключ від печери, тепер вона вже твоя.

Я так розгубився, що не знав, як поводитись. Але Атан був схвильований не менше за мене, і, перш ніж я встиг сказати якусь дурницю, він ткнув пальцем на ямки в черепі і пояснив, що вони весь час були заповнені порошком із кісток аку-аку: якби хто-небудь чужий доторкнувся до «ключа», то впав би мертвим на місці. Але стара Таху-таху сходила в печеру, обережно висипала порошок, і тепер мені нічого боятись. Весь час називаючи череп «ключем», Атан сказав, що я повинен зберігати його в себе під ліжком, а коли через два дні ми разом підемо до печери, «ключ» треба взяти з собою.

Я ніколи не забуду тієї картини: тьмяне світло свічки, за столом сидить Атан, а поруч лежить сірий череп. Я мимоволі здригнувся, коли, взявши череп, який тепер» був уже мій, побачив на стіні свою власну тінь. Свічка ледь блимала, говорили ми пошепки. Знадвору інколи чувся стукіт копит поодиноких вершників, що проїжджали повз хату. Як багато подій відбувається в селищі вночі!

Атан дуже просив мене, щоб того дня, коли ми готуватимемося їхати до печери, я пригостив його курандо для «доброго щастя». Я запитав, чи можна мені взяти з собою ще одну людину. Він спочатку рішуче заперечив, але, трохи подумавши, сказав, що печера все одно тепер моя і я винесу з неї всі фігури, тому, напевно, не буде великого лиха, якщо я візьму когось з собою. Коли ж він дізнався, що я хочу взяти Еда, то зовсім заспокоївся, його брат Хуан працював з Едом на розкопках в Оронго і сказав, що він добра людина. Але троє — нещасливе число, тому Атан вирішив запросити в печеру ще свого брата Естевана, «сільського капітана». Мені пощастило виторгувати дозвіл захопити з собою й фотографа. Тоді Атан заявив, що в такому випадку він мусить узяти когось третього од себе, тому що щасливими числами вважаються «два», «чотири» і «шість». Але він дуже просив більше нікого не брати, щоб мимоволі не розсердити аку-аку.

І ось настав великий день. Наш капітан поїхав до селища і привіз Атана, його брата Естевана та їхнього молодого приятеля Енліке Теао. Останній весь час працював з довговухими в бригаді бургомістра.

В таборі вже всі пообідали, їдальня була вільна, і стюард подав нам холодну закуску. «Сільський капітан» пошепки попросив мене задля «доброго щастя» зробити невеличкі подарунки братові Атану і тітці Таху-таху, яка погодилась передати мені печеру. Сьогодні вдосвіта вона сама спекла курку для аку-аку перед входом до печери.

Сідаючи за стіл, остров'яни перехрестились і проказали коротку застольну молитву. Атан зиркнув на мене невинними очима і пояснив, що це «отра коса апарте», ділком інша річ. Потім, нахилившись через стіл, шепнув, що перш як почати їсти, кожен з нас повинен промовити вголос по-полінезійськи: «Я довговухий з Норвегії. Я їм із норвезької земляної печі довговухих».

Ми вголос повторили по черзі ці слова, а далі розмовляли вже пошепки.

Лише тепер я зрозумів, що ми їмо в честь аку-аку і що саме для них призначалися слова про нашу спорідненість. Я знав, що Атан уже більше не думає, що. древні жителі острова дісталися сюди з Австрії: тепер і він, і всі інші довговухі впевнені, що принаймні їхній рід прибув з Норвегії. Найбільше їх переконав у цьому дебелий матрос з вогненнорудим волоссям, член екіпажу нашого судна. Зараз, під час трапези, про цю заплутану таємницю спорідненості дізналися, очевидно, й аку-аку.

До їдальні зайшов у своїх справах Ед, і я запитав, чи не можна й йому взяти участь у трапезі задля «доброго щастя». Адже він теж піде з нами до печери. Едові довелось повторити по-полінезійськи з явним американським акцентом, що він також довговухий з Норвегії й їсть з норвезької земляної печі довговухих. Далі ми вже вгощалися мовчки, а як щось і казали, то тільки пошепки. Розмови наших гостей про духів та печери були для нас такими ж незрозумілими, як для них незвичні наші закуски. Атан пожадливо вхопив ніж, яким ріжуть сир, і нагорнув собі ним масла, а скибочки лимона, замість того, щоб кинути в чай, поклав на хліб. Але, видно, все це йому дуже припало до смаку. Наївшись донесхочу, остров'яни пішли до більшого намету трохи відпочити: вирушати в нашу таємну подорож можна було тільки вночі, тому залишалося ще багато часу.

Години через дві після того, як стало темно, Атан покликав мене і сказав, що вже час іти. Він був серйозний і урочистий: по його очах видно було, що для нього передача печери іншому власникові — дуже важлива подія. Я й сам почував себе так, ніби вирушав у далеку незвичайну подорож, коли зайшов до намету попрощатися з Івонною і вийняти з поштового мішка під ліжком череп з ямками на маківці. Я зовсім не знав, як користуватися цим магічним ключем, і ніхто не міг мені про це розповісти. Я був першою людиною, яка тримала в руках такий камінь, не рахуючи, звичайно, тих остров'ян, що діставали таємницю в спадок. Івонна дала мені повну сумку подарунків для старої Таху — таху, і я вийшов із намету, попередивши Еда й фотографа, що вже час вирушати.

Ми повинні були проїхати джипом повз вівцеферму, що містилась на височині Ваїтеа в центрі острова, а потім напівдорозі між нею і селищем вийти з машини ї далі добиратись пішки. Для маскіровки ми набрали в багажник вузлів брудної білизни, і капітан довіз нас до вівцеферми. У Ваїтеа він зупинився і віддав вузли Аналолі, управительниці ферми, яка разом з кількома подругами прала білизну для експедиції; тут був єдиний на острові водопровід, що брав воду з зарослого озера в кратері Рано Арої.

Ед, троє остров'ян і я сіли в машину, фотограф за руль, і ми поїхали далі. Коли ми вирушали з табору, на небі яскраво сяяли зорі, тепер раптом почалась злива. Атан, який з серйозним і зосередженим виглядом сидів на ящику з інструментами між мною і фотографом, захвилювався і шепнув мені, що необхідно заручитися «добрим щастям». Я почув, як «сільський капітан» похмуро буркнув Еду, що вітер нібито міняється. Наші супутники-остров'яни були такі схвильовані, що по їхніх похмурих голосах не можна було визначити, чи вони чимось стурбовані, чи їх просто гнітить серйозність події. Я тільки дуже боявся, що станеться щось непередбачене і вони в останню мить передумають. Я ще добре пам'ятав випадок з братом дзвонаря. Ед і остров'яни, що сиділи ззаду, більше не вимовили жодного слова. Фотограф за рулем мовчав з необхідності: він не розумів ні іспанської, ні полінезійської мови і з остров'янами міг порозумітися тільки з допомогою міміки та жестів.

Раптом він зупинив машину і виліз перевірити колеса. Обидва брати страшенно злякались і почали питати, що сталось. Я заспокоїв їх, сказавши, що все гаразд. Було видно, що вони дуже нервують, боячись усяких прикмет і знаків. Я сам смертельно боявся, що з джипом щось станеться. У фотографа був стурбований вигляд: не розуміючи нашої розмови, він почав жестами пояснювати, що мотор, мабуть, працює тільки на трьох циліндрах.

Але ось машина рушила далі, підскакуючи по нерівній покрученій колії, а між хмар, що швидко мчали по небу, визирнули зірки. Брати Атан все ще були напружені і явно нервували. Коли ми під'їхали до місця, де мали зупинитись, Атан раптом змінив свій намір. Він сказав, що краще буде податись прямо до Хангароа і зачекати в нього дома, поки в селищі всі не поснуть.

Поблизу селища він знову передумав і заявив, що його аку-аку велів їхати не до нього, а до брата. Ввімкнувши фари, ми перетнули селище і, не доїжджаючи церкви, повернули в напрямку берега і проїхали трохи вздовж кам'яної огорожі на другому боці селища. Тут Атан попросив зупинитись й вимкнути світло.

Почав накрапати дощ. Енліке Теао залишився стерегти машину, а ми всі перелізли через огорожу і рушили великим, усіяним камінням полем. Дрібні куски лави так густо встеляли землю, що в темряві йти було важко. Атан попросив фотографа, який був найстарший серед пас, спертись йому на плече, щоб не впасти і не звихнути собі ноги. Еду Атан кілька разів шепнув, що його друзі можуть спокійно йти по його полю: адже він має добре серце, і тому аку-аку пильнує, щоб ні з ким тут нічого не трапилось. Про себе Атан довірливо сказав, що завжди намагається бути добрим, дає їжу тим, у кого її немає, і прислухається до тих, хто просить допомоги. Тому аку-аку задоволений ним.

Посеред кам'янистого поля стояла маленька побілена хатина. «Сільський капітан» кілька разів обережно постукав у вікно і в двері, поки, нарешті, не збудив свою дружину. Двері відчинила сувора полінезійська красуня років тридцяти, справжнє дитя природи з чорним, як смола, волоссям, що спадало по її прекрасній фігурі. «Сільський капітан», чистокровний довговухий, знайшов собі серед коротковухих гідну продовжувачку свого роду. До маленького столика посеред кімнати присунули два стільці. Красуне, рухаючись безшумно, наче тінь, поставила на нього свічку. Господар приніс з сусідньої кімнати грубий паперовий мішок з-під цементу, обережно витяг з нього товстий зошит без обкладинки і поклав перед нами на стіл. Це був звичайний чілійський учнівський зошит з пожовклими сторінками, але його використали зовсім на інше. На всіх його сторінках ми побачили знаки ронго-ронго, маленькі, красиво на-намальовані фігурки птахо-людей та інші загадкові символи, які ми так добре знали з рідкісних рукописів острова Пасхи.

Перелистуючи зошит, ми помітили, що деякі сторінки були цілком заповнені незрозумілими ієрогліфами, інші ж скидались на своєрідний словничок, де давався переклад кожного окремого знака. Символи ронго-ронго були написані один під одним з лівого боку сторінки, а праворуч проти кожного знака стояв його переклад на полінезійський діалект острова Пасхи, написаний незграбними латинськими літерами. Ми, наче заворожені, мовчки сиділи навколо стола і при свічці розглядали пожовклий зошит з письменами ронго-ронго. Було ясно, що це не підробка Естевана, і коли той, хто писав ці загадкові ієрогліфи, справді знав секрет письма ронго-ронго, то цей простий зошит без обкладинки має надзвичайну вартість і відкриває небачені перспективи вивчення древнього нерозгаданого письма острова Пасхи.

Я звернув увагу на те, що на одній із сторінок було написано дату — «1936 рік» — і запитав господаря, звідки в нього цей чудовий зошит. Він відповів, що йому передав його батько за рік до своєї смерті. Хоч батько не знав ні письма ронго-ронго, ні латинського алфавіту, зошит все ж таки зробив він — старанно скопіював його з старої книги, яку, в свою чергу, склав ще його батько і яка вже ледве трималась. А Естеванів дідусь був ученою людиною: він умів співати ронго-ронго і вирізувати їх на дерев'яних дощечках. В той час на острові кілька людей уміло писати; вони навчились латинських літер, коли були рабами в Перу. Один із них допоміг старикові, який знав секрет ронго-ронго, записати значення священних знаків, бо молоде покоління, остров'ян почало забувати це древнє письмо, після того, як більшість його знавців було вивезено в рабство, і вони там загинули.

Атан і вродлива дружина «сільського капітана» були вражені зошитом з ронго-ронго не менше за нас. Естеван гордо заявив, що досі нікому ще не показував цього рукопису. Він тримав його в старому мішку з-під Цементу в своїй печері і брав звідти лиш тоді, коли хотів згадати батька. Він навіть мав намір зробити нову копію, поки зошит не порвався, але переписати сорок одну сторінку дрібненьких значків виявилось нелегкою працею. Я сказав, що коли він дасть на деякий час зошит фотографу, той зробить точну фотокопію, і Естеван, нарешті, неохоче погодився[12].

Була вже глуха ніч, і я запитав, чи не пора нам вирушати в дорогу. «Сільський капітан» відповів, що йти ще рано, він знає, коли буде одинадцята година — в цей час замукає якась «корова». Ніякої корови я не почув, однак згодом ми вирушили з дому. Чорноволоса красуня провела нас із свічкою до дверей. Поки ми пробиралися кам'янистим полем. — Атан знову дбайливо допомагав фотографові, і невдовзі ми вже були біля джипа. Енліке, що мав стерегти машину, спав як убитий, спершись на руль. Ми розбудили його і поїхали вибоїстою дорогою в напрямку лепрозорію, але незабаром повернули втоптаною худобою стежкою в глиб острова. Стояла темрява, дороги тут не було, і Атан, наче регулювальник руху, показував витягнутою рукою, куди їхати. Ганчірочка на вказівному пальці — єдина згадка про зараження крові — біліла в темряві і правила нам за дороговказ. Коли ми так проїхали з півгодини і залишили праворуч Пуна Пау, де колись брали червоний камінь на перуки, Атан подав знак зупинитись.

Всі шестеро вийшли з машини, з задоволенням розминаючи ноги після тряскої їзди. В селищі, яке тепер лежало в темряві далеко позаду нас, стояла мертва тиша. Дощ перестав сіяти, і зірки поволі відвойовували в хмар небо. «Сільський капітан» глянув угору і шепнув, що, коли дощ перестав, значить, ми маємо «добре щастя». І мене, й Еда вразила така репліка з боку жителя острова Пасхи. Адже в посуху кожну зливу остров'яни зустрічали з великою радістю, де б вони не були і що б не робили. Маленький Атан одразу ж додав, що він впевнений, що все буде гаразд: у його тітки Таху-таху є велика сила мана. Вона не тільки навчила його, як поводитись, але й сама приготувала все, що потрібно, в земляній печі біля печери.

Перш ніж іти далі, нам довелось перелізти через високу, хитку кам'яну стіну. Атан узяв у фотографа всю його апаратуру і весь час допомагав йому. Я дуже боявся, щоб хтось не зірвався з стіни, бо це вважалося б поганою прикметою. Але ми щасливо перебрались на той бік і натрапили на вузеньку непомітну стежку. Атан попросив мене йти попереду і світити кишеньковим ліхтариком. Через деякий час проклятий ліхтарик погас, і мені довелось зупинитись. Обидва брати дуже злякались і, нервуючи, запитали, що сталось. Я намагався заспокоїти їх і, покопирсавшись у ліхтарику, поки не домігся тьмяного світла, рушив далі. Але брати помітно хвилювались і не могли заспокоїтись доти, доки фотограф потай не передав мені свого ліхтарика і я знову не освітив дорогу.

Стежка петляла серед високого маїсу. Зрідка на полі траплялися голі кам'янисті місця. Атан потім сказав мені, що це місце зветься Матамеа, що мовою остров’ян означає «планета Марс». Я намагався орієнтуватись у темряві, але, крім світлого кружала од ліхтарика під ногами, я бачив тільки контури трьох круглих вершин на фоні зоряного неба: один спереду і два праворуч.

Шестеро людей мовчки посувалися в нічній темряві. Похід був незвичайний — якесь дивовижне сплетіння минулого й сучасного.

— Я йшов попереду. В перекинутому через плече рюкзаку лежав зошит «сільського капітана» з письменами ронго-ронго, а в поштовому мішку норвезького королівського міністерства закордонних справ — кам'яний череп, який мені дав Атан. За мною низкою йшли всі інші з фотоапаратами й порожніми картонними коробками. Коли ми вийшли у відкрите поле, заросле високою сухою травою, Атан шепнув, щоб ми зупинились, і попросив мене погасити ліхтарик.

Його старший брат, «сільський капітан», відійшов кроків на п'ятдесят ліворуч і зупинився у високій траві спиною до нас. Ми почули, як він повільно заговорив по-полінезійськи. Його спокійний голос звучав якось незвичайно серед мовчазного поля. Він говорив мелодійно і досить голосно, але не на повні груди. Перед ним не було жодної живої душі — тільки його чорна спина вимальовувалась на тлі зоряного неба. Атан, широко розплющивши очі, пошепки пояснив нам, що його брат розмовляє з місцевими аку-аку, бажаючи задобрити їх. Потім «сільський капітан» повернувся до нас і суворо попередив, що, зійшовши з стежки, ми повинні розмовляти лише пошепки, не сміятись і зберігати цілковиту серйозність. Мене знов попросили йти попереду, цього разу по високій траві, туди, де Естеван виголошував свій монолог. Суха трава була досить рідка. Коли ми зупинились, «сільський капітан» нахилився і почав руками розгрібати пісок. Скоро ми помітили блискучий зелений банановий листок, і я зрозумів, що саме тут вранці побувала стара Таху-таху і приготувала так звану уму, тобто полінезійську земляну піч. Бананове листя знімали шар за шаром. Нижнє листя було коричньовим, від нього йшла запашна пара. Невдовзі з'явилось біле м'ясо печеного курчати і три картоплини батата, а наші ніздрі залоскотав чудовий своєрідний запах, від якого в нас покотилась слина, а сама піч, здавалось, наповнилась чарами. Поки відкривали земляну піч, Атан сидів як на голках, широко розплющивши очі. Коли з'явилось курча і з'ясувалось, що воно чудово спеклось, у нього наче камінь упав з серця. Земляна піч Таху-таху була вдалою, нам сприяло «добре щастя».

Ми урочисто сиділи навпочіпки навколо земляної печі і вдихали чудовий запах. Мені пошепки веліли одломити від курчати жирний куприк; я мав з'їсти його сам, а решта будуть дивитися. Одночасно треба було голосно сказати на місцевому діалекті:

— Хекаї іте уму паре хаонга тапапу Ханау еепе каї норуего.

Згодом я дізнався, що навіть самі остров'яни не могли точно перекласти цієї древньої фрази. Загальний зміст її такий: ми їстимемо з норвезької земляної печі довговухих і дістанемо силу мана, щоб зайти до печери.

Брати й досі ще не заспокоїлись, і я, як ніколи, намагався точно повторити незрозумілу-мені фразу. Закликавши на допомогу всі свої знання з анатомії, я відшукав в скоцюрбленого курчати потрібне місце. Пізніше я помітив, що лапки курчати, хоч і це були відрубані, але зламані в суглобах і притиснуті до тіла, голова і шия звернені набік, а дзьоб зрізаний біля самої основи. Я згадав, як бургомістр розповідав мені, що коли хочеш убити свого ворога, треба зробити якісь магічні маніпуляції з курячим дзьобом. Я відломив крихітний куприк, поклав його до рота і пожував. Дуже смачно. Потім мене попросили покуштувати по шматочку від кожної картоплини. Вони теж виявились чудовими. В роті залишилася куряча кісточка. Я не знав, чи виплюнути її, чи проковтнути і, боячись зробити помилку, смоктав кісточку доти, доки Ендіке не дав знак, що можна виплюнути. Але тут втрутився Атан і попросив покласти кісточку на банановий листок.

Тепер мені веліли відломити по шматочку курчати й батата для кожного з присутніх, потім усі, і я теж, мусили знову повторити ту саму складну фразу. Я дуже боявся за фотографа, який, не розуміючи жодного слова, першим відважився розтулити рота. Але він пробурмотів щось так невиразно, що принаймні ніхто не міг почути нічого поганого. Ед відбувся тим, що запхнув у рот шматок чудесної, курятини, як тільки я вимовив за нього цей важкий вислів.

Нарешті ми скінчили й цей іспит. Я вже почав жалкувати, що мені дістався тільки маленький куприк такого смачного курчати, і тому дуже зрадів, коли Атан шепнув, що тепер можна спокійно з'їсти задля «доброго щастя» все курча. Аку-аку бачили, як ми вгощалися в їхню честь, і залишились задоволені. Ніколи раніше я не їв запашніших і смачніших курчат та солодшої картоплі, як ці, спечені в банановому листі в земляній печі старої Таху-таху. Ця старезна мара-танцюристка виявилася справжньою чарівницею, яка без кухарської книги і без приправ перевершила найкращого шеф-кухаря. Та й хіба знайдеш такий ресторан, де б над головою замість стелі розкинулось зоряне небо, замість килимів колихалась трава, а страви були приправлені п'янким запахом степового простору й догорілого багаття!

Однак не ми, що сиділи довкола і наминали курча, були почесними гостями. Вся церемонія була влаштована на честь і на радість гостей, що не мали шлунків, а тому й такого вовчого, як ми, апетиту: їм досить було дивитись, як ласуємо ми. Мені стало майже шкода а ку-аку, що були невидимо присутні на цій нічній трапезі. Атан шепнув, що час од часу треба кидати через плече обгризену кістку і казати:

— На, їж, родинний аку-аку!

Звертатись до аку-аку треба було голосно, але між собою розмовляти тільки пошепки. Очевидно почесні гості без шлунків погано чують, зате дуже добре бачать.

Під час нашої їжі з дзижчанням прилетіла бридка зелена муха й усіма своїми лапами всілась на курча. Я вже хотів було зігнати цього паразита, але на мить завагався, боячись зробити щось не так. І саме вчасно, бо Атан, який не зводив з мухи погляду, захоплено прошепотів:

— Аку-аку співає, це «добре щастя»!

Видно було, що в Атана стає дедалі веселіше на серці. Коли залишився тільки шматок великої картоплини, мені звеліли розломити її на менші і розкидати довкола на землю, на бананове листя і на порожню піч.

Я зробив це, і Атан шепнув, що все готово. Він підвівся і попросив мене взяти «ключ», щоб відкрити ним вхід до печери. Здається, я ніколи ще не чекав з таким напруженням того, що мав побачити. Пройшовши якихось п'ятнадцять-двадцять кроків на захід, ми зупинилися і присіли навпочіпки. На колінах в мене лежав вищирений сірий кам'яний череп.

— Тепер запитай свого аку-аку, де отвір, — шепнув мені раптом Атан, майже наказуючи.

Я почав нервувати. Ми сиділи серед рівного, як стіл, поля. Довкола не видно було ніяких гір, коли не рахувати темних контурів трьох вершин вдалині на фоні зоряного неба. Де ж тут міг бути отвір до печери, якщо поблизу немає жодного каменя, навіть завбільшки, як собача будка?

— Ні, — відповів я. — Я не можу питати про це. Це слід питати про вхід до чужого володіння.

На щастя, Атан погодився зі мною. Він показав на землю прямо в мене під ногами, і я побачив невеликий плоский камінь, напівзасипаний піском і сухою травою, схожий на десятки мільйонів інших каменів навкруги. Атан пошепки попросив мене нахилитись, тримаючи череп перед собою і, звертаючись до каменя, голосно сказати:

— Відкрий вхід до печери!

Я почував себе ідіотом, але робив так, як він велів. Взявши в руки вищирений череп, я нахилився до землі і повторив за ним магічну фразу:

— Матакі іте ана кахаата маї!

Потім Атан узяв у мене кам'яний череп і попросив «зайти». Я згріб пісок і траву з каменя, такого завбільшки, як кофейний піднос, потім попробував його рукою і легко зрушив з місця. В землі відкрилась чорна дірка, надто вузька, щоб у неї можна було залізти. Обережно, щоб у печеру не сипались пісок і трава, я вийняв чотири плитки, які виднілися під каменем. Нарешті отвір став такий, що в нього могла протиснутись не дуже товста людина.

— Тепер залазь, — наказав Атан.

Я сів на землю і звісив униз ноги. В темному отворі неможливо було що-небудь розглядіти, тому я, тримаючись на ліктях, намагався намацати під собою дно. Але дна не було, і за сигналом Атана я підняв руки й полетів у безвість. Коли я отак висів у дірці, мені здалось, ніби щось схоже мені вже доводилось пережити. Я пригадав одну ніч під час війни, коли я теж сидів, звісивши ноги в темну прірву. Того разу відпустити руки мені, наказав сержант, на плечах у мене був парашут, і я знав, що приземлюся серед друзів на тренувальному англійському аеродромі. Але де я приземлюсь тепер, знав тільки маленький Атан, який дивився на мене своїми великими очима.

Я летів не так уже й довго і впав на щось м'яке й пружне.

Довкола панувала непроглядна темрява, і я не знав, на чому стою. Тільки над собою я помітив маленький круглий отвір, крізь який тьмяно мерехтіли зірки. Та ось у отворі з'явилась чорна тінь голови й руки, що подавала мені ліхтарика. Печера була не дуже глибока, і я дотягнувся до ліхтарика. Засвітивши його, я побачив у себе під ногами два білих черепи. На маківках у них стирчали грізні наконечники списів із чорного обсидіану, а в одного од виска тягнулась якась іржавозелена смужка. Я стояв на маті з жовтого очерету тотора, зв'язаній мотузками з кори; вона була така товста й м/яка, що скидалась на матрац. Праворуч від мене печена впиралася в стіну і в цьому місці, де я стояв, була всього метрів зо три завширшки. Але ліворуч вона тягнулась далі, і звідти, наскільки сягало світло ліхтаря, на мене дивилось безліч дивовижних облич. Фігурки стояли попід стіною на таких самих матах, як і я.

Не встиг я все це добре оглянути, як Атан вже простягнув мені кам'яний «ключ», повернувся і обережно звісив у дірку, ноги та нижню частину тіла. Я помітив, що просто надо мною довкола отвору за стелю правили штучні плити, але далі вже йшов природний тунель, з стелі якого звисали круглі бурульки застиглої лави.

Я посунувся вбік, щоб Атан міг стрибнути вниз. Приземлившись на мату, ніби м'ячик, він шанобливо вклонився спочатку тим двом черепам, що біліли біля моїх ніг, а потім іншому, уже кам'яному черепові, що лежав трохи далі в тунелі і був точнісінько такий, як у мене в руках. Тепер я, шепнув мені Атан, повинен був покласти свій «ключ» поруч з другим сторожем і не дуже голосно сказати, що я довговухий з Норвегії і прийшов сюди з своїм братом. Потім, озирнувшись на всі боки, Атан показав мені, що з ямок на другому кам'яному черепи тітка теж висипала кістяний порошок і боятись тепер нічого. Таху-таху все підготувала, як належить, він зробив так, як вона веліла, і аку-аку задоволені.

Я направив промінь ліхтарика по кутках, і світло по черзі вихоплювало з темряви диявольські морди і химерні потворні кам'яні фігури.

— Ось твій дім, — мовив Атан. — Тепер ти тут можеш ходити, куди хочеш. Він сказав, що печера зветься раакау, і додав, що, наскільки йому відомо, це є одна з назв місяця. Щоб дати місце фотографу й Еду, які вже пробирались крізь отвір, Атан і я полізли далі в глиб печери вузьким проходом між двома широкими виступами, покритими жовтими очеретяними матами і заставленими дивовижними скульптурами. Печера була не дуже довга — через кілька метрів вона закінчилась, темною нерівною стінкою, — проте цей підземний «місячний» сховок Атана виявився справжньою скарбницею. Тут були найрідкісніші речі невідомого стародавнього мистецтва, яким позаздрив би будь-який антиквар. Жодний музей у світі не мав такої колекції, тут кожна річ була етнографічною новиною, що давала уяву про незвичайний таємничий духовний світ жителів острова Пасхи, про політ їхньої примхливої фантазії. Жодна фігурка в цьому зборищі підземних скарбів не була схожа на ті, які нам досі доводилось бачити. Я помітив тут лише один традиційний мотив: скульптуру птахо-людини з кривим дзьобом і закладеними за спину руками. Але такі фігурки завжди вирізувались з дерева, і ніхто ще не бачив, щоб тангата ману тесали з каменю. Лежали тут також кам'яні моделі характерних для острова Пасхи весел. Зрештою тут було все, починаючи від людей і ссавців і кінчаючи рибами, плазунами і безхребетними, а крім того, ще багато різних фантастичних гібридів. Траплялися й групи з кількох фігурок на одному камені; так, одна з них зображувала двох птахо-людей, що тримали між собою якогось фантастичного звіра, схожого на. кішку. Були також фігури спотворених форм з приробленими в різних місцях головами і такі скульптури, яких ми зовсім не могли зрозуміти.

Прохід між матами, на яких лежали статуетки, був устелений товстим шаром сухого сіна. Атан розповів, що коли він був малий, печеру доглядала його тітка Таху-таху; вона й зараз відвідує її і ночує тут, коли чимсь пригнічена і сумує за тими, що пішли вже на той світ. Тітка приходила сюди сьогодні вранці і чистила камені — два з них були ще вогкі.

Атан почував себе дедалі вільніше. Через якихось півгодини він раптом звернувся до мене на повний голос:

— Тепер уже все гаразд, ми можемо в твоєму домі, брате, говорити й робити, що хочемо.

Видно було, що Атан вважав себе в безпеці: адже він виконав усі тітчині вказівки. Печера, її скарби, страхи і відповідальність за неї за всіма правилами передані мені. Атан найбільше хвилювався, коли відкривали тітчину земляну піч, але курча спеклося якнайкраще, і тепер він заспокоївся. Все це чортовиння для нього закінчилося. Я не міг збагнути, чи Атан вважав, що тепер усю відповідальність за печеру несу я, чи думав, що аку-аку склали свої вповноваження і перейшли в інше, спокійніше місце. Так чи інакше, але Атан, незважаючи на свою повагу до каміння, відчував велике полегшення. Він лише ввічливо попросив нас не чіпати двох білих черепів, це були останки його предків. Щождо каменів, які тут лежали, то ми могли їх брати, скільки влізе в наші картонні коробки.

В печеру ми спустились опівночі, а вийшли звідти о другій годині. Ми допомогли один одному вибратись і з насолодою вдихнули свіже нічне повітря після задушливої ями. «Сільський капітан» приніс запашний кавун, і ми з'їли його. Потім ми завалили вхід до печери, але не замаскували його піском і травою: наші люди мали прийти сюди завтра по решту каміння.

Коли ми поверталися додому, стояла тиша.

Довкола не видно було жодної душі, жодного вогника. Ми натрапили в темряві тільки на табун коней, які при нашому наближенні кинулись геть, глухо вистукуючи копитами барабанний дроб. Атан ішов, не звертаючи більше уваги на фотографа, якому довелось тепер розраховувати тільки на свої власні сили. Очевидно аку-аку вже не підстерігали нас у темряві між камінням.

Ед запитав Атана, що він зробить з печерою, коли там не залишиться більше каменів.

— Печеру я збережу, — відповів Атан. — Вона мені знадобиться, якщо буде війна.

Тієї ночі мені майже не довелось спати. Свічка тьмяно освітлювала щоденник, аж поки на сході не зачервоніло небо; і все-таки, перш ніж стюард затарабанив у сковороду, сповіщаючи про початок трудового дня, я трохи задрімав. Коли ж я вранці вийшов за намети митися, зацікавлений Лазарус був уже тут як тут.

Бургомістр якось сказав мені, що коли до потаємної печери зайде кілька людей, аку-аку переберуться в інше місце. А без них вхід втрачає чарівну силу, і кожен, ідучи повз печеру, може побачити його. Я тепер зрозумів практичний зміст цього повір'я: острова Пасхи, більше ніж будь-якого іншого місця, стосується приказка: «Що відомо одному, того не знає ніхто, а що відомо двом, те знають усі». Як тільки Енліке довідався, що піде з нами в печеру, він відразу ж похвалився Лазарусу, і про це почали перецілуватись по всьому селищі.

За кілька днів до цього десь перед світанком до мене зайшов Лазарус і приніс із своєї печери камені. Він був явно чимось схвильований. Не кажучи й слова, Лазарус витяг з мішка велику фігуру птаха, що скидався на пінгвіна. Скульптура була такої величини, як живий пінгвін, і так схожа на нього, що я дуже здивувався. Я знав, що крім холодних районів поблизу Антарктики, пінгвіни зустрічаються тільки на Галапагоських островах. Лазарус знову засунув руку в мішок і вийняв звідти голову казкового птаха з дзьобом, повним гострих, як шило, зубів. Останньою з'явилася голова хижого звіра з подряпаною мордою — очевидно, його пошкодили дорогою. Лазарус довго сидів мовчки, втупивши в мене похмурий погляд. Нарешті він заявив, що цієї ночі був на волосок від смерті. Він двічі спускався кручею в печеру по скульптури, і, коли повертався вдруге, кусок скелі, за який він тримався, відломився. Під ним була сорокаметрова прямовисна стіна. Лазарус похитнувся, але, вже майже падаючи в провалля, зумів лівою рукою схопитись за інший виступ і відновити рівновагу. Останні п'ятнадцять метрів він пробирався дуже обережно, а коли цілий і неушкоджений опинився на рівнині, то довго сидів і міркував: чому його спіткала така невдача? Може, не слід було виносити камені з печери?

Дорогою до Анакени він раз у раз задавав собі це питання і, не заспокоївшись, тепер спитав про це мене.

— Це ж божевілля — лазити самому вночі над проваллям, — сказав я. — Хіба ти сам не розумієш, що це небезпечно?

Лазарус скептично глянув на мене: було ясно, що він звик лазити туди саме так: вночі і без нікого.

— Крім того, яка ж тут невдача? Навпаки, ти ж схопився за інший виступ, — додав я.

Ці слова вплинули на Лазаруса, і він трохи повеселішав. А й справді йому пощастило, адже він не зірвався в прірву, а сидить тут без жодної подряпинки. Але чому ж він відчуває такий незрозумілий страх і неспокій?

— Відповісти на це було нелегко. Я уважно придивився до каменів, що лежали на ліжку: Лазарус їх ніколи не мив, не чистив, але сьогодні на вищиреній голові одного звіра виднілась велика подряпина. Я показав на неї, і Лазарус зажурено глянув на свіжу рану.

— Хіба добре так поводитись із своїми скульптурами? — запитав я, намагаючись відвернути його думки на інше. — Цікаво, як би ти почував себе, коли б вас разом з бургомістром запхали в один мішок і не поклали між вас навіть трави, щоб ви не стукались один об одного?

Лазарус зніяковів, здавалось, він знайшов у моїх словах пояснення своєї невдачі. Ми домовились, що він більше сам уночі до печери по камені не піде: вона розташована в такому місці, де прогулюватись у темряві небезпечно. Лазарус зовсім заспокоївся, зрозумівши, як щасливо закінчилась його нічна мандрівка. Надворі вже світало.

Тієї ночі, коли ми готувались іти до печери Атана, Лазарус ходив біля наших наметів, як кіт довкола гарячої каші. Вибравши хвилинку, коли я був сам, він признався мені, що знає, куди ми збираємось іти, і що він надумав показати мені свою печеру після того, як ми побуваємо в Атановій. І ось тепер уранці, після нашого повернення, Лазарус не міг знайти собі місця. Він крутився біля наметів, сподіваючись поговорити зі мною, поки я, зігнувшись у три погибелі, мив голову в тазу. Ніяких нескромних запитань він не задавав, інстинктивно догадуючись, що вночі з нами не трапилось нічого поганого. Потім він зник, так, здавалось, нічого й не дізнавшись. Цими днями Лазарус і ще кілька довговухих працювали в Арне на Рано Рараку, але їсти й ночувати приїздили до печери Хоту Матуа. Всі наші робітники-остров'яни одержували щоденний пайок, а ті, що жили в Анакенській долині, надодачу ще й пригощалися з експедиційної кухні. Та сьогодні Лазарус був чомусь незадоволений своєю пайкою. Коли смеркло, він прийшов до мене і попросив курку, справжню живу курку. Остров'яни дуже часто приносили мені в подарунок живих курей. Ті, що не кудкудакали. Й не співали на світанку, залишались жити і вільно походжали поміж наметами, а ті, що кричали, таємниче зникали. Дехто казав, що бачив до схід сонця фотографа, коли той, босий, у піжамі, з ножем у руках, скрадався по табору. Напевно, фотограф щодня проклинав тих остров'ян, які наповнили табір цими крикливими створіннями.

Я збагнув, що Лазарус не даремно звернувся з таким проханням, і звелів стюарду дати йому одну з наших курей. Стюард підкрався до галасливої курячої зграї за наметами, кинувся в саму його гущу і схопив за ногу одну курку. Лазарус повернувся радісний, з куркою під пахвою.

— Стюард зловив білу курку, — прошепотів він. — Це ознака «доброго щастя». Перш ніж піти, Лазарус запитав, чи не могли б ми завтра поплисти на моторному човні вздовж берега: він хоче показати мені свою печеру. Я запропонував, щоб з нами поїхали також фотограф і Білл. Лазарус погодився, і капітан вирушив увечері на джипі в селище по Білла.

Наступного ранку ми зібрались на борту експедиційного корабля. Море в бухті було спокійне. Лазарус сказав, що печера не повинна залишатись порожньою: коли ми винесемо з неї всі камені, там треба обов'язково щось залишити. Він спустився зі мною в трюм і попросив дати йому два непочаті сувої матерії на сукні і якусь непотрібну маленьку річ. Сувої матерії він вибирав дуже старанно, щождо «непотрібної» маленької речі, то відразу погодився взяти ножиці.

Я зрозумів, що матерія призначається його старшим сестрам, а для аку-аку досить і ножиць.

Ми спустились у моторний човен, де вже сиділи машиніст і моторист: вони мали висадити нас там, де покаже Лазарус. Човен поплив на захід уздовж скель північного побережжя острова. Всі раділи, що море спокійне г, ми зможемо легко вибратися на берег. Але, на свій подив, ми скоро помітили, що чим далі від Анакени, тим більше качає човна. Тільки Лазарус анітрохи не здивувався: аку-аку завжди збурюють море, коли хтось їде до печери. Він непорушно дивився кудись уперед, міцно тримаючись за борт.

Берег, вздовж якого ми пливли, був стрімкий і високий. Унизу, біля самої води, здіймалося суцільне громаддя лавових скель. Незабаром Лазарус показав на рівну смужку між двома стрімкими виступами метрів з п'ятдесят завдовжки. Колись його бабуся ходила туди ловити рибу і несподівано зустріла іншу стару жінку, що мила й сушила, камені з печери. Бабуся пішла далі, удавши, наче й не помітила її, а коли повернулась назад, від каменів уже й сліду не було, а стара жінка спокійно ловила собі рибу. Очевидно, там теж є потаємна печера.

Скоро ми проминули самітний вітряк у долині Ханга-о-Тео. Колись там було велике селище, але тепер долина лежала безлюдна і занедбана. Тут Лазарус знову показав на стометрову смужку дикого берега, де, за йога словами, також містилась печера, його двоюрідний брат Альберто Іка виніс з неї коштовні дощечки ронго-ронго, але аку-аку змусили його однести їх назад до печери.

Не встиг він показати нам це місце, як раптом злякався: він побачив на березі людей. Ми не помітили нікого, але Лазарус, що бачив удень, як орел, а вночі, як сова, розглядів, що на камені сидить четверо людей. Хто вони такі л що там роблять? Він не зводив з них погляду, аж поки ми не обігнули наступний мис. Море ставало все бурхливішим, і ми всі розуміли, що за таких умов висадитись на берег буде неможливо.

Ми трохи покрутилися біля кручі, в якій містилась печера Лазаруса, і він спробував показати нам на прямовисній скелі маленький виступ, де знаходився вхід. Лазарус пояснив, що печера була «відкрита». Він показував на виступ доти, поки нам не стало здаватись, що ми й справді бачимо його. Та коли ми вирішили перевірити себе, то виявилось, що кожен мав на увазі інше місце.

Нарешті машиніст повернув човен і взяв курс на наше судно. Хоч вітер не дужчав і тільки трохи змінив напрямок, але море ставало все бурхливішим. Човен танцював на крутих хвилях, здіймаючи фонтани бризок, їхати прямо не можна було; доводилось раз у раз міняти напрямок і зустрічати високі піняві хвилі, що налатали з відкритого моря. Лазарус мовчки дивився перед собою, міцно тримаючись за борт. Всі інші стежили за рухами стернового та за хвилями; солоні бризки заливали нам обличчя й очі, а одяг прилипав до тіла, наче мокрий папір. Коли ми вже були майже проти вітряка в долині Ханга-о-Тео, то всі помітили на плато чотирьох людей, схожих на маленькі цятки; троє з них сіли на коней і поїхали в тому ж напрямку, що й ми, а четвертий помчав галопом убік селища.

— Та це ж Альберто, — здивовано пробурмотів Лазарус. — А то, напевно, його сини.

Незабаром вершники зникли, а думати про те, чого вони сюди приїжджали, нам було ніколи. Невдовзі ми побачили вже експедиційне судно. Піняві хвилі супроводжували нас аж до Анакенської бухти, де вони з ревом накидались на берег.

Лазарус вискочив з човна так поспішно, наче сам чорт наступав йому на п'яти. Ми мовчки рушили до та бору, мокрі, як викупані кошенята. Білл був такий самий серйозний, як і Лазарус, і тільки весь час намагався витерти мокрим носовичком окуляри. Пізніше «він признався мені, що його страшенно закачало, але він тримався, боячись, що Лазарус сприйме це як погану прикмету.

Після сніданку ми вдруге вирушили до печери, але цього разу осідлали чотирьох коней і поїхали по стародавній дорозі, що вилась між купами каміння на плато вздовж північного берега острова. Проминувши скрипучий вітряк в Ханга-о-Тео, ми опинились у тому місці, де дорога зберегла стародавню бруківку, таку, як на інкських шляхах у Перу.

Незабаром Лазарус зліз із коня і повів нас до скелі. Ми побачили зображення величезної змії з ямками у вигляді блюдець уздовж спини. Це була та сама змія, про яку Лазарус колись нам розповідав і яку бачив патер Себастьян. Білл був у захваті і разом з тим здивувався: на цьому острові змії не водились, звідки ж тоді древні скульптори взяли цей мотив?

Потім ми проминули самотню статую, яку стародавні творці перетягали до аху на березі і покинули серед шляху, коли до мети було вже зовсім близько. Я вжахнувся, подумавши про те, як перевозили цього велетня: до Рано Рараку звідси по прямій лінії сім кілометрів, а по гористій місцевості, де часом важко проїхати й верхи, набагато більше.

Тут ми звернули з древньої дороги і поїхали далі диким кам'янистим плато вздовж кручі, що спускалась до моря. Океан все ще кипів пінявими хвилями. Коли ми спускалися по схилу руслом висохлого струмка, в мене відірвалося стремено, однак мені пощастило сховати його непомітно для Лазаруса. Далі я вже їхав з одним стременом. Шлях дедалі гіршав. До того ж, чим ближче ми були до мети, тим більше Лазарус хвилювався. Він попросив мене їхати швидше, щоб прибути на місце раніше за наших супутників. Ми підігнали коней і випередили інших метрів на двісті. Досягнувши двох великих лавових брил, Лазарус зіскочив на землю, прив'язав коня і попросив мене зробити те саме. Потім він похапцем скинув з себе сорочку й штани, залишившись босий і в самих тільки трусах. Схопивши клубок мотузки, Лазарус помчав до кручі, наказавши мені швидко роздягнутись, взяти курку і бігти за ним. Я запитав його навздогін, де курка, але Лазарус, не зупиняючись, роздратовано буркнув щось незрозуміле. Помітивши стару сумку на його сідлі, я схопив її і, босий, у самих трусах, кинувся слідом за ним. Двоє наших супутників пробиралися між камінням за сотню кроків од нас. Я наздогнав Лазаруса біля самої кручі. Не обертаючись, він схвильовано і нерозбірливо буркнув, щоб я з'їв куприк — і дав йому невеличкий шматок м'яса, коли він повернеться. І Лазарус зник за краєм урвища, навіть не відповівши на моє запитання, чи мені їсти зараз, чи чекати його.

В сумці я знайшов обскубану печену курку, загорнуту в бананове листя. Я довго мучився, поки в спотвореній курці знайшов потрібне місце, і відломив його саме тоді, як з-за скелі з'явився Лазарус. Я засунув куприк у рот і почав жувати, а йому відломив шматок від грудей. Він його миттю проковтнув, озираючись навколо, наче дикий звір.

Це була незвичайна церемонія: люди в трусах на самому краю урвища! Тим часом прибули наші супутники і позлазили з коней. Лазарус попросив мене відщипнути кілька шматочків м'яса й порозкладати їх на камені. Коли я це зробив, він полегшено зітхнув і заявив, що тепер ми можемо їсти курку самі і дати нашим супутникам.

Лазарус все ще дуже квапився; він накинув зашморг мотузки на круглий камінь, що з'єднувався із скелею тільки грудкою землі, а другий кінець її спустив у провалля. Потім він знову зник за краєм скелі, не тримаючись за мотузку і навіть не перевіривши, як закріплений зашморг. Я поглянув на нього згори і обережно спитав, чи міцно тримається мотузка. Лазарус здивовано зиркнув на мене і відповів, що сам він не буде нею користуватись, а мені ж нічого боятись: хіба може зі мною трапитись щось погане?

Репутація надприродної людини не завжди буває приємною. Я почував, що мотузка дуже стала б мені в пригоді, та боявся доторкнутись до неї, знаючи, як ненадійно вона зав'язана. Тому я, в самих трусах, так же, як Лазарус, почав спускатись, тримаючи до того ж у зубах ще й загорнуті в папір ножиці, які він наказав мені взяти з собою. Я поганий альпініст і з жахом думав про те, що мене чекає. Обережно посуваючись, я намацав ногою вузенький виступ, але за що схопитись руками? Підо мною була стрімка круча в сорок чи п'ятдесят метрів заввишки, а внизу, між гострих лавових каменів, клекотіли й пінилися зелені хвилі. Далі простягався пустельний голубий океан, але під нами у скелях лютувало справжнє морське чудовисько: дико ревучи, воно стріляло довгими язиками з пащі, повної гострих лавових зубів, готове жадібно проковтнути все, що спаде згори. Мені дуже не хотілось потрапити в цю пащу. Доводилось тільки щосили притискатись до скелі, бо від найменшого необережного руху я міг втратити рівновагу. З випрямленою спиною, легко, ніби канатоходець, Лазарус боком повільно посувався вздовж скелі, показуючи мені дорогу. В мене раптом зовсім зникла цікавість до його печери, я проклинав усіх аку-аку острова, не виключаючи й свого власного, що вплутали мене в цю історію. Як я хотів повернутись нагору, поки ще не пізно! Та на це я теж не міг зважитись, тому обережно спускався далі за, Лазарусом, міцно притиснувши до скелі щоку, тулуб і випрямлені руки.

Більше вже я ніколи не полізу по лавових скелях у трикотажних трусах! Петлі чіплялися за кожний найменший виступ: труси ніби прибивали мене цвяхами до скелі, і щоразу доводилось шарпатися, силою відривати їх від каміння. Коли б Лазарус забажав мати для охорони печери справді лихого аку-аку, то цього невидимого сторожа слід було б посадити на вузенькому виступі, щоб він тягнув людей за труси саме в найнесприятливіші хвилини, коли найбільше хочеться майнути тінню повз небезпечне місце. Поки я отак посувався, раз у раз відриваючи труси від каміння, Лазарус легенька на пальцях зліз на інший виступ, ні разу не дряпнувшись.

Спускаючись по кривій лінії, ми в одному місці натрапили на нашу мотузку, що вільно спадала вниз. Намагаючись якнайменше налягати на неї і міцно чіпляючись руками й ногами за лавові скелі, я досягнув маленького виступу, де вже стояв Лазарус. Він витягнувся вздовж скелі прямо, як олов'яний солдатик, явно не маючи наміру йти далі. Це було неприємне місце для зупинки: виступ мав фут завширшки, і ми вдвох ледве помістилися на ньому.

Але печери ніде не було видно. Лазарус стояв, зберігаючи рівновагу, і непорушно дивився на мене. Раптом він простягнув руку і сказав:

— Давай свою!

Нічого гіршого він не міг придумати в цю мить, коли я стояв, міцно притулений до скелі, в порваних на шматки трусах, тримаючи в зубах ножиці. Лавові виступи, наче корали, впились мені в спину. Я подав йому руку, і він міцно стиснув її:

. — Обіцяй, що поки ти будеш на острові, нікому й слова не скажеш про те, що зараз побачиш, — попросив він. — Своїм людям ти можеш сказати, але вони нехай мовчать.

Не випускаючи моєї руки, він пояснив, що його сестри шаленітимуть, коли почують, що Лазарус устряв у таку історію. Покинувши острів, я можу вільно про все говорити, бо навіть якщо «Пінто» донесе до остров'ян якісь чутки, то Лазарус скаже, що просто зробив для мене копії, і через кілька місяців усе забудеться.

Я пообіцяв виконати його прохання. Лазарус випустив мою руку і запропонував подивитися вниз у провалля. Я — витягнувся, скільки міг, і глянув прямо на гострі лавові зуби у водовороті хвиль. На відстані людського зросту під нами я помітив ще один виступ, схожий на той, на якому ми стояли, а далі аж до моря йшла стрімка стіна.

— Ну, то де вхід? — гордо спитав Лазарус.

— Не можу визначити, — відповів я, бажаючи тільки, щоб усе це якнайскоріше скінчилося.

— Он там, під твоїми ногами, — сказав він, показуючи на виступ унизу.

Лазарус притримав мене, і я нахилився ще нижче, але нічого не побачив.

— Щоб потрапити в печеру, ти повинен точно повторити всі мої рухи, — заявив він і почав на виступі показувати таке, чого я не бачив відтоді, як перестав відвідувати школу танців. Я повинен був, починаючи з правої ноги, виконати ряд точно розрахованих рухів і пів оборотів, потім стати на коліна й лягти на живіт. Лазарус попросив мене придивитися до рухів цього важкого танцю і почав виконувати його. Я бачив, як він ставив руки й ноги, як звивався, наче вугор, внизу на виступі, як опустився на коліна і ліг на живіт, потім у повітрі мелькнули його ноги і він зник.

Я довго стояв сам і ще виразніше чув сердитий рев хвиль, що сповнював своїм шумом усе навкруги. За кількасот метрів на захід, де пустельний берег так само стрімко, обривався у воду, я помітив фотографа. Він стряв на самому краю скелі і фотографував пейзаж в останніх променях вечірнього сонця. По океану пливли піняві хвилі: он у тому місці ми вранці кружляли, намагаючись помітити Лазарусову печеру.

Нарешті на виступі з'явилася рука з страшною кам'яною головою, потім виліз і сам Лазарус. Він повторив у зворотному порядку ті самі рухи і знов опинився поруч мене.

— Ключ, — пробурмотів Лазарус, простягаючи мені кам'яну голову.

Він попросив передати йому загорнуті в папір ножиці. Я щосили притиснувся до скелі, вийняв одною рукою з рота ножиці і подав їх Лазарусу, а в другу руку він вручив мені кам'яну скульптуру. Цього разу за «ключ» правила голова з великими булькатими очима, з бородою ї зловісними рисами обличчя. Довга шия тягнулась ззаду горизонтально, як у тварини.

Лазарус попросив покласти «ключ» на невеличкий виступ на рівні моєї голови: тепер настала моя черга робити карколомний спуск до печери. Місця було так пало, а небезпека впасти така велика, що я швидко відчув необхідність точного повторення кожного руху Лазаруса. Аж після того як я повернувся настільки, що зміг стати на коліна, мені пощастило побачити вхід, який ховався за іншим виступом. Отвір був такий малий, що мені не вірилось, як у нього може пролізти людина. Ті, що знайшли цю печеру, повинні були жити поблизу й мати доволі часу, щоб вивчити кожну п'ядь навколишньої місцевості. Лазарус сказав, що печера зветься Моту Таваке, що означає «Скеля тропічного птаха», а саме місце знаходиться біля підніжжя Ваї-матаа на рівнині Ханга-о-Тео і носить назву Омохі. Печера колись належала Хатуї, дідові матері Лазаруса.

Я стояв рачки на невеличкому виступі, а вузенький отвір у печеру виходив на інший, ще менший виступ на тому самому рівні, але дещо збоку. Щоб добратись туди, мені довелось нахилитися вперед і вбік і схопитись за його край. Лежачи на животі, я засунув руки й голову в отвір за другим виступом. Ноги мої все ще лежали на першому виступі, а живіт висів над проваллям. Отвір, у який я намагався протиснути своє тіло, був такий вузький що я кілька разів вилізав з трусів. Каміння різало мені ноги й спину; тут не було піску, а тільки гостра, як залізо, лава. Спершу я не бачив перед собою нічого, крім дуже тісного проходу й тьмяного світла. Й довго лежав, махаючи над проваллям ногами, а коли, нарешті, підтягнув їх до себе, то помітив, що прохід трохи розширився, хоч стеля ще притискала мене додолу. Й почав тепер розрізняти навколо себе якісь контури і враз біля самого вуха помітив скульптурне зображення спарованих черепах. На другому боці стояла маленька статуетка того самого типу, що й гігантські фігури в Рано Рараку.

Я протиснувся ще трохи, і тут стало просторіше. Невдовзі я міг уже сісти й оглянути печеру, до якої крізь невидимий отвір проникало світло. Уздовж стін, просто на сухій кам'яній долівці, стояли й лежали дивовижні скульптури, складені в кілька рядів. Тут не було ні мат, ні трави. Спереду, на відстані п'яти-шести метрів, шлях мені закривала велика фігура, безумовно чоловічої статі, з грізно піднятими над головою руками. Зігнувши трохи коліна, ідол, здавалось, присів серед інших статуеток. Позад цієї скульптури містився виступ, на якому лежало два скелети. З маленького отвору в стіні праворуч падало на напівзітлілі кістки слабке світло, тьмяно освітлюючи контури цієї таємничої скарбниці.

Раптом я почув чиєсь дихання так чітко, наче поруч мене хтось був. Виявилося, що це Лазарус втискувався ззовні у вузенький отвір. У печері була така чудова акустика, що я навіть чув, як його голе тіло треться, об і лавові камені.

Залізши всередину, Лазарус без жодних таємничих обрядів присів біля мене навпочіпки. В темряві він скидався на негра, світились тільки його великі очі й зуби. Лазарус тепер знову був таким яким я знав його під час нічних відвідин табору. Він показав на велику фігуру з застережливо піднятими руками, що виділялась серед інших скульптур. Фігура нагадувала регулювальника вуличного руху, що направляв процесію скульптур з обох боків печери до виходу.

— Ось найголовніший камінь, — пояснив Лазарус. — Це вождь печери, древній король.

Про інші речі Лазарус нічогісінько не знав: на всі мої запитання він лише здвигав плечима і відповідав «не знаю». З певністю він міг розповісти тільки про два плоских кам'яних круги, на яких було вирубано символічні знаки. Лазарус сказав, що це зображення сонця й місяця. Нам можна було розмовляти в повний голос, але навколишнє оточення й акустика якось самі собою змушували нас до шепоту.

Лазарус деякий час повз зі мною, потім виліз, щоб привести Білла; зваблювати фотографа на цю небезпечну прогулянку я не хотів. Згодом я почув, як Білл пошепки лається у вузькому проході. Він виріс серед Скелястих гір, і його не лякали провалля й кручі, але таких щурячих нір він не бачив у горах Вайомінга.

Протиснувшись усередину, Білл деякий час сидів мовчки, сліпо оглядаючись довкола, бо його очі ще не звикли до темряви. Раптом він голосно скрикнув, побачивши біля себе фігури. Лазарус прибув слідом за Біллом і приніс ліхтарик, щоб ми могли докладніше оглянути кожну скульптуру. В той час як більшість фігур в печері Атана були подряпані і потерті від того, що їх часто чистили й мили, — в печері Лазаруса на скульптурах не видно було жодного пошкодження. В печері Атана, вистеленій матами й сіном, я почував себе, ніби в оселі якогось чарівника, тут же все скидалось на якесь старовинне сховище.

Ми спитали Лазаруса, чи він коли-небудь миє камені.

Виявляється, що ні. В цьому не було потреби, завдяки протягу повітря тут зовсім сухе і пліснява не заводиться.

Ми й справді відчули, що з отвору в печеру проникає струмінь сухого холодного повітря. На твердих, як залізо, стінах не виявилось ні плямки плісняви, кістки скелетів теж були сухі. А в Атана стіни печери відразу за входом були вкриті тонким шаром ніжнозеленого моху.

Тут у печері час минав непомітно. Вибравши кілька найцікавіших скульптур, ми домовились, що Лазарус і Білл вилізуть назовні і візьмуть від мене фігурки, які мені треба було просунути, не подряпавши, крізь вузький отвір. Це було багато легше сказати, ніж зробити: нести що-небудь так, щоб не пошкодити його, та ще й освічувати ліхтариком шлях зовсім неможливо в таких умовах. І взагалі, як повзти самому, коли руки зайняті? Тільки тепер я оцінив спритність Лазаруса, що лазив сюди сам уночі і лиш один раз трохи подряпав скульптуру — морду звіра.

По черзі пересуваючи перед собою кілька каменів, я дістався до кінця виходу і почув здивований крик Білла, але за шумом прибою не зміг розібрати слів. Шлях був загороджений скульптурами, і я не міг лізти далі, поки Лазарус не забере їх від мене. Я виглянув назовні слідом за рукою Лазаруса і раптом зрозумів, що сталося: там було цілком темно, наступила ніч.

Лазарус узяв від мене один за одним усі камені і передав їх далі Біллу. Коли отвір було звільнено, я виповз назовні і не впізнав навколишньої місцевості. При тьмяному світлі молодого місяця ледве можна було розрізнити контури скелі. Коли я, нарешті, опинився в безпечному місці на плато, я весь тремтів, коліна в мене підгиналися. Я переконував себе, що, можливо, я дуже змерз. Адже в печері було холодно, а ще гірще стало, коли я голий виліз на нічний вітер.

Поки ми з Біллом видиралися нагору, Лазарус устиг ще раз спуститись в печеру з двома сувоями матерії, які повинні були залишитись там.

Ми швидко одяглись і, жадібно ковтаючи гарячий кофе з термоса, показували фотографу свою нічну здобич. Я помітив, що Лазарус трохи покашлює, і Білл теж признався, що не зовсім добре себе почуває. Ми знали, що після відвідин «Пінто» в селищі почався коконго. Хоч цього разу хвороба лютувала не так, як завжди, все ж таки вона була небезпечна. Я дуже боявся, що коли Білл чи Лазарус захворіють, то останній, сповнений забобонів, не тільки не переборе страх перед аку-аку й табу, але ще дужче боятиметься.

Білл мав непромокальну куртку, я дав свою Лазарусу, а сам узяв мішок з цінними фігурами. Перш ніж іти до коней, Лазарус при тьмяному світлі місяця докладно оглянув усе навколо, щоб часом не залишилося клаптя паперу чи якогось іншого сліду. Потім наш караван вирушив у дорогу.

Мішок був важкий, а місцевість надзвичайно кам'яниста, і триматися на коні в сідлі з одним стременом виявилось нелегко. Та ось ми досягли стародавньої брукованої дороги, і я, під'їхавши до Лазаруса, зауважив, що в печері не виявилось злих аку-аку.

— Це тому, що я спустився туди першим і сказав потрібні слова, — спокійно відповів він.

Що це були за слова, я так і не дізнався. Я не дізнався також, чому треба було лізти роздягненим у печеру, де завжди гуляє вітер. Можливо, печерний аку-аку дуже старомодний і звик бачити відвідувачів тільки з набедреними пов'язками? Спитати про це я не наважувався: адже Лазарус думав, що я все знаю про аку-аку не гірше за нього, коли навіть не краще.

Ми мовчки їхали шляхом, тільки копита коней цокотіли на бруківці. От почулося скрипіння самотнього вітряка в Ханга-о-Тео. Крізь хмари, що пливли по небу, раз у раз витикався молодий місяць і зацікавлено заглядав у мішок з скульптурами. Ніч була повна таємниць. Віяв холодний вітер, і ми не зупинились на водопій біля вітряка, як звичайно, а погнали коней далі: адже Лазарус кашляв.

Тими днями, коли ми проникали в потаємні печери, по острову Пасхи разом з аку-аку мандрував інший страшний привид. З'явившись кілька тижнів тому, він ходив із хати в хату, і ніхто не міг зачинити перед ним двері. Він ставав усе настирливішим і невдовзі добрався до нас в Анакену. Привид залазив всередину через рот і ніс ошаленів по всьому тілу. Приїхавши зайцем із-за океану, він прокрався на берег під назвою коконго.

Бургомістр тільки двічі встиг сходити по камені, як коконго постукав і до його дверей. Він ще кілька днів кріпився, але, зрештою, мусив злягти. Коли я відвідав його, він щасливо посміхнувся і сказав, що коконго звичайно лютує гірше, ніж зараз: він, напевно, швидко видужає.

Через тиждень я знову пішов до нього. Тепер бургомістр лежав уже в сільській лікарні. Я привітався з новим лікарем, який прибув замість колишнього кораблем «Пінто», і попрямував до маленької палати, де лежали кашляючи, хворі на грип. Я не міг знайти серед них бургомістра і вже почав хвилюватись, як раптом в одному кутку піднявся на ліктях худий, старий, виснажений чоловік і заговорив до мене хрипким голосом:

— Сеньйоре Кон-Тікі, я тут.

Побачивши бургомістра, я дуже злякався.

— Запалення легенів, — прошепотів лікар. — Йому було дуже погано, але я сподіваюсь, що ми врятуємо його.

Бургомістр лежав блідий, як мрець, з запалими щоками і судорожно посміхався своїми тонкими губами. Ледь помітним кивком він запросив мене сісти на край ліжка і прошепотів на вухо:

— Усе буде гаразд. Коли я видужаю, ми разом звершимо великі діла. Коконго забрало в мене внучку. Вона з неба покаже мені шлях. Я розумію, що це не кара. Тільки почекай, сеньйоре Кон-Тікі, ми з тобою ще будемо робити великі діла.

З важким серцем я покинув лікарню. Страшно було бачити завжди веселого бургомістра в такому стані. Він так дивно поводився! Я так і не міг зрозуміти, на що він натякав. Можливо, він говорив так недоладно й очі в нього блищали з гарячки? Звичайно, дуже добре, що цей надто забобонний чоловік не вважав свою хворобу карою аку-аку. Хоч це здалося мені дивним.

Минали дні. Внучка бургомістра була єдиною жертвою коконго. Сам він згодом настільки поправився, що перебрався додому. Коли я зайшов відвідати його, він так само дивно посміхався, і хоч температура в нього спала, однак він повторював ті самі загадкові слова. Першого тижня бургомістр був надто кволий, щоб повернутись до своєї бригади в Анакену. Він залишився вдома зі своєю дружиною, і ми постійно посилали йому масло та іншу ситну їжу, щоб він якнайшвидше видужував.

Наймолодший брат бургомістра, маленький Атан, цього разу не захворів на коконго і зовсім перестав боятися кари аку-аку. Позбувшись відповідальності за печеру і пов'язаного з нею страху, він став зовсім іншою людиною. Замість кари він дістав велику нагороду і міг тепер спокійно глядіти в майбутнє. За поняттями остров'ян, Атан став багатою людиною. Одежу і гроші він сховав у своєму природному сейфі під землею. Атан і не думав, вважати тяжку хворобу бургомістра карою за порушення табу. А втім, він навіть не підозрював, що брат теж носив камені з своєї печери. Атан все ще радив мені спитати бургомістра про його печеру, як тільки той видужає, бо вона найважливіша з усіх печер.

Лазарус також майже не хворів. Вранці другого дня після нашої поїздки до його печери він з'явився перед моїм наметом і, кашляючи, хрипким голосом спитав, як я себе почуваю.

— Чудово, — відповів я.

Лазарус зрадів цьому. Добре, що він не спитав про Білла, бо сьогодні той почував себе набагато гірше. Кілька днів Лазарус кашляв і приймав ліки, але хвороба пройшла, і він не лягав до ліжка. Він теж дістав добру винагороду для себе й для сестер. В той час як сільський лікар боровся з коконго в селищі, експедиційний лікар мав по вуха роботи з нашими людьми, яких тепер набиралось до ста чоловік. У нас було доволі антибіотиків та інших ліків, які дуже згодились остров'янам, що працювали на розкопках. Всі вони дуже любили таблетки від болю голови і, коли ми не бачили, їли їх, як цукерки.

Ми відбивали хвилі коконго одну за одною і, невдовзі почували себе впевненіше. Та біда ніколи не приходить сама, і тут сталася подія, яка наробила в селищі чимало галасу.

Якось, сидячи у себе в хаті, повній печерних каменів, і чекаючи на машину, щоб завезти їх до табору, бургомістр пережив великий страх. Уже було досить того, що капітан забрав у машину черниць, як тут ще неждано перед приїздом капітана постукав до дверей Гонзало і помітив кам'яного омара, якого бургомістр не встиг заховати.

— Це старовинна річ, — заявив Гонзало, жадібно схопивши з долівки скульптуру.

— Ні, нова, — збрехав бургомістр.

— А я кажу, що вона старовинна, — наполягав Гонзало.

— Я її сам навмисно зробив такою, — відповів бургомістр.

Врешті Гонзало довелось здатися.

Прибувши до табору, бургомістр зразу розповів про випадок з Гонзало і просив мене нізащо не промовитися нікому, що він узяв камені з родової печери.

— Сеньйор Гонзало, мабуть, про щось здогадується, — недовірливо заявив бургомістр. — Він ніяк не хотів повірити, що я сам зробив омара.

Після цього до намету зайшов Гонзало і теж розповів про це саме, щиро переконаний, що розгадав таємницю печер.

— Бургомістр тебе обдурює, — сказав він. — Я бачив надзвичайно красивого омара, і бургомістр заявив, що сам його зробив. Гляди не попадися, коли він прийде І скаже, що скульптура з печери.

Він був страшенно здивований, почувши, що бургомістр уже приніс мені омара і розповів усе про відвідини Гонзало.

Бургомістр тепер був насторожі і, з метою самозахисту, розпустив у селищі чутку, що сам робить дивовижні скульптури. Коли почався грип і бургомістру довелось лягти в ліжко, якось увечері до нього завітали Гонзало й Ед. Вони зустріли на подвір'ї бургомістрового зятя Ріророко і не встигли привітатись до нього, як той почав хвалитись, які чудові скульптури виготовляє його тесть з каменю. Бургомістр має спеціальні різці, якими: робить омарів, тварин і човни; потім він миє їх водою І натирає банановим листям, щоб фігурки скидалися на старовинні.

Ні Ед, ні Гонзало самі не питали про камені в бургомістра, тому ще більше здивувались цьому щирому признанню і відразу розповіли про це мені. В той час бургомістр лежав безпомічний в ліжку з високою температурою і не міг ні робити фігурок, ні носити їх з печери. Але Гонзало насторожився і намагався дізнатись про все в остров'ян. Він працював з Біллом у Вінапу і мешкав у селищі.

Саме в цей час одужала красуня-жінка Естевана… Вона вилікувала свою хворобу і тепер щоночі разом в Естеваном ходила до печери, забирала камені і запирала їх на замок у повітці. Я відмовився від спроб потрапити до її родинної печери, тої самої, про яку найперше дізнався.

Я розповів Гонзало, що чекаю цілий віз скульптур з печери жінки Естевана. Якось увечері він, прогулюючись поблизу дому Естевана, помітив на сусідньому подвір'ї купу необроблених кусків лави. В ньому з новою силою виникла підозра. Гонзало поклав собі за мету кувати залізо, поки воно гаряче.

Того ж дня в селищі сталось нещастя. Одна жінка розтоплювала біля хати у великому казані сало, а круг цеї бігав і грався її хлопчик. Раптом він спіткнувся й упав просто головою в казан. Мати принесла його до лікарні, і тепер він лежав весь забинтований.

Наступного дня до мене прийшов Енліке з дуже похмурим обличчям, той самий, який потім ходив з нами до печери Атана. Кілька днів тому він сам приніс мені невеликий мішок із скульптурами. Я знав, що Енліке — дядько дитини, яка попеклася, а похмурий вигляд свідчив про те, що він мав намір звинуватити мене за нещастя: адже я упросив його піти до печери. Справа повертала на зле. На острові майже усі так чи інакше були ріднею і будь-яке нещастя тепер можуть вважати за кару тим, хто ходив до печер.

Енліке попросив мене піти з ним за аху, на якій, стояла піднята статуя.

— Сталось нещастя, — почав він стиха, — в селищі зчинять галас. Естеван і його дружина сидять дома і плачуть. Сеньйор Гонзало заявив, що вони самі робили скульптури й обдурювали сеньйора Кон-Тікі.

— Дурниці, — сказав я. — Хіба варто через це плавати? Їдь і скажи Естевану та його дружині, що все в порядку. Я не серджуся.

— Ні, не в порядку, — заперечив Енліке заклопотано. — Скоро збунтується все селище. Якщо камені виявляться новими, то люди сердитимуться на Естевана і його жінку, що вони хотіли обдурити сеньйора Кон-Тікі. А коли камені виявляться старими, всі ще більше лютуватимуть, що вони розголосили таємницю своєї печери. Тепер всі на них гніватимуться.

Енліке не згадав про нещастя з дитиною. Очевидно, він вважав це бідою брата, а не своєю. А брат не приносив мені каменів, хоч згодом я дізнався, що в нього також є печера.

Того вечора я обробляв проби квіткового пилу, взяті в болоті кратера, і навіть не виходив з намету, але наступного вечора капітан одвіз мене до селища, і я зайшов до хати Естевана. Господар сидів на ослоні, а його жінка лежала на ліжку, обоє з почервонілими від сліз очима. Ми щиро привітались, але Естеван знову заплакав. Він пояснив, що вже два дні вони не можуть ні їсти, ні спати, лише плачуть і плачуть. Адже Гонзало заявив, що Естеван робить фальшиві камені, щоб обдурити сеньйора Кон-Тікі. Він побачив купу лавових уламків на сусідньому подвір'ї і вирішив, що Естеван збирає матеріал для своїх фігурок. Того, що сусід щось собі добудовує з того каміння, Гонзало не помітив.

Я намагався, як тільки міг, заспокоїти їх. Ми мали з собою кілька речей, які подарували їм, і, прощаючись з нами, вони пообіцяли поїсти, лягти в ліжко і більше ні про що не думати.

Спустившись трохи тою самою вулицею, ми постукали в двері до бургомістра. Ми застали його в ліжку дуже пригніченого. До бургомістра щойно приходила йога грізна тітка Таху-таху і, не знаходячи собі місця від злості, розповіла, що чула в селищі, ніби він обдурює, мене. Бургомістр, мовила вона, хороший і сеньйор Кон-Тікі теж хороший, тому не слід його обдурювати. Він не міг розповісти тітці, що давав мені старі камені, бо ще не дістав від неї дозволу виносити щось з древньої печери Оророїни. Тому бургомістр сказав, що він зараз хворий і що пояснить їй усе, коли видужає.

— Молоді люди сердяться недовго, — сказав бургомістр. — А такі старі можуть по три дні й словом не озватися.

Він давав тітці сувій матерії і пачку сигарет як дружній подарунок од мене, але вона кинула їх на долівку, заявивши, що не візьме жодної речі, одержаної» обманом. І тільки коли він сказав, що це не його речі, а подарунки, передані мною спеціально для неї, вона підняла їх і вискочила за двері.

Ми намагалися заспокоїти хворого бургомістра, але виявилося, що це не так легко зробити. Тітка належала до старшого покоління його родини, і це давало їй особливі права, та й, крім того, треба зважати на її мудрість. Таху-таху небезпечна жінка. Коли вона розгнівається, то може вбити людину, варто їй тільки закопати в землю курячу голову.

Чутки про Естевана й бургомістра сколихнули все селище. Дехто приходив і божився, що на острові немає потаємних печер: хіба можна вірити всяким небилицям? Навіть якщо й були якісь печери, то входи до них давно забуто. Коли хтось і приносив мені скульптури, то він робив їх сам: на острові таких фігур немає.

Дехто заперечував існування печер так щиро, що, безумовно, сам вірив у те, що казав. Але були» й такі, — що справляли на нас інше враження: намагаючись переконати нас, що печер не існує, вони нервували і були дуже налякані. Особливо відрізнялись серед них кілька старих остров'ян. Вони будь-що хотіли переконати нас, що на острові тепер немає нічого, крім овець і великих статуй.

Протягом багатьох днів усі, хто мав хоч який-небудь зв'язок з остров'янами, обережно намагалися вияснити, де ж все-таки правда, але їм кожен говорив по-різному.

Якось Ед, спустившись до нас із Оронго, заявив, що, на його думку, потаємні печери все ж таки існують, треба лиш остерігатись фальшивих підробок. У своїх робітників він зумів вияснити, що речі з печер час від часу виносять сушити. Деякі з них загорнуті в очерет тотора.

Білл теж був спантеличений чутками, якими жило селище. Щоб краще познайомитись з життям місцевих жителів, він переїхав жити від губернатора до одного остров'янина. Якось у неділю Білл зупинив мене біля церкви і прошепотів:

— Я обіцяв тримати все в таємниці, але одну річ я все-таки скажу тобі. Потаємні печери на острові є, і в них зберігаються такі камені, які тобі вже приносили.

Потім до мене прийшов Гонзало. Він був дуже засмучений тим, що так розворушив селище. Тоді він щиро вірив, що виявив шахрайство, але тепер сталось таке, що де із чому переконало його і примусило змінити думку. Якийсь місцевий хлопчик признався Гонзало, що одна стара остров'янка послала його до потаємної печери в Ханга Хему, щоб він узяв звідти кілька фігурок для сеньйора Кон-Тікі. В першій частині печери хлопчина знайшов кам'яну курку, якийсь «ключ» і два черепи. Але прохід до другої частини печери був завалений, і він не зміг добратися туди, де, за словами бабусі, лежали скульптури, загорнуті в очерет тотора.

Почувши цю історію, Гонзало так запалився, що обняв хлопця і тиснув його доти, доки той не пообіцяв показати, де знаходиться печера. Гонзало вирушив на пошуки і справді знайшов таку печеру, як описував хлопець: з двома черепами і прорубаним у боковій стіні отвором до тунелю. Сам тунель дійсно був засипаний. Але Гонзало помітив тут і щось важливіше. Хтось був у печері після хлопця і завзято копав землю на долівці і в стелі над місцем завалу. Гонзало пощастило протиснутись у триметрову щілину в стелі над завалом, і він по бачив, що на дні її хтось прокопав отвір униз просто в тунель. Він засунув туди руку і дістав жменю землі і шматочки зітлілого тотора. Хтось уже побував тут і забрав камені з упаковки.

Я спитав Гонзало, чи він не знає, хто саме була ця остров'янка. Він сказав, що то мати Аналоли.

Для мене це було дуже важливе відкриття: адже мати й сестра Аналоли колись з піною на губах захищали чотири кам'яні голови, які молода пара знайшла біля огорожі селища і хотіла мені продати. Бабуся добре вилаяла молоде подружжя, назвала їх злодіями і дуже зраділа, коли я велів перевернути камені вниз обличчям, навіть не доторкнувшись до них. Тепер вона хотіла віддячити мені й принести фігурки з своєї печери.

Я подякував Гонзало за важливі вісті і разом з капітаном поїхав із селища. Сидячи в машині, я мимоволі посміхався. Виходить, мати Аналоли теж має печеру/ В мене були особливі підстави добре запам'ятати це.

Сонце вже спустилось в океан, і почало сутеніти. По дорозі додому нам треба було ще заїхати на вівцеферму Ваїтеа і набрати до табору води. Управительницею ферми була Аналола. Вона завжди виходила побалакати, коли ми приїздили по воду. Аналола славилась як найвпливовіша жінка на острові. Це була струнка красуня з розкішним чорним волоссям і веселими карими очима. Можливо, через широкуватий ніс і товстуваті губи їй не дали б призу за вроду в нашій частині світу, але тут, на Тихому океані, вона вважалась некоронованою королевою острова. Вона була розумна й чесна, і всі її шанували.

Коли ми зупинились у Ваїтеа біля крана єдиного на острові водопроводу, Аналола та її дві подруги вийшли з ліхтариком допомогти нам набрати води. По воду завжди приїздив сам тільки капітан, і останніми днями Аналола кілька разів говорила йому, що бургомістр обдурив сеньйора Кон-Тікі.

— Ніяких потаємних печер не існує. На острові ні в кого немає кам'яних фігурок, — запевняла вона. — Я тут народилась і виросла, капітане. Скажи сеньйору Кон-Тікі, щоб не вірив таким чуткам.

Аналола була чесна жінка, не здатна на обман, і врешті капітан почав сумніватися.

— Розумієш, якщо це каже Аналола… — стурбовано заявив він мені. — Адже бургомістр страшенний крутій.

Аналола була, як говорили місцеві жителі, «дитям часу». У неї мало що залишилось від предків. Причетність до цивілізації виявлялась у неї не тільки в одежі та манерах: лише раз я помітив у її карих очах іскорку забобонності.

— Правда, що ти розмовляв з кам'яною статуєю? — запитала якось вона, після того як ми з бургомістром і Лазарусом знайшли китів біля муру в Анакені. — Мати каже, що до тебе в намет приходить статуя і розповідає, де треба шукати.

— Дурниці, — відповів я. — Хіба може кам'яна статуя прийти до намету?

— А чому ж би й ні, ось така, маленька? — відповіла Аналола.

Тепер вона, щулячись від нічної прохолоди, присвічувала ліхтариком, поки ми не втиснули шланг в отвір бака.

— Як поживає твоя мати, Аналола? — обережно спитав я.

— Чого це ти питаєш про неї саме тепер? Вона щойно прийшла до Ваїтеа і зараз відпочиває в мене на ліжку.

Взявши Аналолу під руку, я пошепки попросив її піти зі мною за машину, поки інші набиратимуть воду. В мене виникла цікава думка. Я знав полінезійців, їхню фантазію і любов до таємничості, коли мова йде про священні речі, про які не можна говорити відверто. Я, знав, що мати Аналоли взяла з своєї печери кам'яну курку, і здогадувався, що в печері повинна була бути ще й скульптура собаки. Ці фігури були і в Атана, і в бургомістра, і в Лазаруса.

Ми зупинились під темним евкаліптом.

— Аналола, — сказав я пошепки. — Піди до матері, привітай її від мене і скажи: «курка добра, але собака кращий».

В Аналоли був такий вигляд, ніби вона впала з місяця. З хвилину вона дивилась на мене, роззявивши рота, потім піднялась на ґанок і тихо пішла в будинок. Бак тим часом наповнився водою. Ми. попрощалися з подругами Аналоли і рушили додому в Анакену.

Наступного вечора капітан поїхав, як завжди, по воду і повернувся з докладним звітом. Аналола розповіла йому все, що трапилось із нею того вечора, а капітан точно передав її слова мені. Вона розказала, що коли я тихо заговорив до неї ввечері, серце підказало їй: «Сеньйор Кон-Тікі хоче любові». Але потім, коли я шепнув їй, що курка добра, але собака кращий, вона подумала: «Напевно, сеньйор Кон-Тікі випив багато вина». Однак вона пішла до матері і передала їй мої слова. Аналола ще ніколи не бачила такого дивного виразу на материному обличчі. Та швидко піднялась з постелі й відповіла:

— Тому я й прийшла сюди, щоб піти до печери з тобою та Даніелем Іка.

Аналола розгубилась, такого вона не сподівалась, її мати була Даніелю Іка мама-тіа — тіткою по батьківській лінії. Майбутні відвідини печери так схвилювали Аналолу, що вона не спала цілу ніч. Наступного ранку мати попросила в неї дві курки, шматок баранини й чотири свічки. Аналола спитала матір, чи не чекає вона часом гостей, але та нічого не відповіла.

Наступного вечора капітан приніс нові вісті. Минулої ночі на ферму Ваїтеа прибув Даніель Іка й залишився, там ночувати. Аналола заглянула в шпарку до його кімнати і побачила, що мати її теж сидить там. Вони говорили про похід у печеру, і Даніель умовляв стару не брати з собою Аналолу. Він казав, що Аналола може принести «погане щастя», бо вона — дитя часу і розкаже про печеру кожному, хто близький її серцю.

Вони вирішили піти до печери через два дні і домовились, де викопати уму, щоб спекти курей. Аналола здогадалась, що печера міститься в Ваї-тара-каї-уа, на захід від Анакенської долини.

— Цікаво, — сказав перший машиніст, коли капітан, під час сніданку розповів усе це. — Ми з другим машиністом часто гуляли ввечері в тому місці з такою дивною назвою. Там дуже гарно, є навіть невеличкий зелений гайок, і часто трапляються дикі кури. Ми щоразу зустрічали там старого Тімотео, того самого що робив нам очеретяні човни. Він сказав, що ночує там, бо дуже любить курятину.

Нічний вахтовий з судна заявив, що останнім часом щоранку він помічав у тому напрямку димок.

Нарешті настала та ніч, коли мати Аналоли і Даніель Іка мали йти до печери. Вранці вони повернулись збентежені, і Аналола розповіла, що курей вони, мабуть, десь спекли, але в печеру не потрапили, бо у Ваї-тара-каї-уа цілу ніч лежав якийсь чоловік. Те ж саме повторилось і наступної ночі. Вони впізнали в таємничому. незнайомці старого Тімотео і вирішили, що він теж має там печеру і охороняє її від людей Кон-Тікі. Мати наважилась зробити ще одну спробу: коли ж і цього разу їм не пощастить, то більше ходити до печери не слід. Тоді вона і Даніель відмовляться від свого наміру і повернуться до селища.

Аналола повідомила нас, коли вони надумали втретє йти до печери, і я вирішив на ту ніч виманити Тімотео з Ваї-тара-каї-уа.

Море з вечора було тихе й спокійне. Напередодні дехто з наших хлопців ловив разом з своїми місцевими приятельками при місячному світлі лангустів — створінь, «схожих на великих омарів, тільки без клешнів. На острові вони вважалися делікатесом. Користуючись легким водолазним спорядженням, ми часто наколювали їх у норах під водою, але найлегше ловити їх уночі, йдучи по воді вздовж берега із смолоскипом у руках. Остров'янки чудово вміють це робити. Помітивши здобич, вони наступають на неї ногою, хапають і кладуть у мішок.

Того вечора в казані нашого кока варилось двадцять одно велике червоне чудовисько. Ми мали намір поласувати лангустами в наметі-їдальні. Лазарус приніс мішок щойно зірваних ананасів. Таких свіжих і соковитих ми ще ніколи не їли.

Весь день Тімотео пробув на борту корабля, лагодячи в очеретяного човна, який давно лежав на палубі і дуже зіпсувався. Коли настав вечір і Тімотео хотів повернутись на свій пост у Ваї-тара-каї-уа, я приніс йому добру вечерю і попросив почергувати ніч на судні.

— У нас у таборі фієста[13], — пояснив я. — Весь екіпаж поїде ввечері на берег ласувати лангустами. Море спокійне, так що нічого не трапиться.

Тімотео незадоволено оглянувся довкола. Мені спало на думку, що старий може взяти очеретяного човна і дістатись на ньому до берега, тому я підвів його до барометра і поставив перед ним стілець.

— Коли стрілка впаде до цієї риски, — мовив я, показуючи про всяк випадок на число тридцять, — ти повинен одразу дати сиреною сигнал.

До цього доручення Тімотео поставився надзвичайно серйозно. Вмостившись на стільці і вткнувши носа майже в саме скло барометра, він не зводив із стрілки очей, одночасно відправляючи вилкою до рота їжу. Коли вахтовий і машиністи повернуться на судно, вони покладуть Тімотео спати десь на кораблі.

Поки Тімотео, переповнений почуттям обов'язку, сидів і не зводив погляду з барометра, ми всі зібрались у наметі-їдальні. навколо великого блюда лангустів. А десь у горах, над Ваї-тара-каї-уа, скрадалися в печеру Даніель і стара мати Аналоли. Тепер вони напевно вже одкопають із земляної печі печену курку і, очевидно, не забули взяти з собою свічки, щоб світити в темній скарбниці.

Минула ніч.

Рано-вранці наступного дня Тімотео приїхав з машиністом човном на берег. Не встиг він ступити на землю, як заявив, що йому треба негайно поговорити з своєю жінкою.

— А де ж вона? — запитав я.

— В селищі, — відповів він і, повільно повернувшись, з якоюсь дивною посмішкою глянув на мене й додав: — А втім, може вона сьогодні ночувала в Ваї-тара-каї-уа.

Я був страшенно вражений.

— А як звати твою жінку? — спитав я.

— Вікторія Атан. Але вона любить звати себе Таху-таху[14]. І вона справді трохи чарівниця.

Тімотео виліз на коня, смикнув за поводи й поїхав.

Капітан сьогодні вирушив по воду до Ваїтеа раніше ніж звичайно. Повернувшись назад, він сказав, що мати Аналоли і Даніель пішли до селища, відмовившись від наміру потрапити непоміченими до печери. Коли вони вночі прийшли у Ваї-тара-каї-уа, Тімотео там не було, але натомість сиділа його жінка.

Як Тімотео зумів попередити свою жінку, ми так і не дізнались. Вона змінила його тільки на одну ніч, надалі ж, поки ми не поїхали з острова, Тімотео завжди вартував сам.

Обидві печери у Ваї-тара-каї-уа так і залишились невідомими для нас. Чи передадуть їх Тімотео, Таху-таху та мати Аналоли своїм легковажним дітям, залежить тільки від них самих. А їм треба скоро це вирішувати, бо коли з стариками щось трапиться, ще дві печери з своїми неоціненними скарбами зникнуть у безодні острова Пасхи.

Даніель мав рідного брата-близнюка і зведеного брата. Рідного брата звали Альберто, це той самий остров'янин, що показував колись у селищі дві таблиці ронго-ронго, але потім одніс їх назад до печери, коли вночі до нього з'явився цілий рій аку-аку. Зведеного брата Даніеля звали Енліке Іка. Він походив з королівського роду і мав право носити дворянський титул Арікі-пака. Патер Себастьян і губернатор казали, що це справжній унікум. Він зовсім не вмів брехати, а на острові Пасхи це була рідкісна доброчесність. У нас у таборі Енліке звали «сином вождя» за його горду вдачу, вроду і благородне походження. Він не вмів читати, та за свою непохитну чесність вважався на військово-морській фермі найкращим пастухом. Жив він у кам'яній хатинці біля дороги, що вела до Рано Рараку.

Якось він приїхав до табору і запропонував нам угоду. У нас були великі соснові деревини, якими ми підпирали під час розкопок статуї. Енліке хотів побудувати собі нову хатину, але на острові лісу немає, а йому потрібне дерево. Якщо я згоден мінятися, він за кожні тіш деревини дасть мені великого бика.

— Ти одержиш усе дерево, якщо згодишся принести за нього камені з печери, — заявив я.

Я сказав це навмання, в мене просто несподівано виникла така думка. Я навіть не знав, чи «син вождя» має печеру, але він зовсім розгубився. Деякий час він всіляко намагався звернути розмову на щось інше, але я наполягав на своєму. Побачивши, що йому не уникнути прямої відповіді, Енліке рішуче сказав:

— Але ж, сеньйор Кон-Тікі, я не знаю, де вхід до печери. Я сам хотів би знати, де він.

— А ти пробував пекти курку в уму такапу? — лаконічно спитав я. — Пробував ти робити перед печерою таху?

Енліке був приголомшений і навіть змінився на обличчі.

— Я поговорю з братами, — раптом тихо сказав він. — Сам я вирішувати не можу. Я маю там тільки свою пайку.

Я дізнався, що в одну з його родових печер вхід справді загублено. Але разом з братом Даніелем він є «безправним співвласником» іншої печери, вхід до якої знає тільки Альберто. Він чув, що камені там загорнуті в очерет тотора і що в печері є ронго-ронго та кілька старовинних весел. Але найкращою з усіх речей у печері є вітрильний човен з каменю, якого він назвав вакаохо, і статуя з чорного полірованого каменю завбільшки в половину людського зросту.

Альберто розповідав братам, де міститься печера, але вхід показати відмовився, боячись, що його побачать аку-аку і покарають. Енліке сам не раз шукав печеру, але так і не знайшов.

Знову з'явився «син вождя» аж. через кілька днів. Він привіз нам великих кавунів і, знімаючи їх з коня, шепнув мені, що скоро зможе дістати мені старовинні фігури, його жінка проплакала багато днів, нарікаючи на те, що її чоловік не може знайти входу до власної родинної печери. Але сльози не помагали, і Енліке весь час повертався додому голіруч. Тоді вона напосіла на свого старого дядька, благаючи його допомогти дістати дерево на хату. Від своєї бабусі дружина Енліке знала, що після смерті свого батька вона дістала у спадок частину печери, вхід до якої відомий тільки дядькові. Дядько жив тепер в їхньому домі, і племінниця так йому допекла своїми сльозами, що він пообіцяв показати вхід до печери.

Цим дядьком виявився старий Сантьяго Пакараті, який допомагав своєму братові Тімотео будувати очеретяний човен. Тепер усі чотири брати ловили для нас рибу. Робітників, що працювали на розкопках у Рано Рараку, згідно звичаїв древніх каменярів, я мав забезпечувати також і харчами. Я найняв групу рибалок, котрі, чергуючись, день і ніч ловили рибу та омарів для тих, що працювали в каменоломні. Це дозволило нам скоротити для остров'ян пайку м'яса, рису та цукру, які ми привозили з корабля у величезній кількості і які вмить зникали. Борошно нам довелось тримати вже лиш для себе. Тільки четверо старих братів і далі приходили до табору і одержували там сухарі: вони вмочали їх в кофе і їли, як тістечка. По хліб і тютюн для своїх братів до табору щодня приходив старий Сантьяго, і з ним ми особливо подружилися.

Щоб менше було мороки, ми спробували видати землекопам пайок зразу на тиждень. Але такий порядок неприйнятий на острові Пасхи: після першої ж спроби всі робітники їли й курили цілу ніч, а наступного дня вийшли на роботу сонні, з позеленілими обличчями. Вони непогано провели ніч, з'їли весь тижневий пайок, але тепер, пояснив нам Сантьяго, їм треба дати хоч сигарет, бо інакше цілий тиждень їм нічого буде курити. Довелось знов перейти на щоденний пайок, і всі залишились цим задоволені.

Ощадливість остров'янам не властива. Адже завтра вже інший день. Хака-ле — ось характерна приказка остров'ян. Зміст її приблизно такий: «Це все не має значення». Цю фразу місцевий житель вживає в усіх випадках: коли загубить ніж, розіб'є чашку чи навіть коли згорить його дім. Якось Арне лежав на ліжку в хаті старого Сантьяго і курив. Ненароком він упустив сигарету і, шукаючи недокурка, почав поспішно трусити солом'яний матрац, з якого вже курилось.

— Хака-ле, — сказав старий Сантьяго, з насолодою затягуючись своєю сигаретою. — Закури іншу.

В цій своєрідній атмосфері хака-ле і безжурних посмішок аку-аку були зовсім недоречні. Тому остров'яни намагалися не зустрічатися з ними, але не робили нічого, щоб позубитися їх. Аку-аку чатували на. людей у скелях, приносили їм нещастя.

Старий Сантьяго, цей веселий безтурботний дивак, був завжди задоволений життям і завжди посміхався. Та коли Арне якось сказав, що хоче поставити собі намет біля озера в кратері Рано Рараку і пожити там, обличчя Сантьяго враз спохмурніло. Сам Сантьяго нізащо в світі не ступив би й ногою вночі до цього кратера: за кожною статуєю ховаються аку-аку і свистять у заростях очерету.

Тому я дуже здивувався, коли старий Сантьяго погодився повести нас до печери. З археологів я вирішив узяти Арне, бо він найкраще знав Сантьяго. Крім того, з нами поїхали капітан, штурман і чілієць Санчес, які сподівалися, що їм теж пощастить побувати в печері.

Пізно ввечері наш джип зупинився біля маленької кам'яної хатини при дорозі, що вела в Рано Рараку. З дверей вийшов насторожений «син вождя», його дружина і незнайомий нам юнак, якого Енліке відрекомендував нам як сина Сантьяго.

— А де ж сам Сантьяго?

— Захворів і не може йти з нами. Але він пояснив синові, де печера.

Це була давня казка. Така несподівана зміна програми завжди призводила до того, що доводилось повертатися з нічим. Я вирішив перевірити, чи справді Сантьяго хворий, і зайшов до хати. Господар з жалібним виглядом сидів скоцюрбившись у кутку. Побачивши мене, він почав сухо кашляти. Ні температури, ні якихось інших ознак хвороби в Сантьяго я не виявив. Але з усього було видно: він страшенно жалкує, що дав нам обіцянку.

— Сантьяго, стара шельмо, ти ж здоровий, як бик. Невже ти боїшся аку-аку, коли я з тобою?

Він пожадливо схопив сигарету і затягнувся з такою насолодою, що все його обличчя, аж до вух, вкрилось зморшками.

— У мене болить спина, сеньйоре.

— Тоді ти повинен кинути курити.

— Але вона не дуже болить.

Я ще довго балакав й жартував із старим, поки він, нарешті, скривившись, дуже неохоче не вийшов з хати і не сів у машину. Тепер нас було в джипі дев'ятеро. Насуплений Сантьяго мовчки сидів біля мене і показував дорогу. Від Рано Рараку ми поїхали південним берегом ледь примітною колією вздовж кручі. Дороги ми не бачили, зате добре її відчували — доводилось міцно триматися, щоб не випасти з машини.

— Сеньйоре, це не така печера, в яких зберігають речі, — сказав раптом старик, сподіваючись, що в мене зникне цікавість до неї.

— Значить, у ній нічого немає?

— Ні, дещо є. Я не був там з того часу, як мені минуло сімнадцять років. Мені її показала перед смертю одна бабуся.

Не доїжджаючи до Ваїху, Сантьяго попросив нас зупинити машину, і решту шляху ми пройшли пішки.

Була ясна місячна ніч, коли ми спустились до скелястого берега. Я знову побачив унизу сріблясті хвилі, що штурмували лавові барикади. Сантьяго ніс саморобну мотузяну драбину — дві тонкі мотузки, скріплені кількома поперечними паличками. На краю урвища жінка Енліке передала Сантьяго пакуночок, з якого той витяг печене курча, загорнуте в бананове листя, і попросив мене з'їсти куприк «тому, що він показує печеру мені». В пакуночку був також печений батат, однак мені дістався тільки куприк. Інші ж навіть не' скуштували нічого — решту смачного курчати ми залишили на камінні.

Потім, повернувшись обличчям до моря, Сантьяго раптом заспівав притишеним голосом якусь монотонну пісню. Так само несподівано закінчивши співати, він обернувся до мене і несміливо заявив, що я повинен пообіцяти йому залишити в печері якусь річ, все одно яку. «Такий закон», пояснив він. Печера належить йому, в ній спочивають його далекі предки. Тому Сантьяго в пісні назвав аку-аку ім'я нового законного власника печери.

З цими словами він зачепив мотузяну драбину за лавовий виступ і нижній її кінець кинув в урвище. Я ліг на живіт і, звісивши голову над кручею, присвітив ліхтариком. Під нами теліпалась у повітрі мотузяна драбина — виходить, ми сиділи на карнизі, що нависав над водою. Сантьяго наказав синові роздягтись до трусів: той мав першим лізти вниз. Дуже незручно виявилось триматися за щаблі в тих місцях, де мотузка дотикалася до скелі. Крім того, щаблі були далеко один від одного. Тільки десять метрів відділяли нас від бурхливого моря, але доволі було й двох, щоб упасти і розбитись об каміння, що стирчало з води.

За кілька метрів під нами син Сантьяго раптом зник, теліпалась тільки порожня драбина. Ми висунулись і посвітили ліхтариком, але не бачили його: напевно, хлопець пробрався в непомітний згори отвір. Після нього вниз спустився Енліке і також зник у тому самому місці.

Коли черга дійшла до третього, ми, на свій подив, помітили, що «син вождя» повертається назад так швидко, як тільки йому дозволяють рідкі щаблі драбини.

— Ти щось побачив? — спитав я.

— Так, у печеру веде довгий тунель.

— А що є в печері?

— Ох, цього я не знаю. Я всередину не заходив, бо не звик до печер.

— Хто не звик до печер, той боїться дияволів, — зауважив старий Сантьяго, і «син вождя» погодився з цим. Дружина боялась за нього і тепер явно раділа, що він щасливо повернувся.

Спускаючись драбиною, я боявся не менше за свого, попередника, але зовсім з іншої причини. Я думав про лавовий виступ, за який було зачеплено драбину, і про свої стомлені пальці, що ледве тримались за щаблі там, де вони прилягали до скелі. Щоб дістати одною ногою до наступного щабля, доводилось згинати другу так, що коліно впиралось у підборіддя. Невдовзі я досяг того місця, де драбина вільно висіла в повітрі, і відразу помітив у кам'яній стіні вузький отвір, де зник син Сантьяго. Тримаючись щосили руками за обидві мотузки, я горілиць протискався між ними доти, доки ноги не потрапили у вузький отвір. Я засунув їх майже до колій, а тіло все ще висіло в повітрі в дуже незручному положенні. Чіпляючись долонями й ліктями за драбину; я намагався протиснутись глибше, але обпертись не було об що, а мотузяна драбина від моїх рухів ще далі відходила від скелі. Довелось підтягуватися, чіпляючись п'ятами й пальцями, поки в отворі не опинився живіт. Спина зовсім затерпла, коли я, нарешті, протиснувся всередину настільки, що наважився відпустити одною рукою мотузку і схопився нею за скелю. Коли я хотів відпустити й другу руку, драбина так шарпонулась, — що замалим не витягнула мене назад з отвору. Я повис обличчям догори, тільки наполовину затиснувшись у тунель. А «синові вождя» було за іграшку пробиратися сюди!

Нарешті, залізши цілком в отвір, я відчув себе в безпеці і підбадьорився. Посуваючись ногами вперед, я проповз ще кілька метрів і полегшено зітхнув, досягнувши низької печери. Саме тут Енліке чогось злякався і повернув назад.

Син Сантьяго вже засвітив свічку. Випроставшись, я побачив навколо себе скелети, Тут було поховано далеких родичів Сантьяго. Скелети були загорнуті в мати з побурілого очерету тотора. Очерет зотлів і розсипався від найменшого дотику. Частина кісток від часу набрала дивного голубувато-зеленого кольору. Біля двох скелетів, що лежали поруч з моїми коліньми, я помітив кілька маленьких пакуночків, загорнутих у такий самий зотлілий очерет. Обережно доторкнувся пальцями до пакуночка. Очерет обсипався, але всередині я намацав щось тверде.

Тут нас мало не спіткало нещастя. Намагаючись потрапити з мотузяної драбини у вузький отвір, Арне викручувався в повітрі, як акробат, і зламав собі ребро. Відчувши різкий біль, він ледве не звалився в урвище. Перелом виявився дуже складним. Арне потім серйозно казав, що сам чув, як тріснула кістка.

Ми допомогли Арне пролізти в печеру, і те, що він побачив, змусило його забути про біль. Він терпляче пересувався по низькому незручному гроту. Важко було збагнути, як у давнину остров'яни ухитрялись спускати з кручі через вузький отвір покійників. Правда, патер Себастьян розповідав мені, що були люди, які самі залазили в печери, щоб там померти. Після того, як у минулому столітті на острові ввели християнство і почали змушувати ховати померлих на цвинтарі в Хангароа, деякі старі остров'яни заздалегідь пробирались у свої потаємні печери, щоб залишитись лежати там після смерті. Останній, хто поховав себе живцем, був старий Теаве, внуки якого живуть на острові й досі.

Але тут скелети були загорнуті в очеретяні мати. Напевно, одні люди спускали їх на мотузці до рівня отвору, а інші, що для цього заздалегідь залазили в середину, втягували їх у печеру.

Капітан, штурман і Санчес теж спустилися в печеру. Тільки Сантьяго і «син вождя» з дружиною залишились дожидати нас на плато. Ми фотографували й зарисовували печеру, наскільки дозволяла низька стеля, а потім почали досліджувати те, що в ній було. Всюди на кам'яній долівці валялися скелети, а поряд — єдине, що залишалось тут разом з тілом померлих: маленькі очеретяні згортки. Варто було доторкнутись до них, як очерет перетворювався в потеруху. Кілька згортків розпались уже раніше, і ми могли бачити, що там е. В найбільшому з них була кам'яна фігура жінки. З іншого виглядало подвійне обличчя з чотирма очима і двома довгими носами, які огинали камінь і стикалися з другого боку у вигляді наконечників списа. В глибині печери біля одного скелета ми виявили згорток, на якому очерет не зогнив і не розсипався, коли ми взяли його в руки. Всередині згортка була скульптура омара, дуже схожа на фігурку з печери бургомістра, яка зчинила такий галас у селищі.

В печері містилось тільки десять скульптур, і всі вони були загорнуті в очерет. Дві з них, маленькі статуї чоловічків з дзьобами, були майже однакові. Одну з цих фігурок ми залишили на місці, згідно з бажанням старого Сантьяго.

Щоб повернутись назад, нам доводилось знову лягати на спину і, відштовхуючись ногами, висуватися з отвору настільки, щоб, напружуючи все тіло, досягти руками до мотузяної драбини. Тоді ще залишалося вибратись із щілини і піднятися нагору по мотузяній драбині. Не дуже приємно було робити ці акробатичні вправи над осяяним місячним світлом ревучим прибоєм, особливо для Арне із зламаним ребром. Та все скінчилось гаразд, і ті троє, що стурбовано чекали нас нагорі, подумали, що в Арне просто болить тіло з незвички.

Ми старанно запакували камені і один за одним переправили на мотузці вгору. Коли останній пакуночок опинився вже на кручі і Сантьяго переконався, що одну річ ми залишили в печері, я глянув на печене курча, що лежало на камені. Приємний запах лоскотав мені ніздрі. Не хотілося залишати аку-аку такий ласий шматок! Я взяв курча, і ми гуртом з'їли його.

Але остров'яни рішуче відмовились від їжі і злякано стояли осторонь, поки остання кісточка не полетіла в море.

Побачивши, що аку-аку не покарав мене, жінка Енліке посміливішала і почала глузувати з свого чоловіка за те, що він побоявся полізти в печеру. Чим далі відходили ми від скель, тим хоробрішою вона ставала. І коли ми, втиснувшись у машину, рушили при місячному світлі нерівною дорогою назад, мені стало навіть жаль ставного хлопця, що сидів позад нас. Жінка жартувала і дражнила його доти, доки він і сам не почав сміятися над собою. Хитаючи головою, він запевняв нас, що більше вже ніколи не буде таким дурним і не дасть залякати себе духами чи дияволами. А тепер швидше додому, будувати новий будинок!

Була на острові людина, яка, на відміну від «сина вождя», звикла спілкуватися з духами й дияволами. І сталось так, що наймолодший брат бургомістра Атан, сам того не бажаючи, затягнув мене в самісіньке осине гніздо. Після того як Атан позбувся своєї печери і дістав натомість корисніші речі, він більше не мав сумніву, що такий обмін приносить «добре щастя». В селищі Атан мав багато друзів і жодного ворога: його всі любили. І тепер він дуже обережно почав вивідувати, в кого ще з остров'ян є потаємні печери.

Якось надвечір фотограф, заявивши, що йому треба зробити кілька знімків при вечірньому сонці, разом з трьома машиністами, коком та його помічником залишив табір і вирушив верхи вздовж південного берега острова. Бургомістр, маленький Атан і Лазарус стояли разом з нами біля наметів і махали їм услід руками. Ми ж мали їхати цього вечора до губернатора в гості, і бургомістр з Атаном попросили підвезти їх до селища. Лазарус лишився в таборі. Та не встиг наш джип сховатись за горбом, як він скочив на коня й помчав доганяти фотографа і його супутників. Вони домовились таємно зустрітися в певному місці, так щоб ніхто з остров'ян не знав про це. Вершники напхали повні рюкзаки картонних коробок і кусків мішковини: вони мали забрати а печери Лазаруса всі інші скульптури і в темряві непомітно перевезти їх до табору.

Сам я в супроводі Атана також збирався цієї ночі. в потаємну мандрівку. Атан уже давно підозрівав, що в його зятя Андреса Хаоа є печера. Тепер, нарешті, підозра його підтвердилась.

— Ти пам'ятаєш Андреса Хаоа, сеньйоре Кон-Тікі? Він тобі колись приносив черепки іпу-маенго. І черепки, і цілі глечики, які він показував патеру Себастьяну, сховані в його печері.

Знайомство з Андресом Хаоа було для мене найбільшою невдачею. Він на мене страшенно образився за те, що я, звинувативши його в обмані, не заплатив за знайдені на розкопках біля Аху Тепеу черепки. Маленький Атан все це розумів. Він порадив мені послати Андресу Хаоа дружній подарунок, тоді все влаштується. Я передав Атану кілька доларів та дві пачки сигарет і домовився, що після прийому в губернатора прийду вночі до нього, а він тим часом спробує підготувати зустріч з Андресом.

Десь близько півночі я пішов від губернатора, розповівши йому, що беру участь в потаємних походах у підземелля острова, але мушу про це мовчати і тому до закінчення на острові робіт не можу розповісти жодних подробиць; Губернатор подякував мені за сказане. До нього дійшли дивовижні чутки з селища, але в Ханга-роа завжди розповідають так багато різних небилиць, що ніхто не вірить цим розмовам.

Рівно опівночі я наблизився до маленької хатини Атана. Він сам відчинив мені, і перший, кого я помітив при мерехтливому світлі свічки, був мій давній «недруг» Андрес Хаоа, власник таємничих черепків. Він сидів неголений, скуйовджений, з почервонілими очима. Схопившись із стільця, Андрес раптом обняв мене, назвав братом І заявив, що готовий в усьому мені допомагати. В невеличкій кімнатці зазвучали пишні слова. Маленький добродушний Атан, гордо випнувши груди, почав вихваляти свою мана: вона врятувала нашу дружбу з Андресом, завдяки йому, Атанові, ми знову зустрілись у цьому домі.

Свою могутню мана Атан дістав у спадок від матері. Хоч він наймолодший у сім'ї, мати любила його найбільше і передала йому свою чарівну силу. Атан розповів, що Андреса Хаоа дуже зворушив мій подарунок. Сам Андрес признався, що навіть заплакав, коли побачив подарунки і почув слова про дружбу й мир. Він пояснив, що вскочив у велику халепу, коли тоді приніс мені черепок справжнього маенго. Я відразу зажадав, щоб він показав мені місце, де знайшов його. А він же взяв черепок з своєї родинної печери і показати її мені не міг. Йому довелось повести нас в інше місце, щоб відвернути увагу від печери.

Пояснення Андреса здавалось цілком вірогідним. А тепер, вів далі Андрес, він стільки наслухався про мене від Атана, що хоче дати мені «ключ» від печери, щоб я на власні очі побачив кераміку. Але в нього є брат, твердий як скеля, і спочатку треба його прихилити до себе. Хоч брат і молодший за Андреса, однак батько віддав «ключ» від печери йому. У нього в хаті живе аку-аку, і він страшенно розлютився, коли Андрес запропонував йому сьогодні ввечері передати «ключ» сеньйору Кон-Тікі.

— Ходімо зараз усі до брата, — запропонував маленький Атан. — З допомогою наших спільних мана ми напевно переконаємо його.

У зв'язку з відвідинами губернатора я був у білому тропічному костюмі. Тепер я переодягнувся в заздалегідь приготовані сорочку й штани захисного кольору, і ми вирушили в темряві з селища в північному напрямку. Цієї місячної ночі ми йшли довго і що далі, то більше шептались, то запальніше звучали слова про дружбу й братерство, Атан безмежно вірив у наші спільні мана і клявся, що він чистокровніший норвезький довговухий, ніж я сам. Супутники пояснили мені, що коли молодший брат Андреса, Хуан, спробує влаштувати мені пастку і даватиме «ключ» від печери, я повинен сказати «ні» і схрестити руки на грудях. Коли ж він потім дасть «ключ» своєму старшому братові Андресу, тоді я, подякувавши, можу взяти його з рук останнього.

Вийшовши за межу селища, ми опинились на якомусь пустирі і незабаром наблизились до високої кам'яної огорожі. Позад неї на тлі зоряного неба розкинула блискуче листя бананове дерево, наполовину закриваючи собою білий кам'яний будиночок. Він був без вікон і здавався покинутим. Ніщо не нагадувало про те, що тут хтось живе. Через огорожу вели трухляві сходи з поламаними подекуди східцями. Маленький Атан зважився — він перший зайде всередину і попередить про наш візит. Східці зловісно заскрипіли, коли Атан перелазив через огорожу. Незабаром він був уже біля дверей і обережно постукав. В дверях блимнуло світло: хтось впустив його всередину.

Хвилин через п'ять Атан повернувся розгублений і нещасний. Молодший брат Андреса був непохитний. Треба зайти до нього всім трьом і пустити в хід наших об'єднаних аку-аку.

Ми перелізли через огорожу і попрямували до хатини. Я зайшов першим, інші не відступали від мене ні на крок. Посеред кімнати, в якій не було нічого, крім пофарбованого в білий колір стола і трьох коротеньких лавок, стояли, втупившись у нас настійливим, ворожим поглядом, два здоровенні понурі чолов'яги. Здавалось, ці люди здатні на все, крім жартів. Одному з них було років понад тридцять, а другому десь понад сорок.

Я привітався, вони неприязно відповіли, навіть не поворухнувшись. Молодший брат Андреса стояв з закам'янілим обличчям, ніби індієць з американського фільму, і позирав на мене колючими чорними очима. Навколо рота і на підборідді в нього чорніла шорстка борода, така сама, як і в Андреса, що стояв позад мене. Жителі острова Пасхи не мали звички носити бороду, хоч бургомістр, Атан та інші умудрилися запустити вуса. Хуан стояв, широко розставивши ноги і засунувши руки за пазуху, так, що трохи було видно груди. Примруживши очі, він втупив у мене погляд і, ніби в забутті, повільно сказав:

— Дивись на мого аку-аку. Це його дім. Тепер треба було добре триматись: судячи по їхніх обличчях, зараз боротьба мала бути нелегкою.

— Я знаю це, — відповів я. — Я бачу.

Він відмахнувся від моїх слів, ніби вони дратували його, не зводячи ворожого погляду з мого обличчя, підступив ще ближче і, стримуючи лють, зашипів:

— Покажи мені силу свого аку-аку. Очевидно, Атан дуже розхвалив мене і мого аку-яку, і всі четверо чекали чуда. На їхніх обличчях відбивалось напружене чекання, а бородатий, який стояв переді мною, дивився з викликом і ненавистю. Він здавався п'яним, але це було не так: це було самонавіяння, майже транс. В цю мить він сам був своїм власним аку-аку.

Я підійшов ще ближче до нього, так, що ми майже торкались грудьми один одного.

— Якщо твій аку-аку такий дужий, як мій, — почав я, надаючи своєму голосові відтінку стриманої зневаги, — то пошли його з хати на вершину Оронго, до кратера Рано Као, у Вінапу, до статуй в Рано Рараку, в Анакену, в Хангароа, по всьому острові. Спитай його, чи не змінився острів, чи не стало все краще. Спитай, чи не з'явились із землі старовинні мури, чи не встали невідомі статуї? Коли ж твій аку-аку дасть тобі відповідь, я тебе спитаю: чи треба тобі ще доказів сили мого аку-аку?

Цих доказів виявилось для Хуана досить: він більше не сумнівався і запросив мене сісти поруч з собою на ослінчик.

До маленького Атана знову повернулась впевненість. Разом з Андресом вони почали наполегливо просити Хуана віддати мені «ключ». Невдовзі до них приєднався і похмурий товариш Хуана: він ввічливо доводив йому, що я повинен одержати «ключ».

Але головний герой навіть оком не моргнув. Він сидів, ніби на золотому троні, прямий, як свічка, схрестивши руки на грудях, стуливши рота і випнувши губи, точнісінько, як велетенські статуї. Самонавіянням він звеличував себе в своїх очах і в очах своїх друзів і скидався на самозакоханого знахаря чи могутнього жерця, якого раптом перенесли з минулого в наші дні і одягли в сучасний одяг.

Троє людей покірно стояли перед ним і вмовляли — дати «ключ». Вони просили, молитовно простягаючи до нього руки, один навіть став навколішки, але Хуан сидів, втішаючись їхнім приниженням, повільно повертаючи голову, наче купався в промінні ясного сонця. Час від часу він обертався до мене, намагаючись підкреслити свою духовну силу, свою мана. Хуан мав багато джерел надприродної сили, адже в ньому текла кров найзначніших племен. Крім того, він жив у домі аку-аку, його охороняли з усіх боків аку-аку. За його хатою мешкав наймогутніший аку-аку на острові. Сам Хуан жив перед хатою старої Таху-таху, яка доводилась його дружині тіткою. Більше в них не було сусідів. Трохи нижче, праворуч, стояла самітна хатина. Її власниця померла, і там тепер залишився лише аку-аку. Виходить, Хуана охороняли чотири аку-аку: один за хатою, один перед нею, один збоку і один — у самій хаті. Очі бородатого Хуана блищали: чим більше він бундючився, тим ставав неприступніший, і я поспішив припинити цю церемонію. Я скористався його ж методом: почав всіляко розхвалювати себе. І чим більше росла моя значимість в очах Хуана, тим більше знічувався він сам.

Я розповів йому, що дістав дуже сильну мана від свого могутнього названого батька Терііероо, останнього великого вождя Таїті, який, помираючи, дав мені королівське ім'я Тераї Матеата, що означає «Блакитне небо». Крім того, мені віддав всю свою мана останній вождь Фату-Хіви Теї Тетуа. А коли я прибув на плоту до Рароїа, то одержав ще могутнішу мана: все населення острова влаштувало свято в пам'ять першого свого вождя Тікароа, і мене прийняли в їхню громаду, давши ім'я Вароа Тікароа, тобто «Дух Тікароа».

Цього було досить. Мій противник все більше поступався і нарешті здався. Він повільно підвівся, ми теж устали. Потім, звертаючись до свого суворого приятеля, Хуан сказав:

— Туму, будь свідком!

Слово «туму» я зустрічав раніше в книжках. Це був титул, а не ім'я. Попередні дослідники заявляли, що це таємниче слово збереглося з часів первісного суспільного ладу на острові Пасхи і що сучасні остров'яни не розуміють його і не можуть пояснили. А тепер передо мною стояв справжній живий туму! Виходить, він не зник у минулому, а залишився й досі і навіть активно діє. Атан згодом розповів мені, що Хуан Нагое — туму родини Хаоа, тобто суддя і посередник між братами в родинних справах.

Бородатий фанатик випростався передо мною, а Туму став поруч.

— Вручаю тобі ключ від одної з двох моїх печер, — промовив він таким замогильним голосом, ніби читав смертний вирок.

Інші стояли тихо, як миші. Не чути було ні звуку, навіть полум'я свічки не ворушилося.

Я не знав, що робити: схрестити руки і сказати «ні» чи почекати? Він пропонував мені «ключ», але не показував його. Якусь мить я вагався, потім, не рухаючись з місця і не міняючи виразу обличчя, сухо відповів: «Дякую». Хуан теж довго стояв нерухомо, втупивши в мене свої чорні, як крук, колючі очі. Потім різко обернувся і попрямував до дверей, гордовито закинувши голову.

Всі інші відчули себе трохи вільніше. Маленький Атан витер піт, який заливав йому очі, хоч єдиним джерелом тепла в нічній прохолоді був недогарок свічки, яка замиготіла вслід тому, хто вийшов. Полегшено зітхнувши і жваво жестикулюючи, ці троє являли собою різкий контраст з надутим суб'єктом, який щойно покинув кімнату.

Минуло кілька хвилин, і похмурий хазяїн повернувся, несучи під пахвою плоский легенький згорточок, а в», руці — важкий кошик. І згорток, і кошик були зроблений з очерету. Хуан віддав згорток братові, щоб той поклав його на стіл, а сам з кошиком знову непорушно став передо мною, напружено втупившись у мене поглядом і зовсім не поспішаючи віддати кошик мені. Я теж стояв непорушно, нічим не зраджуючи, що все це мене цікавить. Раптом Хуан обернувся до старшого брата і віддав йому кошик. Андрес, у свою чергу, передав кошик мені;. Беручи, я подякував Хуану, що він спочатку віддав «ключ» братові, а не мені. Однак мої слова на Хуана не вплинули. Він ще мить вагався, потім показав на згорток на столі і знову почав мене випробовувати.

— Що лежить у цьому згортку? — повільно спитав він. — Покажи силу свого аку-аку!

І знову четверо остров'ян чекало відповіді, нетерпляче дивлячись на мене. Від напруження у мене аж голова тріщала. Це був страшний іспит. Я відчував себе ніби в примарному сні, невдача могла мати жахливі наслідки. Згорток був завбільшки з папку і надто плоский, щоб умістити щось кам'яне чи дерев'яне. Гарно обплетений пакунок здавався мені легким і зігнувся, як великий конверт, коли Андрес клав його на стіл. Я знав, що тримаю в руках «ключ» від печери, і вирішив, що згорток на столі теж звідти. Вони були обидва однаково обплетені очеретом.

Раптом я згадав красиві речі з пір'я, які нам часто приносили остров'яни. То були копії старовинних головних уборів і довгі стрічки — прикраси для танців. Попередні мандрівники бачили, що знатні люди острова Пасхи ходили в плащах і коронах із пір'я, таких самих, як у індійських вождів більшості районів Мексіки і Південної Америки. Чи не могла в печері Андреса зберегтись така річ, тільки з пізніших часів? Витвір із пір'я — непогана думка. Але що саме? Головний убір чи щось інше? Присутні нетерпляче чекали. Я вирішив спробувати.

— Мій аку-аку каже: Кон плюма, — «з пером», — обережно мовив я, не вдаючись до подробиць.

— Ні! — зашипів фанатик і підскочив, як тигр. — Ні! — повторив він несамовито. — Запитай свого аку-аку ще раз!

Він стояв, зігнувшись, як готовий до стрибка кіт. і зловтішно посміхався, не в силі приховати радості. Маленький Атан знову витирав піт і зовсім зажурився. Він благально дивився на мене, ніби хотів сказати, що тепер я повинен будь-що напоумити свого аку-аку. Туму й Андрес з загрозливим виглядом повільно наближались до мене. Мені стало моторошно. Ці люди були фанатиками, а я ненароком вліз у найзаповітніший куток їхньої святині. Коли зі мною щось трапиться, жодна душа не знатиме, де я. Жоден звук не долине до селища з цієї відлюдної хатини. Мої друзі подумають, що я упав з кручі або застряв у потаємній печері. Ніде в світі не знайти іншого такого місця, де для людини було б стільки можливостей безслідно зникнути.

А я не міг навіть уявити собі, що може бути в згорточку. Залишалось тільки вгадувати. Може, там лежить тапа, тобто матерія з кори?

— Щось таке з одягу? — спробував я.

— Ні! Спитай ще раз свого аку-аку і добре спитай!

Тепер вони всі разом почали загрозливо наближатись до мене, і я одною половиною мозку думав про можливість боротьби або втечі, а другою міркував далі, що ж, нарешті, може бути в згорточку.

— Матеріал, — спробував я востаннє.

У відповідь почулося якесь чудне бурмотіння, і мене попросили розгорнути пакунок. Остров'яни обступили мене з усіх боків, як грозові хмари. Я розв'язав мотузку з очеретяного волокна і вийняв книгу без обгортки, всі сторінки якої були списані добірними значками ронго-ронго. Вона нагадувала дорогоцінний зошит, який я вже бачив у «сільського капітана». Своєрідні ієрогліфи були написані збляклим від часу чорнилом. Раптом мене осяйнула думка, що по-іспанськи одне й те саме слово «плюма» означає і перо й пір'їну.

Я шпурнув книжку на стіл так, що замалим не загасив свічку, і обурено випростався:

— Мій аку-аку був правий! — вигукнув я. — Він сказав кон плюма, а книга ж написана кон плюма, тобто пером!

Обличчя присутніх вмить змінилися. Вони стояли і розгублено дивились один на одного. Виходить, що помилялись вони! Лютого суб'єкта з чорною бородою й блискучими очима ніби підмінили. Він навіть не подумав про можливість такого тлумачення.

Маленький Атан перший порушив мовчанку. Він ще й досі не опам'ятався як слід і тільки й спромігся пробурмотіти:

— Ну й могутній у тебе аку-аку!

Ці слова запалили іскорку заздрості, в моєму бородатому супротивникові.

— Поглянь на аку-аку в книзі! — сказав він. — Дивись!

Він перегортав великий, схожий на дивовижну книжку-картинку рукопис, аж поки не дійшов до потрібної сторінки. З лівого боку вона була густо заповнена знаками загадкових піктограм без будь-якого, пояснення, а з правого — повторювались ті самі двадцять знаків, перекладені з допомогою незграбних латинських літер мовою острова Пасхи. Внизу збляклим коричньовим чорнилом був написаний один-єдиний рядок.

— Ось аку-аку, — буркнув Хуан, показуючи на цей рядок.

Я прочитав:

— «Кокава аро, кокава туа, те ігоа оте а іс уаку, еруа».

— «Коли обшарпається спереду і обшарпається ззаду, зроби таку саму» — ось як зветься в книзі аку-аку, — гордо заявив Хуан, приблизно перекладаючи старовинний напис.

Мене вразила геніальність цієї простої фрази. Той, хто колись робив цю книгу, залишив «мудру практичну пораду майбутнім поколінням: своєчасно робити копії, щоб не дати книзі загинути. Свою пораду він обернув на аку-аку, щоб ніхто не насмілився не послухатись її.

— Оце і є аку-аку, — гордо повторив Хуан і ткнув пальцем у мудру фразу, ніби намагаючись викликати наше захоплення.

— Яка сильна книга! — мовив я і зрозумів, що так і слід було казати: не «цікава», не «чудова» чи «добре написана». Було ясно, що Хуан не вміє читати свою книгу і розцінює її, як чисто магічну річ.

З цієї миті ми раптом стали друзями, мене почали називати братом і не зводили з мене захоплених поглядів. Але я ще почував себе не зовсім упевнено.

— Тепер ми брата, — заявив Хуан, кладучи руки мені на плечі. — Тепер ми повинні випити своєї крові.

Маленький Атан кинув на нього погляд, в якому світилися страх і захоплення. Я намагався бути спокійним і нічим себе не зрадити. Якщо мені щастило досі витримувати всі психічні тортури, то ніхто цієї ночі не зможе злякати мене подряпиною. Проте я не міг подумати без огиди про те, що доведеться пити кров цього неприємного суб'єкта Я згадав, як бургомістр і Атан колись розповідали мені й Едові, що остров'яни часом п'ють розведений у воді порошок із кісток своїх предків, щоб стати дужчими. Напевно, мене теж зараз чекає щось подібне.

Рівний, як жердина, насуплений Хуан вийшов до іншої кімнати. Я чекав, що він повернеться з ножем, але замість нього він з похмурим виглядом приніс пляшку червоної рідини і п'ять чарок. Відкупоривши пляшку, Хуан налив мені повну чарку, а іншим тільки на дні. Кожний з нас мав кілька разів повторити слова такапу. Атан ще раніше розповів мені, що це слово надає людині мана і робить аку-аку видющими. Попередні дослідники перекладали це слово як обрядова «земляна піч», але це неправильно. Слово такапу не має нічого спільного з земляною піччю, коли перед ним не стоїть «уму»; але з «уму» воно означає «земляна піч».

Після того як ми повторили магічне слово достатню кількість разів, я непомітно понюхав свою брудну чарку. В ній було справжнє червоне вино, куплене на «Пінто»! Перш ніж випити, головний герой зловісним голосом промовив:

— Тепер ми вип'ємо нашої змішаної крові. Думку про те, що вино ототожнюється з кров'ю, він, напевно, запозичив у церкви. Ми спорожнили чарки, і Хуан наповнив їх вдруге: собі й іншим трохи, а мені знову по вінця.

— Ти наш головний брат і пий повну, — добродушно сказав бородатий чарівник. Я радів, що собі він наливає так мало. Правда, тепер між нами запанувала міцна дружба, ми почали виголошувати пишномовні слова про наших аку-аку і братерство. Я був їхнім начальником і мав «ключ» від одної з їхніх печер на «добре щастя» для всіх п'ятьох. Наскільки я зрозумів, тепер за другу печеру відповідав Туму. Якщо я повернуся сюди «і залишусь із ними назавжди, то печера також стане моєю.

Скоро пляшка спорожніла, і найбільше з неї дісталось мені.

— Поглянь на мою бороду, — похвалився чорнобородий розбійник, що тепер став моїм молодшим братом. — В ній моя сила, — сказав він урочисто.

Я пожалкував, що не маю такого вигляду, як після ста одного дня плавання на плоту Кон-Тікі. Але хоч я й був тепер гладко виголений, вони все одно визнали тою силу.

Я чудово почував себе. Ніколи вино не здавалось мені таким приємним. Я поглянув на годинник — три години ночі. До табору далеко, і час уже думати про повернення. Я щиро подякував за все, пожадливо схопивши книгу ронго-ронго і кошик з «ключем» від печери. Мої брати заявили, що мені слід влаштувати для них пригощення і що наступного дня вони прийдуть до табору. Я відповів, що буду дуже радий бачити їх у себе, і вийшов разом з Андресом, Туму й Атаном на свіже прохолодне нічне повітря.

Наступного дня мої нові брати зайшли по мене і повели на якусь гору. Тут фанатик вибрався на самий вершечок і, повернувшись обличчям до моря, почав виголошувати приглушеним голосом промову до невидимих слухачів.

Під пахвою лівої руки він тримав в обгортці з очерету книгу ронго-ронго, а правою розмахував, звертаючись до неба. Хуан говорив по-полінезійськи тихим, майже беззвучним голосом, але скидався на оратора, що стояв на ящику від мила в Гайд-парку. Схвильовано жестикулюючи, він ніби хотів привернути до себе увагу невидимого натовпу десь у морі і на рівнині під нами. В розхристаній сорочці і куртці, поли якої маяли по вітру, він, здавалось, стояв одною ногою в минулому, а другою серед нас, ніби живий символ народу, що переживає. перехідну стадію свого розвитку.

Скінчивши промову, схвильований Хуан зійшов з вершини до нас і подарував мені чудове вітрило у формі риби, яке він сам вирізав із дерева. Потім вийняв з очеретяної обгортки книгу ронго-ронго й швидко почав перегортати сторінки, поки не дійшов до того місця, де стояв аку-аку. Вказуючи пальцем на рядок, він знову тихим голосом звернувся з промовою до невидимих істот навколо нас, а після цього передав мені книгу і попросив голосно прочитати заповіт аку-аку.

Переді мною лежав дивовижний острів, навколо стояли охоплені благоговійним настроєм слухачі, а я знову читав:

— «Кокава аро, кокава туа, те іroa о те акуаку, еруа».

На цьому урочиста церемонія закінчилась. Предків було закликано в свідки, що книга законно передана мені. Ми зійшли з гори до зелених наметів, де стюард уже накрив для нас стіл з холодними закусками.

Наша трапеза нагадувала сніданок, який я влаштовував, коли вирушали до Атанової печери. Але сьогодні церемонія була своєріднішою, а хрипкі голоси, що шептали про «силу» й «міць» кожної страви, набагато грубіші. Сьогодні кожен із нас сидів із своєю вахіне. Івонна дуже злякалась, коли я також побгав розмовляти неприємним хрипким голосом і поводитись так дико, як і всі інші. Вона потім призналась мені, що думала; ніби я збожеволів. Посеред трапези мій похмурий брат підвівся з місця і, погладжуючи свою чорну бороду, втупився в маленький норвезький прапорець, що стояв на столі.

— Ось де твоя сила, брате, — мовив раптом він, хапаючи прапорець. — Ось де твоя сила, віддай її мені!

Я подарував йому прапорець і на додачу ще й модель плота Кон-Тікі в целофановій коробочці, яку він дуже хотів мати. Дуже радий, з подарунками під пахвою, він перший вийшов із намету. Гості сіли на коней і поїхали до селища.

Енліке Теао, який був з нами в печері Атана, вирішив, нарешті, показати нам свою печеру. Ми мали йти сьогодні ж, і до півночі мені пощастило трохи поспати. Цього разу, крім Атана, зі мною йшли Івонна, Карл, фотограф і Тур-молодший. Печера виявилась майстерно замаскованою, але добиратись до неї крізь зарослий травою кам'яний осип біля підніжжя скелі на західному березі острова було легко. Знову довелось їсти куприк і заповзати у вузький отвір під землю. Зразу ж за входом, на чисто виметеній долівці підземелля, стояли два черепи. Далі йшла напівкругла ніша, схожа на різдвяні ясла: долівка була встелена сіном, а вздовж стін на жовтих очеретяних матах лежало безліч фантастичних фігурок. Тут було дуже затишно. Енліке тримався привітно, скромно й наївно, і для мене ці відвідини були справжнім відпочинком після тяжкого візиту минулої ночі до братів-фанатиків.

Вибравшись назовні, ми відчули подих легенького вітерця. На небі світив повний місяць, віддзеркалюючись на поверхні чорного, як смола, океану.

Наступного дня в Анакені відбулось народне гуляння з танцями. Обидва лікарі — експедиційний і сільський — сиділи в наметі-їдальні і витискали мізерні крапельки крові з мочок ушей тих остров'ян, яких патер Себастьян називав чистокровними. Коли дійшла черга до бургомістра, його братів та сестер, вони мали такий вигляд, ніби лікар вириває у них з вух діамантові сережки.

Вони й на секунду не сумнівались, що крапля крові справжнього довговухого може продаватись по казковій ціні людям, які володіють музеями. Спостерігаючи, як дбайливо червоні крапельки змішують з хімікаліями і в спеціальних пробірках відправляють до холодильника на судно, вони всім своїм виглядом показували, що ми їх безсоромно обдурили, але заради давньої дружби вони готові для нас на все.

По рівнині, сповненій святкового гамору, походжав у солом'яному капелюсі бургомістр і вибирав по черзі намічених нами для дослідження крові людей. Довкола лунали пісні й сміх, дзвеніли гітари, іржали коні. Коли я підійшов до вогнища, щоб узяти собі соковитий шматок м'яса, до мене під'їхав верхи худий беззубий старик у благенькому кітелі. Його запалі щоки були зарослі сірою щетиною. Старик приязно привітався до мене. Я попросив його зійти з коня і пригоститись з відкритої земляної печі, але він лиш нахилився до мене і тихо пробурмотів:

— Я прийшов сюди повідомите, що тебе чекає подвійне щастя. Ель брухо, чарівник, сказав мені, що ти матимеш «добре щастя» опівночі в неділю, якщо прийдеш до його хати. А після цього тобі завжди буде щастити.

Старик не захотів відповісти на мої запитання: він просто смикнув за повід і зник у натовпі; після цього я його більше не бачив. Раніше я ніколи не чув про Ель брухо, мені було відомо, що чарівництвом займається лише стара Таху-таху. Але тут мені спало на думку, що, можливо, це моєму новому братові дали на острові таке прізвисько: він поводився, як знахар, жив у будинку аку-аку перед самотньою хаткою старої Таху-таху і вірив, що його з усіх боків оточують дияволи. Я вже більше не сумнівався, що «чарівником» міг бути тільки мій новий брат Хуан Хаоа.

Коли настала неділя, ми, як завжди, вирушили всі до маленької церкви, де під стелею щебетали пташки. Знову перед нами з'явився патер Себастьян у яскравому, облаченні, й знову ми відчули себе так, ніби сидимо в оперному театрі. Тільки тепер обличчя людей навколо не здавались нам чужими. Більшість остров'ян були нам добре знайомі: на кожній лавці ми бачили своїх друзів. Ось сидять «поліцаї» Ніколас і Казіміро, а там — старий Пакоміо з Лазарусом та молодим Естеваном. За ними — «сільський капітан», «син вождя» і четверо старих братів Пакараті. Тут же Атан і Енліке, Альберто й Даніель.

Нарешті з'явилися нерозлучні Туму, Андрес і Хуан Чарівник. Вони всілись поряд на лавці. Сьогодні опівночі я мав знову зустрітися з ними і тому не зводив з них погляду. З глибокою пошаною вони слухали проповідь патера Себастьяна, а полінезійські псалми співали так само гаряче, як і інші остров'яни. Вогонь фанатизму погас у їхніх очах. Зараз вони навіть справляли приємне враження, і чорні бороди не робили їх схожими на розбійників. Сьогодні вони більше скидалися на святих. І якби я підійшов і спитав, що їм треба в церкві патера Себастьяна, коли вони спілкуються з аку-аку й підземними дияволами, ці троє дуже б здивувалася і відповіли словами маленького Атана:

— Ми ревні християни. А отра коса апарте — то зовсім інша справа.

Сьогодні в церкві відбувалися хрестини. Я був хрещеним батьком і сидів у першому ряду на жіночій половині. За мною розмістилась Аналола, далі її стара мати і вся мальовнича група вахіне. Поруч мене сидів бургомістр у своєму найкращому костюмі, його жінка, рудоволосий син і одягнена в чорне тітка Таху-таху. Для бургомістра сьогодні був великий день. Він став дідом. Невістка подарувала йому внука замість маленької дівчинки, яку забрав коконго. Надзвичайно щасливий бургомістр хотів дати дитині моє ім'я. Коли патер Себастьян перед хрестинами спитав, як назвати дитину, бургомістр заявив:

— Тур Хейєрдал Кон-Тікі Ель Сальвадор де Нінос Атан.

Патер Себастьян у відчаї схопився за. голову, благаючи вибрати коротше ім'я. Коли дитину підняли над купіллю, щасливий дідусь штовхнув мене в бік.

— Поглянь на волосся.

Вся голівка немовляти була вкрита рудим, як полум'я, волоссям.

Хлопчика назвали Сальвадором Атаном. Це був останній нащадок племені довговухих, тринадцяте коліно Оророїни, єдиного довговухого, що залишився живим після бою біля рову Іко.

Коли надійшла ніч і селище затихло, в домі бургомістра погасили світло і з дверей вишмигнули дві постаті. Джип і всіх коней експедиції давно вже було відіслано в Анакену. І в таборі, і в селищі всі вже спали. Але тепер машина знов повернулася до селища і з вимкненими фарами зупинилася біля воріт бургомістра. Рудоволосий батько охрещеної сьогодні дитини і її дядько, маленький Атан, сиділи вже в машині. Вони посунулись і дали місце ще двом, що вийшли з хати, — це були я й Ед. Цієї ночі ми таємно залишились у хаті бургомістра.

Намагаючись не здіймати галасу, з вимкнутими фарами ми рушили вулицею, минули церкву, спустилися до моря і поїхали в напрямку лепрозорію. Мені ставало страшно. Ми домовилися, що Ед і син бургомістра зачекають у машині, а ми з Атаном підемо в темряві пішки до хатини аку-аку.

Дійшовши до огорожі, за якою стояв будиночок, схований в листі бананового дерева, Атан зупинився.

— Ти повинен зайти першим, — шепнув він мені. — Ти наш старший брат. Постукай і скажи: «Хуане Чарівниче, вставай на «добре щастя»!

Я переліз через огорожу скрипучою драбиною і наблизився до хатини. Навколо було тихо, як у могилі. Я підняв руку і кілька разів обережно постукав у старі двері:

— Хуане Чарівниче, вставай на «добре щастя!» — ніжно промовив я.

Відповіді не було. В хаті ніхто й не поворухнувся.

Тільки вітер тихо шелестів банановим листям, яке, ніби розчепірені пальці, тягнулось вгору до місяця. Здалеку долинав ледь чутний шум прибою.

— Спробуй ще раз, — прошепотів з-за огорожі маленький Атан.

Я постукав ще раз і механічно повторив фразу. Але мені знову відповів тільки вітер.

Мені стало моторошно. Можливо, це якась пастка? А що коли вони знову мене випробовують?

Атан, помітивши мою невпевненість, пошепки попросив постукати ще раз: може, вони заснули там для «доброго щастя». Я розумів, що, чекаючи зустрічі з нами, люди навряд чи будуть так міцно спати, і вже почав боятися невдачі. Може, вони стоять за дверима і чекають, що мій аку-аку їх побачить? Ось щось голосно зашелестіло ліворуч від мене, там, де важке рухливе листя ввібрало в себе сріблясте сяйво місяця, закривши землю суцільним мороком. А чи не сховались всщй у заростях, щоб поглянути, як допоможе мені мій аку-аку? Кілька разів я ніби чув якесь шарудіння всередині, але ніхто не відчиняв. Після шостої спроби я вже хотів іти, коли виразно почув за дверима кроки. Тоді я постукав ще раз:

— Хуане Чарівниче, вставай для «доброго щастя!»

Двері повільно відчинились, і надвір вийшла молода жінка з саморобним каганцем у руках. Я заглянув через її плече: всередині нікого не було, тільки порожні лавки стояли біля невеличкого стола, де я недавно одержав книгу ронго-ронго і «ключ» від печери.

— Вони всі пішли, — сказала жінка. — Мабуть, до печери.

Так ось воно що! Очевидно, мої нові брати подумали, що мій аку-аку поведе нас по їхньому сліду, і ми зустрінемось біля печери.

На щастя, Атан вирішив відразу повернутися до селища і пошукати Андреса. Надворі було місячно, і жінка погасила каганець. Сівши на дерев'яну лавку перед хатиною, вона попросила мене сісти поряд. Я впізнав її — це була Хуанова дружина, молодша сестра бургомістра. Я замилувався красивим профілем, осяяним блідим світлом місяця. В ній не було нічого полінезійського: вона страшенно, нагадувала арабсько-семітську красуню: класичний профіль з тонким, ледь горбатим носом і тонкі туби. Важко було повірити, що ця жінка — корінна жителька острова Пасхи. Однак вона була чистокровна довговуха. У нас на судні зберігалась проба її крові.

Дружина Хуана виявилась розумною жінкою, і розпочати з нею розмову було неважко. Часу ж у нас було досить, — настала перша година ночі, потім друга, а Атан все ще не повертався. З цієї розмови мені пощастило дещо довідатись. Минулої ночі ми згадували про пір'я, і троє остров'ян вирішили, що мені слід мате аку-аку з пір'я. Щоб надати йому якнайбільшої сили, вони пішли до старої Таху-таху, попросили її зарізати курку і з вискубаного пір'я зробити для мене корону. Коли жінка йшла спати кілька годин тому, корона ще лежала на столі, але тепер її там не було. Тому вона думає, що чоловіки з короною чекають мене в печері. Сама жінка не знає, де печера. Їй тільки відомо, що коли чоловік вирушає туди вночі, він завжди йде в північному напрямку. Вона дещо знала про печери й про пов'язані з ними звичаї, але сама ні разу не бачила підземного сховку.

Я зрадів: повідомлення про корону з пір'я пригодиться мені, коли ті троє схочуть влаштувати ще якесь випробування. Тепер я приголомшу їх своєю обізнаністю.

Минула ще година, і коли годинник показував три, з селища, нарешті, причвалав маленький Атан. Йому пощастило знайти Андреса й Хуана в їхньої сестри; Туму теж був з ними. Туму зажадав, щоб справу про передачу мені печери погодили з сестрою, оскільки їй теж належала частина скульптур. Але сестра страшенно розколотилась, дізнавшись, що брати без її згоди передали мені «ключ». Вони пробували її задобрити обіцянкою великих подарунків од мене, та сестра була невблаганна і погрожувала здійняти галас у селищі, коли брати самі віддадуть печеру. Вона не хотіла слухати навіть Атана. Троє чоловіків були у відчаї, особливо Туму, який прийшов, щоб допомогти дійти згоди. Атан сказав, що вони просять вибачити їм і ще трохи почекати.

Ми почекали до чотирьох годин, а тоді я пішов заспокоїти Еда і сина бургомістра, що сиділи в машині. Ми вже вирішили кинути все це і рушили машиною до селища, як раптом за нами почувся стукіт копит.

При місячному світлі ми побачили, що нас чимдуж наздоганяє Хуан Чарівник. Мчав він не з боку селища, а десь з півночі. Порівнявшись з машиною, він попросив їхати слідом за ним. Хуан здавався схвильованим і стомленим.

Ми повернули машину. Хуан їхав спереду, а ми, з вимкненими фарами, за ним. Рухаючись кам'янистим полем уздовж осяяного місяцем берега, ми наближалися до лепрозорію, Я навіть боявся, що там нас можуть почути. Та ось ми досягли купи великих лавових брил, ї Хуан дав знак зупинитися й вийти з машини. Коли я, сонний і закляклий, скочив на землю, з-за каміння з'явилися двоє чоловіків і миттю спинилися біля мене. Не встиг я отямитися, як вони підняли руки і наділи мені на голову корону з пір'я. Хуан Чарівник зліз з коня, прив'язав його до каменя і накинув собі через плече довгу гірлянду з пір'я. Ці прикраси, пояснив він, означають, що я старший брат, а Хуан за чином іде після мене. Потім він попросив мене йти за ним, і ми швидко, як тільки могли, попрямували кам'янистим полем. Ед, Андрес і Туму поспішали за нами. Рудоволосий бургомістрів син залишився стерегти машину.

Корона з пір'я, яку зробила Таху-таху, була точною копією ха 'у теке-теке — головного убора, який колись носили на голові перші мешканці острова Пасхи. Такі корони добре відомі, вони збереглись у деяких музеях світу.

З цим убором на голові я почував себе досить таки безглуздо, ніби хлопчик, що гасав по кам'янистих рівнинах острова Пасхи, граючись при місяці в індійців. Це почуття не покинуло мене й тоді, коли я присів навпочіпки, щоб з'їсти два курячі куприки.

Потім ми відсунули кілька каменів серед залишків вивітреного, потрісканого лавового потоку, і я з короною на голові перший поліз у тісний отвір. Під землею ми опинилися в просторій печері з низькою нерівною стелею. Долівка була вистелена старим сіном. Праворуч містився маленький «вівтар», вкритий очеретяною матою. На ньому лежала велична кам'яна голова, а обабіч неї — два черепи. Один череп був людський, а другий — кам'яний, із дивно витягнутими у трубочку губами, що закінчувались невеличким круглим блюдечком — світильником. Із глибоких очних ямок на світильник дивилися великі очі. Напроти цього страшного тріо, біля другої стіни, лежав ще один білий череп і майстерно виточена кам'яна ступка з вирізьбленим обличчям на верхній частині. Посеред печери, на долівці, містилась невисока кам'яна плита, вкрита зверху сіном і очеретяною матою. Хуан попросив мене сісти на неї і непорушно дивитись в одне місце, як це робив колись його дід. Уздовж стін лежали такі самі плити, заставлені найдивовижнішими фігурами. Крім усіх цих незвичайних скульптур, обабіч тої плити, на якій я сидів, лежало по жовтому очеретяному згортку.

В першу чергу Хуан витягнув модель плоту Кон-Тікі і норвезький настільний прапорець.

— Це твоя кров, — хрипко шепнув він, стискаючи прапорець, — а тут ти можеш дістати іншу силу: тут лежить іпу маенго, — додав він, показуючи на згортки.

У мене аж подих перехопило, коли, піднявши очеретяні згортки, я. побачив, що там було. В кожному з них містився коричньовий глечик. Очевидно, це були два з тих трьох загадкових глеків, які в свій час Андрес, на зло мені, показував патеру Себастьяну.

— В другій його печері багато різних маенго, — зауважив Туму. — Вона буде твоя, якщо ти повернешся до нас.

Один з глеків оперізував простий орнамент. Хуан сказав, що глек зробив його дід, а рисочки на орнаменті зображають людей, що йдуть на війну. Глеки клали в печери для того, щоб мертві могли з них напитися, якщо захочуть.

Коли ми потім у таборі показали глеки, тільки Гонзало вони виявились відомими. Такі самі посудини з давніх-давен ліпили та, напевно, ліплять і тепер у глухих районах індійці в Чілі.

Перед нами постала нова проблема. Ці глеки не могли бути зроблені представниками білої раси, бо ті користувались гончарним кругом. Їх було виготовлено чисто індійським способом. Як могли ці примітивні індійські глечики знайти собі шлях до острова Пасхи чи то в давнину, чи то в наш час? І чому їх вважають гідними зберігатись з фігурами в родинних печерах? Чому воду духам не ставлять у склянці, бляшанці або чайнику? В господарстві остров'ян-вироби з кераміки не вживались, але в Хуана, очевидно, були ще такі посудини, бо виявилося, що жодний з цих глеків не відповідав тим трьом, які Андрес показував патеру Себастьяну.

Один тільки раз мені ще довелося почути на острові Пасхи про печеру, повну старовинних глеків. Вона належала двоюрідному братові Енліке, але він поїхав до Чілі на «Пінто».

Уже світало і співали півні, коли я безшумно прослизнув у хвіртку до бургомістра. В хаті не було нікого, і ліжко стояло так, як я його й залишив. Невидимі руки приготували для мене на столі свіжі фрукти, сік і печену курку, але найприємніше було простягтись на чистих білих простиралах, які в свій час я подарував господарю, коли він мріяв поїхати в Чілі.

— Дон Педро, бургомістре, — сказав я, коли вранці мій друг, посміхаючись, зайшов навшпиньки з тазом води до кімнати. — Дякую за чудову постіль. Але коли ти покажеш мені свою печеру?

— Не хвилюйтеся, сеньйоре, хіба сьогодні вночі тобі не пощастило?

— В мене було «добре щастя». Але я скоро залишу острів. Коли ж я побачу печеру Оророїни?

— Не хвилюйся, сеньйоре. Ти ж одержав од мене «ключ». Хіба він не в тебе під ліжком?

Це була правда. І я не міг не посміхнутись про себе, згадавши, що в мене під ліжком лежить голова довговухого, але зовсім не такого, як я сподівався.

Останнім часом з бургомістром відбувалось щось дивне. Вийшовши з лікарні, він став якийсь чудний, і я не зовсім пізнавав його. Він дуже схуд і зблід, як звичайно після хвороби, але разом з тим у його хитрих очах над впалими щоками з'явився якийсь новий вогник. Він більше не боявся своєї покійної бабусі і здавався збудженим, дуже оптимістичним і повним фантастичних планів. Ми заберемо з печери всі фігури і обидва станемо мільйонерами. Тоді він купить невеличке судно і відкриє регулярний маршрут для туристів між континентом і островом. Його брат, «сільський капітан», може тримати потрібний курс по зірках, а рудоволосий син Хуан, який навчився водити джип, буде машиністом. Усі на острові дуже розбагатіють, бо туристи, яких він привозитиме, купуватимуть фігури птахо-людей і моаї кава-кава більше, ніж остров'яни зможуть їх вирізати з дерева.

Я намагався збити його непомірний оптимізм, але він і слухати мене не хотів: не можна так казати задля «доброго щастя». Однак, незважаючи на всі ці слова й гучні обіцянки, бургомістр після того як видужав, не приніс мені з печери жодного каменя. Працювати до нас він також не пішов, йому раптом на це забракло часу. Адже бургомістр — дуже зайнята людина.

Та якось, зустрівши мене біля своєї хвіртки, він мало не почав мене обнімати:

— «Добре щастя»! Сьогодні для нас дуже щасливий день, — схвильовано зашепотів він і, незважаючи на присутність капітана, розповів, що Таху-таху погодилась передати мені «ключ» від печери Оророїни.

Вона поставила тільки одну умову: щоб при від'їзді з острова я взяв з собою не лише бургомістра з сином, але й її старшого сина. Коли я пообіцяв поговорити про це з губернатором, бургомістр аж підскочив з радості і попросив нас з капітаном зайти до хати.

Біля круглого стола, за яким мені так часто доводилося сидіти, ми помітили трохи грубуватого на вигляд юнака з широким носом і кучерявим волоссям. Він здавався не дуже привітним, хоч і пробував посміхатися. На столі стояли дві порожні чарки і надпита пляшка чілійської м'ятної горілки. Очі юнака налились кров'ю: схоже було, що він уже прикладався до чарки. Але хлопець не був п'яний. Коли ми ввійшли, він підвівся і добродушно простягнув нам свою величезну руку.

Бургомістр з пафосом заявив, що юнак — дуже добра людина. Це його двоюрідний брат, син Таху-таху. Батько ж юнака походить з островів Туамоту.

— Це він нам допоміг умовити Таху-таху, — сказав бургомістр.

Витягнувши якийсь пакунок, дон Педро таємниче прошепотів, що за «ключ» до печери править кам'яна голова з трьома ямками. Раніше ямки були наповнені смертоносним порошком з кісток предків, але тепер порошок старанно витрусили. Голови можна не боятися. Юнак з похмурим виглядом кивнув головою.

Ця деталь була нам знайома: «ключ» від печери Ата-на теж мав ямки для порошку. Та коли бургомістр вийняв із сумки свою скульптуру, то вона виявилась не вищиреним черепом, а веселою свинячою головою з добродушним рилом, круглими щоками і довгими вухами, точнісінько така, як найхоробріше з «Трьох поросят» у відомій казці, те, що змайструвало собі солом'яну хатку и безпечно танцювало перед самим носом у вовка., Але на відміну від симпатичної свинки з казки ця мала довгі криві ікла і три ямки на кістковий порошок, видовбані рядком на тім'ї.

Бургомістр та його двоюрідний брат поглядали то на нас, то на «ключ». Я намагався бути таким же серйозним, як і вони, та бургомістр, певно, помітив у моїх очах бісики, бо раптом посміхнувся і дружньо поцілував свинку в рило. Ми з капітаном ледве втримались від сміху. Зберігаючи серйозність, я поспішив подякувати за кам'яну голову, капітан узяв коробку, повну інших скульптур, і ми швидко попрямували до дверей. Бургомістр попросив мене покласти «ключ» під ліжко і терпляче чекати; йому треба кілька ночей пекти в земляній печі курчат, щоб усе було гаразд, коли ми підемо до печери.

Проте дні змінялись тижнями, а бургомістр ніяк не міг допекти курчат. І свинячій голові лежати під ліжком було небезпечно. Анетта щоразу залізала туди погрався з татовою «няф-няф». Фігурки з інших печер ми давно перевезли на судно, бо не хотіли тримати їх у наметах: із щілин в каменях часто виповзали скорпіони.

— Сьогодні вночі я мав «добре щастя». І «ключ» лежить під ліжком, — повторяв я, беручи з рук бургомістра таз. — Але тепер я мушу забрати його на корабель: ми скоро від'їжджаємо.

Почувши це, бургомістр заявив, що вже напік багато курчат, і, нарешті, призначив ніч, коли ми підемо до печери. Він дозволив узяти з собою тільки Білла й фотографа.

Після обіду того дня, що ми мали йти до бургомістрової печери, табір відвідало багато остров'ян. Перша група прибула верхи продавати свої традиційні дерев'яні вироби. Почалась жвава торгівля. До мого намету підійшов мовчазний придуркуватий хлопець з шістьма кам'яними фігурками в ганчірці. Камені були вже трохи вивітрені, а один навіть поріс мохом.

— Хто зробив ці речі? — спитав я його.

— Я, — байдуже відповів хлопець.

— Не може бути. Звідки ж тоді мох?

Хлопець мовчав і, здавалось, ледве не плакав. Але потім він признався, що боїться батька: той його вб'є, коли дізнається про фігурки, йому було довірено таємницю входу до печери його діда.

Я дав хлопцеві подарунки для нього й для його батька, і він, сяючи від щастя, пішов додому. Хлопець, безумовно, знав печеру, за якою ніхто не доглядав. Але до нас він більше не приходив.

Різьбарі пробули в таборі до вечора і лише тоді купками почали повертатись до селища. Не встигли піти останні з них, як з пагорба спустився самотній вершник. Він прив'язав коня і зайшов до мого намету. Це був Хуан Чарівник, серйозний і стурбований. Він обняв мене, називаючи братом, почав настійливо застерігати, щоб я не брав каменів, коли хтось принесе їх, бо від цього буде «погане щастя». Ті фігури, що в мене вже є, то добрі камені, але на цьому треба зупинитись. Аку-аку Хуаніа знає все, що робиться в селищі, і повідомить його, — коли я візьму бодай один камінь. Задля нашого братерства я повинен пообіцяти, що виконаю його прохання. Якщо ж я не зроблю цього, то ніколи не побачу його другої печери з іпу маенго. Він подарував мені чудову скульптуру очеретяного човна з двома вітрилами й головою, прикріпленою на носі, яку взяв з другої печери, щоб я завжди про неї пам'ятав. Хуан застерігав мене так щиро, майже плачучи, що я зрозумів: він, напевно, рознюхав щось таке, чого не може мені сказати.

Виклавши своє незвичайне прохання, Хуан вийшов із намету, скочив на коня і зник у темряві.

Невдовзі після цього з селища колією, прокладеною нашим джипом, приїхала верхи молода пара. Це були двоє найскромніших і найтихіших жителів острова: Моїсес Секундо Тукі, один з найкращих наших робітників, і його жінка, Роза Паої, така сама щира й проста людина. Я з ними ніколи не розмовляв про печери, а тому дуже здивувався, коли вони обережно зняли з коня повний мішок і попросили дозволу показати мені десь на самоті, що в ньому є.

Ми зайшли в намет, і вони виставили на моєму ліжку сімнадцять фантастичних кам'яних фігурок. Серед них були найсвоєрідніші з усіх, які тільки мені доводилось бачити на острові. Особливо впадала в очі одна фігурка жінки з великою рибою на мотузці за спиною. Ця скульптура нагадувала типовий сюжет керамічних виробів, знайдених у древніх могилах в пустелях Перу.

Роза сміливо й прямо відповідала на всі мої запитання. Батько її, коротковухий з роду Нгаруті на ім'я Симой, дав ці фігурки, щоб вона виміняла їх у мене на якісь речі. Він дістав їх від свого прадіда, імені якого вона не знає. Скульптури взято з закритої печери в кручі біля Оронго; зветься вона Мата те Паїна, тобто «Око солом'яного бога». В тій же печері зберігає свої скульптури ще одна родина, але після смерті Марти Хаоа їх ніхто не миє.

Мені страшенно хотілось придбати ці скульптури. Та повага до Хуана Чарівника і його застереження, яке не сходило мені з думки, змушувало мене бути обережним. Хто знає, може, він сховався в темряві і стежить за мною? Адже якась загадкова причина змусила його примчати до табору! Але камені мені не хотілось втрачати. Я сказав молодій парі, що мій аку-аку не радить мені зараз купувати ці камені, але згодом, можливо, він передумає. Тому нехай вони добре сховають мішок і прийдуть до мене в день від'їзду.

Мої відвідувачі дуже засмутилися і позирали на мене здивовано, ніби два знаки запитання. Та коли я в знак дружби подарував їм кілька речей, вони заспокоїлись і, сховавши їх разом з скульптурами в мішок, мовчки попрямували до коней.

Я почухав потилицю, намагаючись зрозуміти, що робиться. Та опівночі треба було зустрічатися з бургомістром, тому я погасив лампу і спробував заснути.

Тільки-но я задрімав, як прийшов фотограф і заявив, що джип готовий. Білл мав приєднатись до нас в умовленому місці в селищі, а штурман уже сидів у машині, його чекала цієї ночі інша секретна місія. Один старий остров'янин якось розповів мені, що знає печеру, де лежить рудоволоса людська голова. Сам він не насмілюється доторкнутись до неї, але згоден показати це місце тому, хто вночі не побоїться поплисти туди морем. Бургомістр теж колись згадував про таку голову. Може, в деяких печерах лежать мумії? І штурман Санне виявив бажання перевірити це.

Вже далеко за північ наша маленька група тихо підійшла до хатини Таху-таху. Нас було шестеро: бургомістр, його двоюрідний брат та рудоволосий син, Білл, фотограф і я. Біля купи каміння, трохи нижче хати, я почув знайомий запах спеченого в земляній печі курчати. Невдовзі ми вже сиділи навпочіпки і ласували ним. Я почав перший — з куприка. Церемонія з уму такапу була вже добре мені відома, але ніколи ще вона не відбувалась так приємно, як цієї ночі. Остров'яни не нервували, а бургомістр був по-театральному самовпевнений; він ласував м'ясом, недбало кидаючи кісточки аку-аку, ніби довкола нас стояли голодні жалюгідні собаки. Наївшись як слід, він одійшов трохи вбік і закурив, потім повернувся і гостинно запросив нас іти до печери.

Цього разу церемонія відбувалась далеко від печери, і йти довелось дуже довго. Ми перелазили через стіни, спотикалися на кам'янистому полі, пробирались кривими стежками. Хвилин через десять, коли місце трапези залишилось далеко позаду, бургомістр, нарешті, зупинився біля осипу. Не важко було помітити, що в центрі, посередині осипу, камені перевернені.

Бургомістр попросив мене вийняти з мішка «ключ». Я мав з його допомогою знайти вхід до печери, а коли знайду — три рази крикнути, звертаючись до каменів, що я довговухий з Норвегії і прошу відчинити вхід. Тримаючи голову свині перед собою, я попрямував до осипу і, направляючи рило, як міношукач, на підозріле каміння, повторив магічні слова бургомістра. А ще через мить я, швидко розкидавши каміння, спускався темною шахтою в підземелля острова Пасхи.

Досягнувши дна шахти, я обережно, ніби сліпий, ногами вперед проник у темну печеру і тільки хотів обережно випрямитись, як мене щось ударило по потилиці. Але це була не стеля, я наткнувся, очевидно, на щось тверде й рухоме. Хто ж це міг бути? Не стямившись. як слід, я кинувся вбік, перевернувся і засвітив ліхтарика. Так воно й було: я помітив, як щось рухається, але що це таке? Світло вихопило з темряви великого кам'яного птаха-хижака з розправленими крилами і кривим дзьобом. На спині в нього лежав людський череп. Птах звисав із стелі на мотузці і від поштовху повільно гойдався. Скульптура була на диво світла й нова, аж ніяк не вірилось, що вона провисіла тут одинадцять поколінь, з часів Оророїни. Мотузка теж виявилася цілком новою.

Я посвітив навколо. Печера була невелика. Три очеретяні мати з паралельними рядами круглих плоских каменів лежали просто на долівці, а на кожному камені було видовбано по одному збільшеному значку ронго-ронго. За сторожів на кожній маті правили невеличкі голови з гострими борідками. Я відразу помітив, що ті різноманітні фігури, які мені приносив бургомістр, були не звідси. З усіх фігурок тут заслуговували на увагу тільки парусне судно та велика кам'яна чаша в кутку. Обидві речі були майстерно зроблені, але виглядали так само підозріло новими, як і птах під стелею. Я зазирнув у чашу. Там лежало одинадцять маленьких пучків, людського волосся різних відтінків: від рудого до чорного. Найбільше було рудого. Пучки були перев'язані кожний окремо і всі разом мотузкою з кори, на якій зроблено акуратні вузлики. Та волосся це не було сухе і матове, як на древніх муміях, його, певно, недавно вирізано в живих людей, бо воно навіть не втратило природного блиску. Підозра, яка виникла у мене ще тоді, коли я дивився на птаха, переросла в переконання. Скульптури в цій печері не старовинні, вони зроблені тепер. Уся печера — чиста бутафорія. Ми просто потрапили в пастку.

Так ось від чого застерігав мене Хуан Чарівний. Першою моєю думкою було піти звідси.

Але в отворі вже з'явилися ноги Білла, що навпомацки спускався до мене. Зупиняти його вже було пізно. За ним ліз фотограф. Я не хотів зчиняти галасу, бо остров'яни, які залишились нагорі, зрозумівши, що їх обман розкрито, могли дуже злякатися неприємностей. А що коли їм спаде на думку засипати отвір камінням? Тоді ми всі будемо надійно поховані під землею.

— Нас обдурили, — пошепки сказав я Біллу, як тільки його голова з'явилася в шахті, — треба швидше вибиратися звідси. Це не родова печера, і камені в ній нові.

Білл дуже здивувався. Він підповз до каменів із знаками ронго-ронго, щоб краще роздивитися на них.

— Справді, щось вони не схожі на старовинні, — прошепотів він у відповідь.

— Поглянь на птаха, на човен і на чашу з волоссям, — сказав я.

Посвітивши довкола, Білл остаточно погодився зі мною. Позад себе я помітив червоні очі двоюрідного брата бургомістра. Він уважно прислухався до нас, однак не міг нічого зрозуміти, бо ми перешіптувались цо-англійськи. Ліхтарик освітив і обличчя бургомістра. Той так нервував, що з нього піт котився градом. Його син був теж тут і здивовано озирався довкола.

Тепер шлях нагору був вільний.

— Тут внизу дуже важке повітря, — сказав я бургомістрові, витираючи чоло.

Він погодився зі мною і також витерся.

— Піднімемось нагору і побалакаємо, — запропонував я, прямуючи до виходу.

— Згоден, — відповів бургомістр і собі рушив до отвору.

Опинившись на свіжому повітрі і побачивши, що інші теж один за одним вибираються з підземелля, я полегшено зітхнув.

— Ну що ж, ходімо, — різко сказав я і підняв прокляту свинячу голову, яка лежала на камінні і, криво посміхаючись, витріщала на мене очі.

— Ходімо, — погодився бургомістр і встав, ніби показуючи, що залишатися тут нема чого.

Весь наш караван мовчки рушив тією ж самою дорого назад. Я брів попереду, сонний, стомлений і страшенно, сердитий. Слідом за мною йшов бургомістр, а далі вже Білл та всі інші. Двоюрідний брат бургомістра одразу ж зник у темряві, потім відстав і його син Хуан.

Діставшись до перших хатин селища, ми з фотографом попрощалися з Біллом. Було вже дві години, а він мусив ще добиратися до хати остров'янина, в якого мешкав. Прощаючись, Білл шепнув, що коли мені пощастить умовити бургомістра повести нас до справжньої печери цієї ж таки ночі, то він не матиме часу приготуватися до нового обману. В селищі я попросив фотографа почекати в машині, а сам попрямував до хати бургомістра; н брів слідом за мною, ніби побитий собака.

Я зайшов до хати і мовчки опустився на стілець біля круглого стола. Бургомістр зразу ж присів поруч, невинно розглядаючи стіну. Я затарабанив пальцями по столу. Він умостився зручніше. Я намагався зустрітися з ним поглядом. Деякий час бургомістр дивився на мене своїми великими невинними очима, але потім знов перевів погляд на стіну. Так ми могли просидіти до самого ранку, дон Педро не хотів починати першим, сподіваючись, що не все ще втрачено: адже я не сказав жодного слова.

— Це було «погане щастя», Педро Атан, — почав я і помітив, що в мене самого від хвилювання тремтить голос. — «Погане щастя» для тебе, для мене і для твоєї подорожі.

Груди в бургомістра заколихалися. Деякий час він стримувався, потім затулив обличчя руками і заридав, а через хвилину схопився і зник за дверима. Я чув, як він забіг у сусідню маленьку кімнатку, впав на ліжко і знову заплакав. Нарешті він замовк і швидко прибіг до мене.

— Це мій двоюрідний брат, поганець такий, у всьому винен! Я, так само, як і ти, думав, що ми йдемо до печери з старовинними фігурками:

— Але ж дорогу показував ти. Це твоя печера, — заперечив я.

Він трохи постояв, обмірковуючи становище, потім знову зайшовся плачем.

— Це він усе придумав. Мені не слід було його слухати, — плакав бургомістр і згодом ще раз пішов до сусідньої кімнати, упав на ліжко і лежав там досить довго. Потім знову влетів до мене:

— Сеньйоре, проси в мене чого завгодно, тільки не печери. Тільки не її саму! Краще я винесу тобі з неї всі камені!

— Можеш не показувати нам печери, але тоді тобі ніхто не повірить: надто ти великий майстер робити фігури.

Я сердито кивнув у бік проклятої свинячої голови, що лежала в сумці на столі. Вона була зроблена майстерно, і я хоч був змучений і сердитий, не міг не посміхнутися сам до себе, коли згадав, як хитрий бургомістр змусив мене, мов дурня, крутитися навколо купи каміння з свинячим рилом у руках.

— Якщо ти не поведеш нас до печери сьогодні ж уночі, то, напевне, і наступного разу наробиш цілу купу нових фігур, — сказав я.

— Куди завгодно, тільки не до печери, — спокійно й твердо повторив він.

Я підвівся, щоб іти.

— Я можу повести тебе зараз до іншої печери, — заявив бургомістр, і в голосі його я почув справжній відчай.

— Це печера Оророїни? — спитав я.

— Ні, але в ній теж повно старовинних речей.

Я схопив сумку з свинячою головою, єдиною згадкою про сьогоднішню нічну пригоду, і байдуже попрямував, до дверей.

— Якщо ти передумаєш сьогодні ж уночі, то можеш; зайти по Білла до хати Раку. А я їду в Анакену.

Дуже засмучений, бургомістр стояв на порозі і проклинав свого двоюрідного брата, а я, стомлений і злий, почвалав до машини, де мене терпляче ждав фотограф.

Не встигли ми виїхати з селища, як нещасний бургомістр кинувся до хати Рапу. Він збудив Білла і запропонував зараз же повести його в справжню печеру. Але Білл був сонний і злий на бургомістра, а коли ще почув, що ми з фотографом поїхали в Анакену, то рішуче відмовився йти до печери.

Уже починало світати, й бургомістр, так нічого й не домігшись, побрів сам додому.

Приблизно в цей самий час штурман Санне доплив до берега неподалік лепрозорію. Остров'янин не дозволив йому взяти човна, і штурману довелося, керуючись зорями, плисти до голого лавового острівка, де він, згідно з описом старика, знайшов дві гробниці. В одній Санне й справді побачив мертву голову з рудим волоссям. Біля неї лежало багато іншого дуже гарного рудого, волосся. Штурман зібрав його в мішечок і поплив назад. до скелястого берега. Волосся не мало полиску, було сухе й крихке. Таким воно було б і в бургомістровій кам'яній чаші, коли б він, повернувшись з лікарні, не обійшов усе селище, зрізаючи чуби у своїх рудих і чорнявих родичів. Проклятий коконго! Для бургомістра грип став справжнім ударом, він повернув йому страх перед бабусею та аку-аку, а я в очах бургомістра знизився до рівня звичайної людини, яка хотіла його обдурити. Внаслідок цього бургомістр вирішив сам обдурити мене. Та щоб не дратувати без потреби інших можливих аку-аку, він створив собі фальшиву уму далеко від усіх печер, біля хатини Таху-таху, де сподівався знайти підтримку і захист.

Наступного дня десь перед вечором до табору приїхав засмучений, рудоволосий син бургомістра Хуан. Це був дуже гарний, ставний хлопець. Як і інші довговухі, він не скидався на полінезійця. Його можна було прийняти за ірландця і ніхто не подумав би, що він походить з острова на Тихому океані.

Хуан з похмурим виглядом сказав мені, що його батько, очевидно, вмирає. Він не хоче бачити своєї жінки, не їсть і не п'є, а тільки лежить у ліжку й плаче, нарікаючи на «погане щастя». По виразу його обличчя Хуан здогадується, що це якось пов'язано з печерою. Сам Хуан вперше в житті відвідав підземне сховище і вважав його за справжнє.

Коли я розповів йому, що сталося. Хуан вислухав мене спокійно, але на очах у нього виступили сльози. Він сказав, що після нашого від'їзду батько пішов до сеньйора Білла, щоб показати йому іншу печеру, але той не захотів іти туди без вказівки сеньйора Кон-Тікі. Тепер у батька лиш одне бажання — вмерти. Та якщо я напишу сеньйору Біллу записку, Хуан спробує дізнатися в батька, де міститься друга печера, і разом з сеньйором Біллом піде туди, щоб повернути острову «добре щастя».

Я написав Біллу записку, і хлопець помчав назад до селища. Але коли Білл одержав задиску і вийшов з хатини Рапу, за ним невідступно стежило двоє чоловіків. Остров'яни слідкували й за Лазарусом, щоб він не показав свою печеру у Вінапу. Та десь опівночі Біллу пощастило непомітно вислизнути з хати, і він зустрів Хуана в умовленому місці. Хлопець мав з собою примітивну карту, яку батько накреслив йому на клаптику паперу.

Судячи з карти, спочатку треба було їхати до Аху Тепеу, що містилася далеко від селища серед кам'янистого поля, біля північного узбережжя. Хуан привів двох осідланих коней, дістав великий клубок мотузки, і, під захистом темряви, вони вирушили в дорогу. Пізно вночі вони досягли великої старої аху і тут звірилися з картою. Далі треба було перелізти через високу огорожу вівцеферми, і тому вони залишили тут коней. Наступним орієнтиром мала бути купа лавових брил десь праворуч. Просто під ними, на краю урвища, повинен був легати великий круглий камінь, за який треба прив'язати мотузку, а потім спуститись донизу майже до самого її кінця. Там вони й натраплять на печеру.

Хуан і Білл знайшли огорожу, купу лавових брил і камінь на краю урвища. Цього разу вони не їли курки, не справляли обряду уму такапу, тобто обійшлось без церемоній. Закріпивши мотузку, Хуан спустився в морок і довго не з'являвся. Нарешті, він повернувся і сказав, що ніякої печери там немає. Довелося шукати іншого каменя і пробувати ще раз, але знову без жодних наслідків. Вони перекидали мотузку з каменя на камінь уздовж берега, аж поки Хуан не повернувся зовсім: знесилений і з допомогою Білла ледве перебрався через край урвища. Цього разу він таки знайшов печеру.

Тепер вже й Білл спустився по мотузці вниз. Спочатку він злазив уздовж прямовисної кручі, впираючись у неї ногами, а далі мотузка висіла в повітрі. Білл продовжував спускатися в темряву. Знизу до нього долинав шум прибою. Несподівано перед самим носом він побачив у скелі горизонтальну розколину. Біллу здалось, що всередині виднілися якісь речі, але вони лежали так далеко, що досягти їх було неможливо. Розколина виявилась, такою вузькою, що він навіть не пробував протиснути в неї голову. При світлі ліхтарика вони з Хуаном, нарешті, побачили, що ця вузька тісна печера надбита фігурами, похованими під товстим шаром пилюки. Хуан скорчився і дістав ногою кам'яну голову з орлиним носом та розкішною бородою, що нагадувала церковні фігури середньовіччя. Обидва були такі виснажені, що насилу вибралися з цим тягарем нагору по двадцятиметровій мотузці. Спускатися ще раз вони не зважилися.

Наступного ранку Білл прислав мені листа: на його думку, це вже була справжня печера. Наскільки він міг помітити, є всі підстави гадати, що цього разу в сховищі лежать старовинні речі.

Ми оглянули незвичайну голову, яку вони принесли з собою. Фігура відрізнялась від тих скульптур, що ми бачили минулої ночі. Це була справжня старовинна річ.

Я вибрав двох наших найкращих альпіністів: кока і другого машиніста. На чолі з Хуаном і Біллом ми в страшенну зливу поїхали серед білого дня до Аху Тепеу. Дощ у посуху був знаком «доброго щастя», і Хуан, хоч «тремтів від холоду; весь час посміхався. Досягнувши огорожі, ми прив'язали мокрих коней і далі пішли пішки. Коли ми прибули на місце, дощ перестав. Роздягнувшись догола, ми викрутили одяг, а я, щоб зігрітись, почав стрибати по краю урвища. Раптом вітерець доніс добре знайомий запах. Я міг упізнати його серед запахів тисячі квітів і парфумів: пахло уму такапу — печеним курчам і бататом. Я звернув на де увагу Білла, але він, — завзятий курець, — нічого не почув. Я не помітив тут ні диму, ні будь-яких слідів людини, та все-таки: сюди хтось приходив виконати таємничий обряд, бо остров'яни не мають звички готувати на скелях звичайний обід.

Хуан прив'язав мотузку і спустив її вниз із кручі. Я перелякався, глянувши, куди Білл лазив уночі, а сам він, побачивши те місце вдень, зблід і став не таким_ балакучим. Під нами було майже стометрове урвище, а внизу бились об каміння хвилі. Печера містилася метрів за двадцять від краю плато.

Білл не хотів спускатись ще раз, та й сам я був дуже радий, що ми взяли з собою двох альпіністів. Я вже мав досить таких спусків і з задоволенням давав можливість іншим відчути їхню принадність, адже тепер мені не треба було захищати свого аку-аку. Наші альпіністи взяли мішок і палицю з карлючкою, щоб витягати з щілини фігури. Невдовзі мішок почав курсувати вгору повний і вниз порожній.

Ми виймали з нього найфантастичніші фігури людей, тварин та демонів. Раптом я почув радісний вигук Білла. Він тримав у руках великий кам'яний глек, високий, з красивими лініями і вушком. Ми здули з нього пилюку і побачили ледве помітне зображення обличчя і двох птахів, зроблене в стилі острова Пасхи.

— Це саме те, що я сподівався знайти! — вигукнув Білл. — Не глиняні, а кам'яні глеки, взірцем для яких правили керамічні вироби.

Білл мав спокійну вдачу і ніколи не виявляв захоплення. Але зараз він був. дуже схвильований. Очевидно, ця печера стала надійним сховищем для скульптур тоді коли міжусобна війна докотилася до Аху Тепеу і величезні монументи було повалено додолу.

Ось мішок знову підняли нагору. Цього разу ми витягли ще один глек, трохи менший за попередній. Потім з'явилась скульптура голого чоловіка з трьома головами і фігура воїна в довгому плащі з пір'я, що сидів на спині черепахи. Але найдивовижнішою була скульптура справжнього кита з роззявленою пащею, повною зубів. До хвоста кита було прикріплено маленький череп, а до спини — дбайливо зроблена модель очеретяної хатини острова Пасхи у формі човна з дверима збоку і п'ятигранною піччю ззаду. Під животом у тварини було шість круглих куль, завбільшки з апельсин, а вздовж боків ішли паралельні лінії, що надавали китові схожості з. якимось казковим очеретяним судном. Чи то сходи, чи стежка вела від хатини з обох боків униз по тілу тварини до смуги, схожої на ватерлінію судна.

Хуан не міг пояснити жодної речі з тих дивовижних фігур, які ми витягли з сховища. Він тільки знав, що коїлись його батькові цю печеру показала стара тітка.

Нарешті кок і другий машиніст з'явилися з останнім мішком і розповіли, що забрали всі скульптури з ніші всередині розколини. Менші фігури лежали ближче, а більші далі. Все було вкрито товстим шаром пилу, а подекуди, в заглибинах, — павутиною. В цій печері не було ні мат, ні скелетів, тільки двадцять шість скульптур.

По дорозі додому рудоволосий Хуан під'їхав до мене і запитливо глянув мені в вічі.

— Все це чудово, — сказав я, — і буде добре оплачено. Але кланяйся своєму батькові і передай, що це не печера Оророїни.

Ми залишили всі камені в хатині Рапу, де мешкав Білл. Досягнувши церкви, я вирішив зайти до патера Себастьяна. Почувши, що бургомістр показав нам справжню печеру, він сплеснув у долоні і почав схвильовано ходити по кімнаті з кутка в куток, бо випадок, що стався зі мною минулої ночі, страшенно вразив його. Патер Себастьян після грипу довго залишався в постелі. Але навіть хворий, він дуже цікавився всім, що відбувається на острові. Коли б я не відвідав його, навіть серед ночі, патер Себастьян у нічній сорочці сідав на ліжку й уважно слухав мою розповідь. Та й сам він завжди розповідав мені щось цікаве. Сьогодні патер Себастьян сказав, що, за словами старих людей, у скелястих берегах на північ від Аху Тепеу міститься багато печер, в яких «щось» є.

Чутки про події останніх днів швидко поширилися по селищу, і в Хангароа почали відбуватись незвичайні речі. Варто було бургомістру вийти за поріг своєї хати, як усі накидалися на нього з криком Реорео — «Ошуканець». Кожний намагався якнайкраще використати ці події для себе.

Ті остров'яни, що найбільше лаяли бургомістра, бігали потихеньку в свої печери, щоб там вирубати фігурки з каменю. Тепер, коли таємниця печерних каменів; стала відома іншим, вони також не вирізуватимуть вічно дерев'яні фігурки, схожі одна на одну.

Розпочавши по-справжньому обробляти камінь, остров'яни більше не вирубували копії великих статуй: чи наївних круглих брусків з ледь зазначеним носом і з очима. Тепер у багатьох старих майстрів якось відразу на повну силу розвинувся своєрідний дозрілий стиль… Виявилося, що почало розквітати нове ремесло на основі стародавньої культури, яка досі для невтаємничених була заборонена.

До цього часу ніхто не пробував продавати камені з печер, ми обмінювалися взаємними подарунками. Але нові камені стали продавати поряд з дерев'яною різьбою. Дехто натирав їх землею або гнилим банановим листям, щоб надати їм вигляду старих. Чимало остров'ян пробували продавати свої речі у темряві: може, аку-аку сеньйора Кон-Тікі не такий уже й сильний? Адже сеньйор Кон-Тікі дав себе затягнути до фальшивої печери бургомістра. На острові Пасхи можна було чекати чого завгодно. Одні майстри приносили нові скульптури і заявляли, що вони старовинні, інші — навпаки. Перед нашим відплиттям дехто приносив старі фігурки, запевняючи, що зробив їх сам. Остров'яни вигадували найнеймовірніші пояснення, щоб виправдатись, коли ми показували їм на мох і вивітрені місця, не помічені ними самими. Вони брехали, що взяли мотиви з «малюнків у книзі», хоч насправді жоден дослідник досі не бачив печерних скульптур. А коли я питав, чи малюнки часом не з книги Лавашері, остров'яни зразу потрапляли в пастку, кажучи що взяли мотиви саме з цієї книги.

Я не міг зрозуміти, що відбувається, та скоро все вияснилося. Повага до табу серйозно похитнулася. Після того, що сталося, страх перед аку-аку зменшився. Сеньйор Кон-Тікі не мав всемогутнього аку-аку, але й у печерах його не було. Проти забобону пустили забобон — зустрічний вогонь, який знищив у багатьох родин віру в духів. Однак, як і раніше, серед мешканців острова панував страх перед осудом сусідів, коли ті побачать, — що хтось порушує табу і виносить з печер; скульптури.

Тільки бургомістр усе ще боровся з самим собою. Коли ми складали намети, до мене прийшов його син. Батькові вже набридло, що його називають ошуканцем. Він ні разу не брехав мені відтоді, як я прибув на острів, аж поки ми не пішли до фальшивої печери. Тому тепер він хоче показати мені й археологам, що всі його розповіді про печеру Оророїни правда. Патер Себастьян і губернатор теж можуть піти з нами; нехай і вони побачать, що бургомістр не бреше. Він усіх нас поведе до печери, бо дон Педро Атан не якийсь там негідник, що ошукує інших і тільки меле пусте.

Нарешті було визначено ніч, коли ми мали піти до печери Оророїни. Пізно ввечері я з Біллом, Едом та Арне поїхав до селища, щоб узяти губернатора і патера Себастьяна. Та в останню мить бургомістр передумав і, поспіхом узявши з печери сорок скульптур, виставив їх на долівці в себе в хатині. Він пояснив патеру Себастьяну, що все-таки не може взяти нас до печери Оророїни, бо там дуже багато фігур. Передати всі скульптури мені він не зможе, а якщо приведе нас до входу, то таємницю печери буде розкрито, і тоді він не матиме де зберігати цю велику колекцію.

Патер Себастьян і губернатор попрямували з нами до хатини бургомістра. Балакучий бургомістр, весело посміхаючись, зустрів нас біля дверей і провів до кімнати. Круглий стіл був відсунений, а долівка геть закладена фігурами. Деякі скульптури виявились справді старовинними, але більшість були зроблені недавно… Я відразу пізнав у нових скульптурах такі, які мені вже пропонували інші остров'яни. Було тут і кілька копій фігур з маленької печери над урвищем. На що сподівався цього разу бургомістр? Це ж була завідомо приречена на невдачу, спроба вдруге обдурити нас.

— Навіщо ти зробив це все? — спитав я. — Чому ти не дотримав свого слова й не повів нас до печери Оророїни, якщо вона справді належить тобі?

— Це все правда, сеньйоре. Та коли я був у печері вночі, то помітив там так багато скульптур, що я не можу передати тобі їх усіх.

— А раніше ти цього не знав? Ти ж розповідав мені, що регулярно миєш камені.

— Так, але ті, що я знайшов уночі, лежать у глибині печери. Я раніше їх не бачив. Вони зовсім поховані під пилюкою.

— Але ж ти якось сказав мені, що в тебе є окремий зошит, де записані всі твої скульптури?

— Не всі скульптури, сеньйоре, а всі печери.

— Ти, виходить, записав лише кількість своїх печер?

— Звичайно, сеньйоре, це зовсім маленька книжечка, — привітно відповів бургомістр, показуючи двома пальцями розмір невеликої марки.

Я здався.

У мене до горла підкотився клубок, коли я спускався сходами маленького будиночка бургомістра. Дон Педро знову стояв засмучений у дверях, а позад нього на долівці лежали камені. Це була моя остання зустріч з доном Педро Атаном, найцікавішою людиною на острові Пасхи, останнім знаменосцем довговухих, чия голова так набита таємницями, що він і сам уже не тямить, де кінчається дійсність і де починається фантазія. Якщо колись острів був заселений кількома тисячами таких людей, як бургомістр, то немає нічого дивного, що монументи, в реальність яких важко повірити, самі виповзали з гори і самі випрямлялися на весь зріст. І немає нічого дивного, що було створено аку-аку і надійні скарбниці, щоб ховати багатство народної фантазії, втілене у маленьких фігурках, які грішний люд міг би просто покрасти.

Коли пролунала команда й було піднято якір, а машинний телеграф привів у рух поршні й колеса в череві нашого судна, на борту і на березі не було жодного веселого обличчя. Ми встигли поріднитися з невеликою громадою остров'ян. Зелені намети стали невід'ємною частиною королівської долини Анакена. Тепер піднятий на постамент велетень знову залишився сам, сумно дивлячись на залиту сонцем безлюдну долину. Коли ми згорнули останній намет, велетень здавався таким самітним, ніби просив знов повалити його носом у пісок так, як він лежав останні століття.

Проте гігант в Анакені був тільки кам'яною статуєю, а в селищі Хангароа ми залишили іншого велетня, з плоті й крові. Серед безлічі наших друзів на березі у своїй білій сутані стояв простоволосий патер Себастьян. Нам здалося, що священик належить до експедиції не менше за кожного з нас. Але він обома ногами міцно вріс у землю острова Пасхи і не був одинокий, як велетень в Анакені. Так колись мав стояти серед предків остров'ян король Хоту Матуа, коли привів свій народ до цих далеких берегів.

Ми прощалися з кожним остров'янином. Один за одним учасники експедиції підходили прощатися з патером Себастьяном, який посів значне місце у житті всіх нас. Після того як попрощалася з ним Івонна і маленька Анетта, настала моя черга. Я довго стискав йому руку. Ми небагато сказали один одному. Далеко легше знайти слова на вокзалі, ніж на березі найвідлюднішого острівця, коли судно готове відчалити і ти прощаєшся з людиною, що стала тобі другом назавжди. Патер Себастьян рвучко повернувся, остров'яни розступилися, і він, у чорних великих черевиках, самотньо побрів угору. Там, на плато, його чекав новий червоний джип. Поки не зітруться скати, старий священик може поберегти свої натруджені ноги, подаючи допомогу хворим і стражденним на всьому острові, аж до лепрозорію, що містився в північній його частині.

Губернатор з сім'єю прибув провести нас на моторному човні. Я саме хотів уже плигнути до них у човен, коли старий Пакоміо схопив мене за руку і відвів убік. Це він перший поїхав зі мною на острів птахів, щоб показати потаємну печеру, яку ми так і не знайшли. Потім Пакоміо став правою рукою Арне і бригадиром землекопів у Рано Рараку. Коли якось Арне біля великої статуї викопав маленьку фігурку, він пошепки запропонував показати йому печеру, повну таких фігурок. Але тут якраз через печери в селищі піднявся галас, і Пакоміо, злякавшись, відмовився від своєї обіцянки. Він навіть якось біг за мною і запевняв, що в печерах нічого немає. Ще коли жили їхні предки, такі печери з скульптурами існували, але тепер усі потаємні входи забуті, і якщо хтось і приносив мені кам'яні фігурки, то це були копії тих, що загублені в печерах.

Пакоміо стояв передо мною і зніяковіло крутив у руках солом'яний бриль. Позаду юрмилася решта остров'ян.

— Ти повернешся на острів, сеньйоре? — спитав він схвильовано, дивлячись на мене великими карими очима.

— Це буде залежати від каменів, які я везу з собою. Якщо все це, як ти казав, брехня і фантазія, то вони не принесуть, мені «доброго щастя» і мені нічого повертатися сюди.

Пакоміо похнюпився і почав поправляти на брилі вінок з білого пір'я. Потім спокійно глянув на мене і сказав з притиском:

— Не всі камені, що ти дістав, брехня і фантазія. Вони принесуть тобі «добре щастя», сеньйоре.

Старий дивився на мене привітно і тривожно. Ми потиснули один одному руки, і я плигнув у човен.

Ціла юрба остров'ян пішки і на конях бігла берегом, махаючи нам руками. Мені здавалося, що стук копит відлунюється під землею, бо ж острів Пасхи складається з двох поверхів. Але насправді це гриміли хвилі, розбиваючись об похмурі прибережні скелі.

На схід від сонця і на захід від місяця, за сімома горами, стоїть на вершині золотий казковий замок. Та хто вірить казкам у наші дні? Однак, вибравшись на сьому гору і побачивши перед собою Моронго Ута, ми повірили в казку.

Довкола нас на всі боки простягався океан, нескінченний водний простір, який ми перетнули на своєму маленькому судні з другого кінця земної кулі. Глибоко під нами лежали зелені долини і блищав гладенький, як дзеркало, фіорд, на якому стояло маленьке судно, що привезло нас сюди з острова Пасхи. А перед нами, на сусідній вершині, просто рукою подати — казковий замок. Зачарований, безлюдний, з мурами та баштами, зарослими лісом і кущами, він стояв таким, яким його покинув король ще в той далекий час, коли світ вірив казкам.

Я аж палав од нетерпіння, коли ми, перебравшись через останній хребет, наблизилися до підніжжя казкового замка. Могутній і величний, височів він перед намивна нереальному тлі рухомих хмар, блакитних вершин та башт. Хоч сам замок вільно розкинувся під небом, однак здавалося, що виник він із підземелля і не в змозі скинути з себе дерен, зарості й дрімучий ліс, які наче зелений килим, покривали його мури.

Із скелі здійнявся з пронизливим криком гарний голубий птах. Коли ми наблизилися до замка, з зелені біля одної із стін вибігли три білі дикі кози. Скочивши у рів, вони сховались у гущавині.

Острів Пасхи — найвідлюдніший куток у світі, тому не дивно, що один з його найближчих сусідів — острів, де ми висадились, — віддалений від нього так, як Іспанія віддалена від східних берегів Канади. Тут, серед зелених гір, ми, як ніколи раніше, почували себе далекими від суєтного світу. Це забутий куточок у Тихому океані.

Хто коли чув що-небудь про Рапаїті? Маленький острівець майже надвоє розрізаний величезним океаном. Схили його такі стрімкі, що важко знайти опору для ніг. По обидва боки хребта, де ми стояли, внизу лежали фіорди, які, залежно од вітру, правили по черзі за дзеркало цьому казковому замкові. Варто нам. було обернутись, як на Інших, теж укритих зеленню вершинах; ми бачили не менше дванадцяти таких самих дивовижних будов, і ніде ніяких ознак життя. І тільки внизу, на березі одного з фіордів, у якому стояло наше судно, в'ється димок. Там розкинулось маленьке селище, що складається з укритих очеретом бамбукових хаток та кількох побілених будинків. У ньому скупчилось усе населення острова Рапаїті — двісті сімдесят вісім полінезійців.

Але хто ж був творцем казкового замка, що стоїть перед нами, і таких самих будов на інших вершинах? І для чого насправді вони служили? Ніхто цього не знає. Коли 1791 року капітан Ванкувер випадково натрапив на цей самітний островок, йому здалося, що на одній із вершин є люди, а вниз по схилах ішли укріплення і палісади. Ванкувер прийняв це все за штучно зроблену фортецю, але не піднявся вгору і не перевірив свою здогадку. Знаменитий тихоокеанський місіонер Елліс, який прибув на острів через кілька років, заявив, що Ванкувер помилився; те, що йому здалося фортецею в горах, насправді має природне походження. Після Елліса острів відвідав відомий мандрівник Моренхаут. Він прославив своєрідну природу Рапаїті, де гірські вершини скидаються на башти, замки й укріплені індійські селища. Але він також не оглядав ці дивовижні творіння природи зблизька.

Через двадцять п'ять років невеличку книжечку про цей дивовижний відлюдний гористий островок написав Кайо. І він, і інші дослідники вилазили на гори і за зеленню бачили штучно збудовані мури. Більшість дослідників вважали їх за стіни старих невідомих фортець, деякі ж — за руїни древніх хліборобських терас.

Тільки один етнолог Стоукс, зійшовши на острів, почав вивчати його населення. Однак його записи поки що лежать ненадруковані в Бішопському музеї. Жодного, археолога на острові ще не було. Ніхто ще не піднімався в гори з сокирою та киркою і не дивився, що там криється. Милуючись горами й долинами, ми знали, що стоїмо на незайманому місці. Ми могли починати, де. завгодно: до нас ніхто не робив тут розкопок. Ніхто й не знав, що нас тут чекає.

Старовинна легенда, записана з уст місцевих жителів майже сто років тому, розповідає про перших поселенців острова. Згідно з нею, острів Рапаїті вперше відкрили жінки, які припливли сюди на судні з острова Пасхи.

Багато. жінок були вагітні; вони й стали родоначальницями місцевого населення.

З мурів казкового замка на горі нам було видно безмежний океан. Далеко на півдні небо було темне й похмуре. Звідти вздовж дрейфуючих льодів Антарктиди ідуть на схід холодні морські течії. Це небезпечна область з частими штормами і густими туманами. Зате на півночі небо було блакитне, чисте, його прикрашали легенькі, як пух, хмарки, що пливли разом з теплою течією зі сходу. І цілком природно, що по течії сюди могли приплисти люди з острова Пасхи. Тому ми й попрямували цим шляхом.

День за днем борознили ми безмежний океан, пливучи на захід і переганяючи хмарки та морську течію. День за днем ми стояли на мостику, на баку і біля поручнів, вдивляючись у бездонну блакить. Але більшість людей стояли на кормі і стежили, як судно залишає за собою хвилясту смугу, що ніби зелена дорога серед синього неба вела до острова Пасхи, який зник на обрії. Серед нас було чимало таких, що хотіли б повернутися назад. Можливо, їх вабили туди вахіне, а може й нерозгадані таємниці та несходжені стежки. І лише кілька чоловік стояло на носі корабля і думало про зустріч з чудовим пальмовим островом.

Позад усіх на кормі стояв Рапу, щирий друг Білла, керівник бригади робітників, що працювали на розкопках у Вінапу. Білл попросив мене взяти здібного хлопця помічником для топографічних зйомок. Піднімаючись на борт перед подорожжю в далекий світ, Рапу посміхався, як герой з кінофільму. Але серце його залишилось на «Пупі землі», і коли острівок поглинув океан, його серце огорнув смуток. Коли зникло все звичне і залишились тільки небо й вода, веселого хлопця ніби підмінили.

Рапу мав здібності до техніки, і спочатку ми спробували поставити його помічником у машинний відділ. Але там унизу, у гуркітливому нутрі судна, ніщо не захоплювало хлопця. Він запевняв своїх товаришів, що під палубою судна повно дияволів, і добрий перший машиніст дозволив йому під час вахти сидіти на верхній частині трапу. Але тут, на свіжому бризі, він відразу ж засинав, як тільки сідав на стілець, і машиністи вирішили, що йому краще нести вахту на містку. Здібний Рапу швидко навчився тримати курс по компасу, і штурман пішов собі до рубки. Тут раптом борозна за кораблем почала приймати незвичайну форму, і в людей на палубі закралась надія, що капітан і я передумали і вирішили повернутися на острів Пасхи. Але Рапу тут був ні при чому. Він мирно спав, згорнувшись на лавці клубочком, а судно пливло своїм ходом. Навіщо ж стояти біля стерна, коли навкруги розкинувся тільки безкраїй океан?

Особливої забобонності в Рапу ми не помічали. Він був, висловлюючись мовою жителів острова Пасхи, «дитям часу», але, засинаючи, про всяк випадок натягав на голову ковдру, як це робили його земляки. Якось Арне спитав остров'ян, чому вони це роблять, і ті відповіли, що ховаються від погані, яка ходить скрізь уночі. Навряд чи друзі Рапу почували б себе краще за нього, якби їм довелось вирушити у таку далеку мандрівку на судні, навантаженому майже тисячею каменів з печер, «ключів», черепів і кісток. Сам «Летючий голландець» був ніщо у порівнянні з нами. Наше судно борознило океан, наповнене вщерть аку-аку.

Перед нами вималювався Піткерн — острів бунтівників з «Баунті». Позаду нас вставало вогненночервоне сонце, наче все ще горів запалений повсталими матросами корабель.

Тепер Рапу ніби прокинувся від сну. Він стояв на носі судна і рахував кокосові пальми: одна, дві, три… ні, так багато пальм він ніколи не бачив на всьому острові Пасхи! І дикі кози в горах. Банани, апельсини. І різноманітні південні фрукти, яких хлопець ще ніколи й не куштував. Мабуть, це райський сад! Як тільки Рапу повернеться додому, він змайструє собі човен і обов'язково приїде сюди разом з дружиною.

Серед багатої тропічної рослинності на диких скелях ми побачили червоні дахи будиночків. З вузької протоки за мисом виплив, виблискуючи у промінні вранішнього сонця, довгий човен на шість пар весел. Потомки бунтівників «Баунті» виїхали нам назустріч.

На борт піднялись дужі босоногі остров'яни. Серед них були такі типи, яких сьогодні можна побачити тільки в історичних фільмах Голлівуда. Першим на палубу вибрався сивий велетень Паркінс Крістіан — праправнук Флетчера Крістіана, того самого, що колись очолив знаменитий бунт моряків і змусив капітана Блайа добиратися на шлюпці майже до Азії, а сам пішов проти вітру і посадив судно «Баунті» на мілину біля цього пустельного острівка.

Коли бунтівники з своїми вродливими вахіне з Таїті зійшли на берег, вони не знайшли тут жодної душі, але побачили древні покинуті храмові платформи, а на них і черепи і невеликі статуї, що нагадували велетнів острова Пасхи. Хто ж тут жив до них? Цього ніхто не знав. І жоден археолог не зупинявся на острові Піктерн більше як на кілька годин.

Паркінс Крістіан запросив мене з сім'єю оселитися в його домі. Решта членів експедиції розійшлися по інших хатках. Нас надзвичайно гостинно зустріла невеличка англійська колонія, члени якої розмовляють по-англійськи приблизно так, як розмовляли їхні предки, прибувши сюди 1790 року, з тією тільки різницею, що їхня мова пересипана словами діалекту Таїті і відрізняється місцевим акцентом.

Ми провели на цьому острові кілька чудових днів. Поки археологи лазили по скелях, копали й досліджували все, моряки відвідали печеру Крістіана і могилу Адама, а водолаз спустився на дно, щоб оглянув рештки затонулого корабля «Баунті». З допомогою місцевий жителів ми відшукали на дні Баунті Бей баласт із цього парусного судна: купу іржавих залізних балок.

Мешканці острова весь час знаходили в землі кам'яні, сокири, а біля підніжжя стрімкого урвища на північному: узбережжі було навіть виявлено наскельні зображення. Однак у цілому острів Піткерн з точки зору археології бідний. Як щирі християни, потомки бунтарів зрівняли стіни храмів з землею, а маленькі статуетки порозбивали й повикидали в море, щоб очистити острів од чужих богів. З допомогою остров'ян Арне і Гонзало знайшли в неприступному урвищі печеру, де, очевидно, колись, вирубували червоні статуї. На долівці разом з кусками каміння валялися затупілі кам'яні сокири.

Чужоземці рідко відвідують цей острів. У вузькому незручному місці висадки завжди з гуркотом б'ються об скелі хвилі. Але недалеко пролягає морський шлях Нова Зеландія — Панама, і остров'яни випливають на човнах у море продавати дерев'яні фігурки летючих риб та черепах або ж маленькі моделі гордого парусного корабля своїх предків. Торгівля йде так успішно, що тепер на Піткерні зовсім не залишилося дерева міру, з якого остров'яни вирізують ці речі. Щоб віддячити жителям Піткерна, ми забрали всіх чоловіків острова та деяких жінок і вирушили на безлюдний острів Гендерсон. Наші шістдесят пасажирів зійшли на берег і за один день нарубали двадцять п'ять тонн дерева міру. Зарослий пальмами берег нагадував сцену битви морських розбійників. Мальовничо одягнені жителі острова Піткерн від старого до малого кидалися у вир з кривими стовбурами і направляли їх до човнів, що гойдались на хвилях. Навантажені вщерть човни везли дерево на судно. Ті, хто не звик до безперервного руху хвиль, які то покривали, то оголяли коралові рифи поблизу цього тропічного острова, могли подумати, що ось-ось трапиться лихо. Та чоловіки й жінки міцно чіплялись за риф і човен щоразу, коли море кидало в них піняву хвилю. Велетень, що сидів за стерновим веслом, могутнім голосом вміло керував діями дванадцяти гребців, і човен витримував натиск найбільших валів.

Наступного дня, коли ми розвантажили судно біля скель острова Піткерн, смаглявий Крістіан, посміхаючись, запевнив нас, що тепер його люди забезпечені на чотири роки матеріалом для своїх виробів.

З Піткерна ми взяли курс на острів Мангарева і стали на Якір між коралами посеред красивої, оточеної горами лагуни з міріадами риб і перламутрових черепашок. Єдина статуя, яку ми побачили в цьому одягнутому в пальми раю Південних морів, була намальована на картині в церкві: вона лежала повалена і розбита навпіл біля ніг гордого з своєї перемоги місіонера. В честь нашого приїзду люб'язна дружина французького адміністратора, якого в цей час не було на острові, зібрала всіх місцевих жителів на великий бенкет, і там ми побачили танець на честь легендарного короля Тупи. Король танцював перед своїми воїнами в дивовижній масці, видовбаній із стовбура кокосової пальми. Згідно переказу, король приплив на острів зі сходу з цілою флотилією великих дерев'яних плотів. Побувши кілька місяців, він повернувся до свого могутнього королівства на сході і більше не з'являвся на острові Мангарева. За часом і місцем ця легенда співпадає з інкською легендою про їхнього великого вождя Тупака. Він збудував велику флотилію бальзових плотів з вітрилами і проплавав у Тихому океані майже рік, відвідавши два далекі заселені острови, про які він чув від своїх купців-мореплавців.

Наступна суша, яку ми побачили, був острів Рапаїті. Ніби з казки, він виплив з океану серед хмар, що висіли на південному заході. Ще здаля на найвищих вершинах у бінокль ми помітили незвичайні споруди. Вони скидалися на зарослі зеленню піраміди Мексіки чи на покинуті фортеці інків у диких горах Перу. Здається, там буде що досліджувати!

Ми стояли на мостику і, затаївши подих, стежили, як капітан спритно маневрував судном, ведучи його крізь проходи в зарослому кораловому рифі, що закривав доступ до чудового басейну всередині острова. Минувши риф, судно ввійшло в оточене зубчастими горами озеро в кратері, гладеньке, як дзеркало. Анетта уважно стежила, як капітан вертів ручку машинного телеграфу, ставлячи її то на «стоп», то на «тихий вперед», чи «назад», поки судно ледь помітно пливло поміж коралами. Раптом вона стала навшпиньки, схопилась за ручку і рішуче поставила її на «повний вперед». З машинного відділення відповіли «повний вперед», і наше судно, наче криголам, було б урізалось у кораловий риф, якби капітан у ту ж мить не відвів ручку в протилежний бік.

Ми всі полегшено зітхнули, коли опинилися в тихій, безпечній лагуні напроти невеличкого мальовничого селища, мешканці якого вже випливли нам назустріч на маленьких каное.

По стрімких ущелинах і виступах ми, нарешті, вибрались на вершину хребта.

— Моронго Ута, — пробурмотів остров'янин, що показував нам дорогу.

— Хто ж збудував усе це?

Він знизав плечима:

— Хтозна, може якийсь король.

Ми підійшли ближче і почали роздивлятися руїни вкриті зеленню. Тут і там виступали старанно викладені мури. Віддалік, на краю схилу, стояв Ед і щось кричав мені. В тому місці осунулась круча і відкрилась земля, повна черепашок і риб'ячих кісток. А серед цього сміття; виступали контури схожої на дзвін ступи з тонкими красивими лініями. Вона була майстерно витесена з твердого, як кремінь, базальту і гарно відполірована. Кращої роботи по каменю я не зустрічав у всій Полінезії.

Білл теж піднявся на хребет.

— Яка чудова споруда! — сказав він, зачаровано дивлячись на могутні будови перед нами. — Тут необхідно копати!

Ми скликали на борту військову раду. Велика кількість робітників і нічні прогулянки по острову Пасхи майже цілком вичерпали наші запаси товарів для обміну та харчів — те, що нам найбільше буде потрібне в наступні місяці. Залишилося тільки підняти якір і плисти далі, до Таїті, щоб поповнити свої запаси, а потім повернутися назад і приступити до розкопок замка в горах.

Витримавши великий шторм, ми наблизились до добре знайомих контурів острова Таїті. Мого названого батька, старого вождя Терііероо, вже не було в живих. Його хатина серед пальм стояла порожня. Але на Таїті я мав багато давніх друзів, тому нам не довелось нудьгувати ні вдень, ні вночі.

Невдовзі наше судно рушило назад, до знайомого вже нам острівця, що лежав десь там за синьою далиною, на схід від сонця і на захід від місяця.

Коли ми знов обережно пропливали повз небезпечний риф, на борту вже не було Арне й Гонзало. Дорогою ми висадили їх на острові Раїваевае, де вони мали дослідити знайдені серед лісу руїни кількох храмів з маленькими невідомими нам статуетками. Але зате ми привезли пасажирів з Таїті. Одним із них був мій друг Генрі Жакьє, президент Товариства океанічних досліджень і директор музею, в Папеете. Я запросив його взяти участь, в нашій експедиції. Крім того, з нами приїхала одна тубільна сім'я. Уряд на Таїті попросив мене перевезти цих людей на Рапаїті, де вони колись жили. Жакьє піднявся на борт з чемоданчиком, а для наших нових пасажирів нам довелося, використовувати вантажну стрілу. Вони привезли з собою безліч ящиків, скринь, пакунків, мішків, стільців, столів, комодів, шаф, двоє широких ліжок, купи дощок, балок, дахове залізо, живих тварин і цілі оберемки бананів. Ми так заставили палубу, що ніде було повернутися. Коли ми через тиждень прибули в тихі води Рапаїті, нам довелось провести складну операцію, щоб вивантажити всі ці речі. Оскільки перевіз був безплатний, хазяїн речей вирішив, що за такі дешеві послуги не варто й дякувати. Посадивши сім'ю в човен, він поплив до берега, полишивши на нас турботу про свої речі. Але ця зустріч з ним була не останньою.

На острові ми познайомилися з чудовою парою. Її звали Леа. Це була енергійна, весела жінка, наполовину таїтянка, наполовину корсіканка. Вона була вчителькою і приїхала сюди навчати грамоти дорослих і дітей. Її чоловіка звали Мані. Він був таїтянин з народження, але своїм виглядом скидався на китайця. На обличчі його завжди сяяла посмішка. На Таїті Мані працював шофером на автобусі, але тут, як і всі інші чоловіки, тинявся без діла.

Леа вміла писати й розмовляти по-французьки, тому вона стала правою рукою старого вождя острова. Коли виникали якісь проблеми, Леа вирішувала їх дуже енергійно. Вона була незамінна в цій маленькій громаді. Виструнчена, з кісками, що стирчали в різні боки, Леа відразу ж, як тільки я зійшов на берег, запропонувала мені свої послуги. Позад неї, посміхаючись, скромно стояв товстий Мані.

Я спитав, чи не може Леа знайти мені двадцять дужих хлопців для розкопок у горах.

— Коли вони тобі будуть потрібні? — запитала Леа.

— Завтра вранці, годин у сім, — сказав я, гадаючи що, певно, до кінця тижня їх, може, і набереться десь чоловік з дванадцять.

Вийшовши наступного ранку на палубу розім'ятися після сну, я побачив на березі Леу з двадцятьма чоловіками. Я швидко випив склянку соку, з'їв шматок хліба і поїхав моторним човном на берег. Ми домовилися про платню і тривалість робочого дня на умовах, прийнятий на Таїті. І коли сонце стало в зеніті, ми були вже високо в горах разом з Мані і двадцятьма дужими хлопцями. Вони поробили східці, щоб можна було підніматися на Моронго Ута, не наражаючись щодня на небезпеку. Мані вів перед, весь день жартуючи й сміючись. Остров'яни співали, перегукувалися, вкладаючи в роботу всю свою душу, бо це для них було чимсь новим: на цьому острові чоловіки взагалі не звикли працювати. І справді, навіщо їм працювати? В усякому разі, не для того, щоб прогодувати свою сім'ю. Жінки самі вирощують на полі таро, самі приносять його додому і роблять з нього кисле тісто, яке всі їдять цілий тиждень. А коли чоловікам набридне каша — попої, вони вирушають у суботу на цілий день у лагуну по рибу. Харчуючись сирою рибою та попої, вони знову можуть тиждень ховатися в холодку, віддаючись сну й коханню.

Раз на рік сюди прибуває торговельна шхуна з Таїті. Тоді частина чоловіків вирушає на кілька днів до лісу збирати опалі плоди дикого кофейного дерева, щоб виміняти за них на кораблі трохи товарів.

Серед веселої юрби робітників тільки один чоловік плівся позаду й інших теж просив не поспішати. Коли Мані обурився цим, той здивовано зиркнув на нього і спитав, чого Мані хвилюється, адже не він плататиме за роботу. Цей чоловік був наш безплатний пасажир, якого ми разом з сім'єю і багажем привезли з Таїті.

Нагорі, на гострому хребті, що утворював вододіл, була невелика сідловина, до якої по схилу з протилежного боку піднімався лісок. В цьому місці ми розчистили майданчик для двомісного намету, мешканці якого могли, сидячи біля входу, випльовувати апельсинові кісточки кожний у свій бік острова. Тут мав отаборитися Білл, якому було доручено керувати розкопками в Мотронго Ута.

Коли ми наступного дня хотіли вирушати на гору, то не побачили жодного з наших веселих тубільців. На березі стояв тільки спохмурнілий Мані. Його уста, які звикли тільки посміхатись, виражали тепер обурення. З бамбукової хатини вискочила Леа, грізна як хмара.

— Коли б тільки в мене був кулемет! — гнівно вигукнула вона, приставивши до ока зігнутий вказівний палець і витягнувши другу руку, ніби цілячись у бамбукову хатину.

— Що сталося? — злякано спитав я і подякував долі, що в цієї розлюченої дами руки були порожні.

— Вони влаштували там військову раду, — пояснила, Леа. — Той тип, якого ви привезли з Таїті, заявив, що несправедливо відбирати для роботи тільки двадцять чоловік. Тепер вони самі хочуть вирішити, скільки чоловік працюватимуть у тебе, щоб це не скидалось на диктатуру. Всі, хто має бажання, повинні одержати роботу. А якщо ти не дозволиш їм самим визначити, хто буде працювати, вони не пустять тебе більше в гори і проженуть з острова, бо працювати бажають п'ятдесят чоловік.

Леа з обуренням повідомила мене, що остров'яни, урочисто запрошують нас прийти на військову раду до великої бамбукової хати, коли зайде сонце. Поки що ми повинні повернутися на корабель.

О шостій годині зайшло сонце, і відразу стало темно, тому що навколо кратерного озера, де стояло на якорі наше судно, тягнулися високі гори. Капітан висадив на берег тільки мене та Жакьє, і ми, присвічуючи кишеньковими ліхтариками, попрямували до огорнутого мороком селища. З темряви з'явились троє остров'ян і, не привітавшись, пішли слідом за нами, безшумно ступаючи босими ногами.

В селищі не видно було жодної живої душі. Лиш де-не-де з овальних отворів бамбукових хатин, укритих соломою, виднілися купи ще не згаслого вугілля. По відблиску свічки ми знайшли приміщення, де зібрались люди, зігнувшись, зайшли всередину і ступили на м'які мати, сплетені з листя пандануса. На долівці вздовж трьох стін сиділи навпочіпки тридцять місцевих жителів, похмурих, наче воїни перед битвою. Посеред хати велично розсілася на долівці огрядна жінка, тримаючи на голих колінах карту.

Ми привіталися бадьорим іа-о-рана, але остров'яни тільки щось пробурмотіли у відповідь. Біля четвертої стіни стояла Леа і місцевий священик. Леа була похмура, насуплена, але коли ми увійшли, вона привітно посміхнулася. Мані тут не було. Леа показала на чотири вільні стільці, поставлені для неї, священика іі для нас двох.

Спочатку вона попросила виступити Жакьє як представника французької влади. Він підвівся і поволі, спокійно заговорив по-французьки. Деякі остров'яни, очевидно, розуміли його, бо задоволено хитали головами. Всі інші уважно слухали і не спускали з нас погляду, але видно було, що вони не розуміли жодного слова.

Жакьє сказав, що він — президент Товариства океанічних досліджень. Матрона, яка сиділа посеред кімнати, задоволено кивнула головою і показала на карту. Далі він розповів, що сам губернатор послав його помагати нам. Задля цього він залишив на Таїті свою сім'ю, музей, аптеку. А я, — він показав на мене, — не турист. Це я разом з своїми друзями приплив до Рароіа на пае-пае. Тепер я прибув до них з ученими, щоб вивчити споруди, збудовані їхніми предками. Сюди приїхали люди з різних країн: з Норвегії, Америки, Чілі, Франції й острова Пасхи, щоб працювати разом з населенням Рапаїті. Ми хочемо вивчити життя їхніх предків. Зараз ми припливли з Рапануї — острова Пасхи. Нехай же на Рапаїті — Малому Рапа, нас приймуть так сама гостинно, як приймали на Рапануї — Великому Рапа.

Леа переклала сказане на таїтянський діалект, додавши дещо від себе. Говорила вона тепло, майже лагідно, але палко й дуже переконливо. Присутні сиділи навпочіпки, не рухаючись з місця і ловлячи кожне її слово, намагаючись скласти про почуте свою думку. Сам я тим часом вивчав цих насторожених людей, що розташувались на матах із панданусового листя вздовж стін низенької бамбукової хатини під соломою. Мені здавалося, що я потрапив в епоху великих географічних відкриттів. Тут, на Рапаїті, змінилося стільки поколінь, а здавалось що минули тільки місяці чи роки. В очах присутніх світилася відвертість і безпосередність дітей природи, і мимоволі забувалось, що на них одягнуті драні сорочки й штани. Вони могли так само мати тільки набедрені пов'язки. Ми бачили десятки уважних розумних очей, без жодного натяку на дегенерацію, що спостерігається в людей на низькій стадії культурного розвитку, але водночас у них спалахував дикий вогник, який я помічав тільки в представників племен, загублених у дрімучих лісах.

Коли Леа закінчила, піднявся старий вождь. Він говорив з своїми людьми, притишивши голос, але по виразу його обличчя ми помітили, що до нас він ставиться прихильно. Після нього схопився ще один старий остров'янин. Він довго з пафосом говорив на рапаїтському діалекті і справляв враження досвідченого оратора.

Нарешті я теж узяв слово і з допомогою Леа пояснив, що, можливо, їхнім предкам доводилось захищати форти в горах, коли до острова наближалися чужоземні кораблі. Але тепер настали інші часи. Ми припливли сюди, щоб разом з остров'янами піднятися до фортів у горах, обчистити їх від лісу й трави і зробити такими ж гарними, якими вони були у давнину. Я згоден узяти на роботу всіх охочих, але з умовою, що матиму право відсилати назад тих, хто поганою працею не заслуговуватиме на платню.

Всі раптом схопилися і кинулися тиснути нам руки. Наступного ранку Леа привела на берег п'ятдесят шість, чоловік, не рахуючи Мані, який стояв збоку, задоволено посміхаючись. Тут було все чоловіче населення острова, крім двох дідів, які не могли вже дряпатись по горах. Разом з Мані я повів це військо в гори. Білл навіть злякався, коли побачив зверху довгу низку людей, що ніби, перли на нитці оповили гірський виступ, весело перегукуючись і розмахуючи сокирами та довгими, як шаблі, ножами.

Біля мурів Моронго Ута почалася велика битва. Гібіскус, панданус і велетенська папороть були безсилі перед цим наступом. Важкі стовбури з гуркотом скочувалися у провалля, тягнучи за собою листя, кущі й траву.

Коли настав вечір, військо припинило наступ і, не маючи жодного пораненого, спустилося вниз. Остров'яни раділи, як діти, аж пританцьовували, хоч за цілий день, за винятком обідньої перерви, вони навіть не присідали. В обідню перерву кожний з робітників розгорнув принесений з дому пакунок із великого зеленого листя, впиняв звідти сірувате кисле попої і почав їсти його, запихаючи в рот двома пальцями. Мані спустився по схилу і незабаром повернувся вдвічі товстіший, ніж був: у нього були повні кишені й пазуха великих диких апельсинів, які він роздав усім, хто бажав.

Увечері учасники експедиції повернулися до селища і на судно. В наметі залишились Білл з другим штурманом; ми домовилися щовечора підтримувати з ними зв'язок по радіо. Але ще задовго до умовленого часу ми помітили, що з форту подають нам світлові сигнали. Другий штурман посилав сигнал SOS: на табір напав мільйон щурів.

— Ларсен завжди перебільшує, — зауважив капітан, — якщо він каже, що мільйон, то їх там, безумовно, лише кілька тисяч.

Наступного ранку наше військо вишикувалось знову. Взявши з собою кирки, лопати, сита, щоб просівати землю, і ще всілякі знаряддя для розкопок, ми вирушили в гори. Виявилося, що ввечері до табору підкралися два щури, наїлись досхочу попої і повернулися в апельсинові зарості.

Кілька днів робота йшла чудово. Та ось одного ранку жоден з п'ятдесяти шести остров'ян не вийшов на роботу. У бінокль ми побачили на вершині самітні силуети Білла й Ларсена, а на березі, махаючи нам рукою, стояла Леа. Ще якесь лихо. Я сів у моторний човен і поплив до неї.

— Вони страйкують, — заявила Леа, як тільки я зійшов на берег.

— Чому? — здивовано спитав я.

— Той чоловік, якого ви привезли з Таїті розповів їм, що кожний, хто працює, повинен страйкувати.

Вкрай здивований, я попрямував до селища. Там я побачив лише кількох не дуже приємних хлопців, що стояли з загрозливим виглядом, засунувши руки в кишені. Всі інші поховалися в хатах і тільки позирали на мене крізь щілини в дверях.

— Чого ви страйкуєте? — спитав я одного з чоловіків.

— А звідки мені знати, — відповів він і оглянувся, шукаючи в інших підтримки. Але ті мовчали. Кого б я не запитав, ніхто не міг нічого відповісти мені. Вони стояли невдоволені й злі.

— Все це вигадав один чоловік, — вигукнула товста жінка від дверей. — Але його тут немає.

Я попросив привести того чоловіка, і кілька остров'ян: ринулось на пошуки. Незабаром вони привели грубого типа в старій зеленій армійській шинелі без ґудзиків, босого, як усі інші, з сигаретою в зубах. Це був наш даній знайомий — безплатний пасажир.

— Чого ви страйкуєте? — знову спитав я, коли він з зарозумілим виглядом зупинився переді мною. Всі інші чоловіки й жінки висипали з хат і похмуро обступили нас.

— Ми хочемо більше заробити собі на харчі, — відповів він, димлячи далі цигаркою і не виймаючи рук із кишень.

— Але ж ви одержуєте стільки, скільки самі попросили і скільки платять робітникам на Таїті.

— Ми хочемо більше, бо ми їмо свої харчі й спимо дома.

Позад нього я побачив зелені листяні пакуночки з попої, розвішані на деревах серед бамбукових хатин. Я трохи знайомий з оплатою праці у Французькій Океанїї і тому розумів, що їхні вимоги безпідставні. Якщо я здамся, післязавтра вони знову застрайкують і почнуть вимагати ще чогось.

Тому я рішуче заявив, що буду дотримуватися умов, на які ми пристали того вечора, коли я згодився на всі їхні вимоги. У відповідь остров'яни сказали, що більше не будуть працювати.

Поряд зі мною стояла схвильована товста вахіне з такими мускулами, що могла б налякати будь-кого. Тут ще були такі самі, як вона і в мене раптом з'явилась цікава думка. Я звернувся до жінок:

— Невже ви, жінки, допустите, щоб ваші чоловіки вилежувалися дома й спали в такий час, коли на Рапаїті можна знайти роботу і одержати за неї платню? Тепер, коли в лагуні стоїть судно, повне харчів, одежі та інших товарів?

Я влучив у ціль. Огрядна молодиця, що стояла біля мене, взяла на сміх свого чоловіка, і варто їй було тільки виділити його з гурту, як він одразу сховався назад і тільки його й бачили. Серед жінок знявся галас. Раптом наперед вийшла, як Жанна д'Арк, Леа і, взявши, руки в боки, пройшлась повз чоловіків, що стояли, роззявивши роти.

— Навіщо тобі чоловіки, хіба ми гірші за них? — гукнула вона.

Жінки схвально загомоніли. Я глянув на цих моторних дівчат і подумав: адже на цьому острові тільки вони й працюють.

Не встиг я опам'ятатись, як Леа вже ходила від хати до хати. Показуючи на Моронго Ута, вона вигукувала свої накази, і з хаток виходили жінки. Ті, в кого були маленькі діти, залишали їх на дочок чи на бабусь, а ті, що прали біля струмка, кидали мокру білизну і праники. Поля з таро лишалися без догляду, поки чоловіки не зголодніють.

І ось Леа, струнка, як солдат, уже марширує поперед жіночої бригади в гори. Наполеон відчув би гордість за свою корсіканську кров, коли б побачив, як чітко вона крокує, співаючи «Марсельєзу». Але чим далі до кінця. довгої низки, то все більше «Марсельєза» зливалася з місцевими мотивами, а останні жінки вже співали справжні мелодії хули, кокетливо вихиляючись усім тілом. Єдиними кавалерами в цьому поході були Мані і я, і коли раніше Мані тільки посміхався, то тепер йото просто душив сміх.

Почувши шум, Білл і Ларсен, що сиділи нагорі, виповзли з намету і мало не скотилися в долину від подиву, коли побачили, хто до них іде.

— Ось вам землекопи, — сказав я. — Давайте лопати!

Отямившись, Білл схопив кирку і вручив її одній з найвродливіших дівчат. Та була така захоплена, що кинулась йому на шию і дзвінко поцілувала. Білл ледве врятував окуляри та капелюх. З відчаєм позираючи на мене, він повільно опустився на ящик і почав витирати щоку.

— Відколи я працюю археологом, такого зі мною не траплялося, — сказав він. — Я навіть не думав, що ця наука таїть у собі стільки несподіванок. Цікаво, кого ти приведеш сюди наступного разу?

Леа та її жіночий батальйон не осоромились, Такого темпу роботи я не бачив ні в Сполучених Штатах, ні в Норвегії. Земля і дерен летіли вниз з такою швидкістю, що Білл просто збився з ніг, наглядаючи, щоб усе робилося як слід. Розумні й кмітливі жінки на чолі з Леа були зразковими землекопами. Коли треба було відкопати якусь деталь, вони орудували кельнями настільки ж обережно, наскільки енергійно скидали дерен і землю кирками та лопатами. Поступово мури й башти Моронго Ута почали виблискувати на сонці іржавочервоним і сталевосірим кольором. Коли скінчився робочий день, Білл був такий змучений, що ледве доліз до намету. Наступними днями жінки не зменшували свого темпу.

А внизу в селищі сиділи чоловіки і їли попої. Коли настав день виплати і жінки повернулись додому з грошима й товарами для себе й для дітей, чоловіки пожбурляли пакуночки з попої і похмурі пішли до свого мудреця з Таїті. Такого кінця ніхто не сподівався.

Священик, вождь і Мані весь час були на нашому боці, але вони нічого не могли вдіяти. Тепер вони привели до мене чоловіків і попросили вибачити їх. Чоловіки також хочуть працювати за платню, встановлену на Таїті.

Ми поставили жінок з одного краю, а чоловіків — з другого. Почалося змагання за швидкість і за якість. Ні ті, ні інші не хотіли поступатися, і, мабуть, жодні руїни в світі не бачили таких енергійних робітників. Знизу з судна здавалося, ніби на гору напала сарана. Зелень, що вкривала Моронго Ута, з дня на день відступаючи донизу, все більше оголяла коричньовочервону скелю. З’являлися тераси й мури, і невдовзі вся вершина, ніби храм шоколадного кольору, засяяла на тлі блакитного неба.

На інших вершинах навколо нас піраміди залишилися зарослі зеленню, ніби замки гірських тролів. Однак, не вірно називати Моронго Ута замком. Тепер, піднявшись на гору, кожен міг побачити, що це не житло одної сім'ї, а покинуті руїни цілого селища. Той, хто називав їх фортом, помилявся так само, як і той, хто вважав, що це хліборобські тераси. Тут, на найвищих вершинах, жило колись все населення острова.

Для людей, які першими натрапили на цей острів, вистачало землі і в долинах між горами. Та вони все одно вибрались на неприступні кручі найвищих вершин і оселились там, спорудивши собі орлині гнізда. Кам'яними сокирами вони заходилися рубати гору, перетворивши її в неприступну башту. Довкола башти по всій горі спускалися великі тераси, густо всіяні хатками. Там і досі залишились печі, повні попелу й деревного вугілля. Таких своєрідних кам'яних печей до цього часу в Полінезії не знаходили ніде, крім острова Пасхи. Білл старанно зібрав коштовні кусочки вугілля: проаналізувавши їхню радіоактивність, можна буде визначити вік цього дивовижного гірського селища.

Довкола валялось безліч кам'яних сокир, і цілих, і по ламаних. Але найбільше тут зустрічалось знарядь жіночої праці — кам'яних товкачиків, якими розтирали таро на попої. Деякі з них були такої витонченої форми і були так майстерно відполіровані, що наші машиністи не могли повірити, що їх зроблено без токарного верстата. Біллу навіть пощастило обережно викопати з землі залишки старовинного рибальського невода.

Безперечно, колись це було добре укріплене селище. Величезний рів з оборонним муром захищав його з південного боку. З долини було принесено сотні тисяч кусків твердого базальту для опори терас, на яких стояли хатки, щоб постійні зливи не зруйнували їх. Необтесані кам'яні брили були без цементу майстерно припасовані одна до одної. Місцями в мурах були пророблені дренажні канали, місцями камені виступали, утворюючи своєрідні сходи від однієї тераси до іншої. Всього в селищі Моронго Ута нараховувалось понад вісімдесят терас, що містилися одна над одною. Висота споруди сягала п'ятдесяти метрів, а діаметр її становив десь біля чотирьохсот метрів. Отже, це найбільша суцільна споруда з усіх, які тільки коли-небудь знаходили на Полінезійських островах. Підрахунки Білла показали, що тільки в селищі Моронго Ута було колись більше жителів, ніж сьогодні на всьому острові.

Печі, колодязі і ями, в яких оберігали таро, — ось усе що залишилося від осель, не рахуючи сміття та знарядь праці. Древнє селище складалося з овальних хатинок — це були позастромлювані в землю жердини, зв'язані зверху й вкриті очеретом. Вони теж дуже нагадували хатини острова Пасхи. Для великих храмів, таких характерних для будівельного мистецтва всіх інших островів Тихого океану, тут не було місця. Однак мешканці гір знайшли своєрідний вихід. Вони вирубали в скелях позад терас невеликі круглі ніші і побудували там малесенькі храми. На рівній долівці вони встановлювали квадратами маленькі красиві камені, які стояли сторч, як фігури на шахівниці. Обряди, які не можна було виконати в таких тісних храмах, відбувались на верхній платформі пірамід, під самим небом.

Поки Білл і його помічники керували розкопками в» Моронго Ута, Ед і Карл разом з членами екіпажу судна дослідили решту острова. Всі інші штучні вершини були руїнами таких самих укріплених селищ, як і Моронго Ута. Остров'яни називали їх паре. Вздовж хребта вододілу, який, ніби гостре лезо, звивався від одної вершини до іншої, тісно, як тільки можна було, купчилися рештки древніх осель. Глибоко в долині простягалися мури хліборобських терас. Часто вони, наче сходи, піднімалися високо вгору, по схилу, і скрізь було видно залишки зрошувальних споруд. Канали, які брали свій початок високо в руслах струмків, доставляли воду до сухих терас.

Дивні жителі Рапаїті оселилися на найвищих вершинах і щодня спускалися прорубаними в урвищах стежками в долину вирощувати таро, ловити в морі рибу, черепах та омарів. Діти цих гірських мешканців жили, ніби орлята в гніздах.

Що ж злякало цих людей і примусило вибратися на верхів'я? Може, мешканці одної вершини рятувалися в горах від жителів інших вершин? Навряд, чи це було так. Селища з'єднувалися між собою хатинами, що тулилися вздовж хребтів, утворюючи суцільну оборонну споруду звернену фасадом до безкрайого моря. Може вони втекли на вершини, боячись, що опуститься морське дно? Навряд. Звідси, з гори, ми могли бачити, що берегова лінія не змінилася з тих давніх часів, бо там, де далеко в море йшла мілина, берег було очищено від каміння. В тому місці колись древні жителі побудували причали і влаштували сажалки й затони для риби, якими можна користуватися й досі.

Відповідь на цю загадку була проста. Жителі Рапаїті боялися якогось могутнього, уже знайомого їм зовнішнього ворога, військові судна якого могли в кожну мить з'явитися на обрії.

Можливо, в цей віддалений куточок їх загнав той самий ворог з іншого, уже захопленого ним острова? Чи не з острова Пасхи? Може, в легендах Рапаїті є частка істини, так само, як у переказах про битву біля рову Іко? Битви між канібалами у третю епоху острова Пасхи могли кого завгодно злякати і змусити добровільно пуститися в океан, навіть вагітних жінок і малих дітей. Адже ще в минулому столітті семеро тубільців дісталися, дерев'яним плотом цілі-цілісінькі на острів Рапаїті. Вони припливли за течією з острова Мангарева, що лежить на шляху сюди з острова Пасхи.

На Рапаїті не було ніяких статуй, але ж для них не знайшлося б і місця на вершинах гір. І якщо справді основу місцевої культури заклали жінки й діти з острова Пасхи, то вони, звичайно, в першу чергу думали про житло, їжу й безпеку, а не про величні скульптури і військові походи. Вони почали будувати собі овальні очеретяні хатини і прямокутні печі, як на острові Пасхи, а не чотирикутні хати й круглі земляні печі, як на інших сусідніх островах. Замість військових походів вони почали укріплювати свої власні житла, перетворивши їх на військові форти. І якщо ці люди справді прибули з острова Пасхи, то в них, безсумнівно, було досить настійливості, щоб своїми маленькими кам'яними сокирами перетворити й змінити весь гірський масив. Кидалось у вічі й те, що на Рапаїті й досі провідною силою є жінки, які піклуються про чоловіків, як про маленьких дітей.

До цього часу дослідники Тихого океану вважали, що на Рапаїті немає ні оброблених каменів, ні кам'яних статуй. Ми ж знайшли в горах і те й інше. Остров'яни повели нас на відлюдний гірський виступ високо над долиною на схід від Моронго Ута. Там вони показали нам місце, де, за переказом, залишали лежати тіла древніх королів, перш ніж поховати їх. Ми побачили зразок надзвичайно красивої роботи по каменю. В гірській стіні було видовбано гробницю у формі великого сaркофага, а вхід до неї замуровано чотирма квадратними плитами, так старанно припасованими одна до одної, що здавалося, ніби це природний суцільний камінь. Збоку біля гробниці було вирубано барельєф людини в половину звичайного зросту. Постать загрозливо підняла руки і скидалася на «короля» з печери Лазаруса на острові Пасхи.

За переказом, короля Рапаїті після смерті пишно переносили серед білого дня до цієї печери. Тут він лежав головою на схід, аж поки темної ночі по нього не приходили два його найближчі родичі. Вони тихо несли тіла в долину Анаруа, що містилася з протилежного боку гори, до потаємної печери, де ховали всіх королів.

Ми знайшли на Рапаїті похоронні печери. Найбільша з них містилася в долині Анапорі, за водопадом, що падає із скель з десятиметрової висоти. До печери затікав. невеличкий струмочок, і нам довелось брести по коліна щ рідкому багні, аж поки ми не опинились на сухому березі підземного озерця, де містились невеликі кам'яні могилки. Щоб досягти протилежного берега, довелось проплисти сімдесят метрів у холодній, як крига, воді. І там у непроглядній темряві ми виявили зітлілі людські скелети.

В скелі, нижче Моронго Ута, ми знайшли похоронну печеру пізнішого походження. Її було штучно вирубано в пористому камені, а вхід теж закрито плитою, В ній лежало троє мерців. Ми поспішно закрили вхід, коли до нас підійшов остров'янин і лагідно пояснив, що тут поховано його родичів. Поблизу було багато штучних печер такого ж типу, та ми не чіпали їх. Вдячний остров'янин розповів нам, що трохи далі в цій самій горі міститься велика потаємна печера, теж закрита плитою, В ній лежать його дід і багато інших родичів, яких там ховали із покоління в покоління. Навіть тепер жителі Рапаїті дотримуються своїх древніх звичаїв: вони ховають померлих в освяченій землі поблизу селища, видовбуючи печери в стіні викопаної ями.

Порубані людиною вершини Рапаїті самотньо здіймаються з океану, як пам'ятники невідомим мореплавцям давніх часів, що пропливли тисячі миль, добираючись до цього острова. Та ці тисячі миль не могли перешкодити й іншим мандрівникам приплисти слідом за ними. Океан безкраїй, але навіть невеличкий човник, який тримається на хвилях, може переплисти його за певний час. Найменша кам'яна сокира може примусити поступитися гору, якщо тільки старанні руки будуть невтомно довбати її. А часу тут люди мали доволі. Якщо погодитися з твердженням, що час — це гроші, то вони могли витрачати на свої осяяні сонцем будови більше, ніж будь-який сучасний монарх. Коли б час справді був грошима, то багатства їхні так само незліченні, як каміння в мурах Моронго Ута. І якщо саме так дивитися на ці блискучі руїни між небом і океаном, то цілком можна уявити собі, що тут, на схід від сонця й на захід від місяця, колись був казковий, золотий замок.

Але ніхто на острові не міг нам показати, де міститься печера королів у долині Анаруа. Ті, хто колись ховав там королів, самі вже мирно спочивають у землі. А сучасні жителі Рапаїті не вміють знаходити потаємні печери.

Тут ніхто не має аку-аку і ніхто не знає обряду, з печеною куркою.

У верхній частині долини Тайпі пахло дикими кабанами, але ніде не видно було навіть сліду людей або тварин. Почути щось теж було важко. З стрімкої скелі над моєю головою, з висоти двадцяти метрів, заглушаючи всі звуки, ринув водопад у водоймище, в якому я зараз купався. З трьох боків піднімалися прямовисні скелі, зарослі пухнастим мохом, прохолодним і вогким од постійного водяного пилу. Серед моху поблискувало листя маленької папороті та вічнозелених рослин, яке похитувалось під вагою кришталевих крапель. Райдужні перлини перестрибували з листочка на листочок, падали у водоймище і, змішавшись з чистим нектаром води, підхоплені течією, мчали в глиб незайманого лісу, який здіймався суцільним зеленим шатром у нижній частині долини.

Сьогодні в долині було страшенно жарко. А що ж може бути кращого в спеку, ніж лежати в прохолодній гірській купелі! Я то пірнав і пив воду, то, напівзанурившись і розслабившись, лежав, обхопивши руками камінь. Звідси мені відкривався чудовий краєвид на джунглі внизу. Он там, петляючи вздовж русла річки, я видирався сюди: стрибав з каменя на камінь, йшов бродом, пробирався крізь густе сплетіння зелених і сухих дерев, вкритих мохом, папороттю і плющем.

Тут людина, напевно, не бувала з сокирою навіть після того, як на Маркізькі острови завезено залізо. Тільки на узбережжі в найбільших долинах під кокосовими пальмами живуть сьогодні люди. Таке становище існує не лише на острові Нукухіва, але й на інших островах Маркізького архіпелагу.

Вважають, що до того часу, як на Полінезійські острови прибули представники нашої раси, там нараховувалось біля ста тисяч жителів. Тепер це число скоротилося до двох-трьох тисяч. Колись тут люди жили скрізь. Видираючись нагору, я сам бачив чимало зароси лих зеленню мурів. Тепер же я був сам на всю знамениту долину Тайпі, оспівану Мельвілем[15], бо маленьке селище біля бухти, де стояло на якорі наше судно, ховалося за поворотом долини.

Я знав, що високо на схилі гори, на великому майданчику, розчищеному в лісі, спокійно стоїть одинадцять важких червоних статуй. Коли ми прийшли, тільки вісім з них витикались із густих кущів. Минулого тижня ми підняли ще три, і вони вперше глянули в обличчя християнину. Фігури лежали ниць, вкриті землею й кущами, протягом кількох поколінь, ще з того часу, коли сюди в храм приходили молитися і приносити жертви. Піднявши одного велетня з допомогою канатів і блоків, ми, на свій подив, побачили чудовисько з одним тулубом і двома головами. Подібних статуй ще ніхто не знаходив на островах Тихого океану.

Поки Ед наносив на карту руїни, Білл заходився копати, сподіваючись визначити вік цих древніх кам'яних витворів. Як не дивно, але на всіх Маркізьких островах з багатою старовинною культурою археологічні розкопки велись уперше. З археологів тут побував до нас тільки Лінтон, але він не робив розкопок.

Біллу пощастило. В землі під муром біля статуї він знайшов багато деревного вугілля, дату якого можна визначити. Крім того, ми дістали привіт від древнього довговухого. Можливо, його тут поховано з почестями, може, й принесено в жертву і з'їдено. Серед зітлілих людських кісток у заглибині в стіні ми знайшли його великі «сережки».

Поки ми працювали в лісі в Нукухіва, Арне і Гонзало з своїми людьми робили розкопки серед пальм острова Хіва-Оа, що належить до цього самого архіпелагу, але розташований далі на південь. Таким чином, ми відвідали й дослідили всі острови Тихого океану, на яких були кам’яні статуї. На острові Раїваевае Арне й Гонзало знайшли багато невеликих статуй, яких досі ще ніхто не бачив. Крім того, вони зробили цікаві розкопки храмових споруд і древніх селищ. Тепер Арне й Гонзало подалися на Хіва-Оа, щоб визначите дату статуй, які були на цьому острові, і зробити зліпок найбільшої на Маркізьких островах фігури. Висота її від маківки до п'ят становила два з половиною метри, але в порівнянні з гігантами острова Пасхи вона здавалась просто карликом. Ми віддали їм останні мішки зубопротезного гіпсу; Більшу частину свого тритонного запасу ми витратили на зліпок десятиметрової статуї острова Пасхи. Цю копію буде встановлено в Осло в музеї Кон-Тікі над Печерою з каменями-«ключами» та іншими дивовижними фігурками.

Лежачи в прохолодній воді, я згадував усю нашу подорож. І раптом острів Пасхи постав передо мною, як щось центральне, варте найбільшої уваги. Одинадцять невеликих дивних статуй у долині Тайпі та кілька інших у долині Пуамау на острові Хіва-Оа здавалися випадковими й жалюгідними в порівнянні з численними гордими велетнями двох різних епох острова Пасхи. Ці маленькі фігури, були ніби крихти, які вітер випадково заніс з багатого стола. Такими самими здавалися поодинокі статуї на островах Піткерн і Раїваевае. Острів Пасхи з його багатою старовинною культурою виступає перед нами, як видатний центр цілого острівного царства. Жоден інший острів не міг би дозволити собі привласнити таке гучне ім'я: «Пуп землі».

Сучасний дослідник ладен усе, що відбулося на острові Пасхи, приписати клімату. Він вважає, що прохолодний, порівняно з іншими островами, клімат острова Пасхи сприяв розвитку працьовитості і не настроював на любовні втіхи так, як на інших островах. Нестача дерева змусила остров'ян звернутися до каменю. Однак про потяг до любовних утіх жителів острова у деяких наших моряків склалась цілком інша думка. Потім, якщо клімат має таке велике значення, то слід було б чекати, що вікінги в Ісландії залишать після себе гігантські статуї. Однак жоден древній культурний народ Європи чи Північної Америки не залишив після себе монолітів, що зображали б людей. Їх навіть немає в холодних краях ескімосів. Натомість ми зустрічаєм такі скульптури від Мексіки до Перу і в найжаркіших тропічних лісах Центральної Америки. Навряд чи хтось просто так візьме в руки камінь і почне обробляти ним скелю. Ніхто ще не помічав, щоб звичайному полінезійцеві, навіть у найхолодніших горах Нової Зеландії, спало таке на думку. Щоб узятися за таку роботу, треба мати досвід цілих поколінь, а крім того — фанатичну настійливість і жадобу діяльності, таку, як у бургомістра острова Пасхи, хоч він, зрештою, не був навіть типічним полінезійцем, той горезвісний бургомістр. Він все ще стояв у мене перед очима у дверях свого будиночка позад нього — всі дивовижні фігури, а поряд, звичайно його маленький невидимий аку-аку.

Я змерз і виліз з холодної води погрітись на теплих від сонця каменях. Вологий туман од водопаду огорнув мене, як роса, чудово освіжаючи й зменшуючи жару тропічного сонця. Я лежав і куняв, полинувши думками на острів Пасхи. Думки були моїм аку-аку, і я міг послати їх куди хотів. Вони летіли так швидко, як аку-аку бургомістра, що за одну мить міг домчати до Чілі чи до інших країв.

Я намагався чітко уявити собі аку-аку бургомістра. Навряд чи й сам бургомістр чітко уявляє собі його. Та, врешті, аку-аку були його думки, його сумління, його інтуїція, — все те, що, зібране докупи, могло створити уяву про невидимий дух. Щось таке невловиме, без плоті і крові, що може надихати людину на незвичайні вчинки, поки та живе, а коли людина вмирає і після неї не залишається й сліду — вартує печери свого господаря.

Питаючи поради в свого аку-аку, бургомістр стояв такий самий принишклий і мовчазний, як і в ту хвилину, коли розмовляв з своєю покійною бабусею. Не встиг я тоді рота розтулити, як хід його думок був перерваний і бабуся зникла. Він стояв, глибоко задумавшись, і заглиблювався в своє власне сумління, дослухався до своєї інтуїції. Він розмовляв з своїм аку-аку. Можна як завгодно назвати в людині все невідчутне, що не зміряєш на метри і не зважиш на кілограми. Бургомістр звав це своїм аку-аку. І коли аку-аку нічого було робити, бургомістр ставив його поряд з собою з лівого боку. А чому ж би й ні? Адже ж аку-аку і так весь час вирушає в найдивовижніші місця.

Мені стало шкода свого аку-аку. Цілий. рік він ходив за мною на прив'язі, не маючи змоги вільно линути в простори всесвіту. Мені навіть здалося, що я чую його нарікання.

— Ти стаєш нудним, — сказав він. — Тебе ніщо не цікавить, крім сухих фактів. Подумай трохи про ті дивовижні речі, які відбувалися на цих островах в минулому. Подумай про долю людей, про все те, чого ти не можеш викопати з землі лопатою.

— Але ж це наукова експедиція, — заперечив я. — Більшу частину свого життя я прожив серед учених і завчив їхню першу заповідь: завданням науки є чисте дослідження. Жодних здогадів. Жодних спроб довести ту чи іншу версію.

— Ламай цю заповідь, — порадив мій аку-аку. — Наступи цим ученим на мозоль.

— Ні, — рішуче відповів я. — Я вже раз зробив таке, попливши сюди на плоту «Кон-Тікі». Цього разу в нас археологічна експедиція.

— Тьфу! — обурився аку-аку. — Археологи теж люди. Хто-хто, а я вже на них надивився!

Я попросив його мовчати і бризнув водою на комара, що насмілився залетіти в хмарку водяного пилу. Та мій аку-аку не міг усидіти спокійно.

— А як ти гадаєш, звідки прибули на острів Пасхи люди з рудим волоссям? — спитав він.

— Помовчи, — відповів я. — Я знаю тільки те, що вони там були, коли європейці вперше відвідали острів. З їхнього роду походить бургомістр. Крім того, всі гігантські статуї увінчані червоними перуками. Якщо б ми сказали щось більше, то втратили б під ногами опору.

— Рудоволосі теж не мали твердої опори, коли вирушали на цей острів. Коли б вони чекали на таку опору, то ніколи б не досягли острова. — пожартував аку-аку.

— Я не хочу гадати, — заявив я повертаючись на живіт. — Я не буду, говорити більше, ніж я знаю.

— Чудово. Якщо ти розповіси те, що знаєш, то я додам те, чого ти не знаєш.

Нарешті ми знайшли спільну мову.

— Ти думаєш, що колір їхнього волосся залежить від клімату острова? — питав він далі. — Чи, може, ти знаєш якесь інше пояснення?

— Дурниці, — сказав я. — Я, звичайно, розумію, що на острів повинні були прибути люди, які вже мали руде волосся. Принаймні хоч деякі з них.

— А чи жили такі люди десь у сусідстві?

— На багатьох островах. Наприклад, на Маркізькому архіпелазі.

— А на материку?

— В Перу. Коли іспанці відкрили державу інків, Педро Пізарро записав, що серед невисоких смаглявих індійців Анд жило панівне плем'я інків. Це були високі люди з шкірою білішою, ніж у самих іспанців. Пізарро навіть називає на ім'я деяких жителів Перу, що мали білу шкіру і руде волосся. І мумії свідчать про це саме. На узбережжі Тихого океану поблизу Паракаса в піщаній пустелі є просторі печери, де в штучних гробницях чудово збереглися мумії. Коли розгорнути їхні барвисті, покривала, то можна побачити, що в деяких мумій волосся чорне і жорстке, як у більшості індійців, а в інших, хоч вони зберігалися в таких самих умовах, волосся руде, часто каштанове, шовковисте і кучеряве, як у європейців. Ці люди мали продовгуватий череп, були високого зросту і дуже відрізнялися від сучасного індійського населення Перу. Спеціалісти, вивчивши їхнє волосся під мікроскопом, встановили, що воно має всі ті якості, які відрізняють нордичний тип волосся від волосся монголів та індійців.

— А що кажуть легенди? Адже в мікроскоп всього не побачиш.

— Легенди нічого не доводять.

— Але про що ж вони все-таки говорять?

— Коли Пізарро спитав, хто були люди з білою шкірою і рудим волоссям, індійці відповіли йому, — що це останні потомки бородатих білих людей віракоча — народу богів. Вони були так схожі на європейців, що, коли ті прибули в царство інків, їх також назвали, віракоча. Адже факт, що Франціско Пізарро тому й зумів пробратися з жменькою іспанців у саме серце царства інків, захопити в полон короля-сонце і підкорити всю його величезну державу, а величезні войовничі полчища короля не посміли навіть волоска торкнути з голови пришельців.

Інки вірили, що це віракоча повернулися назад зз-за Тихого океану, бо, згідно з найвідомішою їхньою легендою, попередник інків, король-сонце Кон-Тікі Віракоча покинув Перу і разом, із своїми підданими подався мандрувати по Тихому океану Піднявшись у гори до озера Тітікака, іспанці побачили там найбільші в Південній Америці руїни Тіауанако — побудовані на горі штучні тераси, класичні мури з великих, майстерно припасованих одна до одної кам'яних брил і численні гігантські статуї людей. Коли відомий літописець Сьєза де Леон спитав індійців, хто залишив після себе ці величезні руїни, йому відповіли, що їх було споруджено ще задовго до того, як інки прийшли до влади. Їх створили білі бородаті люди, такі самі, як іспанці. Але одного разу ці люди залишили свої мури й статуї і під проводом свого короля Кон-Тікі Віракоча вирушили спочатку в Куско, а потім до Тихого океану. Їх прозвали віракоча, тобто «морська піна», тому що вони були білі і зникли безслідно, як піна в океані.

— Ага, — сказав мій аку-аку, — це дуже цікаво.

— Але це ще нічого не доводить, — заперечив я.

— Нічого, — погодився аку-аку.

Я ще раз кинувся в прохолодну воду, щоб освіжитись а коли виліз на берег, аку-аку знову взявся за мене.

— Бургомістр походить з роду таких рудоволосих людей, — почав він. — Він і його предки, які створили гігантські статуї, називали себе довговухими. Хіба це не дивно, що їм спало на думку витягнути собі мочки вух до плечей?

— А що ж тут дивного? — зауважив я. — Такий звичай існував і на Маркізьких островах, і на Борнео, і в деяких районах Африки.

— І в Перу?

— В Перу також. Іспанці записали, що панівні роди інків звали себе орехонес, тобто довговухими, бо їм, дозволялось, на відміну від своїх підданих, штучно витягувати мочки вух. Коли проколювали вуха, відбувалася урочиста церемонія. Педро Пізарро записав, що білу шкіру мали переважно довговухі.

— А що говорить легенда?

— Легенда острова Пасхи каже, що цей звичай була завезено туди ззовні. Їхній перший король прибув на острів з довговухими на кораблі, після шістдесятиденної подорожі зі сходу в напрямку заходу сонця.

— На сході лежала держава інків. Що говориться в їхніх легендах?

— Легенди розповідають, що коли Кон-Тікі Віракоча вирушив океаном на захід, з ним були довговухі. Перш ніж покинути Перу, по дорозі з озера Тітікака до Тихого океану, він зупинився в Куско. Тут Кон-Тікі призначив вождя на ім'я Алькавіз і наказав, щоб після йога від'їзду всі наступники витягували собі вуха. Коли іспанці вперше прибули на озеро Тітікака, місцеві індійці теж розповіли їм, що Кон-Тікі Віракоча був вождем довговухих людей, які плавали по озеру в очеретяних човнах. Вони проколювали собі вуха, затягували в них великі кільця з очерету тотора і називали себе рінгрім, тобто «вухо». За словами індійців, саме ці довговухі допомагали Кон-Тікі Віракоча перевозити і вкладати гігантські кам'яні блоки вагою понад сго тонн, які лежать і досі в Тіауанако.

— Як же перевозили ці велетенські камені?

— Ніхто цього не знає. Після довговухих у Тіауанако не залишилось якого-небудь бургомістра, схожого на Педро Атана, і ніхто не може показати, як це робилось. Але там залишились такі самі бруковані дороги, як на острові Пасхи… Деякі з найбільших кам'яних брил перевозились, очевидно, через озеро Тітікака на відстань п'яти кілометрів у великих очеретяних човнах, тому що такі камені є тільки в кратері згаслого вулкана Капіа, на протилежному березі озера. Я сам бачив величезні брили біля підніжжя вулкана, які чекали, щоб їх перевезли цим чималим внутрішнім морем. Поблизу ще й досі можна бачити руїни молу, де вантажили камені. Місцеві індійці звуть його Такі Тіауанако Кама, тобто «Шляхом до Тіауанако». До речі, сусідню гору вони називають «Пупом землі».

— Тепер ти починаєш мені подобатись, — сказав мій аку-аку. — Сам я теж починаю собі подобатись.

— Але все це аж ніяк не стосується до острова Пасхи, — заперечив я.

— Хіба вони не робили собі човнів з очерету скірпус тотора, хіба це не той самий знаменитий прісноводний очерет, який жителі острова Пасхи привезли з собою і посадили в кратерних озерах?

— Так, той самий.

— А хіба найважливішою рослиною на острові Пасхи, коли його відвідали Роггевен і капітан Кук, була не солодка картопля, яку остров'яни звали кумара?

— Це так.

— І ботаніки довели, що рослина ця походить з Південної Америки, що на острів Пасхи її могли завезти тільки люди і що в багатьох районах Перу цю рослину індійці також називають кумара.

— Це теж так.

— Тоді я спитаю тебе ще тільки про одне і дам тобі на все відповідь. Нам відомо, що інки плавали по морю. Чи можна на цій підставі вважати, що їхні попередники теж були мореплавцями?

— Звичайно, можна. Ми знаємо, що вони не раз з'являлися на Галапагоських островах. Нам відомо й те, що в могилах доінкської епохи в Паракосі, саме там, де знайдено мумії високих рудоволосих людей, лежали численні висувні кілі з різьбленими ручками. Кілем не можна користуватись без вітрила, а вітрилом — без судна. Один такий кіль розповідає нам більше про високий рівень мореплавної техніки древніх перуанців, ніж будь-яка наукова праця чи легенда.

— Тепер я щось тобі розповім.

— Я не хочу тебе слухати. Ти робиш висновки і не хочеш дотримуватись голих фактів. У нас наукова експедиція, а не бюро детективів.

— Нехай буде й так, — погодився мій аку-аку. — Але чого б домігся Скотленд-ярд, коли б там тільки збирали відбитки пальців, не пробуючи спіймати злочинця?

Я не знав, що йому відповісти, а мій упертий співбесідник вів далі:

— Ну гаразд, досить про це, поговоримо про інше. Довговухі люди з рудим волоссям створювали на острові статуї довговухих з червоними перуками. Вони могли робити це тому, що їм було холодно, або тому, що прибули з країни, де вони звикли мати справу з гігантськими каменями і скульптурами. Але потім прийшли коротковухі. Вони були полінезійцями, і не мерзли, і мали доволі дерева, щоб вирізувати фігурки птахо-людей, довговухих привидів з бородою й тонким горбатим носом інкського типу. Звідки ж вони з'явилися?

— З інших островів Полінезії.

— А звідки прийшли полінезійці?

— Судячи з мови, вони далекі родичі жителів Малайського архіпелагу, що лежить між Азією й Австралією, — людей низького зросту, з плескатими носами.

— А як вони звідти потрапили в Полінезію?

— Цього ніхто не знає. Ні там, ні на інших островах, що лежать на шляху до острова Пасхи, не знайдено жодних слідів. Особисто я вважаю, що вони пливли за вітром і течією вздовж узбережжя Азії до північно-західної Америки. Там, на прибережних островах, знаходять дуже дивні великі здвоєні каное з палубою, на яких вони могли, пливучи далі за течією, досягти Гавайських та інших островів, що лежать далі на південь. Безперечно, острова Пасхи вони досягли найпізніше. Можливо, за одне століття до приходу туди європейців.

— Коли довговухі прибули зі сходу, а коротковухі — з заходу, то виходить, що по цьому океану можна пливти в обох напрямках?

— Звичайно. Але перший шлях набагато легший за другий. Згадай епоху великих географічних відкриттів. Європейці вже досягли Індонезії, й берегів Азії, але ще довго жодне судно не зважувалось поплисти проти вітру й течії в Тихий океан. І тільки тоді, як Колумб, рухаючись за вітром і течією, досяг берегів Америки, португальці й іспанці, користуючись вітром і течією, попливли звідти далі, поступово відкривши весь безкраїй Тихий океан. Пливучи за течією з Перу, іспанці відкрили Полінезію і Меланезію. Навіть Палау та інші острови біля узбережжя Азії були відкриті з Південної Америки. Іспанці не робили жодної спроби вернутися назад тим самим шляхом. Протягом століть їхні каравели перетинали тропічну частину Тихого океану з Мексіки й Перу до берегів Азії, а щоб повернутися назад, вони пливли на північ, уздовж японської течії, і наближались до Америки з боку Гавайських островів. Хіба можна від малайських каное або інкських бальзових плотів та очеретяних човнів вимагати більшого, ніж від європейських каравел? Пам'ятаєш француза де-Бішопа, який хотів вирушити з Таїті в океан на бамбуковому плоту, коли ми пропливали повз цей острів? Якось він пробував на примітивному човнику дістатися з Азії до Полінезії, але йому не пощастило, його ж мандрівка з Полінезії до Азії закінчилася блискуче. Тепер він хоче спробувати з Полінезії дістатись на плоту до Америки. Йому треба проплисти далеко на південь до холодної Антарктичної течії. Можливо, як європеєць, він витримає грізні крижані шторми, які лютують у тих місцях. Та навіть якщо він щасливо наблизиться до берегів Південної Америки на відстань кількасот миль, йому залишиться ще найважча частина шляху, бо течія, що йде на схід, раптом завертає на північ, і йому доведеться перетнути впоперек течію Гумбольдта. Коли ж він не зуміє цього зробити, то його віднесе назад у Полінезію тим шляхом, яким ішов пліт Кон-Тікі і ще один американець, що поплив нашими слідами[16]. Одна справа їхати кораблем чи подорожувати по карті з олівцем у руках, а зовсім інша — плисти на примітивному судні справжнім океаном. Я слухав, що скаже мій аку-аку. Але він заснув.

— На чому ми зупинилися? — спитав він, коли я збудив його. — Згадав, ми розмовляли про коротковухих. Вони були далекими родичами малайців.

— Вірно. Але самі вони не були малайцями. Вони, очевидно, по дорозі зупинилися у якомусь населеному місці, де частково змінили свою мову і повністю — расу. Дослідники рас кажуть, що полінезійці й малайці відрізняються одні від одних за всіма показниками, починаючи від зросту й кінчаючи формою голови і типом крові. Тільки мовознавці знаходять між ними спорідненість. Ось це й дивно.

— Кому ж вірити?

— І тим і тим, поки вони називають тільки факти, і нікому, якщо вони нехтують одні одними і починають нарізно розв'язувати цю загадку. Бачиш, у чому сила чистого дослідження, — сказав я.

— У цьому його й слабість, — додав мій аку-аку. — Спеціалісти заглиблюються в свої проблеми, як у ями, аж поки не перестають бачити звідти один одного. А наслідки своєї праці вони викладають просто на поверхню. Ось і треба посадити нагорі ще одного спеціаліста, якого саме й бракує. Нехай він не спускається до них у яму, а співставляє добуті факти.

— От і є чудова робота для аку-аку, — зауважив я.

— Ні, це робота для вченого, — відповів мій аку-аку. — Але ми можемо дати йому цінну пораду.

— Ми говорили про можливу спорідненість між малайцями і коротковухими, — нагадав я. — Що вирішиш ти, аку-аку, якщо дослідники мови кажуть «так», а дослідники раси — «ні»?

— Коли б мовознавці твердили, що негри Гарлему й індійці штату Юта походять з Англії, я повірив би тим, хто вивчає расу.

— Будем говорити про Тихий океан. Ти будеш просто дурнем, коли ігноруватимеш наслідки мовних досліджень. Адже мова не передається вітром.

— Мова може знайти багато шляхів, — сказав аку-аку. — Однак, безперечно, не може сама летіти проти вітру. Коли расові особливості людей не співпадають, значить по дорозі щось трапилось, незалежно від того, як відбувалося переселення: з заходу на схід чи зі сходу на захід, коротшим південним шляхом чи довшим північним.

Далеко внизу з'явився самотній вершник. Це наш лікар повертався з долини Таїохае. Рюкзак у нього, певно, набитий пробірками з зразками крові. Він брав проби на всіх островах, які ми відвідували. Вожді, старики й місцева влада допомагали нам знаходити людей, яких ще можна було вважати чистокровними нащадками перших поселенців. На Таїті ми запакували пробірки в спеціальний резервуар з льодом і відіслали літаком у лабораторію сироватки в Мельбурн.

Першу порцію ми відправили на «Пінто», з Панами пошлемо наступну. Вперше кров жителів цих островів потрапляла до лабораторій у такому стані, що можна було вивчити її і визначити всі гени спадковості. Досі вивчено тільки групу А-Б-0. Аналіз показав, що в корінних жителів Полінезії так само, як і в корінних племен Америки, відсутній спадковий фактор Б, тоді як він характерний для всіх народів, що населяють райони від Індії й Китаю до Меланезії та Мікронезії, рахуючи й Малайю.

— Побачимо, що нам покажуть проби крові, — сказав я своєму аку-аку. Тоді я ще не знав, що доктор Сіммонс і його колеги, зробивши якнайдокладніший аналіз крові, виявлять, що спадкові фактори проб крові вказують на пряме походження полінезійців від древніх жителів Америки і дуже відрізняють їх від усіх малайців, меланезійців, мікронезійців та інших азіатських народностей. Цього не міг припустити навіть мій аку-аку в моїх, чи пак, у своїх найсміливіших мріях.

Стало холодно, і довелось одягнутися. Я востаннє глянув на, високу скелю, з якої ринув водопад, розсипаючи на мох бризки. Дві жовті квітки гібіскуса, захоплені потоком, пливли, кружляючи, до дрімучого лісу. Я теж вирушив назад уздовж струмка. За течією іти виявилося набагато легше.

І ось ми всі зібралися на містку і на кормі траулера. Навіть машиністи піднялися нагору і, затамувавши подих, востаннє дивилися на чарівні контури диких гір Маркізького архіпелагу, що, ніби величезні розсувні двері, поволі ховали за собою прекрасну долину. Не сховався ще тільки дрімучий ліс, великий, вічнозелений, що спускався по схилу аж до моря. Він-наче відтіснив на самісінький край берега стрункі тонконогі кокосові пальми, щоб вони вітали гостей і прощалися з тими, хто покидає острів. Вони надавали цьому чудовому краєвиду обжитого вигляду. Ми востаннє впивалися його красою й пахощами. Невдовзі все зіллється докупи і, ніби тінь, розтане на заході в океані.

Ми стояли, осяяні променями тропічного сонця, і в кожного на шиї був холодний, запашний вінок з квітів. По традиції їх треба було кинути в океан і побажати собі повернутися на ці загадкові острови. Однак ніхто з нас не поспішав, кинути вінок у воду. Як тільки вінки опиняться за бортом, вони попливуть за нами, і це буде кінець усім нашим пригодам. Я уже двічі кидав тут вінки і повернувся втретє в цей казковий світ.

Та ось перші вінки все ж таки полетіли у воду. Капітан і Санне кинули їх з містка. Тур-молодший і помічник кока — з верхівки найвищої щогли. Кидають археологи й моряки, фотограф і лікар, Івонна та я. На розкладному стільчику біля поручнів стоїть маленька Анетта. Вона довго нерішуче крутить у руках свій вінок, але потім, ставши навшпиньки, кидає його вниз.

Я підняв її на руки і виглянув за борт. На хвилях за кормою гойдалося двадцять три білі та червоні вінки. Але Анеттиного між ними не було. Він зачепився за поручні нижньої палуби Якусь мить я дивився на нього потім рішуче спустився вниз і скинув вінок у воду. Для чого, не знаю.

Задоволений, я повернувся назад. Ніхто не помітив мого вчинку, але мені здалося, що я почув чийсь сміх.

— Не кидай камінь у бургомістра, — сказав мій аку-аку.