Весна в Херсоні настає рано. Вже на початку березня підсихає земля, а наприкінці місяця з'являється перша зелень. У цей час небо над містом стає вищим і синішим, а сонце добре припікає.

Але пам'ятної весни 1918 року березень видався навдивовижу сірим і непогожим. Вітер з Дніпра пронизливо задував, кошлатив над будинками дощові хмари, носив по вулицях обривки плакатів, зачовгані листки прокламацій, торішнє листя. Ніхто цього сміття не прибирав, і воно збиралося під парканами, біля рекламних тумб, у підворіттях, плуталось під ногами.

То були грізні часи. Шляхи України топтали важкі, ковані німецькі й австрійські чоботи, пахло бензиновим перегаром військових машин…

У Херсоні тільки й розмов було, що про німців. Їх ждали з дня на день. Газети виходили з тривожними заголовками: «Що чути в Одесі».

В Одесі були німці. Були вони і в Миколаєві. Газети повідомляли про розстріли на Пересипу, про повішених на електричних стовпах, про заводи, повернуті колишнім власникам. Усе це в одних херсонців викликало радість, в інших вселяло страх, а в більшості примушувало стискатися кулаки…

І раптом, як грім з неба, рознеслася звістка, що есеро-меншовицька міська дума відправила в Миколаїв делегацію просити австро-німецьке командування негайно прислати в Херсон війська для «наведення порядку».

Спілка колишніх фронтовиків (а їх у Херсоні налічувалося понад дві тисячі), очолювана більшовиками, оголосила, що відтепер не визнає влади міської думи і не допустить, щоб пролетарський Херсон став німецьким. Роззброївши бойові дружини міської думи — обивателів, гімназистів і загони міліції, — фронтовики взялися укріплювати на міській околиці залишки старовинної фортеці, які в Херсоні називали Валами. Сюди почали сходитися озброєні робітничі загони.

Місто спішно готувалося до оборони.

Удень 19 березня в Херсон вступили німці, супроводжувані гайдамаками гетьмана Скоропадського. Оточені натовпом збуджених, відверто тріумфуючих обивателів, вони на довгих грузовиках з щілястими капотами, які нагадували вищирені звірячі морди, проїхали в міську думу і відразу ж послали парламентерів на Вали, вимагаючи, щоб фронтовики склали зброю…

У вікнах будинку Спілки фронтовиків тільки на верхньому поверсі уціліли шибки. На нижньому вікна були забиті дошками. В нічному тумані біля входу маячили вартові.

В низьких кімнатах Спілки вздовж стін стояли дощані нари, над жерстяними буржуйками зміїлися чорні димохідні труби. Тут пахло невибагливим солдатським варивом. Чаділи розвішані по стінах гасові лампи. В коридорах, кімнатах, на сходах юрмилися фронтовики в сірих, обпалених біля похідних вогнищ шинелях і пом'ятих папахах, — що давно вже втратили свою початкову форму.

На другому поверсі, в одній з кімнат, містилася Рада Спілки фронтовиків. У широкому квадратному залі біля цієї кімнати було особливо людно. Чекаючи розпоряджень, фронтовики скупчилися біля дверей, палили цигарки, гомоніли між собою.

Рябий солдат з короткою кавалерійською гвинтівкою на ремені говорив, посмоктуючи козячу ніжку:

— … Я, наприклад, три роки в окопах відсидів і скажу тобі так: німець до кінця війни не мріяв по Росії ходити. Думав тільки, як шкуру зберегти. А тут — на тобі: прийшов і за горло бере. Справедливо це? Га? Справедливо?

— Справедливості захотів? — насмішкувато промовив бородатий, в насунутій по самі очі папасі фронтовик. — У німця одна справедливість — відломити якнайжирніший шматок. Люди з сіл приходять, кажуть, начисто німець хліб вигріб. Худобу забирає до останньої телички. Справедливість! Шукай вітра в полі!..

Бистроокий, низенький фронтовик, що сидів навпочіпки біля стіни, заговорив, підводячись:

— Мужики тепер чухаються! Раніше носом крутили: нам що! Земля нині, хвалити бога, є. То, мовляв, київській раді треба, щоб німці більшовиків прикінчили, а наша хата з краю, хай вони хоч голови один одному повідгризають… А зараз, як колишні пани до їх земель об'явилися, інше говорять…

— Факт! — зітхнув бородатий. — Продали Україну буржуї, їм революція он де сидить. Народу бояться. Бачив, німець заяву прислав, щоб зброю складали? Інакше — розстріл.

Навколо загомоніли:

— Добрий, видно!

— Аякже, зараз і понесем. Рано-ранесенько він усю зброю від нас одержить, буде задоволений!

— Це точно!.. Скаржитися не піде!..

Бистроокий фронтовик погладив долонею темне ложе гвинтівки.

— Ні-і, брат, мені ще ливі у неї будуть справи!..

Стоячи біля дверей за спинами фронтовиків, до цих розмов прислухався хлопець років шістнадцяти-сімнадцяти у старій гімназичній шинелі, з якої вже добре-таки виріс. По-юнацькому довгов'язий і незграбний, він щоразу підводився навшпиньки і дивився в обличчя кожному, хто говорив, сірими здивованими очима. Над припухлим хлоп'ячим ротом його і на щоках біля вух темнів пушок.: Світле волосся, кучерявлячись, вибивалося з-під форменого кашкета і жорстким чубом нависало на лоба. Видно було, що кожне слово фронтовиків, людей бувалих, сповнене для хлопця особливого значення…

З кімнати вийшов один з членів Ради, Силін, високий на зріст і дуже широкий в плечах чоловік. На його круглій остриженій голові волосся стояло йоржиком. Під розгорнутою шинелею на поясі висів наган.

Йому відразу ж підсунули табурет. Силін виліз на нього. Коли запанувала тиша, він заговорив рівним неголосним басом, змахуючи затиснутим у кулак аркушиком паперу:

— Згідно із загальною постановою, а також із рішенням Ради Спілки фронтовиків уранці вибиватимемо німців з нашого пролетарського Херсона!

Фронтовики збуджено загомоніли, присунулися ближче. Силін підняв руку.

— Тихо! Мітинги відміняються! Все! Поговорили! Договорилися до німця!

— Правильно! — пролунали голоси.

— Кінчати треба з балаканиною!

— Пора робити діло!..

— Так, — говорив Силін. — Зв'язок з робітничим класом у нас є. Наша справа почати — робітники підтримають. Оголошується надзвичайний стан. В разі якоїсь недисципліни, розглядатимемо як зраду революції і пролетарського класу і за законом воєнного часу — наліво, без розмов! Зрозуміло?

— Ще б пак не зрозуміти! — Правильно!

— Тепер слухайте команду. Ротам Іваненка і Мареніна йти до міської думи зараз же і зайняти позицію. Так… Роті Слинькова — до вокзалу. Решта підуть оточувати місто берегом. Командирам вказівки дані… Загальна картина буде така. Почнуть Маренін і Іваненко біля думи. До того щоб жодного пострілу не було. А як вони почнуть, тоді всім діяти відповідно до бойової обстановки, що складеться. Ясно?.. Яким загонам є завдання — виконуйте! Решта розходьтеся по своїх місцях і чекайте наказів. Усе!..

Почулися слова команди:

— Шикуйся!..

— Загін Павлова, до мене!

Силін зіскочив з табурета, пошукав когось очима крикнув:

— Альошко!

Хлопчик у гімназичній шинелі підбіг до нього.

— Я тут!

— Ось тобі записка, віднесеш Виговському на Забалку, в районний штаб, знаєш?

— Ще б пак!

— Принесеш відповідь. Пробирайся обережно, на німців не наскоч.

Альошка побіг до виходу.

Альошка Михальов, довгов'язий хлопець в гімназичній шинелі, став зв'язковим Силіна зовсім недавно, лише кілька годин тому.

Спочатку, коли від свого нерозлучного друга Пантелея Димова, або просто Пантюшки, батько якого командував робітничою дружиною на тютюновій фабриці Лермана, Альошка довідався про те, що готується повстання, він разом з приятелем спробував влаштуватися в дружину Пантюшчиного батька. Але хлопці відразу зазнали невдачі. Пантюшчин батько навіть розмовляти з ними не схотів і звелів забиратися геть з очей. Довелося піти ні з чим.

А втім, Пантюшка надії не втрачав.

— Ти як хочеш, Альошко, а я залишусь, — сказав він. — Зараз піду до тата і при всіх скажу: що ж ти сина до революції не допускаєш? Хай спробує не взяти, я його на все місто ославлю! Ти, Альошо, не ображайся, я піду: справа, сам розумієш, яка…

Альошка розумів. Тут було не до жартів: революція! Це слово «революція» з дитинства ходило поруч з Альошкою…

Матері Альошка не пам'ятав: вона вмерла від пологів. Найзначнішою людиною в його житті був батько, який працював майстром на верфях Вадона. В Альошчиній уяві він був зразком людини сильної, суворої і справедливої. На початку німецької війни батька взяли на фронт, а коли грянула революція, стало відомо, що він член партії більшовиків і перебуває в Петрограді, чимось там командує…

Для Альошки це не було несподіванкою. З дитинства він знав, що батько — революціонер. До нього потай ходили робітники з усіх херсонських підприємств. Траплялося, що в їх квартирі подовгу жили незнайомі люди, про яких нікому не можна було розповідати. Батько ховав їх у тайнику, викопаному в дворі, під сараєм. Ночами в комірчині за кухнею Микола Семенович (так звали батька) довго розмовляв з ними про царя, про заводчиків, про революцію, і Альошка рано почав розбиратися в таких речах, про які його однолітки і уявлення не мали.

Іноді, батько давав йому нескладні доручення: сходити отуди, знайти отаку людину, сказати отакі слова. Слова були несподівані і часто незрозумілі. Їх треба було зазубрювати, як вірші: «До Степана Петровича приходили гості, добре випили і розійшлися з чим прийшли» або «Семен Васильович вітає з Христовим воскресінням і просить прислати проскурочку»… Альошка змалку звик до таємниць, до того, що з людьми слід поводитися обережно, а язик добре тримати на мотузку. Він ріс міцним, упертим і неговірким хлопцем — небагатослівність взагалі була сімейною особливістю Михальових. Учився в гімназії разом з забезпеченими синами херсонських чиновників, адвокатів, торговців і лікарів з приватною практикою.

Коли батько пішов на фронт, Альошка залишився з сестрою Катериною, дівчиною тихою і доброю. Їх тітка Віра Порфирівна, акушерка, видала Катерину заміж за прикажчика з магазина готового одягу, Павла Никодимовича Глущенка, людину «статечну і з майбутнім»; він складав гроші на власне «діло» — продаж готового одягу. Самовдоволений, гладкий, з ситеньким черевцем і ранньою плішиною, Павло Никодимович завів у домі свої порядки — як в «інтелігентних сім'ях». Альошка відразу і назавжди страшенно зненавидів його. Кожна сутичка з Глущенком слізьми відливалася сестрі, і Альошка навчився відмовчуватись, не помічати шурина. Хлопчик ще більше замкнувся у собі. В очах у нього з'явився холодний блиск. Немов у світлій, майже прозорій їх глибині мерехтіли крихітні лусочки слюди. Катерина, помічаючи цей блиск, зітхала:

— Зовсім ти, Альошо, на тата схожий став, аж страшно, як схожий!

Альошка в листах слізно просив батька взяти його до себе в Пітер, тому що він, Альошка, до останньої краплі крові за світову революцію!.. Батько відбувався жартами, велів чекати. Видно, уявляв його таким же маленьким дванадцятирічним хлопчиськом, яким залишив, ідучи на німецький фронт. Подивився б він, яким парубком став зараз його синок!..

У цей час і прийшов Силін.

Він прийшов якось вранці, коли Глущенка не було вдома, і відразу, ще на порозі, сказав:

— Ага, ти, мабуть, і є Миколин синок? Впізнаю, схожий. Ну, здрастуй. Привіз тобі від тата привіт і листа.

— Ви, мабуть, з ним служили? — спитав Альошка, з повагою дивлячись на фронтову шинель і папаху гостя.

— Служили, — посміхнувся Силін. — Зимній разом брали, така в нас була служба…

Альошка повів його в кімнату, хотів почастувати чаєм, та Силін відмовився. Не роздягаючись, сів до столу і почав розповідати про батька:

— Скоро його не ждіть. Діла, брат, заварюються не на жарт. Воювати, видно, доведеться. Контра нашому братові, робітникові, Росію так легко не віддасть…

Він був говіркий, як усі колишні фронтовики, що після довгої відсутності повернулися в рідні місця.

— Миколу мали призначити частиною командувати, — говорив Силін, — він тямущий, твій тато. А мене, значить, сюди прислали…

— Хто прислав?

— Хто… Партія. Більшовицька партія, чув про таку? Адже твій тато більшовик, ти це, брат, пам'ятай.

— А чому вас сюди, а батько там? — мало не з образою спитав Альошка.

— Кожному своє… Тут діла багато, там — ще більше. Люди скрізь потрібні.

… Силін розказав про себе: родом з-під Херсона, воював у Карпатах, потім, попав під польовий суд за більшовицьку агітацію, втік з-під розстрілу, добрався до Пітера і там зустрівся з Миколою Семеновичем, Альошчиним батьком. Розповів, як брали Зимній палац, як Леніна слухали на II з'їзді Рад.

У Херсоні Силін збирався працювати в Спілці фронтовиків.

— Це теж місце відповідальне, ти не думай! — сказав він. — Фронтовик зараз нестійкий, його ті, що за контрреволюцію, легко можуть з дороги збити. А треба, щоб він свою лінію знав, щоб з нами йшов, зрозумів? Це, брат, теж не пиріжки пекти! Тут треба тонко, з розумом. — Силін покрутив біля голови короткими пальцями з жовтими плямами від тютюну.

Ідучи, він сказав:

— Так от що, друже Олексію, коли чого треба буде, приходь прямо до мене, не сумнівайся. Микола наказував за тобою наглядати.

Альошка хотів розповісти йому про своє невеселе життя, але промовчав, посоромився.

Потім він зустрічав Силіна то на мітингу, то просто в місті, на вулиці. Силін розпитував про життя-буття і кожного разу нагадував, щоб Альошка приходив до нього коли треба. Альошка говорив: «Добре», але так ні разу й не звернувся по допомогу. Та коли місто почало готуватися до оборони, коли друг Пантюшка пішов з боєм добувати у свого батька гвинтівку, Альошка вже знав, що йому треба робити. Він попрямував просто в Спілку фронтовиків до Силіна.

Вперше за весь час Силін зустрів його непривітно:

— Знайшов коли прийти! Чого тобі?

— Візьміть мене до себе!.. — схвильовано сказав Альошка.

— Це ж для чого?

— Як для чого! Що ж мені сидіти з Глущенком, як останньому буржуєві?

— А тут що робитимеш?

— Ну от! Хіба я стріляти не вмію?

— Ач воювати захотілося! — протягом сказав Силін. — Ішов би краще додому, хлопче…

— Не піду! — твердо й рішуче заявив Альошка. — Був би дома батько, так я б уже давно… — Про батька Альошка сказав навмисне: хай згадає, чий він син.

Силін пильно, немов уперше бачив, оглянув міцну, не по роках високу Альошчину постать. Поміркувавши, повагавшись, він раптом спитав:

— Не злякаєшся?

В Альошки швидко забилося серце.

— Ні… я не злякаюсь!

Силін знизав плечима:

— Ну, залишайся, будеш при мені для доручень…

Так Альошка став зв'язковим.

Незабаром він уже бігав по нічному Херсону, який, здавалось, причаївся, розносив по заводах записки Силіна. Хлопець побував на Забалці, на верфях —і скрізь бачив одне й те саме: формувалися загони робітників і, озброєні чим попало — гвинтівками, мисливськими берданками, вінчестерами і навіть старими шомпольними рушницями часів турецької війни, — йшли в ніч, у темряву, на вихідні рубежі повстання, що мало незабаром початися. І було радісно відчувати себе серед цих людей учасником подій, що незабаром мали відбутися.

Одне затьмарювало Альошчину радість: в нього не було зброї, а попросити у Силіна не траплялося нагоди…

Повертаючись з верфей Вадона, Альошка мало не напоровся на німців.

Загін чоловік з тридцяти крокував вулицею Говарда. Ховаючись у тіні будинків, Альошка пішов слідом за ними.

Німці звернули на Суворовську і попрямували туди, де білів двоповерховий будинок міського поштамту.

«Пошту йдуть займати», зрозумів Альошка.

В кінці вулиці, трохи навскоси від пошти, виднівся невеликий пустир, завалений будівельним сміттям.

Сховавшись за купою щебеню, Альошка бачив, як німці зламали широкі, тристулкові двері пошти і увійшли всередину. На вулиці залишилися патрулі, чоловік п'ять. Ґратчасті вікна першого поверху освітилися.

Повернувшись до Спілки, Альошка розповів про бачене Силіну. Той нахмурився:

— Це точно?

— Точно!

— А у Вадона був?

— Авжеж. Звеліли передати, що все зроблять і про Забалку щоб не турбувався: буде, як умовлено.

— Гаразд. А як ти до поштамту потрапив, це начебто не по дорозі?

Альошка розповів, як наскочив на німців і йшов за ними до пошти. Силін розпитав, скільки було німців, як вони озброєні і поплескав Альошку по плечу.

— Ач який розвідник! Ну, посидь там, у залі, почекай мене.

Альошка зайшов у зал. Там саме нікого не було, і тільки на лаві біля дверей, що вели в кімнату Ради, сидів молодий хлопець-фронтовик і мотав сірі, геть зношені обмотки. Альошка сів поруч нього. В хлопця було безвусе, вилицювате обличчя, з-за коміра шинелі висунувся край старого вафельного рушника, який він носив замість шарфа. Рушник був брудний, аж чорний. Надійно закріпивши шнурок обмотки, хлопець випростався, глянув на Альошку і раптом зсунув рідкі безбарвні брови.

— Ти хто такий? — підозріливо спитав він.

— А ти хто? — в тон йому, обізвався Альошка.

— Я Микола Пахря, мене всякий знає. А ти хто — кадет?

— Дурень ти! Звідки взяв?

— Ну, ну, ти легше! — погрозливо сказав хлопець. — Думаєш, не бачив я вашого брата?

— От і факт, що не бачив. Не кадет я: гімназистом був.

— Гімназистом? — недовірливо перепитав Пахря. — А шинелька ж ніби кадетська. Либонь, брешеш? Погони зняв, думаєш, і не видно тебе? Шпигувати прийшов?

Пахря був одного зросту з Альошкою і, мабуть, однієї з ним сили.

— Сам ти шпигун! — наливаючись злобою, промовив Альошка. — За такі слова, знаєш…

— Ти ще погрожуєш!

Не встиг Альошка опам'ятатися, як Пахря був уже на ногах і тримав у руках гвинтівку.

— Ану, руки вгору! — зарепетував він, клацаючи затвором. — Руки вгору, кажу, кадетська мордо!

Альошка схопився, стискаючи кулаки…

Так вони стояли один проти одного, коли в коридор вийшов Силін разом з командиром одного з загонів — Костюковим, кремезним сутулим фронтовиком з довгими рудими вусами.

— Що тут у вас? — насупившись, спитав Силін. — Забери гвинтівку, Пахря.

— Підозрілий тип, товаришу Силін, — доповів той. — Хто такий, невідомо.

— Забери гвинтівку, тобі кажуть. Це своя людина, мій зв'язковий.

— Зв'язковий?.. Чого ж він мовчав?

— А чого галасувати?

— Ну, сказав би, що свій, а то зразу на диби!..

Силін спитав Альошку:

— Ти можеш провести людей до пошти?

— М-можу, — насилу отямившись, вимовив Альошка.

— Тільки пройти треба акуратно, щоб ніхто не помітив. Зможеш?

— Зможу, товаришу Силін.

— Бери його, Михайле, — сказав Силін Костюкову, — хлопець нічого, бойовий, — і він по-дружньому підморгнув Альошці.

І тут Альошка наважився.

— Товаришу Силін, гвинтівку ж дайте мені.

Силін перестав посміхатися.

— Гвинтівки нема. Які були, роздали по заводах.

— А як же я…

— Що ти? Дивись, Олексію: відведеш людей і зразу назад. Під кулі не лізь. Зрозумів?

— Зрозумів… — Альошка кусав губи.

Тут басом заговорив Костюков:

— Що ж ти, Петре, посилаєш хлопця на завдання, а зброї не даєш? Недобре виходить.

— Хоч ти помовч! Тобі б тільки зайву людину…

— А що, хлопець немаленький…

Силін глянув на Альошчине засмучене обличчя.

— Тьху, ну й діла! Іди за мною…

Схвильований Альошка пройшов за ним до кімнати Ради. Тут уже нікого не було, за столом сидів тільки стомлений писар. В кутку лежала купа речових мішків. Силін дістав свій мішок, порився в ньому і повернувся до Альошки.

— На, бери.

В руці він тримав великий поліцейський «Сміт і Вессон». Альошка схопив револьвер.

— Користуватись умієш? — спитав Силін. — Дай сюди…

Він переломив ствол, показав, як заряджати, потім відсипав Альошці на долоню довгі, з тьмяним мідним блиском патрони.

— Ну, задоволений? Тепер усе. Давай! Треба встигнути дійти, поки темно…

Вибираючи найтихіші завулки, Альошка вивів загін Костюкова до пустиря біля пошти. Вони підійшли через прохідний двір з боку, протилежного поштамту, де пустир оточували глухі нештукатурені стіни будинків, звернених фасадами на іншу вулицю.

Разом з Альошкою в загоні було двадцять два чоловіки. Вони залягли під стінами.

Розвиднялося. Світанок вставав вологий, туманний, але вгорі, над туманом, усе яскравіше голубіло небо, обіцяючи вперше за багато днів погожий день.

Це була, можливо, перша в Альошчиному житті безсонна ніч, але втоми він не відчував. Усе в ньому напружилось і тремтіло від чекання.

Він лежав на землі за купою битої цегли (було наказано не висовуватись), міцно стискаючи теплу рубчасту рукоятку револьвера, якого він, як взяв у Силіна, так до цього часу й не випускав з рук.

.. Світанкова імла рідшала. Все виразніше проступали вздовж стіни розплатані на землі, нерухомі постаті фронтовиків. Альошка здивовано побачив, що деякі фронтовики сплять, уткнувшись в рукави шинелей. Костюков, спершись на лікоть, дивився в бік поштамту. Поруч з Альошкою, за два кроки від нього, лежав його недавній знайомий — Пахря. Помітивши, що Альошка дивиться на нього, Пахря весело підморгнув і зашепотів:

— Ей, зв'язковий… Тремтиш?

— Чого б це я тремтів? — ніби неохоче відгукнувся Альошка.

Насправді ж він був зараз не від того, щоб поговорити з цим хлопцем. Злість на нього вже минула, а серед фронтовиків він найбільш підходив Альошці за віком.

— Вогко, не доведи господи, — поскаржився Пахря. — Коли б зараз цигарочку…

Він підповз до Альошки ближче і, посміхаючись широким ротом, зашепотів:

— Чого ж ти не сказав, що при Силіні перебуваєш? Якби не він, був би ти покійником.

— Ну…

— От тобі й ну. Я, знаєш, який? Я за революцію кого хочеш можу вбити. Правда!

Його штовхнули чоботом у бік. Костюков здаля погрожував їм обом кулаком. Пахря підняв долоню, показуючи, що все, мовляв, гаразд, ще раз підморгнув Альошці і повернувся на своє місце.

Час тягся повільно. Минула година. Розвиднілось. Туман відірвався од землі і почав підійматися, збиваючись над дахами в сіреньку хмарку. Невидиме ще сонце високо вгорі освітило її червоним сяйвом. Холод став відчутнішим, проймав наскрізь. Альошці здавалося, що він відволожився до останньої кісточки…

Та ось, нарешті, здалеку, з центра міста, з боку міської думи, долинув неясний шум, наче десь повалили дерево, і воно, з тріском, ламаючи гілля, важко впало на. землю.

Альошка озирнувся. Фронтовики підвели голови, прислухаючись.

За кілька секунд шум повторився. Тепер було виразно чути, як безладно, навперебій тріщали рушничні постріли, потім коротко застрекотів кулемет.

— Почалося, — промовив Пахря і чомусь витер рота рукавом.

«Почалося, почалося…» стукало Альошчине серце.

— Готуйся! — напівголосно кинув Костюков. — Стріляти по команді, залпом.

Альошка обережно виглянув з-за свого укриття.

Біля поштампу стривожено метушилися патрулі.

З будинку, застібаючи шинелю, вибіг худорлявий молоденький офіцер. Начальник патруля почав доповідати йому. Офіцер закричав високим, пронизливим голосом, і патрульний, козирнувши, побіг уздовж вулиці в бік пострілів. Офіцер зайшов у будинок. «Послав дізнатись, що там таке», догадався Альошка.

Незабаром посланець вернувся. Він мчав щосили, підібравши руками краї шинелі. Гвинтівка теліпалася нього на спині. Він щось гукнув патрульному і забіг у будинок.

— Чого ждемо? — почув Альошка голос Пахрі. — Атакувати треба.

— Цить! — Костюков, люто витріщивши очі, стукнув кулаком по землі.

За кілька хвилин з будинку вибіг офіцер, слідом за ним почали вибігати солдати. Різко лунала команда. Солдати швидко вишикувались. Офіцер пройшовся перед строєм, зупинився, широко розставивши ноги, і заговорив — було чути клекочучі, незвичні інтонації його голосу.

— Приціл два… — скомандував Костюков. — Залпом по німецькій піхоті… — Мить подумав. — За революцію… плі!

І не встиг Альошка усвідомити слів команди, як грянув залп.

В тупій глухоті Альошка розчув короткий брязкіт затворів і знову:

— Плі!

Німців наче відмело до стіни поштамту. Костюков підвівся і неголосно, діловито сказав:

— Гайда в атаку.

Альошка біг разом з усіма, стрибав через купи сміття, щось вигукував…

Німці відступали вздовж вулиці. Деякі відстрілювалися на ходу. Альошка мимохідь бачив, як невисокий літній солдат кинув гвинтівку і, присідаючи від жаху, підняв руки. На нього насідав Пахря…

Альошка наздогнав німця з широкою круглою спиною. Він бачив, як під шинеллю у того ходили лопатки, як виблискували підкови на чоботях…

В кінці кварталу німець оглянувся і вистрілив. Куля свиснула біля самого Альошчиного обличчя…

Від цього лютого свисту, від раптової свідомості, до це сама смерть пронеслася поруч, Альошка сторопіло зупинився. Німець був уже біля рогу. Тоді, згадавши про свій револьвер, Альошка підніс його і прицілився. Мушка застрибала, загубилася на сірозеленій шинелі. Важкий револьвер рвонув, мало не випав з руки.

Альошка вперше в житті стріляв у людину і тому не відразу збагнув, який зв'язок між його пострілом і тим, що сталося.

Німець раптом метнувся вбік, припав до стіни будинку і, притискаючись до неї спиною, обернувся. М'ясисте перекошене обличчя його на Альошчиних очах обм'якло і посіріло. Випускаючи гвинтівку, він пошарив рукою по стіні, відшукав ринву, вчепився за неї і почав повільно сідати на землю. Пальці його ковзали по спітнілій від вологи трубі, залишаючи на ній мокрі сліди. Потім він упав…

Альошка обережно підійшов до нього.

Німець лежав лицем до землі, підігнувши ноги, і на його шинелі, між лопатками, де увійшла куля, виднілася маленька рвана дірочка.

Альошка стояв вражений серйозністю того, що сталося. Все, що було досі, здавалось тепер дріб'язковим, не вартим уваги. «Гра в революцію» скінчилася. Тепер Альошка ставав людиною, яка остаточно і безповоротно обрала свій шлях у житті.

Якщо Альошка і не сказав собі цього, то в усякому разі так він відчував. А слів було тільки двоє: «Ось воно…»

Він оглянувся. Вулиця спустіла, кілька вбитих лежало на бруківці. За рогом ляскали постріли і чулись вигуки.

Альошка підняв гвинтівку вбитого німця і не озираючись побіг туди, де вели бій його товариші.

Весь день двадцятого березня Альошка був у якомусь гарячковому, тривожному, радісному чаду. Згодом він ніяк не міг пригадати, що відбулося раніше, а що пізніше, — все змішалося в його пам'яті в один строкатий, гуркочучий клубок. Він був біля думи, брав приступом білий особняк херсонського мільйонера Соколова, де розмістився німецький штаб, громив збройовий магазин Фрікке на Суворовській вулиці. Потім усе з тим же невеликим загоном Костюкова він потрапив на вулицю Говарда і бачив, як фронтовики відбили у німців десять грузовиків, на яких ті намагались вирватися з міста. Два підірваних гранатами грузовики перегородили проїжджу частину вулиці, утворивши барикаду. Німці залягли під колесами уцілілих автомобілів і відкрили кулеметний вогонь. Фронтовики пішли в штикову атаку… А потім на одному з захоплених грузовиків Альошка гасав по місту і виловлював німецьких солдатів, що ховались по дворах і на горищах…

До вечора Херсон був звільнений. Але ненадовго. Вже наступного ранку залишки німецьких і гайдамацьких загонів, що відступили до Миколаєва, повернулися з підкріпленням.

І все почалося з початку. Билися на Забалці, Сухарному, біля вокзалу і на кладовищі, біля лікарні Тропіних і у Військовому Форштадті. В портових майстернях лагодили кулемети і гвинтівки. Херсонські хлопчаки сновигали по передовій, збираючи розстріляні гільзи. В багатьох дворах чадили жаровні — там відливали кулі. По вулицях раз у раз проходили загони Червоного Хреста. Всі міські лікарні були переповнені пораненими.

Нарешті повсталим вдалося вибити німців з Херсона і відкинути їх майже на 30 кілометрів від міста. Влада перейшла до рук Ради п'яти, створеної з фронтовиків і робітників.

Було ясно, що нового наступу німців чекати доведеться недовго. Однак обставини склалися так, що місто дістало невеличку передишку. Спалахнули повстання в Миколаєві. Робітників і фронтовиків там було значно більше, ніж у Херсоні, але й німецький гарнізон був теж набагато сильнішим. На придушення миколаївського повстання були кинуті німецькі і австро-угорські частини. Ходили чутки, що ними керує недавно прибулий із західного фронту генерал Бем-Єрмолі…

Події в Миколаєві тимчасово відвернули увагу німців. Херсон помітно спустів з того часу, як фронт відсунувся од міста. Пожвавлення спостерігалося тільки в робітничих районах. На центральних же вулицях панували безладдя і полохлива тиша. Ввечері крізь зачинені віконниці де-не-де пробивався необережний промінь світла. На дверях магазинів висіли пудові замки. Вітрини вкрилися чорними листами гофрованого заліза. Чекаючи кращих часів, жителі воліли не показуватися на вулицях.

Зранку за місто поволі сунули похмурі колони херсонців з кирками і лопатами. За наказом оперативного штабу повсталих вони йшли будувати укріплення…

Одного разу, пробігаючи мимо однієї з таких колон, Альошка почув, яче його окликнули. Чоловік тридцять обивателів, одягнені так, немов їх відправляли на сибірське заслання, йшли по Кузнечній вулиці, їх супроводжували двоє робітників з гвинтівками. В кінці колони Альошка побачив Павла Никодимовича Глущенка. Шурин був у високих гумових чоботях, стьобаній тілогрійці і старій кепці з ґудзиком на маківці. Він виразно моргнув Альошці, щоб той підійшов. Альошка відразу зрозумів, що йому треба. Глущенко, звичайно, проситиме, щоб Альошка допоміг йому звільнитися від трудової повинності, — з такими просьбами в штаб повстання приходило багато обивателів.

«Аякже, діждеш ти від мене! — подумав Альошка. — Іншим працювати, а тобі, значить, дома сидіти? Нічого, попрацюй на революцію!»

Він удав, що не бачить підморгувань шурина, і побіг далі.

За весь цей час Альошка тільки один раз побував дома. Він з'явився перед домашніми, підперезаний широким шкіряним ременем, який йому подарував Пахря.

На ремені висів револьвер у жовтій скрипучій кобурі — Альошка дістав її у конфіскованому фронтовиками збройовому магазині.

Глущенко не схотів з ним розмовляти. Він презирливо оглянув Альошку з голови до ніг і пішов в іншу кімнату. За дверима неголосно і зло прошипів:

— Татків синок, нічого не скажеш!

Альошка посміхнувся.

Катерина, побачивши брата, заплакала:

— Що ти робиш, Альошенько! Вб'ють тебе десь! Що я татові скажу!

— Те й скажеш, що вбили, — гостро відповів Альошка. — Не бійся, нічого тобі не буде. Тато зрозуміють…

Він сказав, що працює зв'язковим при Силіні, і коли Катерині потрібно щось, хай приходить просто в штаб, він, Альошка, допоможе.

Потім на прохання Катерини він з'їв тарілку борщу і перемінив білизну. Альошка відчував себе дорослою і сильною людиною.

Силін був тепер членом оперативного штабу повсталих, і Альошка більшу частину часу проводив у Ново-Петроградському готелі на Ганнібалівській вулиці, де розташувався штаб.

З ранку й до пізнього вечора у штабі було, як у вулику. Приходили робітники і їхні дружини, селяни з навколишніх сіл, обивателі. Сюди приводили спекулянтів, які піднімали базарні ціни на продукти, мародерів, злодіїв та інший темний елемент, що заворушився в перші дні повстання. Більшість затриманих відпускали, пообіцявши наступним разом розправитися з ними як слід, а найзапекліших відводили за місто і там розстрілювали. Панькатися з ними було ніколи.

Місто готувалося до оборони.

На допомогу повсталому Херсону прибув із Севастополя військовий корабель із загоном революційних матросів. Їх зустрічали по-святковому.

Альошка прибіг у порт, коли вже там зібрався величезний натовп городян. Люди заповнили пристанські сходні, хлопчаки обліпили паркани і дахи портових споруд.

Широкий, присадкуватий військово-морський загороджувач «Ксенія» повільно й урочисто розвернувся і, загнавши під пристанські палі скаламучену хвилю, пришвартувався. Оперезані навхрест кулеметними стрічками, кремезні матроси зійшли на берег. На їх поясах погрозливо брязкали гранати. Схожі один на одного, немов морські брати, моряки вишикувались біля пірса, красуючись виправкою і зброєю.

Хтось гукнув:

— Хай живуть чорноморці!

І натовп, вибухнувши вітальним ревом, кинувся до матросів. Поламавши стрій, їх обіймали, плескали по плечах. Командира загону, кремезного здоров'яка в широких брезентових штанях, заходились качати. Він злетів над натовпом, однією рукою притримуючи гранати і маузер, другою намагаючись ухопитися за когось з людей, які його качали.

— Стій! — сипло кричав він. — Стій, кажу, вашу мать!.. Дай слово сказати!..

Нарешті, йому вдалося вхопитися за високого вадонівського металіста. Тримаючись за його могутню шию, матрос зірвав з голови безкозирку, повиту двоколірною георгіївською стрічкою, і вигукнув:

— Привіт геройському Херсону! Дамо німцеві жару, уррра!..

— Уррр-а! — підхопив натовп.

У повітря полетіли шапки.

Матрос відпустив металіста і відкинувся на спину:

— Качай далі!..

І знову злетіли над головами його керзові солдатські чоботи, замелькала на тонкому ремінці дерев'яна кобура маузера.

Після короткого мітингу матроси вишикувались і просто з порту вирушили займати оборону туди, де в ковильному прихерсонському степу пролягли лінії окопів. Натовп проводжав їх через усе місто.

В той же день у Херсоні з'явились обірвані люди з гвинтівками, густо вкриті пилюкою. Деяких вели під руки, а то й несли на носилках, споруджених із жердин і шинелей. На запорошених бинтах чорніли плями крові. Це були миколаївські повстанці, яким вдалося пробитися до Херсона крізь кільце німецьких військ…

А наступного ранку на підступах до Херсона прозвучав перший гарматний постріл — підійшли німці!

Почалася нерівна боротьба за місто.

Силін покликав Альошку:

— Ось що, хлопче, мені з тобою розмовляти ніколи, тому без заперечень… Людей у пас мало, кожна людина на обліку, а штаб теж треба охороняти, правда? Так ось, із зв'язкових я тебе списую, і будеш ти вважатися в караульній команді. Ясно тобі?

Альошці було ясно: про те, щоб потрапити на передову, нічого й думати.

— Як же, товаришу Силін… — почав він.

Але той перебив його. Притиснувши долонею якісь папірці на столі, Силін сказав неголосно і рішуче:

— Питання ясне. Іди до Ващенка, начальника караульної команди, і доповіси йому. Все! — Глянувши на почервонілого від образи Альошку, він додав м'якше: — Не поспішай ти, друже Альошка, на той світ! Слово честі, не поспішай. Справ попереду — ой-ой!..

Сперечатись було марно.

— Єсть! — сказав Альошка, стиснувши зуби, і попрямував у караульну кімнату.

… Це було просторе приміщення на першому поверсі, де поряд з дощаними тапчанами з солом'яними матрацами стояли розкішні нікельовані ліжка, — перенесені сюди з готельних номерів. Посеред кімнати були поставлені в козли гвинтівки. На столах валялись солдатські котелки і різні недоїдки. Троє вільних від варти фронтовиків одягнені спали на ліжках.

Довгий, худорлявий добродушний начальник караулу Ващенко, побачивши Альошку, засміявся…

— Ага, засадили горобця за залізні грати, а йому б літати та літати… Нічого, ординарцю, звикай до дисципліни, така солдатська доля. Ну, сідай ї слухай, яка в тебе буде служба…

За годину Альошка вже стояв вартовим біля входу в готель.

Здалеку з заходу котився гарматний гуркіт. Там, на підступах до Херсона, було справжнє діло. Там бились на смерть чорноморські матроси, там боролися Костюков і Пахря, з якими Альошка встиг здружитися за цей час…

У місті було пусто, безлюдно. Вітер ніс пилюку і пісок по затихлих вулицях. Рідко з'являлися перехожі. Вони йшли квапливо, притискаючись до будинків, щоразу перелякано озираючись, коли від важкого артилерійського удару здригалася земля…

За той час, коли Альошка стояв на варті, якщо не брати до уваги запорошених ординарців, що ледве трималися на ногах від утоми, до штабу підійшло усього кілька чоловік.

Двоє селян — один бородач у зимовій шапці, другий, молодший, білявий, веснянкуватий і вислогубий, — спитали:

— Де тут більшовики, які керують усім ділом?

Виявилося, що вони приїхали на баркасах з Олешок, привезли продовольство і, повертаючись назад, можуть взяти поранених.

Альошка направив їх у канцелярію штабу.

Заплакана стара жінка прийшла дізнатися про долю своїх синів. Схлипуючи, прикриваючи хусткою зморшкуватий рот, вона скаржилась Альошці: «Пішли мої шибайголови, не сказавши й слова, а тепер невідомо, повернуться чи ні. Де тут начальство, яке знає?..»

Альошка сказав, що з начальства зараз нікого нема, всі пішли на передову, а сини жінки у свій час повернуться, хай не плаче.

Жінка спитала:

— А ти хто, синку, будеш?

— Вартовий я, — відповів Альошка, — штаб охороняю.

— Ось і моїх би поставили, — зітхнула жінка, — вони одчайдушні.

— Ідіть, матусю, додому, — сказав Альошка. — Чуєте? Стріляють.

І вона пішла.

Потім з-за рогу, з Успенського провулка, з'явився кремезний хлопець у довгій гімназичній шинелі і кашкеті, заломленому, як у старшокласників, на манір безкозирки. Він мимохідь глянув на Альошку і перейшов на другий бік вулиці. Альошка впізнав його: це був Віктор Марков, який вчився з ним в одній гімназії на клас вище.

«Чого вештається? — подумав Альошка, проводжаючи його очима. — Революціонер лабазний…»

У гімназії Марков вважався силачем і завжди був першим у бійках. Батько його мав млин за Дніпром і річкову баржу. Після революції справи Маркова-старшого зовсім погіршали, і він кудись зник з міста, а Віктор лишився у Херсоні з матір'ю. Альошка іноді зустрічав його на мітингах. Віктор носив чорну косоворотку і, траплялося, навіть виступав з промовами від партії соціалістів-революціонерів. Язик у нього був добре підвішений: він умів сипати красивими словами про врятування революції від анархії і більшовиків.

Перейшовши вулицю, Марков немов згадав щось, раптом повернувся і попрямував просто до Альошки.

— Здоров! — сказав він, підходячи і широко посміхаючись. — Давній знайомий!

— Здоров, — буркнув Альошка.

— Ач який став! — сказав Марков, оглядаючи Альошчину гвинтівку і жовту кобуру. — Не людина — арсенал!

Він засміявся, оголюючи над міцними зубами рожеві ясна. У нього були тверді вилиці і випнуте вперед підборіддя. Марков дивився на Альошку, мружачи вузькі сірі очі, і, видно, намагався пригадати його прізвище:

— Йду мимо, думаю: він чи не він? Потім дивлюся: ні, не помилився! Так. Значить, вартуєш?

— Вартую.

— Що ж, справа потрібна. Закурюй. — Він дістав з кишені шкіряний портсигар.

— Не курю.

— Шкода. З цигаркою стояти веселіше. — Марков закурив, озирнувся і по-простецькому спитав, усміхнувшись — Як це ти у червоні солдати потрапив?

— А що ж мені, з німцями, чи що? — похмуро промовив Альошка. Самовпевнений Марков, який явно набивався в друзі, дратував його. «Чого йому треба? — подумав Альошка. — Чого пристав?..»

— Я не кажу… — Марков знизав плечима, випустив з рота клубок диму. — Але ж і тут безнадійна справа.

— Що?

— А те, що з німцями нам не впоратися. Вони однією артилерією каші нароблять. Чуєш, як дають?

Альошка не стерпів. Там люди кров проливають за революцію, а цей тут базікає, як Глущенко.

— Ось що, — сказав Альошка і стиснув пальцями ствол гвинтівки, — іди собі. Тут стояти не можна.

Марков звів брови:

— Які строгості!.. Ну, добре, мені й самому ніколи з тобою ляси точити. До речі, треба б зайти сюди, до вас…

— Навіщо?

— Є дільце.

— Яке дільце?

За Альошчиною спиною грюкнули двері, почулися кроки Ващенка.

— Так, дурниці, — відповів Марков, — з приводу господарства. Можна й іншим разом, терпить. Ну, прощавай, піду.

— Прощай.

Марков кивнув Альошці головою і відійшов.

— Хто такий? — спитав, проходячи мимо, Ващенко.

— Так, один… У гімназії разом учились. Купецький синок. Базікав…

— Я його вдруге примічаю, — сказав Ващенко, — вештається тут! Ну, як служба йде?

— Яка це служба!..

Ващенко добродушно посміхнувся:

— Не сумуй, горобець, прийде і до нас справжнє діло.

Над будинками летіло клоччя низьких димчастих хмар. Вдалині тупо і настирливо довбали землю артилерійські розриви.

Ващенко й Альошка довго стояли, прислухаючись. Звернувши за ріг, Марков прискорив ходу. В кінні кварталу зупинився і подивився на всі боки. Нікого не помітивши, він хотів уже йти далі, але в цей час за його спиною почулося обережне покашлювання.

Високий сухорлявий чоловік у солдатській шинелі і шкіряному кашкеті стояв під візницьким навісом у ніші великого кам'яного будинку. Можна було б подумати, що це один з жильців вийшов покурити на вітерку. Марков підійшов до нього.

— Ви тут, пане…

— Тихше! — спинив його чоловік. — Панів нема з минулого року, — сказав він повільно, чітко вимовляючи кожний склад. — Ви бачили нашу знайому?

— Ні, не вдалося.

— Чому?

— Зовсім не передбачений випадок: на варті біля входу стоїть хлопчисько, з яким ми вчилися в гімназії. Я не рискнув.

— Так. Що ж ви збираєтесь тепер робити?

— Я й сам не знаю. Треба почекати…

Чоловік у шинелі відкотив трохи рукав. На його зап'ясті, під сірим шинельним сукном, заблищав дорогий годинник на масивному золотому браслеті.

— Побачити нашу знайому необхідно в найближчі дві-три години максимум, — сказав він. — Не відходьте далеко. Виберіть момент, коли там буде більше людей і коли змінять цього вашого хлопчиська. Пам'ятайте: тільки дві-три години! — Він загасив цигарку об стіну будинку і хотів кинути, але, подумавши, поклав недокурок у кишеню. — Я надіюся на вас. Вас звуть Віктором… Вікторія — значить перемога. — Він посміхнувся тонкими, запалими губами.

— Я постараюсь… — відповів Віктор.

— Бажаю удачі. Ви знаєте, де мене розшукувати?

— Звичайно.

— Добре, я чекаю.

Не повертаючи голови, чоловік обвів очима вулицю, засунув одну руку за борт шинелі і, не прощаючись, неквапливо пішов тротуаром.

Тепер він здавався пораненим фронтовиком.

Альошка був незадоволений життям. За ті три дні, що хлопець ніс нудну і, як йому здавалося, нікому не потрібну службу в караулі, в нього притупилось відчуття того, що сам він бере участь у бойовій і славній справі оборони міста. Події двадцятого березня, перший бій біля поштамту, розгром збройового магазина — все це здавалося йому тепер далеким, туманним, як сон, наче в усіх цих подіях брав участь не він, а якась інша людина.

Тимчасом становище в Херсоні ставало загрозливим. Покінчивши з Миколаєвом, німці кинули на Херсон дві дивізії чисельністю понад 20 тисяч багнетів. Це майже втроє переважало сили захисників міста. Фронт поступово наближався до міських околиць. З кожним днем все виразніше чулася гарматна канонада.

Кілька разів над Херсоном з'являвся німецький літак і скидав листівки. Командуючий німецькими військами генерал фон-Мец обіцяв через кілька днів захопити Херсон і наказував припинити опір.

Бої точилися запеклі. Станції і села на підступах до Херсона — Снігурівка, Станіслав, Бобровий Кут, Олександрівка — переходили з рук у руки. Ряди захисників Херсона рідшали, а німці ставали все зухвалішими. Несподіваним рейдом біля станції Копані вони захопили великий обоз з фуражем, провіантом і боєприпасами. В місті говорили про зраду.

Про все це Альошка дізнався тільки із слів, кинутих на ходу ординарцями, які завжди поспішали, та з уривків випадково почутих розмов між штабними працівниками. Він почував себе чужим, непотрібним, і в ньому, разом з образою на Силіна, який одсторонив його від справжнього діла, назрівало бажання плюнути на все і втекти до Костюкова. Отам би він показав себе!..

Несподівано все змінилось, і Альошка опинився в гущі таких подій, про які він і не помишляв.

Почалося з того, що до Альошки в штаб якось прийшов його давній друг Пантюшка Димов.

Змінившись з чергової варти, Альошка попрямував на готельне подвір'я по обід — там, готуючись їхати на передову, куріла захоплена у німців похідна кухня. Одержавши скибку хліба і пшоняної каші в котелок, Альошка сів на кам'яну тумбу в кутку подвір'я і з'їв усе це без смаку. Кухарі задраїли казан, погасили вогонь і впрягли в кухню рябого коня. Похитуючи довгою трубою з залізним ковпаком зверху, кухня виїхала за ворота. Подвір'я спустіло, Альошка поплентався в караулку.

Перша людина, яку він зустрів, увійшовши в кімнату, був Пантюшка. Він сидів біля столу, тримаючи між коліньми коротку кавалерійську «драгунку».

— Еге, здоров! — радісно вигукнув Альошка.

Пантюшка підвівся назустріч. Альошка відразу помітив у ньому великі зміни. Насамперед Пантюшка був поранений. Лівий рукав його чорної перешитої з матроського бушлата куртки вільно теліпався: рука була підвішена на смугастій косинці. Пантюшка змарнів, під оком у нього темнів великий синець.

— Ти звідки взявся? — спитав Альошка.

— Не питай, — похмуро відповів той. — Скрізь був — цейхгауз брав, на передовій тинявся, ось прийшов…

— Що трапилося?

— Прогнали…

— Через руку, чи що?

Пантюшка не відповів. Мовчав, насупившись, потім сказав:

— Я в справі прийшов.

— Ну?

— Влаштуй мене, Альошко, до вас, хоча б… Ходжу, мов неприкаяний.

— От тобі й на! — здивувався Альошка — Та ти розкажи, що було?

Пантюшка сів на табурет, підозріливо поглянув на двох фронтовиків, що спали в кутку.

— І розказувати нічого… — неохоче почав він. — Як ми з тобою розійшлися, пішов я до батька та й кажу: приймай, кажу, у загін, та й годі. Либонь, кажу, чужих синів тобі не шкода!.. Ти мого батька знаєш. Вишкірився він на мене: я от тобі покажу, каже, кого мені шкода, а кого не шкода!.. А кулаки в нього відомо які — важчі за свинчатку. Ну, я зв'язуватися не схотів, пішов та й думаю: теж мені, революція, коли людині ходу не дають. Без вас обійдусь. Почав тебе шукати — не знайшов. Що робити? Дістав дрин залізний, сам, думаю, буду воювати. Всю ніч по місту вештався, приглядався до німців. Потім бачу: йдуть якісь фронтовики. Я за ними. Вони в засаду сіли біля цейхгауза, і я недалеко присів. На світанку, коли каша заварилася, ті фронтовики давай цейхгауз брати. Стрільба почалася, фронт! Німці тікати. Я за рогом примостився — тільки німець вискочить, я його дрином по касці — рраз! Він носом у землю. Другий вискочить, я й другого… Штук чотири німці уклав!..

— А ти не прибріхуєш? — спитав Альошка.

— Щоб я з місця не зійшов! — вигукнув Пантюшка.

А втім, він не утруднював себе доказами.

— Як взяли цейхгауз, я, зрозуміло, гвинтівку дістав і вже від тих фронтовиків не відставав. Хлопці хороші, командир у них, Павленко на прізвище, і мене не проганяли. Почав я з ними ходити…

— А сюди чому не заглядав? — спитав Альошка. — Не бачив я тебе.

— Сюди не ходив, щоб батька не зустріти. Та й звідки я знав, що ти тут… Ну, от. Потім, значить, пішли ми на передову. Ох, що там було, Альошко! Матроси німців гранатами глушать, як тих карасів! Я там, до речі, про тебе дізнався, що при Силіні перебуваєш, сказав один фронтовичок, молодий такий, зубастий.

— Пахря, мабуть?

— Пахря, вірно! Ми з ним по сусідству були. Ну, от. Учора ввечері, як трохи затихло, сіли вечеряти, раптом, невідомо звідки, йде!

— Хто йде?

— Та батько мій! До нього, розумієш, моя сестричка, Вірка, бігала, їжу з дому приносила: звичайно, плаче дурна і говорить про мене, що, мовляв, пропав, може, навіть убили десь. Батько, звичайно, в розпач. А тут хтось йому й скажи, що бачив мене на передовій у Павленка… Ну, звичайно, бере за груди і давай тут чистити, з душі в душу, це при всіх. Мені б змовчати, а я візьми та й бовкни: несвідома ти, тату, людина! І пре революцію загнув, що, мовляв, не розуміє… Ну, тут він і розійшовся. Он яку красоту під оком посадив, людям соромно показатися!..

— Та-ак, — протягом сказав Альошка, розглядаючи синець. — Приклав міцно.

— Це що! — поморщився Пантюшка. — Синець — ще б нічого, так він давай мене з передової гнати. І Павленку сказав, і іншим командирам, щоб не пускали більше… А там, Альошко, діла-а! Твій от Пахря із своїми пішов уночі на якесь особливе завдання; я б теж міг приєднатися, коли б не батько.

— Куди вони пішли? — з почуттям ревнощів спитав Альошка. Про загін Костюкова він звик думати, як про свій загін.

— Точно не знаю, — відповів Пантюшка, — казали, на якийсь залізничний роз'їзд. Тепер, Альошко, мені іншого виходу нема, як тільки сюди. Ти скажи, можеш влаштувати мене чи ні?

— Спробую. А як же з твоєю рукою? Не завадить?

Пантюшка стрельнув очима в куток і, знизивши голос, сказав:

— Рука — пусте! Дряпнуло трошки ще в перший день. Я її для краси підвісив, бо ж засміють на нашій вулиці, якщо дізнаються. А так кожному видно: поранений. А рука здорова!

Він витяг руку з пов'язки і покрутив нею в повітрі.

Це значно міняло справу. Альошка одразу відчув себе впевненіше: справжня бойова рана ставила Пантюшку в один ряд з бувалими фронтовиками. А тепер вони були в однаковому становищі.

— Хитрий ти, — засміявся Альошка. — Ганчірку свою зніми, Силін побачить, не візьме.

Пантюшка поквапливо, через голову зняв косинку, запхнув її в кишеню, підвівся, начепив гвинтівку.

— Ходімо!..

У маленькій канцелярії, де біля вікна сиділи тільки писарі, Пантюшку й Альошку обігнав ординарець. Влетів у штабну кімнату і грюкнув дверима. Альошка метнувся був за ним, але звідти пролунало: «Почекай!»

— Сідай, — сказав Альошка, показуючи на стілець. — Звільниться, тоді зайдемо.

Незабаром двері відчинилися, з кімнати вийшла жінка в чорній сукні, молода, сухорлява, з гладеньким, розчесаним на проділ жовтим волоссям. Мигцем глянувши на хлопців, вона сіла за друкарську машинку, що стояла на канцелярському столі біля дверей. Обличчя у жінки біле, повіки опущені, губи підібрані неприступно й презирливо. Це була друкарка Ради, вона працювала тут відтоді, як штаб переїхав у готель.

Пантюшка, глянувши на жінку, аж рота роззявив. Він смикнув Альошку за рукав:

— Альошко, це хто?

— Підожди! — відмахнувся Альошка.

Двері в штабну кімнату залишилися відчиненими. Звідти виразно долинали голоси:

— Де це трапилось?

— На самому роз'їзді… — важко дихаючи, говорив ординарець. — Хотіли вони оборону зайняти, а німці тимчасом сиділи, поховавшись на городах… Ось тут і почалося.

Альошка не встиг ще зрозуміти, про що говорять, але згадка про роз'їзд, куди, за словами Пантюшки, пішов загін Костюкова, раптом сповнила його тривогою, якимсь неясним передчуттям лиха.

— По порядку доповідай, як було! — сказали за дверима. По густому, з енергійною хрипотою голосу Альошка пізнав Попова — одного з членів Ради п'яти, більшовика.

— Було, значить, так… Пішли вони на роз'їзд, як наказано… Вдень наші ходили туди на розвідку, все навколо обшарили, німців не було…

— Німцям роз'їзд ні до чого, — пробасив хтось.

— Прийшли… Все навколо тихо, нікого не видно. Тільки стали оборону копати, а тут їх кулеметами з усіх боків і почали косити — засада!..

— Костюков живий?

— Де там! Тільки двоє і врятувалися, їх у лікарню Тропіних відправили. Один так уже зовсім конає. Люди кажуть — зрадили їх…

У Альошки аж дух перехопило. Він розгублено озирнувся, немов бажаючи переконатись, що це тільки вчулося йому, що цього не може бути… Пантюшка, блідий, дивився на нього круглими потемнілими очима.

— Чув?

— Чув… Я ж, Альошко, з ними хотів іти…

Альошка, не відповідаючи, провів долонею по щоці…

Вбили Костюкова… Як же це? Альошка згадав його кремезну, міцну постать, велике в зморшках обличчя з рудими. запорозькими вусами. Такого, здавалося, навіть повалити неможливо, не те, що вбити… А Пахря? Невже й він? Галасливий, завжди веселий Пахря з лукавими, ясними, немов краплини голубої води, очима…

Поступово, ніби здалеку, до Альошчиної свідомості почав доходити рішучий голос Попова:

— Зрада це чи ні — розібратися треба. Не це зараз головне. Якщо німці на роз'їзді, обстановка складається зовсім по-новому. Дивіться…

Крізь відчинені двері було видно, як у сірій від тютюнового диму кімнаті кілька чоловік схилилися над картою.

— Роз'їзд ось де… — говорив Попов. — Звідси прямий удар по нашому правому флангу, чому ми й хотіли укріпити його. Розумієте тепер, що загрожує? Коли німці тут натиснуть, до вечора чекайте їх у Херсоні.

Писарі біля вікна тривожно перезирнулися. Друкарка, зігнувшись над столом, розбирала чиїсь квапливі кривулі. За дверима кілька секунд мовчали, потім хтось невпевнено промовив:

— Людей сюди треба б…

— Де ти їх візьмеш, людей? — заперечили йому.

— Перекинути доведеться…

— Звідки?

Деякий час нічого не можна було розібрати: всі говорили разом. Коли настала тиша, почувся тихий голос Силіна:

— Чого кричати? Попов правильно міркує. Фланг не можна залишати відкритим — це факт. Звідки взяти людей? А ось звідки…

Силін запропонував перекинути до роз'їзду загін чорноморських матросів. Це, звичайно, дуже ослабить центр, але німці, як видно, втратили надію пробитись у центрі: ось уже другий день вони посилюють натиск на флангах, а на ділянці чорноморців — затишшя.

— Набили собі гуль, більш у центрі не полізуть, — спокійно, немов міркуючи про домашні справи, говорив Силін! — Залишимо тут заслон з кулеметами, і вистачить поки що. Хай матроси виб'ють німців на флангу, а потім їх знов у центр можна повернути…

Пропозиція обговорювалася довго, галасливо і, нарешті, була прийнята.

З кімнати Ради вийшли Силін, Попов, ще один із штабних — кремезний, похмурий на вигляд фронтовик Киренко і ординарець, який повідомив про загибель костюковців. Рухливий, чорнявий, у цивільному поношеному піджачку, Попов підійшов до друкарки.

— Пишіть.

Вона спокійно, як автомат, заправила в машинку два аркуші паперу, прокладені копіркою, очікувально поклала пальці на клавіші.

— Командирові революційного загону севастопольських матросів товаришеві Мокроусову, — почав диктувати Попов.

Силін, помітивши Альошку, підійшов до нього.

— Ти чого тут? — І, не чекаючи відповіді, сказав: — Буде до тебе справа, Олексію. Підеш зі мною в лікарню Тропіних, по дорозі розповім. Чув, Костюков з загоном у засаду потрапив?

Альошка кивнув. Силін помовчав, дивлячись на підлогу. На його щоках лежали тіні.

— Так ось… Піди до Ващенка, скажи, що я тебе беру з собою. А це хто такий? — Здавалося, Силін тільки зараз помітив Пантюшку.

— Димов, Пантелеймон. У караульну команду проситься, — відповів Альошка. — Його батько на тютюновій фабриці дружину організував.

— Тимофій Димов?

— Так.

Силін уважно оглянув Пантюшку.

— Добре, хай іде з нами, — сказав він, — може пригодиться.

Пантюшка витер спітнілого лоба. Звичайно, пригодиться! Вже хто-хто, а він пригодиться!..

І ось вони йдуть утрьох уздовж безлюдної Ганнібалівської вулиці: високий на зріст, широкоплечий фронтовик і два хлопчаки — довгов'язий білочубий Альошка в гімназичній шинелі з револьвером на поясі і кремезний, міцний Пантюшка, який повісив драгунку на плече стволом униз, що вважалося особливим шиком.

Весна, нарешті, вступила в свої права. Місто було залите надвечірнім сонцем. Тихий вітер приносив, аромати смоли, набубнявілих бруньок, видував з дворів запах вологої землі і прілого листя. Веселі горобці кублилися в пилюці на бруківці. І тільки безлюддя та гуркіт недалекої канонади нагадували про грізну воєнну долю обложеного Херсона.

Силін поводився дивно. Мовчки пройшовши кілька кварталів, він раптом озирнувся навколо і звернув в один з дворів. Тут було порожньо. В кутку двора, під голими деревами, стояли вкопані в землю круглий стіл і навколо нього — низенькі лавочки. Силін вказав на них хлопцям:

— Сідайте.

Сам сів навпроти.

— Ну, хлопці, наставляйте вуха, слухайте, що говоритиму!..

Очі його дивилися суворо, і Альошка відчув холодок між лопатками від передчуття, — що розмова буде справді серйозна і важлива…

— Справи, значить, такі… — почав Силін. — Тільки дивіться, хлопці, язики!.. — він підніс до рота стиснутий кулак.

— Ясно.

— Не маленькі, — вставив Пантюшка. Йому дуже хотілося сподобатися Силіну.

— Ну, це я так, про всяк випадок. Так ось, слухайте… Становище у нас зараз важке, людей мало. Німців разів у три більше. Набоїв невистачає. Погано! А повинні ми протриматися, поки допомога прийде. Але от яка почала спостерігатися штуковина: ледве в нас десь слабина — німці тут як тут! Ось, наприклад, Костюков з людьми… Йшли вони на чисте місце, німцями там і не пахло, а прийшли в засаду. Думаєте, спроста це? Неспроста! Хтось німцям дорогу вказує! А хто?.. Тут вона і є заковика. — Він помовчав, ворухнув кошлатими бровами і говорив далі, немов розмірковуючи вголос: — У штабі в нас буза, ходять всякі, кому не ліньки. Тут тобі й есери, і самостійники, одного бачив — так я точно знаю: колишній офіцер, монархіст, сволота! Днями попа спіймали, з німцями зв'язок підтримував. Самому мені ніколи зайнятися порядком, от і ходять… Коротше, хлопці, так. — Силін поклав кулаки на шерехаті дошки столу. — Треба того шпигуна зловити, який нас німцям видає. І ось тут потрібна мені ваша допомога! — Навалюючись грудьми на стіл, він твердо і пильно подивився на хлопців. — Слухайте: поки ви будете при штабі, треба вам придивлятися, хто приходить, з ким розмовляє, в якій справі. Якщо помітите щось підозріле — зразу до мене. Буває прийде людина, нічого в ній особливого, ходить ляси точить, а сама слухає, примічає й мотає на вус. Це — раз. А то, може, у неї зв'язок з кимось із штабних. За цим особливо стежити треба. Ворог у штабі — це останнє діло. Розумієте тепер, що від вас вимагається?

— Зрозуміло, товаришу Силін, — відповів Пантюшка.

— Далі. Діяти треба з розумом, щоб нікому й на думку не спало, чим ви зайняті. Зв'язок триматимете зі мною, ну ще з Поповим — він у курсі справи. Іншим — ні пари з уст. Коли що неясно, кажіть зразу, розтлумачу.

— Усе ясно, — знов запевнив Пантюшка.

Альошка промовчав. Він був розчарований. Значить, все-таки знову сидіти в штабі, а інші хай б'ються… Він стиснув зуби, подумав: «Втечу!»

Силін, помітивши жовна на Альошчиних щоках, сказав:

— Ти чого, Олексію? Не подобається? А я ж вам справжнє діло пропоную. Ти сам подумай: поки шпигуни ходять серед нас, ми перед німцями наче голі, з усіх боків нас видно. Через них Костюкова вбили, Пахрю, дружка твого, й інших… А скільки ще може загинути — думаєш про те? Ми їх на завдання посилаємо, а німці вже все наперед знають. І каюк, гинуть люди! Ось воно як…

Він потягнувся через стіл, міцно взяв Альошку за плече:

— Ти вдумайся, яка це важлива справа! Німці до нас розвідку засилають, а ми їм впоперек свою, щоб їх плани поламати. Я чому тебе вибрав та ось його? Ви хлопці молоді, на вас ніхто уваги не звертає. А саме це й потрібно. Хлопець ти грамотний, розумом бог не зобидив, тут ти зараз більше користі принесеш, ніж на передовій. Усій нашій справі допоможеш. Зрозумів, Олексію, га? — він поторсав Альошку за плече.

— Зрозумів, — сказав Альошка, — згоден…

— Справа ця небезпечна, — говорив Силін. — Шпигуни — народ відчайдушний, можливо, й битись доведеться. Щоб їх спіймати, сміливість потрібна, і тут теж треба мати, — він показав на голову. — Ясно тобі?

І, побачивши по очах хлопця, що той зрозумів, повірив, відпустив його плече, випрямився і заговорив по-діловому:

— Я зараз до лікарні Тропіних, побачити треба тих двох, що врятувалися, потім на передову. Ви повертайтесь назад у штаб… Тільки, хлопці, язик за зубами і щоб непомітно було, як і що!.

Він підвівся.

Пантюшка, який вже давно поривався щось сказати, зупинив його.

— Товаришу Силін, у мене є одна підозра з приводу шпигунів, я сьогодні в штабі побачив…

— Швидко, — посміхнувся Силін. — Не встиг прийти, а вже шпигуна розглядів. Ну, кого ж ти побачив?

Пантюшка почервонів.

— Ви не смійтесь, я правду кажу! Жінка у вас там сидить, білява така…

— Друкарка, чи що?

— От-от. Так я її знаю: це фон-Гревеніц, баронеса.

— Хто-о?!

— Фон-Гревеніц, кажу, губернаторська дочка!..

— Ти що, очманів, хлопче?

— Правда, товаришу Силін! Я її давно знаю.

Силін глянув на Альошку, наче питаючи, чи не здурів його друг. Але той розгублено дивився на Пантюшку.

… Не таке вже велике місто Херсон, і Альошці, його шістнадцятирічному старожилові, давно здавалося, що він знає в обличчя всіх людей, які його населяють. Ось чому, побачивши в штабі жовтоволосу жінку в темній сукні, яка спочатку теж здалася йому знайомою, він не замислювався над тим, де зустрічав її. Звичайно, десь у Херсоні.

Слова Пантюшки дали несподіваний поштовх пам'яті.

Якось — було це давно, коли Альошка вчився ще в четвертому класі, — спільний бал чоловічої і жіночої гімназій, влаштований «з нагоди дня ангела улюбленого монарха», відвідав херсонський губернатор барон фон-Гревеніц. Разом з ним приїхали п'ять офіцерів і молода дама — сухорлява, з блідою нездоровою шкірою, пухкими губами і пишним волоссям. На шиї і на руках у неї сяяли коштовності.

Офіцери, поблажливо усміхаючись, танцювали з онімілими від щастя і зніяковіння гімназистками. Даму запросив грізний інспектор міських училищ Льовушкін.

Вони зробили кілька кіл по залу. На плечах у дами розвівалася біла, з найтоншого газу накидка. Голову вона тримала нерухомо, трохи відкинувши назад, ніби розглядаючи вугрі на вгодованому обличчі інспектора. Після танцю дама підійшла до офіцерів, які стояли групкою, щось сказала їм, бридливо усміхаючись. Вони голосно зареготали і почали по черзі цілувати їй руку…

Незабаром усі вони поїхали.

Сухорлява дама була дочкою губернатора. Її звали Еліза фон-Гревеніц.

І ось, пригадавши штабну друкарку, Альошка вже не сумнівався, що вона і дочка губернатора — одна й та ж людина, хоч тепер ця жінка носила скромну сукню, а волосся зачісувала гладенько, як черниця.

Альошка був приголомшений. Пишна, блискуча, насмішкувата, вся немовби з іншого світу Еліза фон-Гревеніц і раптом — друкарка в штабі повсталих фронтовиків!..

Бачачи, яке враження справили на Альошку слова його приятеля, Силін насупився і знову сів на лаву.

— Ану, розповідай, що знаєш! — наказав він.

Історія Пантюшчиного великосвітського знайомства була нескладна.

Напроти другої чоловічої гімназії містився так званий спортінг-клуб. Колись на тому місці був велодром з дощаним, овальної форми треком, але оскільки любителів велосипедного спорту в Херсоні виявилося мало, господар велодрому трек розібрав, і на його місці поробили майданчики і натягнули сітки для лаун-теніса. Пантюшка ходив сюди, зрозуміло, не для того, щоб вправлятись у шикарній англійській грі. В спортінг-клуб його пускав знайомий сторож. Тут, подаючи м'ячі тенісистам, можна було заробити кілька п'ятаків, що було неабиякою підтримкою Пантюшчиного бюджету. В спортінг-клубі він бачив кілька разів молоду фон-Гревеніц. В короткій білій спідниці, худорлява, з голими ногами, вона грала в теніс з офіцерами місцевого гарнізону і з іноземцем віце-консулом паном Бодуеном, акредитованим у Херсоні, дуже високим на зріст, сухорлявим чоловіком з гладеньким, без зморщок, вузьким обличчям, сивими скронями і такими тонкими губами, наче їх зовсім не було. Зігравши кілька партій, пан Бодуен подовгу розмовляв з фон-Гревеніц не по-російськи і частував її англійськими цигарками…

Все це хлопці як могли розповіли Силіну.

— Оце так історія! — Силін міцно потер пальцями неголене підборіддя.

Він почав пригадувати.

— Її нам управитель готелю підсунув… Сказав, що вдова, раніше теж у нього працювала. Фон-Гревеніц? І прізвище якесь німецьке. Ну й справи!.. А смілива жінка! Адже її, напевне, знають у місті?

— Хтозна! — заперечив Пантюшка. — Жила ж вона не тут, тільки на літо приїздила. А коли приїде, частіше дома сидить, у спортінг-клуб тільки й ходила. Та й хіба такою вона була! Бачили: чорну халамиду натягла, очей не підводить… Я й то не відразу пізнав.

— Та-ак… — Силін, замислившись, кілька секунд дивився на збуджене Пантюшчине обличчя з синяком під оком. — Ось що, хлопці, — сказав він, — тут абияк не можна вирішувати. Перевірити треба. Якщо це шпигунка, значить вона з кимсь тримає зв'язок. Ви поки що і взнаки не давайте, але стежте пильно. Адже вона, здається, при готелі живе?

— При готелі, — підтвердив Альошка.

— Ходить куди-небудь, не помічав?

— Не знаю. Ні до чого було.

— А тепер треба дивитись. Тебе, Олексію, вона вже примітила, а Пантелеймон людина нова, так що хай на очі їй поки що не показується. Якщо прийде до неї хтось, галасу не здіймайте, а тишком-нишком за тією людиною простежте, куди піде, з ким зустрінеться. Зрозуміло?

Він підвівся і по-чоловічому міцно потиснув їм обом руки.

— Ну, хлопці, на вас уся надія. Велику користь принести можете!

— Товаришу Силін, а якщо вона втече? — спитав Пантюшка.

— Поки що не втече, думаю. Як сиділа, так і сидітиме. А я ввечері повернусь, тоді поміркуємо, що робити далі…

Він глянув на зачинені вікна будинку, що виходили на подвір'я, поправив ремінь на шинелі.

— Я перший вийду, а ви хвилин через п'ять. Бувайте, хлопці, бажаю успіху.

Силін пішов до воріт. Перш ніж вийти на вулицю, він ще раз підбадьорливо підморгнув хлопцям.

Друзі перезирнулися. Пантюшка зітхнув:

— Ох, діла-а!

— Дивись, Пантелеймоне, якщо язик де-небудь розпустиш, уб'ю! — пообіцяв Альошка. — Я тебе до Силіна привів, я за тебе й відповідаю.

— За собою краще дивись! — відкопиливши губу, буркнув Пантюшка. — Щоб самому часом не влетіло.

Під враженням розмови з Силіним Альошка був готовий до найрішучіших і негайних дій. Але ні він, ні Пантюшка не думали, що починати свою нову діяльність їм доведеться так скоро.

Коли вони пішли з двору і попрямували до штабу, Альошка раптом побачив плечистого хлопця у гімназичній шинелі, який ішов попереду них, і впізнав Маркова. Альошка здригнувся. Несподіваний здогад промайнув у нього в голові. Напевне, Марков, цей купецький синок, недаремно вештається біля штабу. Альошка згадав свою зустріч з ним три дні тому, дивну розмову про німців, слова Ващенка про те, що Марков не вперше приходить сюди… Потім пригадав, що Марков хотів зайти в штаб, але чомусь передумав. Невже?!

Альошка мимохіть пішов швидше.

Проте Марков, минувши готель, повернув в одну з бокових вулиць, і Альошка заспокоївся.

Коли хлопці прийшли в штаб, Альошка завів приятеля в караульне приміщення, де в цей час нікого не було, а сам побіг нагору, в канцелярію, йому кортіло перевірити, чи справді друкарка — фон-Гревеніц.

Перед дверима він зупинився і постарався набрати заклопотаного вигляду. Друкарка сиділа на своєму місці біля кімнати Ради. Одного погляду на неї Альошці було досить, щоб переконатися: вона! Помилки бути не могло. Як він відразу не пізнав це бліде обличчя з ліловими мов від недосипання тінями під очима і бридливо опущеними куточками губ!.. Пані фон-Гревеніц на старій друкарській машинці, що страшенно торохтіла, друкувала бойові декрети Ради п'яти!

Альошка пройшов повз неї, промурмотів мовби сам до себе:

— А Силіна нема?.. — і, повернувшись, вийшов у коридор.

На площадці сходів він зустрівся… з Марковим.

У першу хвилину Альошка розгубився. Не знаючи, як поводитися, він хотів уже пройти мимо, але Марков сам зупинив його.

— Здрастуй! — сказав він, посміхаючись на весь рот. — Ти що, не впізнаєш?

— А… здоров, — промовив Альошка і покашляв, прочищаючи горло від раптової хрипоти.

— Добре, що я тебе зустрів! — бадьоро сказав Марков. — Я, признатися, навіть шукати тебе хотів! — він простягнув Альошці руку.

Той майже машинально потиснув її. Марков, здавалося, щиро радів їхній зустрічі.

— Слухай, у мене до тебе є справа. Ти не зайнятий?

— Ні. Яка справа?..

Марков узяв його за ґудзик шинелі і відвів убік.

— Справа ось яка, — таємниче заговорив він. — Я тобі все розповім. Ти тут своя людина, може порадиш, що робити… Розумієш: конфіскували батькове майно… Це загальне явище, я не заперечую. Я ж, тобі, напевне, відомо, сам революціонер… Але ми з матір'ю зараз дуже бідуємо, а мені сказали, що Рада п'яти видає якусь грошову компенсацію за конфісковані речі. Ти нічого не чув про це?

— Ні, не чув.

Марков з жалем зітхнув.

— Шкода. Коли брешуть відносно компенсації, то я просто не знаю, що й робити! Становище у нас катастрофічне, повір мені, в житті такого не було!.. Ну, добре, хай навіть не компенсують, але я розраховую виклопотати хоча б наш моторний човен. За законом, його взагалі не повинні були забирати… — Він почав гаряче доводити, що моторний човен для прогулянок не є знаряддям виробництва і тому не підлягає конфіскації…

Альошка дивився в його сірі шкодливі очиці, і в голові в нього вертілася думка: «Бреше… бреше… Що робити?.. Що робити?»

— Може ти порадиш, до кого звернутися? — спитав Марков.

— От що, — намагаючись говорити якомога спокійніше, сказав Альошка, — тобі треба прямо до кого-небудь з п'ятірки, такі справи тільки вони вирішують. Зараз нікого нема, хочеш — почекай.

— А це довго?

— Хтозна, точно сказати не можу. Іди в канцелярію і посидь там.

Марков швидко глянув на нього, відвів очі і, наче в роздумі, промовив:

— Мабуть, варто почекати…

Альошка сам одвів його в канцелярію і відчинив двері. Друкарка підвела і опустила голову…

— Ось тут і посидь, — сказав Альошка, — скоро хтось прийде.

— Спасибі тобі! — гаряче подякував Марков. — Я почекаю…

— Нема за що, — сказав Альошка. — Піду, діло є.

— Добре, добре, тепер я вже сам.

Альошка вийшов з канцелярії.

… По сходах він летів стрімголов, вихором увірвався в караульне приміщення.

— Пантюшко, швидше!

— Що таке? Що трапилось?

— Прийшов до неї один!.. Ти Вітьку Маркова знаєш? У якого моторка була!

— Ні!

— Зараз побачиш… Гімназист, зі мною вчився… Швидше, тобі кажу!

— Чого там швидше?

— Біжи на ріг, сховайся. Як побачиш, що він вийшов, іди за ним, а я слідом за тобою! Мене він знає…

Пантюшка сполошився, скочив на ноги, схопив драгунку.

— Швидше! — квапив Альошка. — Стій! Гвинтівку залиш, надто помітно…

— Та як же я без зброї?

— На біса вона тобі?

— Без зброї не піду! — вперто заявив Пантюшка.

— Тьху, дурень!.. — На столі валявся німецький ножовий багнет, яким різали хліб. Альошка ткнув його Пантюшці. — На, сховай під куртку. Та скоріше ж, чорт!

Він кинув драгунку на тапчан і виштовхнув Пантюшку з кімнати…

Що б не думав Альошка про Маркова, з яким би презирством не дивився на його буржуйське походження, він усе-таки відразу не міг повірити, що Марков працює на німців. Саме щоб перевірити гімназиста, відвів його до фон-Гревеніц. Друкарка тільки одну мить дивилася на Маркова, коли він увійшов, але Альошка встиг помітити, як холодне обличчя жінки раптом немов здригнулося і напружилось. І Альошчині підозри перетворилися на певність. Певність у тому, що фон-Гревеніц — шпигунка.

В Альошчиній уяві на таку зраду могла піти тільки людина, яка смертельно ненавидить революцію в усіх її проявах. А Марков називав себе есером і на мітингах виголошував революційні лозунги!..

Було від чого розгубитися!

Себе Альошка вважав більшовиком. По-перше, більшовиком був його батько, найвизначніша для нього людина на землі. По-друге, чомусь саме серед більшовиків траплялися люди, які викликали в ньому найбільше довір'я, — такі, наприклад, як Силін, — і те, що вони говорили про революцію, здавалося найпереконливішим з усього того, що йому доводилось чути на численних мітингах. Це була революція для нього, для Пантюшки, для Пантюшчиного батька, і разом з тим вона не підходила для Глущенка, що також говорило на її користь. У цієї революції був запаморочливий розмах. Весь світ повинен був запалати від неї. І Альошка з усією пристрастю молодої душі вірив у світову більшовицьку революцію.

В ті часи у Херсоні подвизалося багато різних партій, члени яких ладні були горло перегризти одне одному, доводячи, що саме вони і є єдині справжні революціонери.

Багато хлопчаків у Херсоні вважали себе есерами. Кожному лестило називатися революціонером, та ще й соціалістом. Альошка не дуже розбирався у партійних програмах. Він негативно ставився до есерів головним чином тому, що так до них ставилися дорослі більшовики. Але в глибині душі Альошка і есерам не міг відмовити в революційності: надто вже бучно виступали вони на мітингах.

І от виявилось, що есерівський прихвостень Марков працює на німців.

Слід було б добре подумати, порадитися із знаючими людьми… Але зараз Альошка твердо знав одне: ким би не був Марков, він — ворог, він зраджує людей, які проливають кров за революцію. І цього не можна допустити!

Коли хвилин через п'ятнадцять після зустрічі на сходах Марков вийшов із штабу, Альошка сидів на кам'яній тумбі біля воріт і складаним ножем стругав палицю. Він був без гвинтівки, револьвер висів у нього під шинелею.

— Ти тут? — сказав Марков. — Знаєш, я вирішив не чекати. Начальство, кажуть, не скоро прийде. Краще зайти ще раз. Тобі, звичайно, щиро дякую. Тепер я принаймні знаю, до кого звертатися…

Він заходився палко дякувати Альошці за співчуття, почав базікати про те, що колишні гімназичні товариші повинні допомагати один одному, особливо в такий важкий час… В очах у нього Альошка розглядів колючі насмішкуваті іскорки.

— Так я пізніше зайду… А можливо, завтра.

Альошка байдуже знизав плечима.

— Ну, бувай, спасибі тобі! Хороший ти хлопець!

— Будь ласка, — сказав Альошка.

Дійшовши до рогу, Марков ще раз озирнувся. Він навіть помахав Альошці рукою.

«Задоволений, — подумав Альошка, — обдурив мене!..»

Нахилившись, він зосереджено вистругував набалдашник палиці. Марков завернув за ріг, а за кілька секунд вулицю в кінці кварталу зигзагом перебіг Пантюшка, на розі почекав трохи і зник. Тоді Альошка скочив з тумби, засунув ножик у кишеню і, забувши про палицю, помчав слідом за ним.

Марков зустрівся з чоловіком у фронтовій шинелі біля великого кам'яного будинку під навісом для візників. Те, що гімназист передав йому, здалеку здавалось акуратно згорнутою чорною ганчіркою. Обмінявшись кількома словами, вони розійшлися. Марков пішов прямо, незнайомий попрямував у протилежний бік.

Біля замкнених воріт одного з дворів на звалених купою, темних від часу колодах сиділи два хлопчаки: один — гімназист-старшокласник, другий — з підмайстрів, у чорній куртці і великому кашкеті. Гімназист крутив у повітрі монету. Хлопчик у куртці з цікавістю глянув на незнайомого. Той закашлявся, прикриваючись долонею.

— Дивись сюди! — закричав гімназист. — Орел чи решка?

Хлопчаки нахилилися над монетою, що впала на землю. Забувши, здавалось, про все на світі, вони грали в орлянку. Незнайомий не поспішаючи пройшов повз них.

Коли він був досить далеко, Альошка люто зашипів:

— Що ти вирячився на нього! Завалити все хочеш?

— Альошко, я цього типа десь бачив! Морда знайома…

— Де ти його бачив?

Пантюшка засунув п'ятірню під кашкет і кілька секунд з такою силою тер голову, наче хотів видавити з неї спогади.

— Бий мене сила божа, забув.

— Біжи за Марковим, — наказав Альошка. — Стеж, куди він піде, а я за цим. Потім у штабі зустрінемось…

І вони розійшлися.

… Чоловік у фронтовій шинелі довго кружляв по місту. Він ішов неквапливо, перевальцем, ходою незайнятої людини, час від часу зупинявся біля рекламних тумб, з яких звисало клоччя старих плакатів, і скоса поглядав назад. Якщо попереду нього з'являлися перехожі, він заздалегідь переходив на інший бік вулиці.

Біля однієї з вулиць, куди звернув незнайомий, був прохідний двір. Пробігши через нього, можна було зрізати кут. Альошка так і зробив. Він переліз через паркан, поминув якісь комори і вибрався до воріт. Ставши за ними, Альошка припав до вузької щілини над іржавою чавунною завісою.

Минуло з півхвилини, і він знову побачив чоловіка в шинелі. Той швидко йшов по протилежному боці тротуару. Порівнявшись з воротами, за якими причаївся Альошка, він раптом зробив крок убік і притиснувся до стіни за виступом одного з будинків.

«Що таке?» подумав Альошка, здивований і наляканий незрозумілими діями незнайомого.

Тепер він добре міг розглядіти його гладеньке, довгобразе обличчя, на якому найпримітнішим був рот — прямий і безгубий.

Почекавши хвилину, другу, незнайомий вийшов з свого укриття і оглянувся. Побоюючись, що за ним стежать, він явно хотів перехитрити свого можливого переслідувача. Якби Альошка йшов за ним, вони зараз обов'язково зустрілися б лице в лице. Спритно!..

Наука пішла Альошці на користь. Незнайомий ще кілька разів повторював свій маневр. Іноді він заходив у підворіття і подовгу затримувався там, Альошка терпляче чекав, стоячи в якомусь під'їзді. Знаючи, що поблизу більше нема прохідних дворів, він не боявся, що незнайомий зникне. Він почував себе мисливцем, який переслідує звіра. Це було схоже на гру, і чим більше хитрував незнайомий, тим глибше Альошка проймався свідомістю важливості того, що відбувається…

Попетлявши провулками, чоловік у шинелі вийшов на Потьомкінський бульвар і затримався біля пам'ятника Потьомкіну. Він обійшов його навколо, оглядаючи бульвар. Альошка сховався за дерев'яною крамничкою, що стояла на перехресті. Коли він виглянув, чоловік був уже в кінці вулиці. Очевидно, впевнений у своїй безпеці, він спокійно вийшов на Лютеранську і зник за чавунними ворітьми багатого білого особняка, який належав іноземному консульству.

Тепер можна було повертатися в штаб, але, поміркувавши, Альошка вирішив цього не робити. Марков щось передав іноземцеві, безперечно, шпигунські відомості. А для чого вони тому? Для німців? Тоді, значить, він або сам понесе їх, або пошле когось. Найправильніше було б нікуди не йти і подивитися, що буде далі!..

З другого боку, вештатись тут одному теж не годилося… День уже кінчався. Сизі димчаті сутінки обволокли місто. Вітер стих, і навколо стояла цілковита тиша, що не порушувалась навіть звичним гарматним гуркотом: німці вночі не воювали.

Альошка обережно обійшов особняк. Що робити? Де примоститися?

В особняку було два під'їзди: парадний — на Лютеранській, і чорний, який виходив у невеликий сад. Альошка вирішив спостерігати за тим під'їздом, який позаду будинку, і місце тут відлюдне та й незнайомий, здається, звернув саме сюди.

Поки Альошка вагаючись ходив біля особняка, в нього виникла думка, яка ще більше зміцнила його намір нікуди звідси не йти: коли відомості, одержані Марковим, потраплять до німців, у тому буде і його, Альошчина, провина. Адже це він сам, бажаючи переконатися, що Марков — зрадник, допоміг йому зустрітися з фон-Гревеніц! А відомості, напевне, важливі. Недарма цей іноземець ними зацікавився.

Позаду консульства, між деревами, стояла напівзгнила сторожова будка. Альошка зручно влаштувався в ній і через кругле віконце почав стежити за особняком.

Він чекав довго, може з півгодини, а може й з годину. Сутінки згустилися. Коли стало зовсім темно, Альошка помітив, що вікна особняка ледь-ледь червоніють: за щільними шторами горіло світло.

Втомившись чекати, хлопець вирішив глянути на парадний під'їзд. На всяк випадок він переклав револьвер з кобури в кишеню шинелі і, ховаючись за голими кущами акації, пробрався на Лютеранську. Парадний під'їзд був замкнений. Альошка вже зібрався повернутись на попереднє місце, коли від будинку на протилежному боці вулиці відокремилась темна постать з гвинтівкою і попрямувала просто до нього. Альошка стрибнув убік, не знаючи: тікати чи захищатися…

— Це ти, Альошко? — спитала постать Пантюшчиним голосом.

Альошка мало не скрикнув від радості.

— Я, я!

— Куди ти запропастився? Я вже годину тут блукаю!

— Ша! Йди за мною! — сказав Альошка.

Він привів друга до сторожової будки і зажадав докладно розповісти, як той опинився на Лютеранській.

Пантюшка йшов слідом за Марковим до Віттовської вулиці, всю дорогу не перестаючи думати про те, де він уже бачив цього підозрілого незнайомця у фронтовій шинелі.

Думав, думав і, кінець кінцем, пригадав. Спортінг-клуб, тенісні корти, фон-Гревеніц з голими ногами і її партнера — вузьколицього, стриманого в рухах іноземця, перед яким запобігала навіть така всемогутня в Пантюшчиній уяві людина, як хазяїн спортінг-клубу.

Віце-консул Бодуен — ось хто був недавній співбесідник Маркова!

Яким би несподіваним і неправдоподібним не здавалося це відкриття, Пантюшка все-таки ні на мить не сумнівався в тому, що він не помилився. До того ж після зустрічі з дочкою губернатора в штабі фронтовиків Пантюшка вирішив ні з чого на світі більш не дивуватися… Дійшовши до Віттовської вулиці, Марков зайшов у будинок номер п'ять.

— Він там живе, я знаю, — перервав його Альошка.

Потім Пантюшка повернувся в штаб. Альошки не було. Силін ще не приїздив з передової, фон-Гревеніц, як і раніше, сиділа на своєму місці: Пантюшка бачив її крізь замкову щілину. Тинятися по штабу без діла не хотілося, і Пантюшка пішов до віце-консульства шукати друга. Він не мав сумніву, що людина, за якою стежив Альошка, — Бодуен.

— Я вже думав, чи не прибив він тебе.

Альошка пояснив йому, чому вирішив лишитися тут.

— Іди до того під'їзду, — сказав він, — і добре пильнуй. Коли що, біжи до мене, щось придумаємо.

Пантюшці йти не хотілося.

— На біса, — сказав він, — час марнувати. Краще вже цю фон-Гревеніц стерегти…

— Іди, кажуть тобі! — розсердився Альошка. — Не розумієш, чи що? Марков йому якісь відомості передав! Коли проґавимо, Силін по голівці не погладить!

Пантюшка пробурчав щось собі під ніс, почекав і вислизнув з будки.

Майже в ту ж мить він увірвався знову і хрипко прошепотів:

— Там хтось ходить, Альошко!

Вони завмерли, прислухаючись.

Було тихо, як у льоху. І ось Альошка почув обережні кроки по вологій землі. Кроки віддалились, стихли, потім почулися знову.

Просто перед будкою, під деревом, зупинився чоловік. У темряві можна було побачити тільки, що він невисокий на зріст і кремезний. Чоловік повільно обвів поглядом усе навколо і, відділившись од дерева, попрямував до будинку. До хлопців донісся уривчастий стук, двері відчинились, і знову все стихло.

— Бачив? — промовив Пантюшка.

— Слухай, — зашепотів Альошка, — біжи в штаб! Може, Силін уже там… Якщо нема його, розкажи все Попову або кому хочеш. Хай ідуть сюди, тільки швидше… Я тут почекаю. Тільки мерщій, Паню, любий!..

Пантюшка більше не заперечував…

Лишившись один, Альошка дістав револьвер і для певності звів курок. Потім він вибрався з будки і став за кущами акації на такій відстані від будинку, щоб можна було бачити двері. Серце його гарячково відстукувало секунди, а вони тяглись, тяглись нескінченно, і він загубив їм лік. Зараз він мріяв про одне: тільки б Пантюшка встиг когось привести, перш ніж людина з'явиться знову!..

Сталося однак інакше.

… Прошурхотів засув, двері відчинились, випустивши вже знайому низьку постать, і зразу ж зачинились. Чоловік швидко пішов через сад. Коли він порівнявся з Альошкою, той вискочив з-за куща і крикнув високим зривистим голосом:

— Стій! Руки вгору!..

Чоловік присів від несподіванки і чорним клубком кинувся до дерев, які стояли купою.

— Стій! — закричав Альошка. — Стій, стрілятиму!

В ту ж мить попереду блиснуло: куля, просвистівши, обламала гілочку куща. Тоді Альошка почав стріляти в темряву, туди, де зник шпигун. Він тричі натиснув на тугий спуск. Пострілів у відповідь не було. Альошка почекав трохи (адже могло трапитися, що він влучив) і рушив уперед…

За деревами він побачив пролом в огорожі, через який втік ворог. Альошка вискочив на вулицю. Далеко, в кінці кварталу, він помітив ніби якийсь рух, вистрілив навмання, крикнув: «Стій!» — і в цю ж мить почув ззаду, в саду, тупіт:

— Альошко! — задзвенів голос Пантюшки. — Альошко, де ти?

— Сюди! — покликав Альошка. — Сюди, до мене!

У проломі показався Пантюшка, за ним — Силін, потім полізли фронтовики — тут було чоловік вісім. Серед них Альошка пізнав Попова в цивільному одязі.

— Де він? — насилу віддихавшись, спитав Силін.

— Не знаю… Сюди вискочив! — мало не плачучи, відповів Альошка.

— Здається, он там…

Вони кинулися бігти вздовж вулиці. На перехресті Силін наказав:

— Ващенко, Зуєв, Макаричев і ти, — він показав на Альошку, — праворуч. Решта за мною!..

Вони пробігли вулицю до кінця і нікого не побачили. Повертаючись, заходили в усі двори, обшарювали кожен куточок. Альошка до крові закусив губу. Дурень! Безмозкий дурень! Проґавив шпигуна. Чому не стріляв відразу, з-за кущів! Розуму невистачило?..

Біля консульства їх уже чекали.

— Нема? — спитав Силін.

— Нема, — відповів Ващенко. — Втік, собака!

Силін смачно вилаявся. Альошка зараз волів бути вбитим. Він почував себе винним за все…

Попов одвів Силіна вбік, і вони почали півголосом радитися. Потім покликали Альошку і докладно розпитали, як він вистежив незнайомого і який той з себе. Альошка як міг змалював його зовнішність.

— Точно, — сказав Попов, — сам пан Бодуен власною персоною! Ну, що будемо робити, Петре?

— Що робити? — похмуро пробасив Силін. — Як сказав, так і зробимо…

Біля обох під'їздів консульства Силін поставив по вартовому. Решті звелів іти за ним.

Вони піднялись на парадний ґанок особняка і постукали. Довго ніхто не озивався.

— Ламати, чи що? — невпевнено промовив Силін.

— Почекай! — Попов сильно вдарив у двері рукояткою нагана.

Нарешті в будинку залунали кроки, чоловічий голос спитав:

— Хто там?

— Революційна влада Херсона! — відповів Попов. — Відчиніть!

— Що вам потрібно?

— Обслідування…

— Приходьте вдень. Зараз усі сплять.

— Негайно відчиняйте! Інакше змушений буду застосувати силу!

З-за дверей донеслося шарудіння, бурмотіння. Заскрипів засув.

Попов і Силін зайшли у вестибюль. Перед білими мармуровими сходами стояв сухорлявий дідуган з бронзовим свічником у руці. П'ять запалених свічок яскраво освітлювали його сутулу постать у в'язаній кофті.

— Хто ви такий? — спитав Попов.

— Я економ консульства… — Голос дідугана тремтів від переляку. — Ви ж напевно знаєте, що цей будинок не належить Росії? Тут іноземна територія…

— Нам треба бачити пана Бодуена, — замість відповіді сказав Попов.

— Це неможливо, панове. Віце-консул спить…

— Розбудіть його!

— Що ви, що ви!.. — замахав рукою старий. — Пан Бодуен — представник європейської держави. Ви не маєте права… тобто ви не повинні вриватися сюди! Це дипломатичний скандал!

Тут, не витримавши, гаркнув Ващенко:

— Що ти крутиш! Буди, коли тобі наказують!

Від його громового голосу старий весь зіщулився і став схожим на худий зморщений кулачок. Свічки в його руці задрижали, відкидаючи на стіни короткі відблиски.

— Панове, панове… Ви не розумієте, що робите!..

— Не галасуй, Ващенко, — сказав Попов. — А ви йдіть до свого хазяїна і скажіть, що його викликають представники Ради п'яти. Про скандал не турбуйтесь: це наша відповідальність.

— Як завгодно, як завгодно… — розводячи руками, забурмотів старий і квапливо зачовгав по сходах.

Свічник він поставив на широку балюстраду площадки сходів і зник за високими дубовими дверима з крученими блискучими ручками.

Альошка ніколи ще не бував у такому будинку. Тут і стіни, і навіть підлога з різнобарвних квадратиків були мармурові. По обидва боки дверей височіли якісь статуї, вкриті чохлами. Велике опудало ведмедя тримало на витягнутих лапах широке блюдо з чашею із зеленого каменю. Голі малята з крильцями літали по стелі…

І серед всієї цієї пишноти мовчки стояли люди в пропахлих потом, махоркою ї димом шинелях, суворі люди з натрудженими руками, які тримали владу в місті.

— Даремно ми його самого відпустили, — несподівано промовив Силін. — Одразу треба було йти, і квит!

— Не можна, Петре, — урезонював його Попов. — Як-не-як дипломатична особа!

— Плював я на цю особу! — сказав Ващенко і справді плюнув у куток. — Злидень, і все!

— Ну, ну!..

Дубові двері відчинились, і з них вийшов високий на зріст чоловік у довгому, до п'ят, шовковому стьобаному халаті. Він схрестив руки на грудях. Китиці плетеного пояса звисали до самих його колін. Обличчя у чоловіка було гладеньке, нерухоме, з безгубим ротом, який Альошка так добре запам'ятав. За ним показався дідуган.

— Пан Бодуен вас слухає, — промовив він.

Попов повернувся до Альошки.

— Це той самий?

Альошка кивнув головою.

— Він…

Бодуен теж глянув на Альошку і трохи примружився, ніби пригадуючи, де він його бачив.

Попов підійшов до іноземця, тримаючи наган в опущеній руці.

— Я член Ради п'яти, — сказав він. — Ми повинні оглянути ваш будинок.

Економ швидко забелькотів не по-російськи, перекладаючи його слова.

Бодуен щось уривчасто промовив, і старий переклав:

— Пан Бодуен висловлює протест проти ваших дій. Він питає пана, — не маю честі знати прізвище, — чи відомо йому, що таке екстериторіальність?

Незнайоме слово збентежило всіх, крім Попова, який в минулому був студентом.

— Пан Бодуен, — насмішкувато сказав він, — очевидно, недавно розучився говорити по-російськи? А втім, це не має значення. Так, ми маємо уявлення… Екстериторіальність забезпечує недоторканність дипломатичному представникові, але не тим злочинцям, яких він переховує… Щойно ми схопили німецького шпигуна, який вийшов з вашого будинку…

Пантюшка смикнув Альошку за рукав: що він каже?.. Альошка стиснув зуби і відштовхнув його ліктем. Це не пройшло поза увагою Бодуена. Тонка пряма щілина його рота ледве-ледве розтяглася.

— У нас є підстави вважати, — говорив далі Попов, — що тут переховується ще хтось. В зв'язку з тим, що Херсон на обложному стані, ми повинні обшукати будинок.

Старий швидко переклав. Вислухавши відповідь свого хазяїна, він сказав:

— Пан Бодуен попереджає вас: якщо буде порушена недоторканність дипломатичного житла, він звернеться до свого уряду.

Попов нетерпляче труснув головою:

— Це його право! — І він сказав до своїх: — Ващенко, ти побудь тут, а ви, Петре і Зуєв, ходімо зі мною!

Бодуен швидко щось сказав економові, і той шмигнув у двері. Сам він лишився на місці, заступаючи вхід. Попов підійшов до нього впритул.

— Дозвольте пройти!

Той не поворухнувся.

— Дозвольте пройти, кажу! — повторив Попов, і голос його пролунав погрозливо.

Як і раніш, тримаючи руки на грудях, Бодуен відступив на крок до дверей і раптом заговорив по-російськи, повільно, чітко, карбуючи кожен склад.

— Ім'ям великої держави, яку я маю честь тут представляти, я категорично заперечую проти вторгнення в будинок, що їй належить!

— Ага! — посміхнувся Попов. — Ви згадали російську мову! Ви, очевидно, добре знаєте і німецьку, якщо так легко розумієте німецьких шпигунів… Досить базікати: постороніться, добродію!

— Я ще раз повторюю… — почав був Бодуен.

Він не встиг договорити. На вулиці знявся галас, тупіт, пролунали постріли. Попов різко повернувся:

— Що там таке?

Силін зробив йому знак лишитися на місці і вийшов на ганок. Альошка й Пантюшка вискочили теж.

У темряві недалеко від будинку лежала людина. Інша нахилилася над нею.

— Що трапилось? — вигукнув Силін.

— Товаришу Силін, — випрямившись, сказав фронтовик, що лишився біля будинку на варті, — цей з вікна вистрибнув. Я гукнув: стій! А він стріляти. Довелося й мені.

— Убив?

— Здається, є трохи!..

Силін підійшов ближче і запалив сірника. На бруківці, відкинувши руку з пістолетом, лежав чоловік у короткій порваній чумарці. Вогник сірника відбився в його відкритих очах. Плоска кепочка відлетіла вбік, оголивши лисий череп. Силін розстебнув чумарку, під нею був німецький френч. Ретельно обшукавши вбитого, Силін з допомогою хлопців стягнув з нього чоботи і обшарив ноги. В шерстяній шкарпетці він знайшов пачку папірців…

Потім вони повернулися в будинок.

— З вікна вистрибнув озброєний чоловік, — коротко сказав Силін Попову.

Той повернувся до Бодуена.

— Ну, що ви на це скажете?

Бодуен не відповів. Він добре вмів володіти собою, цей іноземець: на його голеному обличчі не здригнувся жоден м'яз.

— Так… — промовив Попов.

Рішуче відсторонивши Бодуена плечем, він разом з Силіним і Зуєвим увійшов у внутрішні кімнати особняка…

Усі мовчали. Бодуен, прихилившись до одвірка, стояв нерухомо, виставивши гостре підборіддя.

Коли Попов з фронтовиками повернувся, кожен з них ніс на плечах новенькі гвинтівки. Попов затримався перед Бодуеном.

— Знайдену у вас зброю російського зразка ми конфіскуємо, — сказав він. — Завтра вам буде надана можливість виїхати з Херсона.

Бодуен не відповів, дивлячись кудись убік. Попов збіг по сходах.

— Усе. Можна йти.

Повернувшись у штаб, Силін насамперед спитав у вартового, чи не виходив хто-небудь з готелю. Вартовий сказав, що він нікого не випускав, крім ординарців, і що в штабі зараз тільки Киренко.

— Ващенко, розпорядись відносно гвинтівок, — сказав Силін, — а ви, хлопці, ходімо з нами.

Вони вчотирьох піднялися на другий поверх.

У канцелярії було світло: горіло кілька ліхтарів на стінах. Писарі спали, схиливши голови на стіл. Двоє фронтовиків диміли цигарками біля дверей — це були вартові, яких Силін лишив тут, коли виходив з Пантюшкою.

Із свого місця підвелася друкарка.

— Товаришу Попов, — заговорила вона вимогливим, ображеним тоном. — Я не розумію, чому зі мною так поводяться! Ці люди не випускають мене з приміщення. Адже я, кінець кінцем, не військовослужбовка! Вже ніч, маю я право відпочити?

— Зараз розберемося, — відповів Попов, скоса глянувши на неї.

Разом з Силіним він зник у кімнаті Ради. Хлопці залишилися в канцелярії.

Альошка дивився на друкарку і думав: ось через цю жінку загинули Костюков і Пахря…

Було щось хворобливе, нечисте в її білому обличчі, в бігаючих очах, напівприкритих тонкою ліловою шкіркою повік, у кожному її русі, нервовому і поривчастому. Сівши до столу, вона витягла шию, прислухаючись до нерозбірливого гулу голосів за стіною.

Голоси стали гучніші, ще гучніші, загриміли кроки…

Прокинулись писарі.

Двері розчинилися навстіж — на порозі з'явився величезний, скуйовджений Киренко. Силін і Попов намагалися вдержати його. Але Киренко вирвався і, важко ступаючи, так, що в ліхтарях затріпотіли вогники, підійшов до столу друкарки.

— Ось ця? — хрипко спитав він. — Ось ця сама?..

Жінка схопилася. Обличчя її стало покриватися прозорою пергаментною жовтизною.

Киренко дивився їй просто в очі.

— Це ти… Костюкова загубила?.. — З придихом на кожному слові промовив він.

— Що він говорить?! Я не розумію!.. — забелькотіла вона, жалібно і розгублено оглядаючись на Силіна й Попова.

— Не розумієш?! А!.. — І Киренко почав обривати застібку на кобурі.

— Що ви робите! — Жінка відсахнулась до стіни, розширеними очима стежачи за його пальцями.

— Стій, Павле! — Силін схопив Киренка за руку. — Поговорити треба!..

— Пусти!.. — хрипів той. — Пусти! Роздушу гадину!..

З допомогою Попова, і вартових Силіну вдалося відтіснити його до дверей.

— Ну, вам тепер усе ясно? — спитав Попов у друкарки.

Вона насилу промовила:

— Я нічого… не… розумію…

— Ах, ви ще не розумієте, мадам, або як вас там… фон-Гревеніц!

У жінки здригнулися плечі. Немов захищаючись, вона витягла поперед себе вузькі долоні:

— Що ви!.. Що ви!.. Це брехня!..

— Брехня, кажете? А це теж брехня? — і Попов помахав пом'ятим листком копіювального паперу. — Пізнаєте? — Він підняв копірку на світло і повільно прочитав — «Командирові революційного загону севастопольських матросів, товаришеві Мокроусову… Наказ…» Це ви друкували? Ми взяли цей документ у вбитого німецького шпигуна!

Альошка мимохіть підвівся. Він згадав Маркова і чорну ганчірку, яку той передав Бодуену. Так ось що це було!..

Жінка облизала губи…

— Я нічого не знаю! — видавила вона. — Це помилка…

— Он як, помилка!.. Можливо… До речі, у того шпигуна ми знайшли ще один лист. Так ось у тому листі пан Бодуен з найкращого боку рекомендує вас німецькому командуванню…

Жінка піднесла руки до помертвілого обличчя і опустилася на стілець.

— Ну, це теж помилка? А загибель Костюкова з загоном?.. А захоплений німцями кілька днів тому обоз з боєприпасами, — це, мабуть, теж помилка?..

Обличчя Попова перекосилося від гніву. Прямі й гострі зморшки окреслили рот.

— Все… Скінчилися ваші помилки, шановна фон-Гревеніц! Шкода, що пізно! Не розгадали вас вчасно! Ну, що ж, не вміємо ще, навчимося. Навчимося!.. — Повторив він, — Одного не можу зрозуміти: як ви дійшли до цього, ви, російська аристократка? В героїні пнулися? Чи перед німцями хотіли вислужитись? Не розумію!.. Ну, та це тепер і не важливо! — Він обернувся і сказав: — Покличте Ващенка.

Один з вартових вийшов з кімнати. Попов сів до столу, присунув аркуш паперу, взяв олівець.

— Ваше прізвище фон-Гревеніц? Ім'я, по батькові, вік?

Вона беззвучно поворушила губами і нічого не відповіла.

— Не хочете? Воля ваша…

Настала мовчанка. Важко дихав Пантюшка. Силін, зсунувши брови, обривав бахрому на рукаві шинелі. Киренко налитими люттю очима нерухомо дивився на друкарку.

Альошка сидів, вчепившись пальцями в коліна, оглушений ударами власного серця. Він відчував, що найголовніше попереду.

Ввійшов Ващенко і зупинився на порозі, запитально оглядаючи присутніх. Він, очевидно, відразу зрозумів, для чого його викликали. На простому обличчі фронтовика з'явився напружений і навіть якийсь стражденний вираз. Попов підвівся, спираючись рукою на стіл.

— Ця жінка — німецька шпигунка, — глухувато промовив він. — Рада засудила… в розход. Взяти!

Ващенко не поворухнувся, тільки на довгій його шиї судорожно стрибнув кадик.

— Таке рішення Ради… — повторив Попов. Вуглувато, весь немов скам'янівши, Ващенко зробив крок до друкарки і доторкнувся до її плеча.

— Ходімо!..

І тоді почалося найтяжче з усього, що довелося пережити Альошці за останній час…

Друкарка істерично кричала. Вириваючись із рук фронтовиків, вона розірвала комір своєї чорної сукні, оголилося худе, з виступаючими ключицями плече. Волосся її розтріпалося. Дико й безглуздо трусилися жовті, прямі, як солома, патли. Прокльони змінювались погрозами, благаннями про пощаду, і крики її врізалися в душу.

У ці хвилини Альошка зовсім забув, що ця жінка — ворог, ворог страшний, який діяв із звірячою підступністю, нишком, що через цю шпигунку гинули люди і, може, навіть уся справа, заради якої лилася кров на підступах до Херсона. Зараз він бачив тільки кволу, збожеволілу від жаху жінку, яка билася в руках дужих фронтовиків…

У голові в нього мутилося, нудота підступала до горла, і, вже не усвідомлюючи, що він робить, Альошка кинувся вперед і, щось відчайдушно вигукуючи, почав відривати руки Ващенка від жінки.

Його відштовхнули…

… Коли Альошка отямився, фон-Гревеніц уже не було в кімнаті. Поруч стояв Силін.

— Ну, очухався? Ех, ти!.. Хіба можна так, Олексію, Альошко, Миколин сину! — сказав він. — Іди вниз, я зараз спущуся, побалакаємо. Допоможи йому, — сказав він Пантюшці.

Той обережно, наче хворого, підхопив друга під пахни. Альошка відштовхнув його і пішов з канцелярії, супроводжуваний насмішкуватими поглядами штабних писарів.

В караульні він ліг ниць, уткнувшись обличчям у запилений солом'яний матрац. Пантюшка спитав обережно:

— Альошко, може тобі чогось дати?

— Іди звідси! — огризнувся Альошка. — Йди краще… Пантюшка ображено відійшов.

Ні тоді, ні пізніше Альошка не міг пояснити, що він відчував, йому було погано. В нього нило все тіло, і він майже фізично відчував тягар останніх подій, що навалилися на нього, — подій одного дня, які розпочалися з розмови з Силіним і закінчились безглуздою сценою у штабі. Те, що відбулося за цей короткий час, приголомшило його, переплутало, змішало все, чим він жив досі.

Раніше боротьба за революцію уявлялась Альошці відкритим боєм у чистому полі віч-на-віч з ворогом. Насправді все виходило інакше. В «чисте поле» він не потрапив. Там бились інші, щасливіші, ніж він. А йому випала доля побачити і пережити таке, про що й згадати було моторошно…

У вухах його все ще дзвенів пронизливий крик фон-Гревеніц. Ворог, шпигунка, виходець з якогось іншого опівнічного світу, в якому копошилися зловісні постаті Бодуена і Маркова, — і все ж було нестерпно усвідомлювати, що, можливо, саме в цю мить її розстрілює Ващенко, чоловік з добрими очима, хороша проста людина…

Альошка лежав крижем на тапчані, обхопивши руками голову, йому було погано, просто погано…

Силін, увійшовши в кімнату, спитав:

— Ви тут, хлопці?

— Тут, — відповів Пантюшка.

— Чому в темряві сидите? Сірників нема, чи що?

Він пошарив на столі, запалив каганець. Потім підійшов і сів біля Альошки, Каганець поставив на сусідній тапчан.

— Ти що, заснув, Олексію? Вставай, вставай!

Альошка знехотя сів, відвертаючись од світла. Силін допитливо, намагаючись приховати усмішку, розглядав його.

Вигляд у Силіна був змучений. Щоки позападали. Від утоми він втратив свою звичку мружитись, і очі його здавалися тепер більшими і світлішими. Над вилицями набухли мішки.

— Нате ось, хлібця вам приніс. Мабуть, не їли ще? — сказав він. — А де Пантелеймон? Ей, друже, ти чого в куток забився? Йди, одержуй свою пайку!..

Пантюшка швидко перебрався на сусідній тапчан і сів на ньому по-турецьки, підібгавши ноги.

Альошці їсти не хотілось, але, бажаючи показати, що з ним уже все гаразд, він узяв простягнутий Силіним окраєць хліба і над силу заходився жувати.

Силін заговорив жваво:

— Не підвели ви мене, хлопці! Просто сищики, нат-пінкертони. Яку шпигунку піймали, ай-ай! Важливу справу зробили, це я серйозно говорю! Сволота була велика, і жаліти нічого… — Він не дивився на Альошку, але тому було від цього не легше, шматок застрявав у нього в горлі.

А Силін, мовби нічого не помічаючи, говорив:

— Звичайно, людину розстріляти — це, брат, не просто, тим більше жінку. Особливо, якщо з незвички… Пам'ятаю, на фронті, ще до революції, з нашого батальйону втекло двоє, дезертирували… Добралися вони до залізниці, примостились у порожньому товарному вагоні, навіть, від'їхали трохи, а на найближчій станції їх і схопили. Доставили прямо в нашу частину, влаштували польовий суд і — до розстрілу. Та як! Перед усім полком, щоб іншим не було унадно. Відвели нас з передової в ліс, вишикували ось таким чином… — Силін пальцем накреслив на матраці велику літеру П. — Виводять, значить, дезертирів. А вони, сердешні, ледве йдуть. Один молоденький був, трохи старший за вас. Плакав. А другий — років під сорок, кремезний мужчина, полтавчанин. Іде, спотикається і все промовляє: «Змилуйтеся, люди, сім'я, дітки малі…» Дітки, мовляв, сиротами лишаються. Зібрались офіцери. Генерал промову виголосив, що, значить, як вони є дезертири, то це ганьба на весь полк, і нехай їх самі полчани і розстріляють. Зрозумів, як загнув?

Кликнули охочих. Усі мовчать, жодного не знайшлося. Тоді генерал зволів нашому батальйонному самому призначити. Той фельдфебеля послав. Фельдфебель, звичайно, собака, інакших я і не зустрічав. Обійшов він стрій, відібрав чоловік десять. Я думаю, слава богу, мене хоч обминуло! І тут, як на зло, він викликає: «Силін!» І вийшов я, хлопці, вбивати своїх же товаришів…

Поставили їх до дерева, очі ганчірками позав'язували. Розстрілом фельдфебель командував. Дали залп, а дезертири як стояли, так і стоять. Розумієш? Усі такі ж розумні виявились, як і я. Всі в повітря випалили. Фельдфебель трохи не луснув від люті. Генерал галасує: «Зрадники, до суду віддам!..» Вистрілили вдруге. І, повіриш, знову жодна кули в них не влучила! Молоденький не витримав такого жаху, впав і давай качатися по землі. Вік проживу — не забуду, як він кричав!.. Прив'язали його до дерева. Тільки з третього залпу і закінчили всю справу…

Силін дивився на вогник каганця, що коптів, і обличчя його, освітлене знизу, здавалося складеним з кутів і тіней.

— Ось як було, хлопці, — сказав він, помовчавши. — Там ми кого вбивали? Свого ж брата-фронтовика, такого ж бідака, як і ми самі. Не хотів він воювати казна за що. А цю шпигунку я б розстріляв і оком не змигнув! Це ж ворог! Не те, щоб тобі ворог чи, скажімо, мені, — всій революції ворог. Ти подумай: вона ж бариня, генеральська дочка, все життя в розкошах жила, іноземні мови знала. Їй сам тільки наш запах гірший від цапиного, а пішла до нас у друкарки, щоб шпигувати. Дуже треба нашого брата ненавидіти, щоб на таке зважитися! І наробила лиха. Та ще б нічого, якби на тому скінчилося… — Він покашляв у кулак. — Сьогодні вона що хотіла зробити? Передати німцям, що ми відвели матросів, центр оголили. Адже коли вони про це довідаються — всьому кінець…

— Тепер не довідаються, — промовив Пантюшка.

— Гадаєш? А про того шпигуна, що втік, ти забув?

— Папірець же не в нього був.

— Мало що! На словах хіба не можна передати?

Пантюшка подумав і стривожено засовався на тапчані.

— А й справді! Як же тепер, товаришу Силін? Треба, значить, матросів назад!

У голосі Силіна з'явилися злі нотки:

— А я що кажу? Попов затявся, розумієш, і не зрушити його: як вирішили, так, мовляв, і буде. Ех, надто багато у нас начальства, кожен думає, що він Суворов. Киренко теж на його боці — от і посперечайся з ними!.. Чуєш, Олексію, Киренко ж на тебе злий. Чому, каже, він за шпигунку заступився? Сам, мабуть, біла кость, контра…

Альошка схопився.

— Я? Це я біла кость?

Силін потяг його за руку, примусив сісти.

— Сам винен: не треба було лізти. Знайшов кого захищати!.. Я Киренку кажу: «Ти що, Павле, цей же хлопчина сам її вистежив». І про батька твого розповів. Тільки тим і заспокоїв. Та-ак, Олексію, іншим разом будеш обережнішим: це ж тобі війна, з поспіху буває не розбереш, хто свій, а хто не свій. Думаєш, я не розумію, чому ти психонув? Я розумію, я, брат, усе розумію. Та не можна так. Воювати тільки починаємо, багато ще буде крові. Вороги всюди. Німці — що! Страшніший є ворог. Кожен буржуй на нас вовком дивиться, намагається в спину вдарити. Або візьми Бодуена. Подивився я сьогодні, як він живе. Скрізь фарфор, підлога паркетна, блиском блищить, на стелі янголятка намальовані і висять такі штуки для ламп, що я зроду не бачив. А в спальні під ліжком — гвинтівки. От тобі і янголятка!..

— Товаришу Силін, — сказав Пантюшка, — не розумію, який йому резон німцям допомагати, його ж країна теж з німцем воює. Він якось на мітинг приїздив. Народу була сила. Сам думний голова говорив, що союзники нам допоможуть німців подолати, і на Бодуена показував. А той усе підтакував.

— Дивак ти, хлопче, — усміхнувся Силін. — Це він міському голові був союзником, а не більшовикам. Тепер усе по-іншому. Була тут раніше «електрична компанія», свої фабрики мала, і цей самий Бодуен у ній пайовиком був, ніби хазяїном, чи що. А більшовики ті фабрики прибрали на користь народу. Тепер Бодуену наплювати, хто буде — німці, чи чорт, чи диявол — аби не більшовики. Зрозумів? Він з німцями від однієї мами…

— А чому ж тоді не взяли його? — приставав дійшли й Пантюшка. — А Попов ще каже: дамо виїхати!..

Силін за звичкою потер підборіддя.

— Я в цьому, брат, і сам не розбираюсь, — признався він. — Дипломатія… Хитра справа! Попов каже: «Не можна». А він освічений, йому видніше. В Петрограді, чув, Надзвичайну комісію організували по боротьбі з контрреволюцією? Надзвичайну! — повторив він багатозначно. — Доберуться, напевно, і до цих бодуенів… Ну ось, хлопці… Влізли ви у цю кашу, так треба триматися. Самі кажете: не маленькі. Зажди, Олексію, прийде час, такими станете революціонерами — на диво! — Силін засміявся і поплескав Альошку по коліну. — Щось ще хотів тобі сказати, Олексію… — Він поморщився, торкнувся пальцем скроні. — Що ж це?.. Ні, не пригадаю… Все. Піду… А втомився я — сил немає!

Він глянув на вільний тапчан, видно, його долало нестерпне бажання лягти. Зітхнув.

— Ну, добре, відпочивайте. Завтра підемо того гімназиста брати, що до неї ходив.

— Маркова, — підказав Альошка.

— От-от. Прощупаємо, що за фігура… Якщо, звичайно, все буде в порядку, — несподівано додав він.

І, розпрямивши плечі, мов струшуючи з них якийсь тягар, важко пішов до дверей. Альошка погасив каганець.

— Хороша він людина! — сказав Пантюшка.

— Хороша, — погодився Альошка.

Пантюшка спитав:

— Поспимо, Альошко?

— Поспимо, Паню.

Але довго ще лежав Альошка без сну…

Перед світанком повернулися фронтовики і Ващенко. Мовчки поставили гвинтівки в піраміду, мовчки розійшлися по тапчанах.

Непомітно поріділа ніч. Немов народжуючись із мороку, окреслилися предмети. Минуло ще трохи часу, і повітря за посвітлілими вікнами набрало легкого золотавого відтінку.

Настав ранок четвертого квітня — дня вирішального бою за Херсон.

З першими променями сонця за містом пролунала канонада…

Чи були тому виною шпигунські донесення, чи німці самі розгадали нескладний маневр повстанців — невідомо. Як би там не було, наступ вони почали саме в центрі. Дружина вадонівських робітників не змогла стримати їх натиску. В останню мить Рада п'яти перекинула чорноморців на попереднє місце, але вони прийшли занадто пізно. Фронт був прорваний, і німці почали швидко розширювати пролом.

Якщо й раніше захисники міста значно поступалися ворогові в чисельності і озброєнні, то у них принаймні була міцна оборона. Тепер вони втратили і цю перевагу.

Ще точилися бої біля вокзалу, ще лилася кров за кожну хатину на міській околиці, ще загороджувач «Ксенія», розжарюючи стволи своїх двох невеликих гармат, посилав снаряд за снарядом по наступаючих німцях, але доля Херсона вже була вирішена…

Десь о дев'ятій годині ранку німці зайняли вокзал і вдерлися в місто.

По всіх вулицях, що тяглися до Дніпра, рушили їх сірозелені цепи…

Альошка розгубив усіх — і Пантюшку, і Силіна. В метушні, вискочивши із штабу разом з караульною командою, він якимсь чином опинився на Говардівській вулиці, біля старих цегляних лабазів.

Тут споруджували барикаду. Фронтовики і робітники ламали лабазні ворота, валили стовпи, викочували із складів бочки. По бруку текла запашна юшка огіркового розсолу. З дворів, які були розташовані поблизу, потягли кілька возів і, перекинувши набік, перегородили вулицю. Звідкись взялися матраци, сінники, великий дубовий буфет, чорний. від часу… Все це звалювалося в одну купу.

Коли барикада була готова, з боку вокзалу прийшла група матросів, чоловік шість. Двох вели під руки: вони були поранені. Матроси повідомили:

— Йдуть, зараз будуть тут!..

Поранених відвели в порт, а два моряки лишилися на барикаді.

— У кого є патрони? — спитали вони.

В Альошки в патронташі було кілька заряджених обойм. Їх зразу ж розібрали. Останню обойму Альошка загнав у патронник і видерся на купу бочок, складених на самій середині укріплення.

Шумні, гучноголосі моряки відразу ж стали головними людьми на барикаді, особливо один з них — високий паруб'яга з волосатими руками і квадратним підборіддям.

— Залягай! — командував він. — Стріляти не поспішайте, нехай ближче підійдуть…

Альошці він гукнув:

— Куди ти, дурна голово, заліз? Зіб'ють тебе, зараз же злазь!..

Він сам розставив захисників барикади, в душу розматюкав якогось бородатого фронтовика, що влаштувався під возом, потім звелів розібрати дошки на тротуарі, зробити прохід на випадок контратаки.

Йому з готовністю підкорялись.

З'явилися німці. Вони густим цепом ішли вздовж вулиці. Поли їх сірозелених шинелей були підіткнуті за пояс. Сталеві глибокі шоломи були насунуті мало не до плечей. Білим блиском відсвічували ножові багнети.

За першим цепом показався другий, за ним ще один…

Помітивши барикаду, німці сповільнили ходу, зупинилися. Вискочив офіцер і щось скомандував, трясучи палашем. Солдати рушили знову. Звідкись зачастив кулемет, і кулі заторохтіли по дерев'яній фортеці.

Матрос гукнув:

— Почастуємо німця наостанку, братки! Слухай команду. Вогонь!..

Бій був короткий. Відхлинувши після першого залпу, німці не відновили атаки. Безперервно поливаючи барикади з кулеметів, вони викотили на пряму наводку польову гармату.

— Тепер кінець! — безнадійно промовив матрос. — Треба відходити…

Першим же гарматним пострілом його було вбито.

Альошка бачив, як другий матрос трусив його за плечі, кликав на ім'я, нахиляючись до самого обличчя, як чорними від бруду і пороху пальцями піднімав його повіки і заглядав у вічі…

Разом з іншими захисниками барикади Альошка добіг до рогу. Тут він затримався. Хлопець не міг піти, не побачивши всього до кінця.

Стоячи над убитим товаришем, матрос палив з нагана. Розстрілявши патрони, він кинув револьвер на землю, повернувся і побрів вулицею. Він ішов важко, повільно, немов забувши про небезпеку, а за його спиною німецька гармата руйнувала останню херсонську барикаду — злітали уламки дощок, високо перевертаючись у повітрі, підскочило колесо від воза, каламутним фонтаном ударив у стіну найближчого будинку струмінь розсолу з розбитої бочки. Дим затягнув вулицю…

На Ганнібалівській, куди Альошка потрапив, підхоплений потоком відступаючих фронтовиків, він несподівано побачив Силіна. Розмахуючи великим автоматичним пістолетом, Силін намагався зупинити тих, що тікали. Розкуйовджений, в розірваній на боку шинелі, він кидався то в один, то в другий бік, хапав людей за плечі, несамовито лаявся. Його ніхто не слухав. Хтось крикнув, пробігаючи:

— Чого стараєшся, Петре! Тепер уже все!..

Силін зупинився, протверезілими очима оглянув вулицю. Він, здавалося, тільки зараз зрозумів, що нічого не можна змінити. Люди, які в паніці відступали до порту, вже не становили бойової сили. Тепер це був натовп, охоплений єдиним прагненням — врятуватися. Багато, хто кидав зброю…

Силін сплюнув, засмучено хитнув головою і, зсутулившись, попрямував до бокової вулиці…

Альошка наздогнав його.

— Товаришу Силін, ви куди?

Побачивши Альошку, той не висловив ні здивування, ні радості, ні досади. Тільки сказав стомлено:

— От і все, Олексію, кінець!..

Мимо пробігли двоє фронтовиків, зриваючи на бігу з шинелей червоні банти — відзнаки командирів.

— Куди біжать, куди біжать! — промовив Силін. — Усі кораблі відчалили. Переб'ють їх у порту…

— А ви куди? — настійливо повторив Альошка.

Незрозуміло чому, але в цю хвилину він відчував себе сильнішим за фронтовика.

Силін непевно махнув рукою.

— Треба сховатися до ночі. Там видно буде.

— Ходімо зі мною, я знаю місце!

— Веди…

Треба було поспішати. Німці займали квартал за кварталом. На одному з перехресть Альошка побачив кількох фронтовиків, які розбивали станковий кулемет. В іншому місці кремезний робітник в промазученій до шкіряного блиску ватній куртці, стоячи за рекламною тумбою, стріляв з карабіна. Коли скінчилися патрони, він поклацав порожнім затвором, перехопив карабін за ствол і з розмаху вдарив об бруківку. Приклад розлетівся на шматки. Робітник зник за рогом…

Найкоротшим шляхом, де через лазівки в парканах, де й по дахах дров'яних сараїв, Альошка привів Силіна до свого будинку на Кузнечній вулиці. Тут було порівняно тихо: фронт проходив стороною, віддаляючись до порту.

Ворота їхнього будинку були замкнені. Альошка переліз через огорожу, зняв засув і впустив Силіна.

Позаду пустого курника, біля рубленої стіни сарая, Альошка розібрав залишки спаленого за зиму стосу дров. Під ними були складені рядами товсті дошки. Альошка розсунув їх.

— Лізьте сюди, — сказав він, — швидше!..

Ні про що не питаючи, Силін стрибнув у яму, що зяяла під дошками. Альошка спустився за ним і акуратно прикрив вхід.

… Це був той самий тайник, у якому Альошчин батько ховав людей від поліції. Про його існування не знав навіть хазяйновитий Глущенко.

Тут можна було стояти майже на весь зріст. У кутку була влаштована дощана лежанка, фанерний ящик правив за стіл, на підлозі валялась іржава гасова лампа без скла. Пахло землею, сирістю і ще чимось, гнилим і кислим.

Силін і Альошка сіли поруч на лежанці і почали прислухатися до стрілянини, яка все ще не вщухала в місті.

— В порт уже, мабуть, увійшли, — промовив Силін, — Умирають зараз наші.

Альошка раптом уявив собі людей, що збилися вкупу і падали під пострілами, як той матрос на барикаді, розплатані тіла вбитих, кров на землі… Все це так яскраво постало перед його очима, що йому стало важко дихати.

— Це я в усьому винен, товаришу Силін, я!.. Шпигуна проґавив. Я один винен!..

— Перестань дурниці верзти! — грубо обірвав його Силін. — Знайшов час шукати винних. Усі добрі! Шпигунку не розгляділи — винні. Попов не захотів моряків повернути вчасно — винен, — я винен, що послухав його… Вдруге будемо розумнішими. Ти думаєш, це кінець? Ні, брат, це тільки початок! Ми ще повернемося сюди! — Він хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і з силою вдарив кулаком по коліну.

Вони довго сиділи мовчки.

Нагорі стихло. Лише зрідка долинали окремі постріли.

Ще через деякий час почулися голоси — це поверталися додому Глущенко і Катерина, які ховалися в підвалі. Все скінчилося. Херсон став німецьким.

Через дві години, лишивши Силіну гвинтівку і револьвер, Альошка обережно виліз із тайника і з чорного ходу постукав у двері.

Відчинила йому Катерина.

— Альошенько! — ахнула вона. — Живий!..

Сестра впустила Альошку в кімнату і почала обмацувати його руки, груди, толову. Вона сміялася від радості, витирала пальцями сльози і примовляла:

— Живий! Слава тобі господи, живий!..

— Твій дома? — спитав Альошка.

— Нема його, — схлипуючи, відповіла Катерина, — пішов на німців дивитись.

Це було добре: зустріч з шурином не обіцяла Альошці нічого приємного.

— Дай мені вмитися, Катю, — попросив він.

Вона заметушилася, принесла в їдальню миску з водою, чисту білизну і, поки Альошка мився і переодягався, приготувала йому попоїсти. Вона говорила невгаваючи, що на ньому лиця нема, що вона зовсім змучилася через нього, що батько, коли дізнається, не простить йому такої поведінки.

Заспокоївшись, вона сіла проти Альошки і жалібно дивилась на нього.

— Що ж тепер, Альошенько, як будеш далі жити?

Замість відповіді Альошка сказав, продовжуючи жувати:

— Приготуй мені клуночок з собою, Катю, їжі побільше.

— Невже ти знову збираєшся йти? — сплеснула вона руками. — Не пущу! Чуєш, не пущу! Ти вбити мене хочеш? Я татові напишу! Я!..

— Тихше! — гримнув на неї Альошка і, зовсім як це робив колись батько, ляснув долонею по столу. — Не скигли!.. Слухай, Катю, — промовив він м'якше, — цієї ночі я піду. Мені залишатися в Херсоні не можна, обов'язково хто-небудь донесе.

— Я тебе сховаю, Альошенько, жодна жива душа не дізнається!

Альошка нетерпляче поморщився.

— Мені тепер одна дорога: йти звідси. І ти мене не затримуй, все одно піду!..

Помітно змужнілий за останній час, такий худий, що було видно, як під шкірою щік рухаються зуби, Альошка так нагадував батька, що Катерина не наважилася заперечувати. Вона несміливо сказала:

— Куди ж ти підеш, Альошенько?

— В Червону Армію. Татові напиши… Про мене не турбуйся, Катю, я тобі листа пришлю. А чоловікові своєму не говори поки що нічого.

— Ти зараз і підеш, Альошо?

— Кажу тобі, вночі. А їжу ти мені зараз приготуй, я її на подвір'ї сховаю, щоб Глущенко не бачив. Ну, давай, Катю, не гай часу! Стривай, що це?..

На вулиці, недалеко від будинку, раптом протяжно й розпачливо загаласувала людина… Вслід за цим гримнув постріл, аж шибки задрижали і галас обірвався.

Перекидаючи стілець, Альошка кинувся до вікна. Крізь зачинені віконниці нічого не можна було розглядіти, але за кілька секунд він виразно почув тупіт багатьох ніг по бруківці. І майже одночасно пролунав сильний стук у ворота.

— Німці! — промови» Альошка. — Двори обходять. Катю, треба відчинити.

У Катерини тремтіли губи.

— Це по тебе прийшли, Альошенько!..

— Що ти верзеш! Вони двори обходять. Піди відчини, гірше буде!

Вона спробувала підвестись, але не змогла: ноги не гримали її. Тоді Альошка сам кинувся до дверей. Зміркувавши щось, він на ходу відстебнув свій новий військовий ремінь, кинув його під стіл і вискочив на подвір'я.

Ворота гриміли під ударами гвинтівочних прикладів.

— Іду, йду! — гукнув Альошка. — Зараз!..

… Засув чіплявся за криву клямку. Альошці не відразу вдалося скинути його. За ворітьми стояли німці.

— Чому довго не відчиняв? — гримнув один з них, товстий, неголений, з офіцерськими нашивками.

— Не встиг, поспішав, — відповів Альошка і не впізнав свого голосу, сиплого, мов від простуди.

Офіцер, звузивши очі, дивився на його формену гімназичну сорочку.

— Хто ти є? — скрипуче спитав він. — Фронтзольдат?.. Фронтовік?

— Я гімназист, — сказав Альошка, — гімназист, гімназія, учень, розумієте?

Німець гидливо і недовірливо оглянув його з ніг до голови і, відштовхнувши плечем, пішов у ворота.

— Durchsucht alles, schneller![1] — наказав він.

Солдати розбіглись по подвір'ю.

— Хто-небудь заходіль сюда? — спитав, офіцер.

Альошка енергійно замотав головою.

— Ні, що ви, нікого не було!

— Хто в домі?

— Я і сестра з чоловіком. Він торговець, торгує, комерсант, — додав Альошка, пригадавши улюблене слово Глущенка.

Офіцер ще раз зміряв його поглядом і відвернувся.

Стоячи за його спиною, Альошка, затамувавши подих, дивився, як солдати нишпорили по подвір'ю, ворушили багнетами купу хмизу, для чогось заготовленого Глущенком, виламавши двері сарая, нишпорили всередині. Один німець спустився в льох, а двоє зайшли в курник… Вони пробули там кілька секунд і повернулися, нічого не помітивши. В Альошки відлягло од серця.

Зачиняючи за офіцером ворота, Альошка чув, як німці вже ломилися в сусідній двір. Від пережитого хвилювання він відчував втому в усьому тілі. Зараз, коли небезпека минула, йому було соромно згадувати, яким прохальним, приниженим голосом він розмовляв з цим товстим самовпевненим німцем… Плювати! Як би там не було, він врятував Силіна і Катерину, якій теж не поздоровилося б, коли б німці знайшли схованого на її подвір'ї фронтовика. Крім того, він тепер знає, що у своїй гімназичній формі не викликає підозри. Можна було навіть піти в місто і подивитися, що там робиться…

Катерина зібрала Альошку в далеку дорогу. В старий речовий мішок, з яким батько їздив на риболовлю, вона поклала зміну білизни, шкарпетки і всю їжу, яка знайшлася в домі. Поки вона поралась, Альошка дістав з своєї скриньки чисту святкову формену сорочку і запасний ремінь з білою бляхою, на якій ще зберігся вензель другої херсонської гімназії. Сорочку він попросив випрасувати.

Коли Катерина почала прасувати, хлопець одніс мішок у тайник.

Силін спав. Від світла, яке впало йому в очі, він стрепенувся і схопив гвинтівку.

— Це я, — заспокоїв його Альошка, — їсти вам приніс.

Він передав Силіну мішок і кухоль з водою, який прихопив у сінях.

— Пийте хутчій, кухоль треба назад.

Силін жадібно випив воду.

— Спасибі, брат, у горлі мов наждаком хтось натер. Це ти з німцями розмовляв?

— Я.

— Більше, мабуть, не прийдуть…

— Товаришу Силін, — сказав Альошка, — я в місто хочу сходити.

— Навіщо це?

— Так… Може, побачу кого і наших.

— Тобі що, життя набридло?

— Чому набридло! На мені хіба написано? Ці ж німці нічого не запідозрили.

Силін промовчав.

— То як же, товаришу Силін?

— Ось що, Олексію, — сказав Силін, — я б тебе зараз не посилав, але коли ти сам… Словом, слухай. Дам тобі адресу. Це те місце, куди я спочатку хотів піти. Скажеш, що ти прийшов від Петра Павловича привітати з визволенням. Запам'ятав? Від Петра Павловича привітати з визволенням, — так і треба сказати.

— Ясно, — відповів Альошка.

Справа була знайома.

— Розповіси їм, де я, і взагалі про все. Там люди вірні, допоможуть вибратися з Херсона. Адреса така: Купецька вулиця… — Силін назвав адресу і звелів Альошці повторити. — Пам'ятай, Олексію, якщо попадешся, краще мене викажи, а цю адресу забудь!

— Та ви що! — образився Альошка.

— Слухай, не перебивай, по місту ходи обережно, дивися, щоб не вистежили тебе. На рожен не лізь, пам'ятай, що ти не один. Та що говорити, сам повинен розуміти. Тепер іди… Щасти тобі, і обережніше!..

Альошка старанно зсунув дошки і нагріб на них сміття.

— Тут, може, Глущенко вештатиметься, сестрин чоловік, так ви мовчіть, — попередив він. — Я прийду — стукну тричі, ось так.

— Добре.

Сорочка вже була готова. Вмитий, у свіжовипрасуваній формі, Альошка мав вигляд цілком благонравного старшокласника.

— Може не підеш, Альошенько? — ладна знову заплакати, спитала Катерина. — Знають же, що ти у фронтовиків був. Братіку, не йди!..

Але Альошка вже не слухав її.

Калюжа підсохлої крові на тротуарі біля сусіднього будинку — ось що насамперед побачив Альошка на вулиці. Але це був тільки початок.

Він вийшов на Суворовську і не впізнав її. Ще вчора тут було порожньо і непривітно. Сліпими здавалися будинки з зачиненими віконницями. Покинуто чорніли ліхтарі, яких давно ніхто не засвічував. Здавалось якимсь чудом, коли з'являвся перехожий у цивільному одязі…

Сьогодні все змінилося, наче за помахом чарівної палички. Розчинилися навстіж вікна. Зникли чорні пластирі гофрованих щитів з магазинних вітрин, і в тіні парусинових тентів відкрилися холодні глиби масла, піраміди ковбасних кілець, гостроверхі голови цукру.

У місті, де на робітничих околицях люди з ранку до вечора простоювали в чергах, щоб одержати пайковий фунт невипеченото хліба, виявилися запаси борошна, м'яса, крупи і найрізноманітніших продуктів.

Добропристойні херсонські обивателі заповнили тротуари. Деякі вийшли цілими сім'ями, ведучи за руки вичепурених дітей. Настрій був святковий.

У натовпі неквапливо розгулювали головні винуватці торжества — німецькі та австрійські офіцери. Перед ними шанобливо розступалися, чоловіки знімали котелки.

Навпроти кондитерської Голубєва бівуаком розташувався німецький батальйон. Чекаючи, коли їх розмістять на постій, солдати грілися на сонці, ліниво перемовляючись, курили, з цікавістю розглядали зівак, які оточили їх щільним кільцем. Перед ними з'явився сам хазяїн кондитерської, відомий в усьому місті багач Голубєв, присадкуватий, пузатий чоловічок у довгому сюртуку.

— Дорогим визволителям! — вигукнув він і широким жестом розчинив двері магазина.

Напомаджені прикажчики у білосніжних фартухах мочали витягати просто на панель великі фанерні ящики, вщерть наповнені рум'яними, тільки-но з печі булками, які в Херсоні називали «франзолями». У повітрі гаряче і солодко запахло здобою.

— Від вдячного російського купецтва! — оголосив Голубєв. — Уклінно прошу!

Солдати з'юрмилися навколо ящиків. Нарядні дами зааплодували Голубєву. Якийсь пан і розчесаною надвоє борідкою вигукнув:

— Браво!

Альошка згадав слова Силіна: «Тепер вони повилазять, покажуть себе…»

Тримаючись ближче до підворіть, він дивився широко відкритими очима… Контрреволюція «показувала» себе в повній мірі. Добре одягнені, радісно збуджені обивателі рухалися по Суворовській, затираючи добротними черевиками свіжі сліди крові, ще тільки ранком пролитої на цих тротуарах.

Кого тільки тут не було! Крамарі, благообразні діячі з міської думи, гімназичні вчителі…

Альошка побачив тут і Глущенка у фетровому м'якому капелюсі з задраними вгору крисами, що його він надівав в особливо урочистих випадках. Один раз промайнула кремезна постать Маркова…

Сьогодні був їхній день. Сьогодні для них світило сонце.

На ліхтарних стовпах уже біліли «Звернення німецького командування до всіх жителів міста Херсона». Доводилося до відома, що голова новоствореного міського самоврядування представник партії соціалістів-революціонерів пан К. дав командуванню доблесних німців запевнення у цілковитому спокої жителів міста на весь час перебування в ньому австро-німецьких військ. Далі говорилося, що німці прийшли сюди як друзі, і тому у своєму прагненні навести порядок вони не зупиняться ні перед чим. Насамперед жителям Херсона належало протягом доби здати всю зброю, яку вони мають. Крім того, заборонялося ходити по вулицях пізніше дев'ятої години вечора. За порушення будь-якої з цих умов — розстріл.

Біля листівок збиралися купки обивателів. Біля однієї з них розливався співучим південним голоском худенький, строкато одягнений чоловічок у плоскому солом'яному капелюсі канотьє:

— Я вам скажу, що це цілком логічно, панове! Вони визволили нас від гнобителів, так вони хочуть, щоб їм було спокійно. Вони вам зроблять порядок, будьте певні!

— Окупаційний порядок! — зауважив хтось.

Худенький панок замахав у повітрі руками в кремових рукавичках.

— Ай-ай, як ми любимо красиві слова! Окупаційний порядок, окупація!.. Киньте говорити дурниці! В німецькій окупації для інтелігентної людини більше свободи, ніж в усьому вашому більшовицькому раю!..

Альошці не вдалося дослухати цю суперечку, тому що в кінці вулиці несподівано пролунали крики. Згори, з висячого балкона будинку, радісно повідомили:

— Спіймали! Більшовиків спіймали!

Хлопчисько, що стояв на балконі, заскиглив, тупаючи ногами від захоплення і нетерпіння:

— Ой, хай їх приведуть сюди! Ой, я хочу подивитися!..

Дебела дама спиняла його:

— Не стрибай, впадеш униз! Їх приведуть, приведуть, ти все побачиш!..

Натовп повалив назустріч арештованим, і Альошка побіг разом з усіма.

Німці вели трьох чоловіків: молодого штатського з синьому пальті, на якому висіло клоччя, і двох фронтовиків у мокрих до нитки шинелях. Зразу ж стало відомо, що фронтовиків узяли в порту, де вони переховувалися під настилом вугільного пірса, сидячи по шию у воді, а штатського знайшли на даху одного з будинків.

Добропорядний натовп обивателів змінився на очах. Арештованим кричали:

— Попалися, сволота, більшовики прокляті!

— Скінчилося ваше царство!

— До стіни їх!

— Дайте їх нам, ми самі розсудимо!..

Товста жінка в рожевому капорі, трясучи товстими щоками, пронизливо вигукувала одне і те саме слово:

— Мерзотники, мерзотники, мерзотники!..

Фронтовики зацьковано озиралися. Один був високий і зріст, рябий, оброслий чорною щетиною; другого Альошка знав: він бачив цього низького бистроокого солдатика в Союзі фронтовиків. Зараз той ішов зігнувшись, шкутильгаючи на ліву ногу, і щохвилини спльовуючи на землю червону слину з розбитого рота. Хтось збив з нього папаху, мокре волосся чубком впало на лоб, і від цього солдат став схожий на хлопчиська. Штатський якось по-пташиному, ривками крутив головою і жалібно бурмотів:

— За що, люди добрі? За що караєте? Подивитись тільки заліз на те горище, святий істинний хрест, подивитися… Помилуйте, голубчики, невинний я!..

На розі Суворовєької і Потьомкінської арештованих поставили обличчям до стіни. Кроків за десять від них вишикувався рій німецьких солдатів.

У натовпі знайшлося кілька жалісливих. Делегація і кількох учителів гімназії, якогось заїжджого студента і довгоносої енергійної дами звернулася до німецького офіцера, просячи помилувати штатського. Адже могло бути, що він справді ні в чому не винен.

Офіцер з невдоволеним виглядом підійшов до нього:

— Zeige die Hende!

— Руки покажи, — переклав студент.

Не зовсім розуміючи, що від нього хочуть, штатський простягнув руки. В нього були плоскі долоні, вкриті задубілими буграми мозолів; у зморшках чорнів металевий пил, що в'ївся в шкіру. Юнак був робітником, і цього виявилося досить…

Офіцер знизав плечима, ніби кажучи: «Нічого не можна зробити, панове», — і крикнув солдатам:

— Achtung![2]

Альошка не схотів більше дивитися. Проклавши собі дорогу ліктями, він вирвався з натовпу і кинувся геть під цього місця. Коли пролунав залп, йому здалося, що не в нього, в голову, в груди, в саме серце вдарили кулі…

Він зупинився тільки на Купецькій, де було тихо і порожньо, як колись давно.

У будинку на Купецькій, як пізніше дізнався Альошка, містився херсонський підпільний губком партії. Висока мовчазна хазяйка, якій Альошка сказав пароль, відвела його в просторий підвал. Тут було чоловік п'ять. Декого Альошка зустрічав і раніше на мітингах і в штабі фронтовиків.

З ними розмовляв вузькоплечий чоловік з великим носом. Розпитавши Альошку про Силіна, він сказав, що вночі губком переправлятиме через Дніпро в плавні партизанів, які застряли в Херсоні. У робітниче селище, що на Військовому Форштадті, прийдуть баркаси з Голої Пристані. Туди й треба пробратися, як тільки стемніє.

На прощання він просив передати Силіну вітання від Захара — так його звали.

Альошка повертався на Кузнечну навпростець, минаючи центр. У місті панувало пожвавлення. Здалеку долинала музика — на Суворовській відкрилося кафе… Раз у раз назустріч траплялися німецькі патрулі. На одному з перехресть німці обносили колючим дротом недавно виритий окоп, у якому встановили кулемет. Наближався вечір. Над містом пливли багряночервоні хмари…

Перед тим, як надовго покинути Херсон, Альошці довелося ще раз побувати в рідному домі, щоб узяти в дорогу шинелю.

Пізно ввечері, залишивши Силіна чекати на подвір'ї, він тихенько постукав у віконце…

Знову плакала Катерина, знову благала Альошку лишитися і, обхопивши руками братову шию, змочила слізьми його гімнастьорку на грудях. Альошка гладив волосся сестри, теплу спину, що здригалася від ридань, і сам ладен був заплакати, йому було до болю жаль сестру, жаль лишати її, таку слабку, безпомічну, зовсім саму з Глущенком…

Вони стояли в кухні і розмовляли пошепки, щоб не привернути його увагу, але він все-таки почув і ввалився в кухню, з гуркотом перекинувши дверима відро з сміттям.

— А-а, прийшов більшовик! — протягом сказав він, зупиняючись біля порога. — З'явився все-таки!..

Його щокате обличчя розпливлося в єхидній усмішці.

Губи масно лисніли. За дверима виднівся на столі бутель з горілкою. У Глущенка було свято.

— Прийшов! Нашкодив, напакостив і прийшов! Сховатися тут думаєш? Га?

Катерина злякано дивилася на брата. Ледве стримуючись, Альошка відповів:

— Я піду, не турбуйтесь!

Глущенко зареготав:

— Підеш, аякже! До німців у пащу! Вони тебе проковтнуть з усіма твоїми більшовицькими тельбухами… — Він ляснув себе по випуклому загривку: — Ось ти куди підеш! До мене на шию! Всі сюди лізуть, усі! Лізьте, Глущенко витримає! Глущенко добрий! Либонь коли до тебе прийшлося, так ти викрутився, щоб не допомогти; як до своєї шкіри торкнулося, приповз: сховайте, мовляв, боюсь!..

— Пашенько!.. — простогнала Катерина.

— Що, Пашенько? Що, Пашенько, я питаю! Неправда? Він біля начальства терся, а мені довелось окопи копати для всякого бидла. Ось він який родич!.. Слухай ти, татів сину! Я тебе пущу, так уже й бути, заради Катерини пущу… Але ти, паршивцю, назавжди запам'ятай, хто тобі життя врятував! І щоб тихо в мене, ніяких більшовицьких штучок! Щоб у домі ані пари з уст!

— Плював я на твою допомогу! — промовив Альошка. — Ось так, бачиш?.. — і плюнув у куток.

— Що-о?! — Глущенко відсахнувся, плямкаючи ротом, хапаючи повітря.

Ледве стримуючись від бажання заїхати кулаком у ненависне обличчя шурина, Альошка заговорив тихо, голосом, що дзвенів від напруження:

— Плював я на твою доброту! Ось вона де в мене сидить! Давно б пішов від вас, та Катю було жаль… Вік би тебе не бачити, холуй ти, німецька шавка!..

Все, що накипіло, все, що гнітючим, важким тягарем осідало за останній час у розворушеній Альошчиній душі, він викидав зараз у сторопіло розкриті очиці Глущенка. Він вибирав найбрудніші слова, і йому здавалося, що він говорить їх не одному Глущенкові, а всім тим людям, з якими той тинявся сьогодні по Суворовській.

У голові промайнуло: «Що я роблю! Адже Каті жити з ним!» Але Альошка вже не міг зупинитися.

— Я зараз піду, але ти знай: я ще повернуся! Якщо ти Катю скривдиш, я тебе де хочеш знайду! Хоч під землею! Всі відповідатимете, і ти, і вся ваша зграя! Зрозумів? Прощай, Катю!

Альошка зірвав з гачка шинелю і, відкинувши носком черевика відро з-під сміття, що підкотилося йому під ноги, вийшов, грюкнувши дверима.

Уже на ґанку він почув, як голосно заплакала Катерина і загорлав, отямившись, Глущенко…

— Чого ви там галасували? — спитав Силін.

— Та нічого, — важко дихаючи, відповів Альошка. — З шурином розмовляв… Попрощалися… Тепер усе…

Знову стало в пригоді Альошчине знання міста. Він вів Силіна шляхами, відомими тільки херсонським хлопчакам. Місто було темне і тихе, але майже на кожній вулиці ходили німецькі патрулі. Доводилось петляти, повертатися назад і шукати дорогу.

Вони пробиралися не менше години. В районі Гімназичної вулиці минули останню німецьку заставу і спустились до Дніпра. Берегом вийшли до селища.

Низенькі, похилі халупи стояли нерівно, то вище, то нижче, зливаючись в одну купу. Ні вогника у вікнах, ні диму над дахами, ні собачого гавкоту. Але незабаром дорогу їм перегородили три темні постаті. Три такі ж постаті з'явилися позаду. Спитали загрозливо:

— Хто йде?

Силін назвав себе, тримаючи напоготові гранату. Альошка теж засунув руку за пазуху і схопив револьвер. Силіна пізнали. Коли пішли далі, Альошка зрозумів: селище лише на перший погляд здавалося спустілим. Навколо чути було рух, приглушені голоси.

На березі побачили людей. Обережно постукуючи сокирами, вони збивали пліт. Трохи далі темніла довга, з плоским дахом будова, схожа на сарай. Туди їх і направили.

У низькій халупі, де задушливо пахло гнилою рибою, було повно-повнісінько людей. Вони сиділи, лежали, стояли вздовж стін, спираючись на гвинтівки. Коптіли тьмяні ліхтарі. В кутку горілиць лежав фронтовик із забинтованою головою. Дві жінки в білих косинках схилилися над ним. Люди мовчали.

Прихід Силіна й Альошки викликав деяке пожвавлення.

— Живий, Петре? — почулися голоси.

— Проходь, начальство, сідай…

— Чого ждемо? — спитав Силін.

— Коло моря погоди… — відповіли йому.

— Баркаси повинні прийти.

І знову хтось невесело сказав:

— Кататися поїдемо…

В одному з робітників, які мовчки сиділи вздовж стін, Альошка пізнав Тимофія Ілліча Димова, Пантюшчиного батька, і переступив до нього через чиїсь ноги.

— Тимофію Іллічу, — промовив він.

Димов глянув каламутними нерозуміючими очима.

— Я Михальов Олексій, пам'ятаєте мене? А де Пантюшка?

— Пантюшка… — повторив Димов і похитав головою. — Нема Пантюшки…

— Як нема?

— Не займай ти його, хлопче, — сказав хтось, — у нього синка вбило…

Шістдесят кілометрів, які відділяють Миколаїв од Херсона, поїзд ішов більше семи годин. Він був переповнений біженцями. Люди їхали цілими сім'ями, обживались у тісних вагонах і часом, здавалося, не дуже вже й прагнули доїхаи. Тільки б не налітали банди, тільки б вдалося на уціліле манаття виміняти торбину картоплі та дві морквини для дітей, і вже можна жити. А що чекає там, в кінці подорожі, — хто знає!..

Олексієві здавалося, що на весь состав йому одному по-справжньому не терпиться побачити, нарешті, Херсон.

Усю дорогу він просидів на гальмовій площадці останнього вагона, де, крім нього та горбатого провідника, примостилися ще чоловік шість, дивився на спустілі поля, порослі де-не-де білястими кущами.

На Херсонщині була спека, все вицвіло в степу. В небі висіли плоскі хмари, мов попелом припорошені від сухості.

У Херсон прибули о третій годині дня.

Не встигли зупинитись, як Олексій уже зіскочив на землю і закрокував до розбитого вокзалу. Пред'явивши документи червоноармійському патрулеві і спитавши адресу ЧК, він вийшов на широку привокзальну площу-пустир і озирнувся, сподіваючись знайти попутну підводу. Підвід не було. Олексій кинув на плече речовий мішок, з сумнівом глянув на чоботи — чи витримають? — і пішов пішки.

Біля лікарні на вулиці Говарда він наздогнав порожню парокінну підводу.

— Гей, дядьку, підвези! — звернувся, він до селянина.

Приклеївши до губи шматок газети, візниця витрушував на долоню тютюнові крихти з кисета.

— Махорочка є? — спитав він.

— Є махорка. Армійська!

Візниця розшморгнув полотняний кисет.

— Сип.

Одержавши тютюн, він нагріб сіна в задок воза.

— Сідай… — і пустив коней тюпцем.

В Олексія щеміло серце, коли він дивився на білі херсонські будинки з візерунчастими ґратами поверх дверних шибок, на викладені жовтим вапняком панелі, на запорошені липи обабіч дороги. Все було знайоме до болю. Він повернувся на батьківщину…

Два воєнних роки — великий строк. За цей час Херсон багато перетерпів. Були тут денікінці, був отаман Григор'єв, були греки і французи. Сліди їх відвідин зустрічалися на кожному кроці: то обгорілі балки замість будинку, то зламане артилерійським снарядом дерево… Зараз Херсон був обложений Врангелем. Так само, як і два роки тому, сюди долинав гарматний гуркіт. Стріляли десь за Дніпром. Пружні удари пострілів чергувалися з обвальним гуркотом розривів.

— Звідки б'ють? — спитав Олексій.

Візниця відповів, сердячись невідомо на кого:

— Що це за «б'ють»? Хіба це б'ють? Ось уночі побачиш, що буде.

Місто мало занедбаний і непривітний вигляд. У канавах при дорозі гнили помиї, в них рилися здичавілі собаки. В гарячому повітрі розпливався сморід. Жителі снували заклопотані, не звертаючи уваги на те, що робиться навколо. Відчувалося, що ці люди вже давно звикли і до такої занедбаності, і до бруду, і до артилерійської стрілянини, і до всього іншого, що їх нічим уже не можна здивувати. Як не схожі вони були на тих галасливих, темпераментних херсонців, яких Олексій знав з дитинства.

Та й сам він був уже не той довгов'язий гімназист, що квітневої ночі вісімнадцятого року на рибальському баркасі відступив у плавні з рештками розбитих німцями фронтовиків. Дорога його на батьківщину кружляла по Україні, по Росії, завертала далеко на північ, до Пермі, і знову, хитро попетлявши, привела на Херсонщину. Близько року Альошка був ординарцем Силіна, який командував піхотним полком у Червоній Армії. Потім Силіна перевели на партійну роботу, призначили комісаром кавалерійської дивізії, і він перетягнув Олексія за собою. Тут Олексій став працювати в особливому відділі. Рекомендував його туди Силін. «Досить, — сказав він, — в ординарцях сидіти. У хлопця голова культурна, а він на побігеньках — не по-хазяйськи це!..»

Сім місяців Олексій працював молодшим військовим слідчим…

Тут же прийняли його і в партію…

У квітні двадцятого року дивізія зупинилась у Верхньому Токмаку. Коли вона рушила, далі, Олексія в ній уже не було: його звалив тиф. Він не бачив, як рушила вперед дивізія, не довелося йому попрощатися і з товаришами, але коли до нього повернулася свідомість, знайшов у лікарняній тумбочці товсту пачку листів від однополчан і характеристики, залишені йому Силіним і начальником особливого відділу Головіним. З цими характеристиками, виписавшись із лікарні, він приїхав у Харків, в ЦУПЧрезком[3] і звідти, провештавшись два тижні без діла, чекаючи призначення, був направлений у розпорядження херсонського ЧК.

І ось тепер на попутній підводі в'їжджав у місто високий на зріст червоноармієць, стрижений, худий після недавно перенесеного тифу. В нього обвітрені, обпалені сонцем вилиці, твердий рот. І на вигляд йому можна дати набагато більше його дев'ятнадцяти років. Тільки в пильних світлосірих очах такий самий холодний і неспокійний блиск, як і два роки тому…

Одягнений Олексій був погано. Гімнастьорка і штани аж розповзалися, такі були старі. Сумне видовисько являли чоботи: зітлілі халяви, підошви діряві, сяк-так скріплені шматочками дроту і підв'язані мотузком. З дірок стирчали кінці рваних онуч. Шинелі не було зовсім…

Біля Лютеранської вулиці, де колись Олексій (тоді ще Альошка) стріляв у шпигуна з приміщення іноземного консульства, селянин повернув ліворуч.

— Стривай, дядьку, ти куди?

— А тобі що?

— Так мені ж праворуч треба.

— Ну то йди, хто ж тебе держить? — здивувався візниця.

Олексій зіскочив з воза. Сперечатися було марно. А втім, він не шкодував, що решту шляху доведеться іти пішки.

І ось він знову йшов по Суворовській у густій прохолодній тіні її розлогих дерев. Він згадав чомусь не вісімнадцятий рік, не німців і розстріл фронтовиків біля Потьомкінської, а той далекий, що здавався тепер незвичайним, час, коли він бігав тут хлопчиськом.

Ось вулиця, де була його гімназія. А он кафе-кондитерська німця Лаупмана, де продавали шербет і різні сорти морозива з варенням та горіхами — мрію всіх херсонських хлоп'ят. Ці чудові на смак ласощі називалися «неаполітанським спумоні». Зараз кафе закрито, вітрини закладені дошками і на них висить об'ява:

«Харчувальний пункт перенесено на Віттовську».

Гарматні розриви тут чути дужче, але, незважаючи на це, людей багато — господарки з порожніми кошиками; радслужбовці, які кудись поспішають; червоноармійці, матроси, селяни; біженці з сумними і голодними очима, що забрели з вокзалу, шукаючи чогось їстівного. В затінку під порожніми дерев'яними кіосками зграйками сидять безпритульні…

Олексій звернув на Рішельєвську і пройшов кілька кварталів. В одній з бокових вулиць стояв красивий двоповерховий будинок з великими венеціанськими вікнами, що належав колись багатому херсонському заводчикові. Тепер біля під'їзду ходив вартовий. Тут містилося повітове ЧК.

У коридорах ЧК багатолюдно й шумно. Черговий — рум'яний парубчак, войовничий на вигляд, у кубанці, з наганом на боці, — провів Олексія на другий поверх. Відчинивши одні з дверей, він просунув у них голову і доповів:

— До вас чоловік прийшов, приїжджий.

— Давай, — сказали за дверима.

Пропускаючи Олексія, парубчак підбадьорливо підморгнув йому:

— Ідіть. Не дрейфте, товаришу…

Чоловік, що сидів у кімнаті за широчезним письмовим столом, був Брокман, голова ЧК, латиш, кремезний, широкоплечий, в сірозеленому англійському френчі.

На столі перед ним стояли масивна чорнильниця без кришки і стакан із снаряда замість попільнички. Поряд, на табуретці, чорніла коробка польового телефону.

Брокман довго, уважно читав документи Олексія. В документах говорилося, що військовий слідчий особливого відділу Михальов Олексій Миколайович направляється в розпорядження херсонського повітового ЧК після «проходження лікування в госпіталі».

В службовій характеристиці Олексія було написано, що Олексій «є відданим справі робітничого класу і бідного селянства. Він не шкодував свого молодого життя за Радянську владу… проявив відважність і кмітливість у боротьбі з ворогами, а також, будучи письменним і членом партії більшовиків, стояв, мов скеля, на сторожі справедливості…»

У листі ЦУПЧрезкому рекомендувалося використати Олексія на оперативній роботі.

Поки Брокман читав документи, Олексій розглядав його. В голови ЧК випуклий лоб і сильна щелепа. Розчесане на проділ сивувате волосся лежало на його круглій голові, наче склеєне. Руки великі, вузлуваті, з зароговілими нігтями.

Відклавши папери, Брокман спитав:

— Сам звідки родом?

— Звідси, з Херсона.

— Тутешній? Значить, місто знаєш? Рідні є? Де воював? Поранений? Куди? Освіту маєш?.. — питання він ставив уривчасто, з ледве помітним акцентом.

Розпитавши про роботу в особливому відділі, він витяг з кишені коротеньку глиняну люльку і, набиваючи її махоркою з бляшаної коробочки, спідлоба оглянув Олексія.

— Ну й фігури до мене шлють, — промовив, поворушивши щелепою. — Голодранець на голодранці… Зброю хоч маєш?

Олексій дістав із задньої кишені маленький бельгійський браунінг — подарунок Силіна. Брокман махнув рукою.

— Це не зброя для чекіста. — Він підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув: — Фельцера до мене!

Потім сів за стіл і уткнувся в папери, мовби Олексія і не було в кімнаті.

За кілька хвилин у кабінет влетів щуплий, гостроносий чоловік у збитому на потилицю військовому кашкеті.

— Кликали? — спитав він, дихаючи з свистом.

— Це Михальов, наш новий співробітник, — сказав Брокман. — Треба його одягти, щоб не соромно було. І хай зброю вибере.

Начгосп окинув Олексія оцінюючим поглядом з ніг ю голови і похитав головою:

— Нелегке завдання! Такий зріст! Це ж Ілля Муромець! Ну, добре, щось придумаємо.

— І ще глянь, які на ньому шкарбани. Чоботи в тебе є?

На обличчі у Фельцера з'явився мрійний вираз. Начгосп наче хотів сказати: «Якби!..»

— Значить, нема? — спитав Брокман. — В такому разі видай крісло.

— Товаришу голова, — заговорив начгосп м'яко, — може товариш Михальов почекає? Мені обіцяли прислані партію чобіт через тиждень-другий. В будинку майже не лишається крісел.

— Що мені, прийоми влаштовувати? — сказав Брокман. — У мене люди голі ходять! Сідай, — наказав Олексієві, який нічого не розумів, — ось папір, пиши…

Він продиктував текст заяви. Олексій написав:

«В зв'язку з відсутністю взуття, прошу видати мені 1 (одне) шкіряне крісло на чоботи».

Брокман розмашисто поставив резолюцію: «Госпчастина. Видати. Брокман».

— Тепер іди, — сказав він. — Коли все зробиш, зайди. З житлом доведеться самому влаштовуватися, мені тебе класти нікуди. Одну-дві ночі можеш де-небудь на дивані переспати, а там куди хочеш, заживатися не дозволю.

— Влаштуюсь. Я тутешній! — сказав розчулений Олексій. — Дякую вам…

— Добре, нічого. Роботою з тебе візьмемо.

У кладовій ЧК знайшлося чудове галіфе на зріст Олексія — діагональове, з шкіряними леями. В купі дрантя Фельцер розкопав старий, але ще міцний офіцерський френч. Він добряче вигорів на сонці і був у двох місцях пробитий кулями — на дірочках лежали акуратні латки. По одній з латок на лівій нагрудній кишені легко можна було догадатися про долю колишнього власника френча.

Фельцер вказав на неї пальцем.

— Щоб ви знали: це добра прикмета. Двічі в одне місце не влучає. Ну, кращого не знайдеш, лежить як влитий…

Потім вони пішли нагору, в зал, де біля стіни стояло поряд кілька кабінетних крісел. Фельцер віддав одне Олексієві. Він вибрав найменш потерте і сам допоміг обідрати з нього коричньову скрипучу шкіру.

А потім Фельцер проявив справжню королівську щедрість. Він знову повів Олексія в кладову і там дістав з полиці шматок товстої твердої шкіри — на підошви!..

Із зброї Олексій вибрав наган: він був звичнішим і надійнішим, ніж важкі парабелуми. Браунінг він теж лишив при собі. Він любив цей легенький, малесенький, наче іграшка, пістолетик. До того ж це була пам'ять від Силіна.

З Фельцером вони розсталися друзями.

Одягнутий в усе нове, з наганом на боці і згортком шкіри під пахвою Олексій знову прийшов до Брокмана, трохи соромлячись свого шикарного вигляду. Але той, зайнятий якимись паперами, мигцем глянув на нього і кивнув на стілець.

— Посидь, я зараз.

Оповитий клубами махорочного диму, Брокман зробив на паперах помітки, розклав їх по купках і викликав чергового:

— Рознеси по відділах. Ось ці в трибунал підуть, а цих хай сьогодні ж відпустять. Даремно людей налякали. І скажи Іларіонову, щоб не хапав усіх підряд, іншим разом шию намилю! Філіппов тут?

— Нема ще.

— Гаразд, іди.

Черговий пішов. Тоді Брокман оглянув Олексія і, здавалося, був задоволений.

— Добре, тепер слухай, Михальов. Будеш у нас працювати, так треба тобі дещо втовкмачити… — Він вийшов з-за стола, пройшовся, шкутильгаючи, по кабінету, і зупинився перед Олексієм. — Слухай уважно, товаришу, і запам'ятовуй… Робота у нас важка. Грязна робота. Щось наче як у золотарів. А робити її треба чистими руками. Розумієш ти мене?

Олексій ствердно хитнув головою.

— Це добре, якщо розумієш… Обстановку я тобі зараз не розповідатиму, сам потроху розберешся. Хлопець ти грамотний, у нас небагато таких, що в гімназії вчилися. Головне, запам'ятай ось що… — Брокману, видно, важко було стояти. Він присунув стілець, сів напроти Олексія і продовжував говорити повільно, з розстановкою, немов даючи тому час обдумати кожне слово:

— Завдання у нас — боротися з контрреволюцією, і нам дана для цього велика влада над людьми. Але то влада особлива. Якщо для себе вигоду шукатимеш, розмова з тобою буде коротка.

— Мені про це говорити не треба! — крізь зуби сказав Олексій.

— Ти перестань! — обірвав його Брокман. — Треба! Щодня треба нагадувати. І не тобі одному: всім нам. У такій справі, як наша, легко втратити розум, а втратиш розум — наробиш лиха, гіршого за контрреволюцію. Один був такий, теж не любив, щоб нагадували. Вивели і в розход. Підслідствених бив… Ти це врахуй. Ми не жандарми. На нас народ дивиться як на Радянську владу, і це завжди треба пам'ятати. — Він підвівся і пересів до столу. — Тепер так… Роботи буде багато. І вдень, і вночі, і без недільних днів: контрреволюція свят не справляє. Оскільки в тебе вже є досвід, підеш у відділ військових справ і боротьби з шпигунством. Начальником у тебе буде уповноважений Величко. Він зараз на операції, так що зустрінешся з ним завтра. Сьогодні відпочивай, влаштовуйся… Чоботи замов. Спитай у Фельцера, він тобі шевця порадить.

— Уже порадив.

У двері просунулася голова чергового.

— Прийшов Філіппов.

Олексій підвівся.

— Посидь, якщо хочеш, — сказав Брокман, — звикай до обстановки. Цей Філіппов — начальник авіаційного загону. Потрібна людина, але фрукт…

Він не договорив. Філіппов увійшов у кімнату…

З першого погляду було видно, що це льотчик; обвітрений, загорілий до мідної чорноти, в синьому з плямами комбінезоні. На згині ліктя висіли захисні окуляри і льотний шолом. По боках теліпалися на довгих ремінцях планшет і маузер у дерев'яній кобурі.

— Філіппов прибув, — доповів він.

— Здрастуй, сідай, — сказав Брокман. — Це Михальов, наш співробітник.

Філіппов недбало кивнув Олексієві і сів. Планшет і маузер поклав на зелене сукно стола. Він тримався впевнено і навіть трохи розв'язно, як людина, що знає собі ціну.

— Що в тебе там вийшло з Ісаковим? — спитав Брокман.

— Ага, вже наскаржився, — посміхнувся Філіппов. — Нічого такого особливого не вийшло.

— Ти чому відмовився сьогодні од польотів?

— Значить, була причина. Вчора політав і досить. Мені пальне з неба не капає.

— Для тебе наказ начальника військдільниці існує? Перший день в армії, дисципліни не знаєш?

— Ти на мене не кричи, товаришу Брокман, — спокійно сказав Філіппов. — Мені тепер Ісаков не указ…

— Це чому ж?

— А ось глянь… — Філіппов дістав з планшета якогось папірця і простягнув його Брокману. — Одержав наказ з Миколаєва. Наказують усім складом і з апаратами відбути в тил на нову базу…

Брокман читав наказ, і обличчя його помітно блідло. Він повільно склав папірець і після короткого роздуму кинув його в шухляду стола.

— Так ось, Філіппов… Нікуди ти звідси не полетиш. — У нього сіпнулася щока.

— Та невже? — промовив Філіппов з ледве помітною іронією.

— Нікуди! Я наказ скасовую!

— Не маєш права, товаришу голова.

— Не твоя турбота! Цей наказ — зрадницький.

— Тобі всюди зрадництво ввижається!

— Ввижається? Ти сам подумай: де ви зараз потрібніші — тут чи в тилу?

— Можливо, навіть, що й тут, — почав був Філіппов. — Не в тому річ…

— В тому! — перебив його Брокман. — Для нас авіація майже єдиний засіб артилерійської розвідки. Перед самим наступом перевести вас у тил — таке тільки ворог міг придумати.

— Та мені що! — досадливо зморщився Філіппов. — Ти сам кажеш: дисципліна. Наказують — треба виконувати.

— Повторюю: нікуди ти не полетиш! Зараз напишу розпорядження, що я під загрозою арешту заборонив тобі виконувати наказ номер двісті шістнадцять дріб вісімнадцять, оскільки вважаю цей наказ ворожою вилазкою. Досить з тебе?

Філіппов явно завагався.

Брокман підвівся, стиснув у кулаці бронзовий набалдашник прес-пап'є.

— Послухай, Філіппов, — промовив він неголосно, але так, що льотчик швидко звів на нього очі, — я тебе знаю як більшовика, інакше я б по-іншому розмовляв… Там у штабі якась сволота засіла, заявляю це тобі як партійному товаришеві. І попереджаю: виконання подібних наказів — усе одно, що зрада революції! Моя відповідальність більша за твою… Полетіти я тобі все одно не дам. А полетиш — знайду де хочеш. Так краще сам усвідом…

Олексій бачив, що Філіппов здається. Він уже не заперечував, а тільки дивився на Брокмана, хмурячи жовті, вицвілі на сонці брови.

Хоч Олексієві важко було зробити висновок, правий Брокман чи ні, але в усьому образі голови ЧК і його манері говорити була така впевнена, спокійна сила, яка переконувала без слів. Дивлячись на нього, Олексій подумав: «Оце чоловік! Бойовий!..»

Він не дочекався кінця розмови. Користуючись тим, що Брокман і Філіппов забули, здавалося, про його присутність, Олексій зібрав свої пожитки і вийшов з кімнати.

Чимось невловимо схожий був на Брокмана новий начальник Олексія — Величко. Це був уже немолодий чоловік, лисуватий, рябий, з розумними, уважними очима. На лівій руці в нього невистачало трьох пальців, — говорили, що він втратив їх у перестрілці ще в п'ятому році. Родом Величко був з Пітера, де починав працювати в ЧК разом з Урицьким.

Співробітники у відділі підібралися йому до пари: мовчазний, похмурий донбасівський шахтар Микола Курлін, сухотний вчитель з Полтави Йосип Табачников, широкогрудий, з пушистими вусами і трубним голосом одесит Іван Петрович Воронько — колишній матрос, що брав участь у повстанні на крейсері «Очаков». Усі вони були люди солідні і надійні.

Олексієві відвели місце в одній кімнаті з Вороньком. Тут стояли два столи, кілька табуретів і килимовий диванний матрац без валиків і подушок. У кутку, під стіною, височіло щось вкрите рядниною.

Першого ж дня Воронько спитав Олексія:

— Ти книги любиш?

— Які книги? — не зрозумів Олексій.

— Всякі.

— Ну, люблю.

— То краще розлюби, спокійніше буде.

Виявилося, що під рядниною в кутку книжковий штапель. Книги були пристрастю Воронька. Він збирав їх де тільки міг і нікому не дозволяв навіть доторкатися до своєї бібліотеки. Було дивно спостерігати, як цей великий, бувалий чоловік щоранку обережно знімав ряднину і перевіряв, чи всі книги на місці. Короткими незграбними пальцями він водив по глянсуватих спинках, здував пилюку, витягуючи трубочкою сухі жорсткі губи, іноді Воронько витягав якусь книгу, перегортав її сторінки, зітхав і клав на місце. Читати не було часу. Потім він вкривав рядниною своє багатство — дбайливо і з якимсь особливим секретом, щоб відразу було помітно, якщо хто-небудь торкнеться не спитавши. В усьому, що не стосувалося книг, Воронько був людиною широкої натури, компанійський, готовий поділитися останнім. Свою пристрасть до книг він пояснював скупо, немов соромливо ховав від стороннього погляду щось найбільш задушевне і потаємне.

— Розум у людині поважаю… Допусти наших до книжок — умить розтягнуть на цигарки. Не можу такого переносити.

Якось вранці до кімнати ввійшов Величко.

— В першому госпіталі поранені зчинили бучу, — сказав він. — Лікарів арештували. Сходіть, розберіться…

Воронько і Олексій прийшли в госпіталь у самий розпал мітингу.

Ходячі поранені в шинелях поверх нижньої білизни товпилися на подвір'ї навколо санітарної двоколки. На ній стояв чорнявий червоноармієць, спираючись на милицю і тримаючи на вису товсто забинтовану, скуту лубком ногу. Рубав повітря розчепіреною п'ятірнею і надривним голосом виголошував промову:

— У пораненої людини шматок віднімати — та це що ж таке, товариші! Ви мені скажіть таке питання: кому потрібно, щоб поранений червоноармієць голодним, сидів? Відповідаю: білогвардійській гідрі це потрібно! Що, неправда?

— Правильно-о! — неслося йому у відповідь.

— Білогвардійська гідра не хоче, щоб ми підправляли своє поранене здоров'я і знову били її на пні до повної перемоги світової революції!..

— Здорово чеше, чортяка! — сказав Воронько півголосом. — Навчилися слова говорити! За мною, Михальов…

Він вліз у натовп і, обережно розсуваючи поранених, пробрався до двоколки. Олексій ішов за ним. Їх пізнали.

— Чекісти прийшли!

— Ага, давайте їх сюди!

— Де ви там ходите, коли у нас тут своя контрреволюція повилазила!..

— Ей, хлопче, — крикнув Воронько чорнявому червоноармійцеві, — злізай! Поговорив і досить. Розповідайте, що у вас.

Говорили всі разом. З великими труднощами вдалося з'ясувати таке.

У госпіталь завезли м'ясо.

Двом пораненим, які чергували на кухні, здалося, що кухар хоче привласнити собі частину. Вони зажадали, щоб м'ясо було зважене при них.

Коли обід зварився, вони знову зажадали зважити м'ясо, і виявилося, що невистачає більше двадцяти фунтів…

Чутка про це вмить рознеслася по палатах. Поранені захвилювалися. Всі хто міг ходити, оточили кухню. Як не викручувався кухар, як не божився, що м'ясо просто уварилося, ніхто навіть і слухати не схотів його. Уварка в двадцять фунтів здавалася неправдоподібною. Де ж це видано: цілих двадцять фунтів! Та ними сорок чоловік можна нагодувати!

Справа здавалася ясною, як день — крадіжка, контрреволюція!

Госпіталь закипів. Кілька розсудливих голосів потонули в загальному обуренні. Кухаря, а заодно і всіх його помічників, скрутили і замкнули в підвалі. Комусь спало на думку, що кухар не міг діяти без відома начальства. Не довго думаючи, щоб не промахнутися, схопили завгоспа і начальника госпіталю. Разом з ними кинули в підвал двох лікарів, які намагалися заступитися за арештованих.

У повітрі запахло самосудом.

На щастя, хтось із медперсоналу догадався послати по чекістів…

Олексія і Воронька здавили з усіх боків. Кожний хотів висловитися, викласти свої докази винності кухаря та його спільників.

Рудий парубок у козачому кашкеті з малиновим околишем, смикаючи Олексія за рукав, бубонів йому в саме вухо:

— … Останній шматок намагаються вкрасти! Та, може, мені від того шматка сили прибавиться, може я вже забув, яке воно, м'ясце те, на смак!..

Воронько підняв руку:

— Тихо, товариші! Все буде и порядку! Зараз заберемо арештованих у ЧК, там розберемося, хто правий, хто винний.

Чорнявий червоноармієць вигукнув:

— Не віддамо! Самі їх судити будемо!

— Не випустимо гадів з лазарету! — підтримали його.

— Знаємо, вони вам м'ясце, а ви їх під чотири вітри! — вигукнув рудий козак, який щойно розмовляв з Олексієм.

— Що-о? — Воронько обернувся до нього. — Що ти сказав? — мацаючи задню кишеню штанів, де лежав револьвер, він зробив крок до пораненого. — Вони нам м'ясце?.. Значить, нас купити можна, так чи що?

Відсахнувшись назад, парубок притиснувся спиною до товаришів.

Стало тихо. І ця раптова тиша була пройнята таким недобрим, настороженим чеканням, що Олексій відчув: Воронько робить помилку. Сутичка з пораненим у цій напруженій обстановці могла викликати новий вибух обурення.

Він застережливо сказав:

— Товаришу Воронько!..

Але Воронько, очевидно, і сам уже все зрозумів. Знизавши плечима, він одвернувся від рудого і рішуче поправив на боці офіцерську польову сумку.

— Добре, хай по-вашому! Створимо комісію — на місці розберемося!

— Це інша річ! — схвально зашуміли навколо.

— З самого початку так би!..

— Письменні є? — спитав Воронько. — Хай вийдуть.

Він був уже спокійний, посміхався, і тільки вуса його збуджено їжилися.

Наперед протиснулися кілька чоловік. Воронько відібрав чотирьох, приєднав до них чорнявого червоноармійця, який виголошував промову, потім знайшов очима свого рудого кривдника.

— Ей, гнідий, іди теж в комісію засідати!

— А на біса мені та комісія! — відмахнувся рудий, тримаючись про всяк випадок якомога далі.

— Іди сам розбирайся, якщо іншим не віриш, — наполягав Воронько.

— Мені це ні до чого. І так все відомо.

— Може ще щось узнаєш… про чекістів.

— Ви йому пожерти пообіцяйте, сам побіжить, — порадив хтось. — Він черевом до всього доходить.

Поранені засміялися. Від недавньої напруженості не залишилося й сліду. Рудого почали підштовхувати до Воронька.

— Та я ж малописьменний… — відмовлявся той.

— Зрозумієш як-небудь… Забурчить у пузі — значить, непорядок!..

Його, кінець кінцем, умовили.

Трубним своїм басом Воронько немов обрубав гамір:

— Тихо! Знаєте цих людей? — спитав він, показуючи на комісію. — Довіряєте їм?

— Знаємо!

— Люди відомі!..

— В такому разі кінчайте базар: комісія працюватиме, решта не суньте носа! Ведіть на кухню!

І натовп, очолюваний комісією, посунув до одноповерхового кухонного флігелька, що стояв окремо. Біля його дверей двоє поранених з гвинтівками охороняли нерозданий обід.

Комісія ввійшла в кухню, поранені з'юрмилися в дверях, обліпили розчинені навстіж вікна.

На довгому кухонному столі сірою вологою глибою лежало зварене і вже охололе м'ясо.

— Сідайте, громадяни, — сказав Воронько членам комісії, — будемо працювати.

Олексієві здавалося, що матроса починає тішити вся ця історія. Воронько сів на табурет посеред кухні, поклав на коліна польову сумку і взявся в боки, хитро оглядаючи присутніх з-під насуплених брів. Олексій став біля дверей, допомагаючи вартовим стримувати цікавих. Комісія сіла на лаві вздовж стіни.

Почався розгляд справи.

Насамперед допитали тих двох поранених, які «спіймали» кухаря на гарячому. Це були молоденький чубатий червоноармієць з забинтованим оком і здоровенний кульгаючий матрос у смугастому тільнику і жовтих поношених кальсонах. Молоденький жваво розповідав, що підозру в нього викликала солідна комплекція кухаря: з чого б він був такий гладкий, коли у всього трудового народу черева підводить! Не інакше — обжирається за рахунок поранених! З цього все і почалося…

— Кухар з самого початку повівся зухвало, — розповідав свідок, — відмовився м'ясо важити: мовляв, з обідом не встигне. Але ми взяли його за зябра — зважив… А як з'ясувалося, що невистачає, каже — уварка. Це аж двадцять фунтів! Тут і малій дитині ясно, що і як… Ти не дивись, що в мене одне око забинтоване. Я й без ока контрреволюцію розберу!

Поранені співчутливо засміялися.

— Скільки було м'яса спочатку? — спитав Воронько хмурячись.

— Свіжого? Трохи більше ніж сімдесят чотири фунти, — упевнено відповів червоноармієць. — А як зварилось, точно п'ятдесят. Двадцять чотири фунти — як не було.

Воронько почухав голову, зсунув набік кашкет і звернувся до комісії.

— Тепер треба другу сторону послухати… Нехай кухаря приведуть. Тільки дивіться, без дурниць! Якщо хто займе його хоч пальцем, з тим я окремо поговорю! Михальов, сходи по нього, постеж за порядком!

Привели кухаря. Неповороткий, хворобливо товстий, він дріботів ногами і, як слимак, втягував голову в плечі при кожному окрику.

Його поставили перед Вороньком.

— Розповідай, кок, крав м'ясо чи не крав? — наказав той.

Кухар заплакав. Тремтячи обвислими щоками, він почав присягатися, що за тридцять років роботи не взяв казенного ні на копійку, що м'ясо уварилося, що в нього дружина стара, а дочка на останніх днях від червоного командира…

— Не дайте безвинно постраждати, голубчики! — задихаючись, говорив він. — Чесно працював, бачить бог!..

— Знаємо вашу чесність! — крикнув рудий.

Але його ніхто не підтримав. Поранені вже заспокоїлись, вигляд жалюгідного, плачучого старого чоловіка вплинув на всіх гнітюче.

— Відповідай, кок, — сказав Воронько, смикаючи себе за вуса, — скільки буває уварки?

— По-різному, голубчики, — схлипнув кухар. — Яке м'ясо… Іншим разом і третина від усього може піти.

Навколо загомоніли.

— Тихше, громадяни! — підвищив голос Воронько. — Треба перевірити, бреше він чи ні. Свіже м'ясо є ще, кок?

— В підвалі, на вечерю лишилось.

— Давайте його сюди!

Коли м'ясо витягли нагору, Воронько сказав кухареві:

— Ріж рівно три фунти. Але, гляди, щоб було точно.

Всі уважно стежили, як кухар важив відрубаний од тушки соковитий шматок філе.

— Став чавунок на вогонь! — розпорядився Воронько. — Зараз, товариші, зваримо цей шматок і подивимось, скільки залишиться, і тоді побачимо, винен старий чи ні.

Хтось незадоволено сказав:

— До-овга історія!..

— Людину розстріляти, звичайно, швидше, — нахмурився Воронько. — Нічого, почекаєш.

— Правильно! — загомоніли поранені. — Це він до діла придумав!..

… М'ясо варилося більше години. І весь цей час члени комісії і поранені, не відриваючись, стежили за киплячим чавунцем. По кухні розпливалася пара. Запахло жирним м'ясним бульйоном.

— Ох, і їсти охота! Без обіду ж сидимо! — почулися голоси.

— Якби не затівали бучу, давно б уже пообідали!..

Коли м'ясо зварилося, його зважили. В ньому невистачало одного фунта і трьох золотників!..

Арифметикою займалися всі. Олівці, що були у Воронька і Олексія, розломили на шість огризків, кожному членові комісії Воронько видав по аркушику паперу.

Коли всі підрахували, виявилось, що на загальну кількість м'яса, призначеного на обід, уварка в двадцять чотири фунти була ще й невелика, могло уваритися більше.

— Ну? — спитав Воронько. — Що ви скажете, товариші громадяни?

Члени комісії перезиралися, чухали потилиці.

— Кого ж тепер будемо судити? — говорив Воронько. — Чи, може, все-таки розстріляємо старика? Що нам?

— Ти не жартуй! — зніяковіло пробурмотів чорнявий червоноармієць, розглядаючи покреслений незграбними розрахунками папірець. — Всяке могло бути…

— Воно й видно, що всяке! — знущався Воронько. — Коли черепок не працює, всього дочекаєшся! Перебили б людей, а потім шукай винних! А де він, головний свідок? Іди, йди-но сюди!.. Розкажи ще раз, як ти контрреволюцію розглядів?..

— Браточки! — злякано забурмотів той. — Помилочка вийшла!..

Воронько згріб його за сорочку.

— Я б за такі помилки стріляв на місці! — люто роздуваючи вуса, пробасив він.

— Звідки ж я знав! — виправдовувався червоноармієць. — Та я зроду-звіку стільки м'яса не варив! Хто ж його, чортяку, знав, що воно таке уваристе!..

— А що, — звернувся Воронько до поранених, — може навчимо його куховарити, щоб удруге не помилявся? Запхнемо його в чавунець і подивимось, скільки від нього лишиться?..

Вибухнув регіт.

— От сказав!

— Оце так чекіст!

— Відпусти його: він кістлявий — навару не буде!..

Сміялись всі — і члени комісії, і поранені, що обліпили вікна, і чекісти — сміялися весело, від душі, охоплені одним почуттям радісного полегшення. Кухаря плескали по круглих плечах, і він теж посміхався, витираючи фартухом дрябле обличчя, до якого повернувся його природний багровий відтінок.

Згадали про інших арештованих. Натовп посунув до підвалу. Лікарів урочисто витягли на світло і, розгублених, нічого не розуміючих, обступивши з усіх боків, повели через подвір'я в будинок госпіталю…

— Ходімо, Михальов, — сказав Воронько, глянувши на кишеньковий годинник. — Стільки часу згаяли!..

Біля воріт їх наздогнав рудий козак.

— Ей, заждіть!

— Чого тобі?

Рудий підійшов і, винувато заглядаючи в очі, попросив:

— Ти прости, брат, збрехав тоді, не подумавши…

— Йди вже, голово! — сказав Воронько благодушно. — За дурість тільки й прощаю… Я ж відразу зрозумів, що повар не винен, — говорив він, коли вийшли за ворота. — Сам колись у підручних був у корабельного кока, знаю це діло…

Олексій посміхався. На душі в нього було свято, а від чого, він і сам не. міг пояснити. Нікого вони не викрили, нікого не арештували, не розкрили ніякої змови… І все-таки те, що вони зробили, було справжнім чекістським ділом, і людина, яка йшла поруч з ним, була справжньою людиною…

Удень одинадцятого липня Брокман поїхав на автомобілі до Миколаєва в губчека. Наступного ранку він повернувся, викликав до себе всіх співробітників відділу військових справ та боротьби з шпигунством і наказав доповісти обстановку. Доповідав Величко.

За добу відсутності Брокмана сталася надзвичайна подія, в якій знову був замішаний начальник авіаційного загону Філіппов.

Льотчики одержали наказ розвідати і засікти вогневі точки противника, оскільки стало відомо, що до білих підійшло підкріплення. Виконати наказ з ряду причин можна було тільки під час артилерійської перестрілки.

Весь день літаки авіазагону стояли напоготові. Наша артилерія наполегливо довбала лівий берег, намагаючись викликати вогонь у відповідь, однак противник не відповів жодним пострілом. Уже почало смеркати, і Філіппов вирішив, що сьогодні обійдеться без польотів. Льотчиків він відпустив по квартирах, а сам з якимись дружками напився до нестями. Саме в цей час білі відкрили такий вогонь, якого не було ні разу, відколи врангелівський фронт наблизився до Херсона. Вони вели точний прицільний вогонь по нових позиціях нашої артилерії, яка тільки за день до того була передислокована.

В результаті їм вдалося накрити нашу плавучу батарею, що стояла на річці Кошовій, і вона затонула з усіма своїми стотридцятиміліметровими гарматами.

Коли Філіппов, проспавшись, дізнався, що сталося, він, ні з ким не погоджуючи своїх дій, підняв весь загін у повітря і довго запекло бомбардував скупчення човнів, приготовлених врангелівцями для переправи.

— Філіппов арештований? — спитав Брокман.

— Ні.

Брокман сказав Курліну:

— Їдь, достав його сюди на авто негайно.

Коли Курлін вийшов, Величко продовжував доповідати.

— Минулої ночі на березі знову була помічена світлова сигналізація. Вперше її побачили з тиждень тому в районі Забалки. Відтоді сигналізація кілька разів повторювалась. Засади і облави досі нічого не дали.

— Де вчора сигналили? — спитав Брокман, підходячи до карти Херсона, яка висіла на стіні.

Величко показав. Брокман обвів це місце колом і поставив усередині цифру «5». Чотири таких самих кола з номерами вже стояли вздовж дніпровського берега.

— О якій годині?

— Як і раніше, між дванадцятою і першою годиною.

— А що передають, вияснили?

— Дані про розташування нашої артилерії, — сухо покашлюючи, відповів худорлявий, окатий Табачников. — Білі завжди чудово поінформовані про всі зміни в наших позиціях… Об'єктивно перевага в артилерії на нашому боці, а користі ми маємо від неї набагато менше, ніж вороги, через особливість позицій… Їх батареї сховані в плавнях, а наші стоять майже на міських вулицях. Ми стріляємо, по суті, наугад, а вони засилають сюди одного шпигуна — і місто перед ними мов на долоні…

— Одного шпигуна? — перепитав Брокман.

— Цілком очевидно… Від нього вони і одержують орієнтири для стрільби.

— Але чи все робить один шпигун? Боюсь, що їх тут ціла зграя. Ось що я хотів сказати вам… — Брокман підійшов до стола і дістав з шухляди списаний на машинці аркуш паперу. — Кілька днів тому Філіппов одержав наказ з Миколаєва з усім загоном вилетіти в тил на нову базу. Я цей наказ скасував, як такий, що не відповідає генеральному плану воєнних дій, скасував самовільно і думав: буде галасу. Минає день, другий, тиждень, а галасу нема. І взагалі в документах з Миколаєва про той наказ ні слова. Незрозуміло… В Миколаїв я поїхав спеціально, щоб з'ясувати, в чому справа. І з'ясував… — Брокман переклав з місця на місце прес-пап'є, з силою засунув напіввідчинену шухляду стола. — Ніякого наказу Філіппову не булої Так, так, зовсім не було! Наказ фіктивний, підпис підроблено і тільки печатка справжня. Ось він.

Папірець пішов по руках. «Наказ» був оформлений на совість: вихідний номер, підпис начальника штабу і навіть якась неясна, але переконлива на вигляд помітка червоним олівцем у верхньому кутку навскоси.

— Повертаючись назад, я всю дорогу думав: для чого вони це затіяли? Припустімо, що Філіппов не показав би мені той наказ і полетів у Миколаїв… А там, до речі, сказано прибути четвертого липня о шостій годині нуль-нуль хвилин, тобто на світанку… Через годину, найбільше через дві підробку викрили б, і загін повернувся б у Херсон. Усе це вони, звичайно, розуміли. Значить, їм треба було вивести загін з Херсона на три-чотири години. Навіщо?.. Потім згадав: якраз четвертого на світанку білі робили спробу перейти Дніпро, пам'ятаєте?

— Правильно, четвертого.

— Ось і відповідь: хотіли позбутися нашої авіації на час переправи. Це перша причина. Але можлива і друга: я думаю, що самому Філіппову з його льотчиками на новому місці готувалась тепла зустріч. Могли б не повернутися назад.

— А Філіппова ви не запідозрюєте? — спитав Табачников.

Брокман відповів не зразу.

— Я особисто думаю, що Філіппов не зрадник. Міркуйте самі. По-перше, він міг не показувати мені наказу або, показавши, все-таки полетіти. По-друге, в бою він орел — нічого не скажеш. А по-третє, зрадник сів би на свою машину, махнув хвостом, і лови його в хмарах!.. З другого боку, звичайно, є підстави для недовір'я: багато став пити. Зазнався, Почуває, що замінити ніким. Ну, гаразд, усе це ми перевіримо. Який висновок можна зробити зараз? У Херсоні діє шпигунська група, в якої є агентура в штабі тилу. Губчека в Миколаєві вже зайнявся нею. Тепер тут… Часу в нас мало. Незабаром почнеться наступ, так що треба поспішати. Ось вам слід: сигнальник. Ганьба! Під самісіньким носом шпигун подає відомості про нас противникові! Знайти його, за всяку ціну! Ясно тобі, Величко? Кому доручиш виконання?

Величко, очевидно, вже думав про це.

— Вороньку і Михальову, — відповів він. — Решта зараз усі зайняті: Табачников з саботажем в упродкомі не розв'язався, а Курлін завтра чи післязавтра братиме зграю анархіста Тіунова. Їх знімати не можна.

— Добре, — сказав Брокман, повернувшись до Воронька і Олексія, які сиділи поруч. — Не підведете? Це, мабуть, зараз найважливіше для нас.

— Зробимо, — пробасив Воронько.

Олексій нахилив голову.

Брокман заговорив про анархіста Тіунова, і поки Величко роз'яснював йому якісь подробиці, Олексій дуже уважно дивився на карту Херсона і думав про доручену справу.

Голова мав рацію: насамперед слід було спіймати сигнальника. Зв'язок з білими, передача їм воєнних відомостей були завершальною ланкою шпигунської роботи. Покласти край цьому зв'язку значило позбавити смислу всі плани шпигунів. Але як це зробити? По колах на карті було видно, що шпигун ніколи не з'являвся двічі на одному й тому самому місці. Де його ловити? Яку точку на довгій лінії дніпровського прихерсонського берега він обере сьогодні?..

Повернувся Курлін.

— Привіз, — коротко сказав він і поклав на стіл голови льотний планшет і парабелум Філіппова.

Льотчик ввійшов, супроводжуваний двома оперативниками. Оглянувши чекістів, які сиділи в кімнаті, він промовив, насмішкувате розтягуючи губи:

— Бажаємо здоров'я!

Ніхто не відповів на його привітання. Брокман сказав:

— На цьому і закінчимо, товариші, можна розійтися.

Усі, крім Величка, Олексія і Воронька, вийшли.

Брокман вказав Філіппову на табурет.

— Сядь.

Той сів, поклавши ногу на ногу і акуратно натягнувши на коліно свій шкіряний шолом. Видно було, що наступна розмова анітрохи не бентежить його.

— Кілька запитань до тебе, Філіппов, — сказав Брокман. — Ти пам'ятаєш, якого числа одержав наказ про виліт у Миколаїв?

— Той, що ти скасував? Пам'ятаю. Третього… Ні, ні, другого липня ввечері.

— Де ти одержав цей наказ?

— Як це де? В штабі, звичайно.

— В штабі? Пригадай краще: ти сам його одержував чи тобі доставили?

— Стривай, стривай!.. Справді, принесли на квартиру…

— Хто? Ординарець, кур'єр?

— Побий мене грім, не пам'ятаю. Та навіщо тобі?

— Запитання задаватимеш потім. Зараз я питаю!..

Голос голови ЧК прозвучав різко, наче брязкіт металу. Насмішкуватий, підкреслено безтурботний вираз розтанув на обличчі Філіппова.

Він чекав, що Брокман розпікатиме його за вчорашню п'янку, через яку не відбулися польоти. Такі розноси нерідко влаштовували йому і в штабі херсонської групи, і в особливому відділі шостої армії, йому не звикати було до домашніх арештів, до того, що в нього відбирали зброю, лаяли непристойними словами і навіть погрожували розстрілом. Досвідчений пілот, сильна і по-справжньому безстрашна людина, Філіппов був незамінний як командир авіаційного загону і знав це. З ним панькались, його вихваляли, про подвиги його льотчиків розповідали легенди. І Філіппов зазнався. З начальством він поводився зухвало. В штабі фронту набралася вже чимала пачка рапортів про його поведінку, про самовільні дії, а то й просто невиконання наказів. Але це Філіппова не турбувало. Скандали, звичайно, закінчувались так: виникала невідкладна потреба в авіаційній розвідці, льотчика викликали в штаб, найсуворіше попереджали, що прощають востаннє і повертали зброю. На цьому інцидент вважався вичерпаним. до наступного випадку.

Цього разу було інакше. Брокман не розпікав його: він допитував. І по голосу голови ЧК льотчик зрозумів, що справа серйозна.

— Постарайся пригадати, за яких обставин ти одержав наказ?

Філіппов потер чоло.

— Зараз пригадаю… Другого ввечері я був у Маркасівському… Точно! Згадав. Був я того вечора в однієї своєї… ну, як тобі сказати… знайомої… Туди мені й принесли пакет.

— Просто до цієї знайомої?

— Ну й що? Не вперше. В штабі завжди знають, де мене шукати.

— Он як! Значить, ти з нею давно знайомий?

— Давно не давно, а тижнів два є.

— Як її звати?

— Дунаєва Надія.

— Де живе?

— Та для чого тобі, скажи на милість? — розвів руками Філіппов. — Чи відбити хочеш? Не вийде!

— Я питаю: де вона живе? — повторив Брокман. — Мені з тобою жартувати ніколи!

— Тьху, ти! Ну, в Маркасівському провулку, будинок п'ять.

Олексій і Воронько записали. Філіппов сидів до них спиною і нічого не помітив.

— Поясни мені таку річ, — сказав Брокман. — Зв'язкові з штабу знають тебе добре. Вони навіть таємні пакети носять на квартиру до твоєї знайомої. Як же сталося, що ти їх в обличчя не запам'ятав?

— Що ти від мене хочеш, товаришу голова? — запально сказав льотчик. — Що ти мене ловиш, не розумію! Та я зв'язкових знаю всіх до одного!.. Кажу тобі: не пам'ятаю, хто того вечора приходив, тому що був не в собі…

— П'яний, чи що?

— Ну, п'яний!

— Ага, он воно що! А можливо, твоя знайома… ця… запам'ятала?

— Звідки я знаю! Спитайте в неї… Тільки не думаю. — Філіппов роблено посміхнувся, — Адже я тоді не один пив, сам розумієш…

— Ро-озумію! — промовив Брокман. — Тепер розумію.

Він дістав свою глиняну люльку, набив її і закурив.

Усі мовчали. Філіппов дрібно стукав носком чобота по паркету. Він заговорив перший:

— Може, ти все-таки поясниш, що трапилось?

— Прийде час, поясню. Спочатку розкажи мені, шановний командире авіазагону, як ти вчора допоміг білякам потопити нашу артилерію?

Обличчя і шия льотчика повільно налилися кров'ю. Він криво посміхнувся. Починалося те, чого він чекав з самого початку: прочуханка за вчорашню п'янку. І хоч Філіппов почував себе винним, це все-таки було краще, ніж незрозумілий допит.

— Ти хоч слова вибирай, — сказав він. — Досі білякам моя допомога боком виходила…

— І ще розкажи, — говорив Брокман, мовби не чуючи його, — як ти, льотчик і командир Червоної Армії, дудлив самогонку, коли твоє місце було в бою? Це як називається, боягузтво чи обережність?

— Боягузтвом мені дорікаєш?..

— Я не дорікаю. Хай тобі знайома дорікає. Я цікавмось: якщо не боягузтво, значить просто зрада? Чи як? Наказу ти не виконав, артилерію білих не засік, подавити їх вогонь не намагався, бомби поскидав на порожні човни! Як це називається?

Філіппов хотів щось сказати, але Брокман не дав:

— Ти поглянь на себе, Філіппов, збоку, який ти є! Більшовик пітерський!.. А зараз на кого ти схожий? Зазнався? Революцію в самогонці топиш? Та чи знаєш ти, що під той самогон вороги з тебе дурня зробили?..

— Ну, ну, Брокман, ти легше!..

— Не віриш? Думаєш, для красного слівця сказав? Згадай, скільки разів ти через п'янку не виконував накази?

— Що пив — моя провина, сказав Філіппов. — Тільки дурнем я ні для кого не був…

— Я з тебе провини не знімаю, — карбуючи кожне слово, сказав Брокман, — за неї ти ще даси відповідь. А що тобою вороги крутять як хочуть — це вже факт. Ти знаєш, що наказ, який я скасував, був зрадницький?

— Чув уже!

— Не те ти чув! У штабі і не думали перекидати твій загін у тил!

— Як так?

— А ось так!

І Брокман в кількох словах розповів про свою поїздку в Миколаїв і про те, що він там з'ясував.

Філіппов слухав, поклавши на коліна важкі руки. Він був вражений.

— Забув, у який час живемо? — говорив Брокман. — Скрізь вороги, за кожним кроком стежать, тільки й чекають, що хто-небудь спіткнеться. Їм наша авіація, як кістка в горлянці: руками її не дістанеш, кулею не зіб'єш… Та ось — знайшли засіб: самогонка!.. Коли вони затівали цю штуку з наказом, розрахунок у них був правильний. По-перше, Філіппов п'яниця. З п'яних очей не розбере, звідки вітер віє. По-друге, зазнався, начальство має за ніщо. Знахідка, а не людина! Життя ведеш розбещене, шляєшся по бабах. Іншого на твоєму місці, можливо, вони і вбити спробували б, а тебе — ні. Навіщо тебе вбивати? Адже тоді іншого призначать, стійкішого. А ти їм якраз підходиш. Ніби і є у червоних авіація, і немає її: в потрібну мить командир п'яний як ніч. І підсунути йому можна що завгодно…

— Досить! — глухо промовив Філіппов. Його засмагле обличчя стало землистим. — Досить, Брокман!..

— Ні, не досить, шановний! Доведеться тобі все вислухати! Довго з тобою панькались: орел, бачиш! Птах, а не людина, йому більше дозволено… Птах, та не той. Півень, а не орел! Ну, що мені з тобою робити? Під революційний трибунал віддати, чи що?..

Філіппов тільки пересмикнув плечима.

— Чого ж мовчиш? Нічим крити?

— Що тобі сказати, голово… — крізь зуби промовив льотчик. — Хочеш — віддавай до трибуналу. Заслужив… На цей раз заслужив, сам знаю… Але тільки я нічогісінько… Правда! Що ти так дивишся на мене? — раптом вигукнув він. — Не віриш?

— Не кричи, — тихо сказав Брокман, — від крику переконливіше не буде. З ким ти пиячив востаннє?

Філіппов назвав кілька прізвищ. Це були в основному відомі чекістам штабні працівники.

— А випадкових товаришів по чарці не було?

— Ні.

— Брешеш!

— Правда, не було…

— Так… Ще запитання, — сказав Брокман. — Ти розписувався в одержанні наказу?

Філіппов кілька секунд напружено дивився в одну точку. Ворушив губами, потім безнадійно похитав головою.

— Ні, не пам'ятаю…

— А Дунаєва не могла підсунути тобі, п'яному, той наказ?

— Куди їй! — відмахнувся Філіппов. — Вона жінка добра і дурна.

— А може, все-таки?..

— Ні, ні, не думаю.

— Хто тебе з нею познайомив?

І цього Філіппов пригадати не міг. Влаштували якось випивку по-домашньому, запросили знайомих жінок, прийшла і Дунаєва… З ким? Не до того було…

— Ну, досить, — мружачи від диму одне око, Брокман, немов прицілюючись, деякий час дивився на льотчика… — Вийди в коридор, посидь, викличемо, коли будеш потрібний…

Думки розійшлись. Воронько гримів:

— Судити сучого сина! Зовсім розперезався, думає, управи на нього нема!..

Величко вважав, що Філіппов — людина хоч і розбещена, але чесна, і що його слід не судити, а пробрати по партійній лінії.

Олексій погоджувався з Величком. Карати військову людину за дисциплінарні проступки — справа командування, а не ЧК.

— Я про інше думаю, — замислено промовив Брокман. — «Наказ» Філіппов одержав другого ввечері. Розписувався за нього чи ні — не пам'ятає; напевне, ні, а людини, яка приносила пакет, він найімовірніше взагалі не бачив. Пакет, очевидно, прийняла хазяйка. Треба б її допитати, може, хоч прикмети опише..

— Допитати недовго, — зауважив Воронько.

Величко, замислившись, дивився у вікно на зелену гілку акації, яка, хитаючись, звисала майже на підвіконня. Олексій, насупившись, почуваючи себе ніяково під допитливим вивчаючим поглядом голови, сказав:

— Я б цю жінку поки що не чіпав.

— Чому?

— За нею треба непомітно постежити. Того вечора вона була одна з Філіпповим… І я думаю: чи не навмисне вона його споювала? Ось і у вас, товаришу Брокман, був сумнів, що це вона підсунула пакет…

— Поки стежитимемо, багато часу мине, — заперечив Воронько. — А коли б знати прикмети, так я б того типа за день, за два зловив.

— Що — прикмети! — сказав Олексій, підбадьорений мовчазною увагою Брокмана і Величка. — Прикмети можна змінити, а коли Дунаєва шпигунка, вона все одно правди не скаже.

— Михальов має рацію, — заговорив Брокман. — У цій справі зачіпок мало: сигналізація на березі та історія з Філіпповим, і ставитися до них треба обережно. Якщо Дунаєва ні при чому, ціна її показань невелика: що вона запам'ятала з п'яних очей! Коли ж вона не така проста, як здається Філіппову, тоді її допит насторожить усю зграю, і з нею порвуть зв'язок. Я дотримуюсь такої думки: Філіппова ми зараз відпустимо.

Його арешт також може викликати підозру. Я подзвоню в штаб, скажу, що політичної підкладки в його діях нема, і хай вони роблять з ним, що хочуть. А ти, Величко, попередь його, щоб не базікав про нашу розмову. Коли питатимуть, хай говорить, що пісочили за п'янку, таке вже бувало не раз… А втім, я сам поговорю з ним. Тепер відносно Дунаєвої. — Він подивився на Олексія. — Раз надумав, сам і займись. Тільки пам'ятай: їй і приснитися нічого не повинно.

— Зрозуміло.

— Але все це справа другорядна. Ви мені сигнальника зловіть!

План спіймання сигнальника був простий і, по суті справи, єдино можливий. Для кращого невистачало людей. Вороньку і так насилу вдалося зібрати тільки сім чоловік: Микиту Боденка, Федю Фоміна і п'ятьох хлопців з ЧОПу[5], бойових, але малодосвідчених.

Чопівців ще вдень посадили в засаду поблизу тих місць, де раніше були помічені сигнали. Решта повинні були з настанням темряви патрулювати вздовж берега. Розділилися попарно: Воронько з Боденком, Фомін з Олексієм.

Кола на карті голови, що відмічали місця сигналізації, тягнулися вздовж берега нерівним переривчастим рядком. Найгустіше вони стояли поблизу вадонівських верфей. Пусто було в околичному районі берега — на Військовому Форштадті — всього два кола. Тут, в найбільшому проміжку між колами, намітили першу ділянку патрулювання. Її доручили Олексієві і Фоміну.

Три ночі підряд чекісти вперто ходили по темному.

Воронько і Боденко взяли на себе велику ділянку: вадонівські верфі, Воронцовський спуск до порту і самий порт, а також базарний пустир на березі річки Кошової, яка широким рукавом підходить до Дніпра. Ці місця шпигун ще ні разу не використав, як і багато інших. Тимчасом тут, особливо на базарі, височіли руїни, які, на думку Воронька, були найзручніші для сигналізації…

Три ночі підряд чекісти вперто ходили по темному, зритому снарядами берегу, а вранці поверталися в ЧК, уникаючи зустрічі з Брокманом. За цей час на карті голови з'явилося ще два кола з цифрами 6 і 7.

— Може змінити місце? — запропонував Олексій.

— І не думай! — урезонював його Воронько. — Підождемо ще. Рано чи пізно, а він напореться!..

Четверта ніч випала беззоряна і тиха. Олексій з Федею Фоміним три години блукали вздовж Дніпра. Місце було пустинне, військами не охоронялось. Артилерія постріляла перед вечором і затихла. Повискували випадкові кулі, що залітали з-за ріки.

Прибережне, селище було дуже зруйноване артилерією, і жителі давно покинули його, перебравшись у більш спокійні райони, ближче до міського центра. Вітерець, насторожуючи, шелестів чимось на широких, завалених уламками пустирях. Пахло горілим. За пустирями скупчилися міські будинки, темні, немов заткані щільною, непроникною тканиною. Найменший вогник на їх фоні було видно здалека.

Чекісти йшли повільно, часто зупинялися і подовгу стояли нерухомо, стримуючи подих, немов бажаючи розчинитися в ночі, в її чорноті і тиші. Наприкінці третьої години обидва вже не вірили в те, що шпигун виявить себе сьогодні: його улюблений час, за розрахунками Олексія, давно минув. І все-таки, коли під ногами Феді Фоміна заскрипіла галька, Олексій так нагадав йому про серйозність моменту, що той потім довго тер бік… Як виявилось, це була не зайва обережність…

На одному з пустирів стояв низький, критий соломою дерев'яний амбар, що незрозуміло як зберігся серед суцільних руїн. Він стояв на горбку, обернений до Дніпра пустим трикутним провалом горища. Тут, на горищі, прикритий з боків солом'яною покрівлею, і влаштувався шпигун…

Першим виявив його присутність Федя Фомін, який ішов трохи попереду Олексія. Він ахнув від несподіванки, і Олексій, ще не зрозумівши, в чому справа, сердито зашипів:

— Тихше, ти, ходити не вмієш!..

І раптом звідкись збоку його неначе вдарив по очах короткий світловий спалах.

Олексій схопив Фоміна за плече і пригнув до землі…

Минуло кілька секунд і знову спалахнуло раз, удруге, втретє… Потім, після невеликої паузи, спалахи — то коротші, то довші — замиготіли безперервно. Тепер можна було розглядіти, що їх джерело — зовсім близько: до нього не було й півтораста метрів, і що це ліхтар, звичайний залізничний ліхтар з чотирикутним склом і огарком свічки, який коптив усередині. Ліхтар, очевидно, прикривали шапкою. Темрява плавно змикалася і розмикалася, пропускаючи акуратно відміряні порції неяскравого світла…

Олексій разом з Фоміним кинулись до амбара навпростець через пустир, не розбираючи дороги. Бігли великими стрибками, намагаючись не робити шуму, але це було неможливо. Під ноги раз у раз потрапляли уламки якихось дощок, чоботи в'язли в купах піску і щебеню…

Коли до амбара лишалося не більше п'ятдесяти кроків, пронизливий свист розрізав ніч — сигнальник був не один. Хтось стояв на варті. І майже одночасно тричі підряд хльоснули постріли. На горищі погасло світло. В тиші, що раптово настала, було чути тупіт, який швидко віддалявся.

Не зупиняючись і не відповідаючи на постріли, Олексій закричав:

— За ним, Федько, за ним!.. — І почув, як осипався щебінь під ногами Фоміна, що рвонувся в темряву.

Олексій підскочив до амбара. Він наспів вчасно: з горища стрибнув чоловік. Важко і незграбно, впавши на руки, він приземлився на купу гнилої соломи біля стіни і не встиг підвестись, як Олексій ткнув йому наганом у спину.

— Руки вгору!

Невідомий голосно, немов з переляку, ойкнув і рачки поповз убік.

— Руки вгору! — крикнув Олексій. — Стріляю! Той швидко підняв руки.

— Смирно стояти! — попередив Олексій. — Тільки що — вб'ю на місці!..

Переклавши наган у ліву руку, він обшукав затриманого і, на свій подив, не знайшов зброї. Нічого, крім якихось паперів. Олексій дбайливо сховав їх у нагрудну кишеню. Затриманий був середній на зріст і не дуже міцний. Без зброї він був цілком безпечний.

Олексій наказав:

— Йди вперед! Руки можеш опустити, але гляди!.. Стрілятиму одразу!

Той вимовив тремтячим, несподівано тонким голосом:

— Прошу пробачення… Ви проткнете мені спину…

І Олексій, який чекав опору, готувався до боротьби, відчув якесь дивне розчарування: зовсім не так він уявляв собі зустріч з шпигуном!..

— Уперед! — наказав він. — Без розмов!..

За пустирем вони зупинились. Олексій прислухався, чи не йде Фомін. Але того не було. Вдалині гримнули два револьверних постріли…

Через деякий час Олексій зустрів групу з п'яти чоловік, озброєних гвинтівками — червоноармійців із частини, що стояла на Військовому Форштадті, послали дізнатись, хто стріляв на пустирі…

… Тільки завівши арештованого в освітлений вестибюль ЧК, Олексій, нарешті, розглядів його. Це був веснянкуватий блондин років тридцяти, в цивільному одязі і у форменому кашкеті з технічним значком на оксамитовому околиші, які носили студенти й службовці будівельних відомств. Давно неголений, блідий до того, що на скронях і на горбочку тонкого довгого носа проступала синява, він злякано моргав водянистими очима. Дивлячись на нього, не вірилося, що це той самий шпигун, який з дивовижною спритністю і нахабністю під боком у ЧК подавав сигнали білим і через якого загинула плавуча батарея на Кошовій…

Величко й Курлін поїхали на Сухарне з оперативною групою.

Брокман був у своєму кабінеті, але до нього Олексія не пустив завжди скудовчений і галасливий шофер і ординарець голови Мишка Ганикін. Він лежав горілиць на широкій лаві, яка загороджувала двері в кабінет, і спав, накривши обличчя шкіряним шоферським кашкетом. Розбуджений Олексієм, він рішуче заявив, що до голови не пустить навіть самого члена реввійськради, що Брокман теж не залізний і треба дати людині виспатись хоч один раз. Те, що Олексій привів спійманого шпигуна, не справило на нього ніякого враження.

— Мало що! — заявив він. — Не скисне твій шпигун до ранку. Здай його Нікішину під розписку.

Після цього він ліг, накрився кашкетом і вже більше не озивався на докори Олексія.

Олексій відвів затриманого до коменданта, а сам побіг на річковий базар шукати Воронька.

На ґанку він зіткнувся із захеканим і схвильованим Федею Фоміним: другий шпигун утік від нього…

Сигнальника допитували наступного ранку.

Сподіваючись купити собі життя, він виказував усе, що знав, і, як згодом з'ясувалося, говорив загалом правду. Однак знав він, на жаль, мало…

… Його звали Владислав Солових. Він був телеграфістом з Олешок. Там у власному будиночку і тепер проживали його старша сестра з чоловіком. Жили Солових тихо, скромно, в політику не втручалися. Шуміли під Олешками революційні бурі, хвилі громадянської війни приносили в містечко то одну владу, то іншу і так само легко несли їх геть. А життя Владислава Солових минало спокійно, наскільки це було можливо в ті часи.

Ніяких таких особливих переконань, заради яких варто було б рискувати собою, він не мав. Найбільш на світі він вірив у те, що під лежачий камінь вода не тече. Аби тільки швидше вгамувалася вся ця буря, а там, що б не було, він не пропаде! Чекаючи цього благословенного часу, він стукав ключем свого апарата і для білих, і для червоних, і для зелених. Хто б не захоплював Олешки, телеграфіст потрібний був усім. І життя його нагадувало безперервну телеграфну стрічку, незмінно байдужу до того, що означають її крапки й тире.

Цілком імовірно, що він. дочекався б, кінець кінцем, мирного часу, якби не доля…

Згубило його почуття біліші давнє, ніж обережність: Солових закохався. І, як це часто трапляється, обраницею його спокійного і розсудливого серця виявилась особа темпераментна, запальна і сповнена найромантичніших мрій. Її захоплювала ідея монархії, яку пишномовно ще називали «білою ідеєю». Обраниця відразу ж оголосила Солових, що не мислить покохати людину, нездатну до подвигів заради цієї великої мети…

Проте телеграфіст подобався їй. Вона говорила, що колір його волосся свідчить про належність до північної раси, яка створила вікінгів. І хоч Солових не знав, хто такі вікінги, він, проте, виявив у себе в душі, так би мовити, потяг до героїчного.

Була ще одна обставина, яка також сприяла пробудженню в ньому героїчних настроїв: три суперники в особі бравих врангелівських офіцерів. Солових мимоволі почував себе в їх присутності нікчемним, цивільним шпаком, особливо коли офіцери розповідали про бої з «червонолапотною сволотою за велику неділиму Росію». Знітивши серце, він спостерігав, з якими палаючими очима слухає офіцерів предмет його зітхань… У такі хвилини він готовий був на все… І от якось один з офіцерів, — він працював у контррозвідці, мав чин поручика, прізвище його було Кароєв, — сказав, що Солових при бажанні міг би зробити білій армії неоціниму послугу. Адже азбуку Морзе, незрівнянним знавцем якої він є, можна передавати на велику відстань не тільки за допомогою телеграфного ключа, але й звичайного ліхтаря. Якщо Солових справді хоче послужити батьківщині, то він, Кароєв, знає, як це здійснити.

Усі присутні виявили великий інтерес до пропозиції контррозвідника, і закоханому телеграфістові не лишалося нічого іншого, як зробити те саме.

Поручик запропонував таке. Солових таємно переправлять на правий берег, у Херсон. Там його зустрінуть вірні люди. Завдання Солових полягатиме в тому, щоб ночами, в умовлений час, передавати світловою морзянкою все, що повідомлять йому ті люди. А тут, на лівому березі, знайдеться людина, яка прийме сигнали… Солових ні про що не доведеться турбуватись. Про все подумають ті, до кого він поїде. Вони приготують для нього безпечний притулок і самі добиратимуть місця для сигналізації, його справа миготіти ліхтариком. От і все. Тільки миготіти! Триватиме це чотири-п'ять днів, не більше. Потім його переправлять назад…

Якби ця розмова відбулася в інший час і в іншому місці, все, звичайно, було б інакше. Солових, напевне, знайшов би серйозні причини для того, щоб не прийняти приємну пропозицію контррозвідника: стан здоров'я в нього поганий, та й тут він потрібний, на своєму відповідальному посту…

Але зараз навколо сиділи відважні офіцери, що я рівного прийняли його, простого телеграфіста, в своє коло і навіть погодилися терпіти в ньому суперника. А в погляді його дами було стільки віри в нього, далекого нащадка вікінгів, і стільки томливої, солодкої обіцянки, що в Солових не повернувся язик сказати «ні»…

Прямо з вечірки поручик Кароєв повів Солових у контррозвідку, де з ним розмовляли ще два офіцери і де йому звеліли підписати якісь папери. Офіцери сказали, що в Херсоні він перебуватиме в розпорядженні людини, яка носить конспіративне ім'я Кручений. Повідомили пароль: «Човен тече, чи нема клоччя дірку заткнути?» І відповідь: «За клоччям далеко ходити не треба». Домовились, в який час давати сигнали: з половини першої до години ночі. Звеліли сказати Крученому, що сигнали повинні бути видні на ділянці номер п'ять і шість — він, мовляв, знає. Потім телеграфістові дали ліхтар і тут же, в саду контррозвідки, влаштували пробну сигналізацію.

Додому Солових більше не відпустили. Дозволили тільки написати сестрі записку, що його несподівано посилають у Великі Копані перевірити телеграфну лінію, хай не турбується, йому, очевидно, доведеться пробути там кілька днів…

Так мирний олешківський телеграфіст Владислав Солових став зв'язковим врангелівської контррозвідки.

За добу вночі переодягнутий офіцер перевіз його через Дніпро і висадив на околиці Херсона, недалеко від того місця, де його потім спіймали. На березі телеграфіста зустрів Кручений і одвів на Забалку. Там, у підвалі одного з будинків, було приготовлене сховище, в якому Кручений залишив телеграфіста до наступної ночі. Надалі цей Кручений з'являвся лише тоді, коли треба було йти на сигналізацію. Солових зустрічався з ним тільки в темряві. За весь час він не зумів навіть як, слід розглядіти свого начальника. Одного разу Солових мигцем у світлі ліхтаря побачив його обличчя, але воно було настільки спотворене тінями, що телеграфіст устиг помітити лише гострі вилиці, та випнуте підборіддя. Голос у Крученого був сиплуватий, наче надірваний криком. Розмовляв він мало, і все, що говорив, було схоже на наказ. Поручик не обдурив: Кручений усе робив сам. Він знаходив місця для сигналізації, складав світлограми і охороняв телеграфіста під час «роботи». Солових лишалось тільки зазубрити і передавати напам'ять те, що він йому велів. Так минуло кілька діб. Уночі Солових «працював», а вдень відсиджувався в підвалі. Якась баба, мабуть хазяйка будинку, приносила йому їжу.

Усе складалося благополучно: вчора, перед виходом на сигналізацію, Кручений сказав, що через два дні Солових зможе повернутися в Олешки.

Ось як він повернувся.

— Називав Кручений при вас які-небудь прізвища або імена? — спитав Брокман.

— Ні.

— Він сам збирав шпигунські відомості чи йому хтось допомагав?

Цього Солових не знав. Він не знав або говорив, що не знає, куди зникав і що робив Кручений удень, з ким був зв'язаний. Від Солових усе приховували. Бандити розуміли, що він зовсім не такий, як вони, адже його обманом втягли в цю історію! Йому й зброї не дали, це може підтвердити і командир, який арештував його. Він, Солових, був іграшкою в руках контррозвідників. Він був обдурений! Він — жертва, а не лиходій!..

Голос телеграфіста уривався, сизі, наче пилом припорошені губи тремтіли.

Солових пригадав усі світлограми, які передавав. Це були в основному дані для артилерії. Але траплялись і такі фрази: «Вчора вечеря смачна», «Густіше по тім'ю», «Крило промокає», «Привіт від тата»…

І нарешті:

«Матроси вісімсот ідуть вісім пункт три…»

Ці слова всіх насторожили. Про яких матросів йшла мова? Невже про тих, що восьмого числа форсували Дніпро?

… Півекіпаж з Миколаєва прибув 7 червня в середині дня. Матросів було вісімсот чоловік, йшли вони з вокзалу під грім власного оркестру. Молодецький марш «Бій під Ляояном» святковим вітром вривався у розчинені вікна, і херсонці вже наперед тішилися довгими веселими днями матроського постою в місті.

Але наступного ранку, ледве розвиднілося, загін на трьох баржах перекинули на острів Потьомкінський. Потай готувався несподіваний удар по врангелівцях, і матроси рушили до Олешок.

Та пройшли вони недалеко. В болотах, що вкривали, острів, загін потрапив у засаду.

Не багатьом вдалося врятуватись. Загинув командир загону, колишній флотський старшина Сімага. На утлій душогубці двоє уцілілих матросів переправили в Херсон смертельно пораненого комісара…

— Коли ви передавали повідомлення про матросів? — спитав Брокман.

— Точно боюсь сказати, не пам'ятаю…

— Ану, пригадайте! Може, вчора чи позавчора?

— Ні, раніше.

— Приблизно в ніч на восьме?

— Можливо.

— Та-ак… А що це значить?..

Телеграфіст благально притиснув руки до грудей.

— Прошу вас, повірте мені. Я нічого не знаю! Він не говорив, а я й не питав. Я сидів у цьому проклятому підвалі і не міг собі простити, що поїхав. Я ні про що не питав. Я не хотів знати про їх брудні справи, повірте мені!..

Брокман ударив по столу кісточками пальців.

— Дурнем прикидаєтесь, Солових! Невинність з себе корчите! Пізно ви згадали про «брудні справи»! Виведіть арештованого!..

— Я думаю, цей тип і справді нічого не знає, — говорив Брокман, пихкаючи люлькою. — Дурнями б вони були, якби довіряли йому. Слизняк, падло!.. Але де про що ми все ж дізналися. Донесення про матросів треба розуміти так: загін складається з восьмисот чоловік, переправляється восьмого. Пункт переправи намічений за їх поділом… Зверніть увагу на таку обставину: матроси прибули в Херсон сьомого вдень, об одинадцятій вечора було вирішено, що на світанку вони вирушать в Олешки, — я був на військовій раді, прекрасно все пам'ятаю. Рішення прийняли всього за кілька годин до початку наступу, і все ж Солових устиг одержати і передати інформацію. Як-то кажуть, з ходу. Вам зрозуміло, що це значить? Це значить, — говорив він, — що джерело інформації перебуває в штабі, що шпигун, може той самий Кручений, має. доступ до зовсім таємних документів!

— Я те саме хотів тобі сказати, товаришу Брокман, — підтримав голову Величко. — Мене давно дивує, як швидко в них це виходить. Командуючий не дає артилеристам спокою: мало не через день батареї тягають з місця на місце. Не встигнемо ми переставити артилерію, як білим уже все відомо. Та навіть тоді, коли б шпигун мав найпремудрішу голову, мав ще трьох помічників — він усе одно не встиг би устежити за всіма перестановками. Не інакше, хтось у штабі зрадник. Питання — хто?

— Справді, питання — хто?.. — повторив Брокман, потираючи чоло.

— А ви пам'ятаєте, хто був на військовій раді? — спитав Олексій.

Брокман присунув папір і написав у стовпчик:

1. Ісаков — начальник військдільниці.

2. Іванов — комісар.

3. Кудрейко — начальник штабу.

4. Панкратов — ад'ютант командуючого.

5. Крамов — начальник берегової артилерії.

6. Парков — начальник плавучої артилерії.

7. Шалига — начальник особливого відділу.

8. Сімага — командир матроського загону.

9. Горелик — комісар матроського загону.

10. Штабний секретар…

Воронько з Олексієм оглянули берег у тому місці, де контррозвідники висадили Солових, і знайшли невеликий добре просмолений човен. Він був ретельно схований у комишах. На кормі лежав згорнутий плащ — квадратний шматок брезенту з вірьовочною петлею на одному — кутку і деревинкою замість ґудзика — на другому. Такі плащі носили дніпровські рибалки, плотогони і баржові матроси. Проте на дні човна валявся недокурок довгої дорогої цигарки.

Міцні залізні кочети, густо змащені машинним маслом, щоб не скрипіли; весла опущені за борт, щоб не гаяти часу при відчалюванні, плащ, не по-хазяйськи залишений без догляду, і недокурок — усе свідчило про те, що човен шпигунський.

Олексій залишився на березі, а Воронько сходив у ЧК і через півгодини привів молодого хлопчину — чопівця. Для нього влаштували зручне гніздо в комишах недалеко від човна і пояснили, що треба робити.

Воронько на прощання сказав:

— Старайся живого взяти, а побачиш, що не виходить, тоді стріляй, не сумнівайся!.. Як стемніє, приведу когось на зміну…

Блідий від хвилювання хлопчина, — це було його перше бойове завдання, — стиснув щелепи і вп'явся очима в човен…

Олексій і Воронько пішли в ЧК.

Недалеко від берега взвод червоноармійців розбирав якісь руїни. Коли Олексій і Воронько проходили повз них, один з червоноармійців гукнув:

— Ей, чого вештаєтесь тут?

Інший осадив його:

— Та це ж чекісти, хіба не бачиш?

Воронько критично оглянув Олексія.

— Не розумію, — сказав він, — чому від нас чекою тхне за версту? Нічого на нас особливого нема, а де не пройдеш, відразу слід: чека ходило. Це не на користь… Не завадило б на якусь цивільну одежину розжитися.

Олексій думав про те саме: адже він мав стежити за Дунаєвою.

— Не завадило б, звичайно.

— Фельцера потрусимо, — після короткого роздуму вирішив Воронько.

Прийшовши в ЧК, вони відразу попрямували до начгоспа.

— А-а! Все-таки прийшов, — промовив той, побачивши Олексія. — А я тебе згадував: невже в людини совісті нема, щоб хоч чоботи показати! Коли на світі революція, так вже не треба подяки? Всі ось так: Фельцер дай те, Фельцер дай це, а щоб згадати, що Фельцер теж людина, так ні! От коли щось потрібно, тоді, звичайно, біжать до Фельцера… Може, ти теж по щось прийшов?

— Ні, ні! — за Олексія відповів Воронько, правильно оцінивши обстановку. — Він мене вже днів два як тягне до вас: зайдімо до начгоспа і зайдімо! Я думав: звідки така любов?

— Чи ба! — з сумнівом сказав Фельцер.

— Провалитися мені! — Воронько ясними очима дивився на начгоспа.

— Хочеш перехрещусь?

— Він перехреститься! Думаєш, велике діло перереститися цьому безвірникові! Ану, покажи чоботи! — Фельцер потяг Олексія до світла. — Ай-яй-яй, оце товар! Оце багатство!

І справді, нові чоботи Олексія були просто навдивовижу — гостроносі, на подовжених підборах, з халявами, робленими «по-генеральському»: вони передавали форму ноги і мали косий зріз зверху.

Намилувавшись чобітьми і неодноразово нагадавши, що коли б не він, так до віку Олексієві не носити такого царського взуття, начгосп спитав:

— Ну, тепер кажіть чесно, що вам від мене треба?

— Цивільний одяг, — прямо сказав Воронько, вирішивши, що дипломатична частина переговорів закінчена.

Він коротко пояснив ситуацію.

Фельцер вислухав його з виглядом філософа, якого вже не можна здивувати людською недосконалістю, зітхнув і розкрив свою скарбницю.

Треба прямо сказати: скарбів там не було. Два-три поношених піджаки, кілька латаних-перелатаних штанців, трохи брудної білизни та селянська сірячина, від якої задушливо тхнуло кислятиною, — оце і все, що Фельцер міг запропонувати.

— Нежирно!.. — зауважив Воронько.

— Дивіться, він ще незадоволений! — обурився начгосп. — Беріть, що є, або дайте спокій, у мене й без вас вистачає роботи!..

Кінець кінцем, Олексій вибрав чорний піджак і жовту в горошок сорочку. Воронько — широчезний сюртук з відірваною полою, смугасті штани і чорний кашкет прикажчика. Розписавшись у тому, що речі одержано, і, подякувавши Фельцеру, вони пішли.

Воронько збирався оглянути будинок, де Кручений переховував Солових. Телеграфіст адреси не знав і навіть не міг до пуття пояснити, де цей будинок розташований, бо Кручений приводив його туди тільки вночі. Воронько вирішив вивести Солових у місто: хай пригадує дорогу…

Олексій пішов додому. Там він переодягся. Замість діагональового галіфе і нових чобіт надів свої старі солдатські штани і благенькі шкарбани. Сорочка була на нього малувата, але піджак прийшовся якраз. Потім Олексій надів вилинялий, з поношеним козирком кашкет, який колись належав покійному Федчиному батькові, на спину підвісив порожній речовий мішок. Тепер він був схожий на кого завгодно, тільки не на чекіста. У внутрішню кишеню піджака Олексій поклав браунінг.

Люська, Федина сестра, побачивши його, сплеснула руками.

— Альошо, ти що це?! Ой матінко, і не впізнати зовсім!..

Він приклав палець до губів і підморгнув дівчині, задоволений справленим враженням.

Наближалася четверта година дня. Було душно, і місто, немов до білого розжарене сонцем, сонно притихло.

З безлюдних у цю спекоту центральних вулиць Олексій потрапив на ще тихші вулички міської околиці. Ледве волочачи ноги, наче без певної мети, він ішов Маркасівським провулком, поглядаючи на номери будинків. Будинки тут були маленькі, одноповерхові, оточені садами й городами. Козеня щипало траву попід вікнами. Почорнілі соняшники звісили голови за невисокими парканами. Горобці копирсалися в сухих кізяках. Знайома картина. Все тут було пройнято безтурботним провінціальним спокоєм, який, здавалося, неспроможні порушити ніякі революції!..

Ось і будинок номер п'ять. Такий же, як і інші, біленький, акуратний. Вікна прикриті від сонця голубими віконницями. Одна віконниця була трохи відчинена, і Олексій побачив чисто промиті шибки й білу мереживну завіску. За будинком тягнувся великий двір…

Зупинятися й розглядати все докладніше було рисковано, і чекіст повільно пройшов далі. Ніякого певного плану дії він не мав. Якби з будинку хтось вийшов, можна було б спробувати зав'язати розмову, наприклад, спитати, чи нема роботи. Але оскільки цього не сталося, затримуватись тут було не слід. Він, можливо, так і пішов би ні з чим, коли б не випадок…

Сусідній будинок стояв на розі, його оточувала глинобитна огорожа, всіяна гострими осколками пляшок. Біля широких воріт невистачало однієї стулки. Проходячи мимо, Олексій побачив на подвір'ї молоду жінку в подертій баб'ячій кофті. Почервонівши від натуги, вона намагалася підняти другу стулку, яка лежала на землі.

Він зайшов на подвір'я і, перш ніж жінка встигла заперечити, легко підняв і поставив важку стулку.

— Фу, ти! — зітхнула жінка, здивовано розглядаючи Олексія. — Спасибі!

— На здоров'я. Далі що?

— Нічого не треба, я сама!

— Далі що, питаю?

— Та от, навісити хотіла…

Він трохи підняв стулку, протягнув кілька кроків і приставив до стояка воріт.

— Навісити хотіла! — насмішкувато сказав він. — Тут для чоловіка роботи вистачить, не те, що для тебе. А для чого знімала?

— Та хіба ж це я! Їх ще при Денікіні поламали. А чоловіка нема, полагодити нікому, от і взялася. Зараз стільки різного наброду вештається, без воріт ніяк не можна. Я й дощечок роздобула для цього…

Олексій постукав кулаком по прибитих дошках, вони легко відійшли од поперечної балки.

— Полагодила, — похитав він головою. — Не ворота, а біда. Ану, дай сокиру…

На жінку вилинули його впевненість і грубувато зневажливий тон, який він узяв у розмові з нею. Вона простягнула йому сокиру, винувато пробурмотівши:

— Звички нема. Нелегке все-таки діло…

Олексій вирівняв цвяхи, погнуті її невмілими руками, і прибив дошки заново. Потім навісив стулку. Довелося покласти камінь під один її край; піднявши другий і тримаючи його навису, Олексій навісив іржаву петлю на стержень. Хлопець упрів, поки зробив це.

Хазяйка метушилася навколо, намагалась допомогти. З уривчастих слів жінки Олексій довідався, що її чоловік ось уже два роки воює і що вона живе з трирічною дитиною і недоумкуватою старою свекрухою. Працюючи, Олексій оглянув усе навколо і зрозумів, що кращого місця для спостереження за Дунаєвою, яка живе по сусідству, йому не знайти. Її подвір'я, відокремлене тином, було видно звідси, як на долоні: позаду чистенького, свіжопобіленого будинку стояв сарай з повіткою для сіна, а за ним потягнувся великий город, який кінчався десь аж біля будинку, що виходив на сусідній провулок. Ні парканчика, ні канавки, які б розділяли городи, Олексій не побачив.

Нарешті ворота були навішені, і Олексій витер лоба.

— От і все. Тепер тут наче в турецькій фортеці.. А петлі можна змастити, щоб не рипіли.

— Змащу, спасибі за допомогу; це вже я сама!

Олексій глянув навколо.

— Може, ще яка робота є, хазяйко?

— Як не бути! Як не бути! Я тут сама, в господарстві чоловіча рука потрібна. Та де ж її взяти? Найняти ж нема за що…

— Це нічого! — сказав Олексій. — Порахуємось. Годуватимеш? За харчі я взявся б.

— Та ти сам хто будеш? — спитала жінка.

— Я з Одеси, — відповів Олексій.

Він нашвидку придумав історію про те, як працював матросом на рибальському сейнері і як товариші залишили його, коли він захворів на тиф, тут, у лікарні. Скоро, кажуть, фронт відсунеться, і тоді рибалки повинні знову прийти в Херсон і забрати його з собою. А поки треба якось перебитися…

— Погодувати, звичайно, можна, — сказала жінка. — Що самі їстимемо, те й тобі дамо. Не осуди, якщо не жирно здасться.

— Що не жирно, не біда, — весело вимовив Олексій. — Головне — вдосталь! Як у нас кажуть: хай хліба шматок, аби каші чавунок!

— Ну, ходімо, — посміхнулася жінка.

Олексій явно припав їй до душі…

Насамперед він взявся лагодити дах старенького сарая, в якому хазяйка тримала худу однорогу козу. Звідси, з горища, було зручно спостерігати за сусіднім подвір'ям. Олексій витяг з сарая купу сухих жердин, заготовлених ще хазяїном, і почав кріпити перекошені крокви. Якщо говорити чесно, то необхідності в цьому не було. Дах тримався ще досить міцно. Але зате ця робота не вимагала особливого вміння, що було немаловажно. Жінка принесла Олексієві пилку, іржавих цвяхів і пішла готувати щось поїсти.

З горища Олексій побачив дивовижну групу людей, що йшла по Маркасівському провулку. Вона складалася з трьох чоловік. Один з них, одягнутий в мішкуватий сюртук з відірваною полою, мав великі пишні вуса. То був не хто інший, як сам Воронько, його супутника, чоловіка богатирського на зріст і в плечах, теж ні з ким не можна було сплутати: Микита Боденко. А між ними, ввібравши голову в плечі, плентався Владислав Солових. От цього впізнати було нелегко. На нього наділи шинелю і гостроверхий червоноармійський шолом, одне око зав'язали косинкою, з-під якої жалюгідно стирчав тонкий синюватий ніс. Солових вів чекістів у своє сховище…

Усі троє швидко наближались.

«Куди вони йдуть? — подумав Олексій. — Невже до Дунаєвої?..»

Але група пройшла мимо.

«Дивно, — міркував Олексій. — Солоних привів чекістів саме сюди, в Маркасівський провулок. Отже, переховувався він десь поблизу. Випадково це чи ні?»

За кілька хвилин Олексій побачив, нарешті, і ту, через кого, власне, і підрядився в теслярі.

Він робив біля сарая козли для розпилювання жердин, коли на задній ґанок сусіднього будинку вийшла жінка у вишитій українській сорочці, синій шовковій спідниці і чепурних чобітках на високих підборах. Широка голуба стрічка скріплювала на її голові товсту косу, укладену короною. Поставна, крутотіла, по-котячому лінива в рухах, вона неквапливо розправила руки, витягаючи їх перед собою, і солодко позіхнула, від чого під сорочкою стиснено напружилися груди. На підрум'яненому обличчі її з тонкими смужками брів був вираз нудьги й чекання.

Олексій зрозумів, що це і є Дунаєва.

Стоячи за кущами акації, які росли вздовж тину, він міг добре розглянути її.

Жінка поволі обвела поглядом кущі, город, надвечірнє небо, потім спустилася з ґанку і, похитуючи стегнами, пройшла по подвір'ю.

— Ач попливла! — пролунало позаду Олексія.

Він озирнувся. Поруч стояла хазяйка.

— Чого задивився? — вона осудливо стиснула губи. — Гляди очі вилізуть.

Хазяйка причепурилася. Замість заношеної халамиди на ній була охайна спідниця і біла сорочка з широкими рукавами. Волосся покривала чиста ситцьова хустка. Тепер стало помітно, що в неї миловидне личко.

— Аякже, задивився, — зневажливо промовив Олексій. — На вулиці день, а вона вирядилась, немов на прогулянку, от і дивлюсь…

— Так і є, — зашепотіла жінка. — В неї що день, що ніч — усе одно. Інших справ нема, як причепуритися та погуляти. Одні чоловіки на думці.

— Чоловіки?

— Жах скільки! — жінка зробила великі очі. — Ні сорому, ні совісті в жіночки! Тільки ж в минулому році чоловіка поховала! Чоловік її у Денікіна служив. Його червоні поранили, він і лишився в Херсоні таємно, коли білі відступили. Думав за її спідницею відсидітися, а ЧК його тут і прибрало.

— Он як…

— Вона і півроку не прождала після його смерті, затріпала пеленою. Тепер з одним червоним льотчиком сплуталася, дивитись гидко! Та хіба він один!

Жінка сплюнула з серцем і, поправивши сорочку на грудях, промовила вже зовсім іншим тоном:

— Ходім, пообідаємо, я борщу наварила…

— Не треба, хазяєчко, не заробив поки що…

— Ще заробиш. На голодний живіт яка від тебе користь.

Йдучи обідати, Олексій, ще раз глянув на сусіднє подвір'я. Хазяйка перехопила його погляд. Ревниво сказала:

— Що ви за люди, чоловіки! Нюх у вас, чи що, такий на легку жінку! Диви! Тільки побачив, а вже очей не може відвести. І що в ній такого!.. Ти до неї сходи, вона добра, не відштовхне.

— Облиш, хазяйко! — з робленою ніяковілістю відмахнувся Олексій. — Спересердя ти на неї наговорюєш…

Він влучив точно. Жінка посатаніла.

— Не така? Та я її як облуплену!.. Та я, може, половини не скажу, що знаю! У неї тепер льотчик за постійного ночує, а крім нього, ще штуки три просто так ходять. Вночі подивись: ледве цей засне, вона шасть у город, а там уже чекають!..

— Хто чекає?

— Хто, хто! Такі ж, мабуть, як і ти, любителі!

— Ну, мені це ні до чого! — суворо вимовив Олексій. — Я таких жінок не поважаю. Від них одна морока і неподобство. Я цього не люблю!..

Він поспішив перевести розмову на інше, щоб відвернути увагу хазяйки. В думці Олексій вже вирішив будь-що лишитися тут на ніч і перевірити, чи правду говорить хазяйка.

В хаті він сів коло вікна, щоб ні на мить не спускати з очей вулицю. Біля стола разом з ними примостилась горбата бабуся з каламутними, немов пліснявою покритими, очима. Хазяйський синок дивився на Олексія з цікавістю, забувши про обслинений палець, який тримав у роті. Хазяйка метушилася, накриваючи на стіл. Відчувалось, що її хвилює присутність мужчини. Вона швидко рухалась по кімнаті, легко оберталась, обдаючи Олексія свіжим запахом хліба і домашнього мила, і без угаву розповідала про своє колишнє життя-буття, про чоловіка, про батьків, до яких вона думає перебратись, коли «фронт піде далі», бо самій «дуже сумно»…

Вибравши хвилинку, Олексій попросив:

— Хазяєчко, може, дозволиш на твоєму дворі заночувати? Зате вже завтра прямо з сонечком за роботу.

— Що ти все — хазяєчко та хазяєчко! — ображено сказала вона, — Либонь у мене християнське ім'я є. Зови Ганна. А прізвище моє Усаченко. Це по чоловіку. А від роду я Свиридова. Батько мій з-під Твері — це в Росії, біля самої майже Москви…

— То як же, дозволиш переночувати? — нагадав Олексій.

— Ночуй, — червоніючи і не дивлячись на нього, відповіла вона. — Місця вистачить.

— А мені багато не треба. Я на горищі пересплю — хіба погано? Там сіно, я бачив.

— Як хочеш…

Воронько з його групою більше не з'являвся. Очевидно, в ЧК вони повернулись іншим шляхом.

Коли Олексій знову взявся до роботи, день уже згасав. Гострішими стали запахи в повітрі, помітнішою тиша. Врангелівська артилерія сьогодні мовчала. Мабуть, вороги не хотіли марно витрачати снарядів. Це був перший відчутний результат вчорашньої операції. На якийсь час зв'язок між шпигунами і лівим берегом був перерваний.

Олексій завзято стукав сокирою. В сусідньому дворі господарювала зігнута, одягнута по-вдовиному старуха із злим, скарлюченим носом. Від Ганни Олексій дізнався, що це мати Надії Дунаєвої. Сама Надія майже не з'являлася на подвір'ї.

Олексій роздумував. Неясні підозри, які виникли в нього щодо цієї жінки, підтвердились. Дунаєва була вдовою денікінця, розстріляного ЧК. Це багато про що говорило. По-друге, вона зв'язана з якимись таємничим людьми, що ходять до неї ночами. Якщо ці люди не створені палкою уявою Олексійової хазяйки, то хто вони такі? Щасливі суперники Філіппова? Чи, може, це ті самі, що підсунули йому наказ про виліт у Миколаїв?..

Обмірковуючи все це, Олексій ще раз по-справжньому оцінив той щасливий випадок, який привів його сюди, на горище старого сарая, до гостинної і довірливої Ганни Усаченко. Тут він, здається, про все дізнається..

Олексій працював, поки стемніло.

У сутінках до будинку Дунаєвої, гуркочучи на всі вулицю, під'їхала візницька прольотка. З неї зіскочив Філіппов. Махнувши рукою візникові, він зайшов у ворота. Прольотка від'їхала.

Назустріч Філіппову вибігла Дунаєва. Він цмокнув її в щоку і, обнявши, повів у дім. Проходячи повз кульгаву старуху, голосно сказав:

— Здорова будь, Михеївно!

Та одвернулася від нього і щось злобно забурмотіла, трясучи головою.

— Ходімо, ходімо, — покликала Дунаєва, беручи льотчика за плече.

Філіппов засміявся і піднявся на ґанок. Біля Олексія негайно з'явилась Ганна.

— Приїхав! — повідомила вона. — Це полюбовник її, найголовніший льотчик у червоних — Філіппов. Може, чув? Стара бачити його не може: зятя любила дуже. А самій Надьці аби хто. Зараз вони загуляють!

— Ну й нехай собі! — Олексій зневажливо сплюнув. — Подивись краще, як я тут дах припасував. Тепер він до другого пришестя вистоїть.

Повечерявши тим, що лишилося від обіду, Олексій, пославшись на втому, попросив дозволу лягти спати. Хазяйка хотіла постелити йому в світлиці, але Олексій сказав, що після хвороби не зносить задухи, взяв для підстилки стару, армійського сукна куртку, яку вона йому дала, і забрався на свій спостережний пункт.

Швидко впала ніч. Засвітилися зірки над Херсоном. У густій чорнильній темряві затихли звуки.

У сусідньому будинку «гуляв» льотчик. Час від часу на подвір'я виходила стара, і, коли відчинялись двері, чути було, як деренчали струни гітари і співала Дунаєва. Голос у неї був грудний, сумний. З ним переплітався надірваний басок Філіппова.

Потім вони замовкли. Жовте світло, що пробивалося з-під віконниць, погасло. М'яка, зовсім не воєнна тиша запанувала навколо.

Олексій лежав на горищі сарая, вслухаючись у кожен звук, що доносився з-за тину. Він мало спав за останні дві доби, і поступово його починала знемагати дрімота. Щоб не піддатися їй, Олексій навмисне ліг дуже незручно: повернувся на живіт, уткнув підборіддя в покладені один на один кулаки. Але сон ніби напливав звідкілясь згори, плутав думки, владно і наполегливо стуляв повіки. Все навколо стало примарним, невиразним…

І раптом щось сталося. Олексія мовби штовхнули в спину. Він стрепенувся і підвів голову.

На сусідньому подвір'ї був якийсь рух. Крізь ніч неясно проступали білі стіни, і Олексієві здалося, що в тому місці, де до будинку прилягає сарай, темрява ворушиться. Спросоння в нього ще шуміло у вухах, але він усе-таки виразно почув шарудіння, наче хтось переступав з ноги на ногу. А через кілька секунд уже без особливого напруження побачив і зрозумів, що там відбувається.

Двері на задньому ґанку прочинились, і жінка — це була молода Дунаєва — прошепотіла:

— Зараз…

До неї так само пошепки обізвався чоловік:

— Заснув?

— Так. Ідіть у сарай, я зараз…

— Ключ?

— Та ось же він, де завжди!..

Жінка зникла. Велика тінь поповзла по подвір'ю. Стало чутно, як цокає ключ у замку, потім зарипіли двері. Чоловік тихенько свиснув.

З боку городу до нього наблизилася друга тінь.

«Еге, та вас двоє!» подумав Олексій.

Коли двері сарая зачинились, Олексій стрибнув з горища, навшпиньках підійшов до тину, переліз через нього і в ту ж мить крижем упав на землю: з будинку вийшла Дунаєва.

Прошльопавши босими ногами повз Олексія, вона зникла за дверима сарая. Там засвітили ліхтар. Намацуючи браунінг у кишені піджака, Олексій пробрався до стіни, знайшов щілину і заглянув у неї.

Чоловіки ховали в сіні, що навалом лежало в глибині сарая, важкий довгий ящик, який вони принесли з собою. Жінка світила їм «Летючою мишею». Вони зрідка обмінювалися короткими фразами. Упоравшись, всі троє повернулись до дверей.

Тепер Олексій розглядів, що один з прибулих у військовій формі і затягнутий ременями командирської портупеї. Другий — одягнений в селянську свитку, на голові в нього крислатий солом'яний бриль. Витираючись рукавом, військовий уривчасто кинув Дунаєвій — Давайте!

З-під хустки, в яку вона куталась, жінка дістала темний квадратний предмет. Це був… великий льотний планшет Філіппова.

Коли досі в Олексія ще лишались якісь сумніви, коли серед інших думок, що роїлись в голові, було припущення: Дунаєва — звичайна спекулянтка, аферистка, яка переховує крадене, то тепер стало ясно — перед ним шпигунка.

Військовий розкрив планшет і зробив Дунаєвій знак піднести ліхтар. Світло впало на його одутле обличчя, і Олексій відразу пізнав: це був той самий чоловік, якого вони з Фоміним бачили в товаристві льотчика в день приїзду Олексія…

Видно було, що військовий не вперше оглядає планшет. Багато паперів він, очевидно, знав, бо навіть не виймав їх. Інші нашвидкуруч проглядав і обережно клав на місце, не порушуючи їх звичайного порядку. Нарешті, він знайшов те, що шукав.

— Ось останній наказ, — сказав військовий півголосом, прочитавши папір. — Завтра Філіппов полетить на Сірогози розвідувати кінноту генерала Барабовича. На ніч повернеться не сюди, а в Берислав, щоб післязавтра летіти ще далі — на Веселе. Повинен вас засмутити, Надіє Василівно, завтра він не ночуватиме…

— Знаю, вже повідомив! — відповіла жінка, бридливо пересмикнувши плечима.

Військовий посміхнувся. Звертаючись до людини в брилі, він сказав, що треба скористатися відсутністю льотчика, щоб «зібрати і проінструктувати людей».

— Іншої такої нагоди може й не буде, — говорив він. — Необхідно сьогодні ж усіх сповістити. Завтра вночі я чекатиму їх тут з дванадцятої до пів на другу. Самі приходьте обов'язково… Можливо, я знайду засіб переправити вас туди, до наших. Зібралося багато новин.

— Майте на увазі, — сиплуватим, наче від простуди голосом промовив чоловік у брилі, — чека сьогодні нишпорила в будинку, де переховувався наш злополучний телеграфісток, а це ж всього-на-всього за квартал звідси.

«Кручений! — промайнуло в голові Олексія. — Це Кручений!..»

— Я знаю, — сказав військовий, — і все-таки тут безпечніше, ніж будь-де в іншому місці. Будинок, куди ходить льотчик Філіппов, для них поза підозрою. Ідіть і попередьте всіх. На всякий випадок хай ідуть не через Маркасівський, а городами. Пароль… ну, скажімо: «Розплата». Ви зрозуміли мене?

— Так.

— До речі, як з човном? Остаточно пропав?

— Про човен треба забути. Сьогодні біля нього була засада. Я послав туди якогось безпритульника для перевірки, так його затримали. Нічого, знайдемо інший.

Олексій прикусив губу.

— Ну, що ж, — військовий підвівся, — це все. Тепер, Надіє, йдіть. Коли б не прокинувся наш червоний орел. Ми вийдемо трохи пізніше.

Дунаєва віддала ліхтар чоловікові в брилі, сховала під хустку планшет Філіппова і пішла до дверей.

Настала мить, коли Олексієві треба було вирішити, що робити: брати цих двох шпигунів негайно чи випустити їх з пастки, в яку вони потрапили, і чекати завтрашнього дня?..

Це був нелегкий вибір. Випадок, дивний, неповторно щасливий випадок віддавав у його руки двох запеклих ворогів, спіймання яких було зараз чи не найвідповідальнішою справою ЧК. І це міг зробити він, Олексій Михальов, сам, без сторонньої допомоги…

З другого боку, тепер було цілком ясно, що справа не тільки в цих двох шпигунах, що існує організація, шпигунський центр, змова, що завтра керівники зберуться тут. Одним ударом можна роздушити всю зграю!..

І рішення було прийняте.

Ще вдень Олексій помітив у дворі велику розсохлу діжку. За нею він і причаївся.

Дунаєва вийшла, швидко причинивши за собою двері, постояла, послухала, потім пройшла на город. Повертаючись, мимохідь стукнула в стіну: все, мовляв, гаразд.

Олексій ще раз глянув у щілину.

Шпигуни, очікуючи, стояли посеред сарая. Той, що в брилі, повільно підняв ліхтар, дмухнув, і враз потонуло в мороці його на мить освітлене обличчя з гострими вилицями і випнутим підборіддям. Олексій заціпенів: у чоловікові в брилі він пізнав Віктора Маркова.

Вороги пішли. Коли їх кроки завмерли на городі, Олексій переліз через тин у двір Ганни, потім вийшов на вулицю і щодуху помчав у ЧК.

… Він повернувся через дві години, заліз на горище і довго лежав без сну, обмірковуючи все, що сталося…

Наступний день здався Олексієві найдовшим у його житті, йому не давала спокою думка: коли якась непередбачена обставина перешкодить ворогам зібратися або вони помітять щось підозріле, — тоді все пропало! Він один буде винен у тому, що два материх шпигуни залишаться на волі. І тоді нема для нього виправдання!..

А втім, щодо одного з них Олексій тривожився менше. Федя, звичайно, пригадає, з ким вони бачили п'яного Філіппова. Він і тоді назвав його прізвище, непростимо пропущене Олексієм повз вуха. Але Марков… Віктор Марков, есерівський прихвостень, причетний до розгрому фронтовиків німцями… Марков утече! А тимчасом всього кілька годин тому Олексій міг затримати його. Треба було тільки простягнути руку і засунути засув на дверях сарая. Тільки простягнути руку! Шпигуни були б спіймані на гарячому, бо цілком очевидно, що в ящику, який вони принесли, — зброя. Він уже зумів би затримати їх до ранку! До того ж поблизу був Філіппов, як-не-як своя людина…

Олексій заспокоював себе тим, що для побоювань нема серйозних підстав. Зранку, причепурившись, Дунаєва кілька разів виходила з дому, млявою, вихляючою ходою прогулювалась по подвір'ю, ліниво лаялась із старою.

Надвечір з кількох непомітних для стороннього погляду прикмет Олексій знав, що будинок вже оточений, що, крім нього, за жінкою стежать ще не менше п'яти пар очей. Тимчасом в її поведінці ніщо не виявляло тривоги або занепокоєння.

І все-таки остаточно Олексій заспокоївся тільки вночі, коли городами в двір Дунаєвої прослизнула тінь першого з тих, кого він так нетерпляче чекав…

На цей час в кущах біля тину, що відділяв двір Ганни од двору Дунаєвої, лежало вже три чоловіки: Воронько і два хлопці з оперативного відділу — Володя Храмзов і Матвій Губенко. Сама Ганна давно пішла спати, сердито натякнувши Олексієві, що коли він і завтра працюватиме з таким холодком, як сьогодні, то вона, мабуть, обійдеться й без його допомоги…

Потім протягом двадцяти хвилин у будинок Дунаєвої прийшли ще шестеро. Було чути тихенький скрип східців, приглушений шепіт біля танку — там хтось стояв на варті. І будинок увібрав у себе ці тіні — не тіні, а швидше якісь невиразні, безформні згустки темряви. Ніч, на. щастя, випала темна, хоч в око стрель…

Облавою керував Величко. Неквапливість начальника виводила Олексія з себе. Величко сам розставив людей по місцях, і хоч в облаві брали участь досвідчені чекісти, кожному пояснив його завдання.

Через півгодини після того, як остання, сьома тінь сховалася в будинку, чекісти замкнули кільце на городах, і Величко послав Микиту Боденка зняти вартового, поставленого змовниками.

— Пароль «Розплата», — нагадав він.

Боденко пірнув у темряву.

Олексієві це здалося помилкою: надто громіздкий і незграбний на вигляд був «київський богатир».

Та незабаром біля будинку почулося ледве чутне вовтузіння, а потім Боденко приніс Дунаєву. Він приніс саме її, обхопивши поперек тулуба і затиснувши долонею рота, для чого йому довелося міцно притиснути голову жінки до своїх могутніх грудей. Коли Дунаєву зв'язали і заткнули їй рота кляпом, скрученим з її хустки, Боденко пошепки попросив Олексія:

— Ганчірки якоїсь нема? До кістки прокусила руку дурна баба!..

Величко, а за ним Олексій, Воронько, Боденко і Храмзов піднялися на ганок. У темних сінях, де пахло рогожею, навпомацки знайшли двері. За ними чутно було гомін. Величко взявся за ручку.

— Ну…

Решта присунулися до нього. Почекавши, Величко ривком розчинив двері.

— Руки вгору!..

Від різкого руху повітря хитнулася під стелею лампа, освітивши яскравим після мороку світлом зблідлі обличчя, що витяглись і заціпеніли, стіл, непочату четвертину самогону, кухлі…

Перше, що холодіючи відмітив Олексій: Маркова не було.

— Руки вгору! — повторив Величко.

Заціпеніння минуло. Повільно піднялися руки. Шестеро стояли навколо стола. Один, одутлий, продовжував сидіти, відкинувшись на спинку стільця.

Величко наставив на нього дуло револьвера.

— Кому сказано! Живо!

Той важко підвівся і, дивлячись спідлоба, глухо, немов борючись з задухою, промовив:

— У чому справа?.. Чого вдираєтесь?..

— Не стройте, Крамов, комедію! Не подобається — поскаржтеся в ЧК. Востаннє кажу: підніміть руки!..

Ось хто це був: Крамов — начальник артилерії всієї Херсонської дільниці!

Він неначе через силу підняв руки.

— Виходити по одному. Ви!

Чорнобородий чоловік у піджаку поверх військової гімнастьорки, розгублено озирнувшись на Крамова, пішов до дверей. В сінях його прийняли Боденко і Храмзов.

— Хто там далі…

Олексій не впізнавав свого начальника. Від його звичайної добродушності і млявості не лишилося й сліду. Трохи розставивши ноги, він стояв перед ворогами, рябий, головатий, увесь зібраний, тримаючи револьвер у зігнутій руці, і, здавалося, бачив усіх зразу.

В ту мить, коли чорнобородий вийшов у сіни, один із змовників (це був довгий землистосмуглявий паруб'яга з закрученими вусами) схопив бутель з самогоном і замахнувся ним, збираючись, як видно, розбити лампу. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, Величко вистрілив, і паруб'яга впав обличчям на стіл. Потім сповз на підлогу. Ті, що стояли поруч, посторонилися…

Загриміли розбиті віконниці, бризнули шибки, і у вікна просунулись дула гвинтівок.

— Більше нема бажаючих? — побілілими губами спитав Величко. — Тоді швидко!.. — І, мимохідь глянувши на Крамова, додав: — Михальов, обшукай сарай. В сіні там пошукай, може знайдеш щось…

Солових, якому влаштували очну ставку з арештованими, не пізнав серед них Крученого. Для Олексія це було зайвим доказом того, що Кручений — це Марков. І Марков вислизнув! Можливо, він запізнився на явку, можливо, Крамов устиг переправити його до «своїх», як обіцяв. Що б там не було, хитре шпигунське щастя цього разу йому всміхнулося. Він зник, а Олексій втратив спокій.

Олексій прийшов у революцію зеленим юнаком. Не було в його душі ні великої любові, ні великої ненависті, тільки сліпа хлоп'яча віра у справедливість батьківської справи. Потрібні були час і загибель товаришів, пропахлі потом воєнні дороги, розмови з однополчанами біля похідних вогнищ і довгі роздуми сам на сам з собою, щоб батьківська справа стала своєю, кровною, єдиною справою. І Олексій навчився ненавидіти все, що стояло на шляху, що чіплялося за ноги людей, які поділяли з ним злигодні громадянської війни.

Але Марков назавжди лишився для нього живим втіленням того темного світу, який відкрився перед ним однієї квітневої ночі вісімнадцятого року. Олексій завжди вірив, що обов'язково знайде Маркова і примусить його відповісти за все.

Треба ж було так трапитися, що він справді знайшов його, майже тримав у руках і сам же випустив…

Під час обшуку в колишнього начальника артилерії знайшли пачку документів, зашитих у спідній білизні. За документами він був Стецевським Станіславом Володимировичем, штаб-ротмістром гвардії його імператорської величності. Але найкраще про нього розповів невеликий трикутник, вирізаний з візитної карточки. Для голови херсонського ЧК цей шматочок цупкого паперу, на якому стояли тільки дві літери ОК, справді був візитною карточкою спійманого шпигуна.

У 1918 році в Ярославлі спалахнув антирадянський заколот. Очолили його есери під керівництвом полковника Перхаурова — ставленика запеклого ворога Радянської влади, терориста і резидента іноземної розвідки Бориса Савінкова. Брокман, який в той час працював у ВЧК, брав участь у придушенні цього заколоту — одного з найкривавіших білогвардійських виступів. Він добре знав, що означає скромний паперовий трикутник, помічений літерами ОК. Це був пароль для зв'язку. Такий трикутник видавався тільки найдовіренішим особам підпілля Савінкова.

Коли Крамов-Стецевський зрозумів, що безглуздо відпиратися і видавати вчорашнє зборище за звичайну п'янку, він розповів, як йому вдалося проникнути в Червону Армію.

Після розгрому ярославського заколоту він з групою уцілілих офіцерів намагався пробратися до Денікіна. В дорозі вони потрапили в облаву. Рятуючись від неї, Стецевський розгубив усіх своїх супутників. З великими труднощами він добрався до Харкова. Тут йому вдалося влаштуватись в ешелоні біженців, який ішов на південь. У Кам'янець-Подільському у вагон сів літній військовий, що здався йому знайомим. Розговорилися. З'ясувалось, що їм не раз доводилося зустрічатись у Москві ще до війни, в будинку якоїсь пані Крамової, яка була рідною сестрою нового попутника. В довгі години дорожнього безділля Крамов розповів Стецевському про себе. За освітою він був інженер-будівельник і все життя додержувався ліберальних поглядів. У чотирнадцятому році його призвали в армію, і в чині артилерійського поручика він провоював з німцями до самої революції. На фронті інженер переглянув свої переконання. На думку Стецевського, він злочинно і непоправно «хитнувся вліво». Крамов був з тих російських інтелігентів, які без особливих вагань прийняли революцію. І ось зараз він їхав в армію Антонова-Овсєєнка, направлений туди як військовий спеціаліст.

Ця зустріч змінила плани Стецевського.

Ешелон часто зупинявся. Вночі в степу Стецевський вийшов з теплушки разом з Крамовим. У придорожніх кущах він оглушив свого попутника і добив його рукояткою револьвера.

Відсутність пасажира ні в кого у вагоні не викликала здивування. В дорозі відставало багато людей. А наступного ранку під час перевірки документів на якомусь роз'їзді Стецевський пред'явив папери вбитого.

Так він став Крамовим. Нові документи відкрили йому дорогу до командних постів у червоних.

Складними шляхами, кочуючи з армії в армію, Крамов-Стецевський потрапив до Миколаєва. Про перехід до білих він тепер і не думав: для нього знайшлося досить справ і по цей бік.

У Миколаєві Крамов-Стецевський несподівано зустрів свого давнього соратника по Ярославлю, що так само, як і він, працював у червоних військспецом. Вони швидко знайшли спільну мову…

У Херсоні новий начальник артилерії близько зійшовся з Філіпповим. Це було не важко: вони робили «спільну справу» — один командував артилерією, другий здійснював її розвідку. Однак про те, щоб «спокусити» льотчика, нічого було й думати. Крамов незабаром зрозумів, що Філіппов з «твердокамінних», і навіть не робив спроб домовитися з ним. Але в «твердокамінного» льотчика знайшлася червоточина: він любив пошану, був ласий до жінок і не дурень випити. Крамов звів його з Дунаєвою. Зробити це вдалося так спритно, що Філіппов навіть не запідозрив, кому він зобов'язаний своїм знайомством з цією жінкою.

Крамов розраховував убити відразу двох зайців: по-перше, зв'язок Дунаєвої з льотчиком, на його думку, ставив її дім поза підозрою, а по-друге, це давало можливість впливати на льотчика непомітно, що й підтвердилося у випадку з підробленим наказом.

Щоб по можливості зміцнити свою базу і не викликати у Філіппова підозри, Крамов ні разу не приходив до Дунаєвої разом з ним і взагалі не показувався у неї вдень. Але ночами в сараї Дунаєвої він зустрічався з Крученим.

Кручений (Крамов не цікавився його справжнім прізвищем) був уроджений херсонець. Він прекрасно знав місто і підтримував зв'язок з великою кількістю людей, з яких вони потім створили ядро підпільної організації. Це був сміливий чоловік. Його запекла ненависть до червоних іноді викликала подив навіть у такого матерого вовка, як Крамов, тим більше, що за віком Кручений годився йому в сини. Без нього начальникові артилерії довелося б скрутно. Кручений робив усю «чорну» роботу. Невідомо, де він спав і в кого переховувався вдень, але завжди точно в призначений час приходив на побачення з Крайовим, одягнений то в селянську свитку, то в червоноармійську шинелю, то в лахміття портового босяка, і незмінно доповідав, що всі доручені йому завдання виконані.

Найголовнішим обов'язком Крученого був зв'язок з лівим берегом, і до спіймання телеграфіста Крамову ні разу не доводилось турбуватися про це. В нього ще ніколи не було надійнішого помічника, і Крамов радів, що Крученому вдалося вислизнути з рук ЧК…

Брокман, проте, був задоволений результатами облави. У Дунаєвої захопили майже всіх керівників крамовської організації. Крамов збирався приурочити виступ своєї групи до того моменту, коли червоні почнуть форсувати Дніпро. В нього був сміливий план: у розпал воєнних дій несподівано розгромити штаб і залишити червоні війська без керівництва. В сараї Дунаєвої чекісти знайшли кілька ящиків з гвинтівками і ручними гранатами, а в одного з арештованих відібрали список членів організації. Почались арешти.

Революційний трибунал засідав майже безперервно.

У ці дні не можна було впізнати коменданта ЧК Сергія Нікішина. В наглухо застебнутій косоворотці, в насунутій на лоба кепці, він з'являвся на людях рідко, здригався, коли до нього звертались, відповідав невлад, дивився невидющими очима.

За ним тінню ходив Федя Фомін, спеціально приставлений Брокманом. Зустрівшись у коридорі з Олексієм, Федя пошепки повідомляв:

— Запити може людина! Психологічний розлад у нього… — І, зітхнувши якось по-дівочому, жалісливо додавав: — Звичайно, нелегко…

В ніч на сьоме серпня заговорили гармати, а з світанком до лівого дніпровського берега ринула флотилія баркасів, шаланд і чорних покалічених пароплавчиків, вщерть заповнених військами. Над Дніпром схрестились невидимі траси снарядів, розпушилася шрапнель. І вітер поніс до берегів пороховий гар. Правобережна група Червоної Армії форсувала Дніпро.

До вечора білих вибили з Олешок і, розвиваючи наступ, рушили на Великі Копані, громлячи лівий фланг врангелівського генерала Драценка. В рух прийшов весь Каховський плацдарм. Херсон, відокремлений Дніпром від основного театру воєнних дій, опинився в тилу, але зате незмірно зросло значення Олешок, через які йшов потік військ і військових вантажів.

Крім всяких інших справ, чекістам тепер доводилося разом з особливим відділом працювати з полоненими, яких нагнали з-за Дніпра величезну кількість. Треба було відібрати тих, хто потрапив до білих по непорозумінню, кого мобілізували примусово, обдуривши чи залякавши. Потім з ними працювали агітатори.

За два дні до початку наступу Олексій з кінним загоном ЧОПу виїхав у сільські райони. В Крамова в найближчих селах була велика агентура. На її ліквідацію ЧК послало два загони. З другим вирушив Воронько.

Загоном, в який потрапив Олексій, командував Філімонов, донський козак, кремезний і весь мовби наспіх вирублений з мореного дуба. Він був винахідливий і невтомний, як машина.

Більше місяця загін вештався по селах і хуторах. Дехто з крамовців був уже попереджений і встиг утекти. Захопити вдалося дев'ятнадцять чоловік.

У кожного арештованого Олексій випитував про Маркова. Так, говорили вони, наїздив, привозив розпорядження від Крамова, довго не затримувався. Зовнішність описували точно. Знали його як Крученого. І тільки один заможний дячок з Снігурівки сказав:

— Прізвище у них інше було. Я їхнього батечка знав — сурйозна людина купецького звання, Михайло Степанович Марков. Кажуть, в чека шльопнули. Син весь у нього пішов. Він вам батечка не простить, я думаю. Закваска у нього люта, купецька.

— А де він зараз?

— Е-е, хто ж його знає! Він всю округу наскрізь вивчив, що тут, що за Дніпром, кожну стежечку, наче вовк якийсь. Бродить де-небудь. А може, з Врангелем пішов. Тільки не думаю…

— Чому?

Дячок хитро поморгав очима.

— Звір від барлога далеко не тікає. У нас різні власті бували: і Денікін, і Григор'єв-отаман, і ваші приходили, і чужинці хазяйнували, а ній усе тут, при будь-яких властях. То на світло, то в тінь, а щоб податися кудись — такого не було ні разу. В нього багато куточків навколо.

— Що за куточки?

— Оцього не знаю. Все з чуток.

— А які чутки?

— Базікають люди… Та ж чутка — що? Дим. Пролетіла й нема її.

— Що ж про нього зараз гомонять?

— Різне… Хіба все запам'ятаєш! Пам'ять уже не та…

Дячок почав плутати. Більше від нього нічого не можна було добитися.

Трохи пізніше затримали мірошника, який колись мав справу з Марковим-старшим. Від нього дізналися, що за деякими відомостями Марков-син переховується в Олешках або поблизу них.

Після всіх цих допитів в уяві Олексія Марков почав виростати в ще значнішу фігуру, ніж йому здавалося раніше. Було очевидно, що два роки і для Маркова не минули даремно. Він заматерів, перетворився на досвідченого, випробуваного ворога, який обрав цілком певну галузь діяльності: підпілля, шпигунство. При Крамові Марков здійснював найважчу роботу, зв'язану з постійною небезпекою, проте сам увесь час лишався в тіні. І Олексій не був схильний пояснювати це просто обережністю, вірніше, не тільки нею. «Скромність» Маркова була для нього свідченням того, що Марков — ворог по натхненню, упертий і послідовний, який не вибирає засобів і на все готовий…

Загін Філімонова повернувся в Херсон у вересні. На трьох возах везли арештованих, на четвертому — поранених бійців. Філімонов теж був поранений, але сісти на воза відмовився. В Херсоні його зняли з сідла і на руках віднесли у госпіталь.

Олексій так стомився, що, приїхавши, насилу зміг доповісти Величку. Додому він не пішов, а ліг у дежурці на лавці і як убитий проспав до наступного ранку. Прокинувшись, сходив у їдальню, потім піднявся в свою кімнату.

Воронько ще не приїздив. Їх кімнату зайняв Федя Фомін. Він допитував полонених. Насунута на брови кубанка, очевидно, повинна була надати його рум'яному обличчю суворого виразу. На столі в бойовій готовності лежав револьвер.

Троє полонених переступали з ноги на ногу біля дверей, чекаючи своєї черги, і з шанобливим переляком розглядали грізного чекіста; четвертий тупцювався перед столом. Це був непоказний чоловічок в англійській шинелі, яка висіла на ньому, наче на кілку.

Побачивши Олексія, Федя занепокоївся.

— Ага, приїхав! — якось вже надто радісно закричав він. — Виконав складне бойове завдання? Придушив місцеву контрреволюцію?

Полонені витріщилися на Олексія, вирішивши, що перед ними дуже великий начальник червоного ЧК.

Не даючи здивованому таким прийомом Олексієві відповісти, Федя пояснив:

— Довелося зайняти твій кабінет. У мене в кімнаті зараз не можна, там вирішується одна дуже таємна справа… — І, повернувшись до полонених боком, моргнув Олексієві лівим оком: мовляв, мовчи.

Ніякої кімнати, навіть постійного місця у Феді не було, і він боявся, щоб Олексій нескромним зауваженням не підірвав його авторитету. Олексій це зрозумів і промовчав.

Федя, треба зауважити, високо цінив його стриманість, особливо після спіймання сигнальника: Олексій нікому не сказав, що в ту ніч Федя проґавив Крученого. А оскільки один шпигун був усе-таки спійманий, то честь цієї операції поділялася між ними нарівно.

Бачачи, що з боку Олексія його авторитету не загрожує ніяка небезпека, Федя впевнено продовжував допит:

— З яких будеш, Петро Кисельов?

— По селянству ми… — гугняво відповідав полонений.

— Ти в нас стріляв?

Полонений похнюпився.

— Говори як на сповіді! Не бійся.

— Стріляв…

— Навіщо стріляв?

— Наказали…

— Хто наказав?

— Взводний, хто…

Пронизливо дивлячись на нього, Федя підвищив голос:

— А ти знав, що стріляєш у Радянську владу, в твою ж рідну селянську владу?

— Знав…

— Так навіщо стріляв?

— Та наказували ж!

— А ти розумієш, — розтягуючи слова, спитав Федя, — що тобі за це належить?

Полонений подивився на носки черевиків, пом'явся і невпевнено промовив:

— Розстріляти мене, бо ж, правда, знав…

— А! — задоволено посміхнувся Федя. — Розумієш, що розстріляти за це мало! Ну, то йди. В інший раз розбирайся! Йди по коридору ліворуч, останні двері, до товариша Павликовича. Вій тебе направить, куди треба…

В такий же спосіб допитавши решту полонених, Федя відпустив їх і, відразу втративши солідність, кинувся до Олексія.

— Здоров, Альошко! Приїхав!.. Цілий? — говорив він, обмацуючи Олексія, наче не вірячи, що це справді він, у плоті й крові.

— Ти що тут наробив, чекіст? — спитав Олексій, показуючи на книги Воронька, з яких була знята ряднина.

— А що? Я тільки подивився.

— Почекай, приїде Воронько, він тобі покаже…

Федя зневажливо свиснув:

— Сьогодні не приїде, а завтра я — ф'ють, і шукай вітра в полі.

— Що таке?

— Їду на відповідальне завдання! — урочисто оголосив Федя.

— Куди?

— В Олешки. Цілу групу посилають і мене теж.

— Навіщо?

— В Олешках контра розходилася. Наших з-за рогу б'ють. Словом, треба все викрити. Найбойовіших хлопців підібрали. Я, між іншим, не набивався, мене Величко призначив.

— Правда?

— Що я, брехатиму?!

Олексій побіг до Величка.

— Правда, що в Олешки їде група?

— Їде.

— Відпустіть мене з ними, товаришу Величко!

— Там людей досить.

— Товаришу Величко, арештований Середенко, мірошник, показує, що Кручений зараз в Олешках. Прошу дозволити мені продовжити цю справу.

Величко зім'яв пальцями нижню губу, подумав.

— Ходімо до Брокмана, — сказав він.

Голова ЧК зустрів Олексія привітно.

— А, мандрівник! Чого прийшов?

— Просить послати його з групою Іларіонова, — сказав Величко. — Дізнався, що Кручений в Олешках.

Олексій доповів про свідчення мірошника.

— Чутки не перевірені, — сказав він, — але все-таки… Адже я один знаю його в обличчя, товаришу Брокман.

— Ти… Як ти думаєш? — спитав Брокман у Величка.

— Я так вважаю: з Іларіоновим ми його не пошлемо. Стривай, стривай, — спинив він Олексія, — поїдеш окремо. Ти в ЧК нова людина, ще не примелькався, це треба, використати. Зведемо тебе з Корольовою…

— З якою Корольовою?

— Є одна в Олешках. Жила там при білих, надійна людина. Зв'язуватиме тебе з Іларіоновим. Сам тримайся окремо: Олешки — маленьке містечко, вмить усе буде відомо, Іларіонова я попереджу. Тепер щодо обстановки. Крученого, звичайно, спіймати треба, але дивись не захоплюйся, справа не тільки в ньому. В Олешках штаб групи військ. Через місто йдуть війська. Зараз там саме місце для шпигунів. Останнім часом вони вбили трьох командирів і шість червоноармійців. Ясно, в місті зграя, а твій Кручений, якщо він в Олешках, мабуть, не остання, спиця в їхньому колесі. Думаю, ось як треба діяти…

Величко виклав свій план, Брокман цей план схвалив. © http://kompas.co.ua

— Перед від'їздом зайди, напишу записку до начальника штабу Саковніна, я його добре знаю, — сказав він. — Величко, підготуй йому документи по всій формі… — І посміхнувся: — Прізвище придумай найкрасивіше.

— Хай їде під своїм, — заперечив Величко. — Він же тутешній. Зустріне знайомого — і кінець, провал.

— Теж правильно, — погодився Брокман. — Обдумайте все як слід і не гайтеся. Завтра ж відправ його…

Група, очолювана Іларіоновим, вирушила на світанку. Олексій виїхав удень. В кишені у нього лежало призначення в армію на посаду штабного писаря і документ з херсонського госпіталю, де він нібито лікувався від поворотного тифу.

Старий, що сочився парою й димом, пасажирський пароплав «Петро», який робив регулярні рейси між Херсоном і Олешками, відходив о третій годині дня… На двох його палубах у страшенній тісноті сиділи біженці з мішками й корзинами. Чоловіків було небагато. Більше — жінки, змучені і злі. Мовчазні діти байдуже дивились на пропливаючі береги.

«Петро» шльопав колесами повз висохлі за літо плавні, повз вербові зарості і комиші, що буйно розрослися. Білі чаплі поважно перелітали через пароплав, опускались біля берега і, підібгавши одну ногу, нерухомо застигали на мілководді.

Через годину в завороті Дніпрового рукава, який називається тут річкою Конкою, показались червоні пристанські дахи, дебаркадер і поряд з ним піщаний спуск до води. Олешки.

Перегороджуючи всю річку, «Петро» незграбно розвернувся і підійшов до дебаркадера. Почалась висадка. Проминувши матросів, що перевіряли квитки, Олексій, зіскочив на дерев'яний пірс і разом з натовпом вийшов у місто.

В дитинстві він часто бував тут у тітки, яка померла на початку революції. Містечко було схоже на велике село: білі, вкриті соломою мазанки, баштани, садки, городи, що збігали до самої річки, тихі, порослі травою вулиці, де вільно паслася худоба. Тепер і сліду немає тієї безтурботної тиші, якою колись славились Олешки. На вулицях обози, тачанки, конов'язі. В місті, не вивітрюючись, стоїть змішаний запах гною, дьогтю і свіжого хліба, який пекли в багатьох будинках для армії. Скрізь червоноармійці, матроси. Раз у раз проносяться вершники-ординарці.

Олексій прибув у штаб.

Оформлення на посаду писаря зайняло небагато часу. Огрядний, насмішкуватий начальник штабу Саковнін, прочитавши записку Брокмана, сказав:

— Сьогодні приходив один з ваших, Іларіонов, попереджав, що приїдете. Ну, що ж, писар з вас, оскільки я розумію, поганенький. Служитимете при мені. Можете відлучатися, не доповідаючи… Коли щось потрібно буде — звертайтеся…

Олексій відкозиряв і пішов шукати Корольову.

Побувати у родичів Солових Олексієві порадив Величко.

Злополучний телеграфіст, незважаючи на свій переляк, відмовився назвати даму серця. Варто було тільки заговорити про неї, як його наче хто підміняв.

— Ні, ні! — говорив він, притискаючи руки до грудей і гарячково поблискуючи очима. — Я жертва, і вона жертва!.. Я готовий усе розповісти! Я їх ненавиджу, цих негідників! Вони обдурили її так само, як і мене! Вона поетичне створіння… Вона вірила мені… Благаю вас: хай я один постраждаю!.. — Але він тут же лякався своїх слів, починав присягатися, що, піддавшись на умовляння контррозвідників, зробив необдумано, не бажаючи нікому заподіяти шкоди…

Його упертість викликала в Олексія почуття, схоже на повагу: як-не-як це було проявом характеру…

Можливо, телеграфіст говорив правду, і особа, що полонила його, справді була іграшкою в руках контррозвідників. Проте Олексій, а тим більше Величко, знали, що зв'язки з контррозвідкою легко не пориваються, що особа могла знати, кого, відступаючи, врангелівці залишили в Олешках.

Та й взагалі, треба ж було з чогось почати!..

План в Олексія був такий: прийти до родичів Солових, видати себе за людину, що сиділа в ЧК разом з телеграфістом, і постаратися вивідати, хто вона, ця особа. Треба сказати, що в ЧК потрапив випадково. Ні, він не контра в тому розумінні, яке вони надають цьому поняттю. Але він і не червоний. Він з тих, що вагаються. Пливе собі за течією, куди винесе. Винесло до червоних — працює на них. Потрапив би до білих — ще краще… Та ось не потрапив. Ну, що ж, почекаємо, побачимо, як піде далі. Війна ще не завтра кінчається, все може бути…

Коли спитають, за що взяли в ЧК і чому після цього червоні все-таки лишили його в себе на роботі, можна розповісти про госпітальну історію з уваркою м'яса, яку розплутав Воронько. Сказати, що, не подумавши, виступив на мітингу, вимагав самосуду над лікарями. Чекісти забрали його і ще кількох чоловік, потримали, пострахали і випустили. І ось там він зустрів Солових, сидів з ним три дні в камері. Ділились останнім. А коли Олексія звільняли, Солових попросив зайти до рідних, якщо доведеться бути в Олешках.

Це, здається, виглядало правдоподібно…

Вранці прибігла Маруся. По сусідству з Солових жила бабуся, яка ходила до Марусиної тітки по трави. Маруся дізналася від неї, що сестру телеграфіста звуть Вандою. Її чоловік, Володимир Аполінарійович, колись служив в Асканії-Нова — маєтку відомого в окрузі поміщика Фальцфейна. Батько Солових, акцизний чиновник, помер давно, а мати лише, рік тому отруїлася грибами і теж померла. Ванда і її чоловік ніде не працюють, торгують чимось на базарі.

Про телеграфіста нічого не відомо. Сестра, може, й знає, але мовчить, з сусідами не ділиться…

Олексій звелів Марусі чекати його ввечері і пішов до родичів телеграфіста.

— … Дінка Федосова? — здивувалась Маруся. — Та її в Олешках усі знають!

— Хто вона така?

— Дочка тутешнього поштмейстера.

— Що ти про неї можеш сказати?

— Нічого особливого, В гімназії вчилась, освічена…

— Яка з себе?

— Вродлива…

— Це не прикмета, — сказав Олексій. — Ти теж вродлива…

Маруся сердито надула губи, а щоки все-таки почервоніли від задоволення.

— Порівняв гуску з куркою, — сказала вона сухо. — Дінка в любительських спектаклях грала різних дам та цариць… Почекай, побачиш її…

— Де вона живе?

— На Портовій, недалеко від пристані. А працює на пошті. Недавно почала. Раніше дома сиділа: її татуньо з матусею за панночку вважають.

— А при білих як поводилась?

— Упадали біля неї, звичайно, всякі офіцерики.

— Ну от, а кажеш «нічого особливого»!

— Та чи мало тут таких, яким білий — свій брат! Ну, а Дінка…

— Де вона живе, кажеш?

— На Портовій. Іди краще завтра зранку на пошту: вона там.

О дев'ятій годині Олексій підходив до будинку Федосових.

Дівчина чекала його біля хвіртки.

— Ви точні, — сказала вона, посміхаючись і йдучи назустріч, — А втім, так і повинно бути: адже ви військовий.

На ній була біла сукня, тонку талію перетягував широкий оксамитовий пояс. Коса була укладена на голові двома товстими кільцями. В сірих сутінках теплого осіннього вечора Діна здавалася зовсім невагомою. Підхопи таку на руки — і не відчуєш ваги…

— Заходьте, — сказала вона, відчиняючи хвіртку. — Я дуже рада, що ви прийшли…

Будинок під залізним дахом стояв на пологому березі Конки. Мав він шість вікон по фасаду і великий двосторонній мезонін. Як і всі заможні будинки в Олешках, його оточував сад. Яблуні, черешні і вишні росли впереміжку з старими акаціями і кущами бузку.

— Хочете, погуляємо? — запропонувала Діна. — Вечір теплий…

Повз альтанку, з якої звисав зів'ялий плющ, вона привела Олексія до низенької дерев'яної огорожі в глибині саду. За огорожею текла Конка, а далі простяглися заплавні луки. Біля самої води виднілася купальня — кладки і дощана будка з односхилим дахом. Вона ледве рожевіла, відбиваючи непомеркле ще небо. За річкою піднімалися темні вербові кущі річкових плавнів. Повітря було тихе і нерухоме. Звідкись долинали перебори гармонії.

Діна легко підскочила і сіла на огорожі.

— Отут ми живемо, — сказала вона. — Вам подобається?

— Дуже подобається.

— Я люблю наш сад — тиша, нікого нема. Тато хотів розчистити його від кущів, прокласти стежки, він називає це «навести порядок». Але я не. дала, так краще, правда?

— Можливо…

— Добре, що все уціліло, — говорила Діна. — Нам просто пощастило. Колись я дуже журилася, що ми живемо не на головній вулиці, а тепер це щастя. Нас жодного разу не «ущільнювали» ніякими військовими постоями. До того ж ми з татом працюємо на пошті, ми трудівники, а не буржуї! — Вона весело засміялася, закидаючи голову. — Ось і уцілів сад. Я люблю приходити сюди одна…

«І з офіцериками!» подумав Олексій. Він з усіх сил намагався не піддатись тривожній чарівності цієї дівчини, і вечора, і саду…

— Весною тут просто чудово! — щебетала Діна, гойдаючись. — Знаєте, коли цвітуть верби, здається, наче повітря зовсім нема, сам аромат. Ви бували в Олешках весною?

— Бував.

На обличчі в Діни з'явилася кисла гримаса:

— Що це ви все «бував», «можливо», ніби інших слів нема? Вранці ви були балакучішим!

Олексій зніяковіло почухав потилицю.

— Бачте… я… мені так давно не доводилося розмовляти з людьми, такими, як ви, що… Я боюсь що-небудь таке бовкнути… не до ладу.

— Який ви дурненький!.. — Діна сплеснула руками і відразу ж знову схопилася за огорожу, щоб не впасти. — Пробачте мені! Та говоріть, будь ласка, що завгодно! Ви вже, мабуть, думаєте про мене: от балакуха невгамовна! А я ж серйозна, Олексію, це тільки так здається!.. Олексій… Можна, я вас зватиму Альошею? Можна? Альоша. Альошка в Олешках — дуже смішно. — І вона знову голосно зареготала. — Холодно стає. Ходімо, я вас чаєм почастую!

Діна ковзнула на землю і, схопивши Олексія за руку, потягла до будинку.

У вікнах було темно.

— Мої вже сплять, — попередила Діна, — вони рано лягають. Зараз підемо нагору, там моя обитель.

По темних сходах Діна провела Олексія в мезонін. Тут було дві кімнати: менша — спальня, більша — для гостей. У цій другій кімнаті Діна розсунула завіски на вікнах, засвітила пузату гасову лампу під абажуром, що стояла на круглому столику, і присунула його до низької, оббитої товстим зеленим плюшем кушетки.

— Сідайте ось сюди, Альошо, до вогника, — запросила вона. — І, будь ласка, не церемоньтесь, почувайте себе як вдома. Сідайте, звикайте і чекайте мене. Я зараз…

Вона випурхнула з кімнати і застукала каблучками по сходах, залишивши Олексія дивуватись з обстановки, в яку він потрапив. А обстановка була справді незвичайна. В кімнату Діни знесли, видно, все найцінніше в домі: великий, як шафа, годинник з мідними гирями, схожими на снарядні стакани, кушетку, килими, два глибоких крісла, фісгармонію, на якій лежали ноти і товсті томи «Читця-декламатора». Над фісгармонією висіла гітара з червоним бантом на грифі, поряд з нею — портрет Діни: очі мрійливо спрямовані в простір, пальці задумливо перебирають кінчик коси.

Олексій підвівся з кушетки і почав уважно вдивлятися у фотографію. Хто вона, ця дівчина? Невже ворог?.. Щось південне, не російське в обличчі. Смуглява, нервові ніздрі… Так, Солових попався недарма!.. До речі, вона ні разу не згадала про нього. Припустімо, це ще можна зрозуміти. А офіцери? Може, її відносини з ними і справді не заходили далі ніж просте знайомство, залицяння і таке інше?.. А його «лист», який вона розпечатала і прочитала?..

На сходах застукали каблучки, Діна ввійшла з двома тарілками в руках. Олексій сидів на кушетці, де вона його лишила.

— Знаєте, — засмучено сказала Діна, — самовар уже холодний. Але зате я принесла маминого печива і яблук з нашого саду, найсмачніших.

— Це ви даремно! Мені навіть ніяково, — промовив Олексій.

— Дурниці! — Діна поставила тарілки на столик. — Їжте, ви такого печива ще не куштували. Ну, беріть же!

Вона всунула йому в руки рум'яний, розсипчастий пряник з маковими візерунками, взяла з тарілки яблуко і стрибнула в крісло.

— Ну, як, освоїлися трохи? — спитала вона. — Правда, в мене непогано?

— Навіть дуже… Я б сказав, зовсім як раніше. Начебто все на світі добре.

Дійсно, в цій затишній кімнаті з завісками, гітарою і зручними меблями і справді можна було забути, що йде війна і тільки вчора за десять верст від Олешок була перехоплена кавалерійська розвідка білих, що через містечко безперервно рухаються війська, стягуючись для удару по Врангелю. Десь далеко за межами тихого мезоніна залишилось ЧК, товариші, Брокман, Маруся, яка зберігає в плічку сарафана пакетик із страшною отрутою — захист від дівочої ганьби… Перед Олексієм сиділа дівчина, така несхожа на Марусю, що здавалася людиною з зовсім іншого світу, томно дивилася загадковими синіми очима, і щось тривожило в ній, щось одночасно притягало і змушувало постійно бути насторожі.

— Цікаво ви сказали: «Як раніше»! — говорила вона. — Мені й самій так здається. Прийдеш ввечері з пошти і наче відсуваєшся на три роки назад. Тут мовби на острові: навколо вирує, реве, а в мене тихо. Яка не є — а ілюзія нормального життя. — Вона зітхнула. — А працювати доводиться… До речі, побачивши вас, я подумала: таке інтелігентне обличчя — і червоний солдат, навіть не командир! А втім, треба сказати, ви прекрасно освоїлися серед таких, як ці залицяльники з чубами та бантами. Як ви його осадили! Просто чудово! А ви знаєте, вони могли що-небудь таке зробити з вами, у мене навіть в серці похололо! Ви сміливий!

— Таке вигадали!..

— Ні, правда, ви дуже сміливий! Їх двоє, а ви один! Ви ж не могли знати, що той солдатик заступиться!

— В крайньому разі і нас двоє, — сказав Олексій, вказуючи на револьвер.

— Ні, ні, не кажіть, це було безрозсудно! — Діна замахала руками. — А коли ви сказали, що не завжди вдається стриматися — пам'ятаєте, ви так сказали? — я зрозуміла, що ви собою являєте.

— Що ж?

Діна жартівливо насупилась.

— Альошо, ви примушуєте мене говорити вам приємні речі! Але я не скажу, і не розраховуйте! Ось візьміть це печиво і будьте задоволені!.. — Вона нахилилась, схопила з тарілки пряник і кинула його на коліна Олексієві. Потім відкинулась у кріслі, поклала голову на спинку. — Та-ак, от ви кажете: «Як раніше»… А ви пам'ятаєте, що то було за життя? Театри, вечори поезії, Ігор Северянін…

А бали в дворянських зібраннях? Ви, гімназисти, правда, там не бували. А я була! Двічі! Цього забути не можна, Альошо! На все життя!.. А пам'ятаєте, які актори приїздили? Харламов — чудовий трагік.

— Звичайно, пам'ятаю! — сказав Олексій.

Він справді пам'ятав афіші з цим прізвищем.

— Ми з татом їздили його дивитись. Блідий, немов виходець з потойбічного світу… Це було якраз, коли освячували нові верфі.

— А… з фейєрверком? Мене батько водив…

— Так. Чудово!..

Дивлячись на стелю, де коливалась кругла світлова пляма від лампи, Діна почала пригадувати катання на яхтах по Дніпру, які влаштовувала одеська пароплавна компанія з метою реклами, гастролі київської оперети, кінематограф і Віру Холодну в знаменитому фільмі «Щастя нема в мене, тільки хрест на грудях»… Олексій теж пригадав строкаті весняні ярмарки з балаганами і каруселлю, змагання борців у цирку, холодну каву «глясе» з морозивом у ресторані «Золотий якір», куди гімназистів пускали тільки з дорослими…

— До речі, — сказала Діна, — ви вчились у першій гімназії?

— У першій.

— Тут є один колишній учень з вашої гімназії. Може ви його знаєте? Його звуть, здається, Віктор.

Шматочок печива застряв в Олексія в зубах. Він обережно виколупав його язиком. Спитав якомога байдужіше:

— А прізвище?

— Прізвища не пам'ятаю, — Діна дивилась йому просто в очі.

— Зі мною в класі вчився Вітька Корсаков, на прізвисько Пончик, — повільно сказав Олексій. — Син письмоводителя з міської управи, ябеда і фіскал, його всі лупцювали.

— Ні, — посміхнулася Діна. — В цього батько був, здається, негоціантом. Його прізвище не то Мохов, не то Маков…

— Може, Марков? Такий був. Тільки вчився на клас вище. Моторку мав, ми всі йому заздрили.

— Точно не пам'ятаю, — сказала Діна, — але щось подібне. А який з себе ваш Марков?

— Який? — Олексій наморщив лоба, немов пригадуючи. — Міцний… Трохи нижчий за мене. Підборіддя ось так, уперед…

— Той самий. Ви його добре знали?

— Ні-і. Він старший, та й зазнавався дуже…

В Олексія так стукнуло серце, що він аж злякався, чи не почула Діна. Говорив він рівно, навіть посміхався, а думки метушливо стрибали в голові. Марков… Тут… Тепер уже точно! Діна знає його… розповість про нове знайомство. А Марков пам'ятає? Напевно, пам'ятає… Ну, був у фронтовиків, що з того? В крайньому разі вважає дурнем, який допоміг йому колись проникнути в штаб фронтовиків. І все. Відтоді ні разу не бачив, якщо тільки не розглядів у ту ніч, коли спіймали Солових. Ні, не міг розглядіти…

— Оскільки мені відомо, — сказала Діна, — цей Марков цікава людина… — Олексій знизав плечима. — Якщо хочете, можу вас з ним звести як-небудь?

— А чого ж, можна…

Діна, звичайно, не знала, яких зусиль коштувало Олексієві байдуже вимовити цю фразу.

Вона взяла з тарілки друге яблуко і, задумливо покусуючи, кілька секунд дивилася на Олексія. Він акуратно струшував крихти з колін.

— Знаєте, Альошо, я сьогодні цілий день думала про вас.

— Про мене?

— Так, про вас. Не прикидайтесь здивованим. І, будь ласка, не задирайте носа, інакше я розгніваюсь! — На мить з'явилась кокетлива гримаска і зразу ж зникла. Обличчя стало серйозним і навіть немов старшим. — Ви для мене загадка. Так, так, загадка! Мені, наприклад, зовсім незрозуміло, як може така людина, як ви, — а мені, між іншим, здається чомусь, що ми знайомі вже багато-багато років, — як може така людина миритися з своїм нинішнім становищем?

Олексій насторожився.

— Альошо, зрозумійте мене правильно, — м'яко говорила Діна. — Мені самій необхідно розібратися в тому, що відбувається. Все так складно навколо! Допоможіть мені! Візьмімо хоча б вас. Ви — з інтелігентної сім'ї. Ваш батько захищав вітчизну. Яку вітчизну, Альошо? Ту, яку ми з вами знаємо і любимо з дитинства, з якій нас виховували в любові до бога і… до государя! Так, так, навіщо грати в піжмурки? Хіба не за ці ідеали він пішов воювати і пролив свою кров?.. Альошо! — Діна пристрасно притиснула до грудей зчеплені в пальцях руки. — Може те, що я кажу, здається вам потворним? Тоді скажіть краще відразу!

Дивлячись їй просто в очі, Олексій відповів:

— Ні, Діно…

І вона говорила далі:

— Не знаю чому, але я повірила у вас з першого погляду. Можливо, я помилилася. Тим гірше. Але я все-таки скажу вам усе! Я не можу зрозуміти… Невже ваш батько воював за ту вітчизну, якою вона є зараз, — розбиту, пошматовану, в якій сплюндровано все найсвятіше? Хто це зробив?.. Ви мовчите? Це зробили люди, яким ви служите! Так, Альошо! Поясніть мені, що вас зв'язує з ними? Чи є у вас певність у їхній правоті? Може ви сам більшовик?..

Олексій, нахмурившись, заперечливо похитав головою.

— Я так і знала! — Діна радісно підскочила в кріслі. — Я не помилилась. Я все розумію, все! Ви були хлопчиськом, захопилися скандальністю цих подій — всі хлопчаки такі! Ну, а тепер? Невже у вас не відкрилися очі?

Повільно, зважуючи кожне слово, Олексій промовив:

— Я вже думав про це, Діно. Але мені зараз… важко вам відповісти… Я…

— І не треба! — Діна спустила ноги на підлогу, нахилилась, взяла його за руку. — Не треба нічого говорити! Мені ясно найголовніше: ви той, за кого я вас вважала! А якщо так, — Діна стиснула його пальці, — чому ви не шукаєте шляхів виправити зло?

— Я шукаю… — промовив Олексій і знову, вдруге за сьогоднішній вечір, не збрехав.

— Це правда?

— Правда!

— В такому разі я можу вам допомогти.

— Ви?

— Я! — вона випустила його руку і випрямилась. — Не чекали? Так, я знаю людей, що не сидять склавши руки — вони борються! Вас дивує, що я говорю про це людині, яку вперше бачу? Але я не боюсь! Насамперед я вірю вам, а мене ще ніколи не обманювала інтуїція. А по-друге, мене не лякає зрада! Повірте, — вона гордо підвела голову, — я зовсім не така, якою, можливо, здаюся, — мрійлива, тендітна гімназистка! У мене вистачить сил протистояти будь-яким катам! Нікому не вдасться вирвати з мене жодного слова, якщо я сама того не захочу!

І тут, зіскочивши з крісла, вона підійшла так близько до Олексія, що торкнулася сукнею його колін.

— Ось, Альошо, тепер ви знаєте про мене все! Хочете, щоб я допомогла вам? Хочете, я зведу вас з людьми, які незрівнянно ближчі вам по духу, ніж теперішнє оточення?

Підробляючись під її тон, Олексій сказав:

— Так, хочу.

Вона насторожено примружившись, подивилась на нього.

— Я іншого й не чекала… Але ви, звичайно, розумієте, що вони зажадають від вас діла?

— Розумію.

— Добре… Сьогодні я вам нічого не скажу, мені треба порадитись, попередити. Адже це дуже серйозно. То я одна рискую, а то… Ми ж усе-таки перший день знайомі. Ви, звичайно, не образитесь?

— Ні, Діно.

— Давайте домовимося так: завтра ви зайдете на пошту. Коли вам зручно? Ви вдень можете звільнитися?

— Звільнюсь.

— Найкраще годині о третій: у цей час менше людей. І тоді ми остаточно домовимось. Добре?

— Так.

— Чудово! — Вона труснула косою, відразу стаючи знову веселою і кокетливою. — Я така рада, Альошо, ви не можете собі уявити! Я відчуваю себе первохристиянкою. Це все одно, що навернути заблудну душу. Я певна, що не помилилась. — Здавалося, вона сама себе намагається в цьому переконати. — Правда, Альошо?

Він розвів руками.

— Ні, ні, звичайно, це неможливо! І потім, знаєте, я десь читала, що такі «навернення» ніколи не минають безслідно. Пам'ятаєте «Камо грядеші» Сєнкевича? Там теж… Ну, досить, уже пізно, вам пора.

Олексій підвівся, взяв кашкет.

— Який ви великий! — сказала Діна, відступаючи на крок і оглядаючи його. — Великий і сильний. Я в порівнянні з вами, наче пігмей поруч з циклопом!

— Ну, що ви!..

— Правда! Стривайте!.. — Вона зібрала з тарілки печиво, що лишилось, і поклала в кишеню його френча.

— Навіщо, не треба!

— Мовчіть! Будете їсти і згадувати мене.

— Я й так…

— Ну, ну, йдіть! — Вона легенько підштовхнула його до дверей. — Я дуже чекатиму вас завтра. Не запізнюйтесь!

Було зовсім темно. Піднявся вітер. Він ніс із степу дрібні піщинки і запах нагрітого полину. Опинившись на вулиці, Олексій з несподіваним полегшенням вдихнув цей гіркий дикуватий запах степового простору.

Йдучи до штабу, він намагався розібратися в подіях сьогоднішнього вечора, його втягують у підпільну організацію! Тепер, якщо йому вдасться завоювати довір'я тих, для кого старається Діна, він найближчим часом знатиме всіх змовників, його, звичайно, випробовуватимуть. Як?..

А Марков? Яку роль він відіграє в цій справі? Очевидно, немалу. «Цікава людина»… Ого, до чого ж цікава!..

Насторожене здивування і ще якесь складне почуття, в якому було важко розібратися, викликала в Михальова сама Діна. Дивувала швидкість, з якою вона наважилася «вплинути» на нього.

«Одчайдушна, — думав Олексій. — І вже, напевно, знає собі ціну…»

Тут думка обірвалась, і перед очима випливала дівчина в білій сукні, з косами навколо голови і крутими, наче навмисно зламаними посередині бровами. Як вона глянула на прощання! Ох, бестія!..

Олексій труснув головою, промовив уголос:

— Не вийде! — І з якимось навіть співчуттям подумав про Солових — про нещасного телеграфіста, якому, звичайно, не під силу було витримати такий натиск…

Тепер треба було вирішити, що робити далі. Завтра до третьої години Діна повинна з кимось зустрітися і одержати інструкцію. Може, попередити Іларіонова: хай поставить біля пошти людей? Ні, найменша необережність — і все загине. Треба чекати…

Через місто, центральною вулицею, йшла кавалерія. Гучно цокали копита по бруківці, постукуючи котились тачанки. Пропливали вогники цигарок, спалахами вириваючи з темряви вусаті обличчя вершників у гостроверхих будьонівках. Скориставшись прогалиною в кінському потоці, Олексій перебіг через вулицю до штабу. Біля штабу були розкладені багаття. Коли Олексій проходив мимо, його гукнули. Маленька дівоча постать опинилася поруч.

— Маруся? — чомусь раптом зрадів Олексій.

— Де ти бродиш? — сердито сказала Маруся. — Півгодини чекаю. Ходімо швидше.

— Куди?

— До мене. Там Іларіонов і ще якийсь із Херсона приїхав. Звеліли привести.

— На біса я їм здався? Сказано ж: не зустрічатися.

— Нічого, в мене можна.

Вони швидко пішли від штабу.

— Що там трапилося? — спитав Олексій.

— Трьох чоловік убили.

— Коли?..

— Сьогодні ввечері. Один вістовий з пакетом, пакет взяли; а двоє просто червоноармійці.

Так… Значить, поки він був у Діни, її спільники «не сиділи склавши руки». Хто це зробив? Марков?..

Думка про Маркова примусила Олексія озирнутися.

Десь тут в одному з будиночків містечка, яке засинало, переховується цей звір. І не просто переховується. Діє… Ну, нічого, тепер уже недовго. Важливо, що він тут!.. Пройшовши трохи, Маруся спитала:

— Дінку бачив?

— Бачив.

— Розмовляв?

— Розмовляв.

— Ну, як вона?

— Як? Нормально… Зажди, для тебе гостинець є. Держи.

І поклав розсипчасте печиво з маком у жорсткі Марусині долоні.

— Ой, де ти взяв?

— Їж і все! Смачно?

— Солодше за цукор!

— Отож!

Маруся спитала підозріливо:

— Ти що, дома в неї був?

— Ага.

— І печиво звідти?

— Звідти.

Помовчавши з хвилину, вона сказала:

— Гляди, обкрутить тебе Дінка. В неї й не такі бували…

— Побачимо, — Олексій самовпевнено підморгнув Марусі. — Таких вона ще не обкручувала!

В низенькій Марусиній хатинці, що пахла травами, чекали Іларіонов і прибулий з Херсона Володя Храмзов, якого Величко послав на допомогу Олексієві.

Храмзов, як і Олексій, недавно почав працювати в херсонському ЧК, але вже встиг завоювати репутацію надійного оперативника. Була у Володиній біографії одна деталь, яка відразу виділяла його серед інших співробітників, хоч сам він ніколи про неї не говорив: у Москві, звідки він приїхав, Володя деякий час був в особистій охороні товариша Леніна. Проте витягти з нього хоч що-небудь про цей період життя було неможливо: Володя відзначався неабиякою замкнутістю, слова цідив, за висловом Воронька, «як міцний самогон, по три краплини на годину». Досить високий на зріст, кирпатий, з непримітною зовнішністю звичайного сільського хлопця, він з десяти кроків пробивав з нагана срібний гривеник, а силою поступався хіба тільки Микиті Боденку. В перші ж дні роботи в херсонському ЧК Володя потрапив у бандитську засаду. Власне, засада призначалася не для нього, нового і ще не відомого тоді співробітника, а для уповноваженого Адамчука, біля квартири якого її і влаштували. Володя потрапив у засаду випадково, йдучи до Адамчука з якимсь дорученням. Бандитам, як кажуть, добряче не пощастило: Володя пристрелив двох, а третього скрутив і привів до Адамчука на квартиру. Там затриманому влаштували допит, і бандит з переляку виказав велику «малину» на Сухарному (наступної ночі під час облави на ту «малину» було поранено Брокмана). Про цей епізод довідались від Адамчука: сам Володя не сказав про нього жодного слова.

Стало відомо, що, приїхавши в Херсон, Володя закохався в діловода опервідділу Соню Агінську, моторну дівицю, яка приймала залицяння багатьох його товаришів. Та незабаром Володя віднадив усіх її залицяльників, а найнахабнішого — Шурку Коробкова, зазнайку і серцеїда, який зробив непристойне зауваження на адресу Соні, — так притиснув у гуртожитку, що назавжди відбив у нього бажання говорити про свої любовні перемоги.

Такий був Володя Храмзов. І хоч його приїзд означав, що Величко сумнівається в здатності Олексія самостійно справитися з дорученим йому завданням, усе ж хлопець був задоволений: Володя не підведе, на такого можна покластися.

От про Іларіонова цього не можна було сказати.

Чоловік він був показний, блідий, з хвацьким кучерявим чубом жовтуватого кольору, палкими маленькими очима, посадженими глибоко і якось вгору, від чого завжди здавалось, що дивиться він спідлоба. Висловлюватись Іларіонов любив учено, пишними, багатослівними фразами, мав маузер з срібною насічкою і навіть під час операції не випускав з рота прямої люльки з золотим обідком. Людина, безперечно, смілива, але різка і самовпевнена. Іларіонов вносив у роботу непотрібну нервозність, був схильний до скороспілих і не завжди виправданих рішень. У роботі він любив розмах, шум, широку гласність кожної проведеної операції. «Щоб знали, — говорив він, — не дрімає ЧК!..» Декому з товаришів це подобалось. Але Олексій чомусь не довіряв начальникові групи, і не тому, що мав сумнів відносно його чесності, а швидше через власну природжену стриманість. Іларіонов теж недолюблював Олексія: як і всі люди такого характеру, він тонко відчував ставлення до нього оточуючих.

Не без єхидства повідомивши, що за вказівкою Величка Володя Храмзов повинен допомогти Олексієві своєю перевіреною на серйозних справах досвідченістю, Іларіонов зажадав звіту: чим Олексій займався три дні?

— Дещо зробив, — ухильно відповів Олексій. Поки що обстановка була не зовсім ясна, і тому він не хотів розповідати Іларіонову історію з Діною.

— Дещо — мало! — заявив Іларіонов і постукав чубуком люльки по столу. — Мені потрібно не «дещо», а шпигунський центр! Три дні сидимо тут, досить байдики бити! Ось яку я задумав комбінацію. Біля церкви живе колишній учитель місцевої гімназії Дугін, есер. Коли мене не зраджує професіональне чуття, а я не пам'ятаю випадку, щоб воно мене зрадило, цей тип з кимось зв'язаний. Тебе тут ніхто не знає. Влаштуємо до нього на квартиру. Будеш стежити і тримати мене в курсі справи, що відбувається в його домі.

— І все? — спитав Олексій.

— Поки все.

— А Володя? Його теж на квартиру? Він же допомагати мені повинен.

— Для Храмзова тимчасово знайдеться інше діло. Надалі, коли тобі вдасться щось виявити у Дугіна, діятимете разом.

— Тобі Величко говорив, що у нас не такий план? — . з неприхованим роздратуванням спитав Олексій.

— Це з приводу якоїсь баби, коханки того сигнальника? Говорив! — Іларіонов зітхнув, показуючи цим, що йому нудно пояснювати відомі речі. — Михальов, не будь дитиною! Відучись по-учнівському додержуватися того, що тобі звеліли старші. Величко вказав на одну з багатьох можливостей оперативного підходу до завдання, приблизну, якщо так можна висловитись, оп-ти-мальну, гм… можливість. Але він не знав місцевої ситуації. А я знаю. І я кажу: розшуки тієї дівиці заберуть дорогоцінний час, а користі не принесуть. Доведеться тобі працювати в одному напрямку з нами.

— Доведеться… — Олексій, хмурячись, дістав кисет, потримав його в руках і, не закуривши, поклав знову в кишеню. — А коли я тобі скажу, що вже знайшов ту «дівицю» і що годину тому мене завербували в шпигуни?

— Тебе?

— Так, саме мене.

Маруся загриміла чавунцем, який ставила в піч, і вода, шиплячи, плеснула на вугілля. Храмзов відкрив рота. Іларіонов пильно глянув на Олексія: чи не бреше? — і, переконавшись, що не бреше, уривчасто наказав:

— Розповідай!

Олексій розповів усе, починаючи з зустрічі з Вандою та її чоловіком і кінчаючи побаченням з Діною в неї на квартирі.

Іларіонов схопився. Почав швидко ходити від стіни до стіни, волочачи за собою кучеряві хмарки диму. На щоках його заграли жовна.

— Так! — сказав він, зупиняючись посеред хати. — За Федосовою негайно встановити стеження. Перехопимо тих, хто до неї прийде. Завтра, замість тебе, я сам піду до неї з людьми. Щождо родичів сигнальника, то їх візьмемо цієї ночі!

Тепер схопився Олексій.

— Ти розумієш, що говориш? — мало не закричав він. — Угробити все хочеш? Та ні… Слухай, Іларіонов. операція тільки починається! Якщо ти мені не перешкоджатимеш, я за три-чотири дні дам тобі повний список всього підпілля!

— Чотири дні! — Іларіонов кинувся до стола. — Завтра! Вже завтра ввечері знатиму. Дівка всіх видасть!

— Не видасть! Не зразу в усякому разі!

— Видасть!

— А я кажу — ні! Поки ти будеш її допитувати, вони всі повтікають!

— Погано ти мене знаєш! — Іларіонов вихопив люльку з рота, мундштуком ткнув себе в груди. — За один вечір усіх переловлю. Жодна гадина не втече! Словом, чого розмазувати: сказано — і кінець!

Від усвідомлення зробленої помилки Олексій ладен був відкусити собі язика. І не хотів же говорити, так ні — бовкнув! Цей Іларіонов умить все погубить…

Начальник опергрупи вже надівав кавалерійського кашкета з підтягнутим назад верхом і коротким круглим козирком.

— Зажди, Іларіонов, послухай, як я хочу…

— Не треба. Все ясно!.. Збирайся, покажеш будинок них… Соловйових, чи як їх?

— Солових? А їх за що?

Про це, очевидно, Іларіонов не думав. Він промовив це так упевнено:

— Як, за що? — Але відразу ж, не даючи збити себе і пантелику, закричав: — Не розумієш? Контру на волі лишати?!

— Гаразд, начальнику, — сказав Олексій, — роби, як хочеш… Тільки я з тобою не піду, а зараз сяду і напишу рапорт Брокману, і Маруся доставить його в Херсон ще до ранку. Опишу становище і свій план, який ти навіть слухати не бажаєш, хлопці підтвердять! А там шуруй на цілковиту свою відповідальність!

Погроза залучити як суддю голову ЧК вплинула на Іларіонова. До того ж Володя, який мовчав протягом усієї розмови, миролюбно пробасив:

— Чого ти гарячкуєш! Дай людині сказати.

Іларіонов зірвав кашкета, з серцем хляпнув об стіл, сів на лаву. З хвилину дивився в куток — худий кадик стрибав у нього на шиї — потім заговорив несподівано спокійним голосом:

— Попрацюєш тут! Теж мені оперативники, по смерть з вами ходити! Послухаємо, що ти надумав!..

— Ніяких арештів і ніяких стежень поки не влаштовувати, — сказав Олексій.

Кадик на шиї стрибнув сильніше, але Іларіонов стримався.

— Я ввійду в організацію, — говорив Олексій, — заслужу довір'я. Багато часу це не займе: вони й самі, напевне, квапляться. Мене, звичайно, випробовуватимуть, як — не знаю, але тут уже разом щось придумаємо. Якщо вийде, візьмемо всю зграю разом та ще й довідаємося про їх зв'язки. Арештувати Федосову завжди встигнемо. Що б там не було, я й без допиту дізнаюсь, хто на них працює.

— Базікання, — гарячкував Іларіонов. — З такими варіантами ще тиждень прововтузимося! А коли шльопнуть тебе?

— Ти про мене турбуєшся?

— Що, коли тебе знищать до того, як ми одержимо відомості?

— Тоді роби по-своєму. А зараз треба скористатися з нагоди — іншої такої не буде. Я вважаю так: хай Храмзов стежить за мною. Не за Федосовою, а за мною, розумієш? Він зуміє непомітно.

— Для охорони, чи що? — презирливо підіймаючи брову, спитав Іларіонов.

— Щоб бути в курсі і допомогти, якщо виникне така потреба, — сказав Олексій.

Іларіонов кинув руки на коліна, хотів заперечити, але його перебив Храмзов.

— Михальов діло пропонує, — сказав він неголосно. — Краще все одно не придумаєш.

Зрозумівши, що співвідношення сил не на його користь, Іларіонов змінив тактику.

— Диваки ви, люди! — сказав він. — Наче я гірше хочу… Будь ласка. План Михальова, за розвідувальною термінологією, гм… називається «подвійною грою». В мене своя точка зору на методи розвідки, але я не наполягаю, будь ласка. Все це можна було б перевірити швидше, але… — Іларіонов підняв плечі і зробив рукою жест, який означав: було б з ким.

— Значить, ніякого стеження не встановлюватимеш? — ще раз спитав Олексій.

— Будь ласка, не буду.

— Ой, як добре! — вигукнула Маруся. Вона з хвилюванням слухала їх суперечку. — От і домовились.

— Але рапорт я все-таки пошлю, — попередив Олексій. — І напишу, що ти погодився з моїм планом.

— Пиши, зроби ласку…

— Зможеш доставити сьогодні ж? — спитав Олексій в Марусі.

— Я дядька Селемчука пошлю, до ранку встигне! — відповіла дівчина, дивлячись на Олексія так, наче вперше бачила його.

— До речі, Іларіонов, сьогодні вбили вістового з пакетом?

— Вбили.

— А що в пакеті?

— Нічого особливого: повідомлення в штаб фронту, що одержана оперативна карта… Врахуй, Михальов, я мушу знати про всі твої дії!

— Цілком зрозуміло! — сказав Олексій.

Потім вони вже зовсім мирно домовилися про всі дрібниці. Іларіонов став таким, яким був раніше, — говорив солідно й енергійно смоктав люльку. Потім він пішов, а Володя з Олексієм лишились: один — ночувати на Марусиному сіннику, другий — писати рапорт.

На пошті були люди. Олексій сів на лаву біля дверей і почав чекати, поки вони підуть. Діна зустріла його збентеженим поглядом і ледве помітно кивнула.

Розхитані двері раз у раз грюкали, впускаючи і випускаючи відвідувачів. Вибравши момент, коли на пошті лишилися тільки вихрястий підліток у гімназичній сорочці і жінка, під диктовку якої він щось писав, Діна покашляла, привертаючи увагу Олексія, і олівцем вказала через своє плече на вхід у сусідню кімнату.

Він пройшов туди через відкидні дверці поштової стойки.

У кімнаті з заґратованими вікнами, шафами та безліччю квадратних відділень для листів і чавунним штампом на столі сидів чоловік — сивий старик, з довгим, небритим обличчям, порізаним вертикальними зморшками. Він похмуро покосився на Олексія поверх окулярів у металевій оправі.

— Тату, — сказала Діна, входячи вслід за Олексієм, — посидь за мене в залі.

Ні слова не кажучи, старий обійшов Олексія, немов боявся обпектись, і попрямував до дверей.

Діна причинила двері і притулилась до них спиною.

— Ну, що скажете?

— Ось… прийшов.

— Ви думали над нашою вчорашньою розмовою?

— Думав.

— І як?

— Я вже вирішив, Діно…

— Ви впевнені?

— В мене іншого шляху нема! — тихо промовив Олексій. Всі ці слова він приготував заздалегідь.

Відштовхнувшись од дверей, Діна зробила кілька кроків до нього.

— Ви розумієте, як це серйозно?

— Я все обміркував…

— Дуже рада, коли так, — сказала вона, дивлячись на нього з недовір'ям, якого вчора не було. — Я розповіла про вас… моїм друзям. І мушу признатись, вони обвинуватили мене в легковажності.

Олексій нахмурився. Неприємний холодок — передчуття невдачі — підступив до горла.

— Але мені все-таки вдалось їх умовити, — говорила Діна. — Вони погодилися зустрітися з вами.

— Звісно, — промовив Олексій, — я нічим не можу довести, що я… що мені можна довіряти… але вони самі побачать…

Діна підійшла впритул, поклала долоню на верхню кишеню його френча.

— Я вам вірю, Альошо! Я знаю, я відчуваю, що ви наш! Ми їм разом доведемо — правда? — і, здавалося, сама себе переконавши таким чином, повеселішала, пожвавішала і заговорила швидко, півголосом, оглядаючись на вікна. — Ввечері прийдете до мене годині о дев'ятій, як вчора; я вас відведу… До речі, ви не можете дістати човен?

— Човен?

— Хоча, де вам узяти?

— А надовго?

— Години на дві.

— Можливо й зможу, — сказав Олексій. Він згадав про Марусиного дядька Селемчука. — Я з одним рибалкою познайомився. Попрошу в нього, може, дасть.

— Попросіть. Не дістанете — приходьте так, я сама щось роздобуду, а дістанете, тим краще. Свиснете мені тихенько, я вийду. Коли все буде гаразд, я засвічу лампу в малій кімнаті, а завіски закрию. Якщо лампа горітиме, а завіски будуть розкриті — тоді почекайте. І будьте обережні, Альошо, дивіться, щоб за вами хтось не ув'язався.

— Ясно!

Через півгодини Олексій разом з Марусею побували в дядька Селемчука. Той ще не повернувся з Херсона, але його дружина, сухенька діловита бабуся, яку Маруся звала тіткою Любою, сама відвела їх на берег, де стояв похилений курінь і на кілках висіли рибальські сіті. В дядька Селемчука було два човни. На одному, кращому, з парусом, він поїхав сам, другий був зачалений в мілкому і вузькому затоні — плоскодонний, трохи більший за душогубку. Цей човник тітка Люба дозволила взяти. Його вивели з затону і сховали в комишах.

Потім, зайшовши до Марусі, Олексій поговорив з Храмзовим, який з учорашнього вечора розкошував на її сіннику, і пішов до штабу виконувати до кінця дня обов'язки писаря.

Завдання, одержане від Маркова, виконати було нелегко. І все-таки через два дні Олексій мав у своєму розпорядженні оперативну карту врангелівського фронту. Ось як це сталося.

Начальник штабу Саковнін був людиною тямущою і бувалою. Пояснювати йому довго не довелося.

— Де ж я візьму вам карту? — сказав він, захоплюючи в жменю своє масивне підборіддя. — Не віддавати ж справжню! Хоча стривайте, є одна думка. Справа ось у чому. Про нову оперативну карту ця сволота дізналася з пакета, який знайшла в убитого ординарця. Але їм невідомо, що за два дні до одержання нової карти нам прислали іншу, де було допущено кілька грубих помилок і її відмінили… Ось цю стару карту я мігби вам дати. Почекайте, не радійте: карта підлягає знищенню і, можливо, її вже немає. Зараз дізнаємося…

Він гукнув чергового і звелів викликати начальника секретного відділу. Той прийшов.

— Збереглася оперативна карта, погашена позавчора? — спитав у нього Саковнін.

Молодий начальник секретного відділу почервонів, мов буряк, і почав виправдовуватися: він якраз сьогодні збирався знищити її разом з деякими іншими паперами…

— Ціла ця карта чи ні? — різко спитав Саковнін.

— Ціла…

— Варто задати тобі, як Сидоровій козі, за таке поводження з документами! Іншим разом підеш під трибунал, май на увазі! А сьогодні, вважай, пощастило. Принеси її сюди і заразом поклич Туляковського… Все гаразд! — сказав Саковнін зраділому Олексієві, коли начальник секретного відділу пішов. — Буде вам карта. Тільки доведеться її трохи «підправити»: помилки ми залишимо, а те, що там указано правильно — номери, підрозділів і їх місцеперебування — змінимо так, щоб ця сволота не помітила. Але це ще не все. Карти я вам зараз не віддам. Усю махінацію треба погодити з штабом фронту і використати її не тільки для того, щоб дати змогу вам вислужитися перед шпигунами. Подумайте карта, очевидно, потрапить до білих. Можливо, виходячи з її даних, вони захочуть щось зробити. Це, правда, малоймовірно, бо вороги розуміють, що викрадена і розшифрована карта навряд чи залишиться незмінною, але все-таки… Коротше, про ті дані, які дістануться білим, повинні знати в штабі фронту! Я пошлю ад'ютанта з рапортом. Він справиться днів за два. Ви можете почекати?

— Днів два можу. Але хотілося б не більше.

— Більше й не треба. Через два дні одержите… якщо в штабі не буде заперечень. Нічого, невелика затримка навіть на краще: не так просто викрасти такий документ! — Начштабу весело підморгнув.

Усі ці міркування він виклав молодцюватому, чорновусому ад'ютантові Туляковському і начальникові секретного відділу, який приніс карту. Задоволений, що неприємну розмову забуто, начальник секретного відділу не заперечував.

За півгодини ад'ютант виїхав у штаб фронту.

Він упорався навіть швидше, ніж можна було чекати. Наприкінці наступного дня Туляковський повернувся і привіз дозвіл передати карту Олексієві. Відповідні зміни були вже внесені. Більше того, карту помітили дев'ятим вересня — днем, коли прислали нову. Поправки були зроблені так акуратно, що навіть обізнані люди — начштабу і начальник секретного відділу — не відразу їх помітили.

— Тепер постарайтесь, щоб карта без перешкод потрапила за призначенням, — сказав Саковнін Олексієві. — Сьогодні понесете?

— Мабуть, завтра.

— Значить, викрадення станеться вночі. Вранці зчинимо тривогу…

І наступного ранку в штабі почався переполох. Бігали стривожені, заклопотані ад'ютанти. Декого з вільнонайманих і писарів, у тому числі і Олексія, викликали в особливий відділ, розпитували, хто вночі залишався в штабі, чому, що робив… Про справжній стан речей знало всього чоловік п'ять-шість. Серед решти поширилася чутка, що з кімнати командуючого зник якийсь папір. Що за папір, якого змісту, кому він потрібний — про це робили різні припущення. Трапилося так, що саме в цей день командуючий виїхав у штаб фронту, і його від'їзд теж зв'язували з тим, що сталося.

Сева продовжував бурчати і на вулиці:

— Здихався! Вигнав, мов собаку…

На зріст Сева був такий же, як і Олексій. В його крихкотілій, незграбній постаті відчувалася неабияка сила, але голосок мав плаксивий, тонкий і говорив співуче, трохи шепеляво.

— Це ж не людина, а егоїст! Віддай за нього душу, а він і не покашляє? Тобі хочеться побути з дівчиною, що ж я маю проти? Так ні! Йому треба, щоб я зовсім пішов!..

— Що ти базікаєш! — перебив його Олексій. — З якою дівчиною?

— А ти сам не догадався?

— З Діною?

— З ким же ще!

— Таке скаже, дурень! — невідомо чому скипів раптом Олексій. — Що ти язиком мелеш?

— Ти в неї втріскався, — спокійно сказав Сева. — Це видно навіть сліпому, так тобі і не хочеться вірити. Ой хлопче, не ти перший, не ти останній!

— Стривай! Чому ти вирішив, що вона з Марковим?..

— Дивіться на нього: я вирішив!.. У них же палке кохання! Почуття!.. Плював я на ті почуття! Я б цю Досечку своїми руками придушив! Тільки й користі від неї, що приманює таких, як ти. Тепер вони тебе візьмуть за жилку, все виссуть до краплиночки, а ти чекай, може Досечка не обдурить!

— Йолоп! — промовив Олексій. — Хіба я заради баби. Чхати мені на вашу Досю!

Вони підійшли до центральних вулиць. Сева замовк і пропустив Олексія вперед.

… Звичайно, Сева міг і прибрехати, але Олексій чомусь повірив відразу. Він по-новому оцінив і ті погляди, якими обмінювалися Марков і Діна (в них було щось більше, ніж просте взаєморозуміння), і те, що вони звертались одне до одного на «ти», а Діна звала Маркова зменшеним ім'ям «Вітя»… Ні, Сева не бреше. Але тоді незрозуміло, навіщо знадобилися Діні сьогоднішні ніжності?.. Ще вчора це було виправдано: заманювала простодушного хлопця. Але для чого це їй сьогодні, коли карта викладена і Олексій, на їх думку, зв'язаний по руках і ногах?

Сева приглушено командував: «Наліво…», «Прямо…», «Сюди».

Вони благополучно добралися до околиці, покружляли по провулках, нарешті прийшли.

Це був захаращений заїжджий двір: діряві навіси, обора, вкрита липким кізяком, з поламаними яслами для худоби і досить незграбний, приземкуватий будинок, складений з товстенних колод, в яких були прорізані малесенькі віконця. Посеред двору стояли вози з піднятими голоблями, десь у темряві жували коні.

— Гайда за мною, — сказав Сева, — зараз назад відведеш.

На умовний стук — три подвійних удари і трохи згодом ще один — двері відчинив босий бородатий селянин у полотняній сорочці, що звисала на солдатські злинялі штани. Він тримав у кулаці церковну свічку.

Побачивши поруч з Севою незнайому людину, селянин поспішно погасив свічку.

— Свій, — заспокоїв його Сева. — Кручений прислав. Григорій у тебе?

— Тутечки… Спить.

— Буди хутко!

Селянин впустив їх у велику, освітлену каганцями кімнату з двоповерховими нарами вздовж стін. Гірко пахло тютюном і промоклим одягом. На нарах спали якісь люди. Коли стукнули двері, вони заворушилися, попідводили голови.

— Це Сева, — сказав хазяїн.

Голови опустилися.

Хазяїн пішов за завіску, яка відділяла куток біля печі, і незабаром повернувся з високим заспаним чоловіком, вигляд якого вразив Олексія. Він був у розстебнутій студентській тужурці з блискучими ґудзиками і оксамитовими петлицями на комірі. На ногах ~— шеврові чоботи з халявами, зібраними в гармошку. З-під тужурки виднівся маузер.

Не тільки тужурка, але й кожний рух говорили, що ця людина — міський житель. Обличчя, опушене світлою борідкою, було б навіть красивим, якби не червоні плями на переніссі та отічні мішки на вилицях — сліди систематичного пияцтва. Густі брови, зростаючись, суцільною лінією тяглися від скроні до скроні; на них спадало розкуйовджене, давно не стрижене волосся.

Чоловік окинув Олексія в'їдливим, підозріливим поглядом і, коли Сева повторив, що це свій, привітався коротким кивком.

Вони з Севою сіли до столу і почали розмову напівголосом, нахилившись один до одного. Сева передав «студентові» (так Олексій охрестив його в думці) прислану Марковим карту і найсуворіший наказ негайно переправити її через Чалбаси, Каланчак, Новотроїцьке. Олексій зрозумів — у Крим…

— Доставимо, — хрипло, наче з перепою, сказав «студент», розтираючи на щоці рожеву вм'ятину від подушки. — Зараз же поїду на хутір, а вранці відправлю Мартиненку. Так і скажи йому. А як дістали карту?

— Он той постарався, — вказав Сева на Олексія. — Добрий стрибок зробив!

«Студент» знов, цього разу з більшою прихильністю, глянув на Олексія. Сева нахилився до нього і щось довго шепотів у саме вухо. Як не напружував Олексій слух, він розібрав тільки окремі слова: «Приготував таку… довбоне к бісовій матері!.. Тобі… щоб там і чекав… Може післязавтра… Вона одна закінчить…»

— Добре, — голосно сказав «студент». — Усе ясно.

Він почав одягатися. Поверх тужурки натягнув довгу, до колін, бекешу, надів крислатий бриль і сказав хазяїнові:

— Хвиля, буди Макара. А ви, — повернувся він до Севи і Олексія, — поспішайте, я вслід за вами. Скажіть Крученому, що все буде в ажурі…

Поки Олексій «налагоджував» зв'язки з Марковим, Іларіонов теж не сидів без діла. Спокійно розраховувати, маневрувати і терпляче вичікувати було не в його звичці. Кипуча натура начальника опергрупи вимагала більш прямолінійних і, головне, швидкодіючих методів боротьби з контрреволюцією. Незважаючи на обіцянки, дані ним Олексієві, якого, до речі, Іларіонов вважав зовсім недосвідченим у контррозвідувальній роботі, він, звичайно, не схотів чекати, поки той усе підготує. Бездіяльність у такий напружений момент боляче зачіпала його непомірно роздуте самолюбство. Іларіонов вирішив, поки дійде до діла, почати «розмотувати клубок з другого кінця». Для цього він звелів Марусі переписати всіх, хто був у нього на підозрінні. Маруся склала список. До нього ввійшли два викладачі приватної жіночої гімназії, ветеринарний фельдшер Лабудько і кілька місцевих жителів, зв'язаних в минулому з білими, а також крамарі і дрібні торговці, діла яких процвітали до приходу Червоної Армії…

Коли наступного дня Олексій прийшов на пошту, Діна завела його в задню кімнату, звідки, як і першого разу, був виставлений старий Федосов, і, дуже хвилюючись, попередила:

— Альошо! Будьте обережні! В місті беруть людей! Дуже важливо, щоб вас це ні в якому разі не торкнулося. В нинішній обстановці ви єдина в нас людина, що може з'являтися де завгодно… Марков звелів, як тільки прийдете, прислати вас до нього.

— Куди?

— До мене додому. В саду, праворуч від альтанки, побачите кущі, за ними — льох. Постукаєте ось так… — І вона простукала на столі той самий сигнал, який Олексій учора вже чув: три подвійних удари і трохи згодом ще один.

— Погуляйте спочатку по місту, — напучувала Діна, — не доведи господь, щоб вас вистежили! Ви знаєте, я боюсь, що і за мною вже наглядають!

— Чому ви думаєте? Хтось заходив сюди?

— Ні. Просто… інтуїція…

На вулиці Олексій переконався в тому, що цього разу інтуїція її не обманює. Недалеко від пошти він несподівано побачив… Федю Фоміна!

У заломленій набакир папасі, заклавши руки за пояс, Федя з виглядом людини, якій нікуди поспішати, прогулювався вздовж паркана біля. пошти, розглядаючи на ньому захльостані вітром і дощами обривки рекламних афіш, оголошення про пропажу худоби і накази місцевих властей. Але обдурити Олексія йому не вдалось: юнак помітив, яким уважним поглядом Федя проводжає всіх, хто виходив з поштамту.

Помітивши Олексія, Федя байдуже одвернувся (треба віддати йому належне: він навіть оком не змигнув, побачивши давнього друга).

Коли б не ця випадкова зустріч, Олексій, може б і не заперечував проти активності Іларіонова: тільки б не чіпав головних учасників. Тепер же стало ясно, що той і не збирається виконувати їхньої умови і що стримати його без допомоги старших товаришів неможливо. Доведеться викликати когось з Херсона. Іншого виходу нема…

З цими думками Олексій підійшов до будинку Федосової.

В саду, за альтанкою, схований у густому малиннику, обкладений дерном височів пагорок, з якого стирчала коротка вентиляційна труба. Під час минулих відвідин Олексій не помітив його. На вузьких дубових дверях був чавунний засув, на одній його скобі висів великий амбарний замок.

Олексій постукав. Відчинив йому сам Марков.

— Заходь, — сказав він, ховаючи в кишеню револьвер.

На Олексія повіяло затхлою вапняною пліснявою. В глибині підземелля, куди вели глиняні східці, рябою плямою розпливалося світло шахтарської лампи. Серед банок, горщиків і діжок з якимись засолами стояли два тапчани. На одному з них спав Сева, з головою закутавшись у шинелю. На другий сів Марков, накинувши на себе широкий кожух, який валявся на дошках. Обличчя Маркова здавалося зеленуватим у сутінках. Він вказав Олексієві на місце поруч себе, спитав:

— Їсти хочеш?

На ящику, який заміняв стіл, стояли тарілки, пляшки з спиртним і два горщики з вареною їжею. Олексій відмовився.

— Що нового? — поцікавився Марков. — У штабі тебе не чіпають?

— Поки що все гаразд. Нікому і на думку не спадає.

— Добре. Слухай, для чого я тебе викликав. Сюди наїхало чекістів до біса. Почались арешти. Вчора і сьогодні вони схопили чоловік двадцять. Усі ці люди в більшості — дрібнота. Якщо й попалися два-три таких, що більш-менш, — він покрутив у повітрі сухими цупкими пальцями, — так і вони нічого до пуття не знають. Але в усякому разі небезпека є. Мені з Севою до ночі нема чого й думати виходити на вулицю. А час підходить гарячий. Слухай, днями наші почнуть наступ по всьому фронту!

— Та ну?.. — не втримався Олексій. — Звідки ти знаєш?

Марков по-своєму зрозумів його хвилювання.

— Знаю! Можеш бути певний, цього разу більшовикам гірко буде! Так почастуємо, як ніколи! Наші вдарять на Правобережжя, а з Польщі пробивається ударна армія генерала Юзефовича. Покрутяться більшовики! На Київщині їх Петлюра тисне, в Білорусії — Булак-Булахович. А союзники!.. Словом, буде їм по зав'язку! В такий момент гав ловити не можна! Є діло. Коли вигорить — немає нам ціни! І, головне, просте. — Він присунувся, спершись ліктем на коліно, і знизу вгору заглянув Олексієві в обличчя.

— Яке? — трохи сиплим голосом спитав Олексій.

— Ось яке… Перед нашим наступом… — Марков мовби карбував слова, — треба, щоб тутешній штаб рознесло к бісовій матері! Зрозумів?

— Ні…

Марков нетерпляче поправив кожух на плечах.

— Пояснювати треба? Слухай як слід. Є у нас одна штучка. Не наша, не російська. Ось така завбільшки, він розставив руки, — з чемодан. І в ній невеличкий пристрій… Начебто годинник — циферблат, стрілочки. Можна завести на будь-який час…

— Пекельна машина?

— От, от.

— Ну й що?

— Покладеш її в мішок — і в штаб. Залиш де-небудь у кутку, аби тільки не зразу звернули увагу. Решта тебе не обходить. Адресу, де ця штука зберігається, одержиш у Досі. Це треба обов'язково зробити. Крім тебе, нікому.

— Так… — промовив Олексій, засовуючи пальці під кашкета і чухаючи голову. — А далі?

— Що далі?

— Сам я… куди?

— Про себе не турбуйся. Коли рвоне, ми далеко будемо. Для початку — до Смагіна, ти бачив його вчора, а від нього — за лінію фронту. Можна і за кордон махнути, коли захочеш. Є там одне місце, де нас, мов рідних, приймуть. На все життя будеш забезпечений, можеш повірити! Тільки, відверто скажу, я тікати не збираюсь. Коли вигорить те, що задумали, ми й тут непогано влаштуємося!

На обличчі Олексія з'явився вираз, з якого можна було зрозуміти, що юнака «переконали» ці доводи.

— Слухай далі, — говорив Марков. — Може статися, що ми більше не побачимося… до вибуху, — додав він, помітивши, що Олексій швидко підвів голову, і розцінивши цей жест, як побоювання за свою долю. — І через те, що нам з Севою не можна показуватись у місті, тобі доведеться самому попередити декого… можливо. Це ще неточно.

Олексій насторожився. Ось воно — явки!..

Але Марков не поспішав їх називати.

— У свій час Дося повідомить тобі адреси й пароль. Треба буде обійти їх години за дві до вибуху… Подробиці узнаєш у Досі. Умовимося так: завтра і післязавтра, вранці, навідайся на пошту. Даремно ходити туди не треба. Коли будеш потрібний, Дося повісить на вікно, припустімо, білу ганчірку. Повтори, що я сказав.

Олексій повторив.

— Ну, Михальов, я обіцяти не люблю, але так і знай, коли пощастить — будеш представлений самому головнокомандуючому! Про це я сам потурбуюсь.

Олексій, звичайно, подякував за такі блискучі перспективи.

— Бажаю успіху! — піднесено сказав Марков.

Сева висунувся з-під шинелі.

— Ні пуху тобі ні пера, довгий!

— Іди ти!..

Біла ганчірка на вікні пошти з'явилася через день, уранці.

— Ну, Альошо, починається! — сказала Діна, коли вони лишились самі в службовій кімнаті за поштовим залом. — Усе відбудеться сьогодні! Як ви себе почуваєте?

— Нормально.

— Сьогодні сюди доставлять ту річ, про яку вам говорив Марков. Вона матиме вигляд поштової посилки. Ви прийдете наприкінці дня і одержите її в поштовому залі. Це нікому не здасться дивним. Потім віднесете в штаб… Механізм буде поставлено на десяту годину вечора, запам'ятайте. О дев'ятій Марков звелів вам обійти людей за такими адресами. Ні, не записуйте, це небезпечно… — Вона сказала три адреси, які Олексій кілька разів повторив. При цьому він помітив, що адреси заїжджого двору, де він був з Севою, Діна не назвала.

— Пароль скрізь один і той самий. Вас спитають: «Що треба?». Відповідайте: «Шукаю, де переспати до дев'ятої години». Вам скажуть: «Приймаємо тільки на добу». І все. Коли зробите це, приходьте до мене додому.

— А потім, Діно?

— Решту я вам скажу ввечері.

— Чому не зараз?

— Я й сама ще не все знаю, — вона досадливо насупилась. — Марков не сказав. Не бійтесь! Я рискую більшим: в мене мати, батько, будинок… Я, я сама відповідаю і за вас, і за себе! В крайньому разі у нас є де сховатися. Коротше кажучи, як тільки побуваєте по всіх адресах, відразу до мене. А там — моє діло.

— Але де буде Марков?

— Повторюю вам, Альошо: вас це зараз не обходить! Буде там, де потрібно! Та не тривожтесь ви! — Діна посміхнулась і, наче заспокоюючи примхливу дитину, провела долонею по Альошиній щоці. — Ну, добре, добре, скажу: він буде в мене. Ви задоволені? Тільки не хвилюйтесь. Від вас залежить успіх усієї нашої справи. Ви вдумайтесь, Альошо, яка незвичайна місія вас чекає! — Діна перейшла на піднесений тон. — Виконаєте її, і тоді… — Вона не договорила, вважаючи, що решту повинні сказати її очі.

І вони справді говорили багато про що. Вони виражали якраз те, що, мабуть, згубило колись душу місцевого телеграфіста. І Олексій ще раз змушений був визнати, що у Солових є, якщо не пом'якшуючі, то в усякому разі пояснюючі його провину обставини.

Він пробурмотів:

— Я готовий…

Пролунав голос старого Федосова:

— Ді-но!

— Зараз! — озвалася вона. — Йдіть, Альошо, нічого не забудьте! О пів на шосту — за посилкою. Якщо буде мало людей, я випущу вас через пошту.

Вона підійшла до дверей, виглянула в зал і повернулася до Олексія.

— Йдіть через двір. Він уже тут.

— Хто?

— Чоловік з «посилкою». Вам не треба зустрічатися.

Легенько відсторонивши її, Олексій визирнув у прочинені двері і раптом відсахнувся.

— Що таке? — стривожено спитала Діна.

— Нічого… Так я піду.

— Стривайте. Чому ви так зблідли?

— Я?.. Хіба?

— На вас лиця немає! Що трапилось? Ви знаєте цю людину?

— Вперше бачу. Просто… — Олексій криво посміхнувся і розвів руками, немов кажучи: «Самі розумієте, момент відповідальний, можна трохи й похвилюватись».

— Ну, йдіть. Я вас не проводжатиму. Значить, о пів на шосту…

Біля самої пошти стояла лінійка з запряженим у неї ситим буланим конем, прив'язаним віжками до стояка ґанку. Вітер гнав по вулиці пісок і опале листя. Прохожі спльовували піщаний порох, що набивався в рот. Кінь до землі опускав морду, перебирав тонкими ногами.

Недалеко від пошти кульгавий старик-селянин скріплював вірьовкою поламане ярмо волячої упряжки. Поруч, покурюючи, стояв Храмзов і давав поради.

Олексій пройшов мимо, коротко кинув:

— Йди за мною.

За тополями, що росли при дорозі в кінці вулиці, він почекав Володю. Храмзов зупинився за два кроки від нього і, нахилившись, почав поправляти халяви своїх коричньових чобіт, зшитих з тієї ж шкіри, що й чоботи Олексія.

— Бачив, хто на лінійці, приїхав? — спитав Олексій.

— Товстун в кацавейці, хуторянин…

— Арештуй і достав до Величка. Тільки не тут, трохи далі. Дивись не проґав! Хай Величко допитає: цей суб'єкт пекельну машину привіз. Один впораєшся?

— Угу.

— Швидше, він зараз вийде!

Володя ще раз підтягнув халяви і пішов назад. Олексій, стоячи за тополями, стежив за ним.

З пошти вийшов приїжджий. Глянувши на всі боки, він зійшов з ґанку, одв'язав віжки і важко зліз на передок. Кінь рушив, нахиляючись уперед і підставляючи вітрові лобасту голову.

Олексій бачив, як Храмзов наздогнав лінійку і пішов поруч, щось говорячи приїжджому.

«Просить підвезти», догадався Олексій.

Володя домовився і скочив на лінійку.

Лінійка зникла за поворотом.

О пів на шосту, перед самим закриттям пошти, Олексій одержав від Діни перев'язаний мотузкою ящик. Він був невеликий, але дуже важкий.

Олексій збирався покласти ящик у мішок, який узявз собою.

— Не треба! — сказала Діна. — Так краще…

Вона була бліда, як смерть. Обличчя загострилося, руки тремтіли. Передаючи «посилку», Діна шепнула:

— Щасти вам, Альошо, благослови бог! Чекаю… Несіть обережно…

… Ящик поставили на стіл у кабінеті начальника штабу. Зібралося чоловік дев'ять: сам Саковнін, Туляковський, троє з особливого відділу; з чекістів — Олексій, Величко, Іларіонов і Воронько.

Ящик розкривав комендант штабу, сапер старої служби, похмурий бородань у морській формі. Складним ножем він розколупав деревину, підчепивши нігтями за головки, витяг кілька цвяхів і обережно підняв крайню дошку. Лоб його, немов присипаний скляним пилом, дрібно заблищав від поту. Присутні мовчали. Тріск відокремлюваної дошки здався пронизливим. Під дошкою лежав товстий обгортковий папір.

Воронько, бажаючи розрядити напружену тишу, сказав:

— Упаковка надійна!

Ніхто йому не відповів.

Комендант зняв верхні дошки, акуратно відгорнув папір. Під ним виявилася парусинова прокладка. Комендант нахилився до ящика.

— Стукає, — промовив він.

Було так тихо, що всі почули постукування годинникового маятника.

— Фланеллю обгорнули, щоб заглушити, — зауважив Іларіонов.

Комендант розпоров тканину, оголилася сіра шершава поверхня міни. Хвилин десять він оглядав і обмацував її, ледве торкаючись пальцями, і, нарешті, відгвинтив збоку невеличкий металевий кожушок. Відкрився круглий, наче блюдце, білий циферблат з трьома стрілками. Всі присунулися до стола. Стукіт маятника був схожий на деренчання погано натягнутої струни. Розмірено і невблаганно він відстукував короткі секунди. Комендант, примружившись, намагався розібрати напис на циферблаті. Написано було це по-російському. Воронько, який знав латинський шрифт, по складах прочитав:

— Бла-се-мер-гохн, енг-ланд…

— Блесмергон, Інгланд, — виправив його Іларіонов. — Англійського походження. Відома фірма.

— Розрядити зумієш? — спитав Саковнін коменданта.

— Не знаю. Небезпечна штука, будова незнайома.

— Що ж робити?

— Може, зупинити годинник? — запропонував молодий співробітник особливого відділу. — Придержати стрілку — і все зупиниться.

— Не можна, — заперечив комендант. — Звідки я знаю, який запальник! Затримаєш стрілку — а вона тут і спрацює. Найкраще віднести в степ, хай там і вибухає.

— Стривай. Пусти-но. — Величко, відсторонивши коменданта, сів до стола.

Оглянувши міну і циферблат, спитав:

— А що це за стрілка, третя?

— Регулятор, — пояснив комендант. — Щось на зразок дистанційної трубки. Поставили його на певний час. Тоді він і спрацює.

— Михальов, іди-но сюди, — покликав Величко.

Олексій підійшов.

— Дивись, на який час поставлено…

Довга срібляста стрілка гострим кінцем стояла нижче цифри «8» на два хвилинні ділення.

Олексій, не вірячи своїм очам, нахилився до самого циферблата. Не лишалося сумніву: підривна машина була настроєна на восьму годину, навіть трохи раніше…

— Коли ж, по-твоєму, вона повинна рвонути? — неголосно спитав у коменданта Величко.

Комендант замислився.

— Хвилин так без двадцяти вісім.

Усі мимохіть глянули на циферблат. Було двадцять дві хвилини на сьому.

— Чому ж ти говорив, о десятій? — вирвалося в Іларіонова.

— Тихо! — осадив його Величко. — А скажи, товаришу комендант, перевести цю стрілку трохи далі, годину так на дванадцяту, не можна?

— Хто ж його знає, — сказав комендант, присуваючись до стола. — Спробую…

— Е, ні, — зупинив його Саковнін. — Висадиш у повітря все тут к бісовій матері! В тебе лишається більше години. Бери це чортовиння і неси якнайдалі, в степ, пробуй там. В крайньому разі підривай.

Міну знову поклали в мішок, і комендант у супроводі Туляковського виніс її.

— Усе ясно, — сказав Величко. — Михальова обдурили. Відомий прийом. Щоб не боявся. Він для них особливої цінності не являє: висадив би в повітря штаб — і все, більше не потрібен… Я думаю так. Ти, Михальов, маєш рацію: одним вибухом не обійдеться. Ще готується щось. Питання: звідки вони почнуть?

— А адреси? — нагадав Олексій.

— Гріш ціна тим адресам! Я тобі десяток таких адрес можу дати. О дев'ятій годині їх наказано обійти, а о пів на восьму з тебе зроблять рідку кашку! Єдине місце — це де ти бачив Смагіна. Підуть туди Іларіонов і Воронько. Товаришу Саковнін, виділи їм бійців для облави. Людей з особливого відділу прошу в моє розпорядження: оточимо базар… Друга адреса — сама Федосова. Михальов, бери наших хлопців і йдіть туди негайно, швидко!

Саковнін почав крутити ручку польового телефону.

Сонце сідало, коли Олексій з групою добіг до Портової вулиці.

— Розстав людей, — наказав Олексій Храмзову. — Займи сусідні двори. Двох-трьох пошли до річки.

— Ти сам підеш? — спитав Володя.

— Поки що сам. Коли що — вистрелю або свисну. До того часу з місця не рушай.

— Давай.

Олексій пішов до будинку Федосових.

План у нього був такий: сказати Маркову, що все зроблено, машина надійно пристроєна, а по явках не пішов, бо за ним, здається, почали стежити. З великими труднощами, мовляв, вдалося непомітно вислизнути з штабу і зразу сюди: попередити… Що далі — буде видно. Головне добратися до Маркова, тримати його на мушці, а там…

Ворота і хвіртка були зачинені. Олексій переліз через паркан. У саду Федосових було, як завжди, тихо. Вітер стих надвечір. Під ногами тонко хрустіло опале листя. Біля будинку ні шелесту, ні звуку.

«Причаїлися, — подумав Олексій, — чекають».

Він піднявся на задній ґанок. Двері були замкнені на висячий замок. Олексій зіскочив з ґанку і, задравши голову, подивився на Дінине вікно. Воно було щільно закрите віконницями. І тут він помітив, що в будинку зачинені всі віконниці. Не розуміючи, що це значить, Олексій подивився на всі боки і побачив зачинений курник, пудовий замок на дверях сарая, а на кришці круглого викладеного цеглою колодязя — залізну клямку, прикручену товстим дротом. Що за чортівня!..

Олексій затарабанив кулаками у віконницю. Тиша…

«Льох! — майнуло в голові. — Сховалися в льоху!» Крізь кущі напролом, похолодівши від тривоги, він кинувся до малинника позаду альтанки.

Двері льоху були розчинені навстіж. Біля порога підсихали виплеснуті на землю залишки бобового супу, валялись якісь ганчірки.

Олексій гукнув:

— Ей, хто тут?

Ніхто не озвався. Голос потонув у глухій чорноті підземелля.

Олексій збіг униз по сходах, намацав у кишені сірники і засвітив.

У льоху нікого не було, і тільки голі тапчани, кинутий на підлогу кожух та розбитий бутель нагадували про Маркова, що жив тут.

Олексій оглянув усі кутки, для чогось навіть зсунув з місця діжку з солоними огірками, і лише тоді до нього дійшло, яка велика невдача спіткала його. Втекли! Всі втекли — Марков, і Діна, і навіть батьків її забрали! Чому? Що сталося? Узнали правду про нього? Але як, від кого?.. Де їх тепер шукати? Все, здавалося, було так ретельно продумано, підготовлено — і от тобі маєш!..

Олексій сів на край діжки, ошелешено провів рукою по обличчю. Що тепер робити?..

Світло, яке лилося згори з розчинених дверей, раптом померкло. Хтось зупинився біля входу, Олексій подумав, що це Володя Храмзов, не дочекавшись сигналу, вже зайняв подвір'я, і хотів був озватися до нього, але тут пролунав знайомий пискливий голос:

— Ану, вилазь!

Стрибаючи через два східці, Олексій кинувся нагору.

Мабуть, ні в кого і ніколи ще вигляд товстого і безбородого Севиного обличчя з широким, наче картоплина, носом і чорними від вугрів ніздрями не викликав такої радості, як в Олексія. В одну мить у нього знову з'явилася надія: коли Сева тут, значить, і інші теж поблизу!

Сева стояв напроти входу, тримаючи в руці великий багатозарядний кольт.

— А я думаю: ти чи не ти? — промовив він, насторожено розглядаючи Олексія своїми маленькими очицями з-під червонуватих повік.

— Де Марков? — крикнув Олексій.

— Марков? — ніби навіть здивувався Сева. — А на якого дідька тобі Марков?

— На якого, на якого! Потім питатимеш! Де він?

— Де треба, там і є.

— Не крути, сволото! Веди до нього швидко!

— Та що сталося? Стривай! Ти ж повинен був… Чому ти тут?

Не можна було давати Севі часу на розмірковування. Стиснувши кулаки, Олексій закричав:

— Та говори ж ти, бісова душа! Все можемо завалити! Де він?

— Та звідки ж я знаю… — здивовано промовив Сева. — Він ще вночі на Висілки подався.

— Куди?!

— На Висілки. Верст дванадцять звідси. А зараз уже ближче десь. Як рвоне штаб, так він із Смагіним буде тут…

Он воно що! Значить, вибух повинен стати сигналом для нападу бандитів на Олешки! Хитро придумано: війська стягнуті на передову, бо передбачався контрнаступ білих, і в місті тільки один резервний батальйон. Але Маркова ще можна спіймати, якщо вдасться ліквідувати банду!..

— Якою дорогою вони підуть? — спитав Олексій з таким виглядом, ніби від Севиної відповіді залежав успіх всієї справи.

— Здається, через ліс, — розгублено відповів Сева.

— А де Діна? — продовжував запитувати Олексій, не даючи йому опам'ятатися.

— На острові відсиджується. Марков звелів відвезти її туди із старими, щоб там сиділи й чекали, а вона мене… Та скажи ж ти, бога ради, що скоїлося?

— Скоїлося, скоїлося! — передражнив його Олексій, гарячково обдумуючи, що тепер робити. Севу треба було знешкодити. Найпростіше вибрати момент і пристрелити. Але він знає явки… І раптом придумав…

— Все загинуло, от що скоїлося! — випалив він.

У Севи одвисла губа.

— Я-як загинуло?..

— Отак-от!.. Іди сюди, побачиш!..

Олексій підскочив до льоху, махнув Севі рукою, щоб він ішов за ним, і пірнув униз.

Сева нерішуче затримався біля входу.

— Чого став! Йди швидше! — квапив його Олексій. — У тебе сірники є?

— Є…

— Світи!

Сева запалив сірника, для чого йому довелося затиснути кольт під пахвою, і спустився на кілька східців… — Бачиш тепер?

— Ні-і… — промовив Сева, боязко вдивляючись у темряву льоху.

— Сліпак! — вилаявся Олексій. — Дивись краще!

Він пропустив Севу вперед і, коли той опинився одним східцем нижче за нього, схопившись руками за стіни, щосили копнув ногою нижче спини.

Сева загримів вниз по східцях.

Вибравшись з льоху, Олексій зачинив двері і клацнув засувом.

В льоху несамовито кричав Сева, який зрозумів свою фатальну помилку. Олексій засунув пальці в рот і свиснув, присідаючи від натуги.

Сева гамселив кулаками в дубові двері.

— Відчини, гад! — репетував він, брутально лаючись. — Відчини, матері твоїй біс!.. Уб'ю, сволото!..

— Посидь трохи! — важко дихаючи, відповів Олексій. — Скоро випустимо.

Йому довелося відскочити набік. Сева вистрілив у двері. Куля, бризнувши дрібною тріскою, пробила дошку і просвистіла десь поруч. Сева вистрілив ще раз.

— Стріляй, стріляй! — сказав Олексій. — Нічого…

Але постріли в закритому підземеллі, очевидно, оглушили бандита: Сева притих і спустився вниз; було чути, як він загупотів по східцях.

— Сюди! — гукнув Олексій.

До нього бігли чекісти.

Ліквідація явочної квартири на заїжджому дворі надовго принесла Іларіонову славу найкращого оперативника.

Біля воріт заїжджого двору по містку, перекинутому через канаву, походжав молодий чубатий парубок у просторій кацавейці, що підозріло випиналася на грудях.

Зняв його Воронько. Проходячи повз парубка, він попросив вогника прикурити. Парубок адресував його до покійної матері.

— Чого ти лаєшся! — з докором сказав Воронько, зупиняючись на містку. — Ти ж, здається, молодший за мене.

— Йди, батю, своєю дорогою, — порадив хлопець, — а то, дивись, не дійдеш.

Воронько скрушно промовив:

— Неввічливий ти якийсь… — І боцманським своїм кулаком затопив парубка в морду.

Не встиг той отямитись, як його скрутили, відібрали схований за пазухою обріз, і червоноармійці в цілковитій тиші зайняли подвір'я.

Парубок виявився просто скарбом. Зрозумівши, з ким має справу, він перелякався до ікавки. Досить було кількох слів Іларіонова, і парубок погодився на все, аби тільки зберегти своє життя. Підштовхнувши його наганом у спину, Іларіонов сам привів парубка на ґанок і звелів спокійненько викликати хазяїна. Коли хазяїн вийшов, його стукнули рукояткою револьвера по тім'ю, затиснули рота і сховали відлежуватись у відхоже місце. Потім колишній вартовий викликав ще двох бандитів, які, за свідченням парубка, були набагато «сурйозніші» від попереднього, їх відправили туди ж, куди й хазяїна. Далі все відбулося просто і не без ефекту, на який Іларіонов був мастак.

Біля вікна стали червоноармійці. Воронько заблокував двері, що виходили на задвірок. Іларіонов з чотирма бійцями ввійшов у будинок.

Стрілянини майже не було. Тільки один напівп'яний дідуган з проваленим носом випалив в Іларіонова з браунінга, подряпавши йому кулею щоку. Дідугана знешкодили. Решта вісім озброєних бандитів без опору підняли руки.

Іларіонову забинтували голову, і він тут же, за обіднім столом, допитав колишнього вартового. Парубок без затримки повідомив, що виступити вони повинні були відразу після вибуху, що в той же самий час у місто мали вдертися смагінці (звідки — він не знав) і що з усіх арештованих тільки хазяїн, Хвиля, знає, здається, міські явки Крученого. Але допит Хвилі довелося тимчасово відкласти, як сказав Воронько, «за станом здоров'я». Зв'язаних бандитів повели в штаб…

Уся операція була проведена при сонячному світлі, зайняла менше години і закінчилася ще до того, як повітря струснув вибух.

Так, вибух усе-таки стався. Комендант, розміркувавши, вирішив не випробовувати долю і не колупатися в небезпечному механізмі міни. Він одніс міну за місто, і вона вибухнула о дев'ятнадцятій годині тридцять п'ять хвилин. Такого гуркоту тут ще не чули. В найвіддаленіших кварталах Олешок задеренчали віконні шибки.

А трохи згодом зачастили, захлинаючись і перебиваючи одна одну, кулеметні черги…

… Брати Смагіни мчали на Олешки, впевнені, що захоплять червоних зненацька, що в місті паніка й безладдя після вибуху в штабі, що нема зараз в Олешках такої сили, яка могла б протистояти їх молодечому озвірілому нальоту.

У Саковніна не було часу продумати і організував засаду так, щоб у цей вересневий вечір банда братів Смагіних закінчила своє існування. Пізно попереджений Олексієм, він встиг тільки вислати назустріч їй дві стрілецькі роти, що були в його розпорядженні, і виставити кулеметний заслон.

Натрапивши на них біля міської застави, банда не прийняла бою. Ледве заговорили кулемети і з палісадників гримнули залпи червоноармійських гвинтівок, ледве перекинулися через кінські шиї перші вершники, як смагінці повернули коней і почали відходити. Курява коричньовою хмарою здійнялася над шляхом, і з неї бризнули неприцільні постріли у відповідь. А коли курява розсіялась, на шляху валялося більше десятка трупів, і в канаві сторчма на боці лежала тачанка, у якої під час розвороту відлетіло колесо. Поруч конав кінь з переламаними ногами. На двох інших конях, обрізавши посторонки, тікали їздові. За ними шкутильгаючи біг спішений бандит, у якого вирвався переляканий кінь. Він стріляв у повітря і слізно благав «братіків» не покидати його. Переконавшись, що допомоги чекати марно, бандит заліг на пагорку і довго одчайдушно відстрілювався, вбивши двох червоноармійців і тяжко поранивши командира взводу…

… Нічого цього Олексій не бачив.

Доручивши Храмзову обшукати будинок Федосових і взяти Севу з льоху, він стрімголов помчав у штаб, щоб попередити Саковніна про те, що має відбутися наліт. Начальник штабу послав його до Величка на базар з наказом відправити людей до міської застави. Після цього Олексій мав негайно повернутися в штаб.

Коли Олексій доповів про сумні наслідки облави у Федосової і попросив дозволу разом з працівниками особливого відділу вирушити на боротьбу з бандою, Величко дав йому доброго прочухана.

— Без тебе обійдуться! Крученого проґавив, тепер і дівку хочеш? Марш по Федосову! Без неї не повертайся!..

Олексій повернувся на Портову. Сева все ще сидів в льоху і в переговори з чекістами не вступав: очевидно, чекав приходу своїх. Володя показав Олексієві знайдені а підвалі будинку Федосових толові шашки, обривки телефонного дроту: хтось із Діниних друзів систематично рвав наш зв'язок.

Звелівши продовжувати обшук, Олексій спустився до купальні. Біля неї погойдувався на воді великий рибальський дубок, на якому прибув Сева.

Олексій одв'язав човен і вирушив на острів…

Вибух він почув, коли проїздив повз пристань… Над плавнями палахкотіла червона передвечірня заграва, тихенько погойдувались верби, що вже починали жовкнути. Тінь від них напливала на річку… І раптом Олексієві здалося, ніби і верби, і холодна гладінь річки, і червоні хмари, і прибережні будиночки — все здригнулося, змістилося, як від поштовху, і втратило стійкість. Люди на дебаркадері заметушилися.

Олексій прислухався до гуркоту повільно осідаючого вибуху, намагаючись угадати, де рвонуло. Юнак, мов від холоду, звів лопатки, коли подумав, що цей вибух призначався для штабу, розташованого в тісному оточенні жилих будинків, і що сам він, за планом Маркова, мусив перебувати в цей час там. І Діна знала про це?..

Піщана обмілина, на якій Олексій висаджувався минулого разу, лишилася позаду. Юнак причалив біля тихої заводі, де комиш ріс рідше. Виліз на берег і, вийнявши револьвер, пішов шукати хатину.

В заростях густішали вечірні сутінки. Плавні розм'якли від недавніх дощів, вологий мох цямкав і глибоко осідав під чобітьми. Іноді він рвався, і ноги по коліна вгрузали у багнюку. Олексій просувався повільно, навпомацки, вибираючи твердий грунт.

Почулися голоси. Олексій зупинився. Голоси долинали трохи ззаду і наче згори. Ліворуч тягнувся низький обривистий схил ярка, густо порослий молодими вербичками. Ухопившись за кущ, Олексій виліз наверх, пройшов кілька метрів і побачив задню стіну хатини. В хатині розмовляли.

З хвилину він стояв, намагаючись по голосах визначити, скільки там чоловік. Ось заскрипів невдоволений баритон старого Федосова. Йому голосно і владно відповіла Діна. Вона сказала:

— Звідки ж я знаю! І дайте мені спокій!..

Потім довго буркотливо говорила жінка, мабуть, мати. Інших голосів не було чути. Сева, здається, не обдурив: крім нього, ніхто Федосових не охороняв.

— Ох, і набридли! — з досадою сказала Діна. — Господи, до чого ж набридли!.. — Було чути, як вона підвелася, зачепивши якийсь предмет, мабуть, ящик. — Сидіть, не визирайте, я зараз повернуся…

На протилежному боці хатини гримнули двері. Діна швидко пішла стежкою — Олексій добре знав її ходу…

Безшумно, розсуваючи гілля, він обійшов хатину і, ховаючись у чагарнику, побачив, як Діна зупинилася біля широкого старого пня і, спочатку поторсавши його ногою, легко скочила на нього.

На ній була та сама коричньова сукня, в якій вона прийшла на роботу (очевидно, так квапилася, що не встигла переодягтися), на плечах картата кашемірова хустка, на ногах високі, до середини литок, зашнуровані черевики…

Що не кажи, а дев'ятнадцять років — це небагато навіть для чекіста. Хвилини йшли, а Олексій все не рухався з місця…

Високо підвівши голову, Діна стояла нерухомо на широкому пні. Вітрець ворушив її розплетену на кінці косу, яка блищала начищеною міддю, притискував сукню до високих ніг, і вся її тоненька постать здавалася на вітрі напруженою, мов струна.

Діна до чогось прислухалась.

Раптом крізь шелест дерев Олексій почув далекий, ледве чутний шум, схожий на хрускіт сухого хмизу. Це лунали постріли — то пачками, то довгою кулеметною чергою, то уривчасто, то густо, мовби вдалині хтось люто трощив ногами сухе гілля.

«Смагіни, — промайнуло в голові. — Біля застави бій!»

І вже не вагаючись, стиснувши щелепи, Олексій ступив на стежку.

Скрикнувши, Діна оглянулася.

Він чекав розгубленості, застиглих від жаху очей, жалюгідних недоладних виправдань… Нічого схожого.

— Альошо!

Зіскочивши з пня, вона немов перелетіла відстань, що їх розділяла, з ходу обняла, пригорнулася, потім відскочила, схопила за руки, не помічаючи навіть, що в одній з них він продовжував стискати наган.

— Альошо, ви! Милий!.. Він устиг вас попередити! А я місця собі не знаходила! Альошо, ви герой! Я все чула!..

Найщирішою, непідробленою радістю світились її очі, обличчя, вся вона, збуджена і торжествуюча.

Устиг попередити!.. Отже, з ним не збиралися розправлятися? Принаймні так думала Діна. Значить, перед ним принаймні вона ні в чому не винна!..

Збитий з пантелику, Олексій розгублено мовчав.

— Яку справу зробили, ах, яку справу! — говорила Діна, шарпаючи його за рукав френча. — Адже тільки подумати — штаб! Це найбільший успіх за весь час! І все ви, ви, Альошо! Спочатку карта, тепер ось це! Ви — моя гордість, це я вас знайшла! І ще ж не кінець! Слухайте! Слухайте, що там робиться! Наші вже, напевно, в місті!

Вона чомусь потягла Олексія до того пня, на якому щойно стояла.

— Чуєте?..

І тільки тепер, дивлячись на захоплене обличчя цієї дівиці із її звірячою радістю від того, що вона винна в загибелі, як їй здавалося, десятків людей — його, Олексія, бойових товаришів, юнак відчув, як у ньому вростає, підступає до горла нестерпна ненависть. Це їх загибель сповнила дівчину святковим хвилюванням, навела рум'янець на щоки, щасливим блиском запалила очі. Контра! Переконана контра!..

Якби Діна була трохи уважнішою, вона все це прочитала б на його обличчі. Але їй було не до того. Дівчина примхливо тупнула ногою.

— Я більше не можу тут сидіти! Не мо-жу! Везіть мене туди! Стривайте, а де Сева?

— Він там лишився, чекає.

— Їдьмо! Негайно їдьмо!

— Що ж… — промовив Олексій, ховаючи наган в кобуру. — З своїми попрощаєтесь?

— Не треба, почнуться істерики. Нічого з ними не станеться!

— Ну, йдіть за мною!

Навпростець через болото вони пробрались до заводі, де стояв човен. Діна влаштувалась на кормі. Олексій штовхнув дубок, скочив у нього і вивів його на воду. Дубок повільно рушив проти течії.

Тепер вони сиділи одне проти одного. Олексій, весь напружуючись від зусилля, орудував веслами. Діна цокотіла без упину:

— Як же я чекала вас, боже мій! Якби ви знали, скільки я думала про вас весь цей час, ви б запишалися, Альошо! Жахливо, що вони примусили мене поїхати! Я повинна була лишитися дома. Невідомість куди гірша, ніж будь-яка небезпека! Ну, розкажіть, як Сева знайшов вас? Знаєте, я починаю краще думати про нього! У цього покидька нема нічого святого. Я йому сказала: якщо ти не попередиш Михальова, я примушу Віктора розправитися з тобою по заслузі! Він зрозумів, що я не жартую, і пішов. Але хіба я могла бути впевненою, що в нього вистачить сміливості шукати вас у штабі? Я думала, нехай краще цього мерзотника спіймають, аби тільки вас врятувати! Ви розумієте, Альошо, вони ж і від мене; приховали, на коли призначено вибух! Сева сказав про це тільки на острові. Я ледве не збожеволіла! Я і їхати сюди не хотіла. І все через вас. Віктор мене умовив: Михальов не дитина, прийде на Портову, побачить, що нікого нема, і сам зуміє сховатися до приходу наших!..

Олексій придержав весла.

— Я ж не знав, що готується наліт.

— Так, це правда, — винувато сказала Діна, — це була помилка, що вас не попередили. Але Віктор такий потайний! Він узяв з мене клятву, що я не обмовлюсь жодним словом… Альошо, на нього не можна гніватися! — примирливо додала вона. — Адже він людина діла, ви самі повинні зрозуміти! Готувалася така операція! Зараз я вам усе розповім, тепер можна. Він спеціально зв'язався з Смагіним… Ви, мабуть, не знаєте, що загін Смагіних діє не тут, а за Дніпром, поблизу Великої Олександрівки. Там їх район. Віктор буквально примусив їх переправитися сюди. Це було нелегко, повірте мені! Такі загони, як смагінські, не люблять відриватись од своїх місць. Там їм усе відоме… А Віктор примусив! У нього дивовижна сила волі! Але вони висунули умову, щоб усе було підготовлено на совість. От він і старався, нервував, приховував… Альошо, куди ви їдете?

Олексій направив човен повз «проїжджий» рукав Конки.

— Об'їдемо той острівець. Хай трохи заспокоїться в місті, зараз там небезпечно, — пояснив він.

Насправді ж його турбувало інше: стрілянина біля застави не вщухала, і він не міг зрозуміти, як там розгортаються події. А що як смагінцям усе-таки вдалось прорватися? Це, правда, було малоймовірно, однак рискувати він не хотів. Треба було виграти хоч півгодини, поки зовсім стемніє, і переконатися, що смагінці відбиті. В противному разі везти Діну прямо в Херсон…

— Не дурійте, Альошо! — насупивши брови, сказала Діна.

— Не можна! А що як наших відбили?

— Це неможливо! Я собі уявляю, яка в червоних паніка! Вони, напевно, очухатися не можуть, не те що чинити опір. Адже в місті майже не лишилося військ!

— Так-то так, а все ж… Принаймні перечекаємо де-небудь тут…

— А я кажу, їдьте прямо!

Проте Олексій вже гнав дубок до плавнів. Метрів за сто від того місця, де його колись. знайшов Володя Храмзов, човен врізався в комиш.

— Зараз же вибирайтесь звідси! — розгнівалася Діна, — Я не хочу чекати ні хвилини!

— Слухайте, — похмуро сказав Олексій, — зараз я відповідаю за вас!

Ламаючи комиш, він повернув човен так, щоб з носової банки було видно пристань.

— Навіщо ви мене вивезли з острова? — Діна сердито стукнула кулачками. — Навіщо ви це зробили? Для чого тут час гаяти?

— Зараз поїдемо. Тихше!

Олексій уже зрозумів, що смагінців відбили. Перестрілка почала стихати і ніби віддалялась. Тепер можна було їхати далі. Але в нього виникла інша думка. Поки Діна ні про що не догадувалася, він хотів ще дещо з'ясувати…

Олексій сів ближче до неї.

— Потерпіть трохи, — сказав заспокійливо. — Обережність не завадить… Я, до речі, хотів у вас спитати про одну річ…

— Альошо, їдьмо! — попросила Діна.

— Зараз. Діно, хто той чоловік, що привіз нам машину, огрядний такий? Щось знайоме…

— Той, що приїздив на пошту? Ви ж казали, що вперше бачите його!

— Правильно, казав. І збрехав… — У неї від здивування злетіли вії. — Так, збрехав, сам не знаю чому. Як його прізвище?

— Та навіщо це вам?

— Я поясню…

Охоплена раптовим підозрінням, вона повільно похитала головою.

— Не знаю…

— Добре, я вам скажу, тільки не приховуйте, якщо правильно, адже могло й здатися… Пам'ятаєте, я вам розповідав, що в мене є сестра, яку я так і не зміг знайти в Херсоні. Її звуть Катериною, Катею… Вона замужем, її чоловік — Глущенко Павло Никодимович!.. — насилу видавив Олексій останні слова.

В міру того, як він говорив, довгі брови Діни підіймалися все вище і вище.

— Ви жартуєте!

— Ні, не жартую.

— Матінко моя! Альошо, чого ж ви мені раніше не сказали! Ну, звичайно, це Глущенко! Треба ж такий збіг!..

Дивна це була істота! Можливість повідомити йому приємну новину так захопила її, що вона, здавалося, забула навіть про своє бажання негайно їхати далі.

— Збожеволіти можна! Чому ж ви мовчали? Ви — родич Глущенка! Та це ж для вас найкраща рекомендація!

Олексій похмуро гмукнув.

Нічого не помічаючи, вона цокотіла:

— Я б уже давно могла вас звести! А втім, що я говорю, звідки вам було знати! Глущенко — цілком наша людина, випробувана, вірна! Він дуже багато зробив для. спільної справи. Адже це завдяки йому ми весь чад підтримуємо зв'язок з Кримом! У минулому році він брав участь в організації повстанського українського загону — він же за переконаннями «жовто-блакитний» — в районі Катеринослава. Їх розбили, і він перебрався сюди.

«Ач яку діяльність розгорнув родич! — подумав Олексій. — Хто б міг подумати!..» А Діна продовжувала викладати про нього все нові й нові відомості.

— Він купив будинок на хуторі верст за десять від Олешок. Місце затишне, розташоване далеко від шляхів. У нього ж головна явка для тих, хто приходить звідти, з-за фронту!.. Альошо, та я ж і сестру вашу знаю! Ну, звичайно, знаю! Вона приїжджала до нас, привозила продукти. Подумати тільки — це ваша сестра! Така мила, скромна!

— Здорова?

— По-моєму, так. Хоч на вигляд трохи хвороблива.

— Завжди така була, — хрипко промовив Олексій.

У нього спазмою перехопило горло. «Катю, сестричко… Ось як все обернулося!..»

— Ви їх тепер скоро побачите, — сказала Діна. — Яка радість буде для неї!

В Олексія такої впевненості не було…

Діна вхопилася за його коліно.

— Альошо, слухайте!

— Що?

— Чому так тихо?..

Він прислухався. Перестрілка закінчилася. Вітер шумів у плавнях, гойдав комиші. Під дошкою, покладеною на виступаючі краї човна, спліскувалася на дні вода…

Тиша могла означати одне: смагінців відігнали. Якою шаленою стріляниною на вулицях, гиканням, вибухами безладно розкидуваних гранат сповістили б торжествуючі бандити про свою перемогу!

Олексій переліз до носової банки, глянув у бік пристані. Там мирно горіли ліхтарі. В будинках засвітилися вікна. В місті все було спокійно.

Олексій оглянувся і глухо сказав:

— Погано, Діно. Здається, наших відбили!

— Ви збожеволіли!

Він розвів руками.

У сутінках, що згустилися, Дінине обличчя здавалося розпливчатою білою плямою з чорними провалами очей. З хвилину панувала мовчанка.

— Їдьмо! — сказала Діна.

— Куди?

— Назад, до моїх…

— А далі?

Вона не відповіла. Тремтячими руками накинула хустку, хотіла зав'язати, але пальці не слухались, руки впали на коліна.

— Далі що? — повторив Олексій, перебираючись на корму. — Додому вам повертатися не можна. Якщо когось схопили, вас можуть видати.

Вона похитала головою.

— Ні, ні, тільки не туди!

— Куди ж? Як ви умовилися з Марковим? Невже він не подумав, що можлива невдача? Чи він звелів чекати на острові? Може він сам хотів по вас приїхати?

Вона відповіла, наче збираючись з думками.

— Ні… Ми умовилися… Сева повинен був… Де Сева? Їдьмо швидше назад: може, він повернувся!

— Ні, ми б його не пропустили, іншого шляху нема. Та він і не повернеться. Він доручив мені вас охороняти.

— Що ж робити! — з відчаєм промовила вона. — Що ж робити, де його тепер шукати?..

— Та кажіть же, як ви умовились? — крикнув Олексій, струснувши її за плече.

— Сева повинен був відвезти нас… з татом і мамою… в Степіно. Там буде і Віктор…

— Коли?

— Завтра вночі. Він сказав: коли що трапиться, дочекайтесь ранку на острові. Сева дістане коней…

— А де Степіно, ви знаєте?

— Ні…

Вийнявши з кочетів весло, Олексій уперся ним у грузьке дно і виштовхнув дубок з комишів. Сівши зручніше, приладнав весла і сильним гребком повернув човен до пристані.

— Куди ви?

— До міста.

— Навіщо?

— Сховаю вас, потім з'їжджу по ваших батьків. Сидіть тихо. Я знаю, що роблю!

Вона якось відразу повірила і зіщулилась на кормі, з острахом дивлячись на пристанські вогні, що швидко наближалися.

Олексій причалив до відлогого водовозного спуску поруч з пристанню. Хтось гукнув:

— Ей, хто там? — і з високого пасажирського трапа скочили двоє з гвинтівками і ліхтарем.

— Стійте тут, Діно, не руште з місця! — наказав Олексій і пішов назустріч червоноармійцям.

Він пред'явив свій чекістський мандат. Червоноармійці по черзі прочитали його. Один з них почав був питати, звідки їде, з ким, в якій справі. Олексій сердито пробурчав:

— Зайди завтра в ЧК, я тобі доповім!

— Облиш, я його знаю, — сказав другий червоноармієць і повернув мандат Олексієві. — Йди, товаришу Михальов, порядок. Не ображайся: сам розумієш, який деньок.

— Що там було? Розкажи.

— Що було! — охоче озвався червоноармієць. — Бандюгів налетіла зграя! Бомбу підірвали в ямах за Олешками, жахнуло так — мабуть, у Херсоні було чути…

— Ну, ну!

— От. Це вони, щоб відвернути увагу, а самі з іншого боку вдарили. Ну й турнули їх, аж курява знялася!

— Полонених взяли?

— Одного начебто, точно не скажу…

Олексій повернувся до Діни. Вона чекала його в тіні маякового стовпа, згорбившись, до очей загорнувшись хусткою.

Вони пішли в обхід, обминаючи Портову. Довго ніхто не траплявся їм назустріч. Містечко, налякане подіями, затихло, причаїлось. Тільки по центральній вулиці, розладнавши стрій, жваво перемовляючись, йшли з застави червоноармійці.

Взявши Діну за плечі, Олексій вивів її до цілого і неушкодженого приміщення штабу…

… Повз бійців, які здивовано розступилися, повз вартових по довгому гімназичному коридору, де було чадно від великих масляних світильників, через заставлену столами штабну канцелярію Олексій майже на руках приволік дівчину. Вона пручалася і кричала від жаху. Хтось допоміг внести її в кімнату Саковніна.

Коли Олексій розняв руки, вона опустилася на підлогу, відповзла до стіни і притиснулася до неї спиною. Хустка її впала, коса розплелася, сукня була зім'ята, щось знайоме, колись уже бачене, на мить привиділося в ній Олексієві…

Поглядом, в якому не було нічого розумного, вона обвела людей, що стояли перед нею.

— Федосова? — спитав Величко.

— Вона, — важко дихаючи, відповів Олексій.

Почувши голос, Федосова здригнулась, як від електричного удару, і раптом, не зводячи з Олексія побілілих, висушених ненавистю очей, почала гарячково шарити на грудях під сукнею. Туляковський, який стояв поруч, встиг вихопити з її рук маленький, блискучий і загалом не страшний дамський револьвер системи «Бульдог».

Тоді вона заплакала, кусаючи пальці.

— Виведіть, — наказав Величко, хмурячись.

Тепер було на душі в Олексія саме так, як два роки тому: хотілося піти кудись лягти, уткнутися в подушку, не думати ні про що, дати спочинок напруженим, збудженим нервам. Але йти було ніколи й нікуди. І час був не той, і не той був Альошка Михальов…

Треба було потурбуватися, щоб хтось з'їздив на острів по старих Федосових. Потім обшукували і розміщували арештованих…

Коли все було зроблено, в особливому відділі відбулася коротка нарада. Олексій розповів про арешт Діни, про відомості, які він у неї добув, в тому числі і про Глущенка. Те, що він доводився родичем запеклому контрреволюційному змовникові, нікого не здивувало: часто-густо по різні сторони фронту, у смертельно ворогуючих таборах були рідні брати, батьки й сини, не те що якийсь там сестрин чоловік…

Храмзов доповів про результати обшуку у Федосових і про те, як був взятий Сева. Після годинної облоги, усвідомивши провал авантюри Маркова, він сам вийшов з льоху і без найменшого вагання заявив Храмзову, що, оскільки його «продали, він цим сучим хвостам відплатить!» — і тут же виказав п'ять явок Крученого. Туди послали людей.

Останнім говорив Іларіонов. Насуплений, забинтований більш, ніж в цьому була потреба, він у сильних і образних виразах змалював облаву на заїжджому дворі і потім відразу же обрушився на Олексія.

Проґавили Крученого — керівника контрреволюційного підпілля — хто в цьому винен? Він не називатиме прізвищ, але вважає своїм обов'язком указати: ось до чого призводять в оперативній роботі несвоєчасні експерименти. Все, безсумнівно, було б інакше, якби йому, Іларіонову, не вставляли палиці в колеса. Кручений давно вже сидів би в ізоляторі херсонського ЧК замість того, щоб гасати зараз по степу і затівати нову авантюру. Нехай цей провал буде уроком для деяких надто самовпевнених чекістів, що намагаються домашніми засобами замінити досвід і залізну послідовність оперативних заходів…

— Ти без єхидства! — не витримав Воронько. — Провал, провал! Ніякого провалу нема. А що не по-твоєму, так ти і сваришся. Кручений! Звичайно, Кручений… Ти б його схопив, а решта розбіглася б!

— Нікуди б вони не поділись! Та коли хочете знати, — розгарячився Іларіонов, — так одна ця особа варта всіх інших! Завтра він ще стільки ж набере, і починай усе з початку!

— Що проґавили Крученого, звичайно, помилка, — сказав Величко, — але роздувати її нічого. Бездоганно жодна операція не минає. А щодо твоєї залізної послідовності, Іларіонов, так вона відома: хапай кого попало — може і вгадаєш! Теж не спосіб… І ти, Михальов, не думай: я тебе захищати не збираюсь. Головного не зробив. Їхав ловити Крученого, а саме його і проґавив. Теж добрий…

— Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, — знову заступився за Олексія Воронько, — а Михальов ще молодий!

Олексій, що весь наче висох і аж почорнів за день, сказав:

— Крученого ще не пізно взяти. Дайте мені загін, я його в Степіно застукаю.

— Загін! Де я тобі візьму загін?

— Хай Саковнін виділить. А не виділить, так треба всією опергрупою їхати.

— Ходімо до Саковніна, — сказав Величко, підводячись. — А ви, товариші, починайте допит. Завтра потроху переправлятимемо арештованих у Херсон…

Близько третьої години дня вони під'їхали до Степіно — невеликого, всього на сім дворів, заможного хутора, розташованого на березі Дніпра. В лісі Кучеренко зупинив коней.

— Степіно, — сказав він, показуючи пужалном на коричньові купи солом'яних покрівель, які виднілися між дерев. — Тут і пішки — рукою подати. Не осудіть, любі, далі не поїду: бандитське це гніздо!

— Далі й не треба, — Воронько скочив з таратайки і розім'яв затерплі ноги. — А тобі я скажу, дядьку Огій, — напророчив він Кучеренку, — помреш ти не від бандитів, а від неперетравлення їжі: дуже в тебе кишки тонкі, боягузливий вийшов. Злізай, Олексію, пішки доберемося.

— Так я ж не військовий, — виправдуючись, пробурмотів Кучеренко.

— Добре, довіз — за те спасибі. Прощай.

Кучеренко з винуватим виглядом повернув коня і, побажавши їм удачі, поїхав.

— Сховай гармату, — сказав Воронько Олексієві. — Нічого людей лякати. Хай думають, що ми дезертири або ще хто. Зайвих речей позбутися треба. Не додумалися ми, Олексію, дорожні клуночки зробити, було б для маскування.

Під кущем, заломивши на ньому гілля для позначки, вони закопали кобури і польову сумку Воронька (документи він переклав у верхню кишеню гімнастьорки, яку надів замість сюртука). Зброю сховали під одягом, хліб і шматок сала, припасені Вороньком, з'їли.

Глибоким лісовим, яром, промитим джерельним струмком, вони обігнули хутір і підійшли до нього з протилежного боку, щоб на всяк випадок здавалося, ніби вони прийшли не з Олешок.

Перед хутором височів великий горб, порослий низьким чагарником. Дорога перетнула його якраз посередині, і горб був схожий на розрізану навпіл хлібину.

Воронько з Олексієм піднялися на вершину і залягли в кущах. Треба було переконатися, що Маркова ще нема.

З того місця, де вони перебували, хутір було видно з кінця в кінець. Білі хати, схожі одна на одну, — в більшості п'ятистінні, з прибудовами, — стояли рядком уздовж дороги, повернувшись вікнами до Дніпра. Ліс розмашистим півколом відокремлював од іншого світу багату хутірську ділянку з городами і хлібними полями з одного боку і крутим схилом до річки — з другого.

Біля пологого трав'янистого берега стояли дубки й шаланди. Їх було багато, значно більше, ніж могло знадобитися жителям, навіть коли б кожен з них промишляв рибальством. Серед човнів темнів широченний пором з дощаним настилом поверх товстих деревин, з брусковими перилами і бочками-поплавками, прив'язаними до бортів. Недалеко від нього хлопчисько-підліток, голий до пояса, напував биків, його батько чи дід, бородатий і босий, в полотняних штанях, курив, сидячи на полудрабкові гарби. Поруч лежало скидане сіно, яке вони щойно привезли.

У дворах поралися жінки. Над літніми кухнями, складеними просто неба, курився дим. Біля лісу, на лузі, паслася череда, здалеку схожа на крихти хліба, розсипані по зеленій скатертині.

— Чого топлять, чого топлять? — бурмотів Воронько, розглядаючи цю мирну картину. — Варять, смажать, наче на свято. А свята за святцями ніякого не передбачається…

Олексія більше цікавив пором. Звідки йому тут взятися? Місце глухе, до битого шляху далеко…

— Що робитимемо, Іване Петровичу? — спитав він. — Підемо в хутір? Маркова, по-моєму, тут нема.

— Дідько його знає… — Воронько лежав на животі, покусуючи трав'яну стеблину, щось міркував. — Лежи поки, відпочивай. — Він дістав годинника. — Пів на четверту, час є, куди поспішати… Я, знаєш, що думаю: не подобається мені оце куховарство… Ага! Чуєш?.. — і, розглядівши щось таке, що підтверджувало його думки, підняв палець.

Ззаду заторохтіли колеса, глухим рокотом напливав тупіт кінських копит.

Олексій, а за ним і Воронько підповзли до краю горба, який стрімко обривався в бік дороги.

По широкому курному шляху, витягуючись із лісу і прямуючи сюди, в лощовину між схилами горба, рухався великий кінний загін.

Швидко, риссю бігли копі, вершники їхали щільною групою, брязкотіли шаблі, вдаряючись об стремена.

Строкате видовище являв собою загін. Похмурі, мовчазні вершники були одягнені хто як: в шинелі, бекеші, матроські бушлати, в галіфе різних відтінків, у цивільні піджаки і військові френчі; на головах — кашкети, папахи, безкозирки, гайдамацькі шапки із звисаючим червоним верхом. Один з вершників був одягнений зовсім не по сезону — в кожусі, другий — у чумарці, зшитій з попівської ризи, що сліпуче сяяла на сонці.

Це була банда братів Смагіних. А ось і вони самі, попереду загону: давній знайомий Олексія, — Григорій, — в бурці і студентському кашкеті, поруч — його брат у повній офіцерській формі, але без погонів, і третій — Марков… Олексій впізнав його, ще навіть не розглядівши обличчя, по кремезній постаті з опущеними прямими плечима, по якійсь особливій, одному Маркову притаманній звіруватій манері. При появі цієї людини в нього на мить завмерло серце і раптом застукало квапливо і сильно, мовби розгойдуючись на всю широчінь грудей…

Воронько ніколи не бачив Маркова, але він теж догадався, хто цей третій, що їхав попереду загону. Повернувши голову, спитав беззвучно:

— Він?..

Олексій мовчки кивнув.

Поблизу горба від строю відокремився один в бушлаті і кавказькій кудлатій шапці і, пришпоривши коня першим влетів у хутір, кричачи і розмахуючи нагаєм.

Хутір ожив, жінки у дворах забігали хутчіше, звідкілясь з'явилась юрба хлопчаків і з радісним вереском помчала назустріч вершникам.

Бандити проїхали так близько біля чекістів, що від знятої ними куряви почало дерти в горлі і в ніс ударив змішаний запах дьогтю, кінського поту і махри.

Прогула копитами земля, прокотилися тачанки, на одній з них серед купи мануфактури блиснув мідним боком самовар, і вся ватага в'їхала в хутір. Зразу стало зрозуміло, для кого старалися степінські господарки. Тини за кілька хвилин перетворилися на конов'язі, на кінських мордах повисли торби з вівсом, частину коней відвели на берег до розкладеного валками сіна, а бандити з'юрмилися в дворах, ближче до кухонь.

Ех, одну б роту сюди, тільки одну роту! Поставити кулемети на горбі, розкинути цеп за городами, відрізати лісову дорогу — і кінець Смагіним, жоден бандит не втік би від червоноармійської кулі!..

Але зараз про це можна було тільки мріяти і, лежачи на вершині горба, ціпеніючи від досади й безсилля, дивитись, як упевнені у своїй цілковитій безпеці бандити жеруть, чистять обмундирування, змащують колеса тачанок. Десь навіть заграла гармонія, але відразу ж обірвала: бандитам було не до веселощів.

Марков і Смагіни пішли в крайню, найближчу до лісу хату і не з'являлися. Олексій припускав, що для зустрічі з Діною Марков може приїхати з охороною, але що його супроводжуватиме вся банда в повному складі — йому і на думку не спадало. Що ж робити? Сиди тут хоч добу, хоч дві — все одно нічого не висидиш!..

А втім, з усього було видно: бандити не збираються довго прохолоджуватися на одному місці. Коней вони не розсідлували, тачанок не розвантажували. Чоловік п'ятнадцять спустилися на берег і щось робили біля шаланд.

Приблизно через півгодини з хати, в якій перебували отамани, вийшов обвитий кулеметними стрічками чоловік з чорною пов'язкою на оці і щось голосно гаркнув, змахнувши трійчастим нагаєм. Бандити хутко висипали з дворів, почали одв'язувати коней і зводити їх по схилу до річки. До самого берега вже був підтягнутий пором, на якому босий хуторянин укріплював довгі, як голоблі, просмолені весла. На пором вкотили тачанки, по одному завели коней. Коли пором був весь заповнений, його відштовхнули жердинами. Бандити на шаландах заїхали вперед і взяли його на буксир.

Нахабно, серед білого дня, банда братів Смагіних почала переправлятися на правий берег Дніпра, туди, де були розташовані її основні «інтендантські» бази. Мало не плачучи від досади і злості, Олексій думав про те, що Марков учетверте вислизає з його рук. Тепер шукай вітра в полі. Спробуй знайти його в куркульській глушині Великої Олександрівки! Ось він стоїть на березі поруч з Григорієм Смагіним, заклавши руки за поясний ремінь, щось втовкмачує йому. Весь він на виду, коли б гвинтівка — нічого не варто було б зняти, а з нагана хіба дістанеш!..

Наче вгадавши, про що Олексій думає, Воронько прошепотів:

— А твій не втече, згадаєш моє слово! Дивись, як він Смагіну настанови дає! Побий мене грім, якщо він не лишиться Федосову чекати!..

Виникали такі думки і в Олексія, але він з марновірства відганяв їх, щоб не наврочити…

Переправлялися бандити довго.

Пором тричі повертався, щоб знову взяти коней і людей. Нарешті, коли він відходив востаннє, на нього зійшов тільки Смагін. Воронько сказав правду.

З Марковим лишилося чоловік двадцять. Стемніло. Коли пором зник з очей, прямуючи до сигнального вогнища, яке палахкотіло на тому боці річки, бандити розійшлися по хатах…

Та радість Олексія від того, що Марков не поїхав, була дуже короткочасною. Нічого, власне, не змінилося. Двадцять озброєних головорізів охороняли його, і хоч всього лише двісті метрів відділяли чекістів од хати, де Марков влаштувався на ночівлю, був він, як і раніше, недосяжний.

Не гаючи часу, треба було щось придумати, а думки лізли в голову безглузді і фантастичні. Нарешті, Олексій запропонував такий план: він сам, не ховаючись, піде до Маркова і скаже, що Сева загинув і що його прислала Діна. Він допоміг їй втекти з міста, але вона чомусь застряла в селі поблизу Олешок (треба вигадати причину): ні на чому їхати, втомилася, захворіла або ще щось таке. Про себе можна сказати, що уцілів зовсім випадково: тільки приладнав міну в штабі, як його послали з якимось дорученням…

Воронько цей план забракував повністю. Коли з Олешок пощастило втекти хоч одному з поплічників Маркова, то бандитам відомо і про облаву на заїжджому дворі, і про арешт Федосової, і про провал усіх явок Крученого, і про те, що пекельна машина замість штабу червоних здійняла в повітря величезні хмари піску за містом. Хто міг це зробити, крім Олексія? Ніхто.

— Про Федосову він ще не знає, — заперечив Олексій. — Навіщо б він тоді лишався тут? Чекає ж її.

Воронько замислився.

— Ну, припустімо, не знає, — промовив він, чухаючи потилицю, — припустімо, він тобі навіть повірить. Поїдете ви по Федосову, не знайдете її, — і кінець. Ти станеш найкращим подарунком для бандитів. Вони на тобі за все відіграються.

— Нехай! — уперто сказав Олексій. — Нехай відіграються. Я все-таки встигну цю сволоту пристрелити. Хоч Марков не втече!..

— Ну й дурень! — без усякої поваги до товариша сказав Воронько. — Ач напланував! Віддати себе бандитам на потіху! Та вони ж не зразу вб'ють, ні-і, вони побавляться. Зірочок з спини наріжуть, п'яти підсмажать, а то й ще щось гірше… Не те, Альошо, не те! Якщо не візьмемо Крученого живим, так уже прикінчити ми його прикінчимо… Не додумалися ми з тобою гранатами запастись. Зараз би накидали в хату — і будь здоровий!.. А знаєш, гранати ми добудемо, їй-богу!

— Де?

— А ось у нього, глянь!

Білі мазанки, поблискуючи освітленими вікнами, проступали крізь темряву невиразними місячними плямами.

Тиша оповила хутір, і чорна імла наповнила двори. На дорозі було трохи світліше, і біля найближчої хати Олексій розглядів людину з гвинтівкою. Це був вартовий — за розмовою Олексій не помітив, як він тут з'явився.

— Тихше! — попередив Воронько. — Зажди трохи, хай поснуть.

Ще близько години лежали вони нерухомо, поки в хуторі одне за одним не погасли всі вікна. Вартовий спочатку ходив, потім сів на землю. Непомітний у темряві, він лише вгадувався на голому пагорку біля дороги.

— Рушай, Михальов, — прошепотів Воронько. — Будемо починати потроху. Через шлях перебирайся плазом. Я звідси зайду. Як доповзеш, глуши без розмов і, дивись, не зчиняй шуму!

Вони розповзлися в різні боки.

Олексій спустився по прямовисному зрізу горба і обережно пішов уперед.

Майже до самого хутора вздовж дороги росли кущі. За їх шелестінням не чутно було кроків. У тому місці, де юрб зрівнювався з полем, Олексій ліг на землю і поповз.

Лікті вгрузали в липкий грунт, френч наскрізь промок від роси, жорстка трава різала руки. Олексій повз довго, зупинявся, підводив голову, шукаючи поглядом вартового і Воронька, але не бачив ні того, ні другого. Та ось горб лишився позаду. Звідси було видно Дніпро, темний, ледве посріблений зірками. Олексій просунувся ще метрів на двадцять — двадцять п'ять і завмер, розпластавшись на землі. Десь зовсім рядом він почув рівне хриплувате дихання.

Переконавшись, що його не помітили, юнак підвів голову і побачив вартового. Олексій підповз до нього так близько, що тепер їх розділяло всього три-чотири кроки. Вартовий сидів на пагорку, підібгавши ноги, обійнявши затиснену між коліньми гвинтівку. Він спав.

Олексій підвівся на весь зріст, зробив ще крок і в ту мить, коли стрепенувся потривожений шарудінням вартовий, з усієї сили вдарив по його плоскій кубанці рукояткою револьвера.

Гикнувши, наче в нього перехопило дух, вартовий упав на бік. Олексій навалився зверху, затиснув йому рота.

— Готовий? — спитав, з'явившись з темряви Воронько.

— Здається, готовий…

— Поспішаєш ти, Альошо! — повчально сказав Воронько. — Преш, як оглашенний, мало не розбудив передчасно!

— Не помітив я його, — переводячи дух, винувато відповів Олексій.

Бандит був обвішаний зброєю: самих тільки пістолетів різних систем чотири — на ремінці через плече, за пазухою і в обох халявах чобіт, крім того — мисливський ніж, шабля, гвинтівка і чотири гранати. Весь цей арсенал чекісти не чіпали, зняли тільки гранати. Кожен узяв по дві.

Повільно, щоб не накликати на себе дворових собак, чекісти пішли на край хутора, де стояла хата, яку займав Марков.

Вони підходили до хати, коли трапилось те, в чому однаковою мірою були винні обидва — і Воронько, і Олексій. У них не піднялась рука добити приголомшеного бандита, і це була фатальна непоправна помилка.

Вартовий, здоровенний паруб'яга, полежавши на мокрій траві, опритомнів. Кубанка, очевидно, значно пом'якшила удар, завданий йому Олексієм. Отямившись, зрозумівши, що з ним сталося, він закричав не своїм голосом і заходився палити в повітря одразу з двох пістолетів.

Луснула, розірвалася над хутором тиша. Дружно завалували собаки. Загрюкали двері, подекуди посипалося скло. За хвилину з дворів уже виводили коней — їх не розсідлували навіть на ніч. По вулиці заметушилися сполохані тіні.

Воронько штовхнув Олексія до тину в колючі зарості бур'янів. Ніхто не звернув на них уваги. Бандити вирішили, мабуть, що хутір оточений червоними. Деякі кинулися на берег, до шаланд…

У такій метушні легко було добратися до лісу через городи, тим більше, що задум Воронька провалився — це було цілком очевидно. Але тут Воронько припустив другу помилку.

— Відсидимося! — твердо сказав він, коли Олексій потягнув його у ворота найближчого двора. — Зараз вони затихнуть. Це навіть на краще: побачать, що тривога марна, спокійніші будуть… А хочеш, іди, я сам упораюсь. Правда, йди, Олексію, навіщо двом рискувати!

— Заткни пельку! — грубо відповів Олексій.

Паніка уляглася досить швидко. Бандитам неважко було переконатися, що ніяких червоних біля хутора нема. З свого сховища під тином чекісти чули, як вони робили допит вартовому. Той нічого до пуття не міг пояснити. Що він бачив? Якусь неясну тінь, що несподівано виникла перед ним. Та й цей спогад Олексій вибив з нього.

— Спав, сучий син, на варті спав! — кричав хтось, мабуть головний, і картав вартового добірною брудною лайкою.

— Та ні, не спав я, їй-богу!.. — виправдовувався той. — Поглянь, яку вони мені гулю насадили!..

— От я зараз покажу тобі гулю!.. — І лунали удари.

Вартовий кректав і намагався щось довести.

— Почекай!.. — Олексій пізнав голос Маркова. — Пусти його. Потім поквитаємося. А ви… — це стосувалось бандитів, які з'юрмилися навколо, — хутко по дворах. Обшукайте кожен куток!..

Не змовляючись, Воронько і Олексій позадкували до розчинених воріт, заповзли у двір і, підвівшись на ноги, побігли до тину, який відділяв городи.

Усе могло обійтись благополучно, якби їм вдалося непоміченими перестрибнути через тин. Але на подвір'ї Олексій перекинув свиняче корито, посковзнувся у розлитому пійлі і впав, а коли підводився, на нього накинувся, давлячись від озвірілого гавкання, собака. Олексій відкинув його, але той знову вчепився за штани. Волочачи його за собою, Олексій дістався до тину. Але час був уже прогаяний.

На воротах з'явилися бандити.

Воронько був уже в городі. Він закричав:

— Стрибай!

І коли Олексій перевалився через тин, жбурнув у двір гранату, а слідом за нею другу…

Потім вони бігли по грядках, по жорсткій стерні хлібного поля…

Кулі свистіли навколо. Позаду, галасуючи, бігли бандити…

Чагарник на галявині впивався в обличчя, в руки, в одяг твердими жалами колючок. Чекісти пробралися крізь нього, і ліс прийняв їх у свою рятівну темряву…

— Мене, здається, зачепило… — сказав Воронько.

Вони швидко йшли, кваплячись вибратися з лісу до світанку. Ліс був невеликий. Вранці кінні бандити оточать його, і тоді втекти буде важко.

По дну того самого ярка, по якому вони вдень обходили хутір, чекісти дісталися до шляху на Олешки, але тільки наблизилися до нього, як почули кінський тупіт і звернули вбік. Ліс швидко скінчився. Деякий час вони йшли полем, перетнули сухий яр, знову йшли полем і, нарешті, заглибилися в якийсь невеликий гайок. Тут можна було вважати себе в безпеці.

— А мене зачепило, чуєш, Олексію… — повторив Воронько.

Останню третину шляху він ішов, важко ступаючи, згорбившись, піднявши плече, і якось незграбно, лівою рукою, притискаючи до тіла правий лікоть. Олексієві бандитська куля трошки подряпала шию. Ранка боліла, і хлопець мовчав, сердячись на Воронька за те, що трапилось. Якби той не надумав відсиджуватись у бур'яні, можливо, їм усе-таки., вдалося б прикінчити Маркова…

Воронько сказав утретє:

— Зачепило мене… — Помовчавши, додав: — Сядьмо, Олексію, подивитися б треба… Щось не зрозумію… — і раптом похитнувся, схопився за дерево і, з сухим хрускотом лущачи долонями кору, сів на землю.

Олексій злякався. Тільки тепер він збагнув, що така людина, як Воронько, не скаржитиметься та ще тричі не повторюватиме своєї скарги без дуже серйозних на те підстав.

— Що з вами, Іване Петровичу? — спитав Олексій, нахиляючись до нього.

Воронько, притулившись лобом до дерева, дихав з хрипом, і здавалося, ніби кожний віддих коштує йому величезних зусиль.

— Іване Петровичу!..

Воронько промовив, відпочиваючи після кожного слова:

— Подивись-но, Олексію… що… в мене… тут… — він указав на своє праве плече. — Сірники є?.. В мене візьми… в кишені…

Розгорнувши комір гімнастьорки, Олексій побачив при світлі сірника, що тільник Воронька чорний від крові. Він спробував стягти гімнастьорку.

— Ріж! — сказав Воронько. — Руки не підніму… Плювати…

Складаним ножем Олексій розрізав гімнастьорку і тільник до пояса. Шарячи пальцями по опуклих, липких від крові грудях товариша, він намацав трохи нижче ключиці рваний край рани.

Розірвавши сорочку, Олексій туго забинтував нею плече товаришеві. Потім сяк-так натягнув розрізану гімнастьорку.

— Йти зможеш? — спитав Олексій.

— Зможу, чого там…

Підвівшись на ноги з допомогою Олексія, він таки пройшов ще метрів двісті по м'якому схилу, сам спустився в яр і тільки тут, почувши десь поблизу дзюрчання струмка, винувато сказав:

— Альошо… водички б мені!

Коли Олексій, по дзюрчанню знайшовши струмок, приніс у кашкеті води, Воронько лежав на боці, зігнувши коліна і притиснувшись щокою до трави. Воду він випив жадібно, мокрим кашкетом втер обличчя й шию і знову ліг.

Тепер він дихав часто і коротко, немов туга пов'язка заважала йому глибоко зітхнути.

— Туго, Іване Петровичу? — здригаючись від гострого жалю до товариша, спитав Олексій. — Може послабити?

— Нічого… Чуєш, Олексію… — Воронько знайшов його руку, злегка притягнув до себе. — Йди в Олешки сам… Повернешся з підводою… А я тут почекаю…

— Куди! До Олешок двадцять верст!..

— До ранку дійдеш…

— Не залишу я тебе тут! — сердито сказав Олексій. — Біс його знає, що там в Олешках. Наші виїхали. Може там білі!

— Йди, Альошо… Йди, кажу!..

Олексій сів на траву, кулаками стиснув скроні.

В таке скрутне становище він ще ніколи не потрапляв. Ніч, поранений товариш, до Олешок мало не двадцять верст, а навколо ворожі куркульські хутори, поблизу Марков з бандитами. Нема сумніву, на світанку вони неодмінно почнуть шарити навколо, шукати їх. А якщо Марков догадається, хто тоді наполохав його, — облави не уникнути!..

Що робити? Йти в Олешки, як пропонує Воронько? Пішки по незнайомій дорозі, з обходами та поворотами раніше ніж до полудня не доберешся. А що в Олешках? Чекісти виїхали, війська на передовій, навіть Марусі — і тієї нема. Підводи теж не дістати. Кучеренко злякається, не поїде. Дядько Селемчук… А що він? Дядько Селемчук і так уже зробив усе, що міг… Ну, добре, припустімо, підводу він якось дістане — все одно раніше, ніж завтра вночі, сюди не повернеться. А що за цей час станеться з Вороньком?..

Єдина можливість: пробратися до Дніпра, в якомусь селі випросити або викрасти човен і спуститися за течією до самого Херсона — іншого виходу нема.

Олексій підвівся.

— Іване Петровичу, треба йти, давайте допоможу… Іване Петровичу!..

Воронько мовчав. Похолодівши від жаху: невже помер? — Олексій припав вухом до його грудей. Серце билося, Воронько був непритомний.

Олексій озирнувся, немов сподіваючись, що з кромішньої темряви, яка оточувала його, з'явиться несподівана допомога. Над яром шуміла тирса, вітер пригинав чагарник, струмок перекочував гальку.

Олексій підтягнув ремінь, закинув мляві руки Воронька собі на плечі, ухопився міцніше і підвівся на ноги. Воронько був трохи нижчий на зріст від Олексія і спочатку здавався навіть не дуже важким: Олексій злегка струснув його, влаштовуючи зручніше. Воронько глухо застогнав і повільно пішов по нерівному дну яру.

… Решта ночі і весь наступний день злились у пам'яті Олексія в одне безперервне, майже нелюдське зусилля.

Він збився з дороги і довго йшов не до Дніпра, а вздовж нього. Коли він усе-таки визначив правильний напрям, на шляху трапилося широке старе річище з грузькими, заболоченими берегами, пройти по яких з Вороньком на плечах було неможливо, і тому довелося робити великий гак.

Заходити в села, щоб спробувати дістати підводу або хоча б уточнити дорогу, було небезпечно.

Олексій досить швидко зрозумів, що Воронька йому не донести. Вірніше, не донести живим. Воронько дедалі рідше опритомнював. Пов'язка на його грудях вся закривавилась. Олексій під час однієї з зупинок розірвав свою спідню сорочку і намотав її поверх старої пов'язки, але й це не допомогло, кров знову проступила.

Воронько вмирав. Він вмирав важко. Життя міцно сиділо в ньому. Олексій не розумівся на медицині, але йому було ясно, що врятувати товариша може тільки швидка допомога. Все ж, що міг зробити для нього Олексій, це принести в кашкеті води, якщо вона трапляється на шляху, і тягти, тягти його на собі із згасаючою надією добратися вчасно, поки життя ще не зовсім залишило сильне і тепер таке немічне тіло товариша…

Обличчя Воронька вкрилося синюватою жовтизною. Вуса обвисли і здавались особливо чорними. Коли до нього поверталася свідомість, він просив залишити його, не займати, дати відпочити, а коли знову непритомнів, стогнав…

П'яти липли до землі, затерпли стегна, під коліньми з'явився гострий біль.

Олексій ступав налитими болем ногами, вдихаючи запах крові і просякнутої потом гімнастьорки Воронька. Кожний наступний крок здавався останнім, але він робив цей крок, за ним — другий, третій… десятий… сотий…

Проповзла, коливаючись під ногами, верста, друга… І Олексій втратив їм лік, боячись зупинитися, бо знав, що варто скинути Воронька і впасти на землю, щоб невистачило ні сил, ні, особливо, волі підвестися.

Наприкінці дня в глибоких сутінках він підійшов до якогось придніпровського села.

Коло загону, біля старого засипаного колодязя, Олексій поклав Воронька на траву.

Воронько не стогнав. Він тільки схлипував тихенько, час від часу здригався, та ще в горлі в нього щось низько дрижало і наче хлюпотіло. З-під вусів до шиї тягнулася чорна смуга. Олексій доторкнувся пальцем — кров. Він присів, рукавом витер щоку, прошепотів:

— Почекай, Іване Петровичу, я ненадовго…

Воронько не відповів. Олексій оглянувся, намацав у темряві якусь колоду, підсунув її Вороньку під голову і підвівся.

— Так я зараз, п'ять хвилин…

Він вийняв наган і, притримуючись за огорожу, пішов по узбіччю.

Попереду біліли хати. Колодязний журавель, здавалося, стирчав просто з рябого, світлосірого неба. Вітер з Дніпра рвав і м'яв жорстке листя.

Край дороги валявся поламаний безколесий віз. Олексій зупинився біля нього, міркуючи, куди йти, і звернув до хатинки, що стояла на відшибі.

Плутаючись ногами в городньому бадиллі, він добрався до паркана, знайшов хвіртку. Собаки в дворі не було.

У хаті, очевидно, прислухались. Як тільки Олексій постукав, почувся тонкий, настояний страхом дівчачий голос:

— Мамуню, ти?

— Відчиніть…

— Дядько Степан?..

Грюкнув об дошки важкий засув. Олексій натиснув, відсунув тугі двері, що терлися об підлогу, і проліз в сіни. Наштовхуючись на мотлох, пробрався в кімнату.

На столі горів каганець. Од вітерця, що влетів у двері, вогник захитався, подовжуючись, і Олексій мимохіть окинув поглядом стару, давно не білену хату. В кутку, на ліжку, під ковдрою, зшитою із клаптів, хтось лежав.

Дівчинка, засунувши засув, увійшла слідом за Олексієм, плаксиво промовила:

— Чого довго, дядьку Степан? Мамуні й досі нема. Як поїхала вчора, так і не поверталась. Чого б це, дядьку Степан? А-а! — закричала вона, розглядівши Олексія, і затиснула рота долонями.

— Тихше! — попросив він. — Тихше, дівчинко, не кричи! Хто-небудь з дорослих є дома?

З ліжка підвелася жінка. Олексій придивився — молода.

— Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.

— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися…

Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району, — красномовно говорили про те, хто він такий.

Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:

— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога…

Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.

— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.

— Червоноармійці ми… Товариш умирає біля колодязя… Йому допомогти треба!..

Вона заговорила швидко, розглядаючи Олексія запалими очима:

— Ой, ні, не можемо, ми не можемо, добрий чоловіче! В селі ж зелені!

— Зелені?!

— П'ять чоловік у Сафонова, старости! Нещодавно їх багато приїжджало, а потім, бог дав, поїхали, тільки п'ять і лишилось… Вони ж усе одно дізнаються — не жити нам. Не візьмемо його, ох, не візьмемо, добрий чоловіче!..

— Та ні ж бо… — почав Олексій.

Вона не дала йому доказати.

— Що ми, любесенький, з ним робитимемо? Я ось хвора та сестричка мала!..

Дівчинка, отямившись від. переляку, почала, захлинаючись, розповідати, що мати їхня поїхала по борошно в сусіднє село до тітки Фросини та й досі нема її…

— Ти, дядечку, не бачив часом?

— Не бачив, — сказав Олексій.

Стоячи перед цими плачучими жінками, він на мить забув, чого прийшов.

А вони розповідали навперебій, що вранці приїхали бандити, оголосили «нібілізацію», двох чоловіків узяли, а третього, Івана Лотенка, — він йти не схотів, — повели силоміць. Потім поїхали, а п'ятеро лишилися в старости Сафонова, який і сам в нальоти ходить, а нині накрався, так удома сидить.

— Якщо він у нас червоноармійця знайде, лютій смерті віддасть, душогуб!.. — казала жінка. — А я і сама богом тільки й жива: мій чоловік другий рік у червоних воює…

— Та я його лишати не збираюсь! Мені човен потрібен до Херсона доїхати.

— Човен? — перепитала жінка, і по тому, як вона раптом зам'ялась, Олексій зрозумів, що човен у них є.

— Хазяєчко, виручи! — сказав він, вкладаючи в свою просьбу весь свій відчай, весь страх за Воронька. — Помре товариш! В тебе самої чоловік такий, як ми…

— Любесенький, як же без човна? — промовила жінка і, наче шукаючи підтримки, глянула на сестру. — Він же один у нас…

— Повернемо човен! Обов'язково повернемо! Ось тобі більшовицьке слово! Віриш?.. — і бачачи, що вона все ще вагається, витяг з кишені свій чекістський мандат. — Дивись сюди: чекісти ми з Херсона. Хоче розписку напишу?

— Та не треба мені! — замахала вона руками. — Для чого мені твоя розписка!..

— Ми тобі замість човна шаланду приведемо з парусом! І буде тобі вічна дяка від Радянської влади!..

— Та беріть уже, — нерішуче промовила жінка. — Коли помирає людина… Хіба я не розумію!.. — І повернулася до сестри. — Нюрко, поведи його, нехай… Весла в курені.

Дівчинка злізла на піч і за хвилину спустилася вниз, зв'язуючи за спиною кінці великої порваної хустки. Побачивши, що вона готова, старша схлипнула, притягнула до себе і, поправляючи хустку, зашепотіла:

— Низом ідіть, бережком, тихенько, щоб не почули у Сафонова.

Побоюючись, що жінка передумає, Олексій злегка підштовхнув дівчинку до дверей.

Жінка відсунула засув, і вони вийшли з хати. Дівчинка шмигнула в сарай і приволокла два весла. Олексій поклав їх на плече і прошепотів жінці, яка відчиняла хвіртку:

— Спасибі тобі, сестричко!

Вона, можливо вже шкодуючи, що виявила доброту, нагадала:

— Човен не погуби!

— Не бійся…

Дев'ятого листопада 1920 року Херсонський військовий трибунал у справі «контрреволюційного підпілля в Олешках» засудив до розстрілу п'ятнадцять чоловік. Серед них були і Діана Михайлівна Федосова, дівиця, 1901 року народження, росіянка, з дворян, службовка, і Павло Никодимович Глущенко, міщанин, 1886 року народження, український націоналіст, одружений, і Солових Владислав Адамович, теж міщанин, 1893 року народження, поляк, холостий, службовець телеграфу…

Вирок оскарженню не підлягав і десятого на світанку був виконаний.

Рішення військового трибуналу збіглося з найбільшим успіхом Червоної Армії на фронті: були прорвані білогвардійські укріплення на Перекопському перешийку. Почалося визволення Криму.

Тоді ж відділ боротьби з бандитизмом херсонського ЧК приступив до операції по знищенню банди Смагіних.

Але раніше треба розповісти про деякі події, що відбулися в житті Олексія Михальова.

Болісно і тяжко переживав Олексій смерть Воронька. Він готовий був приписати собі одному всю вину за його загибель. Не було дня, щоб він, перебираючи в пам'яті подробиці їх невдалої вилазки, не картав себе за те, що не добив вартового, що не умовив Воронька забиратися з хутора відразу, як тільки вартовий зчинив тривогу, що не послухав Воронька і тягнув його на собі, а не пішов, як той пропонував, в Олешки по підмогу — а може, й справді встиг би привести?! Він уже страшенно шкодував і досадував, що взагалі добився дозволу на цю справу.

Йому здавалося, що товариші теж осуджують його.

Коли Олексій привіз у Херсон убитого Воронька, в Степіно був посланий на баржах кінний загін ЧОПу під командуванням Філімонова. Бандитів там уже не застали: вони встигли переправитися на правий берег, і Філімонов рушив слідом за ними.

Поблизу села Воскресенки він наздогнав і оточив братів-розбійників. Бій був гарячий, але довести справу до кінця Філімонову не вдалося, частина банди — а з нею Марков і обидва Смагіни — вирвалася з оточення і втекла. Філімонов понад місяць переслідував їх, але це не привело до бажаних наслідків…

Обставини, при яких загинув Воронько, Олексій докладно виклав у доповідній записці на ім'я голови ЧК. Проте він не знав, що з Філімоновим у Степіно поїхав співробітник «б. б.» Матвій Губенко, якому Брокман доручив ретельно перевірити все, що написав Олексій. Губенко незабаром повернувся і доповів, що факти підтвердилися. Хуторяни засвідчили, що вночі, після переправи Смагіних, на правобережжі серед смагінців, що лишились на хуторі, був переполох. Гадали, що на хутір випадково забрели червоні і, напоровшись на бандитів, «покидали бомби та й втекли. Шукали їх, шукали другого дня навколо, тільки нічого не вишукали». А пізніше пішла чутка, що в селі Козачі Лагері червоні перебили до останнього величезну банду. Старанний Губенко з трьома бійцями з'їздив у Козачі Лагері, знайшов жінку, яка позичила Олексієві човна, дізнався від неї і від її сестрички, як все сталося, і навіть оглянув згарище на місці хати Сафонова. Він, до речі, зробив те, про що забув приголомшений усім, що сталося, Олексій: конфіскував для червоноармійки у Степіно велику парусну шаланду. Однак жінка рішуче відмовилася взяти її, побоюючись помсти бандитів. Тоді Губенко залишив їй розписку в тому, що в неї «на потреби Радянської влади тимчасово позичено човен, який вона може в першу-ліпшу мить одержати в херсонському ЧК після пред'явлення цього документа»…

Життя в ЧК текло своїм звичаєм, бурхливе, складне, мінливе. Перед очима проходив багатоликий, різношерстий за станом, віком і положенням потік людей. Тут трагічне нерідко межувало з смішним, правда з брехнею, чесність з шахрайством. І часто їх нелегко було відрізнити одне від одного.

Вважалося, що співробітники ЧК розкріплені по відділах і займаються строго визначеними справами: одні розвідкою і контррозвідкою, другі — боротьбою з бандитизмом, треті — із спекуляцією і саботажем.

Насправді ж справи постійно змішувалися, переплутувались так, що часом важко було визначити, якому відділу вони підлягають. Нерідко за незначним, на перший погляд, службовим проступком приховувався злісний саботаж. Наліт карних злочинців на приватну квартиру виявлявся ланкою великої контрреволюційної змови, балакучий жебрак на базарі — провокатором, заїжджий спекулянт — шпигуном. І чекісти повинні були виявляти справжнє мистецтво, щоб у цій плутанині, викидаючи другорядне й випадкове, розглядіти, почути, розпізнати ворога, не скривдити друга.

У ЧК служили прості люди. В переважної більшості в них не було в житті нічого такого, що могло б підготувати їх до суворої і відповідальної роботи в органах влади. Із зброєю в руках добували вони для народу волю і землю. А потім революція, що перемогла, сказала їм: навчився дарувати, навчись і карати ворогів. Але будь пильний! Не помилися! Не сплутай друга з ворогом! Така помилка — найтяжчий злочин! Будь справедливий, як справедлива революція, що доручила тобі зброю! Але вже коли зустрівся з ворогом — не жалій, згнітивши серце, бийся до останнього, бо ти — солдат революції…

Усе це розумів Олексій, розуміли його товариші. Були, звичайно, серед них і такі, яким ненависть до ворога, або надмірний службовий запал, або властивості особистого характеру заважали сумлінно розібратися в обстановці і штовхали їх часом на необдумані, крайні заходи. На думку Олексія, до них належав і Семен Іларіонов. Однак можна з певністю сказати, що людей, подібних до Іларіонова, було небагато серед чекістів. До того ж їх сковувала обстановка діловитої стриманості, яку підтримували старі більшовики — Величко, похмурий сивий Адамчук, що починав разом з Дзержинським, і особливо — Брокман. Здавалося просто незбагненним, як голова умудряється бути в курсі всього того, що відбувається в ЧК. Він зберігав у пам'яті найменші подробиці найрізноманітніших справ, пам'ятав, що коли і кому було доручено, і вимагав від кожного суворо, його вимогливість створила в ЧК атмосферу високої відповідальності за свої вчинки, відповідальності, якою був пройнятий кожний чекіст.

Одного разу Федя Фомін, якого вилаяв за щось Брокман, поскаржився Олексієві:

— Говориш з ним, а він наче все наперед знає, — і, подумавши, додав: — Великого досвіду людина!

Федя розмістився тепер в одній кімнаті з Олексієм: він працював за столом Воронька. Галасливе це було сусідство. Запас енергії Федя мав величезний, а дівати її було нікуди: до самостійного ведення справ його не допускали, давали, головним чином, різні оперативні завдання. Був він наймолодшим серед співробітників, його любили за веселу вдачу, непосидючість, і мало хто знав його прізвище — хлопця звали просто Федьком. Будь-який прояв неповаги до своєї особи Федя переживав болісно і як тільки міг скорочував строки своєї молодості: додавав собі років, говорити намагався басом і потай мріяв відпустити вуса, але вони не поспішали рости на його свіжому хлоп'ячому обличчі. Витівник він був великий: добре танцював, умів показувати смішні сценки про п'яних та юродивих і робив це так майстерно, що заслужив навіть похвалу від Іларіонова, колишнього професіонального актора.

З деякого часу Федя почав часто бігати на Віттовську в карний розшук, де завів дружбу з одним із слідчих, Петром Костянтиновичем Буркашиним. Олексій знав Буркашина — чоловіка років тридцяти п'яти, здоров'яка з короткою шиєю і фельдфебельськими закрученими вусами. Якось Федя розповів Олексієві, чим вони з Буркашиним займаються.

— Він, розумієш, колишній цирковий борець, виступав під ім'ям Маска перемоги. Си-ила!.. — Федя глянув на двері, знизив голос, попросив: — Ти поки що не базікай, потім ми їх здивуємо. Буркашин мене джіу-джитсу навчає.

— Ну?

— Точно. Три прийоми вже засвоїв. Хочеш, покажу?

— Покажи.

— Ходімо в сад, тут місця мало…

У далекому кутку саду, що прилягав до будинку ЧК, Федя скинув шкірянку, помахав руками, розминаючи м'язи, і запропонував Олексієві:

— Давай, бий мене по голові.

— Для чого?

— Бий, я відповідаю. Покажу тобі один прийом — ахнеш!

— Гляди, Федько!

— От дурний! — гарячився Федя. — Думаєш, мені охота ляща дістати? Кажу — значить, знаю секрет. Ти спробуй! Та бий же, кажуть тобі!

Олексій посміхнувся і з сумнівом спитав:

— З усієї сили бити?

— Ну, як можеш. Цілься в лоб!.. Давай!

Олексій знизав плечима і розмахнувся… Федя підскочив, хотів щось зробити з його рукою, але не встиг — Олексій ударив його.

Стусан вийшов сильний. Відлетівши кроків на три, Федя сів на занедбану клумбу. Рот його округлився, очі посоловіли.

— Ти що, Федько? — занепокоївся Олексій. — Я ж не хотів, ти сам просив.

Федя похитав головою, сердито промовив:

— Ач сили набрав! Я ще й приготуватися не встиг…

Він стріпнувся і, розчепіривши лікті, знову підійшов до Олексія, схожий на півня, що настовбурчив пір'я.

— Ану, давай ще раз!

— Та кинь ти, Федько, — стримуючи посмішку, сказав Олексій. — Так і розум вибити недовго.

— Бий, кажу! — розсердився Федя. — Мені Буркашин не так дає, тобі з ним не рівнятися! Бий!..

Щоб не образити його, Олексій вдарив ще раз, але не сильно, для годиться, і тоді сталося те, чого він ніяк не чекав.

Федя якимсь особливим способом перехопив його руку в повітрі, пірнув кудись під пахву, і не встиг Олексій отямитись, як ноги його втратили опору, кущі і небо помінялися місцями, і він на весь зріст гепнувся на землю.

Оглушений падінням, Олексій відразу ж схопився на ноги. Федя стрибав навколо і збуджено кричав:

— Що, ловко? Ловко? Зрозумів?

Тепер попросив Олексій:

— Ану, ще раз!

Повторили. І знову Олексій опинився на землі. Потім Федя показав ще прийом, як ламати руку, коли нападуть з ножем.

— Ловко! — признався Олексій. — Цікава штука, може стати в пригоді! Ти мене поведи до твого Буркашина, коли буде вільний час.

— Поведу! — пообіцяв Федя. — Мені не шкода…

Однак не скоро ще випало Олексієві осягнути премудрості японської боротьби: вільного часу в нього не було…

Добрий лікар час, ще кращий — робота. В збитому, але напруженому ритмі змінювалися облави, допити, обшуки, розслідування. За один тільки місяць Олексій подвоїв свої знання про Херсон. Правда, знання ці не робили честі місту, в якому він народився і виріс. У Херсоні знайшли місце десятки бандитських «малин», брудних ресторанчиків, чорних валютних ринків, притонів, де збувалися контрабандні товари і можна було за підхожу ціну дістати так звану «малинку» — жахливу суміш морфію, опію і хлороформу. Всі ці злачні місця аж кишіли спекулянтами, анархістами-терористами, провокаторами, білогвардійськими й іноземними шпигунами та іншою поганню. Розбита, але ще не знищена контрреволюція захищалася люто. Це була справжня війна, і, як на всякій війні, обидві сторони зазнавали втрат. На Забалці були по-звірячому зарізані два молоденьких червоноармійці з загону ЧК — їм не минуло ще й сімнадцяти років. Під час перестрілки серед білого дня на міському базарі був тяжко поранений добродушний богатир Микита Боденко. Пострілом з-за рогу поранили в голову Миколу Курліна. Під ґанок будинку, де жив Брокман, бандити якось увечері підклали бомбу, спусковий механізм якої мотузкою з'єднали з ручкою дверей. Бандити розраховували на те, що голова ЧК найпізніше повертається додому. Врятувала його чистісінька випадковість: на мотузок наткнувся собака. Собаку розірвало, двері рознесло вдрізки, але в будинку, на щастя, ніхто не потерпів…

Такі випадки вважалися звичайною річчю. На них навіть не звертали уваги. Небезпека була властивістю чекістської роботи.

В насичених подіями трудових буднях ЧК не лишалося часу для особистих переживань. І заповідним здавалося все, що не було спрямовано безпосередньо на роботу…

З Марусею Олексій бачився рідко. Вона належала до того розряду засекречених співробітників, яких тримали для спеціальних доручень. Чекісти постійно відчували на собі невсипущу зловісну увагу злочинного світу, якому рано чи пізно ставало відомо про всіх, хто мав відношення до ЧК. Тому Марусі було категорично заборонено без крайньої потреби спілкуватися з будь-яким із «легальних» співробітників, а тим більше з'являтися в будинку ЧК. Райком комсомолу направив її на роботу в наросвіту. Жила вона в гуртожитку десь на вулиці Говарда, і Олексієві за весь час тільки три чи чотири рази пощастило перекинутися з нею кількома фразами.

Але якими б випадковими і короткочасними не були їх зустрічі, вони кожного разу лишали в його душі таке почуття, наче наближається щось велике, ще неясне, але радісне, чого словами і не висловиш. Немов від усього складного світу, який, до речі, частіше обертався до нього найстрашнішою стороною, несподівано відокремилась якась світла цятка, почала більшати і набрала, кінець кінцем, вигляду невисокої дівчини з ямочкою на правій щоці, по-дитячому припухлим ротом і впертою зморшкою між бровами.

Можливо, Олексій ще не скоро все це помітив би, коли б не розмова з Вороньком по дорозі в Степіно. Він тоді вперше подумав про Марусю не тільки як про співробітницю, товариша по роботі. Юнак перебрав у пам'яті подробиці їх зустрічей, пригадав, як останнім часом, розмовляючи з ним, Маруся раптом червоніла і починала говорити різким, незалежним тоном, як гаряче заступалася за нього в суперечках з Іларіоновим, пригадав ще багато непомітних, але значних дрібниць і з подивом прийшов до висновку, що Воронько був, мабуть, не такий уже й неправий…

І чим настійливіше він думав про Марусю, тим більше переконувався, що його вже давно вабить до цієї дівчини.

Бувало вродлива Федосова, яка знала ціну своїй вроді і завжди розраховано кокетувала, викликала в ньому темне, гостре і несподіване почуття, в якому він посоромився б признатися навіть самому собі. І жодного разу юнак не задумувався над тим, чому, зустрічаючи в той час Марусю, відчував таке полегшення, яке відчуває людина, повернувшись від чужих додому. Він ніколи не порівнював їх. Він просто відчував, що там — знавісніле, вислизаюче, вороже, а тут — своє, зрозуміле, близьке. З Марусею було просто й легко: товариш, своя людина!..

Вона не була така вродлива, як Федосова. Важко сказати, чи була Маруся взагалі вродлива. Здорова свіжість, міцна постать, жваві, завжди усміхнені очі — це ще не врода. Та воно, мабуть, і краще…

Зустрічаючись, вони встигали сказати одне одному небагато: «Як живеш?» — «Твоїми молитвами». — «Здоровий?» — «Не скаржусь. А ти?». — «А що зі мною станеться! Рана не болить? (Рана! Це про подряпину на шиї!) Змарнів ти, дивитися страшно. Роботи багато?» — «Не питай».

І розходилися. Не можна було навіть сказати на прощання: «Заходь» або «Ввечері вільна?..»

Зате розставшись, можна було ще і ще раз пригадувати зустріч і вбачати глибокий смисл у тому, як зашарілася Маруся, коли несподівано побачила його, як сказала: «Змарнів, дивитися страшно» — так Катя колись говорила, — і що назвала Альошею, а раніше завжди кликала на прізвище, і що руку затримала, коли прощались, і, здається, щось ще хотіла сказати.

Дванадцятого листопада повернувся Філімонов із загоном. Останнім часом йому не щастило. Після першого успіху в селі Воскресенці він ще два рази добре поскуб Смагіних, але потім щастя зрадило його. Два тижні Філімонов гасав по степу, топтав сліди смагінських тачанок, був навіть кілька разів обстріляний бандитами, але зав'язати з ними бій так і не зміг.

Банда за цей час зменшилася майже вдвоє. Близько половини свого складу вона втратила під час першої сутички, частина повтікали, інші з'явилися в органи Радянської влади, коли була оголошена амністія дезертирам і бандитам, які добровільно здадуться. З Смагіними лишилося всього близько сорока чоловік, але зате це були такі головорізи, яким не доводилося сподіватись милості від Радянської влади. Про їх жорстокість знали всі.

З ліквідацією Смагіних треба було поспішати: насувалася зима, час, на який бандити йшли відсиджуватися в ліси. Операцію довелося б відкласти до наступного року.

За свідченням смагінців, що здалися чекістам, Марков невідлучно перебував у банді. Він, очевидно, теж чекав зими.

Тимчасом, побоюючись зради, Смагіни змінили свої бази. Дотримувалися вони звичайної бандитської тактики — наступати на «пустому» місці. Вривалися в села, вбивали комуністів, палили їх будинки і зникали до відходу радянських загонів. Фактично в районі Великої Олександрівки не було Радянської влади. Населення було тероризоване, Ради знищені.

Чисельно зменшившись, банда могла легше маневрувати і здавалася невловимою, а зухвалість її зростала з кожним днем. Дійшло до того, що одного разу з села, де ночував загін Філімонова, бандити викрали голову комнезаму, колишнього бійця Червоної Армії.

На світанку, виїжджаюча з села, чопівці побачили на стовпі на околиці роздягнутий до білизни труп. Він висів високо над землею. Долоні його були прибиті до стовпа цвяхами, голова розсічена. До залитої кров'ю сорочки пришпилена записка, написана красивим каліграфічним почерком:

«Дізнайся в нього, Філімонов, де ми. Йому зверху видніше».

Весь день чекісти не давали спочити коням, намагаючись наздогнати банду, але Смагіни спритним маневром заплутали сліди і втекли від переслідування.

На нараду Брокман викликав оперативних співробітників ЧК. Коли всі зібрались, уповноважений по боротьбі з бандитизмом Адамчук обвів людей насмішкуватим поглядом з-під білих брів і сказав:

— Нічого собі, добрі чекісти! Орли! Бандитів не можемо перехитрити. Філімонов усю ковилу в степу витоптав… Спитайте в нього про Смагіних. Він розповість! У смагінської кобили хвіст з кінського волосся та чотири ноги, передні підковані, — оце і всі його відомості! — і люто блиснув очима на Філімонова, який хотів щось заперечити.

Кремезний головатий Філімонов сидів неприродно прямо, намагаючись не рипіти новими наплічними ременями. На скронях і на голеній губі в нього виступили крапельки поту.

— Соромно сказати! — говорив Адамчук. — Це курям на сміх! Слухайте-но сюди! Відповідальним за операцію призначений Михальов, оскільки він, як і Філімонов, великий спеціаліст по Смагіних і по Крученому… Але щоб думали всі! Чуєте? Всі до одного! На завтра щоб кожен з вас придумав план, а там виберемо, який найкращий. Все! йдіть, помізкуйте. Орли..»

Уже надвечір Адамчука закидали планами. Одні пропонували переслідувати банду кількома групами, поділивши район дії на ділянки. Інші, навпаки, вважали, що треба на деякий час припинити переслідування, приспати пильність Смагіних, а потім накрити їх раптовим рейдом. Хтось із найбільш відчайдушних погодився навіть завербуватися в банду і діяти, так би мовити, зсередини…

Після недовгих суперечок прийняли до виконання такий план. У район Великої Олександрівки вирішили направити двох чоловік, щоб вони уточнили головні бази Смагіних. Один агент оселиться в якомусь селі, розташованому в центрі району, другий буде зв'язковим. Обрали село Білу Криницю. На підготовчу роботу відвели один тиждень. Усі відомості треба було зібрати до 22–23 листопада. В цих числах великий загін Філімонова прибуде на млинарський хутір за десять верст від Білої Криниці.

Почали міркувати, кого послати.

— Я б сам поїхав, — невпевнено запропонував Олексій.

— Жартуєш! — махнув на нього рукою Адамчук. — Там же Кручений, для якого ти людина мічена, — посміхнувся він. — Треба людину менш помітну, Корольову, наприклад.

— Я ще думав про Федю Фоміна, — з невиправданою поспішністю сказав Олексій. — Він справиться.

— А чим тобі Корольова не до вподоби? Дівчина розумна, має досвід, кмсомолка. Вчора бачив її: мало не плаче, до діла проситься. Між іншим, вона працює в наросвіті. Оформимо їй призначення вчителькою…

— Я проти, — сказав Олексій. І, відчуваючи, що червоніє, розсердився і додав зовсім вже непереконливо слова Воронька: — Не жіноча це справа!

— От тобі й маєш! — здивувався Адамчук. — Чому ж це? Саме найжіночіша! Приїздить у село молода вчителька дітей учити. До неї жінки хмарою посунуть — хто за порадою, кому листа написати. Ось де джерело інформації!

— Корольова підійде, — погодився Брокман, — А зв'язковим можна і Фоміна. Хлопчина спритний.

Величко теж висловився за Корольову і Федю. Олексієві нічого не лишалось, як погодитися з ними. Він і сам розумів, що Адамчук правий, але легше йому від цього не було…

Увечері, попередивши Марусю, вони з Адамчуком і Федею прийшли в наросвіту.

Обговоривши докладно наступну операцію, вирішили, що Марусі й Феді треба їхати разом під одним прізвищем — наче вони брат і сестра. Феді тоді не доведеться ховатися і чекати нагоди, щоб зустрітися з дівчиною. До того ж вони були схожі одне на одного: обоє світлоокі, русяві, рум'яні. Видати їх могла тільки, вимова: Федя був з Рязані і акав на рязанський манір, за що й дістав прізвисько «чакіст». А Маруся була волжанка: вона окала. Різниця у вимові ставала особливо помітною, коли вони розмовляли між собою. І Адамчук запропонував Феді прикинутися глухонімим. Це, до речі, позбавило б його розпитувань цікавих сільських кумась, зменшило б шанси проговоритися, але зате почути можна було б багато цікавого: глухих не соромляться.

Завдання було нелегке, та Феді воно припало до душі. Чергове доручення здавалося йому малозначним, деяке ускладнення тільки прикрашало його.

— А впораєшся? — спитав Адамчук, примруживши очі. — Мовчати доведеться і вдень, і вночі, і наяву, і в сні. Навіть коли ви самі будете і то, — ані пари з уст: щоб бува хто не почув, коли поблизу проходитиме. Витримаєш? Адже тобі це не по характеру.

— Хо! — самовпевнено сказав Федя. — Рік мовчатиму, якщо треба, вогнем з мене не випалиш. Дивіться, зараз і почну. Для тренування, — вимовив він нове слівце, запозичене у Буркашина.

І справді, промовчав увесь вечір. У хлопця був неабиякий акторський талант. Олексій не міг стриматися від усмішки, дивлячись на дурнувате, байдуже обличчя свого приятеля.

Кінчаючи розмову, Адамчук спитав:

— Усе зрозуміло? Запитань нема? І в тебе, Федько?

Федя не відповів. На його обличчі відбилася нудьга і безтурботна добродушність.

— Ей, я тебе питаю! Все ясно?

Федя дивився в заплетений павутинням куток і сонно кліпав очима.

— Федько, ти що? — Маруся торкнула його за руку. — Тебе ж питають!

Федя, наче нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім швидко заворушив пальцями, вигукуючи при цьому якісь нечленороздільні «ао» і «уи».

Хоч як рідко посміхався Адамчук, а й той засміявся, дивлячись на нього. Маруся і Олексій мало не падали від реготу. А Федя здивовано дивився на них і кліпав очима. Потім теж радісно посміхнувся дурнуватою усмішкою глухонімого, звиклого до того, що його вада викликає в людей веселість.

— Це все добре, — зауважив Адамчук, ставши раптом серйозним, — тільки чуба пострижи: надто хвацький для вбогого.

Але Федя не зважав на його слова і продовжував усміхатися блаженно і дурнувато.

— Хитрий! — похвалив Адамчук. — Тепер бачу: зможеш.

І лише тоді Федя шморгнув носом, запхнув чуб під кубанку і самовдоволено підморгнув Олексієві.

Вийшли вони разом. Було холодно і темно. Біля під'їзду Олексій сказав Феді і Адамчуку:

— Ви йдіть, мені треба… зайти ще в одне місце…

— Ага, — промовив Адамчук і глянув скоса на Марусю. — Ходімо, глухонімий, — взяв він Федю під руку. — Нам з тобою начебто заходити нікуди. Бувайте…

І почалася ця операція, проста, звичайна, із своєю героїкою, із своїм трагізмом — таких багато було в той неспокійний час!..

На ранок оформили документи і переодягли Федю в цивільне. На вигляд йому можна було дати років п'ятнадцять. Підрядивши на базарі попутну підводу, Маруся з Федею поїхали. А через шість днів із Херсона виступив загін Філімонова.

За один нічний перехід, об'їжджаючи села, загін досягнув млинарського хутора, розташованого за десять верст від Білої Криниці. День минув спокійно, бійці відпочивали, чистили коней. Погода випала погана — холодний дощ з вітром, і до. млина ніхто не приїздив. Олексій влаштувався на сіннику, хотів заснути, але сну не було. Чим більше він думав про небезпеку, яка загрожувала Марусі з Федею, тим реальнішою вона йому здавалась. У центрі «чорного» району, фактично беззахисні (Адамчук заборонив брати з собою зброю: очевидно, не дуже довіряв Фединій витримці), позбавлені можливості протягом цілого тижня розраховувати на будь-яку допомогу… А що як у село заскочать бандити?!.

Робота не клеїлась, усе падало з рук. Шість днів, що минули з часу Марусиного від'їзду, Олексій прожив немов у якомусь оціпенінні. За його вимогою загін Філімонова виступив на добу раніше строку і прибув вчасно…

О десятій годині вечора Філімонов покликав Олексія пити чай до мірошника. Не встигли сісти за стіл, як у сінях загупало, двері вдарилися об стіну, збивши відро з водою, що стояло на табуреті, і в кімнату вскочив Федя. За ним убігли чопівці з дозору.

Федя був без пальта. На стоптані черевики шматками налипла грязюка. Штани і рожева в горошок сорочка промокли наскрізь. Волосся, розпавшись на проділ, прилипло до перекривленого обличчя.

— Швидше! — гукнув він з порога. — Братіки, рідненькі, швидше!

Олексій, рукавом змітаючи чашки на підлогу, кинувся до нього.

— Що сталося?!.

— Маруся!.. Смагіни там…

— Де?

— У Білій Криниці…

— Маруся! Що Маруся?!.

— Закатують її! Смагін весілля затіяв!..

— По конях! — скомандував Філімонов, хапаючи з лави шинелю.

Через кілька хвилин загін уже мчав степом. Вітер кидав в обличчя пригорщі дощу. Хлюпала під копитами розгрузла дорога. Пригиналися до кінських ший бійці. Позаду, на тачанці, кутаючись у попону, їхав Федя.

Багато про що сказали Олексієві Федині слова!

«Весілля!» Бандитське «весілля»! Хто ж в ту пору не знав, що це означає! В селах і хуторах, затиранених бандитами, отамани вербували дівчат на коротке, безшабашне кохання. Якийсь п'яниця-піп за кілька хвилин обкручував їх навколо заставленого бутелями стола, що правив за аналой. Шуміла над селом п'яна гульня із стріляниною і матірною лайкою. Після бенкету отаман тиждень-другий тягав свою жертву за собою по степу в тачанці, а траплялося, що й кидав уже на ранок після «весілля». Багато було в селах таких нещасних, зганьблених, заражених поганими хворобами бандитських «дружин», відзначених, на своє лихо, недовгою увагою веселих отаманів.

Перед очима Олексія поставало вродливе, з білявою борідкою і червоними плямами на переніссі обличчя «студента». Він пригадав його недобрий, в'їдливий погляд, і страх за Марусю стиснув груди. Швидше! Швидше! Тільки б встигнути! Тільки б добратися вчасно!..

В ці хвилини він. навіть забув про Маркова…

А сталося от що.

Як і передбачав Адамчук, приїзд учительки викликав велике пожвавлення серед сільських жінок. Рік тому помер старий шкільний учитель, нові їхати боялися. Матері не могли дати ради дітям. Марусю зустріли добре, пожалкували тільки, що надто вже молода. Спитали, коли почне заняття. Маруся сказала, що тиждень поживе, звикне, ознайомиться з обстановкою, а там і почне з богом.

Школою в селі була велика низька хата з сліпими віконцями, затягнутими, наче більмами, кіптявою і павутинням. Усередині стояли клишоногі лави й довгі столи, до чорного блиску затерті ліктями дітвори. В цій хаті збиралися сільські сходки, а після революції, до того, як запанували в районі брати Смагіни, в ній розмістили сільську Раду. Поряд з класною кімнатою була досить велика, тепла комірчина, без вікон, але цілком придатна для житла.

В перший же день після приїзду Маруся зав'язала голову барвистою косинкою, підіткнула пелену і заходилась прибирати. Федю теж «пустила в діло». Він спочатку був запротестував, але Маруся цикнула на нього, і йому довелося поступитися, тим більше, що в становищі глухонімого не дуже-то розбалакаєшся. А втім, він швидко примирився, із своєю долею. Легка, швидка, сповнена пружної дівочої сили, Маруся з таким ентузіазмом взялася за роботу, що було весело підкорятися їй. Виявилося, що для чоловічої гідності зовсім не принизливо мити вікна, витирати із стін порох і павутиння або, повзаючи на колінах, скребти знайденим у коморі уламком коси сірі, брудні дошки підлоги…

Весь день до них навідувалися жінки, розпитували, звідки вони та хто, лякали бандитами, жаліли Марусю, що така молода, а вже стільки натерпілась — рідних втратила, через усю Росію пробиралася з «убогим» на руках — і «вбогого» жаліли… Принесли яєць і молока. Жінки були товариські, балакучі. Вже надвечір Маруся знала, хто в селі із Смагіними запанібрата. Дізналася вона також, що двічі на тиждень бандити відвідують село. Оце не приїздили вже днів п'ять — значить, скоро будуть.

І справді, вони приїхали в середині наступного дня. Йшов дощ, і крізь залите віконце Маруся з Федею бачили, як по вулиці, зіщулившись, протрюхали обвішані зброєю вершники, прямуючи до будинку місцевого старости Матуленка — статечного благообразного чоловіка, якому Маруся віддала свої і Федині документи. Тачанки, запряжені четвернею, їхали позаду. Молодичка, що сиділа в гостях у Марусі, переполошилась, ахнула: «Прибули!..» — і побігла додому.

Федя заліз на горище і звідти повідомив, що Смагіни привезли до старости пораненого. Спішилися… Пораненого зняли з тачанки, ведуть, пішли по хатах. Коней не розпрягають, йдуть сюди.

Бандити, мабуть, ще не знали, що в селі нова вчителька. Помітивши помиті вікна у занедбаній школі і підметений ґанок, здивувались і зайшли. Їх було троє.

— Еге! — промовив один з них, щетинистий з розрубаною щокою. — Це що за краля?

— Я тутешня вчителька, вчора приїхала, — сказала Маруся спокійно.

— Вчителька? — здивувався бандит. — Отаке дівчисько? Брешеш! Документи є?

— Мої документи в старости.

— Санько, — моргнув він товаришеві, — біжи до Матуленка, скажи батькам, що тут більшовичка об'явилася.

— З глузду з'їхав, чи що? — сказала Маруся. — Я не більшовичка.

— Там побачимо!

Молодий Санько захлюпав по грязюці до будинку старости.

— А це хто? — спитав бандит, показуючи на Федю, який з цікавістю розглядав прибулих.

— Це мій брат, він глухонімий.

— Німий? — недовірливо промовив бандит. — Ану йди сюди, ти! — звернувся він до Феді. — Йди, кажуть!

Федя запитально глянув на Марусю.

— Йди, Федю, йди, — сказала вона, показуючи пальцем на бандита. — Не бійся, йди…

Федя підійшов.

— Так ти, кажуть, німий? — спитав бандит.

І раптом оперіщив Федю батогом по обличчю.

Ніхто, крім Марусі, не міг оцінити Фединої витримки. Він одхилився, присів від болю, але не вимовив ні звуку.

— Що ти робиш! — закричала, побілівши Маруся, заступаючи Федю собою. — Хворого б'єш!

Федя, отямившись, щось плаксиво і ображено забурмотів.

— Що робиш! — невдоволено сказав другий бандит. — Це ж убогий!

— Нічого! — засміявся перший. — З'їсть, не зашкодить. Це для перевірки.

Потім вони посідали на лаву і почали чекати. Перший бандит, наче й не було нічого, розпитував Марусю, звідки вони, хто їх прислав, кого знають у селі.

Маруся відповідала коротко, відвертаючись і гладячи по голові Федю, що схлипував.

Під вікнами захлюпала грязюка. Двері грюкнули, і перед Марусею стали Григорій Смагін (вона зразу впізнала бандита), його брат, обрюзглий, з набряклими щоками, одягнений в кожушок, і ще четверо.

— Ану, покажіть мені вчительку! — сказав Григорій Смагін. — Ви?

Він втупився в Марусю, і очі його, порожні, нахабні очі бувалого женолюба, стали масними.

— От не чекав нічого подібного! Тю-тю-тю… — сказав він, озираючись на брата.

Той злегка кивнув.

— Здрастуйте, мадам! — по-блазенськи вклонився Григорій. — Яка приємна несподіванка! Думав побачити якусь гімназичну мегеру, і раптом маєш — чарівна квітка! Кажуть, ви більшовичка? — спитав він, трохи примруживши очі і вклонившись ще більш галантно.

— Дурниці він верзе! — гаряче сказала Маруся. — Це вигадав ваш… Ну ось цей, словом! — показала вона на бандита з шрамом. — Моє прізвище Корольова, Марія Петрівна. Ми з братом біженці з Нижнього Новгорода, брат глухонімий, ми стільки натерпілися, голодували, а він б'є брата батогом! — Вона приклала хусточку до очей.

— Він бив вашого брата! — з перебільшеним обуренням вигукнув Смагін. — Та як ти насмілився, мерзотнику! Геть звідси! Всі, всі, геть! Я сам тут займуся!.. — і вигнав бандитів з хати.

Не пішов Смагін-старший. Він звернувся до Марусі:

— Заспокойтеся, будь ласка! Це непорозуміння, хуліган буде покараний. Ах, негідники, негідники, як розпустилися! Подумати тільки: ні за що, ні про що вдарити батогом! Дуже погано! Ну, заспокойтеся, дозвольте поставити вам кілька запитань.

— Б-будь ласка…

Смагін сів за стіл, вказав їй на місце навпроти. Вік розв'язав мокрий башлик, розстебнув і поклав на лавку простору кавалерійську бурку, зняв сизий студентський кашкет і поклав його так, щоб Маруся бачила технічний значок.

— Чи давно ви в більшовицькій партії? — ввічливо спитав він.

— Ви смієтеся з мене! — сплеснула руками Маруся.

— В такому разі, хто ж ви, пробачте?

Дівчина знову повторила придуману разом з Олексієм та Адамчуком історію про те, як вона втратила батьків, як тікала з Нижнього Новгорода, коли там почався голод, як поневірялася з братом по вокзалах і як у Херсоні їй запропонували поїхати в село вчителькою, хоч вона ніколи не готувалася до цієї діяльності і просто навіть не знає, як вчитиме дітей… Вона була згодна на все, аби тільки, нарешті, знайти притулок і не думати про шматок хліба для брата…

— А вам не говорили, що тут небезпечно? — спитав Смагін. — Вірніше небезпечно для тих, хто розп'яв Росію, — уточнив він, — для червоних!

— Г-говорили… Але я подумала, що нас ніхто не скривдить. За що?..

— Ви маєте рацію! — сказав Смагін. Він повірив кожному її слову. Це було видно з того, як він її слухав, і з того, як перезирався з братом. — Вам нічого боятися. Ми переслідуємо тільки ворогів. Друзів ми любимо… — він перехилився через стіл і, солодко посміхаючись, погладив її по руці.

Маруся мимоволі відсмикнула руку.

— Повторюю, вам нічого боятися! Особливо мене, — підкреслив він. — З цього дня я сам, як то кажуть, опікатиму вас. Вам подобається такий опікун?

— Н-не знаю… — пробурмотіла Маруся.

Він засміявся, впевнений, що перший крок до перемоги зроблено.

— Ви скоро знову побачите мене! — пообіцяв він. — Я знаю, наша дружба незабаром стане міцнішою і… ближчою.

І хоч те, що він говорив, було на руку чекістам, Маруся від цього погляду зблідла ще більше і через силу примусила себе кивнути головою.

— Днями ви одержите звісточку, — сказав Григорій, підводячись. — А тепер дозвольте відкланятись…

Рукостискання йому здалося мало, він спробував обняти Марусю, вона вивернулась. Смагін зареготав і надів бурку.

— Ходімо, Васьок, — сказав братові. — Ми ще повернемося сюди.

Обрюзглий Васьок пробурмотів щось на прощання. Григорій підморгнув Марусі і нагадав:

— Чекайте гостей! — нахилився в дверях і вийшов.

Незабаром банда виїхала з села…

Другого дня, опівдні, перед школою зупинилася підвода. Кульгавий чоловічок з куцою, наче прорідженою борідкою спитав «учительшу Машу».

— Приймайте, — непривітно сказав він, — майно привіз.

— Від кого це?

— Григорій Володимирович кланяється.

Федя допоміг йому втягти в приміщення велику оковану скриню. Зараз же збіглися жінки дивитися надіслане Смагіним багатство: шалі, хустки, дві шуби, сукні міських фасонів, взуття та кілька згортків мануфактури. Жінки ахали, захоплювалися і з неприхованою жалістю поглядали на Марусю. Їй і самій був зрозумілий зловісний смисл цих подарунків. Гарненька вчителька, самотня й беззахисна, була для Смагіна принадною здобиччю. Нерідко любовні пригоди отаманів викликали вибухи такого обурення, що, траплялось, Смагіним переставали коритися цілі села, а від родичів зганьбленої дівчини можна було чекати зради. За Марусю нічого було турбуватися з цього приводу. Заступитися за неї не було кому, крім хворого брата…

Коли жінки, пащекуючи і зітхаючи, розійшлись, Федя сердито спитав Марусю, яка весело перебирала ганчір'я в скрині:

— Чого скалиш зуби, наречена? Зраділа? Справи кепські! Чекай тепер весілля. Треба зараз же в Херсон пробиратися, наших привести.

— Дурень ти! — сказала Маруся, прикидаючи, чи до лиця їй муарова бальна сукня з довжелезним шлейфом, які носили, певно, в минулому столітті. — Сиди і не рипайся. Про такі справи тільки мріяти можна! Відтягуватимемо днів п'ять, поки Олексій з Філімоновим прибудуть, а там ми їм таке весілля влаштуємо, не проспляться!

— П'ять днів! Чекатиме він п'ять днів! Побачиш, сьогодні ж об'явиться!

— Нічого, Федько, викрутимось якось!..

Федя не помилився. Надвечір з'явився новоявлений Марусин жених. Цього разу вся ватага, минаючи будинок старости, під'їхала просто до школи. Смагін ввійшов веселий, усміхнений.

— Приймайте гостей! Не чекали?

«Гості» набилися в хату, сповнивши її гомоном, човганням чобіт, брязканням шабель і запахом кінського поту й овчини.

— Здрастуйте, Машо! — привітав Смагін Марусю. — Скучили? Приїхали вас веселити. Раді?

— Милості прошу, — вклонилась Маруся.

— Давайте поздоровкаємось по-старовинному, по-російському… — Він обняв її, хотів поцілувати в губи, але, промахнувшись, гучно цмокнув у щоку.

Маруся вирвалась, почервоніла до сліз. Смагін задоволено потер руки, але раптом насупився, помітивши на ній скромну сукню.

— Ви від мене гостинці одержали?

— Одержала… Тільки мені не треба!

— Таке вигадали! Коли дарують від серця, треба брати! — невдоволено сказав він. — А втім, добре, і в такому вбранні гарна, як кажуть. Накривайте на стіл, — наказав він своїм. — Албатенко і ти, Макаре, йдіть до старости, нехай закуску дає. Скажіть, вранці навідаюсь.

«Вранці», це означало, що вони лишаться ночувати…

Маруся насмажила свинини на двадцять чоловік, — решта розбрелися по селу, — почався бенкет. Столи поставили вряд. Обидва Смагіни сіли на покуті. Біля себе Григорій посадив Марусю, поруч з нею Федю. Скільки не намагався Федя, він не міг визначити, хто з присутніх Кручений: жоден з них не мав прикмет, про які говорив Олексій.

Григорій пив багато і швидко сп'янів. Брат його випив ще більше, але по ньому цього не було помітно. Він брилою громадився над столом, поклавши перед собою важкі, наче гирі, руки. В нього був прямий, неламкий погляд, в якому темніла нерухома, назавжди застигла ненависть.

Смагінці пили стримано. Сп'янів, мабуть, лише Григорій. Інколи хто-небудь, щоб догодити отаманові, кричав: «Гірко!», і Григорій, регочучи, ліз цілуватися до Марусі. Від нього тхнуло сивухою і зубною гниллю. Плями на переніссі стали ще яскравішими, губи заслинились і обвисли. Федя чув, як він шепотів Марусі:

— Господинею будеш на всю округу!.. Що хочеш — твоє!.. Моє слово — кремінь… Не виламуйся, пий!.. — і тикав їй в губи кухоль з самогоном.

— Не треба… Гидота яка, заберіть!..

Смагін реготав, відкидаючись на лаві, і дивився на дівчину налитими шаленством очима.

Нарешті, бенкет закінчився. Самогон, що лишився, злили в сулію і винесли на тачанку. Бандити почали влаштовуватись на ночівлю. Маруся з Федею пішли в комірчину і замкнулися..

Незабаром до них постукав Смагін. Маруся довго умовляла його через двері піти лягти, але, кінець кінцем, він зірвав засув.

Почали боротися в темряві. Григорій хрипів:

— Женюсь… Цить, дурко!.. Женюсь, кажу! Церковним шлюбом… з попом!.. Як треба…

Коли Федя зрозумів, що Смагін бере гору, він вчепився в його тужурку, відтягнув од Марусі.

— Хто?!. — загорлав той. — Хто, гад?.. Уб'ю!..

На щастя, він був дуже п'яний і без зброї. В комірчину зайшов Смагін-старший.

— Іди спати, Гришко, — суворо сказав він. — Не встигнеш, чи що? Йди!..

І повів його з собою. Григорій крізь зуби цідив брудну лайку.

Маруся впала на ліжко і заплакала. Вона плакала гірко, зле, захлинаючись, і Федя сам ледве не заревів, чуючи, як вона давиться від ридань, уткнувшись головою в подушку. Він підсів до неї, зашепотів:

— Марусю, хочеш я в Херсон махну? До ранку доїду. Приведу наших…

— Не смій! — відповіла вона. — Помітять, що пішов, — усе загине… Перетерпимо… А ні — я їм!.. — І заскреготала зубами.

Вранці Григорій посміхався до Марусі, ніби нічого особливого не трапилось. Бандити кудись поспішали. Нашвидку поснідали, з'ївши рештки вчорашньої свинини, і почали збиратися в дорогу. Григорій уже в бурці одізвав Марусю набік.

— Машо, вчора я попустував сп'яну, ти не сердься. Але ось що я тобі скажу: мені без тебе тепер неможливо. Одружитися з тобою хочу! Ти як?

— Ой, що ви, Григорію Володимировичу! Як можна! Так у вас усе швидко!..

Він посміхнувся.

— А життя тепер яке? Поспішати треба жити, хто-зна, що нас завтра жде! Але ти не сумнівайся, Машо, у нас з тобою по-хорошому буде! Я з цією бузою, — він зробив непевний жест, — скоро покінчу, ось тільки боржки деякі віддам. А потім на північ з тобою поїдемо, до Москви поближче. Хочеш у Москву?

— Подумати мені треба, Григорію Володимировичу…

— Скільки ж ти думати збираєшся?

— Ну, тиждень…

— Тю, здуріла! Чотири дні думай, поки мене тут не буде, а через, чотири дні приїду і одразу весілля справимо. Ох, і гульнемо!

— Та що ви, Григорію…

— Сказав, і все! Чекай мене. Через чотири дні прилечу, мов на крилах! Не бійся, Машуню, любитиму, подобаєшся ти мені! Але дивись… — У нього жорстоко звузились очі, — їхати без мене і в думці не май, є кому доглянути! — Він знову заусміхався. — Та куди ти від мене дінешся, суджена ти моя! Життя тобі таке влаштую, буде про що згадати! І братікові твоєму діло знайдемо. Ану, обніму на прощання!..

Маруся зіщулилась, виставила лікті. Він засміявся:

— Гаразд, прощай. Чекай!

… Чотири дні! Рівно стільки, скільки залишалось до двадцять другого числа!

Усе складалося, як по писаному. В день «весілля» Федя зникне після обіду. Цікавим Маруся пояснить, що брат дуже переживає, і ось утік, заліз кудись у куток і плаче: хворий все-таки…

Однак повернувся Смагін не на четвертий, а на третій день, двадцять першого листопада.

О шостій годині вечора банда риссю в'їхала в село. На тачанках везли поранених. Смагін, не зупиняючись, проїхав до будинку старости, пробув там з півгодини і потім з усією ватагою повернувся до Марусі. І з першого ж погляду, тільки він увійшов, Маруся зрозуміла: сталося щось непередбачене, щось таке, від чого обстановка різко змінюється на гірше.

Смагін був похмурий. Скинувши біля порога мокру бурку (погода стояла погана, з дощем і вітром), він рукавом витер воду з обличчя і криво посміхнувся Марусі.

— Здрастуй, голубонько! Бачиш, як поспішав до тебе, на день раніше приїхав! Умитися мені дай….

Але було цілком очевидно, що зовсім не палке кохання до Марусі скоротало строк його відсутності. Пізніше, прислухаючись до розмов смагінців, Федя зрозумів, у чому справа. Смагіни, очевидно, дуже набридли місцевим жителям. В одному з сіл, яке брати вважали цілком надійним, селяни влаштували засаду, в результаті якої шість бандитів було убито і четверо поранено. У Смагіних лишалося тепер всього близько тридцяти шабель. Отамани вирішили поповнити свої втрати і в іншому селі оголосили мобілізацію. Але в ту ж ніч усі завербовані селяни втекли в ліс…

Умившись, Григорій Смагін зайшов до Марусиної комірки. Сів за столик, спитав:

— Ти готова?

— До чого?

— Сьогодні обкрутимось. Я вже й попа привіз з Великої Олександрівки. Він у Матуленка відпочиває.

— Говорили ж, через чотири дні!.. — прошепотіла Маруся, помертвівши.

— Мало що говорив! День ролі не відіграє. Сьогодні все й скінчимо.

— Я-як же це?.. Ой, не треба! Ради бога, не треба сьогодні, Григорію Володимировичу! Ну, день ще! Завтра!..

— Дурниці! — він нахмурився, на щоках забігали жовна, брови насунулись на очі. — Рюмси не розпускай, на мене це не впливає! Богові повинна дякувати: я серйозно одружуюсь, піп справжній. Все буде честь честю… — І раптом, звіріючи, вдарив кулаком по столику. — Так, завтра я розплююся з цією поганою дірою назавжди! К чорту! Піду звідси! Сволота! Піду!.. На Україні ще місця багато. Хай їх більшовики хоч в жовна кидають — начхати мені! Зрадники, гади!.. — Сатаніючи від ненависті, він заїкався, і крапельки слини повисали на його кучерявій борідці.

В комірку зазирнув Смагін-старший.

— Гришко, закрий пельку, з глузду з'їхав!

Григорій рвонув комір, відлетіли ґудзики. Порожніми, застиглими очима він дивився в куток, мовчав, потім підвівся.

— Нехай, дурниці все… — він вишкірився, зображуючи посмішку, підморгнув Марусі: — Нічого, Машо, тебе це не стосується. Готуйся! Мої рахунки з селянами — одне, а кохання — особлива стаття. Я Матуленку скажу, щоб своїх жінок прислав допомогти. Готуйся, — повторив він і вийшов, гупаючи чобітьми.

Маруся була бліда, як смерть, коли повернулася до Феді.

Він очима спитав її: «Що робити?» Вона зашепотіла, майже притискаючись губами до його вуха:

— Тікай, Федю! Тікай хутчіше!..

— Куди?

— Куди хочеш… На хутір… або ще кудись, хоч у Херсон! Можливо, встигнеш! Я їх спробую затримати. Приведи когось, Федюню!..

Він хотів заперечити, сказати, що не лишить її саму з бандитами, що вб'є Григорія… Але вона затиснула йому рота:

— Йди! Мене все одно не візьмуть!.. — І майже силоміць виштовхнула його з комірчини.

Смагінці вже готували столи для весільного бенкету, біля ґанку вивантажували з тачанки бочку з брагою і биту птицю — гусей і качок. Бандит з розрубаною щокою, той самий, що в день знайомства оперіщив Федю нагаєм, підкликав його до себе і, кривляючись, знаками почав пояснювати, що сьогодні відбудеться. Коли б він знав, про що думає, слухаючи його з ідіотською посмішкою, «глухонімий брат» отаманової нареченої, від його веселощів і сліду не лишилося б!..

У цей час у вуличці з'явилися Григорій, староста Матуленко, дві жінки і сухенький дідок-священик, які під дощем йшли до школи. Федя скочив з гайку, завернув за ріг школи, мовби до вітру, городами прослизнув на околицю і побіг щосили…

Млинарський хутір стояв на шляху до Херсона — Федя проїжджав його разом з Марусею. Коли б хутір лежав трохи осторонь, Феді і на думку не спало б заїхати туди: ніякої надії, що чекістський загін уже прибув, у нього не було. Він біг, захльостуваний вітром і косими колючими струменями дощу, по залитих водою дорожніх вибоїнах, задихаючись, з однією думкою: де завгодно, як завгодно знайти допомогу, врятувати Марусю!..

І коли, вже в цілковитій темряві, якісь люди схопили його і один з них, придивившись, вигукнув: «Федько!», він заплакав уголос, ридма, наче дитина…

Спинившись біля села, чекісти оточили школу, не потривоживши навіть сільських собак. Але це було зайвою обережністю. Смагіни цього разу виявили не властиву їм безтурботність. Можливо, вони й виставили дозори, але вартувати під заливним дощем в той час, як інші п'ють, нікому не хотілося. І вартові приєдналися до бенкетуючих. Коли бійці Філімонова впритул підійшли до школи, вони побачили лише одного смагінця: він блював, стоячи під дощем біля ґанку. Бандит умер від руки Філімонова, так і не збагнувши, звідки прийшла до нього смерть.

Більшість смагінців були п'яні як ніч. Ті з них, хто ще міг щось втямити, дуже швидко зрозуміли безвихідність свого становища. Двоє чи троє бандитів спробували вискочити з вікна, але тут же звели свої рахунки з життям…

— Сюди! — кричав Федя. — Сюди, Альошо!..

Через класну кімнату, де серед перекинутих столів чекісти в'язали бандитів, Федя з Альошею кинулись до Марусиної комірки. Розчинили двері.

Маруся лежала на підлозі, підпливаючи у власній крові. Страшна була її рана, заподіяна з розмаху гострою, як бритва, бандитською шаблею.

Поперек ліжка, без чобіт і тужурки, валявся, розкинувшись, Григорій Смагін. Він був теж мертвий.

І ще хтось, третій, живий, нерухомо сидів у кутку…

Ось що побачив Олексій.

Решту він зрозумів пізніше.

… Маруся зволікала до останньої миті. Знесла вона і короткий, поспіхом відслужений весільний обряд, і слиняві поцілунки свого «нареченого», і похабні жарти перепилих бандитів. Чекала, сподівалась, що порятунок усе-таки прийде.

Коли ж надії більше не лишилося, коли розпалений горілкою Григорій Смагін під брудний регіт друзів по чарці затягнув її в комірчину, наважилась на останнє…

Запропонувала Смагіну ще трохи випити: для хоробрості… Він погодився, приніс горілки. Поки він ходи Маруся витрусила в кухоль порошок із свого пакетика. Він нічого сп'яну не помітив…

Чи встиг він щось крикнути перед смертю, чи брат його сам щось запідозрив і вломився у «весільний покій», невідомо, але це вирішило долю Марусі, Смагін-старший зарубав її.

Василь Смагін не чинив ніякого опору. Скидалося на те, що він зовсім не чув шуму в сусідньому приміщенні і не розумів, що за люди перед ним. Безумним і страшним було його обличчя, коли почали в'язати йому руки. І лише коли бандита виводили з комірчини, він уперся в одвірок і, повернувшись до брата, вирячивши водянисті, мов холодець, очі, закричав:

— Гриш-ка-а!.. Гришень-ка-а!..

Григорія винесли.

Марусю поклали на ліжко, накрили широким, з облямівкою простиралом.

І довго стояв над нею Олексій. Думок не було. Був біль, гострий, майже фізичний біль. Він заполонив серце і лишився там рваним, розпеченим осколком…

Філімонов поклав руку йому на плече:

— Ходімо, Михальов…

Олексій міцно потер лоба. Щось треба було зробити… Щось лишалося незакінченим. Що?..

Згадав. Вийшов у класну кімнату.

Всі бандити вже були зв'язані. До стіни тулилися перелякані, розпатлані жінки, священик і двоє-троє селян. Маркова серед них не було! Втік! Знову втік!..

Олексій оглянув арештованих.

— Де Кручений?

І тут з легкого руху серед бандитів зрозумів, що Марков десь тут, поруч, близько.

— Я питаю, де Кручений? — повторив він.

Арештовані мовчали.

— Обіцяю полегкість тому, хто викаже!

Знову рух серед бандитів. Деякі перезирнулися між собою…

— Я скажу! — швидко промовив бандит з чорною пов'язкою на оці. — Албатенко я, Микола Албатенко, запам'ятай, начальнику…

Але йому не дали купити життя. Відразу кілька голосів закричали:

— У старости він, он у того!..

— Хто староста?

— Я… — пробурмотів Матуленко. — Є в мене один поранений… Тільки не той, що говорите, не Кручений… Марков його прізвище…

— Веди! — наказав Олексій.

Марков був поранений у сутичці з продзагоном. Куля навиліт прошила м'якуш правого стегна…

Два місяці він гасав із Смагіним по степу. Спочатку була надія, що Григорію Смагіну, який, відмовившись од своєї колишньої есерівської програми, підняв жовто-блакитний прапор і оголосив себе українським націоналістом, вдасться організувати повстання на всій Херсонщині. Але від цієї надії незабаром довелося відмовитись. Після розгрому у Воскресенську Смагіни так і не оправились. З того часу тільки й думали вони, як би утекти від Філімонова. Банда ріділа. Замість повстання почали дрібний розбій — вбивали районних міліціонерів, переслідували демобілізованих червоноармійців, грабували споживчі крамниці. Марков вирішив перечекати деякий час, поки затихне галас, зчинений навколо олешківської справи, і про нього трохи забудуть, а потім податись у Херсон. Ні, надовго затримуватись у Херсоні він не збирався: надто рисковано. Шляхів було багато: ще гуляє по Україні Махно, ще вирують заколоти на Дону, ще можна чекати нового приходу союзників. У крайньому разі, є закордон: Польща, Німеччина… Але в Херсон він усе-таки заїде!..

Тиняючись із Смагіним, Марков випадково зустрів колишнього крамовця, якому пощастило втекти з ЧК. Крамовець був одним з тих, кого захопив Олексій під час серпневого рейду… Від вірних людей Марков знав, що відбулося в Олешках. Пригадуючи події дворічної давності, він почав розуміти, що Олексій Михальов і тоді вже був причетний до несподіваного викриття фон-Гревеніц і її страти напередодні німецького наступу.

Бажання поквитатися з цим чекістом за Діну, за Крамова, за Гревеніц, за його, Маркова, ганьбу було в ньому сильніше від обережності. Ні, в Херсоні він неодмінно побуває!..

Але для цього треба набратись терпіння і протриматися ще хоча б кілька місяців. Робити це із Смагіним ставало дедалі важче. Від Філімонова можна втекти, поводити за ніс червоних ще довгий час, але від селян не втечеш! Смагіни втратили популярність серед місцевого населення. Про це свідчила засада в селі, яке вважалося цілком надійним. Тепер під ними загориться земля!..

Вітер навалювався на хату. Дощ шумів у солом'яній покрівлі. Марков лежав у темній кімнаті на широкому сімейному ліжку, яким поступився йому гостинний Матуленко, і пригадував тайники, де можна сховатися. Він згадав якусь добру офіцерську вдову, що тримала крамничку в Бобровому Куті, згадав ветеринарного фельдшера, який живе у Снігурівці, пригадав ще декого, хто, можливо, не відмовить йому в притулку, коли виникне потреба…

За стіною кректала і охала хвора на ревматизм теща Матуленка. Сам староста з дружиною і дочкою — товстою некрасивою дівкою з прищавими щоками — пішов бенкетувати до Смагіна. Марков радів цьому: хоч з розмовами не пристають — що буде, та чи скоро скінчиться, та як обернеться…

Вдалині гримнули постріли. Марков прислухався. Розгулялись! Без стрілянини не минає жодна п'янка Григорія Смагіна. Хоч би сьогодні утримався: село лякає. І так люди вовками дивляться!..

Постріли незабаром припинилися. Марков довго лежав із заплющеними очима, поки не почав дрімати. Він прокинувся від того, що хтось увійшов у хату.

— Це ти, Прохоровичу? — спитав він. — Я… — відповів Матуленко.

Він був не сам. З ним, мабуть, прийшов хтось із смагінців: Марков почув стукіт підкованих каблуків по земляній долівці.

— Хто там з тобою?

— Свої… — сказав Матуленко після невеликої паузи. — Григорій Володимирович до тебе прислав…

— Хай ідуть сюди.

Увійшли троє. Матуленко вніс за ними лампу. Коли світло впало на того, хто стояв найближче до ліжка, Марков скрикнув і засунув руку під подушку. Перед ним був Олексій Михальов.

— Підніми руки, — глухо сказав він. — Не шукай нагана, вб'ю на місці!..

Марков підняв руки.

— Відійди од ліжка.

— Не можу. Нога…

— Зможеш. Відійди!

Марков підвівся і, хапаючись за стіну, відійшов од ліжка.

Олексій дістав з-під подушки маузер і передав його Феді Фоміну. Ногою відсунув табурет, на якому лежали гранати і шабля.

— Одягайся! — наказав він і кинув Маркову одяг, струснувши його, щоб переконатися, чи немає зброї.

Марков, нахилившись, повільно натягнув штани. Він боявся підвести обличчя, боявся зустрітися поглядом з чекістами і прочитати в їх очах підтвердження того, що раптом виразно уявилось йому: зараз вони вийдуть із цієї чистої і теплої хати, і там, під дощем, де-небудь посеред дороги, що потопає в грязюці, пролунає за спиною постріл… Чи почує він його?..

— Я йти не можу… — сухим, уривчастим голосом промовив він. — Не дійду я…

— Нічого, тут близько, — відповів Олексій.

Це був вирок, кінець…

— Не можу я! — повторив Марков. — Не треба…

Олексій зрозумів, що робиться в душі цієї людини.

— Не бійся! — сказав він. — У Херсон поїдеш, судитимуть.

Марков швидко підвів голову.

— Правда? Значить, ще не зараз?.. — Він з надією подивився на чекіста, що стояв перед ним.

Це був той самий Олексій Михальов, скромний «писар», якого так «вдало» завербувала колись Діна Федосова. Маркову здалося, що він лише тепер бачить його по-справжньому.

Він ніколи раніше не помічав у цій людині напруженої суворої зібраності і пильного невблаганного блиску в зіницях, немов у їх прозорій глибині мерехтіли холодні лусочки слюди…

* * *

Вранці ховали Марусю.

Місце вибрали за селом, на пагорку, під високою акацією, щоб повесні розпускала вона над Марусею свій білий цвіт.

Було видно з пагорка степ, широку родючу українську землю.

Розстріляли по обоймі під час прощальних залпів.

А через годину потягнувся з села довгий обоз. На возах сиділи зв'язані смагінці.

Олексій далеко випередив своїх. Їхав сам, думав. Думки були сумні і урочисті. Нема Паитюшки, Воронька… І Марусі нема. І багато ще в степу безіменних могил… Чи збережуться вони, чи коли-небудь їх зорють під хліба?.. Не в могилах справа. В пам'яті людей лишаться ті, хто похований в них, хто віддав себе за цю землю, за хліба, що виростуть на ній, за нове життя. Вони лишаться назавжди!.. Треба тільки до кінця довести справу, заради якої не шкодували вони ні життя свого, ні молодості, якій беззавітно віддали все, що мали…

1957 р.