Коли я був ще зовсім малий, мені здавалося, що наш Квартирант — трохи причинний, навіжений, придурок, та й годі. А він, виявляється, просто був до нестями закоханий. Оце, мабуть, і рятувало мене, бо Гаррі Паркер — так його звуть — має досить крутеньку вдачу. Тепер, коли я вже трохи набрався розуму, мені навіть дивно, як він міг терпіти всі мої вибрики,— адже я вдень і вночі тільки й думав про те, як би йому допекти. Тим більше, що був він закоханий у мою матір,— він, справжній мужчина,— а під ногами в нього плуталось таке собі шалапутне й шмаркате щеня. Цебто я, Артур Хеггерстон, який давно вже виріс із коротких штанців і змінив принаймні п’ять чи шість місць роботи; а школу тепер бачу так далеко, ніби в перевернутий бінокль, бо вже навчився сам себе лікувати від нудьги.

Дуже просто: захочеться тобі чого-небудь, а взяти — зась. Або хтось інший вихопить у тебе з-перед носа. Ось, скажімо, намірився чоловік випити пива після цілоденної тяжкої праці. Підносить кухоль до рота. Жадібно їсть його очима. Аж слина котиться. І тут підходить якийсь негідник та й вибиває кухоль у нього з рук. Він, ніби нічого не сталося, замовляє собі другий, але той тип знову вибиває його в останню мить. І ще раз. Отак і я з Квартирантом. І все через мою стару. А взагалі ми з ним ладнали. Він до нас з’явився, коли покинув свій траулер, не бажаючи більше обливатися потом у тім пеклі та їсти тухлятину; здається, це було років зо два до того, як я попрощався із школою. Він умів розповідати всяку всячину, давав мені закурити, терпляче слухав мої недолугі теревені і вчив, як треба жити на світі, учив повагом, поволі, а ті його напучування ковзали в моїй довбешці, наче толок у циліндрі,— бувало, з півгодини потім сушиш собі мозок, поки добереш, що й до чого.

Дуже потрібний мужчина в сім’ї, де росте без батька справжній шибайголова. Так було, поки я не закінчив школи. Я тоді мало не згорів од сорому, хоч із шкури пнувся, щоб не показати цього. А того дня він перший мене поздоровив. Було вже пізно, бо я по дорозі додому звів ще з деким давні рахунки, і тут мені чомусь здалося, що хтось постійно в’язне до мене, не дає кроку ступити, ніби з землі виростає, лізе межи очі не згірш отого паскуди, що вибиває кухоль пива у когось із рук. Я тоді довго бігав мов навіжений, навіть не міг зупинитися — просто від ляку, і прибіг додому весь у милі.

Гаррі прикурив од недокурка нову сигарету і запитав, хто від кого тікає — я від роботи чи вона від мене. Та то був, звісно, жарт. Адже того року з роботою було важко, як ніколи: на корабельнях геть усім давали розрахунок, у ливарнях гасили печі, ворота фабрик замикали та ще для більшої певності забивали цвяхами. А я, як на гріх, вигулькнув із сучасної школи [1]. В характеристиці записано: «неуважний» або «не виявив інтересу до чогось певного»; одне слово, здібний хлопчина, але не настільки, щоб влаштуватися на якесь тепле місце, з тих, про які ото пишуть: «За шість уроків розвиваємо фотографічну пам’ять». Отож, не трать, друже, сили...

Але доводиться жартувати, поки не збагнеш, що далі нікуди.

— Дідька лисого,— відказав я.— Двірників, і то тепер хоч греблю гати, навіть в армію уже вибирають.

— Не журися, малий,— сказав він.— Головне, щоб були сили та здоров’я. А вони в тебе аж через край хлюпочуть. Робінсонові потрібен помічник водія. Кебета в тебе є, тож і не зчуєшся, як навчишся крутити баранку.

Той Робінсон продавав вугілля у нашому місті, тому я, не довго думаючи, відрубав:

— Кебета в мене є, але там більше доведеться брати горбом, тягаючи стофунтові мішки в нові муніципальні квартири. Я в першу ж получку нап’юсь як свиня.

— Тоді йди до дядька Джорджа.

— Охота мені мокнути під дощем, та ще щоб дядько Джордж постійно стовбичив наді мною!

— Охота чи неохота, а комизитись тепер не час!

— Краще вже вугілля тягати.

— Дивись, щоб потім не нарікав... А що в агентстві по набору молоді?

— Пропонували місце розсильного в м’ясній крамниці, ремонтувати друкарські машинки або йти на фабрику барвників.

— І ти, напевне, вибрав м’ясо?

— До дідька!

Він дав мені сигарету. Я взяв її, подякував і став задумано пускати кілечка.

— Піду я все-таки, мабуть, до старого Робінсона, поки він ще не найняв когось іншого...

— А по-моєму, в дядька Джорджа тобі ліпше буде,— сказав він, не дивлячись на мене.— Тягати мішки — то каторжна робота.

Він не примушував мене, просто ділився своїм двадцятип’ятилітнім досвідом тяжкої праці в доках, на траулерах і сейнерах, де він на превелику силу вислужився до капітана, а потім знову загримів на нижню палубу і довго ще поневірявся по складах і фабриках, не гребуючи щонайважчою, найчорнішою роботою. Він-бо знав, як то тягати важкі мішки. Але я хотів жити своїм розумом.

— Дарма,— сказав я і подався просто до Робінсона.

Старий перевіряв рахунки і ледве глянув на мене.

— Робота в нас важка,— пробурчав він.— Малий ти ще для такого.

— Нічого, впораюсь.

— Тоді купи собі грубого картуза. Станеш до роботи з понеділка, о сьомій.

Я попрощайся, та він уже знов уткнув носа в свої папери. Я певен, той, хто добре знає вуглярів, зрозуміє мене. Я був принижений! Адже для нього я всього-на-всього вантажник, новий в’ючак, що за ним треба приглядати. Він таких бачив безліч на своєму віку — десятки, а може, й сотні. А я був молодий, зелений і тому образився. Та все ж дістав роботу. Тому й почував себе наче той півень з павиним хвостом. Коли я повернувся, Гаррі читав, а моя стара поралася в кухні. В ту мить всю її увагу поглинув біфштекс, який так і норовив підгоріти.

— Що ж, тобі видніше. Добивайся свого,— сказала вона, знімаючи з плити сковорідку.

А таки доб’юсь! Мене розлютило, що вони мало вірять у мій хист, і я почав шукати приводу до сварки. Сьогодні короткий день, вона о шостій закінчила роботу; додому йти всього десять хвилин, і вона завжди встигала з обідом. А зараз сьома. Я глянув на Квартиранта— тепер він був уже не друзяка Гаррі, а лише Квартирант. Розлігся у кріслі, наче той кіт, перегортає щокілька хвилин сторінку і щось муркоче про себе — видно, книга йому подобається. А моя стара ніби й забула про мене, сновига туди й сюди та щось ледь чутно наспівує собі під ніс, розтуляючи рота, мов риба. Отже, вони знов отим займалися. Або, точніше,— не вони, а він. Вони часто лаялись і сварились, але він завжди ставив на своєму. З траулера його виперли, і тепер він верховодив моєю матусею: бувалий моряк завжди знаходив потрібний курс за картою чи компасом і, коли треба, був лагідний, як море в тиху годину. Бідолаха чимало скуштував лиха, а то б не морочився так з отим кошеням. Це було ще за два роки до мого прощання з школою...

Взагалі я не проти котів. Мені навіть подобаються такі димчасті, з величезними очима, та ще оті з мавп’ячими мордами, які гуляють у палісадниках багатіїв. Простягнеш руку погладити його, а він шмиг — і розтане, наче димок. А цей був якийсь кволий, худий, сама шкура й кістки, очі позакисали, сльозяться — шолудивий, та й годі.

— Зараз же викинь геть цю гидоту,— сказала моя стара.

— Але ж воно хворе, його потрібно лікувати,— заперечив Квартирант.

— Тоді однеси його до ветеринара.

— Хай собі живе в моїй кімнаті. Ти його ніколи й не почуєш.

— А хто прибиратиме за ним?

— Я, хто ж іще. Хіба я не казав тобі, що служив колись санітаром на флоті?

— Лікуй його де хочеш, тільки не в моїй хаті!

— Годі тобі, будь людиною, живи й давай жити іншим. Сама ж радітимеш, коли воно оклигає та замуркоче на всю хату.

— Більше напаскудить, ніж намуркоче, та ще, чого доброго, приведе кошенят... Ні, не дозволю.

— Це кіт, а не кішка, отож можеш не турбуватися,— сказав Квартирант.

— Ти хочеш тримати його на зло сусідам.

— Гаразд, я сам купуватиму йому молоко.

— Ой, не сміши! Ти й так уже два тижні не платиш за квартиру.

— За мною не пропаде. Я платитиму й за котика й за молоко.

— Ну, гаразд... тільки не носи йому ніякої тухлятини, а якщо хоч раз напаскудить — геть!

Квартирант купив на товкучці біля пристані стару корзину для білизни й подертий половичок. За дев’ять пенсів виторгував. Та скоро виникла проблема, чим годувати кошеня. Посидівши день-два на молоці, той розбишака спробував був пробитися до комори, та мало не скрутив собі в’язи; тоді він гайнув на задвірок, видерся на дах, а звідти крізь вікно все ж тaки заліз у комору; упорав, клятий, півбанки варення і чверть великого м’ясного пирога, залишеного Квартирантові до чаю. Після того його занудило, і він запаскудив там геть усю підлогу. Квартирант прибрав за ним, купив нову банку варення й приніс від шкуродера Доннелі шмат конини.

Те кошеня було зовсім як людина. Бувало, втупиться очима в каструлю, що в ній Квартирант варив конину, і час від часу заводить серенаду чи то Квартирантові, чи каструлі, а може, їм обом...

Справді, воно було точнісінько наче людина. Знало, що Квартирант його любить, і шанувалося в його кімнаті. Зате що виробляло в інших! Квартирант тільки те й робив, що підтирав за ним. Одначе встигнути за кошеням було годі.

Зрештою моя стара заявила, що їй обридло бути дармовою прибиральницею, і Квартирант одніс кошеня, узявши мішок і стару іржаву праску.

— Куди ти подів його? — запитала вона, коли Квартирант повернувся. Він був добряче напідпитку.

— А тобі що?

— Віддав комусь?

— З мосту та в воду...

— Брешеш, гаспиде!

— Ніколи не бачив стільки бульбашок...

— Кинув його в ту ковбаню?.. Та що це ти варнякаєш?

— Чути було, як воно булькало... Я мало не заплакав...

— Де ж твоя совість? Виходив, вигодував, а потім — у воду. Серця в тебе нема, гицелю!

— А що ж я мав робити?

— Та вже ж не топити! Добрі люди з охотою взяли б його.

— Такі, як ти? Діждеш од вас ласки, аж зігнешся!

— Зате у тебе її через вінця!

— Він, бідолаха, був тут зайвий. Зате помер легкою смертю, навіть нічого не відчув.

— Хай тебе бог боронить від такої смерті! — сказала стара, надягаючи пальто.

— Куди це ти?

— Пройдуся трохи, щоб заспокоїтись.

— Купи риби з картопляною соломкою, я їсти хочу.

— На тому світі наїсися! — огризнулась вона й з серцем грюкнула дверима.

Як тільки вона пішла, я напосівся на Квартиранта.

— Не турбуйся,— сказав він.— Я віддав його фабричному сторожеві і навіть гроші за нього взяв. їхню кішку переїхав ваговоз із броварні... Ті броварі двічі вигадали, переїхавши її.— І, подумавши трохи, додав: — От сміхота, якщо вона була матір’ю нашого розбишаки!

— Скільки ж вам за нього дали?

— Десять шилінгів. Проте я буду страшенно сумувати за кицькою.

— Ви ж казали, що це кіт?

Він підморгнув.

— Я хотів діждатися кошенят. Ото був би сюрприз для твоєї матері!

Стара не розмовляла з Квартирантом кілька днів; лише коли я розповів їй, що він продав кошеня, вона відновила з ним дипломатичні стосунки, давши перед тим доброго прочухана.

— Єдина втіха для мене, що я тоді не купила тобі риби з картопляною соломкою,— сказала вона під кінець.

— У мене теж є своя втіха,— озвався він.— Приємно згадувати, як тебе розібрало, коли я розповів про бульбашки.

Проте він справді сумував за кошеням.

Якось уранці моя стара прибирала його постіль, а я снідав. Вона ввійшла, налила собі чаю, вимкнула радіо та й каже:

— У нас завелися мокриці.

— Мокриці? — здивувався я.

— Ось піди поглянь. У Квартирантовій кімнаті.

Я подивився. По всьому килиму блискотіли сріблясті сліди, але мокриць не було.

— Певно, розлізлися по шпарах,— сказав я і знову ввімкнув радіо.

— Я три місяці виводила бліх,— бідкалася мати.— І ось тепер мокриці... Та вимкни ти те радіо, час уже до школи!

— До чого тут радіо? Мокриць же не чути!

Це тривало днів зо три — кожного ранку нові сліди; моя стара викидала ліжко, закочувала килим, вистукувала стіни й штрикала шпилькою у всі щілини. Та якось Гаррі забув зачинити нижню шухляду свого стола, і мати знайшла там коробку з тирсою, а в ній два здоровенних равлики з червоними смугами на мушлях.

— От гаспид! — вигукнула вона.— Артуре, йди-но помилуйся!

Я пішов помилуватися. Вона хотіла відразу ж кинути равликів у плиту, та я умовив зберегти їх як речовий доказ — це ж був єдиний спосіб урятувати їм життя.

Гаррі й взнаки не дав, коли я його попередив. Лише гмукнув і сказав:

— їй же гірше буде, як я почну смалити самокрутки.

Я витріщив на нього очі.

— Зараз я мало курю, але ж мені тут дихати не дають, та ще й годують так, що вже нерви не витримують,— пояснив він.

Тут вбігла моя стара і затупотіла ногами.

— Я не дозволю паскудити свій найліпший килим!

— Цьому ми згодом зарадимо,— рішуче сказав він.

— Не згодом, а зараз же!

— Знову — з мосту та в воду?

— З мосту чи не з мосту, а щоб духу їхнього тут не було!

— Спокійно, мадам,— умовляв її Квартирант.— Вся біда в тому, що ви ніколи не хочете дослухати до кінця. Я ж вам кажу, що ми цьому зарадимо згодом.

— Яким чином?

— Я навчаю їх повзати одне за одним.

— Боже, а я, дурна, вуха розвісила! — вигукнула вона.— Чого ти там нишпориш?

— Шукаю мішок,— відповів він.

— Не клей дурня. Можеш узяти он ту коробку від тютюну.

— Слухай-но, Пег. Я прив’язався до цих двох равликів. Дозволь мені їх тримати у дворі.— Побачивши, що мати хитає головою, він провадив далі: — Я такий самотній. За три фунти на тиждень мене тут годують і дають чисту постіль. Але у мене немає друзів. А ці равлики — мої справжні друзі. Я думаю про них навіть під час роботи. Так приємно випускати їх щоранку, годувати салатом, дивитись, як вони снідають або гуляють — вони ж такі до всього цікаві! Одкривати коробку вечорами, бачити, як вони виставляють свої ріжки і знову ховають, ніби маленькі перископи. Вони висувають їх, коли впізнають одне одного. Так, справжні друзії Що ж тут поганого?

— Господи! І чому стеля не впала мені на голову, коли я пустила тебе сюди! — не вгавала мати.— Спершу якесь шолудиве кошеня, тепер ці равлики... А далі, мабуть, гадюк заведеш.

— Дозволь мені залишити равликів, і я не заведу гадюк. Клянусь перед богом, щоб я пропав! Тільки не віднімай у мене друзів.

— Негайно викинь їх під три чорти! — вже криком кричала стара. Губи у неї аж побіліли.

— Гаразд,— сказав він.— Ти, Пег, не схожа на жінку. У тебе кам’яне серце.

Він пішов до своєї кімнати, яка, до речі, була колись нашою вітальнею, і повернувся з коробкою в руці.

— Що ти надумав?

— Не твоє діло.

— Верховодити хочеш,— сказала вона.— Над усім домом. І наді мною теж.

— Замовч, тут же хлопець.

— Сам замовч! Ти мене зовсім замучив своїми дурощами й теревенями. А тільки-но я поступлюсь, як ти доб’єшся свого. Ось чого тобі треба.

— А хіба я коли що вчинив не так? — спитав він.— Ну, скажи.

— Оце мене й турбує.

— Було таке, щоб я поліз куди не слід або дав волю рукам?

— Та ні. Цього не було, проте оці твої невинні очі...

— З ними сам чорт собі ради не дасть,— сказав Квартирант і рушив до чорного ходу.— 3 усім іншим я ще якось справляюсь, а на очі, мабуть, доведеться надягти шори, тоді я з часом зовсім осліпну; це вже напевне. Язик мужчини може брехати, а от очі — ні.

— Одійди від гріха! — мати навіть почервоніла.

— Можна мені залишити равликів?

— Я вже сказала, що з ними зробити.— Вона знову стулила губи.

Тоді він поскладав речі в свою моряцьку скриньку і, похитуючись, рушив до дверей. Скриньку ніс на плечі, а коробку із своїми друзями почепив за мотузку на мізинець. Я хотів був пособити, та він не дозволив.

— Це стосується лише мене й твоєї матері,— пояснив Квартирант.

— Хай собі йде,— сказала моя стара.— Хіба не бачиш, він просто грає на наших нервах. Не бійся, вернеться, як тільки перестануть давати пиво в борг.

Та він не повернувся ні першої, ні другої ночі.

— Чого він домагається? — все бурмотіла моя стара. Я бачив, що вона засмучена. Та в той час ми саме нишпорили по чужих автомобілях, і я приходив додому пізно. Вона влаштовувала мені страшні скандали, а коли б знала правду, то, певно, вбила б.

— Ти приходиш додому тільки ночувати, а я для тебе всього-на-всього прислуга,— повторювала вона щоразу.

Я стримувавсь як міг.

— Хочеш примусити мене стирчати тут без діла? — сказав одного разу.— Мене скоро в армію заберуть, може, доведеться воювати з китайцями або росіянами, а може, оженюсь. Молодим буваєш раз у житті.

— Чого ж тобі треба? — скипіла вона. Віятися хтозна де до ранку, а я щоб сиділа тут сама!

— Не треба було викидати кошеня,— відрубав я.

— Помовч!

— Я діло кажу. Не чіпала б його, і твій любчик зостався б при тобі.

Оце тоді вона й запустила в мене чайником. Довелось їхати до поліклініки, і там мені наклали аж шість швів. Залишився рубець. Після того хлопці в Старому місті й почали прозивати мене Красунчиком. Ну, а мати, звісно, плакала й каялась. Навіть упрохала батька Мишеняти Хоула одвезти мене в поліклініку на своєму старому таксі, а сама дожидала біля входу. І на вечерю зготувала рубець. Сама вона його терпіти не може, особливо в тісті, але цього разу усміхалась і мовчала. А перед сном сказала:

— Пішов би ти завтра до його фабрики. Тільки, боронь боже, щоб він тебе побачив! Розвідай, де він тепер живе. Мені, звичайно, начхати, але не хотілося б, щоб він потрапив до отих повій із Шеллі-стріт.

Шеллі-стріт — це вулиця дешевеньких пансіонів. Там у найпристойніших будинках прислужують чоловіки, а в гірших і дівчатка є, за сумісництвом. Мою стару бентежили не брудні ліжка і не всіляка там шантрапа, а саме повії. Я одразу збагнув це, коли вона попрохала вистежити Гаррі. Вона завжди ревнувала його. Але тут уже було не до жартів, і коли раніше я, бувало, й підсміювався над нею, то тепер навпаки.

Я глянув на матір. А вона зашарілася та й каже:

— Гляди ж, не забудь. Мабуть, піди прямо зі школи. Я дам тобі шість пенсів на шоколадку.

Вранці мені довелося нагадати їй про шоколадку. Вона дала мені гроші без жодного слова, і я зрозумів, що жити без нього їй несила. Мені навіть схотілося її вдарити. Та чого це я раптом приревнував? Стара вже давним-давно не цілувала мене. І річ не в тому, що я розчулився. У мене ж, крім неї, нікого на світі не було, а якщо в неї і було щось у минулому, вона ніколи про це не говорила. У неї теж, крім мене,— нікого. Отож, мабуть, звідси мої ревнощі. Двоє проти всього світу — це зрозуміло, а от троє — то вже сміх. Правда, іноді воно виходить якось само собою, і в цьому мені довелося згодом пересвідчитись.

— Чого ти втупився в мене? — спитала мати.

— Я?

— Таким поглядом убити можна... Ти знаєш, що я маю на думці.

— Просто спасу нема,— обурився я.— Завжди ти на мене сичиш. Вічно доскіпуєшся, про що я думаю, примушуєш робити замість себе всілякі неподобства...

— Які ще неподобства?

— Ет, мамо, сама знаєш,— відповів я.— Облиш прикидатися невинним дівчатком. Вигнала бідолаху Квартиранта, а тепер хочеш його повернути... Сохнеш ти за ним, ось що.

Я гадав, що зараз на мене знов полетить чайник. Вона вхопилась за нього обома руками, і я вже намірився одскочити. Та потім помітив, що вона просто притримала чайник, щоб він не впав.

— А коли й так! — сказала вона.— Адже він і тобі до душі, правда? Вас з ним водою не розіллєш. Він славний чолов’яга, хоч і любить теревенити, що аж вуха болять.

— Звичайно, до душі,— підтвердив я.

— Ось бачиш,— сказала вона.— Ти й сам це визнаєш. При всіх своїх вадах, він сумирний і лагідний.

— Ще й який сумирний!

— Чого ж ти сперечаєшся?

— Це ти сперечаєшся. А я сказав лише, що ти сохнеш за ним, це факт.

— А тобі хіба не все одно?

— Я в чужі справи не втручаюся.

— Ну, то й годі вже про це. Я просто хотіла знати, що ти думаєш.

— Час би тобі вже дечого навчитися,— відказав я і знову намірився одскочити. Та мати не рухалась, і я заспокоївся. Голова її раптом похилилася на чайник. Я зрозумів, що вона плаче. їй було важко, але й мені не легше. Господи! Як мені було гидко.

Я, звісно, і не подумав би стежити за Квартирантом. Адже після школи у животі в мене завжди бурчало, а тих шість пенсів я поставив проти сімох на конячину, яка в той час мирно хропіла собі в стійлі. Буллок, шкільний букмекер, ніколи ще стільки не загрібав, як того ранку, але тішився він недовго. Через кілька днів один хлопчина, що працював на Буллока, полаявся з ним і все виказав: ми застукали Буллока у вбиральні, добре натовкли йому шию й забрали всю виручку за день — десять шилінгів сріблом та мідяками, загорнуті в носовичок. Та це між іншим. Я хочу сказати, що, незважаючи на голод, пам’ятав її сльози й пішов розшукувати Квартиранта.

Від школи до порту, де він працював, не ходив трамвай, а автобусом треба було їхати з пересадкою, отож, хоч це десь аж у чорта в зубах, я вирішив дибати пішки. На моє щастя, якась довірлива стара розіклала студити на підвіконні свіжоспечені булочки, і я хутенько одну з них ум’яв; мені полегшало і навіть схотілося вернутись подякувати тій старій. Добрячу страву не навчишся цінувати доти, доки сам не посидиш без гарячої їжі, як ото було з нами, коли у нас зіпсувалась електрична плита. А в тієї старої просто-таки золоті руки. її булочки можна їсти навіть без масла, а коли б їх ще й маслом помастити, то й сам шеф-кухар лусне із заздрощів.

У мене перестало грати в животі, і я попростував бадьоріше. Від школи до фабрики добра миля, і вам кожен скаже, якщо він тільки не сліпий, що для прогулянок те місце аж ніяк не підходяще. Старий Пустобрех, наш директор, каже, ніби це залишки якогось стародавнього поселення. Ну, та біс із ним. Таких кварталів я ніде більше не бачив — самі квадрати й трикутники, декотрі в землю повростали, а посередині щось наче циркова арена. Вряди-годи сюди приходять якісь ледве живі роботяги, здеруть покрівлю з одного-двох будинків, і по всьому, а далі покурюють собі або посьорбують чайок, а бульдозер стоїть. Ось чому тут, куди не глянь, пустирі, деякі завбільшки з футбольне поле, ніби навмисне пристосовані, щоб звалювати на них старі ліжка, дивани, дитячі коляски, тази, відра для сміття, консервні бляшанки, а часом і трупи. Так-так, і трупи. Деякі з цих пустирів можна пройти лише по сміттю, зовсім не торкаючись ногами землі. Мені це навіть подобається: без сміття й руїн тут було б незатишно. А далі — знову порожні будинки, декотрі напівзруйновані й схожі на кістяки. Як тільки вибереться з будинку останній мешканець, розпочинається гра. Щойно посутеніє — збігаються люди і тягнуть звідти той засклені двері, той десятків зо два цілих шибок — кращого матеріалу для теплиць годі й шукати. Чистий жах: скрегочуть пили, стукотять молотки, дзенькають сокири, горять смолоскипи, люди тягнуть на спинах усяку всячину, аж іноді здається, що то никають у темряві викрадачі трупів, раз по раз тягнучи на собі труну. Ось який у нас район.' А далі — парк: брудне пустище, лише подекуди стовбичать гойдалки. Пройдеш його на південь, гулькнеш під віадук, потім під міст, і знову перед тобою річка, яка витікає з-під шістнадцяти мільйонів тонн бруду. Це «нічия земля». Тут є кілька будинків, де живуть мідники, вуличні торговці, лахмітники і всяка потолоч. Є два газові ліхтарі. А що відбувається вночі на схилах горбів, геть поритих ямами, де колись копали глину для фабрики,— це непроникна таємниця.

Ще кроків п’ятсот понад берегом — і ви потрапляєте в устя річки, куди сягає морський приплив. Раніш сюди заходили кораблі, і скрізь позоставались рештки причалів. В коморах, де зсипали зерно, тепер товарні склади, а в прибережних будинках — контори та дрібні фабрики. Ця місцевість чомусь зветься Венеціанськими сходами.

До чого ж тут цікаво! Після шостої години вечора навкруги ні душі, можна спокійно забратися в будь-який склад, хоч звідтіля мало що потягнеш. Зате годі шукати кращого місця для бійок чи «молитовних зборів» — так ми говоримо, коли збираємось ватагою. Та до гавані я ще не дійшов, отож не турбуйтесь. Треба ще поминути водну станцію, перетнути берегове шосе, спуститися до пристані, а там знову руїни. Лише далі подекуди красуються нові будинки; подекуди склади під бляхою; подекуди житлові корпуси, хоч мешканців чомусь не видно. А онде смердючі й завжди повні люду пивнички, а за ними — громаддя з бетону й скла, з димарями, що густо димлять або похмуро стирчать у небо. Це в неділю.

Фабрика Гаррі біля самої пристані, тому я ледве дістався до причалу, маневруючи між паровозами й рухомими кранами, а далі таки відвів душу — із серцем плюнув у річку. Та ще й як хвацько — адже весь сенс у тому, щоб поцілити на чисту воду.

Через десять хвилин заспівали гудки, отож я чимдуж подався до фабричної брами й став стежити за робітниками, що виходили. Всі вони поспішали, навіть старі, але в ніс мені все одно бив чудесний запах сардин і салаки в томаті. Кожного з них так охрестили, але мені тоді ще й не снилось, що я теж колись стану сардиною і що від мене теж буде нести отим духом на цілу милю. Гаррі вийшов останній — цей старий тихохід завжди плентався в хвості, і на роботу, і з роботи. Той, хто хоч раз бачив, як Гаррі біжить, може вважати, що бачив чудо. Людину, яка ступає повільно й спроквола, напрочуд важко вистежити. Хіба вгадаєш, коли їй заманеться оглянутись, або спинитись погладити пса чи збити голівку кульбаби, хоч він і робив це на кожному кроці. Ту відстань, яку я пройшов за десять хвилин, він дибав хвилин двадцять та ще хвилин п’ять купував газету, бляшанку консервів і пучок салату.

Нарешті ми опинилися на шосе. Він перейшов на другий бік і поплентав у напрямку водної станції. Я трохи перечекав, дав йому відійти й посунув слідом. Та раптом він десь пропав. Я туди, я сюди, а Гаррі наче крізь землю провалився. У мене аж піт виступив на лобі.

Я кинувся стежкою навпростець, хоч і розумів, що це марно — так далеко він не міг відійти.

Та ось я згадав про човнярський клуб під Венеціанськими сходами.

В клубі його не було. Не було й за стосами дощок, ні на пустирі, де росла кульбаба й зніт, і в річці він зараз не міг купатися, бо саме настав одплив і там було жабі по коліна. Старі човники весело сновигали по чудовій темно-вишневій калюжі, накреняючись, вихляючи й підскакуючи. От би мені колись придбати власну яхту! Стояв би собі біля керма, хвацько заломивши кашкета, в светрі, шовковому кашне і бездоганно випрасованих штанях, а в роті — довжелезна люлька. Та ще, можливо, відпустив би бороду. А поки що я думав про те, що б мені збрехати моїй старій, адже вона нізащо не повірить коли я викладу їй усе, як на сповіді.

Та ви чули коли-небудь, щоб берег говорив?

— Ти що, шукаєш місця, друже?

Я шарахнувся вбік мов обпечений, а потім прикипів до місця.

Спіймався! Спіймався, як дурень! Цей бісів дресирувальник равликів ще біля фабрики помітив мене. І потім мало не падав зо сміху, дивлячись, як я бігаю туди-сюди, викрешую іскри з камінців, наче поштар-новачок, який не знає жодної вулиці, а прочитати вміє лише написи: «Чоловіча вбиральня» та ще «Пивничка». Я ладен був крізь землю провалитися. Проте з незалежним виглядом спустився східцями до річки.

Будьте певні, старий Гаррі вміє влаштовуватись. Катер чималий, і каюта, коли сидіти на підлозі, доволі-таки простора. В грубці весело потріскували дрова, на сковорідці сичали консерви, а чай був міцний, чорний-пречорний, аж хотілося туди влити молока. Згущеного, звичайно. У мене аж слина покотилась. Гаррі запропонував мені перекусити і сам наминав за обидві щоки — він любісінько вмів розмовляти і з повним ротом.

— Як справи?

— Гаразд.

— А як там Пег?

— Теж гаразд.

Потім настала моя черга питати.

— А як равлики?

— Не могли звикнути до моря. Перестали їсти салат, геть охляли, не витикалися більше з мушлів, і я випустив їх на волю.

— Навіщо ж онде салат?

— А може, вони колись завітають до мене в гості.

— У вас непоганий катер.

— Найкращий на всій стоянці. У них тут поцупили кілька штук. Перегнали в іншу гавань, наново пофарбували, змінили мотори і продали якимось простакам. Отож мені й запропонували: десять шилінгів на тиждень і харчі.

— Але ж самому тут нудно?

— Дарма, жити можна. Сюди приходять закохані. Іноді чайки прилітають за крихтами хліба — є тут одноока пташина, на диво розумна... Крім того, я приручив мишу.

Він одхилився до стіни й смикнув за мотузку. З коробки на полиці зіскочила кришка. Руденька мишка висунула звідти писочок, поворушила вусами, ковзнула вниз, шугнула блискавицею по голові Гаррі й завмерла на плечі, стоячи на задніх лапках; потім з’їла у нього з рук добрий кавалок сиру.

— Красуня, правда ж?

— Ви певні, що це вона, а не він?

— Кого ти вчиш!.. Мій старий за китайським методом безпомилково відбирав курчат — де півники, а де курочки.

— Ви ж помилилися з отим кошеням.

— То була дипломатична хитрість.

— Вона не дозволить вам тримати мишу в хаті.

— Артуре, хлопче, у нас же є покрівля над головою.

— Вона хоче, щоб ви повернулися.

— Он як, тепер вона цього хоче! А ти що скажеш?

— Кепська справа,— чесно признався я.— Вона тепер стала, як та шкварка на гарячій сковорідці.

— Це вона тебе, послала?

Смішно, звичайно, але мені стало прикро. Ми з моєю старою ладимо — краще не треба, та я чомусь люблю її і Квартиранта кожного окремо; і найбільше радію, коли вони сваряться. Терпіти не можу, коли хтось із них сохне за іншим. Не люблю залишатися в затінку.

Отож я нічого йому не відповів. Втупився в підлогу, перев’язав шнурок на черевикові та зробив кілька дихальних рухів за системою йогів. А все одно чомусь упрів і не міг глянути йому в очі.

Гаразд,— мовив він.—Вітай її од мене. Скажи, що мені й тут добре. Скажи, свобода — чудесна річ.

— Самі скажете. Адже вона з мене шкуру злупить, коли дізнається, що я бачився з вами. Я скажу лише, що ви тут, а ви вже мовчіть, як мене обдурили.

— Добре,— кивнув він.— Вона, певно, одразу ж майне сюди.

— Від неї всього можна чекати.

— Коли я був помічником приборкувача тигрів,— сказав він,— то входив до клітки з револьвером в одній і з гарапником у другій руці. Тигри й тигриці в мене залюбки плигали крізь обруч.

Він, звісно, жартував. Але я тоді був ще зовсім зелений.

— А револьвер був заряджений? — спитав я.

— Боронь боже! Але ті безсловесні тварюки не розуміли різниці.

Я трохи подумав.

— Вам нізащо не примусити мою стару плигати крізь обруч.

— Якщо ти маєш на увазі золоту обручку, то, може, й так,— сказав Гаррі й простягся на койці.— Дивна вона жінка! їй досить лише пальцем поворухнути — та де там! Усе це не для неї. Вперта, як віл. Хоче сама тягнути ярмо, аби ти тільки йшов поряд.

— Моя стара хороша,— сказав я.

— Вона й справді постаріє, коли ти від неї втечеш мовив він.— Вона це знає і ні про що більше не хоче думати.

— Нікуди я не втечу!

Він сумовито глянув на мене.

— Ти підеш у море... Коли я кажу — море, то маю на думці справжню стихію, бо не такий ти хлопець, щоб плавати в якійсь там ковбані. Слово честі,— додав він,— як добре придивитись, то ти аж надто схожий на мене. Будеш довгенько вештатись по світу, поки пристанеш до якогось берега. Побачиш багато всіляких див, різні країни, людей. Можливо, навіть злітаєш колись на Місяць... Ти ж не сардина.

Я не второпав.

— Сардина?

— В Норвегії сардини косяками приходять з океану,— сказав він.— Запливають у фіорди. Аж колір води міняється. Спершу вона зелена, як стара мідь, потім стає ясною, наче срібло, і кричи хоч лусни — нічого не чути — так очманілі чайки налітають на здобич. А сардини пливуть і пливуть. Не знають, для чого, й знати не хочуть. Може, їм потрібно там метати ікру. Вони тріпочуть в сітях і пруть, наче сотні локомотивів,— старі снасті аж тріщать, а судно перехиляється...

— Ви ловили сардини?

— Ловив! То не ловля — смертовбивство. Платять відрядно, а вони ловляться навалом, зливою падають у трюм, б’ються, тріпочуть, аж поки люк не задраять. А потім їх напаковують у бочки, везуть сюди і тут укладають у бляшані труночки — голова до хвоста й хвіст до голови... Вони знають лише одне — свою споконвічну мілину, їх цікавить тільки, щоб вчасно поїсти та вчасно покласти свою ікру. От і попадають у сіті, а потім у бляшанки. Там їм і амба.

— Ви дали маху,— сказав я.— Ліпше вже було ловити сардини, аніж працювати на консервній фабриці.

— Ти, я бачу, не збагнув головного.

— Чого?

Не будь сардиною. Завжди будь сам собою.

— Я хочу вибитися в люди.

— Як саме?

— Розбагатіти, водитися з босами, кататись у «ягуарі», мати власний плавальний басейн.

— Тобто бути такою самою сардиною — тільки в коробочці з плюшевою підкладкою.

— Краще вже бути першим серед сардин, аніж останнім.

— Я так і знав, що ти це скажеш. Та ти помиляєшся. Для мене консервна фабрика те саме, що й траулер: людина мусить їсти, щоб жити, а не жити, аби їсти. Ти вважаєш, що мене тягне на мілину? Аж ніяк. Я був і лишився сам собою.

— Ви жартівник!

— В такому разі ти щойно почув від мене найдотепніший жарт у світі.

— Як то?

— Поясниш — зіпсуєш жарт.

І більше ні слова.

З цього все й почалось. Мені тоді було всього-на-всього тринадцять, і я нічого не второпав. Я мріяв тоді лише про нові костюми та ще про «ягуара». Дівчата мене не цікавили: я вважав їх чимось на зразок рухомих меблів. З однією-двома я лазив у глинище або в якийсь порожній будинок, та вони мало що тямили в цих справах, а я — ще менше, отож і махнув на все те рукою. Так от, кажу вам, я нічого тоді не второпав. А якщо погано розповідаю, то не через слабку пам’ять. Вона у мене в порядку. Що влізе в голову, обов’язково вилізає назовні. Сміх, та й годі! Я піднявся на кілька східців,— їх тепер було вдвічі менше, бо настав приплив,— і обернувся.

— Скажи їй, що я тут,— напучував він мене.— А я вже мовчатиму про тебе.

— Гаразд,— погодився я.— Ви на мертвому якорі, і край.

— Авжеж,— кивнув він.

Чекаючи вдома на матір, я уявляв себе траулером, що вийшов у фіорд полювати на сардину, яка плаває собі в самотині, горда й незалежна,— а з вигляду це гарний чоловік за кермом «ягуара»... Не знав, що б його ще придумати, але мене раптом пойняв якийсь веселий шал. Я схопив приймач і ввімкнув на повну потужність, аж стіни задрижали. Все одно буду колись паном! Зловивши передачу для американських збройних сил, з задоволенням слухав Пі Ві Ханта. Він так розійшовся, що я навіть оглянув стіни: чи не тріснуло де. Під грім «Маршу святих» я накрив стіл і підсмажив оселедця. Коли вже доїдав свою половину з десятьма скибками хліба, з’явилася моя стара; вона прискіпалась до мене, що оселедець підгорів, а чай перестояв і став чорний, як шевська смола. Та бурчала вона недовго.

Після вечері стара помила посуд і вмилася сама — все це над тією ж таки кухонною раковиною, бо ванної кімнати у нас не було, а ванну, схожу на цинкову труну без віка, вагою з півтонни, ми тримали у дворі.

Скидаючи робочий одяг, стара наспівувала свою улюблену пісню:

Усі кругом щасливі,

Закохані, красиві,

А я з розбитим серцем

Скнію у нудьзі...

Співаючи, вона збивала гору піни, а я захоплено дивився на її гарні з блакитними жилками лікті, на білі плечі й думав: шкода, що в неї руки зашкарубли. Від простого мила й миття підлоги вони зробилися червоні й зморщились, наче личко в немовляти.

— Ідеш? — спитав я.

— Не твоє діло,— сказала вона.

— Знаю, тобі загорілося того придурка Квартиранта побачити.

— Ну що ж, можливо, прогуляюся й туди.

— Незабаром стемніє,— сказав я.— Там повно всілякого наброду; можуть скривдити дівчатко, навіть зойкнути не встигнеш.

— Я не дівчатко і зойкати не збираюсь,— засміялася вона.

І надягла плаття в яскраві квітки.

— Ти б краще вбралася, як балерина, щоб колінця було видно,— порадив я.

— Ти про що це?

— Ні про що,— сказав я.— Будь обережна коло Венеціанських сходів.

Вона взяла сумку.

— Сьогодні ж найдовший день у році, чи не так?.. Споночіє пізно. Крім того, я стала сильною на роботі, можу й у вухо зацідити.

— Ті типи здорові, мов бугаї... Тобі самій з ними не впоратись.

— Багато ти знаєш,— сказала вона.— І звідки все це в тобі береться?

— Та про це ж день у день пишуть в газетах.

— Не можна бути таким ревнивим. Умийся та лягай спати. І не сміти мені в кімнаті, чуєш?

— Дай мені шість пенсів, піду вип’ю з хлопцями кухоль пива.

— Нікуди ти не підеш. Уже пізно для хлопчика твого віку.

— А ти ж ідеш!

— Господи! — вигукнула вона.— Та ти ладен у кайдани мене закувати. Зовсім як ревнивий чоловік.

— Я піду з тобою.

— Ні, ти зостанешся вдома!

— Тоді дай шість пенсів!

Вона стояла біля дверей з сумкою через плече.

— Ти, я бачу, хочеш неодмінно піти зі мною. Очі твої завидющі! Гаразд, надягай куртку.

— Удвох легше битися, мамо,— сказав я, та вона навіть не обернулась.

Всю дорогу ми мало не бігли — я аж захекався. Вона все мовчала і розкрила рота лише тоді, коли ми проходили повз сторожа, що сидів над багаттям, попахкуючи люлькою, і був радий хоч якійсь розвазі.

— Чудова ніч для побачення з коханим, Пег,— сказав він, підморгуючи, і сплюнув.

— Тим краще для мене,— одказала мати.

— А от хлопчині час би вже спати,— зауважив він.

— Коли б не такі старі спритники, як ви, то мене б тут не було,— відрубав я.

Він мало не проковтнув свою люльку.

Моя стара зарепетувала і довго ще гризла мені голову за неповагу до старших.

— Ось зайди вночі до нього в намет, то він тобі покаже повагу...

— Замовч, а то ти в мене сьогодні договоришся,— сказала вона. І, знаєте, наче ото наврочила.

До пристані нам нікого більш не трапилось, коли не брати до уваги з десяток кажанів, які влаштували собі поміж старих пакгаузів щось на зразок тренувального аеродрому. Коли над нами прошурхотів перший, моя стара аж підскочила. Другий мало не заплутався в неї у волоссі, і вона зойкнула. А зачувши третього, вчепилася мені в руку.

Як на лихо, Квартирант був не сам. З ним стояла справжня пава, вся в золоті — волосся, сукня, панчохи; я навіть здивувавсь, чому вона без охорони.

— А це що таке? — спитала моя стара.

— Сукня, як у балерини, я ж казав тобі.

— Та я не про те, дурню. Хто вона?

— Його приятелька.

— Приятелька!..

Ми підійшли.

— А! — видушив із себе Гаррі. Він сидів на даху каюти, щоб зручніше було розмовляти з тим дівчиськом.

— Он як ти влаштувався,— сказала моя стара.— Я вже не кажу про вихованість — примушуєш свою приятельку стояти, а сам сидиш.

— Вона йшла мимо і зупинилась на хвильку,— лагідно пояснив він.

— Схоже на те, що вона збирається тут заночувати...

— Не ляпайте казна-чого! — огризнулося дівчисько.— Я просто чекаю тут на свого знайомого.

— Знайшла місце,— сказала моя стара.

— А чом би й ні, коли він десь розважається собі на моторці,— кинуло дівчисько, труснувши головою.— Тільки хай поспішає, а то я всю чуприну йому вискубу!

Та моя стара вже завелась.

— Он воно як виходить!

— Ну, коли так, то даруйте, я можу й піти,— ображено кинула дівчина й подалася геть.

— Хіба ж можна так, Пег,— докорив старій Гаррі.

— А тобі байдуже, аби спідниця...

— Ти що, лаятись сюди прийшла?

— Тебе навідати... Давно час...

— Тоді ходім до каюти.

Він простягнув їй руку.

— Ні, я спущуся по трапу.

— У мене немає трапу.

— Тоді я зостанусь тут.— Вона глянула навздогін дівчині.— Ач, балерина!

— І досить гарненька,— сказав він.— Ну, йди вже сюди, Пег.

Тут я їх залишив. Надійшов хлопець тієї балерини, і вона дала йому перцю. Потім вони кудись пішли, а я поплентався слідом.

Коли вони зникли з очей, я повернувся до причалу. Катер тихенько погойдувавсь, вода плюскотіла під кормою, але в каюті було тихо. Щось шаснуло під ящик для рибальського знаряддя... Миша... Раптом мені чомусь стало страшенно самотньо. Виходить, вони помирилися й пішли додому? Будуть хихотіти, влаштують собі святкову вечерю, а я змушений буду грати третього зайвого. Я вирішив хоч погрітися й скочив на палубу. Вже взявся був за клямку, коли почув:

— Дома зручніш.

— Але ж сюди ніхто не прийде.

— Тут мало місця.

— Та дарма...

Чути було рипіння дощок. Я завмер, серце у мене страшенно калатало. Хотілося вбігти до каюти, та я навіть не міг поворухнутись. Не пам’ятаю, про що я думав. Здається, про те, що час би вже мені порозумнішати, адже всі цим займаються, і моя стара, звичайно, теж — звідки ж би тоді я взявся?

— Не треба стояти переді мною на колінах,— сказала вона йому.

— Я душі в тобі не чую і ладен стояти так усе своє життя.

— Не треба,— сказала вона так ніжно, що аж у мене кров захолола в жилах.

— Господи! — мовив я.

Катер похитувавсь, а я думав про сардини, що пруть у сіті, наче сотні локомотивів. Мені здалося, ніби я чув, як вона і Квартирант кинулись одне одному в обійми — це було схоже на вибух, і я злетів східцями, мов очманілий кіт. Мені хотілося втекти від звуку поцілунку, та він наздогнав мене, хоч уже й перестав бути звуком. Наздогнав і оповив, наче вологий целофановий пакет, і марно було тікати чи опиратися — адже від себе не втечеш.

Не хотів би я ще раз пережити ті два роки. Я взагалі не любитель будь-яких повторень, але цікаво, що саме роки од п’ятнадцяти до сімнадцяти мені неприємно навіть згадувати. Наступний рік, хоч він і був роком божевільних вибриків, коли мало не дійшло до вбивства, коли я замучив себе й інших,— ще сяк-так, його згадувати можна. Але мені щоразу мороз іде поза шкірою на саму згадку про ті два роки, від п’ятнадцяти до сімнадцяти, коли я мучився на шести роботах, коли переді мною був глухий кут, страшна безвихідь. Усі оті люди, котрі вантажили вугілля або служили на побігеньках, розносили м’ясо, доглядали машини або просто сиділи й вештались без діла,— всі вони були мертві або вмирущі. А якщо хто-небудь виб’є душу з майстра чи, навпаки, плазує перед ним, то це не становить винятку, бо їх теж топчуть; гній, непотріб — ось вони хто; переможені, які ще й не починали боротьби. Адже освіта не лише торує людям дорогу в життя, вона ще й добре просіває їх на густе сито.

Хіба ж то приємно — бачити ледь помітну дірочку, крізь яку тебе просіяно? Гаразд, тоді, мабуть, лишається одне — наполегливо прагнути свого! Але хто ж тут кого обманює? Коли навчаєшся хвацько закидати на плечі мішок, а висипавши вугілля, зненацька підкинути докупи порожній, поки хазяйка звіряє рахунок,— це невелика перемога. Отож виходу нема. Ти гній, покидьок — освічений, звичайно, вмієш рахувати, послиниш олівця, підведеш риску, накинеш пуд чи два. Проте ти покидьок. І це головне. В наш час немає справжніх діамантів, лиш саме одшліфоване лайно.

Я працював з водієм на ім’я Чарлі, який полюбляв найдешевше пиво в нашому місті, а може, й у цілому світі. Він єдиний серед моїх знайомих мав хист до телепатії. Досить було комусь натякнути, що десь там зовсім старий, глухий і сліпий швейцар стоїть на шляху до дешевого пива, як він миттю був там. І тільки-но в котрусь із пивничок на віддалі десяти миль завезуть бочкове пиво по шість пенсів за пінту, він уже там і стукає в двері, навіть випереджаючи тих, що живуть по сусідству. Він клявся пивницями, визначав за ними дорогу, жив заради них і завжди боявся спізнитись до відкриття, як добрий католик боїться гріха. У нього була дружина й п’ятеро дітей, хоч дома він цим не займався. Самі подумайте, хіба ж то кохання: пірнув у постіль, раз-два — і вже хропе.

Щоб мати на випивку, він тільки й думав, як би кого обдурити. Мені це не подобалось — адже старий Робінсон був стріляний горобець і добре знав свою справу, хоч іноді й попускав віжки. Мене лякала невситимість Чарлі. Ми повертали так рвучко, що ваговоз мало не перевертавсь, і скидали вугілля, немов у кінобойовику, щоб Чарлі потім міг спокійнісінько дудлити своє пиво. Я тоді був трохи зависокий як на свій вік, вугільний пил добре маскував мої риси, і мене скрізь пускали. Таким чином, я теж приохотився до пива. Правда, ковтати його було не зовсім приємно, зате потім ставало хороше. Цілий день тягаєш мішки нагору, і в горлі дере, а вихилиш пінту-дві — тоді ти кум королю аж до самого вечора. Узимку кожна пивна обіцяє тобі раювання, адже там ліки від холоду й ломоти в крижах, від болю зламаних нігтів і зашпорів у ногах.

Так згодом ми зовсім заплутались у темних справах, як ті молочники або бакалійники, збирачі внесків чи страхові агенти. Пиво текло за рахунок жінок. І які ж бо всі вони були різні!

Довготелесі й опецькуваті, гладкі й худі, і всі на диво злющі — рідко котра була задоволена життям і тим, що лишалось після всіляких клубів і спортивних змагань, які відвідував її чоловік. Така дружина була самотньою зіркою на чорному небі. Більшість із них ощадили кожне пенні чи то в гуртожитках, чи в окремих будиночках на дві сім’ї. Але у всякому ділі можна схитрувати. Ти з нею жартуєш і говориш лестощі, а Чарлі тим часом спритно підкине докупи зайвий мішок.

Коли вірити Чарлі, то можна було вигадувати й на іншому. Є жінки, казав він, які, щоб не платити, ладні задерти спідницю — і квит! «Але ж ти весь чорний!» — гукав я крізь торохтіння мотора. Та він лише посміхався, виблискуючи зубами й облизуючи язиком рожеві ґуби. Іноді, зробивши ходку, ми ставили машину десь під деревом і теревенили про знайомих жінок. Ось, скажімо, Поллі, дружина п’яниці й любителя гольфа, яка й сама не від того, щоб перехилити чарчину; двері в неї завжди відчинені для мийника вікон, молочника або вугільника. Першим спіймався їй на гачок чорнявий здоровило з довгими баками та нерозлучною драбинкою в руках — на вулиці був тоді собачий холод, а з неба сипав лапатий сніг. «Вимийте вікна у спальні зсередини,— загадала вона,— так вам буде зручніше». О другій годині, клята, була ще в халаті, алё невдовзі скинула й халат. Зайшовши до спальні, той хлопець від несподіванки впустив клоччя і відро, побачивши руду красуню, що стояла на стільці біля шафи й ніяк не могла висунути горішню шухляду. «Ой, не впав би часом стілець,— сказала вона, озирнувшись,— потримайте мене». Біла сорочка метлялась від її рухів, каблук підвернувся, і Поллі впала йому в обійми. Потім багато разів, розповідав Чарлі, вона не відпускала його так довго, що бідолаха тікав од неї, мов од чуми, навіть забуваючи взяти плату за миття,— її він отримував іншим разом.

— Та не може бути! — вигукував я, кліпаючи очима й ледве повертаючи спраглим язиком.— Усе це вигадки! Він просто тебе морочив...

— Аж ніяк! — твердив Чарлі.— Цей кокні всім про те розпатякав, і потім багато хто зголошувався випити з нею чашечку чаю, а вона, клята, робила все, щоб їх охмурити.— Він глибоко зітхнув.— 3 нею важче відбути, ніж одпрацювати цілий день. Можливо, тим-то її чоловік і перекинувся на гольф... Дня не міг без цього прожити.

— Але ж ти весь чорний...

— Ну то й що? Хіба в неї не було теплої води?.. Шкода лише, що їм довелось виїхати. Все місто про неї гомоніло. Воно й не дивно. Талант!

Він підштовхував мене ліктем під бік.

— Не журися, хлопче. Ти ще своє надолужиш.

І завжди кінчав своєю улюбленою пригодою. Це було тоді, коли він ще тільки починав працювати і познайомився з одною удовичкою...

Згодом я пересвідчився, що все це правда. Одразу видно було, як деякі жінки дивилися на нас, а деякі жартували, що до нас краще не доторкатися, бо вугільник може принести щастя лише бездітним, хоч дев’ять із десятьох зомліли б, якби в цьому забобоні була хоч частка правди. У цих знуджених жінок були голодні очі, вони зачитувались так званими «Правдивими історіями» [2] і мріяли зустріти отих красенів, що їх показують по телевізору.

— Не журися, хлопче. Ти ще своє надолужиш.

І він мав рацію.

Та ви не подумайте, що, розвозячи вугілля, ми тільки те й робили, що розважались балачками і веселими пригодами. То була каторжна праця, від якої боліли плечі, а що найгірше, я ніколи не мав спокою. Ви можете думати що завгодно, але ж навіть запеклий шахрай, і той не спатиме вночі, якщо кластиме щотижня собі до кишені два фунти нечесно зароблених грошей. І не лише тому, що це негарно, а тому, що рано чи пізно доведеться відповідати за все. Отож будьте певні, старий лис Робінсон давненько вже принюхувавсь і, нарешті, таки спіймав Чарлі на гарячому,

Я ненавидів Робінсона, а тієї п’ятниці ладен був гепнути його чим-небудь по голові та запхати в один із його власних мішків. І саме тому, що він був правий. Але ж хіба можна ладнати з напарником, не обкрадаючи хазяїна? Коли навіть тобі вистачає на цукерки, як добре мати в кишені вільні гроші — на пиво і на пластинки, що тобі подобаються, не циганячи сигарет і не плазуючи перед хазяїном, щоб він підкинув тобі в середу або в четвер якийсь там шилінг. То була чи не найнеприємніша розмова в моєму житті. Старий Робінсон, маленький і висохлий, як мумія, сердито блимав на мене очима з-під окулярів, і вони пекли моє обличчі вогнем навіть крізь товстий шар вугільного пилу, а по спині стікали патьоки холодного поту.

— Я міг би віддати вас обох під суд,— сказав він.

Я аж тремтів. Все в мені тріпотіло, мов листя під вітром, та я видушив із себе:

— Це ваше право, містере Робінсон.

— То ти признаєшся?

Я кивнув.

— Добре, хоч ти не опираєшся, як той злодюга.

Я уявив собі обличчя Чарлі, все у брудних патьоках — навіть важко було розібрати, чи то в нього піт, чи сльози.

— Він більше втрачає.

— Це так, адже в нього жінка й п’ятеро дітей. А ти вільний, як вітер. Чи, може, ні?

Старий чорт волів знати все до решти.

Я понурив голову і проказав:

— У мене мати.

— Он як,— сердито кинув він.— У тебе мати, а в нього п’ятеро дітей... А як по-твоєму, скільки ви в мене поцупили?

— Не у вас, а в клієнтів.

— Ні, не в клієнтів. Вони втратили гроші, а я — честь. її за гроші не купиш... Я все життя був її рабом. А ти ще хочеш, щоб я тобі подарував.

— Нічого я не прошу!

— Не просиш, он як... Ти б краще поглянув на себе в дзеркало.

Він мав рацію. Якби я знав, що, ставши перед ним на коліна, ще можу чимось зарадити, то не вагався б жодної миті. Навіть лизав би йому черевики. Та тепер це вже було непотрібно. Адже він вирішив усе ще до того, як я переступив поріг.

— Гаразд,— сказав він.— Я не стягну з тебе нічого, бо ти й за рік стільки не заробиш. Якби ти не був таким шмаркатим щеням, то я подав би на тебе в суд. А так не хочу, щоб мене потім мучила совість. Отож — геть звідси!

Я чимдуж кинувся до дверей, та він зупинив мене:.

— Кожному має хоч раз у житті поталанити. Вважай, що тобі поталанило. Та дякуй тій жінці, яка попередила мене. Якщо в тебе є хоч що-небудь у голові, ти повинен зрозуміти: вона тебе врятувала.

На моє щастя, у нашому місті не вимагають рекомендацій, беручи на роботу. Моя стара була як та чорна хмара, а Гаррі весь вечір сидів біля каміна, незворушно втупивши очі у вогонь. Це найгірше дошкуляло мені. Я навіть хотів, щоб він забрався геть, хоч цінував його повагу до мене.

Довелось мені ходити на біржу праці. Була люта зима, земля щоранку дубіла, а коли відпускав мороз або переставав іти сніг, дув скажений східний вітер, що аж дерева валив. Зрештою мені пощастило. Я дістав місце учня в пекарні. Та ще не в якій-небудь, а у величезній, першорядній, де, крім чоловіків, працювало ще п’ятдесят чи шістдесят дівчат, здебільшого в нічну зміну, перевертали в печах булки. Я був у всіх на побігеньках, літав од старезного ліфта, який і досі рухався з допомогою грубих мотузяк, до посудної, де вже чекала на мене ціла гора брудних форм для тістечок, ножів, підносів, бляшанок і ще казна-чого, а звідтіль, з лопатою — до печей, звідки струмувала пара й гаряче повітря. Або ж до самого ранку вигортав жужіль із піддувала, серед шаленого лементу цвіркунів та невпинного шастання мишей. Я ненавидів цю роботу. Ненавидів жінок і дівчат, особливо наймолодших. Наглядачки майже всі були літні й дуже суворі — за це їм і платили. Але їм вистачало клопоту з дівчатами, і мене вони не чіпали. Я для них був чимось на зразок цуценяти. Вони гукали: «Артуре!», як ото кличуть собаку: «Фідо!» Тільки не так лагідно. А дівчата дражнились. Я жив ніби серед змовників. Усі навколо шепталися й хихотіли. Іноді мені хотілося затягнути котрусь у комору й притиснути в темному кутку або на лантухах з борошном. Та вони були хитрі. А я теж не вмів тримати язика за зубами. Якось під час перерви вони всі разом оточили мене, мов зграя вовчиць і взялися дражнити: мовляв, я малий, нічого не розумію, а самі шепочуться, гигочуть, стріляють очима. Я терпів, аж поки не вибухнув, як вулкан. Лупцювати їх я не став, але дав зрозуміти, що мені на них начхати, бо я бачив ще й не таких. І хоч я не брехав, та даремно дав волю язикові.

Я бачив, що одна наглядачка, яка стояла поблизу, все чула. Вона могла б бути моєю матір’ю, і я почервонів. Потім усі розійшлись, і дівчата з удаваним острахом кидались од мене, вищали й ховалися по кутках, хапаючи ножі, якими різали тісто, наче мусили боронити свою цноту. Цноту! Та серед них жодної незайманої не було! Кожної п’ятниці я чув, як вони шепочуться й пащекують: от би примусити «його» зробити те або те, перелякано розказують, що мати вже щось підозрює або й застукала їх, і таке інше. У них лише одна мета — вийти заміж, всі вони мріяли про легке життя, та, зрештою, потрапляли в рабство й люто ненавиділи своїх чоловіків. Я був ще молодий для шлюбу, і вони скоро відчепились од мене. Лише та наглядачка все позирала у мій бік і завжди зверталася тихим і лагідним голосом. Вона була заміжня жінка, не вдова і, здається, не мала щастя з чоловіком.

Дивно, але я вже забув її ім’я. Забув геть-чисто. Та не забув її ставлення до мене. Так от, вона завжди позирала в мій бік. Досить було мені вийти, як вона одразу це помічала. А коли я заходив, теж помічала, хоч і не підводила голови. Не питайте, звідки я це знаю,— бувало, ввійду після довгенької відлучки, а вона кличе мене, навіть не дивлячись, чи я тут. І хоч їй було вже за тридцять, нас щось єднало, ніби між нами була якась таємниця або тільки ми двоє розуміли, що й до чого. А ми ж ні разу навіть не розмовляли. Ні я не намагався завести розмови, ані вона. А коли після зміни ми випадково опинялися разом у дверях, вона хутко відступала вбік, пропускаючи мене, а тоді стояла й чекала, поки я відійду щонайдалі. Та кілька разів я відчував, як вона пече мене очима, і думав: певно, й жінок, як чоловіків, цікавить те, що в тебе під одягом.

Я намагався навіть не думати про неї. Адже ж вона була вдвічі старша за мене й не буду брехати, що якась там красуня,— нічогенька з себе, приємна, але не з тих, що очі вбирають.

Одного разу, коли я підмітав у коморі, вона раптом з’явилася в дверях мов привид. От клята доля, адже там було до біса інших жінок, які мені більше подобались. Хоч я ще й не підозрював, до чого все воно йдеться. Комора була темна, з високою стелею, всі лампи запорошені борошном. Мій віник збив цілу хмару брудного борошна, і вона ніби полетіла в ту хмару, як метелик на вогонь. Пішла за мною в найдальший куток. Я весь час озирався через плече, а вона все йшла та йшла. Коли стала поруч, я відчув запах парфумів. Він пронизав мене наче голка, пробившись крізь дух цвілого борошна, мигдалю й волоських горіхів. Далі відступати було нікуди — шлях мені перетнула гора лантухів.

— Ну? — сказала вона.

— Вам щось потрібно? — спитав я, мов той дурник.

— Ні, просто хочу поговорити з тобою.

Я сів, тримаючись за віник, наче за єдиний порятунок. А вона, признаюсь вам, не була анітрохи схвильована й дихала рівно, бо була холодна мов крига й надто самовпевнена. Постояла, роздивляючись мене з якоюсь дивною посмішкою, і раптом погладила по голові. Я одскочив мов ошпарений...

— Ти височенький, як на свій вік,— сказала вона.— Зовсім дорослий... Звідкіля в тебе цей шрам? — Вона торкнулась його пальцями, які обпекли мене вогнем.— Чого ти тремтиш — тобі боляче? — І, не чекаючи відповіді, провадила далі: — Я чула, як оті дівчиська лізли до тебе, бісові сучки! — В її словах було стільки ненависті, що я витріщивсь на неї.— Забери віник.

Як той солдат, що виконує команду, я забрав віник і при цьому торкнувся її ноги. Тепер вона затремтіла.

— Я чула... як ти казав... казав, що знаєш усе про дівчат... Мабуть, просто хвалився?

І я зрозумів, що має статися. Не хотілось вірити, поривало втекти і в той же час щось примушувало лишатися. Я похитав головою.

— Значить, це правда? — мовила вона якось тихо.— Хто ж вона? — І весь час ніжно гладила моє волосся.— Дівчина твого віку чи, може, як я?..

— Як ви,— одказав я.

— Ах! — зітхнула вона.— Я так і гадала.— Голос її став суворіший.— Мені чомусь завжди хочеться знати, як це починається. Ось так? — І поцілувала мене в губи.

Все одразу стало на своє місце, але було надто несподіваним, щоб дати якусь втіху. Я навіть не встиг сказати їй, що це було зовсім не так, а потім — тим більше. Тоді все відбувалося повільно, тихо й лагідно. А-тут — пастка, напад, ніби вона вбити мене хотіла. Як я тепер розумію, вона просто мстилася. В тієї, іншої, не було ненависті, а лише якась невиразна втома, бажання допомогти. Та ця була старша літами.

Завжди воно виходить не так, як хочеться. Замість кралечки Поллі або тієї, що про неї розповідав Чарлі, штовхнувши мене під бік, мені дісталась жінка, яка могла мати од життя все, а не мала нічого й сама хотіла віддавати, а не брати. Це повторювалось ще кілька разів. Вона раптом знавісніло кидалась до мене, і я відчував, що вона робить це не з своєї волі, а неначе з примусу. Навіть не хотіла розмовляти зі мною. Бачились ми з нею лише в пекарні. І врешті я не витримав. Я мусив визволитись од цього. До того ж вона мені була така сама чужа, як і спочатку. Не тільки тому, що була заміжня або забувала про обережність,— просто досить було мені тільки побачити її, як відразу хотілося тікати світ за очі. Я не пам’ятаю її імені, але нерідко думаю про те, якою ж вона була насправді, навіщо я їй здався і нащо вона все те робила. Вона — єдина жінка в моєму житті, в якої не було ані краплини ніжності. Я й досі не розумію, що могло так озлобити її. Правда, донька лахмітника, Мілдред, теж була така, але я бачив її лише здалеку і тому не беру до уваги. І дивно, що ця жінка ніколи не намагалась мене образити. Та й навіщо їй було це робити, коли вже самі її дотики були до краю образливі?

Таким чином, я знову опинився без роботи, заживши сумної слави літуна, який ніде не міг довго протриматись. Я був наче той траулер, що його кидає на хвилях перед самою гаванню. Коли я бачив у трамваї як хтось у білому комірці та ще й у краватці читає газету або книжку в целофановій обгортці, мені ставало навіть заздрісно. От би й мені бути таким — юнаком з перспективою, котрий свого нізащо не прогавить, працює як слід, щось метикує і всього вже досяг. Усе в нього гаразд, тихо-мирно, і ніяких тобі рекомендаційних листів не потрібно, тому що ти сам уже себе зарекомендував. І як таку гидь земля тільки носить — тьхуі

Все, що я пробував робити, було старе і ясне як сніг. Ось, скажімо, хитрував так само, як хитрували років п’ятсот тому, а то й більше. Або тягав ящики з яблуками, мішки з картоплею й ноші з капустою на овочевому базарі. І все через те, що цю роботу ніяк не можна механізувати, а я на своєму віку вже раз лишився без роботи, коли мене замінили машиною й замість дерев’яних бочонків стали виробляти металеві. Хоч би як там воно було, чи я був винен, чи хтось інший, але я теж пройшов крізь це, як ото рицина проходить по кишках. Мойсей помер, коли побачив землю обітовану, а відщепенець мусить жити. І я любив життя. Лише одне псувало мені його — взаємини між Гаррі та моєю старою, бо я й сам не розумів, що для мене це, мов гострий ніж, бо й досі я не можу без неї, як то кажуть, тримаюсь за материну спідницю.

Тепер я можу сміятися з їхнього кохання та вченої миші, яку він, смикнувши за мотузочок, випустив з коробки того вечора. Стара сиділа у нього в каюті мов нежива і раптом, побачивши рожевий носик і очі-намистинки, кинулась йому в обійми. Але тоді мені було не до сміху. І дивно, що сама думка про це була для мене важкою мукою, хоч і сам я часом був не від того. Узяти хоча б ту першу жінку. Справа йшла до цього вже давно, але все сталося за два тижні перед тим, як я втратив роботу вугляра. Коли.. Чарлі сказав мені, що й до чого, я подумав, що він з глузду з’їхав,— адже вона була вже не дівчинка. Він лише похитав головою.

— Є такі, що полюбляють молоденьких,— сказав він.— Та ти скоро сам побачиш.

І згодом я дістав перше підтвердження його слів. Вона жила в шикарному районі, де все беруть оптом, проте вугілля замовляла по сто фунтів. Спершу брала багато, по тисячі й більше, а потім почала купувати помалу й завжди пригощала мене чаєм. Кароока шатенка, не гладка, але повненька, вона завжди дивилася на мене з якимось сумом. Мабуть, була занадто чесна для того, щоб шукати собі розваг, як ото Поллі, і я навіть певен, що коли б не випадок, між нами так нічого б і не сталося. А вийшло все ось як: одного вечора я, щоб розважитись, тинявся поблизу Центрального вокзалу і раптом побачив її — вона тягла важенні валізи, страшенно втомлена з дороги. Мене вона й не помітила.

Я підійшов.

— Дозвольте вам допомогти.

Вона обернулась. Була смуглява, з тих жінок, що не часто червоніють.

— Гаразд... Ти славний хлопчина... Але як ти змінився!

— Трохи обтесався,— сказав я.— Мені й самому приємно. Ви мене завжди пригощали чаєм, отож я не міг спокійно дивитися, як ви тягнете ці валізи

В таксі вона спитала:

— Тебе підвезти? Чи нам по дорозі?

Мені стало тоскно, коли подумав, що скоро знову сьома година ранку, згадка про крадене вугілля гнітила мене, і я збрехав. Вона, очевидно, зрозуміла це. Адже  такі, як ми, не мешкають в тому районі. Шофер, певно, подумав, що ми божевільні, якщо взагалі звернув на нас увагу,— дорога була наче ковзанка, а на ній повно машин і п’яних. А може, він вирішив, що я її син, і це було б найкумедніше, бо я всю дорогу впивався пахощами її парфумів і м’якими дотиками жіночого тіла. Обличчя її я майже не бачив, але воно було ніжне, хоч і видніли на ньому поодинокі зморщечки, щоки були трохи запухкі, але поганою її я б не назвав. Гарною — теж, зате в ній був якийсь дивний затишок і спокій.

Я не знав, про що говорити, і вона знов обізвалася сама:

— Сподіваюсь, у мене там все гаразд. Будинок тиждень стояв порожній, але дрова були наготовлені.

— І чайник теж? — спитав я.

Вона взяла мою руку, стиснула її і поклала собі на коліна. Я зрозумів, що діло буде.

— Зви мене Стеллою,— мовила вона.

Врешті вона все-таки розпалила дрова в каміні, і ми попили чаю, а додому я пішов о другій годині ночі й од хвилювання навіть не міг придумати якогось пояснення для моєї старої. Зате — і це дуже важливо — я думав про неї та Гаррі, коли був там, з тією лагідною та доброю жінкою. І мені чомусь було дуже боляче. От хоч вірте, хоч ні.

Я так часто міняв роботу, що об’їздив місто всіма трамваями, хоч навіть не встигав познайомитися з кондукторами. І робоча книжка у мене ні разу не пошарпалась. Бували випадки, що більше не залишалося роботи, але частіше я сам залишався без неї. Я був уже дорослий і мав свій гонор: щось не так — і бувайте. До того ж багато про себе думав. Мене охрестили Красунчиком,— шрам тільки вирізняв мою гладеньку шкіру, блакитні очі та золотаве волосся, рівно зачесане назад. Я добре знав, яка злостива буває в мене посмішка і який диявольський погляд — моя стара не раз казала мені про це,— отож і пускав у хід ту посмішку або язик, а коли й його бувало замало, вдавався до погляду. Щоразу це проти мене ж і оберталося, та я на те не зважав і вдавав, що мені начхати. Чесно кажучи, все було навпаки.. Мені завжди ставало прикро, що я ще таке дурне, недосвідчене щеня, яке нічого не досягло, і світла мрія моєї матері перетворилася на чорну хмару, яка заступила їй світ.

Коли я й бував десь досвідченим, то хіба що вдома. Моя стара не могла вийти заміж за Гаррі, бо ніхто з нас не знав, куди дівся мій батько. Її гризло сумління, і я грав на цьому. При першій-ліпшій нагоді шпигав її. Мені здавалося, що я стою горою за мого старого, та то просто сміх. Старий був для мене пустим місцем, і, згадуючи про нього, я тільки сердився. Ні, за всім цим стояв я сам. Я з великої літери.

А вона все терпіла і навіть принизилась заради мене й вирішила помиритися з дядьком Джорджем. Старе патякало Джордж, що аж лопався од бундючності, надто полюбляв когось повчати. Для неї, з її натурою, це була справжня жертва. Вона зайшла, скидаючи рукавички, готова до бою, цілком поділяючи мою ненависть до того типа.

— Я знаю, що ти казатимеш і чого він зажадає од мене. Добре все знаю. Та ця твоя біганина з однієї роботи на іншу в мене ось де сидить. Годі! Отож ходім зі мною, а гонор свій запхни до кишені.

— Я влаштую його до себе на фабрику,— сказав Гаррі.

— А що вона йому дасть, та фабрика?!

— Заробить не менше й нікому кланятись не доведеться.

— Ет ще мені — сардини! А ти знаєш, ким він буде, якщо триматиметься за дядька Джорджа? Комунальним інженером!

— Гаразд, роби як хочеш. Та коли б це був мій син, я б не дозволив...

— Але ж він тобі не син, то краще помовч,— відрубала мати.

...Той турецький паша наминав свою вечерю і їв очима танцівниць на екрані телевізора.

— Сідайте,— звелів він.

— Сідайте-бо! — луною озвалася тітка Мері.

Квартира була умебльована з таким розрахунком, щоб приголомшувати своїм багатством: кухня, вона ж і їдальня, телевізор, радіола, пральна машина, електричний чайник, кухонна шафа, плита, холодильник. Крім того, стіл, чотири стільці та ще гарнітур із трьох речей, тут же відерце на вугілля і підставка для кочерги та камінних щипців. На стінах — два величезні дзеркала, на яких намальовані олені, що п’ють з озера воду; портрети батьків дядька Джорджа і кольорові фото його самого; на одному він з ланцюгом на шиї — символом влади мера, на другому — в робочій обстановці — подумати лишень! — стоїть усередині бетонної каналізаційної труби, з якою мені доведеться познайомитись, коли я буду під його протегуванням робити кар’єру.

Минуло тижнів зо два, поки ми знову дістали вісточку од дядечка Джорджа: я гадаю, що він чекав, аби потрібний йому чоловік був у потрібному настрої. Моя стара замучилась, вигадуючи то се, то те, тільки б чимось мене зайняти. Спочатку вона звеліла мені побілити стелю в кухні, і я зрозумів: коли зроблю це як слід, то не минути мені й інших кімнат. Тому я всіляко відкладав, зволікав, розтягував цю роботу й приглядався до неї, ніби художник до свого шедевру. Гаррі сказав, що за все своє життя він не бачив нічого кумеднішого.

— Я годинами можу стежити за ним,— зауважив він.

— Поки він закінчить, ти вже на пенсію вийдеш,— гірко сказала мати: їй страшенно набридло щодня накривати простиралами стіл, буфет та інші меблі, а потім прати ті простирала,— адже основою мого мистецтва був сміливий мазок, який розбризкував вапно на всі бюки.

Коли я нарешті скінчив, у неї відпала охота фарбувати чи білити щось інше, і я міг погуляти досхочу бодай кілька останніх днів. Літо було в розпалі, і я цілими днями вилежувався в канаві, поблизу стоянки моторних човнів. Позичив у старого Чарлі Нетлфолда серпа, нажав трави і влаштував собі лежак на осонні. Роздягнувшись, я ліг і помаленьку підсмажувався. Лежав горілиць, прикладав руку до очей і стежив за хмарами, що линули в небі. Коли ж набридало, перевертався на бік, і мені видно було міст, яким невпинно снували машини й автобуси, повзали люди, як мурахи, а часом мелькала якась кралечка в квітчастому платті; чи то перевертавсь на другий бік і дивився, як суне поїзд по залізничному мосту. Іноді ходив прогулятись до стоянки, та погомоніти було ні з ким, бо вдень там здебільшого стовбичили заповзятливі рибалки, які полюбляють самоту й нікого навіть не помічають. То був найприємніший відпочинок у моєму житті, і лише шкода було, що я не зустрічав більше отого мовчуна, котрий одного разу катав мене по річці. Він возив мене в Шілдс і назад і за весь час не зронив жодного слова. Стріти ще раз людину, яка нізащо в світі не хоче розмовляти,— це все одно, що знайти дорогоцінний скарб.

Якось до мого пляжу забрів один тип, на ймення Креб Керрон. Я лежав на сіні, гріючи спину, і марив про те, як я заживу, коли стану мільйонером: власний літак, яхта, власний мальовничий острів і цілий натовп рабів і рабинь. Єдиною вільною жінкою у моїх володіннях буде моя стара, а їй слугуватиме Гаррі, Квартирант,— звісно, якщо вона сама цього захоче. Моя фантазія розгулялась, і я уявив собі, як сам прем’єр прилітає до мене вертольотом, аби порадитись про се про те. Та раптом мені схотілось перевернутися на другий бік, і я побачив над собою Креба Керрона, проте не одразу його впізнав, бо він чомусь здався мені удвічі вищим, до того ж я дивився на нього проти сонця.

— У мене аж душа в п’яти гулькнула з несподіванки,— сказав я.

— А що ти тут робиш?

— Хочу засмагнути перед щорічною відпусткою у Вест-Індію.

— Та в тебе ж і так класна смага. Ти, мабуть, щодня сюди ходиш?

— Залежно від погоди. Коли дощ або вітер, я, звісно, сиджу дома і длубаю в носі.

— Не смішно... Ти тут нічого часом не помічав?.. Ну, тут довкола?

— Я помічаю лише, коли сідає сонце,— відказав я.— І одразу ж іду додому. А хіба що? Ти щось надумав?..

З такими, як оцей Креб та його брат Носач, мій однокашник, треба завжди бути відвертим і рішучим — інакше не можна.

— Та так... цікавлюся.

Він сів навпочіпки і взявся гризти соломинку. Обидва Керрони — гарні хлопці, але якби просвітити їм голови рентгеном, усередині виявилася б суцільна полова та ще й доволі тухла. Креб був футів шести на зріст — ставний і дужий.

Смаглявий, чорноволосий, обличчя довге, наче в індійця. Очі — не добереш, чи карі, чи то чорні, а загалом — під колір волосся. Носив він червоні джінси, які, очевидно, міг надягати лише з допомогою черевичного ріжка, й спортивну вовняну сорочку. Кажуть, що дід його був іспанським моряком. Можливо, це й правда. У всякому разі, він дуже скидався на тореадора, і брат його теж.

— Ти десь працюєш, Креб?

— Авжеж, торгую з тачки, коли маю де її ставити, словом, як то кажуть, промишляю.— Він одвернувся.— Ти не бачив сьогодні старого Нетлфолда?

— Він поїхав кудись старою шкапою. Я позичав у нього серп днів чотири чи п’ять тому. А навіщо він тобі?

— Так, між іншим,— промовив Креб.— Слухай... У мене є деякий інтерес до його дому. Все чесно, благородно, тільки я не хочу, щоб старий знав про це, ну й інші — теж. Можливо, я колись тебе прийму до гурту. Ти вмієш мовчати?

— Могила,— запевнив я.

— Дивись,— показав він соломинкою,— звідсіль усе видно. Всіх, хто приходить і відходить... Це добре, що я натрапив на тебе.

— А коли б я на тебе — яка різниця. Мене чужі справи не цікавлять.

Та все ж мені кортіло дізнатися, що й до чого.

— Посунься,— сказав він.— Дай трохи полежу.

Ми якусь часинку подрімали. У всякому разі, мені здавалося, що він спить. А я не міг, усе думав про те, що він замислив. Нарешті я підвівся. Час було йти додому пити чай, та й сонце вже ні біса не гріло. Я побачив старого Чарлі, що простував поряд із своєю шкапою, підтримуючи гору ганчір’я на візку. У дворі він зупинився — високий, огрядний, у пальті з хутряним коміром столітньої давності та в засмальцьованому котелку, насунутому на самі вуха. Він гукнув, і на подвір’я вийшла жінка. їй було десь за тридцять. Пухкенька й чорноволоса, як Креб.

Я частенько бачив її — то була дочка старого Чарлі. Як її звуть, я довідався тільки тоді, коли про неї написали в газетах, та, щоб усе було чин-чином, скажу вам зараз її ім’я — Мілдред. Волосся у неї вилискувало, наче вороняче крило. Налетів вітер і задер їй спідницю. Вона навіть не підтримала її, як ото роблять інші жінки. Спідниця метлялась у неї на стегнах, а вона, ніби нічого й не сталося, щебетала собі із старим, доторкаючись до ганчір’я на візку. І раптом мені стукнуло в голову, що це до неї має інтерес оцей Креб.

Вона була дуже чистенька, як на дочку лахмітника. І ніколи ні з ким не розмовляла й не сміялась, гуляла собі вулицями, задерши носа.

— Ти собі нічого не уявляй: мова не про неї,—озвався Креб.

— Гаразд, тільки пусти мою руку — я не збираюся тікати.

Він посміхався, але на лобі в нього виступив піт.

— Такої навіженої ще світ не бачив,— промимрив він, кусаючи нігті. Ні в кого не побачиш таких довжелезних пальців і таких куцих нігтів, як у Креба.

— Ці підстаркуваті бабиська небезпечніші за динаміт,— озвавсь я. Мені було чомусь моторошно, і я сказав це, аби тільки не мовчати. Він засміявся і промовив:

— Щоб ти знав, тут у мене зберігається капітал — гроші на цукерки.

Я витріщився на нього.

— Коли-небудь розкажу,— кинув він і турнув мене на сіно. Я хотів крикнути, та Креб затис мені рота рукою.

— МовчиІ — просичав він.— На нас дивиться Чарлі.

І ту ж мить пустив мене, хоч я з несподіванки мало не відкусив йому пальця.

— Нічого поганого в цьому нема,— пояснив він.— Я тільки не хочу, щоб старий Чарлі знав. Ще, чого доброго, подумає, що ми винюхуєм та обібрати його хочемо. Отож не встигнеш і писнути, як з’явиться поліція...— Я кивнув, а він провадив далі: — Тобі часом хочеться пити, коли ти тут?

Я відказав, що хочеться.

— То піди якось до неї та попроси напитися.

— Е ні, не хочу я зв’язуватися з цією навіженою.

— Авжеж, може, воно й краще не займати її,— погодився Креб.— Та тобі цього не збагнути, малий ти ще.

— Я все розумію.

І це була таки правда.

— Ніколи в світі ти цього не збагнеш,— запевнив він.— Не так усе воно просто. Це ж справжня комедія... Сміх, та й годі!..

— Та кажи вже.

— Колись розкажу, не тепер. Тобі можна — адже ти можеш мені допомогти,,,

Ми полежали ще хвилин десять, потім вилізли з канави і побачили, як старий повів свою шкапу до стійла. Мілдред, розставивши ноги і взявшися в боки, зухвало дивилася на нас.

— Що за чортівня? — спитав я.

— Ти про що?

— Вона сміється. Бачиш?

Креб мовчав.

— Гаразд, вона ще в мене поплаче,— сказав він нарешті.— Я їй не піддамся. Ось побачиш.

Я глянув йому в обличчя, і воно мені аж ніяк не сподобалось.

Коли він пішов, у голові в мене майнула дивна думка. Я вже казав, що часто бачив ту Мілдред у місті. У кожного свій норов. От і в неї — обличчя завжди було кам’яне, а зараз вона сміялась.

Лежати на сонці було приємно, а коли ще згадати, що й до школи не треба йти, то мене аж роздимало з радощів. Мандруючи містом, я часто бачу оті сучасні школи з гарної цегли, добротного дерева і цілих гектарів скла, в якому відбиваються газони. Я не буду розповідати вам жалісливих історій. Хочу лише повідати чистісіньку правду — як я дістав освіту. А це, скажу вам, кумедна бувальщина, і хочеш не хочеш, а мушу признатись, що сам я вчився у двох старезних школах. Перша, яку слід було б назвати виправною колонією, була збудована десь тоді, коли й місцева в’язниця,— її намагалися зробити щонайтемнішою і якнайменше витратились на вентиляцію. Груби диміли, і скрізь смерділо, як у нужнику. Там я зробив перше відкриття: всі вчителі вважали мене не гідним звання сучасного вундеркінда, і я здуру погодився з їхнім присудом.

Це не означає, що я був такою вже паршивою вівцею. Я погано вчився, і хоч учителі й махнули на мене рукою,— а то були добрі люди, здебільшого жінки,— серед учнів мав репутацію сміливця й забіяки; всі знали, що я вмію дати здачі й за словом до кишені не полізу. Перший у бійку не кидався, та коли вже доводилось, то бився по-справжньому, і це виявилось навіть корисним, бо в нашій школі було доволі відчайдушних головорізів. І все ж я не любив бійок і згодом збагнув, ідо з деякими хлопцями, а то й з учителями, можу зводити рахунки в інший спосіб — усілякими натяками та жартами. Кепкуючи з них, я, можна сказати, виявив у собі талант.

У цьому, звичайно, відіграв неабияку роль наш Квартирант, який саме тоді переселився до нас. І хоч його інтерес до моєї старої завжди дратував мене, у нього був гострий язик, і я не тільки захоплювався ним, а й намагався перевершити.

Та в школі я пас задніх майже з усіх дисциплін. М’яко кажучи, вони не давалися мені. Пам’ять у мене була аж ніяк не фотографічна. Всякі дурниці враз утелющувалися в голову, а те, що товкмачили оті старенькі вчительки, миттю кудись вивітрювалось. Я закінчив початкову школу, після якої треба було складати екзамени. На старт я вийшов мов норовиста конячина, і... нікуди не побіг. То був найнещасливіший ранок у моєму житті, бо потім цілих два місяці моя стара мені дихати не давала, перевіряючи мої знання, хоч я був певен, що це нічого не зарадить. Але засмучувати її не хотів, отож і сидів, гризучи авторучку та сушачи собі голову цілою зливою різних запитань, з яких на жодне не міг відповісти. Тільки те й робив, що прикрашав плямами папір.

Таким чином я врешті потрапив на «Звалище», як охрестили ту школу, бо всі мали її за пропаще місце,— атож, саме пропаще. Там училося з п’ятсот шибайголів, аж на дві сотні більше проти норми, і всім їм день у день твердили, що вони «безнадійні». Покидьки, та й годі. Директором був там один, на прізвище Брехем, тож можете уявити собі, як його величали поза очі. Він мимоволі мусив бути жорстоким. Голос у нього скреготав, мов рашпіль. Деякі хлопці були удвічі вищі за нього, та це його не лякало. З нього вийшов би добрячий гангстер або приборкувач левів, адже погляд заміняв йому гарапник. Помічником у нього був Керрезерс-Сміт,— довготелесий, сивий, незграбний, та ще й істеричний, наче баба, гад у замшевих черевиках.

Старий Керрезерс-Сміт вихорем шугав по класах, кричав як навіжений, а розлютившись насправді, роз’юшував нам носи. Та ще страшніший він був, коли прикидався тихим. Цей К.-С. найдужче чіплявся до мене, і через нього мій останній день у школі перетворився на справжню епопею.

Про вчителів і говорити годі: мало кому з них щастило затриматися в школі надовго й показати себе — про це дбали наші хлопці. Учителі приходили бадьоро, у всеозброєнні педагогіки й психології, а йшли від нас на милицях. Я сам бачив, як дужі, здоровенні мужчини плакали, як малі діти. Ми були покидьками, отож і чинили, як покидьки, лише тверда рука Брехема держала нас у покорі.

Найбільше перепадало нам за куріння. За день ми викурювали тисяч п’ять сигарет. Завзятий курець, у якого нема грошей на тютюн,— жалюгідне видовисько. Він нервує, злоститься, ніяк не може зосередитись, весь час думає тільки про те, де б його дістати курива. Якщо він не може добути його чесним шляхом, то піде вночі до якоїсь крамниці чи на склад, узявши з собою приятеля або залізний ломик. Крім того, ми грали в тоталізатор, і у нас був свій букмекер, якому слугували шість чи сім хлопців. Він так і не зібрав собі на мотоцикл, не кажучи вже про авто, хоч грошей до нього в кишеню пливло чималенько, це вже будьте певні.

Рідко випадав такий тиждень, щоб до школи не навідувались полісмени, і вже з четверга старий Брехем починав хвилюватися, і казали навіть, що сам дзвонив у поліцію, аби дізнатися, чи він там не потрібен. Грошей і сигарет ніколи не вистачало, і єдиним способом добування їх було обкрадання крамниць та чужих автомобілів. Відмички робили в шкільній майстерні; досить було старому Джонсові одвернутись, як хлопці розхапували дюймову сталь, а до горна та ковадла й підступитися було годі. Тут виробляли найбільшу в країні кількість залізних ломиків, на які був нечуваний попит,— адже кожним ломиком користувалися тільки один раз. Були й інші штуки. їздити без квитка в трамваї чи в поїзді стало вже звичаєм, і навіть товстуни спритно пролазили крізь найменшу дірочку до кінотеатру. Скупникові брухту продавали у нього ж украдені речі, миттю визначали, скільки дадуть за моток дроту, мідь або латунь, і хоч у сліпих ніколи не крали, зате знаходили собі поживу, тягнучи груші з тачок у вайлуватих хлопчаків, що торгували садовиною,— одначе тут треба було діяти організовано.

Якось молодший брат Креба Носач задля розваги підхопив велосипед одного полісмена, злітав на ньому до міста і спокійнісінько поставив назад, коли повернувся.

Оскільки я ще по-справжньому не курив і завжди міг випросити на пачку сигарет чи то в моєї старої, чи в Гаррі,— я не брав участі в цих бешкетах. Скажу вам по щирості: коли б не отой голубиний бенкет, то я б, мабуть, закінчив школу з відзнакою; я вже був тоді старостою класу і міг би навіть стати старостою школи й вийти з неї з лавровим вінком та грамотою.

Старий Брехем симпатизував мені, а що погані оцінки я одержував лише за неуважність і зухвальство, то він вирішив схилити мене на бік закону. Мені завжди шкода було цього Брехема, та тепер я його анітрохи не жалію. Він став жертвою власних помилок — сам виховувався за тих часів, коли шахтарі вибивалися в міністри, хлібороби — в поети, а прибиральники сміття — в мільйонери, отож і вважав, що таке можливе й тепер. Мені іноді хочеться піти на «Звалище», шпурнути йому в пику свій атестат, якого я не заслужив, і пояснити, скільки користі з цього папірця. Я знав деяких хлопців, котрі попервах завжди носили свої атестати в кишені, та невдовзі зрозуміли, що від них тільки шкода, й закинули геть. Коли треба тягати цеглу або мішки, то цікавляться передусім силою, а не освітою. Або, скажімо, коли хтось наймається заварювати чай і хизується атестатом з відзнакою — його в один мент витурюють геть: раз, два — та й нема, як каже Лон Рейнджер до Тонто[4]. Адже в нього не вистачить кебети добре заварювати чай, якщо він гадає, ніби той атестат щось важить. Зрозуміло?

Та, кажу вам, тепер я дав би старому Брехемові спокій. Він старався як тільки міг, хоч і надаремне. Я йому подобався, і він мені теж, ось чому, коли б ми десь зустрілися, я поставив би йому пінту пива, щоб у нього не так скреготало в горлянці. Подумайте лишень: я йому, а не він мені!

Чесно кажучи, саме я затіяв отой голубиний бенкет. Та хіба я винен, що Носач захотів ще й випивку влаштувати. А було все ось як: одного вечора ми пішли в кіно і побачили там традиційний англійський пікнік — біфштекси, відбивні, ковбаси — словом, усе, чого душа бажає. Я сказав: нумо й собі влаштуємо такий пікнік. Усі троє хлопців, що були зі мною, погодились, і ми навіть не зчулися, як у нас була вже сумка з цибулею, що її хтось поцупив на овочевому базарі, а тим часом кількість охочих пристати до гурту все зростала, хоч не було ще ні біфштексів, ні відбивних, ані ковбас.

Не знаю, як це мені спало на думку,— мабуть, шугнуло просто з неба, наче великий ситий голуб.

— Голуби! Ми влаштуємо голубиний бенкет!

У нашому місті десь близько чверті мільйона мешканців, і на кожного з них припадає не менше десятка голубів. Там, де були колись старі кладовища, тепер поробили скверики, і жалісливі діди та бабусі цілими днями годують у них голубів. Птахи жиріють. Але спіймати їх не так-то легко.

Ми вирішили влаштувати комору в одному з порожніх будинків; запаслися дротом, щоб підвішувати голубів, і домовилися з сином третього кухаря з місцевого ресторану, що той за ніч обпатрає їх. Ну, й призначили час бенкету.

Зоставалось лише наловити голубів. Ми розважили, що їх треба принаймні по два на брата; виходило штук шістдесят із запасом на випадок непередбачених гостей. Голубів не було, зате пропозицій не бракувало. Пропонували сільця, духові рушниці, пташиний клей, електроловки, соколине полювання — словом, понавигадували казна-чого. Нарешті домовились, кому де ловити, й поділилися на пари.

Мені з Носачем дістався будівельний майданчик за кладовищем. Ми з ним влаштували військову раду. По-перше, ухвалили зійтися на місці о п’ятій ранку. В цей час на вулицях ні душі, хіба що йтимуть на роботу водії автобусів або залізничники, та їм ніколи зупинятись, навіть коли й запідозрять щось; а втім, навряд чи й помітять нас спросонку. Звичайно, і черговий полісмен робитиме обхід, але той майданчик — у видолинку, отож ризик зовсім незначний.

По-друге, вирішили ловити двома способами. Носач вибрав клей, то й гаразд. Я ж надумав змайструвати собі сільце.

Мені треба було розв’язати ще одну проблему — як ушитися з дому в таку рань, але я промовчав. Досить було б мені лише заїкнутись, як Носач узяв би мене на глузи. У них вдома була ціла злодійська ватага, і всі промишляли саме тоді, коли крамниці були зачинені. Та моя стара, звісно, не пустила б мене — у неї, певно, на лобі фотоелемент, і, навіть коли вона спить, одне око чатує. Але я все ж таки придумав, що їй збрехати. Вона в мене гонориста й одразу спіймалася на гачок.

0 пів на п’яту я встав мов сновида,— клянусь, навіть підлога не рипнула, а це ж просто диво, коли зважити на те, яка у нас підлога. Я навіть сів на неї, коли натягав шкарпетки,— щоб не зарипів піді мною стілець. Та, очевидно, десь таки дав маху, бо вона коршуном налетіла на мене.

Ну й фізія ж у неї була: на голові цілий ліс папільйоток, а очі, мов бурави, так і свердлять тебе.

— Куди це ти?

— Ой, мамо, я ж казав тобі, що ми готуємось до змагань у плаванні з іншою школою.

— Зараз лише пів на п’яту, а ти казав, що басейн відчиняють о сьомій.

— Я хотів раніш поснідати, щоб потім не довелося плавати на повний шлунок.

— Щось тут не те. Говори правду!

— Слухай, мамо, я просто хочу якнайкраще підготуватися до змагань. Ото й тільки.

Аж тут під вікном почувся свист Носача.

— А це хто?

— Га?

— Хтось, здається, свиснув. Ти часом не злигався з бандитами? Ану піду подивлюся...

І вона рушила до дверей — як була в папільйотках та в нічній сорочці. Довелось і мені поплентати за нею.

— Гей, ти! — гукнула вона Носача, який футболив камінчик на тому боці вулиці.— Іди-но сюди.

Він підійшов з янгольським виглядом, і в цьому була його помилка, бо мою стару саме такі речі найбільше насторожують. Я ж сам її привчив.

— Тобі чого тут треба? — спитала вона.

— Ми з ним разом тренуємося в басейні, мамо...

Носач підхопив:

— І стрибаємо з вишки.

— У таку рань...— Вона свердлила нас обох очима. Напевно, думала, що ми затіяли крадіжку або й ще щось, значно гірше. Може, підпал.— Зайди випий чаю. Ти їв що-небудь?

— Хліб з маслом.

— Це нікуди не годиться. Заходь, поснідаєте як слід.

Той Носач, певно, за все своє життя так не снідав.

Він звик до всіляких пригод, а до того ж був страшенний ненажера, отож анітрохи й не збентеживсь. Коли вона нас, нарешті, відпустила, було вже пів на сьому, та не встигли ми завернути за ріг, як я знову почув її голос.

Виявляється, я забув плавки і рушник.

— Оце такий ти спортсмен? — сказала вона.— І він теж?

— Що «теж»?

— Ну, без плавок, як оце ти.

Я не розгубився і збрехав, що Носач надягнув їх під труси, а витиратиметься моїм рушником. Тепер мені було байдуже, повірить вона чи ні, все одно голуби вже ляснули.

Я наздогнав Носача лютий, мов пес.

— От навіжена! — сказав.— Пропало діло. Що тепер робитимем?

— Давай мерщій,— сказав він і, трохи помовчавши, додав: — А вона молодець!

— Хто?

— Твоя стара,— пояснив він, плескаючи себе по животі.

Я пустив це повз вуха і сказав:

— Чого тепер пхатися туди? О сьомій починають роботу на будівництві.

— Все одно ходім.

І я пішов — треба ж було якось згаяти час. Так от: приходимо ми на майданчик, а там на нас уже чекають шестеро голубів. Виявляється, Носач іще звечора насипав зерна і помастив землю отим своїм клеєм. Я стояв, не знаючи, що робити, а він миттю поскручував їм голови. Мені залишалося тільки нести свою пайку під сорочкою. Чудно було відчувати їх на тілі: дзьоби й пазури дряпали шкіру,— а десь же ще на світанку ці птахи літали собі, нічого не відаючи. Я почував себе дурнем і живорізом, бо зрештою, мені припала всього-на-всього роль носія. Ми спіймали навіть більше, ніж належало, проте без моєї участі. І мені було гидко на душі.

Полювання тривало цілий тиждень. Ситі, довірливі, певні людської зичливості, голуби попадалися в сільця, заплутувались у тенетах, їх розстрілювали впритул.

А вцілілих наче хтось підмінив. Любителі голубів раптом помітили, що птахи бояться не лише їх, а навіть статуй. Зате наш бенкет удався на славу. Вмостилися ми під навісом старої ливарні в ярузі. Багаття розклали під сталевою сіткою, яку поцупили з будівництва. Деревного вугілля у нас не було, та ми назбирали сухих дровеняк, дали їм добре прогоріти, а тоді вже взялися смажити голубів. Глянули б ви на наших хлопців, коли перші два птахи зашкварчали на жару! Кілька чоловік сиділо над багаттям, ворушачи дрова, а решта патрала птахів. Найвідчайдушніші різались у карти. Жар од багаття пашів, наче в кухні. Певно, ніколи ще в тій старій ливарні не було так весело. А голубенята тим часом аж співали на вогні. Сало стікало крізь густу сітку, і навкруги линули райські пахощі. Ото краса!

А коли я став перевертати голубів, навіть картярі кинули свою гру — такий аромат пішов від багаття. Всі стояли довкола і нюхали. І, правду кажучи, той дух був куди смачніший за голубине м’ясо.

А потім Носач притягнув цілий ящик пива. У таких випадках не питають, що і звідки. Нікого це не обходило. Може, той ящик упав з візка, а може, сам утік із броварні чи, може, його купив у крамниці якийсь добрий дядечко і вирішив пригостити ватагу молодих трударів. Яка різниця? Бенкет вийшов на славу, хоч ми й забули взяти з собою солі.

Коли б не пиво, то був би найліпший день у моєму житті. А через пиво вийшла історія. Його купили не криючись, цілим ящиком, і це видало нас.

Носач передав крадену сумку своєму братові — я вже про нього згадував — і попрохав купити ящик пива.

Продавець, як видно, запідозрив, що гроші крадені, і полісмени звалилися Кребові на голову, мов тонна цегли.

Креб, ясна річ, хотів покрити брата, але лягаві притиснули його. Вони знали більше за нього і схопили зненацька, коли брат уже не міг допомогти. Таким чином, Носач попав до них, і вся історія з бенкетом випливла на світ. Виявляється, Носач по дорозі до нас запримітив машину з відчиненими дверцятами і вкрав звідти жіночу сумочку, а то була машина легковажної дружини багатющого судовласника — не питайте, що вона робила на Шеллі-стріт, може, з нудьги розносила юшку в забігайлівці.

Там було дванадцять фунтів грішми і ціла купа коштовних дрібничок. Носач потрапив у виправну школу, і його мало не запроторили в Борстал[5]. А через рік він знову з’явився на «Звалищі» й розгулював з таким виглядом, неначе подолав Еверест.

Старий Керрезерс-Сміт виступив з цього приводу на шкільних зборах і прямо з кафедри заявив:

— Тобі пофортунило, Керрон. Гляди ж, щоб наука пішла тобі на користь.

А в нашому класі він порадив черговому практикантові з коледжу, який тоді викладав у нас:

— Дивіться, Томсон, як би вам стіл не почистили. Не можна довіряти нікому, коли вся школа аж кишить грабіжниками і птахоловами.

Щодо голубів ніхто не заперечував, проте всі в один голос, крім Носача, обурилися за «грабіжників». Звичайно, Керрезерс-Сміт дав маху. Брехема саме не було, він незадовго перед тим простудився, і Керрезерс-Сміт, утішаючись владою, не міг не спокуситися роллю приватного детектива. Дурень, та й годі! Він викликав нас одного по одному, читав проповіді, запевняв, що Керрон— поганий хлопець, вимагав, щоб ми казали правду, обіцяючи все зберегти в таємниці.

Йому пощастило — адже він наслухався стільки нісенітниць, що вистачило б і на цілий роман. Та про Носача він так нічого й не дізнався, бо Носач був самотній вовк і завжди діяв сам, як ото й з голубами; таким чином, якби хто й схотів виказати його, то все одно не знав би, що вигадувати.

А я йому відрубав:

— Керрон не такий уже й поганий. Якби не отой бенкет, йому й на думку не спало б таке. У нього єдина вада — щедрість.

— Виходить, то була його частка?

Зробивши здивовані очі, я наївно відповів:

— Так, сер, я ж вам кажу, що він щедрий.

— А ти знав, що він затіває? Кажи правду, і, слово честі, це зостанеться між нами. Ніхто не довідається.

— Невже? — здивувався я.— А я вважав, що всі вже знають. Та ще й раніш знали.

— Про те, що він збирається вкрасти сумку?

— Та ні ж бо, сер. Про породистих голубів, які належали його батькові. Він вибрав щонайліпших, тому що спіймати диких не зміг; один з них минулого року дістав приз за переліт через Ла-Манш. Тільки, будь ласка, сер, не кажіть його батькові, а то він уб’є Носача.

— Геть звідсиі

Зроду не бачив, щоб хтось так лютував.

Та він і мені помстився. Мене позбавили звання старости, і всі мої надії луснули. Відтоді на мене махнули рукою, і навіть старий Брехем перестав вірити в моє майбутнє. Зустрічаючи мене в коридорі, він тільки хитав головою і повторював, що я — його найбільше розчарування.

— Адже я,— казав він,— завжди вірив, що ти колись сягнеш висот...

Мені так і кортіло спитати, що то за висоти та де вони, але я цього не зробив.

Та незабаром зміни почали видаватися вже не такими довгими й стали спокійніші. Якось я сказав про це Квартирантові, і він пояснив:

— Що не день, то якась частка тебе відмирає і ти все менше реагуєш на навколишній світ.

Мені це пояснення здалося аж надто розумним, але, можливо, якась правда в ньому була. Крихітні лампочки мерехтять і потім гаснуть. Ти коптиш небо, а оті часточки в тобі вмирають і вмирають... Сам дістаєш мало, а користі з тебе ще менше.

А робота — від неї не тільки руки гудуть з утоми. Та коли брати все до серця, то й збожеволіти можна. Треба загартувати душу. Та от біда — тоді часу не помічаєш. Тиждень миготить за тижнем, наче карти, коли їх тасуєш. Іноді хочеться крикнути:

— Та зупиніться ж, гади!

Але марно.

Може, ви будете сміятись, та першого дня мені було так важко, ніби я гори вергав. Здавалось, той день ніколи не скінчиться. Не треба було й кайданів — лопата їх цілком заміняла. Хоча й не в тім головне. Найдужче дошкуляло мені сонце, чудесне сонце, яке нещадно пекло, і я знав, що воно буде пекти весь день. Але й сонце не було головним винуватцем. Просто я не міг зносити тих важелезних кайданів, що в них закували мене на все життя.

Ось коли я зрозумів тих, які, подібно до Спроггета або мого дядечка Джорджа, продають душу, аби лише мати змогу не завдавати собі клопоту роботою. Вони теж закуті, але хоч можуть прикидатися вільними.

А інші аж із шкури лізуть, щоб хоч урвати хвилинний перекур. Усі, крім старого Джорджа. Цей чоловік з лопатою був справжнім дивом. Він просто походжав собі з нею, ніби по вулиці гуляв. Ніколи не бурчав і не надсаджувавсь. Просто ходив, а лопата працювала сама собою, ніби в держаку у неї був моторчик.

Іноді він зупинявся і брав у руки камінчика. Довго розглядав його й хитав головою. Потім кидав і знову брався до роботи. Хто його зна, про що він думав. То був жилавий довгоносий стариган, і могло здатися, що він тільки й існує задля шотландського еля. У всякому разі, мені так здавалось. Та коли я познайомився з ним ближче, то пересвідчився, що він таки багато дечого бачив за свої сімдесят літ і навіть допоміг перебити чимало людей у минулу війну. Крім того, він утратив дружину й багато віддав, щоб вивести в люди одного з небожів: надто вже вірив у силу освіти.

— Читай книги,— казав він.— Учись — людиною станеш.— І, перехопивши мій здивований погляд, додавав: — Мені не випало вчитись, зате я допоміг синові сестри. І пишаюся цим.

Того дня я ніби прочитав цілий розділ з підручника історії. А після роботи підрядчик підвіз мене ваговозом аж до мосту, і я пішов перевальцем через старовинну арену, немовби у мене була попереду ще ціла вічність. Руки боліли, однією я тримав кермо велосипеда, другу засунув у кишеню. На душі стало легше, адже хоч на сьогодні все скінчилось, та прикро було думати про завтрашній день і безконечну низку інших завтрашніх днів.

— Ну як? — спитала моя стара.

— Чудово,— одказав я.— Чудово.

Я роздягнувсь і добре вимився. Вона сиділа за столом, не зводячи з мене очей.

— Важко було?

— Та ні, не дуже.

— А доїхав добре?

— Шину проколов, довелося півдороги йти пішки.

Розуміючи мій настрій, вона не стала докоряти, що я взяв цей старий непотріб замість новенького велосипеда. Я так зголоднів, що вмолотив цілу гору їжі: м’ясо з овочами, йоркширський пудинг, чай із домашнім печивом. Гаррі сидів у кріслі й читав. Допивши чай, я спитав:

— Мамо, а ти чому не на роботі?

— Піду пізніше. Хотілося приготувати тобі ситний обід — знала, що ти зголоднієш.

— І добре зробила.

— їж, синку, їж,— казала мати, надягаючи пальто.— Я попередила, що затримаюсь. Гадаю, у вас тут все буде гаразд?

— Авжеж,— обізвався Гаррі, простягаючи мені пачку сигарет.

Я взяв одну, скоса зиркнувши на мою стару, й подумав: якої вона тепер мені заспіває? Я не спускав з неї очей, навіть нахиляючись прикурити від вогню Гаррі. А вона — ніби нічого й не бачила. Навіть, здається, усміхнулась, виходячи за двері.

Як ото часто буває, після важкої праці мені схотілося розважитись. Грошей було обмаль, і я вирішив піти в кіно. Я сказав про це Гаррі.

— От і добре,— мовив він.— Спочинок тобі не завадить. А грошей вистачить?

— Цілком,— відказав я.— Тільки перед тим треба заклеїти шину.

— Я сам це зроблю,— запевнив він.

І я подумав, що він не такий уже й поганий чоловік. Переодягнувся, витер за нього посуд і поскакав. Жара зовсім ущухла, і я почував себе чудово: адже могло трапитись і що-небудь ліпше, ніж кіно. Втішаючись вечірньою прохолодою, я думав про те, що казав мені Флек, і вирішив почитати щось, головним чином з електрики, а ще, можливо, винайти надкосмічний корабель. Ось почну складати кишенькові гроші, збудую майстерню, дістану таке-сяке приладдя і стану винахідником. Буду вченим-одинаком, працюватиму вночі й зрештою перетворю ту свою майстерню на справжній експериментальний центр. То буде найбільший будинок у місті. І, може, на теперішньому нашому домі приб’ють колись меморіальну дошку: «Артур Хеггерстон, винахідник антигравітаційного двигуна, дослідник Місяця. Народився 1942 р, помер ..» Ви вже, певно, здогадались, що дату смерті я ще не визначив — не хотілося, щоб моїй славі колись настав кінець.

Та потім я облишив свої мрії. І саме вчасно, бо я ж саме переходив «поле битви». Маленькі хлопчаки весело гралися у війну. Перебігаючи від одного укріплення до іншого, вони стріляли з дерев’яних пістолетів, обгорнутих фольгою, і дуже схоже імітували свист куль. Один майстерно наслідував звук рикошету. Кожна його куля давала рикошет. А дівчатка влаштували парад манекенниць — вони виступали урочисто, випроставши руки та розчепіривши пальці, у своїх благеньких вицвілих платтячках, які сягали їм мало не до п’ят. Голодні ковбої пекли картоплю на багаттях, їли її без солі і весело кричали.

В кінці колишньої вулиці стояв будинок. По-моєму, за давніх-давен то був заїзд. На задвір’ї ще стояли напіврозвалені ворота. Од фасаду нічого не лишилося, крім шматка стіни першого поверху. Можна було зазирнути в підвал і кімнати, бо та стіна вже геть розвалилась.

В кімнаті четвертого поверху стояв Носач — справжнісінька мавпа в клітці. Я його не помітив і вже збирався пройти у ворота, коли почув знайомий голос:

— Гей, ти куди?

Мені здалося, що той голос лунає просто з неба. Тоді обернувся до фасаду й побачив Носача при повному параді — вузенькі джинси, яскраво-синій піджак, в зубах сигарета, яку він хвацько перекочував язиком.

— Лізь сюди, Артуре.

— Я йду в кіно.

— Там сьогодні казна-що. Лізь сюди, побачиш дещо цікаве.

— Гаразд, але тільки на хвилинку.

Я перескочив стіну і зійшов замшілими східцями нагору. Мабуть, хтось звідси поспіхом виїжджав: зосталося ще добре ліжко, навіть з пружинами, хоча латунні кулі зникли.

Керрон підскочив на ліжку.

— Ну, що ти скажеш?

— Що? Звичайнісіньке ліжко.

— Тут брухту на добрих п’ять шилінгів.

— Вважай, що вони в тебе в кишені.

— Допоможи мені його розібрати — збудемо на брухт старому Нетлфолду.

— Принеси гаєчний ключ і розбери сам.

— Тут потрібен розсувний.

— Слухай, Носач, я йду в кіно. Мені ніколи.

— Гаразд. Тоді приходь завтра з розсувним ключем, ми розберем його й однесемо старому Чарлі.

Я згодився і покликав його з собою в кіно.

— Ні,— сказав він.— Там сьогодні нічого путнього нема, краще я постережу ліжко. А то ще хтось поцупить з-перед самого носа.

— Як хочеш, але ти дурень, коли станеш його стерегти.

— Куриво маєш?

— Дві сигарети.

— Давай сюди, за мною не пропаде. Віддам, коли розживемось у Нетлфолда.

Ризик був не бозна-який, і я віддав йому сигарети. Він розлігся на ліжку і, підібгавши коліна, поклав ногу на ногу. Тоді підмостив під голову солом’яного бриля і прикурив од свого ж недопалка. Видно, насмалився до нудоти.

— Ми з тобою, друже, могли б, знаєш, як жити,— мовив він.— Давай товаришувати. Тут є непогані хлопці. Будемо разом веселитися. Ну як?

— Даремно стараєшся,— відрубав я.

— Чому? Ми ж нічого поганого не робимо.

— Я хочу вчитися — ось візьму та вступлю на вечірні курси.

Він аж свиснув.

— І тобі не обридло це, хлопче? Тепер саме час повеселитися. Та й за своїх трохи постояти. Портові лізуть у бійку з нами. Минулої п’ятниці побили декого біля молочного кафе.

— Це діло поліції, а не моє.

Він сплюнув.

— Поліції! Вона має інший клопіт: оббирає дівчаток на Шеллі-стріт або стереже автомобілі. Ми самі мусимо за себе постояти.

— Не буде діла! — повторив я.— Мені вистачає власних турбот.

Він виписав коло сигаретою і посміхнувся, хоч видно було, що аж кипить із злості.

— Гаразд, але ліжко ти все ж таки допоможеш мені однести?

Я глянув на гайки: чи знайдеться в мене потрібний ключ,— і пішов геть. Спустився сходами, поминув невеличкий коридор, переступив дитячий стільчик, обійшов вкритий пилюкою диван, з якого вилупився на мене величезний щур, і вийшов у двір. Тепер я знову був на «полі битви». Пройшовши із сотню кроків, відчув на собі чийсь колючий погляд. Я міг дати голову на відріз, що це отой причепа Носач дивився на мене з вікна, пахкаючи димом, наче паровоз. Може, він хотів викурити все, що в нього було, і потім уже влягтись та все обмізкувати перед бійкою. У нашому районі вистачало всілякого наброду. А він, мабуть, поклав собі захищати те ліжко до останку.

Пригадуючи все це тепер, я гадаю, що в Носачеві загинув справжній полководець. І річ не лише в тому, що він не розлютився, коли я не захотів більше водитися з ним і з його ватагою,— він напевне передбачав, що я ще повернусь і попрошуся до них сам. Ну просто наче у воду глядів.

А сталося все так.

Я взяв квиток, купив пачку сигарет і почав видряпуватись на «Еверест», що завжди доводиться робити, коли береш дешевий квиток до «Альбіону». Спочатку лізеш сходами нагору; там — ресторан, клумби, кілька двомісних лавочок та акваріумів, де або лампочки не світять, або нема жодної риби. А звідти — ще вище крутими східцями, на самісіньке горище, і тут уже треба добре зачепитися, бо ця гальорка будувалася ще тоді, коли «Альбіон» був мюзик-холом, і з неї легко дати сторчака. Тут, на «Евересті», завжди галас. Задні ряди — то справжнісіньке гадюче кубло, де закохані розігрують із себе боа-констрікторів; передні — стрільбище, звідки летить усе, що завгодно, залежно від того, яке враження справляє фільм на тамтешню публіку.

Отож я дістався горішньої сходинки й побачив, що там пусто, бо сеанс уже розпочався. Лише одне дівчисько з нашої вулиці тинялося чогось туди-сюди. Джоан Клеверінг. Я знав її ще відтоді, коли ми бавилися в лото й киці-баби. Здається, я їй давно подобався, хоч не став бігати за нею: по-перше, не знав, про що говорити, а по-друге, тоді витрати зростають удвічі, і потім ти ходиш з порожніми кишенями, почуваючи себе нещасним блазнем.

До того ж серед наших хлопців заведено брати все, що тобі належить за твої гроші, а я в той час, та й довго ще згодом, не полюбляв робити це десь у підворітті. Як на мене, коли вже кохатися, то з усіма вигодами.

Джоан стояла біля одного з акваріумів. Коли я підійшов, вона обернулась. Не думайте, що така вже потворна. Нічогенька собі. Але я бачив, що на ній те саме плаття, яке носила взимку, хоча було вже літо. Можливо, тому я й пожалів її. А ще тому, що була ледь-ледь горбата. Я тільки й сказав: «Привіт, Джоан». Вона відповіла. І навіщо я оглянувся! Бідолашна так благально дивилась на мене, що я вернувся.

— Що — пообіцяв і не прийшов? — спитав я.

Вона з удаваною веселістю відповіла:

— Мабуть, він сьогодні робить у третю зміну.

А я подумав, що він, очевидно, ховає всі свої заробітки, сподіваючись зустріти дівчину, якій на гроші начхати. Та я промовчав. Сказав лише, що картина вже почалася, і вона вмить підскочила до мене.

— Можна мені сісти з тобою, Артуре? Адже тут завжди чіпляються до дівчат, особливо коли вони самі.

Що мені було робити?

За хвилину ми вже сиділи поряд і дивилися таку дурну чортівню, якої я зроду не бачив,— про одного бевзя, котрий працює на Алясці шофером; у нього завжди спускають шини, і він весь час спізнюється з рейсу, без чого на Алясці ніколи не буває; інший шофер не йме йому віри і їде туди з Нью-Йорка з гарненькою жіночкою, щоб водити ваговоз точно за розкладом, та, замість цього, його дружина тікає з отим першим, усупереч будь-яким розкладам. Ми затіяли цікаву гру: по черзі заплющували очі і намагалися вгадати, що буде далі. Я весь час вигравав, і зрештою ця гра мені набридла. Джоан тулилась до мене, ніби хотіла, щоб я її пригорнув. Та я замість того дав їй сигарету. Вона хихикнула, дмухнула на вогонь і враз схопила мене за руку, наче на мені зайнявся піджак. Отож я зрадів, коли в залі спалахнуло світло, хоч знав, що тепер доведеться купувати їй морозиво.

Аж ось, гучно тупочучи, на балкон суне ціла ватага. Я одразу впізнав портовиків: червоні куртки і довгі баки — певно, років півтора відпускали,— але сподівався, що вони мене не зачеплять. Вони порозсідалися позаду нас і почали пускати образливі дотепи; потім один, довгий, худий та прищавий, нахилився вперед і взяв Джоан за плече.

— Що, не могла дочекатися?

Вона глянула на мене, здвигнула плечем і обернулась.

— А ти навіщо їх привів? Боїшся, що сам додому не втрапищ?

— А ти йди сюди, я тобі зараз поясню!

— Іди, Джоан,— сказав я.— Іди собі, коли хочеш.

— А це що за телепень? — спитав прищавий.— 3 якого він села?

— Хочеш одкараскатись від мене? — кидає в мій бік Джоан і тут-таки гримає на нахабу: —Ану заткни пельку, а то мій хлопець хутко тобі її заткне!

Я з полегкістю зітхнув, коли знову погасло світло. Не обов’язково бути боягузом, щоб уникати бійки, особливо, коли їх п’ятеро або шестеро проти одного. Я благав бога, щоб картина була цікава, з п’ятьма кінозірками, бо хоч я й не боягуз, проте битися з такою зграєю не хотів. Добре, коли ти не сам і є хоч сяка-така надія на перемогу, та мало приємного, коли тебе молотять цілим гуртом. Та Джоан цього не розуміла. А може, й навпаки — дуже добре розуміла. Я цього досі не знаю. Вона все тулилась до мене, а я відсувався. Тоді вона схопила мене за руку. Рука в неї наче аж горіла, та й у мене, признаюся, теж. Не стану твердити, що мені було геть байдуже до неї.

І раптом я відчуваю, як той, довгий, вгатив мене кулаком межи плечі. Я обернувся і, провалитись на цьому місці, вперше заговорив, хоча до цього не зронив ні слова.

— Ось що, хлопче,— кажу йому,— ти це облиш, а то полетиш звідси сторч головою.

— Та тобі й з одноруким карликом не впоратись,— шпигає він.

— Мені просто не хочеться рук бруднити.

Всі кругом зацитькали: мовляв, або мовчіть, або забирайтеся геть,— та ті портовики й далі викаблучувались. Джоан ще дужче притиснулась до мене, я відсувався, а кляте кіно тяглось і тяглось, і можна було дві сигарети викурити між двома пострілами. Я чув, як портовики перешіптуються, і був насторожі. Вони напевне затівали якусь підлоту — від них-бо чого хочеш можна чекати.

— Посадіть-но крихітку мені на коліна,— звелів прищавий.— Та легенько підіймайте — як барильце з пивом.

Двоє з них підхопили Джоан. А той сидів собі на відкидному стільці, курив і командував.

Я розізлився і цапнув одного за руку. Джоан уже підняли, і я побачив її ноги — зроду нічого подібного не бачив. Вона брикалась і верещала, а я не міг їй допомогти, бо, коли вчепивсь в оту руку, інший з їхньої компанії, що сидів ззаду мене, закрив мені очі п’ятірнею, так і ладнаючись штрикнути в них пальцями. Я відпустив того, що тримав Джоан, і зацідив цьому, другому, в вухо. Я й на віддалі десяти дюймів можу врізати так, що вже не треба добавляти. Він миттю мене відпустив. Та Джоан була вже над стільцями; отож я вискочив у прохід і взявся за довготелесого.

Далі розмова була коротка.

Я вхопив його лівою рукою за вузеньку терну краватку, а правою замахнувся що було сили. Та не поцілив, бо він несподівано нахилився. А потім хтось кинувсь мені під ноги, і я гепнувся на підлогу.

Той, що збив мене з ніг, вискочив з іншого проходу — хитрий підступ, нічого не скажеш! Коли білетер присвітив ліхтариком, я валявся серед стаканчиків від морозива і горіхової шкаралупи.

— Вставай,— наказав він.— І геть мені звідси!

— Вони ж перші почали...

— Всі ви однакові,— заявив він, коли ми вже спускалися сходами.

— Спитайте дівчину, з якою я був,— вони до неї чіплялись.

— Яку там ще дівчину?

— Он ту. Вони тягли її через стільці.

Він засвітив ліхтарик, і я побачив, що виправдовуватись марно. Джоан уже вмостилася довгому на коліна, заплющивши очі й тулячись до його прищів. І я розчаровано вийшов у холодний, безрадісний світ.

Йдучи додому, я тільки й думав про помсту. Носач чомусь зовсім випав у мене з голови. І, слово честі, мені одразу стало якось тепло й радісно на душі, коли я побачив, як він стоїть, неначе в старовинній рамі, спокійний та впевнений,— ну чисто тобі ковбой з американського Заходу,— і дивиться на мене крізь вечірню імлу. Я все йому розповів, і він навіть ні разу не перебив мене. Сидів і слухав, курячи мою сигарету. Я хотів тут-таки повернутись і ждати того, довгого, під «Альбіоном».

— Він нікуди од нас не дінеться,— заспокоїв мене Носач.

— Та він же враз ушиється з нашого району.

Носач похитав головою.

— Згадаєш моє слово — він піде її проводжати.

Але я був такий лютий, що ладен був бігти назад до «Альбіону».

— Не гарячкуй,— мовив Носач.— Спершу треба все зважити. Якщо ми підемо туди, вся ватага нападе на нас, а коли чекатимем тут, то застукаємо його зненацька.

— Я хочу битися чесно.

— Все буде чесно,— запевнив він.

Трохи моторошно було сидіти в темряві на іржавому ліжку й прислухатися, як десь унизу щурі гризуть просиджений диван, а довкола шастають лахмітники. Вряди-годи десь гупали молотки, жалібно плакали уві сні діти, горлали п’яні, сварилися жінка з чоловіком. Я думав про те, як поводитимусь, коли дійде до чесної бійки,— невже всього-на-всього роздушу йому кілька прищів? Десь о пів на одинадцяту ми домовились виглядати по черзі, але вже хвилин за п’ять стежили обидва. Носач перший побачив їх.

— Де? — спитав я.

— Онде, на тротуарі.

— Що ж робити?

— Нічого — адже зараз усі вони сунуть слідом.

Та скоро з’ясувалося, що ватага розійшлась. Ті двоє простували наче в упряжці — прищавий стискав дівчину в обіймах.

— Це Мік Келлі,— сказав Носач.

— Гайда вниз! — вигукнув я.

— Не гарячкуй. Щось надто вже тихо... Не подобається мені це.

— Але ж він утече.

— Краще випустити його, аніж наразитися на всю ватагу.

Ми почекали, доки вони зникли з очуй.

— Ну, а тепер ходім,— скомандував Носач.— Тільки тихо.

Ми спустилися Сходами. Вони йшли, раз по раз цілуючись на ходу.

— Стривай,— прошепотів Носач.— Не подобається мені все це, Артуре.

— Аж не хочеться псувати їм втіху,— сказав я.

— За мною,— звелів він.

Ми вискочили на вулицю,— я біг навшпиньках, а в Носача були американські черевики на товстій гумі,— та Келлі все одно почув. Випустивши Джоан, він лунко свиснув.

— Зве охорону,— мугикнув Носач.— Ану, вліпи йому, а я стану на варті.

Я з розгону дав довготелесому в зуби і відскочив убік — «удар-блискавка», що його ми застосовували в школі,— і тут же почув застережливий вигук Носача. Я хутко збагнув, що й до чого, і зацідив Келлі у вухо: треба було швидше кінчати, бо із завулка почувся тупіт. Носач бачив, як у повітрі гадюкою звився велосипедний ланцюг. Він мені потім про це розповів. Сам я нічого не бачив. Ланцюг уперіщив мене по підборіддю і знову звився вгору, але Носач схопив напасника за руку, і добре зробив, бо я вже тріпався, мов курча з одрубаною головою. А потім я відчув, як Носач кудись тягне мене.

Джоан заламувала руки й верещала мов недорізана. Довготелесий не скоро очумався, і ми встигли відбігти кроків на двадцять. Поки вони з’ясовували, що там з тим Келлі, ми чкурнули геть. Спинилися лише біля старої ливарні. Пригадую тільки, як Носач сказав:

— Тепер ти зрозумів, що я тобі тлумачив?

Я промовчав, бо ще не прийшов до тями, та й не знав, що відповісти.

«Келлі не бачили?» — завжди питалися ми після того.

Правда, один час у мене навіть очі попухли, так я виглядав його всюди, стежив за ним і бачив перед собою вдень і вночі.

Все підборіддя в мене розпухло, і моя стара це, звичайно, одразу помітила.

— Що це в тебе?

— Висів усю ніч на балконі.

— Не вдавай дурня, кажи, чого ти вже там накоїв...

Та це лише, так би мовити, коротенький стенографічний звіт. Така вже у неї звичка — поставити десять запитань, щоб дістати одну відповідь, та й то не обов’язково.

— Забився на роботі...

— Коли ти йшов у кіно, цього не було.

— Такі садна не відразу помітиш.

— Хоч раз відповів би по-людському! Завжди ти щось приховуєш, ніколи правди не скажеш. Аби лише відчепитись од мене.

— Ну от, поїхали! Вічно ти до чогось доскіпуєшся — тобі не догодиш.

— Я маю право все знати — мати я тобі чи ні? Ти з кимось бився. А потім, чого доброго, ще виявиться, що у вас там пускають у хід ножі.

— Та облиш ти, мамо.

Вона вирішила, що я вже здаюсь, і швидко,докинула:

— Облишу, коли дізнаюся правду.

— Правда гірка — дивись, тобі ж гірше буде.

— Я всім для тебе пожертвувала. І ось подяка! Бандюгою ростеш. Ні, я не одпущу тебе, доки не знатиму правди.

— От осляча впертість!

— Що ти сказав? Ану повтори!

— «Осляча впертість». Ос-ля-ча, зрозуміла? Чого ти причепилася до мене?

І хто мене тягнув за язик! Тримав би його на припоні, і по всьому. Вона, бідна, втомилася на роботі, а мене дратували неприємності, і я не поступавсь. Мати стукнула мене, а я якось випадково зачепив її по щоці. Отямився вже на підлозі — зверху лежав радіоприймач. Добре, що він був зовсім малий і легкий.

Зроду не бачив такої реакції — навіть не помітив, як Гаррі торохнув мене. Тепер він дивився згори вниз — у роті сигарета, і на ній ще навіть лишилося з півдюйма попелу.

Здається, я заплакав. Моя стара підійшла і допомогла мені підвестися.

— Сідай,— звеліла вона.— А ти,— обернулася до Гаррі,— не смій більше стромляти свого носа куди не слід!

Той шпурнув сигарету.

— Він не сміє здіймати на тебе руку!

— Я сама впораюся з ним. Ти надто вже багато на себе береш. Це мій, а не твій син.

— Ну і панькайся з ним собі на здоров’я,— сказав він, виходячи. Лише у дверях обернувся.— Добрячу халепу викохуєш собі, моя мила.

І вірите, коли він пішов, я виклав їй майже все. Якщо можна так висловитись, близьку до істини версію. Вона повірила, і я поздоровив себе: адже цілком випадково здобув перемогу. Чи то пак, так мені здавалось. Того вечора вона навіть не сказала йому на добраніч. Я довго не спав, але хоч як дослухався, не чув рипіння сходів і, нарешті, заснув як убитий. А він же, той чоловік, дав мені свій велосипед і заклеїв камеру. А я йому навіть не подякував ні ввечері, ні другого дня, ні потім. Тепер це, звісно, нічого не важить. А тоді дуже важило — для нього.

Наступного дня на роботі було не легше. Дядечко Джордж звелів мені одвезти записку якомусь типові на будівельний склад, милі за три від нашої ділянки. Я взяв усе необхідне на випадок проколу, але цього разу все воно було зайве. Адже на передньому колесі були новісінькі покришки й камера. Гаррі купив їх, коли крамниця була вже зачинена: мабуть, довгенько стукав у двері. Що було в тій цидулці і в багатьох інших, я дізнався лише згодом, але вам, так і бути, скажу тепер: вони шахрували з подорожніми і спродували «залишки» цементу. А про те, як я все те викрив, розповім потім.

Надвечір линув дощ, робота стала, й почалася гра. В сараї різались у карти, а ми з дядечком Флеком сиділи в бетонній трубі, підклавши під себе мішки, і розмовляли. Цей Флек, признаюсь вам, був чи не першою розумною людиною, яку я здибав у житті. Серйозний такий і спокійний. Він усе примічав, спостережливий був, не згірш від Носача, хоч його й зовсім інше цікавило. Я не вигадую, слово честі. Він зі мною як з рівнею розмовляв. Вірив, що я зрозумію його і що не доведеться повторювати те саме безліч разів. І ніколи не хвалився, не прибріхував: коли вже що казав — значить, так і було; не плів теревенів і не вважав себе за мудрагеля, який усе знає і все відає.

Ми з ним багато про що говорили.

Я спитав його: невже він усе своє життя на цій роботі? Він сказав — ні, прокладав дороги, підводні тунелі...

— Авжеж, багато підводних трас проклав. А починав шахтарем.

— Глибоко довбали?

— Не дуже. Футів шістсот або сімсот було. Вугілля там майже біля поверхні. Поштрикаєш лопатою і знайдеш цілий шар; певно, і тут натрапимо на нього, коли почнемо копати канаву.

— А скільки вам тоді було?

— Я в шахту прийшов ще зовсім хлопчиськом, років тринадцяти. Стояв біля штольні по десять годин щодня — відчиняв і зачиняв двері, сидів там і бавився в хрестики й нолики, всі двері помалював. Потім став коногоном — вивозив на-гора вагонетки з вугіллям. А згодом і до справжнього діла взявся: вибійником став. Заробляв незле, коли не траплявся «черствий» шар.

— А що це?

— Місце таке, де вугілля тверде або де води повно.

— Важко було?

— Звикаєш. Не з медом, звісно. Але мені подобалось, працював аж до першої світової... а тоді й мене забрали.

— Пішли в солдати?

— Яке там пішов, силоміць потягли. Викликає ото мене управитель, старий Чарлі Лоусон, хитрий був, собака. Каже, потрібні в армію добровольці, по одному від кожної шахти. «Розумієш,— каже,— потрібні добровольці, отож я тебе й призначив!..»

Він надовго замовк. Мені здавалося, що я бачу моторошний сон і що все це відбувається зі мною. Вулиця збігає вниз по схилу, у мене довгий ніс, і всі з мене сміються. І так день у день. О другій годині ночі: «Ану вставай!»,— гукає посильний, грюкаючи в двері, наче в барабан, і не відчепиться, поки не скажеш, що вже збираєшся. Потім спускаєшся сходами наниз, засвічуєш лампу і ставиш чайник на гарячу плиту, надягаєш спецівку, заварюєш чай і наливаєш у флягу; береш на сім годин під землею три кусні хліба з якимсь жиром чи мелясою — мастиш її на хліб без масла. Біжиш униз по схилу, а мороз аж кусає за коліна. При вході до шахти береш лампу й шугаєш униз, із темряви в нову темряву, де ще темніш. Штольня веде все глибше, вугільний пил їсть тобі очі, вода капає за комір. Аж ось і твій вибій. Удвох з напарником рубаєш кайлом вугілля, орудуєш лопатою, аж доки вже не бачиш, де піт, а де вода. Тут — ти господар. І ніхто не посміє нагадати про твій ніс, коли у тебе в руці кайло.

І ось в самому розпалі війни наказують вилазити з шахти. Тебе кличуть туди. Ти не сьогодні-завтра можеш стати героєм.

— До самої смерті не забуду старого Чарлі Лоусона,— задумано каже Флек.— Приїхав по мене о десятій вечора своєю ресоркою, щоб відвезти звичайного шахтаря на станцію. Там уже чекав на мене здоровенний сержант, який страшенно лаявся і не боявся самого чорта. Чарлі дав йому пакунок із сотнею сигарет і пляшкою свого улюбленого настою проти застуди, а мене покинув з десятком таких самих бідолах. Усю дорогу до Лондона ми дрижали, бо унтер нам розповідав усілякі жахи про трупи та так звану «нічию землю». В Кінг-Кросі до нас підсіли новачки, а далі вже на кожній станції тупцяли розгублені шахтарі й галасливі сержанти.

Потім ми відпливли пароплавом до Франції: всього-на-всього тридцять шість годин їзди від шахти до лінії фронту. Там була рівнина, геть усіяна кістьми й порита воронками, пустеля, яка при денному світлі виглядала ще жахливіше. А навкруги тільки глина, сама глина. Всюди здоровенні смердючі ковбані, і шлях здебільшого пролягав через них; глина налипала на підошви, й тоді здавалося, що ти всю землю за ногами підіймаєш. А десь на обрії то виникали, то розвіювались купчасті хмарки диму. Дорогою сунули юрби солдатів; багато з них були в білих пов’язках і не могли рухатися без допомоги. Вони гукали до нас: пробачте, мовляв, що не встигли причепуритися. І тягли пісню, в якій не було ні змісту, ні слів:

Ми тут через те, що ми тут,

Що ми тут, що ми тут;

Ми тут через те, що ми тут,

Що ми тут, що ми тут.

Ні, я такого не ждав. Двічі якісь солдати гукали мені: «Гей, синку, сховай носа, а то відіб’є!» Лив дощ, усі рухались повільно, і було тоскно і лячно, бо там, удалині, мерехтіли спалахи й гриміли постріли. Потім дорога перейшла в неглибоку траншею, яка звивалась і петляла, аж поки ми зовсім заплутались; та ось, нарешті, ми опинились на передовій, хоча й не знали про це: кругом було те саме, лише на однаковій віддалі стояли дозорці. Крізь мішки, що вкривали бліндажі, блимали свічки, а з того боку тхнуло трупами.

Біля ходу сполучення було щось на взірець бліндажа, а на ньому папірець з написом: «Глибокий колодязь». Ми зійшли вниз, футів на шістдесят-сімдесят, і там нас розмістили. Ну чисто як у шахті, лише вугілля не було, сама глина. Суха — тверда, наче залізо, а мокра — тягуча, як джем. Розташувавшись, ми спустилися в головну штольню і, пройшовши нею, опинилися просто під німцями,— це називалось «висота 60».

Там я й застряг разом із рештою; двадцять тунелів три на шість футів; величезні помпи і труби, пости підслухування; тисячі людей копошилися, дихали й спали у глині, яка набивалася їм у всі пори, у рот, під пахви, в мозок. Тут же стояли пристрої для розвідки, щоб бачити, як поводиться німець нагорі.

Він, може, й знав, що ми готуємо, а може, й не хотів вірити в це. Якось ми трохи одійшли вбік. Доповіли офіцерові. Такий собі був зазнайко, сказав, що ми під німцями і треба ширше копати. Ясно було, що не минути лиха. Та офіцер і слухати не хотів. І ось одного разу глина обвалилась, утворилося таке собі чималеньке вікно, і зовсім поряд сиділи два німці й курили.

Ми вколошкали їх лопатами, наче щурів. Це було легко, бо вони сиділи без касок. А потім вернулися назад і висадили в повітря ту висоту, не дожидаючи наказу. Того самовпевненого офіцера я більше ніколи не бачив. Так ми німців випередили, а ще перед тим вони натрапили на одну з наших шахт і підірвали її,— це мало б бути серйозним застереженням. Я не думав, що ми здатні на таку жорстокість. Я допоміг закласти мільйон фунтів вибухівки, а шнур підпалив інший. Там було повно людей, і я не чув свого голосу в гуркоті тисяч гвинтівок, наших гвинтівок. Все злетіло в повітря. Люди в бойовій готовності чекали на брустверах. Всі нервували, особливо, коли стихли постріли. Я розмовляв з сержантом, і раптом він побілів як стіна і показав на висоту. Звідтіля несло смаженою шинкою. У мене навіть слина потекла. Затьохкали пташки, і унтер сказав, що то соловей над ворожими окопами, а там, унизу, тисячі й тисячі німців, чотири або п’ять дивізій; одні сплять, інші чатують, декотрі смажать шинку, пишуть листи або розповідають масні анекдоти.

А їм треба було б молитися.

Сержант сказав, що «висота 60» і все попереду нас — велетенське збіговисько людей, гори мішків з піском, безліч кулеметних гнізд, снайперських засідок і бліндажів; і ніяка сила в світі не може здолати ці укріплення, легше захопити Гібралтар, сказав він, а йому це точно було відомо, бо він одбув там цілих півроку. Він не вірив, що з нашої роботи буде якась користь, а я ж бо знав, що може накоїти один фунт пороху, і знав чи принаймні уявляв собі, що накоять мільйони фунтів вибухівки. Та я не хотів сперечатися з ним. Тепер шкодую, бо того дня, коли це сталося, його першого вбило наповал.

Було це на світанку, хвилин за десять після третьої, коли наші знову відкрили вогонь. Та не з усіх гвинтівок, а лише так, щоб відвернути увагу німців.

Гвинтівки потріскотіли й змовкли. Щось жахливе почалось і примусило їх змовкнути; дев’ятнадцять смерчів вогню знялося вгору, і земля заходила ходором. Стояв такий гуркіт, що можна було збожеволіти. Я припав до землі. Та ось засюрчали свистки. То був найграндіозніший футбольний матч у світі. Схилом котилася людська лавина. Тільки сержант не зрушив з місця. Ще мить він стояв, стискаючи гвинтівку, і спершу я помітив, що вона без багнета. А потім глянув на його руку, і в ній зяяла дірка. Тоді я перевів погляд на його лице, і там теж були дві дірки замість очей. Щелепа звисла, як у мерця. Та він і був мерцем. Підхопивши його гвинтівку, я побіг через горб. Хоч попереду бігли тисячі, навколо було тихо. Потім почувся стогін: то поранені й вмирущі волали з того боку схилу. їх було стільки, що я ступав просто по тілах, і нога моя ні разу не торкнулася землі. А земля аж ходором ходила. Я шукав німців, хотів з кимось битися, та довкола були самі беззбройні люди: вони або ридали, або бродили, мов сновиди, або сиділи на землі, уткнувши голову в коліна. Битися ніхто не хотів.

Після цього мене відпустили додому, але я попросивсь у бойову частину. І мені дозволили залишитись. Я думав, може, мене вб’ють. Я ж бо вже вбив скільки мені належало, а якщо вб’ю ще одного чи двох, то все одно це нічого не змінить. Зате, чесно кажучи, вони теж матимуть змогу вбити мене. От я й лишився. А потім зрозумів, що я давно вже мертвий...

Як могло чуже життя стати моїм сном?

Не знаю. Після цього ми багато про що говорили із старим Флеком — не тільки про «висоту 60»,— але іноді повертались і до неї. А тоді, в бетонній трубі, по якій тарабанив дощ, я наче сам усе те пережив, невідривно дивлячись на старого. І потім уже одного його слова чи погляду було досить, щоб перенести мене у Фландрію 1917 року. Може, через оту історію з Керрезерсом-Смітом, яка й досі мучила мене, була якась подібність між тим і тим, хоча я й не можу сказати, в чому саме.

Мене цікавило те, що старий Джордж казав про смерть: «А потім зрозумів, що я давно вже мертвий». Навіть уві сні чув я Джорджів голос і прокидався весь мокрий від самої думки про те, що не лише він, а я теж, обидва ми мертві. Але він знав про це, а я ні — в цьому різниця.

Як можна вмерти отак і все-таки жити? Для мене це була загадка, тим більше, що Джордж був найживішим серед усіх нас. Всі інші тільки намагалися жити, а він просто жив, легко, мов птах... Може, це велика мудрість— вважати себе мертвим.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, що ввечері я умовився зустрітись із Носачем. Я довго був безробітним, і тепер мені хотілося трохи заробити на брухті. Дома все було гаразд, тобто моя стара, як завжди, пішла на роботу. Може, вона й просила щось мені переказати, але Гаррі мовчав.

— Ну, я пішов.

— На все добре.

Він навіть не підвів голови від газети. Я почав щось насвистувати, коли відчув його руку на плечі.

— Ти куди?

— На вулицю.

— Діло твоє, можеш не казати,— мовив він.— Іди куди хочеш, роби що хочеш. Але на твоєму місці я б не вештався так пізно — ти знаєш, вона тривожиться, коли тебе довго нема.

— А вам через це перепадає? — спитав я.

— Слухай, хлопче, що ти маєш проти мене?

— Нічого, доки ви не стромляєте свого носа між мною і моєю старою.

— Даремно хвилюєшся,— відказав він.— Якщо ти боїшся, що в тебе буде новий батько, то кинь про це й думати. Вона могла б давно вже взяти розлучення, але не хоче через тебе. Все сподівається, що він повернеться.

— Неодмінно повернеться.

— Ти сам себе дуриш. Він утік через три місяці після одруження. Тепер його вже не діждешся.

— Що ж, поживемо — побачимо. Це нікому не вадить.

— їй не вадить.

— Моїй старій?.. їй на це начхати. І мені теж. Тільки ви ніяк собі місця не знайдете.

— З тобою говорити однаково, що кидати горохом об стіну, — сказав він.

Я бачив по його обличчю, що він щось приховує. До того ж він з охотою дав би мені ляпаса. Та він цього не зробив, і я вирішив, що хоч сяка-така, а перевага над ним у мене все ж таки є.

Я пішов, дуже вдоволений, що поставив його на місце. Якщо вже мати батька, то краще такого, що я його ніколи не бачив і, напевно, не побачу. Хай усе залишається так, як є, міркував я. Нам із старою і вдвох непогано; лише одне я хотів змінити: коли буду пристойно заробляти, вона перестане ходити на поденщину, і всяких там квартирантів я витурю.

Носач уже чекав на мене — він із тих, що завжди приходять перші. Само собою, йому страшенно хотілося курити. Я дав йому сигарету. Він сидів, з цікавістю дивлячись на мене, а сигарета стирчала у нього з рота незапалена. Гайки на тому ліжку, звичайно, заіржавіли, а я не взяв молотка.

— Ну як, упораєшся? — спитав він.

— Потрібен молоток. Ти б пошукав якогось болта або чогось важчого, щоб бити по ключу.

— Дай спершу прикурити.

— Чом же ти відразу не попросив? — розізлився я.

— Бачив, що тобі кортить узятися до роботи, й не схотів забирати час. І, як завжди, помилився. Давай покурим, ще встигнемо.

Я кинув йому сірники й став шукати залізяку, але так нічого й не знайшов.

— Кажу ж тобі, поспішати нікуди. Сядь покури. Потім я все влаштую.

Я волів би дати йому в пику. Та замість того сів і закурив. Мені ось що спало на думку: а що, як він хоче щось довести самому собі, і для цього йому потрібно мене позлити? Я прикурив і замислився, і ось мені трапив на очі шматок труби. Коли вставити в неї ключ, утвориться важіль, і я одкручу заржавілі гайки.

Я погасив сигарету, підібрав ту трубу і взявся одгвинчувати гайки. Діло пішло.

— От бачиш,— мовив Носач.— Я ж казав, що треба перекурити, і все буде гаразд.

Він усе-таки взяв наді мною гору. Але не так, як йому хотілось. Я завжди відчував, що Носач абсолютно чужий мені. Ми з ним не були справжніми друзями. Я поважав його, і він, певно, поважав мене, хоча взнаки цього не давав. Крім цього, нас тільки те й єднало, що його здоровенний ніс та мій шрам. Власне, він і зацікавився мною лише тоді, коли у мене з’явився цей шрам. Він гладив свій ніс і промовисто поглядав на мене. Неначе хотів докопатися, що нас єднає, а що роз’єднує.

Може, хотів довести, що ми з ним рівні. У всякому разі, в нього була одна гарна риса: він шанував мою стару.

— Пригадуєш, яким сніданком вона нагодувала нас? — промовив він.

Я ніяк не міг збагнути, що тут особливого.

— Сніданок як сніданок,— сказав я.

— Та вона ж спеціально для нас готувала його, розумієш?

Я кивнув головою, бо не хотів його образити, але й дурником виглядати теж не мав охоти.

— Всадовила нас, наче лордів!—докинув він.— Налила чаю, нарізала хліба, все сама подала.

Спершу я подумав, що він не звик, щоб йому подавали. Та по-справжньому я все зрозумів, коли побував у нього вдома. Там стояв страшенний сморід, застояний дух змішувався із свіжим, стіл був накритий брудною скатертиною, і кожен їв, коли забагнеться, в будь-який час, і вдень і вночі. Ніхто там ні про кого не дбав, не кажучи вже про те, щоб готувати обіди або вечері.

Пружинний матрац, як видно, мав бути за довічну прикрасу цієї кімнати, і ми його залишили. До того ж він був надто важкий. Жоден полісмен не трапився нам по дорозі, коли ми тягли ліжко, а біля річки ми легко зсунули свій вантаж з крутого берега. Щоб не псувати собі настрою сумними спогадами, ми обминули ті будиночки, в одному з яких ховався колись Керрезерс-Сміт. Іти задвірками було важче, і ми поскладали спинки на перекладини й потягли волоком по землі. І все одно засапались, доки дійшли до мети. Старий Чарлі мешкав у ветхому будиночку з перекошеним комином і продірявленою в багатьох місцях черепицею. Зате в ньому було багато вікон. Двір, де зберігався утиль, був обнесений високим парканом з колючим дротом угорі.

Я штовхнув плечем хвіртку, і вона розчинилась. У дворі нас зустріла здоровенна вівчарка, яка люто гризла ланцюг і бризкала піною. Ми кинули брухт і позадкували.

Якусь хвилю ми мовчки дивилися на собаку, тоді Носач сказав:

— Піду принесу спинки. Не бійся, він у мене швидко вгамується.

— Це не він, а вона,— заперечив я.— І крім того, якщо ми розтрощимо їй голову, то в нас нічого не куплять.

Після того, як ми розібрали ліжко, я тільки й шукав нагоди розквитатися з ним, і навіть дивно, яким невідступним може виявитись бажання помсти. Я таки мав рацію щодо статі собаки, і ця невеличка перемога навіть піднесла мене у власних очах. Ми постояли ще трохи, та ось собака ще дужче загарчав і так рвонув ланцюг, що аж дім заходив ходором. Відчинилися двері, і до нас вийшла ота Мілдред у махровому халаті, довге чорне волосся розсипалося по плечах. Зупинилася в дверях, плямиста, наче метелик, і гукнула на собаку: «Ану цить!» Собака здригнувся і, підібгавши хвоста, поплентав до буди. Тоді Мілдред рушила до хвіртки.

— Вам чого?

— У нас тут трохи брухту, хотіли б продати,— сказав я.

— Марно трудилися, батька все одно нема. Приходьте завтра.

— То ми почекаєм,— озвався Носач.

— Як хочете, але чекати, мабуть, доведеться довго.

Носач сів на старе ковадло.

— Не сідай на холодне залізо,— сказала вона.— І чекати вам не варто. Він ось уже дев’ять днів збирає утиль, бозна-коли й повернеться.

— Почекаємо до десятої,— мовив Носач.

— Він подавсь далеко,— пояснила вона.— Може, зараз уже десь близько, а може, й миль за двадцять звідси. Повернеться стомлений, і ви з ним не зварите каші.

— А ви скільки дасте? — спитав Носач.

— За оцей мотлох? Та у нас його тут ціла гора.

Я зрозумів, що їй хочеться якнайскорше позбутися нас.

— А можна залишити це тут?

— Гаразд, кладіть он туди і приходьте завтра. Тільки до шостої ранку, бо йому ще сім днів ходити, а перерви він ніколи не робить.

— Слухайте, дайте нам півдолара, і квит,— запропонував Носач.— Тягни сюди спинки, Артуре.

Я пішов по спинки, а коли повернувся, Носач уже гладив вівчарку. Мілдред у дворі не було.

— Іди погладь її,— сказав Носач.— Вона добра, мухи не зобидить.

— Ходім звідсіля.

— Ти що, боїшся?

— Не боюся, а не хочу лізти на рожен.

А щодо собаки, Носач не брехав. Я погладив його, почухав за вухами, і він вдячно лизнув мені руку. Я зрозумів, що він добрий і тепер ніколи на нас не нападе.

Вийшла Мілдред. Мені почувся з будинку ще чийсь голос, та я подумав, що то радіо. А хоч би вона й розважалася з кимось,— яке мені до того діло? Віддаючи Носачеві гроші, вона сказала:

— На, хоч твоє ліжко цього й не коштує. У нас їх тут уже сотні зо дві назбиралось.

— Дякую,— буркнув Носач.

— Я вже, здається, бачила тебе десь,— сказала вона.

— Хто мене раз побачить, не забуде,— докинув Носач.— Бувайте, ще стрінемось...

— Іншим разом принось щось краще, синку,— сказала вона і рушила в дім.

Носач і далі гладив вівчарку.

— Ходімо,— мовив я.

Та він зволікав, і Мілдред — теж. Вона мовчки стояла на порозі. Од неї пахло надто міцними парфумами — сумішшю свіжого сіна з фіалками; а може, й самими фіалками. Двері грюкнули, коли ми вже зійшли на схил, і я, навіть не обертаючись, добре знав, що вона дивиться нам услід. Скритна і дуже підозріла жінка.

— Сядьмо,— сказав Носач, і я охоче погодився.

Був тихий вечір, ледве почало смеркатися; небо над містом вкрилося багрянцем. Я ліг горілиць, заклавши руки під голову, і взявся лічити зернятка в колосочку якоїсь травинки, дивуючись, як тісно вони сидять одне біля одного.

— Я знаю, що ми зробимо! — вигукнув раптом Носач.

— Вже пізно, а на півдолара не розгуляєшся.

— Можна купити десяток сигарет і випити по чашці чаю,— сказав він.— Та я про інше.

— Ну?

— Ти її роздивився як слід?

— Більш-менш, а що?

— На ній же нічого не було, крім халата.

— То й що?

— Ходім подивимось.

— Ти що, здурів? Собака нас пошматує. До того ж за таке можна потрапити за грати.

— Собака не нападе,— сказав він.— Ходім подивимось.

— Дивись сам, мені не хочеться.

— Йду в заклад, що вона гола-голісінька,— не вгавав він.— Ти бачив коли-небудь голу жінку?

І нахилився до мене, покусуючи стебельце трави. Я не знав, що відповісти. Все одно він мені не повірив би. Отож я лише похитав головою.

— А ти бачив?

Він кивнув головою. Я подумав: бреше. Тоді я ще вважав лише себе досвідченим у таких справах.

— У неї є на що подивитись. Очей не відірвеш,— сказав він.— То як?

Вівчарка зустріла нас, махаючи хвостом, і ми погладили її. Серце у мене стугоніло, наче мотор. Я б усе на світі віддав, щоб собака загавкав, та він усе лизав мені руку. Ми підійшли до будинку. Вівчарка бігла за нами, радісно лащачись, щоб її погладили ще.

Фіранка трохи відхилилась, і ми зазирнули всередину. На столі стояла стара гасова лампа, кидаючи світле кружало на стелю. Мілдред обернулася з усмішкою, і я занімів,— мені здалося, що це вона до нас усміхається. Я мало не дременув геть, але раптом збагнув, що в кімнаті ще хтось є. Халат на ній розгорнувся... не стану брехати, що я такого в житті не бачив. І все ж це було щось зовсім інше. Брехав Носач чи ні, але він не помилився: я ніяк не міг одвести очей. Вона зняла з зап’ястя браслет і поклала на виступ каміна. Потім скинула халат, солодко всміхнулась, і тут я побачив чоловіка. Він обійняв її. Мене наче громом ударило, і я подумав: як дивно, що вони так близько один від одного! Я мав на думці двох братів. Адже там був Креб.

Може, ви подумаєте, що я збожеволів, та це мене доконало. Перед тим усе було, наче в кіно: здавалося, дивишся на якихось там чужих людей. Та, побачивши Креба, я відчув себе винним, і не через те, що він міг мене прибити. Мене аж трусило, відразу стало млосно й хотілось тікати, як ото старому Флекові, коли почалась веремія на «висоті 60». Все одно куди, аби подалі. Я смикнув Носача за рукав. Він невдоволено труснув головою і вишкірив зуби, наче мавпа. Від цього мені стало ще гірше.

І все ж я не хотів іти без нього.

Нарешті вона сама поклала всьому край: підійшла до столу й погасила лампу. В ту мить я побачив її голову і плечі, ніжні, округлі й молочно-рожеві. І навіть після того, як світло погасло, вони стояли в мене перед очима, навіть коли вона щільно заслонила вікно. Я до того очманів, що отямився лише тоді, коли перед моїм носом майнула фіранка; вже біля самих воріт, обернувшись, побачив, як Носач гладить собаку. Може, він теж почував себе винним. У всякому разі він не дражнив мене, хоч я таки перепудивсь. Ми звернули чомусь в інший бік, перейшли плавучий міст, піднялися Венеціанськими сходами, і лише біля забігайлівки «Триголова вівця» Носач нарешті заговорив:

— Стій. Хоч вип’ємо пива.

Коли він вийшов, під піджаком випиналася пляшка, і я зрозумів, що йому вдалося купити пива, хоч неповнолітнім продавати забороняли,— певно, сказав, що мати послала. Я зрадів. Ми вмостились над річкою, на східцях, де годують голубів; вода була темна й повільна, масна, і лише зрідка проходив по ній лоцманський катер, який рухався ледве-ледве, ніби загрузав у смолі,— до речі, це не так уже й далеко було від правди. Пили по черзі, просто з шийки. Я відчував себе наче побитий, у горлі пересохло, хоч од пива трохи полегшало. Лише згодом Носач потер свій могутній ніс і сказав:

— Ну, який у мене братик!

— Я отетерів, коли його побачив.

— Ти ж гляди, нікому не розбовкай,— мовив він, І це звучало як наказ.

— Хіба ж я дурний!

— Це я так, про всяк випадок.

— Вона набагато старша за нього.

— То й що? У неї є все, що треба, сам бачив, якщо не сліпий. Ведеться нашому зухові.

— А як же вони одружаться, коли вона старша за нього?

— Дурний, він і не думає женитись, пограється і край.

— А якщо все-таки доведеться?

— Слухай, малий, ти в цьому нічого не тямиш. Не доведеться. Вона не збирається за нього заміж. Погуляли — і крапка, зрозумів?

— Я вже якось бачив його тут поблизу.

— Та ну? І він знав про це?

— Еге ж. Сам до мене підійшов.

— А про неї говорив?

— Сказав щось, ніби має тут грошовий інтерес. А ще казав, що, коли я спущусь туди і попрошу в неї напитись, то сам побачу.

— Виходить, вона йому гроші платить! — здивувався Носач.

— Він сам так сказав. Аж віри не йметься, але я чув на власні вуха.

— Деякі жінки шаліють, коли побачать будь-які штани.

— То, по-твоєму, вона йому платить за те, що ми бачили?

— Ну звісно. Жінки — вони такі...

— Вперше чую.

— Кажу ж тобі, що йому завжди ведеться.

— Ну й нехай. А я б не став з нею лигатись, хоч би мене золотом обсипали.

— Цікаво, як у них почалось,— мовив Носач.— Як дійшло до найголовнішого...

Я міг би сказати йому, але придержав язика.

Але я й сам часто потім думав про те, як у них почалось. Лише такі, як Креб, здатні на це: одчайдушні, що ніколи не розгублюються. Мабуть, приніс, як і ми, брухт на продаж, а вона всміхнулась і запросила його зайти. Ота її усмішка міцно закарбувалась у мене в пам’яті. Або зустрівся з нею на вулиці якось у суботу, коли жіноцтво юрбами никає по крамницях, і вони десь зіткнулися віч-на-віч. А то, може, просто бродив понад тією канавою у спеку і зайшов напитись. Очевидячки, так воно й було, тому що він і мені радив так вчинити. Поки він пив, вона стояла на порозі і всміхалася своєю чудною усмішкою.

Він допив воду, глянув на неї і розлютився: адже ніхто з Керронів не любить, щоб з них сміялися. Тоді він, певно, сказав: «Чого це ви, місіс, посміхаєтесь? Скажіть і мені, я теж посміюсь».

А вона йому: «Я вдова. Ви нагадали мені мого чоловіка, який загинув у японському концтаборі. Вам тепер, певно, стільки ж, скільки було йому, коли пішов воювати,— ви-бо такий самий зелений».

«Дурниці».

Він віддав їй склянку і пішов геть, але зрадів, коли вона його гукнула:

«Гей, стривайте! У мене до вас прохання».

«Що там іще?»

«Зігнувся кронштейн для завіски. Може, полагодите?»

Серце в нього закалатало, і він сказав: «Н-не знаю...» А вона: «Гаразд, мій хлопчику, іди собі. Ніхто не збирався тебе кривдити». Тоді він зайшов, узяв драбину і вмить усе зробив, хоч руки ніяк йому не корилися, а коли глянув униз, побачив оту її чудернацьку посмішку. І враз зрозумів, що все це лише привід. Коли спускався, драбина, певно, хитнулась, і вона подала йому руку. Руки завжди живуть якимось своїм таємничим життям, жіноча ж рука — то справжнє чудо. Він хапався за повітря, аж поки не відчув її руку. Вона сказала: «Ну?» — і спробувала вивільнити руку, та він не пускав, і тоді вона притисла її собі до стегна. І тільки тоді він пустив її. Вона обняла його за шию, і тут він побачив її пухкенький лікоть. Очі в неї були заплющені, голова одкинута назад, вся її ніжність тепер була в руках...

Усе це я, звичайно, вигадав, уявляючи себе на місці Креба.

Одного лиш я не вигадав: вона щоразу давала йому гроші. І сміючись казала, що їй все одно, з ким бути, і зовсім начхати, прийде він знову чи ні. Та він завжди приходив. Все повторювалося так само, тільки він сказав, що не братиме більше грошей. Але вона наполягала, погрожувала, що наступного разу не пустить його до себе. Він брав гроші й намагався забути їх на столі. Та йому це жодного разу не вдавалось; вона завжди помічала ті хитроші й сама запихала гроші йому в кишеню.

Ті гроші мали для неї велике значення. По-моєму, цим вона хотіла довести собі і йому, що він для неї — ніщо.

Ось чому вона стояла й посміхалась тоді, коли ми з Кребом лежали в канаві. Але я й тепер не знаю, як це почалось. Все це лиш мої вигадки, маячня. Може, так було б, якби на місці Креба опинився я. Навряд чи був який привід або розмова. Просто це сталося, та й годі. А щоб Креб не хизувався, вона дала йому гроші. Уявляю собі, як Креб ішов по схилу і все озирався, а вона так само чудно всміхалась. Тільки коли все це збагнеш, можна зрозуміти, що почував Креб. Він поринав усе глибше і глибше, а вона залишалася вільною завдяки тим грошам.

Це було щось жахливе — я не про те кажу, що він накоїв потім. А про те, як йому було, коли вона давала гроші. Мене це страшенно вразило — адже свого часу я заздрив Кребові, бо в кожного бувають хвилини, коли чогось дуже хочеться і ні про що більше не думаєш, а досягнеш свого, то хочеться ще більшого.

Тепер я пропускаю два тижні і хочу розповісти, як я приніс першу получку. Це на той випадок, якщо хто-небудь подумав, що ми із моєю старою жили, мов кіт із собакою. Зовсім не так. Просто у кожного було своє життя; траплялися, звісно, між нами сварки, але рідко. Цього разу винен був я. Коли почав працювати, моя стара вимагала, щоб я приносив геть усе, і видавала мені на дрібні витрати. Ну, а мені, зрозуміло, це було аж ніяк не до душі.

Я не хочу сказати, що вона була зла,— ні, вона завжди була добра і щедра, проте кишенькові гроші — однаково, що гамівиа сорочка, це факт. Чого іноді вистачало на цілий тиждень, іншого разу було мало й на день, і тоді ми збирали брухт або ж прибіднялись і жебрачили. Правий я був чи ні, але мені здавалося, що буде по совісті, якщо я платитиму їй за харчі, а одежу купуватиму собі сам. Я міг на цьому прогадати, а міг і виграти. Скажімо, мені обридли оті суботні поїздки до центру, коли потрібно було купити черевики, шкарпетки, плащ або костюм; до того ж ми завжди лаялись, перш ніж щось вибрати.

Щодо одягу—моя стара — справжнісінька королева Вікторія.

Я ще в школі пережив захоплення стильним ганчір’ям. Потім це минулося, і я почав захоплюватись іншою модою — краватками-шнурками, яскравими сорочками. Тепер навіть смішно згадати, а колись я місяць воював із моєю старою, щоб дозволила купити строкату сорочку з краваткою-шнурком та скляною приколкою. Всього двадцять шилінгів, але вона була непохитна. А потім мені закортіло мати вузенькі, облиплі, наче власна шкіра, чорні джинси, піджак з золотавим полиском, черевики на каучуку та атласний жилет. Дещо таки перепало, але не все. Тепер мені начхати, а тоді було дуже важливо.

Кожен має право одягатись як хоче. Може, він і чортзна-чого накупить. Може, тижнів через два пошкодує, що ніхто, погрожуючи пістолетом, не потурив його з тієї крамниці. Нехай би він навіть і втрачав на цьому — кому до того діло! Він платить гроші, тож йому й плакати за ними.

Такий мій погляд, але, повірте, я почував себе смішним, коли у себе в кімнаті, вийнявши фунтову бумажку, сховав під матрац конверта, в якому лишилося ще фунтів з чотири. В мене навіть майнула думка: а чи не краще все віддати? Але раптом я пригадав, що ми з Носачем уже придумали своєрідну уніформу для нашої ватаги. Для цього потрібні були гроші, й чекати, доки повернеться моя стара, мені не хотілось. Отже, я втік.

Одначе знав, що мені ще доведеться позмагатися з нею характерами.

Додому я повернувся хвилин за п’ятнадцять перед одинадцятою, злий сам на себе за те, що марно згаяв вечір. Ми з Носачем та ще кількома хлопцями ходили в «Ріджент», місцевий клуб, де є кіно, більярдна і дансинг. В кіно було душно, і ми тупцяли біля входу, накидаючи очима на дівчат та пускаючи дотепи, від чого дівчата сміялись, а їхні кавалери косо зиркали на нас. Коли й це обридло, ми пішли в більярдну. Там до кожного столу була черга. Страх яка! А без черги не пролізти, бо командував усім сержант Мінто, колишній десантник, з яким краще було не зв’язуватись. Ну й цікавий тип! Колись я вам розповім про нього.

Тоді ми посунули в дансинг, хоч у мене й не було до того охоти. Коли там повно і нікому до тебе нема діла, це ще сяк-так, але я терпіти не можу, коли доводиться підпирати стіну, бо людей мало, і дівчата танцюють лише з постійними кавалерами. Того вечора саме так і було. Ми стали поблизу паршивенького оркестру, який грав без нот,— стояли й дивились. Було ще рано, пар зібралося небагато. Зате всі «майстри». Декольтовані дівчатка, яких запрошують у дансинг заздалегідь, і з ними піжони, котрі моргали їм, щоб вони відмовлялись, коли їх просить до танцю хтось інший. Ми собі стояли і дивились, як ті ферти вертілися дзигами. Признаюсь вам, нема нічого нуднішого, як дивитись і не танцювати самому.

По-моєму, це казна-що. Я маю на думці дівчат, що танцюють лише зі своїми кавалерами. Це теж своєрідна форма капіталізму. Можете вважати мене за божевільного, але я певен, що, коли б можна було танцювати з ким хочеш, то менше було б бійок та сварок.

Так воно й сталося, коли з’явився Келлі зі своєю ватагою. Спершу ми розгубились, та потім почали сердитись. Справа оберталася на лихе. Побачивши нас біля естради, Келлі повів своїх хлопців у кінець залу. Ми, звісно, обмінялись промовистими поглядами. У перервах між танцями ми їх допікали образливими зауваженнями. Вони почали розпалюватись, ми — теж. Тоді один з наших, Уілліс, на прізвисько Коротун, сказав:

— Хлопці, дамо їм чосу!

Носач похитав головою.

— Ходімо звідси,— сказав він і підморгнув. Потім потихеньку розставив нас так, щоб застукати Келлі та його дружків, коли вони спускатимуться сходами.

— Тільки стережіться,— попередив він.— Ці піжони носять при собі велосипедні ланцюги і ще казна-що, а у нас з вами голі руки.

Тут до нас підійшов розпорядник. Високий, худий, з довгими вусами і, видно, легкодухий.

— Я сподіваюсь, ви не зчините бучі?

— Ми — ні,— одповів Носач.— А оті — можуть.

— А хто вони?

— Ватага Келлі, портовики.

— Не чіпайте їх, бога ради! — сказав розпорядник.— Нам ні до чого скандали. Минулого разу хтось розбив люстру і втік, а нам це коштувало десять фунтів.

— Ми теж не хочемо скандалу,— благодушно заявив Носач.— Ось бачите, ми навіть вирішили піти.

— От і добре!

Ми вийшли, кинувши «бувайте» оркестрові й пославши цілунок рукою співачці. А за дверима всі стали по місцях.

План у нас був такий: я і Коротун ховаємось у вбиральні і несподівано накидаємось ззаду. А якщо хтось із них забіжить туди, вмить знешкодити ного — тоді Носачеві та іншим буде легше. Всі останні, крім Носача, ховаються внизу, під сходами, лише він покурюватиме на видноті як принада для Келлі.

І ось двоє портовиків зайшли до вбиральні. Коли ми взялися до них, у двері зазирнув третій, та він, очевидно, поважав правила чесної бійки і тому кинув своїх дружків напризволяще. Коли ті двоє зайшли, я стояв за дверима, а Коротун зачинився в кабіні. Я підставив другому ногу, перший обернувся, і тут Коротун буцнув його головою в живіт, а треба сказати, що в цьому Коротунові добрих сто фунтів ваги. Отож один був готовий — він довго хапав ротом повітря, так що, мабуть, чути було за цілу милю. Зате з другим нам таки довелося поморочитись. Він не розгубився і впав на руки, що врятувало його від удару об кам’яну підлогу; тоді підскочив, мов кіт, люто пирхаючи, і в руці у нього блиснув велосипедний ланцюг, яким він почав несамовито вимахувати навколо себе. І треба було бачити, як він розтинав тим ланцюгом повітря, а ми з Коротуном витанцьовували якийсь чудернацький, ще нікому не відомий танок, аби тільки нас не понесли санітари.

Все обійшлося без крові, але той тип усе ж таки рубанув Коротуна по плечу. А він у нас чепурун і дуже не полюбляє, коли йому рвуть одежу. Тоді Коротун, мов бугай, знову кинувся головою вперед — я ще ніколи не бачив такої спритності. Раз-два, і вже здавив того типа ручиськами-лещатами, а той, задихаючись, гепав його кулаком по спині. Я вибрав зручний момент і садонув його під ребра. Потім відібрав ланцюг, а Коротун зацідив йому з усього розмаху в пику. Той схопився за око.

Потім ми дременули сходами вниз. Там було весело — хлопці ревно молотили один одного, а дехто вже лежав на підлозі. Десь між другим і третім поверхом нам попався один із хлопців Келлі, а може, то був і сторонній. Та я вхопив його за краватку і запитав, куди це він зібрався.

— А тобі що?

Моргнувши Коротунові, щоб той підчепив його, я сказав: «А ось що»,— пустив краватку, і він загримів сходами вниз. Ряди наших супротивників дуже поріділи — декілька відразу втекло, як тільки побачили нас з Коротуном. Інші лежали на підлозі, й наші вже посідали на них верхи. На ногах залишався один Келлі.

Він вихопив ножа.

Спочатку нам здалося, що в руці у нього щось чорне: Та ось блиснуло лезо, і тут я, скажу вам щиро, аж завмер. І всі завмерли, бо він наставив ножа прямо Носачеві в живіт та й каже:

— Одпустіть моїх хлопців, а то я випущу йому тельбухи.

— А, то ти ножем! — незворушно мовив Носач, хоч усього його аж тіпало.

— Замовч, ти!

І вони пішли. Організовано відступили. А коли вже були на вулиці, Келлі спокійнісінько проколов Носачеві сорочку й надрізав її. І теж пішов. Може, вам здасться все це вигадкою: адже він один тримав нас шістьох, правда, з ножем. Але спробуйте кинутися з голими руками проти ножа, тоді побачите. Коли виймають ніж, відразу стаєш сумирний.

Вони перейшли вулицю і сіли в трамвай. Вагон тут же рушив, і ми не змогли б їх наздогнати, якби й хотіли. Та з мене було досить, і закладаюсь на тисячу проти одного, що й іншим теж. Тому, коли хтось згадав про отих двох у вбиральні, лише Коротун запропонував всипати їм за ножа. Та його ніхто не підтримав, і він замовк.

Час було тікати, адже завжди знайдуться охочі покликати поліцію. До того ж сходами спускався розпорядник, і, хоч ми й не боялися його, розмовляти з ним ніхто не хотів. Ми пішли на базарний майдан і почистились у підземній вбиральні. А потім зайшли до сусіднього кафе випити кави та обговорити подію. Всі вже забули про ніж і з задоволенням згадували бгаку. Козирилися, вихвалялись, хто як відзначився.

Лише Носач сидів похнюплений.

— Я з нього душу витрясу,— тільки й сказав він.

Зроду не бачив такого гордія. Іншим разом я, може, став би відраджувати його, та тепер мені було не до того. Ввечері треба було витримати ще один бій.

Вдома я застав справжню сімейну ідилію. Не те щоб вони щось там робили. Навіть не підскочили, як солдати перед офіцером. Моя стара сиділа по один бік стола, Гаррі — по другий, радіо тихо грало, і я відчув, що в них була щира розмова. Це мене дійняло до живого.

— З’явився,— сказала моя стара, відразу змінивши тон. Я давно помітив, як спритно роблять це жінки.

— Привіт,— мовив я, сідаючи на своє місце за столом.

— Його величність чекають, що їм подадуть їсти!

— Ет, мамо, давай хоч повечеряємо без сварки!

— Пошукай свою вечерю під тарілкою.

— Я, мабуть, піду,— озвався Гаррі.

— Посидь, зараз буде весело,— сказала моя стара.

— Сидіть,— докинув я.— Посміємось, якщо буде з чого.

Та я вже догадався, що побачу під тарілкою.

— Ні, даруй, Пег,— сказав він.— Я не хочу в це втручатися.

— То вже щось одне: або втручайтеся, або ні,— підкусив я.

— Ти про що це?..— спитала моя стара,

— Сама знаєш, про що ви тут домовлялись, коли я зайшов!

— Годі!

— Годі — то й годі, тільки не дури мені голови.

— Ти що, матері своєї не знаєш? — звернувся до мене Гаррі.— Вона живе своїм розумом, і, коли їй захотілося порадитись щодо тебе, це її право.

— І можу сказати все тобі у вічі!—докинула моя стара.

— Ну, я пішов,— мовив Гаррі.

— Шкода, що він не слухатиме твоєї промови,— сказав я так, щоб він почув.

— Замовч, а то я знову шпурну тобі в голову чайника. Нарікаєш на мене, що я весь час кричу, а хіба можна з тобою інакше?

І це таки була правда. Біс його знає, хто смикає мене за язик, коли сперечатися зовсім марно, Особливо із старшими. Я помітив, що їм важко нас переговорити. Звичайно, на їхньому боці досвід, але молоді швидше метикують. І все одно преш на рожен. Це щось на зразок операції без наркозу — тобі стає так боляче, що ти мимоволі намагаєшся завдати болю іншому.

— Та годі вже,— кажу я.— Не розумію, чого це ти раптом завелася.

— Гадаю, у тебе досить тями...

— Спасибі хоч за це.

— Сам знаєш чого — через твою получку.

— А, то ти ніяк не можеш її діждатися?

— Я ж сказала, що даватиму тобі кишенькові гроші, а ти розпечатав конверт.

— А скажи, будь ласка, звідки ти знаєш, що я його розпечатав?

— Подивись під тарілку.— Та я не став дивитися — не хотів робити їй такої приємності.— Подивись, подивись!

— Нічого там дивитись, і без того знаю, що нишпорила в моїй кімнаті.

— Сам винен,— сказала вона.— Я змалку пішла працювати і завжди пишалася, коли приносила додому гроші й оддавала твоїй бабуні. Чуєш, пишаласяі

— Тепер не ті часи, все перемінилося...

— На гірше. Я б на твоєму місці згоріла від соромуі Мати весь час б’ється сама, виростила тебе, а ти он які коники викидаєш.

— Слухай, мамо,— сказав я з наміром почати тверезу розмову.— Ці гроші я заробив. Отож те, що годилось колись для тебе, мені не підходить... Звичайно, я не від того, щоб платити тобі за квартиру і стіл. Але я хочу сам розпоряджатися своїми грішми, сам купувати собі одяг і все таке інше. Годі вже водити мене по крамницях та одягати, як малого.

— Ти віддаватимеш усе.

— Я згоден платити тобі за харчі й квартиру, щоб бути цілком незалежним.

— Ти хочеш тринькати свої гроші на всілякі там мавп’ячі прикраси та водитися з різною потолоччю. Отож і кажу тобі: цього не буде!

Тоді я одшпурнув тарілку, вхопив конверт і вийняв три фунти.

— На, на, та вгамуйся! — Я тицяв їй гроші, а вона хоч би тобі зворухнулась. Тоді я кинув їх на середину стола.— Гаразд, нехай лежать, візьмеш, коли я піду, адже ти завжди так робиш.

— Хай мені краще руки всохнуть.

— Шкода, що ти не така цнотлива щодо дечого іншого...

Обоє ми вже ледве стримувалиеь.

— Ти про що це?

— Та про твого ж дружка.

— Ах ти, щеня...

Цього разу в мене полетів не чайник, а хлібниця. Та я не дрімав. Тоді вона розлючено кинулась на мене. Я пригнувся, а випростуючись, ненароком стукнув її. Вона завмерла. Потім одвернулась і пішла в куток.

— Пробач мені, мамо,— сказав я, підходячи до неї.

Вона мовчала. Не сказала навіть: «Ти мене вдарив!» — і, слово честі, я пишався нею. Адже їй мало бути дуже боляче: я втрапив просто у сонячне сплетіння.

— Я ненавмисне, мамо, ти так наскочила на мене. Я не хотів...

Я впав перед нею на коліна, і вона взяла мою голову й пригорнула до себе. Я довго хлипав, мов дитина.

— Пробач, мамо. Візьми ті кляті гроші, бери все, що зосталось. Я винен...— Але десь глибоко блиснула думка: даремно я так легко піддався. Та мені одразу ж стало соромно.

— Ні, синку. Не потрібні мені твої гроші. Бог свідок, що не потрібні. Я просто хотіла по-доброму поговорити і ось не стримала себе. Залиш собі гроші, але стався до мене по-людському.

— Клянусь тобі...

Ми довго ще так сиділи. Потім вона спитала:

— А що ти маєш проти нього?

— Не знаю. Начебто й нічого. Але якби ж то він був тільки квартирантом...

— Я вже п’ятнадцять років самотня.

— Не можу нічого з собою вдіяти, мамо. У мене все аж перевертається, коли подумаю, що між вами щось є.

— Він хоче одружитись зі мною... а я не можу більше жити в самотині.— Мабуть, вона відчула, як я зіщулився, бо запитала: — А що б ти сказав, коли б я вийшла заміж?

Я не відповів. Трохи перегодом устав і вмився, а вона підсмажила мені рубець у тісті й налила чаю. Я сів до столу. В кухні було приємно й затишно, ми сиділи там лише вдвох, до того ж суперечка закінчилася моєю перемогою. Але ніколи ще я не відчував себе таким нещасним. Уже в ліжку я пригадував усі бійки, що їх мені довелося витримати, і сказав сам собі: ні, друже, не годиться зазнавати самих тільки поразок, хоч іноді й поразка ліпша за перемогу.

Коли говорити по щирості, на нашій дільниці велося не так уже й погано, треба було лише звикнути. Я не нудьгував, і орудувати лопатою, всупереч моїм сподіванням, довелося небагато — лише першого дня мене таки примусили попотіти, бо тоді саме зупинилися машини. А далі я допомагав то там, то там — працював відбійним молотком або кріпив стіни, коли грунт був сипкий. Мені подобалось копати, адже іноді траплялося й щось цікаве: якось ми натрапили на шар добрячого вугілля, і, поки воно не кінчилось, кожен міг набрати собі якийсь мішок. Та бували й цікавіші знахідки. Одного разу ми відкопали гнутий жолоб, яким подавалась на млин грунтова вода, і старий Флек пояснив, що жолоб той, мабуть, дуже давній, бо цегла не фабрична, а саморобна, понад два дюйми завтовшки. А потім ми дійшли до того місця, де був колись млин.

Коло фундаменту нам довелося добре-таки поморочитись. Його було складено з кам’яних брил, мало не ярд завдовжки і цілий фут завширшки, та нашим предкам цього було замало, і вони злютували їх цементом, який до того затвердів, що довелося викликати підривника. Там, де крутилося млинове колесо, ми знайшли криївку. Це сталося вранці, годині о десятій. Я поліз туди і взявся розгрібати землю руками. Знайшов кілька стародавніх монет з жіночим профілем (мені здалось, що то королева Вікторія, хоч то була Анна) і перстень. Він був вкритий осугою, а коли я потер його, зазеленів яскравий камінь. Я хутко сховав усе до кишені й нікому нічого не сказав. На законах я не дуже-то знався, але розумів, що Спроггет або дядько Джордж миттю заберуть у мене перстень, і тоді не бачити мені його більш ніколи.

І все ж я показав свою знахідку старому Флекові. Він пояснив, що монети мідні, та коли побачив перстень, одразу пожвавішав:

— Його, мабуть, мельничка загубила. Ото, бідолашна, плакала. Скидається на те, що цей персник потрапив сюди з Росії. Сховай його, а як знайдеш собі наречену, то добре все зваж, перш ніж надіти його їй на палець.

Я не став слухати далі, а перстень одніс додому й нікому не показав; разом з монетами я сховав його під мостину і в сльотаві вечори іноді виймав та чистив монети, але частіше розглядав перстень. Він був дуже гарний, і його, напевне, довго носили — напис усередині стерся, і я не міг нічого розібрати. Зате можна було скільки завгодно милуватися ізумрудом, який був добре відшліфований і виблискував проти світла.

Та все це принагідно. А розповідати я почав про свою роботу. Так от, коли мені не було чого робити в канаві, я керував бульдозером — це мені за забавку — або ставав на місце маркирувальника, тим часом як він перепочивав. Або ж сідав на екскаватор і вибирав грунт. На ньому працював Джо Джонсон, колишній боксер, завжди напідпитку, зловредний тип. Він нізащо не дозволяв мені сідати на екскаватор, боявся втратити місце, і навіть не любив, коли я спостерігав, як він працює. Та я все одно навчився. Були у мене ще й інші обов’язки — кип’ятити чай, підмітати в сараї, їздити за дорученням дядька Джорджа або Спроггета.

Але найбільше я працював із старим Флеком біля бетономішалки. Спеціальними лопатами ми засипали в бункер пісок і щебінь, а звідти подавали їх у дробарку. Дозу визначали за рискою на покажчику, і суміш потрапляла до ковша, який перекидався над барабаном. Натиснеш на важіль, і вся споруда по канату з’їжджає до форм, гляди тільки не лови гав.

Коли ми не встигали, на поміч нам давали третього, та здебільшого ми справлялись і вдвох. Працювали не хапаючись і могли розмовляти. Треба було тільки завести Флека. Спочатку мені це важко вдавалось. Бувало, цілих півдня б’єшся, а жодного слова з нього не витягнеш. Очевидно, він уже збайдужів до своїх спогадів. Гукнеш, бувало, а він поволі обертається, і очі в нього якісь осклілі. Та потім я збагнув, на які кнопки треба натискати.

Одного разу його розбуркали вершники. Це було суботнього ранку, і повз нас саме проїжджали курсанти школи верхової їзди. Ми вилізли подивитись, як вони гарцюють на своїх конях,— гарненькі дівчата в плюшевих шапочках і хлопці в шкіряних крагах, що гордо зиркали на всі боки.

— Оце сила! — вигукнув я.

— Яка там сила,— заперечив Флек.— Це тільки тобі так здається. А для інших вони просто воші. Для вельмож, наприклад,— неміч або, коротше кажучи, тьху! Немає жодних тобі класів, а лише касти. Кожен належить до котроїсь із них, і тільки простачки, такі, як ти, цього не розуміють.

— Усі знають, що є різні класи.

— Усі знають! — пирхнув він.— Вигадки це, ось що я тобі скажу. Ти й твої товариші можете домовитись і теж проголосити касту. Ватага стиляг, чи як їх там, нічим не відрізняється од панів, які на всіх плюють і позагарбували собі всі теплі місця. Треба тільки мати хоч трохи фантазії.

— Скажіть, дядечку Флек, а коли ви це зрозуміли?

— Мабуть, в окопах. Але це важко пояснити. І знаєш чому? Там були поряд життя і смерть, і все це тиснуло на свідомість. Яка тобі різниця, хто проведе тебе через «нічию землю»,— аби лиш повернутися живим. Там не було класів і каст. Серед панів офіцерів були такі вбогі розумом, що ми благали господа послати їм скоріше смерть, поки вони нас усіх не загнали на той світ. Хто зостався живий — той і вищий. Клас не рятував од кулі чи снаряда,— так що все це суцільні вигадки.

— Але ж усі вірять у це,— сказав я.

— То й що? Пани мусять вірити, бо вони задля цього занапастили силу людей. Вони не можуть нас не морочити, інакше все піде шкереберть. А коли одночасно морочать і самих себе, то тут немає ніякої різниці. Збагнув?

Я нічого не збагнув і перевів розмову на інше.

— А от минулого тижня ви казали, що були мертві, як це розуміти?

— Ти знов про це...

— Поясніть, дядечку!

— Дуже просто. Разом з «висотою 60» висадили в повітря й мене. В мені не лишилося нічого годящого. І ось я тут, хоч, по совісті, вже разів десять мав би бути трупом. Проте від мене нічого не лишилось — нема чого вбивати. Взяти хоча б моє прізвище — що в ньому особливого? — спитав він раптом.

— Кумедне якесь.

— Кумедне?

— Ну, дивне.

— А в кого не дивне? Ось у тебе: Артур Хеггерстон. Подумай сам.— Я подумап.— Хіба воно не таке ж кумедне, як Флек?

— Навіть кумедніше.

— Отож-бо. Будь-яке прізвище кумедне, коли подумати. Всі вони давно застаріли і вже не пасують до модних штанів, шлейок і телевізорів. Якого ж біса насміхатися?

Я сказав, що не знаю.

— Атож, не знаєш. Але одне прізвище як прізвище, а інше викликає сміх,— скажімо, Флек.

— Я ніколи не сміявся, хоч вірте, хоч ні.

— Не ти, так інші.

— Наприклад?

— Багато хто. Деякі люди навіть змінюють прізвище, так з них насміхаються.

— У нас я про таке не чув.

— Але таке траплялося. Ось, приміром, мій небіж... Я повернувся з війни мертв’яком. Дружина вмерла від іспанки. А в моєї сестри був син, здібний хлопчина... Я тоді ще не пив. Заощаджував кожний пенс. Коли настав час, допоміг йому вступити до університету... Але йому там було гірше, ніж на війні. Він часто приїздив, хоч краще б йому не приїздити... Коли він був дома, я тікав — отоді й почав пити...

— Він, певно, був снобом.

— Ні, він збився з пуття, ось у чім річ, і завжди гудив своє прізвище. Мабуть, всілякі там розумники його дражнили. А коли закінчив університет, то приїхав і заявив, що змінив прізвище.

— Ну, а далі?

— Далі нічого. Ми жили самі собі, і він теж; ніхто й не помітив різниці, тільки ми відтоді рідко його бачили.

— А ким він працював?

— Учителем. І тепер викладає в нашому місті. Побачить мене десь на вулиці — і шмиг на протилежний бік. Та від матері він так не тікає. А що їй з того?..

— Але ж...— почав був я.

— Знаю, що ти збираєшся сказати: якби його мати була моя сестра,— той прізвище він мав би інше. Помиляєшся. Вона мені сестра, і все одно його прізвище Флек... Може, саме в цьому причина.

Деякий час ми мовчки дивились один на одного.

— Ну, годі вже, запускай дробарку,— сказав він нарешті.— А над усім цим добре подумай. Іноді прізвище може завдати людині багато горя.

Ми запустили дробарку, та я весь час думав — які ж бо химерні іноді приходять думки! — а раптом наш Керрезерс-Сміт той самий Флек, лише під іншим прізвищем? Коли це так, то зрозуміло, чого він тоді тікав. І, вибравши хвилинку, я запитав:

— Джордже, а яке прізвище він собі взяв?

— Ти що, знаєш його?

— Можливо.

— Ти думаєш, я тобі скажу? Ні, друже! Треба хоч од цього його вберегти.

— Часом не Керрезерс-Сміт?..

Очі його знов збайдужіли.

— Можеш запитувати хоч до судного дня, я тобі не скажу.

Та трохи перегодя він запитав:

— Яке ти згадав прізвище?

— Керрезерс-Сміт.

— О, ні, він хоч і честолюбний, але не настільки[7],— сказав Джордж.— До того ж у нас тут тих Смітів хоч греблю гати.

Більше я не зміг витягти з нього жодного слова. Мені деякий час так і кортіло з’явитись на «Звалище», підійти впритул до Керрезерса-Сміта і шепнути: «Привіт, Флек...» Просто так, щоб побачити, як він скипить. А ще — аби пересвідчитись, чи це справді він. Потім я плюнув на це. Хіба ж мало я вже бачив отих мертв’яків! Іноді думаю: а як би я почував себе, коли б змінив прізвище? Скажімо, став би величатися Тоні Кертіс[8]. Мабуть, як той арештант, що його випустили під слово честі. Тікати — ганебно взагалі, а особливо коли тікаєш од власного прізвища. Хай навіть це буде Флек. Та й що поганого в ньому? Просто він усе це вигадав. Мабуть, таки доволі, бідолаха, натерпівся.

Ватага наша потроху зростала. Вже було чоловік п’ятнадцять, хоч рідко коли збиралися всі, а неприємності, як на гріх, траплялися саме тоді, коли нас було мало. Правда, не так-то вже й часто вони траплялися. Як-не-як, а бійка в «Рідженті» багато чого навчила і нас, і наших супротивників.

Відтоді ми не потикалися за межі свого району. На околиці теж було небезпечно, і ми намагалися триматись ближче до центру, де завжди знаходили собі якусь розвагу. Часом ми навіть потроху випивали, коли в когось були гроші, разів зо два на тиждень ходили в кіно, а решту часу стовбичили біля молочного кафе або просиджували в старій ливарні, де був тепер наш штаб. Суботніми вечорами ходили на танці. Нудьга, та й годі.

Зате ми хизувалися своєю уніформою — діагоналеві штани, черевики на грубезній підошві, непромокальні куртки й вузенькі червоні краватки. Про одежу ми вже аж надто дбали. Все це було пусте зазнайство, але Носач і слухати нікого не хотів. Він був рішучим поборником дисципліни. «Все має бути як належить, а як ні — то...» Правда, мені він ніколи й слова не сказав, бо я завжди стежив за собою. Ми з ним навіть заприятелювали, хоч між нами завжди була деяка відстань.

Мені подобалось його почуття гумору. Крім того, я не раз бачив його під час бійки і поважав за хоробрість. А він без мене просто жити не міг. Вигадував усілякі плани, а я розробляв їх аж до найменших дрібниць.

Він завжди вмів орієнтуватися на ходу — пригадуєте, в «Рідженті», як він усе розібрав, наче по нотах? — а стратегічні плани розробляв йому я. Узяти хоча б наш штаб. Спочатку довелось його умовляти, та я наполіг на своєму. Там була стара комора, ми її підмели й приладнали замок. Притягли туди Носачеві стіл і стілець. Решта сиділи на ящиках від апельсинів. У нас навіть був старий патефон і сила пластинок, що їх ми позичили, випросили або просто вкрали. Пластинки були паршиві: якісь типи видавали пісні двадцяти- чи тридцятилітньої давності, і ми їх ставили тільки задля сміху. Ось, скажімо, «Емі, чарівна Емі» — про жінку, яка перелетіла Атлантичний чи ще якийсь там океан і побила всі рекорди. Та були й інші, з південних штатів, наприклад, Луїс Армстронг, Фете, Уоллер, Джеллі Ролл Мортон, брати Мілзи тощо. Ми любили старий добрий джаз. Могли сидіти, обіймаючи коліна, хоч до ранку, особливо коли вдавалося роздобути кілька пляшок пива й сигарети. Чудові то були вечори. Можливо, навіть найкращі в моєму житті.

Але всьому буває кінець, і він настав. Не відразу, звичайно, а поступово. Підкрався, мов кіт до горобців. Та це рано чи пізно мало статися. Я хочу лише сказати, що кінець насунувся трохи передчасно. Спершу Носач пішов працювати на консервну фабрику, хоч від цього ще нічого не змінилось. Але тепер у нього завелися гроші, і він міг кожен божий день випивати. А одне тягло за собою інше.

Якось увечері Носач кудись зник. Ми умовились зустрітися біля молочного кафе, та він не прийшов. Що й казати, я весь вечір місця собі не знаходив, навіть коли зібралися всі інші. Дивно, як це двоє не можуть жити одне без одного. І навіть коли один з хлопців, на прізвисько Бевзь, почав розповідати мені якусь побрехеньку про свого батька, почуття самотності не минулося.

— Кличе мене директор до себе в кабінет і каже: «Я чув, що ти неграмотний»,— а я йому: «У нас є «Беано», то я прочитав його від дошки до дошки!» А він: «Годі брехати, це ж ілюстрований журнал, а ось коли рахуватимеш получку, тоді що?» Я кажу, що вже якось та порахую, а він розсердився та ну мені втовкмачувати, як потрібно бути грамотним. Усі мусять бути грамотними... Ти чуєш, Артуре?

Я сказав, що чую, хоч мені було зовсім не до нього. Мені хотілося знайти Носача, хоч де б він був, і припровадити сюди. Та це було мені над силу. Ох, як гидко відчувати свою безпорадність!

— Тоді він сказав, що вчитель сам ходитиме до мене, чуєш? Та я тільки глянув на нього. «Як ти на це дивишся? — питає. Ну, я, звісно, нічого йому не відповів: він же не торгує рибою зі смаженою картоплею, де там йому зрозуміти, яке у нас божевілля, коли поруч дві тітки чистять картоплю, а навіжений старий кидається, мов очманілий, патрає рибу або нарізає жир, і сморід навколо такий, що хоч бульдозером ріж...

— Артуре, ось тобі ласий шматочок.

— Ну й смакотаї

— Так от, приходить він до мого старого і пристає з ножем до горла, а мій старий саме закладав тоді картоплю в машинку для різки, а потім зсипав її до ванни, в якій ми купаємось. Нарешті,— ти чуєш, Артуре? — він і питає мого старого: «Ви мене чули?» А мій старий: «Та чув, сер». Тоді директор і каже: «Ну й що ви на це?» А мій старий йому ні сіло ні впало: «Одне лиш можу напевне сказати — підписів він ніколи не підроблятиме».

Я мусив посміхнутись — адже цей хлопець був свій і дуже старався мене розважити. Та, мабуть, це вийшло якось штучно, бо Бевзь підсунувся до мене й зареготав:

— Ха-ха-ха! Хіба ж не смішно?

Я сказав, що не дуже, а він спитав чому, і тоді я одверто йому заявив: коли вже старий Брехем так запобігав і навіть збирався примусити когось навчати такого дурня, то йому треба дякувати, а не висміювати. І взагалі, я чув уже це разів сто.

— А на біса мені вчитися? — сказав Бевзь.— Я не такий дурень, як ти і всі інші вважають.

— Ось почекай, помре твій старий, і тобі самому доведеться вести діло, тоді побачимо, що з цього вийде.

— Я того ж дня найму собі рахівника!

— Але ж читати тобі все одно треба вміти.

— Тоді я оженюсь і доручу це дружині.

— Нічого ти, Бевзю, не зрозумів,— сказав я.— Директор добра тобі бажав, а ти і твій старий наплювали йому межи очі.

— Ото ще мені вчительський захисник вишукався!

— Тобі б тільки з усіх насміхатися, спочатку з Брехема, а тепер з мене. А ми ж хотіли тобі допомогти.

— Хочеш, я скажу, чого ти сьогодні такий?

— Ану кажи!

— Ти лютуєш, бо Носач не прийшов.

— Ану, ти! — визвіривсь Коротун.

— Кінчай! — підхопили інші.

Та я зачепив його за живе, бо він і його старий тільки й відбувалися отими кпинами, а я поцілив у самісіньку точку. Бачив я вже таких, як цей Бевзь. Одні — тупі, другі безтолоч, а треті — просто не хочуть учитись, як оце Бевзь, і шукають собі якогось виправдання, та всіх їх об’єднує те, що їм це неприємно. Дайте йому нап’ясти на голову шолом зі всілякими там клапанами, проводами і трубками, наче в кіно, і щоб одразу навчився грамоти, то він дякуватиме вам на колінах.

Отож усі були проти Бевзя, але він не здававсь.

— Я вам дещо розповім про нашого великого білого вождя: він бігає за одним портовим дівчиськом, за вітрогонкою, і знаєте, хто вона?.. Сестра Міка Келлі.

— Ти вже набрид мені,— сказав я.

— А-яй, ану заплач, Красунчику.

— Гаразд,— кинув я.— Коли ти сам напрошуєшся, то ходімо звідси на хвилинку.

— Ну й піду, і куртку скину.

Ми пішли, але Коротун сказав:

— Негоже зі своїми битися. Облиш його, Артуре.

— Гаразд, хай просить пробачення.

— А дзуськи,— мовив Бевзь.— Ні тепер, ні потім.

— Давайте пошукаємо десь тихого куточка,— запропонував я.

Ми рушили головною вулицею, але не пройшли і десяти кроків, як навперейми вибіг Носач.

— Привіт, хлопці! — гукнув він.

Ми оточили його, а він одразу помітив, що в нас щось не гаразд. Чого-чого, а кебети йому не бракувало.

— В чім річ?

— Бевзь із Артуром зчепилися.

— Що не поділили?

— Бевзь уже вкотре почав розповідати, як старий Брехем хотів навчити його грамоти, а Артур його присадив.

— Я цю побрехеньку чув уже років двісті тому,— сказав Носач.

— А ще він варнякав щось про тебе й сестру Міка Келлі,— докинув Коротун.

— Це вже діло моє, я не арештант.

— Чхати мені на вас,— коношився Бевзь.— Я все одно з нього кишки випущу!

— А, то он як! — сказав Носач.— Ти затіваєш чвари серед своїх і ще не хочеш нікого слухати... Геть від нас!

— Он як?

— Отак!

— Він загалом непоганий хлопець,— заступився я.

— Не лізь. Ми повинні триматись один одного. Битися можна тільки з чужими.

Але ж я перший почав,— не вгавав я.

— Годі. Не будемо більше сперечатись про це.

Ми залишили Бевзя посеред вулиці, а самі повернулися до кафе. Може, у мене м’яке серце, але мені було шкода його. Певно, через те, що в нього було таке нещасне лице, коли ми пішли. І я зрозумів, що навіть неписьменний дурень іноді почуває себе зовсім самотнім. Куди ж йому поткнутися? Ні портові, ні інші не приймуть його до себе, бо він дурень, а якби й прийняли, все одно з того нічого не вийшло б: де ж це бачено, щоб хтось та їздив до свого гурту трамваєм за чотири пенні! А в Старому місті, крім нас, були тільки малята, які бавились у гилки, класи або хованки. Отож, коли ми його вигнали, він опинився за бортом. Це навіть гірше, ніж вигнання з раю. Або, як співається в пісні: «Бебі, мені холодно тут».

Сиди цілими вечорами вдома та гиркайся з родичами, бо тобі хочеться дивитись дев’яту програму, а їм саме заманулося восьмої. А то тобі звелять: катай до крамниці на розі або полий двір, чи візьмуть та й спитають, коли ти востаннє мився. Розлючений до краю, ти підеш тинятися вулицями, а навколо жодного тобі привітного погляду; або сидиш у канаві й дивишся на голубів — це дуже приємно так собі, мимохіть, але страх яка нудота, коли доводиться гаяти на це цілий вечір. Авжеж, кажу вам, тут зрадієш, навіть коли який пришелепуватий заговорить до тебе.

Я знав, що іноді такий самітник починає водитися з дівчиною, на яку за інших обставин навіть і не глянув би. З нудьги вони обходять мебльові крамниці, а потім, дивись, уже й котять поперед себе коляску з лялею.

Як бачите, я всіляко намагався виправдати Бевзя, але Носачеві й іншим про це нічого не сказав. Та коли ми веселим гуртом умостилися поруч з музичним автоматом і взялися за молочні коктейлі, я побачив, що він зазирає в двері, мов той бездомний пес. Я штовхнув ліктем Носача. Він байдуже глянув туди і сказав:

— А ти не зважай.

Бевзя ніби й не помічали. Подивившись хвилин із двадцять на наш бенкет, паршива вівця підступила до стойки. Бевзь, може, і вважав себе невидимим, але Носач, як тільки кінчилася пластинка, не дав поставити іншої.

Серед цілковитої тиші пролунав його гнівний наказ:

— Геть звідсиі

— Кафе не твоє,— огризнувся Бевзь.— Я маю право тут робити що хочу.

— Сказано тобі — геть!

— А спробуй вижени...

— Облиш його, Носач,— обізвався господар, молочар Джо.

— Він бешкетує і лізе в бійку,— пояснив Носач.— За це я вигнав його. Але, видно, без бійки таки не обійдеться, коли він не хоче забратися по-доброму.

— Він залишиться, коли хоче,— сказав молочар Джо.— Тут я хазяїн.

— Як вам завгодно,— буркнув Носач.

— Слухай, а може, приймемо його назад,— запропонував я.

— Випробуєм востаннє,— підтримав мене Коротун.

Решта теж загомоніли, і Носач змушений був поступитися. Трохи помовчавши, він сказав:

— Гаразд, але щоб це було востаннє.

Бевзь одразу підскочив, закрутився дзигою і більше нікого не чіпав. Жодного слова не було сказано про сестру Міка Келлі, хоч кожен тільки про це й думав. За неї, звичайно, йому і перепало. Адже в нас через дівчат завжди якісь неприємності або суперечки, тому що наші хлопці їх категорично не приймають. Я бачив якось одну американську картину, там у ватагах повно дівчат, і весь час вони лапаються, то стоячи, то на ходу. А у нас — зась.

Це була важлива новина, адже Носач ніколи не зупинявся на півдорозі, і, виходить, щомиті могло статися нещастя. Лишалася одна надія: все ж таки вона сестра Міка, але, коли добре подумати, то це ще гірше. Коли хтось із хлопців починав ганяти за якимсь дівчиськом — це вже погано, а тут ще виходив такий несподіваний поворот, що й в’язи можна було скрутити. Мені кортіло глибше дізнатися про все, але я радніше вмер би, ніж запитав.

Годині о десятій вечора хлопці почали розходитись, і незабаром лишилися тільки ми з Носачем та ще Бевзь, який хотів віддячити за ласку. Мені навіть здавалося, що він ось-ось почне рюмсати із вдячності.

Він тиснув руку мені й Носачеві, присягався бути щирим другом, запевняв, що ми можемо покластися на нього, і, нарешті, запропонував піти з ним до рибної крамнички його батька і з’їсти по пакетику риби із смаженою картоплею. Та ми відмовились. Іншим разом, сказали йому, і він побіг, вистрибуючи з радощів.

А ми ще довго тинялися понад канавою, і, хоч погода стояла чудова, нам було сумно; не мали навіть що сказати один одному. Зрештою Носач запитав:

— Ти не поспішаєш, Артуре?

Я сказав, що мені нема куди поспішати, і ми сіли на землю. Він довго гриз стеблинку, мов та шкапа старого Нетлфолда, потім сказав.

— Чудно якось вийшло.

— Що?

— Братуха сохне за тією дочкою лахмітника, хоча ще тиждень тому я його за божевільного вважав. А може, я сам збожеволів, як ти гадаєш, Артуре?

— Кажуть, це з кожним буває,— відповів я.

— Вона працює пакувальницею: вкладає бляшанки з сардинами у великі картонні коробки. Підіймаю я ці коробки підвісним краном і раптом бачу її... Вона легенька, мов пір'їнка, на руках можна носити. І розмовляє тихо-тихо, а я терпіти не можу, коли галасують,— ти не ображайся, Артуре, це я про своїх сестер та свою стару, адже вони рибою торгують.

— Виходить, ти закохався?

— Та ні. Цього ще бракувало в моєму віці! Але чому б мені не погуляти вряди-годи з нею?

— Якщо вона цього захоче. Знаю я цих дівок. Вони тільки того й ждуть, щоб ти завжди стовбичив біля них. Не хочуть ні з ким ділитися.

— Вистачить з неї і двох разів на тиждень.

— А як же Мік?

— Він не дізнається.

— Йому це не сподобається. До того ж ти іншої віри.

— Та це ще так, несерйозно. Буду поки що триматись од нього подалі.

— Ти й не зчуєшся, як хтось натуркоче йому про тебе, і він оголосить тобі війну.

— То й що?

— Скличе свою ватагу, і вони зітруть тебе на порох. Я вже не кажу, що буде з нею.

— Малої він не зачепить!

— О, ще й як зачепить, і батьки теж дадуть їй перцю.

— Хай тільки спробують, я тоді й будинок їм спалю,— погрозив він.— Хай хто хоч пальцем її торкне...

Я зрозумів, що сперечатися з ним марно.

— Гаразд, друже, роби як знаєш. Але пильнуй.

Він дивився через канаву і обидва мости туди, де видніли дахи портового району; ветхі, перекошені хатини, які боязко тулилися до схилу; брудні, мощені бруківкою вулички; розвалені ганки, напівзруйновані сходи.

— Як її звуть?

— Тереза.

— Так це ж ім’я святої.

— А яка то свята?

— Не знаю. Якась доброчинна, одне слово, праведниця.

— Артуре...

— Слухаю.

— То ти вважаєш, що я закохався?

Тут не можна було відповісти прямо.

— Скажу тобі лиш одне: мабуть, у тій дівчині справді щось є, коли вона тебе так узяла за живе.

— Ти гадаєш? — задумано спитав він.

— Авжеж, я певен.

Я пішов, а він сидів і замріяно дивився в той бік — мабуть, чекав, коли в її вікні спалахне світло. І це Носач, шибайголова із шибайголів! Якщо є хтось там вищий над світом, то він, певно, навмисне влаштовує такі речі — задля сміху. Я тому так кажу, що саме в цей час ватага Келлі громила наш штаб, який був буквально за два кроки. Вони, очевидячки, стежили за Носачем і пішли туди в обхід. А може, перебігли канавою, і він їх не бачив. Все може бути. Адже Носач дивився в інший бік.

Коли я прокинувся вранці, у роті в мене було наче в помийниці — від усіх отих молочних коктейлів та іншої гидоти, до того ж уночі я ще підсмажив собі яєчню з шинкою. Я, звичайно, встав не з тієї ноги і цілий день почував огиду до себе. Бачили б ви, як я, сонний, крутив педалі, беручись на схил, а потім, на дільниці все шукав якогось закутка, щоб поспати. Був до того зморений, що клював носом, навіть кидаючи лопатою пісок.

Спроггет помітив це й весь час вертівся біля мене. Його основним обов’язком було виписувати в сараї подорожні листи водіям, а тут його, як на гріх, потягло на повітря. Не встигав я стулити повіки, як він уже будив мене. Погукував здаля. Нарешті я огризнувся. Тоді він підійшов.

— Що ти сказав?

— Те, що чули.

— Спати треба вдома.

— Звичайно, коли б гроші мені так легко діставалися, як вам!

— Ну гаразд, іди підмети в сараї, там дихати не можна від кислого чаю та цвілих шкоринок.

— Вам не доводиться їх гризти.

— Ти менше розмовляй, а більше роби.

— А як же Флек?

— Упорається й сам. Коли тебе це так турбує, швидше повертайся та допохможеш йому.

Я почав підмітати, але він знову прискіпався до мене.

— Хіба я велів тобі підмітати?

— Ви що, жартуєте?

— Треба спершу винести стіл і все інше, я хочу, щоб тут ніякого мотлоху не зосталося.

— А ви ж зостанетесь!

— Берись до роботи та, гляди мені, ворушись! — гримнув він.

— Я б краще впорався без деяких блазнів,— шпигонув я. Мені й невтямки було, що він навмисно мене роздрочує.

Я зайшов у сарай, підняв важкий молоток і пошпурив його позад себе, не обертаючись. Молоток влучив Спроггету в коліно. Той ревонув не своїм голосом.

Заспокоївшись, він твердо сказав, трохи відступивши назад, бо я ще аж кипів:

— Ти мені в печінках сидиш. Ось зачекай, прийде твій дядечко, я йому про все розкажу.

— Ну й кажіть,— огризнувсь я.— Та хай він найме вам прибиральника.

Коли прибув паша, я вже стояв біля дробарки. Порадившись із Спроггетом, він гукнув:

— Артуре!

Я спроквола озвався:

— Чого?

— Иди сюди, коли кличуть.

Я підійшов. Спроггет підпирав двері, а дядько Джордж сидів за столом, немов президент Сполучених Штатів у той момент, коли гігантський метеорит щойно зрівняв із землею Нью-Йорк і ось-ось має досягти Білого дому.

— Що у вас тут вийшло із Спроггетом?

— Хай не прискіпується до мене, то я, може, йому й забуду.

— От бачите! — сказав Спроггет.

— Чому ти не поважаєш старших?

— Я ж вам кажу: він чіпляється до мене.

— Він зобов’язаний стежити за роботою. Ти мене засмучуєш, Артуре. Я стільки зробив, щоб влаштувати тебе сюди, а ти отак себе поводиш. Якщо це повториться, доведеться сказати босові.

— Дядечку Джордже, я ж працюю на совість.

— А от він про тебе іншої думки, чи не так, Семе?

— Ледар, яких світ не бачив: дивно, як він досі собі в’язи не скрутив,— спить просто на ходу.

— А ви брехун і наклепник!

— Ще одне слово, і ти вилетиш звідси!

— Годі вам, замовкніть,— наказав дядечко Джордж, і я зрозумів, чому він вислужився до начальника. Ми замовкли й обидва раділи з цього.— Коли мене тут нема, командує Сем. Він досвідчений заводій і завжди знає, кого і як треба приструнити. Це його обов’язок, і я його підтримую.

— Якщо він лаятиме мене за діло, я йому й слова не скажу.

— Ще молоко на губах, а й собі пнеться в начальники,— підколов Спроггет.

— Я теж зумів би виписувати подорожні,— одказав я.— Сюди-туди...

— Ти на що це натякаєш? — визвірився дядько.

— Я кажу тільки: сюди-туди.

— Перестань молоти дурниці та йди працюй, а ні — то миттю вилетиш звідси!

Я й пішов собі — побачив, що розмовляти з ним марно. До того ж постріл було зроблено. І зробив я його, завважте, навмання. Старий Флек розповідав мені щось про легкі заробітки — фірма наймає ваговози, а начальник дільниці вже сам домовляється про все інше з підрядчиком. Скажімо, сходяться на п’ятнадцяти шилінгах за годину, на шилінг більше, ніж належить; і начальник має з цього чималий зиск. Працює собі десяток машин по вісім годин на день, і шилінги так і течуть дзюрком, треба тільки добре ховатись, коли береш ті гроші... І хоч старий Флек про наших ні слова не казав, я зрозумів, що Спроггет потрібен дядькові лише для того, щоб контролювати водіїв, коли його нема.

Отож я й кажу, що то був постріл навмання, але мені здавалося, що я влучу в ціль і виграю на цьому. Проте вийшло, що я промахнувся і нічого не виграв. І саме тому, що це була правда. Досить було мені заїкнутися про ті подорожні, і кар’єрі моїй настав кінець. Я не вмію читати чужі думки, та вони відразу урвали розмову і не на жарт захвилювались.

Може, не треба було мені цього казати. У всякому разі, вже через п’ять хвилин я зрозумів свою помилку.

І річ не лише в тім, що вони займалися шахрайством (Спроггет водився із справжніми бандитами), а в тім, що не можна наступати на руку, яка тягнеться до грошей. Я не збирався доносити на них, але ж вони цього не знали, і тому їм треба було будь-що спекатися мене.

Почалося з того, що один робітник, який ніколи не розмовляв зі мною, відвів мене вбік і пригостив сигаретою. Його звали Джордж Стефенсон. Коли б він був справжній Стефенсон, то не бачити б нам паровоза ні тоді, ні тепер. Здебільшого він дуже втомлювавсь і не любив розмов. А тепер ось поліз до мене із своїм співчуттям.

— Я чув, як ти дав прикурити старому Семові. Його давно час витурити звідси.

— От і витурюй, а я подивлюсь.

— Він — хитрий лис. А що сказав начальник?

— Що Сем правий, а я винен.

— Вони стоять горою один за одного. Ворон воронові очей не виклює.

— А що ж їх так єднає?

— Подумай сам.— І він підморгнув.

— Слухай,— розсердився я.— Мені гидкий цей Спроггет, тим більше, що через нього мені влетіло. Але дядечко Джордж не такий, щоб займатися темними справами.

— А хто говорить про темні справи? — злякався він.— Ач, який ти жвавий. Я тільки кажу, що вони вчинили з тобою не по совісті.

— Дякую,— сказав я.— Але не смій говорити погано про мого дядечка, цього я не потерплю.

— Ти мене зовсім не так зрозумів,— почав виправдуватись він.— Твій дядечко чесна людина. Він знає своє діло й добре ставиться до робітників. От тільки Спроггет підводить його...

— Ти маєш якусь рацію,— сказав я.— У нього завжди одної клепки не вистачало.

— Виходить, він просто придурок?

— Ну, це вже перебільшення,— сказав я.— Бо, крім тієї, якої не вистачає, у нього жодної нема.

Ми надималися, мов пара биндюгів, що тягнуть пивний фургон, і, хоч він аж кректав од натуги, я все-таки, здається, взяв гору. «Чого він хоче?» — весь час крутилось у мене в голові. По-моєму, він так старався заради якоїсь жалюгідної пінти пива. І він задовольниться нею, бо аж надто дурний, щоб загрібати щось суттєвіше, але в душі у нього все ж муляє, що його обійшли. Я зрозумів це, коли він зловтішно розреготався на мій заяложений дотеп щодо клепки. Бо сміх той був очевидячки щирий.

Він, звичайно, переказав дядькові Джорджу нашу розмову, і я дістав перепочинок. Та ненадовго. В цьому я пересвідчився, коли наступного тижня на дільниці з’явився новачок. Він був нікому не потрібен, і взяли його лише для всіляких важливих доручень, тобто таких, що їх не можна було довіряти мені.

Я завжди готовий битись, коли нема іншої ради, але скандалів терпіти не можу. Надто близько беру їх до серця і потім довго мучуся,— а що, як я був неправий? Коли обмірковую якийсь крок, у дев’яти випадках із десяти мене бентежить те, про що інший і думати не стане. Я стаю неуважний, втрачаю апетит. Тож не такий я вже пропащий, як декому здається.

У невеселому настрої, якого не розвіяли навіть обнови — блакитна сорочка й вузенька краватка в червону й чорну смужечку,— я прийшов у «Ріджент». Біля Дверей мене зустрів Коротун і повідомив, що хлопці у більярдній, а Носач іще не прийшов. І все ж я радий був бачити Коротуна — коли я бачу його, в мене завжди легше стає на душі. Та того вечора йому теж було не з медом: м’ясник, у якого він працював, закрив свою крамничку — вам це може здатися дивним, але річ у тому, що гроші на віскі він щедро брав з власної каси і геть прогорів.

— Де ж його тепер знайти роботу? — бідкався Коротун.— Доки й суднобудівні верфи позакривались. Навіть матросів на пором не треба...

— Іди на будівництво річного тунелю.

— Я боюся темряви.

— Тоді наймайся у торговий флот.

— Він же весь потонув — ти що, хіба не чув?

— Залишається допомога на безробіття.

— Я заборгував профспілкові внески.

— Не журися, щось придумаємо. Ану, ходім до сержанта.

І ми пішли. Сержант підмітав у своїй будці, біля якої він продає квитки, пише крейдою на дошці години, коли відчиняється його заклад, продає сигарети й солодощі і залюбки балакає з відвідувачами, що чекають своєї черги. Це невисокий на зріст, зовсім не схожий на військового чолов’яга, проте одна нога у нього дерев’яна і розповідати він уміє так, що заслухаєшся. Щодо цього він мастак.

— Чого похнюпилися, хлопці? — запитав він.

— Зараз розповім, дайте лишень десяток сигарет,— сказав я і, відкривши пачку, вибив щиглем три сигарети.

— То в чому ж річ? — знову спитав старий.

— Коротун лишився без роботи. Не знає, куди поткнутись.

— Шмаркач. Коли я був у його віці, люди стояли в черзі копати гробовиська; я безліч разів бачив, як дехто бився за те, щоб вивозити гній. Одного разу черга двічі обкрутилася навколо біржі праці.

— Вигадуєтеї — сказали ми.

— Загляньте в історичні книги, тоді повірите. Я навчався у школі й цілих два роки міг бути спокійним. Спитаєте, як батьки мене годували? А от як: старий мій влаштувався в похоронному бюро.

— І що ж він там робив?

— Що доведеться — або втішав родичів і дізнавався про суму страховки, або знімав мірку з покійника та обряджав його...

— А ви не могли з ним працювати?

— Він ледве справлявся, і мені часто доводилось кидати уроки та допомагати йому — адже там завжди спішна робота. Я звик до неї, але не до мерців — люблю поговорити з тим, кого обслуговую. Сміх, та й годі, але я все ж таки потрапив до похоронного бюро.

В армію мене взяли ще хлопчиськом. Служив спершу в Індії, потім опинився в Єгипті, нидів там, аж поки почалась війна, а закінчив службу в Італії. Отам важко було — спека, пилюга...

За три-чотири роки я бачив більше мерців, аніж мій старий за піввіку в своєму бюро.

— А потім ви все-таки знайшли роботу?

— На це пішло цілих двадцять років, та й то, якби не нога...

— Виходить, це ваша перша робота, коли не вважати служби в армії? — спитав Коротун.

— Атож. Школу я скінчив у шістнадцять років, потім півроку місця шукав. В останній раз намагався влаштуватись клерком при комітеті громадської допомоги. Мій дядько був членом комітету, та ще старий Келлі замовив словечко. Другий мій дядько був каноником, але він рекомендації мені не дав — не хочу, сказав ввергати свого небожа в безодню гріха. Я вже був домовився про все в комітеті, і мені сказали, що місце моє.

— Ну й що?

— У когось іншого знайшлися знайомства в парламенті.

— Зате в армії, певне, житуха була — й помирати не треба! — сказав Коротун.

— Іноді гірко доводилось, а іноді дещо перепадало. І тоді, можете бути певні, Джек Мінто не ловив гав.

— Це ви про дівчат?

— Їх не злічити, навіть коли б довелося лічити до самої смерті.

— І ви з усіма крутили любов?

— Якщо встигав.

— А як ви робили це, сержанте? Як вам удавалось? — спитав Коротун.

— Ти ще малий, тобі рано знати.

— Та розкажіть!

— Ну гаразд... Хай буде по-твоєму... Нічого особливого в цьому не було. Адже під час війни цих іноземок просто якась трясця трясла...

— Далі, сержанте!

— От хоча б італійки. Вони голодували. Такі були голодні, що не могли й пручатися. Я бачив, як у містах вздовж берега По мали успіх такі мерзенні пики, що на них у Гонконзі, Карачі або в Каїрі жодна пристойна дівчина й плюнути не схотіла б. Та найкраще було в Римі.

— А що було в Римі, сержанте?

— Там я почував себе як удома,— сказав старий і замислився.

— Розкажіть!

— Її звали Лючія.— Сержант показав жестом, яка вона була і тихо свиснув.— Шкіра біла, наче слонова кістка, а коси — чорніші за вороняче крило.

Тут і ми свиснули.

— Тільки не думайте, мені з нею нелегко довелося. Зате жіночка була — чудо. Вона жила сама, варила мені їсти, купувала вино, а проте...

— Що?..— Коротун аж ліг на прилавок.

— Тільки, бувало, поп’ємо кави, вона ніби панцир на себе зодягає... Торкнешся її, а вона мов кам’яна... Зазнав я лиха з тією дівчиною. А все ж любив її до нестями... А ось і Носач.

— Дайте десяток куцих,— сказав той.

— Привіт, Носач. Ось послухай, що розповідає сержант,— сказав я.

— Про те, як він підкорив Рим,— докинув Коротун.

— Послухаєм іншим разом, а тепер ходімо.

— Зажди хвилинку, Носач.

— Замовч, діло не терпить.

Такий уже був цей Носач. Для нього діло завжди було на першому місці.

Коротун пішов скликати хлопців, а Носач подався до дверей, кинувши на ходу.

— Ходім, Артуре.

Щоб підкреслити свою незалежність, я затримався.

— І у вас вийшло, сержанте?

Той підморгнув.

— Іншим разом розповім усе як на духу.

— А вийшло?

Він кивнув.

— Як?

Він глибокодумно глянув на мене і тільки й сказав:

— Ноги...

Носач чекав на мене внизу.

— Горить, чи що? — запитав я.

— Гірше.

І замовк. Коли всі зібралися, ми рушили в невідомому напрямку згідно з наказом у пакеті. Згадую про це і знову й знову пишаюся Носачем. Інший виклав би все одразу. А він хотів, щоб ми на власні очі побачили, і скоро дізнаєтесь чому. В нього були-таки задатки генерала, і він напевне став би ним у минулі часи, коли ще генералам не потрібна була освіта.

Ватага Келлі добре попрацювала. Все було потрощене й перебите — патефон, і пластинки, й наші ящики для сидіння, й Носачів стілець. Навіть двері зірвали з завісів та порубали столи. Чиста робота, нічого не скажеш.

— Один із ватаги Келлі похвалився своєму двоюрідному братові, а той одному моєму приятелеві, з яким ми працюємо,— пояснив Носач.— Та не в тім річ. Хочете помститися?

Всі були за.

— Тоді давайте спершу приберемо тут.

— Навіщо? — спитав якийсь нетерплячий.— Тут же нічого не лишилося.

— Це наш штаб чи ні?

— Щоб його знову розгромили? — озвався Бевзь.

— Вони сюди більше не поткнуться, ми відіб’ємо в них охоту.

— Що ж нас затримує? — спитав Коротун.

— Не гарячкуй. Ми доберемося до них, коли буде треба. Б’юсь об заклад, що зараз вони тільки цього й ждуть. Ну й нехай собі ждуть.

— Ми можемо їх і зараз потрусити,— сказав Бевзь.

— Авжеж. Але краще діяти напевне. Минулого разу Мік був із ножем, пам’ятаєте? Отож і ми озброїмось залізяками...

— З ножем я не піду,— сказав я.

— Ніхто не піде. А чим погана ніжка від стільця? Або велосипедний ланцюг. Чи що там потрапить під руку...

— Все одно я проти.

— Чому?

— Не до душі мені це.

— Ніхто тебе не силує. Не хочеш — не йди, мені начхати.

Він зиркнув на мене.

— Гаразд, я прийду.— Мені забракло рішучості відмовитись.— Де збираємось?

— В «Альбіоні». Після танців у «Рідженті» вони неодмінно прийдуть туди. Зайдемо, коли почнеться сеанс.

Ми з Коротуном сядемо в останньому ряду, а ви чекайте в бічному проході біля лівого запасного виходу. Та не ловіть гав. Під час перерви вдамо, ніби йдем по морозиво. Тоді вони нас неодмінно побачать...

— Ой, одмолотять вони нас! — застеріг Бевзь.

— Не встигнуть. Ми, як тільки побачимо їх, майнемо до виходу лівим проходом, нібито злякались.

— А вони, як побачать всіх нас, одразу й повернуть назад.

— Не побачать, бо ми погасимо світло. Я і Коротун кинемось до проходу, вони — за нами, а там ви насядете на них.

— Надто вже хитромудро,— зауважив Бевзь.

— Для тебе — можливо, а ти тримайся Артура, і все буде гаразд.

— Ото мені розумника знайшов — Артура!

— Артур молодець, еге ж, Артуре?

— Чесно битися я не відмовлюсь,— заявив я.— Але брати з собою всякі залізяки, по-моєму, не слід — ще справді приб’ємо когось...

— От дурень! — знов озвався Бевзь.

— У нього в мізинці більше розуму, аніж у твоїй макітрі,— сказав Носач.— Гаразд, Артуре, обійдемось кулаками і будемо молити бога, щоб Мік прийшов без ножа.— Він пильно глянув на мене.— Ну, то йдеш?

— Звичайно, йду,— відповів я.

— Тоді до діла...

Ми ретельно прибрали в штабі, потім скинулись по півдолара — всі, крім Коротуна, який був безробітний,— і доручили Бевзю збігати по рибу зі смаженою картоплею. Тим часом розпалили у горні вогонь. Сидячи біля нього, ми їли рибу з картоплею і запивали пивом. Усім було весело, і хлопці взялися розповідати всякі побрехеньки. Та я мовчав. У мене чогось душа не лежала до отієї бійки в «Альбіоні». Я ніби відчував, що добром вона не скінчиться, хоч би хто там переміг, чи то ми, чи вони. У мене весь час перед очима блискотів ніж. А тут ще ніяк не йшла з думки моя стара зі своїм Гаррі, чомусь ввижався батько, а найбільше не давав спокою отой клятий Спроггет — його хитрий лисячий писок збільшився в моїй уяві у кілька разів проти звичайного, і він гнався за мною, аж поки я став задихатися. Жирна риба з картоплею була не для мого шлунку, до того ж я видудлив зайвину пива. Мене нудило, і я одійшов у куток. Носач подався за мною.

— Ти що, боїшся, Артуре?

Я надто погано себе почував, щоб заперечувати йому, і лише похитав головою.

— Якщо ми хочемо перемогти, треба діяти рішуче,— сказав він.— Іншого вибору в нас немає.

— Я ж не проти — тільки без отих залізяк.

— Їх не буде,— запевнив він. Потім, трохи помовчавши, спитав: — Може, ти закохався, Артуре?

— Звідки ти взяв?

— Надто вже ти якийсь мовчазний — оце сидів біля вогню та про щось думав.

— Не народилася ще та дівчина,— сказав я. А сам пригадав Стеллу, та потім вирішив, що вона не годиться для справжнього кохання. «Легко зійшлися, легко й розійдемось»,— подумав я.

— Ти не зарікайся, от бачиш, як у мене вийшло.

— Знаю, від цього самі прикрощі. Ось і моя стара збирається заміж за Квартиранта. Навіть ні про що інше не думає, тільки про це, лиш одне її цікавить — як би розшукати мого старого.

Марна справа ділитися з кимось своїми клопотами. Носач тільки вдавав, що слухає, та кивав головою.

— Зустрінеш таку, як моя Тереза, тоді іншої заспіваєш,— сказав він.— Я такої зроду не бачив.

— А тут ще один негідник, десятник на нашій дільниці, Спроггет, життя мені не дає. Він стільки вже на мені їздив, що в мене мозолі на спині, хоч і в нього теж — на заду.

— Ага,— сказав він.— То набий йому пику, а роботу собі іншу знайдеш... Але послухай, я хочу розповісти тобі про Терезу — ото дівчисько, чорт забирай!.. Чуєш, Артуре, вона сподівається мене обкрутити.

— Цілком можливо,— погодився я.— Проте це не спинить її брата, якщо ми пустимо в хід залізяччя... А надумаєш одружитися з нею — нічого не вийде: у неї й віра інша, і родичі тебе не схочуть.

— Одружитися? — здивувався він.— Та я цього і в гадці не мав! Я просто хочу побавитись, друже.

— Тоді тебе жде добрячий прочухан.

— Слухай, ти мене не зрозумів — я не збираюся її чіпати.

— Все одно. Хай лише Мік дізнається.

— Не дізнається. Слухай, Артуре, у нас є де ховатися,— там, на березі, стоїть старе авто. В ньому ми й сидимо. Затишне місце.

— І що ж ви там робите?

— От, щоб я так жив, нічого такого... Розмовляємо, зрідка цілуємось, ото й тільки. Я й не підозрював, що здатен стільки говорити — ніяк не можу спинитися.

— Наш Квартирант теж ніяк не наговориться з моєю старою... Що мені з ними робити, Носач?

— Набий йому пику і витури геть. І якого дідька їм треба в їхні роки?

— їм гірше, аніж тобі.

— Твоя стара не дурна; вижени його, і вона скоро про нього забуде, ось побачиш.

— Вона закохана в нього,— сказав я і не став пояснювати, що, крім усього іншого, мені нема чого й думати подужати Квартиранта. Щоб перевести розмову, я запитав: — А як Креб?

— Той не на жарт закохався в дочку лахмітника. Зовсім здурів, навіть не від того, щоб женитися.

— Та ти що? Вона ж старша за нього років на десять.

— Більше — майже вдвічі.

— А ти звідки знаєш?

— Ми з ним спимо на одному ліжку. Я завжди знаю, коли він буває в неї, та до минулого тижня він усе мовчав. А потім приходить якось і будить мене. Заснути я вже не міг, бо він усе кректав. І раптом почав мене трясти. Сказав, що хоче поговорити. Думав, здивує мене! Раніше він усе жартував про якісь там гроші на цукерки. А тепер не хоче тих грошей, а вона примушує його брати.

— От навіжена!

— І він теж,— сказав Носач.— Так-так, він зовсім сказивсь од тієї баби, а їй хоч би що. Я кажу йому: «Та це ж добре, що вона тебе проганяє». А він, знаєш, що сказав? «Побув би ти,— каже,— в моїй шкурі!» А я йому на це: «У мене самого є дівчина, та хай би вона спробувала мене осідлати!» — Носач помовчав.— І знаєш, що він відповів? «Значить, то не справжня дівчина».

— Та ту лахмітницю вбити мало! — вигукнув я.

— Вона доскачеться,— буркнув Носач.

Ми глянули один на одного, і над нами ніби мигнула холодна блискавка. Обидва з радістю повернулись до вогню.

У старого Флека була улюблена приказка: «Чому бути, того не минути».

— Від долі не втечеш,— казав він.— Все визначено наперед. Лишається тільки кусати собі губи й терпіти.

А по-моєму, це казна-що. Хоч усе так склалося, наче оті кульки в підшипнику. Одне нанизувалось на одне. Коли б не бійка в «Альбіоні», то не було б у мене крові на рукаві, а якби не це, то наступного дня не висіла б моя доля на волосинці. Бо багато дечого на тій волосинці трималось.

Не подумайте нічого поганого про оту кров. Але тоді це щойно сталось, і я не знаходив собі місця. Кров означала межу, якої я не міг переступити. Це могло бути й моїм кінцем. Та вийшло навпаки — стало початком.

Моя стара одразу відчула недобре.

— Чого це ти старі штани напнув? — спитала вона.

— Не хочу бруднити нові.

— Ти ж у суботу завжди чепуришся.

— Сьогодні ми нікуди не підемо, хіба що в кіно. А в темряві хто там що побачить...

— Все одно треба бути охайним.

— Ти б уже казала щось одне: минулого разу ти гудила мої твидові штани і яскраву сорочку.

— Ти вбрався у це лахміття, бо йдеш пиячити і віятися хтозна-де.

— Облиш мене, мамо.

— Ні, не облишу, я не пущу тебе.

— Ти чи, може, ще хтось?

Це вже було занадто. Стара вийшла з кімнати, і не важко було вгадати, що вона затіває.

— Годі, мамо,— сказав я, коли вона повернулась.— Я весь день ганяв на велосипеді і втомився, як віл. Неохота перевдягатись, ото й тільки.

— Ось що, хлопче,— сказала вона,— в тебе на обличчі нічого не написано, і я не можу читати на ньому, як у книзі. Але я знаю твої витівки. Ти нічого не робиш без причини.

— Клянусь тобі, мамо, мені просто ліньки перевдягатись.

— Знаю, ви з отим Керроном і з іншими знову щось затіваєте.

— Кажу ж тобі, мамо: ми йдемо в кіно, а потім, можливо, поїмо десь риби зі смаженою картоплею.

— І все?

Я весь напружився і глянув їй прямо у вічі. Це було нелегко, але інакше я підвів би товаришів.

— І все, мамо.

Вона сіла в крісло-гойдалку, перебираючи в’язку ключів.

— Це правда? — Я кивнув.— Відповідай, коли тебе питають.

— Правда.

Не дивлячись на мене, вона брязнула ключами об підлогу.

— Ось,— сказала вона.— Ти вже дорослий! З тебе нічого не виб’єш. Візьми ключі.

— Кажу ж тобі, мамо...

— Я певна, що ти брешеш.

Я підняв ключі. Мені хотілось викласти їй усе. Хотілось пояснити, що в мене душа не лежить до таких справ, але я мусив іти. Може, це жалюгідно звучить, але замисліться на хвилинку. Яка різниця між старим Флеком на «висоті 60» або моїм старим, котрий чекав у Дюнкерку на корабель, і малим Артуром, що йде на бійку в «Альбіон»? Ніякої. Я змушений був іти, хоч мені цього, може, ще менше хотілось, аніж їм. Але я йшов разом з товаришами.

Я змушений був іти. В цьому розумінні старий Флек має рацію: чому бути, того не минути. Коли ти весь час із товаришами, доводиться іноді й битися разом із ними. А ні — то бути одному. Плати свою частку — і край.

Тієї суботи невдачі почалися ще зранку. Працюючи біля дробарки, я весь час думав про бійку — і сталася неприємність. Не дивлячись на покажчик, я спорожнив бункер, і, коли старий Флек сказав: «Ти щось сьогодні поспішаєш, Артуре»,— я йому нагрубив.

— Хто працює, ви чи я? — буркнув я і погнав ківш до змішувача. Спроггет усе те бачив і одразу ж підбіг до нас.

— Який дурень усе це вивалив? — спитав він, розтираючи масу між пальцями.— Хіба ви не знаєте інструкції?

— Ми робимо за наукою,— огризнувсь я.

— Прибери це! Ні к бісу не годиться,— наказав він хлопчині, що стояв на скрепері. А повернувшись до мене, додав: — Як і той, хто це зробив.

Старий Флек підійшов до машини, щоб засипати нову дозу. Зчинився галас, адже то був короткий день, а діло затрималось на цілих півгодини. Та ще гидкіше було дивитись, як Спроггет із дядьком Джорджем розглядали брак, а потім дядько Джордж повернувся до мене й похитав головою. До того ж я розумів, що цього разу ніхто до мене не прискіпується, я сам був з головою винен, і через мене терпіло двадцять чоловік.

Вони працювали, мов каторжні, та все одно закінчили на цілу годину пізніше, і це аж ніяк не поліпшило їм настрою, бо заробили всього-на-всього по кілька шилінгів, хоч мало не падали з утоми. Одначе встигнути на матч іще могли. Перший матч сезону — його приємно дивитися після легкої суботньої зміни. А я зіпсував їм усе. Спроггет, звичайно, постарався, щоб вони дізналися про це, хоч і без того всі були сердиті. Навіть старому Флекові перепало.

Коли ми збирали інструмент, Спроггет підійшов до нас.

— Ось що, Джордже, від завтра ти сам робитимеш усю складну роботу. А хлопчисько хай собі спить: уві сні він нічого не зіпсує.

Отож я геть оскандалився — такий висновок зробив Спроггет, мої товариші й одноголосно вирішив я сам. День був хмарний, душний. До самого вечора я ганяв на велосипеді, низько зігнувшись над рулем та здіймаючи вітер. Але й це мене не заспокоїло. Я ніби їздив по дну величезної мідної печі, й мені чомусь здавалося, що коли я виїду на прибережне шосе, то там уже буде кінець світу. Я сів на скелю і став прислухатись до гомону на пляжі. Там було тисяч зо дві дітей, всі вони плакали, і я й сам мало не захлипав. Назад їхав рівно двадцять дві хвилини. До бійки лишалося ще чотири години.

Сідай за столик,— мовив сержант.— Місто сьогодні наче вимерло, за цілий день ні душі.

— Спекота,— сказав я.

— Перед грозою,— пояснив він.

— Аби хоч трохи відпустило. Може, вип’ємо пивця, сержанте?

Ми випили по пляшці прямо з шийки. Пиво було тепле, і мої гроші пропали нізащо.

— Мені все набридло, сержанте.

— Скільки років не чув уже цього слова, а за моєї молодості, коли людині все набридало, ніхто й уваги не звертав, таким це було звичайним явищем.

— Ось і зі мною так.

— Що ти! У тебе ще все попереду.

— Всі тільки й твердять про життя, сержанте. А що воно за штука? Що воно кому дає? — І я глянув на його дерев’яну ногу, простягнуту на табуретці.

— Мені могло б бути й гірше. Багатьом випала гірша доля,— заявив він.— Поранені валялися просто на землі, волали, кликали на поміч, а ми навіть не могли до них дістатись. Мені пощастило — я вцілів. А потім автомобільна катастрофа в Римі — і я опритомнів уже без ноги.

— Ви якось розповідали про Рим — про одну дівчину...

— Еге ж,— мовив він,— про дівчину.

— І щось там натякали про її ноги...

— Про ноги? Смішно навіть, але тоді мені було не до сміху. Я тобі розповім. Вона мало з розуму мене не звела.

— Ота дівчина?

— Хіба ти знаєш щось про дівчат? Тільки того й вмієш, що провести якусь шмаркачку після танців та притиснути її десь у темному закутку. Ні, ти ще нічого не тямиш.

— Пробачте, сержанте,— муркнув я.— Досвід у мене, звісно, невеликий...

Іноді я хвацько вмію брехати.

— Де вже тобі...— посміхнувся він.

— То що ж про ноги?

— Ти ще малий, не слід би тобі й розказувати.— Та спогади вже полонили його.— Солдата теж треба розуміти. Багато років не був дома, весь час у походах, а скрізь самі тобі продажні шкури.

— Повії?

— Авантюристки. А це те саме, що тепле пиво — його однаково чи пити, чи в канаву вилити... Жінки, про яких ти мрієш, не для тебе, ясно? Інакше ти б і сам не схотів їх.

— Розумію,— озвався я.

— Брешеш. Тобі цього не зрозуміти: болю від ран і туги за жінкою. Це неможливо так просто уявити. Взяти хоча б Лючію,— я витратив на неї цілий мільйон, а то може й два мільйони лір, хоч вона нічого не просила й завжди казала мені, що я даремно це роблю. Добувся до джерела, а напитись не можу — немає води... Зрештою я зовсім очманів, ходив немов сновида. Кажу їй, бувало: «Скинь туфлі, Лючія міо». Вона так позирала на мене, що в мене аж очі на лоба лізли, а коли скидала туфлі, я плескав у долоні, бо італійською мовою висловити своє захоплення не міг. У неї були чудові ніжки. Очей не відведеш! Я часто гладив їх, а вона гладила мене по голові. Одного разу я їх поцілував — спершу одну, потім другу.

— А потім що?

— Ну, гладив я ті ніжки, аж поки не знемігся, а вона й зовсім втратила голову. І ось одного разу дала собі волю. Схопила туфельку і відлупцювала нею мене, вигукуючи щось своєю мовою...

— Що ж вона вигукувала?

— Багато. Всього не пригадаєш. Та останнє слово засіло у мене в голові: «Я не жінка!» Хоч вона таки була жінка, та ще й яка! — Його очі втупились у простір.— Тієї ночі я напився з джерела. І одна ця ніч примусила мене забути все на світі.

— Ви одружилися б з нею?

— Ну, звісно, якби вона погодилась. Та другого дня я наче вві сні правив штабною машиною, де було повно всіляких начальників, і, коли намагався випередити ваговоз, лишився без ноги, а Лючія без нічого...

Я часто думаю про це. Переконую себе, що, коли б довелося вибирати — ногу чи Лючію, я все-таки, мабуть, вибрав би ногу... Хоч іноді мене мучить думка, що я міг би й не зустрітися з Лючією, а ногу або й життя однаково втратити...

— Все це дурниці,— сказав я.

— Нехай дурниці. А все ж послухай моєї ради — якщо у джерелі є вода, напийся, щоб потім не шкодувати.— Він глянув мені в обличчя і раптом усе зрозумів. У всякому разі засміявся, вхопив мене за плече і сумно сказав: — Ти вже даруй, але якби ти міг побачити своє обличчя...

Я побачив своє обличчя того ж таки вечора — у вбиральні «Альбіону», куди забіг перед самим кінцем другого кінобойовика. Носач і Коротун перейшли в задній ряд, де звичайно сидять закохані, а ми викрутили всі лампочки, крім однієї. Після цього я побіг умитися. Голова в мене просто розколювалась з болю, і я вирішив змочити чоло — може, полегшає. У вбиральні тхнуло сечею і в раковині було повно туалетного паперу, який чомусь порвали на вузенькі смужки. Я підсунув голову під кран. Від болю і страху в мене паморочилось у голові, я вимив обличчя карболовим милом, що його хтось покришив лезом, і втерся носовичком. А потім довго й пильно дивився на себе в дзеркало.

На свій великий подив, я побачив, що схожий на рибу — рот роззявлений, вуха стирчать, мов плавці, а веснянки — наче луска. Єдине, що я міг зробити,— це закрити рота. Тоді став схожий на карлика з мультфільму, що його бачив колись у дитинстві,— він тоді справив на мене величезне враження. Широке кругле обличчя й величезні очі-колеса, шиї зовсім нема, а голова угрузла між плечима. І все ж, незважаючи на шрам, обличчя моє було зовсім безневинне. Одразу видно, що я нікому не бажаю зла. Я не міг зрозуміти, як це можна боятися людини з таким обличчям. Та насправді виходило інакше. Адже мені ніхто по-справжньому не довіряв, крім Носача і наших хлопців, проте і вони, мабуть, сумнівалися. А Бевзь — то напевне. Сумна посмішка, якою я обдарував себе, не могла зменшити неприємного враження від сердитих очей і саксонського носа.

Я бігцем кинувся коридором,— боявся, що передумаю. Коли прибіг, один з наших, Родні Карстерс, стояв на плечах у Бевзя і викручував останню лампочку. Темно було, хоч в око стрель. Я звелів Мишеняті Хоулу ще з двома шмаркачами стати на запасному виході, а решту розставив по обидва боки коридора.

В голові у мене ніби гримотіли тамтами, й мені здавалося, що хтось от-от спитає, звідки такий гуркіт. Лише на розі блимало світло, а потім спалахнули люстри в залі — почалася перерва. Внизу під дверима була щілина, але дуже вузька. Ми чули лемент малюків, які хором вимагали морозива,— це запустили рекламний ролик.

— Зараз вибіжать,— прошепотів Бевзь.

— Замри! — Цитькнув я на нього.— Всі на місцях?

Носача з Коротуном уже не було. Вони вислизнули в двері, як тільки в залі знову погасло світло. Пробігаючи повз нас, обидва хихотіли, аж заходились. Потім з’явилася ватага Келлі. Ми вмить одрізали їм шлях до відступу. Я чув, як хтось гукнув: «Якого біса немає світла?»

І тут ми взялися за них. Лупцювали хто куди і гиготіли; луна котилася довжелезним коридором, і звук усе наростав, наче в підсилювачі. Я почав битися без усякої охоти. Та раптом хтось садонув мене в підборіддя чимось твердим, мабуть, кастетом, і це піддало мені жару. Скоро я вже не відставав од інших.

У темряві не видно, з ким б’єшся. Хтось тягне тебе за піджак або сорочку чи затоплює тобі п’ятірнею в пику, а ти намагаєшся навпомацки вхопити його за поперек. Один з молодших хлопчаків заплакав. Носач гукнув:

— Ти тут, Артуре?

Я обізвався. Та раптом вони прорвалися до запасного виходу. Двері розчинились із таким гуркотом, що глядачі, певно, посхоплювалися з місць.

Носач скомандував:

— За мною!

Ми помчали коридором, і в мене майнула думка, що перемога вже аж надто легка. Всі збилися під дверима, мов отара овець над проваллям. Затримка виникла через хлопчиська, котрий жалібно рюмсав,— одного з тих, що я їх поставив на запасному виході.

Він сидів у кутку, затуливши обличчя руками. По пальцях юшила кров. Носач став біля нього на коліна і запитав, що з ним. Малий усе плакав, не віднімаючи рук від обличчя. Тоді Коротун побіг на вулицю.

— Щось надто вже тихо,— сказав він.— Не подобається мені це.

— Так, перемога надто легка,— погодився Носач.— Та їх було всього-на-всього кілька.

— І Келлі з ними не було,— докинув Коротун.

— Вони, мабуть, второпали, що буде їм кепсько, отож і повтікали через парадний хід,— сказав я.— Ми перехопили лише трьох-чотирьох, а решта втекли.

— Цьому малюкові роз’юшили носа,— сказав Носач.— Треба його відвести з поля бою... Роде, виведи його через зал.

— Ходімо,— сказав Род, і вони подалися в зал. Так було найбезпечніше. Звичайно, їх могли злапати білетери, але це ліпше, ніж братія Келлі.

— Може, і нам шаснути через зал? — запропонував Бевзь.

— Вони цього тільки й ждуть,— відказав Носач.— Та ми їх перехитруємо.

І повів нас у найближчий завулок, виймаючи на ходу ніж.

— Заховай ножа,— сказав я.

Він люто зиркнув на мене.

— Не будь дурнем! У них стільки залізяччя, корабель збудувати можна. А ми вихором налетимо на них, дамо їм доброго чосу — і хто куди.

— Гаразд,— сказав я.— Роби як знаєш, а з мене досить.

— Саме час тікати,— кинув він і подався далі.

Він таки мав рацію. Заліза в них вистачало. Всі повискакували з під’їздів, вимахуючи шворнями та велосипедними ланцюгами, пивними пляшками та ніжками від стільців. Діло повертало на серйозне. Нам лишалося тільки дременути геть. Уже на головній вулиці я побачив Келлі — він гнався за Носачем; треба було виручати товариша, і я кинувся Келлі під ноги. Почулась лайка, і я зрозумів, що Келлі добре-таки гепнувся. Не зупиняючись, побіг далі. Машини круто звертали або гальмували. Тролейбус мало не вискочив на тротуар. Наші хлопці розсипались по всій вулиці, а братчики Келлі гналися за ними, свистіли й гигикали, мов очманілі.

Перехожих пойняв ляк. Якась жінка з коляскою стояла й репетувала, закинувши назад голову. Носач догнав мене й сказав, одсапуючись:

— Молодець, Артуре!

А я так захекався, що й говорити не міг. Не забуду ніколи, як петляли з ним по околиці, ледве живі од знемоги, але боялися зупинитись і все дослухались, чи хто не женеться. Хвилин через десять вони лишилися далеко позаду, і коли хто думає, що десять хвилин — це не так уже й багато, спробуйте-но самі бігти десять хвилин, коли за вами женуться.

Ми заскочили у двір якогось складу. Залягли там і причаїлись, голосно сапаючи. Мов два паровики. І раптом Носач розреготався.

— Глянув би ти на його пику. Цей дурень не чекав, що хтось теж піде проти нього з ножем. Ти добре турнув його, і, знаєш, що він зробив зі страху?

— Мені начхати.

— Не прикидайся, Красунчику,— сказав він.

— Годі, Носач,— розсердився я.— Облиш мене. Дай трохи віддихатись.

— Слухай, ти не повіриш — він так перепудивсь, що сам ухопився за лезо. Я його, звісно, не штрикнув би, але мені смішно було, що він наклав у штани... Він у мене швидко пустив ножа.

— Але ж ти міг убити його.

— Не міг... Ось сам подивись.— Він вийняв ножа і провів пальцем по лезу.— Бачиш кров?

— Навіжений! Витри мерщій!

— Спершу помацай.

— Не хочу.

— Ну хоч пальцем торкни.

— Відчепись!

Носач підніс ножа до моїх очей і голосно зареготав. Я ліг на живіт — перед тим ми лежали горілиць на якихось мішках,— і він раптом осідлав мене. Скочив на спину та й ну гецкати, мов той вершник на коні.

— Ось я зараз нагострю ножика!

І взявся гострити його об мій рукав, наче об ремінь, а я подумав, що на піджаку залишиться кров. Спершу я не ворушився, наче закам’янів — був певен, що він збожеволів. Та, відчувши дотик ножа, сіпнувся що було сили.

— Тпру, дурнику! — засміявся Носач.— Тпру! — І далі підскакував на мені, міцно тримаючи за комір, ніби за гриву.

Взагалі він був дужчий за мене, але страх додав мені сили. Рвучко сіпнувшись, я турнув його ліктем і скинув додолу.

Він лежав з перекошеним лицем, і я спершу подумав, що він упав на ніж, як це іноді показують у кіно. Ставши над ним навколішки, я запитав:

— Що з тобою, Носач?

— Ага, хлопче! — сказав він, аж захлинаючись од сміху.— І ти злякався ножика, га?

Я мало не копнув його ногою. Та раптом збагнув, що це ні до чого,— він уже втратив свою владу наді мною. Краще було піти, залишивши його самого.

— Гей, Артуре, куди ти? — підвівся він.— Ти що, жартів не розумієш? Артуре! — Я мовчав.— Вернись, Артуре, я більше не буду!

Я був тоді ще зовсім молодий, і дружба для мене важила багато. Та я не обізвавсь. Метнувся крізь лаз в огорожі й чимдуж пустився бігти, щоб більше не чути його голосу.

Річ не в тім, що, давши мені слово, він грубо його порушив. Та й, певно ж, замислив це наперед. І не в тім, що я так уже боявся ножа, хоч би хто там ним орудував,— Носач чи Келлі. Я втік лише тому, що Носач виявився зовсім чужим. Мені здавалося, що ми друзі. А він був чужий. Чужак, який тільки носив личину Носача. А коли вона впала, мені нічого більше не залишалося, як утекти геть.

Я хочу сказати, що ми зовсім не знали один одного. Тому я і втік, коли зрозумів це. І не лише від Носача тікав, а й від усіх, кого, здавалося, знав. І ще тікав од чогось, що виявив у самому собі,— пригадуєте дзеркало у вбиральні? Коли я, мов дурень, розглядав своє обличчя, дивуючись, як можуть люди мене не любити й не вірити мені.

Ще малими дітьми, надивившись всіляких фільмів, ми грали в розбійників і лицарів. Ніхто не хотів бути розбійником, та все ж таки доводилось поступатися, бо інакше не виходило гри. Не знаю, як інші, а я чомусь так і не міг переконати себе, що можу бути розбійником. Та, чесно кажучи, грі це не заважало, і поступово я збагнув, що іншим так само легко вважати мене поганим, як мені самому — хорошим. Я вважав поганим свого найкращого друга, а це все одно, що самому бути поганим. Ви, звичайно, подумаєте, що мені одібрало розум, але саме це я збагнув і од цього тікав.

Не стану складати звіт, як я біг того вечора, лишивши Носача у дворі складу. Просто уявіть собі, що я біг скільки було моєї сили, думаючи про своє й нічого не бачачи навкруги.

Коли завернув за ріг, раптом наскочив на двох полісменів.

— П-пробачте,— мовив я і позадкував.

Один підійшов до мене впритул.

— Куди це ти, синку?

Я пробелькотів, що мушу бути дома о десятій.

— От якби мої діти так поспішали додому! — сказав він.

Та другий був не такий довірливий.

— Скидається на те, що він тікає після бійки чи ще чогось такого.

— Та що ви, сержанте. Я був у свого двоюрідного брата. Ми з ним дивилися телевізор.

— Гаразд, хай біжить,— сказав перший, приязно поплескавши мене по плечу.

Пустившись бігти далі, я раптом почув: «Стій! Стій!» Мабуть, торкнувшись мого плеча, полісмен забруднив собі руку кров’ю. Не знаю. Вони гналися за мною аж до кінця вулиці, та я випередив їх ярдів на десять і шаснув за ріг, де було кілька перехресть. Ворота наріжного будинку були відчинені. Я прослизнув у них і тихенько причинив за собою. У підворітті було темно. Мабуть, господарі кудись пішли, а світло сусідніх будинків затримувала висока стіна.

Я чув, як полісмени протупотіли мимо, зачекав хвилин п’ять — недарма ж Носач вчив мене бути обережним — і повернувся назад — туди, звідки біг. Хоч вірте, хоч ні, вони стояли ярдів за сто від воріт. Знову почалась гонитва. Я вискочив на Шеллі-стріт і вже майже досяг головної вулиці, коли раптом побачив вогні й почув свистки. Врятувало мене лиш те, що не встигли вони завернути за ріг, як я вже був біля місії «Золота чаша».

Я влетів у пишно оздоблений вестибюль. Сходи вели у темряву, до масивних церковних дверей. Стіни аж стугоніли од звуків якогось псалма. Я надто захекався, Щоб іти прямо в церкву. Та що там захекався — серце мало з грудей не вискакувало. Я почвалав сходами вгору і сів під дверима, щоб трохи віддихатись, а звуки псалмів усе наростали, стіни двигтіли, хор гримів, наче американська кавалерія, що котиться схилом, тільки замість войовничих вигуків чути було: «Амінь!» і «Алілуя!»

Це мене влаштовувало. Я почував себе в повній безпеці.

Потім співи змовкли, і хтось почав молитву. Я здогадався, що її читає дівчина. Якби читав якийсь старий або стара, я б навіть не звернув уваги: в дитинстві ходив до недільної школи і стільки чув цих молитов, що аж нудило від них. Та цю читала дівчина, і голос її був як дзвіночок.

У ньому бриніла дивовижна щирість. Він дзвенів, наче флейта, котра замість нот виграє слова. Читала вона, ніби пісню співала.

І мені чомусь здалось, що то вона за мене молиться, а молитва її звучала, як вірші:

Господи милостивий,

Ісусе Христе,

Свій ясний лик

Не одверни од нас.

Господи, з престолу свого воззри на нас,

Яви нам милість свою,

Даруй очищення душі

Недостойним рабам твоїм.

Господи, спаси І помилуй нас,

Прихили до себе цей грішний світ,

Не зостав наші душі,

Ввергнуті в безодню гріха.

Боже, великий і милостивий,

Почуй молитву мою,

Надихни мене духом своїм

Задля спасіння людей

І сподоби навернуть хоч одну

Християнську душу до віри святої.

Амінь!

Заспівали ще один гімн, і якийсь чоловік прочитав коротеньку молитву, та я чув лише голос дівчини, що дзвенів, наче флейта. Потім почали розходитись. Я весь аж тремтів — забагато було вражень для одного вечора — і не сховався вчасно в натовпі. До того ж хотів побачити ту дівчину. Повз мене пройшло вже зо два десятки людей, а вона так і не з’являлася. Треба було йти, хоч двері церкви були ще відчинені і звідти долинав чийсь голос. Я почав спускатися сходами вниз. Та ось із дверей вийшов старий чоловік, обіймаючи за плечі дівчину.

— Давно вже не було такої гарної служби, Дороті,— почув я.

Нараз він підвів голову і поглянув на мене. І диво дивне — нітрохи не розсердився й не нагримав на мене.

— Вітаю тебе, брате,— промовив він.

Уперше в житті мене назвали братом, і я не знав, що відповісти.

— Здрастуйте, містер,— промимрив я.

— Це мій тато, пастор Джонсон,— озвалася дівчина.

— Дуже приємно,— сказав я.

Тепер принаймні я знав її ім’я — Дороті Джонсон, хоч почував, що пройде ще чимало часу, поки я зможу прямо глянути на неї, та й ще невідомо, чи наважуся взагалі. Коли тепер я думаю про неї, то навіть не можу пригадати, як вона була вдягнена,— здається, в зелене ситцеве платтячко з пояском. Та це не мало значення, так само як її зріст, статура, обличчя. Малувато, еге ж? Я хочу сказати — замало, щоб зберегти світлий образ на довгі роки, може, навіть на шістдесят чи сімдесят. Світле волосся, сірі очі, не нафарбована, вдягнена просто — їй не потрібно було прикрашати себе. Інша річ — її голос та глибока віра.

Клянусь, ніколи ще не зустрічав я такої дівчини. І такого, як той старий,— теж. Він був високий на зріст, худий, лисий, з лагідним обличчям і проникливими очима.

— Не треба боятися,— сказав пастор.— Не ховайся в темряву. Завжди йди прямо до свого спасіння. Сміливо долай перешкоду, якщо по той бік її обитель благодаті.

Я сказав, опустивши голову:

— Дякую, отче...

— Зачини двері, Дороті,— звелів старий.— Я думаю, юнак не відмовиться випити з нами чаю.

— Ні, ні, мені треба йти...

— Чайник миттю закипить.

— Залиштеся,— попрохала Дороті.

— Я мушу йти додому. Моя ста... моя мати жде на мене. Вже пізно.

— Але ж, коли ви їй скажете, що були в церкві, вона не розсердиться, чи не так?

Що було відповісти? Дороті ввімкнула світло й кудись побігла, а старий пастор пропустив мене вперед, і я навіть незчувся, як уже сидів за столом, накритим білою скатертиною.

Ніколи ще не бачив такої скромної кімнати й такої простої їжі, та найбільше вразило мене те, що ці люди були щиро раді мені. Розмовляючи з лагідним старим, я намагався сидіти так, щоб він не бачив мого плеча. Та вони, мабуть, одразу помітили ту кров, хоч і не давали цього взнаки.

— Де ви працюєте? — спитав пастор.

— На будівництві. Ми прокладаємо труби, але це далеко, аж на тому кінці міста.

— Щоб заробити собі на хліб, я змінив безліч професій,— сказав старий.— Колись я був дужий і робив переважно на будівництві, поки господь не призвав мене на свою службу.

— Тато будував хмарочоси в Америці,— докинула Дороті.

— Я побоявся б!

— А я про це й не думав. Був тоді ще молодий, міцно стояв на ногах і навіть не вірив, що можу впасти; піднімався на сотні футів угору, а земля лежала внизу, наче мурашник. Та в мене була віра — не в бога, завважте, а у власне тіло — я і в гадці не мав, що можу впасти або хоча б похитнутись. Атож, певен був, що зі мною нічого не станеться. І навіть коли шестеро чудових хлопців раптом зірвалися вниз, я не збагнув... Просто це не вразило мене. Іноді я згадую той день і молю в бога прощення за свою дурість...

— Я можу залізти на будь-яке дерево,— сказав я.— А от так високо не наважився б.

— То, виходить, вас легше спасти, аніж мене,— зробив висновок пастор.— Усі будівники — особливо будівники хмарочосів — блукають у мороці. Бачили б ви їх, які вони пихаті!

— А ви давно працюєте? — спитала Дороті.

— Майже два роки,— відповів я.— Але я вже поміняв багато місць.

— Відтоді, як закінчили школу? — Я кивнув.— Тоді ми, мабуть, однолітки.

Я не міг цьому повірити — вона, моя ровесниця, уміє заплющувати очі й молитись, а я ніколи й не думав про бога, не кажучи вже про те, щоб молитися.

— Так, ви з нею однолітки,— мовив пастор.— Вам слід би познайомитися ближче.

— Та я, їй-право, не знаю...

— Приходьте до церкви. У неділю і середу — служба, а в четвер — читання біблії.

— Та я ж іншої віри.

— Це не має значення, приходьте. А то, коли хочете, можна і в понеділок або у вівторок — пограємо в шашки. Ви граєте в шашки?.. От і чудово, я вже давно не маю підходящого партнера.

— Татусь — любитель шашок,— сказала Дороті.— А ви якого віросповідання?

— Сам до пуття не знаю — ходив до недільної школи, і все це мені страх як набридло.

— А от наша релігія ніколи не набридне,— запевнила вона.

Я відчував, що мене заманюють у тенета, І підвівся.

— Ну вибачайте, мені пора.

— Глядіть, не забувайте нас,— сказав пастор.— Дороті, проведи його.

Біля дверей вона сказала;

— Приходьте завтра слухати проповідь.

— Релігія — це нудота. Сьогодні мені вперше не було нудно, коли ви читали молитву.

— Видно, господь обрай мене своїм знаряддям,— мовила вона.— Ви коли-небудь відчували на собі дотик бога, Артуре?

І вона торкнулася моєї руки.

— Отак — ще ніколи,— відповів я.— Ні разу ще такого не відчував і взагалі нічого схожого. Від псалмів і всього іншого мене хилить на сон.

— Приходьте задля мене,— сказала вона.— Завтра ввечері. Прошу вас.

— Подумають, що я з глузду з’їхав.

— Те саме казали про апостолів: мовляв, подуріли від молодого вина. А хіба вам не все одно, що про вас подумають?.

— Я сам собі голова і ні на кого не оглядаюсь.

— Але не настільки, щоб послухатись свого серця?

— Ви хочете мене примусити!

— Ні, переконати. Тато каже: ніколи не вбивай людям релігію в голову. Коли говориш з ними про істинну віру, вони торопіють, але примушувати — це гріх.

— А от ви примушуєте!

— Ні, лише настановляю.

Та по дорозі додому я зрозумів, що все це не так просто. Якщо вони й не втовкмачували мені своєї віри, то явно підштовхували до неї. Отож я й затявся. А може, вони бажали мені добра? Та я не міг цього прийняти. Коли б сам бог або Ісус Христос торкнувсь мене отак, як вона, тоді, можливо, я й піддався б. Але й тоді все було б по-іншому. По-моєму, релігія — я кажу про справжню релігію — це таїнство. Ходить собі людина, з вигляду така сама, як і ти, і знай мовчить: ніяких тобі псалмів чи там молитов, ніякої роздачі бутербродів на вулиці — ніби ти на якійсь секретній службі. Підкоряється наказам, але без галасу, і коли робить добро, то непомітно, а коли, приміром, хтось проштрафився на роботі, то релігія виручає його...

До того ж у мене язик не повернувся б сказати моїй старій: «Я вже спасений». Нізащо в світі. Та я згорів би з сорому! Довелося б їй уже самій дізнаватись та допитуватись, і, може, вона поступово звикла б до цього й пишалась. Але й вона ніколи в житті й словом не обмовилася б, що знає.

Якби я був справді побожним, то вона теж стала б віруючою і чинила б так само, як і я, і тоді б я теж помітив це за нею, як ото вона за мною. Я не кажу, що так має бути з усіма. Я хочу лише сказати, що знаю безліч людей, які на кожному перехресті галасують про свою віру. Навіщо їм це? Може, вони хочуть переконати самі себе? Релігія — це таїнство, і чим менше ти кричиш, тим більше надії, що все воно колись здійсниться. Бог дав розіп’ята себе на хресті не для того, щоб кожен дурень про це розпатякував.

У неділю вранці я прокинувся від лагідного дотику сонця, яке зазирало до мене у вікно; з вулиці доносився запах смаженого м’яса, тхнуло котами, несамовито репетували приймачі, а внизу орудувала своїм улюбленим електроприладом моя стара. Та мені все те було байдуже. В неділю можна вилежуватись скільки завгодно, до того ж я мав про що думати. Я встав, зачинив двері й вікно та ще запнув його фіранкою. Потім знову ліг і згорнувся калачиком.

Та влежати спокійно ніяк не міг. Ну, хтось, може, подумає, що то релігія не давала мені спокою. Ні — я просто сперечався сам із собою. І сперечався не зовсім чесно, прикидаючись, ніби Дороті тут зовсім ні до чого. Я вирішив порвати зі Стеллою. З хлопцями я вже порвав. Почну нове життя, стану одним з кращих робітників на дільниці, забуду всілякі темні справи, дядька Джорджа й іншу гидь. Оволодію як слід спеціальністю, а язик триматиму за зубами. Коли вони побачать, як я працюю, у них очі повилазять. А у вільний час буду вдосконалювати інструмент, перший приходитиму на роботу й останній ітиму додому. І ось одного разу почую, як дядько скаже Спроггетові:

— Признайся, Семе, що ти помилився відносно Артура.

А ще я ходитиму до того храму й дружитиму з пастором і Дороті. Буду привітним і великодушним, але дам їм зрозуміти, що в мене свій шлях. Не відмовлюсь іноді зіграти з пастором у шашки — адже мені нічого не варт виграти у Квартиранта, хоч він вважається сильним гравцем. Обіграю пастора, а Дороті здивовано кліпатиме очима,— тоді я навмисно піддамся йому раз чи два. А щодо віри — буду непохитний.

І ще, звичайно, допоможу своїй старій: піду до юриста і доб’юся розлучення, хай виходить собі за Квартиранта. Буду таким хорошим, що навіть оті старі плетухи це помітять...

Отак я лежав, укладав плани на майбутнє і не міг уже зупинитись. Тоді встав, закурив і знову ліг на подушку, пускаючи дим то кутиками рота, то через ніс — дим вився кілечками й танув у сонячному світлі. За попільничку була мені пантофля, яку я поклав собі на коліна,— моя стара страшенно боялась пожежі й не дозволяла мені курити в кімнаті. Я лежав, пускаючи дим, і вогник сигарети був жалюгідною цяточкою в порівнянні з яскравим світлом моєї душі.

Пилосос замовк. Я навіть не ворухнувся, хоч раніше завжди гасив сигарету і хутко розганяв рукою дим.

Стара піднялася нагору й побачила, що я курю. В руках у неї була недільна газета і мій піджак.

— Ти, я бачу, влаштувався з усіма вигодами.

Я пробурмотів якесь вибачення, та це не допомогло.

— Скільки разів я казала тобі, щоб ти не курив у кімнаті.— Мені довелось погасити недокурок і вкинути в пантофлю. Стара тим часом дедалі дужче розпалялась: — До речі, тут у газеті е дещо цікаве для тебе.

На першій сторінці впадав в очі заголовок великої статті: «Бійка двох молодіжних ватаг у кінотеатрі» — певно, тому малому стало погано, і його відвезли до лікарні. А там уже кореспондент випитав у нього все. Наводились також свідчення очевидців, аж надто перебільшені. Виходило, що це був вечір справжніх жахів: десятки юних злочинців билися навкулачки, виблискували ножі, брязкотіли велосипедні ланцюги, дзенькали пляшки.

— Ти, звичайно, теж був там — я одразу це зрозуміла, коли ти надягнув старий костюм.

Я мовчав. Хоч би малий не виказав нас, а то в першу-ліпшу мить жди гостей. Я позирнув на годинник — одинадцята. Коли б він признався, полісмени були б уже тут — чи, може, мене лишили наостанок?

— Чого мовчиш, наче тобі заціпило? Ось тут, на піджаку, доказ.

Я почав:

— Не бійся, мамо...

Та вона вже кипіла.

— Чого доброго, ще поліція з’явиться! Що тоді скажуть сусіди?

— Тут усе перебільшено,— заперечив я, тицьнувши пальцем у газету.

— Судячи з плям на твоєму піджаку — анітрохи! — вигукнула вона.

Що було робити? Не міг же я признатись їй, що мій найкращий друг витер об мене ножа,— це тільки піддало б жару.

— Годі! — заявила вона.— Тепер я візьмусь за тебе. Від сьогодні ти без мене — ані кроку.

Цього я вже стерпіти не міг. У нас в Старому місті свої закони. Жоден із хлопців, яким минуло дванадцять, не вийде на вулицю зі своїми предками,— хіба тільки щоб купити собі якусь одіж. Але і в цьому разі домовляються з матір’ю і їдуть до магазину в іншому автобусі. З дівчиною можна ходити тільки тоді, коли залицяєшся до неї; після медового місяця вона ходить сама, а чоловік — з одруженим товаришем такого ж віку.

Я знав таких, які возили дитячу коляску, а потім усе життя шкодували. Ось чому я одразу став дибки.

— Цьому не бувати!

Моя стара глянула на мене й підійшла до шафи. Вийняла звідти всі три пари моїх штанів і джинси.

— Що ж, тоді лежатимеш цілий день у ліжку.

— Ти не смієш тримати мене під замком!

— Побачимо,— сказала вона і вийшла.

Так я лишився без штанів. Іншим разом я не стерпів би цього, але, діставши важкий нокаут і вирішивши почати життя заново, не захотів з нею воювати. Усе найкраще в мені зазнало кривди, виправдатись перед матір’ю я не міг, отож сидів без штанів і знову думав про релігію і страшенно хотів побачити Дороті. До того ж у мене все аж переверталося всередині, і я обливався холодним потом від самої думки про поліцію.

А тут ще, як на гріх, кінчилися сигарети. Я викурив останню, вигріб із кутка недокурки й пошкодував, що так неощадливо їх гасив — усі вони геть розлізлися. І все ж я викурив їх один за одним, а потім почав думати, як добре було б мати зо два десятки сигарет, і зрештою остаточно розлютився.

Я вийшов на сходи й почав кричати. В будинку стояла така тиша, що чути було, як стара чистить картоплю. Та вона вперто мовчала. Я почував себе так самотньо, наче дух, якого не пускають на спіритичний сеанс. Вернувшись до себе, сів і задумався. Якби в мене було два десятки сигарет, життя здавалося б терпимим. Хоч і курити не так то вже й хотілось. Мені потрібно було лише відчути, що вони в мене є. Я подумав, що треба покинути курити, й спустився вниз у самих трусах.

— Це непристойно,— сказала стара.

— Чхати мені на пристойність. У мене курива нема, давай вийдемо та купимо сигарет.

— То ти згоден на мої умови?

— Через тебе з мене сміятиметься все місто.

— Ото ще мені біда! Краще бути посміховиськом, аніж арештантом. Я все вже перепробувала. Годі! Якщо тобі не можна довіряти, то буде так, як я хочу.

Господи, поглянь на кого ти схожий, скоро й труси загубиш...

— Мені це набридло,— заявив я.— Доки ти будеш поводитись зі мною, як з маленьким? Я маю право...

— Я теж маю право, хай тобі чорт,— сказала вона, вимахуючи ножем перед самим моїм носом.— Годі тобі командувати в моєму домі. Ще й вісімнадцяти нема, а вже не дає мені рота розкрити. Пхає свого носа між Гаррі і мною, а чого? Бо егоїст і не хоче нікого й нічого знати, крім себе та своїх бісових примх. Але тепер цьому край!

— Можеш лизатись із своїм любчиком скільки завгодно!— вигукнув я.— Мені потрібна лише паршива пачка сигарет. Хто тобі заважає? Роби що хочеш, тільки купи мені сигарет.

— Без мене ти не вийдеш,— повторила вона.

Мої штани лежали на столі, і мені так і кортіло вхопити їх — завжди я роблю дурниці!

— Зараз же поклади! — наказала стара. Та я вперто пхав ногу в холошу.— А, то ти так! — вигукнула вона й дала мені добрячого ляпаса.

Ледве прочумавшись, я дав їй здачі... Диво, чого тільки не побачиш за якусь частку секунди! Я побачив перед собою лагідне личко Дороті. Вона ніби дивилась на цю картину. Але не це змусило мене прохати пробачення, а думка, що всі мої благочесні наміри пропали через якусь там паршиву пачку сигарет.

Мати сиділа на стільці із страдницьким виразом обличчя, а я все бурмотів: «Пробач мені... я ненароком»,— та це не допомагало. Нарешті вона заявила:

— Ти б пошукав собі десь кімнату, бо я більше не можу терпіти цих сварок і мучитись кожного разу, коли ти йдеш із дому.

— Слухай, мамо, ти сама винна — от слово честі. Я ладен був відтяти собі руку, коли підняв її... Якби ти тільки довіряла мені... Тоді я, може б, сам вирішив, як бути далі...

— Ну що ж, вирішуй,— сказала вона і заплакала.— Іди собі, і хай усьому буде край. Я розумію: коли б я правильно тебе виховувала, ти був би інший. Сама винна — погана з мене мати.

— Ти в мене чудова! — вигукнув я. Хотів ще додати, що кращої за неї немає, що вона мучиться, працює не покладаючи рук, що вона створила для мене дім, який я ціную, хоч і живу в ньому, наче в готелі. Та оті кляті звичаї вулиці стали мені на перешкоді. А можливо, й побоювання, що вона подумає, ніби я підлещуюсь, аби все-таки домогтися свого. Шпурнувши штани, я дав задній хід, так би мовити, наступаючи собі на п’яти.

Через п’ять хвилин вона кудись пішла.

Через десять — повернулась, прийшла нагору зі всіма моїми штаньми, поклала їх на ліжко й кинула мені пачку сигарет. Розсудіть самі: що подієш з такою жінкою?

— Мамо,— озвався я.— Куди б ти хотіла піти сьогодні погуляти?

Вона стояла до мене спиною.

— Не знаю. Ти про мене не турбуйся.

— Ходімо в парк на виставку... послухаєм оркестр...

— Люблю гарний оркестр,— мовила вона глухим голосом, і я зрозумів, що ми помирились. Але скажу по щирості: обоє ми були диваки, яких світ не бачив.

Прогулянка в парку була для мене подвійною мукою. Першу причину ви вже знаєте, а друга полягала в тому, що я терпіти не можу оркестрів. Вони мене анітрохи не хвилюють, це факт. Коли Гаррі й моя стара були дітьми, сяєво труб ще збуджувало людей, бо тоді джаз приїздив із Канзас-Сіті, Чікаго, Нового Орлеана, а тепер в Англії вже стільки розвелося отих доморослих Хемфрі та Крісів Барберів, що аж нудить од них; навіть у нашому містечку є щось сім або вісім джазів. Свого стилю у них чортма — краплями допотопного стилю вони розбавляють цілі галони «Гірської діви», «Красуні з Нью-Йорка» та іншої гримотні. У старих духових оркестрів була велика перевага — без них не обходились ні процесії, ні похорони, ні паради, ані гуляння в парках, що дуже багато важило до появи телебачення. Тому мою стару вони ще так-сяк хвилювали. А мене — ні. Для мене все почалося ще того разу, коли мені було вісім або дев’ять років, і я, сидячи на східцях підвалу, слухав, як місцевий джаз пиляв у традиційній манері «Тигровий килим», «Бейзїн-стріт» і таке інше; ці спогади в мене поєднуються з величезним натовпом безтурботних людей, які веселилися до знемоги.

Отож — чавунна естрада, обгороджена живоплотом, корзини герані, сотні людей, які поприходили зі своїми стільцями й розсілися напроти музикантів, для мене справжнє пекло. Того дня вони пропиляли всю свою програму, окрім «Вільгельма Телля». Оркестр був військовий. Керував ним самовпевнений опецьок, і вони слухались його, як бога,— можна було подумати, що за найменшу похибку він усіх їх повбиває. Я вирвав сторінку з книжки, яку взяв із собою Гаррі, прикрився од сонця й задрімав.

Гаррі я запросив із благородства: коли зайшла мова про наш похід, він позіхнув і заявив, що це, звісно, цікаво, але він, мабуть, краще побуде вдома — поспить, а потім вип’є пляшечку пива й закусить йоркширським пудингом. Тоді я сказав:

— Ходім з нами, гуртом веселіше буде.

Мою стару мало грець не вхопив.

— Ви і вдвох не будете нудьгувати,— відказав Квартирант.— А мені важко під старість відмовлятись од своїх звичок.

Але я бачив, що йому хочеться піти.

— Ходім, послухаємо ще раз «Аве Марія»,— запропонував я, хоч моя стара вже навіть дихати перестала.

Гаррі глянув на неї.

— Як ти гадаєш, може, піти?..

— Тобі не завадить трохи розвіятись,— сказала вона.

Отож він пішов, і я не криюся, що покликав його не стільки із співчуття, а щоб було кому супроводити мою стару, коли я схочу кудись відійти. Навіть дивно, якою доброю стає людина, коли в неї тягар упаде з душі. Розумієте, я боявся, що Род викаже нас. Помирившись уранці з моєю старою, я поніс газети до себе нагору і взявся вивчати, що діється в світі.

Я дізнався, які знаменитості втекли з шикарними дівулями і куди. Порівняв дані про дозвілля молоді в різних містах і довго реготав, коли читав перебільшений звіт про те, що трапилось у нас. Потім ішли повідомлення про звитяги приватних детективів, грабунки та згвалтування, а також про те, що побачив якийсь телепень, коли підкрався з детективом під своє вікно. Хіба ж це новини! Старе все як світ...

Годині о дванадцятій мене відволік свист, хоч я й не ворухнувся, добре знаючи, що то свистить Носач.

Та він ніяк не хотів відчепитися, і я зрештою одчинив вікно та висунувся з газетою в руці, даючи зрозуміти, що зайнятий. Він стояв, задерши голову та заклавши два пальці в рот, щоб свиснути ще раз.

— Катай звідси, синку,— порадив я.

Він згорнув руки на грудях і запитав:

— Це ти мені? Чуєш, Артуре, у мене добрі новини.

— З мене вже досить твоїх вчорашніх недобрих жартів.

— Твоя стара винюхала щось і замкнула тебе?

— Вона мало не збожеволіла, коли побачила мій рукав.

— Все це дурниці. Чуєш, Род нікого не виказав — мовчав як риба.

— Виказав чи не виказав — мені все одно, я вам більше не товариш.

— Та ти що? Ми ж домовлялися бути разом до кінця.

— Я ж просив тебе, щоб не було ножів.

— Ну, то приходь і скажи це всім.

— Не можу, я зайнятий.

Він махнув рукою і пішов геть.

— Гаразд, ще побачимось,— кинув через плече.

У мене просто мов гора з плеч звалилася, коли я почув, що оті молодчики з кам’яними обличчями не прийдуть по мене. Отже, я втішався концертом, як тільки міг. Дрімав на сонечку, а воно, пробиваючись крізь листя дерев, огортало мій сон рожевою пеленою.

Під час п’ятого чи шостого номера моя стара раптом вхопила мене за коліно..

— Господи, це він, АртуреІ

Я здригнувся, ледь уторопав, де я, і запитав:

— Хто — він?

Та хіба ж можна було добитись від неї чогось доладного? Оркестр жалібно тягнув якусь похоронну мелодію, і в самому кутку естради якийсь кретин витинав соло на тромбоні. Він грав стоячи, інакше я не побачив би його.

— Про що ти, мамо?

Вона вхопила мене за руку і стисла до болю.

— Це він — твій батько!

— Не може бути!

— По-твоєму, я не можу впізнати власного чоловіка?

— Але ж ти так давно його не бачила — можеш і помилитися.

— Якщо це не він, то його двійник.

Гаррі нахилився до нас, і не дивно, бо моя стара промовляла на повний голос і всі сусіди обурювались.

— Вона каже, що ото мій старий,— пояснив я.— Той, що пиляє на тромбоні.

— Твій батько?

— Так вона каже.

— Піду погляну на нього ближче,— мовила моя стара.

— Почекай, доки вони скінчать,— порадив Гаррі.

— Я вже й так доволі чекала,— відказала моя стара.— Цілих п’ятнадцять років.

І, перш ніж я встиг затримати її, почала пробиратися до естради.

Треба віддати належне моїй старій — вона не дурна. Я мало не млів зі страху: думав, полізе прямо на естраду, та замість цього вона повернулась до неї спиною.

Я з полегкістю зітхнув і відвів очі. Гаррі штовхнув мене ліктем і шепнув:

— Не турбуйся за неї. Вона ходитиме отак, аж поки знайде місце, з якого зручніше буде роздивитися його.

Через кілька хвилин я побачив, як вона огинає протилежний кінець естради, і все чекав, що тромбон от-от замовкне і той тип зіскочить на землю.

Стара не верталась.

— Сиди спокійно,— мовив Гаррі.— Вона стежить за ним.

— Ще, чого доброго, буде скандал.

— Не буде. Підійдемо до неї після концерту.

— І ви теж підете?

— Якщо хочеш.

— Якщо хочу! Та я вмру, коли не підете.

— Я б усе одно крутився десь поблизу,— сказав він.

— А ви б відлупцювали його на моєму місці?

— Залежно від обставин...

Я зрозумів, що він має на думці, і спробував розібратися у своїх почуттях. Тепер, коли моє бажання здійснилось, я б віддав усе на світі, щоб цього не було. Признаюся щиро: я боявся зустрічі з ним. Мабуть, цієї зустрічі й не варт було шукати, особливо мені. Він же покинув сім’ю і ганебно втік! І за п’ятнадцять років жодного разу не згадав мою стару, не кажучи вже про мене. Отож був такий самий сучий син, про яких пишуть у недільних газетах. І все ж він був часткою мене, і мені хотілося дізнатись, що воно за частка.

— Тільки не нароби дурниць,— порадив Гаррі.

— А як ви вгадали?

— Це не так важко,— сказав він, поплескавши мене по коліну.— У тебе все на обличчі написано, друже. Тримай себе в руках і добре пильнуйся, щоб потім не довелось шкодувати.

Я завжди рубаю з плеча, коли мене жде якась неприємність. Так само було й тепер. Як тільки диригент розкланявся і музиканти підвелись, я вискочив у прохід і став пробиватись до естради. Гаррі смикнув мене за рукав.

— Ходім краще з того боку.

І ми обійшли естраду навколо. Моя стара була біля її протилежного кінця, де стояв мій предок. Очі сухі, але хусточка — наготові.

— Він?

Вона кивнула, не зводячи з нього очей, а він тим часом почав спускатися з естради.

— Боже, як постарів! — прошепотіла вона.

Я нічого не сказав, але подумав, що зараз він постаріє ще дужче. Гаррі лагідно взяв стару за руку, наміряючись повести геть.

— Пусти!

— Перепрошую,— сказав він і одійшов убік.

— Не сердься, Гаррі. Я, здається, не зможу витримати до кінця.

— Це твоє діло,— мовив він.

— Я не хочу скандалу,— сказала стара.— І не зможу глянути йому в очі, хоча й винен в усьому він!

— Як хочеш, мамо, а я збираюсь поговорити з ним.

— Не лізь куди не треба!

— Я повинен побачитися з ним, мамо. Хоч раз.

— А про мене ти не думаєш?

— Але ж це його батько, Пег,— зауважив Гаррі.

— Тоді йди і спитай, як його звуть. А не признається — повертай назад.

Я рушив, але знову спинився.

— А як його звуть?

— Звісно, що так само, як і тебе.

Я не одразу второпав. Потім набрав повні груди повітря й рішуче попростував до свого гаданого батька. Ще здаля прикинув, що він важчий за мене фунтів на тридцять і дюймів на два вищий. Старий був без кашкета, і я помітив, що він лисіє. Розстебнувши тугий комірець, він нахилився прикурити у іншого музиканта.

Я поклав руку йому на плече.

— Ви Артур... Артур Хеггерстон?

— Припустімо, а що?

— Я маю до вас доручення.

— Від кого?

— Скажу, коли твердо знатиму, що це ви.

У нього було неприємне обличчя, і він мені не сподобався. Інші музиканти почали жартувати, що я нібито посланець таємничої незнайомки, яку він приховував од них. Він насупився.

— Ну гаразд, я Артур Хеггерстон. Чого тобі треба?

— Один ваш знайомий хоче з вами поговорити — он там.— І я показав на купку дерев.

— У мене тут нема знайомих.

— Слухай, друже,— розсердився я.— Я тобі послугу роблю. А не хочеш іти, то й не треба. Бувай...

— Гаразд, ходім...

Ми пішли, і тут я почув десь позаду голос Гаррі:

— Гей, Артуре!

Мій старий озирнувся.

— Там якийсь чоловік кличе тебе.

— Де?

— Онде, отой чорнявий. І з ним жінка.

Я обернувся й похитав головою. Тепер я зважився остаточно — саме в ту мить, коли він сказав «жінка». Ми дійшли до дерев, тоді він оглядівся довкола й запитав:

— А де ж той, що хотів бачити мене?

— Ось він, перед вами,— сказав я.

Позирнувши вбік, я побачив, що Квартирант мчить до нас на четвертій швидкості. Часу було обмаль. Я розмахнувся і вдарив мого старого під дих. Він мукнув, але не скорчився, і я зрозумів, що схибив. Кулак у мене болів, бо в нього під мундиром була неначе дублена шкіра,— отож треба було швидше вдарити ще раз і вцілити в точку. Тепер мій кулак наразився на його лікоть.

— Ти що, сказився? — заволав він.

Я похитав головою. Права рука в мене зовсім заніміла, і я наставив ліву прямо йому в ніс. Мене охопила жорстока лють. Я молотив його куди попало і чи то плакав, чи то кричав, не пам’ятаю. А він задкував, не чинячи опору. Спершу одкидав мене, мов боксерську грушу, а потім зацідив мені в підборіддя. Я бачив, як він розмахнувся, і був радий — адже він стільки років завдавав мені болю.

Я був фунтів на тридцять легший і дюймів на два нижчий. Та це мені не допомогло. Отямився я вже на землі — лежав горілиць і крізь химерне мереживо листя бачив над собрю ясно-блакитне небо, яке сьогодні здавалося чомусь таким дивовижно красивим. Мій старий здивовано розглядав мене — тепер він був ще бридкіший.

— Якого біса ти шкіриш зуби? — спитав він.

Я хотів пожартувати, що це мене так скривило від його удару, але був надто приголомшений.

Моя стара підвела мені голову й допитувалась, що зі мною. Я чув, як Гаррі сказав:

— Ех, всипати б тобі як слід!

— Тут що, все місто проти мене? — обурився мій старий.

Довкола почали збиратися цікаві, серед них і військові. Я зрозумів, що Гаррі трохи забагато на себе бере,— хоч він і колишній моряк, але йому будуть непереливки, якщо на нього навалиться весь оркестр.

— Облиште його, Гаррі,— сказав я.— Я сам почав, то сам повинен і скінчити.

— Авжеж! — підхопив мій старий.— Сказав, що хтось чекає на мене. Я й повірив. А він як стусоне мене в живіт...

— Під дих,— уточнив я.

— І от тепер лежить і посміхається, мов кіт. Йому, бачте, весело... Хоч я зробив йому нокаут.

— Він, мабуть, хотів перевірити, чого ви варті,— сказав Квартирант.— Адже він, щоб ви знали, доводиться вам сином, а ось і ваша дружина, якщо це, звичайно, вас цікавить.

Мій старий свиснув і одвернувся. Потім спитав:

— Ну, як живеш, Пег? — І знову одвернувся.

— Непогано,— відказала моя стара.

— Що ж, ходім звідси.— Він сів навпочіпки і глянув на мене,— Ну як? Давай-но допоможу тобі встати.

І ми пішли звивистою стежкою через лужок, а потім понад озером, на якому було безліч човнів. По дорозі ніхто, крім мого старого, не сказав жодного слова. Та й він тільки пробурмотів:

— Даремно я не відмовився сюди їхати. Було сказати, що хворий.

Все це діялось, наче уві сні.

Ми вийшли за ворота парку на «Болото» — широке, мов прерія, воно тяглося вздовж нескінченного ряду дерев аж до самого обрію. Кругом гуляли люди, поодинці або парами, тільки ми були вчотирьох. Мій старий ступав на кілька кроків попереду. Він усе озирався, і я не міг зрозуміти чому,— потім обернувся і спитав:

— Тут буде зручно, як ви гадаєте?

— Коли вам зручно, то й нам теж,— відказав Гаррі.

Мій старий зітхнув і почав знімати мундир. Ій-право, у мене очі полізли на лоба.

— Це ви даремно, Хеггерстон,— мовив Гаррі.— Ми привели вас сюди не для бійки.

— А для чого ж?

— Щоб задати вам декілька запитань та дещо з’ясувати.

Мій старий знову зітхнув:

— Краще б уже битися.

— Пег хоче взяти з вами розлучення. Ви не заперечуєте?

— То хай собі бере. Я заважати не стану.

Він сів на землю, зірвав стеблинку і почав жувати.

— Пеггі ж іще ні слова вам не сказала...

Моя стара теж сіла на траву, і я оце вперше помітив, які гарні у неї ноги. Сіли й ми.

— Я хочу вдруге вийти заміж,— сказала вона.

— За нього? — Вона кивнула.— Що ж, узяти розлучення — це дуже просто. Все одно, що сходити в кіно. Я ж тебе покинув... і навіть гірше...

— А ти не проти? — спитала моя стара.

— У мене інша. Ось уже майже два роки.

— Живеш із нею?

— Узяв шлюб,— спокійно відповів він.

— Як же це так? Хіба можна...

— Це називається двоєженство,— сказав він.— Мене можуть посадити на рік-два.

— А як же вона? — спитала моя стара.— Я хочу сказати...

— Пусте. Посердиться з тиждень.— Вій клацнув язиком.— Ого, ще й як! Та й по всьому.

— Діти є?

Він похитав головою. Потім кинув на мене короткий допитливий погляд.

— Оце, мабуть, і все...

Моя стара підвелась.

— Що ж, хай тоді все залишається, як є. Я краще помру, аніж будуватиму своє щастя, запроторивши людину за грати.— І, помовчавши, додала: — Хоч він цього й заслуговує.— Потім обернулася до Гаррі: — Ти вже пробач мені, Гаррі, але інакше я не можу.

— Вирішуй сама, Пег.

— Е, ні! — вигукнув мій старий. Він рвав траву і складав її купкою біля себе.— Надто довго все це тяглося з моєї вини. Я казав собі, коли їхав сюди: ото буде халепа, як наскочиш на неї. Треба все владнати раз і назавжди. Ось що я собі казав. Адже я й знати тебе не хотів. А ти — он як багато зробила, ростила хлопця стільки років... Тепер моя черга. Як собі хочете, а я сам мушу все залагодити. Завтра я буду на півдні, в своїй частині. Піду там у поліцію і пораджуся з інспектором... Він мій приятель, і ми все влаштуємо...

— Роби як знаєш,— сказала моя стара.— Я ж про тебе турбуюся.

— Знаю,— мовив мій старий.— Я покинув тебе у біді... і не тому, що ти була зла. У тебе завжди було добре серце, Пег.

— Ходімо,— сказала моя стара.

— Я дожену вас,— озвався я.

— Іди з матір’ю,— мовив він до мене.

— Ми ждатимем тебе до чаю,— сказала мені моя стара.

І вони з Гаррі пішли. Мій старий дивився їм услід. Коли відійшли кроків на п’ятдесят, мати взяла Гаррі під руку. Мій старий знову почав рвати траву. Ми довго сиділи мовчки. Нарешті він сказав:

— Тут немає більше трави. Ходімо трохи далі.

І ми пішли аж до далеких дерев. Ще по дорозі він почав говорити. Я, може, й не став би слухати, але йому, бідоласі, теж було не з медом... Коли раз у житті пощастить побути в товаристві рідного батька, то вже намагаєшся використати цю нагоду до останньої краплини.

Моя стара була навдивовижу спокійна. Навіть не спитала, про що ми з ним розмовляли. Мене це радувало, бо я ж не вмію, як вона, запам’ятовувати все до останнього слова і прикрашати свою розповідь всілякими там «а він їй», «а вона йому». Та й розмова у нас була не така, щоб переводити її на дрібниці. Хай вона сама собі здогадується. А я тим часом наминав свою порцію ананасів з вершками та хліб з маслом, запиваючи його чаєм. Потім довго сидів мовчки і ждав.

— Ну, які в тебе плани на вечір? — спитала вона.

— Мене запросили в гості.

— Куди?

— Яка різниця? Адже я все одно не можу йти без тебе.

— Побачимо. Спершу скажи куди.

— До храму божого.

— Не може бутиі Хто? Коли?

— Вчора ввечері я познайомився з пастором, і він мене запросив.

— І ти справді хочеш піти?

— Хотів, але ж ти сказала, що без тебе не можна.

— Ти ж добре знаєш, що до церкви я тебе пущу.

Тоді я сказав, що, коли вона не заперечує, я таки піду, але не подумайте, що на цьому скінчилось,— вона, звичайно, захотіла знати, де і як я познайомився з пастором і що він за один. А, то в нього ще й дочка... і так далі, й таке інше. Нарешті вона все вивідала, і я міг іти.

— Помолись там за мене,— сказав Квартирант.

А моя стара тільки подивилася на мене, і я одразу збагнув, що в неї на думці. Отож мусив проказати молитву, хоч вона й складалась лише з двох слів: «Допоможи мамі». Я до цього ніколи не замислювався над релігією, мене тільки іноді цікавило, звідки все на світі взялося; та коли весь час про це думати, можна з глузду зсунутись. Якщо навіть ти дійдеш висновку, шо все створив бог, і будеш молитися — яка з того користь? Почуєш свій голос, ото й тільки. Однобічний зв’язок. Ніхто тобі не відповість, Іноді я навіть дивуюсь, як усе це хитро придумано. А часом мені здається, що я схожий на того дурня, який хоче піймати Нью-Йорк або Сідней на свій зачуханий детекторний приймачик. Це ж бо куди важче, ніж самому зібрати приймач із всілякого мотлоху, без запчастин.

Можливо, це те саме, що настроїтись одразу на мільярд радіостанцій і все одно розрізняти кожен голос окремо. І уявіть собі, що я пробував це робити, я, котрий і свою стару не завжди міг як слід зрозуміти, або, може, то був не я, а хтось інший, що говорить тією ж мовою і мислить тими ж думками. І що тут дивного, адже коли взяти іншого, то він, напевне, й сам себе не розуміє. Йому здається, що він розуміє, та це все одно нічого не міняє.

Скажу по щирості: від цього висновку мене аж дрож бере.

По дорозі я зустрів Носача і ніяк не міг відкараскатись од нього. Я заявив йому, що йду до церкви.

— І я з тобою.

— Куди тобі! Якби в тебе було хоч трохи розуму, то пішов би до Терезиної церкви.

— Я нічого не роблю з вигодою, йду куди заманеться, і край.

Сперечатися з ним було марно. Ми зайшли до місії. На дверях стояв якийсь згорблений тип — він потиснув нам руки і дав молитовники. Ми сіли на фарбовані лави разом з парафіянами, яких було рівно двадцять дев’ять, беручи до рахунку і нас двох.

Дороті, яка грала на органі, привітно всміхнулася до мене.

— Гарненька цяця! — голосно мовив Носач.

Всі попереду озирнулись. Більшість посміхалися і кивали. Вони вже звикли до вибриків таких шмаркачів, як я й Носач. Крім нас, там було ще кілька неофітів.

З самого початку служби дали третю швидкість, не те що в нашій недільній школі. Вийшов пастор, назвав псалом, протарабанив перший куплет, не дивлячись у книжечку, і всі помчали вперед. Ці парафіяни були й справді гвинтиками однієї машини, і я не збрешу, коли скажу, що ми поїхали,— і було навіть лячно, бо тією машиною ніхто не керував, та й мчали ми невідомо куди. Тут не знудишся: пастор помолився, прочитав абзац із біблії, ревнув хор, наче ракети, злетіли вгору вигуки «хвала господу», і він почав свою проповідь.

Послухавши хвилин п’ять, старий бродяга Носач прошепотів:

— Тікаймо з цієї божевільні, бо ще мить, і я сам збожеволію.

— Та він же тільки говорить, і більше нічого,— сказав я, хоч і сам боявся. Мені приємно було бачити, як Носача кидає в піт.

— Він дивиться на нас,— нервувався Носач.— Весь час дивиться, коли підводить очі. Приворожує, гад!

— Грішників шукає,— пояснив я.— Що ти тепер заспіваєш відносно ножа? Тут він тобі не допоможе, га, Носач?

Пастор говорив так само гарно, як співала його дочка. Він промовляв слова з душею, співучим голосом. Іноді знижував голос до шепоту й гудів, наче вітер у дротах, а потім знову гримів на всі заставки.

Вступ. Людина жила в раю, який був для неї домом; вона не знала ні смерті, ні хвороб, ні ненависті, ні зла, ні гріха. Жила собі безтурботно й могла спілкуватися з богом коли тільки захоче. Такого спокою ніхто не знав навіть біля материнського лона, такої благодаті ніхто не відав навіть у найщасливіші хвилини свого життя, такої краси ніхто не бачив і не побачить і буде вічно прагнути її до самої смерті. Та ось туди пробрався диявол і все загубив. Людину було вигнано з раю, приречено на горе й страждання, відтоді вона мала працювати в поті чола й помирати. Вона стала відірваною од бога, і це найжахливіше, бо вона стала самотньою. Замість вічності її чекала одноманітна низка похмурих днів. І людина рушила в путь по безплідних рівнинах часу, не знаючи милосердя, і тому Каїн убив Авеля; не було жалю й співчуття, а лише пролита кров; і було прокляття потопу і зруйнування Содома й Гоморри. Хоч би скільки разів бог являвся людям, вони завжди зраджували його; і, нарешті, бог зійшов на землю. Слово обернулось на плоть і було розіп’яте за гріхи наші — твої і мої.

— Алілуя!

— Хвала господу!

— У цього проповідника не очі, а свердла,— сказав Носач.

Казання. Брати мої, не думайте, що наша мета — повернення в рай. Хто посміє заперечити розп’яття? Хто посміє одвернутися від закривавленого чола, від пробитих цвяхами рук і ніг, від сплюндрованого тіла?

І все ж мільйони — так, мільйони — заплющили очі й віддали перевагу дияволу. Ви спитаєте: як можемо ми віддати перевагу дияволу, коли ми не віримо в нього? А річ у тім, брати й сестри, що диявол лукавий і підступний; він став невидимим і невидимо всюди присутній. Та людям здається, ніби його нема, і вони вважають, що гріх — це природний стан і що в ньому немає нічого поганого. Цей стан не має ніякого відношення ні до бога, ні до диявола, ні до спокуси, ні до вічного прокляття. Він стосується лише бажань і почуттів. Але бажанням потрібне здійснення, а почуттям — задоволення. І диявол коверзує всім цим як хоче. Брати й сестри, диявол тріумфує, ніколи ще не було йому так легко! Молодь у наш час віддана йому на ласку. Але ж у нього нема й не може бути милосердя! Молодь живе, не визнаючи доброчинності, вона пойнята гординею, зневажлива до закону божого. Вона погрузла в паскудстві. У неї немає надії!

Носач уже геть упрів.

— Він весь час дивиться на нас... Чого йому треба?

— Замовч!

Але я й сам спітнів. Цей пастор був мастак у своєму ділі. Тільки не подумайте, що це на мене вплинуло. Просто я розгубився.

Напучення. Схилімо ж голови і заплющмо очі. Вознесімо наші душі до неба й помолімося богу, і хай він настановить на розум тих, хто не в лоні нашої церкви, аби вони теж упали ниць перед престолом милосердного...

— Ну, ти йдеш, Артуре?

— А тепер проспіваймо молитву, тільки тихо-тихо, щоб я міг почути бога...

Раптом здійнявся шум. Підвівши голову, я побачив, як Носач щодуху тікає геть.

— Юначе, не можна втекти від бога.

— Зостанься, і ти віднайдеш мир.

Та його вже і сліду не було.

— Хай здійсниться воля божа,— сказав містер Джонсон у кінці служби. Він дивився на мене згори вниз — голий череп, запалі щоки і лагідні карі очі.— Я певен, шо сьогодні бог наставить декого на розум.

Я почував себе манекеном. Одяг висів на мені, наче білизна на мотузці, а з нього стікали галони поту, по гінеї за краплю. Я втратив фунтів тридцять ваги і Зовсім отетерів. Сам не знаю чому. У голові в мене запаморочилось у ту саму хвилину, колй Носач утік.

— Але ж Артур лишився,— зауважила Дороті.

— Так, лишився,— сказав містер Джонсон.— Ну як, Артуре?

— Це не по-чесному.

Він посміхнувся.

— Бог виправдовує будь-які засоби.

— Можливо. Але я краще посидів би та подумав. Без молитов, псалмів і просторікувань. Отак собі спокійно подумав би.

— Сидіти й думати вічно? — здивувався містер Джонсон.— Та ти, я бачу, міцний горішок. А чи не зіграти нам краще в шашки?

Їй-право, отак і сказав. Мене вразило, як він швидко перестроївся.

А потім Дороті знову проводжала мене до дверей і не відпускала цілих десять хвилин.

— У що ви вірите? — спитала вона.

Очі в неї були, як у батька, і я подумав, що колись це обличчя так само висохне, постаріє і зморщиться... Та ні, не може цього бути.

— Дайте мені час,— сказав я.

— Ви хочете обдумати все те, що чули сьогодні?

— Ваш батько не єдиний, кого я слухаю,— мене все цікавить.

— Не тільки вас...

— Слухати — це все одно, що збирати квіти.

— То ви збираєте лише ті, що вам подобаються?

— Як коли. Іноді такого назбираєш, що й сам не радий. Наприклад, деякі речі, що ваш стар... про які він каже. Про самотність, про те, що всі ми одинаки. Це я збираю, і не тому, що воно подобається мені, а тому, що заважає.

— Який ви чудний,— сказала вона.

— Скільки вам років? — спитав я.— Адже ви лише на кілька місяців старша або молодша за мене. Для вас усе ясно. А для мене — ні.

— Я теж думала про це. Багато думала.

— Ще б пак,— мовив я.— Та я не про себе. Ось, скажімо, людина слухає. Це все одно, що в’язати, навіть ще повільніше. Ваш батько казав, що воздається лише тому, хто дає...

І я розповів їй про Джорджа Флека та його небожа і про те, як він став мертвим.

— Тому ви й прийшли сьогодні? — трохи насмішкувато спитала вона.

Мені хотілося обійняти її і пояснити:

— Ні, я прийшов лише тому, що тут є одна квітка, яку я хотів би зірвати.

Та я тільки взяв її за руку. Вона прихилилась до дверей і глянула на мене з ледь помітною підбадьорливою усмішкою. Я потис їй руку і хотів піднести її до обличчя, сподіваючись, що вона обійме мене за шию, та не наважився. Вона була на сто років старша за мене, і я не смів навіть поворухнутись, а вона визивно сміялась. Я відчув, що вона може одурманити мене, і сказав:

— Мені пора.

Дороті відняла руку. Навіть дивно, як я посмів тоді взяти її за руку,— адже вона здавалась мені такою святою й недоторканною. Може, глянувши на неї трохи уважніше, я б помітив, що вона розчарована. Біля першого вуличного ліхтаря я зупинився і з серцем торохнув по стовпу кулаком. Коли оглянувся, двері за нею вже зачинились.

Отже, я знову повернувся до свого дитинства чи, точніше, до того періоду, коли ще тільки почипав розуміти, що таке мужчина, а навколо мене була страшенна пустка і пітьма, густіша за ту, в яку я вдивлявся з мосту.

Цілу зиму я байдикував. Іноді проводив час у товаристві хлопців, іноді з Дороті й пастором. Носач усе дужче захоплювався Терезою, і, оскільки йому було ніколи або ж не до того, він більше на вигадував отих відчайдушних розваг, без яких хлопці жити не можуть. Келлі з ватагою теж вибув з гри, їх прикував до себе молодіжний клуб, заснований молодим священиком, який ощасливив їх своїми диспутами, настільним тенісом і грамофонними платівками. Дехто навіть купив собі спідничку на виплат. Я чомусь не міг собі уявити довготелесого Міка в спідничці, з голими коліньми, але чув, що він тепер часто так розгулює.

Наша ватага розбіглась, бо хлопцям ні з ким було битися, не було ватажка, і всіх заїдала бездіяльність. Тільки не мене. Я був ситий по саму зав’язку ковбоями та індіанцями. Ходив мов очманілий, марячи про дівчину і думаючи, як позбутися неприємностей на роботі. Що день божий я схоплювався з ліжка, наче спійманий у пастку. Дні тяглися нескінченно довго, а вечори пролинали за одну мить. Робота посувалась, і наша дільниця дедалі більше перетворювалась на болото; мені здавалося, що я вже ніколи не виберусь із нього. А за двісті ярдів виблискувала річка, і я мало не плакав, коли бачив на ній катер або солідний таємничии танкер. Можливо, що ті танкери ходили тільки між нафтоочисним заводом на півдні й нашою річкою. Та щоразу, коли я їх бачив, я думав про Іран і пекуче сонце. Іноді хтось знічев’я махав мені з палуби рукою, і тоді в мене просто серце розривалось.

Кажуть, що у всьому світі однаково, а подекуди навіть гірше, ніж у нас; та я хотів би, щоб кожен міг побачити це на власні очі. Бо що може дати тобі телевізор або кіно? Та ще коли доводиться заробляти собі на хліб на отій смердючій дільниці під наглядом шахраїв на зразок мого дядечка й Сема Спроггета, які тільки й силкуються когось обдурити.. Після цього навіть жити не хочеться.

Отож усе навколо — просто смердюча пастка.

Ми тепер часто отримували й писали листи. Мого старого судили за двоєженство, і він дістав добру нагану від судді, зате вирок був аж надто м’який. Моя стара з Гаррі ходили до адвоката, і той сказав, що справа про розлучення йде добре. Отже, у них був свій клопіт. Я весь час думав про свого старого: певно, нелегко йому за гратами. Настрій у мене був якраз відповідний. Моя стара двічі бачилася з ним — один раз на суді, коли давала свідчення, а другий — у в’язниці, куди ходила з його теперішньою жінкою. Обидва рази він був у чудовому настрої і жартував з ними, наче м’ясник, що мав у суботу добрий виторг. Казав, що багато читає й що з ним поводяться добре. Моя стара листувалася з його жінкою — хтозна навіщо.

Всі були задоволені. І Гаррі з моєю старою, і Носач — кожного разу, як розмовляли зі мною, ніби верталися з якоїсь чудесної подорожі. Це все одно, що чути пахощі недільного обіду і знати, що тобі нічого не залишили. Та я сам був винен. Адже й мені, може, було б не гірше, ніж їм, якби я не вважав Дороті святою. Щоразу, коли доторкався до неї, мені чомусь згадувався перший вечір та її неземний голос, і я гнав од себе навіть думки про земні стосунки між хлопцем і дівчиною.

А потім усе пішло шкереберть.

Одного вечора, коли ми товклися в «Рідженті», до більярдної зайшов Носач. Я зразу ж відчув недобре...

— Щось сталося? — спитав я.

— Ще ні.

Я бачив, що йому не хочеться говорити, і ми весь вечір мовчали. Зіграли партію. Він усе курив та люто штурхав києм, ніби хотів подерти сукно, і зрештою програв мені. Я пригостив його лимонною настоянкою.

— Що з тобою, Носач?

— Мік побив її. І погрожував, що ще битиме, коли вона буде ходити зі мною.

— Дивно, що він досі мовчав.

— Я вб’ю його! — вигукнув Носач.— Візьму у братухи револьвер і пристрелю, як пса.

— У кого візьмеш?..

— У Креба.

— Ще цього бракувало!

— Ну, так чи не так, а я поквитаюся з ним.

— І не думай. Та скажи своєму братові, хай позбудеться тієї забавки, а то...

— Годі тобі каркати. Тільки й умієш, що повчати. А от допомогти, як справжній товариш, то й пальцем не поворухнеш. І інші — теж. Смердючі боягузи.

Отак воно буває: бачиш пастку і все одно лізеш у неї.

— Ти що, не знаєш мене? — обурився я.

— Гаразд, гаразд. Я розраховую на тебе. Коли дам знати, що час погомоніти з Міком і ватагою, приходь. Згода?

— Згода.

Щиро кажучи, я боявся того револьвера від першої ж миті, як тільки почув про нього, хоч взагалі не лякався зброї, яка примелькалася нам усім з самого дитинства. Піратські пістолі, з яких, здавалося, палять, не заряджаючи; шестизарядні нагани, котрі беруться невідомо звідки; крупнокаліберні револьвери; блискучі автомати, з глушителями чи без них; пістолети-кулемети, карабіни, мушкети, автоматичні гвинтівки. Все це здавалося таким же звичним, як виделки й ножі, хоч тримати зброю в руках мені самому довго не траплялося. Поза кіно ми бачили іноді рушниці в охоронників поштових вагонів або в солдатів на параді. Правда, одного разу я зіткнувся із зброєю ближче. Влітку, коли ми з Флеком допомагали маркірувальникам, старий знайшов у землі пакуночок, загорнутий у замшу та перев’язаний черевичним шнурком: чудовим шнурком, з тих, що коштують шилінг за пару. Флек тримав знахідку обережно, ніби боявся розбити. Мабуть, уже на дотик зрозумів, що воно таке. Пам’ятаю, як він потихеньку розв’язував шнурок, розгортав замшу, а маркірувальник тим часом галасував:

— Гей, куди той сучий син запропав? Де ви обидва?

Він не бачив нас, бо ми стояли у високих кущах.

У замші був пістолет військового зразка, гарний, весь блискучий, і, коли Флек натиснув на ствол, він переломився. Всередині був патрон.

— Дайте подивитись, дядечку Джордже!

Він простягнув мені пістолет. Я спершу запхав його за пояс, а потім витягнув руку вперед і прицілився. Брешуть, що з нього можна стріляти навстоячки,— так і тягне руку додолу. Якби я спустив курок, то прострелив би Флекові ногу.

— Цікаво, як він сюди потрапив? — спитав я.— Який дурень кинув його тут?

— Коли не помиляюсь, з цього пістоля вбили трьох чоловік,— задумано мовив Флек.— Дай-но його сюди.

Я хутенько віддав.

— А хто вбив?

— Це сталося років п’ять тому. Було вбито всю сім’ю...

— А хто це зробив? І навіщо?

— Один йолоп хотів, щоб чужа жінка втекла з ним. Вона відмовилась. Тоді він перебив усіх...

— А сам утік?

— За ним гнались, і він навіть не встиг пустити собі в лоб оцю кулю, а може, просто передумав.

— Його спіймали?

— Так, і повісили,— сказав Джордж.— Але зброї не знайшли.

— Може, однести її в поліцію?

— Халепи буде більше, ніж варта ця штука.

Він повернувся до маркірувальника і гукнув:

— Та замовч ти нарешті!

Потім подибав до річки, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій патрон. А коли повернувся, маркірувальник уже кляв мене на всі заставки.

— Ну, скінчив уже кидати камінчики у воду? — запитав він старого.

— Скінчив,— відповів той.— А ви замикаєте двері, коли дивитесь телевізор?

Нетч, так звали того типа, подумав, що він збожеволів, зате я тепер, коли випадково гляну у чиєсь вікно й бачу там тиху, мирну сім’ю, завжди пригадую, що може накоїти пістолет.

Хоч як би там було, а я дотримав слова і з’явився на бійку. Мені вже не раз доводилось битися, але такого я ще не бачив. З цього й почалися події, які мало не роздушили мене. Минуло чимало часу після моєї розмови з Носачем. Настало різдво, потім Новий рік, а я все ще жив подвійним життям і з нетерпінням чекав весни. Та ось наблизилась страсна п’ятниця, в яку все й почалося. Коли я кажу «подвійне життя», то не маю на думці чогось поганого. Я остаточно порвав зі Стеллою, але зрідка ще ходив до місії, а решту вечорів проводив з хлопцями. Мені було кепсько, бо я ставився до Дороті як до порцелянової ляльки, і мене просто бентежила її поведінка — то вона раптом заходилася веселим сміхом, то була холодна як крижинка.

Але порівняно з Носачем у мене все йшло як по маслу. Я принаймні міг бачитися зі своєю дівчиною, і всі ставились до мене добре. Прикро було лиш те, що Квартирант і моя стара забрали собі в голову, що я закохався по вуха і, мабуть, от-от оженюсь, а хіба ж мені приємно було чути їхні натяки, коли я поводився з нею як із сестрою? А от Носач потрапив у саме пекло. Биття, наговори й релігійні почуття зробили своє, і Тереза відвернулась од нього; і хоч він щодня бачився з нею на фабриці, торкався її, беручи з машини коробки, вона ніби й не помічала його.

Крім того, він дуже непокоївся за Креба і особливо за той його револьвер. Річ у тім, що зброя зникла невідомо куди, а Креб зовсім знавіснів через оті кляті гроші. Носач геть змучився, бо Креб щось вигукував уві сні, пиячив і витворяв казна-що.

— Він уб’є ту лахудру,— сказав Носач.— От побачиш, застрелить її.

— Але ж револьвера немає,— заперечив я.

— Він зумисне сховав його до пори.

— Та ні, мабуть, продав комусь із знайомих.

— Не такі вони дурні, щоб бавитися револьвером, хай навіть і незарядженим.

Я згадав старого Джорджа і пістолет, з якого було вбито трьох чоловік.

— Може, він з переляку викинув його в річку?

— Що ти, Креб нічого в світі не боїться.

На цьому ми припинили розмову, але щоразу повертались до неї, окрім тих випадків, коли все до нитки розмотували напередодні. Ось приміром:

— Як ти гадаєш, може, мені піти та поговорити з нею?

— Це нічого не дасть.

— Все ж таки вона жінка.

— Вона якась кручена. І чоловіків ненавидить. їй аби лише мститися їм.

— Та, може, коли я піду і розповім їй, що коїться з моїм братом...

— Тоді вона, гляди, запропонує гроші й тобі.

— Ти що, смієшся? — Та я тільки глянув на нього, і він, помовчавши, сказав: — Від неї усього можна чекати. Але тоді вже я її уб’ю, будь певен.

— Надто легко ти розкидаєшся погрозами,— сказав я.

— Такий уже вродився. І виховали мене так. Кожний, хто має хоч краплю гордощів, може вбити.

— Ти ж навіть не знаєш, що це таке.

— А ти вбив кого-небудь?

— Нікого я не вбив, хіба що в уяві, але я розумію, що це таке.

— А от я ніколи не міг собі цього уявити.

— Навіть коли прищавий Мік вихопив ножа?

Він подумав трохи і похитав головою.

— Навіть тоді, але ще хвилина — і я всадив би того ножа в нього.

— Тобі довелося б пожалкувати.

— А ти звідки знаєш?

— У мене багата уява.

— А в мене зроду її не було. Виходить, я гірший за інших? Та й на біса вона потрібна, та уява?

— Все можна уявити собі,— пояснив я.— Ніж, кров, труп, суд, зашморг на шиї.

Він злегка кивнув, але в очах у нього було вагання.

— Авжеж,— сказав він.— Хоч я цього не бачу. А ти, значить, можеш бачити, як це відбувається?

— І зі мною, й з іншими.

— З іншими? — Я кивнув.— А я не сушу собі голови такими дурницями,— похвалився він.— Коли людина чогось варта, вона повинна чинити як треба, інакше — біда.

— Отож-то й воно, що біда,— наголосив я.— Думати так, як ти і твій Креб,— це неодмінно попасти в біду.

— Він допоможе мені виплутатись,— заявив Носач.— Або я йому...

Що будеш робити з таким навіженим? Мені слід було б триматися від нього далі. Та де там. Коли настав час, він таки умовив мене. Я їхав з роботи і побачив його на перехресті. Дощило, а він сидів навпочіпки, напнувши на голову старий плащ, і дивився на воду в канаві. Він чомусь здався мені схожим на стару циганку, яка от-от вріже дуба, і мені раптом стало страшенно жаль його, навіть більше, ніж того разу, коли йому довелося пережити найдовшу ніч у своєму житті і він хотів зупинити час.

— Збираєшся ночувати тут, синку?

— Боявся тебе прогавити — справа є.

— Ходімо до нас.

— Ні, справа надто гаряча. Твоя стара від неї спалахне навіть крізь стіну.

— Гаразд, тоді сідай на багажник, і я одвезу тебе в затишне місце.

Ми, звичайно, поїхали до одного з отих зруйнованих будинків. Там так смерділо, що довелося весь час курити.

— Ну? — сказав я.

Лице його було мокре від дощу, очі блукали.

— Вона сьогодні мені все сказала, Артуре. Тобто Тереза. Я підійшов до неї, як звичайно, коли почув гудок, думав, вона заговорить до мене... І вона справді заговорила.

— Виходить, у вас знову почалося?

— Ще ні, але може початись... Вона сказала, щоб я перестав ходити за нею, бо їй через мене життя немає, а я відповів, що я тут ні до чого. І тоді вона розійшлась. «Тобі добре,— каже,— а мене всі поїдом їдять — моя стара, і старий, і Мік, просто з ножем до горла, от я й пообіцяла».

— Виходить, крапка...

— Постривай. Далі вона каже: «Коли хочеш бути зі мною, заткни йому пельку, а не тікай од нього, мов заєць». А я кажу: «Я обминав його тому, що він твій брат, але ти лише натякни, і він у мене поскаче».

— А вона що?

— «Гаразд,— каже,— побачимо, на що ти здатний. Та це ще не все. Заради мене ти повинен перейти в іншу віру...» В її віру, значиться. Я їй відказую, що це не так просто, а вона: тоді нічого не вийде, бо, мовляв, хоч сама й ладна горіти за мене в пеклі, а дітей прирікати на це не хоче. І зрештою я пообіцяв...

— Таки справді?

Він підморгнув.

— Там побачимо.

— Ти ненормальний, якщо пообіцяв змінити віру через дівчисько та ще надумав женитися в такому віці. Вона тебе просто спіймала на гачок.

— Такі-то справи,— докінчив він.— Ти згоден мені допомогти?

— У чому саме?

— У нього просять допомоги, а він лізе із запитаннями.

— Все це не жарти. Що ти надумав?

— Хочу провчити його сьогодні ж. Ось що я надумав. У їхньому молитовному домі ввечері танці. Прийдемо о пів на одинадцяту, як будуть розходитись. І коли Мік спускатиметься до пристані, з ним буде лише один...

— Тобто для мене?

— Люблю мати справу з кмітливими людьми. Візьмеш його на себе, а я тим часом займуся Міком. Ніяких там залізяк або чогось подібного — побачиш, як я його одлупцюю.

— А яка тобі з цього користь?

— Треба примусити його піти на мирову.

— То ось що, герою! Тобі досить лише сказати, що ти згоден заради неї змінити віру, і вже сьогодні можеш танцювати в їхньому молитовному домі, ходити до них у гості та пити чай.

Він похитав головою.

— Це не годиться. По-перше, він такий тупий, що його добре треба обточити, аби став поступливим. По-друге, він бив Терезу, погрожував мені ножем...

— Але я сьогодні зайнятий.

— Хіба ти не можеш ушитися з проповіді о десятій? Казав би вже прямо, що не хочеш.

— Вона мене витурить, коли дізнається.

Він підвівся й рушив геть.

— А хто буде той другий? — кинув я навздогін.— Здоровенний бурмило чи такий собі?

З цього й почався для мене «щасливий» великдень.

Ми домовилися зустрітись об одинадцятій біля пивнички «Барбакан». Носач ледве погодився на одинадцяту, бо хотів ще посидіти в пивничці та випити пива, а мені це було зовсім ні до чого. Я знав його вдачу і хотів мати тверезу голову. Звичайно, я розумів, що він усе одно нап’ється і що його вже не переробиш, але вважав за потрібне бути насторожі. Можете думати про мене що хочете.

Біда сама не ходить... Я прийшов до місії такий чистий, свіжий та впевнений, а через десять хвилин від усього того й сліду не лишилося. Чесно кажучи, я ніколи не погоджувався з ними щодо релігії. Та, ніде правди діти, часом якесь слівце й зачіпало за душу. Я дуже поважав пастора. І почував себе винним, що ходжу туди лише заради його дочки.

Це був напрочуд добрий чоловік. Ще молодим він виїхав з нашого міста, блукав по світу і, зрештою, опинився в Лондоні. Голодний, але надто гордий, щоб жебрачити, він тинявся вулицями, аж поки потрапив у «Колні-Хетч», лондонський притулок для божевільних. Не як пацієнт, звісно, а як робоча сила. Потім купив квиток за п’ять фунтів і поїхав шукати щастя в Канаді, де батракував у якогось пришелепкуватого фермера, а потім рубав вугілля у Західній Віргінії, де під час страйку бог врятував його з лабет поліції, визволив із шахти перед самим вибухом і ще тричі рятував. Нарешті він потрапив до місії Бронкса, де в нього виникла ідея негайно повернутись додому і самому вдатися до проповідництва. Дружина померла, і він ледве зводив кінці з кінцями на свою мізерну пенсію, проте співав, наче дрізд. Уродився добрим і зумів цю добрість зберегти назавжди.

Того вечора він розповідав парафіянам про святого Петра. І наче у воду глядів! Коли дивився на мене, мені ставало моторошно, адже я збирався бити нічим не винного хлопця: не Міка Келлі, котрий, хоч як би віддухопелив його Носач, заслуговував і на гірше, а його супутника, який нічого поганого мені не заподіяв. Я навіть не знав, як його звуть.

Коли б я залишився там ще трохи, то вже не пішов би нікуди. Отже, як тільки святий Петро почав гріти руки над багаттям, я вишмигнув на вулицю, а Дороті за мною.

— Куди це ти, Артуре Хеггерстон?

— Мені треба побачитися з приятелем.

— Чому ж ти раніш не сказав? Всі здивувались. І батько бозна-що подумає!

— Я перепрошую.

— Ще можна все залагодити. Річ не лише в проповіді — він хотів зіграти з тобою в шашки.

— Я дуже перепрошую.

— Ото ще завів! Придумав би щось нове.

Я мовчки глянув на неї.

— Дурненький,— мовила вона.— Скажи хоч, що то за приятель.

— Один із наших хлопців,— промимрив я.

— Чи не отой бридкий тип, якого ти приводив торік?

— Твій батько ніколи так не сказав би.

— Але ж хтось має казати тобі правду.

— У нього теж безсмертна душа, як у всіх людей.

— Я цього не заперечую, але він робить усе, щоб її занапастити. Він погано скінчить, от побачиш. І тебе втягне в біду.— Голос її пом’якшав.— Не йди, Артуре. Зостанься зі мною. Ми не повернемось до церкви, будемо просто гуляти. Тобі ж приємно зі мною?

— Я дав слово.

— А якщо я стану на коліна, ти залишишся? — Вона підступила, взялась за відлогу мого пальта і благально глянула у вічі.— Не відмовиш мені, правда ж?

— Ти ж знаєш, Дороті, що я волів би лишитися з тобою.

— Забудь про нього.

— Я мушу дотримати слова. Ти вже пробач.

Вона поклала голову мені на груди. За дверима лунав гімн: «Веди мене, великий Єгово, паломником по цій грішній землі...» Я поцілував її в очі. Дороті глибоко зітхнула: «О-о!» — і мої губи ковзнули до її вуст.

Потім я довідався, що цей день називається «страсний четвер». За сивої давнини царі виходили цього дня із своїх палаців, обмивали ноги старцям і роздавали милостиню. Принижували себе. От сміхота!

А мені цей четвер приніс стільки халепи, що годі й казати. Я пізно ліг і довго перевертався з боку на бік, а коли настав час іти на роботу, ніяк не міг підвестися. Лежав, згорнувшись калачиком та підібгавши ноги до живота, і розумів, що це ніякий не кошмар, а все ж сподівався, що знову засну, і тоді все якимось чудом знову стане на місце. Лежав отак відтоді, як продзеленчав будильник, чув, як моя стара сходила вниз, як вона поралась у кухні, як закипів чайник, і кожен звук був ударом крихітного молоточка, який мене будив. Мені хотілося вмерти. Але я зостався живий.

— Господи, як важко тебе підняти,— бідкалась моя стара. Очі у неї були холодні, жовті, та ще й оті папільйотки на голові — я їх завжди ненавидів, навіть тоді, коли ще ледве міг дотягнутись до материної спідниці.

— Ти про це тільки й турбуєшся.

— Про мене, можеш вилежуватись. Адже тобі все байдуже. На роботу начхати, аби день до вечора. І ніхто тобі слова не сміє сказати — бо це, бачте, не наша справа.

— Авжеж, не ваша.

— І коли ти за розум візьмешся? Годі тобі. Стань нарешті людиною. Я через тебе місця собі не знаходжу.

— В цьому бісовому домі ніколи й попоїсти спокійно не дадуть.

— І не дам, поки не схаменешся,— напосідала вона.— Де ти був учора ввечері?

— Я вже сказав — у «Золотому келиху».

— То це там ти так вивалявся? Невже ти вважаєш мене такою дурною?

— Ага, сама призналась!

— Авжеж! — вигукнула вона.— Знущайся з матері! Проти неї ти герой, але знай: коли не спинишся, не минути тобі лиха!

— Ну й нехай! — сказав я, шпурнувши виделку й підводячись із-за столу.— Мені не звикати, у цьому клятому домі мене до всього привчили.

Коли виходив, стара плакала. У мене тьохнуло серце. Хіба ж витримаєш, дивлячись на жінку, яка жалібно плаче, згорбившись у кутку.

Та мене чекали куди гірші неприємності.

Після сварки з моєю старою я їхав повільно і через це спізнився на десять хвилин. Спроггет влаштував мені теплу зустріч. Він галасуючи вискочив надвір, а всі недоумки, крім старого Флека, взялися калатати по залізу. Я прихилив велосипед до сарая і спокійнісінько ждав, доки скінчиться цей концерт. Небо було чорне-пречорне, а над землею слався сизий туман, надаючи довколишнім руїнам лиховісного вигляду. Спроггет, як видно, твердо вирішив зіграти на цьому тлі героїчну роль.

Він никав коло мене, наче вовк.

— Ти що, всю ніч пиячив? Чи, може, не спав до ранку, думаючи про роботу?

— Ви б краще самі про неї більше думали,— відрубав я.

— Тобі, напевно, хочеться піти додому, щоб більше сюди не повертатися?

— Одразу б легше стало дихати.

— Нам, а не тобі! — сказав він.— Ти байдикуєш, вигадуєш казна-що і думаєш, що ми всі перед тобою ходитимем на задніх лапках. Та постривай, скоро прокинешся й побачиш, що даремно вважав себе півнем на гнойовиську.

— Що ж, може, ще й для когось настане час розплати...

— Звичайно, якщо ти не дістанеш по заслузі. Тобі давно місце в Бороталі або в іншому виправному закладі.

— Це ж за що?

— За бійки. За те, що калічиш ночами невинних хлопців кастетами та велосипедними ланцюгами. Ви справжнісінькі гангстери, порадували старого Джо Келлі,— ми з ним сиділи в пивничці, коли сказали, що його син лежить на вулиці. Старий кинув кухоль і побіг.— Він зловтішно посміхнувсь.— А коли побачив, як помолотили його хлопця, помчав у поліцію, і ми навіть незчулися, як приїхала поліційна машина й записали твоє прізвище.— Він багатозначно помовчав.— Ну, що ти на це? Прикусив язика? — І пильно подивився на мене.— А що, коли гості з поліції дожидатимуть тебе сьогодні ввечері удома? Вони чемненько з тобою побалакають... і ти любісінько в усьому зізнаєшся.

Час було братися до роботи. І я навіть зрадів цьому. Двоє робітників були у відпустці, і ми з Флеком насилу встигали відкачувати воду з канави. Вночі лив дощ, а помпа нікуди не годилась. Через півгодини ноги у нас промокли, і ми самі змокли до рубця. В негоду з цими пневматичними молотками лише морока: німіють руки, до того ж вони плюються кам’яними скалками, які летять прямо в очі, у вуха і в ніс, набиваються між рукою й держалном. Живцем риєш собі могилу, а кайла та лопати бряжчать мов пекельний оркестр. На якусь мить я немовби прокидався і з сумом слухав ту музику, але потім мене знову, наче катапультою, одкидало до власних думок. Я думав про полісменів, про суддів і про те, що скаже моя стара, коли дізнається, як я заплутався,— до того ж мене ще потягнуть за свідка у справі про вбивство.

Носач гукнув мені на прощання: «Тримай язика за зубами, Артуре!»

Та вони обов’язково докопаються. Вони вміють витягти з тебе геть усе. Можливо, що з Носача й не витягнуть, а з мене — то напевно. Посадять за стіл так, щоб лампа сліпила очі, і будуть допитувати, аж поки все розповім. А потім примусять чекати в окремій кімнаті, коли вигукнуть моє прізвище; тоді я вийду, і всі роздивлятимуться на мене: адвокати, присяжні, суддя (в окулярах на кінчику носа), батьки Носача, вся їхня сім’я і, нарешті, Креб.

Дивитимуться довго, пильно, і я пригадаю отой перший день у канаві, коли ми з Кребом лежали на сонечку й розмовляли про цукерки.

Тут я згадав, що ще казав мені Носач: «Йому вже дев’ятнадцятий пішов, і його можуть за це повісити».

Майже весь ранок Спроггет стовбичив над нами і зрештою так набрид мені, що я вимкнув свій молоток і крикнув йому:

— Прислали б краще механіка помпу полагодити, а то стоїте, як сам бог.

— Ця помпа ще годяща, он у Дартмурі куди гірша,— одказав він і пішов геть.

— Ти теж був там учора ввечері? — спитав Флек. Я кивнув.— Погані справи...

— Я не знав про кастет,— пояснив я.

— Ну то й що?

— Нічого,— огризнувсь я.

— Тепер знатимеш, як то тікати,— сказав він і, зігнувшися, ввімкнув молоток.— Зрозумів, що почував той учитель, коли ви цькували його?..

— То ви теж проти мене, дядечку Джордж?

Він похитав головою.

— Шкода, що ти вплутався в таке, хлопче. Погано, коли людина збивається з пуття... Час би тобі вже взятися за розум. Доволі дурощів. Подумай, що ти робиш. Адже ти міг би вибитися в люди, як мій небіж... бути навіть кращим за нього. Стати освіченим і нікого не топтати...

Я знав, що він має рацію, але був тоді надто пригнічений, щоб визнати це. Мені здавалося, що ніякого виходу немає. Хіба що втекти, перш ніж мене схоплять і оголосять звинувачення. Та враз уявив собі, як Мишеня Хоул, Бевзь та інші хлопці прозиватимуть мене Лягавим, Донощиком або Фіскалом.

Потім до мене підійшов дядько Джордж і довго дивився, як я працюю. Руки тримав за спиною, а очима ніби оцінював мене; здається, навіть цмокнув язиком. А в полудень, коли ми зробили перерву, він підійшов і сказав:

— Кажуть, тобі доведеться відповідати...

Я весь похолов і ледве видушив із себе:

— Це ще як знати...

— Авжеж,— погодився він.— Не вішай носа, хлопче.

«Та де там, мені вже не виплутатись».

— То оце ти так шануєш честь сім'ї? — почув я дядьків голос.

Хто б уже казав! Адже вони із Спроггетом весь час шахрують, крадуть по шилінгу з кожного рейсу, а потім сидять у пивничці (не стану її називати), зустрічаються там ще з таким самим негідником, а коли розходяться, у дядька в кишені лишається грубенький пакет. І вони ще патякають про охорону громадських інтересів, і, може, навіть дехто з них сидітиме серед присяжних, поряд із тими верховодами, у яких в одній лише кишені стільки грошей, що дядькові з Семом ніколи й не снилося; їм-то начхати на важких дітей, вони можуть дозволити собі таку розкіш, адже жодному з них, певно, й на думку не спадає, що оті їхні прибутки нічим не ліпші за дрібне злодійство.

І, може, навіть якийсь сучий бригадир або інший солдафон, у форменому галстуці, заявиться туди, бо ж саме завдяки їм відбувається усе оте жахливе бузувірство, яке почалося з отруйних газів і докотилося до так званої тактичної зброї, як величають тепер атомні й водневі бомби.

Усі сидітимуть, уткнувши в стіл свої свинячі рила, які вони щойно витягли з корита, куди позалазили з руками й ногами.

Від того, що все це знаєш, тобі, звичайно, немає ніякої користі, і зовсім однаково, чи ти відчув це на власній шкурі, як я, чи всмоктав з молоком матері, як Носач та інші хлопці. Я заліз у кабіну екскаватора і взявся жувати хліб із висівок та дешеву шинку.

І раптом закляк, не донісши до рота бутерброд: над вухом пролунав знайомий голос:

— Ну, як воно?..

То був Носач.

— Пропали ми з тобою,— відказав я.— А ти чому не на роботі?

— А чого я там не бачив? Я шукаю братуху. Він десь запропав. А нам нічого не буде, тільки мовчи.

— Та я не про те. Старий Келлі вчора ходив у поліцію...

Носач звів брови.

— Оце і все?

— Вони з нас усе витрусять, Носач.

— Дідька лисого — якщо не будемо дурнями... а він тим часом утече.

— А він її справді... той...

— Сьогодні ще вдосвіта туди примчали дві машини з детективами.

— Але ж ти туди не ходив?

— Хіба я дурний! Удав, що гуляю по мосту, і зиркнув мимохідь.

— Що ж нам робити?

— Сидіти тихо, от і все. Та тримати язика за зубами. Ніби нічого й не було.

— Тобі добре,— сказав я.— Ти до такого звичний.

— До чого? До вбивства? Потрійного вбивства?

— Чому потрійного?

— Чоловік, собака й жінка,— мовив він з такою байдужістю, що в мене мороз пішов поза спиною.— Той старий придурок сам поліз під кулю, чорти його принесли невчасно...

— Вони хутко дізнаються хто.

— Це все одно, що шахи, голубе. Я вчора цілий вечір метикував. Він у них під підозрою, але поки там те та се,— шукай вітра в полі. А як і попадеться...

— Ну?

— Коли попадеться, треба плутати карти. Бо як дізнаються, що ми бачили, йому капець. Мовчатимеш? Не побоїшся?

— Спробую,— відказав я, але він помітив моє вагання.

— Дивись, а то пошкодуєш. Тоді й тобі буде амінь. Якщо через тебе його повісять, тобі не жити — зрозумів?

Не всміхнувшись і навіть не кивнувши мені на прощання, він попростував до річки, тільки на останньому пагорку обернувся. Навіть звідти свердлив мене очима. І я зрозумів, що все одно, викажу я його брата чи ні, а відтепер він мій ворог. Та як по правді, то наша дружба й раніш була мильною булькою. Для Носача всі були вороги, а я особливо, бо він знав мене як облупленого.

Я, певно, і сам би це зробив, та обидва вони наприкінці дня підписали папірець і запечатали його в конверт. То була, передсвяткова получка, і нас відпустили за чверть години. Я стояв у черзі п’ятий чи шостий.

— Прочитай-но записку в конверті,— зловтішно мовив Спроггет.

Я розпечатав конверт. Довго не міг витягти папірця. Він виявився жовтим, хоча й без чорної рамки, І я одразу збагнув, у чім річ. Звільнення, штурхан у зад чи як там хочете.

— За що? — спитав я.

— Бачиш, роботи лишилося небагато, і ми проводимо скорочення...

Він ледве приховував свою радість.

— Вас не питають! — вигукнув я.— Я хочу знати від дядечка Джорджа — за що?

— Тобі ж сказано,— озвався той з таким кам’яним виглядом, що мені так і кортіло його розворушити, сказавши дещо.

— А кого ще звільнено?

— Нікого.

— А, так. Тоді начувайтесь! — І я обернувся до черги.— А куди ж дивиться профспілка? За що я сплачував чотири шилінги на місяць? — Більшість робітників понурили голови, а Семові дружки розреготались.— Гаразд,— мовив я.— Все ясно — мене вигнали за те, що я не належу до ватаги сорока розбійників.

— Замовкни, шмаркач! — гримнув дядько.

Він уникав мого погляду. А тим часом виплата йшла собі далі. Робітники називали прізвища, розписувались, жартували, як завжди, все довкола жило і рухалось, тільки я стояв мов пень, і ніхто не звертав на мене уваги.

Коли вийшов надвір, у мене тьмарилось в очах, і я не міг сісти на велосипед. Довелось іти пішки нагору. Я був смертельно змучений і наляканий, так би мовити, випив гірку до дна. Не знаю, як я не покинув на дорозі велосипед. Мені хотілось одного — сховатися десь та виплакатись донесхочу.

— Гей, Артуре! — То був старий Флек.— Я вже хвилин із п’ять гукаю тебе.

Я пробачився й знову заповз у свою мушлю, неначе равлик, коли його торкнеш. Для мене нікого більше не існувало, крім мене та моїх турбот.

— Шкода, що так сталося,— почав він.— Але плюнь, хлопче, все, могло бути й гірше...

— Дарма, якось переживемо.

— Біда біду водить,— раптом сказав він, хитаючи головою.

— Про що це ви?

— Я чув, як з тобою розмовляв отой хлопець. Я був тоді в канаві. Не все, звичайно, чув, але здогадавсь... Не слід про такі речі говорити на весь голос.

Я спинився наче вкопаний.

— То ви все знаєте, Джордже?

Він кивнув.

— Неважко збагнути, що й до чого. У тебе неприємність, а в когось — Справжня біда.

— А ви нікому не скажете?

Він похитав головою.

— їй-богу, Джордже, у мене ще ніколи не було такого лиха... Сталося вбивство, мабуть, ще жахливіше, ніж оте, про яке ви розповідали мені, коли ми знайшли револьвер.

Я говорив із запалом, але всередині мене заморожував страх.

— Тримайся, хлопче,— сказав Джордж.— Ти схожий на мене, уява в тебе он яка... Все перемелеться, дасть бог.

Коли дійшли до шосе, він потиснув мені руку.

— На все добре, синку. Дивись, не нароби дурниць. Просто жди, а воно все хай собі котиться, як та галька по морському дну. Набіжить хвиля — і все зникне. Всьому, зрештою, буває кінець.

— Спасибі, Джордже. Я дуже вдячний вам за підтримку. Ми ще побачимось. Дякую за все.

— І не думай, що я теж проти тебе,— мовив він.— Я на твоєму боці.

 Уперше в житті я почув такі слова. Старому стукнуло шістдесят, а мені лише шістнадцять, проте він мене розумів. По-моєму, в нас з ним була та сама хвороба — окопна лихоманка або хронічний лунатизм,— нас так і тягло ходити по м’якому, але тільки не по килиму. Авжеж, цього старого я любив.

Я скочив на велосипед і помчав на південь, тоді повернув на схід, об’їхав наш будівельний майданчик звивистою вулицею, де половина будинків стояла пусткою, і знов опинився біля річки. Тоді поставив свого коня під стіну й переліз через паркан, тихенько радіючи з того, що надумав.

Недарма ж бо я вчився у Носача. В сараї нікого не було. Вони забули причинити двері, отож я зайшов, узяв товсту пачку подорожніх та кинув їх у вогонь. Треба ж було якось зігнати злість. Я знав, що зиск уже підраховано і гроші чекають їх десь у пивничці. Бланки яскраво спалахнули, потім почорніли і розсипались на попіл. От якби й з тими шахраями можна було таке вчинити! Пастор зробив би це з їхніми душами, а я — з тілами.

Потім я спустився в канаву. Глина хлюпотіла під ногами, і я пригадав, як старий Флек та інші солдати, зовсім ще не обстріляні, брели в негоду до «висоти 60». Може, це й навернуло мене на ту думку.

Я чув, як вони розмовляли всередині величезної труби, і знав, шо скоро підуть перевіряти стик. Кроки їхні лунали, наче бемкання щербатого дзвону. Голоси були глухі та рокітливі, як морський прибій. Я повернувся в сарай і притягнув дві лопати — хай хоч раз трохи упріють. Потім хутенько запустив екскаватор, а лопати обережно засунув у трубу. Та одна з них все-таки брязнула.

— Що це? Ти чув? —запитав Спроггет.

— Що я мав чути? — озвався дядько.

— Там хтось е.

І тут мені спала на думку ще одна витівка. За кращих часів, повертаючись з «Рідженту» або «Альбіону», ми задля розваги влаштовували змагання із сміху. Реготали дзвінко і весело, мов діти; тонесенько та верескливо, як дівчата; буйно, як божевільні вчені або прибульці з космосу; тут було й втішне хихотіння, і сміх немовляти, і гелготання старих плетух, і розкотистий мов грім, чоловічий регіт. Спробуйте самі, і ви побачите, що це не так просто, але справа варта заходу і, може, навіть колись знадобиться. Я зобразив гагакання привидів, що його колись чув в одному фільмі. Хвилин із п’ять імітував, не менше. Потім замовк. Стало тихо, як у вусі, лиш чути було їхнє сопіння. Мені хотілося гукнути. «Ану, беріться за лопати!» — та добре, що вчасно схаменувся,— це було б надто вже по-дитячому, до того ж вони б мене впізнали.

Я кинувся до екскаватора. Він задоволено хурчав, паче підсвинок. Мотор розігрівся і був готовий до роботи. Ківш миттю пірнув униз і вгризся в купу землі. Ану, конячино! Сип, сип, поки не загребемо їх добрячим суглинком, по-хазяйському, як на кладовищі. Та ще ті щебінки додамо, щоб зуби собі обламали. Вгору — вниз, вгору — вниз... Злива породи сипалась на вхід до труби, а я навіть не дивився, знай спорожняв ківш за ковшем; за п’ять хвилин навернув, мабуть, тонн із десяток.

Потім зупинив мотор.

Вони репетували в трубі мов навіжені, та я і оком не моргнув. Боже, як я пишався собою! Адже орудував не гірше за справжнього екскаваторника. Навіть не глянув на трубу, бо й без того знав, що її присипано на совість. Лиш я та машина — більше в ту мить нічого для мене не існувало; і ось я побачив прекрасний сон наяву: Артур Хеггерстон блискуче проводить атомний човен під обома полюсами рівно за десять діб; Артур Хеггерстон підкорив Марс, Венеру і Юпітер; Артур Хег-герстон, людина з електронним мозком, лине в міжзоряний простір...

Хто їх знає, скільки вони просиділи там, наче шахтарі, засипані породою, і раптом чую: тук-тук-тук. Хто там? Тук-тук-тук-тук! Ради Христа, допоможіть! Я підійшов до труби. Обидва вже, мабуть, років із десять не тримали в руках лопати. Руки в них м’які та ніжні, а черева розбухлі від пива та дешевого віскі, яким пригощали їх підрядчики. Я розміркував так: спочатку вони спробують пробити тунель і тільки закопуватимуть один одного. Потім, охлялі та задихані, почнуть перекидати землю назад і ще дужче завалять себе. І тоді, вже ледве дихаючи від нестачі повітря, нарешті здогадаються, що треба робити: почнуть розгортати землю рівним шаром по трубі ярдів на двадцять. На це піде годин із шість каторжної праці. А їм у тій темряві й вогкості вони здадуться за цілих шість місяців, а то й шість років. Хіба що яка дитина забреде сюди, почує їхні зойки та покличе когось на поміч.

У мене виникла ще одна ідея. Я взяв гайковий ключ і постукав ним по стикові. Вони відгукнулися, та так швидко, що їхній стукіт заглушив мій.

Змінивши голос, я запитав:

— Гей, що там скоїлось?

Голос дядечка Джорджа загримотів і відбився луною:

— Якийсь божевільний закидав трубу... ми не можемо вилізти... гукайте на поміч! Будь ласка, визволіть нас!

Мені особливо сподобалось оте «будь ласка».

— А ви хіба не можете вийти, як зайшли?

Цілих п’ять хвилин там був справжнісінький шарварок, дядечко Джордж ридма ридав, а Спроггет вивергав стільки бруду, що його вистачило б на всю міську каналізацію.

— Хто там? — заволав він зрештою.

— Констебль,— мовив я басом.

— Ворушись же, телепню!

— Прошу не ображати особи,— сказав я.— Потерпіть, ось я погляну, що там накидали...

Якусь хвилину я сидів мовчки, а тоді знову грюкнув по трубі.

— Гадаю, ви там не помрете з голоду?

Цього разу я не змінив голосу. Дядько Джордж упізнав мене і здуру гукнув на ім’я. Тоді я чкурнув геть. Пробігаючи повз сарай, чув, як казився Спроггет. Я весело реготав, забувши всі свої нещастя. Колись обов’язково куплю собі такий екскаватор і шматок цементної труби, нічого не пошкодую. Просто так. Задля сміху.

— У тебе сьогодні вовчий апетит,— сказала моя стара.

І справді, я набивав собі черево, як смертник перед стратою. Упорав дві телячі котлети, тричі підкладав собі картоплі, тричі — капусти, поглинув три йоркширських пудинги і півгалона підливи. Крім того, вмотав чималенький рисовий пудинг з родзинками та вершками, посипавши його півфунтом цукру, а на довершення всього проковтнув шість фініків і видудлив три чашки чаю. Правда, чашки були невеликі. Не міг же я признатися матері, що мені треба переховуватись, отож і взявся хвалити її куховарське мистецтво. А їй це було як бальзам на душу...

— Я думаю ось про що...— почала вона.

— Думай, будь ласка, швидше, а то мені ніколи,— підганяв я.

— Сподіваюся, ти нічого більше не накоїш?

— Ні, мамо, я з цим покінчив.

— Це вже сьомий чи шостий раз,— сказала вона.— Що ж, давно пора. Рада це чути...

— То що ж ти думаєш? — запитав я.

— Нічого, так собі мрію...

— Не вигадуй, мамо, кажи до ладу.

Врешті вона сказала:

— Коли все влаштується... Коли ми з Гаррі одружимось — адже ти не проти? — ми зробимо собі справжню відпустку: поїдемо в Скарборо, чи в Уітбі, чи в який-небудь пансіонат та добре відпочинемо. Ти міг би взяти з собою оту свою подругу — Дороті.

— Навіщо ж чекати, поки ви одружитесь?

Вона жахнулась.

— Артуре, і звідки в тебе такі думки! Не можемо ж ми їхати так... неодружені.

— Гаразд,— заспокоїв її я.— Коли ви з Гаррі візьмете шлюб, поїдемо разом і погуляємо на славу.— Вона глянула на мене.— Я щось не те сказав?

— Ти... ти оце вперше сказав Гаррі. Ніколи не називав його на ім’я.

— Це ще не біда,— відповів я і подавсь нагору перевдягатися.

Внизу моя стара наспівувала якусь пісеньку. І де вона тільки їх набирається?

Я напнув на себе робочий одяг: саржеві штани, светр, плисову куртку; запхав у пазуху чисту пару білизни. У мене було два фунти вісім шилінгів і чотири пенси та ще плитка шоколаду дворічної давності — недоторканний запас, що його беріг про всяк випадок. Я підняв мостину підлоги й видобув звідти старовинний перстень, загорнутий у клаптик байки. Потім написав записку моїй старій: хай це буде їй обручкою,— може, принесе більше щастя, аніж перша. Подумавши трохи, поклав цю записку до кишені й написав іншу, в ній було лише про перстень і про те, що я зичу їм з Гаррі щастя. А в кінці додав, що неодмінно писатиму їм. І хоч цей дім завжди був для мене тільки «готелем», мені чогось раптом стало сумно.

Коротше кажучи, не хотілося йти звідти.

А якщо комусь заманеться сміятись з мене, то я йому нагадаю, що справжні почуття ховаються часом і під кремінною оболонкою, а не лише під пластами, насиченими пивом. Навіть у полісменів і суддів таке трапляється.

Поклавши перстень на записку, я втік, як тільки пролунав дзвінок і моя стара побігла відчиняти. Навіть не глянув, хто там,— перевдягнений полісмен чи Гаррі. Кулею вилетів через чорний хід і, несамовито крутячи педалі, помчав у темне місто з помаранчовими ліхтарями, а тіло моє було наче гумова куля, налита новокаїном.

Коли переїздив річку, побачив те саме, що й Носач,— жовте світло у вікні й поліційний фургон; він причаївся і, мов велетенська чорна акула, чигав на здобич.

Я не знав, куди їхати, та це мене не турбувало — просто вже не мав сил про щось турбуватися. Рано чи пізно, а все одно торкнешся ногами дна і почнеш випливати на поверхню. Це й сталося зі мною за дві милі від міста. Там височить великий горб і тягнеться алея помаранчових ліхтарів; я й досі згадую, як важко було вибратись туди: алея здавалася безкінечною і нагадувала пекло своїм мертвотним світлом, що кидало бліді плями мені на руки й на носки черевиків. Нарешті педалі закрутилися легко, і я зрозумів, що досяг вершини. Дивно, але поки піднімаєшся, то й гадки не маєш зупинитись, а от коли виберешся нагору, так і хочеться стати й подумати.

Так я й зробив.

Разок ліхтарів, вигинаючись, збігав до міста. Вони сяяли мирно. А от інші блимали наче в лихоманці, відчайдушно боролися за жигтя — на вуличних стовпах, у вікнах, на вивісках пивничок, в яскраво освітлених цехах фабрик, по яких вряди-годи, наче гієна в клітці, пройде сторож, який тільки й думає про те, як би десь поспати; неонові реклами, фари автомашин, що миготіли й вертілися, немов якісь диявольські примари; залізничні світлофори на невидимих дибах та ліхтарі шлагбаумів над рейками, ніби червоні очі живих звірів. Небо дробилося, розколоте їх відблисками. Здавалося, воно ось-ось може вибухнути. І я нараз відчув себе зовсім маленьким і нікчемним. Там, унизу, громадились гори цегли і сталі, асфальту і світла, неначе дротом, оповиті нещастям. Від чого ж я тікав? Від дріб’язкових прикрощів, які були краплею в морі порівняно з тим, чого зазнали чверть мільйона мешканців цього міста лише за той час, поки я піднімався на цей горб. Я мало не повернув назад, але згадав про Міка Келлі, Креба, Носача та про мою стару. Ні, в мене таки до біса прикрощів. І хай ніхто не назве мене донощиком або ще чимось подібним, бо, коли прийде час доносити, я буду вже далеко. Все дуже просто. Навіщо ж сушити собі голову? З роботи мене вигнали, поліція зацікавилась мною в одній справі і знову зацікавиться, отож краще втекти — кожен зробив би це на моєму місці.

Я проїхав миль із сім-вісім на захід, та потім мені набридла пряма, наче струна, дорога, і я звернув на звивистий путівець, що біг кудись униз. Гарно — сидиш собі в сідлі й навіть думати ні про що не хочеться! Я проїхав чимале місто, що складалося з шістнадцяти будинків і однієї пивнички, де троє відвідувачів виконували якісь вправи йогів під деренчання рояля; проскочив вузенький місток і почув, як унизу піді мною дзюрчить вода; вилетів на перехрестя доріг і мало пупа не надірвав на крутому, наче в Альпах, підйомі. Він тягнувся цілих дві милі, і з них майже півтори довелось дибати пішки. Я навіть не спинився, щоб роздивитись навкруги, а, скочивши в сідло, поїхав далі. Та почував себе як сам не свій. Адже ніколи ще не ночував не в своїй домівці, а надворі — тим більше. Ба ні, брешу: двічі був у шкільних таборах, та це зовсім не те, бо поряд з тобою тридцять-сорок інших хлопців, і завжди можна згаяти час за картами — все ж таки веселіш і не так нудишся за домом. Я подумав: може б, зайти до пивнички,— та одразу ж відкинув цю думку: чомусь був певен, що моє фото з’явилось у всіх газетах, і навіть ці селюки вже знають мене в обличчя. Я шукав якогось занедбаного сарая, але, як на те, їх там давно вже жодного не було.

Зрештою, я вирішив їхати цілу ніч, а виспатись десь удень. Та це було не так легко. Скоро пішли суцільні горби, а де підйоми, там і спуски — це всякий дурень знає. І навкруги ні душі.

Атож, ні душі, і я їхав, сам не знаючи куди, все далі й далі від рідного дому. Місяць мчав по небу із швидкістю шістдесяти миль на годину. Ялини стриміли обабіч дороги, мов залізні шпичаки. Поки вітер дув у спину, було ще сяк-так, та годині о десятій він раптом перемінився, і тепер я насилу повз. А проїхавши ще дві милі, здався.

Ось як усе було: край дороги стояв самотній будинок, такий, знаєте, з двома колонами, а на них велетенські кулі,— я зроду такого не бачив. За ним зеленів садок, такий затишний та привітний, що в мене аж серце тьохнуло. Поставивши велосипед під ворота, я подибав стежкою. Вона геть заросла мохом, таким густим, що здавалось, ніби ступаєш по пухкому килиму. Мені хотілось тільки заглянути у вікно — воно притягувало мене наче магніт. Зиркнувши туди, я хутко відвів голову, ніби зляканий птах після того, як клюне, та боятись було нічого. В кімнаті перед телевізором сиділи жінка й дівчинка. Вони дивились на екран і змотували вовну. Знаєте, як це робиться,— одна тримає, а друга змотує в клубок. Тримала дівчинка. Вона була підстрижена під хлопчика, і я бачив її гарненьку шийку. У кого негарна шия, тому не слід так підстригатися. Дівчинка весь час перебирала руками, наче матрос, який тягне линву.

Жінка була вже не молода, років під сорок, сивоголова й рожевощока. Обидві любо всміхалися та тихо-мирно про щось гомоніли. І чомусь їхнє тепло навіть дужче вабило мене, аніж палаючий вогонь у каміні. Я б навіть віддав свої останні гроші, аби ввійти туди, сказати «здрастуйте» і щоб до мене всміхнулася чорнява дівчинка з гарною шиєю, а жінка запросила випити чаю. Навіть зібрався вже постукати й сказати, що я бідний сирота, їду в Пентріт до дядька, який пообіцяв влаштувати мене на роботу.

Та нараз сталася дивна річ: жінка змотала клубок, з усміхом підкинула його та впіймала, а потім поклала на полицю, до якої ледве дотяглась. Сукня з шкіряним пояском трохи піднялася, і я побачив її напрочуд гарні ноги...

Я був такий самотній, що мені хотілося вбігти у будинок, припасти до цих ніг і обхопити їх руками,— чомусь був певен, що знайду собі розраду. Певно, я був тоді близький до божевілля. З деякими людьми таке трапляється, і я розумію, що їх штовхає на це самотність і безмірне прагнення хоч якоїсь ласки. А коли такий залітає в чужий дім, жінка несамовито кричить, відбувається,— заламує руки, і отут йому й амінь...

Я чимдуж кинувся од того вікна.

Чи траплялося вам перебути холодну ніч просто неба? Я обійшов усе задвір’я, шукаючи якогось сарая, але натрапив лише на високий паркан, геть утиканий по верху битими пивними пляшками,— це видовище довело б до сліз першого-ліпшого броварника. І все ж я переліз через той мур і попростував густим сосняком, у якому, куди не глянь, блимали якісь червоні вогники. То були очі фазанів. Я простягнув руку, і один з них боляче дзьобнув її,— певно, фазани були свійські, але не зовсім ручні. Я взяв свій велосипед і поїхав далі.

Невдовзі побачив великий будинок, достоту як у фільмі «Знак Хреста» — порожній ганок, холодні кам’яні плити, гарні кольорові вікна і кістяк старого американського органа, відданого на поталу стерв’ятникам.

Двері міцно замкнені. Я пішов далі й натрапив на якесь звірятко з довгим писком і сумирними очима; воно стало напоготові, піднявши лапки. Видно, мій дух йому не сподобався, і воно втекло.

Я зайшов у двір цього будинку з облупленими стінами, обваленим дахом і порожніми рамами вікон. Скрізь поміж кам’яними плитами росли кущі. Щось зашаруділо, і я кинувся геть ще швидше, ніж те звірятко. Стежка повернула вбік і вивела мене на бруковану дорогу, яка далі розділилася на дві, а потім знову з’єдналась перед руїнами будинку з трьома рядами вікон, шпичастими вежами і розкішним, схожим на печеру, під’їздом, куди я й зашов з велосипедом. І одразу ж опинився у величезній кімнаті, майже як танцзал у «Рідженті», з каміном, що його можна було б прийняти за гігантську браму, якби не димар, що височів десь за тисячі миль над головою.

Я освітив кімнату велосипедним ліхтарем — скрізь купи каміння, дощок і штукатурки. Ліворуч од мене зяяло провалля — ніби гігантський солітер виїв усе і слід його заріс кропивою. Праворуч було безліч інших кімнат, а зверху ребрилися балки, з яких, наче велетенські випотрошені оселедці, звисали рештки штукатурки.

В кінці коридора, очевидно, була колись кухня з великою чавунною плитою та тріснутою раковиною. Мій ліхтар був занадто слабкий, і я не міг добре роздивитися гарні ліпні оздоби в інших кімнатах — якісь там кролики чи зайці, дубове листя й кукурудзяні качани. Потім я побачив ще одні двері. За ними темнів коридор, який поступово збігав кудись униз, ніби підземна печера. Обабіч були невеличкі комірки, і в кожній із них кам’яні жолоби. Під ногами валялось бите скло, а в одному з жолобів була товстелезна порожня пляшка.

Далі коридор, немов задихнувшись, стрімко падав униз і обривався проваллям, так що я мало не дав сторчака. Не знаю, що мене зупинило. Я стояв на висоті п’ятнадцяти-двадцяти футів над прірвою, густо зарослою чагарями. Під ними дзюрчав струмок, ніби хтось грав на іграшковому ксилофоні. Я уявив себе там, на дні провалля, як я лежу цілими днями горілиць, дивлюсь на зелене гілля, слухаю, як дзвенить вода, і чекаю голодної смерті. Кажуть, що, коли поблизу є вода, можна протриматись довше. Мені здалося, що за рогом сяйнуло світло, і я погасив ліхтар. Світилось вікно, очевидно, у підвалі. Світло вабило до себе, і я, повернувшись назад, обійшов будинок коридором. Почулося підозріле шамотіння. Я зупинивсь і якусь мить думав, хто б міг там світити. Потім озирнувся навкруги і глянув у небо, по якому, наче сполохані, бігли хмари. «А, пан чи пропав»,-— подумав я і пішов далі.

Спочатку відшукав те вікно. Крізь уцілілу шибку побачив чоловіка, який сидів мало не на самому вогні. Він весь час ворушив дрова дрючком, і я подумав, що, може, він смажить форель або принаймні кип’ятить собі чай. Напевно, він зачув мої кроки, бо, коли я ввійшов у двері, що вже років із двісті висіли на одній завісі, рвучко підхопився і став під стіну, готовий до бою. Борода давно не голена, налляті кров’ю очі. І ще ніс... Я такого зроду не бачив — кривий, мов турецький ятаган, і довгий... мабуть, довший за бороду, хоч це, звичайно, тільки так здавалось.

Я зайшов, намагаючись не дивитись на його ніс, бороду й довгі патли. Сам не знаю чому, я вигукнув: «Усе гаразд, друже!» Він нічого не відповів, але як від нього смерділо, скажу я вам! Наче од видри — не пивом, а скоріше тухлими яйцями і голландським сиром, що з місяць пролежав у вигрібній ямі разом з гнилим м’ясом. Проте в підвалі було тепло, і я пошукав очима, на що б сісти. Біля вогню стояло відро, накрите дошкою. Поки я грів руки, він стовбичив у кутку, не дивлячись на мене. Я трохи боявся, але це ще дрібниці — адже замість нього міг бути й Креб із закривавленими руками. І я раптом відчув полегкість, і навіть його жахливий ніс більше не лякав мене. Я тер руки, стежачи, щоб він часом не кинувся на мене, і дивувався: а де ж чайник?

Нарешті спитав:

— Курити хочеш?

Він глянув на мене і нічого не сказав.

— Погрій носа.— Я простягнув йому пачку. І додав про всяк випадок — може, він не розуміє по-англійськи: — Сигарета, курити, розумієш?

Він підбіг і турнув мене з відра. Лиш тоді я підвів голову, роздививсь, який у нього здоровенний ніс, і збагнув, у чім річ. Як і кожна людина, він був дуже чутливий до своїх вад. Я встав і підійшов до нього, але, признаюся вам чесно, тремтів, наче осиковий лист!

— Слухай,— сказав я.— Погріти носа — це значить курити, зрозумів? Усі так кажуть.

Він щось пробурчав і взяв сигарету. Я дав йому припалити. Тоді він знову заповз у свій куток і, повернувшись до мене спиною, пахкав, мов паровоз. Затягувавсь жадібно і нетерпляче, ніби сто років не курив. Я сказав, що хочу чаю. Він підійшов до купи ганчір’я, розворушив її і витяг синю каструльку з ручкою, чай у кульку та бляшанку згущеного молока. Води, звичайно, не було. Довелося йти до струмка, та я пішов би й на Еверест. Ми пили чай, передаючи бляшанку з рук у руки. Такого смачного я зроду не пив. Довго тримав його в роті, щоб зігрітись та посмакувати, і, коли той мурмило пропонував мені черговий ковток, ні разу не відмовився. Нарешті він оддав мені решту — мабуть, із чверть бляшанки,— а сам вийшов. Я думав — утік, та він вернувся з оберемком дров і підкинув їх у вогонь.

Ми повкладалися спати: я — в своєму кутку, а він — у своєму. Пам’ятаю, що його місце було якраз навпроти дверей. Він не ліг, а тільки скулився навпочіпки, накинувши на плечі старий плащ. Весь час нишком зиркав на мене, а я на нього. А може, це мені так здавалося. Десь через півгодини він скинув плащ і простягнув мені. Я відмовився — боявся, що й від мене так тхнутиме,— і він знову напнув його на себе. І тут я звернув увагу на його очі — червоні і, головне, точнісінько такі, як у того звіряти, що я наскочив на нього, заходячи у двір. І сам він видався мені якимось звіром, тільки зовсім плохим. Раптом він запитав:

— Якась халепа?

Я кивнув.

— Од цього не втечеш.

І більше ні слова. Я дивився на нього, і мені не було навіть лячно, тільки цікаво. Борода спадала йому на груди, а величезний саксонський ніс немовби розтинав обличчя надвоє. Обабіч блискотіли два червоні вогники, які утворювали подобу хреста. Коли вночі я прокинувся, він плакав, мов дитина.

А потім я прокинувся аж уранці. Він зник, забравши з собою отой свій дух. Проте ганчір’я й бляшанка були на місці. Цей бідолаха залишив мені майже все своє майно.

Я був голодний як вовк, тому передусім приніс води і, не чекаючи, доки вона закипить, угризся зубами в шоколад. Потім зручно вмостився на порозі. Сонце прозирало крізь листя дерев, щебетали пташки, і, хоч я й задубів і ніяк не міг випростатись, мені було радісно та спокійно, як ніколи ще в житті. Дядечка Джорджа і Спроггета ніби й на світі не існувало. Оце так життя! І все ж на душі у мене був якийсь тягар. Що зараз думають про мене Гаррі й моя бідолашна стара, чи знає Дороті, що я втік з дому, і чи хвилюється вона за мене? Спіймали чи ні сердегу Креба, який здавався мені таким же нещасним, як і цей бродяга?

А потім мене охопив страх, і я вже не міг спокійно всидіти, підхопився, побіг до води, вимив бляшанку, умився і, глянувши на своє відображення у воді, подумав, що не завадило б мати бритву,— адже щетина у мене вже добре-таки росла, а разом із нею наростав бруд. Атож, щоб ви знали, іноді людина буває нещасна навіть від того, що в неї немає бритви і мила. Не забувайте їх. Слово честі, це навіть важливіше за їжу.

В траві білів ряст, і я відчув себе ще бруднішим. Уперше в житті я побачив, як він росте, і мені схотілося назбирати його. Зірвав один. Стебельце було тоненьке, наче голка, і мої пальці шпигнуло холодом. Мені раптом стала неприємною його воскова головка. Колись я дуже товаришував з одним хлопчиком. Але він потім упав з трибуни велотрека й розбився на смерть. Перед похороном мене привели до нього. Хлопчик лежав у труні, накритий простиралом. І ось ця квітка чомусь нагадала мені його мертве, відчужене обличчя.

Я повернувся в підвал, обнишпорив його, запхав манаття бродяги в куток і пішов геть. Важко було повірити, що я ночував у цьому хліві, й мені навіть було дивно, як інші бродяги проводять так безліч ночей підряд — ні з ким прощатися вранці, нікого ждати ввечері,— хоч добре розумів, що мене теж чекає така доля. Від самої думки про це мене так занудило, що мало не вивернуло. Сонце гріло тепло й лагідно, та мене це не радувало, бо до всього ще виявилось, що зник мій велосипед, і це було вже останньою краплею. Коли б хто побачив тоді мене, то неодмінно визнав би за причинного. Я кидався туди й сюди, наче миша у мишоловці, оббіг ті кількадесят кімнат хвилин за десять, шукав навіть у заростях ожини, піднімав кожен шматочок штукатурки, зазирав під купи дощок та під зірвані з завіс двері. Потім, убитий горем, довго стояв сам не свій, а коли прийшов до тями, то раптом побачив рештки свого багатства — велосипедний ліхтарик. Я уявив собі, як бреду схилами й западинами з тим ліхтарем у руці, гірко посміхнувся й пошпурив його геть, у темний коридор, що вів до кухні.

Та ліхтар не розбився; тоді я одніс його в кухню й запхав у дірку в стіні. Потім довго стояв, не рухаючись: навіть Будда був ніщо в порівнянні зі мною. Проте всередині я аж кипів од люті на того бродягу, облудного Ісуса, який підсунув мені свою паршиву каструльку замість прудких велосипедних коліс. Коли уявляв собі, як він сидить у драних штанях на моєму блискучому шкіряному сідлі, а його смердючі ноги крутять мої сяючі педалі, то чого тільки йому не бажав: і корчів, і болячок, і пранців, і холери; а ще щоб чорти його на тому світі якнайдужче підсмажували на жару. Та яка користь! Лише згодом у мене майнула думка, що, може, той велосипед був потрібен йому до зарізу і він просто мусив узяти його взамін усього свого майна.

І раптом я відчув, що, крім сонця, є ще вітер, і від думки, що далі доведеться йти пішки, на мене війнуло крижаним холодом. Іти далі я не мав сили, а повертатися назад, прямо до них у зуби, не хотілося. Тоді, може, й зринув у мене спогад про жінку з дівчинкою біля каміна і майнула думка про Стеллу. Я згадав її кухню, повну всіляких смачних страв, затишну вітальню, ліжко з накрохмаленими простиралами і теплу ковдру. Згадав і саму Стеллу. Але спершу уявив собі її дім, який вона так затишно обставила. Я не міг туди повернутись. І все ж іти було нікуди, і я поплентався назад. Коли пригадаю всі ті дурниці, яких наробив того дня, навіть плакати хочеться — адже потім виявилося, що все те було ні до чого. Я скрадався попід огорожами, далеко обходив зруйновані будинки та корівники, робив добрячі гаки, щоб обминути ферми, і бігцем перескакував навіть найвужчу стежку. Мені ввижалось тільки одне — моє фото в газетах. Якимось інстинктивним чуттям я вгадав дорогу до річки і пішов берегом. Я знав, що то наша річка, бо колись працював з одним хлопцем, який жив поблизу тих руїн, і той розповідав, що під час війни, коли не було м’яса, він якось підстрелив там оленя і до самого дому тягнув його на собі. Тепер він здався мені надлюдиною. Мені нічого було тягти, і все ж я ледве плентався. На кожному кроці дорогу мені перетинали огорожі з колючого дроту. Вони були немов живі і хижо чіплялися за мене, як ті вовки, а подекуди берег був такий крутий, що доводилося вибирати, чи йти на видноті — полем або вздовж дороги — чи брьохатись по воді. Я йшов убрід.

Колись згодом я простежив свій шлях по карті. Не так то й багато. І все ж п’ятнадцять миль — чимала відстань, коли ти не звик ходити пішки і все твоє тіло судомить після ночівлі на кам’яній підлозі, а черевики, шкарпетки і штани геть мокрі. І за весь день ти ні разу не попоїв як слід, бо не смієш вийти на дорогу, не кажучи вже про те, щоб зайти до крамниці та купити собі плитку шоколаду.

Смеркалося, коли я дістався Тайна. Сів на станційній платформі й сумно дивився на колію і сталеву воду. Я знав, що до міста далеко, і мене свердлила тільки одна думка — будь-що повернутися в місто, до Стелли. Куди й поділися всі сумніви: голод і втома зробили своє. Тричі повз мене пролітали дизельні поїзди, і я ще ніколи не бачив такої сили гладенних і самовдоволених свиней, як у вікнах їхніх вагонів. Потім пройшов вантажний состав з вугіллям. Я аж зубами цокотів, боячись скочити на приступку на ходу, та він раптом зупинився перед семафором. Під стінкою платформи неважко було вирити собі теплу нору. Я лежав, і все тіло страшенно ломило, проте мене тішила думка, що вже доїду аж до самого міста. Зостанеться тільки вибрати зручне місце та спритно зіскочити,— адже після таких лихих пригод, коли опускаєшся на самісіньке дно, починаєш дивитися на речі просто.

Десь о пів на десяту я вже був у передмісті й перебігав від однієї телефонної будки до іншої. Три були зайняті, ще біля двох крутилися люди. Цього вечора всім чомусь забаглося телефонувати. В черевиках було повно вуглинок — вони набилися туди, коли я тікав од залізничного сторожа. А в животі, здавалося, нишпорила ціла зграя мишей. Наступна будка була яскраво освітлена, і я боявся зайти туди, потім усе ж таки прошмигнув, та раптом виявилося, що забув номер.

Я дістав чотири пенси і став гортати довідник, рвучи зопалу сторінки, а коли знайшов потрібне місце, цифри скакали перед очима, наче мошва. Я опустив монети. Автомат ніяк не спрацьовував, щоразу викидаючи останній пенс. Тоді я запхнув його лише до половини і грюкнув по апарату кулаком; там щось клацнуло, і я зрештою набрав номер. У мене лунко забилося серце.

Вона відповіла, назвала номер і своє прізвище. Серце вже ледве трималося у мене в грудях.

— Алло! Стелла? Це я, Артур... Можна мені зайти до тебе? У мене біда.

Вона знову назвала номер і прізвище. Я зрозумів, що забув натиснути кнопку. Але, розгубившись, натиснув не ту, і автомат викинув геть мої гроші. Довелось починати все спочатку.

— Ах! — мовила вона і одразу спитала.— Це ти дзвонив кілька хвилин тому?

— Так, я переплутав кнопки.

— Ти мене налякав — моторошно стає, коли хтось подзвонить, а потім мовчить, і ти ніби з порожнечею розмовляєш... У мене аж наче мурашки по спині бігають.

— Пробач мені,— сказав я і повторив своє запитання, певний, що вона рада моєму дзвінку. Стелла мовчала.— Я хочу тільки поговорити з тобою.

— Поллі вдома,— відповіла вона.

Тепер мовчав я. А потім сказав:

— Мені б на годину, не більше.— Я й справді хотів лише обігрітися, а там хай буде, що буде.

— Мені важко відмовити тобі,— сказала вона.— Знаєш, який сьогодні день?..

Я пригадав, як із дзеркала на мене глянуло брудне, вкрите вугільним пилом обличчя, і, розмірковуючи, що сьогодні за день, вирішив сісти в автобус або трамвай — кожен вважатиме мене робітником, що повертається з нічної зміни.

— Сьогодні п’ятниця,— сказав я.

— Страсна п’ятниця.

— Авжеж, я й забув, страсна п’ятниця.

— Якби це був інший день... Адже я давно викинула все з голови. Ти ще хлопчисько, та й взагалі жоден мужчина не може знати, чого це нам варте. Тому мені й не хочеться починати все спочатку...

— Слухай, Стелло, у мене біда. Я просто хочу порадитися з тобою.

— Дай слово, що прийдеш тільки поговорити.

— Гаразд, обіцяю.

Але я знав, що це пусті слова. Коли прийду, вона не втримається, хіба що спочатку буде поводитись холодно. Я знав усі її слабкі струни і розумів, що розмовою не обійдеться. Тому й умовляв себе, що бідолаха, який ночував просто неба, цілком заслуговує на теплу постіль і жіночу ласку. І, крім того, вважав, що півроку — довгий строк і що саме сьогодні настав час. Я шукав собі розради і знав, де її знайти.

— Ну що ж, приходь,— сказала вона.— Коли тебе ждати, Артуре?

Голос її затремтів.

— За півгодини,— кинув я і повісив трубку.

Я прийшов навіть раніше.

— Заходь,— сказала вона.— О господи... Що з тобою?

— Я приїхав до тебе на вугільній платформі,— бадьоро відказав я.

— У тебе такий вигляд, як і того дня, коли ми вперше познайомились...

Я відхилив її од себе, жадаючи лише одного — посидіти біля вогню.

— Я смертельно втомився. Всю ніч провів просто неба, мій велосипед украли, йшов пішки багато миль, брів річкою...

Ах, любий теплий камін! Шкода, що я не міг сісти на нього — лише притулився та ніжно гладив його.

— Де ти ночував? — швидко спитала вона.

— В руїнах якогось будинку, з бродягою, в котрого чи не найбільший ніс у всій окрузі.

— Ти втік з дому?

Я сів на приступку каміна, притиснувсь до нього спиною і роззувся. Потім пересів на стільчик і простягнув ноги, анітрохи не соромлячись, що вони такі брудні. Вона підсунула до вогню канапку.

— Ось, сідай зручніше.

І від цього мені раптом стало зовсім легко й хороше на душі. Нянька завжди лишиться нянькою, мати — матір’ю, а жінка — жінкою.

— Який ти брудний! Чого ж ти раптом утік?

— Я попав у біду.

І я розповів їй про бійку та вбивство Мілдред, хоч і приховав свої витівки на будівництві — боявся, що вона за це не похвалить,

І досі чомусь здавалося, що те вбивство тільки наснилося мені.

— Про це писали в вечірніх газетах,— сказала вона.— Який жах! Певно, той убивця божевільний. А ти з його братом... Жах, та й годі!

Ми ще довго розмовляли на цю тему. В газетах нічого не було про нашу бійку, отож усе, як видно, владналось; можливо, Мік у лікарні, і, може, навіть у нього струс мозку, але, дякувати богові, він живий.

— Ти легко піддаєшся поганому впливові, Артуре,— мовила Стелла.— Не слід було тобі йти туди з тим хуліганом. А тепер найкраще піти в поліцію та про все розповісти.— Я не став сперечатись і кивнув.— Адже тобі нічого боятись. Ну, а поки що скупайся. Зараз я приготую тобі воду.

— Так, так, і дай щось попоїсти, бо я від учорашнього вечора голодний.

— Бідолаха! — жалісливо мовила вона.— Ось зараз я чай підігрію.

Вона пустила воду в ванній, метнулася до кухні, поставила чайник і за хвилину вернулась із тацею в руках. Я знав, що чайник кипів уже вдруге, та все одно чай був дуже смачний, міцний і запашний, саме такий, як я люблю,— вона це знала,— дві ложки цукру й багато вершків. Я взяв чашку обома руками, смакуючи наперед ароматну гарячу рідину, а коли Стелла нахилилась, побачив улоговинку в неї на грудях. Та вона знову кудись майнула.

— Я зігріла тобі рушника,— повернувшись, сказала вона.— Тільки не дуже хлюпай... Що ти хотів би на вечерю?

— Яєчню з шинкою,— відповів я сміючись.— Я всю дорогу мріяв про неї.

Я пішов до дверей, наче ситий тигр, який щойно повернувся з полювання.

— А чому ти прийшов до мене? — спитала вона.— Чому не до тієї дівчини?

Пропустивши повз вуха натяк на Дороті, я відказав:

— У мене нікого нема, крім тебе, Стелло.

Вона усміхнулась, і я подумав: яка ж бо ти гарна в цьому ситцевому платтячку,— саме здобич для тигра! Я теж посміхнувсь і пішов нагору. Блакитна ванна була повнісінька, над нею здіймалася густа пара. Я роздягнувся до пояса, вимив голову й плечі, витер волосся і лише потім залґз у ванну.

Постояв трохи на колінах, вдихаючи духмяну пару, а відтак ліг горілиць і простягнувся на весь зріст; потім встав і намилився. А тоді знов поринув у воду. Оце розкіш! Тіло моє стало наче мармурове, і сили поступово повертались. Разом із брудом я змив усі дурощі й приниження, яких зазнав, коли мене обдурив Носач, а дядечко Джордж продав у рабство; забулась раптом і ганебна втеча, і те, що замість велосипеда мені підсунули лахміття; змив усю свою ганьбу. У всякому разі мені так здавалось. Отож я ні про що більше не думав, тільки про себе й про Стеллу.

Витершись, я надягнув штани та сорочку і спустився вниз. Яєчня з шинкою була вже на столі. Я хутко знищив її. Стелла випила зі мною за компанію чашку чаю. Вона майже не говорила і весь час уникала мого погляду. Нарешті, коли я вже доїдав другий бісквіт, обізвалася:

— Френк дістав місце на березі, в Ліверпулі.

— Виходить, ти туди переїдеш?

— Я навіть рада. Ненавиджу це місто...

— І все через мене?

— Ти в цьому не винен. Я думала, що, коли все скінчиться, мені полегшає, а вийшло навпаки. Мабуть, це не минає.

Вона рвучко підвелась і вибігла в кухню. Я пішов за нею. Стелла гірко плакала. Я легенько торкнувся її плеча.

— Не треба, Стелло. Я зараз піду.

Вона дивилась, як я зашнуровую черевики.

— Куди ж ти підеш?

— Не знаю. Певно, додому.

— Ще ж не ходять автобуси.

— Піду пішки.

— Ти, мабуть, вважаєш мене жорстокою, що я виганяю тебе в таку пору. Але ж тобі треба колись повернутися додому, так?

— Ти дуже багато зробила для мене, Стелло. Мені більше нічого не потрібно.— Я випроставсь.— Не проводжай мене.— І простягнув їй руку.— Я ніколи тебе не забуду, Стелло.— Проте руки її не випускав.—Ти завжди була для мене справжнім другом.

Її рука тремтіла в моїй. І мені досить було лише її пригорнути...

Стелла заплющила очі.

— Поцілуй мене і мерщій іди, поки я не передумала.

Я пригорнув її і поцілував, не міцно, а ніжно-ніжно.

Вона провела рукою по моєму обличчю і легенько торкнулася шрама. Я поцілував її в очі і відчув на губах солоний присмак. Вона здригнулась, і я міцно притиснув її до себе...

— Не треба,— сказала вона, одкинувши голову.

Я глянув їй в очі. І раптом зрозумів, що то не Стеллині очі. То були очі незнайомої мені жінки, яка в порівнянні зі мною прожила й вистраждала двісті життів. Мені стало моторошно. Я пригадав Мілдред. Проте не зупинився. Я ж був тигр, і для мене настав час стрибати крізь обруч. Це було не раювання, а боротьба, в якій я зазнав поразки; не звичайне прощання, а довічна розлука... А потім я втік, не озираючись.

Світало. Я почував себе так, ніби оце вдруге скінчив школу, хоч тепер знав, що в житті є нездоланні речі. Я причастився таїнства, найсвятішого таїнства в світі, і тепер завжди схилятимусь перед ним.

Я б міг поїхати заводським автобусом, але визнав за краще пройтись. Річ у тім, що я просто боявся повертатись додому. Та даремно це мене страхало: не встиг я клацнути замком, як двері розчинились, і на порозі зустрів мене Гаррі — кудлатий, у піжамній куртці і в штанях з обвислими шлейками.

— Заходь, тебе тут ждуть, наче манни небесної,— мовив він.

І відступів убік, даючи дорогу моїй старій, яка летіла до мене, плачучи та сміючись, і зацідила мені так, що я теж заплакав.

— Ось тобі! За всі мої хвилювання й безсонні ночі.

Проте я знав, що все гаразд, що вона вдарила мене з любові.

— Коли ти востаннє їв? — запитав Гаррі.

Я, звичайно, сказав, що давно, місяць чи, може, й два тому — і вже за хвилину почув пахощі яєчні з шинкою, яку мав щастя їсти вдруге за цю ніч. Моя стара терла руку, яка щеміла від удару, й закидала мене запитаннями, а я ледве стримував язика, щоб чогось не вибовкати. Та все ж стисло розповів про бійку і про те, як ми бачили Креба.

— Його схопили вчора в Едінбурзі,— сказав Гаррі.— Ведеться слідство.

Ганебно признатись, але я зітхнув з полегкістю, коли дізнався, що все скінчилось. По дорозі додому мене переслідував страх, що, прийшовши од Стелли, я потраплю в пастку: біля будинку цілий ряд поліційних машин, стирчать антени, а моя стара сидить на табуретці і детективи допитують її.

— Не пощастило хлопцеві.

— Перестань молоти дурниці, краще надягни піджак,— гримнула моя стара. Потім підозріло сказала: — Щось ти аж надто чистий, хоч і спав на землі.

— Вмився у громадській убиральні,— збрехав я.

— Ось тобі гарний шматок шинки,— частував мене Гаррі. Моя стара тим часом пішла до комори.— Тебе не візьмуть, малий. Слідство вже скінчилось.

— А ви звідки знаєте?

— Маю знайомого в поліції... Револьвер був при ньому. Старого лише поранено — видужає і теж даватиме свідчення. Зате в неї поцілив без промаху.

— Звірюка! — докинула моя стара.

— Не кажи так,— сумовито мовив Гаррі. Я глянув на нього. Високий, прямий, спокійний, а проникливі очі так і сяють мудрістю; і мені раптом здалося, що то якесь велике серце за кожним ударом сповнює мене і мою стару здоровим глуздом.— Ти надто мало знаєш, щоб так казати.

— Він не смів проливати кров.

— Авжеж. Та, мабуть, зіткнувся з чимось таким, що не мав іншої ради.

— Повісити мало катюгу. їй-право, навіть зашморг — завелика розкіш для нього.

— Він прагне лиш одного — якнайшвидше померти,— сказав Гаррі.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, голубонько.— І вона відразу вгамувалася.— Тебе, хлопче, не потягнуть і його брата — теж. Так що не муч себе думкою про поліцію, суд та інше казна-що.

Ну й дурний же я був! Повірите, навіть прикро стало, що все так обернулося.

— Ти зробив лиш одну помилку,— сказав він, перевертаючи шинку на сковороді,— коли втік. Тобі треба було добре відлупцювати отого свого приятеля і покликати на поміч.

— А якби той чоловік помер...— сказала моя стара, і я зрозумів, що вона має на думці.

— Від смерті не втечеш,— мовив Гаррі.— Людині можна пробачити бажання уникнути її, але це тільки бажання.

— Не думай ти про нього,— звернулась до мене моя стара.— Годі тобі водитися з ним!

— Він мій друг,— відказав я.— Добре вам говорити — кинь думати про смерть. А як кинути друга в біді?

— Ну от, розпустив нюні,— посміхнувся Гаррі.— Адже річ не лише в тому, що він твій приятель, чи не так? Цей хлопець шибайголова, він з тебе робив, що хотів.

— Я мушу з ним побачитись,— наполягав я.

— Авжеж. Та якщо він стане знову співати своєї, дай йому доброго перцю. І від мене додай. Послухай мене хоч раз у житті.

— У нього біда!

— Не кричи.— Я пояснив, що й не думав кричати, але він тільки посміхнувся, глянув на мою стару і знову засміявсь.— Ким ти, хай тобі чорт, себе вважаєш, що думаєш допомогти йому? Ні, друже мій, кожен іде до пекла своєю дорогою, і, щойно ти сподобишся напровадити на розум пропащу душу, вона вже на небесах.

— Гаразд, хай я не чудотворець. І все ж таки він мій товариш, і я повинен йому допомогти.

— Ну, гаразд,— погодився Гаррі.— Ти, звичайно, так і вчиниш, якщо хоч трохи схожий на свою матінку. Але стережись! Цей хлопець нікого в світі не любить, геть нікого.

— А що сталося з Міком Келлі?

— З Міком Келлі? Це в тебе слід запитати. Подумай. Він розуміє, що для нього краще тримати язик за зубами. І його батечко — теж. Отож боятись нічого. Якщо він колись і прийде в поліцію, то неодмінно в браслетах, які, зрозуміло, будуть не з платини.

— Ви, як бачу, все розвідали,— сказав я.

— Плюнь на все, малий. Така вже доля людська, що біда за біду чіпляється.

— Тільки май на увазі, вдруге ти так легко не викрутишся,— докинула моя стара.— Хай це буде тобі наука...

— На біса мені така наука, мамо? Може, я нічого не розумію, але для початку й цього задосить. Та й хто може зарікатися, що в нього більше не буде лиха.

— Он якої ти заспівав!

— Облиш його,— сказав Квартирант, кладучи яєчню на тарілку.— їж, тоді мимоволі мовчатимеш.

— Ти що, зовсім віри не маєш?

— Він уже побував у пустелі: самотність, роздуми й спокуси... Від цього завжди була тільки халепа відтоді, як існує світ.

— Правда,— підтвердив я.— Свята правда.

— На все свій час,— вів далі Квартирант.— Одного тільки треба тобі навчитися — любити свою матір. А нагряне біда — не пручайся, пливи за течією, особливо коли тобі нічого ждати, хай усе йде само собою...— Він показав виделкою на мою стару.— Вона хотіла бігти в поліцію, та я стримав. Ладен був закластися на останній шилінг, що ти повернешся, так їй і сказав. І ось ти тут! — Він знову засміявся, сьорбаючи чай.— Та коли б вона тільки знала, як я ризикував...

То був не сніданок, а справжній банкет. Наївшись, я завалився спати.

— Де ж ти ночував? — спитала моя стара.

— Ти навіть не повіриш... У розкішному палаці...

— Це вже тепер так смітники називають? — спитала вона.— І ось що... Спасибі тобі за перстень.— Вона простягнула руку. Мій персник був на тому пальці, на якому звичайно носять обручку.

— Підійшов,— зауважив я.

— А знаєш, що сказав цей дурник? Що ти обов’язково повернешся, коли залишив його. Як тільки я починала тривожитись, він це повторював... Гаразд, я візьму його, тільки з однією умовою. -

— З якою, мамо?

— Коли настане час, ти подаруєш його своїй Дороті.

Що було робити? Я мусив грати свою роль до кінця.

Спати вдень шкідливо для шлунка, і мене аж занудило, коли я прокинувся від духу печінки з цибулею, що її смажив для мене Гаррі.

— Ні, мамо, дякую,— сказав я.— Налий мені краще чаю — сили відновити.

— А для чого? — спитав Гаррі.— Якщо для Келлі, то не потрібно. Я бачився сьогодні з його старим. Тобі більше нічого не загрожує.

— Дякую, Гаррі,— сказав я щиро.— У мене інша біда — я безробітний.

— Вигнали? — озвалася моя стара.— Що ж ти накоїв?

— Нічого, просто грюкнув одного гада молотком по нозі.

І я все їм розповів.

— Ой, Артуре! — вигукнула вона.— За тобою мотузка плаче!

— Я теж так думав.

— Гаррі ходив туди сьогодні вранці. Ми гадали, вони знають що-небудь. А вони хоч би що. І дядечко Джордж ні пари з вуст...

— Проте вигляд у нього був стомлений,—мовив Гаррі.— Скільки землі ти навернув?

— Тонн п’ять або шість.— Я трохи подумав.— А може, й двадцять.

— А з його вигляду можна подумати, що він усі шістдесят перекидав,— зауважив Гаррі.

— Господи,— сказала моя стара.— Ти ж міг їх повбивати. Вони напевне подадуть на тебе до суду. І газети зчинять галас.

— Е ні,— запевнив Гаррі.— Обидва вони й не писнуть... навіть там, на дільниці. Уявляєте собі: живцем поховані! А коли вони зрештою одкопались...

— Кожен скинув фунтів чотирнадцять,— сказала моя стара.

— А на руках мозолі і спини в саднах,— докинув Гаррі.

— Тепер ми квити,— сказав я.

Ми реготали так, як ніколи ще після отих равликів. Усі разом, а це ж бо і є сім’я.

Завдяки Гаррі, який розхвалив мене до небес, сказавши, що я фахівець по машинах, аварійний механік, монтер і так далі, я опинився на сардинній фабриці, на місці свого приятеля Носача, який пішов звідти. Робота була не бозна-яка, але все-таки краща, ніж стояти цілий день та дихати смородом риби з прованським маслом. А втім, хто його знає, що краще. Бігаєш мов навіжений і все одно від того духу не втечеш, ледве вийдеш за ворота, як од тебе так і тхне на всі боки. Що може бути смачніше за бутерброд з маслом і добрячою сардиною, проте коли її кладуть не на хліб, а на людину, то аж кишки вивертає, і я зрозумів, чому Гаррі завжди йде додому пішки, не поспішаючи.

Як оті дітлахи з книжок, що ми їх читали в недільній школі, я зажив цілком по-новому. Навіть читав тепер серйозні книги, а не якусь там фантастику чи детективи. Та ніде правди діти — мало що в них розумів, бо не мав належної підготовки.

Я пробував читати, поклавши поруч себе кишеньковий словник, і відшукував там незнайомі слова, хоч часто не розумів і пояснень або надто швидко стомлювався, бо мусив щоразу туди заглядати. Якось мені треба було знайти шість слів в одному реченні, і все одно я нічого не второпав. Чорт забирай, ніде нема ясності, а найменше її в словах.

Та це була не єдина перешкода. Я вже багато бачив і пережив, але не встиг ще, так би мовити, перетравити свій досвід. Зовні у мене ніколи не було жодних болячок, а от усередині виникли нариви, які проривалися й вибухали, як вулкани. Мене ніс ураган, ніби потопаючого моряка, що ухопився за уламок судна і навіть не певен, чи варто за нього триматися.

В цей час для мене єдиною корисною річчю була ванна. Ми завжди бігли до вбиральні — чи хай уже буде до туалету, якщо вам так більше подобається,— і вмивались над раковиною... а милися раз на тиждень, в цинкових ночвах, спершу до пояса, а потім нижче. Я пригадав, як хороше було лежати в ванні у Стелли, і запропонував зробити й у нас таку. Моя стара і Гаррі погодились; ми купили уцінену ванну, тоді колонку, і все зробили своїми руками — колонку поставили за суботу й неділю, а потім у вільні години встановили ванну. Гаррі був мастак на всі руки — коли я дивився на нього, мені навіть ставало соромно за себе.

— Не поспішай,— казав він, коли я, захопившись, брався за все одразу.

Гаррі все умів, бо в нього були золоті руки. Коли моя стара пливла за течіею, то він був господарем свого часу, у нього все аж кипіло, так і витанцьовувало. Час підкорявся йому, і Гаррі став у моїх очах справжнім героєм.

Він трохи нагадував матросів із «Шкіпера» або «Блукача» [9] які за п’ять, а то й десять років анітрохи не старіють. Плину часу він не боявся й вірив, що помре швидкою і легкою смертю. А от я чомусь завжди рахував і тепер рахую кожну хвилину. У мене є годинник, та мені він ні до чого, адже я, навіть не дивлячись, завжди знаю, котра година. Час тече, наче вода крізь щілину, або капає, мов з крана; я завжди його відчуваю, і це кидає мене у відчай.

А життя тим часом ішло своїм звичаєм. Сталося так, що перший, кого я побачив на фабриці, був Мік Келлі. Він зустрів мене привітно, ніби ми ніколи й не ворогували, і одразу пояснив чому:

— Коли б не ти, мені б не уникнути пекла...— І то таким тоном, як ото, буває, кажуть: «Коли б не ти, я спізнився б на автобус».

— Не розумію.

— Я вбив би того гада.

— Та що ти?!

— Серйозно. Я знав, що він затіває цю бійку — адже він усім хвалився,— а коли побачив його, сталася дивна річ...— Я терпеливо чекав, а він наморщив свій цапиний писок.— Ми з ним помінялися місцями. Я тоді не хотів устрявати в бійку, знав, що наш пастор розсердиться, а потім — от чудасія! — опинився в його шкурі.— Тепер я поморщився.— Їй-право,— сказав він.— Я був уже не я, а він, і він же мене й лупцював.

— Виходить, що ти сам себе бив?

— Це, звичайно, дурниця, але так воно й було.

— Кажеш, місцями помінялись?

— Цілком можливо, хоч я й залишався сам собою.— Я вже нічого не міг второпати. А він розмахував кулаком.— Щоразу, як я його бив куди попало, у мене не тільки боліли кулаки, а й ті місця, куди я влучав. І мені навіть було приємно: адже бив він, значить, мені нічого було турбуватись. З глузду з’їхати можна, але тут, хвалити бога, підоспів ти і припинив смертовбивство. У мені сидів чорт, і я неодмінно вбив би його, якби не ти.

Я здивовано втупився в нього. Він запевняв, що одночасно вселився у два тіла, а зовні не було помітно; і цей унікум, з яким сталося таке чудо, буде так само нидіти на фабриці, а колись пошле свого старого до біса й ожениться. Не знаю чому, але мені було дуже прикро.

З дядьком Джорджем мені так і не випало більше поговорити. Бачив я його частенько, іноді з тіткою Мері, іноді самого, і хоч він завжди йшов, задерши носа, вигляд у нього був такий, ніби він наклав у штани.

Вряди-годи його ім’я з’являлось у газетах, і тоді моя стара казала:

— Він колись великою людиною стане.

Та він не став великою людиною і ніколи не стане. Переконувати мою стару було марно, та коли б я міг, то сказав би їй, що він, бідолаха, і тепер сидить у в’язниці, бо його засудили довічно. І що найгірше — сидить в одиночці.

Зате я зустрівся із старим Флеком. На той час я вже цілий вік працював на сардинній фабриці, і ми давно встановили ванну, і історія з Мілдред геть забулася, а разом з нею і та злощасна субота, коли я підходив до будинку Стелли й побачив там вивіску: «Продається». Власне кажучи, скінчилася та пора мого життя, про яку я вам розповідаю. Я знову взявся до читання. Полюбив вірші Уїтмена. Іноді потрапляв на очі вірш «Я виріс з колиски, де солодко спиться...» — і мені чомусь ставало сумно. Мене постійно щось тривожило і тому навіть почало дратувати тихе й мирне життя моєї старої з Гаррі; вони надивитись не могли одне на одного і тільки це й робили, коли їм здавалося, що я не бачу. А я страждав, тому що в мене нічого подібного не було, і, як то кажуть, для заспокоєння, часто вечорами тинявся вулицями. Отак одного разу й опинився в Елсвіку, де мешкав бідолаха Джордж. Це одна з отих довгих вулиць, що виводять на Скотсвуд-роуд,— під’їзди там завжди розчинені навстіж, східці голі, а де будинок уже почав руйнуватися, видно шматки шиферу.

Я почув гудки пароплавів, і в моїй уяві постали Темза, Хамбер, Гудуїн, Копенгаген, Гамбург, Біскайська затока, Новий Орлеан і мис Горн. Я дійшов до самої річки і лише тоді зрозумів, що несвідомо йду на заклик гудків. Коли я згадував оті звабливі назви й порівнював їх з тим, що мене оточувало, мені ставало нудно; брудні тротуари, всюди пісок, туман, що линув від моря, з домішками сірки й попелу,— гірше, ніж у пеклі; запустілі сади, земля, тверда, наче асфальт; покороблені стіни, брудні фіранки, лампи без абажурів, і скрізь, немов щурі, сновигають замурзані дітлахи.

І ось що спало мені на думку. Кажуть, що іноді людина ходить над пекельною прірвою. І справді, подумати лишень, що коїться у мене всередині! Ось де прірва, а я — на краю її: бідолашний Артур б’ється, кричить, проситься на волю; вбивця, сексуальний маньяк, брехун, лицемір, усміхнений боягуз; нікчема, ламаного гроша не має і тільки й уміє, що інших свиней одпихати від корита; або злодій з гумовою пикою, який надто тремтить за свою шкуру, щоб ризикнути. Ось навколо чого ми всі обертаємось...

Вийшовши на дорогу, що веде до Блейдон-Рейсіс, я зайшов у пивничку — не тому, що хотів випити, а тільки щоб якось вибратися з цієї пітьми. Там був бар з милю завдовжки і площинка для танців. За прилавком стояла жінка, схожа на жабу, і, коли я підходив до неї, десятки очей свердлили мені спину. Я ледве видушив з себе, щоб вона дала мені шотландського елю, хоч думав замовити звичайне пиво. Барменка сердито зиркнула на мене, але замовлення виконала. Обручка в неї аж вросла в палець. Я почав пити, озираючись через плече. За середнім столиком дві бабусі, в яких ніколи не було онуків, із знанням справи розмовляли про викидні та аборти, одна з них розповідала, як їй не повелося,— одне дівчисько, помираючи, виказало її.

Кілька парочок, аж захлинаючись, розповідали солоні анекдоти і терлись коліньми під столами; темнокоса ірландка майже лежала на стільці й, розставивши ноги та широко розтягаючи рот, наспівувала баладу; якийсь хлопчина, не старший за мене, тиснув у темному кутку дівчину, мабуть, думав, що ніхто не бачить, або просто прикидався задля пристойності; два водії шахрували з подорожніми і для хоробрості цмулили кухоль за кухлем, а поважний старий робітник з вусами, як у кайзера Вільгельма, і в твердому комірці, дивився на мене так, ніби хотів сказати: «Господи, мало тут своїх шмаркачів, то ще й тебе принесло!»

Я пив, намагаючись ні про що не думати; пиво текло у мене по підборіддю, і всі сміялися з мене. Лиш один не сміявся — і то був старий Джордж. Три великі кухлі стояли перед ним, а четвертий він тримав у руці. І мені раптом здалося, що я прокинувся після якогось кошмару або після нескінченної ночі побачив сонце. Я хутко підсунувся до нього.

— Здрастуйте, Джордже.

— Не смій так називати мене.

— Це ж я, Джордже.

— Хто ти, чорт забирай? — спитав старий, повертаючись до мене, і... о боже, він мене не впізнав.

— Артур Хеггерстон, працював з вами на будівництві.

— Зовсім вилетіло з голови... Поховав би ти стільки людей, тоді знав би, як важко всіх пам’ятати... Пробач, малий, у мене горе. Останню рідну душу поховав. Всі полягли у мене на очах — од куль, багнетів, снарядів і мін; тонули, гинули від грипу, запалення легенів, сухот; конали під породою, згорали живцем од шахтного газу, проте один завжди залишався...

— Хто ж це, Джордже?

— Він сорок років носив на плечах труну, і от тепер сам ліг у неї... Стривай, адже це ти Артур, той хлопчина, який працював у похоронному бюро.

— Та ні, я на будівництві працював.

— Це ти закопав свого дядька і шахрая Сема. Той Сем дуже схибив наостанку. Переселився туди, де вже не буде шахрайства.

— Помер?

— Ні, десь поїхав легені лікувати.

— Жаль,— сказав я. І серце моє чомусь болісно стислося.

— Жаль! Ти краще мене пожалій. На його місце мене поставили. Я тепер десятник.

— І все через оту мою витівку?

Він похитав головою.

— Вони години зо дві вибирались, проте на своє щоденне побачення все-таки встигли, і так зраділи, що кинулись до першої ж пивнички та давай цмулити пиво. Це я про Сема. Дядечко, той второпав, чим воно пахне, і втік додому. А Сем, бідолаха, ніяк не міг одігрітись... Напився і всю ніч пролежав у канаві. Сам винен.

— Але почалося все через мене.

Він знову похитав головою.

— Ти тут ні до чого. Не думай, що це ти запроторив його в санаторій. Він сам себе запроторив. Адже він весь час занапащав себе, від самого того дня, коли мати відлучила його від грудей.

Старий, не підводячись, хотів поставити порожній кухоль, але не зміг дотягнутись. Я взяв його і подав інший, один із тих, що стояли перед ним.

— Не думай, що це ти доконав його,— повторив він.— Здається, я вже казав це.— Я кивнув.— Атож, казав. Ось, приміром, я винуватив себе в тому, що сталося на «висоті 60»,— я розповідав тобі коли-небудь про це? Я прокопав не один підземний хід і вставив запали. Проте я був винен у всьому не більше, ніж генерал, який нами командував... Це все змій спокуситель колобродить. Сидить он там (він показав на підлогу), роззявляє свою пащеку і поглинає людей. Ось і все. Господь сотворив людину для радощів, а зміюка заздрить і тягне всіх нас у пекло.

— Хіба це так просто, Джордже?

— Змій поглинає всіх. Тут нічого й сперечатись.— Він одним духом спорожнив кухоль.— Тепер, коли в нього ніхто не вірить, йому стало ще легше орудувати. Це він попутав тебе й інших хлопців, коли ви цькували мого небожа. Бідолаха думав, що тікає од вас, та де там — то змій тягнув його до пекла, точнісінько, як земля все притягує, зрозумів?

— Керрезерс-Сміті

Він кивнув.

— Уперше змій спокусив його, коли він став соромитись свого прізвища. Мені що. Адже родичів не вибирають. Вони тобі від народження даються, а потім ти можеш їх і покинути — твоя справа. Та щойно він змінив собі прізвище, як і попався у тенета до змія. Чоловік, який злякався свого прізвища і хлопців боїться, вже нічого не може знести. Так чи ні? Ось він тікає, мов заєць, а жінка, оте отруйне гадюче жало, тут як тут, тягне його в прірву.

І я знову уявив собі, як Керрезерс-Сміт увійшов до будинку над виярком.

— Та, що його впустила?

— Та, з якою змій його звів.

— То, по-вашому, не ми у всьому винні?..

— Викинь це з голови. Ви не відали, що коїли. І та жінка — теж. Коли мій небіж тікав од вас, він потрапив у пащу змія. Не знаю, що краще: лізти вгору чи падати вниз. Та, видно, він їй сподобався. Вона не вмивалася днів зо два. Потім прийшла до мене і заявила, що знайшла його в зашморгу, і все допитувалась: «Чому? Може, від того, що втратив місце? А може, тому, що його тягло до дружини та дітей?» І я не став пояснювати, що просто одного ранку він прочумався й побачив її брудне обличчя, брудне вікно, брудні простирала... і зрозумів, що він в утробі змія.— Джордж посварився на мене пальцем.— Затям, у тебе може бути шикарний дім, шикарне авто і шикарна жінка — і все ж ти будеш в утробі змія...

— Може, ви й маєте рацію,— сказав я.

— Поглянь на мене, озирнись на себе, хлопче. Всі ми там. Нам і поворухнутись не можна без згоди змія. Це він шахрує подорожніми, а не Сем, і не я, і не отой з револьвером. Усі ми на зразок заводних мавпочок.

І він поворушив пальцями, ніби граючись невидимою цяцькою.

— Коли я працював у шахті,— провадив він далі,— то часто думав, що буде, як я проб’юся до світла? Чи буде мені добре? Проте, Артуре, синку, світла нема ніде...

Барменка з жаб’ячою пикою підійшла до нас.

— Це твій знайомий? — Я кивнув.— Веди-но його геть від гріха...

— Я проведу його додому,— промимрив я, і раптом почувся брязкіт. Старий Джордж повалився на стойку, а кухоль просвистів повз голову барменки.

— Ти теж заодно з ними,— мовив він тихо.— Теж у спілці із змієм.

Рука в нього була тверда, мов залізо.

— Вона ж не знає про це, Джордже,— озвався я.— Вона не винна.

— Твоя правда,— сказав він, одвертаючись. Барменка одразу втекла.— Нещасна тварюка.

— Ходімо звідси,— запропонував я.

— Знову на «висоту 60»? Вона ж ось-ось має злетіти в повітря.

— Ми повинні допомогти їм...

Зайшов якийсь здоровило в сорочці без комірця. Я намацав у кишені монету.

— Не турбуйтесь, містере, ми вже йдемо.

— А кухоль?

— Ось півдолара.

— В півдолара не вбереш. Онде й хазяйка зомліла,— сказав він і шаснув під стойку.

— Стережись, он іще один! — вигукнув Джордж.

Здоровило простягнув руку за ножем, і ми побачили наколоту на ній голу жінку. Джордж відштовхнув мене і, пригнувши голову, зацідив йому. Той беркицьнув на підлогу. Всі, крім ірландки й старого, які тепер сиділи за тим столиком, де були молодята, з’юрмилися навколо нас.

— Дайте мені його вивести,— благав я.

— Зараз я наведу порядок, ось побачиш,— хихотів Джордж.

Він розмахнувся, і всі кинулись хто куди.

Від пивнички до його житла було всього-на-всього чверть милі, проте ми йшли добрих півгодини. Я зрозумів, що йому просто не хочеться додому. Він би все танцював, обіймав ліхтарі, хитався, викидав колінця або правив теревені. Та потім він трохи очумавсь, і мене до себе не впустив.

— Тобі нічого тут робити, хлопче. Іди собі, все буде гаразд.— Він сів на східцях і задер голову.— Хоч би тобі одна зірочка. Вперше глянув на небо за стільки років, а вони, як на зло, всі поховалися.

— Це тому, що з моря нагнало туману.

— Не дури себе. Зірки дають людям надію, а всяка сволота навмисне туману напускає, зрозумів? Там, нагорі, стільки світла, що осліпнути можна. Біжи додому, хлопче, та живи так, щоб з тебе було щось путяще.

— А як цього досягти?

Він похнюпився і став задумано бгати свій старий плащ.

— Не знаю. Але всі дороги відкриті для тих, хто не думає тільки про себе. Я стріляний горобець, можеш повірити моєму слову.

— А як ви почуваєте себе?

— Добре. Іди.

— Тоді бувайте...

— Йди з богом. Ба ні, зачекай: казав я тобі, що тепер я десятник? Минулого тижня загріб аж цілих десять шилінгів.

Мене наче громом ударило.

— Он воно що!

— Авжеж,— мовив він.— По кому ж тепер правити поминки — по Сему, моєму небожу чи по мені?

— Краще б ви пішли звідти,— сказав я.

— Гидко тебе слухати,— посміхнувся він.— Хіба ж може старий птах покинути насиджене гніздо? Мені пізно починати все спочатку.

Я хотів сказати, що не пізно, але що я міг йому порадити?.. Подумав тільки, що він щасливий, коли може радіти життю, бути не на «висоті 60», а над нею і навіть вище, де все залляте сліпучим світлом. Та я був не такий наївний і знав, що він не жде од мене ніякої відповіді.

Запитання він задавав самому собі, як ото похований живцем стукає у віко домовини, знаючи, що ніхто, крім нього, цього не почує.

— Дуже шкода, Джордже,— сказав я.— Прощавайте.

— Йди з богом,— сказав він, і сказав це проти власної волі.

Для мене це було, ніби удар обухом по голові, бо за цими словами ховалася людина без будь-яких перспектив. Він знав, що бога нема, проте вигадав його для мене.

Все було, як і раніш, тільки наша компанія потроху розвалювалась. Коли я знову з’явився в «Рідженті» й поспитав про Носача, мені відповіли так, ніби його й на світі не було. Коротун спокійнісінько грав на більярді з якимось типом, на прізвище Сенгстер,— той мені дуже не сподобався. Мишеня Хоул з Бевзем цмулили кока-колу. Обидва були якісь сонні та ліниві. До того ж знуджені. Я анітрохи не здивувався, коли Бевзь на моє запитання лиш невдоволено скривився.

— Не бачив його відтоді, як отой його братуха порішив кралечку Міллі. Він тепер нас цурається.

Я глянув на Мишеня, та той тільки здвигнув плечима, і це вивело мене з себе.

— Виходить, ви покинули його в біді?

— Ти ж знаєш Носача,— буркнув Мишеня.— Йому ніхто не потрібен, от він і не ходить сюди.

— А може, йому хотілося б з кимось поділитись?

— Облиш,— мовив Бевзь.

— І ніхто його не шукав?

— Ти що? — здивувався Мишеня.— Його старий так зустрів одного дідка, який прийшов помолитись за їхні душі, що той і досі не може поворухнути рукою. І Носач теж звірюкою став.

— А хто ж той дідок? — спитав я про всяк випадок, хоч уже й сам здогадався.

— Якийсь пастор,— мовив Гаррі Джонс.

— Горе зовсім прибило їх,— докинув ще один, вихиливши склянку кока-коли.— Стара й досі не отямилась.

— Ти з ним товаришував,— сказав Мишеня.— От і йди до них, хай тобі теж руку вивихнуть.

— Слухайте, хлопці, що я вам розповім,— обізвався Бевзь.— Іду я вчора в автобусі і тисну одну кицю, а друга позад мене стоїть. Не витримала та й каже: «Ви думаєте, я нічого не бачу? Я з вас очей не спускаю». А я не розгубився і кидаю їй стильним голосом: «Тоді спустіть їх, бо вони можуть витекти». Ну й реготала ж вона, мабуть, геть штанці обмочила.

— Та ну її к бісу,— мовив Сенгстер.— Ввечері що робитимем?

— У «Павільйоні» цікавий фільм,— сказав Мишеня,— «Жінка-велетень та її діти». Підемо на п’яту годину, а потім гайнемо в «Меджестік» — потанцюємо.

— Я бачив цей фільм, його давно мухи засиділи,— пробуркотів Бевзь. І обернувся до мене.— А ти бачив які-небудь цікаві фільми, Артуре?

Я відповів, що ні.

— В кіно біля Західних воріт крутять шикарний фільм. Ходімо? — запропонував хтось.

— Та ні, краще до клубу,— заперечив Бевзь.— Там дівчата, знаєш, як казяться, коли почують джаз,— самі лізуть тобі на коліна й обіймають за шию.

— То ходім туди,— озвався Сенгстер.

— А пити що будемо — каву? — запитав Бевзь.

— Вип’ємо по кухлю пива, там поруч бар,— відказав Джонс.

— Біс його знає,— вагався Бевзь.— Може, все ж таки зберемося тут годині о шостій?..

— Спитай Коротуна,— порадив Сенгстер.— Гей, Коротун!

Той підійшов.

— Що тут за гвалт? — спитав він.

— Знову нікуди піти ввечері,— сказав Сенгстер.

— Щось придумаєм,— мовив Коротун.— Привіт, Артуре.

— Стривайте, хлопці,— сказав я.— Мені не до того.

— Тривожишся?

— Місця собі не знаходжу,— відповів я.

— Зрозуміло. Наполеон на Ельбі,— мовив Коротун.

— Підеш з нами в джаз-клуб? — спитав Гаррі Джоне.

— Дайте нам спершу поговорити,— сказав Коротун. Ми відійшли в куток.— Він покинув нас, розумієш, покинув. Нічого нам стромляти свого носа в його справи. Він-бо зовсім навіжений. Я бачив його минулої неділі. Роботу покинув ще в день убивства. Каже, що влаштує Кребові втечу.

— Та він збожеволів!

— А ти спробуй йому це сказати. Він кожному горло ладен перегризти. Каже: потрібно буде — підірву стіну.

— Мені треба побачити його,— сказав я.

— Може, й мені піти?

Я похитав головою.

— Треба тільки показати йому, що ми про нього не забули.

— Дарма стараєшся. Він утовкмачив собі, що весь світ заодно з поліцією — всі, хто не хоче робити з ним підкоп до камери смертників.

Та я вже вирішив.

— Де його можна знайти?

— Це дуже просто — він узяв Кребову тачку і торгує фруктами біля критого ринку. Тільки не забудь надягти шолом і панцир.

Хоч вірте, хоч ні, а мені насилу вдалося примусити себе піти. Я ж знав цього типа. Він був наче той тигр у джунглях, і ніщо не могло зупинити його. А брата він таки любив. І якщо вже вирішив улаштувати йому втечу, то буде гнути свою лінію, і хто не підтримає його, одразу стане йому ворогом нарівні з поліцією, суддею та присяжними. Та не лише в цьому річ. Я з материним молоком всмоктав страх до вбивства. Точніше, не до вбивства, а до зашморгу. Коли привселюдно вішають тисячі людей, то мимоволі тисячі інших беруться за розум. Колись влаштовували всілякі видовиська на різдво і привселюдні страти теж; вони й залишили по собі ганебну пам’ять, яку підтримує тепер те, що діється за високими мурами. Угледівши Носача із дверей крамниці навпроти ринку, я немовби побачив його вперше. Його кумедний ніс з горбочком більше не здавався смішним — він був не ознакою хижості, яка робила його нашим ватажком, а лиховісним символом шибениці, і, коли він повертав голову та кричав: «Апельсини, яблука!» — я бачив, як у нього під шкірою ходили жовна.

Він був часточкою того страху, що його я не хотів торкатись, і все одно мене тягло до нього. У місті тільки й говорили, що про вбивство та про те, що буде за це Кребові. Багатьом дуже подобалось думати про довгу ніч та коротенький спектакль, який відбудеться після неї. Носач і його родичі знали це. Навкруг них зловтішалися й перешіптувались вороги, і їм залишалося тільки давати відсіч. А коли дістанеться й невинному — то пусте. Головне, що всі ображали гідність їхнього родича. Навіть доля самого Креба блідла перед цією несправедливістю, перед таким ударом по гідності всієї родини.

Я бачив, що Носач ловить кожний погляд, кожне слово і кожен натяк, і найбільше його ранило те, що всі вважали його боягузом, який дозволить потягти брата на шибеницю. Я підійшов до нього і насилу проказав:

— Як справи, Носач?

— Катай звідси.

— Давно не бачились. Може, поговоримо, як закінчиш?

— Довго ти збирався,— буркнув він.

— Не знав, де ти працюєш. А додому йти не хотілось.

— Кому ти здався!

— Я хочу допомогти тобі.

Він одвернувся і загукав:

— Апельсини, запашні апельсини, два шилінги десяток! Яблука, яблука, шилінг шість пенсів фунт! Солодкі яблука! — А потім крізь зуби: — Ти що, може, родич судді? Або з присяжними водишся? Йому вже ніщо не допоможе. Пропаще діло. Він убив її — старий Чарлі бачив це на власні очі.

— Ніколи не можна все знати наперед. Його можуть ув’язнити довічно, якщо довести, що в нього з головою не все гаразд.

— Я вже говорив з ким треба. Ні біса не вийде, адже в нашій родині нема якоїсь там клятої спадковості.

— Та це ж лише формальність, чи як воно там зветься.

Він глянув на мене так, що я втік би світ за очі, коли б ноги не одібрало.

— Нема у нас спадковості, розумієш?

— Що ж,— мовив я по паузі.— Нічого не вдієш. Я просто хотів тобі запропонувати...

— Апельсини, шилінг чотири штуки, два шилінги десяток! — знову загукав він.— Запропонувати? — Це вже до мене.— Коли я скажу, що в мене на думці, то ти втечеш, як паршивий пес, котрому наступили на хвіст.

— Ой, Носач, не минути тобі в’язниці.

— Я влаштую йому втечу. От побачиш.— І в той же час привітно всміхався, добираючи яблука для молодої покупниці.— Будь ласка, місіс.— Вона щось пробелькотіла і, вхопивши пакунок, швидко пішла.— Поглянь на неї. її знайомі сказали, що тут торгує брат Креба Керрона. Тепер вона буде хвалитися, що бачила мене.

— Все це ти вигадав,— заперечив я.— Вона нічого такого не думала...

Він розтулив кулак.

— Ось бачиш. Шилінг і шість пенсів за фунт. Навіть здачу забула.

У нього на долоні був флорин.

— За шість пенсів поглянути на брата вбивці — це ж дурничка, правда? А знаєш, про що вона мріє? Щоб лиходій на зразок мене підстеріг її на «Болоті» темної ночі. Щоб повалив її, заткав рота травою, й роздягнув догола... Солодкі яблука, місіс! Чудові яблука, шилінг шість пенсів фунт! Солодкі гібралтарські апельсини, шилінг чотири штуки!.. І тоді вона буде щаслива і не писне навіть. А потім, знаєш, що? Потім прибіжить додому, знепритомніє, буде ридати, поскаржиться в поліцію, і ті вийдуть на облаву з собаками... Солодкі гібралтарські апельсини! Шилінг чотири штуки! Десяток два шилінги, самі тануть у роті!.. І якщо собаки його вистежать, вона ще раз знепритомніє — коли її виводитимуть із зали суду. А якщо не впіймають, то все життя згадуватиме його з любов’ю.

— Звідки ти знаєш? Може, вона хороша жінка?

— Не сміши мене! Мого братуху зашморг чекає, а за віщо? За те, що хотів просто так спати з тією лахудрою. А її це не влаштовувало. От він і вбив її. І мав на це повне право. Для неї і кулі шкода, ось що я тобі скажу. Треба було ножем її штрикнути...

— Якщо ти не вгамуєшся, то неодмінно потрапиш до божевільні або ще й у гірше місце,— мовив я.— До чого все це зараз говорити?

— Чорта лисого,— кинув він з усмішкою.— Ну, та гаразд, годі вже. Ти поспішаєш? Ні? Тоді допоможи мені одвезти тачку.

Я був надто переляканий і не міг відмовитись. І все ж думка в мене невпинно працювала. Цікаво, чи у вас теж так? Що б я не почував — сором, відразу, горе чи співчуття,— я все одно невпинно думаю. Завжди насторожі. І я зрозумів Носача.

Тепер я знав, чому він так просто жив у світі, який ненавидів; чому всіма командував і навіть мене примусив коритись; чому міг мати діло з ким завгодно. Він ніколи не думав про дві справи одразу. Хай навіть у нього була всього-на-всього крапля того мозку, він все одно був розумніший за мене, бо завжди думав лише про одне — про своє та про себе. Він не думав ні про вчора, ні про завтра. Для нього існувало тільки сьогодні. На все інше йому було начхати. Хай навіть думки його були неправильні, вони примушували його діяти. Не якісь там кволенькі, плісняві думки, а іскристі, розпечені до білого жару. От якби з цього була користь! Забрати б собі, наприклад, у голову думку: хочу допомагати людям,— і ні про що більше не думати. Тоді вже будьте певні: люди дістануть допомогу. Не треба ні грошей, ні освіти, ні таланту, бо завдяки цьому жарові, цим розпеченим думкам усі, хто потребує допомоги, неодмінно дістануть її. Але звідки береться той жар?

Я думав про це весь час, везучи тачку, мало не падаючи та уникаючи машин,— як визначити думку і розпалити її?

Ставлячи тачку в глухий закуток, Носач запитав:

— Проведеш мене? — Я не відповів.— Є безліч способів визволити його, та я вибрав один, найліпший. Тільки тут потрібна сміливість. Це тобі не забавка. Хіба це чувано — визволити людину, засуджену до страти!.. Ну, як?

— А що він сам каже?

— Креб? Я його не питав. Та він погодиться, будь певен.

— А раптом опиратиметься?

Носач вхопив мене за руку.

— І звідки ти набрався таких дурниць? Та хай він що хоче меле, а перед стратою неодмінно погодиться...

— Ні, не погодиться.

— Звідки ти знаєш? — мовив він, підходячи впритул.— Звідки ти це взяв? Я йому брат чи ти?

Було б мені схитрувати, погодитись, хай собі дуріє. Все одно нічого не вийде. Такі дитячі фантазії добром не кінчаються. Але я знав його норов. Він може примусити сказати «так» просто тому, що він дужчий, і я вирішив допомогти йому єдино можливим для мене способом — сказати «ні», вперше відтоді, як ми потоваришували.

Я мовчки похитав головою.

— Гаразд, я пожартував,— мовив він, пускаючи мою руку, і рушив геть. То була трагічна хвилина для нас обох.— А що, як він і справді не захоче? — раптом спитав Носач через плече.— Ні, це ти просто хочеш викрутитись. Не може він хотіти смерті. Він вчинив не гірше за тих, що стріляють на війні, або тих, що кинули атомну бомбу,— у нього хоч причина була. Він знав, у кого стріляє. Та годі, ти з ними заодно: хочеш, щоб його повісили!

— Слово честі, не хочу,— запевнив я.— Коли б моя воля, то нікого б не вішали.

— Всім цим теревеням гріш ціна,— кинув він і засміявся.— До того ж це лише мрія. Все одно у нас нічого не вийде, навіть надлюдині таке не під силу... Я просто хотів випробувати тебе, подивитись, як ти поведешся. Коли б ти погодився, я перший сказав би, що вона його доконала і що йому тепер лиш того й хочеться, аби швидше скрутили руки та повели туди...

Біля дверей він простягнув мені руку.

— Ти не розсердився? — Я, мало не плачучи, сказав, що ні, і він потиснув мою руку.— Хіба я так вчинив би на твоєму місці? — сказав він, ні до кого не звертаючись.— Звісно, що ні. Я б таки підклав тобі свиню. Та я так, власне, і зробив...

Він обійшов навколо мене, заклавши руки в кишені, знаючи, що я в його владі; потім прихиливсь до стіни.

— Маєш закурити? — Я дістав сигарету і кинув йому.— Ти не повіриш...— почав він і змовк, прикурюючи. Я ждав, що буде далі, а він просто комизився переді мною.— Ти не повіриш,— повторив він,— але я ще зроду не бачив такого гарячого дівчиська.— Він труснув головою і якось дивно, очікувально глянув на мене.— Одного вечора я забіг до неї перепросити за те, що мій старий витурив її старого, сказав, що я добре знаю її і що її батько виконував свій святенницький обов’язок.— Він одшпурнув сигарету, не викуривши й половини.— Люблю отак почати й кинути... Ти слухаєш, Артуре? — Я кивнув.— Ну от, пішли ми з нею прогулятися, довго ходили й розмовляли. Атож, поговорити вона любить. Я покаявсь їй у всіх своїх гріхах. Все йшло як по писаному. А потім вона спитала про тебе, і тут у мене вихопилось ненароком...

— Що вихопилось?

— Я просто так, для сміху, розповів їй, як ти катався з одною дамочкою в розкішному автомобілі. Вона сказала, що в цьому нічого поганого нема, а потім як вибухне... Та все-таки я втішив її,— сказав він переможно. І, схиливши голову набік, запитав: — Ну що ти на це?

Може, він гадав, що я вдарю його, та мене так хутко не розворушиш. Звичайно, мені було боляче, що Дороті нічим не краща за інших...

Та найприкріше було, що я сам цього не помітив, і лише Носач відкрив мені очі. Сумно було згадувати її голос, обличчя і того бідолаху пастора; та найбільше жаль було сердегу Артура. Я відчув, як у мені закипає злість. Якби він одійшов, може б, усе скінчилося мирно. Та йому було мало. Він підійшов і тицьнув мене пальцем у бік. І я не витримав. Три рази стусонув його під груди, а потім зацідив у пику — дуже легко поцілити куди хочеш, коли твій супротивник зігнувся в три погибелі. На якусь мить я став таким, як і він, і мене пойняла одна-єдина думка: відправити його туди, куди Креб відправив Мілдред. Та, відчувши біль у руці, я отямився і рушив геть, розтираючи пальці на ходу. Нічого, оклигає, але тепер між нами кінець,— принаймні так мені здавалося.

Куди не поткнися, скрізь глухий кут. Щосуботи я виходжу ввечері з дому, маючи п’ять, а то й шість фунтів у кишені, і не знаю, куди подітись. У мене є програвач, але біля нього довго не всидиш — він не замінить тобі друга. Є й транзистор, отож, коли остогидне сидіти в нашій затишній вітальні, можна кудись піти. Я вмикаю його, та він теж швидко набридає... Кидаюсь, наче той тигр у клітці. Хлопцями командує тепер Сенгстер і на всіх дивиться згорда, а Коротун, Бевзь та й решта всі — просто ганчір’яні ляльки, з якими нема про що говорити. Носач десь за мільйон миль від мене, він весь аж палахкотить, та мене це анітрохи не гріє. Стелла поїхала, і дім її стоїть пусткою. З Дороті я порвав...

Та хоч і знаєш, що всюди безвихідь, все одно кидаєшся навсібіч. Одного вечора старий Джонсон зустрів мене на Шеллі-стріт і затягнув до себе. Нам не було про що говорити, але я знав, чого він мене привів,— хотів заспокоїти Дороті. Ми грали в шашки, а Дороті гортала журнал. Іноді я ловив на собі її погляд: так дивляться на гримучу змію. Хоч на вигляд вона була аж надто привітна і дуже гарна. Нарешті я сказав, що мені треба йти.

— Зіграємо ще,— запрошував пастор.

— Ні, ні, дякую.

— Ну що ж, заходь. Тобі тут завжди раді.— І зиркнув на Дороті.— Еге ж, дочко?

— Та звісно ж,— кинула вона з пісною посмішкою.

— До побачення,— мовив я.

— Дороті проведе тебе. Проведеш, Дороті?

Вона кивнула з таким виглядом, ніби хотіла сказати: що ж, нічого не вдієш. Старий сидів, утупивши очі в шахівницю.

— Прощавайте, містере Джонсон,— сказав я.

Він зрозумів, що я прощаюсь назавжди.

— Прощавай, сину мій.— І, знаючи, що марно додавати: «Благослови тебе господь», мабуть, сказав це пошепки, як картяр, який кидає на стіл останні гроші і знає, що йому вже не виграти.

На вулиці я простягнув руку Дороті.

— Бувай.

— Зажди,— сказала вона.— Де ти був на Великдень?

У мене в голові ніби дзенькнув маленький дзвіночок, і я почув голос Стелли — вона запитала мене, який сьогодні день, а потім сказала: страсна п’ятниця.

— Утік з дому,— відповів я.

— І довго тебе не було?

— Дві доби.

— Чимало,— мовила вона. Я мовчав, сподіваючись, що вона обмежиться цим. Та вона не вгавала.— А Стенлі Керрона ти бачив? — Спершу я витрішив очі, не розуміючи, про кого це вона. А потім кивнув.— То він тобі про все розповів?

Вона не зводила з мене очей, аж поки я, опустивши голову, не зізнався:

— Так, розповів.

— Що скаже батько, коли довідається? Як мені тепер бути, Артуре?

Я взяв її за руку. Вона випручалась, сховала руки за спину.

— А все через тебе — поводився зі мною, наче з іконою, а потім пішов до тієї жінки. Так, він мені все розповів, йому це було вигідно. А тепер знати мене не хоче. Ненавиджу я його! Такий же звірюка, як і його брат, узяв, що хотів, і прощавай... А ти... ти більше не захочеш мене бачити?

— Для мене це нічого не важить.

— Зате для нього важило,— сказала вона, труснувши мене за плечі, і раптом розплакалась.— Тепер кінець, ніколи вже я не зможу дивитися в очі батькові й парафіянам. Я нічим не краща за інших дівчат, котрі стовбичать поблизу пивничок і чіпляються до кожного перехожого. А йому це потрібно було лише для того, щоб тобі дозолити.

— Йому так здавалося,— мовив я.

— Ой Артуре! — вигукнула вона. І я обійняв її, а вона пригорнулась до мене.— Ти мені страх як подобаєшся! — її руки шукали моїх, стиснули мені плечі, і більше нічого не зоставалось, як поцілувати її.— Ох, якби ти перше так цілував мене! — І з усмішкою одступила.

Мені хотілось цілувати її без ліку і взяти від неї усе. Та ця дівчина, що збурила мені душу, була зовсім холодна і на диво розсудлива. Це мене й зупинило.

— Ніколи не пізно виправити помилку,— промимрив я. Але вона не рухалась, ніби скам’яніла. Спробуй зрозумій їх, цих жінок! То вони хочуть одного, то іншого, а найчастіш і самі до пуття не знають, чого вони хочуть.

Кребові не було на що сподіватися, та, мабуть, він і сам не хотів жити. Багато людей тепер йому співчувало, але його родичі ніяк не могли заспокоїтись, і навіть у суді старий Керрон зчинив бучу. Коли суддя зачитав вирок, він зірвався з місця і став кричати, що його син хороший, а та сучка цього заслужила, і якщо, мовляв, Креба повісять, він усіх повбиває — суддю, присяжних і навіть вішателя. Газети потім надрукували фото — він погрожує кулаками, а з-за його спини виглядає Носач. Цей, напевне, й досі вигадує всіляко плани: коли б він був футів дванадцять на зріст, то розвалив би судову залу, вхопив Креба в оберемок і виніс геть. Або почекав би, доки його поведуть на страту і напав із озброєним загоном, а ні, то проломив би ворота і в’їхав танком просто у двір та сипнув би по вікнах з кулемета чи зробив би підкоп на цілу милю.

Я теж чогось чекав. Мені ввижалося: ось я розгорну газету і прочитаю, що брат Креба убив якогось водія і налетів вантажною машиною просто на тюрму.

Отож ви, мабуть, зрозумієте, чому я не виходив на вулицю того вечора. Всі ми тільки про це й думали. Всі чогось чекали, хоч до ранку це відбутися не могло. Моя стара прасувала білизну, а Гаррі лагодив годинник. По радіо саме пролунав сигнал — дев’ять. Я читав Герберта Уеллса, розуміючи п’яте через десяте, коли раптом Гаррі підвів голову і промовив:

— Здається, хтось стукає.

— То, мабуть, вітер,— озвалася моя стара і все ж пішла подивитись. Повернулася бігом.— Це він,— тільки й сказала.

— То клич його сюди,— мовив Гаррі.

— Кликала — не йде.— Я рушив до дверей.— Будь обережний, Артуре.

— Та що це ти,— докорив їй Квартирант, знову беручись за інструмент.— Постукала людина, яка потребує допомоги... Скажи йому, Артуре, що чайник закипів, може, він зайде випити чашку.

— Дякую, Гаррі,— відказав я і пішов у темний коридор.

То був, звісно, Носач. Він стояв, прихилившись до одвірка, і гладив свого носа. Я не міг розгледіти в темряві його обличчя і простягнув руку до вимикача.

— Не треба,— сказав він.— Як твої справи?

— Не дуже.

— А в мене зовсім кепські. Хочеш пройтися?

— Моя стара кличе тебе пити чай. Ходім.

— Ні. Я тепер жодної хвилини не можу всидіти на місці.

Я надягнув прогумовану куртку і сказав своїм, що йду.

— Тільки дивись, без вибриків,— гукнула мати мені навздогін.

Я й досі бачу, як вона глянула на мене.

— Він хоче пройтися,— пояснив я.

— Хай йому бог помагає.

— А ключ у тебе є? — спитав Гаррі. Я кивнув.— Тоді пройдіть миль із двадцять, поки мозолі не натрете.

У мене було два шестипенсовики, і я в першому ж автоматі узяв плитку шоколаду. Це було на прибережному шосе. Неподалік була пошта, а на ній великий годинник. Носач не зводив з нього очей і все здригався; я завважив це вже за другим стрибком хвилинної стрілки. Ми пішли в протилежний бік. Хоч уже й почався жовтень, надворі було тепло. Ніхто навіть не помітив, як підкралася осінь. Ми наближались до річки. Двічі по дорозі Носач питав, котра година, і я кляв себе, що не залишив годинника вдома. Потім зняв його з руки і сказав, що він зупинився. Було пів на десяту, і я, удавши, ніби накручую пружину, зумисне перекрутив її. А коли знову почепив годинник на руку, він здався мені важчим за олово: я боявся, щоб Носач не помітив моєї витівки.

— От би йому прогулятися з нами востаннє,— сказав він.— Як би він зрадів, хоча ніколи й не ходив пішки, якщо можна було чимось під’їхати.

— Співчуваю тобі,— мовив я.

— А ти не зважай,— одказав він.— Тут уже нічим не зарадиш. Ти бачив колись, як леви або тигри кидаються в клітці? От і я так. Як ти гадаєш, звідтіля, згори, хтось дивиться на нас або на нього?

— їй-право, не знаю, Носач.

Він глянув на небо.

— Та й далеко ж вони, ті бісові зірки,— сказав він так спокійно, що я навіть здивувався. Я тоді ще не знав, що можна дуже хвилюватись і говорити твердим голосом.— Як ти гадаєш, є їм кінець?

— Ніхто цього не знає,— відповів я.

— Виходить, хто б не дивився звідти, він все одно ні біса не побачить, окрім двох цяточок, які ледве повзуть?

— Якщо між ним і нами немає інших живих істот, то ми здаємось йому трохи більшими за цяточки.

— Отож-бо й воно — «якщо»,— мовив Носач.— Скидається на те, що там взагалі нічого нема. Хтось накрутив пружину, зробив своє діло і зник. Як отой, що його призначили вішати...— Раптом він перевів розмову на інше.— Я шкодую про те, що сказав тобі, пригадуєш, біля критого ринку... Мені хотілось би, щоб це була неправда...

— Слухай, Носач. Я теж шкодую. Та це була правда — те, що ти їй сказав.

— Все одно,— мовив він.— Не треба було їй цього казати.

Прогулянка вийшла кращою, ніж я чекав; щиро кажучи, десь у глибині душі мені навіть було приємно. Ми підійшли до бетонного містка над рейками, по яких ходили вагонетки з вугіллям. Носач глянув на небо.

— Набридло йти дорогою. Ходімо по шпалах.

Ми спустились на колію, і, повернувши на північ, пішли обабіч рейок.

— А як та, друга? — спитав він раптом.

Я розповів йому про Стеллу. Коли закінчив, він свиснув, потер свого носа і посміхнувся.

— Атож, як на мрійника тобі вже аж надто щастить.

На якусь мить він знову став колишнім Носачем.

— Тільки ось що я тобі пораджу,— сказав він.— Ти нікому більше так не звіряйся.

— Це ж чому?

— Рано чи пізно якийсь спритник, схожий на мене, пошиє тебе в дурні. Зробить із твоїх почуттів купу лайна. Бо ти занадто довірливий.

Ми довго йшли моВчки.

— А знаєш, я наполовину іспанець,— знов обізвався Носач.— Я не став би про це розводитись, не до цього мені тепер. Проте ніколи не знаєш, який біс тебе в прірву штовхне.

Спуск був довгий, і ми йшли чимало часу. За маяком на сході я визначив, що ми пройшли всього-на-всього п’ять чи шість миль. Одне місце чомусь здалося мені «висотою 60». То було громаддя рудої породи, яку розгризали бульдозери, вибираючи тліючий шлак. Вони поробили справжні кратери, нагромадили хребти і гори, а шлак усе тлів. У темряві ввижалось, ніби дивишся в розпечене горно, а вітер доносив запах тухлих яєць. А трохи поодаль була вежа — колишня штольня, огороджена цегляним парканом.

— Давай посидимо,— сказав Носач, але замість того, щоб сховатись од вітру, обійшов паркан навкруги. Потім узяв цеглину і зважив її на руці.— Ось послухай,— обернувся до мене.

Цеглина вдарилась об стіну, шугнула вниз і десь аж на глибині тисячі футів, ніби ламаючи кригу, ляпнула у воду. Луна ще довго стугоніла по шахті.

— Глибоко,— сказав він і скочив на стіну.

Я аж похолов: мені здалося, що він хоче розчерепити собі голову. Та він підтягнувся на руках, наче мавпа, і став на стіні, завширшки усього кілька дюймів.

— Зараз же злізь! — гукнув я. Та він мене не слухав.— Чуєш, Носач! — Тепер я вже благав його.

Він почав повільно спускатись, намацуючи ногами опору. Лице його було добре видно, і я бачив, що він плаче. Я підбіг і всадовив його під стіною. Він подер собі руку колючим дротом, і я перев’язав її хусточкою. Другою рукою він весь час прикривав очі, ніби не хотів чогось бачити.

А потім, сидячи під стіною, мовчки жував шоколад. Та все прикривав очі рукою.

— Цікаво, спить він зараз чи ні,— сказав нарешті.

Щоразу, згадуючи Креба, він чомусь уникав звати його на ім’я. Може, мені слід було якось відвернути його від цих думок. Та той, хто коли-небудь був з братом смертника, знає, що це неможливо. Я крадькома поглянув на годинник.

— Ти ж зламав його,— озвався він.

Вигляд у мене був, мабуть, досить-таки дурнуватий.

— Господи,— сказав він, гірко сміючись.— Навіть зараз мені нічого не варто тебе розіграти.— Я ображено відвернувся.— Не сердься, я вже два тижні не думаю про час, а особливо від сьогоднішнього ранку. Ходім.

Я ще дужче образився, і все задоволення від прогулянки миттю зникло. А тут ще куртка різала під пахвами, комір боляче муляв шию, спину ломило, боліли ноги, особливо коли я потрапляв ними поміж шпали. До того ж страшенно хотілося спати. Та й Носач почав страхати мене. Щиро кажучи, я б анітрохи не здивувався, коли б він підскочив і всадив мені в спину один із отих костилів, що купками лежали вздовж рейок.

— Годинники! — вигукнув він після довгої мовчанки, і я навіть не второпав, до чого тут вони.— Скрізь кляті годинники — на церквах, магазинах, ратушах. На ланцюжках біля самісінького серця. Від них не втечеш, а коли спробуєш, тебе переслідує ручний годинник. Вузенькі золоті браслетки й маленькі циферблати, шкіряні ремінці й чималі циферблати, видно навіть, як скачуть секундні стрілки. А ще бувають квадратні, завбільшки з камеру смертників, і стрілки у них гострі, наче ножі,— стережись! Зроду не бачив стільки металу. Це те ж саме, що наручники, розумієш? Я і раніше їм не піддавався, а тепер можу навіть пройти повз ювелірну крамницю.

— Ювелірну крамницю?

— Там повнісінько всіляких годинників — і ручні, і стінні, з боєм, і старовинні, з зозулею. А стрілки рухаються, повзуть, у скельцях поблискують вогні — ніби сміються,— іноді так і хочеться взяти цеглину...

— Але ж у цьому є й хороше,— заперечив я.

— Як це розуміти?

— А так, що час іде, і скоро все скінчиться. Можливо, і він зараз про це саме думає.

— Нічого хорошого тут нема,— сказав він, не звертаючи уваги на мої слова.— Час — усе одно, що велика ріка, а по берегах — височенні скелі. Іноді вода плине повільно, а іноді мчить і вирує мов скажена. Та подітися нікуди, вона несе тебе, і край. Скажімо, ти пиячиш, або танцюєш, або з кимось б’єшся. А час не жде, він робить своє діло, і ти старієш. Колеса крутяться і нас крутять! — вигукнув він.— На біса жити, коли знаєш, що тебе відгодовують на заріз?

Ми зійшли з колії і пішли полем до річки. Схил опускався на схід, а всі дерева хилились на захід. Солоне повітря ятрило ніздрі й пекло вогнем. Я спіймав себе на тому, що весь час роздивляюсь навкруги. Дивлячись на зігнуті деревця та приземкуваті кущі, я думав, що, мабуть, у цьому істина. Вітер дме, і їм доводиться підкорятись. Вони хиляться перед ним, а коли квітують, ніхто й не бачить, що гілки криві. Вони не сподіваються на ласку божу, а миряться з його жорстокістю — не лише з цим смердючим часом, плине він чи ні, але й з усім іншим і... Може, той, хто зуміє перепливти цю безмежну річку, обминувши пороги, буде потім ніжитись у тихій заводі й милуватися зірками. Та я не сказав про це ні слова Носачеві. То була його ніч, і коли він, розпинаючи себе, відчував полегкість — що ж, нехай...

— Вся наша родина дістала запрошення на завтра.— Я знову подумав про страту і з жахом дивився на нього.— Та ні, не туди,— пояснив він.— Вони не стануть кликати. Нам старий Джонсон прислав записку. В ній сказано, що місія відчиняється о пів на восьму і він ласкаво запрошує нас. Ласкаво!.. Чи не забагато єлею? — провадив він далі.— Один святий отець литиме його на мого брата, другий — на сім’ю. Один глядітиме, як його вішатимуть, другий — втішатиме осиротілих. Це ті самі полісмени, тільки в іншій личині! Хитрющі, гади, примусять тебе скласти руки, щоб і наручники були непотрібні. Я б повбивав їх усіх!

— Старий Джонсон робить це від душі,— мовив я.— Йому теж нелегко.

— Розпустив нюні, старий дурень.

Ніколи не забути мені тієї прогулянки. І досі, як згадаю, ноги підгинаються. Ми йшли стежкою, яка довго петляла і вивела, нарешті, в глибоку западину. Живоплоти лишилися вгорі, футів за десять над головою, а ми йшли кудись на північ, до полів, а потрапили на болото, де в смердючому мочарі росла височенна осока. Мов два божевільних, стрибали в пітьмі з купини на купину, і, спотикаючись, я набирав у черевики грязюки. То тут, то там перед нами спалахувало ціле море вогнів, білих, оранжевих і червоних, які тяглися низками або утворювали химерні тіні — то був Шілдс, південний берег Тайну. Іноді, наче стара втомлена корова, ревів за-пізнілий пароплав, так лунко, що здавалося, ніби стоїш на палубі і з переляку от-от загуркочеш у трюм. Та ось ми опинилися в лисячому царстві — перед нами на цілу милю тяглися пагорби, порослі глодом і ожиною. Колючі чагарі завдали нам багато клопоту, і я потім довго витягував шпички із рук та волосся; ті, що потрапили в черевики, в’їлись неглибоко, проте подряпали мені ноги. А потім ми наскочили на яму, повну чорної, як смола, води. Від неї страхітливо смерділо, і я навіть дивитись туди не схотів.

— Б’юсь об заклад, що там, на дні, є щось цікаве,— мовив Носач.

І я раптом перелякався, сам не знаючи чого, ще дужче, ніж Носач. Ми перетнули луг, рівний, як більярдний стіл, і пішли повз свинарники; чути було, як свині тикались писками в стіни й рохкали. Носач зупинився, підняв каменюку й пожбурив. Почувся виск.

— Бач, як сполохались,— посміхнувся він.

На прибережне шосе ми вийшли опівночі. Стояла мертва тиша, здавалося, тут було навіть тихше, аніж у полі, бо туди все-таки долинав шум: гримотіли електрички, стукотіли молотки в доках; ми дожидалися попутної машини, і я був страшенно радий, коли зупинився ваговоз із рибою. А за хвилину до того, як ми помітили фари, вибило північ: спочатку в Уолсенді, потім в Нью-каслі, певне, на соборі св. Миколая, потім — в Туйнемуті, в Саут-Шілдсі, Джерроу та ще десь. Куранти дзвеніли злагоджено й лунко, як труби в оркестрі. І крізь цю музику з якогось доку долинув розмірений брязкіт. Немовби хтось бив у тарілки. Та ще більше це скидалося на похоронний дзвін. Я бачив, як у Носача стиснулися кулаки, і не наважився глянути йому в обличчя.

Лише коли ми залізли на ящики з рибою і під ногами захрумтів лід, я відчув деяку полегкість. Ми дали водієві десяток сигарет, і він довіз нас до мого будинку рівно о пів на першу ночі; я запам’ятав час, бо найперше, що зробив,— це відніс будильник до комори й поклав його циферблатом донизу. Моя стара гукнула згори:

— Постав чай та засмаж яєчню з шинкою.— Я підвів голову і глянув на неї. У довгій сорочці, з розпущеним волоссям та стиснутими руками вона здалася мені привидом.— Ну, як?

— Все гаразд, мамо,— відказав я.— Іди лягай і спи.

— Не можу...

Кілька секунд ми дивились одне на одного, потім вона зітхнула й пішла. А невдовзі зарипіли старі пружини, і я зрозумів, що вона не може влежати спокійно. Я налив чайник і нарізав шинки на сковорідку. Носач мовчки стежив за мною.

— Я не хочу їсти,— озвався він. І почав роззуватись, наче стомлений старий, який знає наперед, що йому не заснути. Я пошкодував, що ми повернулися додому.

У будь-якої історії має бути щасливий кінець, треба лише його діждатись. Підіть улітку в один із суботніх вечорів до мосту, і ви почуєте, як новонавернений проповідує там, а поряд із ним стоїть дівчина в білих рукавичках і тримає в руках біблію. Я ходив якось подивитись на нього. Синій костюм, білосніжна сорочка, червона з синіми смугами краватка, і весь він аж сяє чистотою. Отож, скажу вам, стояв я і весь час відчував, що в мене руки брудні й не голився вже бозна-скільки. І всередині — теж бруд. Та найбільше вражало його волосся. Він змив оливкову олію, і воно стало пухнасте й шовкове; кожна волосинка — сама собою і тріпоче на вітрі, наче пір’їнка. Я уважно слухав. Він одтарабанив молитву і з повагою вислухав старого Джонсона, який дивився на нього й радів. Для нього це була перемога, а для мене і всіх трудяг — просто тьху! Що ж, хай він буде чистий, хороший, нікому не чинить зла, завжди допомагає ближньому, хай буде зразковим чоловіком, батьком, проте, повірте, мені чогось стало сумно.

Тепер його вже хвилюють не годинники, а молитовник. Він думає, що всього досяг і може починати нове життя. Та це не так просто — забути минуле й проповідувати святе письмо. Не думайте, що я дивлюсь на нього зверхньо. Можливо, я чогось і не розумію. Може, дехто обирає найкоротший шлях тому, що іншого немає. А решті доводиться йти довгим шляхом, помилятись, терпіти образи І теж приходити до чогось подібного. Та вони хоч знають, на що йдуть,— і це головне.

Перш ніж дозволити зав’язати собі очі, я хочу знати, для чого це потрібно. Перш ніж зректися світу заради молитовника, святих казань і обіцянок вічного блаженства, я плюну богові в очі, як це зробив Носач. У мене все гаразд, голубе, бери з мене приклад, і в тебе теж буде все гаразд!.. Ні! Світ надто великий для придурків, які вважають, що можна просто зійти з одного шляху і ступити на інший... Ні! Ти сам знайди свій шлях. Помандруй, як ми з Носачем тієї пам’ятної ночі, але зроби це сам, і тоді не віддаси свою душу богові або чортові за легке життя чи за пару нових черевиків, ані навіть за склянку холодної води з чистого джерела. Я не вірю, що бог дав нам життя і смерть, аби ми діставали спасіння піною рабства. Як тільки ти пожертвуєш своєю душею, тобі капут. Кінчиш на «висоті 60». Хай навіть тебе не висадять у повітря — все одно ти мрець.

Та годі. Таке можете й не читати. Вчора була гарна погода, і ми поїхали на пляж. Пісок я не зміняю на золото, а море — на шампанське... Між іншим, яке воно на смак? Не проміняю ні на що повітря, вітер, хмари, людей... Моя стара заснула на сонечку, а ми з Квартирантом повели розмову про Носача.

— З ним і справді сталося чудо,— сказав він.— Та хоч він і змінився, мені неприємно бачити його. По-моєму, надто вже легко він став праведником. Це кожного могло б змінити, та Носач, мені здається, в душі завжди лишиться таким, як і був. Є в ньому щось таке, чого я не хотів би для себе. Це від природи, але йому здається, що воно підносить його над усіма. За це я й не люблю його, розумієш?

І я погодився з ним. Те, що відділяє життя від життя і життя від смерті, це ще не все. Те, що примушує когось вважати себе вищим за іншого, а іншого ставити нижче від себе, навіть страшніше, ніж вибухівка під «висотою 60», ніж воднева бомба або перша-ліпша з тисячі смертей. Заповідь «люби ближнього свого» втратила свій колишній зміст, сьогодні вона означає: «ризикуй заради ближнього свого». Ось чому я порвав з Носачем. Моя стара і Гаррі ризикували того вечора, коли відпустили мене з ним; і я ніколи не забуду, що ризикувати іноді означає мовчати, довіряти людині, не лізти їй у душу. Саме так вони вчинили перед стратою Креба Керрона.

Носач того вечора був ніби навіжений. Він, як повітряний змій, то летів прямо за вітром, то робив несподівані віражі й петлі. Мені весь час доводилося гадати, яку штуку він ще утне. Коли повернулись додому, я сподівався, що він отямиться. Підсмажив яєчню з шинкою і наклав йому повну тарілку, не запитавши, чи буде він їсти. І раптом він заявив, що плитка шоколаду за цілий день — це ніщо, і таки доведеться з’їсти що-небудь. Ну й вечеря ж то була! Брудні, як сажотруси, ми напихали собі роти, надто пригнічені, щоб відчувати смак їжі, проте їли жадібно, немовби це могло врятувати нас від лиха. І на якийсь час справді заспокоїлись. Потім пили чай біля каміна, поставивши чайник, молочник і цукерницю на решітку.

— Чуєш, Артуре,— мовив він нарешті.— Спасибі й твоїй старій за те, що впустила мене сюди. Про своїх мені й подумати лячно. Коли я пішов, вони зчинили скандал — думали, що йду до пивниці. Звичайно, я іноді не проти кухля пива, але сьогодні...— На очах у нього заблищали сльози, і він одвернувся. Помовчавши, сказав: — У них там справжній шарварок. Прийшли дві гультіпаки, Ненсі і Джінні, зі своїми бахурами, пузатий Джо і косоокий Гаррі, у якого завжди смердить з рота, п’ятеро інших родичів, та ще Нік, який не пропустить нагоди випити на дурничку. Мій старий галасує, що всі поліцаї будуть смажитись у пеклі, що він ніколи не знав справедливості, не кажучи вже про дітей... Стара тим часом хилить склянку за склянкою, клятий будильник одклацує хвилини, а Нік перевертає все догори дном, шукаючи штопора. Ось від чого ти мене звільнив, старий.

— Ми тобі завжди раді,— промимрив я, бо очі в мене злипалися, а голова хилилась на груди. А він усе молов та молов. Якби хто глянув у вікно, то подумав би, що ми причинні: Носач верз якісь нісенітниці про Керрезерса-Сміта (я був надто зморений, щоб сказати, що Керрезерс-Сміт помер і давно похований); про голубиний бенкет; про те, як ми пекли картоплю на жару та смажили оселедці на рожнах; як билися з Міком Келлі та його дружками; про Терезу; про те, як слід торгувати фруктами на вулиці та як у них було колись двісті черевиків на одну ногу — його старий з приятелем десь поцупили.

Так він танцював свій диявольський танок, а я злякано прокидався, бо мені знову ввижалася фортеця старого Нетлфолда, зведена з різного мотлоху, і забитий собака біля мовчазного будинку.

І хоч Носач підбадьорював себе гиканням, яке нагадувало наскок цілого племені червоношкірих, він жодного разу не пустив стріли в той бік. Я навіть крізь дрімоту помітив це. Він говорив просто для того, щоб я не заснув, щоб тягнути мене на буксирі,— йому ж треба було перед кимось вилити душу. Іноді щось заїдало, та потім він знову тягнув мене за собою, стрекочучи, мов кулемет. Буксир напинався туго, аж занадто, обривавсь, і голова моя падала, на груди. Тоді він жебонів про якусь дівчинку, що з нею так солодко було обійматись у виярку, хоч потім вона виросла й задерла носа, та він усе ж таки зловив її у задньому ряду «Альбіону» і дав прикурити, просто так, задля сміху, хоч вона вже була справжня цяця — нафарбована та в шовковій білизні...

Отак підтримують занепалий дух солдатів — і бідолаха Артур піднімає десятитонні стажеві заслінки, що простіше називаються повіками, і слухає далі. А Носач знову плете нісенітниці про те, як швидко ростуть нігті, як півжиття марнуєш на те, щоб, нарешті, підстригтися, а другу половину витрачаєш, роздумуючи над тим, на біса голитися, коли завтра знову заростеш щетиною, яка прямо на очах вкриває все обличчя; про те, що з рота смердить і марно купувати пасту, яку сім’я зжирає за один день, і на завтра залишається лише пожмаканий тюбик; про те, як гидко бачити банку від варення, на дні якої осів брудний цукор, або чути кислий запах пива рано-вранці; а от незле б стати мільйонером, та мати десь під горою власну купальню, складену із спеціальних пластин, які підвищують активність організму і перетворюють сонячне світло на джерело радості...

— Ми з ним завжди спали разом,— раптом сказав він.— Гріли один одного. І вранішній холод нам був не страшний. Ми сміялися з дівчат, з нашої божевільної сім’ї і з отих клятих поліцейських псів. А коли спиш з братом в одному ліжку, все знаєш про нього.

Піднявши повіки, я побачив, як він тремтить, і подумав, що більше не витримаю. Як ото уві сні, коли тебе починає душити кошмар, хоч ти й знаєш, що це тільки сон, і навіть встигаєш шепнути собі: «Держись!»

Я прочумався і доторкнувся до його коліна. Воно дрижало, наче пневматичний дриль. І я збагнув, що він боїться сам себе.

— Що з тобою, Носач?

— Мені не слід було зазирати в ту шахту,— пояснив він і глянув на свою перев’язану руку.

— Забудь про це,— сказав я і кинув йому рятівну линву.— То як та дівчина? Ти ще зустрічався з нею?

— Я там бачив якогось бідолаху, що туди плигнув,— пробурмотів він і махнув рукою.— Він летів колами, повільно, мов птах, і робився все менший; голова звернута набік, рот широко розкритий... Упав і лежав там, схрестивши руки.

— Ну й жарти в тебе! — вигукнув я і почав ворушити вугілля. Треба ж було до чогось доторкнутися, аби пересвідчитись, що ти ще живий. І все ж волосся в мене стало дибом.— Це вже занадто,— сказав я,— ти зовсім занепав духом, голубе.

Він нахилився вперед і стиснув руки:

— Як ти гадаєш, що це віщує?

— Ти все думав про годинники, от тобі й привидівся Креб,— пояснив я, здригаючись.

— То був не він, а я! — твердо мовив Носач.— Я бачив своє обличчя, як оце зараз бачу твоє. І я тобі признаюсь — коли поліз на ту стіну, то вже майже вирішив плигати. Та як побачив оте, поворухнутись не міг, глянув униз і зупинився.

— Кажуть, таке буває, коли нерви розладнані.

— То був не сон. Чуєш, я стояв на стіні й дивився, як він кружляє, падаючи,— ждав, поки обернеться обличчям, хотів напевне знати, що то я. Щось утримувало мене нагорі, проте я був там, у ямі, і щось крутило мене й тягло вниз. Хто то був — диявол чи бог?

Я безнадійно похитав головою.

— Тобі примарилось. Ти, очевидно, все, що пережив, побачив там, у ямі. А те видіння означає, що не можна уникнути...

— Неминучого,— докінчив він і похитав головою.— Ні, це або всемогутній бог, або сам сатана тягнув мене туди.

— Дурниці,— заперечив я.

Та він твердив своє:

— Він давно полює на мене. Навіть перестав інші долі вершити, як казав пастор. Добирається до мене, як уже добрався до нашого хлопчини...

Я б усе на світі віддав, аби тільки дізнатись, котра година та чи довго мені ще терпіти. Але про це годі було й думати. Тільки-но я хоч трохи повертав голову, як він мало не до стелі підскакував. Була вже, мабуть, третя година. Він без упину тер долоні пальцями і дивився кудись униз крізь килим. Пам’ятаю, як я твердив собі, що не можна спати, і все одно заснув, прямо на стільці, схиливши голову на груди. А коли прокинувсь, кімната була залита сонцем. Носач кудись зник. Я невиразно пригадую,— а може, то мені приснилося, що він узяв мене за підборіддя і тихо мовив:

— Не бійся, Артуре. Спи собі. Мені полегшало.

Я кинувся до дверей і раптом відчув, що на мені немає черевиків. Тоді я взувся, але шнурків не зав’язав, і тому, поки перебіг вулицю, двічі дав сторчака. У мене з голови не йшла ота шахта, і я все думав: а що, як він вирішив туди кинутись або плигнути з мосту над проваллям? На мосту нікого не було. Я пробіг з одного боку, дивлячись на воду, потім з другого. Та під ним було лише каміння і купи мотлоху. На соборі св. Миколая вибило восьму.

Я спустився до річки, все ще роздивляючись навколо, але, крім брудних пакгаузів і старезних фабрик, нічого не побачив.

І ось мені в очі впав перекошений комин. Під ним щось лежало. То міг бути він. Я кинувся вниз і мало не звалився в воду. Марна тривога. Просто хтось викинув старий матрац. Тоді я знову здерся нагору.

Вулиця тяглась переді мною темна, наче тунель. На півдорозі, праворуч, був «Золотий кухоль». З відчинених дверей повільно сунули люди. В руках у декого була біблія... Відправили заупокійну, запили, і все знову стало на місце. Коли йшли повз мене, я почув:

— Бачили його лице?

— Містер Джонсон правду казав...

— А яку молитву він сьогодні прочитав!

— Той бідолаха навіть заплакав!

— Потім кинувся бігти між лавами...

— Усе це кара за гріхи. За тяжкий злочин...

Останні слова, наче обухом, вдарили мене по голові.

Отже, і Креба засудили, і Носача теж, обидва стали перед судом. Одного повісили, другого розіп’яли. І я, певно, лише тоді збагнув, що Креба справді повісили і що він мертвий розгойдується у зашморгу. До того ніяк не міг повірити. Є речі, які просто не вкладаються в голові. Адже вбивцею його зробили оті гроші «на цукерки»... Проте у божих людей своя правда. їм не вигідно молитися за людину, яка дістала справедливу кару. Навіщо бідкатись за повішеним, коли вони заманили в пастку його брата!.. І я став думати про довгі напівзруйновані будинки, де жінки колись сукали мотуззя на корабельні снасті та на зашморги. Так, мотузка — небезпечна штука. Проте ще небезпечніші ті мотузки, що їх сукають люди у голові,— міцні аркани на людські душі.

В одної бабусі було рожеве личко й лагідні очі. Я звернувся до неї, аби розвіяти свій сумнів:

— Він був у церкві, місіс?

— Так, рідненький, був, господь прийняв його до свого лона.

— Он воно як,— розгублено мовив я.

— Коли ти друг йому, то возрадуйся, на нього любо було глянути.

— Дякую. Я хотів лише дізнатись...

— Тепер його жде вічне блаженство,— вела далі стара.— Бачив би ти його обличчя! Господь доторкнувся до нього, і він очистився од гріха. Піди поговори з ним.— Це було сказано лагідно, але наполегливо.

— Ні, дякую. Його не слід зараз турбувати.

Вона ще довго дивилася мені вслід, а очі свердлили так, ніби хотіли залізти мені в душу. Я повернув за ріг і спустився у виярок... Очистився від гріха! Он як! Навіть позаздрити можна.

Що ж, у мене своя дорога. А була мить, коли я ладен був кинутись слідом за цими двома, що їх я любив, як своїх рідних. Та потім заклав руки в кишені й повернув убік. Не стану брехати — мені було сумно й самотньо. І страшно. І зараз мені сумно, самотньо і страшно. Ось у кишені в мене п’ять новеньких фунтових папірців, а на мені новий гарний костюм за п’ятнадцять гіней. Я відчуваю, як бумажник ніжно треться об яскраву сорочку. А далі що? Все є, а піти нікуди. І жодним поїздом, автобусом чи пароплавом не втекти мені од себе — хисткого, невпевненого, бентежливого, повного сумнівів і всіляких химерних думок. Тому я залишаюся тут. Дивлюсь, як сардини сунуть на вузькому конвейєрі,— сріблястий потік, що плине з моря; тут їх складають у бляшанки: голова до хвоста, хвіст до голови. Так само і я. Купаюсь в олії, лежу собі тихо-мирно, але яка з цього радість, коли над головою в тебе покришка.

«Розумнику, красунчику, мамію,— питаю я себе,— куди ти йдеш?» З матір’ю і Гаррі годі про це й говорити. Вони замкнулись у своєму маленькому затишному світі, де немає більше ні равликів, ні інших дивацтв. Носач міг порадити мені вибивати клин клином, шахрувати картами, гадати на грошах — орел чи решітка. А інші? Просто вважають мене причинним, і я для них непотрібний і чужий. Стелла поїхала. Якось я подзвонив туди, де вона мешкала. Дзвонив, знаючи, що її нема в місті, і все ж, коли стояв у телефонній будці, мене кидало в піт. Ніхто не відповів. Отож, щоб ви знали, іноді я думаю: тільки кивни мені хто-небудь, і я піду за ним світ за очі. Навіть не захоплю з собою валізи з білизною і шкарпетками.