Історія України XVII століття надзвичайно багата на події, які круто змінювали долю нашої батьківщини. Настільки круто, що навіть на початку XXI століття їхнє відлуння змушує нас знову і знову прискіпливо приглядатися до періоду, який у європейській історії став рубежем закінчення епохи Ренесансу і початку Нового часу. Серед тих подій особливо вирізняються козацькі повстання під проводом Марка Жмайла, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Бута, Дмитра Гуні й Якова Остряниці, зрештою Хмельниччина, яка прокотилася, немов яскрава зоря по небосхилу, утворивши на мапі Європи нову державу — козацьку Гетьманщину. Ту Гетьманщину, яка з гордістю змогла заявити про себе малим і великим володарям Європи та Азії: я не провінція Речі Посполитої, я — Україна.

Але пам'ятає історія України протягом XVII сторіччя й такі сторінки, про які відомо значно менше, аніж про повстання козацьких ватажків та Національно — визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Майже всі ці події належать до періоду, що в сучасну історіографію увійшов під назвою Руїна, тобто до часів громадянської війни, яка розгорілася на теренах створеної Богданом Хмельницьким Гетьманщини одразу після смерті великого гетьмана і тривала, за оцінками деяких учених, до 1687 року. Цей період Руїни й досі залишається недостатньо вивченим, хоча слід зазначити, що в останні роки зроблено в цьому напрямку чимало. Дослідження та історичні розвідки сучасних учених, які, використовуючи джерела з архівів Речі Посполитої, Шведського королівства, Московського царства та Османської імперії, щораз вище підіймають завісу невідомості, даючи нам змогу зазирнути в минуле і по — новому оцінити деякі сторінки з історії України другої половини XVII сторіччя. Такими сторінками є походи турецької армії та її союзників на Правобережжя і до Чигирина, а також битви, які відбулися в межах тієї операції османського війська й дістали назву Чигиринські походи 1677–1678 років.

У цій книжці нами, на основі історичних джерел та робіт українських і закордонних вчених, зроблена спроба висвітлити Чигиринські походи, що, злившись із сірою стрічкою української Руїни, протягом тривалого часу залишалися поза увагою української історичної науки й освітлювалися головним чином російськими вченими. Ці походи, безперечно, заслуговують на те, щоб згадка про них жила в народній пам'яті не лише в Росії, де боротьбу армії воєводи Ромадановського проти турецької навали освітлювали під своїм кутом зору, а й у пам'яті українського народу.

Смерть Богдана Хмельницького 27 липня 1657 року стала для України трагічною подією. Несподівано для всіх зникла сильна рука, яка, створивши Козацьку республіку, тримала військову старшину в покорі, не даючи їй можливості розтягнути здобутки великого гетьмана на шматки. Гетьманування Івана Виговського і Юрія Хмельницького є, безперечно, цікавими епізодами з точки зору розуміння тих процесів, які призвели Україну до розколу, але в межах цього твору немає необхідності розглядати їх прискіпливо. Тож пропустимо ці фрагменти вітчизняної історії і перейдемо до подій, які спричинили розкол.

Як відомо, наступником Юрія Хмельницького на Правобережжі став Павло Тетеря — Моржковський. Рік народження першого гетьмана Правобережжя нам невідомий, однак відомо, що він був вихідцем з київської православної шляхти. У молоді роки Павло Тетеря навчався в Київській академії, після чого був членом Львівського Успенського братства. Достеменно відомо, що напередодні початку Національно — визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Тетеря перебував на посаді писаря міського суду у Володимирі—Волинському. Одразу після початку повстання в 1648 році Павло Тетеря перейшов на бік Хмельницького, згодом одружився з донькою гетьмана і вже за кілька років зміг стати однією з найбільш наближених до Хмельницького фігур у Генеральній канцелярії козацького війська. Ще з 1649 року Тетеря перебував на посаді полкового писаря Переяславського полку, а з 1653 року вже очолював полк. Саме Павло Тетеря, як згадується в документах тієї доби, у складі української делегації брав участь у підготовці Березневих статей 1654 року, проти яких виступила велика частина українського козацтва й духовенства. Продовжився злет політичної кар'єри Павла Тетері і після смерті Хмельницького. У 1657–1659 роках він перебував на посаді генерального писаря і проводив підготовку Гадяцької угоди та Слободищенського трактату.

Здобувши нарешті гетьманську булаву, Павло Тетеря повів політику дещо відмінну від тієї, яку проводив його попередник Юрій Хмельницький. Під час своєї діяльності на посаді гетьмана Тетеря цілковито спирався на підтримку короля Яна Казимира та польського уряду. На цій хвилі поляки, метою яких було приєднання до корони Лівобережної України, вирішили використати лояльність українського гетьмана для повалення на Лівобережжі прихильного до Московського царства режиму. І хоча нова війна несла нові біди народу України, Тетеря й не думав опиратися намірам польської влади. Натомість він швидко заручився підтримкою надзвичайно популярного в козацькому війську Івана Богуна, якого поляки задля участі в поході навіть погодилися відпустити з Мальброку, де той відбував ув'язнення вже два роки. Після того як Богун погодився очолити козацький корпус, гетьман Тетеря приєднав свої полки до польського війська і був готовий виконувати накази Яна Казимира. І досить скоро такі накази надійшли — знищуючи все на своєму шляху, козацько — польське військо вирушило до Дніпра, форсувало його і дійшло до Глухова, обложивши фортецю, що її утримували московські ратники і козаки Івана Брюховецького, про якого йтиметься нижче. Однак, слід зауважити, на цій ноті успіхи Яна Казимира і Павла Тетері закінчилися — здобути місто вони так і не змогли. Розпочався відступ, який досить скоро перетворився на панічну втечу. Саме завдяки невдалому походові на Лівобережжя позиція гетьмана Тетері захиталась остаточно. Щоправда, і до початку походу його становище в Україні було не надто міцним. Це відбулося, скоріш за все, з тієї причини, про яку вже було сказано, — надмірна лояльність до поляків, пануванню яких на теренах України настав кінець лише десять років тому. Тож поведінка поляків на українських землях у 1664 році, коли відбувся вищезгаданий похід на Лівобережжя, лише прискорила події, викликавши цілу низку народних повстань. А ще за рік до того почалося сходження на політичний олімп колишнього служки Богдана Хмельницького і майбутнього гетьмана Лівобережжя Івана Брюховецького.

У той час на Лівобережжі, як ніколи раніше, загострилися соціальні суперечності між козацькою черню, селянством і міщанством, з одного боку, та багатими козаками і військовою старшиною — з другого. Війна, що її принесли сюди Ян Казимир і Павло Тетеря, дала змогу демагогам, серед яких особливо відзначався саме Іван Брюховецький, висунутись із маси козацької черні і розпочати запеклу боротьбу за гетьманську владу. Тонко відчуваючи переваги моменту, Брюховецький позиціонував себе як захисник простого народу, а отже силою, яка б привела його на вершину лівобережного політичного олімпу, він обрав Запорозьку Січ, серед мешканців якої мав певну популярність ще від часів гетьманування Юрія Хмельницького. Що ж до особистих якостей Брюховецького, то тут маємо зауважити, що, на думку багатьох істориків, він більшою мірою вирізнявся хитрістю, честолюбством, егоїзмом та поверховим розумінням суспільного життя, аніж властивостями, що мають бути притаманні політичному й військовому діячеві. На Чорній раді, що відбулася під Ніжином у червні 1663 року, саме ці риси дали змогу колишньому служці Хмельницького посунути зі свого шляху інших претендентів на гетьманську булаву і бути обраним у гетьмани Лівобережної України. Залишається додати, що це було зроблено за підтримки московського війська, командири якого отримали вказівку піддержати Брюховецького і поквапилися чітко виконати царський наказ.

Одразу після обрання гетьманом Лівобережжя Іван Брюховецький почав діяти вкрай агресивно й жорстоко — прибрав зі свого шляху колишніх конкурентів на гетьманську булаву. Події розвивалися так стрімко, що багато хто з дослідників порівнює наслідки Чорної ради 1663 року зі своєрідною революцією в козацькому середовищі — Брюховецький, закріплюючи успіх, дав дозвіл бідноті грабувати й фізично знищувати представників заможного козацтва. У короткі строки всі ключові посади на Лівобережжі опинилися в руках прибічників нового гетьмана, за допомогою шабель яких він і зійшов на вершину владного олімпу.

Обрання Івана Брюховецького в гетьмани було для Лівобережної України подією не менш сумною, аніж смерть Богдана Хмельницького. З перших днів новий гетьман визначив пріоритети у власній «зовнішній політиці». Згідно з ними він ясно дав зрозуміти, що законним володарем України віднині вважається московський цар, а він як гетьман не претендує навіть на найменшу автономію від Москви і можливість проводити незалежну політику. У своєму сліпому поклонінні владі північного сусіда Брюховецький досягнув значних «вершин». Дійшло до того, що в обмін на будинок у Москві і одруження на боярській доньці Брюховецький почав називати себе «нижайшою підніжкою царської величності», а згодом підписав так звані Московські статті, котрі ще міцніше прив'язали Україну до майбутньої Російської імперії.

Отже, як бачимо, єдність української Гетьманщини з приходом до влади Тетері і Брюховецького опинилася під загрозою. Аналізуючи події, що відбулися протягом середини 60–х років XVII століття, навряд чи буде помилкою сказати, що дії як Брюховецького, так і Тетері відображали занепад політичного життя в Україні. І занепад цей, який, власне, й дістав назву «Руїна», мав надзвичайно згубні наслідки. Саме Тетеря і Брюховецький відмовилися від широких державницьких планів, характерних для Богдана Хмельницького та його уряду, і вели народ — один під владу московського царя, другий — під протекторат короля і шляхти. Розкол України, розпочатий під час Чорної ради, поглиблювався.

На фоні цього розколу Україну почали потрясати заворушення, які рівною мірою послаблювали владу як Івана Брюховецького на Лівобережжі, так і Павла Тетері на Правобережній Україні. Проте мусимо додати, що на правому березі Дніпра події розвивалися значно трагічніше. Загони повстанців тут активно винищували шляхту, яка поверталась у свої колишні володіння на Поділлі, Брацлавщині і решті Правобережжя. Поляки ж, у свою чергу, чинили жорстокі розправи над повсталими. Не надто прискіпливо намагаючись зрозуміти, хто винен у бунті, а хто ні, вони примушували Правобережжя, яке лише недавно пережило важку війну, в черговий раз вкриватися кривавими ріками. На тлі цих сумних подій показали себе нові постаті, які очолили рух повсталих козаків та селян, такі як кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, брацлавський полковник Василь Дрозденко, герой вінницької облоги 1651 року Семен Височан та багато інших. За короткий час ці козацькі ватажки змогли згуртувати навколо себе людей, невдоволених політикою Тетері, й повели збройну боротьбу. У квітні 1665 року загони повстанців завдали армії Павла Тетері нищівної поразки, тож, не маючи підтримки більшості українського населення, гетьман Правобережжя був змушений тікати до Польщі. Яскраво характеризує Павла Тетерю як людину той факт, що під час втечі він не забув прихопити гетьманські клейноди і військову казну. Так ганебно закінчилася діяльність дрібного кар'єриста, який, ставши гетьманом випадково, дбав лише про задоволення своїх меркантильних і амбітних інтересів.

Не затримався скористатися з повстання на Правобережжі й Брюховецький, вирушивши зі своїми військами на колишні володіння Тетері. Спочатку він захопив Черкаси та ще кілька невеликих міст. Однак всі наступні дії армії лівобережного гетьмана продемонстрували, що він не в змозі оволодіти ситуацією, що й призвело до великих втрат у його війську. Війну з польсько — татарськими військами, більшою частиною яких командував Стефан Чернецький, Брюховецький програв. У повстанців Київщини і Брацлавщини теж були досить великі втрати, і в кінці 1665 року вони зазнали остаточної поразки. Ситуація вказувала на те, що невдовзі Річ Посполита зможе відновити свій вплив на Правобережжя, зруйнувавши, таким чином, все, що побудував колись Богдан Хмельницький. Саме в цей час на політичному горизонті України з'явилася людина, котра відчувала в собі силу поєднати розірвану протистоянням Україну і, вдавшись до союзу із сильною третьою стороною, покінчити нарешті з розбратом і громадянською війною. Цією людиною, безперечно, був Петро Дорошенко.

Як повідомляє нам видатний український історик Олена Апанович у своїй праці «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі», Петро Дорошенко народився 1627 року в Чигирині. Він походив із старовинного козацького роду, який на той час уже дарував Україні одного з володарів гетьманської булави. Цим предком був дід майбутнього гетьмана, Михайло Дорошенко. Військова й політична діяльність Михайла Дорошенка, талановитого організатора, адміністратора й полководця, припадала на 20–ті роки XVII століття. Відомо, що він у статусі полковника одного з реєстрових полків брав участь у Хотинській битві 1621 року, де був не раз овіяний славою, коли стримував під керівництвом Петра Конашевича Сагайдачного атаки потужного турецького війська. Після закінчення Хотинської кампанії і смерті гетьмана Сагайдачного Михайло Дорошенко стає організатором кількох походів на Кримське ханство, під час одного з яких він здійснив ризикований перехід козаків через озеро Сиваш, і, нарешті, був обраний гетьманом Війська Запорозького. Загинув Михайло Дорошенко 1628 року, усього через рік після народження онука Петра, але, поза всяким сумнівом, відіграв вирішальну роль у становленні особистості майбутнього гетьмана. Відомо також, що польський сенатор Яків Собеський характеризував Михайла Дорошенка як «полковника з доброю репутацією у козаків за його хоробрість і завжди прихильного до польського короля і Речі Посполитої», а турецький історик Наїма називав його «славним і хоробрим вождем».

Не менший вплив на молодого Петра мав і батько, Дорофій Дорошенко, який обіймав посаду полковника в реєстровому козацькому війську. Петро Дорошенко, безсумнівно, цінував таку славну родинну традицію і з гордістю згадував своїх лицарських предків. Що стосується молодих років Петра Дорошенка, то тут інформація, що дійшла до нас крізь сторіччя, дуже обмежена. Майже немає даних про те, яку освіту здобув майбутній гетьман, хоча маємо сказати, що літописні джерела сповіщають: Дорошенко добре знав латинську та польську мови, був непогано обізнаний із тогочасною наукою та літературою. Військовий талант майбутнього гетьмана заявив про себе досить рано — у неповних тридцять років він став полковником Прилуцького полку, а потім полковником Черкаського та Чигиринського полків, брав участь у боях під проводом Богдана Хмельницького. Виконував Дорошенко й важливі доручення Богдана Хмельницького, вів переговори з польським та шведським урядами, при цьому продемонструвавши здібності талановитого дипломата.

Брав Петро Дорошенко участь і в поході гетьмана Юрія Хмельницького та воєводи Шереметева під Чуднів, який відбувся 1660 року. Відомо, що після того як верхівкою козацького війська було вирішено йти на переговори з поляками, саме Дорошенко вів перемовини з провідником польського війська Єжи Любомирським і готував підґрунтя Слободищенського трактату.

Продовжилося кар'єрне зростання майбутнього гетьмана і в подальшому. За часів гетьманування Павла Тетері, 1663 року, Петро Дорошенко вже перебував на посаді генерального осавула, а з 1665 року, на додаток до цієї посади, він удруге отримав пернач черкаського полковника.

Народні повстання, від яких захиталася влада Тетері в Правобережжі, безумовно зіграли на користь Петра Дорошенка. Одразу після втечі Павла Тетері, коли медведівський сотник Степан Опара, спираючись на підтримку загонів повсталого селянства, проголосив себе гетьманом, Дорошенко дістав нагоду показати себе як хороший політик і розважливий державний діяч. Відомим є той факт, що Опара, не розраховуючи на підтримку лівобережних полків і гетьмана Брюховецького, шукав допомоги в Криму, для чого й почав переговори з ханом. Але в дорозі від Перекопу до Богуслава, де стояв на той час табором Степан Опара, татарських мурз, яких було уповноважено вести переговорний процес з козацтвом, перехопив і схилив на свій бік Петро Дорошенко. Внаслідок цього виступ Степана Опари був приречений на поразку. Одразу після зради татар, які й захопили гетьмана — невдаху в полон, його, разом із кількома найближчими старшинами, видали польському уряду. Після арешту Опара деякий час перебував в ув'язненні в Марієнбурзькій фортеці, а в середині жовтня 1665 року був страчений у Варшаві або, згідно зі свідченнями інших джерел, у королівській ставці під містечком Рава Мазовецька.

Не краща доля очікувала й на іншого претендента на гетьманську булаву — вже згадуваного нами Василя Дрозденка. Після того як останній оголосив себе правонаступником Павла Тетері й підняв повстання на Правобережжі, він був взятий у полон козаками Дорошенка і розстріляний.

Нарешті 10 жовтня 1665 року правобережні полковники, зібравшись на малу старшинську Раду, обрали Петра Дорошенка наказним гетьманом Правобережної України. А вже на початку січня 1666 року загальна козацька Рада в Чигирині підтвердила вибір старшини. Булава правобережного гетьмана остаточно залишилася за Дорошенком, на якого в Україні, розірваній на шматки громадянською війною, покладалися великі надії.

І мусимо сказати, що значною мірою новий гетьман ті надії виправдав. Українська Гетьманщина, фактично розірвана на дві частини і вкрай спустошена військовими діями, які тут безкінечно точилися протягом останніх 17 років, раптом відчула на чолі держави сильну людину. І не лише сильну, а таку, яка дбає про неї, а не лише про свої власні амбіції. Реально оцінюючи своє становище, Петро Дорошенко вважав першочерговим завданням домогтися зміцнення своєї влади на Правобережжі і лише після цього повернути свої погляди на лівобережну частину Гетьманщини. Для цього він мав на меті заручитися підтримкою з боку народних мас, передусім козацтва, яке на той час, безумовно, становило в Україні домінуючий клас. Невдовзі зусиллями гетьмана і його прибічників, з метою стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, було створено регулярне двадцятитисячне військо з найманих частин — так зване сердюцьке військо. Зауважимо, що створення піхоти сердюків було своєрідним ноу — хау гетьмана Петра Дорошенка. Ці полки набиралися з козаків та інших охочих людей, в тому числі іноземців — найчастіше сербів чи молдаван. Є підстави вважати, що сердюки були особистою гвардією гетьмана Дорошенка і одержували платню безпосередньо від нього, а гетьман, у свою чергу, міг спиратися на цю військову силу не менш безпечно, аніж польська корона покладалася на своє знамените кварцяне[1] військо. У середньому в кожному сердюцькому полку налічувалося від чотирьохсот до п'ятисот козаків і несли вони службу по охороні гетьманської резиденції, військових складів і військової артилерії, а також виконували накази гетьмана. Заради справедливості мусимо зауважити, що в міру зростання неприязні до Петра Дорошенка з боку народних мас, сердюків часто — густо почали використовувати для придушення народних виступів. Саме через цей факт, до якого приєдналося невдоволення від високих витрат на утримання цього війська, ставлення до сердюків в Україні було далеким від ідеалістичного. Однак навряд чи створення сердюцької піхоти можна записати до прорахунків гетьмана Дорошенка — адже важкі часи вимагають жорстких рішень, а користь від появи цілком дієздатної армії, яка могла протистояти ворогам гетьмана, значно перевершувала шкоду від недоліків її організації.

Немало зробив Петро Дорошенко і для зміцнення економіки країни, яка потерпала від наслідків багаторічної війни. Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну мережу, а в Чигирині було створено монетний двір, який почав карбувати власну монету. Крім того, успішно запроваджуючи політику колонізації незаселених земель, Дорошенко на степовому кордоні утворив новий полк, який дістав назву Торговицький. Загалом можна стверджувати, що гетьманування Петра Дорошенка могло б привести Гетьманщину до стабільності й процвітання. Але, як видно, не судилося цьому бути — у політику гетьмана несподівано втрутилися зовнішні чинники, першим із яких слід назвати Андрусівську угоду між Московським царством і Річчю Посполитою.

Назву Андрусівської угоди дістало підписане за спиною української влади перемир'я між Польщею і Москвою, яке мало на меті закінчити війну, почату Москвою проти Польщі в межах виконання Березневих статей 1654 року. Укладання Андрусівської угоди відбулося 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом.

Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. І якщо для поляків, які через заколот Єжи Любомирського проти королівської влади просто фізично не могли продовжувати війну, мир із Москвою був украй необхідний, — з боку Московського царства він став черговою спробою зменшити автономію Гетьманщини. Досить сказати, що Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської ради 1654 року та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким і навіть цілком лояльним до Москви І. Брюховецьким, офіційно закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну і Лівобережну Україну, які мали відтепер перебувати у складі Московського царства і Речі Посполитої. Звісно, що проти Андрусівського миру рішуче виступив гетьманський уряд Петра Дорошенка. Але що залишалося гетьману, противниками якого раптом стали обидва значно могутніші за нього сусіди, як не розпочати пошук союзників серед інших сильних держав? Тож, напевне, не буде помилковим твердження, що саме Андрусівська угода і повне ігнорування інтересів української Гетьманщини урядами Московського царства і Речі Посполитої під час підписання перемир'я і стало головною причиною майбутньої експансії Оттоманської Порти в Україну, яка й призвела до Чигиринських походів 1677–1678 років.

Отже, після підписання між Московською державою та Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я 1667 року Петро Дорошенко вирішив укласти союз із Кримським ханством і перейти разом з Правобережжям під політичний протекторат Османської імперії. Виконуючи розроблений план, у травні 1667 року гетьман Дорошенко активізував підготовку до походу проти Речі Посполитої. У полкові та сотенні міста були розіслані гетьманські універсали про мобілізацію козаків, місцем збору яких було призначено Корсунь. Крім того, до Стамбула вирушило посольство Дорошенка, яке мало намір засвідчити готовність Гетьманщини прийняти протекцію султана. Як і слід було очікувати, султан Магомет IV цілком позитивно поставився до такої пропозиції. У серпні того ж року гетьман Дорошенко застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрі в минулому перебували в його підданстві, але тепер «заховалися під опіку султана». Розпочиналася чергова козацько — польська війна, цього разу з участю такого потужного гравця, як Османська імперія. І наслідки її початку не забарилися. Уже у вересні 1667 року об'єднане українсько — турецьке військо, розпочавши військові дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити кордон між Гетьманщиною і Річчю Посполитою по річці Горинь. Тож не буде помилкою стверджувати, що кампанія по посиленню впливу гетьманської влади на Правобережжі закінчилася блискуче.

Настала пора втілювати в життя інші замисли гетьмана. А це, ні мало ні багато — об'єднання розірваних частин Козацької держави. Одразу ж після того, як позиції Петра Дорошенка на Правобережжі були зміцнені, він, виконуючи заздалегідь визначений план, звернув свій погляд на Лівобережжя, що його, за допомогою своїх ставлеників, все міцніше прибирало до рук Московське царство. На початку літа наступного 1668 року гетьман Дорошенко на чолі вірного йому війська вирушив на Лівобережжя. Слід зауважити, що час для наступу на Лівобережну Україну був обраний Дорошенком надзвичайно вдало. На Лівобережжі саме набирало обертів антимосковське повстання, викликане свавіллям царських воєвод і поведінкою Івана Брюховецького, який, будучи висуванцем козацької черні, зрадив її інтереси на користь московського нобілітету. В ході цього повстання, у військовому таборі під Опішнею, що на Полтавщині, козаки вбили гетьмана Брюховецького, і 8 червня 1668 року Петра Дорошенка було оголошено гетьманом всієї України.

Однак, незважаючи на таку швидку перемогу, гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало не надто довго. Розуміючи, що відбувається зміцнення гетьманської влади в Україні, Московське царство і Річ Посполита, кожен зі свого боку, взялися підривати її шляхом підтримки численних суперників Дорошенка в боротьбі за гетьманську булаву, а також раптовою військовою агресією на правому боці Дніпра. Тож Дорошенку не залишалось нічого іншого, аніж, призначивши наказним гетьманом Лівобережжя Дем'яна Многогрішного, повернутися на Правобережжя.

Утім, як з'ясувалося, Многогрішний не був тією людиною, яка могла б якщо й не продовжити роботу Дорошенка на Лівобережжі, то принаймні втримати там військову присутність гетьмана. Наступ московських військ під командуванням Григорія Ромадановського на Ніжин і Чернігів призвів до того, що Многогрішний запанікував. Врешті, зваживши на відсутність військової допомоги від Петра Дорошенка, а також на тиск промосковськи налаштованої частини козацької старшини та православного духовенства, Дем'ян Многогрішний був змушений піти на переговори з царським урядом. У ході переговорів Многогрішний публічно відрікся від союзу з Петром Дорошенком і погодився співпрацювати з Москвою, завдяки чому 17 грудня 1668 року на старшинській Раді, що відбулась у Новгороді—Сіверському був обраний так званим «сіверським гетьманом».

Проте офіційна позиція, яку озвучив під час переговорів у Новгороді—Сіверському Дем'ян Многогрішний, зовсім не свідчила про фактичне припинення його зв'язків із Дорошенком. І не лише зв'язків, а й підтримки політики гетьмана. І такий стан речей підкреслили підписані за результатами переговорів між московським урядом і Многогрішним Глухівські статті 1669 року. Згідно з умовами статей, московські воєводи відтепер залишалися лише в п'яти українських містах — Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Остері. Крім того, під булавою козацького гетьмана мало перебувати реєстрове військо кількістю у тридцять тисяч козаків, а податки віднині мали збиратися козацькою старшиною, а не московськими урядовцями. І хоча гетьман України, як і раніше, не мав права зноситися самостійно з володарями третіх країн, а права селянства на отримання козацьких привілеїв було обмежено, можемо твердити, що Глухівські статті значною мірою повертали Московське царство і Гетьманщину до Березневих статей 1654 року, скасовуючи підписану Брюховецьким Московську угоду.

На початку 1669 року Петро Дорошенко, що до цього часу домігся союзу з запорожцями та Іваном Сірком, який вкотре перебував на посаді кошового отамана Запорозької Січі, зміг розбити війська чергового кандидата на гетьманську булаву — колишнього висуванця від партії запорозької старшини Петра Суховія, а також союзних йому кримських татар. Ситуація складалася так, що слід було остаточно визначитися з протекцією Османської імперії, якої кілька років домагався Дорошенко, маючи на меті вберегти Україну від зазіхань Польщі та Москви. Тим часом в Україну із Стамбула повернулися посли гетьмана Дорошенка, разом з якими прибув турецький чауш. Одразу після прибуття делегації (орієнтовно 10–12 березня 1669 року) в Корсуні зібрали козацьку Раду, під час якої було ухвалено «держати з турками дружбу». Як зауважує потомок гетьмана, відомий український історик Дмитро Дорошенко, «справа турецького протекторату не йшла гладко, що й проти нього була опозиція, й що самі турки, так само як і Москва, не дуже раді були бачити на гетьманстві людину сильної волі й з твердими принципами; через те турки тримали в себе „про запас“ Гедеона — Юрія Хмельницького, який попав був у татарський полон, і взагалі не дуже квапилися приймати Дорошенка в свою протекцію, хоч формально султан дав на це згоду, і тепер між Царгородом і Чигирином ішли живі дипльоматичні зносини, а при султанському дворі перебував постійний український резидент».

Не важко здогадатися, що в середовищі українського козацтва, яке значною мірою завдячує своєму виникненню саме боротьбі з мусульманською експансією, кроки гетьмана Дорошенка на зближення з Туреччиною вітали далеко не всі. Не додавали гетьману популярності в народі й чутки, поширювані московськими шпигунами. Ці чутки сповіщали, що Дорошенко продав Україну в турецьке ярмо, й закликали козацтво до опозиції гетьману. Літом 1669 року Петро Суховій, якого все ще не полишали думки про здобуття гетьманської булави, знову повернувся в Україну на чолі загонів кримських татар. Підлеглі колишнього запорозького писаря напали на Дорошенка й узяли його військо в облогу неподалік від села Кононча на Черкащині. Як оповідає літопис, з Дорошенком, який не сподівався нападу, було всього дві тисячі козаків і Петро Суховій мав того дня цілком реальні шанси здобути нарешті омріяну булаву. І лише присутність у ставці Дорошенка турецького посла, який наказав татарам негайно припинити бій, врятувала гетьмана. Щоправда, спроби відібрати владу у Дорошенка не припинились і надалі — вірні Суховієві козаки незабаром виголосили наказним гетьманом Михайла Ханенка, і протистояння продовжилось.

За таких умов стало зрозумілим, що подальше зближення з Османською імперією неминуче, навіть якщо для цього доведеться піти на певні поступки, долаючи недовіру султана до гетьмана Дорошенка. Однак, перед тим як зробити такий ризикований крок, Дорошенко провів ще одну спробу порозумітися з поляками. Слід сказати, що, незважаючи на протистояння з Річчю Посполитою, Дорошенко все ще підтримував певні відносини з її урядовцями, листуючись із коронним гетьманом Яном Собеським. Майбутній польський король віддавав військовому й політичному таланту Петра Дорошенка належне, тож до останнього намагався прихилити українського гетьмана на свій бік. Відгукнувшись на прохання Собеського, гетьман Дорошенко вислав восени 1669 року до Варшави на коронаційний сейм своїх послів, якими стали полковник Петрановський та генеральний осавул Тарасенко. Своїм посланцям гетьман доручив провести переговори з поляками, які по зреченні від престолу Яна Казимира вибрали нового короля Михайла Вишневецького. Під час переговорів старшини мали, за задумом Дорошенка, домагатися повної автономії України в складі Речі Посполитої, тобто повернення до статей Гадяцького трактату 1658 року. Однак місія Петрановського й Тарасенка, як невдовзі з'ясувалося, не мала жодної надії на успіх. Як доповіли гетьманові посли, повернувшись із Польщі, серед польського політикуму їхня місія викликала лише глуху стіну нерозуміння. Тож поляки, як оповідає Д. Дорошенко, «збули послів самими лише компліментами».

Незважаючи на такий холодний прийом, влітку 1670 року Річ Посполита все ж дала згоду на переговори з козаками. На переговорах, які розпочалися незабаром в Острозі, Петро Дорошенко виставив умови, подібні до зафіксованих у Гадяцькому трактаті. Ними стали: повне скасування церковної унії в межах цілої Речі Посполитої, повна автономія України в межах давніх Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств (очевидно, малося на увазі, що Андрусівська умова буде анульована), свободу науки, школи й друку. Зрозуміло, що на такі умови польський уряд, який не відчував в особі Петра Дорошенка великої загрози для себе, не побажав пристати. Поглибило непорозуміння й те, що несподівано прислав своїх послів до Острога і Ханенко, пропонуючи значно більш вигідні полякам умови підданства. Тож, порадившись, 2 вересня 1670 року польські делегати заключили договір із Ханенком. Згідно з умовами договору, Польща визнавала Михайла Ханенка гетьманом Правобережної України, а він, у свою чергу, визнавав себе підданим польського короля на умовах автономії самої лише козацької частини населення України.

Таке рішення сейму означало для Дорошенка остаточний розрив з Річчю Посполитою. Щоправда, як засвідчують джерела, події, які відбулися в Острозі, значно підвищили його популярність серед козацької бідноти, котра після визнання Ханенка польською владою відступилася від нього і повернулась обличчям до гетьмана. У відповідь на королівський лист, у якому Вишневецький вимагав, щоб козаки визнали своїм гетьманом Михайла Ханенка, козацька Рада, котра відбулась у Корсуні на початку 1671 року, відповіла цілком передбачуваною ухвалою. Козаки декларували повне довір'я до гетьмана Дорошенка й відправили Вишневецькому відповідний лист. Одночасно з посланням королю Речі Посполитої був відправлений другий колективний лист. Це послання було адресовано козакам лівобережних полків. Представники Корсунської ради намагалися схилити лівобережне козацтво на бік Дорошенка, сповіщаючи, що в особі гетьмана український народ має «справжнього доброго вождя, який про те тільки й дбає, щоб Україна ніколи не була роздвоєна й розріжнена».

Тим часом Петро Дорошенко готувався до рішучого протистояння з Річчю Посполитою і для цього проводив відчайдушні спроби пошуку всіх можливих союзників. Для цього він спробував домовитися з курфюрстом Саксонським і Бранденбурзьким Фрідріхом — Вільгельмом, намагаючись залучити його до антипольської коаліції. Але тут на гетьмана очікувало розчарування — дорогою його лист було перехоплено і документ опинився на столі в короля Вишневецького. Крім того, як наголошує Дмитро Дорошенко, гетьман звертався до Москви, до Многогрішного, навіть до бунтівного Степана Разіна, намагаючись домогтися від них підтримки. Однак, як з'ясувалося, реальну допомогу могла надати тільки Оттоманська Порта. Спочатку за наказом султана до українського гетьмана прибуло відділення білгородських татар, у подальшому обіцяючи збільшити контингент. Наступний 1671 рік минув у дрібному протистоянні посланого Дорошенком Остапа Гоголя з поляками й підрозділами Ханенка, а восени поляки розпочали масовану атаку на Поділля, й дуже скоро ними було захоплено майже всі тутешні ключові міста: Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж і Вінницю. Трималося лише полкове місто Кальник, дочекавшись приходу на допомогу значного відділення гетьманського війська на чолі з полковником Петрановським.

Але на цьому успіхи поляків скінчилися. Наприкінці 1671 року Османська імперія нарешті почала виконувати домовленості й на допомогу Петрові Дорошенку вирушили близько тридцяти тисяч татар і кілька тисяч турецьких вояків. Утім, чисельність турецького війська дуже швидко була збільшена і за Поділля і Брацлавщину розпочались активні бойові дії. Польський коронний гетьман Ян Собеський боявся саме такого розвитку подій. І недаремно. На початку травня 1672 року султан Магомет IV з великим військом перейшов Дунай, а далі й Дністер і підступив до Кам'янця на Поділлі, маючи на меті здобути неприступну фортецю над Смотричем, яка досі бралася лише один раз — її спромігся захопити литовський князь Вітовт у далекому XIV столітті. Тож поки полки Дорошенка громили Ханенка під Батогом, турецьке військо взялося за Кам'янець — Подільський, демонструючи, що відступати не має наміру. І ця облога, яка показує нам усю серйозність становища, що в ньому за якихось кілька років опиниться Чигирин, заслуговує на те, щоб бути описаною детальніше.

У книзі відомого польського письменника Генріка Сенкевича «Пан Володиєвський» є цікаві рядки, які стосуються неприступного Кам'янця — Подільського. Ці слова, вкладені письменником в уста турецького султана Османа II, сповіщають, що на запитання султана: «Хто ж укріпив цю цитадель?», його підлеглі відповіли: «Це зробив сам Бог!» — «Тоді нехай її Бог і бере!» — мовив Осман і відмовився штурмувати фортецю над Смотричем. Проте, через п'ятдесят один рік після появи тут Османа II, у серпні 1672 року військове щастя відвернулося від захисників Кам'янця — Подільського.

Ще в березні 1672 року перед султанським палацом в Адріанополі було виставлено бунчуки, що знаменувало: в Османській імперії оголошено чергову священну війну з невірними. Одночасно з цим, у межах підготовки до великого й тривалого походу, було організовано масову заготівлю продовольства. На початку літа з — під Адріанополя, отримавши султанський наказ йти на допомогу Петру Дорошенку в землі Правобережжя, вирушив полковник Абдурахман, а за кілька днів — сам султан. Переправившись через Дунай, турецька армія пішла вздовж долини річки Прут — точно тим самим шляхом, яким ішли 1621 року вояки Османа II. За два місяці, а саме 3 серпня 1672 року турки почали будувати міст через Дністер у районі Жванця. 12 серпня міст було збудовано, і турецькі вояки вступили на територію Речі Посполитої.

Слід додати, що одразу після форсування Дунаю до султанської армії приєдналися військові загони молдавського та волоського господарів, загальною чисельністю в шість тисяч вояків. Коли ж султанська армія переправлялася через Дністер, до неї приєднали свої сили кримський хан Селім—Ґерай з частиною орди — близько десяти тисяч легкої кінноти, а також гетьман Петро Дорошенко з трьома тисячами козаків, які вже покінчили з Ханенком і були готові виконувати свою частину домовленостей із Оттоманською Портою. Хоча формально походом на Кам'янець командував сам султан Магомет IV, реальним головнокомандувачем був талановитий полководець великий візир Ахмед Кюпрілі.

Передові частини турків швидко оволоділи Жванцем, який був слабо укріплений, і продовжили свій шлях на північ — незважаючи на допомогу з Кам'янця — Подільського, після короткого бою Ієроним Лянцкоронський, який командував гарнізоном Жванця, був змушений відступити із Жванця.

Що ж до готовності Кам'янець — Подільської фортеці до майбутньої облоги, навряд чи її можна назвати задовільною. Перед такою грізною силою, яка прийшла на Поділля, Річ Посполита в той час була фактично беззахисною. Коронний гетьман Ян Собеський, добре розуміючи, що не має ніякої можливості для ведення війни в полі, зробив ставку в майбутньому протиборстві на потужні укріплення Кам'янця — Подільського. Для цього він підготував план, згідно з яким поляки мали підготувати міські укріплення з розрахунком затримати тут турецькі сили і дати можливість королю зібрати кварцяне військо та посполите рушення. У межах розробленого плану Собеський мав намір підтягнути до Кам'янця всі гарнізони з ближніх фортець та міст, за винятком хіба Меджибожа, Бара і Брацлава. Крім того, коронний гетьман дав розпорядження Ханенку, зобов'язавши його надіслати на підтримку Кам'янця — Подільського півтори тисячі козаків. Але цим планам, як уже зазначалося, завадив Петро Дорошенко.

Отже, можемо сказати, що баланс сил був аж ніяк не на користь поляків. Окрім великої кількості піхотних і кавалерійських полків, турецька армія мала у своєму складі потужну артилерію, загалом близько 100 гармат, з них 26 — важких. Турецьке командування, діючи за розробленим заздалегідь планом, вважало найпершим зі своїх завдань саме оволодіння Кам'янцем. Турки не гірше за Яна Собеського розуміли, що падіння фортеці дало б змогу безперешкодно просуватися у глиб Правобережжя і навіть Польщі.

Натомість гарнізон кам'янецької фортеці складався всього з двохсот чоловік найманої піхоти. Щоправда, дещо врятувало ситуацію те, що крім них, після поразки під Четвертинівкою, підтягнули до Кам'янця — Подільського два малочисленні полки піхоти по 150–200 чоловік кожний. Наприкінці липня, в останній момент, до Кам'янця прибув полк піхоти в кількості п'ятисот жовнірів, найнятих краківським біскупом Тржебіцьким. Ще гіршим було становище в кавалерійських підрозділах кам'янець — подільської залоги. Тут у складі трьох кавалерійських хоругв напередодні облоги залишилось лише 70 жовнірів, решта ж розійшлася хто куди через несвоєчасну виплату грошового утримання. До цього можемо додати 24 драгуни Єжи Володиєвського, який прибув до Кам'янця — Подільського, залишивши за наказом Потоцького невеличкий форпост, що його утримував у Хребтіїві, а також 30 сердюків полковника Мотовила і 80 жовнірів ротмістра Мокрицького. Тобто всього регулярного війська у гарнізоні Кам'янця — Подільського налічувалося менше аніж 1500 чоловік. Крім того, було надзвичайно мало артилерійської обслуги — всього шість кваліфікованих гармашів. Окрім гарнізону виявили бажання стати на захист міста від турків близько 500 чоловік шляхетського ополчення, здатних до оборони.

Усього через два дні після переправи через Дністер, 14 серпня 1672 року, на околицях Кам'янця — Подільського з'явилися перші турецькі загони. Як повідомляють джерела, турецька армія йшла на Кам'янець широким фронтом, який розтягнувся приблизно на 16 кілометрів. Спочатку турки рухалися від Руди до селища Ходорівці, а далі, минаючи фортецю із заходу, — на Оринин. Таким маневром Ахмед Кюпрілі блокував будь — яку ймовірність сполучення гарнізону Кам'янця — Подільського з польськими частинами, які могли вирушити на допомогу осадженим. Особливо важким ударом для поляків стало те, що турки блокували їх у той час, коли в місто ще не встигли доставити закуплені Собеським припаси.

Остаточно диспозицію військ визначили дрібні сутички польських та турецьких передових загонів. Головні сили поляків зосередились у Новому Замку. Побудований за новітніми технологіями фортифікації, він був найбільш доцільним місцем для оборони, здатним протистояти потужному гарматному обстрілу, а крім того, правив за ключове укріплення, яке заважало подальшому просуванню турків у глиб фортеці. Керівництво над північним напрямком оборони, де йшла дорога із Зінькова, отримав ротмістр Мислішевський, який мав у розпорядженні 750 жовнірів змішаного війська, формованого з найбільш боєздатних людей. Така велика залога потрібна була тут, оскільки напрямок цей вважався найнебезпечнішим і саме з півночі рейментарі гарнізону фортеці очікували найсильніших турецьких атак. Обороною південного боку Нового Замку керував досвідчений офіцер Войцех Гумецький. Тут загін захисників налічував близько 500 чоловік. Проте, попри меншу чисельність захисників цього напрямку, він не був слабшим за північний. Це пояснюється значно важчими підходами до південних укріплень, а також наявністю скелястих урвищ каньйону річки Смотрич, який був досить надійним природним укріпленням. Що стосується Старого Замку, літописи сповіщають, що його захищали значно менші сили, аніж ті, які були задіяні для оборони Нового Замку. Тут розташовувалися драгуни Єжи Володиєвського та сердюки Мотовила, загальною кількістю до 60 чоловік. Не кращим чином виглядали й залоги решти укріплень. У зв'язку з критичною недостатністю війська оборона Польської та Руської брам була передана місцевим шляхтичам та міщанам. Польська брама вважалася краще захищеною, тому в ній залишили лише посилену варту. Більше уваги було надано Руській брамі, яку боронили близько 230 достатньо слабко підготовлених до участі в бойових діях ополченців. Хоча слід сказати, що більш — менш прийнятним було забезпечення Руської брами вогнепальною зброєю. Арсенал її оборонців складався з однієї мортири і 70 гаківниць, хоча й тут кваліфікованого люду для обслуговування зброї було обмаль.

15 серпня, у полудень, під Кам'янець прибув сам великий візир. Саме від цього часу бере свій початок облога Кам'янця — Подільського військом султана Магомета IV. Вибираючи місця для султанських наметів, турецькі інженери одночасно розпочали прокопування мінних ходів для підриву укріплень фортеці. Загони яничар, виконуючи накази своїх сераскирів, взялися за обстріл укріплень Руської брами. Хоча слід зауважити, що навряд чи вони розраховували домогтися цим більш — менш вагомого результату — наступ яничар, скоріш за все, був спробою провести розвідку боєм. За годину, потрапивши під щільний вогонь картеччю, султанські гвардійці змушені були відступити до обозу. Оцінивши ситуацію та визначивши, що ключовою позицією є Старий та Новий Замки, Ахмед Кюпрілі вирішив спрямувати всі зусилля на здобуття саме цих позицій. На користь такого напрямку удару свідчив і той факт, що замковий комплекс панував над рештою міста, тож, захопивши його і встановивши там гармати, турки робили б подальшу оборону Кам'янця — Подільського такою, що не мала б жодного сенсу.

Виходячи з цього, великий візир підготувався штурмувати спочатку Новий Замок. Він розташував яничарів та загони молдаван і волохів ланцюгом довжиною у сім кілометрів. Командування правим флангом шикувань здійснював візир Мустафа, на лівому командував знаменитий полководець Кара — Мустафа — людина, яка через кілька років очолить другий похід турецького війська до Чигирина. Полками в центрі фронту керував сам великий візир, справедливо вважаючи дільницю напроти Нового Замку найважчою ділянкою наступу. Під командуванням Ахмеда Кюпрілі перебували й головні сили яничар на чолі з візиром Абдурахманом. На кожному з флангів турецьких порядків було розташовано артилерійську батарею, а в центрі навіть дві батареї гармат великого калібру. У тилу правого флангу стояв намет султана, звідки «володар трьох континентів» міг спостерігати за ходом битви. Що стосується козаків Петра Дорошенка, то вони не брали участі в наступі — виконуючи команду великого візира, козаки спільно з татарами мали блокувати фортецю, перебуваючи на Орининських полях.

Навальні атаки турецького війська на фортецю розпочалися 19 серпня і, як того й очікували, найбільшу зацікавленість турки виявили до Нового Замку. Задля зменшення втрат від вогню захисників фортеці тут було викопано потужні рови, у яких могли розминутися два вершники, а також підготовлено добре розгалужену систему шанців, користуючись якими турецькі вояки могли наближатися впритул до укріплень Нового Замку. Увечері напередодні великого штурму великий візир звернувся з листом до старости Потоцького, який виконував обов'язки коменданта фортеці. У листі великого візира містився заклик до капітуляції. В обмін на це Ахмед Кюпрілі обіцяв вільний вихід та безпеку усіх без винятку мешканців міста. Не намагаючись справити враження культурної й освіченої людини, турецький командувач, в разі відмови від капітуляції, обіцяв усіх жителів міста вирізати. Проте, незважаючи на такий ультиматум, ця спроба отримати Кам'янець — Подільський без бою не мала успіху — поляки рішуче відхилили вимогу, заявивши, що битимуться до перемоги або смерті. Наштовхнулись на відмову й наступні кілька спроб вирішити протистояння мирним шляхом, хоча, слід вважати, що усі вмовляння здатися були з боку турецького командування лише спробами виграти час і підтягнути до Кам'янця решту сил, які ще перебували у дорозі. Крім того, не слід забувати, що в цей час турки вели активні земляні роботи, які теж потребували відносного спокою й пасивності захисників кам'янець — подільських бастіонів. Але поляки досить швидко розкусили хитрість великого візира і у відповідь на черговий лист зчинили раптовий щільний обстріл будівельних майданчиків, завдаючи нападникам втрат і змушуючи інженерів і землекопів у паніці відступати. Стрілянина припинилася лише з настанням темряви, під прикриттям якої обложені зробили вилазку і успішно зруйнували шанці та мінні ходи. Яничари змогли відкинути польську челядь, яка здійснювала вилазку, в межі укріплень Нового Замку лише під ранок, коли поставлена мета була досягнута ними в повному обсязі.

Ранком 20 серпня турки, намагаючись помститися за нічну вилазку, відкрили по фортеці вогонь усіх своїх гармат і врешті—решт домоглись успіху — одна з розривних гранат потрапила в пороховий погріб, який було влаштовано коло вежі Старого Замку, що його обороняло невелике відділення Володиєвського. Цей вибух, значно ослабивши сили оборонців, додав туркам наснаги і вони посилили наступ. Значна численна перевага турецького війська над захисниками фортеці давала можливість вводити в бій нові сили. Зростала інтенсивність обстрілу, з яким неможливо було порівняти вогневу силу гарнізону Старого Замку. І хоч Володиєвський кілька разів посилав по допомогу, вона не прибувала, позаяк одночасно із штурмом замку турки почали атаки на Польську та Руську брами. Тож уникнули падіння Старого Замку лише якимось дивом.

Незважаючи на справді героїчну поведінку жовнірів гарнізону і міщан, падіння фортеці було справою кількох днів. Протягом 22–24 серпня турецькі окопи дедалі ближче підступали до укріплень. Збільшуючи лінію фронту, турки змушували захисників Кам'янця розпорошувати сили на укріпленнях, що теж не додавало оптимізму. Одночасно з штурмом Нового і Старого Замків вогонь турецьких гармат поширився й на саме місто, спричиняючи руйнування й деморалізуючи міщан. У такій напруженій обстановці ситуація в Новому Замку стала настільки критичною, що 23 серпня комендантом Потоцьким було прийнято рішення залишити його бастіони і відступити до Старого Замку. Метою цього кроку було скорочення лінії фронту й максимальне утруднення роботи турецьких мінерів. Оскільки природним фундаментом Старого Замку є скеля, таке рішення й справді могло дати захисникам фортеці додатковий час на те, щоб дочекатись підмоги з Польщі. І хоча серед оборонців фортеці ініціатива Потоцького і його командирів не мала підтримки, в ніч із 24 на 25 серпня Новий Замок було залишено. Але, як з'ясувалося, відступ не дав жодного полегшення. Прорахунок польського командування став очевидним, коли турецька артилерія з повною силою накинулася на Старий Замок. На відміну від Нового, бастіони і стіни якого були земляними, стіни Старого Замку, побудованого ще до початку епохи пороху, виявилися непридатними для захисту від вогню гармат. Чавунні кулі з гуркотом розбивались об них і наповнювали весь простір на подвір'ї і галереях замку осколками каменю й чавуну. Ці осколки вбивали і калічили захисників фортеці десятками.

Увечері 25 серпня розпочався новий масований обстріл, який тривав до післяобідньої пори наступного дня. Одночасно турки все ж спромоглися встановити міни під однією з башт. Коли припинився обстріл і турки почали готуватися до підриву камуфлету, польські жовніри, які були здивовані раптовою тишею і перевтомлені, всупереч наказам офіцерів попадали на землю і поснули. Потужній вибух та постріл гармати з турецького табору стали сигналом до атаки на замок, де на місці висадженої башти утворився великий пролом. Однак цього разу Старий Замок все ж відстояли. Коли припинили сипатися на голову уламки підірваної вежі, до пролому кинувся Володиєвський з кількома десятками жовнірів; пролом муру було поспішно завалено уламками каменю і дерев'яними колодами, тож яничарів, котрі кинулись на штурм, в черговий раз зустрів вогонь мушкетів та гаківниць. Бій тривав до вечора, тож, зрозумівши, що про перемогу говорити поки зарано, турки продовжили бомбардувати Старий Замок та ще в трьох місцях пробили мур закладеними під нього мінами. Зі свого боку поляки протягом ночі копали на замковому подвір'ї вал, який мав правити їм за наступну лінію оборони.

На тлі вищеописаних подій надзвичайно прикрим виглядав той факт, що, незважаючи на прагнення гарнізону фортеці втримати її за будь — яку ціну, допомога від короля все ще не надходила. Тож не варто дивуватися, що становище Кам'янця — Подільського і його околиць ставало чимдалі гіршим. І якщо жовніри досі виконували свої обов'язки, то міщани, на яких теж лежав обов'язок захищати місто, такої дисциплінованості не виявляли. Як свідчать джерела, представники міщанства постійно зверталися до Потоцького із запитаннями про перспективи оборони і можливої здачі в полон на прийнятних умовах. На військовій нараді, яка відбулася 27 серпня в найбільшому з кам'янець — подільських костьолів, у черговий раз заговорили про здачу міста. Цього разу його висловив біскуп Тржебіцький. І хоч у відповідь на заклик біскупа частина командирів гарнізону висловилася за продовження оборони, більшість представників шляхти й міщанства була згодна з біскупом. Лише капітуляція врятує фортецю від руйнування, а людей від загибелі, говорили вони і, скоріш за все, мали рацію.

Тож, мусимо погодитися, поява білого прапора, який замайорів над фортецею одразу після закінчення наради, була цілком логічною. Згодом припинилась і стрілянина з обох боків, яка ось уже понад два тижні відбирала спокій у кам'янець — подільських обивателів. До міста вирушили турецькі парламентери, а до османського табору відбула на переговори польська делегація. Незважаючи на інструкції, які мали посли Потоцького, довгого переговорного процесу вести їм не дали. Упевнений у власній позиції Ахмед Кюпрілі запропонував їм без обговорення прийняти підготований турками текст угоди, у якій гарнізону і мешканцям Кам'янця — Подільського було обіцяно зберегти життя, надати вільний вихід з міста разом із сім'ями та речами, утриматися від утисків тих, хто залишиться, а також забезпечити недоторканність святинь. Під загрозою покарання угоду, яку великий візир трактував як виявлену султаном Магометом IV милість, потрібно було прийняти до вечора цього ж дня. Розуміючи, що після підняття білого прапора іншого виходу у них просто немає, делегати Потоцького погодилися з умовами турків і поставили під актом капітуляції свої підписи. Місто почало готуватися до приходу турків. З останніх, найбільш яскравих епізодів цієї трагічної оборони Кам'янця — Подільського, можемо назвати несподіваний вибух, який пролунав увечері 27 серпня. Як згодом з'ясувалося, вибухнув підірваний командиром фортечної артилерії Кетлінгом пороховий погріб у Старому Замку. Цей вибух, який уже нічого не вирішував і був скоріше останнім жестом приречених, призвів до значних руйнацій та людських втрат. У числі інших від вибуху загинув і герой оборони Кам'янця — Подільського Єжи Володиєвський.

Наступного, 28 серпня відбувся акт символічної передачі ключів від міста представникам турецького султана. Також було визначено день виходу з міста бажаючих — 30 серпня. Для евакуації майна тих, хто бажав покинути місто, турки погодилися дати триста возів. Після урочистих приготувань 2 вересня 1672 року султан Магомет IV нарешті в'їхав до Кам'янця — Подільського через Руську браму, зодягнений у парадні обладунки, сидячи верхи на коні, як і належить справжньому завойовнику. Після молитви в щойно пересвяченому на мечеть Кафедральному костьолі султан призначив колишнього очаківського бейлербея Галіль — пашу губернатором кам'янецької фортеці й новоутвореного вілаєту, надавши в його розпорядження трьохтисячний загін піхоти та кавалерії, а також велику кількість яничарів. Одна з найбільш потужних фортець Речі Посполитої на 27 років перетворилася на форпост Османської імперії в Україні.

Облога Кам'янця — Подільського, про яку йдеться в межах цієї книжки, цікава стрімкістю, з якою турецькі війська захопили фортецю, що її до них, як уже було сказано, брали штурмом лише раз, а після них цього вже не зміг здійснити ніхто. Тож на тлі цієї розповіді можемо лише уявити, яка загроза нависла у 1677–1678 роках над Чигирином — колискою української гетьманської влади. Адже попри всю вигідність свого розташування, Чигирину було далеко в плані надійності укріплень до Кам'янця — Подільського, що його, згадаємо слова сераскирів Османа II, «укріпив сам Бог». Проте, на відміну від Кам'янця — Подільського, Чигирин витримав перший великий похід османської армади і встояв, діставшись в руки завойовникам лише під час другого походу повністю зруйнованим, але нескореним.

Після блискучої, з точки зору фортифікації і ведення облог, анексії Кам'янця — Подільського турецька армія продовжила рух на захід, і дуже скоро яничарські бюлюки і татарські орди наблизилися до центру Руського воєводства Речі Посполитої — Львова. Для короля Михайла Вишневецького настав момент істини. Добре розуміючи, що армія Магомета IV навряд чи затримається біля львівських укріплень довше, аніж затримали її бастіони й стіни Кам'янця, поляки змушені були піти на невигідний для них мирний договір з Османською імперією. І договір, який дістав назву Бучацького трактату, був підписаний 18 жовтня 1672 року в місті Бучач (нині в Тернопільській області). За умовами Бучацького договору Поділля відходило до Туреччини як територіально — адміністративна одиниця під назвою Подільський пашалик, центром якого мав стати багатостраждальний Кам'янець — Подільський. Частина сучасної Тернопільщини між Збручем і Стрипою на південь від лінії Гусятин — Білобожниця — Бучач також відходила до Оттоманської Порти, складаючи Чортківську нахію Подільського пашалику Крім того, Річ Посполита зобов'язувалася заплатити одноразово 80 тисяч злотих контрибуції за зняття облоги зі Львова, а також виплачувати щорічно данину у 22 тисячі злотих. Стосовно Гетьманщини, точніше правобережної її частини, то Бучацький договір можна вважати в цілому позитивним для цих територій. Згідно з домовленостями, Брацлавщина і південна Київщина ввійшли до Української держави на чолі з гетьманом Петром Дорошенком. Польща визнала існування України, а також протекторат Туреччини над нею. Цікавим є також той факт, що в тексті Бучацького трактату вперше офіційно була вжита назва «Українська держава». І хоч, звичайно, Бучацький договір не можна порівняти за своїм значенням з доленосними для України договорами епохи Богдана Хмельницького, навряд чи варто применшувати значення такого трактування статусу України. Попри інше, формулювання, прийняте під час підписання договору в Бучачі, свідчить про ставлення такого потужного гравця, як Османська імперія, до держави, яку всіма силами намагалися не помічати Річ Посполита і Московське царство.

Попри досить сумнівні можливості Речі Посполитої в подальшому веденні війни з Туреччиною, сейм, який відбувся у квітні 1673 року, рішуче відмовився затвердити Бучацький мирний договір, що автоматично призвело до продовження війни. І лише 17 жовтня 1676 року в м. Журавно (сучасна Львівська область) між урядами Османської імперії та Речі Посполитої нарешті був підписаний мирний договір. Він став заключним актом польсько — турецької війни 1672–1676 років за право володіння українськими землями Правобережжя. Журавненський договір утретє за короткий проміжок часу розчленовував українську Гетьманщину. І якщо Андрусівське перемир'я 1667 року та Бучацький трактат 1672 року не встановили остаточної влади якогось із монархів у Правобережній Україні через самостійницьку політику гетьмана Петра Дорошенка, то договір, підписаний у Журавно, мав настанови більш конкретизовані для поділу правобережних земель України. Текст договору містив вісім статей. Згідно з вимогами, викладеними в цих статтях, територіальні суперечки між Річчю Посполитою та Османською імперією завершилися входженням більшої частини Правобережної України до володінь султана. Відтепер влада Польщі поширювалася лише на територію, південно — східна лінія якої обмежувалась юрисдикцією Білоцерківської та Паволоцької фортець. Про належність Правобережжя козацькому гетьману, як це фіксувалося в Бучацькому трактаті, вже не згадувалося. Також зазначалося, що незабаром має бути скликана спільна комісія для визначення кордонів між двома державами. Про гетьманську владу України, як третю із зацікавлених сторін, мову теж ніхто не вів.

Незважаючи на цей прикрий для нас факт, у жовтні 1676 року чотирирічна польсько — турецька війна закінчилась. Але її припинення зовсім не вирішило конфліктної ситуації, яка склалася навколо Правобережної України. Саме в цей час про свої права на землі Правобережжя заявила Московська держава, яка раніше лише стежила за перебігом подій, вдовольнившись загарбанням Лівобережжя. Після підписання Журавненського договору Москва звинуватила Польщу в порушенні Андрусівських домовленостей, що й призвело до загострення московсько — польських міждержавних відносин. А невдовзі розпочалася нова війна за Правобережну Україну. Але цього разу між Оттоманською Портою, з одного боку, та Московщиною і Лівобережною Україною — з іншого. Офіційним приводом до початку кампанії стало те, що московський цар і лівобережний гетьман Іван Самойлович, не звертаючи уваги на пункти Журавненського договору 1676 року, й далі продовжували тримати свої війська у правобережних містах. Саме це й стало причиною того, що багатотисячна турецька армія в 1677 та 1678 роках здійснила два потужні військові походи на Правобережжя. Ці військові операції ввійшли в історію під назвою Чигиринських походів. Але перед тим як перейти до детального опису подій, що мали місце під час Чигиринських походів, варто коротко ознайомитися зі складом турецького війська, задіяного в битвах під Чигирином, а також розглянути тактику і стратегію, за допомогою яких армія османських султанів вела бойові дії.

Описуючи армію османів, яка в 1677 році підійшла до стін Чигирина, намагаючись підкорити собі Подніпров'я, мусимо сказати, що її ніяк не можна віднести до військових формувань, які переживали в цей час апогей свого розвитку. Насправді армія турецького імператора, як і Османська імперія загалом, скоріше переживала наприкінці XVII століття свій занепад, хоча навряд чи вірним було б твердження, що військо Магомета IV було зовсім слабким. І це яскраво продемонструвала описана в попередньому розділі облога Кам'янця — Подільського. Але для того, щоб зрозуміти справжню загрозу, що її несли Україні вояки султана під час Чигиринських походів, мусимо повернутися трохи назад і коротко розглянути історію збройних сил Османської імперії до другої половини XVII сторіччя.

Слід зазначити, що, хоч супротивники османів постійно перебільшували чисельність їхньої армії, до середини XIV століття кількість вояків, які перебували на службі у султана, справді була непомірно великою навіть для такого сильного державного утворення, як Османська імперія. Крім її кількісної складової, як особливість саме цього збройного формування, слід відзначити те, що султани Османської імперії змогли створити армію, повністю підвладну монарху особисто. Лише потім визначалося, що певними підрозділами турецької військової машини мають командувати місцеві беї, безперечно досить могутні, але потрібні лише для виконання ролі «прикордонних сеньйорів», яким султан наказував вести «священну війну» на підступах до імперії. Особливостями армії турецьких султанів також було широке використання артилерії на полях битв, грандіозна боєздатність піхоти, яка значно перевершувала за своїми показниками боєздатність європейської піхоти, розумне використання кавалерії. Усі ці фактори забезпечували безумовну перевагу Османської імперії над її супротивниками наприкінці епохи Середньовіччя і протягом ери Ренесансу.

Однак із закінченням Ренесансу, у середині XVII століття, турецька армія, як і вся Оттоманська Порта, поступово почала втрачати свою колишню велич. Значною мірою такий стан речей був спричинений тим, що суттєво скоротилися завоювання, на які була орієнтована сама політична система Османської імперії. Схема вимальовувалася не складна — немає завойованих земель, немає видобутку і все менше доходів надходить у державну казну, а тим часом треба утримувати дедалі численніші війська, кількість яких збільшилась з 48 тисяч осіб у 1595 році до 85 тисяч у 1652–му Не додавав оптимізму і той факт, що деякі військові підрозділи, особливо яничарський корпус, не змогли пристосуватися до технічного і тактичного прогресу збройних сил європейських супротивників, з традиційно східною консервативністю зустрічаючи нововведення у військовій справі. Врешті—решт це призвело до того, що яничари, страшна слава про яких гриміла від Африки до Західної Європи, перетворилися на неефективну і вкрай застарілу військову організацію, яка почала значно більшою мірою цікавитися власним збагаченням і політикою всередині держави, аніж участю у війнах Османської імперії. На тлі таких подій, намагаючись попри все зберегти вплив на європейську політику, турецький уряд змушений був поступово реформувати військові та напіввійськові загони і вербувати найманців, яких потрібно було не тільки утримувати державним коштом, а й контролювати, позаяк ці нові війська були більше за інших схильні до заколотів і являли собою масу, якою можуть маніпулювати авантюристи всіх мастей.

Якщо говорити про армію османів більш предметно, то слід зазначити, що на період, коли були здійснені Чигиринські походи, Османська імперія у своєму розпорядженні мала два основних типи військ. Першими були так звані «раби Порти», другими — провінційні війська. Розглянемо ці формування турецького війська по черзі.

Отже, підрозділ «раби Порти» (турецькою мовою «капи куларах»), незважаючи на принизливу назву, завжди вважався основною частиною османської армії і являв собою постійні загони міліції, які набиралися в рамках девширме[2] і одержували платню з державної скарбниці. Ці війська переважно були розквартировані в Стамбулі, поблизу султанського палацу і з таким розрахунком, щоб бути готовими захищати падишаха будь — якої миті. Окрім усього іншого, підрозділам капи куларах була притаманна залізна дисципліна, абсолютна відданість падишахові й високий бойовий дух.

Найбільшу частину «рабів Порти» становив яничарський корпус, який складався з трьох підрозділів — щось на зразок полків. Кожний із цих полків мав свою назву. Один із них іменувався йайа, другий — джемаат, а третій — секбап. Яничарські полки було поділено на 135 рот — так звані «орти». Яничарським корпусом командував ага, який підпорядковувався безпосередньо султанові. Допомагали здійснювати командування корпусом численні офіцери різних звань, які й становили диван яничарського аги.

Кількість вояків яничарського корпусу змінювалася протягом певного періоду. Так, наприклад, відомо, що за часів Мехмеда II, завойовника Константинополя, число султанських гвардійців налічувалося близько шести тисяч, в XVI столітті, за часів правління Сулеймана Пишного їх було вже дванадцять тисяч, а на початку XVII сторіччя ця цифра сягнула тридцяти п'яти тисяч. Функції, які виконував яничарський корпус у турецькій армії були найрізноманітніші. У мирний час, коли яничари не брали участі в походах, на них покладався обов'язок охороняти безпеку стратегічних об'єктів імперії і насамперед султанської резиденції у Стамбулі. Крім того, певна кількість султанських гвардійців по черзі несла службу у фортецях на кордоні, як це було в Кам'янці—Подільському, де, одразу після вступу в права володаря, Магомет IV залишив великий загін яничар. У Стамбулі, під час засідань султанського дивану, на яничар покладався обов'язок нести почесний караул, а також служити, крім відведених молитвам ночі і вечора п'ятниці, міськими пожежними і поліцейськими.

Другим за значенням після яничар у складі «рабів Порти» армії Османської імперії можна назвати артилерійський корпус, який було сформовано на початку XVI сторіччя. Артилерія, яка швидко розвивалась і набирала ваги на полях битв на європейському театрі, в Османській імперії набула надзвичайного розвитку. Це сталося завдяки тому, що середньовічна гарматна справа була надзвичайно дорогою і далеко не кожен володар у Європі міг дозволити собі таку розкіш, як потужна важка і численна артилерія. Натомість Османська імперія, до столиці якої багатства стікалися з велетенських просторів трьох континентів, могла собі дозволити сотні й сотні гармат, які впевнено здобували блискучі перемоги над єгипетськими мамлюками, над перською династією Сефевідів, а також над численними арміями християнських володарів. Відомим, наприклад, є той факт, що в 1621 році, намагаючись приєднати до Османської імперії Річ Посполиту, вже згадуваний нами султан Осман II привів до Хотина армію, в складі якої було понад 250 гармат.

У межах формування артилерійського корпусу у Стамбулі було створено кілька структурних підрозділів, зокрема артилеристів, що іменувалися «топчу», ливарників гармат — «декюджю», а також окремих підрозділів легкої, мобільної артилерії, що мали назву «топ арабаджи». До останніх були прикомандировані зброярі — «джебеджі», сапери — мінери — «лагімджі» та бомбардири — «хумбараджі». Залишається додати лише те, що всі артилерійські знаряддя відливалися централізовано. Ливарні знаходилися в одному з районів Стамбула, що називається Топхане.

Третім за рахунком, але, звичайно, не менш важливим за два попередні, був кавалерійський корпус «рабів Порти», який мав назву «капікулу сюварі—лері». Саме цей відділ османського війська був найпрестижнішим і найбільш оплачуваним, тож не важко здогадатися, що службу в кавалерії османів несли переважно вельможні землевласники імперії. У цьому плані турецьку кавалерію легше всього порівняти з європейською лицарською кіннотою епохи Середньовіччя, котра складалася виключно з людей шляхетного звання, а слуги лицарів виконували у війську лише другорядні функції. У війську Османської імперії кавалерія складалася з шести дивізіонів, так званих «алти бюлюк», що вирізнялися суворою ієрархією. Найпочеснішим серед кавалерійських дивізіонів і, звичайно, найбільш відомим був корпус синів Сипахи — «Сипахи оглап», вершники якого мали право шикуватися праворуч від султана. У бою роль кавалеристів полягала головним чином у прикритті флангів піхотинців — яничарів. У мирний час сипахи, на відміну від яничарів і решти піхотинців, не мали чітко визначених обов'язків. Найчастіше вони розсіювались околицями Стамбула, Едірне і Бурси в пошуках пасовищ для своїх коней або поверталися до своїх родинних маєтків. Лише невелика частина кавалерійських підрозділів зобов'язана була перебувати в столиці, очікуючи наказів султана. Як правило, ці люди були розташовані в районі мечеті Сулейманіє і у кварталі Чемберліташ. Щодо кількості турецької кавалерії, яка зазвичай була задіяна в боях, то історичні джерела оповідають нам, що в XVI сторіччі налічувалося близько шести тисяч кіннотників, а наприкінці XVII сторіччя, тобто під час Чигиринських походів і Віденської облоги, кавалерійський корпус налічував понад двадцять тисяч бійців.

Стосовно решти «рабів Порти», тобто підрозділів менш престижних за три вищезгадані корпуси, їх навряд чи можна назвати регулярною армією, хоча завдяки своїй кількості перелік завдань, які виконували на полі бою ці люди, був вельми широким. Скоріше принцип формування цих підрозділів можна віднести до резерву, вояки якого збиралися за наказами султанських урядовців у разі необхідності, у вільний же від служби час займались господарством. Хоча слід зауважити, що цей рід військ Оттоманської Порти був все ж більш постійною бойовою одиницею, аніж провінційні війська, котрі мобілізувалися за сезонним принципом, а оплату одержували у вигляді прощення податків зі своїх володінь.

На відміну від військ Порти, зосереджених здебільшого поблизу від султана, інша частина османської армії, так звані провінційні війська, були розпорошеними по всій території імперії. Як і серед кавалерії «рабів Порти», головну складову кавалерії провінційних військ було сформовано з підрозділів синів Сипахи, щоправда, вояки цих відділків значно поступалися знатністю і багатством своїм колегам з «капи куларах». Крім сипахів до складу провінційної кавалерії входила легка кавалерія, яка мала назву «акиджії», та інші допоміжні корпуси військового та напіввійськового типу і різного статусу.

Цікавою, хоча і дещо схожою на принцип комплектування європейської феодальної кінноти, була система набору кавалерії як «рабів Порти», так і провінційних військ. Більшість вершників, перебуваючи на службі в султана, жили завдяки так званій системі тімару Введення тімару реалізувалося в Туреччині як одна з основ військової та соціально — економічної системи імперії. Згідно зі своїм призначенням, ця система відповідала необхідності утримувати численну армію навіть за такого стану справ, коли фінансових ресурсів держави не вистачало на її утримання. Ті, хто утримували тімару, тімаріоти, як і середньовічні європейські лицарі, жили здебільшого за рахунок обробки наданої їм султанською владою землі підневільними селянами, так званими реайа. У статусі реайа могли перебувати як мусульмани, так і немусульмани, і переходили вони до тімаріота разом з земельним наділом. Окрім надання земельних володінь, держава пробачала тімаріотам, які перебували на службі в султана, податки, застосовувала систему винагороджень і покарань, домагаючись, таким чином, зацікавленості землевласників — тімаріотів у султанській службі.

Окрім важкої кавалерії у складі провінційних військ були вже згадувані нами акиджії. Йдеться про легку і стрімку іррегулярну кавалерію, завдання якої під час ведення бою полягало головним чином у тому, щоб здійснювати короткі спустошливі набіги на територію противника, здійснювати розвідку боєм, а також виконувати функції застрільників під час початку генеральної битви і переслідувачів, коли ворожа армія розбита і відступає. На відміну від тімаріотів, ці люди рідко мали власні земельні наділи, тож жили головним чином з війни — вони грабували, захоплювали худобу і майно, а також рабів, яких пізніше продавали на численних невільницьких ринках.

Що стосується допоміжних підрозділів, то людей, які перебували на службі в цих військах, більшою мірою можна назвати ремісниками, аніж солдатами. Найчастіше вони проживали в розпорошених по території імперії фортецях, де утворювали різноманітні ремісничі об'єднання і забезпечували потреби армії. Такими об'єднаннями були ковальські цехи, майстерні з виготовлення обладунків, луків, стріл, щитів і списів. До того ж військові походи і армійські операції викликали необхідність риття окопів, будівництва насипів та інших земляних робіт, до яких допоміжні сили теж залучали досить часто.

Стосовно тактики і стратегії ведення війни армією Османської імперії, то тут все більш — менш зрозуміло. В основних рисах вона мало чим відрізнялася від тактики і стратегії європейських армій, хіба що в діях акиджіїв можна простежити відлуння тактики кавалерії Чингізидів. Однак були в поведінці вояків султанської армії й інші характерні риси, виказані під час проведення великих битв на території Європи у XVI–XVII століттях. Найпершою з цих характерних рис (і європейські командувачі військами добре засвоїли її) є та, що на боці османів завжди буває чисельна перевага і краща індивідуальна підготовка бійців. Тобто саме ті риси, які дають змогу мати перевагу атакуючій стороні. Тому європейці, ведучи війни з османами, особливу увагу почали приділяти оборонній тактиці, заснованій на максимально довгому недопущенні ворога до рукопашного бою, ведучи бойове зіткнення якомога довше на дистанції. Як писав у другій половині XVII сторіччя австрійський фельдмаршал Раймунд Монтекукколі, що вважався одним із головних експертів по війні з турками: «…від самого початку до супротивника наближаючись, потрібно його гарматною стріляниною зустріти. Потім ближче підійшовши, з мушкетів і пістолетів кулями обсипати; за тим вже списами в нього вдарити, а по закінченні справи на палаші або на багнети з ним схопитися…» Тобто, як бачимо, Монтекукколі радив розпочинати рукопашний бій з турками лише тоді, коли всі інші засоби вичерпано. Турецька армія дійсно була надзвичайно сильною в ближньому бою, що, зокрема, продемонструвала в Хотинській битві 1621 року. І, якщо виходити з твердження австрійського фельдмаршала, перемогою під Хотином Річ Посполита має бути вдячна саме українському козацтву, а не власній кінноті, і коли б вона застосувала свою традиційну тактику, навряд чи змогла б тоді щось протиставити османам. Козаки ж, як пізніше і європейці, зробили ставку на бій вогневий і змогли перевершити османів у цьому. І Хотинська битва не єдиний тому приклад. Не випадково османський воєначальник Мехмед — паша писав султанові Магомету III в 1602 році, аналізуючи причини поразок султанських військ у боротьбі з козаками: «У полі або під час облоги ми перебуваємо в складному становищі, тому що більша частина ворожих сил — піхота, озброєна мушкетами, тоді як більшість нашої армії — вершники, і нам не вистачає досвідчених стрільців з мушкетів…»

Таким чином, вступивши у двобій з українською Гетьманщиною і Московським царством, а також зіткнувшись із європейською військовою стратегію Нового часу, що швидко вдосконалювалась, османи повинні були знайти ефективну протиотруту. Але, як відомо, віднайти її вони так і не змогли, і гучна перемога під Кам'янцем — Подільським навряд чи може бути прикладом тріумфу турецької зброї. Надто великою була різниця між силами нападників і оборонців. Скоріше, падіння Кам'янця зайвий раз продемонструвало, що секрет перемог оттоманських полчищ над їхніми численними супротивниками полягав, передусім, у кількісній перевазі, і лише після цього в тісній взаємодії піхоти, кінноти та артилерії, з одного боку, з другого — у якісній бойовій виучці і можливості підтримувати високий моральний дух військ. Проте в нових умовах, коли швидко зростало значення озброєної вогнепальною зброєю піхоти та артилерії, особливо важкої облогової, цього було замало. Мотивація османських воїнів знизилася, так само як і рівень їхньої підготовки. Колишня технічна перевага також зійшла практично нанівець, так само як суттєво зменшилося значення легкої іррегулярної кінноти. І справді, яка користь у швидкості та маневреності тих самих акиджїїв і тімаріотської міліції, якщо вони з їхнім середньовічним набором оборонного і наступального озброєння не могли на рівних боротися з ворожої піхотою, яка зайняла оборонні позиції за укріпленнями і була готова зустріти атаки османських наїзників шквальним вогнем мушкетів і дрібнокаліберної артилерії? Нарощування ж вогневої потужності неминуче повинно було призвести до подальшого падіння значення кінноти і реструктуризації османського війська, застосування ним тактики, подібної до тактик європейських армій. Але саме тут дав про себе знати сумнозвісний східний консерватизм. Турки просто не змогли перебудувати військо згідно з вимогами Нового часу, тож прирекли себе на поразку. Саме це й продемонстрували результати битв, проведених військом Османської імперії під Чигирином у 1677–1678 роках, а також цілковитий провал осади Відня в 1683 році. Залишаючи останню подію дослідникам цього періоду історії Священної Римської імперії, розглянемо, як розвивалися події під час Чигиринських походів.

Розглядаючи причини початку війни за центральну Україну і Чигирин з тієї точки зору, яку мали представники Московського царства і лояльної до нього Лівобережної України, легко дійти висновку, що їх була ціла низка. Спробуємо проаналізувати головні з них.

Безумовно, першим із чинників початку бойових дій у районі Чигирина є, і цього не заперечують і сучасні російські вчені, притаманне Москві бажання захоплювати під свій протекторат все нові й нові землі. Така поведінка, характерна для будь — якої імперії, була цілком логічною — адже історія неодноразово демонструвала справедливість твердження: імперія, яка не збільшує своєї території, швидко починає розпадатися. Ідея «зацапать сбоку и не пущать!» в усі часи широко використовувалася московськими самодержцями, значно розвинувшись за царювання Івана IV Грозного. У даному ж випадку до бажання збільшити територіальні володіння додавалась ідеологічна складова. Ні для кого не секрет, що Московське царство, історія створення якого залишає достатньо запитань і білих плям, ще з давніх — давен оголосило себе правонаступником Київської Русі, тож володіння Києвом — «матір'ю городів руських», мало для нього принципове значення. Адже саме з Києва, за версією російської академічної науки, «переїхало» у Володимир — на — Клязьмі, а потім і в Москву все те, що було основою, таким собі наріжним каменем «русского мира». Не меншого значення набував і Чигирин — гетьманська столиця Богдана Хмельницького, творця «возз'єднання» України і Московського царства.

Великий вплив мав на московську політичну еліту і так званий ідеологічний фактор. Річ у тім, що після самовільного взяття у спадок двохголового орла — гербу Візантійської імперії, Московське царство вважало за свій обов'язок вести боротьбу з мусульманською Туреччиною, під ударами якої, власне, і впала Візантія. Під впливом православної церкви Московського патріархату з'явилась нова концепція світового устрою. Ця концепція промовляла: російський народ це подоба нового Ізраїлю, а Москва — Третій Рим. Попередні два (Рим і Константинополь) впали, а Четвертому не бути. Тож, взявши на себе таку глобальну місію, Москва просто зобов'язана була рано чи пізно стикнутися з найбільшим стовпом мусульманської ідеї, яким на той час була, безумовно, Османська імперія. І якщо протягом XVI і першої половини XVII сторіч у Москві не відчували, що спроможні розпочати боротьбу, то після 1670 року такий час настав.

Що ж до суто українських чинників початку війни між Лівобережжям і Османською імперією, то ними були, насамперед, стара ворожнеча, що її розпочали ще гетьмани Павло Тетеря і Іван Брюховецький, кожен намагаючись стати гетьманом Лівобережної і Правобережної України. Адже саме це протистояння з поляками і промосковськи налаштованою старшиною козацького війська змусило гетьмана Дорошенка шукати підтримки у Стамбулі. Не меншої ваги для лівобережних старшин і гетьмана Самойловича мав і той факт, що, згідно з розповсюдженою тоді у козацькому військові думкою, Київ і Чигирин являли собою ключові об'єкти української державності. «При кому Чигирин і Київ, при тому й козаки повинні бути у вічному підданстві», — каже літописець. Тож, скориставшись нагодою, не спробувати відібрати в Дорошенка Чигирина Самойлович просто не міг.

Не менше причин розпочати збройний конфлікт з Московським царством і Лівобережжям було й у Османської імперії. І першою з таких причин можна назвати ідею джихаду, що її османи активно втілювали в життя протягом кількох сторіч. Джихад — це «священна війна». Слово «джихад» означає «справедливе» (з точки зору ісламу), хоча й насильницьке, намагання збільшити розміри територій, керованих мусульманами, за рахунок територій, які належать немусульманам. Іншими словами, метою джихаду є не стільки розповсюдження ісламської віри, скільки розширення сфери впливу суверенної мусульманської влади. Таким чином, сама ідея джихаду є відверто агресивною, а його кінцева мета полягає в тому, щоб домогтися панування мусульман над усім світом. Слід зазначити, що джихад у вигляді територіальної експансії завжди був основним аспектом міжнародної політики мусульманських правителів. На час смерті пророка Магомета, тобто в 632 році нашої ери, мусульмани оволоділи більшою частиною Аравійського півострова, а вже за сто років ісламісти підпорядкували собі колосальний регіон, що простирався від Афганістану до півночі Іспанії. Пізніше джихад стимулював і виправдовував мусульманські завоювання територій, на яких були розташовані Індія, Судан, Анатолія і Балкани. І саме Османська імперія, яка в епохи Пізнього середньовіччя і Ренесансу відігравала визначну роль у цьому процесі, взяла на себе обов'язок у провадженні ідей джихаду на європейському театрі.

Такою була стратегічна мета Туреччини. Але існували окрім неї і банальніші причини для початку бойових дій за Подніпров'я. Поштовхом до них був випадок, що про нього згадують деякі історики. А саме: у подільському Ладижині був убитий турецький царевич, і в цьому вбивстві турецька сторона звинуватила Московське царство. Яким зручним приводом був цей випадок для початку військової кампанії, ми можемо зрозуміти хоча б на прикладі більш пізнього і більш відомого вбивства в Сараєво — саме насильницька смерть австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда стала першопричиною Першої світової війни.

Слід зазначити, що на початку українсько — турецько — московської війни політичне й фінансове становище всіх трьох сторін конфлікту було досить складним. Про занепад політичного устрою Османської імперії й ослаблення правобережного гетьмана Петра Дорошенка вже йшлося вище. Тож зупинимося на тому, що діялося в той час у Московському царстві.

Друга половина XVII сторіччя виявила безліч недоліків у військово — помісній організації земель Московського царства. Серед головних із цих недоліків вирізнимо занадто велику складність внутрішньої організації війська і надмірну централізацію командування. Справу було поставлено так, що командування численними арміями Московської держави здійснювали чиновники Розрядного указу в Москві — люди цивільні й часто зовсім незнайомі з тим, що їм належало робити. Не найкращим чином на боєздатності московського війська позначався і той факт, що переважна кількість бояр, на плечі яких покладався збір народного ополчення, виконували свої обов'язки абияк. Ці люди були незговірливими і часто — густо вище оцінювали можливість продемонструвати власну відособленість і могутність, аніж забезпечити швидку мобілізацію та бойову підготовку війська за царським наказом. Складність чиновницької тяганини, що супроводжувала більш — менш велику військову кампанію, через таких підлеглих царя іноді перевершувала складність самих бойових дій. Не дивно, що значна кількість солдатів в армії Московської держави не вміла належно володіти своєю зброєю і за будь — якої нагоди намагалась ухилитися від несення служби. Сама військова служба була на той час довічною — в солдати піхотних частин брали головним чином кріпаків, чиї поміщики отримували за них право на володіння землею. Як зазначає один з істориків: «Служилый человек — воин только с началом похода. На войне ему все непривычно, в тягость и страх. И одна мысль только у него: „Дай Бог великому государю послужить, а сабли из ножен не вынимать“. В походе частые побеги, множество числилось „в нетях“ несмотря на строгость наказаний — за это бывали биты батогами».

Стосовно організації і кількості московського війська, яке, станом на 70–ті роки XVII сторіччя, могло бути задіяним у битвах на території України, джерела повідомляють наступне: кількість кінноти оцінювалась приблизно у 85 тисяч бійців. З — поміж них піддані царя становили близько 55 тисяч. Ці люди були найміцнішою складовою армії. На відміну від піхотних полків, кіннота комплектувалася вихідцями з вищих кіл тогочасного московського суспільства, таких як дворяни, боярські діти, мурзи й татарські князі, а також представники заможного козацтва. Решта царської кавалерії — 30 тисяч вояків — були найманцями, серед яких 25 тисяч становила важка рейтарська кіннота, 5 тисяч — драгуни, яких за необхідності можна було використати як легку кінноту або мобільну піхоту. Відомо, що з найманого корпусу московської кавалерії безпосередню участь у Чигиринських походах брали 22 тисячі рейтарів і 4,5 тисячі драгунів.

У складі піхотних підрозділів, які Москва розраховувала задіяти у війні з Османською імперією, перебувало близько 80 тисяч вояків, з яких лише 20 тисяч були підданими царської корони, решта ж — 61 тисяча вояків — у складі 38 полків були найманцями. Можна твердити, що переважна більшість цих людей брала участь у Чигиринських походах. Якщо до них додати 50 тисяч козацького війська гетьмана Самойловича, то виходить, що українсько — московська армія налічувала у своєму складі понад двісті тисяч вояків. Однак усі ці сили не вводилися в бій одночасно — поділені на окремі регіменти, частини московського і козацького війська іноді діяли зовсім нескоординовано, про що більш детально йтиметься далі.

Однак, розуміючи, що навіть така кількість війська зовсім не гарантує перемоги у війні, Кремль проводив усе нові й нові кроки для гарантування успіху в майбутній кампанії. Намагаючись створити для себе найбільш сприятливе політичне становище, Москва розпочала підготовку до неї з того, що на дипломатичному рівні звернулася по допомогу до всіх більш — менш впливових європейських країн. У межах програми такого звернення царські грамоти були розіслані в Рим до Папи, австрійському цісарю, курфюрсту Саксонії і Бранденбурга, у Венецію, а також до монарших дворів Франції, Іспанії, Англії, Данії, Голландії та Швеції. У Москві очікували позитивних результатів від такого звернення — адже раніше багато хто в Європі намагався залучити Москву до війни з Османською імперією, гарантуючи в цьому разі свою всебічну підтримку. Однак задум знайти союзників у майбутній війні серед лідерів європейської політики — марна річ. Дотримуючись своїх власних політичних пріоритетів, європейські керманичі якщо відкрито й не відмовилися брати участь у війні з турками, проте ніяких практичних кроків у цьому напрямку не зробили. Унаслідок такого розвитку ситуації Московське царство змушено було вдаватися до непопулярних у народі кроків — протягом трьох років усі піддані царя, включаючи й Лівобережну Україну, були обкладені додатковим податком — із кожного двору на військові потреби, окрім призначених раніше зборів, стягувалася фіксована сума.

Але залишилась позаду підготовка і, починаючи від 1674 року, бойові дії почали дедалі активніше розгортатися на території Центральної України.

До 1677 року, тобто до першого Чигиринського походу, безпосереднього бойового контакту між військами Оттоманської Порти і Московського царства не відбувалося. Натомість у Москві вирішили зосередитися на боротьбі проти гетьмана Петра Дорошенка, маючи на меті до мінімуму зменшити загрозу від нього. Наприкінці січня 1674 року об'єднані московсько — козацькі війська форсували Дніпро і ступили на землю Правобережжя. Як і очікували того у ставці Самойловича, Черкаський і Канівський полки одразу ж перейшли на бік лівобережного гетьмана. Незабаром розпочались активні бойові дії. Але, хоча й решта правобережних полків зберегли вірність Петру Дорошенку, а їхні козаки чинили завзятий опір лівобережним полкам, дорошенківці просто фізично не могли стримати переважаючі сили ворога. Саме в цей час у районі містечка Лисянка був розбитий і потрапив у полон брат гетьмана, Грицько Дорошенко, що значно послабило і без того хиткі позиції гетьмана.

Домігшись таких значних успіхів, 17 березня 1674 року Самойлович закріпився в Переяславі, де скликав Генеральну раду, яка проголосила його гетьманом лівого і правого берегів Дніпра. У червні Самойлович і Ромадановський на чолі потужного війська підійшли до Чигирина, маючи намір взяти місто під свій контроль. Почалася важка облога. Два тижні московська облогова артилерія бомбардувала місто, але зрештою так нічого й не змогла з ним вдіяти. Чигиринці на чолі з Дорошенком оборонялися вперто, очікуючи на турецько — татарську допомогу. Невдовзі така допомога надійшла. Станом на середину червня 1674 року головні сили турецького війська були дислоковані в Молдавії. Довідавшись про скрутне становище Дорошенка, султан Магомет IV, який мав плани розвивати наступ на Польщу, повернув свої війська на схід. У районі міста Сороки султанська армія форсувала Дністер і вступила на територію козацької України. Виконуючи султанський наказ, у таборі під Комаргородом (сучасна Вінницька область) до турецького війська приєднав свої сили кримський хан Селім—Ґерай. Султан поспішив скористатись появою татар. Скоріш за все він не мав на меті йти до Чигирина особисто, тож обмежився тим, що направив на підмогу Дорошенку татарські орди. Але й такого кроку було достатньо — почувши про наближення хана, Самойлович і Ромадановський негайно зняли облогу Чигирина й подалися на Лівобережжя, спаливши Черкаси. Одразу ж після відступу Самойловича і Ромадановського візир Кара — Мустафа взяв штурмом Умань і зруйнував місто дотла. Частину його населення він вирізав, а частину забрав у неволю. Це було знаком жорстокої помсти — відомо, що уманські козаки зрадили Дорошенка і визнали гетьманом Ханенка. Але, як оповідають історики, до полонених уманських козаків Дорошенко виявив великодушність. Відомо, що 5 вересня 1674 року неподалік від руїн Умані він зустрівся із султаном і випрохав свободу для полонених. Та до козаків Черкаського і Канівського полків, що перейшли на бік Самойловича, гетьман був більш жорстоким. Як свідчать історичні джерела, Дорошенко, який заходився після відходу турків наводити порядок на Правобережжі, вів доволі жорсткі репресії проти старшини цих полків.

З'являлися підрозділи турецького і татарського війська на території Правобережної України й в наступному 1675 році, однак активних дій тоді не відбулося. До початку першого з Чигиринських походів запанувала відносна тиша.

Московське царство не можна розглядати першопричиною походу на Україну багатотисячного турецького війська в 1677 році. Йому, сильно ослабленому багатолітніми війнами з Річчю Посполитою та Шведським королівством в останній чверті XVII сторіччя навряд чи було під силу стати до двобою з могутньою Османською імперією, маючи союзником лише гетьмана Самойловича. Навпаки, Московська держава послідовно робила кроки по зменшенню напруження, що виникло після підписання Османською імперією і Річчю Посполитою Журавненського миру. Вони, головним чином, були не чим іншим, як спробами за допомогою дипломатичних засобів довести туркам, що Україна «з найдавніших часів належала до князів руських і київських, але пізніше відійшла від них, а в 1654 році знову повернулася під владу царя». У зв'язку з цим султан Магомет IV не мав права приймати у підданство гетьманів України, тобто Петра Дорошенка та Юрія Хмельницького, і таким чином претендувати на володіння Гетьманщиною. Ця точка зору, що її сучасні українські історики Тарас Чухліб та Олександр Гуржій називають типовою для московської політики періоду після Переяславської ради 1654 року, засвідчувала, що в Кремлі свято вірили в законні права Московського царства на землі Правобережжя. Проте, слід зазначити, такі заяви робилися московським урядом досить обережно.

Тож у Москві мали вагомі причини наполягати на правах володіння Києвом і Чигирином. Але напередодні початку Чигиринських походів до цих причин додалися ще й інші, які спонукали Кремль будь — що відстоювати свої права на завойовані території. Згадаймо, ще в березні 1674 року лівобережний гетьман Іван Самойлович на Генеральній козацькій раді у Переяславі був проголошений гетьманом обох боків Дніпра, що, безумовно, відбулося за підтримки московського уряду. Після того як авантюра Самойловича із захопленням Чигирина не дала потрібного результату і він був відбитий від гетьманської столиці військами Петра Дорошенка, влада останнього збереглася на Правобережжі лише на короткий час. В умовах тяжкої громадянської війни та спустошення України військами Московського царства, Речі Посполитої, Туреччини і Криму гетьман Петро Дорошенко поступово втрачав контроль над ситуацією, а також підтримку народу та козацького війська. Тим часом протистояння між Чигирином і Москвою зростало. Московські війська й лівобережні козацькі полки на чолі з боярином Григорієм Ромадановським і гетьманом Іваном Самойловичем готувалися до нового походу на Чигирин, маючи на меті взяти реванш і силою зброї відібрати в Петра Дорошенка гетьманську булаву. Не маючи достатніх сил для боротьби з новим вторгненням, Петро Дорошенко зрозумів, що подальша боротьба за незалежність України приречена на поразку і лише поглибить розкол між Правобережжям і Лівобережжям. Тож 15 жовтня 1675 року гетьман зібрав під Чигирином загальну козацьку Раду. Окрім правобережних полків у ній брали участь представники запорозьких і навіть донських козаків. На Раді, у присутності кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка, Петро Дорошенко, поклавши перед товариством булаву гетьмана й решту клейнод, оголосив про складання із себе гетьманських повноважень і присягнув на вірність московському цареві. Про це Дорошенко повідомив листами царя Олексія Михайловича, воєводу Г. Ромадановського та гетьмана І. Самойловича. Водночас Дорошенко просив царя і лівобережного гетьмана надати гарантії безпеки для себе і своєї родини. Такі гарантії московські урядовці, тріумфуючи з несподіваної перемоги, йому, звісно ж, надали, а вже в серпні 1676 року лояльні до Москви війська Самойловича і московські полки Ромадановського переправилися через Дніпро біля містечка Бужин і після подолання слабкого опору двохтисячного загону сердюків, які відмовилися скласти зброю, увійшли до Чигирина. Петро Дорошенко, отримавши чергові запевнення Ромадановського і Самойловича у власній безпеці, прибув до ставки переможців на лівий берег Дніпра, де передав їм гетьманські клейноди і 12 гармат.

Можна лише здогадуватись, якого значення надавали в Москві переходові під їхній контроль колишньої столиці Богдана Хмельницького, адже від часів Чорної ради 1663 року оволодіння Правобережжям чи принаймні його частиною було для Московського царства нездійсненною мрією. Тож коли за якийсь рік у Москві постали перед необхідністю звільняти отримані з такими зусиллями землі, надто легко здавати свої позиції там не мали наміру. Отже, царський уряд зволікав із рішенням вдовольнити вимоги, що їх озвучили у Стамбулі турецькі урядовці московським послам, і вивести свої війська з території Правобережжя. Не зупиняла нового царя Федора Олексійовича і його оточення навіть загроза походу турецького війська в Україну, а також захоплення турками, окрім Чигирина, ще й Києва та інших міст Правобережної України. А саме про таку можливість повідомляли українські та московські агенти зі Стамбула в Москву та Батурин.

Проте залишилися позаду дипломатичні акції, листування з Москвою та збір розвідданих. Не приховуючи своїх планів, Османська імперія почала готуватися до вторгнення на територію Київщини. Метою турків було призначення на Правобережній Україні підконтрольного Стамбулу гетьмана, яким мав стати Юрій Хмельницький, що отримував із дозволу турецької влади титул гетьмана Війська Запорозького і князя Сарматії. Військо, яке очолював відомий турецький полководець Ібрагім — Паша на прізвисько Шайтан, у квітні 1677 року почало переправу через Дунай. У складі турецької армії, окрім сильної артилерії (турки мали 28 облогових гармат, 8 із яких стріляли ядрами вагою у 30–36 фунтів) налічувалося від 90 до 100 тисяч вояків.

Станом на цей час військо українсько — московської коаліції було розташовано наступним чином: Іван Самойлович, ставка якого була в Батурині, мав під своїми прапорами лише 20 тисяч козаків, Григорій Ромадановський перебував на чолі армії кількістю в 42 тисячі чоловік у Курську; у резерві царський воєвода мав корпус князів Голіцина і Бутурліна, кількість якого оцінюється у 15–20 тисяч вояків. Останні розташовувались у Путівлі і Рильську відповідно. Розуміючи, що втрата часу загрожує падінням Чигирина, воєвода Ромадановський спільно з гетьманом Самойловичем віддали накази швидкими темпами укріплювати місто.

Станом на весну 1677 року Чигирин був досить потужною фортецею. Ще за гетьманування Петра Дорошенка в місті були проведені досить значні роботи з удосконалення його оборони, поглиблено рови, зміцнено муровані та дерев'яні стіни. У межах реконструкції фортеці були також полагоджені вежі, мости й дороги. На Замковій горі у Верхньому місті було споруджено новий мурований бастіон, який, згідно зі згадками планів і описів Чигирина кінця XVII сторіччя, називався «вежею Дорошенка». Спішно укріплювались інші дільниці оборони. І все ж, незважаючи на великий обсяг роботи, що була зроблена, Ромадановський і Самойлович розуміли: обороняти місто наявними силами гарнізону, які налічували не більше шести тисяч козаків і московських ратників, — надзвичайно важке завдання. І хоча існувала можливість посилення гарнізону за рахунок військ, розташованих у Батурині і Курську, робити цього не поспішали з огляду на потужність турецької армади — кожен вояк польових армій міг знадобитися за межами Чигирина. Не додавав оптимізму і той факт, що на озброєнні чигиринського гарнізону перебували застарілі та несправні гармати, бракувало ядер, пороху та іншого спорядження. Запаси харчів у місті також були доволі обмеженими, щоб дати можливість вести мову про довгу осаду. Лише напередодні підходу турецької армії, як про те сказано в документах тієї доби, з Києва до Чигирина прибув генерал — майор Афанасій Федорович Трауерніхт з чотиритисячним загоном царських стрільців. Саме йому Ромадановський вирішив довірити командування гарнізоном Чигиринської фортеці. Найближчими помічниками генерал — майора стали стрілецькі полковники Титов та Мещаринов, а також інженер фон Фрост і полковник Кропков. Отже, за кілька днів до початку облоги в Чигирині перебував десятитисячний гарнізон. За наказом Трауерніхта його сили розподілили наступним чином: стрільців залишили обороняти Верхнє місто, а Нижнє місто і посад було доручено захистові козаків Самойловича.

З перших днів свого перебування на посаді воєводи Трауерніхт взявся за подальше укріплення фортеці. Московські стрільці разом із українськими козаками та чигиринським міщанством виконали решту запланованих робіт зі зміцнення Чигирина. Не забарилася й артилерія, яка прибула до міста разом з воеводою — на озброєнні Чигирина тепер було сорок п'ять гармат, чотирнадцять з яких мали великий калібр, а також п'ять мортир.

Не можна сказати, що Ібрагім — Паша Шайтан під час походу на Чигирин у 1677 році виявив риси, притаманні геніальним полководцям. Навіть донесення військової розвідки, які надходили у ставку головнокомандувача турецьким військом, не віддзеркалювали справжньої ситуації у ворожому стані. За їхніми даними, гарнізон Чигиринської фортеці налічував три тисячі козаків і півтори тисячі московського війська. Крім того, у штабі турків були впевнені, що московські стрільці, дізнавшись про появу турецько — татарського війська, залишать фортецю і відійдуть на лівий берег Дніпра. Не менш фатальною для турків помилкою було й те, що Ібрагім — Паша не надавав значення розташованому в Лівобережжі військові Самойловича і Ромадановського, вважаючи, що гетьман і воєвода не наважаться форсувати Дніпро і виступити назустріч турецькій армії, яка на той момент переважала їхні сили більш аніж удвічі.

Попри все, 2 серпня 1677 року турецька армія форсувала Південний Буг і рушила маршем на Чигирин. Ще до цього, а саме 30 липня, неподалік від Чигирина несподівано з'явився великий татарський загін. Татари раптовим наскоком переполошили гарнізон фортеці, захопили в полон близько півтораста чоловік залоги і велику кількість худоби, після чого зникли так само раптово, як і з'явилися. Безпосередньо у прямій видимості з міських стін турецьке військо з'явилося наприкінці дня 3 серпня, а початок облоги розпочався уночі з 3 на 4 серпня. Про такий розвиток подій свідчить повідомлення Трауерніхта, який 4 серпня рапортував Ромадановському, що до Чигирина підійшли, розташувавшись на пагорбах південно — східніше фортеці, війська Ібрагіма — Паші Шайтана. Того ж дня посланник турецького головнокомандувача, прибувши до Чигирина, вручив командирові гарнізону фортеці наказ Ібрагіма — Паші очистити місто і всіма військами перейти на лівий берег Дніпра. Трауерніхт, як і очікувалося, відповів відмовою, давши таким чином сигнал до початку бойових дій. Козацький літописець Самовидець так переповідав про ті події: «Того ж року військо турецкое з ордами і Юрієм Хмельницьким подступили под Чигирин у Спасовку впервое и доставали потужне…».

Потяглися дні важкої облоги, під час якої турки, як це було й під Кам'янцем — Подільським кілька років тому, розпочали мінну війну й копання траншей, за допомогою яких штурмові частини могли б підбиратися впритул до міських укріплень. Дещо в цьому допомогли прорахунки захисників фортеці — за півверсти від валу ті залишили незруйнованим старий фортечний вал, який одразу ж був зайнятий турками, звідки вони змогли розпочати копання укріплень і будівництво облогових батарей. Тож невдовзі артилерійський обстріл бастіонів і стін фортеці вела вже вся наявна в Ібрагім — Паші Шайтана артилерія, щоправда, не завдаючи оборонцям Чигирина великої шкоди — давалася взнаки реконструкція фортеці, яку встигли зробити до підходу турків.

Згадуючи про облогу Чигирина, не можна не згадати, що в цих подіях брав участь полковник Патрік Гордон, якого у Росії й Україні пам'ятають як «російського шотландця». Саме завдяки Гордону ми маємо змогу детально простежити за перебігом битви за Чигирин — у своєму щоденнику шотландець записав усе, що відбулося під час навали турецького війська. Як зазначав його біограф А. Брікнер, 14 червня 1677 року Гордон вирушив на чолі свого драгунського полка із Севська на Чигирин. Прибувши на місце, полковник взяв найактивнішу участь у посиленні системи укріплень фортеці. Під наглядом Гордона посилювалися бастіони, мури й вежі, які так допомогли під час тритижневої облоги в серпні. Як писав А. Брікнер: «…у 1677 році Патрік Гордон відзначився в будівництві укріплень та шанців». У деяких документах, за свідченням Брікнера, шотландця почали називати полковником та інженером, однак, наголошує біограф, Гордон просив не називати його інженером, «оскільки для полковника такий титул не може додати поваги, подібних знань можна вимагати від кожного офіцера». Залишились у щоденнику Гордона й відомості, які стосувалися безпосередньо готовності Чигиринської фортеці до облоги. Так, наприклад, з — поміж іншого зустрічаємо докладний опис укріплень Чигирина:

«…Замок був не особливо добре озброєний. У ньому перебувало 45 різноманітних гармат, чотири з них, дуже довгі, були відлиті в Німеччині. Крім того, було ще 10 великих гармат; інші були або короткі для стрільби картеччю, або легкі польові; крім того, в замку було ще 5 мортир, із яких три були залізні. Бомб було дуже мало, ручних гранат не більше 800. Після закінчення облоги залишилося всього 28 бомб і 23 бочки пороху…»

Якщо простежити за діями турків під час облоги фортеці, стає зрозумілим, що, швидше за все, Ібрагім — Паша не очікував активних дій з боку гарнізону Чигирина. Саме тому турки не подбали про більш — менш пристойне прикриття для працюючих перед укріпленнями фортеці землекопів. Але це, як з'ясувалося, було значним прорахунком. Оскільки ворожі траншеї швидко наближалися до мурів міста, чигиринці вночі провели стрімку вилазку, в якій брала участь одна тисяча козаків і 800 стрільців. Як свідчать джерела, вилазку комендант Трауерніхт організував ще й з метою перевірити лояльність козацької частини гарнізону — перших кілька днів турки не обстрілювали Нижнє місто, даючи можливість козакам відповісти на заклик Юрія Хмельницького покинути московського командира і приєднатися до нього. Однак козаки чигиринського гарнізону вправно продемонстрували командуванню фортеці свою прихильність, погодившись на вилазку. Натомість московські ратники, які недолюблювали Трауерніхта, не виявили надто великого бажання взяти участь у вилазці. Все ж досить швидко всі негаразди владналися і стрімка нічна атака на турецькі позиції розпочалася. Козаки і стрільці напали на турків, що працювали, закидавши їх ручними гранатами — залізними і скляними посудинами з пороховим зарядом, після чого розпочали кривавий рукопашний бій, коли вражали майже беззбройних турків шаблями, сокирами і списами. Під час тієї щасливої для обложених вилазки турки зазнали досить великих втрат, натомість оборонці Чигирина втратили лише тридцять чоловік убитими і сорок вісім пораненими.

Після такої нахабної нічної вилазки роздратований Ібрагім — Паша наказав виставляти цілодобову бойову охорону для землекопів, і роботи продовжилися. Траншеї дедалі ближче підбиралися до фортечного муру та бастіонів, що їх посилено обстрілювали з крупнокаліберних гармат. Артилерійським вогнем турки намагалися перш за все зруйнувати бастіон біля Спаських воріт міста і збити гармати на валу коло них. Таким чином, потужний артилерійський обстріл вивів із ладу сімнадцять фортечних гармат, після чого оборона Спаських воріт стала доволі складною справою.

Утім, зауважимо, що хоч сильна артилерія Ібрагіма — Паші не залишала обложеним шансів домінувати на полі бою вдень, а нічної пори вони доводили, що здатні протистояти ворогові. Помітивши безпечність турків на іншій ділянці фронту, козаки й ратники 10 серпня вдало провели ще одну вилазку, у якій брало участь по 200 добровольців від кожного стрілецького полку і 800 козаків під командуванням полковника Іллі Дурова. Незважаючи на заходи безпеки, турки втратили під час цієї вилазки кілька сотень людей і були змушені відступити під захист своїх батарей. Розлючений Ібрагім — Паша після другої нічної поразки дав наказ бомбардувати за допомогою важкої артилерії не тільки Чигиринський замок, але й саме місто. Попри те, що мешканці Чигирина після зміни тактики турецької артилерії опинилися під загрозою, загалом для фортеці такий крок Шайтана мав позитивні наслідки — розпорошувалися сили ворожої армати, які до цього були сконцентровані на передових укріпленнях.

Тим часом облога фортеці тривала. Мінні галереї, що їх було зруйновано під час першої вилазки обложених, турецькі землекопи швидко відновили і повели далі, під мури фортеці. Цих галерей турецькі мінери вели три — одна з галерей йшла до Кримських воріт фортеці, друга проходила під равеліном,[3] а третя вела до міського валу в тому місці, де він з'єднувався з муром замку. Про їхнє існування в Чигирині дізналися від перебіжчика, який перебував на службі в командира турецької артилерії і з невідомих нам причин вирішив податися в табір обложених. Дізнавшись про мінні галереї, Трауерніхт постав перед дилемою. Як з'ясувалося, серед особового складу гарнізону не знайшлося фахівців, які вміли робити контрпідкопи, щоб пороховими зарядами підривати ворожі підземні галереї. Проте вихід знайшовся — чигиринці влаштували у фортеці відсічні укріплення і викопали великі ями, які мали стати каналом для відведення порохових газів під час вибуху, а також перешкодою для штурмуючих яничарів 17 серпня турки нарешті домоглися певних успіхів. Вони вдало підірвали підведену міну під равеліном і зруйнували його вал. Обложені були змушені залишити укріплення і відійти в місто. Але тріумфувати нападникам довелося недовго — коли яничари зайняли зруйнований равелін, оборонці Чигирина їх вибили відтіля за допомогою ручних гранат, а пролом у валу равеліну заклали камінням і дерев'яними колодами. Дві інші міни, закладені в підведені під фортечний вал підземні галереї в той день не спрацювали — підкопи були завалені землею від розривів гарматних бомб.

Та попри все Ібрагім — паша Шайтан продовжував наполегливо готувати генеральний штурм Чигиринської фортеці. Незабаром турки довели облогові траншеї до самого рову замку, закінчуючи підготовку до генерального штурму. На той час велика частина фортечної артилерії вже не діяла через зменшення кількості снарядів і пошкодження гарматних лафетів. Мортири ж, запас бомб до яких майже вичерпався, тепер стріляли в основному камінням, що значно зменшувало їхню ефективність. Оцінивши ситуацію, турки вирішили йти на штурм. Закидавши фашинами[4] рів перед равеліном, вони увірвалися в укріплення і захопили його. Після цього турецькі вояки, незважаючи на вогонь захисників фортеці, стали закидати головний кріпосний рів усім, чим було можливо: фашинами, колодами, камінням і землею. Але швидко з'ясувалось, що таке завдання їм не під силу — висічений у скелі фортечний рів був надто широким і глибоким, та й виконувати цю роботу під вогнем противника без значних втрат було неможливо.

А час не чекав. Ібрагім — Паша, побоюючись підходу від Дніпра нових сил козацького війська і московських воєвод, почав квапитися із загальним штурмом. За його наказом аскери підірвали підкоп під кам'яним валом з боку вежі Дорошенка. Проте тут на турків очікувало цілковите розчарування — від вибуху частина вежі була зруйнована і її уламки полетіли прямо на голови атакуючим яничарам, що примусило їх припинити атаку і дало час захисникам фортеці укріпити підірвану ділянку. Другу підземну міну турками було підірвано під міським муром неподалік від замку. Однак обложеним було відомо про цей підкоп, тож коли під землею перестали гупати мотики, вони пішли з валу, залишивши на ньому тільки вартових. Натомість за внутрішнім укріпленням, приготувавши мушкети і гаківниці, засіли три сотні донських козаків. Літопис повідомляє, що коли турки це побачили, то навідріз відмовилися йти на приступ. Вони зрозуміли, що раптовість атаки втрачена, тож примусили командирів відмовитися від штурму, який нічого окрім нових жертв Ібрагіму — Паші дати не міг.

Тим часом події на Лівобережжі складались не найкращим чином для турецької армії, котра все сильніше загрузала в окопній війні під Чигирином — Ромадановський і Самойлович готувалися завдати туркам рішучого удару і виступили з Курська і Батурина, взявши напрямок на південь. Ще 25 липня полки Ромадановського було зосереджено в районі Суджі, а наступного дня воєвода уже перебував у Сумах. Згідно з даними літопису, тут царський воєвода затримався на деякий час, намагаючись встановити з військом Самойловича постійний зв'язок. 28 липня Ромадановському нарешті доповіли, що Самойлович з військом розташувався в Ромнах, тож воєвода вирішив продовжити курс на з'єднання, яке відбулося 10 серпня неподалік від Ромнів, на березі невеличкої річки Артаполот, яка є притокою Сули. У цілому, разом із ратниками Ромадановського, вся московсько — українська армія налічувала тепер до сімдесяти тисяч чоловік.

Крім того, відомо, що 15 серпня 1677 року від Самойловича і Ромадановського надійшла депеша до князя Голіцина, який теж готувався виступити до Чигирина на чолі резерву. У посланні містилося прохання здійснити перехід із Путивля в Лубни. Самойлович у листі попереджував князя про те, що кримський хан отаборився біля Дніпра в очікуванні підходу московських полків до переправи, і наголошував, що необхідно бути особливо обережним на підходах до Дніпра. Ось саме за цю переправу, що знаходилася в районі міста Бужин, і розгорнулась боротьба, яку можна вважати ключовим моментом облоги Чигирина в 1677 році.

Як і попереджував Самойлович, турки добре підготувалися до зустрічі московських полків у районі Бужинської переправи. За наказом Ібрагіма — Паші тут були встановлені артилерійські заслони, а також розташовано значну кількість піхоти, яка окопалася на дніпровому острові, що знаходився на траверсі Чигирина. Однак командири московсько — козацького війська перехитрили ворога. Поки обози армії Ромадановського повільно рухалися назустріч засідці, з іншого боку в Чигирин увійшли послані на підмогу сили, що складалися з тисячі драгунів Ромадановського і полку козацької піхоти Самойловича.

На тлі цих подій Ібрагім — Паша Шайтан виявив дивну недбалість, не звернувши увагу на те, що робилося в нього за спиною. Це йому врешті—решт і далося взнаки, коли 26–28 серпня розпочалися запеклі бої за Бужинську переправу. Спочатку турків артилерійським вогнем, в організації якого Ромадановський був майстром, вибили з острова. Потім стрільці й козаки переправилися на правий берег і почали там спішно закріплюватися. Попри те, що турки контратакували московських ратників великими силами, вони успішно відбили кілька яничарських атак, після чого за допомогою сильного мушкетного вогню примусили відступити легку татарську кінноту, котру Ібрагім — Паша кинув у наступ після поразки яничарів. Ранком 28 серпня кавалерія чернігівського полковника В. Дуніна — Борковського здійснила атаку на турецький табір, і хоч турки кілька разів намагалися взяти реванш, досить скоро Ібрагім — Паша зрозумів, що, окрім значних втрат, таке протистояння йому нічого не дасть, тож розпочав відступ до Чигирина, гарнізон якого, як уже про те йшлося, значно посилився від часу початку облоги. У ніч на 29 серпня турецькі війська розпочали посилене бомбардування фортеці. Але цього разу за допомогою гарматної стрілянини Ібрагім — Паша лише намагався приховати спішну підготовку до відступу. Близько третьої години ночі, залишивши облогову артилерію і обоз, турки підпалили свій табір і відступили з — під Чигирина. Ранком захисники фортеці, які, незважаючи на обстріл, зрозуміли наміри турків, кинулися на вилазку. Яким же було їхнє здивування, коли на місці багатолюдного ворожого табору вони знайшли лише порожні шанці, невелику кількість трофеїв і всього одного турецького вояка, що невідомо яким чином залишився в таборі і став легкою здобиччю тріумфуючих чигиринців. Того самого дня об'єднана армія Ромадановського і Самойловича, пересуваючись оборонною рукою, підійшла під укріплення фортеці. Дізнавшись про відступ Ібрагіма — Паші, командувачі українсько — московського війська вирішили організувати переслідування ворога силами легкої кінноти, головним чином козаків. Та попри те, що козаки просунулися, наздоганяючи турецьке військо, аж до річки Інгул, переслідування позитивного результату не мало — далися взнаки затримки під час його організації. Єдиним успіхом під час операції з переслідування ворога можна вважати ініціативу запорозького кошового отамана Івана Сірка, який на чолі своїх січовиків випередив основні сили турецького війська і зміг зруйнувати міст через Південний Буг, що його турки хотіли використати для переправи. Проте, хоч рух армії Ібрагіма — Паші внаслідок цього й було затримано, стратегічних переваг український гетьман та московський воєвода не мали. Перший із Чигиринських походів добіг до свого завершення.

Втрати, що їх зазнала турецька армія під час облоги Чигирина і боїв за Бужинську переправу, за свідченням одних джерел, доходили до чверті складу війська, тобто 20–25 тисяч чоловік, а за свідченням інших — близько десяти тисяч чоловік убитими. Втрати козацько — московського війська оцінюються у дві з половиною тисячі вбитими і близько п'яти тисяч пораненими. Розуміючи, що турки цього року вже не повернуться, 10 вересня Ромадановський і Самойлович вирішили залишити в Чигирині невелику частину військ, з якими вони прийшли на Правобережжя, а з головними силами повертатися на Лівобережжя. Прийнявши таке рішення, Григорій Ромадановський рушив до місця зимової стоянки свого війська в Курськ, князь Голіцин попрямував у Путивль, а гетьман Самойлович повів козацькі полки до Батурина. Цей відхід був цілком логічним кроком із боку гетьмана і московських воєвод. Правобережна Україна за роки Руїни була настільки розореною, що сімдесятитисячну армію її мешканці прогодувати просто не змогли б.

Підбиваючи підсумки першого Чигиринського походу війська Османської імперії, слід наголосити на тому, що український народ узяв найактивнішу участь у кампанії 1677 року. Виставивши ополчення і надавши матеріальну допомогу гарнізону фортеці, жителі Чигирина і його околиць значно полегшили завдання армій Ромадановського і Самойловича. Адже відомо, що козаки, міщани, ремісники й селяни заготовляли селітру, виготовляли порох та зброю, ядра, гранати, надавали для військових потреб худобу, постачали харчі, будували укріплення, переправи, мости, човни та баржі, несли обозну службу, на своїх возах і власною тягловою силою перевозили амуніцію. Не менш схвальної оцінки заслуговує й координованість дій українських козацьких полків з військами московських воєвод. І якщо багато хто з козаків, перебуваючи зовсім нещодавно під стягами Петра Дорошенка, радше схилявся до того, щоб визнати турків своїми союзниками, аніж ворогами, під час відбиття наступу на колишню столицю Богдана Хмельницького ситуація докорінно змінилася: як на Лівобережжі, так і на Правобережжі тепер чітко розуміли — експансія мусульманського сходу є для України незрівнянно більшим лихом, аніж панування на її теренах Москви.

Що ж стосується командирів турецько — татарської армії, їхній долі навряд чи можна було позаздрити. Султан Магомет IV жорстоко обійшовся з винуватцями поразки у війні за Правобережжя. Полководця Ібрагіма — Пашу ув'язнили в Єди — Куле — Семивежному замкові у Стамбулі, що виконував роль в'язниці для поважних осіб. Не кращим чином склалась і доля кримського хана Селім—Ґерая. Після повернення з України його за наказом султана змістили з престолу і заслали на острів Родос. Значно кращі сюрпризи отримали переможці. Молодий цар Федір Олексійович і боярська дума високо оцінили «Чигиринську службу» московських вояків і козаків Самойловича. І якщо українці вдовольнилися лише мовчазним схваленням, то московські воєводи й офіцери—іноземці отримали в нагороду по два соболі вартістю у 22 карбованці. Усього, як сповіщають джерела, боярин Ромадановський отримав з Москви для роздачі «начальним людям» 269 пар соболів на величезну на той час суму — 789 карбованців.

Після відступу Ібрагіма — Паші Шайтана та повернення Самойловича й Ромадановського на лівий берег Дніпра запанувала тиша у відносинах між Московським царством і Оттоманською Портою. Зауважимо, що за всіма прикметами в Москві не хотіли продовжувати війну з Туреччиною. І мали рацію. Справді, такий початок протистояння був для Московської держави зовсім непоганим приводом закінчити його без подальшого з'ясування стосунків зі Стамбулом. Чигирин, як і вся Київщина, залишився під владою Івана Самойловича, війська після здобутої перемоги мали високий бойовий дух, а командири зрозуміли, що турецька армада не така вже й непереможна. Натомість розвивати успіх ні в Батурині, ні в Москві не поспішали, вдовольняючись до часу тим, що вже було в руках. Тож 12 грудня 1677 року Московський уряд направив до Стамбула посольство стольника Афанасія Поросукова, разом із яким вирушили піддячий Федір Старков і перекладач Григорій Волошанінов. Посли мали при собі грамоту до султана і великого візира. У грамоті не надто випинався факт недавнього збройного протистояння, натомість повідомлялося про сходження на престол царя Федора Олексійовича і його бажання продовжити дружбу із султаном. У царській грамоті вказувалось, що здавна між царями Московської держави і султанами Османської імперії існувала дружба, закріплена договором 1628 року. Наприкінці послання цар дозволив собі ненав'язливо докорити султанові за похід під Чигирин, після чого повідомляв, що Поросуков відправлений для того, щоб нагадати «про вічну дружбу».

Утім, попри надії, котрі покладали в Москві й Батурині на посольство, місія царського стольника не дала бажаного результату. Афанасій Поросуков так і не зміг розпочати мирні переговори. Як з'ясувалося, з — поміж оточення султана про мирне вирішення українського питання не могло бути й мови, бо в турок був такий козир, як Юрій Хмельницький. Однак, якщо голова московського посольства виявився не надто гарним дипломатом, то розвідником він зарекомендував себе досить вправним. Саме завдяки старанням Поросукова в Москві дістали важливу інформацію щодо можливого розвитку подій. По — перше, Поросуков повідомив царя про справжні втрати турецької армії в Чигиринському поході. Вони склали, за словами посла, вбитими 10 тисяч яничарів і 15 тисяч кінноти. Можливо, рапортував посол, ця цифра навіть більша, але втрати в «інших людях» у Стамбулі рахувати не звикли. Крім того, стольник Поросуков повідомляв про підготовку нового походу до берегів Дніпра, що якраз проводилась у Туреччині посиленими темпами. За інформацією, яку отримав царський стольник, місце Ібрагіма — Паші Шайтана, який потрапив у опалу, мав посісти досвідчений полководець Каплан — Паша. Загальне керівництво новим походом брав на себе великий візир Мустафа — Паша, прозваний у народі Кара — Мустафа. Що ж до самого султана, то, повідомлялося, падишах залишався на чолі другої польової армії, місцем збору якої був берег Дунаю. Він мав виступити на допомогу великому візиру в разі необхідності. Новий кримський хан Мурад—Ґерай теж повинен був приєднати свої багатотисячні орди до турецької армади.

Отримавши такі тривожні чутки, у Кремлі почали вживати заходів для того, щоб відстояти плацдарм на Правобережжі, яким, безумовно, був Чигирин. Боярин Ромадановський і гетьман Самойлович ще восени 1677 року, оглянувши фортецю, прийняли рішення за осінь і зиму відновити її. Був відданий наказ завезти до Чигирина 15 тисяч колод дерева, велику кількість каменю й інших будівельних матеріалів. За наказом воєводи піхотні полки засипали вириті турками траншеї, а також знесли пагорби, на яких турки розташовували облогові гармати під час минулої кампанії. Як повідомляє російський історик С. Соловйов, на посаду чигиринського воєводи був призначений окольничий Іван Ржевський, відомий своєю розпорядливістю та умінням домовлятися з козаками. У Києві Ржевський повинен був взяти запаси продовольства, під які гетьман Самойлович зобов'язувався надати кілька сотень возів. До Ржевського повинні були приєднатися призначені для оборони Чигирина козацькі полки, а також кількатисячний загін війська Григорія Ромадановського. Але нічого цього, констатує Соловйов, Ржевський по прибутті в Правобережну Україну не знайшов і 17 березня вступив в Чигирин один, без продовольчих обозів і спорядження. У недбальстві московські урядовці одразу ж звинуватили Самойловича, доповідаючи царю, що гетьманом не були надіслані вози, які він обіцяв надати в розпорядження Ржевського. Стосовно оборонних укріплень, що їх минулого року почали ремонтувати ще вояки Ромадановського, Ржевський і тут виявив масу недоліків, про що не забарився доповісти в Москву, після чого до Курська, де було розташовано ставку Ромадановського, і до Батурина, де перебував гетьман Самойлович, вирушив стольник Алмазов. Одразу після прибуття, у квітні 1678 року, він оголосив, що царю цікаво, як воєводи і гетьман збираються боронити Чигирин від турецького війська, яке, судячи з усього, мало бути значно потужнішим, аніж корпус, який осаджував Чигиринську фортецю минулого року. У відповідь на це Ромадановський оголосив, що вирушає до Дніпра негайно і буде очікувати на турків у безпосередній близькості від Чигирина. Самойлович, згідно із твердженням Соловйова, відповідав, що в нього війська не зібрані і він піде до Ромадановського один для переговорів. Утім, знаючи традиційну тенденцію Соловйова до применшення історичної ролі українського козацтва, можемо припустити, що Самойлович готувався до майбутньої кампанії не менш ретельно, аніж московські воєводи. А можливо, навіть більш ретельно. Як наголошують деякі українські історіографи, московський уряд, занепокоєний перспективою тривалої війни з Туреччиною, схилявся до думки про необхідність задовольнити вимогу турків і залишити Чигирин, проте Самойлович рішуче протестував проти такого рішення. Він вважав, що відступ із Чигирина і Правобережної України може призвести до загарбання Оттоманською Портою України цілком. Відомий історик М. Костомаров так коментував наміри та дії московського уряду відносно Чигирина і Правобережної України: «12 квітня 1678 року цар, після наради з духовенством і боярами, наказав князю Ромадановському іти з військом у Малоросію, але перед військовими діями проти турецького війська вступити з візиром у переговори, спробувати переконати його, що Малоросія — давня власність Росії і Дорошенко безпідставно віддавав її Туреччині, а тому для війни причин немає; в разі неуспіху переговорів Ромадановському звелено було спробувати захищати Чигирин, але коли він побачить, що його не можна захистити, то має зруйнувати його дощенту, а з турками укласти такий договір, аби в тих місцях ніяких міст не будувати, а всіх уцілілих там жителів перевести на лівий бік Дніпра. Проте Ромадановському наказувалося робити це так, щоб не вийшло від цього поголосу і сум'яття серед малоросійського народу». Тобто, як можемо бачити, думка Костомарова з приводу того, хто більше дбав про оборону гетьманської столиці, прямо протилежна думці Соловйова.

Як і планувалося, турецька армія виступила в похід ранньої весни 1678 року. Це навряд чи когось здивувало — українці і московити, попереджені Афанасієм Поросуковим, давно на них очікували, яничари ж, яким ще минулого року було оголошено, що війна почнеться до «дня Хозира», тобто 23 квітня, були готові виступити в будь — який момент. Як і минулого року, шлях турецького війська лежав від Дунаю до Південного Бугу і звідти до Чигирина. Отримавши звістку про початок турецького походу, царські війська теж рушили в Україну. Були також посилені гарнізони південних міст Московського царства — очевидно, у Кремлі досить серйозно ставилися до майбутньої битви і припускали, що в разі захоплення Києва і Чигирина османи можуть продовжити рух на північ і спробувати заволодіти прикордонними форпостами Московського царства.

Тим часом турецько — татарська армія почала діяти. Кримська кіннота вторглася в Переяславську землю, спричинивши там страшні спустошення. Набіг очолювали хан Мурад—Ґерай, спільно з яким діяв Юрій Хмельницький. А вже в червні стотисячна турецька армія, очолювана великим візиром Кара — Мустафою, переправилася через Дністер у районі Рашкова і покотила на Чигирин. Усього за три тижні, 8 чи 10 липня, військо османів, займаючи панівні висоти і береги річки Тясмин, облягло Чигирин.

Стосовно кількості турецької армії, задіяної у другому Чигиринському поході, дані дещо різняться. Згідно із деякими з них, піхота турецького війська нараховувала 15 тисяч яничарів, 15 тисяч сеименів провінційних військ, а також 15 тисяч землекопів, котрі мали готувати штурм фортеці. Кавалерія, що її вели Кара — Мустафа і Каплан — Паша, виглядала ще більш поважно — 30 тисяч вершників у складі султанської гвардії, а також до 15 тисяч легкої кінноти. З допоміжних військ можемо назвати 2 тисячі обслуги при гарматах, а також 10–тисячний корпус молдаван і волохів. Ще раніше кримський хан привів 50 тисяч татарської кінноти. Артилерія турецької армії складалася з чотирьох великих облогових гармат, про розміри яких може свідчити той факт, що кожну з них везли 32 пари волів. Менш потужних гармат у війську Кара — Мустафи налічувалося 157. З них 130 були польовими, а 27 облоговими. Мали турецькі гармаші також 6 мортир вагою по 120 пудів і 9 мортир вагою від 30 до 40 пудів. Обози нараховували 8 тисяч возів і 5 тисяч верблюдів під бойовими припасами, а також 100 тисяч возів з провіантом. Лише армія пастухів, що приглядали за худобою призначеною для харчування, налічувала 8 тисяч чоловік.

На честь московських воєвод мусимо сказати, що вони, попри царські інструкції обороняти Чигирин «обережно», гарно підготувалися до битви. Кількість об'єднаних сил, яка мала вступити до бою з турками, майже не поступалася турецькій армії. Продовжував готуватися до облоги й Чигирин. Ще у квітні на чолі полка драгунів сюди прибув Патрік Гордон. Він швидко ознайомився із ситуацією на місці й розпочав ремонт старих і будівництво нових укріплень. Не залишався осторонь цих робіт і воєвода Ржевський, усіма силами сприяючи Гордону у проведенні робіт. М. Костомаров так описує підготовку Чигиринської фортеці до облоги: «До появи під містом неприятелів Гордон настійливо займався влаштуванням різних укріплень, бастіонів, равелінів, валів, стін, шанців, фашин та іншого, використовуючи для робіт ратних людей. Він налагодив естафетний зв'язок із Москвою. 12 травня прибули до Чигирина призначені до залоги від гетьмана гадяцькі козаки зі своїм полковником Федором Криницьким; їх мало бути 6000, але поки що прийшло лише 4500. 17 червня були прислані гетьманом ще козаки Ніжинського і Лубенського полків для виконання власне земляних робіт. Нижній замок чи місто були надані винятково козакам гетьманського регіменту, а головне начальство над усіма ними було доручене у званні наказного гетьмана Павлові Животовському. Дві сотні слобідських полків, Сумського й Охтирського, перебували з великоросіянами у Верхньому місті. Всього війська у Верхньому місті було 5500 осіб, у Нижньому — 6163». Більш — менш пристойною, порівняно з минулим роком, виглядала й ситуація з озброєнням і амуніцією. За свідченням джерел, пороху в запасах фортеці налічувалося близько 2000 пудів, ще близько 1000 пудів мали у своїх запасах козацькі і стрілецькі полки. Гарматних ядер у фортечних казематах мали 3600, бомб — 500. В обороні фортеці була задіяна велика кількість гармат. У Верхньому місті знаходилися 4 великих мортири, 4 сорокафунтові гармати, 2 гармати, добуті колись Богданом Хмельницьким у звільненому від поляків Барі, 6 гармат, що стріляли ядрами по вісім та десять фунтів, 8 малих, 14 польових і 14 картечних гармат. До такого вагомого арсеналу можемо додати 8 кулеврин калібру два і три фунти, а також 11 залізних гармат різного калібру. Крім цього, як повідомляють джерела, силами гарнізону було виготовлено 1200 ручних порохових гранат. Дещо гіршою була ситуація в Нижньому місті, яке мали обороняти козаки. Тут було всього 15 залізних гармат, невелика кількість пороху і бойових припасів.

Від самого початку облоги 1678 року Мустафа — Паша діяв досить рішуче. Обложений Чигирин відразу ж почав зазнавати масованих артилерійських бомбардувань і потужних атак. Одночасно з цим передові частини царського війська і козацькі полки гетьмана Івана Самойловича загрузли у важких боях з турками і кримської кіннотою на дніпровому березі. Ось як описує події початку другої Чигиринської облоги Самовидець: «А войска московскіе и козацкіе стали в Вужині ку перевозу, тую плавлю отнявши. Где турки, зобравши болшую силу, стали коло войска московского и козацкого неотступно коммоником, турки и татаре коло табору, которим переміна от везира щодень ординованая приходила през килка недель, покуда притягл князь Булат з частю колмиков и черкес и Козаков донских».

Подібним чином описує початок оборони Чигирина і С. Соловйов:

«Дійсно, підкріплення і запаси встигли прийти до Чигирина, бо візир Мустафа з'явився осаджувати це місто тільки 9 липня, Ромадановський з Самойловичем стояли біля Дніпра, біля Бужинської пристані в перших числах липня, і 6 числа почали переправляти війська свої на праву сторону. Переправа йшла дуже повільно; більша частина війська перебувала ще на лівому березі, коли 10 числа татари переправилися на цей берег потайки біля Крилова, підкралися і вдарили на російські обози, але були прогнані з втратами. Так само невдало скінчився напад ворогів 11 числа на ті передові російські полки, які вже переправилися на правий бік. 12 липня всі російські війська стояли на правій стороні на Бужинських полях і на інший день витримали бій з п'ятьма пашами турецькими і ханом кримським. З тих пір бої не переривалися, бо турки, прийшовши з — під Чигирина через Крилов, розташувалися обозом за 7 верст від росіян і робили на їхні табори невпинні наїзди».

Отже, бойові дії за Чигирин, до яких так довго готувались обидві сторони, розпочалися. Цілий тиждень зі степу до Чигирина виходила ворожа армія, зібравшись у повному складі тільки 10 червня. Поки турецькі полки розташовувалися облоговим табором, чигиринці поспішали завершити останні земляні роботи на фортечному валу. Одночасно із цим Ржевський, який до цього моменту беріг порох і забороняв навіть навчальні стрільби, дав наказ обстріляти ворожий табір з довгоствольних гармат. І, слід зауважити, що цей перший обстріл видався досить вдалим — туркам, які нахабно підійшли на кількасот сажнів до фортеці, довелося спішно переносити табір подалі від стін Чигирина. Розвиваючи успіх, кілька козацьких загонів вийшли з міста за старий вал і розпочали рукопашний бій з турецькою піхотою. Однак цього разу успіху вони не домоглися — яничар набігло з усіх боків так багато, що козакам довелося відступити під захист укріплень фортеці. Слідом за козаками зробив вилазку і полковник Патрік Гордон з вісьма сотнями солдатів, проте і йому довелося повернутися назад.

Цього разу Мустафа — Паша вирішив не слати листів і не переконувати захисників Чигиринської фортеці здати її на почесних для себе умовах. Очевидно, озброївшись минулорічним досвідом невдахи Шайтана, Кара — Мустафа прийняв рішення діяти більш агресивно. До того ж він мав для цього все потрібне. Досвідчені у фортечних війнах турки привезли з собою великі мішки з вовною, наробили велику кількість величезних в'язанок з хмизу і трави. Під їхнім прикриттям сапери швидко наблизилися до фортечного рову на 80 сажнів і відразу ж почали окопуватися. Незважаючи на стрілянину з міста, вони за день вирили три траншеї для укриття піхоти. Одну лінію, маючи на меті перетворити її на мінний підкоп, повели до муру фортеці.

За ніч турецькі сапери, не думаючи про відпочинок, викопали ще три лінії шанців і спорудили дві облогові батареї, на які поставили 7 гармат великого калібру. Воєвода Іван Ржевський, спостерігаючи за діями турків, зрозумів, що коли їм не перешкодити, місто доведеться здати вже за кілька днів, тож спробував вибити турків із траншей і перешкодити роботі землекопів. За його наказом дві тисячі стрільців і козаків пішли на вилазку із замку і знову розпочали рукопашний бій з яничарами. Однак, як і минулого разу, їм довелося відступити назад, зазнаючи значних втрат.

Невдовзі будівництво облогових батарей турки закінчили, і розпочалося планомірне бомбардування фортеці. Як записав у своєму діаріуші Патрік Гордон, за перший день обстрілу до міста і замку потрапило 278 ядер і 86 порохових бомб різних калібрів. Хоча й ця цифра навряд чи може характеризувати потужність артилерійського обстрілу міста — велика кількість снарядів розбивалася до муру і не потрапляла в місто, позаяк турецькі гармаші прагнули насамперед зруйнувати першу лінію оборони і бруствер міських укріплень.

Наступного дня до Чигирина потрапило вже 468 ядер і 246 бомб. І, слід зауважити, артилерійський обстріл вівся досить влучно: вже цього дня в мурі утворилося кілька досить великих проломів. Утім, радіти туркам з цього приводу не доводилося — проломи, над утворенням яких турецька артилерія трудилася протягом дня, швидко зашпаровували ночами виділені Ржевським для цього загони стрільців. Однак напруга поступово зростала. Зі збільшенням кількості облогових батарей, які планомірно руйнували місто, зростала кількість поранених осколками бомб і трісками дерева, з якого були збудовані фортечні бастіони.

Облога тривала. Ворожі траншеї чимдалі ближче підступали до фортечного рову, а з мурів фортеці можна було побачити в тилу у турків цілі гори фашин і мішків з землею, за допомогою яких турецькі вояки готувалися здолати висічений у скелі рів фортеці. Кількість облогових батарей збільшувалася з кожним днем. Тепер щодня на фортецю падало до тисячі чавунних ядер та порохових бомб. Не давали нічого й спроби обложених боротися з таким нахабним пресингом — турки, пам'ятаючи уроки минулорічної облоги, коли московські стрільці й українські козаки здійснювали сміливі вилазки, тепер сильним піхотним прикриттям надійно захистили свої батареї, а траншеї обкопали високим бруствером.

Наприкінці липня Кара — Мустафа зумів поставити батареї вже зовсім близько від зовнішнього боку фортечного рову. Відтепер загроза для міста зросла в кілька разів — прямими пострілами з невеликої відстані турки стали розбивати дерев'яну частину валу. І хоч обложені ночами намагалися виправити ушкодження, ситуація стрімко погіршувалася.

Як згадував у своєму щоденнику Патрік Гордон, особливо жорстоким було бомбардування 28 липня. Тоді від влучення порохової бомби загорілася одна з чигиринських церков. Через сильний гарматний обстріл пожежу загасити не змогли і вогонь перекинувся на сусідні будинки. У підсумку велика частина Чигирина перетворилася на згарище. Жар від пожежі був таким сильний, що в деяких місцях козаки змушені були залишати фортечний вал і лише прорахунок турецького командування вберіг у той день фортецю від падіння. Після таких успіхів великий візир Мустафа — паша остаточно впевнився, що обрана ним тактика є виграшною, тож продовжував бомбардування фортеці, прагнучи артилерійським вогнем зруйнувати її укріплення і придушити волю гарнізону до стійкого опору.

Але залишилися позаду дні посиленої артилерійської підготовки і 29 липня був проведений перший штурм фортеці силами яничарського корпусу і кількох полків сейменів провінційних військ. Турки закидали фашинами фортечний рів і о 9 годині ранку почали атакувати зовнішній вал. Як повідомляли очевидці, атака турецької піхоти була такою потужною, що московським стрільцям, які обороняли бастіон, довелося відійти до внутрішніх укріплень. Скориставшись цим, ворожі сапери розібрали дерев'яні підпірки бруствера і розкидали землю. У той же день була підірвана пороховими мінами частина міських укріплень у районі Кримських воріт фортеці. Унаслідок вибуху там утворився великий пролом, тож гарнізон фортеці очікував на початок генерального штурму, який, невідомо з яких причин, так і не відбувся. Пояснити це можна хіба що тим, що Мустафа — паша, як і під час пожежі 28 липня, просто не зрозумів вигоди моменту й не зважився на генеральний приступ. Однак тиск на фортецю з боку турків не зменшувався. 30 липня турки підірвали кут середнього больверку.[5] Вибух скинув колоди і землю в рів, утворивши, окрім зяючого пролому в мурі, ще й місток, за допомогою якого турецькі піхотинці могли перейти рів. Султанська гвардія, оцінивши успішний збіг обставин, відразу ж кинулася на штурм, але несподівано для себе опинилася перед нерозбитим ретраншементом — укріпленням другого ешелону. Яничари, як по команді, залягли і почали пластувати у зворотному напрямку.

Потім уже в іншому місці, під куртиною,[6] був підірваний другий, потужніший підземний камуфлет. Тут яничари атакували більш рішуче. Як повідомляє Патрік Гордон, бій тривав чотири години, і обложені все ж таки змогли відбити напад за допомогою рушничного вогню і пострілів картеччю прямою наводкою.

В останній день липня Кара — Мустафа, відчуваючи роздратування, наказав не припиняти атаку фортеці ні вдень, ні вночі. Турки наблизили облогові траншеї впритул до укріплень фортеці з боку річки і з них почали атакувати бастіони. Згодом вибухом камуфлету і важкими ядрами була пробита кам'яна стіна вежі Дорошенка: у її мурі з'явився величезний пролом, у який ринули потоком яничари. До вечора султанські гвардійці, тріумфуючи, поставили на вершині вежі десять своїх штандартів.

Розпочався спекотний серпень. Тепер за день на Чигирин падало вже понад тисячу ядер і бомб. Одна за одною вибухали бочки з порохом у підведених до мурів фортеці мінних галереях. Обложені, незважаючи на те, що працювали не покладаючи рук, вже не встигали за ніч відновлювати зруйновані протягом дня фортечні укріплення. Генеральний штурм, якого в Чигирині очікували ще від часу, коли вибухнув мур у районі Кримських воріт, наближався. Такі припущення підтверджували перебіжчики — християни і полонені турки, що їх у фортеці ставало чимраз більше. Вражали також наполегливі дії турецької піхоти. Тепер місце, де підземним вибухом руйнувався вал, яничари відразу ж атакували, і вибивати їх з проломів доводилося з великими труднощами і значними людськими втратами. А вже невдовзі, 3 серпня, на Чигирин впало ще одне лихо. Гарнізон втратив свого випробуваного начальника. Воєвода Іван Ржевський, який поспішав до місця вибуху у Верхньому місті, був смертельно вражений осколком бомби, що розірвалася поряд. Як відомо, втрата головнокомандувача в критичний момент може настільки понизити бойовий дух вояків, що вони будуть просто нездатні чинити подальший опір, але, на щастя, у Чигирині так не сталося. Командування фортецею прийняв полковник Гордон, якого добре знали й поважали як українські козаки, так і московські стрільці.

Утім довго триматися Чигирин уже не міг. Після підриву чергової порохової міни під стінами міста і замку, а потім потужного штурму обложені отримали наказ залишити Чигирин.

Патрік Гордон, як випливає з його щоденника, не був повністю посвячений у таємні задуми російського командування, тож рішення про вихід із міста стало для нього цілком несподіваним. Раніше Гордон не раз звертався до Григорія Ромадановського з проханнями про допомогу, пропонував здійснити ті чи інші військові акції, але воєвода, зайнятий бойовими діями з частинами турецької армії, не задіяними в облозі Чигирина, не звертав уваги на листи шотландця. На честь Гордона можемо сказати, що як комендант він з честю виконав свій обов'язок, і тільки після отримання письмового наказу Ромадановського покинути Чигирин підкорився йому. У ніч на 12 серпня московські війська висадили в повітря пороховий склад та інші споруди замку, підірвали гармати і разом з українськими козаками почали з боєм відступати з охопленого пожежами Чигирина. Відходив Чигиринський гарнізон, прориваючись через лави яничарів на Млиновий міст і греблю на річці Тясмин, і його відступ, слід зауважити, не був злагодженим, — турки, які невпинно атакували полки, що відступали, завдали козакам і стрільцям втрат, які рахувалися тисячами загиблих. Після кількагодинного бою чигиринці нарешті прорвали оточення й дісталися до табору Г. Ромадановського та І. Самойловича. Самовидець з приводу цих подій пише: «И так в пятницю вирвало подкоп под замком, где убито гранатом воєводу окольничего Івана Івановича Ржевского, чоловіка воєнного и справного. А напотом дня 10 августа, в неделю по полудню, вирвало килка подкопов под містом праве в самій час, як козацтво, одни попилися, а инніе спали, и так, як стал крик, мало хто з войска козацкого кидалося бігти, але усе наутеки скочило з города, обачивши войско турецкое на той вирві, где подкопи вирвали. Где на мості, як зийшло козацтво, с которими мост обломился, а на греблі сами себе подавили, утікаючи; где немалую шкоду турки в людех учинили — на килканадцять тисяч Козаков погибло: одни потонули в Тясмині, а инних порубано, бо турки не живили нікого, але усе стинали, где опановали. Піхотного зась войска козацкого, под гору за церков зобравшися, боронилися аж до самой ночи, а москва боронилася в замку. И так вночі москва, понабивавши полни гармати пороху и замок запаливши, пойшли с тими козаками на пролом през турецкое войско, которое юже знову перейшло през Тясмин, и так увойшли до своего войска».

Патрік Гордон у своему щоденнику констатував: «Так Чигирин було боронено і втрачено, залишено, але не взято».

Тепер варто розглянути події, що відбулися за межами міста і детально дослідити перебіг битви, що її вело з армією османів об'єднане військо Самойловича і Ромадановського.

Як і минулого року, гетьман і воєвода вирішили розташувати військо на полях поблизу Бужинської переправи, маючи намір там очікувати на підхід турків. І дочекалися їх полководці досить скоро — 12 липня стрільці і козаки були атаковані загоном турецької кавалерії під командуванням Бекір — Паші. Як оповідають джерела, кіннота османів з'явилася з боку села Шабельники, а бій, який згодом розпочався, йшов протягом усього дня. Врешті—решт турків змусили відступити. Після цього тиждень тривали атаки на позиції полків Ромадановського і Самойловича, та відчутного результату вони не дали. Козацькі й стрілецькі полки, окопавшись і обставившись возами, зустрічали атаки яничарів і сипахів дружними залпами мушкетів та артилерії, спритно відкидаючи їх від своїх позицій. Як зазначають дослідники, турки навіть не змогли перервати зв'язок армії Самойловича і Ромадановського з гарнізоном обложеної фортеці. Однак, попри цей відносний успіх, Ромадановський не поспішав його розвивати. На прохання Ржевського прийти на допомогу обложеній фортеці, він, як уже було сказано, відмовчувався. Причиною такої поведінки автор монографії «Перша російсько — турецька семирічна війна. Чигиринські походи 1677–1678 pp.» M. І. Косиненко називає те, що воєвода, виконуючи наказ із Москви, очікував на прибуття до його табору князя Булата Черкаського, який повинен був посилити військо Ромадановського на чотири тисячі легкої кінноти калмиків, черкесів і донських козаків. Цей підрозділ прибув у розпорядження Ромадановського лише 28 липня, тож дорогоцінний час було згаяно. Втім, були в нерішучій поведінці воєводи й інші, далекі від питань військової тактики причини. Але до них ми повернемося дещо пізніше.

Як би там не було, навіть після прибуття підкріплень воєвода не одразу наважився активізувати бойові дії. Лише 31 липня він нарешті вивів у поле кінноту і вступив до бою з сипахами Бекір — Паші. Бій кавалерійських підрозділів тривав протягом дня і частини ночі, в результаті чого Ромадановський мусив турків відступити з передових позицій і відійти в район Стрільникової гори — туди, де були розташовані основні сили армії Кара — Мустафи, а також сильна артилерія під командуванням Каплан — Паші і кримського хана. Лише після такого успіху Ромадановський спробував надати допомогу обложеним у Чигирині. 1 серпня, виконуючи наказ воєводи, козацький полковник Дунін — Борковський здійснив нічну атаку на турецькі позиції. Метою козацької атаки була спроба пройти повз зайняті турками панівні висоти і дістатися Чигирина. На жаль, планам Дуніна — Борковського не судилося бути втіленими в життя. Атаку козаків турки легко відбили, а згодом перейшли в контрнаступ, змусивши полки Ромадановського відбиватися з останніх сил. На світанку 2 серпня бій ущух, та жодна зі сторін перемоги не здобула, тож весь наступний день було втрачено Ромадановським на підготовку для більш потужного наступу на турецькі позиції.

Цей наступ відбувся 3 серпня, і вже згадуваний нами М. Косиненко дає детальний опис організації атаки у виконанні козацько — московського війська. Згідно з твердженням військового історика, перед кожним із вишикуваних для атаки полків Ромадановського розташовувалася полкова артилерія й іспанські рогатки,[7] які мали на меті прикривати піхотинців від ворожих атак. Загальне ж розташування українсько — московської армії виглядало так: правий фланг атакуючих становили виборні піхотні полки під командуванням генерал — лейтенанта А. Шепелева та генерал — майора M. Кравкова. їхню кількість дослідники визначають від п'яти до шести тисяч чоловік. Резервом правого флангу слугував десятитисячний загін піхоти і кінноти під командуванням генерала Змієва. Центр бойових порядків складався з дев'яти стрілецьких полків загальною кількістю у 5850 людей, а за ними розташувалися в резерві 15 тисяч чоловік московських дворян із кавалерійських полків. Лівий фланг тримали українські козацькі полки гетьмана Самойловича: Чернігівський і Миргородський під командуванням П. Апостола, Лубенський під командуванням М. Іляшенка, Ніжинський під командуванням В. Єгуменського, Прилуцький під командуванням Ф. Мовчана, два піхотні і два комонні полки І. Новицького і Я. Павловського. Загальне командування козаками доручалося колишньому чернігівському полковнику В. Дуніну — Борковському, який напередодні отримав із рук Самойловича булаву наказного гетьмана. У резерв лівого флангу були виділені стрільці Севського і Білгородського полків Московського царства. Крім них в ар'єргарді йшли Полтавський, Переяславський і Стародубський полки українського козацтва на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем.

Після того як усі підрозділи зайняли свої місця, почалася масована атака висот Стрільникової гори. Підпустивши до них стрільців і козаків, турецька артилерія відкрила по правому флангу ворожих порядків сильний артилерійський вогонь. Але, незважаючи на обстріл, піхота генералів Шепелева і Кравкова потіснила татарську кінноту, котра кинулася навперейми стрілецьким полкам, і змогла зайняти висоту. Та продержалися тут стрільці недовго — не отримавши підмоги від резервних сил, вони змушені були відступити, щойно їх почала контратакувати турецька кавалерія. Як свідчать джерела, під час боротьби за Стрільникову гору втрати московських вояків склали не менше тисячі вбитими і до півтори тисячі пораненими. Серед інших був поранений і генерал — лейтенант Шепелев. Крім того, після відступу полків Шепелева і Кравкова, на вояків яких турки скочували з гори підпалені й навантажені пороховими гранатами вози, півтисячі московських ратників було відрізано від решти сил і вони опинилися у вкрай загрозливому становищі. Відгородившись іспанськими рогатками, ратники розпочали обстріл турків із мушкетів і двох гармат малого калібру, що їх мали при собі. Так боронилася від ворога ця дрібна жменька московського війська, зазнаючи важких втрат, в очікуванні стрілецьких полків, які, зрештою, підійшли й посіли лівий бік пагорба. Усі вони, напевно, загинули б, але в цей момент у наступ перейшли козацькі полки лівого флангу, слідом за якими посилив натиск і центр. Наступ українсько — московського війська супроводжувався потужним артилерійським вогнем, який допоміг втримати супротивника на відстані й дав можливість зайняти висоти майже без втрат. Після цього в боротьбі за Стрільникову гору настав злам. Турки, збагнувши, що втримати гору вони не в змозі, були змушені, залишивши обози й велику кількість зброї, відійти за Чигиринські висоти. Згодом вони влилися до табору Кара — Мустафи, що був розташований на правому березі Тясмину При цьому турецькі аскери зруйнували мости, побудовані кількома тижнями раніше між Чигирином і Суботовим для заняття Стрільникової гори.

З турецької сторони втрати були дещо меншими, аніж у московських стрільців, які атакували Стрільникову гору. У битві за неї загинуло близько 600 турецьких вояків, у тому числі командувач одного з регіментів Ескіжер — Паша. Втрати пораненими становили близько 400 осіб, з — поміж яких були командири Каплан — Паша і Осман — Паша. У ході наступу українсько — московське військо здобуло велику кількість трофеїв, серед яких було 28 гармат, прапори і обоз із припасами. Значно більші втрати, аніж під час бою, очікували на турецьке військо під час переправи через Тясмин — за різними оцінками тут сераскири Кара — Мустафи втратили від чотирьох до восьми тисяч війська. З огляду на такий розвиток подій, можемо стверджувати, що бій за Стрільникову гору був значною перемогою українсько — московського війська. На тлі цього твердження залишається незрозумілим, чому Ромадановський і Самойлович згаяли час і не прийшли на допомогу обложеному місту, коли вона була йому так потрібна. Постає питання: а чи не наслідки це того царського розпорядження, у якому Ромадановському наказувалось обороняти Чигирин «обережно», не докладаючи до цього надто великих зусиль? Залишимо це на совісті царського воєводи, але факт залишається фактом — 4 серпня армія Ромадановського і Самойловича зупинилася табором на лівому березі Тясмину, на відстані близько чотирьох кілометрів від обложеної фортеці, отримавши наказ окопуватись. Як зауважує М. І. Косиненко, для оборони Чигиринської фортеці таке розташування основних сил армії мало більш негативні наслідки. З одного боку така відстань до обложених не давала можливості надавати гарнізону фортеці значну допомогу, з іншого ж, була не надто великою для дезертирів із фортеці, котрі, знесилені важкою облогою, намагалися залишити Чигирин і приєднатися до табору Ромадановського і Самойловича, послаблюючи таким чином міць фортечної залоги. Не примусила Ромадановського розпочати більш активні дії по зняттю осади навіть звістка, яка надійшла із Запорожжя від кошового Івана Сірка. У своєму листі запорозький отаман повідомляв, що силами січовиків пощастило відбити й примусити повернути назад караван з припасами для турецької армії, який рухався по Дніпру від Кизикерменя. Не можна недооцінити важливості такого послання для українсько — московської армії. Адже лист Івана Сірка в першу чергу сповіщав про те, що розірвано чи не єдину артерію постачання турецького війська, адже невеликий обоз із продовольством, який напередодні доправив до табору османів Каплан — Паша, навряд чи міг полегшити долю турецького війська. Тож, коли поєднати цю звістку зі свідченнями «язиків» про те, що за найменшої спроби Ромадановського й Самойловича перейти в наступ, турки знімуть облогу і відведуть своє військо від Чигирина, доходимо висновку, що здачі фортеці можна було запобігти.

Утім, це лише припущення. На ділі все склалося так, як склалося. 13 серпня, тобто на другий день після падіння Чигирина, українсько — московська армія, виконуючи наказ Ромадановського, обставившись возами й приготувавшись до відбиття атак турецької кавалерії, розпочала відступ до Дніпра. Кара — Мустафа, зайнятий спустошенням Чигирина, не одразу помітив наміри противника, але згодом кинув навздогін Ромадановському і Самойловичу велику кількість турецької і татарської кінноти. Під час спуску з висот, які нещодавно так успішно були захоплені козаками і московськими стрільцями, турецькі підрозділи облягли відступаючу армію з двох боків і почали завзято атакувати. Однак домогтися значних успіхів вони не змогли. Усі атаки було відбито, хоча швидкість руху обозів Ромадановського й Самойловича значно зменшилася — першу ніч від початку відступу на Лівобережжя козацько — московська армія провела на відстані лише однієї милі від покинутого табору. Близько півдня 14 серпня війська Ромадановського і Самойловича, пройшовши за весь час усього дві милі, досягли покинутих ними кілька днів тому укріплень поблизу Бужинської переправи. Саме тут відбувся прикрий інцидент, про який згадував М. І. Косиненко.

Річ у тім, що перед укріпленнями табору на Бужинських полях, які мали вигляд півмісяця зі спрямованими в бік Дніпра ріжками, знаходилась невеличка фортеця. Розташувавши в ній кілька артилерійських батарей, можна було протягом тривалого часу стримувати наступ турецької армії. Однак, вступаючи до табору в безпосередньому бойовому контакті з турками, полки українсько — московського війська проминули укріплення фортеці, не зайнявши їх. У безладі, який утворився, помилку помітили не відразу, а після того як її все ж помітили, у ставці Ромадановського було вчинено розслідування власної безголовості, під час якого полковники почали звалювати вину за прорахунок один на одного. Турки ж, використавши таку щасливу для них нагоду, зайняли укріплення, з якого немов на долоні було видно ворожий табір, підвезли від стін Чигирина мортири і взялись обстрілювати Ромадановського і Самойловича пороховими бомбами. Тож на світанку 15 серпня було вирішено атакувати фортецю, що, безумовно, неможливо було зробити без значних жертв. Щоденник Патріка Гордона досить детально описує цю атаку українсько — московського війська на турецькі позиції.

Першими мали йти в наступ добровольці. За ними слідом вирушали два полки, прикриті іспанськими рогатками. Слідом відбував загін, який мав наказ по закінченні штурму зайняти й укріпити фортецю. У вояків цього загону був при собі шанцевий інструмент для ремонту фортечних укріплень. З обох флангів штурмового корпусу зайняли місця полки, озброєні мушкетами й артилерією, завданням яких було протистояти фланговим ударам турецької армії. Однак якщо підготовка до штурму подарованої туркам напередодні фортеці виглядала досить грамотно, то виконання самого плану викликає подив. Опівдні 15 серпня добровольці, на яких було покладено перебувати в авангарді наступаючої колони, без наказу розпочали сутички з яничарськими підрозділами. За ними в бій втягнулася решта полків, йдучи не чітким військовим шикуванням, а безладним натовпом. Яничари, які помітили наступ козаків і московських ратників, хутко полишили фортецю й шанці, побудовані біля неї, та, оговтавшись, організували потужну кавалерійську атаку у фланг наступаючим. Унаслідок цієї кровопролитної атаки козацькі й московські полки з великими втратами було відкинуто на попередні позиції, а турки продовжили гарматний обстріл табору Самойловича і Ромадановського.

Млява стрілянина з обох боків і дрібні сутички тривали на полі бою під Бужинською переправою до 19 серпня — дня, коли відбулася рішуча битва, яка й поставила крапку на протистоянні турецької і українсько — московської армії в 1678 році. У бій вступили всі наявні сили з обох сторін. Кількагодинна кровопролитна битва остаточно продемонструвала перевагу війська Самойловича і Ромадановського, яке, незважаючи на безголовість своїх командирів, змогло витримати атаки османів і змусило їх відступити до Чигирина, де воно мало надію прикритися його мурами. Проте на цьому поєдинок і закінчився. Замість того, щоб переслідувати турків і спробувати відбити Чигирин, тисячі вояків, які щойно так рішуче наступали, раптом зупинилися коло залишених турками обозів в надії чимось поживитися. Але турки встигли вивезти більшу частину свого майна, тож трофеями козаків і московських ратників стали головним чином схожі здалеку на людей опудала, що їх турки виставили напередодні з метою примусити ворога даремно витрачати порох та гарматні ядра.

Далі армія Ромадановського і Самойловича не пішла, а повернулася на Лівобережжя. Турки ж, підійшовши до Чигирина, зруйнували ущент фортецю і продовжили відступ до Південного Бугу через Умань і Ладижин. Звідси великий візир вислав козацькі загони на чолі з Юрієм Хмельницьким, наказавши їм закріпитися на Правобережжі і залишатися там, маючи підтримку в особі кам'янець — подільського паші. Другий Чигиринський похід було завершено.

Отже, дворічна кампанія, метою якої було захоплення Османською імперією українського Правобережжя і його столиці Чигирина, завершилась. І, як то часто буває після протистояння, у якому жодна зі сторін не здобула переконливої перемоги, Московське царство і Оттоманська Порта одночасно оголосили про вдале для себе закінчення війни. У Москві та Батурині стверджували, що бойові дії привели до перелому в ході війни, розпочатої ще в 1674 році. Османська імперія аргументувала свої успіхи взяттям і руйнуванням Чигирина. Правда, як завжди, була посередині — турки відступили і вивели свої основні сили з України, але й Московське царство не змогло закріпитися на правому березі Дніпра. В історіографії поширена думка, що військові дії на Бужинських полях та поблизу Чигирина виявили тактичну і стратегічну слабкість Г. Ромадановського та І. Самойловича, з чим ми, з огляду на перебіг подій, маємо погодитися. Як вже говорилось раніше, були й приховані причини незрозумілої повільності Ромадановського, виявленої під час битви за Чигирин. Окрім уже згадуваної нами інструкції від царя, яка давала зрозуміти, що гетьманську столицю не обов'язково захищати до останнього подиху, а може й варто залишити, розраховуючи на поступки турків у майбутніх переговорах, московський воєвода мав ще й особисту причину зволікати. Такою потаємною причиною був той факт, що син Ромадановського Андрій перебував на той час у турецькому полоні. Це, у свою чергу, дає підстави гадати, що Кара — Мустафа міг шантажувати московського командувача, примушуючи його бути менш настирливим під час проведення наступу на обложений Чигирин.

Отже, незважаючи на певні успіхи Чигиринських походів 1677–1678 років, Османська імперія не змогла здійснити всіх поставлених перед собою завдань. Чигирин утратив своє оборонне значення, Київ не був узятий, а турецькі війська не розвинули наступ на Лівобережжя, що його планували на початку кампанії. Попри те, що українсько — московська армія залишила Чигирин і він був узятий, турки не змогли тут закріпитись, а отже султанські війська не змогли втриматися на Тясмині. Тож Османською імперією не було досягнуто жодних успіхів, а Чигиринські походи, разом із поразкою під Віднем, що її зазнали османи за п'ять років після розглянутих нами подій, стали завершальною межею турецької експансії на північний захід.

Не домігся успіхів і Юрій Хмельницький, славний нащадок великого гетьмана, якому доля подарувала була шанс очолити український народ і продовжити справу свого батька по створенню вільної та заможної Козацької республіки. Незважаючи на підтримку турецького уряду, Хмельницький у подальшому вже не міг впливати на перебіг справ на Правобережжі. По закінченні другого Чигиринського походу Юрій Хмельницький оселився в Немирові, звідки й здійснював управління територіями, які все ще залишалися під його контролем. Сам він, звісно, перебував під наглядом кам'янець — подільського паші. Постійні побори, стягнення, а також страти місцевого населення і козаків, при цьому гетьманові, який демонстрував свою жорстоку вдачу, швидко налаштували проти нього підданих. Врешті в 1681 році така поведінка Хмельницького змусила турецький уряд усунути його від гетьманства. На місце Хмельницького був призначений молдавський господар Дука, але наприкінці 1683 року він був захоплений у полон поляками. На короткий час гетьманом знову став Юрій Хмельницький. Це третє гетьманство стало для нього фатальним. Закулісні інтриги ворогів Хмельницького призвели до того, що турецький паша заарештував Юрія. У 1685 році його привезли до Кам'янця — Подільського, засудили до смертної кари і задушили, а труп кинули у воду.

Московське царство та Лівобережна Україна не змогли утвердити успіхи, здобуті на початку війни за Чигирин, хоча й зуміли стримати наступ Оттоманської Порти на Лівобережну Україну. Добре це чи погано було для самої України до наших днів залишається питанням риторичним. На протязі кількох наступних років бойових дій на території України не відбувалось, а у 1681 році був підписаний Бахчисарайський мирний договір. Цей договір, укладений між Гетьманщиною, Московським царством і Османською імперією 13 січня 1681 року і завершив війну за володіння Правобережною Україною.

Згідно з Бахчисарайським трактатом кордон між Туреччиною і Гетьманщиною встановлювався по Дніпру, а турецький султан і кримський хан зобов'язалися не допомагати ворогам Москви, до яких, безумовно, було віднесено Юрія Хмельницького та вірних йому козаків. Як і в договорах між Московським царством і Річчю Посполитою, інтереси України не враховувалися під час підписання Бахчисарайського миру. Москва з мовчазного дозволу турків приєднувала Лівобережну Україну, Запорожжя та Київську землю з містами Васильків, Стайки, Трипілля, Радомишль і Дідівщина. Йдучи на поступки, зі свого боку, Москва погоджувалася щорічно виплачувати кримському ханові так звані «страти» — певну суму, інакше кажучи, данину.

Стосовно того, кому ж мають належати решта земель Правобережжя, у трактаті встановлювалося, що протягом 20 років територія між Дністром та Південним Бугом має залишатися незаселеною — на ній обидві сторони не мали права будувати і оновлювати фортеці й населені пункти. Не забули московські дипломати й про права козаків — згідно з постановою ті отримували право на рибну ловлю, видобуток солі та вільне плавання по Дніпру та його притоках до Чорного моря. А за таку щедрість Москва заплатила з тієї ж таки козацької кишені — кримці та ногайці отримували відтепер право кочувати і промишляти на обох берегах Дніпра. Утім, як показав час, не татари були тепер головною загрозою для існування створеної Богданом Хмельницьким Козацької республіки — України.

Кварцяне військо — наймане військо шляхетської Польщі в XVI–XVIII ст. Уперше створено в Речі Посполитій в 1562 році за часів правління Сигізмунда II Августа. Кварцяне військо утримувалося за рахунок четвертої частини (кварти) прибутків від королівських маєтків (звідси і його назва).

Девширме — дослівно «податок кров'ю». Так називався набір у яничари, який був однією з повинностей немусульманського населення Османської імперії.

Равелін (лат. ravelere — відокремлювати) — фортифікаційна споруда трикутної форми, яка розташовувалася попереду кріпосного рову в проміжку між бастіонами. Вона слугувала для перехресного обстрілу підступів до кріпосного обводу, а також для підтримки своїм вогнем сусідніх бастіонів.

Фашина — в'язка лозин, пучок хмизу, перев'язаний скрученими лозинами або мотузком.

Больверк (нім.) — бастіон, укріплення.

Куртина (фр.) — частина фортифікаційної споруди. Фортечна стіна між фланками двох суміжних бастіонів або між двома вежами.

Іспанська рогатка (нім. spanischerreiter). Ці рогатки, що служили для захисту від нападу кавалерії, складалися з пік і чотирикутної колоди. Колода мала велику кількість отворів на невеликих відстанях один від одного, в які навхрест вставлялися піки. У результаті виходили свого роду козли, які досить успішно стримували кавалерійські атаки.