Сучасний світ, такий швидкий і високотехнологічний, незважаючи на намагання пояснити факт свого існування виключно з наукової точки зору, знову й знову повертається до релігійного підґрунтя власного буття. Не дивлячись на науково — технічний прогрес, не зважаючи на ракети, що долають космічний простір, успіхи у вивченні ДНК і навіть спроби клонування живих істот, віра людей в надприродну сутність буття носить характер глобального явища, до якого причетний абсолютно весь сучасний світ. І хоча вірування в Бога в різних куточках планети набуло різноманітних форм, сутність його залишається незмінною от уже протягом тисячоліть. Ця сутність не що інше, як намагання пояснити існування світу навколо втручанням сил, неосяжних для людського розуміння, й таких, що контролюють усі процеси земного життя. З його несправедливістю й недосконалістю, швидкоплинністю для окремо взятої людини і вічністю для світобудови в цілому.

Питання виникнення будь — якої релігії є надзвичайно важливим для повного розуміння її суті і значення в житті людей. Якщо ми хочемо досконало знати про якесь явище чи невідому нам річ, то неодмінно поставимо собі запитання: звідки, чому, як і коли вони виникли? І лише одержавши відповіді на свої запитання, ми здобудемо знання про це явище. Такий стан речей стосується і питань релігії. Однак, з точки зору переважної більшості віруючих, які не беруть участі у богословських дебатах, і навіть значної частини духовенства, питання про виникнення релігії не має сенсу. Для них усе просто: релігію Бог дарував людям, і це не піддається сумнівам. І, звичайно, якраз ту релігію, яку сповідують саме ці богомольці. Саме їхня релігія вічна і незмінна, тільки вона істинна і не потребує пояснення свого походження. Ну і, поза всяким сумнівом, вагання, які закрадаються в душу будь — кого, хто починає аналізувати догми релігії з логічної точки зору, є не чим іншим, аніж спробою вищих сил проконтролювати силу вірування того, хто проводить спроби аналізу.

Незважаючи на потужний опір з боку людей, які сприймають релігію, не піддаючи аналізу її корені, здавна існує наукова історія релігій, яка фіксує інформацію про витік кожної з них. Ми майже до дрібних подробиць знаємо про хід формування ісламу, який розпочав своє існування на початку VII сторіччя нашої ери, коли історична наука стала вже потужною інформативною базою суспільного життя. Широко відомо дослідникам і про механізми, які привели до зародження християнства, історія якого нараховує вже понад два тисячоліття. Дещо менше відомостей збереглося про виникнення буддизму, адже йому більш ніж дві з половиною тисячі років. Подібний стан з пізнанням коренів іудаїзму і безлічі інших віросповідань.

Але якими б не були механізми виникнення тієї чи іншої релігії, беззаперечним залишається той факт, що кожна з них є тим становим хребтом, навкруг якого будується суспільство, що сповідує її канони. Поряд з такими факторами, як національність і менталітет, конфесійна належність є ідентифікаційним чинником для будь — якої соціальної групи людей, котра позиціонує себе як окремий етнос або незалежну ланку суспільства.

Найбільш яскравим прикладом такого впливу релігії на життя людей серед реалій сьогодення, на нашу думку, може бути іслам і та роль, яку він відіграє у боротьбі за незалежність декотрих народів Російської Федерації або Близького Сходу. Ми не будемо розглядати вплив ісламу на ці події з точки зору моралі, віддавши перевагу самій сутності впливу мусульманської релігії на свідомість людей. Як у Росії, так і на Близькому Сході ісламісти змушені боротися з потужними державними військовими формуваннями, маючи у своєму розпорядженні доволі обмежену кількість ресурсів. Проте, як ми бачимо, боротьба ця триває протягом багатьох років, приносячи все нові й нові людські жертви, горе та зводячи глуху стіну злості й непорозуміння, з одного боку, і сліпу віру у власну правоту — з другого. Озброєні мусульманським вченням, люди без страху й вагань приносять свої життя в жертву власним ідеям, і їх не спиняє ані засудження таких дій переважною більшістю світової спільноти, ані елементарне почуття самозбереження.

Немало подібних прикладів відкриває перед нами історія. Варто згадати лише протистояння античної Іудеї експансії могутнього Риму або знамениті Хрестові походи середньовіччя. У різні часи в різних країнах виникали обставини, коли релігія згуртовувала людей, надаючи їм сили у протистоянні із зовнішнім ворогом, цементувала культурну й національну цілісність, допомагаючи зберігати власну самобутність перед загрозою знищення себе як окремого етносу.

Не оминула загроза втрати власної національної цілісності й Україну в XVI–XVII сторіччях. Потужна експансія католицького Заходу в українські землі тоді набула таких розмірів, що стала загрожувати самому існуванню української нації. Полонізація української шляхти сягнула небаченого рівня. Десятки старовинних князівських родів полишали свої звичаї, набуваючи рис, характерних для польського панства. Забувалась мова, суспільний лад, звичаї і закони. Українські зем'яни щосили намагалися виглядати так, як виглядала польська шляхта, вважаючи політичний устрій Польського королівства найбільш прогресивним для свого часу. І вони не лише швидко набували рис, властивих польській шляхті, а й озлоблено поносили все, що донедавна вважали своїм, починаючи від мови й костюма, закінчуючи соціально — політичним устроєм і віросповіданням. Стародавні звичаї, започатковані на землях України ще за часів Київської Русі, зазнавали разючих змін, що було аж ніяк не на користь збереженню української культури.

Таким чином, можна стверджувати, що до третьої чверті XVI сторіччя в Україні виникла така ситуація, коли українська нація могла навіки залишитись в історії, припинивши своє існування. Адже життя культури без її носіїв неможливе. Неможливе існування нації без культурної спадщини. І якщо нижчі верстви суспільства, такі, як селянство й найбідніше міщанство, не мали наміру сполячуватись, то ті, хто за своєю соціальною належністю мав дбати про культурний спадок і примножувати його, залишаючи прийдешнім поколінням, відтепер безсоромно цуралися свого українського походження. Видатні українські науковці й літератори того часу залишали свої труди на польській мові або латині, прославляли західну культуру, сором'язливо замовчуючи свою належність до української нації. Тієї нації, що утворила усього кілька сторіч тому могутню Київську Русь і протягом довгого часу боронила від нашестя кочового півдня і сходу, не жаліючи себе, ту саму освічену Європу, котра тепер брутально топтала її, примушуючи помирати заради величі західної цивілізації.

Першими серед українських земель відчули на собі такі тенденції Волинь і Галичина. Так, наприклад, відомо, що до середини XV століття, тобто вже після реорганізації Галицького князівства в Руське воєводство — провінцію Великого князівства Литовського і впровадження тут латини як офіційної мови, мало що в Галичині нагадувало про могутність і велич цих земель за часів Галицького князівства. Того князівства, у якому вперше, згідно зі згадками в Іпатіївському літописі, датованими 1187 роком, почало вживатися слово «Україна».

І от якраз у цей момент релігія, а точніше, православна віра, й відіграла ту цементуючу роль в культурі й суспільстві, про яку вже говорилося. Бо, окрім політичної еліти, діячів науки й мистецтва, залишалася в українців ще одна цитадель, яка стояла на сторожі самобутності нашої культури й зірко охороняла цілісність української нації. Такою цитаделлю була православна християнська віра. Вона, в цілому не надто відрізняючись від канонів католицької церкви, несла в собі ту іскру, що не давала згаснути багаттю культурної самобутності українців. Підтримувала в них бажання залишитись незалежними і не розчинитися в бурхливому океані тотального сполячення. І саме цей, останній оплот українства опинився під загрозою наприкінці XVI сторіччя, коли Річ Посполита, спрямована рукою Ватикану, оприлюднила проект злуки католицької і православної церков, який був реалізований 1596 року у Бресті й отримав назву Брестської (Берестейської) унії.

Як і кожне суспільно — політичне явище, Брестська унія 1596 року мала свої приховані у минулому корені, а також різноманітні чинники, котрі вплинули на рішення про її впровадження. У даному випадку таким чинником стало утворення польсько — литовської держави, яка отримала назву «Річ Посполита» й охопила своїми кордонами також білоруські й українські території. Ті землі, на яких колись розташовувалась Київська держава і на яких від часів хрещення Русі князем Володимиром Великим була поширена православна ієрархія з підпорядкуванням Константинопольському патріарху. Розглянемо ж коротко, що відбувалось під час становлення Речі Посполитої, яка відігравала надзвичайно велику роль на теренах Східної Європи епохи пізнього середньовіччя.

Як відомо, після руйнування Київської держави під ударами, що впали на неї спочатку під час міжусобних війн власних князів, а пізніше з наступом кочових орд татаро — монголів, землі сучасної України у XIV–XV сторіччях перейшли до складу нової держави, котра утвердилась на сході Європи й носила назву «Велике князівство Литовське». Саме литовські князі, докладаючи значних зусиль, змогли поступово відвоювати українські землі у Золотої Орди, даючи новий поштовх розвитку цих, колись щільно заселених територій.

Сформоване Велике князівство Литовське було ще в XIII сторіччі і проіснувало до XVIII сторіччя. З 1398 року держава мала назву «Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське». Потрібно зауважити, що, попри назву, більшість населення князівства становили не представники прибалтійських народів, а слов'яни. Саме вони населяли дев'яносто відсотків його земель. Завдяки такому стану речей давня руська (українська) мова, культура, закони та звичаї, викладені ще у стародавній «Руській правді», були панівними у Великому князівстві Литовському.

До середини XIV сторіччя князівство Литовське цілком сформувалось як централізована держава та значно розширило свою територію. Спочатку це розширення відбувалось, в основному, за рахунок добровільного входження до складу Литви білоруських та українських князівств, котрі залишились поза увагою Золотої Орди й перебували в такому стані, що існувати в статусі окремих утворень просто не могли. Завдяки цьому багато хто з істориків вважає, що процес входження українських земель до складу Великого князівства Литовського навряд чи можна назвати завоюванням. Наприклад, на думку М. Грушевського, цей процес, який очолювався литовською династією князів Гедимінів, скоріше був схожим на мирну експансію, аніж на анексію. Збирання київського спадку литовською династією дуже мало вивчено в деталях. Проходило воно без шуму й великих конфліктів, без війн і значних змін в суспільному устрої приєднаних земель. Саме тому приєднання України до Великого князівства Литовського, як визнає Грушевський, залишило зовсім мало слідів в історичних джерелах. Тільки цей факт, на думку науковця, може пояснити занадто слабке висвітлення вступу України до складу литовських земель у літописних згадках про події того часу.

Таким, що був у цілому позитивним, вважає процес вступу українських територій до складу Великого князівства Литовського й відомий український історик Іван Крип'якевич. У своїй роботі «Історія України» він писав: «Литва внесла ґрунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Києва: вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася одноцілою». Литовська держава не була, на думку Крип'якевича, чужорідним агресором, який поневолив належні колись Київській Русі землі, а лиш своєрідним спадкоємцем Русі, котрий зміг уникнути помилок, зроблених свого часу київськими князями.

Схожої думки дотримувались й інші українські історіографи. На підтвердження тези про Велике князівство Литовське як спадкоємця Київської Русі буде доречним процитувати невеличкий вірш невідомого середньовічного автора. Ці рядки, записані на чистій стороні листка статуту, котрий побачив світ 1588 року, й відзначені увагою М. Грушевського, є найбільш яскравим прикладом того, що Велике князівство Литовське було дуже близьким по духу Київській Русі. Ось вони:

Судячи з усього, автор віршованого твору хотів сказати, що у Литві так само була поширена православна, чи, як ще її називають, руська віра, як у Польщі — латинський обряд. Тож, якщо продовжити думку про релігію як наріжний камінь ідентифікації народу, стає зрозуміло, що Велике князівство Литовське було для України тим середовищем, у якому вона могла почуватися захищеною від чужорідного впливу.

Однак, якщо злиття України й Литви не викликало опору в українському суспільстві, спроби Королівства Польського приєднати до себе Велике князівство Литовське, які Польща почала активно проводити від початку XIV сторіччя, непокоїли українців і викликали заворушення на територіях, на яких колись володарювали київські князі. Цей процес, на відміну від попереднього, вже не відзначався мирним перебігом подій. Протягом перших десятиліть XIV сторіччя поляки спільно з угорцями запекло билися з литовськими князями, яких підтримувала більшість українців. Ці битви, які з плином часу набирали все більшої масштабності, велися за Галичину й Волинь.

У 1349 році, унаслідок вдалої військової кампанії, польський король Казимир Великий підпорядкував собі Галичину та частину Волині. З незначними загостреннями, які змінювались припиненням бойових дій, війна тривала ще понад півтора десятка літ. Нарешті у 1366 році вона закінчилася польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині доки лишалася за Великим князівством Литовським. Однак, як показали подальші події, лише на короткий час. Незважаючи на спроби протистояння, переважно православна Литва вперто просувалася до союзу з католицькою Польщею. Значно прискорили рух цим шляхом політичні заходи, які, на противагу військовим діям, носили досить ефективний характер. Вагомим політичним кроком боротьби Королівства Польського з незалежністю Великого князівства Литовського стала Кревська унія 1385 року. На нашу думку, саме вона стала одним з перших кроків на шляху до прийнятої у Бресті унії 1596 року.

Кревська унія, затверджена 14 серпня 1385 року у білоруському місті Крев, передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу. Це об'єднання мало відбутися шляхом шлюбу дванадцятирічної польської королеви Ядвіги, яка належала до династії П'ястів, і литовського князя Владислава II Ягайла, сина Ольгерда Гедиміновича. За умовами унії, крім іншого, Владислав II Ягайло зобов'язувався перейти разом з населенням Литви у католицтво. Зауважимо, що поляки вважали язичницьким народ Великого князівства Литовського, незважаючи на те, що більшість його сповідувала православ'я. Крім того, литовський князь повинен був обернути на користь Королівства Польського свою великокнязівську казну й повернути до польської Корони всі відторгнені на той час польські території. А головне, і поляки наголошували саме на цьому, князь мав назавжди приєднати до Польщі землі Литви, Білорусії й України.

Мусимо зазначити, що тріумф польської дипломатії, яким без перебільшення можна назвати Кревську унію, ще довгий час був лише залишеним на пергаменті записом. Як часто трапляється, реалізувати в житті закріплені угодою домовленості виявилося значно важче, аніж скласти сам трактат. Звичайно, усі литовські князі, бояри й зем'яни відтепер, підкорюючись наказам Владислава II Ягайла, визнавали себе не лише підданими Великого князівства Литовського, але й громадянами Королівства Польського, з усіма можливими наслідками. Владислав II Ягайло, згідно з рішеннями Кревської унії, вважався не лише князем Литовським, а й королем Польщі. Цим підкреслювалась єдність, котра повинна була закріпитися між країнами, які ще недавно воювали за володіння західноукраїнськими землями.

Але як тільки новий король спробував справою підтвердити постулати, закріплені у Креві, він стикнувся з шаленим опором верхівки литовського магнатства. Першим, хто вдався до такого опору, став двоюрідний брат Ягайла, князь Вітовт. Потрібно зазначити, що конфлікт між князями Ягайлом і Вітовтом був давнім протистоянням. Відомо навіть, що Ягайло був свого часу причетний до смерті батька князя Вітовта — Кейстута Гедеміновича, після чого Вітовт довгий час боровся з великим князем, намагаючись повернути належні батькові землі. Але особливого загострення конфлікт Вітовта і Ягайла набув саме після Кревської унії. Князь Вітовт, тоді ще відомий захисник православної віри, просто не міг не бачити загрози для грецького обряду у Великому князівстві Литовському, що її несло зближення з католицькою Польщею. Тож саме він виявився для української і білоруської православної церкви тією силою, котра спробувала затримати небезпеку, що насувалася з боку Ватикану й католицької церкви.

Як можемо здогадатись, Владислав II Ягайло все ж не був схильним загострювати конфлікт з партією Вітовта. Це доводить той факт, що вже у 1392 році за угодою, укладеною в Острові, князь Вітовт був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Відтоді юридично за Владиславом II Ягайлом залишилась лише польська корона. Ще більше Вітовт посилив свої позиції у 1398 році, використавши ту обставину, що багато хто у верхівці керівництва Великого князівства Литовського був роздратований діями Кракова відносно литовської незалежності. Тоді, всупереч бажанню Владислава II Ягайла, бояри і зем'яни князівства Литовського проголосили Вітовта «королем литовським і руським». Цей крок дозволив Литві значно послабити вплив на себе з боку польської Корони, який невпинно посилювався від часу укладення Кревської унії.

Однак поразка, завдана переважаючими силами ханів Золотої Орди війську князя Вітовта в битві на ріці Ворсклі, яка мала місце у 1399 році, перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі—України. Як відомо, після цієї поразки, у світлі загрози татарського панування, на довгий час призупинилось становлення самостійної Литовсько — Руської держави. Не дивно, що за таких обставин князь Вітовт змушений був іти на зближення з Польщею і Владиславом II Ягайлом. На початку XV сторіччя цей процес дав свої наслідки, і наслідки не лише негативні. Вже у 1410 році, як відомо, війська князя Вітовта, значною мірою укомплектовані з людей, які проживали у так званій руській Литві (тобто в Україні й Білорусії), спільно з польським військом під керівництвом Владислава II Ягайла отримали блискучу перемогу над лицарями Тевтонського ордену у знаменитій Ґрюнвальдській битві. Ця перемога, значення якої важко переоцінити, продемонструвала користь від союзу двох держав у протистоянні з сильним зовнішнім ворогом.

Наступною після Кревської унії угодою, яка наближала перехід земель України до Королівства Польського і виступала підґрунтям Брестської унії 1596 року, стала, поза всяким сумнівом, Городельська унія 1413 року. Цього разу трактат про єднання підписав той, хто раніше обстоював незалежність України від Польщі, а саме князь Вітовт. В укладеному між ним і Владиславом II Ягайлом договорі, який побачив світ 2 жовтня у місті Городля, розташованому на річці Західний Буг, йшлося про подальше поглинання Польщею литовських земель. Городельською унією визнавалася політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем Литовським після смерті Вітовта. Також трактат передбачав проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн.

Але головною метою Городельського договору, як можемо бачити, стало зовсім не об'єднання установ державної влади Польщі й Литви. Значно більшу вагу мало те, що в союзному договорі йшлося про зрівняння прав і свобод шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Відтепер литовська шляхта, котра раніше сильно потерпала від зверхності над нею польських феодалів, визнавалась рівною останнім. Щоправда, з невеличкою поправкою — католицька віра. У договорі жодним чином не йшлося про права української шляхти, котра, як відомо, сповідувала православну віру. А це вже було реальним кроком до володарювання католицької церкви на землях України.

Потрібно відзначити, що рішення Городельської унії, як перед тим — Кревської, вдалося втілити у життя далеко не одразу. І хоча юридично після смерті Вітовта у 1430 році права на литовську корону відходили до польського короля, а Велике князівство Литовське набувало статусу польської провінції, насправді зробити все це було не так просто. Литовські правлячі кола й слухати не хотіли про втілення у життя рішень, затверджених Городельською унією. Одразу по смерті Вітовта на великокняжіння був обраний князь Свидригайло Ольгердович, молодший брат Владислава II Ягайла. Саме він мав дати свій дозвіл на впровадження городельських домовленостей. Однак, як виявилося, Свидригайло й чути не хотів про домінування Польщі над Великим князівством Литовським. Вирізняючись винятковою честолюбністю, Свидригайло бачив себе лише сильним лідером незалежної держави, і аж ніяк не васалом польського короля, нехай і рідного брата. Таку свою позицію він сформулював від самого початку князювання, а дуже скоро довів її справою, вступивши у військове протистояння з Королівством Польським за право володіти землями Поділля.

Вже 1431 року Свидригайло Ольгердович виступив проти Владислава II Ягайла, який влітку почав наступ на Поділля та Волинь. Досить успішним маневром Свидригайло здобув Кам'янець на Поділлі, Володимир на Волині й узяв в облогу Луцьк. Щоправда, цього разу протистояння тривало не надто довго. Бойові дії між військами Свидригайла і Ягайла завершилися укладенням дворічного перемир'я. Але наступного, 1432 року Свидригайло продовжив війну з Польщею за володіння Поділлям.

Орієнтація Свидригайла на православну українську й білоруську шляхту князівства зумовила невдоволення литовських феодалів — католиків, які від часу Городельської унії вже встигли набрати значного впливу в Литовській державі. Незабаром католицька шляхта підняла в Литві повстання проти Свидригайла й проголосила Великим князем Литовським Вітовтового брата, стародубського князя Сигізмунда Кейстутовича. Князю Свидригайлу була вготована участь вигнанця. Однак він і не думав миритися з таким статус — кво. Подальші чотири роки в межах Великого князівства Литовського точилася громадянська війна і фактично князівство розкололося на дві держави — Велике князівство Литовське і Велике князівство Руське. І якщо князь Сигізмунд залишив за собою землі першої, то в межах другої, незважаючи на католицьке віросповідання, правив Свидригайло.

Владислав II Ягайло добре розумів, що для послаблення позицій Свидригайла на Поділлі він має відвернути від нього православну шляхту Великого князівства Руського, тож посиленими темпами почав впроваджувати у життя закони, спрямовані на те, щоб православний нобілітет був зрівняний у своїх правах та свободах із польською шляхтою і покатоличеним боярством князівства Литовського. І, варто зазначити, рухаючись у цьому напрямку, польський король досягнув значних успіхів. Унаслідок того, що велика кількість союзників Свидригайла з руської шляхти полишила його через щедрі обіцянки короля, вже у 1435 році князь зазнав поразки від поляків у битві при Вількомирі, на ріці Святій у Литві.

Битву при Вількомирі за історичним значенням сучасники порівнювали з Ґрюнвальдською битвою, і не даремно. Масштабність катастрофи, якої зазнав князь Свидригайло, надовго змінила розклад сил у Великому князівстві Литовському. Після жорстокого бою війська Свидригайла були вщент розбиті, а князеві в оточенні самого лише почту довелося рятуватися втечею з поля битви. Розглянемо більш детально цю битву, яка несправедливо забута, хоча мала велике значення у становленні Речі Посполитої і подальшому русі католицтва теренами Великого князівства Литовського.

Військо великого князя Свидригайла Ольгердовича нараховувало близько 15 тисяч бійців. Серед них було 6 тисяч ратників самого князя, до яких приєдналося більше 50 дружин удільних князів, вірних Свидригайлу. Досить потужно виглядав і корпус найманого війська — 3 тисячі лівонських лицарів і півтори тисячі чеських таборитів. До них долучалась легка кіннота кількістю у п'ятсот татарських ординців. Цим різнорідним військом командували три полководці: сам Свидригайло Ольгердович, магістр Лівонського ордену Франк Керскорф і князь Сигізмунд Корибутович. Утім, як свідчать історичні джерела, лише один із рейментарів, а саме Сигізмунд Корибутович, уславлений ветеран гуситських війн, мав талант полководця.

Армія Сигізмунда Кейстутовича була менш різнорідною, аніж у його супротивника. Князь мобілізував близько п'яти тисяч литовського війська. Командування цим відділком було доручено синові Сигізмунда Михайлу. Значну підтримку князеві надала Польща. За дорученням сейму до Сигізмунда Кейстутовича вирушили 12 тисяч війська на чолі з Якобом Кобилянським. Як стверджує літопис, Кобилянський був досвідченим полководцем. Він брав участь у Ґрюнвальдській битві з Тевтонським орденом, здобувши під час неї славу гарного вояка й талановитого полководця. Саме Кобилянському й було доручено загальне командування польсько — литовським військом.

Наприкінці серпня, ймовірно ЗО числа, війська Свидригайла Ольгердовича і Сигізмунда Кейстутовича зайняли позиції біля річки Святої на дев'ять кілометрів південніше цитаделі Вількомир. За два дні, після кількох сутичок, які не мали великого стратегічного значення, Свидригайло вирішив перейти обозом під Вількомир. Очевидно, князя спонукала до таких дій невигідність власних позицій щодо ворога. Коли Свидригайло з військом рушив, ударило польсько — литовське військо, розділивши армію князя на дві частини. За кілька годин битва скінчилася страшним розгромом військ Свидригайла. Сам Свидригайло Ольгердович утік до Полоцька. Лівонський магістр Керскорф, ландмаршал і більшість лівонських лицарів загинули. Князь Сигізмунд Корибутович був важко поранений і помер пізніше у полоні. Жертвами битви стали також мстиславський князь Ярослав Семенович, київський — Михайло Болобан, вяземський — Михайло Львович, князь Данило Гольшанський. Ще кілька десятків дрібних удільних князів, котрі складали опору Свидригайла, попали в полон. Серед них — Федір Корибутович та Іван Володимирович, син Володимира Ольгердовича Київського. Свидригайло після поразки під Вількомиром залишився без війська і союзників. Хоча він і зміг ще деякий час утримуватися в Київській, Чернігово — Сіверській та Волинській землях, протистояти Королівству Польському у князя вже не було можливості.

Наслідки поразки були сумними не тільки для самого Свидригайла Ольгердовича. Скоро та частина руської шляхти, яка повірила обіцянкам короля Ягайла й відступилася від князя Литовського, на собі відчула прикрі результати власної помилки. Виявилося, що поляки не лише не збираються виконувати своїх зобов'язань, а навпаки — досить відчутно посилюють наступ на православ'я в колишніх руських землях.

Православна і білоруська шляхта в Україні остаточно втрачала свої позиції. Українські замки захоплювали польські гарнізони, а польські магнати отримували за службу землі переможених, тобто православного нобілітету. Значно посилився відтік людей до Дикого Поля. Католицька експансія, здавалося, наближалась до фінішної прямої в оволодінні споконвічними землями православних.

Однак, як виявилося, ця фінішна пряма затяглась більш ніж на сторіччя. І хоч з падінням Свидригайла Ольгердовича у Польщі зникли видимі перешкоди для домінування в литовських і руських землях, несподівано для себе Ягайло наштовхнувся на таку перешкоду, на яку жодним чином не міг сподіватись. А саме: почав виказувати потяг до незалежності лояльний раніше до Польщі князь Сигізмунд Кейстутович. Замість очікуваного від нього сприяння у впровадженні засад Кревської унії, Польща отримала нового ворога, котрий кинувся підшукувати союзників для боротьби з нею серед володарів іноземних країн. І хоча Владислав II Ягайло після кількох років напруженої підкилимової роботи й цілої низки інтриг зміг організувати змову, під час якої у 1440 році Сигізмунда було знищено, Польське королівство у відносинах з Великим князівством Литовським у черговий раз натрапило на глуху стіну. Не дивлячись на те, що княжий престол посів молодший син Ягайла — Казимир IV Ягеллончик, лояльності до Польщі серед литовської влади не побільшало. Князь Казимир, а якщо бути більш точним, оточення юного правителя, яке складалося з литовського нобілітету, продовжило курс на повний розрив відносин з Польщею. Цим вони продемонстрували свою незгоду з намаганням Ягайла бачити у Казимирові лише свого намісника, а Велике князівство Литовське — провінцією Польщі. Справа вперто просувалася до чергової війни між державами, унію між котрими було затверджено ще більше п'ятдесяти років тому.

Дещо розрядила напруження у відносинах між Польщею та Литвою смерть Владислава II Ягайла у 1444 році. Користуючись такою нагодою, магнатське угруповання Литви, котре стояло за Казимиром IV Ягеллончиком, домоглося обрання свого патрона королем Польщі. Такий крок міг гарантовано привести до бажаних литовськими феодалами наслідків у політиці Польщі відносно князівства Литовського. Одначе, якщо Казимир одразу після сходження на литовський престол поставився до відносин з Польщею не так, як сподівався Ягайло, то не менш несподівано він повівся після обрання його королем Польщі. Швидко були забуті пріоритети, спрямовані на суверенітет Великого князівства Литовського, і король швидко схилився у бік Польщі. Таку пропольську політику Казимир IV Ягеллончик провадив до самої своєї смерті у 1492 році.

Правління Казимира не найкращим чином позначилось і на житті руської частини Литви, тобто України й Білорусії. За часів його володарювання поглибилися процеси, котрі ще після Городельської унії усували православний нобілітет від впливу на політичне життя держави, а православна церква зазнала нових утисків. І якщо спочатку, дотримуючись пролитовської політики, Казимир йшов на деякі поступки українській і білоруській шляхті, то в більш пізній період правління ці поступки було скасовано. Наприклад, Київське князівство, яке ще за часів князя Свидригайла було повернуто у володіння князя Олелька, сина колишнього київського князя Володимира, і мало статус удільного князівства, тепер втратило цей статус. З початком княжіння Семена Олельковича (1455 рік) Казимир поступово почав звужувати вплив князя на київські землі, а після його смерті у 1470 році й зовсім припинив спроби політичної гри з православною шляхтою Київського князівства. Удільне Київське князівство було скасовано й перетворено на Київське воєводство. На місце київського князя Казимир призначив намісника — литовського вельможу Гаштовта, який сповідував католицьку віру й був відомий тим, що всіляко сприяв її поширенню. Таким чином, можемо бачити, що саме за часів Казимира IV Ягеллончика в самому серці православної Русі почав правити католицький урядник.

Таке безсоромне втручання в життя Києва й українських земель викликало обурення з боку представників української шляхти, і навіть відбулось кілька спроб заволодіти престолом Великого князівства Литовського. Очевидно, кандидатом на князівство був Михайло Олелькович, той самий брат останнього київського князя, якому Казимир відмовив у князівстві на користь Гаштовта. Але варто зазначити, що ці спроби ні до чого не привели. Польсько — Литовська держава все міцніше скріплювалась, нівелюючи відмінності між двома країнами під майстерним керівництвом Риму і католицької церкви.

Наприкінці XV сторіччя у відносини між Королівством Польським і Великим князівством Литовським втрутилися треті сили. Так, у 1499 році, розпочинаючи війну з Османською імперією, Польща у будь — який спосіб намагалася заручитись підтримкою Литви, добре розуміючи, що без литовського війська їй загрожує небезпека поразки від надзвичайно сильної на той час Туреччини. Наслідком тих подій стала Краківсько — Віленська унія, скорочено названа Віденською. В документах, підписаних у Кракові 6 травня 1499 року й у Вільно 24 липня того ж року, було зазначено, що об'єктивні причини вимагають від Польщі та Литви чіткої взаємодії у зовнішній політиці. Обидві сторони визнали більш тісну співпрацю за вигідну, хоч і за умови дотримання незалежності Великого князівства Литовського.

Загалом Краківсько — Віленська унія 1499 року, яка, слід сказати, майже не досліджена вітчизняними науковцями, затверджувала такі принципи:

— надання взаємодопомоги у разі війни;

— оголошення війни третім державам кожною із сторін виключно за згодою іншої сторони;

— вибори правителя кожної із сторін «за порадою і звісткою» другої сторони.

Що стосується третього пункту Краківсько — Віленської унїї, то він лише юридично затверджував факт, який і так мав місце від часів Кревської унії, а ось два попередніх пункти прямо вказують на підписання угоди під тиском загрози з боку Оттоманської Порти і, ймовірно, Кримського ханства.

Однак, як пише М. Грушевський, Великий князь Литовський Олександр Ягеллончик скорегував рішення останньої унії, щойно у 1501 році був обраний королем Польщі. І скорегованими ті рішення були, звичайно, у бік польських інтересів. А завдяки тому, що наступні великі князі литовські, Сигізмунд І і Сигізмунд II Август, котрі посідали одночасно і польський престол, не були прихильниками рішень Краківсько — Віленської унії, у князівстві Литовському протягом усієї першої половини XVI сторіччя вперто не визнавали її рішень. І якщо дрібна й середня шляхта Великого князівства Литовського тим чи іншим чином виказувала бажання приєднатись до союзу з Польщею, найбільші магнати Литви були категорично проти цього. Ними навіть відхилялись пропозиції поляків проводити спільні засідання сеймів, для чого магнатство Литви вигадувало десятки приводів. Цей факт є символічним з тієї точки зору, що, не дивлячись на посідання трону Королівства Польського й Великого князівства Литовського однією людиною, парламентська влада країн залишалась відокремленою одна від одної.

Це тривало до початку 60–х років XVI сторіччя, коли Королівство Польське нарешті отримало можливість запровадити унію, над якою у Кракові бились уже більш ніж півтора століття.

Як видно з попереднього розділу, тривала боротьба Королівства Польського за домінування над Великим князівством Литовським і Україною, що входила до його складу, поступово привела до того, що фактично ці дві держави злилися в одне ціле, утворюючи на сході Європи досить потужну країну Ця країна обіцяла стати впливовим гравцем на арені європейської політики. Залишалось оформити союз юридично. Для цього й було проведено Люблінську унію, яка відбулася, у польському місті Люблін 1 червня 1569 року. Підписанню унії передували деякі події.

З початком Лівонської війни (17 січня 1558 року), котру Московське царство вело з Лівонським орденом, влада Великого князівства Литовського наиуважнішим чином ставилася до подій у Лівонії, маючи там свої державні інтереси. І врешті, після підписання 28 листопада 1561 року Віленської унії, яка передбачала співпрацю між великим князем Сигізмундом II Августом і магістром Лівонського ордену Готхардом Кетлером, Литва дала себе втягти у війну з Московським царством.

З того часу війна потребувала від князівства Литовського надзвичайно великого напруження сил і величезних витрат на утримання війська. Зрештою, бойові дії в Лівонії довели цілковиту неспроможність Великого князівства Литовського самостійно протистояти військам Івана IV Грозного, що стало приводом для невдоволення значної частини литовського нобілітету діями влади. Незадоволенням литовської шляхти не погребувала скористатись влада Королівства Польського, недвозначно натякнувши на сеймі, що у разі цілковитого затвердження унії Польщі і Литви Королівство Польське погодиться надати військову допомогу Великому князівству Литовському у війні проти Московського царства. На тлі таких заяв сейму Сигізмунд II Август, який раніше не виказував зацікавленості у впровадженні унії, став одним з найпалкіших прихильників об'єднання Польщі й Литви. І якщо магнатське угруповання князівства Литовського спочатку все ще чинило опір ідеї об'єднання, то з розвитком подій на театрі бойових дій у Лівонії воно все більше втрачало здатність опиратися Сигізмундові Августу, польським сенаторам і лояльній до Польщі частині литовської шляхти. У 1562 році відбувся наступ литовського війська на Смоленськ і Велів. Цей наступ призвів до того, що розгніваний Іван Грозний почав збирати велике військо для походу в Литву.

Судячи з усього, розмінюватись на дрібниці московський цар не збирався: його метою була столиця князівства Литовського Вільно. Тож Іван Грозний, з притаманним йому напором, почав здійснювати свій задум. Першим до ніг царського війська впав Полоцьк, на який у Вільно покладали великі надії. Звістка про його падіння стала для литовців цілковитою несподіванкою, позаяк у Вільно до останнього вважали, що полоцька фортеця здатна зупинити ратників Івана Грозного.

Але, як бачимо, надії литовської влади Полоцьку виправдати не судилось. Однак про все по порядку.

У січні 1563 року для взяття прикордонної литовської фортеці Полоцьк з Великих Лук виступила московська рать, що включала, за свідченням науковців, «майже всі збройні сили країни». На початку лютого московське військо приступило до облоги Полоцька, і 15 лютого фортеця капітулювала. У місті почались погроми. Як повідомляє Псковський літопис, після падіння Полоцька Іван Грозний, який особисто командував військом, наказав усім євреям, що перебували в місті, хреститися, а тих, хто відмовився, а таких знайшлося близько трьохсот чоловік, цар звелів утопити в Двіні.

Шлях на Вільно московському війську було відкрито. І хоч після захоплення московськими військами Полоцька в успіхах Івана Грозного почався помітний спад, це не врятувало магнатів Великого князівства Литовського від необхідності шукати союзу з Королівством Польським.

Спроби затвердити остаточну унію з Великим князівством Литовським проводились у Польщі на сеймах у 1565–1566 роках, але тоді дійти згоди не вдавалось через невдоволення верхівки литовської влади форматом майбутньої держави Речі Посполитої, початок існування якої повинен був оголосити сейм, прийнявши унію. Не все гладко йшло і на сеймі 1569 року. Його було призначено після дипломатичних консультацій, котрі відбулись наприкінці 1568 року, але представники Великого князівства Литовського наполягли, щоб вальний сейм, який мав затвердити унію, був фактично розділений на конференцію двох окремих сеймів — польського й литовського. Цим вони спробували в черговий раз продемонструвати свій незалежний статус.

У січні 1569 року сейм у Любліні все ж розпочав свою роботу, і на ньому почали розглядати питання про унію двох держав. Однак литовські вельможі, яких відлякувала перспектива втрати свого політичного всевладдя, і тут не збиралися поступатись у домовленостях ані на крок. Такий настрій литовська делегація демонструвала майже від початку сейму. Так, наприклад, відомо, що після більш ніж місяця переговорів, не маючи змоги добитися від поляків бажаних гарантій збереження своєї влади, князі К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивілл та інші вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії. У відповідь на такі дії польський король Сигізмунд II Август, використовуючи підтримку тієї частини литовської та української шляхти, котра була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська шляхта, вирішив діяти більш агресивно. Спираючись на підтримку сейму, Сигізмунд II Август у березні 1569 року видав універсал про приєднання Підляського й Волинського воєводств Литви до Королівства Польського. Шляхта цих воєводств, згідно з королівським універсалом, зрівнювалася у правах з польськими землевласниками. Король оголосив посполите рушення і пригрозив відібрати маєтки й посади у тих панів, які не присягнуть на вірність королю. Природно, що під визначенням тих, «які не присягнуть королю», Сигізмунд Август мав на увазі насамперед князів К. Острозького, Г. Ходкевича, Є. Воловича, К. Радзивілла.

Тиск прихильної до короля шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні, а також прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі проти Московського царства примусили вищезгаданих магнатів піти на відновлення перерваних переговорів. Тож 24 травня 1569 року литовські князі склали присягу Короні польській. Після складання присяги було оголошено про приєднання до Польського Королівства Київського і Брацлавського воєводств. Під владою Литви залишилися тільки північно — західні руські землі — Берестейщина і Пінщина. А лише за місяць, 28 червня 1569 року, була підписана Люблінська унія. Дипломатичні процедури зайняли ще кілька днів, і 1 липня було офіційно оголошено про створення Речі Посполитої. Люблінська унія відбулась.

Передбачалося, що Річ Посполиту очолюватиме виборний король, який титулувався королем польським і великим князем Литовським. Коронуватиметься монарх у Кракові — резиденції польських королів. Люблінська унія завбачала також спільні Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами відтепер мали укладатися від імені Речі Посполитої. Шляхта обох держав отримувала право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони було скасовано, запроваджувалася єдина грошова система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови.

Потрібно відразу зазначити: якщо у колі польських істориків Люблінська унія вважається великим дипломатичним досягненням свого часу, то українські науковці звикли висвітлювати її переважно як подію заперечливу. І не тільки тому, що в результаті Люблінської унії значна частина українських земель відійшла до Корони польської. Враховуючи потужні антипольські настрої в українському суспільстві в період національного відродження, тобто наприкінці XIX — на початку XX сторіччя, не дивно, що чимало українських науковців того часу сприймали Люблінську унію як негативне явище. І релігійне питання в таких настроях відігравало не останню роль. Адже після Люблінської унії релігійна експансія Риму, яка й раніше відчувалась в українській частині Великого князівства Литовського, неодмінно мала посилитися, підминаючи під себе православну церкву.

Тим чи іншим чином наслідків Люблінської унії для українських земель Великого князівства Литовського торкалися майже всі видатні науковці України. Цій темі присвятили свої праці як десятки істориків більш раннього періоду, так і радянських, а потім українських історіографів. Тож хотілось би коротко зупинитись на аналізі наслідків Люблінської унії з точки зору видатних учених.

Першим після козацьких літописців XVII–XVIII сторіч на події 1596 року звернув увагу Д. Бантиш — Каменський. В «Історії Малої Росії», яка за життя автора мала кілька видань і досі вважається першим науковим відображенням історії України, про Люблінську унію згадується лише побіжно, на тій підставі, що завдяки їй було остаточно приєднано Литву й український народ до Королівства Польського. При цьому Бантиш — Каменський звертав увагу на те, що українці та князівство Литовське отримали значні привілеї внаслідок об'єднання з Польщею.

Не зміг, звичайно, оминути у своїх працях таку подію, як Люблінська унія, і Михайло Грушевський. У своїй «Історії України — Руси» та багатьох інших роботах він негативно оцінював Люблінську унію, звертаючи увагу на те, що вона стала актом політичного насильства польського владного олімпу над представниками інших народів, що ввійшли пізніше до складу Речі Посполитої. Зокрема, Грушевський зазначав: «Прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сойм був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власти й тяжких політичних обставин». Відзначимо також, що погляди М. Грушевського на Люблінську унію поділяли й інші українські історики того періоду.

Не менш негативно ставилися до укладеної в Любліні унії й історики радянської доби. Однак, зважаючи на тенденції того часу, вони бачили ці події в дещо іншому світлі. Зокрема, українські радянські історіографи вказували на анти — російський характер унії та на соціальні наслідки цієї події. Наприклад, у найбільш фундаментальній, восьмитомній «Історії Української PCP» йдеться про те, що «правлячі кола Великого князівства Литовського вирішили піти на подальше зближення з Польщею, щоб використати її сили в боротьбі з Росією і зміцнити своє зовнішньополітичне становище». Також на сторінках цієї праці йшлося про те, що в Люблінській унії були зацікавлені середні й дрібні феодали, які боялися загострення класової боротьби. Що ж, нам відомо, до чого та горезвісна класова боротьба привела нас у XX сторіччі. Релігійній складовій протистояння України й Королівства Польського радянськими історіографами не було приділено уваги зовсім, хоча поза нею навряд чи можна повною мірою осмислити всі процеси, які привели Україну та Річ Посполиту від Люблінської до Брестської унії.

Дещо змінились акценти у поглядах істориків — дослідників від часу набуття Україною незалежності у 1991 році. У дослідженнях сучасних українських авторів часто розглядається питання Люблінської унії. Однак погляди науковців мало чим відрізняються один від одного. У цілому увага акцентується на кількох моментах. При визначенні причин унії відзначається, що Великому князівству Литовському у 1568–1569 роках загрожувала Московська держава в рамках ведення Лівонської війни, і саме це стало однією з головних причин Люблінської унії. Досить часто науковці звертають увагу на те, що дрібна шляхта князівства Литовського, на відміну від князів — магнатів (Острозький, Ходкевич, Радзивілл тощо), була не проти приєднання Литви до Королівства Польського. Разом с тим, висвітлюючи процес укладання унії, історики звертають увагу на насильство з боку польської політичної еліти щодо населення князівства Литовського та на інші негативні моменти. Говорячи про наслідки Люблінської унії, новітні історіографи наголошують на посиленні релігійних утисків в Україні й Білорусії, що, на нашу думку, і є визначальним в оцінці наслідків унії.

Проблеми віри та мови особливо загострилися в Україні після Люблінської унії. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників на колишніх руських землях. Тому у Великому князівстві Литовському в значній кількості засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Слід зазначити, що ці навчальні заклади сприяли поширенню освіти: багато представників української шляхти отримали можливість, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Однак платнею за освіту ставало зречення рідної мови та батьківської віри — сполячення. А якщо взяти до уваги той факт, що в XVI столітті представники нижчих верств населення мали обмежені можливості для отримання освіти, сполячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. У свою чергу, релігійна експансія, що її здійснювала католицька церква на території православної України, менш ніж за три десятиріччя призвела до Брестської унії, яка й стала точкою відліку у відносинах України й Речі Посполитої. І якщо після Люблінської унії ці взаємозв'язки були відносно спокійними, то після трактату, підписаного у Бресті, Україна вибухнула цілою чередою бунтів і козацьких повстань.

Розглядаючи причини Брестської унії 1596 року, дослідники, як правило, звертають увагу на чинники, які безпосередньо вели до її підписання, не пояснюючи глибинних мотивів цього процесу, які своїми коренями сягають епохи раннього середньовіччя. Саме тоді відбувся розкол християнської церкви на дві конфесії, зумовлюючи майбутнє протистояння й багаторазові спроби поєднати християнське учення в одне ціле. Отже, щоб більш ясно собі уявити, що відбулось у Речі Посполитій наприкінці XVI сторіччя, розглянемо обставини, які призвели до розколу церкви, а також спроби об'єднати православну й католицьку церкви, які проводились до Брестської унії.

Отже, християнство. Вчення Ісуса Христа як релігія виникло за часів античної Римської імперії. Відбулося це в першому сторіччі нашої ери на сході Римської імперії, а саме на території сучасного Ізраїлю і Палестинської автономії. Засновниками християнської релігії вважаються Ісус Христос і його дванадцять учнів — апостолів. У наш час християнство є однією з найпоширеніших релігій світу — її канонів дотримується понад чверть населення планети. Християнство посідає перше місце в світі й за географічним розповсюдженням, тобто чи не в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.

Однак таку велику кількість прихильників учення Ісуса Христа набуло не одразу. Спочатку в рамках боротьби римської влади з непокірною провінцією, якою була Іудея, християнство заборонялось на території Римської імперії, а його послідовники ризикували життям, сповідуючи віру, за яку римляни жорстоко карали. На підтвердження цього факту слугує велика кількість згадок античних істориків про репресії, яким влада Риму піддавала перших християн. Навіть у Колізеї, пам'ятці давньоримської цивілізації, у якому колись проводили жорстокі гладіаторські ігри, на очах у десятків тисяч людей християн убивали лише за те, що ті насмілились проповідувати свою релігію. У наш час серед старовинних стін Колізею встановлено пам'ятний знак — хрест, який є згадкою про всіх замучених тут християн.

Але час не стоїть на місці. Змінюється світ, змінюється світогляд людей. Відомо, що ще до падіння Римської імперії влада докорінно переглянула своє ставлення до християнської віри і останні імператори Риму сповідували саме християнство. Вплив християнської релігії почав невпинно поширюватись землями Римської імперії, котрі охоплювали на той час не менше чверті населення земної кулі й простягались від Африки до Північної Британії.

З поширенням вчення Ісуса Христа в церковному середовищі почали виникати різноманітні течії, які поступово й привели її до розколу. Першим кроком на цьому шляху став IV Вселенський собор, який відбувся у місті Халкідон (нині — район міста Стамбул) у 451 році нашої ери. На Халкідонському соборі було розглянуто правомірність так званого вчення монофізитства, висунутого константинопольським архімандритом Євтихієм. Суть цього вчення полягала у тому, що, на відміну від більш раннього діофізитства, ця течія стверджувала єдину, божественну сутність Ісуса Христа, а не його подвійну — божественну й людську сутність. Халкідонський собор засудив вчення монофізитства, назвавши його єрессю й намітивши таким чином перші ознаки розколу християнської релігії, внаслідок чого християнство поділилося на халкі—донські й нехалкідонські (монофізитські) церкви.

Саме після рішення Халкідонського собору, як вважають науковці, виник термін «православна віра». Остаточно у візантійській традиції назва «православний» закріпилась після закінчення руху іконоборства в IX столітті й досі святкується православною церквою у першу неділю Великого посту. Саме після руху іконоборства поняття «православний» включило в себе суттєвий момент — духовно — літургійний. У такому значенні титул «православний», за деяким винятком, закріпився й у київській християнській традиції. Після Халкідонського собору Константинопольський архієпископ канонічно і фактично став першим на християнському Сході, хто утримував у своїх руках всю духовну владу.

Поглибився розкол християнської церкви лише через шістсот років. Спочатку суперечності виникли в Константинополі, а потім поширилися на стосунки Константинополя та Рима. Значною мірою ці суперечності були спровоковані заснуванням Константинопольського патріархату, а потім і піднесенням його до рівня столичного. Таким чином, Константинопольський патріарх був визнаний рівним римському папі. Таке рішення одразу ж викликало заперечення з боку Рима. Мотивами такої незгоди, на думку дослідників, може слугувати той факт, що від античних часів Рим вважав себе вищим від решти культурного світу, протиставляючи римську цивілізацію культурі варварів (тобто решті населення земної кулі). З точки зору римлян, будь — хто з громадян Рима був вищим за жителя провінцій лише тому, що народився у столиці імперії. Таку зверхність виявляло й римське духовенство середньовіччя, незважаючи на те, що не мало жодного відношення до римського етносу античних часів.

Завершальна сутичка Константинополя з Римом сталася у 1054 році і привела до цілковитого розриву між Римською та Константинопольською церквами. Пізніше цей розрив відносин було названо великим церковним розколом, або Великою Схизмою. Суть розколу полягала у тому, що Константинопольський патріарх Михайло Керулларій, прагнучи підкорити собі Александрію, Антіохію та Єрусалим і зрівнятися в правах з римським папою, почав проводити у цьому напрямку активні дії. Як і його попередник, патріарх Фотій, який жив у IX сторіччі, Михайло Керулларій підтвердив свої вимоги догматичною оболонкою. У листах, котрі Константинопольський патріарх спрямовував римському папі Льву IX, він погоджувався на визнання єдності східної і західної конфесій християнської церкви навіть попри деякі обрядові й догматичні відмінності, а також визнавав прийняте ще Халкідонським собором рішення щодо надання римському папі титулу Вселенського патріарха. Але в обмін на такі поступки з боку Константинопольської церкви він вимагав визнання Римом рівності між папою і Константинопольським патріархом.

Зайве й казати, що на такий крок у Римі йти не хотіли в жодному разі, намагаючись будь — що зберегти верховенство саме Римської церкви. І хоч об'єктивні обставини, такі, наприклад, як намагання папи Льва IX залучити Візантійську імперію до союзу в боротьбі з норманами, котрі на той час значно посилили свою експансію й загрожували Риму, папа відмовився пристати на запропоновану угоду. Перевага Римської кафедри для нього, як бачимо, була над усе. Натомість у 1054 році папа відправляє до Константинополя депутацію, до складу якої увійшли кардинал Гумберт Мурмутьєрський, який вважався найосвіченішим теологом і догматиком того часу, канцлер Фрідріх і архієпископ Альмафійський Петро. Одразу ж по прибутті делегації папи до Константинополя, візантійський імператор Костянтин IX Мономах, прагнучи примирення Римської й Константинопольської церков, організував колоквіум між кардиналом Гумбертом і богословом Студійського монастиря Микитою. На такий крок імператора змусило піти те, що сам патріарх, Михайло Керулларій, був досить слабким у теології.

В результаті тривалого диспуту з римським духовенством богослов Микита все ж визнав свою поразку. Однак це не завадило патріархові Михайлу продовжувати наполягати на своїх претензіях і підбурювати народ Константинополя проти римських нунціїв. Саме з цією метою і був скликаний Собор, на якому, як оповідає літопис, Михайло Керулларій вказав місце папським легатам позаду константинопольських архієреїв, що було брутальним порушенням канонів і порядку проведення подібних засідань. У відповідь на дії патріарха під час патріаршого богослужіння 15 липня 1054 року кардинал Гумберт, архієпископ Петро та канцлер Фрідріх поклали на вівтар Софіївського собору (нині мечеть Айя — Софья у Стамбулі) буллу[1] екскомунікації та анафеми[2] щодо патріарха і його прихильників, яку вони склали як повноважні представники вже померлого на той час папи Льва IX. Після такого кроку посланці Рима негайно залишили столицю Візантійської імперії.

Та на цьому патріарх Константинопольський не заспокоївся. Маючи на меті домогтися свого, він вдруге запросив до Константинополя папських послів. На другому колоквіумі патріарх мав намір вчинити над легатами розправу руками підбурюваного натовпу швидких на покарання жителів Константинополя. Імператор Костянтин IX Мономах, зрозумівши наміри патріарха й бажаючи уникнути пролиття крові, вимагав дозволу на свою присутність під час релігійного диспуту. Але після його втручання патріарх сам відмовився від колоквіуму. Натомість 20 липня 1054 року Михайло Керулларій зачитав текст анафеми Римській церкві. Найімовірніше, ця анафема стала емоційною відповіддю на папську буллу, вручену кардиналом Гумбертом. Сам патріарх вважав це остаточним розколом у відносинах між церквами, але Александрія, Єрусалим і особливо Антіохія ще довгий час продовжували підтримувати тісні стосунки з папським престолом у Римі. Наступник Льва IX, папа Стефан IX, і імператор Священної Римської імперії Генріх III ще робили спроби порозумітися й запрошували Константинополь до альянсу, але Михайло Керулларій відповів відмовою на всі ці спроби.

Окрім амбіцій римського папи й Константинопольського патріарха, Велика Схизма була породжена нерівним статусом церков у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римського папи у політичному житті країни. У Східній імперії патріарх був підпорядкований імператору — главі церкви. Тобто можна стверджувати, що Римська церква була політично більш незалежною за Константинопольську кафедру, що посилювало в її духовенства відчуття переваги над Східною церквою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков теж зумовили відмінності у церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому, скоріш за все, розкол 1054 року лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Саме від тих подій взяло свій початок протистояння православної і католицької церков, яке протягом багатьох сторіч змушувало християн вступати в збройні сутички між собою, було визначною сторінкою у політиці багатьох держав і надихало на боротьбу з «єрессю» сотні й сотні духовних діячів. Взаємні екскомунікацїї, висунуті ще у 1054 році, були анульовані лише за 900 років, а саме у 1956 році, римським папою Павлом VI і Константинопольським патріархом Афінагором. Це відбулось під час їхньої зустрічі на Другому Ватиканському Соборі. І хоча екскомунікація, видана кардиналом Гумбертом, до того часу вже вважалась недійсною, такий жест доброї волі являв собою важливий крок до відновлення спілкування між Римом і Константинополем.

Отже, як ми можемо бачити, мотиви, які призвели до Брестської унії, були приховані у глибині сторіч, але до кінця XVI століття проблема розколу церков не втратила своєї гостроти. І особливо це було відчутно на теренах Речі Посполитої, де до релігійного чинника домішувався й соціально — політичний. Тож спроби об'єднати християнські конфесії в єдину церкву тут почалися ще задовго до 1596 року.

Напевно, від початку зближення католицького Королівства Польського й переважно православного Великого князівства Литовського в обох державах проводились спроби поєднати те, що було роз'єднано ще від часу Великої Схизми, тобто провести злуку католицької і православної церков. Але, як ми вже зазначали, усі ці спроби незмінно натикались на протиборство конфесій, котре, у свою чергу, давало привід для національного протистояння між поляками, з одного боку, й українцями та білорусами — з другого. Після того як Владислав II Ягайло прийняв католицьку віру, православна церква, що з часів Київської Русі звикла бути головною й державною церквою, швидко почала втрачати вплив на політичне життя Великого князівства Литовського й набула статусу такої, котру у державі просто терплять, віддаючи перевагу католицькій церкві. Можливо, у Римі навіть мали плани з часом зовсім знищити грецький обряд на українських землях, але, як показав час, замінити православні кафедри католицькими єпископствами було неможливо, не викликавши цілої череди бунтів і, можливо, навіть масштабної громадянської війни у Великому князівстві Литовському. Тож, розмістивши католицькі приходи паралельно з православними, на землях, відібраних у деяких православних єпархій, у Римі почали міркувати, як зробити так, щоб православна церква перейшла під управління папського престолу.

Перша спроба врегулювати це питання, якщо не враховувати Кревської унії 1385 року, була зроблена в місті Констанца, розташованому в Західній Німеччині. Саме там відбувався від 16 листопада 1414 року до 22 квітня 1418–го XVI Вселенський собор. Головним завданням, що його ставив перед собою Собор, було подолання наслідків великого розколу церкви 1054 року.

Варто зауважити, що в той час католицька церква переживала не найкращі часи. Вона перебувала у глибокій кризі. Справа навіть дійшла до того, що папським престолом намагались правити одночасно троє пап. Під час проведення Собору усіх трьох пап, а саме Іоанна XXIII, Григорія XII та Бенедикта XIII, було позбавлено цих титулів. Григорію XII запропонували звання кардинала, Іоанн XXIII утік із Собору, але пізніше був заарештований і силоміць позбавлений влади, а Бенедикта XIII довелося позбавити папської тіари заочно, оскільки дістатися до Авіньйона, де він перебував, було не в компетенції Вселенського собору. Замість них обрали єдиного папу римського. Ним став кардинал — диякон з італійського міста Сан — Джорджіо—ін — Велабро, Оддоне Колонна, який отримав ім'я Мартін V.

Під час роботи Собору також ухвалили, що він має владу, даровану самим Ісусом Христом, і всі, не виключаючи навіть Константинопольського патріарха й римського папи, мають підкорятись його рішенням. Окрім іншого, Констанцький собор пам'ятний радикальними рішеннями, прийнятими проти руху Реформації, й стратою під час його роботи, 6 липня 1415 року, чеського проповідника й прихильника Реформації Яна Гуса. І хоч безпосередньо українських реалій наслідки роботи Собору мало торкнулися, рух до унії православної й католицької церков було розпочато.

Наступним із багатьох кроків, що врешті привели до Брестської унії, став Базельський собор католицької церкви, який проходив з 1431 по 1449 рік в швейцарських містах Базелі й Лозанні. Собор був скликаний римським папою Мартіном V для реформування церкви, врегулювання військового конфлікту з послідовниками Яна Гуса в Чехії і возз'єднання Західної та Східної церков. Незважаючи на те, що через раптову смерть папи Мартіна V Собор перетворився на арену запеклої боротьби за папський престол, реальні кроки зі зближення між західною та східною гілками християнської церкви все ж було зроблено. Окрім цього, Базельський собор підтвердив рішення Констанцького собору про верховенство Вселенського собору над папою і патріархом, оголосив про скасування ряду поборів на користь папської курії, а також про регулярне скликання провінційних соборів і свободи церковних виборів. Слід зазначити, що Базельський собор, незважаючи на намагання зблизити Рим і Константинополь, приділив більше уваги подоланню кризи в католицькій церкві і боротьбі з рухом Реформації.

Наступним став Флорентійський собор, який розпочав роботу у Флоренції 1438 року, а завершився в Римі 1445 року. Результатом роботи Собору стало вже цілком реальне зближення католицької й православної церков. Була навіть проголошена так звана Флорентійська унія. Її уклали у Флоренції 1439 року за умов визнання верховенства папи, а також прийняття догм католицького віровчення. Церква, котра мала з'явитись після Флорентійської унії, зберігала обряди Східної християнської церкви. Від попередніх Соборів Флорентійський відрізняло й те, що у його роботі активну участь брали представники православної церкви. Причиною такої активності, безумовно, слугувало значне посилення впливу османських племен, котрі з кожним роком становили дедалі більшу загрозу існуванню Візантійської імперії і, як наслідок цього, православної церкви. На деякий час було забуто суперечки й вирішено об'єднати зусилля з католицьким Заходом задля того, аби вистояти під ударами мусульман.

Однак навіть такі заходи не вберегли Константинополь. Як відомо, існувати Візантійській імперії судилося недовго — уже в 1453 році вона впала під ударами турецького султана Мехмета II, тож зрештою для Константинополя рішення Флорентійської унії залишилися здебільшого на папері.

На відміну від Візантійської імперії, для Великого князівства Литовського й України робота Флорентійського собору мала практичне значення. Саме на цьому Соборі заявив про себе київський митрополит Ісидор, який приїхав до Флоренції як представник Руської православної церкви. На засіданнях Собору у Феррарі, а згодом у Флоренції, митрополит став на бік папи римського й підписав соборне визначення церков. Від папи Ісидор одержав сан кардинала й звання «легата від ребра апостольського» для всіх північно — східних країн. Дорогою додому, в Будині, Кракові та Львові, київський митрополит повідомляв про з'єднання церков і проводив православні літургії у католицьких храмах. Повернувшись після Собору до Москви, яка на той час була частиною Київської митрополії, Ісидор і там розпочав активну роботу із впровадження засад Флорентійської унії. Але тут він одразу ж наштовхнувся на шалений опір московського князя Василя II Темного і московського духовенства. Відомо навіть, що під час літургії, на якій Ісидор на користь Флорентійській унії порушив канони православного богослужіння, князь Василь II виступив із викривальним словом, у якому назвав Ісидора вовком — хижаком, лжепастирем, єретиком, згубником християнських душ і наказав посадити його до в'язниці в Чудів монастир, після чого Ісидор змушений був тікати. Не знайшли підтримки починання опального митрополита також серед католицької ієрархії в Польщі, тож невдовзі він виїхав до Константинополя, де й завершив життя, не зрозумілий сучасниками.

Важливим наслідком Флорентійської унії в Україні після спроб впровадження її Ісидором став поділ Київської митрополії на Московську й Українсько — Білоруську. Саме в Українській митрополії вплив Флорентійської унії частково відчувався до 1501 року й став підставою для Берестейської унії 1596 року.

Наприкінці XV сторіччя католицьким Римом проводяться ще кілька спроб підкорити собі православні конфесії. Такі спроби відбулись у 1470–х і 1490–х роках. Але, слід зауважити, вони не були вдалими. Натомість такі замахи на незалежність грецького обряду викликали значне невдоволення в політичної еліти Московського князівства. У Москві почали серйозно замислюватися над тим, щоб, використовуючи утиски православної церкви католицькою як привід, утрутитись у внутрішні справи Великого князівства Литовського. Після такого втручання Москви спроби запровадити унію було на певний час згорнуто. Православна церква зберегла свій незалежний статус і продовжувала існувати у князівстві Литовському, хоча й перебувала у приниженому порівняно з католицькою церквою становищі.

Пригнічення, що їх зазнавала православна людність Великого князівства Литовського протягом XVI сторіччя, відчувались у всіх без винятку сферах суспільного життя країни. Православні єпископи не мали права входити до складу сейму й сенату Речі Посполитої, а православне духовенство обкладалось різноманітними податками, які були необов'язковими для духовенства католицького. Релігійний культ прихильників грецького обряду зазнавав з боку католицьких верств населення різноманітних кривд і глузувань, а будівництво православних храмів іноді взагалі заборонялось феодалами, незважаючи на офіційний дозвіл.

Не кращою була й ситуація всередині православної церкви. Посади для православного духовенства у Великому князівстві Литовському тепер надавали таким чином, щоб ті, хто на цих посадах перебував, не могли захищати церковні інтереси. Значно частіше посади православних священиків надавали за гроші або певні послуги кандидатів на користь урядовців великого князя. Приблизно в цей же час набула поширення й практика здавання землевласниками православних церков в оренду, на що пізніше багаторазово звертали увагу автори художніх творів історичної тематики. Найчастіше православні приходи потрапляли до рук орендарів єврейської національності, котрі бралися вести справи в маєтках польської і литовської шляхти. Зайве й казати, яким це було образливим для православного населення. Часто — густо українці грецького обряду стикалися з необхідністю платити орендареві гроші за проведення богослужіння у православному храмі, а іноді орендарі заходили ще далі — у приміщеннях православних церков влаштовували господарські споруди й навіть шинки. Не поліпшувало ситуації й те, що уряд Речі Посполитої на такі випадки просто не зважав.

Чинилось немало обмежень й у світському житті православної людності Великого князівства Литовського. їм заборонялось займати більш — менш вагомі посади в уряді країни або в міських магістратах. Перехід віруючих із католицького віросповідання у православне був категорично заборонений, а шлюби між представниками різних конфесій несли стільки обмежень і труднощів, що майже зникли як явище.

Роль наглядача у процесі зменшення впливу православної церкви на східних територіях Речі Посполитої взяв на себе католицький орден єзуїтів. Єзуїтський орден, або Товариство Ісуса, як ще його називали, був заснований 1534 року в Парижі іспанським лицарем Ігнатієм Лойолою та офіційно затверджений 27 вересня 1540 року римським папою Павлом III. Головною метою єзуїтів стало проповідування ідей християнства, поширення впливу католицької церкви і зміцнення влади папи римського. Організаційні принципи Товариства Ісуса будувались на основі суворої дисципліни, безумовного підпорядкування членів ордену лише генералові Товариства або римському папі, залишаючи поза увагою будь — яку іншу владу. У XVI–XVII століттях, намагаючись поширити свій вплив, єзуїти активно діяли в багатьох країнах світу, зокрема в Україні. Саме єзуїти, під чий вплив часто потрапляла влада Королівства Польського й Великого князівства Литовського, проводили планомірну політику з обмеження ролі православної церкви і досягли в цьому значних успіхів.

Завдяки такому стану справ виникла ситуація, коли православні громадяни князівства Литовського, і насамперед стара українська шляхта, мали б боротися проти експансії католицького Риму в Україну. Але чомусь ніяких спроб боронитись з боку представників православної церкви не чинилось. Скоріш за все, тут відігравав свою роль той факт, що найвища церковна православна ієрархія, за звичаєм, обиралась урядом Великого князівства Литовського. З приходом до влади Ягайла і його наступників, котрі сповідували католицьку віру, на ці посади у православній ієрархії, як уже було сказано, почали призначатись люди, лояльність яких до князівського двору у Вільно й королівського — у Кракові значно перевищувала їхнє бажання захищати інтереси православної конфесії. Внаслідок цього становище православної церкви в середині XVI сторіччя можна визначити, як глибоку системну кризу, тож протиставити щось вагоме католицькій експансії в українських і білоруських митрополіях просто не могли. А якщо додати до сказаного ще й процес полонізації, який дедалі більше охоплював стару українську шляхту Великого князівства Литовського, стає зрозуміло, що позиції православ'я на землях колишньої Київської держави захиталися серйозно як ніколи раніше.

Саме в цей період історії справу захисту православної віри у Великому князівстві Литовському беруть на себе так звані братства — національно — релігійні громадські об'єднання, які з XVI по XVIII сторіччя відігравали значну роль у суспільному житті України та Білорусії.

Братствам у культурному розвитку України епохи Ренесансу належить визначна роль. Потрібно зауважити, що ці об'єднання існували при православних церквах здавна, але спочатку мали суто релігійний характер. Однак роль таких спілок дещо змінилася під час запровадження в містах цехового устрою, з якого братства й запозичили організаційну структуру, тож зупинимось коротко на цій самій структурі.

Початок цехового устрою в містах, що встигли набути магдебурзького права, поклали ремісники — шевці, ткачі, мірошники, різники, гончарі, зброярі тощо. Організовані в цехи, вони мали свій внутрішній кодекс поведінки і дисципліни, а також власні цехові органи управління й навіть суд. У них були свої обряди і спільна каса, котра мала назву «цехова скринька». Були в кожного ремісничого цеху власні прапор, печатка і знак. Існувало навіть цехове вбрання для різних урочистостей, таких як церковні свята, весілля, похорони, обіди, засідання тощо. Кожен цех мав спеціальні відзнаки — своєрідні герби, які визначались відповідно до профілю ремесла. Спільно відбували члени цехів релігійні свята, опікувалися якоюсь церквою чи каплицею, жертвували кошти на храм. Відомо, що деякі цехи мали власні приміщення, як, наприклад, київський шевський цех, котрий на Подолі мав власний будинок із садибою. Іменувалися члени цеху «братчиками».

Історія створення братств сягає давніх часів. Ще в Іпатїївському літописі за 1134–1159 роки є згадка про так названі «братчини». Але до XV сторіччя ці організації ще не набули великого поширення. Діяльність братств активізувалася лише y XV сторіччі. Це зумовлювалося пожвавленням релігійного життя православної спільноти на тлі католицької експансії, а також реформаторським рухом у Європі, особливо гуситським. Зіграло свою роль у розвитку братств й економічне збагачення мешканців міст, яким магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації. І якщо цехи спочатку були суто світськими утвореннями, невдовзі, під впливом братств, вони набули яскраво вираженого релігійного забарвлення.

Головною метою братств у Великому князівстві Литовському була оборона своєї батьківської, тобто православної віри. Найстаршими з відомих братств можемо назвати Львівсько — Успенське братство, створене у 1439 році, а також Віленсько — Кушнірське братство, котре бере свій початок від 1458 року. В XVI сторіччі братства розповсюдили свою діяльність на широке політичне і культурне поле Великого князівства Литовського. Вони утримували православні школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, розповсюджували серед населення церковну літературу. Потрібно зауважити, що спочатку до складу братств входили переважно представники міщанства. Але пізніше до цих спільнот часто приєднувалися шляхта і духовенство.

В середині XVI сторіччя братства першими прийняли на власні груди удар католицької експансії й досить швидко виробили стратегію боротьби з нею. Вони по — діловому перейняли передовий досвід ордену єзуїтів із впровадження ідеалів своєї релігії у всі сфери суспільного життя й почали активний наступ на панування латинської віри в Галичині, на Волині та в Білорусії. Маючи у своєму розпорядженні значні кошти, братства підтримували будівництво православних храмів, надавали допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь. Під час таких заходів бідним прихожанам роздавалась щедра милостиня, людей пригощали обідом і напоями, іноді влаштовуючи під час православних свят справжні бенкети. Таким чином, братчики досить відчутно піднімали авторитет православної церкви серед міщанства, і невдовзі на їхню діяльність звернули найпильнішу увагу як духовна, так і світська влада Речі Посполитої, яка несподівано для себе з'ясувала, що боротися із впливом братств на маси населення значно важче, аніж здавалось на перший погляд.

Уже з перших своїх кроків, зроблених у справі захисту православної церкви, у братствах зрозуміли: освіта — найкраща зброя для оборони своєї віри і культури від чужорідного впливу. Саме освіта є тим фундаментом, який потрібен для подальшої діяльності людини та утвердження її в суспільстві, тому навчанню в православних традиціях надавалась серед діяльності братств першочергова роль. Тож у другій половині XVI сторіччя при братствах стартував процес створення так званих братських шкіл.

Значна увага серед навчального процесу у братських школах приділялась слов'янській та українській мовам. Крім того, там вивчалися грецька мова та латина, що сприяло засвоєнню праць античних філософів та богословів, вивченню надбань тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно — греко — латинських шкіл, окрім мов, оволодівали програмою так званих «семи вільних наук», яка поділялася на дві категорії: тривіум — граматика, діалектика і риторика, а також квадривіум — музика, арифметика, геометрія, астрономія. Такий підхід до навчального процесу давав можливість ознайомлювати учнів із переважною більшістю тогочасних наук. Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Києво — Могилянська академія, створена на базі Київської братської школи, котра існує до нашого часу, залишаючись стовпом української національної освіти.

Викладачами у братських школах працювали здебільшого українці. Вони намагались виховувати своїх учнів у руслі православних традицій, оберігаючи їх від впливу чужорідних для Русі отців—єзуїтів. Досить скоро братства почали не лише відігравати велику роль в освіті українців, але й поставили владу перед необхідністю сприймати їх як нову внутрішньополітичну силу, з якою неможливо було не рахуватись. Варто зауважити, що становлення братських шкіл не зустрічало значного опору з боку влади Речі Посполитої. Під тиском прогресивних українських сил — братств польський король Стефан Баторій, який дозволив відкрити першу школу при Віденському братстві, з 1585 року поширив це право на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі подібні заклади почали працювати в Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці—Подільському, Кременці, Києві та в інших містах. Усього в Україні напередодні Брестської унії нараховувалось близько тридцяти братських шкіл.

Окрему увагу хочемо звернути на соціальний стан учнів братських шкіл. У них навчалися діти не лише шляхти, духовенства або багатих міщан. Тут можна було побачити представників усіх прошарків населення, навіть найбідніших. Непоодинокими були випадки утримання братськими школами учнів — сиріт. їх утримували коштами братства за рахунок благодійних внесків, а отже, бідні та сироти мали змогу вчитися безкоштовно. При цьому виключалася будь — яка несправедливість по відношенню до учнів з боку представників братства. «Навчати й любити всіх дітей однаково» було основною заповіддю дідасколів[3] братських шкіл.

Не дивно, що на фоні такої прогресивної діяльності православних братств Великого князівства Литовського всі потуги католицької церкви із придушення «схизми» та підпорядкування православної церкви римському папі зазнавали систематичних невдач. Тож згодом самі братства почали розглядатись у Римі, як ворожий елемент, а боротьбі з ними присвячувались усе нові й нові програми ордену єзуїтів, котрі, як не дивно, зустрічали в Україні й Білорусії палку підтримку верхівки самої православної церкви. Підґрунтя для впровадження Брестської унії було створене.

Активна діяльність братств, розпочата наприкінці XVI сторіччя, викликала, як не дивно це виглядає, активну протидію саме православної церковної влади, котра мимоволі стала пособником єзуїтів у поваленні власної ієрархії. Вищі кола православного духовенства досить швидко вступили у відвертий конфлікт з братствами, які мали на меті піднесення рівня релігійності й церковних відносин в Україні. Відомо, що у Львові між місцевим єпископом і Львівсько — Успенським братством почався досить голосний конфлікт за сферу впливу на життя православної громади центру Руського воєводства. Результатом цього конфлікту стало те, що львівські братчики, намагаючись переступити єпископську владу, звернулися напряму до Константинопольського патріарха із проханням надати їм ставропігію.[4] В той час Константинопольський патріарх доволі часто бував в Україні, подорожуючи з Константинополя до Москви та назад. Тож на власні очі міг бачити стан справ, у якому опинилась колись процвітаюча руська церква. З огляду на це не дивно, що в конфлікті між братством та єпископом він пристав на бік братства, надаючи йому всю можливу підтримку для здійснення задумів. Слідом за Львівським із — під влади єпископів були виведені й Київське, Рогатинське, Красноставське, Городоцьке, Галицьке, Перемишльське, Любачевське, Дрогобицьке та інші братства, які отримали право ставропігій. Усі вони відтепер мали досить широкі можливості для контролю релігійного життя на місцях, створюючи справжній головний біль для православних єпископів. Незважаючи на бажання останніх відігравати головну роль у житті православної церкви, братства дедалі активніше втручалися в їхню діяльність, намагаючись усіма можливими засобами припинити кризу, котра, як ми знаємо, почалась у владі української православної церкви. Відомо, що саме за клопотанням Львівського Успенського братства у 1589 році Константинопольський патріарх Ієремія II Транос патріаршим декретом позбавив влади Київського митрополита Онисфера, якого братчики звинувачували як «двоєженця і людину віри сумнівної».

Звичайно, такі втручання патріаршої влади у справи місцевого православного духовенства України й надання покровительства братствам викликали з боку єпископів повне незадоволення й спроби опору. Саме на цій хвилі серед українського та білоруського православного духовенства вищої ланки з'являються перші думки звільнитися зовсім з — під влади константинопольських патріархів. Того ж року львівський єпископ Гедеон Балабан, який і раніше активно перешкоджав діяльності Успенського братства, а тепер був вражений ще й розправою львівських братчиків над Онисфером, звернувся до львівського католицького архієпископа з заявою. У ній він зазначав, що бажає звільнитися від влади Константинопольського патріарха і перейти в католицьке віросповідання.

Створений Гедеоном Балабаном прецедент дав змогу й іншим невдоволеним представникам православного духовенства шукати захисту та підтримки у папи римського. Вже наступного, 1590 року ще троє українських єпископів виявили бажання піти шляхом львівського владики. Ними були єпископ Холмський і Белзький Діонисій Зборуйський, єпископ Луцький Кирило Терлецький та Пінський і Турівський єпископ Леонтій Пельчинський. На з'їзді у Белзі, який відбувся того року, ці представники духовенства висловили думку про доцільність унії з католицькою церквою. Своє бажання Балабан, Зборуйський, Пельчинський і Терлецький мотивували зловживанням владою, яке чинили константинопольські патріархи, самовільними розпорядженнями патріархів стосовно єпископів, а також підтримкою ними братств. Одразу після з'їзду в Белзі четверо вищезгаданих єпископів розпочали переговори з королем Польщі, який, і цьому навряд чи варто дивуватись, одразу пообіцяв їм усебічну монаршу підтримку. Можемо лише здогадуватися, яке полегшення у владних колах Королівства Польського і ордену єзуїтів викликало звернення православних єпископів. Адже після стількох спроб і невдач, після багатьох десятків років протистояння з упертою православною церквою в Україні та Білорусії її вище духовенство саме пропонувало позбутися настирливої конкуренції, що її досі мала церква католицька на руських землях, і підпорядкувати Риму колосальні багатства, котрі раніше належали православному духовенству. Відомо, що вже у 1594 році єпископи виступили з ідеєю унії церков відкрито, а в 1595–му вони активно обговорювали майбутню унію з представниками Ватикану, готуючи її юридичні основи. Того ж року Кирило Терлецький і єпископ Володимирський Іпатій Потій, котрий теж приєднався до лобістів унії, відвідали Рим, отримавши благословення папи Климента VIII на впровадження церковної злуки.

В історичній літературі XIX–XX сторіч, як і в доробку сучасних авторів—істориків, побутують різноманітні оцінки Берестейської церковної унії 1596 року. І, як часто буває в історіографії незалежної України, ці оцінки інколи мають протилежні полюси, від беззаперечного схвалення до осуду. Створення греко — католицької церкви, котра у наш час має велику кількість прихильників на заході України, засуджують насамперед проросійськи налаштовані жителі сходу України і росіяни самої Росії, часто плутаючи політику з релігією. Однак слід зауважити, що серед науковців, відомих своєю проукраїнською позицією, теж немає одностайного схвалення унії й створення греко — католицької церкви.

На думку історика Н. Полонської—Василенко, Берестейська унія не внесла спокою в Україну й не поєднала церков, як це очікувалось її прихильниками. Навпаки, після проведення Собору у Бресті, крім двох, тобто православної і католицької, з'явилася третя церква — уніатська. Вона, на думку Полонської—Василенко, ще більше роздробила українське суспільство.

На відміну від Полонської—Василенко, І. Крип'якевич зауважував, що унію, з одного боку, викликав натиск католицької церкви, а з другого — політична криза в самому українському суспільстві. Зміна ставлення Речі Посполитої до української церкви, припинення переслідувань православних, досягнення рівних прав із польською шляхтою робили унію особливо принадною як для пригніченого населення, так і для панівних класів. Усі вони, відзначав Крип'якевич, воліли дійти компромісу з Польсько — Литовською державою: «Це був час сірої, щоденної праці, що дала підбудову під національну культуру й уможливила розвиток національної революції».

М. Грушевський теж живо відгукався на тему Брестської унії. Але у його роботах більший наголос робився не на схвальну або засуджуючу оцінку унії. Істориком швидше проводився аналіз того факту, що після проголошення унії у Бресті з'явилась велика кількість полемічних творів на захист унії або спрямованих проти її засад. Це, на думку Грушевського, є яскравим свідченням значної активізації культурного життя в Україні часів кінця XVI — початку XVII сторіччя. Науковець наводить за приклади такі твори, як «Апокризис» Мартина Броневського, що побачив світ наприкінці XVI сторіччя та підписаний псевдонімом Христофор Філалет, монографії Івана Вишенського, визначного полеміста початку XVII сторіччя, праці Мелетія Смотрицького й багатьох інших. Нижче ми розглянемо докладніше деякі з цих творів.

Д. Дорошенко, видатний український історіограф початку XX сторіччя, нащадок старовинного козацького роду, що подарував Україні двох гетьманів, вважав: прийняття Брестської унії поглиблювало розкол в українському суспільстві й послаблювало його здатність протистояти польському культурному та релігійному натиску. Тобто можна говорити, що, як і багато сучасних істориків, Дорошенко підходив до проблем Брестської унії передусім з боку соціального розвитку українських земель, аніж релігійних канонів.

За радянських часів Берестейська унія розглядалась науковцями переважно як результат католицької експансії, здійснюваної єзуїтами. Зокрема В. Голобуцький тлумачив її як інструмент феодальної колонізації східних регіонів України польським магнатством. Радянськими істориками наголошувалось на тому, що Брестська унія призвела до посилення в цих землях кріпацтва, яке спричинило різке загострення національних і класових протиріч. Роблячи наголос на долі поневоленого польськими магнатами селянства, радянська історіографія майже не звертала уваги на релігійний аспект питання, тому в її оцінках, на нашу думку, є певна однобічність у підходах до проблеми, що розглядалась.

Дещо змінилась думка дослідників у новітній час, тобто після здобуття Україною незалежності. Погляд, характерний для багатьох сучасних істориків, викладений у «Довіднику з історії України». На його сторінках зазначено, що Брестська унія 1596 року була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу. Сприяла цьому кризова ситуація, в якій перебувала православна церква в Україні. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії, була також необхідність протистояти латинізації й полонізації української освітянської еліти і домогтися зрівняння в правах українського духовенства з католицьким.

Ще один відомий український історик в еміграції, О. Субтельний, зауважує, що внаслідок Брестської унії виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія без віруючих і віруючі без своїх ієрархів.

На думку ж історика Н. Яковенко, православний загал України — Русі нічого не втрачав із впровадженням Брестської унії. Нічого не загрожувало, на думку Яковенко, й зовнішній традиційній обрядовості православної церкви, а в основі ворожого ставлення до унії лежав ментальний опір новині, неприйняття будь — якого нововведення.

Дослідник Л. Тимошенко розглядає унію церков, яка відбулася на Брестському соборі, з точки зору впливу представників гуманістичного й такого, що був спрямований проти реформації напрямку католицької церкви. Він вважає, що поглинення уніатської церкви католицькою не сталося, тому не можна вважати, що після 1596 року була реалізована програма полонізації українських земель, а отже, негативно оцінювати Брестську унію було б неправильно.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що більшість науковців не вважає Брестську унію однозначно негативною подією, надаючи перевагу думці про те, що вона мала як негативні, так і позитивні наслідки для народу України. Отже, після такого досить довгого історичного екскурсу і аналізу причин, які призвели до проголошення Брестської унії, розглянемо, що ж безпосередньо відбувалось на Соборі у Бресті.

Як ми зазначали раніше, ініціатором і головною опорою Брестської унії був Луцько — Острозький єпископ Кирило Терлецький. Другим із православних єпископів, котрі стали ядром впровадження Брестської унії, був Володимиро — Берестейський єпископ Іпатій Потій, котрий на той час перебував також на посадах сенатора й каштеляна Речі Посполитої. Згодом до справи встановлення церковної злуки був втягнутий і сам київський митрополит Михайло Рогоза. Втім, останній уній значної ролі не відігравав, відрізняючись від решти фундаторів греко — католицької церкви деякою нерішучістю. Влітку 1590 року, одразу після з'їзду в Белзі, Рогоза вирішив оголосити про скликання у Бресті православного синоду, метою якого, за словами митрополита, мало стати обговорення кризи православної церкви, що виникла на той час, а також методів її усунення. На синоді у Бресті, окрім єпископів, які брали участь у Белзькому з'їзді й про яких ми згадували вище, мав бути присутнім і митрополит Володимирський Мелетій Хребтович.

Під час синоду, на якому всі інші розглядувані питання стали лише прикриттям основного — складання декларації від православного духовенства польському королю, все було розігране немов по нотах. Декларацію швидко прийняли, і невдовзі Кирило Терлецький виїхав до Варшави, щоб там передати Сигізмунду III таємно прийнятий документ. Ще кілька років ініціатори унії намагались не афішувати задуманого, вийшовши з ідеєю церковної злуки на суд короля і папського нунція Маласпіні в кінці 1594 року. Це відбулось у Кракові, коли представникові Ватикану були вручені так звані Торчинські артикули, із підписами тодішнього митрополита Михайла Рогози та сімох владик. Не гаючись, Маласпіні передав Торчинські артикули до Рима.

Вихідним пунктом цих артикулів, котрі й мали стати догмами нової греко — католицької церкви, були рішення Флорентійського собору, прийняті у 1439 році. За цими ухвалами, духовенство й миряни греко — католицької церкви мали підпадати під вплив папського престолу у Римі й навіть прийняти новий календар. Натомість більшість обрядів нової церкви мала перейти від православної, за винятком хіба питання причастя, яке остаточно мав вирішити папа Климент VIII. Ще однією відмінністю греко — католицьких священиків від римо — католицьких стала необов'язковість для них целібату, тобто обітниці безшлюбності. Були дозволені шлюби між католиками й уніатами, акцентуючи увагу на більш привілейованому становищі греко — католицької церкви щодо православної, для представників якої мішані шлюби, як ми пам'ятаємо, були заборонені. Резолюцією папського престолу уніатським єпископам дозволялось відправляти службу в римо — католицьких храмах і навпаки, католицьке духовенство могло здійснювати свою діяльність в уніатських церквах. Крім того, і це вкрай важливо, уніатські священики могли займати посади в уряді й сенаті Речі Посполитої нарівні з католицьким духовенством.

23 грудня 1595 року на засіданні колегії з 33 кардиналів, яке відбулося в залі Костянтина у Ватикані і на якому був присутній папа Климент VIII, нарешті було урочисто проголошено про закінчення підготовки до злуки двох церков. Єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький прийняли католицьку віру включно з католицьким догматом про походження Святого Духа в тридентському трактуванні, тобто від Отця і Сина. Крім того, вони визнали зверхність апостольського престолу, а римського папу ствердили наступником святого Петра й намісником Ісуса Христа на землі, вчителем і головою усіх християн. Римо — католицька церква проголошувалась Терлецьким і Потієм матір'ю усіх церков, а греко — католицька погоджувалась з усіма анафемами, що їх накладали у Римі з давніх часів. Того ж дня з'явилась папська булла, що отримала назву «Великий Господь». З її змісту було добре помітно, що римо — католицька церква не збирається визнавати свою рівність з уніатами й римська курія схильна розглядати цей акт скоріше як повернення України під владу папи римського, а не підняття престижу української церкви до рівня католицької. Проте на зміст булли ніхто з майбутніх греко — католиків не звернув уваги. На тлі загального піднесення Терлецький і Потій просто не бачили сенсу випинати назовні вузькі місця папської грамоти.

Між тим, справа утвердження унії церков, діставши розголос, одразу ж наштовхнулась на шалений опір православного магнатства України. Першим, хто забив на сполох, став київський воєвода, князь Костянтин Острозький. Ще 25 лютого 1595 року він звернувся з так званим «Оповіщенням», листом до православних людей України. У листі князь пояснював мету унії церков і викривав єпископів, котрі пішли на її укладення, називаючи їх зрадниками віри й землі руської, а також закликав українців боротись проти впровадження унії всіма доступними методами. І хоча позиція князя Острозького ще кілька років тому була, скоріш, на боці церковної злуки, аніж у таборі її противників, сама форма впровадження унії викликала його протести. Князь вважав, що таку важливу для України акцію потрібно обговорювати на Великому соборі, а не серед вузького єпископського кола. Єпископи, з обуренням заявляв Острозький, на фоні небезпеки втратити владу, можуть піти на вкрай негативні умови союзу з Ватиканом. І хоч прихильники унії намагалися зобразити послання Костянтина Острозького як едикт людини, ображеної тим фактом, що від нього ідею унії тримали в таємниці, не допускаючи до вузького кола посвячених, послання князя викликало бурхливу реакцію в української шляхти. її представники, не гаючи часу, провели з'їзд, на якому було вирішено у відповідь на спроби проведення унії з римо — католицькою церквою шукати можливості для зближення з польською протестантською церквою, про що й пішла мова на протестантському синоді, який згодом відбувся у польському місті Торунь.

Не дивлячись на такий опір православної партії, Іпатій Потій і Кирило Терлецький одразу після повернення з Рима, тобто у березні 1596 року, взялись активно залучати на підтримку початої справи шляхту, духовенство й міщанство України, хоча й розуміли, що легкою така справа не буде. На думку українців, унія була не чим іншим, як замахом на їхню батьківську віру, а також спробою насильницького покатоличування й полонізації культурного життя в Україні. Тож не дивно, що паралельно з агітаторами, яких спрямовували прихильники унії в міста й села Галичини, Волині, Київщини та Черкащини, там діяли й люди, які на замовлення православних магнатів і духовенства таврували унію і переконували людей у її неправдивості.

Така боротьба пропаганди призвела до того, що від ідеї створення греко — католицької церкви досить швидко відійшли такі її прихильники, як єпископ Перемишльський Михайло Копистенський, а також львівський єпископ Гедеон Балабан. Саме той Балабан, через конфлікт якого з Львівським Успенським братством і почалися спроби провести церковну злуку Ці два єпископи склали заяву про відхід від засад унії, у якій вони означили свою належність до православної церкви й ні до якої іншої. Крім того, протягом перших місяців 1596 року, під час сеймиків, проведених у Київському, Брацлавському, Подільському, Руському й Волинському воєводствах, православна шляхта склала протести проти впровадження унії. Ці протести було зачитано на засіданні сейму у Варшаві, яке відбулось навесні 1596 року.

На деякий час ситуацію, котра ось — ось погрожувала вилитись у політичну кризу, а можливо, навіть у громадянську війну, було заморожено заявою митрополита Михайла Рогози про те, що для вирішення питання про доцільність унії буде на початку жовтня зібрано Собор у Бресті. Собор і мав узяти на себе роль третейського судді, який вирішить долю справи. Обидві сторони приготувалися до протистояння саме на Соборі.

На Брестський собор, датою початку якого було оголошено 6 жовтня 1596 року, як прибічники, такі противники унії їхали не як до місця пошуку якогось компромісу у справі, а з чітким наміром провести генеральну битву у своєму тривалому протистоянні. Про такий стан речей може свідчити те, що, окрім зацікавлених сторін, до Бреста прибула велика кількість римо — католицького духовенства. Зокрема, тут був Петро Скарга, видатний польський проповідник—єзуїт XVI–XVII сторіч, відомий полеміст з протестантами і православними, а також предтеча і діяч Берестейської унії. Очікували тут також на прибуття посланців папи римського, великої кількості католицьких біскупів і теологів. Окрім ораторів і теологів, партія прихильників унії подбала й про військову підтримку, скупчивши в районі Бреста велику кількість надвірного війська польської католицької шляхти.

Православна партія не відставала від своїх противників і також проводила велику кількість заходів задля лобіювання своїх інтересів. Найпершим ділом про Собор у Бресті та його мету було дано знати у Константинополь патріарху. Той, у свою чергу, особистим розпорядженням відрядив до Бреста свого повноважного посла, отця Никифора Кантакузина — колишнього професора університету у Падуї. Одночасно з Никифором до складу православної делегації увійшли екзарх патріарха Александрійського Кирило Лукаріс, митрополит Белградський Лука, єпископ Львівський і Галицький Гедеон Балабан, єпископ Перемишльський і Самбірський Михайло Копистенський, афонські архімандрити Макарій (за дорученням єпископа Веноцького Паїсія), Матвій (від єпископа Мукачівського Пантелеймона), дев'ять місцевих архімандритів, два ігумени, 16 протопопів (протоієреїв) і намісників, понад двісті пресвітерів. Окрім них до Бреста прибуло багато представників православного духовенства з усіх воєводств Речі Посполитої, архімандрити, ігумени і священики, міщани Вільно й Киева, видатні церковні діячі з Московського царства. Православна шляхта, якої хоч і значно поменшало від часу початку полонізації, все ж зібралась на Собор у Бресті у великій кількості, маючи при собі війська, які не поступалися силою бойовим формуванням католицької коаліції. Чималий загін привів Костянтин Острозький, який і відігравав з боку православної партії домінуючу роль на Соборі. Як і інші прихильники православ'я, Острозький був налаштований дуже рішуче. За свідченнями літописців, Брест напередодні Собору мав вигляд оточеного гарматами військового табору.

Від початку стало зрозумілим, що зробити хоча б якісь спроби порозуміння між ворогуючими таборами не вдасться в жодному разі. Вже 8 жовтня, не дійшовши згоди у формальностях щодо проведення з'їзду, Собор фактично розколовся на дві половини — уніатську й православну. Прибічники першої вирішили проводити засідання у церкві Святого Миколая, демонструючи свою зверхність. Представникам православної партії не залишалось нічого іншого, як зібратися в будинку Костянтина Острозького.

У перший же день окремого засідання уніати, на чолі котрих, як і раніше, стояли Кирило Терлецький і Іпатій Потій, без довгих роздумів і дискусій піддали анафемі й прокляли провідників православної партії, заявивши, що їхній собор канонічно та юридично неправомірний. У відповідь на такий крок єпископи Гедеон Балабан і Михайло Копистенський негайно піддали анафемі всіх уніатів, у котре оголосивши їх зрадниками батьківської віри й, відповідно, позбавивши всіх церковних санів. Того ж дня Собор, що засідав у церкві Святого Миколая, прийняв резолюцію про визнання влади папи римського й підпорядкування нової, греко — католицької церкви церкві римо — католицькій. Наступного дня, тобто 9 жовтня, цей акт був урочисто проголошений, незважаючи на те, що частина Собору, тобто ті, хто засідав у будинку Костянтина Острозького, жодним чином не підтримала рішення. У відповідь на проголошення акту злуки православна партія вже 12 жовтня підготувала судовий позов, який мав на меті визнати неправомірність рішення уніатської частини Собору й відновити православну ієрархію. Гедеон Балабан і Михайло Копистенський негайно зробили відповідний запис про це в судовій книзі Володимир — Волинського замку. Запис проголошував, що всі представники православного духовенства, присутні на Соборі, обіцяють усіма силами боротися проти унії. На думку православних єпископів, рішення, прийняте в церкві Святого Миколая, було ухвалене без згоди всього Собору, а тому негайно мало бути скасованим. Після цього православний Собор зазначив: «Ми даємо обітницю віри, совісті і честі за себе і за наших нащадків не слухати засуджених соборним вироком митрополита і владик, не покорятися їм, не допускати їх влади над нами. І стояти твердо в нашій святій вірі і при дійсних пастирях нашої святої Церкви, особливо при наших патріархах, не залишаючи старого календаря, ретельно охороняючи захищений законами загальний спокій і опір всім утискам, насильствам і новизнам, які б стали перешкоджати цілісності і свободі нашого богослужіння».

З подібною до цієї офіційною заявою до короля Сигізмунда III звернувся і князь Костянтин Острозький. Однак реакція польського короля на звернення противників унії була передбачуваною. Сигізмунд, якого небезпідставно звинувачували в симпатіях до ордену єзуїтів і навіть у членстві в Товаристві Христа, був занадто зацікавленою стороною, щоб виконати вимоги православної партії. Ведучи вже кілька років боротьбу з протестантським населенням Швеції, на чийому престолі він перебував ще з 1592 року, король не забував посилювати вплив католицької церкви й на руську частину Великого князівства Литовського. Коли до Сигізмунда III на стіл лягла полум'яна заява князя Острозького про обмеження прав і привілеїв православної церкви та народу руського, він одним розчерком пера позбавив Україну надії на скасування Брестської унії. 15 грудня 1596 року вийшов королівський універсал, у якому йшлося про обов'язкове виконання усіма віруючими та кліром України рішень, прийнятих у церкві Святого Миколая в Бресті.

Не змусили на себе довго чекати й репресії до тих, хто активно протидіяв Брестській унії протягом останніх років. Спираючись на рішення Собору й універсал Сигізмунда III, греко — католицька церковна влада почала переслідувати своїх недавніх опонентів. Першою жертвою цих переслідувань став, одразу ж після підписання акту церковної злуки, посланець Константинопольського патріарха, екзарх Никифор. Польська влада негайно його заарештувала й звинуватила у шпигунстві на користь Османської імперії. Таке несподіване звинувачення на константинопольського екзарха наклали невипадково, адже саме він обумовив хід проведення Собору православної коаліції, спочатку вивівши її із стану розгубленості, а потім додавши канонічного характеру подіям, які відбувались у Бресті. Саме Никифор, з його величезним досвідом і розумом, зумів організувати православних і провести засідання партії противників унії так, що рішення православного Собору отримали законну силу, а уніати були засуджені патріаршою владою у Константинополі. Зусилля Никифора на деякий час нейтралізували успіх унії церков, незважаючи на всю потужність спільних зусиль папи і короля. Донесення до Рима папського нунція і приставленого до Никифора єзуїта Петра Аркудія свідчать про розгубленість і занепокоєння католиків на якомусь етапі проведення Собору. Никифор, записано в цих посланнях, підривав авторитет короля Сигізмунда III, привласнив собі чужу владу, а також поводив себе надзвичайно небезпечно для католицької партії. І хоча суд за звинуваченням Никифора в шпигунстві закінчився повним провалом обвинувачення, проте екзарха так і не випустили на свободу. Без жодного присуду він був відправлений до Марієнбурзького замку, з якого так ніколи і не вийшов. Никифор Кантакузин помер у 1599 році в ув'язненні від голоду й поганих умов утримання. На численні клопотання князя Костянтина Острозького з приводу долі екзарха король Речі Посполитої Сигізмунд III ніяк не прореагував, яскраво продемонструвавши своє ставлення до православної шляхти Великого князівства Литовського і представників Константинопольського патріарха.

Брестська унія розколола православну церкву в Речі Посполитій. Становище людей, які залишилися вірними православ'ю, швидко погіршилося. Особливо, як свідчать церковні джерела, це стосується жителів білоруської землі. Тут не залишилося жодного православного єпископа. Храми, які належали православним, силоміць були відібрані й передані уніатам, незгодних священиків мучили до смерті або виганяли геть, прирівнюючи до злочинців. Потрібно сказати, що такі насильницькі заходи лише посилювали ворожнечу між православними та уніатами Польсько — Литовської держави. Ситуація складалася з точністю до навпаки від анонсованої — Брестська унія замість того, щоб поєднати розколоті в XI сторіччі церкви, стала однією з найсерйозніших перешкод на шляху до єднання християнського Сходу й Заходу у XVII сторіччі. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома єпископами, які не прийняли унії, з другого — греко — католицька меншість разом із митрополитом та рештою владик. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито, як уже було сказано, підтримав греко — католицьку церкву. У Варшаві беззаперечно схвалили їхню декларацію про об'єднання з римо — католицькою церквою, а також оголосили уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Таким чином, православ'я було визнано поза законом, і невдовзі влада Польщі почала насаджувати в Україні унію силою, змінюючи методи пропагандистського впливу на репресії і насильницьке закриття православних приходів.

Незважаючи на те, що обидва табори, що ворогували у Бресті, мали значну військову підтримку, бойових зіткнень під час роботи Собору не відбулося. Не дійшло також до громадянської війни в державі. Натомість, як ми зазначали, між противниками й прихильниками Брестської унії вже з 1597 року розпочалась активна боротьба на літературному фронті. Ця боротьба означилась появою великої кількості богословських та інших творів на тему Брестської унії.

Першими удару на письменницькому напрямку завдали уніати. Ним стала праця єзуїта Петра Скарги «Sinod Brzeski і jego obrona». 3 метою залучення якомога більшої кількості населення Речі Посполитої до проблеми, що розглядалась, книгу видали як польською, так і українською мовами. Основною проблемою, на якій наголошував автор у своїй праці, була юридична неправомірність православного Собору у Бресті. Петро Скарга з точки зору канонічного сприйняття справи доводив, що опозиція до унії була роботою не всього православного духовенства, а лише невеликої його частини, яку отець—єзуїт називав «єретиками й аріянами».

На вихід книги Петра Скарги православні теологи, озброєні канонічним визнанням, що його надав Константинопольський патріарх юридичній правомірності православного Собору в Бресті, відповіли у тому ж таки 1597 році. Тоді у Кракові побачила світ книга «Ектезіс, альбо короткое собраніє справ, коториї ся діяли на помістном берестейском соборі». Згідно зі свідченнями історіографів, вона належала перу Леонтія Карповича, архімандрита Віденського Свято — Духового монастиря, й була видана в Острозі за підтримки князя Костянтина Острозького. Слідом за цією працею одразу ж з'явилась інша — «Апокризис, альбо відповідь на книжки о соборі берестейском». Перша, польськомовна версія «Апокризису» вийшла знову ж таки у 1597 році, а вже наступного року з'явився переклад книги українською мовою. Вважається, що автором цього твору, підписаного псевдонімом Христофор Філалет, був польський протестант Мартин Броневський, відомий як автор латиномовного «Опису Татарії», що побачив світу 1595 році. В «Апокризисі» Мартин Броневський, грамотно маніпулюючи документами, що він мав на той час, доводив, що механізми, котрі привели в дію Брестську унію, були далеко не прозорими. Він вправно викривав махінації уніатських єпископів на Соборі і перед його початком. На підтримку юридичної сили православного Собору автор доводив, що на ньому були широко представлені всі верстви православного населення Речі Посполитої. Всупереч твердженню Петра Скарги про те, що лише єпископи мають право на вирішення питань віри, Мартин Броневський відстоював ідею соборної й демократичної церкви. Слід зазначити, що книга «Апокризис» так подразнювала католицьке духовенство, що у 1600 році на неї з'явилась лайлива пародія «Антиррисис», автором якої був той самий єзуїт, грек Петро Аркудій, свого часу у Бресті приставлений шпигувати за екзархом Никифором.

Серед інших творів, спрямованих на розкриття неправедності церковної унії, неможливо обійти увагою цікавий лист із досить довгою назвою, яка має приблизно такий вигляд: «Відпис на листа в бозі превелебного отця Іпатія, володимирського та берестейського єпископа, до ясновельможного князя Костянтина Острозького, воєводи київського, щодо рекомендації та вихвалення унії, або ж згоди східної церкви із західним костелом, писаний року 1598 через одного найменшого клірика церкви острозької, відписаний у тому — таки році». Автор цієї праці, який приховав своє ім'я під псевдонімом Клірика Острозького, достеменно невідомий. У науці існують різні гіпотези, які свідчать, що ним міг бути Мелетій Смотрицький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Гавриїл Дорофієвич чи Йов Борецький. Фактично ж і досі псевдонім автора не розкрито. «Велика небезпека, — писав Клірик Острозький, — будову закладати на чужому фундаменті. Не менша трудність: не своїм рядити домом. Тим більша смілість: важитися знати і потрапити в чийсь умисел». Автор рішуче засуджував ідею унії, а всі спроби обілити їх в очах православного населення України та Білорусії рішуче спростовував.

Прихильники православної церкви, котра стрімко втрачала тепер свій вплив на духовне життя України, продовжували полеміку й на початку XVII сторіччя. У 1603 році невідомий автор написав «Питання і відповіді православного папежникам». У 1605 році у Львові видано новий історичний твір, спрямований проти засад Брестської унії, який носив назву «Перестрога». Того ж року Іпатій Потій, намагаючись хоч якось протистояти кількості літератури, котра заперечувала його ідеї, надав у розпорядження громадськості грамоту, що її сучасні дослідники вважають фальшивою. Вона датована 1476 роком і являє собою опис Флорентійського собору, а також звернення київського митрополита Мисаїла Пструча і великої кількості православної шляхти, серед якої були князі Михайло Олелькович, Дмитро Більський і князь Вяземський, до папи римського Сикста IV. У листі, згідно з твердженням Потія, митрополит Мисаїл закликає римського папу прийняти руську церкву грецького обряду в лоно католицької церкви. Керуючись новітніми дослідженнями з історіографії, ми можемо стверджувати, що лист митрополита Мисаїла до папи Сикста IV і справді мав місце. Однак у цьому листі, всупереч доводам Іпатія Потія, містилися переважно скарги на утиски православних духовенством католицької церкви. Очевидно, грамоту, обнародувану Іпатієм, уніати створювали для того, щоб нібито засвідчити давнішню підтримку ідей унії в Україні. У 1608 році єпископ Потій видав ще один твір, який мав на меті підтвердити користь Берестейської унії, а саме «гармонію Східної церкви з костелом Римським». У 1610 році з'явився твір «Тренос», або так званий «Плач Східної церкви», який вийшов під псевдонімом Феофіла Ортолога. Це була робота талановитого церковного письменника родом з Поділля — Мелетія Смотрицького, який зазнав немало переслідувань з боку польських властей за боротьбу проти унії, але згодом, у 1627 році, відступився від православного віросповідання і перейшов в унію. На твір Смотрицького єзуїт Петро Скарга негайно відповів «Застереженням Русі проти скарг і криків Феофіла Ортолога», а в 1612 році Микола Мороховський продовжив критику у книзі «Парігорія або утамовування плакавши».

Надалі прихильники унії і її противники не припиняли заявляти про себе на теренах України і Білорусії. Так, у 1617 році уніатський архімандрит Лев Кревза написав «Оборону унії», а вже в 1621 році у відповідь на цей трактат вийшла «Палінодія», назва якої перекладається з грецької як «пісня наперекір». Книга належала перу православного архімандрита Захарії Копистенського. У ній автор докладно висвітлив усі догматичні й історичні питання, пов'язані з виникненням унії православної і католицької церков. Значний вплив на православну паству також мали натхненні послання патріарха Александрійського Мелетія Пігаса.

Великий інтерес в істориків викликають відомі твори афонського ченця Івана Вишенського, про якого згадував М. Грушевський. Його палкі послання до єпископів, які «покинули батьківську віру», а також до українців, які «живуть у ляцькій землі», були відвертими звинуваченнями всіх, хто прийняв греко — католицьку церкву, у падінні моралі й релігійності. Твори Вишенського були унікальною сумішшю гуманності й глибокого співчуття до найбідніших верств населення України, котрих, на думку ченця, Брестська унія позбавляла можливості зберігати віру, залишену їм предками. Як зазначав Д. Дорошенко, твори Вишенського були унікальним явищем у тогочасній українській літературі, хоча й усі, за винятком одного, не були видані друком, а лише ходили у вигляді рукописів.

Однак, як того й варто було очікувати, період мирних суперечок минув, і невдовзі протистояння уніатів та православних не обмежилось лише літературною полемікою. Усього за кілька років воно вилилося в цілу низку кровопролитних повстань, які відбулись на українських і білоруських землях, де стрімко набирало сили козацтво — визнаний оплот грецької віри та протидії польській експансії.

Брестська унія, укладена в жовтні 1596 року, позначилась не лише на духовному житті українського суспільства. Вона зачепила й соціально — політичний уклад життя практично всіх верств населення Речі Посполитої. Відносини, які складалися протягом сторіч на колишніх землях Київської держави і почали змінюватися з початком польського панування, з впровадженням церковної унії змінилися докорінно. Найбільше ці процеси відчуло на собі українське селянство, тобто той прошарок суспільства, який створював матеріальні блага для нової когорти панів. Тих панів, які нестримною хвилею линули в Україну ще після Люблінської унії, а тепер остаточно зміцнювали тут своє становище.

Життя селян у Речі Посполитій почало погіршуватися ще за кількадесят років до Брестської унії, приблизно на початку XVI сторіччя. Але тільки після Собору у Бресті процеси повного закріпачення селянства почали набирати таких обертів, які значно вплинули на стан українського суспільства в цілому. Якщо на початку XVI сторіччя більшість залежного населення сіл і містечок, якими володіла польська Корона, або магнати, ще мала відносну свободу, то одразу після Брестської унії і на початку XVII сторіччя відбулося цілковите закріпачення цієї категорії населення. Такі тенденції мали вираження передусім у введенні та подальшому посиленні панщини в маєтностях і фільварках шляхти та королівських помістях. Як зазначив М. Грушевський, на початку XVI сторіччя таке явище, як панщина, не було значно поширене у Великому князівстві Литовському. У багатьох місцях панщину замінювали грошовим, або натуральним, чиншем, визначаючи обов'язковий мінімум роботи залежного селянина на землях свого пана не більш ніж один день на тиждень. У середині XVI сторіччя, як це можна бачити з урядових документів тієї доби, в коронних землях вважалася за норму вже дводенна панщина. В 1570 році урядовці у тих селах Західної України, де панщина була запроваджена лише один раз на тиждень, активно вводили її дводенний графік. Під час його запровадження чиновники Речі Посполитої зовсім не цікавилися фундаційними грамотами або іншими привілеями, котрі обмежували залежність селян від феодалів. Такі документи, видані людям попередньою владою, якщо й не втрачали силу де — юре, де — факто ставали лише нікчемними шматками паперу.

У 90–х роках XVI сторіччя норми панщини в українських землях знову перейшли на якісно новий рівень і напередодні початку нового, XVII сторіччя майже всюди зустрічались у вигляді обов'язкового мінімуму виконання робіт на користь пана уже три дні на тиждень. Свідоцтвами цих подій у Галичині виступають актові книги, які вміщують велику кількість скарг державних селян (тобто селян із маєтків, належних королю) на те, що їх примушують працювати значно більше, аніж дозволялось колишніми постановами й документами. Однак влада у всіх випадках таких звернень відмовляла скаржникам у задоволенні їхніх позовів. Суди, які вели ці справи, були надто неповороткими машинами, та й оголошувати вироки на користь селян і проти інтересів їхніх панів було не у звичаях епохи феодалізму. Потрібно зауважити, що наявність у актових книгах скарг лише від державних селян зовсім не говорить про те, що покріпачені селяни, які були приватною власністю магнатів та більш дрібної шляхти, мали менше приводів скаржитися на життя. Скоріше за все, таких причин вони мали навіть більше, а пояснити відсутність згадок про це дуже легко. Просто таким селянам взагалі заборонялось подавати будь — які скарги, а жодні інстанції Речі Посполитої не мали права приймати їх до розгляду.

Паралельно з посиленням панщини після Брестської унії посиленими темпами проводилося обмеження особистих і майнових прав селянства, доводячи таким чином їхній статус до чогось на кшталт робочого реманенту при панському фільварку. Як зазначає М. Грушевський, цей процес відбувся у трьох напрямках:

а) вилучення селян з — під державної влади і їх перехід під повну й безапеляційну владу та юрисдикцію магнатів і шляхти;

б) обмеження особистої свободи й права пересування для залежних селян;

в) обмеження або повне знищення права селянина на володіння землею.

Варто сказати, що, на відміну від Галичини, Волині й Західного Поділля, на території Східної України запровадження принципів Люблінської та Брестської уній, а також інших «здобутків» західної культури, давалось уряду Речі Посполитої зовсім не легко. Місцеве населення, яке значною мірою складалося з утікачів, що покинули раніше обжиті місця на заході та прийшли на територію Дикого Поля в пошуках вільного життя, чинило шалений опір намаганням поляків упровадити тут свої закони. М. Грушевський писав про них: «Ті, що прийшли у ці пустельні простори, під татарську стрілу і аркан, для того, щоб позбавитися від кріпосницьких пут, серед повного тривог і важкого життя виробили в собі незалежність і відвагу». Ці люди вкрай вороже сприймали звичаї, від яких утекли кілька років тому, а також людей, які намагались запровадити на їхніх землях притаманні західним регіонам порядки. За таких умов немає нічого дивного в тому, що значна частина бунтів, спрямованих проти Брестської унії, так само як проти польського панування, зароджувалась саме тут, на сході України.

Але з плином часу дедалі більші території Подніпров'я опинялися під владою польських панів. Завершився цей процес лише у середині XVII сторіччя, напередодні початку національно — визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. До її початку, як відомо з історичних джерел, майже всі землі, які належали на сході України вільному козацтву, стали надбанням католицької шляхти, й навіть у Запорозькій Січі стояв польський гарнізон, який підтримував установлений порядок на кордоні Речі Посполитої і Кримського ханства.

Брестська унія 1596 року позначилася й на розвитку міст України. Життя середньовічних міст на межі XVI–XVII сторіч значно змінилося. Слід зазначити, що населення українських міст у більшості формувалося саме за рахунок селянських виходів і втеч. Крім того, за характером своїх занять та життєвим устроєм міщани, особливо це стосується невеликих міст і містечок у центрі та на сході, мало чим відрізнялись від селян. Однак із розвитком міст на перший план тут виступила реміснича й торговельна діяльність городян. Відомо, що у середині XVI сторіччя налічувалося вже понад сто тридцять різноманітних спеціальностей, якими володіли представники міського населення. З них безпосередньо ремісничих професій — близько вісімдесяти. Мусимо зазначити, що розвиток ремісничої справи відчувався більшою мірою на заході України, поступово поширюючи свій вплив на східноукраїнські міста. На момент впровадження Брестської унії тут ще не існувало жорсткої регламентації, притаманної ремісничим корпораціям Західної Європи. Цехова система, яка стояла на захисті прав ремісників у таких містах, як Львів, Луцьк, Перемишль і багатьох інших, у Києві, Білій Церкві і Черкасах лише пускала свої корені, затверджуючись серед реалій міського життя.

Самобутніми рисами на теренах України відзначалась і така запозичена з заходу інституція, як самоуправління міст за зразком саксонського міста Магдебурга. Вона надавала місту право на самоврядування, виводячи його з — під влади державних старост, тож це нововведення радо вітало міське населення на заході. Прийшовши на схід України, магдебурзьке право тут не стало таким демократичним надбанням, яким було в Європі. І головним чином через утиски православної категорії міщан, які проживали в українських містах.

Українське, тобто православне, населення міст опинилось після Брестської унії у вкрай скрутних умовах проживання. Не кажучи вже, що при запровадженні магдебурзького права в містах України його юрисдикція аж ніяк не розповсюджувалась на тих, хто сповідував грецький обряд. Магдебурзьке право виявилося взагалі неприйнятним для православних міщан. Сам його принцип, побудований на віросповіданні, виключав можливість українців брати участь у суспільному житті міста. До участі в муніципальному керівництві й житті суспільства, за канонами магдебурзького права, допускалися лише християни. А оскільки за поширеними в Речі Посполитій уявленнями християнином вважали лише католика, українці, або «схизмати», майже ніколи не займали посад у муніципальних органах. Недосяжними для них були й виборні посади або участь у діяльності ремісничих цехів. Тобто, іншими словами, діяльність українців у сферах управління, торгівлі й ремісництва була заборонена або значно обмежена.

Не рідкісними щодо православного, так само, як і щодо єврейського, населення міст України були заборони селитися в окремих кварталах. Заборонялися публічна відправа церковного богослужіння за православним обрядом, проведення церковних церемоній. І якщо з активізацією діяльності братств напередодні Брестської унії такий стан речей почав змінюватися на користь православного міщанства, принаймні у містах, де існували братства, після унії церков переслідування православних від Галича до Чернігова лише посилились.

Не менш важким ударом, аніж для православного селянства й міщанства, стала Брестська унія й для української шляхти, принаймні для тієї її частини, яка не захотіла прийняти як належне процес полонізації і перейти у католицьку або уніатську віру.

Після Брестської унії в Україні залишилася зовсім невелика кількість української шляхти, яка дотримувалась давніх традицій руської землі й православної віри, хоча, слід зазначити, осередки українства залишалися ще в деяких містах і селищах Західної України. Найбільше православної аристократії проживало в Галичині. Все ж мусимо зауважити, що значною мірою це була лише дрібна шляхта. Усі більш — менш заможні роди колишніх руських зем'ян давно були полонізованими. Шлюби української шляхти з католиками, які, у разі прийняття обома членами сім'ї католицтва, всіляко заохочувались римським духовенством, викликали масові переходи православної аристократії на латинський обряд.

Відомо, що з більш впливової шляхти в Галичині тільки магнати Лагодовські зберегли українські старовинні традиції на кінець XVI сторіччя. Представники цього роду вживали немало заходів, спрямованих на захист православної церкви. Одним із них можна назвати опіку над православним Унівським монастирем. Тісні зв'язки з родом Лагодовських, як відомо, підтримував Костянтин Острозький та інші представники волинського православного магнатства. Взагалі на Волині й Західному Поділлі становище православної шляхти протягом перших років після Брестської унії було дещо кращим, ніж у Галичині. Проте й тут на початку XVII сторіччя не лише магнатів — навіть заможнішої української шляхти залишилось надзвичайно мало. Серед такої шляхти можемо зазначити хіба Балабанів, Демидецьких, Чолганських. Що ж до дрібних родів шляхетського походження, навряд чи слід думати, що ця шляхта, зумівши зберегти православну віру, могла якимось чином впливати на суспільно — політичні процеси в Україні.

У XVII сторіччі до категорії дрібної шляхти приєднуються, значною мірою підупавши й перебуваючи в ізоляції від усього, що могло дати прибуток або вплив у суспільному житті, майже всі українські роди, які уникнули полонізації й католицтва. Серед них можна вказати, наприклад, шляхтичів Драгомирецьких, Желіборських, Гошовських, Попелів, Чолганських, Кульчицьких, Яворських та інших. Здебільшого це були роди, що великими гніздами сиділи на своїх дідизнах, нажитих предками у кращі роки. Як повідомляє Н. Полонська — Василенко, у 1621 році на 628 шляхтичів Львівської землі нараховувалось 43 Чайковських і 40 Витвицьких. Згідно з її ж свідченнями, 1648 року в Перемишльській землі на 1000 шляхтичів було: 70 Яворських, 46 Кульчицьких тощо. Всі ці люди так збідніли, зазначає дослідниця, що мало хто з них міг виїхати до війська власним конем, більшість ішла пішки, хто з шаблею, а хто з самим києм.

Зрозуміло, що за таких обставин православна шляхта була не лише усунута від управління державою, а й стала посміховиськом для бундючної католицької аристократії, котра усіма правдами й неправдами домагалася від королівської влади все нових привілеїв на володіння багатими українськими землями, завершуючи процес колонізації.

Рідкісним випадком, коли дрібна й слабка українська шляхта діяла солідарно, був саме захист православної церкви, і її згуртувала, як не дивно, саме Брестська унія. Відомо, наприклад, що православна шляхта після смерті єпископа Копистенського не дала замінити його уніатом Крупецьким, підтримавши православного владику Ґулевича. За кілька років православне шляхетське угруповання підтвердило свою перемогу, цього разу підтримавши владику Винницького проти греко — католицького єпископа Хмельовського. Останньому представники української шляхти не дозволили навіть перебувати в межах Перемишльської єпархії.

Як ми бачимо, оборону православної церкви українська шляхта вважала справою своєї честі. І до останнього робила сутужні спроби вплинути на поширення засад Брестської унії. Однак рівень життя, який для залишків православної шляхти мало чим відрізнявся від рівня життя простого селянства, примушував усе нових її представників полишати лави поборників православ'я й переходити у католицьку або уніатську віру. Цей фактор, у свою чергу, теж впливав на посилення полонізації. Українська культура опинилася на межі вимирання.

Немає ніякого сумніву, що, зачепивши всі галузі життя України кінця XVI — початку XVII сторіччя, Брестська унія 1596 року просто не могла не вплинути на козацтво, яке, з'явившись наприкінці XV сторіччя, значно посилило свій вплив на суспільне й духовне життя України. Саме після оголошення Брестської унії, як зауважують науковці, розпочався новий етап у розвитку українського козацтва. Цей етап характеризувався його «оселяненням», тобто масовим вступом до козацьких лав селянства й міщанства, яке, і ми могли бачити це з попередніх розділів, просто не знаходило для себе іншого виходу на землях, де швидкими темпами впроваджувались ідеї уніатства.

Покозачення нижчих верств населення південного регіону України не припинялося впродовж першої половини XVII сторіччя й слугувало необмеженим і дужим соціальним джерелом поповнення козацьких рядів. Відомо, що вже у 1616 році в таких містах, як Чигирин, Канів, Черкаси, Богуслав, Стеблів, Данилів, Корсунь, Говтва, Іркліїв, Переяслав, Боровиця, Біла Церква, та деяких інших козаки становили понад сімдесят відсотків від кількості їхніх мешканців. Саме козаки відігравали визначальну роль у господарському освоєнні півдня й сходу України, щедро поливаючи потом і кров'ю кожний лан землі, відвойований у Дикого Поля і татарських орд. З того часу «вільний труд на вільній землі став невіддільним від самої суті козацтва й становить одну з його фундаментальних рис».

З посиленням католицької експансії, яка відбулась після Брестської унії, козацтво цих регіонів не відразу відчуло на собі негативні явища, що мали місце на західноукраїнських землях. Козаки продовжували обживати прикордонні ґрунти й установлювати тут свої традиції. Окрім землеробства, вони займалися розведенням худоби й риби, бджільництвом, виробленням горілки й пива, продажем надлишків продукції. Заможніші з — поміж козаків удавалися до використання вільнонайманої праці, але кріпосницьке право було чужим для жителів козацьких кресів Речі Посполитої.

Однак дуже скоро негативні наслідки насильницького сполячення України, що їх несли за собою Люблінська й Брестська унії, далися взнаки й донедавна вільному козацькому народу. Саме тоді й починається тривалий період козацько — селянських повстань. Ці повстання, першим з яких вважають виступ 1591 року, напередодні Брестської унії, козаків Кшиштофа Косинського, повторювались багаторазово і в майбутньому. У 1594–1596 роках козаків повів проти польських магнатів і греко — католицького духовенства Северин Наливайко, стопами якого пішли десятки козацьких ватажків початку XVII сторіччя. В 1635–1638 роках козацька вольниця організувала вже повномасштабну війну проти польсько — католицького панування, йдучи у бій під стягами гетьманів Сулими, Пав люка і Остряниці. А 1648 року, як відомо, почалась національно — визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, котра значною мірою послабила панування Польщі в українських землях у наступні роки. Все ж першим виступом, спрямованим безпосередньо проти рішень Брестської унії, правильно було б вважати, на нашу думку, саме повстання Северина Наливайка.

Козацький ватажок Северин Наливайко походив із дрібної української православної шляхти. Рік народження його нам невідомий. Народився Наливайко, згідно з деякими джерелами, у місті Гусятин (нині Тернопільська область). Історична наука не зберегла інформації про перші роки життя отамана, але зростав він, судячи зі скупих згадок, залишених сучасниками, на Волині. Після смерті батька, закатованого слугами польського магната Олександра Калиновського, сім'я Наливайків проживала в Острозі. Брат Северина, Дем'ян, був священиком домашньої церкви князя Костянтина Острозького, а також підтримував тісні зв'язки з Острозькою академією, навіть викладав у її стінах. Не дивно, що за таких умов майбутній козацький отаман був вихований саме в дусі православної віри й згодом став активним борцем із наслідками Брестської унії.

Про молоді роки Северина Наливайка, як, утім, і багатьох інших видатних діячів української козаччини, відомостей збереглося теж украй мало. Відомо лише, що кілька років майбутній отаман перебував у Запоріжжі, з чого можемо зробити припущення, що він міг брати участь у походах князя Дмитра Вишневецького, спрямованих проти Османської імперії й Кримського ханства, наприкінці 50–х і на початку 60–х років XVI сторіччя.

Повернувшись згодом до Острога, Северин Наливайко вступив на службу до князя, посівши посаду сотника надвірного війська Костянтина Острозького. За свідченням польського хроніста Йоахима Бєльського, Наливайко був «людиною незвичайною, вродливим чоловіком, до того ж чудовим гармашем», отже, маємо привід стверджувати (значною мірою через твердження про те, що Наливайко був гармашем), що він зміг досягти на службі у православного магната високого становища. Адже усім відомий той факт, що артилерійських спеціалістів надзвичайно цінували в арміях епохи Ренесансу. А те, що Северин Наливайко вирізнявся винятковою хоробрістю і був талановитим воєначальником, нам доводить більш пізній період життя отамана.

Повстання Северина Наливайка, власне, почалося за два роки до Берестейської унії і було спрямоване не так проти єпископів, котрі задумали заснувати греко — католицьку церкву, як проти польського магнатства, котре принижувало дрібну українську шляхту й козаків. Як відомо, влітку 1594 року на чолі двох з половиною тисяч нереєстрових козаків Северин Наливайко вирушив до Молдови, де розбив великий загін кримських татар, які йшли в Угорщину. Трофеями того походу стала велика кількість зброї, спорядження, а також кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, Наливайко зупинився з військом у місті, досить безцеремонно виселивши за допомогою козаків і міщанства з Брацлавського замку представників польської шляхти, серед яких був і староста Юрій Струсь. Потрібно сказати, що міщани на чолі з війтом Романом Тишковичем допомагали козакам Северина Наливайка у боротьбі з польськими урядниками й надалі. Восени 1594 року міщани Брацлава за допомогою Наливайка розгромили на річці Південний Буг шляхетське ополчення, яке наступало на Брацлав, намагаючись повернути під свій вплив центр Брацлавського воєводства. Увесь цей час Северин Наливайко активно шукав способів заручитись підтримкою запорожців, котрі не дуже прихильно ставилися до колишнього сотника Костянтина Острозького через те, що той брав участь у придушенні попереднього виступу на чолі з Кшиштофом Косинським.

Однак більш означеного відтінку повстання Наливайка набрало дещо пізніше, після того, як він вирушив походом у Волинь та Білорусію. Саме тоді стали зрозумілими наміри козацького ватажка жорстоко провчити єпископів, схильних до схвалення унії. Поява Наливайка під Луцьком стала поворотною подією в його подальшій діяльності.

Окремо взятий прихід повсталих козаків на Західну Волинь виглядав не зовсім умотивованим з огляду на попередні дії Северина Наливайка. Це викликало велику кількість різноманітних чуток і пліток у середовищі польської шляхти та іноземних дипломатів, котрі на той час перебували у Речі Посполитій. Зокрема, московські посли писали в Москву з Кракова, що нібито сам князь Баварії Максиміліан І Баварський послав Наливайка плюндрувати фільварки свого особистого ворога Яна Замойського. Пізніше представники литовської шляхти озвучили версію, що це поляки спеціально направляли козаків для знищення Великого князівства Литовського. Хоча, скоріш за все, такі припущення були звичайними вигадками. Але окрім вигадок були у дій Северина Наливайка й цілком конкретні цілі. Саме тут він уперше починає репресії проти прихильників унії — луцького старости Олександра Семашка та єпископа Луцького Кирила Терлецького. Безсумнівним у нападах на маєтності Терлецького і Семашка був зв'язок із цими акціями людей з оточення князя Костянтина Острозького. У нападі на головний маєток Олександра Семашка — Луцький замок та його землі — брали участь не тільки козаки Наливайка, міщани та селяни, але й слуги князя Костянтина Острозького. Також є відомості про те, що частину трофеїв, здобутих у замку Олександра Семашка, пізніше знайшли в Острозі серед майна князя. Ці події, поза всяким сумнівом, найбільше характеризують рейд наливайківців Волинню як спробу провчити прихильників унії й показати спроможність православної партії застосовувати військову силу для захисту своїх інтересів.

На грабунку маєтностей Семашка Северин Наливайко не зупинився. Відомо, що одразу після взяття Луцького замку козаками Наливайка був захоплений та пограбований обоз, який прямував із майном єпископа Кирила Терлецького з Кракова до Луцька. Як свідчили листи, у яких постраждалі уніати скаржились на козаків королю, безпосередню участь у цих справах брав і священик дому Острозьких Дем'ян Наливайко. Очевидно, впевнившись у своїй перемозі, греко — католицьке духовенство просто не очікувало такого відвертого нахабства з боку козаків. Не зупинившись на досягнутому на Волині, Северин попрямував у Білорусію.

Прибуття Северина Наливайка та його численних козацьких ватаг у спокійний білоруський край одразу ж викликало там загострення боротьби проти поневолення панівним класом нижчих і насамперед масові втечі підневільного селянства до козацького табору. До Наливайка селяни і панські слуги тяглися безкінечним потоком. Як ми зазначали, у Білорусії наслідки Брестської унії виявилися ще більш несприятливими для представників православної віри, аніж це було в Україні, тож в особі козацького ватажка православна людність тут бачила оборонця віри й заступника.

Однак, дуже швидко оговтавшись після шоку, що його відчули білоруські феодали під час козацького вторгнення, вони почали збирати сили для оборони своїх земель. Гетьман Великого князівства Литовського Кшиштоф Радзивілл негайно оголосив посполите рушення, а князівське військо приготувалося до відбиття козацького наступу. Коли один із загонів Северина Наливайка спробував захопити невеличке містечко Копиль, жовніри литовського князя його розгромили. Тоді Наливайко залишив Слуцьк, у якому стояв на той час, і розпочав рейд на схід Білорусії. Повільно рухаючись, він зайняв Бобруйськ, а потім на початку грудня — Могильов, який був важливим економічним центром білоруських земель. Саме під Могильовом відбулась Буйницька битва, котру дослідники докладно вивчають у рамках повстання Наливайка. Але для нас важливіші події, які відбулись одразу після закінчення битви. Саме тоді Северин і Дем'ян Наливайки вступили в маєтність Кирила Терлецького на Пінщині під назвою Городець. Тут вони розпочали справжній терор щодо Яроша й Кирила Терлецьких, грабуючи їхні фільварки.

Можна припустити, що за допомогою таких дій Костянтин Острозький руками Наливайка намагався примусити Терлецького відступити від унії. На користь такої думки свідчить той факт, що Кирило Терлецький не був значним феодалом або політичним конкурентом Острозького, тож релігійна мотивація наїздів на його володіння виявляється найімовірнішою. Підтверджує таку точку зору як сам факт того, що Терлецькі й Семашко постраждали від дій козаків Наливайка, так і свідчення самого отамана, яке він дав після придушення бунту, перебуваючи під арештом, безпосередньо перед стратою. Поміж іншим, Наливайко повідомив, що під час його перебування в Угорщині «від пана Воєводи Київського (Костянтина Острозького. — Ю. С.) послано до нього Маласчинського, з таким повідомленням ознаймуючи, що Король ґвалт в Релігії Руській чинити хоче і питаючи його, чи не хотів би панові Воєводі допомогти і при ньому залишитись, на що Наливайко відповідав, що як давній слуга Його Милості і зараз від послуг Його Мосці не відмовляюсь. Затим обернувся до Литви, бажаючи там перезимувати… а потім навесні прибути до того замішання, якого сподівався і пану Воєводі допомогти». Що ж до ставлення Костянтина Острозького до Наливайка після повернення з рейду землями Терлецьких, літопис свідчить: «в маєтностях Воєводи Київського велику хіть до нього показувано, мости по дорогах мощено, стації давано та ін.».

Не дивлячись на сумні наслідки для самого отамана, повстання Северина Наливайка надовго залишило слід у свідомості прихильників греко — католицької церкви. Відомий факт, що незабаром після ухвалення Брестської унії 1596 року греко — католицький митрополит Іпатій Потій назвав своїх опонентів із Віденського православного братства «наливайковою ордою». Пізніше, з легкої руки уніатів, термін «наливайківці» закріпився в Україні за православними загалом. Він асоціював лояльні до Речі Посполитої шляхетські та міщанські православні верстви населення з антикатолицькою «ребелією». Тож немає сумніву, що вживання терміна «наливайківці» було потрібне для того, щоб зчорнити православну опозицію, яка на той час ще збереглась в Україні. Використання терміна «наливайківці» також звичайно пов'язувало перші козацькі повстання зі справою захисту православної церкви. В будь — якому випадку, можемо стверджувати: якщо повстання Северина Наливайка й не було напряму пов'язане із впровадженням в Україні засад Брестської унії, у ході нього козаки боролись з уніатами й назавжди залишили за Северином Наливайком славу захисника православ'я.

Як відомо, Северина Наливайка стратили 11 квітня 1597 року, тобто рівно за півроку після ухвалення Брестської унії. Його дії проти прихильників ідеї створення греко — католицької церкви значно не вплинули на її становлення в Україні, але вони вказали на клас суспільства, який міг стати опорою для православ'я. Таким класом було козацтво і його ватажки. Далі на арену боротьби з ієрархією уніатської церкви й відстоювання православної віри виходив гетьман Петро Сагайдачний.

Сміливо можна залишити поза всяким сумнівом той факт, що гетьман Запорозького Війська Петро Конашевич Сагайдачний залишив глибокий слід у багатьох сферах життя українського суспільства на початку XVII сторіччя. Це і численні походи Чорним морем, спрямовані на підривання впливу Османської імперії в причорноморському регіоні, участь у боротьбі за московський трон, яку вів польський король, а також захист кордонів України від навали турецького війська, що загрожувало територіальній цілісності Речі Посполитої. Крім іншого, гетьман Сагайдачний запам'ятався нащадкам тим, що твердо стояв на захисті православної віри й отримав на цьому поприщі немало перемог, повернувши з небуття православну ієрархію, зруйновану Брестською унією.

Не надто щедрі відомості історичних джерел дають нам можливість лише ескізно реконструювати ранній період життя Петра Сагайдачного. З «Віршів на жалісний погреб» гетьмана, написаних ректором Київської братської школи Касьяном Саковичем, дізнаємося, що майбутній гетьман народився в сім'ї православного шляхтича поблизу Перемишля, а новітні історичні дослідження точніше вказують і на місце народження Сагайдачного — село Кульчинці біля Самбора. Наступною віхою в житті майбутнього гетьмана стало перебування у знаменитій Острозькій школі. Той самий вірш Саковича говорить, що Сагайдачний попрямував «потім до Острога, для наук чемних». Очевидно, майбутній гетьман Війська Запорозького пройшов тут повний курс навчання: «там тоді Конашевич час немалий жив». З огляду на те, що в базисі Острозької школи простежуються риси навчального закладу вищого типу, можна вважати, що Сагайдачний одержав у її стінах добру, як на той час, освіту. Атмосфера, яка панувала в Острозі, й високий рівень викладання дисциплін залишили, безсумнівно, невитравний слід у душі юнака. З великою часткою ймовірності можна припустити, що в Острозі Петро Сагайдачний бачився і з Северином Наливайком, дії якого, спрямовані на захист православ'я, ми розглядали в попередньому розділі. Так це було чи ні, але те, що Сагайдачний саме в Острозі став прихильником ідей, підтримуваних Костянтином Острозьким під час Собору у Бресті, буде видно з його діяльності на посаді гетьмана Війська Запорозького.

Даючи характеристику політичним уподобанням Петра Сагайдачного, історики, як правило, наголошують на тому, що гетьман був досить лояльною до польської влади людиною. Про це свідчать його походи на Москву, участь у Хотинській битві на боці поляків, а також стримана порівняно з іншими козацькими ватажками політика щодо влади Речі Посполитої. Однак ми не розглядатимемо й не аналізуватимемо вчинків Сагайдачного як політика й головнокомандувача українського війська. Натомість відзначимо, що гетьман був підданим польської Корони, а це висувало перед ним ряд зобов'язань політичного характеру. Не виключено, що відомим походом на Москву восени 1618 року Сагайдачний і його оточення розплачувалися за сеймову конституцію «Про релігію грецьку», яка з'явилась після Брестської унії й передбачала узаконення деякої свободи православного віросповідання у Речі Посполитій. Тоді, як відомо, гетьман зібрав двадцятитисячне військо й активно допомагав синові Сигізмунда III, королевичу Владиславу, посісти московський трон. І хоча похід не дав можливості домогтися для польського королевича корони Московського царства, він принаймні дав Сагайдачному немало козирів у майбутніх перемовинах з польською владою щодо захисту православної церкви.

Скоріш за все, саме після повернення з походу на Москву в голові Сагайдачного поступово почав визрівати план відновлення православної ієрархії, яку в Речі Посполитій було фактично зруйновано від часу створення греко — католицької церкви. Значну роль в оформленні і реалізації цього задуму відіграло реєстрове козацтво, на яке більшою мірою спирався гетьман Сагайдачний. Не очікуючи, поки у Ватикані й Варшаві стане відомо про замисли козацтва, Сагайдачний виступив ініціатором запрошення до Києва патріарха Єрусалимського Феофана, який саме перебував в Україні проїздом з Московського царства, куди подорожував для того, щоб виклопотати милостиню у царя Михайла Федоровича.

Повертаючись 1620 року з Москви, де він узяв участь у рукопокладенні на патріаршество батька московського царя Філарета Романова, Феофан мав повноваження від Константинопольського патріарха на діяння в Речі Посполитій, необхідні для нормалізації там православного церковного життя, зруйнованого Брестською унією. Не виказуючи своїх намірів і намірів українського козацтва, Феофан спочатку отримав від короля Сигізмунда III дозвіл зробити інспекторську поїздку по православних монастирях, приходах і братствах України. Незабаром ця подорож і відбулася, проте невдовзі вона набула значно глибшого змісту, аніж проста ревізія монастирського господарства.

У березні 1620 року Феофан нарешті прибув до Києва. Його приїзд викликав значне піднесення настрою православних, які стали стікатися до Києва зі всієї України в надії, що поява тут патріарха змінить на краще їхній статус у Речі Посполитій. Із перших днів свого перебування в Києві патріарх Феофан затвердив своїми грамотами статути новоутворених братств, у тому числі Могилівського, Слуцького, Луцького, а також підтвердив усі права раніше утворених братств, що свого часу були даровані їм, у тому числі й права на ставропігію. До цього моменту усі його вчинки не виходили за рамки домовленостей з королем Польщі. Але саме тут у хід історії і втрутився гетьман Сагайдачний, провернувши блискучу операцію, що навіки залишилась у пам'яті православної церкви і народу України. Гетьман звернувся до патріарха Феофана з клопотанням про рукопокладення нового православного митрополита Київського і єпископів — на заміну тих, котрі прийняли греко — католицьке віросповідання. Сагайдачний при цьому виступив гарантом того, що за свої дії Феофан не буде підданий переслідуванню з боку польських властей. Від імені Запорозького Війська він обіцяв охороняти патріарха і забезпечити йому беззаборонний виїзд з території Речі Посполитої. Феофан дав свою згоду на відновлення ієрархії Київської митрополії в день престольного свята Києво — Печерської лаври. Після цього він запропонував православним українцям самим обрати собі кандидатів на архієрейські кафедри.

Перша хіротонія відбулася 6 жовтня 1620 року, на єпископа Перемишльського був рукопокладений ігумен опікуваного козаками Межигірського монастиря — Ісая Копинський. Висвячування здійснили таємно в Богоявленській церкві Київського братського монастиря. Воно відбувалося вночі, при зачинених брамах і завішених вікнах, у супроводі тихого співу єдиного півчого. Разом з Феофаном у хіротонії брали участь софійський митрополит грек Неофіт і єпископ Стагонський Авраамій. За три дні, тобто 9 жовтня, там саме, за аналогічних обставин, відбулася хіротонія нового митрополита київського, яким став Іов Борецький. Єпископом Володимиро — Волинським мав був стати знаменитий Леонтій Карпович, архімандрит Віденського Свято — Духового монастиря, видатний духовний письменник — полеміст. Проте до цього часу він був уже смертельно хворий, тож не зміг прийняти запропонований сан. Натомість Леонтій послав до Феофана з висловленням вдячності свого послушника, дідаскола Віденської братської школи Мелетія Смотрицького. Але останній так підкорив своєю освіченістю православне духовенство, присутнє в Києві, що його представники клопотали про рукопокладення Смотрицького на єпископську кафедру у Полоцьку. Протягом семи тижнів (з серпня по жовтень 1620 року) Мелетій послідовно був рукопокладений в диякона, пресвітера і єпископа, після чого отримав сан архієпископа Полоцького.

Вирушивши з Києва в січні 1621 року під охороною значного підрозділу Запорозького Війська, Феофан продовжував дорогою висвячувати нових архієреїв. У Терехтимирівському монастирі він призначив на посаду єпископа Володимиро — Волинського і Брестського тамошнього ігумена Иосифа Курцевича. Щоправда, як відомо з історичних джерел, цього разу вибір патріарха виявився невдалим: Курцевич зарекомендував себе як хабарник і таємний прибічник унії, який пізніше змушений був утікати від гніву козацтва до Москви. Відрекомендувавши там себе жертвою католицького режиму Речі Посполитої, він виклопотав у патріарха Філарета кафедру у Суздалі, але показав себе в новій єпархії настільки негативно, що незабаром був позбавлений сану і відправлений до заслання.

У Білій Церкві патріарх Феофан здійснив хіротонію ігумена Чернчицького монастиря Ісаакія Бориськовича на єпископа Луцького і Острозького. Після того в Животові — маєтку православного магната князя Стефана Четвертинського — патріарх Феофан висвятив Паїсія Іполитовича на єпископа Холмського. Лише після цього вояж єрусалимського патріарха землями України було закінчено і він відбув до Єрусалима.

Таким чином православну ієрархію в Україні було поновлено протягом лише кількох місяців, і Сагайдачний, незважаючи на запізнілу реакцію польської влади, зміг надалі розбудовувати українську державність, яка на той період стала величиною, тісно пов'язаною з православною вірою. Під безпосереднім впливом гетьмана помітно активізувалася ідеологічна боротьба на українських землях, яка згодом почала зачіпати не лише релігійні, а й політичні та соціальні питання.

Саме на цій хвилі національного піднесення з — під пера Іова Борецького виходить трактат «Протестація і благочестива юстифікація», з'являються полемічний твір «Палінодія» Захари Копистенського, «Книга про віру» та інші праці. Автори цих праць, що мали значний суспільний резонанс, прагнули відтворити історично правдиві картини життя українського народу в широкому загальнослов'янському контексті. Віддаючи належне козацтву, письменники — полемісти називали їх «спадкоємцями старої Русі», наголошуючи, що козаки «твердістю своєю перевершують римських Сціпіонів і карфагенських Ганнібалів».

Не менш важливим кроком, аніж висвячення православних єпископів, став здійснений на вимогу Петра Сагайдачного вступ до Київського Богоявленського братства усього Війська Запорозького. Потрібно зазначити, що на той період, коли запорожці і реєстрове гетьманське військо офіційно почали іменуватися братчиками Київського братства, вони являли собою вже досить потужну силу, що, незважаючи на Роставицьку угоду,[5] налічувала близько двадцяти тисяч козаків. На таке військо польська влада та католицьке духовенство просто не могли не зважати. Тобто Сагайдачний створив прецедент, першим поставивши українське військо на захист інтересів української релігії, освіти та культури.

Розглядаючи явище Брестської унії та її вплив на історію України, ми торкнулися як духовних, так і суспільно — політичних аспектів, котрі дозволяють оцінити її вплив на суспільство. І могли бачити, що для свого часу Брестська унія стала скоріш темним явищем у житті нашої країни, аніж таким, яке було потрібне для його розвитку. Але, щоб у читача не склалося хибне враження про те, що Собор, який відбувся у Бресті 1596 року, мав для нашої країни тільки негативні наслідки, ми маємо поглянути на його суть не лише у перспективі впливу греко — католицької церкви на українську спільноту на початку XVII сторіччя. Значно доцільніше проаналізувати явище злуки православної і католицької церков, розширивши рамки сприйняття наслідків церковного єднання наступними століттями аж до нашого часу.

Якщо полонізація, впроваджувана у середньовіччі на землях України, загрожувала існуванню української культури й могла призвести до того, що українці просто розчиняться серед польської, західної культури, то в пізніший період, приблизно з кінця XVII сторіччя й безпосередньо до часу, у який довелося жити нам, цей процес став неактуальним, послабивши вплив Польщі на Україну. Але загроза втрати національної самобутності й можливості ідентифікувати себе як суспільство з власною історією і культурою не зникла з послабленням польської експансії. Вона лише змінила вектор, і, звільнившись від небезпеки розчинитися в космополітичних течіях однієї імперії, Україна дуже швидко постала перед необхідністю захищати себе від культурної експансії другої. Цією другою імперією стала Російська, правонаступник середньовічного Московського царства. Саме тоді греко — католицька церква й виявила себе як берегиня української мови, культури, національної релігії й традицій.

Московська держава, з часом трансформувавшись у Російську імперію, стала саме тією силою, що загрожувала культурі України після того, як знизився вплив Речі Посполитої на колишні землі Київської Русі. На нашу думку, незважаючи на здобуття Україною незалежності, така загроза зберігається й донині. І якщо під час польської експансії «політкомісаром» руху Польщі виступала римо — католицька церква, то в разі московської експансії таку роль на себе взяла православна церква Московського патріархату.

Сучасні греко — католицькі діячі та історики, захищаючи рішення Брестської унії, акцентують свою увагу на трагічній ситуації, що склалась наприкінці XVI сторіччя, коли Українська православна церква була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну і безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римо — католицької церкви, знаючи, що українському народові загрожують неминучі покатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від константинопольського патріарха на опіку папи римського.

Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко — католицькі авторитети вбачають у драматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву. До цього неодмінно потрібно додати необхідність рятувати українську церкву від впливу Москви, що невпинно посилювався і загрожував, залишаючи номінально назву Українській православній церкві, докорінно змінити її сутність, надаючи рис, характерних церкві московській.

Як відомо, початком затвердження християнства на Руській землі виступила не Москва, а Київська держава. Але вже до середини XV сторіччя розклад сил змінився. Ще у 1448 році на митрополію в Москві був рукопокладений єпископ Рязанський і Муромський Іона. Це відбулося з подачі князівської влади Москви й без згоди з константинопольським патріархом, а ще за десять років Московський собор виразно маніфестував відрив Руської православної церкви від Києва. Наступник Іони, Феодосій, вже іменувався патріархом Московським і всієї Русі, відкинувши значення Києва як центру Русі й переписавши такий статус Москві.

Розірвавши зв'язок із центрами східного християнства, московська православна церква поступово втратила свою незалежність від князівського престолу і ставала знаряддям державної влади Московського князівства. Цьому сприяла вигадана у тій таки ж Москві концепція, що наділяла центр донедавна невеликого князівства амбітною назвою Третій Рим. За такою формулою, визнаючи, що Москва стала прямим спадкоємцем Рима і Константинополя, московські духовні й державні володарі повели політику верховенства московської православної церкви над усіма іншими, в тому числі й над Константинопольським патріархом. Тут Москві сприяли також занепад Константинополя після взяття його турками у 1453 році і Флорентійська унія 1439 року, яка передувала падінню Візантійської імперії. Остаточно концепція «Третього Риму» була сформульована в рукописах псковського ченця Філофея. Він вважав, що всі православні землі тепер мусять бути зібрані під владою єдиного православного московського царя. Два попередніх Рими впали, третій — Москва — стоїть, а «четвертому не бути», доводив чернець Філофей. Скоро московське духовенство, віддавши данину суто московській традиції, почало вважати князя, а пізніше царя, головою церкви, що особливо негативно проявило себе починаючи з царювання Івана IV Грозного. Одразу після становлення такої організації православної церкви як Московський патріархат, зауважує історик, голова світового християнського конгресу мирян УГКГД в Україні Іван Паславський і київські патріархи, потураючи турецьким інтересам і заграючи перед Москвою, повели відверто антиукраїнську політику. Тож перед українським духовенством постала необхідність вибору: Схід з його сумнівним «Третім Римом» чи Захід в особі Рима першого, історичного центру Вселенської християнської церкви.

З тим, що Брестська унія принесла згодом корисні плоди для України, погоджується багато істориків, зокрема М. Грушевський, І. Крип'якевич, В. Голобуцький. «За унію, — зауважив Крип'якевич, — промовляло також те, що польська держава мусіла б змінити своє ставлення до української церкви». Погоджуючись із попередником, В. Голобуцький у своєму творі «Запорозьке козацтво» писав: «Що ж до історичної перспективи, то греко — католицька церква витримала тяжкі випробування і стала, по суті, єдиною силою, що захистила від ополячення і зберегла національну свідомість західних українців. Українська ж православна церква навпаки, підпавши під вплив московської церкви і відродивши в 1620 році з допомогою козацтва і Сагайдачного ієрархію, швидко втратила свою окремішність, а в 1686 році взагалі прийняла повну зверхність Московського патріархату».

Історія української церкви після Брестської унії 1596 року підтвердила недобру закономірність: цькування й пригнічення, які випало пережити православним завдяки впровадженню унії, не меншою мірою відчули на собі пізніше греко — католики. У XVII сторіччі, як уже було сказано, православна церква залишилася без ієрархії, велася боротьба за її відновлення, легалізацію церкви і подолання ієрархічного двовладдя. Але не легшим у XVIII сторіччі було становище уніатів. При цьому слід зауважити, що на греко — католиків наступали одразу з двох боків. З боку Російської імперії це була жорстока розправа Петра І з греко — католицьким орденом отців василіан, що призвела до повного знищення ордену і завдала церкві болючого удару. З боку католицького Заходу такий тиск виявився в наступі конфедератів з метою насадження католицизму в Україні. Далася взнаки греко — католицькій церкві й знаменита Коліївщина в Правобережній Україні, яка залишила по собі великі списки мучеників за віру в Умані, Бердичеві, Білій Церкві та інших містах і селах України. Як учасники Барської конфедерації, так і гайдамаки вважали греко — католицьке духовенство чужорідним елементом, за що останньому доводилося жорстоко страждати.

Російська імперія, позиції якої станом на кінець XIX сторіччя значно посилились на світовій арені, й надалі продовжувала боротьбу з українською самобутністю та її виявом — греко — католицькою церквою. Ця боротьба виявлялася досить різнобічно. Всіляко применшувалося значення історії українського народу і козацтва в історії Російської імперії. Імперська наука надавала перевагу вивченню історії держави Російської, у якій істориками царизму, такими, як Карамзін, Соловйов та інші, Україні було вготоване місце безликої колонії великоросів. Проводилися спроби нівелювання національної відмінності українців від решти народів імперії в намаганні створити сіру масу, яка не володіла національними особливостями, і яка не пам'ятала власних коренів і якою було легко керувати в умовах імперії. В рамках цієї програми всіляко обмежувалась можливість розвитку національної освіти, видання книжок українською мовою було фактично заборонено.

У такій атмосфері греко — католицька церква Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття й Західного Поділля перетворилась на той самий наріжний камінь збереження українства, яким, у свою чергу, була для всіх українських земель православна церква епохи Сагайдачного. Саме уніатські священики, ризикуючи опинитись у засланні й навіть бути вбитими владою, підтримували серед українців той самий вогник самобутності, який не давав їм остаточно розчинитись в експансії зі Сходу й тотальній русифікації. Серед уніатського духовенства, вихованого в дусі культурних цінностей української нації, уже на початку XIX сторіччя з'являються освічені й енергійні особистості, в поле діяльності яких входили не лише інтереси греко — католицької церкви, а й інтереси народні, національні. Ці люди намагалися сприяти піднесенню народної освіти, української національної культури.

Серед таких діячів можемо відзначити митрополитів Шептицького і Левицького, каноніка Могильницького, які своїми проповідями підтримували в парафіян віру у збереження української національної ідеї та віддавали немало сил боротьбі з колонізацією українських земель Російською та Австро — Угорською імперіями.

З — поміж українських культурних діячів Австро — Угорської імперії, яких дала Україні греко — католицька церква, особливо вирізняється так звана «Руська Трійця». Таку назву мало літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем. З кінця 20–х років XIX сторіччя «Руська Трійця» розпочала на західноукраїнських землях національно — культурне відродження. Девізом цієї організації, вписаним в історію об'єднання М. Шашкевичем, були слова: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Зміст цих кількох слів важко недооцінити: в них велика любов до України й готовність боротися за майбутнє навіть за несприятливих умов. Члени «Руської Трійці» зробили вагомий внесок у збереження української культурної спадщини. Вони організовували науково — культурологічні експедиції, під час яких записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. Відомо навіть, що за таку діяльність він був заарештований австрійською владою і йому було заборонено з'являтися в Закарпатті. Також учасниками «Руської Трійці» було зроблено багато у напрямку збереження української культури й відродження української мови в Галичині, Буковині та Закарпатті. Спілка припинила свою діяльність лише в 1843 році, після смерті її засновника М. Шашкевича.

Особливою віхою в житті греко — католицької церкви й західних українців став 1939 рік, коли, за угодою з урядом фашистської Німеччини, землі Волині, Західного Поділля й Галичини увійшли до складу СРСР. Після вступу відповідних регіонів до складу Радянського Союзу на їх територіях було створено шість областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську і Дрогобицьку. У новостворених областях негайно розпочалися соціально — економічні, політичні та адміністративні заходи з радянізації краю: була заборонена діяльність усіх українських партій, припинена діяльність громадських, культурних, наукових, промислових та кооперативних товариств, установ.

Одночасно з цими заходами проходила великомасштабна масова депортація населення краю у Сибір та північно — східні регіони Радянського Союзу. За даними науковців, за короткий час із краю вислали 10 відсотків населення, що становило близько 1 млн 200 тис. людей. Масову депортацію супроводжував справжній геноцид українського населення.

Слід зазначити, що спочатку вступ військ Червоної армії на західноукраїнські землі викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття й ворожості до палкої підтримки. Одразу почалася масова втеча на захід польських державних службовців, функціонерів політичних партій, офіцерів Війська Польського та інших причетних до влади людей. І, хоч були серед них ті, хто виїжджав з єдиною метою — з'єднатися з рідними, хто не бажав стати мимовільною жертвою воєнного конфлікту, більшість від'їжджаючих штовхала за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих репресій з боку сталінського режиму. Проте, на відміну від політиків і урядовців, основна частина української інтелігенції залишилася на території Західної України і зайняла загалом вичікувальну позицію, сподіваючись на мирне співжиття з новою владою. Серед цієї категорії було й багато греко — католицького духовенства, яке вважало для себе негожим залишати віруючих у важку для них годину. Звичайно, ні для кого не було таємницею ставлення радянської влади до церкви й релігії, але це не зупинило багатьох істинних пастирів у намаганні служити справі, котру вони для себе обрали. І як наслідок — загинути в таборах ГУЛАГу або бути розстріляними за фальсифікованими звинуваченнями.

З часом населення Західної України, яке спочатку загалом схвально сприймало приєднання до Радянського Союзу, почало чинити активний опір новій владі. Опір цей звиклим до жорстокого придушення будь — яких виступів сталінським режимом, як було сказано вище, нищився жахливими методами. Щоб остаточно зламати спротив радянським нововведенням з боку західноукраїнського населення, влада почала активну боротьбу з греко — католицькою церквою, яка була одним із важливих чинників суспільно — політичного життя цього регіону. В умовах тривалої української бездержавності греко — католицька церква поступово перетворилася на традиційного посередника між українцями й офіційною владою, осередком духовного опору і натхненником національно — визвольної боротьби. Вона була досить впливовою структурою на заході України, і в Москві добре розуміли це.

Тож заходи з обмеження впливу греко — католицького духовенства на населення не змусили себе довго очікувати. Якщо до встановлення радянської влади в Західній Україні греко — католицька церква складалася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів, якими опікувались понад п'ять мільйонів віруючих, то після 1939 року ситуація швидко й докорінно змінилася. Вже в середині березня 1945 року, невдовзі після припинення німецької окупації, з'являється детальна інструкція з ліквідації УГКЦ, під якою стояв підпис: «Со всеми мероприятиями согласен, И. Сталин». Діючи за сталінською інструкцією, органи держбезпеки у квітні 1945 року заарештували всіх українських греко — католицьких єпископів на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. За короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління, заарештовано ченців та духовенство. Жертвами арештів стали понад дві тисячі осіб. За сприяння НКВС було також створено ініціативну групу, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі православної церкви Московського патріархату, такі, як Гавриїл Костельник, Михайло Мельник і Йосип Пельвецький. Метою цієї групи став саме розрив унії з Римо — католицькою церквою та возз'єднання греко — католицької церкви з Російською православною церквою Московського патріархату. 8 березня 1946 року представники цього атеїстично — православного угруповання скликали Собор у Львові, який відбувся в храмі Святого Юра. У Соборі взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб, переважно представників НКВС. Згідно з рішеннями цих зборів, Брестська унія 1596 року мала бути скасованою, а греко — католицька церква «возз'єднувалася» з Російською православною церквою Московського патріархату. Втім, зауважимо, що попри всі намагання кремлівських атеїстів, результати Львівського собору не були визнані канонічними, позаяк суперечили канонам греко — католицької церкви — ще перед Собором усі три члени ініціативної групи перейшли на російське православ'я.

За схожим сценарієм, тільки на рік пізніше, розгортались події і в Закарпатті. У період із липня 1947 року значні репресії радянської влади щодо греко — католицької церкви призвели до того, що в уніатів було відібрано понад сімдесят церков. П'ятнадцятьох приходських священиків заарештували й вислали до Сибіру, кількох убили. Ще тридцять шість священиків змушені були рятуватися втечею від усюдисущого НКВС, засоби впливу котрого вже тоді живо перегукувались із сьогоденням: відомо, що саме функціонери НКВС організували автокатастрофу, за допомогою якої був убитий мукачівський єпископ греко — католицької церкви Теодор Ромжа. Це вбивство є одним із багатьох прикладів жорстокого ставлення радянської влади до власного народу. Внаслідок організованої за наказом Микити Хрущова автомобільної аварії, під час якої сталося зіткнення вантажного автомобіля з кінним екіпажем єпископа, Теодор Ромжа залишився живим. Він тільки отримав важкі тілесні ушкодження і був доставлений до Мукачівської районної лікарні. За спогадами одного зі священиків єпархії, отця Петра, перебуваючи в лікарні, єпископ сказав йому: «Перетерпіти і пролити кров за Господа, за віру, за святу церкву — велика милість, велика честь». Після цього він сповідався і причастився. Невдовзі єпископ помер. Офіційною версією його смерті були визнані наслідки аварії, але за спогадами генерала Судоплатова, начальника четвертого розвідувально — диверсійного управління НКВС СРСР, Теодора Ромжу отруїли. Нещадно зацькували нишпорки з НКВС і велику кількість інших представників української греко — католицької церкви.

Таким чином, ліквідація Української греко — католицької церкви була частиною плану, спрямованого на організацію всебічної відсічі антирадянським настроям, які з'явились після кривавого придушення Йосипом Сталіним будь — яких виявів здорового глузду, і на зміцнення радянської влади в західноукраїнських землях. Того зміцнення, наслідки якого ми відчуваємо до цього часу, ставши заручниками бездуховно — атеїстичного минулого нашої країни.

Ми розглянули Брестську унію, намагаючись висвітлити її передумови та наслідки під різними кутами зору — від суспільно — політичних до духовних. Час, що минув від пори її ухвалення, не зміг притлумити гостроти поставлених злукою церков питань і сьогодні, залишаючи на розсуд сучасних мислителів користь та негативний вплив підписаних наприкінці XVI сторіччя домовленостей. Ця книга є лише спробою зібрати воєдино матеріал, який може стати джерелом подальших досліджень.

Як часто буває в історичній науці, та чи інша подія не знаходить одностайного тлумачення серед наукових кіл і громадян. До цієї категорії можна віднести й Брестську унію 1596 року. Були у впровадженні її в життя темні сторони, були й світлі. І лише тепер, дивлячись на минулі події з висоти прожитих років, можна спробувати засвоїти уроки історії й використати дарований нею досвід і просуватися далі, розбудовуючи українську державу й намагаючись зробити її людей заможною та щасливою спільнотою. Народом, який щиро любить свою країну і пишається нею. Народом, який вірить у Бога й слухає церковні проповіді незалежно від того, священики якої конфесії доносять слово Боже до людей, а лише з усвідомленням визначальної ролі церкви у своєму житті.

Булла — основний документ папи римського у середньовіччі. Скріплювався свинцевою, а іноді й золотою печаткою.

Тут — відлучення від церкви.

Дідаскол (гр.) — учитель, наставник

Ставропігія — пряме підпорядкування владі патріарха, оминаючи владу місцевих єпископів.

Роставицька угода — укладена в жовтні 1619 року поблизу м. Паволоч на р. Роставиці (нині Житомирська обл.). В основу Роставицької угоди покладено умови Вільшанської угоди 1617 року. За Роставицькою угодою кількість козацького війська зменшувалася з 20 тис. до 3 тис. Козаки із вислугою менше п'яти років мали повернутися під владу панів і державців. Реєстрові козаки повинні були виселитися з маєтків шляхти й духівництва. Кошти на утримання реєстру становили 40 тис. злотих. Козацька верхівка зобов’язувалася знищити човни, покарати козаків, що брали участь в останніх морських походах на Крим і Туреччину, і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король.