Літературно-мистецьке видання «Жлобологія» розраховане на широке коло читачів: поціновувачів сучасного мистецтва, студентів і викладачів, громадських діячів, політиків, коуч-тренерів, художників, письменників і галеристів, фалеристів, адвентистів сьомого дня, дипломатів, рекламістів, телепродюсерів, зірок шоу-бізнесу та спорту, філологів, філософів, філантропів, антропологів та інших «богемних виродків», які «відірвалися від народу».
Книга є рекомендованою для читання всім, хто вважає себе «інтелігентною людиною», «елітою нації», «душой народа», «знавцем істини», відданим адептом «масковского православія» та й, зрештою, кожному, хто хоч раз ставив собі запитання: «Чому в Україні з історією і з добробутом не склалося?».
У всіх текстах збережені особливості мовлення авторів. Уживання ненормативної лексики в окремих авторів не є самоціллю, бо дозоване і вмотивоване емоційністю розмови. Це є невід’ємною складовою діалогу і водночас відтворює авторську стилістику викладу думок. Кожен з авторів у природний для себе спосіб тлумачить певні філософські та культурологічні категорії, про які йдеться в роздумах.
Небажано читати цю книгу людям з обмеженими розумовими здібностями, спричиненими браком освіти, культури та виховання, адептам різних людиноненависницьких ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії та інших афективних станів, дітям до 18-ти років, а також людям із нестабільною психікою.
«Зцілення часто через біль приходить»
Дорогий читачу, ти тримаєш у руках унікальне видання, що постало в українському мистецькому просторі зусиллями цілої низки видатних сучасних митців та культурологів, яким ми уклінно дякуємо за співпрацю
Насамкінець, аби вберегти себе від (не)упереджених читачів та майбутніх дослідників феномену жлобства, аби не оминути ненароком увагою шквал запитань з боку мистецької та навколомистецької спільноти («Навіщо вам це потрібно?», «Для чого то все?», «З якою метою?»...), ми створили майже офіційний прес-реліз. Цей текст-маніфест розсилався учасникам проекту та представникам мас-медіа, які висвітлювали тему жлобства:
Це унікальне видання можна назвати експериментом.
З огляду на те, що в основі творчого процесу живе
Хоч від початку ми розуміли, що сама тема жлобів і жлобства є настільки ж приємною, як міазми з вигрібної ями. Та за своєю суттю це якраз ті природні й нестерпно їдкі випари людської комунікації, які отруюють свідомість і життя — кожного. Жлобство — настільки «низький» жанр, що без метафор і чорного гумору тут не обійтися. Й обговорення такого феномену — парадоксальне завдання, навіть абсурдне на перший погляд, у цій проблемі, нам здавалося, взагалі відсутнє рішення на рівні логічного мислення...
Хтозна, може, варто шукати відповіді на питання,
Якщо ж досвід втрати свідомості збільшити до масштабу (У) країни, то це і є той стан, у якому остання зараз перебуває.
Але повернімося до наших жлобів. Усе почалося зі слова, і був ним — жлоб. Нам здавалося, що ми знаємо, про що йдеться.
Ми шукали спосіб, аби якомога точніше описати його, жлоба, дослідити, виміряти, простежити причинно-наслідкові зв’язки його походження й призначення, здійснити прогноз щодо появи його нових значень і проявів... Хоча ми науковцями не є і не бачимо соціальну реальність з усіма її репрезентативними вибірками, похибками, опитувальниками, обчислюваннями середньостатистичних людей абощо. Жодних упереджень і апперцепцій у сприйнятті жлоба, жлобства і жлобізму ми не відчували й тому не фіксували своїх же «комплексів» на тлі феномену, який намагалися пояснити з допомогою видатних сучасних митців, культурологів і тих людей, які можуть мислити про складні чи прості речі та виразно артикулювати власні погляди.
Ці пошуки відповідей спричиняли в нас — уже на етапі живої розмови — хрестоматійний когнітивний дисонанс й невимовне сум’яття. І наша система цінностей і соціальних стереотипів мутувала й перероджувалася, як герої абсурдного світу Франца Кафки.
Ми відчували збентеження, страх, біль, трепет, симпатію, злість, тугу, жаль, лють, ненависть і любов до слова «жлоб» і до жлоба. Ми зловили себе на думці, що живемо у викривленій соціальній реальності, яка є породженням упереджених соціальних установок стосовно сприйняття іншого —
Ми переконані, що стереотипне сприйняття є визначальним у соціальній взаємодії, стихійній і безграмотній, причому вона є такою не тільки в українському суспільстві. Масова свідомість створює окрему паралельну реальність — і цих реальностей безліч, точніше, інтерпретацій реальності. І в них спрацьовують якраз не безпомильні стереотипи. І хоч ми не можемо боротися ні з явищем людського жлобства, ні з законами людського сприйняття і взаємодії, ми можемо розірвати, таврувати стереотип. І нехай таке мислення — красива ілюзія, схожа на ефект метелика, але це вселяє у наївну мою голову надію, що зусилля таки недаремні.
Ми свідомі того, що проблема жлобства тісно пов’язана з етичною складовою. Та й чи маємо ми
У будь-якому разі той факт, що в масовій свідомості і в мас-медіа давно немає місця словам «шляхетний», «благородний» або анахронізмам на кшталт «кодекс честі», «аристократ духу», говорить зокрема й про те, що система цінностей цього суспільства має інші пріоритети, поза мораллю і моралізаторством. І це — справжня terra incognita, як і Україна для українців, її історія, культура, мистецтво... і ближній.
Сергій Хохол. «Дебілізуйся», 2010 р.
Фото з особистого архіву письменника
Юрій Андрухович — поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився 1960 р. в м. Івано-Франківську. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) і Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Горького в Москві (1991). Працював газетярем, очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991—95), був співредактором часопису текстів і візій «Четвер» (1991—96). У 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за творчістю Б.І. Антонича. Патріарх поетичної групи Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада), заснованої в 1985 р. у Львові разом з поетами В. Небораком і О. Ірванцем. Автор збірок поезій «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Пісні для Мертвого півня» (2004); романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «12 обручів» (2003); книг есе «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006), «Лексикон інтимних міст» (2011) та ін. Переклав українською мовою п’єсу «Гамлет» В. Шекспіра (2008) й «Цинамонові крамниці» Б. Шульца (2012). Лауреат премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), літературної премії Центральної Європи ANGELUS (2006), спеціальної премії в рамках нагородження Премією миру ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), премії книжкового ярмарку у Ляйпцігу «За європейське взаєморозуміння» (2006).
Уперше почув слово «жлоб» — від Висоцького. Тобто в шкільні роки, в 70-ті, в нас, як і в більшості підлітків того часу, існував його такий собі культ. Мій однокласник мав страшенно багато магнітофонних бобін із його концертами. І ось ці рядки:
Зміст цього поняття я тоді зрозумів так: жлоб — це жадібність, це коли ти не хочеш із кимось поділитися тим, що маєш.
Повною мірою це слово почало працювати пізніше, перед розпадом СРСР, коли загалом мова розкріпачилася, тобто почали вживати слова, які мали свою виключну територію сленґу. І завдяки перебудові та лібералізації мас-медіа вони увійшли в загальний вжиток. Тоді слово «жлоб» можна було, наприклад, у телевізорі почути. Тобто раптом виявилося, що його не цензурують, і, мабуть, тоді воно й почало збагачуватися новими смислами.
Тепер я телевізор не дивлюся. На українському телебаченні цікавого мало, коли я його вмикаю, то стаю лютим, як
Жлоб став багатозначнішим. Чому? Можна припустити, що якщо слово функціонує в якомусь одному середовищі, то воно має там своє значення і сенс. Коли ж це слово виходить за межі сленґу, то до нього вдається істотно більша кількість людей, що й призводить до народження нових смислів і сенсів. Якби я сьогодні укладав тлумачний словник і намагався всі ці відтінки смислові окреслити, то поставив би їх у такому порядку: 1) селянин, 2) рог, 3) рогуль...
Чому селянин — тому, що якби об’єктивно брати будь-яке суспільство, то селяни — верства, яка
«Ти шо, рог?» — могли сказати комусь, хто виявляв своїми манерами моветон. Поганий тон міг бути навіть у тому, що людина кепсько одягнена.
Та невдало вбрана людина — це ще не жлоб, оцінювати інших через критерій одягу — таки неправильно, це просто смішно. Бо в Радянському Союзі дуже багато людей були вимушені одягатися в те, що змогли купити, позаяк не могли забезпечити свої смаки в одязі через дефіцит якісних речей. Тому це й не був визначальний критерій. Ми, підлітки, дійшли такого висновку: будь-який рог може знайти собі джинси і відпустити довге волосся — і рогом він бути не перестане. Тож виявили, що річ у внутрішніх рисах, усе складніше. Але від зовнішності традиційно починалася оцінка незнайомої людини.
Та як би не одягався якийсь освічений чоловік, розумний студент чи академік, його рогом складно назвати, бо він людина розумна. Це не означає, що серед професорів немає жлобів — певне, що 90%, але я маю на увазі справжніх учених. Вистачає, щоб за одним елементом визначення не справдилось — є інтелект, освіченість, ерудованість, — і вже цю людину ніхто не наважиться отак однозначно схарактеризувати.
У 70-ті роки, знову ж таки у Франківську, частіше вживали слово «рог», не жлоб і не рогуль, як у Львові, де я дізнався про рогулів уже бувши студентом.
Жарт був. Пам’ятаю, однокласники мої, перефразувавши назву Rolling Stones, казали: «концерт групи «Роги стонут».
Останніх років п’ятнадцять я повторював, чому так люблю своє рідне місто Франківськ. Тому що перестав у ньому стикатися з хамством. Можуть бути різні претензії до інших, однак люди, думалося мені, принаймні звільнилися від хамства. Я вже забув, коли і з ким конфліктував.
Та ось я нещодавно сів у таксі, і водій вирішив зробити мені приємність — ввімкнув якусь абсолютно російсько-мілітарну пісню про двоголових орлів, «ґаспод афіцераф» і т. ін. Я це терпів зо дві хвилини, думав: та мені з ним їхати хвилин сім... А потім зрозумів: ну якщо вже і я буду оце ковтати, то взагалі... І зайшов ввічливо: «Скажіть, а чи у вашій машині пасажири мають право попросити про зміну музики?» Він сказав: «Мають». Я далі їхав і слухав те саме. Тобто до нього не дійшло, що я фактично попросив. Причому цей таксист буде точно голосувати за яку-небудь «Свободу».
Для мене це вже якийсь симптом, що Франківськ дає тріщини. Тобто 2,5 роки перебування при владі Віктора Федоровича таки мають вплив. Люди приймають це. Приїхав політик у село на Львівщині, й односельчани в черзі стояли, щоб із ним сфотографуватися. Це ж приїхав їхній ворог, не союзник. Як так, що вони з ним позують на фотокамеру? Зрозумів, бо це — обличчя з телеекрана.
У порівняльному есеї про Львів і Київ «Мала інтимна урбаністика» я намагався через одне слово «рогуль» описати свій стан розчарування Львовом. Я ж стільки зусиль доклав, аби жити у ньому, і беріг у свідомості якийсь світлий образ легендарного міста, а тут потрапив нарешті — і раптом виявив, що Львів переповнений рогулями. Вони і зруйнували це місто. Тепер я навчився від цього абстрагуватися.
Із «рогулем» я мав філологічний казус, пов’язаний з перекладом «інтимної урбаністики». Австрійський перекладач не розумів, що означає те слово.
«Мабуть, у вашій мові теж є радше сленгові окреслення людини малокультурної, низько освіченої і відсталої?» — допитувався я. Він знайшов таке слово:
У нас — ні, непрестижно бути селянином. Тоді як світ західний перетворився на глобальне село: там ти не закинеш людині її походження. Постмодерне мислення давно визнало діалекти як цінні, не ганебні. І послуговуватися сільським діалектом — нормально, натомість у нас ще досі тікають із сіл... бо ганебно. Міські хлопці відвертаються від дівчат, бо ті — сільські б
Припустімо, що в українській національній ментальності є щось таке базове, що безумовно розквітло під тиском історичних обставин. І ми можемо взяти до уваги такий момент: у нас освічена верства як формувалася? З одного боку, радянська система забезпечила загальну освіченість для всіх, а з іншого боку, в такій системі дуже складно було стати особистістю. Відбувалася зрівнялівка. Таким чином було знівельовано освіченість як певну позитивну рису. Вона стала загальним надбанням, потім в етичному сенсі вона нічого не змінила на краще.
Ми ж потрапили в імперію Радянського Союзу, тому що не могли не потрапити, тому що це — ми.
Совок — це передусім прогинання. Особливо перед начальством. У той же час совок не пропустить жодної найменшої нагоди принизити когось, хто слабший від нього. Плазувати перед сильнішим і принижувати слабшого. Додам, що одна із іманентних ознак жлобства — це агресивність.
Колись мене здивував Євген Сверстюк своєю інтерпретацією вислову «Моя хата скраю». Він пояснив, що ця наша версія звідти, що й «Мій дім — моя фортеця». Такий вияв українського індивідуалізму і вільнодумства. А вислів треба розуміти як «я собі пан». Думаю, що Євген Сверстюк переінтерпретував. Так можуть говорити, на жаль, якраз хуторяни, і в них вільнодумства нема.
Українське суспільство взагалі є ілюстрацію відомого афоризму: історія вчить того, що вона нічого не вчить.
У Костомарова є праця «Богдан Хмельницький», де він описує Хмельниччину, зокрема, велетенські широкомасштабні єврейські погроми. Переможна хода козацької армії — це, крім всього іншого, погроми. І в Хмельницького були три принципові моменти: немає бути на його території жодного єврея, немає бути жодного єзуїта і жодного уніата. Ці категорії населення підлягали тотальному знищенню. Такі погані новини поширювалися зі Сходу на Захід, разом із самою армією, а єврейські родини покидали свої містечка. І їхні хронікери теж фіксували цей важкий для єврейства час. Костомаров, описуючи цей історичний період, цитує і єврейських хронікерів, акцентуючи увагу на тому, що на своїх возах євреї везли — книги. Цебто вози були перевантажені книгами.
Коли звідкись утікають українці, книги — це остання річ. Ніколи не чув, щоб у нас книги рятували.
Так, засновувалися університети, в еміграції — теж. Але це така есенційна річ — читати. І читати — то остання наша справа.
Сьогодні ми попали у великий занепад. І він для мене пов’язаний з найбільшим верховним жлобом України — з президентом. Бо він є зразком успішного жлобізму для багатьох українців. З нього пацани беруть приклад.
Тобто саме будучи агресивним, недорозвиненим, недалеким, з малою кількістю сірої речовини ти, виявляється, досягаєш найбільшого життєвого успіху. Для тебе створені золоті унітази і решта всього на світі. Хоча попередник нинішнього президента теж був не кращим від нього.
Хвороба прогресує навіть на цьому короткому історичному відтинку незалежної країни. Я не знаю, чи ми цього позбудемося, чи ні. І я боюся, що коли таки позбудемось, то ціною якихось жахливих жертв і ще не так скоро.
Підтвердилося те, що саме розумова відсталість і дебілізм стали вже панівними рисами всього суспільства. Те, що було екзотикою, якимось марґінесом, раптом стало вже першорядним. Я уточнюю: слово дебілізм ужив не як медичний термін, а як метафору.
Я проти насильства, але, може, це якраз той випадок, коли один снайперський постріл міг би країну і її суспільство порятувати. Тут є насправді абсолютно просте рішення. І не треба буде потім триста років розгрібати наслідки, а можна покласти край дуже швидко. Іншої такої мішені в мене немає
Як письменник часто артикулюю якісь важливі, на мій погляд, речі і спостерігаю реакцію людей на сказане й написане. Так, я не проповідник і навіть якби був упевнений, що несу якесь добро, то, мабуть, моїм обов’язком було б працювати з тими, хто тих цінностей не розуміє, ставить дурні запитання, поширює якісь ідіотські версії, саме на них зосередитись. Я ж таки не маю певності, чи те, що роблю, на добро чи ні.
Думаю, що соціальна функція письменника — деструктивна. Руйнувати. Таким чином вивільняючи від чогось.
Письменники — як наставники чи проповідники, що несуть певні цінності, були триста років тому. В епоху Просвітництва вони теж працювали деструктивно, хоч вважали, що несуть у маси добро. Та вже XIX століття породило критичний реалізм, тобто знищення усталених підвалин... Тож письменник — то пес, який гавкає. Бернард Шоу сказав, що найближчий шлях до літературного успіху — це своїм твором образити якомога більшу кількість людей.
Колись повертався з Варшави в автобусі. Сидять поруч заробітчани й пиячать. Серед них, як виявилося, один інтелектуальний гастарбайтер, греко-католицький священик. Вони п’ють пляшку за пляшкою, а я змушений слухати їхні дурні розмови. Обговорювали вони поляків, серед фраз лунала часто така: у них, поляків, вища за нашу культура. «Так, так, вища». І тут хтось каже: «Але в нас — вища духовність!» І це священику дуже сподобалося. Духовність. А насправді, що ж то за слово таке, схрещення релігійності з культурою?
Тоді в нас справді високодуховний політикум. Глибоко символічно, що українські політики піарять свою появу в церквах. І це абсолютне жлобство. Тому що спілкування з Богом — це насправді інтимний процес. Якби я був протестантом, то б зараз зацитував рядки з Євангелія, де йдеться про те, що ти не смієш демонструвати свою релігійність, ти маєш добро робити, а не перетворювати віру в показний ритуал. Стосовно мене, то я не можу назвати себе, як деякі з них, християнином, бо обрав зручну мені формулу: я агностик. Тобто визнаю, що Бог, можливо, існує, але позаяк він виходить за межі людського пізнання, ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати його існування. Десь приблизно так.
У нас дохристиянські православні жерці, які взяли в руки духовну владу, беруть побори за якусь ритуальність, що має бути закритою і незрозумілою. У них давно немає етичних бар’єрів, їм можна, наприклад, кидатися мобільними телефонами в журналістів, які ставлять незручні питання. Це хіба не жлобізм?
Відома градація від протестантів до мусульман, від заможніших до бідніших країн, тобто простежується зв’язок між заможністю громадян і панівною релігією в країні. От тільки буддисти в цю систему не вписуються. Та якщо припустити, що буддизм не релігія, а одна із форм атеїзму, то тоді все в’яжеться. Найбільшої незалежності від Бога умоглядно вдалося досягнути протестантизму. Це — одна з наймолодших частин християнства, і в ній людська особистість має право голосу, це справді якби спілкування з Богом у формі діалогу. Католицизм теж проходив свої стадії реформування, відбувся в 1962 році другий Ватиканський собор, бо побачили що прогають сучасний світ і їм потрібні розумні реформи, обрали неотомізм — як дещо переглянуту філософію католицизму, розвернулися до багатьох проблем модерним чином. Православ’я цього не робило, лише його немосковська гілка в середовищі жорсткої конкуренції з католицизмом, справді бореться за виживання. Тобто настав час переглядати свої канони, лише мусульманство, наймолодша з релігій світу, досі до цього не дійшло. Коли депутати проголосували за заборону пропаганди гомосексуалізму, то в цей спосіб вказали, як виразники волі українського народу, на те, що українці мали б бути мусульманами, бо це ж і є найнижчий ступінь терпимості.
Не тільки для гомосексуальної пропаганди тепер не найкращі часи. Для самої Католицької Церкви настали непрості часи, точніше, криза: Польща постачає священиків і монахинь у західноєвропейські країни, в Австрію, Італію Швейцарію, Чехію. У чехів окрема історія: вони пережили травму католицизму ще в часи гуситів. Тепер вони похваляються, що стали найатеїстичнішим народом у світі. Та насправді, наскільки я можу судити, не вони, а шведи.
В Івано-Франківську два десятиліття тому інтелектуали дістали можливість бути при владі. Їм тоді здавалося, що вони отримали нарешті владу, але. Але їх
І він приймає це. У нього нема вибору, бо він — голова крайової організації Народного Руху. Ось тепер неси відповідальність за свою активність і йди працювати в цей білий будинок, у кабінет, де сама атмосфера вже насичена жахом минулого.
Але тим часом я повертаюся до Франківська з думкою: ось, я живу в Країні своєї мрії. Поруч нас якась-там Чехія, в якій Гавел президент, а в мене — маленька своя Чехія, Івано-Франківська область, де мій друг — президент, голова обласної ради. Відбувається щось дивне: на нашій площі продають його фотографії, фани у вишиванках приїжджають із мало не Верховинського району, купують світлини новоявленого месії. От я бачу це і думаю, що відбувається щось недобре, це якийсь несмак, але, може, так воно і має бути. Бо ж насправді вони мають за авторитета того, про якого тільки мріяти можна було, щоб він став усім авторитетом. І всі підуть за кожним його словом, за кожним кроком. Слова його і кроки розважливі, він не харизматичний ідіот, який із запальними промовами виступає... Він просто мудра і надзвичайно освічена людина. Ну і що ви думаєте? Минає кілька місяців, і ця хвиля ейфорії йде на спад, починаються розмови, плітки, які потім не були нічим підтверджені: «А він уже на народні гроші будує особняк! А він уже їздить на такій машині? А... він уже запустив руки в...» Потім йому вже нічого іншого не залишалося, як прийняти запрошення працювати заступником міністра культури, коли Дзюба став міністром. Яковина змушений був залишити цей регіон, свій край, де не міг більше працювати. Уже було й так, що в якому товаристві не згадаєш його прізвище, одразу починають: «А... цей злодій!»
Знов-таки, історія Христа. Християнство заточене під нас. Тут живуть насправді невіруючі люди. Хоч українське суспільство на 99% переконане, що вірить.
Люблю ходити вечірніми вулицями Берліна. Моя улюблена розвага — зазирати у вікна людських квартир. І ці берлінці не приховують того, що їхні стіни — книжкові стелажі. Тобто це нормальний стандарт берлінського помешкання, воно мусить бути заставлене книгами. Думаю, саме тому вони там, де є. Я не ідеалізую. Німецький письменник на моєму місці каменя на камені не лишив би від свого суспільства і розкрив би нам тут весь жлобізм німців. Але є, як є.
Мені відповідають: ет, такі, як ти, потрапили до агентів Заходу. Ви — ґрантощи, які вислужуються перед Заходом. Із публіцистів хтось знайшов інтелігентніший термін цьому — інтелектуальні гастарбайтери. Останні сидять в європейських столицях чи в провінціях і роблять те саме, що наші прибиральники унітазів, тільки на інтелектуальному рівні.
В українській літературі на межі тисячоліть, починаючи з 90-х, окреслилися 2 лінії: постмодерністи і нативісти — це в часопису «Критика» знайшли такий термін. На кшталт російських почвєнніков, ґрунтяни. Стара добра латина — «нативізм», мова про традиційне, коли переважає кров і ґрунт. Мене туди, до ґрунтовних, близьких до народу, складно зарахувати, бо я ж літературний гастарбайтер
Жлобство в літературних колах є напевне, там теж люди. Та я остерігаюся проявів жлобства в літературних колах, бо ці процеси погано на мене впливають, на моє життя... тому якось інстинктивно їх уникаю, зважаючи на свою вразливість.
Але є такі друзі, які повідомляють: от на тебе там отой говорив... таке і таке інше. Це все передусім пов’язане з почуттям заздрості в мистецькому середовищі, де ця риса абсолютно гіпертрофована. Бо заздрість може бути дуже продуктивним моментом.
Я відчуваю заздрість стосовно деяких текстів Іздрика. Коли я читаю його тексти, думаю: «Чорт забирай, як би я хотів, щоб це я написав!» Для мене абсолютним відкриттям був його роман «Воццек». Окремі пасажі, окремі розділи мене надзвичайно захоплювали: «Коли я зможу так написати?!» І я ж від цього не починаю ненавидіти Іздрика і творити якісь інтриги проти нього. Не йду до інших людей зі словами: «Іздрик — сволоч, не пускайте його туди...» Це заздрість із захопленням. Захват! Чи заздрість із захватом навіть.
У нас є проблема розділеності країни. І на яких штуках вона себе виявляє найболісніше — на універсальних цінностях, які заведено тут і в світі вважати базовими, зокрема, що ми думаємо про наших предків. Тобто на питаннях релігії і питаннях якоїсь культурної орієнтації. Потім уже вмикається мова. І ось тут виявляється, що людське еґо не працює зовсім, наче ж гомо сапієнс, отже, наділений здатністю мислити, аналізувати, робити висновки, але чомусь той механізм не діє. Тобто людина не думає. Якщо я виростав би у Донецьку, умовно кажучи, чи в Дніпропетровську, то був би зараз проти Бандери й УПА, не сприймав би творчість «Братів Гадюкіних», не читав би Андруховича, вважав би його принаймні культурним ворогом і насміхався б із української мови. В Галичині натомість були б ворогами ті, інші.
Чому, чорт забирай, людина мисляча, прямоходяча й наділена мозком, насправді, як виявляється, свої мисленнєві здібності, підтасовує під середовище? Це ж і є той симулякр, про який застерігав Бодріяр.
Якби надати кожному можливість пожити на безлюдному острові і напакувати його оцими даними: подумай, тебе ніхто не заплює за твої погляди, не відвернуться від тебе родичі. Чому це не функціонує? Бог його знає. Це свідчить про стадність, а стадність — це не людська риса.
Іван Семесюк. «Іво Бобул», 2008 р.
Фото з особистого архіву
Володимир Бебешко — композитор, звукорежисер і музичний продюсер. Народився 1956 р. у м. Стрию (Львівська обл.). Закінчив Дрогобицьке музичне училище, клас ударних інструментів (1976). В радянський період переслідувався КГБ за любов до так званої буржуазної культури і був запроторений за ґрати на 4 роки «за фарцовку». Після одруження в 1991 р. із рок-співачкою Вікою Врадій певний час жив у США, у 1997-му переїхав жити до Києва, де відкрив студію Володимира Бебешка (2005). Працював на телебаченні в музичних проектах. Співпрацює з відомими українськими і зарубіжними музикантами і співаками.
— ці поняття я б розділив за територіальною ознакою. Бо слово «жлоб» на заході України менше вживають, а мають своє — рогуль. Натомість у Києві кажуть саме жлоб. А на Донеччині вже не жлоби чи рогулі, а таки братки. Маємо такий синонімний ряд: братани, жлоби і рогулі. Називати можна по-різному, а суть від того — в нашій ситуації — не змінюється. Бо хто такий жлоб? Це малоосвічена, нерозвинена в інтелектуальному плані людина, з поганим смаком... Карочє, жлоб. Хоч те саме стосується і рогулів, і братків.
Коли мені було 16 років, я жив у Львові, який на той час вважався аванґардовим містом, де було багато «продвинутої молоді». Серед цих людей були і російськомовні, і євреї, й інші розумні люди. Рогулів, як мені тоді здавалося, було менше, ніж тепер, жили вони у навколишніх селах переважно. Минуло років 15-20 — і всі люди, здатні мислити, повиїжджали зі Львова за кордон, до Києва чи ще кудись, а з усіх близьких усюд понаїздили рогулі... І з того часу Львів перетворювався помаленьку на столицю рогулів.
У мої юнацькі роки ще не було української естради, яка з’явилася трохи згодом, а ми виховувалися на якісній фірмовій музиці з-за кордону, слухали польське радіо. І в той час уже відчували прояви рогулізму навколо, тож створили свій такий собі ку-клукс-клан: ми махрових рогулів знаходили і садили в окрему кімнату на 5-6 годин, і вмикали їм музику, фірмову, яку слухали самі. І в рогулів мізки плавилися від почутого. Отакі ми були жорстокі. Перевиховували силою, брутально. То було наше «наказаніє». Першим критерієм визначення рогуля для нас було те, яку музику він слухав. Рогуля одразу видно, я їх як відчував...
Рогулі не є, скажімо, тими, хто віддає перевагу фольклору чи етнічній музиці. Якби так було, то що тут скажеш — чудово! Низький їм від мене уклін! Однак рогулі полюбляють дешеву українську естраду, як-от: пісні Теодора Кукурузи. Це явний зразок рогулізму. Я б так і назвав: рогульські пісні. Низькопробна провінційна львівська естрада. Тоді я відкрито говорив про це, намагався боротися із цим явищем. А Сестричка Віка
Коли Кузьмінський став створювати іншу музику і відійшов від проекту братів Гадюкіних, то сказав: «Я не думав, що введу в оману таку велику кількість людей і стану своїм серед рогулів». Але тут має місце феномен: з одного боку, то був стьоб і для рогулів музика, а з другого — це була потужна субкультура. Такої групи не було, нема і не буде. Усе, що зараз створюють, «жалкоє подобіє» Гадюкіних. І навіть музика Олега Скрипки — начебто з тої опери, але то інше — панк і танці (хоч щось рогуляче там присутнє).
В Києві багато хто слухає шансон, але ті, хто полюбляє таку музику, не обов’язково є бандажами чи зеками. Їхній інтелект просто не дозволяє слухати іншу музику, вони її не розуміють. І слухають люди жлобську музику, яка їх ще більше озлоблює, більше того, подібних людей не цікавить те, що є щось краще. Їм цікаве щось просте й примітивне, пісні, побудовані на двох акордах.
Маю сказати, я не вірю, що є справді модна українська музика. Так, існує етнічна, фольклорна, а все інше — імітація, вторинне і рогуляче.
Чому музичний фестиваль «Червона Рута» як національний проект вистрілив — бо радянська влада призвела до того, що якісна музика сиділа в андеґраунді. Вони були затиснуті в цій системі: Гадюкіни, «Кому вниз»... Фронтмен останніх Андрій Середа — дуже талановитий чоловік, і коли вони виступили на «Червоній Руті», то люди, зголоднілі за якісною музикою, просто шаленіли.
Якщо взяти до уваги феномен співака Андрія Миколайчука, то це була знов-таки сатира: «Піду втоплюся у річці глибокій»... Він втілився у переконливий образ, не рогульський, яскравий, і в тому було щось справді українське. Уявіть собі, в Тернополі сім днів по два концерти давали Гадюкіни, Сестричка Віка й Андрій Миколайчук, і люди йшли — сила-силенна! У них
Коли на «Червоній руті-89» Віка співала «Ганьбу», а Гадюкіни у своєму дусі стібалися, журі, в якому був Тарас Петриненко, розсудило справедливо — віддали першість Віці. Бо Гадюкіни стібалися з мови. Але в 90-ті рогулі від музики почали процвітати зі страшною силою, не називатиму імен, але ці люди популяризували рогулізм вищої проби. Та дешева українська естрада стала справжнім жахіттям 90-х. У Львові тоді зі страшною силою залабали місцеві рогулі, навіть не знаю, як вам пояснити, що то було за жахіття... це не музика, а дешева імітація.
Але музика і рогулі — це тільки частина правди. Справді, що це я тільки про музику розказую... Бо ж рогулізм — це стиль життя. Стиль спілкування, манера: отойво, знаєте цейво, ну ото... А ще вони вживають усі можливі часи в одному реченні:
Люди не вивчили мови і не розуміють, що її треба вчити. А звідки, дозвольте запитати, взявся суржик? Від таких людей, які говорять що попало і як попало, і навіть не думають, як це збоку інші чують. Суржиком говорять саме рогулі або недорозвинені люди.
Звідки витоки цього? Ви будете сміятися, це в генах і хромосомах. Тому що в нормальній сім’ї дитину виховують так, що вона не має шансів стати рогулем. Якщо батьки не рогулі. Тобто і гени, і виховання, і освіта, і рівень розвитку країни — все це має вплив на людей.
Потрібно стільки часу, щоб викорчувати рогулізм із цієї країни і нації... Треба, щоб ті несвідомі покоління вимерли. Пропалі покоління, зіпсовані, які живуть одним днем, ні про що не хочуть думати... Перше, що впливає на їхню свідомість і на життя, це засоби масової інформації — всі телеканали, які борються за рейтинг. Їхній контент — це, як правило, тупі серіали, купа вбивства і насильства. Жодної програми, яка б могла людину чогось доброго навчити. Хіба що телеканал TVI ще історичні розвідки людям показує, якісь нешаблонні речі. Йдеться не про політику, опозиційність і т. д., а про повальну тупість, рогулізм, дебілізацію... Це все йде з телевізора. Молодь, яка сидить у телевізорі, не розвивається. На щастя, не вся — там. Але таких молодих людей — мізерний відсоток зі всієї маси.
Це не виняткова українська тенденція, а глобальна — деградація музики, слухачів, читачів — усього.
500 людей закінчили інститут культури з дипломом «режисер масових свят». Де стільки свят узяти, та ще й масових? Де ті режисери, де те свято?.. Навіщо це робиться? Мені шкода тих дітей. Ти вийдеш диктором телебачення, оператором? Куди? Ці діти провчилися за гроші батьків, не думаючи. Вони — розумні, живуть сьогоднішнім днем — п’ють, гуляють, спускають батьківські гроші в барах.
Двоє жлобів знаходять один одного — і ось — народились жлобенята.
Вони як заробляють собі на життя? Чесним шляхом? Нє. Як вони живуть? Безпросвітно.
І тут би я створив таку організацію, де б парували хороших гарних людей. Ти, Іванку, з якої сім’ї? З інтелігентної — файно! А будеш із Марійкою? Ти, Петрику, створи сім’ю з Галею. Фашистська селекція? Але має ж бути якась селекція. Це нескромно звучить, але гени вирішують дуже багато. Важливі умови, в яких виховується дитина, як між собою спілкуються її батьки. Чи інтелігентні ці люди... а як інакше?
Я цим ображу багато людей, але. Але ще є одна цікава людина, з якою треба на цю тему поговорити — це наш міністр культури. Спитати в нього: а як ви розвиваєте українську культуру? А що ви зробили за час своєї каденції?
Україна — це слаборозвинена аграрна країна, на екранах якої домінує в’єтнамська естрада.
У нас усе з ніг на голову перевернули: диплом можна отримати — заплативши гроші, робоче місце — теж, а ще краще — через впливового дядька. Я давно казав, президентом цієї країни має стати людина з мізками Білла Ґейтса. Не інакше. Бо він людина розумна, і в нього грошей стільки, що він склав їм ціну. Ніхто інший тут не дасть ради. Був у нас і зрадник, і дірєктор, всі з тих, хто керувати державою в жодному разі не повинен. Тому маємо таку безславну історію.
Так, в Україні була людина, яка могла змінити тут життя, повернути історію країни в інший бік, але вона виявилася зрадником українського народу. Це Ющенко, який мав колосальний кредит довіри і не зміг ним скористатися. Розумні люди, творчі, талановиті йому ж повірили, думали: ну нарешті, ми щось зробимо. Але ні, нічого не змінилося на краще. Ющенко побоявся повернутися обличчям до людей. Він же мав владу, міг запровадити якісь законопроекти, які б сприяли українському: музиці, мистецтву, культурі, освіті. А цей президент пам’ятники ставив...
Я особисто здався.
А був момент, коли я загорівся ідеєю державний гімн переписати. Щоразу, коли слухав, як він звучить, в минулому столітті записаний, на апаратурі старій, а нова його відтворює так, що соромно слухати, то думав: ось і прийшов час переписати цю музику. Нарешті на інший лад, щоб «Ще не вмерла Україна» зазвучала не так похмуро, мінорно, а життєствердно, потужно, сучасно! І щоб не гірше, ніж в інших, у нас було, а краще. І навіть підійшов з цією думкою до Віталіни Ющенко, попросив про зустріч із її батьком, який, надіявся, підтримає мене. Не минуло і півроку, як Віталіна знічев’я згадала про мене і дзвонить: «Поїхали!» Я втішився, як мала дитина! Швидко зібрався, приїхав за місто і бачу... якісь козацькі розваги. Хлопці у вишиванках п’ють-гуляють, кругом веселощі... «А де ж Ющенко?» — питаю... І ось мене ведуть на аудієнцію до самого президента — в конюшню. Віктор Андрійович стоїть зажурений. Гладить коня. Я підходжу, вітаюся, намагаюся йому розказати, що можна було б гімн України переписати, зібрати оркестр... а чоловік на мене не дивиться, мовчить. Піднімає очі, а вони дивляться — вдалину, за обрій і повз мене. Я не втрачаю духу і далі розказую, чекаю на його «Так!». Нарешті, коли розумію, що даремно я туди приїхав, бо президент навіть не подивився на мене, долинають його мудрі слова: «Робіть, хлопці, робіть...»
Тепер я ловлю себе на думці, що якби таке казав донецьким хлопцям, то все було б по-іншому. «Надо гимн переписать. Так, братаны, скинемся на оркестровку?» «Без проблем». Та сьогодні мені вже не хочеться нічого робити.
Я був серед перших, хто вірив в український авангард, писав українські пісні, заснував поп-рок, але це все пішло як у пісок. Зараз мені 56 років. Скільки я ще маю прожити? Може, таки краще пожити для своєї сім’ї, для себе самого.
Я пішов за течією шоу-бізнесу і створив Поплавського. Я допоміг йому стати бетменом, юним орлом. Це є моє творіння... Та не можу сказати, що мені за це дуже соромно. Якби Поплавський не робив дитячі фестивалі своїм коштом, не давав дітям шанс упродовж років співати на сцені, танцювати, а тільки розкручував себе... то він був би повним мудаком. Так, його концерти — це не що інше як рогулізм... але я їх не сприймаю як концерти Михайла Поплавського. Щодо нього в мене телефон розривається, до речі, нормальні люди зараз дзвонять і питають: а чи можна квитки дістати, бо хочемо піти... Куди? Чи ви всі з розуму зійшли? На концерт Поплавського. Я не жартую. Там аншлаги. І це багато про що свідчить...
Це ж звітні концерти його інституту, де можна побачити хореографічні номери, тобто те, чого в інституті навчили дітей. І між ними він співає свою «Кропиву», бог з ним, хай собі співає. До речі, цей хіт я теж написав. Щоб ви знали
А як вам те, що Михайло Поплавськиий співатиме в Кремлівськоу палаці у Москві? Він там влаштує концерт «від серця до серця», без іронії.
З того моменту, коли я працюю в сфері шоу-бізнесу, я став працювати в сфері обслуговування. Приходить клієнт, платить гроші, і я їх відпрацьовую. «Вован, слишишь, я купил ей шевроле, брюлики, квартиру, но она, сучка, петь хочет... Сколько бабла надо, чтоб она пела?» І я цьому бізнесмену кажу: «Багато». «Ну пусть она поет!» Вона приїздить, голосу в неї нема, навіть деякі букви вимовляти не навчилася, а я її — вчу... записую для неї фонограму.
Розумію, що якщо ці гроші не візьму я, то візьме хтось інший. Краще їх візьму я. Мені може бути гидко це робити, але звідки брати гроші?
Так, високої творчої насолоди в тому для мене нема, бо волів би натомість працювати з талановитою розумною дівчиною, яка вміє співати і в якої нема папіка, який за все башляє.
Водночас я продюсую групу «Поющіє труси». Наша програма називається «В жопу гламур». І в нас є така ремарка: можна приходити на наші концерти в костюмах «адідас», на столах лежатиме — «сєльодка, водка і туалетна бумага». Цнотлива Україна до цього проекту ставиться обережно, її насторожує назва. Я ж, конєшно, можу назвати той проект «Нєбєсниє ласточкі». Але стан речей не зміниться. Ми зате маємо успіх у Росії. Співаємо: «Маруся, раз-два-три калина...» Всі пісні йдуть на ура. Це сатирична група, яка, власне, висміює рогулізм, жлобізм, який тут процвітає. Хто цей проект створив, — Бебешко і Кузьма.
Люди, яким небайдужа Україна, створили «Поющіє труси». Це більш ніж символічно, це наша соціальна сатира, і ми на цьому вміємо заробляти гроші.
Кожен виконавець має право на існування, і та музика, яку він популяризує, теж. І навіть Кукуруза. За однієї умови — якщо ця музика має свого слухача. Якщо тебе слухає 100 людей, ти вже маєш право співати свої пісні, якщо тисяча — чудово, якщо маєш мільйон прихильників — без коментарів. Люди прийдуть до тебе на концерт, якщо хочуть тебе почути. Однак якщо ніхто твою музику не слухає, то маєш подумати: може, потрібно професію змінити? А то дівчина співає, папік платить, ніхто її не слухає. А скільки роботи є в Україні незробленої... Брудні вулиці, сміття скрізь...
Я б із величезною насолодою проекспериментував з українськими народними піснями, але ж це ніхто не покаже, ця робота лежатиме... Ця музика не затребувана. Висока культура, на жаль, ніяк не може бути масовою. Ніде, навіть у висококультурній Франції.
От візьмемо, для прикладу, нібито багату і ситу Америку. Я жив там і... скільки бачив рогулів... які слухають дешеві пісні. Там є джаз, але його слухають від сили якихось 5% населення. Не можна робити висновок: якщо це заможна країна, то там усі мають витончений музичний смак і заодно смак до життя.
А в нас музику замовляє той дядько, який приходить зі своєю пасією, проплачує ефіри на різних телеканалах, занижує планку... Та я не знаю, що робити, щоб в ефірі звучала українська музика, а не проплачена попса. Знаєте, як би ми не хаяли Росію, там таке вже припинилося: якщо якісний продукт чують, то його беруть і безкоштовно крутять. А тут за гроші крутять поганий. Там за свій канал хтось переживає і поганий продукт навіть за гроші не ставить. Бо уже є рівень.
А в нас, на разі, рейтинг і бабло перемагають. Як тільки власники телеканалів і радіостанцій зрозуміють, що й завдяки хорошому музичному матеріалу можна підняти рейтинг, то відсіють полову і ситуація тоді зміниться.
Тому я не бачу перспектив у нас. Наші медіаменеджери борються за рейтинги, тобто за рекламодавця, бо заробляють гроші. Це все, чого вони хочуть. Їхня ціль — гроші. І на чолі країни має бути патріот України, який уболіватиме за українське і українців, збере керівників медіа, всіх тих ідеологів і скаже: «Хлопці, я все розумію, але мусить звучати українська мова, українська музика і не хочу я більше чути про низькопробні дешеві серіали російського виробництва». Потім він зініціює закон — і ті люди, які інвестують в українську культуру і мистецтво, не будуть сплачувати податки. І понесуть бабло — почнуться українські фестивалі, де ми бачитимемо наших виконавців, продюсери шукатимуть справжні таланти, як то в цивілізованому світі має бути, люди почують якісну музику, а так... Має бути якийсь захист на державному рівні, хто б що не казав.
Коли мене запрошують у якийсь проект на телебачення, я їм кажу: а зробімо фірму, запросимо оркестр, і він гратиме у нас. Мені відповідають: «Та нашо нам то треба — давай фанеру запишемо і всі слухатимуть і так. Головне, щоб рейтинг був». У мене руки опускаються, бо мотивація цих медіапродюсерів — жлобська. А для таких жлобів нема нічого справжнього. Це трагедія.
Я щоразу натикаюся на дивних музредакторів, які мені розказують, що формат, а що ні. А хто працює на радіо музичними редакторами? Рєбята-нєудачнікі. Я йому приношу пісню, а він мені пояснює: «Нє, я це в ефір не поставлю... В тебе бочка не та, мають бути не такі барабани. Має бути: дук-дук... а в тебе — тинь-тинь». Ось на якому рівні вони зі мною розмовляють. Він, мовляв, знає — сам колись був музикантом. Але з цим у хлопаки не склалося, от він тепер мені пояснює,
Скільки російськомовних розплодилося в нас виконавців, які наївно думають, що їх купуватимуть на російському ринку... Вони і не там, і не тут. Залишилися одиниці, які співають українські пісні, не просто добрі пісні, а такі, що й експортуються. «Океан Ельзи», Руслана і ще кілька самостійних одиниць. Усім фірмачам цікава наша, етнічно наша музика, а не махрова попса — це потрібно зрозуміти нарешті. Треба ж мати якийсь пристойний рівень.
Не кожен має співати і не кожен може. Цей талант не всім Бог дав. Співак — це харизма. Талант — це харизма.
Один раз я прочитав лекцію в інституті Поплавського. Мене прийшли послухати аж 15 студентів. Я запитав: а для чого ви тут навчаєтеся? Мені відповіли: щоб батькам принести диплом. У мене руки опустилися... мати привезла гроші і влаштувала дочку туди, щоб стала співачкою. Навіщо? Скажи, куди потім отим всім співачкам подітися? Чому всі йдуть у співаки? То якась пошесть. Чому ви не підете в балет? А... бо там треба тяжко працювати над своїм тілом. Простіше ходити стадами на кастинги талант-шоу, де якраз ніхто талантів не шукає. З одного кастингу на інший. Людоньки, чому ви думаєте, що співати — це легко? Хто вам сказав, що ви вмієте співати?
«Ти що робиш?» — «Я співаю.» — «Все?»
Треба припинити цю пошесть, яка псує людям життя і смаки.
Маю надію, що це вже останній «Х-фактор». То вже набридло всім.
Люди, ви попрацюйте нарешті над собою! Книжки почитайте, класику послухайте, мови вивчайте, що ви зациклилися на тому телебаченні? Розвивайте себе.
Колись на моїй студії висів плакат: «Не маєш голосу, а маєш гроші — сміливо заходь!» Я його вже зняв. Нині нарешті можу собі дозволити працювати саме з тими людьми, з якими я хочу працювати, якщо в людині є Божа іскра. Із задоволенням займаюся з талановитими музикантами улюбленою справою.
Якщо ти займаєшся улюбленою справою і тобі за це ще платять гроші — це щастя.
Творчість — це щастя. Я написав пісню — і почуваюся на сьомому небі.
Але щастя в житті нема. Більшість людей роблять роботу, якої вони не люблять. Таких не менш ніж 80% у цій країні. На роботу йдуть, як на панщину, — людина може захворіти від того.
Звернення до жлобів, що ви кажете... Нічого я їм не скажу... Це ж діагноз — жлобізм.
Я звертаюся до людей освічених, до культурних — гуртуйтеся, станьте справжньою силою! Знаходьте можливість творити і не полишайте цього.
Стас Волязловський. «Народжена в муках молода держава», 2010 р.
Фото: Сергій Владикін
Сергій Васильєв — театральний критик, журналіст. Народився 1960 р. у м. Харкові. Закінчив театрознавчий факультет Харківського інституту мистецтв ім. Котляревського (1982). Доцент Національного університету театру театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Працював на Харківському обласному радіо, в редакції газети «Культура і життя», редактором відділу культури в газеті «День» та ін. Створив і редагував газету «Кур’єр муз» (1991—93). З 2006 р. дотепер — оглядач, редактор відділу культури газети «Коммерсантъ-Украина». Член журі театральних фестивалів («Херсонеські ігри», «Золотий лев», «Інтертеатр» тощо). Лауреат премій «Київська пектораль», Національної літературно-художньої премії ім. Котляревського, премії Спілки театральних діячів України, премії альманаху «Современная драматургия» (Москва) за найкращу публікацію року. Член Програмової Ради з культури МФ «Відродження» (2002). Голова Правління Центру сучасного мистецтва (кол. Сороса; 2003). Автор ідеї та упорядник збірок «Нерви ланцюга» (2003), «100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки» (2008); збірки поезій «Дактилоскопія» (2007), книг «25 молодих історій» і «Мала енциклопедія Театру на Подолі» (у співавторстві з В. Жежерою), навчального посібника «Жанри журналістики в рамках семінару з театральної критики» (2008), численних статей, присвячених театру, кіно, фотографії, сучасному мистецтву.
Мабуть, уперше я зафіксував у свідомості слово «жлоб», коли мені було років п’ять, почувши жартівливу пісню Володимира Висоцького «Лукоморья больше нет», де є такі рядки:
Моя родина жила у самісінькому центрі Харкова, буквально за сто метрів від найбільшої площі Європи та Держпрому, район був, як тоді казали, інтелігентний, тож носії «жлобського коду» на цьому тлі особливо впадали у вічі. Мушу сказати, що за моїми дитячими, цілком емпіричними спостереженнями, серед них переважали люди, яких пізніше стали називати лімітою, в наші дні їх позначають як «панаєхавших». І навіть частіше, ніж жлобами, цю публіку називали
Проблема — у надзвичайній масштабності та інтенсивності цього процесу. Міграція із села у місто існувала давно, принаймні із середини XIX століття. Читаємо у класиків розповіді про те, що якийсь чоловік улаштувався в місті конюхом, а котрась із жінок — покоївкою. Це все-таки статистично нечасті випадки. Як поводиться людина, опинившись у новій для себе ситуації? Намагається якось до неї пристосуватися, перейняти певні форми поведінки аборигенів, засвоїти їхні манери, зрозуміти комунікаційні та культурні коди. Зовсім інша ситуація, коли на якусь територію заходить армія, маса. Вона обживається тут по-господарськи, починає диктувати захопленій місцевості свої правила та стиль поведінки. У XX сторіччі цей людський зсув, принаймні в нашій країні, мав катастрофічні наслідки. Відбулося
Можна сказати, що жлобство — це вже наша ментальна характеристика.
Існують чіткі критерії, за якими можна визначити жлоба. Традиційно вважають, що це неосвічений, грубий, агресивний хам. Причому вчинками цього хама насамперед керує утилітарна вигода.
У нас у школі це слово, як правило, вживали як синонім «жадіни». Хтось не хоче поділитися з іншим, — той і є жлобяра. Або ковдру на себе тягне — отже, поводиться як справжній жлоб.
Та набагато важливіше, що жлоб, крім хамства і жадібності, має ще одну, набагато істотнішу характеристику — він екстраегоїст, стурбований лише облаштуванням власного матеріального світу.
Жлоб — це зразкова біологічна істота. Це звичайна людина — мінус духовні запити і цілі.
Це зовсім не залежить від того, як людина одягнена, де живе, якими володіє статками. Йдеться про домінанту її життєвих інтересів. Образно можна уподібнити таку людину живому шлункові, куди можуть поміститися і булка з чаєм, і відбивна із квашеним огірком, і будинок, і автомобілі всіх можливих марок, і заводи, і півкраїни, — власне, усе що завгодно. Цей шлунок еластичний та безрозмірний.
Соціальні засади, що ними послуговується жлоб, дуже нехитрі: мені можна, а іншому — зась, це належить мені, а більше нікому. Тобто ця людина принципово існує винятково в межах свого тіла.
З огляду на те, що ми живемо в обезбоженому світі, або, аби не згадувати всує ім’я Господа, скажемо — обездушеному, цей тип людини розповсюдився неймовірно, і вплив його на суспільство — колосальний.
Я вже давно не можу позбутися відчуття, ніби живу на окупованій жлобами території.
Ці люди, звісно, нічим від мене не відрізняються, в них та ж національність, вони існують у тому ж просторі, але його не люблять. Ні, серед них багато показних патріотів. Але насправді вони паразити. Для жлоба сенс існування полягає в тому, що він сьогодні зжер. Хоча апетити та кількість спожитого насправді не мають принципового значення.
Ще 40 років тому цей тип був звичайнісінький люмпен, який приїхав підкорити місто, сьогодні він може відрізнити Gucci від Armani й попросторікувати про специфіку молекулярної кухні. Люмпен, правда, теж нікуди не зник. Часом я бачу, як люди кидають сміття з вікон, а коли заходжу в ліфт, наражаюся на калюжі сечі. Її залишили, присягаюся, не гості Києва, а якісь мешканці цього будинку. У власній квартирі вони, напевно, не будуть сцяти на підлогу, а чинити так у громадському місці вважають цілком природним.
І це, до речі, ще одна ознака класичного жлобства: жлоб переймається своєю норою, своїм лігвом, і те, що відбувається за межами власного барлогу, його геть не цікавить. Коли з цих людей формується політикум, стається катастрофа національного масштабу. Бо територія їх цікавить лише як джерело власного збагачення, її геть не сприймають як простір спільного життя, отже, вона ніби й не потребує розвитку. Досить заявити на неї право й грабувати — скільки стане фізичного життя, адже навіть кагалом молячись у церквах на Великдень, у загробне існування жлоби не вірять.
Для людини, умовно кажучи, духовної — все навпаки. Вона усвідомлює, що є мікроном цього світу. Безцінною часткою цілого. Отже, мусить не лише брати, але й віддавати довкіллю свою енергію.
Ми повинні усвідомлювати, що здебільшого належимо до дітей та онуків тих, хто вижив у немилосердній м’ясорубці XX сторіччя, коли нещадно нищилися еліти — наукова, гуманітарна, дворянська та сільська. Звісно, комусь просто пощастило проскочити між тоталітарними жорнами, але більшість усе-таки оплачувала можливість не вмерти різного калібру мерзотами та моральними компромісами — у кращому випадку мовчазно та сумирно корилася злу, в гіршому — зраджувала друзів, доносила на ближніх, а, траплялося, навіть ставала канібалами. У якомусь сенсі ми — нащадки не найкращих українців.
Що ж до якості нашої еліти, то її деградацію (і водночас, хоч як прикро це констатувати, стан колективної свідомості нації) найповніше демонструють українські президенти. Зразковий хам Віктор Федорович, із його тваринним потягом до розкошів, всіма цими стотисячними люстрами в Межигір’ї та любов’ю до дорогих гелікоптерів. І класичний лицемір Віктор Андрійович, який, до речі, одного разу подав приклад просто-таки стерильного жлобства. Коли безславно завершилася його каденція, він, якщо пам’ятаєте, відмовився полишати державну дачу (між іншим, привілеї бюрократії він мав би ліквідувати першим указом, якби був чесною людиною, а не радянським бухгалтером із досвідом навчання у вищій партійній школі). Мотивував своє бажання жити за народний кошт у Конча-Заспі пан Ющенко тим, що, мовляв, добудовує власний будинок. Як звичайна людина чинить у подібній ситуації? Вона винаймає тимчасове помешкання, проситься пожити до родичів або живе в іншій власній квартирі, тим більше, що наш герой її мав. Але для жлоба загальних правил не існує. Йому ж всі зобов’язані. Це і є жлобство в дистильованому вигляді.
Принагідно зауважу, що інтелігентна людина відрізняється від хама не тим, що читала Льва Толстого чи Миколу Хвильового або володіє правилами граматики та пунктуації, а насамперед здатністю до емпатії, до співпереживання. Вмінням поставити себе на чуже місце, відчути біль іншого. Я, до речі, бідному Віктору Андрійовичу щиро співчуваю.
Багато років тому я спілкувався в прикарпатському селі, неподалік від Косова, з пастухом, звичайним дядьком, який пас кіз. Він настільки незлобливо та радісно розповідав про своє життя, що мені здалося, що я розмовляю з пророком. Його світ був так добре структурований, що, певен, цьому могли б позаздрити найрозумніші інтелектуали. Цей чоловік нічого не вимагав від світу, а радів буттю, яке мав. І він був у гармонії з тими горами, травами, сонцем. У той день я подумав, що, можливо, найбільше щастя — це відчувати себе цілісною людиною, усвідомлюючи, що посідаєш у світі лише тобі належне місце.
Згідно із законом Пітера, майже кожна людина намагається досягти рівня своєї некомпетентності. Ми, здається, не даємо собі ради в тому, що здебільшого діємо не як автономні особистості, а як запрограмовані соціальні механізми. Наша фатальна ілюзія полягає у впевненості, що світ обертається навколо нас, слугує нашому ego. При цьому ми рідко визначаємо себе самостійною системою, бо живемо нав’язаними, а не власними ідеалами. Тож повсякчас мусимо дбати про своє становище в суспільстві — більшу хату, нову машину, зростання банківського рахунку. Доки такий ідеал працюватиме в суспільстві, ми всі — потенційні жлоби.
Бо ж зрозуміло, що жлобство є наслідком недосконалої природи людини. До речі, в біологічному і соціальному сенсі жлоб реалізується навіть повніше, ніж той, хто сумнівається в правильності своїх вчинків, рефлектує. Це питання, яке стосується не просто поведінки, гідної чи негідної, а цілей, яких прагне досягнути людина. Умовно кажучи, справжня мета знаходиться за межами нашої особистості, вона завжди вища за нас. Вдосконалюючись, людина наближається до ідеалу. На жаль, у сучасному світі багато що викривлено й спотворено. Людство, скажімо так, є заручником ідеї матеріального прогресу. Тобто наш поступ категорично пов’язаний із облаштуванням комфортного середовища, а не здобуттям душевної злагоди. Нас хвилює не стільки те,
Моя молодість припала на епоху, коли не було стільки ошатного одягу, красивих автомобілів і вишуканих делікатесів, які є доступними зараз. Та я постійно зустрічав людей, що мали силу до спротиву, і якщо вони пили шмурдяк на кухні за розмовами, а нинішнє покоління п’є мартіні, то це ще не означає, що нинішні люди кращі. Теоретично так: більші матеріальні можливості мають давати зайвий час для дозвілля і рефлексії. Втім, наші громадяни часом працюють 16 годин на добу, набагато більше, ніж їхні батьки за радянських часів. А вільний час витрачають на шопінг і канікули на курортах, де також рідко обтяжують себе духовною роботою. Я не хочу сказати, що в радянські часи життя було кращим. Але не впевнений, що матеріальний добробут автоматично робить людину щасливою.
Поміж тим, уся світова пропаганда працює на те, аби торжествувала цинічна американська фраза, мовляв, скільки ти коштуєш. Скільки здатен придбати костюмів, ґаджетів та інших цукерок і омарів. Є такий популярний персонаж — Елтон Джон. Прекрасний музикант і ревний послідовник одностатевого кохання. Та, гадаю, його негативний вплив на суспільство — зовсім не в захисті гомосексуалізму, а в тисячах пар взуття, якими забиті гардероби в його будинках. Це якийсь макабричний символ доби споживання, переваги матерії над духом.
Повертаючись у рідні палестини, де вперто й безнадійно ось уже два десятиріччя декларується ідея інтеграції до цивілізованого світу, зауважу, що жлобство — наша суспільна хвороба. Історична селекція зробила нас саме такими людьми. Ані терапевтичних, ані хірургічних способів лікування нації я не знаю. Хоча продовжую вірити в те, що, звільняючись від соціальної мани, кожен має шанси винищити в собі кугута і варвара. Аби було бажання. Суспільних стимулів для його пробудження нібито й немає. Але без надії жити зовсім нестерпно.
У Федеріко Фелліні є геніальна картина про людський універсум — «Репетиція оркестру». Значну її частину складають поетичні монологи музикантів про свої інструменти — валторни, гобої, скрипки та віолончелі. Втім, щось путнє зіграти їм не вдається. Серед чи не найістотніших причин цього — їхній дубовий егоїзм. І режисер примушує героїв пережити трагедію, природний катаклізм, смерть їхньої колеги, аби вони, нарешті, відчули себе спільнотою й виконали велику музику. Це дуже безжалісний та жорсткий висновок. І я не розглядав би формулу режисера як панацею перетворення жлоба-обивателя на людину.
Та один момент варто підкреслити. Олюднює оркестрантів не лише катастрофа, але й сама музика. Власне, саме культура, хоч як парадоксально для когось це прозвучить, робить людину людиною, стримує її тваринні інстинкти, повертає із барлогу до світу.
Особисто для мене мистецтво, навіть попри всі його сучасні зради та хиби, залишилося тим останнім плацдармом, де можна якось викликати людину із жлоба, змінити її на краще. Йдеться, власне, насамперед про душевні струси, відчуття себе в образі іншого, пробудження емпатії. Я твердо вірю, що людина, яка зазнала в театрі чи кінозалі, на концерті або перформансі потрясіння, згодом, можливо, не копне пса. Не підніме руки на дитину. На один несправедливий удар у світі буде менше. А може, на одну людину більше.
Іван Семесюк. «Лялька йобанка», 2012 р.
Фото: Тетяна Давиденко
Юрій Винничук — письменник, колумніст, редактор, літературознавець, перекладач. Народився 1952 р. в м. Станіславові (тепер Івано-Франківськ). Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника (1973). Працював вантажником, художником-оформлювачем, режисером, сценаристом Львівського естрадного театру «Не журись!» (1987—1991), редактором відділу містики та сенсацій львівської газети «Post-Поступ», головним редактором газети «Гульвіса» (1995—1998). 3 2006 р. — головний редактор «Post-Поступу». Книги прози: «Вікна застиглого часу» (2001), «Діви ночі» (три перевидання), «Житіє гаремноє» (1996), «Ги-ги-и» (2007), «Груші в тісті» (2010) та ін. Краєзнавчі книги: «Легенди Львова» (6 перевидань), «Кнайпи Львова» (2000, 2001) та ін. Антології: «Огнений змій» (1989), «Казкова скарбниця» (3 книжки) та ін. Твори перекладалися в Англії, Аргентині, Сербії, США, Франції та ін. Переклав з чеської твори Б. Грабала «Вар’яти» та «Я обслуговував англійського короля». Відомий літературною містифікацією під іменем уявного середньовічного ірландського поета Ріанґабара. У 2012 р. за скандальний вірш «Убий підараса» комуністи звинуватили поета в порнографії і закликах до повалення існуючого політичного ладу. Двічі лауреат премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за романи «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) і «Танго смерті» (2012).
Жлоб — у дитинстві це слово означало те ж, що й «жмот». Набагато пізніше я дізнався, що в Києві жлобами називали людей із села, тих, хто розмовляв українською. Однак сам я такого значення цьому слову не надавав ніколи.
Але якщо говорити про явище жлобства, то воно універсальне: жлоби є скрізь, не лише в Україні, а й у Європі, в Америці, усюди, де живуть люди. І серед них — вдосталь тупих чи обмежених. Бо для кого знімають тупі американські фільми? Для американських жлобів. А російські тупі серіали — для есендешних жлобів.
Феномен деградації всюдисущий, тільки причини його появи та поширення різняться. Сам феномен «купівлі диплома» у цій країні став звичною практикою — і це біда. А є ж дипломовані чиновники і державні мужі, які диплома не купували, але й ніхто їх на заняттях не бачив.
Факт, що в Україні є брак інтелігенції, справжньої, а не псевдо. Відомо, що синочки податківців і політиків навчалися завдяки грошам і стали спеціалістами, які ні на що не здатні.
Причини цієї освітньої катастрофи були закладені ще в давнину: тоді українська нація здуру приєдналася до православ’я. І ми втратили свою аристократію, яка «втекла» в католицизм, причому ці
Аж у другій половині XIX сторіччя почалося в Україні відродження, коли свідома українська шляхта захопилася хлопоманством і пішла в народ. Шляхтичі одружилися з простими українками. Тоді з’явилися такі діячі, як Володимир Антонович, Борис Познанський, Павло Чубинський, Тадей Рильський та інші, які
Просвітницький процес у нас йшов не «згори», а «знизу»: священики передплачували періодику і відповідно до їхніх смаків підлаштовувалися й редактори, тобто масштаби українізації виявилися надто малими й охоплювали мізерну аудиторію.
Читач породжував свого автора, а не навпаки. Такого типу письменник, як, скажімо, Ґі де Мопассан, не міг з’явитися у нас в XIX столітті.
Тому, ясна річ, нація розвивалася викривлено, абсолютно не так, як в інших висококультурних європейських країнах.
У російській Україні за усе XIX століття видавався лише один україномовний часопис «Основа», який проіснував менш ніж 2 роки. Для порівняння: в Західній Україні періодичних видань були сотні.
Українська преса в Росії з’явилася аж після 1905-го, коли зняли цензуру. Проте ці всі видання були малотиражні і ледве виживали. Нарешті, уже в 1910-х роках ми мали плеяду яскравих харизматичних авторів, серед яких була Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Микола Вороний, Михайло Грушевський, Дмитро Яворницький.
Усе змінилося з приходом совєцької влади, яка спочатку начебто сприяє розвитку мистецтв і мови, а потім різко винищує цвіт нації. Від тих подвигів «совєцких дєятєлєй» ми досі не можемо оговтатися.
Бо що означає нормальний послідовний перехід від одного покоління до іншого або спадкоємність, (право)наступництво між поколіннями? Це означає, що я б застав живими Миколу Зерова, Валер’яна Підмогильного, Грицька Косинку і багатьох інших письменників. Вони б стали досяжними для мене класиками, з якими можна було б поспілкуватися за келихом вина, піти на пиво.
Це дуже важливо, коли відбувається обмін досвідом між старшими і молодшими поколіннями. Навіть антагонізм між поколіннями — це теж корисний процес в літературі. Натомість цього не відбулося — був величезний обрив. Я виставив інтелектуальний рахунок історії двотомником «Розіп’ята муза», де всіх розстріляних і вбитих
У 60-ті роки з’явилося в нас гроно модерних письменників, та це жалюгідна кількість насправді, понад те, не всі з них виправдали своє призначення.
Нам усім пощастило, що маємо Валерія Шевчука, творчість, хоч його належно не оцінили сучасники, але для мене щастя — його знати і бачити. Це людина, яка думала не лише про себе і свою творчість, а й займалася поверненням до читачів забутих письменників, відкрила цілий пласт барокової української поезії.
А ще він ніколи не відмовлявся від спілкування з молодшими і початківцями. Я йому слав свої недруковані твори і завше отримував ґрунтовну рецензію.
Отже, на ту пору добрих українських письменників було у порівнянні з іншими європейськими літературами мало. Взагалі, за часів Союзу було проблематично знайти тексти багатьох авторів і прочитати, зате жадоба до читання відчувалася, і величезна, бо ж не було засилля телеканалів, як тепер, ще не мали Інтернету. Преса теж обмежувалася декількома серйозними виданнями, сьогодні — друкованої продукції багато — одноманітної, заполітизованої, низькоякісної. Тоді люди більше читали, книжки ж видавали 100-тисячними, а то й мільйонними накладами.
Моя перша книжка прози у 1990 році вийшла 65-тисячним накладом і швидко продалася. У 1992 році «Діви ночі» мали 40-тисячний наклад, а в 1995-му — 25-тисячний. А які наклади мали журнали! «Дзвін» — 150 тисяч!!!
Сьогодні ж більшості українців грошей на якісні книги не вистачає.
Як жлоби купують книжки? Я колись крутився у колах книгоманів, ходив часто на книжкові базари, які, до речі, за совєтів діяли підпільно, часто в лісі. Там можна було почути таке: «Какого цвета у вас Дюма? Красного? Нет, мне нужно серого. Вы понимаете, нужно под тон...» І ось цей чоловік замовляє такого Дюма, як йому треба.
Пригадую ще одну історію. Купує чоловік книжки із серії «Бібліотека всесвітньої літератури», 200 томів — і всі книги в суперобкладинках. Потім тішиться: «А вы знаете, что я сделал? Я супера поснимал и расставил тома в порядке цветов радуги! Очень красиво смотрится! Советую вам!».
Та найгірше, що люди купували ті книжки і —
Серед книгоманів були також і свідомі українці. Дуже популярною була серія «Кращі зразки української дожовтневої літератури», де видали забутих українських письменників, про існування яких мало хто знав. Вона була розкішною не тільки зовні, а й всередині: Грицько Григоренко, Микола Чернявський, Дніпрова Чайка, Наталя Кобринська... оце заходиш до вітальні якогось щирого патріота і бачиш, що на полицях красується уся серія «Бібліотеки поета». А видно ж, що цей чоловік поезії точно не читає. Але була така мода. Якщо є «стєнка» (набір меблів), а там є книжкова шафа, то ж не гімном її заповнювати.
Книги як статусна річ і не більше.
Жлоб — це людина, яка хоче мати щось тому, що хоче це мати.
Він хоче мати ось такий от автомобіль, і велику хату, і недешевий одяг. А для чого йому це потрібно? Невідомо.
Ющенкові навіщось було потрібно стати президентом. Так само, як Януковичу. Про Кучму вже цього не скажеш... Його попросили, поставили. І він зіграв у цю велику гру, навіть не маючи великих шансів. А ті обидва того хотіли! Маю просте питання: для чого вони цього так прагнули?
На пасіці роздивлятися, де матки, де трутні, можна і без того, щоб бути президентом. Після пасіки чоловік їде на роботу, щось там підписує, грамоту для Ківалова, для підрахуїв всяких... не читаючи, мабуть,
Типові жлоби в політиці — це кнопкодави і прогульники. Прийшов один раз до Верховної Ради і більше його там не побачиш. Для чого тоді було йти туди? Для престижу.
Престиж — чудове слово, багатозначне, та бути народним депутатом — чи справді це в цій країні престижно?
Питання мови для так званого середньостатистичного українця не є аж настільки важливим. Для російськомовних українців такі проблеми теж не є відчутними, а от
У побуті кожен розмовляє тією мовою, якою хоче, це нічого, зрештою, не змінює. Але на державному рівні мусить бути тільки українська.
Наприклад, в Ірландії нема поділу — англомовний ірландець чи кельтомовний. Письменників можна ділити на такі категорії, але громадян країни ніхто не ділить. Правда, ситуація із мовою в Ірландії ще гірша, ніж у нас.
Мова є визначальною для розвитку нації — і це однозначно, незважаючи на те, що є мови, спільні для кількох народів: австрійці, швейцарці і німці, скажімо. Та все-таки розподіл мов відбувається. Ті ж серби з хорватами раніше мали єдину мову, так і писалося: переклад із сербохорватської мови, тепер хорвати відділилися, ввійшли в Євросоюз і мова їхня стає поволі усе віддаленішою від сербської. Як і македонська від болгарської. Каталонська мова теж відрізняється від іспанської і каталонці боронять свої права, питання мови для них є важливим. А незабаром це вже буде незалежна країна.
Дєдушка Лєнін помилився: злиття держав і націй не відбувається, навпаки відбувається роз’єднання.
Світова історія не знає випадків, коли б дві держави з різними мовами хотіли б стати однією державою, все навпаки. В Африці — те саме: Ефіопія розділилася на дві країни... То тільки у нас закликають до любові з Росією, розповідають про слов’янський братський союз.
Саме мова є тією стримувальною зброєю проти того, щоб нас не поглинула інша нація, яка є набагато агресивнішою й у процесі історії це багато разів довела.
Жлоби вважають, що у нас знімаються зараз українські фільми. Але я так не вважаю. Фільм російською мовою не має стосунку до України. Нам невідомі польські фільми сербською чи норвезькі іспанською. Тому попри те, що Ірен Роздобудько українська письменниця, але вона не український сценарист. І фільми, авторами яких є Роздобудько-Жук, — НЕ УКРАЇНСЬКІ.
І не треба за цим шкодувати, бо вони всі дуже слабенькі. Хоча й україномовні фільми є просто жахливі: «Чорна рада», «Богдан Хмельницький», «Штольня» — усе це повний дрек.
Протистояти великоросійському жлобству вміють прибалти, їм начхати на погрози, газ, противогаз... Пішли вони в сраку зі своїм газом! І це така позиція. На рівні держави. І так має бути. А українські політики чомусь про щось із Росією хочуть домовитися, щось вождю пояснити — це безперспективно.
Так історично склалося, що національної свідомості тут не існувало, люди не усвідомлювали себе українцями.
Тютюнник у своїх спогадах описав таку ситуацію: вирішили українізувати в Першу світову війну вояків, зібрали на фронті частини і скомандували: «Українці, крок вперед!» Вийшло десятеро. «Малороси, крок вперед!» Вийшло людей сорок. Коли крикнули: «Хохли, крок вперед!» — вийшло кількасот чоловіків. Це факт.
На хворобу пам’яті, точніше, на історичну амнезію страждало багато інших націй.
Але що я можу сказати про українців напевне — це те, що народ змінився. Особливо після Помаранчевої революції. Люди почали усвідомлювати себе українцями, чого раніше я не спостерігав у таких виявах, у таких кількостях.
І це незважаючи на те, що живу за містом, працюю вдома, тому мої контакти з людьми можна назвати свідомо обмеженими.
Мені вистачає спілкування з читачами, чого в радянські часи я не мав, бо не видавався. Тоді для мене середовище було необхідним, богемні зустрічі відбувалися постійно — я, Рябчук, Лишега, Морозов, Чубай, Кауфман та багато інших бачилися часто і нам було дуже цікаво спілкуватися. Тепер я зрідка бачу Віктора Неборака і йду з ним на каву, та ще з гарними поетесами я таки буваю в каварнях частіше, ніж із давніми знайомими чи літераторами.
Кожна епоха породжує своїх героїв і своїх рогулів. Слово «рогуль» з’явилося тоді, коли на всіх під’їздах до Львова стояли рогачки, тобто шлагбауми. Щодня в місто їхали селяни, везли на світанку на ринок продавати свої овочі перекупникам, але до восьмої ранку усі вози мусили покинути місто, тож поверталися в села, за рогачку. І тих людей, які жили за тою рогачкою, називали рогулями. Потім це слово було ідентичне слову «селянин».
Згодом «рогуль» набуло нових значень. Так в радянські часи деякі люди отримували посилки з Америки, але не зовсім розумілися на тому, які цінні речі в них були. Фарцовщики 70-х скуповували в тих простих селян модні джинси. Підходиш до дядька: «Сподні продаєте? І кіко ті ваші сподні? 30 карбованців?» Купив і потім віддав хлопцям за 120. Чи за 150. Рогулі — знов-таки ті, які не розуміють цінності джинсових штанів, звичайні нормальні українці. Тобто це не настільки широке було поняття і до рівня національної свідомості не сягало. На відміну від поняття «жлоб».
Негативних ознак слово «рогуль» набуло вже в XX столітті. Означення стало ширшим, йшлося про людину малоосвічену, забиту, недалеку. Так як тепер слово «підарас» обросло багатьма значеннями, образливими і необразливими. Я, наприклад, можу сказати так: «Дмитре, не будь підарасом, дай мені 20 гривень!» І на мене не образяться. Ще один приклад. Дмитро «не зняв» класну дівчину, не вийшло в нього, і я його характеризую і заодно пояснюю, чому так вийшло: «Бо ти рогуль!»
Для мене жлобством у масовій культурі є «мистецькі» твори, які на примітивному рівні заторкують найприземленіші почуття малоосвічених людей.
Мексиканська мильна опера «Багаті теж плачуть» в 90-х роках здійснила бум в українських містах і селах, які просто вимирали, коли по телевізору показували Маріанну. Люди навіть припиняли копати бульбу і бігли додому... Це теж можна назвати своєрідним долученням до культури, раніше в селах так масово серіали не дивилися. А далі уже пішла хвиля латиноамериканських «саг», тепер їх замінили російські фільми.
От навіть якщо поглянути пильним оком на любителів детективу. Я сам люблю щось таке перед сном почитати, але волію класику: Айріша, Сайєрс, Волпола, Берклі, Крофтса, Лє Карре, Буало-Нарсежака... І я не можу зрозуміти, як можна читати такий дрек, як Марініна, Донцова... Ну, може, для дам це цікаво, я ж суджу з чоловічої точки зору. Але це рівень літератури — нижче плінтуса.
Існує градація — що є прийнятне для освіченої людини, а що — ні. Бо масова література — це і Дюма, і Конан Дойл, але й примітивіст Коельйо.
Можна зробити простий висновок, що жлоб є людиною, яка зупинилася на початковому етапі розвитку і далі не розвивається. Низька самосвідомість, вплив колоніальної залежності на спосіб життя і мислення — дається взнаки.
Як боротися з шароварщиною від культури — складне питання. Завжди будуть люди освічені і неосвічені. В Європі аристократія з діда-прадіда прогресувала, ці люди ходили в оперу і в театр, читали і мислили. В нас нема цього. Не без того, щоб там і снобізм панував, і до опери дехто ходив, бо так було треба. Але я волію уже такий снобізм, аніж снобізм, який проявляється в поході на «Вєчєрній квартал».
Шароварники ніби сповідують українську ідею по-своєму. Інша справа, якщо від таких людей залежить стан речей в культурі, в мистецтві, в освіті. Якщо хтось міністр економіки, то нехай він собі буде шароварником. Він має бути компетентним у своїй сфері, але не може висловлювати своїх думок у царині мистецтва чи науки.
Проте з радянських часів в Україні так повелося, що домогосподарка може керувати країною і тямити в мистецтві. І публічно висловлює свою думку з цього приводу! Відома дискусія щодо роману «Доктор Живаго» Пастернака. Так, роман досить слабенький, але писати про це — справа літературних критиків, а не домогосподарок.
Я не раз критикував, образно кажучи... ідіотів, які говорили, що треба Бориса Олійника і Ліну Костенко висувати на Нобелівську премію з літератури. Та нема вже такої поезії! Ніде у світі такі афористичні римовані вірші не пишуть! Десь хіба в Монголії чи в Північній Кореї, чи на Кубі. Причому на Кубі вже, напевне, припинили. Світ відійшов від цих сльозоточивих патріотичних рядків, які мало кому можуть бути цікавими. А в Україні — протилежна ситуація... бо ми виховані на Симоненкові і симоненківщина сидить у кожному з нас.
Себто мені Симоненко теж подобається, але що залишиться з нього, якщо це перекласти? Я і Якова Щоголева люблю перечитувати. Але поет, якого однаково може сприймати і професор, і доярка — це само собою говорить про рівень поезії.
Поляки — нація значно культурніша від нас хоча б тому, що там більше людей читає Мілоша і Шимборську, аніж у нас Лишегу чи Воробйова. Там більше читачів Ґомбровича, ніж у нас — Шевчука. Там і театрів більше, ніж у нас. І гумор свій, польський, а не «прівазной».
Ніде у світі питання державної ваги в культурі не виносяться на загальний розгляд. У нас же дійшло навіть до того, що трудящі були залучені у 1990-тих до дискусії щодо нового правопису. Були ідіоти, які правопис 20-х років називали правописом діаспори... Брехня. Так само, як те, що галичани до нього доклалися. В Радянському Союзі маститими мовознавцями були вихідці якраз із Центральної України, вони ж і творили словники і всю наукову термінологію. Понад те, Олена Курило, одна з найвизначніших мовознавців, — це білоруська єврейка, яку розстріляли в 1937-му як українську буржуазну націоналістку. А Каліснічєнка говорить, що українська мова — галицька відрижка.
Яскравий приклад жлобської культури — Михайло Поплавський. Це, напевне, екстракт українського жлобізму. А коли від такої людини щось залежить і вона керує інститутом, де навчаються молоді люди, то такий діяч — небезпечний і шкідливий. А не тільки смішний як ректор, який перетворює культуру в мамину черешню, батьківський поріг і хату за селом.
Ідіть поясніть американцеві таке поняття, як «батьківський поріг». Або «мамина світлиця».
Те, що відбувається з українською культурою (я маю на увазі людей, які при владі), це — трагедія. Але, думаю, не менша трагедія відбувається з випускницями інституту Поплавського. Цікаво простежити долю цих дівчат із провінції: чи всі вони стають путанами депутатськими, чи хтось із них працює за фахом.
Одне слово, жлобізм нас переміг на всіх фронтах. Але я оптиміст і вірю, що нове покоління витіснить цей жлобізм на марґінес.
Олекса Манн. «Мент в адідасовій шкурі», 2012 р.
Фото: Тетяна Деордієва
Ґустав Водічка (справжнє ім’я Юрій Топчій) — письменник, історик, громадський діяч. Народився 1961 р. в м. Києві. Після служби в армії працював на київських кіностудіях і в театральному інституті. Захистивши диплом у Київському університеті ім. Шевченка, працював у Раді у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. Співпрацював з аналітичними центрами й різними періодичними виданнями. Обіймав посаду директора Інституту регіональної політики. Відомий як засновник унікального авторського курсу письменницької майстерності. Автор книг: «Родина дремлющих ангелов» (2006), «Записки наследника» (2008), театрального проекту «Капля вечности».
Слово «жлоб» я вперше почув у школі. Пригадую, розповідали, що «плохой пионер — жлоб, который не делится с товарищами семечками». Він же скнара, жадюга. Такий є поганим товаришем. Він тебе обдурюватиме з корисливою метою. Ось це і є жлоб.
Пізніше «жлоб» став синонімом неінтелігентної людини. Тобто інтелігент — це ніби антипод жлоба. Але уявіть собі, ось неінтелігентна старенька стоїть на порозі маленької хатини. Вона з простих, але коли інтелігент на неї дивиться, то опускає очі і не знає, куди подітися від сорому. Тому що відчуває себе жлобом. Бо жлоб у відповідному контексті набуває ознак категорії філософської.
Жлобство — це не просте народне поняття, а філософська категорія. Ще людей не було на світі, а жлобство вже було.
Кажуть, перший жлоб — це Великий Ангел, який стояв праворуч від Бога і мучився через одне питання: «Чому я Богові не начальник?» Тобто виявив незгоду з нормами природи. Цього було достатньо, щоб ангел перетворився на Сатану і став начальником вселенського жлобства.
Так виникає світ, якого Бог не створював...
І з’являється Сатана, або Вельзевул, що в перекладі означає «цар мух». А чому цар мух? Бо муха — це істота, яка не знає різниці між святинею і лайном. Вона сідає на лайно і на святиню чи не одночасно, але в будь-якому саду вона шукає гниль. Вона пов’язана зі смертю. Це не бджола, яка відшукує нектар, квіти і створює для нас ліки.
Я описував жлобство у своїх книжках, а водночас замислювався над поняттям «нравственности». Прямого аналога цьому російському слову в українській мові немає.
Усі люди, навіть найбільш доброзичливі, навіть найбільш високоморальні, які живуть у цьому всесвіті, де ми зараз усі перебуваємо, є жлобами. Тому що ми живемо у всесвіті жлоба, де все належить йому, це його природа, його цінності, і — зважте на це — не лише матеріальні.
Що таке «нравственность»? Це винахід російських письменників. Це слово існує лише в російській мові. Будь-яка європейська мова ідентичного поняття не має, натомість там є поняття моральності.
Моральність і «нравственность» — різні речі. Христа розпинали люди високоморальні, але при цьому «безнравственные». Бо вони йшли проти істини.
Чи «нравственной» є людина, яка не краде лише через те, що це аморально і вона боїться бути викритою? Ця мораль існує для тих, хто підкоряється певним людським законам. А «нравственный» — це той, хто не краде, бо не може. Тому що він не здатен цього чинити. Ось у чому різниця. І тому у визначенні ступеню жлобства поняття «нравственный/безнравственный» допомагають, хоч я волів би для точності винайти такий прилад, як жлобомір. Проте якщо вимірювати кількість жлобства в людині, то чи більше його виявиться, чи менше, все одно — жлоб!
Людина, народжуючись у цьому світі, — автоматично стає жлобом. Одразу. У віці немовляти. Як вважають церковники, немовлям дитина є до 7 років. І в цьому ранньому віці, коли маленька людина ще розвивається, — вона відкрита до світу. Та ми бачимо, що ця відкрита дитина — для самозахисту — може вже щось вкрасти, не дає свого відерця товаришу в пісочниці. Ця малеча готова за своє відерце побитися! Понад то, ця маленька людина вже заздрісна. І, зважаючи на ці речі, ми розуміємо, що дитина часто поводиться як маленький, але негідник, хоч і несвідомо. Чи може людина це перерости — то вже інше питання. Та йдеться про вроджені, інстинктивні, риси, які закладені в стратегію нашого виживання. Ось тому немовля чинить так, як воно чинить, — через стратегію виживання.
Бо ми не живемо тут. У цьому світі люди не живуть, вони в ньому виживають. Тому що виживання пов’язане зі смертю.
Ви намагаєтеся вижити, тобто зробити те, що насправді зробити неможливо: ви ж все одно помрете!
Усе крутиться навколо смерті.
Якби не було смерті, не було б процесу виживання. Якби людина була безсмертна, то ми б не хвилювалися. Всесвіт, з якого ми прийшли у світ, не має смерті. Там немає цього явища, відповідно, там і жлобства бути не може. Немає смерті — немає процесу виживання — немає рефлексів виживання, тож не потрібно заповнювати прогалини у власному житті — з допомогою машинерії чи поглинання ресурсів, узятих від природи і від інших людей, що нас оточують. Власне, це і є те, чим усі ми займаємося.
А чим ми займаємося? Ми пожираємо одне одного — бо маємо надію отримати безпеку і задоволення в процесі виживання. І щоб усіх цих благ було багато! Якщо на тебе попереду чекає смерть — візьми від життя якомога більше насолод! Але минає час, і всі насолоди, які ми пережили, забуваються. Ми не можемо їх повернути, як і момент, коли все відбувалося.
Усі прекрасні жінки, яких чоловік колись пізнавав, якими б гарними не були, з плином часу забуваються і тьмяніють, постають у пам’яті ніби крізь туман. І все, що ми зжерли, випили, все, що побачили, десь існує в нашій свідомості, але вже не повернути колишньої гостроти відчуттів. Неможливо її повернути, — це вже те, чого не існує. Хоч у пам’яті воно є, але ми розуміємо, що насправді цього немає. Чому? Тому що це — минуле. Усе, що в минулому — його вже немає. Усього, що в майбутньому, — ще немає. А коли ж було теперішнє?
Чи можливо втримати момент? Через духовні практики? Це все фантазії ліберальних божевільних. Вони зумисне все це вигадали, щоби хоч якось виправдати жлобське існування в цьому світі. Натомість у вічному всесвіті немає категорії часу: ні минулого, ні майбутнього. Тільки теперішнє.
Постає питання: в чому ж сенс життя? Тільки в одному — у вічному.
Сенс життя — у позачасовому. У проживанні й осягненні Бога. Тому що, коли ми з вами останнього не визнаємо, тоді закреслюємо соціокультурну матрицю, у якій живе європейська свідомість. Іншої матриці в неї немає. Що ж, закреслюємо — і «Маленький принц» Сент-Екзюпері уже недійсний. Це означає, що й казки Андерсена більше не потрібні. Лесю Українку можна не читати. Франко тоді — ідіот. Шевченко — свиня. Ніхто не потрібен. Ієрархія цінностей просто розвалюється, якщо ми цих речей не визнаємо.
Я написав «Анатомію жлобства», вона ж — «Крапля вічності». Для чого? Для того, щоб показати увесь складний процес, у якому ми з вами перебуваємо. Всі сенси, всі розмови, всі спроби вийти за межі неможливого — можна розглядати в межах однієї концепції, характерної для нашої цивілізації, тобто для європейського досвіду. Бо ми не знаємо достеменно філософії життя індокитайських світів. А вони живуть в абсолютно інакших парадигмах, не зрозумілих тут, не доступних нам, і міркування про невідомі нам речі — безглуздя. Тому що книги, на яких наші люди виховані, створені за особливим правилом, де повторюються одні й ті самі сенси. І їх можна аналізувати в наших уявленнях про появу буття.
У вічному світі божественні особистості жили поза часом. Божественна істота — самодостатня і знає, що її сутності не знищити. Понад те, ця особистість перебуває в повноті — всього. І апріорі не може мати жлобського рефлексу, бо вона НЕ ВИЖИВАЄ. Що таке падіння Вельзевула? Цієї повноти йому було недостатньо, тобто виник конфлікт із Богом. І полягав у тому, що він, сам Бог, своєю присутністю вже є тим, що називається «а ти мені заважаєш... Тату...» І що тато може сказати своєму синові? «А що ж мені тепер робити?» Що ж робити Богу, який є вічним?
Коли батько тобі заважає, коли природа Бога така, що ти обмежений, обмежений безмежністю Бога, тоді що? — тільки «беспредел». А це і є те, що називається «жлобством». Незгода з об’єктивним законом буття. Тоді й відбувається падіння Вельзевула — від того, що батько йому заважав. І він створює свій всесвіт. І «беспредел». Тобто у Бога є безмежність, а у Сатани — «беспредел». Бачите, яка різниця... здавалося б... Межа існує в чому — в тому, що це закон природи Бога, закон, за яким живе сам Бог. Він не може його порушувати, це неможливо. І раптом стається певне абсурдне падіння. Ми не знаємо, як це відбулося. З погляду науки, як так сталося? Фізики, які займаються квантовою механікою, мають прекрасні формули на цю тему. Це складна мова, якою ми не володіємо, нам дісталися картинки — той первинний переказ як пояснення. І на його основі вибудувані всі наші ціннісні системи.
А тепер словами спробуймо описати любов. Не вийде. Та ж «нравственность» — це те, що перебуває в природі любові. Якщо Бог — це любов і всесвіт, з якого ми випали, — всесвіт любові, який існує поза часом, то ми не можемо про це розмірковувати, бо це для нас недосяжне. Тоді потрібно не просто мислити інтегралами, а інтегралами відчувати. Це неможливо пояснити, бо тоді ми дамо повне визначення Бога
І от людина усвідомила, зрозуміла своє буття як безперервний ланцюг виживання? В тому то й річ, що ні. (Про ці речі говорять або святі, або філософи, або письменники). Тоді нащо жити в цьому світі? Чи не простіше вкоротити собі віку?
Суїцид — це вибір тих, хто точно впевнений, що Бога немає. Ці люди так вирішили. Самогубцем (самовбивцею) якраз не може стати людина, яка вірить, що є Бог. І знаходяться такі, хто залишає цей світ, бо він — жлобський, і так буде завжди. Бо надії немає, я — ніхто і нічого все одно не буде, крім цього...
Існує різниця між дівчинкою, яка в результаті своїх сльозливих переживань стрибає з даху, і черницею, що кидається з вежі, аби не віддатися солдатам, які хочуть її зґвалтувати. Вона не чинить суїциду — так вона уникає наруги над собою. І не дає збезчестити свою чистоту. І той солдат, який підривається на гранаті, не є самогубцем, якщо він у такий спосіб бореться з ворогом. Він так уникнув полону, не дав зробити з себе раба чи «язика». Така поведінка мотивована любов’ю.
Це людина, яка не вберегла себе від лихої долі і не втекла, а пішла далі.
Ми не живемо, а виживаємо від моменту свого народження. І рухаємося тільки до могили, різниця у тому — хто повільніше, хто швидше. І щоразу ми здійснюємо потуги в системах виживання. Особливо, коли самі себе піаримо...
Що таке піар? Спосіб вижити.
Як контролювати жлоба в собі і здобути над ним владу? Я у своїх книжках намагався відповісти на це питання: як людство вирішувало таку проблему. Щось інше, аніж те, що вже придумав Адам, складно було вигадати. А що він зробив? Не виходив із печери і 900 років ридав, усвідомлюючи, що нічим не можна заповнити масштаби його втрати.
Усе, що ти тут, у цьому світі, робитимеш, буде не що інше, як нова форма жлобства. Кожен твій рух тільки розвиватиме тотальне жлобство. Єдине, що Адамові залишалося, — це ридати й чекати смерті. Тобто позбутися цього життя природним шляхом. А всі страждання — це його хрест. А що потому намагалося зробити людство, щоб у своїх жлобських всепоглинальних системах знайти якийсь відносно гармонійний стан, у якому можна було б «до могилы перекашлять»? І — здійснити ривок за буйки.
От створімо соціум, у якому будуть заглушені пристрасті. Таких спроб було дві. Спартанський комуністичний досвід. І те, що зробили комуністи в XX столітті. У спартанців було філософське начало, яке потім оцінив Платон і яке потім стало ідеєю-фікс для утопістів.
Щасливішого радянського дитинства, ніж було в мене, неможливо вигадати. Відчуття цілковитої безпеки, всі шляхи відкриті — мною займаються педагоги та всі довкола! Куди б я не йшов, чув лише добре слово. Усі мене виховували і захищали, і мені нічого не загрожувало.
Я народився в 1961 році, це унікальне покоління, яке не знало ні репресій, ні голодувань, бо ми знали ось що: бібліотеки і перспективи.
А десь там далеко, за кордоном, були страшні буржуазні світи з їхніми проститутками, кризами, жлобством і т. д. А тут — зрівнялівка. Зрівнялівка зарплат, тобто є норма, що означає: «вот этого тебе достаточно». У начальника — трохи більша зарплата, ніж у тебе. Так мусить бути. Унормування на всіх рівнях. У спартанців натомість як було? Там теж була своя зрівнялівка. Та спартанці пішли глибше. Тобто в них була особлива система боротьби з людськими пристрастями.
Екскурс в історію: у Спарті було три основні класи: повноправні громадяни — спартіати, поневолені ілоти (в перекладі «полонені», населення, навернене у рабство) та вільні, але неповноправні періеки. Цікава річ: керівний клас Спарти жив гірше з точки зору сучасного світогляду, ніж люди другого сорту і навіть раби. Ілоти могли собі їсти, скільки хотіли, аж до переситу, періеки мали право їздити за межі держави, зводити для себе будинки, торгувати, робити багато чого, що не дозволено було панівному класові, за яким — наглядали. Він жив у настільки суворих — спартанських — умовах, що просто важко осягнути думкою — для суспільної верхівки! Йдеться не так про доблесть воїнів, як про людей, яким вдалося приборкати пристрасті. Так, для них існувала війна — єдина гідна річ у світі, на яку варто витрачати життєву енергію. Чому? Бо там смерть. За Батьківщину, за маму, за тата, за дітей. Тобто для себе — нічого. Жертовність в ім’я чого? Як за радянських часів — в ім’я усіх. Головний лозунг комунізму. Бо що таке комунізм за визначенням? Це вивільнення, розкріпачення, розвиток вищих творчих сил кожної людини. А розподіл барахла — це вже соціалізм.
Сьогодні ми живемо у часи дикого капіталізму, де головне — капітал, де гроші визначають усе. А це ж насправді звичайний грубий жлобізм.
Різноманіття, яке ми бачимо навколо, це ж насправді не багатство, буяння й достаток, а це якраз надмірність, яку людині нав’язують, хоч вона їй не потрібна. І цей надлишок створюють коштом інших людей і природи. Чому? Бо «беспредел» лежить в основі жлобського духу, а це означає: він не визнає меж природи. Пригадуєте, «а я там ще бурячки посію»...
Мораль така. Друзі-жлоби! Зробімо так, щоб ми одне одного не передушили, і домовмося, що жлоб жлоба не чіпатиме! А хапатиме й забиратиме лише в того, хто слабший.
І з чого все починається?
Письменник — починається з питання: бути чи не бути? Тож планетарного масштабу письменницькі твори мають у собі це питання. Щойно автори його зачіпають, з’являється шкала часу, обмін: ти — мені, я — тобі, вийшло чи не вийшло, а смерть перетворюється на особливу валюту.
...«Випийте перед смертю.» — «Смерть, як і народження, — акт піднесений. Тому нічого не питиму».
Для когось смерть є саме такою. Козацькому роду нема переводу. Бо кров пам’ятає. Наші предки жили так! — усе моє життя — це урочисте помирання, я вчуся вмирати красиво. І спартанський процес полягав у тому, що от ми помремо, як люди. А ви живете, як тварини. Це позиція воїна, який не боїться смерті, а навпаки, підносить її на п’єдестал. Як у бойових мистецтвах Сходу. Тож не дивно, що в індокитайських світах розуміють Шекспіра і ставлять на своїх сценах «Короля Ліра».
Бо на якихось підсвідомих рівнях ми всі — одне ціле.
Людина, яка думає про смерть, не говоритиме про неї пафосно. А от що з цією темою чинить українське письменство? Рятується іронією. Так постає ірософічна література. Бо наша мудрість не може все приймати серйозно...
Чому Шевченко такий видатний в Україні? Тому що його пафос люди сприймають без іронії і вірять йому. Чому? Бо цей поет у тому народному стражданні піднявся на таку високу хвилю, що нам після нього нічого сказати. Тарас Григорович надто серйозно змальовує жлобську світобудову і страждання в жлобських світах. Його журба і туга з цього приводу настільки щирі і проникливі, що ми так уже не спроможні бачити і відчувати. Тож нам лишається одне: хоч посміймося. Бо коли ми постійно будемо з такими серйозними обличчями, як у британців, то почнемо городити... фортеці, імперії, кораблі тощо.
Коли я приїхав до Британії, ходив вулицями Лондона, в мене виникло питання: «Цікаво, якщо ви грабували цей світ, то де воно все?.. Заради чого?» І британцям здалися ті багатства...
А в нас досі білесенька хатинка стоїть, і Адам український нікуди не вилазить із неї. Та й ніхто нам не дасть з неї вийти. От і ходимо: туди-сюди, туди-сюди...
Є різниця між Україною реальною й Україною ідеальною.
Українська душа формувалася за яких умов? Ми ж єдина у світі козацька нація. І якщо ви поглянете на іконографію української національної ідеї — там побачите козака Мамая. Що біля нього? Ось дерево — це його райський сад. Садок вишневий коло хати... Козак має свій «харлєй» — коня, на якому він готовий кудись поїхати, але йому нікуди не треба, тож сидить собі. Хоча може, але не їде. Він ніби показує — я можу, але не їду. Біля нього є що випити, отже, є і чим закусити. Десь вдалині стоїть Вона, та він її не бачить. От матір — то була свята. Чо-му? — Тому що діти бачили тільки маму. А де батько? «А вдруг война, а я уставший...» Тож він сидить у саду і грає на складному багатострунному музичному інструменті й філософську думу співає. Його пісня зрозуміла тільки Богу. Його голос у тій музиці потопає. І йому не треба в цьому світі статків чи багатства... Бо в просторах козацької душі стіни не городять, ганчір’ям не торгують і не гризуть залізо за копієчку.
Чому? Бо дух козацької волі вищий від усіх свобод. Це інше, воля козацька — свобода від пристрастей: а мені нічого не треба, в мене все є. Він захищає свою віру і свободу від земного: не треба мені імперій, ваших планів, стратегій і всякої іншої дурні. Врятуй себе, і тисячі врятуються. Йому потрібен лише цей стан... Бо в нього все є, і водночас у нього нічого відбирати. Він у гості не напрошується і до себе не запрошує.
Український справжній чоловік-козак спокійно п’є сам — бо він сам собі гідний співбесідник. Як Адам, якому в печері вистачає всього. Українські чоловіки по своїй крові залишаються козаками. Кров визначає стан нашого духу. Як у пісні: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду». Це прописано в національній ідеї.
Тож нам нічого не треба, але якщо вам треба, то за ваші гроші — будь-які примхи виконаємо! Можемо під’єднатися до будь-яких систем: якщо вам потрібно побудувати космічний корабель — ми це зробимо! Наш креатив упорається із будь-яким завданням. Але одна деталь — у нас цих завдань немає. Багатовекторність вигадав не Кучма.
В українській хаті ж усе є. Будь-яка спроба в ній щось змінити робить абсурдним саме приміщення (бо там усе логічно). Я викупив хату, яка мені дісталася від діда-прадіда. Вона — як музей, нічого не можу там змінити, бо це порядок, який встановив не я.
Українська хата — це заглушена пристрасть.
Як боротися зі жлобством? Ми живемо в системі християнських цінностей — це матриця, за якою ми розвивалися і за межі якої це суспільство не виходило, тож правила чіткі.
Те, що окремі люди намагаються протистояти глобалізації і рабству — це здорова спроба. Але як же з глобалізацією боротися, коли твоєї думки ніхто не питає? Коли ще існував Радянський Союз, то він був самодостатнім, попри залізну завісу. Цю країну неможливо було взяти силою, і комуністична сила таки була непорушною. Військово-промисловий комплекс працював, імперія сама себе забезпечувала, але впала. Смеркання почалося не лише в Європі, айв Америці. І ті ресурси, які здатні країні дати справжню незалежність, переходять в індокитайські світи. Аж поки раптом ви розумієте: як тільки щось станеться, то у вас, виявляється, нічого немає. Крім папірчиків і розмов про те, що ви чогось варті. Як не парадоксально, для того, щоб нас перетворити на рабів, потрібно грошові потоки зробити контрольованими. Є один фантастичний фільм, який зображує майбутнє, де валютою став час. І тільки ним усе вимірюється.
Ми стаємо рабами. Що таке рабство? Це коли ти під контролем: що б ти не думав, де б не був, що б не робив. Твоє життя під наглядом. І все заради чогось дуже цинічного і жлобського. Та тут така штука, як казав професор Олексій Осіпов, — знову Сатана програє. Бо не розуміє, що все, що роблять з нами проти нашої волі, не може бути гріхом. І навіть коли ти раб, можна залишатися християнином, молитися подумки, і ніхто тобі не заважатиме.
Чому християнство найшвидше прижилося серед жінок і солдатів Римської імперії? Тому що жінка жила у підпорядкуванні власному чоловікові, а солдат собі не належав — ні майна не мав, ні навіть того, що було доступне простому люду. Однаково солдату і жінці не потрібно було вчитися змирятися, упокорюватися: вони так і жили. А раб завжди перебуває в цьому стані, його упокорила доля, але це не завадить йому стати тим, хто розвалить будь-яку імперію. Але раби приречені. Ситуація, як на кораблі «Титанік»: «Ми можемо увімкнути помпи, щоб він ішов під воду повільніше». Україна — як духовне явище чи культурне: якість мови, її письменники — це лише одна з цих «помп».
Тримаються на плаву лише релігійні системи, що, ймовірно, свідчить про їхню істинність. Будь-які соціально-політичні теорії побудови громадянського суспільства, анархічного чи ще якогось там, — на практиці не виправдовують себе. Їх вистачає на два-три покоління.
Куди далі, питаєте? Перспективи всі прописав володар вічності. Тож, хлопці, ви йдете до присмерку вашого світу. Цей світ згорнеться, мов сувій. Він зникне моментально.
На страшні часи люди запасаються сіллю і сірниками, милом, але в кінці світу ця дурниця нікого не порятує. Коли війна, німці йдуть, тоді саме так і потрібно чинити. Не думайте, не встигнете скористатися милом! Усе зміниться за мить. Ви ж не встигнете навіть постраждати. Ось що таке кінець. Світу.
Сказано, що всі, хто до того моменту не помруть, переміняться. Вони матимуть те тіло, яке їм було обіцяно ще при Воскресінні.
Оте тіло Адама, яке неможливо знищити, те, яке він і Єва втратили.
Володар життя (він же — любов) і є протилежним всьому, що є жлобством, прийшов сюди, щоб створити інше життя. То мав бути новий закон природи, завдяки якому зі світу жлобства можна потрапити до світу вічних цінностей. Він залишив нам таїнство. Козаки, між іншим, про нього знали. Це сповідь і покаяння. Що таке церква, куди ходили наші предки? Це приміщення, в якому за допомогою молитов готують священні дари, через які люди отримали б те, що не можуть по-іншому написати, пізнати і зрозуміти. Так у тебе і людей поруч відкриваються очі. Якщо протестантська церква побудована на діалозі, на аналізі священного писання і має власні досягнення, то це перевірений спосіб мислення лютеранців. А якщо ти виріс тут, то масштаби свого жлобства можеш осягнути і через причастя. Головне побачити не тільки чуже жлобство, а своє, рідне. Можна ридати і страждати, як Адам у печері, а можна спробувати себе змінити і не робити того, що робив раніше. Тільки це якраз досить погано вдається.
Якби нині Серафима Саровського спитали: «Дідусю, як у тебе тепер із гріхами?» Він би відповів, як усі святі: «Не поклав ще початку покаяння». А якби в нього поцікавитися: «А ти в Бога віриш?» То він би мовчки утік до лісу. Бо що це таке, коли святі живуть у печері? Це той самий Адам, який не виліз із печери. Вони роблять так само, як він. Ми ж із вами маємо дітей і не можемо втекти від них у ліс, нам не під силу такого масштабу боротьба. Тому залишається бути християнами тут і тепер. Але справді — бути. Якщо ми — козацького роду.
Стас Волязловський. «Желєзний порт — найкращий панк-курорт», 2010 р.
Фото: ART Ua
Стас Волязловський — художник, графік, фотограф. Народився 1971 р. у м. Херсоні. Закінчив художню школу і курси художників-оформлювачів. Персональні виставки: «В ожидании снежного человека» (галерея СС/02, Херсон, 2003), «Текстиль» (галерея «Цех», Київ, 2006), «Стенгазеты» (галерея Ательє Карась, Київ, 2008), «Шансон-арт» (галерея Риджина, Москва, 2008) та ін. Групові виставки: «Сім» (Херсонський обласний художній музей ім. Шовкуненка, 2000), Міжнародний Конкурс екслібрисів і малої графіки (Музей карт, Мулінекс, Франція, 2001), «Малиновые Дятлы Форевер» (Кіноконцертний зал «Ілюзіон», Херсон, 2003), 14 Міжнародний Конкурс екслібрисів (бієнале, Сент-Ніклаас, Бельгія, 2003); «Книжковий обід» (Центр Сучасного Мистецтва при НАУКМА, Київ, 2008), Frieze Art Fair (Лондон, Великобританія, 2011 та ін. Інтернет-проект — «Дуп-арт» (2003) www.terra-futura.com. Лауреат премії ім. К. Малевича (2011). Роботи Волязловского мистецтвознавці зараховують до напрямку Art-Brut (сире мистецтво).
Жлоб і жлобство — настільки широкі поняття та явища, що їх складно охарактеризувати кількома словами.
Розпочну з того, що я народився і живу в місті Херсоні. Взагалі-то, до революції це було маленьке провінційне містечко зі значною кількістю єврейського населення. Після війни до нього ринули переселенці з сільської місцевості. Біля міста побудували величезний елеватор і його робітників, вихідців із навколишніх сіл, поселили в хрущовських п’ятиповерхівках. Ці люди почали облаштовуватися: розводити курей, будувати сараї, де поселили свиней, навколо яких літали величезні зелені мухи. Серед цих курей, свиней, мух і людей, одягнених в жахливі повстяні капці і фуфайки, минало моє сільсько-міське дитинство. Хоча в нашому будинку жили дві більш-менш нормальні сім’ї. Мої батьки, наприклад, курей не розводили і підсобного господарства не тримали.
У нас на першому поверсі були сусіди, які цінували кришталь — німецький, чеський... Тобто настільки високо цінували, що здмухували з нього пил і не знімали золоті етикетки-лейбочки. Мене, малого, здивувало те, що вони купили три однакові кришталеві попільнички і поставили їх у сервант, поруч із салатницями, цукерницями, келихами та іншим добром. Мама на те сказала: «Це жлобство!»
Я в жодному разі не хочу звинувачувати всіх сільських жителів у жлобстві, радше навпаки. У справжньому сільському середовищі значно більше інтелігентних за своєю природою людей, бо інтелігентність не визначається кількістю дипломів або прочитаних книг, це вроджена якість.
Я шансон-артист — плоть від плоті і кров від крові свого народу. Моє творче кредо: «Мистецтво належить народу». Я і підписую це гасло двома іменами В. І. Ленін — Стас Волязловський. Жлобство — це моя рідна стихія, і за кордоном мені бракує того поживного середовища, з якого й виростає моє мистецтво. Коли ми були з виставкою в Швеції, я сказав Олександру Соловйову (куратору проекту): «Саша, я тут жити не хочу і не зможу». А він відповів: «А нам тут жити і не потрібно. Це чуже нам соціальне середовище з дуже високим відсотком суїцидальних настроїв».
Жлобство — суть нашої пострадянської дійсності і гумус для моїх робіт.
Свою творчість я називаю арт-терапією, й усе жлобство, яке на мене тисне, сублімую в творчість. Своєю творчістю захищаю себе від жлобства, яке оточує мене в моєму рідному місті. Але тільки там я і можу творити. Не знаю,
Мої роботи наповнені жлобством і символами жлобів. Однак людям чи не на всьому пострадянському просторі, особливо тим, які полюбляють наколки, дуже подобається моя творчість. Вони фотографують мої роботи мобільним телефоном або ж охоче позують на їхньому тлі. А от на виставці у Швеції відвідувачі цього не робили, єдиним, хто на таке відважився, був кухар з українського посольства.
Поряд із Херсоном є місто-курорт Залізний Порт, де ми свого часу побували з фотохудожником Сергієм Братковим. Спостерігали за життям людей, тих, які ходили з виваленими черевами, борсетками, ланцюгами, величезними ладанками і в ґумових шльопанцях вартістю 20 гривень. Ось таким людям подобаються мої роботи. Коли вони бачать ланцюги, наколки, то розуміють, що це мистецтво — для них. Це парадокс: я з них знущаюся, а їм подобається... Якось в одному інтерв’ю Андрій Данилко сказав, що теж зіткнувся з такою проблемою: публіка, з якої він знущається, зрештою стає основним споживачем його творчості. Тоді він засмутився через це... не знаю, як він до цього ставиться тепер.
Коли в мене була виставка в галереї «Риджина» в Москві, то на прес-конференції прозвучало запитання про те, що, мовляв, я часто використовую у своїй творчості християнські символи... Зауважу таке: я не стібаюсь з релігії. Я іронізую стосовно утилітарного вживання релігії. У Херсоні, наприклад, існує традиція святити діаманти, щоб їх не вкрали, або, припустимо, не відірвали разом з вухами. Чи не кожен власник автомобіля мусить його посвятити: щоб усе було добре...
У моєї знайомої, наприклад, є хом’як, і я б із неабияким задоволенням влаштував перфоменс «освячення хом’яка». Здається, зараз, коли все можна купити, утилітарне використання релігії доходить до абсурду. У Києво-Печерській лаврі мене вразили бандитського вигляду величезні автомобілі, з яких виходили батюшки зі здоровенними золотими хрестами на шиях. Їх паства — жахливі нафарбовані жінки з головами, замотаними в косинки. Що вони там відмолюють — мені невідомо, але весь їхній зовнішній вигляд — зразок дивовижної вульгарності і жлобства.
Жлобство — це цинізм. Цинізм — доля політиків. Політичне жлобство — це, наприклад, коли по телевізору показують, як президенти та інші політики першого ешелону стоять у церкві зі свічками у руках.
Новорічне поздоровлення президента — це жлобство. Не зважаючи на людей з їхнім святковим настроєм, користуючись службовим становищем та ефірним часом, зробити основною темою новорічного поздоровлення тему голодомору — жлобство.
Архітектурним втіленням жлобства в Києві для мене є Майдан Незалежності. Не можу позбутися відчуття, що його проектували і втілювали люди, які довгі роки провели за ґратами. Все, починаючи від жахливої еклектики і закінчуючи «мавпою із золотими крилами», просякнуте духом жлобства.
Останнім часом мене шалено звеселяють зразки рекламного жлобства. Величезні борди з обличчями невідомих людей і написами: «Любимо, віримо, чекаємо!» чи «Пробач мені, сонечко!». Під час відкриття виставки Деміена Хьорста в Києві, недалеко від PinchukArtCentre висів банер проекту «Реквієм» із зображеним на ньому черепом, а на передньому плані, на будівлі Бессарабського ринку — величезний рекламний борд з усміхненим дівочим обличчям, обрамленим трояндами і діамантами, і написом: «С днем рождения, Мариночка!» Причому за своїми розмірами ця Мариночка перевершувала Хьорста втричі. Ось таке співвідношення двох культур, двох світів, до речі, не на користь Хьорста. Або, наприклад, наше регіональне херсонське телебачення, програма привітань «Скіфія», в якій на тлі фотографій іменинників і ювілярів з червоними, засвіченими спалахом очима, на тлі фотографій застілля спершу зачитуються графоманські вірші, а потім демонструють не менш жахливі кліпи на пісні Люби Успенської або Михайла Поплавського.
Не пам’ятаю, хто сказав, але звучить це красиво: «ГУЛАГ вивалив у російську мову повний цебер помиїв». Мат у сучасній мові служить сполучною ланкою, і уявити собі її без нього неможливо. Хочемо ми цього чи ні, та присутність мату в мові більшості наших співвітчизників — це об’єктивна реальність, яку в творчості ігнорувати неможливо. Навіть глибоко інтелігентні люди, спотикаючись у темному під’їзді і падаючи личком в лайно, вживають нецензурні слова.
Тексти в моїх роботах відіграють величезну роль, іноді більшу, ніж самі зображення, і вживання мату в текстах — абсолютно гармонійне для моєї творчості. Спершу, як правило, народжується текст, а картинка — це вже радше ілюстрація до нього.
Більшість наших співвітчизників, вихованих в умовах розвиненого соціалізму, абсолютно не цінують чужу територію і не визнають права людини на недоторканність приватної власності й особистого життя. Вони досі живуть за законами комунальної квартири, виявляючи надмірну цікавість до подій, які відбуваються за стіною. Сучасні серіали сповна задовольняють їхні потреби в побутовому вуаєризмі, надаючи щонайширші можливості для спостережень за чужим життям і перипетіями, що відбуваються в ньому. Перегляд серіалів принизливий для культурної людини і теж є різновидом жлобства.
«Наших людей» за кордоном легко вичислити через наявність борсетки — практично обов’язкового атрибуту для жлобів середнього класу. Хоча нині жлоб із середовища нових буржуа навчився прекрасно мімікрувати, «косити» під цивілізовану, культурну людину. Він пройшов усі стадії — починаючи з малинових піджаків, «гаєк-голдяков», цепур і «гімнастів», продовжуючи Дольче-Ґаббана-Армані-Версаче — і тепер може бути вдягнений у дуже дорогу, але не зухвалу річ. Та при цьому людина залишається справжнім жлобом, зберігає всі свої внутрішні принципи, звички і нахили. Такого жлоба легко розпізнаєш через дві-три хвилини розмови: за особливим виразом очей, за манерою говорити і непохитною впевненістю в правильності своїх поглядів. Людина ні на секунду не сумнівається у власній значущості, та й сумнів як такий узагалі їй невластивий. Власне, відсутність сумнівів з приводу своєї правоти — одна з головних рис жлоба.
P.S. Жлобство — тема невичерпна, і говорити про неї можна безкінечно. Так що наразі закінчимо, а далі — побачимо...
Павло Жарко. «Малевич», 2012 р.
Фото: rarebook.livejournal.com
Дмитро Горбачов — мистецтвознавець. Професор кафедри суспільних наук Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого. Спеціалізація: історія та теорія образотворчого мистецтва. Народився 1937 р. в м. Алапаєвську Свердповської області (Росія). 1954 р. вступив до Київського університету на історико-філософський факультет. З 1959-го працював у Музеї українського образотворчого мистецтва, 1970-го — звільнений з роботи (з ініціативи КДБ). Організатор виставок в Україні і за кордоном: «Олександр Богомазов» (Тулуза, Франція, 1991), «Україна і авангард», (Мюнхен, 1993), «Мистецтво України XX ст.», (Київ, 1999—2000), «Дух України. 500-ліття живопису», (Вінніпеґ, Канада, 2000), «Олександр Архипенко. Збережено в Україні» (НХМУ, 2001, Київ), «Феномен українського авангарду 1910—1935 рр.» (Вінніпег, 2001—2002; Київ, 2002), «Перехрестя: Український модернізм. 1910—1930» (Чикаго, Нью-Йорк, 2006—2007) та ін. Лауреат премій імені І. Огієнка, імені О. Білецького. Автор книг «Український авангард» (1996), «Малевич та Україна» (2006) та ін., а також документальних фільмів «Казимир великий, або Малевич селянський» (1994), «Олександра Екстер» (2005), «Український кубофутуризм та Олександр Богомазов» (2006). Упорядник альбому «Шедеври українського живопису. Від Апімпія Печерського до Казимира Малевича. Українське малярство останнього тисячоліття» (2009). Консультант міжнародних аукціонів Sotheby’s та Christie’s, київського «Мистецького арсеналу».
70 років перебування України в імперії совєтів спричинили багато катастроф, від наслідків яких наша країна ще довго страждатиме.
Про цей злочин більшовиків чомусь мало хто береться говорити, — народні вожді зробили так, що людей кваліфікованих зневажили, намагаючись перетворити їх на слухняних виконавців партійних доручень. Про це писав Леніну Горький року 1918-го: «...ви еліту робітничого класу посилаєте в село забирати хліб у селян і перетворюєте цих висококультурних фахівців на грабіжників».
Деградація відбувалася повільно й методично. Очолили цю революційну деградацію люди, які взагалі не мали освіти, як, скажімо, Каганович. Він ніде не вчився, та, схоже, здібною був людиною. Постишев мав 2 класи школи. Нинішня політеліта не краща: Янукович теж не вчився в університетах, хтось написав йому кандидатську, диплом йому принесли... І от він уже губернатор, а ще не доктор? І тоді... тупо — зарахували цю саму роботу і дали йому доктора наук.
А якщо подумати, то Ленін із Троцьким теж були недоучки, не мали належного управлінського досвіду і примудрилися програти війну Німеччині. Це ж була абсурдна капітуляція. Уявляєте, Антанта, частиною якої була Росія, перемогла, а вони — програли! Ленін призначив головнокомандувачем армії прапорщика Кириленка... ну недарма стала знаменитою фраза, що кухарка мусить уміти керувати «государством». Таке може бути, якщо домогосподарка зможе осягнути багато важливих речей, значно складніших, ніж домашнє господарство.
Відомо, що Троцький, людина начитана, досконально знав не тільки російську й українську мови, а вільно спілкувався й іншими. На засіданні політбюро він сідає поруч з товаріщем Сталіним і — читає англійську книгу. Без словника. Він Сталіна принизив. «Інтелігент проклятий...» — думав собі Сталін, який ненавидів інтелігентів. Як і Ленін.
Щоправда, виникла проблема: як воювати без фахівців? Тоді вирішили взяти заручниками генеральських і офіцерських дітей та дружин і в такий спосіб змусили отих розумників воювати в Червоній армії. По-справжньому. Мало того, до тих осоружних «спєцов» приставили для контролю «Наших комісарів та рукастих, — як казав Троцький. — Коли виростимо свої пролетарські кадри, тоді від цього бидла можна відмовитися».
На початку 30-х Сталін розласувався і почав нищити всю інтелігенцію, і не тільки гуманітаріїв, але й талановитих і надзвичайно здібних «технарів». Натомість на теплі місця призначалися робітники з дипломами. Диплом діставали просто: у виш приходить на іспит колишній червоноармієць, перед ним сидить професорішка (невідомо чому він ще живий). Студент кладе на стіл маузера, він довго не говорить, він знає,
Багато хто з театральних художників розповідав мені схожі історії, які дуже нагадують анекдот, однак описані в них сцени складно вигадати. Колишній робітник, комуніст із дипломом, вислужився до директора в театрі. Оперному. От чоловік ходить і дивиться, як хто працює... потім викликає барабанщика. «Інші працюють, а ти ні чєрта не робиш». «Но... вєдь я ударнік». «Ти — саботажнік!» «У мєня такая партія...» Тут, щоправда, є два варіанти закінчення історії: «партія у нас одна» або ж «ну єслі партія... тогда нєт вопросов». Подібні ситуації вже перетворилися на анекдоти. Їх би не було, якби свинопас не працював у театрі. Оперний театр, вочевидь, не був його покликанням. І цей чоловік міг би виконувати іншу роботу — досконало.
Проблема людського буття, як Сковорода писав, — удосконалення. Бог — це досконалість. І нехай ти не станеш абсолютно досконалим, але сам шлях до досконалості важливий. І тут немає значення, чим ти займаєшся, аби тобі це подобалося. Сродноє діланіє — казав цей мудрець.
Асенізатор може стати віртуозом, якщо йому подобається ця робота. Бо якщо людина не на своєму місці, то вона не стає віртуозом, а перетворюється на жлоба.
Я ставав українським націоналістом потроху. Відчуття, що живу в Україні, довго не було. Ця країна існувала фіктивно. Навіть коли з дисидентами спілкувався на болючі теми, лапав себе на думці, що мрії про незалежність — це, як то кажуть росіяни,
Валер’яна Підмогильного, українського письменника, якого тепер визнано першим письменником-екзистенціалістом, допитували люди без освіти. Вони говорили просто: «Украинцев нужно всех уничтожить». Потім цей кат додав: «Вообще-то уничтожить всех слишком трудно... Но интеллигенцию, вас, мы вырежем всех». Більшовики нищили еліту цієї країни нещадно. Позбувалися священиків, монахів, вільнодумних людей. І, звісно, письменників, залишили хіба трьох — для годиться: Бажана, Тичину й Рильського. А ті мусили вихваляти партію за те, що лишилися серед живих, маскуючись під жлобів. Однак Бажан тишком-нишком видав «Історію українського мистецтва» в 6-ти томах. Коли москвичі її побачили, то були шоковані. Каменський, російський мистецтвознавець, дивувався: «Ну хохлы дают! Если б хоть еще украинское искусство действительно существовало, а они наваяли шесть томов!» Він навіть не дивився на ту історію, сам факт існування цієї історії був для нього ідіотизмом.
Коли ми з однодумцями видали «Малевич і Україна», то показали і московським колегам. Мені було сказано: «Дмитрий Емельянович, Малевич родился в Киеве. Это единственное, что его связывает с Украиной. А вы одну фразу растянули на 400 страниц!» Справді, як можна один факт розтягнути на цілу книжку? Я відповів: примудрилися...
Бажан видав із Глушковим першу в світі двотомну енциклопедію кібернетики. Це не жарт, такої на той час ні в Америці, ні в Москві не було, ніде. Бажан був змушений вести подвійне життя. Офіційно він співав оди партії, прикидався жлобом, а вдома ставав іншою людиною. Якщо ти втрапив у зграю, то бреши не бреши, а хвостом воруши.
До книги спогадів про українського живописця Анатолія Петрицького я склав кондову передмову. Написав спочатку жваво, есеїстично, на що мені сказали: слід писати «як положено». І я так і зробив: аби видати ту книжку, важливу для української культури, я заявив, що Петрицький оспівує робітників. Вони отримали потрібний формат, я — книжку, яку подарував Миколі Бажану. Він прочитав і каже: погана передмова. Я й сам знаю, що погана
Коли мене вигнали з музею, Бажан вирішив мене порятувати, бо завжди допомагав мені. От він мені телефонує і каже: «Я вас боронив, подзвонив Бабійчукові і пояснив, що Горбачов такий перспективний хороший музейник... на що почув: «Охота вам, Николай Платоныч, всякое гавно защищать!» Бажан це мені розповідає і коментує: «Ви не хвилюйтеся, мене вони так само там трактують». Мені аж приємно стало...
Те, що я живу в Україні, відчуваю за запахом.
Запах України... Коли був у Франції, в метро були запахи
Пригадую, з якою відразою якось відгукувався про українські стандарти життя письменник Юрій Андрухович, у якого є досвід проживання в Європі. Тобто він має з чим порівняти і допитується: от ви, українці, кажете, що ви з Трипілля... А якась Америка всього чи не 200 років існує... так чому у вас, земляки, так відгонить у туалетах, а в них — ні? Що, не можна було з часів неоліту навчитися прибирати? У вас же був час історичний, а вам його, виявляється, завжди мало.
Не дивно, що стерильна чистота європейців чомусь викликала в українців, які приїздили туди ще до революції, — саме відчуття негативні — огиду і відразу. Тоді ще й з’явилися розповіді про французьких жінок, вимитих «до подхвостніци»... Їм, нашим простим людям, то було гидко.
Явище жлобства описують у різний спосіб, однак якщо спробувати пояснити його по-простому, то жлоб — це та людина, яка потрапляє не в своє середовище і не знає коду цього середовища, його культури.
Одного разу потрапив до бойлерної. Бачу — там сидять чоловіки і — випивають. Атмосфера — епікурейська... У ній вони почуваються дуже комфортно, розмовляють про своє: «я тебя уважаю», «ты меня уважаешь». Там дух братерства живе! Розумію, що для них я чужий, щось неорганічне і незрозуміле. І вже навіть через те, що не перехилю з ними чарку. От для них я був справжнім жлобом.
Мені взагалі завжди важко давалося перебування в товаристві сільських людей під час застілля. Бо я непитущий, а вони це трактували як образу, зверхність, неповагу. Мовляв, гидуєш? Тоді я брехав: «Підшито...» І вони моментально розуміли: «Наш чєловєк». З мого боку це був такий жлобський спосіб — порозумітися з людьми.
Я жлобом частенько був. Колись прийшов до князя Лобанова-Ростовського... В светрі. У новенькому, купив його для цього прийому, знесилив бюджет сімейний, щоб до князя прийти. Все це відбувалося на виставці в Пушкінському музеї в Москві. Князь на мене подивився і питає: «А де ж ваша краватка? Чому Ви прийшли без неї?» Я знітився. «Це означає, що вам наплювати на буржуазію?» В ході розмови відбувається перехід на матюки. Це теж один з виявів аристократії, бонтон. І вони — матюкаються. Пушкін кожне друге слово вживав отаке. І коли до мене князь грізно звернувся, то я затремтів... І дістав від нього краватку в подарунок.
Потім, коли до мене долинало: «їде князь!» — моментально вдягав краватку. Без неї я для князя був жлобом.
Коли я приїздив на міжнародні конференції, де до мене зверталися різними мовами світу, то почувався... жлобом. Бо не годен говорити іншою мовою, крім рідної. Хоча знаю пасивно кілька мов, читаю, розумію, та говорити не можу. Я, професор, був для інших учасників конференції дивним чоловіком, бо не спілкувався ні англійською, ні німецькою. Цей стан називається одним словом «дестратифікація», коли людина полишає свій страт, свій клас і потрапляє в інший, невідомий їй.
Взагалі, до жлоба потрібно ставитися амбівалентно, як кажуть оті вчені морди.
Поширений нині різновид жлобства це — запанілий хам. Він, як правило, виглядає карикатурно.
Для комічного жанру жлобство — це клондайк. Я як працівник культури задоволений, що Янукович у нас президент. Бо квітує жанр комедії. Останнє, що він сказав і не всі зауважили, між іншим: «мажолітарка». Очевидно, за аналогією зі словом «калідор»...
Жлобізм, напевне, збоку виглядає так само кумедно, як співочі сільські бабусі на сцені великого театру. Можна обізвати це шароварщиною. Та шароварно-гопашна культура — це велика річ! Фольклор надихав і Малевича, і багатьох інших творців світового масштабу. Бо ж у селі ці бабусі не виглядають провінційно, там зовсім інший резонатор.
Тепер уже додумалися до того, що бабцю варто трохи осучаснити — надягнути, скажімо, на неї навушники і, на диво, вона виглядає інакше й починає бриніти неймовірно! Тобто якщо осучаснити ту давню сільську культуру, то це її підживлюватиме, почнуть проявлятися її кращі риси.
Саме велика селянська культура стимулювала мистецький авангард. Негритянську афрокультуру узрів Пікассо — і був вражений. Малевича надихали селянські настінні розписи, які він бачив у дитинстві і в юнацькі роки. Там нема сюжету, а панує ритм. Татлін працював над проектом пічки конструктивістської, та витоки цього мистецтва — якраз у селі.
Платонов свого часу написав про паротяг, несільський винахід, що це пічка на колесах. Моя мама колись розповідала мені жарт клоунів Біма й Бома на цю тему: їдуть Бім і Бом у потязі: «Іч, як прьоть, а чего єго так прьоть?» — «Стало бить паром.» — «Ну вот баня, к прімєру, тоже паром. А чєго єйо нє прьоть?» — «Дурак ти, дурак, подвєжи кольоса — і баня попрьоть!» Знову сільські асоціації.
Це напевно світова проблема: селяни стали міщанами. Масово. Вони деморалізувалися, стали цинічними, бо інакше не знали, як вижити.
З іншого боку, чому всі так тікали з села до міста? Місто — це великий культурний базар. Тут очі розбігаються. Якось дивився по телевізору інтерв’ю з однією московською ткачихою. Живе вона вже років 20 в гнійній общазі, жодних перспектив не має вирватися з неї. А в селі її мама ще мешкає. Журналіст у жіночки питає: а чому ж ви тут, а не там, у рідному селі? Відповідь: «А тут є театр. Можна піти у справжній театр». — «А ви були в ньому?» Минуло ж багато років, як вона в місті. «Ще не була». Людину гріє сама можливість, якою вона так і не скористалася. І Малевич звертав увагу на сільське походження городян і при цьому зауважував, що на свята міські вулиці прикрашають і підсвічують так, щоб місто нагадувало колишнім селянам квіткове поле. Транспаранти, гірлянди — все одно єство селянське живе, проте з часом трансформується, щоб набути статусу культури.
Можна гадати, що ми в розвитку архітектури і міської культури відстали на сотні років від старої Європи, та, як на мій розсуд, все не настільки безнадійно. Бо існує закон сполучних посудин. От коли відкрили кордони, тут життя почало змінюватися. В часи залізної завіси до нас із гнилого Заходу долинали якісь неймовірні чутки, потім мені звідти книжки надсилали, навіть приїздили справжні іноземці. КДБ не дрімало: «Вы общаетесь с иностранцами! Они были у вас вчера. Вы о чем с ними говорили?» А я собі думаю, хлопці, а воно вам треба? Вони їх підозрюють в ідеологічній диверсії і пропонують запросити гостей знову. «Але й нас запросіть під виглядом своїх друзів» — і вже в товаріща за грошима рука потягнулася. Я відмовився. Мені докоряють: «Треба ж займатися громадською роботою!» — «А я займаюся...» — «Чим?» — «Випускаю стінгазету,» — збрехав я.
Тепер усе по-іншому, до мене приїздять художники з різних країн світу, ніхто не прослуховує, про що ми розмовляємо. Існує Інтернет, можна знаходити в мережі багато чого цікавого в заморських ЗМІ. Світ став начебто відкритий — і посунула босота від нас у заможні країни. А західні спеціалісти — приїхали сюди. Так що життя зрівноважилося.
Коли я вивчав фольклор, у ділянці, яка називається rus in urbe, тобто «село в місті», мені потрапив до рук двотомник анекдотів про селян, які вперше приїхали в місто. Вони дезорієнтовані, смішні для людини міста. Прочитав я ті анекдоти, і серед них був один дотепний: двоє селюків — вперше в місті і бачать туалетне мило, відформоване і гарно пахне... Вони подумали, що то щось їстівне. Купують, їдять, один до другого каже: «Ну ти, Іван, дойодивай... а я — блєвать пойду».
Містяни — це недавні селяни, або в першому, або в другому поколінні, дуже шкода, що люди забувають свою культуру, потрясну, яка, як я простежив, аж з неоліту йде. Мені закидали: а ви звідкіля знаєте, що, ви були в неоліті? Кажу: не був, але можу уявити своїми мізками, що воно звідтіля взялося. Міська культура не має такої давньої історії, тому вона й слабша за сільську. Це тоненький шар.
Кандинський побував у вологодському селі і був шокований оздобленням сільської хати: вона яскрава, стільки кольору і цікавих речей: прядки, якісь давні інструменти, призначення яким важко уявити... І він отетерів: вони живуть в оточенні такого живопису! Міщанин цього всього не знає. А для селянина хата була чимось сакральним, храмом для життя з лавою і покуттям. У місті натомість люди так-сяк умеблювали своє помешкання, головне, щоб було на чому спати й їсти. Такої краси, як в сільській хаті, там споконвіків не було.
Городяни завжди висміювали селян. Хоч самі вони, коли приїздять у село, теж інколи виглядають кумедно. Тобто в селі міська людина для селянина виглядає справжнім жлобом.
За честь селян виступали Ільф і Петров. У них є персонаж — «слушатєльніца хореографічєскіх курсов імені Лєонардо да Вінчі, которая думаєт, что творог добивают тєм, шо єво виковирівают із варєнікав». Або, наприклад, Паніковський. Він дивиться на кобилу в сільському дворі і каже: «Добрий жєрєбєц!» Хоча це була добра кобила... Піди взнай... так зразу і не зрозумієш, що і як. Отож, міщани в селі можуть виглядати саме так, як люди не на своєму місці. Ожлоблювання — це тенденція. Але жлоб є таким не в усіх ситуаціях — на рівні сімейного побуту, серед своїх він може таким і не виглядати.
Ще Сковорода говорив про небезпеку зміни соціального статусу. У XVIII сторіччі не так часто переходили з одного стану в інший. Ці процеси відбувалися природно, бо небагато було таких простих людей, які, як Розумовський, потрапили до двору Єлизавети Петрівни і змогли прижитися там. А з огляду на їх незначну кількість — не вони нав’язали свої смаки місту, хоч смак мали, бо народна культура — це висока культура. Розумовський зумів вивчити той культурний код, став дуже освіченим, вписався в інтелігентне коло, але при цьому мав деякі переваги перед тогочасними інтелігентами. Тоді почалася демократизація, так би мовити, всі прислухалися до просвітителів, серед яких були Вольтер і Дідро, тож на аристократію почали дивитися під іншим кутом. Хто такі аристократи? Паразити, які фізично не працюють, не орють, не сіють. Той, хто фізично працює, той, отже, не паразит, а хто розмишляє... дурна думка взагалі-то. I XIX сторіччя в Російській імперії проходить під знаком аристократоїдства. Аристократи соромилися того, що вони аристократи. Лев Толстой почав орати, вбиратися по-селянськи, аж поки не став виглядати, як бомж. Аби тільки не бути аристократом — ось яка тенденція розтягнулася на десятиліття. А потім відчули брак аристократизму і виявили, що його відсутність веде до звиродніння, до розумової деградації. Народники теж почали розуміти, що без аристократів стає дедалі гірше.
Моду на аристократоїдство ввела великокультурна Франція. Людовік XVI під впливом Вольтера і решти просвітителів вирішив стати токарем. Мав токарний верстат для своєї ювелірної роботи. А Марія-Антуанетта — теж мала бути з народом. Вона влаштовувала демонстративні доїння корів. Ці корови були вичищені до блиску. Відро в правительки було простої форми, щоправда, зроблене з севрського фарфору. Та народ їх за це любити дужче не став. Їхнє ходіння в народ виглядало пародійно.
Інша історія була з Кирилом Розумовським. Йому заздрили царедворці. Він в оточенні своїх друзів розмовляв українською мовою, яку таки розуміли тоді в Петербурзі, пригадував дитячі роки: «От в дитинстві я їду волами і кажу: Цоб-цобе!..» А всі дивляться на нього з неприхованою заздрістю, бо такого досвіду вони не мали. Аристократи тужили за унікальним сільським досвідом, Розумовський-аристократ — ностальгував. Однак тоді ще сільська культура не була в такому жахливому стані, як нині. Тотальна плебеїзація XX століття призвела до вкрай негативних результатів.
Ми живемо в юдейсько-християнському світі, де перемогла ідея любові до ближнього, любові до слабкого.
Християнство сьогодні — панівна світова релігія, яка хоча б на ідеологічному рівні опікується слабкими, а не гераклами-силачами. Християнський Бог любить хворих і немічних, на відміну від Зевса.
Спартанці були носіями олімпійської релігії. Фізична сила — понад усе і зневага до слабких. Якщо ти кволий, то бог від тебе відвернувся. І якщо відвернувся він, то люди й поготів. Вони ні жінок, ні малих дітей не любили, бо ідеалом людини, людським еталоном для спартанця став Геракл. Якщо ти піднімаєш 400 кілограмів, тоді тебе поважатимуть. А жінка чи дитина спроможна на таке? Ні, тому й вони обожнювали сильних гарних чоловіків. Зевс вирішив узагалі обійтися без жінок: то в нього з голови вийшла богиня Афіна-Паллада, потім він доносив сина Діоніса у стегні. От таким чином бог народжував, як прокоментувала одна зі студенток: «із чєго прідьоцца». Уже через це жінок можна зненавидіти, що дитину без них проблемно народити.
Культ сили насаджували змалку: хлопчик мусив вправлятися з гантелями, аж поки не жбурне однією рукою через плече 150 кг. Щотижня юнаків у школі контролювали: чи правильно нарощують масу тіла. Голі хлопці проходили повз вихователів, і якщо побачать на ньому хоч трохи тлущу — б’ють несамовито. Тож якщо переїв — то б’ють тебе і кухаря — за те, що смачно зготував. Якби не було так смачно, то не переїв би. А ще вчили, що сам собі мусиш добувати їжу. Хоч кради, якщо інакше не вмієш. Та коли тебе викриють, то знов битимуть. По-перше, за те, що крадеш, а по-друге, бо не вмієш і цього чинити. Тобто нормою було — бити. Це й досі жлобський дієвий метод у середовищі блатарів.
Недавно слухав проповідь патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Того, що про нього Патріарх Московскій і всєя Русі Кірілл казав, що він був полковником КДБ, хоча насправді й не був. І молодому Філарету викручували товариші руки і намагалися переконати, що не існує жодної таємниці сповіді. Витягнув кадебіст маузера, а священик йому каже: «Знаєте, мене це не лякає. Ви мені зробите послугу, якщо допоможете швидше потрапити до Бога».
Святий Серафим Саровський з усіма вітався: Христос воскрес! І звертався до людини «радість моя», йому ж на вухо шепотіли, що це вбивця, а він на те відповідав: усе одно образ Божий. Любити вбивцю справді тільки святі люди вміють. «Треба любити кожну людину, — каже Філарет, — бо вона образ Божий, хоча й зіпсований, ущербний». Гріх можна ненавидіти, але не носія гріха. Ці речі треба розрізняти, хоч це не так просто. Як відокремити одне від іншого?
Це складне питання — як полюбити людину? Але треба себе примушувати до доброзичливості принаймні. Справді, як полюбити жлоба?
Спілкуюся час від часу з небожем Малевича, йому вже за 80... Він розповідає, що побував у Канаді в дядька... Потім знов мав можливість приїхати до Канади, але зрозумів, що не зможе залишитися, бо не витримує їхнього штибу життя. І ось він каже до своїх: «Ви снідаєте і розмова у вас про доляри... В обід — про доляри, ввечері — знов за рибу гроші. У вас у житті нічого не відбувається чи що? А от мені є що згадати: Житомир, 1937 рік, нас виселяють з дому як поляків. Я маю років 10, іду з мамою, без тата, бо його арештували... Ми йдемо, і — раптом бачу, як з балкона нашої квартири вгодовані жлоби-енкаведисти скидають піаніно наше...»
Драматургія життя українського справді прецікава, хоч і по-своєму патологічна.
Отож, жлобство — поняття відносне...
Сергій Хохол. «Жовтий жлоб», 2009 р.
Фото: Михайло Андрєєв
Едуард Димшиц — мистецтвознавець, куратор корпоративних та приватних колекцій. Кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України. Народився 1960 р. у м. Ромни (Сумська обл.). 1982 р. закінчив факультет теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту (зараз Академія мистецтв). Понад двадцять років працював в Інституті мистецтвознавства ім. Рильського НАН України. Зібрав колекції картин для страхової компанії «Омета-інстер», «Градобанку» («Українська національна галерея») та Першого українського міжнародного банку; сформував багато приватних збірок, зокрема колекцію бізнесмена Костянтина Григоришина. Заступник голови секції критики Київської організації Національної спілки художників України, заступник голови Української секції Міжнародної асоціації арт-критиків АІСА (ЮНЕСКО). Основні праці: «Натюрморт в українському живописі XX ст.» (1992), «Живописний заповідник» (1993), «Василь Чекригін» (2005).
Жлоб — у моєму уявленні — істота сіра, неяскрава, недалека, хоч бувають винятки. Ці люди здебільшого активні, сповнені вітальної енергії і водночас агресивні в ставленні до інших та іншого. Але визначальним критерієм є те, що думати вони таки не вміють.
Існує велика кількість таких людей: їм достатньо випити пива і подивитися футбольний матч — і на цьому їхні культурні запити закінчуються. Але іноді трапляються такі собі «жлоби — меценати», до яких належать і заможні споживачі мистецтва, колекціонери, з якими мені доволі часто доводилося зустрічатися.
Серед людей, а зокрема серед колекціонерів, я завжди шукав людей розумних, які були б мені цікавими. Під час моєї діяльності як куратора виявилося, що справжніх поціновувачів мистецтва небагато: так я допомагав формувати колекцію «Градобанку» і його тепер уже екс-голові, банкіру Віктору Жердицькому, а також російському бізнесмену українського походження Костянтину Григоришину. То якраз не є люди, як то кажуть, середнього розуму, та водночас я нерідко перетинався із малоосвіченими збирачами мистецтва, що приходили за порадами й експертними оцінками і висловлювання яких про мистецтво мав вислуховувати. У 2006—2008 роках схожих збирачів стало дуже багато.
На початку моєї кураторської кар’єри, в 90-х роках, колекціонерів було обмаль, натомість на ринку вони мали вдосталь пропозицій якнайвищої якості. Тоді за 1000 доларів можна було придбати вартісну картину — на той час то були величезні гроші, та нині все кардинально змінилося. В якийсь момент колекціонування мистецтва стало модним. У 2000-х роках почалися спекуляції на ринку, у цей процес влилися тисячі людей, охочих вигідно вкласти гроші: і м’ясники, і торговці землею, і бандити, і рекетири, банкірів не називаю, бо їх було найбільше. Люди без освіти також прийшли купувати мистецтво, відповідно розмови з усіма небайдужими ставали не тільки змістовними, але й досить часто цікавими і кумедними...
Один чоловік казав мені: «Знаєш, я от зробив висновок, що багато хто полюбляє колекціонувати картини Глущенка, Шишка, а то ж хренові художники!» Я запитав у нього: «Чому ти так вирішив?» Він аргументував: «Та в мене з десяток їхніх робіт і їх достатньо — щоби зрозуміти: те, що вони малювали, не мистецтво, а мазня». Я був дуже здивований такою думкою і навіть намагався її спростувати. Одначе, пізніше я все зрозумів. У той день я потрапив до цього колекціонера в його будинок, уважно оглянув ті картини, але жодної справжньої там не побачив. Підписані вони були нібито саме цими авторами, але всі виявилися підробками. Взагалі, коли висновки робляться на основі накупленого фальсифікату, можна засумніватися і в мистецькій цінності полотен Пимоненка, Рєпіна чи Рембрандта.
Ще красномовнішою виявилася інша розмова, в якій мені довелося брати участь. Якось мій приятель познайомив мене з публічною особою, і в нашій розмові ми торкнулися творчості Глущенка. От мій знайомий радить цьому колекціонеру показати колекцію мені, як знавцю творчості художника. А той чоловік відповідає: «А на х... мені
Найстрашніші серед людей, з якими у житті траплялося перетинатися, для мене ті, хто все знає. Тобто я стережуся тих, хто за Галичем «знає, як треба», чи за Висоцьким «все за нас вирішить».
Мій знайомий, князь Нікіта Лобанов-Ростовський, який живе у Лондоні, означував деяких представників цього типу так: фінансово обдаровані люди. Тобто ці хлопці досягли помітних успіхів у своїй сфері, тож коли вони з тобою спілкуються, то прозоро натякають на те, що їм не треба щось розказувати чи пояснювати, бо вони все розуміють, та ще краще, ніж ти: «Не варто взагалі говорити, що в мистецтві добре, а що ні, бо я це прекрасно знаю, уже майже рік цим займаюся». Свого часу подібні думки стали для мене не зовсім приємним відкриттям нової, невідомої мені ментальності. Тепер зазвичай я з ними навіть не намагаюся сперечатися і якомога швидше завершую розмову. Це специфічна порода людей і, напевне, зовсім не рідкісна, принаймні в мене такий досвід. Ці люди розкажуть мистецтвознавцеві, як потрібно розуміти мистецтво, художнику — як правильно малювати картини, письменнику — як писати романи. Розкажуть усім.
Навіть сумніву у цих людей нема в тому, що вони можуть помилятися. Адже можна було б зупинитися на хвилину й послухати. Але на це в них, мабуть, немає часу. Вони схожі на жирних котів, що ходять у всяких «бріонях», «арманях» та «кашарелях», і вважають себе колекціонерами. На стінах їхніх помешкань висить півсотні-сотня картин, здебільшого фальшивих, авторства «поганих», як вони то називають, художників. Жодних незнаних тем чи несподіваних думок для людей такого типу в природі не існує. Дійсно, мабуть найважче в чомусь сумніватися тому, хто знає найменше.
Мене в житті цікавив зовсім інший тип людей, умовно кажучи, ненормальних. Потяг і невимовна цікавість до людей особливих, творчих, талановитих у мене сформувалися ще в ранньому дитинстві.
Я народився в невеличкому містечку Ромнах, що в Сумській області, потім, коли мав два роки, моя сім’я переїхала до Чернігова, де ми мешкали, поки мені не виповнилося чотирнадцять. Там ходив до школи, проте закінчив її вже в Києві, а мої близькі приятелі зосталися в Чернігові, де багато хто з них живе і сьогодні. Враження від життя у тому місті в мене залишилися якнайкращі, бо це був своєрідний зелений рай дитинства. Але ці приємні відчуття таїли в собі якийсь незрозумілий осад, бо мені в дитинстві здавалося, що я не зовсім нормальний. Такі думки виникають, коли твої однолітки мають свої інтереси, а твої з їхніми не зовсім збігаються. У більшості хлопців знаходяться спільні теми для розмов і причини разом провести час, а ти якийсь не такий, як вони. Тобто ти частіше буваєш вдома, щось читаєш і малюєш, замість того, щоб зайвий раз піти на прогулянку з ровесниками. Я був іншим, мене не вабили пошуки пригод, сенс яких я не зовсім розумів, вуличні бійки чи бажання стати королем двору. Я навіть в дитячий садок майже не ходив, бо дуже нудився там. І з часом у мене склалося своє особливе коло зацікавлень, багатьох з яких ніколи не було в хлопців, які вчилися зі мною в школі чи жили по сусідству.
Мій батько працював головним інженером тресту «Чернігівcільбуд», будував різні об’єкти на Чернігівщині і в 1962-му році, коли ми приїхали в це місто жити, почав будувати ще й Будинок творчості художників у селищі Седнів. Батько обожнював малярство і любов до цього мистецтва прищепив мені. Коли я ще не ходив до школи, він часто брав мене з собою, виїжджаючи у справах. У Седневі я бачив усіляких цікавих дядечків і тіточок з етюдниками, які іноді під час роботи навіть розмовляли та жартували з такою малечею, як я, і, як потім з’ясувалося, були Глущенком, Захаровим, Яблонською...
Не можна відкидати той важливий факт, що від оточення багато чого залежить, зокрема і те, як сформується твій світогляд і навіть як складеться життя. Наприклад, мої батьки товаришували з сім’єю знаменитого в радянські часи тенора, народного артиста СРСР, Миколи Ворвулєва, і я після його передчасної смерті подружився із синами цього незвичайного чоловіка. Микола — молодший і Володимир відкрили для мене цілий світ опери, я побував за лаштунками оперного театру і зрозумів, що це щось дуже близьке моєму світовідчуттю. Коли вже вступив до Київського художнього інституту, то радів передусім оточенню, бо там було більше отих привабливих для мене ненормальних, наші зацікавлення збігалися. Так поступово й іноді навпомацки йшов я до свого середовища, і мені справді поталанило потрапити туди, куди прагнув, — до товариства творчо обдарованих людей. Згодом я зрозумів, що кожна талановита особистість сприймається серед широкого загалу по-своєму ненормальною передусім тому, що помітно відрізняється від інших людей.
Наше суспільство дуже войовничо ставиться до людей, які вирізняються із загалу. А пов’язане таке негативне ставлення з низьким рівнем інтелектуального й емоційного розвитку. Я цим не хочу звинувачувати простих людей, які, мов білка в колесі, крутяться в своєму колі щоденних обов’язків і проблем, у тому, що вони недопрацювали над собою, бо їм у житті не до кіно і не до мистецтва. У цих людей свої клопоти, і вони навіть голову підняти не можуть від безкінечної роботи й звернути увагу на якісь важливі, з погляду митців, речі. Проте саме несхожість когось на інших багато людей трактує агресивно. Ця агресія не тільки не дає можливості зблизитися з такого типу особистостями, прийняти їх і зрозуміти, а, на жаль, створює кислотні умови, які впродовж останніх століть витравили з України багато великих талантів. Якщо згадаємо Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Булгакова, Казимира Малевича, Олександра Архипенка, братів Бурлюків, Сержа Лифаря та багатьох інших, то висновок буде простий: з України талановиті люди часто-густо виїздили, там, за кордоном, розкривалися, ставали відомими, і небагато хто з них повернувся на рідну землю. Але неприйняття суспільством таких особистостей позбавило нашу країну належного рівня культури, всі ми передусім постраждали від того, що Україну залишило чимало талановитих людей.
Протистояння художника і натовпу, індивідуальності і сірої маси завжди було і буде існувати в будь-якому суспільстві, проте важливі і форми, в яких цей процес відбувається, і чим усе закінчується. Для прикладу, Джордано Бруно за його вільнодумство спалили, проте в інший час і в іншій країні з ним могли вчинити не так жорстоко, і результат був би не таким фатальним. Та в будь-якому разі велика особистість руйнує звичний стан речей, провокує соціум, творить нові цінності, що кардинально відрізняються від тих, які зрозумілі широкому загалу і які той захищає.
Якщо цю тему розвивати далі і зануритися в неї ще глибше, то ми прийдемо до протистояння буденного мислення, тобто нормального, з погляду людської психології, сприйняття світу, і ментальності творчої людини. У художника, творця свідомість набагато тонша і складніша, ніж у звичайної людини, а головне, вразливіша. Вразливіша не лише в сенсі тонкого сприйняття всього, але й у сенсі певної беззахисності перед агресивним оточенням, яке обступає і тисне на творчу свідомість. На жаль, не всі талановиті художники змогли витримати цей тиск.
Тому мусимо констатувати, що чи не найгіршим проявом, що його породжує жлобство, є наступ на людину талановиту, намагання нав’язати їй свої цінності, спосіб життя, мислення, уявлення про соціальні стандарти і, взагалі, неприйняття всього нового у жорсткій формі. Коли я слухав випади обивателів проти митців, то відчував, що ці неприємні речі існують не тільки на рівні підсвідомості, а є наслідком збідненого життя, браку освіти, емоційного розвитку.
Проблема в тому, що для багатьох людей освіта та знання ніколи не були життєвою цінністю. І тотальне невігластво нині поширюється з пандемічним розмахом, ясна річ, не минаючи тонкої сфери культури й мистецтв.
В освітній, культурній сфері, зокрема і в образотворчому мистецтві, є такі речі, як посади-звання-нагороди і, звісно, гроші. І відповідно знаходиться певний тип людей, які за складом крові, умовно кажучи, жити не можуть без почестей і владних повноважень. Спробую описати ситуацію узагальнено. Певна людина стає народним художником України, членом-кореспондентом Академії, заслуженим діячем мистецтв, але, за гамбурзьким рахунком і за своєю людською сутністю цей чоловік навіть не є художником. Не важливо, він уже розробляє технологію, як йому ще отримати Шевченківську премію, іншу державну нагороду тощо, кому з потрібних людей він має привезти подарунки, щоб дістати бажане. Потім цей митець організовує свою виставку, куди приходять такі ж, як і він, діячі мистецтв, які розповідають, яке прекрасне його лайно, що перебуває на неперевершено високому художньому п’єдесталі. Згодом ще одну виставку чоловік відкриває, третю... Це ієрархічне жлобство в царині культури стрімко розвилося і квітує досі. Я б назвав його клановим жлобством.
Існує клан людей, які живуть ось такими інтересами, допомагають один одному отримувати важливі для них регалії, вміють працювати ліктями і розпихати всіх, хто їм заважає, а навколо себе створюють певний вакуум. Що ці люди роблять насправді? Вони нівелюють саме поняття культури, нищать її, як і сам сакральний процес творчості. Деякі одіозні особистості, які очолювали й очолюють заклади культури, то не просто невиїзні діячі, їх не можна нікому показувати, їхні обличчя і окремо роти, треба прикривати ганчірками. За останні роки цей стан речей і неконтрольованість подібних ситуацій породили справжні війни за посади в галузі культури, чого ми ніколи раніше не бачили.
Останнім часом я все більше схиляюся до думки, що дилетантизм і жлобство є спорідненими поняттями.
Велика проблема сьогодення полягає в тому, що світ завойовують дилетанти. Часто відбувається підміна понять, коли, наприклад, письменницею вважає себе дівчина, що написала книжку «Мої перші 20 коханців» і видала її коштом власного «спонсора». Нерідко натрапляєш у журналі на підпис під фото симпатичної білявки: актриса, модель, тусовщиця. То хто ж вона насправді? Думаю, що точно не актриса і навряд чи фахова модель. На жаль, підміна понять часто почала відбуватися і в моїй професії. Приміром, у провінційних газетах свої огляди виставок молодий сміливий автор підписує скромно: мистецтвознавець. Текст написав хтось у маленькому містечку, де апріорі мистецтвознавців ніколи не було. Незважаючи на всі помилки, стилістичні чи пунктуаційні, людина має якось позначити свій статус, щоб решті було зрозуміло, чому саме він це пише. Логічно, що він мистецтвознавець, бо якби ж цей автор був зоотехніком, то не робив би оглядів мистецьких подій для газети. Можна то все назвати жлобством, проте культурна ситуація в провінції вимагає поблажливого ставлення до себе. Інша річ — те, що відбувається у столиці: в нас нині стало багато мистецтвознавців.
У минулому сторіччі мистецтвознавців в Україні випускав у світ один художній інститут (або Академія образотворчого мистецтва і архітектури — нині) в Києві. Потім азів цього фаху почали вчити в академіях мистецтв у Львові, Харкові та інших містах, навіть в Університеті культури. Рівень підготовки багатьох з новоспечених спеціалістів далеко не найкращий. Я спілкувався з багатьма випускниками кінця 1990-х, початку 2000-х — і часто відчував неякісність їхніх знань. Коли я в когось із нещодавніх студентів питаю, у кого Ви писали диплом, то чую у відповідь, приміром, у Свистуненка. І я ловлю себе на думці, що не знаю, хто ця людина, яка була керівником дипломної роботи у випускника.
У 1990-ті в деяких вишах практикувалося вільне відвідування лекцій, і студент, який 5 років провчився в інституті, прослуховував 10% лекцій від тих, які там читали... Далі казати нема про що, але він хоча б учився в профільному навчальному закладі.
Деякі з моїх молодих так званих «колег» добирають недоотриманий багаж знань у телевізорі чи на facebook’y. Знаєте цей анекдот про те, що людина хоче емігрувати до Америки?
— А де ти там житимеш?
— В Санта-Барбарі.
— А чому?
— Бо я там усіх знаю.
Власне кажучи, телевізійне чи комп’ютерне уявлення про світ — таке ж, як в анекдоті, тобто я знаю про все, що відбувається в світі, бо дивлюся телевізор та дискутую на форумах. Насправді те, що відбувається в «ящиках», не сумісне з тим, що є правдою життя. І ці дві реальності, як дві паралельні лінії в просторі, не перетинаються. На жаль, так само й уявлення про мистецтво, отримані біля моніторів, у більшості випадків, не перетинаються з реаліями справжнього мистецтва.
У самій людині живуть одночасно кілька різних постатей, які в певний спосіб мусять вживатися, хоч, буває, що вони так і не спілкуються одна з одною. Цю проблему описав шотландський письменник Роберт Льюїс Стівенсон у «Химерній пригоді з доктором Джекілом та містером Гайдом». У книзі йдеться про те, що людська природа за своєю сутністю суперечлива, дуалістична, і в кожного є альтер еґо, що впливає на все, що думає і робить людина. Цей конфлікт триває все життя, примирити доброго Джекіла і злого Гайда майже неможливо, хоча обидва змушені знаходитися в одній і тій самій фізичній оболонці. Так Джекілу, приміром, потрібна своя лабораторія, де б він міг побути сам на сам із собою і взагалі мислити й творити. Але нерідко потайки з цієї лабораторії в світ виходить вже містер Гайд... Якщо з літератури повернутися в реальне життя, то ми побачимо, що кожен постійно постає перед нелегким вибором: тіло прагне одного, душа — зовсім іншого. І в простих людей виникає ця дилема, і в людей великих. Мені було цікаво спостерігати за тим, як подібні конфлікти долають в собі творчі особистості.
Професійні художники, якщо вони справжні митці, мають свою лабораторію. Проте її потрібно, образно кажучи, годувати, так чи інакше вкладати кошти в її існування і розвиток. Якщо в цього художника не з’явиться його антипод, такий собі злісний містер Гайд, то митець просто зав’язне у тій лабораторії і навіть заробити на хліб стане для нього складним завданням. Інша річ, самі пропорції заробітків і творчих пошуків, але ж гроші потрібні попри все. Однак, якщо думати лише про те, як заробити гроші, залишити напризволяще свою лабораторію, то це вже не художник, а комерсант, і творитиме він, так би мовити, якесь комерційне жлобство, далеке від мистецтва. Більшість митців пробує поєднувати і перше, і друге, та це не так просто, як видається на перший погляд.
Багато років тому я часто бував у майстернях ледве не всіх відомих українських художників. Тоді я часто писав про сучасне мистецтво і намагався побачити зсередини процеси, що відбувалися в робітнях художників «Нової української хвилі». То було в 1980-х-1990-х роках. Я дружив із майстрами «Живописного заповідника», «Паризької комуни» та іншими художниками. В середині 90-х я облишив щоденне спілкування із сучасними митцями, бо що далі, то більше працював куратором, робив виставки класичного мистецтва, формував корпоративні і приватні колекції. На той час я мусив опрацювати дуже багато матеріалів з живопису попередніх століть, з технічних питань експертизи. Часу на спілкування з художниками стало обмаль.
Минули роки — і я знову прийшов у майстерню до одного художника, який перетворився на такого собі метра, до іншого... і раптом почув слова, що виявилися для мене певною несподіванкою: «Зараз я вже майже не малюю. Знаєш, уже не модно торкатися руками до полотна. Мене, наприклад, друзі з-за кордону питають: «Ти що, досі пензлі в руках тримаєш?».
Виявляється, сьогодні так робити непристойно. Тобто мене намагалися переконати, що сучасне мистецтво не потребує класичного художнього інструментарію, однак не можу сказати, що я поділяв думку співрозмовника, радше навпаки. Я розумію, що сенс не в тому, в якій техніці ти працюєш, врешті-решт, існує медіа-арт, де приладдя для малярства не потрібні. Але, якщо ти створюєш живописний твір, гадаю, палітра та пензлі не завадять. До того ж гонитва митця за тиражуванням власної творчості з використанням різних друкарських методів у більшості випадків вступає в серйозний конфлікт з емоційною наповненістю його нових робіт.
Питання полягає у сутності того, що відбувається в самому художникові, наскільки цей процес творення проникає крізь його мізки, серце, нутрощі, чи він проходить повз нього. І є нині такі автори, причому імениті люди, мистецтво яких просто мертве. Стосовно моєї професійної кухні і критеріїв, скажу так: основним критерієм для мене є моє інтуїтивне сприйняття того, що бачу. Що таке інтуїція? Це база відчуттів та знань, помножена на досвід. До того ж інтуїція фахівця, якому минуло понад півстоліття, це вже майже професійний інструмент. І якщо ви запитаєте мене про перший імпульс, а на нього я можу навантажити згодом безліч мистецтвознавчих термінів, то все одно первинні враження важать найбільше. І саме з першого погляду, майже завжди, ти розумієш, чи бачиш твори справжнього митця, чи заробітчанина від мистецтва.
Певною мірою я — сноб і насамперед віддаю належне здобуткам майстрів професійного мистецтва. Але ж і проста селянка, яка вишиває, викликає в мене найгарніші емоції, бо на тканину вона виливає за допомогою кольорів, зображень свою сутність, себе саму на тому рівні, на якому вміє. Я поважаю кожну людину, яка присвятила свій час і життя творчості, навіть якщо йдеться про художників-аматорів. Бо ці люди не знають іншого мистецтва і через реалії власної долі ніколи не стануть професійними майстрами.
З іншого боку, коли я бачу кон’юнктуру, хамство і безсоромність у тому, що робить так званий професіонал, то розумію, що це не творчість, а звичайнісіньке жлобство. Я ж бачу, коли людина малює картини з огляду на якусь моду, «гламурчик», «креативчик», іншу дурню, а сама думає лише про гроші. Ці полотна зостаються порожніми, жодного емоційного резонансу у глядача вони не викликають. Проте художники, наскільки я їх знаю, це в останню чергу жлоби. Бо в художника — покликання високе, і воно його підносить над світом, над суєтою буденності. Насправді довкола, на жаль, вистачає обмежених, недалеких людей з найрізноманітніших сфер нашого життя, які, власне, і є справжніми жлобами.
Дмитро Кришовський. «Тарас — Адідас», 2013 р.
Фото: Алекс Заклецький
Олесь Доній — політик і громадський діяч. Голова мистецького об’єднання «Остання Барикада» (з 2006 p.). Народився 1969 р. у м. Києві. 1991 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Організував та очолив широкомасштабну акцію студентського голодування, що призвела до відставки уряду В. Масола (1990). Був депутатом Київської міськради (1994—98), заступником голови Комісії з гуманітарних питань (1995—98). Народний депутат України VII скликання (з 2012 p.). Позафракційний. Голова Всеукраїнського комітету захисту української мови. Засновник та організатор фестивалю вертепів «Карпатія» (з 2007 p., м. Івано-Франківськ, м. Яремча, м. Коломия, м. Київ), музично-літературного фестивалю «День незалежності з Махном» (2006—09, м. Гуляйполе, Запорізька обл.), фестивалю повстанської і патріотичної пісні «Гайдамака. UA» (2010, м. Ірпінь, Київська обл.). Книги: «Студентська революція на граніті» (1995), «Покоління оксамитової революції. Як нам дожити до 2009 року» (1999), «Історія УСС мовою документів і фактів. 1989—1999» (1999), «Спроба бунту» (2002). Музичні альбоми: «Молода Україна Forever» (О. і гурт «Калєкція», 2002) та ін.
Жлобство — складне поняття, яке викликає неприємні асоціації. Мало хто наважиться на цю тему говорити в буфонадній, брутальній, а отже, українській манері. Наша культура значною мірою саме така, та й сучасна українська література почалася з суржику і плагіату. Талановитого, та все ж плагіату. Іван Котляревський свою «Енеїду» переписував із поеми Миколи Осіпова, тобто з російського варіанту «Енеїди», що залишило свій відбиток на історії української літератури. Інтелектуальне осмислення цього відомого факту — непопулярне. Чому — бо це те саме, що й
Говорити щось про вади, хиби народу не можна, і політики не дозволять собі сказати, що народ помиляється. Вони лише можуть говорити, яка в Україні погана влада, конкретні персонажі при владі, та ніхто собі не дозволяє сказати прямо, що хворобою просякнуте все суспільство, а не тільки окремі його верстви.
Українці — народницька нація. Всі її елітні верстви були винищені в той чи інший спосіб: або фізично, або люди ці русифікувалися чи полонізувалися. А українська мова відроджувалася із сільської семантики. Бо книжну поцупила в нас Росія. Навіть культура вийшла з фольклору, зі сільського життя.
Жлобство — як дзеркало. Не просто слова, мовляв, король голий, а передусім бачення в цьому дзеркалі себе.
Жлоб — то не інший хтось, а той, кого я бачу в дзеркалі.
Коли я на зустрічах із людьми починаю наголошувати на тих проблемах, які кожен мусить здолати в собі, то бачу, як холоднішають погляди присутніх у залі. А долати потрібно заздрість, лінь, безкультур’я, агресію.
Чомусь значна частина населення цієї країни не може вивчити українську мову — через лінь і безкультур’я, а протистояння у всіх сферах, у релігійній теж, — якраз через агресію. Бо в фальсифікаціях, які щоразу відбуваються під час виборів, беруть участь особисто не лише Янукович, Азаров, а сотні тисяч наших співгромадян. Ці люди є в кожному українському селі: чиїсь односельці, знайомі, друзі, рідні. Про такі речі знов-таки не заведено у нас говорити. Брехливість й аморальність є, немає розуміння, що добре, а що ні, і в цьому сенсі жлобство — невдячна тема.
Хто думає над тим, чи він навчився викидати недопалок у смітник, попільничку, скільки навколо таких, які недопалки викидають із балконів своїх помешкань? Вони навіть не думають, що це жлобство. Або ті, хто плює на асфальт. Або ті, хто піднімає руку на свою жінку. Ця проблема пов’язана з культурним рівнем нації. Але наважитися цю проблему підняти може далеко не кожен.
Жлоб — це іронічне слово, але ж це насправді реальність. Проте це поняття не вміщує всіх проблем, які є тепер в Україні. Воно лише в іронічний спосіб їх відображає і підштовхує до роздумів...
Я народився і виріс у Києві в російськомовному середовищі, та це не завадило мені опанувати українську мову. Вивчення української мови — не лише усвідомлення самоідентифікації за національною ознакою, це ще й підвищення власного рівня культури, вичавлювання із себе жлоба.
Чи якась мова краща, якась гірша? Ні. Ти просто завжди намагаєшся пізнати й осягнути більше.
У дитячі роки слова для власного лексикону я, як і всі діти, черпав із розмов у родинному колі. Пригадую, моя мама говорила про якогось «жлоба с дєрєвяннай мордай», то мені важко було зрозуміти, про що йдеться і звідки взялася дерев’яна морда.
Пізніше я дізнався про жлобів із відомої пісні Висоцького («Лукоморья больше нет»), у якій він співав про здоровенних хлопців, які порубали «всє дуби на гробы». Вже у школі ми жлобство пов’язували зі скнарістю, а ще пізніше відбулася трансформація цього поняття як і в моєму уявленні, так і в суспільній свідомості.
Це радше одна з гіпотез, та нація зі східним літургійним обрядом водночас обрала не внутрішнє покращення, до якого Європа пройшла довгий шлях, а зовнішню атрибутику. Це найбільше проявилося на рівні православної Церкви, а згодом знайшло вихід на ці всі «адідаси», «бумери» і т. ін. Це та зовнішня атрибутика, а не внутрішній лад, не важливо, як людина поводиться, важливо, як вона виглядає. Це може бути спортивний костюм «адідас» у гопніка з київської Троєщини, а може бути костюм від «Бріоні» в якогось олігарха. Та і той, і інший по-хамськи чинять у ставленні до своїх знайомих, підлеглих. Причому вони не замислюються над тим, що це жлобство. Хоча рівень статків у цих людей істотно відрізняється, та й освітній, що ще дивніше.
Людина може мати вищу освіту і слухати класичну музику — та це ще не є ознакою того, що йому прищеплено любов до вищої культури, що він відмовився від жлобства. Проблема лежить глибше. Старенька бабуся в селі, яка не має вищої освіти, може бути висококультурною людиною.
Освіта ще не є запорукою культури. Проблема ж не лише в голодоморі, не лише в радянській системі, не лише в приєднанні до Російської імперії, яке сталося 300 років тому.
Намагання покращити, підвищити рівень власної культури — це щеплення від жлобства. Це водночас шлях у безкінечність, бо ти не можеш дорівнятися до Бога, але щоденне намагання вдосконалюватися дає тобі шанси вирости над собою, своїми вадами, помилками, проблемами.
Існує таке поняття, як етика самообмеження, незнайоме багатьом українцям через історичний зріз, через те, можливо, що Україна не долучилася до протестантської Реформації. Коли Лютер розірвав папську буллу — з того моменту почалася Реформація, крім того, він ще переклав з латини німецькою мовою Біблію, тим самим зробив її ближчою для розуміння народу, здійснив крок до його національного визволення, також то була боротьба із зарозумілою елітою, яка просто зажерлася й загрузла в корупції. Через ці війни Реформації загинули сотні тисяч безневинних людей. Так хаму і жлобу в рясі й повальному католицизму дали в морду.
Через протестантство пройшли не тільки сучасні протестантські народи, але й католицькі країни. Спосіб жорсткий, але дієвий.
Східні народи не мали досвіду Реформації, в нас еліти залишилися жлобами із часів Середньовіччя.
Українські заможні люди продовжують дбати про свою кишеню, а не про націю. Церковники теж не виняток, я дуже мало в нас зустрічав справді побожних священиків. Їхня релігійність значною мірою — елемент бізнесу, незалежно від віросповідання. Є, звісно, винятки, але йдеться про правило.
У політику люди все більше і більше йдуть для того, щоб забезпечити собі матеріальні привілеї, а не для того, щоб змінити на краще життя української нації.
Люди, які мають великі статки, йдуть у політику, щоби свої статки примножити, бо вони жлоби. З дерев’яною мордою. Хтось в «адідасі», інший «в Бріоні», хтось вийшов з бандитського середовища, а ще хтось із буцімто вишуканого, та насправді просто жлоб. І населення на це дивиться відповідно, тому що розглядати будь-яку кар’єрну драбину з прагматичною метою, задля власного збагачення — це по-жлобськи — і народ переймає такі методи. Повторюю, що це гіпотеза, не аксіома, роздуми вголос, але ця проблема, як я її бачу, лежить глибше, ніж може видатися на перший погляд.
Усі ми в школі вивчали теорію Дарвіна, нам пояснювали, що природний відбір відбувається в напрямку до кращого. Тобто будь-які пташки, звірята пристосовуються до природних умов, і популяція покращується. Але ж умови такі, що виживають лише гірші, виживають лише жлоби, а людина, яка має високий рівень культури, першою помирає в часи голоду. Виживає — жлоб у чекістській тужурці, який «стучіт» на свого сусіда, забирає в нього мішок із останнім зерном і дає приклад усім іншим: жлобом бути вигідно, можна досягти великого успіху, а бути порядним й етичним — шлях до вимирання. Нація досі продовжує жити саме так, і, на жаль, кінця-краю ще не видно.
Для того, щоби зміни нарешті сталися, нація повинна осмислити те, що відбувається.
Для того, щоб вилікувати хворобу, хворий спочатку має дізнатися правильний діагноз.
Мої спроби в агресивний спосіб запровадити сучасну міську культуру, поширити її в цій країні я не можу назвати позитивним досвідом. Вважаю, що українська культура рівноцінна з культурами інших націй, тож мусить мати все: як сільський фольклор, так і міську складову, тобто урбаністичну, модернову, те, чого нам не вистачало впродовж тривалого історичного часу. Спроби це прищеплювати йдуть повільно, як би хто не хотів, аби цей процес відбувався швидше. Та є, як є.
Нагадаю, те, що нам видається міською українською культурою, скажімо, в західному регіоні України, нею не було, бо до Другої світової війни там ситуація була подібною до Наддніпрянської. Про це зрідка говорять, та тоді на заході країни, де населення було польсько-єврейське, не було великої культури міста, а панували традиції, які вийшли з села. Я кажу про українців. І лише внаслідок катастрофи війни там змінився етнічний склад населення. Це не була винятково українська проблема, аналогічні ситуації виникли в Чехії, де міста були німецько-єврейські, а чехи залишилися на маргінесах культури, в Хорватії — італійські впливи. Можна сказати, що це проблема недержавних націй, яким бракувало міської складової в культурі. Це далося взнаки і в літературі, і в музиці, і в дуже багатьох культурних площинах.
Щодо статистичних показників. Я аналізував антології сучасної української літератури, починаючи з 80-ників включно, виокремив авторів, які народилися в селах, і починаючи з авторів 90-х, більшість літераторів народилася в місті. Це не варто називати обмежувальним критерієм, бо талант не можна впхати в місце народження, він не залежить від того, на якому хуторі чи в якому великому місті народився видатний письменник. Але однозначно, що міський елемент поширюється, і міських письменників справді багато, й авторів із міста дедалі більшає.
Місто входить у свої права, просто спроби давати різні зразки міської культури серед загалу ще не отримують не так схвалення, як розуміння. Тому якщо акції, які проводить наше мистецьке об’єднання «Остання Барикада», консервативні, то вони мають більшу популярність серед представників старшого покоління інтелігенції. Або навіть серед тих, хто живе в містах. Для прикладу, Всеукраїнський фестиваль вертепів в Івано-Франківську, який ми проводили 4 роки поспіль і де ми збирали вертепи з усієї України, отримує дуже позитивні відгуки, й площі в місті цілком заповнені. І коли тривають Шевченківські читання, вірші декламують політв’язні, музиканти, письменники, то теж лунають схвальні відгуки. Як тільки ми проводимо більш авангардові акції чи фестивалі, то реакція неоднозначна. Починаючи з фесту в Гуляйполі, коли на тачанках, переодягнені в костюми епохи Нестора Махна літератори й музиканти виступають українською мовою, бо це один із небагатьох засобів пропаганди української поезії, пісні на східно-південних теренах, то цей захід, на жаль, не викликає очікуваного розуміння серед молоді.
Коли ми здійснили в 2002-му році спробу видавати журнал «Молода Україна», радикальний — на 200 сторінок, то закінчилося тим, що видання заборонили, обвинуватили в пропаганді нецензурщини і порнографії...
Бо з культурою авангарду ти не підеш у церкву, до старої бабусі — все має певні межі. У неї теж має бути право на життєвий і культурний простір, як і в тебе.
Очевидно, що кожен мусить дійти до усвідомлення: ти маєш право на розвиток, творчий — теж, але ні тобі ніхто не повинен нав’язувати своїх поглядів, ні ти не повинен нав’язувати свої іншим.
Мають бути площини для самореалізації різних культур, та вони не завжди перехрещуватимуться, і про це слід пам’ятати. У нас же хочуть побудувати моногенне середовище... При всьому тому інших способів й інструментів культурної експансії в мене нема.
Звісно, що держава повинна бути головним провідником української культури, та вона цього не робить. Але потенціал української нації все одно потрібно розвивати, цим у всі часи завжди займалися одиниці, жменька ентузіастів, які вірили в якусь ідею і таки втілювали її в життя. Ми теж багато заходів мусили провести, навіть якщо їх заборонили. Коли проводили мистецьку «Барикаду на Тузлі», то отримали сім формальних заборон: Кабмін України, Кабмін Криму, керівництво Прикордонних військ, Адміністрація Президента України, МВС України, СБУ, міськвиконком Керчі. Та фестиваль усе одно відбувся — завдяки ініціативним людям.
Один із моїх найулюбленіших перфоменсів, який ми проводили багато років тому, називався «Суд над суржиком». Учасників запросили на суд над суржиком, але не розкривали подробиць щодо того, що відбуватиметься. Зал Молодого театру цілком заповнили люди. То була відверта пародія на судову систему, що існувала в Україні за часів Кучми, і водночас висміювалися ті витончені інтелектуали, які зверхньо ставляться до простих людей, що не говорять українською так вишукано, як вони. На вході всім, хто прийшов подивитися на суд, роздавали два бюлетені для голосування, один: «Хай живе суржик», другий: «Смерть суржику». По всьому периметру зали висіли цитати з текстів відомих українських літераторів, деякі з них також виступали «за» суржик, а деякі — «проти». Навпроти сцени був величезний транспарант: «СУД КУПЛЕНИЙ». Залом ходила людина зі скринькою, в яку вкидали бюлетені, а ще ходила людина, яка збирала гроші, на її скриньці було написано: «На підкуп суду». На трибуну вийшли: письменники Юрко Покальчук (у ролі прокурора) і Богдан Жолдак (у ролі адвоката), а я взяв на себе відповідальну роль судді. Перед тим поїхав на кіностудію Довженка за мантіями і відповідною атрибутикою, зокрема й перуками. До зали ввійшли 12 запрошених присяжних, з боку захисту й обвинувачення теж були запрошені відомі люди: Ірванець, Княжицький, Подерв’янський та інші. Кожен із них виступав, як умів, говорив, що хотів, — жодної цензури. Головне — підібрати потрібних людей, які б виступили на захист суржику чи проти нього — іронічно, дотепно, артистично. Хтось поставився до цієї справи вкрай серйозно, що вже створювало комічний ефект. Треба сказати, що в ті 2 дні організації публічного суду я хворів, мав температуру під 39, усе відбувалося ніби в тумані... Тому не встиг зателефонувати Іванові Дзюбі, він на мене образився, що я його не запросив, тож в «Літературній Україні» написав справжню доповідь проти суржику, в якій не забув додати, що він про мене думає. Шоу триває... все ніби гаразд. Присяжним віддають скриньку з бюлетенями, всі чекають на результати голосування, в результаті: більшість проголосувала за смерть суржику. Але піднесли ще один стос рівно зігнутих бюлетенів «за» суржик — і ось радяться присяжні — рахувати чи не рахувати, бо ці бюлетені змінюють результати... і вирішують, що не братимуть ці бюлетені до уваги. Я зачитую вердикт, у якому суд начебто прирікає суржик на смерть, адже це знущання з українського народу, русизми — не що інше, як інвазія з боку Росії і т. ін. Публіка в залі вітає це рішення. Мені роблять знак — і підходить людина з іншою скринькою, в якій гроші: якісь копійки, кілька гривень... Із цього моменту я з незворушним хворобливим поглядом кажу, що суд отримав додаткові і вагомі докази на захист суржику... і зачитую протилежний вердикт, мовляв, суржик — безневинне дитя народу, тож потрібно його виправдати, а не засуджувати.
На той момент я вже написав статтю «Хай живе суржик» — то була моя редакційна стаття до згадуваного вище журналу «Молода Україна». Йшлося про боротьбу із суржиком в умовах України, бо боротьба із суржиком — це не боротьба зі жлобством, а з народною українською мовою і підмога русифікації. Завершення статті містило просту думку: краще суржик, аніж російська.
Лише геній може легко перейти з однієї мови на іншу. Неможливо за день чи ніч з грамотної російської перескочити на грамотну українську. А якщо ледь не половина країни говорить російською, суржик висміюється, та й взагалі, українську мову, умовно кажучи, досконало знають фахівці, а звичайні українці володіють нею радше на побутовому рівні? Стримувальним фактором для значної частини людей є також мовний бар’єр, бо психологічні складнощі теж існують. Люди намагаються говорити українською, звучить суржик, їм кажуть, що вони говорять погано, тож не дивно, що люди після цього переходять на російську. Так втрачається і той невеличкий простір, де могло б звучати українське слово.
Так, суржик — це народна мова. Однак людина повинна покращувати свою культуру мови, з часом мовлення стане грамотнішим.
А мовна політика в країні має бути виваженою, ненав’язливою. Інакше отримаємо зворотний ефект.
У Британії і в Америці, коли я там перебував, говорив, що недостатньо знаю англійську, мене переконали — говорити англійською на тому рівні, на якому я її знаю, хоч з помилками, але розмовляти. Іншого способу вивчити мову — немає. Я вже не кажу про глибинний аспект, що називати суржикізмами, а що ні. Серед слів, які нам здаються питомо українськими, можуть виявитися полонізми, слова, запозичені з іранської, перської або з германських мов. Скажімо, ті поняття, які поширені в сільському господарстві. Хто скаже, що плуг не українське слово? Воно запозичене з германських мов. З іншого боку, рафінований інтелектуал може вжити слово «ок» замість «гаразд», при тому не зовсім зважаючи на те, що це американське слово.
Останнім часом чи не у кожному публічному виступі поетеси Ліни Костенко, у її романі про самашедшого, а також у статтях її доньки Оксани Пахльовської є випади проти мистецького об’єднання «Остання Барикада». Це несприйняття того, що ми робимо, з’явилося неспроста. Ліна Василівна у 1998 році побувала один-єдиний раз на першому нашому фестивалі «Молода Україна Contra». Тоді головну роль у тій події зіграв Лесь Подерв’янський, з яким я тоді ще не був знайомий, а вмовив його взяти участь у нашій спільній акції мій приятель, журналіст Сашко Кривенко. У залі — аншлаг, все йде за сценарієм, і тут — катастрофа: Подерв’янський відмовляється виходити на сцену. Що робити? Хто мені ще повірить?.. Сашко його ледве вмовив виступити на нашому фестивалі, а тут — перед самим виходом: «Я не буду виступати. Не хочу скандалів». Я за лаштунками стою і не знаю, що діється: «Чому?» — «Там вона.» — «Хто?..» Бачу, що в першому ряду поруч з молодим хлопцем сидить якась жінка. А я ж не знав, як виглядає Ліна Костенко, бо в мене інші моральні авторитети, в обличчя її не бачив до того моменту. Але Кривенко якось його переконав. На той час Лесь теж не виступав перед широким загалом, а тому публіка не знала, що почує і побачить... А прийшов подивитися на наше дійство навіть директор видавництва «Смолоскип», літературознавець Осип Зінкевич, який викреслював у книжках, які готувалися до друку, не те що лайку, а будь-яке сварливе слово, яке йому було не до вподоби. Щоб ви розуміли, Ліна Василівна більше на жодному нашому заході не була. А ми по всій Україні провели понад 200 акцій, фестивалів, великих і маленьких. «Остання Барикада» стала виключно негативним феноменом і для Пахльовської.
У випадку з Подерв’янським маємо унікальний приклад літератури, в якій жлоби стали повноцінними персонажами у мистецькому тексті з драматургією і естетикою. Він — справжній майстер і перший з дослідників жлобства в сучасній українській літературі. Люди розмовляють суржиком і, незважаючи на низький стиль, переконливі і для масового читача, і для доскіпливого критика. Цей автор — один з найбільш відомих, самобутніх і впливових в Україні. Він висміяв і жлобство, і свою націю, причому бездоганно з естетичного погляду, це вищий пілотаж іронічної культури, недаремно в нього багато поціновувачів і за межами нашої країни. І в такого типу літераторів є адепти, епігони, але наслідування завжди виходить гіршим від оригіналу, бо воно вторинне.
Існують інші негативні приклади жлобів у мистецтві й культурі. Поплавський — це також рафіноване жлобство людини-менеджера, який, з одного боку, показує всім успішність свого проекту, а з іншого — робить із цієї, так би мовити, культури взірець, на який повинна орієнтуватися молодь. А та вступає в один з найбільш корумпованих університетів — за гроші, потім про це відверто говорить. І сам Поплавський — співає, хоч голос у нього відсутній. Щоправда, наявність вокалу теж не є критерієм. Те, що ця людина робить на сцені навіть не кітч, бо до цього можна ставитися з більшим позитивом, адже кітч не має ні державних, ні владних функцій і важелів впливу. Поплавський натомість пропагує свою любов до шароварщини, своє бачення культури і використовує владні повноваження. Він не добровільно прищеплює свою культуру: цей гуру й наставник своїм студентам її нав’язує. Між студентами й викладачами існує певний зв’язок, але студенти за статусом нижчі, тому якщо ти вчишся в цьому університеті, то мусиш сповідувати ті цінності, які тобі пропонують. Це абсурдизм. На вечір Подерв’янського ти можеш піти або не піти, бо маєш вибір. В університеті культури імені Поплавського в тебе такого вибору немає. Ти мусиш — це офіційно визнана норма. Сміховинна культура Поплавського — це не бурлеск, балаган чи буфонада, як у Подерв’янського, а таки небезпечне жлобство людини з владними повноваженнями.
Кожен мав би визначати самостійно власні авторитети.
є маркером рівня культури нації. Велика ілюзія суспільства — в тому, що політики гірші від народу. А нічого подібного.
Українська політична еліта і нічим не краща за народ. Вона б мала показувати приклад для громадян країни. Потрібно розуміти, що політики не є окремою іншою верствою, вищою, ніж решта. Всього лишень суспільний зріз: те, що є в політикумі, є в суспільстві або навпаки.
Це політика, де нема місця етиці самообмеження, і ці люди йдуть в політику через свої меркантильні інтереси, а ті, хто цих політиків обирав, бачать це.
Жлобство загальносуспільне стало жлобством політичним.
Я впродовж 5 років, доки був депутатом, нікому не віддавав своєї картки і завжди голосував самостійно. Нещодавно ця тема почала бути популярною серед представників опозиції, але всі ті роки на мене чинився тиск — з боку моїх колег, не з боку регіоналів чи комуністів.
«Нунсівці» і «бютівці» здавали свої картки і голосували чужими. Не називатиму прізвища, але таку політику можу назвати справжнім політичним жлобством, за таку роботу цих політиків ніхто не бив по руках, іншими словами, це — той недопалок поза смітником, плювок, які вони собі дозволяли зробити безкарно. Мені казали: ну так само всі фракції роблять... Я так не робитиму. І змінювати ситуацію ніхто не хотів, аж поки не постала політична доцільність тих чи інших кроків.
Якщо ти називаєш себе елітою і хочеш бути її представником, то повинен показувати позитивний приклад іншим. Не лише говорити чи писати про це, а доводити свої погляди власними діями. Політики ці речі розуміють, але досі тільки говорять, проте нічого не роблять. Надто просто говорити, що я не такий, а довести це?
Однак доки суспільство не усвідомить того, що потрібно діяти і починати із себе, політики в цьому нікому нічим не допоможуть, бо, повторюю, вони теж не кращі від простих людей.
Якщо жлоб править у родині, в мікрорайоні, то й жлоб керуватиме країною. Іншого шляху немає.
Якщо хтось думає, що політик мусить бути добрим, відкритим і чесним, а сам виборець не хоче бути таким, то жодних змін взагалі не буде.
Жлоб править державою завдяки жлобській нації.
Якщо нація хоче бути іншою й мати інших правителів, вона повинна обирати
Не буде месії, який усе виправить...
Іван Семесюк. «Жлобиня вонюча», 2010 р.
Фото: з особистого архіву
Володимир Єшкілєв — письменник, філософ, культуролог. Народився 1965 р. в Івано-Франківську. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника (тепер — Прикарпатський університет ім. В. Стефаника). Працював учителем історії і правознавства (1988—98), викладачем Західно-українського економіко-правничого університету. Очолював низку регіональних консалтингових проектів. Автор і видавець філософського часопису «Плерома» (1996—98), редактор літературного альманаху «Мантикора» (з 2011 p.), куратор фестивалю «Карпатська Мантикора». Автор романів «Пафос» (2002), «Імператор повені» (2004, 2011), «Адепт», у співавторстві з Олегом Гуцуляком (1995, 1997, 2008, 2012), «Втеча майстра Пінзеля» (2007), «Богиня і Консультант» (2009), «Побачити Апькор» (2011), «Усі кути трикутника» (2012), «Питомник богов» (російською, 2013) та інших книг, мистецьких проектів і літературознавчих статей. Упорядник низки літературних антологій. Один із творців і «модераторів» нового канону сучасної української літератури, автор концепції та ідеолог т. зв. «Станіславського феномена». Досліджує окультні вчення та прояви «відьмократії» в Україні та в країнах Сходу.
Якщо не помиляюсь, уперше слово «жлоб» я почув у 8-му класі (це десь так у році сімдесят дев’ятому — вісімдесятому) від учительки Антоніни Костянтинівни, яка викладала в нас англійську мову й одночасно намагалася долучити хоч когось із своїх учнів до духовних цінностей. В її лексиконі словом «жлоб» позначалися якісь обмежені, зациклені на матеріальних вигодах люди, які були абсолютною протилежністю її особистому ідеалові. Її ідеал — родом із радянських часів. Ідеал освіченої людини, яка живе духовними речами, а не меркантильними цінностями. Тобто він із чіткою моральною настановою. Таке собі «вікторіанство пізньої радянської імперії». Улюбленим поетом Антоніни Костянтинівни в ті часи був Булат Окуджава. Хто чув про нього, той розуміє, про які сенси та імперативи йдеться. Учителька справді мала покликання навчати дітей, я досі з приємністю згадую її.
Моє покоління іванофранківців, на відміну від вчителів-інтелігентів, означника «жлоб» не вживало, натомість ми говорили «рог», і це поняття мало багато складових — це й розумова обмеженість, незграбність, сільські звички та провінційний одяг. Оскільки я вчився в російськомовній школі військового містечка, то рогом могли називати не лише того, хто схожий на жлоба, а й, скажімо, учня з україномовної школи.
Щодо самого слова «жлоб», то воно не корінне тут, в Україні, тобто має умовний літературний характер. І в побутовому мовленні дуже мало людей його вживають, наскільки мені відомо. Причому, як не дивно, я не вкладаю в це слово негативний зміст.
Якщо говорити про жлоба як про соціальний тип, то це радше один із підвидів так званої нормальної або простої людини.
Взагалі, якщо не стане жлобів, не буде тієї опори, на якій суспільство, власне, й тримається. Жлобізм — один із найрозповсюдженіших різновидів плебейського консерватизму.
Люди поділяються на тих, у яких життєва рівновага, скажімо так, тримається на дрібних поразках і перемогах, і тих, хто здобув свою велику перемогу і велику поразку.
У людини за життя буває певна рівномірна кількість перемог і поразок. Якщо навіть ми подивимося пильно на людей, які виглядають дуже успішними, то все одно в якихось сферах вони програли.
І ті, кого заведено називати геніями, великими людьми, це — люди однієї великої перемоги та однієї великої поразки. Наполеон, Галілео Галілей або Олександр Македонський — з таких. Вони, власне, займалися в своєму житті однією справою. У ній отримали свою велику перемогу, і знов-таки вона стала причиною великої поразки.
Жлоби натомість роздробили своє буття на безліч маленьких перемог і маленьких поразок. Відповідно вони не досягають тої ситуації, котру колись, за цілісніших часів, називали трагізмом. Тому що трагізм породжують саме великі перемоги і великі поразки.
Трагізм — це такий «буттєвий поріг», який руйнує течію суспільного буття. Виламує людину з цієї течії, з цього процесу. Жлоби забезпечують стійкість течії, а великі люди, навпаки, своїм трагізмом збурюють її, що, з одного боку, веде до суспільних зрушень, переважно негативних, а з другого, до еволюції людини в невідомому напрямку. Ніцше казав, що в напрямку надлюдини, а містики кажуть, що у напрямку боголюдини. Бог його знає, куди насправді.
Щоденна перемога жлоба є дрібною і нецікавою. Наприклад, він когось нагрів, обдурив на 100 гривень. Заробив, але потім пропив із друзями ці гроші, прийшов додому і отримав від жінки прочухана. Отже, отримав маленьку поразку, що врівноважила його буття. Так вони і живуть. Це життя соціального планктону.
Зрозуміло, що жлоби — це не є увесь соціальний планктон, але вони складають значну частку того, чим годуються соціальні кити.
Якби не було жлобів, то й не було б нічого масштабного. Все в нашому світі має свій сенс.
Переконаний, що у східному світосприйнятті такого поняття, що було б конгруентне нашому поняттю «жлоб», не існує. Тому що на Сході кожна людина мислиться, серед іншого, кармічно. Маю на увазі Індію і той Схід, який мислить категоріями Колеса Карми, тобто категоріями певного мегажиття. Відповідно, світ жлобських аватар є одним із регулярних кармічних світів, через який проходять живі істоти. Проходять на шляху піднесення до висот Бодхісатви, або ж, навпаки, під час деградації до нижчих рівнів. Кармічне бачення знімає з порядку денного «проблему жлоба». Скажімо, є такий обов’язковий (регулярний) рівень і його треба пройти під час кармічного сходження.
У нас часто-густо плутають успіх зі суспільною позицією. Ми дозволяємо собі презирливо ставитись до людей, які перебувають на непрестижних соціальних позиціях. Теорія каст не є зрозумілою для нашого суспільства. Вона ж базується на тому, що людина може досягти вдосконалення на будь-якому кастовому рівні.
У моєму житті був такий епізод. У мандрах Індією я відвідав Аґру. Це місто входить до індійського туристичного Золотого Трикутника, і його важко оминути. Аґра — мегаполіс, населений переважно мусульманами. Давня столиця великих моголів, 4-мільйонне місто, дуже специфічне, й туристів везуть туди переважно для того, щоб вони побачили Тадж-Махал, знамениту усипальню імператриці Мумтаз. Ми з друзями стояли в черзі до входу на територію цього мавзолею і спостерігали за цікавою сценою. Біля тої стіни вишикувалися зо два десятки солдатів, які виглядали жахливо: погано виголені, мішкувата форма, ремені перекручені, вони справляли враження якогось зачуханого індійського «стройбату»... На контрасті не можна було не помітити молодої жінки у формі лейтенанта індійської армії. Вона — абсолютна протилежність до них, одягнена в чудово підігнану під фігуру форму, причому мала надзвичайно гарну струнку фігуру, зачіска акуратна, волосся зібране в хвіст, доглянута шкіра, виразні очі, справжня фотомодель у військовому. Ця жінка прилюдно, на очах у туристів, муштрувала своїх підлеглих. Було помітно, що ті дуже чутливо реагують на це. Більшість із них була мусульманами, а жінка, за всіма ознаками, як мені пояснили, належала до найнижчої касти.
Нижчі касти відзначаються серйозним кар’єризмом, вони ніби доводять, що не гірші від решти. У цьому плані, як на мене, індійське суспільство вельми розумно організоване. На відміну від українського. Давні традиції плюс новітня логістика, яка нині присутня в країнах Сходу, органічно уживаються поміж собою. Це якісний синтез, на відміну від нашої азіопівської еклектики.
Так от, повернімося до випадку в Аґрі. Жінка, яка була представницею найнижчої касти, піднялася над собою, вислужилася до лейтенанта, і видно було, що вона сама дуже тішиться своїм становищем, офіцерським званням, життєвим успіхом. Має власну гідність й не проти, за певної ситуації, принизити тих, кого традиція вважає вищими за неї. Можна було б означити це як вияв жлобства, але скільки істини буде в цьому означенні?
Усе в світі перевіряється тисячолітнім досвідом. Ми не знаємо, як оцінюватимуть кастову систему або ту ж ліберальну демократію через 700-800 років. Тобто на це треба дивитися як на світові ігри порожнечі, так само і на касти, і на жлобізм, і на все інше.
Власне, жлоби для мене є тим необхідним елементом суспільства, який я не тільки толерую, а навіть дуже люблю. Чому? Тому що, окрім всього іншого, мав справу з багатьма жінками «жлобського типу». Вони давали мені розраду в моєму парубоцькому житті, незважаючи на те, що були стопудовими махровими
Жінка-жлоб — це жінка, яка живе вузькими інтересами свого тіла, своєї родини, роботи і кількох подружок. До таких належить більшість жінок, і вони нормальні. Жлобиха ніколи не стане... лесбійкою. Бо це, за жлобськими поняттями, «неправильно», і треба любити чоловіків. І я запитую: «Скільки у нас тих, хто проти подібних понять?»
Жлобиха не станцює ніколи стриптиз. Навіть для власного чоловіка. А раптом він, за всіма законами жлобства, спочатку зрадіє, а наступного дня їй скаже: «Ади, в мене не жінка, а курва!». І почне її розпитувати, скільком чоловікам вона ще таке танцювала. Тож вона цього не робитиме, бо знає, які будуть наслідки.
Жлобиха дуже прагматична. І саме тому вона дуже хороша мама. Тому що любить своїх дітей таким класично домостроївським типом любові. Це жінка з тілесно-матеріальними інтересами, вихована за законами містянської зграї. Нормальна людина, і якимось чином демонізувати жлобів немає підстав.
У колах наших інтелектуалів якраз і відбувається демонізація жлобів. Причому цей процес має в собі корисливу мету. Бо більшість інтелектуалів внутрішньо стоять на жлобських позиціях і набули тільки зовнішньої мімікрії, щоби відповідати тому середовищу, в якому їм випало заробляти гроші і репутацію. Тобто самі критикують жлобів і нібито піднімаються над ними. Хоча насправді, якщо людина подивилася кілька фільмів Тарковського і Грінуея, навчилася з придиханням читати поетичні твори, кривитися від серіалів, мильних опер, тусовок гламурного бидла і т. д... то це ж ще не означає, що вона в своїй суті перестала бути жлобом. Просто ця людина, наче хамелеон, змінила колір й прилаштувалася до правил і забобонів середовища арт-гаузу.
І якби всі були артгаузниками чи хлопчиками-яппі, дизайнерами, креативниками, топ-менеджерами, то, врешті-решт, хто сіяв би хліб і працював на заводах? Так що...
Я не вірю в те, що по-справжньому мудра людина буде критикувати жлобів. Думаю, що в такому критичному ставленні до жлобства приховується відрижка такого собі старосвітського ставлення аристократів до плебеїв. Але аристократ міг виправдати своє ставлення тим, що в нього серед предків були «люди довгої волі»: барони, герцоги і королі. А коли якийсь, скажімо, молодий український письменник, який є — за всіма ознаками — напівсільською бикотою, починає розказувати, як ненавидить жлобство і як ці «бики рогаті» його вже дістали, то в ці його теревені важко повірити. Таке «фронтальне антижлобство», безумовно, на сто відсотків є фарисейством і намаганням прикрити свою жлобську сутність.
Коли нащадок герцогів або імператорів, який живе в родовому замку, має в своїй колекції роботи Веласкеса і Гойї, займається благодійністю і протегує творчі проекти, зверхньо ставиться до плебеїв чи жлобів, йому таке ще можна пробачити. Подібне ставлення має в собі ознаки певної органічності. Але коли людина, вибачте, у вічному
І якщо йтиме тотальна критика жлобів, то я можу виступити в ролі адвоката. Більше того, додам: той, хто напружено гонить на жлобів, сам і є жлобом.
Я не сприймаю поділу суспільств на цивілізовані і нецивілізовані.
Повірте, якщо у будь-якій так званій цивілізованій країні зараз припинити емісійне «кількісне пом’якшення», тобто припинити випуск порожніх паперових грошей, посадити мешканців цивілізованої країни на реальну зарплату (не обумовлену історично привілейованим становищем колишньої світової метрополії), то вони швиденько перетворяться на звірів. Зрештою, навіть за ситих часів там знаходяться і брейвіки, і джонси.
Не існує правдивого індексу цивілізованості суспільств, зате є спекуляції і вигадки. Не треба мавпувати мову політиків. Те, що кажуть політики, не варто сприймати за чисту монету. Натомість варто спробувати вникнути глибше в справжню суть речей.
Скажіть, що цивілізованіше: Нью-Йорк чи яке-небудь містечко в Тибеті?
У Тибеті в маленькому містечку, може, й немає Інтернету, але там люди живуть інакше і, мабуть, насправді цивілізованіше, ніж ті, хто заселяє «просунуті» нью-йоркські квартали. Чи є на Тибеті жлоби? Зрозуміло, що є. Вони — всюди, і на їхньому затятому жлобстві стоять усі без винятку соціальні системи.
Яке співвідношення жлобів і
Коли обирає більшість — це охлократія, а не демократія. Влада натовпу.
Демократія — це влада кваліфікованої більшості. Це те, до речі, про що в нас забули. А в нас забули про це тому, що влада кваліфікованої більшості, демократія, при якій наявні виборчі цензи, зараз взагалі не існує в світі. Деградує все, і навіть демократія. До рівня охлократії — поступово.
Мені направду подобаються демократичні системи, в яких існують майнові цензи. Тоді до вибору влади допущений кваліфікований виборець. У XX столітті ці цензи були зняті, до влади прийшов некваліфікований виборець, але ці зміни були урівноважені потужною системою піару. Тепер оцей некваліфікований виборець направляє процес в потрібне русло, але не для себе, а для того, хто ним керує. Така система дуже хитка, бо як тільки зруйнуються ринкові підвалини демократичного суспільства, цей натовп перетвориться на оскаженілий охлос.
Нацисти в Німеччині в 33-му році прийшли до влади демократичним шляхом. І жлоби тут ні до чого. Будь-хто, будь-який щур, загнаний у кут, перетворюється на дуже небезпечного хижака. Так і тут: народ, загнаний в кут економічними, наприклад, причинами, змінює обличчя на ікласту морду. Звідси і крайні фашистські настрої, а вони народжуються в ті періоди, коли люди не живуть, а ледве виживають.
Мрія з часів Платона — панування інтелектуалів. І ніде це не вдалося втілити в прекрасну реальність, бо сама природа влади базується на тому, що вона надається тим людям, які мають вольову складову. Існує певний, умовно кажучи, рефлекс влади.
Справжні володарі, природжені, спочатку роблять, потім думають. Інтелектуал поки буде думати, зважувати... поки се та те, ситуація вже вийде з-під контролю.
Повернімося до наших рідних жлобів, рогів, рагулів, мудаків і биків. Вони і є люди. Інтелектуал не вважає жлоба людиною. Жлоб не розуміє інтелектуала: хто то такий? — збоченець, якийсь ненормальний. Кожна каста вигадує для іншої касти якісь обзивалівки, неправедні поганяла. Та насправді у Сущому всі потрібні, всі корисні й усі мають право на життя.
Опора на Бога завжди є міцнішою, ніж опора на рефлекси, емпіричні узагальнення і таке інше.
Жлоби — невіруючі люди. Вони про себе можуть думати все, що завгодно. Побожна людина насправді починає розглядати своє життя як одне велике завдання. Як призначення. Тому в цієї людини в житті буде одна велика перемога і одна велика поразка. А той, хто в Бога не вірить, житиме сьогоденням. Віра в Бога одразу людину піднімає над побутом, над рутиною, над цим дрібним розрізненням дрібних речей. Вихід на всеохопне розрізнення Світла і Темряви — це вже не психологія жлоба.
При владі завжди жлоби певної «владної модифікації». Усюди. Не лише у нас. Тому що існує дуже простий закон: влада гармонійна в плані того, хто владарює — над ким владарює. Як тільки маса відчує, що нею правлять люди, які спираються на інші принципи, ніж вона сама, то зненавидить цю владу і знищить її. Тому практично ніде немає теократії.
Від прадавніх часів не шаман правив племенем, а вождь. Військовий. Нормальний сильний жлобина, який міг кожному дати в зуби. Найкраще володів мечем або ще чимось фронтально смертоносним. А з шаманом люди просто мали добрі стосунки. За шаманом вони б не пішли вмирати.
Плем’я піде за тим, кого воно розуміє. Авторитет шамана базований на тому, що ніхто не розуміє,
Я також інколи поводжуся як найсправжнісінький махровий жлоб.
Це відбувається тоді, коли причетний до якихось соціальних практик: буваю на днях народження, на весіллях. Якщо я там буду не такий, як усі, то ображу цим присутніх на святі нормальних людей. Тому одразу надягаю на себе соціальну маску. Починаю так само весело реготати, коли хтось носом в салат заще. В душі я цій людині глибоко співчуваю, та якщо я пущу сльозу над цим видовищем — мене не зрозуміють.
Традиційні соціальні практики і свята в нас передбачають мімікрію. Інколи під жлоба. Якщо людина цього не хоче робити або вона не розуміє, навіщо це треба робити, то може, як святий Антоній, іти в печеру усамітнюватися — там вона не бачитиме жодних людей і їй не доведеться бавитися в жлоба. Що більше в людині соціальності, то більше вона є жлобом. Соціальні мережі — розплідники жлобства. Соціалізм — вчення жлобів. Але не комунізм.
«Антижлоба» не може бути. З однієї простої причини. Жлобство не має симетричної відповіді. Симетрична відповідь на жлоба — це інший жлоб. У тій системі координат, у якій живуть жлоби, будь-яка симетрія з префіксом анти- також буде жлобством.
Людина, яка не приймає цінностей жлобства, насправді не протистоїть жлобам. Вона знаходиться в іншій системі з інакшими вимірами. Така людина може нічим не видавати ззовні свою інакшість, але жити в іншому вимірі з іншими категоріями.
Будь-які вибудовування системи анти- нагадують вічно актуальний у нас вираз: яка влада, така й опозиція. Проста система. Які жлоби, такі й антижлоби. Це універсальні речі. Я не схильний у цьому контексті виділяти Україну як щось окреме, бо ми такі, як і решта світу. Якщо в нас є певні специфічні проблеми, то ця специфіка не є ані принциповою, ані цікавою.
Якщо в цієї країни і були якісь національні маркери і суспільні особливості, то після радянської епохи їх не стало. Запанувало особливе сіре жлобство, як і у всьому світі. На пострадянських теренах воно запанувало завдяки соціалістичній ідеології, а в «просунутих країнах» через тотальну комерціалізацію суспільного простору. В кожного була своя біда. Подивіться, ніде на світі уже практично немає ані традиційної аристократії, ані національного жрецтва. Зате усюди є соціальні служби, які наглядають, щоби ти не піднісся над іншими і не вийшов за межі стандартів.
Аристократія будувалася на відповідальності перед своїм народом. Жрецтво зберігало пам’ять про найдавніші етапи становлення народів. Соціальні структури сучасного типу мають лише інстинкти мурашника.
Та що казати про якесь там вимерле жрецтво! Ніде у світі вже немає навіть товариства вчених-енциклопедистів. Усі науковці — вузькоспеціалізовані уми. Вони нагадують вузькоспеціалізованих комах з того Міста Термітів, яке я описав свого часу.
Тип ученого-енциклопедиста просто зник. Не буде більше таких титанів, як, скажімо, доктор Ванневар Буш, радник Рузвельта і Трумена, творець американського військово-промислового комплексу. Не буде постатей калібру Ніколи Тесли, Віктора Амбарцумяна, Миколи Амосова. Не буде академіків рівня Лева Ландау, Андрія Сахарова. Як мамонти вимерли. Світ просто перейшов на новий історичний етап. І Освальда Шпенглера вже не буде. Він попередив. Місія виконана. Чого нам, зрештою, ще хотіти від титанів минулого? Світ не мислить стратегічними питаннями. Світ живе сьогоденням. А я живу у своїх світах.
Розповісти про ці світи? Ні, не розповім, вони закриті. Хто цікавиться моїми світами, нехай звернеться до моїх романів. До циклу «Фаренго», до циклу «Богині». Дякую усім, хто мене читає. Мені ці люди насправді дорогі. Адже, властиво, я пишу для себе, отримую від писання охуєнне задоволення, а якщо потім ще й хтось читає мої романи, платить за мою роботу і я за це маю всякі інші бонуси — то це ж найсправжнісінька посмішка долі, amor fati. Моя велика перемога ще не відбулася, так само (підозрюю), як і моя велика поразка. Ці дві події ще в майбутньому, я просто йду одночасно до першої і до другої. Не можна йти до чогось одного. Бо я останній візантієць. Російська мова має точне слово: последыш. Такий, що добігає до того давнього візантійського духа з його намаганням поєднати Схід і Захід, високе і низьке, праведне і грішне. Важко сказати, наскільки вдало це вийшло в тих давніх візантійців. Навряд чи і в мене вийде. Але спробувати варто.
З іншого боку, я не вірю в умоглядні схеми. Не хотів би бути тим сільським утопістом з п’єски Леся Подерв’янського.
Досвід мого життя полягає в тому, що це сумна історія...
Спочатку певна розумна людина говорить із тобою про високі речі, а потім у той момент, коли бачить, що ти десь на два міліметри її випередив у якомусь соціальному успіху, вставляє тобі ножа в спину. Схожих історій у моєму житті було вдосталь, більше, ніж мені би хотілося для самого досвіду. Ім’я їм легіон. Стать тут значення не має. Та мій досвід говорить мені й про те, що жлобство далеко не найгірше в цьому світі.
Найгірше — це та темрява темряв, яка, на жаль, насправді існує.
У світі існує не стільки добро і зло, скільки ускладнення і спрощення. Спрощення спрощень — це і є темрява і сатана. Багато хто сумнівається в його існуванні. Каже, що це міф, релігійні догми, тема фільмів жахів. Але мій досвід підказує, що це є.
Світом керують різні сили, й немає такої сили, яка б керувала цим світом нероздільно й монопольно. Бо він є місцем, до ускладнення якого приклалися різні сили і волі. У земному світі багато матерії, а її господарем є відомо хто. Я не кажу про жлобів-матеріалістів, нежлобів-ідеалістів, бо це тільки слова і назви. Суцільні слова і назви.
Є один-єдиний насправді важливий момент.
Війна, ця мати всього, знищуючи добробут, приводить жлобів у відповідність до ситуації. Вони починають жити своїми парадигмами виживання в ситуації виживання. І тоді вони стають органічнішими. Війна робить жлобів більш симпатичними. Тоді їхня філософія виживання стає доречною, жлоби під час війни таки доречніші, ніж будь-хто.
Серед жлобів нема дезертирів. Бо дезертир — той, хто піднявся над ситуацією. Селін написав про це «Подорож на край ночі», там дуже добрі пояснення, раджу всім почитати. Так, я не син цієї епохи, бо читаю і раджу читати. Картинки? Також інколи дивлюся
Сергій Коляда. «Речовий ринок "Троєщина"», 2013 р.
Фото: Тетяна Давиденко
Сергій Жадан — письменник, перекладач. Народився 1974 р. у м. Старобільську (Луганська обл.). 1996 р. закінчив факультет україно-німецької філології Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди. Захистив дисертацію на тему українського футуризму, працював викладачем кафедри української та світової літератури (2000—2004). Поетичні збірки: «Цитатник» (1995, 2005), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009), «Вогнепальні й ножові (2012) та ін. Прозові книжки: «Біґ Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKr» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Ворошиловград» (2010). Двічі переможець конкурсу «Книжка року ВВС» (2006, 2010). Мультимедійні проекти: CD-збірка «Хор монгольських міліціонерів», «Радіо-Шансон: вісім історій про Юру Зойфера» (2007), «Спортивний клуб армії», «Зброя пролетаріату» (з музичним гуртом «Собаки в Космосі», 2008, 2012) та ін.
Не пригадую, коли вперше почув слово «жлоб»: воно для мене літературне, не з життя. Ні в дитинстві, ні в більш пізньому віці довкола мене це слово не вживали — воно надто літературне для вулиці. Говорили просто — мудак. Або підарас. Тому я ловлю себе на думці, що не можу точно сформулювати, хто це такий у моєму уявленні. Хто такий підарас — сформулювати можу. Хто такий мудак — можу. А ось хто такий жлоб?
Мені важко виокремити таку категорію людей. Ясна річ, що з «побутовим жлобізмом» ми в своєму житті стикалися, стикаємось і будемо стикатись. Що це може бути? Мабуть, все ж таки не біблійні гріхи. Там, вуличне хамство, жадібність (хоча, це вже гріх, так?), інтелектуальна обмеженість (ну, це може бути й чеснотою). Але називати цих людей жлобами я, скажімо, не готовий. Коли мені почне хамити таксист, я назву його мудаком. Коли мер вкраде з бюджету черговий мільйон — я назву його підарасом. Тому що речі треба називати своїми іменами.
Проте якщо говорити все-таки про жлобізм та жлобів, то мені знову ж таки важко сформулювати своє ставлення до цього всього. Саме подібне обговорення, як на мене, дещо відгонить снобізмом. Тобто «інтелектуали» вирішили когось назвати жлобами, вирішили виокремити новий соціальний чи субкультурний прошарок, розповідають хто хороший, а хто поганий, відокремлюючи себе і своє життя від життя пацанів зі спальних районів. Дещо смішно виглядає. Інтелектуали ж теж живуть у спальних районах. Користуються ліфтами, громадським транспортом, затарюються харчами в супермаркетах. Живуть у тих самих містах, тій-таки державі, з тим-таки президентом. Чим вони принципово відрізняються від пацанчиків? Тим, що не носять спортивних костюмів? Мені за таким демонстративним відмежуванням бачиться невпевненість, спроба виділитись завдяки сарказму та дистанційованому висміюванню. Вони ж не знімають цих пацанів на мобільники, не говорять їм в очі все, що про них думають, чи не так? Усі ці дискусії відбуваються в дорогих гламурних галереях і на сторінках глянцевих видань. У цій ситуації мені більш симпатичні пацани з районів. Принаймні, я з ними регулярно їжджу в тих самих вагонах метро. А з інтелектуалами я нікуди не їжджу. Та й бажання особливого не маю. Я, скоріше, за порозуміння з тими, хто одягається не так, як я, та слухає іншу музику. Оскільки, на моє глибоке переконання, нас розділяє не так багато речей.
Спортивний костюм — не привід для ненависті. Іноді люди у вишиванках справляють куди більш гнітюче й непевне враження. Жодною мірою не маю особливих ілюзій щодо того, що цим «пацанчикам» потрібна моя солідарність і що вони надто переймаються можливістю порозуміння зі мною (радше, мене вони теж вважають мудаком), але для мене це не так і важливо. Я завжди гадав, що нам усім потрібно триматися разом. Хоча б за поручні в метрополітені.
Людина іноді почувається в цьому світі не надто впевнено, відчуває страх перед зовнішніми агресивними речами й тому потребує образу ворога. І починається поділ: це ось — мої, у вишиванках, а це — чужі, в
Я не вмію шукати зло в чомусь іншому: в суспільстві, оточенні, в зовнішньому світі — я схильний його шукати насамперед у собі. Тому сказав би так: не шукайте жлобства в комусь іншому, шукайте жлоба в собі. Ви його, швидше за все, знайдете. От я можу, наприклад, зажати якісь гроші... не чужі, ясна річ, свої. Ось мені шкода їх витрачати, бо жлоб у кожному з нас час від часу прокидається. Тому що він у кожному з нас живе. І доволі комфортно почувається, доки ми героїчно тавруємо жлобство довкола себе.
Той, хто шукає ворога, завжди його знаходить. І це доволі сумнівна стратегія і тактика — бачення ворогів у людях, яких називають жлобами. Думаю, що вони є лише продуктом системи і проблема в системі, а не в тому, що хтось слухає не ту музику, поводиться не так, як тобі до вподоби. Чи можна зламати систему? У будь-якому разі можна спробувати. Принесе це успіх чи не принесе — не так важливо, але якщо ця система тобі не подобається, то нормальна реакція — у спробі протистояти їй.
Система ж насправді складається з різних складників. Ми починаємо боротися між собою, ми намагаємось один одного побороти чи подолати, а насправді все це діє на користь системі, яка на нас заробляє свої дивіденди. І на «жлобах», і на тих, хто з ними бореться.
«Жлоби» можуть бути увічнені на полотнах, чому ні. «Жлоб-арт» — весела ідея, там яскраві фарби, виразні герої. Але з етичної точки зору я особисто згоден далеко не з усім, точніше, я з усім не згоден. Якщо підійти до цього проекту з точки зору класової солідарності (а чому б і не підійти?), то «жлобізм» виявляється в самих цих картинах.
Так, на спальних районах українських міст перехожі не часто цитують Вергілія, проте інших спальних районів у нас немає й жити багатьом із нас доводиться саме в таких. З такими ось друзями дитинства та сусідами по під’їзду, котрі ходять в палених адідасівських костюмах і теж по-своєму люблять цю країну. Принаймні не валять із неї. Хоча й чимось корисним теж не займаються.
Життя — штука не концептуальна. Цим воно й відрізняється від сучасного мистецтва. Його складно підігнати під концепцію, під чіткі визначення та стилістичну однорідність. Сказати, що всі ті пацани, які навчаються в поганих школах, живуть у бідних родинах, не мають особливих кар’єрних перспектив, є потенційними гопниками, тобто, за визначенням, поганими хлопцями, я не можу. Хоча, заради справедливості слід визнати, що серед інтелектуалів гопників значно менше.
Сергій Коляда. «Середній клас», 2013 р.
Фото: Інна Корнелюк
Богдан Жолдак — письменник, сценарист, драматург. Народився 1948 р. у м. Києві. Закінчив філологічний факультет Київського національного університету ім. Шевченка (1972). Починав у 1982 р. як драматург в Академічному театрі ім. Франка в Києві (гопак-опера «Конотопська відьма», «Хто зрадить Брута?»). Автор багатьох п’єс для різних українських театрів. Автор сценаріїв до художніх кінофільмів «Відьма» (1991), «Запорожець за Дунаєм», «Іван та кобила» (1992) та безлічі документальних, короткометражних ігрових, анімаційних, рекламних фільмів в Україні та за кордоном. Лауреат кінопремії ім. Івана Миколайчука за сценарій до фільму «Іван Франко». Створив і викладає досі майстер-клас з кінодраматургії в Інституті екранних мистецтв КНУТКІІТу ім. Карпенка-Карого. Був ведучим теле- і радіопрограм. Проза: «Яловичина-макабрески» (1991), «Бог буває» (1999), «Антиклімакс» (2001), «Топінамбур, сину»... «Гальманах» (2007), «Казкарик, або Казковий конструктор» (2008), «Коли генії плачуть» (2009), «Гаряча Арктика» (2010) та ін.
Із чого почався глобалізм і — жлобалізм? Із матеріалізму. Це — прогресивне вчення Маркса-Лєніна. У цих філософів, слава Богу, в працях ніде не трапляється бодай терміна «інформація», а також нема поняття «інтелігенції», натомість є робітники і селяни, які рухають прогрес. Просте розуміння цієї величної тези і спричинило поширення тих глобалістичних процесів, які тривають дотепер.
Бо як можна людину поставити на належне місце? Можна її переконати, що вона походить від мавпи. Тобто тварини. Деякі падлюки-інтелігенти кажуть, що це — ах! — антилюдська концепція. Оця мавпяча складова — чи є вона біологічно, чи її нема — зате психологічно і фізіологічно, навіть морально-етично вона поселилася в головах усього населення не тільки Радянського Союзу, але і Всесвіту й живе надалі в цивілізованому світі. Викладається в школах і вишах. Хоча, на біду, в 60-х роках американські археологи Лікі (батько й син) розкопали в Танзанії залишки людини (а ще знаряддя праці й вугілля від багать) і з колегою-наступником Джонсоном встановили (а копали 40 років поспіль) вік знахідки. 7,5 мільйонів років! Таким чином, будь-яка мавпа імені Дарвіна з’явилася на кілька мільйонів років пізніше, ніж людина.
Але дарвінізм живий і досі та продовжує мавпувати, хоча деякі скептики твердять: найперша людина, яка походить від мавпи, це і є, власне, Дарвін.
І от після такої еволюційної концепції людині можна сказати тепер революційно: ти — шматок м’яса, ось ти хто. Оце геть матеріально, чи не так? Як і версія про те, що все суще на Землі мусить працювати на бабло та матеріальні (матеріалістичні) статки. І ще — на збільшення продажів. Тобто людині не так і багато треба — пожерти, трахнуться, бухнуть, уколоться і нюхнуть. І ще на автомобілі покататись. Бо під цю струнку систему підведена колосальна світоглядна база: матерія первинна, а дух вторинний.
Тільки Білл Ґейтс став найбагатшою людиною у світі, не створивши нічого матеріального. Він на інформації підняв свої трильярди. Понад те, Ґейтс таки вчасно зрозумів: от якщо я зроблю свою систему відкритою до розкрадання, то матиму більше. Не те що ті жаднюги в Apple. Безкоштовне скачування дорогих комп’ютерних програм від Білла Ґейтса сприяє всюдисущому жлобству. Це принцип глобалізму — поєднання легального і тіньового. І тепер, як то кажуть: «Поганий той ґей, який не хоче стати Ґейтсом». Не лише ґеї — усі ми того хочемо.
От, наприклад, наш супермаркет. На розкладці — безліч ковбас. Вибираєш найсмачнішу — і вона не є найдорожчою. Бо це і є той тіньовий лівак, який найкраще продається і, головне, щоб найшвидше.
Не встигли наші інтелектуали зрадіть безкоштовним інформаційним дарам і духовним можливостям, як світова мережа стала павутиною й перетворилася на порносклад. Порно як праобраз істинно матеріального мистецтва і такої ж духовності, врешті, тотально заповнило Інтернет — і тепер є рушійною силою світового прогресу.
Що подолає теперішній демографічний спад у цивілізованих країнах? Дебюссі з Архипенком? Лише правдивий щирий порнофільм. А що це таке? Всі знають, що там можна побачити, наприклад, мулатку зі щирими емоціями й перекошеним од них обличчям. Це таке фільмотворення, де нема й тіні Григорія Сковороди на щасливій міміці облич головних героїв. А ті, хто викидає мільйони на виробництво традиційного ігрового кіна, ніколи не впевнені, чи матимуть від своєї так званої інтелектуальної праці прибуток. Натомість у порноіндустрії мінімальні затрати, сам акт триває хвилини, але багатокамерна зйомка і монтаж дозволяють розтягнути задоволення на години — як виконавцям, так і глядачам. І головне, максимальна віддача не лише в сексі, але й у фінансовому прибутку. От для чого насправді потрібен Інтернет: ти поліз в нього, наприклад, по науку про Піфагорові штани, а тут і наштовхнувся на те, що без штанів. І без трусів, та й зрадів, що не треба сухарить голову. Отак саме там популярне кіновиробництво стане надпопулярним і — платним для перегляду, і підтвердить нарешті матеріалістичну тезу Лєніна, що найважливішим для нас є мистецтво кіна.
Головне завдання людини — перетравлювати їжу й угноювать довкілля. Каналізація виводить у річки та океани колосальну кількість фекалій, які біологічно забезпечують живлення планктону, інших активних структур, ті вигодовують рибу, тобто працюють на збільшення загальної земної біомаси. Чи вичерпаються в такий спосіб ресурси? Ні.
У якому співвідношенні перебуває кількість біомаси і тих, хто до неї не належить? Винятків — мізер, є ж мерзотники, які намагаються одухотворити людське життя, всілякі інтелігонти, письменники, художники. Вся ця пліснява відводить людину від істини буття. Бо хто бачив цю духовність? Її можна помацать, як фекалії? Вона матеріальна? Вона — антиматеріальна, от.
Ці митці виводять людину на манівці — облудники, дурисвіти. Вони дурять, знов-таки виводять у міражі ілюзій. Яскравий приклад: ще досі є певні істоти, які слухають класичну музику. Який сенс у музиці? Сидить тисяча ідіотів у залі, де їм грає здоровенний оркестр. І люди слухають: то плачуть, то раптом сміються... Що відбувається?
Музика? Що це таке, не знають навіть музиканти. Й балерини не знають. Це ті, які вискакують на сцену, на цирлах танцюючи й ламаючи собі цирли і в такий дикий спосіб оспівують ногами смерть лебедя. Краще б перевчилися і танцювали для нас на «шесті», то би тренували не лише ноги, але й руки, торси, спини й нижче спини й нам би такий балет був значно приємніший, бо ви бачили колись, щоби стриптизерка оспівувала смерть лебедя?
І вже потроху «шест» виходить на велику сцену, виник стріп-балет, не кажучи вже про кордебалети трансвеститів. І тепер ящик показує конкурси шестовичок. Працюють школи стриптизу, і, найголовніше, офіційно створені й для дітей школи танцю живота, а заодно шестування.
Жах, самі класичні музиканти плачуть од класичної музики, сидять у ямі й ридають, а мусять грати, що ж ти поробиш. Це ж коливання повітря, а люди плачуть, оддають за неї гроші, це — замість того, щоб купить ковбаси в супермаркеті. Вони виходять після концерту і чомусь відчувають себе щасливими — від чого? Їх же надурили. Жодного матеріального відчуття. Уже доведено, що таке виникає лише на фермах, що під Моцарта корови дають більше молока — це добре, тож Моцарта я б залишив, хоч люди од нього й не дояться, але. А всі інші мистці, які не збільшують надої, нащо вони потрібні?
Чув таку новину від медіа про американського фермера, який вирощував 320-кілограмових свиней, зайшов у свинарник, спіткнувся, упав — і його власні ж свині з’їли. Залишилася від нього тільки вставна щелепа — розумні тварини зрозуміли, що це неїстівне. Чому вони з’їли його? Тому що він їм Моцарта не вмикав. Якби була музика, то вони б її слухали і дали б йому підвестися і накидати в корито корму, а так... чоловік сам став кормом. То тому що неправильно Моцарт застосовується у сільському господарстві. Є така музика, яка, навпаки, негативно впливає на зростання соняшника, рапсу і т. ін. Це джаз, рок, етно — хіба ж годиться таке лабать? Дивна нація — японці, стоять поза європейськими цінностями, то в них косоокі роботодавці доплачують своїм працівникам, якщо ті ходять на концерти класики. В Америці, слава Богу, навпаки — отримують більше ті, хто в спортзалах тренажирує на собі біом’язи.
Якщо ми п’ємо узвари або настоянки з трав, то ми не п’ємо кока-колу.
Корпорація глобального масштабу завжди думає над тим, щоб у найвідцаленіших закутках земної кулі пили одне і те ж — синтетичний сироп із синтетичними ж бульбашками. Цей чудодійний натиск газу покращує не так травлення, як випорожнення.
У нас біля Броварів, 56-й кілометр, поставили завод, аби всі навкруги пили цю розкішну рідину. І коли велетенська корпорація врізалась свердловинами у наші артезіанські жили — вода зникла у всіх навколишніх колодязях та криницях. Це факт. Такого раніше тут не було, ми вважали, що вода у Вкраїні невичерпна. Тільки ідіоти думають, що чиста джерельна вода краща, ніж кока-кола. Тепер людям привозять воду в цистернах. І селяни зраділи! Не треба йти до колодязя, таскати відрами: людям безкоштовно наливають воду з прекрасних металевих цистерн. Та ще в бонус дарують кока-колу. І дехто із селян вже не може поснідать без неї. Немовлята теж вередують, доки мама не дасть колки. Дитя робить перший плямк не з примітивної цицьки, а з кока-коли — і йому подобається! Як то кажуть: вустами младенця глаголить що? Кола.
Недаремно ж великий українець Андрій Воргола (Енді Ворхол) став великим митцем. Вчасно оспівав живописну пляшечку коли, перетворив її в артефакт. Ось якого мистецтва ми потребуємо; оспівати б ще плавлений сирок, та креативізувати. На жаль, Енді того не встиг.
Подивіться уважно на тих, хто в цивілізованих країнах слухає класику. На них — смокінги, мережані сорочки і шовк. А свого часу все людство на важких виробництвах носило робітничу робу, зокрема, джинси. Це ті, кого називали «реднеками» (
Груба тканина, прострочена дратвою і з заклепками. Це ж дивовижний винахід. Бо що таке фрак? Це ж ганьба! Ні дратви, ні заклепки. Яка його практична цінність? Наприклад, ти прийшов з концерту, чи можеш ти у фраку лягти в ліжко, підсунути до себе гамбургер, увімкнути порнофільм? А в джинсовому одязі ти можеш усе: і ходити на роботу, і в гості, і на риболовлю. Ти попробуй у фраку з довгими фалдами просто собі сісти на унітаз... навіть у туалет нормально не сходиш. Бо ці фалди легко сплутати з довгим туалетним папером — і що тоді? Інша річ — джинси, на тобі й твоїй дружині, мить — і вже. А був би на ній кринолін, ти б півгодини розшнуровував й на витребеньки витратив увесь чоловічий запал, бо там нема жодного
Робоча одежа — вона ж універсальна. Оно, слава Богу, Сталін усю нашу країну одягнув ураз у кухвайки й кирзяки, й люди радісно на це погодилися, а чому? Бо така роба найпрактичніша і для праці, і для концертів, і для кохання... Тому що вона — найдешевша, бо коли ти кохаєшся, а сам боїшся порвати на коханій труси чи там шовкові панчохи, й ці думки відволікають, то кирзові чоботи ти жодним сексом не порвеш.
Бренд джинсячий. Це не як вимушена, вимучена любов, спровокована музикою. Коли чоловік не любить жінку, тут ніяка симфонія не зарадить. Бо це довго, це — прелюдія, це — увертюра.
Яка прелюдія після робочого дня? Вся прелюдія пройшла на робочому місці. Приходять додому і, не знімаючи улюблених джинсів, рідної футболки, вмикають порнушку, під неї з’їдають заготований чізбургер/гамбургер, а потім кличуть кохану Маню: «Ходи-но сюди-но!» і, нарешті, кохаються. Усі задоволені.
Усі проблеми розвіюють джинси. У США, де джинси мають довгу історію, нема жодних демографічних проблем, тільки в-з-з! Й одразу, не скидаючи робу, можна й поспать, а навіщо скидать — як завтра знову в ній на роботу? А в Європі ще й досі плутаються в тих кринолінах, у фраках — і от ганебний результат із народжуваністю. А це порушення Божого закону, бо сказано: плодіться й розмножайтесь. у перервах потім «їжте хліб в поті лиця свойого». І жодного Дебюссі. Чи є про нього в Біблії, Євангелії чи Талмуді? Про фраки є? Про криноліни?
Оно справедливо колись православна церква як заборонила музику, так і по цей день не дозволила, щоб люд не відволікався від головних заповідей.
Справжня демократія тримається на голосах більшості. Адольф Гітлер прийшов до влади завдяки демократії.
Ця доктрина дає можливість тій же більшості заглобалізуваться в повній мірі. Щасливим у нас був вплив на підсвідомість мас — замасковані символи сечо-фекальної сфери: Члєнін-Сцалін-Сралін — і більшість не могла не прореагувати. Саме тому перемагає й наш гарант, бо його тюремне поганяло «Хам» на блатному жаргоні означає «пеніс». Так ми незабаром прийдемо до закону великих чисел у всьому: не будемо в такий спосіб ні на що відволікатися від нашого істинного завдання. А тим, хто чинить глобалізації спротив, недовго залишилося жити.
Такі нещасні країни, як Індія чи Тибет, які сповідують політеїзм, не вписалися в систему глобалістичних вірувань — християнства чи ісламу, які легко кожну людину зводять до спільного знаменника. Ті шукачі істини, в яких багато божеств, не можуть знайти істину, яку одразу тобі дає однобожжя. Тоталітарні вірування ставлять людину на її місце: ти раб божий, отак, і хоч ти ніхто, але саме це прекрасно. Одцай усе і йди за мною — це заповідь глобалістична. Або нема Бога, окрім Аллаха, і Магомет пророк його. Все. Отак просто.
І жодного «мєстнічества». Ющенко програв Януковичу на виборах, бо люди зрозуміли, що перший — це інтелігентішка, який нічого не може, крім розказувати про свої трипільські культури. Саакашвілі, вирвавши Грузію з лабет корупції, теж програв, бо не хотів глобалізуватися з Росією, та ж Грузія піддалася на «гречану крупу».
Голоси виборців в демократії одноцінні — що рецидивіста, що професора.
Є така народна притча (не можу не матюкнутись): сидить жона професора на хую у слєсаря і каже: «Розум — хорошо, а хуй — краще!» Ось правда, ось істина. Слюсар має більший життєствердний постулат, аніж професор, і не здивуюся, коли голос слюсаря незабаром на виборах буде прирівнюватися як 1 до 2-х голосів професора. Бо професорів у суспільстві пропорційно менше. Ось вам історична перспектива.
Посилення кримінального елементу слюсарів у нашому парламенті, на жаль, ще неповне. Закони зеків будуть перенесені на все наше суспільство. Як у свій час зробив гоп-стопнік Сталін, також професійний рецидивіст. І жодних рефлексій більше: це як у зоні — там нема різниці, ким ти був у своєму житті, всі живуть «по понятіям».
Цього літа був створений Єврейський Європейський парламент, а потім відбувся Всесвітній з’їзд раввинів у США — відкрито, на 90-тисячному стадіоні, по ящику показували це потрясне видовище, коли зібралося стільки місцевих богослужителів (ось істинна демократія, не те що в нас попи на собор надсилають лише представників вищого духовенства, а до стадіонів ще й досі не додумались). Це абсолютно справедливо і масово роблять. А для чого? Всезагальні такі збори надихнуть цей загал до нових концепцій на благо людства. Адже попередні глобальні тези — християнство і комунізм — поволі занепадають, а людство вимагає чогось нового. Не запропонуєш же їм юдаїзм — бо він для богообраного народу. Тепер усі можуть зрозуміти, що є божий народ і є небожий народ. Перший походить од Бога, а останній походить від мавп. Для того, щоби глобалізація тривала, потрібно щоби хтось керував небожим народом, вів його впевнено до істини, добробуту, матеріального покращення життя — якась сила мусить ці процеси спрямовувати. Й тут треба божому народові поспішати зі своєю новою глобалістичною вигадкою, щоб не було запізно (див. фінальний розділ).
І що важливо, треба зробити так, аби не дати людині відірватися від цього глобалістичного світогляду і мислити по-іншому, не бути зверхньою розумною істотою, яка слухає класичну музику.
Була в мене одна знайома — страшенно богомільна жінка, яка поклонялася оцьому нашому Богові азійського походження. І раптом я їй привіз Біблію в українському перекладі, а вона знала Святе Письмо за попередніми церковнослов’янськими текстами.
Колись для того, щоб навернуть південно-східне слов’янство до глобалізації, наші справедливі тодішні варязькі керівники знищили 13 алфавітів і місцеві всі писемності. Винайшли закон: за бересту з місцевим написом — смертна кара. І тому запросили варяги-окупанти моравських німців Кирила і Мефодія, аби вони створили нову писемність, так звану церковнослов’янську. В Херсонесі їм трапився один чоловік з Русі, який дав почитати Біблію, вже перекладену по-руському. Це їх так потрясло, що вони взяли у свій алфавіт такі літери, як
Отож, моя знайома взяла до рук Біблію, яку знищили ще за часів Кирила і Мефодія і яку свого часу перекладав Пантелеймон Куліш, а ще Пулюй і навіть Нечуй-Левицький. І ця жінка прочитала нарешті ту книжку зрозумілою їй мовою, прийшла до мене та — лясь! — книжкою об стіл: «То що, виходить, Христос був євреєм!?» їй — 70 років, вона все життя вірила, що знає істину. Аж раптом її світ вірувань зруйнувався. Як їй тепер далі жити, за якими тепер принципами? Місцевими? Так їх уже тисячу років нема. Отак «мєстніческая» ідея одібрала в жінки сенс життя. Під яку глобалістичну віру їй, нещасній жінці, тепер піддатися?
В Україні є великий праведник — Азаров, який нещодавно заявив ламаною українською мовою, що в країні має бути створено телеканал «Культура» й однойменне радіо і на це не пошкодують великих грошей. Дивовижний збіг, але в нас такі однойменні канали уже існують, ледве жевріють чи животіють, але продовжують свою непотрібну роботу: протиставляють глобалізму місцеву автохтонну культуру. Ясно, що Азаров знає про них, але він має на увазі вже геть нові канали, які пропагуватимуть справедливу тоталітарну всезагальну культуру. Так, як Кирило й Мефодій стерли з лиця землі ті нікчемні абетки непотрібних племен, які чимось були схожі між собою, і це ще більше все ускладнювало, доки не настала єдінонєдєлімая грамотність.
Із тих часів, як не дивно, знайшовся-таки один напис: з часів Київської Русі в стольному граді Києві — береста з написом. Отака була конспірація. А ось вам сюрреалізм рівня Сальвадора Далі — ще знайшли глиняний горщик, у якому слово «горушхна» — гірчиця — написано всередині глека, а не ззовні. Грамотний гончар боявся, що його покарають, але знайшов спосіб донести істину до нащадків й уникнути смертної кари.
Експансія завойовників далася нам взнаки... Маленька ремарка: прекрасний угро-фінський народ, точніше московський, формувався під впливом руської мови і став, нарешті, «русскім». Ніде у світі нема народу, який би називався присвійним прикметником. Русскіє — чиї (?) Українець, поляк, француз — хто (?).
Так і російська література постала з українця Гоголя, який суржикову штучну мову оновив українським синтаксисом, до нього російська мова була непродуктивною. А от змішали культури й постала істина — тепер російська мова диктує глобалістичні закони нашій солов’їній.
Хто такі американці? Це місиво культур і мов, англійська — немісцева мова — той самий суржик, адже колись автохтонної англійської не було. Прибережні племена, північноморські та інші, збурені войовничими варягами, які потім завойовуватимуть і Європу, вже мали суржик із величезного конгломерату різноманітних мов, і, завойовуючи Європу, давали приклад іншим племенам. І постала продуктивна суміш мовна — англійська, яка вже згодом і на території Штатів створила цивілізацію і культуру.
А це вже інше питання — що створили американці? Кока-колу? Не лише, бо ще й Діснейленди й американські гірки — і жодних Дебюссі, демографічних або харчових проблем. Бо вони і далі створюють продукти культури, які спрощують людську біологію. ГМО, гамбургери, джинси, pen, у якому йдеться переважно про те, що «ти мене не зрозуміла, а я хотів тебе трахнуть, ти мені не дала, яка ж ти сука, тепер послухай, як я круто про це співаю».
Важливо, що Америка має вільну валюту, на якій написано «Перший національний банк», і вона є власністю сукупності приватних структур. Тоді як у Кореї громадяни харчуються за картками і позбавлені дотичності до так званого цивілізованого глобалізму. Це ганебна купка корейців, які вірять у свою одностайність, — за межами тих просунутих трендів вільної валюти, вони, бач, хочуть творити свій відрубний місцевий глобалізм на картковій системі. Між іншим, Іран теж не хоче увійти до гри за правилами і працює над власною ядерною системою, і не числиться зі всезагальними принципами ядерної енергетики. Але, схоже, з ним станеться те, що з Україною, — і він таки позбудеться свого статусу ядерної держави, коли йому також ядра одірвуть. Найвищий вияв диктату демократії — право світової більшості. І цей принцип закладає перспективи розвитку світового глобалізму направду величезні. Ми ж нині живемо в епоху, коли цивілізація дає можливість демократії стати
Ми маємо велике щастя жити в православній країні. Православну церкву на Русі запровадило те ж татаро-монгольське так зване іго, категорично, вогнем і мечем насадивши тут християнство. Здається дивним, навіщо ж вони це робили — адже самі ж в Ісуса Христа ні разу не вірили. Не вірили, бо владна орда не може сповідувати непротивлення злу, а примушує сповідати своїх рабів. А попередні місцеві варязькі князі не змогли як слід насадити цю нову віру, відмовлялися не раз і не два від неї.
Що вони зробили, нові татаро-монгольські пахани? Віддали дві третини орних місцевих земель Церкві. Змусили отих автохтонних придурків навернутися на істинну віру — бо поставили нещасних селян в матеріальну залежність. Православні батюшки після цього пожвавішали й заборонили всі (!) музичні інструменти, і правильно, нічого цигикать. І дозволили тільки одностайний церковний хоровий спів. А всі ті акустичні інструменти з їхніми складними гармоніями, що апелюють до гіпофізупарафіянина, яко непотрібні лягли на кострища. Й дотепер, між іншим, анафема з них не знята. Спорт, танці, ігрища, театр, цирк — теж ще й досі під тією ж забороною. Абсолютно справедливо — анафема, все просто і ясно. Але Церква забороняє і гомносексуалізм, хоча всі патери — гоми... будемо відверті, і це навіть не шкодить вірі, а навпаки, гормонально її підживлює, бо гормони сперми не витрачаються марно на запліднення жінок, а циркулюють в замкнутому середовищі одностатевих.
Коли Йосип Віссаріонович Сталін правив, він винищував мільйони так званих мислячих людей і у свій спосіб став провісником всезагальної комуністично-глобалістичної ідеології. Статистика знищених, розстріляних, закатованих письменників в Україні: із 550 членів спілки письменників 350 репресовано. Це більше, ніж у всіх республіках СРСР разом узятих. Гинули й ті люди, які не хотіли одностайно йти в колгоспи чи працювати на шкідливому виробництві, не хотіли, бач, всезагальної індустріалізації. Сталін-більшовик переміг, бо сповідував закони більшості (так вони себе й називали — дебілшовиками), й дебільшість пішла за ним, і опинилася у фактично безоплатному виробництві.
Вінцем нашої теперішньої державності стало те, що до влади також прийшов рецидивіст із таких же грабіжників, «двічі несудимий». Який у власній персоні щасливо об’єднав слюсаря з проффесорєм. Зараз сперечаються щодо теперішнього рецидивіста про десятки його карних справ, що не дійшли до суду. І прекрасно, бо це людина — рішуча, не обтяжена морально, не хоче знати Ахматової, публічно демонструє свою відрубність від таких, хто знає Чехова з Шевченком, і будь-які рефлексії цьому чоловікові чужі. Недаремно (і ми це вітаємо!) в зонах мав поганяло «Хам», що в узвичаєній лексиці тотожне слову «жлоб».
От згадати б того ж державного антипода жлобам індуса Ганді — це жах якийсь. Він умів медитувати, сідав у позу лотоса. Це що таке? У нас ніколи такого не буде. Уявляєте, що наш Хам сідає в лотос? І тамечки медитує? Сталін-дебілшовик підготував собі чудового спадкоємця, гаранта найкращої одностайності.
Треба українізувати фонетику, казати: не жлоб, а жліб. Бо це наш питомий провісник нової людини, який зможе продовжити цивілізацію з меншими витратами на різні побічні аберації. Пити лише те питво, яке легко можна продукувати мільярдами декалітрів, їсти лише ГМОняну їжу, яку можна виробляти з великих гмоняних врожаїв. Й дивує, що дехто такому добробутові активно опирається. Гмоняну й гімняну — а чого? Он же собаки їдять людське гімно й ніяка кастрація їх не бере. Слава Богу, людство почало пити сциклини, бо з них є цілюща уринотерапія, то логічно виникає: гімно ще цілющіше.
Антижлібство ж цього, бач, не бажає — тонкий прошарок отих природжених інтелігентів духу. Бо є ще інтелігенти навчені, на яких навчають вищі навчальні заклади. А є інтелігенти вроджені, навіть звичайні сільські люди, які наділені тонкими відчуваннями.
Україна зганьбилася на весь світ тим, що велика художниця Марія Приймаченко не має належної художньої освіти. Звісно, якби її хорошенько поповчили у виші — дідька б лисого вона малювала. Шевченко — кріпак і раб, який дозволив собі говорити те, чого навчені уми не наважувалися. Ці генії нічим не детерміновані, вони з’явилися там, де вже ніщо, здавалося, не могло й цвірінькнути. Високолобі письменники з трьома освітами не стали в нас найбільшими. От і Ніна Матвієнко: чи має вона вищу музичну освіту? Та такої, слава Богу, вищої з народного співу в нас узагалі нема. Тому найбільша наша співачка — сільська людина, яка виспівує ноти, не чисті, як належить по науці, але з якою кількістю складних обертонів. Тобто ця вроджена інтелігенція продовжує тут плодитися, незважаючи на витрачені колосальні зусилля, щоби такого не траплялося. Індивідуалісти, бач, самоплідні.
Їм не до вподоби гуртування. От взяти, наприклад, всезагальний наш економічно-вигідний переповнений громадський транспорт, де нема де стати, хіба комусь на ногу. Хтось комусь наступає на ногу, і на запитання: «Люди, ну хіба ж так можна?», чує у відповідь: «A-а, ти інтелігент?! То їздяй на таксі!». Пасажири обурюються: «Та шо ви, я такий же жліб, як ви всі...»
Людина, якщо вона походить від мавпи, не може їздити в іншому транспорті, тільки в комунальному. А не так, як ті люди, що є керманичами й пересуваються столицею в лімузинах з клімат-контролем та іншими коштовними опціями. І це справедливо. Бо інакше хто вкаже істинний шлях цьому тролейбусу, дасть дороговказ згуртованому народу? А щоб був порядок і на переповнених зупинках, вони час-від-часу дають лад, наїжджаючи на них з високою швидкістю — нічого товктися там, треба сідати швидше у «скотовозки».
Зверніть увагу, чи не половину ефірного часу майже всіх телеканалів (за винятком вищезгаданої «Культури») віддають на рекламу. Вона дієвіша, ніж будь-який інший телепродукт. Річ у тім, що ту ж рекламу пральних порошків знімають теж за одним сценарієм: ось звичайний пральний порошок, а ось наш кращий. І це прекрасно, десяток реклам на один сюжет, щоб не ускладнювати — практика довела, що простіший сюжет, то він зрозуміліший і дієвіший, прибутковіший. Не потрібно жодних художніх поворотів, ходів і викрутасів. Бо викрутаси не влучають у цільову аудиторію, не доходять до свідомості споживача. Сказано-бо: оце дешевше й краще. Все ясно. Як результат — якщо інша продукція виробництва цього телеканалу за змістом якісніша, ніж ефективна реклама, то кожен телеканал мимоволі знижує якість усіх інших своїх програм. Бо треба усереднити всіх споживачів, відповідно й телесюжети для них. Інтелектуальні програми нікому не потрібні, в ефір вони не підуть, бо на продажі прального порошку не впливають. Напевно, що варто знімати кінофільм уже хоча б для того, щоб в кульмінаційний момент на екрані з’явилася зубна паста і пральний порошок потрібних фірм. Ось для чого й існує телебачення й інше художнє кіно. Й тут ми маємо позитивні зрушення: колись інтелігенція висміювала серіал «Рабиня Ізаура», а тепер чи не вся вона охоче дивиться серіали набагато простіші, й чи не весь гламур-блямур тільки й балакає в кулуарах, у кого який серіал улюбленіший.
Ще один крок — і в телеефірі нічого не залишиться, крім суцільної реклами, з якої монтуватимуться багатосерійні блоки.
Із літературою в Україні така ж огидна ситуація склалася, як з усім іншим інтелектуальним продуктом. Після прочитання «Сестро, сестро» Оксани Забужко ніхто не захоче навіть вмикати телевізор. І ця незгідна людина добряче подумає, перш ніж купити пропонований гарний пральний порошок. Насправді достатньо одного рекламного сюжету — на всі випадки життя, дієвого, такого, який продає і збільшує кількість споживачів на планеті. Це стосується і художників. Що Подерв’янський там малює? Він що, хоч раз створив картину з пральним порошком чи зубною пастою? Якщо в пісні Ніни Матвієнко нема жодного слова про бритву-жіллєт, якою бриється класний хлопець, ця пісня «не в касу». Чи міг Петрарка уявити, що поезія — це не те, що він пише? Присвячував вірші якійсь Лаурі, яка йому не віддалася, сонет за сонетом. Інтелігентно було з її боку не віддатися поету? Та за мірками нинішнього часу, Лаура мусіла лягти в ліжко з Петраркою ще до того, як він навчився віршувати.
Якось мав зустріч із психіатром, чемпіоном СРСР з психіатрії Анатолієм Курінним. Цей чоловік колись встановив рекорд Радянського Союзу: з усіх його призовників не було комісовано жодного солдата. Це неймовірний факт. От що сказав мені видатний психіатр: до виживання психічнохворий індивід має більше шансів, аніж тонко розвинений. Вибачте, це так, як із собаками, породистими і дворовими. Останні будуть їсти гімно під парканом й нічого їм не станеться. А високопородисті — здохнуть від голоду. Із розмноженням дворняжок теж усе гаразд.
Тоне в Одесі біля пірсу поліглот-іноземець з криками до перехожих: Do you speak English? Help! Parle Français? Потонув, а одесити перезираються: «Як багато мов знав чоловік... А це йому допомогло?!» Потонув зверхній поліглот, а краще би, ніж марнувати час на поліглотію, навчився плавати. Ні мотузки не мав, ні рятувального жилета, нічого... він недовго кричав. Чому потонув — бо поставив себе вище за інших простих людей — випробовував долю. Нормальний жлоб на таке не пішов би ніколи. Тим-то жлобство — універсальний спосіб для виживання в сучасній цивілізації.
Святе високе мистецтво — вище, ніж релігія. Так колись сказала моя донька Дарина. Хтось може потрактувати ці слова як богохульство. Але тут йдеться не про віру, а про релігію, важко повірити, але це не одне й те ж. Просто релігія претендує не лише на віру, але й на всі інші різновиди так званого духовного життя. Тотальні вірування — християнство, мусульманство, буддизм — вони всі походять з Азії завдяки певним особливостям тамтешнього менталітету, а от чудово в нас прижилися. Місцеві європейські, де вони? Європа тут програла Азії, бо її віра не стала релігією, не претендувала на глобальність.
Проте релігія — чудова річ для усередненої людини. Це можливість духовного життя для бездуховних.
Хтось же колись сказав із великих: деміургом може називатися лиш Бог і митець. Інша річ, що є митці, які паразитують на цьому, продають довірливим дурникам свої витвори й відволікають від релігії. Заважають навколо неї гуртуватися. А можуть поза нею гуртуватися і поза мас-медіа, от біда.
Діти в позаінформаційному просторі граються — між собою! Вигадують щоразу нові ігри й на них розвиваються. І ще зовсім маленькими навіть знаходять собі мрію: бути цікавими людьми. І намагаються з усіх сил бути такими. Особливо, як колись, коли було важче із книгами, і з кіно, ніж сьогодні. Тому вони спілкувалися зі своїми однолітками, раділи, коли чули якусь цікаву історію. Істина поставала в радості спілкування.
Люди — це істина. Ті, які тобі близькі, можуть бути духовним оточенням твого ж розвитку, особистого зростання. А методологічні засоби спілкування які? В секту вступати чи як? Є такі індивіди, кому це не імпонує. Вчать навколишніх попри всі методично-навчальні плани: не читайте ви багато теорії, теорія одноманітна, а ви різнопланові, не мучтеся, напишіть своє паршивеньке оповіданнячко, намалюйте свою гидку картинку, але по-своєму. Дитинка вигадує собі казочку і сяє, не можна сказати дитині: «Не за Яковом Поппом ти казку складаєш!» Нема, бач, схем, та вони й зайві.
Усі методологічні приписи з мистецтва мусять нагадувати кулінарну книгу про те, як правильно зварити суп. Да Вінчі теоретизував, як правильно писати картини. Але, на жаль, жодного зі своїх шедеврів не створив за цими приписами. Якщо ви думаєте стати на плечі Гайдеґґеру і зробитися кручє — дзуськи! Є в Україні людина, якій усі складні теорії не заважають, і вона може попри тягар важкої філософії творити прозу легко й невимушено, — то Оксана Забужко. Вона просто унікум, ніби вискочила з попередньої своєї шкіри, здерши її з м’ясом, сама себе навчила, як створитися. Апріорно вважається, що це найбільша українська письменниця. Єдина її проблема, що вона не може бути мужиком. А от мужики саме за це її бояться, як пекельного вогню. І навіть я боюся. Бо вона є прямою загрозою жлобалізму й глобалізму. Її тексти не сприяють надоям молока і ГМОняності продуктів харчування, навпаки. Ще б на Україну десяток таких жінок — і капець глобалізму, от що страшно, кінець кока-колі (яка в собі містить той же тонізатор, що і спільнокореневий кокаїн), блін, кінець плавленим сиркам і закону великих чисел.
Інтернаціоналізм — це синонім жлобалізму. Бо імпернаціоналізм — це найкоротший шлях людства до омріяної єдності. Як тут не зауважити, що наше єдінонєдєлімство — це важливий проміжний етап до цього, отож слід прагнути, щоби всі наші місцеві мас-медіа перетворилися на мос-медіа, а мас-культура — на мос-культуру.
Позитивом є також і те, що глобалізм має план стосовно націоналів, а націонали не мають плану стосовно глобалізму, й тому, наївні, є приреченими. «Ми — не жлоби, жлоби — не ми?» Побачимо.
Виникне новий єдінонєдєлізм — це коли весь місцевий поглинеться — тотально китайським (теж азійським) нашим справжнім старшим братом, котрий має культуру поневолення на тисячі років старшу, і ми лише будемо гордо-радісно згадувать наших святих попередників на цьому всесвітньому шляху нездоланного поступу глобалізації.
Андрій Єрмоленко. «Чувіха», 2011 р.
Фото: Руслан Захарченко
Олексій Залевський — дизайнер, режисер. Народився 1974 р. у м. Києві. Закінчив Одеське театрально-художнє технічне училище за спеціальностями «художник-гример» і «художник-лялькар» (1993). Перша колекція — «Страсти по бутылке» (1993). Створив сезонні колекції під брендом ZALEVSKIY (1997). Отримав першу премію на фестивалі «Адміралтейська голка» у 1995 р. (Санкт-Петербурґ) і Національну премію «Київська пектораль» як художник-постановник та художник з костюмів за виставу «Місто майстрів» (1999). Створив костюми для вистави «Вишневий сад» А.Чехова у Рівненському академічному театрі. Співпрацював з українськими та росій-ським телеканалами, зокрема як режисер-постановник теле-проектів українських каналів. Зняв повнометражний детективний мюзикл «Z-Joke» (2012).
Раніше, багато років тому, коли був юним, я чванився через слово «жлоб». У часи постперебудовні для мене багато чого було жлобством. Я тоді хіпував-панкував, тож коли бачив джинси-банани на якійсь людині, не міг стримати сліз
Наші племена мумба-юмба з Радянського Союзу ладні були обміняти все своє золото на пластмасові «буси».
Я навіть обурювався: ну як можна носити такий недолугий одяг (?), як жінки можуть одягати на себе ці безформні спідниці, лосіни... А найбільше мене дивували чотириповерхові чубки, або «чьолкі з начосом»: один рівень, другий, третій... і ще четвертий...
Стрижку «каскад» я вважав найпотворнішою з усіх можливих, але доводилося так стригти, бо вчився і підробляв перукарем, а замовляли найчастіше саме «каскад». І вистригаєш ти щось а ля ірокез, потім ще хочуть хімію — хіба не справжній панк(?), і щось краще вигадати годі. Оце був такий еталон краси тоді. Друге місце посіла «хімія», і навіть якщо у жінки волосся на голові було напрочуд мало, все одно вона хотіла «хімію»: щоб був «об’єм». Естрадні зірки: Іво Бобул, Ліля Сандулеса, Ірина Білик і багато інших не відставали від останніх писків моди.
Але потім я зрозумів: несмак — це теж певний вид смаку. І люди вибирають саме його. Тому жлобство — своєрідний тип смаку, якому певні люди надають перевагу.
Завжди знайдуться ті, які оберуть жлобство, бо їм подобається такий стиль, якщо хочете, напрямок. Вони просто не усвідомлюють цінності і вартості того, що обирають.
Тепер для мене жлоб не має візуальної форми, бо я поблажливо ставлюся до зовнішніх проявів смаку чи його відсутності. Я сам інколи виходжу на вулицю в такому вигляді, що хтось може подумати, ніби я відпочиваю в себе на дачі
Як у радянській моді, так і в сучасній — жлобство присутнє. Воно було завжди.
А коли «вилізла» людська внутрішня природна сутність — потяг до багатства, щоб «па-багатаму», тоді й почали множитися й інші речі, пов’язані з цим явищем. Породив таку жлобську моду радянський час, коли не було яскравих виразних речей, не бачили тоді футболок з написами, прінтами Chanel. Все, що було написано іншою мовою, тоді стало апофігеєм моди. Неважливо
І дорогі наші китайські колеги зрозуміли тренд — і почали виробляти більш дешеві версії такого вигляду. Тобто на вигляд look нібито нічим не відрізнявся від оригіналу, тим паче, що на фотографії ці речі взагалі виглядатимуть ідентичними.
Тканину, фактуру через фотознімок не можна точно визначити. Такий самий на вигляд виріб можна виготовити і за 3 копійки, і за 3 тисячі доларів. На фотографії вони практично не відрізнятимуться один від одного. Тому якість одягу і якість «носибельності» можуть визначати люди, які є професіоналами у своїй сфері. Інколи дуже складно побачити різницю між поліестером і бавовною.
Потрібно мати на увазі, що 80, якщо не 90%, населення планети Земля, як страшно це не прозвучить, не розуміються на якості одягу взагалі. На дизайні та якості одягу розуміються заледве 10% людей, але це не споживачі. Загалу сказали, що це модно, красиво і стильно, — і вони купили. Стосовно українського жлобства, то воно і в цій ситуації нікуди не зникає. Бо всередині людини живе. Тому й люди гордо вдягали спортивні костюми «адідас», бордові піджаки. Бо жлобство просто перло з цих людей... Тоді була ще хвиля гламуру: версаче, гуччі, пуччі, шмуччі. Це можна назвати також хвилею італійської моди, яка почалася ще у 80-х роках: армані, розкіш і багатство, бароко, золото, меандри...
Так склалося, що в історії моди був період диких розкошів — після «перебудови», у середині 80-х, а потім усім нам почали розповідати, що ми повинні бути офісним планктоном. Як нам всім красномовно розповідали, що офіс, приватний бізнес і маркетинг — це дуже модно й актуально, що секретарки, бухгалтери, юристи — наймодніші професії в світі! Тож чи не всі почали про це мріяти. Пригадую цей період, коли мої клієнтки замовляли мені брючні костюми, діловий образ був втіленням сексуальності й елегантності. Жінка мала бути в костюмі — і це вважалося ознакою крутизни. Такою була хвиля тодішньої емансипації. А я ж тоді, в пік мінімалізму, якраз шив кольорові костюми і золоті піджаки. Та час усе розставляє на свої місця. Все одно колір повернувся в моду, він з’явився і в жіночому, і в чоловічому одязі. І знову люди повернулися до природних силуетів: жінки стали жінками — в сукнях, спідницях, а не лише в джинсах.
Не забуду той час, коли всі жінки ходили в чорному: був у моді мінімалізм, стриманість. Замість чорного міг бути сірий колір, і щоб усе — делікатно. В 90-х-2000-х роках нас усіх повчали, що діловий стиль — це тааак піздааато, актуально, красиво, елегантно і, звісно, модно. І лише в чорному ви будете стрункими й гарними.
А якщо заглибитись у матеріал, у саму історію моди, то в чорне одягалися хіба челядь, чернь («чорні люди») і прислуга. Аристократія, знать, вищі верстви суспільства не носили чорного і темного одягу до XVII століття. А відколи відмінили кріпосне право, селяни прийшли в місто — все помінялося, запрацювала промисловість і т. д. Тоді ж почали розуміти, що світлі речі швидко брудняться, їх потрібно часто прати. Відтоді й пішла мода на темні кольори. Насправді ж у природі чорної тканини, чорного кольору й нема. Щоб отримати чорний колір через барвник, потрібно було добряче попрацювати...
Чорний колір — аристократично, чи не так? Люди уявляють собі дбайливо скроєний смокінг... або піджак для куріння, який з’явився у XVIII столітті. Тобто ти йдеш в курильню, окрему кімнату, щоб викурити сигару — а щоб попіл не падав куди не слід — придумали такий фасон піджаків, які під час куріння вдягали, а коли виходили до людей — знімали. Нині смокінг подають як еталон елегантності і смаку, а створювався цей костюм для шкідливої звички.
У моді все справді дуже міцно переплітається з історією, історичними подіями і цікавими фактами.
Хто зробив над собою зусилля дізнатися, звідки взялися будьонівки? Не вгадаєте, за часів царя-батюшки не хто інший, як Васнєцов вигадав форму в дусі модерну для вояків. За його ескізами шили славнозвісні будьонівки. А коли радянські хлопці вирішили воювати, то знайшли творіння Васнєцова й нашили на нього п’ятикутну червону зірку. І подали то як власний бренд. Так само над нацистською формою працювали талановиті дизайнери.
Ідеологія ідеологією, та з точки зору дизайнерських талантів у військовій сфері склалося все добре. А от що «привнесла» історія в цю форму — це вже інше питання.
Коли мені людина розповідає, що «я почуваю себе в джинсиках і футболочці модно й елегантно», мені хочеться щоразу крикнути: «Слухай-но, це теж придумали дизайнери!» Авжеж, потім вам розповіли, що джинси — це показник бунтарства, незалежності і т. ін., в ці джинси вклали справжню філософію, через що всім вам здається, що одягнувши джинси стаєте вільними і незалежними... Так, джинсовий одяг перетворився в певну демократичну уніформу, та це вже історія.
Здебільшого мода — це тільки велика іграшка, бо, з погляду функціональності, людині вистачить взимку шкури тварини, а влітку — пов’язки на стегнах. Ясна річ, це перебільшення, та цих кількох простих речей людині було б достатньо, і в них можна було б ходити все життя.
Мода — це така суспільна гра, в яку всі бавляться.
Раніше я їздив на всілякі конкурси, де був у журі, й тоді, і тепер всіляко заохочував людей одягатися нестандартно, тобто оригінально. Тільки так людина знайде свій спосіб одягатися, і з часом на неї перестануть показувати пальцем.
Насправді, думаю, проблема цього суспільства не в
Але повернімося до провінційної моди... Всі пам’ятають дівчину з міста Павлограда, яка прийшла на свій випускний у спідній білизні. Я брав участь в одній з телепрограм, присвяченій цій витівці, і поцікавився, чому вона вибрала саме той образ — повії (?) Тобто чому в дитини протест не виразився в якомусь художньому образі, креативному підході до справи. Для неї весь креатив чомусь закінчився на панчохах і ... Перші гормони, бажання дитини бути сексуальною — це залишимо на потім, чому, перепитую, з усіх можливих образів ця дівчина обрала саме такий? І я зрозумів, що найбільша проблема провінції — це елементарна неграмотність. Там не знають ні історії моди, ні історії костюма, ні історії мистецтв. Люди не відвідують музеї, не бувають на виставках. А звідки ж їм знати? У шкільній програмі немає такого предмету. А в Європі, коли приходиш до музею, то бачиш, що туди дітей вчителі, викладачі приводять. Ці діти сприймають історію своїми очима, їм з дитинства прищеплюють знання про мистецтво, культуру і т. д. У них інше уявлення виробляється про негліже, оголеність людського тіла.
Із часів Давньої Греції і донині історія костюма широкому загалу не відома. Тому неосвічені люди й відповідно одягаються. І нема усвідомлення історії людського розвитку вза-га-лі.
Навіть якщо ти лінивий європейський студент, то тобі телеканал Discovery про схожі речі розповість. І людина розуміє, що вона частина природи і що до неї і для неї дуже багато чого цікавого вже створили, отже, є певна спадкоємність. Тут не йдеться про те, щоб створити щось нове і велике, а щоб не зруйнувати вже створене.
Коли я був у Туреччині і бачив уцілілі рештки давньогрецьких поселень, думав над тим, чому їх не відтворять, але завдання архітекторів полягало в іншому: аби не зруйнувати те, що вціліло з тих часів. Тому відновлювати те, що належить до певної епохи, як на мій погляд, теж є смішним, а коли з цього роблять щось ще жахливіше — то це вже справжнє жлобство. Це так, як з Києвом чинять нині, для прикладу. Так спотворити місто, архітектурний ансамбль міста — треба вміти. Таке враження, що в тих фахівців немає елементарних знань ні про простір, ні про архітектуру, тому наше жлобство втілене у житлових будинках...
Коли будувався той дивний будинок, що навпроти Бессарабського ринку, люди говорили: яка краса! Та я побував усередині цього будинку. Що я побачив? Хрущовки з низькими стелями і з незрозумілими розвилками. Це просто жах, це якийсь кретинізм, і коли я дивлюся на людей, які радісно вселяються в нові житлові будинки, побудовані недавно, то думаю: які жахливі ці будинки і квартири...
Будинок, який ще 10 років тому називали модним... підіть і подивіться на нього тепер. Це вже не будівля, а катастрофа. Національна трагедія, а не помешкання.
І сталінська архітектура Хрещатика не така вже й прекрасна, як думали в ті часи.
З погляду сучасності я Хрещатик перебудував би. Звичайно, не в стилі українського бароко. У будь-якому разі не бачу сенсу в тому, щоб зберігати ці потворні сталінські творіння. Це що, пам’ятки архітектури? Хтось бачить у тому ампір, а я — імперські замашки.
Територіально, я вважаю, ми нація язичників. І це наше друщство, еллінство, періодично пробивається в нас, як і раніше, — через український фольклор. Та що далі, то воно слабшає. Тому я не бачу української культури, я не розумію, де ж вона, у чому? Я з піною на губах сперечався на цю тему з одним зі своїх знайомих. Так і залишився при своїй думці. З погляду світового мистецтва, є наслідувальні види мистецтв і є чисті. Це один із головних критеріїв. Як приклад — грецька культура вважається чистою. У них — своя філософія, краса тіла, краса оголеності, життєві цінності. І є римська культура, яка зруйнувала Грецію і на її здобутках побудувала свої цінності, але їхня культура є наслідувальною. Античну Грецію наслідував ампір, з неї почерпнуло Відродження; періодично в історії стилі народжувалися на основі начебто забутого. Адже славнозвісне українське бароко у світовому контексті не є первинним мистецтвом. Тобто українська культура не створила нічого, з погляду світової історії, свого, чистого. Так, Малевича надихала Україна, її культура, але творив він не тут. Чимало митців має українське коріння, той же Енді Ворхол, творчостя якого я терпіти не можу, бо це просто зневага й обряза для художників і мистецтва. Хоч він виходець з України, але те, що Ворхол створив, не є українською культурою.
Так само можна говорити, що всі ми хохли і всі ми українці... Тому з точки зору глобальності, на жаль... На жаль, українська культура нині не існує. Двісті-триста років тому вона ще була. І це, ясна річ, прекрасно. Як ті лебеді на килимках — це такий український «парадайз». У цій народній картинці втілюється глибока філософія, розуміння життєвих цінностей. Мрія у чистому вигляді. Іншими словами, так люди бачили рай і малювали його таким, яким його собі уявляли. Тогочасні українці вважали, що все має бути по-багатому, яскраво, пишно. Зверніть увагу, немає похмурих кольорів, а веселі — зелений, червоний... Природа, лебеді, друїдські мотиви даються взнаки. Нині це народне мистецтво — глибоко провінційна річ, і підносити його, подавати як щось нове, оригінальне, неповторне — не бачу підстав. На тлі нинішнього сучасного життя.
Здебільшого, із цієї культури зробили кітч, скажімо, в українських ресторанах, принаймні зовні воно так виглядає в моїх очах. Що ми продаємо там — український фольклор. Іноземці приїздять сюди за екзотикою, їм цікаво подивитися на вишиванки, миски розмальовані, крашанки... Кожен турист, який приїздить що в Нью-Йорк, що в Лос-Анджелес, що в Париж, шукає перш за все екзотику. А в Україні теж намагаються відтворити справжній український колорит, українське бароко і таке інше, проте ідеї в тому насправді нема. Тому вся ця шароварщина — кітч, і зрештою, не так уже й добре продається, хоча б тому, що на рівні подібних культур — чеської, болгарської чи румунської — ми далеко не втекли. Тож я вважаю, що не варто з цього робити культ, все це раніше було, за що йому велика дяка, настав час залишити цей фольклор у спокої і зайнятися чимось направду новим.
Із чого треба починати? Перш за все — з освіти, знань і розвитку культурного рівня суспільства. Для прикладу, Франція, де поєднання старого міста із новітніми технологіями не ріже око. Коли стоїть готичний собор, а поруч сучасний фонтан Кандинського — цей ансамбль виглядає красиво, бо все зроблено зі смаком, зі специфічним французьким шармом. Це так само смачно, як французький багет. Французам вистачило ресурсів — інтелектуальних, культурних, на відміну від нас, зберегти і примножити те естетичне, що в них було. Я вже не кажу про їхні музеї, андеґраундне кіно і решту всього, завдяки чому їм вдалося те, що ніяк не вдається тут. Адже вони там у себе не створюють Францію XVIII століття в дусі Людовика ... не репродукують, а йдуть далі.
Розвиток будь-якого культурного суспільства — в шляху далі. Дякуємо історії за те, що вона була, а ми рухаємося вперед. Тобто ми проаналізували свою історію, вивчили її уроки, зробили належні висновки і продовжуємо розвиватися. Не потрібно копатися в старому лайні. Як казав мій знайомий, який би вишуканий нюх ви не мали, та якщо ви живете біля туалету, то рано чи пізно він, цей ваш тонкий нюх, зіпсується.
Не треба жити біля туалету.
Якщо ти живеш не біля вбиральні, то можеш собі дозволити більше. Бачити якісь цікавіші форми, велику архітектуру. Або ти принаймні мусиш помити той туалет, якщо вже життя змушує жити біля нього... А то британці приїздять до нас і дістають культурний шок, коли бачать дірку замість сучасного унітаза. Це ж щось страшне! Бони не розуміють, як таке ще може бути в XXI столітті. Я ж не кажу зараз про високі матерії, а про елементарні речі в українській провінції. Це як чорні діри України.
У містах — ще цікавіше. Знічев’я, буває, потрібно справити малу потребу — і нема де... то можна ж сходити в кущі. Але ні, люди роблять це у під’їздах. Навіщо ви це робите, люди?.. Дерев, дякувати богу, в Києві вистачає. І щоразу місяць часу цей запах вивітрюється і всі в під’їзді змушені мучитися від смороду.
Зізнаюся, якось мене самого вночі «притисло» під Київським оперним театром. Сховався я біля дерева, аж тут наша міліція світить мені в спину... Стою і думаю: чи то вже так мусиш мене освітити, по-іншому ніяк? Звісно, почалися «разборкі», бо я вчинив — «осквєрнєніє»... Ну не знайшов я в центрі столиці туалету, і в мене вже не лишилося сил шукати. Грубо кажучи, якби в мене розірвався сечовий міхур, то це було б краще (?) Я визнаю, що то було з мого боку некрасиво, але фізіологію ніхто не відміняв. Та в нас для міліціонера такий інцидент — це додатковий заробіток, для мене — нервова розмова, крім всього іншого. Це було давно, бо тепер в центрі міста вдосталь ресторанів, так що є де культурно провести час...
Жлобство — це певний вид ментальності, світогляду, світовідчуття. Це, звісно, не український винахід, бо існує американське, французьке, англійське жлобство... Скажімо, коли я був у Брюсселі, то дізнався, що мати там великий автомобіль або позашляховик, їздити ним вулицями міста вважається жлобством. Бо тільки жлоби з Євросоюзу таке собі дозволяють. А є причини, чому то так називають. По-перше, ти не припаркуєш своє авто в центрі міста, по-друге, надскладно з такими габаритами розвернутися, по-третє, це не екологічно. А що у нас? У нас їздити джипом історичною частиною Києва — це круто. А в Брюсселі та в інших розвинених містах вже зрозуміли, що є маленькі міські автомобілі, а місто не ґумове.
На великих автомобілях їздять звичайні сільські хлопці. Ковбої неграмотні. Провінція і тільки всього. Стосовно американського культу ковбоїв, то в мене чиєсь захоплення фермерством викликає аж ніяк не симпатію. Це навіть не забите село України, це повальна фермеризація Америки. Це щось на кшталт «ходи скрізь у ковбойських чоботах, їдь на бику/тракторі, дівчину «візьми» на сіннику і т. д.». З чого тут робити етнічний культ, що в ковбоях такого є доброго? Насправді, якщо заглибитися в історію моди ковбойського костюма, можна наткнутися на шерифів, серйозних дядьків, які вбивали добрих індіанців... Із погляду історії, це страшна культура. Мародерство, вбивства, пошуки золота, захоплення чужого, що не їм належало насправді. Тому ковбойський костюм може комусь видатися чимось особливим, бо ковбой — це сексуально, стильно й екзотично, та корені в іншому шукати треба...
А коріння цього — у неграмотності.
Бо вже всі на планеті Земля, хіба крім останніх амазонських племен, перемішались. Це беззаперечний доконаний факт. Давно час заспокоїтися з тими національними питаннями і чистотою крові. У Франції більше арабів, ніж самих французів.
Так, я розумію, що культурні традиції... Їх потрібно берегти і заєбісь... я так радію за вас усіх. Бережіть! Тільки не треба з цього робити громадянську війну. Релігійну... Коли нарешті люди зрозуміють, що вони всі однаково люди? Як ті мавпочки, з двома руками, двома ногами, тоді ж дуже багато проблем відпаде.
А в нас ніяк не відпаде.
Бо на цих конфліктах і проблемах... виживає економіка, деякі люди багатіють, живе вся планетарна система. Ну і глобалізація дійде, врешті-решт, до того, що буде один-єдиний президент усієї планети Земля. Нічого поганого в цьому ніби нема. Але чи є смисл всьому цьому опиратися? Це неминучість. Це процес розвитку світового суспільства.
Епоха мультикультурності, кажуть, закінчилася? Безглуздо в це вірити.
Ви не любите арабів? Знаєте, а серед них є культурні, цікаві, хороші люди.
Одного разу в Америці на заправці я відчув себе справжнім расистом. Згодом зрозумів, що й серед афроамериканців є освічені люди.
Не релігія, не зовнішність творить людину, а грамотність або її відсутність.
Я раніше думав, чому міста потворнішають. Що з ними відбувається? А все просто: чисельність населення зростає, всі хочуть жити в містах, у центрі.
Хмародери ти нікуди не подінеш.
Треба визнати, що ми зробили стрибок, який європейці не за 20 років здійснили. А ми за два десятки років змушені були. Хоча збоку ми виглядаємо мавпами, які з дерева ще не злізли. Для них, європейців. Та ми були закритою країною з тоталітарним правлінням, а коли нарешті ми звільнилися, то весь соціально-економічний пласт історії виявилося заскладно пройти в такі екстремальні терміни. Тоді як на Заході були свої хіпі, психоделічні революції, домогосподарки... все це вони пройшли.
Нас випустили із радянського зоопарку, а правил життя на волі ми не знаємо.
Тоді як решта світу жила собі поруч, ми про неї знали вкрай мало. І нам швиденько розказали, на якій пальмі ми сидимо.
Анекдоти про російських туристів, людей з пострадянського простору — із цієї серії.
Коли я був у 8-му класі, постійно отримував «трійки» з англійської мови. Я запитував у вчительки: а нащо ми вчимо цю мову? Ми ж нею ніколи користуватися не будемо. Тобто я тоді чітко знав, що ця мова мені не знадобиться... Як латина, мертва назавжди. А тепер розумію, що треба вчити — і латину, і все, що викликає цікавість. Але без марксистсько-ленінського фанатизму. Нині завчене навіть не згадаю... як і шкільну програму з хімії. Я не вивчав також української мови. Цілком розумію україномовних людей, але говорити українською не вмію, не знаю цієї мови на належному рівні. Я виховувався в російськомовному середовищі, мав свій середньостатистичний життєвий план: стати інженером, отримувати 100 рублів зарплати щомісяця, мати жінку і трьох дітей. Такий життєвий еталон. Як і у всіх нормальних радянських людей. Але, що дуже добре, все сталося, склалося по-іншому...
Фото: Олександр Населенко
Юрій Іздрик — письменник, художник, музикант. Народився 1962 р. у м. Калуші (Івано-Франківська обл.). За-кінчив Львівський політехнічний інститут (1984). Працював інженером. У 1989 р. заснував часопис текстів і візій — «Четвер». Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есеїв «Флешка» (2007), «Таке» (2009), художнього альбому «UNDERWORD» (2011), поетичної збірки «Ю» (2013). Учасник численних мистецьких акцій, займається поліграфічним дизайном. У 2010 р. разом із Г. Семенчуком заснував DRUM-ТИАТР — синтетичний літературно-музичний проект. У 2009 р. став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за книгу «Таке».
— це людина, що самостверджується і реалізується коштом інших, не маючи для цього жодних власних ані інтелектуальних, ані професійних, ані душевних підстав.
Це людина неосвічена, яка самотужки нічого не вміє, ні руками, ні інтелектом, а натомість вирішує, що треба замутити якусь схему і через неї отримати гроші. Є люди, які справді працюють, а жлоб думає: нехай вони працюють — і тільки робить вигляд, що працює.
Навіть гіпотетично не можу припустити, скільки в нашому суспільстві жлобів, бо волію думати про людей добре, однак жлобство зустрічається так часто, що іноді здається, ніби нічого іншого й немає.
В Україні сформувався благодатний грунт для розквіту жлобства. Бо це країна, де відсутні елементи національної самоідентифікації у величезної кількості людей. Країна є, але громадянського суспільства немає.
Тут громадяни лише чекають і не дочекаються від своєї країни того, що б вона могла їм дати.
От я й багато інших людей будували Чорнобильський саркофаг. З часом запитав себе: навіщо я те робив? Напевно, щоб отримувати ті копійки, які платять отаким, як я, тільки й всього.
Існують понтові місця, яких дуже багато в Києві. Там усе зроблене так, щоб відвідувачі думали, що неспроста в цій ресторації так дорого випити кави. Значно дорожче, ніж в елітних закладах європейських столиць. Цю каву, начебто екзотичну, тобі подають у якійсь чашці, яка нагадує сувенірку.
Жахливе оформлення понтової ресторації видає тремтячу руку випускниці українського вишу, побачене породжує купу неприємних складних психофізіологічних реакцій на кшталт мату.
Тобто це місце, де мені хочеться матюкатися. Проте зроблю я це чи не зроблю — воно нічого не дасть: та жлобська машина працює незалежно від того, чи звертаю я на неї увагу.
На початку 90-х «бик», рекетир, бандюга були в нас усюди.
Їх можна назвати персонажами, та насправді усі вони лише інфантильні обмежені істоти, які не розуміють, що для того, аби ти хоч якось відповідав крутизні автомобіля, яким їздиш, варто трохи піднятися над своїм лібідо і еґо. Проте такі люди цього зробити не спроможні, зате вся решта нормальних людей повинна працювати на те, щоб хлопці їздили на класних тачках.
Цим пацанам би більше пасував інвалідний візочок, принаймні я так ці речі бачу.
Я не мізантроп, але соціопат, і виходжу на люди нечасто.
Я соціопат у тому сенсі, що в соціумі, в будь-якій достатньо чисельній групі спрацьовують закони статистики, закон великих чисел і тому подібне. Це дуже механістичні й нелюдські закони, там немає місця для окремої людини. І я не бачу в історії людства прикладів «нормального» (адекватного людині як творінню Божому) суспільства.
Маю лише 50 років, а за цей невеликий — в історичних масштабах — проміжок часу мені вже двічі не пощастило з батьківщиною. Що СРСР, що ця країна — з людьми, які так і не навчилися між собою комунікувати.
На Заході існує негласна конвенція про особистий простір людини, тих нещасних 50 сантиметрів біля людини, які їй належать, тобто без вагомих підстав ти в той особистий простір пхатися не можеш.
І ніхто тобі не буде заглядати в книжку через плече, голосно розмовляти по мобільному, так, що всі мусять вислухати ту нецікаву, ні про що, побутову розмову.
Я спостеріг, що більшість людей зовсім не вміють спілкуватися, бо відвішують один одному стільки негативу, що жодна людська енергетика то не годна витримати.
Мені розповідають, що живу в юдейсько-християнській цивілізації, а я тим часом щоразу переконуюся, що любити одне одного за сотні років люди так і не навчилися.
Для мене це важлива частина самоідентифікації — розуміти, до якого світу і до якої цивілізації, країни я належу. Тобто існують спільні цінності, священні тексти і певна парадигма, яка вказує, що і як має бути.
Але ж ні, справді жодна людина не буде ні красти, ні вбивати, якщо не знайде позитивної мотивації для цього. Чому крадуть — не знаю, чому вбивають — теж. Я не такий розумний, я що, гуру чи що?
Тільки продовжую думати, що люди ж від початку світлі і гарні, як діти. І мали б працювати над собою, щоб не заважати іншим і радіти буттю.
Переконався, що якщо ти виносиш свої думки і тексти в публічний простір — то рівносильно викиду гімна у вентилятор. Коли потрапляєш зі своїми добрими ідеями у той самий публічний простір — тебе починають сприймати як проповідника. Це в кращому разі.
У гіршому... я подивився уважно на те, як відбуваються суспільні дискусії, наприклад, у Фейсбуці. Інтернет-майданчик — ніби дуже зручне для того місце. І ця платформа вже стала сральником, де всі скидають відходи своєї життєдіяльності. Щоденної, тож пишуть: «А я встала і покакала! Доброго ранку усім! Ваша Наталка». Всі ці бездарні фоточки, на яких красуються усілякі наталочки... Наталко, помовч, або, образно кажучи: «Закрий свою пізду!» Ось такі дописи.
І я теж інколи люблю поматюкатися, бо то така енергетично концентрована мова. А взагалі, мат несе в собі відлуння древніх проклять і містичної давньої віри, ще неспрофанованої. Тому я дозволяю собі лаятися.
Проблема 2-х Україн, російськомовної й україномовної, таки є.
Як так сталося? Понавозили пролетаріату на індустріальні об’єкти, і приїхали в міста всі ці люди, які зі совєцьких часів не мали власне нічого для ідентифікації себе і землі, на якій живуть і збирають урожаї. Цих людей можна називати чи яничарами, чи ще якимось словом, але вони передусім глибоко нещасні люди.
Соціокультурна парадигма в чому? Жив собі дядько в Донецьку і не їбав мозги. Чоловік усе життя думав, що його столиця в Москві, а виявляється, що в Києві, та ще й мова окрема є.
Психіка людей не витримує, коли руйнується їхній усталений світ: «Я полжизни прожил в Союзе и не нужна мне была мова! И сейчас не нужна». Он як!
Люди насправді вірять, що треба заробляти гроші. У це вони точно вірять. То один з аспектів великої біди і менших лих.
Нинішнє покоління 30-літніх — це пройобане покоління — втупу. І це проблема дітей, які росли самотні, тому що батьки були на заробітках. І виросли люди — з покаліченою психікою. Кількість таких травмованих не маленька. І потрібно визнати, що то хвороба нашого суспільства. Хвороба країни, яка своєму суспільству насправді не може дати нічого. Та й більшість людей, чи то донецькі персонажі, чи інші: що, на смертному одрі такий чоловік буде пожадати українського слова або ж розрадиться українською сповіддю?
Для чого людям мова — вони над тим не думатимуть. Ніхто їм не скаже, що людина повинна займатися собою, не просто ходити на роботу, а ще й зважати на свою ж психіку. Вділяти час на аналіз того,
А слова у людей переважно чорні, життя — чорне і світ чорний. Це вони вміють — замість тішитися, що живуть і мають душу — втілену.
Дивлюся іноді на людей, бачу цих бабок, по-совєцьки вбраних і так само мислячих. Ну що б вони ще хотіли тут? Вони хіба немало гімна похлєбали в своєму комунізмі? Та люди не міняються і голосують як завжди... Їм не потрібна жодна Україна, вони не знають, що це таке.
Я знаю особисто немало дивовижних талановитих чудесних людей, хоч напевне їх не так і багато. Вони мені потрібні. Називати їх об’єднавчою антитезою до чогось злого й неприємного не можу, бо це саме друзі. І завдяки цим людям багато чого доброго стається, створюються життєві мотивації, потрібні їм самим і ще комусь.
Життєво необхідною є можливість спілкування з цими близькими тобі людьми, без пояснень-коментарів, бо тебе цілком влаштовує певна інтелектуальна компетентність. А головне, ти знаєш, що можеш поїхати і облаштувати спільну територію, де буде комфортно, і це пиздець як багато. Це все, що потрібно.
Те, що я закидаю іншим — передусім те, як ти себе презентуєш світові, друже, як твоє життя з боку виглядає.
Займатися собою в моєму розумінні означає аналізувати свій досвід, не просто бездумно проживати його. Я сам останніми роками теж намагаюся над собою працювати і знаходити для цього мотивацію. Починаючи з такого простого побутового рівня — щоранку, готуючи собі чай, я наливаю воду в горнятко так, що вона переливається. І ловлю себе на тому, що відбувається щоразу те саме. Очевидно, якась помилка чи протиріччя. І я з’ясував: ранкові ритуали справді переобтяжені зайвими рухами, це просто абсурд.
Виходить так, що я в свої 50 тільки починаю принаймні
Якби задзвонив небесний телефон і мені сказали: «Все, пора», я б відповів: «Без питань. З легкістю!». Бо я само реалізувався, де хотів і як хотів, і маю того досить.
А що мене реально останніми роками пре — музика. І я її пишу. Це чиста гра, в процесі якої виникають такі сенси, інші, ніж в літературі.
У мене літературний сегмент мозку засекретився... Тепер, коли я собі думаю, що я письменник український, то розумію, що це така махіна внутрішньої цензури, аж... Настільки сильна, що в ній людина вже навіть не хоче сама собі здавати справу, що вона пише. Ось з чого створений письменник.
Західне суспільство досить успішно функціонує. Чому? Тому що є людина-функція. Він на робочому місці — теж не більше ніж функція, не має права переносити особисті проблеми туди. Мусить виконувати функцію.
У нас якщо ти спілкуєшся з офіціанткою, то вона прийде до тебе не тільки з меню, а і з критичними днями, з ранковою сваркою з чоловіком, із непомитим волоссям, з діркою в зубі — і ти це все будеш хавати з тією доволі несмачною кавою. Ту каву вона ніяк не може принести просто як каву! Бо найважливіше — вона сама зі своїми траблами, щойно потім — кава, і аж на останньому місці — клієнт. І це майже в кожній сфері.
Мало того, що спілкуючись між собою, люди оперують такими чорними енергіями, аж гратися з ними небезпечніше, ніж з вогнем, бо можна людину просто покалічити, — вони ще навчилися хуярити один одного тим чорним адреналіном і думають, що так треба. І дивляться потім в дзеркало... Ну і як ти виглядаєш у 40 років? А «пачєму»? А тому що так ти жив, блядь, гімняно...
Та якби мені довелося жити в суспільстві людей-функцій, то я звідти втік би. Що я і зробив свого часу. Жив у Польщі і думав, що там залишуся, проте ті всі вонючі «бабушкі» і вагони — то ж моє рідне, і, виявляється, я без того всього жити не можу. Я то ненавиджу, але не можу без цього.
Я не знаю, чи є такий рецепт — зрозуміти, що й чому, — я сам його шукаю. Якби люди могли дозволити собі проживати життя повільно й зосереджено, як я, то, може, вони б прийшли до висновку, що воно вартує того, аби в своєму житті, в голові покопирсатися. А там — дивись — якісь особисті одкровення народяться.
Одкровення — завжди особисті, і передати їх непросто, але собі самому — можна.
Верстаю вуличне видання «Просто неба», яке створене, щоб допомагати безпритульним. Коли приїжджаю до Львова, його вулицями ходять ці безхатченки, які продають журнал (половина його вартості — їхній заробіток), і ми завжди вітаємося. Бо ми ставимося один до одного з повагою.
Думав над цим: чому люди стають бомжами? Не тому, що вони гублять документи. Просто тому, що їх веде хвороба й обирає цей спосіб життя, вони зникають із звичних своїх ландшафтів. Розумію, що це психічне відхилення — такий спосіб життя.
Іван Семесюк. «ТОВ "Просвіта"», 2013 р.
Фото: Максим Білоусов
Євген Карась — галерист, куратор, артменеджер, артексперт, громадський діяч. Народився у м. Києві. Закінчив художню школу і Львівську академію мистецтв. У1995 р. заснував майстерню-галерею «Ательє Карась» на Андріївському узвозі. Керівник Асоціації діячів сучасного мистецтва України, співголова Громадської ради «Андріївський узвіз», радник Міністра культури України (2000—2001), голова Правління Центру сучасного мистецтва Сороса (1998—2002), голова громадського комітету «Культура проти вандалізму» (2007), співзасновник кінофестивалю «Відкрита ніч», член Громадської ради при Комітеті з питань культури та духовності ВР України (2003—2005), співзасновник Всеукраїнського фестивалю мистецтв «Культурний Герой» (2001—2002), засновник і керівник інтернет-порталу «Сучасне мистецтво України».
Якщо зануритися в дитячі спогади, то коли я був дитиною, слово «жлоб» означало те, що й «жадібний», бо хтось «пожлобився». А вже потім поняття стало місткішим: жлоб — це людина некультурна, провінційна, малоосвічена. Але відчуття точного сенсу цього слова прийшло набагато пізніше.
З огляду на тоталітарне минуле України — країни аграрної, де керівні посади здебільшого займали і досі обіймають вихідці з села — із сільською ментальністю, то у нас завжди пропагувалася сільська, а не міська культура. Причому сільська якраз не в сенсі автентично модернізованої, як в Японії, а народно-примітивно-лубкової. Можливо, саме через вищеназвані причини у нас досі немає повноцінного державного музею і центру сучасного мистецтва, як немає у нас і повноцінного світського життя, а те, яке є, має відвертий наліт провінційності.
Войовнича провінційність багатьох наших керівників і нав’язувана за їхньої підтримки примітивно-фольклорна модель культурних традицій, на жаль, не адекватні сучасному життю. Це не погано і не добре. Це об’єктивна реальність, і з цим треба уміти працювати. Потрібно полюбити-прийняти свою провінційність і не намагатися наздогнати Європу. А, навпаки, зупинитися і зробити крок назад, таким чином можна опинитися не у кінці черги, а на її початку — з кінця. Це ідея Вінні Реунова. У такий спосіб можна передбачити новий виток культурологічної спіралі, по якій розвиваються всі художні процеси у світі.
А чому б, наприклад, не докласти зусиль і не зробити «жлобство» брендом у доброму значенні цього слова? У цьому, можливо, і полягає інтелектуальність цього процесу — усвідомити свою романтично-примітивну складову і полюбити свій провінціалізм. Естетизувати його суть. Тоді у нас є шанс стати найкрутішою (!) провінцією у світі, меккою жлобства, де воно буде офіційною ідеологією і культурологічною домінантою. Щоб люди зі всього світу приїжджали в Україну подивитися на жлобство в його витонченій концентрації (Враховуючи той момент, що українці — останні аборигени Європи, за Тістолом). Але зробити це нам заважає власна сором’язливість, тобто ми соромимося себе — справжніх, — і ще бажання здаватися кращими, у нас від початку негативне ставлення до жлобства як до явища, яке треба поборювати в собі і висміювати в інших (класика жанру — «За двома зайцями»). Виходить парадокс: ми — відносні жлоби за своєю суттю, боремося зі своєю суттю, тобто боремося із самими собою, замість того, щоб об’єктивно визнати себе жлобами і зробити жлобство репрезентативною, симулятивною естетикою, позбавившись таким чином від комплексу неповноцінності.
Ось що в нашій країні повноцінне і всюдисуще, — то це якраз жлобство. Чому ж це не визнати і не почати формувати в цьому руслі сенси і форми? Я вважаю, що цю ідею можна зробити державотворчою^) Не потрібно тут нічого вигадувати.
Жлобство — прекрасна національна ідея України, що виходить з об’єктивної реальності. У Німеччині, наприклад, бюргерство, те ж міщанство, те саме жлобство є культурологічною традицією зі своєю естетикою, принципами і візуалізацією. Думаю, що українцям треба якнайшвидше почати цей процес національної самоідентифікації, полюбити жлоба в собі, вилеліяти його в собі, естетизувати, окультурити і нарешті почати ним гордитися! Взагалі, жлобство — це історія про любов.
Жлобство — категорія не фізична, а емоційно-моральна. Тому її розглядати потрібно в контексті морально-етичних координат, які не піддаються логічному аналізу, а відмикаються ключем емпіричного пізнання. Розпочнемо з релігії, яка охороняє на недоказовому рівні деяку піраміду правил, яка підтримує основи існування цивілізованого суспільства, стримуючи людину від негідних вчинків і властивих їй проявів тваринної натури.
На жаль, доводиться констатувати той факт, що сучасна ортодоксальна церква вже не може впоратися зі своїм завданням — бути лідером духовного життя країни. І люди від культури повинні розуміти свою додаткову місію, оскільки багато духовних речей сучасна людина пізнає саме через культуру, а не релігію. Тому і культура повинна нести в собі від початку
Для мене існують два типи жлобів. Жлоб агресивний, безкультурний хам, який ніколи не зрозуміє в собі історично зумовленого етимологічного жлоба-прибульця із сільської місцевості у місто — на заробітки. Його аж розпирають фізіологічні потреби рептилії. І другий тип — жлоб-романтик — провінційна, добра, щира, наївна людина, народжена такою в обставинах тих або інших історичних і культурних подій. Він приїжджає в місто і є відкритим для нових емоцій і відчуттів. Його рецептори загострені для пізнання, і він позитивний за своєю суттю. І якщо у першому
Повторюю, жлобство — це історія про любов. І нам, людям від культури, дуже важливо опрацьовувати деякі чуттєво недоказові теми, щоб утверджувати в суспільстві цінності гуманізму.
Інтелігентність — дуже непродуктивна, але напрочуд гуманна складова людини, яка потурає сумнівам і яка не дозволяє людині прийняти думку з приводу своєї особистої винятковості. Натомість жлоб ніколи не сумнівається у своїй винятковості. Сумнів — головна відмінна риса, що розділяє ці два типи.
Усі ми тою чи іншою мірою — жлоби. Це важливо розуміти і знати. Адже у нас є тіло, яке прагне задовольняти свої плотські потреби, і є його супротивник — дух, який поривається до вищих заповідей. І в кожній людині щомиті відбувається ця боротьба жлоба з людиною. Жлоб — це життя тіла. Людина — це життя духа. Що більше чоловік заклопотаний матеріальним, то більше він жлоб, і що більше в ньому духа, то більше він людина. І за своєю сутністю кожна нормальна людина постійно бореться зі своїм жлобством. Іноді перемагає жлоб, іноді — людина. І це вічна боротьба: як боротьба світла і темряви, добра і зла. Важливо гармонізувати цю боротьбу і не впадати в крайнощі. Бо крайнощі ведуть до психічних травм.
Ще одним підтвердженням того, що всі так чи інакше є жлобами, може слугувати той факт, що ми, подорожуючи, опиняємося на території чужої нам культури. І в цьому випадку ми можемо зайняти позицію жлоба як відкритого до неї, так і агресивного. Все залежить від генів, традицій, виховання та освітньої складової.
Жлоб — це людина, яка вважає, що вона краща за інших. З цього погляду більшість імперських росіян, які приїжджають в Україну, стовідсоткові жлоби.
Жлобство — це дуже рідкісний термін у моєму лексиконі. Іноді, звичайно, виривається, особливо коли я стикаюся з агресивним естетичним провінціалізмом. Хоча стосовно цього явища я частіше використовую термін «жлободром». У пом’якшеному варіанті стосовно мистецтва я можу назвати претензійні явища так: «дуськін авангард» — це коли хочуть зробити щось круууто, але розуміння «крутизни» збочене і в результаті виходить «жлободром». У нашій країні під цей термін потрапляє практично все: і певна вокзальна естетика, і архітектура адміністративних будівель, і дії політиків. Вирази їхніх облич, вчинки, риторика, вигляд кабінетів. Стосовно сучасних політиків і нових буржуа можна застосовувати термін «жлободром» у контексті певної соціальної хвороби росту. Коли рівень їхнього культурного розвитку не встигає за рівнем матеріального, породжуючи «жлободром» на усіх рівнях їхнього існування.
Громадське середовище, в якому перебуває людина, — або сприяє зростанню її «жлобізації», або, навпаки, нівелює це явище. Я знаю дуже багато культурних, освічених людей, які, потрапивши в середовище великого політикуму — Верховну Раду або Київраду, приймали ті правила гри, які діють там, і ставали жлобами «конкретними».
У нової буржуазії є дурні гроші. Причому їх дуже багато, але культури споживання немає, як і національної культури чи ідеї, які могли б виправдати доцільність існування нашої буржуазії у світовому контексті. І у них просто розмивається піраміда цінностей, вони навіть не розуміють, що таке щастя, бо ті вульгарні матеріальні цінності, які вони споживають, не можуть по-справжньому наситити людину. Ні тіло, ні душу. Адже, як ми вже говорили, людина ще має думати про дух і душу. І чи не тому вони страждають через психічні розлади, вигадують собі різні потворні розваги і страждають, страждають, страждають...
Нашу бідну національну новонароджену буржуазію можна тільки пошкодувати. Але коли вони прийдуть до усвідомлення того, що тільки культура здатна вирвати їх з цього замкнутого кола суцільних розчарувань? Не знаю.
Справжній художник бореться зі жлобством у собі і в своїй творчості, і цю боротьбу видно на полотні. Адже коли художник молодий, він перебуває в активному пошуку своєї теми, творчої домінанти, продукуючи ідеології, концепції, розробляючи техніку, фонтануючи ідеями. У нього немає відповідальності перед соціумом, і він не «прибитий» матерією у подобі коханих жінок, дружин, дітей, які потребують підтримки. У нього нема прагнення комфорту. І в цей момент свого життя він ще може дозволити собі активно експериментувати. Потім, коли він окублиться усіма вищеназваними «обтяжливими обставинами», у нього настає режим відповідальності за себе і за інших, який у результаті приводить художника до необхідності працювати заради заробітку. Він втомлюється, й у нього з’являється потреба благополуччя і статусу і всі ті згадані вище «гирі» — це дуже серйозне випробування для творця. Його мистецтво починає адаптовуватися до зовнішнього середовища і ставати що далі, то більш матеріальним, утилітарним, орієнтованим не на внутрішній світ художника, а на зовнішнього споживача. І саме у цей момент найбільш небезпечною для художника стає здатність продукувати жлобські твори, побудовані на художніх штампах і чистому ремеслі. Звинувачувати в цьому художника не можна.
Мало хто спроможний витримати «чистоту творчості». І тут виникає дуже важливе питання — співвідношення рівня і міри матеріальної і духовної складової у творчості художника, бо ця пропорція може прийняти форми абсолютного жлобства, а може гармонійно поєднати дух і матерію.
Однак є небезпека — і є шанс! Можливо, саме представники культури повинні активніше втручатися в соціально-економічний, політичний і культурологічний простір зі своїми ініціативами і бути досить наполегливими та послідовними у формуванні громадської думки, відповідно до якої обиратимуть цінності духовні і культурні на противагу споживацькій моделі суспільства. Особисто я останнім часом бачу позитивні тенденції в цьому напрямку, і вони не можуть не тішити.
Павло Жарко. «Suda idi», 2009 р.
Фото: Юрій шушкевич
Владислав Кириченко — громадський діяч, підприємець, меценат. Засновник мистецької агенції «Наш Формат». Народився 1968 р. у м. Горлівці (Донецька обл.). Закінчив біологічний факультет МДУ ім. М. Ломоносова (1992) та MBA Вищої школи економіки у Москві (2005). У 1997 р. заснував біотехнологічне товариство Helicon (лідер на російському ринку комплексного оснащення лабораторій молекулярної біології). З 2005 р. працює в Україні. Фінансово підтримував українську недільну школу в Москві, фестивалі «Уніж», «Шешори», «Арт-Поле», «Мазепа-Фест»; «Наш Формат» з 2006 р. видав понад 200 українських аудіокниг. Співзсновник Українського наукового клубу (2007), що гуртує вітчизняних науковців світового рівня. Співзасновник гуманітарно-інвестиційного проекту «Хмелева» і директор одноіменної агрофірми. У 2008 р. у с. Уніж (Івано-Франківська обл.) заснував союзівку «Кузня», де відбуваються волонтерки, вишкільні табори, семінари, будується бібліотека, кампус.
Інтерв’ю для «Жлобології» Інні Корнелюк я давав майже останнім. За три години притаманною мені незборимою скоромовкою видав на-гора купу інформації, з якої Інна за кілька днів титанічної праці створила абсолютно притомний продукт. Я пообіцяв за день-два внести деякі правки і чесно почав їх робити. Але... Уперше в житті не зміг відредагувати кілька сторінок тексту ні за дві години, ні за три дні, ні за тиждень...
З одного боку, наді мною висів дамоклів меч дедлайну, а з іншого — в моїй голові вибухнула скриня жлобської Пандори, з якої вилетів рій ідей, думок, питань, асоціацій, спогадів, мук сумління, образів та кореляцій, що невпинно оберталися в моїй голові навколо жлобства в усіх можливих його проявах.
Соціогенетика та систематика жлобів, кореляції вад і чеснот популяцій та індивідуумів з концентрацією жлобства в суспільстві, вплив жлобів на історичні процеси, націєтворення, економіку, успішність держав та корпорацій... Жлоби і мораль, жлобалізація суспільств через соціальну деградацію, маргіналізацію територій, пов’язану з незавершеним знищенням аборигенів.
Жлобство як наслідок індустріалізації та швидкого руйнування традиційного суспільства вкупі з надшвидким прогресом засобів виробництва. Тендерні та електоральні прояви жлобської поведінки, вчинки мої та друзів в розрізі жлобоаналізу, градації жлобства в розрізі конфесійному, популяційному, економічному... «Майн Кампф», спогади Муссоліні, соціал-перфекціонізм протестантизму проти жлобства московського православ’я, гей-паради, лібералізація. Освенцім, кібуци, Крути, Фермопіли, Дахау, Гулаг, Талібан...
Подерв’янський з Лістом проти Карла Маркса, тріумф Обами, Tea Party, жлобські субкультури афроамериканців, мешканців Троєщини. Перемога жлобів Волстріту над романтикою Генрі Форда, трайбалізм, патерналізм, вандалізм, рогулізм, кумівство...
Самовідтворення та самоорганізація жлобів в ієрархічні паразитарні структури, образ «ідеального жлоба», мотивації жлобів, вплив рогулізму на інвестиційний клімат...
Пошук ефективних, перевірених успішною історичною практикою механізмів боротьби з жлобізмом — не перелічити всього, що за останній місяць перетопилося в моїй голові в контексті розуміння феномену жлобства.
Весь цей армагедцон вирував та клекотів, розривав мізки, як автоклав перегріте культуральне середовище, а я був не здатний випустити пару та видати на-гора стерилізовано-формалізований продукт, не міг переловити за хвости та зупинити кажанів-демонів, що влаштували весь цей бедлам у моїй голові... Я заледве не впав у депресію від усвідомлення своєї нікчемности та неспроможности написати не просто черговий опус на тему систематики жлобів, а справжній маніфест, який врятує людство від смертельної, без жартів, загрози з боку жлобства...
Що глибше розуміння проблеми на інтуїтивному рівні, то різноманітніший емпіричний матеріал власного досвіду, то важче підступитися до перфектної формалізації. Я зрозумів, що втиснути в короткий есей можливо лише поверхневі емоційні тези та кілька прикладів з особистого або історичного досвіду. Систематика та категоризація проявів жлобства, його аналіз в культурологічній, соціогенетичній, популяційній, економічній та історичній площинах — предмет для десятків повноцінних наукових монографій з залученням відповідного інструментарію. Це масштаб правдивого науково-дослідницького інституту, бо виклики жлобства в його сучасній еволюційній стадії є геополітичними — від проблеми жлобізації США та Європи через потворну гедоністично-споживацьку псевдолібералізацію, мутацію демократії в бік охлократії та етнопуполяційних негараздів — до майже досконалої жлобізації України, Афганістану та Нігерії через нездатність стати на рейки прогресивного шляху соціальної еволюції.
Упродовж місяця я переосмислив для себе історію України, Європи та світу, колізії особистого життя, стосунків з друзями, партнерами по бізнесу, перестав викидати недопалки з вікна автівки... Зранку до вечора мої думки оберталися навколо кореляцій побутової культури нації з глибиною рогулізації, визначенням розмитої межі між рогулізмом як дефектом розвитку особистости та генетичним жлобством. Голова була забита питаннями на кшталт того, яким чином жлобство антагонує зі справжнім професійним успіхом, здатністю до пожертви, волонтерства, повагою до суспільства, честю та відповідальністю.
Жлоби і мистецтво, наука, здатність до креативу, жлоби та геніальність, освіта-релігія-виховання-праця як інструменти боротьби зі злом... Спіральна циклічність еволюції жлобства в історії людства, загибель цивілізацій, що не спромоглися ефективно подолати чергові виклики жлобізму. Жлоби і деградація релігійних інституцій, жлобство та православіє, «русскій мір», українофобія, націоналізм, патріотизм. Інструменти самолегітимізації жлобства, спотворення історії в інтересах жлобів...
Кожне з цих питань — тема для окремого наукового дослідження, публіцистичного збірника. В пам’яті постають численні образи людей, які досягли справжнього, а не імітаційного успіху, простих, відкритих, здатних на вдячність, позбавлених дешевої пихи та рогулістичного снобізму: Любомир Гузар, який приїздив на запис своїх аудіокниг на старенькому бусі з одним служкою, Богдан Гаврилишин, який сплатив членські внески в УНК на роки наперед, Іцхак Адізес, який не гидував особисто пригостити кавою простого звукорежисера, та десятки інших видатних людей, яких я знав особисто. Їх об’єднує головне — вони змогли мінімізувати або майже вщент знищити в собі те жлобсько-тваринне, що не дає людині стати справжнім громадянином.
Мій досвід свідчить, що між масштабом особистости та рівнем жлобства є непряма, часом складна, але майже завжди зворотна кореляція, особливо чітко це проявляється на живих прикладах селф-мейд підприємців, які горбом, головою та руками збудували бізнес. На відміну від компрадорської бандюкуватої буржуазії, основною компетенцією якої є рейдерство та відсутність будь-якої моралі, а життєвою ідеологією — жлобство.
З науковцями та творчою інтелігенцією складніше, хоч серед видатних митців та дослідників не бракує жлобів. Але якщо протиставити Сергія Якутовича або Олега Кришталя безталанним «звьоздам» мистецтва чи регалієносним псевдоакадемікам з порожніми дисертаціями — спостереження працює...
І в результаті тривалих роздумів я усвідомив для себе наступне:
1. Жлобство, жлобізм — домінування примітивної, агресивно-тваринної парадигми в соціальній поведінці індивідуума/груп індивідуумів. Головні відмінності жлоба від справжньої, соціально зрілої особистости:
— неспроможність до безкорисної пожертви в будь-якому вигляді;
— відсутність внутрішньої потреби творити добро;
— нездатність отримувати задоволення від якісно зробленої роботи, що не пов’язана з покращенням персонального або родинно-кланового добробуту;
— відсутність честі та совісті, здатності на чин і подвиг.
2. Історія прогресу цивілізації є історією війни особистостей та суспільств з жлобством в усіх його проявах. Перемогти жлобізм остаточно неможливо через об’єктивні причини, але суспільства, які здатні створити жлобам максимально несприятливі умови для існування, досягають успіху в усіх царинах.
3. Жлоби ефективно використовують надбання цивілізації, як таліби та агресивні маргінали — продукти технічного та інтелектуального прогресу, як щури, гельмінти та патогенні мікроорганізми, які мутують та еволюціонують з тією ж швидкістю, що й самі об’єкти їхнього паразитування. Деколи жлоби мають прекрасну освіту, трапляються навіть естетично розвинені жлоби, але вони ніколи не бувають справжніми громадянами.
4. Десятиліття фанатичної боротьби дали мені і не тільки мені право говорити, читати, слухати музику, дивитися кіно і здобувати освіту українською мовою. Це є нормальною похідною від бажання справжньої людини жити в своїй нежлобській державі. Основна проблема України — симетричний жлобізм креолів та вуйків, який породжує проблеми конфронтації Заходу-Сходу, українофобії, корупції, депресивної економіки, розбитих доріг, тотального засмічення ландшафтів та мізків. І відсутність ефективної держави — це наслідки тріумфальної перемоги жлобів в масштабах цілої країни.
5. Жлоби — заздрісні та не здатні щиро радіти чужим успіхам.
6. Справжня місія мого життя — боротьба з жлобством та жлобами з максимально ефективним використанням всіх досяжних можливостей та інструментів.
Я припинив свої спроби гранувати цей текст, аби в такий спосіб додати ще один бурштин жлобознавства в панно «Жлобології». Таки краще делегувати це метрам укрсучкульту, бо в кожного — свої компетенції. Мої — не в тім, щоб живописати жлобів та захищати дисертації з різних аспектів їхнього соціогенезу та таксонометрії. З огляду на те, що, на відміну від більшості персоналій, знаних і популярних на культурному та соцмережевому антижлобських фронтах, мій особистий в цій царині досвід є більш практичним, матеріалізованим, але прихованим від широкого загалу.
Дитинство моє минуло в індустріальному передмісті Донецька, серед фабричного маргінесу, естетики териконів та куряви метзаводів. Побутова культура, ідеологія життя, звички та цинізм довколишнього соціуму — кричуще дисонували з тим, чому вчили книжки та заповіді «Строітєля комунізму».
Завдяки батькам та книжкам я зростав абсолютно марсіанською дитиною серед нормальних, з тваринними рефлексами соціальної поведінки, однолітків, прекрасно адаптованих для існування в жлобському соціумі. Деколи я відчував себе наче П’єро, але, на щастя, все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Перманентні синці та розбитий ніс — справедлива ціна за відстоювання жаб’ячих прав не бути надутими через тростину, котів — не бігати з вереском та намащеною скипидаром дупою, а птахів — не бути радісно-холоднокровно застреленими з рогатки. Двостороння пневмонія — ніщо у порівнянні з муками кошеняти, що конає з прив’язаним до лапки тягарем в грудневій воді Кальміусу. Політ у кювет з вагона трамвая — закономірна розплата за намагання переконати шпану, що радянські люди не матюкаються показово-нагло в шляхетному товаристві.
Жлоби та жлобенята з добрий десяток років перемагали мене з розгромним результатом.
Дякувати батькам, книжкам та особистому досвіду, — я вчасно зрозумів, що добро має бути з кулаками.
Як це не смішно, навіть комсомол та заповіді «Строітєля комунізму», що тимчасово заміняли в УРСР 44 заповіді українського націоналіста та 10 Заповідей Господніх, штовхали мене в правильному напрямку. (Так само, як наявність лопати спонукає фермера до плідної праці;).
Завдяки дзюдо та ЗФП десь так років з 15-ти переважна більшість моїх конфліктних комунікацій з представниками жлобського світу вже не мала фатальних наслідків для організму. Останнім часом боротьба з побутовими проявами агресивного жлобства істотно полегшилася — поява мобільного зв’язку та набуте практикою життя вміння тверезо оцінити ситуацію періодично позбавляє можливості стати мертвим героєм. Деколи набагато ефективніше — з огляду на кінцевий результат — добитися приїзду наряду міліції, ніж пафосно отримати кілька дірок в печінці або в голові.
Та все ж за останні 30 років мого життя жлоби таки спромоглися зламати мені ніс, кілька ребер, підрихтувати всі передні зуби, злегка відбити легені та кілька разів на суцільний фарш розбити писок. У цьому є свій позитив, бо в останні роки я ризикую раціонально, а мої керамічно-полімерні зуби виглядають краще, ніж рідні 20 років тому. Я віддячував жлобам тією ж монетою, можна навіть сказати, що полював на них. І в складі дружини охорони природи (ДОП) вистежував браконьєрів по лісах і на річках, а в складі оперативного загону (03) ловив гопників і хуліганів, виховував на комсомольських зборах роти-батальйону-полку в далекій Монголії, бив головою об стіни та двері тамбурів, ламав носи, читав пафосні лекції про те, як треба і як не треба... Натомість жлоби товкли мене кувалдою по фанері, ногами по нирках, печінці та інших органах.
Природно, що з віком проблеми та конфлікти з жлобами набувають нових форм та змісту,
Врешті-решт, на моїх очах жлоби побудували ідеальну для себе державу, в якій людині з нормальними соціальними рефлексами жити огидно, сумно та майже неможливо. Історія моєї особистої боротьби та співіснування з цими істотами — мікровіддзеркалення тисячолітньої історії війни людства зі жлобством.
Періодично в мене опускалися руки, депресивна нудьга душила від розуміння того, що в цьому герці я — навіть не Давид проти Голіафа, радите — позитивний равлик проти зграї тиранозаврів, що затопчуть, навіть не відчувши фізичного спротиву.
Результатом цього досвіду стало розуміння того, що навіть тисячі життів однієї особистості не стане, щоб обмежити в можливості гадити мільйони жлобів, перевиховати мільйони рогулів, зробити десятки необхідних атентатів...
Чесно зароблених особистими зусиллями та компетенціями капіталів не вистачить, щоб видати всі необхідні книжки, відкрити необхідну кількість бібліотек та клубів однодумців, зняти сотні фільмів, заснувати хоча б один правдивий університет... Одними грудьми не закриєш тисячі амбразур. Навіть дітей, які виростуть громадянами, а не жлобами, рогулями, «жителями», — не вийде більше, ніж кілька... Без кристалізації антижлобського середовища, яке зможе, як колись протестантизм, відповісти на сучасні виклики жлобства, без конструктивного об’єднання зусиль справжніх, а не квазігромадян, перемоги над жлобами не вийде. Кристалізація неможлива без спільних справ, спільних досягнень на різних фронтах, без комунікації наживо, а не в соцмережах.
Кілька років тому розуміння цих простих істин призвело до створення Кузні в селі Уніж, що в Дністровському каньйоні на Івано-Франківщині.
Історія людства свідчить, що віра без чину — мертва, а ефективна спільнота, об’єднана практикою, а не тільки сповідуванням певної ідеології, не можлива без сакральних місць, без випробувань спільною роботою-війною-екстрімом-жертвою.
Кузня в наших мріях — синтез найкращого з того, чим збагатили людство провідні світові релігії та ідеології суспільного життя. За організаційною формою це — компіляція досвіду вишкільних та скаутських таборів, Пласту, кібуців, лицарських орденів — і не тільки, але з урахуванням сучасних реалій та в об’єктивному компромісі з нашими можливостями.
Кузня — це Місто Сонця, але не на папері, бо ми будуємо його з каміння, дерева, цегли своїми руками.
Кузня — не тільки спортзал, бібліотека, сад-город, ферма, кампус, найбільша сільська сцена в країні, простір для фестивалів, таборів, семінарів.
— місце зустрічей та комунікацій однодумців з усіх регіонів України і не тільки;
— мекка соціал-перфекціонізму, храм волонтерства;
— спільнота людей з високим рівнем інтелекту, соціально активних та позитивно-успішних, романтиків, які мають ясну голову та гаряче серце;
— культ освіти, професійності, самовдосконалення, позитивного успіху як похідної від важкої праці та творення в будь-яких проявах відповідальності, мужності, служіння суспільству, ефективності та екологічності;
— територія, на якій відроджується довіра. Місце, де в реальних справах та комунікаціях кристалізується та виростає спільнота, яка радикально змінить долю своєї країни.
І головне, що нас об’єднує, — практика, а не задекларована готовність безкорисної жертви на користь суспільства.
Жлобам, рогулям та більшості «жителів» — не зрозуміти, для чого правдивий професор з сотні найкращих дослідників України, видатний тренер, що виховує чемпіонів, топ-менеджери відомих компаній та лідери рок-гуртів тягають каміння, риють траншеї та чергують на кухні пліч-о-пліч зі студентами.
Десятки разів я чув від представників жлобкуватої націонал-інтелігенції, що Уніж — це лопата, це ні про що, це — абсурдна забавка, дурний пафос... Можна ж збиратися на конференціях, в клубах, створювати спільноти та протестувати в соцмережах, а не витрачати гроші на бензин та квитки, а час — на те, щоб дістатися до Унежа... Мовляв, ефективніше і дешевше в усіх сенсах провести конференцію-лекцію-збіговисько в столиці. Бажано з фуршетом та музиками за гроші діаспори.
Кузня для кожного — майже стовідсотково правдивий тест на особисту враженість жлобством та на готовність до боротьби з ним. Тут, як у війську, монастирі, підводному човні або за гратами, не сховаєш правди (на відміну від соцмереж).
П’ять років ми відбирали серед відомих та соціально успішних людей тих, хто зможе бути прикладом та орієнтиром для молоді, яка має шанс стати майбутньою національною елітою.
Віднедавна припинили запрошувати спікерів та коучерів, які в попередні візити не продемонстрували бажання та здатності надихнути молодь на конструктивну працю власним прикладом. Не наш формат, бо ми шукаємо та намагаємося виховувати справжніх позитивних лідерів та бійців антижлобського фронту.
Практика п’яти років проекту свідчить: Кузня збирає інтелектуально розвинені, соціально-активні особистості, які не отруєні жлобством, які відчувають правдивість проекту навіть на інтуїтивно-емоційному рівні, відчувають потребу в живому та концентрованому в просторі спілкуванні з такими, як самі, отримують фан і драйв від процесів розбудови Міста. Від самої можливості реалізувати в ньому свої проекти.
Ключ-замок, фермент-субстрат. Жодна деталізація-формалізація-обґрунтування доцільності, агітація, аргументація не навчать отримувати задоволення від волонтерства та комунікацій з розумними і щирими людьми. (А намагатися пояснити жлобам, що таке Кузня, — все одно, що вчити свиней танцювати — непродуктивно та дратує тварин).
З іншого боку, першим теплокровним пощастило, що жлоби-динозаври не спромоглися оцінити небезпеки прийдешніх викликів;)
Іван Семесюк. «Пацанська екзистенція», 2008 р.
Фото з особистого архіву
Олександра Коваль — громадська діячка. Засновниця і президент ГО «Форум видавців». Народилася 1957 р. у м. Львові. Закінчила Львівський лісотехнічний інститут (1979), де впродовж 1980—89 pp. була у складі науковців, які працювали над розробкою систем очищення повітря та енергоощадних технологій. У 1986—88 pp. — співзасновниця і працівниця кооперативу «Аерос» (Львів), який займався проектуванням і випуском аеростатичної техніки для метеорології та реклами. Керувала видавничим відділом Львівського обласного Фонду культури; була заступником головного редактора львівського видавництва «Фенікс», очолювала видавництво Львівської обласної організації Товариства української мови ім. Шевченка «Просвіта». Співзасновниця Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів. З 1994 р. — ініціатор та організатор «Форуму видавців у Львові», всеукраїнського конкурсу і фестивалю дитячого читання «Книгоманія» (з 2002 p.), благодійної акції «Подаруй дитині книжку» — збір книжок для дитячих будинків, інтернатів, сільських бібліотек (з 2006 p.), Львівського дитячого фестивалю (з 2007 p.). Неодноразово представляла українські видавництва й авторів на міжнародних книжкових ярмарках у Франкфурті, Варшаві, Москві, Ляйпцигу. Авторка численних статей в ЗМІ про український книжковий ринок, підтримку та розвиток читання.
Якщо не виходити з помешкання, викинути телевізор, а на фейсбуці відстежувати появу лише розумних думок і фоток своїх друзів «на фоні», щоб лайкнути їх чимшвидше, — життя видається рожевим. Але відразу за порогом приватного простору починається жлобська територія.
Затято намагаюся переконати адміністрацію «Білли»
Виховую таксистів, мовляв, небезпечно читати sms, виїжджаючи на зустрічну чи намагаючись на повній швидкості проскочити
Вистоюю в чергах до всіх офіційних дверей. Навіть якщо тобі призначено, чиновник в кабінеті може або зайнятися в цей час іншими справами, або забути про зустріч і кудись піти, або його можуть викликати «в Кабмін». Але ж наша зустріч запланована! Хіба не можна було все інше якось посунути, а якщо вже ніяк — то попередити, що зустріч скасовується (чи пересувається)? Ні, такі дії не передбачені регламентом установ та кодексом чиновників і держслужбовців. Не подобається — знайдіть собі інших чиновників.
Пишу листи до адміністрації банків, пропоную, щоб керівник кожного відділення був зобов’язаний подбати про те, аби розчистили лід уздовж фасаду і позбивали його з даху. Банківських відділень в Україні багато, було б значно чистіше. Пишу ректорам престижних вишів: попросіть студентів і молодих викладачів, щоб прибрали навколо. Самі не падатимете, і перехожим буде спокійно, нехай знають, що університет дбає про них. Ні, кажуть, студентам «положено» гризти граніт науки, а лід колоти — справа муніципальної служби. А якщо вона не чистить, будемо її критикувати, а самі падатимемо і ламатимемо собі все, аж до останньої кісточки. Але ж може бути геть по-іншому! Та якби ще приєдналися власники МАФів, продуктових крамниць, супермаркетів і розважальних центрів, працівники легальних і нелегальних паркінгів? Приватні нотаріуси, лабораторії і клініки? Ніде більше, тільки при вході, щоби клієнти, які несуть їм свої грошенята, таки дійшли, не переламавши ніг і не повибивавши зубів. Але для цього і студенти, і клієнти, і пацієнти повинні також щось сказати, наприклад: «Дайте мені лопату, я почищу сніг біля вашої аптеки».
Це приклади побутового жлобства нижчого ґатунку: двірник, сантехнік, листоноша, міліціонер, продавець, податківець, клерк, учитель, лікар, директор, ректор, міністр — у якийсь момент починають розуміти, що вони у певних питаннях є останньою інстанцією і що без їхньої доброї волі трубу не викопають і не закопають. І якщо в них від почуття своєї всесильності і влади з’являється блиск в очах — оце і є стовідсотковий жлоб. Є, щоправда, й такі, що свідомо йдуть «виховувати» дітей в садок чи доглядати за хворими, чи видавати довідки — лише для того, щоб отримувати постійний допінг від того, що вони керують — якщо не світом, то цією його частиною, і що від них залежить доля — якщо не людства, то якоїсь окремо взятої його часточки; вони насолоджуються, спостерігаючи, як ця людинка, ця порошинка, цей прах під ногами буде спочатку вимагати, погрожувати, потім — просити, благати, — і все одно нічого не доб’ється. Але це вже не жлоби, а якісь покручі поза межами добра і зла, це зомбі, яких щоразу більшає поміж нас.
Лихварі й торговці в Храмі, котрих прогнав Ісус, чи не вони були першими жлобами нашої ери? Їм було байдуже, що своєю зажерливістю вони зневажають не тільки людей, а й слово Боже; всі нарікали, страждали і терпіли, аж доки Він не вигнав торговців з Храму.
Фарисеї, які таємно домовлялися між собою про неписані правила, а тоді вимагали, щоб їх ставили понад Законом? Юда, що начебто зрадив Ісуса, аби той міг виконати свою місію, чи не був він тим жлобом, який хотів бути рівним Богові? Але — їх засуджують, тоді як теперішні лихварі, іуди й фарисеї почуваються цілком добре і, здається, не бояться ні людського гніву, ні Божої кари.
Якщо колись люди і жлоби були різними видами Homo erectus, а світова класична література їх виразно класифікувала як міщан-шляхтичів, тартюфів, гобсеків і всіляких інших, що зарвалися, а «нормальні» люди з них насміхалися і зневажали їх, тому вони почували себе дещо незатишно, — то тепер настала епоха проникнення жлобства в усі щілини.
Жлоб посполитий живе в селі чи на районі. Все про всіх знає, всіх критикує, завжди незадоволений роботою, погодою, дітьми, селом, країною, своєю долею. Життя йому здається несправедливим, адже в сусіда і хата краща, і машина новіша, і жінка молодша. Коли дізнається, що йому випав щасливий шанс за умови, що сусід отримає вдвічі більше, просить: виколіть мені око. Хоче жити деінде і робити щось інакше. Любить дивитися футбол, Пугачову, Зіброва і «95 квартал», а також усі шоу, де шукають таланти. Він і сам співає й танцює, може цвяхи зубами з табуреток витягати, показує картярні фокуси і теревенить із сусідами. Але якщо раптом хтось попросить завезти в лікарню чи на вокзал, бо таксі ніяк
Жлоб здає поле в оренду під ріпак, переплановує і переобладнує помешкання: сам міняє газові труби, ставить автономне опалення і добудовує на 9-му поверсі веранду шириною З метри, вирубує ліси на схилах Карпат. Переконаний, що все можна купити. Ніколи не сумнівається і не думає про наслідки. Авторитетом для нього є лише Савік Шустер. А якщо щось іде не так — звинувачує всіх навколо. Соціологам говорить, що це «проклята земля», де нічого доброго вже не буде, і треба
Жлоб рафінований мало відрізняється від
Жлоб рафінований на перший погляд видається щедрим і відкритим, але насправді лише закликає до служіння й жертовності, причому часто робить це за кошти гранту чи спонсорів. Адже все в цьому світі має бути оплачене, особливо його час та ім’я. Він дуже боїться, що його хтось «використовує», переживає, щоб не виявитися лохом.
Що їх ріднить — це несправжність, намагання здаватися чи бути кимось іншим. Робити й жити «про людське око», а не за внутрішньою потребою. Одні й інші мають дуже багато спільних рис, і головні з них — подвійні стандарти і небажання ділитися. Про всяк випадок, раптом там нагорі хтось є, жертвує невеликі гроші на церкву і на сиріт. Але на наркоманів, ВІЛ-інфікованих, визволення жінок з сексуального рабства — ніколи, тому що начебто засуджує їхній спосіб життя. На старих — також ніколи, адже жлоб не уявляє, що він також колись постаріє, стане немічним і залежним від чиєїсь ласки; він упевнений, що купить собі приємну старість і легку смерть. На культуру? Для нього культура — це антикваріат, здобутий не зовсім легально (а де в світі є зовсім легальний антикваріат?), полотна художників з топ-20, ну і, звісно, шоу-біз, бої без правил, пающіє труси і альо таланти. Він вважає, що підтримувати потрібно тільки те, за що готові заплатити люди. При цьому він інколи й пальцем не ворухне, щоб люди захотіли більшого. Музеї, театри, бібліотеки, література — вони ж все одно приречені й нікому не потрібні, навіщо продовжувати їх агонію, де ЦА
Жалоба можна пізнати по тому, що він намагається перебувати в центрі суспільної уваги: він постійно в тусовці — на відкриттях, прем’єрах, вернісажах, у нього беруть інтерв’ю (чи це джинса?) і фотографують, його думка чомусь раптом стає аж надто важливою з будь-якого питання, жлоб — на білбордах, круглих столах і в телевізорі. І ось він стає депутатом, суддею або дипломатом. У цей момент він переходить на новий рівень гри і отримує бонус на 100 життів. Його вже не дістати.
Замість того, щоб прибрати в своїй хаті чи в місті — ми все намагаємось видаватися надто заклопотаними своїми проблемами і своїми дрібними справами. Замість того, щоб рішуче вимести нечисть, ми аргументовано і сердито висловлюємося і так само рішуче засуджуємо — «лайками» у фейсбуці. І дуже рідко робимо щось в реалі, наприклад, оскаржуємо дії чиновника, подаємо до суду, домагаємося правди і справедливості. Ми зневірилися і піддалися розпуці. Ми даємо хабарі, символічні і не дуже, ми користуємося пільгами, які нам, можливо, й не належать, або просто не потрібні. Можливо, варто лиш назвати біле білим, а чорне — чорним, не підмінювати поняття — і перестати спілкуватися зі жлобами, навіть якщо ми з ними давно знайомі, вони харизматичні і від них багато залежить. Підтримувати людей, які намагаються жити за іншими правилами, ніж усе їхнє жлобське оточення. Не тільки перепощувати і лайкати, а стати поряд і кілька годин попрацювати безкоштовно і без сподівань, що за це окремо похвалять. Або просто помити вікна.
• На будь-які проблеми реагувати: моя хата скраю, мене це не стосується, краще не висуватися, мені шо — більше всіх треба, і без мене все вирішать, я від цього абстрагуюся, всім не допоможеш, я вмиваю руки, I don’t care
• Повірити рекламі «Ти цього варта/вартий» і перти напролом, щоб
• Купувати за останні гроші парфуми, білизну, тур, авто — переконуючи себе, що це «інвестиція в майбутнє»
• Використовувати свою інакшість і вимагати особливого ставлення до українців, євреїв, мусульман, самотніх матерів, ґеїв, дітей війни чи сиріт загиблих шахтарів чи міліціонерів
• Перш ніж щось зробити, калькулювати: вигідно — не вигідно
• Заводити потрібні знайомства і підтримувати лише ті стосунки, які потім можна буде використати
• Повірити популярному тепер твердженню, що кожна людина є унікальною, і вимагати, щоб до тебе саме так і ставилися. І сумнівно, що ти сам при цьому так сприймаєш інших
• Ніколи не ділитися тим, що маєш, а якщо й комусь дати, то тільки своїм. І тільки тоді, коли щось за це отримаєш. І побільше згадок в ЗМІ
• Купити квиток на Одеський кінофестиваль за 5 тис. грн., пройтися по червоному килимку, випити шампанського і вийти з залу, коли почнеться фільм
• Бути переконаним, що робиш все як слід
• Думати, що весь світ створений, щоб обертатися навколо тебе.
• А також, що закон — тільки для ворогів
• Повірити, що коли тебе не лайкають і не цитують — значить ти вже фактично й не існуєш
• Щоб довести своє існування — постити по кілька разів за день ту саму геніальну думку чи фото улюбленого таргана у ФБ — аби тільки бути постійно на топі.
• Переконувати себе й інших, що книжки вже неактуальні і що буквально завтра все, що книжки століттями приховували від жлобів, стане доступним всім, хто матиме на носі чарівні І-окуляри чи MS-вікна в квартирі
• Принципово не читати сучукрліт, бо «що вони можуть понаписувати? це вже все було або ще буде в інших літературах»
• Ніде й ніколи не говорити публічно, що ти насправді думаєш про сучукрліт, адже всі — в одній тусовці
• Роками (або ніколи) не бувати на Форумі видавців у Львові, але розповідати, що там нема нічого нового й цікавого, тому що все те саме є на Петрівці.
• Ставати гуру, експертом, opinion-maker’ом виступаючи на конференціях і круглих столах, по радіо і ТБ, дописуючи в усі офлайнові та он-лайнові ЗМІ, ведучи блог, може й не один, також відеоблог, і використовувати всі доступні можливості просування
• Створювати списки, що робити або що не робити і намагатися, щоб у списку завжди була кругла чи символічна кількість пунктів, тому списувати туди всіляку фігню.
Не варто було мені розмовляти на цю тему. Або потрібно було називати імена.
Здавалося, що буде смішно, а вийшло дидактично і пафосно. Гидота.
Думаєте, хтось це буде читати? Тільки повні виродки, які не знають, на що вбити час.
Відчуваю, що перетворююся на жлобіху, розмовляючи на таку тему. Чи це тепер називається «гуру»? Здається, це те саме. Поговорімо краще про літературу і її критиків.
Раджу витратити ще трохи грошей і фотошопом створити жлобські образи всіх учасників вашого проекту. Тільки візьміть письмові дозволи, що ми не заперечуємо. Такий собі тест;).
Владислав Шерешевський. «Ой, Мао, Мао...», 2008 р.
Фото: Алекс Заклецький
Орест Лютий — професор антропології. Автор проекту «Лагідна українізація». Народився у лютому в м. Стрию. Закінчив «Львівську політехніку» і Віденські курси підвищення кваліфікації ім. 3. Фрейда. Засновник антитоталітарного музичного гурту «Сталін унт Гітлер капут» (2012). Все життя працює над романом і серією картин.
Жлоб — це тварина в людині. А оскільки кожна людина певною мірою тварина, то апріорі всі люди — жлоби. І я не виняток.
Адже що робить людину людиною? Ті якості, які відрізняють її від тварини. Передусім здатність до самоосвіти, самовдосконалення, самопізнання. Для того, щоби втілювати їх у життя, людина має задіювати розум і волю. Всі вищезгадані якості лежать у площині проявів людського духу. Тому так зване «духовне» життя (вживаю термін «духовне» як найуживаніший і так чи інакше зрозумілий більшості) і робить людину людиною. Проте, закутий у морок фізичного тіла, дух постійно страждає, бо його гнітить недосконалість земного буття людини, яка мусить підтримувати своє матеріальне існування, заробляючи «на хліб щоденний» або просто задовольняючи певні фізіологічні потреби організму. Оцей одвічний конфлікт духу і матерії, душі та тіла знаходить висвітлення у моїй теорії «матеріально-духовної сегрегації».
Якщо коротко, то я для себе чітко поділяю людей на два основні ментальні та водночас психосоматичні
Явище жлобства, безсумнівно, лежить у площині «горизонтальної парадигми». Одвічний філософський дискурс про взаємини «духу і матерії» я розв’язую у свій суб’єктивний спосіб, а саме: впродовж життя людина має пройти шлях від «homo terrenus» до «homo caelestis». Адже народжується вона створінням земним, залежним від матеріального буття, але завдяки існуванню «божественного імперативу» може приборкати в собі тваринні інстинкти і наблизитися до «висоти небес», тобто до тієї людини, якою задумав її Бог.
Величезна біда людства в тому, що переважна більшість людей воліла б жити тваринним життям. Однак, перебуваючи під впливом так званих цінностей «духовних», що культивуються релігійними організаціями, освітніми інституціями, культурою, вони відчувають постійний дискомфорт, бо ж бути людиною-жлоботвариною — якось «нєпрілічно», оскільки «треба буть культурним». І через те найшвидше розповсюджується світом імітація, симуляція — і відбувається розквіт псевдокультурності, псевдоінтелектуальності, псевдодуховності... Одно слово, якщо бути вкрай категоричним, живемо у квазіпсевдосвіті тотальної брехні і симулякрів.
Жлоб — це людина-підробка. Воно може мати дві ноги, дві руки, голову, щось там казати, щось там пити, курити, жерти чи промовляти якісь сентенції, але це ще не означає, що воно — людина. Бо людина передусім мала б виконувати на цій землі якусь свою місію, від початку призначену їй Богом, бути «на своєму місці». Про таку людину кажуть: «Та це ж лікар (будівничий, артист, водій, кравець, поет, художник, агроном, мисливець, господиня, вчитель, юрист, банкір і т. ін. — необхідне підкреслити) від Бога!»
Якщо людина має професію і робить свою справу досконально, то вона вже не жлоб. Свідома натхненна праця — то єдина панацея від безпорадності земного шляху людини.
Як би пафосно не звучало, але основним життєвим завданням кожного є пошук власного «Я», власного призначення, власної місії. «Пізнай самого себе» — казав Сократ, «Шукаю людину» — вторив йому Діоген, «Знайти себе» — кажуть безліч розумних людей по всьому світі. Але на відміну від тих, хто переймається цим, кількість тих, кому до таких пошуків байдуже, незмірно більша. І ця переважна більшість жлобів лише удає з себе когось, ким насправді не є. Звідси увесь хаос і брехня. Приходжу, приміром, до стоматолога і кажу: «Запломбуйте мені зуба!». І я ж не знаю, що той стоматолог — зовсім не стоматолог, а радите автослюсар (бо геніально у нього виходить не зуби пломбувати, а машини ремонтувати). От він пломбує мені зуба, думаючи про свою «БМВ», а я й собі думаю про нього: «От жлоб’яра, не вміє анестезію правильно вколоти, живий нерв ще не задубів, а він по ньому свердлом лупить!». І це так... звичайний побутовий приклад. Та це не найстрашніше, набагато гірше, що саме у велику політику пруться люди, які не вміють нічого доброго і руками зробити... От де найбільше жлобів, або людей-підробок, які множать навколо себе хаос, брехню та облуду.
Останні півтора століття людство активно плекає в собі жлоболюдину. Починаючи від філософів епохи просвітництва, а далі завдяки ідеям Гегеля, Маркса і Ніцше ми дісталися середини ХХ-го століття, коли Бог таки остаточно «вмер» у людині, зробивши її об’єктом експериментів різних тоталітарних ідеологій. Не кращий для людського духу й мислення є час нинішній, коли за відсутності тотальних війн, людству оголошено іншу війну — конс’юмеристську, споживацьку. Курс на тотальну глобалізацію світових ринків і плекання споживацької моделі існування призвели до того, що в світі катастрофічно зростає кількість біомаси — «гомо глобалікус», або, в нашому контексті можна сказати, «гомо жлобалікус».
Глобалізм і космополітичний конс’юмеризм намагаються стерти усі національні, ментальні, релігійні та культурологічні відмінності між людьми, виплекати так звану «людину світу», яка, відключивши власний інтелект, волю та розум, керуючись підказками засобів масової інформації «впевнено» йтиме по життю до «успіху».
Виникає питання: а хто цим усім керує? От питання, відповідь на яке можна шукати і знайти у різних мудрих книжках, а їх, на жаль, «гомо жлобалікус» не читає. Бо втратив навички до читання книжок, а проглядає лише стрічку подій у Фейсбуці (що висвічується на екрані його модного айфона).
До речі, про підробки. Кілька років тому у складі творчої делегації з України побував я у Піднебесній. Одного вечора нас повезли за місто, де мала відбутися зустріч із такими ж «творчими кадрами» місцевого народонаселення. Перекладачі нашої делегації кумедно мружили очі і цокали язиками, готуючи якийсь «небачений сюрприз». Яким же було наше здивування, коли за годину на авто з Пекіна ми потрапили у справжній Версаль. Я не жартую! Китайська копія у масштабі 1:1. Разом з усіма фонтанами, ландшафтним дизайном і навіть дивом французької садово-паркової архітектури XVII-гo сторіччя — палацом «Тріанон» вдалині. Складно описати здивування нашої делегації... Як пояснили згодом перекладачі, «Версаль» у степах під Пекіном» побудував для себе колишній мер Пекіна, два роки тому страчений за корупцію та розкрадання державної власності. Тепер його колишню приватну власність держава використовує як резиденцію для прийому іноземних делегацій. Можете мене звинуватити у якомусь збоченні або в певній формі економічного расизму, чи ще в якійсь сегрегативній перверсії, але з того моменту я прин-ци-по-во не купую китайських речей. Шкірою, усім своїм єством не терплю підробок. «Версаль» у степах під Пекіном» — це вже занадто.
Власне, всі жлоби дуже люблять пафосні речі. Золоті унітази, взуття із страусової шкіри, дорогі годинники.
Особисто для мене усе, що має номінальну назву «статусна річ», автоматично потрапляє у розряд жлобства.
І нема на світі більш жлобської речі, як сумочка «Луї Віттон маде ін Чайна». А хай навіть і не «Чайна»... Хизування будь-яким брендом свідчить про жлобство, дебілізм і розумову неповноцінність того, хто тим брендом хизується.
Кількість симулякрів на один квадратний сантиметр телеекрана просто зашкалює. Всі ці талант-шоу, всі ці гламурні передачі, всі ці веселі, безпроблемні телеведучі, пардон, «зіркі», справді «зносять» пересічному глядачеві мізки. Життя — це важка, виснажлива річ. Для того, щоб чогось у ньому домогтися, треба па-хати, пахати і пахати... Телевізор натомість моделює зовсім іншу ситуацію: навіщо важко і тяжко «пахати», коли можна засвітитися на екранах і вхопити долю за хвіст.
На жаль, у телевізорі майже ніколи не показують і не відстежують долі тих, хто наразився на це щастя — «стати зіркою на день». А дарма: депресії, поламані долі, розбиті родини, понівечені мрії та сподівання, і суїциди — ось платня за такий легкий успіх. Важливість ПРОФЕСІЇ нівелюється. Чомусь ні в кого, хто сідає в літак, не виникає думки піти до кабіни пілота і сказати: «Пілотувати я вмію не гірше за тебе!». Але ті ж самі слова з легкістю можна сказати співаку, артисту, журналісту, письменнику і будь-якій іншій людині, чия професійна діяльність відбувається в ділянці так званих суб’єктивних (творчих) галузей, які не підпадають під чіткі оцінки/ критерії фаховості. А тому тут вправно маніпулюють різного калібру шахраї. І ось, будь ласка, за гроші наймається роздутий штат консультантів, піар-директорів, стилістів, візажистів, режисерів, інтелектуальних рабів — і створюється певний «продукт». Так народжуються сонми невідь-звідки взятих артисток, співачок, галеристок та політиків, експертів, редакторів модних журналів, культуртрегерів, інших «ньюзмейкерів» і тролів, які збурюють інформаційний простір своїми міазмами.
Жлобська атмосфера дилетантства та непрофесійності заповнює все довкруж...
Але найбільшим симулякром в Україні є сама Україна.
України в Україні нема. Що є? Якась повна хуйня. Тотальне жлобство, непрофесіоналізм і підміна понять. Постійне маніпулювання суспільною думкою, якісь важкі постколоніальні судоми, а радше, агонія, в якій вмирають сподівання на справжню (українську) Україну в країні. Балом у загальнодержавному масштабі керують бандити, спекулянти, жлоби, маніпулятори, різна шушваль, яка завдяки своїй жлобській «нахрапістості» та «бидлосилі» пролізла у владу та нав’язує своє жлобське розуміння дійсності масам. Україна — територія панування тотального жлобства у всьому! Починаючи від найбільш жлобської телевізійної програми «Світські хроніки», де на тлі зубожілої країни різні гламурні почвари хизуються своїми статками, і закінчуючи автослюсарем Саньком, який, ремонтуючи твою автівку, замість новенького генератора ставить старий — з надією, що «господар не побачить». Шахрайство в усьому... Але найприкріше те, що ми самі заслуговуємо на все це шахрайське буття, бо не чинимо йому свідомого спротиву. Одвічне православне: «Як Бог дасть», оця якась фатальна земна безпорадність і сподівання на Вищі Сили робить нас рабами, і, на жаль, не тільки Божими. А насамперед — рабами звичайних земних шахраїв, які, обіпершись на нашу слов’янську впокореність, відібрали майбутнє у декількох поколінь наперед.
Витоки українського ментального жлобства треба шукати у катастрофічних подіях недалекої історичної минувшини, наслідки яких спостерігаємо аж до нинішніх днів. Інтелігенція винищена, селянство зморене — страшними війнами, багатовіковим колоніальним існуванням — це все витворило різновид народу, який мусить виживати, як уміє. Його інтереси століттями були тільки в «горизонтальній площині буття», і сьогодні ми не можемо прирівняти себе до сильних європейських націй, бо ще перебуваємо на етапі самоусвідомлення і самоусталення. Але нічого, головне не робити різких рухів і певно тримати мету. А мета — відродити Україну в Україні.
А що таке Україна? Ну, по-перше, це не Росія. По-друге... А от цього я вже не знаю... Точніше, варіантів «по-друге» у мене багато. Розумію одне: надзавдання мого покоління — втовкмачити усьому світові, що Україна — то не Росія. І... я над цим тут і тепер працюю.
Українське жлобство з-поміж загальносвітових його проявів вирізняється певними ментальними особливостями. Очевидно, воно найбільш концентроване. Бо за якихось 20-30 років найбільша селянська країна стала країною типу «гарадской». Думаю, в рамках цього проекту з приводу подібної проблематики вже висловлювалося багато вільнодумців. Тому скажу так: від цієї реальності не втекти. Жлобство — об’єктивна реальність нашого щоденного існування. З нею теж можна навчитися жити — так, як живуть люди з вродженим вадами чи хворобами. Ліки? Є такі ліки — самоаналіз, самовдосконалення, самоосвіта. Ну, і гумор, а найліпше самоіронія...
Чи можливе повне одужання? Я думаю, ні. Але спробувати поборотися варто.
Основа комедійного жанру — невідповідність, дисонанс між справжнім та удаваним, між мріями і реальністю, між бажаннями і можливостями... Одвічний контрапункт, що створює тло для комедійної драматургії і є камертоном життя усього людства. Знаючи про свій неодмінний кінець ми все одно створюємо навколо ілюзію бурхливої діяльності, аби втекти від єдиної справжньої реальності, яка й полягає у тому, що рано чи пізно кінець усе одно настане. На цьому зламі і народжується «комедія людського буття». Тому для мене найвищим проявом Людини в людині є почуття гумору, а понад те — самоіронії. Оця хижа, тваринна «серйозність», з якою до своєї діяльності та персони ставляться державні мужі, певні митці, деякі ґранд-дами, свідчить передусім про їхню розумову неповноцінність. Саме час процитувати класика: «найбільші дурниці в житті скоюють із серйозним виразом обличчя».
Адже людина — це передусім кумедне сотворіння, що втовкмачило собі в довбешку, буцімто воно «вінець творіння».
Нема на світі кумеднішого видовища, ніж «людина їбущаяся»: от коли з неї злітають усі естетські, культурологічні, релігійні, духовні, освітні та інші нашарування. І він(вона) перетворюються на справжню тварину, що у поті чола свого понад усе прагне досягти оргазму. Крехтить, стогне, пускає слину, закочує очі, роззявляє рота, здригається у конвульсіях. От воно — справжнє обличчя «людини земної», коли «вінець творіння» з висолопленими баньками «покриває самицю» задля продовження власного роду. Причому воліє робити це потайки, ніби щось злочинне, гріховне. Оргазм — пік фізичної, чуттєвої, тваринної насолоди, через який у світі плодяться такі самі «матеріальні об’єкти» у вигляді дітей (спершу янголят, а потім таких самих банькуватих жлобозвірів). Написано ж: «У гріху будеш народжувати дітей своїх».
Якщо жлоб — це тварина у людині, то жлобство — породження тваринних інстинктів, те, що віддаляє нас від Бога. Тому жлобство нарівні з релігійним поняттям гріха теж є своєрідним різновидом гріха.
Оця, до речі, ваша «Жлобологія» може виконувати таку собі функцію соціальної євангелії і містити десять основних заповідей:
• Не сотвори собі кумира ані з «Луї Віттона», ані з «Бріоні», ані з інших брендів, що зводять тебе на манівці конс’юмеризму.
• Не побажай собі «Мерседес» або «Феррарі» ближнього свого.
• Не «БігМаком» єдиним, ані суші чи молекулярною кухнею живе людина, а лише Словом, яке читає у розумних книжках.
• Викинь телевізор свій, повидаляй екаунти з Фейсбуку, зателефонуй батькам і скажи, що любиш їх, вийди на вулицю і почни жити справжнім життям, щоб сили знову повернулися до тебе.
• Не сміти. He лайся, бо лайка це те саме сміття.
• Відроди в собі
• Намагайся опанувати професію, яка тобі до душі.
• Не бреши сам собі, не виправдовуй свої лінощі і слабкості, мовляв, усі так роблять. Бо кожен відповідатиме лише за себе.
• Не займай позиції жертви. Бери всю відповідальність на себе, бо так чинять сильні Духом.
• Не ображайся, коли тебе посилають «на хуй», і не посилай «на хуй» у відповідь, бо не відають, що коять. Іди і чесно роби свою справу!
Андрій Єрмоленко. «Сучасна "Шевченкіана"», 2013 р.
Фото: Андрій Волгін
Іван Малкович — поет, видавець. Власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Народився 1961 р. у с. Нижній Березів (Косівський р-н, Івано-Франківська обл.). Закінчив Івано-Франківське музичне училище (1980), філологічний факультет Київського державного університету ім. Шевченка (1985). Кілька місяців працював у школі вчителем української мови та літератури. Був редактором дошкільної літератури у видавництві «Веселка» (1986—87), головним редактором дитячих програм студії «Укртелефільм» (1992). У 1992 р. заснував власне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке спеціалізується на дитячій літературі. Автор поетичних збірок «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006), «Все поруч (2010). Вірші Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, польською, литовською та іншими мовами.
Мабуть, я належу до меншості, бо не вживаю таких слів, як «жлоб», «бакси». Мені важко згадати, чи когось я так називав: жлоб...
Жлобство — це, в моєму розумінні, породження міського тупорилого жевжика з неадекватними замашками. Жлоб почувається пупцем землі. І не тільки, скажімо, донецької... Я остерігаюся жлобів. Його сателітом можна вважати рагуля — це такий безневинніший, «сільськіший» варіант жлоба, така собі бліда подоба Швейка. Рагуль зазвичай смішний, і вже тому не зрідка — позитивний. Він переважно неагресивний, на відміну від жлоба. Рагуля я не боюся. Бо він іноді навіть симпатичний — як Вакула у Гоголя, який, наприклад, напрочуд поважно відгукується про Петербург: «Губернія знатная! Що й казать, доми балшущі, картини висять скрозь важнецькі. Розчудесна припорція!» Та й його візаві — козаки — теж з того самого тіста: «Запорожці, почувши таку вмілу мову з ковалевих уст, склали про нього думку дуже прихильну» — пише Гоголь. Хоча ні, це я заговорився — Вакула не рагуль, він радше з тих провінціалів, які завдяки своїм вродженим талантам, подібно до братів Розумовських, за деякий час опиняються в епіцентрі петербурзького життя і стають його улюбленцями...
А от жлоб вважає інших людей тлом для свого пико- і пузо- вип’ячування.
Жлоб хоче над людьми панувати — дико і без правил. У фольклорі, в «Казці про липку і зажерливу бабу» є про це. Баба маніпулює дідом, бо їй раптом забаглося багатства, а потім — всього-всього. І коли її гарне життя раптом урвалося? Це сталося саме тоді, коли вона захотіла всіх людей зробити своїми наймитами. Баба стала лихою і лютою — і все скінчилося. Але в реальному житті люті і злі зазвичай і панують, коверзують над нами.
Чи справді можна — «із грязі в князі»? Бо ж це не просто бруд у звичному розумінні: от, вимастився в болото. Бо бруд жлобства — він радше внутрішній. Він всотується в кров, у єство людське, а тоді випирає й назовні.
Жлобство плодиться заздрістю. Люди нікчемні, ледачі, пустопорожні заздрять багатим, багаті — ще багатшим. З цього нічого доброго не народжується. Скажімо, Шевченко був козачком, зазнав панських знущань і коверзувань, він бачив хитрощі кріпацькі і хитрощі багацькі, і зумів зберегти в собі рідкісну здатність бачити справжніх людей — і серед бідних, і серед багатих. У нього є один дивовижний вірш-спостереження:
Колишній кріпак має таку велику душу, що може зрозуміти навіть багату самотність пана.
У кожного стану свої спокуси і загрози...
Совєцькі злидарі не любили тих, хто мав більше, хто був багатший, адже багатшими за совєтів ставали здебільшого не за якийсь талант, а через блат і зв’язки. А це оптимальні дріжджі для жлобства. Адже жлоб майже ніколи не буває талановитим, він загрібає жар чужими руками.
Зла в чистому вигляді не існує. Є така казка про відьму, яка замріялася, щоб чоловік-удівець, який має багато дітей і багато гризоти, взяв її за жінку. Він, бідолаха, хоче спекатися її (вона дуже страшна та ще й залізноноса), але водночас ще й хоче запопасти її багатства, тож чеснішою і щирішою в цій казці виглядає саме відьма. В українських казках цікаве трактування доброго й лихого. На сході України втілене зло — це змій, на Заході — чорт. Хоча є ще змій-шаркань, це вже дракон такий закарпатський, і він може літати. А ще ж існує і Люципер, і Ліктиборода — чорт над чортами.
Якщо говорити про улюблені казки, то більшість із них зібрані в моєму тритомнику «100 казок». Жлобів у казках майже не буває. Бо в казки широкий діапазон, а жлоб — це просто сірість, натомість казка любить характери яскравіші.
Жлоб не є мегазло (це щось проміжне, як середній клас), але від нього часто багато що залежить. Бо з його середовища народжуються герої або антигерої, які можуть піднестися на вищий рівень. Але якщо суспільство пронизане жлобами, то й героїв воно виплекує відповідних.
Лечу в Нью-Йорк. Заходжу в літак, свої речі поклав на полицю — трохи далі від свого місця, бо наді мною вже було зайнято. Кожен дивиться, де є місце, і теж кладе свої пакунки. Та зайшли донецькі хлопці, виставили мій портфель на підлогу зі словами: «Ето наше мєсто!». Я вражений, адже людям, які поклали речі наді мною, я б ніколи такого не сказав... Беру портфелик і кладу його на те ж місце, тільки вже за їхніми речами. Знову він забирає і каже: «Ти шо, нє понял? Ето мойо мєсто. На борту стоматологов нєт». Дехто в салоні мене впізнає, мені страшенно незручно, але одна жінка втрамбовує свої речі і каже мені: ставте сюди...». Я вже не хотів конфліктувати, щоб не соромитися перед іноземцями, щоб не вийшло, як у моєму дитячому віршику:
Ми мусимо визнати, що людська цивілізація переживає не найкращі часи. Період високого розквіту розуму, інтелекту, культури вже, на жаль, позаду. Інтернет, комп’ютер — це чудові інструменти. Але в мудрих руках.
Табличку множення тепер можна знайти теж в Інтернеті
200 років тому Андерсен пише
Раціоналізм поступово перетікає в тупе споживацтво, в збагачення за будь-яку ціну. Невідповідність духовно й морально обмежених людей тому становищу, яке вони посідають у суспільстві, очевидна. І це бачать навіть діти. Чого дивуватися, що тепер важко змусити їх прочитати книжку, та й узагалі вчитися. Діти розуміють, що гроші тепер пливуть у кишені тих, хто живе без моралі, без честі, без інтелекту, без гальм, тобто до жлобів у квадраті — жлоб’яр.
Якщо ви раптом упадете на вулиці від болю, втратите свідомість, а таке, на жаль, траплялося й трапляється з людьми, то десь у Європі хтось обов’язково підбіжить до вас. У нас же, мабуть, подумають, що ви п’яний. Я й сам інколи міркую, як би вчинив у такій ситуації... Для мене очевидно, що суспільство зачерствіло. Напевне, так сталося, бо ми стільки болю, принижень і наруг зазнали як нація, що на такі випадки у нас уже майже не реагують. Больовий поріг у якийсь момент аж занадто зашкалював і ще й досі не прийшов до норми.
Мене вражає, як у європейських шкільних закладах старші діти опікуються меншими. Якщо малеча заплаче, старший зразу прибіжить допомогти. З середніх класів діток водять у будинки-інтернати для літніх людей, аби вони допомагали стареньким. Там розповідають і наочно пояснюють, як важко ведеться дідусям і бабусям через те, що їхні м’язи вже ослаблені. Діткам до ніг на короткий час прив’язують металеві пластини, на спину дають ранець і пропонують їм у такому спорядженні перейти спеціально відведену дорогу. Дітям стає важче підняти ноги, їхній рух уповільнюється... Потім їм пояснюють, що приблизно так само почуваються старші люди: до їхнього тіла «прив’язано» усі їхні роки. Тому їм важко ходити. Дитятко на все життя запам’ятає цей урок. Тож коли воно виросте, їхатиме на своєму авто і побачить стару людину, що переходить дорогу, то зупиниться перед нею ще за 10 метрів — бо його дуже грамотно колись навчили... А що у нас?.. Я говорю про якісь найелементарніші речі, які не потребують фінансових інвестицій чи великих вкладень. Тільки мудрих учителів і методик.
З відсутності больового порогу, з душевної черствості, з неуважності до інших і народжується жлоб. Він не співчуває ніколи...
У Карпатах ростуть такі гриби, порхавками їх називають. Деякі люди схожі на ті порхавки. На вигляд гриб як гриб, ще й дуже гарний, такий екзотичний, білюсінький, а всередині ж нічого немає, наступиш на нього, а він тільки — порх! — як пробитий капшук. Так само й з людським матеріалом. Порхавок у нас пребагато.
Тепер читають значно менше, віддають перевагу Інтернету. «Інформаційне суспільство»? Це коли новина тобі в одну звивину вскочила й одразу ж вискочила. І не було шкоди «ні псові, ні вівсові». Це не суспільство мудрості і
Поза сумнівом, технології ведуть нас уперед, бо людство все одно колись буде переселятися на інші планети. Про це ще Жуль Берн писав, наприклад. Провіщав це і Ціолковський, і багато інших. Не за горами той час, коли люди мандруватимуть планетами і возитимуть з собою усі свої улюблені книжки і мистецькі твори в мініатюрних пристроях. Уся ця комп’ютеризація — логічна з погляду цивілізаційних перспектив. Ми у видавництві теж працюємо над складними інтерактивними книжками. Коли я покажу їх вам, ви здивуєтесь. Люди не можуть постійно возити за собою свої паперові бібліотеки. Тому електронні книжки — це актуально. Щоб у космос не тільки людське жлобство полетіло, а й те все найкраще, що створило людство: культурні і наукові надбання
Найвищий рівень життя, побут, культуру мають країни, де переважає протестантська віра, непоганий рівень добробуту — в католиків. А от там, де
Західна Україна ближча до католицького світу. Там панує той культ, який ще панував до просякнення на нашу землю московського
Українці — різдвяна нація, у нас коляд стільки, що навіть не знаю, який народ має ще стільки таких чудових колядок. Наприклад, наші сусіди на поверсі — хорова капела імені Ревуцького. Коли нею ще керував Богдан Антків, вони 20 років їздили на гастролі до Великої Британії і провідна британська преса писала, що ці українські артисти співають божественно, що «наш собор стоїть з XII століття, і, напевне, його стіни ще не чули такого дивовижного співу». А в другому відділі концерту капела завжди виконувала колядки (хористи зазвичай гастролювали в Англії перед Різдвом), і це сприймалося з неймовірним ентузіазмом, холодні англійці могли аплодувати по 8 хвилин.
Ми справді мали культ Різдва, тобто ми вітальна нація, ми вітаємо життя, народження Божої дитини. Ми тішимося цим, насолоджуємося, і свою радість переливаємо в колядки. В Московії ж колядок немає. Їхній Бог суворіший, він майже не всміхається. У них пасхальний культ — страждання і покара. У нас, звісно, теж є суворий піст, духовне чування, але культ радісного Різдва Христового таки превалює над усім. Але — Господи! — маючи тисячі шедевральних колядок, пересічна сучасна українська людина не вміє колядувати, не знає жодної колядки, окрім дешевої спаплюженої
Хоча в нас було чимало й двозначних обрядів. Мій тато розповідав... Він тоді ще був парубком, в селі помер молодий хлопець — сталося величезне горе. Це середина минулого століття, Карпати. І ось односельчани йдуть на похорон, і тут, певна річ, нема нічого веселого, але було заведено влаштовувати при покійникові веселі забави. Наприклад, молоді граються «дупака». Хтось нахиляється над труною, його обступає веселий гурт, і один з-поміж них б’є того небораку по дупі, а той має відгадати, хто вдарив. Мій юний тато стоїть надворі, дивиться — їжак повзе, він зловив того їжака, загорнув його в хустинку, сховав у шапку. Входить до хати, а там якраз молода дівчина обіперлася на труну і має вгадати, хто її вдарить. От мій хвацький татусь і вдарив її по дупі тим їжачком у хустинці. Вона — підстрибнула, заверещала і... звалила труну. А вся молодь реготала, адже вони все сприймали, як уламок карнавалу, маланкування. Тоді просто так було заведено — молоді хотіли показати Смерті, що вони її не бояться... Хоча, як на мене, це просто жахлива сценка... Звичаї міняються: те, що здавалося природним колись, тепер сприймається як дикий нонсенс. І — навпаки.
Але, сказати б, найгірше зі жлобств — то наше національне жлобство. Ще з побутовим жлобством можна якось миритися, але національне здатне довести країну до ... Міністрові освіти ніхто ж не піднесе під ніс кулака — всі лише, як от і я, вправляються в міцних епітетах на його адресу...
Моя сестра працювала вчителькою української, і була якось у комісії на районній олімпіаді в Косові. От хлопчик усно щось відповідає. «Як ти називаєшся?» — питає сестра. «Вася». «Васильку, ти кажеш «самольот», а це російське слово. По-українськи треба казати «літак». Ти ж українець...». «Йо, я українец?! — відповідає хлопчик. — Я — космацкий!». Допускаю, що на Донеччині якийсь хлопчик може резонно заперечити, що він — «данєцкій»... Бачите, в нас ніхто не займається розумною ідеологічною роботою. Національна самоідентифікація дуже часто просто відсутня.
Не знають національних героїв. Мене ж із дитинства виховували так: наші козаки — найсміливіші, наші дівчата — найкращі, наші пісні — наймелодійніші... Десь у такому дусі. І це дало мені опору і внутрішнє переконання власної і національної повноцінності. Тільки подумайте: 50-мільйонна нація, яка не має ні своїх мультфільмів, ні свого кіно — ні дитячого, ні дорослого. Був один славний мультфільм про трьох козаків, та й той німий, щоб козаки, боронь Боже, чогось там не бовкнули зайвого...
Дивно, неймовірно, але ми ще й досі існуємо. Отже, ми дуже сильна нація. Хоча в нас мовби існують дві якісь паралельні нації, які майже не перетинаються: одні виховуються на «Мусі-цокотусі», а інші — на українських книжках... Українська дитина часто не знає ні «Падав сніг на поріг», ні «У лісі-лісі темному», ні Олесевої «Ялинки», ні... Я вже не кажу про перекладну класику. Роль перекладної літератури теж дуже велика. Пам’ятаю, старший син був ще в першому класі. Однокласники прийшли до нас додому на його день народження. Я бавився з ними, жартував. І ось з одного — доволі дотепного мого жарту (вибачте за самовпевненість) — засміявся тільки мій син. Ішлося про Панну Цап. Але інші діти не знали, хто це, бо в російському перекладі вона — Фрекен Бок. От вам і Карлсон, от вам і різночитання. А нація ж мусить бути цільною, не роздвоєною. Бо саме з роздвоєння починається багато ментальних бід... Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець.
Олекса Манн. «Nice day», 2012 p.
Фото з особистого архіву
Олекса Манн (справжнє ім’я Олекса Жиров-Манжелій) — художник, ілюстратор. Народився 1978 р. у м. Києві. Закінчив Дніпропетровський художній коледж і факультет монументального живопису Львівської академії мистецтв (2003). Працював арт-директором у сфері рекламного бізнесу. З 1997 р. бере участь у мистецьких виставках в Україні та за кордоном. Член Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Вибрані виставки: «Міжнародний осінній салон» (Палац мистецтв, Львів, 1997), «Срібний квадрат», IV міжнародне бієнале авангардного мистецтва (Національний музей, Дебрецен, Угорщина, 2001), «Дослідження антропоцентричного об’єкту» (Палац мистецтв, Львів, 2003), «Ми не маргінали» (Краків, 2008), «ZombieLand» (галерея Bakteria, 2013). Роботи є у приватних колекціях України Австрії, Росії, Франції, Німеччини, Японії, США та ін.
Жлобство для мене вже давно є культом з усіма ознаками сучасної релігії.
Як і кожен релігійний культ — це цілісна світоглядна система, певний спосіб світосприйняття. Вона згуртовує людей, які мають спільний погляд на походження світу і природу речей. Прибічники культу також думають, що їхня віра зарадить їм у проблемах колективного виживання — і в природі, і в соціумі. Бо це система зі своїм набором культурних, духовних і моральних цінностей, які й обумовлюють поведінку жлоба.
Жлобство — пантеон зі своїми богами, культовими спорудами, «духовними авторитетами», ритуалами і таїнствами.
Походження цього культу губиться в глибині віків і однозначно має потенціал до розвитку. Для мене це — абсолютно автентична і багатошарова цікава історія, яку варто вивчати, розробляти як тему в мистецтві.
Як і кожна релігія, жлобство несе в собі певні естетичні й етичні стандарти. Я не впевнений (вже зараз), що жлоб не здатний нічого будувати і створювати, і що його енергія скерована лише на руйнування. Якраз навпаки, він активно розбудовується. Жлоб є надзвичайно вітальним. Це він створює абсолютно новий світ, де можуть бути огидно змішані всі стилі і зруйновані всі пропорції, починаючи з архітектури 30-типоверхових ларків і закінчуючи антикрилом на жигулях.
Це він — творець пивниць із витяжками, щоб не пріли буряки у центрі міст, і надзвичайно цікавих шпаківень, склепаних із вікон тролейбусного заводу, яким знайшлося місце на фасадах будинків історичного значення.
Це він створив жалюгідні майдани, прикрашені позолоченими диспропорційними бабами, зліпленими з його дружин, й офісні центри, облицьовані туалетною плиткою.
Це він створює телебачення і рекламу, від якої верне вже навіть жлобів, настільки це нудно, нав’язливо й одноманітно. Він створює надзвичайно велику кількість продукції, в тому числі мистецтво, наприклад, літературу.
Як і адепти тоталітарних сект, жлоби намагаються всіх перетворити на жлобів. Вони активно вербують у свої ряди нових членів, нав’язуючи їм свої погляди на речі. Причому з такою позицією жлобів у потужному колективі справді виживати легше. Ти чемно приймаєш правила гри, готовий набір цінностей, смиренно виконуєш ритуали — і «рай на землі тобі забезпечений». Власне тут і зараз. Тебе нічого не дратує, ти в гармонії зі Всесвітом, і на тебе спускається «благодать». Я таке бачу скрізь. Щойно припиняється чийсь спротив тому, що ти вважаєш жлобством, — людина втихомирюється, гармонізується (і ззовні, і зсередини). І первісні лоботомічні ознаки цьому не заважають. Вона стає жлобом і — виживає. Тобто нормально функціює і навіть стрімко піднімається кар’єрною драбиною.
Коли я створював «Вівтар Жлобізму», то вперше (для себе) почав аналізувати момент перетворення звичайного явища в культ, а згодом і в релігію. Жлобство свідомо фіксують, означують як явище одиниці, а ще менше людей рефлексує на таку неприємну тему. Попри те, зауважу, у мене немає мети якось стібатися з релігії. Я маю конкретне завдання — показати явище з тієї точки, з якої воно мені здається найбільш драматичним.
Цікаво, що саме значення поняття «жлоб» за останні кілька десятиліть змінювалося, аж поки не досягло свого теперішнього, більш глибокого й об’ємного тлумачення.
У часи мого дитинства словом «жлоб» називали звичайну жадібну людину. Потім слово трансформувалось для мене в поняття, ідентичне хаму, який перебуває не на своєму місті. Потім — у свиноїда-аграрія, що вирвався у місто, але не може перейняти міську культуру, і через це гадить під себе, не розуміючи, що творить (ся).
Коли кажуть про жлобську ментальність українців, мене аж корчить від таких слів. Були різні українці і в них були різні ментальності.
Трагедія української історії в тому, що був цілковито винищений верхній інтелектуальний прошарок суспільства, який свідомо займався поширенням культури, просвітництвом і ніс у світ шляхетні цінності. Ці заможні люди мали елітарні захоплення, які істотно відрізнялись від простого колекціонування шуб або дорогих автомобілів (із цим у них і так не було проблем). Цей тонкий прошарок суспільства імперські ідеологи абсолютно свідомо пустили під циркулярку. А ті люди при владі, які нині вважають себе елітою, — нащадки українців, що вижили завдяки своїй здатності до мімікрії за найнесприятливіших обставин. Як на мене, трактування терміна «жлоб» як людини, що вирвана з контексту свого природного буряково-аграрного ареалу існування і перенесена в непридатний до її гармонійного функціонування урбаністичний простір, уже застаріле. Жлобство — це первісне тваринне єство людини. Система виживання у світі. Це інстинкт неприйняття нового, знищення незрозумілого і через це небезпечного, страх перед вчинками, що несуть кардинальні зміни в людське життя і людську цивілізацію.
Фактично вся історія людства — це боротьба крайніх індивідуалістів із регресивною масою жлобів.
Проте людина перестає бути жлобом, коли вона в результаті культурних і історичних пертурбацій розширює свій світогляд і поле пошуку. Принаймні для її нащадків є великий шанс вирватися із замкненого кола подібних інкарнацій. Є такий сталий вислів
Жлобство в мистецтві для мене — це тяжіння до мейнстріму.
Зараз відбувається тотальна підміна понять, функції органів, що раніше контролювали мистецький процес, перейшли до інших людей. Колись, за совка і якийсь час після розпаду Союзу, була Спілка художників або державні служби, серед них і спецслужби. Вони казали,
Той, хто по-справжньому заїдався з системою, — був або знищений, або помер з голоду без засобів для існування — в найкращих традиціях раннього совка. За пізнього совка, коли режим уже догнивав, митці сиділи в психушках або «висилались» за кордон. Усе було тишком-нишком, і система працювала злагоджено і чітко.
Зараз ситуація трохи інша, але кардинально нічого не змінилось. Контрольними органами стали певні інституції під керівництвом людей, які пропагують переважно ті художні форми, що вже давно існують у кожному провінційному європейському музейчику сучасного мистецтва. В залах, присвячених 40-60-м рокам XX сторіччя. Ці хлопці на основі вторинної ідеології формують новий попсово-мейнстрімовий напрямок. Що нам видають за актуальне мистецтво? Мистецтво позавчорашнього дня, яке може викликати протест хіба що в бабусі з лавочки під під’їздом, але вона в галереї не ходить і каталоги не дивиться.
Маса людей, які здобули фах культуролога або журналіста, можуть інтегруватись у цю систему швидше, ніж нібито професійні художники. І це — чудово. Незабаром останні остаточно засруть усе своїми безмазовими інсталяціями зі сміття і автопокришок або відео-артом із затишними фрагментами кухонних столів у супроводі глибокодумних концепцій, у яких порушено проблеми «голодних дітей Африки». Тобто градус протестності такого мистецтва рівний нулю. В цій країні, зруйнованій і розграбованій, де абсолютно інші проблеми, де «мусор» може тебе вбити у відділку, де ти безправна істота. Тут давно не існує нормальних доріг, навіть у центрі столиці, але це не те, що цікавить її еліту чи обивателя. Вони натомість проводять якісь лекції і круглі столи, де навчають таких самих, як вони, відрізняти хуй від пальця. Тільки замість замовлень, як у совку, можна отримати ґрантик від західних фондів, що підтримують виключно певні теми. А певних тем обмаль, і вони як слід працюють на встановлення «політкоректних цінностей у країнах третього світу». «Будешь хорошо служить» — отримаєш ще більший ґрантик, і так по колу. Розів’єш темочку і будеш бризкати слиною на все, що її не стосується, то, може, і премію дадуть.
Якщо ти поза системою — сиди собі малюй
Тільки назви змінилися. Це все одно, що светр назвати
Для того, щоб сучасне мистецтво не перетворилося в безкінечне болото, художникам і кураторам потрібно пройти всі ті стадії, що і всім жлобам світу, розвиватись і не боятись нових і живих форм.
Через ситуацію, що склалась за останні десять років, художники взялись за самоорганізацію, що зробили і ми. Це фактично новий андеґраунд, до якого постійно приєднуються нові персонажі. Є інтернет, і це не цензурований (поки що!) майданчик для розвитку художньої кар’єри. Я знаю людей, дуже відомих в Інтернеті, які вже давно є суперзірками сучасного мистецтва, та досі не мали жодної персональної виставки в Україні. І тільки зараз, постфактум, ними починають цікавитись люди, робота яких — розшукувати таланти в реалі. Тобто відбувається експансія на арт-територію з іншого боку. Десь по кутках світової мережі визріла нова хвиля живого сучасного мистецтва.
Як художник я завжди цікавився людиною, тим, як вона себе проявляє, які пошуки веде, намагався з’ясувати причину зла у самій людині. Вона у мене часто антиестетична, потворна, монстроподібна. Це те, що мене хвилює. Пошук героя й антигероя, маніпулювання зі свідомістю, підміною естетичних критеріїв та етичних понять. В рамках жлоб-арту я показую одну з частин своїх пошуків, яка стосується цих рефлексій і заснована на документальному матеріалі. Коли я познайомився через Інтернет з діячами жлоб-арту — Антоном Мухарським та Іваном Семесюком, то вже давно працював над своїм проектом, який триває і досі. Це так званий Зомбіленд. Інфернальний світ, своєрідний бестіарій, сучасна демонологія, кадри невідзнятого кінофільму, населеного жлобами, упирями, гіпстерами, блядями, гопниками, мусорами, м’ясом, і кістками, і новими антропологічними типами. Те, що я роблю, і те, що робили ідеологи жлоб-арту, часто перетиналось, має спільну тему. Я бачив їхню велику виставку на Гогольфесті і був в захопленні. Я розумів, що люди роблять живе мистецтво в цьому вихолощеному болоті безідейних плямок, купок сміття і павутиння по кутках галерейок.
На одній з перших виставок жлоб-арту, де я брав участь, в галерею зайшли два попи, що моніторили територію навколо. Експозиція була вже готова, але виставка ще не відкрилась. Вони були шалено обурені багатьма роботами, зокрема вимагали зняти і мій диптих «ЦеМент», триптих E.L.E.C.T.R.O і роботу «КиївПасТранс». Мотивування були в рамках звичайної попівської риторики: «сатанізм», «срамниє мєста показивают, а тут паства ходить» і «міліціонери ето власть, а ви протів власті, что убітимі іх показиваєтє, мозгі у ніх вилєтєлі, а ми с властью дружим і нє нада нам і паствє нашей, што тут ходіт, на такое бєзобразіє уродлівоє смотреть тут через дорогу». Якось так. Тоді я вперше зіткнувся з цензурою у виставковому просторі. В результаті компромісу з галеристами і запрошеними поважними людьми був знайдений дивний вихід з положення. Бо галерея державна, і «можуть бути проблеми». Дві роботи були зняті, а на решті заклеєні паперовим скотчем хрест-навхрест статеві органи і ненормативна лексика. Як було сказано — не треба дратувати гусей. І це — після всього, що було в світовому мистецтві, після всіх скандалів і провокацій. Київ, Україна, початок 2011-го року. Так почалася моя спільна робота з Союзом Вольних Художників «Воля або Смерть».
Я час від часу думаю, що ті
Візьмемо для прикладу рекламний бізнес, де я працював арт-директором і креативним директором більш ніж кілька років. Отож, є команда людей, які створюють рекламну продукцію, починаючи від стратегії, телевізійних і радіо-роликів, білбордів, сітілайтів і закінчуючи малими формами. Це люди переважно досвідчені і створили вже десятки, а то й сотні кампаній, отримали купу призів, набрались досвіду у західних креативних директорів, під керівництвом яких працювали. Тобто у людей є професійна планка, нижче якої падати не можна. Внутрішні і зовнішні критерії майстерності. Тут працює все: і досвідченість, і аналітика (свіжої інформації з усього світу). Звичайно, що наш локальний ринок і його закони враховуються. Те, що для китайця цукор, то для німця смерть. У нас не діє багато західних правил і навпаки. Так ось... Приходить замовник, який має бюджет і бажання, умовно кажучи, розкрутити свій бренд. І з чим ми одразу стикаємось? З недовірою до нас, до того, що команда професіоналів зробить якісний продукт, що підніме продажі. Вмикається ось це, абсолютно дилетантське «так люди ж не зрозуміють», «це дуже складно, я сам ледве зрозумів, а коли показав прибиральниці тьоті Галі, то вона теж не в’їхала. І наш водій Петро Іванович ні фіга не в’їхав», «а-а, це дуже радикально, те, що ви пропонуєте» і т. ін. Те, що водій — не цільова аудиторія цих мобільних телефонів, нікого не бентежить. Головне, щоб було зрозуміло і... посередньо. Коли є планка — зробити посередньо, як правило, то в результаті маси каструвальних правок такі замовники перетворюють ідею на рідкий аморфний кал. І тільки якщо планка піднята до найвищого рівня, можна зробити достойну роботу. Так в усіх сферах діяльності.
Часто художники скаржаться на те, що у нас публіка не цінує їхніх творів. Не купує у них роботи за якісь пристойні гроші. Гаразд, мистецькі твори залишимо колекціонерам, кураторам і музеям. Продати картину, інсталяцію, відео можна вкрай рідко, але це можливо, питання в іншому: кому і за які гроші? І тут, у рекламі, така ж ситуація. Від ідеї залежать успішні продажі всього того лайна, що виробляє його контора, а він досі не вдуплив, за що з нього хочуть гроші. «За ідею? Та не смішіть! Я і сам таких ідей напридумувати можу. Ось ми всім відділом зібрались і наштормили... Навалились на креатив, понімаєш!» А там — «брєд» сивої кобили і «всьо мімо каси», «кріатів» на рівні початку 90-х.
Спочатку, коли тут масово працювали західні креативні директори і топ-менеджери, наші місцеві жлоби слухали їх через вроджене «раболєпіє» перед
Мені завжди здавалось, що сучасне українське мистецтво потребує саме абсурдистського підходу. Я декілька разів наривався на серйозні проблеми, вигадуючи абсурдистські і гротескні проекти. Одного разу написав концепцію такого проекту і виклав її в Інтернеті:
10 причин встановити у Києві пам’ятник барону Енгельгардту. Відкритий лист до міністра культури України.
1)
Павло Васильович Енгельгардт (1798—1849) дворянин швейцарського походження, офіцер, позашлюбний син Василя Васильовича Енгельгардта, племінника князя Потьомкіна. З 1821 року служив ад’ютантом у фельдмаршала Олександра Римського-Корсакова, віленського губернатора. У 30 років став полковником лейб-гвардії Уланського полку. 1831 року переїхав до Петербурга, де служив ад’ютантом принца Олександра Вюртенберзького, керівником шляхів сполучення. 1832 року вийшов у відставку.
Був одружений із Софією Григорівною (1804—1875) (дівоче прізвище Готхард-Герхард), що походила з прибалтійських німців. Мав двох синів Василя та Григорія. Енгельгардти входили до четвірки найбагатших родин України. Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима, та ще кільканадцять тисяч кріпаків (тільки на Київщині 18 000). Ну, а одним із цих надцяти тисяч і був наш шановний Кобзар Т. Г.
2)
Гробу Господнього й отримав таке прізвище за те, що врятував життя Філіппа ІІ-го Августа Французького під час облоги Акри. За іншою версією воно ще означало «Янгол-охоронець».
3)
Без цієї досить буквальної алегорії «порки на конюшні» ніяк не обійтись. По-перше, наші націонал-демократи у брилях і вишиванках із томиками «Кобзаря» не спроможні зрозуміти нічого більш символічного за своєю природою. По-друге, ми здобудемо симпатії гомосексуалістів і лівих активістів з Могилянки і ЛГБТ-спільноти, у яких з алегоріями також усе гаразд, з огляду на їхні мистецькі проекти. Вони ж призначатимуть побачення один одному «у ягодиць» і вестимуть тужливі політкоректні дискусії про одностатеві шлюби, квір-родини, отримання грантів. Таємні представники BDSM-громади теж не залишаться байдужими до такого багатогранного символу.
4)
Наци і всілякі фашисти обмальовуватимуть пам’ятник свастиками і написами «Геть!» і/або «Жид», бо не одразу допетрають, що прізвище Енгельгардт не єврейського походження. Комуністи малюватимуть на ньому спреєм серпи і молоти, написи «Смерть буржуям», адже пам’ятник класовому ворогу.
5)
6)
7)
8)
9)
10) Ну, і в 2014 році насувається
Я намалював маркером ескіз пам’ятника і додав до тексту. Проект розійшовся, яквірус, за декілька годин. Була маса перепостів. Зокрема текст був надрукований на багатьох урядових сайтах. Але багато людей сприйняло це дуже серйозно. Хтось писав гнівні листи: «на що уряд виділяє гроші! це ганьба!», «він паплюжить пам’ять великого Кобзаря!», «знущається із сексменшин»... Добре, що швейцарське посольство відреагувало дуже позитивно. А толкієністи в цей момент ділили, хто буде ельфом, а хто тролем. Я отримав масу погроз. Мене звинувачували праві і ліві, націоналісти і комуністи. Був оголошений українофобом, провокатором, жидом і жидовствующим. Мені обіцяли повисмикувати ноги, відірвати голову і т. ін. Дехто побачив тут... руку Москви. Для мене ж це був своєрідний проект-тест для виявлення настроїв у суспільстві і можливості самоіронії в Україні. Я колись зберу всі ті відгуки і виставлю цей проект в рамках постконцептуального мистецтва.
Єдине, що я можу ще сказати, завдяки цьому «пам’ятнику» мав купу цікавих знайомств і розмов із людьми, яких давно вважав українською інтелектуальною елітою і які чудово мене зрозуміли.
До чого я це все проваджу? Жлоб не може іронізувати над собою. Він не здатен сміятись зі своїх вад і комплексів. Він занадто серйозний. І це його величезна біда.
У цьому закладена рецептура смерті жлобства, як голка в яйці, а яйце в качці (і так далі) для Кощєя. Звідси мій висновок, що перемогти його можливо саме таким чином і починати треба з себе.
© Школа фотографії Віктора Марущенка
Фото: Марина Полякова
Віктор Марущенко — фотограф. Народився 1946 р. у м. Новосибірську (Росія). Здобув вищу технічну й гуманітарну освіти (1975; 1981). Працював інженером (1975—81), а згодом — фотокореспондентом (1981—1998). З 1998 р. вільний фотограф. Учасник понад 60-ти персональних та групових фотовиставок у Швейцарії, Німечинні, Іспанії, Франції, США, Бразилії, Чилі, Словаччині, Литві, Молдові, Росії та Україні. Учасник бієнале у Венеції (2001), бієнале «Donumenta Ars Danubiana» у Реґенсбурзі (2003) і в Сан-Паулу (2004). Фотографії Марущенка зберігаються у колекціях музеїв, галерей та приватних колекціонерів. Найвідоміші фотопроекти: «Україна після Чорнобиля» (1992), «Донбас — країна мрій» (2008). Засновник власної школи фотографії (2004).
Вперше почув слово «жлоб» у глибокому дитинстві, точну дату не пригадаю, це були 50-ті роки. Ми навіть намагались шукати до цього слова якісь синоніми і знайшли — чорт.
Якщо комусь сказати: «Ну ти й чорт...» або «Ти справжній чортяка», то реакцію людини на ці слова можна спрогнозувати, бо це звучить не так образливо, як «ти — жлоб». Не такий чорт страшний, як його малюють, і в тому навіть є частка гумору, що часто викликає в людини посмішку. А от словом «жлоб» можна по-справжньому образити.
Якщо сформулювати характеристики жлоба, то дуже чітко таких людей описав у своїх текстах Лесь Подерв’янський. Тобто жлоб — це людина, яка займається не своєю справою. Заради збагачення. І до чого це призводить? До того, що професіоналізм щез сьогодні. У тих сферах, у яких я працюю, не можу знайти людей, чий професіоналізм не викликав би в мене зауважень.
Жлоб — це андроїд, робот, який не вміє думати. Та він цього не усвідомлює, йому б краще бути у селі трактористом, а він — у місті — депутатом. І в помічники наші властолюбці собі родичів із села понабирали. Село ж мертве в Україні. Ось і створили клани із родичів, друзів і однокласників, а професіоналізм, освіченість, грамотність для таких людей не є важливими.
Якщо слово «жлоб» уживати навіть у метафоричному сенсі, все одно жлоб є жлоб, і такими ж, напевне, були його рідні, батьки, дідусі, бабусі. Тому що це у більшості випадків недорозвинене село. Багато хто приховує, що на хуторі мама живе. Я знаю таких... поп-зірок. Вони замовчують те, що мама — на хуторі в Чернігівській області. Що це, як не жлобство?
От якось бачу, їде на 600-му мерседесі хлопчик... І він на ньому не може піднятися під гору. А на жигулях дядько — піднімається. Бо він цей тридцятилітній автомобіль відчуває вже за всі роки як свої черевики. А хлопцю — хіба що на самоскиді їздити. Його ж родич-депутат покликав... витягнув сюди, в Київ, от тільки племінник, крім гальм і газу, нічого не знає.
Хіба може людина, яка мислить на рівні свого села, вирішувати складні державні проблеми? Я маю на увазі мислення нинішніх народних обранців. У перших скликаннях серед депутатів були ж іще люди видатні й розумні: Попович, Брюховецький, Лук’яненко...
Коли не на своєму місці депутат, цей факт може обурювати — багатьох, але коли йдеться про президента, тоді це вже трагедія всього народу. Адже завдяки народу Віктор Ющенко, екс-президент України, ввійшов в історію. Йому ж не тільки українці повірили — з Україною, здавалося, була в час Помаранчевої революції світова громадськість. А він усіх обманув, не виправдав довіри, хоч нібито сповідував їхні цінності.
Ющенко, схоже, не усвідомив своєї кармічної ролі. Справді, що з того, що стільки людей з тобою, за тобою... якщо людина опинилася не на своєму місці. Якщо це не жлобство, то що?
Жлобством просякнута вся система суспільства, не лише політична. Ясна річ, її неможливо зламати так просто. Але шанс у Ющенка був. У жодного українського президента за всю історію країни не було такої народної підтримки. Він же красномовно декларував свої демократичні цінності — тільки й всього. А занапастило його... земне, речі наскрізь меркантильні. Та ж він міг принаймні спробувати скористатися своїм шансом.
У мене раніше була майстерня на Малій Житомирській. У тому ж будинку в Ющенка — двохповерхова квартира, яка й залишилася за ним. Я ж зі своєю майстернею попрощався. Раптом на мене ні з того ні з сього почалися «наїзди». Почав з’ясовувати, хто ці люди, які на мене «наїхали». Виявилося, з боку Ющенка. Одного разу я зустрів президента біля будинку й кажу: «Вікторе Андрійовичу, в мене з’явилися проблеми, хочуть забрати ось цю майстерню...» Він відповів: «Ні, не може бути, я ж казав їм не чіпати митців!» Я повірив. Нічого не змінилося, «наїзди» продовжувалися. Я вдруге підійшов до Ющенка. І даремно, його брат Петро домігся свого: тепер у тому приміщенні стоять пластикові вікна і хтось напевне там живе.
Так-от: повертаючись до історії, тобто до товариша Сталіна, якого всі ми ненавидимо, вважаємо тираном, деспотом і таке інше... Прошу звернути увагу, нинішні олігархи користуються тепер його здобутками, зокрема тим, що він розбудовував, — тими ж заводами, фабриками, державними стратегічними об’єктами. Багато з них були збудовані за Сталіна, і він це все одноосібно контролював, як і людей у своєму оточенні, як і населення.
Йосип Віссаріонович структурував радянське суспільство справді чітко. Заледве не половину великої країни відправив у ГУЛАГ, бо вона була зайвою, тож її — на тяжку і безоплатну роботу. Усі ж там працювали за їжу. А з тих, хто залишився, обирали приблизно так: ось ви, міські, можете бути інтелігентами — акторами, письменниками, художниками, і для вас, товариші, буде спілка — нібито творча. Безумовно, що без тих спілок жоден письменник тоді книгу видати не міг, а в художників закупок не було. Бо головним покупцем було міністерство культури. А от ти, сільський, будеш колгоспником. Понад те, у колгоспників забрано паспорти. Пригадую Сінний ринок, куди приїжджали трамваєм №2 тітки і бабусі продавати городянам сільський натурпродукт. Нині на тому місці можна натрапити хіба на перекупників.
Я пригадую навчання у технікумі — всі йшли працювати за скеруванням. Загальне зібрання колгоспу висувало молодих людей з умовою, що ті після навчання повернуться у село й будуть його розбудовувати... У цих людей, повторюю, паспорта не було, а були колгоспні книжки. З іншого боку, в такому суспільстві все було соціально структуроване і в цей спосіб працювало, хоч якось. Інтелігент був інтелігентом, одне покоління, друге, третє... Минув час, змінилися цінності, на зміну комунізму прийшло таке розмите поняття, як демократія. Але чи це насправді демократія — не певен. Та знову ж таки я не говорю про те, що — добре, а що погано. Бо це було б у тому ж дусі, що й відповідь на питання: кого ти більше любиш, маму чи тата? Я маю на увазі те, що Сталін зробив, то був «заділ», який існував мало не дотепер. Бо вже Леонід Ілліч Брежнєв нічого не робив. Хоч партія як сила ще мала вплив. Ти член партії? Добре, тоді в тебе — буде кар’єра і всі вигоди... Ні? Сиди на кухні і розказуй, яке життя погане настало.
Сьогодні відчутно, що процес розрухи триває, але вже в руках олігархів.
Не варто забувати, що в Україні ж просто дике нагромадження капіталу зосередилось у кількох руках і якщо почнеться великий переділ, то станеться війна. Між двома головними кримінальними угрупуваннями. Це якщо говорити про прогноз на найближчий час. А кращого у мене на разі нема...
Сергій Васильєв, критик, розумна людина і далекоглядна, у розмові багато років тому сказав мені: «Почекай, народ ще зніме намордники». То був 1991-й рік.
Ну а що насправді з Україною відбулося? Країна ж то в нас кумівська. Що тішить — люди приїхали і навіть переїхали з рідного села в столицю. Однак,
Чи можуть люди з часом окультуритися? Якщо говоримо про жлобів, то я в це не вірю. Петя робить те, що його сусід Вася. У Васі є гроші, він собі купує статусні речі. Бо це ланки одного ланцюга, вони живуть як собаки Павлова. У них на більше просто бракує фантазії.
Сьогодні завдяки грошам можна багато куди проникнути. Адже бабло має первинне значення. Ти собі купиш дім. Роботу. Іспит у професора в університеті. Місце в списку. Та це вже зовсім не смішно, а сумно. Україна не фігурує в стратегічних дослідженнях і прогнозах, які проводять Сполучені Штати Америки, аж до 2030-го включно. Цю країну ніде не згадують, її ніби не існує. І просвітку не видно. Ймовірно, може щось до того часу статися, коли років зо 20 мине, але я в це не вірю. І попри всю мою повагу до людей ідеї, тих самих свободівців, все одно лінія поведінки певних представників цієї політичної сили відштовхує мене. І від них, і від Євросоюзу. А якщо відштовхують, то підштовхують ближче до іншого боку — Москви. Але я хочу бути в Євросоюзі, бо в мене там сім’я живе: дружина й син. Я щомісяця літаю в Німеччину. Проте, на жаль, не бачу руху в цьому напрямку, а цивілізація тут може бути тільки тоді, коли ми будемо з Європою. Тільки от чим ми можемо бути цікаві Євросоюзу?
Ми живемо в суспільстві, яке насправді є субкультурним. І ми не створюємо продукт, який можна конвертувати.
Ось що важливо: зміст, смисл, сенс. Їх треба вміти продукувати і бачити.
Бо в чому полягає робота фотографа? Передусім — показувати правду. Якою б неетичною і неестетичною вона не була. Хоч форма завжди взаємодіє зі змістом. З іншого боку, обгортка може бути красивою, та вона, вважаю, — і в фотографії не є визначальною.
Я, наприклад, не можу дозволити собі сказати щось на кшталт: ця картина — жлобська. А, може, художник мав авторський задум саме такий. А, по-друге, відображення може бути жлобським, а художник — людина талановита, яка свідомо провокує глядача. От ти й попався. Бо тема жлобства цікава для багатьох митців, зокрема й для Іллі Кабакова, який по-своєму експлуатує соцартівські мотиви. Але Кабаков живе і працює на Заході, де є попит на мистецтво.
В Україні на мистецтво сьогодні немає попиту. Відбуваються якісь незворотні процеси, в інформаційному шумі всі губляться, навіть поп-зірки масштабу Вакарчука чи Скрипки.
Починається якась інша ера, чимось іншим люди живуть. Але я ніяк не можу зрозуміти чим. Бо, мабуть, не відстежую такі речі належним чином.
Тому тепер художник потребує куратора. Тобто те, що він створює, мусить хтось інший правильно подати. Хоч інколи куратори пхають все без купюр. Пригадую час, коли Наталія Заболотна керувала Українським домом, Art-Kiev організовувала, а серед головних художників там були Сергій Поярков, Олег Пінчук і Євгенія Гапчинська. Це були автори №1, першого ешелону. З огляду на те, що пані Заболотна спілкувалася з «властьімущімі», вона й просувала в ці провладні кола згадані вище імена, і їхні роботи купували. І ті колекціонери думали, що ось які вони, маститі художники. А що вигравав той самий Олег Пінчук — те, що проникав на всілякі світські раути. Він там був, бив себе кулаком в груди: «Я — художник». Він же у Швейцарії вчився, а олігархи тішилися: «О, живий художник!» Ці хлопці вже втомилися гроші рахувати з ранку до ночі.
Раніше наші художники були націлені на Захід. Бо там бієнале, виставки, існує арт-ринок. А згодом і тут з’явилися поціновувачі, покупці і українські художники повернулися працювати сюди. Зрештою, і Фонд Сороса перестав їх фінансувати. Тепер їхні роботи тут купують — Воронов, Порошенко, Пінчук та багато інших поціновувачів. Понад те, є експерти, консультанти, які заробляють великі гроші надаючи свої послуги. Якщо твій клієнт купує роботу за мільйон, тобі припадає 100 000. Є для чого працювати!
Хоча, звісно, художники різні бувають, у тому числі й придворні. Але передусім художник має бути людиною вільною і не залежати від влади. Якщо це Художник з великої літери. Не конче те, що він створює, мусить вилитися в якусь опозицію. Хоч справжній талант — це річ небезпечна... Якщо, скажімо, у Швеції, люди добре живуть, то нащо їм опозиція. Вони й третій світ, який в них поселився, утримують. Тож їх навіть зачепити немає за що... Художник у безконфліктному суспільстві має менше тем, напевно. І тому ці художники Ідуть сюди — за темами.
Один із моїх друзів закінчив школу фотографії і мультимедіа імені Родченка в Москві. І потім поїхав до Відня, бо коли закінчив навчання, то зрозумів, що фотографія його вже не цікавить. Як інструмент вона була для нього цікавою, але не як спосіб заробляти на життя. І ось він провчився у Відні 2 роки, і я запитав у нього: «Євгене, а що ви там робили на акціоністському факультеті?» «Теми розробляли. Виявляли актуальні для мистецтва теми. Нацменшини, одностатева любов, бідність... Реферати писали». Тут цієї практики нема. Так, у нас для письменників тема жлобства чомусь не стала актуальною, хоч воно тотальне.
Із художниками в цій країні все гаразд, а з письменниками цікаво вийшло.
Мені здається, що минула слава навіть Андруховича. Коли він був на стипендії в Берліні, то писав колонки в газету «Дзеркало тижня». У мене після читання його опусів було враження: «Таска зєльоная...» Ось він сидить біля вікна й описує, що там за склом відбувається. Про велосипеди розповідає. Якась така збіднена екзистенція...
Хто серед українських письменників має найбільші наклади? Андрій Курков. Але він передусім сценарист. За фахом. Він дуже добре вміє складати фабули, будувати сюжети, але рівень його художньої прози, як на мій погляд, слабший. З іншого боку, його бестселер про пінгвіна перекладали найкращі перекладачі по всьому світу і створили, можна сказати, новий продукт. І він продається. Маємо той випадок, коли автор дуже працьовитий, уміє комунікувати, знає мови. Він чітко працює на ринок.
Але все створюється завдяки особистим стосункам. От Курков дуже багато питань вирішував з культурними центрами, посольствами. Це правильно, потрібно самого себе проштовхувати, щоб не загубитися поміж інших. Однак Андрій Курков дуже популярний у Німеччині, але не в Україні. Там люди книжки купують, у нас — не хочуть або не мають грошей.
Ми з товаришем у свій час заснували авторську школу фотографії, що носить моє ім’я. Неофіційно я давно перейменував її на виправно-трудову колонію Віктора Марущенка. Враховуючи те, що ми 10 років на освітньому ринку працюємо, можу констатувати одне: люди не хочуть учитися.
Я не хочу в такий спосіб сказати, що люди стали іншими, і не маю бажання їх лаяти. За ці роки ми підготували велику кількість фотожурналістів, які працюють у ЗМІ, а потім, коли настала криза 2008 року, ми відмовилися від цього формату і стали культурологічним центром. Це вже така просвітницька робота, тобто ми пояснюємо людям, що таке фотографія, якою вона може бути. Молодь, яка до нас приходить, часто не знає, що означає слово «фотографія», зовсім не орієнтується в сучасному фотомистецтві. Вона зазвичай виховувалася на українській комерційній фотографії — «лубочних картинках», позбавлених змісту і сенсу. А сьогодні нарешті створюємо окремий мультимедійний напрям, бо мусимо реагувати на потреби часу. Адже журналісти втрачають роботу, не знають куди рухатися далі, ми ж спробуємо їм допомогти. Серед наших викладачів — Юрій Макаров, Сергій Рачинський і багато інших відомих персоналій.
Як не прикро, джерелами освіти і масової культури в нас є два основних «заклади»: фастфуди і телевізор.
Я не маю потреби ні в першому, ні в другому, та величезна кількість людей сидить в Макдональдсі і в телевізорі і, отже, їм це потрібне. Вони на це тратять свій час і гроші. З’явилася ще одна залежність — Інтернет, соціальні мережі, які по-своєму шкідливі. Бо забирають у людини вільний час. А декого можуть зробити і психопатом.
Щодо освіти, то основна проблема в тому, що освіта просто не потрібна людям. Де її застосовувати? Немає попиту на освічених людей. Зі мною працюють дві дівчини, кожна закінчила два вищі навчальні заклади. Олександра Сльозко — театральний факультет і журналістику, працювала на радіо, а тепер — задіяна в моєму проекті, власне, медіа-напрямком займається. Інша моя помічниця закінчила педінститут і Могилянку, але роботи, яку шукала, так і не знайшла, тому поїде навчатися далі за кордон. Чи мені потрібні аж настільки освічені помічниці? Мабуть, що ні. Хоча б тому, що десь в іншому місці, можливо, вони б отримували більші зарплати. Я ж не можу на повну міру використати тут їхній потенціал, хіба лиш організаторські здібності.
У цій країні вдосталь безробітних, їх не можуть забезпечити роботою: заводи не працюють, сільське господарство існує на рівні рала і сохи... Справді, для чого тут потрібна вища освіта? Якщо в Англії у вишах викладають фотографію, і там люди бідкаються: ми ж всі не знайдемо роботу за фахом... — то міністерство освіти на це відповідає: «Нехай у нас безробітні будуть принаймні освіченими людьми». Не сидіти ж склавши руки. Чому б і ні? У Берліні, якщо вірити статистиці, 30% безробітних, по країні — 7-8%. Але безробітні в Німеччині — соціально захищений прошарок населення.
Спробую описати німецького жлоба, яким я його побачив. Це чоловік, який щодня п’є пиво (зі шнапсом), має довге волосся, фігурно вистрижене, у вухах — сережки. І конче в цих хлопців мають бути ще татуювання. Грубо кажучи, жлоб — білкова маса, натуральний білок. Як правило, ці люди працюють на будівництві. Це їхній основний підробіток. У Швейцарії я таких персонажів не бачив, інтелігентних людей мені траплялося бачити частіше. Хоч там також є типові селяни, недбало вбрані, з обвітреними обличчями, та саме таких, як у Німеччині, серед молоді нема. У кожної країни — свої герої.
В одній із найвідоміших моїх фотосерій «Донбас — країна мрії» героїнями й моделями стали жінки, які відрами і коритами видобували вугілля в занедбаних штольнях. Ці кадри глибоко вразили ситу європейську публіку на 26-му бієнале сучасного мистецтва в Сан-Паулу. Нині тих копанок уже нема. Звісно, шахти всюди закривали: в Англії, у Німеччині. Але забезпечили людям соціальний захист. А в нас цього не зробили. Уявіть собі, було 13 шахт, а тепер жодної! Що сталося з тими людьми? Вони живуть на межі бідності, виживають як уміють. Тому коли сюди приїздять іноземці, то шукають папуаські теми. І знаходять. У центрі Європи.
Так ми з учнями кілька років працювали над проектом «Троєщина», який присвячений субкультурним проявам у суспільстві. Чому стали вивчати цю тематику — дуже це, вибачте, засраний район Києва. На фотографіях чи не головним елементом було сміття. Ми відзняли багато цікавих кадрів із розкішними панорамами району, але не знали як цей ряд концептуально подати. І нам підказав Єжи Онух: «Ви ще сфотографуйте людей, які смітять. Їхні пікніки зніміть». Ми так і зробили. Поблизу пікніка озеро було, біля нього повно порожніх пляшок, бруд, наче мазут... Ось вони «вижрут бутилку водкі» — і в те болото...
Але виникла проблема: на тих пікніках всі ці люди аж настільки п’яні, що це вже навіть перестає бути чимось цікавим. Що робити? От ми й знайшли фотографа, який жив на Троєщині, і він влаштовував удома вечірки для мешканців району, де й фотографував їх. Ця молодь, яку ми нафотографували на Троєщині, приїхала із сіл. Як виявилося, спочатку вони всі розмовляли українською, а під впливом міста їхня мова деформувалася і перетворилася на суржик.
В останні роки на Троєщині з’явилося багато новобудов, людський контингент став ширшим, заодно почали з’являтися і заможні бізнесмени, які мають у цьому спальному районі свої офіси, бізнес-центри, здають квартири в них в оренду. Тож більш-менш пристойне помешкання там уже зняти недешево — 1-кімнатна квартира коштує від 500 доларів на місяць. Що й казати, інфраструктура столиці невпинно розвивається.
Ми з учнями давно створюємо фотопроекти соціального спрямування. Один із них має романтичну назву «Дєвічьі грьози». Про дівчат, які приїхали завойовувати Київ із провінції. Але хтось із них став Машою Єфросиніною, а хтось так і залишився ні з чим. От ми відібрали: повію, стриптизерку... і дійшли до Людмили Смородіної і Вікторії Малекторович. У концепції була важлива умова — знімати модель на її ліжку.
Було так, що заходимо в квартиру, яку орендує студентка, або їх кілька в одній кімнатці живе, і бачимо: вони живуть у ліжку. У них там все: і комп’ютер, і брудні тарілки, і ще чоловічі ноги виглядають з-під покривала...
Ми довго обговорювали, що має бути і як, і зрозуміли, що ці світлини потребують тексту. Тож здійснили опитування, і серед питань було таке: що стало причиною вашого переїзду до Києва? І ось одна дівчина розповідає: «Прієхала к сваєму мужчінє, коли мені було 13 років». — «А скільки років було вашому мужчінє?» — «45». Ще були запитання: як ви уявляєте «жіноче щастя»? А чи є у вас мужчина, який допомагає вам грошима? Яка ваша остання прочитана книжка? І тут був ступор, як правило. Вони починали згадувати щось на кшталт «Записок диявола» і т. ін. Так ось...
Маша Єфросиніна брати участь у нашому проекті відмовилася. Ми зателефонували Наталці Розинській, вона на той час зустрічалась із швецьким бароном... І вона питає: А депутати будуть? Я їй відповідаю: «У нас цілий список депутатів». «Тоді надішліть його мені, я подивлюся». «Добре. Але в нас умова: ми фотографуємо на ліжку». «Ні. Я на ліжку зніматись не буду. Я не така».
Словом, то був проект про нелегку жіночу долю... Найбільше вразила стриптизерка. В неї напередодні якраз був виступ перед масовою публікою. І ми приїхали подивитися на неї в домашніх умовах, у кімнаті, на площі Шевченка. Вона жила з повією, яка категорично відмовилась брати участь у зйомках. А стриптизерка після фотосесії зізналася: «Вікторе, я ще проституцією займаюся...» — «Тобто,» — перепитую. «Ну, в мене є 5 постійних клієнтів...» Треба визнати, з вигляду дівчина — негарна. Маю на увазі обличчя. Бо на фотографіях погодилася показати не все лице. Зате життєві плани в неї красиві: «Я скоро поїду в Емірати». — «Навіщо?» — «Бо там можна заробити більше». І я запитую нарешті: «Яка в тебе мрія?» — «Салон». — «Який салон?» — «Як який?.. По нарощуванню нігтів». Що тут скажеш, типова історія собаки Павлова. Так ці дівчата і живуть.
А взагалі, за мелодраматичними історіями далеко ходити не треба. Сьогодні неждано зустрілася мені одна близька знайома. Виглядала нещасною і напівживою. Я запитав у неї: «Що сталося?» — «Петро від мене йде...» — «Що насправді сталося? Хтось же у цьому винен, мабуть». «Ні, в нього нікого нема. Він переживає якусь внутрішню кризу. Хоче почати нове життя. Сказав, що я йому більше не потрібна». — «І що?» — «І сказав мені: Пошла вон». Я здивувався, бо досі вважав, що у цій сім’ї все гаразд, як завжди, бо то була справді ідеальна пара. Дітей у них нема, але вони прожили шість років разом. Вона ще молода жінка, почала жити з цим чоловіком у 23 роки, все в них добре складалося. І ось він її так некрасиво залишає. Що б там не було, розумний чоловік зі своєю дружиною так повестися не має морального права. Міг же він якось по-іншому сказати, мовляв, поживімо трохи окремо... А в неї нікого більше нема, вона ледве не прислугою йому була. Тепер він і бізнес продає. Вона ж залишається ні з чим. Ось таке воно, справжнє жлобство у стосунках між чоловіком і жінкою.
Сергій Коляда. «Анекдот», 2013 р.
Фото з особистого архіву
Лесь Подерв’янський — художник, письменник, драматург. Народився 1952 р. у м. Києві. Закінчив Київський художній інститут, факультет живопису, монументальне відділення (1976), відтоді взяв участь у понад сотні виставок у різних країнах світу. Картини зберігаються в музеях і приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Німеччини, США, Ізраїлю, Швеції та ін. Починаючи з 1970-х і дотепер пише п’єси, найвідоміші з яких «Блєск і ніщета підарасів», «Васіліса Єгоровна та мужичкі», «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Кацапи», «Павлік Морозов. Епічна трагедія», «Сноби». Книги: «Герой нашого часу: П’єси» (2001, 2006), «Король Літр» (2006, 2010), «Рух життя, або Динамо» (2010) та ін. Нагороди: премія «Київська Пектораль» за сценографію вистави «Оргія» (1993) і за найкращу виставу року — «Постріл в осінньому саду» (1995); Міжнародного театрального фестивалю «Kintakt-95» та ін. Разом із режисером Андрієм Крітенком заснував театр «КРОТ» (Київський Революційний Охуєнний Театр). Вистави за п’єсами Подерв’янського збирають аншлаги по Україні.
Коли людина стає жлобом? Коли її «витягнути» з її ж органічного середовища. Якщо цей чоловік усе життя провів у селі, длубався в землі, то можна, наприклад, сказати, що це — симпатичний дикун. І він не є жлобом. А якщо цей дядько раптом стає начальником... овощної бази — ну то ще так... А коли президентом або народним депутатом — то він вже опиняється не на своєму місці. І тоді тут відбувається дуже багато цікавого.
У мене є хата в селі, в Полтавській області, я знаю односельчан, вони — нормальні люди. Не такі, як ми, та насправді так і має бути. Якщо б їх перетягти в Київ, де б вони зробилися начальниками, ці мої симпатичні друзі тоді таки стануть жлобами.
Бо коли селянина пересаджують у міський ґрунт — із ним щось відбувається... і він вже не знає, хто він. От звідки ноги ростуть.
Той же Яник — якби він був завгаром, я б випив із ним «водкі» і ми обидва отримали б задоволення.
Зразу ж спадає на думку індійська система каст. Питання повисає в повітрі. У нас немає каст, крім касти жлобів. Якщо детально все розібрати, бачимо: касти управлінської еліти немає, касти воїнів — теж (ті ж самі жлоби без традицій і честі) і т. д. Залишаються шудри й ачхут, або нєпрікасаємиє, які і є ті ж самі жлоби і в нас сидять на жирних місцях. Тому ця вся ідеальна індійська хуйня нам не підходить.
Розмірковуючи так, приходиш до сумного висновку, що жлоби — практично всі. Крім тебе, твоїх друзів і друзів твоїх друзів.
Жлоб — це істота з тваринними звичками, які мають відповідне походження...
Інстинкти — зазвичай дикі. Але зовсім без інстинктів — не можна. Бо від них залежить виживання. І тіло, і дух, й еволюція...
Але людина відрізняється від тварини тим, що є ще культурний шар. Він у всіх тоненький. Якщо пошкребти — в певних екстремальних ситуаціях — він зникає навіть. Присутність цього культурного шару — визначальна: або він є, або нема. Хоч він заважає, як атавізм, тим, у кого є.
Чому жлоб любить бухать? Тому що йому страшно залишитися наодинці зі своїми думками, яких у нього нема. Цей дискомфортний стан він глушить роботою, а після роботи — телевізором і водкою. А якщо телевізор зламався, а водка закінчилася, він відчуває, що наступає піздєц.
для мене тісно межує з поняттям бездарності. Яскравий приклад — Нікас Сафронов. Навіть кітчем назвати те, що він робить, — не можна.
Тому що кітч — це стиль, це високе мистецтво.
Стиль не може бути хорошим або поганим. Він може подобатися або не подобатися, тому про нього тут не йдеться.
Тобто критерій простий: усе бездарне автоматично — жлобське. Тут ми впритул підбираємося до такої хуйні, як «гламур». Ця пошесть повзе і поширюється на країни третього світу, тобто і на нас також. Для неї тут ідеальний ґрунт.
Адже гламур — це глянець, «плакіровка», брехня, життя, якого насправді немає. Гламуру, по суті, тому й не існує. Це — те, чого нема, фальш.
По суті, гламур і є ідеал жлоба, і це природно. За своєю природою корявий жлоб тягнеться до всього прилизаного, протилежності притягуються: тепле-холодне, сухе-мокре, інь-янь...
Карл Маркс у цій країні наїбнувся мідним тазом і його теорія не спрацювала.
Примітивно пояснити то можна так: є класи, бідні не люблять багатих, багаті — бідних. Оскільки ця країна специфічна, в тому що жлоби пронизують її наскрізь, то в ній усе по-іншому. Бо бідний жлоб і багатий жлоб — це одне і те ж, у них немає внутрішнього антагонізму. Інакше бідні жлоби не голосували б за багатих жлобів.
Адже бідний жлоб не може проголосувати за такого ж бідного інтелігента. Жлоб йому ближчий — це ж його каста. Причому бідний жлоб завжди хоче бути багатим жлобом.
Багатий жлоб відрізняється від бідного жлоба своєю спритністю. У тому нема нічого надскладного. Якщо ця країна побудована за принципом домінування жлобства, то жлобу тут легше зробити кар’єру. Тому тут відбулася дивна така хєрня з кастами.
Було б незле, якби зробити так — перевернути все, після чого жлоби не змогли б бути при владі. На жаль, така ідея — утопічна.
Розумні люди, їх, на жаль, одиниці, тут не мають жодного впливу, тому жлобство процвітає. Ось головний клас — жлоб, який береже свої цінності. Якщо так триватиме й надалі, то цій країні настане повний піздець.
Бо жлоби ні на що добре нездатні, зате люблять нагороди. Якась засуха, литвин і такі інші товариші — герої України, питання — в чому їхній героїзм? Їм потрібне підтвердження власної значущості. Вони полюбляють різні бранзулєткі, посади, тітули. Їхня заповітна мрія — стати графами і маркізами. В глибині душі вони відчувають ущербність вітчизняних нагород, тому їм дико хочеться мати щось дійсно справжнє — Орден Підв’язки, наприклад.
Але це лишиться тільки їхньою мрією. Бо нема в світі такого ідіота, який дасть їм такий орден або висвятить їх у графи.
Насправді шкода, що над жлобами не проводили експериментів, як наприклад, над морськими свинками. Скажімо, беремо жлоба, багатого, поїмо його дешевим пійлом (замаскованим під французький коньяк, він усе одно в цьому ні хуя не тямить), перевдягаємо в бідні турецькі шмотки і садимо в запорожець — й залишаємо в Кіровограді на автобусній зупинці біля общєствєнної сральні.
Далі — акуратно записуємо наші спостереження в записник. Тому що теорія має підкріплюватися практикою, блядь!
За своєю природою жлоб агресивний. Від оточення він завжди чекає подляни. Тож увесь час знаходиться в стані агресивного самозахисту, хоча на нього й ніхто не нападає. Тому він перебуває в постійному напруженні. Таким чином жлоб створює проблеми і собі, і своєму оточенню.
На українських вулицях люди ніколи не посміхаються один одному, в ієрархії жлобських цінностей той, хто посміхається, — добрий, а значить, лох, якого треба пиздить. І навпаки, хамство — ознака крутизни, за яку тебе такі жлоби, як ти, мають поважати. Тюремна система цінностей — принижуватись перед паханом і принижувати фраєров.
Жлобство — це стиль життя, напевне. Стиль не можна створити примусово, він витворяється сам по собі. Було б цікаво це українське жлобство подати світові правильно, щоб від того люди могли отримати задоволення. Це досить тонка матерія. Ми тут говорили про гламур. Так-от, насправді, якщо взяти, наприклад, київські ресторани, то жлобства найбільше в найдорожчих. Ось чому я люблю генделики. На жаль, у моєму місті їх все менше і менше. Це чесні, позбавлені виїбонів заклади, в яких вирує справжнє життя.
У Києві на Подолі був такий. На Межигірській. Уявіть: фікус, увесь в пилюці, над ним — портрет Шевченка, «сдєланий вижиганієм по дєрєву», і за столом сидить старий «нєгр із хіжини дяді Тома і шарікавай ручькой» розмішує собі чай у пластиковому стаканчику. Тут же сидять два в жопу п’яних матроси, якась подольська блядь до них клеїться. Ще якийсь інтелігентний бомж, із кишені його плаща виглядає книжечка, на якій написано Герман Гессе. Більше нічого не можна на ній прочитати. Перед Гессе стоїть гранчак «водкі». Рядом з ним сидить його «падруга». У неї таке плаття синє, в золотих узорах... «длінноє». Але вона з костильом, тому що в неї нема ноги. Біля неї теж стоїть стакан «водкі і больше ні хуя». Ось це і є «жизнь». Це божественно...
Або. 14-та стріт у Нью-Йорку. Треба прямувати на вест до Гудзона... ситуація погіршується в тебе на очах... ти бачиш там худих собак, ринок, на гаках висить м’ясо, воняє... от коли ти все це побачив, то треба повернуть ліворуч. Це означає, що ти на місці. Ти бачиш двері, на яких написано
Бренди — це наїбалово, на яке ведуться перш за все дурні дівки. Бо вбираєшся ти не в бренд, а в штани. Ну якщо вона купила сумочку від Луї Віттона за якихось 20 гривень, то в неї з головою все ok, а якщо віддала за неї — 3 000 доларів, то з цією людиною щось не те...
Один американський мільярдер хвалився, мовляв, знаєте, скільки коштує мій годинник? 20 доларів. Це — гонконгська підробка відомого швейцарського бренду. І дядька питають, чого він то купив, а він каже: та виглядає так само, не бачу різниці. Певно, він — розумна людина і вміє рахувати гроші.
Малюю етюд. Літня практика, третій курс, пленер. Село Ступаківка. Чернігівська область. «Каллєґа, дайтє ультрамаріну!» — чую за спиною. Обертаюся — страшний горбун, сільський Річард III. Він виявився художником. Я потім бачив по хатах його картини, їбаністічєской краси художні витвори на клейонці. Валькірії на човнах. Втеча із сералю й таке інше. В селі всі його боялись. Якось сиділи в чайній, бухали з місцевими мужиками. Аж бах! — двері відчинилися, заходить мій горбун. І тут раптова тиша. Горбун каже: «Петро, оцю хуйню, що ти на мене казав... щоб я більше цього не чув. Ти мене пойняв?». Сказав і вийшов нахуй. Я хлопцям кажу: «Чого ви так сците? Ви ж його можете по стіні розмазати». А вони: «Ні, ти не знаєш... У нас в селі в нього — самий здоровий хуй! У нього — сама красива жінка! Та він може всіх наших дружин виїбати! Ми всі його боїмося». Таким чином горбун поєднував у собі талант, силу і красу.
Андрій Єрмоленко. «Святий БМВ», 2011 р.
Фото: Інна Корнелюк
Олег Покальчук — соціальний психолог, політтехнолог. Народився в Луцьку. Отримав біологічну, літературну та психологічну освіту в Київському державному університеті; Московському літінституті; стажувався в Київському інституті літератури; Канадському інституті Українських студій; Інституті соціальної і політичної психології АПНУ. Співзасновник «Меморіалу», «Товариства Лева», Народного Руху. Дипломант «Червоної Рути’89» (авторська пісня). Як літератор дебютував в жанрі наукової фантастики в 80-х, був членом міжнародної літературознавчої асоціації з дослідження жанру фантастики SFRA. Переклав — дві книги Е. Берроуза про пригоди Тарзана (разом з братом Ю. Покальчуком); поезії — з польської, іспанської, литовської мов та ін. Автор наукових статей, методологічних праць на тему соціальних страхів, політичного лідерства, політичної еліти. До вересня 2006 р. — головний спеціаліст прес-служби Кабінету Міністрів України. Автор книг «Контакт четвертого рівня», «Як правильно сісти в куток/Не думая о медведе», «Тремтячі еліти» та ін.
Слово «жлоб» почув уперше в дитинстві, в 60-х роках, у Луцьку. Але
«Ти шо, забужан?» — ще один варіант питання до скупої, жадної людини. Забужани — це українські переселенці з-за Бугу, з Польщі, депортовані по війні в рамках сумнозвісної операції «Вісла». Вони були хазяйновитими і працелюбними, але їх вигнали з власних осель, тож цим «нетутешнім» була притаманна заощадливість і скупість.
Усі ці забужани інколи для нас жлобилися і жидили нам. Тобто три поняття за своїм значенням були тотожні і функціонували паралельно, позначаючи людську скупість, ощадливість, економність або й обмеженість. Однак слова «жидиш» і «забужан» з плином часу вийшли із вжитку, вмирали разом із носіями цих термінів. А поняття «жлоб» — лишилося як узагальнювальний носій цього функціоналу.
Жлоб — це такий ходячий когнітивний дисонанс.
Він марудиться, його не вгамуєш, і всі довкола йому винні. Когнітивний дисонанс — це нерозв’язне протиріччя, яке дріб’язкова людина хоче в собі «заглушити». І виникає дратівлива примітивна агресія до себе і всього світу.
Жлоб — це онтологічна антипрометеївська криза, вічний конфлікт Дебілосу і Космосу. Кажуть, у Прометея був брат Епіметей. Перший марнославний тупий жлоб, від якого й почалися всі нещастя на землі. Бо не послухав брата і злигався з Пандорою.
У разі нашого зіткнення зі жлобством теж виникає когнітивний дисонанс, невідповідність отриманого й очікуваного. Тож без нас жлоби існувати не можуть.
Із плином часу поняття жлобства розширилося і набуло сучасних категоріальних ознак. Сьогодні людина-жлоб — це не лише та, яка має обмежений лексикон, невихована, неосвічена, некультурна, неохайна. Основна складова її характеру, поведінки — скупість, емоційна й, умовно кажучи, товарно-бартерна чи навіть фінансова (бо про фінансову за часів Радянського Союзу не йшлося).
Жлоб сьогодні — це ще й демонстративна закритість, відчуженість. І головне — певна погорда з того, що ти такий особливо дурний. Людина зі спеціальними ідіотськими потребами. Коли вони втямлять
Людина обмежена завжди намагається зробити власні вади своїми ж пріоритетами. Це на Заході вже навіть тренд.
Часто собі шукають психологічного захисту саме в тій царині, від якої найбільше клопоту. У дитячому віці підлітки, яких ровесники заганяють у роль блазнів, це роблять своєю маскою, роллю. Блазнювання стає головною ознакою статево-рольової поведінки. І таким чином ці люди навіть досягають певного визнання в рамках ницої ролі.
Жлоб, якого так назвали, не відмовляється від свого жлобства. А починає плекати його і, врешті, досягає певної внутрішньої стабільності. Він себе ідентифікує з такими самими, і можна вже говорити про спільноту, в якій культивуються засадничі жлобські поняття: « ...ты с какого района?».
Нарешті, жлоб розуміє, що таких, як він, — мільйони. І це — його мить тріумфу.
У нас, мудрагелів, києвоцентричне мислення. Ми тут думаємо, що за Києвом живуть такі самі люди, хіба що гірше вдягнені. А вони цілком інакші, ці тубільці, аборигени й автохтони. Непогані, нетверезі і немудрящі. У їхній ойкумені віками жодних істотних змін не відбувається. І коли вони бачать нас із вами, нетутешніх, то думають: «...ото городські багаті жлоби, щоб їм...»
Ми — криві дзеркала один одного.
Люди виділяють надтонкі запахи — феромони. Це непомильна інформація для близьких до природи натур. І на тому феромонно-бджілковому рівні жлоби один одного швидше розуміють, бо вони — істоти невибагливі. На відміну від складніше скроєних, рефлексуючих людей.
Що простіша людина ментально, то легше їй знайти собі партнерів і спільників. Люди, які мислять, завжди мають із цим проблеми, головний мозок заважає спинному.
Жлоби — це такий прошарок населення, який зоологічно краще пристосований для виживання. Тож цей вид людей базовий, тектонічний і для українського суспільства архетиповий.
Якщо у тематичних словниках пошукати, у розмовній і діалектній лексиці, в арґо, в різних жаргонах і сленґах, то виявимо, що жлоби існують у найрізноманітніших українських субкультурах.
Однак будь-яка субкультура з погляду тих, хто говорить про Її Величність Культуру як таку, є жлобською. Що, власне, теж є жлобством. Ті, хто узагальнює, — найбільше й спекулюють. Методологічна хиба в самому підході, коли виділяємо і критикуємо явище, яке є інтегральною частиною певної системи. Шукаємо йому гідну антитезу. Проте ця антитеза буде так само дурною.
Колись на мелодію Yellow River співали: «Жовтий ровер, зелений руль...Жовтий ровер купив рогуль!» Галичани як офіційні захисники національної ідентичності завжди пильно стежили за невідповідністю змісту і форми
Варто звернути увагу і на фонетику цього слова. Поняття дуже спресоване. Наша мова відкритіша, її звучання милозвучніше. Тому співаки воліють мати у своєму репертуарі пісні, в яких можна було довго й жалісно голосні виспівувати, з «ой» починаючи.
А слово «жлоб» не виспіваєш ніяк.
Слово «жлоб» маркує певний, негідний з погляду мовця, тип людської поведінки в контексті конкретного історичного часу.
Феномен жлобства існував сотні років до виникнення самого слова й існуватиме доти, доки живуть у світі люди. Жлобство — це один із складників суспільного організму. Напевне, це орган культурного травлення.
Люди такого кшталту — це певний субпродукт. Народ, як і людина, — це також організм, має душу, очі, вуста, так само, як кишківник, шлунок, печінку і те, про що патологоанатоми знають більше. Моя перша вища освіта — біологічна, і я більш-менш пам’ятаю анатомію, так-от: довжина кишківника у дорослої людини має загальну довжину до 7-ми метрів, що вражає, коли про це чуєш уперше. А коли бачиш, який він і що в ньому, то ще більше дивуєшся.
Людські маси дуже подібні у своїх консистенціях і конфігураціях до того, що ми їмо. Спочатку ми бачимо і споживаємо гарну страву. А вкінці — всі ми знаємо, що виходить вкінці.
Жлобство — на межі між тим, що смачно пахне, і між тим, що пахне ніяк не приємно. Такий марґінес. Ця категорія людей, яка мені завжди була цікавою, у західному звучанні це suburbs, представники так званої культури передмість. Людина ще не городянин і вже не селянин. Але намагається бути городянином (і на цю тему дуже багато різних жартівливих і дотепних приказок і прислів’їв існує). Проте цей селянський нащадок уже урбанізований провінціал, який набув певних рис міської субкультури. Але через відсутність базису він не може розвиватися далі еволюційно. І він це розуміє.
Бо у жлоба є важливий маркер, який відрізняє його від повного дурня, це — пихата констатація власної обмеженості.
Передмістя — розсадник жлобства. На селі складно виділитися жлобською поведінкою, тобі швидко пику натовчуть, а в місті ти вже зможеш виділитися на тлі полохливих городян. Але в будь-якому разі жлобство — успішна модель виживання.
Ми маркуємо жлобство за формальними ознаками, бо маємо справу із демонстративною поведінкою. Лексика, одяг, запах, манери в цілому. І якщо ця поведінка є виразнішою, ніж національні звичаї, то для цього є переконливий мотив. Він один — виживання. Шляхом посилення, вдосконалення тих складників характеру, які конкуренти вважають ницими.
Виживання коштом іншого? Звісно. Як будь-яке інше виживання. В описі людської поведінки я є прихильником біхевіористично-гепггальтових поглядів, і бачу мало підстав для оспівування духовності як виняткової рушійної сили. Зате бачу менш романтичні, але чесні механізми групової поведінки.
Чим людська спільнота відрізняється від поведінки тварин? За Аристотелем, людина — це політична тварина. У живій природі існує домінування одних видів над іншими, контроль за територією, тобто те, що є базовим. Якщо ми говоритимемо про жлобство як природне явище, то змушені ставити його в етіологічний контекст.
Коли ви спускаєтеся в льохи чи навіть у підземні переходи, то не можете конкурувати зі щурами, які там живуть. Бо це їхній рівень. Ви там програєте змагання за життєвий простір. Бо живете на вищому рівні.
Жлоб живе на своєму посередньому рівні, і він інстинктивно об’єднаний в боротьбі за виживання. Агресивний настільки, наскільки це допомагає виживанню групи. Культурне нашарування тут є, власне, тільки нашаруванням.
Культура — як піна на пиві. А людина — це все, що під цією піною.
Ми можемо зверхньо дивитися на піну й думати, яке ж воно, пиво, біле і з пухирцями, а насправді воно жовте і з бульбашками. Тож якщо ви хочете зрозуміти людину і її поведінку, маєте її побачити справжньою, випити це знання до дна. Воно непривабливе, неетичне і неполіткоректне. Та хто, як не політтехнологи, у цьому мають змогу щоразу під час виборчих кампаній переконуватися.
Якщо ви хочете зрозуміти і спрогнозувати поведінку людини, то сходіть в зоопарк. Там по обидва боки клітки те саме.
Я не можу вживати слова «добре» чи «погано», бо це — оцінкові судження.
Те, що мене і вас особисто не зачепило, може бути поганим лише теоретично. Не можу я з особистих мотивів ненавидіти Чингізхана, Наполеона чи Гітлера, бо ніколи їх не бачив. А всі ідеологічні емоції — результат навіювань.
З плином часу покоління втрачає суб’єктивне ставлення до історичних персонажів, і зникає весь щирий драматизм — заступається мавпуванням. До Наполеона було захоплення Францією, у тому числі з боку Росії, потім ненависть, потім знову така любов, що довелося захищати російську мову від галоманів, бо все дворянство відмовлялося плекати
Маю підозру, що й слово «жлоб» колись було не настільки образливе, як сьогодні. Це оцінкове слово, тому воно навряд чи має багато шансів комусь подобатися. Так само є ж якісь конотації і в слова «хуй», чи воно китайське, уйгурське чи татарське за походженням... Якими емоційно-експресивними конотаціями й інтонаціями мовець слово наділить, таким воно й буде.
Образити людину словом нескладно. Але треба враховувати, що ображаємо ми тих, кого підсвідомо вважаємо своїми проекціями. Образа — мазохістичний чин. На рівні свідомому думаємо, що ображаємо іншого. Однак, оскільки ми емоційно можемо наповнити цю образу лише тим, що є в нас самих, — ми звертаємося насправді до своєї темної частини.
Якби вам жлоб урятував життя, то як би ви до нього після цього ставилися? Звісно, тоді б ви його жлобом не називали... Чи назвали б? От тут і починається когнітивний дисонанс
Слова, звісно, мають у собі якісь енергетичні ядра, але сильне перебільшення — що вони впливають на людей у якийсь містичний спосіб.
Я не вірю в «магію» слова. Я вірю лише в те, що працює на практиці. Категорія віри — це до церкви.
Є вплив слова, сильний або слабкий. Якщо сила справді є, то її можна висловити. Але тут не про чари йдеться, а про вплив, про резонанс. Слово як патрон. Калібр кулі, довжина гільзи, величина порохового заряду. Але є обмеження. Ви не можете з пістолета здійснити снайперський постріл на кілометрову відстань. А посполиті наші культурники, щойно почують, що добрим словом і пістолетом можна зробити значно більше, ніж добрим словом, то одразу в сльози: «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!».
Жінки краще від чоловіків знають, як користуватися словами. Чоловічі слова завжди мають для жінки або прикладне значення, або ніякого. У цьому сенсі жіночі моделі виживання ефективніші. Чоловік здебільшого силкується наділити свої слова якимось узагальнено-метафізичним значенням, щоб не відповідати за них персонально, а приплести до цього вищі сили
Усвідомлюю, що в моєму світосприйнятті є професійна деформація, апперцепція. Певний психологічний самозахист, який передбачає і систематизує засадничу безглуздість людської поведінки. Але у всьому цьому драматизмі можна і треба побачити кумедне.
Почуття гумору — ознака психічного здоров’я. Всі дурниці і злочини робляться з поважним виразом облич.
Гумор — дуже важливий чинник самозахисту. Якщо ми з чогось кпимо, то це означає, що частка цього є в нас самих. І ми це явище розуміємо. Коли ми з когось сміємося, то маємо розуміти, що сміємося з себе в цій людині. Зі зрозумілого. Я не сприймаю жартів тих народів, про які нічого не знаю.
Не можу сказати, що мене щось особливо дратує чи дивує в людях. Те саме стосується і жлобів чи жлобства. Не бачу особливих підстав захоплюватися людьми і людством чи терпнути від розпачу. Тому замінюю абстрактні любов і паніку спробами конкретного розуміння і дій. Іноді вони успішні.
Однак існують такі явища, де залежно від наративу, від спостерігача можна бачити зовсім різні речі. Скажімо, отримуєш задоволення зі споглядання квітки. І нам же хтось розповів, що побачене потрібно сприймати саме як красиве, позитивне. Колись у Франції квітками картоплі прикрашали дамські капелюшки. А в іншого якогось племені погляд протилежний: смачненькі хробаки, які живуть у корінні гарної квітки, значно миліші, ніж сама квітка з її смородом, цікавим лише комахам.
Людська поведінка завжди є лише поведінкою, в ній нема чогось однозначно пріоритетного. Можна з усього скористатися. А стратегія вибудовується з того, що щось або приносить тобі, або мінімізує збитки. Друге легше перевіряти, але ним важче пишатися і вихвалятися.
Ми досі не можемо вибрати між красивим і корисним, тому нюхаємо і жеремо все підряд. А потім дивуємося, звідкіля це розвелося стільки жлобів.
Ми існуємо в суспільстві, яке завершило етап народотворення, але політичною нацією ще не стало. Українське суспільство завжди було ментально вразливим, хворобливим, а нині стало просто хворим. Щось схоже на «мозаїчну психопатію». Жлобство — один із симптомів. Байдужість, брутальність, брехливість, неможливість підтримувати стосунки і т. д.
Суспільство в своєму теперішньому вигляді взагалі хворе явище. Лао-цзи в «Дао де Дзин» писав: «Нехай селища будуть маленькими, а кількість мешканців в них нечисленною... І хай вони зранку до вечора чують кукурікання сусідських півнів і гавкання собак. Але хай люди нікуди не переїжджають і дивляться один на одного здаля». Чому? Бо нормальне функціювання людської спільноти — це мала група. Сім’я, рід — в патріархально старому сенсі. Багатоукладність, коли разом живуть 3-4 покоління, сіють, полюють, захищають своє. Цей «модус вівенді» — природний. Агломерація і укрупнення — патологічне явище, виробництво і пожирання субпродуктів. Від того, що в людей з’явилися надлишки їжі, робочих рук і вільний час, вони перетворилися на злоякісну пухлину цивілізації.
Ймовірно, кількасот років тому синонімом жлобства було хуторянство. Усім відома полеміка між апологетом хуторянства Кулішем і шибайголовою Шевченком. І народ при всій своїй природній вайлуватості обрав собі іконою несамовитого міфотворця, а не приземленого реаліста. Полеміка триває досі.
Хоча учасники подібних дискусій теж перебувають у жлобській системі координат. Як у Джонатана Свіфта — з якого боку краще розбивати варене яйце, з тупого чи гострого.
Якщо говорити про базовий чинник, за допомогою якого можна визначити хуторянсько-жлобський дискурс, то це — демонстративна закритість, агресивна відчуженість. Ми з образою і погордою ставимося до всієї решти світу. Крім усього іншого, вважаємо, що світ нам щось винен. І чому? Тому що ми страждали, мучилися і таке інше. Тобто — більше нічого. Це століттями в Україні відбувається. І, власне, про такі дражливі речі я написав книжку «Тремтячі еліти», де виводжу психогенез українців і з комплексу меншовартості, який цей народ вперше «заробив» ще при варягах. Зайди створили реально дієву модель держави, яку століттями затято наслідували, точніше, робили макет, як у культі карго, відтворювали те, що не мало функціоналу, який був закладений і працював у VIII-IX столітті. Москалі так само мавпували візантійську модель — і нам накинули.
І то все, врешті-решт, перетворилося на лайно в державницько-цукерковій обгортці.
Що таке культ карґо? Спробую в кількох словах пояснити це поняття. У 40-х роках на одному з островів Меланезії американці влаштували аеродром для дозаправки літаків, які бомбардували Японію. Військовики брали собі на допомогу тубільців із місцевих племен, зовсім диких. А після війни свою діяльність згорнули. Тубільці не могли зрозуміти, чому більше до них з неба не прилітають літаки і не приносять «карґо», вантаж, який, як вони думали, їм посилали духи предків. І вдалися до дій: відтворили літаки із соломи — макет у повну величину, тіла розфарбували в кольори американської уніформи, змайстрували навушники з дерева, контрольно-диспетчерські вежі... Вони повторювали з пам’яті все, що могли. Вірили, що ці ритуальні дії допоможуть — і прилетять літаки, і «карґо» принесуть, бо вони ж добре поводяться. Таке сліпе поклоніння, ясна річ, не допомогло. Це тваринний міметизм — намагання уподібнюватися чомусь впливовому.
Але насправді не маєш тями зрозуміти, як воно працює. Зате гарно! І от ти думаєш, якщо розфарбуєшся у такі самі строкаті кольори, то стане твоє життя кольоровим. Що і роблять українці.
На цьому прикладі я вдаюся до діагностики розвитку суспільства на його первинній стадії. Нормани в Києві відтворили домашню скандинавську модель управління, відібрали собі в обслугу, а потім в поміч
Остання відчайдушна спроба Мазепи «пробитися» на північ до політичних родичів виявилася лише запізнілою на кількасот років спробою. Вже навіть Карла XII не розуміли у нього вдома, а гетьмана тим більше. І тільки комплекси, зокрема комплекс неповноцінності, не зникли: як були, так і залишилися.
У поясненні системних процесів я прихильник ніцшеанського «вічного повернення». В українській версії — це наступання на ті самі граблі. Можемо вивчати динаміку цих наступів, гостроту зубців, довжину ручки і т. д. Треба просто більше відваги і сильніше тупнути — так нам кажуть.
У психіатрії розрізняють різні форми втрати пам’яті, а серед них є така: ретроградна амнезія. Вона виникає при пошкодженні головного мозку через травми, зокрема й психічні, отруєння та інші чинники. А особливість цієї хвороби у тому, що людина не пам’ятає, що з нею сталося безпосередньо перед втратою пам’яті, короткострокова пам’ять не спрацьовує. При цьому події далекого минулого людина пригадує у подробицях, наче вони сталися нещодавно. Я проваджу до того, що з короткостроковою пам’яттю в українців хронічний негаразд. Маємо ситуацію, коли люди, які чогось училися, забули те, чого їх нещодавно вчили. Учитися — для українців — таки дуже складна справа. А пам’ятати — ще складніша.
Жлобство — це інтуїтивний спротив навчанню і пригадуванню, свідома дикунська поведінка. Можна слово «дикунська» брати в лапки, можна і без. Немає різниці. Така поведінка, умовно кажучи, відстоює людожерство перед полюванням і смаженням дичини, бо жерти ближнього легше, смачніше й корисніше. Можна навіть обґрунтувати, чому людське м’ясо корисніше
Бо що простіша поведінка, примітивніша, то вужче поле ризику.
Якщо є можливість не думати, людина не стане думати.
Думати, мріяти, вигадувати — це мутація.
Романтика — мутаційне явище, не притаманне живій природі.
Це ми тільки
Раціо — це не інструмент насправді, а спосіб самопрезентації.
Жодним розумом люди не керуються. Більше того, головний мозок не бере участі в мотивації. Він бере участь у поясненні того, чому така мотивація виникла.
А мотивація іде зі спинного мозку, а не з головного, треба розуміти, як влаштована ретикулярна формація, як стовбур спинного мозку переходить у головний, і що по ньому переходить. Філогенетично спинний мозок значно давніший, ніж головний. Тому, спрощено кажучи, базисні моделі поведінки і мотивації формуються саме спинним мозком. Або тим, що нижче спини.
Думаємо ми головою, а живемо спинним мозком. Тому дбати про хребет — архіважливо. Це правда. А головний мозок дешифровує й інтерпретує ці сигнали (які не завжди політкоректні) у якісь прийнятні для нас раціональні терміни поведінки. І ми собі щось пояснюємо. Насправді лише переконуємо і вмовляємо себе. Є умовні рефлекси, а це — «умовляльний».
Ссавці передбачувано однаково реагують на подразники. На підставі чого науковці — біхевіористи вибудовують моделі як тваринної поведінки, так і людської. А це означає, що головний мозок не обов’язково бере в цій поведінці участь. Бо головний мозок — наголошую — це політкоректна надбудова еволюції. Те, завдяки чому можна, зокрема, відрізнити жлоба від нежлоба.
Я не раз казав, що будь-яка наука, яка існує і розвивається в системі так званої науково-природничої парадигми, є безнадійно застарілою. Академічна, фундаментальна наука нині — це алхімія. Вона теж колись була видатною, доки не з’явилися Бойль, Арреніус і Лавуазьє.
Людина може повірити, у що завгодно. Вигадує свою систему координат, яка є досить екзотичною або прийнятною для словникового запасу сучасників, та ще й може вигідно це продати. Візьмемо для прикладу діанетику Рона Хаббарда. Якщо замінити ті особливі терміни, які саєнтологи понавигадували, відомими з психології, то ви побачите, що це базові поняття з підручника психології для першокурсників. Як і чому працюють сектантські організації? Вони базуються на фантастичних доктринах із вигаданими термінами. А в основі — дуже прості психологічні механізми.
Сила слова там, де люди хочуть, щоб їх обманули. Це територія віри, і якщо ви чуєте те, у що вам хотілося б вірити, то ці слова матимуть для вас силу закляття, або бомби уповільненої дії.
Маніпуляції з людською свідомістю здійснюються через слово. Маніпулювати суспільством уміють вправні політтехнологи, і вони це роблять із тією частиною суспільства, яка готова до того, щоб нею маніпулювали. Причому кожен, хто володіє цією технологією, воліє виступати у великих залах перед масовою аудиторією, бо тоді в ній є більший відсоток психопатів, істероідних особистостей, які надаються до маніпуляції і виконають почуті накази.
Головний принцип будь-якого жлобського лідерства полягає навіть не в доктрині чи в харизмі жлобовождя, а в тому що завжди є маса жлобів, готова гуртом іти слідом за будь-ким, аби тільки їм голосно наказували — переконливо, з ентузіазмом й погрозливо. Тобто в месиджах кожного «месійки» присутні пряник і батіг, застрашування й обіцянка нагороди. Про це йдеться в хрестоматійній ранній роботі Курта Левіна «Психологічна ситуація нагороди і покарання». Там описано страх покарання і жадання нагороди у дітей.
Дорослі — теж діти, далеко не всі виростають і розвиваються психічно. А в українській ситуації маємо справу з інфантильною поведінкою суспільства.
Україна відкотилася в стан шаманської свідомості — родоплемінної, яка вірить у чарівну силу слова, відьом і чаклунок. У казку, в диво. Так і живуть. Що далі, то страшніше.
Брати Ґрімм «кастрували» народні казки, забрали з них жорстокі і повчальні життєві фінали. Натомість лишили такі політкоректні версії, що важкувато втямити, чому герої і героїні так по-дебільному поводяться.
Людина так влаштована, що хоче бути обманутою. Кому — як не жінкам, що вірять в попелюшок і принців, — це знати. І це розуміють маркетологи та всі, хто хоче щось комусь продати. Якщо ви хочете продати брехню, то нехай за вас це грайливо зробить преса. Людина, крім всього іншого, як писав історик культури Йоган Гейзінґа, є «гомо люденс», тобто любить бавитися. Тому в кожному злочині є доля провини жертви, яка загралася.
Якщо говоримо про гру і про обман як про категорію людського буття, то категорію жлобства маємо розглядати в цій системі координат.
Примітивна, дика, невихована поведінка в цьому суспільстві є нормативною.
Психічна регресія суспільства має своє пояснення: примітивізація соціальної поведінки зменшує ризики. Не потрібно відповідати на цивілізаційні виклики.
Масові «напивання» людей до свинячого стану теж можна пояснити. У цьому «свинстві» людина має потребу, мотивовану внутрішнім вивільненням енергії для себе самого. Таке тотальне розслаблення до напівпритомної свідомості вивільнює енергію, якої людині бракує, щоб відчувати себе в нормальному стані. Що це означає? Що ми живемо в енергетично слабкому суспільстві, якому бракує набутого
Незважаючи на всі незгоди, негаразди й біди, людина всім своїм єством хоче свята. Людям подобається «розслаблятися», святкувати, а поруч із тим бідкатися. Мовляв, переживаємо кризу, фінансову, життєву і ще якусь. Бо при розслабленні в організмі змінюється гормональний фон, людина отримує відчутний приплив гормонів радості, що може бути кращим?
Як це називається? «Давай посидимо по-людськи, вип’ємо по чарочці...» А решта не має значення, «посидіти — це ж харашо». Ключове слово — по-людськи. Людськість по-жлобському — це безвідповідальність.
Людям хочеться вважати бажане й уявне за дійсне. Що більше «селебрітіз» заявляють про себе як про таких — тим менше підстав їм вірити, бо це якраз означає, що за тими словами нічого немає. Брутальні мачо часто страждають на статеву дисфункцію. Люди, які полюбляють при кожній нагоді і без неї демонструвати власну силу і крутизну, насправді є енергетично слабкі. Це демонстрація того, що відсутнє.
Скажімо, людина говорить: «Я професійний українець (рускій, єврей, опозиціонер, провладний, ґей, християнин і ще чорт знає що)» І в цій системі координат він ставить себе як точку відліку, як взірець досконалості.
Тут можна говорити про комплекс меншовартості, ймовірність психічної деформації у віці становлення, можливо, серйозної психічної травми. А можна говорити і про наявність у цієї людини акцентуації. Є таке поняття в психології. Люди зі схожими акцентуаціями легше об’єднуються. На відміну від інтелектуалів, яким це важко дається.
Ці люди розмовляють мовою, яка часто малозрозуміла для інших. Тут є свої переваги і недоліки. Перевага в тому, наприклад, що спецслужба не може їх звинуватити в державній зраді, бо для цього потрібно незрозумілі слова вивчити для початку і ще зрозуміти, про що мова
Інтелектуал насправді не потребує компанії собі подібних. Якщо цей пошук публічно демонструється і стає своєрідним прапором інтелектуалізму, то це просто сум’яття недоуків.
Соціальні мережі тут поза конкуренцією. Якщо ти там активно присутній, то маєш витрачати на віртуальних друзів свій реальний час. А якщо інтелектуал потрапляє в коло інтелектуалів, начебто теж мусить довести, що він такий самий. Замість того щоб пам’ятати, що він — інакший.
Засадничо, інтелектуально багата людина завжди має з ким поговорити. Із самим собою зокрема
Чи можна українських інтелектуалів зарахувати до еліти? До того, що не існує? Основна з критеріальних ознак еліти — це її незалежність. Навіть один від одного. Західна еліта еволюціонувала від аристократії — і відповідно успадкувавши майнові статки своїх предків — отримала вольності і права, політичні, родові та інші. Захистила їх. Для родової еліти на Заході зміна політичної влади нічого не змінює, як жили собі у родових маєтках, так і далі живуть. Як сотні років тому праправуйко цього нащадка аристократа зарізав когось у тому замку і забрав собі, так його нащадок у ньому і досі безжурно живе. Він може там здегенерувати, що теж правда. А може розвиватися. Це його вибір. Вузькоклановий. У нас такої еліти історично не могло бути й не буде найближчим часом.
Я не бачу жодних перспектив для казкового розвитку українського суспільства. Лише можливість звичайної еволюційної зміни поколінь, що є характерним для будь-якої країни.
Моє покоління — це заручники радянського жлобства. І ті, хто проти нього в душі боровся, — передусім. Вони — не повстанці, а вільновідпущеники. «Не все ж погано було в минулому,» — їхня вічна підлабузницька пісенька. Сміттярі національної історії.
А щирий повстанець за визначенням вижити не може. Як Гірник. Чи Стус.
Лишається надія на молоде покоління. Я сам — продукт радянського суспільства і розумію, що моя ненависть до комунізму вже моєму синові не дуже зрозуміла і, можливо, це виглядає архаїчно і кумедно. Асинхронізм, невідповідність поведінки до вимог часу — теж складова жлобства. Я розумію, що деякі риси характеру і моєї пострадянської поведінки краще на люди не виносити. Вони були виплекані радянською жлобською системою, і якщо я проти них досі боротимуся в тих самих формах, то це виглядатиме ще жлобкуватіше, ніж ті, проти кого воно спрямовано. Тому краще критикувати Плутарха з Геродотом, аніж Леніна зі Сталіним. Забуття — найкраща форма інтелектуальної помсти. Не личить єретику сперечатися з дебілами. Будеш добре робити свою справу — отримаєш визнання у вигляді вогнища і старої жлобихи з в’язкою хмизу. І все...
Кожен, хто щось про когось говорить, стає залежний від своїх слів. Усе, що ми говоримо на Схід і на Захід, включає в себе імпліцитно стан залежності від Сходу і Заходу. Як би ми не дули щоки і не розповідали, які ми, українці, незалежні і волелюбні. Забагато «інтелектуальних» балачок про це.
Ми є лише вічними свідками соціальних переворотів і політичних заколотів чи то на Півдні, чи то на Сході, а потім швиденько вибираємо, до чого б це нам стати причетними, щоб прославитися. Ми ж не становимо інтересу як ресурс. Казки про те, що «земля наше багатство», може, років 200 тому й мали сенс. Зараз українська земля нікого не цікавить. А народ сам по собі не є ресурсом, навіть репродуктивним, — він сильно пропитий, обкурений і обдовбаний. Разом їх багато, і вони нічого не вміють і не хочуть уміти.
Можна у всіх бідах звинувачувати москалів, але чи це допоможе? Вони кажуть про дві України, а от Росії точно дві. Це у них така хвороблива проекція.
Існує Росія Петербурга, країна видатної культури, і Росія жлобської Московії. Москва — це така ординська катастрофа, ярмо для цієї частини території. Петербурзька Росія — традиції вічевих міст-республік Новгорода і Пскова, міст-республік, які ще Іван III знищив, — досі є для москалів сіллю в оці. Ця Росія була і є європейським викликом для ординської Москви. Безумовно, треба це брати до уваги. Історія могла б піти іншим шляхом, бо генеалогічно столицею Росії мав стати Новгород, зі своїми традиціями й історією, і Європа була б іншою. У цьому сенсі російське жлобство є поганою калькою з азійсько-ординського штибу поведінки. Але українське жлобство має не менше турецько-татарське коріння.
У нашому побуті азійська поведінка домінує, тому ми так затято доводимо всім і собі, що ми європейці. Це зайцю треба щодень доводити, що він прудкіший за всіх на світі, а вовку — не треба.
Україна живе, як турецький базар, вона багато в чому схожа на Стамбул.
Не потрібно забувати, що велика Османська імперія була і вона мала потужний вплив на нашу історію. Ми заганяємо в підсвідомість орієнтальну складову ментальності, але нею ми насправді керуємося. Український тип економіки — східний. Він передбачає різні «відкати», бакшиші, хабарі, подарунки... Звідки це все? Подивіться на українську культурницьку ікону — там козак Мамай. Сидить турок-турком, курить люльку, ні чорта не робить, кінь собі пасеться на задньому плані, зброя висить... Ось фольклорний взірець, ідеал українського народу.
Сімейна традиція в Україні теж мамаївська: ти, жінко, будь Берегинею і ключницею, а я буду козаком Мамаєм. Гулак-Артемовський про це оперу «Запорожець за Дунаєм» написав: «тепер я турок, не козак». Тобто я взагалі-то лицар і козак, але сьогодні турок, ефенді, дам тобі по шиї, ханум, бо мені борщу не зварила
Глибоко символічно, калим у старому Туркестані за жінку неосвічену, зате з практичними вміннями, був значно більший, ніж за жінку, яка вміла читати і писати. Бо освічена не вважалася жінкою вповні, повноцінною господинею у їхньому розумінні. Зважаючи на те, що вона замість того, щоб в хаті порядкувати, починає сперечатися, говорити... І видавали дівчину юною, щоб вона ще самостійно думати не навчилася
Це еволюційна пастка: люди сходяться за принципом подібності, а уживаються за принципом протилежності. Розвиток є тоді, коли є конфлікт. Ця стара традиція шукати чоловіка для доньки мала на меті знайти саме такого, щоб пара була ефективною економічно і плодилася. А те, що вони різні люди — то дурниця. Нехай навіть сваряться, з часом все стане на свої місця.
Любовний щем теж виникає на стадії уподібнення, але секс і господарювання потім беруть своє. Споконвіків вдало вийти заміж для української дівчини — справжній життєвий успіх. Ніхто не любить узагальнень, звісно. Кожна молодиця думає, що в неї буде казково щасливий шлюб, все станеться по-іншому, не так сумно, як у подруг...
А в подруг тим часом не так уже й сумно, просто вони свої особисті радощі більше в альбоми не вклеюють. Подорослішали.
Українська солов’їна мова наповнена великою кількістю слів-рефлексій і підставляє нам ногу — багатство мови, евфемізми і синекдохи убезпечують нас від вчинків і дії. Ми все можемо висловити в пісні, «тужливій, як душа народу».
Але це заміняє дію, тобто це радше ритуальна дія. Я вже говорив про культ карґо. Дикун вбиває бізона, намальованого на печері, українець гнівно ліпить фотожабу в соціальну мережу. Обоє щиро вірять в успіх зробленого. Наша багата літературна мова дозволяє завдяки уяві здійснити всі ритуальні дії — вже в голові, і на тому вся робота закінчується.
Еволюційно кожне суспільство розвивалося від збиральницької і мисливської культури до хліборобської. Доки люди, як сотні років тому, можуть ходити до лісу і збирати гриби і ягоди на зиму, доти таким українцям не буде потрібна жодна робота. Їм цього вистачає, хоч вони заздрісно нарікають при цьому на свою бідність.
А сільськогосподарська культура розвивалася там, де не було що збирати і за чим полювати, з обмалі ресурсів. Тому довелося винайти іригацію, агрономію, стежити за погодою, обгороджувати напрацьоване муром і відстрілювати голодних зайд. Таке життя теж кляли, але воно не давало ледарям розмножуватися.
Цивілізація вийшла з життєвої потреби, зі скрути. Коли ж у тебе риба в річці, гриб в лісі, а банан взагалі над головою — нащо тобі та цивілізація? Не хочу цим сказати, що працьовиті люди — хороші, а непрацьовиті — погані.
Просто ледар — це прямий предок жлоба.
Доки у людини є хтось, хто платить за її помилки, вона нічого вчитися не буде. Не обов’язково в грошовому еквіваленті, в захисному і т. д. Я маю на увазі справжні помилки, а не якісь невдалі спроби, які компенсуються державою, родиною, школою, церквою... Але коли людина за свою помилку сплатить сповна — сама — лише тоді навчиться думати наперед.
Бо найважливіше вміння людини — у його метафізичному сенсі — це вміння дивитися у дзеркало. Це означає бачити себе таким, яким ти є насправді. Коли ми намагаємося оцінити свій сукупний ресурс, то, як правило, враховуємо лише позитиви, і вже з цього рахуємо прибуток. А решта прихованих рис якраз можуть виявитися за певних обставин визначальними. Або навіть фатальними.
Жлобство незнищенне, доки існують люди, які його вирізняють і критикують.
Спробуйте сказати жлобу, що він жлоб. Він вам на те скаже: «Сам ти жлоб». А коли він це повторить сто разів, то вийде pen. Форми відповіді урізноманітнюються і стають явищем жлобської культури.
Якщо ви критикуєте якесь явище, то ви його живите собою, своєю енергетикою.
Ви робите його досконалішим і сильнішим, бо здираєте з нього стару полову. Ви його омолоджуєте, описуєте в модерніших термінах. І тим самим додаєте явищу чи своєму опоненту нових слів, гартуєте його поняттєвий, категоріальний апарат.
Держава, на яку нападають і знищують, потім процвітає. Для прикладу, так сталося з Німеччиною. Так само Радянський Союз — імперія, яку всі човпли, і яка сама собі немало крові попускала — непогано чулася, доки на неї не махнули рукою. У косметології є така річ, як пілінг, після якого шкіра оновлюється... Омертвілі клітини шкіри заважають їй дихати.
Насамкінець ремарка щодо критики жлобського медіаконтенту і ТБ. Культурні дискусії на цю тему перевернули все догори дриґом. Часто чую нарікання, як хижий телеящик дебілізує цнотливий і мудрий народ.
Це якраз телебачення віддзеркалює стан суспільства, а не навпаки.
Не телебачення формує суспільну думку, а суспільна думка жлобів формує телеконтент. Медіаменеджери не є якісь страшні зловісні маніпулятори-людожери, якими керують тільки гроші. Вони здебільшого звичайні цинічні засранці, але не більше.
Біда не в телевізорі, а в тих, хто його дивиться. Телевізор подібний на ін’єкцію, яку ввести можна внутрішньом’язево чи внутрішньовенно, але дія її триває стільки часу, скільки вона діє. Адже є вибір, завжди можна натиснути на пульті опцію — «вимкнути». Доки вас не знудило...
Фото: EVASTORM by Boychuk
Влада Ралко — художниця. Народилася 1969 р. у м. Києві. Закінчила Українську академію мистецтв та архітектури, відділення станкового живопису (1994). Член Спілки художників України. Вибрані виставки: «Острови» (виставковий простір Пікк, 7, Таллінн, Естонія, 1990), «Українське мистецтво» (Лінкольн-центр, Нью-Йорк, США, 1995)... «Рай» (галерея Ра, Київ, 2000), виставка живопису й офортів (галерея-ательє In den Gerbgruben, Бургенленд, Австрія, 2001), «Китайський еротичний щоденник» (галерея Марата Гельмана, Москва, 2002), «Закохані хлопчики» (галерея Ательє Карась, Київ, 2003)... «Шкільна цигейка» (галерея Paperworks, II Московське бієнале сучасного мистецтва, Москва, 2007)... «Хлопчики й дівчатка» (арт-центр Я-Галерея, Київ, 2011)... «Поверхня» (Karas gallery, Київ, 2013). Премія Всеукраїнського триєнале живопису (2001), стипендія CCN Graz, Австрія (2007).
Я не можу точно згадати той момент, коли слово або поняття «жлоб/жлобство» увійшло до мого лексикону чи свідомості. Хоча при детальному аналізі цього явища складається враження, що жлобство, як і життя, — це реальність, яку закладено нам у відчуттях.
Жлобство нас оточує і впливає на нас щохвилини, починаючи від хамства в магазинах і на дорогах — і закінчуючи жлобством, яке лине з екранів телевізорів.
Аналізуючи генеалогію жлобства, можу сказати так: у первинному дитячо-юнацькому трактуванні його сенс безпосередньо адресувався людям, які приїхали в місто із села. Але таким способом міркувати зараз було б абсурдно, бо згодом жлобство трансформувалося в набагато ширше поняття.
Закоренілі селяни, як на мене, набагато симпатичніші від людей, які переїхали з села в місто і водночас увібрали в себе все недобре, що є і в сільській, і в міській культурах.
Первинними ознаками жлобства для мене є якась внутрішня скутість людини, настороженість і готовність до того, що її обдурять. Можливо, цій настороженості сприяє те, що чи не в кожному співрозмовникові жлоб бачить потенційну загрозу у вигляді тієї агресивної моделі поведінки, яку сповідує сам. Така модель поведінки характерна для величезної кількості і не лише українців, а й інших людей, які живуть на пострадянській території. Тоталітарна історія, безумовно, наклала відбиток на українську ментальність. І цією настороженою скутістю ми і відрізняємося від відкритих до спілкування європейців. А ще, безумовно, відсутність культурних традицій і «білі плями» в освіті впливають на те, що люди не готові до зустрічі з цивілізованим світом. Це іноді й породжує потворні форми спілкування і поведінки з боку наших співвітчизників.
Остерігаючись зіткнень із прямими проявами жлобства, я дуже ретельно підходжу до вибору кола своїх друзів і знайомих, і навіть людей, з якими мені доводиться вкрай рідко і мало спілкуватися.
Серед якостей жлобів, які викликають у мене вкрай негативну оцінку, в першому ряду стоїть первинна нелюбов людей до власної роботи. Для прикладу, ви заходите в ресторан або кафе, а там за стійкою бачите похмурих, невдоволених життям дівчат або втомлених юнаків-офіціантів, які спершу вам не раді. Адже їхня нелюбов до роботи в результаті переростає в нелюбов до себе й оточення. Світ переповнений цією нелюбов’ю через те, що люди знаходяться не на своєму місці. А людина, яка перебуває не на своєму місці, плодить брехню, нудьгу і зневіру. Усе це й породжує жлобство, суть якого — брехня, нудьга, зневіра, смуток.
Навколишній світ для жлоба обмежений територією його власної квартири або маєтку. Все, що лежить поза цим полем, є для жлоба чужим, таким, що заслуговує хамського ставлення. Звідси — гори сміття навкруги і тотальне відчуття екологічної катастрофи. Реальність сучасного українця — життя на сміттєзвалищі.
Про жлобство в мистецтві можна говорити радше в аспекті жлобства у стосунку до мистецтва. Ось тут спектр прикладів величезний. Час від часу мені доводиться перетинатися з такими людьми, які при зіткненні з матеріями, для них незрозумілими, одразу ж відштовхують їх через публічний викривальний акт.
І ось тут доречним буде зауважити, що ще однією характерною рисою жлоба є дивовижна зосередженість на важливості своєї персони.
Нещодавно на виставку до мене зайшов невисокий чоловік міцної статури і попросив «швиденько», саме «швиденько» пояснити йому, чим я тут займаюся, яке мистецтво представляю і що все це означає. І хоч на стіні висіла анотація до виставки, він пояснював своє небажання знайомитися з нею відсутністю часу, окулярів та й, взагалі, не мав особливого бажання заглиблюватися в нетрі сучасного мистецтва. Чоловік був дуже заклопотаний своїми справами, і я, спостерігаючи за ним, дозволила собі дещицю художньої вигадки, умоглядно представивши цю людину, яка прибиває до стіни власноручно виготовлену поличку. Ось це для нього справді важливо. А творчість художниці, яка займається мистецтвом декілька десятків років, потрапляє в категорію
Масове мистецтво сприяє формуванню в суспільстві героїзації моделі жлоба поведінки. Якщо раніше кінематографічним героєм у більшості випадків був красивий, інтелектуально розвинений чоловік з аристократичною моделлю поведінки, і для досягнення умовної схожості з таким героєм звичайній людині з натовпу необхідно було в реальному житті докласти зусиль, то сьогодні ситуація змінилася. Якщо телевізійним героєм може стати хто завгодно, а в більшості випадків це звичайна людина з вулиці, неосвічена, і яка водночас не соромиться своїх тваринних звичок та інстинктів, то у людини масової через це пропадає стимул/ мотивація до самовдосконалення і розвитку.
Завдяки пропаганді людини масової жлоб отримує додатковий «заряд» колосальної впевненості в собі. Його побут, манери, звички героїзуються, а це означає, що він має право не лише на життя, але й на нав’язування своєї жлобської культури та ідеології іншим.
Жлоб — це продукт масової культури, з її телевізійною освітою і вихованням.
Небажання робити зусилля — ще одна зі знакових характеристик жлоба. Для того, щоб зрозуміти серйозну літературу або мистецтво людині необхідно докласти зусиль, а людина масова, образно кажучи, звикла постійно носити «спортивки» (спортивні штани), для того ж, щоб відвідати театр, треба їх зняти і одягнути принаймні костюм. А це вже зусилля. Та навіщо воно потрібне, коли є телевізор, який усе одно все покаже і розкаже?
Для мене дуже важливо не відповідати в тій же тональності або не ставати на той же рівень спілкування, з якого мене атакує жлоб. Сповідуючи таку модель поведінки, я чітко усвідомлюю, що іноді дуже багато втрачаю, не поступаючись своїми принципами і виставляючи морально-етичну блокаду проти жлобства, яке мене атакує. Але я надаю перевагу саме цьому методу — не протидіяти жлобству жлобством. І вірю, що, можливо, не з першого разу і не з десятого, але все-таки він дасть свої позитивні результати. Вважаю, що єдиним дієвим методом боротьби зі жлобством можуть стати масові культурно-просвітницькі програми.
Тобто якщо людині масовій за допомогою телевізора розповідатимуть, що театр — це добре, живопис, література, музика — це добре, і при цьому пояснюватимуть, чому це добре, то таким чином можна досягнути яких-небудь видимих зрушень. Локальними зусиллями окремих творців цього не зробиш.
Гумор, іронія, сатира, на мою думку, дуже дієві методи культурної блокади жлобства. Хоча, знову ж таки, через відсутність освіти, культури, дуже багато адептів жлобства не розуміють, що з них сміються, думаючи, що все навпаки — їх спосіб життя і мислення популяризують. Очевидно, часи і звичаї, в яких вони існують, настільки ущільнили їм шкіру, що комарині укуси гумору і сатири не пробивають дюймовий панцер їхньої віри у власну винятковість.
Напрочуд точний антропоморфний портрет жлоба колись описав мій друг, на жаль, уже покійний, Валентин Реунов. Він описав його як людину з грушоподібним черепом, що звужується догори, великим широким лицем і дуже дрібними рисами. Де очка, ротик, носик — усе це зібрано посередині, а рот саме такого розміру, в який поміщається шийка пляшки.
Хоча саме ці описані антропоморфні ознаки ніяк не можуть стовідсотково вказувати на жлобську сутність їхнього хазяїна. Адже іноді ні інакша конституція тіла людини, ні вища освіта, ні фінансовий добробут не захищають її від вродженої схильності до жлобства, що й підтверджує наявність дуже великої кількості жлобів серед зовні привабливої так званої сучасної еліти українського суспільства.
На недавньому антикварному салоні в Українському домі, де були виставлені роботи Далі, Родена, Екстер, одна пані з вищого світу перед телевізійними камерами цілком серйозно заявила, що їй «не підходить» такий стан речей, коли «якісь статуї затьмарюють і пригнічують мій зоряний статус». Прагнення вчорашніх плебеїв, повсталих з бруду, здаватися князями-патриціями, обвішувати себе геральдичними гербами, присуджувати титули і відтворювати відсутні генеалогічні дерева — це настільки смішно, наскільки і страшно.
Ось де жлоб лютує — в прагненні виправдати свою важливість! Не хоче бути просто Шаріковим, хоче бути Поліграфом Поліграфовичем! Гроші і влада — це надзвичайно серйозне випробування для етичних якостей людини: не всі з гідністю його долають.
Жлоб — це людина, яка йде шляхом найменшого опору, домінантними якостями в характері якої є душевна лінь, гіпертрофоване почуття власної винятковості, агресивність і безвідповідальність, що породжують брехню, нудьгу і зневіру.
Андрій Єрмоленко. «Кольщік», 2013 р.
Фото з особистого архіву
Арсен Савадов — художник-концептуаліст та фотограф. Народився 1962 р. у м. Києві (в родині Володимира Савадова, художника-графіка). Закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Шевченка (1982), Київський державний художній інститут (1986). Представляв Україну на Венеційському бієнале в 2001 р. Перший з українських художників, чия робота була представлена на аукціоні Sotheby’s. Групові виставки: Всесоюзна виставка «Молодість країни» (Манеж, Москва, 1987), «Manifesta-І», Європейське бієнале (Роттердам, Нідерланди, 1996), «RESTART» (Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, 2010) та ін. Персональні виставки: «Різдвяна акція» (з Ю. Сенченком, галерея Марата Гельмана, Москва, 1994), «Kokto» (галерея Марата Гельмана, Київ, 2002), «Донбас-Шоколад» (галерея Orel Art, Париж, 2003), «Paintings», (DaniyalMahmoodGallery, Нью-Йорк, 2007) та ін.
Художник дещо по-іншому, ніж решта, входить на територію соціуму. І деякі художники прийшли в соціум уже все-таки розбещені бібліотеками, Ґоґенами, Сезаннами... і, природно, тонко відчували реальність — і жлоб у ній кристалізувався набагато швидше. У моїй свідомості він передусім став супротивником. Тим, у чиєму світі відсутній Ґоґен чи Ван Ґоґ, поети, письменники й інші митці, натомість багато примітивної простоти й порожнечі, пустки. Там вакуум, де нема місця ні естетиці, ні культурі, і все це зумовлене батьківським вихованням, оточенням. Цей вакуум і породжує некультурну людину, яка стає маркером розвитку того суспільства, в якому вона виросла.
Жлоб — він у ставленні до всіх людських цінностей залишається жлобом.
Якщо навіть брати до уваги матеріальні блага, якісь дорогі аксесуари, суті речей вони не змінюють. Як казав мій учитель: загорнуть тобі лайно в красиву обгортку, все одно — лайно, хоч ти й ніби не відчуваєш його. Луї Віттон чи Бентлі... це вже взірець грамотного жлобства, це вже вищий рівень.
Але брендами й трендами культурні діри не можна закрити.
А кому вдалося прикрити, залатати свої діри, порожнечу, — вже окультурений, тобто щось та й зміг зрозуміти. Може, він прочитав книжку, яку написав Ніцше або навіть Шопенгауер?.. А після прочитання цих авторів він уже не зможе бути таким, яким був до того. Це вже питання розподілу цінностей, культури в суспільстві.
Трагедія країни в чому? Традиції спадкоємності поколінь були жорстоко перервані: сотні розстріляних українських інтелектуалів, 9 мільйонів виморених голодом людей, а керувати країною прийшли діти тих, хто спричинився до цієї трагедії.
Тому що на тонкому повороті, де ти йтимеш поруч із інтелігентною людиною, вона тебе не зіштовхне, а жлоб — так.
Як і всі, я теж перетинаюсь із жлобством. Але матеріал, який потрапляє в руки художника — це одне, а той же матеріал в руках жлоба — це зовсім інша річ. Тобто цей матеріал може мати свою цінність, коли з ним працюватиме освічена людина, а якщо за нього візьметься жлоб, то може статися справжня трагедія.
Жлоби — це втілення неуцтва, зяючої пустки в самій людині, відсутність відчуття естетичного, іншими словами, нульова естетика. І що менше в суспільстві естетичних культурних запитів, то більше таких людей, як жлоби. Їхня присутність — це для мене частина діалектики, та, яка примушує інших людей все ж
Як сказано в Біблії, в міру того, як у людях множитиметься беззаконня, неуцтво — згасатиме любов. А з нею — довіра, співчуття. Що можна довірити жлобу?.. У нього ж нема шкали інтелектуальних цінностей.
Тому в Україні насправді не 50 мільйонів населення, а чи не вдвічі менше. Доктрина працює — і хтось же її вигадав! — а ми тут усією країною дохнемо... Кому це може бути вигідно? Та будь-якому світовому уряду, який не зацікавлений в збільшенні кількості рабів. Що 5 років тому, що сьогодні в YouTube здобули популярність фільми, відеоролики антиглобалістські. Якщо ми ще не загинули, то ведуть нас не так уже й погано
Як на мене, що більше демократії, то менше жлобства.
Світ прозорий, в ньому форми диктатури стають іншими, рівень насильства впав, у порівнянні з іншими епохами, але нема зниження рівня больових відчуттів сучасної людини. Я це кажу як художник, не як психоаналітик.
Я не думаю, що жлобство аж настільки непереможне.
Прекрасне переможе жлобство, і в тому місія мистецтва. Як у казці. Чудовисько не витримало сили краси і любові. Лише прекрасне його врятувало, інакше чудовисько, якщо хочете, жлоби, загинули б. Це добре, що жлоби є. Якби вони були голландські естети, то стало б набагато складніше їх здивувати: і дупу вже показали і запхали туди очі, а ті кажуть: та все це було... не новина. Понад те, багато хто існує коштом жлобів, їхньої нерозвиненості. А якщо серйозно, то місія художників — не дати позбавити мистецтво сакральності, того божественного, що є не тільки в мистецтві, але й у житті. Не дозволити галеристам та іншим агентам зняти таїну прекрасного з мистецтва. Лише через мистецтво можна врятувати цей світ.
Є те, що навіть демон не зруйнує. Не буде нарциса, який зруйнує все — і милуватиметься своїм відображенням у воді.
Саме в прекрасному схована таємниця людського існування.
Серед олігархів цієї країни була така мода — купувати футбольні клуби, та вона, як і належить моді, минає. І комусь розумні євреї порадили купувати не футбольний клуб, а мистецтво. Ситуація типова, діалектика, та й тільки. З одного боку — масова культура, симулякри, а з іншого, сучасне мистецтво в сучасних галереях...
На жаль, жлобством пронизане все. Жлоб позбавлений материнства естетики, він не знає прекрасного від початку. Жлоб не розуміє, що це таке.
Навіть монстр відчуває красу — не було б інакше міфа про красуню і чудовисько.
Зверніть увагу, як змінюється Київ. Прийшли люди, які кардинально по-іншому бачать простір, ніж їхні попередники. Виникає питання: чи може така обмежена й скупа людина бути державним чиновником, як то побутує в нас? Ні. Повторюю: жлобство — це передусім неосвіченість. По материнській лінії. Якщо в дитинстві у хлопчика було щось прекрасне, воно зіграє в житті свою роль.
Навіть коли до мене в майстерню приходять колишні зеки, я розумію, що в цих людей є щось естетичне в душі, не розкрите ще, й вони тягнуться до полотен. А дехто, навпаки, посміюється з митців, і мистецтво для них — незрозуміла фігня.
Колись і бароко як стиль не сприймали, вважали, що це вульгарна річ — після Ренесансу. Нині в бароко не бачать тих вад, які нібито були на етапі його виникнення.
Та жлобство — це теж територія, яку ми рано чи пізно захопимо
Мене дуже дратує, коли жлоби починають лізти на нашу територію, хоч територія естетики й мейнстріму — не є моя чи ваша. Та це точно не територія Михайла Поплавського, який вже став маркером національної культури. Це сумно, бо він уже не регіональне явище. Співав би собі для студентів у якомусь невеличкому приміщенні і мав би славу ректора-приколіста. Знаєте, мене рідко виставляють у Національному музеї країни, а Поплавський — вже як національний герой...
Як можна витворити із жлобства мистецький стиль — не знаю, боюся, що це неможливо.
Існує контркультура, певні суперечливі твори. Так само є лубок. У ньому, в цьому народному витворі, дуже багато любові, а водночас і люди, і олені, і квіти, та саме любов їх пов’язує в один сюжет. Лубок мені нагадує народні колядки, це така форма любові. Її у жлобстві немає.
З іншого боку, жлобство — це зона компенсації, без якої чогось важливого не можна сказати в цьому суспільстві. Хоча жлобство ж не є винятково українське явище, бо в інших націй теж жлобів вистачає. Через жлобство можна вийти на позицію свободи. А свобода — це така якість, що коли ти її провів через якогось агента, то це вже перемога.
Полеміки щодо жлобства мені ще не доводилося вести. Про кітч, про міщанство, відсутність смаку в нього — так. В самому феномені жлобства прекрасного взагалі нема. Тому я не розумію художників жлоб-арту. Де їхнє звинувачення? Я його не бачу... «Срочно нужна доза надежды или наркоза»
Біда жлобства ще й у тому, що жлоб символічним обміном не володіє.
Однак жлоб не є поганим чи хорошим, жлоб — просто недорозвинена людина.
Я навіть не знаю, як до цих людей ставитися. Радше — негативно, бо це — хтось «глухий», який слухає і не чує. І може навіть бути якийсь агресивний «глухий», та це далеко не найгірші люди. Тож я їхнього товариства просто уникаю і все.
Найгірше — це конформісти. Спочатку вони тобі кажуть: можна, а потім: ні, не можна. А ти вже просто дезорієнтований: ні-ні, не можу, — чуєш.
Немає нічого неможливого. Що не можна? Всі речі нас переживуть. Їх композиція не змінює жодного смислу, сенсу в реальності. Конформісти — це абсолютно невільні люди.
Жлоб не наукова категорія, не конфесійне слово. Це сленґ. Це поняття не зі сфери: «дай мені морожено...», а зі сфери культури. Я сприймаю культуру й естетику як надбудову над усім нашим індустріальним і аграрним комплексом.
Культура, в моєму розумінні, не просто те, що люди можуть собі дозволити смачно їсти, добре одягатися, жити в пристойному помешканні. А якраз те, чи можете ви дозволити собі щось більше за це.
У кожній культурній метрополії все одно є і будуть свої проблеми зі жлобством, яке, напевне, має свої національні особливості: в Німеччині щось таке, чого нема, скажімо, в Росії. Для когось же культурними людьми є Лєпс і Кіркоров. Вони такими виглядають, але ідеологія їхня жлобська: те, що вони співають, — дешевий міщанський шансон — і не більше.
Схоже, в цій жлобській сфері теж є певна ієрархія, напевно, що деякі поп-співаки думають, що вони — верховні жерці народу... Але я так не вважаю, бо це неконвертовані особистості, не цікаві за межами цієї країни.
У нинішні часи еклектики чим ще можна здивувати світ, що йому можна таке продемонструвати і стати справді цікавим усьому світові?
Це має бути якась потужна нова хвиля. Якою, наприклад, було африканське шоу олійними олівцями, яке здійснив американський художник Жан-Мішель Баскія. Він працював із Енді Ворхолом, Джуліаном Шнабелем, йому вдалося в капіталістичний структурований, зализаний західний світ принести вуличну деструкцію шаленої естетики. Галеристи це, як не дивно, зрозуміли, і вони зацікавилися долею художника.
А багато сучасних українських художників створює не картини, а рами, бо самі як автори — порожні нулі. Я вже не раз називав їхні імена, тож якщо назву ще раз, це все одно нічого не змінить. Вони працюють на фінансові результати, і в тому, що роблять ці люди, немає справжніх переживань. І дуже сумно, що саме такі художники тут є популярними. Так, мистецтво — це інструмент. Але насправді мистецтво не є предметом вивчення реальності.
Іван Семесюк. «Попередження», 2010 р.
Фото: Георгій Сагітов
Іван Семесюк — художник, скульптор, дизайнер. Народився 1979 р. у м. Києві. Закінчив Державну художню школу ім. Т. Шевченка і Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, факультет скульптури (2003). Член НСПХУ, Національної спілки дизайнерів Украни. Голова Союзу Вольних Художників «Воля або смерть». Брав участь у понад 80 виставках й арт-проектах. Вибрані виставки: «Тінейджери епохи Чорнобиля» (галерея «Дім Миколи», Київ, 1996), скульптурне триєнале (ЦБХ, Київ, 2002), «Крок до діалогу: Норвегія-Україна» (Ставангер, Норвегія, 2003), триєнале текстилю (ЦБХ, Київ, 2007), «Regard d’Ukraine» (Український культурний центр при посольстві України у Франції, Париж, 2008), «Fine Art Ukraine», проект «Жлоб-арт, біомаса» (Український дім, Київ, 2009), «Матч Смерті» (ART KYIV CONTEMPORARY, Київ, 2009), «Глибокий ментал» (галерея Bakteria, Київ, 2013).
Як і чому я кинувся у вир цього водночас серйозного та іронічного арт-проекту, докладно описано у вступному слові до каталогу Антона Мухарського, нашого провідника і польового куратора.
Річ у тім, що художник має торкатися наболілого, а що, як не жлоби і не жлобство є найболючішим мозолем на тілі українського суспільства? Той факт, що саме в Україні слово «жлоб» має такий постійний контекст і так часто вживається, на мій погляд, сам собою вказує на українське походження цього феномену як цілісного й усталеного соціального явища. Однак, якщо подивитися на цей феномен не очима етолога, соціолога чи психолога, а філософа, то ми зможемо вхопити саму суть, розгледіти підмурки цього явища, а не просто його відображення у вигляді мотивацій або конкретних форм.
Якщо ви зможете для себе відповісти на питання, що таке людина, як «це працює» і, власне, що таке людське «Я», — ви зрозумієте суть цього явища.
Особисто я провів таку глибоко інтимну роботу і маю пачку відповідей на ці питання, водночас такі речі не виразиш словом, а все інше — лише ілюстрації. Побіжно зазначу, що жлобство — це фундаментальне, загальнолюдське явище. Це — тюремні кайдани, якими людина міцно прикута до свого предка — мавпи. Ім’я цим кайданам — стародавня аграрна і доаграрна мораль, мораль дикуна.
Домінантний тип людини в Україні (сьогодні) — жлоб. Жлоб-митець, жпоб-лікар, жпоб-аграрій, жлоб-будівельник, жлоб-політик...
Жлоб — це наше все, основна реалія нашого життя, і саме тому я звернувся до цієї теми. Скільки фактур, скільки типів, скільки сюжетів дає це явище сучасному актуальному художнику! Коли, звісно, він не побитий соціальною та культурною сліпотою. ЖлобАрт, можливо, єдиний в країні актуальний арт-проект, якщо подивитися правді в очі.
Основа-основ буття жлоба — сувора важливість і значущість, яку він приписує собі, своєму «я», своїй персоні. Понад усе — «Я» і «Моє». Жлоб замкнутий на собі на сто відсотків, а все інше — не варте його уваги. Тому, з огляду на те, що в цій країні число жлобів переважає над кількістю людей, тотальна й украй напружена атмосфера пихи, нахабства, зневаги, похуїзму і хамства впливає на всі сфери нашого буття. Політика, культура, побут — усе отруєне неусвідомленим жлобством.
Неусвідомленість, приспаність духу — ось ще одна важлива ознака жлоба. Бути жлобом означає глибоко спати. І срати під себе.
Уся ця похмура історія труїть своїми флюїдами і сучасний український естетизм, і саме тому навколо нас так багато недолугих і поторочних форм, огидних будинків, страшної реклами, кособоких пик, бурякових ший, брудних маршруток і т. д.
Красу, естетику — ось що вбиває і перемагає жлоб. І це вкрай важливо, адже питання життя, питання політики, питання філософії, науки, віри — це перш за все питання естетики. Чому? Тут я мушу зробити невеличкий, але суттєвий відступ і розповісти вам, шановна публіко, чому і як естетика впливає на наше життя. Не просто на життя, а на самі його підмурки, на каркас, на якому тримається наше існування.
Як художник я добре бачу, що людське життя — це спочатку мистецький акт, а потім усе інше.
Існує певний і вельми тонкий прошарок людства, котрий виробляє життя саме як мистецький проект: художники у широкому розумінні цього слова. І часто вони стикаються з цікавими життєвим парадоксом. З одного боку, без мистецтва людина цілком може прожити і часом навіть без відчутного дискомфорту. З іншого боку, яку б річ ми не взяли до рук — ми вхопили певне мистецтво і певну естетику. Все — від візерунків на тканині до стільців або вагонів потяга — розробляють дизайнери, тобто конкретний підрозділ художньої спільноти, тож цим просякнуте
Але це дрібниці, бо головний вплив естетичного на наше життя і цивілізацію взагалі проходить через політичний, соціальний дизайн. Всім відомий пан Геббельс був якраз політичним дизайнером із певними естетичними вподобаннями. Те саме можна сказати про всіх видатних політиків та цивілізаційного масштабу діячів, від Гая Юлія Цезаря аж до пана Путіна.
Кумедним казусом у цій історії є українські політики, адже вони не є політичними митцями. Вони звичайні галерні раби та ментальні кріпаки, які продерлися в художню майстерню і хаотично чавлять тюбики з фарбами, як дурні мавпуни, тобто жлоби.
Вони не знають, що політик — це спочатку митець, а потім усе інше.
Філософ — це спочатку митець, а потім усе інше. Журналіст, оглядач, куратор, інженер, хімік, викладач — це спочатку митці, а потім усе інше. Фактично всі ці категорії людства є не що інше, як нова шляхта і нова аристократія. Саме вони найвиразніше впливають на розвиток важливих подій і на плин тенденцій у світі.
І не зважайте на те, що певна частина цієї шляхти є відвертими голодранцями. Аристократія завжди була і дрібна, і велика. Але в кожного з цих аристократів був інструмент впливу на світ — меч. Те саме відбувається і з цією сучасною новою аристократією естетизму — один-єдиний голодранець за допомогою свого меча-слова здатен, за певних обставин, подолати страшну вкриту цвіллю систему.
Навіть війни починають митці, а не соціал-активісти.
Один німецький діяч часів Третього Рейху у своїх мемуарах чесно зізнався з чого почалася його кар’єра в СС: побачив елегантну форму і на дупу впав. Захотілося і собі таку. Захотілося вдягти на себе естетично довершену історію, міф у формі красивої військової форми, даруйте за тавтологію. І це головне, бо між собою борються не ідеї, а естетики перш за все.
Нацизм ніколи не бився із комунізмом, забудьте про це. Билися комісарська «кожанка» з чорним строєм СС. Билися два стилі життя, дві споріднені естетики, а саме родичі б’ються найзапекліше, бо вони є конкурентами, які претендують на одну екологічну нішу. І насправді тут не зовнішня форма є виразником ідеї, а навпаки — ідея є виразником форми, саме тому творці форм, митці, і мають такий потужний вплив на життя. Не вірите? Дарма не вірите — переважна більшість адептів комунізму або марксизму не розуміє, що воно таке насправді той марксизм, не знає елементарних речей і є комуністами чи марксистами з естетичних міркувань — просто тягне саме до цієї форми, а не до іншої. Зірка подобається червона, просто кажучи.
Можливо, комусь це здасться смішним, але форма завжди первинна. Форма завжди існує самостійно, без наповнення.
Форма завжди порожня. Тільки переляканий людський розум намагається надати формі виправдання у вигляді ідейного наповнення і сенсу. Так виникають товсті книжки, яких ніхто не читає. Тут і постає питання, чому одного тягне вдягти комісарську «шкірянку», іншого — растафаріанський барвистий беретик, когось похмуру монашу рясу, а когось веселі фіолетові легенси на голу сраку. Особисто я вважаю, що це є звичайна біохімія мозку. Стара біологічна історія, якій мільйони років. Так природа шукає нові еволюційні форми і створює конкуренцію між ними. Тому завжди наці-скінхеди будуть бити гіпі або представників інших расових спільнот, бо це є проста історія конкуренції форм. Особисто я, наприклад, терпіти не можу все радянське, бо мені як страшному індивідуалісту від природи огидне все колективне і спільне. Ідею рівності і братерства (так званого) бачу як безнадійно непривабливу та естетично огидну за своєю суттю. А комусь здається, що концентраційні табори, колективна відповідальність і спільна власність — це навіть красиво.
І ось тут ми підійшли до найголовнішого, локального аспекту цієї проблеми. Проблеми, яка стосується нашого аграрно-поселянсько-жлобського типу людини. Річ у тім, що ми майже не виробляємо власної нової естетики-форми, а тільки споживаємо чужу. Жлоби не можуть виробляти, а мають схильність лише до споживання. Саме тому маємо у художній майстерні під назвою Україна політичну зграю жвавих павіанів, які схильні лише до двох «художніх жанрів» — красти і брехати. Зараз ми, українці, є до певної міри порожньою, невиразною формою, котра програє конкурентну боротьбу іншим, більш життєздатним формаціям, саме через свою хворобу — жлобство.
Ми є рослиною, що не розкриває своїх пелюсток назустріч новому світлу. Засушений національний гербарій, котрий споживає або крихти застарілого чужого або запліснявіле своє.
Якщо брати саме арт-середовище, то загальна картина викликає певні апокаліптичні настрої. На авансцені художнього ринку в Україні ми бачимо три категорії митців та культуртрегерів. Найпоширеніші з них — це умовні «соціал-демократи», які продукують на полотнах непевні глобалістичні плямки або купки сміття, застарілі ще 30-50 років тому. Саме з цієї причини ця квола і невиразна форма так старанно наповнюється ідейними фантомами і розумними виразами. Тому що вона давно вже є мертвою і потребує постійного виправдання та вербальних милиць. Хтось вдає, що виробляє мистецький та ідейний продукт, а інші вдають, буцімто зі смаком його споживають. Це такий постмодерн, де фантоми злягаються із симулякрами.
Інша категорія — це митці-кріпаки. Вони наповнили собою Андріївський узвіз, музейні проекти в Музеї Ольги Кобилянської або в Канівському Музеї козацької слави. Це навіть і не смішно, бо такі митці компрометують саме почесне звання художника. Вічні та безглузді грушки-яблучка, клумаки із сакральним кіровоградським чорноземом. Тут уже нема про що говорити.
Існує також невеличка кількість митців, які не ховаються від цікавих локальних наповнених життям актуальних явищ і працюють з реально наявними, а не висмоктаними з великого пальця ноги речами, такими, як жлобство, наприклад. Таких митців обмаль, і ми, резиденти проекту «ЖлобАрт», засновники культурологічного порталу
Тож працюймо, вивчаймо, аналізуймо, критикуймо і шукаймо рецептів для лікування від недуги — і зцілимося! А головне — більше гумору та іронії, бо це найкраща основа для соціальних ліків. Нарешті, це все, напевне, варто підсумувати: майбутнє, якщо ми його маємо, — за арт-активізмом, художньо-естетичним аналізом і гострою критикою.
Інакше — смерть, і смерть ця прийде через наше з вами жлобство.
Олекса Манн. «Вова», 2012 р.
Фото: Інна Корнелюк
Олег Сидор-Гібелинда — мистецтвознавець, історик. Народився 1962 р. у м. Луцьку. Закінчив Київський державний художній інститут (1986). У 1988—1993 pp. працював завідувачем художнього відділу Волинського краєзнавчого музею. Був організатором мистецтвознавчих конференцій в Українському домі, співавтором виставкового проекту «Тоталітарне мистецтво» в Національному художньому музеї. Автор понад 1500 публікацій у періодиці, вступних статей у каталогах митців, статей в енциклопедіях (Енциклопедія Сучасної України, т. 1, 2001; Енциклопедія альтернативної культури, 2005). Учасник журналістських заїздів на міжнародні художні виставки (Венеційська бієнале, 2001—2011, «Маніфеста», «Документа», 2002), круглих столів, теле- і радіопередач, експерт Програмової Ради МФ «Відродження» (2000—2001). Старший науковий співробітник лабораторії мистецтва новітніх технологій Інституту проблем сучасного мистецтва. Автор книг «Неіснуюча виставка» (1995), «Українці на Венеційському бієнале: 100 років присутності» (2008), «Словник термінів сучасного мистецтва» (у співавторстві з Г. Вишеславським, 2010).
Коли вперше зіткнувся з ним?.. У дитинстві. Ще й слова такого, як жлоб, не знав. Духом не відав. Щасливий гортав свіжий номер «Советского экрана». Аж тут підрулює гегемон, солідний такий — жодного кримінального відтінку, статечний, зважений, спокійний. Каже: «Хлопче, відірви сторінку, дай-но мені чебурека гарячого загорнути, а то капає, бачиш...». Жодного матюка, жодної погрози... а я рву вже для нього глянсову обкладинку — свіжого, ще не прочитаного часопису. Чебурек справді капав. Навіть на залишеному мені кавалку часопису лишилися руді, іржаві бризки.
Відтоді пролетаріат сприймаю однозначно. Ставлення це тільки посилилося останнім часом; розчулений, з якою турботою виганяють нас під колеса автівок вуличні ремонтники тротуарів, не подумавши спорудити якийсь альтернативний прохід для пішохода. А навіщо?
Слово «жлоб» завжди сприймав як означення дрімучого обивателя, міщуха, по вуха закопаного у своє добро. Зазвичай це люди «за 30», а то й «за 40-50». Довколишня агресія з ними не асоціюється — вона цілком належить стихії хуліганів. У 70-ті ними кишіли всі двори, а, головне, виходи з них на Велику Землю. Довготелесе чмо з гітарою, патлате (модна зачіска нині змінилася, повернувши кут на 180 градусів), з налиплим до губиська недопалком, у штанях-кльош... нерідко з «пером» у кишені. Нині — це вже історія.
(Наскільки захоплено сприймав тоді молодняк цей карикатурний образ людини, свідчить реакція того ж молодняка після перегляду «Операции Ы»: натовпи захоплено — без усякої іронії — на повний голос вигукували дебільні репліки героїв третьої новелки. Гадаю, звідти все й пішло).
Розвиток техніки та гадані перспективи малого-середнього бізнесу вимели з двору більшість найактивніших та найтямковитіших жлобів. Тепер вони — або сидять у якомусь чаті, виплескуючи у віртуальний простір свої розбурхані емоції, або метушаться у тому ж малому-середньому бізнесі, заробляючи на «деву» — із болісною мрією про «лєксус».
(Сценка у супермаркеті. Розмова в черзі: «То як
Менш поширений, хоч і загалом відомий, термін «рагулі». Одна публічна персона вжила його навіть щодо певної політичної партії. Утім, коли я, вже без політики, скористався ним у своєму дослідженні про Венеційську бієнале, літредакторка безжалісно викреслила його із чернеткового тексту. «Слова цього немає в Академічному словнику», та й годі. Я, втім, наполіг на своєму, тож «рагулі» в тексті лишилися.
Є ще хороші слова на адресу жлобів. Шпана — але треба перекладати з французької. Бидло — але необхідно вибачатися перед домашньою худобою. Гопота, пацани... теж вимагає пояснень та коригувань.
Ні, жлоб таки універсальний термін, його нічим не заміниш.
Дуже спокусливо було б вивести жлобів із процесу радянської
Чикаленко в мемуарах свідчить: на міських курсах українською балакати намагалися лише окремі представники дворянства, такі собі шляхетні ентузіасти. Українофільською справою переймалися діти поміщиків, вихідці із заможних родин, часом це були люди з польським корінням. Шармовий портрет одного з перших міських жлобів спливає на сторінках комедії Старицького «За двома зайцями» (в її екранізації артист Олег Борисов грає Голохвастова справді переконливо!). Селяни (серед яких — майбутні свириди Петровичі) усіляко ламали собі язика суржиком, рішуче відмовляючись від «мужицької мови». Чомусь сільські люди не намагалися тоді і не намагаються досі відстоювати своє українство.
Карикатури із київської періодики початку XX століття зображають реготливу істоту, яка не соромиться підглядати у шпарку в дамських купальнях на Трухановому острові, зрозуміло, навіщо. Це, виявляється, було на той час пошестю. Підпис під карикатурою гласить: І ги-ги-ги!
Ерудити згадають про скоробагатька та хвалька Трімалхіона із Петронієвого «Сатирикона». Але тут уже я не згоден: Трімалхіон щедро пригощає лагоминами — а не фаст-фудами з якогось маркету — широку публіку, не братву.
Для сучасного жлоба щедрість не властива.
Позитивна програма, національна ідея, хоч мені не зовсім подобається, як це звучить, мусить бути. Проект батька Махна при всій його неоднозначності відображає трагічну історію українців. Українська історія — це суцільний жах, принаймні у тому вигляді, в якому її викладали і досі пропонують молодому поколінню. Так-от: Махно і його анархія справді симпатичніші, ніж тотальне жлобство, яке маємо сьогодні. Обмеженість заможних людей і ріднить їх із жлобами-бідняками. Однозначно, що епідемія жлобства мала би бути під контролем, та як зробити масу керованою — дуже складне питання. Ортега-і-Гассет про бунт мас у свій час уже висловлювався.
Годі шукати витоки тих чи інших негативних процесів в історичному масштабі, у тому числі і витоки ожлоблювання, проте 1905 рік — чудова ілюстрація того, що народний бунт не буває даремним. Як «Союз русского народа» і його маніфест 1905-го року. Уявіть собі: йдуть прості люди і
Амфітеатрова, автора першого відгуку на Венеційську бієнале 1895 року, і в Максима Горького є описи тих незабутніх подій.
Якщо прочитати історію виокремлення італійської держави впродовж XIX сторіччя — теж можна жахнутися: скільки там було зрад, підступів, крові... І так майже 70 років. Це символічне число, з огляду на радянське минуле України.
Ми живемо в країні з сумною історією. Ця сумна історія почалася якраз із того, що селяни масово поїхали до міста. «Панаєхалі!» — казали на те кияни. А я відповідаю киянам: ви теж панаєхалі. А вони мені на те: та ми ж справжні кияни, ми інакші, ми не такі, як усі!
Треба пам’ятати, що українці — селянська нація, тож коли мені закидають, що я
Як воно насправді було — люди приїхали з села до Києва, оселилися десь у районі Татарки, спочатку мали садки-городики, які згодом перетворилися на гаражі. Це не теорія, це життя. Я живу в квартирі на другому поверсі, мій сусід (на зріст метрів зо два і з пивним животом) облаштував свій гараж під життєві потреби: там він навіть смажить шашлики. Отож, я чую цей запах і мати-перемати, а ще щоразу вранці дядько відчиняє двері до свого гаража зі страшенним скрипом. Чомусь інші це роблять так, що мені не чутно. Потім вмикає «зубодробітєльний» шансон або неперетравне диско. Це щось страшне. Я думав, як цьому зарадити, ну нехай вже гараж побудований в обхід законодавства, але ж можна не вмикати так гучно музику... І, на щастя, нам таки вдалося домовитися, бо в мене знайшлися помічники, які підтримали ініціативу порозумітися з Фєдьою. Тепер він смажить шашлики не в гаражі, а за ним, на віддалі 20 метрів.
В часи середньовіччя була приказка: повітря міста робить людину вільною. Культура міста існує. Київ, як на мій розсуд, у цьому розумінні містом не є. Київ — це конгломерація сільських районів. Це теж банальність, як і те, що Львів — велике село. У львів’ян, як би не лаяв їхніх рогулів Юрій Андрухович, є Місто. А в киян його немає. Львів’яни навіть голосують не так, як решта країни, тобто мають свою опінію, яка завжди інша, і це дуже важливо.
Я своє життя свідомо проживав як естет, а паралельно тривало інше життя, в якому звучала якась попсня, та я намагався на неї не зважати. Коли вслухався в ці попсові пісеньки, зрозумів, наскільки вони жахливі, від них мене аж почало трусити. Спробую відшукати аналогію: коли Наполеона труїли, то давали начебто невідчутними дозами арсен упродовж тривалого часу, аж поки чоловік не помер. Хоча, за іншою версією, то було онкозахворювання. Та це так, між іншим. Однак я мав над чим замислитися, слухаючи популярні пісеньки наших зірок шоу-бізу, — і тоді це жлобство як явище для мене виокремилось, відбулася його кристалізація, я прийшов до певної критичної точки, якщо описати той мій стан.
Хто ж такі жлоби? Одразу зазначу: для мене важлива не сама етимологія питання, походження терміна, а його синоніміка. Бо, по-перше, воно й пізнається не через розкоп слова, не через археологію поняття, а через підбір синонімних рядів. Бо, по-друге, я надибував жлоба в різних контекстах, навіть екзотичних, чи то жлоб-арт, чи то жлоби в Одесі, проте всіх їх сприймав якось відсторонено. Згодом виявив, що це для мене справді екзотична субкультура, як, наприклад, наркомани. Я сам не зміг би стати наркошою, це не мій спосіб пізнання світу, п’яниці мені більш зрозумілі. А от наркомани, як мені на той момент здавалося, від мене далеко, як жителі Сурінаму. Аж поки не дізнався, що в моєму будинку живуть тихенькі наркоші. Я це нарешті усвідомив, коли на побутовому рівні зіткнувся з цим, і сказав собі: «Все...»
У Рабле є вислів про те,
Жлобство — це виклик нашого часу. У Чехова є парадоксальний вислів, що в людини має бути все прекрасним. І справді, сьогодні наперекір повсюдному жлобству людина естетична мусить вибудовувати свою паралельну систему цінностей, створювати й оберігати свою естетику.
Можна підійти до проблеми жлобізму з іншого боку. Всенародна любов до творчості Володимира Висоцького — це незаперечний факт, як і його харизма співака й актора. Це була геніальна людина, але його сприймали передусім як співця з гітарою, а не як великого сатирика. Це з легкої руки жлобів Володимир Висоцький став навчителем у їх немудрящому житті, натомість щезла трагічна постать митця, актора шекспіро-чеховського репертуару.
Пригадую одну історію. Телеведучий і журналіст Андрій Мєтльов з колегою-режисером у якесь місто на півдні возили фільм, знятий за сценарієм Нікіти Висоцького. (Здавалося, якщо тобі вже цікавий автор, то цікаве усе довкола нього, його родина, а не лише красивий міф про нього. Проте звичайна логіка не спрацьовує тут). Місцевий бос, аби привабити публіку на показ фільму, вивісив на кінотеатрі плакат із портретом романтичного барда з гітарою в руках. Звісно, на показ приперлася численна «романтична публіка». Режисер тільки встиг щось промимрити зі сцени — а йому з місць, я-ак сказонуть: «Че он пиздит?! ВООООЛОДЬКУ ДАВАААЙ!!!» Мєтльов із режисером ледве вшилися з того кінотеатру... Розповідав, що і в готелику їх довго розшукували, ображені хронічною відсутністю у фільмі «Володьки з гітарою».
Бо що визначає жлобів? Їх тотальність. Натомість що визначає інтелігенцію? Хорошу чи погану, це вже не так важливо, — інтелігентні люди все допускають, мають бути толерантними. Інтелігенція — це капкан плюралізму. Ми усіх допускаємо. Жлоби — нас не допускають.
Йшов якось Києвом, бачу — лежить газета «Киевские ведомости», це видання я не став би купувати, та підняв з цікавості і почав переглядати, знайшов статті на літературну тему — намагався прочитати — мене аж заціпило від примітиву.
Я зрозумів, чого вартують картини Івана Семесюка й інших художників жлоб-арту після того, як прочитав негативні відгуки деяких критиків про їхню виставку. У їхніх текстах була така злість, така їдь жахлива, що означало одне: зачепило. От на одному інтернет-сайті був відгук про те, що керівництво музею злякалося — і виставку закрили. А ще один російський сайт пояснював: в час, коли уряд провадить ліберальні реформи, деякі художники намагаються на простий наш народ нападати... Я зацікавився персонами таких рецензентів. Ну гаразд, думалося, нічого дивного, якщо то якийсь дядько-комуніст написав таке, — а ні, молодий хлопець, мускулатура обличчя якого ще навіть не сформувалася, проте цей знавець теж хоче примазатися до мейнстріму і вставити своїх 5 копійок.
Якщо продовжувати синонімні ряди, то жлобство я концептуально почав означувати не лише разом із художниками жлоб-арту. Жлоби 1990-х на всі заставки описані у безсмертному романі Іздрика «Воццек». Як неважко здогадатися, маю на увазі розділ «Про мудаків». Це найкращий роман цього автора, напевне, сильнішого він і не напише, точніше, таких геніальних розділів: уже перший містить у собі екзистенцію і сатиру. Екзистенція — як болить голова зранку, сатира — про мудаків. Читав і захлинався від сміху, люди поруч озиралися, чого це я так. Саме поняття
Гріх постмодерністів якраз у тому й полягає, що вони не знають меж, переходять їх, заграються і гра закінчується.
Деякі митці граються в якусь побутову гру, те, що вони роблять, — аж ніяк не мистецтво, бо хлопці загралися в своєму
Інтелектуали ніколи не матимуть впливу на масову свідомість, але повернути собі гідність принаймні можна спробувати. Для цього вони мусять гуртуватися, щоб створити хоч якусь силу, усвідомити себе як клас, який вмів би постояти за себе, а такий був, скажімо, в Англії. Бо потрібно мати мужність дати відсіч тим, хто тебе в твоїх правах обмежив, а не загравати з цими кланами. Я не кажу йти на барикади, а почати з себе, підтримувати достойний рівень у мові, культурі і фізичному розвитку. І в жодному разі не можна мовчати.
Проблема того, що в нас не склалося з культурою, це не що інше — як капітуляція інтелігенції. Інтелігенція стала загравати з політикою, бавитися з нею. Це не мистецтво, як на мене, воно мусить бути подалі від політики, інакше це вже лукавство, нічого мудрого в тому нема. Якось один сміливець намалював помаранчевих політиків у образі мавп, — добре, але намалюй і бандюків теж, невже не знайдеться відповідного звіряти? Ага, він зобразить, а завтра ті хлопці прийдуть і надають по пиці. А раз не можна
Клас інтелігенції конче має бути в суспільстві, були ж у часи Драгоманова такі осередки. Але повторюю: митцям не варто загравати з владою. Взагалі мистецтво має бути автономним і триматися поза політикою, тобто якусь притомну позицію мусить виробити. Я не прагну вихваляти свою життєву позицію, бо теж мав острах, що не зможу критикувати всіх у мистецтві. Є такі священні корови, суворі дядьки, які будуть позиватися зі мною, тож я зрозумів, що моя психіка не настільки сильна. Й одного дня мій терпець урвався — я припинив писати критичні статті, а лише аналітику. Бо не хочу нікому робити послуг — чи то про компліментарні речі йдеться, чи про жорстоку критику. Зрештою, я не маю можливості винайняти у разі чого хорошого адвоката. Тож арт-критиком був недовго, і хоч мене досі чомусь називають арт-критиком, та я мистецтвознавець.
Сьогодні без телебачення розумна людина може обійтися, я кажу це цілком серйозно. У філософії Герберта Маркузе є поняття «Велика Відмова», він мав на увазі сумнівні цінності західної цивілізації і її вплив на мислення людей.
Я б закликав людей не витрачати свій життєвий час на перегляд телепрограм, які пропонує українська телевізія. Якби можна було звернутися з того телевізора, то перше, що б я сказав, це: «Знаєте що, глядачі дорогі, ви самі вже перетворилися на телевізори. І відбувається з вами, знаєте що? Промивання мізків». Таким екстремістом якихось років 5 тому не був. Пригадую, ще тоді мені друзі казали: а ми не дивимося телевізор, якщо хочемо щось побачити, то те, що потрібно, знаходимо в Інтернеті. Багато що можна дивитися онлайн. Я їм казав, мовляв, ввечері можна в телевізорі щось цікаве знайти, наприклад, «Аргумент-кіно» з кінознавцем Володимиром Войтенком, російську «Культуру»... Товариші посміхались: «Ну давай-давай». Настав час, коли мене почало нудити від телевізора, я його почав використовувати як монітор для DVD-плеєра. Потім перейшов на комп’ютер, телевізор вимкнув назавжди.
Мене дістала політика, тотальна брехня і надмір реклами. Цей тотальний жлобізм з телевізора став небезпечним. Це — наступ на здоров’я. У прямому сенсі. Якийсь мистецький фільм, якщо його надибаєш у телевізорі, починається проти ночі, переривається численними блоками реклами, лише о 4-й ранку ляжеш спати. А вранці ж іти працювати. Люди добрі, мені вже не 20 років, я більше не хочу жодного кіно, я краще посплю.
Цю країну руйнують не тільки через телевізор, є ще, крім віртуалу, гламур і еміграція. На рівні цього тотального ідіотизму, який наступає всім на п’яти, ми живемо на валізах. У Ніцше є хороший вислів про вірність духу землі. Я не проти віртуалу, втечі в свої шкарлупи, але в Україні три чверті всього, що вона не так давно мала, вже знищено, і руйнівна політика триває. Завдяки мовчазному потуранню. Нам потрібно рятувати те ж книговидавництво, намагатися відвернути гуманітарну катастрофу в освіті, а не споглядати «красивий» гламур у телевізорі.
Гламур — це комунізм доби для бідних. Комунізм для жлобів. Ти лежиш на дивані і чекаєш, що тобі принесуть щось на таці: шмотки від дольче-ґаббана, БМВ... Це травма бідних, які мріють про красиве життя і заробляють неврози. І тут починається агресія, людина постійно перебуває в незадоволеному стані, ходить скривлена, переймається тим, що довкола, але в якийсь жлобський спосіб — страшенно непокоїться, що не може одягатись у дорогих бутіках. І надихаються бідні люди телевізором. Життям, яке відбувається перед їхніми очима на екрані, водночас не маючи матеріальності, бо це віртуальна версія. Людина, яка живе в селі, перебуває в дещо іншій життєвій ситуації, ніж невротична міська, бо селянина ще рятує природа. Крім того, не всі розумні люди мають бути прихильниками творчості Грінуея, читати в оригіналі про Бертолуччі чи розуміти творчість, скажімо, Жоржа Перека, французького письменника і кінорежисера. Та дозволю собі не байдужим до теми конс’юмеризму рекомендувати для прочитання його чудову книжку, яка перекладена українською, — «Речі» («Les choses»).
є основною рисою в жлобі сучасному. Жлоб дифузує сам — за певним, уже встановленим каноном — та пробує до того змусити усіх довкола, дуже агресивно реагуючи на найменші спроби його перевиховати. Потворні моди довкілля — це його перемога. Гучне і незмовкне диско на пару з блатним шансоном у кав’ярнях і рестораціях — аж до естетських прийнять найвищого рівня, коли присутнім доводиться розмовляти «на підвищених тонах», — його заслуга. Специфічний репертуар кінотеатрів, де переважають американські сортирні комедії та російський кримінал, — результат його вподобань.
«Нікуди я тебе не пущу в такому вигляді, — сказала моєму товаришеві-художнику Глібові Вишеславському кураторка, яка організовувала йому виставку в Дніпродзержинську. — Тебе поріжуть наші хлопці». Він саме збирався махнути по випивку для робітників, що запрацювалися до півночі. Район же був далекий від центру. Кураторка начепила йому на лоб неоковирне кепі, на ноги — розлогі спортивні штани з неозорою матнею, а потім, задоволено оглянувши, умгукнула та відпустила на вулицю. І мала рацію: хлопці його «не порізали». Повернувшись із пляшками, товариш гидливо перевдягнувся. Художник, куратор, мистецтвознавець Гліб Вишеславський змушений був виходити в ніч у не звичному для себе образі, бо інакше його б не зрозуміли. Бо жлоби, так би мовити, нас одягають. Ми змушені слухати з телеекранів і по радіо, в маршрутках музику, яка їм подобається, їм же Шуберт не до вподоби... Відрадно, що вибір є, ти можеш обирати, що слухати: музику Шуберта чи Стаса Михайлова, причому послухати класику у філармонії в рази дешевше й інтелектуал туди зможе піти, хоча проблема вибору полягає не в ціні на квиток.
Людина — це система знаків. Для прикладу, людина одягла капелюха або берет, так-от: жлоб — навіть якщо він якоюсь мірою сноб — такого не одягне.
Коли я їду до батьків на Волинь, то мушу там знімати капелюха, бо на вулицях люд на мене витріщається, що мені стає незручно, мовби я порушую громадський спокій тихого містечка. Проте ренесанс капелюхів уже почався, і першими відважилися на носіння капелюшків молоді жінки. Коли я бачу цих панянок на вулицях Києва, радію. Це соціальне зрушення, я не іронізую, взагалі не уявляю, як узимку чи влітку можна ходити без капелюха — голова ж страждає і це може мати дуже погані наслідки. Та я не розумію, як можна вдягати ідіотську бейсболку з рекламним написом, нехай прості американці носять свої бейсболки, тільки чистесенькі, без реклами. Ось у цьому сенсі ми наздогнали Америку
Та повернімося до наших капелюхів, справді гарні мені довелося побачити, як не банально це прозвучить, у Парижі. Я недавно здійснив свою мрію і поїхав з дружиною в Париж, і в свої роки нарешті Лувр побачив, але не він мене найбільше вразив.
Мені пощастило жити в маленькому паризькому кварталі поряд із бульваром Кліші. Готель був недорогим, звідти півгодини пішки до Тріумфальної арки. Звичайний ресторан, який був поруч із готелем, мене приємно здивував. Хоч коли я його помітив, то сказав собі: так... треба діставати беруші. Однак о 12 ночі всі організовано розійшлися по домівках і стало тихо, в мене було відчуття, що я опинився в тихому гарному селі, але в селі посеред великого міста.
Мені приємно було спостерігати за тим, як прості французи живуть своїм маленьким життям, купують духмяні круасани в усміхнених продавців. Як було приємно якісь дрібнички у цьому міському селі купувати, хоч продавці, напевне, розуміли, що до них прийшла небагата людина з малою кількістю грошей, та моєму візитові щиро раділи. І коли просто книжки обирав, справді почувався щасливим. Я фіксував свої емоції і те, що бачив, фотографував на згадку. Розумів, що радів не так Лувру, як усвідомленню того, що... балкони будинків не засклені. Мені плакати хотілося від думки про те, що ось тут не ставлять гаражів, не загороджують балкони...
Якби я був фантастом, то описав би Київ, у якому нарешті з’явилася міська культура й успішно запрацювала на благо киян.
Їх не так і багато. Вони не найсильніші, поготів — не найрозумніші. Але сильні жлоби не сваряться із сильними, а слабкі липнуть до сильних, утворюючи довкола останніх колонії запопадливих поліпів. І взагалі, гуртуються, користаючи для цього іменинами та хрестинами, футбольними матчами та релігійними святами, затьмареннями сонця та кометою Когоутека, вікендами та просто «покликом серця». Еге ж, серце у них на місці, хоч і вкрите товстим-товстим шаром жиру.
Вони освоюють прості та дієві стратегії поведінки — часто-густо не знаючи самого слова «стратегія». Тільки з’явилися бойові породи собацюр, а в жлоба, гляньте, і пітбуль на повідку всміхається. Тільки зійшла зоря Інтернету, а жлоб уже й миготить на всіх форумах, пхаючи до кожного свої «п’ять копійок», густо приправлені відповідною лексикою. А купив авто — і він уже чавить колесами ближнього, який не здогадався собі вчинити так само, отже, поваги не вартий. За допомогою мобільних телефонів жлоби окупували повітряний простір нижчих шарів земної поверхні, отримавши необмежені приводи до висловлювання своїх думок. І на весь голос. Бо тотальність — ще одна визначальна риса їхнього існування.
(Знаю прецедент і «мімікрії під естетське»: жлоб, перевдягнутий в іграшковий лицарський обладунок, ледве не відлупцював поета Олександра К., який необачно клюнув на його незвичне вбрання і почав читати вірші, ставши перед ним на коліна. От цього вже «лицар-жлоб» стерпіти не міг. Я-ак замахнувся мечем... Ледве відвернули біду).
Вони користають із самої практики демократичного суспільства, яка припускає побутування геть усіх субкультур — але ця, з дозволу, субкультура, дай їй волю, унеможливить усі інші, якщо вони не є сателітними стосовно жлобів.
Навіть в армії жлоби почуваються як риба у воді. Влаштовуються писарчуками, каптьорщиками, санітарами. Нестатутні стосунки теж вигадали вони. Але армія — кажу про Радянську, іншої не бачив — сама по собі дуже сприяє жлобізму. На власні вуха чув, як полковник горлав на майора — і то при солдатах: «Та чого ти на мене дивишся, як хуй на бритву!» І чого вже чекати після такого від самих солдатів?
Жлоби насправді не прокляття, а виклик усім іншим, хто не є ними, не хоче бути і не буде ніколи. Треба вивчити їхні повадки — і чинити у всьому навпаки. Але гуртуватися треба теж. Лишилося спитати ЯК? у фільмі Юріса Поднієкса «Перехрестя» оповідається, яким чином це вдалося зробити латишам за радянської доби: завдяки співочим колективам. У нас таке собі уявляєте? Я — ні. «Хорор імені Верьовки», певно, виник на хвилі такого скепсису.
або Хроніка евентуальних нагороджень з ситуативним обґрунтуванням та посиланням на авторський досвід:
Почну з найнижчих номінацій, найбезневинніших. Жлоб імпульсивний і трохи напідпитку. Раптом спотикається на ескалаторі та гуркоче донизу східцями... Мені би схаменутися, відступити вбік... але ж ні, там же люди... Хапаю це убоїсько на льоту, тримаю його (а воно наїжене, напхане салом і гамбургерами), скільки можу... убоїсько регоче та перемовляється (перебуваючи на моїх руках) зі своїми братами по розуму, які стоять кількома сходинками вище за мене. Падіння він сприймає як цікаву пригоду: вставати з рук не хоче. За таку безпосередність гідний присудження йому «Бронзового Жлобчука».
Вчинки — не найразючіше у жлобів. Ось те, що вони проголошують, треба занотувати у якусь Книгу мудрості віків. Наприклад, репліку мого однокашника у потязі на Ленінград (чи то таланить мені із транспортом, чи що? та ні, просто жлоби там почуваються вільніше). Спершу пропонує помінятися місцями у купе. Міняємося. Потім втямлює, що його полиця безпосередньо сусідить із клозетом. «Давай поміняємося назад,
Побутує хибне уявлення, наче жлоби — люди виключно із люмпенського середовища. В статистичному сенсі це, можливо, й має рацію, але не на 100%. Жлобізму, як палкому коханню, «все возрасты покорны». Як і всі сфери життя — аж до інтимної. Звісно, про неї вони всі залюбки розпатякують, часом вигадку неможливо відрізнити від правди... проте часом трапляються перли із розділу «нарочно не придумаешь». Далі цитую співрозмовника, молодого ювеліра Вадика, що у 80-ті вчився у гуманітарному виші (sic!): «Мучився я зі своєю дівкою, дві ночі мучився, а вона ж целка. Кажу: ну, візьми нарешті цвяшка, проколупай собі
Аби не ображалося жіноцтво, для його достойниць я запровадив окрему номінацію «Золоті Сестри-Жлобчучки». Їх отримати мають дві п’яненькі панянки, перевдягнені снігурками, розмову яких я випадково (еге ж, волали на всі усюди) підслухав у черзі до клозету в фаст-фудній забігайлівці, сталося це саме під Новий рік у центрі столиці. Увага, далі пасаж, гідний найкращих романів Бальзака — усі «Розкоші та злидні куртизанок» вже містяться у чотирьох коротких реченнях. Одна снігурка збуджено белькоче іншій: «Ему 70, мне 30. Говорю ему: тронешь меня, тебе пиздец.
Нарешті, найвищий приз із наявних — «Діамантовий Ґранд-Жлоб». Його отримує безіменний працівник першого у Києві секс-шопу — з таким формулюванням: «за інтонацію та впевненість у власній гідності». Адже він до мене промовляє свою порцію фраз старого слуги, який на запитання волоцюги — чия то карета промайнула вулицею? — із надутою пикою
Олекса Манн. «Альфа-самець», 2012 р.
Фото: music.itop.net
Кузьма Скрябін (справжнє ім’я Андрій Кузьменко) — співак, музикант, музичний продюсер, шоумен. Народився 1968 р. у м. Самборі (Львівська обл.). Закінчив стоматологічний факультет Львівського медичного інституту. Створив музичну групу «Скрябін» (1989), яка є першим україномовним гуртом у жанрі альтернативної електроніки. До сьогодні гурт видав сімнадцять студійних альбомів, два збірники, дев’ять макси-синглів, один концертний альбом і багато інших музичних проектів. Найвідоміші альбоми: «Чуєш біль» (1989), «Мова риб» (1992), «Птахи» (1994), «Еутерпа» (1999), «Стриптиз» (2001), «Мовчати» (2003), «Танго» (2005), «Старі фотографії» (2010). Працював ведучим на українських телеканалах, знімався в мюзиклах. Писав статті для періодичних видань під псевдонімом. У 2006 р. видав книгу прози «Я, Побєда і Берлін», яка мала кілька перевидань.
Не слово мене знайшло, а я сам увійшов в це слово «жлоб», саме поняття жлобізму. Тому що жив серед рогулів і жлобів, і виглядав точно так само. Був ще Радянський Союз, а в моді тоді були светри Boys. Я в такому теж ходив. Поміж ними, своїми аборигенами, я собі ріс і почувався прекрасно, не знаючи, як люди виглядають за межами нашого поселення.
Уніформа популяції мала вигляд модних светрів і спортивних штанів. Тільки ті, хто зробив над собою зусилля подивитися уважно, які люди живуть за межами совка, проаналізувати що й до чого, стали інакшими. Поруч Польща, кінець кінцем, у Львові можна було щось цікаве побачити... Наприклад, у картинну галерею ти зайшов у своєму «бойсі» і дивишся: з тої тусовки випадаєш! І або треба в собі щось міняти, або на них «наїхати», хай надягнуть «бойси»! І я вибрав перше, став підлаштовуватися під цивілізований світ. Але більшість людей так і залишилася в старій шкарлупі.
Я жив у місті Новояворівську, на Львівщині. Але, незважаючи на те, що там мешкало багато людей із ледве не всього совка, бо там тривала «стройка вєка» — справжній полігон, сірчаний комбінат будувалися — тож населення нібито космополітне було, та провінція залишалася провінцією. Маса народу, яка приїхала з різних кутків Союзу, перед тим трохи світу побачила, і діти цих офіцерів теж, але. Але жлободром нікуди не зник.
У тому то й річ, що добра половина жлобів сама не розуміє, що вони — жлоби. Вони часто не мають навіть думки себе з кимось порівнювати, варяться в своїй тусні, для них існує така проста ієрархія: скільки смужок на штанах, стільки й личок на твоїх погонах, умовно кажучи.
Можна жлоба ідентифікувати за візуальними особливостями. Наприклад, польського (ох, наживу ворогів цими словами...). Його дуже просто розпізнати: він майже такий, як і наш. Але у Польщі осередок жлобства — поблизу гірських масивів. Там гуралі жиють, ці люди гір ніби загубилися в часі і просторі. Як колись давно варилися в своєму болоті, так і досі там. Може, їм таки заважають Татри — через гори пролізти до цивілізації складніше, а може, лінь то робити. От живуть собі вони біля гір і думають: там, за горами, — теж гори... Саме так думають, напевно, ті татрські гуралі, незалежно від національності.
Якщо проводити паралелі між нашими й не нашими жлобами, то ці люди мало чим відрізняються один від одного. Вони є навіть у могутній Америці, але називають їх по-іншому — «реднеками». Це жлоби з червоними шиями, з вигляду свинячими, і з відсутністю інтелекту на обличчі. Вони постійно жують жуйку своїми квадратними щелепами.
До чого тут щелепи? Я стоматолог, не забувайте... В мене є такий критерій оцінки людини, як фаціальний. Чоло до аналізу можна не брати, важливі інші дві третини обличчя, вже від брів до підборіддя, розділивши обличчя по центральній осі, легко побачити достатньо цінного матеріалу для аналізу
Чи маю я право називати людей жлобами? Не маю? Думаю, так говорять люди, які менше контактують із соціумом, ніж, наприклад, ті, що таки мають право так говорити. А з людьми треба говорити тією мовою, яку вони можуть зрозуміти. Тобто твій візаві тебе інакше не почує. Якщо на хамство відповідати інтелігентністю, це нічого не дасть. Жлобів треба леліяти і берегти, чи не так? Не можна нікого ображати, кажете? Я хочу називати речі своїми іменами. Без евфемізмів.
Найяскравіші індивідууми, які мали необережність проявляти хамство в стосунку до мене, розуміли, що відбувається, і припиняли так поводитися, коли я їм відповідав точно так само. Вони від мене не чекали такої реакції, а коли почули в широкому дуже спектрі, в набагато розгорнутішому, ніж був у них, то замовкали. Цей спосіб працює, але так людину від хамства не зцілити, цей хам не побіжить одразу в галерею шукати картину Матейка.
Мені інколи переповідають, як мої слухачі мене обговорюють, наприклад, в туалеті... «От підарас, під фанеру пайот!» А мені стає смішно, бо там фанерою і не пахло.
Інтелігенцію знищили на цій території, їх відстрілювали, вивозили, і постраждала величезна кількість людей від наслідків такої політики партії. Навіть у гуртку для дітей, який я відвідував у далекому дитинстві, я тепер це розумію, сидів собі ніби звичайний дядечко, щось там лобзиком пиляв, а коли ти з ним поспілкувався, то дізнався, що він — фізик-ядерник. І він не просто так у Новому Роздолі жив, а його з Сибіру відправили сюди «на стройку вєка». І цей з вигляду простий чоловік нам, дітям, передавав свій інтелект. А тепер таких людей одиниці. За совка була велика концентрація інтелектуальних людей коло мене — так я це сьогодні розумію. Можливо, тому що був ще малий, щоб ходити на роботу, і по вулиці не вештався. Однак ще в час, коли я вступив до інституту, мені траплялися справді мудрі добрі люди.
Із незалежністю України відкрилися двері і ті, хто мав можливість, вальнули на Захід. І найбільше постраждала освітня платформа. Та не тільки на її рівні маємо втрати. Ми в своєму дворі кожен день з кимось перетинаємося, і раптом... ти чуєш, як дідусь робить зауваження малому, який іде і плює на стіну. Другий раз та дитина вже подумає, чи можна так робити, бо вона хоч щось та й зрозуміла. Цей старий чоловік у такий спосіб пояснює малому, що є такі речі, як самоповага і повага (хоча б до своєї скромної персони). Можливо, зауважень таких критично мало тепер, ніхто нікому не говорить їх. Образно кажучи, є пліснява, якщо її вчасно забрати, то нічого страшного не станеться. А коли ти її не забереш, то вона розростеться так, що потрібно буде штукатурку зривати й навіть валити будинок.
Наведу приклад музичного жлобства, розкажу про свого колєґу по цеху, який називається Дзідзьо. Шикарний проект, я допомагав йому в свій час, намагався внести трохи інтелігентності в тоту музику. Але хлопці вирішили, що їм цього не потрібно, і мене «скинули». Може, тому що я їм дійсно був чужий, мій підхід до музики теж. А може, причина була в них самих: вони створили жлобський продукт, і жлоби чи рогулі мають їх за своїх. От Дзідзьо знімає кліпи, куди вкинули величезні бабки, які вже навіть не грають ролі. Я навіть йому колись казав: «Чувак, якщо ти хочеш бути ближчим до народу, то не купуй кадилак, а їдь на «богдані» на концерти, сади в нього своїх фанів». Але він пішов іншим шляхом: заграла та жлобська жилка, тобто він себе позиціонує вище, ніж оті жлоби, а вони хочуть бути такими, як він! І це їх поєднує якраз. Мільйони переглядів у YouTube свідчать про те, що народ цей гурт цінує... але жлобам мало треба. Їм же не потрібен жоден розвиток, бо вони одну пісню можуть слухати роками. Тому в цього проекту є популярність — серед людей з освітою плюс-мінус ПТУ.
Колись був такий означник «петеушники», зараз його зрідка почуєш. ПТу — це така специфічність середовища, з якого складно вирватися. Чому? Батьки дітей так виховують, що вони мало чим відрізняються від них. Коло замкнуте. От малий бігає, в нього є голова на плечах, може, з нього і міг би бути Ейнштейн, але він дуже вузько мислить, бо в таких рамках живе, що йому більше, ніж Дзідзьо, нічого й не треба. Водночас є ж і такий львівський гурт «Двісті boys», у їхній музиці є сарказм, сатира, це справді щось цікаве, на противагу жлобській музиці для жлобів.
Музику Братів Гадюкіних прийняла маса людей, у якій представлені всі зрізи: і інтелектуали, і прості хлопці, і навіть жлоби. Тобто є різниця: якщо на Дзідзьо інтелектуал ніколи не скаже, що то є кльово, то перед Кузьмінським схиляєш голову. Знайти підхід до кожного — це талант, це мегаінтелект, який здатний на такий подвиг.
Чи можна створити з феномену жлобства експортну статтю, мегастиль, який буде конвертований? Якщо підключити такий мозок, як у Кузьмінського, то це можливо. Уяви собі, виходять чуваки типового вигляду на сцену і починають валити якісь речі з дуже тонкими інтелектуальними вкрапленнями, які ти зчитуєш і потім думаєш: «І як ви так зробили, хлопці?!» Якщо музика справжня, то на емоційному рівні це відчуєш. Побачиш з поведінки музикантів, ти підсвідомо почуєш, що в цій музиці є щось особливе і що перед тобою хлопці непрості.
Михайло Поплавський? Чорт його знає. Думаю, він бізнесмен. Не співак. Я не відстежував його музичну кар’єру, крім «Кропиви», «Орла» і «Бетмена» не чув нічого більше... Та цей чоловік знає, на які педалі тиснути, в нього все прораховано. Та якщо його образ (той, що я бачу) аналізувати, то напевне треба бути жлобом, аби себе в подібний імідж загнати. Не можу відповідати на питання, бо погано знаю матеріал.
Якщо ти щось критикуєш, то маєш достеменно знати матеріал. Якщо хтось критикує мою музику — от у вас старі альбоми кльові, а нові — фігня. Я відповідаю: «А назви 10 пісень старих і 10 нових». І виявляється, що людина не знає моєї музики і чула аж три пісні.
Мої музичні вподобання були пов’язані з місцем, де я жив, вони були інші, ніж у людей на решті території України, бо ми слухали польське радіо. І ті жлоби, які жили поруч, теж слухали якісну музику. Тільки я слухав багато, вивчав увесь доступний спектр: і диско, і панк-рок, і метал, і new wave... Різниця була хіба в кількості переслуханого: я витратив на це тисячі годин, а хтось наслухався чогось одного, що припасовувалося до примітивного розуміння музики як такої. Але незважаючи на це, ми уживалися, мабуть через те, що це були жлоби-космополіти родом із Союзу.
У музиці, де я давно варюся, жлобами, в першу чергу, є ті, які можуть створити продукт високоякісний інтелектуальний, але роблять примітивний. І самі в тому винні, бо ці люди є трибуна, з якої ти сієш, а потім це проростає. Це люди, що свідомо йдуть на заниження планки, і публіка то слухає. А вони кажуть, що підлаштовуються під її смаки.
Директори радіостанцій і топ-менеджери мас-медіа. Жлобство з їхнього боку — це не пропагувати щось мудре в маси, а видавати те, на що інші (ж)лоби дають бабки, а дістають рейтинги, тобто рекламу.
Жлобство — брати на роботу на телеканали людей, на яких смішно дивитися. Я коли бачу цих телеведучих, ну на центральних телеканалах ще якось вибирають, а на тонісах, пенісах різних читають про погоду з таким виразом обличчя, ніби йому
На постсовковому просторі люди насправді не в гламурі, а в псевдогламурі, хоч думають інакше. Бо існує висока мода, гламур рівня Шанель. До цієї мадам у мене немає претензій. Схиляю голову й аплодую. Але вона — там, де її поява — це природно. А тут був створений грунт для таких гламурних і «селебритіз», які зараз огламурилися. Насамперед, ці люди отримали освіту, яку їм обрали мама з татом — «запхнули» чадо, куди треба, або ж то був останній вагон, куди можна було запхатися. Відповідно, люди не знаходили собі застосування за фахом.
Життя показує, що людина не хоче чути критики. Хлопці-оліхархи запрошують наш гурт і хочуть, щоб ми їм грали пісню «Хлопці-олігархи». Ніхто себе там не бачить.
Із політиками і справді багатими людьми я мало спілкуюся, переважно з людьми середнього достатку. Мабуть, не потрапляю, куди слід. Моя робота і ставлення до того, що я роблю, чітко окреслює моє коло спілкування. Людині, яку я вважаю жлобом, я не цікавий своєю музикою, бо він купить собі Стаса Міхайлова, а не мене. Що він з моїм гуртом слухатиме — «Місця щасливих людей»? Думаю, що люди, які справді створили власний бізнес, а не вкрали, явно випадають із теми нашого жлобізму. Але я бачив і людей, які таки вкрали, та настільки красиво, що треба мати потужні мізки, щоб таке затіяти.
Недавно між гастролями їхав на автомобілі Україною і зняв свою подорож. Про те, що моя країна — суцільна руїна. Я не вибирав кадри: не було з чого. Це руїна. Відео знімав впродовж 4-х-годинної поїздки маршрутом Миколаїв — Калуш — Івано-Франківськ — Тернопіль — Кременець — Дубно — Луцьк.
Ми звикаємо до того, що оточує нас, а коли бачимо це на екрані — воно шокує! Це — наша країна. Це ми з вами! І, повірте, збоку ми виглядаємо страшно! І це всього-на-всього 320 км із майже 170 000 км шосейних доріг України. Ми пересувалися виключно ЦЕНТРАЛЬНИМИ ТРАСАМИ! Уявіть собі, що робиться в маленьких селах... Чому я почав знімати? Впродовж 2-х годин дороги я не побачив жодного усміхненого обличчя. Ось діточки йдуть по коліна в снігу зі школи, старі бабусі, згорблені і сумні, ледве пересувають ноги... Забуті села. Країна ходить так одягнена, що слів нема. Часто ті люди, які працюють з ранку до ночі, не мають за що купити собі хоча б пристойний одяг... Я виклав цей запис Руїни в Інтернет, за сім днів -150 000 переглядів у YouTube. Коментарі до відео дуже різні. Але я хотів, аби ми побачили себе збоку. Ми копирсаємося в тому гамні і не помічаємо того, бо звикли до цього. Ми знаємо, куди прийти, щоб утішити свої очі. Та більшість людей так звикла до цієї руїни, що не реагує навіть. А в Інтернеті вибухнула реакція — бо справді, як ти, смерд, смів нам показати наше справжнє життя?! А в країні, погляньте, руїна, 90% території виглядає, як після війни. Думаю, що це таки війна, а ми живемо в окопах. І тому свідома людина може прийти до логічного висновку: якщо ми, українці, можемо в таких умовах жити, то нам уже
І в Польщі, і в Словаччині є бідніші, ніж тут, села, але там господар ніколи не випускатиме курей і гусей на подвір’я, де ходить сам, — і не міситиме те гімно ногами і не заходитиме з ним у хату. Наші люди роблять це. З дорогами все зрозуміло — не будуть люди збирати гроші, щоб їх ремонтувати. Вони стоять у болоті, продають якийсь товар, до них підходять інші і ці речі купують. Самооцінка настільки низька, що далі вже нема куди. Те, про що говоримо, не всім насправді цікаво, для більшості те, що ми говоримо, то буде азбука Морзе.
У нас такі дороги в країні, що жлобство навіть їхати такими дорогами. Ми всі жлоби, що їздимо ними. Ми б мали зупинитися врешті, залишити автомобілі і піти. І зробити так, щоб ті жлоби, які «сільниє міра сєво», туди, куди їдуть, не потрапили. І не заважали іншим.
Суспільні жлобські смаки — це історія, яку розказали в фільмі «Місто сліпих». Це та модель, де люди один від одного заражаються, поки не сліпнуть усі. Люди з різних сфер і класів опиняються в одному місці, і відбувається інфекційне зараження.
Жлобство — це інфекційна хвороба. Тут тих хворих набагато більше, ніж здорових, а здорових критична маса хворих давить. Тому деякі нормальні люди не витримують і їдуть з цієї країни. І в Росії теж жлобів вистачає, там теж були «Сектор газа», «Красная плесень». Чомусь там жилка субкультури була сильною, і були люди, спроможні розуміти зміст тих слів, підтекстів. Бо такі тексти дуже виразні. Навіть той, хто мав сміливість зрозуміти, що текст спрямований проти нього, проти його мислення, все одно не визнає, що це так, та ще й перед іншими. Боже, який жах: поющіє труси!.. І це українська група? Їх сприймають по адьожкє і не проводжають по уму. Зразу і праважают па адьожкє: «Паящіє труси? Нє, це не наші, да свіданія». Зашилися. А те, що пукають в калюжу, то ж нічого не дасть. На території цієї країни мізерні шанси перемогти тотальне жлобство чи знести його якимись потужними сплесками цунамі.
Чи може цей стан речей змінитися? Я хотів би в це вірити, та не вірю. Може, впаде бомба, виросте якийсь геній і зробить дикий переворот. Віддатися в рабство німцям? Та німці попадуть у фінансовий колапс, бо й за великі гроші так і не зможуть зробити тут порядок.
Я просто не знаю ні чинників, ні фінансових величин, з допомогою яких можна було б тут щось змінити. З іншого боку, все ніби просто і не треба винаходити велосипед. Проаналізувати досвід будь-якої з європейських країн, яка за менталітетом подібна до нашої країни, запровадити відповідні реформи — тоді почнуться зміни. Бо ж не в дорогах основна проблема, звісно, а в тому, що люди носять у своїй черепній коробці. І починати треба з маленьких українців. Ренат Ахметов подав приклад: він визбирує з усієї України розумних дітей, оплачує їм навчання. Це правильна формула. Якщо її застосовувати в масштабі великої країни. Взяти для прикладу той же Казахстан, де мудрий чоловік, бувши президентом, послав юні таланти навчатися в найкращі університети світу — з тим, аби вони повернулися і працювали в рідній країні років 20. Що ще вигадувати? Інтелект не можна втрачати, а варто тільки примножувати. До цих здібних дітей згодом долучаться розумні люди, інтелектуальні, обдаровані, і в геометричній прогресії збільшуватиметься кількість розуму в окремій країні. Це спосіб. Але згори мають бути такі вказівки: «Так, хлопці, ця розруха в головах уже всіх дістала, зробімо так, щоб було інакше».
Жлобство вже в тому, що хтось говорить по мобільному телефону в громадських місцях, а ще краще із ввімкненим спікерфоном. Всюди можна це робити: автобуси, ресторани, басейни... Чувак лежить на матраці в басейні і «абсуждає охоту», на яку вони з друганом мають їхати. Я був готовий його втопити за цю розмову: підійшов і кажу: я вже в курсі всіх нюансів вашої «охоти», але то не заважає мені з приємністю втопити і тебе, і твій телефон. Що він зробив після того — вимкнув спікерфон, але продовжував на тому ж волюмі спілкуватися. Приватного простору в цій країні не існує.
Ну що ви, мені жлоби не заважають, та навіть педіки не заважають, поки не претендують на мою духовку. Вони — на своїй території і на мою не претендують, а нє, то дістануть в роги — і то зразу. У них чомусь вистачає розуму і виховання бавитися у своїй пісочниці. Хай би всі так.
Жлоби майже всі, якщо не всі. Та ніщо так дієво не працює, як подивитися на себе збоку. Зняти себе на відеокамеру, хоч телефонну, і потім поспостерігати за собою в різних ситуаціях, починаючи з побутових. Я інколи, навіть коли бачу зйомки своїх виступів на сцені, думаю: «Це я?» Бо в ейфорії забуваєш, що ходиш по землі, і пурхаєш... Думаєш, що ти... метелик? А пролізає в кожному мавпа... З червоною затертою сракою. У когось вона просто червоніша, а в когось менш помітна.
Андрій Єрмоленко. «Авторітєт», 2013 р.
Фото з особистого архіву
Олександр Соловйов — мистецтвознавець, арт-куратор, заступник генерального директора музейного комплексу «Мистецький Арсенал». Народився у м. Волгограді (Росія). Арт-критик та експерт з актуального мистецтва. З 1999 р. — постійний контриб’ютор журналу
У 70-х роках у Києві я вперше почув слово «жлоб», коли вступив до художнього інституту
Моє дитинство та юність минули на Кавказі, де слова «жлоб» не чув жодного разу. А тут, у Києві, воно побутувало, і першим синонімом до нього в моєму словниковому запасі було
Жлобство як явище пов’язане не лише з кримінальним світом, а й із процесами міграції, спочатку внутрішньої, а зараз ще й зовнішньої. Люди приїздили в місто із села, забували про своє коріння, культивували суржик, то була їхня мова. Вони свідомо чи несвідомо відмовлялися від національної ідентифікації. Теоретик культури і мистецтва Михайло Бахтін свого часу описав у дослідженнях народну карнавальну традицію, де відбувається масове висміювання, королем карнавалу стає оманливий трікстер, злидень і дурник. Але палиця має два кінці: і соціальне середовище впливає на людину, і вона на нього.
Я не брався простежувати історію виникнення жлобства на науковому рівні, не досліджував його, тому можу говорити про це явище через призму свого досвіду. Що я помітив — зміни в демографічній ситуації незалежної України. За останні десятиліття вони були досить істотними, як і в інших країнах та містах. Коли я тепер, наприклад, приїжджаю в Москву, то відчуваю себе зовсім не в Європі, а в Азії — демографічна картина стала дуже строкатою. Позаяк москвичі взагалі не надто хочуть працювати, має бути хтось, хто «будєт работать». Дешева робоча сила потрібна і в Парижі, в деяких його кварталах стало складно побачити французів. Крім того, присутній цивілізаційний, культурний розкол і конфесійний. Тобто явище приїжджих — глобальне, а не винятково київське чи українське. Воно, на мій погляд, і є головним сучасним джерелом виникнення жлобства.
Але треба брати до уваги ще й те, що всі, хто дивиться на чужинців з висоти власної зверхності, теж є жлобами, бо вони ділять усіх на людей вищого ґатунку й нижчого. Жлобство породжує жлобство. Тож через десятки років поняття жлобства набуло категоріальних ознак і в моєму лексиконі стало таким, що описує негативні явища, які я бачу в житті і в мистецтві.
Пригадую, як у прямому ефірі одного з телеканалів музикант Андрій Макарєвіч розповідав, як він приїхав у простий Будинок культури, розмовляв з директором... і той говорив про проблеми з духовністю — люди стали не такі, якими були раніше, і, нарешті, закінчив свій монолог: «Бєздуховность, блядь».
Духовність — це поняття, яке мало що кому говорить, і, думаю, не в бездуховності проблема. Пріоритет матеріальних благ теж не є причиною так званої бездуховності чи безкультур’я. Звідки, виникає питання, взялася нинішня архітектура будиночків олігархів? Оці химерні замки, джакузі з трояндами — звідки? Це нагадує компенсацію голодного й нещасного дитинства. Та я не можу сказати, що це винятково пострадянське явище. Навіть в Італії, з її великою культурою й традиціями, теж можна побачити недолугі сучасні палаци. Феномен стратифікації, розшарування суспільства наявний, і це віддзеркалюється культурною нерозвиненістю.
Доки в Україні буде така велика прірва між багатими і бідними, те соціальне розгалуження, в якому відсутній середній клас, доти ми перебуватимемо в цій інфантильній фазі і повторюватимемо помилки західного суспільства, мавпуватимемо його.
...А хто такі олігархи? Серед них є ж інженери, які в своїй професії не відбулися, колишні лаборанти, науковці-невдахи, але тепер вони ставлять експерименти над людьми великої країни.
Треба враховувати той важливий момент, що держава — і в радянські часи, і досі — була і є апаратом насильства.
Моєму поколінню добровільно-примусово довелося читати «Державу і революцію. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції» Леніна, вивчати напам’ять фрагменти книг вождя пролетаріату, щоб потім завчені рядки проговорювати перед викладачем... Усе це політекономічне безглуздя треба ж було ще зуміти нав’язати всім. Доктрина марксизму-ленінізму була замаскованою під велику ідею формою насильства, яка спочатку виходить на лінгвістичний рівень, а згодом ідеологія зростається з життям на всіх рівнях, включно з побутовим. У постструктуралістів ця проблематика генеалогії влади (для прикладу, в хрестоматійних працях Мішеля Фуко) і тиранії масової свідомості (у філософських текстах Жана Бодріяра) розглянута дуже докладно. Передати смисли, про які говорили ці великі мислителі, в одному абзаці — надскладне завдання, та деякі акценти розставити можна спробувати:
Влада, треба про це пам’ятати, не буває доброю, доброї влади немає, так як і доброї держави. І цей фатум закріплено вже у самому слові, у самому понятті.
Влада за своєю природою — завжди та чи інша форма нав’язування, присилування до чогось, тому, якщо не можна позбутися її пут, залежності від неї, принаймні варто спробувати не помічати її пресування і догм, ігнорувати, врешті-решт.
Інакше матимемо ту ситуацію, яка склалася в нас, треба ще пошукати настільки заполітизоване суспільство і настільки бездарну владу.
Держава пригнічує вільну особистість й індивідуальність в людині — це найгірше, що може бути. Щоразу коли я чую заклики «Розбудовуємо державу, розбудуємо державу...», — подумки схвалюю ці заклики, та мені хочеться замінити останнє слово на «країну».
Але в українській історії відчувається ще й ефект присутності великої російської імперської держави з її давніми традиціями управління. Ми були країною в країні. Україна надто довго була «під наглядом», аби за 20 років раптом стати самостійною.
Хоч ніби й не культивували тут царя-батюшку, а радше була своєрідна демократична «вольніца» — ті ж козаки і Запорізька Січ, махновський рух...
Та чомусь сама історія цієї країни схожа на перманентний хаос. З іншого боку, він, ймовірно, самоврегулюється з плином часу.
Совдепія ще присутня, і не лише десь глибоко в колективній пам’яті чи на рівні спогадів або навіть архітектури. То був травматичний досвід для людей цієї країни — СРСР.
Добре пам’ятаю, що я в шкільні роки піонерський галстук не хотів носити, і він лежав у мене в кишені зіжмаканий. Це було складне внутрішнє неприйняття, а не просто дитячий протест, і мене не примусив би ніхто прийняти цю систему, чужу мені, так як і полюбити фараонські зали із соціалістичним апломбом і багато інших проявів радянської пропаганди. Мені, навпаки, подобались ті постаті, які у фільмах-агітках малювались суто негативно, як, наприклад, Батько Махно. Завдяки йому я познайомився з анархізмом і ця позиція стала дуже близька мені по духу.
Телесеріальна манія, яка нині присутня в Україні, не має нічого спільного ні зі справжнім кіно, ні з телебаченням у його доброму значенні. Бо якщо пильно придивитися до цієї телесеріальної естетики, то розумієш, що реквізитна майстерня — на всіх одна, тобто штампування йде повним ходом й реалізується низькоякісний маскульт на 50-ти телеканалах. Паралельно ці телеканали показують американську попсятину 10-літньої давності. Що можна протиставити цим процесам? Високу культуру? Чисте мистецтво? Будь-який феномен, зав’язаний на високій культурі, спроможний струснути людський розум, і якщо це відбувається, то зразу компенсує нестачу, яка була до його появи, чи навіть тривалу порожнечу.
Безумовно, кількість людей, які цікавляться мистецтвом, обмежена, і далеко не всі, крім вузького кола фахівців, мають потребу відвідувати музеї, галереї й ознайомлюватися з експозиціями.
Мистецтво і культура — дуже багатогранні сфери, де не можна забороняти щось чи лобіювати, бо мистецтво складно нав’язати людям, від нього далеким. Понад те, ефект отримаємо зворотній: останній стане першим, витіснене на марґінеси — загримить по всіх усюдах, як панк-молебні Pussy Riot.
А якщо поміркувати над причинами виникнення тих художників, які пропагують начебто соціальне мистецтво, протест, як, наприклад, Нікіта Кадан, який у своїх роботах піднімає питання про практику суспільного катування, і з мистецького поля автор переходить в культурно-соціальне, то такий художник має на меті спровокувати якомога більшу аудиторію. Хоча акціонізм як мистецький рух — феномен неоднозначний. Так Pussy Riot
Сучасний художник так чи інакше створює своє інформаційне поле. Звідки беруться анекдоти на кшталт: «Де ти був? У туалеті? А чому про це ні слова в Твіттері?!». Змінюється жаргон, соціальні мережі теж диктують свої правила. Інша річ, що від Pussy Riot залишиться? Відеоролик в YouTube? Сучасне мистецтво втрачає матеріальні ознаки, воно стає акціонізмом, радикальною атакою на масову свідомість, її стереотипи. Недаремно виникли поняття, слова на кшталт «жлободром», а вони мають своє емоційне наповнення і соціальний контекст. І без них, напевно, було б нудно жити. Бо на телебаченні жлободром зовсім не так виглядає, як у реальності. Взагалі, повсюдна медіакратія викликає у мене відчуття, що вона вже проникла в людську кров, і без цього сучасні люди вже жити не можуть. Тотальна документація, фотографування мобілкою, фіксація атрибутів кривляння на капоті дорогого авта — можна пояснити ж якось цей дивний потяг до транспарантизації свого життя. «Тут був Вася».
Популярний серед користувачів Інтернету скандальний перфоменс нашої групи Femen «Боже, царя гони» біля Храму Христа Спасителя має в собі нібито добру ідею, та ця ідея та акція не нова, а вторинна. Бурхливі 90-ті далися взнаки, і знов-таки, російські впливи: у 2000 році художник Олег Мавроматті здійснив мистецьку акцію саморозп’яття навпроти Храму Христа Спасителя. На його неприйнятну, з погляду російської православної Церкви, поведінку звернули увагу держоргани, кримінальна справа досі не закрита. Ось такі перегуки з інтервалом у понад 10 років.
Взагалі можна зробити висновок, що сталася дематеріалізація мистецтва, як застерігав французький філософ і архітектурний критик Поль Вірільо. Тепер це вже не мистецтво (на) поверхні, живопис у класичному його розумінні, а перфоменс, акція, дія. Тому і критерії оцінки сучасного мистецтва кардинально змінилися, стали іншими..
Чого прагне публіка? Вона полюбляє неідеальні прояви і форми, вади, хиби, потворності — це її завжди цікавить. В науці існує таке поняття, як депривація — психічний стан, коли людина впродовж тривалого часу не має змоги задовольняти достатньою мірою деякі свої основні (життєві) психічні потреби. Це може бути депривація ідентичності (або соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійної соціальної ролі, а також емоційна депривація — річ інтимніша, її перебіг теж складний, нерівний, породжує в людині хворобливі комплекси, а назовні з’являються різного типу субкультури. Україна має колосальний травматичний досвід депривації, неминучих втрат, і тому тут довго ще доведеться чекати на толерантне громадянське суспільство.
Депривація — це і процес, і результат, це культурний голод (і не тільки культурний).
Якщо говорити про культурну інвазію України, то прорив можливий, але потрібно позбутися пострадянського тягаря у формі, а також настроїв тотального протистояння — соціального, конфесійного, національного ворогування і конфліктів на цьому ґрунті — має настати епоха толерантності. Повільно і поступово заповнюються різні суспільні лакуни і вакууми, розвивається сучасне українське мистецтво, в Україні є вже не одне покоління талановитих художників, які мислять по-новому, і саме митці гідно презентують країну у світі.
«Нова хвиля» як напрям в українському живописі кінця 80-х — початку 90-х випередила в часі політичну незалежність України, виникнення країни на карті світу. Група молодих художників, яка стала відомою під грифом руху «Вольова грань національного постеклектизму», Олег Тістол і Марина Скугарєва, Костянтин Реунов і Яна Бистрова, а також Олександр Харченко витворили свій національний міф за допомогою принципів трансавангардного необароко. Понад те, всі вони згодом перебралися до Москви, оселилися там і стали одними з лідерів художнього життя тамтешніх гучних сквотів. Ґрунт постмодернізму дозволяє поєднувати радянський червінець і Мазепу, Хмельницького і Калігулу на одному полотні. Про це мистецтво на межі арт-критик Костянтин Акінша написав програмну статтю з промовистою назвою «Поетика суржику, або Котлета по-київськи».
Здавалося б, після постмодернізму, в епоху фейків і суцільних цитат митці приречені на вторинність, підміни і симулякри, та сучасне українське мистецтво ще з кінця 80-х — невіддільне від контексту загальносвітових тенденцій в актуальному мистецькому процесі. Тож перед відкриттям арт-центру Пінчука, ми задумали долучити до свого проекту молодих українських художників і об’їздили Україну в пошуках найкращих представників різних напрямків. У Херсоні в квартирі-музеї мого колеги ми побачили чудову експозицію, яку створювали різні автори. Найбільше мене здивував Стас Волязловський, його несподіваний текстиль, його шансон-арт. Було стільки яскравих відкриттів, що ми не могли натішитися побаченим. Ми не очікували такого вдалого початку своїх пошуків: молоді автори нас тоді невимовно здивували. Не менш цікаві й художники, які працюють з певним соціальним зрізом, — Юрій Пікуль, Гамлет Зіньковський — і багато інших цікавих авторів.
Треба визнати: це покоління, на відміну від своїх попередників, виявилося більш чутливим і внутрішньо вільнішим, що й демонструють їхні роботи.
Андрій Єрмоленко. «Блядознавство», 2011 р.
Фото: Максим Білоусов
Антон Соломуха — французький художник і фотограф українського походження. Народився 1945 р. у м. Києві. Закінчив факультет реставрації ікони Київського художнього інституту (1973). Відомий як послідовник нового жанру в сучасній фотографії — «фото-живопис». З 1975 р. його творчість і незгоди з політичною цензурою привертають увагу КДБ. У 1978 році емігрує до Франції. Живе у Парижі досі. У 1985 р. проект Соломухи «Les Grands Mythes» привертає увагу Томаса Крінгс-Ернста, в кельнській галереї якого до 1989 р. відбуваються регулярні персональні виставки митця. У 1988 р. картини Антона Соломухи купує Музей Людвіга. У 1990 р. знайомиться з Робером Дуано. З 1995 р. займається малюнком з Анрі Картьє-Брессоном. Обидва знайомства з класиками світового фотомистецтва посприяли тому, що митець вирішив присвятити себе фотографії. В одній з найвідоміших фотоживописних серій — «Червона Шапочка відвідала Чорнобиль» (2009) — цитування класиків живопису, метод іронічної алегорії дозволяє ув’язати картини Лувру у страхітливі декорації Чорнобильської катастрофи. Роботи художника представлені у відомих музеях Франції, США, Китаю, Росії та ін.
Жлобство як явище можна розглядати з кількох поглядів — філософського, культурологічного, етичного та естетичного. Якщо говорити про етичний бік питання, то, як на мене, базовим проявом жлобства є соціальна порнографія. Порнографія як система зображень, що принижує гідність людини. В Україні вона передусім представлена політикумом, депутатами, членами уряду та іншими можновладцями.
Навіть обличчя українських держуправлінців, я вважаю, це — зображення порнографічні, які варто заборонити, тому що дітям їх показувати не можна... Депутати Верховної Ради запровадили славнозвісний закон про заборону порнографії, не думаючи, що ввели закон про себе самих. Показати дитині або підліткові зображення голої натури, зроблене хорошим художником або фотографом — цілком прийнятно з етичного чи естетичного погляду, на відміну від демонстрації дитині з телевізійних екранів засідання парламенту, де блокують трибуну або ділять землю (в київській міськраді і т. д). — ось це справжня порнографія.
Навіть дивитися, як депутати різних рівнів спілкуються між собою, — принизливо для культурної людини. Обличчя цих людей радше схожі на статеві органи якихось підводних тварин. Не беруся досліджувати шлях, яким вони прийшли до такої форми буття, я просто констатую факт їхнього напівтваринного існування.
Будь-який, та навіть порнографічний у своїх роботах художник — потрібніший, ніж український політик. У світі від українського політика відмовляться усі, а професіонал порнохудожник комусь та й знадобитися.
Я вважаю, що всі, хто причетний до влади в сучасній Україні, мають бути покарані і повинні понести як не політичну, то кримінальну відповідальність, і якщо навіть не дійде до суду, то їх осудять їхні ж діти. Чи це станеться в історії, чи в мистецтві — немає значення, але те, що зараз творить український політикум, — злочин.
Так, я ненавиджу політиків, як і інші форми
Я вважаю за краще з таких історій сміятися або ігнорувати їх, але в жодному разі не критикувати. Бо тоді жлоби отримують можливість дати відповідь і їхнє життя або існування стає осмисленим. Моє завдання як художника — бути максимально аполітичним, не створюючи подібних прецедентів.
це людина, у якої немає Проекту. Яка у житті керується своїми емоціями. За відсутності інтелектуального проекту, що регулює і скеровує її життєдіяльність, людині постійно потрібне емоційне підживлення, і оскільки вона боїться загубитися або залишитися непоміченою, то перебуває в перманентному стані агресії до всього світу.
Жлоби — це люди, які навіть якщо не впевнені у силі власного інтелекту, схильні впливати на оточення за допомогою грубої сили або емоційного тиску (для цього їм не потрібно входити в систему інтелектуальних взаємозв’язків).
Жлоб глибоко впевнений, що емоційний тиск на оточення може щось змінити на його користь. Він і не думає, що навіть коли так станеться, то триватиме це недовго. У жлоба є бажання, проте величезна відстань розділяє бажане і дійсне. Він же не знає,
Жлоб — це раб. Кожна цивілізована нація повинна мати своїх рабів. І жлоб — людина, яка ніколи не створить свого проекту. Це обслуга. Людина без майбутнього. Біомаса, яка покірно підкоряється такому ж жлобу, що має владу.
Жлоб — це людина, яка говорить: «Ти повинен!» Ніхто у цьому світі не має права говорити комусь «Ти повинен». Навіть у складних стосунках батьки-діти або вчитель-учень — є багато інших формул спілкування. І заохоченням до дії може бути звернення: «Тобі це знадобиться, тому що...», але не «Ти повинен!»
Найбільші жлоби у світі — це Сталін, Пол Пот і ті політики, які вважають, що вони мають право сказати кожному (хто б він не був), а іноді народам: «Ти повинен! Ви повинні»!
Жлоб у владі лояльний до тих, хто сильніший за нього, і знищує тих, хто опинився нижче за рівнем значущості. Це і є закон життєдіяльності жлоба.
Моральна функція жлобства — не лише себе прославити, але і коштом цього підвищення когось принизити. Це, як правило, діє і на рівні побутового жлобства. Але побутове жлобство ми зараз не розглядаємо, бо воно є радше наслідком жлобства політичного і за своєю суттю явищем природнішим. Це все одно що лева або тигра, який заважає газелі пастися або ростити дитинчат, вважати жлобом у ставленні до неї.
Жлобство — річ гіперемоційна. У слов’янських народів емоційна домінанта, що наявна в усіх сферах людської діяльності, особливо помітна. І водночас я є прибічником антиемоційної системи взаємостосунків — зобов’язань і контрактів. Чітко побудований контракт, де всі сторони розуміють свою відповідальність, пайову участь і власну вигоду, виключає емоційність. У цьому полягає привабливість цивілізованої демократії, де все будується за контрактним принципом. Проте я аж ніяк не виключаю емоційність зі сфери мистецтва. Будь-які емоції, перетворені на культуру — це благо.
Перше, що впадає у вічі після повернення в Україну, — це неймовірна пасивність людей. Бони нічого не роблять. Бони бігають, метушаться, створюють видимість діяльності, але при цьому нічого істотного не створюють.
Проте попри цю «активну пасивність» в них є якась дика впертість. Найбезглуздіша ідея може «додовбуватися» до кінця — за повної відсутності її доцільності. Ну і третя проблема — відсутність у людей проектів (окрім художників хіба що). І це разюче відрізняє українців від тих же американців, німців, японців або китайців, у яких є глобальні і локальні проекти, що дуже жваво втілюються в життя.
Я теж іноді спроможний на жлобські вчинки й абсолютно не безгрішний в цьому сенсі. Але намагаюся принаймні усвідомити, що той чи інший прояв моєї життєвої активності може потрапляти під характеристику жлобства. А тому досить часто здійснюю «спокутувальні акти», утішаючи себе думкою, що грішник, який покаявся, миліший Богові, ніж той, хто гріха уникає.
Для себе я розв’язав цю проблему абсолютно усвідомленою антиемоційністю. Я просто ігнорую проблеми, які можна пов’язати з цим явищем. Наприклад, не розшукуватиму людину, яка «пом’яла» моє авто, аби добитися від неї відшкодування збитків: мені набагато важливіший мій внутрішній комфорт і душевний спокій.
Жлобство — це маленька деталь, яка нервує, як нервує, наприклад, комар, бо він тебе кусає. Якщо тебе вкусив один — таке можна пережити. Але якщо цих укусів п’ять-десять, то це серйозно впливає на якість життя.
1) Метод ігнорування.
Я вважаю, що жлобів треба ізолювати і передусім позбавляти їх уваги. У Франції, наприклад, можна спостерігати в кафе таку картину: під час сніданку офіціант вивернув на відвідувача ресторану яєчню... а тим часом той спокійно продовжує розмовляти. Так-от: відвідувач, як правило, навіть не удостоїть офіціанта своєю увагою. Бо навіщо витрачати емоції, якщо той усе одно прибере. Таким чином — абсолютно антиемоційно — вони ігнорують будь-які прояви жлобства.
Для більшості людей, які реалізують свої проекти, жлоб є всього лишень супутнім механізмом для досягнення своїх цілей. Жлоб — це біоробот. Жлобство — самогубство. Жлобську агресію породжує нереалізованість. «Ґужа», «плюг» — так кажуть французи на жлобство. Тобто такий, що недотягнувся, недо... Префікс недохарактерний, він теж допомагає в ідентифікації жлоба.
2) Технічні заходи.
Наприклад, в українському метро жлоб завжди має можливість проявити своє жлобство — не притримати двері, ударити ними того, що йде позаду. У Японії цю проблему розв’язали, створивши особливі двері, де подібний маневр неможливий, у такий спосіб позбавивши жлоба можливості себе проявити. У цій дуже висококультурній країні усувають практично всі способи, за допомогою яких жлоб може проявити себе.
3) Спецзакони.
Б Америці, для прикладу, мер Нью-Йорка прирівняв побутове жлобство до кримінальних злочинів. Якщо людина розбила скло в під’їзді або розписала фарбою з балончика чужі стіни, то вона є злочинцем і мусить за це відповісти перед законом. Але перед цим мер видав відповідний наказ і виділив гроші на ремонт під’їздів і громадських місць, за псування яких і ввів кримінальне покарання. Проблема розв’язана. Жлоб і його прояви поставлені поза законом.
З точки зору дослідження проблеми хамства, жлобства, безкультурності Україна дуже цінна як лабораторія, як реторта, де виплавляються деякі, можливо, нові погляди на ці проблеми. За розмірами, за кількістю людей, за своїми природними ресурсами вона може слугувати своєрідною моделлю світу, де стикаються Схід і Захід.
Жлоб і саме поняття жлобства, безумовно, можуть стати темою для культурологічних і художніх досліджень. Узяти хоча б творчість Леся Подерв’янського — він зробив жлоба персонажем монументального епосу, співмірного за рівнем побутової і соціальної сатири з найкращими творами Гоголя, Салтикова-Щедріна чи Зощенка. Жлоб і жлобство як предмет культурологічного дослідження може давати колосальну кількість матеріалу для творчого осмислення цього явища і служити об’єктом дослідження художників. Інша річ, що всі перераховані автори не роблять зі жлоба героя. Для них він однозначний антигерой.
Людина, яка збурює свої емоції, умовно кажучи, провокує естетичні функції з думкою про те, що вона
У мистецтві все добре, крім того, що погано. Зробити погано — ось це жлобство! Одного разу в Сальвадора Далі, коли він був у зеніті світової слави, запитали: «Якби храм розписала дуже побожна людина, і це ж зробив комуніст Пікассо, кому б ви надали перевагу»? Він відповів: «Пікассо зробив би це краще. Тому я б вважав доцільнішим доручити розпис храму комуністові
Пікассо, ніж тому, хто глибоко вірить у Бога, але не розуміє, що таке розпис храму». Жлоб за визначенням не здатен створювати справжнє мистецтво. У нього і в мистецтві все виходить із префіксом недо-.
Художник зобов’язаний ставити діагноз суспільству і констатувати розвиток або ту чи іншу стадію хвороби. Бо жлобство — це хвороба.
У культурно-мистецькому аспекті ми живемо у своєрідному мавпятнику / «абізьянніку», і завдання художників — зробити з мавп людей. Ось, наприклад, творчість Іллі Чічкана в цьому розрізі дуже актуальна. Би уявляєте, до нього навіть звертаються нинішні олігархи з проханням намалювати власну сім’ю в образах мавп. Їхній культурний та інтелектуальний рівень розвитку такий, що вони навіть не усвідомлюють того, що замовляють художникові пародію на самих себе.
На Заході триває загальний спад енергійності... А жлоб за своєю варварською природою — енергійний, і він подобається саме цією фонтануючою дикою енергією. І прийматимуть його або його творчість як об’єкт мистецтва лише до того моменту, доки він не зазіхне на право бути рівним з тими, хто за ним спостерігає і досліджує його. Щойно він зазіхне на це право, відразу ж буде чітко окреслена межа, за яку йому заходити не дозволять.
Мені здається, що рафінувати культуру набагато складніше, ніж її спрощувати, і в цьому я бачу особисту місію. Сприяти руйнуванню культурних засад і традицій не маю бажання, а тому на віддалі із задоволенням спостерігатиму, як за допомогою гумору та іронії мої колеги по мистецтву досліджуватимуть проблему жлобства.
Сергій Коляда. «Drunk moon», 2008 p.
Фото: Вадим Фелік
Олексій Титаренко — мистецтвознавець, арт-куратор.
Народився 1956 р. у м. Львові. Закінчив Київський державний художній інститут (1985). З 1999 р. — член Національної спілки художників України. Працював куратором Центру сучасного мистецтва «М 17» (2010—2013 p.). Основні кураторські проекти: «Міжнародна бієнале нефігуративного живопису» (Київ, 1998), у співавторстві — «Мистецтво України XX століття» (Київ, 1998—2000), «Віртуальний музей» (Київ, 2000), «Катакомби» (ЦСМ «Совіарт», Київ) та ін.
Телевізора у мене нема, тому я його і не дивлюся.
Політикою не цікавлюся, а побутового
жлобства намагаюся не помічати.
Тому говоритиму про жлобство з вузько
професійної позиції мистецтвознавця.
Мені категорично не подобаються слова «жлоб» і «жлобство» в тому аспекті, в якому їх застосовують рафіновані, салонні, буржуазні пані, закопиливши губки і відвертаючи носик від тих або інших явищ у мистецтві та житті. Це слова — з лексикону снобів, у яких немає жодної життєвої сили. Жлобство, на їх думку, це те, що виходить за межі пристойності.
Одна з моїх колишніх дружин дуже обурювалася, коли я проводив багато часу з цими, на її думку, «непристойними» людьми, яких вона характеризувала подібними словами. А на мою думку, в мистецтві пристойності не буває.
Пристойне мистецтво прісне, нудне та антиемоційне. Я дуже не люблю вихолощені, імпотентські творіння, які створюють хлопчики і дівчатка «з пристойних сімей». У такому мистецтві немає нічого, крім їхніх амбіцій, понтів, холодного ремесла (і так далі).
Мистецтво — це не вміння малювати красиві картинки: у мистецтві мають бути кров, піт, сльози, відчай, щирість. Тому «пристойності» в сенсі звичаїв і «пристойність» як норма — особисто для мене — є категоріями швидше негативними, бо я завжди рвався у реальне життя, «непристойне» за своєю суттю.
Як на мій погляд, у снобському розумінні терміна «жлоб» дуже мало конструктивної енергії, воно за своєю суттю — руйнівне і негативне. Тому обмеженість вживання цього слова в лексиконі культурної людини матиме тільки позитивний аспект. Вживаючи це слово, ми множимо зло.
Водночас те, що сноби зазвичай називають «жлобством», особисто для мене може бути синонімом природного нерафінованого життя і разом з тим стати потужним творчим ґрунтом для культурних досліджень.
Сам я народився у Львові в сім’ї викладачів політехнічного інституту і, по суті, є типовою міською людиною. Але категорично не приймаю того, коли вутлі міські сноби з вулиці Леніна, Пушкіна або Богдана Хмельницького називають сільських жителів словом «жлоб». Люди, які так говорять, у більшості своїй не є творчими особистостями, і увесь їхній креатив зводиться до того, щоб славити своє міське походження. А письменники, художники, поети — переважно родом із сіл і маленьких містечок і дуже часто у своїй творчості є набагато правдивішими і переконливішими, ніж високочолі академічні професори з міським родоводом.
Наше українське мистецтво надто заакадемізоване. Як правило, воно плодиться в тиші студій і майстерень, народжується в інтелігентських потугах створити щось нове, і з’являється перед глядачем в образах тисячу разів пережованої цехової жуйки. Але нове народжується на вулиці, в гущі життєвих подій. А наші художники у більшості своїй не знають справжнього життя, ховаються від нього, не хочуть помічати.
Жлобство — це термін, який придумали ті, хто боїться реального життя.
Пригадую випадок з однією галереєю, яка отримала право на проведення виставки робіт ув’язнених. Та ось минув рік, і я став свідком події, коли в цю галерею зайшов зек, який отримав свого часу приз за найкращу роботу, а тепер вийшов на волю. Він прийшов із пропозицією про можливу співпрацю. Але працівники галереї метнулися від нього врізнобіч — як від чуми. Ось це, я вважаю, жлобство.
Ще я вкрай негативно ставлюся до явища, коли художник стає маркетологом своєї творчості і намагається «втюхати» своє мистецтво споживачеві або мистецтвознавцеві. Навіщо мені мистецтво, яке мені хочуть «втюхати»? Серед українських художників мені дуже подобаються роботи Стаса Волязловского та Ігоря Перекліти. Бо вони не бояться шорсткості, грубості. Життя не бояться. З них пре ця могутня українська низова культура, якої вони й не повинні соромитися.
Один із найдорожчих художників ХХ-го сторіччя Френсіс Бекон усе життя був крайнім марґіналом і вів відповідний спосіб життя, велику частину якого проводив у лондонських пабах сумнівної репутації, де збиралися наркомани, злочинці, ґеї, повії... Середовище, яке сноби звуть жлобським, живило його творчість. Зараз роботи Бекона коштують мільйони, а імена тих, хто називав його творчість «жлобством», навряд чи згадають.
Перша автобіографічна книга Едуарда Лімонова «Це я — Едічка» уся просякнута «жлобством», яке я називаю любов’ю до життя, хоча рафіновані естети відвертатимуть від неї свої обличчя...
Творчість Баскії і ще плеяди художників афроамериканського і пуерто-ріканського походження, яких «породив» Енді Ворхол, — найяскравіше підтвердження перемоги «жлобства» над рафінованим культурним середовищем.
Таких прикладів дуже багато, від неандертальців до Ван Ґоґа. Не кажучи вже про знов-таки мистецтво ХХ-го сторіччя.
Мені так само не подобається слово «міщанство», як і слово «жлобство», і, на мою думку, його найчастіше вживають люди, які збудували навколо себе своєрідну клітку з умовних уявлень про красу, «правильність», естетику і т. ін.
У нашому культурному та навколокультурному середовищі величезна кількість літніх жінок, які вперше поцілувалися у класі десятому або навіть після школи, а після закінчення інституту вирішили, що їм пора заміж. Із них виходять зовсім нікудишні матері, дружини, коханки. Вони — нечуттєві, недосвідчені,
Коли я можу собі це дозволити з огляду на стан здоров’я, то знаходжу нагоду зайти в який-небудь генделик на околиці міста, випити з тамтешніми завсідниками, поспостерігати за життям, вступити з ними в дискусію. Іноді через службові обов’язки доводиться здійснювати недільні вилазки «по художниках» з колекціонерами. Мене дуже напружують пропозиції зайти після цього вояжу в пафосний ресторан або дороге кафе — це не моє... Тому вільний час я вважаю за краще проводити в нерафінованому артистичному середовищі, серед художників, музикантів, поетів, філософів.
У більшості своїй колекціонери — люди дуже зайняті, думають переважно про свій бізнес. Купівля картин для багатьох із них — це швидше предмет інвестування, ніж творчий акт. Проте серед справжніх колекціонерів все більше трапляється людей, які тонко відчувають, цікавляться сучасним мистецтвом не з погляду інвестування, а з точки зору пошуку і констатації наявності культурної традиції, яка виправдовує існування нашої країни в контексті світового мистецтва. Ця позитивна тенденція мене дуже тішить. Крім того, я відвідую дуже багато арт-ярмарків по всьому світу, є учасником величезної кількості культурних подій в Європі, Америці, Азії і з радістю констатую зростання інтересу до сучасного мистецтва у всьому світі. Київ не виняток, і це вселяє надію.
У класичному хрестоматійному розумінні цього слова жлоб — людина, яка поєднує в собі неграмотність, хамство та агресію. Погляди на світ, які сформувалися в його умі, коли він мав років двадцять, як правило, особливо не змінюються впродовж усього життя. Просто йому ніколи подумати, шанувати книги, розібратися в собі... Ось так, залишаючись «вічно молодим» двадцятирічним хамом, він і пре по життю, розштовхуючи, посилаючи, будуючи власне оточення залежно від свого становища, статусу та можливостей.
У мистецтвознавців є таке професійне слівце «кемп», яке означає естетизацію кітчу. Те, що, приміром, робить Поплавський, — чистий кітч, але те, що робить Андрій Данилко, це — кемп. Коли з кітчу робиться мистецтво — це прекрасно. А оскільки кітчева субкультура в Україні представлена дуже щільно, то й роботи з її естетизації — непочатий край. Нам нічого соромитися своєї сутності. Нам нема чого рівнятися на Москву, яка поглядає на нас згори або на вихолощений в творчому й емоційному плані Захід. У нас, українців, — своя органіка і своя сила.
Свого часу Емір Кустуріца носився з ідеєю організувати Бієнале слов’янських країн. Бо тут — пристрасть і енергія, потрібно в спорохніле тіло Європи влити свіжу слов’янську кров.
Це абсолютно нормально, коли раз на 500 років в усталений європейський світ вдирається варвар і перетрушує світоглядні основи Заходу.
Творча енергія зараз вирує на східних околицях Європи і потрібно давати їй вихід. У цьому аспекті наше варварство — винятково позитивна річ. Зараз і в Москві, і в Берліні, і в Нью-Йорку подейкують, що чекають чогось принципово нового від українського мистецтва. У західному світі є сильне передчуття культурного ривка України, і потрібно своїм шансом скористатися.
Андрій Єрмоленко. «Кілер», 2013 р.
Фото: Вадим Фелік
Василь Цаголов — художник. Народився 1957 р. у м. Дігора (Північна Осетія, Росія). У 1980 р. закінчив Північно-осетинську художню школу (Владикавказ, Росія), у 1986 р. — факультет живопису Державної Академії мистецтв (Київ). Вибрані персональні виставки: «Українські Х-files» (галерея Гельмана, Москва, 2003), «Оптика помаранчевої революції» (галерея Гельмана, Москва, 2006), «Кого боїться Хьорст?» (галерея Колекція, Київ, 2009), «У страху очі великі» (PinchukArtCentre, Київ, 2011). Учасник групових виставок: Республіканська виставка молодих митців (Центральний будинок художника, Київ, 1989), «Вавилон» (Палац Молоді, Москва, 1990),
Уперше почув слово «жлоб», коли залишив рідне село Діґора в Північній Осетії. Там цього слова я взагалі не чув, натомість у Владикавказі, куди приїхав на навчання, люди його вживали. Думаю, що це поняття міське, хоч жлоби, прошу на мене не ображатися, вихідці із села.
Я ж теж родом із села
Жлоб — це людина жадібна, хитра, нахабна, хамовита, яка свою дурну енергію витрачає собі на користь, а іншому шкодить. Можна спостерігати прояви жлобства, наприклад, на рівні черги будь-куди, хтось із людей не стоятиме, а намагатиметься зручно прилаштуватися попереду тих, хто чесно чекає своєї черги.
Жлобство може набути глобальних розмірів: людина по життю працює ліктями, обманює, коштом інших досягає мети і стає успішним політиком чи бізнесменом, таким чином, отримує владу й капітали.
Вважаю, що ті, кому вдається зробити карколомну професійну кар’єру, певною мірою жлоби. Це не є ні добре, ні зле, бо щоб досягнути чогось у житті, потрібно використовувати багатий арсенал найрізноманітніших засобів.
Можу розповісти історію однієї зі своїх робіт, на якій присутнє жлобство. Троє чоловіків справляють малу потребу на четвертого, а він закриває своє обличчя руками. Ця скульптура відображає моє бачення кримінальних 90-х, вона є моїм пам’ятником кримінальній поетиці. У режисера Джона By були хлопці з пістолями в перехрещених руках, в Тарантіно — своє кримінальне чтиво, а у мене — «пісяючі» хлопчики. В ідеалі інсталяція мала б бути серед інших фонтанів у російському Петродворці. Усе в ній тоді б могло бути розфарбоване золотом. Однак ця мрія нездійсненна. Та через цей проект я знайшов спосіб висловити своє розуміння кримінального світу, шукав ту крайню точку людського приниження, водночас у ньому присутня завуальована іронія.
Коли я дивлюся на мистецькі об’єкти, то завдяки професійному досвіду чи, можливо, інтуїції, бачу — мотивацію. Тобто те, чим керувався автор, коли творив. Так, професіоналізм має значення, він у будь-якому разі має бути.
Робота характеризує майстра, і немає значення, чи це живопис, чи кіно, чи музика. Та для мене не професіоналізм є визначальним, а саме мотивація автора, яка висвічує все зсередини. Видно і кон’юнктуру, і халтуру, і лицемірство, нещирість у тому, що мені хотіли сказати.
Мотивація присутня у всьому, однак з нею треба бути акуратним, бо йдеться про дуже тонкі речі, а коли вона грубо проступає в роботі, то нівелює твір. Мотивація не є предметом мистецтва, тож якщо її видно, значить вона зайва.
Якщо автор уміє приховати мотивацію, він очищає свою роботу від своїх же суб’єктивних комплексів чи ілюзій і водночас захищає себе від закидів стосовно своєї мотивації і стосовно того, що художник не стежить за тим,
Я прибічник того, що внутрішню енергію людина має берегти. Тому я нечасто ходжу на різні тусовки, не роздаю інтерв’ю, намагаюся говорити менше, а працювати якомога більше. Увесь мій екстремізм висловлений у роботах, тому відповіді на запитання потрібно шукати в них.
Моя громадянська позиція — знов-таки у творчості. Усі проблеми, суспільно-політичні, універсальні, які я вихоплюю зі світу, вирішую тут і тепер як художник. У мене немає часу чекати років 50 на те, що дійсність і оточення зміняться й болючі точки зникнуть. З іншого боку, ставлення до соціуму, до політики — це те, без чого сучасне мистецтво не існує, тому мою особисту позицію варто зчитувати саме з моїх творів. І річ навіть не в формі подачі — чи ти малюєш уздовж, чи впоперек. Насправді є дуже багато інших складових мистецького висловлювання, різних, умовно кажучи, трафаретів і лінз, через які можна бачити.
Усі мої роботи, чи то живопис, чи то фотографія, чи відео, мають подвійне дно, тож існує верхній шар — його простіше побачити, і те, що під ним і що бачить меншість. Для гурмана високочолого теж щось знайдеться, не лише для непідготовленого глядача. Та річ не в багатошаровості, а в чому (?) — скажу трохи згодом — після роз’яснень...
Коли я працював над «Х-файлами», які стали одним із значних проектів, то мав задум створити картину
Є в мене ще серія
Мені цікава масова свідомість, і тому я працюю з нею, з шаблонами мислення, а потім пропоную тим же українцям поглянути на свої
Масова культура збоку — це те, що мене надихає... Я навіть не пропоную, а запрошую всіх поглянути на те, що побачив. У людей, схоже, очі розбігаються, вони нічого не спроможні побачити, я ж намагаюся допомогти їм у цьому.
Для багатьох людей телевізор — це маленький їхній світ, для когось таким світом є Інтернет. От кожен рухається визначеною траєкторією: на роботу, у магазин і в квартиру. Далеко не для всіх цей світ обмежується вихідними днями й задуманими творчими задачами. І в людей по життю стаються якісь події. В телевізорі сказали, що хтось когось розстріляв, а потім трупи ніби перенесли в інше місце, з’ясували, що ще й переодягнули, згодом виявляється: це якісь не такі новини, взагалі не ті. І ти побачене й почуте аналізуєш і розумієш, що політика — це лише тло, а для тебе як для художника — тло, фон для подальших пошуків.
Бо я не всім, побаченим у телевізорі, надихаюся, обираю те, що таки зацікавило.
Понад те, коли я дивлюся новини, часто вловлюю мотивацію замовника цих новин. Адже українські телеканали комусь належать, у них є редакційна політика, не тільки у журналістів, але й у власників медіа. Ця медіакратія уже настільки всюдисуща, що від неї не втечеш.
Новини, які зараз передають мас-медіа — це інформація, пласка, примітивна, звичайна, звична, не інтелектуальна, бо очищена від інтелекту, хтось навіть називає цей потік і шум сміттям. Але це сміття мені необхідне, щоб у всій повноті відчувати сучасний світ, у якому живу.
Мене дивує діяльність українських політиків, які чомусь вирішили, що потрібно захистити російськомовних українців. З огляду на те, що я розмовляю російською, вони нібито хочуть покращити мені життя, тільки навіщо?
Я прекрасно розумію, що є Україна, є українська мова, є українці, і я поважаю це.
Якщо мене примусять розмовляти українською, що ж, говоритиму. Як на мене, така політика раціональніша, ніж забирати мову в народу, а воно так виглядає. Це вже якесь безглуздя.
Мені не все одно, що відбувається з мовою, б я живу в цій країні і... не хочу жити в Росії. Понад то, навіть на кордоні, не те що в самій Росії, я почуваюся вкрай дискомфортно. Інша річ, коли приїздиш у Європу, там по-справжньому комфортно.
Як часто я перетинаюся в житті зі жлобами?.. Та я сам — жлоб. Особливо тоді, коли доводиться захищати свій особистий простір чи сім’ю. Коли виникає необхідність спілкуватися з вахтером або з двірником, ловлю себе на думці, що не знаю, як потрібно з певними людьми говорити.
Є такі персонажі, яких я просто остерігаюся. Із чиновниками також — і не вмію, і просто не хочу перетинатися по життю. Тож якщо потрібно йти в держустанову, йду разом із дружиною, бо вона працює в суді й у неї краще склалося із розумінням того, що і як потрібно говорити. Це не значить, що я поводжуся, як божевільний художник, бо таким не є.
Мені здається, що я не зовсім справжній художник, яким його бачить і уявляє собі суспільство. Коли працюю, то буваю й іронічним, і саркастичним, і ліричним — різним, тобто сентиментальність можу собі дозволити. Не можна постійно вихлюпувати агресію, махати кулаками, бо це з часом набридає. Як тому, хто це робить, так і тому, хто на це все дивиться. Краще в будь-якому разі проявляти різноманітність, як у грі, скажімо, у футболі. Бо коли команда грає монотонно і передбачувано, то це програш — супротивник таку гру швидко зрозуміє. Потрібно бути винахідливим, якщо це тобі дано.
І ще важливо — вміти програвати, тримати удар та отримувати по голові. Коли якісь неприємності відбуваються на побутовому рівні, тоді реакції рефлекторні, а якщо є можливість подумати — то я ніколи не блокую себе, а радше стаю схожим на діру, яка пропускає агресію. А це вже інший рівень мислення.
Напевне, в побуті я ніякий. І краще перебуватиму в товаристві нейтральних людей, які не танцюватимуть на столі. Якщо ж трапилося так, що на столі хтось танцює, то вже й не знаю, що з цим робити...
Екстремальність, як на мій розсуд, доречніша в творчості, а не в буденному житті. Тут я, мабуть, людина нудна.
Що таке гламур? Наведу гастрономічну аналогію: коли солодко до нудоти, то вже їсти не хочеться. Для мене гламур є саме таким на смак (тому надаю перевагу стравам простим і здоровим, вони мені смакують, на відміну від гламуру). А потім під гламурні речі штампують фейки.
Китайці не просто ж копіюють якісь дрібнички, вони мислять ширше, глобально — зробити копію світу. У китайському варіанті. І продати її. Це комерційна ідея у своїй суті.
Напевно, китайці не знають, що симуляціонізм уже років з 20 тому вийшов із моди. Тому їхні підробки — вже анахронізм, як і їхня копія світу.
Якось я зібрався купувати ліжко, поблизу мого дому не виявилося потрібного магазину, мені порадили такий, який розташований десь на проспекті Перемоги. Тож я пішов його шукати, щоправда, точну адресу забув, ішов навмання. Проходив повз універмаг «Україна», була пізня осінь, холодно, пройшов я півкілометра — і потрапив в іншу країну, інший час, мені стало страшно, здалося раптом, що повертаюся в Радянський Союз. І я полишив пошуки магазину та й повернувся додому. Я не хочу цим сказати, що в радянські часи все було настільки погано, що аж страшно погано, або краще, ніж нині. Я не колекціоную час. Та мені настільки неприємними, бридкими видалися вулиці, що вмить вирішив: ні, купуватиму ліжко в іншому місці. А тепер мені хочеться вийти і викурити сигарету. Напевно, я піду курити на вулицю...
Ця знакова подія трапилася зі мною восени 2007-го року. На Покрову, а може, і трохи пізніше. В Українському домі я проводив урядовий захід, на якому мав з’явитися тодішній президент України Віктор Ющенко. Рівно о 16.00 у центральному холі, де для урочистого дійства змонтували сцену, зібралися всі учасники події: міністри, депутати, відповідальні секретарі, запрошені гості та інші причетні до державних заходів важливі особи. Серед них із натхненним, усміхненим, але водночас хижим обличчям тріумфатора крутився і брат президента Петро Ющенко, жваво описуючи співрозмовникам свою «ідею сторіччя»: перетворити Український дім у «Галерею видатних українців», завісивши стіни колишнього музею Леніна портретами тих, хто здобув світову славу й у чиєму імені був бодай натяк на українське походження. «От взяти, приміром, Сільвестра Сталлоне, — активно артикулюючи, пояснював п. Петро свою думку тодішньому міністру культури, — він же наш: його предки з Одеси». «Так вони ж євреї...» — зауважив міністр. «А яка різниця, мають українське походження, то вже українці... Ви розумієте, в чому тут штука... Всіх! Ви розумієте? Всіх, хто має хоч мізерне відношення до України, треба тягти в наше коло... Бо ті ж самі євреї, що вони роблять? Вони всіх видатних людей тягнуть до себе, підвищуючи у такий спосіб свою культурологічну вагу. Словом, нам треба створити прецедент!» «А Віктор Андрійович коли буде?» — поцікавився міністр у співрозмовника. «Та вже їде, їде...» — похапцем відбрехався брат президента і, користуючись своїм несподівано високим статусом, побіг далі залучати адептів до «геніальної» україноцентричної моделі всесвіту.
Президента чекали ще години півтори. Двічі давали хибні команди: «їде! Їде!» Народ знову скупчувався перед сценою, удавано жваво імітуючи натхненне передчуття появи «гаранта», але через декілька оманливих хвилин чекання зневірено розбрідався по великому холу. «Задовбало це жлобство!» Я повернув голову. За моїм правим плечем стояв зі смаком одягнений і модно зачесаний молодик, який, як виявилось, був заступником керівника протокольної служби президента. «Ну не можна ж так народ обманювати! Негарно це. По-жлобськи!» Мені дивно було чути ті слова від людини, завданням якої є, крім усього іншого, берегти честь і гідність першої особи в країні. Але слова і жести мого співрозмовника свідчили про те, що йому, чиновнику, «накипіло»: «Ще два роки тому я справді вірив, що можна все змінити... в цій країні. Причому, зауважте, щиро вірив! Тому залишив роботу в банку і подався на державну службу! Але те, що тут відбувається, інакше як жлобством і не назвеш. Селюки, що дорвалися до влади, — це страшно! Жлобство — це наша ментальна карма. Через нього все гине! Тепер я розумію, чому Україна ходить по колу, раз у раз наступаючи на ті самі граблі... Бо державою керують жлоби з абсолютно сільською аграрною філософією, естетикою, мисленням... Причому так на всіх рівнях... Повірте, ця країна приречена. І вона загине не через зовнішню агресію, не через геополітичні чвари міх Сходом і Заходом. Вона згниє зсередини через своє жлобство, бо неспроможні її керманичі, байдуже, що помаранчеві, що біло-сині, вийти за межі свого хуторянського жлобства... До речі, так вже не раз в історії України траплялося — коли б, здавалося, є всі передумови для ривка уперед, але щось постійно заважає... Так і за гетьманів було, і за У HP. А я все думав: ну в чому ж річ? А тепер воно, бачите, і в нашому житті трапилося. Жлобство! Оце одвічне українське жлобство — все губить! І з цим нічого не поробиш! Але ж треба щось робити.... О, вибачте, з охорони телефонують... Здається, таки приїхав...»
А через півтори години, коли урочистий захід закінчувався виступом хору імені Верьовки, що у колишньому музеї Леніна співав для перевдягнених у вишиванки комуністів «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю», я, поклавши до кишені скромний гонорар, проходив холом до виходу, — раптом зрозумів, що то за моїм плечем у подобі чиновника протокольної служби президента, можливо, стояв сам Божий Ангел і підказав мені геніальну ідею! Їй-бо!
Я зупинився, наче вражений громом, і роззирався навкруги. Все... Тобто
І саме в ту мить я зрозумів:
З того розуміння і постав цей проект, який я Вам, шановний читачу, і присвячую.
А через місяць я зазирнув до батьків «на чай». За столом розмови точилися знов-таки переважно довкруж «запроданця Ющенка», який зрадив ідеали Помаранчевої революції, чим деморалізував власний народ на довгі роки. Люди ж вірили і чекали на втілення в життя задекларованих намірів «про тюрми для бандитів», про «Європу в Україні» та про «кінець панування кримінально-олігархічних схем». А насправді і ця віра, і спільнота були ошукані, оббрехані та зневолені. І знову тут якось несподівано, раз у раз, почали вириватися вже з вуст моїх батьків, корінних киян, оті самі слова і логічні висновки, про які йшлося вище. І терміни «жлобство» та «жлобська ментальність» здавалися як ніколи доречними для того, щоб охарактеризувати стан справ у сучасній Україні.
«А що робити, коли вчорашні селюки, жлоби, шахраї та відверті злочинці стали тепер народними депутатами і нав’язують нам свою жлобську шкалу цінностей та орієнтирів? У владі виживають тільки безпринципні, хамовиті, підступні та брехливі нездари. От і маємо результат! — обурювалася моя мама, яка впродовж двох місяців помаранчевої єдності щодня була на Майдані Незалежності (і, зауважте, не за гроші, як хтось намагається нам тепер втовкмачити). — Люди ж повірили! Прокинулися. Встали як один! А тепер що... Тотальна апатія і зневіра. Той Ющенко ще гірший за Януковича! З Яником хоч все ясно. Бандюк — і в Африці бандюк. І він того й не приховує! А цей же демагог безнадійний, який тільки патякати й може..."
Олії у вогонь підлив мій молодший брат, який у вільний від навчання час співав у юнацькому хорі «Дзвіночок»: «А оно, дивіться! Ми вчора у фонді Кучми виступали, які прикольні роботи там були, їх чувак якийсь малює...» І на екрані свого мобільного телефону показав нам цікаві картини на тему українського жлобства. Родина «мурляків» зі спального району і конкретний «пацанчик» з підписом «Брателло», і Елвіс Преслі в українській вишиванці із золотим зубом і підписом «Лав мі бейбі», і Олег Скрипка в «адідасівському» костюмі — «Oleg vicont de violin».
«О! Та це ж якраз ілюстрація того, про що ми говоримо! Треба познайомитися з однодумцем. А прізвища його не знаєш?» — запитав я у брата. — «Ні».
Нагода познайомитися з автором цих «жлоб-картинок» трапилася вже наступного року. Якраз після новорічних свят 2008-го року я започаткував художню галерею
Іван Семесюк мене вразив із перших хвилин знайомства. Він мислив і бачив навколишній світ саме в тому ракурсі, що і я. Наше знайомство, зрештою, переросло у хрестоматійний союз художника і куратора, які діють в одному ідеологічно-культурологічному силовому полі достоту високої мистецької напруги.
«От за цю роботу
Не жартую. Підійшов до картини і через хвилину-дві промовив: «Художник тонко відчуває реальність». А як та картина народилася? Їду я з Борщагівки на швидкісному трамваї, і раптом у вагон заходить чувак у «кєпаріку», сідає на задньому майданчику і просто собі закурює... Це мене так вразило, що я прибіг у майстерню і одразу замалював це враження. А потім народилися оці жлоби
«А чи не зробити нам спільний проект на тему «жлобства»?» — запропонував я тоді Семесюкові.
«А чого б і не робити? Актуальна тема! Є з чим працювати...»
— важко сказати, коли вперше в історії світового мистецтва прозвучало це словосполучення. «Жлоб-арт» нині вже є сталою мистецько-культурною парадигмою, цим терміном означують справжнє явище в українському та світовому мистецькому просторі. Варто тільки набрати жлоб-арт в інтернет-пошуковиках — і вони видають сотні тисяч посилань. Будемо вважати цей термін нашим спільним з Семесюком ноу-гау, бо, зрештою, ми удвох стояли біля його витоків.
А тоді, у травні 2008 року, коли сучасна Вікіпедія навіть слова «жлоб» не ідентифікувала, ми вже проводили першу «жлобську виставку» у тепер уже зліквідованій галереї «Арт-фокстрот» на самому початку Андріївського узвозу навпроти Андріївської церкви. Народу зібралася сила-силенна (Фотозвіт додається).
До проекту, який я «цнотливо» обізвав «Україна наша!», окрім Івана Семесюка, доєдналися Слава Шерешевський з натхненною серією експресивних картин на тему «рогулізму» і Сергій Коляда, що малював свої роботи кульковою ручкою у пенітенціарній естетиці ще задовго до того, як цей жанр під назвою «шансон-арт» зробив популярним Стас Волязловський.
Виставка мала величезний успіх у глядачів і привернула увагу ЗМІ. На ній Семесюк представив серію портретів діячів сучасного українського шоу-бізнесу у «жлоб-естетиці». Концепція була проста: жлоб — це продукт виховання масової, здебільшого «телевізійної» культури. Масова культура плекає жлоба, жлоб — плекає масову культуру. Словом, телезірки, які «живуть в телевізорі» нічим не гірші «жлоби», ніж ті, які на них дивляться. Я тоді теж «жив у телевізорі» (вів програму «Квадратний метр» на телеканалі «Інтер» і заробляв гроші, рекламуючи «Тайд»), тому «чистив свою карму», влаштовуючи подібні мистецькі виставки. Серед «тележлобів», оспіваних у згаданому вище проекті Семесюка, окрім мене, були ще Софія Ротару, Михайло Поплавський, творчий тандем Повалій-Ліхута, Сердючка, Білик, Лорак, Вакарчук, Кароль, Павлік, Могилевська, Бобул, Зібров, Брєжнєва... Ну і друг Леоніда Кучми — Ян Табачник. Усього 15 робіт, які ми після виставки презентували на тогорічному «Гогольфесті».
Каталог тоді теж видали абсолютно «жлобський», я б навіть сказав «жлобсько-міщанський», в естетиці дешевого глянцю з відверто провокативними наліпками цін на роботи, «типу» стьобом над «споживацькою лихоманкою», що охопила тодішнє українське суспільство (завдяки досить дешевим кредитним грошам Заходу). Але нашого «стьобу» не зрозуміли, а все прийняли за чисту монету, побачивши в «художниках-жлобістах» «реальних жлобів, які вирішили просто рубанути бабла на лохах, які купують «типу сучасне типу мистецтво».
І тоді я вкотре переконався, що кураторська діяльність — то дуже тонкий лід, по якому треба обережно переправляти думку і концепцію від власної голови до голови глядача (і потенційного колекціонера). Але це завдання потребувало нових навичок, сил, коштів, витримки та терпіння, яким я і запасся майже на весь рік, аж поки повномасштабний проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм» не було офіційно представлено широкому загалу за законами мистецького жанру.
Офіційною датою народження проекту є 1 квітня 2009-го року, коли в «Я-галереї» Павла Гудімова, за великої кількості присутніх художників, митців, кураторів, журналістів, ваш слуга покірний виголосив таку промову:
«Жлоб. Жлобство. Жлобізм»
(текст офіційної промови)
Шановні пані та панове, художники і фотохудожники, літератори, журналісти, актори, телеведучі та діячі шоу-бізнесу, мистецтвознавці, куратори, митці!
Від імені Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть» висловлюю Вам щиру подяку за те, що не знехтували нашим закликом стати учасниками Першої установчої конференції, присвяченої старту в Україні загальнонаціонального проекту «Жлоб. Жлобство. Жлобізм».
Ні для кого вже не є таємницею, що слова «жлоб» і «жлобство» мають українську етимологію. Безмежну кількість соціальних, побутових, культурних, а останнім часом політичних, економічних та екологічних явищ у сучасному житті України характеризують цим терміном, який й досі має «нелегальну ужиткову прописку», бо й сам феномен «жлобства» є своєрідною «терра інкоґніта», яка мусить бути дослідженою, структурованою і візуалізованою. Саме тому створення Всесвітньої енциклопедії жлобства під назвою «ЖЛОБОЛОГІЯ» є надметою нашого проекту.
Передбачаю запитання щодо
Глобалізм та уніфікація, нищівний вплив масової культури на формування і виховання сучасного індивідуума, різні форми соціальної, професійної та інтелектуальної мімікрії, головною ціллю яких є підвищення коефіцієнта споживання, вже призвели до наслідків, які описав Хосе Ортега-і-Гассет у філософському трактаті «Бунт мас». Маса прийшла і диктує свої споживацькі закони (більшості). Проте людина творча, людина мисляча, повсякчас відчуваючи на собі цей тиск, має чинити
До того ж, глибоко символічною є дата проведення Перших установчих зборів, а саме: 200-та річниця з дня народження великого українського письменника Миколи Гоголя. Отож, за аналогією з Гоголем, який казав: «я весь час намагаюся ухопити чорта за хвіст, щоб виставити його на посміховисько», так само хочемо зробити й ми. Провести асенізаційну роботу з візуалізації жлобства, зняти з нього шапку-невидимку, аби кожен, хто замислюється над цією проблемою, мав перед собою посібник, який би й унаочнював це явище.
Інакше кажучи, мусимо, як лікарі, передусім поставити правильний діагноз і відстежити перебіг хвороби, а потім розпочати процес лікування.
Ми хочемо надати термінові «жлобство» офіційну «прописку», окреслити крейдяне коло круг цього явища, щоб його вживання не мало емоційного чи огульного характеру, а набуло чіткої наукової ідентифікації і стало диференційованим.
Ми
Саме задля реалізації цього завдання ми і звертаємося до митців та культурологів із закликом долучитися до опису, вивчення, дослідження, структуризації жлобства як явища через створення спільної бази даних, сформованої з найрізноманітніших артефактів: візуальних, літературних, відео- та аудіотворів тощо. Вони і ввійдуть до «ЖЛОБОЛОНІ».
Ми усвідомлюємо суб’єктивність поглядів учасників проекту на цю проблему, пов’язану з власним досвідом кожного, ідеологічними вподобаннями, художньо-мистецькими критеріями.
Ми маємо намір опрацювати зібрані дані й провести низку круглих столів зі знаними письменниками, видавцями, художниками, культурологами, історіографами, лінгвістами, мистецтвознавцями України (і не тільки України), щоб спільними зусиллями через обговорення й дискусії здійснити спробу наблизитися до якомога об’єктивнішої оцінки форм існування, структури та термінології жлобства.
БУДЬ-ЯКА АВТОРСЬКА ДУМКА, ТЛУМАЧЕННЯ, ВІЗУАЛІЗАЦІЯ, ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЦИХ ТЕРМІНІВ («ЖЛОБ», «ЖЛОБСТВО», «ЖЛОБІЗМ») Є ДЛЯ НАС ЦІННОЮ І НЕПЕРЕСІЧНОЮ.
І будь-яка авторська думка, візуальний твір, літературні, музичні та інші мистецькі прояви не будуть представлені широкому загалу без Вашої цілковитої згоди на їх оприлюднення. Зі свого боку співавтори проекту гарантують відкриту співпрацю і можливість контролювати дії організаторів проекту.
Учасники проекту мають право вільно відвідувати всі заходи проекту, брати участь в обговореннях і диспутах, коригувати свою участь у ньому, згідно з обставинами, зумовленими спільною роботою над проектом.
Проект «Жлоб. Жлобство. Жлобізм» є
А невдовзі по тому був ще один «вихід у світ». З газетою «Жлоб-Арт», перфоменсами «гопничків з Троєщіни», з фуршетом й
Усього на той час зібралося семеро авторів: художники Іван Семесюк, Сергій Коляда та Владислав Шерешевський, Сергій Хохол, фотохудожник Брентон, скульптор Григорій Груша, а ще художник Євген Петров, який під псевдонімом Нікіфор Добчинський пародіював естетику прекрасної ілюстраторки, більш відомої в новобуржуазних колах київського міщанства під іменем художниці Євгенії Гапчинської.
Усі вони були учасниками культової виставки «Жлоб-Арт. Біомаса», що відбулася в Українському домі наприкінці травня 2009 року в рамках фестивалю «Файн Арт» під патронатом Наталії Заболотної.
Не розкриватиму таємниці імені «Сергій Хохол», скажу одне — під цим псевдонімом ховається щонайменше троє людей, словом, «Хохол» — це ті ж «Кукринікси», плід спільної мистецької праці. Вони ж створили цикл «Із грязі в князі» та серію авторських унітазів «Жлобам насрати на мистецтво!». Тоді ж і Сергій Коляда презентував нові роботи з циклу «Welcome to Troyeshchina» та інсталяцію зі сміття, яку необізнані з тонкощами сучасного мистецтва місцеві прибиральниці тричі намагалися винести, аж поки спеціально для них ту купу сміття не обгородили — «Арт об’єкт! Не прибирати!». Брентон створив серію фотоколажів із запльованими соняшниковим лушпинням творами класиків, а Гриша Груша представив публіці п’ять скульптурних композицій «Розпальцовка».
Апофеозом експозиції стала її центральна частина, де були нові роботи Семесюка. По-перше, усю концепцію, згідно з якою масове мистецтво плекає жлоба і навпаки, вивели на культовому вже полотні «С дньом рождєнія, брат!». На ньому спільними зусиллями творчого тандему «куратор — художник» постав
І ось виставку у супроводі дітей і численної охорони відвідала перша «леді» країни Катерина Ющенко. Вона тривалий час приглядалася до картин, представлених на експозиції, а потім підійшла до художників і з теплою ласкою в очах запитала: «Хлопці, чому ви так не любите Україну?» «Хлопці» багатозначно посміхнулися, перезирнулися між собою і делікатно промовчали. А відповісти їм хотілося.
І сказати приблизно таке: «Та розумієте... заїбали вже жлоби, разом з усією «гопотою», «рогулями», «мордами державницькими», «кодлом кумівським», разом з усіма народними депутатами-бандитами та їхніми блядями, «романтиками діаспорянськими» та «бджолярами хуторянськими»! Заїбала брехня і хамство, заїбали ці ігри у князів і графів, уся ця тупість чиновницька, шароварщина дістала, яку ви, сердешна пані Катерино, і плекаєте, бо живете в якихось інших світах, в емпіреях перебуваєте. А ми — сіль цієї землі, кров від крові і плоть від плоті. І Україну ми, на відміну від вас, любимо не ляльково-фольклорно-ембіцильною, а такою, якою вона є — хворою, недосконалою, інколи страшною й жахливою. Саме тому і викорчовуємо усю цю нечисть, бо не на словах, а на ділі відчуваємо відповідальність за цю землю. А те, що радикально? То це ще не радикально! По-іншому не можна». Отак могли б відповісти художники-жлобісти першій леді. Але навіщо? Мистецтво завжди промовляло краще за будь-які слова.
Я бачив їх, тих англійських туристів, які падали на коліна від сміху перед портретом принца Чарльза у вбранні жителів Південної Борщагівки під час їхнього святкування Дня автомобіліста, представленого на одній з картин Сергія Хохла (з серії «Із грязі в князі»). Це трапилося восени 2009 року, коли ми представляли «Жлоб-арт» в рамках «Гогольфесту». Британці понад годину юрмилися на нашій експозиції, а Сергій Коляда (генеральний секретар Союзу Вольних Художників і відповідальний за зв’язки з громадськістю), доступно відповідав на всі їхні запитання щодо концепції проекту. До «Гогольфесту» Коляда зробив ще декілька робіт із серії «Welcome to Troyeschhina», а Семесюк представив полотно «Вася, подвінь раму», де в образі благородного тевтонського лицаря, борця зі світовим жлобством представив видатного українського письменника Гоголя. Разом із усіма попередніми роботами з проекту та інсталяціями, вписаними у напівзруйнований на ті часи арт-простір Мистецького Арсеналу, наш «Жлоб-арт» щодня збирав купу відвідувачів (дві книжки відгуків списали).
А в листопаді був Перший київський Contemporary Art фестиваль (ще одне дитинча засновниці та видавця журналу про мистецтво «ArtUkraine», невтомної подвижниці, пасіонарної особистості Наталії Заболотної), який відбувався в Українському домі. Наш Союз брав у ньому участь із виставкою «Матч смерті». Зазирнула на експозицію до нас і російська кураторка Катя Дьоготь, яка всі свої подальші звіти у соцмережах, статті у ЗМІ щодо ситуації в сучасному українському мистецтві ілюструвала роботами художників-жлобістів. Потім особисто запросила до співпраці у галерею Марата Гельмана. «IF. ЕСЛИ. ЯКЩО» — ця виставка відбулася влітку 2010-го. Згодом і Кирило Шаманов (відомий російський культуртрегер і куратор) записався в чергу, щоб провести виставку у Москві, коли «Жлоб-арт» гастролював Україною: Харків, Одеса, Івано-Франківськ, Львів... Нашими роботами прикрашали обкладинки таких поважних видань, як «ШО», «Український тиждень», «Країна», наше мистецтво тиражували вітчизняні та зарубіжні ЗМІ... Тоді, до речі, на першому Contemporary Art у нас купили першу роботу «Кіт Вася» Семесюка за $2 500. В умовах тотальної кризи 2009 року ціна більш ніж пристойна.
Справжнім тріумфом «Жлоб-арту» стала виставка в Музеї сучасного мистецтва України у червні 2011 року. Її проведення було б неможливим, якби до Союзу Вольних Художників не приєдналися два потужні митці — Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, які створили до цієї виставки розкішні серії робіт «Інфернальний жлобізм» (Олекса Манн) і «Пацанський Грааль» (Андрій Єрмоленко). Натхненний, феєричний Іван Семесюк поповнив колекцію жлоб-арту циклом «Традиції. Ребрендінг», Сергій Коляда розпочав серію робіт «Welcome to Ukraine — not smiling country», Ніна Мурашкіна представила роботи з циклу «Україна — країна депутатів та блядей (які, зрештою, одне й те ж)», Сергій Хохол — цикл соціальних плакатів під назвою «Дебілізуйся!». Тоді ж Стас Волязловський здивував публіку серією авторської фотографії «Молода нація на шляху до Європи», Олександр Жулинський — проектом «Ларьки».
А ще був цикл авторських мультфільмів «Про Гопуню та Повійку», живі інсталяції «Жлобопарк. Звіролюди», «Троєщинський гендель», «Терикони з насіння», «Китайське щастя» (серія пляжних рушників). Понад 200 художніх робіт, окремий міні-каталог. Понад 20 000 відвідувачів. Безліч статей у пресі. Сюжети майже на всіх топових телеканалах і величезний розголос. Художників «розривали на шматки». Нас — звинувачували: у мистецькому тероризмі, расовій, міжконфесійній та соціальній сегрегації, конкретному жлобізмі, «печерному націоналізмі», фашизмі, українофобії, людожерстві, праворадикальному екстремізмі. Нас — величали: Великими Жлобами, Жлобологами, Жлобонавтами та порівнювали із «ковтком свіжого повітря» у задушливій атмосфері лівацького політкоректного та виважено тендерного мистецтва, що його пропагує
Нас лаяли і нас любили, нами захоплювалися і нам підкладали на експозицію дохлих пацюків (я не жартую), нас навіть погрожували вбити, нас підносили на постамент і обливали фекальними водами на сторінках інтернет-видань. Та головне, що байдужим до нас не залишався ніхто, хоча дехто і намагався таким виглядати, але у якийсь час ми і йому «допікали». Інтерв’ю, ток-шоу, виїзні виставки, перші великі продажі... Все це було.
Але найцікавіше на нас чекало попереду! Те, що обіцяли, і те, що задекларували на початку проекту.
«Жлобологія» — унікальне видання, в якому зібрано всю інформацію про проект, опрацьовано тривалі інтерв’ю з видатними українськими культурологами, мистецтвознавцями, письменниками, художниками, громадськими діячами. Я розумів, що це колосальна робота, до якої спочатку не знав, як і підступитися. І пауза тривала близько року — з осені 2011 до осені 2012 року, тоді відбулося ще декілька акцій: виставка жлоб-арту у львівському арт-клубі «Сало», персональна виставка Семесюка у «BottegaGallery» з проектом «Традиції, ребрендінг» та в галереї «Триптих-арт» з проектом «Свій до свого по своє...» (за мотивами творів Марії Приймаченко). На той час Сергій Коляда додав до експозиції декілька епатажних робіт на тему «ЄВРО-2012», Олекса Манн теж написав кілька макабричних нот в контексті жлобства.
Поміж тим, я записав декілька інтерв’ю — з Олексієм Титаренком, Євгеном Карасем, Владою Ралко, Антоном Соломухою та Стасом Волязловським. Тексти-есеї наговореного лягли в основу міні-каталогу, який було видано до минулорічної виставки «Жлоб-арту». Цей досвід дав мені чітке розуміння того, яка важка й виснажлива праця брати, а головне, потім «дешифровувати» інтерв’ю, перекладати живу розмову на папір, авторизувати її, редагувати... І без помічників у цьому я обійтися аж ніяк не міг. Знав одне — час братися до роботи.
Як виявилося, сміливим саме життя допомагає. Тоді, восени 2012 року, побачив світ мій роман «Доба» — з благословенням видатного українського письменника Юрія Винничука, мого «хрещеного батька» в літературі (та в проекті Ореста Лютого «Лагідна українізація»). Він же і познайомив мене із журналісткою й затятою бібліоманкою Інною Корнелюк. Ми тоді невеликою компанією на літній терасі ресторану «Клуб Ра» пили живе пиво і гомоніли про своє: про мистецтво, літературу... Було тепло, щойно почався жовтень. Наш добрий знайомий пан Басілія розповідав про веселі пісні батярів, поруч молодий поет Крюгер і незнайома струнка панянка обговорювали органічну кухню... Я ж спілкувався з Юрієм Винничуком, розповів про проект «Жлобології» і спитав: «Чи нема у вас когось, хто б міг взятися зі мною за цю роботу?» Мій співрозмовник кивнув на незнайомку, яку представив як панну Інну — журналістку, літературного оглядача: «От вона, недавно вийшла з декретної відпустки і шукає цікаву роботу. Кращої кандидатури й не знайдеш!» Панна Інна виявилася затятою, хвацькою, а головне, дуже відповідальною людиною. Пам’ятаю перше інтерв’ю, яке ми записували з Лесем Подерв’янським. Вона була зібраною, критично налаштованою, навіть суворою, від початку задекларувавши свій ультрафеміністичний світогляд і певну «настороженість» щодо проекту і розмов на дражливі теми про людське, про жлобство.
«Чи правильно я розумію стилістику і спрямованість проекту, — перепитувала, як і більшість, хто чув слово «жлоб». — Що це? Стьоб? Знущання? Провокація?» Моя майбутня співавторка здивувалася, коли я відповів, що це все якраз серйозно, ми запрошуємо людей серйозно порозмовляти, на, здавалося б, легковажні і «стьобові» теми. А жлобство — це соціальна проблема, яка потребує наукового підходу, а не тільки мистецьких маркерів, реакцій, рефлексій. Загалом робота над проектом тривала заледве не рік, понад півроку ми витратили на те, щоб зустрітися з усіма відомими персоналіями, авторизувати наговорене з усіма учасниками проекту. Було, щоправда, декілька казусних моментів, коли відверта неавторизована розмова несподівано потрапила на шпальти, але сам автор гріх пробачив. Проваджу до того, що після авторизації тексти помітно облагороджувалися, тому звучать, як студійний запис голосу, увиразнений і «чистий в інтонуванні».
Відрадно, що майже всі респонденти, до яких ми зверталися, виявилися прихильними до нас і підтримали ідею. Єдина відмова була від письменниці і філософа Оксани Забужко. Вона її прокоментувала сухо: цей проект антиукраїнський за духом. Аргументувала саме тим, що ми — провокатори-профанатори, а тому не зовсім розуміємо, на яку територію ступаємо. Тобто їй з усіма нами не по дорозі. Ну, що ж, ми поїхали далі... Надворі травень 2013 року, я сиджу в нашому офісі (СВХ «Воля або Смерть») і дописую ці рядки. Уже понад 30 авторів, видатних українських митців взяли участь у проекті «Жлобологія», художники ілюстрували текст, усі фотографії вже є, час здавати матеріали у верстку. Ми всі разом зробили все, що могли, для книжки. Коли вона вийде у світ, то житиме своїм життям. Тож далі буде так, як буде... Амінь!
Митець — це передусім сміливість. Сміливість промовити вголос те, про що всі знають, про що говорять пошепки або про що взагалі воліють не говорити. Бо ці «неприємні» теми порушують усталений порядок, спричиняють проблеми, призводять до конфліктів, позбавляють комфорту.
Але без сміливості неможливо осягнути реальність, зрозуміти час, у якому ти живеш, бо правда майже завжди неоковирна, болюча, а часом і страшна. Проте, хтось же мусить ставити й озвучувати хворому діагноз?
Тому, крім сміливості, потрібна ще мужність. Аби витримати шквал критики, обурення, ненависті, який викликає у навколишнього світу правдива і неупереджена констатація його хвороб.
Тому від імені всіх, хто долучився до видання цієї книги, маю честь з великої літери Подякувати авторам, які виявили мужність взяти участь у цьому проекті. А заодно мали сміливість продіагностувати стан буття сучасного українського суспільства.
Дякую моєму вчителеві Дмитрові Омеляновичу Горбачову.
Дякую українським культурологам та мистецтвознавцям Олександрові Соловйову, Едуардові Димшицу, Олегові Сидору-Гібелинді, Сергієві Васильєву, Олексієві Титаренку.
Українським письменникам Юрієві Андруховичу, Юрієві Винничуку, Сергієві Жадану, Богданові Жолдаку, Лесеві Подерв’янському, Володимирові Єшкілєву, Юркові Іздрику, Ґуставу Водічці.
Українським художникам Арсенові Савадову, Василеві Цаголову, Владі Ралко, Стасові Волязловському, Антонові Соломусі (знову ж таки Лесю Подерв’янському).
Видавцям та кураторам Олександрі Коваль, Іванові Малковичу, Владові Кириченку.
Фотохудожнику Вікторові Марущенку.
Галеристу Євгенові Карасю.
Композиторові та музичному продюсерові Володимиру Бебешкові.
Музикантові та філософу Андрієві Кузьменку (Скрябіну).
Художникові-дизайнеру та кутюр’є Олексієві Залевському.
Соціальному психологові й політтехнологу Олегові Покальчуку.
Політикові й громадському діячеві Олесю Донієві.
Найлюдянішому в світі «людинознавцю», професорові антропології, Орестові Лютому.
Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть» — Іванові Семесюку, Андрієві Єрмоленку, Олексі Манну, Сергію Коляді, Ніні Мурашкіній, Сергієві Хохлу.
Літературній редакторці, журналістці Інні Корнелюк.
А також моїм батькам та Господу Богові, за те, що вони є.