Одразу хочу попередити: моя історія на перший погляд може здатися абсурдною та де в чому фантастичною. Однак хочу запевнити вас, що це може здатися лише на перший погляд. Події досить-таки типові, але нерідко трапляється так, що фарби згущаються доволі інертно, без усвідомлення своєї абсурдності, і читач має право сміливо запротестувати: «якось по-кінематографічному!». Або: «що він хоче цим сказати, це ж абсолют абсурду!». Або ще так: «такого не може бути, це нереально, нас обдурили!» Щоб не виникало таких розмов, одразу хочу звернутися до читача: подивіться на своє життя! Невже ви ніколи не ловили себе на думці, що життя вкрай кінематографічне. Або: життя повне абсурду. Або так: невже це сталося зі мною? Скажу з цього приводу ще одну річ. У цій повісті ви не зустрінете ані фантастичних прибульців, ані казкових вовкулаків, у ній не буде пророків та волхвів, притч і, боже збав, моральних проповідей, а герої діятимуть цілком логічно. Щоправда, у кожного своя логіка, яка, проте, відповідає характеру кожного персонажа… Я писав цю історію, свідомо запозичуючи найпопулярніші кліше світового кінематографа, більше того, ця повість, принаймні у мене, автора, викликає відчуття кліповості, навіть рекламного ролика, колажу. Проте це лише моє бачення і воно суб'єктивне вдвічі — хоча б через те, що це бачення автора. Я писав так, ніби знімав кіно. Добряче намішав би Хічкока й Фелліні, залив би все це Трієром і додав би для ніжності аромату дещицю Берґмана. Ні, я ні в якому разі не збирався важити на таких геніїв кіно, але дуже хотів би, щоб читач угледів легкі рисочки цих майстрів. З іншого боку, в повісті залишилося багато заряджених рушниць та незнайдених скелетів у шафі. Під час написання я уявляв собі, який би вигляд це мало на екрані, а тому нерідко моя фантазія пропускала через себе цілі уривки й епізоди, бачила колір і відчувала настрій, і я піддавався впливу своєї фантазії, не фіксуючи всі ці речі «на папері». Сказати, що це врешті стало вадою, не можу, але своєї специфічності додало… Сподіваюсь, що читач помітить і це… Усе інше — несуттєві дрібниці або прямі натяки, про які мені як автору говорити не личить… Скажу хіба ще одну річ — так, для більшої ясності. Події, описані в цій повісті, цілком характерні для часу теперішнього, власне, як й минулого, адже історія нас вчить безкомпромісної циклічності. Викладена нижче повість типова, однак лише для певного кола осіб, яке брало безпосередню участь у цих, на перший погляд, химерних подіях.

Хто знає: можливо, надмір емоцій або повна їхня відсутність є першим кроком до фатального кінця. Хоча не виключено, що фатальний кінець і є першим кроком до надміру емоцій або повної відсутності останніх. А весь цей розкуйовджений віхоть емоційної фатальності спонукає до несміливої посмішки, можливо, істеричного сміху, і, врешті, невиліковної абсурдності всієї ситуації…

Це трапилося в нашому місті.

Вітрини, курей, затори, скутери, площі, ворони, багети, араби, мости… — ні, це не про наше місто, яке, в принципі, важко назвати містом у повному розумінні, - насправді, у світі було ще немало інших міст, де мешкало набагато більше людей, та й міста були більш розвинуті, ніж це, — скоріш це було не місто, а університетське містечко, що складається з безлічі гуртожитків та чотирьох університетів. Інші мешканці були в цьому всьому муніципальному місиві так, задля зручності викладацького персоналу: перукарі, працівники автозаправних станцій, продавці в магазинах, автослюсарі, працівники нотаріальних служб, один білетер у кінотеатрі «Мир» та інші корисні персонажі. Події, що я виклав нижче, свого часу сколихнули весь район. Про ці події чули в обласному центрі, і сам губернатор якось приїздив до нас, щоб глянути на місто, якому вдалося змусити говорити про себе більш ніж двісті тисяч людей. Щоправда, тоді я вже не був мешканцем цього міста, але чутки з домівки наздоганяли мене всюди, де б я не був.

Звичайно, влада зробила все, аби замовчати цей випадок, інакше, не сумніваюся, про це говорив би цілий світ… І навіть за його межами, що аж ніяк не виключається.

Я не знаю, як мене звати. Багато хто мене взагалі ніяк не називав. Вони просто казали «ти» або «ей», інші називали мене «хлопчик». Якось я намагався дізнатися від старого, як же мене, врешті-решт, звати, однак він теж нічого не знав. До тих клятих подій мій батько працював у кінотеатрі «Мир». Його робота полягала у продаванні квитків на сеанси різних фільмів. До нашого міста вони приходили з запізненням на рік, але це ніяк не впливало на ажіотаж, який всякчас виникав із привезенням нового фільму, навпаки — всі мешканці охоче купували квитки і з захватом дивилися дещо затхлу картину. Іноді нам показували ретроспективи американських та деяких європейських режисерів, але ця ініціатива йшла від директора Валєри Попова, який був азартним шанувальником кіна. На відміну від мене й батькового директора, старий не любив кінематограф, він вважав, що це псує людину, що він, кінематограф, нав'язує людям свої життєві принципи і позиції, навчає людей робити вчинки, які роблять герої фільмів, хоча ці вчинки не завжди бувають логічними, тверезими і життєво правдивими. Від цього, вважав батько, всі біди. Його звали, якщо я нічого не плутаю, Полюцій. Згоден, дещо дивне ім'я, як для мужчини, що продає квитки на кіносеанси, але що вдієш.

— Що вдієш, — казав мій старий. — Хоча в цьому є навіть свої плюси.

— Які плюси? — перепитували інші.

— Це ім'я має присмак античності. Полоній! — додавав він.

— Ага, — сміялися інші, - номер вісімдесят чотири періодичної системи.

— Ну… ну… — щось перебирав в умі старий. — Овідій! — переможно скрикував він, і мені ставало соромно, я зазвичай відвертався, закривав долонями очі й боявся подивитись на інших, на їхню реакцію, однак інші погоджувалися: так, Овідій, був такий персонаж в античну добу, був, «Листи з Понта», нікуди від цього не дітися, однак сором за батька мене не відпускав ще довго.

Тоді мені було чотирнадцять, а моєму батькові сорок чотири. Я був дещо пізньою дитиною, відповідно мій старий був дещо пізнім батьком. Він був смішний, з нього постійно глузували, однак його це анітрішки не засмучувало, він мав себе за поважну персону, на плечах якої лежить відповідальність за найголовнішу розвагу в місті — кіно, хоча насправді лише за квитки, які він продавав. Його рано посивіле волосся, вважав він, було нічим іншим, як проявом солідності його віку та висоти його суспільного становища. Я все розумів, а тому мені було соромно ще більше: за його роботу, його сиве волосся і його так званий суспільний стан. Біда старого була в тому, що він постійно хотів здаватись не тим, ким був насправді. З інтелігентами він намагався бути грубим та фізично сильним, із хамами та іншою нереспектабельною публікою — інтелігентним і мислячим. Самим собою бути він соромився.

Старий піддавався впливу. На нього впливали його так звані друзі-євреї і випадкові люди, що купували квитки, його начальник Валєра Попов і навіть сусідська сучка Глаша — невиліковно божевільна фокстер'єрша, що за будь-яку ціну хотіла стати людиною. Інколи на нього впливав я.

Однак, попри все, батько намагався бути для мене всім, чого у мене ніколи не було: він старанно виконував роль тата, виконавши яку, брався за реалізацію свого материнства, бабусинства та, ніде правди діти, дідусинства. Він був мені братом і ліпшим другом. Аж поки не сталися ті трагічні події.

Мами у мене ніколи не було, я навіть не знаю, де вона і хто вона, — батько запевняв, що виловив мене в колодязі: я ледве дихав, а тому йому довелося взяти мене до себе.

Він мене виходив, вигодував і поставив на ноги. На ноги я був поставлений міцно, так ставлять тільки надто люблячі батьки, у даному разі — люблячий тато. Найміцніше, що в мене було, — ноги. Іноді я їх навіть боявся, тому що один необережний рух ногами — і ламалося все. Навіть педалі на велосипеді. Велосипедом я користувався рідко, а все через те, що бігав я швидше за будь-який спортивний велосипед. Зі мною міг позмагатись хіба мопед моєї сусідки Жені, з якою я до певного часу взагалі не спілкувався. Женя була схожа на Пеппі Довгу Панчоху — принаймні з картинкою моєї дитячої книжки про цю синю, себто довгу, панчоху Женя мала дивовижну схожість. Вона була старша за мене років на п'ять, її не любили хлопці, і подруг у неї ніколи не було.

Якщо ви зараз запитаєте мене, якого кольору були її очі або які в неї губи — от їй-богу не згадаю. Знаю лише, що коли вона всміхалася, то на щоках у неї з'являлися ямочки, а коли сердилась — безліч маленьких зморщок на лобі. З певністю можу сказати — вуха у неї були прозорі. Неначе слюда. Зросту вона була рівно шістдесят п'ять дюймів, що становить середній зріст для жінок.

Батько часто казав, щоб я брав приклад із Жені, тому що вона знає, чого хоче від життя.

Одного разу, зустрівши її на задньому подвір'ї нашого будинку, я запитав:

— Чого ти хочеш від життя?

— Не знаю, — сказала вона й стала далі копирсатись у мопеді.

— А якщо чесно? — не здавався я.

— Ти шо, придурок? Чо приколупався?

Усерйоз вона мене не сприймала, якщо взагалі хоч якось сприймала. Вона завжди була на своїй хвилі, у якихось своїх недосяжних світах, і в цих світах, принаймні мені так здавалося, немає ані життя, ані смерті. Де вона вчилась або де працювала — я не знав (до певного часу), я навіть не був певен, що вона дійсно знала, чого хоче від життя.

А от я знав, чого хочу. Тоді мені хотілося стати актором. Я хотів мандрувати Європою з виставами або зніматися у фільмах, заробляти гроші акторським ремеслом та мати безліч коханок. Мені було чотирнадцять, і тоді мені хотілося мати навіть більше, ніж безліч. Мільйон безлічей. Приблизно.

Я тоді теж нічим не займався. Було літо, неймовірна спека змушувала людей ходити майже оголеними. Я закінчив дев'ятий клас нашої міської школи, і вже встиг вступити до бурси на кухаря. Батько казав, що це — ПРОФЕСІЯ. Так і казав, великими буквами:

— Це — ПРОФЕСІЯ, синку! З голоду не подохнеш!

Я діяв відповідно до батькових бажань і навіть не думав, щоб хоч якось обмовитись про те, що хочу стати актором.

Студенти в університетах складали останні іспити та захищали останні дипломи, місто ліниво готувалося до липня, який обіцяв бути найспекотнішим за останні сто п'ятдесят років.

Я швендявся містом, зупинявся біля вітрини бакалійної крамниці та кіоску з сувенірами, підглядав за дівчатами, які купалися у рівчаку, що його мешканці гордо іменують річкою, іноді ходив на сеанси у кіно, слухав радіо й бігав.

Якось нам показували фільм про одного пацана, який швидко бігав. Спочатку він бігав від якихось не надто приємних типів, що його цькували, потім на футбольному полі, згодом на війні, а в кінці він бігав просто так… І мене після фільму, як завжди після перегляду якогось хорошого кіна, відвідало таке дивне відчуття, що я теж так можу: я теж можу бути героєм, розгромити десяток ворогів одним ударом, стати надзвичайним коханцем або, як після цього фільму, — добрим і простим хлопцем, який швидко бігає і знає, що йому треба в цьому житті. Мої ноги мені дозволяли бігати швидше за всіх у нашому місті, і я бігав, щоправда у тринадцять я почав курити, і після години бігу мене звалювала задишка.

Друзів у мене не було. Так сталося, що всі мої однолітки розділилися на дві групи. Одні були заядлими хуліганами, ще тими піратами (так їх називав мій старий), постійно сиділи в міському кафе-барі «Нострадамус», і я, чесно кажучи, намагався обходити їх десятою дорогою. Ні, вони мене не чіпали, вони взагалі рідко помічали моє існування, але, як кажуть, береженого Бог береже. Іншою групою були професорські синки. Особливо вирізнявся Сардінов, син декана Першого університету. У Сардіна, як усі його звали, була густа шевелюра білого карельского волосся і засмагле міцне тіло. Звичайно, що в нього були закохані всі дівчата міста. Ну, майже всі. Він був сильний, спритний, мав вольовий характер, проте був дещо тупенький. Його ж батько мав достатньо грошей і збирався віддати Сардіна до престижного столичного університету, хоча, наскільки мені відомо, Сардін хотів стати військовим. Не сумніваюся, що у військовій формі він був би ще більшим красенем. Однак навряд чи він уступить до військової академії, бо у його старого, Сергія Донатовича, характер більш ніж владний, і Сардін відверто побоюється свого батька, хоча і намагається це приховати.

Сардіну було шістнадцять, і він уже мріяв про абсолютну, неподільну владу. Досягти своєї цілі Сардіну допомагав синок професора Третього університету Ваня Ніколаєвський. І річ у цій повісті піде скоріш про Ваню, ніж про Сардіна. Звичайно, що він не буде головним персонажем, але те, що персонажем він буде — це точно. Свого часу Ваня перехворів важкою онкологічною хворобою, і тепер голова його була схожа на голову видатного молдавського діяча революційного руху Григорія Котовського. Або на голову сучасного поета Горобчука. Що кому ближче. Ваня мені імпонував більше за всіх, але його належність до вищого класу (в масштабах нашого міста, звичайно) не давала змоги нам здружитися, адже мій батько був білетером, він з ранку до вечора сидів у своїй задушливій кабінці і не мав хоча б найменшої поваги. Він був найбільшим невдахою в місті та мав найменшу заробітну плату, а в нашому місті престиж завжди стояв у перших рядах усіх можливих чеснот.

Я ж був його сином. Здавалося, найсамотнішою істотою в місті.

Кожного разу, коли йому хотілося підбурити когось на вчинок — будь-який, — він починав задихатись. Навіть якщо це й не злочин зовсім, а так, дитяча витівка. Ну не знаю, що там може бути. Часом він був дуже непередбачуваним…

Олександр Миколайович Культурний, завідуючий кафедрою суспільних наук Третього університету — радикальний маніяк. Це я зрозумів уже згодом. Його новаторські ідеї щодо дивних учинків та організації нестандартних подій завжди вражали всіх мешканців містечка. Це ж треба так його придумати, замудрити, а потім ще й застосувати. У практичному сенсі, я маю на увазі.

Якщо глянути на Культурного новим, свіжим поглядом, то одразу здасться, що він — людина середньої примітності. Такий міг би підробляти статистом у якомусь дешевому серіалі, і ніхто б його скромної фігури не помітив би. Але якщо глянути на нього вдруге, або, навіть, утретє, то одразу захочеться не тільки розглядати його обличчя, але й мацати, вивчати, досліджувати. Очі Олександр Миколайович мав невеличкі, але красиві. Важко називати блакитні ґудзики його очей красивими, якщо ті ґудзики належать людині, якій уже давно перевалило за шістдесят, але, як не дивно, ці очі справді були красивими, і вони, не побоюся цього слова, були млосними, неначе Культурний хотів весь білий світ. Щодо носа, то він, ніс, якщо взяти його окремо в долоню і глянути на нього не досить прискіпливо, був лише невиразною рожевою закарлючкою, але у поєднанні тонкогубого писка та цих, не побоюся цього слова, млосних очей, укупі з сильним, дольфлунгренівським підборіддям ніс Олександра Миколайовича набував якоїсь мальовничої чарівності — справжній естетський шедевр для цінителів носів.

Зрештою, Культурний був дуже охайний, майже педантичний у своєму чистому професорському образі.

У Культурного був друг, ідейний та науковий марксист Леонід Григорович Ніколаєвський. У них завжди було про що поговорити, у них взагалі були спільні інтереси. Що взагалі може бути прекраснішим за спільні інтереси? Коли ви розумієте один одного, коли все, як то кажуть, у любові та злагоді.

Ніколаєвський, уродженець Донбасу, теж був охайним. Якщо чесно, то він міг би навіть позмагатися в цьому з Культурним, однак його дещо розпливчатий організм створював трохи інший, хибний образ професора. Леонід Григорович, попри всю свою охайність і належність до чистоплотної верстви населення нашого міста, був трохи гладким, і ця невеличка вада могла докорінно змінити чиєсь уявлення про нього. Його жаб'ячі очі та губи, третє підборіддя, невиразні злякані оченята, високе, завше спітніле чоло прямо й безповоротно вказували на те, що був він несимпатичним, боягузливим типом із неприємним запахом з рота. Але ніхто й ніколи жодного разу не чув від Ніколаєвського ані неприємного запаху, ані якихось таких несимпатичностей. Лише іноді на нього находили напади неконтрольованого шаленства та безумства, але про це згодом.

Гаряче повітря на кафедрі викликало нудьгу. Будівля Третього університету була побудована в кінці сімдесятих з панельних плит, тому взимку там було надзвичайно холодно, а влітку від непомірної спеки під штукатуркою плавилися електричні дроти. Олександр Миколайович прогулювався своїм кабінетом і час від часу важко зітхав. Йому, вочевидь, було сумно. Я не знаю, коли йому було не сумно. Але зараз він мав такий стомлений та затхлий вигляд, що його було просто шкода.

Зазвичай, коли Культурний говорив, здавалося, що він плюється киселем: у його інтонаціях навіть найпростіші слова могли здатися важкими науковими термінами, а найцікавіші речі — неймовірно прісними. Іноді навіть йому самому було нудно, тому він намагався говорити лише у виключні моменти, коли не сказати що-небудь просто неможливо. Лекції він читав повільно, розтягуючи слова, тому перед його парами студенти випивали дві-три порції кави.

Леонід Григорович, навпаки, був жвавою та експресивною людиною, його лекції аж захлиналися від кількості революційних гасел, промов та маніфестів, його обличчя набувало багряного відтінку, а сам він нервово посмикував усіма своїми кінцівками. Студенти його не любили, однак поважали: у Ніколаєвського був цікавий метод викладання, проте він ніколи не вислухував своїх студентів, натомість гарячково махав руками й кричав: «Маячня, ви говорите маячню!»

Але, як не дивно, з цього дня вони обидва кардинально змінились. Ніколаєвський значною мірою притупів, а Культурний, навпаки, набув хоч і збитого, але другого дихання. Чим це було спричинено — навряд чи зараз я зможу доступно пояснити. Знаю лише, що Культурний узявся за справу свого життя.

Обидва професори були дивними й лагідними дідками. Обом було за шістдесят і обидва, якщо щось і затівали, то затівали завзято і завжди у злагоді.

У той день наприкінці червня в приміщенні кафедри були тільки три людини: Культурний, що мляво снував уздовж дешевих, типових для таких приміщень шаф, обвішаних графіками і планами, Ніколаєвський, який сидів на типовому конторському столі, підібравши під себе свої повні білі ноги, та Валя Патлань, вирлоока, вибілена пергідролем методистка кафедри. Саме вона міняла Олександру Миколайовичу катетери та віддано допомагала обом в усіх їхніх справах.

— Знаєте, — раптом заговорив Культурний, — я от учора слухав одну передачу по радіо, там широко розкривалася тема фестивалів і карнавалів. Я ось що подумав. Пам'ятаєте, минулої осені Перший університет улаштував парад зірок: якщо я не помиляюся, його очолював цей, дай бог пам'яті… Валерій Малишев. Тоді на нього вийшла подивитися добра половина міста, і це в значній мірі сприяло підняттю авторитету їхнього закладу.

Культурний замовк. Він почав задихатись…

Наливши собі водички, він продовжив:

— Маю на меті запропонувати вам одну ідею. Безсумнівно, вона здасться вам у деякій мірі безглуздою і нераціональною, проте довіртесь, вона небезпідставна, тобто… що я хочу сказати: я не спав усю ніч і дійшов до думки, що нам, тобто нашому університету, а особливо кафедрі, було б доречно влаштувати щось і собі.

— Що влаштувати?! — різко запитав Ніколаєвський.

— Що влаштувати? — перепитав Культурний і, певно забувши, що він хотів улаштувати, ще раз повторив: — Що влаштувати…

— Так, мій любчику, — затрясся на місці Леонід Григорович, — що влаштувати?

— Ну, певно що не виставку воскових фігур, — зупинився Олександр Миколайович. — Нам потрібно щось грандіозне, щось виразне, що заживе велетенської слави, що сколихне всіх небайдужих та байдужих, що розвалить існуючу систему!

Від останніх слів Ніколаєвський ледь не спалахнув від екстазу.

— Так-так, моя пташечко, — зааплодував Леонід Григорович. — Систему вже давно необхідно розвалити, натомість ми маємо побудувати нове, гармонійне, як мінімум соціалістичне суспільство, яке поведе наступні покоління до розвиненого комунізму. Тут необхідно діяти радикально… Тільки, ластівко моя, поясніть мені, що саме ви задумали? Революцію?

— Та господь з вами, Леоніде Григоровичу, не революцію, однак те, що я задумав має зіграти вирішальну роль у піднятті авторитету нашого університету. Ви подивіться на рейтинг. Ми на останньому місці. Навіть Четвертий, який завжди мовчить і дотримується нейтралітету, — і той нас випередив. Мені здається, що з цим треба щось робити. Тому я і прийшов до думки, що нам украй потрібно щось влаштувати.

І Олександр Миколайович почав задихатися, неначе останній астматик на цій планеті.

Валя Патлань мовчки спостерігала за розмовою, іноді щось фіксуючи в чорному блокноті в замшевій обкладинці. її великі витріщені очі стежили за кінематографічними вісімками: то за одним, то за другим професором, неначе за пінг-понговим м'ячиком. Леонід Григорович час від часу поглядав на відчайдушно великі Валині груди, а тому не міг зосередитися на розмові, однак пролетар у ньому переважив над чоловіком, і він таки зосередився, смачно чмокаючи великими губами, він усе ж таки натиснув на Культурного, і той виклав весь план дій щодо влаштування чогось грандіозного, на що Ніколаєвський відреагував миттєво:

— Зробимо! І це буде неперевершено.

- Інакше, — підвищив свій клейкуватий голос Культурний, — і сенсу нема що-небудь робити.

Валя була у захваті. Випрямивши трохи згорблену спину, вона дала зрозуміти, що і вона, і її груди у повній бойовій готовності і професорам залишиться лише дати команду, як вона разом зі своїм бюстом кинеться на амбразуру і зробить усе необхідне, а якщо треба, то навіть перегризе чиюсь горлянку.

— Рано, — сказав Культурний, — гризти горлянки. Але дякую. При розподілі преміальних ми врахуємо ваші прагнення.

І всі троє непристойно посміхнулись…

Я сидів у темному кінозалі. Була дванадцята година, і мали показувати безплатну ретроспективу якогось італійця. Як не дивно, на безплатні сеанси майже ніхто не ходив, тому в залі крім мене сиділо ще чотири людини. Я дуже хотів подивитись цей фільм, здається, «Мама Рома» — так, саме цей фільм: я пам'ятаю, як довго я сидів і в кіномеханіка щось не запускалося, щось не запускалося і у хлопця з дівчиною, що сиділи в першому ряду. Вони пошепки сварилися, і мені здавалося, що час тягнеться надзвичайно повільно. Потім віконце механіка відчинилося, і він сказав, щоб ми збиралися і вшивалися звідси, що, по-перше, у нього там таки справді якісь проблеми з плівкою, мовляв, вона стара, ця плівка, що й ще наші дідусі з бабусями прокручували на своїх восьмиміліметрових проекторах, а по-друге, у цього механіка — здається, його звали Міша, так, точно Міша, і його вже немає в живих, того Міші, тому я мало що пам'ятаю, — так от у нього, Міші, страшенне похмілля і він зараз вип'є двісті грамів, щоб до вечора відійти і показувати нормальний фільм з нормальною якістю зображення…

Я вийшов на вулицю й побрів повз міський сад додому. На задньому подвір'ї нашого будинку на ящику з-під полуниць, які колись возив продавати мій батько, сиділа Женя. її довге руде волосся було розхристане вітром, і це мене чомусь саме тоді збудило. Я думав підійти, привітатися, але ж вона все одно не зверне на мене ніякої уваги, тому я сів метри за три від неї на латаний брезент, що був розстелений під шовковицею. Женя мене не помічала, і мені нічого не заважало й роздивлятися, подумки роздягати й і сміятись. Сміятися через те, що у неї, напевно, там нічого немає, себто є, але не таке, яке мені уявлялося у моїх еротичних фантазіях. Женю я сприймав не більше, ніж сусідського хлопчика, який ганяє на мопеді. Куди вона ганяла — я не знав, але часто траплялося так, що від'їздила вона ввечері, а приїздила рано вранці, десь о сьомій, якщо не раніше. Цікаво, чого ж вона таки хоче від цього життя, думав я, однак мої думки були перервані її трохи хрипуватим голосом.

— Ей, — крикнула Женя. — Чого сидиш? Допоможеш?

— Допоможу.

Я підбіг до неї, сповнений радості, що комусь чимось зможу підпомогти.

— Куриш?

— Курю, — відказав я.

— Браво! — сказала вона і протягнула мені пачку лакістрайка.

Я подивився в різні боки, чи часом не бачить мене сусідка, але в присутності Жені показувати себе боягузом теж не хотілось, тому я взяв цигарку, підпалив і затис у кулаку, щоб й, цигарку, не було видно.

— Що, боїшся, що хтось засіче? — запитала Женя.

— А чого мені боятися? — твердо проказав я.

— Браво, — байдуже промовила Женя. — Підніми заднє колесо і потримай. О'кей? А я поки підкручу.

— О'кей, — сказав я, викинув половину цигарки і відчув полегшення.

— До свята готуєшся? — процідила вона крізь цигарку, закручуючи гайки.

— Та не дуже.

— А я взагалі не сприймаю цього балагану. Придурки. Це ж п'яні уроди: повискакують на своїх мотоциклах, а потім батьки їхні кінцівки шукатимуть аж до осені.

Здавалося, що Женя казала кудись крізь мене, не зважаючи на мене, не бачачи в мені об'єкта для діалогу.

— Козли, — додала вона.

— А чого ти в кіно не ходиш? — неочікувано для себе запитав я.

Вона не відповіла.

— Чуєш?

— Шо? — з'явилася вона.

— У кіно чого не ходиш?

Женя докрутила останню гайку, підтягнула ланцюг і вихопила в мене задок свого мопеда.

— Чого я там не бачила?

— Так усе місто ходить, — намагався якось продовжити розмову.

— А я не все місто, малий. Мене тут взагалі скоро не буде. — І вона, завівши двигун зі штовхача, завернула за ріг будинку.

Мене огорнув вихлопний дим п старенького мопеда, і я, знайшовши свій недопалений лакістрайк, старанно забичкував його і повернувся на брезент. Брезент невдоволено заскрипів, і я вдарив по ньому кулаком.

— Не скрипи, зараза!

Через тиждень наше місто святкуватиме якусь там річницю демократії. Мало хто розумів це свято, але відзначали його завжди гучно, з трепетом і надривом, його відзначали потужніше, ніж відзначають День Незалежності. Це свято завжди збирало тисячі мешканців міста, які гуртувались у геометризовані колони й проходили урочистою ходою центром міста, а потім розбрідалися хаотичними групками та сім'ями, гуляли у міському саду й на території інтернату для людей із проблемами опорно-рухової системи. Це свято запроваджено років десять тому спільним націонал-демократичним проектом «Міста-побратими». Просто наше місто стало містом-побратимом міста Вашингтон, що знаходиться в Сполучених Штатах і безпосередньо є столицею цієї країни. Керівники проекту довго сперечалися, коли ж усе-таки відзначати це визначне свято: четвертого липня чи двадцять четвертого серпня? Гроші на проведення урочистостей давала американська громада, тому день святкування визначився якось сам собою. Перші три роки «Міста-побратими» фінансували святкові заходи, парад, феєрверк та костюми диснеєвських персонажів, а потім щось вони там не поділили, бухгалтер із чиєїсь сторони викрав певну суму грошей і подався до Австрії, і взагалі, не знаю яким чином, але там були замішані корейці — коротше кажучи, проект розвалився, та свято настільки сподобалось мешканцям міста, що вони власними силами продовжили його відзначати, і ось тепер, через тиждень, четвертого липня, мало відбутися свято, до якого за звичкою готувалися не тільки місцеві, а й гості нашого міста.

Я не готувався, тому що для мене це так зване свято не було якоюсь аж такою подією, точніше, це взагалі не було для мене подією, а навпаки — жалюгідним святкуванням чогось примарного і, швидше за все, неіснуючого. Усі минулі роки цього дня я просидів удома і, чесно кажучи, не збирався порушувати власну традицію і цього року.

Моєму батькові, можливо, також хотілось посидіти вдома, одначе в такі дні, як цей, йому потрібно було сидіти на касі й продавати квитки, тому що кінотеатр працював безперервно, демонструвалися нові стрічки і черги стояли ледь не до фонтана блаженства, напившись води з якого, за легендами, матимеш вічну чоловічу силу, а як на мене, щонайменше боткіна…

Я піднявся з брезенту й зайшов до будинку з чорного ходу. Удома було прохолодніше, ніж на вулиці, тому до заходу сонця я так нікуди й не виходив…

Надвечір на мого батька завжди накочувалася хвиля планомірного безумства. Я це зрозумів, коли мені було сім років. Прийшов він додому десь о восьмій, абсолютно тверезий, але з маніакальним блиском в очах. Спочатку випив усю воду з акваріума, попередньо переселивши рибок до чайника, потім надів старий пробковий капелюх і став на голову.

— Хіба так зручно? — запитав я.

Але відповіді я не почув.

— Так же ж не зручно! — вже констатував я.

Але батько, здавалося, принципово ігнорував юну й прекрасну особу. Себто мене.

На голові він стояв до ранку, від чого його серце ледь не зупинилося назавжди, а мені таки довелося викликати «швидку». Карету довго не відправляли, та і не дивно. Якби я почув дитячий голос, який сповіщає мене про те, що його батько всю ніч стояв на голові і тепер йому так погано, що він намагається почесати череп ізсередини, я б, імовірно, при доброму гуморі поклав слухавку, одначе «швидка» приїхала, сестра виміряла старому тиск, зробила два уколи і сказала, що щось тут не так. Я їй намагався пояснити, що справді, щось не так, що батько простояв на голові он скільки часу, але молода сестра з жовтяничними очима замкнула мене у батьковій кімнаті і сказала, що я ще малий, щоб щось тут говорити, тим більше, я говорю щось зовсім не те.

— Як це не те! — намагався докричатися я через щілину між дверима й підлогою. — Мій батько з глузду з'їхав.

Вона, хай їй буде добре, не повірила і все повторювала: «Щось тут не так, щось тут точно не так».

Я не витримав і закричав:

— Усе не так! Тьотю, випусти.

Під вечір мене випустив старий, який, здається, сам зрозумів, що щось тут однозначно не так, і взагалі, якого чорта мій малий замкнений у моїй кімнаті…

Після того батько весь час поводив себе досить дивно. Більше того, він не вважав свої вчинки чимось надзвичайно чудернацьким, а навпаки, ставився до них із глибоко буденним спокоєм, так, ніби він прийшов і сів слухати радіо або вечеряти, — однак вечеря вечерею, а стригти нашій кішці кігті, класти їх на підвіконня і поливати ті кігті столовим вином — зовсім інша річ. Я знаю, це схоже на погану вигадку, від якої хочеться сховати очі — такою фальшивою вона здається, — але запевняю вас, саме так і було!

Цього разу батько прийшов весь мокрий і на моє питання, чому він у такому вигляді, відповів, що життя, синку, коротке, і не варто втрачати ані секунди, і що в цьому житті варто спробувати все.

- І що ж ти спробував? — поцікавився я.

— Що спробував? — якось недовірливо глянув він. — Життя на смак спробував, ось що.

Після цього він пішов до своєї кімнати. Він стояв перед дзеркалом і старанно розчісував своє сиве волосся алюмінієвим гребенем, пристрасно рухав бровами, кривлявся, посміхався невідомо кому, після чого влігся на ліжко, де зазвичай мешкали клопи. Іноді батько заходив до них переночувати.

— Тобі потрібна жінка, — сказав я.

— Що ти кажеш? — недочув старий із кімнати.

— Нічого, — відповів я. — Кажу, що ти схуд.

— А, ну це так, є трохи.

«Ще образиться», — подумав я.

Я любив батька, у нас були дивовижна взаємоповага та не менш дивовижне взаєморозуміння. Часом він приносив мені гостинці, і навіть коли мені вже було чотирнадцять, старий все одно не міг утриматись, щоб дорогою не зайти до Якова Мойсейовича Цвібака, власника карамельної крамнички, і не купити мені жменю «рачків». Мені завжди було приємно щось отримувати від батька, тому що я бачив неабияку радість на його обличчі, коли він мені щось давав, чи то були якісь карамельки, чи шматочок празького тістечка, чи якась нова книжка, чи просто чесна батькова любов.

Його щирі очі завжди усміхалися, і коли я його не соромився, то був готовий годинами дивитись у ті очі — шкода, звичайно, що більше двох хвилин дивитися в них мені не доводилось.

Іноді я писав вірші. Мені важко було втриматися, щоб не показати їх батькові, і я не втримувався і показував. Читати їх я стидався, тому моєму старому доводилося довго водити очима по аркушу. Він з очевидним роздратуванням розбирав мій почерк, деколи посміювався, а іноді проникливо дивився мені між очей, і мене розбирала нетерплячка: мені конче треба було знати, які слова змусили старого глянути на мене, а які — посміхнутись, і скільки я не просив його сказати, що саме спонукало його на ту чи іншу реакцію, він відвертався і казав, що це мене не обходить.

— Але ж як це — не обходить? — кричав я. — Це ж я написав, це мої вірші!

І він якось так замислювався, підіймав догори очі, потім дивився на мене, потім знову догори, потім чухав живіт і розносив мене, неначе досвідчений філолог-літературознавець розносить підозрілого, закомплексованого молодого поета.

Я ображався і казав, що я ще не вмію, на що батько блискавично реагував:

— Воно і видно, що не вмієш.

— Критикувати мої вірші — це те саме, що критикувати зовнішність чужої дитини. Тут треба проявляти делікатність, — видавав я звідкись вичитану фразу.

Батько важко зітхав, бурчав щось типу «в жопі я бачив твою делікатність» і зникав у тихому напівмороку своєї тихої напівмрячної кімнати.

У той спітнілий, задушливий вечір, коли стомлене червоне сонце сідало за сосновий ліс, що розкинувся за сусідніми будинками, а дітвора з захватом бігала вздовж безкінечної галереї аптек, я сидів біля замащених багатолітнім брудом вікон за столом і читав. Коли з'явився мій старий, я вирішив піти прогулятися, щоб зайвий раз не бути свідком чудернацьких проявів його неповторної особистості, але тільки-но я взявся взувати кеди, як він став посеред коридору і, випрямляючи свою помірну шию, сказав:

— Якщо все життя проведеш серед книжок, тоді побачиш, що з тебе виросте.

— А що? — не зрозумів я.

— Як що? Монстр! Справжній монстр, який так і не бачив у цьому житті нічого справжнього. Монстр, жадібний до реальних відчуттів, гострих відчуттів, якщо хочеш…

— Не хочу.

— Тоді частіше вилазь надвір і менше читай.

— Я ж саме й збираюсь надвір.

— Мало збираєшся.

— Нормально збираюся!

— Ну добре, просто я тебе попередив. І ще: які плани на свята?

— Ніяких, — знизив я плечима. — Буду вдома сидіти, — простогнав я: взуттєва ложка застрягла між п'яткою й задником кеда.

— Тоді допоможеш мені в одній нехитрій справі.

— Сподіваюсь, що твоя нехитра справа не змусить мене виходити з будинку, — вистрелив я, збираючись виходити з будинку.

— Ага, думаєш моя нехитра справа полягає у твоєму читанні?

— Ну, я не знаю…

— Я знаю, — похитав головою старий. — Директор «Миру», Валєра Попов, відчиняє другу касу, і мені треба знайти людину, яка б допомогла мені продавати квитки на сеанси.

— Може не я, може хтось інший? А?

— Хто інший?

— Ну, не знаю, у тебе ж є знайомі, у цей день усе місто не працює, крім тебе. Чому б тобі не звернутися до твоїх друзів-євреїв?

Батько почорнів і став схожим на дикого гуцула.

— До кого?

— Ну, не знаю, до Сінявського або Терца — вони ж начебто твої друзі, а я, сам знаєш, терпіти не можу це свято…

— Ти мені допоможеш? — батько наче й не чув моїх пропозицій.

— Боря Парамонов? — з надією простогнав я.

— Ти мені допоможеш чи мені розірватись?

— Допоможу, — сказав я і відчув, як неприємно залоскотало в ногах. Я терпіти не міг масових свят, завжди уникав пляжів та парків культури, де збирається п'яна молодь та інші неосвічені міщанські дупи.

— Допоможу, — ще раз відказав я, й попрямував до виходу.

Якби я тоді тільки знав, що свою обіцянку так і не виконаю…

Мокрий та очужілий батько, обмотавши голову погризеним мишами дротом, сів у позу лотоса й зник у серпанку своєї перемоги над егоїстичним сином. Принаймні це він міг робити, і, заставши його у такому вигляді, я б, очевидно, не кашляв делікатно в кулачок, а сприйняв би все як належне.

Але за сидінням у позі лотоса мені старого застукати не довелось, і не тому, що я вирішив не бачити цього з якихось своїх мотивів — Господи, які взагалі можуть бути мотиви у бідняків, крім наживи? — а тому, що я, вискочивши на вулицю, яку майже поглинула соковита темрява, вирішив податися не куди-небудь, а саме до лісу. І це не тільки через любов до природи, хоча це — в першу чергу, а ще й через те, що там-то я неодмінно знайду собі заняття, відповідне своїм нахилам та енергії, що фонтанує через усі мої чоловічі дірки. Наприклад, напісяю до ховрашкової нірки або підпалю мурашник. Візьмусь до розв'язання суто сублімаційних питань своєї сексуальної жаги.

Тоді мене поїдало статеве дозрівання, яке було в зеніті свого розквіту, і не дивно, що мене збуджували такі речі, як підпал мурашника. Я був недобрим хлопчиком, часто навіть жорстоким. Усяка нечисть так і лізла через прищі, відлюдькуватість та стан постійного сексуального збудження, адже збуджувало мене тоді все живе й неживе. Навіть пісок на пляжі завдав мені прямого удару нижче пояса.

Півночі я таки провів у лісі. Було затишно і прохолодно…

Олександр Миколайович Культурний ішов під руку з Леонідом Григоровичем Ніколаєвським уздовж вимощеної гранітними плитами алеї, по обидва боки якої були висаджені охайні кущі ялиць. Іти такою алеєю було навдивовижу приємно. Естетичне задоволення так і сочилося з усіх старечих пор двох професорів. Позаду дрібцювала Валентина Гафтівна Патлань. Вона теж насолоджувалась, однак й насолода була ледь помітною, та мабуть-таки, сумнівною: нести попереду свої неосяжні груди. Зрідка поглядаючи на професорів, Валя намагалася розчинитися в їхній тихій розмові, однак до неї долітали лише окремі фрази, з яких уторопати хоч щось було майже нереально.

А професори спілкувалися про якісь свої, іноді чужі, іноді взагалі відсторонені речі, такі як навчальний план або нові видання соціологічної літератури, можливо, навіть про студентські гуртожитки та події, що відбуваються за стінами тих гуртожитків. Коли зміст прогулянки був визнаний безпредметним, Культурний з Ніколаєвським безапеляційно вирішили направитись назад, тобто до свого університетського корпусу. Розмова набула дещо напруженого характеру.

— Мені здається, що влаштувати нашу грандіозну задумку варто на свята, а саме четвертого числа, а в нас, як ви самі бачите, залишилось менше тижня. Час летить, неначе світло крізь лінзи окулярів, тим самим звужуючи промені наших можливостей. Тому пропоную до діла взятись організовано і, бажано, сьогодні. Як ви на це, Леоніде Григоровичу?

Григорович непомітно поморщився. Йому відверто не подобалась ідея влаштовувати щось грандіозне організовано і, бажано, сьогодні, адже нещадне сонце випарювало з нього всю вологу, аж до сухого залишку старечих лінощів та недолікованих серцево-судинних хвороб. Але опиратися та запевняти Культурного в тому, що ідея у надто короткий час влаштовувати таке дійство йому не подобається, сил і бажання було ще менше. Більше того, йому взагалі перестала подобатися ідея влаштувати будь-яку акцію, адже від неї неприємно відгонило буржуазно-імперським спіднім з вульгарною облямівкою.

Як не дивно, завжди імпульсивний Ніколаєвський спасував, віддавши роль першої скрипки желатиновому та повільному Олександрові Миколайовичу.

— Мені? — насупився Ніколаєвський. — Як мені це все? Ну, що я можу сказати… — Він намагався якось делікатно натякнути, що тиждень — це малувато і не виключено, що всі їхні потрачені сили можуть піти намарне, що все, як часто буває в цій державі, зазнає фіаско в неочікуваніший момент, але сказати все це прямо йому не вистачило мужності, тому він майже лаконічно пробубнів: — Давайте спробуємо, — і, з тонкою фальцетиною в голосі, додав: — Пташечко моя.

До розпашілих, неначе свіжі баварські сардельки, професорів підбігла Валя і запропонувала зганяти в гальюн, щоб придбати для шановних по склянці лимонаду.

— Хороша ідея, — заявив Культурний.

— Так, Валюшо, будь ласкава…

І Валюша, обпікаючи грудьми простір, кинулася до найближчої крамнички «Води — Соки».

У «Води — Соки» господарював миролюбний та безмірно дотепний єврей Валерій Марков, якого мало хто любив. Насправді, Марков сам мало кого любив, — він уже давно мріяв переладнати свою крамничку у фотоательє, але сили волі, характеру й ощадливості йому катастрофічно не вистачало, тому він робив багато аматорських знімків відвідувачів своєї крамнички, й вивішував їх (не відвідувачів, звичайно) на стінах. Дехто не бажав, щоб його світлини висіли на стінах «Води — Соки», і викупав їх у Маркова за невелику платню, дехто погрожував побиттям, якщо Валєра не зніме їхнє фото, дехто бив одразу.

Колись Валєра зробив серію фотографій «ню» Валі Патлань. Він вправно заретушував деякі й прищики та синці, підрихтував й вирлоокість, деякі знімки виготовив сепією, на зразок дореволюційних листівок, а тому Валя було вдячна Валєрі за його неоціненну роботу. Свої фотографії Валя надсилала до деяких чоловічих журналів, однак редактори щоразу відмовляли нещасній, посилаючись на і без того велику базу оголених методисток. Валя з цього не робила трагедії і сміливо виставляла свої фото у мережі, попередньо переробивши своє обличчя на комп'ютерні пікселі до невпізнання.

Історія Маркова й Валі на цьому не завершилась. Якось вони прожили один з одним близко місяця. Валя, щоправда, згадувала це з прикрістю й болем у голосі. Вона казала, що Валєра безпробудно пив і пускав до них у ліжко інших жінок. Валєра стверджував, що жінок він не пускав, а ту блядь він і в розрахунок не бере. Ще він щиросердно хизувався спільним життям із Валею, адже вона мала найоб'ємніший бюст в усій окрузі, а можливо, і в усьому районі. Відлякували мужчин від Валі лише сильно вирячені очі, тому вона заприсяглася, що віддасться тільки тому мужчині, який полюбить у ній не тільки й груди, але й очі. Через місяць вона пошкодувала про це, адже таких мужчин так і не з'явилось. Тому вона вела безладне статеве життя і навіть не намагалася це приховати. Приховувати доводилось лише один зв'язок, але про нього пізніше.

Вилучити з мережі світлини й змусив ректорат. Як-ніяк вона, Валя, методист кафедри суспільних наук.

— Вы же, в самом-то деле, не блядь какая-то, — критично зауважив їй ректор Третього університету Василь Гнатович Монах.

Його батьками були непохитні славісти з Петербурга.

— Як вам останнім часом наша Валентина Гафтівна? — запитав Культурний.

— Патєшна пташечка. Расцвела! Ви знаєте, коли вона до нас прийшла, я спочатку думав, що ця жидовочка — підла особистість, що вона, як би це точніше… гніда, розумієте? Однак придивившись, я зробив інший логічний висновок зі своїх міркувань. Ніяка вона не жидовочка і, хочу сказати, далеко піде. У ній гармонійно поєднані такі якості, як працелюбство, беззастережна відданість, навіть покірність, якщо хочете…

— Я теж так думаю, — перебив Леоніда Григоровича Культурний, — але… здається мені, все це не є головним. Груди!

— Що? — Ніколаєвському здалося, що він щось не те почув, а якщо і те, то що це було?

— Ви все правильно почули, безцінний мій, я мав на увазі саме п груди. Цими грудьми можна пробити собі шлях на гору. Шкода, звичайно, що личком підгуляла: пробачте, личко, кажу, гм-гм, як би… так би… не вийшло трішки…

Ніколаєвський не вірив власним вухам.

— Та повірте вже. Я старий збочений професор, мені, якщо хочете, вже так осточортіли ці програми навчальних планів, анкети опитуваних культурологів та кафедральні міжусобиці, що я від нудьги ладен з'їсти власні ноги. Зрозумійте, жінки мене ніколи не цікавили, я завжди був у якомусь підвішеному стані, доля кидала мене від однієї дисертації до іншої, у мене були захисти, академічні відрядження, викладання на кафедрах, виклики до ГБ, я стукав… та не дивіться так на мене — і ви стукали. Стукали ж?

— Стукав, — потупив очі Ніколаєвський.

— От бачите, це все прикриття, ці всі професорські штучки, виховання молоді! Я їх розумію — молодих, сильних, напористих, я розумію їхню відданість своїм поривам, своїм прагненням до цілей. А я старий — я знаю, як нудьгують студенти на моїх парах, як їм важко даються мої вистраждані монотонні лекції, і я не прагну змінюватися, мої цілі ясні, немов небо над полями Сіверщини, пробачте: підім'яти під себе якомога більше душ, їхню свідомість, пустити й накатаними коліями консерваторської залізниці, щоб вони стали такими, як я, щоб читали мої книжки з культурології та мистецтвознавства. Й один з найголовніших моїх обов'язків — утоптувати в затхле, нафталінове багно радикальні ідеї, висмоктувати потужним пилососом свіже дихання науки. Я старий заздрісний професор і все зроблю, щоб таким залишитися, інакше наступить хаос, а це для навчального процесу — катастрофа. І не дарма я заговорив про Валюшчині груди. Хочеться перед обличчям смерті скуштувати плоди наївної покірності та глянути смерті в очі й сказати: ти бачиш, падла, чим я займаюся? Ну, бери мене, давай…

— Олександре Миколайовичу, але ж ви!.. — застогнав Ніколаєвський.

— Ну, ну… Я з вами зараз відвертий настільки, наскільки ніколи не був відвертим навіть зі своїм сумлінням. Я знаю, ви вірний друг і ви мене зрозумієте, як ніхто інший. І в мене до вас одне прохання. Посприяйте мені в моїх старечих прагненнях. Так, як мужчина я вже ні на що не здатний, але ми з Валютою змогли б просто полежати голенькі під ковдрочкою…

— Ви помиляєтесь, пташечко, — важко, з видихом глянув Леонід Григорович на Культурного, — я не сваха, я професор, я…

— Та годі! Може, і вам щось перепаде.

— Ну, — очі Ніколаєвського заіскрились, — у такому разі я згоден. Тільки давайте це відкладемо на осінь. Чи відложимо? Відкладемо чи відложимо? — розчинився Ніколаєвський у самому собі. — Відкладемо! Відложимо! Ця спека зводить мене з розуму. На осінь.

— Осінь? Ні, мій любчику. Ніяких відкладемо. Зараз. Я не дотягну до осені… Бачте, я і це дійство підігнав якраз до Свята Демократії, хоча міг почекати до вересня, до дня міста. Після нашої з вами акції підійдемо до цього питання впритул. Я на вас розраховую, — і Культурний поцілував Ніколаєвського в губи.

Прибігла Валя.

З двома стаканчиками газованої рідини і майже бутафорським бюстом вона водночас мала безглуздий і чарівний вигляд.

— Дякую, — висловив свою вдячність Культурний.

Ніколаєвський загадково промовчав.

— Не сумуйте, Леоніде Григоровичу, все буде добре, зараз повернемося на кафедру, зробимо десяток дзвінків, домовимося про все і, повірте мені, нічого страшного не станеться. Ну, ну, не плачте, жалюгідне ж видовище, що люди подумають, Валя?

— Та нічого я не подумаю. Плачте, плачте скільки завгодно, Леоніде Григоровичу, тут усі свої, - усміхнулася Валя і злизала діамантову сльозу професора.

— Ну, як хочете, — занервував Олександр Миколайович. — Я бачу, що вас щось гнітить, щось покусює вашу жопку. Що вас так непокоїть, друже?

— Ні-ні, пташечко моя білокрила, — опам'ятався Ніколаєвський, — все добре. Це я плачу від щастя.

— Ну, дай бог, дай бог, — прокоментував Культурний. — А я вже грішним ділом подумав, що вас наші задумки обтяжують, а це, виявляється, сльози щастя. Ну, дай бог, дай бог, — повторив він.

— Ну що, стариганьчики, ходімо? — проявила свою активність Валя.

— Р-р-р-р-р, — хтиво заричав Культурний на Валю, — звичайно, — погодився він і продовжив: — Отже, у нас є невеличкі фінансові проблеми, які, я думаю, ми зможемо вдовольнити з допомогою нашого люб'язного ректора Василя Гнатовича. Він людина розуміюча, це і в його інтересах. Організаційні питання владнаємо з кафедрою. У нас є апарат…

— Телефонний? — не зрозумів Леонід Григорович.

— Ну, і телефонний, і, так би мовити, адміністративний, навіть політичний, якщо можна нашу діяльність вважати політикою. Дивіться, у нас є люди, у нас є бажання, у нас будуть гроші, у нас, он, подивіться, Валюша яка чудова є.

— Я з вами повністю погоджуюся і готовий підписатися під будь-яким вашим словом, але мене непокоять терміни. Чи встигнемо?

— Якщо прикладемо максимум зусиль, то все ми встигнемо.

Ніколаєвський застогнав.

— Вам погано?

— Спека, — виправдався Леонід Григорович. — Спека…

— Спека наступить тоді, мій пухнастий, коли доведеться просити у мера дозвіл на проведення нашої акції. Ви ж знаєте, як він ставиться до вас і до вашого сина.

— Ох, знаю, — відповів Ніколаєвський і його обличчя потонуло в трясовині душевних мук.

На кафедрі навколо лампи кружляли мухи, під стелею від задушливої безвиході відклеювалися шпалери. Безперестанно дзвонив телефон.

Культурний підбіг до апарата і зняв слухавку.

— Алєу! — прохрипів він. — Так. Так. Так. Справді? Так. Ну, тоді якщо ви хочете зі мною поговорити. Я, власне, сам збирався до нього, але, думаю, краще до вас. Ні, нічого надзвичайного, все рухається гармонійно, згідно з планом… Так, і вам. До побачення.

Останню фразу він вимовив у короткогудочну недосяжність.

— Власова, — пошепки промовив він.

Усі з розумінням закивали, пускаючи в бік Культурного співчутливі погляди.

Галина Власова була проректором Третього університету і, здається, найінтелігентнішою людиною з усього професорсько-викладацького складу. її незмінно вугільно-чорне волосся під каре та холодний гестапівський погляд змушували схилятися перед п стоїчною та врівноваженою фігурою найзавзятішого хама. Одним поглядом Власова зрушувала гори й випалювала вологі ліси. Це була жінка гранітного, непохитного характеру, міцної волі та снобістської чемності. Фактично, вона вершила долю університету та долі її підопічних. Ректор був — конституційний монарх.

— Викликають, — ще тихіше промовив Культурний.

Погляди набули відтінку приреченості. Це Олександру Миколайовичу не сподобалося, і він, подумки відмахнувшись, попрямував до виходу.

— А ви, Леоніде Григоровичу, — дзвоніть. Цирки, зоопарки, аматорські об'єднання, фольклор. Не забудьте про спілку національних гомосексуалістів.

У Ніколаєвського закололо в серці.

На поміч прийшла Валя.

— Останнім зателефоную я. У мене там є знайомі.

Кілька непритомних мух, завившись у повітрі приреченим серпантином, впало на подертий лінолеум.

На східцях пахло перилами.

Культурний, піднімаючись на другий поверх, з приємністю відмітив для себе, що його у такому віці зовсім не мучить задишка.

— Приємно, — відзначив він і опинився біля дверей до приймальні в ректорат.

У приймальні сиділа стара як світ секретарка Арина Родіонівна. Усе, навіть її ім'я, вказувало на те, що була вона з кріпосних.

Олександр Миколайович сухо привітався і питальним поглядом указав на двері. Секретарка, що цілий рік носила синтетичну шубу під леопарда, ствердно кивнула, після чого Культурний постукав у двері.

За дверима пролунав справедливий голос:

— Прошу.

Зайшовши до світлої кімнати, Культурний не одразу побачив Власову. Вона зливалася з гірським пейзажем що був розміщений на стінці у вигляді фотошпалер.

— Доброго дня, сідайте.

Культурний сів.

— Чаю?

— Я віддаю перевагу віскі.

— Ви не в тому положенні, щоб віддавати перевагу віскі.

— Я пожартував, — зізнався Культурний.

— Я теж, — і вона істерично розсміялася. — Але тепер не до жартів, — різко посерйознішала Власова. — Ви знаєте, у якому становищі перебуває наш університет?

— Здогадуюся, — ввічливо сказав Культурний і подумав, що він-то якраз на цю тему і хоче поговорити.

— Не перебивайте мене. По-перше, я ваш начальник, а по-друге, я жінка.

— Звичайно-звичайно, — схилив свою сиву голову Культурний.

— Отже, наш університет у загальному міському рейтингу університетів на останньому місці. І причин на то є безліч. Але найголовніша — ваша кафедра.

Олександр Миколайович опустив очі. Дивитися на Галину Вікторівну, а тим більше виправдовуватися перед нею, у нього не було моральних сил.

— Ваша кафедра веде дві третини курсів, а це — дві третини студентів. Переважно треті, четверті, п'яті курси. Скільки ви набрали першокурсників за останні два роки?

— Здається, вісімнадцять…

— Ваша кафедра має окремий факультет, і за два роки ви набрали всього вісімнадцять абітурієнтів! Це ганьба. Лекції з філософії, культурології та соціології абсолютно не популярні. Студенти тікають на мистецький факультет до звукорежисерів та хореографів. Це загрожує повному зриву навчального процесу. Більше того, це загрожує звільненням половині викладачів з вашої кафедри і зняттям вас як завідуючого зі свого місця…

— Власне, я ж про це й хотів поговорити.

— Ви хотіли поговорити?

— Так, я хотів поговорити з вами про фінансову допомогу.

— Про що? — у Власової, здавалось, округлились очі. У такому стані вони могли навіть висушити світовий океан.

— Власне, у нас із Леонідом Григоровичем виникла непогана думка…

— А де були ваші думки два роки тому?

— Я старався…

— Він старався, — не зрозуміло до кого звернулась Галина Вікторівна. — Я не розумію вас, Олександре Миколайовичу. Часом мені здається, що ви Аферист і Шарлатан.

Культурному здалося, що це прізвища ізраїльських чиновників.

Культурний подумки перелічив усіх ізраїльських чиновників, але на думку прийшов лише араб Арафат та єврей Шарон.

Культурний зашарівся.

У Культурного з'явилося лише одне бажання: напитися і розревітися на плечі Ніколаєвського.

— Я не шарлатан.

— Справді? — афектовано примружила очі Власова.

— Чесне ленінське.

— Годі вам, богами присягаєтесь!

— У нас план… — тихенько промовив Культурний.

— У вас план, — перекривила його Галина Вікторівна.

— Так, у нас план з Ніколаєвським…

— Ви зі своїм другом наче два шкідники: Ява Рень та Павлуша Завгородній, — і вона істерично зареготала.

— Ну вислухайте мене, ради всього святого. Витримавши паузу, Власова промовила голосом Немезиди:

— Кажіть!

Культурний вирішив одразу заінтригувати Власову, щоби та більше не перебивала його своїми зауваженнями:

— Ми піднімемо авторитет Третього університету і нашої кафедри.

— Не вірю! — академічно виголосила проректор, однак Культурний попер крізь колюче теренове гілля:

— Повірте. Четвертого липня відбудеться Свято Демократії, буде парад, люди на вулиці, багато людей — усе місто, до нас з'їдуться тисячі охочих поглянути на таке дійство — і ми з Ніколаєвським вирішили зробити КАРНАВАЛ!

— Що-о? — недовірливо і гидливо протягнула Власова.

— Карнавал… — уже не так впевнено проговорив Культурний.

— Який ще карнавал? Не морочте мені голови…

— От побачите, це буде грандіозне дійство, це буде парад, феєрія, виступи циркових артистів, мітинг сексуальних меншин… ну, молодь таке любить, розумієте? Будуть представлені роботи художників, радикальні поети, самба, румба, розумієте, весела карнавальна музика, міми.

— Хто?

— Міми, — пояснив Культурний. — Це такі…

— Я знаю, хто такі міми.

— Так от, міми, гімнасти, акробати, спортсмени… І все це, — мрійливо затягнув Культурний, — на тлі постійних реплік, що це все, мовляв, завдяки Третьому університету, а особливо кафедрі суспільних наук. І повірте, в наступному навчальному році доведеться будувати ще один гуртожиток.

Власова осміхнулась, однак якась недовіра все ще була в її обличчі.

— Два! Два гуртожитки! — стямився Олександр Миколайович.

— Можливо, — з більшим задоволенням прокоментувала Власова.

— Так ось нам на це потрібен зовсім скромний бюджет. Кафедра таких капіталів не має. У принципі, це і не гроші зовсім, так лише…

— А на голому ентузіазмі? — запитала Власова. — Як це дуже часто відбувається…

— А на ентузіазмі не вийде. Пам'ятаєте, минулого року Перший університет організував парад зірок і його очолював цей, як його, дай бог пам'яті…

— Малишев?

— Точно, Малишев. Потім цей Малишев учинив скандал і вимагав від ректорату, щоб його портрети розмістили в усіх куточках університету. Ви уявляєте собі, на що б це було схоже: усі куточки заставлені лисим поп-співаком? Ректорат не міг піти на такі вимоги з боку Валерія, тому обмежились одним портретом у дівчачому гуртожитку та студентською газетою, присвяченою цьому порожньому, марнославному Малишеву.

— Але ж це в будь-якому випадку неабияк підняло авторитет університету.

— Підняло. Проте у нас, вибачте, розмах! Якщо кожний гомосексуаліст і кожна танцівниця — ці всі кляті муді… пробачте, артисти, захочуть висловлювати свої думки, відстоювати свої позиції, закликати до дій, виголошувати свої ідеологічні гасла та вимагати розміщення їхніх портретів, — страшно подумати, що буде, — хаос! Ми не впораємося з усім цим нашестям, нас з'їдять, затягають по судах. Особливо сексуальні та етнічні меншини. Вони нас звинуватять у ксенофобії, шовінізмі, расизмі, гомофобії, я навіть не знаю, у чому вони ще можуть нас звинуватити…

— У націонал-соціалізмі, - додала Власова.

- І в цьому теж. Це страшна сила — демократія…

— Яз вами згодна, а тому можу виділити вам певну суму. Половину спишемо на міносвіти.

— Я дуже вам вдячний, господи, як же я вам вдячний…

— Та годі вам, ви проявили ініціативу, а з нашого боку — невеличка фінансова підтримка. Але!

— Прошу?

— Але якщо затрачені кошти, сили, апарат…

— Телефонний? — вирішив пожартувати Культурний.

— Апарат, — суворо продовжила Власова, — людський ресурс… буде втрачено, ви залишаєте своє місце.

— Людський ресурс залишиться цілий у будь-якому випадку…

— Сподіваюся… Отже, ви згодні з моєю пропозицією?

Олександр Миколайович спітнів. У своєму задумі стовідсоткової впевненості він не мав (він знав лише те, що Малишева запрошувати він не буде), однак і задню вмикати, виставляти себе боягузом перед Власовою теж не хотілося.

— Згоден, — сказав Культурний, відчуваючи, як піт підступними цівками спускається до його куприка.

— Тоді… Щасти.

Власова підвелася з місця, за нею піднявся Культурний.

— На все добре, — відкланявся Олександр Миколайович.

— Бережіть себе, — з холодним, неначе зимове скло, спокоєм промовила Власова і розчинилася в гірському пейзажі…

— Не жінка — сталь, — промовив Культурний вже в приймальні.

Біля вікна сиділа нетвереза Арина Родіонівна і, не звертаючи уваги на Олександра Миколайовича, тихенько співала:

— Где же кружка, где же кружка бедной юности моей, выпьем с горя, выпьем с горя — сердцу будет веселей…

«Перебріхує поета», — подумав Культурний.

Релігійний діяч Леопольд Лємкус був людиною більш ніж загадковою.

Зовні був схожий на Путіна, точніше, не на самого Путіна, а на пана Арнольфіні, зображеного ван Ейком поруч із дружиною. Такі самі тонкі риси обличчя, майже нездорова худорба й сухотна блідість.

Його погляди на релігію за останнє десятиліття змінювались ледь не щороку. Виходячи з того, що церква у містечку була одна і релігійний діяч також був один, мешканцям нічого не залишалось, як наслідувати Лємкусу.

Батьки Лємкуса, латвійські націоналісти, свято вірили, що Латвія в недалекому майбутньому перетвориться на справжню європейську державу, і, маючи змогу стати емігрантами і перебратись до Сполучених Штатів — ще наприкінці сімдесятих, вони, проте, зволіли залишитися у Ризі й виховати з сина справжнього патріота та національно свідомого громадянина Латвії. Так, у принципі, й було. До вісімдесят дев'ятого року Леопольд мешкав у Ризі, ненавидів совєтів і працював наглядачем ризького слідчого ізолятора, але Лємкус був людиною тонких душевних настроїв і високих матерій, писав римовані словосполучення, називаючи це поезією, ходив у кіно тверезий, а виходив п'яний і заплаканий, нервував кожного разу, коли повз нього проходила невродлива жінка — він взагалі любив лише невродливих жінок, казав, що у них знаходить «успокоєніє душі».

У дев'яностому році, невідомо через які причини, Лємкус перебрався до, в принципі, братньої України, став до лав національного руху, вивчив українську мову й пішов працювати помічником попа. Піп був людиною освіченою, а тому його фінансове становище поліпшувалося з кожною годиною, аж поки на нього не наїхали молодчики в куртках із шкірозамінника, які (не куртки, звичайно), наїжджали тоді на всіх живих, мертвих і на дружин мертвих. Піп утік у Лубни Полтавської області, а Леопольд Лємкус, довірена особа попа, — до нашого містечка. Тут він заснував свою церкву адвентистів. Довелося кинути палити. Це його засмутило, і півтори сотні адвентистів було розпущено, натомість він організував церкву баптистів і перехрестив половину населення містечка, а коли і це йому набридло, звузив свій світогляд до вчень Рона Хаббарда. На цю вудочку купилися всі віруючі: і баптисти, і протестанти разом з адвентистами та кальвіністами. Саєнтологія набрала таких обертів, що наше містечко стало Меккою для всіх тих, хто належав до цієї секти, а число віруючих саєнтологів на один квадратний метр стало найбільшим у Східній Європі. У кінці дев'яностих, після катастрофічного провалу фільму «Поле битви — Земля», сценаристом якого був Ісус Христос церкви саєнтології Рон Хаббард, Лємкус відрікся від цього вчення і запив. Два роки у місті не було Бога. Люди приходили до Лємкуса, що спав на вівтарі, і благали його відновити богослужіння, причому служити їм було байдуже кому.

— Та хоч самому нечистому. Задихнемося ж без віри, Господи Ісусє.

Тоді Леопольд відкрив одне око, подивився на зачумлених без віри громадян, закурив і гучно, на всю церкву, промовив: — Да?

— Да, панотче, да! Без віри, Господи Ісусє, хоч самому нечистому, Господи Ісусє.

— Так нечистому чи Господу Ісусє?

Люди стривожено мовчали.

— Добре, щось придумаю, — важко зітхнув Лємкус.

«Хоч самому нечистому, — думав Леопольд, — а-а, ти диви, суча кров! нє-є, таких, мать їх, треба наставлять… до Бога, до Бога! З руками і ногами! Кров'ю і потом! Наставлять!»

І Лємкус наставляв. Хто сам приходив, а кого і по хребту бив. Часом, навіть ногами. Батько казав, що це він з похмелюги, Леопольд наш.

Потім дух горілчаний з тіла його вивітрився, і з того часу в нашому місті сповідували таку протестантську течію, як лютеранство. Лємкусу подобалася така релігія. Передусім, йому подобалася назва. Не знати для чого, але у його так званій келії, себто почивальні, над ліжком висіла фотографія Мартіна Лютера Кінга, якого, вважав Леопольд, уже давно треба зачислити до святих. Меланхтона та безпосередньо Мартіна Лютера, засновників лютеранства, він не визнавав. У церкві співали госпел, водили хороводи навколо багать, поклонялися язичницьким ідолам, приносили в жертву щурів, відзначали суботу, дотримувалися постів, носили довгі бороди та крислаті капелюхи, отримували гуманітарку з Фінляндії, читали Біблію справа наліво, при цьому нічого не розуміючи, пекли паски, не дотримувалися тайни сповіді, хрестилися лівою рукою і все це називали «лютеранством».

При всьому цьому сам Леопольд Лємкус читав учення святих, визнавав єдність Господа, дотримувався деяких православних обрядів, яких його навчив київський піп, і безперестанку палив, немов герої фільмів Джармуша. Іноді Лємкуса розбивав параліч. Це траплялося з ним через якусь недосліджену хворобу. У нього віднімався язик, сліпнули очі, глухли вуха. На ці довгі години атрофувалися всі його рецептори та нервові клітини. Лємкус умирав, але свідомість його працювала більш ніж блискуче. У ці моменти він вирішував складні рівняння, розгадував метафізичні проблеми буття, подумки писав фантастичні поеми. Годин через двадцять його відпускало, він геть-чисто забував свої розумові досягнення і брався за роботу. Церква приносила досить багато грошей, однак Лємкус їх майже не витрачав. Він їх збирав у чимале дерев'яне цебро, що було за іконостасом. Усі знали, що там гроші, але ніхто не наважувався навіть подумати про те, щоб привласнити їх. Навіщо Лємкус їх збирає — це була одна з найбільших загадок нашого міста…

До церкви ходили переважно люди малограмотні й грішні. Професура дотримувалася більш матеріальних форм спокутування своїх гріхів та отримання блаженства. Вона, тобто професура, пила. У принципі, як і все місто.

Пили тут навіть діти. Починаючи з п'яти років. Щоправда, переважно пиво. У десять — біле, червоне вино. У п'ятнадцять, крім горілки, одеколон та самогон. У сорок вони помирали. Це я, звичайно, перебільшую. Насправді, пили, але не до білих чортиків, а так, аби життя не здавалося таким паскудним. Чи навпаки…

У ту неділю, як і завжди, йшла служба. Лємкус весь час викрикував незрозумілі слова, які перетворювались у незрозумілі фрази. Усе це складало недосяжний для звичайного міщанського розуму монолог. Леопольд умовно виокремлював абзаци, закінчуючи кожний викриками «Алілуя» та «Ін гад ві траст».

Лємкус передрікав. Він передрікав, майстерно вказуючи на подорожчання товарів широкого вжитку, деякі продукти харчування та пришестя диких левів, себто семи янголів з сімома сурмами, які затрублять в одній тональності, і на місто впаде кара.

— Упаде кара Господня! — кричав Лємкус. — Переважна більшість і не помітить цього, але хтось таки перетвориться на соляний стовп і ми побачимо хто, ми дізнаємося, хто віддавався нечистому. Амінь! Йому не буде прощення! Прощення буде тим, хто заспіває зі мною молитву і віддасть десятину своїх заробітків на потреби церкви. Отже, пісня! Слова — Салмана Рушді, музика — Леопольда Лємкуса.

Зазвучав клавесин. Парафіяни — хто навколішках, а хто майже лежачи — загорланили дивну пісню на незнайомій мові.

Мій старий Лємкуса терпіти не міг — казав, що той нечесно гроші заробляє, що дурить народ.

— Падла, — додавав батько.

Жодних сумнівів, що так він казав під впливом своїх друзів, заздрісних євреїв.

У мене Лємкус викликав пієтет. У нашому місті він був саме тим юродивим, якого потребує будь-яка міщанська спільнота. Лємкус не належав до таких, що вештаються на кладовищах та базарних площах і просять копієчку, він був тим блазнем, який каже правду, який кричить наперекір існуючим системам, і він створив власну систему, корпорацію безумства та вічного свята, де ідіоти підкоряються іншим ідіотам, де душевний спокій та рівновага досягається комплексом божевільних своєю сутністю ритуалів.

Лємкус не обманював. Він блазнював, відкрито дурив і пояснював, що це — природа речей, що саме в цьому лежить духовне заспокоєння, що невродливі жінки — це маскарад, буфонада, лицедійство, що невродливих жінок можна прирівняти до церкви. У цьому і є суть речей, і я сам собі вірю, тож повірте і ви мені!

— Амінь, — закінчував він.

Після так званого богослужіння, коли всі проскурки були з'їдені, а гроші надійно сховані, до Леопольда Лємкуса підійшла Валя. Необхідно додати, що нещасна Валя Патлань вважала себе страшенно непристойною і гріховною дамою. її молодість, як їй здавалося, було прожита у гріхах та у злочинному ігноруванні Бога. Тому тепер вона просто не могла не відвідувати церкву. Іноді вона радилася з Лємкусом. Він їй подобався. Як чоловік. Але вона себе стримувала і намагалася відокремити Лємкуса від решти чоловіцтва. Мужчина в рясі — не мужчина. Але, як на зло, Леопольд, зі своєю балтійською зовнішністю та, на диво, романським запальним характером змушував Валю забувати про все.

— Преподобний Лємкусе, можна я вам скажу декілька слів…

— Кажіть, — пробубнів Леопольд. Його хитало. Портвейн розтікався по жилах.

— Я не знаю, можливо ці слова для вас стануть одкровенням, але мені здається, все, що відбувається у моєму житті, - неправильно. Я гріховна.

— Так моліться, дитино. Благайте Господа про милість його. Він чуйний, допоможе.

— Знаєте, я вас люблю.

— Я теж тебе люблю, дитино.

— Скажіть, преподобний, карнавал — це добро чи зло?

— Яка ти примітивна, дитино. Карнавал — це карнавал.

— А якщо там будуть гомосексуалісти?

— Вони теж люди.

Лємкус подивився у вікно. Пролітали чорні, як смола, граки. Це нагадало Лємкусу про диявола, і він сів на лаву біля ікони Миколи Чудотворця.

— А карлики?

— Хто?

— Ну, карлики, ліліпути, — пояснила вона.

- І вони люди. Маленькі, але люди. Усі ми люди. Тільки диявол не люди.

Лємкуса замутило.

— Пива хочеш? — раптом запитав він Валю.

— Хочу, — зраділа та. — Може, горілки?

— Не йди у блуд, маленька. Будемо пити пиво.

Розігнавши по домівках кутаних у шерсть бабів, що торгували свічками, Лємкус зачинив церкву, а з-під скриньки для пожертв (до речі, їх було більше, ніж ікон) дістав три пляшки пива.

— Вибач, уже не таке холодне.

Валя всміхнулась. Себе вона почувала ніяково.

— А якщо я вам віддамся, я очищусь? — запитала Валя після третьої пляшки пива.

Лємкус не пив.

Валя розстібала блузку.

— Очистишся.

— А як скоро?

— Як тільки, так і одразу.

Щось защемило у серці, якийсь важкий і цупкий міхарь душу окутав, якісь цербери загризли… Усе помутніло, закружлялося в голові в Лємкуса. Він важко зітхнув, почесав випнуті, подібні зовні на клавіші ребра й заплакав:

— Та ти і так чиста, дитино. Лютеранство перше виступило проти індульгенцій.

— Тоді я вам просто так віддамся.

Леопольд заплющив очі: «ізидє, ізидє…»

- Ізидє, ізидє, - повторював він уже вголос…

Валя засоромилась.

— Лємкусе, — раптом промовила вона якимсь не своїм, надто зрілим голосом, — а доросла жінка може любити маленького хлопчика? Підлітка.

— Що за ідіотське питання? Звичайно.

— А плотською любов'ю?

— Ти любиш якогось підлітка?

— Я стидаюсь, але люблю.

— А він тебе?

— Не думаю. Мабуть, усе ж таки ні.

— Тобі боляче від того?

— Мені в паху муляє. Я ненаситна. Я тигриця… Господи, що я мелю… що я мелю… мені так соромно, так соромно. Я піду. Ага, я піду… мені соромно. Навіщо я про це почала?…

— Це нормально — розмовляти про такі речі. Тим більше зі мною… Говори.

— Ні, я піду… — сховала голову в плечі Валя. З її вирлооких очей посипалися сльози.

- Іди. Ні. Стій.

Валя зупинилася. Лємкус обвів й пишноти чоловічим оком, ще раз важко зітхнув і наказав:

— А тепер іди.

Хоч уявляти що буде, подумав Леопольд і заснув.

І хоча Лємкус уже неодноразово займався цим у церкві, він усе ж таки не зміг торкнутися телес Валиних. Може, нечистий, а може, навпаки, Найчистіший у душу пробрався?

Загадковий він був, релігійний діяч Леопольд Лємкус…

Я вертався з ринку. Погода була ще не занадто спекотна, але близька до того. Дорогою я набрів на Лємкуса, який кудись неспішно чалапав, мабуть-таки, зі служби. Від нього пахло пивом.

— Молодий чоловіче, вас провести? — звернувся він до мене.

Що мені подобалося, так це те, як Лємкус зі мною розмовляв. Як із дорослим, по-справжньому, по-чоловічому, — мабуть, у нього був такий підхід до людей, особливо до таких, як я, — несміливих, малозначущих у цьому світі, більш ніж звичайних. Зрештою, такі люди — пласт, на якому виростають гриби геніальності, так би мовити, благодатний ґрунт, на якому ця геніальна пліснява може вільно паразитувати. Принаймні, мені так хочеться думати.

Лємкус завжди розмовляв зі мною, як із рівним, хоча, звичайно, не без іронії, мовляв, подивись, я з тобою, як із дорослим, тож знай! Хоча я можу помилятися: у Леопольда завжди на устах була іронічна, трохи навіть зухвала усмішка.

Ми могли бути друзями, але не були. Мабуть, це було б зайвим, ну дуже вже кінематографічним, а кіна в моєму житті вистачало…

— Добрий день, Лємкусе, — привітався я. — Якщо хочете — проведіть.

Я був ввічливим хлопчиком.

Ми жили в одному кварталі. Взагалі, їх у нас було всього два, щоправда, в цих кварталах було кілька десятків вулиць і дві-три площі, кожна з яких була центральною. Інший квартал складався переважно з гуртожитків. Улітку це було моторошне видовище, яке нагадувало Чорнобиль або Прип'ять: порожні будинки, некошена трава, залишені на бетонних панелях іграшки…

Ми просувалися вузенькою вуличкою вздовж триповерхових цегляних будинків. Де-не-де під вікнами від конденсату, що накрапав з кондиціонерів, утворювалися невеличкі калюжі, ми бережно оминали їх і про щось розмовляли. Лємкус намагався вивести мене на якусь там воду — якщо я не помиляюся, чисту. Він хотів зрозуміти, чого ж я прагну в цьому житті, - а що я міг йому сказати? Сказав, що хотів бути актором, проте стану кухарем, а якщо все буде добре, то і шеф-кухарем якогось ресторану.

— Але ж у нас немає ресторанів, — здивувався він.

- І справді, немає, - сказав я. — Тоді доведеться його відкрити.

— Да, — погодився Леопольд, — людині багато не потрібно. Не знаю, навіщо він це сказав…

— Батько каже, що людині завжди мало, вона прагне більшого, вона ненаситна.

— Хєрня, — заперечив Лємкус. — Дуже швидко настає пересит. Дуже швидко. Підростеш — зрозумієш.

— Та я і зараз розумію, — засперечався я.

— Нічого ти не розумієш. Чи багато потрібно людині, якщо вона не колекціонує витвори мистецтв або смарагди, якщо вона не намагається стати на вершину фінансової піраміди чи якщо не одержима бажанням досягти абсолютної влади? Коли ти задовольнив мінімальні потреби, впадаєш у депресію — усе, хана тобі…

— Щось ви не те говорите, Лємкусе.

— Усе те я говорю, просто ти ще не розумієш усіх життєвих штук. У тебе є гроші, робота, ти досяг невеличкого успіху, так званої цілі… погодься, у тебе ж немає цілі досягти титулу володаря всесвіту — мало в кого є така ціль. Першочергова мета — стати на ноги. Коли ти стаєш, у тебе є все: і любов, і, як я вже казав, гроші — тоді труба! Депресуха, хандра, нудьга. Ти лінуєшся що-небудь робити, і ти це робиш так, за інерцією, для проформи, щоб оточуючі не сказали, що все, ти вже опустився далі нема куди. Але життя летить, і разом із ним летиш ти. Угору чи вниз, це вже як у кого, розумієш?

— Не дуже.

— Ну, коли у тебе є мільйон, заробити сто — не проблема, але тебе це вже не тішить, тебе вже мало що тішить. Слава? Інтерес до неї згасає швидко, якщо немає підживлення, а якщо є — це вже марнославство, улюблений порок диявола, Господи прости.

Лємкус перехрестився, перехрестив мене, і я помітив, що ми зупинилися на розі двох вуличок. Тепер нам у різні боки.

Ми постояли з хвилину, помовчали. До нас підбіг невеликий кудлатий собака, усипаний реп'яхами та рожевими лишаями. Він почав жадібно лизати Лємкусу пальці ніг, які стирчали з коричневих сандалів.

— А йому більше нічого й не треба, — похитав головою Леопольд.

— Дивні ви, — пробубнів я.

— Я? — відволікся від якихось своїх думок Лємкус.

— Ну а хто ж, — і я неприродно засміявся.

— Ти теж дивний…

— Ну, все — піду віднесу продукти. Батько сьогодні вдома, випросив у Попова позачерговий санітарний день. Стомився…

— Ну давай, щасти тобі, малий. Батькові привіт, скажи, хай слідкує за здоров'ям…

— Ага, передам, тільки навряд чи він зрадіє — привіту вашому…

— Знаю, знаю, він же мене не любить, точніше, боїться, — осміхнувся Лємкус. — На те воля Бога нашого.

— Амінь, — сказали ми в унісон, після чого Лємкус підстрибнув на одній нозі, зробив у повітрі пірует і розчинився за рогом…

У парадному я зустрів Женю. Вона кудись поспішала, але я все-таки зупинив й.

— Привіт, — сказав я, — як справи?

— Тебе це гребе? — відповіла вона…

— Я так спитав, просто…

Дивно, я думав, що ми з нею вже в добрих відносинах: усе ж таки пригощала вона мене своїм лакістрайком, а це, як не крути, вияв доброзичливості… Дивно…

Удома мене зустрів батько. Весь скуйовджений якийсь, метушливий…

— Збирайся! — сказав він.

— Куди ще?

Батько вирвав у мене кульок із продуктами і запхнув абияк у холодильник.

— На ділянку поїдемо. Давай-давай-давай! — підганяв мене старий.

— Куди?

— На ділянку! Якраз смородина достигла. Не бійся, увечері повернемось… Знаєш, я і сам не люблю там ночувати. Тієї середи був: так сам себе накрутив, ледь не посивів.

— Боягуз, — зрадів я, що чимось можу підколоти старого.

— Мовчи! Сам, мабуть би, і в штани наклав.

«Може і наклав би, — подумав я. — Що я, не людина?»

Нехай, думаю, поїдемо. Звичайно, я міг би і до рівчака сходити, поспостерігати за дівчатами, грудастими купальницями, — отримати, так би мовити, естетичну насолоду, та й сам би скупався, а з іншого боку, потім усе одно вдома півдня сидіти. Спека. Задуха.

Усе ж таки я не пожалкував, що ми приїхали на ділянку. Знаходилась вона за три кілометри від міста. І хоч там не було якихось елементарних умов для елементарної зручності, проте у мене щоразу, як ми приїздили туди, випливало чимало спогадів із дитинства. Це ж старий мене саме тут у колодязі виловив. Там взагалі смішна історія була. Просто все почалося з того, що мій батько збирався одружитися з однією місцевою красунею. Чесно кажучи, я навіть і не знаю, чи були в неї ще якісь особливості окрім того, що була вона вродлива до чортиків, але це й не важливо. У принципі, вона могла стати моєю мамою, якби на той час я вже не народився. А я таки народився, причому за п'ять днів до дня весілля. Тільки його не було, того весілля. І правильно — принаймні мені зараз так здається, що правильно, бо у тої вродливої мадам справді не було жодних інших особливостей. Та річ не в цьому, точніше, і в цьому теж, але не тільки в цьому. Річ іще в тому, що за день до вінчання мій старий пішов набрати води до ось цього колодязя. Шкода, що його зараз можу побачити лише я, тому що тільки в мене він так чітко закарбувався у пам'яті й тепер я його так добре бачу, ну, як живий, чесне слово, як живий бачу я цей колодязь — наче мене тільки-но витягай з нього і я, ще мокрий і нещасний, з температурою у 41 градус за Цельсієм, проклинаю його, цей колодязь, проклинаю його, кажу йому, скотина, ненавиджу тебе, колодязь, я ненавиджу, бо пролежав у тобі близько доби! Ви взагалі уявляєте собі, як п'ятиденна дитина пролежала в колодязі добу, як її хлипке й бліде тільце омивається холодною джерельною водою! Це все, взагалі можна уявити і поспівчувати, але не відчути, а я відчував, щоправда, погано пам'ятаю все це, а якщо бути відвертим до кінця, то взагалі не пам'ятаю. Але мене знову понесло геть від основної теми моєї оповісті, тому я розповідатиму далі. Так от. Піднімає мій старий відро, витягує його, а у відрі — я. От клянусь, просто не знаю, як це трапилося. Ну не знаю, наче сам Бог мене туди закинув, у те відро, — не знаю. Виловив мене старий, звичайно, налякався, хоч він тоді вже був дорослим чоловіком — скільки там йому було? Тридцять? Ну так, десь стільки. Але все одно злякався. Приніс він мене спочатку додому, почав горілкою розтирати, але зрозумів, що таким чином він з легкістю здере з мене тонку плівочку моєї немовлячої шкіри. Батько мій дурень, але не настільки, щоб не зрозуміти, що в мене температура і що мене треба до лікаря. Ну, до лікаря він мене звичайно відніс, лікар там щось почаклував наді мною, чимось обмотав, там у мене ще пуповина загнила, він й обробив, під скляний ковпак запхнув, а батькові й каже, що я слабенький, і що треба в міліцію. Не треба в міліцію, — каже мій старий. Як же ж не треба, коли він покидьок, а всіх покидьків треба в міліцію, щоб злидні не плодилися. А я його до себе заберу, — каже старий. — Виходжу його. Вигодую, вивчу, і буде в мене синок. Ну, — знизив плечима лікар, — як знаєш, Полюцію. Полюцій, себто батько мій, так і знав. А нареченій своїй так і сказав. Ти, наречена моя, як знаєш, але буде у нас синок. Уявляєш як чудово, а? Чудово? — перепитала наречена. Ну звичайно! Тепер у нас буде синок, і тобі не треба його виношувати — токсикози, перейми, всі ці брудні справи. Нам ось Боженька готового приніс. Ні, - пропищала вродлива (я так і уявляю, як вона пищить), — я взагалі не хочу дітей, та й тебе не хочу, бо в тебе ім'я дурне, що це таке — Полюцій? А? Ну скажи, що це за ім'я таке? Це античне ім'я, — образився мій старий, але та й чути не хотіла. Викинь, каже, дитину в колодязь, або здай и у міліцію, зміни ім'я, ось тоді я за тебе піду. Так весілля ж завтра, — намагався щось сказати старий. Мене це не гребе, — відповіла ота красуня, і прирекла себе на гірку долю, бо за два роки у неї влучила блискавка і й якось перекособочило, якось так скривило негарно-негарно, що всі її прозвали Крива, але не в цьому суть, а в тому, що тепер я живий завдяки моему милосердному й дещо тюленькуватому (принаймні це слово мені придумалося) старому, який не проміняв мене на якусь лахудру… І ось тут стоїть цей колодязь, куди мене скинули п'ятнадцять років тому. Хотів би я побачить ті руки, що кидали мене у чорну прірву безповоротної смерті, загнилими! Або відірваними. Взагалі, якщо чесно, я дуже хотів би побачити свою маму. Дуже-дуже. З якими завгодно руками…

Ми приїхали на ділянку, і я щонайперше пішов і напився з цього колодязя води. Я пив, пив, пив, пив. Холодну й прозору воду. Мені здавалося, що ця вода — це невід'ємне продовження мене, тобто це і є я, такий самий, такий прозорий і холодний, — щоправда тоді, з цим незворотнім статевим дозріванням я здавався собі напрочуд брудним, але це лише я так собі здавався: ці випадкові волосинки на обличчі, вугрі, всякі мутації й таке інше, а вода — вона постійна, вона константа, чи як там це називається, і от коли я дозрію, — думав я, — коли мене все це перестане накривати, я обов'язково буду таким, як ця вода. Зрештою, я і тоді був таким: спокійним, прозорим і холодним, але щось-таки заважало мені стати по-справжньому водяним. Можливо те, що я, кінець кінцем, був людиною?

Я не знаю, навіщо розповідаю про те, як ми їздили з батьком на ділянку, можливо, щоб якось обережненько підвести все це до теми колодязя, до води (вода — це зміни) і всього того, що вплинуло на всю мою подальшу долю? Не знаю… З іншого боку, коли ми повернулися, вдома нас чекав неприємний сюрприз. Двері до квартири були відчинені, у коридорі було натоптано, хтось тут палив. Одежа була розкидана, постіль на ліжку зім'ята, наче хтось безсоромно вовтузився на ній, а посеред великої кімнати валялася… свиняча голова, на лобі якої чорним маркером було виведено: «ПОЛЮЦІЙ — ЖИД».

— Хто це зробив? — запитав я старого.

Старий, здавалося, був не на жарт розгублений. Він якось дурнувато посміхався кривою посмішкою, щось шепотів, потім знов посміхався, на чолі його зблискували й моментально випаровувалися краплі поту — так розжарилося його тіло.

— Ну? І хто це? — запитав я ще раз.

— Козли якісь. Мавпи… — відповів він, багряніючи.

— Хто?

— Мавпи! Козли…

— Так козли чи мавпи? — не розумів я.

— Ага, — відповів батько, — козли, сука, мавпи…

Слово «мавпи» він проказав з якимось західноамериканським прононсом — що у нього вийшло: «маупи»…

— Але ж ти не жид, — питально прищурився я.

— Я? — розлютився батько.

— Ну да, це ж друзі твої євреї…

— Що ти маєш проти моїх друзів?

— Та нічого, просто кажу, що вони євреї…

— Вони нормальні люди! — почав кричати старий.

— Господи, я ж і кажу, що вони нормальні люди, тільки євреї, а ти тут до чого? Чому тобі підкинули цю срань?

— Мені?

— Не, чорту лисому! — занервував я.

— Не знаю, синку. Кому тепер що доведеш…

Діставши з комори солярки, старий облив знайдену голову, кинув й до унітазу і підпалив. Ну і смерділо ж — Господи, такого нудотного смороду я в житті не відчував! Потім батько налив з алюмінієвої фляги зубровки. Собі й мені. Випив, вилаявся. І я випив. Від цього стало легше, але я моментально сп'янів, а тому вирішив вийти на вулицю провітрити нутрощі, та й, заразом, і голову.

— Ти куди? — перелякано запитав старий.

— На вулицю. Повітрям подихаю. Ще й ти тут розбздівся головами своїми.

— Мовчи! — закричав старий.

— Чого ж «мовчи»? Пішов би до шерифа, усе б йому розповів, а то й чужі сліди позамітав, і голову спалив…

— Не твоє діло. Не думаю, що з шерифом буде краще.

— Як знаєш. Я скоро повернуся, — сказав я наостанок і вибігав із квартири.

Це ж треба таке, розхвилювався тоді я. Якщо до квартири може зайти будь-хто, просто якимось незрозумілим механізмом відчинивши двері, то про які захищеність і спокій можна взагалі говорити? Щось мене це дуже неприємно хвилювало, я спускався до заднього двору, гриз кислюче яблуко і думав про цигарки. Це ж треба…

На задньому дворі я побачив Женю…

— Привіт, — сказав я. Треба ж було щось запитати, тим більше мені було страшенно скучно, а все тіло — не знаю як пояснити, — було сповите якимсь хвилюванням. Ще ця зубровка батькова не туди пішла.

— Ти, — індиферентно констатувала Женя мою появу.

— Ага, я.

«Якась вона знервована», — подумав я.

— Слухай, чого ти така знервована?

— Яка тобі різниця?

— А все ж таки? — приколупався я.

— Чого ти приколупався, а?

— Та я ж тільки так…

— Так… хуяк! Бабки, малий. Розумієш, світом правлять бабки…

- І шо?

— Так от їх мені не віддали.

— На роботі?

— Щось типу того.

— Ти десь працюєш?

— Та ніде я не працюю. Слухай! Відчепись, ага? І без тебе хєрово!

Вона відвернулася, і я — не знаю, щось мені в голову вдарило — підійшов і обійняв й. Якщо чесно, хотів просто розвернутися й зникнути з поля й зору, а все ж таки взяв підійшов і обійняв. Але якось неоковирно, якось по-дитячому, зовсім не так, як хотів, а хотів, як друг. Обійняти, і щоб у неї все минулося, всі й негаразди, якщо у неї не все гаразд, болі, якщо у неї справді щось болить, тривоги, ну, якщо п щось тривожить, звичайно, і взагалі, нехай усміхається — радіє життю, вона ж молода, здорова, симпатична, якщо я нічого не плутаю…

Але Женя розплакалася, чого я, в принципі, не очікував… Я взагалі нічого не очікував. Що я тоді міг очікувати? Ну що взагалі пацан у чотирнадцять років може очікувати? Сімейного щастя? Якихось надзвичайних багатств? Та нічого я не міг очікувати — що вже казати про те, що людина, яка чітко знає, чого хоче від життя починає плакати. Цього я і уявити собі не міг — навіть у безкінечно маревному сні. Хоча яка різниця, що я міг і на що сподівався, чим підтверджувалися мої очікування і що зупиняло мене за крок від здійснення мрій, а головне — навіщо! Ці всі роздуми зараз здаються мені трохи дивними, а тоді, щоб усе це подумати, зрозуміти й розкласти по поличках мені знадобилося трохи менше сотої секунди. Я особливо не заморочувався, а просто сидів тоді, обіймав й, а вона плакала, плакала, роз'їдаючи мої ноги своїми гіркими сльозами аж до кісток.

— Чого ти… — прошепотів я.

— Дякую, — сказала вона.

Нічого, подумав я, все добре, все набагато краще, ніж нам усім здається.

Женя пригостила мене лакістрайком, ми закурили, про щось заговорили. Про життя, здається, чи як?

— Ходімо, може, прогуляємось? — запитала вона.

От чесно! Ну, чесне слово, ноги мої налилися свинцем, тілом пробігли дрижаки, і я не на жарт розгубився. Господи, подумав я тоді, куди ж із нею йти, і все так загуділо в мені, все якось одразу прояснилося, і я зрозумів, що так, звичайно, треба йти — подалі з цього клятого двору, від цих вікон, від допитливих очей сусідів, що заховалися за вікна, проте ці сусіди не врахували того, що вікна зазвичай зі скла, а скло прозоре, тож я з легкістю розгледів ті очі, ті допитливі очі, і сказав собі: подалі звідси і від цих допитливих очей, що все життя проводять у моментах очікування мого падіння, щоб висміяти, познущатися, щоб побачити, як я курю або цілуюся і щоб піти й розповісти все це моєму старому.

— Давай, — сказав я. — Ходімо… Прогуляємося. Тільки куди?

— А просто… — сказала Женя, і здалося, що вона хвилину тому наче й не плакала зовсім.

— Як тебе хоч звати? — запитала вона.

— Ніяк, — відповів я, ніяковіючи.

— Чесно, скажи, як?

Що я міг їй сказати. Що взагалі людина, яка не знає, чого їй очікувати може сказати людині, яка напевне знає, чого хоче від життя? У принципі, багато чого. Багато чого я і сказав. Пізніше. А на це питання я просто не міг відповісти. Ніяк.

— Так і звати. Ніяк не звати.

— Ну добре, а в школі? Ну в школі, ти як записаний у журнал?

— Так і записаний. Просто. Ніяк не записаний. Це важко пояснити.

— Хм… — знизила вона плечима.

Ми йшли й розмовляли, точніше, я розмовляв. Я говорив і говорив, безперестанку щось розповідав, роздуваючи щоки і хмурячи брови: я розповідав про своє життя, про батька, про свої страхи. Яким же дивним я тоді здавався. З мене пер мій кончений настрій, мій інфантилізм, мої дитячі комплекси, але мені було приємно, що я ще такий недорослий, я розумів, що мені ще багато чого дозволено, і бачив, що Жені це теж подобається, в смислі моя дитячість. Здається, стільки слів за один раз я не говорив ніколи. Коли ж з мене поперли мої сексуальні фантазії, Женя зупинила мене і сказала, що цим я маю займатися вдома, а не розповідати їй, і що так можна відлякати людину. Я знітився, мені стало соромно. Десь хвилину я мовчав, але потім мене знову невтримно понесло і я не боявся наговорити зайвого, навпаки, хотів, щоб вона побачила мене всього як на долоні, щоб зробила власні висновки, зрозуміла, який я є насправді і що такого можна любити. Як друга, звичайно.

Вона мені подобалась? Певно, що… Але я намагався стримати свої емоції і єдине, чого я не бажав виказувати, так це своєї симпатії. Женя відрізнялася від інших дорослих жінок, з якими мені доводилося тісно спілкуватися. Ну з ким я міг тісно спілкуватися? А? Ну, з Цецилією Ісаівною, матір'ю батькового знайомого Уфлянда, але вона годилася мені у бабусі. З ким ще? З учительками в школі. Ну да, подобалась мені одна, Світлана Іванівна, викладач української мови та літератури, ну, нормальна така. Я навіть почав до неї залицятися, не дуже агресивно, звичайно, а так, щоб вона мене помітила. їй було років двадцять п'ять. Вона була середнього зросту, мала стильну коротку зачіску, носила не менш стильні, ніж зачіска, прямокутні окуляри, — ну, дуже мені подобалася… Я не знав, як й охарактеризувати, щоб звучно було, щоб все одразу було зрозуміло, аж поки мій старий на батьківських зборах не побачив й, а ввечері, струшуючи крихти хліба на підлогу, не сказав:

— Ця ваша Івана Світланівна — несамовита жіночка.

І вже потім я так її і називав. Несамовита. Несамовита жіночка. Жіночка, жіночка. Несамоночка!

Я завжди намагався вловити її аромат, але він вислизав кудись, танув у жовтих плінтусах та блакитних віконних рамах. Я вдивлявся у силуети вчителів, намагаючись віднайти стрункість та прозорість Світлани Іванівни, ходив за нею, майже стежив. У їдальні, в учительській. Навіть якось провів її — допоміг донести до й будинку напаковану зошитами зовсім не вчительську сумку. Один раз, на вихідні, простояв півночі під її вікнами. Така вона була вся неземна, ну геть відрізнялася від усіх мешканок міста, та і не місцева вона була, а з обласного — так там багато таких… Ех, я і ночей не спав, і голодом себе морив, і навіть вірші писав любовні… Уже точно не пам'ятаю, але якось я вмудрився зримувати «троянди — гланди». Коротше, було все, неначе у рожевому сні. Якщо чесно, то я навіть плекав якусь надію, та що там плекав — я точно знав, що ще трішки, і все — вона моя! Так я пробігав за нею десь місяць… І одного дня, здається в середу, я прийшов до школи один із перших, і в темному сонному вестибюлі стояла вона, Несамовита Світлана Іванівна… Серце зайойкало, душа — в п'яти. Усе, думаю, настав мій зоряний час. Підхожу і… розумію, що з нею щось не те, що від неї якось дивно пахне. Ніколи не міг вловити п аромату і тут на тобі — ловлю! Але… від неї тхнуло сечею.

Потім я не раз помічав, що від неї несамовито, просто тобі бомбово тхне сечею. І як я раніше цього не відчував? Аж дивно… А Женя не така, від неї пахне… я навіть не знаю чим. У принципі, якщо добре принюхатися, то щось таке долинало до мене, щось мої ніздрі вловлювали… Бензин, якісь парфуми, навіть, здається, чоловічі, щось із травою пов'язано, з кропивою, медом і скотчем. От не знаю: у цього скотча є притаманний лише йому запах, такий клейкий, проте ледь відчутний… А ще твердістю, можливо життям… Від неї пахло усім цим одразу, але дуже ніжно, майже невловимо, як невловимий запах горобця, що пролітає над головою… Щось таке в ній було.

Ми гуляли. Женя переважно мовчала. Її руді кіски весь час хльостали мене по щоках, і це було надзвичайно приємно й у ті моменти я аж захлинався від якогось внутрішнього збудження, майже позбавленого звірячої сексуальності. Майже…

Ми пройшли кілька вулиць, потім повернули на пощу, і я дивився на своє місто по-новому: легко, невимушено, із захватом. І на ці іржаві лелекоподібні фонтани, що не працювали вже кілька років, і на висотки гуртожитків з іншого району, що чорними силуетами виростали на призахіднім сонці, і на міську ратушу, яка постійно виринала над квітучими липами, — і все це в мені пробуджувало якусь гармонію, яку ніколи не відчував, радість за своє місто, за себе, за нас із Женею: мене пригорнула до себе Феліца, і я відчув тепло її тіла, і те безкінечне щастя, яким вона мене опромінювала… ну так, це ж бо щастя — так ходити вечірнім містом і нічого не боятися: ні бомбардувань, ні терористів, ні дощу з жаб та п'явок. Взагалі нічого!

Я багато палив, і Женя зробила мені зауваження, але мені так цього хотілося, адже я і без того плив, наче в тумані, наче мішком пришиблений, а цигарка якось розставляла все по своїх місцях, наводила на певний шлях, — від цього навіть думки якось жвавіше виповзали назовні…

Додому ми прийшли затемна. Ми зупинилися біля її дверей.

— Дякую, маленький, — сказала вона. — Мені якраз цього і бракувало.

— Чого? — не зрозумів я, точніше, зрозумів, але хотів пересвідчитись, чи все правильно.

— Ну, якогось такого дитячого свята, ну, такого, ти зрозумів.

Я промовчав.

— Давай, — сказала вона і зникла у своїй квартирі.

Добре, що ми не поцілувалися, а то це було б украй по-кінематографічному, а кіна, як я вже казав, у моєму житті більш ніж вистачало.

Удома я побачив ридаючого батька. Йому, мабуть, було нестерпно важко, щось його гнітило. Він лизав підлогу…

Годині десь об одинадцятій Женя завела двигун на своєму роздовбаї і кудись рушила. Куди?

Наша квартира нагадувала склеп. Справді, лежиш і відчуваєш себе трупом, що дійшов до останньої стадії розкладу: добре помітно череп, де-не-де пожовтіли кістки, характерний запах — уже не такий різкий, але все ще нудотний…

Я лежав і розкладався. Усю ніч я чекав на Женю, я видивлявся в моторошну темряву нашої вулиці, прислухався до шуму двигунів, але то проїздили переважно автомобілі. Ха, це я-то не відрізню шум двигуна мопеда від якогось мотоцикла або «москвича»?!

Може, і не відрізню…

До ранку вона так і не з'явилася.

Коли сонце почало пригрівати, а повітря розжарилося, я вирішив прогулятися міським садом, який був одночасно і дитячим парком. Занедбані каруселі та взагалі весь нереальний світ з усіма атракціонами та будками з солодкою ватою заховався туди далі, ближче до міського озера. Щоправда, тоді, коли мені було чотирнадцять, будка, де колись продавали вату, була порожня й обісцяна скурвленою молоддю, атракціони вже років п'ять не функціонували, лише дерев'яні скульптури казкових персонажів ожили й наповнилися міфічним фентезійним духом — вони пустили зелені пагони й розрослися широколистяними кущами клену та липи. Жити стало гірше, жити стало сумніше…

Сам сад, себто парк, був зроблений за проектом славнозвісного каталонця Гауді. Принаймні це зараз я розумію, що проект розробив Гауді, а тоді це все мені нагадувало просто якісь міфічні штуки, які перепливали зі скульптури в скульптуру, що були вкриті мозаїкою кольорових камінців. Парк було створено за п'ятдесят років після смерті Гауді, тобто я взагалі не певен, що барселонський дивак міг чути про наше містечко, однак, пригадуючи вже зараз ту паркову архітектуру, той дивовижний легатовий арт-нуво, ті мозаїкові ослінчики у вигляді равликів та ящірок, те нагромадження бетону з плавними вигинами, я розумію, що застійний совок був непогано обізнаний у модерністській архітектурі, і, створюючи цей дитячий парк, себто міський сад, проектувальники не просто запозичили гаудіанський стиль, а нахабно вкрали весь ансамбль парку Гуель. Це було торжество стилю, позбавленого консервативного смаку, — але властиво радянському експерименту, і, безсумнівно, це все було нічим іншим, як раєм для дітей, хоч і неабияк лякало своєю химерністю наші дитячі, прямолінійні душі…

Якось так склалось, що зазвичай я залишався непоміченим. Нікому не було до мене діла, ніхто не зачіпав мене, ніхто не вітався, хіба Лємкус, можливо, колишні однокласники, кілька сусідів. Однак у той день усе перевернулося з ніг на голову. Моє життя змінилося, і я, в принципі, дякую Богу за те, що трапилось, що потягнуло за собою такі солодкі й болючі наслідки.

Я прогулювався парком, думав про Женю, про те, куди ж це вона поїхала і куди взагалі вона їздить, чому так, чому мій батько божевільний, а я такий самотній. Цікава штука, що у чотирнадцять завжди про таке думаєш, хоча старий якось сказав, що такими питаннями людина труїть себе завжди, що така доля не тільки підлітків, а ще й дорослих тьоть і дядь. І Лємкус щось таке говорив. Він взагалі багато чого говорив: багато про людську пересиченість, про хандру, що тягнеться довгим шлейфом за, здавалося б, таким безкраїм щастям. Ну його — картати себе постійно, шукати винних, а в підсумку знаходити винним себе!.. Коли я ось так думав, повільно ступаючи скрипучим гравієм, я почув, що хтось мене кличе.

— Ей, пацан! — так могли кликати тільки мене.

Не знаю, навіщо я озирнувся?

— Що дивишся, баран, сюди іди.

Нема мені чого робити, подумав я і додав ходу.

— Стій, пацан! — знову почув я.

Я набрав швидкість.

Я побіг.

Ну, подумав я, давайте — наздоженіть, ну, хто тут у нас баран, а?

Я біг, неначе худий і дуже чорний негр, набирав швидкість, як, бува, й набирають гепарди, коли полюють на лань, або ні, я був ланню, за якою хтось женеться, — а чи справді женеться? — треба глянути, — і я глянув і зрозумів, що таки женуться, і не хто-не-будь, а гепарди, однак вони, вочевидь, старі, змучені гарячим іранським сонцем.

Я біг. Але чому в зворотному від будинку напрямку, чому побіг не додому — минуло вже хвилини три, як я біжу, за цей час я вже заварив би собі чаю з бергамотом і гортав би альбоми з батьковими марками, — чому я побіг, неначе втікачі від убивць у хічкоківських фільмах, які біжать на другий поверх свого будинку, коли було одразу зрозуміло, що бігти треба тільки на вулицю, тому що тільки там вони знайдуть такий бажаний порятунок. Думати над цим питанням у мене часу не було: мої кеди ковзали по зеленій траві, у принципі, й по пожухлій теж ковзали, а на гравії мої ноги якось неприємно, якось хворобливо запліталися…

Я ще раз озирнувся: здається, добряче відірвався. Але рано було радіти. До мене почав долинати гуркіт мотоциклів, їхніх паршивих, не найшвидших у світі і далеко не «Індіанів», однак усе-таки швидших за мене «макак»…

Тоді у мене і думки не виникло, чому вони за мною женуться і що такого я їм зробив. То були Рубан, ватажок місцевої шайки, та його голомозі, всипані шрамами уроди — сама шайка. Звичайно, вони були єдині, хто міг ні сіло ні впало мене зачепити, але так, щоб аж бігти за мною… Це ж треба так ненавидіти мене, щоб у таку спеку ще більше нагрівати свої брудні «макаки» та «іжі»… Ось уже позаду залишились іржаві лелекоподібні фонтани, і вже видно інший вихід з парку, а далі — міське озеро та пустир і починаються гуртожитки та дев'ятиповерхові панельні коробки…

Куди? Куди дітися? Ці уроди обійшли мене зліва, іншою стежкою, де більше місця для їхніх мотоциклів, і якщо до воріт парку вони доїдуть швидше, ніж я добіжу, то все, гаплик мені, - дітися вже не буде куди. З одного боку — прямовисна бетонна стіна художньої майстерні, а інші ходи зайняті цими мавпуватими рагулями на макаках. Залишиться тільки шлях назад, проте там їм буде ще легше перегородити мені дорогу. Але я ще міг устигнути до паркану, який, слава богу, зробив не Гауді, а зварив з арматури якийсь зварювальник, витративши на це два дні свого часу в застійну добу… Ще швидше, ще… Зліва учув якісь окрики, але шум двигунів заважав мені розчути що саме мені кричать, можливо, стій, баран, куди ти біжиш, та не чіпатимемо ми тебе, просто є базар, розумієш, треба з'ясувати одну річ, ми тобі ще й п'ять рваних на морозиво відвалимо, давай, не біжи вже… Хоча навряд чи вони таке кричали…

Коли я зрозумів, що від напруги мені заклало вуха, занила підшлункова, у грудях страшенно калатало моє добре і ніжне серце, а ці кляті мотогонщики таки швидше за мене прийдуть до фінішу, очі мої наповнилися сльозами відчаю, ноги підкосило і я впав обличчям у суху неорганічну землю.

На мить я знепритомнів, було страшно, і, клянучи себе самого, — адже бігти я мав ще швидше і в іншому напрямку, — я з острахом очікував, коли я вже відчую важкий удар кросівкою по спині, коли вже мене почнуть обпльовувати і вибивати зуби…

Але зуби мені ніхто так і не вибив, та й удару по спині не було. Я почув важкий тупіт, розплющив очі й побачив кілька пар ніг, узутих у потріскані спортивні кросівки.

— Вставай, придурку, — потягнув мене хтось за комір.

Я встав, але, як це не соромно, знову впав. Мабуть від страху, подумав я тоді.

— Тримай його, — почув я той самий голос.

Мене тримали двоє.

— Ну шо, братіку, добігався?

— Я тобі не братік. — Господи, і навіщо я це сказав?

— А хто ж ти? — почувся вже інший голос, і моя губа відчула несильний, але болючий удар.

У роті стало гаряче. По підборіддю потекла кров.

— Не чипай його, дебіл, — сказав перший голос, і я відчув деяке полегшення, але, витримавши недовгу паузу, голос продовжив: — Тут не чіпай. Поїхали на дачу. Там розберемося. Там тобі, мудак, — звернувся він вже до мене, — точно буде піздєц.

Інші двоє мене вже тримали, і я знову впав…

«Дачею» виявилося підвальне приміщення в одному з гуртожитків…

Мера, а за сумісництвом і шерифа нашого містечка, звали дядя Льоня. Я не любив його і, думаю, правильно робив.

Дядя Льоня був досить куртуазний і невловимо одухотворений мужичок, безкомпромісної набожності людина, і всі його думки були скеровані до Бога — байдуже якого, головне щоб було таїнство обрядів, свічки там різні, піп… У цьому випадку несказанно повезло Лємкусу, адже фінансування церкви — спочатку саентологи, а потім лютеранської, - йшло прямісінько з кишені дяді Льоні. Пізніше він схибнувся, його переслідували нав'язливі ідеї щодо чистоти в душах людей, цноти і моральної подоби взагалі. Зрештою, всі досить лояльно ставились до цих дивацтв, однак інколи дядя Льоня переходив усі дозволені межі.

— Зараз я цією штукою зроблю вам, шановний, педерастичний ґешефт, — казав він і діставав телескопічну дубинку штурмгерерро.

Сенсу цієї фрази ніхто не розумів, однак був би щасливим ніколи й не чути. Одного разу дядя Льоня застрелив надто вже аморального хлопця. Його звали Антон, однак дядя Льоня принципово називав його Толя.

— Толя, — сказав шериф.

— Я не Толя… — хотів був заперечити Антон.

— Толя, — уперто, однак досить манірно, повторив дядя Льоня, — не хвилюйся, все буде ля-ля, — і вистрелив у голову.

Цей Толя, себто Антон, був сиротою, а тому ніхто за ним не плакав. Думаю, дядя Льоня не сироту не застрелив би, хоча… хтозна. Усе, як каже мій старий, дуже відносно. Часом шериф так виблискував своїми емалевими очами, що хотілося сховати не тільки погляд, а й душу, аби він, цей охоронець внутрішньої непорочності, не угледів у тобі нічого такого, за що можна було б отримати «педерастичний ґешефт» або, в гіршому випадку, кулю…

Цього кволого і скорченого подагрою чоловічка не поважали, але боялися, його не любили, але слухались, його ненавиділи, але не насмілювалися бодай якось проявити своїх справжніх почуттів. Не боявся дяді Льоні один лише Лємкус, і все через те, що мав на нього вплив, а вплив релігійних діячів, як відомо, — річ сильнодіюча, можливо, навіть, як героїн…

Мер однозначно відчував себе воєначальником, дерзновенним полководцем, координатором усіх задумів та ідеологічним рупором своєї ідеї абсолютної моральності. Він сприймав себе виключно як праведника, заступника, щонайменше Немезиди, вершителя долі плебсу, асенізатора соціальних нечистот… Бога.

Ваня, син Леоніда Григоровича, в дитинстві перехворів на дуже важку хворобу. У нього була рідкісна, навіть неможлива для чоловіків форма раку. Рак грудей. Точніше однієї груді, лівої, - там, де серце. Пухлину йому вирізали, хіміотерапія призвела до повного облисіння. Якщо батько Вані, окрім марксистсько-ленінської ідеології, іншими сторонами не вирізнявся, то Ванюша вийшов цілком симпатичним хлопчиною, і, не зважаючи на сідничноподібну голову, його великі блакитні очі вказували на щось благородне в його крові. Ваня був романтиком. Попри те що батько змушував свого п'ятнадцятилітнього сина читати класиків марксизму, сам синок був дуже і дуже романтичною особою. Він навіть писав вірші. Одного разу — не пам'ятаю, як це сталося, здається, Сардін літав зі своїм батьком до Лондона на цілий місяць — Вані було сумно, і він на цей місяць здружився зі мною. Я не заперечував, адже яке мені діло: так, походили околицями, порозкривали один одному душу. І от саме тоді, під час одного з розкриттів своєї душі, Ваня зачитав мені кілька своїх віршів. Сентиментальних, але таких щирих… Я йому читав свої… Тоді він промовчав. Можливо, зрозумів, що в цьому я переплюнув його…

— Тільки нікому не розказуй про це, — попрохав він мене в переддень прильоту Сардіна.

— Навіть якби я захотів комусь щось розповісти, — сказав я, — я б не знайшов кому.

— Ну все одно — нікому, добре?

— Добре, — сказав я, і Ваня розповів мені про свою любов, про яку ще ніхто тоді не знав.

- Її звати Маргарита…

— Початок мені подобається, — перебив я його.

— Не перебивай мене.

— Вибач. Я слухаю.

- Її звати Маргарита…

Мені здалося, що він довго придумував початок цієї історії. Можливо, першим слухачем мав стати не я, можливо, це все було придумано без найменшого сподівання хоч на якогось потенційного слухача, проте початок мені сподобався.

- Її звати Маргарита, — почув я втретє, - і у неї шикарне чорне волосся. Так, вона брюнетка, вона молодша за мене на два роки, і я в неї закоханий. Але доля повернулася до мене не кращим місцем. Адже я боюся зізнатися у своїх почуттях.

— Кому, — не зрозумів я, — не кращому місцю чи долі?

— Маргариті, - задумливо протягнув Ваня. — Маргарита — вона як богиня, мій янгол, моя Афродіта, ця, як й, ну блін, як її звали, ти знаєш, ця… о! Джульетта. Вона моя Джульетта, і весь світ мені стає негожим через це.

— Я й знаю? — запитав я.

- Її всі знають, — сказав Ваня, як мені здалося, не без гордості за цю дівчинку.

- І я знаю?

- І ти знаєш. Це донька нашого мера дяді Льоні.

— Ого! — присвиснув я.

— Ти не присвиснув, — сказав Ваня, — ти просто сказав «ого».

— Ну добре, я просто сказав «ого». Але ж справді ого!

— Це не найстрашніше в цій історії. Найстрашніше те, що у неї закоханий Сардін.

— Не переживай, — намагався заспокоїти я Ваню, — у Ритку закохана половина пацанів міста.

- І це — жахливо, — закінчив Ваня.

Потім прилетів Сардін. І Ваня зі мною більше ніколи не розмовляв, а так, лише зрідка і потайки від свого сатрапічного Сардіна кивав мені при зустрічі.

— Мабуть це доля, — зітхнув я.

— Доля — це безмежний світ, — занявчав один із котів, що вешталися на смітнику, рудий та мудрий напівперс, — і потонути в цьому світі — два пальці обісцяти.

Можливо, ця історія здасться по-кінематографічному надуманою і я сильно забіжу наперед, адже все це проявилося вже потім, на слідстві… І взагалі, я зараз багато чого зайвого скажу, але без цього епізоду далі не все буде зрозуміло — хоча і без того зрозуміло буде не все, проте…

Одного разу, наплювавши на всіх хлопців, закоханих у Ритку, Ваня таки зізнався їй у своїх почуттях і запросив на побачення. Маргарита, як не дивно, погодилася. На першому побаченні вони розмовляли переважно про Маргаритиного батька, дядю Льоню. Ваня відверто побоювався шерифа, а тому намагався дізнатись про нього якнайбільше: можливо, якщо він буде своїм у цій сім'ї, дядя Льоня виявиться цілком домашнім і, більше того, добродушним створінням.

На другому побаченні Ваню запросили в гості. Дяді Льоні він однозначно не сподобався. Чим мер аргументував свою антипатію, сказати важко, але вже коли Ваня збирався йти, в коридорі до нього підійшов дядя Льоня і тихенько так, на вушко промовив:

— Шановний, якщо я вас ще раз побачу з моєю донькою, ви отримаєте незрівнянну насолоду від педерастичного ґешефту, що запропонує вам моя неперевершена штурмгерерро.

Ваня важко заковтнув пелех шерсті, але любов перемогла. Дядя Льоня погрожував Леоніду Григоровичу розправою.

— Як тезці, поки що по-доброму. Угамуйте свого плішивого, або я його пристрелю. Зроблю йому подарунок до атестату зрілості, - казав він і якось по-жіночому поправляв волосся.

Леонід Григорович кричав, що в труні він бачив усі розправи, а сину казав, щоб той таки покинув зустрічатися з Маргаритою, Ваня кричав, що нізащо не покине і що йому байдуже, хто такий дядя Льоня і наскільки широка його караюча десниця. Сама Маргарита лупала дурними очима й сприймала все, як цікаву водевільну виставу. їй подобався героїзм Вані, запальність батька, ці всі монтекі-капулетті.

— Як весело! — кричала вона і не розуміла, що троє чоловіків не можуть спокійно спати через весь цей балаган.

Особливо важко давався сон дяді Льоні, якого точила ненависть до всього лисого й живого, в даному випадку до Вані.

— Яблуко від яблуньки… — зітхав мер і наказував вирубати яблуневий сад, що розташовувався за Третім університетом…

Або:

— Вишенька від вишеньки… — і наказував вирубати вишневий сад, що знаходився на території лікарні, директрисою якого була моя сусідка, зріла й розумна мадам Любов Андріївна…

Мер ходив кімнатою, манірно випинаючи носочки, час від часу прикладав мізинця до кутика губ, поправляв зачіску й змахував ниточки та смітинки з мереживних манжетів своєї сорочки. «Я всемогутній», — думав він. Потім діставав із полички томик Вересаева і починав читати вголос. Йому це набридало швидко, тому він просто починав рвати на собі волосся. Ненависть роз'їдала його, немов кислота роз'їдає ніжне тіло немовляти. Коли з навчання прийшла донька, дядя Льоня намагався делікатно поговорити з нею, втовкмачити, що життя набагато глибше і небезпечніше, ніж часто собі уявляють чотирнадцятирічні дівчата. Але у відповідь мер чув лише пискляве необґрунтоване «хі-хі».

— Це лисе чудовисько не для тебе! — згодом кричав дядя Льоня на свою доньку.

— Хі-хі, - відповідала вона.

- Ідіотка! Навколо тебе крутилися найкращі хлопці міста! Чому ти вибрала саме його?

— Не я його вибрала, а він мене.

— Що? — не зрозумів батько.

— Крутилися кращі, а підійшов тільки він. Інші тебе бояться. Хі-хі.

— Мене? — здивувався батько і глянув у дзеркало, що стояло біля допотопного серванта.

— Да-а, — солодко протягнув дядя Льоня. — Я — такий. Але це не має значення!

— Хі-хі, - почув на це дядя Льоня, скривився й мимохіть сів на підлогу.

Валя Патлань була дивною і непередбачуваною жінкою.

Її непередбачуваність мала багато проявів. Ось, наприклад, одного разу цієї зими вона захворіла і не прийшла на роботу. Культурний разом з Ніколаєвським занепокоїлись. За всі три роки, скільки Валя працює методистом кафедри, вона жодного разу не хворіла, у неї ніколи нічого не боліло, навіть коли весь університет звалився з копит через якийсь невідомий південноамериканський грип, Валя сиділа на кафедрі й старанно сортувала курсові. І от сталося.

— Валюшо, — гомонів у слухавку Ніколаєвський, — ви ж наша зірочка, ви ж наша ясочка, як ви там, нічого катастрофічного?

— Температура невеличка, нежить, — відповіла Валя.

— Янголятко наше, сонечко наше промінчасте, я знаю один рецепт…

— Дякую, не треба, — перебила Леоніда Григоровича Валя, — я так, фервексом…

— Ніяких фервексів, пухнастику ви наш! — благально защебетав Ніколаєвський.

— Усе правильно! — підтакував Культурний Ніколаєвському.

— Тільки натуральне! Я знаю рецепт, це ще мій дід за царя, будь он нєладен, практикував. Я знайду гінця, і він привезе тобі все необхідне для… Не хворійте. Тримайтесь.

На роль гінця Ніколаєвський обрав свого сина Ваню.

— Віднесеш Валентині Гафтівні ці трави і ці корінці, щоб була наша Валюша здорова і щаслива. Давай, біжи гонець! Стривай. Ось, ще меду візьми. Мої найщиріші. З богом!

За двадцять хвилин Ваня стояв на порозі Валиної квартири.

— Добрий день, — привітався він. — Батько ось передав, — простягнув він целофанову торбинку.

— Як люб'язно.

— Да, — зашарівся Ваня і став схожим на помідор.

У цей день Валя здавалась напрочуд стрункою, блідість обличчя додавала їй якогось невловимого шарму, вирлоокість кудись зникла, освітлення розставило тіньові акценти так, що Валя здавалась справжньою красунею. А груди…

«А груди…» — подумав Ваня.

— Е-е-е… може, чаю? — запитала Валя, не знаючи як поводити себе в такій ситуації.

— Ага, — миттєво погодився Ваня.

— Ну, проходь на кухню.

Про що розмовляти з Валею, Ваня не знав. Вона була як мінімум удвічі старшою за нього. А ще у неї тіло. М'яке і соковите, від якого Вані голову зривало з петель.

— Чого дивишся? — запитала Валя.

— Так. — Гормони робили свою роботу.

— Як там твої справи з Маргаритою? Чи це не моє діло?

— Та чого? Нормально справи.

— Скільки ви вже?

— Півтора року. Тримаємося, — і він якось дурнувато всміхнувся.

— Хочеш мене поцілувати?

Ваня мовчав.

— Як хочеш, — з іронічною усмішкою сказала Валя.

Розмова не клеїлася. Щось обох сковувало, щось їх тримало. Ваня хотів піти, але не хотів. Валя хотіла, щоб Ваня пішов, але також цього не хотіла.

— Я піду, — сказав Ваня.

- Іди.

— Ні, я ще чаю, — зашарівся він.

— Добре, — індиферентно промовила Валя, але внутрішньо зраділа.

— А я ж удвічі старша за тебе. Ти ще хлопчик? — вона вже давно не боялася розмовляти на такі теми.

— Можна, я не відповім?

— Хлопчик, — констатувала Валя.

— Хочу! — раптом зойкнув Ваня.

— Що хочеш?

— Поцілувати.

— Ну поцілуй, — усміхнулася Валя й жадібно зиркнула на Ваню.

Ваня, намагаючись контролювати свої рухи, аби вони здавалися природнішими, наблизився до Валі і, ненароком перекинувши чашку й наробивши жахливого какофонічного грюкоту, поцілував й, але, злякавшись, влучив кудись не туди — кудись між носом та губами.

Валя розсміялася. Міцно обгорнула Ваню і, не вагаючись ні секунди, засмоктала у себе пів його обличчя. Бідолашному хлопчику на мить здалося, що у Валі з рота неприємно пахне, але здалося лише на мить, і він повністю віддався безвідповідальній і некерованій жінці…

Так сталося, що їхні відносини зайшли трохи далі, ніж планувала собі Валя. Ваня ж нічого не планував, а тому сама нагода зустрічатися з дорослою жінкою двічі на тиждень заради плотських утіх викликала у нього захоплення й заздрість до самого себе.

«У такі юні роки, — розмірковував Ваня, — з жінкою. З такою жінкою».

А от Маргарита була неготова до дорослого життя і врешті сама сказала, що невідомо скільки буде неготова. А Ваня був готовий. Більше того, він весь час думав про це, його тонкі душевні настрої принаджували до плотської любові, до пристрасті — до чого ще можна принаджувати? До космічних польотів — у сні та наяву. Усе в ньому стрімко дорослішало, хлопчик набував досвіду, жінка вгамовувала свою спрагу, життя тягнулося довго, немов карамель. Ваня відчував себе щасливим.

Іноді доводилось шукати конспіративні локації для їхніх зустрічей. Адже Валя мешкала з матір'ю, хворою сварливою сучкою, і зустрічатися у неї на квартирі було не завжди зручно. Отож, переговоривши зі своїм колишнім коханцем алкоголіком Валерою Марковим, Валя почала приходити з Ванею до магазину, де в підсобці стояло зручне ліжко, був душ, якесь тепло і клопи не так сильно докучали.

Валєра все це сприймав з розумінням.

— Я не проти, — казав він. — Я поважаю Валю, і Ваня хороший хлопчина, у них любов, ну… можливо не любов, але якщо двом людям добре разом, то яка, в дідька, різниця.

«І справді, - думав Ваня, — яка різниця. Нам добре, нам дуже добре. А любов… и я залишу для Маргарити. Головне все тримати за зачиненими дверима. Щоб не знала Рита, не знав дядя Льоня, щоб ніхто не знав, правда, Валюша?»

— Да, — відповідала Валюша і розповзалася.

«І все-таки у неї з рота чимось пахне», — неодноразово ловив себе на думці Ваня.

Так і було.

Зустрічалися Ваня з Валею по вівторках і п'ятницях. Так сталося, що вони, коханці, засліплені плотською пристрастю, мали змогу зустрічатися лише в ці дні. Та і Валєрі Маркову було зручно. Взагалі-то йому в будь-який час було зручно, але він хотів здаватися зайнятим, можливо, навіть успішним мужчиною, тому казав, що в неділю у нього більярд, понеділок відведений для фотографій, у середу його відвідує люба матуся, у четвер — вечірня школа, а субота, це субота, святий для нього день. Отже, щовівторка та щоп'ятниці, близько дев'ятої години вечора і десь до пів на одинадцяту, Марков запасався пляшкою вермуту, сухарями і йшов до міського саду милуватися зірками. Якщо небо було затягнуте хмарами, він вилазив на дах свого будинку, звідки відкривалася чудова панорама старого кварталу, де можна побачити і ратушу, єдину будівлю, освітлену софітами, і стару церкву з обламаним хрестом, і навіть старовинний особняк Першого університету. А далі — залізничний насип і чорний кант лісів… У ці миті Маркову добре мріялося, а ще краще — згадувалося. І дитинство на околиці міста, де вони мешкали з матір'ю в колишніх бараках, у кварталі столярних та художніх майстерень, де вузенькими піщаними провулками сновигали п'яні нечесані проститутки та похмурі пузаті мужики, і шкільні роки, коли в його класі половина учнів були євреями і тільки його одного зневажали за належність до них, і технікум, де він навчався на оптика, але захопився фотографією і його відчислили за прогули, і навіть відносно недавнє минуле, коли у нього була закохана Валя, з якою в ці хвилини любиться молоде і перспективне чортеня…

І от другого липня, це якраз була п'ятниця, перспективне чортеня пробиралося дворами та закутками до помешкання Маркова. Чортеня передчувало тріумф свого чоловічого єства, торжество над таким незначущим у цьому світі образом самиці. З іншого боку абсолютно спокійно, не вкладаючи у цю зустріч нічого незвичного і надзвичайного, вулицею йшла Валя. їй були до лампочки всі образи самиць та самців, тріумфи та торжества, вона простувала, бездумно вглядаючись у вікна зустрічних будинків. їй докучала спека, вона йшла стомлена від роботи, від додаткових навантажень, пов'язаних з наближенням Дня демократії, і мріяла лише про одне: аби цей недорослий, але чуйний хлопчик зрозумів й, пожалів і зняв з неї, нехай самиці, нехай своїм чоловічим єством, майже хронічну напруженість…

Зустрітись вони мали, як завжди, біля чорного входу, одразу за ліхтарним стовпом, який освітлює п'ятачок біля магазину.

Прийшли вони одночасно, так що Вані навіть не довелось чекати, як це зазвичай бувало.

— Здрастуй… — пошепки промовив Ваня.

— Привіт, хороший, — сказала Валя і поцілувала Ваню у скроню.

— Я горю! — зізнався Ваня.

— Дивись, не згори раніше потрібного, — сказала Валя і Ваня навіть подумав образитися, але не встиг, адже вона гарячим подихом продовжила говорити у його рожеве вухо:

— Я так тебе хочу! Господи, як я тебе хочу…

- І я, — відмовив Ваня, і, хоч це відповідало дійсності, прозвучало фальшиво.

Вони перелізли через сітчасту загорожу, потрапивши у прямокутну клітку, в яку Марков складав порожні ящики з-під соків, вод та іншої неалкогольної випивки. Двері до магазину були відчинені. Взагалі Марков ніколи їх не зачиняв, та в тому й не було потреби, адже він майже ніколи не вилазив зі свого темного, здавалося, вкритого цвіллю та накипом будинку.

— О господи! — злякалася Валя. — Дивись, що це? Боже, який жах!

— Це — свиняча голова. Справді, неприємно.

— Чого вона тут?

— Звідки я знаю? — знизив плечима Ваня. — У Маркова свого запитай. Це ж його територія.

— Марков не мій, — образилась Валя.

— А чий?

— Не починай знову. Ти знаєш, що це було давно і неправда.

— Ага, неправда… — образився вже Ваня.

— Не починай! — штовхнула вона Ваню, коли вони вже заходили до підсобного приміщення.

— Обережніше, — попросив Ваня. У темряві його лиса голова світилася фосфоричним сяйвом.

— Вибач, просто не починай ревнувати гарма-дарма. Не забувай, що у нас немає один перед одним ніяких зобов'язань.

— Не забуваю, — відповів він.

Вони рухались темним коридором у бік свого омріяного пункту призначення, де добро завжди перемагає!

— Ой, там світло горить, — зойкнув Ваня.

— Що?

— У підсобці. Може, Марков забув вимкнути… — припустив він.

— Можливо, — сказала Валя, крадучись позаду.

— О-о-о-а-а-а… — простогнав Ваня не своїм голосом, — здається, я обмочив штани.

— Що? — не зрозуміла Валя і наткнулася на спину Вані, однак розслаблене тіло його не витримало, і вони стрімголов покотилися у кімнату, де зазвичай спав Валера Марков…

Піднявши очі, Валя побачила ноги…

— Висить, — тихо промовила вона і подивилася донизу. На дерев'яній, застеленій драним і мокрим коцом підлозі лежав непритомний і обпісяний Ваня…

— Висить, — ще раз сказала Валя, розворушила Ваню, насилу піднялася сама і зрозуміла, що за секунду, якщо вона не встане, то впаде, а якщо впаде, то впаде надовго.

У ледь освітленій кімнаті, серед бруду, порожніх пляшок та уламків посуду, злостивим маячком висів усміхнений та синій Валера Марков.

Розворушити Ваню виявилося складно, розворушити себе — ще складніше, проте, зібравши всю свою мужність у кулак, Валя таки підняла і себе, і Ваню.

— Це ж не ми зробили, — задихаючись, промовив Ваня. — Господи, це ж не ми, правильно? — не ми! Не ми ж? — наче засумнівавшись, додав чоловік, що неодмінно мав торжествувати над безхребетною і нічого не вартою самицею, для якої у цей момент він, самець, здався маленьким і переляканим. Його розхристаний вигляд ніяк не вписувався у картинку нехай не відчайдушного, але принаймні характерного хлопця, яким він здавався собі та Валі. — Не ми? — знову повторив Ваня.

— Не ми! — ствердно промовила Валя, долаючи в собі залишки спустошуючого страху…

— Не, не ми, — захитав головою Ваня.

Марков промовчав…

Спочатку Ваня не збагнув, але вже потім, коли Валя викликала представників Міністерства внутрішніх справ, до нього дійшло, що йому треба буде пояснити свою появу в цьому закладі, причому пояснити появу разом з Валею. Чому з нею, чи це лише збіг? А справою цією неодмінно займеться дядя Льоня, проникливий і пильний, вмить розкусить, тоді Маргариту йому вже точно не бачити, — і як він міг так перед Валею облажатися: обпісятися. При жінці!

— Валю, — звернувся він. — Давай так. Ти ж знаєш, що буде, якщо дізнаються про наші стосунки. Давай домовимося, що просто зустрілися тут випадково. Ми ніякі не…

— Коханці? — запитала Валя.

— Ну… так, не вони. Тобто, що я хочу сказати… Мені б хотілося, щоб ти сказала…

— Я все зрозуміла, — сказала Валя. — Не хвилюйся, я твою задницю не видам. І батькові твоєму нічого не скажу. Але перед шерифом сам викручуйся…

— Добре, — зрадів Ваня, що його зрозуміли, — не хвилюйся, з ним я домовлюся… Принаймні спробую…

— Ага-а-а-а-а! — закричав дядя Льоня, щойно прибув на місце злочину. — Лисий! Невже це ви?

— Я, — тихенько промовив лисий.

— Що, вбили когось, помідорчику? Валєру Маркова? Ну… тоді сядете, — у дяді Льоні засяяли очі.

— Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! Я нікого не вбивав! — закричав Ваня.

— А хто вбивав?

— Я не знаю, — різко відповів він.

— Ти не знаєш… Добре, можливо, шановна пані знає?

Валя промовчала.

— У клітку їх!!! — заволав дядя Льоня. — До речі, шановний синьйоре помідоре, а що ви взагалі робили у Маркова?

— Е-е-е… Прийшов, так, води випити…

— У підсобку?

— У підсобку, — ствердно відповів Ваня і в нього потемніло в очах.

Так темніє лише перед смертю, подумав Ваня, і це була чи не остання прозора думка.

— А ви? — вказав на Валю пальцем дядя Льоня.

— А це, пане шерифе, чи мере, чи ким ви зараз є…

— Шерифом!

— Так от, пане шерифе, це — моя приватна справа.

— Уже ні, женщіна ви наша любімая! Уже ні! Тепер ця ваша, як ви кажете, приватна справа стане справою загальносуспільною, оскільки псувати моральне поле нашого міста — справа суспільна! І не дивіться на мене так, чорне янголя. Підберіть оченята — випадуть.

Це була остання крапля, яка сточила камінь Валиної мужності. Вона заплакала — так гірко, що навіть один з правоохоронців не витримав і простягнув Валі хустинку…

Ваня мовчав. Усе мовчав і мовчав. І тоді, коли посадили до машини і повезли до відділку, і коли допитували, і навіть коли допитував дядя Льоня, давлячи на психіку своїм маніакальним виглядом. І навіть тоді не проронив жодного слова, коли їх посадили до клітки. Звичайної чавунної клітки, в яких перевозять горил чи моржів.

— Ненавиджу, — злісно промовила Валя і плюнула в бік Вані.

І знову він промовчав.

— Слухай, ти, виродку, думаєш ми тебе сюди так привели, в карти порізаться? У тебе, брат, неприємності. І вони почалися тоді, коли ти почав тікати. Від кого ти тікав? Від нас?

— Я не хотів, — почав виправдуватись я.

— А хто хотів? — Рубан несильно штовхнув мене в плече.

— Я просто злякався, — сказав я і зрозумів, що неприємності таки почалися, бо якщо не для забавки мене запросили до цієї вишуканої фазенди, то точно, щоб випатрати мене, набити соломою та продати до анатомічного театру…

— Я не хочу в театр! — нерви у мене здавали добряче…

— Ги-ги-ги, — заіржали всі. — Не хоче в театр!

— Який театр, придурку, що ти мелеш?

Навколо валялися потріпані матраци та порожні баняки. Чомусь пахло материнкою…

— Нам баба заплатила, щоб ми тебе зловили.

— Яка баба? — перелякався я.

Господи, якщо тут ще й баба замішана, тоді мені вже точно труба. Я неодноразово бачив у фільмах, що баби-бандитки найжорстокіші. Вони хижі, неначе пантери, та хитрі, мов змії…

— Яка баба? — знову запитав я.

— Нормальна баба. Я не знаю, якого милого ти їй здався, але башлянула вона непогано…

Час розкис і жовтою гниллю розлізся по всій так званій дачі… Я не знав, скільки пробув у підвалі: хвилини, години, тижні… Одного разу мені дали випити якогось несолоного гіркого бульйону, певно, звареного з голубів, два рази мене пригощали цигаркою, раз зводили у якусь кімнату попісяти…

Я думав про найгірше. І про те, що старий, мабуть, розшукуючи мене, поставив на ноги все місто! І губа боліла, і нестерпно захотілося какати, але я не наважувався попроситися, бо хто-зна — може, не дадуть, а тільки засміють… Через деякий час я вже звик до свого полону, тільки от думки про бабу, чавкаючи усім моїм нутром, не переставали мене гризти. Коли я вже почав думати, що ця триклятуща баба — Женя, як у чорному підвальному проході почулися голоси, серед яких лунала трохи хрипкувата жіноча лайка.

— А от і баба, — сказав Рубан.

— Я не баба, придурку, — почув я наймиліший у світі голос, і у напівмороку приміщення з'явилася вона.

— Женя! — зрадів я.

— Вони тебе били?

— Та ні… - якось невпевнено пробурчав я.

Вона уважно оглянула моє обличчя і, повернувшись до пацанів, сталевим голосом промовила:

— Я, здається, бити не просила.

— Так він тікав, і ми трошки… — почав виправдуватися Рубан.

— Ти тікав? Ой, ти мій хороший, — і Женя пригорнула мене до себе.

Пацанам, очевидячки, стало незручно, і вони відвернулися. Незручно стало і мені, але з тим — так приємно, так тепло і радісно, що я ледь не скрикнув від тих п слів, ледь не заплакав на й ніби вирослих грудях, але то було б ну вже повним провалом. Я це знав, а тому стримувався, навіть трошки відсторонив Женю від себе, мовляв, я мужик, а ти мене як синочка якогось…

— Усе, їдьмо! — узяла мене за руку Женя.

— Куди?

— Усе потім.

Ми вийшли надвір, і я побачив над головою великі мерехтливі зорі. Можливо, вони й не були мерехтливими, але так воно краще звучить. Скільки ж я там просидів, подумав я.

— Годин дванадцять, — відповіла Женя і сунула мені цигарку…

Я вмостився позаду неї.

— Обійми мене, — наказала вона, і я, трохи соромлячись, обійняв й ззаду. Руді неслухняні кіски намагалися залізти мені у вічі.

- Їхати недалеко, — сказала вона.

— Мені б додому… — несміливо промовив я.

— Не можна.

— Чому не можна?

— Бо не можна, — роздратовано крикнула Женя, заводячи двигун.

Ми їхали розбитим шляхом уздовж високого цегляного паркану, мене весь час підкидало, і я намагався міцніше триматися за й худорляве тільце, притискався до неї і, здається, видавав якісь звуки…

Біля одного з гуртожитків Женя зупинила мопед, і ми піднялися на сьомий поверх. Мопед залишився внизу біля вахтерки. Кімната, у яку мене завела Женя, була ще меншою, ніж наша з батьком кухня.

— Може ти мені поясниш хоч щось? — невдоволено сказав я.

— Поясню.

Женя зачинила двері.

— Що це за кімната?

— Моя друга хата, — сказала Женя, і я, чесно кажучи, був згодний більше нічого не випитувати, заткнутися й робити все, що побажає моя біла господиня, однак моя господиня наказала мені сидіти мовчки, поки вона не повернеться. Я скористався п відсутністю і покакав, боячись, що вона прийде до того, як я впораюсь, однак упоравшись, я ще близько години провів у важкому очікуванні. На столику, окрім цигарок, я знайшов ще й якісь журнали, однак не те щоб читати, а й навіть роздивлятися картинки у мене не було бажання. Хоча один таки зацікавив мене. Такий тематичний журнал, про яхти і Європу. У цьому журналі було багато фотографій пристаней Копенгагена та Стокгольма, якісь суто по-європейськи невродливі жінки і червонощокі мужики у білих кашкетах вудили рибу, всміхалися і закликали мене до красивого життя. Я намагався віджартуватися, мовляв, вибачте, я ще тут побуду, ага, у цьому гуртожитку, ви ж не проти, ні, я посиджу тут, тим паче, какати я більше не хочу, а ви ловіть свою рибку, форель там усяку, окунів, а я так, добре? Я бачу, що ваше життя насичене різними приємностями: усякі фрукти, соки, морепродукти, я розумію, а я тут, бачте, в центрі вашої Європи сиджу, голодний і втомлений, у мене болить губа і кінчаються цигарки, бо ж я палю безперестану, і дивився у вікно: десь там, за пустирем і озером, за парком і двома-трьома будівлями, знаходиться будинок, де сидить мій старий і нервується через мою відсутність, нервується і витворяє якісь нові фокуси: малює чорним фломастером хрестики на плафонах люстри або жонглює сірниковими коробками — розумієте, ви, красені європростору, в мене старий схиблений на жонглюванні, власне, як і я, і всі в цьому місті, так, не дивуйтесь, ви, ослотяни та ослотянки, чи як правильно — ослята? ви, стокгольмяри та стокгольмярки, ви, парадоксів друзі, білі светрики, рожеві щічки, все добре, не хвилюйтесь за мене, і за яхти свої не хвилюйтесь, і не бійтесь Росії, вона не нападатиме на вас найближчі кілька років, і не плутайте мою крашу з Росією, яка не нападатиме, бо моя країна може таки напасти на вас, розірвати ваш скандинавський півострів добробуту навпіл, забрати ваші яхти, светрики ваші пустити на ганчірки, озера ваші залляти нафтою, а поля — засипати аміачною селітрою, і, якщо ви так дивитиметесь на мене з цього журналу, повірте, станеться біда і ми з батьком приїдемо до вас і жонглюватимемо сірниковими коробками…

— Нічим ви вже не жонглюватимете, — почув я голос, і в кімнату зайшла Женя, тримаючи в руках пакета. Звідти виглядав неперевершений цурпалок краківської ковбаси.

— Голодний? — запитала вона (не ковбаса, звичайно).

Хоча тоді мені могло здатися все що завгодно.

— Ага, — сказав я, звертаючись скоріш не до Жені, а до ковбаси. — А що ти там про жонглювання казала?

— Сідай і слухай, — сказала вона. — Слухай і тримайся.

— Так тримати, — не знаю чого, однак пожартував я і вмостився зручніше.

— Зараз буде не так смішно, — погрозливо промовила Женя. — Твій батько помер сьогодні вранці.

Я знав, що такими речами не жартують, тому одразу повірив і мені нестерпно захотілося втратити свідомість — я повалився на ліжко і заплющив очі, але свідомості так і не втратив.

— На, випий.

Женя простягнула мені кварту з коньяком.

Я заперечно похитав головою.

— Води?

— Да, — ледь чутно вимовив я.

Мене потягнуло блювати, і я, заплітаючись ногами в килимках, побіг до туалету, але в останню мить, коли зрозумів, що блювати особливо нема чим, хіба що нікотином, усе відступило, і я, плюнувши в унітаз, повернувся до кімнати.

— Але як? — запитав я.

— Повісився.

— Повісився?

— Ні, не повісився. Повісили.

— Коли?

— Уранці, хвилин через десять, як ти пішов гуляти.

— Але кому треба вішати мого старого? О господи! — закричав я, уявивши, як у нашій квартирі, можливо, не найзатишнішій у світі, але нашій, рідній квартирі висить мій старий.

— Тримайся, малий, — почув я від неї.

— Тримаюсь.

Я намагався видавити з себе усмішку, перетворити все на жарт, урешті, погодитися, що — круто ти мене розіграла! У принципі, я ж й і не знаю майже: можливо, у неї такі жарти, можливо, вона вся така…

— Що кажуть слідчі? Дядя Льоня? — Коли я раптом згадав про владу, мені стало трохи легше, однак чому легше — невже ці кляті щури в уніформі зможуть повернути мені старого, мого дивакуватого батька, продавця квитків у кінотеатрі «Мир»?!

— Слідчі нічого не кажуть. Навряд чи вони знають… А от про Валєру Маркова — знають.

— А з ним що? Це він зробив?

— Ні, - осміхнулася Женя. — Він теж висить, точніше висів, тому я і припустила, що твого старого вбили… Знаєш, тут криється якась загадка. За одну добу вішаються дві людини, два євреї, - це не може бути випадковістю.

— Але ж мій старий не єврей…

— А хто ж? Він єврей. По матері. Хоча мало хто про це знає…

- І я тоді? Я теж єврей?

— Ти — не. Ти взагалі бозна-хто…

— Нічого не розумію.

— Тебе де батько знайшов?

— Точно. Я й не подумав.

— Ну от, ти ж йому не рідний, у тебе навіть імені немає…

— Немає, - погодився я, — але я часто забуваю, що він мені не рідний. — І тут я не витримав і таки заплакав. Було так боляче, це страшне відчуття безповоротності так глибоко врізалося в душу, і навіть той смачнючий бутерброд, який Женя почала запихати в мене, ніяк не хотів лізти, хоча я все одно його з'їв, бо помер мій старий чи ні — бутерброд виявився справді смачним і не з'їсти його було щонайменше смертним гріхом…

І я ще багато про що допитувався, і багато чого дізнався, і навіть такого, чого не варто було знати, і моє життя перетворилося на попіл, а хазяйновитий господар розкидав той попіл лопатою на городі…

І тоді я згадав про голову…

— Голова, — сказав я.

— Яка голова? — не зрозуміла Женя.

— Наша з батьком. Точніше… Ми оце приїхали вчора чи, може, вже позавчора…

— Ну-ну…

— Так, ми зі старим, господи, — я знову згадав, що його вже нема, — Їздили на ділянку. Він якось так мене підганяв, давай, казав він, швидше, поїхали. Усе так чудово було, смородина, всі діла, а потім ми повернулися додому і в квартирі знайшли свинячу голову, на лобі якої чорним маркером було виведено «ПОЛЮЦІЙ — ЖИД», та батько заперечив, що це так, а голову спалив в унітазі.

- І все?

— Не, він сказав, що це якісь мавпи чи козли? Ні, таки мавпи…

— Він, раптом не промовляв це, як «маупи»?

— Так, можливо, та яка різниця…

- Є різниця! У великому місті є така організація, яка ненавидить євреїв. Правильно сказати, вона передусім ненавидить євреїв, а тому і була створена. Наслідуючи історичні події, ну, кришталева ніч, сам розумієш, вони прагнуть запобігти світовій навалі євреїв. Я у цих речах не дуже розуміюся, тому навряд чи вдало поясню… Фашисти, одним словом. Називається «МАУ», це абревіатура, що саме вона означає — не знаю, однак усі їх називають мавпами. Маю чималі сумніви, що то вони. їм оце більше робити нема чого, як євреїв по малих містах вішати. Це дуже цікаво, бо у Маркова теж знайшли голову, однак на ній, здається, ніяких написів не було. Хоча…

— А може, це всесвітня сіоністська змова? — запитав я. — Масони якісь абощо? Я про таке у книжці одній читав…

— Браво! Сіоністська змова проти євреїв. Логіка з тебе так і пре… Це, безперечно, не випадковість, можливо, навіть і змова. Тільки не сіоністська.

— А звідки ти це все знаєш?

— Про що?

— Про організації всякі та взагалі — про все…

— По-перше, я часто буваю у великому місті. По-друге, про це багато хто знає — ти що, телевізор не дивишся?

— У нас немає телевізора…

— А щодо Маркова — чутки-плітки, плітки — завжди зло — швидко долітають до найтемніших куточків міста. Його ввечері знайшли. Там ще якийсь засцаний пацан замішаний: чи то він його перший помітив, чи то Валя грудаста — вона там з ним якогось лєшого була…

— А про батька? Звідки ти дізналася?

— Та я тебе шукала. Хотіла запросити погуляти, — сказала Женя, і я почервонів, та і вона почервоніла, і ми якось разом, наче змовились, потягнулись до цигарок, а потім наші руки зустрілися, але нам було не до того зовсім, хоча це було світлою краплиною роси у моєму почорнілому, підсохлому серці. О, нещасний я!

— Я так злякалася, побачивши це…

Вона замовкла.

— А де? Де він? Ну, цей…

— На кухні. Я вийшла від вас, а сусід, Микола Антонович, ну, шо дивний такий, пузатий, каже, що тільки-но ти пішов у сторону парку. Що мені було робити? Я не хотіла, щоб ти його знайшов, та й взагалі подумала, що краще тобі було б зникнути, розтанути, розчинитися у колодязі… де тебе і знайшли… розумієш? У мене були справи, тому я і попросила цих навіжених пацанів знайти тебе та затримати десь. Я їх добре знаю. До речі, я їм непогано заплатила…

— Ага, вони казали…

Я ліг на ліжко. Хотів зняти кросівки, але згадав, що шкарпетки, вочевидь, не першої свіжості, тому лежав узутий, спітнілий, утомлений, скривджений усіма злими світами. Я досі не міг збагнути, що старого нема. І що мені робити? Що думати, куди іти, кому довіритись? Переді мною сиділа ця смішна, але така мила дівчина, майже жінка, майже янгол, ну, можливо, не майже і не янгол зовсім, але, хай там як, мені нічого більше не лишалося, як довірити свою долю в и руки, а ось чи вправиться вона з моєю долею, чи зможе захистити мене, чи не відступить у найскладнішу хвилину… А якщо не відступить, — чи витримає все те, що й, по суті, має обходити? Ну так, справді, навіщо їй ті проблеми! Однак глянувши у її стомлені очі, я зрозумів, що вона піде за мною, точніше, навпаки, я піду за нею, а вона, досвідчений проводир, поведе за собою у далекі землі, можливо, у прірву часу, за море, до прекрасної країни Валенор, де мене охоронятимуть найсвітліші Валар…

Ми просиділи мовчки десь із годину, легкі тіні бігали стелею, у туалеті дзюрчала вода, цигарковий дим повільно піднімався вгору, змішувався з гіркими думками й осідав на дно моєї запаленої душі… Час, немов навіжений, протікав бурхливим гірським потічком і все ближче підсував нас до ранку, спека якого мала стати зайвим тягарем на моєму згорьованому серці…

— Світає, - тихо промовив я.

— Ага, — погодилася Женя.

— Це ти сюди приходиш щоночі?

- Іноді — так.

— А ще іноді?

— Яка тобі різниця?

— Просто запитав — мені ж цікаво, куди моя дівчина бігає щоночі!

І знову я щось зайве бовкнув.

— Коли це я стала твоєю дівчиною? — обурилася Женя.

— Це я так, пожартував… а все ж таки, куди ти їздиш?

— Не змушуй мене казати правди.

— А я хочу знати правду!

— А я не хочу п говорити! — посерйознішала вона.

Мене почала роз'їдати цікавість.

— Скажи, інакше я ображусь.

— На здоровля…

— Ну скажи, ну скажи, ну скажи! Мені й без того погано, а ти ще позбавляєш мене солодкого розвінчання секретів…

— Якщо я тобі скажу, то буде ще гірше. Тобі буде більше боліти.

— Не буде. Не думаю, що це буде більш убивчо, ніж батько…

— Можливо… — сказала Женя й зібралася мені розповідати.

У ту мить мені так сильно стисло в грудях, так запаморочилося в голові, я вже почав здогадуватися, я майже зрозумів і вже не хотів чути правди, я не хотів взагалі нічого чути…

— Я заробляю гроші тілом… — сказала вона.

І тоді я таки зомлів. Не знаю, скільки я був у непритомному стані, але коли побачив Женю, то зрозумів, що полюбив й. Полюбив так, як тільки жертва може полюбити свого ката…

— Як давно?

— Півтора року…

— Я цього не хочу, — захитав я головою. — Чуєш, я не хочу цього, і ти не будеш…

— Я не буду, — якось між іншим промовила вона, і я не повірив і подивився в й очі, аби запам'ятати їх, коли вони брешуть, щоб бачити їх брехливими і розуміти, знати, відчувати брехню, біль, зраду.

— Я не вірю тобі…

— Я не знаю. Чесно, нічого не знаю, — і вона заплакала. Так чисто і гірко, так по-справжньому, так тихо.

Я обійняв п й не відпускав ще довго, я гладив й по одежі, не наважуючись зняти. У принципі, я і подумати про таке боявся, я просто гладив й і так тихенько, беззвучно цілував у плечі, у волосся, у чоло. А вона все плакала й плакала. Плакав і я, і це було так по-кінематографічному, але мені вже було наплювати на це, на всі ці штуки, і я пробачав їй — поволі, з кожною секундою пробачав, цілував і пробачав, і коли вже зійшло сонце, — пробачив.

— Вікна гудуть, як дримби…

— Вторуючи автівкам…

Ми лягли на ліжко — так, одягнуті і взуті, - і довго лежали в обіймах одне одного, і ніяк не могли наплакатися: у нас не вистачало сил припинити. А потім я заснув. І навіть не відчув, як вона мене роздягла, а якби відчув, то було б уже байдуже до тих шкарпеток, до сорому, який мене переслідував усе життя, до трагедії, яка чомусь мала зробити з мене недоторканного.

Мені тоді, навпаки, хотілося бути доторканним і щоб весь світ бачив — й, прекрасну і смішну, «руду» Тулуза Лотрека, яка сидить спиною до всього світу і нікому ніколи не побачити й обличчя. Нікому, крім мене…

І нехай! Нехай усі дивляться, як від й дотиків шкірою пробігає електричний заряд, а під цими ніжними руками набирає сили моє чоловіче єство…

— Треба щось робити, Олександре Миколайовичу, дятлику ви мій довгодзьобий, — понуро сказав Ніколаєвський. Його очі світилися слабким вогником безумства.

— А що я можу зробити? Самі ви дятлик. Хто знає, можливо, і не вона, а можливо і вона. Валюша завжди вирізнялась поміж іншими дивакуватістю свого характеру. Зрозумійте, ми не в силах що-небудь зробити. Проводити розслідування? Так це не наш клопіт. Цим нехай правоохоронні органи займаються. Кажуть, у Валюші були на те свої резони. А от що там робив ваш Ваня — загадка. Зізнаюся вам, стосовно вашого сина у мене також бракує певності…

Про це вже було відомо всьому місту, що шериф, дядя Льоня наказав замкнути в клітці всіх, хто був причетний до справи Маркова. Тому замкнули Ваню та Валю — так-так, вони знайшли тіло, а хтозна, можливо, це їхня робота: повісили дядю і тішаться тепер!

Вранці знайшли труп мого батька. Розшукували і мене, але, звичайно, не знайшли, натомість замкнули сусідку, лікарку Любов Андріївну (саме її сад було вирубано з милості того ж таки дяді Льоні), яка і знайшла мого старого.

Хоча шериф і збирався все списати на самогубства, однак щось йому підказало, що цими речами нехтувати не слід, та й тримати Ваню в клітці цьому шизофреніку було надзвичайно приємно…

— Але ж у них і мій син, — ледве не плакав Леонід Григорович.

— Ну не закатують же ж його там, — розсміявся Олександр Миколайович і ніжно поплескав друга по спині…

— Але ж у клітку! — ридма завивав Ніколаєвський.

— Згоден, у клітку — звірство, але зрозумійте, що це все було зроблено задля користі суспільства, а ми ж, рідненький мій, завжди виступали за добробут і спокій у нашому суспільстві, чи не так?

— Так, — погодився Ніколаєвський. — Тільки там ще й Валюша…

— Сумно, звичайно, але, хай там як, нам не треба зациклюватися на цьому. Завтра свято, і все має пройти бездоганно! Будь ласка, застебніть мені блискавку на ширіньці…

Ніколаєвський, зітхаючи нахилився, застібнув мокру ширіньку, і вони вийшли з туалету, направляючись на кафедру.

— Катетер протікає, - пожалівся Культурний.

Ніколаєвський знову зітхнув.

На кафедрі панувала тиша. Дві працівниці, канцелярські пацючихи, схилившись над паперами, щось рахували й шморгали носами, інша, молода викладачка історії мистецтв, підібгавши під себе худі й криві ноги в грубих панчохах, палила цигарку. Культурний усе розцінив, як небачене хамство, а тому наказав викладачці загасити цигарку, а двом пацючихам припинити шморгати.

Це була тиша перед грозою, спека, яка от-от мала перерости у страшенну бурю, мовчання, яке ще більше наелектризовувало становище, у якому опинилися всі працівники кафедри, а особливо Культурний та Ніколаєвський. Вони ініціатори. І головна блискавка першою мала вдарити у голову саме їм обом.

— Я думаю, — проказав Олександр Миколайович, — можна відпочивати до завтрашнього ранку. Усе, здається, готове. Ви попрацювали на славу, вам від мене величезне спасибі, ви — моя опора і моя надія! Я вас, як це не сентиментально звучить, обожнюю! Звичайно, нам шкода, що від нас пішли такі милі нашому серцю люди, як Валя Патлань, але, сподіваюся, все стане на свої місця і ця прекрасна феміна, — Культурний відкашлявся, — цей чудовий працівник повернеться до наших рядів, і вони, ряди, вряди-годи, годинами, тьху! заплутався, вони, тобто ряди і лави, не збідніють!

Ніколаєвський пустив сльозу…

— Не варто так розчулюватися, мій ненаглядний! — почав утішати Леоніда Григоровича Культурний. — Усе добре, я ж нічого такого і не сказав. Чи сказав? — і він хитрувато глянув на двох пацючих, які від тих слів зашарілися.

— Я не від того, — тихо промовив Ніколаєвський, але в голосі його вже відчувалася істерична інтонація. — У мене синок там, у клітці, - дрижав голос Ніколаєвського. — Голодний, змучений, розтерзаний цією клятою несправедливістю, цією соціальною нерівністю! Я казав йому! Так-так, я вбивав у його голову! Ванюшо, синку, казав я, не тягайся ти з тою дівкою, не варте воно того, і от… Я ж казав, батько її — ще той коршун!

— Тьох-тьох-тьох, — передражнив Культурний свого колегу, — друже мій, годі заливатися — тихше, тихше, ви, наче той соловей, ну так уже заливаєте! Тихше… Головне, що завтра настане переломний момент у нашому житті, завтра — відбудеться те, заради чого варто жити, заради чого і не страшно померти! Ви тільки подумайте, хто до нас з'їдеться! О-о-о! Свята діва! Діва невмируща!

Ніколаєвський заголосив ще дужче, від чого жінки з сорому поховали стомлені очі… Припинивши плакати, вичекавши тишу, Леонід Григорович підняв угору вказівного пальця й закричав:

— Не буде життя! — й істерично забігав кабінетом.

Культурний відсахнувся, жінки повскакували зі своїх робочих місць. А Ніколаєвський безпорадно розмахував руками і щодуху лаявся останніми словами. Намагання колег заспокоїти Ніколаєвського були марними. Його невгамовна душа вискакувала з тіла, серце щосили билося об ребра, а в голові мерехтіли страшні картини катування його сина.

Варто сказати кілька слів про шаленство й безумство, які часом накривали Ніколаєвського. Річ у тім, що колись у Ніколаєвського був брат. Михайло. Але всі називали його Мішею.

Так склалося, що мама любила лише Мішу і зовсім не любила Льоню. Ну, буває таке у матерів. І хоч Льоня був більш слухняний, чемний, охайний і намагався будь-що заволодіти прихильністю матері, проте «не приймав Господь жертв його», і коли мати кликала своїх дітей їсти, вона кричала так:

— Міша! Міша, йди їсти! — ось так вона кричала, але прибігали обидва сини.

Мама мовчки зціплювала зуби і накривала на стіл двом своїм синам. Звичайно, що Міші діставався найкращий шматок. Так, це були повоєнні роки і голод давався взнаки, Міша і Льоня були худими й обідраними хлопчиками, обидва недоїдали, але старший Льоня завжди віддавав частину свого обіду брату: йому було шкода Мішу, звичайно, що і себе йому було шкода, проте мама все одно любила лише Мішу.

Вона зітхала, коли ввечері з вулиці повертались обидва. «І чого ти не загубився? — думала вона про Льоню. — Міг би десь у трясовині потонути або до кар'єру звалитись — ну, навіщо ти мені здався такий?» — «Ненавиджу», — додавала вона й цілувала Мішу.

З часом Міша почав гладшати. Він перетворювався на кулю — на таку круглу, знаєте, круглу кулю з людського м'яса, — а Льоня, навпаки, все сохнув і сохнув… аж поки не занедужав. Ось тоді мама і почала підсипати Льоні миш'як, аби той швидше до Бога добрався, проте Льонин шлунок не приймав їжі з отрутою, і, врешті, Льоня оклигав. Організм його почав міцнішати, а мозок розумнішати. У той час як Міша навпаки, жирів і тупів.

І от одного літнього вечора брати пішли купатися на річку. Був початок червня, було ще не так тепло, і підводні течії були холодні-холодні, і так сталося, що задумали Льоня та Міша попливти на другий берег.

— Попливли, Мішко, на другий берег! — запропонував Льоня.

— Давай! — погодився Міша, і вони попливли.

Якщо Льоні вистачило всього лише трьох змахів руки, щоб опинитися на другому березі Сіверського Дінця, то Міша якось непевно бовтався і зміг добратися лише до середини річки. І тут трапилася несподіванка, яка змінила життя обом братам. Міша почав тонути. Звичайно, що Льоня, побачивши це, одразу кинувся б на допомогу, однак він не бачив, адже хотів налякати свого брата, щоб той подумав, що Льоня потонув. І поки Льоня начебто тонув, насправді тонув його брат, і якщо Міша, тонучи, помітив, що, здається, тоне і Льоня, то Льоня, не тонучи, не знав, що насправді тоне його брат. Зрештою, Міша потонув, і його віднесло течією, і занесло аж до Дону, і його більше ніхто не бачив, і не знайшов, і взагалі, капець настав йому, і всі плакали, і вопше… А Льоня повернувся до мами, яка стала ще більше ненавидіти його.

— Це все ти, — казала вона. — Це все ти! Ти винен у смерті Мішки!

— Так, — погоджувався Льоня і здавлено ридав на власному плечі.

Урешті-решт, він скотився в навчанні, отримував трійки, закинув спорт і перетворився на звичайного вайлуватого абикогося, що сидів удома й слухав радіо. У нього розвинулися психічні хвороби, почалися напади — іноді навіть шаленства й безумства. Хтось із далеких родичів возив Льоню до районного центру, до лікаря, але лікар сказав:

— Безумство! Шаленство! Хо-хо! — і більше нічого. Мовчав лікар, наче риба у воді, що харчується потоплим Мішкою.

Уже згодом Льоня почав навчатися, цікавитись марксизмом, вступив до МГУ, працював лаборантом, вивчав філософію, вступив до партії, завів дружину, але вона виявилась бездітною, та і взагалі згодом померла, і тільки у п'ятдесят, коли був уже не Льоня, а Леонід Григорович, на горизонті з'явилася молода, розумна і красива. І Леоніду Григоровичу вдалося здобути її прихильність усього лише квітами та цукерками, а згодом у них народився синок, якого назвали Баня, а згодом і вона, вродлива, розумна й молода, відійшла до царства Божого (у неї були якісь паразити крові), де й спочиває по цей день.

А в Леоніда Григоровича й досі трапляються напади безумства й шаленства.

І це був один із них.

— Ніколи! Ніколи Ніколаєвські не сиділи в клітках! Це все він, я казав йому: «Дострибаєшся, жопа-голова!» — от і має — дострибався! Я казав йому, що з жидами поведешся, жидівського наберешся, от і має тепер — набрався! Я казав, щоб з цією сучкою не зв'язувався — зв'язався!

— От і має тепер! — в унісон закінчили жінки, що тишком причаїлися за акваріумом.

— Ніякого, в дідька, хрєна він не має!!! — розірвався Леонід Григорович й одразу зблід. На мить утратив рівновагу, однак цього було достатньо, щоб не втриматися на ватяних ногах, зачепитися за стілець і з гуркотом гепнутись на червоний дірявий килим. Брови професора зігнулись у мефістофеліанську дугу, очі стріляли іскрами, сиве волосся стало дибки.

Викликали медсестру. Вона прибігла вся заплакана і, здавалося, зневірена у людській чесності й порядності.

— А ви чого ревете? — суворо запитав Ніколаєвський, пронизливо глянувши у вічі медсестри.

— Нашу маму… нашу… Люб… Люб'дрі-івну… — через сльози вона не могла сказати нічого більш-менш змістовного.

— Що ти мелеш? — театрально прокричав Ніколаєвський. — Давай, уколюй вже свій препарат!

— Я не можу, у м-мене руки д-дрижать!

— А голова у тебе не д-дрижить? — перекривив медсестру зловісний професор…

— Нє-е, — промекала медсестра, потім глибоко вдихнула, витерла очі і, набравшись звідкілясь мужності, промовила: — Нашу Любов Андріївну, докторку нашу, матінку нашу рідну, забрали, і в клітку посадили, і звинуватили у вбивстві!

— Ага! — ще дужче запалився Ніколаєвський! — Ага! — ще раз запалився він. — І її теж! Ах ти ж моя рідна, ми з тобою тепер на одній мотузочці! Ех, обшустрілось бакланьйо! Сучари, — поліз із нього професійний жаргон. — Нічого, розберемося… — і він потягнувся обіймати худу заплакану медсестру.

Худа і заплакана не на жарт перелякалася і хотіла була відсахнутися від страшного дяді, як той, не зрозумівши, чого ця медсестричка його не поважає, схопив її за лікоть, підтягнув до себе і, силою обійнявши, розревівся на й худих, охлялих плечах…

— Бакланьйо… — ревів той, — обшустріло-ось…

Культурний виразно, зі співчуттям дивився на комедію, розіграну його другом, жінки, що сиділи за акваріумом, неначе змовившись, піднялися зі своїх стільців і попрямували до виходу.

— Ста-ая-ать! — прокричав Леонід Григорович.

Колеги зупинились.

— Син сином, — спокійно сказав він, не припиняючи обіймати медсестру, — це — моє власне горе, до якого ні в кого з вас, крім моєї маленької сестрички, — він ще дужче обійняв перелякану до смерті дівчину, — немає діла, однак маємо ще одну проблему. Завтра у нас карнавал-маскарад, парад зірок! Буде феєрія! Олександре Миколайовичу! Любо ж дорого! Як ми попрацювали! А?! А?! Пррросто песня! Ай-ду-ду! Ай-ду-ду! Сідіт ворон на дубу-у-у… Залиште мене з Варенькою.

Усі перелякано дивилися на Ніколаєвського.

— Залиште мене з Варєю!!! — закричав Ніколаєвський, і всі, навіть Культурний вирішили таки залишити нещасного колегу.

Зоставшись наодинці з медсестрою, Ніколаєвський усе ще не перестав обіймати її, однак цього йому виявилося замало, тому, щоб ще тісніше розділити горе, він зняв з неї лікарняний халатик, чорні латані колготки укупі з іншими майтками, уважно роздивився їїбезгруде тіло й обережно поклав те тіло на стіл.

— Боляче буде? — тихенько запитала медсестра.

— Боляче? — перепитав безумний Ніколаєвський. — Не думаю…

Він закрив їй очі зошитом, що навернувся під руку, зняв із себе штани й обережно ввійшов у дівчину.

— Ой, — схлипнула та…

Близько дванадцятої ранку мене розбудила спека. У кімнаті нікого не було. Я прокинувся з якимсь невимовним солодкуватим відчуттям.

Начебто виспався, однак шалена думка знову вдерлася до пенатів мого мозку. Думка про батька, якого я вже навряд чи побачу, а він не побачить мене, хоча, можливо, він сидить зараз десь під небесним склепінням, покурює козячу ніжку, цмулить сухий до оскомини рислінг, можливо, ганяє в пул, розбиваючи небесні кулі божественним києм, а я сиджу на цьому ліжку, постіль якого пахне зовсім не мною, а жінкою, яка іноді залишається тут на ніч. Стомлена, розумна й експресивна жінка! Як же мені було приємно називати її жінкою, відчувати її жіночність у кожному русі, кожному слові, яке вона вимовляла. Звичайно, Женя скоріш була схожа на хлопця, на такого дикого хлопця, який знає, чого хоче в житті…

Ці майже менторські батькові слова настільки вгризлися в мою свідомість, що не відомо, чи забуду я їх колись, чи зможу вирізати скальпелем прожитого життя з-під кірки запаленого мозку… Вона знає, чого хоче від життя. Мені тоді здавалося, що вона взагалі нічого не знає, навіть як мене звати, — зрештою, я і сам не знаю, як мене звати, і не знаю, чи існую взагалі! Я уявляв (Господи, ці болісні й отруйні думки!), як вона працює, яку має зачіску, який запах, у що вдягнена, — ну звичайно, що не в ці замаслені джинси і не в цю сіру майку, звичайно що і пахне від неї набагато солодше, набагато вульгарніше, ніж завжди, і цей запах, що межує з запахом гнилі, тваринного розкладання, немов якийсь нечистий дух, усочується в її тіло, і напевно що немає кропиви, меду і скотчу, немає цього букету з розмаїтих ароматів — взагалі нічого немає! Звідки їм узятися? Можливо, і не було їх ніколи і це лише мої оманливі уявлення, рецептори нюху, що так підступно вчинили зі мною. І справді, нічого немає! Тільки вона, тіло — і клієнт! Господи…

Я сидів на твердому, немов підлога, ліжку і силкувався згребти докупи всю цю безжалісну інформацію, розкласти по дерев'яних, застелених минулорічними газетами поличках, збагнути, врешті-решт, що робити далі…

— Вставати, чистити зуби і сідати їсти! — Женя вийшла з туалету, залишаючи по собі шепітливі звуки спущеної води…

— Женя… — зрадів я…

— Тільки не вимахуйся, — сказала Женя після сніданку.

— Шо? — не зрозумів я.

— Сиди тут і нікуди не виходь. Тобі зараз не можна нікуди виходити — тобі взагалі нічого не можна. Тебе шукають. Твого батька знайшла Любов Андріївна з третьої квартири, і її вже посадили у клітку.

— Куди?!

— У клітку.

— Що за дикість?

— У нашого дяді Льоні невеличкі проблеми з головою, розумієш?

— Розумію, — сказав я, і я таки справді розумів.

Шерифа я боявся наполовину, адже той завжди ходив пішки, причому ходив повільно, ретельно масажуючи анальними м'язами розширені кавернозні вени, тому наздогнати мене для нього було б нелегко. Хоча він мене навіть і не помічав, аж поки не трапилась прикрість із батьком. Тоді я був готовий з ким завгодно битись об заклад, що мене вже шукали, переривали підвали та чагарі, поквапно піднімали матраци та пильно вдивлялися до кожної найвужчої шпарини. Але я мав довіряти Жені. Вона щиро і переконливо запевняла мене, що ніхто і ні за яких обставин не знайде мене тут, аж поки я сам цього не забажаю. Так воно, в принципі, і було…

— Отже, не вимахуйся, — підсумувала все Женя, перевдягла майку й вибігла з кімнати.

Я залишився один. Сидячи біля вікна й зшкрябуючи стару світло-блакитну фарбу з рам, я багато про що думав. Насамперед про самотність. Мабуть, її потрібно сприймати не як трагедію, а як паузу. Можливо, паузу між стихіями, що народжуються всередині тебе самого, адже якби не самотність, навряд чи можливо було б перетерпіти це життя без тяжких наслідків шизофренії. Самотність, думав я тоді, - це звичайний стан людини, який вона настроює на власний лад, це щось типу тональності, у якій звучить музика твого життя…

Мене тягнуло на вулицю. Мені було конче необхідно з кимсь поділитися горем, з людиною, яка могла бодай якось утішити, підказати шлях на гору, шлях із бездонного й задушливого льоху — туди, де квітнуть персики й розгулюють оголені жіночки, туди, де пухнасті ховрашки лащаться до тебе, немов одомашнені сивим, тупим, але добрим дєдіком. Мені був потрібен хтось розумніший за мене, у кого непогане почуття гумору, хто майже не має статі, однак має згубні звички, хто є святим і грішним. Таким для мене був Лємкус.

— Лємкусе-е! — кричав би я йому, розриваючи голосові зв'язки, і біг, падаючи та збиваючи свої колінця. — Лємкус-с-с! — сичав би я на нього і загортався б у його смердюче, просякнуте алкоголем та цигарковим димом лютеранське одіння.

Час сієсти закінчувався, а тому якомога хутчіше я намагався дістатися церкви. Пробирався я крізь міський сад. Ховався за скульптурами олімпійців, приміряючи на себе їхні обриси, залягав серед бур'янів, гіпнотизував повітря, тим самим змушуючи його повірити у мою невидимість, усіма силами намагався бути непоміченим, — і у мене, здається, це вийшло бездоганно. Щоправда, біля церкви, старої семикутної будівлі, яка колись була лазаретом, стояв чийсь велосипед. Мене це дещо занепокоїло, бо ж я так хотів виплакатися своєму Лємкусу, вірному другу й товаришу, власному сповідальнику, цьому п'яному латвійському збоченцю, цьому клятому релігійному діячеві, віровідступнику та гріховідпуснику…

Моє занепокоєння швидко минуло, а саме тоді, коли з церкви вийшла стара грузинка Нателла — вона завжди приходила до Лємкуса, щоб принести йому свіжого молочка та по-материнськи пожурити його за хибний шлях, яким його понесло неладне життя.

— Е-е, чама, — казала Нателла, розпушуючи свої чорні, майже чеченські вуса, — какой ти дурак, да! Кто так служит! Паді к Артуру, ах мой старий Артур, — зітхала вона, — он тебе даст науку, да!

У церкві було тихо й прохолодно. Десь у її затемненій, заволоченій кадильним димом глибочині стояв Лємкус і пританцьовував.

— Ей! — крикнув я. — Лємкус-с-с!

Він обернувся й розтягнувся в усмішці.

— Ти?! — крикнув мені Леопольд.

— Я!

— Підходь…

— А Льоні поблизу ніде нема?

— Спить твій Льоня. Десь у відділку, аспид, цноту свою стереже…

Я підійшов до Леопольда і обійняв його худе, майже ефірне тіло.

— Я вас так люблю, Лємкусе.

Той осміхнувся, потріпав мене по голові, глянув уважно прямісінько в очі й запитав:

— Розради шукаєш? Знаю, знаю… Мої співчуття, синку. Був тут сьогодні Льоня: про тебе питав, взагалі, багато про що випитував. Не бійся, я тебе не видам. Якщо хочеш, можеш залишатися тут: я тобі постелю, кашка-малашка, пивце…

— Дякую, мені є де жити. Ви ж не думаєте, що це я вбив свого батька. І Валєру? — так, між іншим запитав я.

Ну звичайно, він не думає.

— Думаю, — спокійно сказав Лємкус, обережно лаштуючись на пластиковий ящик з-під мінеральної води. — А то чого б ти ховався? Я не знаю усіх причин, тільки здається мені, що вони були не досить вагомі…

У мене по спині пройшла лава криги…

— Як… як ви можете думати, що це я. Та я ж… та ну вас у баню, якого лєшого? Чо б це мені…

— Хіба не ти?

— Ні, не я.

— Ох, пиздиш, братику! — У голосі Лємкуса явно відчувались нотки іронії та якоїсь небаченої до цього неповаги до мене.

— А ось і не пиздю! — ледь не плакав я, знімаючи жовті парафінові напливи з латунного свічника.

А може «пизжу»? Чи все-таки «пиздю»?

І він, бризкаючи на мене слиною, демонічно розреготався.

— Я піду… мабуть, — з гіркотою сказав я і зібрався вже йти, коли Лємкус міцно схопив мене за плечі й почав щодуху трясти!

— Качєлі! Качєлі! І не все ведь погарєлі! — кричав він.

— Та пустіть! — рознервувався я.

— Усе, усе, усе. — Він відпустив мене, показуючи руки, мовляв, не бійся, шутю я так. — Це я шутю так, — сказав нарешті Лємкус. — Хотів подивитися, чи стане тобі нервів?

- І шо? Стало? — безслізно схлипував я.

— Та де там тобі! Я все розумію, хлопчику мій, такий важкий для тебе час. Знаєш, я теж колись переживав смерть близької мені людини…

— Потім розповісте. Мені й без вашої близької людини хріново. Ви краще скажіть, чи не здається вам усе це підозрілим, ну, те, що вбили двох євреїв…

— Більше, ніж підозріло! — крикнув він. — Тут замішано багато чого. Позакидали до кліток усіх, хто міг бути причетним або, що не виключено, є причетним. І тебе хочуть кинути! Ага, замкнути, да-да, Льоня аж піною сходить, так хоче закрити! Аби не псували «обліко морале»! — і він підморгнув мені, наче у змові.

— Ми з тобою будемо, молодий чоловіче, у комплоті!

— В чому? — не зрозумів я. — В компоті?

— В комплоті, у змові себто. Ти і я! Ну, якщо ти десь маєш дах над головою, то нехай і він чи вона, чи хто там, у дідька, тебе прихистив, теж буде у змові разом із нами… Таємниця трьох невідомих…

— Мені не смішно, — сказав я і сів на лаву. Такого я ще не переживав. — Такого я ще не переживав. Я ж до вас прийшов за розрадою, а тепер ось — маю: ви смієтеся з мене, глузуєте, а це що — справедливо, чи я схожий на П'єро, якому можна виписувати потиличники?!

— На кого ти схожий, так це на маленького зацькованого хлопчика, якому, ніде правди діти, потрібна сильна чоловіча рука, — і він знову мені підморгнув, — ходім у келію, мальчік мой, канфетку дам тобі я…

— Та ви що, знущаєтесь?! — закричав я.

— Тс-с-с-с, нас почують. Стіни також мають вуха…

— Які вуха, які стіни, отче, я ж до вас за розрадою, я ж до вас, як до рідного батька, я ж виплакатися хотів, пораду почути, а ви…

— А я, — перебив мене Лємкус, — козел! Знаю, знаю, он тільки що Нателла приходила, казала, що я як той горний казьол, да! а я глянув на неї, перехрестив і відпустив з миром. Сама каза горная. Давай, — інтонація Лємкуса миттєво змінилася на лагіднішу, якщо не пестливішу, — я тобі чаю заварю, а? Бідолашний мій, давай, ходімо…

— Ну да, — погодився я, важко зітхнув, і ми пішли до його келії пити суничний чай.

Лємкус довго розповідав мені про всякі релігійні штуки, конфесійні забобони, Божі заповіді, казав, що якщо його розіб'є параліч, то нікому буде читати проповіді, а завтра намічається хода нечистих, яке організував Третій університет, і що йому треба бути там, і хоч від людей він починає страждати на маніакальний стан, тим не менше, завтра такий день, що має статися багато гріхів і йому доведеться бігати, неначе юродивому по сорок другій вулиці в Нью-Йорку, з великим обрядовим срібним хрестом і кричати, що диявол точить вас зсередини — зупиніться! Або взагалі так: диявол ховається в сирі! Не їжте сиру!

- І твої болі, синку, — додав він, — лише твої болі, адже не зрозуміти ситому голодного, і хоч я намагаюся тобі співчувати й тебе розуміти, однак буду відвертим, що це мені важкувато вдається: у мене гарний настрій, мені несказанно фартить, і я, можливо, проведу ще кілька потрібних обрядів, і звалю звідси куди подалі, може, до Риги повернуся. Вони, я чув, увійшли до цього, як його, Євросоюзу, ну, ти розумієш про шо я тут…

— Розумію, — уже крізь сон сказав я й позіхнув.

— Можеш поспати, як хочеш. Не бійся, сюди ніхто просто так не зайде…

— Дякую, — сказав я і заснув.

Уже крізь сон я відчув, як Лємкус накрив мене вовняною колючою ковдрою…

І снилося мені… Знаючи, що більшість людей терпіти не може, коли розповідають чужі сни, особливо якщо вони не мають нічого спільного з реальністю і не мають наслідків у подальшій історії, одразу хочу застерегти цих людей: усе, що виділено далі курсивом, — зміст мого сну, тому можете сміливо не читати цей уривок, а починати зі слів «А потім я почув жіночій голос…»

І снилося мені, наче біжу я вздовж вагончиків та вольєрів у напрямку великого брезентового шатра, і це, я розумію, цирк. Я перечіпаюсь через жебраків, що сидять біля входу, а вони, жебраки, дико гигочуть і розвалюються на члени. Окремо руки, ноги, голова…Діставшись цирку, я скидаю з себе мирське вбрання й одягаюсь у трико пурпурного кольору та циліндр заввишки 75 сантиметрів.І от я бігаю по колу, долаючи повний цикл окружності, себто 44 ярди (якщо враховувати те, що діаметр кола — 13 метрів, що є, власне, 14,22 ярдів), за дві секунди, що є швидше за біг коня (враховуючи окружність і довжину дистанції, тим самим зменшуючи наш уявний градус повороту відносно розміру коня) утричі. Ці нехитрі розрахунки я роблю прямісінько уві сні. Роблю розрахунки, скачу по колу і кричу, немов справжній кінь (хоча, як я вже казав, я швидше за нього): — Іго-го! Мене нахльостують батогами, однак це навіть якось підбурює. Я бігаю, а люди на трибунах аплодують і сміються. Але тут на арену випускають абсолютно голу дівчинку з червоним волоссям, заплетеним у дві невеличкі кіски. На дівчинці написано «Любов». Дівчинка кричить: — Хочеш, я навчу тебе жити? Це стане тобі в пригоді при виборі професії.Я заперечно хитаю головою. Вона продовжує:- Давай навчу! Давай! Вона сміється і кашляє. Її обличчя знівечене великим ротом, з якого виглядає величезний волоський горіх. Мені нічого не залишається, як просто тікати від неї. Адже я її боюся. Так, я розумію, що поки в її роті великий горіх, вона не зможе мене вкусити, але страх, маючи великі (думаю, більші, ніж горіх) очі, змушує піддатися не логіці, а інстинкту самозбереження. І, як на зло, ноги мої стають ватними, а рухи повільними. Я не хочу дивитись назад, проте озираюсь і бачу, як дівчинка женеться за мною, а на її дитячому тілі починає виростати волосся. Лише б устигнути, лише б сховатися! Куди? Ми бігаємо по колу, і навіть директор цирку, сивий і сонний дідусь мене не врятує — мене це бентежить, адже ця дівчинка з написом «Любов» нікому не підвладна. А люди з ненавистю сміються і кричать. — А-а-а-а!!! — кричать вони. У голові моїй шумить, я падаю на підлогу, всипану деревною стружкою і залиту котячою сечею. Дихати важко. І от люди зникають, дівчинка відлітає і лише один прожектор залишається моїм нав'язливим співрозмовником. Він світить білим яскравим світлом просто мені в очі, якими я тільки й бачу це світло. Тепер прожектор світить уже на якогось чоловіка, який гордовито й неквапливо виходить із-за ширми. — Браво! — говорить він. — Бравісимо, — і плескає в долоні, - так ти і є той самий?…Який, до біса, той самий, — думаю я і намагаюсь підвестися. У мене це благополучно виходить. — Мене називають Луанда, — каже Луанда. Він підходить до мене, кладе руку на плече й другою рукою встромлює спицю. Прямісінько в чакру. Насправді, десь у живіт, але у сні я розумію це як чакру. І от він починає співати:

Уранці четвертого липня стояла страшенна спека. Старожили розповідали, що такого задушливого дня навіть вони не пам'ятають, та це і не дивно, адже спека була справді вражаючою. Під сонцем, яке тільки з'явилось на небі, плавилися не тільки людські тіла, а й гранітні сходи до входу в центральний корпус Третього університету. Цими сходами, ледь піднімаючи ноги, волочилися завідувач кафедри суспільних наук Культурний Олександр Михайлович та його друг і соратник товариш Ніколаєвський Леонід Григорович.

Людина, яка не мала жодного уявлення, що роблять ці двоє, могла з легкістю прийняти їх за змовників або зрадників, утаємничених шизофреніків або підстаркуватих гомосексуалістів. Зрештою, все майже так і було, себто Культурний та Ніколаєвський справді були втаємничені, підстаркуваті й змовницьки настроєні, адже в цей вирішальний день вони мали зробити стільки корисних справ на благо кафедри, університету й, можливо, хто знає на благо держави! По-перше, вони мають зустріти запрошених гостей. По-друге, їх треба нагодувати (щодо цього вони вже домовилися з тьотею Надею, кастеляншею Третього університету). По-третє, треба ж десь розмістити всіх цих людей, нехай тимчасово, але все ж таки… Й останнє: треба все організувати так, щоб комар носа не підточив, адже від результату залежить доля Культурного, а заразом і Ніколаєвського…

— Хороший мій, — звернувся Культурний до свого хорошого. — Що ми маємо? Чи все йде за планом?

— Дуся, — стомленим голосом промовив Леонід Григорович. Він трохи виспався, і тепер його обличчя набуло свіжих відтінків, проте очі все ще нагадували хоч і застиглий, але вулкан, — з очей кришилася застигла магма. — Скоро приїдуть автобуси з нашими героями — думаю, слід поквапитись.

— Ну, сподіваюсь, ми встигаємо випити по чашечці чаю?

— У таку спеку, зозуле моя? — ледь не падав Ніколаєвський.

— Нічого. Це не завадить. Не забудьте: вам ще на станцію, зустрічати з поїздів, — усміхнувся Культурний і відчинив важкі дубові двері до університету. — Після вас, мій хороший…

Безжальне сонце ще не встигло пробратися до кафедри, тому Культурний і Ніколаєвський сиділи у більш-менш приємних кліматичних умовах і пили чай. Але більш-менш приємні кліматичні умови все одно змушували професорів безперестанно пітніти. Від старечого поту кафедра наповнювалася густим і тягучим смородом.

Леоніда Григоровича весь час наздоганяла думка про його сина, який сидів за ґратами, про сина, що його охороняли озброєні й неголені сатрапи, прихвосні капіталістичного ладу. Ніколаєвському стискалося серце, коли він уявляв, як голодний і зморений спрагою Ванюша сидить у клітці, сумно тримається за арматурний й скавчить, мов нещасний побитий песик…

По щоці Леоніда Григоровича потекла сльоза. Він стер її спітнілою долонею. Скривився. Глянув на Культурного й подумки прокляв усю цю дурну хлопчачу витівку. Ніколаєвський так проникливо дивився у вічі Культурному, що ненависть ледь помітним тремтінням пройшлася всім тілом нещасного.

— Що сталося — вам зле, любчику? — спитав, нічого не підозрюючи, Культурний. — Ще чайку?

— У мене ж там син… — з надривом прошепотів Ніколаєвський. — А ми тут з вами чайок розпиваємо…

— Син-свин, — протягнув Культурний. — Нічого з ним не станеться. Закінчимо наші справи, піднімемо авторитет університету, слідство знайде винних, винні понесуть відповідальність, а вашого Ваню, власне, як і нашу Валюшу, ой, дай бог, дай бог, — хапливо перехрестився Культурний, — звільнять… Ну, чого ви? Усе ж добре?

Ніколаєвський насилу кивнув.

— Так чого хвилюватися? Знаєте, у мене є надзвичайно цікава історія. Теж про повішених, і про винуватих, євреї там, знаєте, всякі, а головне… ну, себто це взагалі історія про одного генія… Дуже повчальна штука. Ох, знали б ви, який він був!

— А який він був? — запитав Ніколаєвський. — І хто?

— О, він був неперевершений! Таких дітей народжується один на сто мільйонів! Однак далі його чекала велика-превелика прірва, — продовжив Культурний.

- І що?

— А нічо! От послухайте! Він народився у сім'ї звичайних робітників. Мати працювала на макаронній фабриці, а батько на верстатобудівельнім заводі. Одного разу, коли йому було півроку, його батько впустив на ногу величезну залізяку, і великий палець його лівої ноги почорнів, а потім батьків друг Саша Казачок…

— Засланий? — перебив Ніколаєвський, протираючи спітніле чоло.

— Ні, це прізвище таке. Саша Казачок. І, будь ласка, не перебивайте мене, пупсику…

— Добре-добре, — погодився не перебивати пупсик Леонід Григорович.

— Так от, Саша Казачок запросив його батька на полювання. Не знаю, де вони з тим Казачком бігали, якими полями, гаями, болотами, тільки батько повернувся з полювання п'яний, веселий, у мішку тримав шість упольованих качок, а в черевикові — розпухлу ногу. Наступного дня батька звалила гарячка, а нога була схожа на надувний матрац. Як його жінка не обробляла ту ногу керосином, за тиждень й відпиляли, і батько запив. Коли малому, ну, головному герою цієї оповідки, було близько року, батько вже не міг устати, а ще через два місяці він помер від безногості…

— А хіба від такого помирають? — здивувався Ніколаєвський.

— О-го! Ще й не від такого! Отож після смерті батька малого віддали бабусі, щоб той не заважав матері ходити в траурі. Знаєте, жінки часом, коли помирають їхні чоловіки, стають такі дивні, що починають їсти землю. А буває, що й себе їдять. Чесне слово. Його мама спочатку почала гризти шкіру на пальцях ніг, а потім вже й самі пальці, а для дітей то велика трагедія — бачити, як їхні матері займаються самопоїданням. Коли йому було два роки, малий заліз на горище бабиного будинку і знайшов там стару, майже старовинну скрипку. І що ви думаєте — він почав грати, причому так гарно, як, бува, грають в опері або філармонії. Ну, знаєте, там іноді грають на скрипках, особливо в такі урочисті моменти, коли має щось статися, але ще не відомо, що саме. Так і він грав на радість сусідам. Баба спочатку перелякалася, водила його до різних знахарок, аби ті вивели нечистого, однак усі цілительки сказали, що то іскра Божа в дитині горить, що то сили зверху, і тоді баба повезла малого до райцентру показати архімандриту Успенського монастиря. Старий, волоцюжного вигляду архімандрит глянув на малого — і сказав, що дитину треба показувати не йому, архімандриту, а директору музичної школи.

Директор школи послухав його, похитав лисою головою, прицмокнув повними губами й сказав, що приймати до школи його ще зарано, та і все, чого можуть тут навчити, малий і так знає, тому, бабо, вези його назад і нехай він там у тебе не припиняє грати. Років, може, через два, візьмемо. Це, звичайно, теж малий вік йому буде, але ж такий талант. Моцарт!

Баба злякалась того слова, що наостанку сказав директор, закутала малого у ковдру і повезла назад, у селище.

Через рік, коли малий уже почав більш-менш говорити, бабка помітила, що з уст його ллється якесь незбагненне сяйво, що говорить він не просто так, а віршами, до того ж такими дорослими, справжніми, як, бува, говорять у Домі вчителя старі пузаті дядьки.

— Йой! — крикнула бабка. — Синку, тьху, внучку! Що ж із тобою робити?

Сусіди порадили бабі звозити дитину до обласного центру, щоб тамтешні вчені засвідчили факт геніальності. Так і зробила стара. Загорнула вона малого у хустину, сіла на поїзд і повезла його в область.

— Ось, — сказала баба в якомусь інституті, - засвідчіть факт геніальності.

Над ним тоді схилились троє поважних учених, але нічого геніального не побачили.

— Ну, — підштовхнула вона його.

Він, колупаючи піч, мовчав.

— Де ж тут геніальність? — співчутливо глянули вчені, та не встигли вони це договорити, як витяг малий з-під хустини скрипку й почав грати так, що вчені роззявили свої пельки, з яких потекла смердюча слина. Ну, вчені були смердючі, майже як ми з вами, тільки гірше. Та це не актуально на даному етапі розповіді. Важливо інше, а саме те, що на додачу він ще й заспівав, та так голосно й дзвінко, та все віршами, віршами, що старі й неповороткі вчені попадали, як буває падають мертві на війні.

— Що, так і впали? — не втримався, аби не перебити, Ніколаєвський.

— Чесне слово. А один навіть зачепив головою бюст Леніна, — сказав Культурний.

- І той теж упав? — злякався Ніколаєвський.

— Ну, — знизив він плечима, — цього я не знаю… Знаю, що коли вчені оговтались, діватись було вже нікуди, — довелося засвідчити факт геніальності. Ну, звичайно, тут розпочалася така метушня, що годі… Малого, звичайно, у баби забрали, почали його під'єднувати до електрики, засовували йому під нігті якісь дроти, натискали на кнопки, змушували співати та грати на скрипці, то добре годували, то морили голодом, то кололи якісь наркотики, то навпаки — напихали вітамінами, а через місяць повезли до столиці. Баба бігала по різних інстанціях, як то кажуть, оббивала пороги, та скрізь їй казали, що її синок, тьху, внучок є для суспільства надзвичайною річчю, тобто, к-хе, кх-е, кашляли ті, надзвичайною людиною. Вона ходила навіть до церкви і ставила свічку, та свічка загасла, а внучка повернути так і не вдалося.

- Ідеологія! — пояснив бабі сусід-єврей. — Це все заради ідеології.

Однак баба була невтішна. Вона знайшла старий шнур від праски, заповіла будинок сусідам і повісилась. Так от до чого я, власне, веду? Слідчі розцінили й самогубство як убивство: нібито це сусіди змусили її написати заповіт на їхнє ім'я, а потім узяли та повісили стару. А єврея разом з його дружиною засудили й відправили до колонії суворого режиму. А дитина стала надбанням суспільства — Її показували в театрах та на відкритих майданчиках з ідеологічними цілями, хлопчик їздив на гастролі по всій країні, його міг почути по радіо будь-хто — такою він був геніальною дитиною…

— Так-так, — заквоктав Леонід Григорович, — я пам'ятаю цього геніального мальчіка, як же його звали… дай бог пам'яті…

— Саша його звали.

— Точно! I що? Що з ним сталося далі? Він з часом якось зник, і всі забули про нього…

— Ну звичайно, — захвилювався Культурний, — про всіх маленьких геніїв з часом забувають… Доля Моцарта… Потім той хлопчик просто закінчив школу, інститут… А мати його ще довго і довго ходила в траурі… Бідна матінка…

— Стривайте… Невже цей малий…

— Та-а-ак…

— Справді?

— Ага…

— Але ж чому ми не знали? Ви не розповідали… Ви приховували від громадськості такі факти! Та ви ж злочинець, Олександре Миколайовичу…

— Так, моя солодошечка, я колишній геній, а зараз… пусте місце, нуль, слинявий професор, гівно, якщо кому цікава вся правда…

— Ну, наговорюєте дарма!

— Не наговорюю… Ви теж гівно, хороший мій!

— Я? — здивувався Ніколаєвський, розуміючи, що немає чому дивуватися…

— Ви.

В очах Леоніда Григоровича запалали вуглини безумства й шаленства. Культурний, з острахом очікуючи сплеску старечих емоцій з приводу і без, небезпричинно занепокоївся й заходився як найшвидше залагоджувати пробоїни в корпусі й тріщини в шпангоутах, аби океан усе того ж безумства й шаленства не накрив мідним тазом заплановане дійство.

— Ну все, все! — защебетав Культурний своїм м'яким і дещо манірним голосом. — Годі жопки наші відсиджувати. Час. Маточко плодова, час надає руху нашим моторам. Ви готові? Автобуси от-от мають прибути. А ви — на вокзал. Зустрінете там усіх, кого треба, а потім… м-м-м-м…

— До речі, - різко розвернувся Культурний до Ніколаєвського, — учора ви показали себе неперевершеним чином. Поздоровляю! З вас вийде справжній тиран і самодур! Цьом-цьом!

І, схопивши легкий піджак, Олександр Миколайович націлився до виходу. За ним, пильно дивлячись у потилицю завідувачу кафедри, задріботав Ніколаєвський.

На площі біля ринку вже стояло три автобуси. Розжарені водії, невдоволені спекою, плювали під бордюри й безперестанку палили щось солодке. Навколо автобусів проходжувалися люди. З першого погляду було важко зрозуміти, що це артисти й представники якихось там культур. Лише деякі своїми фізичними вадами та чеснотами давали змогу зрозуміти, що вони не звичайні бюргери. У затінку, схилившись на фасад старого будинку, стояли карлики. Було видно, що вони нервуються. Неподалік від них покурювали двоє чоловіків кремезної статури. Одягнені вони були в короткі джинсові шорти та подерті вельветові безрукавки. Можна, в принципі, припустити, що карлики нервувалися саме через таку анатомічну діаметральність сусідів, але навряд чи можна бути в цьому впевненим до кінця. Жінки переважно сиділи в автобусах. Лише одна кудрява мамзель бігала площею й питалась, чи є в цьому місті педикюрний салон. До неї всякчас підскакував високий чоловік у циліндрі й запевняв, що він сам їй зробить такий педикюр, що ох-ох-ох, на що жінка нервово сміялася й пискляво кричала:

— Мої ніжки не для таких, як ви!

— А до чого тут ніжки? — не розумів високий чоловік у циліндрі, певно плутаючи педикюр з манікюром.

Якраз тоді, коли відчайдушні карлики намагалися вщипнути жінку, підійшли Культурний та Ніколаєвський.

— Доброго дня! — загукав Культурний. — От ви і тут. Радий вітати вас у нашому чудовому місті. Ласкаво просимо! — завершив він.

— За бензин, може, розрахуєшся? — сплюнув під ноги Культурному водій, низенький колобкоподібний мужик.

— Звичайно-звичайно, — скоромовкою відповів Олександр Миколайович. — А поки відвідайте нашу чудову їдальню…

І, ледь не підстрибуючи на одній ніжці, почав по складах викрикувати:

— Спа-сі-ба-на-шим-по-ва-рам-за-то-што-вкус-на-ва-рят-нам!

Після чого голосно розсміявся, заштовхнув водія до одного з автобусів, зі словами «які симпатичні маленькі ліліпути» погладив волосся одному з симпатичних та маленьких і, під невдоволені коментарі карлика, сам застрибнув усередину. Жовті оксамитові фіранки навіювали неприємні спогади. Автобуси рушили. Вони, немов жирні й неповороткі гусениці, поповзли в напрямку Третього університету. На Культурного посипалися чисельні провокаційні та просто ділові питання. Культурний ввічливо ухилявся від питань і хриплувато відказував:

— Потім. Усе потім!

У їдальні, старій будівлі, вмонтованій до примітивного архітектурного альянсу Третього університету, кипіли справжні пристрасті. Сама їдальня не могла вмістити всіх, кого зустрів із потягу Ніколаєвський, тому охочих поїсти вишукувалась чимала черга. На додачу прибув ще й Культурний із групою. Потягові недвозначно позирали на автобусних, смакуючи шкуру невбитого ведмедя, себто передчуваючи мордобій за університетські харчі, до того ж цілковиту перемогу в цьому двомордобої… Автобусні, як виявилося, були схильніші до компромісу і запропонували Культурному відвести їх спочатку до готелю, а вже потім нагодувати спраглих та напоїти голодних.

— Голодних, — твердо сказав найстарший карлик, — як потім з'ясувалося, ще й якийсь австрійський барон.

— У нас немає готелю, — образився Культурний. — Ластівко! — закричав Олександр Миколайович до Ніколаєвського. — У нас є готель?!?!

— Боже збав! — відсахнувся Леонід Григорович. — Який готель? Сьогодні ж усі будуть вільні!

— У нас програма, все продумано! — пояснив Культурний карликам. — Тут справжні профі організаційної майстерності доклали свої зусилля. Так що давайте розміщуйтесь у їдальні, поступайтеся місцем дітям та інвалідам, — і Олександр Миколайович потріпав по гриві наймолодшого карлика.

Кудрява мамзель відмовилась від сніданку, натомість затребувала педикюрний салон.

— Мої ноги — вони страждають! — кричала вона.

- І я! І я страждаю, моя принцесо, — підповзав до неї чоловік у циліндрі.

Водії покурювали в невеличкій рабатці. Двоє гутаперчевих гімнастів намагалися протиснутися крізь чергу до жаданої їжі, сексуальні меншини тулилися ближче до карликів, карлики — до кремезних чоловіків у вельветових безрукавках. На подвір'ї Третього університету тупцювали спеціально привезені коні з лампадрами та пір'ям галапагоських альбатросів на головах. Навколо них пристрибував горбатий і, здавалося, нетверезий тип, він поплескував коней по крупу й прицмокував язиком. Десь чулися голоси циган, у небо запускалися повітряні змії, люди прибували, метушилися, сперечалися, невдоволення зростало, якийсь безвідповідальний балерун штовхнув одного з карликів.

У натовпі запахло смаженим.

Зранку мене бив озноб. Я боявся відкрити очі, боявся поглянути на Женю, боявся заговорити до неї, хоча десь у глибині душі знав, що все добре, вона поруч, така рідна, але з іншого боку — щось віддаляє мене від неї, якась невидима, а від того ще більш небезпечна, сила тримає її і не підпускає так близько, як би я того хотів.

Усе своє життя я мріяв про таку людину, про людину, яку я зможу вибрати як друга і яка стане мені набагато дорожчою від усвідомлення того, що я можу втратити її набагато швидше, ніж знайшов. Такою людиною стала Женя. Я пам'ятаю, як в одному фільмі, що крутив мій старий спеціально для мене, головний герой сказав, що кращий друг чоловіка — його мама. Потім з'ясувалося, що той головний герой сам убив свою маму, але річ не в цьому. Просто у мене ніколи не було матері, і навіть батько, як би він не намагався, не міг мені й замінити, і я все одно відчував її відсутність, і, можливо, Женя саме та, в кому я хочу побачити свою маму, той друг, справжній друг чоловіка. І ось тепер щось відбувається — щось страшне і непередбачуване. Я так боюся її втратити…

— Женя, — таки сказав я.

— Що?

— Сьогодні в місті свято.

— Знаю. Тому ти сидітимеш цілий день тут.

— Ти говориш, як мама, і через це у мене прокидається комплекс вини.

— Який комплекс?

— Провини.

— Який-який?

— Провини. Я колись читав про таке.

— Щось багато ти читаєш.

— А мені нічого іншого не залишається. У будь-якому разі — не розмовляй зі мною, як із сином. Розмовляй, як із чоловіком, — я однозначно кривив душею.

— Браво! — посміхнулась вона. — Ну добре — чоловік! У такому разі попрошу тебе діяти розумно, як це роблять чоловіки.

— Усі помиляються.

— Це правда, — знову всміхнулась вона. — Але все одно — нікуди не вилазь, як учора.

— Вибач мені за це.

— Ти мені вибач. Я тебе вдарила. Обіцяю, такого більше ніколи не повториться.

— Чого саме?

— Я ніколи не битиму тебе.

— А я тебе.

— Сподіваюсь, — хитро промовила Женя, наливаючи мені щойно завареної кави.

Говорити про мою нічну гарячку не хотілося. Про деякі речі, як казав мій батько, іноді краще забути, але обов'язково треба згадати їх перед смертю. Цікаво, чи він згадував щось перед своєю смертю?

— Як ти думаєш, йому там добре? — запитав я.

— Кому і де?

— Батькові. Там, — штрикнув я пальцем у небо.

— Я не люблю такі розмови, — серйозно сказала Женя. — Я не вірю в небо.

— А у що ти віриш?

— У ніщо.

Я так і не зрозумів, чи вона ні в що не вірить, чи вона вірить у ніщо. Перепитувати не було сил.

Поки я вмивався і намагався щось зробити зі своїм неслухняним волоссям, а моє волосся було дійсно неслухняним, Женя кудись зібралася.

— Ти надовго? — запитав я.

— Не знаю. Щось типу в розвідку. Якщо ми сидітимемо тут — нічого не дізнаємося. Не, я нічого проти твоєї присутності тут не маю, навпаки, мені приємно, що такий чоловік тішить мене своєю увагою. Просто тобі самому за день-два це все набридне.

— Мені вже набридло.

— Ну, вибач, дружок, — сардонічно промовила вона. — Потерпи. Дякуй за те, що тут, а не у клітці.

— Да, це взагалі якесь звірство — до клітки саджати.

— Нічого, дядя Льоня довго не протримається, ще місяць-другий — і хана, знімуть його.

— Ага, мій батько ще років п'ять тому казав, що через місяць-другий його знімуть.

— Одні не знімуть — інші докладуть зусиль. Такі мудаки, як дядя Льоня, горять із тріском, але швидко…

— Ага, вісім років уже тріщить.

— Ну тебе, ще згадаєш мої слова. Паспорт мій не бачив?

— Навіщо він тобі?

— А, ось він, — сказала Женя, грайливо, майже між іншим поцілувала мене в чоло, підстрибнула, зробила у повітрі пірует, якось дивно, багатообіцяюче усміхнулась і зникла за дверима.

А мене почали їсти сумніви. Я знав про карнавал, знав, що затівається щось безумне, що ударною хвилею пронесеться казкове дійство нашими сірими вулицями, що світ здригнеться від кількості циркових артистів та просто різнобарвного люду, також я знав, що ні за яких умов не маю виходити з цієї задушливої кімнати, хоча, з іншого боку, дуже потрібні мені ті карнавали разом з їхніми доморощеними гімнастами, тим більше, я не люблю масових свят: ці всі люди, п'яні пані та грубі хлопці, салюти під портвейн, а з іншого боку, цікаво ж, і, зрештою, я так швидко бігаю, що ніхто нізащо мене не наздожене, якщо я цього сам не забажаю, — але ж от наздогнали мене пацани в парку… Навіть не знаю… І Жені ще невідомо скільки не буде, і взагалі, мужик я чи не мужик.

З цими думками я взувся і вибіг на вулицю. Ховаючись у чагарниках молодого клену та в скелетах недобудованих ларьків, я добрався до центральної вулиці. Заховавшись на даху автобусної зупинки, я зміг спостерігати за всім, що діялося на вулицях міста в цей спекотний, задушливий день.

Посеред площі стояла трибуна, було багато людей, більше половини з яких я взагалі не знав. До трибуни дерся маленький висушений мужичок. У ньому я впізнав мера дядю Льоню. Зараз почнеться промова, подумав я, і промова таки почалася. Якщо перед цим на площі літали акробати, бігали маленькі потворні чоловічки, схожі на карликів, жонглери у бузкових трико жонглювали палаючими кеглями, а вродливі (принаймні такими вони здавалися здалеку) і граціозні жінки синхронно витанцьовували якийсь американський танок, — то після виходу мера на трибуну, всі, немов за командою, замовкли. Лише національні прапори, прапори європейських країн та Північно-Американських Штатів тріпотіли під штучним вітром, який видувався зі спеціального пристрою, спеціально придбаного міськвиконкомом для таких цілей у безвітряні дні.

Мені стало зле. Біле сонце било мені прямісінько в обличчя — безжальне липневе сонце, у голові щось крутилося, здавалося, що череп мій перетворився на блендер і зараз у ньому збивається, немов яєчний білок, мій мозок. І він, обертаючись дванадцять тисяч разів на хвилину, почав волати про допомогу: зупинись, кричав мені мій мозок, чуєш, зупинись, братику, чому ти, трясця твоїй матері, не вдяг хоч якогось кашкета, чому ти, слабкий та немічний, збитий з ніг смертю батька, своїми страхами, взагалі усім цим, що відбувається навколо тебе, скажи мені, чому ти виперся на дах цієї зупинки, а? Щоб послухати цього неврівноваженого подагрика? Чи в тебе шило в одному місці? Тобі було нудно сидіти в кімнаті? У світлій кімнаті з журналами та літровою пляшкою тархуну? Ну ти і бовдур! Усе, пацан, я не витримую…

Блендер з підігрівом, подумав я і знепритомнів.

— Заспокойтеся, мої хороші! — намагався заспокоїти карликів та гімнастів Ніколаєвський. — Заспокойтеся, я сам часом зриваюся, ось, наприклад, учора зірвався, хо-хо, — істерично хіхікнув він, — давайте жити дружньо… Ви, наші маленькі друзі, ви, наші гутаперчеві побратими, і ми — правда, Олександре Миколайовичу?

— Правда, — хитнув головою Культурний. — Порозуміння — ось запорука миру та злагоди, — і він некрасиво посміхнувся.

— Але ж вони намагалися нас образити! — репетував один карлик у червоній циганській сорочці.

— Та нічого ми не хотіли, — нервувався, знай спльовуючи крізь щілинку в зубах, гімнаст. — Просто у цих, як ви кажете, маленьких друзів, комплекс Наполеона. Ще ці громили в безрукавках заступаються за них.

— А хто ще, хто як не ми? Вони он які манюні, - басом промовив один з атлетів у коротких шортах.

— Стоп! Стоп! Стоп! — замахав руками Ніколаєвський. — Так діла не буде. Помиріться і ставайте в чергу. Поїжте. Це ви збуджені від голоду, правда ж? — і на його обличчі з'явилася масна посмішка.

- І від спеки, — додав один з карликів. — У вас тут у місті що, спеціальний підігрів, чи що?

— Чи що, — нечутно, крізь зуби процідив Леонід Григорович. «Ех, — подумав він, — яка ця медсестричка була чудова… Ліки від моїх неврозів».

За дві години, коли вдалося-таки нагодувати спраглих і напоїти голодних, головний церемоніймейстер і тавтологічно культурний ідеолог усієї процесії — Олександр Миколайович — зібрав артистів біля виходу з двору і дав команду до виступу.

— Вважайте тепер, що ви — армія, бійці! Так-так! Ви бійці, ви орден, ви лицарі карнавального двору, сьогодні ви перші люди міста! Сьогодні вам вирішувати долю нашого університету! Отож будьте готові наступати на душі усіх без винятку людей! Кожен! Запам'ятайте, кожен із вас має свою місію і жоден не має права втекти з поля брані! — кричав Культурний. — Адже всім заплачено, — тихенько пробурмотав він. — Отже, ви знаєте що робити, всі знають свої дислокаційні місця, кожен боєць у реєстрі, тож навіть не думайте симулювати! За всіма вами стежить усевидюче око Великого Брата… щось я не те кажу… Одне слово, зараз усі рушаємо на центральну площу! О десятій — вступне слова мера, об одинадцятій ми з Леонідом Григоровичем скажемо своє від імені університету, наступні п'ять годин — ваш зоряний час!

— Да! — викрикнув Ніколаєвський, і йому стало соромно.

«Господи, ще ця промова, — думав він, — навіщо, навіщо я тільки погодився на цю аферу, на цей балаган, і ці артисти, вони якісь замучені, як казала моя матінка, — чамренні, обідрані, ці їхні латані костюми, їхні пропиті обличчя, ще дітей із собою притягали — навіщо вони, навіщо діти! Не люблю дітей! Тільки мого хлопчика, мого Ванюшу… Бідний синочок, мій маленький лисенький Ванюша. Господи, як же він там, за ґратами, сидить — у клітці… Це ж звірство… нелюди… І як цей тезка, горіти йому в пеклі, тільки дозволив нам проводити цей балаган?»

І Ніколаєвський навіть не помітив, як пустив сльозу. Велику, прозору сльозу.

— Це ж, сподіваюся, від щастя? — на всяк випадок запитав Культурний.

Леонід Григорович промовчав. Лише збайдужіло глянув у сяючі очі друга.

— Ну, це я так запитав, — намагався виправдатися Олександр Миколайович. — Хто вас знає…

«І справді, - подумав Ніколаєвський, — ніхто мене не знає», і в його голові промайнула зловісна думка.

На центральній площі в перші хвилини приходу артистів царював батько всіх карнавалів всесильний Хаос. Ніхто не міг розібрати своїх позицій, хоча Культурний ще вночі крейдою поставив на асфальті мітки. Але артисти, циркачі та спортсмени, сексуальні та етнічні меншини, лідери організацій за здоровий секс, здоровий альпінізм і ще якісь здорові неподобства повзали туди й сюди, мов сліпі кошенята.

— Мені здається, що це у них архетипи грають, — висловив своє припущення Культурний. — Спрацьовує стадний інстинкт, і вони губляться, утворюючи собою хаос. Лише поодинокі особи на периферії цієї товкотнечі знають, що їм робити. І дивіться: це карлики і гімнасти, непримиренні вороги. Правду кажуть, ненависть об'єднує…

— Хто так каже? — здивувався Ніколаєвський.

— Я так кажу, — оголив золоту фіксу Культурний.

Проблема полягала в тому, що цивільні змішалися з артистами, й ці другі ніяк не могли розшукати своєї мітки, але невдовзі на допомогу прийшов Олександр Миколайович і почав уручну розставляти бійців артистичного фронту.

— Сюди! — кричав він. — Гей, коні-люди, як вас там, кентаври, куди пішли, сюди, сюди ставайте. Та-ак, а ви? Дівчата, не муляйте дядям очі. Вони й без того нещасні. В смислі, дяді. А ви, дяді нещасні, ставайте праворуч від цих негрів. Ах, ви не негри? А хто ви? Ну, звичайно, тоді ставайте праворуч від циган. Ведмедя тримайте на прив'язі. Ручний, кажете? Немає значення, тут діти, а у нього, дивись, глисти… Та-ак, добре… Запалу Культурного не було кінця. Він стрибав з місця на місце, немов десятирічний хлопчик, з нього аж іскри летіли, і все, що він не робив: підганяв клоуна з дружиною, невиліковно гладкою клоунесою, чи намагався зупинити незупинну людину-дзиґу, спеціально запрошену з Ізмаїла, — усе він робив з таким ентузіазмом та захопленням, що всі тільки дивувалися. «Як, — дивувалися всі, - такий старий, а так скаче!»

— Скачу! — відповідав Культурний, жваво ворушачи ротом на хитрій фізіономії, і ноги його згиналися в колінах туди й сюди.

Біля трибуни виставили квіти. За словами квітника, у нього замовили сто одну троянду.

- І тепер я зап'ю на довгі тижні, - додав він.

Цивільні були поки що стримані. Переважну їхню частину складали добропорядні сім'ї, а якщо вони і не були такими, то принаймні намагалися вдавати — діти сиділи на шиї в батьків, які, в свою чергу, сиділи на шиї у влади, але це, слава Богу, діла не стосується. Площею бігав клоун разом зі своєю клоунесою, яка, здавалося, не бігла, а, немов величезний гумовий пузир, котилася. Вони роздавали людям надувні кульки та клоунські поролонові носи. Діти від того страшенно тішилися, а батьки, натомість, тішилися від того, що тішаться їхні діти. Ближче до десятої людей було стільки, що й не перелічити. Третина приїжджих, деякі з них не перший рік відвідують це свято, дехто навпаки — вперше приперся: вочевидь, цікаво глянути на артистів, та і взагалі, у таку спеку думати можна лише про газовану воду й розваги. Якщо розваги тільки розгорталися, то біля діжок із квасом та автоматами з газованою водою утворилися довжелезні черги спраглих. Голодних годували в трьох великих ангарах з рекламою відомого напою на брезентових звисах.

Ніколаєвський тримався найспокійніших з артистів — атлетів у вельветових безрукавках. «Коли що, — думав він, — можна на них покластися».

Розговорившись, Леонід Григорович з'ясував для себе доволі несподівані й важко засвоювані речі. Виявляється, вони, ці кремезні атлети, запрошені були не за гроші, а за якісь ефемерні принади, які своєю ефемерністю сягали кудись значно далі кордонів гностичного розуміння Ніколаєвського. Отже, все скидалось на те, що атлети були присутні на цьому загадковому карнавалі за просто так, що неабияк ускладнювало не тільки гностичне, а й взагалі будь-яке розуміння не тільки абстрактних, а й конкретних речей, що стосуються фінансового боку справи. І та сума, яка значилася в обліковій книзі як виплата атлетам, потрапила до кишені чийогось літнього піджака.

«Знати б тільки до чийого», — подумав Ніколаєвський, примружено дивлячись на стрибучого Культурного.

Раптом усе, геть все, замовкло. Замовкли силачі, цигани, замовк ансамбль художнього свисту, припинили балакати цивільні, коні перестали іржати, а карлики позбивалися до своєї живої екстравагантної купи, завше мовчазні жонглери припинили жонглювати, гімнасти застигли в повітрі, невродливі (Ніколаєвський зблизька зміг їх розгледіти), але граціозні жінки застигли істуканами, урвавши свій північноамериканський танок. Натомість залишилося тільки сонце. Біле безжальне сонце і повна відсутність вітру, крім штучного, що розтріпував прапори. Тиша і сонце. І крізь цю моторошну і безнадійно спекотну тишу до трибуни, збитої зі свіжих соснових дощечок, пробирався сухий і неприємний мер міста, жовчний і невловимо куртуазний дядя Льоня.

Уже коли він піднявся і по-кінематографічному постукав по голівці мікрофона, пролунав нестерпний для слуху писк. Дядя Льоня штучно всміхнувся, пригладив звисаюче пасмо пшеничного волосся, відкашлявся і заговорив.

Клітка стояла на задньому дворі відділку.

У клітці сиділи троє. Ніколаєвський Ваня, Валя Патлань і лікарка Любов Андріївна. Якщо Валя та лікарка вели одна з одною якісь сторонні розмови, то Ваня забився в куток, зацьковано зиркав на жінок і мовчав.

— У нього зрив, — лагідно промовляла Любов Андріївна. — Йому треба відлежатись.

— Що в нього? — перепитувала Валя. — Зрив ви кажете? Нервовий, так? Психоз там, маніакальний стан…

— Ні, лише зрив, — поправила лікарка.

— Ти! — крикнула Валя до Вані. — Зрив! Скажи що-небудь.

— Не займайте його поки, — попрохала Любов Андріївна.

— Це точно, воно й смердіти не буде, — додала Валя і розреготалась.

Лікарка лише важко зітхнула і відвернулась.

Ваня вищирив зуби.

— Мовчатимеш? — знову звернулася Валя. — Ну мовчи.

Ваня знову ощирився і тихенько-тихенько завив.

Любов Андріївна силкувалася щось сказати. Було видно, що і й щось мучить, що і їй є чим поділитися, проте з чого почати, вона однозначно не знала. Тому почала напряму:

— Мій прадід — він був поміщиком. Багатий був…

— Господи, яке це зараз має значення, — стомлено зітхнула Валя.

— Ні-ні, ви мене вислухайте! Це дуже… дуже важливо!

- І що ж тут важливого?

— Розумієте, в нього, у прадіда мого, був величезний статок. За нього, за статок чи за прадіда — яка різниця, сватали найчарівніших королев волості, але він вибрав мою прабабусю — вона, звичайно, була не фонтан, але розумна, як чорт.

— Лисий? — чогось запитала Валя.

— Ну, нехай буде лисий, — з усмішкою погодилась Любов Андріївна.

— Ну-ну?

— Так от, одного разу прадід мій, Іван Федорович, почав заглядати за тин, на сусідську сучку Агрипину Самсонову, яка лише те й робила, що наймала людей, щоб ті лагодили їй паркан, але не в цьому річ, а в тому, що закохався мій прадід у цю Агрипину. Це якраз сімнадцятий рік був, і прабаба моя вже вагітна була моїм дідом. І не дурна була прабаба, а розумна… Як чорт!

— Лисий? — знову перепитала Валя.

— Ну звісно, що лисий! Одразу побачила неладне, а тому вирішила чоловіка свого відволікти від тої сучки пані Груні і наказала висадити сад вишневий. Прадід мій подумав-подумав, та й найняв робітників, але і сам брав участь у цій справі… Сад вони, звичайно, висадили, але затим відбулась революція, прийшли совєти, і прадід подався на фронт, потім у Крим, до Денікіна, а там на пароплаві до Константинополя. Разом зі своєю Агрипиною. Уявляєте?

— От наволоч!

— Ну, життя таке було.

— Несправедливе.

— Що поробиш. Сад спочатку хотіли вирубати, але прабабка моя перед парторгом на колінах повзала, і сад таки залишили, а після НЕПу таки націоналізували, а й, прабабку, значить, разом із сином відіслали тигрів ловити.

— Як цікаво.

— Потім мій дід доглядав цей сад, це вже згодом, у шістдесятих, коли повернулися з поселень на Амурі, - тоді вже і я була маленька. І все дитинство провела в цьому саду. З наших вишень така наливка виходила, що весь район з'їжджався, аби скуштувати и, та у вісімдесят шостому наказали вирубати цей сад, мовляв боротьба з п'янством, але вже мати моя з батьком ходили просити за сад, і той таки залишили. А тепер цей узурпатор, мер наш, просто взяв і вирубав! Просто так, безжалісно! Вишенька від вишеньки, сказав він і віддав наказ рубати. Як я тільки не просила, як не плакалася йому, куди тільки не дзвонила… — по щоці Любові Андріївни потекла кривава вишнева сльоза.

— Нелюдь, — з ненавистю промовила Валя.

— Що вдієш.

— Стріляти треба…

— Любити треба, — зітхнула Любов Андріївна й сіла в куток.

— Шановні співгромадяни та гості нашого славного міста! Друзі мої! — почав свою промову мер. — Я, — витримав він паузу, — хочу вам у першу чергу сказати, що маю за честь уже вкотре відкривати святковий парад, чи що там у вас сьогодні за планом. Я, чесно кажучи, у сценарій не вдивлявся, кгм-кгм, так от — у цей день, у День демократії, коли всі патріотичні сили згуртувалися навколо нас, чи як там взагалі кажуть… Коротше кажучи, що я цим усім хочу сказати… Мені, звичайно, не особливо приємно в цей день говорити про такі речі, але що вдієш… Просто так, щоб знали. За останні два дні в нашому місті відбулися два вбивства — да-а-а, шановні, не потрібно так охати! — два вбивства! Зухвалих і жорстоких. Убивства, які заслуговують бути занесеними до реєстру найжорстокіших убивств світу. Буду відвертим: мені абсолютно не шкода тих, кого вбили, більше того, мені абсолютно не шкода сімей тих, кого вбили, тим більше, один із членів сім'ї одного вбитого є головним підозрюваним, але він утік — ви собі уявляєте: взяв і випарився, немов плювок на асфальті, - і тепер знаходиться в розшуку, а тому підозри наші стають обґрунтованішими. Далі, що хочу сказати, я… ну, це так, щоб ви знали… вже знаю, хто вбивця, принаймні я хочу сподіватися, що це він. Не бійтеся, любі мої, вам нічого не загрожує, адже він тепер перебуває у клітці. У нього маніакальний психоз, і кращого місця для його перебування, ніж тюремна психіатрична лікарня, не придумаєш. Сподіваюся, незабаром він там і опиниться. Це угруповання молодих і зухвалих підлітків. Один — так-так, у клітці, а другого ще треба зловити, загнати його кволе тільце до мишоловки, яка неодмінно переломить йому його тендітний хребет. Не виключаю можливості, що смерті були скоєні на спір або програні в карти, можливо це нова сектантська течія — смерть із релігійно-етнічних мотивів, урешті-решт! Шановні! У цей день прошу вас бути пильними. Ні в якому разі не залишайте своїх дітей без нагляду, стежте за своїм сусідом. Можливо, якась сімейна пара смажить біля вас сардельки, сміється й жартує, але знайте, що в наступну мить замість тих сардельок на шампурах можете опинитися саме ВИ!!! Тому ми маємо стежити, щоб усі наші внутрішні органи відповідали переліку, а якщо і станеться якась оказія, — дядя Льоня підвищив голос, — себто казус, ми пропустимо кривдників через коліщата закону, немов гівно крізь гуся! Ми виколемо їм очі й випалимо тавро на їхніх білосніжних педерастичних сідницях! Ми змусимо їх жлуктати лайно з наших розпечених від ненависті анусів! Усе! — махнув руками мер. — Відпочивайте, любі мої…

І він зійшов з трибуни, залишивши величезний, кількатисячний натовп у мовчазному сум'ятті. Дехто намагався привітати промову оплесками, але їхні наміри були осуджені поглядами оточуючих, і навіть не через те, що промова викликала у них аж таку хвилю обурення, а тому, що оплески просто не відповідали загальному стану мовчазного сум'яття.

Коли дядя Льоня спускався, до нього, підстрибуючи, вже підбігав його ад'ютант, справжній ротмістр Олександрійського полку, із замшевим жакетом у руках.

— Ось, прошу, — простягнув він шерифу куртку.

— Здурів? У таку спеку.

— Вибачте, — відкозиряв ад'ютант. — А ще до вас проситься ваша донька.

— Ну, і де вона? А, ось моє янголя. Ну? Папа тебе уважно слухає. До речі, як я виступив?

— Неперевершено! — поспішив відповісти за доньку ад'ютант.

— Не тебе питаю, л-лакей. Маленька, — звернувся мер уже до Маргарити.

Маргарита була вдягнена у приємного блакитного кольору сукню з бантом на спині. Волосся вона обережно прибрала під газову хустину.

— Папа, — сказала вона. — Ти звір. Ти не людина, папа.

— О-па! — здивувався дядя Льоня. — Я не людина. Цікаво…

— Я… я стану його дружиною, і як дружина декабриста, піду за ним… За Ванею. І ти нічого не зробиш.

— Ти? Дружина декабриста? Підеш за ним? Куди? У тюремну психушку?

Дівчина не відповіла. Лише зашморгала носом і відвернулася.

— Ну-ну, шановна, поговоримо тоді, коли будеш вступати до університету.

— Я не буду вступати. Я ходитиму в траурі, - з викликом промовила Маргарита й побігла. Вона бігла і бігла, збиваючи об асфальт свої білі сандалики. Вона бігла далеко-далеко — так далеко, що батькові більше ніколи не довелося побачити свою доньку.

Дядя Льоня ж залишився стояти у мовчазному сум'ятті. У такі моменти, коли влада знаходиться в одних настроєвих широтах з народом, не повірите, від надміру почуттів хочеться плакати великими — більшими за очі — сльозами!

Я отямився зі страшенним головним болем. Довкола мене вирували аномалії та полтергейсти. Усе інше було вкрито густим і гарячим туманом мого сприйняття. Я насилу підвівся і глянув у натовп, який перебував у якомусь дивному, не характерному для нього, натовпу, мовчазному заціпенінні. До трибуни піднімалися товстуватий, але приємний чоловік років шістдесяти та худорлявий і підтягнутий також чоловік приблизно того ж віку. У першому я впізнав Леоніда Григоровича Ніколаєвського, професора Третього університету, а в другому — Культурного. Саме вони організували карнавал, який під ритми самба-румби має прокотитися хвилею цунамі по нашому місту. Ніколаєвський приготувався до промови. «Чорт, — подумав я, — навіщо воно все мені здалося, чому б не повернутися в кімнату гуртожитку, куди, напевне, незабаром має прийти Женя. Вона ж повернеться і побачить, що мене немає, розчарується, подумає, що я взагалі дебіл якийсь, що не можу всидіти на одному місці…» Але я відкинув ці думки і залишився спостерігати за подіями, яким судилося стати якщо не епохальними, то принаймні наближеними до таких…

Поки двоє професорів піднімалися до трибуни, у голові Ніколаєвського змагалися за право впливу на його свідомість чорт і янгол, два такі собі хрестоматійні персонажі людської совісті.

— Скажи їм усім, — казав чорт, — скажи, чуєш, скажи, що ти їх усіх ненавидиш, що у труні бачив усе це, скажи всю правду про Культурного, скажи їм, як ти ненавидиш Льоню, цього підступного і ницого виродка, цього куртуазного канібала, скажи, все скажи, а потім дістань із задньої кишені револьвер і всади півобойми у натовп і скільки зможеш — у себе.

— Ні-ні, стривай, — наперекір чорту благав янгол, — давай знайдемо порозуміння, ми ж дорослі люди, і нам досягти консенсусу легше, ніж досягти оргазму, і це неправда, що «Калашников» дієвіший, аніж словесні доводи. Так кажуть слабаки та невдахи, так кажуть люди, в душах яких оселився страх — давай, скажи їм, скажи, що любиш їх, що хотів би розцілувати їх усіх, і тоді ти відчуєш, наскільки легше тобі стане, яку силу ти матимеш, ну ж бо, перебори цього чортика, що сидить ліворуч…

— Слухай, ти, херувимчику, — озвався чорт, — не порушуй конвенції, не треба підмовляти Ніколаєвського проти мене, я ж не кажу йому, що дивися, оно цей янгол, він зануда й моралізатор, давай його запечемо з яблуками у духовці… Я просто кажу, що так і так — бери та роби то-то й то-то.

— Ну вибач, я забув, — перепросив янгол.

— Та нічого, все нормально. Це я так, щоб потім не забував.

— Та намагатимусь…

— Слухайте, ви, заткніться обидва! — не витримав Ніколаєвський і виперся на сцену.

— Сподіваюсь, ви хоч зараз триматимете себе в руках і не перетворитеся на маніяка, голубо моя? — запитав Культурний колегу.

Леонід Григорович неоднозначно посміхнувся.

— Товариші! — почав Ніколаєвський.

— Панове! — викрикнув хтось із натовпу.

Ніколаєвський зблід.

— Панове! — вступив Культурний, обережно косячись на Ніколаєвського. — Наш шановний мер Леонід Міхаелсович уже привітав усіх нас зі Святом демократії, із цим чудовим святом, із черговою річницею незалежності Північно-Американських Штатів, але й від себе хочу дещо додати… Ви ж мої хороші, ви ж мої любі! Подивіться! Подивіться на цих чудових артистів, на цю гаму кольорів і звуків, на цих віртуозів свого тіла та своєї душі, на цих неперевершених борців за право називатися справжніми громадянами демократичної України, за право жити, можливо, і з темним минулим, проте виключно зі світлим майбутнім, у якому на нашому шляху якщо і зустрінуться такі мутанти і монстри історії, як комуністична чума, шовіністична Російська імперія, фашистська диктатура, то лише у вигляді експонатів кунсткамери. Друзі мої! Брати і сестри! Подивіться на цих артистів! Усі вони сьогодні тут лише завдяки згуртованим діям Третього університету і кафедри суспільних наук, — якось невпевнено додав він. — Сьогодні вони, ці акробати, жонглери, клоуни, розважатимуть вас завдяки старанням, в першу чергу, мене та мого шановного колеги Леоніда Григоровича Ніколаєвського. Далі я розповім більше, а зараз… Прошу, йому слово!

Натовп несміливо зааплодував, а все той же зухвалець викрикнув:

— Не забудь про «панство», дядя!

Ніколаєвський зблід ще дужче, його округле і пружне тіло напружилося всіма мускулами та жировичками, він рясно пітнів і швидко-швидко бігав очима по натовпу.

— Дякую, — невідомо кому сказав він. — Панство! Усе, що сказав Олександр Миколайович, відгонить дешевим пафосом та підлітковою мастурбацією.

У натовпі пронеслася лава здивування.

Олександр Миколайович утратив здатність не тільки говорити, але й рухатися. Він силкувався підійти ближче до мікрофона, сказати, що це ніщо інше, як непорозуміння, можливо, навіть, провокація, він хотів зняти зі сцени Ніколаєвського, зняти будь-яким способом, нехай навіть його грець ударить, нехай прорве якусь дамбу і затопить усе місто — тільки б він замовк, замовк цей жирний свиноподібний виродок, ця промарксистська наволоч… Культурний закипав.

— Я не закінчив, — вів далі Ніколаєвський. — Я прожив надто легке й безтурботне життя. Я прожив його не тільки тому, що працював у своїй царині, що варився у своєму філософічному соку, але й тому, що вірив у комуністичну чуму, — і я не від страху був вірним соціалізму, не від страху моїми ідеалами були як комуністичні, так і загальнолюдські цінності… Ні, я не збираюся читати проповіді про вплив марксизму на соціальний розвиток, на еволюцію суспільної моделі, ні, я просто хочу зрозуміти, — його голос переходив з вереску на шепіт і навпаки, таким живим його ще ніхто ніколи не бачив, — так-так, зрозуміти, як у демократичному суспільстві може процвітати безладдя і недемократичність. Ви всі знаєте про інцидент, що трапився в нашому місті, Леонід Міхаелсович тільки що говорив про головних підозрюваних… Мій син — один із них, один із цих клятих почвар, цих бузувірів, що повісили євреїв… Господи, та це ж нонсенс, маячня, це ні в які ворота не влазить. Та мільйон фактів указує на те, що мій син не вчиняв цього злочину… Що це? Демократія? Коли людей тримають у клітці — під сорокаградусною спекою! їх тримають у клітці під сонцем, морячи їх спрагою… Це демократія? Це, вибачте, галіматья!

Натовп, уважно ловлячи кожне слово Ніколаєвського, мовчки спостерігав, чим усе це скінчиться: Культурний спочатку поривався зупинити Леоніда Григоровича, але той, не припиняючи говорити, відштовхував колегу, немов кошеня. Згодом Культурний скорився долі: він був не останній дурень і вже зрозумів, що це становище може врятувати лише диво і, якщо те чудо не з'явиться в найближчі дві-три хвилини, він зможе забути про викладацьку старість і приготувати свій атеросклероз до вирощування помідорчиків на дружининій фазенді…

Ніколаєвський продовжував. Він говорив про несправедливість та бездуховність, він говорив про людську ненаситність та любов, про людей і мишей, він говорив і говорив. Але коли він почав згадувати незлим тихим мера дядю Льоню, подув холодний північний вітер, проте спека вже зробила свою лиху справу…

— …зрештою, якщо людина з часом та під впливом влади перетворилася на звіра в людській подобі, це — катастрофа! І це — найнебезпечніший звір! — закінчив Ніколаєвський.

Натовп голосив, жонглери на знак протесту продовжили жонглювати, карлики вибудували зі своїх тіл піраміду, велетні стали на сторожі з обох боків піраміди. Культурний підбіг до Ніколаєвського, схопив його за рукава легкого піджака і щосили потягнув до себе. У його руці опинився рукав Ніколаєвського.

— Ви зіпсували мою одежу! — закричав на Культурного Ніколаєвський.

— А ви, а ви… Господи, Леоніде Григоровичу, ви зіпсували моє життя — усе, я не завідувач кафедри, я тепер не більше ніж стара хвора людина. Навіщо вам це було потрібно, поясніть! Вирішили зіпсувати своє життя — відійшли б кудись убік, пустили б кулю в скроню, і все… А тепер… а тепер скандал! Та-ак, мій любий! Скандал, — пошепки закінчив Культурний.

- І чудово! А відповіді на ваше питання — навіщо мені все це — ви все одно не зрозумієте. Ваш мозок замкнений для одкровень, і ваша душа перетворилась на камінь. Вам потрібні були тільки гроші — зізнайтеся, що все це було організовано заради смердючих бабок!

— Помиляєтесь, — протягнув Культурний. Не знаючи, що роботи з рукавом, він розмахував ним, немов віялом. — Помиляєтесь, — повторив він, — не заради бабок, хоча зізнаюся, я поліпшив своє матеріальне становище. Не так, щоб аж круто, але вагомо. А головна ціль, мій солодкий… Господи, та я неодноразово казав вам, яка моя ціль. Я ж старий і маразматичний Мефістофель — невже ви цього досі не зрозуміли? — і мені, старому маразматичному Мефістофелю наймиліше збирати молоді легкозаймисті душі… Навіть вигадувати нічого не довелося — все, як на долоні. Я так заздрив вам, я заздрив тому, що ваші лекції відвідує вп'ятеро більше студентів, ніж мої, я заздрив вам, що у вас ще багато чоловічої сили і запалу, що ви — ідейний, що ви — принциповий у своїх поглядах. Це у мене мистецтво, і воно кидає мене з однієї персони на іншу. Пам'ятаєте? Ти намагаєшся викопати істину, а викопуєш купу не скажу чого, а у вас усе ясно, все зрозуміло, Маркс-шмаркс, соціалізм… Ви живі, Леоніде Григоровичу, ви живі й це вам личить, а я помирав і це була моя остання надія, ви знаєте, я навіть компромат збирав на вас, на вашого сина, але це неважливо, я все те спалю… Я до чого зараз веду. До того, що це був мій останній шанс — я перетворився на якогось кокаїніста, який живиться від, здається, порожнини, від нічого, від загального лиха, від повітря! Я живився від сподівань, останній ривок — останні сподівання. А тепер — тепер я втратив сенс продовжувати життя. Я старий і заздрісний. Я не витримаю і тижня, мені не буде спокою, якщо я не підживлятиму себе молодими легкозаймистими душами… Я піду. І… і… вибачте за рукав.

Леонід Григорович промовчав.

Олександр Миколайович під загальну какофонічну сонату, яку виконував натовп, спускався з трибуни. Він ішов так, як часто йдуть герої моїх повістей — театрально випинаючи носочки своїх чешок, які — перед смертю — треба буде здати костюмеру…

Натовп розігрівався перед фінальною баталією, яка вже наступала на п'яти. Натовп намагався розверзнути небеса, щоб хаос зійшов на Землю і зрівняв людину з різною скотиною.

— Свободу в'язням! — кричали з натовпу.

— Свободу! — вторував їм хтось із іншого боку.

— Хай живе Шарль Монтеск'є!

— До чого тут він?!!! — кричали з іншого.

Народ прибував. Контролювати ситуацію не було кому. Артисти вже давно зрозуміли, що не тільки ситуацію, але й їх ніхто контролювати не збирається, тому, не втрачаючи ні секунди, колона з п'ятдесяти людей вирушила у бік бару, де збиралися відзначити це Свято демократії.

Інші, викрикуючи революційні гасла, рушили визволяти Ваню разом з його сусідами по клітці. Збоку сцени, біля колонок, стояв розгублений дядя Льоня. Він дивився на некерований натовп різномастого люду і розгублено кліпав очима.

— Що це? — запитав він ад'ютанта.

— Це — хаос! — відповів молодий ад'ютант, підкручуючи гусарські вусики.

— Звідки він?

— Що, хаос? Ну, мабуть, це за гріхи.

— Зібрати всіх, хто здатен тримати зброю. Поставити на захист клітки. Хаос? — запитав сам себе дядя Льоня. — Ми влаштуємо йому красиву смерть…

І він дістав штурмгерерро.

У цей час натовп уже наближався до відділку. Звідти лунали окремі постріли в небо і заклики зупинитися, але натовп залишався безкомпромісним і невблаганним. Троє молодчиків з карабінами кинулися до передніх рядів. До них вийшов старий бородатий мужик, схожий на Беорна.

— Хлопці, валіть звідси, поки я не набив вам цими кулачищами морди, а ваші рушниці не засунув до одного дуже привабливого на вашому тілі місця!

— У нас наказ! — пискнув один з молодчиків.

— Який наказ? — жваво заморгав Беорн своїми безвієвими очима.

— Стріляти!

— У нас стріляти?

— У тих, хто намагатиметься незаконно захопити відділок.

— А ти проведи нас, начальнику, до кліток, добровільно випусти в'язнів, і не доведеться ні в кого стріляти…

— Так не можна…

— Слухай, пісюн, скільки тобі років?

— Д-двадцять два…

— А мені — шістдесят сім. Мені вже час помирати, а тобі — час жити. Навіщо нам мінятися ролями? Опусти зброю…

— Ні, не опущу.

— Опусти зброю, друже. Нас однаково більше!

— Нас теж багато! — пищав молодчик, нервово стискаючи у руках карабін. — Так, нас багато, — і він обернувся.

Двоє хлопців з опущеними гвинтівками стояли поруч.

— Тепер ти розумієш, що, вистреливши в одного з нас, десятеро тебе відразу скрутять і, як було обіцяно, засунуть до цікавого місця твою зброю, — а вони засунуть…

— Добре, — сказав хлопець і став повільно опускати зброю на землю.

— Молодець… — поблажливо сказав мужик, і в цей момент молодий сержантик швидко звів карабін і вистрелив у натовп, почулася лайка, хтось нестямно кричав. На молодого захисника кліток рушив розлючений натовп.

— Стояти! — почувся пронизливий крик.

З-за дерев'яної перегородки, що відділяла територію відділку вискочив розчервонілий шериф. В одній руці він тримав телескопічну дубинку, в другій — восьмизарядний револьвер.

— Ще один крок у цей бік, і я вистрелю комусь в обличчя, — спокійно сказав він. — Кому вистрелю, вирішу в останню мить, тому краще вам зупинитися.

— Відповідальності не боїшся? — запитав той самий бородатий мужик.

— Я нічого не боюся.

У клітці, немов роздражнені мавпочки, стрибали дві жінки. У кутку так само спокійно і, здається, затишно сидів і підвивав Ваня.

— Льоня, — звернувся хтось з натовпу. — Ти вже всім добряче набрид. Відійди вбік, а ще краще — відчини клітку і випусти невинних людей.

— Вони невинні? — афектовано розсміявся шериф, поправляючи дубинкою зачіску. — Невинних не буває.

— Ти один, і тобі не впоратися.

— А очко не лусне? Ха-ха-ха!

— Не лусне, Льоня, — твердо промовив бородатий і зробив відчайдушний крок уперед.

У його голову увійшли чотири кулі. Натовп завмер.

Мене завжди дивували такі відчайдушні люди, як цей бородатий мужик, що був схожий на Беорна. Вони мене дивували своєю дурістю. Завжди, коли я дивився кіно, я внутрішньо, а часом і вголос, кричав: придурку, кричав я, ну, куди ти лізеш, тобі що, жити набридло?

— Ще хтось хоче?

— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.

По закінченні промов і виступів, привітальних слів і решти, що коїлося біля трибуни, я спустився з даху зупинки і став ближчим до натовпу. Усередині відбувалися дивні метаморфози. Якась сила змушувала людей збирати каміння й вишикуватися у колони, такі собі штурмові підрозділи, що виступають проти всезагальної несправедливості, якщо можна так сказати, — самого ядра несправедливості у всьому світі. Натовп став автономним і вже не потребував якогось владного втручання. Важіль був десь глибше за владу, можливо, навіть, глибше за колективне несвідоме (принаймні щось схоже я читав у книзі одного вченого — про джерело загальнолюдської символіки, здається).

Утворилися загальнолюдські символічні анархічні загони, якими керувала спільна ідея і спільна мета, хоча мета, якщо чесно, була двоякою. Одні вирушили до бару, сифілітичної загидженої місцини, в якій порався не дуже приємний кудлатий бармен, — заливати свою самотність та безпорадність, сміливіші — пішли до відділку. Слова Ніколаєвського якось глибоко проникли до душ мешканців та гостей міста. Дітей позаводили додому, магазини й аптеки позачиняли. Ходили чутки, що кудись вирушила щойно організована, якщо вона взагалі може бути якось організована, ватага мародерів. Я долучився до борців за справедливість.

- І ти, синку? — підійшов до мене Лємкус.

- І я.

— Знаєш, мене Льоня теж дістав, тим більше він справді досить упереджений щодо сина цього професора.

— Справді?

— Ну звичайно. І йому, і мені відомо, що вбивця не він, і ті жінки ніяк не причетні. Знаєш, малий, раніше я був під опікою цього тирана, але щось мені це все нездоровим відгонить, я ж і сам… у принципі, мав би бути чесною людиною… Але ж псих…

— Я все одно вас не розумію, Лємкусе.

— А поки й не треба. Потім зрозумієш.

— Коли?

— Дуже скоро. Я стомився, і сам потребую справедливості…

— Це все так незвично, — сказав я.

— Що не звично? — не зрозумів Лємкус.

— Люди — всі як один. Навіщо їм це? Уся ця товкотнеча, гуртовий запал, справедливість?

- Їм це не потрібно. Їхнім інстинктам. Ще не відомо, до чого все це призведе…

— Ще хтось хоче?

— Давай! — цей голос належав загадковому релігійному діячеві Лємкусу.

— Ти? — здивувався дядя Льоня.

— Я!

— Тобто ти хочеш сказати, що ти — Леопольд Лємкус? Я правильно розумію?

— Правильно.

— Ти розумієш, що це — виклик! Виклик мені, своїй долі, долі міста, врешті-решт…

— Розумію.

- І ти також розумієш, що це кінець тобі?

— Розумію, — чітко промовив Лємкус і ступив крок назустріч.

— Тоді це все кардинально змінює, - сказав шериф, наставляючи на релігійного діяча зброю.

«Як добре, що у нас на озброєнні такі чудові кольти», — подумав дядя Льоня.

«Як добре, що я втомився жити», — подумав Лємкус.

«Що це значить», — подумав я, і в цю саму мить мене побачив шериф. Його кольт одразу зазирнув мені у вічі.

— Синку! — зрадів моїй появі дядя Льоня. — А я тебе вже давно шукаю.

— Це не я вбив батька, — сказав я і, з усвідомленням власного сорому, відчув, як дрижать мої коліна.

— Лємкусе, відійди вбік, — єхидно промовив шериф. — Думаю, тобі є над чим поміркувати. А я візьмуся за цього вилупка. Здається мені, що слідство нарешті покарає винних і наведе лад у місті.

— А я думаю, — стоїчно зауважив Лємкус, — що слідство має бути прозорим. Шерифе, гляньте на людей, подивіться — тут зараз стоїть щонайменше двісті чоловік, поки що вони хаотична маса, але якщо надійде команда, імпульс, якщо вони відчують запах смаженого м'яса, то зрівняють з землею і вас, і ваше доморощене правосуддя. Вами керує жага наживи, а мною, уявіть собі, поклик сумління. Якби я в цьому світі міг змінити одну річ, я би змінив себе. Якщо кілька речей — я би змінив людей. Мені здається, що цією можливістю, в першу чергу як священик, я маю честь скористатися. Я достатньо прожив на цій землі, щоб мати змогу бути сильнішим за себе.

— Що? — презирливо глянув на Лємкуса дядя Льоня. — Сильнішим за себе?

— Вам, на жаль, цього аж ніяк не зрозуміти.

— Та ти собі уявляєш, що тоді станеться? Ти ж зараз таких дров наламаєш… — Від хвилювання шериф опустив зброю. Його очі помутніли, а волосся, оголивши непримітну до цього часу плішину, розтріпалося в різні боки. Він навіть став у дечому нещасний, цей шериф. Ні, мені не було його шкода, просто таким я його ніколи не бачив. Думаю, не тільки я.

З півночі дув потужний вітер. Він підіймав куряву й ганяв містом обгортки від цукерок та серпантин, що залишився від невдалого карнавалу. На місто насувалася хмара, десь удалині вигримувало й блискотіло. Груди переповнювалися від збудження й страху, від ненависті й любові. Захоплювало дух і підкошувало ноги…

Дядя Льоня направив на Лємкуса револьвер.

— Ну? — з викликом промовив релігійний діяч.

— Баранкі гну, — відповів шериф і випалив.

Якщо біля відділку ситуація повернула на дуже небезпечне, то в барі вже давно йшла справжня війна.

Усе почалося з дрібничок. Один чоловік, років тридцяти, вирішив пожартувати.

— Давайте, — сказав він, добряче упившись, — оббриємо бармену голову, а то щось він надто патлатий.

Багато хто розсміявся, можливо, навіть хтось із його друзів підтримав жарт, але до дій ніхто не брався. Тоді чоловік, ледве стоячи на ногах, вигукнув ще раз:

— Плачу сотню тому, хто оббриє бармена!

Ну, тут почалося: спочатку людей з десять намагалося заволодіти головою бармена, потім, заволодівши, почали сперечатися, хто ж оббриватиме.

Барменові прийшли на допомогу:

— За шинкаря, — кричав хтось, — за папку! — і в кривдників летів бронзовий канделябр — художнє оформлення бару.

— Навались, рєбя! — було чутно з іншого боку, і над чиєюсь головою пролітав стилет.

Зрештою, бармена вдалося лише неакуратно прирізати. Побачивши кров, чоловік, який запропонував оббрити бармена, злякався й подався до виходу, але кілька місцевих хлопців зупинили його і, як ініціатора насилля, повели до міського саду.

— Куди! Куди ви мене тягнете?

— Лінчуємо тебе разок, і все, — відповів хлопець, — як виявилося, син бармена.

За ними вискочило ще з двадцять чоловік, кожен з яких мав на меті щось своє, можливо, щось украй особисте, навіть інтимне. У парку всі вони благополучно підвісили ініціатора й пішли далі, наближаючись до центру міста. Дорогою вони назбирали ще кілька десятків п’яних та збуджених і, натовпом людей у сто п’ятдесят, рушили вимагати правди в аптекаря Неймха, проте старого німця не виявилось ні вдома, ні в аптеці, а ще згодом стало відомо, що німець той помер ще минулого літа. Розчаруванню не було меж.

— А кого ж тоді покарати? — питали себе хлопці.

— Та кого-небудь, — припустив хтось.

— Це діло! Тільки спека! Пропоную щось випити.

— Ми не тутешні, - загукав якийсь гутаперчевий еквілібрист у трико, — але вам не здається, що сонце щойно було у зеніті, спека була неймовірна, а тепер от вітер і наближається гроза…

— Це нормальне явище, — пояснили йому тутешні. — Тільки спека все одно неймовірна.

— Дуже цікаво, — відповів він і приєднався разом зі своїми друзями до натовпу.

Їм назустріч рухалася лавина таких самих п’яних та обідраних, але невимовно зліших і спраглих до наживи.

— Ей, чо встали, може, з нами?

— Куди?

— А кудись.

— Тобто?

За спинами мародерів палали магазини й чулися крики жінок.

— Ми мародери й розбійники! — сказав ватажок мародерів. — Ми любимо грабувати.

— Справді? — запитав один з юнаків.

— Так, ми ось півгодини як об'єдналися у спілку мародерів та розбійників. У нас тут і цигани, і ведмеді, і силачі, і гімнасти, і навіть місцеві хлопчаки. У підвалі знайшли. Може, і ви з нами?

— Так, ми з вами! Тільки-но кілька виродків прирізали мого батька, старого шинкаря, а тому я та, мабуть, і всі ми — дуже злі. А отже, теж хочемо грабувати і ґвалтувати.

— Хлопці! — закричав ватажок своїм. — Нашого полку прибуло!

— Ура!!! — закричали хлопці.

І, запаливши факели, натовп рушив у бік центральної площі, де кілька годин тому мав розпочатися святковий карнавал.

— Ми не хочемо працювати! — лунали крики з натовпу. — Ми хочемо вбивати й грабувати! Ми — нове покоління вашої чортової демократії!

— Запалюйте вогні! Місто у наших руках.

— Влада може йти у відпустку!

— Ура!

— Отаману — ура-а-а!

— Даєш нову форму влади!

— Смерть ментам та сукам!

— Ура-а-а!

Кілька людей, озброєних камінням та палицями, увірвалися до будинку мера.

Капітальний особняк у сталінському стилі — верх палладіанства — збурював в цих хлопців бажання грабувати не один місяць, і от настав їхній зоряний час.

У просторій незатишній вітальні їх зустріла навдивовижу вродлива жінка.

— Хто ви такі? — запитала перелякана дружина мера, Анна Казимирівна, полька за походженням.

— Ми — нова влада! — закричали вони і накинулися на польку.

— Hi! — верещала вона.

— Да! — кричали мародери і з захватом трощили фамільний посуд та дорогі меблі.

Двоє юнаків ґвалтували польку.

— Заткни їй рота!

— Мовчи, суко!

— А-а-а-а!

— Ги-ги!

— Давай, там глянь — у них десь мають бути бабки!

— Я все віддам, усе! — кричала дружина мера. — У роялі, у роялі пакунки з грішми. Тільки не бийте, не бийте!

— Ця сука на пластичні операції вбухала більше, ніж коштує цей будинок, — гарчав один. — Давайте підрихтуємо їй марафет, — і він дістав розкладного ножика.

— Приходить до хати мурло волохате, — підспівував він, обрізаючи жінці щоки. — Я з'їм твою маму, я з'їм твого тата, а потім за тебе візьмусь!

— А-а-а!

— Рученьки — чик-чик, ніженьки — чик-чик, лагі-і-ідні очі! - і ніж забрав у польці зір.

— О-па! — крикнув хлопець, усипаний вуграми. — Та тут стільки бабла!

— Усе бери!

— Беру. А ти прикінчи цю лахудру.

Упоравшись із жінкою, вони вискочили на вулицю, де вже палали магазини, ларки, автомобілі й поодинокі люди.

Ватажок розбійників стояв посеред площі, на тій самій трибуні, й вигукував беззмістовні гасла.

— За наше щастя! Дави! Дави гниду! За наше щастя!

І в цю мить ударив сильний грім, небеса розверзлися, скрізь заблискотало, день перетворився на ніч і полив чорний прямовисний дощ! Такого дощу в цьому місті навіть старожили не пам'ятали. Це була справжня тропічна злива. Водяні потоки вимивали бруківку й молоді деревця. Змітаючи все на своєму шляху, вода затоплювала гаражі та підвали. Намоклі й стомлені мародери вдиралися до помешкань громадян і виносили звідти все, що можна було винести. Хтось відстрілювався, хтось захищав свої оселі звичайними кухонними ножами, але всесильній навалі протистояти не міг ніхто…

Дійшло до того, що через пограбоване мародери почали різати й відстрілювати один одного.

— Ще крові! Ще крові! — кричав ненаситний ватажок. — Знайдіть мені гомосексуалістів!

І тут усі згадали про гомосексуалістів. Ніхто і не здогадувався, що організація сексуальних меншин виїхала з міста найпершою електричкою, але це не завадило звинувачувати один одного в одностатевих зносинах.

— Ти гомік!

— Ні, ти гомік!

— Це я гомік?!

— Ну не я ж!

І це призвело до тотального безладу. Уже мало хто міг зрозуміти, що відбувається на вулицях, хто за що бореться і хто до кого яке має значення.

Одне циганча впізнало у ватажку розбійників колишнього клоуна.

— Та це ж клоун! — загукав він.

- І точно: він же тільки-но кульки роздавав, а тепер — дивіться…

— А ви знали, що всі клоуни — педерасти?

— О-па-па!

— Вали його!

— Та ви що, хлопці! — гукав ватажок. — Який з мене педераст? Так, я клоун, колишній клоун… але… хлопці, ей-ей, ну-ну, є… є…

— Ну? Хто тепер стане нашим ватажком?

— Я!

— А чого ти? Ти що, найрозумніший?

— Ну, не тобі ж бути ватажком — ти свою морду бачив?

— Бачив!

— Коротше, я буду головним, — виліз на трибуну хлопець з вуграми.

— А ти куди пнешся? — закричав інший.

— Куди треба.

— Буф! Буф! — бухкав пістолет.

— Не стріляй, це ж я.

— Вибач. Просто не лізь в отамани.

— А я хочу і лізу!

— Тоді на ще!!!

— Буф! Буф! — знову озвався пістолет.

І тут почалося масове побоїще. Під безумною навалою блискавок, вторуючи їм, виблискували леза ножів. Мелькотіли палиці, й зі свистом пролітали каменюки. Один розумник розмахував сміттєвою урною. В ангарі, під тентом з рекламою відомого безалкогольного напою, розірвалася граната. З ангара вилетіла чиясь нога у бежевому сандалі, слідом на одній нозі вискочив чоловік з рудою бородою. У руці він тримав іншу руку. Його обличчям текли сльози. Сльози відчаю, сказав би хтось.

— Боляче ж! — вигукнув він і впав на землю.

На крислатому клені на своїх підтяжках висів клоун. Його штани були спущені. По ногах бігла кров. Біля того ж клену валялося ще два мертвих тіла. Перше — велике і кругле. Якщо добре придивитися, то з легкістю можна було розгледіти схожу на решето клоунесу. Друге тіло належало Олександру Миколайовичу Культурному…

Якщо списати на жорсткий диск останню інформацію від загиблої клоунеси і конвертувати всю ту інформацію до текстового файлу, думаю, що вийшло б приблизно так:

Мої батьки походили з циркових сімей. Батьки матері були сім'єю еквілібристів, а батьки тата — дресирувальниками. Усі вони працювали в одному цирку в Одесі. Потім ці дві сім'ї вирішили одружити своїх дітей. Дітям тоді було по вісімнадцять років, вони вже самі працювали в цирку і, здається, були не проти одружитися, тим більше, що вже не треба буде приховувати свої далеко не платонічні стосунки. Через рік у них народилася я, і мене назвали на честь батькової баби. Маргаритою. Проте ім'я не прижилося. Всі називали мене Гаря. Коли мені виповнилося п'ятнадцять і я закінчила восьмий клас, мене віддали до естрадно-циркового училища. На відміну від моїх батьків, хисту до гімнастики у мене не було ніякого — ну, ти сам бачиш, я ж не Дюймовочка, у мене ж діабет, — тому я стала клоунесою. І, скажу чесно, з цією роботою я справляюся просто неперевершено. Нещодавно ми їздили до Пекіна, виступали перед п'ятьма тисячами китайозів — і, скажу, непогано виступали. Наш колектив запрошують на різноманітні фестивалі, виступати на корпоративах, на різних капусниках та концертах, навіть по телеку показали — уявляєш! — щоправда, по національному каналу, але все ж таки… А тут таке, я вперше в такій ситуації. Ну, нічого. Коли нашому директору зателефонували і попросили виступити на якомусь дні трудящих, чи як це у вас називається, — Демократії? Ну, не важливо. Коли нас запросили, ми одразу почали репетиції. Ти не думай, ми дуже завзято беремося за кожний наш виступ, ми дуже і дуже відповідальні в цьому плані. У нас було чотири дні на підготовку, і, як нам пояснили, щось особливе робити нам не треба — ми всього-на-всього мали бути вдягнені у наші костюми й показувати нехитрі мініатюрки, розумієш. Гроші запропонували невеликі, проте ми ж не за гроші сюди приїхали, тобто за гроші теж, але сам поміркуй: я з циркової родини, в моїх жилах тече така кров — розумієш? — циркова кров. І моїм домом завжди був цирк, і ті тринадцять метрів у діаметрі — моєю власною територією, моїм життям, я настільки звикла до гидотного запаху тирси та кінського гною, до бутафорських клоунських причандалів, що навіть якби мені запропонували повністю відмовитися від грошей і почати жебракувати, я все одно не покинула б цієї справи. Тому я тут. Зі мною приїхали ще двоє клоунів. Один із них — мій чоловік, інший — мій брат. Тільки я не знаю, де він — ну, брат, себто. А спочатку, справді, ми були разом. Нас привезли, висадили на якійсь брудній площі, завели до якогось будинку — не знаю точно, що то був за будинок, але всередині нас нагодували, потім повели до центральної площі. Ага, справді, проходили ми повз якусь будівлю, я не придивлялася, але стривай, це точно був кінотеатр — згадала. Але у нас така колона була, знаєш, що який тоді міг бути кінотеатр, — усі настільки різні, в костюмах, з якимись плакатами та мегафонами, мужоподібні жінки та женоподібні чоловіки, співаки, артисти, безумці. Чесне слово, складалося враження, що всі вони безумні, ці люди. Навіть ми з чоловіком і моїм братом. Ну, напевне, в очах інших артистів ми здавалися такими ж безумними, з палаючими очима. Ніхто не знав що робити. Хтось, пам'ятаю, кричав, що давайте, сходимо в кіно, проте нам пояснили, що все одно кінотеатр не працюватиме, тому що кіномеханік запив, а касира повісили, і що це начебто зробив його недоумкуватий чи відлюдькуватий — уже не пам'ятаю — син. Ну, може, брешуть. Не моя справа, та й не люблю я таких страшних історій. Коли я була маленькою, у нас у цирку багато всяких історій траплялося, так що ну їх, ці історії… Знаєш, я навчилася все це пропускати не крізь, а повз себе, щоб навіть трішечки не переймало, щоб не зачіпало навіть відносно…Я, насправді, трохи недобачаю, ну, у мене через діабет короткозорість, алея все одно всіх-всіх бачила. Вони були такі різні, такі яскраві. Я вже потім почала їх розрізнювати. Ці всі артистичні штуки, хто за що відповідає, хто яку культуру представляє. От, наприклад, я зрозуміла, що ліліпути, які там були, — вони представляли свою ліліпутську культуру. Ну, справді так, ліліпутську, але всі вони були артисти. Один із них був перевдягненим у ковбоя, і знай викрикував щось типу «трррріяху-у-у!», і стріляв з пістолета пістонами — смішний такий, а в нього ще друг був, теж ковбой, тільки з цією, мотузкою — як її? ага, точно! — ласо, такі вони смішні… Поряд з нами перевдягалися якісь гімнасти, двоє чоловіків, — вони явно були голубими, аж гидко, — аз ними ще жінка була, така м'язиста, геть безброва, страшна-страшна, може, то і не жінка була, а теж із цих, трансвестивалів, чи як їх там, голубих цих, хоча ні, точно ні — це жінка була… І всі вони так дивно себе поводили, очима стріляли, а очі — бачили б ви ті очі! — гострі-гострі, як шаблі, й виблискували так, наче сталь на сонці — дивні, одним словом. Там ще хористи були, співали так задушевно, все про пташок та про природу, про сади, я особливо не прислухалася, але дуже красиво. Жонглери були, ну, тих я знаю — вони з цирку одного, ми колись разом виступали. Якісь дивні з кіньми були, навіть не з кіньми, а з поні, щоправда, сморід від них такий стояв… Там одна жінка в закритому купальнику знепритомніла, її якісь м'язисті мужики у безрукавках на вулицю винесли, так, мужики — такі засмаглі-засмаглі, м'язами грають, а один взагалі був у костюмі інопланетянина, тільки вже дуже-дуже несхоже: радше на космонавта був схожий, — може, він ним і був. А ще були кентаври. Справжні кентаври, щоправда, я не знаю, звідки їх привезли, але те, що не з Греції, - точно. Чому не з Греції? А вони не грецькою розмовляли, вони взагалі мовчали і якось всіх сторонилися. Скромні такі кентаври. А потім, коли нас розставили по своїх позиціях і коли виступив мер цього міста, ну, куди нас запросили, і ще ці два професори, власне, ті самі, що організували це свято, почалося щось незрозуміле: весь натовп так змішався, що важко було взагалі розібрати, хто з ким і що до чого клеїться. Нас понесло до страшних непролазних нетрів цього міста, все скидалося на страшний сон. Мій чоловік почав якось дивно себе поводити, весь час когось під'юджував до грабунків і злочинів, — і якось дивно все сталося: його почали слухатися — моєму чоловікові, якого ніхто ніколи не слухав, корилася банда безумних людей. Вони ватагою людей з десяти ввалювалися до помешкань і маленьких крамниць, виносили звідти мішки з різним добром, виволочували на вулицю жінок і ґвалтували їх на очах у їхніх дітей та чоловіків. Дехто з цих чоловіків долучався до натовпу, дехто намагався захистити свої помешкання, і їх били. Я кричала, щоб вони зупинилися, але мій чоловік, мій клоун, той, з ким я прожила майже двадцять років, просто вдарив мене якоюсь штахетиною, і я якось так упала, що вдарилась головою і знепритомніла…Коли прийшла до тями, відчула, що мене огорнула неймовірна тиша, тільки очі страшенно боліли від внутрішнього тиску, а навколо нікого, крім однієї дівчини — вона йшла і плакала, я не чула, як вона плаче, але вона плакала — якось так безсило й байдужно плакала. їй було років п'ятнадцять, і вона плакала. Навколо палали автомобілі, виблискувало розбите скло, скрізь купами валявся мотлох, якісь ганчірки, папір…Я підвелася, але слух до мене так і не повернувся. Якось важко було йти, але я все ж таки пішла — до центру цього міста, туди, де все почалося. Тільки тоді, коли з півночі подув сильний вітер, до мене почали долинати окремі звуки. Я хотіла знайти чоловіка. Або брата. Найімовірніше, брата. Але, дійшовши до тої площі, сильно пошкодувала про це. Я ніколи не бачила війни, але завжди уявляла її такою. До мене підбігали п'яні чоловіки, кривили гримаси, штовхали…Я не надувна кулька! Господи, що за придурки, з чого вони взяли, що я надувна кулька? Я не кулька! Обережніше! Ви що, з глузду… Ей, я не кулька! Не треба мене лопати! Я не кулька! Я не лопаю… а… не лопаю я… Що ж ви… чим же ж ви… А-а… Не кулька я…Куди вони тягнуть мого чоловіка? Я не кулька…

— Обережніше, — попросив шерифа Лємкус. — Так можна і вбити.

— Це було попередження, — сказав шериф. — Наступного разу я відстрелю тобі голову. Знаєш, я давно хотів це зробити… Яким би ти не був Сандеєм, голову тобі таки варто відстрелити.

До дяді Льоні хотів був сунутись натовп, але, як не дивно, сам Лємкус їх і зупинив.

— Стійте, — зупинив він.

— Чого ти хочеш, дурнику? — дядя Льоня помітно нервувався.

— Я хочу, щоб ви, шерифе, відімкнули клітку і випустили в'язнів. Ну, якщо стане мужності, - самому залізти всередину, ну, і не забути мене запросити. Я думаю, що ви, — звернувся Лємкус до натовпу, — вже все зрозуміли… Так, справді, тих двох нещасних убили ми.

І в цю мить щось похололо в мене в середині. Я! Я був сином одного з нещасних, і, ще не знаючи всіх фактів і причин, знаючи лише наслідки, мені стало невимовно боляче за те, що до цього був причетний Лємкус. Яким чином, я тоді ще не знав, але сам факт… Тоді все перемішалося в моїй голові: звуки, уривки слів. Шум вітру переплітався з моїми невиразними думками, і я боявся, що не витримаю, впаду — отак, перед сотнею чи навіть більше людей, загублюсь, забудусь і пропущу щось важливе, якусь, можливо, деталь, гвинтик, щось дійсно цінне. Я намагався сконцентруватися і навіть сприймати все з внутрішньою іронією. На ногах я втримався, проте все довкола перестало бути чітким і контрастним.

— Але як? — насилу запитав я.

— Це смішна історія, — осміхнувся Лємкус. — Думаю, що всієї правди тобі краще не знати.

— Але чому?

— Що чому? Чому вбили або чому не варто знати всієї правди?

— Та він божевільний! — нервово прокричав шериф. І тут ударив сильний грім і полив дощ. — Господи, невже ви не бачите, що він несе повну маячню?

— Шерифе, — спокійно промовив релігійний діяч. — Не заперечуйте вже. Краще поясніть шановним, як усе сталося. Знаєш, малий, — звернувся він уже до мене, — насправді ця історія може стати для тебе останньою краплею. Ти можеш стати сильнішим, а можеш — навпаки…

У цю мить шериф дядя Льоня зірвався з місця й побіг.

— Стій!

Але шериф лише тричі випалив з кольта. Ні в кого не влучивши, він зупинився, прицілився в Лємкуса, але револьвер лише сухо клацнув. Барабан виявився порожнім. Дядя Льоня спробував бігти далі, але не встиг він зробити кроку, як один з молодчиків, юний двадцятидволітній сержант, наздогнав шерифа і вдарив його в спину прикладом свого карабіна. «Так дуже часто трапляється у кіно», — подумав я. Якийсь, здавалося, не дуже хороший персонаж у кінці таки стає хорошим, тобто не те що хорошим, можливо, на ділі він повний козел, але принаймні намагається перейти на сторону добра. Так сталося й тоді. Під сильною зливою — мокрий і, мабуть-таки, красивий сержант, сповільнюючи біг, таки наздоганяє підступного і загнаного в куток боса всіх поганих і лупить його прикладом у спину.

Інші двоє відчинили клітку. Якщо Любов Андріївна та Валя жваво схопилися до виходу, то Ваню довелося виносити. Він абсолютно втратив людську подобу і був схожий радше на якесь лісове звірятко, що потрапило до пастки…

— Мене, шановний, можете не бити прикладом, — лукаво заговорив Лємкус до сержанта. — Я тікати не збираюся. Якраз навпаки, хочу поговорити. Ти не проти почути всю правду? — звернувся він до мене.

Я лише кивнув. Ми всі стояли намоклі, й від того картина здавалась печальнішою, ніж дві хвилини тому.

— Ну добре, — почав Лємкус. — Якщо всю правду, то знай, мій маленький друже, що вбивць не двоє, а троє. Так, тут замішана ще одна добре відома тобі особа. Ти вже, мабуть, здогадався.

Я здогадався. Я вже давно знав усю правду, і мені не потрібні були ніякі пояснення — мені взагалі ніхто і ніщо не було потрібно…

— Ага, Женя, — продовжив релігійний діяч. — Я не дивуюся, що п тут немає. Та і навряд чи вона тут ще колись з'явиться. У принципі, вона і не вбивця, але, якщо поглянути на це з іншого кута зору, то вбивця вона, і ніхто інший. Усе почалося тоді, коли ми втрьох, а саме я, шериф і зовсім юна мадам, — правда, дивна компанія? — почали збиратися в мене в підвалі й грати у карти. Тут усе дуже і дуже заплутано, синку. Я знаю, що тобі буде боляче це чути, але розумієш, Женя з п'ятнадцяти років була — як би це точніше сказати? — навіть не знаю. Коротше, Женя була на утриманні в дяді Льоні, за що й розплачувалася з ним… одне слово, вона була його коханкою. Колись давно її батько програв у карти тоді ще новообраному меру свою єдину дитину. Це прикро чути, я знаю, а мені, повір, прикро все це розповідати, але я цинічний виродок, тому розповідатиму, а ти — слухатимеш. Отже, сам старий невдовзі помер, проте лишив доньку. Лишив й фактично в рабстві. Спочатку Женя для мера була такою собі забавкою, старшою донькою, якщо так можна сказати, він водив и у кіно, купував їй подарунки, навіть намагався виховувати, але з часом Женя набула привабливих форм — хоч це було і важко розгледіти під п хлопчачим одягом, проте дядя Льоня розгледів, і те, що він розгледів, сподобалося йому… Повторюся: я знаю, що тобі прикро це чути, але тримайся, синку. Про це я дізнався три роки тому, коли вкотре розписували з мером пульку. З нами грала і Женя. І знаєш, усе це ввійшло в традицію. Кожної суботи ми збиралися в підвалі церкви і грали. Іноді на гроші, а бувало і на щось інше. І от два тижні тому Женя запропонувала грати на бажання. Ця ідея сподобалася і мені, і шерифу. Але ані я, ані дядя Льоня навіть не думали програвати, проте програли. І я, і шериф. Діватися не було куди. Так сталося, що Женині бажання виявились дещо дивними, я б навіть сказав, жахливими. Принаймні для мене. А бажання були такі: убити найбільшого невдаху міста. Знаєш, я міг би й не погодитись віддавати такий, якщо можна так сказати, специфічний борг, але всі ці речі, які зруйнували не одну тисячу людських доль, ці речі, такі як честь, гідність, азарт, вирішили за мене все. Я вибрав Маркова, а дядя Льоня — твого старого. Ми хотіли все списати на самогубства, але вбити ми їх мали в один день, тому шериф запропонував підлаштувати все так, щоб це нагадувало серію. Усе, в принципі, збігалося. Два євреї, якісь дурнуваті збіги, у які могли повірити хіба ці двоє: Марков і твій старий, якісь свинячі голови, та і взагалі, розслідування мав вести сам шериф, а отже не мало бути жодних клопотів… Тільки от дядя Льоня далеко зайшов. Насправді, ми всі далеко зайшли і для мене досі залишається загадкою, чому Женя вибрала саме такі бажання, чому не щось інше… Може, я сліпий…

— Ні, - спокійно сказав я. — Все правильно.

— Що правильно? — здивувався Лємкус.

— Усе правильно! У неї були такі бажання, тому що і її колись програли. І тепер усе для мене стає зрозумілим. Вона ж не вибирала, кого саме вбивати?!

— Ні, це вирішували ми! — кричав він на зло зливі.

— Ви їй казали, казали?!

— Що казали?!

— Ви казали?!! — у мене починалась істерика.

— Та що ж? — Лємкус також помітно нервувався.

— Кого саме збираєтеся вбивати?!

— Ну, за день до вбивства, коли все спланували!

— Тепер усе стає ще зрозумілішим!

— А що зрозумілішим?

— Усе! — я чув себе збоку і якось неприємно відмічав, що мій голос звучить то хрипло, то по-підлітковому верескливо. — Усе! Просто Женя не очікувала, що ви вб’єте її сусіда, — схлипував я, — мого батька! І так тоді сталося, що вона чи не вперше до мене заговорила і напевно, знаючи плани шерифа, допомогла мені! А я ж ні в чому не винен…

Лємкус ще довго говорив, уточнюючи якісь моменти та деталі, але я його вже не слухав — ці деталі мене вже не цікавили: головне я почув. І тут, від надто різкого усвідомлення головного, у мене почалася справжня істерика. Я ніколи такого не відчував, але завжди уявляв, що саме так з людини виходять біси. Сльози текли самі собою, я впав на мокру землю і кричав, перекрикуючи шалене крещендо зливи, я кричав усе, що лізло до голови, мною кричали всі ті комахи, що жили в моїй голові. Усі таргани та мурахи, бджоли, оси, навіть колорадські жуки — вони кричали так голосно, що вибивало шибки в усіх оселях міста, вони не дзижчали, не стрекотали і, повірте, навіть не джеркотіли — вони просто кричали моїм голосом, кричали, проклинаючи Лємкуса й Женю, кричали через біль, через зраду, через любов, яка проходила крізь мене цирковими шпагами, вони кричали, а я гатив кулаком у землю, намагався втопити свою голову у багно, занурити й не жити, сховатися від сотень очей, що дивились на мене, сховатися від дяді Льоні, що сидів у клітці і намагався прогризти ґрати своєю вставною щелепою, мене трясло, руки та ноги зсудомило — здавалося, що навіть мозок зсудомило… І як я міг триматися всі ці хвилини, поки Лємкус розповідав, поки він, перебираючи кожне слово, пережовуючи і смакуючи, розповідав про те, що було насправді?

Десь зі сторони центру чулися постріли й крики, з неба летіли блискавки, пінилася земля, наді мною, схилившись, щось примовляв релігійний діяч Лємкус. Він говорив і говорив — мабуть намагався заспокоїти мене, однак я вже був спокійний…

Крізь гарячу югу передсоння я почув якісь звуки. Сестра та ще двоє людей наближалися до кімнати, де я лежав. Проте розібрати голосів мені не вдалося. Розплющувати очі було надзвичайно боляче. Високий тиск усе ще сповіщав мене про свою нав’язливу присутність.

Уже третій день я лежав у лікарні. Лежав чомусь не в загальній палаті, а в окремій кімнаті, чимось схожій на колишню комору, але з широким, нещодавно поставленим вікном. У мене були великі проблеми з нервами. Як сказав лікар, у мене якась там психастенія, себто нав’язливий стан. Я не знаю, можливо, він мав рацію — тоді у мене були дивні параної та страхи. І хоч я проспав півтори доби, наступні півтори я страждав безсонням.

— Я ж не псих? — все питав я у лікаря, коли той робив обхід.

— Ні, - відповідав лікар, осміхаючись, — ти не псих, просто проблеми з нервами. Воно не дивно. Наша Любов Андріївна теж на межі зриву. Спи.

«Якби ж то», — думав я, потерпаючи від головного болю.

Мене доглядала сестра Наташа. Спокійна й напрочуд маленька жіночка, чимось схожа чи то на хлопчика, чи то на дівчинку. Було їй років двадцять п’ять — тридцять. Вона весь час розповідала мені про Любов Андріївну, про те, як же ж добре їй працюється під її керівництвом, яка ж вона, ця Любов Андріївна, хороша і як їм усім шкода вишневого саду, вирубаного з примхи цього клятого мера.

Я п не слухав. Чесно кажучи, мені було не до того — мене турбували інші думки, значно глобальніші й болючіші. Принаймні для мене. Для багатьох мешканців уся ця історія стала не більше ніж темою для пліток, та й багато хто мав свій клопіт, чи не у кожній сім'ї було своє горе, своя трагедія…

І от, заплющивши очі, я відчув солодке наближення довгоочікуваного сну. Ось він, рідний, думав я. Це трапилося годині об одинадцятій. Я засмикнув штори. Крапельниця потроху годувала мене ліками та вітамінами, надворі стиха поскрипувала модрина, яку, за словами лікаря, посадив його батько на честь народження сина. І щойно я ступив на поріг найсолодшого у світі царства, до кімнати увійшли троє. Наташа, а разом із нею двоє чоловіків. У першому я впізнав професора Третього університету Леоніда Григоровича Ніколаєвського. Обличчя другого здалося мені напрочуд знайомим, однак знайомість у моїй пам'яті окреслювалась лише нечітким сірим пунктиром.

— Варєнько, залиши нас, — усміхнувся Ніколаєвський Наташі.

Другий напівзнайомий чоловік здивовано глянув на Леоніда Григоровича.

— Вона для мене Варя, — пояснив професор. — Правда, Варю?

Варя густо почервоніла й з ледь помітною посмішкою вискочила з кімнати.

— Не мучте його довго, — наостанок промовила вона.

— Ми його і не збираємось мучити, — сказав другий уже невідомо кому цим надто знайомим голосом. — А? — і він підморгнув Ніколаєвському.

— Синку, — звернувся до мене Леонід Григорович.

Я зумів лише невиразно простогнати.

— Я знаю, тобі зараз не до розмов, ти стомився.

— Я хворий, — сказав я і торкнувся своєї голови. Замість густої шевелюри мої пальці ковзнули по слизькій шкірі. Мене охопила паніка.

— Що зі мною?! — закричав я. — Де моє волосся?

— Синку, — тихо промовив Ніколаєвський своїм скрипучим голосом.

— Де моє волосся!!! — кричав я, ковтаючи голосні.

— Ти хворий… — печально сказав інший чоловік, і тут я все зрозумів. Той, другий, ніхто інший, як мій батько. Тільки він мав якийсь жахливий вигляд. Посинілий і старий. Такий старий, зморшкуватий, з потрісканими губами.

— Де моє волосся? — запитав я знову. — Воно ж відросте? Правда ж, відросте?

Обидва чоловіки гнітюче промовчали.

— Відросте?

— Це твій батько, — вказав на мого старого Леонід Григорович.

Я розумів, що це мій батько, але зараз мене хвилювало зовсім інше. Мене хвилювало моє волосся. Я знову торкнувся голови, і шкіра втислася всередину. Мій мозок був обтягнутий самою лише шкірою. Ніякого черепа не було.

— Розумієш, синку, — затягнув Ніколаєвський, — ти помираєш. Тобі видалили верхню частину черепа, і тепер ти помираєш. Я хотів, щоб ти зустрівся зі своїм батьком…

— Але ж як? — перебив я його.

— Ти про що?

— Я про батька.

— Ти про що?

— Я про батька!!!

— Ти про що? Ти про що? Ти про що? Ти про що?

— Де моє волосся?

— Ти про що?

Розплющивши очі, я відчув, як разом із головним болем мене схопило відчуття панічного страху. Я хапливо помацав голову і, переконавшись, що ні череп, ні волосся нікуди не зникло, глянув убік, де до цього часу маячив чийсь силует, змушуючи мене периферійним зором відчувати чиюсь присутність. На стільці край ліжка сидів професор Третього університету Леонід Григорович Ніколаєвський.

— Синку, — звернувся він.

Мені вистачило сил хіба невиразно простогнати. Взагалі, цього цілком вистачило, щоб дати зрозуміти, що я живий і готовий слухати.

— Ти живий, — усміхнувся він.

Я ствердно захитав головою.

- І готовий слухати?

— Чесно кажучи, — вихрипів я, — мені набридло слухати. Я вас знаю. Ви з університету.

— Так. У сусідній кімнаті лежить мій син, Ваня. Я чув, ви з ним дружили.

— Да, — збрехав я.

— Я знаю, що сталося, — він поклав свою руку мені на чоло. — Ти сильний хлопець.

— Дякую, — намагався всміхнутися я.

— Варя казала, тебе ніхто не відвідував…

Страшенний тиск вдавлював мене у ліжко, проте я таки спромігся трохи підвестися й підняти подушку.

— Хто така Варя? — здивувався я.

— Це я так твою Наташу називаю.

Я промовчав.

— Я тут тобі соку приніс.

Він, очевидно, не знав, про що зі мною говорити.

— Дякую.

— Знаєш, коли одужаєш, обов'язково приходь до нас у гості. Ми з малим парубкуємо…

— Дякую.

Не знаючи, куди діти свої очі, я роздивлявся візерунки на шпалерах. Маленькі цяточки блакитних квітів. Майже як удома.

— Ну, я піду.

Леонід Григорович підвівся. Кумедно зашаркав ногами й подався до виходу.

— Чув, що дядя Льоня з собою зробив?

— Ага, — знову збрехав я. Доля мера мене цікавила найменше.

— Це все-таки важкий період, — констатував Ніколаєвський і вийшов з кімнати.

А я залишився лежати. На тумбочці стояла упаковка соку і три ромашки, що їх Наташа зірвала спеціально для мене. Візерунки розпливлися. Я зосередився на латунних набалдашниках, які начебто прикрашали ліжко, проте і вони розпливлися. Я заплющив очі і, боячись заснути й знову не побачити сон, таки пірнув. У сон. Я проспав ще добу, і, наскільки пам'ятаю, снилася мені вдягнена у комбінацію щука, яка тримала в кожному плавці по взуттєвій щітці.

У лікарні я провалявся два тижні. Два довгі і важкі тижні. Ніколаєвський ще кілька разів навідував мене, щось бубонів, розпитував, дивився своїми невеличкими жаб'ячими очима, співчував, за щось просив пробачення, приносив сік та цигарки. З ним я говорив неохоче — мені було не до нього, адже голова моя була забита геть іншим, адже приходили слідчі з області — щось випитували, записували, знімали відбитки пальців, напевно ж, щось хімічили у себе там: дактилоскопія, сліди на лінолеумі — ну, це те, що мені розповідав їхній головний. Також приходив Валєра Попов, директор кінотеатру, приніс телевізор, проте антену так і не вдалося під’єднати, що мене анітрішки не засмутило. Зроду телевізора не дивився. Ще Попов розповів, що в моїй квартирі весь час хтось щось мудрує. Спочатку її опечатали, потім знов приходили — шуміли, накурили. Запропонував зробити мені ремонт. Наостанок засміявся, надів окуляри й сказав, що Гауді не любив людей, які носять окуляри. Два рази забігала Любов Андріївна. У неї відпустка, але слідчі просять її не виїздити з міста, адже її показання можуть знадобитися в будь-яку мить.

Про Женю ніхто не обмовився й словом.

А щодо мене, то далі лікарняного подвір’я я не виходив. Тричі навідував Ваню, який ще не говорив, проте поводив себе більш-менш адекватно: він безперестанку малював солдатів майбутнього — особливо реалістично у нього виходили бластери — і посміхався. Моїми візитами він особливо не тішився — навпаки, якось згасав і насуплювався, тому я намагався якомога швидше втекти від нього, тим більше мені самому особливої радості все це не приносило — відвідував Ваню я на прохання його батька.

Виписавшись, першу ніч я переночував у Леоніда Григоровича. Він наполягав, але я спочатку відмовлявся, посилаючись на купу невідомих мені самому причин.

— Атавістична дикість! Ясочко! Дикість! — кричав він, і я таки погодився.

Напевно, я вчинив правильно.

Перше, що я зробив після сніданку на затишній кухні Ніколаєвських, — забрав із бурси документи.

Наступні два дні я збирав речі. На кухню, де повісили батька, так і не заходив. Боявся.

А за кілька днів подався до Дніпропетровська, де з успіхом вступив до театрального училища. Я знав, що це не кращий заклад, але мені обіцяли гуртожиток, невелику стипендію, можливість працювати. Я більше не цікавився долею міста, я не цікавився долею мешканців і тепер не знаю, хто мер і які порядки.

Коли я згадував про Женю, про друга, якого любив, тисячі комах у моїй голові своїм вереском зводили мене з розуму. І дуже рідко вдавалося їх зупинити. Вони припиняли свій вереск лише тоді, коли я непритомнів або хтось уколював мені заспокійливе.

Два роки я намагався забути про неї, але нічого не виходило. Нічого не виходило у мене і з дівчатами, друзів я також не знайшов, хіба одного флейтиста, який щоп'ятниці грав зі своїм колективом джаз в одному барі. З ним я ніколи не спілкувався, але мені здавалося, що він розуміє мене як ніхто…

На третьому курсі мене з тріском вигнали з училища, і я поїхав до Великого міста. Мешкав у сестри одного знайомого, перебуваючи в перманентному стані пошуку роботи. Як не дивно, флейтист також перебрався до Великого міста. Зустрівши мене, він справді зрадів, ми розговорилися, і я став жити з ним в одній квартирі. Він збирав новий колектив, щоб грати в одному відомому кафе, і я попросився до нього. Він навчив мене грати на флейті, але мені не вистачало практики, тому я грав у переході. У принципі, цим і заробляв. Я знаю, що все це здається надто по-кінематографічному, але так і було… За рік ми грали у тому кафе, до нас підходили люди — хвалили, потискали руки. Але всі вони, як не крути, були захоплені нашим вокалістом. Потім, звичайно, він пішов від нас до одного дуже відомого колективу, а ми залишилися в тому самому кафе, грали щоп'ятниці той самий джаз, пили коньяк і сварилися з адміністратором через гроші.

Про Женю я забув.

Лише одного разу, коли наш концерт дійшов свого апогею, у кафе з'явилася дівчина, дуже схожа на Женю. З нею був якийсь респектабельний тип — він бридливо оглянув інтер'єр, поглянув на нас, музикантів, одягнених у кошлаті светрики, скривився, взяв під руку дівчину й вийшов. Так, це була Женя, але ніякого бажання наздоганяти її, щось їй казати у мене не було. Тоді я зустрічався з однією некрасивою, але розумною дівчиною. Нам було добре, і я не хотів нічого псувати…

Я звик жити тихо.

У той вечір, коли ми з Флейтистом виходили з кафе, стомлені й заправлені коньяком, біля входу, під ліхтарним стовпом, зсутулившись, стояв цей респектабельний тип. Він почував себе явно незручно, але, побачивши мене, якось навіть посвітлішав. Підійшовши до мене, він мовчки простягнув конверт і поспіхом попрямував до не менш респектабельного автомобіля, припаркованого метрів за п'ять.

— Що це? — не без цікавості запитав Флейтист.

— Не знаю, — сказав я, і ми рушили в бік нашого району.

Так і не розкривши конверт, я викинув його у найближчий смітник.

Можливо, там був лист, адресований мені, можливо — гроші, візитка, квитки у театр, спори сибірки, лотерейний білет, можливо — конверт був порожнім. Байдуже. Мене це мало хвилювало. І цей тип — він міг бути ким завгодно: коханцем, чоловіком, сутенером, названим братом, сусідом, водієм, Господом Богом. Байдуже.

І я був певен на мільйони відсотків, хоч і вистачило б ста, що все зроблено правильно! Я викинув конверт.

І я не повинен був відстоювати свої права на любов. У мене їх не було. Ані прав, ані любові. Я вірив не собі, а тому, що хотів би побачити у просторі свого відчуття, якщо у нього взагалі може бути якийсь простір. У цей вечір — уперше за чотири роки — я відпускав п. Легко й бездумно. Тоді мені було занадто мало років, щоб відчувати надзвичайно сильний біль, а тому сонце, дерева, квіти, вітер і навіть люди збуджували у мене незмірну радість і якесь приємне хвилювання біля пупка. Тоді я ще не замислювався над тим, що мені вже стільки років і що з кожним днем я втрачаю все більше і більше можливостей. Я взагалі не думав про вік. Попереду мене чекав безмежний світ, в якому для моєї скромної персони було відведено не останнє місце. Попри все я вірив у людей. Я не вірив тільки їй. Я відпустив й. І я був певен, що все зробив правильно. На мільйон відсотків. Хоч і вистачило б ста.