«Анатомічний атлас» — це книга про те, чого не варто робити, аби не зіпсувати собі життя. Це книга про життя, яке зіпсоване тим, чого, в принципі, робити не варто. Це пацаняча антиутопія. Це анатомія больових точок покоління автора. Але передовсім — це історія про Віталіка і про те, як важко бути жабою…
Присвячую Вію
У дитинстві Віталіка називали жабою.
— Жаба, — казали, — зелена жаба.
Віталік не ображався. Тоді він ще не вмів ображатися. Він тоді ще взагалі нічого не вмів. Хіба що ротом пускати слину і бурмотіти нерозбірливі звуки.
Коли Віталіку був лише один рік, до їхньої квартири завітали брати тата, Віталікові дяді. Усіх трьох звали Гєнами. Перший Гєна був моряком далекого плавання, другий не був моряком, а був євреєм, а третій був рудим, ірландської крові. Так їх всі й розрізняли. Отже, прийшли ось ці дяді, заглянули до колиски, де малий Віталік пускав слину, похитали головами, почухали маківки і підморгнули батькові, мовляв, пішли вийдемо, поговоримо.
— Пішли, — погодився батько, дядя Жора.
Вони вийшли у затемнений прохолодний коридор.
— Слухай, Жоро, — почав Гєна, який був капітаном далекого плавання, — він же в тебе дебіл.
— Сам ти дебіл, — образився папа Жора.
— Нє, ти як знаєш, а я кажу, що він у тебе дебіл. Це одразу видно. Бачив, які в нього довгі ноги, які пальці на ногах, які руки? А голова? Якби я не знав, то точно подумав би, що це — жаба.
— Можливо, він і схожий на жабу, але не дебіл. Це — мій син.
Інші Гєни стояли за спиною Гєни-капітана і мовчки хитали головою, погоджуючись зі своїм братом.
— Втопи його, — прохрипів рудий ірландець.
— Ти що, хворий? — занервував батько Віталіка.
— Ну, — почесав вогнисту бороду Гєна, — давай я втоплю…
Батько Віталіка занервував ще більше.
Віталік марнів. Його лице набуло блідого зеленавого відтінку, так що схожість із жабою стала просто-таки вражаючою. Мама Віталіка, Надія Олександрівна, з самого ранку до пізньої ніченьки сиділа за швейною машинкою. Очі злипалися, а руки терпли настільки, що, здавалося, от-от відсохнуть. Іноді вона відволікалася від машинки, підходила до колиски і цілувала Віталіка у завше гарячого лоба, промовляючи:
— Жабенятко моє…
Віталік слинився і посміхався. Тоді він ще не усвідомлював цього життя і посміхався виключно через відсутність будь-яких уявлень про цей жорстокий світ. А світ був дійсно жорстокий. Це він відчує пізніше…
Однієї зимової ночі, коли тато, Георгій Владиславович, прийшов з чергового виклику — працював він телемайстром, — а мама застрочувала останній шов на замовленій ще того понеділка курточці, Віталіка почало рвати.
— Віталік, що з тобою? — кинувся Георгій Владиславович до колиски.
Віталік не відповів. Його обличчя кривилося у страждальницькій гримасі.
— Надю, що з нашим сином? — звернувся батько до дружини.
Дружина молилася, її чорні круглі очі світилися яскравими вогниками у тьмяному світлі каганця…
Викликали «швидку». Лікар довго вовтузився біля малого, щось вимірював, ляпав малого по спині, кудись телефонував, супроводжуючи все професійною лайкою. Далі пішов до ванної, вимив руки і прополоскав горло смердючою хлорованою водою.
— Що з ним, що з Вітасиком? — рвала на собі волосся мама.
— Отруєння.
— Чим? Я ж його ще груддю годую.
— Грудним молоком, — спокійно промовив лікар, потер пухкі вуса й попрямував до виходу.
— А нам? Що нам робити?
— Моя порада… — зупинився лікар на східцях.
Надія Олександрівна затамувала подих, аби не прослухати пораду лікаря.
— Втопіть його, — цинічно пролунав сухий голос ескулапа. — Або давайте я втоплю… Діла не буде.
Після довготривалого оціпеніння Віталікова мама напоїла сина марганцівкою, поставила градусник і пішла спати. Георгій же Владиславович запив. Уже пізніше він звинувачував у цьому свого сина, Віталіка.
— Це з твоєї вини я бухаю, — бив він сина. — Це з твоєї вини я невдаха, — летів у Віталіка черговий стілець.
Це був його батько. Він справедливий, а тому Віталік погоджувався з усім, що казав йому його старий, з усіма об'єктивними несправедливостями й неправдами старших, з усіма беззмістовними звинуваченнями й ударами по нирках і голові, зі своїм зеленавим відтінком обличчя, зі своїми смішними пальцями на ногах, з усіма однокласницями, що не втомлювалися потішатися над ним, з учителем хорового співу, який не упускав нагоди назвати його дебілом. Це все потім, а зараз лежав собі Віталік у ліжечку, давився своєю слиною, своїми дитячими хворобами, цим прогірклим несвіжим повітрям, цією чорною зимою, своїми п'ятнадцятьма прожитими місяцями, своїм дитячим болем…
— Як його звати? — запитала нянечка Наталія Михайлівна, тупорила й незграбна тітка.
— Кого з них? — перепитала вихователька Лідія Антонівна, суха безпринципна сука.
— Та цього от дебіла, що пузирі ротом пускає.
— Вітя, здається, чи Віталік… Вітя! — загукала вона до Віталіка.
У відповідь — ніякої реакції.
— Я ж кажу, дебільний, — сплюнула на холодну підлогу нянечка.
— Сімейка в нього ще та. Мати прибиральницею працює в морзі третьої міської.
— Воно і не дивно. Ти чула, що плямистий пєрєстройку якусь оголосив. Це що таке?
— А я знаю? Мабуть, знову в гебе забиратимуть.
— Ну, дай Боже! Щоб таких от не плодили, — і нянечка знову сплюнула.
Віталік грався у літаки. Він був літаком, Валерка був командиром, а Марина — стюардесою. Кожного з них вдома били. Віталіка бив тато.
— Віталій, зрозумій, ти маєш вирости справжнім чоловіком! Ти маєш бути розумним, героєм, мужчиною! — кричав Георгій Владиславович і бив сина лінійкою по сраці. — Віталій, — вів далі батько, — зрозумій, якщо не вчитимеш географію, будуть великі неприємності, тебе заберуть у тюрму, а там тебе вже не виховуватимуть, тебе битимуть не так, як я, тебе скалічать, Віталій, зрозумій, скалічать. Не просто так, тобі ноги повідривають, руки.
Дворічний Віталік у тюрму не хотів. Він плакав, просився спати, пісявся врешті-решт, але суворий і суровий батько продовжував опівнічну екзекуцію.
— Віталій… — крізь сон чув Віталік. Він стояв у зелених дитячих колготках перед батьком, його блідими щоками текли солоні сльози розпачу та болю, але, стоїчно переварюючи всі приниження, він все ж таки дочікувався того моменту, коли батько наостанку ляпав по розчервонілій і майже задубілій дулі лінійкою й утробним голосом промовляв:
— А тепер йди спати, гівно мале!
Мале гівно посміхалося, цілувало батька у волосся, бігло до вологого, наповненого крихтами чорного хліба ліжка й моментально засинало. За стінкою в іншій кімнаті стук швейної машинки лунав до другої ночі.
О шостій дзвонив будильник.
— Жоржику, ти скалічиш дитину!
— Я хочу, аби малий не був бабою!
— Він ще маленький, ти лякаєш його. Він тебе боїться!
— Не боїться!
Віталік папку боявся, однак поважав. Він знав, що його батько великий і сильний, його бояться інші дяді. Насправді інші дяді зневажали Георгія Владиславовича, позаочі називали щуром, а у вічі — невдахою.
— Ти невдаха, — казали вони. — Ти працюєш у якомусь зариганому кооперативі, вошкаєшся зі своїми оріонами та електронами.
— Я чесно працюю, — відказував Георгій Владиславович.
Надію ж Олександрівну жаліли. Іноді сусідки приносили ліверну ковбасу, можливо, і не такий дефіцитний товар, але все ж таки їжа. І маленький Віталік їв ту ковбасу, запивав її козячим молоком, яке передавала баба з села. Баба більш за всіх любила Віталіка, а тому була згодна гнутися, аби прогодувати малого. Малий однаково недоїдав, марнів, худ і все більше ставав схожий на пересічного єврейчика повоєнної доби.
У дитячому садку годували більш-менш, однак вихователі дітей безбожно катували. Особливо цим полюбляла займатися Лідія Антонівна, суха безпринципна сука. Над усе вона не любила Віталіка, змушувала його мити горщики, унітази, стояти оголеним посеред кімнати в іншій групі, стояти босими ногами на холодній і вогкій ганчірці, змушувала їсти алое, що росло в горщику на підвіконні, пити воду з акваріума, забороняла гратися іграшками, просто товкла мордою об дитячі шафки. Віталік чудово розумів: це неправильно, що роблять вихователі з дітьми, але йому було шкода їх, тому що нікого з них не забирали додому батьки, а Віталіка забирали, хоч і завжди останнього, але забирали. Приходив по нього тато, тому що у мами робота була до восьмої. Дорогою додому тато розповідав Віталіку про Північ, про білих ведмедів та тюленів, про загадкове місто Тіксі та внутрішню будову радіоприймача. З того усього Віталік нічого не розумів, але йому подобалась дивовижа незрозумілих слів, та й взагалі чути батьків голос було приємно, особливо коли той голос не кричав п'яною маячнею, а батькові руки не робили боляче.
Іноді батько пив. Тоді Віталіка забували забрати з дитячого садка. Його залишали нічному сторожу діду Паші, який без упину палив і розповідав Віталіку страшні історії з тюремного життя. У коморі, де сидів дід Паша, пахло мишами та сіркою. У кутку стояли мітли й лопати. Коли сторож засинав, Віталік брав мітлу, сідав на неї зверху і уявляв себе пілотом літака, наче летить він над дахом свого будинку і махає батькові рукою. Батько пишається ним, кличе маму, мама теж пишається своїм Вітасиком, усі ним пишаються, однак невдовзі приходить у кращому разі стомлена мати і відводить сина додому, а в гіршому — п'яний батько, хапає Віталіка за руку і тягне його оптовими заметами. Вдома на нього чекає порція гречки, ліверна ковбаса та великий атлас світу, який Георгій Владиславович поцупив на роботі, підписав і подарував Віталіку на триріччя. Атлас мав бути вивчений Віталіком до його чотириліття, однак усі ці назви давалися так важко, що, засинаючи, Віталік нервово здригався і постійно плакав…
— Я не хочу в тюрму! — крізь сон скрикував Віталік.
Віталіка віддали на хор і на бокс. Це деякою мірою радувало малого: звичайно, чого б йому не радіти з цього приводу, нарешті він побачить світ; і хоч у п'ять років він ще мало чого розумів, але напевно знав, що таке світ і як його можна побачити.
На хорі його недолюблювали. Особливо вчитель, коротконогий, колишній балерун, Марк Семенович Дульч.
— Який хороший у тебе хлопчик, — сказав він сонному батькові, який недільного ранку привів Віталіка на перше заняття в міський Будинок піонерів.
Батько, плескаючи Дульча по спині, промовив:
— Давай навчи мого сина співати, тільки педераста з нього не зроби.
— Буде все добре! Все добре! — кричав Марк Семенович, колишній однокласник Георгія Владиславовича.
— Сподіваюсь, — сказав тато і зашарівся, адже колись їх обох у школі заганяли.
Він хотів якомога швидше втекти з цього триклятого паркетного залу, аби Дульч не почав згадувати минувшину.
— Віталік? — перепитав Марк Семенович, коли батько зник у запиленому сонячному сяйві.
— Віталік, — промимрив Віталік, і його нижня губа повисла у просторі.
Його очі світились тихою й слабкою надією, він очікував, що зараз його чогось навчать, проте Марк Семенович наказав сісти в куток і дивитися, як співають інші хлопчики.
Інші ж хлопчики тихцем посміювалися собі в замусолені комірці, тикали пальцями в запилений куток, де сидів переляканий Віталік, і, по закінченні занять, обступили колом.
У перше заняття вони промовчали, але грізність і серйозність у їхніх намірах простежувалась досить виразно.
Через тиждень у Будинку піонерів було заплановано показовий виступ. Для хору хлопчиків була відведена вирішальна роль, саме під спів хлопчиків, зодягнутих під гусарів епохи Олександра І, мав завершитися концерт, а на сцену піднятися мер для виголошення промови. Віталіка, як майже повноправного члена колективу, також влягли під гусара і поставили в перший ряд, але наказали лише відкривати рот і широко посміхатися. Костюм Віталіку сподобався, сяйво софітів, які не встигли розкрасти, — також, стояти на сцені — ще більше. Коли почався виступ, всілякі танцювальні та театральні гуртки купкувалися за лаштунками, хрестилися, божилися, дівчата були вдягнені в чорні закриті купальники, хлопці — у білі лосини, всі шепотілися, насувалася феєрія й незабутнє дійство. Хтось виступав, вибігав на сцену, вертався, спітнілий та щасливий, лише звукореж щось лажав з музикою, але Віталік все одно мало що розумів, а тому це казкове дійство справляло на нього грандіозне враження. Коли прийшла черга виходити гусарам, Віталік закляк. Старіш хлопці штовхали його у спину, і, перечепившись через дріт і ледь не впавши, Віталік таки був виштовхнутий на сцену. Позаду Віталіка стояв високий рудий хлопець і постійно щипав його за спину. Але це не могло зіпсувати враження. У перших рядах сиділи представники райвно, десь за ними на Віталіка уважно дивився його батько.
Хлопчики почали співати. Цю пісню Віталік вже чув, він знав її краще, ніж будь-яку іншу, він чув цю пісню по радіо, її співав військовий оркестр Кремля, приспів цієї пісні насвистував сторож дід Паша, і навіть сам Віталік якось співав її на Новий рік, коли до них приходили дядь Гєни. Серце Віталіка закалатало ще дужче, його пориви співати на все горло були придушені погрозами і настановами Дульча, який стояв за лаштунками, однак не співати пісні Віталік не міг. Віталік розправив крила, його очі наповнилися сльозами ейфорії, він набрав повні груди повітря і… ЗАСПІВАВ.
Він співав голосніше за всіх, його було чути вахтерці біля службового входу, його чули торговці з ринку, що розмістився одразу за Будинком піонерів, його чув увесь білий світ. Волаючи на все горло знайомий мотив, Віталік від радості крутив головою в усі боки і ненароком зустрів погляд Дульча. Його очі випромінювали спокійну і багатообіцяючу ненависть. Віталік зрозумів свою помилку і замовк, але було пізно, його вже було почуто, і навіть рудий і високий хлопець зрозумів усю серйозність провини, а представники райвно скулилися від якогось не свого, чужого, Віталікового сорому…
Мера не було, натомість на сцену піднявся його замісник. Він виголосив промову, вона була не довга, однак досить змістовна. В промові йшлося про майбутні вибори, адже совок розвалився, і час створювати нову державу, і він збирається взяти на себе цю важку ношу будівника нового устрою, і, що головне, він кандидат від якогось там округу.
Промову привітали несміливими оплесками.
Після виступу до Віталіка, випередивши Дульча, підбіг щасливий батько.
— Артист! — кричав Георгій Владиславович. — Артист!
Він плескав Дульча по спині, на що той видавлював ненависну посмішку.
Через тиждень Марк Семенович дав своїм хористам команду «ату», після чого хлопчики обступили Віталіка вдруге. Вони мовчки тюкали його пюпітрами і вишкірювали свої жовті зуби. Потім до Віталіка підійшов Дульч.
— Ти дебіл, Віталік, — спокійно сказав Марк Семенович, — ти дебільний.
На той час Віталік не мав нічого проти. Він не розумів, що хоче від нього Дульч, він розумів лише, що щось-таки хоче. Вже потім Віталік уявляв собі, як взяв би він перше що трапилося, а трапилося б обов'язково щось важкеньке і втопив би він це важкеньке в обличчі Дульча, і той, переводячи дух, затуляючи рукою розквашеного носа, плазував би перед Віталіком, вимолював би в нього прощення, цілував би Віталіку важкі коричневі черевики, і Віталік таки б змилувався, дозволив поцілувати свої щиколоти і з гідністю пішов би.
Однак плазував Віталік, тому що народжений повзати літати не може.
З боксом виявилось легше. Точніше, не з самим боксом як одним з видів спорту, а саме з умовами, атмосферою, яка панувала у спортивному клубі «Спартак». До «Спартака» ходила майже вся навколишня молодь, навіть не молодь, а юнацтво, дітвора. Хто на спортивні танці, хто на аеробіку, спортивне фехтування, стрибки з жердиною, що ще можна придумати? Кегельбану тоді ще не було, а грати в більярд у такому віці було зарано.
Віталік потрапив до наймолодшої групи, якою керував флегматичний вусатий мужик, його всі називали Кіхтарь Ходили чутки, що він, як і значна частина спортсменів пішов до місцевих бригад. Але то були лише чутки, і на Віталіка вони не мали ані найменшого впливу, та, за великим рахунком, що це могло змінити? Ну що? Впливай ці чутки могли лише на Віталікового батька, Георгія Владиславовича, якому хтось із колишніх друзів якось пропонував до них, у бригади, мутити якісь темні ділішкі. Давай казав той його знайомий, приєднуйся, на фіга тобі ті електрони та оріони? Давай, будеш як і ми, бабки зашибать. Розумієш, бабки!
Пропозиція була приваблива, нарешті він зможе нагодувати завше голодну сім'ю, вдовольнити якісь мінімальні потреби дружини, ну звісно, що він може, той Жора-телемайстер, що він може дати своїй дружині, сину? А тут — перспективи, майбутнє, великий бос, біг деді, ялова тушонка, дефіцитні товари, відеомагнітофони. Не пішов. Відмовився, злякався. Ні, каже, у мене синок підростає, я не можу ризикувати. Та нічим ти не ризикуєш, все буде нормально. Нормально? — перепитав Жора. Нормально, намагався завербувати знайомий, будуть бабки!.. Ні, не можу, а як у тюрму посадять? Ну, відповів знайомий, а як кінець світу?
Але з того часу Георгій Владиславович поважав усіх, хто мутив якісь ділішкі, хто стояв на своєму, вмів крутитися, заробляти гроші, та і Кіхтаря він поважав. Ну, звичайно, ходили чутки, а чуткам він вірив, от і синок його потрапить до вправних рук та розумної голови.
На боксі Віталіка не ображали, однак під час спарингів били, тому невдовзі, здається, після третього заняття, він більше не приходив. Його приводили до спорткомплексу, разом з усіма Віталік йшов до роздягальні, перевдягався і під шумок забігав до туалету. В туалеті смерділо хлоркою та сцяками, але вдихати такі аромати було куди приємніше, ніж діставати по макітрі. По ній він діставав і вдома.
Через місяць батько довідався і переладнав квартиру в дитячий центр творчості «Дахау». «Дахау» Віталіку не сподобалося. Він зламався. Нестримне бажання постійно повзати знищувало всі інші бажання, такі як бігати, дихати, радіти дитинству, життю. Коли його залишали самого вдома — він повзав. Він плакав і повзав, пускаючи слину. Підсушена кірка над верхньою губою доповнювала нижню відвислу.
Емоційно переживати батьківську безпорадність Віталік ще не навчився, він досі підсвідомо втілював усіх казкових персонажів у своїх батьків, досі еталоном людяності й відваги були батьки. У першу чергу, тато, який не працював прибиральником у морзі третьої міської, а робив справді героїчні вчинки, а саме лагодив телевізори на роботі та радіоприймачі вдома.
Інколи приходили дяді Гєни. Вони дарували Віталіку в'ялі й кислі мандарини, засідали на кухні з батьком, жрали водяру, іноді хтось із них не витримував, казав батькові, що той просто тобі придурок.
— Придурок, — казав хтось із них, — ти просто придурок. На кого ти перетворився? На кого ти став схожий? Дружина, син-уйобок, ось ці оріони, блядь, розкарячені.
— Не твоє діло, Гєно, — відповідав батько. — Не твоє діло.
— А чиє? Ми твої брати, і ми маємо переживати. Як ти, що ти. І чого ти не втопив свого малого? Чого ти його не втопив? Скажи нам.
— Він мій син, — майже з гордістю відповідав Георгій Владиславович.
— О, то, може, ти цим крисюком ще й пишаєшся?!
— Пишаюся, — відповів батько Віталіка і заплакав…
Я знаю, як ідуть близькі тобі люди. Так колись пішов мій батько, так колись я залишив свою маму. Це тривала процедура. На перший погляд вона здається неболючою, однак кожного разу, приходячи додому, ти відчуваєш цей запах, запах свого життя, свого довгого проживання в цій квартиpi, згадуєш події, які розгорталися за цими панельними стінами, у цих невеличких кімнатках, у яких народжують і вбивають, у яких радіють і ридають. Так ридають, як можуть ридати лише безневинні діти перед покаранням, як тримають у собі образу, як вітають зі святами і як забувають про дні народження, як дарують квіти і як крадуть у п'яних батьків гроші, як приносять жертви, займаються коханням, сексом, самобичуванням. У цих кімнатах заховані твої речі, забуті вовняні пледи, штучні румунські футболки, джинси, куплені в секонд-хенді, читані ще в дитинстві книжки, старі касети, поламані касетники, бабінники, програвачі вінілових дисків, колекції монет соціалістичної Європи та колекції метеликів, книжки з нумізматики та книжки з ентомології. Старі совкові килими, чеський кришталь, спортивні кубки, фарфорові статуетки, які ти під час статевого дозрівання намагався розбити, всі ці тонни барахла, які порядні домогосподарки не викидають, боячись знищити щось цінне, як у матеріальному сенсі, так, власне, і в розумінні значущості цих речей для чоловіка, який пішов і ніколи не повернеться, для доньки, яка неодмінно повернеться, але не надовго, для сина, який змінив життя, змінив жінку, змінив середовище. І от ти заходиш до своєї кімнати, думаєш, чого це всі ці штуки досі висять? Чому висить цей номерний знак від чийогось «москвича», який ви з друзями поцупили заради забави, ці ковпаки від старенького «опеля», які ви знайшли на звалищі, ці картини, які ти малював у п'ятнадцять років, сублімуючи свої нереалізовані сексуальні бажання, ці полички, доверху набиті дитячими книжками? Чому, думаєш ти, чому ніхто не викинув цей мотлох, і чому викинули піаніно, на якому ти грав?
Тому що пам'ятають, як ти цінував усі ці ковпаки та номерні знаки, ці колючі дроти, зірвані з плиткового заводу, і як ти ненавидів це піаніно. І ти все пробачаєш, тому що не бачився зі своїми рідними місяць, два, три, ти ночував невідомо де, невідомо з ким, невідомо що ти пив і що вдихав легенями, і от ти приїжджаєш, тебе заколисує ностальгічний запах твоєї квартири, ти засинаєш під солодке шурхотіння весняного листя за вікном, ти неодмінно прийдеш іще, через місяць, два, через рік. Ти прийдеш ще раз, аби відчути всю відданість твого колишнього помешкання. І це невеличке щастя перемежовується з тим болем, який виникає, коли ти залишаєш свою домівку, і ти думаєш: чому я не пішов одразу, чому я валандався півроку, ночуючи то там, то там, чому не можна було розірвати, розрізати, спалити цей клятий вузол, який поєднує тебе сьогоднішнього і тебе вчорашнього, чому не можна було одним махом перерубати усі зв'язки, щоб не обов'язково було дзвонити давнім однокласникам, колишнім друзям, вітатися з колишніми сусідами?
— О, Артьом, привіт, — скаже тобі якась чергова сусідка. — Як ти, що ти? Живеш десь там, все добре?
— Добре, — відповідаєш ти і ховаєш цигарку, боїшся, що вона розчарується в тобі, якщо побачить тебе з цигаркою, але вона все одно бачить цигарку і не розчаровується, тому що вона тебе розуміє, тому що вона прожила більше, ніж ти собі завжди уявляв, ти цілих п'ятнадцять років думав, що їй сорок п'ять, однак їй вже шістдесят або навіть шістдесят п'ять. Нічого собі, дивуєшся ти. Шістдесят? Ага, відповідає тобі хтось, шістдесят або навіть більше…
І ти все рідше і рідше приходиш додому, все рідше і рідше телефонуєш, у тебе своє життя, і з твого минулого майже нікого не залишилося, майже не залишилося і тих, з ким можна сісти і пригадати, кому можна сказати, розтягуючи слова: «А пам'ятаєш, як колись…»
Нікого.
Так само колись пішов мій батько. Мені було чотирнадцять, коли він пішов.
— Я залишусь ночувати на роботі, - подзвонив він мені.
— Добре, — кажу.
Мені було краще без батька. Я ціле літо жив сам-один. Мені було чотирнадцять, — я вже казав, — і в цьому віці я робив багато дурниць.
Інколи батько приходив.
А потім знову телефонував:
— Я, — хрипів він, — на роботі.
А ще потім:
— Я — у мами.
Згодом:
— Я тут хату надибав біля роботи. Я там буду інколи залишатися.
— Добре, — казав я. — Тільки купи мені якоїсь їжі.
— Якої? — питав батько і купував мені «мівіну».
Зрештою приїжджала мама, — вона жила у Києві, - годувала мене супом і влаштовувала невеличке камерне гестапо за мої підліткові гріхи…
Георгій Владиславович пішов майже блискавично. Він вихором пронісся кімнатою, наспіх збираючи свої речі, поцілував Віталіка і сказав, що більше ноги його тут не буде.
Ноги його там більше і не було.
Розійшлися вони з дружиною через цілковите і безвідносне непорозуміння. Батько Віталіка вважав себе одухотвореною людиною. Іноді він читав книжки. Надія Олександрівна працювала прибиральницею в морзі та в цеху шовкового комбінату. Вона намагалася прогодувати Віталіка. Батько не втомлювався наголошувати на тому, що їжа — це другорядне. Головне виростити нормального пацана. Пацан недоїдав, а тому виростав як мінімум ненормальним. Йому було дев'ять років, шість з яких він прожив свідомим хлопчиком, якому всякчас доводилось терпіти образи, зневажливе ставлення оточуючих, регулярне профілактичне побиття батьком.
Згодом Віталік скаже, що це було ніщо інше, як соціальна злочинність з подальшими наслідками психічного травмування, що за це можна судитися, але він, Віталік, поважає своїх батьків, якими б вони не були, і судитися не буде, а так, легко ненавидітиме їх.
— А як же повага? — запитають у нього.
— Одне іншому не заважає, - з гідністю відповість Віталік і засне в жорсткому алкогольному отруєнні.
А ранком він прокинеться і почне нове життя, як, власне, і попереднього ранку, і наступного, і ще тисячі ранків, які чекатимуть на нього, тому що після ранку наступить день, він зустрічатиметься з людьми, ті (хто жартома, а хто серйозно, хто в очі, а хто позаочі) називатимуть його жабою. Під вечір, стомлений і зломлений, він приходитиме додому, знову наповнюватиме свій шлунок спиртним або куритиме смердючий кримський драп, зневажатиме себе за слабкодухість, за нікчемність і, можливо, зайде до батька, попросить у нього грошей (а можливо, батько сам попросить), знову відключиться на просмерділій кухні, друзі віднесуть його до кімнати, вкладуть на пожований матрац, підстелять під голову зім'ятий рушник, а він, нічого не розуміючи, повзтиме уві сні, проклинаючи ці сушняки, спеку, холод, закінчення туалетного паперу, щетину…
І ніхто не допоможе йому, тому що всіх реально дістало допомагати Віталіку, тому що всяку допомогу він несвідомо ігнорував, він губив і не знаходив, він просипав і між тим, недосипав… Він просто просирав своє життя. Просирав так, як тільки його взагалі можна просирати.
— Гівно, — казатиме він, — я повне гівно.
І, в принципі, матиме рацію…
Коли Віталік був у п'ятому класі, у нього з'явився друг. Сережа Савка.
Вони обидва погано вчились, іноді прогулювали уроки, їх обох зневажали, обмежували у їхніх дитячих правах, вважали за ідіотів.
— Придурки, — казали їм зневажливо.
— Ми не придурки.
— Придурки, — запевняли інші.
«Все одно я не придурок», — думав Віталік.
Втім, він все одно невпинно колупав у носі печери, вискубуючи звідти жовто-зелені поліпи, удавав літака, мимрив щось собі під носа і пускав ротом пузирі зі слини. Мама постійно заправляла усі Віталікові светри, кофтини, сорочки у поганенькі, з гнилої тканини брюки, перед цим старанно випрасувавши стрілки.
— Віталік, — казала класний керівник, — з усією об'єктивністю ти маєш вигляд мінімум кретина.
Віталік нічого не розумів, однак слово «кретин» здавалось йому явно підозрілим.
Іноді до школи приходив батько. Віталік вішався йому на шию, цілував його, просив не покидати. Батько дарував сину чергову книжку, Шерлока Холмса, наприклад, або мапу якоїсь Полтавської області. Віталіка вже нудило від географії, від усього того, що якось вказує на неприпустиму дитячою свідомістю незначущість світу, від зменшених моделей у нього почав розвиватися гастрит. Іноді його нудило. Наприклад, від зменшеної моделі його життя. Але куди менше, подумав би Віталік, якби вмів у тому віці про таке думати.
Жовтневими годинами, після школи Віталік з Сережок» ходили до парку, де копирсалися в листі, ділилися потаємним та заповітним, промовляючи вголос такі важливі слова, як «життя», або «доля», або «секс»… І ці слова збуджували обох, доводячи їх до невротичних посмикувань, шизофренічних, а подекуди просто-таки скажених поглядів у невідоме, але таке очікуване майбутнє.
Однією такою жовтневою прогулянкою, під час копирсання у смердючому безбарвному листі, Віталік побачив пісюн.
Пісюн йому показав Сережа.
— Дивись, — сказав Сережа.
Віталік побачив. У нього почався нервовий розлад.
— Покажи ще, — благав Сережу Віталік.
— Нє.
— Ну покажи.
— Та не покажу я тобі нічого. Краще ти покажи.
— А ти потім покажеш? — У Віталіка загорілися очі.
— Покажу, — збрехав Сережа.
Віталік показав. Спочатку довго ламався, довго розстібував штани, повільно знімав труси, але все ж таки показав.
— Прикол, — сказав Сережа, побачивши коричневе забарвлення на шві трусиків.
— Тепер ти показуй.
- Іди в жопу. У тебе труси засраті, - зареготав Сережа, змушуючи Віталікові очі наповнюватися сльозами образи за цупкі сторінки журналу «Смєна» і свої загиджені труси.
Ідучи додому, Віталік загрібав черевиками листя, не відповідаючи на малозмістовні питання Сережи. Він думав про щось індивідуально своє, він думав про пісюн.
Коли прощалися, Віталік наче прикипів своїм поглядом до очей Сережи.
Сережа мовчав. Він думав про математику та укрліт.
— А завтра покажеш? — запитав Віталік, начебто тягнучись усією душею до Сережиної піпіськи.
— Не знаю, — звів плечима Сережа, але явно хотів показати.
Треба змінити труси, подумав він.
У Сережі вдома користувався неабияким попитом журнал «Работніца», чиї сторінки особливою м'якістю не відрізнялися.
Одного разу Віта, однокласниця Віталіка, яка, до речі, з усіх однокласниць єдина бачила в ньому хорошого симпатичного хлопця, попрохала його знайти матеріал про Лесю Українку, біографію якої треба вставити в реферат.
— А, Віталя, принесеш?
В іншому разі Віталік ніколи б не погодився для когось щось робити, адже був він дещо пихатим і відлюдкуватим, однак для Віти погодився, навіть з азартом, адже він їй, єдиній, хто не кидається в нього камінням і не плює йому на спину, принесе книжку про Лесю Українку, а вона, Віта, напише реферат і отримає «відмінно», а потім розповість усім, який же він класний, цей Віталік, який молодець, і зовсім він не жаба і не придурок, як думають інші, а нормальний, навіть компанійський хлопчик, он бач, книжку приніс про Лесю Українку.
Книжки у Віталіка не було, але ж у Віти першої з усієї паралелі під кофтинкою з'явилися, як їх називає Савка, парадокси, а тому Віталік просто зобов'язаний знайти цю кляту книжку або хоча б якусь інформацію про цю Лесю Українку, про цю діву, про цю принцесу української літератури, яка у Віталіка асоціювалася лише з одним іменем, з однією людиною, а саме з Вітою, з її парадоксами та запахом її волосся, що розсіювало аромати кропив'яного шампуню та вологого рушника, і ці аромати в тандемі з незрівнянними по своїй формі парадоксами змусили Віталіка брати штурмом шкільну бібліотеку. На жаль, у бібліотеці книжки не виявилося, точніше виявилася, однак тільки «Лісова пісня» російською мовою. У бібліотеці сусідньої школи трапилася пожежа, і з вцілілих книжок залишилися лише перший та другий томи «Братів Карамазових» українською.
— Савка, рятуй, — звернувся Віталік до Сережі.
Голосно кричачи, вимахуючи спітнілими руками і трясучи хлипке тіло Сережі, Віталік таки спромігся пояснити, що ж все-таки йому потрібно.
— А-а… Я все пойняв. Завтра принесу, — оскалив зуби Сережа і пішов у столовку купити собі булочку. Булочок у столовці не було, тому він просто пройшовся від медичного пункту до кабінету завуча.
Завучем був Микола Павлович Рило. Він також був схожий на жабу, а тому іноді коли хтось про нього говорив, то інші частенько перепитували:
— Чекай-чекай, — казали вони. — Яка жаба? Рило чи цей пінгвін малий?
— Рило, — відповідав той.
Рило був мужиком невеличкого зросту, також мав відвислу нижню губу, якою він зі своїх жовтих прокурених пальців забирав рожеві монпансьє. Одягнений Рило був у двобортний сірий костюм і синій галстук. Одягнений він так був завжди, тому іноді, розповідаючи про нього, аби не перепитували, яка ж це саме жаба, додавали: «сіра жаба».
Микола Павлович любив Сережу, пригощав його монпансьє і передавав привіт матері.
— Передавай привіт мамі, - казав Рило. — Виховали такого чудового сина.
Тому Сережа не лінувався зайвий раз пройтися повз його кабінет, аби Рило виглянув, побачив його, Сережу Савку і знову похвалив, пригощаючи монпансьє. Інший завуч дивився на це крізь пальці і постійно повторював: «Ах, как би чєго нє вишло…»
Віталіка Рило не любив. Він його не любив так, як іноді не люблять ніґери з Брукліна або Манхеттена ніґерів з Бронкса або східного Гарлему, називаючи їх чорнозадими, макаками, брудними волоцюгами.
Рило називав Віталіка жабою.
— Жаба, — казав він.
Так і казав.
Віталік не ображався. А чого йому ображатися? Та й на кого? На таку саму жабу, як і він, Віталік, на придурка, який весь час палить і задивляється на хлопчиків початкових класів, і хіба він, Віталік, не розуміє, чого це хтивий Рило так загострює свою розбещену увагу на якомусь Сережі. Та ясно чому. Віталік бачив пісюн Сережі, і йому все було зрозуміло, були відомі всі підступні ходи і облудливі плани цього фанатичного педофіла з замусоленими монпансьє в кишені його сірого, як і життя навкруги, піджака.
Тільки от Савка не розуміє. Господи, думав Віталік, Савка нічого не розуміє і ведеться на цю вудочку, на ці жовті пальці, які пригощають Сережу цими льодяниками, що позлипалися в метаморфічну купу, до яких поприставало волосся, Рилове волосся… І Сережа, він, мій друг, ні фіга не розуміє, не бачить того волосся, а лише монпансьє, не бачить того педофільського спалаху в очах диявола, який тимчасово займає посаду завуча міської загальноосвітньої школи номер двадцять.
— Савка, слухай… — почав було Віталік.
— Я тобі приніс книжку.
— Дякую. Але… Ти знаєш, я хотів би з тобою поговорити.
— Валяй, — Савка присів на підвіконня.
У шкільному коридорі пахло сечею та медикаментами.
— Ти знаєш, Савка, мені здається, що тобі загрожує небезпека.
— Яка ще небезпека? — з байдужим виглядом запитав Сережа.
— Мені здається, що Рило хоче тебе трахнути.
— Як трахнути? — не зрозумів Савка.
— Просто трахнути.
— Як же він мене трахне? — Для Сережи це, виявляється, було загадкою.
— Ну, як у порнусі мужики трахають тьолок, тільки тут мужик трахне тебе.
Сережа замислився.
— Чекай, а з чого ти це взяв?
— Я бачу по очах Рила. Він тебе хоче.
— Та пішов ти, — образився Сережа.
— Ну, як знаєш. Я тебе попередив.
Пролунав дзвоник.
Через тиждень Рило залишив Сережу після уроків у своєму кабінеті.
Так і вийшло, похитав головою інший завуч.
Віталік зустрічався з Вітою вже тиждень.
— Тільки ти нікому не розказуй, — попрохала Віта Віталіка.
— Ну добре, — сказав Віталік і потягнув пальця до носа.
— Ти їх хоч не їси? — злякалася Віта, миршава висвітлена дев'ятикласниця.
— Що не їм?
— Ну ці, кози свої. Не їси?
— Не їсу, — посміхнувся Віталік, і вони пішли на «Титанік». Тоді в кінотеатрах показували «Титанік».
— Гарний фільм, — сказала Віта, коли вони вже вийшли з кінотеатру.
— Не знаю, — сказав Віталік, — такий собі. Я тільки не розумію, чого вона не пірнула за своїм коханим, який оце був замерз і пішов на дно.
— Вона також любить життя.
— Нічого вона не любить, якщо слідом не пірнула.
— Ой, можна подумати, якби я замерзла, ти б пірнув.
— Не пірнув би, бо я тебе не так сильно люблю.
— А як любиш?
— Не сильно. Мені здається, що в житті взагалі сильно не люблять. Це тільки у фільмах. У таких, як ось цей «Титанік».
Вони рухались бульваром у бік їхнього будинку. Вони жили в сусідніх під'їздах.
— Пригости мене морозивом, — запропонувала Віта Віталіку.
Грошей у Віталіка не знайшлося.
— Не пригощу, — твердо сказав Віталік.
— А чо'? Ти мене взагалі не любиш?
— Чого ж, люблю. А ти чо' так вирішила?
— Що вирішила?
— Ну, що я тебе не люблю?
— Не знаю, зажав дівчині морозиво.
— Я всі гроші потратив на квитки в кіно. У мене немає грошей.
— А що в тебе взагалі є?
Віталік не знайшов що відповісти. Провівши Віту додому, він вирішив зайти до Сережи.
— Привіт, заходь, — сказав Сережа. Він був одягнутий у шорти «найк» та заляпану кавунами майку.
Віталік мав стомлений, понівечений вигляд.
— Тебе що, зґвалтували?
Господи, подумав Віталік, мій друг жартує як останній мудак.
— Нє, мене, здається, Віта кинула, — вголос сказав він. — Було б класно забухать.
— Все одно бабок немає, та і мамка вдома. Давай краще щось замутимо!
— Що замутимо?
— Ну, не знаю. Групу якусь. Будемо реп співати.
— Ну давай. Тільки не співати, а читати. — Віталік всівся на тахту, підібгавши ноги. — І взагалі, ти знаєш, у тебе ім'я галіме для групи. У тебе ім'я має бути звучне.
— Звучне? — перепитав Сережа.
— Ага, ім'я. Звучне. Ну, не знаю, щось таке типу Флеш або Бед Ніга. Зрозумів?
— Не дуже, — засмутився Сережа, — щось я взагалі нічого не розумію.
— Ну ім'я, баран ти, нормальне пацаняче ім'я.
— Ну, не знаю. Можливо, Мікі?
— От придурок. Савка, я тобі кажу, що ім'я має бути пацаняче. А ти що придумав? Мікі! Це хто? Що це за Мікі? Мікі-Маус?
Сережа психанув.
— Шрам?! — перелякано прокричав він.
— О, нормальне пацаняче ім'я! — радісно вигукнув Віталік. — Тепер мені щось придумай. Таке, знаєш, щоб запам'ятовувалось. Тільки, блядь, не Мікі.
— Я не знаю, — відвернувся Шрам.
— Я знаю. Вій! — І Віталік підняв угору вказівного пальця.
— Чому Вій? — здивувався Шрам.
— А чому Шрам? — відповів Віталік-Вій.
Інколи мені здається, що життя, як воно є, - не таке вже й прекрасне. Це якщо добре придивитися. Ну, нормальні пацани за нормального життя не стають такими придурками. Читач, певно, подумає, що це я все якось неясно розповідаю, вже кільканадцять сторінок розводжу балачки про якогось Віталіка, про якусь жабу. Ну, жаба, подумаєте ви, ну, Віталік, якісь пацани, яких заганяють, які не знають, чим їм зайнятися, хіба що подрочити, або придумати собі звучні імена, або, у крайньому разі, в кіно сходити.
Але хочу запевнити читача, що все нормально, що все ще попереду, все тільки починається…
Життя повною мірою глузує з нещасного провінційного хлопця, якому не пощастило народитися жабою.
— Ти жаба, — говорять йому всі, - ти розумієш, що ти жаба?
— Я не жаба, — несміливо заперечує жаба, і на його очі навертаються сльози.
Трагедія.
Надія Олександрівна знайшла собі чоловіка. Спочатку він, зрозуміло, не був її чоловіком, а був звичайним таким хахалєм. Сусідки шушукались, чого це її, Надю, проклинило знайти собі такого дебіла. Дебіл був довгов'язий, з поламаним носом і розмовляв якось невиразно, якимось грудним, навіть носовим голосом, якось невпевнено, якось тихо, ніхто не розумів його, та хто, в принципі, прислухався? Живе собі створіння, то хай і живе.
Створіння звали Дядьсірьога. Так і звали, одним словом, Дядьсірьога. У Дядьсірьога було дві хати у двох селах, між якими відстань була приблизно як між Хмельницьким та Тернополем, однак він був нормальний такий мужик, роботящий, трохи прибацаний, звичайно, але, зрештою, яка різниця, якщо ти самотня жінка, тягнеш на собі свого сина, який також мало чим відрізняється від створіння, принаймні нічого не робить задля того, щоб таким не бути. Так, у принципі, думала і Надія Олександрівна. У свого сина вона не вірила, вона знала, що той її синок придурошний нічого в житті не доб'ється, можливо, стане якимось алкоголіком або невдахою, як її колишній чоловік, Георгій Владиславович, однак Віталік так не вважав. Він слухав реп.
— Віталік, що це за музика? — питала Надія Олександрівна.
— Мамо, — казав Віталік, — це реп.
— Який ще реп, вчи уроки, — грізно казала вона. Потім її голос м'якшав, і вона, хапаючись за якісь Віталікові речі, спересердя промовляла: — Синку, я вже не можу, мені важко, зрозумій, мені дуже важко, тому що мені тебе ще годувати і годувати, а знаєш, як це воно — годувати свою дитину?
— Не знаю, — відповідав Віталік.
— Це дуже важко. Зрозумій, Віталій, що діла не буде, якщо ти слухатимеш оці свої побрехеньки, цей свій дурацький реп, подивися краще на Сережу…
— На Шрама? — перепитав Вій.
— Господи, ще ці клички! На Сережу Савку. Такий розумний хлопчик.
— Мамо! — у розпачі кричав Вій. — Він також реп слухає.
— Ти мене з розуму зведеш, Віталій, своєю музикою. Скільки можна?! От заведу собі чоловіка…
— Хахаля? — несміливо глянув на маму Віталік.
— Чоловіка, — зберігаючи самоповагу, відповіла Надія Олександрівна. — Чоловіка, Віталя. Ось він тебе поставить на місце. І ти б знайшов собі якусь дівчину, чи що? Може б, до ума тебе довела.
Через тиждень Віталік привів додому дівчину. Звичайну таку собі дівчину.
— Прошмандовка! — кричала Надія Олександрівна. — Віталій, ти кого в дім привів? Це хто?
— Мамо, — відповідав Вій, — це Юля. Вона хороша.
— Яка хороша, яка хороша! Вона прошмандовка, це одразу видно. Ти б краще вчився, синок. Зрозумій, без атестата ти в жизні нічого не достигнеш. Ти розумієш, Віталя? Господи, сил моїх немає… Віталій, ти такий самий, як твій батько. Слабак, — додала вона і пішла збиратися на роботу.
Віталік боявся матері. Щоразу, коли її бачив, намагався кудись сховатися. Надія ж Олександрівна жила своїм життям, інколи підгодовуючи Віталіка, так, аби той не помер з голодухи.
У Віталіка залишився лише Сережа. У Надії Олександрівни знайшовся Дядьсірьога, якого вона привела в дім, був він, звичайно, не прошмандовкою, тому і привела. Спочатку Дядьсірьога намагався построїти Віталіка, щось там командував, бризкав слиною, ламав свої цигарки без фільтру і розбивав попільнички, а одного разу, коли Віталік вже був у десятому класі, Дядьсірьога, напившись, прийшов додому і намагався поставити Віталіка в куток. Віталіку, звичайно, в куток не хотілося, та й у п'ятнадцять років якось не личить стояти в кутку, тому він, Віталік, зібравши в кулак всю невикористану хоробрість і згадавши три заняття боксом, доламав Дядьсірьогє носа. Дядьсірьога почав побоюватися Віталіка, а Віталіку було все одно, чи є той Дядьсірьога, чи немає.
— Твій синок — дебіл, — муркотів іноді Дядьсірьога. — Він кончений. Треба було його ще в дєцтвє втопить.
— Ти мужик чи не мужик? — питалась жінка. — Постав його на місце.
Ставити на місце кого б там не було Дядьсірьогє не хотілося, адже, як він зрозумів, іноді це буває черевато…
Надія ж Олександрівна вважала, що з появою чоловіка в домі запанував справжній чоловічий дух, що Віталік взявся за голову і почав навчатися. Насправді ж у домі запанував безлад і розруха. Дядьсірьога постійно щось ремонтував, ламаючи інше. У чомусь поламаному звинувачував Віталіка. Віталіку було по барабану. Він займався репом, іноді зустрічався зі своєю Юлею, цілувався і, приходячи додому, дрочив.
Життя було сповнене принадностями світобудови.
Одного разу Надія Олександрівна справляла свій день народження, прийшли якісь зачумлені подруги, друзі Дядьсірьога, робітники з котельні та асенізатори з молокозаводу. В цей час Віталік зі Шрамом сновигали районом, пили пиво, розмовляли про вічне, зазираючи в очі дорослому життю, заходили до Вієвого батька, розмовляли про вічне і з ним, потім ще щось робили, ну не знаю, можливо, намагалися щось десь побачити цікаве, одним словом, Віталік прийшов додому затемна, стомлений і приглушений пивом. Він повалився на ліжко і моментально заснув.
У сусідній кімнаті мама потрошку п'яніла і наливалася рум'янцем. Коли друзі порозходились, а Дядьсірьога заснув на кухні, Надія Олександрівна розпашіла і весела вдерлася до кімнати Віталіка, намагаючись його розбудити.
— Вставай, Віталій!
Віталік, нічого не розуміючи, роздер очі і ошаліло глянув на маму.
— Віталій, мені з тобою треба поговорити.
— Ma, ну що таке?
— Нічого не таке. — її веселість моментально розтопилася, неначе пломбір під липневим сонцем. — Скажи мені, Віталій, ти не голубий? Тобі хлопчики не подобаються?
— Ти що, мамо, які хлопчики?
— Ну, не знаю, Сережа, наприклад.
— Не подобаються, мамо. Ніхто мені не подобається. Заспокойся.
Слава Богу, подумала Надія Олександрівна, хоч у чомусь він мужик.
І вийшла з кімнати.
Кончена, подумав Віталік, і заснув важким хмільним сном. Снився йому Сережа Савка.
Мені досі важко збагнути, чому мене завжди називали розумним.
— Ти розумний, — казали всі, і я себе почував якось незручно.
Не знаю, очевидно, що розумним я ніколи і не був, але досить уміло розігрував роль розумного. Ти знаєш якісь поверхові штуки, трошки з літератури, трошки з психології, трошки ще з якоїсь фігні, ти ставиш у словах правильні наголоси — і все, вважай, що ти розумний, що всі навколо бачитимуть у тобі людину, яка зможе дати пораду в надзвичайних і просто побутових справах. І ти даєш ті поради, але також поверхово. Не думайте, що мої поради, кажеш ти, такі вже корисні, я насправді дуже скромний, розумієте? Розуміємо, кажуть вони, не треба скромничати, ми ж свої. Так, кажеш ти, свої, але все одно, не буду я давати вам поради, просто не буду. Який розумний, думають вони, він навіть поради дає такі, що є над чим подумати.
Ти не дурень, думаєш ти, але і не розумний, ти звичайний, тобі часом самому важко розібратися у своїх побутових повсякденних проблемах, таких як заповнення холодильника, наприклад, або коли просто посварився з коханою тобі людиною. Ні, ні, Боже збав, який розумний? Розумний — це тавро, яке не вирізати навіть мисливським ножем, на твої плечі одразу лягає величезний тягар відповідальності, на твою голову падають масивні брили обов'язків, які ти неодмінно маєш вирішити на чиюсь користь, я не знаю, на користь твоїх друзів, на користь просто знайомих, перехожих, людей, які у твоєму житті нічого не варті, які, можливо, навіть заважають тобі жити, але ти стримуєшся, аби не послати їх куди подалі, аби не вибухнути від передозування відмерлими нервовими клітинами, ти зачиняєшся у своєму помешканні, у квартирі батьків або ще десь, накриваєшся ковдрою з головою і тихенько посапуєш двома своїми дірками, мріючи про те, як одного разу вимре людство і тобі не доведеться більше бути розумним, не доведеться давати поради і відповідати на дурні питання.
Віталіка вважали дурнем. Усі думали, що в нього щось з головою. Коли він відповідав, у класі стояв регіт. Віталік постійно засовував свого пальця до носа, він не усвідомлював того, що він робить. Звісно, іноді він проявляв якусь підліткову мудрість, але зазвичай у примітивних ситуаціях.
— Гидке каченя ще не перетворилося на прекрасного лебедя, — часом заспокоював він сам себе.
У школі його дражнили жабою. Його дражнили навіть першокласники, товсті й неповороткі першокласники, худі, зморені некалорійною їжею у шкільній їдальні другокласники — вони також дражнили Віталіка. Сам директор школи, проходячи коридорами своєї власної монархічної влади, коли бачив Віталіка, тихенько так собі посміювався у вуса.
Що за придурок, думав він, усі діти як діти, хтось кращий, хтось гірший, а цей вже ну просто повний уйобок. Майже як наш Рило, продовжував розмірковувати директор, якби не було у нього в міськвно брата, такого самого мудака, як і він, викладав би цей Рило в мене ДПЮ.
З цими думками директор подався до туалету, клянучи своє запалення простати.
Я познайомився з Віталіком, коли навчався ще в десятому класі. Віталік — в одинадцятому.
Нас познайомив мій друг Толя. З Віталіком Толя познайомився на курсах з психології, які обіцяли пільговий вступ до університету. Вони два рази на тиждень ходили на ті курси, сиділи в прохолодних університетських аудиторіях, поглинали терпкий досвід перших майже студентських годин, будували плани на майбутнє, в яких уявляли себе володарями власних психологічних клінік або, на крайняк, кабінетів із шикарними шкіряними кріслами, акваріумами з підігрівом та рідкісним видом скалярі, з пухкенькою секретаркою, яка відповідатиме на дзвінки.
— Вибачте, — відповідатиме вона, — але Віталій Георгійович зараз зайнятий. Зателефонуйте, будь ласка, через годину.
Потім виходитиме з терапевтичної кімнати шановний Віталій Георгійович або не менш шановний Анатолій Анатолійович, запалюватиме дорогу цигарку, сідатиме біля пухкенької секретарки і годуватиме її з рук шоколадними цукерками.
Перший облом трапився одразу по закінченні курсів. Це була середина травня, і ніщо не провіщало катастрофи. Керівник курсів сказав, аби всі йшли до відділу кадрів університету, де мають заповнити якісь анкети, за якими їх майже без іспитів зарахують на бюджет денної форми навчання.
Завідувач відділу кадрів, низенький плішивий дядько років п'ятдесяти з тихеньким голоском, у цей час попивав чайок. Нормальний такий чайок. З бергамотом.
До його кабінету увірвався натовп п'ятнадцяти-шістнадцятирічних підлітків, які питали про якісь анкети і чи вказувати в цих анкетах про спадкові хвороби серця.
— Шановні, - ледь не похлинувся заввідділу, — вам чого?
Шановні вимагали справедливості.
— Панство, я не відповідаю, — куртуазно мимрив заввідділу, — за те, що відбувається у вас на курсах. Я не знаю, про які анкети йдеться. І взагалі, що за мудак вам таке пообіцяв? Безкоштовно! Без іспитів! Смішно!
Натовп підлітків кинувся назад, до, незважаючи на травень, прохолодної аудиторії вимагати у викладача психології пояснень.
У порожній аудиторії під владою протягу пиряли листки недочитаних лекцій.
Цього вечора я познайомився з Віталіком.
— Привіт, — сказав мені Віталік, — я — Вій.
Переді мною стояв високий симпатичний хлопець з трохи завеликими губами, але, зрештою, яка різниця? Ці губи були, можна сказати, навіть ізюминкою його зовнішності. Він палив галімі сигарети, але це йому заочно прощалося, як і те, що він ставив у словах неправильні наголоси.
Ми сиділи в якійсь примарній кафешці і дудлили пиво.
— Вони нас наїбали, — ледь не плакав Віталік.
— Заспокойся, чувак, — утішав Віталіка Толік, — це життя. Воно не завжди відповідає нашому уявленню про нього.
— Та яке уявлення, Толян! — кричав Вій. — Які, в сраку, уявлення! Ми віддали за ці грьобані курси по триста гривень і що отримали? Нас наїбали.
— Мушу визнати, — похитав головою Толян, — що цей мурзік, — певно, він мав на увазі того викладача психології, - молодець.
— Він мудак, а не молодець. Слухай, Чех, — звернувся він до мене. — От що ти скажеш з цього приводу?
Я не знав, що сказати.
— Мудак, — видавив з себе я і ковтнув цигарковий дим. Закашлявся.
— Він мудак, Толян, ти розумієш? От що моя стара скаже?
— Скаже, Віталя, що мудак ти.
— Віталій, ти мудак, — сказала мама Вія, довідавшись про неприємний інцидент.
З Вієм я бачився нечасто. Іноді, коли прогулювався з Толіком, зустрічали його, питались, як справи, він зачитував нам новий текст до своєї чергової пісні, потім до нього підбігав якийсь, як мені здавалося, модний чувак, Віталік обговорював з ним свої справи, запис на радіо, зйомки на місцевому телебаченні в молодіжній програмі, якісь посиденьки, общаги, перший курс, життя наповнюється змістом, примарним, майже прозорим, але змістом. Дим від невеличкого успіху задурманював Віталіку голову. Мушу визнати, що тоді він щось робив, якісь виступи в університеті, якісь акції, дні Перемоги, Восьме березня, сотня фанатів його групи, у якій він, Віталік, фронтмен.
— Я фронтмен, — казав Вій. — Я — емсі Вій.
І я йому майже заздрив, тому що у свої п'ятнадцять я цього не мав, я взагалі нічого не мав, окрім проблем з приватним життям. У мене його просто не було, того приватного життя, я сидів у своїй потрісканій квартирі, слухав свій грьобаний реп та іноді відвідував хіп-хоп фестивалі, які організовував емсі Вій, той самий, який з зеленої жаби перетворився на високого, майже вродливого хлопця. Тоді я ще не знав іншої сторони його життя, його слабостей, його невдач, його відчаю, його болю, врешті-решт.
Віталік робив дивовижні речі, які ані я, ані Толік робити в принципі не могли, просто хоча б через відсутність хворобливої, майже маніакальної уяви. Віталік створював надзвичайні декорації до своїх виступів, він був кращим бітбоксером міста, він організовував єдині путні фестивалі в області, він був відомий усій прогресивній молоді нашого міста, його любили дівчата, він був майже відчайдушним, майже зіркою. У свої сімнадцять він писав чудові вірші, чудову музику, малював цікаві малюнки — взагалі, він був скрізь, він встигав робити мільйон справ одночасно, після чого ще й співав блатні пісні в одному з кабаків.
Незважаючи на таку популярність, у Вія були проблеми з грошима. Точніше, у нього не було проблем з грошима тому, що в нього тих грошей просто не було. Йому частенько доводилось діставатися університету пішки. Йде дощ або валить сніг, нестерпно припікає сонечко — по фіг, Віталік прямує пішки. А це сім кілометрів. Іноді вони збиралися з Толіком у якомусь гальюні, Віталік пив за рахунок Толіка, на що останній мені постійно скаржився.
— Чувак, — казав мені Толік, — у Вія ніколи немає грошей. Я розумію, що його мама звалила в село, залишила йому дванадцять гривень на хліб і вже більше двох місяців, як ті гроші проїдені, а мама все не повертається, але зрозумій і мене, я не можу постійно платити за нього.
— Та нічого, — кажу, — не ти один. Оці всі його друзі, мабуть, теж його підгодовують.
— Мабуть, — зітхав Толік, і ми йшли до магазину купувати пиво. Кожен за свої.
І все було б непогано, все б текло своєю течією, час потрошку, помаленьку, набираючи обертів, обтесував цей ще доволі аморфний шмат граніту, вирізьблюючи в ньому тонкі зморшки нової, з високим ККД людини, якби не одна річ. Попри всі свої позитивні якості та свій талант, Віталік був придурком. Я розумію, що це потребує якогось, хоча б мінімального обґрунтування, мовляв, давай, пацан, пишеш таке, то поясни нам, що ти маєш на увазі. Якщо твій Віталік такий крутий, такий класний, розкутий, талановитий, тоді поясни, чуєш, поясни нам, другорядним, чому він придурок, бо якщо він такий класний і придурок, а от ми не такі класні, тоді хто ми? А? Ти, чуєш, пацан, поясни нам, хто ми.
Ні фіга я не поясню, тому що він придурок заздалегідь, наперед, авансом. Я теж тоді, коли ще майже заздрив успіху Віталіка, думав: ні, це все неправда, цей класний чу-вак просто від природи не може бути придурком. Хоч ріжте, але не погоджуся, не повірю ані єдиному слову, яке б запевняло мене, що цей чувак придурок. Виявляється, я помилявся. Це вже пізніше з'ясувалося, що у Віталіка хронічні проблеми з відповідальністю та самоконтролем, з почуттям міри та почуттям провини, з внутрішньою гармонією та елементарною ввічливістю.
Потім я непомітно звалив. Мігрував до столиці. Майже рік я не бачив Віталіка і, чесно кажучи, взагалі не думав про його долю. Мені було просто по фіг, тому що я жив своїм життям, яке мене майже влаштовувало, а що там з тим Віталіком — яка мені в біса різниця? З Толіком ми листувалися, я раз на півріччя приїздив до свого міста, виловлював страшні відгомони минулого, розчаровувався у Толіку, який перебував у перманентній депресії та погрожував мені, що коли він не виграє в лотерею мінімум мільйон баксів, то неодмінно сяде на голку, розчаровувався в будівлях навколишніх фабрик та комбінатів, які потроху починали функціонувати і забруднювати атмосферу мого дитинства. Тільки зараз я почав розуміти, чому в дитинстві я майже не хворів і не дістав великої дози хімічних викидів (у радіусі двох кілометрів від мого будинку розташовувалося п'ять заводів хімічного спрямування), а все тому, що тоді, у часи мого дитинства, вся ця важка індустріальна машина просто стояла, як вартовий біля мавзолею, вся ця приватизаційна політика врятувала наші життя від швидкої смерті, яка зазвичай чатує на тебе в затінку твоєї зрілості. Хоча… хтозна, хтозна…
Так, власне, зневірившись у своєму рідному місті, у своєму минулому, я знову ж таки долав ці двісті один кілометр, що відділяли моє рідне місто від столиці, вдихав важке київське повітря, спускався до підземки, проїжджав кілька зупинок, далі прямував тролейбусом, доїжджав до свого помешкання, роздягався, наспіх приймав душ і лягав у ліжко. Останнє, про що я тоді міг думати, — так це про Віталіка.
Я так-сяк складаю зимову сесію і їду до рідного міста. На мене там чекає Толік, і, я впевнений у цьому, ми з ним цілу ніч розпиватимемо палений шнапс, який його стара привезла з Хмельницького.
Сонячного січневого ранку я сідаю до автобуса і напружуюся. Поруч зі мною сидять переважно зіпсуті важким життям люди. Від них смердить горілкою та турецькими дублянками. Переді мною сидить якийсь засалений єврей і щось триндить про п'яту расу та еру Водолія.
— Зрозумійте мене правильно, — кричить він на весь автобус, — тут головне не зупинятись, не зупинятись ні на крок, тут головне, аби всі чакри були відкриті!
— Які чакри, мужик? — звертається до нього насуплений бицюганчик. — Заїбав, да? Чотири години дороги, дай людям виспатися.
Мужик розуміє, що цю твердошкіру наволоч, яка їде з оптових ринків, де вони всю ніч отоварювалися, звичайними словами не пройняти, а якщо почати надто сильно вимахуватись, можна дістати по голові. Тому він обирає іншу тактику і вербує по одному. Так, він думає, буде легше. Почати він вирішив з мене. Я кажу, що мені це нецікаво, і відвертаюсь до вікна. Повз мене проносяться порожні, вибілені снігом кооперативні поля, випадкові селища, лісосмуги. Ці краєвиди спонукають організм до релаксації, мої повіки важчають, і я засинаю.
Прокидаюся біля Золотоноші від того, що водило, не менш брудний, ніж автобус, у якому ми їдемо, вмикає на повну потужність свою фірмову автомагнітолу, звідки лунає надто розпачлива музика. Мені страшенно кортить розбити ту фірмову автомагнітолу ногою, змусити заткнутися того шансоньє, який сиплим прокуреним голосом оспівує важке життя за Уралом.
Твою мать, який Урал, яка автомагнітола, думаю я і знову засинаю.
На вулиці мого міста смердить вихлопними газами. Я з презирством оглядаюсь навколо і розумію, що за останні десять років тут мало що змінилося, ну хіба що перші поверхи старих обшарпаних будівель переобладнали під магазини та зали гральних автоматів. Довжелезні ряди яскравих вогнів сповіщають натхненне бидло про те, що вже час віддавати капусту однорукому. Давайте, пацани, несіть нам свої бабки, ми радо приймаємо тих, у кого є зайві бабки. І пацани несуть, пацани грають, ясна річ, програють, виходять на вулиці, починають від повсякденної злоби та скороминущого імпульсу бити вітрини ларьків та обличчя добропорядних працівників заводу з виготовлення аміачної селітри.
Невдовзі приїжджає моя маршрутка, я заплигую всередину, відчуваю деякий дискомфорт від присутності чужих мені людей, але все ж таки добираюся до своєї вулиці, проходжу квартал пішки, і мене зустрічає Толян.
— Привіт, Толян, — кажу я йому.
— Привіт, — каже Толян якось без ентузіазму, мабуть, все ж таки депресуха ще не залишила його життя, і він, Толян, у принципі, радий мене бачити, але все так складається, всі негативні фактори сповзаються докупи, що мій приїзд навряд чи в змозі добряче підняти настрій Толяну.
— Слухай, — каже він, — я тут збираюся до Вія. Давай зі мною.
— До Вія? З тобою? А як же шнапс?
— Який шнапс? — не розуміє Толян.
— Ну, добре, поїхали до Вія, — погоджуюсь я, забігаю додому, залишаю свої речі, і за п'ятнадцять хвилин ми, ділячись своїми враженнями від життя за останні півроку, скільки ми не бачились, прямуємо до району «Хімселище», яке навряд чи колись когось надихатиме на ліричні душевні мотиви.
Три місяці тому, у жовтні, Надія Олександрівна разом із Дядьсірьогою за безцінь придбали квартиру в якогось доходяги в тому самому будинку, де мешкали. Стару квартиру вони почали здавати студентам із Казахстану, які навчаються в медичному коледжі, а в новій, з допомогою Толіка, зробили ремонт. Щоправда, зробити ремонт вони встигли лише на кухні та у ванній з туалетом, які, немов брат та сестра, були спільні. У двох кімнатах було пусто, як у шлунку студентів із Казахстану, тобто окрім стін та стелі там не було майже нічого.
Надія Олександрівна Толяна любила, власне, як і Сережу, але Сережа на той час мешкав у Києві, де навчався у КПІ, тож Шрам відійшов на другий план, однак залишився Толян, з яким Вій підтримував тісні зносини.
У листопаді мама з Дядьсірьогою звалили до одного з двох сіл, у них вже була спільна донька, яку ті ростили не меншою жабою, ніж виростав свого часу Віталік. З того самого дня, коли мама і Дядьсірьога звалили, у Вія поселився Толян і ще один Віїв друг Андрюха. Андрюха, тобто Фріл, принаймні сам він себе так називав, був таким собі підшефним Віталіка, з якого останній зобов'язався зробити справжнього мужика, виховати і вивести в люди.
— Я і не проти, — потім казав мені Фріл, — нехай виводить. Хулі того життя. Ми ж пацани серйозні.
А пацанами ми були дійсно серйозними…
На відміну від Вія, Андрюха був начитаним, але трошки невпевненим у собі, зовні схожим чимось на хлопчика з полотнищ Караваджо. До шести років його параноїчна бабушка просто не випускала його на вулицю. Вона боялася, що Андрюха зв'яжеться з якоюсь поганню, брудною компанією і почне курити сигарети. В подальшому, компенсуючи свої дитячі тюремні роки, він почав курити не тільки сигарети. Ще бабушка змушувала Андрюху читати по вісім годин на день, від чого у пацана розвинулась короткозорість. Фріл відверто зневажав свою бабушку, запевняючи нас, що та стара паскуда зіпсувала йому життя. Ми з ним погоджувалися і продовжували бухати.
Зовні Андрюха, себто Фріл, був схожий на дауна, я маю на увазі, що одежу, яку він носив, можна було сміливо віддавати біженцям із Пакистану. Та, в принципі, ми всі так вдягалися, і наші шмотки були далеко не кращого ґатунку, ми вдягалися лише в секонд-хенді, де принципово ніколи нічого не купували, а так само принципово крали… Ці кляті секонд-хенди для нас існували, аби задарма вдягати типу модні лахи. Ні фіга собі, думали ми, грьобані німці та італійці передають нам свій поношений одяг як гуманітарну допомогу, а ці підари араби деруть з нас втридорога, наповнюючи свої безрозмірні кишені нашою національною валютою. Суки, думали ми, і, в принципі, мали рацію.
Власне, до чого я все хилю? Жили вони втрьох в одній квартирі, курили дешеву черкаську траву, іноді бухали, іноді дивилися телевізор. Нормальне таке життя, без всяких. Я б теж так жив. Я теж так жив…
Ми з Толяном довго стоїмо під вікнами і чекаємо, поки спуститься Віталік і відкриє парадні двері. Нарешті воно, тобто Віталік, спускається. Його зовнішній вигляд мені одразу говорить багато про що, а саме про те, що життя — це суцільний карнавал. Так і говорить. Давай, чувак, у нас тут карнавал, ми епікурейці нового часу, тут все дозволено, бачиш, як я виглядаю, я виглядаю як останній придурок, а тому заходь, ми раді тебе бачити, ми вже давно чекали на ще одного такого, як ми, придурка, який народився на цей світ, аби витрачати своє життя не на дрібниці суєтності, а на тривалий і якісний пройоб. Ти не думай, що вся річ у грошах. У нас їх ніколи не було, ми тут живемо за рахунок повітря, пропахлого мокрими ганчірками та кремом для гоління «Арко», розумієш, чувак, далі говорить його зовнішній вигляд, гультяйство — це те, заради чого варто жити. Гультяйство? — перепитую я. Так, відповідає зовнішній вигляд Вія, гультяйство. Розумієш, чувак, у нас немає бабок, але приїхав ти, зі столиці, і в тебе вони мають бути, тому давай, вали за якимсь бухлом. Слухай, кажу, а ти не заїбав? Ні, каже він, все нормально, хочеш — я збігаю.
Я дістаю якісь жмакані купюри, віддаю їх Віталіку, після чого той зникає в темряві січневої ночі. Толян веде мене на другий поверх, відчиняє двері і запускає мене всередину.
— Все нормально? — злякано запитую я.
— Все кльово, чувак, — каже Толян, і я розумію, що його депресуха зникає. Варто лише переступити поріг цієї хати, як будь-який тягар звалюється з плечей і зникає в товщі бетонної підлоги.
— Схоже на карцер, — кажу я і роззуваюся.
На кухні сидить Андрюха.
— Привіт, — кажу я.
— Здоров, — відповідає Андрюха. — Я Андрюха, тобто Фріл.
— Ага, — кажу, — зрозуміло.
— У мене завтра іспит із шрифтознавства, тому я буду трохи на своїй хвилі — не думай нічого такого.
— Та я і не збирався, — кажу.
— Де Віталя?
— Віталя? — не розумію я. Чесно кажучи, я взагалі мало що розумів. — А, Віталя, — пригадую я. — Побіг за бухлом.
— Нормально, — каже Андрюха. — Хапонеш?
Він протягує мені пляшку, від якої смердить концентрованою канабісовою отрутою.
— Ні, дякую, — заперечливо хитаю я головою і вмощуюсь на дивані.
Прибігає змилений Вій і з-під куртки дістає дві пляшки портвейну «Зося». Цей портвейн супроводжуватиме мене наступні півтора року.
Ми п'ємо, я розповідаю про своє життя. На мій подив, пацанам цікаво, вони уважно слухають, їх впирає потойбічне життя, їх впирає вся ця система і все те, що коїться за межами їхньої вщент прокуреної квартири. Толян торсає мене за плече, мовляв, це мій друг, він класний чувак. Мені від того всього приємно, да, кажу, я класний чувак, я його друг, хоча ми з ним не бачились вже близько семи місяців, але то все фігня порівняно з тим, що відбувається в цій квартирі.
— А що відбувається? — не розуміють пацани.
— Ну, не знаю, тепла компанія, все так класно.
— Придурок, — кажуть вони, — що класно?
— Ну, — кажу я вже не так жваво, — все.
— Ти дурак, — якось принципово не погоджуються вони зі мною. — Ми стирчимо в цій квартирі вже три місяці, хіба що у Фріла почалася сесія і він іноді звалює, але все це така жорстка буденність, що ти собі просто не можеш уявити.
— А мені подобається. Для мене це відпочинок, я отримую кайф від всього того, що тут відбувається.
— А у нас скоро печінки повідпадають, якщо ми будемо стільки бухати.
Я не заперечую, добре, пацани, буденність так буденність, мені що, я відпочиваю, мене гріють ваші пломенисті серця, цей кислий портвейн, це примарне, а все ж таки відчутне тепло від світла на витяжці. Все чудово, пацани, я з вами, готовий поділити цю буденність, нехай вона пожирає і мене, нехай і мене засмоктує трясовина вашого нікчемного існування. У мене, пацани, вже в печінках сидить ця школа життя, ці сесії, ці київські торгові центри та блискучі автівки, що роз'їжджають містом, давайте забирайте мене, я готовий поділити ваші депресії, ваші болі та прикрості, ваші гедоністичні потуги, ваш драп, врешті-решт.
Далі ми накачуємося портвейном, хтось, здається Толян, біжить до ларька купувати якусь наливку, з Андрюхою ми знаходимо спільну мову на тлі літератури, Вій бідкається, мовляв, у нього було важке дитинство, що його мама не залишила грошей і він вже три місяці як пасує навчання, тому що його просто-таки заманало ходити пішки, і взагалі, Чех, ти нормальний пацан, залишайся з нами.
Приходить Толян, я вже не пам'ятаю, яке зараз число, хоча було вже двадцять шосте січня, моє тіло опиняється на одному з двох матраців, які смердять копченою рибою та пивом, поруч невідомо хто відригує, моє, як мені здавалося, беззмістовне життя наповнюється змістом, голова — гелікоптерами, а груди важким спертим повітрям. Добраніч, пацани.
І вимкніть цей грьобаний репняк…
Наступного ранку, тобто майже дня, ми прокидаємося, я уважно оглядаю територію. Нормальна територія, існувати можна.
— Пацани, — питаю я у пацанів, — скільки ви тут вже?
— Три місяці, - відповідають пацани.
Ми підводимося, хтось валить до ванної вмиватися, хтось взагалі забив на вмивання, хтось уже палить, у когось якісь проблеми зі шлунком.
— Галіма бадяга, — каже Віталя, дивлячись на порожні пляшки з-під портвейну та наливки.
Я, звичайно, нічого не можу вдіяти. Галіма, то й галіма. Далі насувається вихор незрозумілих речей, дій, яких я ніколи не робив. Наприклад, пацани починають жрати смалець та варення.
— Чуваки, — питаю я в них, — це нормально, ось так жрати смалець і варення?
— Нормально, — кажуть вони. — З голодухи ще і не таке будеш жрати.
І справді, їв і не таке, їв цукор, сиру вівсянку, той же смалець, двотижневе молоко, після якого вивертає кишки. Все їв.
Того ранку я вирішую не робити того, що роблять пацани, а особливо що робить Віталік. Він нічого не робить. Він запихає раблеанську столову ложку до банки зі смальцем, одночасно затягується якимись смердючими папіросами, якось вмудряється чухати собі пузо лівою гутаперчевою ногою, я дивлюсь на його пальці. Твою мать, думаю, що це з його пальцями? У Віталіка довгі криві пальці, на яких стирчать жовті і гострі необрізані кігті, як у пантери. Його ноги скоріше схожі на руки, ніж на ноги. Я йому про це говорю і думаю, що він зараз почне ображатися, однак Вій якось дивно посміхається, мружить очі, відставляє подалі банку зі смальцем і так, довго обдумуючи слова, каже:
— Чувак, — каже він, — поживи з моє, у тебе і не таке буде.
— Яке з твоє? — не розумію я.
— Жизнь, — каже Віталя, і я, нічого не розуміючи, штовхаю Толяна, мовляв, Толян, давай, поїхали додому, треба душ прийняти, а то тут, у лігві Вієвім, лігві змієвім навіть гарячої води немає, давай, чуєш, Толіку, збирай манатки, вдягай шкарпетки, розчісуй свою бороду і пішли, вдома у мене бабушка, нагодує нас, домашньої наливочки наллє, а не цієї бодяги, — я з презирством дивлюсь на порожні пляшки, — га, Толянич, давай?
Толянич розвалюється посеред матраца, у нього відпочинок після сну, йому в падло що-небудь робити, йому, очевидно, і жити в падло.
— Мужик, — каже мені Толян. — А ти де?
— Тобто? — не розумію я.
— Ти вже вдома, мужик. Розслабся.
— Я відмовляюся від такого дому, де немає гарячої води.
— А дарма, — каже Толян, і я, запускаючи пальці у волосся, забігаю до кімнати для роздягання, де перечіпляюсь через якісь двері, падаю і розбиваю собі голову.
— Обережно, там двері! — чую чийсь голос і втрачаю свідомість.
У квартирі Віталіка дві кімнати. Дві маленькі, порожні кімнати. Перша — це наша так звана спальня, де ми спимо, іноді їмо, іноді просто сидимо. На підлозі валяються два матраци. Один ми називали общак, тому що він широкий і на нього вміщаються три людини. Зазвичай там сплять троє: я, Вій і Андрюха. Ми стелемо на нього сотню різних ковдр, коців, шаликів, мушликів, барашиків, аби нам було більш зручно спати, а в ніс не бив жахливий жирний сморід. Другий матрац має назву «Толікове місце». Це тому, що на ньому частіше спить Толік. Ще є три подушки, тому комусь із нас завжди доводилось щось майструвати, підминати якісь куртки, светри, ганчірки і на цьому дранті спати. Спати зазвичай було зручно і затишно. Ми завжди висипалися, це, звісно, у тому разі, якщо лягали не пізніше третьої і прокидались не раніше дванадцятої.
Інколи общак стелився на кухні, ми робили кубло і кублилися в ньому, підіймаючи важку пилюку, яка, перемішуючись з цигарковим димом, все більше наближала нас до туберкульозу.
Друга кімната — кімната для роздягання. Так її прозвала Віталікова мама через те, що останній був колекціонером секонд-хендівського дрантя, який навалювався у величезні купи. Коли Віталік хотів одягтися або, навпаки, зняти з себе що-небудь, він йшов до кімнати для роздягання, довго копирсався в горах своїх лахів, щось таки віднаходив і вдягав, не звертаючи уваги на те, що речі явно потребували якогось елементарного прання, не кажучи вже про прасування.
Ще у другій кімнаті валявся мотлох, який ми ніколи не використовували. Там було все. Починаючи від трилітрових слоїків, закінчуючи дверима, які просто лежали на підлозі, очікуючи глибинного втручання Дядьсірьоги, який неодмінно втрутиться, він обов'язково прийде і поставить ці двері, щоб Віталік знав своє місце, щоб скрізь стояли двері, бо куди ж без дверей, га, Віталію, куди без дверей, я тебе питаю!
— Нікуди, — поникло відповідає Віталік і ховає очі у прірву свого зрадженого ним самим сумління…
…Наші дешеві колонки басують на повну гучність, виграючи By Тангів, ми радіємо, тому що настав вечір. Вдень було нудно. Вдень світило сонце, і нас це добряче опускало, також добряче опускалися наші руки, ми лежали, дивились у сіро-зелену пляму телевізора «Оріон», котрий залишився у спадок від Георгія Владиславовича, що жив за чотири квартали від Віталіка у своєму невеличкому будиночку з маленьким подвір'ям, де росла груша, яка взагалі не давала плодів, а лише тінь, що рятувала дядь Жору від літньої спеки. Добре, думаю я, що у дядь Жори, саме так він звелів мені його називати, є хоча б груша, яка у скрутну годину може врятувати його від спеки, від незрозумілого ним самим життя, звичайно, як він його може збагнути, те життя? От він живе, дивиться в далечінь своїх прожитих років, шукає якісь зачіпки, певні моменти, якими можна пишатися, про які можна розповідати друзям, і він знаходить лише Віталіка, свого сина. О, думає дядь Жора, у мене є син, я можу ним пишатися, що він успішно і робить, він постійно приходить на концерти, де виступає Вій, на вечірки в нічні клуби, де Віталік працює MC, він зустрічає нас у місті й каже своєму другу, який його супроводжує, дивись, каже дядь Жора, це мій син, він MC Вій. Друг дядь Жори хитає головою, да, каже друг, у тебе є син…
І йому боляче, що його син вже три роки як у тюрмі, і цей знайомий не те що не може ним пишатися, він просто не може зустріти його на вулиці свого міста, як Віталіка зустрічає дядь Жора, він розуміє увесь цей трагізм і каже Георгію Владиславовичу. Давай, каже він, пішли вже, нормальний в тебе син, тільки пішли роздавимо пузир. І вони йдуть…
Ми сидимо на кухні. Темніє. У нас в очах незабаром також потемніє. Це мій другий вечір у Віталіка. Півдня ми грали в шахи, потім прийшов Андрюха, він не склав того загадкового іспиту з шрифтознавства. Я взагалі не розумію, як можна скласти іспит з шрифтознавства, кому це потрібно? Хто вивчає шрифтознавство, хто ним буде цікавитись, у якій галузі можна застосувати ці знання, ні, звичайно, у якійсь галузі можна, але кому потрібна ця галузь? Коротше, приходить Фріл і перемагає мене в шахи, ми п'ємо каву, Толік з'їздив додому, привіз наливки, — ми п'ємо наливку, Вій малює картину, яку збирається назвати «Воля». Ти дурак, Віталя, каже Толян. Тінь треба в інакшому ракурсі малювати, і що це в тебе за перспектива, що це за модернізм простору?
— Ти розумієш, — каже Вій, — я не вмію малювати.
— То вчись, — каже Толік. — Он бачиш, Чех вчиться писати вірші.
Я дійсно сиджу на телевізорі без кінескопа (також спадок дядь Жори), який слугує стільцем, і вимальовую каракулі у своєму потріпаному зошиті. Ми пишалися нашими зошитами, ми вважали, чим більше він потріпаний та потасканий, тим краще. Ми підкладали їх під сраки, коли сиділи на бетонних сходах під'їзду, ми шпурляли ними один в одного у порухах раптових пристрастей та істерик, ми підкладали їх під ніжки столів, що постійно хитались, і це підкладання ніколи не допомагало, ми все одно невпинно простуджували наші члени, стіл все одно невпинно хитався, от хіба що зошити ставали все більш і більш потріпані. У них були назви. Кожен зошит мав назву. У мене було їх безліч. Найвідоміші два — це «Агілєра» та «Орейро», все через присутність цих поп-дів на обкладинках зошитів. У них я писав вірші. Були ще не менш знані. «Коричневий» та «Червоний» зошити, у яких я писав прозу. У мене тоді не було комп'ютера, не кажучи вже про ноутбук, у нас взагалі не було нічого такого. Музику ми слухали на касетах, іноді хтось приносив сідюк, тоді наставало невеличке затишне щастя, через півроку я придбав емпетришник.
Фріл намагається наслідувати мене і теж щось пише, виводить, задумується над римами, над сенсом життя, його без упину повчає Вій, каже Фрілу, що він його батько.
— Я твій батько, — каже Вій, і Андрюха вірить усьому, що йому розповідає Віталік, а Віталік розповідає про Паланіка, про Бійцівський клуб, про справжню мужність, бокс, сміливість, правду життя та іншу муру, а Фріл каже, що да, Вій, ти правий, ти мій учитель, інспіратор до кращого життя, мужчина, якому я довіряю свою душу і тіло, я відчуваю твій вплив на мою просякнуту страхом свідомість, свою незначущість, мізерність навіть у тролейбусі, що напханий пенсіонерами.
— Я все розумію, — додає Андрюха і важко зітхає…
Далі ми починаємо танцювати. Коли тобі немає що робити — ти танцюєш. Ми включаємо стробоскоп, нагло спизджений Віталіком з нічного клубу, запалюємо якісь старі червоні свічки, що залишилися ще з похорону Вієвого прадіда, і починаємо танцювати. Наші танці супроводжуються підчиткою репу, який грає в магнітофоні, ми підіймаємо вгору руки, імітуючи якісь ритуальні середньовічні танці…
Ми стомлюємось, і хтось, здається Віталя, штовхає ідею, мовляв, давайте спустимося на перший поверх до діда Паші.
— Діда Паші? — питаю я.
— Ага, діда Паші. Він колись працював у моєму дитячому садку сторожем, поки той садок не переобладнали в продовольчу базу.
- І що такого доброго у того діда Паші? Що він?
— Він? Він самогонкою торгує.
— Ти пропонуєш пити самогонку?
— Я пропоную спуститися до діда Павліка, а там вже вирішимо.
— Я ніколи не пив сем, — чесно зізнаюсь я.
— То пішли спустимося? — пропонує Вій і вже відчиняє двері.
Дід Паша живе на першому поверсі, у нього завжди є самогон, який користується популярністю у навколишніх подвір'ях. Ми з Вієм спускаємось і стукаємо в коричневі прокопчені двері, з-під обшивки яких випинають бежеві шматки вати.
— Дєдушка Павлік! — кричить Віталя. — Це я, Віталік.
Нам відкриває дід Павлік, старий загартований дідуган. Його мокрі оченята недовірливо зиркають то на мене, то на Вія.
— Це я, Віталік, — пояснює Вій діду Паші свою, певно, мінімальну причетність до його, дідопашівського життя.
— Нам самогонки, — каже Віталя.
Дід Павлік мовчить.
— Дєдушка Павлік, — знову каже Вій, — я — Віталік.
— Та я пойняв, — сухим прокуреним голосом відповідає дід Паша і хапає Вія за руку.
— Пішли, — каже він. — А пєдєраста свого в під'їзді остав.
Чого ж це я пєдєраст? — не розумію я, однак залишаюся у під'їзді, очікуючи Вія.
Він виходить через п'ять хвилин з півлітровою пластиковою пляшкою.
Вдома я вперше скуштував щось міцніше шістдесяти градусів, і мене поперло. Поперло, мабуть-таки, не тільки мене, тому що я вже не пам'ятаю як, але усі були оголені, крім Фріла. Навіть я. Чому я оголений? — питаю я себе, але не можу згадати, хто це зробив, я чи інші люди. Інші люди танцюють. Не танцює лише Андрюха.
— Танцюй, Андрюха! — кричу я, але мені здавлює горло, і я падаю.
Мене будить дивне відчуття збудження. Що це? Віталік, схилений наді мною, щось робить з моїм (МОЇМ!), майже як дядя Сєрьожа, тілом. Зараз вже не пам'ятаю, як вона називається, та штука, здається, полотьор. Так от, Віталя увімкнув його і намагається тією штукою щось зробити з моїм тілом.
— Віталя, — кажу, — що ти робиш?
— Ти встанеш, — звертається він до мене. — Ти встанеш, — пристрасно наярює мене полотьором Віталя. Я його відпихаю ногою, не полотьор, а Вія, хоча і ту страшну машину, що дико дзижчить, також. Намагаюся підвестись. Поруч зі мною лежить Толік. Вій береться вже за Толіка, саме за Толіка, і починає натирати його тим толікотьором.
— Ти встанеш, — каже Віталя, і я розумію, що йому байдуже, хто або що, йому головне, аби встав.
Толян упирається і каже, що ні фіга він не встане.
— А я кажу, що встанеш! — наполягає Вій, і Толік таки встає, розвертається і б'є Вія в голову, той падає, я намагаюся його підняти, але у мене це не дуже виходить, потім приходить сусідка і каже, що, пацани, вам труба, бо я вже визвала ментов, і ваш притон, вашу малину, мудаки ви закопчені, зараз накриють. Яких ментов? — не розуміє Вій. Таких. Вони зараз приїдуть, і буде вам щастя. Ми не хочемо щастя, кажемо ми, але через десять хвилин дійсно під'їжджає машина, ми гасимо світло і лягаємо на підлогу. Цю ідею подає Вій.
— А що як валити почнуть? — аргументує він.
— Резонно, — каже Толян, однак ніякого резону в цьому немає.
Посвітивши ліхтариком у наші вікна, менти ідуть, ми зітхаємо з полегшенням, однак полегшення ніякого не настає, тому що Вій подає ще одну брєдову ідею:
— Давай замутим по коктейлю? — питає Вій Толіка.
— Можна, — відказує Толік.
Нас з Фрілом вони не запрошують поділити їхню безумну трапезу, бо ми молодші, ми галімі, а вони у нас психологи і алкоголіки, твою мать.
Вони починають мутити коктейлі. Я таким колись у дитинстві теж займався: брав чималу кварту і змішував у ній усе, що тільки можна. Пацани змішали спирт, самогон, пиво, розсіл, усю фармацевтику, що була в аптечці, якісь протизаплідні пігулки, шампунь та крем «Арко», одеколон і кисле молоко, навіть воду з-під крана… В цілому в них вийшло по триста грамів бодяги на рило. Цього цілком вистачило б для летального кінця, тобто пацани змогли б нормально отруїтися, померти, і ми з Андрюхою затанцювали б гопака на їхніх свіжозораних могилах, але ті коктейлі виявились надто міцними, тому після трьох ковтків їх почало нудити і, під кінець, вивертати. Було враження, що от-от із рота полізе шлунок. Ми сміємося, Віталік падає замертво, ми відносимо його до кімнати для роздягання, кладемо на двері і накриваємо поїденим міллю коцом. Ми вжили таких заходів тому, що була велика ймовірність продовження вибльовування з себе залишків протизаплідних пігулок та крему «Арко», а на общакє ще спати і спати, так що краще вже нехай полежить на дверях, може, вони відкриють йому шляхи до невловимих істин та сенсу непізнанного буття, нехай лежить, свиня…
Толяна теж нудить, але він тримається, я йому стелю на його, Толіковому, місці, а сам вкладаюся на общак. Фріл каже, що спати не буде, принаймні не цієї ночі.
— О'кей, — кажу я і вмираю на довгі дванадцять годин…
Так минали всі дні, інколи було веселіше, інколи — навпаки, ми зачинялися на тиждень і нічого не робили, окрім того, що читали книжки і щось писали. Якщо у когось зрошування їхньої поезії проходили на кефірі, якщо хтось організовував добрі й ліричні поетичні вечори, то наша поезія виростала з алкоголю та легких наркотиків, а творчі вечори закінчувалися бійками. Через такі побутові питання, як перетин паралельних ліній у поетиці або етимологічне визначення слова «аксіома», або через те, що хтось кращий поет, а хтось гірший… І я не сказав би, що через такі вечори ми стали більш тупі та недалекоглядні або більш брутальні. Швидше ми стали нарваними та в дечому агресивними… Ми боялися світла і світу…
Я почав недолюблювати психологів.
Я завжди до них ставився з повагою. Ну, психолог, нормально, думав я, гуманітарій, розуміється на всіляких проблемах душевних, психоаналітичні всякі мутки, екстрагування підсвідомого на оголену площину, але згодом я почав їх недолюблювати, точніше сказати, вони почали мене дратувати, я навіть став іноді побоюватися їх. Це все було викликано надмірними випадами Віталіка, який постійно просторікував усяку психологічну муть про Фрейдів та Юнґів, сонце, що махає своїм членом, про архетипи та психоаналіз, він це робив так неоковирно та поверхово, він постійно міняв свої життєві принципи, коли йому було зручно, і я перестав йому вірити, я перестав його слухати, його настанови, його повчання викликали у мене відразу. Все, чого Віталік набрався на десяти парах з психології, він вкладав у своє розуміння, яке слугувало йому дороговказом у його безглуздому житті. Він лягав, затягувався цигаркою і завжди починав з однієї фрази:
— Розумієш, чувак…
Далі йшло щось типу:
— Життя — це така штука, чувак, розумієш, ми всі гвинтики в цій системі.
— Якій системі? — питали ми у нього.
— У цій, — казав Вій і продовжував: — Іноді здається, що все побудовано таким чином, начебто все проти тебе, ти розумієш?
— Який у цьому сенс, Віталя? — питали ми.
— Життя… — важко зітхав Віталя.
Особливо його пробивало на такі-от розмови, коли з Києва приїздив Сережа Савка, вони з Віталіком годинами сиділи і псевдофілософствували, у принципі, ми всі цим займались, але намагались якось контролювати наші вислови. Деякою мірою ми були юні, і наша впевненість у помилкових судження була нормою, звичайно, нам неодмінно треба було задумуватись над банальним сенсом буття, над своїм життям, ми ж знали, що довго так тягнутися не може і що колись доведеться вирішувати власну долю власних дій вже безпосередньо перед запухлим лицем цих самих дій, ми знали, що вічно безробітними ми не будемо, що колись-таки настане той день, коли ми зберемо у віхоть солому пісень, повикидаємо наші потріпані зошити, наші недолугі життєві принципи у сміттєвий кошик, у якому копирсатимуться ті, кому тільки-но виповнилося вісімнадцять, всякі божевільні алкоголіки та наркомани, які вважатимуть себе творчими особистостями, загублені вже не підлітки, але ще не дорослі, а так, жабки, які виповзатимуть на гарячий асфальт цього світу, вони ще не вміють стрибати, ловити мух і обминати вантажівки, які в будь-який момент можуть їх розчавити своїми лисими шинами. Тому вони копирсатимуться в наших сміттєвих корзинах, шукаючи відповідей, а можливо, і самі щось створять, у них також будуть потріпані зошити, тьмаве бачення цього життя і крем для гоління «Арко»…
Тоді ми лише починали дорослішати. Нам було по вісімнадцять-дев'ятнадцять років, але ми були надто старими, і нас мало що могло здивувати. Ну що, скажіть, що могло нас здивувати? Ми вірили у свою значущість, ми знали, що ось таке життя з часом винагороджується, що чим далі ми тягнутимемо резину, тим скоріше наступить тотальне щастя. Ми заснували своє творче об'єднання, яке назвали «Нове літературне об'єднання», яке з часом трансформувалося в «НАТАІПУ». Чому саме «НАТАША» — навряд чи хтось з нас зміг би пояснити. Ми писали страшенно погані вірші, малювали примітивні картини, слухали примітивну музику, ми взагалі цілий день могли пролежати на своїх матрацах і нікуди не виходити. Попільнички, а точніше жерстянки з-під консервів, були доверху наповнені недопалками, всі кутки бетонної камери, у якій ми жили, також були завалені недопалками та брудним ганчір'ям невідомого походження. Кожної секунди могла приїхати мама Віталіка з Дядьсірьогою і вчинити розправу, а особливо це стосувалося Андрюхи, якого Надія Олександрівна недолюблювала через його надмірний інтелігентний вигляд.
— Очкарик! — часто кричала вона, коли знаходила за газовою плиткою недопалки. — Курва-очкарик! — додавала вона і телефонувала його мамі.
Мама Фріла була приємною, культурно та всебічно розвиненою жінкою. Вона викладала у школі мистецтв гру на фортепіано, захоплювалась Чеховим та Набоковим, Шопеном та Шубертом. Вона постійно скаржилася на головні болі і показово гидувала Віталіком.
— Алєу! — кричала у слухавку Надія Олександрівна. — Це хто! Любов… е-е…
— Андріївна, — казала Любов Андріївна.
— Алєу! — не заспокоювалась мама Вія.
— Так-так, — спокійно відповідала Любов Андріївна, — я вас слухаю.
— Ваш очкарик… — починала Надія Олександрівна.
— Хто-хто?
— Очкарик ваш! Андрюха! Попрокурював мені все.
— Нічого не розумію, — нічого не розуміла мама Фріла.
— Пообкурював мені всі пороги, тьху, пооббивав пороги, все пообкурював. Я не хочу, щоб ваш син псував мого сина. Він у мене і без того, Господи прости, придурошний. Ви розумієте, я нещасна жінка, а в моєї сім'ї потреби…
— Я перепрошую, однак маю невеличкі сумніви стосовно того, що хтось когось псує.
— Алєу! — закипала Надія Олександрівна.
У тих випадках, коли несподівано з села приїжджала мама Вія і Дядьсірьога, ми намагалися поводити себе більш-менш невимушено. Звичайно змітали розсипану на столі траву, кудись ховали порожні пляшки, однак почували себе цілковитими хазяями, а чому ні? Ми в цій квартирі прожили більше, ніж її власники, я маю на увазі Надію Олександрівну та Дядьсірьогу. Іноді Толян починав зариватися.
— Ви взагалі не маєте права нависати на Віталіка! — кричав він. — Ви розумієте? Залишивши йому на життя дванадцять гривень, ви не з'являлися тут два місяці. Хто його годував? Хто допомагав йому у скруті? Ви? Чи, може, Юра?
— Який Юра? — не розуміла мама Вія.
— Неважливо який. Це я так, до слова, — трохи попускався Толік, але потім знову запалювався і продовжував: — Коротше, не ви і не Юра. Тому ми маємо цілковите право бути тут, у цій квартирі. Так що давайте робіть свої справи і звалюйте.
Надія Олександрівна намагалася хоч якось збагнути ситуацію, поставити себе на наше місце, а нас — на своє, і в неї нічого не виходило. Блядь, думала вона, якісь малолітні ублюдки тут розпоряджаються моєю квартирою, виганяють мене, власницю, і ще в чомусь звинувачують. Твою мать, думала вона, що вони взагалі собі дозволяють?
У принципі, вона була права. Чотири сцикуни перетворили її квартиру на кубло, вертеп розпусти та алкоголізму, навіть попередній власник, той доходяга, не міг собі такого дозволити, що дозволяли собі ми. Надія Олександрівна закочувала скандал, який плавно перетікав в істерику.
— А ти чого мовчиш? — питала вона свого чоловіка. Дядьсірьога явно боявся. У глибині душі він був за нас.
— Гуляють хлопці, то нехай гуляють, — розводив руками Дядьсірьога.
Зрештою ми були вимушені покинути Віталіка на кілька днів, поки його мама перебувала на нашій території. Через деякий час Вій видзвонював нас і казав, аби ми приходили.
— Слухай, Віталя, — якось запитав я його. — А тобі ніколи не хотілося побути самому? Ну, я не знаю, помислити, подумати, зважити все, ну, ти сам як психолог знаєш, що у людини є така потреба — побути на самоті, ну, ти розумієш? Самому побути.
— Самому? — дико глянув на мене Віталік.
— Так, самому.
— Не знаю, — відповів він.
І в його відповіді маскувалася ціла низка різних аргументів, чому він не залишається сам. По-перше, він до нас звик, так, як звикають до своєї сім'ї або до собаки, ти ж, врешті, не скажеш своєму псові, слухай, барбос, давай піди погуляй, я тут побуду на самоті, помислю трохи. А по-друге, у нього ніколи не було грошей, і за який хрін він купуватиме собі їжу, бухло, цигарки? І взагалі, хто був би розрадою в його обмеженому, повному нікчемності житті, хто б підтримував його в різних, не надто приємних ситуаціях, хто б купував йому крем «Арко» та реанімував після важких запоїв?
Чому ми жили саме так, зараз сказати напевно ніхто з нас не зможе. Навіщо ми псували свої шлунки «мівіною» та смаженою картоплею, навіщо викурювали по три пачки цигарок на день, порсалися в багні, які надприродні сили розкидали нас на межі нашого дитинства та дорослості, чому кожен день ми прокидалися в похміллі, з жовчним присмаком у роті, і взагалі, чому ми не могли купити собі хоча б дешевого грузинського чаю, а пили цей гидкий шлунковий збір номер три, від якого у нас постійно була печія?
Гомосексуалізмом ми не займались, і ніщо до того не йшло.
Найрозважливішим у цьому був Толян. Тоді йому було дев'ятнадцять, а його дівчині, якщо її так можна назвати, — сорок. Я вже не пам'ятаю, де вони познайомилися, здається, у тролейбусі. Толян іноді любив заводити знайомства у тролейбусах та маршрутках. Як я вже казав, їй було сорок. Не знаю, можливо, суворість та перманентна депресія виникла у Толіка саме через неї, Михайлину Вікентіївну?
Саме так звали цю жінку.
Михайлина Вікентіївна працювала редактором у місцевій газеті рекламного та афішного характеру, писала якісь поздоровлення різним фірмачам, депутатам міськвиконкому, просто поважним людям, які свого часу, на початку дев'яностих, замутили собі общак і зараз були чесними підприємцями. Одного разу Михайлина Вікентіївна навіть упхнула одне оповідання Толіка про сорокарічного самогубцю.
— Толян, — питали ми, — а звідки ти знаєш про сорокарічних самогубців?
Толян дуже болісно сприймав усі критичні зауваження стосовно його оповідання, іноді навіть ображався і казав, що ми підараси. З цим ми не могли погодитись, однак знали про хворобливе самолюбство Толіка й іноді вважали за потрібне промовчати, аніж сперечатися.
Усе в них йшло нормально, якби не один нюанс. Цим нюансом був підданий республіки Туреччина Орхан, другий чоловік Михайлини Вікентіївни. Сказати, що він ревнував, я не можу, та, певно, і ніхто не зможе, однак у Орхана були свої принципи і свій резон повийобуватись. По-перше, той турок боявся за квартиру, в якій мешкав з Михайлиною, він же не знав, що Толік керується виключно романтичними почуттями і що йому абсолютно начхати на двокімнатну квартиру в центрі. По-друге, Орхана давила жаба, що його дружина обрала дев'ятнадцятирічного хлопця, а не його, волохатого мужика. Ні, це не була ревність. Його просто давила жаба.
Іноді траплялися неприємності. Орхан телефонував Толіку і погрожував.
— Ти, підор, — казав Орхан, — я тєбя спалю.
- І як ти це зробиш? — відповідав Толян.
— Я спалю твою маму.
— Спробуй, — спокійно казав Толян, хоча особисто я був би трішки обережнішим.
— Я спалю твою маму вмєстє с полотєнцамі! — кричав Орхан зі страшенним акцентом.
Мама Толяна на ринку торгувала халатами та рушниками.
— Я тєбя трахну, ти слишишь? Я трахну твою сестру.
— Трахни, — казав Толян. Сестру йому було абсолютно не шкода.
- Єщо раз ти єй позвонішь, Михайлині Вікентіївні тобто, я тєбя найду і спалю…
Так було кожного тижня. Орхан укурювався в дрова, його навідували дивні фантазії, однією з них, очевидно, була та, де він трахає палаючого Толіка, і Орхан під владою цих збочених фантазш починав казитися, погрожувати і знущатися з Михайлини Вікентіївни.
Одного разу мені довелося бути свідком і навіть брати таку-сяку участь в оданій із сцен іншого боку приватного життя Толіка.
У мене був день народження, і ми вітали мене з цим. Як годиться, випили, я отримував подарунки, хтось дзвонив і казав, чувак, як добре, що ти є, бажаю тобі митного чоловічого здоров'я, там, успіху, грошей. Аж раптом подзвонили не мені, а Толіку.
— Ало, — сказав Толік і вийшов до іншої кімнати. Його не було хвилин п'ять, і Віталя почав уже щось вигадувати, плести якусь нісенітницю, казати, все, пацани, Толік зараз кудись поїде, мабуть, до Михайлини Вікентіївни, хоча мені вже по фіг, тому що я нализався, як паршивий одінокш волк. Так і сказав.
— Пацани, — сказав він, — я волк.
І впав у кому. Андрюха у ні був уже з годину. Він проблювався, і ми, вклавши його на навалену купу лахміття, вкрили чиєюсь курткою. З нами були ще якісь друзі, про яких мова піде трохи пізніше, були якісь дівчата і не особливо переймалися тим, що кудись піде Толік, головне, що іменинник з нами.
Я дійсно був з ними.
Зайшов Толян. Із зосередженого виразу його обличчя і з того, як розтріпалася його борода, я зрозумів, що життя дало тріщину і що вдіяти вже нічого не можна.
— Можна, — сказав Толік. — Збирайся.
— Куди? — не зрозумів я.
— Підстрахуєш мене. Турки мають відповісти і за вірменів, і за курдів…
— Чувак, — кажу я, — а до завтра це відкласти ніяк не можна?
— Не можна.
— Але ж у мене день народження, чувак. І до чого тут курди?
— А просто так. Одягайся, — сказав він, і я зрозумів, що мені нічого не залишається, як одягтися і робити те, що мені каже Толян.
Твою мать, думаю, твою мать…
— Може, ти, Толян, візьмеш з собою Віталіка? А? Толян? Візьми Віталіка. Толян, ну йоб ти, візьми Віталіка. У мене, як-не-як, день народження, у мене, бляха муха, свято. Мені, звичайно, не все одно, що у тебе якісь там проблеми, що тебе, можливо, сьогодні, спалять, причому спалить якась каналія турецького штибу. Давай, Толян, бери Віталіка.
Мені було не страшно йти з Толяном серед ночі, а просто було в падло. Мені було абсолютно по фіг, що мене також замочать, тим більше, почавши жити у квартирі Віталіка разом з цими пацанами, які все ж таки нормальні пацани, я перестав боятися смерті, перестав тому, що не бачив трагізму у власній відсутності. Ну нехай мене не буде, якби я був видатним хірургом або знахарем, або, зрештою, чиновником, загалом, людиною, яка має бодай якісь властивості змінювати світ, не кажу вже про те, щоб вона робила його кращим, а просто змінювати, а я ж — ні, а тому в моїй смерті не буде ані найменшого трагізму.
Я нічого не змінював, я для суспільства був ніким. Тобто моя побутова свідомість так мислила, на тому ж побутовому рівні, своїми повсякденними клопотами. Де взяти гроші на цигарки, де, блядь, мої штани або Толян, чому я? Візьми Віталіка!
— Толян? — звертався я до Толяна, шукаючи залишки совісті у його змокрілих очах.
— Поїхали, — суворо промовив Толік. — Віталік не може, Віталя вгашений.
— Я їду! — закричав Віталік. — Я з вами, пацани! Я здєсь! Я продолжаю реп чітать! Тільки куди ви?
— От балабон, — простогнав Толян.
Андрюху ми залишили на тьоток. Нехай вони пестять його худеньке, прозоре, майже дитяче тільце. Нехай.
На вулиці було жарко. Ці темні червневі ночі кудись дівали від нас наші законні сни, вони забирали наше здоров'я, наші сили, наш розум. Ми ловили машину.
Пузатий мужик погодився везти лише мене і Толяна.
— Він же вгашений, — показав воділа на Віталіка.
— Він хворіє, - сказав Толян. — Ми його до лікарні веземо.
— Якщо він мені тут нові ковріки заблює, - похитав головою мужик, — я
Ми погодились.
— Нові ковріки! — скрикував мужик кожного разу, коли Віталя видавав якісь звуки. — Нові ковріки, — ледь не плакав він, і мені було його шкода.
— Тут тормозни, — озвався Толян, коли ми вже під'їхали до будинку, в якому жила Михайлина Вікентіївна.
— Пацани, — не зрозумів воділа. — До лікарні ще п'ять кварталів.
— Зупини, — прозвучав погрозливий голос Толіка.
Воділа зупинив і зажадав суму в півтора раза більшу, ніж ми з ним домовлялися.
— Щас під'їдуть мої друзі таксисти… — пригрозив воділа.
— Зараз приїдуть наші пацани… — пояснив Толян.
— Ладно, — погодився воділа, — достали, малолєтки.
— Толян, — запитав я його, — які наші пацани?
— А я їбу? — сказав Толян.
— А я їбу своїх пацанов! — заволав угашений Віталік.
— Не кричи, придурок.
На балконі першого поверху з'явився силует. З прочиненої балконної двері було чутно, як грає Дафт Панк.
— Заході, а пєдєрастов своіх на уліце оставь.
— Толян, — питаюсь, — це хто?
— Орхан. Віталік, реально, хай почекає надворі, а ти давай пішли зі мною.
Я важко зітхнув. Віталік поривався піти з нами, але ми його заспокоїли, сказали, що трави там немає і що взагалі, Віталя, вже давно кінець світу, так що сиди і дочікуйся, коли по тебе прийде святий Петро.
Дафт Панк розривав квартиру. На кухні сиділа заплакана Михайлина Вікентіївна. У коридорі стояв Орхан.
— Де мала? — запитав Толік у Михайлини Вікентіївни про її доньку.
— У Києві, - схлипувала вона.
— Що ти з нею зробив, ти? — кинувся Толян на Орхана.
Я стояв, обпершись на шафку, і не знав, що ж його робити, знімати рюкзак чи ні, вітатися з господарями чи теж ні, і взагалі, що я тут роблю? Підстраховую?
— Я ж тєбє сказал, чтоб ти пєдєрастов своіх оставіл на уліце.
Чого ж це я пєдєраст? — не розумів я.
— Я не пєдєраст, — намагався якось захистити свою гідність.
— А ето ми єщо увідім, — пронизливо глянув Орхан у мої, мабуть-таки, злякані очі.
Дафт Панк розривав уже мене.
Бісовий Дафт Панк, думав я. Звідки ж ти лунаєш, і як би тебе вимкнути? І чого ж це він, брудний турок, слухає Дафт Панк? Може, він панк?
Об Толяна розбилася чашка.
Я подумав, що менти, в принципі, суки, але якщо вб'ють Толяна, то я точно жалкуватиму про те, що їх, сук, не викликав.
— Толян, — кажу.
— Вийди! — кричить Толік, витираючи з чола кров.
— Толян…
— На вулиці почекай.
Ментів, мабуть, я викличу пізніше.
Виходячи з будинку, я зрозумів, що викликати нікого не треба. Віталік сидів на лавочці й розмовляв зі святим Петром.
— Петре, — казав Вій, — зрозумій, що я ще не готовий до твоїх райських врат.
— Ти що, — каже ментяра, — полудурок?
— Петре, Петре, — розпачливо похитав п'яною головою Вій.
— Це зі мною, — втрутився я, — він набрався і думає, що ви святий Петро.
Сержант глянув якось підозріло спочатку на мене, потім на Вія.
— Нє, пацани, так не піде. Чого ж це він мене Петром називає, з кулаками поліз…
Сука, думаю, з якими кулаками?
Ситуацію залагодили двадцять гривень, які ментяра заховав у свій свинячий берц.
«Нє, так не піде», — ще лунало в моїй голові, і мене взяло зло. Вія мені кортіло похоронити. Закопати. Козел Віталя, думав я, ах ти ж козел! Обов'язково, як протверезіє, стягну з нього двадцятку.
Я сидів на лавці коло Віталіка і подумки ховав Толіка. Уявляв, як плакатиме його мама, вкладаючи до труни найкращі рушнички, як зустрічатиме його батько, який відійшов до того світу три місяці тому, як Орхан танцюватиме на його могилі танок із шаблями, або ні, якийсь свій, турецький танець, як приходитиме Михайлина Вікентіївна до могили, плакатиме, зрошуючи сльозами землю, з якої виросте величезний будяк, такий колючий, як іноді буває борода у Толіка. Поміж тим, я уявляв інші картини його смерті. Наприклад, як ніхто не знатиме, де він похований, а можливо, знатимемо лише ми про те, що він порубаний турецьким чингалом на фарш і спущений разом з геморойними турецькими фекаліями в глиб каналізації, як викине смердючий потік його фарш у Дніпро, саме туди, де найбільш усього рибалок, як пригодує колишній Толік своїм порубаним тілом місцину для тих самих рибалок, як наловлять вони риби, а я їстиму ту рибу на поминках і думатиму про Толіка, про його зовсім не важке, а скорші навпаки, дурнувате, як і моє, як і Вієве, як і, блядь, Андрюхине життя. Бо ми дебіли і такими, я в цьому просто не сумніваюся, помремо, тому що ми приречені померти, померти молодими. Швидко і нецікаво проживши своє життя, ми відійдемо до іншого стану, де від нас залишиться лише дух, який літатиме над дахами навколишніх будинків і лякатиме старі, понівечені часом пари. Дідусів там різних, бабусь, колишніх гебістів, просто виродків із ЖКГ, які так і просять, щоб їх налякали якісь невдахи типу нас…
Легкий вітерець задував під сорочку.
— Нєсі мєня… м-м… туда! Лєсной олєнь!
Спів Віталіка вибив мене з плину думок, я подивився на екран мобільного, було вже дуже рано.
— Толяна вбили? — запитав Вій.
— Вбили, — кажу.
— Жалко, — почав плакати Віталя. — Такий класний пацан пропав ні за що. Він, звичайно, іноді був несправедливий. Щодо своєї постійної правоти, я маю на увазі. Але… такий пацан загинув.
Із будинку вискочив пацан, що віддалено нагадував Толяна.
— На, — простягнув мені якийсь замурзаний пакет.
— Що це?
— У тебе рюкзак, от давай допоможи мені. Потягай поки. Я згодом заберу.
Я запхнув пакет до наплічника, думаючи про те, що в пакеті. Мабуть, подумав я, Орханів член. Толян молодець, відрізав член і на, каже, поноси. Та ні, для члена заважкий. Мабуть, разом з яйцями.
Про те, що відбувалося у квартирі, Толік мені майже нічого не розказав. Лише те, що Орхан, як завжди, знущався з нього, з Віки, принижував, але Толян молодець — не здавався. Це Віталя здався б, я здався б, а Толян — ні фіга, він розуміє, що це життя і тут не можна здаватися, інакше воно тебе засмокче у трясовину своєї підступної сутності і будеш ти лохом.
Так я тоді собі думав.
Коли ми приїхали додому, вже світало. Двірничка ретельно замітала чиєсь блювотиння. Пахло свіжим, майже зеленим повітрям. Я прямо-таки відчував, як щось зелене заповзає мені до легень. Можливо, то був змій…
Наступного дня ми шастали містом, пили пиво, зволожуючи наші шлунки темною хмільною рідиною, до когось ходили в гості, розповідали якісь байки. Через день знову кудись ходили, хтось до нас чіплявся, хтось вимагав гроші, на обрії наших блукань з'являлися менти.
— Пацани, — казали менти, — колюще, рєжуще, наркотики?
— Які наркотики, мужики? — відповідали ми.
— Ну не знаю, травка, димедрол. Наркотиків, на жаль, у нас не було.
— А якщо ми вас трошки обшукаємо?
— Та ладно, камандір, — казав Толік.
— Значить, щось таке є?
— Немає, сержанте.
Вони нас шмонали, заглядали в мій наплічник, але так, без ентузіазму, ну реально, що шукати цим голодним ментам у голодних пацанів? Вони ліниво гуляли сквером, дивилися, аби бомжі не гидили у фонтан, а малолєткі не захлиналися власною блювотою, а решта їх не обходило. Вони, нещасні менти, прибиті жарким білим сонечком, не хотіли навіть викликати наряд для таких жевжиків, як ми, на фіга їм ті неприємності, на фіга нам ті неприємності?
— Валіть, — сказав сержант.
— Давай, камандір, — козирнули ми і зникли за сірою будівлею готелю «Черкаси».
Чесно кажучи, у нас чомусь майже ніколи не виникало серйозних ситуацій з ментами. Можливо, ми вміли з ними розмовляти, можливо, ми були не найтупішими серед молоді, яка зазвичай потрапляла до ментів, тому ми завжди виходили сухими, за винятком двох чи трьох разів, коли нас брали просто так, бо була перша година ночі і ми о такій порі прогулювалися районом…
Ввечері Толяну знову подзвонила Михайлина Вікентіївна.
— Що на цей раз? — запитав я.
— Збирайся, — сказав Толян.
— Знову? Толян, ти не зарвався?
— Збирайся і бери рюкзак. Пакет, який я тобі давав, ще з тобою?
— Ну да, куди ж я його діну?
— Нормально.
— Толян, — запитав я, взуваючи кеди, — а що ж там таке лежить?
— РГД.
— Це що?
— Гранати, — спокійно відповів Толік, зашнуровуючи свої пожовані стіли.
— Звідки? — ледь вимовив я.
— У турка забрав. Усе нормально. Не вибухнув же?
— Толян, — лютував я, — мене ж менти шмонали. Ти розумієш, Толян, ти взагалі хоч щось розумієш? Уяви, Толян, як мене беруть з цими гранатами. Уявив? Це не трава, Толян, це навіть не гашиш. Це гранати.
— Та все обійшлося, чувак. Я сам пересрав, коли нас шмонали.
— Ти, гніда, пересрав?
— Я пересрав, — відповів Толік, не ображаючись на «гніду».
Ми зустрілися з Михайлиною Вікентіївною за два квартали від нашої комуни. Вона, не комуна, була в короткій спідниці. На плечі метлявся замшевий ридикюль.
— Привіт, — майже пошепки привітався з нею Толік. — Що він?
— Сказав, якщо ти не віддаси гранати, він трахне твою маму.
— Це моя мама його трахне, — мужньо відповів Толік. — Давай, — звернувся він до мене.
Я, про всяк випадок пригадуючи все своє життя, дістав той грьобаний поліетиленовий пакет з двома бойовими РГД.
Толян різко вирвав у мене пакет, після чого у мене вже несвідомо випливли найважливіші миті життя.
Взявши пакет у Толіка, Михайлина Вікентіївна запхнула його до своєї сумочки.
Попрощавшись, вона пішла через двір у невідомість місячного сяйва, яке освітлювало її стрункий силует. Місяць освітлював жінку, що несла гранати своєму чоловіку, який неодмінно поламає їй носа за те, що вона знову бачилася зі своїм шмаркатим коханцем.
— Але ж я забирала гранати, — виправдовуватиметься вона.
Він не зрозуміє, тому що драп, який він викурив п'ятнадцять хвилин тому, тільки-но почав його ковбасити, і Орхан знову телефонуватиме Толіку, погрожуватиме трахнути все, що має бодай якесь відношення до нього, Толяна, а Толян як завжди з холоднокровним спокоєм казатиме:
— Трахни…
У Віталіка була трохи інакша ситуація. Його жінці було двадцять шість. Вона була викладачем в університеті, до якого ходив Віталік, і викладала у нього історію психології.
Іноді вони лежали в ліжку, перепрошую, на матраці, і він питав у неї:
— А ти поставиш мені чотири?
Вона мовчала, адже Віталік не знав навіть на три.
Вони кохалися, після чого Віталік знову питав:
— А зараз ти поставиш мені чотири?
Можливо, тепер він і знав на трійку, але для четвірки все ще малувато.
У них були дивні стосунки. Віталік ще не був чоловіком, точніше, він ним був лише для себе, якого (себе тобто) вважав чоловіком. Так і казав:
— Я чоловік.
Віталік був ще дитиною. Можливо, деякою мірою він був самостійним, але це так, фікція, насправді усі ми, тобто я, Толян, інколи навіть Андрюха, ходили за ним з ложечкою, з тазиком для блювоти, з попільничками та іншим дитячим стафом.
З Тетяною Вікторівною, саме так звали його викладача, а за сумісництвом жінку, він поводився майже як дорослий чоловік. Він розвалювався на матраці, запалював цигарку і діловито розповідав про своє начебто доросле життя. Тетяна Вікторівна була досвідченим, наскільки може бути людина досвідченою у свої двадцять шість, психологом, вона розуміла всі його комплекси навіть краще за нас, його друзів, вона розуміла свої комплекси. Ну, звичайно, чимала дитина звалилася їй на голову, з нею вона тепер має зраджувати своєму чоловікові, капітану міліції, має піклуватися про цю дитину, також, як і ми, підгодовувати його, приносити інколи продукти, прибирати у його хаті. Вона, звичайно, здогадувалася, що прибирає не тільки за Віталіком, але й за нами, придурками, однак, здається, їй це було приємно. Не виключено, що всі ми викликали у неї неабияке сексуальне збудження…
Коли Вій хотів побути з нею наодинці, нам доводилось кудись іти. Зазвичай то була квартира Андрюхи, яка знаходилася за двісті метрів од Віталікового помешкання. Там ми чекали, поки не піде Тетяна Вікторівна. Зазвичай вона йшла швидко, так швидко, що ми навіть не встигали з'їсти усе згущене молоко, яке містилося в засіках Андрюхиної кухні.
В університеті Вій мав репутацію блазня. Попри те, що він був у маскульті і організовував різні дешеві перформанси, його вважали ідіотом як мінімум. Він постійно танцював, співав, валявся в розарії, що був висаджений перед університетом, вискакував з ліфта, зображуючи парашутиста.
— Віталік, — казали йому його одногрупники, — ти у списках на виключення.
— Ага, — казав Віталік і падав, згрупувавшись, на холодну університетську підлогу.
Тетяна Вікторівна, зустрічаючи Вія, постійно хитала головою і казала, що четвірку вона, звичайно, поставить, однак це його не врятує. Пізніше його це і не врятувало.
Ще Віталік натягував одну дівчину, в яку страшенно був закоханий Фріл.
— Чувак, — виправдовувався він потім, — я, як його учитель, маю право.
— Ти не маєш права, Віталя! — кричав я. — В першу чергу через те, що він твій друг.
— Чувак… — все, що спромагався сказати Вій, але і в цьому «чувак» я відчував безапеляційність його правоти. Зазвичай, я намагався не клювати на гачок його вміння запевняти, але іноді вівся і відчував, як зраджую Фріла, тому що він був найбеззахиснішим, саме йому треба було допомагати, саме йому необхідно купити нові окуляри…
Взагалі, всі відносини нашої четвірки мали дуже несправедливий характер, кожен мав свою точку зору, кожен був упевнений у своїй правоті, кожен вважав свої вірші кращими за вірші інших, кожен з нас був хворобливо самозакоханий, і, врешті-решт, кожен з нас був бісом як мінімум.
— Толян, — запитав якось Віталік. — А за скільки б ти продав свою маму?
— Ну, не знаю, — потягнувся за сигаретою Толік. — За багато.
— А якщо багато ніхто не дасть?
— Дасть. От ти за скільки?
— За мільйон.
Справа, звичайно, йде про долари.
— А я за шість мільярдів! — закричав Толік. — 3 кожної паскуди, що живе на планеті, по баксу. А ти, Віталя, щось продешевив.
— Та я доплатити згоден, аби вона пропала, та мамка. Чех, а ти? — звернувся Вій до мене.
Я принципово мовчав. По-перше, ніхто в мене мамку не купує, по-друге, я намагаюся тримати бодай якусь психологічну відстань від таких розмов. Чесно кажучи, якби мені хтось щось і запропонував би, я навряд чи погодився розглядати будь-які пропозиції. І головне, мовчати зараз.
— Чех боїться мамку продавати. А ми не боїмося, га, Толян?
Толян засумував і скрушно похитав головою. Мабуть, подумав Толік, продешевив я. Треба було більше брати. Андрюха, лежачи десь у кімнаті на матраці, також міг подумати про те, за скільки б оце продати свою маму, але, знаючи його характер, можу припустити, що думав він не про маму, не про гроші, а про оту свою Лєну, чи як, у біса, її звали? Він думав про те, як увечері Вій, якщо не буде зовсім п'яний, припреться до неї, скаже, привіт, Лєно, я прийшов подивиться до тебе фільм, а вона відчинить йому двері, скаже, заходь давай. Він зайде, розляжеться на дивані, його шкарпетки викликатимуть у Лєни поблажливу посмішку, їй, цій Лєні, буде, звичайно, по фіг, що у Віталіка порвані смердючі шкарпетки, але менше з тим, вона посміхнеться, можливо, заварить йому чаю, а після того Лєна спитає, Віталя, спитає вона, який фільм хочеш подивитися? Віталя скаже, ти знаєш, скаже Віталя, я щось передумав дивитися фільм, давай краще пообнімаємось, і він відчує, яким неземним теплом пашіє та Лєна, як її довге біляве нефарбоване волосся вляжеться на його неголених щоках.
— Мамо! — крикне Лєна. — Ми будемо дивитися фільм, так що не мішай.
Мама, звичайно, не заважатиме, а Віталя, брудний і голодний, наярюватиме п'ятнадцятирічну Лєну.
Вій натягував ту Лєну швидше не тому, що вона йому подобалась, а тому, що потрібно було постійно якимось чином нагадувати Фрілу, що він — ніщо, а він, себто Віталік — все, принаймні, так він тоді стверджував…
Фріл починає голосно плакати, битися, як завжди, в істериці, ми підбігаємо, чувак, питаємо, що трапилось, чому ти плачеш? Може, тобі пива налити?
— Яке, в сраку, пиво! — не вгамовується Фріл. — Ти, сука, — починає він бити Віталіка.
Віталік нічого не зрозуміє. Ще б пак, сидить чувак, плаче, тут раптом починає лізти з кулаками, мовляв, ти, сука, але чому я сука? — не може зрозуміти Вій. Тому, каже Андрюха…
Ми все ж таки наливаємо йому пива, і він заспокоюється… Не зовсім, звичайно, але так, трішки, заспокоюється, потім починає знову лізти з кулаками на Віталіка, ми вливаємо ще одну дозу пива до Андрюхиної горлянки, і він замовкає, гикає, давиться власними, з високим проміле солі, сльозами і засинає. Ми повертаємося до кухні, до наших тліючих вогників на цигарках, до нашого світла на витяжці, до нашого спокою та до нашої дешевої гармонії…
Інколи до нас заговорювало наше ж сумління, це було таке собі колективне роздвоєння особистостей, ми були шизофрениками, тому дослухалися до нього, до того сумління, і робили згідно з його клятими наказами. Воно іноді диктувало нам свої правила. Пацани, казало сумління, а ви не оборзєлі? Ви вже два тижні лежите на цих засраних матрацах. Пацани, продовжувало воно, це сумління, підіймайте свої зади, тим більше там вже такі пролежні утворилися, так що давайте щось робіть. Робити? — не розуміли ми — що це за дикість, робити? Так-так, робити, давайте хоч прогуляйтесь десь, хоча б до лісу сходіть або містом пройдіться, пива випийте, чуєте? Ми, звичайно, чули, але нам було відверто в падло кудись іти, тим більше, прирісши до цих матраців, ми відчували себе в такій-сякій безпеці. Все, закінчувало свої настанови наше сумління, ви мене, пацани, задрали, так що давайте без всяких відмазок.
Ми довго збирались, точніше, довго збирався Вій, вдягали якісь шмотки, вмивалися і йшли в гості. Спочатку, виходячи на вулицю, ми нічого не розуміли.
— Що це? — питав Віталік.
Якби ми самі могли пояснити, що це. Світ якийсь, люди, хто тут взагалі може бути, з цих людей нормальний, ну хто?
В гостях нам було добре. Ми перетікали, немов якась рідина, з одного цебра до іншого, з однієї квартири до іншої. Гостями, до яких ми приходили, зазвичай були наші подруги художниці. У них вдома панувала така приємна атмосфера, пахло східними пахощами, у них завжди було чисто, прибрано, якісь полотнища, підрамники, якісь чудернацькі інсталяції на стінах, засохлі дерева, дивні світлини, всякі там штучки, які ми, чесно кажучи, сприймали з іронічними посмішками. Художниці нам готували їжу, ми їли смачну їжу. Ми їли суп, врешті-решт. Ми лежали і читали свої останні поезії, а вони, ці художниці, ці, як їх там, Свєта і Юля, вони нас слухали з відкритими ротами, вони ж, дурні, не знали, що ми не вміємо писати цих віршів, що взагалі нічого не вміємо, власне, як і ми не розуміли, що ті художниці не вміють малювати, тобто одна з них, здається Юля, вміла, але погано, а друга, Свєта, навіть погано не вміла. Юлю Віталя іноді потрахував. Якось так трапилось, що Вій потрахував майже всіх знайомих дівчат та жінок. Ми були більш стримані. Ми, здається, взагалі були цнотливими. Хоча це могло нам лише здаватися…
Щодо гостей, то ми любили ходити лише до Свєти та Юлі, до інших ходити було нецікаво, одні не вміли готувати, другі взагалі не думали про те, що нам необхідно щось їсти, тобто вони не ставились до нас з батьківською ніжністю, треті взагалі були ще гірші за нас, тобто вони були пристрасними алкоголіками або безжальними наркоманами.
Хоча одне ми знали точно, що ми можемо піти до
Якщо раптом так траплялося, що ми тимчасово не мешкаємо у Віталіка, то місце зустрічі було незмінним. Затертий. Затертий — це тому, що ми там частенько зустрічалися, і він (власне, хто він?) вже затерся. Затертий знаходиться на розі бульвару Шевченка та вулиці Енгельса. Це страшна загазована територія, це брутальні бетонні паркани та безкінечні будівництва незрозуміло чого, це транспортний вузол, де перетинається безліч маршрутів. На кутку стоїть ларьок з найдешевшими алкогольними виробами. На затертому ніхто ніколи не зустрічався, ну, хіба що іноді, і то лише випадково, ми ж там зустрічалися свідомо, заздалегідь забиваючи стрілу. Ми зустрічалися і потім йшли до
У нашому місті на невеличкій відстані один від одного знаходяться два пам'ятники. Вони обидва видатним особистостям. Один з них — Шевченкові, другий —
Коли було тепло, тобто коли було літо, або була весна чи, врешті, рання осінь, ми приходили до Леніна, переважно під вечір, вмощувались на широкі, зручні ослони, нагріті сонцем за тривалий літній день, і починали сидіти. Ніхто не знав причин нашого сидіння. Нам було зручно. Ми сиділи і дивились на велику площу, на будинок міськради, на мерію, спостерігали захід сонця, яке поволі сідало знову ж таки за ту мерію. Пили пиво. Іноді вино. Міцніше біля Леніна ми нічого не вживали. Не знаю, очевидно, це було викликано надміром авторитету в пам'ятника, перед яким не хотілося показувати себе маргіналами, що бухають воляру з одноразових пластикових стаканчиків. Ми на вулиці взагалі водку не пили, вважаючи це за якесь неприпустиме свинство, однак маргіналами були ще тими…
З часом навколо нас почали збиратися інші представники молодіжних тусовок, якісь малолітки, скейтери там всякі, хейтери, панки та інша маячня. Ми не звертали на них уваги, ми були самі собі на думці. Згодом підтягнулися молоді художники. Вони, сидячи поруч з нами, малювали свої скетчі, графіку, ще щось. Через рік, а саме наступного літа, біля пам'ятника Леніну збиралась уся порядна молодь міста. Її було не так вже й багато. Чоловік п'ятдесят, у ліпші дні — сто. Це була товкучка молодих людей. Інколи цікавих, інколи — не зовсім. Малолєток ми перемістили за краєзнавчий музей, вони нас дратували, часом навіть виникало бажання взяти цих малолітніх так званих панків в одну жменю та закинути в якийсь величезний крематорій або до кратера Везувію чи ще якоїсь потойбічної штуковини. Гопи нас обходили. Це була реально наша територія, це було так зване гетто, місцина, у якій не було місця нікому, окрім нас. Навіть менти нас поважали. Незважаючи на нашу чисельність, від нас майже не було клопотів, менти, навзаєм, не чіпали нас.
Ми любили Леніна. Він був нашим непохитним та безкомпромісним захисником від усіляких негараздів. Коли тобі погано — тебе рятує Ленін. Ми це знали, тому, коли приходила весна або літо, ми віднаходили розраду у вожді. Старий, гранітний і зовсім не злий. Здавалося, що прийшов він на цю землю робити добро, він був благословен на добрі вчинки головним Богом усіх політичних олімпів, він був ретельно створений для нас, тих, хто навряд чи пам'ятає все, що було пов'язане з ним, Леніним. Ми ненавиділи теперішнє, воно було нічим іншим, як плоскістю, гладкою платформою для нашого існування. Ми були категоричні у своїх висловах, скептично настроєні, відлюдкуваті, залякані, у нас не було ніякої віри в якісь приємні штуки типу Бога, або диявола, або демократії, ми боялися світла, тому сиділи переважно вдома, нам не вистачало життя, ми не хотіли заробляти гроші і звинувачували в цьому владу. Тодішнє наше «теперішнє» було настільки темним, що ніякі — ані творчі, ані якісь інші — потуги не змогли б і на сантиметр уперед осяяти наші розбиті шляхи. Ленін же був для нас незмінним символом минулого, доброго або лихого — не важливо, головне, що минулого зі своєю ідеологією, якої не було у нас, ми відчували його присутність, його всюдисущий погляд, його нетлінність, непохитність, незнищуваність, принциповість у поглядах та пропорційність його фізичного тіла. Ми називали його шанобливо, майже з придихом — Вілєнін. Так і казали:
— Вілєнін.
Ми любили його, ми були майже адептами, несміливими учнями його великих ідей. По фіг, звичайно, що комунізм як такий викликав у нас лише сіру, майже безплотну нудьгу і нічого більше. Нам було нудно, тому що комунізм у нас асоціювався виключно з трупами, які збиралися коло
Ми поділили територію. Ленін стояв посеред центральної площі, як, власне, і в тисячах міст по всій Україні, відлякуючи закордонних туристів. Ми сиділи праворуч від нього. Трупи — ліворуч. Згодом, десь через рік або два, прийдуть металісти і прогонять стариків, яким нічого не залишиться, як збиратися біля пам'ятника афганцям, однак там, окрім комп'ютерного клубу та занедбаного дитячого садка, немає жодних адміністративних установ, тому сидітимуть вони на незручних ослінчиках і лікуватимуть свої розчавлені душі спиртом, який, очевидно, знайдеться бодай у когось…
У нас були друзі.
Ми з ними, як то кажуть, дружили. Нормальні друзі, їх було десь із двадцять, можливо, тридцять, сто. їх було безліч, ними була різна молодь від п'ятнадцяти до тридцяти. В основному це були друзі Віталіка. Різні діджеї, які працювали у клубах та на радіо, це були музиканти рок-, реп-, джаз-гур-тів, виконавці народних пісень, міських романсів та балад, йобані барди, художники. У нас була незлічима кількість друзів художників, загалом, або ж вони були алкоголіки, або це були Свєта і Юля, іншими друзями були прості клубні танцівниці, якісь стриптизерки, поети, які, власне, як і ми, були гівняні, взагалі нікому не відомі та взагалі ніким не визнані. Режисери аматорських театрів, декілька акторів з міського театру імені ТеГе, ведучі місцевого телебачення, студенти-філологи та студенти-психологи, пара затраханих журналюг, кілька незлостивих гопників, фотографи з приватних салонів, офіціантки дешевих забігайлівок, безробітні, бездомні, прокляті, юродиві, калічі і навіть один член НСПУ. Цей член приходив, такий, знаєте, трошки притраханий (майже припорошений) життям, із запаленими очима, з м'якою непевною ходою, у засмальцьованому чорному піджаку. Він приходив і думав, що ми такі класні.
— Пацани, — казав він, — ви такі класні.
Ми погоджувались і дивились на нього: що він, типу, хоче.
— Що ти хочеш? — питали ми в нього.
— Пацани, — казав він, — у мене є наркотики.
Він діставав із кишені свого піджака пожмаканий суверток з травою, зазвичай то був поганий, вирощений у диких умовах бутєр, однак ми сиділи, довго розкурювали, у нас вже вистрибували легені. Вони нам казали, ці наші легені, все нормально, ви курите з цим спілчанцем, він пише вірші, він пише дивакуваті оповідання, але ж подумайте про нас, про свої легені. Ми не думали, ми курили галімий драп. Член курив з нами, тому що тільки ми, добродушні молоді люди, не глумилися з нього, не виловлювали, коли той починав нести несусвітну маячню, щось про пришестя ієромонаха Аквінського, який зруйнує фінансову систему планети, і люди повернуться до первісного ладу. Ми виловлювали виключно своє…
У нас були друзі. Вони постійно приходили до нас у гості і, як годиться, щось приносили. Вони знали, що просто так сюди вони не потраплять, вони знали, що в цей вертеп вхід лише за запрошеннями, які були еквівалентні пиву, шмурдяку, горілці, драпу, їжі. Більш за все ми раділи драпу та їжі. Траву, в принципі, можна було придбати за три квартали від нашого помешкання, але походи за нею перетворювались на суцільну біду. В нашому місті була вулиця Нєвська. Я не знаю, хто її так назвав, хто взагалі її придумав і на колишньому пустирі побудував спальний квартал, до якого входило сім дев'ятиповерхових гуртожитків і з десяток таких самих сірих панельних будівель. На тій сраній Нєвській було реально небезпечно, вона ніяким чином не порівнювалась з Невським проспектом у Пітері, то був страшний сон неформала: тим кварталом постійно сновигали агресивні, навіть не підозрілі гопніки. Не підозрілі тому, що вони відкрито підходили до тебе і пиздили. Вони одразу пиздили тебе і забирали все, що було в твоїх кишенях, їм було абсолютно по фіг, а якщо ти вирушаєш за травою, то вони обов'язково на тебе нападуть і заберуть, у кращому разі, траву і гроші. У гіршому — вб'ють. Просто так, задля розваги. Тому, коли ми вирушали за травою, ми вдягали якісь чорні маскхалати, ми маскувалися не просто так, у нашому маскуванні ми доходили абсолюту, тобто ми, неначе якийсь спецназ, пробирались дитячими садками, школами, занедбаними майстернями та просто манівцями, аби нас ніхто не помітив і не змусив балакати з Богом. Ще ці менти, задрочі озвірілі…
Баригу звали Таня, і вона була циганкою. Мешкала вона на дев'ятому поверсі. Ліфт не працював, тому ми піднімались сходами, зустрічаючи темних осіб, які спускалися з дев'ятого. Нам дуже часто щастило, і ніхто нас не вбивав, але іноді вбивали, просто так, брали і встромляли нам у печінки свої зеківські заточки. Ми падали та стікали кров'ю, помирали, однак потім все одно невпинно досягали мети, купували той клятий та смішний драп і тими ж манівцями тікали додому. Вдома ми струшували з себе ту сороміцьку пилюку страху та роздратування, набирали у великий двадцятилітровий баняк воду, мутили водний і по черзі схилялися над напірником з радістю…
Інколи ми розважались. Це місто було ніби тюрмою. Я зараз так думаю, що це і була тюрма, де нам, та і не тільки нам, заборонялося майже все. Навіть розважатися. Тобто розважатися можна було, але цього не любили ані менти, ані гопніки. Ми могли дозволити собі розважатися вночі.
Якось ми подивилися один фільм, він нещодавно з'явився у прокаті. Це був той самий француз, який зняв «П'ятий елемент». Бессон. А фільм ми подивилися «Ямакасі». Ми були захоплені зненацька. Тоді, мабуть, багато молоді по всій планеті були захоплені цим фільмом, багато хто намагався наслідувати цих сраних паркурів, стрибали по деревах, будівлях, парканах, балконах, закутках там різних. Ми спочатку стрибали у згорілому корпусі університету, але потім вирішили лазити прямовисними стінами. Діло було пізнім вечором. Одного разу — я якраз поїхав до Києва складати сесійні іспити — пацани, Толян, Віталя і ще один чувак, який був старший за нас на декілька років, його мама була депутатом міськради, і він тільки-но закінчив курс англійської мови та літератури, так от, блукали вони містом у пошуках цікавої будівлі, яку можна було б підкорити. І раптом вони побачили старенький двоповерховий будиночок, де містилася редакція місцевої газети «Галімі Черкаси». Полізли на балкон, каже Віталя. Полізли, погоджується Толян, і вони лізуть. Чувак, у якого мама була депутатом міськради, лізти відмовився, посилаючись на ревматичний біль у спині та менструацію своєї молодшої сестри.
Діставшись балкона, Віталя посмикав за дверну ручку і ненароком відхилив двері, які виявились відчиненими. У цей момент той чувак, у якого мама була депутатом міськради, сказав, що ревматизм ну вже зовсім валить його з ніг, а у сестри щось там не так і кровяка б'є фонтаном. Фонтаном так фонтаном, подумали пацани і залізли до редакції «Галімих Черкас». Там вони побачили комп'ютери.
— Диви, — сказав Вій, — комп'ютери.
Вирішили брати два. По комп'ютеру на брата. Але їх виявилось не так легко перти, тому вони вкрали лише один, без монітора. Ще вони взяли з собою ліхтарик, упаковку скріпок та хімічний коректор. Дорогою додому, а вони вирішили йти околицями та темними дворами, надибали якийсь будівельний вагончик, у якому вкрали молоток, викрутку та банку з цвяхами.
— Якщо йти на дєло, — розважливо пояснював Вій, — то треба йти ґрунтовно. Вдома все знадобиться.
Поділити комп'ютер було неважко. Толян віддав Вію двісті гривень, на цьому вони і зійшлись. Віталя купив собі куртку треспас, яку через два тижні в нього забрали цигани з Південно-Західного району, а я забрав у Толяна комп'ютер, мовляв, у тебе ж, Толян, все одно немає монітора, а в мене він є, а от комп'ютера немає.
Потім хтось, можливо якраз той мудак, у якого ревматизм, здав пацанів, і на них наїхала ментура. Толяна тримали три дні без їжі, били його ногами, але пацан не здався і подав на відділок до суду. Я вдало склав свої іспити і приїхав свідчити. Я казав, що так, справді, пацана ні за що ні про що били ногами. Так, казав я, бачив, як оцей і оцей міліціонери гатили ногами мого ліпшого друга, мого кращого товариша, з яким я, не побоюся цього слова, срав на одному унітазі. Ви подивіться, продовжував я, на чоботи цих ментяр, вони ж у них всі заляпані кров'ю мого ліпшого друга, мого товариша, з яким я колись срав.
— Ви підтверджуєте, позивач, — суворо глянув суддя на Толіка, — що срали з цим пацаном на одному унітазі?
— Підтверджую, — впевнено промовив Толян.
— Питань нема.
Коротше, платили ті менти Толяну по сімдесят п'ять гривень щомісяця за моральний та фізичний збиток. Толян приходив до поштового відділку, забирав ті гроші, крав канцелярський клей і йшов додому.
— Знаєш, чувак, — сказав мені Толік, — забирай того комп'ютера назавжди. І на, бери, пригощайся, — протягнув він мені пачку «кента».
У нас, як і в Румунії, за Фішером, пачка «кента» була твердою валютою…
Якось ми залишилися з Віталіком наодинці. Толян вирішував свої безкінечні проблеми з Орханом, а Фріл разом з двома десятками таких, як він, сидів у якомусь темному і задушливому підвалі, в цеху з ремонту шкіргалантереї, і підробляв підписи за якихось кандидатів у президенти. Це був 2004 рік. Тоді всі все підробляли.
Я придбав пляшку коньяку, і ми з Вієм сиділи і, як це правильно сказати, типу «робили бізнес». Пили коньяк та палили цигарки. Розмовляли ми про життя та іншу незрозумілу фігню. Взагалі, той час мені згадується виключно в розмовах про життя. Це слово набуло відтінку вічності, ми його затирали до дір, воно хвилювало нас більше, ніш саме його етимологічне значення, яке безпосередньо стосувалося нас.
Віталя, як завжди, почав зі своєї коронної фішки:
— Жизнь, — сказав Вій.
— Чекай-чекай, — перебив я його. — Яка жизнь?
— Галіма жизнь, — продовжив Вій.
Мене це почало дратувати. Від слова «жизнь» мені вже коти шкребли душу та серце, вони обсцикали мою душу та моє серце, але воно, це слово, залишалося більше ніж словом, вимовивши його, можна було пояснити і виправдати все на світі: починаючи від порожнього холодильника і закінчуючи глобальним, невичерпним болем всієї планети.
— Розумієш, чувак, — не вгамовувався Віталя, — іноді буває так важко, іноді всі з тебе глузують, мовляв, подивіться, жаба. А яка ж я жаба, а? Нє, ну ти мені скажи, яка я жаба?
— Та ти не жаба, чувак, — розводжу я руками. А що я ще можу робити?
— Та ні, якраз жаба, — каже Віталя, ковтаючи повітря. — Вони кажуть, пацан, ти ніколи нічого не зможеш зробити путнього, ти непутящий, чувак, ти гівно, жаба. Я іноді прокидаюся і думаю, ну все, починаю нове життя, роблю зарядку, бігаю до парку Хіміків, не курю, прибираю в хаті, ну, вибач, ми прибираємо, ти ж сам бачив, я навіть іноді купую туалетний папір, ну це так, щоб мамка не приїжджала і не казала, Віталя, йоб твою мать, так і так, Дядьсірьога знову твого Августа з унітазу витягав. Ну да, Августа, я все розумію, ми чотири місяці підтиралися афішами з цим кінченим ді-джеєм Августом. Так от, починаю нове життя, але через півгодини у мене опускаються руки, я знову починаю палити, знову ні фіга не роблю і думаю, що скоріш за все почну нове життя завтра, адже завтра саме час почати нове життя. І не починаю. Ти хоч не говориш про нове життя, ти так, спокійно перетворюєшся на тваринку, і взагалі, чувак, ми всі перетворюємось на метаплазматичні створіння, у нас всі рецептори атрофуються, розумієш?
— Ні, не розумію. Віталя, ми ж читаємо якісь книжки, щось пишемо, у нас он, бачиш, які розмови, переважно про жизнь, ми розвиваємося.
— Та де ми, блядь, розвиваємося? — нервує Вій. — Де ми розвиваємося? Ми ж бухаємо, куримо траву, ми ж взагалі поволі здихаємо, гниємо. Ми вже гниємо, нам залишилось трошки, зовсім трошки, розумієш?
Ні фіга я не розумів.
— Ні фіга, Віталя, я не розумію.
— Та все ти розумієш. Дивись, хто наші найлютіші вороги? Гопніки, правильно? А чим вони займаються? Вони ж бухають, курять траву, а чим ми кращі від них? Лише тим, що не збиваємо бабки з малоліток. А я тобі скажу, чому ми цим не займаємося, — тому що ми сцикуни. Гопніки навіть кращі за нас. Вони не сцять, ні, в принципі, всі люди сцять, вони також сцять, але все одно роблять, вони пацани, розумієш. ПАЦАНИ. А ми тьолки, тому що ніколи нічого в цьому житті не досягнемо, ніколи ніхто нам не допоможе, і ми це дуже добре знаємо, ми знаємо, що так довго тягтися не буде, що от-от і мама з Вєрою приїдуть сюди жити, закінчиться наша лафа, мене вони стопудово виженуть, вони мені скажуть, пацан, ти вже нас всіх допік. Мене, Дядьсірьогу, Вєру, врешті-решт, так що давай, Віталя, збирай свої лахи і пиздуй жити деінде. Розумієш, чувак, а де мені жити? У нас є ще одна квартира, але її знімають ці казахи, і мені ніхто не дозволить жити там, у цій квартирі, тому що там живуть ці йобані казахи, вони в сім'ю гроші несуть, а що можу принести я? Треба щось вирішувати, треба зриватися і кудись валити.
— Куди? — питаю я.
— Ну не знаю. Давай знаєш що?
— Що?
— Давай, — каже Віталя, — організуємо щось типу бродячого театру і будемо гастролювати по Європі, заробимо купу бабла, переїдемо в інше місто, у той же Київ, або я знаю.
— Це без мене, Вій, я і так з цього Києва втік.
— Ну добре, тоді бізнес. У нас може бути класний бізнес!
— Тобто?
— Бізнес буде у нас. Просто в мене є мутки щодо лози.
— Чого?
— Лози, — каже Вій.
— Якої лози?
— У мене є мутки щодо лози.
— Нічого не розумію.
— Ладно, тільки давай це залишиться між нами. У мене є мутки щодо лози, і ми зможемо заробити купу бабла. У мене дядь Гєна, той, що не капітан, він робить вазочки з лози. Ми можемо робити фонарі.
— Віталя, — кажу, — які фонарі?
— Ну такі китайські ліхтарики з лози. Цю справу можна поставити на конвеєр. Один плете, другий клеїть жований папір, знаєш, є такий папір жований. Так от, один плете, другий клеїть, третій фарбує, четвертий там ще щось робить. Ну, я думаю, Толяну ми що-небудь придумаємо. Буде у відділі реклами сидіти, давати оголошення до газет. У «Галімі Черкаси», наприклад.
— Це там, де ви комп'ютер вкрали?
— Ага, у «Галімі Черкаси». Розумієш, ми будемо заробляти гроші. Живі гроші…
— Віталя, чекай, а з чого ти взяв, що твої ліхтарики взагалі комусь потрібні в такій кількості?
— Тому що народ прагне! Розумієш, народу потрібні ліхтарики, ми зробимо моніторинг ринку, відстежимо всі ці маркетингові штуки, і у нас все закрутиться…
— Не закрутиться, — кажу.
— Як це? А що ж тоді? Прощавай, Віталя, жаба ти наша зелена?
— Ну, щось типу того.
— А батько? А як же мій батько? Я не хочу бути таким, як він.
— Ти таким і будеш.
— Вся наша біда, чувак, у тому, що в нас не було внутрішнього батька, чи як там це називається. У нас просто-таки не було тат. Мій намагався мене виховувати, але я ніколи не хотів бути таким, як він, ти, певно, теж.
- І я, — кажу, — не хотів. Знаєш, — почав я ділитися відвертими визнаннями, — я завжди любив свого старого, але рідко його бачив. Було враження, що він був сином планети, такий собі громадянин світу, розумієш? Він відсидів у всіх тюрмах Європи, він був скрізь, і я пишався ним, я думав, що будь-що може трапитися, але з батьком мені не було страшно, аж поки не настав такий час, знаєш, був такий час, на початку дев'яностих. Твій батько, наскільки мені відомо, ніколи не був ні в яких бригадах, з бандюками не мав ніяких зносин, а мій мав. Так от, коли вже все наче вляглося, коли ці прокляті дев'яності йшли на спад, у році так дев'яносто восьмому, перед самим дефолтом, моєму батькові почали телефонувати. Старий сказав, щоб я відповідав, що його, старого, немає. Я і відповідав. Казав, вибачте, але батько на роботі. А де він працює, твій батько, запитував у мене неприємний кабацький голос. Я не знаю, відповідав я. Одного разу, коли ми з батьком залишилися вдома удвох, у двері подзвонили. Старий заметушився, забігав, я вперше тоді побачив його таким переляканим. Він чкурнув до спальні і заліз у шафу. Відчини, каже, а якщо спитають мене, скажи, що мене немає, що я на роботі. Я так і зробив. На порозі стояв високий чувак. Навіть не стрижений. Просто високий чувак. Це все, що я пам'ятаю…
Я замовк. Потягнувся по цигарку.
- І що? Що той мудак хотів?
— Нічого не хотів. Каже, де папка? На роботі, відповів я. Не пизди. Та чесно, кажу, на роботі. А він, знаєш, так каже, типу скажи, щоб він від мене не ховався, бо якщо я його знайду, я його вб'ю. Знаєш, я такий, зачиняю двері, па, кричу, вилазь. Він висовує голову з шафи і питає в мене, що хотів той мудак? Та нічого, кажу, не хотів. Сказав, щоб ти не ховався, бо він тебе… Знаєш, тут я розумію, що я не зможу старому сказати про те, що його вб'ють, ну прикинь, як би це виглядало. Вибач, папка, але та довготелеса мудацька сука сказала, що тебе вб'є, так що не ховайся, а йди і дивись смерті в її прогнилі очниці.
— Ну, і що ти сказав?
— Сказав щось таке… вже точно не пам'ятаю. Папка, він сказав, що… поб'є тебе. Прикинь, як це виглядало? Він тебе поб'є. Наче в дитячому садку, прийде нянечка і налупить по сраці. Я потім ходив десь з місяць припизджений такий, не міг второпати, як, думав я, це ж мій батько, він же самий крутий, можна сказати, найкрутіший. Мені тоді було тринадцять, а через п'ять місяців він звалить, і моя думка про нього зміниться аж через три роки, коли у мене дійсно будуть проблеми на вулиці, а він підтягне якихось своїх мужиків, і ці проблеми якось блискавично зникнуть…
— А тоді його не вбили?
— Ні, тоді не вбили.
— А у мене, чувак, — болісно відказує Віталя, — інша ситуація. Ти лише скільки, три роки думав, що твій батько гівно? А я так думав постійно. Я засинав, і в моїй голові крутилося щось неврівноважене, якісь смердючі коти шкреблися, чи що? Я постійно думав, що мій батько лох.
— Так і думав?
— Прикинь? Мій батько лох, і я нічого не зможу вдіяти. А уяви, як Фрілу або Толяну? У них же взагалі проблема. Фріл свого батька-музиканта навіть не бачив ніколи, його ж бабушка виховувала. А у Толяна батько ось помер рік тому. Уявляєш? Тебе не було, ти тоді ще у своєму Києві жив, а ми ховали його, стільки ідіотизму, скільки було на похороні, я навіть за собою не помічав.
Коньяк, здається, ми допили.
— Я ось що тобі скажу, — почав казати мені Вій. — Я хочу прожити своє життя так, аби мені не було соромно, аби мій батько міг мною пишатися.
— Він і так тобою пишається.
— Ні, я в розумінні по-справжньому. Щоб він по-справжньому мною пишався.
— Думаєш, тобі вдасться?
— Вдасться, я в цьому впевнений. Знаєш, зараз мені двадцять, тобто я молодий, у мене ще все попереду. У двадцять три роки у мене буде все інакше. Я вже не говорю про тридцять.
— Чекай, — зупинив я його. — Давай змотайся по коньяк і продовжимо.
Вій швидко вдягнувся, якогось дідька напнув краватку і вибіг у прохолоду вересневого вечора. Тоді було дійсно холодно. Від того холоду навіть оранжеві стрічки на деревах скручувались у трубочки й шурхотали якось погрозливо.
Вій повернувся, і ми продовжили.
— Жизнь… — продовжив Вій.
— Коротше, Віталя. Тобі двадцять три, і ти…
- І я успішний ман. Як на свої двадцять три, то успішний. У мене все налагодиться до того часу, все прийде в норму. Я їздитиму на машинці. Знаєш, не дуже дорогій, але іномарочці, я випущу свій альбом, ми з пацанами, зі Шрамом там, ну, ти зрозумів, альбом випустимо. От, ще в мене буде своя квартирка. Маленька така, затишна, з моїм власним дизайном. Я там всяких драконів понавішую, ліпнину, атлантів різних, щоб полички з дисками та книжками підтримували… А знаєш, що найголовніше? Що Тетяна Вікторівна носитиме під серцем мою дитину.
— Цього всього ти плануєш досягти у двадцять три?
— Да, чувак. Тільки не планую, а досягну. Запам'ятай ці слова, цей вечір, цей галімий коньяк, ці сигарети, цю кухню, мене.
Він так розважливо і впевнено говорив, що я йому навіть повірив. Віталя вмів так говорити, що йому всі вірили, вони знали, що Вій ляскає язиком багато чого, але все одно вірили, це ж Віталя, це ж, твою мать, сам MC Вій.
Сам, а тим більше MC Вій ще щось базарив, похлинався коньяком, давився димом, запевняв мене в досконалості його суджень та безапеляційності його запевнянь стосовно досконалості його суджень. Коротше, пацан знав, як жити.
— Якщо треба, — додав він, — я і тебе витягну з болота. Я впевнений, що я буду в змозі тобі допомогти.
— Не сумніваюся, Віталя. Дай Бог, — промимрив я в напівсонному стані й випустив у кватирку останній за цю ніч клуб диму.
За вікном п'яні пані чіплялися до тверезих гопників.
Нічого не провіщало бурі. Ми прикріпили зім'яту паперову кулю до мотузки, яку підв'язали до лампочки, і, розвалившись посеред кухні на матраці, штурхали ту кулю ногами. У нас, здається, були попуски, ми запалили свічку, і я показував, що від оголеної ноги, якщо певним чином скрутити на ній пальці, тінь схожа на патисон.
— А-а! — кричали пацани. — Стопудово! Патисон.
І не встигли вони натішитися тінню від моєї ноги, як у замковій шпарині зашкрьобали ключі. Однозначно, це приїхала мама Віталіка.
Нам обламали весь кайф, ми були змушені покинути наш дім, а у Віталіка почався черговий скандал, однак Віталя став нарваним у цій справі і в труні бачив ці скандали, тому він просто взяв і приїхав до Толяна. У нього ми всі і заночували. Звичайно, поводились тихенько, адже його мамі рано на базар, і ще ця кінчена сестра-алкоголічка, і взагалі, у Толяна не можна плювати в кутки та гасити сигарети об підлогу і стіни…
Ми всі собі думали так, що Надія Олександрівна завтра-післязавтра звалить назад у село, де на неї чекає її чоловік Дядьсірьога, її донька Вєра, однак наступного дня приїхав і Дядьсірьога, і Вєра. Звичайно, нас це трохи обламало, але більш за все це обламало Вія, який терпіти не міг товариства своєї мами, а тим більш Дядьсірьоги.
Далі трапилось щось непоправне і незбагненне. Віталіка викинули з дому. Тобто настав той час, коли Надія Олександрівна сказала, ти, Віталій, збирай свої лахи і пиздуй жити деінде. Вона просто взяла і приїхала. Я приїхала, пацани, сказала вона, так що беріть свого Віталіка і валіть з моєї хати.
— Але ж… — намагалися щось сказати ми, однак мама Вія була невблаганна.
— Якого милого?! — верещала вона. — Ви вже нажилися в моїй квартирі!
До того ж тоді Вія якраз поперли з університету — та четвірка, поставлена Тетяною Вікторівною, дійсно його не врятувала.
Надія Олександрівна попередила сина, що коли його виженуть з університету, то він пиздує жити деінде. Його вигнали, їм, цим професорським крисам, не хотілося тримати у себе кішку, яка гуляє сама по собі, у даному випадку Вія, який пройобує пари та не з'являється на заліках. Пішов ти, Віталік, у сраку, пішов ти разом з усіма своїми друзями, хоч якими б вони були, пішов ти, Віталік, просто так, просто тому, що ти жаба, пішов ти ще раз, Віталік, за маму і за папу, за дєдушку і за бабушку, за все своє життя ми не зустрічали такого розпиздяя, як ти, так що вали давай, забирай свої документи і вали. Але ж як, зачекайте, ще трішки-трішки, зовсім трішечки, я справлюсь, я наздожену! — кричав Вій. Ні фіга ти не наздоженеш, твій час вичерпано, твоє життя спалено, дякуй нам, що ми тебе ще не вбили, бо у Східному Тіморі тебе точно б убили. Де? — не розуміє Вій. У Тіморі б тебе вбили, розумієш, розстріляли б тебе біля сарая, як собаку. Давай-давай, вали, бачиш он ту зірочку? Так що давай пиздуй прямісінько на неї, можливо, вона тебе кудись і виведе. Розумієш, пацан, твої дні полічено, твоя баба запарилася гнутися, щоб вивчити такого бевзя, як ти, нам не потрібні такі йолопи, нам, чесно кажучи, взагалі ніхто не потрібен, нам потрібні лише ваші бабки, але в даному випадку ми пішли на принцип, і нам від тебе вже нічого не потрібно, навіть бабки, хоча, якщо хочеш, можеш свої бабки дати просто так, але все одно ти заберешся звідси, ти покотишся соціальною драбиною аж до жебрацьких маргінесів, розумієш, пацан, на дно, до Максима Пєшкова. І нехай сонце тобі світить у спину, а в груди дує вітерець. Давай, Дурило, прощавай, і боронь Боже, якщо ти нам писатимеш у листах, що хочеш повернутися. Ми тобі назад цінною бандероллю вишлемо спори сибірки, щоб ти, курва, знав, як нам, професорським крисам, писати…
Ось і настав той час, коли весь кайф обламується. Ти знаєш, що він рано чи пізно обламається, що невдовзі всі твої роз'ятрені, немов свіжа рана, дні закінчаться, загояться твої врази, твої болі, радощі, твій перманентний алкогольний стан з домішками ейфорії, безтурботного безумства та крему для гоління «Арко», ти закінчуєш жити, ти ще не розумієш, що робитимеш надалі, як жити, і найболючіше те, що ти не звик жити інакше, точніше, ти жив, але ти забув і тобі в падло згадувати, як живуть нормальні цивільні люди. Що тобі робити?
— Віталя, що нам робити? — Наша четвірка була в розпачі. Ми боялися того життя, яке вирувало за стінами Вієвої квартири.
— Що вам робити?
— Так, що нам тепер робити без твоєї квартири? Може, чуєш, мамка твоя взяла нас на понт, може, вона блефує?
— Чого?
— Ну, розводить нас.
— Та навряд. Схоже, все серйозно, все дуже і дуже серйозно.
— Так що нам робити?
— А я їбу? — зітхає Віталя, і він дійсно не їбе, себто він дійсно нічого не знає. Він ще більш розгублений, ніж ми. У нас щонайменше є де жити, у нас є свої квартири, у яких живуть наші батьки, у нас є свої кімнати, обвішані старими плакатами реп-зірок, у нас є свої бабушки, які тільки й чекають, коли ми повернемось до них, протверезіємо, а вони нас відгодують, вони нас напоять запашним какао, постелять приємне прохолодне ліжечко, у якому ми потонемо, забувши всі свої незагоєні рани та розбиті серця. А що є у Віталіка?
— Мамо, а що в мене є?
— Нічого в тебе нема.
— Мамо, а де ж мені жити?
— Не знаю, Віталій, сам вирішуй! — волала мама. — Піди до батька свого ненаглядного!
В той час ненаглядний батько завів собі в господарстві пройду невідомої породи, якусь проблядь з Сагунівки, яка кашляла собі в кутку та іноді готувала Георгію Владиславовичу їжу. Георгій же Владиславович відмовився прийняти Віталіка.
— Віталій, — сказав батько. — Зрозумій, у мене своє життя, у мене оно, бачиш, жінка, куди ж я тебе? — Потім він помовчав, викурив з Вієм по цигарці й наприкінці розмови, коли Вій уже завертав до хвіртки, якось так неголосно, соромлячись власного голосу, промовив:
— Слухай, синок, у тебе пятьоріка не буде?
— Якого, блядь, пятьоріка? — образився Віталя і повернувся до мами.
— Мамо, — ледь не плакав Вій, — у папки сім'я, якась пройда із Сагунівки. Він не може мене прийняти.
— Ач, який! А в мене, Віталій, не сім'я? А? Віталій, у мене теж сім'я, подивись, у мене Вєра, у мене Дядьсірьога, він КаМАЗ купує, розумієш, у сім'ї потреби, я не знаю, що ти собі думав, тобі вже двадцять років, Віталій, мав би подумати головою, а ти чим думав? Ти взагалі не думав, тобі тільки гульки в голові, тобі лише оті свої стрілялки на приставці…
— Мамо, я вже сім років як не грав у приставку.
— Нічого не знаю, Віталій. Я можу дати тобі сорок гривень. — Вона витягла з гаманця п'ятдесят і, простягаючи їх Вію, додала: — Давай мені десятку.
— У мене немає.
— То розміняй.
— Пацани, — звернувся він до нас, — у вас буде розміняти?
У нас розміняти не було, тому мама забрала п'ятдесятку і дістала з гаманця двадцятку.
— На, Віталій, і йди собі.
— Куди? — у розпачі кричав Віталік. — Мамо, куди мені йти?
— Не знаю. З друзями живи.
Зрозуміло, що ніякі друзяки його до себе не приймали. Хоча на початку він пожив тиждень у Толяна, кілька днів у Фріла, у мене нічку переночував, але ж основне місце мого проживання — Київ, я розумію, що ми всі козли, що ми так-от півтора року жили у Вія, а тепер відцуралися від нього, відхрестилися, як від нерідного сина, як від прокаженого, наче він нам і не друг зовсім.
— Віталя, — казали ми йому, — ти наш друг, але у нас самих, бачиш, ситуація.
— Що? — не розумів Віталя.
— Ситуація, — казали ми. — Розумієш? У нас ситуація неприваблива. Ну, ти можеш ще щось пошукати. Наприклад, ми десь чули, якщо працювати на будівництві, то тобі виділяють вагончик, і ти там з чуваками живеш, горілку п'єш, га, Віталя? Це майже те саме, як і раніше.
— Яке раніше… — індиферентно промовляв Віталя. — Я безпритульний. Піду краще… — І не знайшовши, що сказати, видавив: — Кудись.
Ми дивилися, як Віталя йде кудись. Куди — ми не знали. Ми взагалі нічого не знали.
— Можеш ще тиждень пожити у мене! — закричав Толян. Але Вій не повернувся… Він ішов повільно, артистично, випинаючи вперед носочки своїх театральних чешок, які йому неодмінно треба буде віддати п'яному реквізитору, він ішов під завісу, це була остання сцена першої дії перед антрактом, він ішов гордо, він ішов невпевнено, однак з почуттям власної гідності. Якої, блядь, гідності, думали ми і дивилися йому вслід, курили якісь сигарети, пили темне пиво, лягали далеко за північ, прокидалися близько обіду, відмічали свої дні народження та якісь інші свята, писали вірші й споживали прострочені глазуровані сирки, ми читали книжки та газети, ми стояли в чергах за квитками до цирку, ми ходили до школи, до дитячих садочків, ми намагалися, врешті-решт, залізти до материнської утроби, а він, гордий і понурий Віталя, все йшов і йшов…
— То хай пиздує, - підсумував усе Толян, і ми пішли до нього пити розчинну каву…
Потім я вирішив повернутися до Києва. Зрештою, там мій дім, і тут, у цьому запліснявілому місті з голодними та обірваними робітниками заводу з виготовлення аміачної селітри, з цими хворими проститутками з хронічним смородом гнилля з піхви, з цими офіціантками дешевих забігайлівок, з цим натовпом невиліковної провінційної нудоти та з цією нескінченною липневою задушливою спекою мені немає чого робити.
Ну вас в баню, сказав я і сів до автобуса.
Я розплющую очі й дивлюсь на годинник. Здається, вже четверта чи п'ята ранку. Перевертаюсь на інший бік і радію від того, що спатиму скільки захочу, тим більше спатиму солодко.
На сусідньому ліжку спить Віталя. Він спить неприємно. Я не люблю, коли люди так сплять, а особливо коли вони сплять поруч. Вій спить так, наче його вбили або він захлинувся власною слиною уві сні. Зазвичай для нього це не проблема, я маю на увазі захлинутися слиною, тому що Віталя постійно її пускає, він як ота африканська отруйна ящірка, яка пускає отруйну слину, від якої каміння розповзається, неначе гнояк. Віталя спить дуже тихо. Звичайно, іноді він дозволяє собі поговорити, посперечатися з самим собою, але то буває нечасто. Коли ми вчотирьох жили у нього, у мене не виникало ніяких питань стосовно його сну, тому що поруч ворочався і посапував Андрюха, на сусідньому матраці постогнував у свою чорну бороду Толік, а тут — я, Вій і тиша. Цією тишею можна розтинати мозок, нею можна лякати дітей, її можна ненавидіти або виловлювати від неї мазохічний кайф, від неї не можна куди-небудь дітися. Вона просотується в усі твої дірки, в усі пори твоєї шкіри…
Віталя, ну скажи що-небудь, ну скажи, ну застогни, захропи, ну пукни, врешті-решт.
Навіть коли я жив сам і ненароком прокидався вночі, такої тиші не було. А зараз вона заважає заснути, вона заважає мені рухатись, тому що мені страшно, я уявляю, як Віталік захлинувся своєю слиною і лежить тут, у цій кімнаті мертвий…
Я завжди боявся мертвих. Вони мали дивовижну здатність містифікувати свою смерть, вони, посинілі, з якимсь православним восковим обличчям, так і запевняли тебе, що ми вже знаємо набагато більше, і якщо вестимеш себе погано, якщо будеш неслухняним хлопчиком, ми тобі наснимося, щоб ти прокинувся вночі весь мокрий та змучений. Так і знай, ми вже в іншому, геть недосяжному для тебе світі. Ми — мерці…
Раптом Вій підхоплюється і починає важко дихати.
— Ти спиш? — питає він, мабуть-таки, у мене.
— Ні, не сплю.
— Можна до тебе?
— Куди до мене?
— До тебе, — каже Віталя, — у ліжко.
— Але ж у тебе є своє.
— Мені страшно.
— Мені теж, — кажу, — страшно, але ж я не прошуся до тебе в ліжко.
— Ну, будь-будь-ласочка… — стогне Віталя, і я таки погоджуюся його прийняти до себе.
— Давай, — кажу, — стрибай. Тільки не заслинь мені ковдру.
Віталя заскакує до мого ліжка, інколи наші голі тіла зустрічаються дотиками, я відчуваю його гладку, майже слизьку шкіру і думаю, твою мать, думаю я, краще б ти спав окремо і захлинався своєю отруйною слиною…
Віталя ще кілька разів перевертається і засинає.
Ну от, думаю я, тепер труп прямісінько в моєму ліжку…
Так трапилося, що Віталя кудись подівся. Нам навіть дзвонила його мама, питала, де мій син, ви, ублюдки, де мій Віталій? Ви ж самі його вигнали, навзаєм кричали ми. Я його вигнала? — дивувалася Надія Олександрівна. Ви його вигнали! — знову кричали ми, після чого мама Віталіка клала слухавку.
На вулиці нас зустрічав Георгій Владиславович і питав:
— А де Віталік?
— Десь, — знизували ми плечима. — Ми не знаємо.
Дядя Жора вже зовсім опустився: вступив (у свої сорок п'ять років) до університету, де колись навчався Віталік, після пар постійно бухав, крав у своїх одногрупників гроші, а на них будував новий паркан та прокладав сантехніку. Після того як він викинув ту проблядь, він почав багато пити. Він заснував якийсь гурток радіоветеранів, колишніх радіоаматорів, які зараз були просто ханигами, вони зустрічалися, забивали козла, напивалися і слухали якийсь важкий рок.
— Не знаємо, де ваш Віталік, — відповідали ми і розбігалися.
Хто куди.
Я повернувся назад до Києва, де заліг у зимову депресію. Мене ніхто не турбував, і я розумів, що нікому не потрібен. Якщо я нікому не потрібен тут, тоді вже точно ніхто не зверне на мене уваги там. Я зібрав речі і звалив за бугор. Скорші, це була Польща.
Толян запив.
Андрюха серйозно зайнявся музикою і, здається, почав досягати непоганих результатів.
За кордоном я пробув десь півроку, після чого мене депортували, і я повернувся на батьківщину. Ще не встиг я зайти додому, не встиг я відчинити двері та взагалі ще нічого в житті не встиг, як пролунав телефонний дзвінок. І я подумав тоді: хто мені може зараз телефонувати, хто взагалі сподівається застати мене вдома, адже мене не було півроку, зрозумій, ти, який дзвониш, ти, який зараз думаєш, що я вдома, ти, який не знаєш, що я маю бути за кордоном, ти, паскуда, чого ти взагалі мені дзвониш?
Я підіймаю слухавку і чую знайомий голос.
— Чувак, — каже мені голос, — це я.
— Хто «я»? — не розумію, хто ж там такий, хоча розумію, я одразу впізнав голос Віталіка, однак мені ж необхідно вдати, мовляв, ні, не знаю, хто це може бути, ви, певно, помилилися, хоча ні! Привіт, Віталя, я тебе таки впізнав. Де ти був стільки часу?
— Це я, — каже мені Віталя. — Віталя.
— О, Віталя, — кажу я, — привіт! Я тебе таки не впізнав, багатим будеш. Де ти був стільки часу?
— А ти де був? — питає в мене Віталя.
— Я взагалі-то за кордоном був, чортзна-чим займався, а ти чим займався?
— Я?
— Hi, — кажу, — Юра.
— Який Юра? — не розуміє Віталя і вже, мабуть, збирається класти слухавку або вішатися, та я йому пояснюю, що це я так про Юру якогось згадав, не сприймай близько.
— Не сприймай, — кажу я, — ти, звичайно, а хто ж? Чим займався?
— Та чортзна-чим, — відповідає Віталя. — Я зараз у Києві. Давай зустрінемося?
— Ну давай, — кажу, — чому б ні?
Хоча мене не було вдома більш ніж півроку і першим з усіх знайомих побачити Віталіка мені хотілося щонайменше, але, зрештою, я його стільки не бачив. Нехай, думаю, зустрінемося. Я взагалі думав, що його підрізали десь абощо? А він ні, диви, розмовляє, навіть зустрітися захотів.
— То де ми зустрінемося? — питає Віталя. — Я ж Києва не знаю…
— А ти де зараз?
— Та, власне, — каже мені Віталя, — в Бердянську.
— Де? — перепитую.
— Та на Азовському морі, - відповідає мені Віталя.
— Але ж не сезон? — дивуюся я і зиркаю у віконце, аби переконатися, що дійсно не сезон. І справді, голодні горобчики жмуться один до одного, пищать щось собі. Надворі, здається, хоч і рання, але осінь.
— Чого тебе туди понесло? — питаю я, хоча розумію, що для того, аби Віталіку потрапити до Бердянська, особливих причин не треба.
— Та тут якісь пацани, вони мене, — каже, — накурили.
— Що за пацани? — питаю я.
— Не знаю, — каже Вій.
— А як їх хоча б звати?
— Не знаю, — каже, — я, здається, кросівок загубив.
— Що загубив?
— Кросівок, — хниче той. — Лівий кросівок десь загубив, а пацани не знають де. Я завтра вранці буду в Києві. Можна у тебе нічку переночувати?
— Можна, — кажу.
А сам думаю: може, і не можна…
— Я об одинадцятій завтра на вокзалі буду, — каже Віталя і починає щось кричати, потім я чую голоси, які приглушено долинають до мене, мабуть, там у них якась хата, якийсь притон, і Віталя почуває себе щасливим.
— Віталя… — кажу я, але розумію, що Віталіка вже немає, бо короткі гудки сповіщають мене про те, що його, чувак, вже дійсно немає, точніше, він є, але десь за сімсот чи скільки там кілометрів, і він, чувак, накурений, так що можеш сміливо не йти завтра на вокзал, тому що Віталік все одно не приїде, а якщо і приїде, то запізниться, бо у твого, блядь, Віталіка ненаглядного завжди так, тому що твій Вій галімий постійно спізнюється, щось плутає, потім взагалі просипає, не приходить, а натомість іде в запій, після чого він, не запій, звичайно, буде довго казати, що, ман, ти розумієш, так трапилось, але ти скажеш, та ладно, Віталя, забудь, і він, звичайно, забуде і стрельне у тебе цигарку, і ти, звичайно, даси йому ту цигарку, це ж Віталя як-не-як. Але все одно на вокзал не йди. Не буде його там.
Я забуваю настанови коротких гудків і наступного ранку все ж таки приходжу на вокзал. Я слабо вірю в те, що хтось приїде, але дивлюся на розклад поїздів і таки дійсно бачу, що потяг «Запоріжжя — Київ» прибуває об одинадцятій. Ним, мабуть, і приїде Віталя.
Я виходжу на платформу і чекаю.
Через деякий час прибуває потяг. З нього вивалюється сіре і стомлене населення нашої держави, я обходжу весь перон, але Віталіка не бачу, аж раптом хтось кричить з восьмого вагона.
— Ман! — протягує хтось. Цим хтосем, звичайно, виявляється Вій. Я заходжу до вагона і бачу, як оскаженілий провідник намагається щось зробити з Вієм.
— Що ти робиш? — питаю я у провідника. — Ти його б'єш?
Ну, думаю, якщо провідник б'є Вія, то, значить, у нього на те є свої ґрунтовні причини.
— Я його не б'ю, — лякається мене провідник, — я намагаюся звільнити його ногу.
І справді, Віталікова нога десь таки застрягла, причому так нога може застряти лише у Віталіка.
— Як це трапилось? — питаю.
— Та як, — каже Віталя, — все дуже просто. Я хотів подивитися у вікно, чи бува не видно фоста поїзда…
— Чого не видно?
— Фоста, — каже Вій. — Це так на вокзалах говорять. Нумерація вагонів із фоста поїзда. Так от, хотів, значить, я подивитися, чи бува не видно того самого фоста, як раптом нога моя зісковзує і потрапляє до стальних щелеп ось цього хитрого механізму, — і він показує на механізм утримування у вертикальному положенні сидушок, — нога застрягла. Я хотів, коли їхав, подивитися на Лавру, розумієш, а воно застрягло, і я так на неї і не подивився.
— Так на фоста чи на Лавру?
- І на Лавру теж, — каже Віталя.
— Нема чого на неї дивитися, — каже провідник, звільняючи босу ногу Вія, який цілує провідника у лисину, і ми виповзаємо з неприємних пахощів вагона.
— Віталя, — питаю я, — а чого ти лисий, тюху, босий?
— Я тобі зараз все розкажу, тільки відвези мене додому і нагодуй.
Я відвожу його додому, щастя, живу я неподалік від вокзалу, годую Віталіка овочами і чаєм, у принципі, тим, що встиг купити дорогою додому, а купити іншої їжі у мене елементарно не було часу.
— Фух, — каже Віталя замість «дякую», розвалюється посеред кімнати і підкурює цигарку.
— На балкон, — безжалісно, немов Толян, кажу я.
— Один разочок, — каже Віталя.
І я йому дозволяю. Кури, чого ж там…
Загасивши беника, Вій залазить рукою під штани, торкається своїх яєць та підносить руку до носа.
— Що ти робиш?
— Досліджую, — гордо каже Вій, — стан своєї забрудненості.
- І які показники?
— Високі, - каже Вій, — але мені не звикати. Я людина бруду! Пантагрюель!
Який Пантагрюель, не розумію я і змушую Вія сходити помитися. З ванної кімнати лунає спів Віталіка, у якому той кляне своє життя, своїх друзів та загадкову країну дурману, де живуть дивні істоти і Віталя — їхній вождь. Пісня мені здається цілком непоганою, я думаю, що Віталя талант, та, певно, і Вій так думає, але він кричить, що зронив мою зубну щітку в унітаз і щоб я не хвилювався, він перший нею почистить зуби, щоб убити всі бактерії. Здається, він не тільки талановитий, але й цілком припизджений тип, тому що в його голові ніколи не вкладеться те, що коли він ненароком почистить моєю зубною щіткою зуби, то я, перш ніж почистити нею свої зуби, скорші прополощу її в унітазі.
— Не треба, — кричу я, — чистити нею зуби! Можеш викинути!
— Нічого! — кричить у відповідь Віталя. — Я вже почистив.
Він виходить з ванної, загорнений у мій червоненький, курва, рушничок, підспівує щось собі під носа і каже, що, мабуть, залишиться у мене на довше.
— Не треба, Віталя.
— Та ні, - каже Вій, — мені тут затишно.
А мені — ні, думаю я.
Віталя сідає на ліжко і починає мені щось розказувати. Через кілька хвилин я розумію, що він мені оповідає історію свого життя за останні вісім місяців, скільки ми не бачилися.
— Розумієш, ман… до речі, коли ми там з тобою останній раз бачились?
— Вісім місяців тому… Ти розкажи, що з тобою трапилось тоді. Куди ти подівся?
— Так я ж до того і веду, чувак. Усе трапилось якось раптово, тобто розумієш, жилі ми, билі ми, аж раптом мене женуть з універу, мамка виганяє з хати… Що мені робити? Я подзвонив Шраму, ну, Сережі, той мені і каже, що давай, Вій, приїжджай до мене, у Харків.
— У Харків?
— Так, у Харків. Він там собі знайшов якусь дівулю, студентку-філолога, я не знаю, що там у них могло бути спільного, але все ж таки. Приїхав я туди, а він там якраз з нею в якійсь общазі жив на околиці Східного. Я притулився хвостиком, щоночі слухав, як вони за ширмою займаються сексом, вранці вони кудись ішли, а мене залишали самого. Так я прожив у них три тижні, аж поки дівуля не затіяла скандал, мовляв, давай, Сережа, вибирай, або я — і ми живемо з тобою тут, і ти надалі мене натягуєш, або цей твій кінчений друг — і він натягує тебе деінде. Тобто я зрозумів, що став тягарем, що Шрам може позбутися даху над головою, ну ти зрозумів, да?
— Ага, — кажу, — зрозумів.
— Я кажу Сережі, пробач, чувак, не хочу бути для тебе тягарем, прощавай, мужик, поїду шукати кращої долі. Деінде, — додав я. Шрам каже, стривай-стривай, ти мій друг, і я не збираюся міняти тебе на свою дівулю, тим більше я її вже не люблю, а ще тим більше у неї з рота постійно пахне чужими членами. Як — чужими? — не зрозумів я, проте він каже, що да, чувак, може, то і не членами зовсім пахне, але чимось-таки пахне і мені це не подобається, я одразу уявляю якісь члени, і мені це ще більше не подобається, так що я звалюю разом з тобою, і давай ще наостанку спиздимо у неї відик. Коротше, ман, ми так і зробили. Спиздили відик, а потім продали його за п'ятдесят гривень на станції, здається, Борова. В електричці ми познайомилися з пацанами з Ізюма. Давайте, сказали пацани, поїдемо до нас, в Ізюм, там ми вас добряче накуримо, тим більше ви, здається, продали відик, бо ж ми за вами ще з Харкова стежимо, то ж і у вас, і у нас є бабки, і ми їх всі прокуримо в Ізюмі.
— Віталя, — кажу я, — тільки не кажи, що ти таки поїхав в Ізюм.
— Ти що, ман, я сам не їздив, ми зі Шрамом поїхали…
— Ще краще…
— В Ізюмі нас повели до якогось притону. Пам'ятаю лише те, що там були тьолки.
— Хто?
— Дєвки, баби там були, розумієш? І багато трави, тобто ми з пацанами її купили за наші бабки, що ми з відика вторгували. Ми накурилися, і Шрам сказав, що йому час вертатися, тим більше він збирався допомогти мамі. Коротше, начесав щось про маму, про те, що у нього в інституті завал, я йому, звичайно, не повірив, але відпустив, а сам залишився з пацанами. До речі, класні пацани.
— Ну да, — кажу, — трави ж у них до фіга.
— Та не тільки тому, розумієш, вони, як і ми, — репери, ну не всі, а один там був, Паша.
- І скільки ти провів в Ізюмі?
— Два місяці я просидів на хаті у пацанів, вони добрі, годували мене, потім у мене почався, здається, заворот кишок, і я зрозумів, що маю поїсти якогось супу.
— Заворот мозку, Віталя, у тебе почався, а не кишок. І що, ви весь цей час дубасили?
— Ну да, я ж кажу, що класні пацани.
— А далі?
— А далі я з Пашею поїхав у Донецьк до його пацанів.
- І там пробув ще два місяці? — питаю.
— Нє, там ми були три місяці, аж після чого мене одвезли в Бердянськ, але там така ситуація була нестерпна, постійно приїздили якісь ліві люди, якісь таджики, якісь румуни, цигани, привозили палену техніку, потім її одвозили, половина з них на ширці сиділа. Нє, думаю, треба звалювати. І ось, подзвонив тобі.
— А де гроші взяв на білет?
— У пацанів украв.
— Дуже весело. А де кросівок загубив?
— Та я його програв. У нарди.
— Кому?! — не розумію я. — Віталя, кому потрібен один кросівок?
— Та ми не встигли дограти. Я ще один поставив, але його потім визвали кудись, того пацана, а потім мусора нагрянули, я звалив, подзвонив тобі оце від того Паші, що з Ізюма чи Донецька, а потім приїхав. Спочатку цей провідник мене не хотів упускати, але я сказав йому, що я ді-джей і іду до Києва грати у крутому клубі. Він все одно, падла, мені не повірив.
— Ну і чим ти тепер плануєш займатися? — питаю я і очікую неодмінно почути щось типу накуритися, а потім просрати своє нікчемне життя у спітнілому підвалі імлистого урбану.
— Знаєш, чувак, — каже він не без гордощів, — спочатку, коли я їхав у поїзді, я думав, що приїду до тебе, накурюся, а потім піду і просру своє нікчемне життя у спітнілому підвалі імлистого урбану. Але життя така штука, що воно, життя, постійно змінюється, воно обертається навколо своєї осі, і ти не встигаєш за ним, ти виловлюєш лише шматочки від нього, тож виловив на цей раз я таку річ. Буду я, ман, займатися бізнесом.
— Чим?
— Бізнесом, чувак, ага, не дивуйся, бізнесом…
— Так ти ж його проспиш, — не втримався я.
— Що просплю?
— Бізнес проспиш.
— Не просплю!
— Життя проспав, от і бізнес свій проспиш…
Віталя, здається, ображається, але, викуривши цигарку і допивши свій солодкий чай, відходить і продовжує.
— Я завтра починаю нове життя, чувак, я прокинуся близько шостої, зроблю зарядку, з'їм салат… у тебе овочі залишились?
— Да, — кажу.
— Зроблю салат, це ж здорова їжа, вона іде прямісінько в кров. Так от, а потім піду пробивати якісь шляхи сполучення з бізнесом. Проб'ю всі умови кредитування і взагалі… Нове життя! Лозу пам'ятаєш?
— Юрія? — не розумію я.
— Ні, бізнес! — патетично промовляє він і падає на сусіднє ліжко, де я йому постелив. Пристрасно обійнявши подушку, Віталя засинає мертвецьким сном.
Я прокидаюся і дивлюся на годинник.
Якщо я все правильно розумію, то Віталя вже давно мав би стати успішним бізнесменом, однак він чомусь не став, а, навпаки, спить собі тихцем, позіхає. Я його не буджу, нехай, думаю, поспить, певно, втомився. Беру попільничку і тікаю на балкон, де затримуюся з книжкою на півтори години.
— Чех, — чую голос Вія, — Чех! — Голос Вія продовжує лунати. — Чех, твою…
— Що треба? — зазираю я до кімнати.
— Котра година?
— Пів на першу, — кажу я.
Віталя мовчить. Йому анітрішки не соромно, хоча я можу помилятися, десь усередині, він, мабуть, думає, блядь, думає він, який же я галімий урод, який же я дурень, проспав свій бізнес. Дурень я, думає Віталя.
Я уважно дивлюся в його очі й посміхаюся собі, теж десь усередині, дурень ти, Віталя, думаю я, галімий урод.
— Чех, — потягується Вій, — дай щось поїсти…
— Салатик зробити? — питаю я.
— Ні, - каже Віталя, — я хочу м'яса…
— Ти ж овочів хотів…
— Уже не хочу, — промовляє той і падає з ліжка. Я намагаюся йому допомогти, але Віталя наполягає на своєму, мовляв, я сам, я мужчина, а мужчина мусить сам підняти себе в таку скрутну годину.
Віталя одягається, просить у мене грошей, я йому їх даю і кажу, що крім пельменів треба купити ще того і того.
— Добре, — каже Віталя. — А де у вас тут того продається?
— Там-то, — кажу я.
— А того?
— Того теж там-то, але в іншому відділі, тому давай збирайся і пиздуй вже скоріше. — Що Віталя і робить. Збирається, дорогою підпалює цигарку і пиздує.
У спину йому під силою протягу хряпають двері.
— Знаєш, — говорить мені Віталя, — коли я був маленький, у нас у класі був хлопчик один…
— Савка? — перебиваю я.
— Та ні, - каже, — до чого тут Савка? Інший хлопчик…
— У вас ще були хлопчики?
— Ага, — каже Віталя, уплітаючи пельмені, - невеличкий такий хлопчик. Якось він не з'явився на заняттях. Ну, всяке буває. А наша вчителька, Оксана Муренівна, почала щось нервувати, типу чого цей хлопчик не ходить на уроки, прогулює, мовляв, курва отака… галіма у нас була вчителька. І вона, коротше, подзвонила його мамі. Алло, каже, це я, Оксана Муренівна, вчителька вашого синочка галімого, та я і сама галіма, але все одно, це діла не стосується, ви, блядь, краще поясніть мені, чому ваш синок не ходить на уроки. Що, прогулює? Та ви що, каже мама хлопчика, у нього рак. Який рак? — не зрозуміла вчителька. Ну болєзнь у нього, онкологія, розумієте? Розумію, відповіла вчителька і поклала слухавку. Вона взагалі не любила мати справу зі смертю.
Віталя замовк. Мовчить, а я собі думаю, чи це все, що він хотів мені розповісти, чи не все, чи в цьому є якась міжрядкова підоснова, глибинний і прихований зміст, чи він це так розповів, аби не мовчати…
— Ну? — питаю. — Це все?
— Ні, - розважливо каже Вій, — не все. Зачекай, зараз доїм і розповім далі.
Він дійсно доїдає, смачно закурює і продовжує:
— Отже, пройшло якихось півтора місяця, здається, так, півтора, я вже не пам'ятаю. Так от, проходить деякий час, і мама приводить цього хлопчика й каже: це той самий Баня, — його звали Ванєй, — це Ваня, каже вона, він перехворів на рак, тепер він продовжить навчання, але ви не знущайтеся з нього… А ти, ман, собі уявити не можеш, як виглядав цей Ваня. Такий весь лисий, блідий, з важкими фіолетовими мішками під очима, такий худий-худий, наче з Бухенвальду. Сідає за своє місце і починає плакати. Ви впевнені, що хочете, щоб Ваня ваш, оного, вчився з усіма дітками, він же у вас, як би це правильно сказати, трошки лисуватий, смішний, каже вчителька. Да, каже мама Вані, він у мене такий же, як і всі інші діти, він у мене нормальний, щоправда, на хімії… Тобто? перебиває її Оксана Муренівна. На хімії, пояснює мама, лєчіца, але він цілком хороший хлопчик, правда, Ваня? А Ваня знай собі слину пускає і посміхається жовтими потрісканими губами. І ще, додала мама, тут ось для нього цей, уточка. Хто? — не зрозуміла вчителька. Уточка, каже мама і витягує з пакету утку. Нехай під час уроків він на ній сидить, на уточкє. Ну добре, каже вчителька.
— Щось ти забрехався, Віталя, — кажу.
— Та я тобі клянуся, що так було, нє, можливо, було трішки не так, але наскільки моя дитяча свідомість змогла це все запам'ятати, то було все саме так. Коротше, на наступній перерві Надя з Вітою забрали у Вані ту уточку, почали нею у футбол гулять, кидатися нею у Ваню, дражнити його лисибеном, ну він же був лисий, зрозумів?
— Та зрозумів.
— Так знаєш, ман, хто заступився за Ваню? Ми з Сережок». Тільки ми, тому що всі реально нависли на того Ваню, а він нічого не може зробити, лише слиною плюється і посміхається, у пацана ж травма, він же нічого не може їм зробити… Ми, звичайно, з Сережою не були крутими, сам знаєш, нас трошки заганяли, але все одно ми його взяли під своє крило, мовляв, давай, Ваня, стрибай до нас, принижених мудаків. Так до чого я це все веду? А до того, що ти мені зараз нагадуєш нас з Сережою, тому що коли всі від мене відвернулися, ти, ман, знайшов сили і витримку мене приютити, нагодувати і допомогти мені в пошуках роботи…
Здається, думаю, я погодився прийняти Вія лише на одну ніч.
— Ти погодився допомогти мені в пошуку роботи, — продовжує він, — надав мені дах над головою, теплу їжу і вовняну ковдру. Я ж поживу у тебе тижня пів?… два?…
— Нє, Віталя, — починаю я одразу ставити його на місце. — Два дні максимум.
— Ну, це мало…
— Віталя, не тобі вирішувати. Якщо хочеш, я тобі проведу екскурсію по Києву, зорієнтуєшся на місцевості — і… вперед, у широку путь…
— У широку путь, — повторює Віталя і посміхається. — Ну добре, показуй мені свій Київ…
Ми збираємося, Віталя намагається вдягтися з викликом, це він обумовлює вільними поглядами міста, яке, він впевнений, прийме його в будь-якому вигляді, я кажу йому, що так то воно так, але, можливо, ти вдягнеш щось більш прозаїчне, але ні, він все ж таки натягує на себе червоні олдскулівські штани «адідас», квітчасту кітчеву сорочку і чорного кашкета.
— Такий кєпарь був у Гранд Мастера Флеша.
— Я радий за нього, — кажу, — а разом і за Африку Бамабаатаа і ді-джея Кул Херка.
Віталя одразу нагадує мені про Снупа Дога, який нормально розправив крила в Європі, але мені вже по фіг, і він розуміє, що мені все по фіг, адже я сам нещодавно носив кілт, тому він, щоб якось привернути до себе мою увагу, починає розповідати про дівчинку Катю, у якої лікарі знайшли побутовий сифіліс, а вона з ним приперлася до школи…
— Розумієш, ман, — каже Віталя, — до школи! З сифілісом!
— Розумію, — кажу я і зачиняю вхідні двері.
Надворі сонячно, в очі задуває приємний вітерець, а п'яний кіт гріє своє облізле пузо біля смітника…
Я провів Віталіку екскурсію містом, показав йому найвизначніші місця, продемонстрував на прикладі бомжа, що розчісував на собі себорейну екзему, та жінки за кермом «мазератті» столичні контрасти, я зводив Вія до в подальшому необхідних для нього генделів, ми прочесали весь центр, ми познайомилися з мандрівним монахом та двома баяністами: одним сумним, а іншим веселим. Сумний був схожий на російського актора Баширова, здавалося, що він як мінімум маніяк, він мав зализане масне волосся і дуже стомлений, я б оце сказав, глобально стомлений вираз обличчя. Натомість веселий баяніст був без однієї ноги і підспівував своєму гранню, він посміхався і блищав очима. Ввечері до нас почали чіплятися шльондри, Віталя вже було погодився, але в нього не виявилося грошей, він образився на життя.
— Сука, — казав він, — де мої гроші?
— Віталя, — сказав я, — їх у тебе ніколи не було…
— Будуть, — твердо відповів він, і я йому не повірив.
Він проспить свої гроші, я в цьому не сумніваюся, а от стосовно Вієвого подальшого життя в Києві у мене якраз було чимало сумнівів, він не підлаштується під цю, як він каже, систему, він зайвий гвинтик, такі не виживають, такі не пристосовані, такі, як він, — прості жаби, які народжені повзати, у крайньому разі, стрибати, але гідно ходити землею вони не вміють. Я зайвий раз повторюю собі, що нічого путнього не буде, що Віталя ніколи нічого не досягне, я не вірю в нього і вважаю це цілком нормальним, його очі іноді загоряються, він починає діяти, але його вистачає на десять відтискань вранці і чищення зубів, а далі — його шкіра стає слизькою, вона, шкіра, стає зеленавою, його очі витріщаються на цей навколишній неприємний світ і він — повзе. Літнє сонце його нікчемного життя висмоктує з нього всю вологу, і він силкується доповзти до свого ставка, що обріс шершавим очеретом; там на нього чекає трава і бухло, там він може спати до шістнадцятої години, він зможе робити такі речі, які не вимагають від нього зусиль, він зможе бути самим собою, себто зеленою, слизькою, лінивою жабкою.
— Віталя, що ти робиш зі своїм життям?
— Ман, тобі не зрозуміти.
— Мені якраз зрозуміти, як нікому.
— Ман, це поки що. А далі — я розправлю крила, неначе зловісний Снуп Дог над Європою, і полечу, я почну нове життя, я стану самітником, крутим заможним меном, який матиме право спитати будь-що у будь-кого, розумієш?
— Ні, Віталя, не розумію… Годі вже сидіти у мене на шиї, давай вали заробляти гроші, давай влаштовуйся на пристойну роботу, давай починай своє нове життя, ти ж стільки про нього триндів, ти ж мені показував креслення свого майбутнього, де немає місця п'янству, розпіздяйству та нестримному пориву накуритися. Де воно, твоє нове життя?
— Ман, зачекай, не підганяй мене, дай мені все зважити…
— Ти вже двадцять один рік зважуєш, годі вже, час діяти…
— Ось ти кажеш діяти, мужик, а сам дієш?
Я замовкаю, адже теж не дію, адже я, в принципі, як і він, стою на місці й тішу себе тим, що я міцно стою, а він намагається повзти, і навіть це у нього виходить не дуже виразно, вайлувато.
— Дію, Віталя, — кажу я, — у чиїй хаті ти живеш, Віталя?
— Ну так, справді, - юродствує він. — Але ж не ти платиш за неї.
— А хто? — безбожно брешу я.
— Мені по фіг, — каже Вій. — Я жаба, я все життя був жабою, я отой Ваня, — каже він, — знаєш, що з ним потім трапилось?
— Що? — питаю.
— Мамка здала його до інтернату, а сама пішла в забух. Того Ваню вихователі забили до смерті цинковими тазиками… Мене теж здали до інтернату… мене теж забивають тазиками й смердючими обісцяними уточками…
— Ти сам себе здав до інтернату, Віталя, ти сам себе забиваєш цинковими тазиками…
— Я сам себе… — повторює він, і я його починаю виганяти, давай, Віталя, вали вже, роби щось, дій!
— Ще один день, — благає Вій.
— Цей один день тягнеться вже місяць. Мені вже осточортіло підтирати тобі сраку, збирати після тебе брудні шкарпетки та залишені по всій квартирі чашки.
— Я сам буду їх збирати.
— Ні, Віталя, — суворо промовляю я. — Ти починаєш жити самостійно…
Кілька хвилин ми сидимо мовчки, потім Вій тягне лапу до моїх цигарок, дивиться на мене винувато, але поблажливо щодо своєї провини, — сам себе виправдовує, що у нього немає цигарок.
— Тобі легше, ман, — каже він.
— Мені? Чому?
— Ти сильно любиш одну людину, і це тебе в багатьох випадках рятує.
— Яку людину? — не розумію я, але здогадуюся, що якогось Ісуса або Будду, але ж я не так вже і люблю того Ісуса, а тим більше Будду, я взагалі мало кого люблю…
— Яку людину, Віталя? — питаю ще раз.
— Артема Чеха, — каже Вій, — Артема Чеха…
— А тобі що заважає любити Артема Чеха?
— Мені не його треба любити, а Віталіка цього. Кінченого…
З цими словами він ненароком ламає свою-мою цигарку, однак наглості йому не бракує, аби потягнутися до мого «Вінстона» ще раз. З тим самим виразом обличчя він досі стоїть перед моїми очима, я досі бачу, як він бере цигарку, як своїми великими губами засмоктує в себе сивий дим, як видихає його, як важко і стомлено закидає назад голову, від чого його тонка і довга шия розправляє свої зморшки, в яких набилося достатньо бруду, аби життя не здавалося таким цукровим та вилизаним…
Воно таким і не здається, а чому ж йому, цьому життю, здаватися цукровим, а тим паче вилизаним, коли на Віталіка звалилася така купа проблем, брудних проблем. Звичайно, він, Віталік, не звик жити так, як він нещодавно почав, але і нормальним життям це не назвеш… Замутивши кооперацію з Сережою Савкою, Віталік зняв дуже маленьку квартирку десь на Дорогожичах, чи навіть на Куренівці. Савка поновив навчання і вирішив не жити більше в гуртожитку, тим більше що одного разу його там побили, причому побили добряче, а отже відбили всю охоту до такого життя. Вій Шрама не чіпав, а тому останній був цілком вдоволений існуванням такого типа, як Віталя, поруч. Квартири на той час були не дорогі, я маю на увазі, оренда їхня була досить доступна, здається, сто п'ятдесят доларів вони платили. Добиратися до них було вкрай важко, створювалося враження, що живуть вони в Південному Бронксі середини вісімдесятих. Час від часу долинали розпачливі звуки міліцейських сирен, поруч з їхнім будинком стояла напівзруйнована, добряче обгоріла общага, кварталом, де вони жили, постійно бродили дивні, втім неагресивні типи, іноді траплялися агресивні, тоді ми витягали з наплічників наші обрізані гвинтівки і починали відстрілюватися, іноді когось з нас могли поранити: у голову або в серце. Тоді ми перебинтовувались і йшли далі, до найближчого ларька, в якому купували заражені сальмонелою консерви, запліснявілі крупи, мокрий цукор, відсирілі цигарки та запасні набої, серед яких, курва, половина були браковані, однак іншого виходу не було, і тому на два постріли — одна куля, яка, можливо, і не потрапляла в ціль, проте лякала добряче. Я кажу «ми», тому що я іноді заходив до Віталіка і Сережі. Вони жили більш ніж скромно. Спали на ліжку і на підлозі по черзі. Ще було місце для кухонної плитки. Сама кухня була відсутня, але це не лякало пацанів, вони, навпаки, раділи таким екстремальним умовам проживання, мовляв, пацан, — це так вони до мене, — бачиш, ми теж на щось здатні, ми будемо загартовані голодом і холодом, сірістю шпалер і сирістю килима, у нас з динаміків постійно валить французький репняк, ми випалюємо по три пачки цигарок вдень і по чотири вночі, ми ходимо дрочити до туалету, так що ти туди не ходи, бо там зараз хтось із нас займається цим ділом, ти ж бачив плакат напівроздягненої Кармен Електри?
— Ні, - кажу, — не бачив ще.
Намагаюся зазирнути до туалету, але там зачинено. І не дивно, продовжують вони, там зараз хтось із нас, у тому туалеті, розумієш, ми тут живемо, іноді пиздимо наріків, що валяються на сходовому майданчику, вони там все обблюють, а один, курва, якось кров'ю насрав. Побачили б — взагалі вбили, у нас є два обрєза і один пизджений макар, так що ми не здохнемо, нє баісь за нас.
— За вас, — кажу, — я, можливо, і не боюся, розумієте, я боюся за Віталіка. Ти, Шрам, мені до одного місця, я в отвєтє за Вія, я його приручив, я його і вб'ю, тьху, я його і… коротше, сам зрозумів, ми з ним тіпа друзі.
— Нє, - каже Шрам, — ти не правий, ми друзі, розумієш? А ти типу збоку притесався і не знати чого хочеш…
— Я знаю, чого я хочу. Але і вирішувати, кому Віталя більший друг, не збираюся, тим більше не такий вже цей Віталя і хороший, щоб ділити його.
В цей час Вій вилазить з туалету і, застібаючи ширінку, говорить:
— Ну і сіськи у цієї Електри!
Я вдягаю пальто і звалюю з їхньої квартири.
Вій почав працювати в піцерії, там йому платили сто доларів, чайові, щоправда, не були передбачені, тому йому доводилось іноді їздити до рідного міста підробляти у клубах.
Піцерія розташовувалася на Павловській, її щойно відкрили, а тому клієнтів майже не було, це, звичайно, дещо поліпшувало умови праці, адже графік нормований, ставка, так чого, питається, напружуватися, викладатися?
Іноді я заходив до Віталіка на роботу, замовляв найдешевше, а найдешевшим було какао, і сидів по дві години, спілкуючись з ним про вічне. Звичайно, предмет наших розмов вічним не назвеш, однак ми були близькі до того, і відчуття близькості з вічним деякою мірою покращувало нашу самооцінку. Потім до тієї піцерії почав заглядати Шрам, і його невдовзі також взяли на роботу. Його головна робота полягала у митті підлоги, а тому він трохи заздрив Вію, який був офіціантом.
Щовечора ми з Віталіком зустрічалися біля його роботи, або я його дочікувався безпосередньо в піцерії, і ми йшли блукати містом. Ми гуляли, заходили до торговельних та розважальних центрів, панкували, їли хот-доги, інколи покурювали травичку, зустрічалися з його подругою Юлею, невисокою, проте амбіціозною стриптизеркою. Юля зазвичай годувала нас у невибагливому кафе, ми їй за це дякували і навзаєм годували нашими смішними байками про життя-буття, і вона коли-не-коли дозволяла нам розділити з нею ліжко. Віталя постійно позичав у неї гроші і, звичайно, не віддавав… Інколи до нас приїздили Толік з Андрюхою, вони привозили з собою концентрований запах нашого міста і враження від безтурботного життя, ми мріяли про те, як відкриємо свій власний мистецький часопис, де друкуватимемо лише бідних і алкоголіків, розмістимо на сторінках порнографічні картинки, расистські та анархічні заклики і маніфести. Потім пацани від'їздили, а ми стояли на пероні, біля поїзда, або на автобусній зупинці і хапалися за останні знайомі запахи, які перемішувалися з сотнею інших, і це запашне місиво викликало у нас ностальгію, що породжувала різного роду стреси, які ми приглушали конячою дозою пива…
Для Вія життя потроху набрало сенсу, він, можливо, і не до кінця, але принаймні намагався і все ж таки розправив свої худенькі крила й одразу заходився організовувати якийсь фестиваль, зустрічався з Согомоновим, місцевим хрещеним батьком хіп-хоп культури, викладав йому план дій, однак той лише крутив своєю неосяжною шиєю і пригощав нас «Парламентом». Потім ми змовницьки перезиркувалися, врешті забивали болт на Согомонова і йшли в сутінь міста, розрізаючи своїми тілами туман, неначе святковий пиріг.
Ми заходили на спортивні майданчики шкіл і розпивали там дешеве вино, ми піднімались на дахи житлових висоток і плювали донизу, відраховуючи секунди польоту плювків, немовбито відраховували свої дні, наче жити залишилося два, максимум три тижні, і ми не шкодували за таким коротким життям, воно здавалося нам безкінечним, ці три тижні були для нас століттями, і ми були згодні прожити ці дні неначе століття. Все непогано складалося, ми були закохані і п'яні, місто відкрило для нас усі двері, всі потаємні схованки свого щастя, однак ми не знали, що воно, це грьобане щастя, й без того було, але ми його не помічали, коли ж воно щезло — все в цьому житті втратило свою принадність і свій сенс. Навіть той безкінечний кредит на свободу. Ми ж і не думали, що за неї, за цю кляту свободу, згодом доведеться платити, платити тою самою свободою, можливо, цілим життям, якого залишилось так багато і так мало. Ті осінні дні я згадую в такому самому тумані, в якому вони були й тоді. І коли ти маленька дитина, у миті найгострішого відчуття гри і азарту, коли весь світ належить тобі, коли реальність перетворюється на казку, твої батьки обов'язково загонять тебе додому і скажуть тобі, що ти брудний, як свиня, і від тебе тхне підвалом… Такі штуки виникають і в дорослому житті, однак увесь цей, вибачте за пафос, інфернальний облом від перерваної гри ти відчуваєш набагато гостріше і болючіше…
Одного разу прийшов я до Вія в піцерію, а він мене зустрічає такою тирадою:
— Уяви, що ти — Господь Бог, ти найкрутіший чувак планети, а тут наплодилася на цій планеті купа непотребу, купа людей, мільйони, мільярди людей, і ти не в змозі з ними владнати, тому що ти один… Знаєш, чому кажуть, не вимовляй ім'я Бога всує? Та тому, що це як казка про пастуха, який кричав: «Вовк! Вовк!» Іде якась сука вулицею, аж раптом вітерець подув, і вона, така сучка: «О Господи». І ти на неї раз глянув, другий раз глянув, вона знову: «О Господи», ти в третій раз глянув, і тут тобі настільки набридло допомагати їй у дрібницях, що ти береш і хуячиш її блискавкою! На тобі, кричиш ти, сучко! І вона падає і така, о Господи, а ти добиваєш її контрольною блискавкою, і таких мільйони, мільярди, і всі: о Господи, о Господи, тисячі людей щосекунди волають до тебе, кажуть: Господи, Господи — і ти не можеш розірватися, їх мільярди, а ти один, ти думаєш: от ви, суки, воші на нечесаній голові Землі, ви, падли — вони тебе вже задрали, ти їх ненавидиш, бо кожна гнида кричить до тебе: «О Господи», і ти вже не звертаєш на них уваги, а натомість напускаєш цунамі, яке їх поглинає, ти регулюєш народжуваність і не дозволяєш перенаселенню, а тут є ще й такі, що кличуть до сатани. Ах ви ж, суки, кажеш ти, до сатани будете кликати? Я вас, сук нічтожних, породив, воші задрочені, а ви до сатани? А чому вони до нього звертаються? Бо ти не встигаєш їм допомагати, тому вони і змушені шукати порятунку у когось іншого, вони кажуть, сатано, скажи Богу, щоб допоміг, вони лижуть зад сатані, сатана лиже зад Богу, а він, тобто ти, Бог, не встигаєш кожному приставити ангела-охоронця, тому що ангели так швидко не народжуються, над ними треба працювати, їх треба вдосконалювати, розумієш, щоб потім не було ніяких збоїв у твоїй власній, Божій, системі, щоб вони старанно допомагали людям, це ж тобі не чорти, що, як орки, у своїх тихих вирах тисячами народжуються, неначе китайці, ти знаєш, я тобі скажу, що китайці — це чорти, в принципі, так і є, а ще негри, сука, ці кляті негри, які сидять, плюють на свою африканську культуру, живуть за рахунок соціальних допомог і нарікають, мовляв, ці кляті працьовиті фермери з Техасу такі расисти, а як тут не бути расистом, коли кляті нігери заполонили всю Америку, а щодо арабів, то тут вже сам Бог, тобто ти, суддя, сам все бачиш. Заїдеш до тихого провінційного містечка десь у Франції, колись там у кав'ярнях виспівувала Едіт Піаф, а тепер там самі араби та нігери, розумієш, там лунають їхні мудацькі завивання, неначе ти потрапив до сунітської мечеті. У що ці кляті азіати перетворили нашу Європу? І ти Бог, і кожна тварь до тебе звертається, каже, що труба, Боже, все горить, допоможи, а ти їх хуяк блискавкою, хуяк цунамі, всю скотину градом побив, помідори. І правильно, тому що ти не встигаєш. А одного разу, я в цьому не сумніваюся, візьмеш і заб'єш на них болт, свій великий божественний болт, і тоді ця планета просто лусне від перенаселення, ці воші нап'ються крові з надер кори головного мозку, все вип'ють і перестріляють одне одного! І тоді ти вже не будеш робити таких фатальних помилок, не створюватимеш ще одну таку обітовану планету, а просто відпочиватимеш у своїй кімнатці під назвою вічність, впадеш на ліжко під балдахіном і заснеш мертвецьким сном! І правильно зробиш!
— Віталя, — питаю я в нього, — що трапилось, чого ти такий злий?
— Чого? Бо ця Лариса Степанівна, директриса моя — сука.
— Ти впевнений?
— Я тобі кажу! Сука ще та! Я, вибач, її знаю краще від тебе.
— Можливо, — зітхаю я. — Але ж є якісь більш об'єктивні причини, чому вона сука. Ти ж це не з пальця висмоктав.
— З хуяльця, — бризкає слиною заведений Вій. — Ця сука звільнила мене і зарплату не виплатила.
— Сука, — погоджуюсь я, але думаю собі, що звільнила вона Віталіка не просто так.
— А мені за квартиру платити… Сука!
І справді сука, знову думаю я, проте на всі ці штуки щодо Бога в мене є свої міркування.
Ми сідаємо, я замовляю два какао, ми сидимо і мовчки дивимось один на одного, Віталя вже як відвідувач, а не як офіціант. Я бачу, що він катастрофічно стомлений, він стомився працювати, йому, вочевидь, набридло самому думати про своє життя, а жити так, як він жив раніше, він змучився ще більше.
— Віталя, — не витримую, — здається мені, що ти стомився жити.
— Да, стомився! І зараз волаю до Господа, чуєш, Господи, розірви мене своєю блискавкою, да, мене, своєю триклятою святою блискавкою, нехай мене поглине чорне ніщо, у якому я готовий пробути вічність, нехай мене чорти штрикають вилами у сраку, я витримаю, розумієш, я перенесу усі страждання, тільки їбани, а? їбани своєю блискавкою по моїй дурній макітрі…
Через два тижні Вія і Шрама поперли з їхньої конури, сказавши, як завжди, що вони козли, засрали всю хату, і сусіди скаржаться, і взагалі, пацани, сказала хазяйка, здається, ви підараси, якщо я не помиляюся.
— Помиляєтеся, — кажуть пацани, — коли ми в'їхали, квартира була більш засраною, ніж зараз, і сусіди у вас такі, що нам самим потрібно на них скаржитися.
— Ну то й що? — відповіла хазяйка. — Валіть давайте з моєї квартири.
— Нічого, Шрамєц, — заспокоював Сережу Вій, — все одно, аби заплатити за наступний місяць, нам не вистачає сто тридцять доларів, а за ті двадцять, що у нас залишилися, ман, нам вистачить добратися до нашого затхлого прокопченого димом з крематоріїв міста і жити собі, пускаючи радіоактивне повітря у дві дірки…
Савка дійсно повернувся до рідного міста, натомість Вій обрав інший шлях. Він перебрався до мене.
— Чувак, — сказав він мені, - я швидко знайду і нову роботу, і квартиру, буду жити сам, без Шрама, тим більше ти ж побачив, що я здатен і працювати, і знайти житло, і взагалі, я тобі не буду напрягом.
Спочатку я засумнівався, а потім таки розкинув мізками, і так, звісно, подумав я, Вій, здається, взявся за голову і, в принципі, здатен і працювати, і шукати житло, і взагалі, він же мій друг, можливо, я не такий йому друг, як Шрам, однак теж нічого. Давай, Віталя, перебирайся до мене, тиждень-другий поживеш, а там видно буде, знайдеш житло, роботу, дівчину, собаку, камін і вовняні шкарпетки. Давай, чого ж там.
— Нічого, — сказав Віталя і поліз до моєї ванної змивати з себе кіптяву та цвіль, як він сказав, засраних Дорогожичів і зариганої піцерії Челентано…
— Віталя, — запитав якось я, — от скажи мені, чому у тебе так завжди, чому тебе скрізь виганяють, і всюди, де ти буваєш, ти залишаєш або мокрі сліди свого, вибач, нікчемного існування, або, у кращому разі, свої мобільні телефони, чому ти постійно все губиш і все просипаєш? Я просто не можу зрозуміти, ти взагалі не збираєшся змінювати своє життя? Поясни мені.
— По-перше, ман, — із знахабнілим спокоєм в очах почав Вій, — нєфіг мене лікувати, а по-друге, я тобі скажу таку річ: у будь-якому випадку треба залишатися самим собою, розумієш?
— У твоєму випадку, Віталя, самим собою краще не залишатися, і чим швидше ти змінишся, тим швидше твоє життя посвітлішає…
— Життя, ман, воно скаче синусоїдами, розумієш, сьогодні мені класно, а завтра — хріново. Так завжди.
— А мені здається, що сьогодні тобі класно, і ти радієш тому, що тебе на халяву накурили, залили в тебе літру поганенького вина і запропонували дах над головою, а завтра, думаєш ти, якось буде…
— Якось буде, — сказав Віталя, так нічого й не зрозумівши і, здається, образившись.
Так і є, подумав я, так і є. Перші два дні він робив вигляд, що шукає роботу, а потім розпластався посеред кімнати і, без упину палячи цигарку за цигаркою, дивився телевізор.
— Диви! — кричав він. — Ця сука зняла новий кліп!
— Ага, — індиферентно промовляв я і міняв попільничку за попільничкою.
Дистанційка, здавалося, приросла до його долоні, а сам Віталя приріс до ліжка. Я влаштувався на роботу і кожного дня приходив знесилений. Від тієї роботи у мене їхав дах; приходячи додому, я хотів побути наодинці, почитати книжечку, заварити собі ромашковий чай, попарити ніжки, підлікувати свої подряпини і садна, які накладав на мене пролетарський спосіб життя. Я мріяв про тихенько граючого Джеймса Брауна або Рея Чарлза, а натомість отримував забиті доверху попільнички, брудні склянки, смердючі шкарпетки і лінивого та ситого Віталіка, який приохотився до нюхання своїх яєць. Він кожні п'ять хвилин залазив рукою у труси і підносив ту запашну руку до носа, він вже не досліджував стан своєї забрудненості, він це робив автоматично, ці дії були викликані несвідомими позивами його предків-пітекантропів. Одного разу, коли мій настрій перебував у стані між веселою істерикою й безумною ейфорію, я вирішив дослідити реакції самців Віталіка. У цей період Віталіки не грайливі, вони не полюють на здобич, а, навпаки, мляво, неначе накачані сіркою, відлежуються в затінку свого життя і чухають свою пухнасту шерстку, їхні ікла притупляються, власне, як нюх та зір. Я почав кидатися в нього прищіпками з балкона і зробив висновок, що реакція у нього дещо загальмована. Лише через три-чотири секунди після того, як я кину в нього прищіпку, він, піднімаючи свою довгу й худу руку з пролежнями, відмахується від можливої загрози.
Віталя перестав помічати й усі інші подразники. Одного разу він просто не помітив мене, коли я десь півгодини стояв навпроти нього і вдивлявся у його випнуту, майже заячу нижню губу і витріщені водянисті очі.
Не знати чого, але я мовчав, я нічого не говорив, я вичікував, сподівався, що він сам дійде думки стосовно своєї знахабнілої поведінки, я чекав того моменту, коли сміливо візьму невеличкий кухонний ніж і почну штрикати ним у Віталікове бліде, майже зелене тіло. І я дивитимуся, як сіра кров упереміш з нікотином заляпуватиме мої пожовтілі шпалери, я штрикатиму йому в очі коркотяги, я зриватиму йому ніздрі плоскогубцями, а під кінець я приведу зграю голодних і сексуально стурбованих псів, які відтрахають цього Вія в рани і під кінець з'їдять його понівечене тіло… Ще тиждень такого життя, і я втілю свої дикі фантазії в дійсність, яка виявиться для Віталіка фатальним фіналом…
— Віталя, — якось сказав я, — якщо і далі так житимеш — потрапиш у пекло…
— Не потраплю, — сухо відповів Вій, перемикаючи канали. — Бог симпатизує аутсайдерам…
— Помиляєшся, не симпатизує… А тепер… — раптово для себе промовив я й відчув, як шалена злоба динамічно підкочує до моєї шиї, - збирай свої лахи і пиздуй куди далі!!!!!!!
— Та зачекай ти, я ж ще не знайшов де жити, — підстрибнув він.
- І не знайдеш, Віталя, ти вже нічого не знайдеш, я розкусив тебе, я зрозумів твою натуру. Ха-ха! — істерично засміявся я. — Ти гівно, Віталя, і я вже ніколи тобі не повірю…
— Чекай, я завтра — обіцяю — почну нове життя, я вже завтра, чуєш, вже завтра у мене все буде, я ж талант, ман, згадай, як ми колись сиділи у мене. Га? Згадав? Усі сиділи, і ти сидів, жив у мене, ти бухав у мене і спав на моїх матрацах, ти слухав разом з нами нашу музику, ти також травився цим дешевим бухлом, ти пам'ятаєш, як ми колись нажерлись, і ти показував ногою патисон, га? Це ж ти у мене так, у мене, чувак…
Вій підстрибнув, життя знову довгою медичною голкою вжалило його у сраку, його мозок потроху, не кваплячись, аби не розгубити усі шестерні та підшипники, почав набирати обертів, почав думати, намотуючи мідний дріт мислення на котушки свідомості. Віталя заметушився, почав стріляти аргументами, очі стали колючими, як морські їжаки, мікросхеми заіскрили, а серце — це я відчув на відстані трьох метрів — закалатало з такою силою, що, здавалося, от-от розірве грудну клітку і вистрибне, почне душити мене, здавлювати всі артерії на моїй шиї: давай, суко, залиш мене в себе, нагодуй і дай нормально просрати своє життя, чуєш, воно щось погано просирається, коли тобі немає де жити, тоді ти просто змушений ворушити задом, а ти сам знаєш, що мені, жирному й хворому серцю, не тягатися з цією пласкою дупою, вона на порядок спритніша від мене…
Потім це серце через усі свої клапани та камери почне харкати в мене згустками запеченої крові й густим чорним нікотином, почне хрипіти та задихатися…
— Все, Віталя, нічого не кажи, а просто бери і забирайся. Можеш це зробити завтра, і не потрібно мені нагадувати про те, що ми робили разом. Це різні речі.
— Не різні! — плювався Вій. — Не різні! Ми ж друзі!
— Так, Віталя, ми друзі, але зіграти на цьому в тебе не вийде.
Все одно програєш, подумав я.
Не програю, подумав Віталя, а якщо і програю, то, значить, так і буде, піду… кудись…
Наступного ранку я зачинив за ним двері. Серед усіх його речей він забрав лише дорожню сумку з необхідним, залишивши мені якісь каструлі, магнітні записи з драм'н'басом та репом, чорні полатані підштаники, блокноти з пилюкою, що в'їлася в аркуші, та потріпані кольорові зошити, списані віршами…
Перед тим як зачинити за собою двері, він якось зосереджено глянув мені поміж очей і запитав:
— Ми ж іще друзі?
— Друзі, - відповів я.
«Здається», — наздогнала відповідь думка…
Після того як я вигнав Віталіка, моє життя наповнилося незрозумілим смутком. Я ніяк не міг второпати, що ж мене так пресує. За вікном цвірінькали горобці, вітерець розгрібав сірі хмари, з'являлося сонечко, і все мало стати на своє місце. Я щодня приходив з роботи і одразу лягав спати, робити ще щось — не було сили. Перед тим як заснути, я довго (хоча, можливо, це мені лише здавалося) розмірковував над тими речами, які колись у мене були, я згадував події, що розгорталися навколо мене рік-два тому, як ми всі, забиваючи болт на споглядання в майбутнє, ніжилися на матрацах і просирали життя. Все змінилося, кожному довелося йти своїм власним шляхом, пробиратися через власні терени, можливо, хтось обрав сміливий шлях і застряг в чагарниках дорослішання на довше, хтось обрав більш легку путь і зараз вже семимильними кроками наближається до фінішної прямої своїх мрій. Я займався літературою, принаймні я так думав, що нею займаюся. Фріл набрав обертів і став чимось типу зірки, читав з одним своїм корешом реп і навіть заробляв на цьому якісь бабки. Толян захворів якоюсь смертельною хворобою, щось із нервами чи нервовою системою, я вже точно не скажу. Віталя… Віталя подався у мандри, і ми знову загубили його кінці та кінцівки. Я вже потім зрозумів, що Вій, у принципі, має на життя свої погляди. Ми змушували його підкоритися загальним правилам суспільного існування, ми хотіли соціалізувати його з головою, однак тільки він з усіх нас в труні бачив раціональний спосіб життя, і Маркс, напевно, був би його найлютішим ворогом, хоча, скорші, Віталя був би ворогом Марксу… Я любив жити поступово, до певної міри розплановано, я був людиною речей, і ці речі поглинали мене, я був одним з тих, кому дорогі його книжки, побутові речі, календарі за минулі роки, візитки давно померлих людей, зручне, гармонійно влаштоване життя, інша річ, що у мене не було такого життя, однак я щосили прагнув його. Мене діставав найменший клопіт, навіть невеличкий срач у квартирі змушував мене замислитися: а чи правильно я живу, чи все нормально з моєю психікою? На думку Вія, я, мабуть, був йобаним матеріалістом, який живе речами і який вдихає аромати спокою, а він, напевно, шукав себе в артеріях вуличного життя, а потрапляючи в рамки влаштованого не ним існування, тупів і перетворювався на овоч. Віталя живе усупереч суспільству і суспільним нормам, і я, а тим більше хтось інший, не маю права втручатися в його життя. Живи, Віталя, насолоджуйся, приймай свої принципові рішення, давай, теплотраса чекає на тебе, але пам'ятай про смерть. Да, ман, відповів би мені Віталя, пам'ятаю, однак знаєш, якщо скажуть мені померти — я кістьми ляжу, але не помру. Так і знай!
Так і знаю…
Познайомився Віталя з Мар'яною у Броварах. Його запросили тамадою на одне весілля, і він, замість того щоб нормально провести те весілля, подався до одного місцевого клубу, де грала всяка психоделічна муть. Молодь, накачавши себе наркотою, прогнивала зсередини, не усвідомлюючи того. Десь там, у блискавках стробоскопу та лазерних променях, Віталя побачив одну дівчину, бліду, як і інші, прогнилу зсередини від екстезі та СНІДу. Вона одразу розкрила Віталіку свої погляди на життя, сказала, що сприймає любов лише з лібідозним началом, і через десять хвилин знайомства віддалася йому в зариганій параші. Віталя був вражений таким перебігом та швидким розвитком подій, а тому миттєво закохався в дівчину. Було їй сімнадцять, і звали її Мар'яна. Мар'яна, як і решта відвідувачів клубу, була вгашена всмерть і мріяла, щоб життя протікало з високим артеріальним тиском та великим вмістом наркотиків у крові. їхні погляди на життя були вкрай близькі, та це, в принципі, і не дивно, адже життя коротке, життя довге, життя це життя, тому що це життя, і ми з тобою, Мар'яна, такі класні, такі цвітні і справжні, ми не бутафорія суспільства, нас не поглинає соціум та інша муть, ну, ти розумієш, то ж давай жити разом, тільки попереджую тебе, я придурошний.
— Так, — сказала Мар'яна, — ти справді придурок і, здається, схожий на жабу.
Вони поселилися у Броварах, у квартирі батьків. Батьки тимчасово мешкали в Москві. Мар'яна постійно псувала Віталіку нерви, кричала, що дай мені ширнутися тут, інакше я піду ширятися на вулицю, Віталя був не проти, і все складалося для нього якнайкраще, адже Мар'яна така сама, вона повністю некерована, не підпорядкована, не розбита на полички та комірки, в яких кишать таргани з притупленим нюхом, однак об'єктивні причини спільного життя були, як то кажуть, наліцо. Віталіку ніхто не виїдав мозок, аби той ішов і робив що-небудь, Мар'яні також ніхто нічого не казав, вона малювала яскраві кислотні картинки і сподівалася, що існування таким чином позитивно впливатиме на їхні з Віталіком стосунки, а побут не поглине буття.
Однак через два місяці приїхали батьки, глянули на Віталіка і сказали, що коли цей дебіл не звільнить приміщення, то буде йому несолодко і летітиме він фанерою над гніздом зозулі.
— Ага, — додали батьки, — як фанера. Ф'ють, і нема!
Мар'яна пішла на принцип і пішла з дому, захопивши попередньо двісті доларів, які належали мамі. На ті гроші вони купили наркотиків і прожили ще місяць під мостом Патона.
У Вія вистачило розуму подумати головою, і він вирішив вернутися до Черкас. Два роки Віталя не з'являвся вдома і не бачив мами, і от завалює він в квартиру разом з Мар'яною, розмальованою припудреною кислотницею.
— Мамо, це хто, фея? — запитала Вєра, п'ятирічна Віталікова сестра.
— Це проститутка, — сказала мама і відвернулася від сина та його, так би мовити, нареченої.
Віталік, набравшись хоробрості, заявив про своє право жити в цій квартирі, адже прописка така річ, яка говорить сама за себе, так що давай, мамо, виділяй для мене кімнату, і я там житиму.
Мама похитала головою, і сказала: якщо Віталік хоче жити в цій хаті, нехай звільняє кімнату для роздягання від мотлоху, робить там ремонт і живе.
Віталік очистив кімнату від мотлоху, однак обійшовся без ремонту.
— Нам не звикати, — сказав він, і так вони почали жити.
Вій працював у нічних клубах, губив мобільні телефони, харчувався «мівіною» та шоколадними батончиками. Мар'яна сиділа вдома, малювала картинки, ліпила з пластиліну різних звірів та помирала з нудьги.
— Я хочу два куби кітаміну! — кричала вона. — Вій, суко, якщо ти не даси мені кітаміну, я піду від тебе.
Віталіку нічого не залишалося, як шукати для неї кітамін, а знайшовши його, довго заспокоювати Мар'яну, що це їй все ввижається і не потрібно так переживати.
Дядьсірьога недвозначно поглядав на Мар'яну, від чого одного разу дістав в обличчя від Віталіка і від мами. Діставши, він образився і найнявся дальнобійником, зваливши за бугор. Підчепивши якусь гидоту від Аліни, проститутки з варикозними ногами, загнив десь під Козятином і не збирався вертатися до жінки. Жінка приїхала до Козятина, витягла його з пригону, відправила в КВД, де плюгавий доктор знайшов у нього трипер на останній стадії. Дядьсірьогє ампутували органи зовнішньої секреції, і він став посміховиськом для всієї сім'ї. Навіть Вєра тикала у батька пальцем і кричала:
— А-а-а! Папка — інвалід!
На протез грошей не вистачало, тому дружина, Надія Олександрівна, звернулася до заможних батьків Мар'яни з проханням допомогти фінансово, адже вона годує їхню доньку.
— Розумієте, я годую вашу доньку!
Батьки Мар'яни, якісь там рубінові вседержителі ейвон, відмовилися, посилаючись на кризу в їхніх з донькою стосунках, і взагалі, додали вони, це ваші проблеми, і ми ніякого відношення до пенісу вашого чоловіка не маємо.
— Але ж я годую вашу доньку! — не заспокоювалася Надія Олександрівна.
Насправді Мар'яну і Віталіка ніхто не годував, вони були самі собі господарі, більше того, Надія Олександрівна забирала у Вія половину зароблених ним грошей і видавала йому по п'ятірці на день. Цих грошей не вистачало навіть на цигарки, не кажучи вже про кітамін. Мар'яні довелося йти працювати. Працювала вона на заводі ЧАРЗ, де клепали автобуси «Богдан» для міст усієї України. Одного разу Вій попрохав Фріла занести Мар'яні на роботу ключі від квартири — Мар'яна свої загубила, що він і зробив, зустрівши на тому заводі одну неприборкану дівчину з блакитними очима і маленьким ротом, яка вдень була клепальницею, а вночі — танцівницею в нічному дешевому гальюні. Нею виявилася шістнадцятирічна дівчина Юля.
— Блядь, — сказав Фріл, — знову Юля.
Через три місяці Андрюха і Юля перебралися до Києва, а Віталя вигнав свою ненаглядну Мар'яну і сказав їй щось типу того, що ти, блядь, мене вже допекла, а вона, Мар'яна, таки дійсно допекла Віталіка всією своєю неврівноваженою поведінкою. Навіть для Вія така поведінка була вкрай асоціальною. Тим більше, чувак, пояснював він мені потім, я не побачив жодних перспектив, я не хочу, щоб мати моїх дітей була тупою малолітньою безгрудою наркоманкою, зі своїми притупленими життєвими принципами, які базуються на запереченні заперечення. Це ж, блядь, дебілізм…
— Це, чувак, — кажу, — діалектика.
Мабуть-таки, він зі мною погодився…
Через місяць Вій не витримав і подзвонив Мар'яні. Вони прожили разом ще два місяці, після чого Віталя знову послав її куди подалі, однак його вистачило лише на два тижні, і ця тягомотина тривала десь півроку, аж поки Мар'яну не збила вантажівка. Це трапилось уночі, коли вони посварилися і вона, ображено гупнувши дверима, поїхала на кладовище. Це, як пояснював мені Віталя, її заспокоювало. Там, біля кладовища, її наздогнав ЗІЛ, який їхав порожняком на склади, що знаходилися за містом. Досі залишається загадкою, чи то воділа не впорався з керуванням, чи сама Мар'яна стрибнула під колеса, хоча це, зрештою, не важливо, головне, що смерть настала миттєво. Вона, стара сива тітка, прийняла її у свої холодні обійми, залишивши на асфальті кривавий відбиток протектора… Що цікаво, батьки Мар'яни і досі не знають про загибель своєї доньки, а якби й дізналися, то не виключено, що і не здивувалися б. Ну і не дивно: вони пропонували Мар'яні квартиру в Броварах, навчання у кращих вузах України, забезпечене життя в тихому мулистому середовищі рубінових директорів та провідних менеджерів, з дружинами їхніми, накачаними силіконом та кокаїном, однак Мар'яна обрала шершаве, покопане життя разом зі своїм розбавленим кокаїном і силіконовими фарбами їдких кольорів, свій транс і мрії про ніщо. Оголюючи рожеву пластмасову скриньку власної свідомості, вона просотувалась до притуплених образів і тіней свого майбутнього. Яким воно їй уявлялося — залишиться таємницею, відомою лише її власному Егону Альту та іржавому бамперу вантажівки…
Тоді у Віталіку щось надломилося, і він подався до Ізюма, де його не могли дочекатися пацани. Вони вже давно сиділи на чорній, тому нас це серйозно хвилювало. Два рази ми з Толіком, клянучи брудні обідрані плацкарти, їздили забирати звідти Віталіка, однак він все одно втікав і вертався до пацанів, яких, чесно кажучи, мало хвилювало існування якогось Віталіка, тим більше що з його головою щось трапилось. Чи то від надлишку наркотиків у тілі, чи то від постійних психологічних травм, але Вій іноді не впізнавав нас, брикався, кусався, і одного разу, коли ми його забирали з ізюмського вертепу (півночі грали у преферанс з одним росіянином; з туалету тхнуло сечею, з сумки росіянина — мертвечиною, по прикупу бігали таргани) він відкусив Толіку півпальця. Толян мужньо переніс травму, поламав Вію носа, однак він, не ніс, звичайно, а Віталік, знову втік і цього разу кудись в незвідану промзону Донбасу, у якесь таке заригане і забите містечко, де не було навіть жінок, а самі лише чоловіки, які перетворилися на чорні бездушні машини з добування вугілля. Ловити Вія бажання більше не було ні в кого.
Ми жили собі тихим, помірним життям. Андрюха в Києві знайшов роботу в книгарні від одного харківського видавництва, паралельно записував пісні та їздив на гастролі. Він жив у жебрацькій халупі на Виноградрі зі своєю Юлею, яка працювала офіціанткою в одній київській забігайлівці на Пушкінській, у підвалі, де збиралася всяка нетвереза письменницька наволоч. Толік потроху помирав, переглядаючи картини свого короткого життя. Я завів сім'ю…
He знаю, що робив Віталік довгі півтора місяця, але, очевидно, нічого путнього.
В принципі, я міг би зазирнути йому в голову і побачити, що ж там, у його голові, відбувається…
…Колись я гортав анатомічний атлас. Дуже дорогий, з крейдяним папером та яскравими фотографіями якогось препарованого негра. В тому атласі було дуже детально показано мозок. І я дивився в голову тому негру, розрізаному вздовж і впоперек, і намагався зрозуміти, що ж таки відбувається в його голові, однак нічого не зрозумів, тому що мозок оцей виглядав настільки мертвим, що, здавалося, він зроблений з пластмаси. Не виключено, що в усіх негрів мозок зроблено з пластмаси, але ж Віталя не негр і мозок його справжній, не порожній, трошки хворий, звичайно, але живий… І от я, сидячи десь у стодолі або ще десь, цмулячи гірке пиво і спостерігаючи за сивим мереживом у кутку, що сплів свого часу восьминогий павучок, розмірковував над вмістом голови Віталіка.
Да, казав мені вміст голови, важко бути Віталіком. Сидячи у глухомані Донбасу на берегу Сіверського Дінця, я жалію себе, поца, галімого поца, який сам себе довів до такого порожнього та гіркого життя. Хоча я тут до чого? Я всього-навсього іржавий гвинтик цієї системи, гвинтик, який відкрутив п'яний майстер, аби було чим прикрутити оранжевий відбивач на передок свого мопеда. Я ні в чому не винен, у всьому винен він, майстер, чи Бог, чи як там його взагалі звуть, цього чувака, який зробив моє життя таким спустошеним. Ти, блядь, майстре, поверни мені Мар'яну, чуєш, ти? Поверни мене до життя, не заганяй мене у глухий кут, га?
— Стоп-стоп-стоп! — закричав я. — Вій! — намагався я втрутитися в його мозок. — Віталя, не треба все звертати на НЬОГО, чуєш, він тут ні до чого! У всьому винен ти, а тому і
— Що вигрібати? — дав зворотну реакцію мозок Вія.
— Сміття з вигрібної ями твого життя, гівно, яким ти забив до краєчків свою грьобану посудину карми, чи як там її, чакру свою невиліковну і все таке. Ти сам у всьому винен, і тепер нема чого з'їжджати…
— Та я знаю, ман, але дивись, у мене було все…
— У тебе нічого не було, — перебив його я, — ти з дитинства травмований, власне, як і всі ми, і з самого дитинства не був у змозі вилізти зі смердючої ями, в яку впав, тільки-но виліз з утроби. Ти навіть свіжого повітря не встиг ковтнути.
Ми замовчали. Після паузи Віталя підвівся, — до того він лежав на холодній дощатій підлозі, - потягнувся до сірого, непретензійного тіла, яке лежало поруч із ним, відпихнув його і дістав з-під ковдри, на якій лежало тіло, баян з отрутою.
— Бачиш, ман, чим я закінчив?
— Ти ще не закінчив, Віталя.
— Закінчив. Нас от-от накриють мусора, і тоді все, труба.
— Давай ми тебе заберемо? Давай привеземо додому, до мами, нагодуємо тебе супом, і ти заснеш, заснеш біля своєї мами, обнімеш матінку свою, га, Віталя? Давай ми з Толіком зараз приїдемо і заберемо тебе?
— Нічого не вийде, чувак, я вже кінчена людина. Мене залишилося лише в кунсткамері показувати.
Він задумався.
Потім щось таки прийшло йому в голову, і він якось надто різко заговорив:
— А знаєш, як мого діда і батька називали в селі?
— Це в тому, де баба гнеться?
— Ну да, у ньому.
- І як їх називали?
— Мене, до речі, так само називають. Киня!
Вій, не побачивши жодної реакції з мого боку, додав:
— Правда, це звучить, наче якась лайка, щось типу какашка…
— Ну… є трохи…
— Так от, ман, я — Киня. Киня, галімий поц…
— Віталя, ми тебе витягнемо!
— Витягнете? Яке, в пизду, витягнете? Себе краще витягніть, а я, якщо буде потрібно, сам себе витягну. Як Мюнхгаузен!
І він відключився. Я занервував, тілом пронеслося щось схоже на холодок. Я розірвав павутину і вискочив на вулицю. Мозок у пивному огранюванні, здавалося, от-от вискочить з черепної коробки, наче серце з грудей. Вони билися в такт одне з одним…
Мою розповідь про Вія Толік зустрів співчутливою усмішкою і, поплескавши мене по плечу, сказав, що все нормально, мужик.
— Все нормально, мужик. Поїхали на Донбас!
— Знову?
— Знову, — твердо відповів Толян і приїхав до мене в Київ.
Потім ми разом взяли квитки до Донецька, а звідти електричкою добралися до Стаханова, де закисав наш друг поц, себто Вій.
Наш друг поц, себто Вій, у цей час думав про те, яка ж честь випала на його долю, честь бути страждальцем та мучеником, і чи не фіктивне це відчуття, пронизане ефемерним змістом. Так, думав Віталя, мій батько мене покинув. Він любив мене, але в нього не вистачило сміливості підкорити собі характер своєї дружини та свою власну силу волі. Ти, блядь, батьку, пам'ятаєш, як ти приніс мені три кілограми гнилих мандаринів та четвертий том шеститомника Конан-Дойля, а потім сказав, що ти мене любиш і це найкращий подарунок за все моє життя? Так скажу тобі чесно: ні хуя він не найкращий. Чи пам'ятаєш ти усі ті атласи та контурні мапи, усі ці твої беззмістовні повчання і вдавану любов до свого сина? Ні хуя ти не пам'ятаєш, тому що ти вмів мені лише брехати, ти сам вірив своїм словам, ти казав, що ніколи не покинеш мене, а виявилось, що ніякого батька в мене немає, а є тільки якийсь незрозумілий і невідомий мені мужик. БАТЬКО! Нема в мене батька! А ти, мамо? Думаєш, ти в мене є? Думаєш, ти щось дала мені? Хоча б один раз ти запитала в мене: синку, можливо, тобі щось болить, чи, може, ти закохався в дівчину? Може, тобі чимось порадити? Що тебе турбує, синку, скажи мамі! Ніколи! Ніколи ти такого не казала, ти навіть і не знала, що потрібно твоєму сину, що відчуває твій син. Ти ненавиділа моїх друзів, але саме вони мене розуміли, саме з ними я відчував батьківське та материнське тепло. Не твоє тепло, мамо (МАМО!), а тепло моїх друзів. Свого часу ти викинула мене з дому, ти навіть не запитала в мене, а чи не піду я від безвиході топитися у Кременчуцькому водосховищі? А я думав утопитися, заходив у воду по шию, але боявся, що не зможу, тому що не знав, як це робиться… А зараз? Ти знаєш, мамо, чим я зараз займаюсь? У мене померла дівчина, яку я любив… Ні, я її не любив, але вона все одно померла, я сиджу на чорній і нормально себе почуваю. Мої ноги, мамо, навіть не відчувають землю, тому що вони ватяні, мене постійно тягне на солоденьке, а я не звик його їсти, я не відчував смаку шоколаду, бо тобі, мамо, навіть і в голову не могло прийти, що мені його хочеться… Я зараз втикаю тут, у цьому сраному смітнику, де нас, сміття, життя вимітає поганою мітлою зі свого подвір'я. Мамо, папо, тут ніхто нікого не любить, тут тхне кров'ю, рибою і важким чоловічим потом!
У вагоні дійсно тхнуло рибою і потом. Ми з Толіком вклали Віталіка спати, а самі подалися до тамбура заробляти чесним курінням рак легень, шкіри, шлунка, мозку. Рак раку, врешті-решт!
- І що ти про це думаєш? — запитав я сонного Толіка, який замість того, щоб спати, дві доби швендявся вагонами та залізничними станціями.
— Я думаю, що труба пацану.
— Труба? — не зрозумів я.
— Пиздець пацану, — сплюнув Толян.
— Жалко? — запитав я, вкладаючи в запитання риторичний сенс.
— Сам винен, — сказав Толік.
— Не суспільство?
— Суспільство не винне у слабкості духу когось із його членів.
— Я теж так думаю, — сказав я і задумався, а чи дійсно я так думаю? Можливо, незмірно більше винний час, у якому ми живемо? До чого тут час? Ну, Віталіку треба було народитися у час середньовіччя, стати п'яним і веселим монахом, або ж десь у Вероні початку шістнадцятого сторіччя, стати якимось дотепним і мудрим Меркуціо. Тоді і спека була б винна, і всі навколо, а не він. Було б виправдання…
Для таких, як він, немає виправдання. Середовище заїло? Тут таке не проходить.
— Все ж таки частково винне і суспільство, — вголос подумав я.
— Вибірково, — поправив мене Толік. — Два-три чоловіка, але на першому місці — він, наш друг, себто поц.
— Себто Вій? Ти це хотів сказати?
— Я хотів сказати, що пиздець пацану.
— Да, — задумався я, — Бог не симпатизує аутсайдерам.
— Бога немає, - сказав Толік і стоячки заснув.
За вікном стогнали телеграфні дроти та стомлені мешканці Східної України.
Спочатку Надія Олександрівна не хотіла нас впускати.
— Ви п'яні, - сказала вона.
— Ми Віталіка принесли, — сказав Толік.
— П'яного? — грізно запитала мама Вія.
— Та що вас, заклинило? — зірвався роздратований і всмерть стомлений Толік. — П'яний! П'яний! Не п'яний він. Йому погано.
Віталіка всього трусило, і здавалося, що він з хвилини на хвилину помре, але чомусь не помирав. Натомість він почав ригати на нові, напевно щойно придбані, килимки.
— Та він п'яний! — не вгамовувалася мама, затуляючи своїм рихлим тілом Вєру, яка все-таки мала змогу побачити своїми сільськими очима все, що відбувалося в коридорі Віталікової квартири, в тому коридорі, в якому ми провели стільки часу, скільки не провела Надія Олександрівна. Тільки оцих тупезних килимків тут не було. Замість них був бетон. Такий рідний нашим серцям бетон. На ньому колись Андрюха спав і застудив нирки, а ще колись Віталя розбив дволітровий слоїк, а Толян поранив ногу, і ми його відвозили до третьої міської. Чи це він у ванній розпанахав ногу?
— Толян, де ти ногу розпанахав?
— Отам, — показав він у бік ванної.
— Яку ногу? — не зрозуміла Надія Олександрівна. — Що тут проісходить? Синок! Що з тобою? Синочок! — кричала вона і намагалася підібратися до Вія, однак боялася чи то свого сина в такому стані, чи то погрозливого погляду Толіка. — Віталій, що з тобою?
Віталія теліпало, неначе прапор України на Майдані Незалежності у вітряний серпневий ранок.
— Усе! — крикнув на цей раз Толян. — Пізно синочкать тут. Чех, грузи його на плече. Чого взагалі ми його сюди привезли?
— Куди ж це ви його? — плакала мама.
— Та яке вам діло? — кинув Толян і хряпнув дверима.
Цікаво, подумав я. Ти мама, яка б ти не була, але все ж таки мама. Сумнівні друзі приносять тобі твого сина, він, синок, все обригує, і його уносять. А ти все це пери.
— А ти все це пери, — зітхнула Надія Олександрівна і пішла вкладати у ліжко Вєру.
Ми викликали таксівку. Через десять хвилин приїхала тачка, у якій сидів знайомий нам мужик.
— Я його не повезу, — зарепетував воділа, вказуючи на Вія. — Що з ним? Його що, ламає?
— Це вже ближче до суті, - проговорив я крізь зуби.
— Я його не повезу! — намагався закрити дверцята мужик.
— Повезеш, — сказав Толян, і воділа таки погодився. Певно, його розчулив наш безпорадний вигляд або налякала погрозлива фізіономія Толіка. Навіть подушку дав, аби Вій не захлинувся своєю блювотою.
— Якщо він мені тут нові ковріки заблює… - почав мужик.
— Ми тобі нові купимо, — сказав Толік. — Пиздець, усі трусяться за ковріки, а на людей їм насрати. Мужик, тобі що, на людей насрати?
— Толян, не треба, — почав я заспокоювати Толіка.
— Нє, ти почекай. Мужик, га? Тобі людей не шкода?
— Толян, він кожну ніч таких возить. Він вже броньований. І не дивно, що ковріки йому дорожчі…
— Сука, — вилаявся Толік і заплющив очі.
Здається, гірше за всіх було Толіку. Він мав такий вигляд, що я сам почав його побоюватися. Грізний Толік — непередбачуваний Толік.
Іноді все нагадує часи, коли ти сидиш на поминках батька твого друга. Там зібрались усі сусіди твого друга, аби нажлуктатися горілки і поспівати весільних пісень. Ти не міг собі уявити, що бувають такі люди, тобто вони бувають, ти знав це, але коли вони твої знайомі, то якось перестаєш помічати їхню побутову гнійність, а коли вони тобі анітрішки не знайомі, то дивишся на них з виряченими очима. Господи, думаєш ти, куди котиться світ, чому всі навкруги гниють? І от раптом ти ненароком глянув на себе у вилизане дзеркало, що планово розмістилося у ванній кімнаті, й помічаєш, що гниєш і ти, причому неначе риба, з голови, ти дереш своє обличчя, розбиваєш свою голову і видряпуєш звідти свій мозок. Зогнилі шматки твоєї голови, неначе переспіла диня, ляпають на кахельну плитку, і ти намагаєшся кричати, але у тебе не виходить. Ти маєш відповідати за все, що коїться навкруги, і ти думаєш, невже таке відбувається зі мною? Невже це я? І втратити голову в прямому розумінні — це так само безнадійно назавжди, як втратити близьку тобі людину, і ти думаєш, що все, тобі більше її не повернути. От курва, сива зогнила голова, тобі її не повернути.
І я оце подумав, як же воно виглядало збоку, ну, я маю на увазі, коли ми приїхали до Толіка і почали відкачувати Вія. Це, мабуть, виглядало так, коли ти на поминках обіймаєшся з п'яним дядь Пашею, який якось відсидів і зараз цим хизується, або коли баба Галя розповідає, як її онучка Катя почала курити. Ти це слухаєш і думаєш, куди ж я потрапив, думаєш ти, однак ти вже зогнив і все зрозумів, тобі вже все давно відомо, тебе вже ніщо не здивує. Ти профі. Ти навчився жити і приймати рішення, ти навчився відповідальності за всі речі, які стосуються безпосередньо тебе або твого оточення, наприклад, твоєї зогнилої голови, і зараз на твоїх плечах лежить (ні, не голова) відповідальність за життя твого друга, який піниться і трясеться, неначе осиковий прапор на серпневому Майдані, чи щось типу того.
Жив-був старий дід Ієгуда. Він кожного дня лежав на кабиці й чекав суботи. В суботу рано-вранці він підіймав своє важке тіло і йшов працювати. Працював до пізньої нічки, після чого знову лягав на кабицю і не злазив з неї до наступної суботи.
Була в нього дружина Лея, яка дозволила йому одружитися з Рахель, однак дід Ієгуда почесав потилицю і вирішив, що двох дружин малувато, тому він взяв собі у дружини ще й Агарь і Сару. Він міг собі дозволити мати чимало дружин, адже всі вони любили діда Ієгуду за неймовірні розміри його статевих чересел.
Ієгуда частенько насміхався над своїм сусідом рабі Мотелє:
— Якщо у Мотелє що і велике, так це лише ніс.
А потім смачно прицмокував і гиготав:
— Ох-хох-ох!
А ще потім дивився на себе і повторював:
— Аіда кейсл апотс егрейстл, — що значило «розумний єврей з великим членом».
Вирізнявся Ієгуда поміж усіх євреїв ще й своєю сексуальною вдачею. «І ні з якою скотиною не допускай вилив сім'я свого, щоби не опоганиться нею. І жінка най не встане перед скотиною задля злягання з нею: мерзенність це».
— Фігня! — казав дід Ієгуда і, спльовуючи на руки, йшов до свинюшні.
Іноді полюбляв почастувати свининкою та з'їсти зупки зі свинячих вух.
Дід Ієгуда мріяв про величезні статки, які неодмінно мають впасти йому на голову, або, у крайньому разі, у скрині, які він тримав про всяк випадок. У чудо дід вірив, однак продовжував грішити і не дотримуватись писань Тори.
Два архангели, що стояли по обидва боки від людини, постійно сперечалися, а тому не давали Ієгуді спокою. Біни Цафкіель, темний архангел, всякчас намагався вжалити світлого архангела Хохму Раціель своїм заточеним гріхами ятаганом, і йому, цьому темному Цафкіелю, таки вдавалося зачепити доброго, однак не менш грізного Раціеля. У давніх єврейських сказаннях йдеться про те, що коли людина згрішила і переклала провину на інші плечі, то темний архангел фіксував цей гріх, і потім десь там тобі нагадають про нього вилами та кип'яченою смолою, але коли людина взяла відповідальність на себе і погодилась, що у цьому разі винна саме вона, людина, і ніхто інший, то це автоматично очищало її карму.
Цафкіель постійно доповідав Люциферу.
— Так і є, - казав Цафкіель, — дід Ієгуда прагне золота і срібла, жінок та скотину, однак має лише жінок та скотину, а срібла і золота не бачити йому, як своїх вух.
— Так це необхідно виправити, — відповів на те Люцифер. — Треба дати йому золота. Скажи Ієгуді, що буде йому багатства за умови, що він поклониться мені і зречеться Бога. Якщо я не помиляюся, він і без того грішник, яких світ не бачив. Давай, холопе, йди і вмов Ієгуду.
І почав Цафкіель умовляти діда Ієгуду повестися на цей лохотрон.
— Слухай, Ієгудо, — нашіптував темний архангел, — будуть у тебе такі скарби, яких ні в кого ніколи не було. Навіть у Полуботка. Тільки знаєш, прийдеться скоритися моєму шефу, Господарю Темного Царства — Люциферу.
А в той час Хохма Раціель нашіптував Ієгуді в інше вухо протилежне:
— На фіга тобі ті скарби? Подумай головою. Ти що, хочеш залетіти через свою дурість у Гейіном? Там тебе чорти вилами штрикатимуть, розумієш, ви-ла-ми!
— Та не слухай ти того підора, — у свою чергу нашіптував Цафкіель. — Давай, у нас там карнавал, на землі буде тобі багатства, а потім Люциферчик забере тебе до себе і буде тобі щастя.
Дід Ієгуда довго не думав.
— Знаєте, пацани, — сказав він, — я вже старий, мені жити залишилося якихось років п'ять, і щоб я за якісь багатства потім зогнивав у пеклі? Ні, не треба мені ваших багатств. Йду на твій бік, Раціелю. І нехай ударить грім і проллється світло на чисті думки мої. Ось так.
Прийшов темний архангел до Люцефера і каже йому:
— Не погодився старий дід Ієгуда. Каже, що не хоче в Гейіномі зогнивать. Ніякі вмовляння не допомагають.
— Ясно, — каже Люцифер, — тоді я сам піду до нього і з усім сам розберуся.
Прийшов, значить, Володар Темряви до Ієгуди і каже йому:
— Ти що, дєд, баран? Я тобі такі багатства пропоную, що ти просто обісрешся від блиску того золота і дорогоцінного каміння. Давай, дєд, погоджуйся. Я тебе потім пристрою. Будеш у мене з грудастими фемінами на киселевих берегах ноги свої задубілі в молочні ріки вмочати, на курорті будеш, чуєш, подагру свою лікувати. Давай погоджуйся.
— Та ні, - відповів йому дід Ієгуда. — Якось це не по-правовірному.
— Та чо' ти ламаєшся, дєд, тобі ж живі гроші пропонують.
Не стерпів Ієгуда, та як закричить на Люцифера:
— Та пішов ти на хуй! Я ж сказав тобі, що не треба мені цього всього. Мені й так нормально. Он льоху свою заб'ю і влаштую собі свято. Так що йди ти, Люцику, туди, звідки прийшов.
Зрозумів Володар Темряви, що нічого у нього не вийде, і подався до своїх володінь.
А через п'ять років дід Ієгуда, як і передрікав, переставився.
Викликав його Бог і каже йому:
— Ти, многогрішний Ієгудо, до садів Едему закортіло?
— Мугу, — хитає головою Ієгуда, заламуючи руки.
— Дик, — каже Бог, — не буде тобі Раю. Я тебе і на гарматний постріл до райських воріт не підпущу. Місце твоє в Гейіномі, шариш?
— Нічого не розумію, — знітився Ієгуда, — чого ж це ти мене не підпустиш? Я оно Люциферу відмовив, аби до твого царства потрапити…
— Що, друже, — грізно глянув на нього Господь, — хотів стражданнями купити вічну гармонію? Не вийде. Малі твої муки. Ти скотолозтвом займався, перелюбством, ти свинину жер, щосуботи працював, та й твоя відмова була нещирою. Не буде тобі прощення. І дарма ти не погодився вступити з Люцифером у згоду. Він би тобі приніс щастя.
— Прости мене, Господи.
— Та я на тебе і не ображався. Просто, знаєш, закон є закон. Пошкварчиш вічність-другу в пеклі, грішна душенько, можливо, й наберешся розуму…
Коли Ієгуду спровадили до пекла, сів Бог на ослін та й задумався. Ох, думав він, не люблю я, коли душею кривлять та не знати чого хочуть. Неприємно це все. Неприємно…
- І що з ним робити?
— Не знаю, — відповів Толік. — Викликай «швидку».
— Не пізно?
— А що робити. Телефонуй давай.
Я викликав «швидку».
Ми сиділи майже в суцільній темряві, лише час від часу автомобільні фари відбивалися від стелі і пробігали нашими обличчями. Віталікове тіло лежало на холодному лінолеумі, і ми не знали, що з ним робити. Не з лінолеумом, звичайно. Здавалося, що він подеколи схлипує, і від цього нас кидало в короткотривалу гарячку.
— Толян, мені здається, що вони ніколи не приїдуть…
— Приїдуть, — сказав Толян, і вони дійсно приїхали.
— Грузіть його, — наказав ревматичного вигляду санітар. — Здається, у пацана проблеми.
Вія понесли до «швидкої». Несимпатична медсестра з білими товстими ногами намагалася віднайти в темному просторі кисневу подушку, однак які подушки, подумала медсестра, які можуть бути подушки в цій країні, добре, що хоч бензин є, а то б кіньми добиралися.
— З ним буде все гаразд? — перелякано запитав я.
— Не знаю, чи гаразд, але буде, — просторово відповів санітар. — Уже третій за ніч.
Дверцята «швидкої» зачинилися, і «рафік», не вмикаючи сирени, аби не пробудити сплячих бездомних псів, рушив у напрямку лікарні.
— Толян, ти щось зрозумів?
— Нічого я не зрозумів. Чув, що сказали? Здається, у пацана проблеми. Не знаю чому, але я їм вірю.
— Кому «їм»?
— Ну не проблемам же ж! — сердито промовив Толік.
Наступного ранку ми, не маючи ані хвилини сну, тролейбусом дісталися лікарні. Біля реєстратури пахло морфіном та етиловим спиртом.
— Нам потрібен Ромашин, — звернувся Толян до товстої негритянки, яка, не помічаючи нас, фарбувала свої акрилові нігті.
— Нам потрібен Вій, тобто Ромашин. Віталій Ромашин. Його привезли вчора вночі, десь о третій, де нам його можна знайти?
Негритянка повільно відвела погляд від нігтів і невдоволено глянула на нас.
— Я не знаю, де ваш Рюшин! — з викликом проговорила вона.
Через її великі пластмасові сережки я зміг побачити смугастого барбуса суматранського, який звільна плавав у акваріумі, що стояв за її спиною.
— Так! — вже закричала вона. — Я не знаю, де ваш Рюшин!
— Божевільня, — простогнав Толік.
— Божевільня, — простогнав я, побачивши на реєстраційній тумбі табличку з ім'ям, скоріш за все, негритянки. Звали її Дашикі Степанівна.
Одинокий барбус пропливав крізь штучний алюмінієвий грот і дивився на безпорадних нас. Що, пацани, казав барбус, стомилися?
— Стомилися, — сказав я і несподівано для себе побачив, що хтось, а саме Толік, ухопив Дашикі Степанівну за лікарняне кашне і по-кіношному, додаючи до свого голосу рафінованого голлівудського акценту, промовив:
— Слухай, ти, мозамбікська сучко, якщо ти зараз не глянеш у свої грьобані папери і не знайдеш нам Ромашина Віталія, ти повернешся в південні штати до тисяча вісімсот шістдесят п'ятого року! Ти мене зрозуміла, ти… — Він задумався, підбираючи слова, однак я його випередив:
— Мозамбікська сучко!
— Да, — підтвердив Толік мої слова.
— Я не з Мозамбіку, — образилась Дашикі Степанівна, — я з Ефіопії…
Антураж досяг піку своєї неправдоподібності.
Потім вона подивилася в наші набряклі очі, їй, напевно, стало соромно, і вона полізла до паперів прийому пацієнтів.
— Одну секунду. Одну секундочку. Зараз-зараз, — тараторила вона. — Зараз знайду. Так, зараз. Здається, ось, Рюшин.
— Ромашин! — в унісон прокричали ми.
— Ах, справді, Ромашин. Ось, такий теж є. Будь ласка.
Вона витягла якийсь бланк і заходилася кудись телефонувати.
— А ким ви будете?
— Брати.
Толік запитально подивився на мене.
— Так, ми його брати.
— Двоюрідні? — по-дебільному глянула негритянка.
Ми промовчали. Дашикі Степанівна щось щебетала у слухавку, з чого ми змогли розібрати лише те, що ми брати, прийшли дізнатися про долю нашого іншого брата, який ледь не загинув від куль ворогів чи від фінки неголеного вбивці, і… що-що? А, наркотики, ну так, звичайно. Зараз, секундочку. Брати прийшли, так. Вони вже тут. Ага. Зараз, секундочку.
— Секундочку, — знову глянула на нас негритянка.
— Слухай, Толян, — пошепки проговорив я, — якщо вона ще раз скаже «секундочку», я її вб'ю, як мінімум.
— Вам на третій рейх, тобто поверх. Лікар вас там зустріне.
— Дякую, — процідили ми крізь зуби і піднялися на третій поверх, тобто рейх.
Нагорі на нас вже чекав лікар. Він був одягнений у традиційно білий халат, мав чудову ясну посмішку та широкі скандинавські вилиці.
— А-а, — протягнув він, — брати?
Ми закивали.
— Да-да, брати це добре. Ну що, брати? Новини невтішні. Помер ваш братик. — І він радісно підморгнув спочатку мені, а потім Толіку. — Але не хвилюйтесь, — продовжив веселий лікар. — Помер ваш Рюшин не фізично.
— Тобто? — не зрозуміли ми.
— Шкода хлопця, звичайно, — зітхнув лікар, — однак що поробиш? У нього психоз. Ні, не психоз. У нього цей, психопатичний стан. Він злий.
— Як злий? — знову нічого не зрозуміли ми.
— Злий, — повторив лікар і закліпав очима, очікуючи нашої реакції. Ми і далі нічого не розуміли. Нам кажуть, що він помер, але не фізично, у нього психоз, а на додачу він ще й злий.
— Поясніть, — звернувся Толік, — по-людськи. Як це — злий? Що значить злий? Він що, на людей кидається?
— В яблучко, мій ненаглядний, — зрадів кмітливості Толіка лікар. — Ми його відкачали, однак він, неначе жаба якась, обповз усю палату і заліз за батарею.
— Чекайте-чекайте, — замахав руками Толян. — Так і раніше було. Він уві сні завжди заповзав у різні дірки…
— Так це, шановний, — не полишаючи посмішки, перебив Толіка лікар, — не уві сні було. Він там і досі, здається, повзає. Як гусінь, — додав лікар і загиготав. — А ось буквально півгодини тому відкусив Паличу палець.
— Так він і мені колись палець відкусив. — І Толян показав лікарю ще забинтований обрубок.
— Яка чарівна штучка, — прогоготів лікар і доторкнувся до огризка. — Так це, знаєте, лікарям такого не можна робити. Вони одразу діагнози ставлять. Ех, шкода Палича, а він вашому Рюшкіну якраз збирався чергове промивання робити. Ох! — раптом здригнувся лікар. — Знаєте, наркотики — це так погано. Ой, як же це погано. Повезло вашому братику. Тільки… доведеться його на Смілу вести.
— Як на Смілу! — злякався Толік.
— А отак. Ви даєте добро везти його на Смілу?
— Та Господь з вами, — Толік знову замахав руками. — Ми беремо його на поруки і обіцяємо стежити за ним і вдень і вночі, - задумався він і для певності додав: — На правах братів, звичайно.
— Та які з вас брати, — засміявся лікар. — Ми вже його мамашкє зателефонували. Вона дала добро. А ви молодці, пацани, я вас поважаю. Секундочку… — лікар витягнув вказівного пальця, імітуючи секундочку, і зник у кабінеті, з якого тхнуло цибулею та людськими стражданнями.
— Гондон, — промовив Толік і сплюнув на лікарняну підлогу.
Я з ним погодився і теж сплюнув. Нехай сучка з Мозамбіку, себто з Ефіопії, потім вимиває.
За хвилину з'явився лікар. Він, вишкірений, але вже без посмішки, підійшов до нас упритул, схопив за ґудзики наших сорочок і крізь стиснуті губи промовив:
— Мені все одно, хто ви і що ви, однак мама вашого наркомана сказала, що згодна здати вашого друга в дурдом. Якщо ви хочете, можете супроводити його разом з нашими санітарами, а якщо ні, то пиздуйте звідси куди подалі і не розстроюйте Палича. Він і без того не в гуморі.
— Руку прибери, Мєнгєлє, - хижо заричав Толік і пустив ніздрями полум'я.
Лікар і справді прибрав руку, сказавши, що йому все одно, але, хай там як, Віталіка везуть на Смілу сьогодні ввечері, о шостій.
— Можете супроводжувати свого пацана, — додав він й розтікся в масляній посмішці.
Я глянув на його ліву руку і побачив забинтованого мізинця.
— Ми прийдемо, Палич! — крикнув я лікарю і натиснув кнопку ліфта.
— Божевільня, — простогнав Толік.
— Гірше Сміли, — додав я.
Залишивши позаду себе лікарню, ми попрямували в бік нашого будинку. До нього йти години дві, тому ми вирішили сісти в автобус і доїхати за двадцять хвилин. Тим більше, враховуючи три безсонні ночі, це був найкращий варіант добратися додому.
— Важке випробування для пацана, — сказав Толян, засинаючи на моєму плечі.
Вдома ми зателефонували мамі Вія, намагалися пояснити, що Сміла для Віталіка не найкращий варіант, однак та нічого не хотіла слухати.
— Ви ще сцикуни, хлопці, - казала вона, — а в сім'ї потреби, і я вже доросла до того віку, коли можу приймати рішення.
— Але ж ви загубите Віталіка.
— Значить, так буде краще, — незворушно стояла на своєму Надія Олександрівна.
— Але ж він ваш син. Ви про це думали?
— Не вам рішать, чий він син.
В останніх словах ми не почули жодної логіки, а тому лягли спати, аби прокинутись десь о п'ятій і піти провести нашого друга в останню путь…
Заснути ми так і не змогли. Яскраве травневе сонце все ж таки пробивалося крізь щільні штори. У квартирі стояла неймовірна задуха.
Ми напилися кави, Толік дістав з антресолі стару вось-мибітну приставку, раритетне явище в нашу тридцяти-двобітну епоху. Ми сіли перед екраном телевізора, настроєному на хвилі приставки, і почали різатися в танчики. Господи, думав я тоді, та і Толян тоді так само думав, Господи, думали ми, що ж це відбувається? Чому ми сидимо і граємо в цей, як його, Сюбор, у ці танчики, збиваємо ворожі танки, неначе свої власні спогади?
Ми дуже довго не розмовляли, ми опинилися в перетині вічності та безкрайності простору, ми сиділи на брудному килимі, від якого тхнуло котячими сцяками та смаженою картоплею, ми, затягнувши вікна шторами, сиділи в пильній прокуреній кімнаті й з азартом мочили наших ворогів, наші страхи та комплекси, наше багатовимірне роздоріжжя паралітиків, наші пошуки, наші намагання, нашу лінь та нашу безглузду трату часу.
— Мочи їх усіх! — кричав я.
— Да! — в'їдався Толян пальцями у джойстик.
Потім хтось подзвонив у двері, Толік пішов відчиняти.
На порозі стояв сусід Толіка Юра. Здоровий тридцятилітній мужик, який свого часу займався пошуками себе, однак залетів через дурощі в тюрягу і зараз сидить на шиї у своєї матері діабетички.
— Давай набухаємося, Толю, — запропонував той. — Мені погано.
— Усім погано! — рявкнув Толік. — Але заходь.
Він зайшов, тримаючи перед собою дві пляшки горілки. Ми сиділи на кухні і пили горілку. Дешеву, смердючу горілку, і закусювали черствим хлібом та зів'ялим баликом. Ми сиділи, палили цигарки і розмовляли з нецікавим Юрою, який постійно бігав до туалету, — у тюрмі він сильно застудив сечовий міхур, — ми сиділи, а я все думав про танчики. Мені хотілося повернутися до кімнати, взяти в руки джойстик, у зуби вкласти цигарку і провести решту життя за грою на восьмибітці. Коли ми допили першу пляшку, другої вже не хотілося, і Толян запропонував Юрі разом з нами пограти в танчики.
— Я більше люблю Маріо, — відповів той, будучи, певно, миролюбним створінням. — Але і в танчики можна.
Ми вже втрьох сиділи і грали, як це називається, на виліт. Господи, думали ми втрьох, сидять здорові лоби, одному тридцять, а двом іншим по двадцять одному, вони сидять, поглинені грою, несправжнім життям, і чекають, коли прийде мама і забере їх від гри, однак ще стільки непройдених рівнів, ще вбивати і вбивати, і ти вже взяв пістолєтік і чотири зірочки, ти можеш розбивати броню та їздити по воді, а тебе вже кличуть додому. Тебе кидає в жар від усвідомлення того, що це може не повторитися, що твоя власна гра може перерватися назавжди, і все, решту часу ти проведеш, у кращому разі, за уроками.
— Мамо, ну будь ласочка, ну ще трошки, ми ще не дограли.
— Ніяких ще трошки. Давай збирайся, тобі у психушку треба.
І ти повільно взуваєшся, прощаєшся зі своїми друзями, а вони тільки раді, що ти йдеш, адже джойстиків два: за одним постійно грає Господар приставки, а за другим ви граєте по черзі, тому вони зітхають з полегшенням і кажуть, що давай, йди вже, хоча чекай, ти ключі від хати забув. Ти забираєш ключі і йдеш додому, вкладаєш у дідову пожовану валізу необхідні тобі в дурдомі речі… все. А далі лише важкі схлипування і пожовклі спомини про безтурботне життя. Ти благаєш маму залишити тебе вдома, ти згоден кожного дня підмітати і мити посуд, ти навіть підеш на макаронну фабрику стояти в черзі за борошном, але мама твоя залишається невблаганною і каже тобі, ховаючи посмішку:
— Все нормально. Так буде краще.
І ти їй начебто і віриш, і все таке, але чомусь ти думаєш, що тебе обманюють. Тебе обдурювали все твоє дитинство, все життя, у школі тобі постійно казали: Ленін хороший, потім тобі казали, що він поганий, потім вони взагалі нічого про нього не казали.
— А де Ленін? — дивуєшся ти.
— Який Ленін? — питають у тебе.
— Наш Ленін, хороший, поганий, яка в дідька різниця? Дайте мені Леніна! Я хочу Леніна! І пива! Хмільного! Багряного!
— Що ти хочеш? — не розуміють вони. — Немає Леніна. І пива немає.
— Але ж було. Я пам'ятаю, як усі посміхалися, казали мені, що в житті нічого не буває випадково. Невже мені брехали? І про Леніна казали. Довго-довго розповідали легенди і оповідання про графин, який маленький Ленін ненароком розбив і не зізнався у скоєному, ось бачте, я все пам'ятаю. Я знаю розташування усіх штатів Америки та назви їхніх центрів. Літл-Рок — це Арканзас. Чуєте, не забирайте мене, це Арканзас, я знаю! Джорджія! Юта! Ман! Оклахома! Господи, та не забирайте ви мене, та що ж ви робити! Аляска, вашу мать!
— Усе, пацан, твій час вичерпано. А він у тебе був, що ж ти його так профукав?
— Профукав?
— Так, профукав. Давай, пішли-пішли.
— А танчики?
— Пізно, пацан, пізно!
Коли я прокинувся, була вже перша година ночі.
Я тихенько вдягаюся, збираю свої речі й вибігаю в нічну прохолоду. Гострий пронизливий вітер задуває мені у вухо, і я думаю, що не вистачало ще отит підхопити, однак підхоплюю не я, а вітер, причому не отит, а мене. І несе цей вітер мене до траси, до цього неосвітлювального шосе, де проїжджають здебільшого вантажівки та п'яні таксисти. Я молю Бога, аби мені зустрівся хоча б один п'яний таксист, який би відвіз мене у Смілу, або, в крайньому разі, на вокзал. Крізь морок нічної траси вискакує розбита «копійка», і я розумію, що за кермом сидить, можливо, і не таксист, але п'яний, і кажу: дякую тобі, Господи. Будь ласка, відповідає Господь. Водій зупиняється, сідай, каже, куди тобі? У Смілу? У Смілу я точно не поїду, я ж п'яний, а там гаішників повно. Ну тоді до вокзалу підкинеш? Підкину, каже водій, сідай. Я сідаю, і ми починаємо розмовляти про різні такі штуки, типу дівчат, алкоголю.
— Я більш за все, — каже воділа, — люблю темне пиво. А ще, — продовжує він, — я люблю повненьких дівчаток.
Я поки що мовчу, але мене прориває, і я йому розповідаю історію про свого друга, якого мамка засадила до психушки.
— Труба твоєму другу. Це я тобі одразу скажу. — Обличчя воділи якось перекошується, певно, він впадає в алкогольне небуття, він заплющує очі і, здається, намагається щось пригадати, якісь уривки зі свого життя, дрібні картинки випливають у його свідомості, і ось, нарешті щось пригадавши, він каже мені:
— Труба твоєму другу.
Він знову заплющує очі, однак на довше. Мене це добряче лякає, я кажу воділі, щоб він не спав.
— Не спи, мужик, — кажу я йому.
— Я не сплю, — говорить він і вивертає кермо, нас заносить, але він вправно вирулює і повертається на пряму.
Він зупиняється біля вокзалу, я намагаюся дістати із задньої кишені якісь купюри, однак він каже, що це зайве, не треба, каже він, у мене є гроші. Я не бідний. Я тобі допоміг, бо в мене велике і п'яне серце, каже він, а як будеш у Красній Слободі, моє рідне село, пояснює він, то я тебе ще і з дружиною познайомлю.
— Добре, — кажу, — дякую.
Я заходжу до приміщення вокзалу. Вокзал порожній. У таку годину він і має бути порожнім. На дальніх лавках залу очікування сидить старий, як світ, дід і лузає насіння в потріпані рукава своєї тілогрійки. Я підходжу до каси і прошу дати мені квиток до Сміли.
— На найближчий, будь ласка.
Мені продають квиток на електричку чи на дизель, я, чесно кажучи, в них мало розбираюся. Електричка відходить з другої колії о четвертій ранку. Мені ще дві години чекати, чим я і починаю займатися. Вокзальне кафе зачинено, тому я підсаджуюсь до діда і прошу в нього насіння. Він відсипає зі своєї потрісканої долоні мені невеличку жменю, і ми сидимо далі, очікуючи кожен своє…
Мене хилить у сон. Я доїв своє насіння і тепер виколупую його з щілин між зубами. Дід, що сидів поруч, кудись зник, мабуть, його забрали на утилізацію або на жиркомбінат, хоча скільки там того здору з цього діда, і на брусок дитячого мила не вийде…
Приміщенням вокзалу прогулюється протяг, і я думаю, що було б недоречно зараз застудитися. Нехай негри хворіють, думаю я. А ще я думаю про Вія, до якого незабаром доберуся, і ще не факт, що мене пустять до того дурдому, що дозволять побачити свого друга, можливо, вони його вже вбили. Хтозна, що з ним, якщо він не мертвий, і що йому робити?
Що йому робити, думаю я, в принципі, у нього є багато шляхів для відступу та нападу. Наприклад, Віталя міг би намутити в баден-баденському відділку Дойчебанка дві валізи з сотнею золотих зливків, загрузити ті валізи до багажника чорного «мерседесу» (номерний знак TL9246) і перерізати своїми лисими шинами половину Європи, пересікти Дніпро та Дністер, Тису та Дунай, Саву, врешті-решт, доїхати до Альп, до Півночі Італії, але він все одно б не добрався до своєї мети, до берега своєї загадкової утопії, де невдахам неймовірно щастить тільки тому, що вони невдахи. Так, він міг подолати дві тисячі миль, постійно зупиняючись у дешевих мотелях та хостелах, п'ючи гидку каву в придорожніх забігайлівках, курячи драп з угорцями та цмулячи тепле баварське пиво з австрійцями, однак далі чорні сили його талану перекриють йому шляхи, ці запилені артерії його власного щастя, вони виставлять величезний паркан з колючим дротом, через який неодмінно проведуть електричний струм, і він, Віталя, зверне зі своєї найважливішої артерії щастя і наїде на білу кобилу з фурою вівса, і його чорний «мерседес» перекинеться десь на узбіччі в Больцано, єдиному місті у всій Італії, де не вміють готувати справжні спагеті… І це все неодмінно станеться, і ніхто не оплакуватиме його невдачу, і вся Європа, перекроєна ще на Ялтинській конференції, глузуватиме з нього, всі жебраки та невдахи світу не позаздрять йому, тому що попаде Віталя до рук рожевощоких швейцарців, які знущатимуться з нього, досліджуючи його пальці на ногах, а потім продадуть сицилійській мафії, яка захоче зробити з Віталіка свого хрещеного дітвака, однак він не витримає тяжкої долі молодого сицилійця і втече від цієї палермської босоти на плоту до Корсики, і ніколи не бути йому увічненим в опусах Маріо Пьюзо, а навпаки, блукати йому Європою аж до смерті, яка настане дуже скоро, тому що радикальні ірландські угруповання підпалять Вія, попередньо загорнувши його в національний триколор, або копчені піренейським сонцем баски переріжуть горлянку трофейним марокканським ятаганом, або підступні кардинали Бенедикта XVI втоплять його в Тибрі, або він просто здохне, неначе шолудивий пес, від браку вітамінів в організмі.
Звичайно, ще можливий варіант Третьої світової, коли пригноблений Схід дасть відсіч відгодованому Заходу. Тоді психушка у славному місті Сміла підлягатиме, як важливий стратегічний об'єкт, обов'язковому бомбардуванню, і лише він, Віталя, вціліє, і це буде його найбільшим проривом у його невдачливому житті, він найметься до Північно-Західного Альянсу у вільнонаймані бійці й воюватиме на боці НАТО, у його руки потрапить секретний чіп, яким можна відчинити сейф з рятівною червоною кнопкою, і на нього полюватиме третина мусульманського населення, але він прорветься крізь бетонні дзоти і віддасть той чіп головнокомандуючому Альянсу. І вони обидва зрадіють. Перший — тому що нарешті він натисне ту червону кнопку, яка зітре з лиця землі всіх арабів та жовтолицих разом з Росією, а другий радітиме, тому що його нарешті підвищать у складній ієрархічній моделі армійських звань, і він нарешті стане капралом. Але життя — безжалісна штука, бо ніхто його нікуди не підвищить, а навпаки, у кращому разі, після закінчення війни відправлять його назад, у відновлену психушку, а в гіршому — пристрелять на місці, тому що Віталя забагато знав.
— Ти багато знаєш, Віталя, — скажуть йому і всадять у потилицю тринадцять куль із браунінга «хай пауер», що перетворить голову Ромашина Віталія Георгійовича на рожево-сіре місиво з крові, хрящів, мозку та свинцевих вкраплень. Додати солі за смаком…
У принципі, якщо б не почалася Третя світова, Вій мав би можливість стати відомим письменником, якого доля звела б з такою страшною напастю, як сліпота. Він би наділив цей недуг своєю виключною фішкою, і всі сприймали б його як талановитого та фізично обділеного митця, когось типу Рея Чарлза, Стіві Вандера або Діани Гурцької, врешті-решт. Він би заробив мільйони, пишучи непретензійні книжечки для дітей, хворих на онкологію, він би отримав у 2017 році Нобелівську премію за вклад у літературу та у 2022-му — Нобелівську премію миру, яку б видав йому головний шведський мудак, якого, сподіваюся, під кінець його розбещеного життя задушить чорний накрохмалений метелик, подарований йому дружиною на річницю шлюбу. Звичайно, цьому мудаку Вій потискатиме руку, казатиме, що о, ти класний шведський дядько, дякую за премію, за гроші, вони мені якраз потрібні, і, будь певен, я піду твоїми слідами, візьму з тебе приклад і не витрачу ці гроші на благодійність чи дослідження цього нового вірусу, який скосив уже чверть планети, ні, я навіть не подарую ці гроші червоному хресту, я, шоб ти знав, спушу ці гроші на дванадцятилітніх проституток, які зроблять все, чого я побажаю.
— Гуд! Гуд! — казатиме той шведський мудак зі славного міста Мьольме. — Літл ґьорлз.
І вони разом поїдуть до Норвегії, зайдуть до збомжевілого кварталу в Осло, який вони куплять з усім начинням, і відтрахають кожну мокрощолку, яка трапиться їм на шляху, а трапиться їх щонайменше штук триста, і вони (всі разом: і мокрощолки, і Вій, і шведський дядечка з метеликом) здохнуть від хвороб під церквою Святого Лукаса, після чого їхні трупи розкладуться й просочаться у ґрунтові води. На місці їхньої смерті виросте величезний тюльпан, який зірве маленька дівчинка Гертруда Сорбсен, подарує мамі і скаже, що на світі так мало сонця і що якраз воно їй і потрібне, адже маленька дівчинка вже знесилилась кашляти кров'ю.
— Можливо, Герті, ти хочеш, аби ми переїхали на Південь, у сонячну Італію?
— Так, матусю, — скаже Герті й помре.
І тільки тюльпан стоятиме на підвіконні у вазі з австрійського скла, знаменуючи велику трагедію в сім'ї Сорбсен, а також як спогад про велику жабу дитячої літератури Віталіка Ромашина, і весь світ наповниться співчуттям до Герті й вилікується від усіх хвороб, адже проллється світло до їхніх організмів, а згодом людство скасує інститут війни, і настане тотальне щастя і непорушний мир, і всі люди гладитимуть левів та жирафів, французи посміхатимуться арабам та неграм, а гої, на знак пошани до євреїв, не їстимуть свинину, а лише стиглі яблука та шовковицю з садів Господніх.
Бля.
…Я йду темним ранковим лісом, який розділяє залізничну станцію з психушкою, й насвистую собі під ніс давно забутий шлягер. Якого дідька я взагалі пруся в цю психушку, йду цим темним лісом, а не сиджу вдома і не п'ю прохолодне пиво, яке, щонайменше, підняло б мені настрій. І чого я не дочекався Толіка, а гайнув без нього, можливо, у цьому є якась закономірність, у тому, аби переживати важкі миті життя один на один, тому що якби нас було троє, хтось із нас обов'язково б нервував, лаявся б, кудись зникав, тягнув резину, і взагалі, у мене з Вієм власні рахунки, я з ним поквитаюся, як ніхто інший ніколи ні з ким не квитався, та ні, думаю я, що це мене так занесло? Я просто прийду, подивлюся умови, в яких його тримають, спитаю, що йому тут потрібно, можливо, тепла одежа або акваріум, якщо його там немає і він взагалі дозволений. Що ще може знадобитися в дурці, ну, не знаю, якесь письмове приладдя, якісь книжки, передам йому блок «Монте-Карло», вибач, Віталя, скажу я, але у мене зараз з баблом голяк.
— Та нічого, мені хоч би що-небудь покурити. Тільки б покурити.
— Ну, все одно, міг би хоча б «Вінстона» тобі взяти.
— Та заспокойся, у нас навіть санітари «Вінстон» не курять. Усі на «Прилуках» сидять. Тільки старша сестра іноді потягує «Галуаси». Все нормально, чувак.
Я йду тихим, запаскудженим лісом, крізь крони дерев на мене падають промені ранкового сонця, з-під кущів дикої бузини видніються чиїсь ноги, певно, мертвих дітей, яких нацисти замордували задля розваги, або жертви сталінського терору, або спадщина початку дев'яностих. Я уявляю, як кооперація енкаведистів, гестапівців та братчиків якогось солнцевського угруповання виловлюють дітей та вивозять їх до лісу, там катують, ґвалтують, заганяють під нігті соснові голки, а в очниці встромляють ялинкові шишки, потім відрізають руки, ноги, жінкам груди, а чоловікам пеніси, потім розкидають це все лісосмугою або вкидають до траншей, засипаючи чорноземом та гашеним вапном. І ось я йду і бачу все це, і мені має бути моторошно від усього цього. Крізь невеличку товщу землі має просочуватися запах розкладу, але я підходжу до кущів, з-під яких стирчать ноги, і розумію, що це спить якась бомжиха, її брудна спідниця задерлась до інтимних частин тіла, однак їх, слава Богу, не видно, а видно лише брудні білі ноги в язвах та порізах.
Я далі проходжу повз неї і виходжу на галявину. За невеличким муром з берізок видніється світло-жовтий цегляний паркан. Я обходжу огорожу і прямую до КПП. З вікон на мене дивляться дівчатка-цербери. Панує ворожа атмосфера, здається, з підвалів лікарні лунають крики фізичного болю.
— Привіт, мужики, — звертаюся я до двох мужиків, що фарбують каплицю, яка чимось нагадує собачу будку.
— Привіт, — зацікавлено дивляться вони на мене.
— Я знаю, мужики, що це не психлікарня, а будинок мандрівників, але менше з тим, мені треба тут до одного клієнта, Віталія Ромашина. Чули?
— Не чули, — каже один своїм надтріснутим голосом.
— Мені до нього треба. Його вчора ввечері привезли, — спльовую я на зелену траву, — куди їх там всіх відправляють?
— Туди… — загадково промовляє один з мужиків, вказуючи на небо. — Якщо твій друг мандрівник — він там. Усі мандрівники там…
Він відвертається і продовжує фарбувати каплицю.
— Здуріти, — кажу я і намагаюся пройти на територію, що мені з успіхом вдається.
На території до мене підходить лисуватий чоловік у білому халаті та з більмом на оці, певно один з головних, і питає, чого я, власне, хочу.
— Я, — кажу, — власне, прийшов до одного свого друга, якого мама його кінчена відправила сюди, бо той начебто псих, але ж він не псих, зрозумійте. Ромашин його прізвище, розумієте, він не псих. Це все мама його.
— Кінчена, — ствердно киває лисуватий лікар і, здається, збирається щось фіксувати у своєму блокноті.
— Ну да, я ж кажу, він не псих!
Я намагаюся пояснити лікарю, що Ромашина конче необхідно відправити назад, додому, і я бачу в очах лікаря рятівне порозуміння, він, здається, погоджується зі мною, да, каже лікар, все нормально, ми зараз відпустимо твого друга…
— Да, — каже лікар з більмом, — все нормально, ми зараз відпустимо твого друга, і ти з ним підеш куди захочеш, підеш і сядеш в електричку, доїдеш до свого міста, нап'єшся з ним з нагоди, або і чого крутіше, там травички, га? А потім твій друг Рюшин знову комусь пальця відкусить… Смішні ви всі.
— Але ж…
— Смішні ви, — перебиває він мене.
Сам ти смішний, думаю я, теж мені, клоуна знайшов.
— А побачити Ромашина можна?
— А чого ж ні? Він у першому відділенні, там усі майже нормальні. Він у нас швидко освоївся.
Краще б він швидко виписався, думаю я і хочу це сказати, однак лікар уже веде мене до приміщення, я роздивляюся вікна, з яких мене проїдають поглядами дівчата-цербери. За їхніми спинами бавляться психи, не виключено, що плетуть якісь інтриги, ховають від санітарів алкоголь та порнографічні картинки, хтось уже два місяці вмудряється ховати невеличкий радіоприймач, однак цербери все одно його знайдуть, а винуватого, щоб покарати, нашпигують сіркою.
У приміщенні все залито багряним сонцем, що перебуває у стані постійного заходу. Все в оранжевих та криваво-червоних кольорах. Створюється враження, ніби приміщення заставлене театральними декораціями, що зображують пекло.
У натовпі психів я бачу одне знайоме обличчя. Воно належить до гарнітуру з інших частин тіла, що вкупі складає нашу колишню подружку-художницю Свєту. Гарнітур, мушу визнати, не повний. Господи, думаю я, де ж її рука?
— Я знаю цю дівчину, — кажу я. — Це Свєта.
— Справді? — дивується лікар, але по його очах бачу, що йому по фіг, чи знаю я когось, чи ні.
— Я підійду до неї?
— Давай, — байдуже промовляє лікар.
— Свєта, — питаю я. — Чого ти тут?
— Так склалося, — відповідає Свєта і намагається приховати свою руку, себто відсутність такої.
— Як склалося?
Але вона не відповідає, а йде від мене, кудись завертає, ховається.
Тоді я ще нічого не знав, але вже потім мені розповіли, що, закінчивши університет, Свєта посварилася зі своєю подружкою-художницею Юлею, знайшла собі мужика, якого звали Валєра, і перебралася до Києва, вони вдвох поселилися в столиці, точніше, не безпосередньо в столиці, а десь у Вишгороді чи Вишневому, напевно не пам'ятаю. Валєра працював на хімкомбінаті, а Свєта працювала на птахофабриці. Одного разу їй м'ясорізкою обчекрижило два пальці на лівій руці. Вона важко перенесла травму, замотала обрубки брудним фартухом і поїхала до лікаря. Той так-сяк забинтував їй культі і відправив додому відіспатися. На ранок у неї почалося зараження крові. Через тиждень гангрена сягнула ліктя, й довелося робити ампутацію.
— Ти мене тепер не любиш, — казала вона Валєрі.
— Люблю, — відповідав Валєра.
— Не любиш. Ти зі мною тільки тому, що я інвалід. Визнай, все це лише жаль до мене, а я не хочу, щоб мене жаліли.
— Та я тебе не жалію, я дійсно тебе люблю! — кричав Валєра.
— Не любиш. Якби любив, то жалів би…
— Господи, ну як тобі довести, що я тебе люблю?
— Я інвалід, — плакала Свєта.
— Ти дебілка, — нервував Валєра.
Пройшов якийсь тиждень.
— Покинь мене, ти мене все одно не любиш.
— Люблю.
— Покинь мене, чуєш! Мені не потрібна твоя жалість, теж мені. Не хочеш — не треба, нема чого жаліти мене.
Як Валєр'ян не намагався втлумачити, що він її любить, що все нормально, все добре, він її любитиме, навіть якщо від неї залишаться лише ступні… Нічого не допомагало.
— Покинь мене! — кричала вона.
— Заїбала, — сказав Валєра і покинув.
— От бачиш, ти таки не любив мене.
Свєта не змогла перенести розставання з коханим і підвісила себе на контрабасній струні, яку поцупила ще позаминулої осені в одного джазиста з театру оперети.
Валєра таки переніс втрату, однак безпосередньо перенесення далося йому важко…
Віталік сидить спиною до мене на білому пластиковому стільці.
Я підходжу й обережно торкаюся його плеча.
— Привіт, — каже він. — А ти тут як?
— Привіт, — кажу, — лікар ваш провів. Таке враження, що ти навіть не здивований.
— Та чого тут тільки не надивишся, — каже Вій. — Це повна антиутопія, це показовий приклад того, як одного разу ти засинаєш, тобі сниться поганий сон, але десь там, углибині, жевріє думка про те, що ти все одно прокинешся, ця думка потроху просотується в твій сон, і тобі стає набагато легше. Так ось тут, чувак, немає цієї думки. Ти просто знаєш, що не прокинешся, а якщо і прокинешся, то мертвим… Мені ось чергове промивання зробили, — радісно каже він, перериваючи самого себе. — Сиджу, відпочиваю після процедур. Бачиш, чим займаюсь? Окуляри продаю. Тут таке важке червоне світло, що усім постійно потрібні сонцезахисні окуляри. Я їх продаю, а виручку здаю кастелянші, старій сивій бабі. — Він засміявся. — А я, як бачиш, окуляри не ношу. Мені і без того все здається таким феєричним.
Я подивився в його жовті суїцидальні очі. Побачити в них щось було нереально. Мутне водянисте забарвлення. Як у жаби.
— У мене, чувак, — каже мені Вій, — завтра день народження. Двадцять три. Приходь давай, буде торт, крем-сода, марципани…
— Які ще марципани?
— Вкусняшки будуть, — індиферентно додає Вій.
— Знаєш, — кажу, — у мене часу обмаль. Краще скажи, як ти тут? До речі, ось, тримай, — я протягую йому блок «Монте-Карло». — Вибач, — кажу, — але у мене зараз з баблом голяк.
— Та нічого, мені хоча б що-небудь покурити. Тільки б покурити.
— Ну, все одно, міг би хоча б «Вінстона» тобі взяти.
— Та заспокойся, у нас навіть санітари «Вінстон» не курять. Усі на «Прилуках» сидять. Тільки старша сестра іноді потягує «Галуаси». Все нормально, чувак.
— То як ти тут? Лікар сказав, що ти освоївся.
— Та тут, знаєш, нема чого освоюватися. Система проста: сиди, окуляри продавай. Простіше, ніж на волі.
Слово «воля» він вимовив з непідробним екстазом.
— Дивись, — каже Вій, — тебе тут лікують, іноді пиздять, але якщо вести себе тихо і бути чесним з працівниками, то пиздити не будуть. За нашим відділенням спостерігає одна мадам, пані Гнусен, їй допомагають три санітари. Розумієш, все дуже просто. Ти сидиш, ковтаєш їхні пігулки, підставляєш жопу, в яку тобі всовують шланг і вимивають залишки отрути та гівна. У мене, щоправда, на резиновий шланг алергія. Висипка по всій жопі. Я тепер плямистий, неначе леопард. — І він заричав: — Р-р-р-р…
— Як скоро тебе випустять? — запитав я після недовгої паузи.
— Та ніколи мене не випустять.
— Як це?
— Чувак, ти нічого не знаєш, це — пекло.
— Та я розумію, що це пекло, але менше з тим…
— Ні, ти не зрозумів, це справжнє пекло, звичайно, краще, ніж зображував Босх, однак пекло. Тут діє своя система. Дев'ять кіл, себто відсіків, неначе на підводному човні. У кожному свій цербер. Дивись, бачиш, он сидить за склом? Це і є пані Гнусен. Місцевий констебль гестапо, тільки з дуже великим і пружним бюстом. Бачиш, як її буфера стирчать?
— Що за маячня, Віталя? Тобі точно кришу зриває.
— Ні, - каже Віталя, — подивись он туди, — і він показав на роздільне скло, яке закриває вхід до якогось коридору.
Я подивився, але нічого не побачив.
— Там стоїть Мар'яна. їй холодно, ман, їй дуже холодно. Вона у другому відсіку, а там страшенна холоднеча. Ми знаходимося в першому відсіку, пак відділенні, розумієш? Тут сидять такі, як я, наркомани, аліментники, дрібні злодії, деякі проститутки, ображателі вдів, бачиш, за столиком сидять мужики? Це вони, ображателі вдів. Вони постійно грають у карти, а на чолі у них рудий ірландець, мій дядя Гєна, вони називають його Мак. Усі сидять на своїх місцях, інциденти бувають рідко, шкода лише, що я не знаю, що коїться там, в інших відділеннях цього пекла, хоча сестра Гнусен каже, якщо я себе погано вестиму, то неодмінно потраплю у друге. А я не хочу у друге.
— Але ж там Мар'яна…
— Та в пеклі я її бачив. Мені тут добре. Я навіть не знаю, чому її туди відправили.
— Самогубство? — я починаю грати в його ігри.
— Не певен. Мій дядя Гєна теж самогубця, однак сидить тут, ріжеться в карти. Щось інше. Що — не знаю. Тут багато людей. Дуже багато. Сотні тисяч, мільйони, навіть більше… Тут майже всі. Вони ходять безрозмірними коридорами і мугикають, мугикають, розумієш, ман, тут страшно, тут навіть Джек Лондон є. Сидить постійно в уявній рубці і покурює тютюн. Смішний дядько.
— Зрозуміло, а ще хто?
— Не знаю, всякі є. Годину тому пробігав Круг. Централ, всі діла, ну, сам знаєш.
— Знаю, — кажу я і розумію, що нічого не розумію.
Боже, думаю я, якщо це дійсно пекло, то чому я тут, що я роблю в цих диявольських пенатах? Чи, може, я сраний поет, а Вій сраний Вергілій?
— Може, й так, — відповідає Господь, а може, ти просто у хворому сні Віталіка.
— Та ну, — кажу, — що за маячня?
— Вій, — питаю я, — це точно пекло?
— Точно, — відповідає він.
Я розвертаюсь і прямую до виходу, дорогу мені затуляє чорношкірий санітар, від якого приємно пахне жіночими парфумами, однак лікар кричить, щоб той випустив мене, і шанувальник тонких ароматів дійсно випускає, навіть відчиняє мені двері і каже, щоб я добре поводився, інакше опинюсь тут. Добре, кажу я, і дивлюся на мужиків, що фарбують капличку.
— Туди, — каже один з них і показує в небо.
— Лови, — кидаю я йому півпачки «Кемелу», що залишилась.
Він відскакує від моєї подачки й починає тихенько плакати.
Дорогою до вокзалу я проходжу той самий ліс, минаючи ту саму бомжиху. По її білих брудних ногах повзають мурахи. Як я зрозумів, бомжиха не спить, здається, що хтось-таки вбив її, а можливо, і вона сама себе вбила або померла від браку вітамінів в організмі. Яка різниця, думаю я, від чого вона померла, яка різниця, від чого помру я, головне результат, і яка різниця, що ми робили задля досягнення мети, перш за все — результат. І от, думаю я, завтра у Вія день народження. Йому виповнюється двадцять три. Раптом мені пригадується наша розмова, коли він казав, що в двадцять три у нього буде затишна квартирка зі своїм дизайном, іномарочка, не дуже така дорога, ще якісь штуки, а Тетяна Вікторівна носитиме під серцем його дитину. Ну, Віталя, і де ж це все, де дитина і квартирка з драконами, га?
— Ман, — чую я Вія, — ще не вечір. День народження тільки завтра.
Ну невже він за цю неповну добу встигне вибратися з пекла і дістатися хоча б вокзалу, цього безформного, сірого вокзалу, звідки потяги вирушають в Рівне, Астану, Москву, Одесу. Я не вірю йому, я вже взагалі йому не вірю. Віталя, кажу я подумки, все, що тобі залишається, — це сидіти в пеклі і продавати окуляри.
Раптом я розумію, що я поводжуся надто жорстоко зі своїм другом, який сидить у пеклі, я, мабуть, не маю ніякого права дорікати йому і вказувати на його помилки. Я збавляю.
Пам'ятаєш, як ти хотів робити бізнес? Згадай лозу. Ні, не Юрія. Згадав? Як тобі моя ідея, ти повернешся з пекла, і ми замутимо конвеєр. Толік відповідатиме за рекламу, га?
— Можливо.
Давай, Віталя, я поговорю з лікарем, кажу я, знаючи, що ні з ким так і не поговорю. Він зрозуміє, він, як мені здалося, нормальний мужик. Усі ці потойбічні сили відсмокчуть у нас, як дорогі віденські шлюхи.
— Я не знаю, як смокчуть віденські шлюхи.
Я теж не знаю, але, будь певен, дуже класно. Давай вилазь, разом завдамо нищівного удару системі. Будемо заступати за жовту обмежувальну лінію на ескалаторі, викинемо свої мобілки та телевізори, віддамося первозданній природі, візьмемо з собою Толіка, йому це також не завадить, йому лікуватися треба, він же вмирає. Андрюху візьмемо. Пам'ятаєш, як колись?
— Як колись, вже ніколи не буде. Все змінилося. Я просрав своє життя. Я до цього йшов, і ось маю. А ти, ман, вирулюй з цього потоку, що засмоктує тебе у смердючу каналізаційну руру.
Та нічого мені не загрожує. А ти пробач, майже в усьому винні ми.
— Та ні в чому ви не винні.
Винні. Згадай, як я викинув тебе на вулицю, Толян теж молодець, носа тобі поламав…
— Але ж я сам, я сам відкусив йому палець. Як Смеагол.
Як придурок, кажу я, та ти і сам знаєш, таким, як ти, важко, вони постійно в пошуках, причому пошуках на такій безглуздій та невизначеній стадії, коли ще не знаєш, що тебе очікує. Ти жаба, Віталя, а жабою бути важко!
Раптом я замовкаю і бачу перед собою приміщення вокзалу. Я заходжу всередину, купую квиток і сідаю до вагона. Мені стає не по собі, я намагаюся продовжити розмову, однак якесь дивне, майже всевишнє розуміння приходить до мене, що я вже ніколи не заговорю з Вієм, ніколи не торкнуся його слизької шкіри і не почую цокання його нігтів на пальцях ніг по кахельній плитці, все, цього не буде, і марно щось собі про це думати. Однак я уявляю Вія, який застряг у цій лікарні, він, вочевидь, нещасний, він думає, що, можливо, не скоїв би він десяток зайвих гріхів, не сидів би в тому пеклі, а гортав книжки-розмальовки в райських садах, покурював би фіміам свого умиротворіння та годувався б виноградом з рук прекрасних німф у декольтованих туніках…
Навряд чи знайти йому щастя…
Посеред вагона стоїть дівчина. Років тринадцяти, вона проститутка, вона дозволяє п'яним мужчинам гладити себе по сідницях, вона не знає, що може трапитися з нею через годину, через годину її можуть убити. Її вб'ють нещасні мужики, вони її вб'ють, тому що їм більше нема куди дівати свою злість, що накопилася з роками важкої праці. Вона знає, що її можуть убити, зігнати на ній зло, і один мужик буде пристрасніше за інших бити її по голові дешевою малазійською кросівкою, він буде її так бити тому, що у нього донька її віку, доньку, певно, звуть Юля або Настя, ну, в принципі, як ще можуть звати дівчину такого віку, це вже потім, коли вони підростають, коли набираються розуму, їхні імена змінюються, власне, як і імена їхніх хлопців, але ім'я тієї дівчини, яку вб'ють, не зміниться, вона так і залишиться Лесею. З брудним понівеченим тілом. її не шукатимуть, а тим більше не шукатимуть її тіла, і вб'ють її в такій глухій місцевості, що ніколи не знайдуть. На ній сидітимугь мухи декількох поколінь, вони відкладатимуть свої мушині яйця в її ніздрях, її потроху під'їдатимуть миші, і зараз, дивлячись на неї, я розумію, що вона погоджується зі своєю долею, вона так і каже всім мужикам у вагоні, мужики, каже вона радісно, я згодна ризикувати заради бабок, які ви мені дасте, або не дасте, це вже залежить від того, чи встигне Юра, мій сутенер, дібратися з сьомого вагона. Мужики кивають головами, погоджуються її поки що не вбивати, але вони брешуть, усі знають, що вони брешуть, і навіть ця Леся знає, однак все одно погоджується вийти на наступній станції, і вона вийде, і буде забита ногами за десять кілометрів од сраних Черкас…
Я приїжджаю на вокзал і їду до Толіка. Дзвоню в двері і розумію, що збудив його. Нічого, думаю я, годі вже спати. Ми сідаємо на кухні, він пригощає мене цигаркою, і ми закурюємо.
— Знаєш, — кажу я, — бути письменником з Черкас краще, ніж поетом з Житомира.
Толік погоджується, він скрушно хитає головою, і ми мовчимо.
Довго ж ми мовчали. Дуже довго. Аж поки не вмерли…