1. ЕВРОПА, ЯК ІДЕОЛОГІЧНА ЦІННІСТЬ

Европа! Уявлення, що вяжуться з цим словом, різнородні — бо неодностайні окреслення

самого цього поняття. Вони сягають від географічних стверджень аж до ідеольогічних

поглядів, і в багатьому собі суперечать. Вже географічно, поняття Европи, спірне;

політічні ж моменти побільшують непорозуміння. Наприклад — належить СССР до

Европи чи ні? В школі вчили нас, що Урал є границею між Евролою й Азією. Сьогодні ж

на просторі між Збручем і Каспієм точиться боротьба власне за пересунення границь

Европи на схід! Знищення турецького панування в південно-східній Европі стерло

азійські впливи з європейських народів і поставило Туреччину між азійські держави

Близького Сходу. Але сучасна Туреччина Кемаля Паші сама змагає до духового й

цивілізаційного зближення з Евролою. Еспанію й Португалію донедавна французькі

історики називали країнами, яких можна сміло залишити поза увагою при розгляді

останніх 50 років історичного розвитку Европи. А з 1936 року, Еспанія стала її заборолом

перед силами руїни, Португалія ж при боці Еспанії. Дискусія над поняттєвою

інтерпретацією Европи триває в усіх площинах і певно не скоро скінчиться.

Европа стоїть перед нами як многогранна (географічна, расова, політична, господарська

й культурна) проблема. Саме тому, так важко охопити її, як цілість. Що більш розумово

підійдемо до цієї проблеми, то складнішою стає її розвязка. Европа — це скорше

душевне її визнання. Европа все відкриває нові карти історії людства. Як така, вона

проломила кордони власного простору, через чужі континенти й океани. А всеж вона

вкорінена в самій собі, коли не має вмерти й зректися свого післанництва.

Европа неодностайна й її не можна звести до спільного знаменника. Вона не була й

очевидно не буде одним політичним табором. Европа, як певне визначення,

узмістовлюється в різнородності історичних націй нашого континенту. Европу

переживається найсильніше тільки у власній нації. Це пережиття є одною з

наймаркантніших рис українського націоналізму. Европа Хвильового, Европа Донцова!

Слово «Европа» вимовляється сьогодні з особливим значенням, як післанництво;

Европа — це сьогодні знов чудесна реторта, в якій відбуваються фавстівські процеси

народження нового. В історії світа записуються перші розділи доби націоналізму — доби

в якій відчувається чисто європейський дух і стиль.

Українська національна революція повинна бути європейською не тільки в розумінні

духової постави її носіїв і не тільки своєю повязанністю з тим усім, що хвилює Европу;

тою повязаністю, в якій наша творчість має бути сповненою почуттям вкладу власної

цеглини в Історію розвитку європейського духа. Йде насамперед про виразно окреслене

місце «Европи» в гієрархії наших ідеольогічних цінностей; Европи — в різних її виявах:

релігії, культури, цивілізації й політичної доктрини. Чи це все сьогодні необхідне й

доцільне? Чи не загрожує це иашому рухові втратою внутрішньої правдивости власної

ідеї? Ми підходимо тут до одної з найважніших проблем доби націоналізму, а відповідь

на поставлений запит мусимо шукати в наступних міркуваннях.

Існування й свідомість належать до двох різних площин, і не завжди покриваються з

собою. «Нація», як дійсність, існує, відколи є Історія. Нація, в своїй внутрішній суті, є

явищем метафізичного порядку. Чи вона має виразну окреслену (національну)

самосвідомість, чи ця свідомість ще нескристалізована — не залежить від різних

умовин. При існуванні національної свідомости — можливі знову два випадки. В

першому — надія своє національне кредо й назовні називає власним імям; в другому —

вона може своє завдання й силу бачити в реалізації певного понаднаціонального

принципу.

В цьому другому випадку (напр. впливи французької революції 1789 року, або

московського комунізму) необхідно розрізняти значення цих ідей для націй, які їх

видвигають, і їх діяння назовні. Ідеї французької революції понесли духове й політичне

значення самої Франції в світі на ціле століття. Для інших же націй, що стикалися з

впливами Франції, вони не мали такого значення з багатьох причин. Зокрема тому, що

витворювали ту чи іншу залежність від «метрополії» цих ідей (Франції), а також не

характеризувалися тою прикметою, що для батьківщини «свободи, рівностн й

братерства» була найважнішою — зовнішньо-політнчним післанництвом. Подібно з

московським большевизмом. Він конає сьогодні не тільки тому, що опинився в сліпому

куті, в якому мусить опинитися кожна розкладова ідея, але й тому, що не оправдав себе,

як імперіалістичний інструмент московської нації назовні (зокрема супроти поневолених

націй). Необхідно ствердити, що в діянні цих понаднаціональних ідеольогій, як вияву

свідомости даної нації, згальні зовнішньополітичні моменти відбиваються і на внутрішній

політиці. Сьогоднішня внутрішня криза провідних демоліберальних держав і СССР в

значній мірі спричинюється тим, що ідейні впливи обох революцій (1789, і 1917.)

втрачають своє зовнішньо-політичне значення.

Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація

не може рости коштом ідейного поневолення свого окруження в тій формі, як це було в

століттях понаднаціоняльних принципів. Поодинокі нації доби, яка вже минає, могли

мати ідеольогії, шо не виправдуючи себе внутрішньо-політично, тим не менш

забезпечували їм світове панування: засуджена на компромітацію ідея — жила далі,

зрівноважуючи зовнішньо-політичними осягами свій внутрішній «дефіцит». Натомісць

доба націоналізму — це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум

енергії — отже примат унутрішньо! політики. Але те, що звется закордонною політикою,

не могло зникнути!

І націоналістичні наші змагаються з окруженням — в обороні ,або в наступі. Цей змаг

мусів би відбуватися в чисто матеріяльній площині, бо ж як можна ідеєю націоналізму,

названою власним імям, голою національною правдою, обезброїти чи духово

поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до

кожної нації бути сильною, змагатися й рости? Ця остання обставина матиме, можливо,

деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє

імперію «як духове І моральне поняття. Імперію, себто націю, що кермує другими

націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного

кільометра землі».

І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духової боротьби, але, в

противенстві до минулого, це діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй.

Отже, коли йде про ідею поступу і досконалення людського життя на світі, то лоба

націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від

поодиноких націй, інтенсифікації життя «спецієс», і не визнаючи самого екстенсивного

росту назовні — вона посуває людство більше вперед, ніж минула епоха

лібералістичних імперіялізмів.

Ми бачимо в італійському «післанництві Риму», в італійському «латинстві», в

нордійському післанництві III Німеччини, (що пристосоване для неї, як для нації з перш

за все континентальними аопіраціями) первні з другої площини, як абсолютна правда

про націю. Коли ми готовимо про «Европу» в українській націоналістичній ідеольогії, то з

того погляду, щоб ця ідеольогія була звернена не тільки навнутр, але й щоб переходила

до ідейного наступу на окруження з більшою й більше реалістичною, ніж досі,

свідомістю шляхів цього наступу. Московська Протиевропа, українська (зовсім нового

порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і,

нарешті, необхідність мати нам, в стику з другими європейськими націоналізмами,

світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим

бойовим змістом — ось моменти, які кличуть нас за «Европою», що вже відчута й

вимовлена, але ще невловні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеольогічна

цінність.

2. НІМЕЦЬКА РАСОВА ТЕОРІЯ

Німецький расизм є типовим прикладом для порушеної теми, а звязаний він найбільше

безпосередньо з імям німецького вченого Ганса Гінтера. В 1920. році, в час усіх

нещасть, що стрінули Німеччину після поразки в світовій війні — демоліберального

розкладу, пацифізму й послаблення національного інстинкту, поступаючої супрематії

жидівства, заведених надій і шукань нових шляхів — в цей саме час зявилася книжечка

29-літнього тоді Гінтера п. н. «Лицар, смерть і чорт». Книжка оспівувала ідеал «героя»,

безпощадно критикувала ціле XIX століття, вертала до «високої поганської моралі

вікінгів», до перших німецьких цісарів, лишаючи на боці «Римське цісарство німецької

нації», що розтратило німецькі сили — кликала до «німецькости» в усьому. Авторові

йшло про героя, шо «спримайє життя, як ризико» в розумінні ідеалів кожного

націоналістичного світогляду.

Героя розумів автор як єдність душі й тіла — героя мистецтва І сили, боротьби й свята,

здоровля й величі духа, свідомо- сти і глибини інтуїції. «Коли хочемо знати — писав вій

— що це значить жити героїчним лухом... треба вглибитися а будову наших мов. їх

назвали індогерманськими: вони є мовами племен норlійської крови, що все несли з

півночі на південь аж до Азії свої мови й обичаї чужим народам... Треба б уже зовсім

перестати балакати про те, шо не може бути нічого такого, як рівність людей... рас, у

їхній істоті, обдаруванні й цілях... Кожна поодинока раса мусить інакше думати й діяти,

мусить інакше бажати й хотіти, ніж усі другі раси...».

«Глянути тепер на людей, — читаємо далі в «Лицарі...» — шо їх вихлюпнув на пост

державного проводу німецький переворот 1918. року Я порівняти їх із мужами, які

вибудували наш Райх — що за жахітлнвий упадок раси» ідо за обличчя, що за черти...

Це була б повчаюча книжка з образами, які відображували б творчих мужів, що думали

про німецький Райх і творили його, побіч (цих) людей...». І далі: «Ключ до світової історії

мусимо мати раніше в руках, заки зможемо творити шось ясного... Імперська ідея

німців... повинна бути нордійською ідеею, інакше не буде взагалі ніякого Райху. Ми

повинні расове питання ясно розвязати й, як відповідь, віднайти німецьку держану

нордійської раси».

Отже це було переступлянням порогу минулої епохи, коли йде про власну національну

інтроспекцію. Ідеал «героя», «європейської людини» — до нього звернулися всюди, де

перемогали нові ідеї! Мужі вкорінені в палію, чинять історію, а не «часи» й

«окруження»... На середньовічні універсалізми не пора. Зле є з нацією, де панують не

найкраші; зле, коли нація зажидівлюється — про це говорить історія недвозначно. В

науці лібералізм старанно розмежував т. з», духа від національно звязаної людини. Під

кличем «обективної науки» поставлено річ «саму по собі» на трон; тоді коли неможливо

працювати над правдою, однаково зобовязуючою й зрозумілою для всіх народів.

Лібералізм клав врешті псе на карту т. зв. образування, а характер полишав на боці.

Його не журило явише, яке заїснувало в європейських країнах за останні десятиртчя, шо

родини, досягаючи певного шабля на суспільні й драбині — починають бути вбогі на

дітей. Лібералізм множив установи для образування, вірив свято в силу освіти, а не

знаходив розвязки проблеми вимирання суспільства.

Всі ці й низка других хвилюючих проблем, що їх залишило канаюче ХІХ. століття,

найшли свій вислів у Гінтера, як знаходили вони в других, шо стукали до воріт нової

доби. Дальший шлях Гінтера був від «героїчної ідеї» до природничо підбудованої

«нордійської ідеї». Це був шлях, який проклав німець для Німеччини, але цей шлях у

різних виявах відбував кожна націоналістична ідеольогія, оскільки вона досягає стадію

зрілости: від внутрішньої політики до зовнішньої — в органічному повязанні обох

аспектів. Антропольогія, про яку тут іде, існувала від десятиліть — Гінтер потрактував її

перший — поза певними тезами французького расольога А. Гобіно й знімченого

англійця Г. С. Чемберлена —під аспектом історії, політики й моралі А. Г ітлер, А.

Розенберг та В. Дарре розвинули теорію Гінтера — перший у політичну доктрину, два

другі в новий німецький національний міг; всі вони разом доклали зусиль до того, шоб

нордійська теорія стала для німецької нації оруддям змагань за зовнішньо-політичні цілі

й завдання.

В чому суть нордійської ідеї Гінтера? «Раса представляєгься нам — каже він у свому

«Расознавстві німецького народу» 9) — у виді одностайної людської групи, що, через

властиве їй зєдинення тілесних познак і душевних прикмет. Різниться від кожної іншої (в

такий спосіб складеної) людської групи й плодить усе лише рівних собі». Основна

субстанція німецького народу нордійська; до неї в дерлися ще: вестійська, остійська,

динарська. остбалтійська, фелійська й судетська раси - Висновок для популяційної

політики: поодинокі раси мусять множитися окремо, при чому нордійська, як найцінніша

раса в світі взагалі — найсильніше.

Як бачимо, Гінтер підкреслює, що з певними формами тіла дідично звязані теж певні

духові й душевні прикмети, як теж риси характеру; вони щоправда при сильному мішанні

можуть бути дідичені відділено, але в непомішаних расах тісно звязані між собою. Отже

з цього випливає, що з певними расами сполучені певні культури й політично-історичні

події, та що разом із загином або новим зривом якоїсь раси, з переверствуванням або

змішанням двох чи більше рас — ростут або падуть здібності, зміняється спосіб

думання й діяння даного населення. Расозавство це ключ світової історії; кермування

расою — це клич до світової політики.

Роди, що творили історію — заявляє Гінтер — були впродовж усього її розвитку,

нордійської крові, починаючи від Індій (а навіть найранішого періоду Східньої Азії), через

Персію, Грецію, Рим, Францію, Русь 11) аж до Німеччини. Ці роди були нордійськими

хвилями, що одна за одною йшли з території теперішньої північної Німеччини (над

Остзее) в світ. І навпаки — з загином нордійської раси — приходить до загину народів.

Нордійська теорія є очевидно проти «духових рас». В Гінтера й ще більше в Розенберга

знаходимо дуже гостру критику всяких других месіянізмів, крім нордійського: «руської

людини» Достоєвского, «післанництва сходу» взагалі й усякої «азійської магії»...

Зокрема, сильна протисловянська нота помічалася вже у француза-расольога Гобіно:

«Словяни — писав він — є одною з найстарших, найбільше зужитих, найбільше

змішаних і звироднілих родин, які лиш є. Вони були вичерпані ше перед кельтами»...

Доктрина націонал-соціялізму відкидає денаціоналізацію чужорасового елементу й

насильне поневолення чужої нації. Форми нової запліднюючої нордійської хвили з

території над Остзее мусіли змінитися. Цій доктрині йде про те щоб усі народи 11)

відчували, що вони мають завдячувати нордійцям: для всіх їх, нордійці — це фундатори

їх держав. їх колишньої величі й слави. І сьогодні, коли нордійці й не хочуть ніким

насильно володіти, вони все ж готові помагати поодиноким націям у їх життєвій боротьбі

й державному будівництві, але вчитися треба в них, наслідували їх, ставити перед

собою їхні ідеали. Ця тенденція — при європейській діяспорі німців за останні столтття

коли вони всюди станули б свідомі своєї нордійської місії — може бути основою імперії в

тому розумінні, як пе ми бачили вище в Мусоліні. В німецькій расольогічній літературі

наводиться широкі таблиці німецьких прізвищ визначних людей у Росії, в балтійських

державах, Польщі, Чехії, Мадяршині й т. д. великий відсоток німців у Новому Світі — всі

ці тисячі й мільйони не були нордійсько свідомими. Але коли всі вони вже стали б

свідомими нордійцями, то не потребували 6 кидати своїх теперішніх націй і держав —

німецька імперія фактично існувала б, заснована в світовій реалізації иордійського

післанництва, до якого надхиув і очолює його — Третій Райх.

Нордійська раса не сповняла за останні часи своєї місії не тільки через брак свідомосте,

але й з других причин. Як передова в усьому, поносить вона найбільше жертв теж у всіх

війнах. Бо напр. старшин в арміях найбільше нордійців, а старшин гине відсотково куди

більше, ніж рядовиків. Після війни економічна криза найбільш вдарила знов таки

нордійців, — і їхні родини приневолені були обмежити чисто дітей, і т. п. Висновок із ціх

усіх фактів може бути один — иордійці мусять стати расово свідомими й посилити свій

євгенічний зріст. Франція не героїзується, другі романські й словянські народи давно

перестали бути нордійськими — єдина надія на народи германської мови, шо повинні

наново знордизуватися. Отже місія німецького націонал-соціялізму в свовому метовому

призначенні понаднаціональна — йде про рятунок дегенеруючого людства. Цю місію

перебирає на себе перед світом наразі німецька нація під знаком гачкового хреста. Вона

стає таким чином носієм і реалізатором високої історичної функції.

Дальший хід думок Гінтера в основному такий: Нордійська раса є найціннішою расою

індогерманського німецького народу — отже треба її заховати й розмножити. «Треба

сказати ясно — читаємо в нього — що внутрі німецького народу — нордійська кров

мусить бути «бажаною», а не-нордійська кров «менше бажаною»... Такий погляд... не

звертається проти поодинокої не-нордійської людини... він має на меті охоронити

бажану нордійську кров перед загином і цю бажану кров рішуче, як це тільки можливо,

попирати. Ствердження науки про дідичність, що вартість одиниці, самої по собі, різна

від її вартости, як життєдатетеля — це ствердження буде основою для всякого

розваження. є й бувала нераз тілесно гірше або зле випосажена одиниця, що дала

німецькому народові високі духові цінності, але вдумчива людина не схоче, щоб вона

оставила чи мала б оставити свому народові нащадків. Її вартість, як одиниці, є власне

різною від її вартости, як життєдателя — що одначе її, як одиницю, не може якнебудь

обезцінювати».

Гінтер витягає зо своєї теорії висновки й для розуміння мистецтва. Так само в ділянці

історіознавства — на місце «спіритуалістичної» з одного боку й «матеріялістичної» — з

другого, Гінтер видвигає «антропольогічну» історіософію. В ділянці виховання ставить за

взір грецьке «гімназіон»: «Необразованим уважали й того, хто не вмів плавати... хто не

вмів оцінити людського тіла під оглядом краси й здоровля». Грецьку «кальос- каґатію»

ставить він як приклад типово нордійській. Чи злочинець і геній родяться вже собою, чи

має взагалі ще якесь значення виховання? — на ці питання Гінтер дає таку відповідь:

«Виховання має надати осягненій добором людині з внсоковартісними дідичними

нахилами — напрямок, зорієнтований на цілість — нарід і державу. Сам добір ще не

будує доброї держави».

Гінтер і Розенберґ у найгострішій опозиції до християнства. Вони протиставлять

нордійський ідеал «чести» християнському ідеалові «любови». В одному зо своїх

останніх творів «Побожність нордійського роду», розвиває Гінтер ідею нордійської

релігійності з її цьоносвітовою побожністю, з почуттям батьківщини й прямуванням до

шляхотности, з бездогматичністю й безпосередністю супроти Бога, з її культом тіла

(однаково чужим як для гріха, так і для спасення), а передусім — звязаністю з вічними

законами природи в звичаях, праві й думанні. «Геленець почував себе людиною, що

мала творити цінності в божеській природі; середньовічна церква вчила, що людина

може творити цінності тільки проти природи, яка видавалася їй небожеською, низькою,

шо тягне до гріха» — каже він.

Гінтер видвигае нордійство в Заратустри, у греків від Гомера до Плятона, в первісному

Римі, в Ісляндії й Норвегії «заґ», в германій з-перед Карла. Майстер Екергард, Кеплер,

Галілеї, Коперник, Дарвін і Гекель — «окричані орієнтально-римською церквою

єретиками»; Фрідріх Великий, Гете, Гебель, Ніцше — ось уосіблення нордійської

побожиости. В нордійця світ це божеський лад, в якому людина живе в роді й триває в

черзі плодження. Расовий культ є для неї безпосередній наслідком цілого світового

ладу. Зате в християнстві земля вважається «падолом сліз», а жінка «посудою гріхів».

Побожність християнська «з того світу», «нордійська ж — «з цього».

«Індогерманська побожність не ставила ніколи черти біля смерти одиниці: світовий лад

був безчасовий.... не мало бути кінця світа або настання «божого царства», що змінить

усі речі — для здійснення якого люди мають уже сьогодні відвертатися від світа й думати

про свою останню годину. Як довго завдяки боротьбі людини по стороні Бога проти

протибожеських сил вдержується повний глибокого глузду лад — є для нордійця думка

спасення незрозумілою. Спасення від якого лиха й задля якого іншого життя?.. Кращого

життя, ніж життя заприязнення з Богом і самозаховання... не могло бути»...

Так, в короткому начерку, представляється німецький расизм. Як наукова теорія, він не

видержуе критики, але став повновартною наукою для самих німців. Зрештою, йому

надається Ірраціональний характер міту, і, як такий, він сподіється прокинути

«нордійців», де б вони не були. У поодиноких висновках расизму, головно в елементах

його реакції на минулу добу, найдемо багато моментів, що звязують його тісно з нашим

часом. Расизм у своїй внутрішній політиці, як проблеми популяційної практики, евгенікн,

антисемітизму й т. д. у висліді мало чим різниться від кожного другого націоналізму. Але

для нашої теми найважніше наступне: німецький націоналізм оперує ідеольогією, яка

просякнена понаднаціональними первнями, шо дають йому в різних площинах (з

релігійною включно) ширшу, ніж національна, рацію спротиву або агресії на окруження. І

не йде тут про якінебудь штучно вимудрувані для кожного випадку зокрема аргументи, а

про органічну цілість ідеольогії, що обіймає зором усе внутрішнє життя й зовнішні обрії

нації.

Так виглядає одна з ідеольогій доби націоналізму. Нація, яка мала б стрінутися віч-на-віч

з такою чужою ідеольогією — мусить бути спроможна протиставити їй свої концепції, що

сягають у понаднаціональну сферу, бо інакше буде зіпхнута до оборони. Українське

розуміння цінностей Европи (які включають у собі і багато з німецького «нордійства» чи

італійської «римськости», пропущених крізь суверенну призму) має бути нашими

духовними шанцями на заході для криття плечей в наступі на сході. Маємо на думці

перш за все наступ проти Москви, яка вже сьогодні користується проти українського

націоналізму антирасистськими аргументами; завтра можемо стрінутися з якою небудь

пансловннською або подібною аргументацією проти расизму. В протиставленні одному й

другому — ми повинні поставити власну розбудовану націоналістичну ідеольогію, де

«Еврола», до якої Україна все належала й в дусі якої сповняла свої історичні завдання

— найшла б своє органічне місце!

3. ДОБА МІТІВ

Вказуючи на понаднаціональні первні націоналістичних ідеольогій, ми підкреслили, що

хоч вони є звязані перш за все з ділянкою закордонної політики, то всеж примат

унутрішньої політики є основною рисою кожного націоналізму. Остаточною життєвою

дійсністю великих природній людських спільнот-націй, є держава. «Державна форма

буття є завершенням життєвої туги нації» — як каже Келлен — ця «туга» в добі

націоналізму мусіла стати перш за все справді тугою, а не зраціаналізованою й

зматеріялізованою державною ідеєю лібералістичного типу XIX ст. Держава в своїй

істоті е всеж раціональною установою. Власне тому, щоб не втратити життєздатносте —

вона потребує повязання з прарічами, з прапідставами буття націй, що лежать поза

межами раціонального порядкуючого хотіння.

Між усіми державними устроями «найбільше розумовою» є без сумніву демократична

республіка; з другого боку, ніякий устрій не є більше «нерозумовнм», як напр. легітимна

дідична монархія. Але всеж навіть ця остання вміє бути тривалішою від республіки.

Причина в тому, що демократична республіка, як найраціональніша державна форма,

надто далека від усякого міту, справжня ж легітимна монархія таким мітом розпоряжає.

Королівський міт найдавніший і бував різний: в Єгипті король — це інкарнація

божеськости; в Геляді й сьогоднішньому Ніппоні він є божим нащадком; в християнських

державах вія називає себе «з божої милости», в Мадярщині носить король корону

святого. Такий міт вкорінює державу в глибини ірраціонального, в тогобічно-релігійні

основи й надає незмисловому своє живе, особове втілення.

Споріднений із цим мітом є міт вождя (Мойсей, Александер, Цезар і Октавіян, Магомед,

Кромвель, Хмельницький, Наполеон, Лєнін, Мусоліні, Гітлєр). Вождь наділений

особливим післанництвом чито від особового Бога чи безособового провидіння, від генія

нації, чито, як у Леніна, від імманентної (й тому по суті не менше ірраціональної)

розвоєвої «закономірности». Вождь є особово й часово обмеженим — для нього не існує

слово про «невмірущого короля» (Lе гоі еst mori, vive lе гоі!) Де він хоче це обмеження

розсадити, там діялося це здебідьше шляхом переміни вождівського міту в королівський:

Александер гроголошуе себе сином Аммона, Цезар покликуеться на божеський початок

свого роду, Хмельницький каже єрусалимському патріархові проголосити себе «князем

усієї Русії» й наближується родинною політикою до монархічних родів, подібно

Наполеон коронується цісаром і через друге подружжя прилучується до династії «з

божої милости».

Тісно з вождівським чи королівським мітом, з ірраціональним у політичному бутті нації,

звязаний міт месіанізму, про який була вище мова, як питомний для нашої доби. Міт

месіянізму конкретизується в імперіяльному міті. Класичний імперіяльний міт створила

була римська імперія: з божого веління є вона уповноваженою злучити в «імперії мира»

під володінням римського народу всі народі замешкалаго світу (Рах Romana). Потім

еволюціонує цей римський міт у «священну римську імперію» середньовіччя, сьогодні

уосіблює його фашистівський імперіяльний гін. Іншим типовим прикладом є міт

ісламської й османської імперії. В останнім часі зявляється, заснований у національно-

московському месіанізмі, імперіяльний міт большевизму — матеріалістично

спотворений, але всеж правдивий імперіяльний міт, з жахливою силою діяння. Маємо

врешті німецький міт крови.

Як не ворожа була доба раціоналізму всьому ірраціональному і як не намагалася вона

розумово розвязати всяку містерію — але й вона державам, які оснувала, надавала

міти. Зєднаним Державам Північної Америки — міт свободи; Франції — міт прав людини.

Вповні чужою для міту стала лібералістична думка вже в другій половині минулого

століття; вона позначила своє тавро й ва деяких створених по світовій війні нових

державах. Ці держави (наприклад — Польша, Чехословаччина) переживатимуть

найважчі кризи бо їх існування не гріє тепло міту! Демократичні держави намагаються

сьогодні за всяку ціну творити з «демократії» (як приставлення націоналізмові) свій міт;

це може й мати на певний час якесь зовнішнє політичне значення (демократичний бльок

проти націоналістичних держав) але нація, що загубила свій міт, сьогодні не знайде

його вже в демократії!

Ніціоналістичні держави розпоряжають і розпоряжали в печатках своїх революція мітом;

він окрилює тепер таксж кожну поневолену націю: це туга за переможним підйомом із

упадку, в якому нація, що стає на шлях націоналізму, знаходиться. Коли мниговоримо —

«Українська Самостійна Соборна Держава», то чи не вяжеться в нас із цими словами

такий емотивно-духовий комплекс, як заповіти минувшини, помщения загинувших за

Ідею героїв, визволення з національного гнету й пониження, власна правда у власній

хаті й тд, а щойно потім, в далеко меншій стусні, комплекс розумовости?

Ця туга тісно заязаиа з мітом майбутнього: «Третій Райх, воскресення Imperium

Romanum. расовий чи імперіальний міт. «Творити нове життя на траві двох світів» — ось

міт майбутнього України. Він тісно повязаннй із цінностям «Європи», як ми казали,

скорше з «душевним визнанням» Европи, ніж з її розумовим сприйманням. Врешті —

воскресеняя міту Вождя — мітично вивищеної індивідуальносте провідника нації. Свою

особову і часову обмеженість Вожзь перемагатиме ймовірно вивченням свойого

наступника, при чому ця його функція носитиме риси не менше містичні. Можна собі

сьогодні вповні уявити воскресення містерії: «Le chef еst mori, vive le chef!».

Справді, чи можна взагалі свідомо «творити» міти й як це знаходять вони ще сьогодні

вірних серед нашого, від століть раціонально обтяженого, роду? Воскресення міту

можливе було тільки в парі з оцим зворотом людини від раціонального до

ірраціонального, що довершується в нашім часі. Все було так, що людина творила міт —

і не ноже й сьогодні бути йнакше. Творець міту мусить тільки вслухатися в тугу й

бажання свого часу. Вій мусить бути пророком, якого поява в сучасності тісно повязана з

загином раціоналістичної доби. . .

Ще приклад із політично найтверезіших народів, яких знаємо. «Все ще при вступленні в

свій уряд нового (велико-бритійського) короля — пише Дібеліюс у своїй книжці про

Англію) визивае герольд усіх, хто заперечив би легітимне право монарха, на двобій на

життя та смерть, і все так жадка сензації лондонська товпа, слухає це з найглибшою

богобоязливістю. Не прийде нікому на думку використати нагоду для знаменитого

гумбугу проти монархії й монарха». — Невмірущий державний міт англійців дає їм зовсім

окреме місце між націями, що їх не зараховуємо до націоналістичних.

Тут водночас бачимо приклад тісно повязаної з кожним мітом, наставленої на

емоціональність, обрядовостн, якою так багаті всі націоналістичні революції. Чи то

звязана з особою вождя чи з культом поляглих героїв, чи з тріюмфами боротьби —

містика, романтика панують сьогодні в усіх націоналістичних рухах. Зокрема символіка

прапору та гербу й там, де це можливо, — однострою (чорні, брунатні і т. д. сорочки)

відограе дуже важливу ролю.

Міт протиставляють сьогодні подекуди (напр. у Німеччині) ідеольогії. Ця остання, не,

мовляв, примат думки й понять, по яким треба формувати дійсність. Міт це щось із чуда

й одночасно примат живого життя над «поняттями». М. ін., коли ми застановимося над

тим, в якому значенні в нас вживається слово ідеольогія, то прийдемо до «переконання,

що йде тут скорше про раціональний опис того ірраціонального, шо складається на

образи й емоції українського націоналізму. Самого міту ідеольогією не назвемо. Тому

слова «ідеольогія й програма українського націоналізму» не вичерпують цілости явиша.

Найважніше є те, зрештою, то українська національна революція має свої сильні міти —

які дають їй її історичну силу.

4. ТВОРЧІСТЬ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ РЕВОЛЮЦІЙ

В усіх великих революціях новітнього часу повторюються Два їх типи: творчий й

розкладовий. Наразі треба відповісти на пигання: коли можна говорити взагалі про

революцію, саму по собі, без огляду на її будуючу або розкладову силу?

В бурях кожної справжньої революції зударяються з собою історичні сили, тенденції

двох епох, непримиримі життєві постуляти поколінь у вирішальному бою. Завжди йде

тут про «або-або», завжди стоїть за розгорілою боротьбою, що тривала може вже

десятиліття у виді певних терть — доля, переконання про «грань двох епох». Отже коли

десь в Андорі громадяни горлають на вулиці, або в південній чи середущій Америці

відбуваться один із безчисленннх пучів, повалення якогось пануючого клану, зміна

державної форми, стрілянина між військом і масами, барикади й т. п. — то все це може,

щоправда, бути супровідним явищем революції, але само по собі це ше не справжня

революція.

Справжня революція, це реалізація постуляту — безумовно змінити даний загально-

духовнй лад аж до глибин, як у його формах, так і в його попередніх життєвих

передпосилках, та замінити його новими цінностями. Коли революції не вдається

підпорядкувати свойому новому революційному законові ціле думання народу, його

культурне наставлення, форми його духовости, вислів його політичного й соціального

хотіння — а разом із цим теж різноманітність організацій, які дають можність діяти цим

духовим, душевним і політичним функціям; коли їй не вдається перемінити мас, в

їхньому найглибшому наставленні до дотеперішніх способів думання, коли вона не в

силі надати часові нового обличчя — тоді вона не має права на назву революції. Щойно

коли вона мобілізує найглибшу тугу й найпристрасніше хотіння нації для нової

політично-духової мети й щойно коли вона мобілізувала для осягнення цієї мети націю в

усіх її силах — політичних, культуршпе і духових — щойно толі даний рух має

революційний характер. Революція мусить принести нову ідею, яка була б у силі ухопити

людей на лад релігійного переконання, шо для неї ваарта жертвувати все, а вмерти за

неї є щастям і ласкою. Вона мусить запалити своїх прихильників до величезної надії, до

віри, шо гори перевертає, що спалила б на попіл всю пасивність і недовірство, розумову

осторожність і принципи в роді: «моя хата зкраю». Її постулят саможертви без решти й

повного самозаперечення мусить буті таким великим і освячуючим, шоб його сприймали

не як тягар, як зов найшляхотнішх чеснот.

Все не спрямовує революцію ю виключности, до лостуляту тотальності, передусім

тотальності влади — але вже перед тим вона мусить бути наставленою на всеціле

опанування певного, здібного до відданости, людського типа. Цей людський тип не

думає про ніщо друге, як про своє революційне зобовязання (це може тільки холодним

рибяче-кровним духовим міщухам видаватися «обмеженням індивідуальності»...). В

зеніті всіх революцій — все одно чи в наслідках були вони будуючі чи руйнуючі —

входили в гру найхоробріші сторони характеру; йшло про той людський гатунок, в якому

дрімає готовність до великої віри й здібність одчайдушної жертви. Рішаючими носіями

революцій не є ті сумнівні егзистенції, що не мають нічого до втрачення й усе до

виграння. Правда теж, що й після правдивих революцій виступають революційні «гієни».

Але для вибраного революційного гатунку людей, що був носієм революції — не є

типовими ні авантурники, ні гієни, а ті, що дали революції етос — ті що їх пірвала стихія,

ті що запалюють, ті, що творять... їх стрічаємо однаково в будуючих як і руйнуючих

революціях. Не від цього залежить до яких наслідків доходить революція. Коли вона

правдива, себто така, що переорює, перевертає горі дном, що насичена ідеєю й

наділена силою встрянути в хід історії, то, ці вибранікі надають рухові вирішальних

імпульсів — все одно, чи йде про революційні орди «Інтернаціоналу» чи творчу

революцію «Джіовінецци».

До революційної ідеї й перепаленого нею оцього типу людей належить врешті ще одна

суттєва познака кожної справжньої революції — без огляду на її наслідки: провід із

певними якостями. Всі революційні рухи мають свій безпосераній початок у політичній

сфері. Коли вони обмежуються тільки до неї самої, то залишаються в межах тільки

політично І реформаторського руху. Є річчю проводу, чи рух зуміє охопити й другі

вирішальні ділянки життя. Провід справжньої революції мусить уміти поширити

революційну мету до постуляту — підпорядкувати новому законові зміст цілої доби й

усіх її — політичних, суспільних і духових — прикметах. Останні десятиліття принесли

нам приклад «революції» професорів 1848 р., що була тільки ідейною революцією поза

сферою політичних реальностей, як і другий приклад «революції» ларляментарних

політиків, напр. березнева «революція» в Росії, 1918 року в Німеччині, — що хворіли

знову протилежною хворобою.

Необхідно розрізнити ще революцію від револьти. Революція встряває з новими

великими постулятами в біг історії й повертає його. Револьта, яка має щонайвище тільки

найповерховніші прикмети справжньої революції — є нічим другим, як тільки чисто

негативним рухом незадоволення, що саме з себе нездібне зродити великі цілі. Теж

справжня революція проходять крізь стан незадоволення — бо вона дістає свої бойові

імпульси теж із поведінки здискредитованих систем або, як у випадку поневоленої нації,

з ворожої політики займанця. Але револьта не виходить поза стан незадоволення й

бунту, бо вона — у відрізненні від духово заснованої революції — не в силі сама із себе

плянувати щось, не кажучи вже — творити. Прикладом може бути револьта Пілсудского

1926 року.

Застановімся тепер над суттєвою різницею між руйнуючою й будуючою революцією.

Взором розкладової революції є революція кінця ХVIII ст. — сьогодні представляє такий

самий приклад революція большевицька. Як кожна справжня революція, розпочали обі

вони бурхливими постулатами виключностн, розмахом, що міг запалювати, імпульсами,

що перетоплювали дотеперішнє, пориваючою пристрастю. Всеж пережили в кінці

жахливе заломання й стали — в історичному впливі своїх ідей на власні суспільні тла —

розкладовими по сьогоднішній день. Як це сталося?

Державно-суспільне будівництво є творчістю, що має метою здвигнення ясної

організаційної будови, ясної гієрархії. Це вимагає від одиниці й від групи — обмежень,

примусу над самим собою, законности, карности — отже визнання найпервіснішого

закону державницького иаставлеиня. Але власне суттєвою познакою розкладової

революції є те, що ідея, яка її опановує, являється у ваді їдеольогії «свободи». Кличі,

якими вона вербує собі прихильників, це не тільки спротив старій закостенілій чи

національно-ворожій системі, але понад це — визов самому державно-творчому й

заховуючому державу законові. Ославлений . клич революції 1789. року — «свобода,

рівність, братерство» — це фрази, які в свойому остаточному висновку ведуть до

нівеляції. Проте ж ніяка політична спільнота, ніяка тривала форма людського житія не до

подумання без гіерархії, без закома й без обовязуючого ладу; держава й подібні до неї

форми належать (своїми принципами включення одиниці в певний лад і

підпорядкування) до найпервісніших установ людського рода. Проповідування свободи

мусить, коли вірити в нього гаряче й до останніх висновків — вести до декомпозиції, до

розпаду всяких суспільних повязань.

Ідеольогія «свободи» розвиває, як один із перших своїх виявів — нічим негамовану

спекуляцію на масі; демократична нота спільна всім розкладовим революціям. Кожна

революція звязана з народніми масами, які вона мусить перемінити в пристрасний

чинний фактор. Але розкладова революція, під впливом ідеальогії свободи, віддає

розбурханим масам «рішення в руки». Як і кожна революція, мобілізує вона сили до

боротьби проти існуючої влади, але потім залишає накипаючий рух на поталу

розвязаних інстинктів. Маса прагне сповнення всіх можливих благодатей; в нахилі мас

ловитися на міражі спекулювати дуже легко. Коли хтось накидае масам боротьбу проти

існуючого авторитету певної системи, а не ставить їм ніякого нового авторитету, як

обовязуючого обмеження — то це доводить до вибуяння спротиву законові й державі,

проти порядку й організованности взагалі. Так переходять революції, що почалися під

кличем необмеженої свободи, в хаосі деструктивних інстинктів. Настає анархія, яка

поволі кличе на овид гільотину, веде до взаємного масового вимордовування носіїв

влади, що намагаються один одного привести під сокиру, бо ніяка з-поміж численних

амбітних голов не вибивається на справжнього вождя.

Бо теж і провід цих розкладових, опанованих ідеольогіею «свободи» й у своїй

найглибшій основі анархістичних, революцій — є особливого покрою. Він вміє розпутати

рух, що збирається, наче буря, вміє викликати його стихії, але не може його формувати

й підпорядкувати. Батьками цих революцій все були інтелектуалісти, що мали дуже

рухливі духові здібності, але були позбавлені мистецтва й здібности політичного

проводу. Французьку революцію розбурхали адвокати, пів-учені, шнтєлектуалістична

шляхта; большевицьку революцію в Росії чи Еспанії — теж інтелектуали, адвокати чи

літерати, отже люди виключно слова й пера, а не творчі, дужі інстинктом, політики —

обдаровані волею організувати й виконувати владу. Вони не вмілн осідлати маси й вона

висовгувалася їм із рук у вир анархії. Бо розпоряджали вони, щоправда, шліфованими

словами, але не гострим мечем проводу в кріпких руках.

Коли ці революції впадають в анархію — чекає їх погубна доля, що перекреслюе всі їхні

цілі й ідеольогії, великі слова й палкі тиради. На спустошеному полі бою заявляється

узурпатор, який із безоглядною жорстокістю опановує невдачницький і до решти

розложений рух, щоб запрягти його для власних цілей, для власної, особистої концепції,

в ярмо насилля. Революції в імя ідеольогії свободи кінчаються - через анархію —

деспотією, що ніякою творчою формою правління бути не може. Похмілля «свободи»

парижан змінив терор небагатьох амбітних; через їхню недолугість ця будівля панування

анархії заломилася, і над хаосом зявилася постать Наполеона. На зміну початкових

перспектив большевицького «раю» прийшли роки жахіть, терору ГПУ, СССР починає

тріщатн не тільки на немосковських територіях, але й в Московії, — врешті приходить до

слова; Сталін, «червоний цар». Узурпатор є все тим, шо витягає властиву користь із

революцій в імя свободи. Визнаючи право панування одного, — ставить він рух на свої

особисті послуги. І стара ідеольогія свободи, рівносіти й братерства, ушасливлення

людей, спасення народів, «раїв» — як була досі, так і остае надалі, хіба тільки побожним

сном...

Проблема проводу й все, що звязане з цим, відрізняє засадничо творчу революцію від

розкладової. Коли в розкладових революціях, опанованих інстинктами мас, вперше

заявляється людина політичного чину, людина з інстинктом, шо розуміє примат влади,

порядку, наказу, твердости в державному житті (чай із чисто егоїстичних стимулів

деспота) — вона виступає як узурпатор — якраз у кінці революційною катастрофи. Ця

людина бере «за чуба» революцію й починає формувати її в свойому стилі, після того,

як вона вже настільки розложилася що її первісний провід взаємно себе винищив і

первісна ідеольогія розгубилася в хаотичній плутанині. В будуючій революції вже в

початку стоїть людина з політичним хотінням, з інстинктом державности й проводу.

Найважливіша передумова творчої революції не вожд; її характеристична риса — факт,

що змобілізована до боротьби за нові революційні ідеали, маса ніколи не висовується

проводові з рук. Не комітети балакунів і літератів, не клюби й не «совети», як не буває в

революціях «свободи» кермують ту рухом, а par exellence політично, організуюча,

авторитарна воля, шо творить революційний настрій, континуує його, розпалює або

охолоджує — але все держить під своєю строгою контролею. Ця революційна, а

водночас авторитарна, вождівська воля створює рух, збудований на дисципліні, що має

зближений до військового характер. Революції з-під знаку дисціплини, це властиві

протибігуни революцій з-під знаку ідеольогії «свободи». Від гіочатку поставлені під закон

карности, революційні групи не підпадають, як розперезані часи розкладової революції,

пяним настроям моменту; їх опановує військовий дух організованості й підпорядкування.

Ясно, така авторитарна засада не може найти примінення до великих, внутрішньо

аморфних мас. Революція «свободи» звертається до всіх, прирікаючи їм «блага»...

Творча рсволюція прикликує свідомо тільки меншість, яку вона виковуе найважчими

вимогами у вповні надійне, жертовнне й непримириме ядро. Звичайно, намовляти й

опянювати, мобілізувати й кидати в бій маси може й творча революція, однаково, як і

розкладова. Але в цій останній екстаза є взагалі єдиною поведінкою, тоді як карну

творчу революцію скермовує до чину насамперед ясне розуміння важкого,

неприкрашеного завдання боротіби. Тільки рішучі й готові вмерти ударні сили розуміють

це завдання найкраще. Оця рішуча меншість є властивою зброєю революції. Де такі

рішучі й на все готові, строго зорганізовані й дісціпліновані організації визначають біг

революції — там ї маси стають здібними до державно-творчого чину.

Творча революція спрямована на державність та на строгий суспільний лад і заперечуе

кличі нічим незвязаної свободи, шо кінчиться анархією. Коли революція карности

домагається тотальности, то тільки для покликання до життя сильної держави, для того,

щоб у суспільстві стало пануючим державницьке думання. Її мета — влада; її намір —

поставити цю иладу на послуги порядкованої національної спільноти. Тут ми вертаємо

до попереднього ствердження, шо творчі революції (якими є всі націоналістичні

революції) визнають примат внутрішньої політики. Во спрямовані в першій мірі на

організм власної держави. Революції «свободи» визнають натомісиь примат зовнішньої

політики, переходять за своїми мріями й надіями кордони, обіцяючи «щастя» цілому

людству і — але внутрі банкротують. В добі націоналізму вони не можуть мати успіху й

будучности.

5. АВТОРИТАРНІСТЬ — МАСОВІСТЬ

В революції (що як історичний процес) триває роки, найважнішим для її соціял-

психологічної аналізи є момент пробою, «рішаючого бою» — бо в ньому найбільш ярко

освітлюється її історичний глузд. Ця стадія революції така маркантна в своїй

образовості, така переконлива в своїй символіці, внутрішній гін її процесу настільки

ясний і вловимий — що в усьому тому, наче в чудесному дзеркалі, зявляється те

вирішальне, що характеризує напруження цілої епохи. Панівний закон даного часу, його

емоції й натуга волі, коротко — суттеве внутрішне й зовнішне обличча епохи зведене в

подіях революційного зриву до яскравої взаряючої формули.

Націоналістична революція в стадії свого вирішального виступу виказує відразу ясне

наставлення на примат гієрархії, карности й виховання одиниці. Ці принципи опановують

революцію й в дальшому її розвитку та мають метовим призначенням авторитарно

ведену національьну спільноту, що, заснована на глибокому внутрішньо-особистому

пережитті, обновлює свою етичну й соціяльну поставу й свій світогляд, — стає

перманентним завданням тієї меншості, яка здобула владу.

Що це є національна спільнота? Поминаючи те, що вона є протилежністю «народу», як

це його розуміє абсолютизм чи лібералізм — національна спільнота це перш за все —

завдання. Спільнота не є сумою ізольованих одиниць, що остають у відношенні до себе,

або до спільноти, перед обличчям якої вони стоять, в правно нормованих відносинах.

Спільнота стає дійсністю тим шляхом, шо люди, які є її членами, надають вислів і

здійснення її власному пережитті — спільним діянням. Отже фактом стає вона не

завдяки річевим елементам, яких наявність мала б бути критерієм її існування (як напр.

поняття держави через науку про державні елементи), тільки через діяння її членів.

Одиницю береться тут під увагу, як індивідуальність, не для самого її існування, але як

діючого носія духа спільноти. Тому людська група не є вже сама по собі спільнотою — а

постільки, що в ній має місце внутрішнє пережитгя спільноти її членів, яке здійснюється

в їх поведених, в чині.

Другою основною рисою досконалої спільноти є відношення: вождь — спільнота.

Відношення людей між собою не вичерпує поняття спільноти. Погляд, шо спільнота це

рефлекс у нутрі індивіда — вистачає для вияснення процесу її творення. Її діяння, шо

формує оточення, стає зрозумілим щойно тоді, коли над нею стане вождь. Вождь є

найліпшим членом спільноти, він іде перед нею й налає їй напрямок, в ньому бачить

кожний втілення того, шо порушє його до глибини. Вождь не І отже протиставленням

членові спільноти, а стоїть напереді перед ним. Відношення, вождь — спільнота, є

противенством до відношення: пануючий — піддані. Наказ вождя не так є актом влади

(панування), як скорше актом проводу, шо здійснює мету спільноти.

Бачимо тут ясний зворот від раціоналістичних тенденцій «типізувати», «ізолювати» й

«відіндивідуалізовувати» І суспільному житті. Націоналізм бачить живу людину з її

внутрішнім обличчям, а не атоми й «поняття». Вождя й спільноту вяже не механічна

норма, підпорядкування якій забезпечене відповідною карою, шо виводиться а титулу

влади (панування), а вірність, як обосторонне відношення, сперте на взаємному довірі.

Прийняття в спільноту дає одиниці честь; зрада спільноти й вождя веде до поменшення

чести — аж до її втрати. Виключення зо спільноти є найвищою карою в очах її членів.

Це, що зветься правом, набирає тут зовсім нового значення.

Тому й в цьому розумінні, спільнота є все наново ставленим завданням — вона

реалізована не шляхом установлення певного зовнішнього стану річей. Спільноти не

можна організувати, даючи людській групі «вождя». Звязок спільноти є безпосереднім

особистим звязком між вождем і її членом, спільноти мужа з мужем — а не штучним

стосунком між субєктом нормативного ладу й якоюсь точкою, придуманою на місці

природнього носія проводу, що йому імя — вождь.

Така національна спільнота, як мета націоналізму — вимагає перманентного виховання,

що лежить у першій мірі на тій меншості, яка є ядром революції. Національна спільнота

— нація в спільноті — не є комбінацією більшого числа спільнот, а виявляє в повній

чистоті суттєву рису безпосереднього звязку між собою й вождем. Вождь є вождем

кожного члена нації. Вождь, як вождь нації й кожної одиниці зокрема, видає напрямні

діяння. Форми, в яких довершується це діяння, можуть бути різними, але важно, що

«влада» набирає нового характеру: людина, індивідуальність, особа — нагорі й надолі, а

ие «субєкт» і «обєкт», «орган» і безобличний «індивід». Тому, що вождь не є

узагальненим органом, а — за кожним разом — живим неповторним єством, він дознає

мітичного вивищення, як дар для нації — якоїсь вищої для неї ласки, вищої волі

існувавші нації взагалі.

Так стає національна спільнота тою формою, в якій вперше в історії свідомо призначена

роля маси. Еліта необхідна для ведення держави, але динаміка держави можлива

тільки тоді, копі маса й еліта звязані між собою в рямцях національної спільнота. Отже

націоналізм є рухом авторитарно-масовим у свому наставленні. При чому число трактує

він не у виді анархічної «свобідноі» маси, яка котиться І ярмо свойого деспота чи чужого

займаная, а у виді націоналньої органічної єдности — що оперта на основах цілевого,

загального й підпорядкування.

Тісно звязана зо справою вяховання нації в національну спільноту й соціяльна позиція

націоналізму — подекуди називана навіть соціялізмом. Так є напр. в Німеччині, при чому

націонал-соціялізм («німецький соціялізм») не є «національним» соціялізмом у

протиставленні до «інтернаціонального» соціялізму Маркса. «Національний» соціялізм

був би тільки протиставленням що-до шляху: тут — національного; там

інтернаціонального.

Обидва вони мали б метою тільки соціялізмі т. е. господарське й культурне піднесення

лише одної частини народу — «лролєтаріяту». Метою ж націонал-соціялізму є життя,

політичне існування нації, як цілости; шляхом же до цього є національна спільнота,

підпорядкування всіх частин службі цілому.

Дуже просто каже про властиве розуміння соціяльности націоналізму Гітлер18).

«Питання «націоналізації» (себто виховання в національну спільноту — прим. Я. О.)

даного народу є в першій мірі питанням створення здорових соціяльннх відносин, як

основи можливостей виховання одиниці. Бо тільки той, хто завдяки вихованню й школі

пізнає культурну, господарську, і передусім політичну велич власної батьківщини, зможе

здобути й здобуде внутрішню гордість із того, шо він має честь належати до такого

народу. Бо боротися я можу тільки за те, що я люблю, любити тільки те, що я шаную, а

шанувати те, що я принаймні знаю».

Тому, що націоналізм верстає свій історичний шлях ие тільки в боротьбі з

протинаціональннми ворогами, але й у боротьбі з протисоціяльною, лібералістичною

реакцією, що в різних країнах своєю політикою нехтування соціяльннх моментів

уможливила й вможливлює стати Марксові, Лєнінові чи Сталінові адвокатами соціяльно

пригнічених верств — то націоналістичну революцію можна назвати теж революцією з-

права й з-ліва одночасно. Соціяльність націоналізму приходить на практиці до вислову в

новому ладі соцільного життя, організації продуктивних сил і функціях держави в ділянці

господарства й багацтва — все це під аспектом інтересів цілости.

Демократія розглядає масу, як агрегат поодиноких індивідів, що їх протилежні особисті

інтереси мусить хоронити держава.

Комунізм звужує наперед інтереси всіх одиниць у партикулярний інтерес одної кляси,

яка протиставиться державі, а потім (як це бачимо в СССР) доводить коли не до

гієрархії посідання, то гієрархії влади розпоряджати людьми й річами, що находить

паралєлю хіба в деспотії Ксеркса чи Джінгісхана. В нинішніх Советах бачимо на ділі три

кляси, як у давних Атенах: клясу 100-відсоткових громадян, аполітичну клясу метеків і

вповні безправну клясу невільників. Націоналізм визнає індивідуальний і частковий

інтерес тільки постільки, поскільки він не суперечить загальним інтересам нації; він

ставить одиницю в цілість міси й робить її творчим елементом. Тільки свобідна нація

запевнюе максимум свободи всіх її верств і членів — шо можливе взагалі в

наставленому на тривалість і поступ суспільному житті.

Націоналістична держава визнає різнородність членів нації й їхніх груп. Їхню працю

визнає вона також важною й вартісною для національної спільноти, здаючи собі

водночас справу, що досягнення поодинокого робітника (мізгу чи мязів) є різні. Ця

природна різнородність творчости членів нації мусить — при захованні здорового

духового й господарського суперництва на службі національній спільноті — вести до

шасливої гармонії сил цілої нації. «Корпоративне сумління», «соціялізм», «загальне

добро понад особисте», «нація понад усе» — всі ці прнципи, що є нічим іншим, як

різними висловами одної засади — наказують націоналістичним державам органічну

гієрархізацію національної спільноти.

Соціальність націоналізму походить не з мотивів співчуття й добродійства, а має на меті

зробити справедливість основою, опанованої етосом, нації. В «корпоративній»,

«становій» чи в зближеній до цього принципу державі — націоналізми бачать ідеал

зорганізованої національної спільноти. Конкретні ж форми будівнитцтва в поодиноких

націй різні, в залежності від умовин, вимог хвили, національної психольогії, тощо.

Корпоративна чи станова держава стоїть на перехресті між державною й господарською

політикою. Органічна сполука обоїх, що не визнає ніякої так назв. своєзаконности й

виводить «закони» тільки зо змінливих потреб нації — це спільна прикмета всіх

націоналізмів і опанованих їхнім світоглядом державних ідей. Господарство є функцією, і

підпорядковане державній політиці, яку треба в спою чергу провадити, оглядаючися па

господарські завдання нації. В націоналістичній державі органічна сполука між

господарською й державною політикою знаходить свій клясичний вислів.

б. НАЦІОНАЛІЗМ У СВІТІ

Слово «націоналізм» означає (в найширшому розумінні) визнання нації за фактор

історії, при чому й саме розуміння нації, і концепція її життя, і цілість світогляду, в якому

нація є певним елементом — можуть бути якнайрізнородніші. В такому розумінні, міг

казати Донцов, що він протиставляє декадентському націоналізмові ХІХ століття свій —

волевий. В такому розумінні, говориться в Італії чи Німеччині, що націоналізм — це

фашизм, чи націонал-соціялізм. Але тому теж на практиці не каже в Німеччині націонал-

соціяліст про себе, що він націоналіст. Бо націоналізм — розуміється тут націоналізм

ХІХ століття — це нота династицизму, нехтування соціальних моментів, «лічно-

міщанське», опортуністичне. Альфред Розенберг оперує таким зіставленням:

«Націоналізм наших днів це націонал-соціялізм». І в такому розумінні, кажеться,

говориться напр. Про «націонал-соціялізм у світі», або про епоху «націонал-соціялізму»,

підрозуміваючи італійський, англійський і т.д. Фашизм, німецький, голяндський,

мадярський і т.д. Націонал-соціялізм, еспанський фалянгізм і т.д. Так само уживають

італійці слова «фашизм».

Український націоналізм оперує терміном «націоналізм» у тому розумінні, як націоналізм

німецький і італійський терміном «націонал-соціялізм» чи «фашизм». Сталося це тому,

що коли в других націй існувала потреба відмежуватися – то в нас її немає, або майже

немає. Духовий рух та його політичио-організаційний вислів, що створили поняття

«український націоналізм», були коли не першим, то в дану добу одиноким фактором,

що втілив націоналізм ув Україні. Так залишилося й сьогодні, а коли десь виявляється

якась конюктурна спроба конкуренційного «руху», то він мусить відмежовуватися, а не

від нього. Завдяки цьому всьому, існує в нас м. ін. можливість оперувати найвлучнішим

терміном, шо окреслює явище націоналізму ХХ століття, як ув українському, тік і

світовому масштабі, терміном – націоналізм.

Націоналізми; фашизм, націонал-соціалізм, український націоналізм і т д. це різні

національні вислови одного духа, шо в наступі проти своїх противників (демолібералізму

з одного, і комуно-большевизму з другого боку) боряться революційним шляхом за

найвищий розвиток власної нації в імя нового власного світогляду – основаного на

цінності нації — і власних суспільно-устроєвих концепцій, які в загальному можна

окреслити словом «націократія»10). В такому розумінні, націоналізм є світовим явищем

і тому можна говорити про світово-історичну добу націоналізму.

Моменти: боротьба з комунізмом і лібералізмом, новий власний світогляд і нова власна

суспільно-політична концепція та революційний історичний шлях, себто наставлення на

тотальне діяння вшир і вглиб — є основними для тих націоналізмів які є фактичними

репрезентантами нашої доби. Крім них треба ряхуватися теж із певними

неповновартними явищами, в яких бракують або недорозвинені поодинокі повищі

характеристики. В цих випадках, існують або якісь негативні причини в даних націй, що

внеможливлюють націоналістичну революцію в повному розгорненні, або існуючі

світогляди й устрої не вимагають наразі повної переміни (Англія, Ніппон). Всеж і ці

зявища є signum temporis; подібне бувало, зрештою, в кожну добу, де панівна течія

приходила не всюди одночасно й не вссюди з постулятами тотальності. Ясно, не

входять тут у рахубу ті випадки, коли десь (напр. В боротьбі з большевизмом) заїсновує

тиранія кліки що не має грунту в нації, чи поліційний режим, які теж претендують іноді на

егземплів духа нашого часу, а на ділі ж є тільки кращим підложем для большевізму.

Мусоліні писав недавно: «Багато держав у Европі марширує шляхом фашизму, навіть

тоді, коли твердять щось противне. Всюди йдуть назустріч тій політичній організації

національних суспільностей, яку Мусоліні багато років тому окреслив «організована,

сконцентрована, авторитативна демократія на національних основах». Кожна нація

матиме «свій» фашизм; це значить — фашизм, що підходитиме до властивої ситуації

даного народу: немає й не буде ніколи якогось фашизму на експорт у стандартизованих

формах, але є комплекс доктрин, метод, досвідів, способів реалізації, шо поволі й поволі

вдаряють і вдираються в усі держави європейської спільноти й які репрезентують

«навий» факт у історії людської цівілізації»20). Зокрема, назвав Мусоліні Ніппон і

Бразилію, в звязку з цими ствердженнями про добу націоналізму.

Націоналізм, як політично-устроєву доктрину, дасться схарактеризувати певними

спільними моментами, що виступають у всіх випадках, як 1) наслідок боротьби з тими

самими противниками в імя того самого найвищого ідеалу нації, і 2) наслідком певних

взаємних впливів, що безперечно мають місце й мусять мати в інтересі кожного

окремого націоналізму. Ці впливи не означають наслідування. Побоювання, що даний

націоналізм, як доктрина, що впливає на чужий націоналізм, може діяти імперіялістично,

відпадає, бо така доктрина в своїй ідеї все наставлена на суверенність і ріст власного

субєкту — нації самої по собі, отже кожної зокрема. Понаднаціональні моменти

«післанництва» є зброєю духового наступу націоналізмів на другі нації, а не самі

устроєві доктрини.

Повстають у нашій добі рухи, які ведуть боротьбу в імя служення центральній цінності:

нації. Хоч означення цього поняття різне, то це не зміняє самого поняття нації в рямцях

світоглядів. Нація, Україна, popolo, italianita, Volk, Deutschland і тд. — ось вічні, абсолютні

цінності, супроти яких усі другі вартості видаються тільки релятивними й другорядними.

Важним є запевнити існування й зріст цієї абсолютної цінности. На цій меті сперті

державні ідеї всіх націоналізмів. Вони різно формовані — бо навязують до різних

національних і історичних традицій. В одних націоналізмів наука про державу ставить

державу на першому пляні перед нацією (напр. в італійському фашизму), в других

підкреслена служача функція держави (напр. в німецького націонал-соціялізму) — але

це не суттєве для самої позиції держави в рямцях світоглядів.

Воскресення мітів повязало життя націй із ірраціональними праосновами. Вождь і

національна спільнота — ці оба поняття, яких не можна розділіти — є висловом синтези

авторитарности й масовости, в розумінні включення в націю маси творчих

індивідуальностей, що перейняті національною ідеєю. «Нація понад усе» і засада «suum

cuique» вможливлюють гармонійний розвиток і внутрішній зріст нації. Гіерархія й

вождівство походять у своїх найглибших основах із героїчного сприймання життя й

такого ж розуміння політики, що стала ворожою крамарському духові політики минулої

епохи. Цей героїзм визнає ідеалізм і його творчу силу в історії. Націоналістичні

революції наставлені в імя своїх правд на тотальність; їх авангардом є еліти меншості.

Український націоналізм займає сьогодні між другими націоналізмами окремішне місце

постільки, що він є в першій мірі ідеєю визволення з-під чужонаціонального ярма. Але з

своїй суті українська національна революція неодинока не тільки тому, шо існують

націоналізми других поневолених націй в СССР, але й тому, що (як це бачимо напр. в

Еспанії) націоналізми в світі змушені сьогодні перемагати в боротьбі не тільки ворожі

сили власного національного тла, але й ворога, що приходить з-закордону. Так

характеризує сьогоднішній єтап нашої доби той «двоподіл світа», якого свідками ми є.

Важно тут ствердити тільки тe, що постулят революції - підпорядкованість і карність -

про який була вище мова, в такій ситуації подвійно важливий, бо йде про мілітарно-

збрйний чин і суцільний фронт нації назовні. На ідеольогію «свободи» і т. п. тут не може

бути місця ні на хвилину. Український націоналізм наставлений на тотальну мобілізацію

нації — в імя боротьби з творчі ціли державности, національної спільноти, за буття нації;

соціальність українського націоналізму є одною з найсильніших його - нот, але її не

затирає ніколи демагогія «раю» і «свободи», в змислі наркотизації нас розкладовими

впли вами. Бо доба націоналізму навіть після повної перемоги над силами минулої

епохи — не перестане бути добою перманентного поготівля націй!

11) Расова теорія очевидно вповні підписується під т. зв. норманську теорію походження

Русі, пояснюючи пізніший занепад української держави тим, що нордійці, які прийшли з

півночі й створили державу над Дніпром, змішалися з місцевим расово менше вартісним

населенням; тоді й не стало носія держави.

І9)Те, що слово «націократія» в нас, конкретно в книжці М.Сціборського під повишим

заголовком, стало окресленням суспільно-устроєвої доктрини українського націоналізму

— теж дуже щаслива розвязка. Бо націократія стає в нас влучним поняттям для своєї

власної й усіх чужих націоналістичних суспільно-устроепих доктрин.

Париж, 1938