Прошу.

Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Усі на долівці сиділи і думали всі неоднаке...

А можливо, все було зовсім не так...

Діда мого батька, тобто батька мого діда звали Фєдьою...

Народився він у серпні 1914 року. Саме у той час, коли в українського народу почались справжні проблеми... Відробляти панщину шість днів на тиждень — то сміх, а не проблема. Шкода, звичайно, що Столипіна позбавили елементарного дихання, можливо, він би все і змінив на краще, довів до ладу земельну реформу, розпочав би масштабну індустріалізацію на колективних началах, на заохоченні, меценатстві, але... гірше не те, що вбили Столипіна, а те, що вбили якогось-там ерцгерцога Фердинанда десь там у Сараєві чи Белграді, чи ще в якійсь Забалканії... Та це не досить і важливо... Просто тоді мій прадід, тобто Фєдя, із сім’єю (ну тато там, мама) мешкав у Молдавії... Прапрадід, будучи повним ідіотом, потрапив до загону чи то «Січ», чи то «Сокіл»... Коротше, стріляв він когось за щось... Тоді, на тій безжалісній війні, взагалі важко зрозуміти, хто за що стріляв, а найголовніше — у кого...

Батько татового діда, себто мій прапрадід стріляв за священну Молдавію, тихцем мріючи про її республіканське майбутнє... І йому було байдуже, чи він на березі Дністра, чи Пруту... він воював. І війна докотилася й до Фєді, мого прадіда, якому було вже два роки. Про нього тоді ніхто не думав, навіть найдорожча людина у світі. Цією людиною, здається, була його мати, моя прапрабаба, яка, чесно кажучи, була дещо негативним персонажем у генеалогічній історії нашої родини. Вона була чи то шльондрою, чи то просто якоюсь там пройдою... Чесно кажучи, я не впевнений, тому що моя прабабця у спалахах злості розповідала про шляхетне минуле моїх родичів по чоловічій лінії... я вже не пам’ятаю, я просто пам’ятаю моє відношення до них, до цих жінок поважного фаху. Я пам’ятаю, як стояв я біля Володимирського собору, і до мене підійшла вона, Таня, і сказала, що п’ятдесят баксів — це зовсім недорого. І я побачив, блядь, яка вона, ця блядь, красива, а у мене навіть на таксі немає, тому я стою й чекаю одну з останніх маршруток... І я пам’ятаю, як Таня  вже хотіла повірити мені на слово, що я обов’язково за тиждень назбираю потрібну їй суму і принесу сюди, будь, Таню, певна. Але я нічого такого не обіцяв, хоча бачив із виразу її обличчя, як вона вичікувала цього... Сподобався я їй...

Та і вона мені, але я знав, що вона, ця курва, піде на що завгодно заради мене, але не залишить своєї професії, та і я тоді кохав свою Настю, чи як її там, теж шлюха, мабуть, курва, проститутка...

Ну вибачте, вирвалось: воно ж, знаєте, коли тебе кидає дєвчьонка, то як її тільки не назвеш, аби не видати того, що саме вона  тебе кинула... Тому що, зазвичай, коли у неінтелігентних хлопців запитують, чого ти нє са сваєй малой, то вони відповідають, що та пашла она, блядь, прастітутка... Хоча істинна причина — у його гнійному штиряві з рота...

Йому, цьому неінтелігентному, просто ліньки зайвий раз почистити зуби, помити ноги, волосся, підстригти нігті на пальцях, тому що цей, саме цей спілкується з тим прошарком пацанов, які вважатимуть його педерастом, якщо той прийде надто охайний... Це переважно у райцентрах і невеличких містах, а от у великих містах, у Полтаві, наприклад, або у Вінниці це є поганим тоном, якщо пацан за сабой  нє слєдіт, дуже поганим... Я шо, тєло, скаже нормальний пацан, ілі підарбаба, шоб хадіть грязним...

І дійсно, він не тєло — він нормальний, звичайно, трохи невпевнений у собі, але, зрештою, цілком ідеальний пацан. Наодинці з ніфаром, тобто не пацаном, а так, «хіпаблудом», тєлом, він, справжній пацан, починає розмови типу я тебе розумію, це твій стиль, ти сам його собі вибрав, але ж зрозумій, у нас суспільство таке, яке не розуміє, та й мої пацани теж не зрозуміють. І його пацани, звичайно, не зрозуміють, і сам пацан не зрозуміє, точніше зрозуміє, але ж він пацан — він просто не може переступити себе, свої ідеали, хоча які, в сраку, ідеали. Звичайно, дуже хочеться відчути себе ніфаром, хочеться, щоб патли звисали, а дивна одежа привертала увагу оточуючих, хочеться слухати якусь не зовсім форматну музику... Звичайно, є пацани, які слухають реп, але то нормальні пацани, і вони відверто не розуміють ніфарів, але того не проявляють... І я розумію, щоб стати пацаном, недостатньо мати відповідний зовнішній вигляд і хамський вираз обличчя — треба бути щонайменше ідіотом... необхідно мати властивості шакала або гієни, причому, бажано, огненної...

Це жінки і діти, це діти, які вже були жінками, і жінки, які ще були дітьми, це дяді і юнаки, хлопчики і дідусі — це всі, кого можна пошкодити фізично...

Звичайні люди, звичайні миряни, яких я зустрічаю чи не щодня. Не щодня, а саме «чи», бо ж якби без «чи», то було б просто щодня, оскільки іноді я, кричачи «залиште мене у спокої і дайте спокійно померти», залишаюсь вдома на цілий день, чекаю смерті, віднаходжу той потрібний мені спокій і, зрештою, займаюся такою невдячною справою, як самопізнання та самоусвідомлення, то не маю змоги бачити цих звичайних людей щодня.

Отже, хто там у нас? Жінки, діти? Нє, певно, почну з чогось зверхабо ж знизтривіального, але це дивлячись з якого боку глянути...

Припустімо, мене звати Данило. Ні, скажете ви, тебе звати не Данило! А я скажу, що треба припустити. Врешті-решт, нічого особливо не зміниться, якщо мене раптом зватимуть Данило. Просто вся фішка у тому, що мені доведеться від першої особи розповідати зовсім не свою історію, а історію Данила.

Деякий час свого ще тільки-но розпочатого життя я любив (і мав до цього неабиякий хист) пити горілку і бубоніти лише про свою геніальність. Насправді ж пив я горілку дуже погано та і щодо геніальності у мене вже тоді були чималі сумніви. Зазвичай, спочатку я пив горілку, а потім довго і ревно характеризував свої геніальні риси. Після цього я замовкав на деякий час, але лише задля того, щоб випити горілки, і решту часу мені доводилось знову  ж таки обрамляти свою сутність квітами геніальності. Зрештою, це були довгі, цікаві досліди. Щодо себе, я маю на увазі. Хтось чекав від мене сексу, а я, руйнуючи їхні сподівання, пив і говорив...

Нікому не дозволяйте робити щось із вами без вашого дозволу. Я серйозно, і це не жарти. Особливо, якщо це ваші батьки, держава або керівник літературного гуртка. Я не маю ніякого права щось говорити про літературу як причину, а як наслідок тим паче. Пам’ятаєте, як у Довлатова: «...а эти балбесы за два часа напишут». Тому, коли щоразу спливатимуть назовні елементи латентного ідіотизму, що стосуються літератури, я намагатимусь прикрасити їх невибагливими історійками, які акурат не підніматимуть питання літератури як соціального інституту зокрема та інституту взагалі...

Річ зайде про літературні гуртки, а точніше про гурток, який очолює Ольга  Іванівна. Вона  звичайна така собі Ольга  Іванівна, яка тільки може  трапитись вам у житті, звичайний керівник русифікованого літературного гуртка. Пухкі губи, окуляри, правильна мова, любов до, ясна річ, поезії, викладач на кафедрі російської філології. Можна сказати, навіть досить юна. Зазвичай такі викладають російську літературу в школі: вони ще наївні, щойно худеньке тільце покрилося несміливим пір’ям, вони ще не зросли до того стану  статечних і суворих викладачів за сорок. Ользі Іванівні немає і тридцяти, що, звичайно, дещо поліпшує моє ставлення до неї, і, признаюся, я досить поважаю її прагнення зробити світ відповідним до його етимологічного значення. Тобто світлим.

Очолюваний нею гурток має невибагливу назву «Крила». Усі члени «Крил» ходять окрилені, усі без винятку мають неврози та інші нервові болячки, деякі постійно відвідують студентського психолога, а деякі, не виключаю, наносили візит психіатру. Усі як один мають дефекти мови, і складається таке вражання, що ти потрапив на інтелект-шоу «Елджі-еврика». Мене туди занесло погожим весняним вітерцем на початку квітня. Тоді якраз я працював над удосконаленням своїх поетичних здібностей, і мені стало цікаво, як же працюють інші в цьому напрямку. Аудиторія, у якій відбувалася зустріч, була схожа на камеру для довічно ув’язнених, єдине, що розвіювало  ці асоціації, — це книжкові полички, заставлені старими совковими томами класиків. І в цій аудиторії студенти наживають собі подагру та геморой. За столом сиділа сама Ольга Іванівна у незмінному ультрамариновому комбінезоні, якісь два недолугих хлопчики років двадцяти п’яти, залякана, також безпомічна дівчинка років сімнадцяти, ще парочка якихось юродивих та чоловік поважного віку. Біля чоловіка стояла спортивна сумка. У ній щось загадково ворушилось.

— Добрий день, — привіталася зі мною Ольга  Іванівна, — Ви, певно, Чех?

Усі присутні окрім чоловіка зі спортивною сумкою заховали свої обличчя від мого пронизливого погляду: їм стало соромно.

Я привітався. Мені показали, де я можу сісти, і я сів, запалив цигарку.

— Тут не можна палити, — озвався один із двох недолугих, Дмитро Виркін. Його образ був прямою профанацією проти людини як істоти Божої.

Довелося загасити цигарку. Інший недолугий, Міша Васильєв, почав читати свого вірша про факіра, який покохав Синю Панчоху, від чого в першого стався викидень — маленька обізянка. На перший погляд, це виглядає як цілком непоганий футуристичний твір, однак вірш був не футуристичний, а навпаки. Він сподобався усім, крім мене. Потім я почав крити всіх матом, ну, не те щоб усіх, а скоріш усе. Я читав вульгарні вірші, лаявся, виголошував промову на захист футуризму і волі думки. Мене не підтримував ніхто.

— Ми не можемо тебе підтримати, — казала Ольга Іванівна.

— Не треба мене  підтримувати, — рознервувався я.

Потім свої поезії читала сімнадцятирічна дівчина. Вона пітніла, соромилась, врешті-решт вона пустила сльозу, а коли настав час обговорення того самого бездарного вірша і один із юродивих мав нахабність висловити деякі критичні зауваження, дівчину почало якось страшно теліпати, вона заходилась кататися підлогою, пускати устами слину і безперестану ревіти. Ніщо не змогло її зупинити — довелося викликати швидку. Ескулапи, щоб не їздити два, а то і три рази, залишилися під стінами університету чекати на наступних жертв літератури. Вони змахували на двох геїв — як потім виявилося, вони були жінками...

Потім почалися вибори на місце президента «Крил», тобто не президента навіть, а так, полемічного соратника Ольги Іванівни. Оскільки Дмитро Виркін, у якого замість передніх двох зубів — два золоті, на усім обличчі гноїлися фурункули, а по кутиках губ пліснявіли білі відкладення, був безмежно закоханий в Ольгу Іванівну, то він, звичайно, неодмінно мав стати цим самим президентом, але щодо цього  в Міші  теж були свої плани. Він також кохав Ольгу Іванівну і не менше за Виркіна претендував стати її правою рукою.

Почав Міша, який виголосив не досить зрозумілу і прозору промову, але пообіцяв у разі обрання на цей пост його  всьому електорату презентувати по  примірнику «Майн Кампф». Дмитро Виркін був більш схильний до ораторського мистецтва, подекуди нагадував навіть Берлусконі. Відмовлявся від сексу, називав себе «ваш Ісус», обіцяв електорату безсмертя, плювався своїми запліснявілими відкладеннями і навіть відірвав у свого опонента ґудзик. Виступ Виркіна деякі навіть несміливо привітали оплесками. Потім підвівся чоловік у літах. «Це пойобщік», — прошепотів мені хтось із юродивих. Я не звернув на це уваги і приготувався слухати його промову.

— Президентом буду я, — лаконічно і впевнено промовив той. — Але заради демократії я готовий піти на ваші забавки, — додав він.

Почали голосувати. Узяти участь у виборах запросили й мене.

— Я перепрошую, — почав віднікуватися я, — але мені здається, що мене немає у виборчих списках.

— У нас немає списків.

Довелось голосувати.

— А можна по відкріпних талонах, — пожартував хтось із юродивих.

— Можна, — ввічливо хитнула головою Ольга  Іванівна.

Я проголосував проти всіх, Ольга Іванівна наполягала, аби пабєділа дружба, однак «пойобщік» почав вимагати підрахунку голосів. Найбільшу кількість голосів отримав чоловік поважного віку. За нього проголосували він сам і юродиві. За Виркіна проголосував Виркін та одна з медсестер, яку довго вважали геєм. За Мішу Васильєва проголосував сам Міша і дівчинка сімнадцяти років, яку геї вже відкачали, виміряли пульс і навіть поставили на ноги. Ольга Іванівна принципово не брала участі у виборах. Це вона обумовлювала тим, що боїться помилитися в собі і з’ясувати для самої себе, що у неї є фаворит.

Виркін працював провідником на транссибірській магістралі. Такі висновки я зробив через його поезію про Байкал, Лену та інші географічні особливості краю. Він безсоромно поблискував зубами й обіцяв помститися. Його  ніхто не боявся. Навіть я, незважаючи на те, що потрапив у немилість до цієї гидкої людини. Міша постійно ковтав якісь пігулки, згадував чесні імена Гітлера та Мандельштама, Ольга Іванівна обіцяла реванш через рік, а «пойобщик» задоволено потирав свої працьовиті руки.

Виркін, курва, всякчас намагався мене підколоти, задавав питання про Андрія Миронова, на які я не міг відповісти, називав мене невігласом, тихцем посміювався у свою пазуху і поблискував зубами. Я послав його на хуй.

Коли ти почуваєш себе скотиною і відчуваєш, що скотина у тобі перемагає людину, саме час влаштуватися на роботу або піти кудись навчатись. Суспільство побудовано таким чином, що яку б нішу ти не займав, ти у будь-якому випадку займатимеш одне з найнезначніших і найбрудніших місць у цьому соціальному місиві, тобто навіть якщо ти напівбог чи пак письменник, ти поет чи ти просто маєш багато грошей, або твої батьки мають багато грошей, ти пишеш трохи кращі картини, ніж писав Тулуз-Лотрек, ти граєш у преферанс краще, ніж хтось із твого кабаку, ти пиздиш гопників і при цьому займаєшся здоровим сексом без усіляких там пігулок, ти президент цієї країни, ти лабаєш кращий в області гівнопанк — у тебе обов’язково життя складатиметься якнайгірше.

Тому, якби я був президентом цієї країни, я б відмовився від президентства, тому що я розумію, як же це, зрештою, жахливо бути президентом країни, яка тебе завжди буде ненавидіти. І тій ненависті будуть сприяти всі продажні структури від історичних факультетів до газет і параходів, в залежності, звичайно, від влади майбутнього і влади в країні зокрема. Тому бути президентом — не для мене, і краще я піду працювати сторожем, а ще краще — піду навчатися.

Моє навчання в першу чергу було зумовлене примхами моєї турботливої мами зробити з мене як мінімум дипломата міжнародного класу. Коли я був маленький, всі так і казали, що, йобана рот, ти будеш дипломатом, ти ж вундеркінд, ти ж такий-пересякий. Мене віддали навчатися у кращу школу нашого невеличкого міста. Давай, казали вони, вчись, будеш дипломатом. Йобана рот, додавали вони.

Усе має свій трагічний кінець. У всякого кінця є межа трагічності, за яку не має права перейти жоден автор будь-якого тексту. Не маю права, по суті, і я, але, менше з тим, долю трагізму додам, аби все не здавалось медом. У принципі, історія знає багато прикладів трагічного. Нещасне кохання, смерть рідних, приниження гідності, відчай та приречені на провал пошуки себе, які призводять до самогубств та шизофренії, незворотність, катастрофи тощо...

Ще є життя, де все вище перелічене є невід’ємною частиною того самого життя, де трагедія, зведена до крайності, є саме тою межею, на якій коливається людина. У неї є вибір впасти на один бік леза, тим самим приректи себе на смерть, або на інший, де той самий трагізм має властивості стимулу, аби піднятися вгору і довести собі та всім іншим, що ти спроможний на щось, наприклад, на вчинок чи ще на якусь муру, типу честь свою відстояти, або заробити багато бабла, або просто вистояти й вийти зі складної ситуації мужиком.

Інша ситуація з трагізмом у кінематографі, літературі або ще якомусь там виді мистецтва. Можна отруїти й заколоти головних діючих персонажів, але, тим не менш, у кінці з’являється Лоренцо, який своїми словами здатен надихнути на якісь високі почуття, дати надію на надію, врешті-решт своїм прикладом показати, що не все в житті так печально, що на крайній випадок можна піти в ченці й усе життя присвятити Богу. Або ще такий приклад. Одного твого брата відправили на каторгу за вбивство твого батька, якого той, по суті, не вчиняв, інший брат з’їхав з глузду, знайшовши відраду в спілкуванні з чортом, але ти рятуєш усю ситуацію проповідями, сказаними біля Ілюшиного каменя...

Моя трагічна історія зводиться до декількох невеличких історій. Вирішив я їх написати якогось вечора, коли до мене завітав один мій знайомий. Він працював оператором в одній телекомпанії, багато їв — переважно морську капусту — і носив кумедну недоглянуту бороду. Звали його Ян.

— Привіт, Ян, — кажу я йому.

— Привіт, — каже він мені.

Ми  сідаємо пити чай  з тістечками, принесеними Яном, розмовляємо переважно про жінок і гроші, потім Ян пропонує випити.

Я біжу до ларька, купляю пляшку коньяку, цукерок, а заодно і видзвонюю подруг. Подруги перелякано відмовляють, посилаючись на головний біль, зайнятість та іншу біду, у яку я, чесно кажучи, не дуже й вірю.

Приходжу додому, а Яна немає. На столі  записка. «Вибач, я пішов»...

Пішов то пішов, відкриваю коньяк і починаю пити його з горла.  Раптом щось  дає зворотну реакцію — ледь встигаю добігти до нужника і вибльовую тістечка, чай і кілька ковтків коньяку. Пляшку ставлю до холодильника, сідаю  на диван і починаю дивитися телевізор.

Сука, думаю я, в мене ж вимкнений телевізор, однак я все одно сиджу і продовжую його дивитися. Бачу себе, свої нереалізовані потаємні мрії та музику... Вона починає надто голосно грати, я розумію, що я ще молодий і мені ця музика байдужа, як часом буває байдуже батькам до їхніх дітей, коли ті діти, нещасні та голодні, ховають свої брудні циганські руки під футболки та сорочки, у руках тримають пакети з клеєм, який смердить на весь тролейбус. Ти розумієш, що приховують ці діти, усі все розуміють, але дітям пофіг, що хтось щось розуміє, тому що їхнім батькам абсолютно начхати на них, як, власне, і мені, і всім, хто їде цим тролейбусом. Мені абсолютно начхати, бо я знаю, що майже ніщо не перевиховає цих дітей, що дві третини з них не доживуть до повноліття, не говорячи вже до старості, саме до тієї старості, коли безкоштовний проїзд у тролейбусі стане невід’ємною складовою тіла, коли, дивлячись на молодь, починаєш її ненавидіти не за те, що вона надто відверто зодягнута або не поступається тобі місцем, а тому, що ти старий, а вони молоді.

Я теж був молодим, скажеш ти, я теж мав свої зуби, займався сексом — то нічого, що надто швидко кінчав, але, все ж таки, мав його, — у мене були модні штани, я їх перешив зі старих дідових, усе було набагато крутіше, ніж зараз... Тепер у мене є «москвич», але я їжджу тролейбусом, у мене є дружина, але і вона не пам’ятає, що таке секс, ми вже іноді забуваємо, як нас звуть і коли у нас день народження. І дружина невдовзі мене поховає, і це нормально, бо ж я мужчина, а мужчини живуть менше від жінок. Правильно?

Правильно...

Кімнатою пробігають тіні забутих  предків, я встаю на ноги, йду до клозету, знаходжу там дихлофос і починаю пшикати його собі у рота... Мені пече, мені боляче, але ж я дурак, і це здається мені нормальним, я маю на увазі споживання дихлофосу... Я хочу витравити всіх тарганів зі своєї голови, щоб вони не заважали мені жити, робити правильні вчинки, плазувати перед системою, мати порядну дівчину, яка б працювала бухгалтером в аудиторській компанії, роз’їжджати на червоному дореволюційному фіаті, взимку їздити в Славське, а влітку — до Євпаторії... Це було б досить нормально, ні?

Від дихлофосу мені паморочиться у голові, я падаю усім своїм обм’яклим тілом у фотель і намагаюся заснути, але це у мене не виходить, тому свої думки, наче через іржаву м’ясорубку, я скеровую до Яна, якого маю неодмінно вбити або покалічити, на крайній випадок — підставити, влаштувати йому  таку подлянку, щоб  він мене просто-таки зненавидів...

Тоді я сидів і думав про Яна, який, в принципі, нормальний хлопець, старий, скривджений, але нормальний. І я його люблю. Моя аналогія з тим, що я хочу порівняти, здасться надто примітивною, але тим не менш, я почав порівнювати Яна зі своїми речами, із тими речами, які супроводжували мене якусь частину мого життя, речами, які стали мною, які вписувались у мою дійсність досить гармонійно, але за якихось не досить зрозумілих мені обставин кудись зникли, якимось чином розтанули, розбились, розлетілись, залишивши по собі в моїй пам’яті важкі друзки свого великого значення для мого дитинства та і життя в цілому...

Уранці на початку вересня я блукав своїм містом. Лив дощ. Небо, здавалось, ось-ось упаде, і відчувались перші справжні осінні нотки. Затишніше за всіх себе почували домогосподарки. Вони, зав’язавши своїм любим чоловікам краватки, залишались удома, насолоджуючись дощем, від якого під суворо-чорними парасольками ховаються їхні чоловіки...

Саме в цей період, період міжсезоння, до Києва з’їжджаються європейські й американські туристи, переважно старі заморочені пари, колишні будівники демократії. Вони свято вірять, що їхній президент і на цій землі побудує демократію, декретує свій режим, підпорядкує всі церкви і всі університети, парки культури і борделі, будинки піонерів та кінотеатри своїй найдемократичнішій адміністрації, варто лише замочити твого  дилера. Насправді ж, демократія починається не тоді, коли вбивають твого дилера, — демократія не починається взагалі. Вона або існує, як Господь, або не існує, як не існує того самого Господа.

Містом сновигає ціла купа туристів. З Німеччини, Англії, США, Канади. Вони вивчають київський асфальт, їм цікаво зануритися в досліди, пізнати всю правду про загадкову Юкрейн, вони фотографують кожну собаку, щоб потім показати своїм онукам, які ж собаки блукають цією загадковою країною. Собаки, натомість, дивляться голодними дикими очима на туристів, очікуючи від них закордонних делікатесів.

Туристи фотографують і мене. Аж тут починається справжня злива. Туристи тікають до своїх автобусів, здоровий і незграбний дядько з пропитою слов’янською фізіономією допомагає старим тілам залізти до комфортабельного «мерседеса», туристи вмощують свій недолікований геморой у м’які велюрові крісла і з подивом дивляться на мене, не розуміючи, як можна у таку зливу не поспішаючи крокувати повз їхні засрані «мерседеси», як можна бути таким молодим, таким незалежним, хворим, як можна жити в цій безглуздій країні, де містом блукають голодні собаки.

Переді мною стояло сім автобусів із туристами. Я сподівався зустріти японців, ну так, для повноти класичної картини, але японці дуже рідко приїжджають в Україну, у японців замало часу, вони прагнуть наситити свої сірі мікросхеми концентрованою Європою, їм не потрібна сира квазієвропейська маса.

У кожному з семи автобусів сиділо біля п’ятдесяти чоловік, укупі це сімсот очей, які дивилися на мене. Я відчував на собі погляди, які звинувачували мене у тому, що я молодий, хворий і незалежний...

В очах цих туристів я бачив усі відомі дива цього світу, все те, що вони передивилися за останні десятиліття свого пенсійного віку, у тих очах я бачив свої очі, які розповідали мені більше, ніж можуть розповісти далекосхідні мудреці, вони розповідали мені про моє майбутнє, про моїх друзів, які нічого не досягли в цьому житті. Деякі стали музикантами гуртів типу «На Відміну Від», але слава їхня була мілкою, як Азовське море, дехто, вдаючи із себе великого і крутого, того, хто тримає весь цей світ, насправді оселився в найманій квартирі на Дарниці й пишається тим, що взяв «таврію» в кредит, дехто повісився, дехто, не витримавши, звалив за бугор, дехто оселився на бугрі, десь під Верховиною чи Ворохтою, і тепер насолоджується крейдяним небом та розмитими горизонтами, силою буків та величчю гір, які манять, які присолоджують життя, надаючи змогу невпинно крокувати вгору, шукаючи саме ту, найвищу, справжню, непідробну драбину до Господа й порозуміння із цим світом, який наклав невитравний відбиток на його сприйнятті. Дехто виховав доньку, інші — сина. Я, наприклад. І ці заморочені європейські туристи навіть не підозрюють, що я можу прочитати в їхніх приречених вологих очах...

Моєму сину три роки, він забиває собі колінку, йому шість — він іде до найкращої школи в місті, в усій країні, та ні — в усьому світі! Бо то мій син, він іде до школи, він добре вчиться і трохи комплексує на тому ґрунті, що він шульга, але я не б’ю його лінійкою по пальцях, як те робили порохняві совкові педагоги, не вбачаю в тому, що мій малий пише лівою рукою, нічого поганого. Нехай собі пише, як завгодно, аби лише писав...

Після школи він без чиєїсь зайвої допомоги вступає до університету, причому теж найкращого! Він отримує стипендії всіх президентів планети, тому що його також готують до президентства... Але мій син зв’язується з циганами й тікає від забезпеченого майбутнього. Я не заохочую і не вітаю такі дії, але він уже дорослий, і моя справа — чекати. І тому сиджу я на веранді, пофарбованій у зелене, поруч сидить моя дружина, вона наливає мені у глиняну філіжанку заварене зілля, яке я п’ю маленькими ковтками... До речі, це ми оселилися десь під Ворохтою чи Верховиною, коротше, трошки на захід від Кривопілля, під самим Прутом...

Отже, ми сидимо і чекаємо на нашого сина. Через деякий час, можливо три, а можливо, п’ять років він прибігає і обіймає спочатку маму, а потім мене. Дарує мені букову циганську люльку, а мамі — циганське коралове намисто, сідає поміж нами і починає розповідати про свої подорожі. Ми його уважно вислуховуємо і кажемо, щоб він не вийобувався, а йшов працювати, але малий не звик працювати, тому він будує на сусідньому пагорбі хату, одружується на Соломії, донці місцевого магната... і тут автобуси рушають, я намагаюся спіймати ще хоча б пару кадрів із життя мого сина, але туристи, мигаючи своїми бежевими панамками, зникають, натомість усі сім «мерседесів», як за командою, оббризкують мене брудною масною дощовою водою, я розвертаюсь і вирушаю в бік Володимирського собору, дощ припиняється, моя хода стає твердішою, рухи стають більш чіткі, я невпевнено змішуюсь із натовпом, мене вже важко впізнати, всі мої друзі розбіглися по своїм життям, мої діти ще не народилися, моє одруження перенеслось на невизначений термін, а Карпатські гори залишаються у перспективі пізнання...

Раптом я помічаю, як натовп потроху розсотується, знову починається злива, а я, наче у голлівудському кіні, стою один посеред прямокутної площі, з якої розлітаються, немов бризки води в рекламі, голуби, моє волосся моментально насичується вересневою зливою, — і тут мало б бути красиве закінчення усьому, мали б піти титри, імена продюсерів та подяки усім, хто брав участь у створенні цього мувія, але мій погляд раптово падає на підстаркуватих чоловіка і жінку. По їхнім доглянутим зубам я розумію, що це іноземці. Окрім мене, на площі нікого немає, тому вони підбігають до мене і звертаються своєю дивною англійською. Де, питають вони, автобус. Тут мав бути автобус.

— Не знаю, — кажу я.

«Мерседес», говорять вони. Бузковий «мерседес». Не знаю, кажу я, мабуть, поїхав. Як, дивуються вони. Господи, починають кричати вони, що нам робити, де тут австрійська амбасада?

Австрійська амбасада знаходиться за їхніми спинами, але я мовчу, і тільки дощ як із відра ллє. Ми боїмося вашої країни, говорять вони до мене своєю поганою англійською, допоможіть нам. Наш автобус поїхав без нас. Ми спостерігали за вашими собаками, вони у вас голодні. Звичайно, кажу я, голодні.

Вони обіцяють заплатити мені гроші, пхають свої євро, благають допомогти їм відшукати австрійську амбасаду, а я просто-напросто безсоромно ловлю момент їхнього неприхованого розпачу і дивлюся своїми великими зеленими очима в їхні маленькі сірі австрійські оченята, де зіниці ляльковим театром продовжували розповідь про мого сина, моїх друзів, мою дружину, зрештою, про мене самого...

Я довго пояснюю, підбираючи слова, змішуючи англійську та німецьку мови, що нічого страшного у тому, що ви загубилися немає, просто постійте тут, зі мною... Але ж яка злива, нервують вони. Нічого, спокійно, кажу я, продовжуючи вивчати своє майбутнє, ви зараз дасте мені номер телефону вашого екскурсовода або адміністрації вашої поїздки, і ми все владнаємо. У вас є номер адміністратора?

Не встиг я це сказати, як до нас підбігає переляканий в смерть дядько зі слов’янською фізіономією, різко відштовхує мене, ми перекидаємось із ним парочкою приємних суто слов’янських слів. Дядько розкриває парасольку, під яку моментально сковзає літня парочка австрійських туристів. Останні ж, у свою чергу, не припиняють пхати мені свої срані євро.

— Не потрібні мені ваші срані євро, — кажу я, — мене менш за все цікавлять ваші гроші, ваші бежеві панамки, і ваші цифрові фотоапарати, і онуки. У мене власне життя і власна демократія, є у мене власна культура і власні традиції, у мене є галімі друзі, які однозначно кращі за ваших, і пиво, яке я п’ю, — воно, насправді, і не таке гидке...

Біля  австрійської амбасади я придбав собі ход-дог. До ліхтарного стовпа був прив’язаний низенький чорний кінь арабської породи. Хулі, думаю я, і сідаю на коня, попередньо відв’язавши чорний шкіряний ремінець. Устромляю свої кеди йому в боки, — і він вихором летить бульваром Шевченка в бік Бессарабки... Мені махає рукою проститутка Таня, я щиро всміхаюсь, хмари розходяться, з’являється сонечко, мені добре, — і я щодуху кричу:

— І коні в нас кращі, і мій президент, якому на мене насрати, і міністри, і бомжі, і магазини, де я маю змогу придбати кефір, не гірший за ваш! І навіть Ісус наш кращий! І він урятує мою шкуру і шкури всіх людей цієї планети, тому що він страждав за нас!

І я в це вірю!

Амінь...