Початок добі литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1340 р., коли син литовського князя Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі, тож Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. По тому впродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, що майже вдвічі збільшило державну територію Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним – як, власне, і загальні темпи розвитку цієї молодої держави.

У "Повісті временних літ" литовські племена фігурують як "языци, ижє дань дають Руси" й "живуть в странах полунощных"; збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації; разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення – Литовське князівство, що його першим правителем став Миндовг, названий у Галицько-Волинському літописі "самодєржцєм во всєй зємли Литовской".

Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Воднораз підйом Литви був зумовлений занепадом давньоруських земель, що його спричинило монгольське нашестя. З Батиєвою навалою назавжди пішли у минуле часи, коли, за висловом автора "Слова про загибель Руської землі" (XIII ст.), "литва из болота на свєт нє выникываху"; з ним перегукується літописець XVII ст., зазначаючи, що саме тоді "литва почала ярмо рускоє з сєбє износити и з лєсов виходити". Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи, які походять з XVI ст. Згідно з їхньою версією, просування литовців на Русь почалося тоді, коли "повстав царь Батый и пошол на Рускую зємлю, и всю зємлю Рускую звоєвал, и князєй руских многих постинал, а иных в полон повєл, и столєць всєє Рускоє зємли город Києв сжог и пуст вчинил"; дізнавшись, "иж Руская зємля спустє- /43/ ла и князи рускиє розогнаны", литовці вирушили на Русь і "нашли в чєтырєх милях от рєки Нємана гору… и вчинили (заснували – авт.) на нєй город, и назвали єго Новгородок. И вчинил собє князь вєликий в нєм столєць, и назвался князєм вєликим новгородским".

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в легендарній формі, цілком реальний історичний факт: від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною – вже за часів Миндовга вона включала в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок), певний час було навіть столицею Литовського князівства. У другій половині XIII – на початку XV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю площею,[15] так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало "зрущення" литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в історію як "Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське"[16] (у науковій літературі воно зветься скорочено Великим князівством Литовським (далі – ВКЛ) чи, рідше, Литовсько-Руською державою).

Зовнішньополітичні успіхи литовців віддавна викликали подив у істориків. Його не можна не відчути вже у словах польського історіографа другої половини XV ст. Яна Длугоша, який констатував: "Найнезнаніші з-поміж північних племен, /44/ зобов'язані русинам покорою й мізерною даниною,[17] вони, усім на диво, чи то завдяки власній звитязі, чи то через легкодухість і бездіяльність сусідів, досягли таких успіхів, що тепер панують над русинами, під чиєю владою як рабська чернь перебували майже тисячу років".

Наступні покоління істориків доклали чимало зусиль до з'ясування причин бурхливого розвитку Литовської держави. Однак і досі наукові реконструкції цього процесу залишаються значною мірою гіпотетичними – передусім, у тій їх частині, що стосується приєднання до Литви земель Південно-Західної Русі. На перешкоді дослідникам стає брак відповідних відомостей у джерелах, спричинений, своєю чергою, реаліями постмонгольської доби: руйнацією традиційних підвалин життя, припиненням місцевого літописання, порушенням політико-династичних зв'язків із Північно-Східною Руссю, де ця традиція збереглася.

Що ж до літописів, які постали на теренах ВКЛ, то найдавніші з них сягають середини XV ст. Це так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи першої (короткої) редакції, які сформувалися в результаті об'єднання загальноруських за своїм характером відомостей від "начала зємли Рустєй" до 1446 р., запозичених із різних літописних зводів, з "Літописцем великих князів литовських" – оригінальним історичним твором про події останньої чверті XIV ст.: боротьбу Ягайла з Кейстутом і Вітовтом та про діяльність Вітовта. В "Літописці…" містяться й поодинокі звістки про те, як відбувалося просування литовців на Південно-Західну Русь: згадується, що Любарт Гедимінович ствердився на Волині завдяки своїм родинним зв'язкам ("Любарта принял володимєрский князь к дотьцє во Володимєр, и в Лучєск, и во всю зємлю Волынскую"), та оповідається про боротьбу литовців за Поділля з татарськими князями, "отчичами и дєдичами Подольской зємли".

Наступним кроком в історії білорусько-литовського літописання стали літописи другої (широкої) редакції, в яких загальноруські відомості поступилися місцем системному викладу початків литовської історії – від міфічного родоначальника литовців римлянина Палемона до цілком історичного Гедиміна. Зрозуміло, що при цьому неабияку увагу було приділено підкоренню Русі. В літописах повідомляється, що за часів правління у Новогрудку Скирмонта (або, за найдавнішими з літописів широкої редакції, – Шварна), сина Мингайла, володар Орди Булаклай (Буклай, Болоклай) почав вимагати у литовського /45/ князя "выходов" (данини) з його земель ("как с тых городов хоживало за прєдков єго, князєи руских"). Це спричинило воєнний конфлікт, який завершився розгромом татар у битві при Койданові. Шварно-Скирмонт "поразил того царя, и всю єго моць татарскую побил, /46/ и самого царя вбил, и з звытєжством вєликим пошол на Рускую зємлю, и взял город Мозыр, Чєрнигов, Стародуб, Карачєв", тобто опанував частину тогочасної Київщини й Сіверщини.

З пам'яток білорусько-литовського літописання цю оповідь запозичив польський історіограф XVI ст. М. Стрийковський, а вже з його "Хроніки" вона потрапила до інших творів XVI–XVII ст., зокрема до "Хроніки" Бєльського, "Хроніки" Софоновича, українського хро- /47/ нографу; при цьому даний епізод був датований [18] і доповнений звісткою про розподіл Скирмонтом сіверських територій: "Любартови, старшому сынови, дал Карачєвскоє и Чєрнєговскоє князство, Писимонтови – Туровскоє и Стародубскоє"; після загибелі Любарта й Писимонта у битві з татарами біля р. Окунівка обидва князівства успадкував їхній молодший брат Тройнят, якого заступив його син Ольгимонт, котрий "вступил на єго мєстцє на панство тых всєх князств и пановал спокойнє".

Наукова цінність доповнень Стрийковського незначна – власне, як і самого літописного переказу про Скирмонта, котрий хіба що характеризує суспільно-політичну думку ВКЛ першої половини XVI ст. Саме цим періодом датуються білорусько-литовські літописи широкої редакції, що містять легендарний вступ, який, за словами Ф. Сушицького, мав замінити "загальноруські відомості (короткої редакції першої половини XV ст. – авт.) своїми матеріалами, хоч і придуманими ad hoc, але зв'язаними з Литвою своїм походженням". Цей вступ відзначався яскраво вираженою політичною тенденційністю, зокрема намаганням довести історичні права ВКЛ на Сіверську землю, котра, з початку XVI ст. перебуваючи у складі Російської держави, залишалась у фокусі безпосередніх інтересів правлячих кіл Литви. Це й зумовило інтерпретацію минувшини цього регіону в легендарній, штучно скомбінованій оповіді про початковий період литовської історії.[19]

Легендарний характер має й складена тоді ж оповідь про завоювання Волині та Київщини Гедиміном, котрий володарював у Литві впро- /48/-/49/ довж 1316–1341 рр. У літописі йдеться про те, як цей литовський князь, "упокоивши зємлю Жомоитскую от нємцов, пошол на князи рускии". Спочатку він вирушив до Володимира Волинського і тут у воєнній сутичці переміг і вбив місцевого князя Володимира, після чого захопив його місто. Луцьк, покинутий його володарем князем Львом, котрий з переляку втік до свого зятя Романа в Брянськ, піддався Гедиміну добровільно: "князи и боярє волынскиє били чєлом великому князю Гидимину, жєбы в них пановал и господарєм в них был, а зємли их нє казнил. И князь вєликий Гидимин, укрєпивши их присягою и оставивши намєстников своих в них, и там почнєть княжити".

Наступного року, на другому тижні після Великодня, Гедимін вирушив у похід на князя Станіслава Київського і, "пришодши, взял город Овручий и город Житомир". Київський князь, з'єднавши свої сили з силами князів Олега Переяславського, Льва Луцького й Романа Брянського, зустрівся з Гедиміном під Білгородом, на річці Ірпінь. Саме тут вони "вчинили бой и сєчу вєликую, и поможєть Бог вєликому князю Гидимину, побьєть всих князєй руских наголову". В цій битві загинули луцький та переяславський князі, а Роман і Станіслав "в малой дружинє" втекли до Брянська, кинувши Київську землю напризволяще. Білгородці ж, "видєчи, иж господар их з войска побєг проч, а войско всє наголову побито, и они, нє хотєчи противитися войску такому вєликому литовскому, и пєрєдалися з городом князю Гидимину, и присягу вчинили служити к Вєликому князству Литовскому".

Рішучіше були настроєні кияни; втім, після місячної облоги, зваживши на те, що "господар их Станислав втєк от Гидимина, и войско господара их побито", вони, "змовившися одноємыслнє, подалися вєликому князю Гидимину и, вышєдши из города с крєсты, игумєны и попы, и дияконы, ворота городовыє отворили и встрєтили вєликого князя Гидимина чєстно, и ударили єму чєлом, и поддалися служити, и присягу свою вєликому князю Гидимину на том дали, и били чєлом вєликому князю Гидимину, чтобы от них отчины их нє отнимал. И князь Гидимин при том их зоставил и сам чєстно в город Києв въєхал". Це, в свою чергу, вирішило долю київських "пригородков" (міст, адміністративно підпорядкованих Києву) – Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода, Путивля, мешканці яких добровільно піддалися литовцям; незабаром до них приєдналися переяславці, котрі також опинилися сам на сам з Гедиміном. "И князь вєликий Гидимин, взявши Києв, и Пєрєяславль, и вси тыє пригородки, и посадил на них князя Миндовгова сына Ольгимонта, вєликого князя Гольшанского, а сам з вєликим вєсєлєм до Литвы приєхал", де "пановал много лєт во покои". Вигнанець же Станіслав одружився на дочці ря- /50/ занського князя Івана й після смерті останнього закнязював у Рязані.

Цей літописний переказ набув значення історіографічного факту знов-таки завдяки М. Стрийковському, який повністю переніс його в свою "Хроніку" і прикрасив новими деталями, досить сумнівними з погляду їхньої історичної вартості. Крім того, він синхронізував "упокоєние зємли Жомоитской от нємцов" з поразкою хрестоносців у Жемайтії в 1320 р. і таким чином датував походи литовців на Волинь та Київщину.

З легкої руки М. Стрийковського оповідання про здобутки Гедиміна на Русі кілька століть мандрувало по сторінках різноманітних історичних творів.[20] Однак із накопиченням знань про реалії XIV ст. почали виникати й сумніви в його вірогідності.

Першим, хто піддав цей переказ ґрунтовній науковій критиці, був В. Антонович. У своїй праці "Нарис історії Великого князівства Литовського", яка побачила світ у 1878 р., він відзначив, що Волинь залишалася під управлінням місцевих князів принаймні до 1335–1340 рр., після чого перейшла під владу литовського князя Любарта Гедиміновича, але не внаслідок завоювання, а завдяки його родинним зв'язкам з останніми Романовичами. Вчений підкреслив, що відомостей про боротьбу Гедиміна за Волинь і Київську землю немає ані в лівонських та пруських хроністів, ані в північно-східних і ранніх (середини XV ст.) литовських літописах; не знають про неї й попередники М. Стрийковського, історіографи XV–XVI ст. – Я. Длугош, М. Кромер, М.Бєльський. Як свідчення незалежності Київщини та Волині від Литви розцінив Антонович і згадані вище події 1331 р., пов'язані з діяльністю в Південній Русі митрополита Феогноста.

Заперечивши можливість завоювання Гедиміном південноруських земель як таку, дослідник також зупинився на окремих деталях літописної оповіді, котрі, на перший погляд, "надають їй більшої докладності й вірогідності". Він відзначив їх анахронічність і невідповідність реаліям першої половини XIV ст., хоча й не виключив можливості того, що в першій (волинській) частині переказу відбилася, нехай і в химерній, перекрученій формі, боротьба між Гедиміном і галицько-волинськими князями за Підляшшя;[21] друга ж час- /51/ тина, на думку дослідника, була штучно створена за фабулою цілком історичного оповідання про воєнну експедицію Вітовта проти Володимира Ольгердовича Київського (про неї йтиметься нижче). Укладач літопису, "змінивши імена дійових осіб і додавши кілька вигаданих подробиць, вмістив його (у літопис – авт.) вдруге як додаток до походу Гедиміна на Волинь". Отже, вся оповідь "складається з двох переказів, що стосуються двох різних подій, які відбулися в різні часи".

Такий підхід до проблеми був енергійно підтриманий М. Дашкевичем, автором критичних щодо "Нарису…" Антоновича "Заміток по історії Литовсько-Руської держави". Він провів цей принцип далі, виділивши в складі оповіді чотири окремі сюжети (зіткнення Гедиміна з князем луцьким; війна з князем володимирським; захоплення Овруча та Житомира; підкорення Києва і решти Київської землі), в основі яких, на його думку, лежали вповні реальні події. Обстоюючи цю теорію, дослідник, однак, мусив визнати, що приєднання Волині до Литви відбулося тільки через двадцять років після описаних літописцем походів Гедиміна на князів Володимира Володимирського і Льва Луцького; тож він зосередився, головно, на київській частині літописної оповіді, намагаючись підкріпити її вірогідність даними так званого Межигірського (або Києво-Печерського) рукопису – пізнього, XVIII ст., копіарія творів історичного змісту, знаного в сучасній науці під назвою "Збірник Іллі Кощаківського". Вчений відзначив наявність у ньому датованого 1333 р. запису про поразку, завдану Гедиміном київському князю Станіславу, а також кількох коротких звісток про завоювання першим Києва у 1340 або 1341 р., на підставі яких науковець відсунув дату гаданого опанування литовцями Києва, вважаючи, що воно "не могло відбутися в 1320–1321 рр., але легко могло здійснитися після 1332 р.". Однак дослідникові не вдалося переконливо довести самостійність цих згадок, на основі яких була нібито складена оповідь білорусько-литовських літописів. Уже М. Грушевський показав, що інформація Межигірського збірника про Гедимінів похід на Київську землю була запозичена не з "давнішого манускрипту", як вважав М. Дашкевич, а з "Хроніки" М. Стрийковського, версія котрого є похідною від версії білорусько-литовських літописів, які й становлять "єдине першоджерело з цього питання". При цьому оповідання, яке вони містять, "таке баламутне, повне таких сміливих фантазій і стоїть так одиноко, не знаходячи підтвердження в інших джерелах, що робити який-небудь ужиток чи з цілого оповідання, чи з його деталей для характеристики політичних відносин XIV в. – річ дуже небезпечна". /52/

Підсумовуючи дискусію, що розгорнулася навколо цього питання наприкінці XIX – на початку XX ст., слід відзначити, що позиція В. Антоновича знайшла підтримку в таких дослідників, як Р. Зотов, Ф. Леонтович, О. Пресняков; показово, що і сам В. Антонович, врахувавши деякі критичні зауваження М. Дашкевича при перевиданні свого "Нарису…" в 1885 р., не вніс коректив до трактування даної проблеми. Точка зору його опонента знайшла прихильників в особі М. Владимирського-Буданова, М. Максимейка, М. Любавського, які вважали, що оповідання про завоювання Гедиміном Київщини "містить чимало хронологічних та інших недоладностей, однак при цьому навряд чи може бути повністю відкинутим", позаяк "у ньому, безперечно, залишається зерно історичної істини".

Крапку в цій полеміці поставив П. Клепатський. У своїй фундаментальній праці, присвяченій Київщині XIV–XVI ст., він проаналізував усі аргументи "за" і "проти" можливості її інкорпорації Литвою за Гедимінових часів і дійшов висновку, що "оповідання широкого литовсько-руського літопису про завоювання Києва за Гедиміна, не відоме нам з інших, більш ранніх джерел, має проти себе безліч заперечень, давно вже висунутих і досі ніким не спростованих", вважаючи полеміку цим вичерпаною.

Однак минуло кілька років – і гору взяла саме тенденція до визнання ймовірності Гедимінового походу на Київ. Поштовхом до цього стала публікація "Уривків В. Бенешевича з історії руської церкви XIV ст." – коротких нотаток грецькою мовою, віднесених М. Присьолковим до канцелярії митрополита Феогноста (1328–1353 рр.). У коментарі до публікації дослідник ототожнив згаданого в "Уривках…" Федора – "брата Гедиміна" – з князем Федором Київським, відомим за літописною оповіддю 1331 р., що й було розцінене у фаховій літературі як доказ литовської супрематії над Києвом у 30-х рр. XIV ст.

Однак, оцінюючи дані "Уривків…", потрібно зважити на гіпотетичність запропонованої М. Фасмером кон'єктури "Гедимін", якій, зокрема, суперечить те, що при цьому імені (як і при імені Федора) немає князівського титулу. Та й визнання історичності Гедимінового брата Федора саме по собі ще не може бути підставою для його ототожнення з князем Федором Київським, а відтак і доказом історичності Гедимінового походу на Київ, на користь якого не свідчить жодне вірогідне джерело. Проте цей факт не міг би залишитися не поміченим сучасниками, адже, навіть втративши реальне політичне значення, Київ і далі побутував у суспільній свідомості як "головне місто усієї Русі" (1380 р., послання патріарха Нила), "мати и глава всєм градовом /53/ руским" (1419 р., "Ходіння" до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), "глава усіх руських земель" (1427 р., лист великого князя литовського Вітовта), "славный вєликий град Києв, матєрь градовом" (1483 р., Волинський короткий, чи Київський скорочений, літопис).

Марними здаються також спроби підкріпити уявлення про історичність Гедимінового походу на Київщину посиланням на дані ревізії Канева 1552 р. У матеріалах цієї ревізії зафіксовано, що місцеві жителі обстоювали свої права на розташовані на Лівобережжі "уходи" (промислові угіддя), покликаючись на те, що "князь вєликий литовский Гєдимин, завоєвавши над морєм Кафу (сучасна Феодосія) и вєсь Пєрєкоп, и чєркасы пятигорскоє (черкесів Кавказького П'ятигір'я – авт.) и привєдши черкасов часть з княгинєю их, посадил их на Снєпородє (Сліпороді, притоці Сули – авт.), а инших на Днєпрє, гдє тєпєрь чєркасы сидять, а снєпородцєв посадил на Днєпрє ж, у Канєвє; и сидячи снєпородцє на Днєпрє, у Канєвє, прєдся отчизны свои по рєчкам иным сєвирским (тут: лівобережним – авт.) уходити нє пєрєстали".

Впадає в око, що дана оповідь, згідно з якою князь Гедимін вільно порядкував на території Київщини (або, принаймні, в районі трьох київських "пригородків", котрі, за версією білорусько-литовських літописів, визнали владу Литви після того, як Гедиміном був опанований Київ[22]), свідчить на користь історичності виправи цього князя на Південну Русь. Тож не дивно, що "реабілітація" Гедимінової легенди в науковій літературі останнього часу зумовила також зростання довіри до цього переказу, хоч серед фахівців давно усталилася думка, що "подробиці канівського оповідання вповні легендарні" (М. Грушевський) і, власне, "це тільки старовинна легенда, де бракує історичних фактів" (О. Андріяшев), або, точніше, "промислова легенда" місцевого походження, яка мала довести, що "от початку Чєркасов и Канєва уходы по всим тым (тут: лівобережним – авт.) рєкам вольны были канєвцам"; у такий спосіб вони чинили опір наступові замкової адміністрації на свої "отчизныє" права, апелюючи до часів Гедиміна – фактичного фундатора Литовської держави.

Безперечно, на формування цієї легенди справила вплив двозначність етноніму "чєркасы", на яку в XVI ст. вказав у своїх "Записках" австрійський дипломат С. Герберштейн, підкресливши, що "черкаси, які живуть по Борисфену (Дніпру – авт.)", відрізняються від тих, котрі "живуть у горах Понта (на Північно-Західному Кавказі – авт.)". Не виключено, що в цій легенді маємо далекий відгук походів /54/ у південні степи онука Гедиміна, Вітовта, хоч залишається тільки гадати, чи народна пам'ять, по багатьох роках, замінила ім'я Вітовта Гедиміновим (це здається малоймовірним), чи мала місце свідома "архаїзація" подій, цілком зрозуміла при намаганні довести одвічність своїх прав на лівобережні "уходи".

У будь-якому випадку принциповим є інше – можливість використання даного "факту" під час створення Гедимінової легенди, на яку вказав ще В. Антонович. На думку вченого, "укладач літопису чув подніпровський переказ, але використав його для свого оповідання в перекрученому вигляді".

Справжню ж причину появи цієї оповіді інтуїтивно відчув ще М. Грушевський, зазначивши, що "сіль її, здається, полягає саме в звістці, що Гедимін посадив у Києві намісником Ольгимонта, сина Міндовга. Щоб зрозуміти значення цієї звістки, слід пригадати, що за Вітовта у Києві сидів князь Іоанн Ольгимонтович; можливо, що оповідання про київське завоювання є родовим переказом Ольгимонтовичів чи іншої зв'язаної з ними родини про те, що предок їх Ольгимонт сидів у Києві; такий переказ міг навіть мати метою підкріпити давністю чиї-небудь права на Київ". Таким чином, М. Грушевський визначив, по суті, єдино вірний шлях до пояснення феномену Гедимінової легенди, вбачаючи його у з'ясуванні родинного і політичного середовища, в якому вона сформувалася.

Нині дослідники білорусько-литовських літописів переконливо довели, що їхня широка редакція склалася в колах, безпосередньо пов'язаних з родиною Гольшанських, історія якої тісно переплелася з історією Київської землі. Відомо, що наприкінці XIV ст. князь Іван Ольгимонтович Гольшанський порядкував у Києві "з руки" великого князя литовського Вітовта; тут же в першій третині XV ст. князювали його сини Андрій та Михайло Івановичі. Після ліквідації Київського князівства (1471 р.) вони повернулися до Києва як воєводи, що ними були Юрій Олександрович та Іван Юрійович Гольшанські. Це було лише тінню їхньої колишньої величі; звідси намагання піднести свій родовий статус за допомогою генеалогічної легенди, в якій київським князем від самого початку литовського панування виступає їхній родоначальник. При її створенні був використаний Галицько-Волинський літопис, з якого запозичено імена всіх дійових осіб оповіді, за винятком Гедиміна і Ольгимонта Гольшанського. Історичні Володимир Василькович і Лев Данилович перетворилися на Володимира Володимирського і Льва Луцького (цей нюанс у XVII ст. відчув укладач Густинського літопису, саме так ідентифікувавши обох князів); син вповні реального Романа Брянського Олег став князем переяславським; що ж /55/ стосується Станіслава, то, очевидно, це нетипове для східнослов'янського середовища ім'я є лише перекрученим іменем брата Льва Даниловича – Мстислава. Усі ці цілком реальні особи були перетворені на сучасників і супротивників Гедиміна, а їхня родинна солідарність (Володимир Василькович був двоюрідним братом Даниловичів, а його дружиною була дочка Романа Брянського), яка добре простежується за літописним матеріалом, – на спільні дії в боротьбі з великим князем литовським.

Таким чином, аналіз джерел вповні підтверджує квазіісторичний характер оповіді про похід Гедиміна на Волинь і Київщину, першим критиком якої був В. Антонович. Попри її легендарність, вона все ж таки заслуговує на увагу, але лише з погляду характеристики міри засвоєння давньоруської літописної спадщини ментальністю першої половини XVI ст., специфіки її використання та осмислення.

Відкидаючи легендарні відомості білорусько-литовських літописів, не слід нехтувати тими їх даними, що верифікуються за іншими джерелами. Це стосується, насамперед, літописів короткої редакції, які містять так звану "Повість про Поділля", де йдеться про справжні події: битву на Синій Воді (тепер, очевидно, р. Синюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михайла-Коріата Гедиміновича.

Згідно з "Повістю…", за часів панування в Литві великого князя Ольгерда Гедиміновича (1345–1377 рр.) литовці погромили на Синій Воді трьох татарських князів – Хочібея, Кутлубугу й Дмитра. Ці три брати були спадковими, з діда-прадіда, володарями Поділля, порядкуючи тут за допомогою своїх отаманів і баскаків. Після визволення /56/ Поділля від татар сюди прийшли небожі Ольгерда – Юрій, Олександр і Костянтин Коріатовичі. Вони припинили сплату данини баскакам і всіляко боронили Подільську землю від татар (від їхньої руки, зрештою, загинув Олександр Коріатович).

Незважаючи на дещо фольклорний характер цього епізоду, немає підстав сумніватись у його достовірності – передусім, через наявність у давньому, першої половини XV ст., Рогозькому літописці згадки про те, що в 1362 р. Ольгерд "повоював" Синю Воду й Білобережжя (пониззя Дніпра). Відтак, попри лапідарність даної звістки і брак докладнішої інформації про цю подію, можна стверджувати, що саме вона поклала початок порядкуванню Коріатовичів на Поділлі.[23]

У пізньому, XVII ст., Густинському літописі з Синьоводською битвою хронологічно пов'язується й підкорення литовцями Київщини. Під 1362 р. тут зазначається: "В сиє лєто Ольгєрд побєдил трєх царьков татарских из ордами их… и оттоли от Подоля изгнал власть татарскую. Сєй Ольгєрд и иныя руския дєржавы во свою власть прият, и Києв под Фєдором князєм взят, и посадил в нєм Володимєра, сына своєго; и начал над сими владєти, им жє отци єго дань даяху". Неважко помітити, що наведена згадка про Київ має принагідний характер, а наявність у ній імені князя Федора, відомого лише своєю участю в подіях 1331 р., здається, виказує в її авторові невправного компілятора.[24]

Більш певні відомості про початки литовського панування на Київщині містять документи церковного походження. За актами константинопольської патріархії, родич і ставленик литовського князя Ольгерда митрополит Роман, який у 1354 р. марно намагався підкорити Київ своїй духовній владі (як зазначено в літопису, "придє со Литвы Роман чєрнєц на митрополию и выидє, нє приняша єго киянє"), між 1356 і 1361 рр., врешті, дістав тут повну свободу дій як "справжній архієрей", хоч це й спровокувало "смути та замішки" й "примусило володаря Литви повстати проти християн і завдати їм чимало лиха та кровопролиття". Цілком природно синхронізувати ці події із включенням Київщини до складу Литовської держави. /57/

Приблизно тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі. Щоправда, єдиним тамтешнім населеним пунктом, стосовно якого існують певні свідчення вірогідних джерел, є Брянськ. Згідно з Рогозьким літописцем, восени 1356 р. "воєвал Ольгєрд Брянск и Смолєнск", узявши при цьому в полон сина князя Василя Смоленського, Увара; наступного року "князь Василий Смолєнский, придє из Орды, сєл на княжєньи в Брянскє; и, мало прєбыв, только осмь нєдєль, прєставился; и бысть в Брянскє лихостию лихих людєй замятня вєлика и опустєньє града; и потом начал обладати Ольгєрд Брянском" (тож це місто, як і Київ, опинилося під духовною владою митрополита Романа).

Згідно з цим повідомленням, утвердження в Брянську Ольгерда мало доволі мирний характер (як гадають, завдяки діяльності пролитовськи орієнтованих угруповань місцевого боярства); що ж до наслідків цієї події, то немає підстав для того, щоб пов'язувати з підкоренням Брянська включення до складу ВКЛ усієї Сіверської землі, "центром", "головним містом" якої він нібито був. Не можна ігнорувати той факт, що Брянськ, котрий із середини XI ст. належав чернігівським князям, а в другій половині XIII ст. навіть став їхньою резиденцією, у 90-х рр. того ж століття опинився під контролем смоленських князів. Відповідно, боротьба Ольгерда за Брянськ являла собою один із аспектів литовсько-смоленських взаємин, що їх на той час визначало прагнення литовців відновити контроль над Смоленськом, втрачений на початку 1350-х рр.

Щоправда, невдовзі по опануванню Брянська литовці заволоділи й рештою Сіверщини – це випливає з літописних відомостей і актів 70-80-х рр. XIV ст., згідно з якими у сіверських містах тоді резидували князі Гедиміновичі. Свого часу, зваживши на те, що "в останній четвертині XIV в. литовські князі уже держать всі головніші столи давньої Чернігівщини", М. Грушевський дійшов висновку, що ця "маленька група другорядних членів Гедимінової династії" отримала свої уділи "з руки" Ольгерда як наймогутнішого з-поміж Гедиміновичів. У новітній літературі цей факт інтерпретовано інакше: литовські князі розглядаються як такі, що оружною рукою здобули свої уділи внаслідок виправи на Коршів. Стверджується, що "влітку 1362 р. під час походу на Коршів – одне з найбільш висунутих на південний схід руських міст, Велике князівство Литовське оволоділо слідом за Брянськом і Києвом територією південної частини Чернігово-Сіверської (з центрами Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Путивль і Курськ) та більшою частиною Переяславської землі, що з нею межувала" (Р. Батура, Ф. Шабульдо). /58/

Єдиною підставою для цього твердження є лаконічне повідомлення Рогозького літописця про те, що у 1362/63 р. "литва (литовці – авт.) взяли Коршєв и сотворишася мятєжи и тягота людєм во всєй зємли". Впадає в око, що в самому фрагменті бракує вказівок на локалізацію даного пункту. Щоправда, ще на початку нашого століття, аналізуючи цю звістку (на той час відому лише в скороченій версії пізнього, XVI ст., Никонівського літопису), М. Грушевський вказав на "Коршев на Сосне",[25] згаданий серед київських міст у літописному реєстрі під заголовком "А сє имєна градом всєм руским, дальним и ближним" (у сучасній літературі реєстр відомий як "Список руських міст далеких та близьких" і датується кінцем XIV ст.), хоч і зауважив, що "з ним зв'язувати "Коршеву" 1363 р. можна тільки дуже гіпотетично".

Відтак постає запитання: чи міг цей невеликий пункт у Подонні, невідомий за іншими джерелами, стати кінцевою метою воєнної експедиції литовських князів – експедиції, під час якої були "мимохідь" захоплені Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Курськ, Стародуб та Путивль, навіть не згадані літописцем? З другого боку, в наведеному літописному фрагменті Коршів виступає як центр певної територіальної округи – "землі" (й при цьому, очевидно, досить багатолюдної). Тож загальний тон і зміст цієї звістки змушують узяти під сумнів гіпотезу, що в ній ідеться про Коршів на Бистрій чи Тихій Сосні. У будь-якому випадку слід визнати, що літописний епізод 1362/63 р. є надто непевним для того, щоб послужити підставою для скільки-небудь принципових висновків; отже, навряд чи виправдано пов'язувати з ним інкорпорацію Литвою основного масиву такого просторого регіону, як Сіверська земля.

Для розв'язання питання про приєднання Сіверщини, а заразом і Київщини, до ВКЛ, на наш погляд, слід зважити на відзначену вище одночасність переходу під владу Ольгерда Брянська та Києва, котрі перебували під контролем Орди (це виразно засвідчують участь татар у брянських справах першої половини – середини XIV ст. і присутність ханського баскака в оточенні Федора Київського, що його з часом заступив син Ольгерда Володимир).

У літературі було вказано на два можливі варіанти розвитку подій на Київщині: або Володимир Ольгердович від самого початку визнавав зверхність Орди, або, за висловом М. Грушевського, "про свої права на Київ татарські володарі згадали і нагадали литовським князям" /59/ пізніше, після припинення феодальних усобиць в Орді, що розпочалися із загибеллю хана Бірдібека (1359 р.). Відомо, що протягом 1359–1361 рр. у Сараї, столиці Орди, помінялося сім ханів, а в 1362 р. внаслідок дій беклярібека Мамая Орда розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиліття, аж до приходу до влади Тохтамиша (1380 р.), були заповнені напруженою боротьбою між сарайськими правителями і маріонетковими ханами Волзького Правобережжя.

Втім, не слід перебільшувати масштаби ослаблення Орди: Мамай – фактичний правитель її правобережної частини – впродовж 60-70-х рр. XIV ст. утримав під своєю зверхністю землі на захід від Волги, придушивши сепаратистські виступи феодалів свого улуса. Тож, напевне, й взаємини між правобережною Ордою і Литвою будувалися в цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій основі – договірній.

Треба відзначити, що дані джерел стосовно воєнно-політичної взаємодії татар і литовців сягають 40-50-х рр. XIV ст. – періоду напруженої боротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час йшлося лише про спільні дії литовських князів із окремими татарськими угрупованнями (можливо, тільки з подільськими татарами); що ж до спроби налагодження політичних контактів з правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Ольгердом у 1349 р., то вона не тільки не мала позитивних наслідків, а й закінчилась ув'язненням литовських послів.

Однак ця спроба не була останньою, і саме за князювання Ольгерда було досягнуто порозуміння між Литвою й Ордою; певне свідчення цього маємо в словах Ольгердових правнуків – Олександра та Сигізмунда Старого, котрі, нагадуючи кримському ханові Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську "приязнь", покликалися на історичну традицію Ольгердових часів. Останніми роками було висловлено гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди в середині 60-х рр. XIV ст., коли виразно проявилося зближення Литви й Орди в політико-дипломатичній сфері.

Не відкидаючи цю точку зору, слід, однак, наголосити на тому, що немає підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську; найвірогідніше, просування литовців на Південно-Західну Русь у 1350-х рр., у переддень міжусобиць в Орді, було обумовлено сплатою "виходу", а в 1360-х рр. тільки далися взнаки результати цього "симбіозу". Таким чином, інкорпорацію українських земель до складу ВКЛ було здійснено на договірних засадах, у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької /60/ залежності окупованих Литвою територій від Орди.[26] Про наявність такої залежності з певністю свідчать ярлики Тохтамиша великому князю Ягайлу (1393 р.), в яких він вимагає: "…З підвладних нам волостей зібравши виходи, віддай послам, що їдуть, для передачі до скарбу" (уйгурська редакція); "… што мєжи твоєє зємли суть княжния волости давали выход Бєлой Ордє, то нам нашє дайтє". Тільки визнання татарської зверхності дало можливість Ольгерду, попри значний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на Південно-Західну Русь, до всього, за спостереженнями Я. Натансона-Леського,[27] відразу, а не поетапно, як це мало місце в інших регіонах (на Полоччині та Смоленщині). Цим пояснюється брак автентичних відомостей про приєднання українських земель до ВКЛ – його "непомітність" для тогочасних хроністів.

Існування литовсько-татарського кондомініуму в Південно-Західній Русі вповні узгоджується з браком будь-яких даних щодо її поділу "наполы" (навпіл). Відомо, що з 1345 р. в Литві утвердився діархічний режим – співправління Ольгерда та Кейстута Гедиміновичів, які, відповідно, резидували у Вільно й Троках; між ними був проведений розподіл сфер зовнішньополітичної діяльності й укладено угоду, за якою "что придобудуть, град ли или волости, да то дєлити наполы". Про реальність такого порядку на землях, здобутих Литвою за Ольгердових часів (тобто до 1377 р.), свідчить службово-податний поділ на троцьку і віленську половини так званих подніпровських волостей, до комплексу яких у XVI ст. зараховувався й київський Мозир; що ж стосується решти українських земель, то єдиний натяк на існування такого поділу міститься в Ягайловій грамоті Скиргайлу (1387 р.), де разом із переданими цьому князеві подніпровськими волостями (Бобруйськ, Річиця, Пропошеськ, Любошани) згадується Любеч: "також Любєч вєсь (у значенні "обє половины" – авт.), и люд, и зємля, и вєсь доход, и с данью".

Включення цих волостей до складу ВКЛ відбулось у другій половині 1340-х рр. При цьому литовська експансія в даному регіоні, очевидно, не означала конфронтації з Ордою, оскільки окреслені тери- /61/ торії не контролювалися татарами; про це, за браком прямих вказівок у джерелах, свідчить наявність у Мозирському й Любецькому повітах у XVI ст. такого архаїчного інституту, як "старці", котрим належала судово-адміністративна влада у волостях та право збирання податків. У літературі неодноразово висловлювалася думка про те, що "старці у литовсько-руських областях, безперечно, давніші за литовське владицтво"; існування цього інституту в окремих регіонах ВКЛ пояснювалось особливостями їхнього економічного устрою – передусім, переважанням данників у структурі феодально залежного населення. Таке пояснення, з огляду на значне поширення данництва на всіх руських землях Литовської держави, навряд чи можна визнати прийнятним; з другого боку, фахівці й досі нехтують фактором політичним, який, на наш погляд, і забезпечив збереження цього архаїчного явища – непідлеглість таких регіонів Орді. Адже цілком очевидно, що на територіях, які перейшли під контроль сарайських правителів, цей уряд модифікувався в уряд отамана (від тюркського "одамон" – пастух, управитель); функції отаманів досить чітко окреслені в літописній "Повісті про Поділля", де, як уже відзначалося вище, йдеться про трьох татарських князів, "отчичєй и дєдичєй Подольскоє зємли; а от них завєдывали атаманы, и баскаки, приєжджаючи, от тых атаманов имовали с Подольской зємли дань".

Таким чином, паралельне існування у Південній Русі урядів "старця" й отамана, у регіонах, ідентичних за своїми соціально-економічними характеристиками, можна пояснити їхнім політичним відчуженням за татарських часів. Це добре простежується на матеріалах Київської землі, де умовний кордон між територіями, на яких у XV–XVI ст. місцеве самоврядування перебувало під контролем "старців" (повіти Мозирський і Любецький) та отаманів (повіти Овруцький і Чорнобильський[28]), поза всяким сумнівом, відбивав уповні реальний політичний кордон другої половини XIII – першої половини XIV ст.[29] Тож невипадково литовські князі вільно порядкували в Мозирі та Любечі, де вони перебували поза політичним контролем Орди. На решті ж українських територій вони мали зважати на її зверхність аж до кінця XIV ст., коли ярликом Тохтамиша землі Південно-Західної Русі були /62/ "відступлені" великим литовським князям. Відомо, що це не звільнило правлячі кола Литви від необхідності відкупатися від татар регулярними "упоминками"; а на межі XV–XVI ст. Олександр Казимирович, намагаючись поновити союз із Кримським ханством, навіть погоджувався на фактичне відновлення татарського "виходу", обіцяючи Менглі-Гірею "с своих людєй и с князьских, и с паньских, и с боярских в зємли Києвской и в Волынской, и в Подольской (Сіверщина на той час уже відійшла до Москви – авт.) с каждого чєловєка головы… по три дєньги дати в каждый год". Це зайвий раз унаочнює, якою живою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність Південно-Західної Русі від татарських ханів.[30]

Саме визнання цієї залежності дозволило Ольгерду в найстисліший термін досягти вражаючого успіху – опанувати всю Середню Наддніпрянщину; успіх цей є тим більш показовим, що на інших напрямках його зовнішньополітичної активності реальні здобутки були набагато скромніші: тільки смоленські князі знову мусили визнати зверхність Литви; боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові та Твері була, в підсумку, програна Москві.

Це змушує пригадати характеристику, яку дав Ольгерду один із руських літописців: відзначивши, що той "многи зємли и страны повоєва, и грады, и княжєния поимал за сєбя, и удєржа власть вєлию, и умножись княжєниє єго пачє всєх", він вбачав розгадку цього феномену в тому, що володар Литви "нє столько силою, єлико мудростью воєвашє".

Тим часом сучасні дослідники, пояснюючи цей історичний парадокс, вказують на вміле використання правителями ВКЛ у своїх інтересах "тенденцій до подолання феодальної роздробленості і політичного об'єднання, що дедалі більше визначали наприкінці XIII – в першій половині XIV ст. розвиток східнослов'янського суспільства, а також його прагнення до ліквідації залежності від Золотої Орди". При цьому голослівними залишаються твердження про наявність у XIV ст. в Південній Русі проявів "тенденції до об'єднання земель на основі загальноруської політичної програми" чи то "ідеї загальноруської єдності", що її (тенденції) реалізація була ускладнена утвердженням влади Литви – хоча самі литовські князі нібито керувалися "запозиченою у феодальних кіл давньоруських земель політич- /63/ ною програмою відновлення колишньої єдності Русі" (Ф. Шабульдо).[31]

Незрозумілим залишається те, до яких саме часів апелювали у своєму прагненні до єдності згадані кола, якщо вже в XII–XIII ст. зверхність київського князя над руськими землями була по суті номінальною (це, до речі, пояснює ту легкість, з якою розклалася Давньоруська держава після монгольського нашестя); подальші ж часи характеризувалися поглибленням регіонального партикуляризму, адміністративно-правовим відчуженням окремих земель, внаслідок чого в свідомості їхніх мешканців "поземельна" приналежність подекуди навіть превалювала над усвідомленням етноконфесійної "руськості". Подолання цієї окремішності було справою набагато пізніших часів, тож годі навіть сподіватися на "прагнення широких верств населення цих земель" у XIV ст. "об'єднатися навколо загальноруського центру" – Москви.

Не менш проблематичним є й узвичаєне нині трактування русько-татарських взаємин, які осмислюються лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Тим часом протягом другої половини XIII–XIV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Уже йшлося про існування зон, де тюрко-слов'янські контакти відзначалися особливою інтенсивністю завдяки наявності тут стаціонарних контингентів татарського населення; такі контактні зони були локалізовані Ф. Петрунем на підставі ярликів XV–XVI ст., виданих кримськими ханами великим литовським князям.

Особливу увагу дослідник звернув на ту докладність, з якою в ярликах описано Путивльщину. Про важливе місце цього регіону в політичних взаєминах того часу свідчить і вимога Менглі-Гірея "вдєлити" йому путивльську данину, висунута до великого князя литовського Олександра в 1500 р., а також наявність Путивля в переліку міст, "что из старины к Пєрєкопской Ордє тянули": "по тєм городком дараги[32] были и ясаки с тєх людєй имали".

Із тюркською колонізацією українських земель було пов'язано й формування таких територіальних утворень, як "тьма" татарського князя Яголдая Сарайовича у верхів'ях Псла, Сіверського Донця, Сейму та Осколу, котра як "отчина" його нащадків проіснувала до 90-х рр. XV ст. /64/ (про неї див. нижче). До таких само "князєй тємниих" належали, певно, і предки Глинських, що їх "отчина", Глинськ, також згадується в татарських ярликах. І хоча традиційно вважається, що засновник цього роду Лекса отримав свої володіння від Вітовта, вже Ф. Петрунь висловив з цього приводу цілком слушне припущення, що литовські князі не стільки осаджували татарами землі південного прикордоння, скільки переводили місцевих "тюркських династів на статус звичайних землевласників". Про асиміляційну, а не екстермінативну щодо тюркського населення політику великих литовських князів свідчить і значна кількість татарських родин у складі південноруської шляхти XV–XVI ст.

Підсумовуючи сказане, слід ще раз підкреслити, що як у XIV ст., так і пізніше русько-татарські й литовсько-татарські взаємини не мали суто конфронтаційного характеру; спрощеним є й уявлення про наміри та діяльність литовських князів, насамперед Ольгерда, як про винятково антиординські, без урахування тих суперечностей, що існували в Орді;[33] немає також підстав вважати, що в результаті його воєнних виправ було ліквідовано залежність південноруських земель від Орди, – і тільки з часом татарську супрематію знову було відновлено. Спадає на думку, що ці уявлення сформувалися пізнішою традицією, передусім білорусько-литовськими літописами XVI ст., в яких династичним претензіям московських володарів на "всю Рускую зємлю" було протиставлено право завоювання ("право меча"), котре цілком визнавалось як правно-історичний аргумент. Утім, мотив боротьби з татарами наявний уже в першій, середини XV ст., редакції білорусько-литовських літописів: у вміщеній тут "Повісті про Поділля" (на той час воно перетворилося на об'єкт гострої боротьби між Польщею та ВКЛ) йдеться про те, що литовці ствердились у цьому регіоні завдяки поразці, завданій ними татарським князькам; тож політична тенденція "Повісті…" також полягає в обстоюванні законності прав ВКЛ на українські землі. Нині ж, очевидно, немає потреби репродукувати ці анахронічні уявлення і слід, врешті, констатувати, що саме визнання ординської зверхності дало можливість литовським князям поширити свій політичний контроль на землі Південної Русі. /65/-/66/

Ягайло докладав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду й, згідно з нею, "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської". Однак на противагу цьому в особі Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності ВКЛ. Початок державному відродженню Литви був покладений Острівською угодою, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у ВКЛ (1392 р.).

Невдовзі по тому найвизначніші з-поміж литовських князів, котрі мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почувалися як самостійні правителі. На жаль, тогочасні джерела не вказують, які саме причини спонукали його до цих кроків. У найдавніших білорусько-литовських літописах їх витлумачено як покарання за небажання удільних династів "чинити покору" своєму новому володарю. /79/

Першим, у 1393 р., відмовив у "послушстві" Вітовту (як раніше його батькові Кейстуту) новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й призвело до воєнної конфронтації. Зазнавши поразки од Вітовтових військ під Докудовом, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку на Сіверщині й врешті був змушений капітулювати. Його землі були конфісковані та передані князю Федору Любартовичу як компенсація за його волинську "отчину". Щоправда, текст грамоти Федора Любартовича, де він присягає на вірність королю Владиславу-Ягайлу та королеві Ядвізі, котрі дали йому "зємлю до своєй воли на имя Сєвєрскую со всєми городми, со всєми ужитки", не дає можливості з певністю судити про масштаби його земельних володінь, однак цілком імовірно, що до складу його уділу ввійшли не тільки Новгород-Сіверський та Трубчевськ, а й Чернігів, котрий спорожнів після смерті Костянтина Ольгердовича (за спостереженнями С. Кучинського, мала місце між 1386 і 1393 рр.).

Хоч би як там було, очевидно, що вокняжіння на Сіверщині Федора Любартовича, котрий у 90-х рр. XIV ст. прикладав чимало зусиль для повернення батьківських земель, мало формальний характер. Можливо, його інтереси тут репрезентувала яка-небудь довірена особа (з цього погляду заслуговує на увагу князь Іван Любартович, ім'я якого, можливо, не випадково було занесено до Любецького синодика). Схоже, однак, що Федір Любартович так і не скористався з цього надання, невдовзі вирушивши разом із Ягайловим братом Свидригайлом до Угорщини.[38]

Того ж 1393 р. втратив Поділля Федір Коріатович, котрий, за літописним переказом, "засєл Подольскую зємлю" після смерті своїх трьох братів. Згідно з тим же переказом, за його князювання "Подольская зємля нє хотєла послушна быти (владі – авт.) князя вєликаго Витовта и Литовской зємли, как жє и пєрєд тым послушна нє была. И князь вєликий пошєл со всєми силами литовскими к Подолью… и всє городы позасєдал". Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині; Поділля ж опинилося під контролем Ягайла, котрий у 1395 р. передав його західну частину в держання "на повному княжому праві" краківському воєводі Спиткові з Мельштина. [39] Однак його володарювання виявилося недовгим: у 1399 р. "князь Спитко Краківський" безвісно пропав у битві на Ворсклі, і Ягайло дав його подільські землі в держання Свидригайлові, котрий тримав їх до 1402 р., коли вкотре повстав проти свого вінценосного брата. Останній у 1403 р. викупив Західне Поділля у Спиткової вдови, осадивши тут своїх старост. /80/

Повертаючись до подій першої половини 90-х рр. XIV ст., нагадаємо, що, згідно з Острівською угодою, до Вітовта переходили усі батьківські землі. Тож у Скиргайла було відібрано Троцький уділ, втрату якого Вітовт пообіцяв йому відповідно компенсувати. Такою компенсацією стали Крем'янецька волость на Волині й Київська земля, яку новий "господар" заприсягся відібрати у Володимира Ольгердовича; при цьому усунення з уділу саме Володимира було спричинене як престижністю київського княжіння, так і особистими рахунками з київським князем, котрий допомагав Ягайлові в боротьбі з Вітовтом.[40]

У літописній оповіді винуватцем конфлікту зображено Володимира Ольгердовича, який нібито "нє хотєл покоритися князю Витовту"; тож останній покарав його, відібравши спочатку Житомир і Овруч, а потім – і решту Київської землі (1394 р.). Князь Володимир марно сподівався на допомогу великого князя московського (за словами літописця, "бєгал на Москву и тєм пробєгал отчизну свою Києв") і був змушений скінчити життя в невеликому Копильському уділі.

Та місцем вічного спочинку князя став Києво-Печерський монастир, про що є згадка в заповіті його сина, Андрія Володимировича, який у 1446 р. "приєздил в Києв со своєю жєною и с своими дєтками, и были єсмо в дому Прєчистыя (Богородиці – авт.) и поклонилися єсмы прєсвятому образу єя, и прєподобным отцам Антонию и Фєодосию, и прочим прєподобным и богоносным отцам пєчєрским… и поклонихомся отца своєго гробу, князя Владимира Ольгєрдовича, и дядь своих гробом, и всєх святых старцєв гробом в пєчєрє. И размыслих на своєм сєрдци: "Колико то гробов, а вси тыи жили на сєм свєтє, а пошли всє к Богу". И помыслил єсмь: "Помалє и нам тамо пойти, гдє отци и братия наша". Ця преамбула до заповіту (за нею не можна не визнати певних літературних достоїнств[41]) засвідчує також, що на території Печерського монастиря, крім Володимира, були поховані й інші князі Ольгердовичі; достеменно відомо, що одним із них був його зведений брат Скиргайло, володарювання якого в Києві обірвала раптова смерть князя у січні 1396 р.

Літописець, покликаючись на чутки ("аз того нє свєдом, заньжє (оскільки – авт.) был тогда млад, но нєкии глаголют"), пов'язує її /81/ з іменем митрополичого намісника, ченця Фоми Ізуфова,[42] який дав йому "зєлиє отравноє пити", коли той заїхав до нього, збираючись на полювання. "И князь Скиргайло, того нє вєдаючи, с того пиру поєхал в ловы за Днєпр и там в ловах разболєлся на канун Крєщєния, в чєтвєрг, и до Києва приєхал нємочєн, болєл 7 днєй и умєр в срєду. И киянє всє понєсли єго на головах, свящєнницы поющє отходныє пєсни, со свєчами, из города Києва до святоє Богородицы Пєчєрскоє; и положон князь Скиргайло, чудный и добрый, подлє гроба святого Фєодосия Пєчєрского".

Скиргайло, охрещений за православним обрядом і "нарєчєнный в святом крєщєнии Иоанн", записаний у пом'янику Печерського монастиря поряд із "вєликим князєм Владимєром Києвским", хоча не виключено, що саме останній доклав рук до смерті свого молодшого брата, використавши як знаряддя помсти митрополичого намісника. Адже Володимир був авторитетною особою у клерикальних колах і брав активну участь у церковних справах (докладніше про це див. у розділі дев'ятому).

Усунення суперника, здавалося, відкривало для Володимира Ольгердовича зворотну дорогу на Київ. Однак події склались інакше. Після смерті Скиргайла Вітовт відрядив до Києва свого вірного соратника – згаданого вище князя Івана Гольшанського ("послал князя Иоанна Ольгимонтовича на Києв"). Із джерел ми нічого не знаємо про його адміністративну діяльність, та й щодо самої особи цього князя в деяких істориків існують сумніви. Річ у тім, що в літописах у списку литовсько-руських князів, котрі загинули на Ворсклі в 1399 р., фігурує князь Іван Борисович Київський, якого неможливо ні ідентифікувати, ні ототожнити з Іваном Гольшанським, який був живий у 1401 р. і батько якого мав християнське ім'я Михайло.

Не вважаючи за можливе примирити ці дві літописні звістки, дослідники здебільша віддавали перевагу першій. Осібно стоїть думка П. Клепатського, котрий обстоював історичність саме Івана Борисовича Київського, вбачаючи в ньому сина Коригайла Ольгердовича, який міг мати церковне ім'я Борис; однак, як відзначалося вище, йому не вдалося підкріпити дану гіпотезу переконливими аргументами.

Аналізуючи звістку про князя Івана Борисовича, слід мати на увазі, що на літописний список загиблих на Ворсклі не завжди можна покладатись як на вірогідне історичне джерело: як уже наголошувалося, згаданий у ньому князь Федір Патрикійович у 1408 р. перейшов на службу до Василія І і в 1420 р. був його намісником у Великому Новгороді; отримавши землі на р. Хованка, він дав початок московському княжому роду Хованських. /82/

З другого боку, факт перебування в Києві Івана Гольшанського (до речі, записаного, як і Скиргайло, до князівського пом'яника Любецького синодика) не викликає жодних сумнівів. Щоправда, у фаховій літературі він однозначно трактується просто як великокняжий намісник, хоча на користь цього не промовляє жодне з відомих джерел. Паралельно звертає на себе увагу спадковість князівської влади у Києві впродовж першої третини XV ст. Наступниками Івана Гольшанського стали його сини Андрій ("київський князь") та Михайло (київський "князь" і "воєвода); високий суспільний статус першого з них засвідчується тим фактом, що одна з його дочок стала дружиною короля Владислава-Ягайла, друга – молдавського господаря Іллі.

Після цього Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх заступили нащадки Володимира Ольгердовича, котрі всіляко наголошували на "отчинності" власного статусу, плекаючи уявлення про свою династичність. Ці пропаговані ними уявлення нині становлять одну з аксіом вітчизняної історіографії; натомість цілковито ігнорується факт безперервного князювання у Києві в першій третині XV ст. Гольшанських, котрі по суті й становили першу київську династію литовського походження. Втім, цей факт, виразно не задекларований самими Гольшанськими (вони хіба що обстоювали свої права на Київ, покликаючись на легендарний переказ про Гедимінів похід), вповні усвідомлювався їхніми сучасниками: не випадково Гольшанські разом із нащадками Володимира Ольгердовича записані до Печерського пом'яника під рубрикою "Помяни, Господи, князєй наших вєликих"; і тих, і других названо київськими "отчичами" в літописній звістці про "змову князів" 1481 р., про яку йтиметься нижче.

Гадаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим: адже воно погано узгоджується з канонічною історіографічною схемою, згідно з якою Вітовт прагнув скасувати удільний устрій у Південній Русі, передавши її в управління своїм намісникам (у літературі називаються навіть конкретні дати "розробки та затвердження" цього "рішучого наступу на удільну систему"). При цьому ігнорується "сімейний" характер тогочасних міжкнязівських взаємин і гострота родинних суперечностей між нащадками Ольгерда й Кейстута (щоправда, вони ніколи не були непереборними, як і пов'язана з ними конфронтація – консеквентною).

Водночас іще в минулому столітті Ф. Леонтович влучно відзначив, що у джерелах Вітовтових часів узагалі немає й натяку на систематичне обмеження прав удільних князів в ім'я чітко усвідомленого принципу єдинодержавства: місцеві династи, в своїй переважній більшості, не втратили володіння, як і не були зведені до рангу "службових" князів. /83/ Удільна система існувала у ВКЛ і надалі; не випадково наприкінці XV ст. великий князь московський Іван III, з огляду на ситуацію у Литві, лякав її володаря (й, воднораз, свого зятя) Олександра Казимировича тими державними "нєстроєньями", які бувають, коли в країні "много государєй". Більше того – і в XVI ст. провідним принципом державного устрою ВКЛ залишався територіально-федеративний; М. Максимейко навіть вважав, що в цій тенденції до місцевого партикуляризму виявилася логіка історичного розвитку цієї держави, що її "землі"в XVI ст. за своїм статусом наближалися до удільних князівств XIV–XV ст.

Безумовно, дане питання є надто складним, щоб розв'язати його на кількох сторінках. Однак у будь-якому разі традиційні уявлення про "централізаторський курс" Вітовта є надто спрощеними та вразливими в багатьох аспектах. Генеровані з підсвідомою орієнтацією на гаданий литовсько-руський антагонізм (у формі боротьби між литовським "господарем" і князями – речниками інтересів окремих українських земель), нині вони мають бути відкориговані.

Характерно, що, розмірковуючи над усіма цими подіями, М. Грушевський, будучи переконаним, що "великокняже правительство вповні свідомо змагалось до того, аби зменшити силу князів і повідбирати від них землі", згадував і про те, що "щастя ніби сприяло планам краківських політиків" (їх він вважав співтворцями цього політичного курсу). Й справді, значною мірою завдяки збігові обставин "наново розсаджені Вітовтом володарі не загріли місця" у своїх володіннях. Відтак позиції Ягайлового намісника у ВКЛ значно зміцніли. І вже невдовзі, у жовтні 1398 р., литовсько-руські князі та бояри, зібравшись на острові Салин (на р. Мемель) для підтвердження угоди з Орденом, проголосили Вітовта своїм королем. У звістці про цю подію, переданій пруським хроністом Посільге, одні історики вбачають банальний "застольний епізод", інші – процедуру "посадження" на королівський стіл. Попри таку різницю в поглядах, очевидно одно: це був час Вітовтового тріумфу. Однак кульмінація потягла за собою драматичну розв'язку, що стала для Вітовта важким випробуванням. /84/

Катастрофа спіткала Вітовта несподівано – у серпні 1399 р., коли на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі. Ця трагедія за своїми масштабами нагадує битву на Калці 1223 р., в якій загинули тисячі руських воїнів. Характерно, що в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна, на Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист хана Тохтамиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з середньоазійським володарем Тимуром (знаний ще й як Тимур-Ленк ("кульгавий Тимур"), або Тамерлан. /85/

Світ здригався від важкої ходи цього "Жєлєзного Хромца" – так звали Тимура на Русі.[43] Він закарбувався в анналах історії як один із найкривавіших завойовників – нагадаємо хоча б, як, жорстоко придушивши повстання в Ісфахані, Тимур звелів скласти башти з 70 тис. голів його мешканців; він же наказав стратити близько 100 тис. полонених індійців, щоб убезпечити власні тили перед зіткненням із делійським султаном.

У 70-х рр. XIV ст. Тимур підтримав Тохтамиша в боротьбі з його суперником Урус-ханом. З його допомогою Тохтамиш опанував Синю Орду і, паралельно, захопив Сарай (1376 р.), де йому вдалося протриматися близько двох років. Остаточне утвердження Тохтамиша в цьому регіоні відбулось у 1380 р., коли він підкорив собі Волзьке Лівобережжя й володіння Мамая, вбивши його самого. Відтак він не лише відтворив державну єдність Золотої Орди, а й об'єднав під своєю владою обидві частини давнього улуса Джучі. На заході його володіння, за спостереженням одного зі східних хроністів, сягнули Кафи та кордонів Литви, на сході, як гадають, – Іртиша й Обі.

У 1382 р. Тохтамиш вирушив походом на Русь; коли про це стало відомо в Москві, великий князь московський Дмитро Іванович, котрий за два роки до того уславився перемогою на Куликовому полі, не став спокушати долю і разом із родиною сховався в Костромі. Кинуті напризволяще городяни, що їх у скрутну хвилину очолив онук Ольгерда, литовський князь Остей, самі організували оборону міста. Однак їхні сили були неспівмірні з ординськими, й після кількаденної облоги вони зголосилися на "лживый мир" Тохтамиша, котрий дощенту зруйнував Москву.

Як занотував літописець, "бє жє в то врємя на Москвє плач и рыданиє, и вопль мног, и слєзы, и крик нєутєшимый, и стонаниє многоє, и пєчаль горькая, и скорбь нєутєшимая, бєда нєстєрпимая, нужа ужасная и горєсть смєртная, страх, ужас и трєпєт". Коли Дмитро Донський повернувся до Москви, він побачив "град взят и огнєм пожжєн, /86/ а святыє цєркви разорєны, а трупья мєртвых иссєчєнных людєй лєжаху многоє множєство… И повєлєша тєлєса мєртвых хоронити, и даваста от восьмидєсяти мєртвєцов по рублю хоронящим мєртвых. И того всєго выйдє от погрєбєния мєртвых 300 рублєв"; таким чином, у Москві через підступність Тохтамиша загинуло 24 тис. чоловік, котрі збіглися звідусюди під захист міських укріплень.

Втім, Тохтамиш був віроломним не тільки щодо недругів, а й у взаєминах із союзниками. У 1385 р. він ополчився проти свого могутнього покровителя Тимура. Боротьба між ними розтяглася на півтора десятиліття. Кілька разів Тимур завдавав Тохтамишу поразки (у 1389, 1391, 1395 рр.), однак ніколи вона не була остаточною, і правитель Золотої й Синьої Орди, раз у раз втрачаючи свої володіння, і далі з оптимізмом дивився в майбутнє.

У травні 1393 р. Тохтамиш надіслав Ягайлові ярлик, сповістивши свого "брата", що він знову "сєл на столє вєликого царства", й нагадав Ягайлові про своє перше посольство до нього, яке прибуло до Литви у розпал боротьби з Кейстутом, під час облоги Трок (липень – серпень 1382 р.). Тохтамиш розповів про останні події свого життя, спричинені зрадою його підданих: "Вышєл на мєнє Аксак-Тємир, Жєлєзная Нога, от Чорного Пєска… пришєл так тайно на нас, ажє нє было нам никакоє вєсти а ни слова, алиж узрєли єсмо єго у нашой дєржавє… только што около нас єсть, наш двор, и с тыми стали єсмо против того Аксака… Бог нас пожаловал опять: наши нєприятєли-вороги дал нам всих у наши руки. Мы их сказнили, так што опять нє будут нам пакостити. Нынє послал єсмь к вам слуги наши Асана и Тулу Очжу то повєдати вам, нашєму брату, абы то вєдали вы".

Водночас Тохтамиш бажав відновити статус-кво в територіально-політичних питаннях: "А што мєжи твоєє зємли суть княжния волости давали выход Бєлой Ордє, то нам нашє дайтє. А што будєт вашєє дєржавы под нами… ищитє своєго, а мы вам дамо". Декларувалась свобода торгівлі: "Гостєм путь чист – и вашим, и нашим торговцам". Дотримання даних принципів мало гармонізувати міждержавні взаємини й гарантувати Тохтамишу воєнно-політичну підтримку з боку Ягайла у разі чергового зіткнення з Тимуром: "Как отєц наш и как отци ваши были заодно… мы такожє хочєм с вами быти. Ажє будєт вам надобє помочь на кого на ворога вашєго, аз сам єсмь готов тєбє на помочь всєю моєю силою, а только вєсть нам дайтє. А коли пак потом, коли нам бы надобє, вы нам таковы жє будьтє".[44] /87/

Невідомо, як саме відреагував Ягайло на звернення Тохтамиша. Гадають, що він "переадресував" його пропозиції Вітовту, котрий у 1392 р. став зверхником руських земель, які формально підлягали Орді. Принаймні, саме Вітовт надалі виступає контрагентом Тохтамиша. Щоправда, у 1395 р. той самотужки боровся з Тимуром, котрий у квітні того року завдав йому чергової поразки.

Після цього Тимур вдерся на Подніпров'я й погромив своїх противників на околицях Києва. Потім він спустошив Єлецьке князівство й попрямував до Рязані. Звістка про це сполошила всю Русь. У Москві, де добре пам'ятали Тохтамишів погром 1382 р., гарячково готувалися до облоги. Водночас московський князь Василій Дмитрович і митрополит Кипріян вирішили вдатися до заступництва небесних сил, ініціювавши перенесення до Москви Володимирської ікони Божої Матері (у XII ст. Андрій Боголюбський вивіз її з київського Вишгорода), котра вважалася витвором євангеліста Луки. За літописним переказом, "в который дєнь принєсєна бысть икона Прєчистыя Богородицы из Володимєра на Москву, в той дєнь Тємир-Аксак царь убояся и устрашися, и ужасєся, и смятєся, и нападє на нєго страх и трєпєт, и внидє страх во сєрдцє єго, и ужас в душу єго, внидє трєпєт в кости єго". Пойнятий цим страхом, Тимур негайно покинув Русь. Отже, московські книжники витлумачили як чудо те, що Тимур, простоявши два тижні на кордоні Рязанського князівства, несподівано вирішив припинити похід.

Вітовт не брав участі в тогочасних баталіях. Проте й не залишався осторонь від них, публічно декларуючи власні симпатії. Тож коли, виряджаючись у вересні 1395 р. на Смоленськ, він замаскував свої справжні наміри поголосками про виправу на Тимура, цей хід виявився безпрограшним, і Вітовт зміг без особливих труднощів опанувати місто.

Тим часом Тохтамиш не думав відмовлятися від ординського престолу, виборюючи його спочатку в Койричак-Оглана, а згодом – у Тимур-Кутлука (на Русі його звали Темир-Кутлуєм). Побитий останнім під час воєнних дій у Криму, він на зламі 1396–1397 рр. "сослался с Витовтом и бєжал из Орды в Києв ис царицами да два сына с ним". Симптоматично, що Київ у цей час став об'єктом пильної уваги Вітовта, котрий подбав про ремонт його фортифікацій та посилення місцевого гарнізону. Цілком очевидно, що йому відводилося особливе місце у воєнно-стратегічних задумах володаря Литви.

Того ж 1397 р. Вітовт здійснив свій перший похід у південні степи, котрий, як гадають, мав розвідувальний характер. Він був досить успішним: литовські війська погромили татар у пониззі Дону, а також у Криму, де знову запанував Тохтамиш. Додому литовці повернулися /88/ з величезним полоном. Половину бранців Вітовт подарував Ягайлові, а решту осадив на теренах свого князівства.

Однак наслідки цього походу були досить короткочасними. Тохтамиш невдовзі втратив контроль над Кримом і знову мусив звернутися до Вітовта по допомогу. Той скористався безвихідністю його становища, щоб позбавитися обтяжливої залежності від Орди. Він зажадав від Тохтамиша ярлика, котрим той зрікався верховного права на ті руські землі, що входили до складу ВКЛ; відтак ліквідовувався режим литовсько-татарського кондомініуму й припинялася сплата данини в Орду. Згадка про цю історичну подію дійшла до нас у словах кримського хана Менглі-Гірея (1506 р.): "Вєликий царь Тохтамыш дал вєликому князю Витовту Києв, и Смолєнск, и иншиє городы, и прєдок наш царь Тохтамыш на всє то дал ярлык свой". Щоправда, цей ярлик не зберігся в оригіналі, а дійшов до нас у складі пізніших підтверджень XV–XVI ст., котрі самим фактом свого існування вказують на вагу даного документа у взаєминах між Литвою та Кримом.[45] Ці ярлики, що видавалися ханами Хаджі-Гіреєм (1461 р.), Менглі-Гіреєм (1472, 1507, 1514), Махмед-Гіреєм (1520), Сагіб-Гіреєм (1540) і Девлет-Гіреєм (1560), становлять складні багатошарові пам'ятки. Тривалий час вони, за висловом М. Грушевського, "не мали щастя в історіографії" й розглядались як історичний курйоз. Власне, саме Грушевський і започаткував їх наукове студіювання; продовжив цю справу Ф. Петрунь, котрий у 20-х рр. нашого століття в низці розвідок (згодом незаслужено забутих) здійснив хронологічну стратифікацію цих пам'яток (він вважав їх "вихідними в концепції колишнього татарського верховенства над Україною"), виділивши їхній протограф – Тохтамишів ярлик. Вчений локалізував більшість згаданих у його тексті населених пунктів і наголосив на тому, що значення даного документа виходить за межі політичної історії: будучи переліком земель, переданих литовській стороні, він містить надзвичайно цінну інформацію про історичну географію України XIV ст.[46] – періоду, найбідніше репрезентованого в синхронних джерелах; інший історик, Ф. Конечний, назвав цей ярлик "справжньою копальнею для дослідників історичної географії".

Згідно з текстом реконструйованого науковцями документа, Тохтамиш передав Вітовту "тьми" Київську, Володимирську (тобто Володимиро-Волинську), Луцьку, Подільську, Кам'янецьку, Брацлавську, /89/ Сокальську (чи Соколецьку – від Сокольця на Південному Бузі), Чернігівську, Курську та "тьму" Яголдая Сарайовича, про яку йшлося вище; міста Звенигород (сучасна Звенигородка Черкаської області), Черкаси, Путивль (з низкою волостей), Новгород-Сіверський, Рильськ, Брянськ, Стародуб, Глинськ, Сніпород (мав бути десь на Сліпороді), Хачибеїв (сучасна Одеса), Дашів (сучасний Очаків), Маяк (сучасне с. Маяки в гирлі Дністра), Баликлей і Ябу-Городок (нині – городища на Південному Бузі). Окреслена цими пунктами територія надавалася Вітовту "со всєми выходами и даньми, и с зємлями, и с водами".

Широкої популярності в історіографії набула думка, що політичні претензії Вітовта сягали далеко за межі цих його володінь. Дослідники посилаються на північно-східні літописні зводи XV ст., де наміри Вітовта сформульовані в його зверненнях до Тохтамиша ("Аз тя посажу в Ордє на царство, а ты мя посадишь на княжєньє на вєликоє в Москвє и на всєй Русской зємлє") та війська ("Пойдєм, плєним зємлю татарскую, побєдим царя Тємир-Кутлуя, возьмєм царство єго… и посадим во Ордє на царствє царя Тохтамыша, а сам сяду на Москвє, на вєликом княжєнии на всєй Русской зємлє, а вєликий Новгород и Псков мои будут").

Деякі науковці вбачають у цих пишномовних заявах тільки відгомін чуток, що циркулювали на Русі на зламі XIV–XV ст. – чуток недостовірних і перебільшених. Їхні опоненти твердять, що не лише ці, а й пізніші за часом літописні перекази в своїй основі є достовірними. Більше того, якщо сучасні Вітовту книжники, керуючись власними політичними міркуваннями, применшували масштаб його задумів, то їхні наступники відтворили їх у повному обсязі. Звідси – довіра до Никонівського літопису, укладеного в 20 – 50-х рр. XVI ст., який приписує Вітовту великі експансіоністські плани. У літописі стверджується, що він закликав своє військо: "Пойдєм плєнити зємлю татарскую, побєдим царя Тємир-Кутлуя, возьмєм царство єго и раздєлим богатство и имєниє єго, и посадим во Ордє на царствє царя Тохтамыша, и на Кафє, и на Азовє и на Крыму, и на Астрахани, и на Заяицкой Ордє (тобто за р. Яїком (Уралом) – авт.), и на всєм Примории, и на Казани; и то будєт всє нашє и царь наш, а мы нє точию Литовскою зємлєю и Польскою владєти имамы, и Сєвєрою, и Вєликим Новымгородом, и Псковом, и Нємцы (територією Ордена – авт.), но и всєми вєликими княжєниями русскими; и со всєх вєликих князєй русских учнєм дани и оброки имати, а они нам покорятся и служат, и волю нашу творят, яко жє мы хотим и повєлєваєм им".

Як бачимо, в цій літописній оповіді замість Золотої Орди фігурують ті ханства, котрі виникли внаслідок її розкладу в XV ст. Цей очевидний анахронізм, як і деякі інші, не бентежить дослідників, котрі твердять, /90/ що, хоч "багато чого у фразах Вітовта навіяно перебігом ідеологічної боротьби середини XVI ст.", окреслена літописцем загальноруська програма Вітовта була "не літературною вигадкою, а фіксацією реальних політичних прагнень "короля Литви й Русі" (І. Греков). Однак, гадаємо, ближчою до істини є точка зору американського дослідника Я. Пеленського. За його спостереженнями, задекларовані в Никонівському літопису "внутрішньо- й зовнішньополітичні плани Вітовта практично збігалися з аналогічними планами Василія III та Івана IV, які їм вдалося частково реалізувати. Зокрема, використання назви "Казань" замість давнішого "Булгар" красномовно свідчить про те, що конструктивними елементами великодержавного задуму Вітовта були, по суті, сучасні автору (чи авторам) літописної повісті політичні ідеї. І хоч гаданий Вітовтів задум так і не здійснився, аналогічні експансіоністські плани були досить успішно реалізовані російськими царями в їх боротьбі зі Сходом. "Великий задум", приписаний Вітовту укладачами Никонівського літопису, віддзеркалював їхні політичні ідеї і мав на меті підкріпити традицією тогочасні московські змагання. Повість Никонівського літопису засвідчує, що світове панування (у межах Східної Європи – авт.) було елементом політичного мислення московських книжників другої третини XVI ст. і що вони маніпулювали цією ідеєю у власних цілях".

Що ж до гіпотези про можливість використання літописцями XVI ст. офіційної документації ординського походження, де нібито й було зафіксовано далекосяжні наміри Вітовта, то в їх розпорядженні могли бути хіба що ярлики тодішніх кримських ханів. В них серед об'єктів пожалувань справді фігурують Псков, Новгород і Рязань з Переяславлем-Рязанським; однак ці міста потрапили до "багатоповерхового" тексту ярликів у другій половині XV ст., за часів Казимира Ягайловича, котрий зробив спробу повернутися до активної східної політики своїх предків. Зокрема, бажаючи бути зверхником Новгорода й Пскова, він на початку 1460-х рр. відмовився поновити з Іваном III угоду, укладену в 1449 р. з його батьком Василієм II, якою передбачався московський контроль над згаданими містами. Ярлик, виданий Казимиру в 1472 р. Менглі-Гіреєм, надавав тогочасним литовським претензіям правового оформлення – суто формального з огляду на той факт, що ні Новгород, ні Псков не підпорядковувались Орді. Самий акт цього надання описаний в ярликах; тож якщо в Москві й користувались їхніми текстами, досить важко було б переплутати Казимира з Вітовтом.

Останній у 1398 р. знову вирушив у похід. Війська Вітовта досягли пониззя Дніпра й здобули кілька кримських міст. Важливим результатом цієї виправи стало зведення в гирлі Дніпра фортеці св. Іоанна, побудованої всього за місяць з каміння та глини. Вона мала стати південним /91/ форпостом Литви й, одночасно, операційною базою Вітовта в подальших воєнних кампаніях.

Навесні 1399 р. Тимур-Кутлук звернувся до Вітовта з вимогою видати йому Тохтамиша. За версією Никонівського літопису, він передав з послами: "Выдай мнє царя бєглого Тохтамыша, враг бо мнє єсть и нє могу тєрпєти, слышав єго жива суща и у тєбя живуща; прємєняєт бо ся (тобто є мінливим – авт.) житиє сиє: днєсь царь, а утрє бєглєц; днєсь богат, а утрє нищ; днєсь имєєт други, а утрє враги; я жє боюся и своих, нє токмо чужих; царь жє Тохтамыш чуж мнє єсть и враг зол… выдай мнє єго, а что около єго ни єсть, то тєбє". У відповідь Вітовт заявив: "Я царя Тохтамыша нє выдам, а с царєм Тємир-Кутлуєм хочу сам видєтися". Після цього зіткнення стало невідворотним.

Вітовт завчасно подбав про дипломатичний бік цієї справи, прагнучи захистити власні тили й залучити до боротьби з Тимуром якомога більше сил. Упродовж усього 1398 р. тривали переговори з Орденом, які завершились укладенням восени того року Салинської угоди, згідно з якою Вітовт віддав хрестоносцям Жемайтію.

Своїм потенційним союзником Вітовт, напевно, вважав великого князя московського Василія Дмитровича, з яким його зв'язували тісні родинні узи: той був одружений з його дочкою Софією. У 1396 р. володар Литви двічі бачився зі своїм зятем, а в 1398 р. відрядив до нього посольство на чолі зі смоленським намісником Ямонтом Толунтовичем. Під час цих зустрічей, присвячених передусім смоленським справам, могла обговорюватись і тодішня ситуація в Орді. Василію Дмитровичу вона була на руку: скориставшись з ослаблення Тохтамиша, він підкорив собі Нижегородсько-Суздальське князівство, а з 1395 р. припинив сплату данини в Орду. Навряд чи його приваблювала перспектива відновлення повновладдя давнього недруга Москви; тож позицію Василія І в подальших подіях можна схарактеризувати як вичікувальний нейтралітет.

Не кращим чином складалися і взаємини з Польщею, котра не надала Вітовту дійової допомоги. Длугош пояснював Ягайлову пасивність настроєм його дружини Ядвіги, котра нібито передчувала поразку литовців у зіткненні з ординськими силами й прагнула вберегти від загибелі якомога більше своїх підданих. Однак на настрій королівського двору радше вплинуло Вітовтове "величання" на Салині, а можливо, й побоювання, що успіх його починань стане тим ґрунтом, на якому пишно розростуться королівські амбіції правителя Литви. Тож напередодні вирішальних подій Ягайло надав Вітовту суто моральну підтримку: за його клопотанням папа Боніфацій IX у травні 1399 р. видав спеціальну буллу з дозволом на оголошення на території Польщі й Литви хрестового походу проти татар і розгрішенням його учасників. Цей крок був запізнім: мав спливти /92/ певний час, поки буллу привезли з Риму й розіслали по країні, – тоді як уже в червні армія Вітовта була фактично сформована.

Збірним пунктом для неї став Київ. Під знаменами Вітовта об'єдналися підвладні йому князі, кілька тисяч відданих Тохтамишу татар, загони поляків і волохів, а також хрестоносці під командуванням Маркварта фон Зальцбаха. Літописець занотував: "Князь вєликий Витовт Кєстутьєвич Литовский собрал воя многи, с ним жє бє и царь Тахтамыш со своим двором, а с Витовтом литва, нємцы, ляхи, жємоить, татаровє, волохи, подолянє; єдиных князєй с ним бє числом 50, и бысть сила ратных вєлика зєло".

На початку серпня військо вирушило в похід. Дослідники відзначають, що то був час, найменш придатний для виправи в Степ, і, певно, існували якісь особливі обставини, котрі змусили Вітовта розпочати її в найспекотливішу пору року. Переправившись поблизу Києва на лівий берег Дніпра, військо попрямувало на південний схід уздовж його течії. Зустріч із загонами Тимур-Кутлука відбулася "в полє чистом, на рєкє на Ворсклє, в зємлє Татарской".

Хан розраховував на підкріплення – загони кримського еміра Едігея, тож, щоб відтягти зіткнення з армією Вітовта, розпочав з ним переговори. За Никонівським літописом, Тимур-Кутлук звернувся до нього зі словами: "Почто єси пошєл на мєня? Я твоєй зємли нє имал, ни градов твоих, ни сєл твоих". Вітовт спогорда відповів: "Бог покорил мнє всє зємли. Покорися и ты мнє и буди мнє сын, а я тєбє отєц, и давай мнє на всякоє лєто (щороку – авт.) дани и оброки. Ащє ли нє хочєш тако, да будєш мнє раб, а я Орду твою всю мєчу прєдам". Татарин, настрашений силою Вітовта, погодився визнати його "батьківство" (тобто стати васалом литовського князя) і "посылашє к Витовту скота много, волы, овцы, чєствуя єго"; "но єщє к тому восхотєл Витовт, чтоб во всєй Ордє быти на дєньгах ордынских знамєнию Витовтову" на знак його політичного верховенства.[47] Тимур-Кутлук попросив три дні на роздуми. Доки минув цей строк, до нього приєднався Едігей. Він не бажав коритися Вітовту й, зустрівшись із ним сам на сам, заявив: "Вправду єси взял вольного нашєго царя Большиє Орды в сыны сєбє, понєжє ты єси стар, а вольный наш царь Вєликиє Орды Темир-Кутлуй млад єсть. Но подобаєт тєбє разумєти и сє: …аз єсмь стар прєд тобою, а ты млад прєдо мною, и подобаєт мнє над тобою отцом быти, а тєбє у мєня сыном быти;[48] /93/ и дань и оброки на всяко лєто мнє имати со всєго твоєго княжния; и во всєм твоєм княжєнии на твоих дєньгах литовских моєму ордынскому знамєнию быти". Вітовт, почувши таке, "возьярися зєло и воскричал, и повєлєл воинству своєму всєму на битву готовитися".

Ця літописна оповідь, попри її пізнє походження й очевидну літературність, користується довірою у фахівців. Її доповнює звістка пруських хроністів про те, що переговори між Вітовтом і Тимур-Кутлуком тривали п'ять днів. Без сумніву, цей час був використаний обома для рекогносцирування й вибору бойових позицій.

Битва розпочалася 12 серпня, за кілька годин до заходу сонця. Татари мали кількісну перевагу над силами Вітовта й на додачу вдалися до обманного маневру, імітувавши втечу, чим виманили супротивника з укріпленого табору над Ворсклою. У той час, як армія Вітовта билася з Едігеєм, Тимур-Кутлук обійшов її з тилу. Кільце оточення замкнулося, й литовські війська опинились у пастці. "И одолєл царь Тємир-Кутлуй и побєди Витовта и всю силу литовскую. А Тахтамыш царь, єгда видєв сиє, прєждє всєх на бєг устрємился". Слідом за Тохтамишем, скориставшись настанням темряви, втекли з поля битви Вітовт, його молодший брат Сигізмунд і деякі інші воєначальники. Битва перетворилася на бійню, в якій наклали головами кращі сили Литви та Русі. Тут знайшли свою смерть Андрій Полоцький і його брат Дмитро Брянський, смоленський намісник Ямонт Толунтович і загадковий Іван Борисович Київський, Лев Коріатович, володар Поділля Спитко та "иных воєвод и бояр вєликих, и христиан, и литвы, и русн, ляхов и нємцєв… многоє множєство".

У складі літописів до нас дійшов список князів, загиблих на Ворсклі, який налічує понад 20 імен, хоч паралельно відзначається, що в битві "всєх князєй имєнитых 74… костью падоша". Це суперечить даним про участь у поході Вітовта 50 князів і, можливо, пояснюється пізнішим походженням списку: адже в ньому вбитим названо Спитка з Мельштина, котрий протягом кількох років офіційно вважався лише зниклим без вісті.

До речі, за версією Длугоша, саме Спитко був справжнім героєм битви на Ворсклі: побувавши в таборі неприятеля, він оцінив його силу й усіляко відмовляв Вітовта від збройного зіткнення з татарами; коли ж, усупереч його доводам, той розпочав битву, Спитко виявив дивовижну мужність і не скористався шансом урятувати собі життя, вдягнувши шапку з особливими відзнаками, подаровану йому Едігеєм.

Уславився на полі бою і князь Глинський. Принаймні, в генеалогічному переказі цього тюркського з походження роду (започаткував його нібито син хана Мамая Мансур-Кият, котрий, осівши на Задніпров'ї, заснував Глинськ, Полтаву та Глинницю) зафіксовано, що Іван Олександрович Глинський за участь у битві на Ворсклі отримав від Вітовта низку маєтностей. /94/

Однак, на жаль, окремі герої не врятували литовського війська. Татари гнали його до самого Києва, "пролияша кровь, аки воду. Царь жє Тємир-Кутлуй, пришєд сам, стал под градом под Києвом, а силу свою распустил воєвати зємлю Литовскую; и ходиша рать татарская, воюющє, дажє и до Вєликого Лучєска (Луцька – авт.), и много городов поплєниша". Облога Києва тривала недовго: Тимур-Кутлук задовольнився значним грошовим викупом ("взял окупа 3 тысячи рублєв, а с Пєчєрского монастыря 30 рублєв") і повернувся в Орду, залишивши за собою "скорбь и сєтованиє, и плач мног, и людєй оскудєниє вєлиє".

Ця подія була настільки трагічною і масштабною, що мала залишити по собі не лише згадки в джерелах, а й якусь усну традицію. На думку В. Ляскоронського, котрий присвятив битві на Ворсклі кілька розвідок, віки, що минули після неї, "могли накласти свій відбиток на згадку про це велике бойовище, але зовсім стерти її, згладити з народної пам'яті вони були не в змозі". Цією "слабкою, неясною, блідою тінню минулого" він вважав переказ, записаний ним наприкінці XIX ст. поблизу гирла Ворскли, у Переволочній: "Кажуть, що литва колись хотіла зовсім знищити Малоросію й пішла на неї війною. Але Семен Палій повернув справу так, що литва почала битися сама з собою: почали різати один одного. І стільки загинуло литви, що з їх трупів насипали велику могилу в Переволочній: вся вона повна-повнісінька кістьми. Крові, кажуть, під час цієї битви було так багацько пролито, що і з конем сховався б у ній. Та могила, де поховані вбиті, зветься Плоскою могилою".

Вчений був переконаний, що ця наївна оповідь, в якій переплутані різні часи та події, зберегла пам'ять про загибель литовського війська через якісь незгоди в його середовищі. Він також звернув увагу на м. Кишеньки неподалік від Переволочної, назва якого має походити від татарського слова "кишень" (надгробний пам'ятник). Величезний курган на його околиці В. Ляскоронський вважав місцем поховання загиблих на Ворсклі татар. Однак пізніші археологічні дослідження довели, що він належить до давньоруських часів. Відтак, науковцям залишається тільки констатувати, що десь поруч, на берегах Ворскли, полягло Вітовтове військо – чи навіть, як вважають деякі, "у потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи" (Л. Колянковський). /95/

Погром литовського війська на Ворсклі глибоко деморалізував Вітовта й помітно позначився на його політичних амбіціях. До того ж, спричинивши "пустоту людєй в Литвє", він міг потягти за собою подальші воєнні поразки, якби татари, скориставшись ситуацією, знову з'явилися на теренах ВКЛ. За цих умов Вітовт спробував заручитися підтримкою Ордена; принаймні, так витлумачують його звернення до великого магістра в листопаді 1399 р. Однак той не обіцяв нічого певного. Натомість як ніколи своєчасною була допомога папи Боніфація IX, котрий буллою від 19 січня 1400 р. передав Ягайлу річну десятину з гнєзненської дієцезії; ці гроші мали піти на відшкодування завданих Тимур-Кутлуком збитків і проведення антиординських заходів.

Позиції самого Ягайла в 1399 р. також похитнулися, хоч і з інших причин. У червні того року померла Ядвіга, що відкрило для Ягайла невтішну перспективу втрати польської корони. Кризи вдалося уникнути, однак необхідність взаємопідтримки наприкінці 1399 р. відчувалась і Вітовтом, і Ягайлом як ніколи раніше. Тому, за даними Длугоша, того ж року вони уклали попередню угоду про передачу Вітовту довічного права на володарювання у ВКЛ. Угоду було документально оформлено на з'їзді литовської знаті у Вільно, що відбувся на зламі 1400–1401 рр. Грамотою, виданою 18 січня 1401 р., Вітовт підтвердив вірність акту Кревської унії як носій "найвищої влади над литовськими землями". За буквою цього акта, по смерті Вітовта всі підвладні йому землі, за винятком тих, які залишалися його вдові та братові Сигізмунду, поверталися Польській Короні, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація ВКЛ, передбачена Кревською унією. Це ж гарантували й представники литовської знаті, котрі видали грамоту з обіцянкою вірної служби Ягайлу й Короні. Своєю чергою, польські шляхтичі на сеймі в Радомі зобов'язалися після смерті Ягайла не обирати нового короля, не сповістивши попередньо Вітовта.

До Віленської унії шляхом видачі присяжних грамот приєдналися й репрезентанти руських земель Литовської держави. Взірцем такої грамоти є та, яку 31 грудня 1400 р. видав Олександр Патрикійович Старо- /96/ дубський. Князь заприсягся по смерті Вітовта "нє искати иных господарєв, мимо нашєго милого господаря, короля Владислава Польского, и Короны Польской".

Так був оформлений новий акт польсько-литовської унії, що знаменував черговий крок на шляху автономізації ВКЛ з огляду на визнання великокняжого статусу Вітовта. Щоправда, Ягайло залишився "верховним князем Литви" і, при нагоді, видавав Вітовта за свого намісника у ВКЛ; однак той, "васал Ягайла де-юре, займав властиво рівнорядне з ним становище в політиці" (М. Грушевський).

Поступово налагодилися відносини з Ордою. Наприкінці 1399 р. від ран, отриманих у битві на Ворсклі, помер Тимур-Кутлук. У Золотій Орді утвердився його брат Шаді-Бег, якого непокоїв не стільки Вітовт, скільки Тохтамиш, котрий не збирався зрікатися своїх прав на Сарай. Край цим претензіям поклала лише смерть Тохтамиша під час воєнної виправи, здійсненої Шаді-Бегом в останній рік його володарювання (1407).

Натомість несприятливо складалась ситуація в межах самої Литовської держави. У 1401 р. збунтувався Смоленськ, де розділилися навпіл політичні симпатії: "одни хотяху Витовта, а другии – князя Юрия, отчича". Перемогли прихильники Юрія Смоленського, відчинивши ворота, коли він обложив місто разом із своїм тестем князем Олегом Рязанським. При цьому, як уже відзначалося, загинув Вітовтів намісник – князь Роман Брянський; смольняни пощадили його дружину та дітей, однак безжально "посєкоша" усіх бояр, які не бажали бачити Юрія Святославича володарем батьківського князівства.

"Мятєж и крамола" в Смоленську неабияк стурбували Вітовта. Він розумів, що до союзу Юрія Смоленського та Олега Рязанського міг приєднатись його зять Василій, котрий у 1400–1401 рр. через своїх братів породичався з обома князями. Тож восени 1401 р. Вітовт "со всєю силою литовскою" вирушив на Смоленськ. Облога міста тривала майже місяць; попри те, що нападники "биша пушками город", Смоленськ не здався (не в останню чергу завдяки страті пролитовськи налаштованих бояр). Вітовт мусив укласти з Юрієм Святославичем мир "по старинє".

Така очевидна невдача стимулювала воєнну активність Рязані: наступного року син Олега Рязанського Родослав здійснив похід на Брянськ, який завершився боєм під Любутськом, де князі Олександр Стародубський та Семен-Лингвень Мстиславський завдали йому поразки й узяли в полон.

У 1404 р. Вітовт розгорнув новий наступ на Смоленськ. І знову його спіткала невдача – після тримісячної облоги він мусив відступити, "был бо град Смолєнск вєльми твєрд". Та тільки-но Юрій Святославич вирушив до Москви "князю вєликому Василию поклонитися, чтобы єго побо- /97/ ронил от вєликого князя Витовта", як прихильники останнього піддалися під зверхність Литви (в її складі Смоленськ залишався до 1515 р.).

Невдовзі проти Вітовта відкрито виступив його зять. Уже в 1406 р., у відповідь на "воювання" Вітовтом псковських волостей, Василій І "ста за псковичи, и с своим тєстєм мир развєржє, и ходи противу Витовта, и воєвашася промєжи сєбє". Показово, що того ж 1406 р. за наказом Вітовта був ув'язнений Олександр Патрикійович, запідозрений у зраді; тоді ж утік з Литви на чолі численного почту Олександр Нелюб, син київського князя Івана Ольгимонтовича Гольшанського; прийнятий при дворі Василія І, він, як раніше Дмитро Ольгердович, отримав від нього Переяславль.

Про можливий взаємозв'язок цих фактів свідчать подальші події. У липні 1408 р. на московську службу перейшов Свидригайло Ольгердович, котрий мав своїм уділом Брянськ; заразом покинули ВКЛ чернігово-брянський єпископ Ісакій, князі Патрикій Наримунтович, Олександр і Федір Звенигородські, Семен Перемишльський, Михайло Хотетівський, Урустай Менський і низка чернігівських, стародубських, брянських та інших бояр. Аналізуючи цей масовий "вихід", О. Пресняков акцентував увагу на тому, "як демонстративно прийняв його (Свидригайла – авт.) московський великий князь, давши йому небувале кормління: Володимир-на-Клязьмі, Переяславль, Юр'єв, Волок, Ржев і половину Коломни".[49] Очевидно, що ця щедрість не була випадковою – йшлося про масштабну політичну акцію, безпосередньо пов'язану з московсько-литовською війною, яка розгорнулась у цей період (заторкнуті були верховські й, можливо, сіверські землі), та "усобицєю вєликою", котра, за звісткою тверського літописця, в 1407 р. спалахнула в Литві. Можливо, далося взнаки незадоволення політикою Вітовта, зростанням його залежності від Ягайла, яке засвідчив акт відновлення унії з Польщею. Лідером опозиції став Свидригайло; про його контакти з Москвою та про очолену ним змову ще в березні 1408 р. був поінформований Орден.

Однак якщо самий факт змови ні в кого з фахівців не викликає сумнівів, то на липневі події 1408 р. існує кілька точок зору. Зокрема, І. Греков, керуючись версією "Повісті про нашестя Едігея", вважає, що виїзд /98/ Свидригайла до Москви був заздалегідь узгоджений з Василієм І. Однак ще С. Кучинський звернув увагу на свідчення пруських хроністів про те, що в 1408 р. Свидригайло, запідозрений Вітовтом у зраді, висловив готовність передати будь-кому землі, якими він володів, після чого Вітовт вирядив на Сіверщину своїх представників, а можливо, й війська; саме це, на думку дослідника, спричинило поспішну втечу до Москви учасників змови, котрі мали підтримати своїм виступом московські й татарські раті восени 1408 р. Полемізуючи з М. Грушевським, С. Кучинський слушно зауважив, що в 1408 р. відбулася не "еміграція невдоволених", а втеча змовників. Сама по собі вона є показником слабкості опозиціонерів, не здатних без підтримки ззовні протидіяти Вітовтовим військам.[50]

Розміщуючи Свидригайла та його супутників на території Московського князівства, Василій І, очевидно, розраховував на їхню участь у подальшій боротьбі з Литвою. Однак лише окремі перекинчики (Наримунтовичі, Звенигородські) назавжди осіли у володіннях великого князя московського, давши початок деяким із так званих старомосковських княжат; більшість невдовзі повернулася до Литви (цілком очевидно, що Свидригайло, як і раніше, розпоряджався значними військами, коли, покинувши московську службу в 1409 р., по дорозі додому "пограбил град Сєрпухов, и опустошил, и отъидє восвояси со многим богатством"[51]). Навіть чернігово-брянський єпископ Ісакій, котрий втік до Московщини разом із Свидригайлом, пізніше повернувся на батьківщину, де й узяв участь у висвяченні на литовського митрополита Григорія Цамблака.

В цілому, липневі події 1408 р. не відбилися на перебігу московсько-литовської війни: обидві сторони так і не вдалися до рішучих воєнних дій і у вересні 1408 р., після майже двотижневого "стояння" на Угрі, уклали мир "по-давньому".

Паралельно зміцнювалися позиції Вітовта в Орді. Поразка на Ворсклі докорінно змінила його політику щодо татар, поклавши край її, за висловом М. Ждана, "активній і агресивній фазі". Тепер, опираючись тискові з боку Золотої Орди, Вітовт прагнув впливати на ситуацію в регіоні шляхом протегування власним кандидатам на сарайський стіл. /99/ Ними стали сини Тохтамиша, котрі вже в 1409 р., отаборившись під Києвом, звернулися по підтримку до Вітовта. Надаючи їм притулок на теренах Південної Русі, Вітовт наражав ці землі на небезпеку чергового татарського "наїзду" (саме перебування Тохтамишевичів у межах Московського князівства стало приводом для нападу на нього Едігея). Утім, прогресуючий занепад Золотоординської держави давав підстави сподіватися на можливість опанування її престолу; тож у 1409 р. Вітовт уклав угоду з найстаршим із Тохтамишевичів, Джелаль-ад-Дином, загони якого згодом узяли участь у "Великій війні" й Грюнвальдській битві.

Надії Вітовта справдилися: за його підтримки Джелаль-ад-Дин спромігся утвердитися в Орді (1412 р.). Немає сумніву, що Вітовт убачав у ньому зручне знаряддя власної політики; однак тріумф був передчасним: того ж року Джелаль-ад-Дина скинули, й володарем Орди став його брат Карім-Берди, за яким бовваніла знайома тінь Едігея.

На противагу цьому тандему Вітовт висунув третього Тохтамишевича – Бетсуб-улана, оголосивши його ханом. Це сталося в Києві десь між 1413–1414 рр., оскільки в липні 1414 р. розпочалася війна з хрестоносцями, в якій брав участь цей номінальний правитель Золотої Орди. Незабаром Бетсуб-улан зник з політичного обрію (як гадають, загинув не пізніше 1415 р.); однак його "коронація" відгукнулася на Русі виправою Едігея (1416 р.). Як свідчить Супрасльський літопис, його загони "воєвашє около Києва и монастырь Пєчєрский пограбиша и пожгоша".

Перегодом у зв'язку з цією подією виник романтичний переказ, зафіксований у Києві наприкінці XVI ст. Мартіном Груневегом. Милуючись "яскравою позолотою" бані Михайлівського Золотоверхого собору, він почув, а відтак і занотував у своїх записках легенду щодо її походження: "Коли Едігей… здобув місто, втекли жінки до замку й молилися Богу. Оскільки він їх захистив, вони вирішили віддати свої коштовності на позолоту церкви і здійснили це після того, як Бог урятував їх від поганих". За Груневегом, напад Едігея, котрий, не здобувши київського замку, "спалив і знищив усе навколо", мав для Києва катастрофічні наслідки: "З того часу пішло місто до занепаду аж до наших днів (1584 р. – авт.)". За джерело цих відомостей йому правили польські хроніки; їхня інформація згодом потрапила на сторінки пізніх українських літописів, де також йдеться про те, що "оттолє Києв погуби красоту свою и дажє досєлє ужє нє можєт быти таков". Насправді місто не зазнало істотної руйнації. Крім Супрасльського літопису, це засвідчують подорожні нотатки диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими, котрий, перебуваючи в Києві в 1419 р., здається, не помітив слідів Едигеєвої "раті" (навіть у нібито сплюндрованому татарами Печерському монастирі, де він уклонився мощам Антонія і Феодосія). /100/

Цікаво, що Київ і надалі залишався місцем "коронації" ординських володарів. Принаймні, саме це випливає з літописної версії "Похвали Вітовту", про яку ще йтиметься. Щоправда, в персонажах цього переказу далеко не завжди можна впізнати реальних історичних осіб. Маємо на увазі згаданих у ньому Салтана й Малого Салтана. Першого Вітовт "призначив" на ординський престол під час свого перебування у "вєликом градє Києвє", коли до нього звернулися представники татарської знаті, "просящє царя на царство"; підкоряючись вибору Вітовта, тодішній володар Орди "остави царство и побєжє".

Навіть коли погодитися з думкою, що в переказі про Салтана відбились життєві колізії Джелаль-ад-Дина, залишається незрозумілим, хто криється під іменем його наступника – Малого Салтана, також посадженого на царство Вітовтом. Певно, варто прислухатись до версії М. Грушевського, котрий вважав, що обидва Салтани могли означати одного Джелаль-ад-Дина; гадаємо, це його "роздвоєння" мало піднести престиж володаря Литви, котрого літописець порівняв з рікою, яка "чєловєки и скоты напояющи, а сама нє умаляющися – такожє и славный господарь множєство царєй отпущаєт на Орду, а у нєго ж єщє множєство царєй научєно". Водночас у літопису стверджується, що ставлениками Вітовта /101/ були золотоординські хани Давлат-Берди (1420–1422 рр.) і Улу-Мухаммед(1427–1433) – причому номінування останнього на хана відбулося під час перебування Вітовта в Києві. Літописну інформацію частково підтверджують пізніші татарські ярлики, в складі яких Ф. Петрунь виділив комплекс рязанських містечок, які впродовж 1428–1433 рр. перебували в посіданні Литви. Дослідник дійшов висновку, що "саме на протязі останніх років панування Вітовта до ярликів уперше було занесено низку додаткових записів, рівняючи до тексту доби Тохтамиша кінця XIV ст."; це могло бути наслідком якщо не васальних, то, принаймні, дружніх взаємин між Ордою й Литвою за часів правління Улу-Мухаммеда.

Високий авторитет Вітовта серед татар унаочнюють подорожні нотатки Жільбера де Ляннуа, котрий за часів його правління двічі побував у межах Литовсько-Руської держави. У 1421 р. на шляху з Монкастро (Білгорода-Дністровського) до Кафи (Феодосії) він потрапив у засідку, влаштовану кримськими татарами; однак, побачивши на людях Ляннуа подарований їм Вітовтом одяг, котрий засвідчував їхню належність до великокняжого двору, нападники перетворились на провідників, показавши французові найбезпечніший шлях. Гостинно зустріли Ляннуа й ординці, що мешкали у пониззі Дніпра. Там він натрапив на "одного татарського князя, друга й слугу великого князя Вітовта, а також велике село,[52] де жили підвладні Вітовту татари". Вони почастували Ляннуа і його супутників рибою, а потім переправили на протилежний берег Дніпра у човнах-довбанках.

Інший сучасник – Вітовтів блазень Генне, котрий був інформатором Ордена, – у 1428 р. доповідав великому магістру, що під час гостювання його господаря в Мінську туди "прибуло багато татар з південних кордонів Литовської держави, і вони привезли в дар коней, верблюдів, стріли й багато інших дарунків".

Зміцнення позицій Вітовта у татарському світі дратувало Орден, передусім, тому, що загони ординців залучалися до боротьби з хрестоносцями. Сам Орден перебував у критичній ситуації, оскільки навернення Литви в католицтво позбавляло сенсу його існування як знаряддя християнізації тамтешніх "поган". Тож місіонери всіляко намагалися переконати Західну Європу, що прийняття християнства литовцями було формальним актом і, по суті, вони залишились язичниками. За аргумент їм правив і той факт, що неофіти охоче вдавалися до допомоги татар; цей союз, за твердженням ідеологів Ордену, загрожував усьому християнському світові.

Самі хрестоносці з початку XV ст. активно християнізували Жемайтію (Жмудь), передану їм Вітовтом за Салинською угодою 1398 р. У 1404 р. /102/ при укладенні Рацензького миру з Орденом цю угоду підтвердив Ягайло. Самі ж жмудини всіляко опирались німецькій експансії на їхні землі; цей протест вилився у масштабні повстання 1400, 1401, 1409 рр. Придушення першого відбулося за участю Вітовта, що не завадило жемайтам наступного року оголосити його своїм володарем. Паралельно жмудини листовно зверталися до західноєвропейських государів зі скаргами на жорстокість хрестоносців, а в 1412 р. навіть подали протест послові германського імператора Сигізмунда, котрий контактував з Вітовтом, вимагаючи, щоб ні він, ні Ягайло не передавали будь-кому їхню землю.

Ці настрої засвідчували, що подальше мирне співіснування з Орденом на умовах збереження статус-кво неможливе. Ідея війни з хрестоносцями набувала дедалі більшої популярності в суспільстві – особливо на тлі підступного захоплення Орденом тільки-но викупленої в нього за Рацензьким миром прикордонної Добжинської землі.

Так звана "Велика війна" проти Ордену розпочалась у 1410 р. Її центральною подією стала битва між Грюнвальдом і Танненбергом, яка відбулась 15 липня. У складі Вітовтового війська були київська, крем'янецька, стародубська хоругви; особливо ж уславилась на полі бою смоленська хоругва, котра у вирішальний момент витримала натиск ворога й цим урятувала ситуацію. Битва закінчилася поразкою Ордену. Загинув великий магістр Ульріх фон Юнгінген, а разом із ним – цвіт німецького рицарства. Бойова міць Ордену була підірвана і вже ніколи не відновилась. /103/

По битві звитяжні польсько-литовські війська здійснили похід до столиці Ордену Марієнбурга (Мальборка). Облога міста затягнулася, і Ягайло мусив відступити, водночас втративши й усі зайняті раніше замки. За Торунським миром 1411 р. він лише повернув Польщі Добжинську землю. За Вітовтом було визнано довічне право на Жемайтію, котра остаточно ввійшла до складу ВКЛ у 1423 р.

Невдовзі союзники отримали важливу моральну перемогу над Орденом, переконавши учасників Констанцького собору (1414–1418 рр.), що татарська політика Вітовта узгоджується з настановами християнської Церкви. Відтак, хрестоносці втратили надію на зовнішню підтримку своїх антилитовських акцій.

Зміцніли й внутрішньополітичні позиції Вітовта. У 1411 р. Ягайло передав йому Поділля, чим, як вважають, "розрахувався" з ним за спільні дії проти Ордену під час "Великої війни". Ця їхня солідарність помітно непокоїла сусідів, котрі були не від того, щоб розірвати польсько-литовську унію. Ще в 1410 р. на дипломатичному з'їзді в Кезмарку імператор Сигізмунд запропонував Вітовтові королівську корону й свою підтримку в разі конфлікту з Ягайлом чи будь-ким іншим. Перемога при Грюнвальді укріпила його престиж на міжнародній арені й відродила перекреслені Ворсклою честолюбні поривання князя. Вітовт почав титулувати себе великим князем литовським (у листовному спілкуванні з Ягайлом), що, як і заміри Сигізмунда, не могло не насторожити володаря Польщі.

Зрештою, всі ці чинники підштовхнули Ягайла до поновлення акта польсько-литовської унії, яке сталось на спільному польсько-литовському сеймі в Городлі у жовтні 1413 р. Формально його учасники вкотре підтвердили чинність Кревської унії, однак фактично визнавалося право на існування ВКЛ як автономного політичного організму: після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого узгоджувалася з Ягайлом чи його наступником на польському троні.

Фінальним кроком на шляху суверенізації ВКЛ мала стати коронація Вітовта, яка планувалася на вересень 1430 р. Відновлення коронаційних планів володаря Литви було пов'язано з його участю в західноєвропейських справах – боротьбі охопленої гуситським рухом Чехії з імператором "Священної Римської імперії" Сигізмундом. Після смерті чеського короля Вацлава IV (1419 р.) послідовники Яна Гуса відмовились визнати своїм володарем Сигізмунда, котрий підступно зрадив їхнього духовного патріарха. У 1421 р. Чеславський сейм позбавив його чеської корони; водночас виникла ідея запропонувати її польському королю. Ягайло переадресував цю пропозицію Вітовту; той погодився, відрядивши до Чехії свого представника – сина Дмитра-Корибута Сигізмунда Корибутовича /104/ (1422 р.). Активна протидія імператора змусила Вітовта відмовитися від дійової участі в чеських справах; натомість цесар висунув план його коронації, який набув значення політичного факту на з'їзді монархів у Луцьку (1429 р.).

Ягайло (всупереч сподіванням Сигізмунда, котрий був не від того, щоб посварити його з Вітовтом) дав згоду на цю коронацію. Однак невдовзі схаменувся й заходився пояснювати імператору, що вона неможлива з огляду на природу взаємин між Литвою та Польщею: зваживши на королівський титул свого володаря, литовці могли б знехтувати унійними зобов'язаннями, і їхні землі (Ягайло вважав їх своєю власністю) були б назавжди втрачені для Корони.

Двоєдушність Ягайла розлютила Вітовта, й незабаром обидві держави опинилися на межі війни. Навіть позірна готовність Ягайла передати Вітовтові польську корону не залагодила справу; останньою ж краплею стали слова Ягайлового представника на з'їзді німецьких князів у Нюрнберзі, котрий заявив, що Вітовт є тільки намісником його володаря в Литві. Не дивно, що той остаточно укріпився в своєму рішенні й призначив дату коронації – 8 вересня 1430 р.

У цей день до Вільна прибули Ягайло, лівонський та пруський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці та псковичі, представник цесаря, а також візантійський, ординський, волоський посли. Вітовт щедро частував своїх гостей. Як свідчить літопис, "на дєнь шло триста бочєк мєду, а яловиц триста, а баранов и вєпров по триста". Однак коронація так і не відбулася: через перешкоди, що їх чинили поляки, корони для Вітовта та його дружини своєчасно не потрапили до Вільна. А невдовзі, у жовтні 1430 р., сам Вітовт, травмований через прикру випадковість, пішов з життя.

Пам'ять про Вітовта та його діяння надовго пережила самого князя. Це не дивно, адже й за життя він викликав захват у багатьох сучасників. У цьому переконує, зокрема, запис анонімного книжника, котрий у 1428 р. на замовлення смоленського єпископа Герасима скопіював "Слова" Ісака Сірина. Закінчивши цю справу, він занотував, що "пєрєписана бысть книга сия" за часів князювання Вітовта, володаря Литви і майже всієї Руської землі: адже йому "крєпко служаху" та "чєсть и дары подаваху" великі князі московський, тверський і рязанський, Новгород і Псков – "спроста рєщи (попросту кажучи – авт.), вєсь русский язык". Згадав він і про іноземних володарів – "восточных вєликих царєй татарских", магістрів Ордену, молдавських господарів, котрі Вітовту "вєликие дары и дани приношаху нє токмо на всяко лєто (щороку – авт.), но и по всє дни (щоденно – авт.)". Усі вони "бєз всякого ослушания" ставали перед Вітовтом, коли він кликав їх до себе, а також за пер- /105/ шою його вимогою "всє свои рати и силы посылашє к нєму на помощь и на службу". Резюмуючи сказане, автор запису відзначив, що у 1428 р. "бяшє славный господарь, вєликий князь Алєксандр, зовомый Витовт, в вєликой чєсти и славє прєбывашє; тако жє и отєчєство єго, Литовская зємля, в вєликой чєсти прєдстояшє и всяким обильєм исполняшєся".

Ці, майже поетичні, рядки кількома десятиліттями пізніше настільки припали до серця якомусь невідомому нам книжникові, що стали кістяком його панегіричної "Похвали Вітовту", яка ввійшла до складу білорусько-литовських літописів короткої редакції. Її автор також ужив щодо Вітовта чимало яскравих епітетів ("яко от моря множєство вод исходящє, тако и мудрость от сєго вєликого господаря, князя вєликого Витовта"; "нє мощно исповєдати (оповісти – авт.), ни писанию прєдати дєла вєликого господаря, яко нє мощно никому испытати высота нєбєсная и глубина морская") і навіть назвав його "славным царєм".

Цікаво, що того ж 1428 р., коли виник протограф цієї "Похвали…", інша людина – католицький субдиякон Микула з Копилова, ув'язнений Свидригайлом у Новгород-Сіверському замку, закінчив переписувати біблійну "Книгу царів" і зауважив з цього приводу: "Книгу завершено тоді, коли найнепереможніший володар Олександр, інакше Вітовт, з'єднавшись із деякими стійкими володарями, а саме: зі Свидригайлом, Сигізмундом, своїм братом з Литви, з Казимиром, мазовецьким князем, та іншими численними польськими магнатами й князями, а також з відважними й хоробрими польськими рицарями, – нібито замірився вирушити на завоювання Великого Новгорода. Скажемо ж "Амінь" і хай буде з нами Христос!" За цими рядками проглядає те ж щире захоплення могутністю та величчю звитяжного володаря Литви, що водило рукою анонімних авторів "Похвали Вітовту" та її протографу.[53]

Тож чи варто дивуватись, що, померши "у вєликой чєсти и славє", Вітовт, на відміну від багатьох своїх сучасників, залишив по собі довгу пам'ять: на нього в своїй політичній практиці орієнтувались інші володарі ВКЛ, а порядки, що існували за Вітовтових часів, розглядались у Литовській державі як нормативні. Ян Длугош вбачав у ньому риси Александра Македонського, а М. Гусовський у своїй поемі "Зубр" (1521–1522 рр.) порівняв його з цим могутнім володарем литовських лісів. За твердженням Стрийковського, при вокняжінні Олександра Казимировича (1492 р.) литовські пани напучували його побажанням "рядити й судити як Вітовт… а якщо від тієї науки відступиш, тоді загубиш себе й усіх нас". /106/ Ці настрої поділяв і автор трактату "Про норови татар, литовців і москвитян" (бл. 1550 р.) Михалон Литвин, пояснюючи негаразди Литовської держави в середині XVI ст. занедбанням "законів Вітовта".

Вітовтове ім'я закарбувалося й у географії підвладних йому земель, і навіть, за твердженням Литвина, на теренах "Тавріки та Московії", де він бачив названі на честь великого князя литовського "вали, пагорби, колодязі, мости, дороги й рови". Коли щодо Московщини дане твердження залишається голослівним, то на півдні українських земель справді залишилось чимало слідів Вітовтової конструктивної діяльності. Той же Литвин згадує про так звану "Вітовтову баню" на нижньому Дніпрі, поблизу Таванської переправи. Це була "склепінчаста будівля з суцільного каменю", що за часів Вітовта правила за митницю. Пізніші картографічні джерела знають дві такі "бані": на Лівобережжі, приблизно за 40 км від гирла Дніпра, та на березі Дніпровського лиману. Існували вони й на нижньому Бузі, де поруч із такою "банею" (згодом вона дала назву селу – "Вітовтів брід") М. Бронєвський наприкінці XVI ст. зафіксував кам'яний Вітовтів міст.

Щоправда, в літературі відзначалося, що цей Вітовтів міст був радше пам'яткою "шляхового будівництва Сходу", на що вказують завважені поблизу нього тим же Бронєвським рештки татарських "кишенів". Та згадки про кам'яне будівництво на українському Півдні за Вітовтової доби наявні й у синхронних джерелах – згадаймо хоча б того ж Ляннуа, котрий занотував, що під час його перебування в Білгороді-Дністровському туди приїхав подільський намісник Гедіголд "з метою заснувати новий замок, що й було зроблено менш ніж за місяць у пустинному місці, де немає ні дерев, ні каменю; однак згаданий правитель привів із собою 12 тисяч чоловік і 4 тисячі возів, навантажених камінням і деревом". Ця згадка про будівництво у 1421 р. безіменного подільського замку (деякі вбачають у ньому Чорний город поблизу Білгорода-Дністровського) виразно перегукується з інформацією Посільге про зведення в 1398 р. у гирлі Дніпра фортеці св. Іоанна. Дослідники зауважили, що обидві кам'яниці були побудовані на незаселених обширах із привізного матеріалу за один місяць (і, вірогідно, мали однакові розміри); це служить підставою для тверджень, що за Вітовтових часів "прикордонні замки зводилися за одним планом і системою". Ця планомірна забудова південних "україн" Литовської держави мала не тільки військово-стратегічне, а й економічне значення, оскільки під захистом новозбудованих фортець розквітали як сухопутна, так і чорноморська торгівля. Однак, на жаль, ці починання Вітовта були занедбані його наступниками, й історія українського Півдня пішла іншим шляхом. /107/-/108/

Казимир Ягеллончик, котрий опанував віленський стіл у червні 1440 р., був лише однією з можливих кандидатур на цю "вакансію". На неї претендували також Свидригайло (після смерті ненависного суперника він, не вагаючись, став називати себе "верховним князем литовським"), син Сигізмунда Михайлушко, який фактично успадкував батьківський великокняжий титул, і старший брат Казимира – польський король Владислав III. Після певних вагань серед литовського панства взяли гору прихильники Казимира. Владислав погодився відпустити його до Литви як свого намісника. Однак у Вільно Казимира відразу оголосили великим князем литовським (як зауважив новгородський літописець, "посадиша єго в Вильнє на вєликом княжєньє тихо и бєзмятєжно"); фактично ж владу в державі взяла в свої руки придворна верхівка з Яном Гаштольдом на чолі.

Черговий верхівковий переворот дав поштовх сепаратистським тенденціям на місцях. Повстав Смоленськ, де "чорні люди" оголосили своїм "господарем" Мстиславського князя Юрія Лингвеньовича, котрий, "возгордившись", спробував приєднати до своїх володінь Полоцьк і Вітебськ, тобто відновити Свидригайлове "велике князівство Руське". В Жемайтії превалювали симпатії до Михайлушка; відмовившись коритися Казимиру, жмудини обрали собі нового старосту. Від Литви відійшла Дорогичинська земля, котру за угодою, укладеною з Сигізмундом Кейстутовичем, захопив мазовецький князь Болеслав.

Литовська верхівка спромоглася подолати цю внутрішньополітичну кризу. Смоленськ опанували війська, очолені юним Казимиром. Під тиском жорстоких репресій смольняни мусили прийняти свого колишнього намісника; Юрій Лингвеньович "убоявся, видя свою дєрзость" і втік до Москви, а звідти – до Новгорода. В Жемайтії все обійшлося без застосування сили: для врегулювання ситуації вистачило дипломатичних здібностей Гаштольда. Михайло Сигізмундович, не отримавши батьківських Трок, утік за межі ВКЛ, у Мазовію. Свидригайло задовольнився наданням йому в довічне держання Волині. Складніше було розв'язати суперечку з Болеславом Мазовецьким, якого активно підтримали поляки. У 1443 р. обидві сторони опинилися на межі війни, але, зрештою, справу владнали переговорним шляхом: Болеслав відступив свої права на Дорогичин за 6 тис. кіп празьких грошів. Усі "новоприєднані" землі – /121/ Смоленська, Жомоїтська, Дорогичинська – отримали від Казимира уставні грамоти, де застерігались їхні "одвічні" права.

1444 р. приніс нові проблеми: у битві під Варною пропав без вісті брат Казимира, король Владислав (увійшов в історію як "варненський" – Варненчик). Наступного року поляки обрали своїм королем Казимира, однак зустріли спротив литовського панства, що його вдалося зломити лише під загрозою коронації Болеслава Мазовецького (вона могла потягти за собою вокняжіння в Литві Михайлушка, його друга й шурина). Литовці обумовили коронування Казимира, що відбулося в 1447 р., поверненням Поділля й суверенізацією ВКЛ.

Ці умови так і не були виконані; з другого боку, польській стороні не вдалося реалізувати наміри щодо анексії Східного Поділля та Волині. За твердженням Длугоша, Свидригайло присягався, що після його смерті Луцька земля відійде до Корони, однак, щедро обдарований литовцями, зрікся свого рішення. Хоч би як там було насправді, литовські урядові кола завчасно подбали про долю Волині й, коли Свидригайло помер (лютий 1452 р.), утримали місцеві замки в своїх руках.

Майже водночас зі Свидригайлом, у тому ж 1452 р., пішов із життя Михайло Сигізмундович, котрий, не полишаючи спроб опанувати віленський стіл, неабияк досаждав Казимиру, а в 1449 р. навіть спромігся ненадовго захопити низку сіверських міст і, можливо, Київ. Михайлушко "за злобу отца єго" не користувався популярністю в Литві й тримався силою хана Заволзької Орди Саїд-Ахмата; здолати його Казимирові допоміг Василій II, приславши військо казанського царевича Юсупа. Зрештою, Михайлушко подався до Московщини, де його невдовзі отруїли. Це з полегшенням сприйняв не лише Казимир, а й Василій, котрий у 1449 р. уклав з ним мирну угоду, якою передбачались відмова від підтримки цього Казимирового ворога та зобов'язання виступати "заодин" проти обопільних "нєдругов". "Вічне перемир'я" 1449 р. ґрунтувалося на взаємному визнанні існуючих кордонів; водночас був створений правовий механізм регуляції політичних відносин між ВКЛ, Великим князівством Московським, Твер'ю, Новгородом і Псковом, верховськими князівствами та Рязанню. Відтак, було зафіксовано баланс політичних сил у Східній Європі й забезпечено мир на східних кордонах ВКЛ.

Воднораз за часів Казимира було, нарешті, вирішено проблему взаємин із Орденом. Боротьба з ним відновилась у 1454 р. під впливом повстання "Пруського союзу", котрий репрезентував інтереси пруських міст і дворянства. Війна, що тривала 13 років, завершилась укладенням Торунського миру 1466 р., згідно з яким Орден визнав себе васалом Польщі, повернувши їй відвойовані двома століттями раніше землі. /122/

Литва не брала участі в цій війні; Казимира ж вона відволікала від суто литовських проблем. Це покликало до життя план передачі великокняжих прерогатив іншій особі; найбільш прийнятною литовській верхівці здавалася постать київського князя Семена Олельковича – онука Володимира Ольгердовича, одруженого на дочці Яна Гаштольда, одного з лідерів цього спрямованого проти Казимира руху. Останньому довелося виявити неабиякі дипломатичні здібності, щоб унеможливити такий перебіг подій; регулярно навідуючись до Литви, він зміг утриматись при владі, однак так і не подолав невдоволення литовських панів, котрі після смерті Семена Олельковича погоджувались узяти собі князем будь-кого з Казимирових синів. Така перспектива тягла за собою необхідність юридичного оформлення литовсько-польських взаємин; саме цього й уникав Казимир, і режим персональної унії Корони та Литви проіснував до самої його смерті (1492 р.). /123/

Після неї великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем – його брат Ян-Альбрехт. Та вже в 1501 р., зі смертю останнього, обидві держави знову об єдналися в руках Олександра. Ця ситуація відтворилася і за його наступників – Сигізмунда І (1506–1548 рр.) та Сигізмунда-Августа (1548–1572 рр.). Однак, хоч обидві країни очолював один володар, аж до самої Люблінської унії (1569 р.) зберігалася державна окремішність ВКЛ і Корони Польської як двох самостійних політичних організмів.

Початок Казимирового правління став зоряним часом для Олександра (Олелька) Володимировича – старшого сина Володимира Ольгердовича Київського, котрий у 1394 р. втратив свій уділ, отримавши замість нього Копил. Після цього до середини 30-х рр. XV ст. Київ перебував у руках князів Гольшанських. З дочкою Андрія Івановича Гольшанського взяв шлюб молодший брат Олелька – Іван Володимирович. Можливо, це вторувало йому шлях до київського княжіння – принаймні, в літописних повідомленнях про Вилькомирську битву (1435 р.) зазначається, що серед інших прихильників Свидригайла до рук великого князя литовського Сигізмунда потрапив князь Іван Володимирович Київський. Водночас було ув'язнено й Олелька з родиною: дружиною Анастасією (дочка великого князя московського Василія І Дмитровича, звана "московкою", з якою він узяв шлюб у 1417 р.) і синами Семеном та Михайлом. Олелька тримали в Кернові, а його рідних – в Утяні.

Ув'язнення тривало до 1440 р., коли було вбито Сигізмунда Кейстутовича і великокняжий стіл посів юний Казимир Ягеллончик. Йому й бив чолом Олелько "об отчизну свою, о Києв", яку, на клопотання панів-ради, отримав "со всими пригородки києвскими". /124/

Правління Олелька Володимировича тривало май- же 15 літ – до 1455 р. На жаль, брак відповідних джерел стає на перешкоді з'ясуванню характеру його внутрішньої політики й навіть міри її самостійності. Тож не дивно, що ця проблема востаннє дискутувалася на зламі XIX–XX ст. Більшість тогочасних вчених схилялася до думки, що за володарювання нащадків Володимира Ольгердовича Київське князівство користувалося автономією, яка межувала з екстериторіальністю. Протилежну позицію зайняв у цьому питанні М. Грушевський, твердячи, що "дотеперішній погляд на київських князів Володимировичів як на вповні самостійних володарів – хибний: самостійними володарями вони не були, у внутрішніх справах своєї землі вони підлягали великому князеві і його власть обмежувала дуже значно їх власть". /125/

На підтвердження своєї думки він видрукував два акти Казимира, які стосувалися боярина Івашка Юршича, що його батько Юрша вислужив у Свидригайла маєтності на Київщині. З невідомих причин ці землі були конфісковані в Івашка Олельком. У 1453 р., за скаргою боярина, до справи втрутився Казимир, спочатку усно наказавши київському князю повернути згадані землі їх законному спадкоємцеві, потім звернувшись до нього листовно й, нарешті, підтвердивши це надання привілеєм, згідно з яким Івашко отримав свою "отчину у Києвском повєтє", "што по нашєму (Казимира – авт.) приказанию князь Алєксандр Володимєрович вєрнул".

На думку Грушевського, "цей категоричний, нецеремонний наказ великого князя київському князеві в місцевих київських справах і королівське надання маєтностей у Київщині з поминенням київського князя" виразно вказують на обмеженість прерогатив останнього.

Висловлений науковцем погляд практично не здобув підтримки фахівців – передусім, тому, що йшлося про поодинокий факт. І досі обійдено увагою надрукований майже століття тому декрет Сигізмунда III (1613 р.), де згадуються два "листи" Казимира: перший, "писаный до князя Алєксандра Володимєровича, абы зємли у воєводствє Києвском над рєкою Ушєю лєжачиє Гриню Пашиничу и Макару Волковичу привєрнул (передав – авт.)", і другий, з підтвердженням цього надання. Характерно, що дати видачі цих "листів" (19 травня і 24 вересня 1453 р.) і документів зі справи Івашка Юршича (19 травня і 21 вересня 1453 р.) практично збігаються. Відтак, є підстави говорити про колективне звернення до Казимира кількох київських бояр, покривджених Олельком. Організація такої "депутації" вказує на те, що йшлося, найвірогідніше, про одиничний випадок, і втручання великого князя литовського у київські справи не мало регулярного характеру. До того ж, Олелько лише з другого разу виконав Казимирову волю; тож, очевидно, на теренах свого князівства він почувався як цілком самостійний правитель.

Найпомітнішою подією перших років Олелькового князювання став приїзд до Києва митрополита Ісидора, котрий перед тим брав участь у роботі Флорентійського собору, на якому було укладено унію православної та католицької Церков (1439 р.). По дорозі з Італії до Москви він завітав до Києва, де князь Олелько, не здаючи собі справи з того, на яких засадах "сталось одиначєство с латиною", у лютому 1441 р. підтвердив "господину и отцу своєму Сидору" права, якими користувалися на території митрополичої єпархії його попередники.

"Государь отчич києвский" разом зі своїми "князьми и с паны, и со всєю полною своєю радою", декларувавши принцип недоторканності митрополичих маєтностей, передав Ісидору те, що "издавна", ще за часів його "вєликих прародитєлєй" – "вєликих благовєрных и благородных /126/ князєй и княгинь"[54] – належало митрополії. Він також підтвердив надання приватних осіб – те, що "вєликиє господья боярє и боярыни, и всє имєнитыє народы… давали… у поминок сєбє и за спасєниє своєй души и своєму роду всєму: сєла и волости с данями и со всєми доходы, такжє и зємли, и воды, з бортями и со всєми пошлинами, с людьми и с озєры".

Княжим воєводам і тіунам заборонялося "вступати" в "цєрковныє зємли и воды, и в люди, и во всє доходы, и во всє пошлины", що збиралися на користь митрополита; до останніх Олелько додав "мыто коньскоє" (грошовий збір з продажу коней). За відсутності Сидора (коли він "отъєдєт далєє в свою митрополию, оправляя цєрковь Божию") маєтності й доходи митрополичої кафедри переходили під контроль його намісника.

Робилися застереження щодо митрополичих людей: вони мали допомагати при будівництві міських укріплень ("коли будєт надобє город дєлати, и митрополичьи люди софийскиє задєлывают своє мєсто, котороє дєлывали так жє из старины и при пєрвых митрополитах"); натомість їм "по старинє" допомагали підводами. Якщо ж між ними й підданими князя виникали конфлікти, вони підлягали компетенції "смєсного" суда, що його процедура також описана в Олельковій грамоті.

Митрополиту призначалась і половина "осмьничєго"; під цим можна розуміти як половину всіх грошових зборів князівського "осмьника" (урядника, котрий відав збором рибного мита, розбирав дрібні крадіжки й бійки тощо), так і лише ті, що були пов'язані зі злочинами проти моралі. На останнє припущення наштовхує норма, зафіксована в уставній грамоті великого князя Олександра київським міщанам (1499 р.): "Коли которого христианина купца або мєщанина, або казака застанєт осмьник нєпочєстныє рєчи дєлаючи с бєлыми головами (жінками – авт.), тогда на том намєстнику митрополичєму хоживала урочная вина (різновид штрафу – авт.)".

Факт видачі цієї грамоти митрополиту Ісидору виразно засвідчує тенденційність пізнішої літописної звістки про те, що "Исидор, митрополит києвский, пришєд во одєждє кардинальской в Києв, но оттуду изгнаша єго". Навіть на зламі XV–XVI ст. ім'я Ісидора фігурувало в пом'янику Києво-Печерського монастиря – і тільки згодом цей запис було знищено. /127/

На відміну від Олелька, його шурин, великий князь московський Василій II, рішуче виступив проти укладеної у Флоренції унії та її речника Ісидора; у 1448 р. собор місцевих єпископів висвятив нового митрополита – Іону, котрий незабаром звернувся до київського князя, прагнучи пояснити, чому це було зроблено без санкції Константинополя. Іона покликався на спричинене Флорентійською унією "цєрковноє нєстроєниє во Цариградє" – "царь (візантійський імператор – авт.) нє таков, а ни патриарх нє таков, иномудрствующий и к латинам приближающийся"; паралельно він згадував, що й раніше, через "нєгладость (незгоду – авт.) русских господарєй со цариградскими царями" бувало несанкціоноване патріархом "поставлєньє митрополитам… на Києвє", маючи на увазі прецеденти 1051 і 1147 рр.

Вартий уваги компліментарний тон цього послання. Звертаючись до Олелька, Іона писав: "От многих про тєбя, про вєликого чєловєка, слышу, яко жє єси… заступник всєму православному христианству и тоя дєржавы, Литовской зємли, всєм христианам тутошним и похвала, и поможєниє…; во всяко врємя ты єси началник всєму добру". Нині, за браком джерел, важко судити, наскільки ці слова відповідали дійсності,[55] однак митрополитове звернення до Олелька не минуло без сліду: князь, очевидно, доклав певних зусиль до того, щоб Іоні були підпорядковані й литовські єпархії. Він же, разом зі Свидригайлом і низкою литовсько-руських вельмож, засвідчив акт, яким Казимир передав Іоні "столєц митрополич києвский и всєя Руси" (31 січня 1451 р.).

Отже, як бачимо, сучасники високо ставили політичний авторитет і християнські чесноти Олелька. На схилі віку він постригся в ченці під ім'ям Олексій і скінчив своє життя в Києво-Печерському монастирі, де й був похований.

Важко судити, наскільки відповідає дійсності епітафія з його надгробку, відтворена в "Тератургимі" Афанасія Кальнофойського (1638 р.), за якою Олелько зрікся князівської влади, переконавшись у суєтності всього сущого – "коли побачив, як б'ється народ з народом, королівство з королівством, сходять зі сцени цезарі, падають тирани".

Наступником Олелька на київському столі став його старший син Семен, якому на той час було близько 35 років (збереглися відомості про його охрещення митрополитом Фотієм у 1420 р.). У родинній традиції це /128/ тлумачилось як наслідок розподілу ("дєла") батьківських володінь між Олельковими синами: "князь Сємєн и князь Михайло Алєксандровичи промєжи сєбє дєл имєли, [и] князь Сємєн взял Києв со всєми пригородки и волостьми Києвского повєта". Інакше оповідає про ці події літопис: "Прєставися князь Алєксандро Володимєрович Києвский, прорєкомый Олєлько, и зоставит по соби двух сынов, князя Сємєна и князя Михайла. И король по смєрти отца их нє дал в дєл мєжи них Києва, алє даст [єго] от сєбє дєржати князю Сємєну, и князь Михайло сєл на отчизнє своєй, на Копыли". Отже, Казимир не визнавав "отчизны", (спадкових) прав Олельковичів на Київ, які начебто "пробєгал" їхній дід Володимир Ольгердович, подавшись у 1394 р. до Москви.

Втім, і за цих умов Казимир практично не втручався у внутрішнє життя Київської землі. Зі свого боку, Семен Олелькович вважав себе "князєм вєликого князства своєго Києвского", а його сусід, молдавський воєвода Стефан III, котрий у 1464 р. одружився з сестрою Семена Євдокією, навіть називав його "київським царем" (з таким титулом він згадується в місцевих літописах). Це й не дивно – з огляду на мас- /129/ штаби його володінь, які простягалися від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні. Намісник Семена Олельковича Свиридов, "который от нєго Чєркасы дєржал", так окреслив цей південний кордон: річкою Мурафа до Дністра, потім униз Дністром, повз Тягиню (сучасні Бендери), "аж гдє Днєстр упал в морє; а оттоль, с устья Днєстрова, лиманом пошла граница мимо Очакова аж до устья Днєпрова… а от устья Днєпрова до Таваня" – перевозу на нижньому Дніпрі, який становив спільну власність володарів Литви та Криму; далі кордон з Кримським ханством пролягав по річках Овеча Вода, Самара, Сіверський Донець і Тиха Сосна.

Завдяки географічному положенню свого князівства Семен Олелькович контролював значну частину Дніпровського торговельного шляху, що з'єднував Північно-Східну Русь із Кримом та країнами Сходу. Київ посідав важливе місце в системі тогочасних економічних зв'язків. Як зазначав у своєму щоденнику венеціанець Амброджіо Контаріні, "сюди з'їжджається чимало купців із хутрами з Верхньої (Північно-Східної – авт.) Русі; об'єднавшись у каравани, вони прямують до Кафи (щоправда, часто, наче вівці, потрапляють у дорозі до рук татар)". Київський князь охоче користувався вигодами цієї транзитної торгівлі, й навіть через два десятиліття після його смерті московські купці згадували про збільшення ним митних зборів у Києві.

Однак не цим запам'ятався Семен Олелькович нащадкам, а тим, що відновив Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, "разорєнную и в запустєнии бывшую от нашєствия злочєстиваго Батыя"; обдарував її "златом, и срєбром, и сосуды цєрковными" та "в нєй жє и сам погрєбєн бысть в гробницє, южє сам созда". Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком Семену Олельковичу – останньому київському князю, після смерті якого в 1470 р. "на Києвє князи прєсташа быти, а вмєсто князєй воєводы насташа".

Так сталося з волі Казимира, який на звістку про смерть Семена Олельковича прислав до Києва свого намісника – Мартіна Гаштольда, швагра (брата дружини) покійного князя. Однак Семен мав прямих нащадків – сина Василя і брата Михайла, на той час намісника в Новгороді. Саме його кандидатура найбільше імпонувала киянам, котрі відмовилися прийняти до себе Гаштольда як іновірця і, головне, не князя з походження. За словами Длугоша, кияни двічі не впустили Гаштольда до міста, "кажучи, що або всі до одного накладуть головами, або (коли Казимир не поставить у них князем Михайла Олельковича – авт.) іншого собі князя добудуть", якщо не "грецької, то латинської віри". Така завзятість красномовно свідчить про безперервність традиції князівського правління на Київщині в XV ст. Однак у 1471 р. їй було покладено край, /130/ коли кияни під загрозою воєнної виправи проти свого міста таки визнали владу Гаштольда. Отже, великий князь Казимир домігся свого і "царствєнный град Києв и княжєниє єго в воєводство пєрємєни".

Такий перебіг подій не задовольняв нащадків Володимира Ольгердовича, переконаних у своїх правах на Київ. Недарма ж Семен Олелькович перед смертю "вінував" (тобто фактично забезпечив) свою дружину "києвскими пригородки и волостьми", що було б неможливо, якби він не почував себе господарем у власному князівстві. Тож навряд чи відповідає дійсності версія Длугоша, за якою в останні дні життя князь Семен, надіславши в дар Казимирові свого білого коня та лук (чим нагадував про власну звитягу в боротьбі з татарами), передав під його опіку свою родину і свої володіння, фактично зрікшись останніх на користь володаря Литви. Адже й через три десятиліття після цих подій небіж Семена Олельковича, Семен Михайлович, судячись із його вдовою Марією за свій Копильсько-Слуцький уділ, дивувався, "которым обычаєм Києв, удєл князя твоєго, послє живота (смерті – авт.) єго от тєбє и от твоих дєтєй отошєл" і чому "король єго милость граничную зємлю Києв на сєбє взял", надавши в "хлєбокормлєниє" родині покійного князя Пінськ (з правом повернути його "опять к своєй руцє").

Не могли змиритися нащадки Володимира Ольгердовича і з тим, що їх, попри високий родинний авторитет і знатність походження, відтиснуто від широкої політичної влади. Не слід забувати, що як Олелько Володимирович, так і Семен Олелькович неодноразово висувалися кандидатами на великокняжий стіл, адже вони походили зі старшої лінії Ольгердовичів і формально мали більші права на престол, аніж нащадки Ягайла, сина Ольгерда від другого шлюбу.

Кривди, заподіяні київським князям, болісно переживали й далекі нащадки Володимира Ольгердовича. Один із них, князь Іван Бєльський, у 1567 р., майже через 200 років після приходу до влади Ягайла, докоряв у листі, надісланому з Московщини в Литву, його правнукові, великому князю литовському Сигізмунду-Августу: "Наша была отчизна вєликоє княжєство Литовскоє, заньжє (оскільки – авт.) прапрадєд наш, князь Володимєр – вєликого князя сын Олгєрдов, и как князь вєликий Олгєрд понял (узяв за себе – авт.) другую жєну, твєрянку (Юліану, дочку князя Олександра Тверського – авт.), и для тоє другой своєй жєны прадєда нашєго отставил, а дал тот столец, Вєликоє княжєство Литовскоє, другой своєй жєны дєтєм, сыну Ягайлу".

Втрата обох князівських "отчизн" – Києва й Вільна – спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до активної боротьби. Йдеться про так звану "змову князів" 1481 р. Її організаторами були Михайло Олелькович і Федір Іванович Бєльський (обидва – онуки Володимира /131/ Ольгердовича), а також Іван Юрійович Гольшанський (правнук Володимира Ольгердовича по матері, Юліані Олельківні). Змову викрили (як гадають, не без допомоги київського воєводи Івана Ходкевича). Бєльському пощастило втекти до Москви, а Михайло Олелькович та Іван Гольшанський наклали головами. За браком відповідних даних важко судити про наміри організаторів змови. Очевидно, й для більшості сучасників вони залишилися таємницею. Принаймні, на таке припущення наштовхує літописний запис під 1481 р.: "Мєсяца августа 30 король польский и литовский Казимир повєлєл стяти (стратити – авт.) князя Михаила Олєльковича и князя Ивана Юрьєвича; вина их Богу єдиному свєдуща".

За свідченнями деяких джерел, змовники хотіли детронізувати (а можливо, й убити) Казимира Ягайловича і посадити на великокняжий стіл Михайла Олельковича. Для цього начебто передбачалося використати весілля Федора Бєльського, на яке був запрошений Казимир. За іншою версією, вбивство мало статися під час полювання – на князівських "ловах". У будь-якому випадку лише щасливий збіг обставин нібито врятував Казимира від смерті. Неясно, наскільки вірогідною є й літописна версія, за якою організатори змови намислили собі відірвати від Литви землі по р. Березина й піддатися з ними Москві. Втім, не виключено, що змовники сподівалися на підтримку великого князя московського, з домом якого Олельковичів пов'язувала родинна традиція.[56] Та жоден з усіх цих намірів не здійснився. Відлунням тієї далекої трагедії дійшов до нас запис у Києво-Печерському пом'янику: "Помяни, Господи, убиєнных: князя Михаила Алєксандровича, князя Иоанна Юрьєвича".

Родині Михайла Олельковича не довелося спокутувати його гріхи: Казимир залишив удові князя Ганні та синові Семену "отчизнє" Копильсько-Слуцьке князівство, котре існувало як окремий уділ до початку XVII ст., а після смерті Софії Юріївни Слуцької (1612 р.) увійшло до складу володінь Радзивіллів. Втім, як засвідчують епітафії князів Слуцьких, у XVI ст. їх усе ще вважали "спадковими панами землі Київської". Це певною мірою відбивало й сталість уявлень про Київ як носія власної князівської традиції, що пов'язувалася з іменами Олелька та Олельковичів. І хоч у 1471 р. вона назавжди перервалась, у суспільній свідомості Київ залишився "столицею славетного колись князівства Київського" (так, зокрема, характеризував його наприкінці XVI ст. місцевий бискуп Йосиф Верещинський). /132/

Збереження традиційних життєвих засад забезпечив киянам привілей Казимира, відомий нам у підтвердженнях його наступників. Цим документом великий князь литовський визнав принцип недотор- канності церковних володінь і доходів, до яких він не мав права "вступатися". За київською шляхтою закріплювалися землі, вислужені від часів Вітовта ("с того их нє рушаєм и то всє им потвєржаєм"), а також право на їх успадкування: "по животє (після смерті володаря – авт.) жєнє и дєтєм имєнья дєржати; а в кого дєтєй нє будєт, ино ближнєму (родичу – авт.)"; лише за їх відсутності шляхетські землі спадали на великого князя литовського ("а будєт пустый чєловєк – ни дєтєй, ни плємєни – ино на нас тоє имєньє"). За згодою великого князя кияни (тобто жителі Київської землі) вільно розпоряджалися своїми маєтностями – могли їх "к цєркви по душє дати, замєнити, продати и отдати".

Крім визнання майнових прав, привілей містив і певні судові гарантії. Володар Литви зобов'язувався "бєз права (тут: самочинно – авт.) /133/ людєй нє казнити, ани губити, ани имєнєй нє отнимати" – обов'язковим був "явный суд хрєстиянский"; покарання мало відповідати провині ("хто будєт как заслужил, тот тоє и втєрпит"). Як найтяжчий злочин розглядалася державна зрада, яка каралася смертю: "хто имєт (буде – авт.) на нас лихо мыслити або на зємлю нашу, того казнити шиєю (тобто скарати на горло – авт.)"; саме за це й було страчено Михайла Олельковича та Івана Гольшанського. Втім, їхня рідня не зазнала жодних переслідувань, що також узгоджується з юридичними нормами, зафіксованими в київському привілеї: "А который будєт какую вину заслужил, ино того самого казнити (тут: карати – авт.) по єго винє, а жоны и дєтєй в имєньи нє рушати: проступит отєц, ино отца казнити, проступит сын, ино сына казнити, а отца сыннєю виною нє казнити, а сына отцовою виною нє казнити, только самого того казнити, хто будєт виноват"; виняток становили лише ті випадки, коли родичі фактично перетворювались на співучасників злочину: "А тать (злодій – авт.) што в кого украдєт… а к жонє будєт носил, а жона будєт вєдала а поживала (тут: користувалася вкраденим – авт.) з дєтьми, ино и жона винна з дєтьми". Жорстоко каралося наклепництво, однак лише тоді, коли наклепником був шляхтич; якщо ж це була особисто залежна людина, то справі просто не давали ходу ("с холопом и з рабою суда нєт").

Мешканці церковних, князівських, панських та боярських сіл звільнялися від різноманітних робіт на користь володаря Литви: косіння сіна, ставлення єзів (рибальських споруд у вигляді частоколу, поставленого поперек течії ріки), ловлі бобрів, а також від забезпечення підводами послів і гінців великого князя та сплати йому прямого податку – "подимщини", який переходив у розпорядження їхніх безпосередніх господарів ("мают они паном своим давати, хто кому служит"). За шляхтою ж закріплювалися лише дві повинності: нести зі своїх маєтностей службу великому князю литовському й "дєлати город", тобто підтримувати в належному стані укріплення Києва та його "пригородків".

Привілей захищав жителів Київської землі від зловживань місцевих воєвод і будь-яких їхніх новацій ("новин"): заборонялися довільні побори та створення нових митниць – "гдє бы здавна нє бывали за прєдков наших – тут и тєпєрь нє потрєбно воєводам нашим мыт новых уставляти, нижли старыє звєчныє (віковічні – авт.) мыта мают браны быти по-давному". Щоб запобігти "грабєжам бєзправным" київських воєвод, у привілеї застерігалося, що в шляхетських володіннях вони не можуть "по пасєкам и по зємлям бортным мєдов на сєбє брати, а по рєкам нє мают бобров гонити (тут: ловити – авт.) и озєр их волочити (тобто ловити рибу волоком – авт.), ани по лукам их осєтров брати, ни по ловом всякого звєру ловити, ни стрєляти, ни птах нє ловити, ани стрєльцов своих /134/ нє мают в их имєнья всылати… А на мєстє києвском и по иншим замком нашим, што кольвєк люди их на продажу привєзут мєдов, жит и ярин, и бобров, и куниц, и лисиц, и рыб свєжих и вялєных, того всєго воєводы києвскиє, пєнязи (гроші – авт.) нє заплатив или силою нє мают брати".

Цей офіційний за характером перелік місцевих природних багатств мимоволі викликає в пам'яті рядки з цитованої вище праці Михалона Литвина, за словами якого Київщина, "оточена з усіх боків полями й лісами, настільки родюча, що ниви, зорані один раз двома биками, дають багатий ужинок… Старі дуби та ясени, які мають дупла, багаті бджолиними роями й медом, приємним на колір та смак… На берегах річок живе сила-силенна бобрів… Птахів навдивовижу багато… Собак годують дичиною та рибою, оскільки в річках неймовірна кількість мальків і розмаїття великої рибини". Як бачимо, цей опис, наведений нами скорочено, без гіперболічних елементів, традиційних для тогочасного письменства, багато в чому перегукується із привілеєм Київської землі.

Слід мати на увазі, що цей документ дбав, головно, про інтереси шляхти. Міщанам же був адресований інший привілей, також виданий Казимиром після запровадження на Київщині воєводського правління. Він містив у собі ті ж юридичні норми, що й загальноземський ("татя казнити по єго дєлом", "отца за сыннюю вину нє казнити, а сына за отцову, а брата за братню вину", "холопу и робє нє вєрити", "суда с нєволным нє надобє"), а також певні майнові гарантії ("которого мєщанина забєрєт Бог з сєго свєта, а останєтся жона а либо дєти, а либо братья, а либо ближнии, ино тоє имєниє на ближнєго спадєт (буде успадковане родичами – авт.); а по души им вольно дати и записати к цєркви своє власноє; а всхотєл ли бы хто зємлю пашную а либо бортную записати к цєркви, то нєхай будєт з нашим призволєньєм"); було зафіксоване право міщан переселятися разом з усім своїм майном до інших міст Литовської держави ("который мєщанин… всхочєт пойти до иного города або мєста, а маючи што своє власноє, ино єму вольно продати а либо пойти со всим своим (майном – авт.) у Вєликоє князство Литовскоє, а нє за границу"). Регламентувалися різноманітні податки та служби міщанства; йому також гарантувалася свобода торгівлі й звільнення від сплати мита на всій території Київської землі. Згодом до цього додалися й інші пільги. Відтак, попри зміни у політичному статусі Києва, життя в регіоні не вибивалося зі звичної колії.

Крім цього, навіть після утвердження на Київщині режиму воєводського правління скасування її удільності не розглядалось як остаточне. Вже по смерті Казимира, котрий на смертному одрі поділив Литовсько-Польську державу навпіл між синами Олександром і Яном-Альбрехтом, виник план передачі "Києва и иных городов" їхньому "обділеному долею" братові Сигізмунду з перетворенням його на співправителя /135/ Олександра в межах ВКЛ (1495–1496 рр.); по суті, йшлося про перспективу модифікації дуалістичної держави Ягеллонів у тріалістичну. Зрозуміло, що цей план так і не було реалізовано (Сигізмунд задовольнився грошовою компенсацією), однак дискусія навколо цього питання виразно засвідчує той неабиякий політичний потенціал, що його містила в собі ідея київського княжіння.

У фаховій літературі побутує думка, що князівський стіл у Києві прагнув поновити і Михайло Глинський – всесильний фаворит Олександра, несправедливо покривджений його наступником Сигізмундом (про підняте Глинським у 1508 р. повстання див. нижче). Джерелом таких уявлень є "Хроніка" Стрийковського, де стверджується, що брат Михайла, Василь Глинський, закликав мешканців київських "пригородків" приєднуватися до повстанців під гаслом перенесення столиці ВКЛ на Русь і відтворення "Київської монархії", чим "звабив багатьох бояр київських, що з них деякі йому присягнули". Водночас сам Михайло Глинський нібито облягав Слуцьк, щоб примусити одружитися з ним удову Семена Михайловича Слуцького, княгиню Анастасію, і таким чином отримати спадкові права на Київ.

Втім, аналіз синхронних повстанню джерел, здійснений нещодавно М. Кромом, продемонстрував, що звістка Стрийковського про облогу Слуцька Глинським є легендарною (можливо, вона запозичена з родинних переказів Слуцьких, із якими був особисто знайомий хроніст). Водночас дослідник припускає, що у версії Стрийковського відбились і реальні події – намагання кримського хана Менглі-Гірея залучити Глинських до себе на службу обіцянкою "посадити на Києвє и на всєх пригородках києвских и бєрєчь их от короля". У будь-якому разі оповідь "Хроніки" фіксує не факти, а київські ремінісценції її автора, котрі, з огляду на їхній вплив на українське літописання XVII ст., становлять самостійний науковий інтерес.

Взагалі ж, оцінюючи наслідки Казимирових нововведень, не можна не зважати на харизматичний статус Києва як "найпершого з-поміж усіх інших міст" (Михалон Литвин). Бо хоча, наприклад, укладач Синопсису мав рацію, твердячи, що наприкінці XV ст. "прєславноє самодєржавиє києвскоє… в уничижєниє толико прийдє, яко от царствия в княжєниє, а от княжєния в воєводство прємєнися", саме історія Києва не може служити ілюстрацією до відомого парафразу "Sic transit gloria urbis". Навіть термін "Київське воєводство" не відразу прижився на місцевому ґрунті: за спостереженнями Г. Боряка, він уперше фіксується актами 1533 р.[57] /136/ Київщину, як і раніше, вважали князівством – а в тексті угоди між Іваном III і цесарем Максиміліаном (1490 р.), за якою останній мав підтримати Московщину в боротьбі за "повернення" південноруських земель, фігурує навіть "вєликоє княжєство Києвскоє, котороє за собою дєржит Казимир, король польский, и єго дєти". Аналогічною була й фразеологія поляків – і, відповідно, у 1569 р. Київщину було приєднано до Корони як "землю й князівство Київське". Уявлення про князівський статус Києва збереглись і в наступному, XVII ст. – не випадково один із ченців Михайлівського Золотоверхого монастиря зауважив з приводу подій 1654 р.: "Вручил Бог вєликому государю, царю и вєликому князю Алєксєю Михайловичу, всєя Вєликия и Малыя и Бєлыя России самодєржцу, Вєликоє Києвскоє княжєниє; и по єво, государєву, указу пєрвыє присылки на Вєликоє Києвскоє княжєниє бояр и воєвод".

Безперечно, в цих фактах відбилась інертність суспільної думки, що призводила до тривалого збереження в ужитку анахронічних назв адміністративно-територіальних одиниць, однак давалася взнаки й історична пам'ять про давньоруські часи [58] і політичну практику XIV–XV ст., коли київська княжа традиція реалізовувалася в різних масштабах і формах.

Якщо в XIV–XV ст. московські володарі не раз надавали притулок опозиційним литовським князям, то й Литва, в свою чергу, як губка, вбирала "відходи" конфліктів, які від часу до часу спалахували у сусідній державі. Завдяки цьому на теренах України в середині XV ст. з'явилися дві князівські родини – Шем'ячичі /137/ та Можайські, що належали до московської правлячої династії. Вони мали спільного предка – великого князя московського Дмитра Івановича (1350–1389 рр.), котрий, здобувши перемогу над Мамаєм на Куликовому полі (1380 р.), увійшов в історію як "Донський". Його наступником на великокняжому столі став старший син Василій; коли ж він помер (1425 р.), другий син Дмитрія, галицько-звенигородський князь Юрій, покликаючись на традиційні уявлення про родове старшинство, відмовився визнати великим князем московським свого десятилітнього небожа Василія II Васильовича. Так розпочалася виснажлива міжусобна війна, що тривала (з перервами) понад чверть століття.

Активними учасниками цієї війни стали сини Юрія. Старшому, Василію, це коштувало зору – його осліпили за наказом Василія II. А позаяк у давнину принцип "око за око" розуміли буквально, то останній і сам був позбавлений зору по десятьох роках, коли доля всміхнулася молодшому синові Юрія – Дмитру Шем'яці: у лютому 1446 р. він разом зі своїм двоюрідним братом Іваном Андрійовичем Можайським захопив Москву й проголосив себе великим князем.

Проте остаточну перемогу в цій війні здобув Василій II. Його недруги мусили шукати порятунку за межами Московського князівства. У 1454 р. "побіг до Литви" князь Іван Можайський; там же знайшов притулок після смерті Шем'яки, отруєного в 1453 р., його син Іван Дмитрович.

Обидва князі були щедро наділені Казимиром: Можайський дістав "в отчину" Стародуб і Гомель, Шем'ячич – Новгород-Сіверський та Рильськ.[59] Осмислюючи ці події століттям пізніше, Михалон Литвин нагадував сучасникам, якими бідними були ці князі, коли з'явилися в Литві, й наголошував, що тут їм дарували "цілі землі". Тож чи не крилися за "гостинністю" Казимира якісь далекосяжні політичні розрахунки? /138/ Адже, прийнявши Можайського та Шем'ячича, він порушив умови укладеної в 1449 р. угоди з Василієм II, що нею передбачалися обопільна відмова приймати на своїх землях недругів союзника та зобов'язання виступати проти них "заодин". Про можливі наслідки втечі Івана Можайського до Казимира попереджав смоленського єпископа та литовського канцлера митрополит Іона, застерігаючи, що московський володар може "у нужи (за необхідності – авт.) по слєду князя Ивана достати". І якщо великого князя литовського не відлякувала така перспектива, то, гадаємо, можна погодитись із припущенням, що він сподівався на певні політичні дивіденди.

А вони могли б бути неабиякими з огляду на амбітність князів-перекинчиків, котрі вважали себе потенційними претендентами на московський престол. Зокрема, відомо, що в 1448 р., з відновленням воєнних дій між Шем'якою та Василієм II, Іван Андрійович Можайський, порушивши укладену в 1447 р. угоду з великим князем московським, звернувся через свого тестя, князя Федора Воротинського, до Казимира, обіцяючи за допомогу в справі "посажєнья єго на князствє Московском" Ржеву, Мединь, Козельськ і визнання Казимира своїм сюзереном. І хоч тоді надії Можайського не здійснилися, він не полишав своїх намірів: на початку 1460-х рр., уже перебуваючи на чужині, Іван Андрійович уклав угоду із сином боровського й серпуховського князя Василя Ярославича Іваном Васильовичем, котрий утік до Литви після опали, яка спіткала його батька; ця угода, спрямована на повернення їхніх "отчин", передбачала можливість того, що в майбутньому Іван Можайський "достанєт вєликого княжєнья".

До речі, в 1446 р. той же Василь Ярославич, переховуючись у Литві як сподвижник Василія II після його ув'язнення, також отримав від Казимира значні земельні пожалування (Стародуб, Гомель, Брянськ і Мстиславль), хоч практично не скористався з цього надання, повернувшись невдовзі на батьківщину. Отже, не виключено, що безвідносно до політичної ситуації володар Литви був схильний передати "у приватні руки" ці віддалені "україни" своєї держави. Що ж до Івана Можайського, то він мав і певні спадкові права: його дід по матері Олександр Патрикійович колись князював у Стародубі.

Можайський із Шем'ячичем швидко призвичаїлися до життя в Литві. До володінь першого в 1465 р. додався Брянськ. Однак надужиття нового володаря призвели до його конфронтації з місцевою громадою. Вже після смерті Івана Андрійовича окремі непорозуміння переросли у відкритий конфлікт, під час якого загинув онук Івана Можайського Федір Андрійович; за цих умов Казимир передав Брянськ в управління своєму намісникові (1486 р.). /139/

Втім, свавілля було невіддільне від життя на "українах" Литовської держави, зокрема на Сіверщині. Тут князі почувалися самостійними правителями, маючи не лише власні почти, а й значні військові загони. Зловживаючи своїм високим становищем, вони не зупинялися навіть перед неприхованим грабунком колишніх співвітчизників: в "украинных жалобных списках", переданих Іваном III Казимиру наприкінці 80-х рр. XV ст., зафіксовано скарги московських купців на здирства синів Можайського і Шем'ячича та людей з їхнього оточення (при цьому в переліку "трофеїв", крім східних тканин, згадуються "чєтырнадцать брусов мыла грєцкого… да два фунта пєрцу").[60]

Разом із тим сіверські князі не стояли осторонь загальнодержавного життя, зокрема допомагали відбудовувати Київ після спустошливого нападу Менглі-Гірея (1482 р.). У повідомленні про цю надзвичайну за своїми масштабами акцію (до робіт було залучено близько 60 тис. чоловік) князі Можайський і Шем'ячич фігурують як провідні репрезентанти Сіверської землі; ще більше зріс їхній політичний вплив після пожалування Семену Івановичу Можайському Чернігова в 1496 р., внаслідок чого володіння цих князів перетворилися на суцільний земельний масив величезної площі, який сусідив із Московською державою.

Звідти в 1483 р. втік до Литви їхній близький родич, князь Василь Верейський, якого несподівано спіткав гнів його володаря. Справа мала родинний характер. Щоб її зрозуміти, варто, передусім, пригадати, що Іван III одружувався двічі. Вперше – на тверській князівні Марії, від якої мав сина Івана. Марія пішла з життя у 25-річному віці; після її смерті (чи, як подейкують, отруєння) володар Московщини недовго залишався удівцем: незабаром він посватався до Софії, племінниці останнього візантійського імператора Костянтина Палеолога, яка разом із родиною мешкала в Римі.

Після весілля до молодої дружини перейшли коштовності її попередниці, і вона, не вагаючись, щедро обдаровувала ними своїх родичів. Коли ж по дванадцяти роках подружнього життя з "римлянкою", у 1483 р., Іван III захотів подарувати своїй невістці Олені дорогоцінне "сажєнье" (розшите самоцвітами вбрання), яке колись належало Марії, з'ясувалося, що його й сліду немає: Софія, як занотували літописці, "много истє- /140/ ряла казны вєликого князя". Частину вона потайки віддала братові, інше ж як посаг у 1480 р. отримала від Софії її племінниця Марія Палеолог з нагоди одруження з князем Василем Михайловичем Верейським, котрий був близьким родичем Івана III (батько останнього, Василій II, доводився двоюрідним братом Михайлові Верейському). Роздратований правитель Московії, що його недарма звали Грозним – хоч цей епітет закріпився лише за його внуком, Іваном IV, який надав найпотворніших форм цій рисі родинної вдачі, – звелів відібрати у Верейських Софіїні "подарунки" й схопити їх самих. Від опали подружжя врятувала тільки втеча за кордон, у ВКЛ, де Верейським було надано Любеч.[61]

Внаслідок усіх цих земельних роздач Казимира удільна система на Сіверщині, фактично ліквідована в попередні десятиліття, була частково відновлена, хоча новостворені князівства становили не династичні уділи Гедиміновичів, а просторі вотчини, надані "на поживєньє" московським емігрантам.

Князі-вотчинники мали право "продати, и отдати, и замєнити, и к своєму вжиточному обєрнути" надані їм маєтності, однак їхні прерогативи обмежувалися необхідністю збереження місцевої "старини": вони не могли "вступати" у володіння світських та церковних землевласників, яким "в тєх повєтах подавал… имєнья и зємли, и люди" великий князь литовський; повинні були "суды судити по старинє, как… издавна пошло, а своих новых судов, а никоторых пошлин новых нє уводити"; крім того, з-під їхньої юрисдикції було вилучено осіб, котрі служили безпосередньо великому князю литовському.

Без сумніву, передбачалося, що титуловані чужоземці вірно оборонятимуть інтереси литовських володарів на "сіверській україні" їхньої держави. Однак на зламі XV–XVI ст. ті відіграли зовсім іншу, деструктивну, роль в історії ВКЛ. /141/

За часів Казимирового правління на політичному обрії Східної Європи з'явилося нове державне утворення – Кримське ханство, яке неабияк вплинуло на темп історичних процесів у навколишніх землях. Власне, поява татар на теренах Таврії (так називали Крим ще з Геродотових часів) сягає доби Батиєвої навали. Тоді вони оселились у північній, степовій, частині півострова, обклавши даниною торговельні колонії півдня. Крим став одним із улусів Золотої Орди, а його центром – однойменне містечко (сучасне м. Старий Крим), котре швидко перетворилося на визначний торговельно-ремісничий осередок.

У другій чверті XV ст., з розвитком відцентрових тенденцій у Золотій Орді, на підвладних їй теренах виникають кілька самостійних держав. Домінувала серед них Велика Орда (звана також Заволзькою), із центром у Сараї, котра претендувала на зверхність над усіма іншими новоутвореними ханствами – Астраханським, Казанським, Сибірським, Ногайським і Кримським (Перекопським). Формування останнього пов'язане з іменем Хаджі-Гірея, що його нащадки, хани з династії Гіреїв, панували в Криму до кінця XVIII ст.

Походження Хаджі-Гірея і початковий період його біографії до кінця не з'ясовані. Безсумнівним є хіба що його зв'язок із Литвою, де він знайшов притулок за володарювання Вітовта. На початку 30-х рр. XV ст. він діє в Криму, конфліктуючи з генуезцями, після чого зникає, можливо, знову емігрувавши до Литви. Дане припущення ґрунтується на літописній традиції XVI ст., згідно з якою Хаджі-Гірей "приєхал был з Орды до Литвы єщє за вєликого князя Жигимонта, и князь вєликий Жигимонт дал єму Лиду". В цьому ж переказі стверджується, що Казимир, заступивши Сигізмунда Кейстутовича на великокняжому столі, "того царя Ач-Гирєя (Хаджі-Гірея – авт.) з Лиды, чєствовавши и ударовавши, во вєликой єго почєстности до Орды Пєрєкопскоє на царство послал и послал с ним, садячи єго на царство, маршалка зємского Радивила… до Пєрєкопа, и там єго Радивил имєнєм вєликого князя Казимира посадил на царствє Пєрєкопском; и вси тыє годы за господарства Казимирова и за живота (життя – авт.) того царя Ач-Гирєя покой был мєжи /142/ княжєством Литовским и Ордою Пєрєкопскою, бо был вєликий приятєль княжєству Литовскому тот царь Ач-Гирєй за ласки вєликого князя Казимира, што єго на царство посадил, и Литовскому панству сприял, што в Литвє хлєб-соль єдал; и за єго царства ни одна нога поганская татарская бєзбожных измаильтян у Литвє и в Лясєх (Польщі – авт.) нє поставала; и в тыи часы сироты и вдовы и всє христианство вєсєлилися и Бога хвалили, что такой вєликий долгий покой имєли от поган".

З цією традицією перегукуються слова великого князя литовського Олександра, котрий нагадував Менглі-Гірею: "Отєц твой царь Ачи-Гирєй в отца нашєго хлєб и соль єл, и оттолє и стольца царского достал". Як бачимо, в обох випадках присутні посилання на хліб-сіль і одержаний з ласки великого князя литовського царський "столєц"; ці збіги навряд чи є випадковими: ймовірно, в них зафіксовано певний стереотип литовсько-кримських взаємин часів Казимира і Хаджі-Гірея. І якщо сама процедура осадження Хаджі-Гірея в Криму Радзивіллом видається дещо сумнівною, то факт його дружніх взаємин із Казимиром є безперечним. Документально їх засвідчує ярлик на всі руські землі Литовського князівства, виданий володарем Криму в 1461 р.

Однак ця згода тривала недовго. Після смерті Хаджі-Гірея (1466 р.) спалахнула усобиця між його синами, в якій узяв гору енергійний Менглі-Гірей (1468 р.). Він також видав Казимиру ярлик на руські землі (1472 р.); та невдовзі перебіг їхніх взаємин дещо ускладнився: далися взнаки контакти литовського князя з ханом Великої Орди Ахматом (Ахмедом) і намагання Івана III налагодити дружні стосунки з Менглі-Гіреєм. Між Великою й Кримською ордами існувала традиційна неприязнь; водночас сарайські правителі прагнули відновити свій контроль над Московщиною, котрий у 70-х рр. XV ст. значно послабшав. Це робило можливим взаєморозуміння між Менглі-Гіреєм та Іваном III. Переговори між ними розпочалися в 1473 р. за посередництва одного кафинського купця. Іван III запропонував Менглі-Гірею бути з ним "в братствє и в дружбє". Володар Криму погоджувався на укладення угоди, спрямованої проти Ахмата, однак не хотів надавати цьому союзові антиягеллонського спрямування, покликаючись на традиційні зв'язки між Литвою та Кримом. Сутність його позиції окреслює лист Івана III, в якому він, звертаючись до Менглі-Гірея, зазначає: "Говоришь… что король єщє с твоим отцом, с Ази-Гирєєм царєм, в братствє и в докончаньє был, а с тобою нынєча такжє в братствє и в докончаньє, и ты тово нє хочєшь порушити".

Подальші переговори були перервані подіями в Криму, де заявили про себе опозиційні щодо Менглі-Гірея сили. Хан був позбавлений влади й ув'язнений. Бунтівний бек Емінех звернувся по допомогу до турецького султана, наслідком чого стало опанування Портою всього узбереж- /143/ жя Криму (1475 р.). При цьому Менглі-Гірей дістався на волю і, визнавши себе васалом Мухаммеда II, повернув собі трон. Однак наступного року ситуація знову змінилася: за повідомленням літописця, "послал царь Ахмєт ордынский сына своєго с татары, и [тот] взял Крым и всю Ази-Гирєєву Орду, а сына Ази-Гирєєва Мєнгирєя (Менглі-Гірея – авт.) согнал, єго жє турки посадиша". Новим кримським ханом став родич Ахмата Джанібек. Менглі-Гірея ув'язнили турки, і він дивом уникнув загибелі. На зламі 1478–1479 рр. султан відпустив його на батьківський престол.

Злигодні, яких зазнав Менглі-Гірей, позбавили його сентиментальності. Тільки-но опинившись у Криму, він повідомив Івана III про свою готовність укласти союз на умовах московської сторони. Текст досягнутої угоди не залишає місця для сумнівів щодо її характеру: Іван III і Менглі-Гірей мали разом боронитися від Ахмата і спільно діяти проти Казимира ("на короля, на вопчєго своєго нєдруга, быти… заодин"). Звертаючись до великого князя московського, Менглі-Гірей зазначав: "Коли ты на короля пойдєшь или пошлєшь, и мнє на нєго пойти и на єго зємлю; или король пойдєт на тєбя, на моєго брата на вєликого князя, или пошлєт, и мнє такжє на короля и на єго зємлю пойти".

Перші плоди цього союзу позначились уже восени 1480 р., під час інспірованої Казимиром виправи Ахмата на Московщину. "Стояння на Угрі" поклало край ординському пануванню над Північно-Східною Руссю; нерішучість, виявлена Ахматом під час цієї кампанії, була обумовлена діями Казимира, котрий так і не приєднався до нього під Воротинськом: Ахмат тільки згаяв час, "ожидая к сєбє королевы помощи". Своєю чергою, Казимир не просто пас задніх: його затримали якісь "свои усобицы" (під ними зазвичай розуміють "змову князів") і напад татар на Поділля, котрий здійснив Менглі-Гірей, "служа вєликому князю [московскому]".

Попри наявні в літературі сумніви щодо дієвості цієї акції, вона знаменувала фактичний розрив із традиційним щодо Литовсько-Польської держави курсом Криму, хоча з формального боку він і не зазнав жодних змін. Ще в першій половині 1480 р., перебуваючи у Вільно, посол Менглі-Гірея запевняв Казимира у прагненні зберігати традиційні "братство" й "приязнь" – "как жил царь Ач-Гирєй с вєликим королєм польским и вєликим князєм литовским". Відтак, у Вільно було укладено союз за формулою: "Хто будєт царю (Менглі-Гірею – авт.) нєприятєль, то тот и вєликому королю нєприятєль; а хто вєликому королю нєприятєль, то тот и царю нєприятєль".

Зрозуміло, що восени 1480 р. Менглі-Гірей мусив виправдовуватись перед Казимиром за вчинений ним напад на Поділля, котрий аж ніяк /144/ не узгоджувався із задекларованою перед тим позицією. Хан покликався на затримку з поверненням із Вільна його послів, яка нібито змусила його гадати, що король "присягу отложил и приязнь". Водночас він урочисто присягнув Казимирові у присутності його представника, запевняючи, що "мы иначєй нє будєм".

Втім, ця подвійна гра не могла тривати довго. Московська сторона енергійно наполягала на тому, щоб Менглі-Гірей розірвав угоду з Казимиром ("к королю шєрть сложил") і відрядив "рать" у його землі. Михайлу Кутузову, посланому в Крим у березні 1482 р., було наказано залишатися там, аж доки хан не виконає цих вимог; при цьому чітко окреслювався район майбутнього походу: "А как учнєт царь (Менглі-Гірей – авт.) посилати рать свою в Литовскую зємлю, ино Михайлу говорити царю о том, чтобы… послал рать свою на Подольскую зємлю или на києвскиє мєста". Цей похід тлумачився у Москві як покарання за ініційований Казимиром похід Ахмата на Русь, хоча спричинені ним втрати були мінімальними й сам Ахмат помстився своєму союзникові, "распустив вои по всєй зємлє Литовской".

Зусилля московських дипломатів увінчалися цілковитим успіхом – наприкінці серпня 1482 р. Менглі-Гірей вирушив походом на Київ. Збереглося кілька літописних оповідей про цю подію, завдяки яким можна відтворити її в деталях. Напад на Київ стався 1 вересня, на Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відлік нового року. Один із літописців – найвірогідніше, очевидець, – зазначає, що київський воєвода Іван Ходкевич отримав звістку про наближення ворога за чотири дні до появи татар на околицях міста. Цих кількох днів було замало, щоб як слід організувати його оборону. "Во град", під захист міських укріплень, "збєгошася многиє люди". У київському замку сховався печерський ігумен з усіма монастирськими старцями та скарбницею. "И приидє царь (Менглі-Гірей – авт.) под град на дєнь Сємєна Лєтопроводца, в пєрвый час дни, изряди полки и приступи ко граду, и обступи град вокруг. И Божиим гнєвом, нимало нє побився, град зажжє, и погорєша люди всє и казны. И мало [было] тєх, кои из града выбєгоша, [но] и тєх поимаша; а посад пожгоша и ближниє сєла". Менглі-Гірей "полону бєсчислєнно взял"; потрапив до нього й київський воєвода з усією родиною. Сам він і його дочка так і померли в татарській неволі; дружину й сина Івана Ходкевича згодом було викуплено. Долю воєводи розділив і печерський ігумен; самий монастир було пограбовано; рятуючись від ворога, деякі з ченців "бєжали в пєчєру и задохшася". "Учиниша пусту" Київську землю й "плєнив руских порубєжных городов 11", Менглі-Гірей повернувся до Криму. На знак дотримання своїх союзницьких зобов'язань він надіслав у дар Іванові III золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії. /145/

Пам'ять про розграбування Києва Менглі-Гіреєм зберегли не тільки літописи. У синодику Києво-Печерського монастиря, відновленого невдовзі після погрому, згадується, що попередній "изгорєл плєнєниєм києвским бєзбожного царя Мєнкирєя (Менглі-Гірея – авт.) ис погаными агаряны; тогда и сию божєствєнную цєрковь опустошиша, и всє святыє книги и иконы пожгоша. Мы ж (печерські ченці – авт.) по днєх нєколикых из их поганства исшєдшє и паки начахом имєна писати, их жє помнящє, єжє спєрва написаны быша".

У літературі відзначалося, що "серед великих князів, що їх іменами відкривається синодик, зустрічаємо київського князя Володимира, литовського Ольгерда й цілу низку московських князів – Дмитра (очевидно, Донського), Данила, Івана (Калиту), Семена (Гордого). Хоч би як тлумачити виникнення такого дивного поєднання (серед імен великих князів було ще й Вітовтове, пізніше вишкрябане)… воно засвідчує безперечні симпатії її укладача до засновників і захисників Московського князівства, визнання Російської держави центром об'єднання всіх руських земель. Судячи з синодика, в 90-х роках така роль не відводилася ні київським, ні тим більше литовським князям. Цей факт особливо вражає на тлі того, що синодик укладений по живих слідах погрому Києва кримським ханом Менглі-Гіреєм у 1482 р., який виконував свої союзницькі зобов'зання перед Іваном III, діючи за його "словом" "за нєисправлєниє королєвскоє, что привєл царя Ахмата Большиє Орды на вєликого князя". Навіть пожежа в Києві та спустошення Київської землі внаслідок цього походу не змогли підірвати ідею єдності руських земель і першості в них Російської держави".

Втім, здається більш ніж сумнівним, щоб кияни (чи, принаймні, печерські ченці) були ладні покласти своє місто на олтар цієї проблематичної ідеї. Очевидно, вони не настільки зналися на тонкощах дипломатії, щоб убачати в діях Менглі-Гірея "руку Москви". Стосовно ж наявного у синодику списку великих московських князів (від Семена Гордого до Василія II), то разом із ними згадуються й усі литовські князі, що сиділи в Києві: Володимир Ольгердович із синами й онуками, Скиргайло, Гольшанські. Тож коли й бачити в тексті синодика відображення політичних симпатій його укладачів, треба визнати, що останні були абсолютно індиферентними, занотовуючи в ньому як власних (з католиком Вітовтом включно), так і чужих володарів. Московські ж князі могли з'явитись у Печерському пом'янику і як нащадки згаданого в ньому Володимира Святого, і за усталеною практикою їхніх пожертв на помин душ своїх рідних (так, "князь вєликий Иоанн Васильєвич Московский (Іван III – авт.) вписал род свой" до цього ж синодика; у 1586 р. цар Федір Іоаннович надіслав до Печерського монастиря 250 карбованців "по отцє, царє /146/ и вєликом князє Иванє Васильєвичє (Івані IV – авт.) всєя Руси").

Менш інформативними є згадки про київський погром у деяких маєткових актах, котрі становлять інтерес хіба що з огляду на їхню лексику. Так, у грамоті Казимира житомирському наміснику Сеньку Романовичу (1488 р.) про нього йдеться як про "тую пригоду києвскую", коли "з Божьєго допущєния город наш Києв поганство татаровє сожгли"; при цьому згоріли "листы" Казимира на Сенькові маєтності (як і чимало інших документів, за браком яких ми нині нездатні реконструювати перебіг багатьох подій, що відбувалися на київських теренах).

Після Менглі-Гіреєвого погрому життя в Києві знову занепало, хоча віленський уряд вжив багатьох заходів щодо його відновлення. Передусім, було здійснено надзвичайну за своїм характером і масштабами акцію по відбудові міських укріплень – адже зі зруйнуванням київського замку ці "ворота" до Литовського князівства [62] були розчинені навстіж. Збереглась докладна інформація про те, як "гды (коли – авт.) под паном Иваном Ходкєвичєм царь Мєнгирєй Пєрєкопский Києв жжєгл", Казимир відрядив на "работу києвскую" троцького воєводу Богдана Саковича "со всєм Вєликим княжєством Литовским; тогда с паном Богданом в Києвє были князь Мстиславский, и князь Одоєвский, и князь Воротынский, и князь Вязємский, князь Трубєцкий, и князь Козєльский, и князь Друцкий, и вся зємля Смолєнская, и вся зємля Витєбская, и вся зємля Полоцкая, и всє новгородцы с Литвы (мешканці Новогрудка – авт.), и всє бєлянє (жителі м. Біла поблизу Вязьми – авт.), и всє дорогобужанє, и всє брєстьянє, и князь Каширский, и вся зємля Волынская, и подолянє, князь Можайский, князь Шємячич тогда были со всєй зємлєй Сєвєрской в Києвє. Всєго того войска конного тогда с паном Богданом в Києвє было большє сорока тысяч". Під цією надійною охороною й розгорнулося будівництво київського замку, яке здійснювалося силами 20 тис. "топоров" – робітників із подніпровських, задвінських і торопецьких волостей, з Великих Лук і Ржеви. Та навіть цих сил не вистачило для того, щоб "оправить" Київ так, "яко бы мєло быть". Вже "послє /147/ пана Богдановой работы", за воєводства Юрія Пацевича (1486–1489 рр.), Казимир "тєми ж волостями Києв вышє поднєс и добрє заробил". Втім, дерев'яні укріплення міста були недовговічними й мали поновлюватися кожні десять років.

Слід зауважити, що перед лицем татарської загрози у Вільно й Кракові покладалися не стільки на обороноздатність "українних" замків, скільки на можливість налагодження стосунків з Кримом. Нагадаємо хоча б широко відомий лист Казимира до Менглі-Гірея, в якому розорення Києва розцінювалось як прикре непорозуміння або, точніше, "Божий гнєв за грєхи" його мешканців. Відтак, зазначав Казимир, "хотя бы и ты, царю, к тому помощником нє был, однако [всє равно] было тому городу горєть и тым людям погибнуть, коли на них Божий гнєв пришєл. А, з Божєє ласки, у нас єсть городов и волостєй, и людєй досить".

Отже, грізний "бич Божий"[63] було перетворено на безневинне знаряддя Божого промислу. Менглі-Гірей не мав за що вибачатися – Казимирові досить було й запевнень, "что с нами хочєшь жить по тому, как и отєц твой"; гарантією таких "добросусідських" відносин, за задумом польсько-литовського володаря, могло стати перебування при його дворі ханського сина: "коли твой сын будєт у нас, тогда мы будєм заодно… Тогда мєжи нами будут вси вчинки добрыє".

Казимир іще не усвідомлював, що перед литовськими урядовими колами постала проблема, яку ні йому, ні його наступникам не вдасться залагодити дипломатичним шляхом. Потрібен був рішучий збройний опір, сил для якого вочевидь бракувало. Тож уже за часів Казимира виразно окреслились риси подальшої політики Вільна щодо татар, котра визначається в літературі як політика "переговорів, задобрювань і підкупів кримського двора".

Переговори не призводили до позитивних результатів або давали короткочасний ефект. Ностальгічні покликання литовців на часи Хаджі-Гірейового панування й тодішні міждержавні взаємини не знаходили у Криму бажаного відгуку; не розриваючи дипломатичних відносин із ВКЛ, Менглі-Гірей всіляко дбав про виконання своїх союзницьких зобов'язань перед Іваном III, а той, навіть підтримуючи мирні взаємини з Вільном, нацьковував кримського хана на Литву. Втім, двоєдушними були не лише Іван III і Менглі-Гірей: відомо, що Казимир і далі контактував із Заволзькою Ордою, що не могло не викликати роздратування в Москві та Криму.

Однак і в цьому литовські володарі не виявляли послідовності. Коли на початку XVI ст. заволзький хан Ших-Ахмат підтримав ВКЛ у війні /148/ з Іваном III, Олександр Казимирович (як і Казимир у 1480 р.) своєю бездіяльністю фактично прирік сповненого ентузіазму союзника на ганебну поразку. Отаборившись на Подніпров'ї, Ших-Ахмат даремно слав гінців до Олександра, нагадуючи, що той закликав його до спільної боротьби з "пєрєкопским царєм и с Иваном-холопом", після чого "мы с далєкоє зємли к вам пришли єсмо, а хочєм вашєму нєприятєлю нєприятєлєм быти, а приятєлю вашєму приятєлєм быти… а тєбя, брата нашєго, нигдє єсмо нє слышали". Скориставшись цим, влітку 1502 р. Менглі-Гірей наголову розбив Ших-Ахмата, а потім погромив Заволзьку Орду, яка відтоді, по суті, припинила своє існування; так, за висловом С. Кучинського, Литва через політичну короткозорість її володарів утратила "найефективнішу зброю проти московсько-кримського союзу".

У Вільно явно віддавали перевагу второваній дорозі переговорів і багатих "упоминків" – і навіть, як уже відзначалося вище, погоджувались на фактичне відновлення татарського "виходу". Це не могло не стимулювати подальших татарських набігів, котрі наприкінці XV ст. стали мало не щорічними. Кримчаки вдиралися на Київщину, Сіверщину, Волинь, Поділля, Галичину, руйнуючи все на своєму шляху, грабуючи міста й села та захоплюючи численний "ясир". Руські невільники користувалися великим попитом на Сході; тож не дивина, що невдовзі людоловство перетворилося на організований промисел, жертвами якого стали сотні тисяч людей.

У фаховій літературі слушно наголошувалося, що ці походи нерідко були "не політичними акціями, не мистецтвом заради мистецтва, виявом кровожерності чи варварства, а наслідком голоду й злиднів" (Л. Колянковський). Сумнозвісну "хижацьку природу" ординців зумовлював їхній економічний побут, основу якого складали кочове скотарство й примітивне землеробство, котре не знало сівозмін; походами на сусідні з татарськими землями обшири компенсувалися згубні наслідки посух та пошестей, що часто-густо вражали господарство кримчаків. Дипломатична документація рясніє згадками про те, що Орда "голодная добрє", "охудала", стала "бєсконна", а татари "истомны"; щоб прогодуватись і надолужити втрачене, вони вирушали пустошити будь-які – польські, литовські, волоські або московські – "україни". Можливість легкої наживи позбавляла кримчаків будь-яких стимулів до вдосконалення власного господарства й, відповідно, консервувала його архаїчні форми, що їх надзвичайну сталість не раз відзначали дослідники. Так утворилося зачароване коло, яке не здатні були розірвати по-примиренському налаштовані наступники Казимира.

Власне, й саме ставлення до татар було неоднозначним. З ними сусідили впродовж кількох століть, їх боялися й водночас схилялися перед /149/ силою та енергією кочовиків. У XVI ст. у ВКЛ сформувалося навіть своєрідне татарофільство, щоправда, лише у вигляді тенденції, а не як сталий компонент суспільно-політичної думки. Його задекларував у своєму трактаті вже цитований Михалон Литвин, котрий поєднував власні моралізування з вихвалянням вдачі та звичаїв кримчаків, їхніх справжніх і вигаданих чеснот.[64] У літературі не раз йшлося про те, що твердження Литвина часто суперечать як установленим науковцями фактам, так і свідченням його сучасників, зокрема С. Герберштейна. Особливо показовою є "дзеркальна опозиція" тверджень австрійського дипломата про те, що татари здатні голодувати кілька днів, після чого, "добувши що-небудь їстівне, вони насичуються через міру й сплять три-чотири дні поспіль", тим часом як литовці й русини "скрізь побивають їх… безтурботних і ніби мертвих від їжі та сну", – словам Литвина: "Татари сміються над нашою безтурботністю, заскочуючи нас, поринулих у сон після бенкетів. "Іван, ти спиш, – кажуть вони, – а я працюю, зв'язуючи тебе".

Однак у своєму ставленні до татар Литвин був не дуже послідовним, бо водночас називав їх "підступними й хитрими" та стверджував, що в чесній битві його одноплемінники нічим їм не поступляться, навіть за умов значної чисельної переваги. Цю думку він ілюструє багатьма прикладами з недавньої історії, серед яких чільне місце посідають битви, виграні гетьманом Костянтином Івановичем Острозьким (бл. 1460–1530 рр.): поблизу Лопушни (під Вишневцем на Волині), де 6-тисячне литовсько-польське військо погромило учетверо більші сили Менглі-Гірея, звільнивши 16 тис. полонених (28 квітня 1512 р.), та на Вільшаниці (між Києвом і Черкасами), де князь, завдавши поразки кримчакам, сили яких усемеро переважали литовські, відбив у ворога 40-тисячний полон (5 лютого 1527 р.).

Перемога на Вільшаниці унаочнює ефективність тактики, до якої звичайно вдавався Острозький у боротьбі з татарами (її опис залишив нам Герберштейн): "Костянтин безліч разів розбивав татар; при цьому він не виступав їм назустріч, коли вони вата- гою йшли грабувати, а переслідував обтяжених здобиччю. Коли вони діставалися до місця, де, на їхню думку, можна було, через віддаленість, нічого не боятися, перевести подих і відпочити – а це місце бувало йому відоме, – він вирішував напасти на них і наказував своїм воїнам приготувати для себе їжу тієї ж ночі, бо наступної він не дозволить їм розводити велике багаття… Чергового дня Костянтин, /150/-/151/ коли татари, не помічаючи вночі ніяких вогнів і вважаючи, що вороги повернули назад або розійшлися, відпускали коней пастися, різали худобу й бенкетували, а потім поринали у сон, з першими променями сонця нападав на них і вчиняв їм повний розгром".

Уславлюючи Острозького, сучасники не забували й про його гіркі поразки, як, наприклад, на руїнах спаленого татарами Сокаля (серпень 1519 р.), що після неї, за твердженням Михалона Литвина, "вперше запишався рід Гіреїв", милуючись скривавленими воєнними трофеями. Цілком зрозуміло, що насправді ця поразка не була першою, як і те, що й до Острозького "українні" князі успішно протидіяли татарам – згадаймо хоча б слова псковського літописця, котрий занотував з приводу смерті Семена Олельковича: "Преставился князь Сємєон Києвский на Києвє, брат Михаилов Олєлькович, чєстно боронив отчину свою, град Києв, от сильнєй сєбє ордынских царєй и от татар; тєм жє и прєвознєсся во всєй Руси и в иныє далєкиє зємли, яко жє и вєликих києвских князєй дрєвних, чєстию имя єго".

Одначе, попри героїзм окремих князів і дипломатичні зусилля їхніх володарів, ситуація істотно не поліпшувалася. Недарма ж у середині XVI [65] ст. волинські бояри скаржилися "господарським" ревізорам: "Чи є, чи немає перемир'я з татарами, рідко коли зсідаємо з коня". Уособленням тривожного життя на татарському прикордонні став образ українського селянина, котрий, за твердженням Е. Лясоти, "вирушаючи на польові роботи, завжди має рушницю на плечі й саблю чи тесак у пояса". Не менш виразною є й картина, намальована С. Кльоновичем у "Роксоланії":

Та вже за Казимирових часів на перешкоді цим згубним нападам стала якісно нова суспільна сила – козацтво, що на його генезі ми зупинимось нижче. /153/-/154/

Ініційоване Іваном III розграбування Києва татарами (1482 р.) було яскравим проявом агресивної щодо навколишніх східнослов'янських земель політики Московського князівства, яке протягом другої половини XV ст. перетворилося на могутню державу. У 1478 р. до її складу ввійшла Новгородська земля, в 1485 р. – велике князівство Тверське, один із найголовніших суперників Москви. В результаті під владою Івана III був об'єднаний основний масив великоруських земель.

Успіхи зовнішньополітичної діяльності великого князя московського відбилися на його титулатурі: від середини 80-х рр. XV ст. він почав називати себе "государєм и вєликим князєм всєя Руси", що не тільки підбивало підсумки його об'єднавчих змагань, а й містило в собі виразні претензії на зверхність над усіма східнослов'янськими землями, значна частина яких перебувала в складі Литовської та Польської держав. Це цілком усвідомлювали їхні правлячі кола, що унаочнює дипломатична документація початку 1490-х рр. Саме тоді у переговорах між наступником Казимира – великим князем литовським Олександром – і послами Івана III останній вперше у практиці московсько-литовських взаємин був названий росіянами "государєм всєя Руси" (січень 1493 р.), що, як і передбачав Іван III, викликало у Вільні рішучий протест: "Напєрєд того отєц єго, да и он ко отцу государя нашєго так нє приказывал, ни прєдки их к прєдкам государя нашєго так нє приказывали". Роз'яснення надійшли лише за півроку: "Государь наш к вашєму государю в своєм листє… новины никоторыє нє вставил: чєм єго Бог подаровал, от дєд и от прадєд, от начала, правый єсть уроженый государь всєя Руси". Експліцитно ці загальноруські претензії великого князя московського були сформульовані десятиліттям пізніше, у 1503–1504 рр., коли Олександру (на той час правив і Польщею) та його брату Владиславу Угорському було прямо заявлено, що вся Руська земля є "отчиною" московських володарів, а не тільки ті міста й волості, "кои, – словами Івана III, /155/ – нынє за нами"; при цьому останній, покликаючись на безперервний династичний зв'язок між московськими й давніми київськими князями, не приховував своїх намірів: "своєй отчины всєє доставати".

У фаховій літературі слушно зазначалося, що апелювання до патримоніального права при вирішенні Москвою зовнішньополітичних завдань на межі XV–XVI ст. не було новаційним: кількома десятиліттями раніше воно вже використовувалося для ідеологічного забезпечення приєднання Новгорода. Однак і досі науковці не звернули уваги на пряму текстуально-смислову залежність заяв Івана III від давньоруських літописних сюжетів, пов'язаних зі специфічним статусом Києва як спільної "отчини" Рюриковичів, на яку всі відгалуження цього роду мали формально рівні права. Досить порівняти твердження Івана III про те, що "вся Русская зємля, Києв, и Смолєнск, и иныє городы, которыє он (Олександр Казимирович – авт.) за собою дєржит к Литовской зємлє, з Божьєю волєю, из старины, от наших прародитєлєй наша отчина", "а их отчина – Лятская зємля да Литовская" (1504 р.), з літописною оповіддю про конфлікт між смоленськими Ростиславичами (нащадками /156/ Володимира Мономаха; до них, як відомо, належали й московські князі) та чернігівськими Ольговичами, в перебігу якого перші вимагали від других "нє искати отчины нашєя Києва и Смолєньска под нами, и под нашими дєтьми, и подо всим нашим Володимєримь плємєнємь", а ті, в свою чергу, обстоювали традиційний статус Києва як загальнородової "отчини", наголошуючи на тому, що вони "ни угрє, ни ляховє, но єдиного дєда єсми внуцы" (1195 р.). Ще раніше, у 1174 р., цією ж формулою ("Я нє угрин, ни лях, но одного дєда єсми внуци") обґрунтовував свої права на Київ Святослав Всеволодич; під 1151 р. у Лаврентіївському літопису зафіксовано твердження Ізяслава Мстиславича: "Мнє отчины нєту в Угрєх, ни в Лясєх, токмо в Русстєй зємли". Тож очевидно, що прокламовані Іваном III погляди на співвідношення між державними й етнічними кордонами, глибоко архаїчні за своєю природою, не можуть вважатися продуктом суспільно-політичної думки початку XVI ст. Тогочасна московська патримоніальна концепція сформувалася не через філіацію ідей, а шляхом імплантації уявлень XII ст. у новий історичний контекст, що й сприймається науковцями як її нерозробленість.

З другого боку, в історіографії здебільша ігнорується історична обумовленість московського патримоніалізму тим, що на східнослов'янських землях ВКЛ і Польщі не було безперервної державної та династичної традиції чи, принаймні, елітарних груп, котрі прокламували б своє походження від Рюрика та Володимира Святославича, виступаючи носіями політико-родового континуїтету. Не випадково ж на Люблінському сеймі 1569 р. представники литовської сторони, обстоюючи свої права на Волинь, відзначали, що "Волинська земля населена тільки народом литовським і руським та княжатами Олельковичами, Ольгердовичами, Наримунтовичами й Корибутовичами", тобто лише князями литовського походження, Гедиміновичами. І хоч, наприклад, нащадки Михайла Чернігівського – здрібнілі князівські роди, котрі резидували у верхів'ях Оки, – цілком усвідомлювали своє династичне походження, горизонт їхніх політичних інтересів обмежувався кордонами власних мікроскопічних володінь. Крім того, наприкінці XV ст. верховські землі ввійшли до складу Московської держави, володар якої заявляв, що спадкоємцем Рюрика є "єдин род тєх вєликих князєй, прєжє києвских, до вєликого князя Дмитрєя Юрєвича Всєволода Володимєрского;[66] а от того вєликого князя да ижє и до мєнє (Івана III – авт.) род их".

У фаховій літературі було докладно проаналізовано ту роль, яку відігравали у формуванні зовнішньополітичного курсу Івана III економічні мотиви, передусім інтереси торгівлі. З включенням до складу Мос- /157/ ковської держави Новгорода й Твері було частково вирішено завдання виходу до північних і західних торговельних шляхів; що ж до південного напрямку, то тут принципову роль відігравав Дніпровський шлях, який вів у Крим і далі, в країни Сходу. Про зацікавленість "русинів великого князя московського" у розвиткові цієї торгівлі в 70-х рр. XV ст. інформували свою метрополію, Геную, кафинські купці.

Однак умови для неї тут були далеко не сприятливими. Дипломатичне листування 80 – 90-х рр. XV ст. рясніє численними скаргами московських "гостей" на утиски з боку місцевої адміністрації в Києві, Брянську, Чернігові, Радогощі, Новгороді-Сіверському, Гомелі, Мценську. Гостре невдоволення купецтва викликало й уведення в перелічених містах нового митного збору – "тридцятого" від вартості товару.

За спостереженнями А. Хорошкевич, московські правлячі кола активно обстоювали економічні інтереси своєї держави на міжнародній арені; зокрема, російські посли у ВКЛ вимагали не лише відшкодування збитків, завданих купцям, а й гарантій безперешкодної торгівлі у майбутньому.

Втім, існували й інші, суто воєнні засоби розв'язання цих проблем. Уперше їх було застосовано у 80-х рр. XV ст. Точніше датувати початок війни між Московщиною та ВКЛ неможливо: формально її так і не було оголошено, а прикордонні конфлікти на московсько-литовському порубіжжі не вщухали впродовж усього передостаннього десятиліття XV ст., що й дало підстави О. Зиміну назвати ці події "дивною війною".

Ареною для воєнних сутичок у цей період стало верхнє Пооччя, передусім володіння князів Новосильських: Воротинських, Одоївських та Бєльовських. Їхні відносини з Москвою й Литвою визначалися договором Василія II з Казимиром 1449 р. та низкою угод, згідно з якими ці князі мали право покинути литовську службу ("с них [крєпосноє] цєлованьє долой, а им воля"). Близько 1487 р. цим правом скористалися деякі з князів Одоївських, Іван Воротинський та Іван Бєльовський; після того, як вони перейшли на службу до Івана III, міжкнязівські чвари, що від часу до часу спалахували в регіоні, набули характеру міждержавних конфліктів: уже в 1489 р. російські війська діяли під Воротинськом – і того ж року на московську службу перейшов князь Дмитро Воротинський. На початок 1490-х рр. "отчини" Одоївських, Воротинських, Бєльовських фактично опинились у складі Московської держави.

Це викликало різкий протест у Казимира, котрий відмовився визнати переходи верховських князів – "выпустить… из докончанья и ис присяги". Конфлікт був неминучим. Однак зі смертю Казимира (1492 р.) ситуація дещо змінилася. Розчленування верховної влади (великим князем литовським став Олександр Казимирович, польським королем – Ян-Альбрехт) ослабило позиції ВКЛ і дало можливість Івану III /158/ активізувати воєнні дії в регіоні. У 1492 р. московські війська захопили та розграбували Любутськ і Мценськ, узявши численний полон. Ці події та бездіяльність Олександра безпосередньо відбилися на позиціях місцевих князів: того ж року під зверхність Івана III перейшли Василь і Андрій Бєльовські, Михайло Мезецький та Семен Воротинський. Останній, пояснюючи свій від'їзд, писав Олександру: "… Отєць твой, господинє, был у мєнє у крєстном цєлованьи на том, што было отцу твоєму, осподарю нашому, за отчину за нашу стояти и боронити от всякого; ино, господинє, вєдомо тєбє, что отчина моя отстала (була захоплена князем Іваном Воротинським – авт.); и отєць твой, господинє, государь наш за отчину мою нє стоял и нє боронил; а мнє, господинє, против моєй отчины городов и волостєй мнє нє измыслил… и твоя милость, господинє, мєнє нє жаловал, города нє дал и в докончанья нє принял, а за отчину за мою нє стоял, а боярина моєго, господинє, нє жаловал, нє чтил, как отєць твой наших бояр жаловал, чтил… Ино, господинє, отца твоєго, государя вєликого короля, и твоє, и Вєликого княжєства Литовского крєстноє цєлованьє с мєнє, со князя Сємєна Фєодоровича долой". /159/

Олександр, не маючи необхідного політичного та воєнного досвіду, намагався уникнути відкритої конфронтації з Московщиною. Литовські посли, котрі прибули до Москви у листопаді 1492 р., не торкалися питання про долю верховських князів, запропонувавши, натомість, видати за Олександра дочку Івана III, Олену, що, на їхню думку, і мало залагодити всі справи. Однак Іван III наполягав на необхідності першочергового вирішення спірних територіальних питань.

Володар Литви зробив спробу силою вплинути на ситуацію. Війська під командуванням Семена Можайського і смоленського воєводи Юрія Глібовича здобули Серпейськ та Мезецьк, захоплені князем Семеном Воротинським під час виїзду з ВКЛ, проте, одержавши звістку про наближення московських військ, мусили відступити. Після цього воєнні дії припинилися.

Слід зауважити, що вже на початку 1490-х рр. Іван III кидав свій погляд у бік Сіверщини – недарма ж у 1493 р. Олександр Казимирович вимагав, щоб він зрікся претензій на Чернігів ("ажбы того вєликий князь навєки отступил"). У розрядах під 7000 (1491/1492 р.) зафіксована "посилка в Северу ко князем", яку можна тлумачити як відрядження місії, що мала сприяти "порозумінню" місцевих князів із Іваном III. Водночас до сина останнього, Василія, звернувся князь Василь Верейський, прохаючи, щоб той разом із своєю матір'ю Софією Палеолог посприяв його поверненню до Росії. У відповідь Василь сповістив його, що "и мати наша вєликая княгиня, да и мы [сами] государю отцу своєму, вєликому князю, о тєбє били чєлом; и отєц наш, князь вєликий, тєбя жалуєт, хочєт твоєй службы. И ты бы ко отцу нашєму, к вєликому князю, поєхал". Цей лист був надісланий Василеві Верейському в січні 1493 р., але той чомусь не скористався монаршою ласкою. Залишились лояльними щодо Литви й інші володарі Сіверщини.

Влітку 1493 р. відновилися московсько-литовські переговори. У лютому 1494 р. було укладено "вєчноє докончаньє", згідно з умовами якого за Московською державою закріпилися території у верхньому Пооччі, що ввійшли до її складу з переходом на службу до Івана III місцевих князів ("А князи Новосильские: Одоєвскиє, и Воротынскиє, и Пєрємышльскиє, и Бєлєвскиє всє мои, вєликово князя Ивановы, и моих дєтєй и с своими отчинами к нашєму вєликому княжству"), хоча надалі обидві сторони мали відмовитись від прийняття служилих князів із їхніми землями ("А князєй нам служєбных… на обє стороны с вотчинами нє примати"); у складі Литовської держави залишалися спірні Мценськ, Любутськ, Серпейськ і Мосальськ.

Московсько-литовське зближення було скріплено шлюбом Олександра з Оленою Іванівною. 6 лютого 1494 р. відбулася церемонія заручин, /160/ після якої ще майже рік Олена залишалась у Москві – аж доки Олександр, на настійну вимогу Івана III, не підтвердив спеціальною грамотою обіцянку "нє нудити" її до католицтва, дозволивши "дєржати свой грєчєский закон".

Ідея династичного союзу не була новиною для московсько-литовських взаємин. Свого часу розроблялися плани "жєнитвы вєликого князя Ягайла Ольгєрдовича: жєнитися єму у вєликого князя Дмитрєя Ивановича (Донського – авт.) на дочєри, а вєликому князю Дмитрєю Ивановичу дочь свою за нєго дати, а єму, вєликому князю Ягайлу, быти в их волє, и крєститися в православную вєру, и крєстьянство (християнство – авт.) своє объявити во всє люди"; двоюрідний брат Дмитра Донського Володимир Андрійович був одружений на Олені Ольгердівні, син Василій – на дочці Вітовта Софії. Що ж до шлюбу Олени Іванівни та Олександра, то, укладаючи його, литовський князь, безсумнівно, помилився в своїх політичних розрахунках, оскільки новостворений сімейний союз не лише не усунув напруженості у міждержавних відносинах, а й зав'язав новий вузол суперечностей між Москвою та Вільно. "Литовці сподівалися, – писав Герберштейн, – що цей шлюб покладе кінець ворожнечі [між государями], однак сталося так, що ворожнеча від цього ще більше посилилася".

Річ у тім, що через кілька років на підставі секретного листа від Федора Шостакова, який надійшов з Литви у травні 1499 р., Іван III звинуватив зятя в тому, що він, всупереч передшлюбним обіцянкам, наполягає на переході Олени в католицтво.[67] В листі йшлося також про "замятню вєлику мєжи латыны и мєжи нашєго христьянства (тобто між католиками й православними – авт.)". Наприкінці 1499 – на початку 1500 р. під приводом "нужи о грєчєском законє" (переслідувань православних) з ВКЛ виїхав князь Семен Бєльський, котрий уже в квітні 1500 р. опинився при дворі Івана III. Слідом за тим на бік Москви перейшли Мценськ і Серпейськ, а також князі Мосальські та Хотетівський.

Тоді ж, у квітні, за свідченнями російських джерел, "прислали к вєликому князю Ивану Васильєвичу, государю всєя Руси, бити чєлом /161/ князь Сємєн, княжь Иванов сын Андрєєвича Можайского, да князь Василєй, княжь Иванов сын Дмитрєєвича Шемякин, что на них пришла вєликая нужа о грєчєском законє, и государь бы их пожаловал, взял к сєбє и с вотчинами".

Інакше викладено події в білорусько-литовській хроніці Биховця: Іван III, готуючись до війни з ВКЛ, таємно увійшов у зносини з князями Семеном Бєльським, Семеном Можайським, Василем Шем'ячичем, прагнучи, "иж бы они з городы и волостьми отступили от зятя єго, вєликого князя Алєксандра, и со всим с тым служили єму, а к тому єщє обєщал им многиє городы и волости свои. И на том змову и присягу мєжи собою вчинили".

Відповідно до цих двох версій розділилися й думки істориків. Перше, московське, тлумачення подій 1500 р. здобуло якнайширше визнання в російській історіографії XVIII – початку XX ст. (хоч паралельно висловлювалися поодинокі гадки, що в другій половині XV ст. православне населення ВКЛ практично не зазнавало гонінь з боку держави та католицької Церкви). У литовській та польській історіографії наявність утисків, православних у ВКЛ заперечувалась уже в XIX ст. (Т. Нарбут, Й. Шуйський). У наш час ця контроверза набула ідеологічного забарвлення, оскільки йшлося, власне, про початки московського експансіонізму. Втім, і в радянській літературі знаходилось місце для тверджень про те, що на зламі XV–XVI ст. міжконфесійної конфронтації у ВКЛ не було.

Уникаючи в даному місці розгляду цього питання (докладніше див. нижче, в розділі дев'ятому), зауважимо тільки, що в зазначений період йшлося хіба що про спроби проунійно налаштованого митрополита Йосифа Болгариновича налагодити контакти з Римом, а не про реальні кроки щодо запровадження унії католицтва та православ'я у ВКЛ чи, принаймні, такі, які могли б спричинити незадоволення князів, котрі сиділи на Сіверщині.[68] Погіршення їхніх відносин із Вільном сталося, очевидно, раніше – безпосередньо після смерті /162/ Казимира;[69] це можуть засвідчити згадане вище звернення Василя Верейського до Василія Івановича стосовно можливості його повернення до Росії та інструкція Олександра посольству до Івана III (листопад 1493 р.), в якій, зокрема, йшлося про готовність великого князя литовського "отпустити из своєго панства" князів "с Москвы" – Можайського, Шем'ячича, Верейського та Ярославича – і висловлювалося прохання, "абы князь вєликий московский гнєв свой им отпустил, а отчин их им поступился". Щоправда, з боку Олександра це міг бути тільки маневр у складній дипломатичній грі навколо укладення "вічного" миру 1494 р.; та в будь-якому випадку заслуговує на увагу його розуміння того, що є "отчиною" сіверських князів, а що – тимчасовим держанням. Таке ж ставлення до цієї проблеми було продемонстровано Олександром і в 1500 р., коли його представник заявив московському послу Івану Телешову, що Можайський та Шем'ячич володіють землями, наданими їхнім батькам "на поживєньє"; при цьому наголошувалося, що Казимир "их отцам подавал городы и волости свои..; а о их городєх и волостєх господарь наш нє вєдаєт, вєдаєт єго милость (Іван III – авт.) и дєржит свою отчину". Що ж до володаря Московщини, то прагнення поширити свою владу на суміжні з його державою регіони, передусім на Сіверщину, змусило його відмовитися від традиційно ворожої політики щодо Можайського та Шем'ячича (нащадків найлютіших ворогів його батька, Василія II) і піти на переговори з цими основними репрезентантами Сіверської землі. Від нього вони отримали так звані "опасні" грамоти; в тій, що була видана Василю Шем'ячичу, говорилося: "… Что какоє лихо учинилось от твоєго дєда, князя Дмитрия Шємяки, нашєму отцу, вєликому князю Василию Васильєвичу, то мы тєбє даєм опасную грамоту, что нам за то на тєбя нєлюбки нє дєржать". Крім цього, сіверським князям могли пообіцяти (як твердить хроніка Биховця) "многиє городы и волости"; воднораз вони, очевидно, мали надію перетворити свої володіння на безумовні. /163/

Для московської сторони прийняття "в службу и с вотчиной" князів, котрі контролювали просторі території в Подесенні та Посейм'ї, означало відкритий розрив із Вільном. Тому Олександру, разом зі звісткою про їхній "отказ", було відправлено грамоту з оголошенням війни. На початку травня на Сіверщину вирушив походом московський воєвода Яків Захар'їч. Він узяв Брянськ (згідно з хронікою Биховця, завдяки зраді частини його мешканців, котрі за відсутності намісника Станіслава Бартошевича підпалили міські укріплення), після чого "брянцы вси присягнули служити вєликому князю московскому". Тут же, під Брянськом, Яків Захар'їч "привєл к крєстному цєлованию" Семена Можайського і Василя Шем'ячича.

Їхній родич, Василь Верейський, не згадується в контексті цих подій – і це досить дивно, коли пригадати, що саме він активно контактував з Іваном III упродовж першої половини 90-х рр. XV ст. Улітку 1495 р. в їхніх переговорах окреслився перелом: опальне подружжя погодилося віддати вивезену до Литви "казну". Іван III негайно відгукнувся на цю пропозицію й передав з гінцем Верейському: "Ты бы прислал ко мнє список, написав имєнно, что нам нынє хочєшь отдати [из] нашиє казны"; при цьому кількість повернених коштовностей мала визначити масштаби монаршої ласки: "Мы, посмотря по вашєму исправлєнию, и жаловати вас хотим".

Незрозуміло, чому після цього листування з московським двором перервалося. З якихось причин Верейський вирішив залишитись у Литві, правитель якої в квітні 1499 р. підтвердив своїм "листом" його права на Любеч та інші маєтності. За місяць до того, 26 березня, аналогічне підтвердження отримав і Семен Можайський, володіння якого на той час включали Чернігів, Гомель, Стародуб і волості Карачов та Хотимль. Втім, зрадивши Олександра як князь чернігівський, гомельський і стародубський,[70] на московську службу він перейшов (за інформацією від серпня 1500 р.) як господар Чернігова, Гомеля, Стародуба та Любеча; водночас останній, за свідченням інших джерел, був силою здобутий російськими військами. З урахуванням того, що після 1499 р. ім'я Верейського без сліду зникає зі шпальтів історії, стає зрозумілим, що князь або "вчасно" помер, або зайняв у подіях зламу XV–XVI ст. антимосковську позицію, заплативши за це життям.

Здається, не відразу порозумілася московська сторона з князями Трубецькими. Щоправда, уже влітку 1500 р. Іван III стверджував, що до нього перейшли Трубецькі "с городом с Трубєцком и с волостями". Справді, всі відомі на кінець XV ст. представники цього роду, зрештою, /164/ опинилися на московській службі. Однак збереглися акти, в яких ідеться про зраду та втечу до Москви князя Івана Трубецького, котрому перед тим було пожалувано землі в Оршинському повіті, що раніше (тобто до 1500 р.) належали Василеві Шем'ячичу та його боярину. Відтак, зрада Трубецького не збігається в часі з виступом Шем'ячича – найвірогідніше, вона сталася на рік пізніше.

Попри це, у 1500 р. Сіверщина фактично ввійшла до складу Російської держави. Очевидно, що успіхи Московщини на початковому етапі війни (їх апогеєм стала перемога на Ведроші в липні 1500 р., коли в полон потрапив литовський гетьман Костянтин Острозький) – були значною мірою зумовлені сприятливою для неї зовнішньополітичною ситуацією. Щоправда, Молдавія, традиційний союзник Московщини, не змогла надати їй дійової допомоги. Проте доволі ефективним був її союз із кримським ханом: син Менглі-Гірея, Ахмат-Гірей, упродовж 1500 р. здійснив два спустошливі набіги на територію Литовської держави. У походах московських військ узяли участь і казанські царевичі; так, за активної участі Мухаммед-Еміна в серпні 1500 р. був здобутий Путивль.

Втім, у літературі "найміцнішою із антиягеллонських коаліцій" називався "стихійний союз західноруського населення Великого князівства /165/ Литовського з могутньою Російською державою", на який остання й спиралась у процесі "збирання" давньоруських земель. Ця точка зору, як і уявлення про мирний і добровільний характер приєднання Сіверської землі до Московщини,[71] потребує певних коректив. Безумовно, московські війська не вели бойових дій на території володінь Можайського та Шем'ячича, однак ті сіверські міста, які перебували під контролем воєвод великого князя литовського, чинили їм збройний опір. Унікальне свідчення цього збереглось у Типографському літопису, де зафіксовано, що московські воєводи на Сіверщині "многыє грады, и власти, и сєла поплєниша, а людєй многых мєчю и огнєви прєдаша и иных в плєн повєдоша"; здобутими силою названі літописцем Брянськ, його волості Почеп і Радогощ, Любеч та Путивль. Звістка про спалення останнього міститься у посланні Олександра до Менглі-Гірея (листопад 1500 р.). Заслуговує на увагу і той факт, що частина мешканців Радогоща, Любеча, Брянська, Путивля, Чернігова у 1500 р. назавжди покинула свої "отчизныє зємли". Це засвідчують акти Литовської Метрики, які донедавна не залучалися до характеристики даних подій: "Попис" дворян ВКЛ (укладений бл. 1509 р.), "Пам'ять" 1527 р., складена шляхом опитування населення, що залишило Сіверщину після 1500 р. – тих, "хто на тои зємли жив", пожалування брянцям і путивльцям маєтностей, котрими вони могли розпоряджатися до "очищення" їхніх володінь від загарбників.

Однак нікому з них не судилося дочекатися цього "очищення": Іванові III в основному вдалося утримати завойовані в 1500 р. позиції, хоч низка обставин істотно ускладнила подальший перебіг подій. У серпні 1501 р. лівонський магістр Плеттенберг порушив укладене в 1493 р. перемир'я з Москвою. Маючи значну кількісну перевагу, Орден змусив відступити армію під командуванням князя Олександра Оболенського, однак російським військам вдалося відстояти Псков та Ізборськ. Здійснена за цих умов передислокація воєнних сил не могла не відбитися на боєздатності військ, які діяли на території ВКЛ. Водночас посилилися позиції Олександра: після смерті Яна-Альбрехта (червень 1501 р.) його обрали польським королем; паралельно було укладено новий акт унії між Польщею та ВКЛ.

Внаслідок цього московські війська відмовилися від запланованого раніше великого наступу на Смоленськ; упродовж 1501 р. їхня бойова активність обмежувалася дрібними сутичками на прикордонні. Погіршилася ситуація на Сіверщині: в серпні 1501 р. сюди вдерлося 100-тисячне /166/ військо союзника ВКЛ – хана Заволзької Орди Ших-Ахмата; зламавши опір сіверських князів, татари захопили Рильськ і Новгород-Сіверський. Проте дії Ших-Ахмата, як уже відзначалося, не були своєчасно підтримані Олександром; як наслідок, у червні наступного року його армію вщент розбив Менглі-Гірей. Стабілізація ситуації в регіоні дала можливість Семену Можайському та Василю Шем'ячичу взяти участь в облозі Смоленська; місто не капітулювало, і війська Івана III, "зємлю Литовскую повоєвав и поплєнив", були змушені відступити.

В цілому наприкінці 1502 р. встановився певний баланс сил як на московсько-литовському, так і на московсько-лівонському театрах воєнних дій. Усі сторони відчували гостру потребу в перепочинку. За пропозицією Олександра було сформовано спільне литовсько-лівонське посольство, яке в березні 1503 р. прибуло до Москви.

Переговори з представниками Лівонії завершилися тільки домовленістю про 6-річне перемир'я. Не вдалося укласти мирного договору й з ВКЛ: литовська сторона вимагала повернення захоплених Москвою земель, а Іван III удавав щире здивування: "Нам чєго дєля (заради чого – авт.) вєликому князю Алєксандру тоє своєй отчины отступатись?" Коли переговори остаточно зайшли в глухий кут, литовська сторона, за прикладом Лівонії, запропонувала московській 6-річне перемир'я на умовах збереження статус-кво.

Перемир'я було укладено 28 березня 1503 р. До Московської держави фактично перейшли всі сіверські міста: Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Любеч, Гомель, Почеп, Трубецьк, Радогощ, Брянськ, Мглин, Дроків.[72]

Московсько-литовські переговори "о вєчном миру и о докончаньє" відновились у лютому 1504 р. Під час переговорів жодна зі сторін не виявила схильності до компромісу. Олександр наполягав на тому, щоб Іван III "тыє городы, и волости, и зємли, и воды, отчину нашу, которыє ж єси нам бєз всякоє причины забрал, зася нам вєрнул". Іван III був не менш категоричним при обстоюванні своїх "отчинных" прав: "… Каждому отчина своя мила и каждому своєго жаль. Ино вєдь вєдомо зятю нашєму, Алєксандру королю и вєликому князю, что Русская зємля вся… наша отчина; и нам и нынє своєй отчины жаль; а их отчина – Лятская зємля да Литовская".

Такого ж курсу дотримувався наступник Івана III, Василій III (1505–1533 рр.) у переговорах із Сигізмундом І, котрий у 1506 р. заступив Олександра на великокняжому престолі. Новий володар Литви, навіть /167/ погоджуючись на незначні територіальні поступки Московщині, рішучо наполягав на поверненні Чернігова, водночас не полишаючи надії "очистити" ці землі воєнним шляхом.

У 1507 р. спалахнула нова московсько-литовська війна. На її перебіг вплинули як сприятливі для Росії зовнішні обставини (ВКЛ не отримало допомогу Лівонії), так і ускладнення внутрішньополітичної ситуації в Литовській державі, де розгорнулося повстання Михайла Глинського. Показовими є спроби останнього (до речі, католика за віросповіданням) копіювати події 1500 р. шляхом поширення чуток про насильне покатоличення руських земель,[73] що й перетворило його в пізнішій традиції на оборонця їхніх національних інтересів, виразника настроїв місцевої православної шляхти. Насправді ж він був лише талановитим авантюристом, котрий зумів перетворити епізод придворної боротьби на подію східноєвропейського масштабу.[74] /168/

У вересні 1508 р. до Москви прибуло литовське посольство з пропозиціями щодо укладення миру. Переговори тривали недовго – вже у жовтні "князь вєликий Василєй Ивановичь всєя Руси с королєм Жидимонтом (Сигізмундом – авт.) мир и вєчноє докончаниє взял, а городы рускыє и с волостми, свою жє вотчину, да и князєй служєбных, князя Василия Ивановича Шємякина, да князя Василия Сємєновича Стародубскаго, и Новосилських князєй, и Одоєвскых, и Воротынскых, и Бєлєвскых, и Трубєцкых, и Масалских, и с их вотчинами написал в свою сторону".

Таким чином був юридично оформлений перехід Сіверщини до складу Московської держави (за винятком Любеча, поверненого ВКЛ). Однак литовські правлячі кола не втрачали надії домогтися того, щоб "тот край… к рукам господарским пришол и так был захован, яко был за славноє памяти короля єго милости Казимира". До цього їх закликали й представники сусідньої з Сіверщиною Київської землі (вище вже цитувалися скарги депутації киян до Сигізмунда І на шкоди, завдані їм втратою Путивля.

Характерно, що при відстоюванні своїх прав на цей регіон литовські офіційні кола також широко використовували аргумент "отчинності", цілком виправданий з огляду на майже півторасотлітнє перебування Сіверської землі у складі ВКЛ. З московського боку, в свою чергу, лунали звинувачення, що литовські князі оволоділи Сіверщиною, як і іншими давньоруськими землями, "зрадою".

У родоводі великих литовських князів, укладеному в Московщині на початку XVI ст.,[75] стверджувалося, що їхній предок Гедимін ("Гегиминик") був нібито тільки "рабом", "конюшцем" Вітеня [76] – дрібного смоленського князя з роду Ростислава Мстиславича, котрий, утікши з татарського полону, оселився в Жемайтії у "нєкоєго бортника" й одружився з його дочкою; коли ж "Витєнца" вбило громом, з нею взяв шлюб Гедимін, що й дало початок роду литовських князів. Їхнє піднесення пояснювалося "вєликих князєй русских нєсогласиєм" і "мєжусобными браньми", які дозволили Гедиміну, вирядженому тверським князем Олександром Михайловичем збирати данину "об сю сторону Нємана", збагатитись і стати володарем Литви (протверська тенденція родоводу була зрозумілою з огляду на походження його автора; у московській тра- /169/ диції XVI ст. Олександра Тверського заступив московський князь Юрій Данилович). Паралельно наголошувалося, що великі московські князі походять від римського кесаря Августа й можуть титулуватися царями, оскільки їхній предок Володимир Мономах отримав царські регалії від візантійського імператора Костянтина Мономаха. Це сталося внаслідок організованого Володимиром Всеволодичем походу на Фракію, що увінчався цілковитим успіхом. Просячи миру, Костянтин Мономах передав йому через послів – ефесського митрополита Неофіта, єпископів і "рядников" – свій "вєнєц царскый… на блюдє златє", знятий з власної шиї "животворящий крєст от самого животворящєго дрєва, на нєм жє распят владыко Христос", "крабицу (ларчик, ковчежець – авт.) сєрдоликову, из нєя жє Август, кєсарь римский, вєсєляшєся, и ожєрєльє, ижє на плечу своєм ношашє… и иныє многиє даровє". Увінчаний з рук Неофіта царським вінцем, київський князь отримав право зватися "отсєлє боговєнчанный царь… И от того врємєни князь вєликий Володимєр /170/ Всєволодич нарєчєся Мономах [77] и царь Вєликия Россия. И от того часа тєм вєнцєм царским, что єго прислал вєликий царь грєчєс- кий Константин Мономах, вєнчаются вси вєликиє князи володимєрскиє, єгда ставятся на вєликоє княжєниє русскоє".

"Послання про Мономахів вінець" було покладено в основу офіційного "Сказання про князів володимирських", яке, своєю чергою, стало наріжним каменем ідеології самодержавства у Московській Русі. Наявні в ньому "історичні аргументи" охоче використовувалися російськими дипломатами, які обстоювали царський статус свого володаря, офіційно прийнятий Іваном IV у 1547 р. /171/

У відповідь на імперські претензії московських володарів з Кракова й Вільна лунали заяви, що, позаяк Київ належить Литві, "никому бы тым имєнєм и титулом царства києвского нє было пристойно писатися – одно єго королєвской милости, а нє вєликому князю московскому" (1548 р.); знаходилось місце і для кепкувань над вигаданою генеалогією правителів Росії (так, польський поет Ян Кохановський писав про Івана Грозного: "Нащадок римського імператора Августа; хто зна, звідки взяв він того літописця!").

Водночас литовські князі плекали власну "римську" ідею, декларуючи походження литовців від латинян. Першим сформулював цю теорію Ян Длугош; вона базувалася на схожості мов та поховальної обрядовості цих двох народів. Длугош припускав, що за часів Юлія Цезаря частина давніх італійців, прихильників Помпея, очолена князем Вілієм, емігрувала далеко на північ, заснувавши місто, назване на честь їхнього вождя Вільном. Суворий край, який вони заселили, був (на згадку про далеку батьківщину) охрещений Літалією; перекручена, ця назва дійшла до нас як "Литва".

Наведена теорія стала дуже популярною. Так, Михалон Литвин без вагань покликався на "напівлатинську мову" та "давні римські обряди" своїх одноплемінників і спогорда згадував про "московські письмена", котрі "не мають нічого, що спонукало б до доблесті, оскільки руська мова чужа нам, литвинам, тобто італійцям, у чиїх жилах тече італійська кров". Литвин виклав дві версії того, як предки литовців потрапили на північ. За першою, їх було виряджено на боротьбу зі скіфами; ближчою ж до істини він вважав другу, згідно з якою "вони були занесені бурями Океана за Гая Юлія Цезаря" під час його походу на Британію. У білорусько-литовських літописах широкої редакції утвердився інший варіант легенди: предком литовців був родич імператора Нерона Палемон, котрий на чолі великого почту втік від "кривд і утисків" свого деспотичного володаря.

Ідея римського походження литовської шляхти та її володарів не здобула визнання в Москві. Натомість (як гадають, під тиском Гедиміновичів, котрі служили при московському дворі – Трубецьких, Бєльських, Мстиславських) у 30 – 40-х рр. XVI ст. виникла нова версія родоводу великих литовських князів. Гедиміна оголосили Рюриковичем, нащадком полоцького князя Рогволода. В основу такої "ідентифікації" було покладено літописний сюжет про заслання до Царгорода сином Володимира Мономаха Мстиславом двох Рогволодовичів, котрі відмовились допомогти йому в боротьбі з половцями (1129 р.). За версією московських книжників, які назвали їх на литовський лад Давилом і Мовколдом, згодом князів запросили до себе "вильнянє"; праправнуком Давила ("пєрвого князя на Вильнє") нібито й був Гедимін. /172/

Цей варіант родоводу задовольнив як приходнів-Гедиміновичів, так і володарів Московщини, оскільки, згідно з літописом, Мстислав позбавив Рогволодовичів їхньої частки Руської землі, а відтак їхні нащадки не могли претендувати на давньоруську територіальну спадщину (тобто окреслена в родоводі ситуація, коли міста, що здавна були "обладаны князми києвскими, иныє чєрниговскими, иныє смолєнскими, иныє полоцкими", стали "городами литовскими… ижє суть нынє за кралєм", розумілась як аномальна). Більше того, оскільки "Литва в ту пору дань даяшє князєм полоцким", а ті, своєю чергою, підпорядковувалися київським, з'явилась основа для тверджень, що "нє токмо что Русская зємля, но и Литовская зємля вся" є вотчиною московських Рюриковичів.

Не дивно, що ця генеалогічна легенда швидко потіснила попередню, яку в 60-х рр. XVI ст. Іван Грозний назвав нісенітницею (брехнею "бєзлєпичников"). Він же після смерті останнього Ягеллона, Сигізмунда-Августа, заявив, що, раз "тово роду нє осталось никого", то "Корона Польская и Вєликоє княжєство Литовскоє наша вотчина".

Незалежно від того, наскільки широко московські государі окреслювали територію своєї "отчини", центральним об'єктом їхніх претензій залишався Київ. Симптоматично, що на зламі XV–XVI ст. великий князь литовський Олександр навіть почав називати себе князем Русі та Києва (з таким титулом він фігурує в переговорах із лівонським магістром і в укладеній з ним у 1501 р. угоді), що, безумовно, було відповіддю на посилення інтересу до Києва з боку його войовничого тестя. Адже, як уже відзначалося вище, у 1490 р. той у договорі з цесарем Максиміліаном проголосив курс на опанування "вєликого княжєства Києвского".

Зрозуміло, що кількома роками пізніше Івана III неабияк стурбував проект передачі Києва Сигізмунду. Своїй дочці, котра й сповістила його про цей план, він написав: "Что єси говорила… что князь вєликий да и пановє думают и хотят Жидимонту дати в Литовском в вєликом княжєствє Києв да и иныє городы; ино, дочь, слыхал я, каково было нєстроєньє в Литовской зємлє, коли было государєй много; а и в нашєй зємлє, слыхала єси, каково было нєстроєньє при моєм отцє; а послє отца моєго каковы были дєла и мнє с братьєю, надєюся, слыхала єси, а иноє и сама помнишь; и только Жидимонт будєт в Литовской зємлє, ино вашєму которому добру быти? И я приказываю то к тєбє того дєля (заради – авт.), что [ты] єси дитя нашє и что нє по тому вашє дєло почнєт дєлатись, и мнє того жаль. А захочєш о том говорити с вєликим князєм, и ты бы говорила с ним от сєбя, а нє моєю рєчью; да ко мнє бы єси обо всєм отказала (дала знати – авт.), каково вашє дєло" (травень 1496 р.).

Отже, лякаючи Олену примарою міжусобиць і чвар та старанно маскуючи свої справжні наміри батьківським піклуванням, Іван III прагнув /173/ змусити її чоловіка відмовитись від проекту, котрий мав ускладнити перебіг боротьби за Київ. Олександр, зі свого боку, волів, щоб його тесть повністю зрікся претензій на Київ, додавши відповідний пункт до тексту договору ("докончания") 1494 р.: "Абы єси тот замок наш Києв и всє києвскиє мєста в наш лист докончальный казал вписати, а либо особный лист свой вєлєл бы єси нам на то дати". За це він ладен був піти на поступки в найболючішому на той час питанні литовсько-російських взаємин й визнати за Іваном III титул "государя всієї Русі". Однак з огляду на те, що саме Київ був стрижнем загальноруської програми володаря Московщини, переговори стосовно такого розв'язання наболілих проблем не увінчалися успіхом.

Щоправда, крім принципу "отчинності", правителі Росії мали в своєму ідеологічному арсеналі ще один аргумент на користь правомірності об'єднання ними всіх руських земель. На нього в середині 1520-х рр. звернув увагу в листі до папи Климента VII нунцій Альберто Кампензе, відзначивши: "Великий князь московський Іван, а також його наступник, нинішній князь Василій, неодноразово – як за нинішнього короля Сигізмунда, так і за його попередників, королів Олександра й Казимира, – намагались опанувати більшу частину Литви, а саме землі… які складали раніше державу русів. Свої претензії московські князі ґрунтують на тому, що Русь, підвладна тепер польському королю, так само, як і Львів і частина Польщі, що лежить на північ і північний схід від Сарматських гір (Карпат – авт.), дотримуються непохитно грецької віри".

Справді, після падіння Константинополя (1453 р.), котре розглядалось російськими ортодоксами як Божа кара за укладення Флорентійської унії 1439 р., Москва намагалася перебрати на себе духовне лідерство в православному світі. Елементи цього специфічного месіанізму виявились уже в XV ст. Поштовхом для їх розвитку стали ідеї, пов'язані з подоланням есхатологічної кризи 1492 (7000 за тодішнім літочисленням) року, коли очікувався "кінець світу". Після того, як цього не сталося, виникла потреба в новому тлумаченні церковних пророцтв. Спробою такого переосмислення став "Виклад пасхалії" московського митрополита Зосими, в якому він подав власну, несподівану та сміливу, трактовку відомої євангельської фрази: "І стануть перші останніми, а останні першими". На його думку, "першими" були греки (візантійці), на зміну яким, згідно з пророцтвом, приходять "останні" – росіяни. Іван III – "благовєрный и христолюбивый вєликий князь Иван Васильєвич, государь и самодєржєц всєя Руси" є "новым царєм Константином",[78] а Москва – "новым градом Константина", тобто другим Константинополем. /174/

З часом ця ідея модифікувалась у теорію "Москви – третього Риму", яку на початку 20-х рр. XVI ст. сформулював старець одного з псковських монастирів Філофей. У своєму "Посланні на звіздарів" він виступив проти німецького лікаря й астролога Миколи Бюлова, котрий служив при дворі Василія III; той обстоював думку, що світовим центром християнства є Рим. На противагу цьому Філофей висунув твердження, що ні Рим, ні "другий Рим" – Константинополь, вражені католицькою "єрессю", не здатні виконувати цю функцію; вона є довічною прерогативою "третього Риму" – Москви, відповідальної за долю християнства у всесвітньому масштабі: "Два ибо Рима падоша, а трєтий стоит, а чєтвєртому нє быти".

Можна сперечатися з приводу того, наскільки істотним був вплив цих ідей на зовнішньополітичну практику московських государів, однак уже в 1500 р. Іван III "упорався" з роллю захисника православ'я на теренах сусідньої Литовської держави, відкраявши від неї неабиякий шматок. Однак у її межах залишився Київ, котрий, попри тривалу десакралізацію, оточувала аура православної святості. Поет Себастьян Кльонович відзначив з цього приводу в своєму творі "Роксоланія" (1584 р.):

Тут стояли Свята Софія (названа в Олельковій грамоті Ісидору "матєрью всєм цєрквам русским") і Печерський монастир; останній особливо шанувався московськими вельможами, котрі, перебуваючи в Литві, не пропускали нагоди занести свій рід до місцевого синодика.

Варто нагадати, що як собор Святої Софії, так і деякі інші київські споруди зводилися за взірцем константинопольських; цю аналогію вповні усвідомлювали і в XV–XVI ст., порівнюючи Святу Софію й Золоті Ворота з їх візантійськими прототипами. Тож уявлення про Київ як другий Константинополь, хай і не задекларовані в літературних пам'ятках,[80] були сталим компонентом суспільної свідомості.

Очевидно, що ідеї стосовно Москви як "нового града Константина" й "третього Риму", продуковані на зламі XV–XVI ст., мали бути узгоджені з цими традиційними уявленнями. Відтак, сформувалась концепція "Москва – другий Київ", під впливом якої був, зокрема, автор "Історії про Казанське царство" з його запальним вигуком: "Воссиял нынє стольный и прєславный град Москва, яко вторый Києв… и трєтий новый вєликий Рим, провоссиявший в послєдниє лєта, яко вєликоє солнцє в вєлицєй нашєй Русской зємли".

Зрозуміло, що ця компромісна теорія не скасовувала необхідності включення Києва до складу Росії. Київські святощі додали б ваги московським претензіям на першість у православному світі, а сама влада над Києвом мала "переконати" литовсько-польську сторону в законності царського титулу великих московських князів. Головне ж, Київ був центром Давньоруської держави – "отчини" московських государів. Тож сучасники мали рацію, констатуючи, що Іван IV прагнув захопити Київ як "колишню столицю Русі", адже той не раз нагадував, що при його предках "и Вильна была, и Подольская зємля, и Галицкая зємля, и Волынская зємля вся к Києву".

Ці настрої свого володаря поділяли й пересічні росіяни. Нагадаємо хоча б слова Михалона Литвина, котрий зауважив з приводу ставлення "московитів" до Києва: їхній князь "понад усе бажає заволодіти цим містом, яке йому до вподоби, твердячи, що він – нащадок Володимира, київського князя. Немало ремствують і його люди, що не володіють такою давньою столицею царів та її святощами". Такі почуття відверто висловив один московський літописець часів Івана Грозного, /176/ в якого вихопилося: "Да видєти бы нам государя на Києвє, православного царя, вєликого князя Ивана Васильєвича всєя Руси!"[81]

Династичним претензіям московських володарів литовська сторона намагалася протиставити згадане вище "право меча". Невипадково в білорусько-литовських літописах широкої редакції, які побачили світ у першій половині XVI ст., з'явився переказ про завоювання південноруських земель Гедиміном; водночас наголошувалося, що з приходом литовців на Русь завдяки їхній воєнній звитязі було припинено сплату данини татарам, котра "хоживала" за їхніх "прєдков" – руських князів (хоч, як відомо, встановлення литовської супрематії спочатку зовсім не означало ліквідації залежності від Орди). Мотив захисту литовськими князями південноруських земель від "скіфів" фігурує і в матеріалах Люблінського сейму, на якому литовці марно намагалися відстояти свої права на інкорпоровані Польщею Волинь, Брацлавщину і Київщину. Характерно, що самій цій інкорпорації був наданий характер реституції, тобто повернення, возз'єднання, оскільки, за твердженнями польських політиків, Русь здавна належала Короні: "Вся Руська земля в давні часи була приєднана до Корони Польської – частково була завойована, частково добровільно підкорилася або була успадкована від різних ленних княжат". Цілком очевидно, що ця реституційна теорія являла собою своєрідну антитезу московським претензіям на давньоруську територіально-політичну спадщину.

Приєднання Сіверщини було визначним зовнішньополітичним здобутком Москви з огляду на стратегічне положення та природні ресурси цього регіону. Щоправда, наступникам Івана III так і не вдалося розвинути цей успіх. Спроби розігрува- /177/ ти конфесійну карту за часів Сигізмунда, котрий, за свідченнями джерел, "Русь любитєльно миловал", були приречені на поразку. Не вдалося й шляхом "будованья замков при Днєпрє" створити опорні пункти для московської експансії на безлюдне в ті часи Лівобережжя. Найбільш результативними були, здається, спроби налагодження політичного співробітництва з низовим козацтвом, а також контакти з київським духівництвом, котрі дали плоди в наступному столітті.

Майже сторічне, до 1618 р., перебування Сіверщини в складі Російської держави, безсумнівно, позначилося на демографічних та етнічних процесах у цьому регіоні. Звісна річ, тут не практикувалися масові "виводи" місцевого населення, котрі, як відомо, мали місце у новоприєднаних до Москви Новгороді, Пскові, Твері та Смоленську; тривалий час не було тут і широкої роздачі земель "у помістя" вихідцям із Московщини. Однак наприкінці XVI ст. через окраїнне положення і близькість до Кримського ханства Сіверщині (і, насамперед, Путивльщині) було відведено важливу роль в організації московської сторожової служби, що, своєю чергою, спричинило розміщення тут військово-служилого люду різних категорій. Про масштаби цього розміщення дає змогу судити "отдєльная" книга 1594 р., котра свідчить про те, що з Російської держави на малозаселену Путивльщину посунула грандіозна міграційна хвиля, по суті, поглинувши місцеве населення (невипадково у XVII ст. згадки про сіврюків практично зникають із джерел).

У процесі розміщення кінних самопальників їм здебільша роздавали "за пашню" бортні "ухожєи"; при цьому бортні дерева так високо цінувалися, що навіть із виділенням новому володарю "паханых зємєль" його права обмежувалися в такий спосіб: "…лєс єму по дубровє хоромный и дровяной сєчь у своєй пашни про сєбя, а нє на продажу. А бортєй и дєрєвья, которые впєрєд в борти пригодятца, того єму нє сєчь". Це підкреслює ту особливість економіки Сіверщини, що її Н. Шеламанова визначила як "більший розвиток промислів – бортництва, рибальства, мисливства, – проти землеробства". Втім, ще М. Довнар-Запольський зауважив, що "в XVI ст. переважаючим типом господарства тут було не землеробство, а експлуатація ухожаїв". Однак лише в наш час цей феномен, "відзначений у літературі, та для XVI ст. погано задокументований", дістав підтвердження у вигляді московських "обидных списков" 1580 – 1590-х рр. з переліком шкод, завданих польсько-литовською стороною. За спостереженнями Н. Шеламанової, "якщо збитки пограбованих литовцями російських поселень у північно-західних і центральних районах визначалися, головно, кількістю вивезеного хліба, худоби, сіна, то розорення на Сіверщині зазнавали борті, рибні ловлі, боброві гони та коні. Населення цих областей у російських /178/ дипломатичних документах взагалі звалося "бортниками"; його повинності обчислювалися "мєдвяным оброком".

Продукти бортництва мали стабільний попит на ринках Московщини, де, за свідченням англійця Д. Флетчера, Сіверська земля виступала як один із головних постачальників меду та воску. Інший іноземець, Сигізмунд Герберштейн, у своїх "Записках" відзначив високу якість кунячого хутра з "Сіверської області". Водночас він зробив її короткий опис, наголосивши, що "земля, де вона обробляється, родюча; в лісах сила-силенна горностаїв, білок і куниць, а також меду; народ, який постійно бореться з татарами, вельми войовничий".

На початку XVI ст. контроль над цим краєм зосереджувався в руках Шем'ячичів і Можайських, володіння яких істотно зросли внаслідок переходу на бік Москви: за свідченням літописця, Іван III "придал" Семенові Можайському Почеп, Мглин, Дроків і Попову Гору, а Василю Шем'ячичу – Путивль і Радогощ.

Втім, Можайський не довго втішався плодами своєї зради: по кількох роках він пішов із життя, залишивши сина Василя, за яким у Московщині, де усіляко уникали згадок про Можайський уділ його предків, закріпилося прізвище "Стародубський". Що ж до Шем'ячича, то його контроль над Путивлем деяким науковцям видається сумнівним. Скептицизму їм додає розповідь Герберштейна про "государя Димитрія", який був нібито володарем Путивля. За Герберштейном, Василь Шем'ячич звів наклеп на цього Димитрія, внаслідок чого той потрапив до в'язниці й невдовзі помер, "знесилений неволею та скорботою", спричиненою звісткою про смерть його єдиного сина, який утік до татар, прийняв магометанство і був убитий разом із коханою дівчиною. Щоправда, особа таємничого "государя" не піддається ідентифікації, а на твір Герберштейна не завжди можна покладатись як на надійне джерело. Зокрема, він інкримінував Василю Шем'ячичу переслідування Василя Стародубського, хоч насправді саме останній двічі звинувачував Шем'ячича у зраді, й підозра, що той "уряживаєтся служити королю", тяжіла над ним не один рік.

Хто знає, чи пам'ятали в Москві осторогу великого князя Олександра, котрий на звістку про "від'їзд" сіверських княжат прокоментував її в такий спосіб: "А тыи здрайцы (зрадники – авт.), чого звыкли дєлати от отцов своих, то и тыми разы вчинили и над господарєм вашим напотом тоє ж вчинят". Це пророцтво, однак, не збулося. Нові піддані вірно служили Іванові III, а після його смерті (1505 р.) – Василію III. Васальний зв'язок зміцнили шлюбні узи: у 1506 р. Василь Стародубський одружився з сестрою Соломонії Сабурової, першої дружини великого князя. Однак цей шлюб, як і перший шлюб Василія III, виявився бездітним, і піс- /179/ ля смерті Василя Стародубського (1518 р.) його землі відійшли своякові.

З часом було ліквідовано й уділ Василя Шем'ячича. Цей князь залишався помітною постаттю на тогочасному політичному обрії й мав значну свободу дій у зовнішніх зносинах. Тож не дивно, що наступник Олександра Казимировича, великий князь литовський і король польський Сигізмунд І, не раз робив спроби перетягти Шем'ячича на свій бік. За цих умов опала останнього була тільки питанням часу. В 1523 р. Шем'ячича викликали до Москви, де підступно схопили й кинули за ґрати. Вкрай непривабливу роль у цій історії відіграв митрополит Даниїл, гарантувавши недоторканність князя, а потім без вагань порушивши свою клятву. Герберштейн, котрий перебував у Москві в 1526 р., коли Василь Шем'ячич ще мучився в ув'язненні, згодом зазначив у своїх "Записках", що той потерпів через намагання піддатися польському королю, і водночас вказав на правдоподібнішу, з його погляду, причину: щоб безпечніше почуватися у власній країні, Василій III висунув проти могутнього новгород-сіверського князя фальшиве звинувачення у зраді.

Невдовзі, у 1529 р., Шем'ячич помер. Його дружина й діти були змушені прийняти постриг, і рід вигас. І коли в Москві про Василя подеколи згадували як про "мужа славного и зєло храброго и искусного в богатырских вєщах" (щоправда, Андрій Курбський написав ці рядки вже поза межами Росії), то у Вільно Шем'ячичів та Можайських запам'ятали лише як людей "підступних і віроломних, нещирих і ненадійних" (Михалон Литвин). Що ж до володарів Російської держави, то навряд чи вони вбачали у своїх далеких родичах щось більше, ніж "передовий загін" московської експансії.

Ідеологічною оболонкою останньої був, як уже відзначалося, захист єдиновірців від утисків на релігійному ґрунті, вповні демагогічний з огляду як на брак цих утисків, так і на ставлення до окремих представників православної ієрархії (наприклад, до чернігово-брянського єпископа Іони, котрого після захоплення Брянська як в'язня відправили до Москви). Втім, якщо на зламі XV–XVI ст. обстоювання інтересів православ'я Іваном III було суто декларативним, то його наступники справді підтримували місцеве духівництво. Істотні пільги дістали сіверські монастирі – путивльський Молчинський (на зламі XVI–XVII ст., за спостереженнями І. Міклашевського, він перетворився на найвизначнішого з-поміж землевласників південної "україни" Московської держави) та новгород-сіверський Спасо-Преображенський. Водночас виразно протегувалися маєткові інтереси зарубіжних, київських, монастирів – передусім Печерського, що засвідчує низка документів XVI–XVII ст.

Від 1540 р. до нас дійшли дві грамоти Сигізмунда І з дозволом на відновлення збору печерськими ченцями "за границєй", тобто на тери- /180/ торії Московської держави, данини, що "с давных часов хоживала з украинных сєвєрских городов, з Стародуба и з Новагородка, к тому манастырю"; надходження цього "стародавного доходу и пожитку манастыра Пєчєрского" припинилося з включенням Сіверщини до складу Російської держави. Отриманий ченцями дозвіл "по дань до Москвы посылати" у 1571 р., після інкорпорації Київщини Короною, був стверджений, на прохання печерського архімандрита Іларіона Пясочинського, Сигізмундом-Августом, однак за умов Лівонської війни (1558–1583 рр.) виплата данини фактично припинилася. Коли ж у 1583 р. архімандрит Мелетій (Хребтович) звернувся до Івана IV з проханням про її надходження "по прєжнєму прєданью и обычаю", з'ясувалося, що "старыє книги в пожар погорєли, и на Москвє сыскать нє могли"; думному дяку Андрію Щелкалову було наказано "послать сыскать в тє городы сєвєрскиє, ис которых городов в Києв к Прєчистой Богородицє в Пєчєрской монастырь наша милостыня давана". Іван IV пообіцяв архімандриту після "сыску" видати "о той милостинє указ свой"; та смерть царя стала цьому на перешкоді.

Зацитований актовий матеріал переконливо свідчить, що в усіх цих випадках йшлося не про пожертви, а про регулярну данину Печерському монастирю; щоправда, стосовно походження і природи цієї данини в джерелах XV–XVI ст. немає ніякої інформації. Єдиний натяк на існування певного зв'язку між сіверськими землями й Печерським монастирем містить потвердна грамота патріарха Максима на ставропігію цьому монастирю, датована 1481 р., де останній фігурує разом із його "прєдєлами" – київським Микільсько-Пустинським монастирем і "трєма монастыры Сєвєрскоє зємли, чєрниговский, бранский и Новгородка Сивєрского".[82] Однак документ, хоч іноді й розглядається в літературі як автентичний, є фальсифікатом початку 1590-х років; у ньому відбилися історичні реалії цього часу, передусім намагання печерського архімандрита підкорити своїй владі сусідній Пустинський монастир (його засвідчує королівський лист Мелетію Хребтовичу від 2 липня 1578 р. із забороною "бєз жодного права, над привилєи и волность их, наданя и фундуши… монастыру Пустынскому наданиє… в повинность владзи и послушєнства своєго их мєти"), а також характерна для політичної ментальності XVI ст. відмова від остаточного визнання переходу Сіверської землі під зверхність Москви й спроби офіційних кіл Польсько-Литовської держави довести свої історичні права на цю територію.

З'ясувати питання про сіверську данину Печерському монастирю дозволяють документи XVII ст. з фонду московського Посольського /181/ приказу. У справі про приїзд до Москви печерських ченців у 1628 р. цитується грамота Федора Іоанновича, згідно з якою у 1586 р. цар разом із іншими грошовими сумами надіслав архімандриту Мелетію "50 рублєв за оброк, что шло в Пєчєрской монастырь с тєх сєл, которыє были за монастырєм в государєвых в сєвєрских городєх". Знята тоді ж копія даної грамоти через розпорошення архівних фондів опинилась у складі іншої справи, однак і вона є приступною для дослідників.

Таким чином, шляхом збирання данини реалізовувалося право Печерського монастиря на села, розташовані поблизу Новгорода-Сіверського і Стародуба. Можна, хоча й із певною обережністю, припускати, що ці землі були пожалувані монастирю князями Можайськими (рід їхній, до речі, фігурує у Печерському пом'янику) і Шем'ячичами, котрі протягом другої половини XV ст. володіли цими містами. Принаймні, ці князі відомі як донатори: існує грамота Сигізмунда І від 1509 р. на право щорічного виїзду до Московщини священиків церкви св. Миколи в Орші для збору данини з "зємєль бортных" у Гомелі, що їх було надано церкві князем Семеном Можайським; князь Василь Шем'ячич на початку XVI ст. пожалував бортні угіддя у Рильському повіті місцевим церквам Миколи Чудотворця і Афанасія Александрійського. Втім, за браком актів донацій і згадок про них у джерелах дане припущення залишається у сфері гіпотез (не слід забувати, що перші відомості про печерські маєтності сягають другої половини XI ст.).

Хоч би як там було, фактом є те, що у XV ст. на Сіверщині існували земельні володіння Печерського монастиря; після включення Сіверської землі до складу Московської держави монастир зберіг права на ці маєтності, котрі, таким чином, набрали інтерполітичного характеру.[83] При цьому йшлося не про одиничне явище. Крім наведеного епізоду з оршинськими священиками, варто взяти до уваги факт звернення до царя Михайла Федоровича в 1640 р. ігумена київського Микільсько-Пустинського монастиря, котрий нагадав у своїй грамоті, що "от прєжних государєй царєй и вєликих князєй Московского вєликого государства в уєздє Путивльском нєкоторыє отчины и зємли на тот святый Пустынский наш монастырь грамотами пєчатными записаны суть, с которых за войною и посямєст ничто нє приходит обитєли нашєй; и сєго ради молим вєличєства царствия твоєго, прєсвєтлый царю государю, благоизволи любо той отчинє и зємлє здє к монастырю нашєму Пустынскому, по прєжних царєй и государєй грамотах, прилучити и чрєз многиє /182/ лєта задєржанья, по своєй благости царской, повєли отдати или в то мєсто (замість цього – авт.) царским своим жалованьєм нас, богомольцєв своих, ущєдрити".

На підтвердження своїх прав монастирем була представлена "жаловалная грамота вєликого князя Василья Ивановича 7019 (1510/1511 р. – авт.) году, какова дана в києвской Николской Пустынской монастырь игумєну Мокарью с братьєю на вотчинную зємлю в Новгородском уєздє Сєвєрском да в Путивльском уєздє во многих мєстєх". Грамота, на жаль, не збереглась, але в давньому, 1673 р., описові архіву Посольського приказу її згадано (хоч і помилково) як "жалованную грамоту вєликого князя Василья Ивановича Николского Путивльского (!) монастыря игумєну Макарию з братьєю на зємлю и на угодья в Путивльском уєздє 7019 году". Про те, що в першій половині XVI ст. монастир мав можливість здійснювати збір данини зі своїх сіверських маєтностей, свідчить грамота Сигізмунда І київському воєводі Андрію Немировичу, яка зберігається у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України НАНУ: "Присылали к нам игумєн и вси старцы манастыря святого Николы с Києва, чолом бьючи о том, штож которая дань здавна ходит до того манастыря Пустынского с Путивля и з Новагородка Сивєрского; ино дєн тыми разы оттоль к ним присылают, хотячи им тую дань выдавати; нижли они бєз дозволєнья нашого нє смєли по тую дань за границу там посылати и били нам чолом, абыхмо им того дозволили. А про то абы твоя милость по тую дань к Путивлю и к Новугородку Сивєрскому им посылати нє заборонял" (1528 р.).

Втім, наприкінці XVI ст., за часів Федора Іоанновича, монастирю було "отказано в вотчинной зємлє, что была вотчинная зємля за тєм Николским монастырєм в Путивлє и в Новєгородкє". Можливо, тоді ж втратив свої сіверські маєтності й Печерський монастир, принаймні, їх немає у реєстрі його земельних володінь, укладеному в І593 р.

Очевидно, з 1586 р. цей монастир почав отримувати "за оброк" регулярну царську субсидію: виданою того року грамотою гарантувався безперешкодний проїзд печерських ченців до Москви по "милостиню" у 1588 р. Це й створило прецедент, на підставі якого монастир наполягав на своїх правах на цю, компенсаційну за своєю природою, "милостиню" у другій чверті XVII ст., коли Сіверщина опинилась у складі Речі Посполитої. Таким чином, ходіння київських ченців до Московщини у XVII ст. спиралися на традицію попередніх часів, коли місцеві правителі виділяли належну їм сіверську данину – й це, безумовно, зміцнювало позиції Москви у середовищі православного духівництва. /183/

Безперечно, відзначені моменти лише незначною мірою характеризують політику Московської держави на Сіверщині, що зайвий раз свідчить про необхідність комплексного вивчення цього питання. Досі єдиним спеціальним дослідженням, присвяченим цій проблематиці, є розділ "Сіверська земля" в історико-географічній праці М. Тихомирова "Росія у XVI столітті", невеликий за обсягом і малоінформативний.

Нерозробленість у фаховій літературі проблем історичного розвитку Сіверщини в XVI – на початку XVII ст. не в останню чергу є наслідком того, що значну кількість джерел тієї доби ще й досі не запроваджено до наукового обігу. Зрозуміло, що така ситуація потребує значного поліпшення, передусім стосовно статистичних і описових джерел: якщо події політичного життя на Сіверщині реконструюються за літописними даними та дипломатичним листуванням, то вивчення економічних, соціальних і демографічних процесів XVI – початку XVII ст. неможливе без публікації репрезентативного документального матеріалу, насамперед писцевих та оброчних книг. Вони, хоч і дійшли до нас у досить незначному обсязі й лише починаючи з 20-х рр. XVII ст., містять істотний інформаційний потенціал, засвідчений низкою публікацій. Завдяки ним було досліджено особливості господарської діяльності служилого та міського населення Сіверщини. Тим часом про те, "що відбувалось у величезних "починках", які мали на півночі Лівобережжя монастирі… можна лише гадати, виходячи із загальних закономірностей або праць з історії інших регіонів Російської держави". Тож не випадково у спеціальній літературі визнано за перспективний на сьогодні напрям археографічної діяльності обстеження приватних і монастирських фондів Російського державного архіву давніх актів для виявлення та публікації відповідних матеріалів.

Зі свого боку, зазначимо, що безумовний інтерес становить також фонд Посольского приказу, зокрема документи щодо розмежування між Російською державою та Річчю Посполитою за умовами Полянівського миру, серед яких чимало поземельних актів XVI ст., у тому числі й з описом монастирських маєтностей. Серед них – найдавніший, 1638 р., список грамоти Івана IV новгород-сіверському Спасо-Преображенському монастирю (1551 р.), який у 30-х рр. XVII ст. зберігався у севському Новоспаському монастирі. Ця грамота є підтвердженням двох жалуваних грамот батька Івана IV, Василія III; першу з них, з описом монастирської вотчини, ченці пред'явили царю, а друга, за їхніми словами, згоріла під час татарського нападу на Новгород-Сіверський (очевидно, у 1542 р., коли "приходил царєвич крымский Имин-Гирєй с многими людьми на сєвєрскиє мєста, к Путивлю, и к Стародубу, и к Новугороду-Сєвєр- /184/ скому"; після сутичок із московськими військами татари, "повоєвав Сєвєру, прочь пошли").

У фондах Посольського приказу зберігся й список грамоти, виданої монастирю Борисом Годуновим у лютому 1602 р. За формою вона є випискою з писцевих книг Новгорода-Сіверського 7093 (1584/85) і Путивля 7099 (1590/91) рр., які не дійшли до нашого часу. Зрозуміло, що вона істотно відрізняється від грамоти Івана IV, хоча й містить опис одних і тих самих угідь. У комплексі ж обидві грамоти дають досить повне уявлення про монастирську власність у середині – наприкінці XVI ст.

У формі виписки збереглись у фонді Посольського приказу й дані про земельні володіння путивльського Молчинського монастиря. Виписка була зроблена з писцевих книг Путивля 7065 (1556/57) р. і стала підставою для пожалування Василія Шуйського у липні 1606 р. Цей документ, уперше виявлений на початку 1970-х рр. і досі не опублікований, не лише містить опис монастирської вотчини, а й дає чітке уявлення про характер і форми її господарської експлуатації; до всього, він розширює наші уявлення про тогочасну антропонімію і топонімію регіону, а також про номенклатуру знаків власності на бортних деревах – так званих "знамен", що вже не раз ставали об'єктом історичних та історико-лінгвістичних досліджень. У комплексі з пізнішими царськими грамотами ця виписка дає можливість простежити поступове зростання маєтностей Молчинського монастиря, котрому протегували такі різні особи, як Лжедмитрий І, Василій Шуйський та Михайло Романов.

Цікаві наукові знахідки можливі й у фондах Розрядного приказу. Йдеться, передусім, про акти XVI ст., подані разом із родоводами до Розряду представниками служилих родин після скасування місництва у 1682 р. Деякі з цих документів дають змогу реконструювати організацію сторожової служби на Сіверщині та форми місцевого урядування. Безперечно, дослідження цих фондів дозволить вписати цікаву сторінку в історію російсько-українських взаємин XVI ст. /185/-/186/

Сигізмунд І був обраний великим князем литовським у жовтні 1506 р., а за півтора місяці став і королем польським. У спадок за своїм братом він отримав численні проблеми, передусім фінансові, спричинені виснажливою війною з Московщиною, котра спустошила литовську скарбницю. Потреби воєнного часу змушували Олександра вербувати поза межами країни кваліфікованих найманців-"жовнірів"; їх утримання потребувало величезних коштів, яких у державі бракувало. Через це за Олександра значного поширення набула практика внутрішніх позик під заставу державних земель. До неї ж, щоб забезпечити себе необхідними коштами, мусив вдаватися й Сигізмунд, особливо під час московсько-литовської війни 1512–1522 рр., наприкінці якої це джерело було практично вичерпане, оскільки всі "господарські" маєтності "в долзєх зашли"; водночас були передані в "оренду" всі прибуткові статті державного бюджету: мита, корчми і т. ін.

Виходом із цього фінансового глухого кута стали надзвичайні податки – серебщина та поголовщина. Першу щодо шляхетських підданих було юридично скасовано Казимировим привілеєм 1447 р. Тож для отримання від шляхти цієї субсидії Сигізмунд мусив скликати загальний ("вальний") сейм за участю князів, панів і бояр з усіх земель ВКЛ. Вперше це сталось у 1507 р., у переддень війни з Московщиною, коли постала потреба в черговому наймі жовнірів, тоді як Сигізмунд ще не розрахувався з ними по Олександрових боргах. Учасники сейму, скликаного в лютому того року, дали згоду на сплату серебщини – "зволили єго милости господарю с людєй своих на тот год сєрєбщизну дати: с воловоє сохи по шєсти грошєй, а с конскоє сохи по три гроши; а кто зємлю дєржит под собою, а волов и кляч нє маєт, а с зємли поживу маєт, тот три гроши маєт дати". Це створило прецедент на майбутнє. У 1520-х рр. серебщина збиралася п'ять разів, а її розміри істотно зросли – до 15 грошів з вола, 7,5 – з коня, 6 – від землі без тягла. У 30-х рр. XVI ст. почала запроваджуватися серебщина, яка збиралася три роки поспіль; відтак, по суті, цей податок втратив свій надзвичайний характер, хоча кожного разу його збір проводився за згодою шляхти, /187/-/188/ котра з'їжджалась на загальноземські сейми. Вона ж санкціонувала збір поголовщини (сейми 1514 і 1518–1519 рр.), що її сплачували всі мешканці ВКЛ: простолюд – по 1, шляхта – по 2, державні сановники – по 30 грошів (тобто 1 золотому).

З огляду на ці фінансові нововведення сеймування литовсько-руської шляхти набуло регулярного характеру. Коло проблем, які розглядалися на сеймових засіданнях, поступово розширювалося. Якщо за часів Олександра на порядок денний виносилися тільки питання обрання великого князя литовського та взаємин із Польщею, то за Сигізмунда до компетенції сейму були віднесені рішення про початок, продовження або припинення воєнних дій (зокрема, саме за сеймовою резолюцією розпочалась так звана Стародубська війна 1534–1537 рр.). Це було цілком закономірно, оскільки "війни для литовського уряду в XVI ст. стали вже майже немислимі без несення екстраординарних воєнних тягарів землевласниками великого князівства, без грошових субсидій з їхнього боку. Саме тому уряд і намагався заручитися попередньою згодою їх на початок чи продовження війни, щоб тим легше було отримувати від них і саму субсидію, і згоду на більш важке обкладення" (М. Любавський). /189/

Водночас сейм став активним учасником законотворчого процесу в державі, ініціювавши кодифікацію чинного права. На прохання учасників Віленського сейму 1514 р. Сигізмунд зголосився на створення комісії з учених-легістів, котра уклала Литовський Статут, який був запроваджений після ухвалення його статей на сеймових засіданнях (1529 р.).

Значення Статуту як кодексу державного, карного і цивільного права ВКЛ важко переоцінити. Не дивно, що сучасники порівнювали його прийняття із запровадженням християнства. Альбрехт Гаштольд з цього приводу відзначав, що хоч Ягайло і Вітовт Литву "с поганства навєрнули к вєрє христианскои, алє… вєра бєз вчинков мєртва єсть". Саме цим "вчинкам", бідкався він, вони нас "нє научили, прав нам нє дали, чєм быхмо мали справоватись, як христианє справуются"; це їхнє упущення й надолужив Ягайлів онук Сигізмунд І.

У Статуті було синтезовано норми звичаєвого права Литви та підвладних їй руських земель, поточного законодавства, "Руської Правди", польських і західноєвропейських судебників, а також положення римського права, що його рецепція в Литві розпочалась у XIII ст., згодом отримавши додатковий поштовх у вигляді теорії римського походження литовської еліти. Таке поєднання юридичних норм містило в собі елементи еклектики: вкрай архаїчні "артикули" (наприклад, про родовий викуп) сусідили в Литовському Статуті з такими, що сформувалися під впливом ідей Ренесансу й подеколи навіть випереджали свій час. З другого боку, в цьому виявився "імперський" характер Статуту, покликаного об'єднати одним "писаним правом" все розмаїття земель Литовської держави. Універсальність цієї юридичної пам'ятки полягала і в тому, що її настанови адресувались усім мешканцям ВКЛ, "так убогим, як и богатым", будь-якого "роду або стану", без огляду на віросповідання та національність. Дослідники вказують, що упорядники Статуту прагнули згуртувати литовсько-руське суспільство перед лицем постійної зовнішньополітичної загрози, адже це був час, коли рада панів не раз нагадувала Сигізмунду, що "вєликоє княжєство со всєх сторон огорчєно єсть нєприятєлями вашєй милости, почон от Прус и до Лифлянт (Лівонії – авт.), и до Москвы, от Москвы до царя пєрєкопского – с тых сторон вєликоє княжєство вєликий впад взяло (зазнало значних втрат – авт.) и много [зємли от нєго] отошло".

Зарадити цьому мали й заходи щодо впорядкування військової служби. Ще за часів Олександра, у 1502 р., було встановлено норму її відбуття мешканцями приватних маєтностей: князі, пани та бояри мусили під час воєнних дій виставляти одного озброєного кіннотника ("пахолка на конє в зброє") від кожних 10 селянських "служб". Це висунуло на порядок денний завдання здійснити загальнодержавний "попис" їхніх земель. /190/ Сейм 1507 р. ухвалив рішення, згідно з яким усі шляхтичі мали переписати своїх підданих і подати укладені реєстри Сигізмунду. Згодом, наприкінці 20-х рр. XVI ст., як порядок проведення "пописів", так і норму військової служби було змінено: кінний ратник мав виставлятися з 8 служб, а переписи стали здійснюватися спеціальними комісарами. Наслідком цих заходів стало зростання загальноземського ополчення, яке позитивно позначилось на перебігу чергової московсько-литовської війни, що закінчилася поверненням Гомеля до складу ВКЛ (1537 р.).

Водночас давалися взнаки й здійснені Сигізмундом кроки щодо зміцнення військової дисципліни. Тих шляхтичів, які запізнювались на мобілізаційні пункти, штрафували; дезертирів карали смертю. Важливим заходом уряду стало створення, за польським взірцем, посади найвищого гетьмана, що її першим обійняв волинський князь Костянтин Іванович Острозький.[84] Прерогативи гетьмана остаточно оформились у 1507 р., коли цей пост займав маршалок Станіслав Кішка. Виданою у серпні того року "уставою" Сигізмунд наказав війську, "абы гєтмана во всєм /191/ были послушны, бо єсмо казали єму послушных чєствовати, а упорных и нєпослушных карати, нє мєнєє, как мы сам пан господарь". На час воєнних дій гетьман фактично заступав великого князя литовського й тому наділявся якнайширшими повноваженнями.

Ефективність цього заходу засвідчив Костянтин Острозький, котрий після втечі з московського полону восени 1507 р. повернув собі гетьманський уряд і залишався на цій посаді до самої смерті (1530 р.). Поєднання широкої влади з полководчеським даром князя принесло свої плоди під час російсько-литовських воєн 1507–1508 і 1512–1522 рр. Особливої слави зажив гетьман після перемоги над московським військом під Оршею (8 вересня 1514 р.), яка зробила його національним героєм. За даними Сигізмунда, на полі битви залишилось 30 тис. російських воїнів – майже половина 80-тисячного московського війська.[85] Очевидно, що обидві цифри дещо завищені (як і кількість полонених, яку Сигізмунд у листі до лівонського магістра збільшив майже удвічі). Та, хоч литовцям не вдалося відвоювати захоплений у липні того року Василієм III Смоленськ, він залишився єдиним територіальним здобутком Росії у війні 1512–1522 рр. Не дивно, що літописна оповідь про перемогу Острозького під Оршею є справжнім гімном "славному и вєликоумному гєтману", що його "справою и наукою витязи литовскиє уподобилися своим мужєством храбрым македоня- нам". Анонімний автор /192/ порівнює князя зі славетними полководцями минувшини – Тиграном, Ан- тіохом, Пором, Александром Македонським – і твердить, що "за таковый вчинок нє только здєшних вєликих столичных городов… достоин єси, алє и самого Божьєго града Иєрусалима достоин єси владєти". Однак далеко не всі сучасники літописця поділяли ці настрої. На час укладення зацитованої літописної похвали Острозький уже тримав один "столичний" уряд – віленського каштеляна; коли ж у 1522 р. він став воєводою троцьким, це викликало протест литовського панства, котре наполягало на чинності Городельського акта 1413 р., згідно з яким ці вищі щаблі посадової ієрархії могли обіймати тільки католики (князь Костянтин був православним і, більше того, активно опікувався інтересами Церкви). Сигізмунд, щоб заспокоїти невдоволених, мусив видати грамоту, в котрій наголошував на винятковості цього надання "русину та схизматику", що аж ніяк не скасовує норм Городельського привілею. Зобов'язання надавати каштелянії, воєводства та інші вищі державні посади тільки католикам було включено й до привілею, виданого в 1529 р. з нагоди проголошення 9-річного сина Сигізмунда, Сигізмунда-Августа, великим князем литовським.[86]

У 1544 р. Сигізмунд-Август з волі батька та за згодою сейму став фактичним правителем Литви, а чотирма роками пізніше, по смерті Сигізмунда І, отримав і польську корону. Новий володар, як і його батько, шукав шляхів подолання фінансової скрути в державі, а також мусив зважати на несприятливі зовнішньополітичні фактори, до яких у 40-х рр. XVI ст. додалася турецька загроза. Саме остання спричинила ревізію оборонних споруд у 1543 р., від якої до наших часів збереглися "пописи" українських замків – Володимира, Луцька, Крем'янця, Брацлава, Вінниці й Житомира. Урядові комісари фіксували стан фортифікацій, наявність військового знаряддя: зброї, артилерії, пороху, селітри і т. ін. Аналогічну акцію було здійснено в 1552 р.; відомо, що цього разу, крім замків, названих вище, ревізори описали Київ, Канів, Черкаси, Остер, Мозир, Чорнобиль та Овруч. Дана ревізія, як і попередня, виявила численні недогляди в організації оборони південних "україн" ВКЛ. Вони були частково усунуті за розпорядженням Сигізмунда-Августа, а місцеві гарнізони отримали підкріп- лення у вигляді боєприпасів і загонів жовнірів.

Гроші на останніх, як і за часів Сигізмунда, надходили до державної скарбниці у формі серебщини. Водночас Сигізмунд-Август, як і його батько, дбав про підвищення прибутковості державних маєтностей. /193/ Однак, якщо Сигізмунд І спромігся лише на заміну панщини та натуральної данини грошовим оброком, то Сигізмунд-Август задумав широку земельну реформу, реалізовану у вигляді "волочної поміри" (поділу землі на волоки, згідно з "Уставою" 1557 р.); утім, ця, за висловом М. Грушевського, "економічна революція" практично не заторкнула основного масиву українських земель.

Натомість інші реформи Сигізмунда-Августа мали загальнодержавне значення. Їх ініціатором виступила шляхта, котра, усвідомивши, завдяки регулярному сеймуванню, свою політичну вагу, домагалась розширення власних прав і свобод. Вже набуті нею станові привілеї були підтверджені на Віленському сеймі 1551 р.; при цьому на прохання шляхти "господар" зробив наголос на чинності норм Городельського акта щодо недопущення православних на вищі державні посади. На подальших сеймах шляхтою висувалася низка вимог, що йшли в загальному річищі вдосконалення ("поправи") Литовського Статуту (реалізація цього завдання була покладена на спеціальну комісію, створену в 1551 р. за рішенням Берестейського сейму 1544 р.). /194/

Діапазон шляхетських інтересів охоплював різноманітні сфери суспільного буття. Шляхта клопоталася про скорочення кількості державних повинностей, зменшення розміру судово-канцелярських зборів, безмитний вивіз продуктів власного господарства за межі ВКЛ (на цьому особливо наполягали волиняни, котрі експортували зерно, худобу та лісові товари; вони ж вимагали у Сигізмунда-Августа, щоб той включив луцького й володимирського старост і волинського маршалка до складу великокняжої ради).

Однією з найголовніших шляхетських вимог виступала реформа чинної судової системи, архаїчної та малоефективної. Йшлося про створення судових установ, чия компетенція поширювалась би на всіх шляхтичів певного судово-адміністративного округу, про скасування привілеїв князів і магнатів, котрі перебували під юрисдикцією самого великого князя чи його ради панів. Більшість шляхти судилась у старост і воєвод, котрі, й без того перевантажені різноманітними справами, не мали ні часу, ні певного місця для відправляння правосуддя, а відтак передавали цю функцію своїм намісникам. Пов'язані з такою системою судочинства проблеми виразно окреслив Михалон Литвин, один із речників судової реформи: "Часто треба пройти більше 50 миль, щоб звернутися до суду для розгляду завданих шкод. Бідолахи йдуть від кордонів Жемайтії та Лівонії до границь Мазовії та Московії в пошуках звичайного судді". Намісники воєвод "проводять час не в судах, а на шумних гулянках, погано розуміються на юриспруденції, але вправно стягають свій пересуд" (грошовий збір за розгляд судової справи, що становив 10 % від суми позову й вважався дуже обтяжливим для позивачів). Клопотання шляхти про "вызволєньє от пєрєсуда" на сеймі 1551 р. подіяло на короля, й він удвічі зменшив його розмір; решта ж вимог не задовольнялася доти, доки не розпочалася виснажлива Лівонська війна (1558–1583 рр.), котра, спустошивши державну скарбницю й поставивши Сигізмунда-Августа в матеріальну залежність від позиції шляхти, створила сприятливі умови для реалізації її домагань і стала могутнім прискорювачем реформ. Відтепер сейми стали збиратися майже щороку і майже кожен ознаменовувався новими здобутками шляхти. У 1559 р. було скасовано митні збори при вивезенні за кордон продуктів шляхетського господарства; згодом Другий Статут увільнив їх і від грошових зборів на внутрішніх митницях. У 1563 р. Сигізмунд-Август ліквідував формальні обмеження прав православної шляхти, що само по собі засвідчило значні зрушення в умонастроях тогочасного литовського суспільства. М. Любавський пояснював їх поширенням протестантизму, ростом опозиційних щодо католицизму настроїв; водночас він зауважив, що "відбулося безперечне зближення між шляхтою різних земель і віросповідань, яка збиралась на великих /195/ вальних сеймах, усвідомлювала спільність своїх інтересів і разом виборювала собі різні права й вільності. За таких обставин на сеймі 1563 р. від імені всіх станів "господарю" було передано прохання, прямо протилежне тому, з яким до нього зверталися стани на сеймі 1551 р."

На Бєльському сеймі 1564 р. було оголошено про доопрацювання Статуту і про запровадження в ньому, згідно з вимогами шляхти, нових норм литовського судочинства. Відповідно до цього всі попередні суб'єкти судової влади зреклись як її самої, так і пов'язаних з нею прибутків. Для всієї шляхти було створено єдиний присуд у межах судових повітів. Нові загальностанові судові установи (земські суди) мали формуватися на виборній основі. Кандидатури на заміщення посад земського судді, підсудка та писаря обиралися на повітових сеймиках, по чотири особи на кожне місце; найдостойніших із них згодом вибирав "господар". До компетенції земських судів належали цивільні справи; карні злочини щодо шляхти, як і раніше, підлягали розгляду намісничого суду, право на який утримали, однак, лише державці центральних міст судових повітів (усі інші відтепер судили тільки міщан та державних селян). На Київщині це були київський воєвода та Мозирський староста, на Волині – старости луцький, володимирський, крем'янецький, на Східному Поділлі – староста брацлавський. Цей суд отримав назву гродського; на відміну від земського, котрий збирався на свої сесії тричі на рік, він діяв безперервно; за відсутності воєводи чи старости судові функції виконували намісник та призначений ним гродський суддя. /196/

Поруч із земськими та гродськими судами за рішенням Віленського сейму 1565–1566 рр. у повітах було створено підкоморські суди "для справ граничних и зємляных", тобто для розмежування спірних земель. Підкоморій призначався великим князем литовським і, як і інші земські урядники, виконував свої функції довічно.

Створення нових форм судочинства передбачало поділ території Литовської держави на судові повіти. На Київщині їх було створено два (Київський і Мозирський), на Волині – три (Луцький, Володимирський, Крем'янецький), на Східному Поділлі – один (Брацлавський). У межах цих судових округів за Віленським привілеєм 1565 р. запроваджувалися повітові сеймики, котрі скликались як для заміщення вакансій у земських судах, так і напередодні вальних сеймів, щоб обговорити їхній порядок денний та виробити відповідні інструкції для послів, котрих обирали по два від кожного судового повіту. Отже, дрібна й середня шляхта отримувала можливості для свого волевиявлення й поголовно втягувалась у політичне життя країни – й відповідно до цього зростало її значення в тодішньому суспільстві.

Усі ці зміни зафіксував Другий Литовський Статут, введений у дію 26 січня 1566 р., до складу якого ввійшли привілеї 1563–1565 рр. Так Литва зробила величезний крок до шляхетської демократії польського зразка, чим, водночас, було усунуто інституційні перешкоди на шляху її інкорпорації до Польської Корони.

Об'єднання Польщі та ВКЛ у "єдину спільну Річ Посполиту", здійснене на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р., увінчало собою унійні змагання, започатковані у Крево в 1385 р. Відтоді було укладено чимало державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь "шкір і печаток (скріплених печатками пергаменних документів – авт.), усе-таки не мали унії", точніше, на середину XVI ст. вона залишалася персональною. /197/

Останні польсько-литовські угоди були укладені на зламі XV–XVI ст., за часів Олександрового правління. У 1499 р. литовці підтвердили акт Городельської унії 1413 р., звівши до мінімуму його "інкорпораційну" термінологію. Однак події 1500 р. виявили неефективність цього кроку: Олександр був змушений сам на сам вести боротьбу з Московщиною, що обернулася для нього втратою Сіверщини та ганебною поразкою на Ведроші. Нагодою для перегляду польсько-литовських відносин стала смерть Яна-Альбрехта (червень 1501 р.). Опанувавши польський престол під гаслом зміцнення унії, Олександр у жовтні 1501 р. в Мельнику підтвердив її прелімінарний акт, укладений його представниками на елекційному сеймі в Петрокові.

За буквою цього акта, Польща й Литва мали "об'єднатись і злитись в одне неподільне тіло" з "однією головою, одним королем, одним господарем"; проте фактично йшлося про юридичне оформлення режиму персональної унії – й до всього, цей акт не був, всупереч Олександровим обіцянкам, "схвалений, ратифікований і підтверджений" сеймовими постановами та грамотами "всіх прелатів, князів, панів, шляхти й найвизначніших міст" Литовської держави. Відтак, ідея створення "однієї держави й одного народу з одним королем і одним правом" так і не була реалізована. /198/

Подібна ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку. Однак литовці ревно обстоювали свою державну самостійність. У 20-х рр. XVI ст. активізувалися давні коронаційні змагання Литви, чому сприяли поголоски про намір папи римського надіслати корону Василію III; цьому нібито співчували поляки. На тлі цих чуток посли від литовської ради скористались можливістю нагадати Сигізмунду І, як у 1430 р. поляки затримали Вітовтову корону, опікуючись, як і завжди, своїми інкорпораційними планами і через них всіляко "понижаючи" Литву. На їхню думку, на перешкоді цим намірам могло стати перетворення ВКЛ на королівство, оскільки "корона в корону втєлєна (інкорпорована – авт.) быти нє можєт". Сигізмунд мав зажадати від польських сенаторів повернення Вітовтової корони й, поклавши її на голову свого сина, зробити його литовським королем. Якби ж поляки йому відмовили, треба було прохати корони у папи: на неї Сигізмунд-Август мав не менше прав, ніж "прєслєдовца святого римского костєла" (гонитель католицизму) Василій III, котрий "нє годєн того с прєдков своих". І хоч план цей так і не здійснився, він рельєфно відображає ставлення правлячих кіл ВКЛ до ідеї інкорпорації.

Змінити його змусила їх Лівонська війна, яка виснажила матеріальні ресурси країни й помітно позначилася на позиції шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею; до того ж, їй імпонували широкі права, якими користувалася шляхта Корони. Аналогічними були настрої на прикордонних землях ВКЛ, хоча й з інших причин: населення Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край безкарним "ґвалтам, наєздам, забойствам и забиранью зємль, и грабєжам… панов поляков".

Суб'єктивним чинником, котрий актуалізував справу укладення унії, була відсутність нащадків у Сигізмунда-Августа, що в перспективі, зі смертю останнього Ягеллона, тягла за собою розрив польсько-литовської династичної унії. Такий сценарій перебігу взаємин між Литвою та Польщею передбачався ще за часів Сигізмунда, до появи на світ його сина у 1520 р. У ході переговорів з Василієм III папа Лев X через свого представника переконував його, що "Литву не треба воювати зброєю: час її воює. Оскільки король Сигізмунд не має нащадка, після його смерті Литва нізащо не захоче мати над собою государя з поляків, а поляки не захочуть литвина, і через це обидві держави зійдуть на ніщо". Тоді, через народження Сигізмунда-Августа, прогноз не справдився, однак за кілька десятиліть ця перспектива знову стала реальною. Тож володар Польщі й Литви активно обстоював справу унії. /199/

Неприхильно ж ставилися до неї верхи ВКЛ, яких відлякувала ймовірність втрати ними свого політичного всевладдя; їхній настрій на сеймі в Любліні виразно засвідчила поведінка литовської депутації, котра після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня потайки покинула місто.

Цей вчинок не спантеличив польську сторону, яка вжила жорстких заходів, реалізуючи свою програму-мінімум, що полягала у привласненні Волині та Підляшшя. Сейм зажадав від короля "повернення" останніх Польщі, заочного, за відсутністю литовців, вирішення питання про унію, а за необхідності – розгортання воєнних дій. Тож, за словами М. Грушевського, "супроти рішучого відпору литовських сенаторів було кинуто в кут всі фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство: Польща звернулася до насильства й ладилася війною змусити литовських панів, аби піддалися добродійствам унії… Поки була надія провести інкорпорацію цілого великого князівства, польські політики не підносили справи українських земель. Тільки як відносини з литовськими станами загострилися й пішло на перебій, поляки стали виїздити з претензіями на ці землі". Їх загарбання було здійснено у формі "реституції" давньої власності Польської Корони.

Уявлення про підвладність Південної Русі Польщі були успадковані суспільною думкою XVI ст. від польської історіографії XI–XII ст. Початок цій традиції поклав Галл Анонім – безіменний історик кінця XI – початку XII ст., котрого в XVI ст. М. Кромер назвав "галлом", тобто французом. У своїй хроніці він, оповідаючи про події 1018 р. (опанування Києва королем Болеславом Хоробрим, котрий підтримав свого зятя Святополка Окаянного в боротьбі з Ярославом Мудрим), створив, за висловом М. Грушевського, "улюблений образ польської історії – Болеслава, що січе мечем київські Золоті Ворота" (насправді збудовані у 30-х рр. XI ст.). Твердилося, що пощерблений від цього удару меч, так званий Щербець, згодом став коронаційним мечем польських королів. Водночас Галл запровадив до вжитку твердження, що "відтоді Русь надовго стала данницею Польщі" (цілком безпідставне з огляду на утвердження на київському столі в 1019 р. Ярослава Мудрого).

Як гадають, давній історик приписав Болеславу Хороброму вчинок його потомка Болеслава Сміливого, котрий, узявши Київ у 1069 р., за твердженням того ж Галла, "залишив на Золотих Воротах пам'ятний знак від удару свого меча".[87] Інший польський історіограф, Вінцентій Кадлубек, котрий творив на століття пізніше за Галла, активно викори- /200/ стовуючи доробок свого попередника, зауважив, що висічений Болеславом Хоробрим "знак залежності" на Золотих Воротах окреслив східний кордон його володінь. На заході такою межею стала залізна колона на р. Сала в землях саксів; у традиції XV–XVI ст. вона також перетворилася на кордон руських володінь Болеслава. М. Стрийковський твердив, що Болеслав "на знак своєї звитяги поставив два великі залізні стовпи посеред ріки Дніпро, де в нього впадає Сула"; в "Анналах" Ст. Сарницького (1587 р.) занотовано, що, опанувавши Київ, Болеслав "попрямував до Борисфену і там, за прикладом Геркулеса, позначив давні кордони Сарматії трьома залізними колонами, спорудженими при злитті Сули та Борисфена". Перетворення саксонської Сали на Сулу не було цілковитою випадковістю: у 1627 р., під час переговорів з представником брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького, Гасан-паша висловлював намір будувати фортецю там, "де знаходяться давні рештки двох залізних стовпів, вкопаних над Дніпром у землю, неподалік від яких є надгробки з написами". Очевидно, що ці пам'ятки татарської старовини, згодом зруйновані, правили полякам за наочний доказ слушності претензій Корони на Русь.

Їх теоретичним обґрунтуванням стали історичні праці краківського каноніка Мартіна Кромера, котрий не тільки активно використав історіографічний доробок своїх попередників, а й значно збагатив його за рахунок документів, знайдених ним під час упорядкування королівського архіву в 1550–1551 рр. Ці документи, щоправда, тлумачились у пропольському дусі, що й спричинило протест литовців проти "непристойних хронік" на Віленському сеймі 1559 р.

"Хроніка" Кромера, вперше видана у 1554 р., давала в руки польських політиків аргументи на користь їхніх домагань. Спочатку вони, однак, обмежувалися Підляшшям і Волинню, де, в цілому, панували прихильні до Корони настрої (особливо на Підляшші, де з XV ст. діяло польське право). Вже у березні 1569 р. побачив світ підляський реституційний привілей, в якому стверджувалось, що цей регіон здавна становив частину Мазовії й лише за часів Казимира Ягеллончика відійшов до Литви. Насправді Підляшшя через свій прикордонний характер багаторазово ставало об'єктом агресії польських князів; окремим із них подеколи вдавалося (бодай частково) досягти своєї мети, як, наприклад, Конраду Мазовецькому, котрий, захопивши у 1236 р. Дорогичинську землю, передав її Тевтонському ордену; згодом, одначе, Дорогичин був відвойований у хрестоносців Данилом Галицьким і навіть став місцем коронації князя (1253 р.). Ще ефемернішим було перебування Дорогичина в руках Януша Мазовецького: переданий йому Ягайлом у 1391 р., він уже наступного року був відібраний у нього Вітовтом як частина батьківських володінь литовського князя. Коли ж онука Януша Мазовецького Офка стала дружиною Михайла Сигізмундовича, батько /201/ останнього уклав угоду з її братом Болеславом, на підставі якої той заволодів Дорогичином після смерті Сигізмунда Кейстутовича (1440 р.). Однак уже в 1443 р., як відзначалося вище, Болеслав Мазовецький відступив свої права Казимиру за 6 тис. кіп празьких грошів.

Такими ж хисткими були "безсумнівні права" Польщі на Волинь, приєднану до Корони разом із Підляшшям. За буквою реституційного акта вона була одвічною частиною Корони і тільки за Казимира відійшла до Литви. За спостереженнями Я. Пеленського, котрий докладно розглянув окреслену проблему, "згадка реституційного привілею про доягайлові часи, напевне, стосувалася періоду польсько-литовських змагань за Волинь, спричинених експансією Корони на землі Галицько-Волинської Русі за Казимира Великого. Польща висувала претензії на Волинь і після смерті Вітовта (1430 р.). Особливо сприятливі умови для польської експансії склались із розгортанням боротьби за великокняжий віленський стіл між Свидригайлом і Сигізмундом Кейстутовичем. Волинський реституційний привілей глухо згадує про унію 1432–1434 рр., коли Сигізмунд Кейстутович дав згоду на те, що після його смерті Велике князівство Литовське перейде під супрематію Польської Корони. Очевидно, що автори цього привілею надто довільно тлумачили унійні акти Сигізмунда, в яких Волинь нічим не виділялася з-поміж інших земель Великого князівства Литовського – такий виняток становило Поділля, яке передавалося Польщі без будь-яких застережень. Щоправда, джерела виразно засвідчують, що в 1436 р. Свидригайло погоджувався відступити Короні Волинь за умов визнання його влади над іншими руськими землями та відмови Польщі від активної підтримки Сигізмунда Кейстутовича; загибель останнього в 1440 р. не дала можливості полякам довести до кінця справу інкорпорації цієї землі. Не менше розчарування чекало на польських політиків і в 1452 р., коли після смерті Свидригайла Волинь залишилася частиною Великого князівства Литовського. Кінець польсько-литовському протистоянню у волинському питанні був покладений у 1454 р., коли обидві сторони погодилися на політичний компроміс: Литва утримувала за собою Волинь і Брацлавщину, а Західне Поділля та волинське прикордоння переходили до Корони. Останнє, до речі, століттям пізніше давало полякам підстави наполягати на приєднанні Брацлавщини: на Люблінському сеймі вони не тільки стверджували, що "Брацлав і Вінниця завжди належали королівству", а й акцентували увагу на тому, що Брацлавське воєводство "здавна становило частину Поділля".

Втім, до Польщі Брацлавщину було приєднано як частину Волині – шляхом включення відповідних клаузул до волинського реституційного привілею. За його загальними фразами не варто дошукуватись, що саме робило цей акт правосильним в очах польських політиків; гадають, /202/ що за аргумент їм могли правити присяжні грамоти Федора Несвизького часів війни між Свидригайлом і Сигізмундом Кейстутовичем (див. вище), на той час видобуті з королівського архіву.

У будь-якому випадку інкорпорація Брацлавщини, як і Підляшшя та Волині, не викликала протесту з боку місцевої шляхти. Реституційними привілеями їй було гарантовано збереження всіх маєтностей і майнових привілеїв, зрівняння в правах з коронною шляхтою, звільнення від податків на користь Литовського князівства. Згідно з королівським універсалом, представники цих земель мали прибути до Любліна і, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму; оскільки ж вони не поспішали цього робити, було вжито загроз щодо конфіскації їхніх маєтностей, чим і залагоджено цю справу: на вірність Короні один за одним присягнули князі Острозький, Вишневецький, Чорторийський, Збаразький, Корецький та інші.

Цікаво, що на подальших сеймових засіданнях саме волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі, певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків із своїми сусідами. Легкість, з якою вирішилася доля Підляшшя, Волині й Брацлавщини, спонукала поляків до дій, і незабарно знайшлися "докази" того, що "Київ належить Короні" – "давні привілеї, за якими… усі київські княжата були васалами короля та Корони", а також документи, котрі засвідчували, що Київщина "у минулому сплачувала данину Польському королівству". Очевидно, що всіма цими "привілеями" та "документами" могла бути хіба що присяжна грамота Володимира Ольгердовича на вірність Ягайлу та Ядвізі, видана на підтвердження акта Кревської унії у І388 р., яку знайшов Кромер під час роботи в коронному архіві. Водночас поляки покликалися на "найдавніші літописи, в яких ідеться про те, що це місто (Київ – авт.) було тричі здобуто польськими королями". На джерело цих відомостей уже вказувалося вище. Усі вони, за висловом М. Грушевського, тією чи іншою мірою являли собою "наругу над історією", однак на їхній підставі було побудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським королям – внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Такі твердження виразно перегукувались із загальноруськими претензіями московських володарів, які продовжували простягати руки до українських земель (передусім до Києва). Саме на цьому наголошували польські політики,[88] обстоюючи необхідність їх інкорпорації до Корони. /203/

Водночас серед них були й такі, котрі сумнівалися в доцільності інкорпорації Київщини, посилаючись на необхідність її захисту від нападів татар та пов'язані з цим фінансові витрати. Але "шляхетський імперіалізм" переважав ці доводи. Скептиків переконували, що Київ є "воротами" до Волині й Поділля і "якщо він перебуватиме в руках литовців, марно й сподіватися, що вони зможуть його захистити". З другого боку – певно, згадавши про київську "змову князів" 1481 р., – висували ще один аргумент: "Річ Посполита ще й тому повинна відібрати Київ у литовців, що, коли він буде в їхніх руках, вони згодом зможуть легко повстати проти нас".

Київщину було "возз'єднано" з Польщею на початку червня, тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569 р.), всі українські землі вже опинилися поза межами ВКЛ. У такому "урізаному" вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польською. Згідно з актом від 1 липня 1569 р., вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування (ознакою цього були окремі адміністративна та фінансова системи, армії, законодавства, уряди).

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель, що, втім, мало наслідком лише внесення пункту про "повернення" їх Польщі до потвердного, додаткового, акта унії від 11 серпня 1569 р. Таким чином, Підляшшя, Волинь, Брацлавщина Київщина, долю яких було вирішено "в антракті" унійних переговорів, остаточно злилися з Короною. Мляві спроби литовців повернутися до цього питання після смерті Сигізмунда-Августа (1 червня 1572 р.) не увінчали- /204/ ся успіхом, не в останню чергу через байдужість української верхівки, що дбала, передусім, про свої станові інтереси, не дуже замислюючись над тим, з яких саме "певних причин" її "прилучено до Корони".[89]

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мова в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив Я. Пеленський, у 60–70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту… Оцінюючи цей вибір із сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером, мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави". /205/-/206/

Після того, як з карти світу зникла Давньоруська держава, існування її "духовного еквіваленту" – єдиної православної митрополії – перестало відповідати наявним політичним реаліям. І якщо у XII ст. Андрій Боголюбський намагався створити окрему митрополію для північного сходу Русі, то з переселенням митрополита із Києва до Володимира (1299/1300 р.), а згодом – до Москви (1325 р.) розпочалася боротьба за південно-західну митрополію.

Відомо, що першим "восхотєл єпископию в митрополию прєтворити" галицько-волинський князь Юрій Львович. Це йому вдалось у 1303 р., коли новостворену митрополію (у складі галицької, луцької, володимирської, перемишльської, холмської й туровської єпархій) обійняв Ніфонт. Його наступником на посаді мав стати ратенський ігумен Петро, однак, потрапивши до Константинополя, цей протеже Юрія Львовича був висвячений патріархом на митрополита всієї Русі (1308 р.). Згодом саме Петро зробив новим митрополичим осередком Москву, де й помер у 1326 р. Через рік після смерті він був канонізований, ставши першим московським святим.[90] Не варто доводити, що цей акт мав політичне підґрунтя. Митрополича гідність Москви суттєво сприяла піднесенню міста й підвищувала шанси місцевих князів у змаганнях за гегемонію в північно-східній Русі. Не дивно, що вони всіляко протидіяли появі нових митрополичих кафедр, обстоюючи ідею унітарності руської митрополії. Це гасло "єдиної та неподільної" знаходило підтримку при дворі не схильних до новацій візантійських імператорів і царгородських патріархів. Їхня консервативність визначила долю галицької митрополії, котра ненадовго відродилася за часів наступника Петра, митрополита Феогноста /207/ (1328–1353 рр.). На початку 1340-х рр., скориставшись тодішнім безладдям у Константинополі, висвячений Феогностом у 1328 р. на галицького єпископа Федір після численних спроб нарешті домігся митрополичого сану. Можливо, це було даниною не стільки тогочасним політичним обставинам, скільки особистим амбіціям Федора; в цьому контексті заслуговує на увагу припущення щодо його тотожності з архімандритом Федором, якого митрополит Петро, вмираючи, "воимєновал на митрополию". Волю Петра не було виконано – на його місце Константинополь призначив грека Феогноста. Напевно, висвятивши Федора в єпископи, останній прагнув якось компенсувати завдані тому "моральні збитки". Однак Федір, номінований на митрополита, не бажав зрікатися цієї гідності й осягнув її кружним шляхом. Під його зверхністю галицька митрополія не проіснувала й десяти років: у 1347 р. на прохання московського князя Симеона Гордого та митрополита Феогноста рішення про її відновлення було скасовано "назавжди" золотою буллою імператора Іоанна Кантакузина та постановою патріаршого собору. /208/

Тривкішою за галицьку виявилася литовська митрополія (1317–1329 рр.); як обставини її виникнення, так і характер діяльності місцевих митрополитів залишаються нам невідомими. Здається цілком імовірним, що в факті її існування відбилося прагнення Гедиміна повністю розірвати церковно-ієрархічний зв'язок між підвладними йому землями й рештою Русі. Успіх цієї політики був тимчасовим, і синові "короля литовців і русинів" Ольгерду довелося наново виборювати втрачені позиції.

Ольгердовим ставлеником подеколи вважають митрополита Феодорита, який отримав свій сан ще за життя Феогноста, у 1352 р., однак не в Константинополі, де йому відмовили в посвяченні, а в Тирново, від болгарського патріарха – "вчинок найдивніший і найбеззаконніший, вчинок поза канонами, чого ніколи не бувало відтоді, як хрестилася Русь". Так викладено історію Феодорита в посланні царгородського патріарха новгородському архієпископу, де він зазначає, що розіслав по руських єпархіях листи-застереження проти неканонічно поставленого митрополита (згодом названого розбійником і тираном). Та, всупереч цим гнівним інвективам, Феодорита прийняли в Києві, що П. Клепатський, спростовуючи традиційні уявлення про литовське "коріння" Феодорита, пояснив його зв'язками з тогочасним київським князем. Безумовно, ідея ініціювання Києвом процедури висвячення власного митрополита на противагу тодішньому московському виглядає досить привабливою для історика України; власне, розцінювати Феодорита як "кандидата чисто київського" вважав "найпростішим" ще М. Грушевський, хоч і наголошував, що "наполягати на цьому також не можна супроти тодішнього упадку Києва".

Водночас не можна не погодитися з критичними зауваженнями Клепатського стосовно міркувань відомого історика Церкви Є. Голубинського, котрий вважав, що Феодорит становив креатуру великого князя литовського; незаконно досягши митрополичого сану, він був згодом, на прохання патріарха, усунутий від духовної влади Ольгердом – й віддякою за це стало висвячення на митрополита княжого родича (по дружині) Романа. Аналізуючи вірогідність такого перебігу подій, Клепатський слушно відзначив, що "по-перше, для Ольгерда не було ніякої потреби, здобувши одного митрополита, визнаного в Києві всупереч грізним філіппікам з Константинополя, замінювати його згодом на іншого – з єдиною метою отримати легалізацію константинопольського патріарха; як тверезий політик, Ольгерд цінував більше факти, ніж їх моральні мотиви. По-друге, подальші події показали, що Ольгерд і не міг розраховувати на утвердження свого кандидата в Києві без волі місцевого населення: Романа не прийняли в Києві й не приймали доти, доки зберігали свободу дій". Отже, є підстави гадати, що київські князі у середині XIV ст. не зреклись остаточно свого історичного права /209/ висувати кандидатів на заміщення київської митрополії (саме на ньому згодом наполягатиме Володимир Ольгердович).

Що ж до Романа, то він з'явився в Царгороді після смерті Феогноста разом із московським претендентом на митрополію – новопоставленим володимирським єпископом Олексієм, якого вважають нащадком чернігівського боярина Федора Бяконта. У 1354 р. Олексій був висвячений "на Русскую зємлю, а Роман – на Литовскую и на Волынскую", тобто отримав литовську та галицьку митрополії. Водночас, як уже відзначалося, постановою патріаршого синоду було санкціоновано перенесення резиденції київського митрополита на північний схід Русі; цим, на думку багатьох, унеможливлювалися претензії на Київ з боку Романа.

Поділ митрополії був розцінений сучасниками як безпрецедентний "мятєж во святитєльствє, єго жє нє бысть прєждє сєго в Руси". Укладач "Житія" Олексія, канонізованого у 1448 р., бачив першопричину того, що сталося, в хабарництві, яке панувало в Царгороді: "ради срєбролюбия… поставлєн бысть тогда другой митрополит на Русь, имєнєм Роман". Це ж твердить і сучасник згаданих подій, візантійський історик Никифор Григора, щоправда, звинувачуючи у підкупі патріарха та імператора Олексія, а не Романа, котрий нібито відзначався глибокою побожністю й порядністю. За його словами, Ольгерд погоджувався навіть охреститися, тільки щоб патріарх висвятив Романа й знову зробив Київ митрополичою резиденцією. Коли ж до справи втрутився Олексій – людина підступна й порочна, котра хабарами вторувала собі шлях до єпископського й митрополичого сану, все пішло шкереберть, митрополія розкололася навпіл, а Ольгерд повністю зневірився в християнстві, заявивши, що краще шанувати вогонь, ніж поклонятися демону користолюбства. Що ж до самої патріархії, то в Царгороді висвячення Романа пояснювали потребами литовсько-руської пастви та клопотанням його володаря.

Хоч би як там було, фактом залишається те, що після посвячення Роман, кафедрою якого був Новогрудок, спробував утвердитись у Києві (як занотували літописці, "придє из Литвы Роман-чєрнєц на митрополию и выидє – нє приняша єго киянє"). Можливо, тут ще порядкував Феодорит, однак згодом він без сліду зник, а в Києві, натомість, між 1356–1361 рр. почав "священнодіяти, як справжній архієрей", Роман. Вище вже говорилося про те, що це стало можливим через втручання Ольгерда, котрий завдав киянам "чимало лиха та кровопролиття".

Однак тріумф Романа був швидкоплинним: уже в 1362 р. він пішов із життя. Після його смерті литовські єпархії перейшли під контроль московського митрополита Олексія, якого Ольгерд марно схиляв до переселення в Київ. "Ми кличемо митрополита до себе, і він не йде до нас", – писав Ольгерд патріарху, наполягаючи, щоб той висвятив нового митро- /210/ полита на "Київ, на Смоленськ, на Твер, на Малу Русь, на Новосиль і на Нижній Новгород", тобто на саму Литву та її сателітів.

Патріарх, зібравши необхідну інформацію, прийняв компромісне рішення: висвятив у 1375 р. на литовського митрополита болгарина Кипріяна, з тим, щоб після смерті митрополита київського й усієї Руси Олексія він успадкував його місце, й таким чином єдність митрополії відновилася. Кипріян, сподіваючись, очевидно, на скинення Олексія, над яким тяжіли звинувачення у різних злочинах, відразу ж попрямував до Москви. Однак великий князь московський Дмитро Іванович "нє прия єго… Он жє поидє с Москвы в Києв и тамо живяшє".

Тим часом Дмитро Іванович, не бажаючи бачити майбутнім митрополитом "литвина", висунув на це місце іншу кандидатуру – свого духівника й печатника Митяя, котрий для того, щоб зайняти митрополичу кафедру, був силою пострижений у ченці під іменем Михайла. Після смерті Олексія (1378 р.) за підтримки великого князя Михайло-Митяй "взыдє на єго мєсто" "просто рєщи (попросту кажучи – авт.) в вєсь сан митрополий сам ся поставил", "сам дєрзнул на таковый прєвысокий стєпєнь". Що ж до Кипріяна, то в Москві, куди він дістався попри всі перешкоди, на нього чекали тільки приниження та ув'язнення, зазнавши яких, митрополит узимку 1378–1379 рр. вирушив у пошуках правди до Константинополя.

Туди ж за затвердженням у сані влітку 1379 р. вирядився і Михайло-Митяй. Але, за словами літописця, "нє сбылася мысль Митяєва, и нє случися єму быти митрополитом на Руси: нє дошєл до Царяграда, на морє /211/ прєставился в кораблє". Його супутники, скориставшись із грамоти, яку той мав при собі ("имущу пєчать князя вєликаго, а писания нє имущу"), сфабрикували послання Дмитра Івановича до патріарха, де обранцем великого князя був названий Пимен, архімандрит одного з переяславль-залісських монастирів, котрий у своєму прагненні до митрополичого сану не зупинився навіть перед тим, щоб закувати "в жєлєза" – за брак "єдиномудрствия" (однодумства – авт.) – іншого архімандрита, Івана. Напористість Пимена й щедрі грошові "посулы" зробили свою справу: патріарх, який спочатку підтримував Кипріяна, твердячи: "Єсть на Руси готов митрополит, Киприан, єго жє прєждє давно поставил єсть прєсвящєнный Филофєй патриарх, того и мы отпускаєм на русскую митрополью" – після довгих вагань затвердив на митрополії Пимена.

Однак Дмитро Іванович відмовився визнати митрополита-свавільця, якого посилав до Константинополя лише як "єдиного от служащих Митяю". На батьківщині він був ув'язнений і висланий до Чухломи, а на митрополичій кафедрі навесні 1381 р. утвердився Кипріян. Щоправда, невдовзі знов узяло гору "нєлюбиє" князя до "литвина": Пимену повернули митрополичий клобук, а Кипріян восени 1382 р. вкотре з'явився в Києві. Тут його радісно зустрічали кияни: "прият (прийнятий – авт.) бысть митрополит от всєх со многою чєстию, и срєтоша єго далєчє от града со крєсты князи, и вєльможи, и народы многи с радостью и с чєстью многою".

Безперечно, дії московського володаря були розцінені київським князем як украй образливі. Тож вповні закономірним було активне втручання Володимира Ольгердовича в подальший перебіг подій. Відомо, що у 1383 р. князь Дмитро Іванович направив до Константинополя нового кандидата на московську митрополію – суздальського і нижегородського архієпископа Діонісія, "мужа… прємудра, разумна… изящна в божєствєнных писаниях, учитєльна и книгам сказатєля". Цікаво, що Діонісій, відомий нам, головно, як ініціатор і можливий учасник створення знаменитого Лаврентіївського літопису, частину свого чернечого життя провів у Києво-Печерському монастирі – про це свідчить ікона Божої Матері, яка належала Діонісію: на ній зображені Антоній та Феодосій Печерські.

Влітку 1383 р. Діонісій у супроводі великокняжого духівника вирушив до Константинополя для остаточного вирішення питання "об управлєнии митрополия русския". Патріарх затвердив його на загальноруській митрополії, однак на зворотній дорозі, в Києві, Діонісія ув'язнив Володимир Ольгердович, для якого були поза сумнівом архієрейські права Кипріяна і власне право ухвального голосу в питанні заміщення митрополичого престолу. Діонісію було інкриміновано, що він "пошєл на митрополью в Царьград бєз нашєго (Володимира Ольгердовича – авт.) повєлєния". Діонісій залишився "в нятьє (ув'язненні – авт.) и в зато- /212/ чєнии до смєрти", яку літописи зафіксували під 1385 р.: "… прєставился в Києвє архиєпископ Дионисий, поставлєнный митрополитом на Русь, и положєн бысть в києвской пєщєрє вєликого Антония, и єсть тєло єго и донынє цєло и нєтлєнно".

Лише у 1390 р. "прєстал мятєж в митрополии": Кипріян переселився до Москви, де незадовго до цього закнязював син Дмитра Донського, Василій І – і "бысть єдина митрополья Києв, и Галич, и всєя Руси". Згадка про Галич у цьому контексті не є випадковою, адже Кипріян домігся скасування галицької митрополії, що знову відродилась у 1371 р. Поштовхом до цього стало звернення до патріарха польського короля Казимира Великого, котрий на той час підпорядкував собі Галичину та частину Волині. У своєму листі Казимир покликався на "одвічність" галицької митрополії, згадуючи Ніфонта, Петра, Гавриїла та Федора, котрі обіймали її в попередні часи; їхнім наступником мав стати Антоній (як гадають, тодішній галицький єпископ), що його король вважав гідним цього високого сану. Своє прохання Казимир підкріплював погрозою покатоличити підвладні йому руські землі, якщо патріарх відмовиться висвятити Антонія. Можливо, це й стало найвагомішим аргументом на користь відтворення "назавжди" скасованої у 1347 р. митрополії: Антоній отримав архієрейський сан із підпорядкуванням йому галицької, холмської, перемишльської, володимирської й туровської єпархій (останні, щоправда, згодом вийшли з її складу). Та в 1390-х рр. ця митрополія знайшла собі недруга в особі Кипріяна, котрий по смерті Антонія (наприкінці 1391 – на початку 1392 р.) всіляко шельмував його наступника – протегованого Ягайлом луцького єпископа Івана. Перебіг їхніх взаємин тільки частково відтворюють наявні історичні джерела; зрештою, Кипріяну вдалося підпорядкувати собі галицькі єпархії.

Після Кипріянової смерті (1406 р.) великий князь литовський Вітовт і вище духівництво Литовської держави бажали бачити на митрополичому престолі свого обранця, полоцького архієпископа Феодосія ("штобы сидєл на столє києвскоє митропольи по старинє, строил бы цєрковь по-давному, яко наш"). Однак у Константинополі на митрополита висвятили грека Фотія. Ціною численних обіцянок частіше з являтись у Києві й дбати про місцеві інтереси йому попервах вдалося підкорити собі й литовські єпархії. Та спливали роки, а Фотій, за словами Вітовта, "туто, на Києву, в нас нє живал" і не лише не примножував церковних багатств, "но большє пусто учинил". З цього приводу Вітовт із сумом зазначав: "Митрополитов колько было за нашу память? Цєркви нє строили, как было издавна… иконы чєстны, златом окованы, и иныя многоцєнныя, и всю чєсть цєрковную києвской митрополии индє (тут: в інше місце – авт.) относили; што были издавна старыє князи учинили на свою чєсть /213/ и на память, и подавали цєркви, опрочь золота, и сєрєбра, и уборов цєрковных, сколько индє относили, того кто можєт исчєсти?"

Прагнучи радикально змінити ситуацію, Вітовт звернувся до патріарха з проханням поставити на литовські єпархії окремого митрополита – племінника Кипріяна Григорія Цамблака. Однак у Константинополі йому не тільки відмовили, а й відлучили Цамблака від Церкви. Втім, це не зупинило Вітовта: Григорій Цамблак був висвячений у митрополити собором місцевих єпископів, без санкції патріарха (1415 р.).[91] У соборній грамоті наголошувалося, що вони це зробили "понєжє видєхом прєзираєму от митрополита Фотия цєрковь києвскую, яжє (яка – авт.) глава єсть всєй Руси". Учасники собору ремствували, що вони "имущє пастыря имєнєм, дєлом жє нє имущє": митрополит відмовляється "сидєть в цєркви києвской, данной єму от Бога, и правити люди божиє, яко жє достойно митрополиту, но точию приходы (тут: доходи – авт.) цєрковныє собирая и живяшє индє, и старыє устроєния и чєсть києвской цєркви на иноє мєсто прєношашє". Фотію ставили в провину і якийсь несумісний із митрополичою гідністю вчинок, котрий глухо згадується в адресованому йому посланні литовсько-руських єпископів. У листі зазначається, що, спостерігаючи, як Фотій "много чинит нє по правилам апостольским и отєчєским (отців церкви – авт.)", вони терпляче чекали на його виправлення, аж доки не дізнались про "нєкоторую вєщь", яку, щоправда, так і не назвали, "нє хотящє посрамити" Фотія; однак вона поклала край їхній відданості митрополиту.

Обстоюючи своє право на обрання митрополита помісним собором, владики згадували "лєтописцы русскиє – Києвский, Володимєрский и иныє", де зафіксовано, як у 1147 р., "при вєликом князє Изяславє Києвском, собравшись єпископы збором, поставиша митрополита Києву и всєй Руси". Вони також покликалися на практику сербської та болгарської церков (наголошувалося, що болгари "прєждє нас крєщєны и нам сродники") й навіть удавалися до більш широких узагальнень: "Что глаголєм о болгарах или о сєрбах? От святых апостолов тако установлєно бысть. Равно на всєх єпископах православных благодать дєйствуєт Святого Духа: ибо апостолы от Господа поставлєны быша, они жє иных поставиша, а паки они других – и тако благодать Святого Духа дажє и до нас, смирєнных, дойдє". Відповідно тлумачилось і перше апостольське правило: "Два или три єпископа рукополагают митрополита" (насправді єпископа – авт.)", – згідно з яким вони вважали себе правомочними "сходитися и поставляти своєму отєчєству пастыря достойна". /214/

У соборному посланні йшлося й про симонію, яка панувала в Константинополі, де "купуєтся и продаєтся дар Святого Духа". Через неї стався "мятєж в митрополии", пов'язаний з іменами Пимена та Діонісія; вона спричиняла "мятєжи, убийства и, єжє всєх лютєйшє, бєсчєстиє цєркви києвской и всєй Руси". Водночас, відкидаючи практику "поставлєния митрополитов куплєю", литовсько-руські єпископи не збиралися розривати традиційні зв'язки із вселенським православ'ям – як зі своїм "батьком", патріархом константинопольським, так і з патріархами александрійським, антіохійським та єрусалимським: "Согласно с ними дєржим исповєданиє вєры и тако жє, яко жє и они, учим, и тако жє мудрствуєм".

Не менш цікавою щодо своєї аргументації є й Вітовтова грамота, видана з приводу висвячення Цамблака на митрополита. У документі йдеться про церковні розрухи, спричинені порядкуванням у литовських єпархіях Фотія: "Митрополичьи дєла суть явны, што ж от нєго нє строєниє, но граблєниє, опущєниє цєркви"; через це, зазначає Вітовт, "сгадав с нашєю братьєю, с князьми русскими наших русских зємєль, того Фотия изгнали єсмо со стола києвской митрополии", хоча самого Вітовта, католика за віросповіданням, менш за все мав турбувати стан православної Церкви. Однак володар Литви дбав про своє реноме: "Иныє люди со стороны рєкут: "Господарь нє в той вєрє, того для (через це – авт.) цєрковь оскудєла", – ино бы того слова от людєй на нас нє было… Мы, хотячи, штобы ваша вєра нє мєншала, нє погибала, а цєрквям вашим строєниє было б, учинили єсмо так митрополита, збором (тобто на помісному соборі – авт.), на києвскую митрополию, штобы русская чєсть вся стояла на своєй зємлє… штобы митрополит сидєл на своєм столє, в Києвє, как то пошло издавна; занєжє то было нєдавно учинилось, што почали митрополиты жити на Москвє, а здєсь цєрковь києвская митрополья скудєла и пуста учинилася".

Очевидно, Вітовт не виключав можливості подальшого розширення підпорядкованої Цамблаку митрополії. В його посланні про це сказано не дуже виразно: "Хто хочєт, по старинє, дєржатися под властию митрополита києвского, ино так добро, а хто нє хочєт, ино воля єму єсть" – однак зберігся комплекс послань, адресованих великому князю тверському Івану Михайловичу, який, крім двох зацитованих грамот, включає послання самого Григорія Цамблака з пропозицією стати "молєбником" князя. Це наштовхує дослідників на припущення, що Вітовт, певною мірою, наслідував Ольгерда, котрий у 1371 р. просив окремого митрополита на Литву й союзні з нею землі.

Втім, якщо Вітовт і мав подібні наміри, вони так і залишилися намірами. Висвячення Цамблака на митрополита викликало шалений опір московської та константинопольської ієрархій. Фотій написав три послання, в яких прокляв як собор 1415 р., охрещений ним "нєправєдным сборищєм", /215/ так і новообраного митрополита. Литовських єпископів він звав "помрачєнниками, а нє просвєтитєлями, волками, а нє пастырями" і під страхом прокляття забороняв православним спілкуватися з відступниками. Своєю чергою, новий царгородський патріарх підтвердив відлучення Григорія Цамблака від Церкви. Та, зрештою, цей конфлікт, як і конфлікт між Романом та Олексієм, розв'язала смерть литовського митрополита, яку покладають на 1419 р. У Никонівському літопису з цього приводу відзначається: "Умрє митрополит Григорий Цамблак на Києвє, родом болгарин, книжєн зєло, изучєн книжной мудрости всякой из дєтства, и много писания, сотворив, оставил". Показово, що цей запис був зроблений у XVI ст., коли в російських церквах виголошували анафему Цамблаку за його гаданий союз із папою римським (про це йтиметься в § 2).

Смерть Цамблака знаменувала кінець існування литовської митрополії: уже в 1420 р. Фотій здійснив поїздку по литовських і галицьких єпархіях, побувавши, зокрема, в Києві, Володимирі Волинському, Галичі, Львові та Слуцьку (тут, як уже відзначалося, він охрестив Олелькового сина, ставши кумом майбутнього київського князя). Залишається тільки дивуватися, чому, витративши стільки зусиль на створення незалежної від Константинополя митрополії, віднайшовши історичні, канонічні й політичні аргументи на користь її самостійного існування, Вітовт не подбав про наступництво Цамблаку. Та хай би там як, у 1420 р. у Новогрудку, в присутності представника візантійського імператора, відбулася церемонія примирення Фотія з Вітовтом, невдовзі названого ним в одному зі своїх послань "благородним і славним". Наступна їхня зустріч припала на 1423 р., а в 1430 р. Фотій приїхав на Вітовтову коронацію, пробувши у Вільно майже до самої смерті князя.

Сам він ненадовго пережив володаря Литви. Після його кончини митрополича кафедра кілька років залишалась вакантною: у Московщині спалахнули міжусобні чвари й номінований на митрополита рязанський владика Іона кілька років не вирушав на посвячення до Царгорода. Цим скористався підтримуваний Свидригайлом смоленський єпископ Герасим, котрий, здійснивши поїздку до Константинополя, в 1434 р. повернувся звідти в сані митрополита. Щоправда, й досі залишається місце для сумнівів щодо територіальних меж його духовної влади; втім, хоч би яким – загальноруським чи литовським – митрополитом був Герасим, він не протримався на митрополії й року. У липні 1435 р., як уже відзначалося, його спалили у Вітебську за звинуваченням у зраді.

Наступником Герасима в 1436 р. став грек Ісидор, за якого повною мірою виявились проунійні тенденції, що накреслились у діяльності його попередників. /216/

Ідея церковної унії – відновлення догматично-ієрархічної єдності християнської Церкви, остаточно розірваної в 1054 р. (а по суті, підпорядкування православної Церкви католицькій) – підтримана в XIII ст. Данилом Галицьким, відродилася на східнослов'янських теренах наприкінці XIV ст. У 1396 р. Ягайло та митрополит Кипріян, зустрівшись під час об'їзду останнім південноруських єпархій, обговорили можливість укладення такої унії на соборі, що його можна було провести під їхнім патронатом на Русі.

Проект цей так і залишився нереалізованим: константинопольський патріарх Антоній, до якого листовно звернулись обидва достойники, у своїй відповіді відзначив, що справи такого масштабу не вирішуються на помісному соборі. Скликати ж собор вселенський заважали тогочасні політичні обставини: Візантію з усіх боків тіснили турки-османи, султан Баязид готувався до завоювання Царгорода. Тож перспективи укладення унії патріарх пов'язував з підтримкою Ягайлом угорського короля Сигізмунда Люксембурзького, котрий у 1396 р., очоливши хрестовий похід проти турків, зазнав від них поразки в битві під болгарським містом Нікополь. Між Ягайлом і Сигізмундом, чоловіком сестри Ядвіги – Марії, існувало забагато суперечностей, щоб здійснити спільну антитурецьку акцію; внаслідок цього унійні проекти постали знову лише за 20 років, після обрання литовським митрополитом Григорія Цамблака.

Той навряд чи успадкував позірну схильність до унії від свого дядька: найвірогідніше, і Кипріян, і Григорій діяли, підкоряючись волі Ягайла, котрий вважав цю "святу справу" не тільки "жаданою", а й "близькою до здійснення". В усякому разі, як літературна спадщина Цамблака, автора полемічного "Слова, как дєржат вєру нємцы", так і відгуки сучасників про особу митрополита не дають змоги вбачати в ньому послідовного прихильника ідеї єдності християнських церков.

Хоч би як там було, Цамблак узяв участь у роботі собору в Констанці (1414–1418 рр.), на якому дискутувалися проблеми подолання "великої схизми" понтифікату (її наслідком стало існування двох-трьох пап водночас), реформування католицької Церкви та боротьби з ученням Яна Гуса. /217/ Цамблак прибув до Констанца на початку 1418 р., коли собор уже добігав кінця, на чолі пишної депутації з 300 русинів, литовців, волохів і татар.

Митрополит привітав учасників собору "Похвальним словом", в якому не шкодував гучних епітетів на їхню адресу ("Вы єстє звєзды цєрковныє, нєбєсных звєзд свєтлєйши и дєйствєннєйши: нє плавающиє по водах корабли наставляющи к градом и мєстом… но душа правящє к нєбєси"). Він закликав присутніх "воєдино собрати по пєрвому устроєнию и отєчєскому прєданию от многих лєт, завистию дияволнєю, расщєплєнноє тєло цєрковноє", широко вдаючись до риторичних прийомів: "Доколє єдиная цєрковь христианская на двє славы раздєляєтся? И како жє и нарєчєтся христианская цєрковь, нє имєющи Христова соєдинєния? Христос бо соєдинил нас крєщєниєм и Євангєлиєм и… отца помолив о нас, рєк: "Отчє, сотвори их, да будут єдино, яко жє и мы єдины єсми". Нынє жє нє єдины, но имя убо єдино, єжє Христос. Славы жє и мудрования разна, вєра жє в Троицу єдина, исповєданиє жє нє согласно.[92] Доколє восточныє да укоряют западных, западныє жє восточных..?"

Цамблак також заманіфестував свої наміри на аудієнції у папи Мартіна V, закликавши його форсувати справу унії, укладенню якої сприяли відповідні настрої, що, за словами Цамблака, запанували на Русі та у Візантії (останнє засвідчили представники візантійського імператора Мануїла, котрі також прибули на собор). Отже, литовський митрополит не збирався йти шляхом сепаратних угод: зберігаючи пієтет щодо візантійської Церкви, він пов'язував справу унії з позицією тамтешніх ієрархів.

Однак на той час понтифік мав забагато власних проблем, щоб належно опікуватись унією. Виступ Цамблака, відтак, не мав конкретних наслідків, а в літописній традиції його візит у Констанц навіть перетворився на поїздку до Риму з метою довести перед папою та його "мудрецями" справедливість православного віровчення. За перемогу в цьому диспуті Вітовт нібито пообіцяв митрополитові перейти разом з усією Литовською землею у православ'я; поразка ж загрожувала покатоличенням русинів. Отже, участь Цамблака в роботі собору набула сприятливого для нього забарвлення, й водночас не залишилося місця для сумнівів у тому, що в Констанці, по суті, вирішувалась доля православ'я у Литовській державі.

Проблема унії й надалі залишалась у полі зору вищих церковних ієрархів Сходу та Заходу. На позицію константинопольських патріархів активно впливала турецька загроза, змушуючи шукати союзників в особі папи та європейських монархів. На Заході тим часом тривав розкол /218/ усередині католицької Церкви й ширився соборний рух, спрямований на обмеження папського всевладдя та авторитету курії в питаннях віри. У 1431 р. розпочав роботу Базельський собор, який засідав (з перервами) до 1449 р., коли "велику схизму" було, нарешті, подолано.

Організатори собору не забули про готовність київської митрополії приєднатися до унії й у жовтні 1431 р. запропонували папі Євгену IV звернутися до володарів Польщі та Литви з відповідними закликами. Тим часом у ВКЛ розгорнулася міжусобна війна, і в 1433 р. на адресу собору надійшов лист від відданих Свидригайлу руських князів і бояр, котрі спростовували поширювані Сигізмундом Кейстутовичем чутки про зраду їхнім володарем католицької віри; водночас, відкидаючи ці ворожі інсинуації, вони засвідчували свою прихильність справі церковної унії. Такі ж запевнення містились і в листах, надісланих папі Євгену IV Свидригайлом і митрополитом Герасимом; останній нібито погоджувався на локальний варіант унії – перехід під супрематію папи загальноруської митрополії незалежно від позиції патріархів Сходу.

Щоправда, самий цей лист не зберігся до нашого часу і про його зміст можна скласти уявлення лише з написаної в жовтні 1434 р. відповіді понтифіка, який доручав Герасиму скликати помісний собор, котрий делегував би митрополитові право укладення унії. Очевидно, що на цій підставі навряд чи правомірно робити висновок про "самостійницькі" тенденції митрополита, приписуючи йому "плани прямого спілкування Києва з Римом, поминаючи вимоги греків" (І. Мончак). Духовний зв'язок руської Церкви з православним Сходом зберігався навіть за умов її формально-ієрархічного розриву з Константинополем – Герасим же, щойно висвячений на митрополита візантійським патріархом, і в питаннях субординації залишався традиціоналістом. Варто прислухатись до точки зору М. Грушевського, котрий зауважив, що "з булли до Герасима виглядало б, ніби він мав план піддання під папську зверхність руської церкви, незалежно від унії східної церкви взагалі. Одначе не дуже правдоподібно, аби воно так було дійсно, тим більше, що тоді як раз уже заносилося на заложення загального собору, з участю грецького духовенства, і Герасимові зовсім не було чого так вириватися зі своєю спеціальною "обедієнцією" (покорою папі – авт.)".

І справді, уже в липні 1434 р. до Базеля прибула депутація від візантійського імператора на чолі з ігуменом константинопольського монастиря св. Дмитра Ісидором. Заохочуючи учасників собору до підтримки унійної ідеї, він змалював свою підупалу батьківщину як могутню імперію, складовою частиною якої є "Велика Русь". На цьому тлі навряд чи став би зрозумілим або бажаним гіпотетичний "автономізм" тамтешнього митрополита; втім, будь-яке теоретизування з даного приводу навряд чи має сенс, оскільки подальший перебіг подій перекреслив усі плани Герасима: /219/ у 1435 р. його за наказом Свидригайла стратили. Однак проунійні симпатії митрополита залишили слід у пізнішій традиції; принаймні, в одному з требників XVI ст. він згадується поруч із такими одіозними для православної Церкви особами, як Пимен, Діонісій, Григорій Цамблак та Ісидор.

Останній, як вже відзначалося, в 1436 р. посів спорожнілу після Герасима митрополичу кафедру. Прибувши на Русь у квітні 1437 р., він майже півроку пробув у Москві, ще кілька місяців – у Новгороді та Пскові, після чого вирушив до Феррари, де у квітні 1438 р. розпочав свою роботу екуменічний собор, скликаний за прийнятим у 1435 р. в Базелі рішенням (хоч сама ця подія знаменувала розрив між папою Євгеном IV і Базельським собором). Мандрівка Ісидора тривала майже рік. У серпні 1438 р. він прибув на собор, котрий невдовзі було перенесено до Флоренції. Тут були остаточно з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи православної Церкви визнали католицькі догмати про сходження Святого Духа від Бога-Сина, супрематію папи римського, чистилище й т. ін. Акт унії було підписано в липні 1439 р. Митрополит Ісидор (він, до речі, репрезентував на соборі не лише київську митрополію, а й антіохійського патріарха) був висвячений папою на кардинала. Повертаючись з Італії, у Буді, він видав грамоту, в якій повідомлялося про рішення Флорентійського собору.

На теренах ВКЛ укладення унії не викликало широкого суспільного резонансу. Правлячі кола зустріли її насторожено, оскільки в конфлікті між папою та Базельським собором тримали сторону останнього. Київський князь Олелько, як уже відзнача- лося, підтвердив Ісидору права на митрополичі маєтності. Інший литовсько-руський князь – Юрій Лингвеньович – наприкінці 1440 р. заманив до Смоленська Симеона Суздальського (той супроводжував /220/ Ісидора на собор, однак, не прийнявши унії, утік від нього на зворотній дорозі) й, протримавши його цілу зиму в ув'язненні ("в желєзах… в єдиной свитцє и на босу ногу"), після повернення на Русь Ісидора відправив на суд до Москви. Однак володар Московщини виступив проти Флорентійської унії; Ісидор був заарештований і зрештою мусив рятуватися втечею за литовський кордон. Там він також виявився небажаним гостем. Віленський бискуп Матей згодом повідомив Базельський собор, що перешкоджав діяльності Ісидора як легата ворожого щодо собору папи Євгена IV. Тож Ісидор вирушив до Риму, де Євген IV зробив його своїм легатом у Греції. У 1453 р. він став свідком падіння Константинополя, яке знаменувало крах справи його життя: адже в Базелі, Феррарі та Флоренції Ісидор дбав, передусім, про інтереси Візантійської імперії (за свідченнями сучасників, він заохочував своїх одноплемінників до укладення унії, твердячи, що краще повернутися з нею додому, ніж без неї втратити батьківщину). Уникнувши смерті від турецького ятагана, Ісидор прожив ще 10 років, скінчивши вік у сані константинопольського патріарха-уніата (1463 р.).[93] /221/

На Русь він уже ніколи не повертався. Між тим на теренах Корони проголошена ним унія принесла певні плоди у вигляді привілею Владислава Варненчика, яким православне духівництво було зрівняно в правах із католицьким; виданий у 1443 р. в Буді, цей документ кількаразово підтверджувався в XVI–XVII ст. У Москві ж, натомість, разом із унією позбулися й формальної залежності від Константинополя: наприкінці 1448 р. собор місцевих єпископів висвятив на митрополита рязанського владику Іону. Він став першим виборним митрополитом в історії Московської Русі, Церква якої відтоді фактично перетворилася на автокефальну.[94]

Щоправда, від самого початку Іона прагнув надати своїй владі загальноруського масштабу, поширивши її на литовські єпархії (хоч навіть у самій північно-східній Русі його архієрейські права багатьом видавалися сумнівними). Це вдалося йому в січні 1451 р., коли на сеймі у Вільно Казимир, порадившись із присутніми князями та панами, "полюбил сєбє отцом митрополитом" Іону і "дал єму столєц митрополич києвскнй и всєя Руси, как пєрвєє бывало, по установлєнию и по обычаю русского христианства", хоч і вилучив з-під його юрисдикції галицькі єпархії. Грамоту, що закликала "чтить" Іону "вєсь посполитый народ христианства русского", скріпили своїми печатками Свидригайло, Олелько,[95] віленський бискуп Матей, віленський і троцький воєводи та інші високі достойники, серед яких не було жодного православного єпископа. Це зайвий раз засвідчує, що йшлося, власне, про політичний акт, обумовлений тогочасним станом взаємин між ВКЛ і Московщиною.

Однак папська курія не збиралась втрачати контроль над литовськими єпархіями. У вересні 1458 р., після зречення Ісидора, Пій II за згодою константинопольського патріарха-уніата Григорія Мамми висвятив на київського митрополита Ісидорового учня – Григорія Болгарина. У папській буллі він зветься "архієпископом київським, литовським і всієї Нижньої Русі";[96] до складу його митрополії зараховувались київська, чернігово-брянська, смоленська, полоцька, луцька, володимирська, туровська, галицька, холмська й перемишльська єпархії. Відтак, межі поширення унії в Східній Європі окреслювалися литовсько-московським кордоном; митрополит Іона характеризувався в буллі як "породження беззаконня та зла". /222/

Останній, своєю чергою, прагнув у будь-який спосіб утримати за собою литовські єпархії, звертаючись до місцевих владик зі своїми посланнями; в цьому його активно підтримував Василій II, прагнучи переконати Казимира не приймати в себе уніата Григорія. Попри ці умовляння, Казимир у 1460 р. підпорядкував Григорію литовські та галицькі єпископії й навіть закликав до аналогічного кроку великого князя московського. Зрозуміло, що це звернення наслідків не мало – "и оттолє сотворишася два митрополита в Руси, єдин на Москвє, а вторый в Києвє".

Цього разу ліквідація єдності загальноруської митрополії була остаточною, і з титулатури московських митрополитів надалі зникає визначення "київський". Смерть Іони (1461 р.) знаменувала крах їхніх загальноруських амбіцій: на палкі заклики з Москви згодом відгукнувся лише чернігово-брянський владика Євфимій, котрий у 1464 р. "прибєжє на Москву… покиня свою єпископию" (у Москві він отримав суздальську єпархію).

Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю папи римського, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де взяли гору противники унії. Царгородський патріарх Діонісій затвердив на митрополичій кафедрі Григорія Болгарина (1467 р.);[97] з благословіння Константинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.

Таким чином, на території ВКЛ і Корони церковну унію так і не було проведено в життя. Про це, зокрема, свідчить грамота Казимира перемишльській єпархії (1469 р.), в якій він підтверджує привілеї, надані Ягайлом, "сподіваючись на майбутню унію". Красномовним є і його лист до папи Павла II (1468 р.) з проханням заснувати у межах своїх володінь бернардинські монастирі, щоб приводити "схизматиків" до єдності християнської Церкви.

Зверхнє ставлення католиків до своїх співбратів по вірі змусило наступника Григорія Болгарина, смоленського єпископа Мисаїла, котрий став митрополитом близько 1473 р., звернутися до папи Сікста IV. До Риму було надіслано два послання. Перше, передане в 1473 р. з папським легатом Антонієм Бонумбре, не збереглося до нашого часу; друге, написане в 1476 р., дійшло до нас у пізнішій редакції й тривалий час вважалося фальсифікатом – адже його оприлюднив у 1605 р. апологет Берестейської церковної унії Іпатій Потій, маючи на меті переконати сучасників в одвічності унійних устремлінь на руських землях ВКЛ, /223/ підкріпити традицією об'єднавчий акт 1596 р.[98] Однак останнім часом російським історикам вдалося віднайти текст Мисаїлового послання у двох версіях першої чверті XVI ст., що й стало вирішальним аргументом на користь його автентичності. /224/

Послання Сіксту IV посідає особливе місце в літературно-богословській традиції XV ст. Немає дослідника, котрий не відзначив би пишномовності цього, за виразом Б. Гудзяка, "довгого, багатослівного, благального, занадто догідливого, проте місцями зворушливого" звернення Мисаїла до папи, котре нині вважається "твором, в якому оригінальне українсько-білоруське мистецтво "плєтєния словєс" досягло найвищого розвитку" (Ю. Пелешенко). У фаховій літературі не раз наголошувався його панегіричний щодо Сікста IV характер, гіперболізм почуттів, висловлених на адресу папи Мисаїлом і його однодумцями – архімандритами Києво-Печерського й віленського Свято-Троїцького монастирів, князями Михайлом Олельковичем і Федором Бєльським, відомими як організатори "змови князів" 1481 р., та низкою світських достойників. У листі "блажєнный Сикст" славословиться як "старєйшина всєм сущим свящєнным отцам и православным патриархам", "вєликоє солнцє, всємирный свєтильник, цєрковный свєт… отєц отцєм и всєначальнєйший пастырь пастырєм", "всєлєнский учитєль, законоположєнный второй Моисєй", "столп крєпок от лица вражия, храбрый воин царя нєбєсного, второй Иисус Навин… сєкущий нєщадно глаголом Божиим и мєчєм духовным врагов крєста Христова".

Власне, ці пишні величання папи становлять основну частину обширного Мисаїлового послання, котре, незважаючи на свою "риторичну віртуозність", є дуже бідним за змістом. Головне, що в ньому декларується, це правовірність ("истинноє благовєриє") мешканців "сєвєрной страны": "Мы всє сущиє здєсь, на странє далєчєй, словєсныє овцы того ж стада Христова от двору єго святого – святой соборной апостольской цєркви". Визнаючи Флорентійську унію та католицьку трактовку Святої Трійці ("исповєдуєм… Духа Святого равно купно исходяща от Отца прєждє, такожє и Сына єдиным духновєниєм"[99]), Мисаїл наголошував на тому, що догматичних розбіжностей між східним і західним християнством немає: "Нєт разнствия о Христє грєком и римлянам, и нам, российским славянам, всє єдины суть".

Між тим до нього дійшли чутки про те, що "нєкии о нас исповєдают глаголы ложныє… яко нєсмы истинныє христианє". Мисаїл не назвав імен огудників, котрі твердили, що православні у ВКЛ не можуть вважатися справжніми християнами, однак навряд чи можна сумніватися, що йшлося про когось із католицьких ієрархів, які "силою влєкли из благочєстия в благочєстиє" – перехрещували православних на католиків, посилаючись /225/ на авторитет папи. Щоб покласти край цим "нєстроєниям, распрям и расколам" між християнами, Мисаїл закликав понтифіка відрядити до Литви двох "доброразумных мужєй" – католика й православного, знавців "обычаєв, закона и устава" своїх Церков, "хранящих уставлєния Флорєнтийского собора". Вони повинні були гармонізувати міжконфесійні взаємини на теренах ВКЛ, що мало особливе значення в умовах турецько-татарської експансії в Європі, якій сприяв розбрат між християнами: "Видящи они нашє нєстроєниє и нємирную промєжду нами нєлюбовь, многиє страны христианскиє посєдоша и в свой закон Махмєтов многих от них обратиша; ужє бо и самих нас поблизу они нынє суть, а… на таковых подобаєт вражду имєти купно всєму роду христианскому".

У фаховій літературі відзначалося, що за своїм ідейним спрямуванням та стилістичними особливостями Мисаїлове послання нагадує "Похвальне слово" Цамблака собору в Констанці. Характерно, що проунійні інтенції обох архієреїв залишилися суто декларативними, оскільки не отримали дійової підтримки з боку папи (гадають, утім, що у відповідь на Мисаїлове послання понтифік видав буллу на захист православного обряду).

Такими ж невдалими були спроби реалізації Флорентійської унії за часів володарювання Олександра Казимировича, коли за цю справу взявся митрополит Іосиф Болгаринович – колишній смоленський єпископ, котрий, як подейкували, задля того й отримав від Олександра митрополичий сан (принаймні, існує низка свідчень особливої прихильності до нього великого князя литовського).

У серпні 1500 р., після офіційного затвердження на митрополичій кафедрі константинопольським патріархом, Іосиф звернувся до папи з листом, в якому, видаючи себе за прихильника Флорентійської унії, визнавав його зверхність і прохав заступництва. Про готовність Іосифа сприяти утвердженню єдності християнської Церкви сповістив папу Олександра VI і віленський бискуп Войтех Табор.

Папа відповів останньому посланням, в якому зауважив, що "церковна спільнота не повинна розпадатися через догматичні розбіжності… Через це набагато важливіше зберегти здорову і незаплямовану отару, ніж послабити її через овець, заплямованих єрессю чи іншими відступницькими хворобами". Тож він прохав віленського бискупа подати йому докладні відомості про догматику й обрядовість підпорядкованої Іосифу церкви; дані, отримані згодом Олександром VI, переконали його в необхідності відмови від повторного хрещення православних при переході у католицизм; це було зафіксовано в буллі, виданій у 1501 р.

Сам митрополит так і не удостоївся відповіді понтифіка, певно, через "подвійні стандарти" руського архієрея, висвяченого константинопольським патріархом (у Римі зважали лише на його уніатського "двійни- /226/ ка" – патріарха Іоанна Мікеле). Втім, не виключалося, що за умов визнання католицьких догматів папа опікуватиметься литовсько-руською паствою; для переговорів у справі унії, яка, за висловом самого Олександра VI, "так часто започатковувалась і стільки разів переривалась", понтифік пропонував відрядити до ВКЛ свого нунція; від цього, одначе, його застеріг посол Олександра Казимировича, щоб не підбурювати великого князя московського, котрий тим часом розгорнув воєнну кампанію, спрямовану на захист православ'я у Литовській державі.

Формальним приводом для неї став таємний лист від Федора Шостакова, в якому повідомлялося, що в Литві "сталась замятня вєлика мєжи латыны (католиків – авт.) и мєжи нашєго христьянства (православних – авт.): в нашєго владыку смолєнского диавол всєлился… на православную вєру". Пізніше, у квітні 1500 р., литовським послам, що прибули до Москви, було зроблено закид, що великий князь Олександр "посылаєт… ко князєм и к панам русским и ко всєй Руси, чтобы приступили к римскому закону" і чинить те, чого "при єго прєдках нє бывало": будує костели в руських містах і силою примушує їхніх мешканців переходити в "римский закон".

Як уже відзначалося, ці твердження не мали під собою фактичної основи. Ближчою до істини виглядає та версія подій, що її виклав у своїй праці "Роз'яснення помилок руського обряду" (1500 р.) краківський теолог Ян Сакран (Освенцімський): великий князь Олександр намагався схилити православних до єдності Церкви "лагідним переконуванням", у відповідь на що вони "перекинулися на бік московського великого князя, захисника їхньої схизми".

Утім, самий твір Сакрана (русини в ньому зображувались як "найгірші з-поміж усіх єретиків", котрі, однак, "насмілюються заявляти, що їхні обряди й таїнства правдиві та законні") істотно вплинув на провал унійної справи; зі смертю ж митрополита Іосифа (1501 р.) будь-які контакти між папою та православними ієрархами взагалі перервалися. Згодом, наприкінці XVI ст., саме в "нєдбалости старших цєрковных" убачали причину того, що "соєдинєниє мєжи цєрковью грєчєскою и римскою… мало нє полтораста лєт… по соборє Флорєнтєйском отлогом лєжало" (твердження належить Іпатію Потію). Однак пояснення цього слід шукати в іншому: у кризі тогочасних екуменічних ідей, у ворожості католицького духівництва (його позицію унаочнив памфлет Яна Сакрана) та в напруженій боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. /227/-/228/

Провідним чинником, що формував демографічну ситуацію в Україні впродовж другої половини XIII-середини XVI ст., був, поза сумнівом, "татарський фактор" – попервах у вигляді руйнівного Батиєвого погрому, а згодом – у формі небезпечного сусідства з "Татарією", якою стали безкраї обшири українського Півдня.

Не варто доводити, що монгольська навала мала найзгубніші наслідки для давньоруських земель, передусім для Середнього Подніпров'я, котре назавжди втратило роль політичного, економічного, релігійного та культурного центру всієї Русі. "Нєсть числа" селам, містам і містечкам, які були стерті з лиця землі завойовниками і вже ніколи не постали з руїн. Відродження міст унеможливлювалось запустінням їхньої сільської округи. Тож нащадки Михайла Всеволодича не випадково покинули батьківський Чернігів: археологічні дослідження показали, що в середині XIII ст. припинила своє існування переважна більшість поселень у межиріччі нижньої Десни й Дніпра, де, за твердженням давнього літописця, зосереджувалася "вся жизнь" чернігівських князів; мало минути понад півтисячоліття, щоб Чернігів досяг своїх колишніх розмірів. У Києві на кілька століть осередком міського життя став Поділ; верхнє ж місто залишалося німим свідком колишньої величі "матері руських міст".

Втім, цей занепад не мав тотального характеру. Свого часу О. Андріяшев, аналізуючи демографічні наслідки монгольської навали, з подивом відзначив: "Здається, що не менше за інших частин країни мусило б зазнати шкоди від татар Посейм'я, що лежало недалеко від татарських кочовищ, але, зважаючи на те, що тут, як і давніше, скупчувалося багато дрібних князівств… треба гадати, що тут чогось люду не поменшало". Ще далі пішов П. Клепатський, зауваживши, що путивльське Посейм'я, яке в давньоруський період "не являло собою ласий шматок для шукачів уділу[120] й, очевидно, було зов- /267/ сім не багатолюдним", у XIV–XV ст. перетворилося на "квітучу провінцію" (цей розквіт, до речі, простежується на матеріалах археології – у вигляді значних, до 3,5 м завтовшки, культурних нашарувань XIV–XV ст.); дослідник пов'язав цей феномен із плідною взаємодією місцевого населення й татар, вказавши, як на історичну аналогію, на літописних болоховців, "сєдящих за татары". Дану гіпотезу підкріплює епізод із відкупником Ахматом, у слободи якого люди "со всєх сторон сшєдшєся".

Це літописне повідомлення дає можливість під новим кутом зору подивитися на міграційні процеси другої половини XIII ст., котрі традиційно характеризуються лише як відплив частини місцевого населення на північ, у верхів'я Десни та Оки. Між тим уявлення про масову міграцію не мають під собою вагомих підстав, якщо не брати до уваги російські дворянські родоводи, котрі в своїй найдавнішій (чи, за традиційною термінологією, "легендарній") частині містять відомості про виїзди наддніпрянців до Північно-Східної Русі в XIII–XIV ст. Ще М. Грушевський зауважив, що "в генеалогіях московських боярських родів знаходяться згадки про перехід предка тої чи іншої боярської фамілії до Москви з України… (хоч самі по собі звістки генеалогій не дуже певні)". В останньому застереженні дався взнаки скептицизм щодо "легенд" як джерела вірогідної інформації, котрий безроздільно панував у історіографії XIX – початку XX ст.

За час, що минув, ставлення до "легенд" дещо змінилося. Зокрема, з метою верифікації "легендарних" відомостей було визнано за доцільне групування їх за спільними ознаками (зокрема, коли йдеться про виїзди, – за вихідною "адресою" родоначальників). Як приклад такої взаємоперевірки були запропоновані "легенди" Плєщєєвих, Зюзіних та Ізмайлових, що їхні предки нібито виїхали з Чернігова в другій половині XIII ст.

Однак чернігівське походження Плєщєєвих досить проблематичне: уявлення, нібито їхній предок, Федір Бяконт, батько московського митрополита Олексія (бл. 1293–1378 рр.), був чернігівцем, спростовується звісткою найдавнішої, кінця XIV ст., редакції "Житія Олексія митрополита" про те, що він "бєашє родом болярин, от славных и нарочитых бояр литовскых". Це ж стосується й Ізмайлових, котрі вважали своїм родоначальником татарина Івана Шаїна, який був "посажєн от Батыя на Чєрниговє владєтєлєм", а в 1257 р. перейшов на службу до Олега Інгваровича Рязанського. Вище вже йшлося про те, що жалувана грамота останнього (як, до речі, й грамота Івана IV, у складі якої вона збереглася) – фальсифікат XVII ст. Досить пізнім за походженням є, очевидно, й родовий переказ Зюзіних, в основі якого – радше /268/ літературні ремінісценції ("Житіє Михайла Чернігівського"), ніж конкретний факт. Таким чином, комплексність в аналізі родоводних "легенд" у випадку з Черніговом є малоефективною, оскільки вони характеризують не стільки реальні демографічні процеси XIII ст., скільки пізніші "чернігівські алюзії". Що ж до хрестоматійного "києвского благоплємєнитого вєльможи" Родіона Нестеровича, котрий у 1332 р. нібито емігрував до Москви з 1700 своїх дружинників, то інформація про його виїзд є однією зі звісток, пов'язаних з боярським родом Квашніних, які включено до Новгородського владичного зводу 1539 р. Поява цього комплексу відомостей пояснюється причетністю до укладення цього літопису Андрія та Івана Квашніних, котрі служили "у Новгороді, у владики". Зроблені ними інтерполяції мали на меті підкріпити традицією власні позиції в місницьких спорах із родом Бутурліних, родоначальник яких – Акинф – виступає у звістці 1332 р. як головний суперник Родіона Нестеровича; боротьба між ними за старшинство серед московських бояр ("надо всєми большинство") закінчується поразкою й загибеллю Акинфа. При цьому не витримують історичної критики ані факт існування місницьких рахунків у XIV ст., ані розміри почту Родіона Нестеровича; відповідно, неможливо беззастережно покладатися на інформацію щодо його прабатьківщини.

В цілому ж у літописах і родоводах йдеться про поодинокі факти, а не про масові явища, характеризувати які здатні хіба що дані археології. Втім, і вони не однозначні, навіть такий виявлений розкопками феномен, як зменшення розміру сільських поселень на Подніпров'ї у XIII–XIV ст.: аналогічна картина спостерігалась і в інших регіонах східнослов'янського ареалу, що, на думку спеціалістів, не було наслідком монгольської навали або воєнних експедицій литовських феодалів. Найімовірніше, це явище було спричинено еволюцією форм землеробства – поширенням рільництва, а відтак, і найбільш раціонального за таких умов малодворного типу сільської забудови. І хоч остаточне вирішення цього питання – справа майбутнього, вже тепер цілком очевидно, що археологічні дані щодо зменшення сільських поселень у регіоні не можуть розцінюватись як безперечне свідчення збезлюднення регіону.

Подолання спричинених Батиєвою навалою явищ було непростим і тривалим процесом. Пріоритет у цій справі належав Галицько-Волинському князівству, де вже у середині XIII ст. розгорнулась активна реконструктивна діяльність. Елементом відродження міського життя стало заохочення колоністів із сусідніх країн – Польщі, Німеччини, Чехії, Угорщини, які чимало посприяли економічному піднесенню Галицько-Волинської Русі. Іноземцям протегували як останні Романо- /269/ вичі, так і їхні наступники в XIV ст.; зворотним боком цієї доволі прогресивної протекціоністської політики була денаціоналізація міст, а згодом, в окремих випадках, – і дискримінаційні заходи щодо міщан-русинів. Це явище не поширилося далі на схід, де в XIV ст. поставали хіба що вірменські та єврейські громади. Щоправда, родоводи донесли звістку про виїзд предка Толстих і Тухачевських Індриса з Германії до Чернігова з 3-тисячною дружиною в 1353 р., але вона здається більш ніж сумнівною з огляду на епідемію, що охопила цей регіон у 1352 р.

Слід зауважити, що в XIV ст. міські поселення були відносно нечисленними, відділяючись одне від одного просторими лісовими масивами, які нерідко залишалися практично незалюдненими (це унаочнює щоденник Контаріні, котрий у 1474 р., мандруючи до Персії, проїхав від Любліна до Кафи). Що ж до українського Півдня, то він у цей час перебував під безпосереднім контролем татар. Саме на цей період, на думку деяких дослідників, припадає поява на Лівобережжі Дніпра низки населених пунктів, топографічно пов'язаних із річковими переправами, котрі, на жаль, практично не простежуються в сучасній географічній номенклатурі. За часів Вітовта на теренах "Татарії" з'явилися поодинокі форпости литовської експансії – фортеця св. Іоанна на нижньому Дніпрі й Чорний город поблизу Аккермана; водночас укріплювались давні українські міста, що й дозволило згодом стверджувати, що Вітовт "начал созидати грады многи, зарубил Києв и Чєрнигов". Очевидно, що ініційоване ним розгортання фортифікаційного будівництва (як перед тим – діяльність братів Коріатовичів на Поділлі, яким літописець приписує розбудову Смотрича, Бакоти та Кам'янця-Подільського)[121] мало антиординську спрямованість; утім, період цієї, за виразом Я. Дашкевича, "литовської реконкісти" був недовгим, а наступники Вітовта повністю занедбали цей напрямок його політики.

Наприкінці XV ст. зміна традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу великих литовських князів і їхня переорієнтація на Заволзьку Орду різко погіршили ситуацію в Україні. Татарські напади призводили до величезних втрат населення, котре фізично винищувалось і масово забиралося в полон. В окремі роки ці втрати сягали кількох сотень тисяч чоловік; взагалі ж для татарина було ганьбою привести з собою менше 10 бранців. У Криму полоняників перетворювали /270/ на рабів, більшість яких згодом опинялась у Туреччині та інших країнах Сходу. Лише одиницям на чужині усміхалася доля (як славнозвісній Роксолані, дружині Сулеймана Пишного); загал чекали виснажлива праця та тяжкі випробування.

Чимало сучасників переймалося їхніми бідами, і серед них, зокрема, вже не раз цитований Михалон Литвин, котрому доводилось бувати в Криму. Нині стали класичними його характеристика Кафи ("не міста, а поглинача нашої крові") й опис тамтешнього ринку з рядами зв'язаних один із одним невільників, що нагадали Литвину журавлині ключі, які назавжди покидають свою батьківщину. Проникливість цього образу посилює сцена прощання з литовцем одного з полоняників, котрий уже ступив на корабель, що відвезе його на чужину, звідки немає вороття. У літературі його монолог подеколи розглядають як риторичний прийом, покликаний спонукати співгромадян Литвина позбутися різних пороків, щоб у татарській неволі "не загинуло все наше плем'я" – перспектива, реальність якої мала підкреслити згадка про перекопського митника, котрий, зустрівшись із Литвином, розпитував його, звідки везеться до Криму ця безліч невільників і чи залишились ще люди на його батьківщині.

Інший сучасник ставив риторичне запитання: "Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів взяли татари у той чи інший час, хто склав до купи цілу суму і при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу?… Хоча, кажуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає". І справді, визначити цю цифру досить непросто; за попередніми підрахунками Я. Дашкевича, вона дорівнює, щонайменше, 2–2,5 млн. вбитих і полонених.

Знекровлюючи Україну, татарські "наїзди" суттєво впливали й на структуру заселеності її обширів. Безпосередні наслідки цих нападів окреслив П. Клепатський, аналізуючи колонізаційні рухи XVI ст.: "Та чи інша місцевість сьогодні, наприклад, була ще залюдненою, а завтра, дивись – прийшли татари, й вона порожніє. Про насельників такої місцевості можна сказати словами Сааді, що "цих вже нема, а ті далеко": частина загинула від шаблі чи потрапила в полон, решта розбіглася в різні боки й могла більше не повернутися на обжиті місця. Від міст залишалися городища, від сіл – селища,[122] вся ж місцевість /271/-/272/ або перетворювалася на пустелю, або ставала тереном для ухожого промислу".

Цим тереном, власне, стала вся південна Наддніпрянщина, на яку практично не поширювався державний контроль ВКЛ: у XVI ст. московські "сторожі" вільно почувалися на колишній Переяславщині, а вихідці з Сіверщини (вона, нагадаємо, залишалась у складі Росії до Деулінської угоди 1618 р.) становили значну частину місцевих уходників. Крім цих промисловиків, що жили тут "на мясє, на рыбє, на мєду", в ревізіях середини XVI ст. згадуються тільки "копачі", котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани.

За матеріалами тих же ревізій виразно простежується процес скорочення кількості сільських поселень внаслідок їх "воювання" кримчаками. Зокрема, у 1552 р. ревізори Київського замку занотували факт запустіння низки митрополичих сіл і навіть кількох місцевих монастирів ("Монастырь был Святоє Прєчистоє Гнилєцкий и к тому монастырю озєра и сєножати бывали, нижли от татар запустєли… Монастырь Зарубский Святоє Прєчистоє, и к тому монастырю бывала такжє пашня, бортная зємля, озєра, бобровыє гоны; тєпєрь пусто – один чєрнєц стєрєжєт для пожару (тобто має запобігати пожежам – авт.)"). Симптоматичним є й те, що в XVI ст. елементом територіальної структури на Київщині, Сіверщині та Брацлавщині виступали не лише міста, містечка й села, а й так звані "землі" – території з мінімальним населенням, яке нерідко не було постійним. Темпи розвитку урбанізаційних процесів у цих регіонах були вкрай повільними. Так, за підрахунками П. Саса, в середині XVI ст. на Брацлавщині нараховувалося лише 2 міста й 4 містечка, тим часом як на Волині їх було відповідно 32 і 89.

Відзначені негативні моменти не перекреслюють того факту, що багатовікові контакти з татарами суттєво позначились на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Але, попри ці та інші іноетнічні впливи, зберігалося усвідомлення його національної ідентичності – "руськості", що сприймалась як категорія не тільки етнічна, а й конфесійна.[123] /273/

Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-правове відчуження окремих земель. Джерела XV–XVI ст. вирізняють певні територіальні групи місцевого населення: киян, волинян, подолян тощо. Згадуються й сіврюки – нащадки літописних сіверян, які зберігали свою етнографічну самобутність до XVI ст., коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною. Інша хвиля міграційних рухів була пов'язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричинене цим перемішування населення, підриваючи основи регіоналізму, разом з іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості, що ствердився у наступні століття.

Як уже відзначалося, впродовж XIV–XVI ст. населення українських земель вважало себе "руським" ("руссю", "русинами"), а самий термін "Русь", остаточно втративши своє первинне, вузьке, значення, виступав як назва всього східнослов'янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти "Малу", "Велику", "Червону", "Білу" й "Чорну" Русь.

"Малоросійська" традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). Цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу "Великої Русі" (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, "Малої Русі" в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій /274/ (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава.

У церковному вжитку межі "Малої Русі" як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачимо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те, що константинопольські патріархи то ототожнювали "Малу Русь" із Волинню, то відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнтувались у тогочасних географічних реаліях.

До останніх слід, очевидно, віднести поділ руських земель на "верхні" та "нижні", відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі "верхньоземськими" названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов). Так, автором антикатолицького твору, написаного на замовлення сербського воєводи Стефана Якшича у 1511 р., був Василь Никольський "от Дольнєє Руси" – очевидно, писар литовської великокняжої канцелярії того ж імені, уродженець Чернігівщини, котрий у 1508 р. в почті князів Глинських виїхав до Росії. Як "Понизовьє" згадується Наддніпрянщина в безмитному листі Сигізмунда-Августа (1558 р.). Наприкінці XVI ст. "Нижньою Руссю" називав Подніпров'я київський бискуп Й. Верещинський. Цей же термін фігурує в подорожніх нотатках Амброджіо Контаріні (1474 р.); щоправда, за твердженням венеціанця, Київ був розташований поза межами "Нижньої Русі", до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк, Житомир і Білгород. Зазначений факт, як і деякі інші середньовічні уявлення про географію українських земель, ще не знайшов свого пояснення. Однак цілком очевидно, що архаїчний поділ східнослов'янських земель на "верхні" та "нижні" обумовлювався їхніми просторовими характеристиками, а не етнографічною забарвленістю.

Зрозуміло, що в XIV–XVI ст. у межах східнослов'янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом призвели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XIV–XV ст., однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної куль- /275/ тури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов'ян. Цікаві, хоч і непрямі свідчення на користь цього навів московський дослідник Б. Флоря. За спостереженнями науковця, в польській літературі XVI ст. побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише "жорстока тиранія" московських володарів відлякує православне населення ВКЛ від перспективи переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті останнього Ягеллона (1572 р.) було висунуто ідею обрання королем Івана IV, у польській публіцистиці знайшлося місце як для застережень, що русини "труснуть рогами", отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа", так і для тверджень, що властиве московитам "варварство" не є нездоланним бар'єром на шляху об'єднання Росії з Річчю Посполитою – з огляду на вже набутий поляками досвід "цивілізаторства": "Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд – це та ж Русь і те ж плем'я".[124]

На думку Б. Флорі, є всі підстави вбачати в цих висловах репродукування уявлень, характерних для тогочасного східнослов'янського середовища, адже "в польському суспільстві не існувало якоїсь самостійної традиції щодо етнічних відносин у Східній Європі…; до того ж, представники польської еліти аж ніяк не були зацікавлені в тому, щоб підкреслювати єдність східного слов'янства (й тим самим, хай і в непрямій формі, визнавати справедливість претензій московських государів на давньоруську спадщину)".

Втім, політичне, а з середини XV ст. – і церковно-ієрархічне відчуження руських земель, зрештою, мали позначитись на свідомості їхніх мешканців. Б. Флоря вважає, що це відбулося в останній чверті XVI ст., коли з'явилося навіть генеалогічне "обґрунтування" уявлень про "русь" і "московитів", як два різні народи: за твердженням Стрийковського, їх нібито започаткували брати Рус і Москва. Заслуговує на увагу саме "братній" характер їхніх взаємин, який пізніше, у 20-х рр. /276/ XVII ст., декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як Іов Борецький та Йосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами – "єдиноутробними" братами Йосифом та Веніаміном; другий у листі до Риму зазначав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів.

Заслуговує на увагу термінологічне оформлення цього етапу етнічної диференціації східного слов'янства. Наприкінці XVI ст. на теренах Речі Посполитої після 200-річного забуття раптово відродилась назва "Мала Русь (Росія)". У XIV ст. цей термін, за слушним спостереженням М. Грушевського, "не встиг відповідно стверднули і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні". Його нову появу вчений пов'язав із наявністю в титулатурі московських митрополитів (з 1589 р. – патріархів) визначення "всієї Русі": "коли київським митрополитам прийшлось зав'язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу", їм "незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома – "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії".

Документом, що започаткував цю практику, вважається лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви й шпиталю (1592 р.). Через чотири роки афонський чернець Іван Вишенський звернувся з посланням "ко всєм православным христианам Малоє Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому". В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах.

Втім, було б помилкою ототожнювати "Малу Русь" зламу XVI–XVII ст. з "Малоросією" XIX ст., оскільки перше поняття охоплювало не лише українські, а й білоруські та, частково, литовські землі[125] – власне, територію київської митрополії. Це й не дивно – з огляду на церковне походження даного терміна; однак, на відміну від "Малої Русі" XIV ст., у XVII ст. цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі" як макротопоніму відповідав перехідний тип етносу – білорусько-українська /277/ спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально – в сусідній Московщині їх від початку XVII ст. звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру – "бєлорусской".[126] Не можна не погодитися з Б. Флорею, котрий, ґрунтовно проаналізувавши це питання, зауважив: "Поява в російських джерелах першої половини XVII ст. таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусцы", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов'яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу". Водночас дослідник наголосив, що поява цієї термінології в російському діловодстві не дає жодних підстав для тверджень про завершення етногонічних процесів на руських землях Польщі й Литви, про чітке усвідомлення в XVII ст. відмінностей між українцями та білорусами.

До речі, охрестивши "Білою Руссю" східнослов'янські регіони Речі Посполитої, росіяни вдалися до терміна, який тривалий час уживався лише стосовно їхньої батьківщини. Щодо Північно-Східної Русі ця назва використовувалась уже на початку XV ст., виступаючи як рівнозначна з "Великою Руссю". Її можна зустріти як у різноманітних писемних пам'ятках, так і на картах (зокрема, італійських, де фігурує "Біла Русь, або Московія"); при цьому самі московити воліли називати свою землю "Руссю". Однак на початку XVII ст. джерела нотують нове, локальне, значення терміна "Біла Русь": так називали в Речі Посполитій округу Полоцька, Вітебська, Орші, Могильова й Мстиславля, тобто сучасну Східну Білорусь. Відтак, по різні боки московсько-литовського кордону в поняття "Біла Русь" вкладали зовсім різний етногеографічний зміст. Ця суперечність зайвий раз засвідчує, яким непростим був процес номінування нових історичних реалій.

Неважко помітити, що, аналізуючи термінологічне оформлення етнокультурних процесів у східнослов'янському ареалі, ми дещо забігли наперед і вийшли за хронологічні межі нашої праці, позаяк логіка дослідження змусила нас "зазирнути" до першої половини XVII ст., щоб переконатися: тогочасний поділ східного слов'янства був двочлен- /278/ ним і в своїй основі політичним. Гадаємо, це стане застереженням від спроб розглядати події XIV–XVI ст. під кутом зору "українського питання": адже, перейнявшись цією ідеєю, навіть твердження Контаріні про існування "Верхньої" та "Нижньої" Русі можна витлумачити як свідчення існування в XV ст. "двох етноісторичних реальностей" – Росії та України (дарма що в межах останньої чомусь не знайшлося місця для Києва). На жаль, і в суто наукових працях є місце для подібних "реконструкцій" – як і для "праведного гніву" на адресу тих, хто обстоює "проблематичну етноісторичну єдність" східного слов'янства XV ст., "навіть не згадуючи" про Україну.

Й справді, термін "Україна" фігурує ще в давньоруському Іпатіївському літопису – втім, тільки в своєму "окраїнному" значенні, що недвозначно демонструє його використання в тому ж літопису щодо території Польщі й пов'язане з цим словосполучення "ляховє-украинянє". Таке його значення зберігалось і в пізніші, литовські часи – при цьому в державі з центром у Вільно "українними" вважалися не тільки Чернігів і Київ, а й Полоцьк і Вітебськ. Щодо мешканців цих "україн" від XV ст. використовувався термін "люди украинныє (вкраинныє)", "украинники" ("вкраинники"), головно, коли йшлося про специфічні явища місцевого життя, пов'язані з їхнім периферійним статусом (прикордонні конфлікти, татарські "наїзди", свавілля адміністрації тощо). Так, у 1486 р. Казимир Ягайлович передав Іванові III: "С твоєй зємли люди нашим людям вкраинным, мцєнянам и любучанам (мешканцям пооцьких міст Мценська й Любутська – авт.), многиє шкоды починили в татьбах и в разбоях, и в грабєжах"; у 1498 р. великий князь литовський Олександр закидав тому ж Іванові III, що його посол до Туреччини й Криму Михайло Плєщєєв на зворотній дорозі "поєхал полєм, и многих людєй и татар с собою взял, и шєл мимо Чєркасы, и мимо Канєв, и мимо Києв, а вєсти вкраинникам нашим нє хотєл никотороє дати о тых татарах;… сам поєхал до Путивля, а татаровє, которыє с ним єхали, впадши в нашу зємлю, шкоды нємалыє нам починили"; того ж року він мусив виправдовуватись перед Іваном III, що "кривды вєликиє", заподіяні росіянам у Мценську, Рильську, Путивлі, Смоленську та Полоцьку, сталися без його відома і тепер він "до тых своих урядников до городов украинных посылаєт бєз мєшканья и кажєт всих тых дєл довєдатися".

Така географія "україн" не дає можливості інтерпретувати литовських "українників" як українців; у неетнографічному сенсі вживався цей термін і московською стороною (наприклад, перед початком московсько-литовських переговорів 1503 р. Іван III мав наказати "своим украинным князєм и намєстникам, и волостєлєм, и всєм своим украинникам, /279/ чтобы вєликого князя Алєксандра украинам зацєпки (тут: шкоди – авт.) никоторой нє чинили").

Щоправда, згідно з твердженням М. Грушевського, в XVI ст. слово "україна" перестає "уживатись у загальному значенні пограничної землі, спеціалізується для Середнього Подніпров'я і з часом стає не тільки технічним виразом, але й власним іменем для східно-полудневих українських земель (Подніпров'я з Середнім Побужжям)". Однак ця тенденція ще недостатньо простежена в спеціальній літературі, як і процес подальшої еволюції даного терміна. Тож, гадаємо, варте уваги спостереження Г. Боряка, котрий зауважив, що наприкінці XVI ст. назва "Україна" поширилась із традиційних "українних" воєводств, Київського й Брацлавського, на інші українські землі, що й відбилось у сеймовій постанові 1580 р., де згадується "Україна Руська, Київська, Волинська, Подільська, Брацлавська". Цікаво, що кордони України однаково окреслені в сеймовій постанові 1643 р. (в ній ідеться про "комори від границь московських через Україну до Валахії") та в "Описі України" Боплана (1651 р.), який розумів під нею "кілька провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії".

До речі, впродовж тривалого часу "Україна" не включала у себе Сіверщину. "Співіснування" цих історико-географічних понять засвідчують писемні пам'ятки XVII–XVIII ст., зокрема український хронограф за списком Л. Боболинського (повідомлення про перехід під "защиту и опєку" царя Олексія Михайловича Богдана Хмельницького "со всєм Малороссийским панством (державою – авт.): Сєвєром и Украиною, и цєлым Запорожьєм со всєми козаками"), Могильовська хроніка ("на Україні за Дніпром і на Сівері"), літопис Самовидця ("многиє выходили на Украину на мєшкання и у Сивєр"; "того ж року вєликая саранча была на Украинє и коло Стародуба на Сивєрє"). Водночас Сіверщина вважалася частиною "Малої Росії", що унаочнює "Скарбниця" І. Галятовського (1676 р.): "в Малой России, на Сєвєру, близко мєста Чєрнигова"; "в Малой России, на Сєвєру, єсть мєсто, Погар названноє". На цих прикладах неважко переконатись, як непросто взаємодіяли між собою різноманітні макротопоніми в процесі складання нових етноісторичних реалій.

На закінчення зробимо кілька зауважень стосовно теоретичних засад, які формували етнічну свідомість у XVI ст. Як уже відзначалось, ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов'язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько-латинських культурних стереотипів /280/ розщеплювало чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, в якій "руськість" поступалася місцем усвідомленню своєї належності до "польської нації".

Серед православного духівництва (його представники в 1476 р. вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як "российских славян", "российских сынов… вєликородного славянского языка") побутував і далі етногонічний міф про походження русів від Яфета, в категоріях якого осмислювались як взаємини із "московитами" (вони вважалися частиною "Яфєто-Росского" племені), так і нові соціальні реалії. Згадаймо хоча б хрестоматійну характеристику козацтва в маніфесті 1621 р.: "Се ж бо то плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке царство морем Чорним і сухопуттю". Що ж до самого козацтва, то саме йому як найрухливішому й найактивнішому елементові "українного" суспільства судилося відіграти провідну роль у формуванні етнотипу українця-"козакорусса" (не дарма ж уживані щодо козаків назви – "черкаси" та "хохлачі" – згодом поширилися на все українство). /281/-/282/