Львів цього похмурого дня скорботно опустив сиве чоло і терпляче мовчав. Він не згадував, як було на грані віків, скільки разів його спустошували пожежі — п’ять, десять а чи сорок, як твердили історики. Не перераховував, чиї мечі щербилися об його мури, — легше було згадати, хто з сусідів — далеких і близьких — не щербив їх. Він не мордувався навіть тим, чому кожен з пришельців іменував його на свій лад — Леополіс, Левенсбург, Лемберг, Львув, — тільки не Львів. Він мовчав… Принаймні поки що.

Мовчав і австро-угорський намісник Галичини генерал австрійської армії барон Гуйн, стоячи в своєму кабінеті та з-за штори позираючи на нього, — звідси, з апартаментів намісництва, місто було мов на долоні. Відтак барон Гуйн опустив очі на Губернаторські вали.

Вони, Губернаторські вали, були закладені давно — після першого, в 1772 році, поділу Польщі, коли Галичина дісталася Австрії. Тоді Річ Посполиту ділили три монархи: Катерина і Фрідріх Другі та Марія-Тереза. Але якщо для Речі Посполитої, до складу якої входила земля Галицька, або, як її ще називали аборигени, земля Лева, маючи на увазі сина Данила Галицького Льва, в честь якого Львів і одержав свою назву, — тож якщо для Речі Посполитої це був перший поділ, то для Галичини ж — другий. Уперше вона була поділена чотириста літ перед тим. І серед тих, хто ділив, була… Польща, об'єднана в єдину державу Владиславом Локетеком, коронованим у Кракові, та зміцнена його сином — останнім королем з династії Пястів, Казимиром Третім. Ні, Казимир не ділив Галичини — він її загарбав. А прицілюватися почав ще до того дня, як одягнув корону. На його очах Галицька Русь половинилась, четвертинилась, її роз’їдали міжусобиці, і Казимир збагнув, що з нею діється те ж саме, що було з його вітчизною після смерті Болеслава Кривоустого, який заповів поділити королівство між синами, відкривши, таким чином, ворота німецьким колонізаторам, — Тевтонський орден відразу цим скористався: захопивши землі пруссів, створив свою державу, що постійно терзала-розорювала подрібнену Польщу. Тепер же такі ворота було відкрито перед Казимиром: 1 квітня 1340 року у Володимирі був отруєний змовниками останній князь Галицько-Волинський Юрій Другий. Як тільки Казимир довідався про його смерть, одразу зібрав своїх найвірніших слуг, шляхтичів, найняв німців і, не гаючи часу, віроломно вторгся на Галицьку землю, через два тижні його війська вже стояли під стінами стольного града Львова, а по світу розповзлася випестувана католиками брехня: Юрій перед смертю сам, мовляв, призначив Казимира своїм спадкоємцем Галицької Русі.

Мужньо боронився Львів, та почався голод: місто задихалося в облозі; виходу не було, і мужі довір'я послали до Казимира депутацію: ми готові піддатися, якщо збережеш, крулю, нашу віру, наші обряди. «Віру? Обряди? Будете мати і віру, і обряди…» Розчинилася фортечна брама, і… він вивіз до Кракова, тодішньої столиці Польші, скарби древніх галицьких князів: одежу, сідла, посуд, два хрести, дві корони, оздоблені діамантами, прикрашений золотом княжий трон; він спалив церкву Трьох Святителів і княжий замок; за його повелінням стинали голови непокірним русичам. Він титулував себе королем Польщі і Русі, а вірнопіддані, обтерши награбованими рушниками закривавлені руки, гучно проголосили його Великим.

Щоправда, на цей раз Казимир довго у Львові не затримувався — на поміч обложеним рушив з дружиною боярин Дмитро Дедько, іменований старостою Руської землі. Та і його обдурив Казимир, уклавши з ним мирну угоду, в котрій відхрещувався від Галицько-Волинського князівства, — він пішов на угоду, щоб через кілька років повернутися на ним же сплюндровані землі: впали Львів, Галич, Холм, Белз, Перемишль, Звенигород, Володимир… І в польських манускриптах появилося «Королівство Русь».

Однак не було спокою на землі того королівства: майже тридцять років по смерті Казимира толочили її, крім поляків, литовці та угорці. Суперництво їхнє закінчилося доволі своєрідно: польська королева Ядвіга одружилася з литовським князем Ягайлом, і після Кревської унії наймогутніше після Київської Русі, з європейською славою, Галиць-коВолинське князівство було поділено натроє: Галичина, Белзька земля та Холмщина перейшли у вічне користування Польського королівства, Волинь — до Литви, а рештки віддали Угорщині. Історія…

Історія! Мине чотири століття, і в 1772 році поділять саму Річ Посполиту. Польські історики обурюватимуться: поділ цей суперечить нормам міжнародного права! Обурення цілком резонне, але… якими нормами користувалися Польща, Литва і Угорщина, коли в 1395 році роздерли між собою Галицько-Волинську державу? Історія…

Дивовижна вона, історія… Ще до підписання в Петербурзі конвенції 5 серпня 1772 року про поділ Речі Посполитої Австрія замахнулася на Львів. Вона мотивувала це тим, що в Галицькій землі кілька років перебували… угорські феодали. Парадокс, але до її мотивів прислухалися монархи, невдовзі до Львова з барабанним боєм, під крилами орла Габсбургів, ввійшли білокабатники Марії-Терези. За ними тьмою ринули австрійські чиновники. Цісарева передусім подумала про назву краю, як у свій час Казимир Третій, — замість Руського воєводства постала Галицька губернія, замість воєводи — губернатор. Однак нащадкові, цісареві Иосифу Другому, назва видалась надто буденною, і він повелів іменувати захоплені землі дещо пишніше: Королівство Галичини і Лодомерії, на чолі поставив свого губернатора, якого після революції сорок восьмого року змінив, аж донині, цісарсько-королівський намісник. І аж мало не донині, принаймні до барона Гуйна, намісником неодмінно був представник польської шляхти. Водночас було закрито частину костьолів, а деякі розібрано. Цісар не бажав ділити владу з католиками, зметикувавши, що костьолів — половина з кляшторами — сорок, а населення в місті двадцять тисяч, — по п’ятсот на храм… Таким чином, одночасно костьоли могли поглинути у своїх нетрях увесь католицький Львів. Ні, цісар не міг цього допустити! І звелів знести мури, що оточували середмістя, брами і вежі, а вали над Полтвою-рікою засадили деревами, через саму річку перекинути три мости, щоб з’єднати передмістя з середмістям. Ще коли поляки загарбали Львів, то центр міста, середмістя, віддали німецьким колоністам, які й вибудували квадратну площу Ринок з ратушею посередині, відвівши з німецькою педантичністю кожному люду свою бічну вуличку, що витікала з центра, — Руська, Вірменська, Сербська, Краківська… Українцям дозволялось селитися тільки на Руській. І ні кроку більше! Австрійці зберегли центр, але… і своє щось та поставили… Крім того, губернатор зажадав окремого будинку. Нового, на новий смак збудованого. Зробити відразу це перешкодили наполеонівські війни. Аж після Віденського конгресу, коли розбурхана, як море, Європа вляглася в свої береги, вибрали місце для майбутньої палати — за колишніми валами східних мурів середмістя, на пагорбі, поруч із Стрілецькою горою, на якій самотньо стовбичив костьол Кармелітів Босих. Місце було не заселене і надзвичайно зручне, сказати б, ідеальне: з нього було видно все середмістя, — Львів неначе стояв перед губернатором на колінах. І це надавало володарю особливої величі: покорений в ногах переможця. Оскільки одні вали — Гетьманські (в честь польських повелителів), що тягнулися над Полтвою, — вже існували, то цим — від Бернардинівського кляштора до підніжжя Високого замку, за якими мав звестись палац-кремль губернатора, — дали назву Губернаторських.

А світ на початку двадцятого віку переполовинився. Кожен рвав щось собі. Побудувавши Велику Сибірську залізну дорогу, Росія мала намір утвердитися на Далекому Сході, зокрема в Кореї та Китаї. Але і Японії потрібен був Далекий Схід, вона рішуче вступила у війну, — після Цусіми Росія викинула білий прапор. І хоч Росія викинула білий прапор, але вона ніколи не мирилася з поразками. Може, саме на солдатських кістках Росія, Англія і Франція уклали сердечну угоду, іменувавши її Антантою та спрямувавши своє вістря проти створеного раніше Троїстого союзу, тобто — Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. Власне, чому Антанта проти Троїстого союзу, а не Троїстий союз проти Антанти? Хижаки шматували ще недошматовані краї і гострили зуби один на одного. Вони жерлися за пріоритет на морі, за Балкани і Туреччину, Африку — за кожен клапоть землі. Дещо зверхньо на них дивилися США. А може, вичікувально?

Галичину тим часом захлинула хвиля селянських страйків. Понад двадцять п’ять повітів, понад п’ятсот сіл, понад сто тисяч голодних і обездолених сказали: «Годі! Дайте нам наше! Ми люди, а не худоба!» І горіли панські маєтки, і схрестилися багнети з косами, і полилася кров. А Львів був неначе флагманом. І коли на Стрілецькій площі зібралися будівельні робітники, поліція відкрила вогонь — на бруківку впали жертви. Але живі сказали: «Хай живе свобода!» А потому були постріли студента Мирослава Січинського, котрий знищив намісника Галичини тирана Потоцького, і були шовіністичні кулі, що скосили молодого Адама Коцка, котрий підніс свій голос за український університет у Львові.

З трибуни Галицького крайового сейму і австрійського парламенту українські посли виголошували палкі промови — вони апелювали до конституції, вони говорили про свободу, про рівність, про убогість краю. Вони говорили обгрунтовано, в чисто парламентському дусі. Пафос цих промов був прямо пропорційним побоюванням промовців: вони вельми стрімко виголошували свої промови і… боялися революції. А після пострілів Сочинського мало не зомліли: стріляти в намісника краю? Боже мій, яка напасть! Хіба то по-християнськи? Хіба так можна? Для вирішення всіх проблем існує парламентська трибуна!

Вони просторікували одне, а історія розпорядилася по-своєму: почалась небувала досі світова війна, яка поглинула близько десяти мільйонів людських життів, перевершивши всі разом узяті війни за попередні сто років. А стосовно Галичини, то в чотирнадцятому році відбулась одна з найбільших світових битв — Галицька: з 23 серпня по 21 вересня з обох сторін майже п’ятсот тисяч полягло.

Позираючи зараз на Губернаторські вали, на похмурий Львів, намісник барон Гуйн не переймався долею Галичини — він ніколи, як і попередники, нею не переймався — його помисли були у Відні.

Відень, як і Львів, чекав — лише з острахом, напругою, пам’ятаючи, що сто років тому тут зібрався конгрес, котрий ніби підсумував війну коаліції європейських держав проти Наполеона. Сто років тому Австрія разом з Росією та Англією була на гребені епохи: на Віденському конгресі народи купувалися й продавалися, розділялися і з’єднувались… Сам імператор Росії Олександр прибув тоді, аби вершити долю Європи: Франція була позбавлена всіх завоювань, було відновлено кордони 1772 року, і запанувала Австрія, в складі якої залишилась Галичина та інші території, під її зверхністю був і Німецький союз, створений з німецьких держав і частково австрійських володінь. Англія одержала частину колоній, захоплених у Франції та Голландії, і острів Мальту. Розширилась територія Пруссії. Росії Конгрес віддав Царство Польське, залишивши приєднані раніше Бессарабію та Фінляндію, — відразу ж по укладенню акта постало створення Священного союзу — і Олександр Перший став жандармом Європи.

У пам’ять про ті часи височить під Лейпцігом пам’ятник Битви народів, найбільший пам’ятник в Європі,— величезна темного кольору зрізана піраміда; п’ятсот крутих східців ведуть на її верх, — у битві з Наполеоном тут загинули десятки тисяч людей.

Але це було колись, понад сто років тому, — тепер усе змінилося. Відень не судив інших, Відень чекав, коли судитимуть його. Навіть одинока вежа собору святого Стефана здавалась віденцям надто примітною — без неї, може, не так кололо б місто очі Антанті… Та ще, ніби у помсту за ту давню образу, Клемансо казав, що центральні держави — а отже, й Австрію! — треба карати за злочини. Подейкували, що французи були злі на Австро-Угорщину, оскільки та не виступила на їх боці під час франко-прусської війни, тим паче французький уряд просив укласти союз для спільного удару по Пруссії.

Суджень і розмов було багато. Відень жив тривогою, сифілісом і проститутками, голодом і каліками. Навіть пригасала в ці дні любов віденців до тих, ким завше хизувалися, — Моцарта, Бетховена, Штрауса. Цісар Карл міняв прем’єрів і міністрів, як Катерина Друга сукні, однак струпішілий мішок, у якому зібралися «любі народи», тріщав, розлазився, і не було таких ниток, якими б можна його зшити. Власне, все міркувалося так: Австрія, Угорщина, Польща і Чехословаччина виділяються в окремі держави; південнослов’янські області, об’єднавшись з Сербією, також творять окрему державу — Югославію; Трієнт, Трієст і Південний Тіроль відходять до Італії, частина Трансільванії, Банат і Буковина — до Румунії, Закарпатська Україна — до Чехословаччини…

Був жовтень 1918 року.

Хто ти? Якби то знати! Власне, він знав, хто він, — Ярослав Грицан. Людина на землі цій розбурханій. Але зараз хотілося забуття. В голові перемішалися дні, ночі, роки, люди, події… Він лежав на тапчані, серед чотирьох стін, — лежав сам, як обрубок, лежав і всупереч своєму настроєві виколупував у голові афоризми. Один навіть сумно потішив: птахові легше летіти, коли вітер дме йому в груди…

Нараз схопився, заходив по тісній кімнатці, ковтнув терпкого вина, закурив. І знову ліг. Заснути б! Навічно… А чому — навічно? Чому — не жити? Є ж на світі мати. Твоя мати. А мати завжди прийме сина.

«Дивно, — подумав з диким презирством, але не про свою матір. — Справді, дивно! Всі дівчата — чарівні. Ми в них закохуємося, носимо їх на руках, женимося, а потім скаржимося: яка паршива в мене жінка! Сміх! Перегодя ця «паршива» жінка стає матір’ю, і ми речемо: яка прекрасна мати! Людська комедія…»

Ярослав погасив цигарку, закинув руки під голову. І дуже виразно згадав те, що було місяць тому, коли він нарешті одвідав матір. Тоді… Ти тоді так само, як і зараз, лежав і дивився в стелю. І говорив до матері:

— Мамо, ми стільки натерпілися… Там, на фронті, було дуже багато дощів. Дощі і кулі… А в таборі для полонених — тиф… І сухоти…

У той день, коли ти був у матері, також надокучливо цідився марудний дощ. Здавалося, заливає все живе довкруж. Чорна хмара і сиві шиби. Дощ, мати і ти. Раптом мати зойкнула.

— Що, мамо?

— Знову…

Ти визирнув надвір — представник влади з двома жандармами. Вони причавкали на подвір’я, де брат, натягнувши на голову мішок-капюшон, рубав дрова. Представник влади недбало привітався з братом, проминув його і зайшов до господи.

— Одягайся! — звелів тобі.

— Чого? — заломила руки мати.

— На розмову!

Ти встав, одягнув піджак. «Будь здоров», — сказав братові, але брат під капюшоном, брат вдав, що не вчув. Брат під капюшоном… А тебе пригнали до церковиці. Там уже було повно людей, навіть сімдесятилітні, навіть підлітки.

— Зречіться того, чого ви хотіли! — вимахуючи кулаками, вимагав представник влади.

Ніхто нічого не відповів.

— Вам заціпило?

Ніхто нічого не відповів.

— Лягайте! — заволав представник влади. — Але випрямляйтесь так, ніби стоїте! Випрямляйтесь!

Палки випростали всіх.

— Ниць, ниць! — рикав представник влади.

Люди — обличчям до землі.

— Ви хотіли її мати? — єхидно процідив крізь зуби представник влади. — Нюхайте! — І по хвилі: — А тепер зліва направо підходьте по одному!

Тобі випало йти першому. Четверо оточили тебе. Один бив по голові, другий — під коліна, третій — під ребра, четвертий — в живіт. Ти звалився.

— Нюхай, чим пахне!

І ти втратив свідомість. Тебе відлили — ти увесь мокрий, та спершу нічого не розумів — дощ…

— Відпочинь собі,— поблажливо сказав представник влади. — І нюхай, чим пахне те, чого ти так дуже хотів.

Знову небуття… Коли ж розплющив очі, дощу вже не було — над тобою сиділа мати.

— Я слабий, мамо. Даруйте.

— Лежи, сину, тихо лежи.

— Мені гаряче, мамо. Мені так гаряче, мамо, як тоді, коли в мене було запалення легень. А може, мамо, це знову запалення? Га, мамо, може, знову?

— Ні, ні, сину…

— А знаєте, мамо, одного разу в січні зазеленіла трава… Дуже-дуже яскраво…

— Яка трава?

— Зелена трава, мамо, поміж білого снігу…

Ти дивувався, що мати не вірить. Справді, взимку зазеленіла трава. Зелена трава поміж білого снігу….

«Було», — Ярослав зітхнув, затиснувши зуби, і вмить прогнав спогади. Треба жити! А вже минув шостий місяць, відколи він нарешті вирвався з російського полону, та Львів зустрів його похмуро, непривітно, і Грицан день у день переконував себе, що в нього нема ні батьківщини, ні Львова, ні дружини, ні сина, ні дому — в нього нічого нема. Він був замордований своєю мукою.

Батьківщина? І так, і ні. Є клаптик розритої гарматами української землі, що зветься Галичиною і має прадавню історію: жили тут, обабіч Дністра, люди ще до нашої ери. Плодились, ростили потомство, щоб потому створити князівства Перемишльське, Звенигородське, Теребовлянське, Галицьке, які згодом об’єднались в одне — Галицьке, а ще перегодя — в могутнє Галицько-Волинське. І по-різному називали ці землі — Галицька Русь, Прикарпатська Русь, а далі одним словом — Галичина, а чи за Австрійської влади — Східна Галичина, Західна Україна, та найвагоміше — Галичина, бо місцина ця багата кам’яною сіллю, яку називають ще кухонною, а окремі кристали — мінералом галіт, — від грецького слова «галь», тобто сіль, і пішла назва краю — Галичина. Але коли почалася світова війна, не її, Галичину, ти боронив — ти покірно марширував в австрійському мундирі і ніяк не міг збагнути, чому йдеш душити Сербію — маленьку Сербію, свободолюбиву Сербію. Австрія ще в 1772 році заграбастала твою Галичину, а точніше — перезагарбала, бо ще в 1349—52 роках її поневолила Польща, тож перезаграбастала і тепер хоче заграбастати маленьку Сербію, і ти маршируєш під чорно-жовтим прапором монархії, аби, поневолений сам, неволити іншого. Нечуване дикунство! Ні, ти не стрілятимеш у сербів! Але ти був серед тих, хто стріляв, — ви стріляли в сербів, а серби стріляли у вас… І в тебе… Під Белградом тебе зрешетили осколки гранати. Коли їх повиймали у Відні, ти поклявся не служити більше монархії, ти подався до Українських Січових стрільців — все ж таки, як твердили стовпи нації, то — своє військо, рідне, героїчне, за власну державу б’ється… Себто за Галичину.

Нема ні самостійної Галичини, ні стрілецького легіону, — і примружив Грицан до болю очі, згадавши, як поліг легіон під Бережанами на Лисоні-горі, лише жменька вціліла. А генерал Брусилов торжествував — його сірошинельний вал розчавив-таки непокірних галичан.

Дружина? Коли ти повернувся з російського полону в одну тісну львівську кімнату, Стася сказала: «Мені набридло, я втомилася, я з тобою не бачу світа! Що мені з твого розуму? З твоїх юридично-історичних трактатів? З мене досить! Я хочу спокою! Залишайся в цій проклятій хаті, я йду від тебе! І ніколи не повернуся — здохну, а не повернуся!..»

І пішла.

Син? Він був, він є, але в нього є мати, і він пішов за нею. Тож чи є в тебе син?

Помешкання? Арендована кімната, неповна шафа книг, — частину Стася чи роздала, чи продала, — ветхий стіл з надламаною ніжкою, голий тапчан і холодна постіль…

Батько? Він був, бо інакше не було б тебе. І отчий дім був та є над Бугом-рікою, на околиці ще княжого міста Буська, — плекав його батько, наче свою долю. І виплекав. І був батько громадським діячем свого краю, одним із зачинателів кооперативного руху в Надбужжі, а з початком війни лиха якась людина донесла, що батько буцім москвофіл, очікує приходу російської армії, і погнали батька під багнетами в концтабір Телергоф, де не витерпів наруги та наклав на себе руки.

Отож у тебе нікого і нічого нема. Чому ж? А мати? А брат? Була навіть сестра. Ти був середульшою дитиною. Повідала мати, ти ніколи не плакав. Сядеш у колисці й мовчиш, щось думаєш. Прийде чужий, замилується принишклим тобою, забагне взяти на руки, аж тоді ти починав рюмсати. Але дехто надто імітував свою щирість, уперто витягав тебе з колиски — тоді ридма ридав. Змовкав одразу, як тільки садовили назад у колиску. І знов дивився, дивився. дивився… А ще — страшенно ненавидів, коли цілували. Цілують, а ти кривишся, ніби кислицю проковтнув, аж пересмикувало. «Потішне дитя, — казав настирливий цілувальник. — Дуже потішне…»

А сестру згвалтувала війна — прийняла земля ненароджену дитину і її обезчещену матір. Та хіба її одну?

Чому ж все-таки люди винищують одні одних? Адже ніхто не хоче вмирати, всі бояться смерті й до останнього подиху вірять, що іще не кінець, ніхто не хоче бути рабом, кожен прагне волі, достатку, радості. Чому більші зазіхають на свободу менших? Чому, коли Наполеон повернувся з острова Ельба, французи покорилися йому? Адже ненавиділи свого імператора, адже в нього був лише батальйон війська. Чому під час воєн народжується більше хлопчиків, ніж дівчаток? Яка сила є тут регулятором? І чи кожен здатний сказати так, як знаменитий німець Євлогій Шнейдер: розтрощуйте глупоту на троні, боріться за права людськії! Владики: «Годі! Ви, добродії, надто розбазікалися! Держава любить працелюбних, а не вільнодумних. А чого, власне, хочете? Чим незадоволені?» І відповів Вольтер: «Хто не любить свободи та істини, може бути могутнім чоловіком, але ніколи не буде великим чоловіком». Владики: «Нашу велич не ви нам визначаєте. Ми поставлені владарювати, і кожен ваш вибрик карається законом». І відповів Монтеск’є: «Несправедливість, допущена до однієї особи, є загрозою всім». Владики: «Закон завше справедливий». І відповів Ціцерон: «Той, хто велить, повинен інколи коритися, і той, хто кориться з достойністю, заслуговує того, щоб веліти…» А Писарєв, між іншим, зазначив: «Ми були б вельми розумними і вельми щасливими людьми, якби багато старих істин, котрі вже обернулися в прислів’я або прикрашають собою наші азбуки і прописи, перестали бути для нас мертвими і збитими фразами». І промовив Карл Маркс: «Філософи лише різним способом пояснювали світ, однак справа полягає в тому, щоб змінити його».

«Все це так, — погодився сам із собою Ярослав. — Але ворона літала за море, та все вертала чорна…»

Він пройшовся по тісній кімнатці, в якій була неповна шафа книжок, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — він пройшовся й виглянув на передвечорову мрячну Стрілецьку площу. Біля молодого, в день війни посадженого, клена стояла дівчина. Вона була в білій сукні. Дивно! Надворі жовтень, а вона у білій сукні…

Підступив до книжкової шафи, з якої Стася чи продала, чи роздала найкращі книжки. Він міг навпомацки знайти будь-яку. І будь-який вислів. Скажімо, Вольтера: «Яка течія і яка мета життя? Дрібнички, а потім ніщо!» Платон сказав: «Людина — спотворений Бог, приречений вічно скитатися по землі».

Сердито запхав книжку в шафу й повернувся до вікна, ще раз виглянув. Густішали передвечорові присмерки, густішала синя мряка, а дівчина все стояла на тому ж місці — біля молодого, в перший рік війни посадженого, клена, на вузькій напівпорожній вулиці. В підніжжі клена хтось розбив пляшку молока. Воно розтеклося білими шнурками по чорному, зволоженому мрякою бруку, а друзки пляшки світилися наче шматки сонця. Шматком сонця, здавалося, була й сукня дівчини — біла сукня в жовтневий день, в синіх передвечорових присмерках.

«Може, вийти до неї? — подумав Ярослав. — Та хай стоїть! Хіба мало зараз проституток? Але ти так давно не мав жінки… Чим гостріша буря, тим сильніше бажання ніжності…»

Виплюнувши цигарку, він сів за розхитаний стіл з надламаною ніжкою й химерними лініями, безладно виведеними сином по захляпаній чорнилом гладіні, неосмисленими лініями, на які здатен кожен малюк. Він дивився на них і згадував сина. Що помишляв його Аскольдик, розписуючи старим хімічним олівцем невідполіровану гладінь столу?

У кожної людини своя лінія. На цьому столі Стася дуже любила місити тісто… Маленький Аскольдик виводив хімічним олівцем химерні лінії… А ти писав трактати… Ярослав затулив долонею очі, відтак погладив тремтливою рукою ті химерні лінії, вимальовуючи образ свого білочубого сина. Зітхнув і закурив. Чомусь знову виглянув на Стрілецьку площу: дівчина заклякло стояла там же — під молодим кленом, посадженим у перший рік війни. Легкий вітер струшував з нього жовті листочки, а дівчина перебирала старим черевиком скалки розбитої пляшки — вона перебирала якось обережно, наче вони були заражені.

Врешті-решт Ярослав не витримав, зметнув наопашки піджак з протертими ліктями. Він підійшов до дівчини надто рішуче, що рідко з ним траплялося, бо не любив випадкових знайомств. І ніколи ні до кого не прив'язувався.

— Даруйте, у вас нема дому? — спитав, вдивляючись в її лице. — Вам нема де спати?

— У мене є де спати.

— Ви дуже довго тут стоїте.

— Стою…

— Ви дуже зблякли.

— Бо вечоріє…

— Як вас звати?

— Оксана.

— Гарне ім’я.

— Звичайне… — сказала дівчина. — А ви хто?

— Спотворений Бог…

— Не розумію…

— Чому ви тут стоїте?

Вона відповіла не відразу. Вона спершу надовго опустила голову, ніби чимсь провинилася.

— На нашому подвір’ї батько також посадив клена, — промовила глухо по довгій паузі.— Він посадив на своє весілля… А може, й раніше… Не знаю. Ми дуже любили гратися під кленом… Батько змайстрував маленького столика… Мій батько дуже добрий майстер… А втім, це було давно. Навіть не знаю, чи зберігся той клен. Я прийшла до клена…

А над чорним світом, над примовклим Львовом уже повис місяць. Темніло, гусли хмари, а місяць розжарився, мов горно. Від жару падали одсвіти на небо й на землю, хмари прикривали місячне горно мокрими ряднами, мовби хотіли згасити. Проте одсвіти червоніли попід ними, нагрівали небо, відтак сіялися на землю й розчинялися в густому синьому мороці.

Несподівано Ярославові стало жаль дівчину, вона була маленькою, тоненькою, вона була якоюсь беззахисною — дитина в пустині,— хто мучиться сам, гадає, що мучаться всі; втомлена душа, може, найчутливіша.

— Вам не холодно в цій сукні?

— Тепер холодно навіть у кожусі…

Вона була дитиною у пустці, але в неї було густе волосся і гарні груди, а він давно не мав жінки. Ні-ні, він не помишляв про насильство, але не хотів її покидати: хоч духом жіночим війне в його тісній кімнатці, де є неповна шафа книг, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — хоч духом жіночим війне… І він спитав:

— Ви справді нікого не чекаєте?

— Мені нема кого чекати.

— То ходім до мене.

— До вас? — перепитала без здивування, наче крізь марення, мерзлякувато щулячись у своїй білій сукні.

— Не треба мене боятися, я не заподію вам лиха, — щиро переконував її, бажаючи, щоб вона погодилася, — бодай на одну хвилину в його кімнаті запахне життям.

— Ви добрий? — звела до нього очі.

— Я втомлений.

— То ходім, — нарешті погодилася. — Напевне, ви добрий… У вас дуже тихий голос…

— Я втратив його на війні.

Він повів її по замряченому, зволоженому бруку, по скрипливих дерев’яних східцях до своєї кімнатки на другому поверсі — вів обережно, мовби боявся, що скрипливі східці можуть проламатися і вона впаде. Хтось колись йому повідав, що моряки, коли сходять на берег, мимоволі хочуть торкнутися на вулиці жінки, — він був моряком, котрий сходить на берег…

Перед самим порогом Оксана зупинилася і, недовірливо поглянувши, з позірною пересторогою спитала:

— А жінка мені кіс не обірве?

— Я апостол в пустині…

— Ви, напевно, вчений.

— Я ж вам сказав: спотворений Бог.

Він штовхнув рукою двері до тісної кімнатки — ключ він загубив і тепер не замикав їх. А нового ліньки було робити. Насамперед — не вмів. Навіть Стася йому завше дорікала: ти — не господар… Він знизував плечима: шукай собі господаря… Він умів хіба порпатися в архівах та бібліотеках. А ключ… Власне, що тепер замикати? Неповну шафу книжок? Розхитаного стола з надламаною ніжкою? Чи голе ліжко, в якому завше холодна постіль?

— Ось тут я живу. Сідайте на ліжко. Стільці моя колишня дружина, мабуть, спалила чи продала. Не знаю.

— Вона що, вмерла?

— Ні, вона покинула мене й переїхала до мами в Жовкву, вона дуже хотіла спокою і затишку, вона казала, що мої історичні трактати не годують її хлібом.

Він глянув Оксані в очі. Вона ніяк не зреагувала — на нього спокійно дивилися дві печально-ніжні краплі погідного осіннього неба в чорному віночку.

— У вас гарні очі.

— Десь я вичитала, що всі великі люди приречені на страждання, а заодно примушують страждати інших, — вона не слухала його, вона ніби розмовляла сама з собою, все ще стоячи посеред тісної кімнатки, наче боялась сісти.

— У порівнянні з дубом я мухомор… — промовив Ярослав. — А знаєте, з вами якось легко, просто і цікаво. Повірте, мені справді цікаво.

— Дякую за комлімент, — спробувала посміхнутись, — але хоч скажіть, як вас звати.

— Ярославом, Ярослав Грицан, — він також чомусь посміхнувся, однак злісно і єхидно. — А чим займаюся? Жду смерті. Чого ви так дивуєтесь? Я цілком серйозно: сиджу й жду смерті. А вона, дурна, не приходить…

— Навіщо так жартувати? — стемніли дві печально-ніжних краплі погідного осіннього неба у чорному віночку довгих вій. — Погані жарти до добра не доводять.

— Ломоносов казав, що не хоче бути блазнем навіть у самого Господа Бога. І хоч я не Ломоносов, але честь мені дорожча, ніж плюгавство. Сподіваюсь, ви знаєте, що Тарас Бульба вернувся за своєю люлькою, аби вона не дісталась ворогам на спогад.

— А я хочу жити, — сказала Оксана замислено. — Я ніколи не думаю про смерть, хоч усі ми смертні.

— Життя, казав італійський лірик Леопарді, не що інше, як печаль і нудьга.

— Ви філософ?

— Спотворений Бог, — відказав Ярослав. — Прошу вас — сідайте. Ми зараз вип’ємо за добре знайомство.

— Я не люблю спиртного.

Але він її не слухав. Він поставив на ветхий стіл з надламаною ніжкою розпочату пляшку вина, поклав два яблука і дві скибки хліба.

— Даруйте, хліб черствий… Але то нічого — яблуко з черствим хлібом дуже смачне. Ви ніколи не пробували?

— Всяк бувало.

— Тоді славно! — Він обережно присунув стола до тапчана, всміхнувся вибачливо. — Що вдієш, коли Стася спалила чи продала стільці.— І сказав: — На фронті нам обов’язково давали порцію горілки. Щоб веселіше було вмирати… Ви знаєте, як гарно вмирати, коли в душі кипить хміль?

— Не треба, — тихо промовила Оксана; в неї було дещо прив’яле обличчя, сухорляве, але досить приємне, губи повняві, верхня з ледь помітним горбиком, над нею, під трохи приплюснутим невеличким носиком, тоненька рисочка.

— Що ж, за знайомство, — Ярослав наповнив чарку й сів поруч. — Якщо вас цікавлять мої біографічні подробиці, то прошу: народився у Буську, маю тридцять років, закінчив право у Львівському університеті, захоплювався життям народів і держав, вивчав їхню історію, а пити навчився на сербському фронті, куди мене послали практикувати…

— Ви можете бути злим? — здивувалася Оксана.

— Злість і доброта панують поруч, як життя і смерть, як правда і кривда, — природа вічна, отже, вічні і її протилежності. Але досить філософії — вип’ємо: нерідко забуття бодай на хвилину вгамовує наші муки, як опіум.

— Я боюся забуття.

— Капіточку випийте — за наше знайомство. Я не схвалюю, коли горілка є чинником до знайомства, але так чомусь ведеться на цьому дурному світі, що горілка єднає багатьох, я прошу — капіточку… Це ж вино.

Вона, повагавшись, заплющила очі і, ледь закинувши голову, довго, малими ковтками пила.

— Ху-у! Я буду п’яна… — перевівши подих, Оксана оживила ніжну печаль свого осіннього неба. — А чому ви не випили? Ви хочете мене споїти?

Він мовчки вилив у рот вино — тепле, смердюче, терпке, — вилив, та не скривився, не бажав осоромитись перед дівчиною. Надкусив яблуко й, гострими зубами прожувавши, сказав:

— Однак ви нічого не повіли про себе.

— А що про себе? — вона скромно посміхнулася, і тоненька рисочка над губою виразно заломилася. — Звуть мене, як вже знаєте, Оксаною, прізвище моє Оверко. Народилася у відомій вам, певно, Кодні, а далі — Житомирська гімназія, потім трохи вчителювала, в чотирнадцятому році, коли Брусилов і Рузький зайняли Галичину, приїхала у Львів вести курси російської мови. Приїхала добровільно, хотілося побачити трохи світа.

— І ви не побажали виїхати зі Львова, коли росіяни в п’ятнадцятому відступали? — здивувався Ярослав. — Тоді виїздили всі, хто боявся, аби австрійці не арештували за співробітництво з росіянами. В ті часи багато було арештів.

— Не знаю, — знизала худорлявими плеченятами. — Я не думала про це. І за що мене арештовувати?

— У вас був захисник?

— Ні,— заперечила вона рішуче, але сховала свою ніжну печаль під довгі вії.— В мене нікого не було. Я жила сама… — і ніби для вірогідності знов показала Ярославові дві краплі своєї печалі, котра вже зволожувалася.

— Тепер і я сам, — сказав Грицан. — То вип’ємо за дружбу самотніх людей…

— Ви так це любите? — кивнула на пляшку.

— На сербському фронті навчився. Нас там дуже добре напували. Особливо під Белградом… По горло напували… Випийте, Оксано… З жінками цікавіше, ніж з жовнірами…

Він цокнувся з нею, вихилив вино, а вона поставила. Він не примушував її пити. Він гризнув шкуринку черствого чорного хліба й глухо сказав, дивлячись у чарку:

— Я страшенно втомився.

Вона раптом гіркувато всміхнулася:

— Кожен, хто хоче розчулити дівчину, робить себе нещасним… Чи не так?

— На цей раз не так, але вип’ємо! — Ярослав наповнив свій келишок і, цокнувшись з недопитим Оксаниним, що стояв на краю ветхого столу, одним ковтком проковтнув бридкий трунок.

— Ви образилися? — вона згасила посмішку. — Але ці слова я не вперше чую від чоловіків, повірте…

— їжте! — не слухав її Ярослав. Нараз одчув, що п’яніє, і це його роздратувало, — його завше дратувало, коли хміль брав над ним гору. Несподівано для себе йому закортіло причинити дівчині неприємність, щось таке… І він раптом грубо обняв Оксану, грубо повалив на голий тапчан, на якому завше була холодна постіль і з якого він прогнав Стасю в перший день свого повернення з російського полону, коли вона йому не дозволила обняти себе, перепитуючи, чи не приніс він якоїсь корости.

— Ви ж не такий… — Оксана не пручалася, не виривалася, вона лиш боронилася осінньою печаллю своїх очей. — Ви не такий… І ви не зробите цього… Ні-ні, ви не зробите цього…

Він і не хотів з нею щось робити — розхитані нерви затьмарили свідомість. Тепер з ним таке часто траплялося: він втрачав над собою владу, і бажалось причинити комусь фізичний біль, аби відомстити за своє спотворене життя.

Він одпустив її і, сердитий на себе, встав. Закурив, заходив по кімнаті. У шафі між книгами — пістолет. Заряджений. Набій у столі. Висунутися б з вікна і стріляти, стріляти, стріляти, стріляти!.. Всіх перестріляти, а потім себе. Він жбурнув на підлогу цигарку й наказав:

— Ходім!

— Куди? — злякалась Оксана.

— Я проведу вас додому.

І в цю мить болісно засмоктало Ярославові під грудьми, вимостило залізну кулю й підкотило її до горла. За що він принижує дівчину? Чим вона перед ним завинила?

— Вибачте, — сказав, сівши на тапчан поруч з Оксаною; розчулений власним сумлінням, отою краплиною совісті, якої ще не встигла до кінця вицідити війна, прихилив голову до її худенького плеча. — Вибачте. Я не хотів вас образити. — І, лютий на себе, випростався, закурив нову цигарку, міцно стиснувши зуби. — А щодо втоми… Я розіграв вас, — сказав він жорстоко й неправдиво, але вже він не міг бути фальшивим. — Ні, брешу! Я справді втомився…

Йому хотілося додати: мене спотворила війна, викинула за борт життя, тепер я сам як палець. Я свідомо тікаю від людей. Вони огидні мені, як оце тепле вино. В самотності шукаю свого порятунку. Я переконую себе, що знайшов його. Ще й досі переконую. Але це брехня! Я нічого не знайшов. Я лише щодня чищу пістолет і кладу в шафу між книгами. Чорний холодний пістолет… Часто мені хочеться стріляти — все те перестріляти, що поганить землю.

— Не куріть так багато… Ви ж вкорочуєте собі віку…

— Вино і цигарка — моя відрада.

— Вам треба відпочити.

— Я вже кілька місяців відпочиваю, — сказав з досадою, раптом нервово зірвався, нервово прискочив до шафи, висмикнув жмут сторінок з нижньої полиці, потрусив перед Оксаною. — Настільки відпочив, що навіїть до цього мене тепер не тягне!

— А що це? — обережно спитала дівчина.

— Моя дисертація, — і він саркастично всміхнувся. — Моя дисертація, з якої Стася не мала на хліб. Я досліджував, як народжуються і вмирають держави.

Він недбало засунув жмут сторінок назад у шафу, де залишилось дуже мало книг, але в якій лежав заряджений чорний пістолет, — став посеред кімнати, осоружної, брудної, просякнутої випарами спиртного і тютюновим димом.

— Ну то що, підемо на повітря?

— Підемо, — Оксана вилізла з-за столу, поправляючи густе каштанове волосся, пов’язане у вузол.

— Хоча тепер нема свіжого повітря, — сказав Грицан. — Повітря тепер отруєне… Де ви мешкаєте?

— Напроти ратуші. У дворі.

На вулиці було вогко. Туманно. Безлюдно. Непривітно й моторошно. Львів немовби вимер. Ярослав, запитавши дозволу, обережно взяв Оксану під руку — вона тремтіла.

— Не ходіть більше у цій сукні,— ласкаво попросив. — Львівська осінь примхлива — застудитесь. Горніться до мене… Близенько-близенько, не бійтесь — не вкушу… Він прикрив її полою свого піджака; біля ратуші Оксана здригнулася, мовби її хто ножем пронизав; відхилившись, Ярослав запитав: — Чого ви? Що сталося?

— Нічого… Ходімо… Швидше… Ось сюди… — вона говорила похапцем, уривчасто, звертаючи з Ринку в широку браму, де був просторий дворик.

Її кімнатка за розмірами така ж, як і його. Але в ній два стільці, присунуті до квадратного столика, під стіною — старий тапчан, навпроти — велике дзеркало, тріснуте, з пожовклими краями, — жіноча хата завше обжитіша, ніж чоловіча. Та Ярослава найбільше зацікавила етажерка з книгами.

— Там нема нічого особливого, — розсіяно проговорила Оксана, махнувши сухорлявою рукою; якби Ярослав був уважнішим, то запримітив би, що вона до безкровності зблідла.

— Всі книги по-своєму особливі. Навіть, кажуть вчені, у воді є золото. Правда, у морській, але є.

— Що ж, дивіться… — вона чомусь щулилась. — Може, зварити картоплі? — очі дивилися ніби в порожнечу. — В нас, на Поліссі, дуже люблять картоплю. Ми завжди вдома варили багато картоплі…

— Вам хочеться їсти?

— Хочу пригостити гостя, — нарешті, здається, вона опанувала собою. — Ви ж мене пригощали.

— Що ж, ви господиня — ваше право, — Ярослав, однак, зовсім не запримічав її стану.

— Я зварю… Це хутко.

Вона проворно, як роблять жінки, аби показати свою хазяйновитість, метнулася до кухні, а він схилився над етажеркою. І подумав: Оксана — приємна дівчина. Йому раптом по-справжньому забажалося жінки — вперше після того, як Стася сказала: чого ти лізеш, може, в тебе короста… Боже, як це було образливо! Він закипів тоді. Її слова паралізували, і він прогнав, вишвирнув Стасю з постелі. З ким же вона спить тепер? Сама? Така сама не спатиме… Мабуть, якогось знайшла. А чому б і ні? Ет, хай знаходить! А все-таки любив. Особливо ті її очі. Виразні, великі. Усе б віддав за ці очі — як колись, непорочна, Стася віддала себе йому. Вона сказала, що вмре, і віддалася… Вона не вмерла. Вона чомусь плакала, а він носив її по кімнаті й цілував у великі виразні очі та белькотів: до смерті, до смерті з тобою! Як давно це було і як наївно… Мабуть, все, що робить людина вперше, — наївно.

— Я вже начистила, — сказала Оксана, зазирнувши у двері.— Вона дуже швидко звариться. Ми будемо їсти з салом. А зверху потрушу цибулею. Ціла картопля з салом… Це так смачно…

Він не любив цілої, як і не любив з салом, — він любив м'яту, із сметаною, але він сказав:

— Добре.

І знову схилився над етажеркою, присів навпочіпки. Вийняв книгу про карпатське опришківство — колись така була в його бібліотеці, але Стася чи віддала комусь, чи продала. Дух опришківства, їхня нескореність, жага боротьби завше його хвилювали. Ну справді! Яку силу треба мати, аби кілька століть, з покоління в покоління, не коритись напасництву! І, йдучи на шибеницю в Коломиї, останній з опришків Микола Драгирук, або, як його звали, — Бордюк, передав естафету потомкам двадцятого віку…

— Оксано, — зайшов до кухні,— дозвольте мені взяти цю книжку — прочитаю і поверну.

— Можете брати назовсім.

— Ні, я поверну. Хто бере в інших таку цінність, обкрадає ближнього, дружба дружбою, а книгу поверну.

— Я вам дарую.

— І не будете жаліти?

— Для вас — ні.

Вона вже була в іншій сукні — синій, вовняній, але трохи мішкуватій, — Ярослав подивився на неї і подумав, що їй треба підперезатися, тоді б виглядала навіть граціозно: один штрих може змінити жінку.

— Вибачте, я не знайшла пояса… — перейнявши його погляд, Оксана закліпала чорними променями над ніжними краплинами погідного осіннього неба. — Зараз ще пошукаю…

— Нічого, вам і так гарно, — сказав Ярослав, радий, що книга потрапила йому в руки. Раптом у нього появилося бажання розмовляти, він мовби прокинувся від довгої сплячки. — До речі, ваш Житомир заснував улюбленець, порадник і слуга київського князя Аскольда Житомир. — Ярослав підморгнув, що мало означати: не забувайте, що мій син таке носить ім'я. — Між іншим, Аскольда вбили свої — князь Олег. Свої часто люблять вбивати своїх. При цьому надійно, без промаху, можна сказати, з насолодою. Отже, слуга Аскольда Житомир…

— Не хваліться — це лише здогадки, — розпашіла біля плити, вона також ніби ожила. — Волинь древляни називали лісовою країною. Сподіваюся, не її заснував слуга вашого Аскольда…

— А я, наприклад, сказав би, що Волинь пішла від одноіменного міста, яке було на лівому березі нашого Бугу і згадується в літописі 1158 року.

— Чому ви все забираєте до Галичини?

— Бо я ненаситний! — Ярослав весело засміявся.

А потім вони пили саморобне пиво, їли картоплю, посмачену смаженим салом, говорили про голод і безробіття.

— До вас можна приходити? — Ярослав обережно торкнувся Оксаниного ліктя. — Я не буду набридати.

— Приходьте, неодмінно приходьте, — відказала, не ховаючи очей. — На десерт кави посмакуємо?

— У такій затишній господі всього можна посмакувати… — І він раптом похапцем поцілував її.

Вона стрепенулася, але не обурилась, — Оксанині вуста були трішки розтулені, біліли зволожені гарні зуби — кутнього бракувало, і в ньому часто плутався язик. Побачивши, що Грицан потягнувся за цигаркою, зауважила:

— Ви так багато курите…

— Певно, тому, що багато сходив доріг.

Кава була до приторності солодка — Оксана, мабуть, хотіла йому догодити. Ну й добре — він любив солодку. А найголовніше, може, було те, що попросту вже не пам’ятав, коли в теплій затишній кімнаті йому слугувала жінка. Принаймні після того, як Стася покинула його. Відтоді Ярослав ні до кого не ходив і до себе нікого не приводив. Допивши каву, підвівся.

— Пізно — я піду. До завтра?

— Як хочете.

— Я прийду завтра. — А по паузі доказав: — Тільки не гнівайтеся, якщо я зробив щось погане. Я не хотів… Все це мої розхитані нерви.

— Я не маю за що гніватися.

У темному коридорі він знайшов її сухорляву прохолодну руку, стиснув тонкі пальці. Чому вона його не обійме? Він так утомився і так скучив за жіночими руками — останні роки його обіймали прохолодні окопні ночі. До нього доторкалися лиш чисто вимиті руки медсестер. І більше нічого — окопи і смерть.

— Я прийду, — простогнав Ярослав.

Він легко відсторонив дівчину й похапцем вийшов, — уперше за багато місяців відчув присмак життя.

Напроти будинку маячив чоловік. Він не насторожив, а проте Грицан подумав, що варто було прихопити пістолет. Тепер стільки бандитів.

— Добрий вечір, — перегородивши дорогу, сказав по-польськи чоловік. — Не впізнаєш?

— Чому ж? — холодно промовив Грицан. — Адам.

— Адам, — підтвердив той. — Вибач мені, але я тебе не висліджував. Я запримітив тебе, коли ти йшов з дамою. Зупиняти було незручно, отож я вирішив підождати. Ну здоров, мій давній добрий друже.

— Здоров, — подав руку Грицан і завважив, що в цю хвилину в Оксаниному вікні згасло світло.

Оксана притулилася спиною до вогкої стіни в темному коридорі й заплющила очі. Хотілося й вити, і товкти головою об вогку цю стіну. Чому, чому так? Чому завжди від неї ідуть? І дарма Ярослав образився, коли вона засміялася, що він втомився. Ні, вона не глузувала. Ні-ні! То був гіркий сміх, бо… вона також втомилася. Їй тридцять. В такому віці вже мають сім'ю, дітей, а вона так хотіла дитини. А що має? Кімнатку з коридором, в якому вогкі стіни?

Вона зітхнула, поволоклася до кімнати, згасила світло, лягла на тапчан. Дивилася в темну стелю, мимоволі згадувала рідну Кодню і літо, вона любила літо — влітку так багато квітів… Останній раз вона була в Кодні на Івана Купала. Хлопці збирали на березі Коденки хмиз для купальських вогнищ, готували смолоскипи, дівчата прикрашали вербу-купальницю… а коли споночіло, то спалахнуло над річкою багаття, — куди віночок попливе, з того берега милий прийде…

«Стороною дощик іде…» — зітхнула Оксана і раптом здригнулася, згадавши того, хто стрівся їй біля ратуші, коли йшла з Ярославом. Так, це міг бути тільки він — Адам Стемпковський. Вона впізнала його по ході — впевненій, гордій. Але звідки він міг узятися? Він же у Кракові. Власне, він їй байдужий. Вони зійшлися добровільно і добровільно розійшлися…

Добровільно? Ой, це не так! Будь справедливою, Адам подобався тобі, з першого погляду. Адам — високий, чорнявий, дуже впевнено говорив і знав, ідо така статура, як у нього, імпонує дівчатам. Він записався на курси російської мови і на другий день провів тебе додому, низьким голосом читав напам’ять уривки з «Пана Тадеуша» й весело оповідав:

— Батько охрестив мене Адамом на честь Міцкевича. До речі, мій старий також адвокат, як і батько Міцкевича. Навіть хотів, щоб я був поетом. Ха-ха! Я справді писав вірші.

— То прочитайте щось. Я люблю вірші, особливо «Лісову пісню» Лесі Українки. Я її вожу з собою.

— Я писав у дитинстві,— махнув правицею Адам. — Мене більше вабив інший Тадеуш — Костюшко, котрий в час проголошення повстання урочисто освятив свій меч у краківському костьолі. Я покинув вірші й захопився історією. Та про це потім… Присуньтесь ближче, я хочу вас поцілувати…

Він був здібним учнем. Російською мовою оволодів швидше від інших. Вона раділа з його успіхів, тільки мучило, коли приходив напідпитку, було соромно перед господинею, і вона щоразу вибачалася, на що господиня завжди відповідала:

— У чоловіків усе погане, але вони золоті люди… В хаті лише хвороба зайва, а то все добре. Хіба нас несе по воді? Ото вари йому воду, а він нехай споживає…— Вона погладила рудого собачку Кукунчика та мовила: — І будь терпеливою.

Оксана старалася бути терпеливою, догоджала Адамові, а він закінчив курси і сказав:

— Ось і все, дорога моя вчителько. Тепер, при потребі, я зможу послужити Польщі в корисній справі.

— Я рада, — вона справді була рада: якщо ти закоханий, то завжди радієш успіхам близької людини, вважаєш себе причетним до них. І добре, коли радість на двох.

— Ну, а завтра їду до Кракова. — Адам збив щиглем білу нитку, що причепилася до рукава.

— Я буду тебе чекати, — вона злегка притулилася до нього, зазирнула довірливо йому в очі.

— Я їду надовго, дорога моя.

— Як — надовго?

Її серце стиснулося. Вона вже не раз запримічала, що надто холодним бував Адам, що він жив якимсь подвійним життям, що в голові його було зовсім інше, ніж те, що він робив чи як поводився, а ще вона запримітила, що потрібна йому лише до постелі, що він егоїстичний. Це мучило, боліло, але вона мирилася, вона не докоряла йому, вона боялася, що він піде геть. Вона все прощала. Отже, хай хоч такий буде — замкнутий, егоїстичний. Крім того, вона ж бо любила… Він сильний мужчина. Цікавий. Вродливий.

— Як — надовго? — перепитала.

— Я ж закінчив курси…

Він засміявся. Якось неприродно, театрально — сміх без бажання сміху. Отой сміх, що б’є ножем.

— А я? — глухо, з болем, підсвідомо видушила Оксана, вставившись очима на Адама, повними відчаю і печалі.

— Ти? — Він здивовано збив під чоло брови. — Не розумію. А що — ти? Хіба я тобі щось обіцяв?

Вона заніміла, як риба. Ні, він нічого їй не обіцяв. Але ж вони жили як чоловік з жінкою. Чи потрібні ще якісь особливі обіцянки? Честь і совість більше спонукають людину до обов’язку, ніж формальний папірець про шлюб.

— Дорога моя, ти щось трохи наплутала… Хіба я тобі не казав, що Міцкевич одружився у тридцять шість — у рік завершення свого шедевра? — Він зухвало дивився на неї і посміхався. — Прочитати тобі з «Тадеуша»?

— Не треба… — вона затиснула зуби, вона не знала, що робити, як поводити себе, вона до болю була зобижена, а розмова його чимсь нагадала їй ті хвилини, коли він з ліжка вставав пити холодну каву з коньяком.

— Ти дарма ображаєшся, — з тою ж таки посмішкою говорив Адам. — Ти повинна дякувати мені за те, що…

— Що ж, іди!.. — ображено сказала Оксана і, опустивши очі, чекала, піде він чи не піде. Хотілося, щоб не йшов… І щоб ішов… Десь у глибині душі вона розуміла, що вони не будуть разом: якщо він не піде сьогодні, то піде завтра. Отже, хай це вже станеться сьогодні. Щоб менше мучитися. Але… Може, він не піде? Вона ж йому так догоджала, вони ж бо жили як чоловік з жінкою. Вона не плакала, лиш вельми душно було на серці,— вони ж бо жили…

— Ну добре, я залишуся, — сказав Адам.

І хоч вона знала, що він егоїстичний, що потрібна йому лише до постелі, що як не піде сьогодні, то піде завтра, хоч знущався допіру над нею, проте не вистачало сил показати йому на двері. Чи вірила, що він справді залишиться? Ні, не було такої віри. Була жіноча слабість. Адам у хвилини її відданості казав: «У давні часи жінка владарювала над чоловіком, потім чоловік над жінкою, а тепер обоє хочуть бути першими. Нічого не вдієш — двадцятий вік. Що буде далі — побачимо, може, зі злості й загального одуріння люди взагалі передушать одні одних… І залишиться мертва земля й голе небо». А заодно він казав: «Грубість чоловіків спадкоємна, як і подружня невірність жінки, — все у світі має два крила — люди вигадали меч, а відразу й щит».

Інколи Оксана бралася його спростовувати, особливо тоді, коли він висловлював свої думки про кохання. Він казав, що кохання видумали нещасні поети. «Неправда, — перечила вона, — інколи люди, аби належати одне одному, ризикували навіть життям». Він сміявся: жарти про людські відносини невичерпні…

— Ну добре, я залишаюся, — повторив тоді Адам, коли зібрався їхати до Кракова. — Але зрозумій зрештою, я — Стемпковський, чуєш, дорога моя, Стемпковський.

— І що? Ну, Стемпковський…

— Дорога моя, ти забуваєш, що мій вельмишановний предок Юзеф Стемпковський був улюбленцем короля Станіслава Августа, судив у твоїй Кодні гайдамаків.

— І в Лисянці Київської губернії повісив шістсот чоловік… — вирвалося раптом в Оксани, й вона сполотніла з переляку: в політиці ніколи з Адамом не сперечалася, боячись його розлютити, хоча могла б нагадати йому, що в пам'ять про ці звірства лисянські дівчата мають звичай вплітати чорну стрічку серед різнокольорових.

— Юзеф Стемпковський, дорога моя, для мене — насамперед шляхтич, мій предок. Та найголовніше — мій рід має досить близькі зв'язки з родом Юзефа Стемпковського — генерал-лейтенанта коронних військ, голови військово-судової комісії, яка заспокоювала твоїх гайдамаків…

— Що ти хочеш? — крізь сльози видушила Оксана. — Чого ти мене мучиш? Що ти хочеш?

— Аби ти зрештою зрозуміла, дорога моя, що в часи, коли рушиться світ, коли випадає нагода знову відродити Польщу, я не можу сидіти біля спідниці.

— Я тебе не тримаю…

— Тримаєш! — гаркнув Адам. — Хочеш втримати.

Вона заплакала. Він, нервуючи, закурив люльку — він любив курити саме люльку; закурив і, обернувшись до Оксани спиною, дивився надвір.

— Гаразд, я буду тобі писати…

Вона не повірила йому. Так воно, власне, й сталося — він не написав ані словечка. Оксана зрештою змирилася, усвідомивши, що чоловік з таких сфер, як Адам, не міг взяти її за дружину, — в старовину для рицаря чи барона одруження було політичним актом, нагодою для збагачення, зміцнення становища; старі традиції живучі, вони попросту набирають нових форм.

І Оксана змирилася, тільки перебралася на іншу квартиру, видумавши для господині примітивну версію про потребу переселення, — до виходу її проводжав Кукунчик, в нього були засльозені очі. Господиня казала, що Кукунчик — особливий собака, за покійним її чоловіком плакав тиждень…

«Значить, Адам у Львові,— подумала зараз Оксана, — що ж, хай собі буде. Тільки б не приходив… Боїшся, що не встоїш перед його силою?»

Вона любила берізки… Особливо взимку, коли вони, запорошені кришталем інею, мов пухкі хмарини, такі легкі, такі ніжні. А ще вона знала, що берізки невибагливі — першими можуть заселяти галявини, лісові вирубки. І там, де берізка, цілюще повітря. А ще бачила, як батько берізчиними відварами заживляв рану. Вона хотіла б стати берізкою… Тільки, коли питимуть березовий сік, щоб тіла глибоко не пробивали…

Оксана згадала той день, коли їй виповнилось вісімнадцять і коли закінчила черговий клас Житомирської гімназії,— вона пішла тоді на Тетерів. Нараз з-поміж кущів верболозу зашелестіло, і неначе в казці перегородив Оксані дорогу красень офіцер.

— Куди це, баришня?

— Нікуди.

— А чому сама?

— Всі повтікали від мене…

— Не повірю.

Так вони й познайомилися. Він був гарний, і Оксані хотілося, аби він повів її на каруселі… Але він не вів на каруселі, вони присіли на камені, дивилися, як дзюрчить Тетерів, закутий у граніт; він оповідав, що прибув з військовою частиною до Житомира ще в березні: щось тут неспокійно, треба наводити порядок… Оксана слухала, поглядаючи на його гарні губи, і їй дуже хотілося на каруселі… Та він запропонував ресторан.

— Я соромлюсь.

— Можемо знайти інше місце.

— Ні-ні! Незручно…

— Кваптеся жити, — сказав красень офіцер. — Кваптеся, бо мертвою людина буває довше, ніж живою…

Вони таки пообідали, але не в шинку й не в ресторані, він усе приніс сам, вони вибралися на вершечок скелі, на якій росла самотня берізка, й трапезували до смерку, а потім… А потім була та хвилина, яку запам'ятовують жінки на все життя… І стояла журно берізка на вершечку скелі — стеблина одинокості, яку обливають дощі, шмагають жорстокі вітри, — одинока берізка з надламаною галузкою… Відтоді й дивилась Оксана на чоловіків як на напасників, обминала, сторонилася, завше була насторожі, втікала, як од вогню. Але дерево не може жити без соків… З’явився Адам.

«Боже, нащо я зараз про це згадую? — вона закрутилася, мов на тапчані тісно. — Чи нема про щось інше думати? Ну, хоча би про те, що ти надмірно віддавалася роботі і не дбала про себе. На битій дорозі трава не росте… Але хіба ти винна, що дуже хотіла вчитися. І хіба це зле? Як і не винна, що пізно закінчила гімназію, аж у двадцять два, — так склалося життя».

А потім треба було заробляти на хліб. До війни вчителювала у невеличкому селі під Житомиром. Яка була рада, яка задоволена і як сумно було по вечорах. Вчителька — особа помітна, на гулянки не личить ходити. Треба вести себе пристойно. А стати сільською господинею не хотіла, бо пропаде те, задля чого потратила стільки років. Подруги казали: переходь у місто, а то зістарієшся в дівках. Було байдуже, де вчителювати. Звичайно, у місті краще, але хто візьме. Щоправда, згодом випала така нагода: в січні п’ятнадцятого року власті оголосили, що у Львові працюватимуть курси російської мови і потрібні фахівці. Не замислюючись, зголосилася добровільно й поїхала, — їхала з патріотичних побуджень, а крім того, вона ніколи не забувала, з якими труднощами сама здобувала освіту. Чому ж не помогти іншим? Її кумиром була Софія Ковалевська. Оксана казала всім: ось з кого треба брати приклад — настільки захопилась математикою, що відкинула особисте життя.

«Відкинула… — з сумом подумала зараз. — І рано втратила вроду, і передчасно почала старіти… Їй вручили премію Паризької Академії, вона одержала десятки привітань і казала: я ніколи не почувала себе такою нещасною, як зараз… А я ж могла би дати більше, ніж будь-яка жінка, а між тим, найгірші жінки любимі, а мене ніхто не кохає…»

Оксана встала, засвітила світло і, думаючи про Ярослава, прибрала зі столу, відтак підлила вазони: Ярослав чомусь їх не запримітив — він запримітив лише книги. Нічого, вона навчить його любити квіти, — без краси нема життя. Вона давно уже переконалася, що людина і природа невіддільні: хто ігнорує природу — збіднює душу, бачити щодня громаддя будинків, впиватися міським життям — це так мало. Отже, вона його навчить… А якщо він більше не прийде?

Вона шкодувала, що він пішов. Ярослав простий і уважний. Їй ніхто ще не казав: одягайся, бо можеш простудитися… А він, бач, звернув увагу. І якийсь він нефальшиво щирий. І зовнішність примітна — вище середнього зросту, білявий м’який чуб, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, вольові виразні уста, прямий ніс, глибокі розумні очі з голубим відтінком, ямка на правій щоці,— гарний. І розумний. Невже він більше не прийде? А може, варто було дозволити, аби залишився? Але хіба вона повія? Не повія ж, однак… А може, він її доля? Може, отой вимріяний велет? Ось і будь мудрим! Ось і вгадай, коли виграєш, а коли програєш. Оксана глибоко зітхнула й знов лягла на тапчан.

— Це ж коли ми з тобою останній раз бачилися? — замислився Адам, розливаючи в чарки коньяк.

— У чотирнадцятому, — впевнено відповів Грицан. — Так, у липні чотирнадцятого.

— Боже мій! — прицмокнув Адам. — А зараз жовтень вісімнадцятого. Чотири страшних роки вогню і смерті… Що ж, вип’ємо, друже, за те, що вибралися живими з цієї вогненної бурі. Ми тепер гартовані-перегартовані.

— Саме — перегартовані,— прісно всміхнувся Ярослав і випив. — А криве колесо завше на себе кидає багно… Ти, здається, служив у Пілсудського?

— Так, з початку війни я пішов добровольцем у легіон Пілсудського, а потому потрапив у полон до росіян. Через кілька місяців мене виміняли. Повернувся до Львова, закінчив курси російської мови, відтак перебрався до Кракова. А оце місяць знову у Львові. Все ж таки рідне місто.

— Жонатий?

— Ти ж знаєш, мій Бог — Міцкевич, а Міцкевич одружився у тридцять шість.

— У тебе непоганий Бог, — ковтнувши кави, зауважив Грицан. — Здається, саме Міцкевич одним з перших висунув ідею про братерський союз усіх слов’янських народів?

— Ідея, — посміхнувся Адам. — Ідея — це ще не все.

— Все починається з певної думки. — Ярослав добув зім’яту пачку, в якій лишилося кілька цигарок. — Кури.

— Я люльку вживаю.

Стемпковський говорив стримано, але був радий, що Грицан затіяв цей перекур. З ним завше було важко розмовляти, він ніколи не мав постійних друзів. Одні не хотіли його, інших не хотів він. Стемпковський знав, як швидко Ярослав розчаровується в людях. Так, але це було раніше. Тепер він побачив іншого Грицана. На якого прикро було дивитися, до якого соромно було підходити — його університетський однокашник був убогий, обірваний, пониклий. Адам не жалів його, навпаки, хотілося ще більше принизити колись упертого студента, перед ерудицією і залізною логікою якого навіть університетські світила пригасали, і він не бажав поступатися:

— Ти ось говорив про ідею братерського союзу. Проте не забувай, що Міцкевич неприязно ставився до Росії.

— До царизму, а не до народу, до царизму, — поправив його Ярослав. — А це різні речі, шановний Адаме. В історії нема, здається, прикладів, щоб один народ самочинно робив якесь зло іншому, якщо до цього не спонукають провідники.

— Наївно заперечувати, що не було приязні,— Стемпковський пустив клубок їдкого диму. — Ти ж добре знаєш історію.

— А я не заперечую, настільки не заперечую, наскільки вважаю Міцкевича наївним, коли він, перебуваючи у Парижі, вірив, що французи кинуться на звільнення всіх пригноблених народів. Чи, може, це була віра в нового Наполеона?

— Міцкевич турбувався про свою батьківщину.

— Я розумію, малі народи завше шукають собі сильних, аби звільнитися від іга. Але в даному разі Наполеон, скажімо, нічого не зробив для Польщі.

— Наполеон створив герцогство Варшавське, — твердо заперечив Стемпковський. — І в конституції, яку дав йому, були проголошені рівність громадян перед законом, особиста свобода і так далі.

— Чоловіче добрий, та не будь смішним, — Наполеон ніколи не любив Польщі, він любив тих поляків, які здійснили свою знамениту атаку в Сомо-Сієрра, які проливали за нього кров. А щодо герцогства Варшавського, то…

— Зате поляки любили Наполеона! — майже різко ствердив Стемпковський, його почала дратувати Грицанова впертість.

— Так само, як турки Міцкевича, коли заборонили називати формований ним легіон польським. Ні, тут є своя давня традиція, твердо встановлена закономірність: кожна зо держава насамперед думає про себе, і, як казав Енгельс, багатства сусідів розпалюють жадобу.

— Ну, я Енгельса не читав.

— Дарма.

— Ти завжди вмів викручуватися із суперечки. — Адам всміхнувся, але насправді був злий, що й цього разу йому не вдалося взяти верх. — Вип’ємо іще?

— Наливай.

Вони випили і якийсь час мовчки ковтали каву. Нарешті Стемпковський, пахкнувши люлькою, ніби між іншим спитав:

— Чим тепер займаєшся?

— Нічим.

— Аз чого живеш?

— Роблю переклади одному вченому.

Ресторан «Люкс» наповнювався людьми і гомоном. Адам почував себе тепер упевненіше. На людях він завжди виділявся одягом, вишуканістю манер. Йому навіть було трохи соромно, що сидить поруч з обірванцем. Хоча поведінка Грицана вельми інтелігентна. «Вичухався, селюк…»

— Ти одійшов від історії?

— Кому вона потрібна? — знизав плечима Ярослав. — Все, що захотіла звершити історія, звершено.

— Ну-у-у! Історія тільки починається, — заперечив Адам, пишно розпалюючи люльку.

Грицлн розчаровував його все більше. Може, не стільки розчаровував, як нервував. Адже зараз, коли закінчилась війна і валиться Австро-Угорська монархія, кожен народ хоче мати свою державу, — знає Адам, свою державу хочуть створити й галицькі політики. Звичайно, з того нічого не вийде, але Адамові доручено слідкувати за кожним їхнім кроком. Якби Грицан був вхожий до політиків, можна було б ід ось винюхати. А може, навмисне став мовчуном?

— Тебе не турбує те, що діється в світі? — знов ніби між іншим поспитав Стемпковський.

— Абсолютно.

— Валиться ж монархія.

— Жодна імперія не була вічною, і Бісмарк мав рацію, що не промовами, не закликами вирішуються великі питання часу, а залізом і кров’ю. Власне, історія імперій теж цікава. В 1864 році Пруссія разом з Австрією вела війну проти Данії для розширення свого панування, для захоплення Шлезвігу і Голштейну, а потому, не поділивши здобичі, Бісмарк затіяв війну з Францом-Йосифом. До речі, ти це, певне, знаєш, що в день вирішальної битви під Садовою у кишені Бісмарка лежала отрута. Але генерал Мольтке блискуче поставив Австрію на коліна.

— Мене завжди вражав дипломатичний талант Бісмарка. І він був правий, що вмілий дипломат завше вчасно вхопиться за край одежі пролітаючої мимо фортуни.

— Як і був правий в іншому: найнебезпечніше для дипломата — мати ілюзії. Сам же ступав на купину лише після того, як переконався, що вона достатньо міцна, що витримає його вагу.

Аж тепер Стемпковський почав слухати Грицана доволі уважно. О ні, Грицан не згас, війна не притупила його розуму, не вивітрила мозку. Він раптом подумав: а чи не використати цього обірванця для своєї мети? Адже є чимало прикладів того, як вихідці однієї нації служать справі іншої. Хіба Ярослав Домбровський не загинув на барикадах Паризької комуни? А Джузеппе Гарібальді? Боровся ж він у лавах латиноамериканців за визволення їх з-під іноземного іга.

— З твоїми знаннями ти міг би заробляти солідні гроші,— без глуму промовив Стемпковський.

— Я нічого не вмію.

— Ти дуже багато вмієш, — Адам пахкнув люлькою. — Хто-хто, а я можу заручитися. Я тебе знаю.

— Що ти пропонуєш?

— Новій відродженій Польщі знадобилися б твої знання… — наважився Стемпковський і пильно подивився Грицанові в очі.— Нам потрібні такі люди.

Грицан відповів не одразу. Спершу він ковтнув кави, відтак надто поволі закурив. І спитав, розтягуючи слова:

— Між іншим, Юзеф Стемпковський — отой, що судив гайдамаків, — твій родич?

— Чому це раптом тебе так зацікавило? — здригнувся Адам, і рука з чаркою повисла.

— Наскільки я обізнаний, він велів обливати людей смолою і підпалювати, — рівно сказав Грицан.

— Ти п’яний! — скрикнув Адам.

— Хочу, та не п’янію. — І по паузі: — А все-таки Юзеф Стемпковський — твій родич. По очах бачу.

— Хай навіть так, але чого я повинен відповідати за Юзефа Стемпковського? — насупився Адам, стримуючи лють. — Мене зараз цікавить інше: Австро-Угорщина розлітається…

— І ви б’єтеся, аби створити самостійну Польщу?

— Ти нестерпний! В мене таке враження, що ти хочеш посваритися. Але ж я до тебе зі щирою душею.

— Мені набридла політика. Мені все набридло.

— Це тимчасове. Вічного шоку не буває. Такі люди, як ти, по своїй натурі не здатні абсолютно відгородитися від світу.

— Набридло, — повторив, опустивши голову Грицан. І я хочу спати. Вибач. Давай зустрінемося завтра.

— Чи, може, квапишся до дівки? — підкусив Адам.

— До якої дівки?

— А яку щойно проводив. Повір, вона прийме. Мені повір. З нею дуже легко переспати. Мав таку честь.

— Ні, я піду додому, — втомлено сказав Ярослав. — Тільки не гнівайся: я сьогодні ні на що не здатний. Навіть по-людському розмовляти. Мабуть, здають нерви. Бувай!

Він мляво всунув Адамові правицю, подякував за гостину й поплентався до виходу, обминаючи танцюристів.

Адам злісно, незадоволено скривився. Що ж, хай іде. Він більше не потрібен. І повторних зустрічей не буде. Грицан — не той чоловік, на якого можна розраховувати, — Польщі не послужить. А якщо так, то нема рації витрачатися на нього. Його втома — справді річ тимчасова, — втома чи хвороба поглядів не міняють. А з такими настроями залучати його до співпраці на користь Польщі — безумство.

Він допив коньяк, допив каву і почував себе героєм, людиною великої місії, яка причетна до творення держави. Його Польща стає на ноги. А все-таки жінки зараз не завадило б… Може, до Оксани? Ха-ха! Ні вже! Оксана — як нимита пляшка коньяку… Випив і вишпурнув у кошик.

Надворі мжичило. Адам звів комір, перезарядив пістолет: ній ни і революції стільки наробили хаосу, що за одну хвилину можна лягти трупом або стати мільйонером… Але найчастіше виживають ті, хто затіває бойню або верховодить побоїщем, — ще один парадокс історії.

І він знову повернувся думками до своєї високої місії. Його ж бо прислано до Львова зовсім не для того, щоб спати з жінками. Світова війна закінчена. Австрія розвалюється. Ще недовго, ще кілька днів, і буде вільною Польща. Абсолютно вільна. Правда, два роки тому, 5 листопада 1916-го, Вільгельм і Франц-Йосиф оголосили про створення Польського Королівства, залежного, однак, від Німеччини і Австрії. 29 серпня нинішнього року Радянська Росія обнародувала Декларацію про відмову від договорів і актів, що були укладені Російською імперією стосовно поділу Польщі. Але це не те! Втомлені війною правителі шукали собі спільника, кидаючи кілька монет у шапку бездомного.

Він різко подзвонив у важкі дубові двері, відразу ж подзвонив удруге, і знову різко й вимогливо, нетерпляче. Відчинила мати — низенька, з тонкою шиєю, на якій стирчали, мов струни, жили і шматою висіла шкіра.

— Хто там, Єво? — обізвався батько.

— Син, — тихо сказала мати.

Адам скептично ставився до своїх, як він казав, предків. Особливо його дратував батько. Насамперед зовнішністю: у Кароля Стемпковського були дрібні, жовті, мов безголові опеньки, зуби, на довгому носі щоразу виростали дві волосинки — він щоразу виривав їх, а вони росли й росли… Але найбільше дратували Адама батькові повчання. Посередній адвокат, людина вбогої душі і обмежених знань, як на Адама, Кароль Стемпковський заплющував очі й виголошував цілу промову на будь-яку тему. В такі хвилини Адам сідав за фортепіано. А взагалі найбільше рятувало Адама те, що він майже не бував вдома.

— Що чувати? — Кароль Стемпковський стояв посеред світлиці, високий — мати ледь сягала плеча, — з жовтуватим, ще не посивілим волоссям і малими круглими очима, над якими майже не залишилось брів, у бархатному халаті.

— Що, власне, тебе цікавить? — кинув Адам.

— Політика.

— Хіба ти не читаєш газет?

— Є ще й усні газети. Усні нерідко дають докладнішу інформацію, ніж найдемократичніші урядові.

— Поки що нічого нового, — роздягаючись, відказав Адам, — якщо не рахувати, що я випадково зустрів свого університетського знайомого. Мамо; хочу їсти…

Він не хотів їсти, він хотів спекатися своїх предків. Для годиться попросив матері подати шматок торта і кави з вершками, а також приготувати ванну.

«А все-таки я надмірно дратівливий, — подумав Адам. — Але де причина? Чи не в тому, що мені вже тридцять? Хм, тридцять… Хіба я стара діва, аби турбуватися літами? Я ж не Грицан».

Адам переможно всміхнувся і згадав, як нітився, як соромився Ярослав, коли якось гімназистки запропонували разом піти до Стрийського парку: всю дорогу мовчав, червонів, аж при вході до парку сором’язливо видушив:

— Побачити б Віденський ліс, де народився знаменитий вальс Штрауса… Там, напевно, гарно…

— Дуже гарно! — ствердив Адам, підхопивши чорняву гімназистку, і, акомпануючи сам собі, закружляв по алеї, а потім частував усіх вином, водив на гойдалки, відтак між кущами ліщини націловував вишневі уста чорнявої…

«Славні були часи… Хто б сподівався, що через кілька років у Європі спалахне пожежа і люди впиватимуться не холодним вином, а гарячою нудотною кров’ю…»

Йому було шкода тих веселих передвоєнних безтурботних часів, коли на нього чигала хіба що одна небезпека — десь схопити сифіліс… Так, то були добрі часи! Зараз його тягло до фортепіано, аби тихо зіграти сонату Шопена, що він робив завше, коли нападала меланхолія. Він подумав, що всі великі люди ще при житті складають заповіти, — серце Шопена, за його заповітом, замуровано в стіні костьолу Святого Хреста у Варшаві… Може, й собі щось придумати? Адже, коли б не війна, він був би доктором історії.

«Годі фантазій! — звелів собі, одсуваючи недопиту каву. — Завтра я повинен звітувати про те, що конкретного замишляють галицькі політики. Отже, ванна і — спати!»

— Ти повечеряв? — у дверях їдальні стояв батько, поли бархатного халата нарозпаш.

— Повечеряв, — неохоче відказав Адам. «Знову полізе зі своїми балачками… А може, варт скористатися його знаннями? Все ж таки батько не остаточний телепень».

— Я тобі не заважатиму?

— Навпаки, — на цей раз серйозно сказав син. — Я не можу бути спокійним, оскільки не вирішено остаточно питання про Польщу. Скажи мені все, що ти думаєш відносно чотирнадцяти пунктів Вільсона, вірніше — тринадцятого пункту.

— Я вірю, що буде створена незалежна польська держава з виходом до моря. Це реально. Давай ще раз проаналізуємо події: перше — оті чотирнадцять пунктів Вільсона, з якими він увійшов у конгрес, далі — п’ятого січня за відродження Польщі висловився Ллойд-Джордж, п’ятого червня — загальна декларація за нашу незалежність Великобританії, Франції та Італії, зваж, що Падеревського любить Клемансо, і гадаю… — Кароль Стемпковський зам’явся. — Але так чи інакше, а доведеться чекати остаточного рішення Антанти.

— Але Росія сама себе визнала, без Антанти, — не згодився Адам. — Ленін зробив хитро, уклавши Брестський мир. Правда, це нічого не дало німцям. Війська союзників, як ти знаєш, проганяють їх з Франції. Капітулювала Болгарія, на черзі — капітуляція Туреччини і Австро-Угорщини.

Адам розумів, як важко зараз діячам Польщі, тому ж таки Польському національному комітетові в Парижі під проводом Дмовського і Падеревського, хоча Антанта й визнала його офіційним представником польського народу, а Європа — суцільний хаос. Граф Буріан розіслав воюючим країнам ноту, пропонуючи скликати в якій-небудь нейтральній державі конференцію для обговорення питання про мир, — Австро-Угорщина підносила лапки… Але голос його повис у повітрі. Клемансо заявив, що злочини, звершені центральними державами, не можуть лишитися без кари. Правда, хаос — то хаос, але є на світі Вільсон, за плечима якого Америка, — вся світова преса наперебій хвалить його чотирнадцять пунктів, зокрема ідею союзу націй, який повинен стати бар'єром до нових війн. Власне, для Адама найголовнішим було те, що стосувалося Польщі, і він сказав:

— Мене найбільше турбують наші околиці. Насамперед — галицька. Яким чином тут буде встановлено кордон?

— Моє тверде переконання: нам треба домогтися всієї Галичини, що ми, зрештою, потихеньку й мудро робимо. На крайній випадок, східним галичанам можна дати автономію. Найважливіше, аби ми нічого не впустили. Схочуть автономії українці — можна дати. Автономія все-таки до чогось зобов'язує. Принаймні всі ми залишимось на цій території.

— Звичайно, — погодився Адам. — Яка б не була автономія, а верховній владі підкорятися треба. Даруй, тату, але я хочу прийняти ванну.

Насправді ж йому хотілося позбутися батька. Нічого нового той йому не відкрив. Ех, бути б оце зараз у Відні. Там кожна хвилина дарує якусь новину.

Відень у ці дні нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя: монархія розвалювалася, і представники «любих народів» товклися при дворі цісаря, вимагаючи офіційного визнання, тобто права нації на власну державу.

Своєї держави домагалися й представники Галичини, провідником яких був депутат австрійського парламенту, голова Української парламентської репрезентації, п'ятдесятип’ятирічний доктор права Євген Петрушевич — високий, стрункий мужчина, з гордо посадженою головою, дещо кучерявою русявою чуприною, з широкими бровами, жовнірськими вусами під прямим носом, добре розвинутим підборіддям, білим, як мармур, лицем; рівні жести, жвавий твердий крок, вроджена елегантність — джентльмен з голови до ніг. А помимо того, високий милий голос, виразна, дещо різкувата вимова, гострий погляд. І завжди бездоганно вдягнутий.

Він був сином греко-католицького пароха і декана, а народився, як і Ярослав Грицан, у старовинному Буську, що на правому березі Бугу, побіля гирла Полтви, за півста кілометрів од Львова, — тому Буську, який, наслідуючи предків і ровесників, Петрушевич любив називати галицькою Венецією: дрібні потічки та русла болотистих річок настільки порізали місто, що здавна було збудовано десятки кладок і мостів, кілька насипних гребель, аби добратися з околиць до центру чи навпаки, а в повінь — хіба що човном; зрештою, ними й користувався малий Євген, коли ходив до народної школи. А ще він хваливсь-наголошував: Буськ — центр племені бужан, уперше згадується в літописах 1097 року, коли під час міжусобної війни тут перебував в облозі Володимиро-Волинський князь Давид Ігоревич.

Середню освіту майбутній галицький лідер здобув у Львівській академічній гімназії, там же, у Львові, закінчив юридичний факультет університету з титулом доктора прав. Адвокатську практику проходив у канцелярії відомого в Галичині мецената, доктора Степана Федака, опісля відкрив свою у тому ж таки Львові. Через рік перебрався до Сокаля, там одружився з дочкою сокальського повітового старости Леокадією Пуніцькою, яка торік, на жаль, померла, лишивши після себе сина-одинака, Антона, котрий, як і батько, закінчив правничий факультет і тепер мешкав у Відні, працюючи у військовій цензурі, тільки володів кількома іноземними мовами.

Ще в студентські роки Петрушевич виділявся гострим розумом, енергійністю, сказати б, непосидющістю, якийсь час очолював Академічне братство — товариство русинів-академіків, котре ставило собі за мету бути осередком наукового і громадського життя, відстоювати інтереси нації, вести політичну боротьбу проти Габсбургської монархії.

Бурхлива енергія сповна прислужилась Петрушевичу саме в Сокалі: заснував там повітові товариства «Січ», «Просвіта», «Руська бесіда», і сокальська інтелігенція, що досі відвідувала польське казино, перейшла до «Бесіди»; щоб примножити науку селянських дітей, створив для них бурсу «Шкільної помочі» і був її головою; на власні кошти купив землю і збудував Народний дім; відкрив повітове кредитне товариство і був його директором. Скликав по селах політичні віча, виступав з промовами. Тож зовсім закономірно вдячне громадянство обрало його своїм послом до австрійського парламенту.

Та декому корисна праця Петрушевича стала сіллю в оці, і він переніс свою адвокатську канцелярію аж у Карпати, в маленьке містечко Сколе, зійшовся близько з адвокатом і громадським діячем, прихильником і, сказати б, молодшим приятелем Івана Франка — Євгеном Олесницьким, що мешкав тоді в Стрию та, як і Петрушевич, належав до націонал-демократичної партії. Власне, зналися вони давно, бо були майже однолітками, до того ж депутатами парламенту, — зрештою, якраз Олесницький і порадив Петрушевичу перебратися в Сколе, а потому зрікся на його користь свого мандата до крайового Галицького сейму.

Петрушевич зовсім не був схожий на традиційних, так би мовити, цивілізованих послів, котрі засідали в галицькому сеймі, де кількісно переважали поляки, — вже у першій своїй сеймовій промові він категорично заявив: «Віддайте нам наше право! Вступайтеся звідси, бо це не ваше місце! А ні, то викличемо вам тут, у сеймі, і в цілім народі таку бурю, від якої вам і за плечима армії стане лячно!» Це було не вельми шляхетно з боку сина священика, джентльмена в поведінці, який не терпів інтриг. Правда, людини твердої вдачі, що ніколи не поступалася власними переконаннями. Однак найбільше шокувало багатьох те, що українські посли, за намовою Петрушевича, приносили на засідання дуже галасливі «інструменти»: якщо їм не імпонувала чиясь промова, включалась пекельна «музика», — в цьому какофонічному оркестрі домінувало пронизливе дерчання електричного дзвоника, і даремно промовцю було далі говорити. У кулуарах зрідка посміювались: Петрушевич, певне, такий войовничий тому, що народився над верхнім Бугом, терен котрого в літа княжих міжусобиць служив ареною герцю між києво-волинськими Мономаховичами та галицькими Ростиславичами… А ще в кулуарах перешіптувались: ані як агітатор і організатор, ані як парламентський і державний муж Петрушевич чимсь особливим не відзначається… як, скажімо, Масарик, що має особисту цінність… чи той же професор Грушевський…

Дивуватись цим перешептам не варт, — в Галичині з виникненням партій виникла, сказати б, класична формула: два чоловіки — три партії…

Так чи інакше, а ця сеймова боротьба впродовж трьох років дала-таки свої плоди, зломила врешті-решт спротив польських послів: на початку чотирнадцятого року було схвалено нову виборчу ординацію, що забезпечувала українцям поважне збільшення їхнього сеймового представництва, а разом з тим привела до певних змін крайового статуту, що мав започаткувати поділ Галичини на українську і польську, — і якби не війна… Якби не війна! А втім, хтозна…

З початком світової завірюхи виникла Головна Українська Рада, яку очолив керманич Української націонал-демократичної партії Кость Левицький, та Петрушевич не ввійшов до її складу, хоча лишився послом парламенту і сейму. Рада покликана була вести українські справи в часи війни, за її ініціативою було створено легіон Українських Січових стрільців. Через рік Головну Українську Раду перейменовано на Загальну Українську Раду, проте зміна назви не змінила, по суті, програми, а програма — насамперед поділ Галичини на українську і польську, виділення української в окремий автономний край під Австрією; рада ставила, щоправда, питання, аби для українських земель, які Австрія і Німеччина заберуть в Росії, домагатися державної самостійності, та австрійці сказали: хіба ми будемо відвойовувати українські землі для вас? Довелося зректися цього пункту: хай уже буде окремий Галицький автономний край… Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка політичний провід перейшов до рук новоспеченої Української парламентської репрезентації. Аж тепер дочекався свого Євген Петрушевич — він очолив її і вже другий рік на цьому посту. Та ніколи ще не потрапляв у такий шалений вир, як у ці похмурі жовтневі дні: Відень нагадував маєток, з якого люди прогнали властителя…

Євген Петрушевич поволі брів Віденським лісом. Було ще зовсім рано. Тільки-но розвиднілося. Цієї ночі Петрушевичу не спалося: поляки ось-ось проголосять свою республіку, чехи свою… А що ж залишив цісар галичанам? Чи без нього самим себе визнати, як це надумали зробити чехи та поляки? Ні, не випадає. Ми менший народ…

Поперед Петрушевича дріботів через доріжку їжак. На шпильках стирчали кислиці. «Навіщо йому здалися кислиці, якщо він їх не їсть? — здивувався голова Української парламентської репрезентації.— Хм… Як сказати… Бо якщо ведмідь не нагуляє жиру — в барліг на зимівлю не ляже… То, може, соки кислиць для чогось потрібні їжакам?»

Петрушевич сердито стріпнув головою. Навіщо йому ведмеді? Навіщо їжаки? Він нині повинен бути на аудієнції в цісаря, — попросивши в 1908 році аудієнції, двадцятилітній студент Львівського університету Мирослав Січинський кількома пострілами скарав цісарського намісника Галичини графа Потоцького… За кривди народні! За вибори! Аби світ звернув увагу на розтоптану-розтерзану Галичину! Петрушевича нараз зморозило. При чім тут Січинський? Петрушевич не помишляв про вбивство цісаря, в Петрушевича були інші плани. Він знов нервово тріпнув головою: лізло зовсім інше, ніж бажалося, — доріжку ще раз перебіг їжак — і теж з кислицями на шпильках, але цей був більшим і кислиць нашпилив більше.

«Ох, ці їжаки…» А поза тим Петрушевич любив осінь. Його завше хвилювало, що дичина така розумна: білка сушить на сучках гриби, носить в дупло горіхи; під опале листя, в мурашники ховає жолуді сойка; в щілини кори втрамбовує насіння диких трав синичка…

Почекай, Євгене! Облиш кислички та синички. Будеш кислим — виплюнуть, будеш солодким — проковтнуть. Радше ще раз обміркуй, що і як маєш говорити на аудієнції. А що міркувати? Обмірковано-переобмірковано: незалежність Галичині! Про це ще до війни говорено. А чому, власне, до війни? Про це говорено ще з початку минулого віку, коли постала «Руська трійця» і почалося національне відродження. Надто ж в час революції 1848 року — в час «весни народів», коли чесні мужі народу руського створили Головну Руську Раду, заснували першу газету «Зоря Галицька». Чи не відає цісар, що було з перших днів світової війни? Чень же пам’ятає, що виникла Головна Українська Рада, що було створено легіон Українських Січових стрільців, який бився за незалежність Галичини. А чи забув цісар, що було кілька місяців тому, — Брест-Литовську угоду? У відповідності з нею автономія Галичині повинна бути надана до кінця липня. І що? Про «таємну» угоду довідалися поляки, і почалися віча та протести до парламенту про «найновіший поділ Польші», і згасили наші домагання, і австрійський уряд здався, повторивши те, що було 1848 року, коли Головна Руська Рада також поставила в парламенті про поділ Галичини на Західну і Східну, надавши українцям автономію. І взагалі, Австрія так і не ратифікувала Брест-Литовської угоди. Блоки тягнуть Польщу кожен на свій бік: Антанта — до себе, Берлін — до себе. Він же, Петрушевич, тридцятого серпня наніс візит прем’єру Гусареку, вимагаючи відокремлення Східної Галичини в окремий автономний край, з окремим намісником, з приєднанням до краю споконвічно українських Холмщини і Підляшшя. І що? А нічого!.. І тоді на заклик Народного комітету — вічевий рух у вересні, протягом тижня суцільний бунт: вимога виконання умов Брест-Литовської угоди! А поляки тим часом повзали на колінах перед обома воюючими сторонами… 14 вересня уряд звернувся до всіх держав з нотою, запрошуючи їх на конференцію, щоб підписати мир. Антанта відкинула: тільки повний розгром! І Відень затрепетав. Паніка. Запахло катастрофою… Першого жовтня почалися дебати в парламенті. Виступаючи, прем’єр Гусарек обмежився тільки обіцянками національної автономії Галичині, і тоді, четвертого жовтня, слово взяв він, Петрушевич. Він осудив політику Австрії в Наддніпрянській Україні, він картав уряд за те, що не виконує умов Брестського договору, він… о, він умів говорити — палко, аргументовано, переконливо!

Цісар сьогодні призначив аудієнцію не лише галичанам — сьогодні він мав прийняти німецьких, чеських і польських представників.

У цісарській резиденції Петрушевича вже чекав іще один депутат-українець; він, як і Петрушевич, був депутатом парламенту, але мешкав постійно у Відні. Обидва вони сердечно привіталися, вони були приятелями, не раз виступали в парламенті, зрештою, вони були знані в Галичині й поза її межами, гордилися тим, вони були демократами й вірили, що досить було Вільсонові проголосити свої знамениті чотирнадцять пунктів, як Галичина одержить автономію, але вони разом з тим були вихованцями австрійської школи, отже, добування прав мало йти шляхом переговорів, промов у парламенті, отим бюрократичним шляхом, від якого порядний депутат парламенту не повинен відступати; на російську Жовтневу революцію вони також дивилися віденськими очима, вони вважали її незаконною. Ім’я Ленін їм нічого не говорило, вони визнавали тих керманичів, які проявили себе на трибуні, демократичними поглядами, а головне — все мало бути мирним, тихим, врахованим логікою речей; вони не припускали, що обіцянки можна не виконувати, вони надто вірили в силу Вільсона й Антанти. Вони вірили сліпо. Це були люди освічені, пристрасні, виховані по-європейськи, власне, вони були виховані під Європу, але ніколи не були європейцями, вони завше були на другорядних ролях, з ними ніхто ніколи не рахувався, їх годували обіцянками, і вони вірили в обіцянки.

Петрушевич потирав пальцями ретельно виголені щоки і, стримуючи себе від емоцій, нишком позирав на поляків, чехів, німців… Іншим разом він би, звичайно, затіяв балачку з кимсь із них, бо декого знав, але зараз тут, у цісарській приймальні, всі були чужі — завше, коли йдеться, сказати б, про індивідуальні інтереси, люди вдають, що не впізнають одні одних.

Першими цісар прийняв чехів. Розмова тривала довго — понад півтори години. Петрушевич вірив, що і галичанам буде така увага. Йому згадувався 1848 рік — «весна народів» Австрії, коли з-під криги бюрократичного германізму вдарив фонтан національних і соціальних поривань: конституція, вільність друку, історичні права народностей, свобода, рівність, братерство… Йому згадувався 1848 рік, бо в час революції виникла Головна Руська Рада, яка вимагала поділу Галичини на польську й українську, вимагала, аби українці мали свою самостійну адміністративну одиницю, — може, зараз, нарешті, буде добуто те, за що воювали Лук’ян Кобилиця та Іван Капущак, виступаючи в рейхстазі за права гуцулів та галичан.

Внутрішньо Петрушевич намагався бути спокійним. Він переконував себе, що вимога Вільсона про автономію народів, які входять до складу Австро-Угорщини, повинна висіти над цісарем, наче меч Дамокла. Тим паче умови миру диктують Америка і Антанта. Отже, на цей раз з Галичиною цісар поведеться належно.

А поляки, снуючи по приймальні, встрявали в розмови з німцями і голосно, щоб чули галичани, хизувалися: наша теперішня аудієнція до цісаря — чиста формальність; ми вже самостійні, а устрій держави вирішить найближчий сейм…

Вийшли від цісаря чехи. По їх сяючих лицях Петрушевич зрозумів: вони досягли того, чого хотіли. Чехи чинно розкланялися, а до цісаря покликано німецьких представників. Петрушевич нахмурився: якби діяли за алфавітом, то першими належало бути галичанам… Але в політиці ніколи не береться до уваги абетка, і галичан мовби навмисне залишили вічна-віч з поляками, — тепер у приймальні зависла якась гнітюча тиша, мов перед грозою.

І вже вкрай обурився Петрушевич, коли замість німців закликали поляків, — це вже була наруга. І все ж, — думав Петрушевич, — усі разом не можуть увійти, хай буде так, пристанемо й на це.

Тепер — ще півтори години — галичани залишалися самі. Петрушевич занервував. Що ж, рабство — в’язниця душі. Цезаре, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе! Ніхто не хоче родичатися з жебраком.

І все ж галичани дочекалися свого — Петрушевич уклонився цісареві й сказав:

— Ваша ексцеленціє, ми приносимо глибоку шану вам. Я повторюю свої слова: зірка габсбурзької династії все ще світить ясно і яскраво на нашому небосхилі, і наш народ вірно стоїть на охороні інтересів держави.

— Я радий, — кивнув цісар.

Карл Перший походив з династії Габсбургів, яка започаткувалася ще в 1027 році, одержавши ім’я від замку Габсбург, збудованого на Ааре в Швейцарії. Кажуть, династія — то ряд монархів, які змінюють один одного на престолі. Але можна й без династії з’явитися на престолі… Проте зараз Карл почувався на троні непевно, хоча й походив з імператорської династії Священної Римської імперії,— влада династії розповсюджувалася на Німеччину, Іспанію, Нідерланди, частину Італії, частину України, його ж попередник, Франц-Йосиф, правив з 1848-го аж по 1916-й.

— Я радий, — повторив цісар.

— Нам приємно це чути, ваша ексцеленціє, бо ж ви одним з перших привітали укладення Брестського миру, а їх світлість Шептицький сказав, що українці зможуть якнайкраще забезпечити свій національний розвиток тільки під вашими крилами.

— Що ж ви бажаєте?

— Ви заявляли, що кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм.

— Так-так… Що ж ви бажаєте?

— Національно-культурної автономії. Ми віримо у вашу ласку. Адже у відсічі на Відень турецького наступу 1683 року брали участь і загони українського козацтва.

— Так-так… Що ж ви бажаєте?

— Я вже сказав. Тепер мені залишається вірити, що постане українська держава без поляків під владою Австрії.

— Так-так… Я завжди підтримував українців. Я все зроблю. Але сьогодні я вельми втомився. Вас про все повідомлять.

Петрушевич і депутат у модній краватці розкланялися. Петрушевич глянув на годинника: аудієнція не тривала навіть півгодини. Однак він був надто чемним, щоб виявити перед цісарем своє незадоволення.

— Нам не завадило б перекусити, — завважив депутат у модній краватці.— Ми ж увесь день навіть води не попили.

— Що ж, перекусимо, — погодився Петрушевич.

Але йому не хотілося їсти. Випив чарку горілки, довго жував шматок шинки, відтак поскаржився на головний біль і, попрощавшись з депутатом, подався до Віденського лісу. Шурхочучи опалим листям, опустився до примовклого осіннього Дунаю. Що ж робити? Невже цісар не дасть Галичині бодай автономії?

Його гнітили ранні сутінки, оповиті туманами, спорожнілі алеї лісу, мовчання птаства. Над головою глухо постукував дятел — вусібіч летіла суха кора. Хвилина-друга — й личинка здобута. Поруч пурхала синиця. Їй не під силу роздовбати м'яким своїм дзьобиком кору, і вона присусідилася до дятла, аби поживитися… Кожен, як може, до когось присусіджується, аби поживитися… Кожен це робить по-своєму. В хитрості — вся суть. І в силі. Власне, сила й хитрість йдуть поруч. Свого можна добитися або силою, або хитрістю, правда, деколи й талантом. В цю хвилину він заздрив Масарикові. Який прозорливий! Так, прозорливий. З початком війни галицькі діячі виїхали до Відня, а Масарик покинув Австро-Угорщину, очолив чеські емігрантські організації, що підтримували Антанту, заручився підтримкою самого Вільсона — тепер йому легко ратувати за створення незалежної Чехословацької держави, тепер йому не треба йти на поклін до цісаря.

Так, він заздрив Масарику. Розумів, що й поляки його обскакали. Бо, хоча Пілсудський воював зі своїм легіоном проти Росії, все ж Франція його підтримує. Ось і будь мудрим! Масарик ішов одним шляхом, Пілсудський — іншим, та кожен домігся того, чого хотів.

Підсвічені промінням призахідного сонця, подекуди ще жевріли осіннім полум'ям старезні дуби.

«А може, найправильніший шлях — шлях Росії?» Та Петрушевич одразу ж прогнав цю думку. Він був парламентним діячем, він боявся революції: революція — хаос, вона змете цивілізацію. Більшовизм для нього — кров, трупи і гола земля. Його лякали ті галичани, котрі поверталися з російського полону. Йому не раз доносили, що вони кличуть до революції. Власне, деінде вони вже бралися ділити землю.

Петрушевич аж тепер одчув, що зголоднів, і вийшов з Віденського лісу. Осінь, осінь… Останній день згасаючої молодості. І він з журою згадав покійну дружину. Раптом дужий вітер підхопив жмут опалого листя, закружляв ним і розвіяв, мов пилини. Петрушевич безпорадно зітхнув.

У ресторані його вразили щемливі звуки старовинного танго, вразив людський страх. Петрушевич уже не раз запримічав у Відні,— та й не тільки у Відні! — що люди бояться майбутнього, їм хочеться повернутися в затишне минуле: навіть в одежі еліти — лінії кінця минулого століття, навіть у ресторані часто гасили електрику, запалювали свічки, щоб вечеряти при їх тьмяному трепеті. Це було страшно: світ руйнувався, а люди прагнули зануритися в штучну атмосферу відчуженості й безтурботності, вдаючи, що нічого не сталося. Але куди можна подітися від потоку жовчного сарказму на суспільство споживачів, на реакційність діячів, котрі зайшли в тупик? Не завше вдається на ненависті навчитися любити. Нерідко «за» стає «проти».

Ці роздуми терзали Петрушевича, але він не вірив теорії Дарвіна, ніби людина і її природнє середовище автоматично вдосконалюються; він бачив розруху, як і бачив велике бажання людей пожерти один одного, збагатитися за рахунок іншого. Він радів злету науки й техніки, але війна перекреслила його радість, бо виявилося, що техніка пішла на убивство людей, а він не любив крові, він боявся її, він належав до тих діячів, котрі прагнуть добитися свого промовами у парламенті,— він ніколи не любив червоних маків, вони нагадували йому кров; зате любив, як замріяно лопотить листям осика, а найбільше навівав спокій широколистий клен, а ще він любив синьо-блакитний розмай весняного квітування; блакитне цвітіння завше милувало його око.

Він покартав себе, що на якусь мить піддався блакитній меланхолії, він же бо сидить у Відні, аби добитися бодай автономії Галичині. І меланхолія недопустима.

Повечерявши, переспавши, наступного дня Петрушевич знову подався до резиденції цісаря.

— З аудієнції нічого не буде, — сказав йому президент міністрів. — Цісар сидить одинокий та плаче. З ним неможливо говорити.

— Але коли Австрія хоче зостатися Австрією і не поділить Галичини, тоді український народ мусить стратити останню надію на кращу будуччину і будемо злучатися з Великою Україною.

— Навіщо так різко? — заспокоював президент міністрів. — Ми завжди любили ваш народ, ми дуже багато робили для вас, зрештою, нам усім добре жилося. Ми передамо вам адміністрацію Східної Галичини.

— Але згідно Брестського договору поділ Галичини і виділення її східної частини в окремий автономний край мав бути проведений до кінця липня, а зараз жовтень.

— Я ж вам казав, цісар плаче з розпуки. Ви ж самі бачите, що зараз діється.

— Однак Галичина бурунить вічами. А ви самі знаєте, що віча можуть перерости в революцію.

— Ми все для вас зробимо, — запевнив президент міністрів. — До речі, надворі мене чекає авто. Я можу підвезти вас до готелю…

Хтось колись оповідав Петрушевичу, що на якомусь з американських озерних берегів стоять, мов привиди, голі дерева — круглий рік без листя, — промислові відходи отруїли грунт. Пустеля… І голі дерева… Чорні, мов обвуглені, дерева, що під сонцем стоять без листя…

«Найсмачніша вода тоді, коли сам собі проб’єш джерело, — спливало Грицану давнє його правило. — Я оживаю…»

Так, він одчув, що оживає. І зрадів. Звичайна людина, яка більше працює руками, ніж головою, таке духовне оживлення сприймає не так вразливо. І не тому, що вона нібито другосортна, — ніхто ніколи не народжується другосортним, — але рукам легше знайти заняття, ніж голові. «Якщо мертвих можна реабілітувати, то чому не можна їх судити?» Він перенісся думками до Відня. Крушиться монархія, але вони якось там викрутяться — великі завжди вміють викручуватися: імператор Австрії Франц, схиливши голову перед Наполеоном, віддав за нього свою дочку, яка потім стала королевою Франції. Зате у своїй державі Франц казав: нам не потрібні генії, нам потрібні надійні вірнопіддані. А все-таки світ котиться до краху. Якщо ми колись дійдемо до самознищення, — адже були перед нами цивілізації, про які ми дізнаємося по запилюжених руїнах, по незрозумілих ієрогліфах, малюнках на скелях, — отже, коли дійдемо до самознищення, — думав Ярослав, — то що залишиться для тої майбутньої цивілізації, яка прийде після нас? А все тому, що зло панує над світом. У четвертому столітті до нашої ери Герострат підпалив храм Артеміди Ефеської — одне з семи чудес світу. Оскільки храм — чудо світу, — розмислював Герострат, — то той, хто його знищить, житиме у віках, бо людина, яка знищила чудо, не може бути забутою. Безумство заступило розум. Зрештою, в Герострата була певна логіка: щоб уникнути забуття, треба або створити чудо, або знищити чудо. Звичайно, руйнувати легше, ніж творити.

Та поруч з цим була інша думка: жодна цивілізація не мала таких засобів і можливостей, аби здобувати щасливе життя, як теперішня. Однак цивілізація всупереч здоровому глузду прагне до протилежного: не до миру, а до війни, не до життя, а до смерті, не до порядку, а до хаосу. Здається, якесь дике безумство оволоділо світом. Зате Стемпковський до самозабуття хоче самостійної Польщі. Зрештою, як і я Галичини. Ми могли б бути добрими друзями, та не стали ними. Можна зрозуміти… Бетховен і Гете були великими, але коли в Тепліце, гуляючи якось, зустріли імператорську родину, то Гете зняв капелюха і застиг на краю дороги, а Бетховен насунув капелюх на самі брови й рушив у гущу сановного натовпу, — з того часу два генії навіки розірвали між собою…

І він знову перенісся до Відня — згадалась студентська подорож. Тоді всі мріяли зобачити столицю. Столиця — дзеркало, в якому видно, як пульсує в державі мисль, вона — барометр духу. Принаймні так йому здавалося. І другові його Ростиславові Боговику (Ростику-Хвостику) теж так здавалося. Славний Ростик! Плечі — ледь у двері влазять, груди — мов у коня, — і писав ліричні вірші. Хлопці любили глумити: звідки в тебе ота лірика вилазить? «З живота…» — і незворушливо жував булку.

Де ж тепер ти, Ростику-Хвостику? В які світи закинула тебе доля?

А тоді гарна була подорож. Нікого не дратувало навіть те, що гідом взявся самочинно бути Адам. Товариство було однодумним, щирим, пихатих та гонорових не любило. Та на цей раз ніхто не перечив: хоче — нехай! Всі жили столицею, всім здавалося, що лише в столиці все мудре й величне, справжні вчені, справжні люди, і чомусь ніхто не замислювався, що розум не залежить від столиць.

На фронті і після поранення Ярослав не раз відтворював у пам'яті цю подорож, і Відень котився на нього, наче вал блискіток, од яких сліпило очі. Аж затремтів біля біломармурового Моцарта, уявив собі похорони: наспіх збита із соснових дощок труна, кілька музикантів за домовиною і нестерпний дощ наполовину зі снігом…

«Нам не потрібні генії,— повторив зараз слова Франца-Йосифа. — Нам потрібні надійні вірнопіддані». Невже ж ті, що ратують за розквіт нації, насправді ненавидять свіжу думку? Чи, може, бояться? Ну звісно, підступні, які вміють засліплювати промовами простий люд, завше бояться розумних, вони ж бо скажуть простому людові, що їхні красиві слова — фарисейство.

— Невже правда, що Сальєрі отруїв Моцарта? — спитав тоді Ярослав, вражений тим, що нема могили Моцарта.

— Я там не був! — засміявся Адам.

Було щось нечисте в цих словах. Талант треба захищати. Ним лиш заздрісники можуть нехтувати. Отже, чого ж сміятися? Невже можна потішатися, що тіло великого чоловіка опустили в загальну могилу, куди клали волоцюг і злочинців? Талант для розумного чоловіка — шкала, яка показує, хто ти. Чи люди такі егоїсти, що бояться цього?

— Це жахливо, коли краплі отрути падають в бокал таланту! — не витерпів Ярослав. — Зрештою, заздрість завжди продиктована власним безсиллям. Ви згодні?

Нікого це чомусь не схвилювало, і Ярославові ніби ляпаса хто дав: не зрозуміли, не збагнули… Можливо, саме це й було причиною безсонної ночі, бо ж велику людину похоронили разом з волоцюгами і злочинцями. Нікчемність, здрібніння, здичавіння? Страшно… Яка ж тоді вартість звичайної людини? Чи, може, звичайна людина нічого не значить? А що, власне, найдорожче на цьому скаламученому світі? Гроші чи талант? Відкрити в людині саму себе, красу її, силу — то ж прекрасно. Чому ж тоді так похоронили Моцарта? Адже він стояв вище од інших, він покоряв їх. Невже й тут на першому плані заздрість і зневага, — Франка хоронили в чужій сорочці і в чужій гробниці… І заздрісники верещали цинічно: «Він плює на своє рідне гніздо! Розіпніть його!» А за що, власне, розіп’яти? За надмірну любов до народу? Чи за талант? Чи заздрісникам злісно, що талант їм не кориться, не схиляє перед ними голови? Що ж, мабуть, ніщо так не загрожує мислі, як заздрість і власне перед нею безсилля. Але є одна перевага мислі: мисль — не річ, її не можна підпалити, зруйнувати, втопити, її не можна засудити до смертної кари; можна знищити творця мислі, але ще ніколи нікому не вдалося умертвити мисль. Вона вічна, невмируща. Тирани вмирають, та ніколи ще не вмерла мисль. Страх тиранів перед мислю такий же, як перед видінням смерті.

«Щось ти надто вдався у спогади, — поглумився над собою Ярослав. — Але… Невже справді я живу? Народжуюся заново?» Він був радий, що народжується заново, і був радий, що у Відні тоді не міг заснути.

Якось у Криворівні, куди він попішкував з хлопцями, при появі Франка, — він там, як звично, відпочивав, — хтось зворушливо схилився на коліно, аби поцілувати Франкові руку.

— Я не піп, — похмуро буркнув поет.

— Ви вартіші за всіх попів!

Ні, не міг заснути Ярослав у Відні. Надто багато було вражень, бо — того, хто був вартіший всіх попів, похоронили у чужій гробниці і в чужій сорочці, разом з тим ніхто не відає, де могила Моцарта. Що ж тоді діється в цьому світі?

Коли ледь почало сіріти, він одягнувся й пішов до пам’ятника Бетховену, чия музика завше його хвилювала, завше навіювала роздуми, особливо «Місячна соната», а найбільше дивувало те, що Бетховен одну симфонію присвятив Наполеону, щоправда, коли той оголосив себе імператором, зняв посвяту.

Зараз, у рідному-прерідному своєму Львові, Грицанові теж хотілося піти, він навіть схопився, підступив до вікна: між дахами будинків повисла прозора хмаринка, а нижче, здалося йому, ніби не вулиця, а віденська площа з пам’ятником непокірному бунтівнику Бетховену. Він дивився у темну ніч, а бачив віденський світанок. І музикантів. Втомлені, похилі, з інструментами під пахвою, вони понуро сунули безлюдним містом, обминаючи купи сміття, а біля Бетховена зупинилися, зняли, наче по команді, капелюхи й заграли… Вони грали тихо й натхненно, фали на безлюдній площі, де валялися клапті вчорашніх газет, в яких повідомлялося, що львівського студента Мирослава Сочинського, котрий за народні кривди знищив намісника Галичини графа Потоцького, засуджено до смертної кари через повішання; вони грали гімн людському розуму й силі емоцій, наче прагнули висловити вдяку митцеві, котрий поміг людям бути ніжнішими, повніше виразити самих себе. Музика, як і скала, має силу, — подумав Ярослав, — скала може кинути на людину каміння, а музика — окрилити. Великі вміють дивитися, як і ми, та глибше. Він слухав музику, стоячи неподалік, і плакав; вони ж бо, оті досвітні музиканти, врочисто грали, замкнуті в собі, вони грали Бетховенові, кланялися силі людського талану, зневажали нікчемність і підлість… Коли стихла мелодія, вони опустили інструменти, схиливши голови перед пам’ятником, мовчки ще якусь хвилю стояли, потому одягли капелюхи й розійшлися в різні боки по домівках…

Згадуючи далекий той, ще студентський, період свого життя, Ярослав схвильовано думав про ту мить, коли світанкової днини залишився вічна-віч з Бетховеном. І радів, що тоді на світі був мир. І тепер люди прагнуть миру, бо історія людства — це ланцюг війн, які кінчались, щоб знов початись. А Бетховен понад усім: пережив і війни, і незгоди, людську заздрість і нікчемність. Бути сином п’яниці — і стати великим композитором… У двадцять сім почати глухнути… А Стася, коли довідалася, що ти брав участь у викраденні Січинського з тюрми, байдуже видовжила тонкі губи, здибила тонкі стріли брів й байдужим голосом сказала: «Подумаєш, подвиг!.. Не ти викрав би, то хтось інший». Чому я знов повертаюся до Стасі? Невже й досі кохаю? Нема терезів, які б виміряли людську доброту, але є сліди, які залишає людська жорстокість.

Він стиснув зуби, та по хвилі знову прийшов Бетховен, — Бетховена покинула кокетка Джульетта, яку той безмірно кохав і якій присвятив свою «Місячну сонату», — вона покинула його, щоб стати дружиною графа; його підкосила глухота, він готовий був накласти на себе руки, він уже написав на ім’я братів заповіт. А потім сказав: немислимо покинути цей світ перше, ніж я не виконаю того, до чого відчуваю себе покликаним. Після цього створив найкращі твори.

Чи залишився іще коньяк? Аж дивно — пляшка ледь почата. Ярослав ковтнув, не закусуючи, підступив до неповної шафи книг, по одній брав, гортав, відтак акуратно ставив на місце — тепер був повний лад, як тоді, коли підбирав матеріал для дисертації,— коли на фронт приїхав Франц-Фердінанд, у нього трусилася голова, а жовніри з більшою цікавістю розглядали автомобіль, ніж головнокомандуючого… Скільки б мухи не кусали коня, та стрімкого бігу його не зупинять…

Так, це погано, що ти кротом зарився у своїй конурі. Втікаєш сам од себе? Абсурд! І ти добре це знаєш. Як і знаєш: той, хто пив горілку, питиме — скільки б не зарікався; той, хто волочився за жінками, все одно не стримається, а принагідно найріднішу зрадить… Факт! Так що не вдавай із себе великомученика. Іди до людей. Бо інакше здохнеш! І не забувай: тобі лише тридцять.

Але спершу до Оксани… Тільки з коньяком, — штрикнула враз думка, — тільки з коньяком…

Йти в гості з надпитою пляшкою було нешляхетно. Ярослав одшукав четвертівку, наповнив, потому підніс перед очі, до світла, щоб переконатись, чи виглядає, як фабрична. Все гаразд! Можна йти…

Поки Грицан усамітнювався, поки цмулив вино чи коньяк, Львів стрясали такі бурі, аж заклинювало подих, і Львів клекотав, як у дні початку світової війни, коли на вустах усіх висіло «розіб’єм москаля» і творилися легіони Юзефа Пілсудського та Українських Січових стрільців.

Тепер поляки вимагали звільнення Пілсудського з фортеці в Магдебурзі, куди його заточили німці, і десятого жовтня він прибув у Варшаву, а день перед тим Польська регенераційна рада у Варшаві проголосила незалежну Польщу, розпустивши створену окупаційними німецькими військами Державну раду. Польська преса закликала: анексія Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині та Поділля до Польщі! Їй вторило віденське Польське коло; покладаючись на тринадцятий пункт Вільсона, воно ухвалило: злучити в польській державі всі землі, на які Польща має «історично і культурно домінуюче становище», тобто до Дніпра…

У відповідь керманич національно-демократичної партії і однодумець Євгена Петрушевича — хоча й суперник у боротьбі за владу — депутат Кость Левицький виступив у парламенті проти «кола», заявивши: «…українська справа є міжнародною справою. Якщо Австрія не поділить Галичини на Східну і Західну, наша дорога веде не до Варшави, а до Києва. Не будемо входити ні в які переговори з поляками! Як і вони, маємо повне право на незалежність. Скличемо Українські національні збори, які й рішать справу утворення української держави».

Австрійський уряд ніби не чув! І тоді одинадцятого жовтня українські посли у Відні зійшлися на нараду, в якій взяли участь член палати послів митрополит Шептицький і міністр доктор Горбачевський. Вирішено було відкинути домагання поляків і дев’ятнадцятого жовтня провести у Львові з’їзд мужів довір’я з усіх українських земель Австрії, щоб утворити Українську Національну Раду.

Шістнадцятого жовтня цісар Карл видав маніфест:

А вісімнадцятого жовтня у Львові в залі «Української бесіди» Народного дому зібралися о шістнадцятій годині українські парламентські і сеймові посли з Галичини і Буковини, українські єпископи, по три представники від усіх галицьких партій, студентство, щоб вирішити правно-державну будучність українських земель, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Вів нараду Євген Петрушевич, що прибув з Відня.

Вони довго радили. Вони наговорилися вволю. Нарешті о четвертій годині ранку дійшли згоди. Оскільки на Україні править гетьман Скоропадський, готуючись відбудувати царську Росію, куди входила б Малоросія, то про возз'єднання не може бути мови. Отже, окремий коронований край у складі федерації Австрії. Для управління ним було створено Українську Національну Раду — тимчасовий перший Галицький парламент. Територія майбутньої держави — вся українська етнографічна область Австро-Угорщини по Сян з Лемківщиною, північно-західна Буковина та українська смуга північно-східної Угорщини.

Наступного ж дня крайовий з’їзд мужів довір’я, що зібрався у великому залі Народного дому, ухвалив усі документи, підготовлені вчорашньою нарадою. І полинула пісня «Вже воскресла Україна». А ввечері на першому засіданні Національної Ради президентом її було обрано Євгена Петру шевича. Там же було утворено репрезентативну комісію на чолі з тим же Петрушевичем, яка мала у Відні ввійти в переговори з урядом про передачу влади в Східній Галичині в руки українців та зайнятися організацією держави. Комісія — і Петрушевич — одразу виїхала до Відня, вручила уряду ноту про створення української держави. Але практично там не було з ким говорити: у відповідь на маніфест цісаря про «союзну державу», «в якій кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм», Вільсон заявив, що визнає визвольні змагання чехів, словаків, слов’ян, котрі знаходяться під Австрією, і не може сьогодні вважати автономії цих народів підставою до миру… іншими словами, Вільсон віддав рішення про дальше існування габсбургської монархії в руки народів, що її заселяють. Це був засуд Австрії на смерть… У Відні зчинився неймовірний переполох. Уряд Гусарека подав у відставку, поступившись новому кабінету професора Лямаша, завданням якого було зліквідувати стару Австрію й створити нову.

І галичани гайнували день за днем…

Дещо хвилюючись, Грицан обережно постукав у двері,— за ними було глухо… Нема вдома? А може, виїхала? Жаль, коли б виїхала. Він з першої зустрічі відчув, що в їхній долі є багато спільного. З нею було б йому просто й легко, — це добре, коли поруч є людина, з якою легко й просто. Він ще раз постукав, голосніше уже. По хвилі зачалапали м’які кроки, дзвякнув засув, — Оксана була в голубому, до п’ят, халаті з білими ромашками, довгий халат виразно викреслював її хупавеньку фігурку, а поясок витончував талію, підкреслюючи високість повнявих грудей. Розпущене волосся каштановими хвилями спадало на вузькі плечики, лише маленький закучерявлений віхтик висів над печаллю очей, але зараз, запримітив Ярослав, очі її були зворушено чисті, сяйні, вони горіли голубим блиском, ніжні й добрі.

«Мавка… — збуджено забилося його серце, переповнилось радістю, що застав її.— Слово честі, Лесина Мавка…»

— Добрий день, — сказав схвильовано. — Це я… Я обіцяв прийти. Бачите, прийшов. Ви не чекали?

— Не знаю…

Вона спробувала осміхнутися, і, коли видовжила у посмішку губи, над верхньою вирізьбилась маленька риска. І ця риска теж була відкриттям для Ярослава — печальна риска.

— Заходьте, — Оксана пропустила його попри себе й зачинила на гачок двері.

— У вас пахне смаженою картоплею.

— Може, вже пригоріла… — метнулася на кухню.

Цнотливість і соромливість — найкращий посаг для дівчини, — думав Ярослав, вона, таки справжня Мавка… Наполеон казав: гарна жінка подобається очам, добра — серцю, одна є прекрасною річчю, а друга — скарбом.

— Ні, не пригоріла, — Оксана тримала в руках ножика, на кінчику якого причепилася грудка картоплі.— Не пригоріла, — задоволено повторила, злизуючи ту грудку. — Чи ви не любите смаженої?

— Я все люблю…

— Чого ж ви стоїте? Роздягайтесь.

— Я… Ви не будете на мене гніватись?

— Звичайно, ні. А що?

Ярослав висмикнув з кишені пляшечку, поставив на стіл і аж тоді глянув на Оксану.

— З якої нагоди? — здибила брови.

— Без нагоди, — всміхнувся та відразу ж заходився роздягатися, щоб угамувати внутрішній дрож, що несподівано ним затіпав.

Оксана мовчки взялася сервірувати стіл, а Ярослав, так само мовчки, стояв обік, відчуваючи, що нині, може, якийсь переломний для нього день. І що Оксана неймовірно вабить його; жінки не завжди розуміють, як чарує мужчину їхня приємна зовнішність, дарована долею.

— Все, більше нічого нема, — вона зіщулено стенула плечима, соромлячись свого убозтва.

— Не хвилюйтесь — все є,— мовив Ярослав. — Ми є…

— То прошу до столу.

Вони сіли одне проти одного, і Грицан неквапливо, похнюплено наповнив по вінця чарки.

— Я боюся сп’яніти…

— А я вам зараз щось скажу. — Він узявся пальцями за келишок. — У вересні шістнадцятого року, коли Січові стрільці вже не хотіли воювати за Австрію, комендант легіону благав старшин: хоч за окопи їх виведіть, хоч зробіть вигляд, що воюєте… — Ярослав ласкаво всміхнувся. — І ви зробіть вигляд, що п’єте. Ну, Оксаночко, будьмо!

І вони цокнулися, і вона, заплющивши очі, випила, однак майже все до дна. Ярослав вдав, що не запримітив. Картопля була напрочуд смачна. Оксана їла якось обережно, наче закрадаючись. Ярослав подумав: при зародженні кохання, як і при згасанні, люди, зостаючись наодинці, завжди перебувають у стані якогось замішання.

— А як ви стали істориком? — Оксана, переставши їсти і вичавивши з двох крапель свого погідного неба всю печаль та залишивши саму ніжність, викреслила над верхньою губою рисочку.

— Цілком випадково.

— Не розумію.

— Справді! Коли я був гімназистом і повертався додому на вакації, мені оповідали, що довкола мого рідного Буська колись було багато церков, які поглинула земля, передусім в низинній місцевості Бугу. Разом з церквами пішли в землю й книги, які буцім описували, хто ми такі і звідки появилися. Мені снилися ці церкви, снилися книги, я навіть потайки брав лопату і йшов копати… Мені здавалось, що я викопаю церкву і знайду книжку, в якій буде описано, хто ми такі і звідки походимо. Зрозуміло, я нічого не викопав. А потому мене захопили праці нашого відомого історика Юліана Целевича. Він народився в Станіславському повіті, після чотирьох років навчання у Львівській духовній семінарії полишив теологію й поступив до Віденського університету, аби грунтовно вивчити історію. Він помер над підручником історії України для середніх шкіл. Уявляєте, звечора працював, а вранці його не стало. Мені запали в душу його слова: «Правдиву науку може подати лише правда, нехай би і яка була сумна, щоб тільки дійсно була правда».

— Цікаво…

— То що, Оксаночко, ще по крапельці?

— Та-а…

— Ну, крапельку.

Відтак вона трішки порожевіла і здалась Ярославові ще кращою. Ярослав уже сміливіше спитав:

— А як ви опинилися на Стрілецькій площі? Ну, тоді, коли ми з вами познайомилися?

— Та-а… — Оксана знітилася. — Мені розповіли легенду про синьооку Вожену, яку застрелили гусари. Я хотіла уявити, як то було, і пішла, — вона осміхнулась. — Пішла і…

Ярослав знав цю легенду. Вона народилася після пам’ятного червня дев’ятсот другого року, коли у Львові вибухнув загальний страйк будівельників і зав’язалися барикадні бої. А прелюдія така: жила собі синьоока юна Божена, віртуозно грала на скрипці — грала так, що під її вікнами не раз зачаровано зупинялися австрійські гусари-офіцери, аж допоки один з них — поручник Геза — не закохався. І вона відповіла на любов. І ще ніжніше розмовляла її скрипка. А коли на Стрілецькій площі гусари порубали шаблями повсталих робітників і чорний брук зачервонів, побачила Божена, що під копитами Гезиного коня гине маленька дівчинка, схопила кимсь кинутого револьвера, стрельнула в саме серце свого Гези й кинулася тікати. Аж до отчого дому гнався за нею котрийсь з гусарів, і під вікнами, де ще донедавна слухали гусари чудодійну скрипку, наздогнала Божену куля. У хвилину її смерті така настала тиша в місті, начеб воно вимерло.

— …і зустріла вас.

Тамуючи хвилювання, Ярослав поглядав на її розпущене волосся — каштанові хвилі хлюпали на нього запахом конвалії; поглядав на закучерявлений віхтик, що гроном звисав над ніжністю очей; він поглядав на проріз її голубого, з білими ромашками халата, де налились тугенькі груденята, і… і не звладав собою. Наче билинку, висмикнув Оксану з-за столу й поніс на тапчан, — вона не пручалася… Потому, ніби розчавлена, довго лежала німо, не розплющуючи очей.

— Ти образилася?

— Ні…

Він поцілував її, ще і ще. Він усім єством одчув, яка вона зараз дорога йому. Скарб!

— Я розчешуся…

Вона незграбно сповзла з тапчана, притьмом закутуючи халатом білі стегна. Ступила крок до дзеркала.

— Десь я вичитав, що Платон твердив, ніби колись людина була цілістю, — глухо заговорив Ярослав, — та за якусь там кару Бог розпиляв її надвоє — тепер кожен шукає своєї половини. Як бачиш, я знайшов свою половину… — він пив її очима, як допіру випив у постелі.— Ну йди, йди до мене…

Вона чи вагалася, чи не сподівалася його повторного зову. Стояла розгублено — ще розпашіла, не остигла. Відтак покірно підступила. Ярослав ласкаво пригорнув її, прихилив до грудей, — вона лягла поруч.

— Кажуть, перлини з’являються на світ від сліз ангелів, котрі впали в море, — гладячи її плече, тихо мовив Ярослав. — Ти ж виросла на суші…

— На политій кров’ю Коденці…

— Кажуть, навіть гадюки і змії туляться. Навіть коні люблять ласку. І все ж таки щасливою людину робить не кохання, не успіх, а переконання в тому, що правильно вибрав дорогу, що єдиний шлях знайшов, на якому можеш дечого досягти.

— Я тобі буду допомагати…

— Хоча… Якось Ганнібал дуже затруднювався в переправі через Рону своїх слонів. Не йшли — і годі! Тоді великий полководець переправив кілька самок. І дивне диво сталося: самці кинулися вслід…

— Ти не хочеш мене слухати… — ніби зобижено сказала Оксана. — Але, слово честі, я можу тобі допомагати.

— Дякую, дякую, ласкава Мавко… І все-таки сума страждань перевищує суму насолоди… — він міцно поцілував її.— А зараз… Зараз я принесу свою дисертацію. І розкажу тобі, як народжуються і вмирають держави. Хочеш?

— Дуже.

— Я туди й назад!

У дверях Грицана стриміла несподівана й радісна записка: «Приїздить з Чернівців Віцко. Завтра в обід чекатиму тебе в кав’ярні «Ватра». Твій Ростик-Хвостик».

Вокзал у Чернівцях так був загачений народом — не те що сісти — стати ніде, навіть стіни не було вільної, щоб притулитися. Всюди — люди, люди, люди… Якийсь миршавий чоловічок, одкинувшись на поруччя лавки, зав’язав собі носовою хусточкою очі; вона була така брудна, аж чорна, та, певно, помагала йому заснути. Інший — нащось зняв чоботи й засучив по коліна холоші. Так смерділо потом, що Дмитро Вітовський не витримав і вийшов на перон.

Був це тридцятип’ятирічний мужчина середнього зросту, з залисинами, які робили чоло досить високим, волосся мав ясно-каштанове, такі ж були й вуса, прокурені трохи, акуратно підрізані. Обличчя виглядало старшим, і скроні вже були пошиті срібними нитками. Він стояв мовчки, накинувши сіру шинелю наопашки, голубі його очі були далеко-далеко, де за містом синіли обриси Карпат.

Кого він виглядав? Нового Лук’яна Кобилицю? Чи дивився, звідки ще можуть прийти вороги? Всю свою історію ми тільки те й робимо, що виглядаємо, звідки прийдуть вороги. І Чернівці не раз виглядали. Чернівці були збудовані за часів Ярослава Осмомисла як фортеця для захисту Галицького князівства, — тричі місто спустошували поляки, по два рази турки і татари, врешті захопила Австрія — неперерваний ланцюг грабунків і спустошень. А може, на зорі світу якась диявольська сила крапнула в душу людську отруту? Бо як інакше розцінити, що люди не можуть жити в спокої? Як пояснити бажання одних захоплювати інших?

«А нас завжди хтось захоплював, — подумав Вітовський з гіркою досадою. — Нещасний той, хто безсилий себе захистити. Але нещасним є і той, хто мириться з рабством, звикає до нього, як до легкої ноші. А ось російські солдати Чернівецького полку сміливо сказали: «Мир хатам! Війна палацам!» Тепер вони, мабуть, натхненно будують свою Радянську республіку. Що ж, усі вміють будувати, крім нас. Ми здатні хіба що тяглом бути. А чи не тому, що наш люд насамперед думає, аби вижити, а не жити. Жаль, що не всі розуміють різницю між прожиттям і життям. Власне, хліб також має свою силу. Тридцятиметрові стіни Вавілона могли б витримати удар сучасної облогової артилерії, але голод примусив фортецю капітулювати. Щоправда, не кожен з наших сучасних галицьких провідників зважився б на те, на що зважився цар Вавілона».

Вітовський намагався уявити собі вавілонського царя, який стоїть у відчаї серед своєї вітцівщини. Він розуміє: становище безнадійне. Виходу нема. Треба здавати місто ворогам. Ганебний полон? Ні, краще… і він підпалює свій палац, кидається першим у вогонь…

«Ну, наші діячі на такий подвиг не здатні,— з осміхом подумав Вітовський. — Вони майстри балаканини».

Паротяг свиснув протяжно, і Вітовський поспішно зайшов у вагон. Тісняви було трохи менше, ніж на вокзалі. Він вибрав місце біля вікна, навпроти рожевощокого інтелектуала, котрий чистив маленькою пилочкою довгі рожеві нігті.

Скоро він буде у стольному Львові. Кличуть друзі по зброї. Кажуть, потрібен їм. Що ж, це приємно, якщо ти ще комусь потрібен. Гірше — коли нікому не потрібен. Хоч потрібні людям не завжди бувають потрібні касті… Каста не любить інодумців.

Вітовський, прихилившись до вікна, поглядав на змілілий за літо Прут — ліниво пливло жовте листя. Прощай, зелена Буковино — краю стрімких буків і чистих криниць, краю Лук’яна Кобилиці і золотої кукурудзи. Ми ще зустрінемось! Ми ще зустрінемось… Люди завше це кажуть на прощання. Кажуть, вірячи й не вірячи. Проте кажуть. Але віра — велика сила, вона живить. Навіть у безвиході люди вірять, що може щось зміниться на краще. І це добре. Бо зневіра веде якщо не до смерті, то принаймні до спустошення душі, зневіра — переддень смерті, як не фізичної, то принаймні духовної.

А потяг набирав швидкість. Нарешті пішов так, ніби хотів підім’яти простір.

Рожевощокий інтелектуал усе шпортався пилочкою у своїх довгих рожевих нігтях, виколупуючи болото; він був повненький, з тонкими вусиками і тонкими пальцями.

— У вас дуже гррні нігті,— якомога люб’язніше зауважив Вітовський і тут же схаменувся: навіщо затіває цю розмову? Адже це не властиве його характеру.

— Пильную, — не без гордості відповів інтелектуал. — Особиста гігієна завше робить людину чистою.

— Ви хотіли сказати: її шкіру?

— І шкіру. На шкірі всі зарази сидять.

— І переходять на душу?

— Душа не матеріальна.

— Ви мислите філософськими категоріями.

— У кожного з нас свої категорії.

Вітовський не продовжив розмови, а помандрував думками на Волинь, згадуючи діток, яких навчав грамоти в заснованих ним школах. На Волині він пробув шістнадцять місяців, ведучи культурно-освітню роботу. Та найбільш пам’ятна зустріч з козацькими могилами біля Берестечка. Триста молодців там полягло. А може, більше. Вони всі полягли, та ніхто не склав зброї.

«Якби люди навчилися насамперед дбати про гігієну мозку й душі, тоді б справді було менше зарази на світі».

Пухкощокий інтелектуал дочистив нігті, сховав пилочку у футлярчик, відтак розгорнув журнальчик, у якому було дуже багато фотографій гарних дівчаток: перукарі рекламували нові зачіски, — навіть у час воєн і розрухи дівчата й зачіски завше модні. А чим же іще одвернути увагу від насущних проблем?

Тим часом потяг, ніби граючись, то тікав од Прута, то кілька разів перетинав. А довкола — пригасаючий буковинський оазис: жовте листя винограду, шелестливі стебла кукурудзи; осінь завше навіювала на Вітовського журбу — ніщо так не докучає на війні, як розкисла осінь.

«Що ж там у Львові? — подумав Дмитро, вичеркуючи запальничкою вогонь. — Воюють чи дебатують?»

Його хвилювала зустріч зі Львовом. Дорогим було це місто. І не лише тому, що вчився в університеті,— правда, докінчувати право довелося в Кракові,— його викинув з університету процес 1910 року, коли від куль польських студентів-шовіністів упав Адам Коцко, великий його друг, друг Мирослава Січинського — того Січинського, що знищив тирана графа Потоцького. Адама вбили, а побратимів судили, хоч усе мало бути навпаки. Адже студенти-українці боролися за український університет у Львові, свої законні права відстоювали. Зі Львова, зрештою, після створення з початком світової війни легіону Українських Січових стрільців почався бойовий шлях Вітовського, — мокнув зі своєю сотнею в окопах, грівся біля ватри в Карпатах. І хоч його називали похмурим та жорстоким, проте він ніколи — як сотник — не одділяв себе від стрільців, як і не міг терпіти будь-чийого зухвальства. Якось за сороміцьку пісню примусив стрільців повзати по зораному полю… Зате наступного дня разом з усіма рив окопи. Так, він любив своїх стрільців — настільки любив, наскільки боліло серце: Українські Січові стрільці воювали за Австрію, і він, як сотник, також воював. В ім’я чого? Для розкошів Віденського двора? Бо ж не вірив, що при австрійських багнетах можна збудувати свою державу. Він орієнтувався на власні сили, він був прихильником власних зусиль. Та їх було так мало — їх було далеко менше, ніж прихильників австрійської орієнтації. В нашій крові,— думав Вітовський зараз, — орієнтування на когось. Але ще жоден народ, який орієнтувався на чужу силу, не виборов собі незалежності. Так, це наша трагедія. Давня, споконвічна наша трагедія, що сподіваємось, буцім хтось прийде і збудує нам державу. Тому так часто верховоди опиралися на чужоземні сили: Сагайдачний і Польща, Дорошенко і Туреччина, Хмельницький і Москва, Мазепа і Швеція, нарешті Центральна Рада і німці та австрійці. Ні, так ми нікуди не дійдемо!

У цьому Вітовський ще раз пересвідчився, коли Січовий легіон — у відповідності з Брест-Литовською угодою між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією і Центральною Радою — перейшов разом з німецько-австрійськими військами в лютому нинішнього року Збруч. Йому дали найкращу сотню: веди, мовляв, агітацію серед східноукраїнського населення про приятельські наміри австрійців… Смішно! Приятелі — австрійці… Які великі приятелі! Ото тільки хліба їм українського дай, м’яса, сала — вони будуть чудовими приятелями! Тепер Центральна Рада кусає лікті — царського генерала Павла Скоропадського, поборника «єдиної і неділимої», проголошено гетьманом України, і німці та австрійці грабують Україну як хочуть і скільки хочуть. Власне, й самої Центральної Ради нема.

Так. Здається, саме тоді він остаточно збагнув істину. А що більше, коли був заступником референта цивільних справ комендатури у Жмеринці. І якщо не покинув легіону, то лише тому, що не міг полишити своїх стрільців, хоч було йому гірко носити австрійський мундир. Однак причував: недовго носити — монархія терпить крах. Він радів, коли залишки легіону одвели на Буковину, в тил. Щоправда, тепер тил — річ відносна, — нема фронту, нема тилу.

Потяг іще раз почоломкався з Прутом, — Коломия. Вітовський вийшов на перон. Вокзал переповнений військовими, — німецька, угорська, чеська, словацька, польська мови, — солдати покидали фронти, верталися додому.

«Невже треба було кілька років загальнолюдської бойні, щоб отак кінчити? — більно думав Дмитро. — Жахливо».

А на запасних коліях стояли заклепані наглухо товарняки. Вітовський розпачно затиснув зуби: в Німеччину, з легкої руки Центральної Ради, пливло українське багатство: зерно, м’ясо, цукор… Дорого платиш, Україно, за необачність своїх провідників. Вельми дорого!

Потяг свиснув, і Вітовський повернувся в купе. Але вже не міг сидіти спокійно: через якихось дві години Станіслав. А далі — Рожнятів. Його Рожнятів. Ох, як йому зараз хотілося туди, в це мальовниче містечко біля підніжжя Карпат, на берег Чачви або Дуба. Звичайно, з дружиною своєю чорнобровою, з проворною, непосидющою донечкою, — він з мукою згадував їхню недавню зустріч, коли на кілька днів відпросився з легіону.

— Сина хочу, — шептав дружині, коли пішли прогулятися на руїни княжого замку. — Чуєш, дорога, сина…

— Щоб продовжити рід Вітовських? — відповідала йому таким же шепотом, горнучись набряклими молоком грудьми.

— Не знаю, але хочу сина…

— Дмитре, він буде вояком…

— Нам не потрібні вояки. Нам потрібні велети духу. Як Франко. Дівчата для ніжності й материнства, а хлопці — аби захищати їхнє материнство. Дівчатка — мир, дорога моя, дівчатка — продовження роду людського… А мій син… Ми навчимо його любити людей. І ненавидіти тих, хто хоче їх занапастити. Хай, може, зависоко кажу, але спокою хочу і добра Галичині зичу, хоч трохи добра і розквіту.

Згадуючи, він опер важке, високе чоло на долоню і, заплющивши втомлені від безсоння очі, потерся змучено об цю жорстку, огрубілу долоню, котра останні роки лише стискала зброю і так мало пестила дружину, а ще менше дочку. Коли б народився син! Як ти назвав би його? Ну, тут і вибирати нічого — Мирославом. В честь Січинського. А що? Звучить — Мирослав Вітовський.

Якби зараз не чекали у Львові, помчав би у Рожнятів. А ще, напевне, пішов би під мури «Діброви», з якої так ловко вдалося вивести Мирослава Січинського. Однак дивно все-таки: держава розпадається, а тюрма існує. Мабуть, у державі останньою падає тюрма. Спершу гине держава, а тоді вже — тюрма. А може, син зачатий на руїнах того старого замку… Може, зачатий в одній із башт, в якій, цілком ймовірно, стояв на сторожі предок, метаючи в напасників стріли, списа чи якусь огненну кулю, аби спопелити того, хто нахабно дерся до чужого дому.

Що ж, до Рожнятова він не потрапить. Кілька хвилин поїзд стоїть у Станіславі, а далі — Львів. Там вершиться щось цікаве: офіцери створили військовий комітет, запрошують його стати керманичем. Він згодився. Без вагань. Він не міг не погодитися. Людина завше з приємністю й радістю приймає те, про що не раз мріяла, — ще в Станіславській гімназії Дмитро мріяв про бомби… а що? Хіба тут нема логіки? Хіба не бомбами можна повернути несправедливість? Досить заглянути в історію людства: в ім’я ідеї на ешафот пішов брат того, котрий нині зумів повалити царство тиранів у Росії.

Чим ближче до Станіслава, тим гучніше билося мимоволі серце. Адже неподалеку, в селі Медухи, він народився під селянською стріхою, звідтам пішов до гімназії. І якщо випереджав декого з товаришів буйною поетичною фантазією, енергією, то це тому, що багато читав, створив таємничий просвітньо-артистичний гурток: їздили по селах з концертами, показували вистави, засновували читальні, спортивні товариства «Січ», — вони робили все, аби збудити людську мисль, розуміючи, що без мислі душа черства, буденна, пісна; немащеним возом далеко не поїдеш, пересохлим ротом довго говорити не будеш.

Дмитро вірив, що зустріне у Львові когось із колишніх своїх гімназійних однодумців. Хоча би Ростислава Боговика. Цього невмовкаючого веселуна, що увесь був зітканий з посмішки та енергії, пекучої, невсипущої енергії, котра в найскрутніші хвилини будила найпохмуріших. З Ростиком було легко й безжурно. Вивертаючи свої дитячі очі, він говорив: «Ти ж, Дмитре, пишеш вірші, навіть гарні. Пощо тобі адвокатство? Ти можеш стати літератором. Мені б твій хист!» Він говорив щиро, явно недооцінюючи себе. У нього був поетичний хист, але не було сили волі прикувати себе до письмового столу. Дмитро не конче дивувався — бажання і воля постійно стикаються, як два антиподи, одне без одного не може існувати. Але у Ростика не було підстав впадати у відчай — Ростик був чудовим учителем української літератури, — зате мови, вірніше, граматики, не любив. «Оті правила висушують мої жили». Ще б Грицана зустріти. Теж славний хлопчисько. Надійний товариш, хоча ніяк не хотів брати участі в концертах чи виставах. «Не моє. Я ліпше щось оповім людям з історії». Дмитрові подобалася його прямота. Не кожен здатний визнати, хто ти єси. Це також мужність — отак самокритично себе оцінити. Правда, це, як і все в житті, має два кінці: один сприйме твою самокритичність з повагою, а інший зрадіє, що є підстава зневажати, посмакувати людську слабість, або просто скривиться зневажливо, якщо мова піде про достоїнства тої чи іншої людини. Чи не звідси народжуються сноби? Власне, нема чого дивуватися — ідіотство завше йшло в парі з порядністю.

Востаннє вони з Грицаном бачилися ще тоді, коли той служив у Січових стрільцях. Згодом Дмитро довідався, що Грицан потрапив у російський полон. Це особливо не дивувало. Якщо війну ототожнювати з палицею, то це, може, єдина палиця, що має кілька кінців: можна бути вбитим, можна бути калікою, можна чудом уціліти, можна потрапити в полон… Зрештою, Ярослав міг і повернутись, — тепер багато — он які переповнені вагони — повертаються з полону. Власне, не всі. Декому навіть там добре, дехто звикає, шкодує полишити тамтешні краї, бо йому ліпше, ніж удома. Все залежить від характеру.

«Що ж вони там затівають у Львові? — не переставала точити Вітовського думка. — Хочуть перевернути світ? Але ж нема точки опору. І жердини такої довгої та гожої нема».

Він знову подумки повернувся до того товариства, в якому жив, з яким щодня спілкувався, часто бачив гризню. Він знав одного місцевого літератора, що вельми любив вино і жінок, вдавав скромного та доброго, а коли напився, усіх обзивав найнепристойнішими словами. Збагни, хто він. Покладешся на такого? Звичайно, ні. Але чого дивуєшся? Кожен по-своєму веде себе, по-своєму пристосовується до життя: каченяті досить вилупитися з яйця, як воно в той же день пірнає у воду, ведмежа здатне лиш найти цицьку матері, маленьке кенгуру вмощується в сумці матері на животі… Ми всі в сумці кенгуру?

А поїзд тим часом входив до міста Дмитрової юності,— в Станіславі Вітовський застав те, що й на коломийському вокзалі: колії були забиті ешелонами з демобілізованими і добром України, яке німці весело везли у свій фатерлянд.

Поглядаючи на сплюндрований війною Станіслав, Вітовський мимоволі знов згадав свого доброго приятеля — двадцятирічного львівського студента, котрий десять років тому застрелив намісника Галичини графа Потоцького. Двічі судили Мирослава до смертної кари через повішання. Нарешті цісар «змилувався»: шибеницю замінив двадцятьма роками тюрми. І перевезли Січинського зі Львова до станіславської «Діброви». Отоді в нього, у Вітовського, й зародилася зухвала думка: викрасти побратима з «Діброви» — тої «Діброви», з якої ніхто ще не втікав. І це вдалося зробити восени сім років тому — на очах усієї охорони вивести Січинського з в'язниці й переправити до Сполучених Штатів, — тепер Мирослав підданий Вільсона. Тож хай домагається в нього незалежної Галичини!

Коли поїзд знову рушив, Дмитрові очі не могли відірватися од того напрямку, де був Рожнятів — дружина, донечка… Однак добре, що поїзд рушив: коли стоїш на вогні, горять кості, а чим далі від вогню, менше пече навіть випалене місце… І обставини бувають сильніші від бажань.

Він прихилився чолом до вікна, курив та все поглядав туди, де мав лежати його Рожнятів. Вчувся йому її голос, йому дуже виразно вчувся її милий голос:

— Дмитре, а чи добре, що ми у війну женимося?

— Дорога моя гуцулочко, кулі не вбивають кохання. Кулі можуть вбити лише життя.

— А яке кохання без життя?

— Ромео і Джульетта загинули, а дух їхнього кохання витає над усім світом уже кілька століть. Напевно, любов — найбільша у світі сила. І якщо коли-небудь хтось вигадає таку зброю, котра здолає любов, людство загине. А насамперед загине той, хто її вигадав. То чи є сенс народжуватися, аби завчасу самому собі готувати смерть?

— Я довго шукала людину, якій хотіла поклонятися…

— Мені не треба поклонятися, мене треба кохати. Я хочу нести твій світлий образ у всі небезпеки. З ким же я буду розмовляти у важкі хвилини, як не з тобою?

Потяг влетів у древній Галич, що затишно притулився до синього Дністра. На узвишші у супокої застигли руїни Княжого замку. Тепер там повно галиччя. А певно, стояв на його валах мужній князь галицький Роман Мстиславович — стояв та казав: не передавивши бджіл, меду не їсти…

І згадав Вітовський, як під час літньої кампанії п’ятнадцятого року його сотня першою ввійшла до Галича — до столиці колишнього князівства Галицького, — і він звелів вивісити на ратуші синьо-жовту хоругву. Ох, як тоді збунтувалося австрійське командування! Настільки збунтувалося, що Вітовський остаточно збагнув: ми для Австрії — руки, якими загрібають жар.

Нараз поїзд загальмував — Дмитро талапнувся головою об стінку. Що таке? Що сталося?

Вона розхристала його сорочку й обережно, ледь-ледь торкаючись, пестила його груди довгими, як у піаніста, пальцями; десь у плетиві кучерявого волосся знайшла під серцем-родимку, нахилилася й поцілувала:

— Моя…

«Закоханість робить дорослих дітьми, — подумав Ярослав. — Але в кожного своя пісня. Скільки птахів — стільки пісень…»

— Звари, будь ласка, кави. Треба вставати.

— І більше нічого?

— Ні. Чогось не хочеться їсти.

Вона якось нахильці, на пальчиках пішла, ледь згорбившись, метляючи довгими полами голубого халатика. Ярослав провів її уважним поглядом і подумав, що в останні часи, коли він сварився із Стасею, то розгортав книгу, читав, але нічого не пам’ятав, лише хотів, аби вона не прийшла до нього, — ні, Стася не приходила, вона статечно пропливала мимо, навіть не обертаючи голови. Як він був їй вдячний! «Однак мене чекає Ростик». Він, похапцем схопившись, наблизився до вікна. Над Львовом висів мрячний день, туман роз’їдав порозкиданий папір. Ярослав звернув увагу на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям.

Роздуми його розколола Оксана, хоч увійшла майже нечутно. Поставивши на стіл чашку з надщербленим краєчком і надтріснутим денцем, торкнулася його плеча.

— Кава готова.

— Тихо! Дивись, — показав на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям, тонкі її ноги палками стирчали у великих черевиках, з яких висолопилось брудно онуччя. На жінці була чорна хустка з обстріпаними кінцями. Жінка шпортала палицею в смітті, вигортала недоїдки хліба, нанизувала на кінчик палиці й клала собі в кошик з надламаною ручкою. А довкола того ящика сиділи п’ять ситих котів, чимсь нагадуючи грифів. — Це жахливо! — Він затулив очі й відвернувся од вікна. — Не можу пити… Не полізе… Вибач, але я не можу… Я повинен іти. Ти ж знаєш, хто мене чекає. Пробач, але я не люблю запізнюватися.

— А пізно повернешся?

— Не знаю, — щиро признався. — Тільки ти не гнівайся. Але я обов’язково повернуся.

Не калатаючи по сходах черевиками, заклопотано і рішуче вийшов надвір. Жінки вже не було. Тепер у смітті копошилися тлусті коти — копошилися хижо, нетерпляче.

Над Львовом ще трималася золота осінь. Та Ярослав знав: вже недовго, ось-ось сніжинки засріблять голі дерева. В незручну пору, — з насмішкою подумав, — беремося творити свою державу… Та відразу спростував себе: по-різному буває. Німецька імперія, приміром, була проголошена на території чужої країни: в колишній резиденції французьких королів — Версалі, де на той час — 18 січня 1871 року — перебувала ставка прусських військ, які тільки що закінчили переможну війну з Францією. Парадокс, але у Версалі голову Вільгельма увінчала корона німецького імператора. Тепер французи мають право демонструвати свою силу… Дивна річ, загадкова! У Версалі, продовжимо думку, кайзерівська Німеччина почала своє життя, а зараз у Версалі може його закінчити. Проте… Кайзер пішов — генерали лишились, — генерали завжди знайдуть собі кайзера.

Побіля ратуші крутився Стемпковський, неначе визирав когось, вештались іще якісь типи, яких Грицан не знав і не бажав знати. Він хотів усіх обминути, проте Адам зупинив його:

— Сам Бог послав тебе!

— Куди послав і чого послав? — після цнотливої ночі, проведеної в ложі Оксани, в Ярослава був сонячний настрій.

Стемпковський зміряв Грицана здивованим поглядом, знизав нащось плечима і сказав:

— Ти мені конче потрібен.

— Тільки не зараз.

— Саме зараз. Хоч хвилину вділи мені.

— По суті.

— Мені потрібні твої знання.

— Знання — штука нематеріальна.

— Я буду платити.

— Ти ж не князь Костянтин Острозький, — всміхнувся Ярослав, — у тебе ж нема мільйонів. До того ж я нікому не бажаю служити. Честь, пане Стемпковський!

І кивком голови попрощався. Так, князь Острозький був одним з найбільших багатіїв Польщі. Двадцять п’ять міст… Майже дві з половиною тисячі сіл… Чистий прибуток — одинадцять мільйонів злотих… Пишний двір в Острозі… І разом з тим — щира підтримка українського народу в його боротьбі проти уніатів. Де логіка? Дивний світ…

Ростислава Боговика Ярослав впізнав одразу, хоч вони й не бачилися з самого початку війни. Ростислав анітрохи не змінився: плечі — у двері не влізуть, груди — немов перси коня, глибока ямка на масивному підборідді, довге світле волосся, про яке Ростик казав: моя голова — сонце.

Не встиг Ярослав переступити порога кав’ярні, як Боговик прудко вискочив із-за столика, ледве не перекинувши, схопив його в свої ручища, аж мало не затріщали кості.

— Нарешті! — прогудів.

— Слухай, та ти помолодшав.

— Мама молоком відгодувала, — весело заговорив Ростислав, ведучи Грицана до столу; Ростик був на півголови нижчий, але в півтора рази ширший. — Кельнер! — вишколено ляснув пальцями. — Чогось тепленького… — Рвучко повернув голову до Ярослава. — Чи ти той же передвоєнний аскет?

— Не допитуйся, а замовляй…

За сусіднім столиком зареготала дівчина. Ярослав мимоволі озирнувся. Дівчина була вродливою, з великими чорними очима. Вона сиділа в компанії двох молодих мужчин. Один — з гарними вусами і дурними очима, другий — з гарними голубими очима, але з дуже довгим носом. А дівчина сміялась дзвінко, однак, здавалось Ярославові, сміх цей був якийсь вимушений. «Відробляє за котлету? — не без болю подумав. — Тепер їх так багато відробляє за котлету…»

Але він ніколи не був роззявою, зневажав роззяв, тим паче зараз перед ним сидів його добрий приятель.

— Ну то як воно, життя? — присунувся ближче до Ростика. — Дбаєш про власне черевце?

— Чужі не подбають! — в тон йому відповів Боговик і стиснув Ярослава за лікоть. — Я страшенно радий!

Дівчина знову засміялася. «Відробляє за котлету…» Вона почергово поглядала то на вусатого, то на довгоносого. «За котлету треба відробляти двом…» Вона розглядала, а коли переставала сміятися, якось печально колупала виделкою ту котлетку.

— Ти, бачу, почав на дівчат заглядати! — щиро видивився-здивувався Ростик. — І давно?

— Все ся крутить, все ся вертить… — відбувся жартом Грицан. — Знаменита поговірка!

— Ну молодчина! Нарешті ти став мужчиною. А то залюбився у свою Стасю, як чорт в суху грушу.

— Твоя школа… — знов жартома відповів, любовно поглядаючи на друга. — Тільки не штрикав дівчат ножем під ребра…

— Що ти хочеш сказати?

— Марту з Дрогобича забув?

— А, був такий гріх… — почервонівши, не відразу відповів Ростик. — Але то було на світанні мого самолюбства…

Додав він ці слова скоромовкою і ще густіше почервонів. Взагалі, це був добрий, милий чоловік, щедрий, міг вгощати будь-кого до останнього мідяка, а сп’янівши, називав усіх дурнями, принижував до неймовірності, й ніхто не міг його вгамувати, а проганяти не випадало. Власне, як можна було проганяти, якщо він частував, — частував тих, хто не мав грошей, — як прогнати чи самому піти, коли випити хочеться… Особливо незручно почували себе панночки, бо кожній говорив про її недоліки в очі, навіть не моргнувши, при цьому наголошуючи, що все жіноцтво — проститутки, якщо не фактичні, то в перспективі… Всі сердились на Ростика, а наступного дня знову бували в його компанії. Він любив літературу, мріяв стати письменником, але був лінивий, багато пив, волочився за дівками і кінчив тим, що зайнявся журналістикою. І, може, ота похоронена мрія й спонукала його до того, що кидав у вічі всім: ви не вмієте писати! Правда, таке говорив напідпитку, і всі, осміхаючись йому, підкивували, бо для них найголовніше було те, що Ростик Боговик — одинак властителя, може, найпопулярнішої адвокатської канцелярії у Львові, він завжди мав гроші.

Кельнер приніс коньяк, каву, шинку і булочки. А дівчина за сусіднім столиком знову дзвінко зареготала. Вона вже розчервонілася. «Скоро буде відробляти за котлетку…»

— Ну, дай, Боже, — сказав Ростик. — Вип’ємо за зустріч та поїдемо на головний двірець зустрічати Віцка.

— Будьмо! — На цей раз коньяк був смачний, і Ярослав із задоволенням випив. — То чим ти займаєшся?

— Тим, чим займався, — описую ваші героїчні подвиги. Куди ж на фронт з моєю комплекцією, воювати є кому, а писати не кожен може. Тим паче коли зараз такі події…

— Ти думаєш, з цього щось вийде? Ми ж уміємо лише базікати. Ти ж добре знаєш: коли творився легіон Січових стрільців, хіба не те саме було? Маніфестанції, гасла!

— Не рівняй! Тепер це реально.

— Зрештою, чого на цьому світі не буває. Адже відкриття обрізування лози винограду належить віслюкові. Чув цю історію? Якось голодний віслюк акуратно об’їв на кущі винограду довгі закрутки. Всі жахнулись. А згодом, під час збирання обгризений кущ дав щедріший урожай, ніж неушкоджений. І греки спорудили першовідкривачеві пам’ятник.

— Облиш віслюка. Будемо говорити, як ти любив казати, по суті. Я у Львові з середини серпня, у вересні, скажемо так, виник гурток військових старшин, які почули голос залізної логіки історії. Серед них були поворотці з російського полону, які пережили там революційні перевороти, навіть бачили будування української держави над Дніпром. Отож і рішили старшини створити офіцерський гурток, назвавши — Центральний військовий комітет, оскільки почали створюватись окружні військові комітети — в Перемишлі, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Тернополі, Золочеві і так далі. Отже, Центральний військовий комітет хоч нині готовий узяти владу в свої руки. А для цього нам потрібен авторитетний чоловік. Отож комітет і звернувся до Вітовського. Мені доручено його зустріти, оскільки ми з ним добре знаємося. Ми не віримо, що Петрушевич чогось доб’ється у Відні. Владу треба брати військовою силою. Тільки так. А поки що ми діємо підпільно.

— Отже, ти член військового комітету? — щиро, серйозно, без зухвальства здивувався Грицан.

— Як бачиш! — І кожна іскорка в очах — крицева. Звичайно, стріляти не буду, але моя поміч може знадобитися. Я міг би бути міністром без портфеля…

— Але ж ти завше був міністром якраз з портфелем, — добродушно посміхнувся Ярослав, натякаючи на те, що Ростик ніколи не розлучався зі своєю течкою, в якій носив горілку, всілякі закуски. Інколи — свої статті, які пахли шинкою. Як правило, Ростик напивався і неодмінно десь забував той портфель. Потому, в наступні дні, були пошуки по всіх питейних пристановищах. І якщо не знаходили, то Ростик одразу купував нову течку: аби знов десь загубити. — Що ж, це цікаво. А скільки війська у Львові? Маю на увазі українців.

— Січових стрільців і жовнірів приблизно дві з половиною тисячі. А крім того, квартирують полки, в яких також служать наші люди. Так що приставай до нас. Ви будете робити революцію. Я своїм портфелем — забезпечувати ваші животи, а пером прославлятиму ваші буйні голови. Пристаєш?

— Сам розумієш, в цьому світі не можна бути Робінзоном, — не відразу, а помисливши, задумано мовив Грицан. — Не буду з вами — буду з кимсь іншим. Але я піду з вами. Тут моя земля. Однак галицькі політики мені нагадують Вальтера Скотта. Чудовий був романіст. І мета його була чудова — боротьба шотландців за незалежність проти англійських колонізаторів. Він був чудовим знавцем історії, він вивчав стародавні рукописи, хроніку, мемуари, юридичні документи і кодекси, він особисто обстежував руїни замків, вивчав зразки зброї, навіть збирав зброю, побутові речі, рукописи. Він блискуче змалював боротьбу свого народу, зрештою, як і інших народів, за незалежність, знав, як виборюється незалежність, прагнув її для своєї Шотландії, але… Шотландія так і не звільнилася з-під влади володаря морів і океанів. Отож мрії Скотта не збулися. Є інший приклад — росіяни, а точніше — більшовики. Як хочеш розцінюй — більшовики зразок справжньої боротьби. Ідуть напролом. Себе не шкодують.

Він замовк. Дівчина за сусіднім столиком все ще колупалася в котлеті. Боговик розлив у чарки рештки коньяку.

— Будемо вірити, Славку, що все обійдеться добре, — сказав він якось скрушно і чомусь тяжко зітхнув. — Ось приїде Віцко… Побачиш, одразу все зміниться. Допивай, бо запізнимося!

Ростислав одним духом вихилив келишок і похапцем накинув на світловолосу круглу голову капелюха; він давно, мабуть, не підрізав волосся, бо кумедно стирчало з-під крис закарлюченими хвостиками. Грицан хотів було подружньому поглумитися, але Боговикові очі горіли вогнем. Він гаркнув:

— Бігом! — І першим рвонув до трамвайної зупинки.

На головний двірець вони приїхали за сім хвилин до прибуття поїзда з Чернівців.

— Будемо патрулювати, — розпорядився Ростислав. — Я з голови, а ти з хвоста.

Поїзд запізнився майже на годину, та ні Боговик, ні Грицан не нарікали, що стільки часу простовбичили. Найчорніше було те, що Вітовський ним не приїхав. Ростислав знизав плечима:

— Нічого не розумію! — І розвів руками.

— Чого саме? — не покидав Грицана спокій.

— Він завше був такий точний. Аж дивно.

— Може, щось сталося.

— Почекаємо, — рішуче проговорив Боговик. — Тим паче тут на двірці непогана ресторація…

— Невже тобі хочеться ще пити?

— Коньяк — еліксир життя.

Ростик таки затягнув Ярослава до ресторану. За кавою й коньяком вони прочапіли до пізньої ночі, та Вітовського так і не зустріли — не приїхав. Більше до ранку поїздів не було.

— Переночуємо у мене, а завтра знову сюди. — І Боговик упевнено й незаперечно взяв Ярослава попідруч. — Йдемо пішки. Тут близько, коло політехніки.

Над Львовом висіла глибока, чорна, мов сажа, ніч. Тьмяно блимали на безлюдних вулицях ліхтарі. Оксана, мабуть, хвилюється, — подумав Ярослав, — певне, гадає, що втік або запив, — доведеться пояснити. Але й пояснювати надто не можна. Приїзд Вітовського, очевидно, не слід широко рекламувати, все-таки військова таємниця.

— А чому ти так давно не показувався на люди? — спитав Боговик, коли вони опинилися на Городоцькій.

— Нікого не хотілось бачити. Депресія.

— Ну нічого, зі мною твоя депресія вивітриться.

— Дай, Боже, — сказав Грицан. — Вона, до речі, вже, здається, вивітрилась. Я вчора купив жмут газет… — він ледь не додав: «коли після твоєї записки зі своєю дисертацією повернувся дк Оксани». — І трохи начитався. Світ живе Вільсоном. Ура, Вільсон збирається в Європу! Невже людство не годне обійтися без ідола? Невже в наївній своїй довірі покладається на силу однієї особи? Іде собі по планеті в краватці Вільсон і дарує народам незалежність.

Вийняв з кишені жменю незалежностей і сипле вліво та направо. О свята глупота! А наші часописи аж гудуть від задоволення. Гасла! Гасла! Гасла! Маніфестації на вулицях, горілка в ресторанах! Надійшла історична хвиля, будемо мати нагоду показати світові, на що ми здатні! Вперед — на створення власної держави!

— Колись ти не був таким злим… — завважив Боговик.

— Та невже наші політики не розуміють, що вони виглядають дітьми? — Грицан не вгамовувався. — Творять свою державу, а вся адміністрація в Галичині залишається в руках чужинців. Держава без війська, держава без кордонів — держава, в якій кожен робить, що хоче. Це ж несерйозно! Навіть наш затурканий, але зі своїм щедрим природним розумом дядько буде сміятися, не кажу вже про польських чи австрійських політиків.

— Ти хвилюйся, але не трать нервів…

— Як це — не трать нервів? — спалахнув Грицан. — Базіканина наших політиків викликає недовіру як у солідних людей, так і в наших ворогів, які дуже давно пересвідчилися, що галичани все роблять на словах. Ляпають та й ляпають! Не згоден?

Він допитливо глянув на Боговика, і йому згадався торішній початок зими: падав лапатий сніг, а на голих деревах сиділи чорні ворони… Коли становище обложеного Вавілона стало безнадійним, цар підпалив свій палац і кинувся у вогонь, щоб уникнути ганебного полону, — з початком війни галицькі політики повтікали до Відня… Сніг падав на чорних ворон, але вони не біліли. Був білий сніг і чорні ворони, що гойдалися на голих гілках… Держава на голих гілках.

— Бовдури! — з досадою кинув Грицан — і з сарказмом: — Зрештою, чого печалитися? Існує ж держава Монако. Півтора квадратного кілометра території, півтора десятка чоловік парламенту, півтораста чоловік армії… То чом би нам не мати своєї держави?

— Так, ти колись не був таким злим…

— Знаєш, в Індії є звичайне бідне село Джатинга, — Грицан ніби не чув його слів. — Так ось в осінні туманні безмісячні ночі сотні птахів з околиць зриваються із своїх гнізд, мчать до села й кидаються на будь-яке світло — кидаються й гинуть… Розумієш, гинуть?

— Так, ти став злим…

— Не забувай, що після того, як я працював у науковому товаристві імені Шевченка, змінив шкіру — самописку на погони лейтенанта нашої рідної австрійської армії…

Нараз Ярослав різко зупинився, різко схопив Боговика за руку і майже закричав:

— Куди ти мене ведеш?

— До свого помешкання, — знизав плечима.

Грицан ледь не заволав: ти мешкаєш в одному домі зі Стасею? Чи із самою Стасею? Ні, Ярослав не помилився: саме тут Стася жила до заміжжя. Але ж вона, знав, виїхала до Жовкви. Чи сидить у Львові? Він нічого не розумів…

— Коли в серпні я повернувся до Львова, то, щоб не шукати довго помешкання, пішов до старих знайомих, — пояснив Боговик, так і не збагнувши, чому Ярослав перелякався.

— Треба було прийти до мене… — поволі напруга спала з лиця Грицана: якби Стася жила тут, Ростик сказав би.

— Я приїхав уночі, а стара прийняла радо.

«Значить, Стасі нема, — Ярослав полегшено видихнув з грудей сперте повітря. — Ну, слава Богу… А то була б небажана зустріч. Отже, все правильно. Стася в Жовкві».

— А пам’ятаєш, — весело заговорив Ростик, — у цій хаті ми справляли твої заручини… Чи забув?

Забув… Нічого він не забув! Ось коридор-тунель, ось ветхі двері, коло яких вони зі Стасею простоювали довго-довго, обіймаючись та націловуючись. А вітер шарпав їх, одчиняв, хитав скрипливими, ніби говорив Ярославу: для тебе я одчиняю, бери свою любку та й іди. Ну — йди, йди, йди!.. Грицан люто озирнув ті двері й скреготнув зубами. Не треба! Не треба згадувати…

— Ти щось сказав? — зупинився Ростик.

— Ні, нічого…

Вони піднялися на другий поверх. Ярослав чув, як б’є кров у скроні. Здавалося, зараз появиться Стася у сірому своєму светрі, що так щільно облягав її пишні груди. Невже він іще кохав її? Навряд! Просто в душі його Стася зоставила рани-сліди. Адже він так обожнював її. Він знав до неї лише одну жінку. І то не з розпусти. Він тоді закохався. Це було в Тернополі, і він закохався з першого погляду.

— Роздягайся, — сказав Боговик. — Впізнаєш?

— Впізнаю… — пересохло промовив.

Обстановка була така ж, як і при Стасі,— трохи кололо в серце. Тут гарно було прожито не один день. Та відразу ж Ярослав розсудливо подумав, що господиня завше тримала у цій кімнаті квартирантів і нічого не міняла: ліжко, круглий стіл, стілець, шафа для одежі,— таких кімнат — однотипних, однаково мебльованих — було ще три. Може, вони жили не в цій?..

Колесо крутилося… Делегація Петрушевича, всупереч глузду, вела переговори з австрійським урядом про передачу влади у Східній Галичині в руки українців, — переговори зупинилися на тому, що намісником Галичини стане українець і тоді прийме від Гуйна владу…

Безплідний тиждень…

Сліпий бачив: теперішньої Австрії більше не існує. А делегація Петрушевича вперто була задивлена на Відень, — без Відня — ані кроку! Фатум якийсь!

А тим часом, двадцять восьмого жовтня, в Кракові відбулася нарада польських парламентських послів, що входили до соціалістичної, людової і вшехпольської партій. Було створено Польську ліквідаційну комісію. Вона й оголосила, що ціла Галичина (Східна і Західна) належить до польської держави, отже, всі державні, крайові і громадські уряди на цій території також підлягають польській державі…

І польський уряд у Варшаві готувався перейняти в Галичині адміністрацію, звернувшись до австрійського, щоб створив міжнародну комісію, яка б передала Польщі адміністрацію і австрійські польські полки.

У свою чергу Національна Рада устами Костя Левицького заявила: Польська ліквідаційна комісія вдерлася в суверенні справи української держави, створеної волею українського народу з усіх українських земель Австро-Угорщини; визнати український легіон Січових стрільців за основу української збройної сили; всі українські полки, які були в складі цісарсько-королівської армії, підлягають наказному органові Національної Ради…

Варшава. Для Галичини — окремий комісар, князь Чор-торийський. Осідок комісаріату — Львів…

Карколомно розпадалася Австрія, і львівський вокзал нагадував ярмарок: різні мундири, різні одяги, різні лиця, але!., сморід один… Мурашник. Так, напевне, розбігаються щури з корабля.

— Ось вона — держава… — єхидно зауважив Грицан. — Коли вони з Боговиком наступного дня знову прийшли сюди. — За кого ж ці люди — за Галичину, Польщу, Австрію?

— Кожен рве до своєї домівки…

Вони протиснулися на перон. Відразу ж прибув чернівецький поїзд, — Вітовський не приїхав…

— Послухай, — розсудливо заговорив Ярослав, — ми зустрічаємо потяги так, ніби це мирний час: узяв квиток, сів, спокійненько добрався до Львова. Смішно! Поглянь, що робиться довкруж! Треба безперестанку чергувати на пероні. Я чергую — ти відпочиваєш, ти чергуєш — я відпочиваю. Не спати, розуміється, а сидіти коло одного з виходів.

— Маєш рацію, — відразу погодився Боговик.

— А тепер ще закуримо собі й будемо нудьгувати; понудьгуємо — знов покуримо… — Ярослав розсміявся з власного дотепу. — Щоб оцінити, друже, мужчину, треба побачити його з жінкою, не важно, з чужою чи із своєю.

— Важко збагнути твою думку.

— Думка? Справжній мужчина — вірний ідеї, справжня жінка — сім'ї. Справжня жінка любить силу мужчини, бо знає слабість сильного… А все зводиться до того, про що так добре сказав Байрон: біда в тому, що не можна жити без жінок, ані з ними.

— А ти знаєш, що Вітовський мав ступінь кадета і що його після процесу Коцка понизили до підстаршини, лиш з початком війни відновили у званні?

— Чому ж би я не знав! — І Грицан голосно чмихнув. — Хм! Не знав… Якби люди відали, скільки знає Ярослав Грицан! Якби… Але тут на перешкоді його щира, відверта душа, і люди з ним запанібрата. Кожний пропускає його улюблену фразу повз вуха. А жаль! Варто б її прожувати: «Мені абсолютно байдуже, що думає про мене хтось, мені найважливіше, що думаю про когось я». Він з ними поводиться просто, а вони його вважають за простачка. Славко та Славко… Свята наївність!

— Руки вгору! — рявкнуло Грицану в потилицю, і чиясь тверда рука стиснула, мов кліщами, плече.

Це тривало лічені секунди, але це було так несподівано, та ще при гострому неврозі Грицана, що той аж підскочив. Рвучко вирвався. Обернувся.

— Ти? — витріщив очі, впізнавши Вітовського. — Ми ж тебе висліджуємо так ретельно, як шпигуна.

Щось подібне пробурмотів під ніс і Боговик, — Вітовський обох їх застукав зненацька.

— Ні, звідки ти? — не терпілось Ярославу.

— Кажи ж! — наполягав Боговик.

А Вітовський все посміхався в акуратно підстрижені світло-каштанові вуса. І обіймав розчулено обох.

— Я зайшов іншими дверима… Спершу треба було збоку глянути на перон, а тоді вже ступати.

— А де ти так довго пропадав? — не вгавав Ростик. — Ми так тебе чекали… Весь коньяк у рестораціях повипивали…

— Це мене в твоєму рідному Галичі польські легіонери затримали, — весело мовив Дмитро.

— А ти схуд, — зауважив Боговик.

— Не всі ж такі, як ти, — і поплескав Ростислава по плечу, як можна плескати стіну. — Ну, що у вас?

— Держава! — з сарказмом кинув Грицан.

— Пробач, — зігнав з лиця посмішку Вітовський, — жарти люблю, але про серйозні речі люблю говорити серйозно.

— Хіба ти не чув, що Петрушевич проголосив державу? — і собі настовбурчився Грицан.

— Чув.

— То що ж?..

— Хлопці, ціхо-ціхо! — коротко замахав виставленими вперед долонями Боговик. — Віцко, ти голоден? То найперше, бо ніякі державні справи на порожній живіт не вирішуються.

— Я ситий, хіба… пива.

— Годиться!

І Ростик першим почимчикував перевальцем до першого ж шинку на Городоцькій. Замовив три кухлі. Стали обік, аби ніхто не чув їхньої розмови.

— Так… — обтер обпінені губи Ростик. — Інформувати буду я. Військовий комітет утворено задля того, аби зробити переворот і взяти владу в руки військових. Дійшли згоди, що найавторитетніша особа серед наших старшин — ти. Отже, й вирішили тебе покликати, щоби ти очолив його.

— А хто досі очолював?

— Тимчасово поручник Бубела.

— Старий знайомий! — вставив Вітовський.

— А заступником у нього сотник Поточняк.

— Де штаб?

— Тимчасово у «Народній гостиниці».

— Поїхали?

— Якщо не хочеш відпочити з дороги…

— Уперед, Ростику! До трамвая!

Зал-кімната, куди Боговик привів Вітовського і Грицана, чимсь нагадував шкільний клас — повно столів і стільців. Півтора десятка старшин голосно про щось сперечалися. Вони були такі запальні, що й не запримітили приходу гостей.

— Струнко! — чи жартома, чи всерйоз загорлав ще з порога Боговик. — Всі струнко!

Команда його, мов сокира, обрубала гамір. Старшини схопились на ноги, повернули голови до дверей, і… ніхто не корився тій Ростиковій команді — старшини кинулися до Вітовського, тиснули руку, а хто знався ближче, цілувався, не соромлячись сліз.

Останнім до Вітовського підступив невисокий молодий старшина, тендітний, з м’якими інтелігентними рисами обличчя, темно-русим волоссям; пенсне в золотій оправі прикривало мудрі ясно-карі очі. Досі він тримався збоку.

— Будемо знайомі,— м’яко промовив. — Сотник Анатоль Поточняк, заступаю поручника Бубелу.

Грицана вразив його голос. Він був не тільки м’яким, а лився якось особливо мелодійно з тонкуватих, видовжених уст.

— Якщо вас цікавить моя особа — прошу. Двадцять чотири роки. Син антиквара зі Львова. Закінчив львівську гімназію. В Січових стрільцях — з перших днів. Добровільно, розуміється. Воював аж до розгрому під Бережанами. Лікувався у Відні. Коли почув про події у Львові, виписався зі шпиталю, приїхав до Львова.

— Радий з вами познайомитися, — по тому, як Вітовський тиснув Поточнякові руку, неважко було зрозуміти, що той сподобався йому.

І Грицану сподобався. На розумних людей в Ярослава особливий нюх. Він їх визначає з кількох слів.

— У такому разі, панове, прошу сідати. — Поточняк став за чільний стіл. — Продовжимо засідання військового комітету. — Він кинув убік рум’янощокого хлопця: — Протоколуй. — До старшин: — Перше. Й найголовніше. — До Вітовського: — Чи згодні ви, пане сотнику, очолити Центральний військовий комітет?

— А чого б я сюди їхав?

— Тоді прошу за свій стіл.

— Ні, сьогодні ведіть засідання ви. Я призначаю вас, пане сотнику, своїм заступником.

Поточняк промовчав. Ніяких емоцій. Наче так і мало бути. Ну й чолов’яга, — без осуду подумав Грицан, — такі характери Вітовський любить…

— Питання буде одне: про дальшу діяльність комітету на нинішньому стані. Так? — Всі схвально закивали. — Спершу про ситуацію. Петрушевич проголосив Українську державу. І що? Держави нема. Це не держава, а посміховисько. Отже, рішення комітету тверде: військовий переворот, і державу належить будувати нам. Ми б хотіли знати, пане Вітовський, коли прибудуть Січові стрільці, що на постої-відпочинку в Чернівцях?

Запитання не збило Вітовського з пантелику — він підвівся стрімко, як завжди робив це. Йшов до столу вивіреним кроком — так ходять кадрові офіцери.

— Перепрошую, пане Поточняк, беру владу в свої руки. Не тому, що ви зле вели засідання, — треба мені таки самому приступати до виконання своїх обов’язків. — Він зробив коротку паузу, аби старшини настроїлися слухати його. — Все, що говорив сотник, правильно. Розумію його занепокоєння. Перше. Січові стрільці, коли я виїхав з Чернівців, уже лаштувалися в дорогу. Друге. Якщо вірити полковникові Коновальцю, то Січові стрільці, котрі зараз перебувають у Білій Церкві, через два-три дні будуть у Львові, і ми тоді створимо регулярну армію.

— Але ж Коновалець дуже голосно заявив достовірно таке: «Спершу відстоїмо Київ, а тоді — Львів».

— Я чув ці слова, — не губився Вітовський. — Поки що не маємо підстав когось гудити, оскільки самі ще стоїмо перед порогом. Далі. Будинок, де ми зараз, не підходить для штабу — який штаб у готелі!

— Ми вибрали Народний дім, — сказав Поточняк. — Стратегічно — місце найкраще.

— Мудро, — похвалив Вітовський.

— А якої ви думки про ту державу, що її Петрушевич проголосив? — спитав старшина в німецькому френчі.— Щось не зовсім так, як би того нам хотілося. Правда?

— Звичайно, що не так, — погодився Вітовський. — Два тижні тому Петрушевич і Левицький казали в парламенті: хочемо жити в новій Австрії, але відділіть нас від поляків, а ні, то звернемо свої погляди до Києва. Все правильно, окрім… вони хочуть жити в новій Австрії. Змінимо одіж і будемо щасливі?

— Петрушевич знову поїхав до Відня, — зауважив Боговик.

— Знаю, читав, — кивнув Вітовський. — А чого поїхав? Стара історія. Він поїхав ласкаво просити, аби Відень передав владу в руки українців. Він буде просити, як колись, в часи війни, прохав, щоб не вішали наших людей, бо вони, мовляв, не зраджують Австрії — їх тільки безпідставно запідозрюють у зраді, це все, мовляв, поляки та москвофіли наговорили про зраду… Його слухали і робили своє. Тепер, я переконаний, буде те саме. Отже, вихід єдиний — такий, який пропонує військовий комітет, — брати владу за допомогою війська! — Вітовський обвів усіх уважним поглядом. — А поки що, шановне товариство, тимчасово — тимчасово, підкреслюю, — засідання припиняється. Оголошую перерву на годину. Поточняка, Грицана і Боговика прошу залишитися на коротку розмову.

Наступного дня — після того, як прибув Вітовський, — тридцять першого жовтня, голова Народного комітету національно-демократичної партії, член Національної Ради і керманич її галицької комісії у Львові, що мала вирішувати всі поточні справи, заки Петрушевич перебуватиме у Відні, доктор Кость Левицький статечно прямував до Народного дому, де влаштувала свій осідок Національна Рада. Збоку глянувши, можна було подумати, що він нікуди не квапиться, що йому абсолютно байдужі державні справи, ба навіть не обтяжує себе ними. Однак насправді це було не зовсім так, — голова аж тріщала від напруги. А що не розпускав кроку, то як-не-як, а в наступному році виповниться шістдесят, не конче побіжиш, та й про пристойність не завадить подумати. А проте, не зважаючи на поважний вік, виглядав доволі моложаво. Носив інтелігентно-пишні вуса і борідку, яку, акуратно поділивши навпіл, зачісував уліво й вправо, — метелик-вуса, метелик-борідка. І золоте пенсне.

Як персону, його не оцінювали однозначно. Одні хвалили — інші гудили, одні захоплювались — інші заздрили. Якщо перемішати всі думки, то виходило, що Кость Левицький — модерний практичний політик, натура не широка, осібняк без суспільної романтики, котрий ніколи не виступав з виразною політичною програмою, його промови в австрійському парламенті і галицькому сеймі були сухі й схожі одна на одну. Попович панської закваски, що засвоїв собі мужицькі прийоми в поведінці й поступках, він був добрим учнем у школі, в університеті, наполегливістю рівнявся з талановитими, готував себе до науки. Розвідка про «Руську правду» була його габілітаційною працею, та університет відмовив у габілітації. Тоді він кинувся до громадського життя, бо ще замолоду брав участь у суспільно-політичній та освітній діяльності. Мотором його стремлінь була амбіція, шляхом до вершин — праця, бо не мав природного таланту. Але без економіки ніяке діло не піде. Тоді вдався до адвокатури і, треба визнати, був непоганим цивілістом. А взагалі, мав сильну волю йти до мети, мав наполегливість, якими вирівнював скупі природні дані. Так він став одним з чільних галицьких політиків, керівником найбільшої в Галичині національно-демократичної партії, а помимо того, головою «Крайового союзу кредитового» і «Крайового союзу ревізійного», президентом ради «Земельного банку гіпотетичного», а ще мав пряме відношення до «Дністра», «Карпатії», «Народної гостиниці». Одне слово, це була чи не найбільша фігура, проти якої, однак, стала сильна опозиція, яка, зрештою, вибрала президентом Української Національної Ради не його, а колишнього голову Української парламентської репрезентації Євгена Петрушевича. Власне, ще раніше його усунули від головування в Головній Українській Раді, яку витворили галицькі політичні партії в перші дні світової війни. Проте Кость Левицький був не з тих, що відступають. Він чекав своєї хвилини. І тепер, коли Євген Петрушевич оббивав у Відні пороги, Кость Левицький збагнув, що виступає на арену не як доктор Кость Левицький, а як історична постать, про котру говоритимуть майбутні покоління, ба навіть найгіршого керманича держави не можна викинути з історії.

Але історія — баба капосна, — подумав Кость Левицький, — он як жорстоко вона обійшлася з Придніпрянською Україною! Він мав на увазі Центральну Раду. Першим універсалом оголосила автономію України, яку Тимчасовий уряд визнав лише під великим тиском, і то в рамках чотирьох губерній. І тільки другим універсалом від 3 листопада 1917 року оголошувалося з’єднання всіх українських земель під крилом Центральної Ради. Але й далі — автономія. І навіть третій універсал, 20 листопада, коли була проголошена Українська Народна Республіка, не визначав самостійності, а — федеративний зв’язок з Росією. 17 грудня 1917-го — ультиматум уряду Леніна: або Центральна Рада дозволить більшовикам діяти на Україні, або виповімо війну. Центральна Рада відкинула його, і більшовицькі війська рушили на Україну. Справжня біда почалася після Бреста: закликавши німців та австрійців на терен України для захисту від більшовиків, Центральна Рада сама була розігнана, і тепер на Україні запанував поборник «єдиної неділимої» гетьман Скоропадський. І на Україні — хаос, — подумав Кость Левицький, — суцільний хаос. А деякі наші опозиціонери горланять про возз’єднання. Яке возз’єднання? З ким з’єднуватися? З гетьманом Скоропадським, котрий хоче запхати Україну назад у пащу єдиної неділимої Росії? Хоч би Петрушевич зателефонував, хоч би вже щось там у Відні вияснилося, тривожився Кость Левицький, бо ж з дня на день може прибути з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб перебрати в Гуйна владу, — тоді буде пізно.

Подув пронизливий крижаний вітер. І налетіла колюча мжичка. Кость Левицький зіщулився. Перед Вірменською церквою дорогу йому перебіг чорний кіт, зблиснувши зеленими очима, а в дворику тієї ж Вірменської церкви заскиглила сука, яку обнюхував патлатий пес.

Кость Левицький сплюнув сердито і, обігнувши Народний дім по вулиці Корняктів, з боку Преображенської церкви, ввійшов через парадний хід. У тимчасовій канцелярії першим його зустрів Ізидор (або Сидір) Голубович — прибічник по парламенту і партії, сорокарічний доктор права, — повняве обличчя, невиразні вуса, тонкі губи, тонкий ніс, гострі очі під низькими бровами, високе чоло з залисинами і рідке волосся, чесане назад.

— Телефонував доктор Петрушевич?

— Ні,— впевнено відказав Голубович.

— Хм-хм-хм! Що б то мало означати?

— Ні дзвінка, ні кур’єра.

— Хм-хм-хм! Але ж може прибути ліквідаційна комісія, — допитливо дивився на Голубовича.

— Треба йти до намісника.

— Хм-хм-хм!

— Нема ради — треба йти до Гуйна.

А за вікном не переставав холодний осінній дощ. День похмурий та глухий.

— Треба хоч раз проявити тверду рішучість, — кулаком, наче рубанком, рубав повітря Поточняк. — Ми так багато тратили через що? Через свою нерозторопність! Ось!

— Згоден, — підтримав Вітовський. — Ми повинні в цю важливу хвилину проявити максимум рішучості. І бути напоготові виступити в першу-ліпшу хвилину.

Викурювали по цигарці і знову сідали до столу, аби ще й ще раз уточнити план захоплення Львова — пошти, телеграфу, військових казарм, до дрібниць обдумували, як проводити роззброєння військових австрійських частин. І як обороняти Львів, якими силами, скільки їх треба.

— Не забувайте, — застерігав Грицан, — що Львів і Галичина — тепер мало не центр Європи і Азії, врахуйте, через наше місто сюди-туди йдуть військові ешелони з полоненими — зі сходу на захід, із заходу на схід.

— Думаєш про зіткнення? — Вітовський погладив пальцями жорсткі вуса і замислився.

— Не виключено, що сюди підкинуть війська, — розмислював далі Грицан. — Не слід скидати з рахунку чуток, що незабаром приїде з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати адміністраційну владу до своїх рук. Отже, вона може привести з собою принаймні батальйон.

— Цілком погоджуюся! — Поточняк поправив пенсне в золотій оправі.— Отже, мусимо все до деталей зважити, аби до всього бути готовим. Вважаю, що необхідно поговорити з представниками Національної Ради. Без них не варто нічого робити, бо роззлостяться і будуть нам шкодити. Бо які б вони не були, як би ми їх не обзивали-зневажали, але в їх руках влада: якщо не політична, то принаймні суспільна. Пане отамане, — до Вітовського, — мабуть, доведеться вам…

— Йти до них? — той раптом закипів. — А щоб вони поздихали! — Він помовчав. — Але, мабуть, треба-таки йти…

— Тільки не на поклін, ні! — уточнив Поточняк. — Розмовляти треба як рівний з рівним.

— Як я не бажаю цього візиту… — вирвалось несподівано у Вітовського. — Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.

Запахло кавою. Вітовський підняв голову, а Ростик від самісінького порога вигукнув:

— Перерва!

«З Ростиком не пропадеш, — подумав з посмішкою Вітовський. — При всіх своїх недоліках такі також потрібні…»

Він із задоволенням смакував пахучий напій. Боговик, спостерігаючи за всіма, спитав:

— Іще, може, долити? Мої запаси невичерпні…

— Дякую… Налий… — І Вітовський сказав до нього неголосно, аби ніхто не почув: — Ростику, я боюсь… Мене лякає майбутнє… А що, як не вдасться?.. Боюся.

— Але ж ти сам сказав, що зневіра веде до поразки.

— Розумієш, непокоїть мене брак сили. Півтори тисячі стрільців, що є у Львові, це дуже мало для такої серйозної акції. А представники Національної Ради про це не думають, що без війська не може бути держави.

— Але ж ти казав, що з Буковини прийдуть усуси.

— А раптом їх щось затримає в дорозі? Так само, скажімо, як затриманий був я… Що тоді?

— Будемо вірити, що вони проб’ються… Ще кави?

— Ні, дякую.

Він закурив і подумав, що треба проганяти свої сумніви, бо всякий сумнів підриває впевненість. А без віри йти на серйозне діло — майже гарантована невдача. А крім того, всяке вагання передається старшинам, і тоді…

— Ну як, товариство, кава? — надмірно голосно спитав Вітовський, рішуче підступаючи до столу, де лежав план Львова. — Та похваліть же чоловіка…

— Кава — як Ростик…

— Отже, так, товариство, — Вітовський обвів старшин пильним поглядом. — Я йду до Левицького. Зі мною піде Грицан. Твої знання історії, Ярославе, там конче потрібні, тим паче володієш таємницею, як народжуються і вмирають держави… А якщо серйозно, я призначаю тебе своїм референтом.

— Що ж, будемо просвіщати старих галицьких політиків. Це мені завжди приносило насолоду.

— А ви, пане Поточняк, тим часом перебирайтесь всім штабом звідси на Ринок, до «Просвіти». І ще раз ретельно обдумайте зі старшинами план акції.

— Буде зроблено!

— Ходім, Ярославе.

Як допіру Костя Левицького, надворі, за дверима «Народної гостиниці», їх пронизав крижаний вітер і покропила колюча мжичка.

— Хвилюєшся? — спитав Грицан.

— Ні,— Вітовський ледь хитнув головою. — Левицький не та фігура, від якої я б тремтів. Я боюся, щоб він не напаскудив нам, як слушно зауважив Поточняк.

— Треба якнайскоріше зарядити мобілізацію. В нас недостатньо сил, щоб втримати Львів.

— І чому ми так рідко думали, що настане нинішній день! Хоч — ні! Думали. Але, мабуть, досить міражно. Бо все виглядає так, ніби ми знайшли скарб і не знаємо, що з ним робити.

— Зараз про це пізно говорити.

— Та зрозуміло, — Вітовський аж зітхнув. — Однак відступати не будемо. Або життя, або смерть.

— А щодо Левицького, то не вперше доведеться мені мати справу з постарілими послами австрійського парламенту, провідниками без вогню, випещеними демократами. Ні, я не принижую Левицького і компанію. Не принижую, бо ж знаю, що в них комплекс неповноцінності.

— Наберися мужності, друже.

їх було повно в кімнаті — членів Національної Ради, — елегантних, вибраних, вишколених, інтелігентних, вельми заклопотаних й флегматично безпомічних. Водночас повернули голови до прибульців.

Вітовський спокійно привітався, по їхніх очах зрозумів, що його тут чекали. Значить, все-таки хвилюються, щось думають. І за це Богу дякувати!

— Що ж вирішив військовий комітет? — стурбовано спитав Кость Левицький, поправляючи пенсне.

Вітовський не квапився з відповіддю. Хотілося вивідати, наскільки вони пройняті становищем, хотілося пограти їм на нервах, — він сказав після досить-таки довгої паузи:

— Гадаю, ви знаєте, що завтра приїздить польська ліквідаційна комісія, щоб прибрати до своїх рук владу.

— Так, ми це знаємо, — кивнув Голубович.

— Військовий комітет вирішив негайно робити переворот і брати владу в свої руки, — з притиском сказав Вітовський.

— Ви готові? — з недовірою спитав Кость Левицький. — Ви усвідомлюєте, яку берете на себе відповідальність?

— Цілком.

— Маєте стільки військової сили, щоб обсадити і держати своїми силами місто? — все та ж недовіра бриніла в устах Левицького, а поруч нього боязливо й недовірливо лупав очима Голубович, недовіра була і в решти.

— За теперішніми обчисленнями — маємо.

— А потрібну кількість зброї?

— І зброя є.

— А запаси харчів?

— їх повні магазини.

— Угу… — промимрив Кость Левицький. — Угу…

Хоча він і збагнув, що виступає як історична постать, проте був вихований на австрійських харчах, і думка про Україну в нього набігала тільки через Австрію — український коронний край в Австрії, створений з українських земель.

Запанувала тиша. Вітовський чув, як поруч сердито сопе Ярослав. А тиша все гусла. Нарешті Левицький заговорив:

— Я поділяю ваші юнацькі поривання…

— Я вже не юнак! — різко відсік Вітовський.

— Можливо, але ви не дипломат і не політик.

— Я військовий.

— Отож, отож! — погодився Кость Левицький. — Але ж зрозумійте, доктор Петрушевич сидить у Відні, і ми чекаємо звідтам кур'єра, який має привезти акт передачі влади.

— Чому ж досі не везе? — в’їдливо спитав Грицан.

— У Ради Міністрів багато справ, не одні ж українці заселяють Австрію, — пояснив Голубович.

Вітовський метнув на нього оком: хоч ти помовч! Але, видно, Голубович не конче хотів мовчати. Адже він був депутатом парламенту, був знаним адвокатом, товаришем Левицького по партії, щоправда, в останнім часі перебував в опозиції.

— То що, будемо чекати, поки Австрія дасть дозвіл на українську державу? — закипів раптом Грицан. — Але ж завтра приїде з Кракова ліквідаційна комісія. Невже вам так важко це зрозуміти?

— А ви хто такий?

— Арап Петра Великого! — не розгубився Грицан і вперто дивився на Левицького, ледь стримуючи себе, аби ще щось не сказати різке. — Сподіваюсь, пан посол знайомі з арапами? Правда ж?

Кость Левицький метнув у нього поглядом, немов казковий змій полум’ям із своєї пащі.

— Завтра може бути пізно, — прийшов на виручку товаришеві Вітовський, заговорив мирним тоном, він навмисне вжив того мирного тону, бо зрозумів: не буде слухати ні Петрушевича, ні Левицького, ні Голубовича, ні компанії. Отже, пощо даремно рвати голос? Нащо нервуватися? Нащо щось доводити стовпам?

— Хм-хм-хм… — ще раз промимрив Кость Левицький. — І ви здатні зробити військовий переворот?

— Я вже сказав!

— А може, зачекаємо?

— Завтра буде пізно!

— Але ж ми вже проголосили державу, — посмикуючи себе за вуса, сказав повільно Голубович.

— Це чиста формальність!

— Значить, ви наполягаєте… — почав Кость Левицький, недовірливо поглядаючи на Вітовського.

— Наполягаю? Таж усе готово! — випалив Вітовський, пожираючи Левицького очима. Він знову почав нервуватй.

— Хм-хм… — знову мугикнув Кость Левицький. — Я таки раджу вислати до намісника Гуйна делегацію, він, напевно, одержав якісь вказівки з Відня. Як думають члени Національної Ради?

— Варто, варто — делегацію… — підтримав Ізидор Голубович. — Зрештою, за кілька годин нічого не станеться.

— Так-так, — тільки й сказав Вітовський. — Честь вам, панове. Ждемо від вас вістей.

Він задихався від люті. Ну що ж, хай вони собі своє роблять, а військовий комітет буде робити своє.

— Треба арештувати цю проститутку, — серйозно порадив надворі Грицан. — Або прибити…

— Ідіот! — кипів Вітовський. — Влади пішов просити! А щоб він сконав, заки дійде до намісника. Ай-ай! Ну що, Ярославе, йдемо на Ринок, напевне, Поточняк уже перебрався — стільки часу минуло.

По Краківській вулиці вони вийшли на площу Ринок.

І попри фонтани «Нептуна» та «Діани», попри кам'яних левів, що застигли при вході до ратуші, подалися до білої триповерхової кам'яниці, де містилося культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване рівно п'ятдесят років тому.

Коли Вітовський ступив на поріг залу на першому поверсі, старшини напружено застигли, вп'явшись у нього очима. І Вітовський, нічого не пояснюючи, залізним голосом, безапеляційно сказав:

— Уночі виступаємо. Все! Прошу всіх сідати. Будемо раду радити. Цього разу — остаточно!

Як він зараз шкодував, що не має вищої військової освіти! Нічого, оточить себе мудрими людьми.

— Перше. — Сам Вітовський не сідав. — 3 цієї хвилини Центральний військовий комітет перейменовується в Українську генеральну команду. Згода?

— Згода!

— Друге. Сотнику Грицан, прошу писати: «Команда УСС. Чернівці. Уночі з 31 жовтня на 1 листопада цього року Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Цієї ночі українські частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Всі частини УССів мають переїхати до Львова. Бойові частини, що знаходяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи часу. Труднощі в доставі потягів опанувати силою. Головний комендант Центрального військового комітету Вітовський». Іще одна депеша: «Окружний військовий комітет. Після одержання цього наказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова». Мій підпис. Ярославе, прошу разом з сотником Поточняком розіслати кур’єрів по всіх окружних містах:

Дрогобич, Стрий, Самбір… ну й так далі. Початок акції у Львові о четвертій годині ранку.

— А чи вистачить сил утримати Львів? — недовірливо спитав котрийсь із старшин. — Чи не відкласти на тиждень?

— Ні! — рішуче заперечив Вітовський. — Давайте ще раз зважимо. Маємо півтори тисячі стрільців. З них вісімсот можна вжити до обсади урядових будинків та військових магазинів. Решта — облога в казармах, патрульна служба на вулицях, варта при інтернованих частинах неукраїнської національності.

— А як сприймуть акцію австро-угорські частини?

— Сподіваюся, будуть нейтральними.

— А поляки? У Львові двісті тисяч жителів.

— Сили військові поляків, на жаль, невідомі. Але, крім тих півтори тисячі стрільців, розраховуємо на студентів, гімназистів, є кілька сот цивільних жовнірів старшого покоління, з яких можна створити поліцію та розвідку.

— Що ж…

— Після того, як кур’єри роз’їдуться з депешами по Галичині, переходимо до Народного дому, — рішуче завершив Вітовський, бачачи на деяких лицях сумнів. — Якщо не візьмемо влади цієї ночі, завтра це зробить польська ліквідаційна комісія.

— Ми візьмемо її, владу! — в тон йому Поточняк.

І генеральна команда метушливо передислокувалася до Народного дому — у велику шкільну кімнату на третьому поверсі, вікна якої виходили на Преображенську церкву.

Левицький ще не повернувся від намісника. Вітовський думав: все, мабуть, дебатує з Гуйном… Що ж, широкий жест завжди був головною рисою його приватного життя, а в політиці — компромісовець. Власне, і в характері також. Вважає себе демократом, хоч народу не любить і не спілкується з ним, хіба в часи передвиборчої агітації та на Шевченківські свята. Це не такий трибун, як Франко, котрий радів і плакав з народом! Кажуть: у Левицького мідяне чоло…

Поки Левицький барився, Вітовський тим часом давав старшинам різні розпорядження. Нарешті Боговик передав: Левицький у себе. І Вітовський одразу майнув до канцелярії Національної Ради. Левицький сидів глибоко у фотелі, а в руках тримав газету з маніфестом цісаря про право націй на самовизначення…

— Ну що? — нетерпляче спитав Вітовський.

— Намісник сказав, що нема ще наказу про передачу влади — ні від цісаря, ні від уряду…

— Ми його дві години переконували, — додав Голубович. — Ми інтелігентно виклали наші домагання…

— А той усе не дає влади? — глумливо похитав головою Вітовський. — Ви просите, а він не дає…

— Я гадаю, таки треба зачекати, — промуркав Левицький, поправляючи пенсне. — Петрушевич недарма ж у Відні сидить.

— Пізно! — кинув в лице йому Вітовський.

— Що пізно?

— Ми готові до виступу. Вже нічого змінити не можна: старшини пішли до своїх стрільців і чекають команди.

— Але ж сьогодні, може, прибуде з Відня кур’єр…

— Я дав наказ готуватися до перевороту. Зупинити все це неможливо, наші люди роз’їхались по всій Галичині,— в один і той же час війська по всьому краю захоплять владу.

— Передчасно… Могли б без крові… А як на це подивиться Антанта? Ви, добродію, подумали?

— Нічого не можливо змінити! А щодо кровопролиття, то революція без крові не обходиться.

— Ще б трошки зачекати…

— Нічого змінити не можна! — майже автоматично повторив Вітовський, він не слухав Левицького, подумки був уже на барикадах. — В іншому нас розсудить історія!

«Вони щось замишляють… — кружляючи довкола Народного дому, думав Адам Стемпковський. — Таки щось замишляють…»

Його не хвилювало формальне проголошення Петрушевичем Української держави в Галичині. Написати «ми — держава» — виставити себе на посміховисько. Держава — насамперед влада, армія, а вони, за старою звичкою, попросту базікають. Власне, хай тішаться! Завтра з Кракова приїде ліквідаційна комісія, відтак князь Вітольд Чарторийський, що призначений генеральним комісаром Галичини, перебирає владу з рук намісника Гуйна. Тим паче маємо підтримку. Ще торік — до більшовиків — Тимчасовий уряд Росії звернувся до поляків: «Прийміть же, брати-поляки, братерську руку, яку простягає вам вільна Росія». Правда, потім стало відомо, що Мілюков сказав британському послові: «Польща повинна мати всього-на-всього автономію». Нічого — і то добре. Але ми посміялися і нині створили свою незалежну Польщу — без Мілюкова, без Леніна. Так, нам забезпечено належну підтримку в світі: ще рік тому Пуанкаре підписав декрет про створення у Франції польської армії. Армія вже формується. На чолі її став сорокап'ятирічний генерал Галлер, котрий, як і Пілсудський, командував у перші часи війни польськими легіонерами. Пілсудський — першою бригадою, Галлер — другою.

Адам знову виглянув із своєї засідки: ніби нічого підозрілого. Звичайно, було б невигідно, коли б Січові стрільці щось затіяли. Проте він усе-таки крутився побіля Народного дому, прислухаючись та придивляючись. Особливо непокоїла присутність там Грицана. А раптом справді щось серйозне заварюється?

Перед вечором Стемпковський довідався, що в намісника Гуйна була українська депутація, проте нічого не домоглися — влади намісник не передав. А інакше не могло бути — Адам знав настрої Відня. Те, що уряд запрошував до себе на розмову послів різних націй, було тільки звичним жестом, як і обіцянка поділити Галичину на українську і польську. А ще — Відень давав українцям державу без чіткого визначення кордонів… «Зате наша мета досить виразна: незалежна і об'єднана Польща з виходом до моря. І ми свого доб’ємося». Хай вони собі відроджуються… Поки що може спокійно перепочити вдома годинку-другу, вимотався ж за ці дні, поки стежив, як політикують галицькі політики.

Він ішов поволі, задоволений собою і певний, що батьківщина-мати належно оцінить його зусилля. Він навіть подумав, що закине історію, стане кадровим військовим. Не вивчати історію, а творити її. Бо ось Грушевський написав історію України-Русі, і треба визнати, написав уміло, а робити її не міг. Наполеон малий зростом, а великий розумом…

«Мої зусилля можуть знадобитися для кар'єри, — подумав Адам. — До того ж сам Пілсудський тиснув мені руку».

Раптом він побачив Оксану, що звідкись чимчикувала по Галицькій. Тенькнуло серце: вона належала йому. Це теж лестило — така вже природа чоловіків, од неї нікуди не подінешся, як і не подінешся від того, що якісь невидимі нитки зв'язують тебе з минулим, — все залишається при людині. Й добре, й погане. Адамові кортіло зупинити її, перегородити дорогу, проявити свою владу над нею. Він одчув, що вона його запримітила. Бо — похитнулася аж. І опустила очі. Вона свідомо опустила очі й дивилась собі під ноги. Раптом в Адама лунко забилося серце, щось стиснуло груди. Він нічого не розумів, — звідки таке збудження? Адже він ніколи не кохав її. Вони порівнялися — Адам і Оксана, — вони порівнялися й пройшли мимо одне одного; вона з опущеними очима, а він із завмерлим серцем: «Я так хочу дитини…» Миле сотворіння. А колись же він так любив гладити її розпущені коси…

«Можливо, це моє щастя? Вона ж бо така непідкупно щира. А може, це фальшивість? Усі щирі, поки незаміжні. Зрештою, хіба вона була найкращою серед усіх, кого я знав?»

Жіноцтво замелькало перед його очима, немов карусель. І він заспокоївся. Він навіть дивувався з того хвилинного спалаху своєї слабості, чи вірніше — своєї жалості до тієї, котра колись йому належала. Ще будуть! І не такі. Кожен певен, що в нього усе попереду. Але ж за весною не йде весна. Ну що ж — її замінює фантазія.

А взагалі він був проти жінок. Його завжди дратували їх егоїзм і тупість. Він любив повторювати слова Мередіта: цивілізація жінок буде останнім завданням, яке поставить перед собою мужчина. Часом він, однак, вимальовував власний тип жінки — і тоді займався онанізмом.

Вдома відчинила Адамові не мати, а батько. Власне, Адамові було байдуже. Він так втомився.

— Що чувати? — Кароль Стемпковський спитав те, що питав завше; він зачинив двері на ключ і став посеред вітальні.

— Все старе! — буркнув Адам і роздратовано подумав: «Хоч би він волосину з носа вирвав, стирчить, аж бридко».

Кароль Стемпковський приніс на таці пляшку коньяку, два келишки й акуратно нарізані дольки лимона з цукром.

— Не заперечуєш?

— Якраз смакує. Після доброї роботи чарка коньяку ніколи не завадить — розслаблює.

— Твоє здоров’я!

— Віват! — глумливо кинув син.

П’ючи, Адам чув, як чарка дрібно цокає об жовті пеньки батькових зубів. Той пив, заплющивши малі очі, над якими майже не залишилося брів.

— Французький! — передихнув Кароль Стемпковський. — Звичайно, вони хотіли б забрати собі Східну Галичину, ці галицькі політики. Але вони забувають, що економічне освоєння поляками цього краю тривало протягом п’яти століть… — до «чистої» окупації поляками Галичини він приплюсовував «австрійське» сторіччя.

«Особливо ти освоював…»

— …і залишається до сьогоднішнього дня однією з найголовніших основ добробуту і економічного життя краю.

«Особливо ти зміцнював цю основу».

— А тепер нам пригрожують! Нас хочуть позбавити нашого! Фактично нас хочуть винищити!

«Особливо тебе…»

— Я цілком поділяю благання наших тутешніх братів, які просять, щоб ми їх врятували, захистили.

Кароль Стемпковський шпарко ходив по хаті, виголошував свої тиради, як на суді. Можливо, навіть шкодував у цю хвилину, що він адвокат, а не прокурор.

— Я цілком підтримую Радзівілла, який казав, що господарські і виробничі спроможності польського населення на Україні повинні бути визнані такими цінностями, використання яких може в значній мірі сприяти процвітанню польської нації і її відроджуючої держави. Адже так?

Він зупинився напроти сина — Адам, понуривши голову на груди, твердо спав у м’якому фотелі.

Все було готове, і всі були готові, а час тягнувся неймовірно довго. За вікнами Народного дому стояла глуха чорна ніч — ніч, тривожна тиша і неспокій. Дехто пробував подрімати на шкільній лаві — не зміг. Час від часу приходили молоді розвідники-гімназисти: у польськім Академічнім домі — забава з танцями; в польськім «Соколі» починається якесь зібрання; на вулиці Шептицьких затримано підводу зі зброєю, ескортовану поляками… Вітовський глянув почервонілими очима на годинника і сказав:

— Почалося перше листопада…

«Хай би він трохи відпочив», — подумав Ярослав і, поправивши пістолет, що муляв ребро, також машинально глипнув на годинника — обидві стрілки перехилились за дванадцять. Він визирнув у вікно. Коли білий сніг падає на дорогу — стає чорним, зовсім білий сніг стає зовсім чорним…

— Залишилось кілька годин, — сказав Поточняк, схиляючись разом з Вітовським над картою Львова.

Час повз повільніше, аніж черепаха: хвилина — день, година — рік… Грицан зрештою не витерпів і знову закурив та вийшов у коридор. Ох, нудота! Дика нудота! Та найбільше безглуздя — вірити в щось без підтримки власного настрою. Отже, спокій! Все — в ім’я спокою! І пам’ятай: щастя завжди на боці сильних!

— Боюся, щоб ми не були відрізані від краю, — розмислював над картою Поточняк. — Як і боюся, щоб не мучив наших людей страх перед невідомим.

— Ковтни коньяку, — Ростик без під’юджування простягнув йому флягу. — Помагає і заспокоює.

— Це не заспокоїть, — проте Анатоль пригубив — грілися тіло й думки. — Головне, аби Нас підтримала вся Галичина. Без такої підтримки пропадемо.

— У краю верховодять колишні австрійські старшини, — розмислював над його словами Вітовський. — Вони мають певний досвід і розуміються на військових командах.

— Ви хотіли сказати: колишні австрійські дезертири, що колись ховалися від фронту, а тепер ходять героями? — сердито, якось звірувато вихопилось в Анатоля.

Поточняк нервував. Йому з Грицаном доручено чи не найголовніше — брати намісництво й арештувати цісарсько-королівського намісника Галичини генерал-полковника барона Йоганна Гуйна. Спершу, в метушні, на це доручення він якось ніяк не реагував: брати — то брати! А зараз аж сироти виступили на руках — це ж самого намісника треба скинути з трону! Не кожному випадає така висока місія: намісника — з трону, а над Львовом — замість австрійського — синьо-жовтий прапор!

— І не думав Січинський, коли йшов на герць з Потоцьким, що мине лише десять років і ми будемо арештовувати намісника, — Грицан немов вгадав його думки. — Праведна рука історії підняла свій меч правосуддя…

Будинок поволі оживав. Вітовський відправляв людей на визначені об'єкти. О третій годині ранку нарешті підкликав до себе Поточняка і Грицана, схвильовано мовив:

— Ну, дорогі мої побратими, з Богом! — І застеріг доволі суворо: — Але порядність, виключна тактовність! Проте — не панькатися! Під домашній арешт — і кінець! Порозумітися з Гуйном вам буде легко, бо знаєте німецьку.

— Зрозумів! — сказав Поточняк.

— Зброю застосовувати на крайній випадок! Поста не покидати до моєї команди!

— Зрозумів! — сказав Поточняк, і чомусь мурашки поповзли за спиною. — Дайте потиснути вашу руку… Я неймовірно вдячний, що вибір провести акцію випав на мене.

— І запам’ятайте: за нас ризикував своїм життям Мирослав Січинський, він знав, що його чекає смерть, і не злякався. Не сприймайте мої слова як щось банальне чи фантастичне, але хай будуть на наших вустах імена тих, хто сміливо боровся за нашу ідею. Отже, вперед, друзі!

По тих словах Вітовський розчулено поплескав по плечу спершу Поточняка, а тоді Грицана. — Щасливо, Славцю! — І всміхнувся: — Отак, друже, зараз побачиш, як народжуються і вмирають держави…

Усі мовчки кивнули один одному.

Була хмарна осіння ніч, дув холодний осінній вітер, було темно на вулицях, непривітно, і не було жодної зірки на небі. Анатоль Поточняк закомандував своїм стрільцям:

— За мною!

Глухі кроки в глухій ночі… Вартовий біля намісництва був арештований в один момент — він, зрештою, навіть не опирався. Поточняк наказав оточити будинок. А сам з Грицаном прудко, наче несла його якась дивовижна сила, по сходах піднявся на другий поверх, де в кількох кімнатах мешкав барон Гуйн.

— Слухай, Анатолю, а якщо намісник почне стріляти? — нежартома пожартував Грицан, а зуби чомсь зацокотіли.

— Ще жоден начальник не стріляв, — до Поточняка повернулася дика рішучість. — Для того є підручні. Отже, не хвилюйся, Славчику, за свою сокровенную душу. Це керманичі бояться. Вони такі боягузи, що коли б їх у такому стані побачили підлеглі, все життя зневажали б. Отже, перед тобою нікчемний, безпорадний начальник, який може хіба що пустити собі кулю в лоб. І то ні!

— А цікаво, напевно, коли отакий високий начальник приставляє револьвер до скроні…

— Ша! Запам'ятай цю мить!

Сотник Поточняк на хвильку зупинився перед масивними дверма і, люто затиснувши зуби, наче мав розправитися з катом, постукав — упевнено, настійливо, гулко — малим своїм кулаком. Аж сам собі дивувався: звідки в нього така сила, така хоробрість? Кари чужинцям-загарбникам, кари, кари!

— Чогось довго не відчиняють, — зронив Грицан, приглядаючись до тьмяного освітлення коридора.

— Відчиніть!

Оскільки за дверима ніхто не обзивався, Поточняк знову загрюкав, тепер різко й вимогливо. Сердито.

— Не так голосно… — попрохав мимовіль Ярослав; він і далі трепетав перед намісником: як то все буде виглядати?

— Коли б Гуйн прийшов тебе арештовувати — ще гучніше калатав би і етикету не дотримував би!

Німотність по той бік дверей нагнала в жили Поточняка ще більше злості, розбудила ненависть до пришельців.

І він з усіх сил загупав у двері чоботом. Нарешті почувся шепіт. Стримуючи ненависть і злість, Поточняк терпеливо чекав. Жіночий голос спитав:

— Хто там? Чого хто хоче?

— Відчиняй! — гаркнув Поточняк, і тихіше: — Сука…

— Я хочу знати… — тихо, щоб, мабуть, не розбудити господаря, лебедів жіночий покірний голос, властивий тим, хто прислужує начальству.

— Зараз дізнаєшся! — І гаркнув на повний голос: — Відчиняй! Відчиняй, бо зараз стрілятиму!

Однак жінка не квапилася відчиняти; жінка була служницею самого намісника, і вона спокійно сказала:

— Я спитаю пана барона…

Поточняк ладен був проламати двері, однак це анітрохи не впливало на жінку — кроки прошелестіли пріч. Розлютований, він заніс ногу, щоб гримнути чоботом, і в ту ж хвилину одчинили — перед ним у коштовному халаті стояв намісник Галичини барон Гуйн. У нього була видовжена неправильна голова — знизу широка, а зверху надто звужена, були сонні очі, пишні вуса й вельми тупий погляд.

— Що все це значить? — здивовано спитав по-німецьки Гуйн. — Я вперше бачу таку невихованість в цьому краї.

— Дозвольте увійти, — Поточняк безпардонно напер своїм тілом на Гуйна, і Гуйн позадкував. Увійшовши до кімнати, Поточняк сказав: — Іменем Українського військового комітету ви арештовані! Прошу виконувати мої накази.

Намісник спершу залупав сонними очима, намагаючись збагнути-осмислити щойно почуте, відтак зморщив лоба, що впирався у звуженість голови, і нічого не відповів, а по-телячому витріщився на Поточняка.

— Він не розуміє тебе, — шепнув Грицан. — Поясни йому по-німецьки що до чого… По-німецьки…

— Як це — не розуміє? — спалахнув Поточняк. — Він же, скотина, правив нашим краєм! Як же він правив тими, чиєї мови не розуміє? — І, лихо зблиснувши очима, гаркнув до Гуйна, мов до пастуха: — Не розумієш? Чи не хочеш розуміти?

— Не треба так, а то розгніваєш Вітовського, — притримав його за руку Ярослав і сказав до Гуйна по-німецьки, але без єлейності: — іменем Української Національної Ради цієї ночі ми взяли в Галичині владу в свої руки. Розумієте, тепер уже ви не маєте влади.

— Ми? — щиро засміявся Гуйн. — Ми завжди мали владу. Прошу панів так грубо не жартувати…

— Іменем військового комітету ви арештовані! — різко промовив по-німецьки Поточняк. — Прошу виконувати наші розпорядження — всі до одного! Інакше буде біда!

Гуйн, однак, знов засміявся. Він завжди сміявся з тих вимог, які ставили перед ним галицькі політики. А зараз дивився на хлопців, як на диваків. Він знав, що він намісник. Цісарсько-королівський намісник! Ще раз глумливо поглянувши на Поточняка і Грицана, просюсюкав крізь свої зріділі зуби:

— Не жартуйте, панове. Не смішіть мене…

— Пес тобі пан! — гримнув Поточняк і перейшов на німецьку: — Ви арештовані! І будете під вартою до того часу, заки не звільнимо! Я категорично забороняю вам виходити з помешкання!

— Це серйозно? — все ще не вірив Гуйн, показуючи свої рідкі зуби, але більше не посміхався, лише зухвало поглядав з-під лоба на Поточняка.

— Абсолютно!

— Якщо бажаєте розмовляти, то прошу, панове, до кабінету, — поманив зневажливим жестом.

Поточняком ураз струсило: десять років тому намісником був граф Анджей Потоцький, і Мирослав Січинський, попросивши аудієнції, вигукнув: за кривди народні! за вибори! За Каганця, Потоцький! І сміло вистрілив тиранові межи очі. А ти, Анатолю, боїшся тирана. Ганьба! Ганьба! Ганьба! І Поточняк якомога стриманіше сказав:

— Добродію, ви поводитеся з нами нахабно! Але на все є міра, — в голосі Поточняка була погроза. — Я, між іншим, умію без промаху стріляти… — І раптом Поточняк зірвався: — Розумієш, гадино? — вихопив пістолет і ткнув намісникові в лице. — Курва! Ти приліз на мою землю та ще будеш зі мною так розмовляти? Як пса, пристрелю!

Аж тепер Гуйн поблід.

— Ви насправді оте все затіяли? — дещо оговтавшись, пробелькотів намісник. — Але, панове…

— Що вас, власне, дивує? — починав і собі нарешті обурюватися Грицан. — Ви що, не знаєте законів військового часу?

— Такі жарти із старшим чоловіком… Я можу вам… Ні… Але це… Це пахне більшовизмом.

— Я б хотів, щоб пахло більшовизмом! — відповів йому Грицан. — А поки що ви арештовані. Проходьте до канцелярії!

— Сподіваюсь, ви збережете мені життя?

— Це не входить в наші компетенції! — різко відказав Поточняк. — Поки що єдиного вимагаємо: бути слухняним, себто виконувати все, що буде наказано. Інакше… — показав пістолет і встромив його назад у кобуру, а потому викликав з коридора двох стрільців. — Будете стерегти.

— Ви мене берете до тюрми? — Гуйн зіщулився.

— До світанку залишитесь в канцелярії.

— Дозвольте мені переодягнутися…

— Звичайно. — І до стрільців: — Хлопці, стережіть як зіницю ока! І хай переодягається при вас. Зрозуміло?

— Зрозуміло, пане сотнику!

— Побудь з ним хвилю, Ярославе, понаглядай, а я зателефоную до Вітовського, — сказав уже спокійно Поточняк. — Треба відрапортувати. Він же чекає нашого дзвінка.

У нічній тиші надто голосно калатали підбори; враз Поточняку стало жасно — дивний жах морозив душу, хоча повсюдно стояли на сторожі стрільці. Сотник Поточняк увійшов до канцелярії намісника і, ввімкнувши світло, зняв з телефонного апарата трубку!

— Намісництво у наших руках, — схвильовано доповів Вітовському. — Гуйн під домашнім арештом.

— Як себе поводить?

— Спокійно. І не вірить. Йому здається, що ми з ним затіяли якийсь безглуздий жарт.

— Признач комендантом намісництва Грицана, а сам негайно повертайся в штаб, ти мені потрібен.

— Розумію. Зараз буду.

— І нехай Грицан нас постійно інформує. До намісництва нікого з чужих не пускати.

— Буде виконано.

Він хотів поспитати, як справи на інших об'єктах, але Вітовський вже поклав слухавку.

Повернувшись, Поточняк передав Грицанові всі розпорядження Вітовського і, потиснувши на прощання руку, побажав удачі, козирнув і швиденько вийшов у коридор.

«Звершилося… — втомлено подумав Ярослав. — Але що воно принесе нам? Вистоїмо чи не вистоїмо? І що буде вранці? Може, цієї ночі ми всі собі вирили могилу?»

Рипнули двері, Ярослав здригнувся.

— Салют новому намісникові! — засміявся широким ротом Боговик. — Я бачу, ти надійно засів! А де намісник?

— Переодягається.

— Прекрасно! — І Боговик заговорив схвильовано: — Знаєш, якось аж не віриться в усе те, що ми вчинили. Ніби сон, отож я і прийшов, аби докладно написати до газети про цей сон. Віднині журналіст Ростислав Боговик народжується вдруге. І тебе прославлю, і Віцка, і цього рішучого Анатоля.

— Що ж, Ростику-Хвостику, пиши, — невесело сказав Ярослав. — Навіть можеш узяти інтерв’ю в намісника, бо другої такої нагоди може й не трапитись…

Гуйн куняв у глибокому м'якому кріслі. Біля дверей, пригорнувши до себе карабін, закам'яніло, не зводячи з нього очей, сидів стрілець. На скрип паркету Гуйн ліниво розплющив очі, цього разу в них була тривога: ввійшов після перевірки варти Грицан.

— Пробачте, що застали мене в такому положенні,— сказав, позіхнувши, намісник, — але ваш колега заборонив мені лягати в ліжко. Отже, перепрошую…

— Ви могли б спати? — щиро здивувався Грицан. — В таку хвилину ви могли б спокійно спати?

— А хіба це справді так серйозно?

— Цілком серйозно, — ствердив Грицан. — Ми взяли владу в свої руки. Що ж тут може бути серйознішого?

— Однак же ви більше, ніж століття, були з нами. Майже півтора століття. Це досить-таки багато.

— Ну й що?

— Ми дбали про вас, ми давали вам можливість економічно й духовно розвиватися. Ви згодні, що менша нація завше знайде чимало корисного для себе у більшої?

— Вчитися можна, і не завадить, у кожної нації,— спростував його Грицан. — А якщо копнутися в історію, то ми не такі вже й бідні й немічні, як ви малюєте. Ми існували раніше, ніж ви. Тобто Галицько-Волинське князівство. У вас тоді було лише герцогство, яке входило до Священної Римської імперії.

— Ви не Віденський університет кінчали?

— Це не міняє суті,— Грицан відчув упевненість. — Маркс, скажімо, вийшов з заможної родини, що, однак, не завадило йому оголосити війну капіталу.

— Ви соціаліст?

— Якщо того, хто бореться за свободу свого народу, за його право, вважають соціалістом, то я соціаліст.

— Добродію, з вами цікаво бесідувати, — ожив намісник і ширше розкрив очі.

— І мені з вами цікаво.

— Ви для мене відкриття.

— Жаль!

— Чому? — здивувався намісник, струшуючи з вицвілих вій рештки своєї дрімоти.

— Бо це не робить вам честі. Ви правили Галичиною і навіть не знали, ким правите. Слово честі, я співчуваю вам. З цього починається, можливо, трагедія кожного правителя.

— Однак ви філософ.

— А чому б і ні? — з достоїнством відказав Грицан і аж тепер, здається, збагнув суть свого недавнього неспокою. Раніш його нітив титул Гуйна, напевно, титул — своєрідний прес. Ну що ж… Але це позаду. Людина все життя переступає пороги. Отже, добре, що прийшов до намісника, що затіяв усю цю розмову. Він зараз став вище од правителя Галичини. Перемога навіть була в тому, що Гуйн замовк, що відшукував у своїй старечій пам'яті потрібні слова для продовження бесіди.

— Я дозволяю вам спати, — сказав Грицан і, поблажливо усміхнувшись, покинув намісника. Тепер йому анітрохи не було тривожно в німотному будинку. Він почував себе тут господарем: силу дає усвідомлення акції,— свідомість може замінити м'язи, серце, руки…

На першому поверсі Грицана наздогнав Боговик, бадьорий, жвавий, схопив за руку й прогудів так, що, мабуть, було чути в усіх кутках будинку:

— Допіру я телефонував до Віцка. Пошта, телеграф, радіо, вокзал в наших руках! Військові відділи роззброєні!

— Чудово!

Надворі сіріло. Народжувався хмарний осінній день. Ярослав з Ростиславом заглянув до намісника. Гуйн, опустивши долі вицвілі вії, й далі куняв у глибокому м'якому кріслі, відтак зайшли до канцелярії намісництва, Боговик виглянув у вікно і радісно скрикнув:

— Диви, наш стяг над ратушею!

— Стяг… — тривожно, мало не приречено мовив Ярослав, похитавши замислено головою, ніби найважче не лишилося позаду, а почалося якраз саме з цієї хвилини.

Телефон у глухій, німій тиші канцелярії задзвонив так раптово — різко й голосно, що Грицан з Боговиком ураз стовпіли, і оціпеніння те тривало ледь не хвилину.

— Та бери трубку! — першим оговтався Ростик.

— Алло… — хрипло промимрив Грицан.

— То я, — почувся голос Вітовського. — Як Гуйн?

— Дрімає в себе.

— Треба спровадити його до канцелярії,— розпорядився Вітовський. — Бо ж починається робочий день, і чиновники зараз посходяться. Так ось: пускати всіх, але нікого не випускати. І в канцелярії поставити варту.

— Зрозумів.

— А що довкола намісництва?

— Тихо.

— Ну й добре!

Грицан хотів поспитати, як розгортається акція, але телефон уже мовчав, і Грицан обійшов стрільців, розтлумачив, як мають поводитися, а потому вже до Гуйна, — той підняв вицвілі вії.

— Одягніться і ідіть до своєї робочої канцелярії,— звелів, не перестаючи думати, що справді найтрудніше починається саме ось з цієї хвилини, коли потрібна рішучість і розум. — Хлопці,— до двох стрільців, — не спускати ока, до канцелярії без мого дозволу нікого не впускати.

— Це наказ?

— Навіщо ці балачки? Ми ж не діти.

Грицан поводив себе стримано, говорив досить спокійно, жодного разу не підвищив голосу, однак в кожному слові почувалася твердість.

— Славчику, я йду! — заметушився Боговик. — Напишу репортаж і потім прибіжу! Тримайся!

«Ось так народжуються держави», — чомсь скрушно подумав Ярослав, залишившись сам-один. Він двоївся. З одного боку — сталося справді щось небувале, не для всіх збагнене, комусь навіть страшне, — бо чи мислимо тримати галицького намісника під вартою? А з другого — Грицан вважав себе великим реалістом, — перше ніж плескати в долоні з якоїсь нагоди, він замислювався: чи варто? Зараз було варто аплодувати і… передчасно. Хто заручиться, що принесе день? Хто безпомилково запрогнозує «погоду» на завтра? Грицан добре розумів, що сили поляків переважають. Отже, потрібна виняткова гнучкість керманичів держави, їхня проворність, розторопність — так само, як і військових: перемагати ворога не числом, а вмінням. Ох-ох! Скільки проблем!

Боговик з'явився перед обідом — засапаний, розпашілий, але сяючий, якийсь аж натхненний.

— Вітовському допіру присвоїли звання отамана! — від захоплення він майже кричав. — Комендантом Львова призначено Сеня Горука! Ти ж його знаєш!

— Чому ж це я не знаю… Знаю.

Зітхнув Грицан. Глибоко й невесело. Ніяк не годен був настроїти себе на райдужний лад, не годен — і край! Хоч головою товчи! А щодо отамана Сеня Горука, то він з перших днів серед Січових стрільців. Його, як і майбутнього коменданта Січового легіону Гриця Коссака, ще в чотирнадцятому році австрійське командування звільнило для створення українського війська. Тоді, на початку війни, першим комендантом Українських Січових стрільців був трохи Теодор Рожанковський, потому — директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський, Сень же Горук командував другим куренем, а Гриць Коссак — першим.

— Щось ти смутний, — зауважив Ростик.

— Тобі здалося, — Грицан спробував розсіяти його підозри. — Я попросту втомився, дуже втомився… Вибач, погляну, що робиться в намісництві.

Чиновники працювали так, як і вчора, ніби й не було ніякого перевороту. Це Грицана і дивувало, і непокоїло. Ану, зачнуть саботувати! Чиновник здатен на все, коли задіваються його спокій, благополуччя та амбіція.

У другій половині дня до намісництва прибула делегація Національної Ради на чолі з Костем Левицьким.

— Де пан Гуйн? — спитав той Грицана.

— У своїй канцелярії під арештом, — відповів незворушно Ярослав. — Це розпорядження Вітовського.

— Ви що, цілу ніч тримали чоловіка в канцелярії? — з жахом випалив Кость Левицький, витріщившись допитливо. — Та це… Це, зрештою, свинство… Старого чоловіка… Ні, це, це… — він так налякався і так розхвилювався, аж почав заїкатися.

— Мені наказано було.

— Негайно проведіть нас до намісника! — обурено закричав Левицький, злісно поправляючи пенсне.

— Самі дорогу знаєте! — відрізав Грицан. «Ах, падлюка! Замість похвалити мене, він… Ах, падлюка! Жаль нема тут Поточняка. Він би з ним порозмовляв!»

Йому хотілося вліпити Костю Левицькому по морді. Щоб пенсне аж вгрузло! Скрегочучи зубами, поплівся, однак, за членами Національної Ради. Першим, м'яко відчинивши двері, ввійшов до канцелярії Левицький, вклонився Гуйнові, котрий надуто куняв побіч свого робочого столу.

— Пробачте, але ми змушені вас потурбувати, — м'яко промовив Кость Левицький. — Цієї ночі…

— Знаю. Я арештант.

— Ми щиро-щиро просимо пробачення, — хутко, догідливо прогугнявив Кость Левицький. — Але так складаються обставини… Ми вчора просили вас… Мова про владу в Галичині.

— Так-так, я тепер в'язень українського війська, — похмуро підтвердив Гуйн, кліпаючи вицвілими віями. — І я, власне, не можу виконати ніякого акту передачі влади, я передаю свій уряд в руки віценамісника пана Децикевича. Отже, прошу мати з ним справу. І бажаю вам успіхів. Заодно прошу посприяти, аби я в найближчих днях виїхав зі Львова.

— Дякуємо вам за все те добре, що ви зробили для українського народу, — поправивши пенсне, улесливо пролепетав Кость Левицький. — Від імені Української Національної Ради бажаю вам усього найкращого, міцного здоров'я і многая літа. Про все інше прошу не турбуватися — ваш виїзд ми організуємо…

Грицан, стиснувши до болю зуби, опустив очі. В нього розболілася голова, лице палив сором: найогидніше в людині — прилюдне приниження. Хотів піти геть, та почув біля вуха Ростиків єхидний голос:

— А Кость Левицький таки вихований чоловік…

— Йдем, бо зараз кину бомбу…

Він вискочив прожогом за двері. В довгому коридорі, слабо освіченому, плював просто на килимові хідники, скрипів зубами, кусав уста й цідив мало не вголос безперестанку:

— Скотина! Скотина! Яка ж він усе-таки скотина!

Грицана наздогнав стрілець і сказав, що Вітовський викликає його до телефону; Вітовський звелів:

— Передай команду охорони намісництва комусь із старшин, а сам негайно приходь до штабу. Ти тут потрібен.

— Зараз буду, — без ентузіазму зронив Грицан.

Він зробив так, як повелів Вітовський, і покинув намісництво. За порогом зупинився. Над Львовом висіли густі хмари. Сірі, важкі. Грицан чи то зітхнув, чи ковтнув вогкого повітря, — десять років тому жандарми, після атентату на Потоцького, вивели сюди Січинського, щоб одвезти до криміналу, а ти йдеш у штаб майбутньої республіки… Але звідки взялось оте твоє спустошення? Чому не торжествуєш? Один Господь Бог відає! І Грицан ступив на Губернаторські вали — бульвар-сквер перед намісництвом, — пішов на вулицю Руську. Безлюдно. Моторошно. Чомусь не видно трамваїв. По кутах квадратної площі Ринок встановлено кулемети. На вежі ратуші тріпотів синьо-жовтий стяг, прапорці висіли й на деяких будинках. Очі зупинилися на кам'яниці, за брамою якої мешкала у дворі Оксана. Як вона там? Напевно, думає, що вже покинув, — переспав і покинув… Нічого, мусить потерпіти. Він усе їй пояснить.

У Народному домі застав справжній шарварок. Заки пропихався до Вітовського, наштовхнувся на новоспеченого коменданта Львова Сеня Горука, — високе чоло, відкрите втомлене лице сорокап’ятирічного мужчини, що пройшов з Січовими стрільцями всю війну. А коли Грицан наштовхнувся ще на полковника Гриця Коссака, то аж нарешті втішився: старі, гартовані січові кадри прийшли на поміч! Правда, в нього — може, під впливом Вітовського — не було особливо симпатії до Коссака, Грицан був на боці тих, хто казав, що Коссак самозванець, сам себе зробив полковником… Та зараз не до цього! Зараз потрібне порозуміння — спільно вирішувати спільні справи.

Хоча Коссак і Горук були першими комендантами куренів (відповідно першого і другого, третім — півкуренем — командував отаман доктор Степан Шухевич) створеного в чотирнадцятому році легіону Українських Січових стрільців, хоча Коссак був майже на десять років молодшим від Горука, проте по щаблях військової драбини видряпався вище: коли весною п’ятнадцятого року легіон було іменовано першим полком Українських Січових стрільців, австрійське командування поставило на чолі його Гриця Коссака, надавши чину полковника. Саме той чин і муляв багатьом очі. А може, все те від заздрості,— подумав Грицан, — здається, в жодній нації світу не панує така епідемія заздрості, як в українській… Один одного ладен утопити… Чи не від цього всі наші біди? А ще кожен хоче мати першість. Адже незаперечний факт, що у тому ж таки чотирнадцятому році, на здвизі 28 червня, генеральний отаман «Січей» Кирило Трильовський і голова «Соколів» Іван Боберський мало не побилися за дрібницю: кому йти на чолі походу зліва, а кому справа… Чи так уже це важливо? Що вдієш — амбіція! Отож воно і є, що заздрість, амбітність, жага влади, хоча нема на це таланту, а ще здатність будь-кому служити, аби лиш видертися на вершечок службової піраміди чи влаштуватись у гнилому, але для себе солодкому болоті обивателя — чин, гаманець, кам’яниця, жінка з посагом, — і вже він патентований патріот, як казав Іван Франко. Або класичний перекинчик, який рідну маму продасть самому туркові! Як же я всіх їх… люблю!

— Грицан? — Гриць Коссак оторопів, мотнув головою, не вірячи, що перед ним реальна особа; лице його мов з мармуру висічене, низький лоб, жорсткий погляд, широкі губи. — Мені казали, що тебе вбили.

— Після розгрому легіону під Бережанами генерал Брусилов узяв його до себе в прийми, — пожартував Поточняк за спиною Ярослава.

— Ну здоров! — рука в Коссака чіпка.

Мабуть, правда, що бив стрільців, — майнуло в голові Грицана, — а що божок — то божок… Певне, і далі ні з ким не рахується. Буде Вітовський мати з ним клопоту.

— Вітаю і вас, — сказав Ярослав.

— Дива війни… Але добре, що живий.

— Живий… — Грицан знизав плечима: скільки знав Коссака, ніколи не знаходив спільної мови, кілька фраз — і бесіді кінець. — Пробачте, мене викликає Вітовський.

І обернувся до Поточняка.

— Поінформуй, яка обстановка, — попросив Грицан, звернувши увагу, що вид Поточняка від перевтоми якийсь аж восковий, наче в мерця.

— У наших руках головний вокзал, пошта, телеграф, намісництво, військова команда, австро-угорський банк, Цитадель, казарми Фердінанда, поліція, карні доми на Баторія і Казимирівській, але… Але! — Анатоль підняв угору палець. — Розвідка донесла, що головні сили поляків гуртуються в західній частині міста, зокрема на так званому Новому світі, вже навіть були зіткнення наших патрулів з польськими боївками. А головні їхні осередки — Дім техніків, школа Сенкевича і побіля костьолу Святої Єлизавети. Ось, власне, в загальних обрисах — усе.

— Не густо, — Грицан засопів-зітхнув.

— До того ж почалися грабежі.

— Погано…

— Критична ситуація на головному двірці.

— А це зовсім погано! А ще що?

Вони не знали й не могли знати, що того ж таки 1 листопада начальник польського генштабу генерал Розвадовський дав з Варшави телеграму генералові Лямезану у Львові такого змісту: «Цілком секретно: князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і негайно перейме управу краю з рук генерал-полковника Гуйна». Львівські поляки відразу створили свій штаб повстання, розмістивши його в школі імені Конарського, що біля головного двірця. І місто фактично розкололося навпіл, хоча ніхто не відав, де ворог, а де свій.

Цієї ночі Оксана спала дуже погано. Снилося болото й малі діти, — вона не вірила в сни, але мати завше казала, що діти сняться на клопіт, а болото — на хворобу. Тепер це мало поєднатися — клопіт і хвороба; воно, зрештою, поєдналося, бо всю ніч не давало спати. Однак було і ще щось. Якась тривога, якесь бентежжя, відчайний неспокій.

Звідки все те? Може, від Ярослава? Бо коли йшов тоді на зустріч з товаришем, сказав, що має якусь важливу справу й мусить полагодити. Вона не допитувалася, не мала на те права. Але його ось стільки часу вже нема.

У темній глухій кімнаті, серед абсолютної тиші, вона згадала себе, вісімнадцятирічну, коли закінчила четвертий клас гімназії і подалася на Тетерів, але спершу вона йшла бульваром до парку. Щаслива і замріяна, вона зупинилася біля гойдалок, звернувши увагу на молоду пару, дівчина була її однокласниця, у дівчини було чорне волосся, стрункі високі ноги, обличчя гречанки, а хлопець був атлет, темно-русий, красень з лиця, він усе просив дівчину на гойдалки, а вона опиралась, і Оксані було дивно, що вона не хоче, і ще бачила, що дівчина боїться, і знов їй було дивно, що можна боятися звичайної гойдалки, — вона б не боялася. Хлопець вмовив-таки дівчину, і вона з натугою залізла в дощатий човник та прохала, аби хлопець сильно не розгойдував. А Оксана все дивувалася: чого ж боятися? Це ж навіть гарно — отак стрімко злітати в повітря…

Адам, виявляється, у Львові. Хай собі буде. Що їй тепер до Адама? Єдине добре, що не зупинив, що розминулися. Бо якби довідався Ярослав… Це, мабуть, був би кінець!.. А може, й так кінець, бо ось переспав і більше не приходить. Взагалі, я надто добра. Я хочу з усіма бути доброю, а потому моя доброта обертається мені на шкоду.

Їй вельми імпонував старовинний звичай кавказців: якою не була б дорогою річ, подаруй її, якщо вона комусь сподобалася; подарувавши, станеш багатим. Оксана любила людей, ніколи не шукала зла в інших. Вона вірила, що світ буде кращим, лагіднішим, якщо кожна людина в свою чергу буде доброю. Колись про це сказала Адамові, той засміявся: дитино, світ надто дрібний, егоїстичний, кожен насамперед думає про себе, а не про загал. «Можливо, — погоджувалась Оксана, — цілком можливо. Але кожен має своє кредо…» Однак у неї, Оксани Оверко, було своє кредо — терпіла. Щоправда, кредо потребує утвердження, а вона, можливо, й досі так і не утвердилася.

Розвиднілось. Оксана встала з постелі, прибрала тапчан, відтак поставила варити борщ, бо ж, може, прийде Ярослав, а йому нема кому зварити. Борщ собі варився, а вона ретельно прибирала в кімнаті, в кухні, мила посуд. Вона робила це залюбки, але з якоюсь задумою, журою. Нерідко з задумою підходила до дзеркала, розглядала свої зморшки. Скоро двадцять вісім… Я надто багато думаю про земне… Адам висміяв би: «Дитино, ще ж Будда казав, що всяка посилена прив’язаність до всього земного — страждання». Але як обійдешся без земного?

У двері обережно постукали. Тенькнуло серце: Ярослав… Ой, борщ іще не зварився… Нічого, вона його ковбасою нагодує… Навмисне береже для нього…

Оксана хутко відчинила і ледь не зомліла: прийшов той, кого не ждала, кого взагалі не жадала бачити.

— Вітаю! — посміхнувся Адам аж надто спокійно, мовби ніколи й не причиняв їй болю, мовби іще вчора був у цій кімнаті.— Дозволиш?

— Заходь, — сказала Оксана, знизавши плеченятами, хоча й не хотіла, щоб він заходив, ану застане Ярослав, — у цю хвилину вона була паралізована.

— О, в тебе смачно борщем пахне! — Він переступив попри неї поріг і раптом спитав: — Є хтось?

Відповіла, що нема нікого, і потяглася слідом. Адам чомусь звернув не до кімнати, а до кухні. Правда, він лише заглянув і одразу ж пішов до кімнати.

— А ти все в малій каструлі вариш… — зухвало всміхнувся. — Не хочеш мене слухати, що дрібні речі, якими людина себе оточує, роблять людину дрібною…

На цей раз вона нічого не відповіла.

— А тут, значить, нема ніяких нових речей, — оглядав її небагату кімнатку. — Все старе залишилося.

Вона і далі мовчала. Вона розуміла, що колись належала йому, що він грубо повівся з нею — використавши, кинув. Але вона не могла його прогнати, хоча в душі не збереглося нічого. Просто — належала колись йому, і тільки. Але навіщо він прийшов? Нащо він хоче топтати її? Це ж так нікчемно, непорядно! Чому він такий? І чому вона не може його прогнати? Чому не наважиться, чому боїться сміливо сказати, щоб ішов геть?

— Борщ збігає…— зауважив Адам.

Вона поволі почовгала до кухні, підібгана вся, зболена, легка, як тінь. Вона неквапно стишила вогонь, стала, опустивши голову, — їй не хотілося повертатися до кімнати. Тепер вона не боялася, що Ярослав може застати їх: чому бути — того не минути. Хай застає… Вона тільки не розуміла, навіщо Адам навмисне, свідомо причиняє їй біль? Вона подумала, що все-таки повинна повернутись до кімнати, мусить, і вона повернулася, та не пішла далеко — притулилася до одвірка, навівши на Адама свої печально-пригнічені очі. Навіщо? Навіщо ти прийшов? Невже ти людина без милосердя? Невже ані краплі людського нема в тобі? А видно, нема…

— Не бійся, я не розбиватиму твого нового кохання, — сказав Адам, пильно дивлячись на неї.

Здригнулося серце, та Оксана з усіх сил старалася не видати себе. А крім того, нічого так не пече, як докори того, хто розтоптав твої почуття. Він так повівся з нею… А тепер… Вона ненавиділа зараз Адама, вона могла б його кусати…

— Так, я знаю, що сюди заходить Грицан, — ствердив очима Стемпковський, — і хай собі заходить. Однак ти повинна дещо зробити для мене, делікатно кажучи, помагати мені.

І вона не одводила своїх зболено-печальних очей, сльози здушили її горло.

Невже він нелюд?

— Цієї ночі українчики захопили у місті владу, — сказав Адам. — Отже, доведеться з ними трохи потягатися. Там твій Грицан. Я не забираю його від тебе — ласуй з ним, але…

— Що ти хочеш?

— Незначного. Від нього ти будеш довідуватися про все, що стосується роботи нового уряду.

— Як? — вражено здивувалася Оксана, збагнувши, чого саме від неї вимагають. — Ти хочеш, щоб я була шпигункою?

— Це не шпигунство, — заперечив Адам. — Для шпигунства ти надто дрібна й добросердна. Просто будеш вивідувати.

— Я так не можу, — після паузи відповіла Оксана. Та й чому це вона повинна служити тому, хто розтоптав її.— Ні, я так не можу.

— Зможеш, якщо захочеш.

— Ні, я так не можу.

— Тоді не бачити тобі Грицана.

— Що ти хочеш?

— Незначного.

— Ну, що ти вже від мене хочеш? — вона заплакала беззвучно. — Який ти страшний чоловік.

— Це не відкриття. Отже, згода? І я піду. Все буде шито-крито, я все уладнаю так, що ніхто нічого не знатиме.

— Ні, не можу.

— Тоді я все розкажу Грицанові.

— Розповідай…

Вона затряслася в риданні. З грудей рвалося болісне зітхання. Вона стала малою-малою, жалюгідно-жалюгідною.

— Подумай, завтра прийду.

Він не зачинив за собою ні кімнатних, ні коридорних дверей. Він усі полишив навстіж, а Оксана, притулившись до одвірка, все плакала й не квапилася їх зачиняти. Тепер вона плакала тихо, сльози сочилися поміж її тонкими, присохлими пальцями, волосся розмервилося. Їй вже не хотілося варити борщу — хотілося спокутуватися всього — вмерти. Тоді не треба було б так мучитися, так страждати. Вона почувала себе одинокою на усьому світі, знівеченою, розтоптаною, приниженою, вона почувала себе так, ніби хтось вийняв з її грудей душу.

Збайдужіла, замучена, вона повільно зачинила двері й без охоти взялася доварювати борщ. Згадала Адамові слова про те, що українці захопили владу і що там Ярослав, але новина не конче її цікавила; стався якийсь переворот — хай собі стається… Тепер суцільні перевороти… Хай собі перевертаються… Вона не народжувалася для революцій чи переворотів. Вона вчителька, це так прекрасно: вести юні душі у світ знань, прищеплювати їм любов до слова. Їй було байдуже, на якій мові звучатиме слово, вона не вникала в національні питання, вона вийшла з-під стріхи і бажала, щоб усі селянські діти добули собі знання, вона згодна була вчити їх безплатно, аби лиш мала що їсти, — вона не була вибаглива до одежі, ні в їжі, бо родина її багатолюдна ніколи не знала достатку, жили на картоплі та воді, одежі особливої не мали, бо ж було шестеро дівчат, і Оксана ніколи не знала обнови, її обнова — недоношений одяг сестер. Аж тоді, коли закінчила гімназію, купила собі нову сукню, нову хустину й дешеві туфлі.

Так, Оксану Оверко не цікавили революції і перевороти. Її не турбувало, як декого, чому в гімназійній програмі з історії навіть згадки не було, що існує Україна. Їй казали, що російська держава почалася з варягів, а до Києва попросту була перенесена столиця… Її найбільше цікавила словесність, і вона дивувалася, що гімназистки приховували під партами порнографічні листівки. Їй соромно було дивитися на оголені тіла, — було таке відчуття, ніби сама гола.

Вона й зараз не пішла на вулицю, аби поглянути, що там діється, яка вона — ота нова влада. Навіщо воно їй? Розгорнула томик Лесиних поезій. Лесею Українкою вона лише на старші роки зацікавилася — в гімназії творчості поетеси не вивчали. А потому Оксані потрапила «Лісова пісня», вона прочитала її за один присіст, драма до памороття схвилювала.

Та на цей раз і «Лісова пісня» їй надокучила; може, не стільки надокучила, як не входила в голову — Оксана читала машинально, бо думала про Адама і Ярослава, думала, що знову рветься її життя, як нитка. Відклала Українку, взялася за Достоєвського, за його «Ідіота». Вона також уже читала цю книжку, але давно, і взагалі, вона все давно читала — бо останні дні-місяці віддавала навчанню чужих дітей, заробляючи на прожиток. Отже, тепер спробує почитати Достоєвського, що так підходив до її характеру, — лягла на тапчан, прикривши ковдрою ноги. Вона читала, але думки її знову заснували навколо Адамових відвідин, їй стало сумно й самотньо, було жаль себе, бо вона не заслужила образ, адже ніколи нікому не причиняла ніякого зла. То за що ж така кара? За які такі гріхи? Їх же не було!

А Ярослав не приходив, Оксана раз за разом виглядала у вікно, навіть відчиняла двері в коридор, — ані звуку, — і під вечір вона стривожилася. А може, його вбили? Ну, той же Адам… Вийняв з кишені револьвера і… Уявивши закривавленого Грицана на сірому бруку, Оксана застогнала з розпачу.

Перше листопада тягнулось для Костя Левицького вічність! Аж запитував себе: коли закінчиться цей скажений кошмар? Ні, ні! Ніколи не сподівався, що все так обернеться! Звичайно, зважив: будуть з поляками певні непорозуміння. Однак передовсім готувався до переговорів — затяжних, упертих, гарячих, безкомпромісних, а проте — переговорів. Навіть гартував у собі дипломатичну терпеливість, незворушну твердість; навіть ретельно підібрав заздалегідь цілий жмут переконливих фактів, аби довести право Галичини на самостійність; навіть озброївся промовами самого Вільсона, — що іще треба? Але щоб у перший день поляки почали стріляти… Ні, цього він не те що не завбачив — не припускав. І прошу дуже!

Сидячи зараз за просторим, як більярд, столом, котрий ще пару годин тому займав барон Гуйн, Кость Левицький знову й знов переконував себе: його дозвіл на затіяний стрільцями військовий переворот — чорна помилка! Стрільці хіба що розворушили осине гніздо. Незалежну Галичину треба було творити мирно. Мирно! А то все Вітовський! Ні, не годен собі простити, як міг він — доктор Кость Левицький, чоловік поважного віку, довголітній посол парламенту і сейму, досвідчений, зрештою, адвокат, — як міг він отак легко піддатися вмовлянням юнців? Тепер маєш! Розплачуйся!

Розлючений на себе, він раптом ні з того ні з сього скочив на ноги, мовби ось тут, збоку, під стіною, стояв Вітовський і він, Кость Левицький, хотів його висварити, як непоштиву дитину. Але під стіною стояв не отаман Дмитро Вітовський, а бронзова статуетка панцерного гусара із списом, що її Гуйн, певне, забув узяти з собою, і Кость Левицький, як раптово скочив, так само раптово поник, зів’яв, зіщулився, мовби злякався, що гусар зараз проткне, його тим своїм списом, — і надовго застиг — чапів над чужим столом. Нарешті прийшов до тями й підсвідомо, все ще щулячись, по-котячому нечутно, наче на передніх лапках, покрався до вікна — звідси, з колишнього кабінету намісника, місто — наче на долоні; намісництво височіло над стольним Львовом, над, здавалося, цілим краєм… нацією. Кость Левицький мимоволі прицмокнув: ось звідки намісники черпали свою силу! Львів стояв перед ними на колінах…

Не кліпаючи, він дивився на червоні дахи — дивився, дивився, дивився… І враз на якусь секунду-другу йому видалось, що Львів також стоїть на колінах перед ним, доктором Костем Левицьким, — тієї ж миті якийсь особливо теплий, досі не звіданий трепет гострою хвилею прокотився по його грудях — від горла до самісінького пеніса. Кость Левицький стрепенувся. Він глибоко відчував свою зараз значимість, а водночас боявся признатись самому собі в своїй, на даний момент, немічності, убогості — власне, безпорадності. І розпачливо зітхнув. Коби не ця жорстока дійсність, не ці круті повороти подій! Все ж ніби було продумано, виважено — і такий кінець! Чи початок кінця?..

Перевів очі на вежу ратуші, де під осінньою мжею мляво, ледь помітно метлявся синьо-жовтий прапор, і Костю Левицькому стало до отупіння лячно — страх пройняв усю його душу. Що буде завтра? Як буде? І він поспішно вернувся назад до чужого столу; тепер очі схопили на першій сторінці одного з часописів гасло: «Україна — від Кубані до Сяну!» Кость Левицький ще більше злякався, аж втягнув голову в плечі, наче дійсно панцерний гусар хотів проткнути його списом. Господи, пощо так голосно?.. Можна спокійно, тихо…. Всі серйозні справи вершаться в тісному колі, між солідними людьми…

Зненацька до кабінету ввірвався геть-чисто переполошений Ізидор Голубович, ще з порога вигукнув:

— До нас іде польська делегація!

— Делегація? — перепитав Кость Левицький, збліднувши.

— Сам крайовий маршалок Незабітовський!

Замішання тривало недовго: ковтнувши повітря, Кость Левицький спробував приборкати власний страх перед страхом іншого, щоб не впасти до самого долу.

— Ви хотіли сказати — колишній маршалок? — проговорив, розтягуючи слова, а далі вже впевненіше: — Так, колишній, бо колишнього галицького сейму більше не існує, владу обійняла Національна Рада.

— Не знаю, чи колишній, але йде!

Сідайте, — сказав Кость Левицький, машинально тицьнувши пальцем на м'яке крісло. — Разом побесідуємо з Незабітовським.

І хоча він заздалегідь готувався до переговорів, проте затиснув зуби, аж заболіли, не моргаючи, внипився очима у двері. Коли б ще хтось був… Коли б взагалі було повно людей… Тільки не тет-а-тет! Але ж, Костю, вгамуйся! Ти не раз мав аудієнцію в самого цісаря — і не тремтів! То чому напудився зараз? Це ж Незабітовський, всього-на-всього Незабітовський. Хто він супроти тебе? Колишній крайовий маршалок? Най собі сто раз ним буде! А ти — Кость Левицький. Кость Левицький! Кость Левицький! А сивий чубчик на його тім’ї не переставав дибитися…

Незабітовський ввійшов першим, за ним Адам Стемпковський і решта. Незабітовський тримався так, ніби нічого не змінилося, — він почував себе крайовим маршалком. Кость Левицький підвівся, однак, йому назустріч, дипломатично простягнув правицю.

— З чим шановні панове завітали? — гостинно запросивши сісти, поспитав Кость Левицький.

Незабітовський стримано, ввічливо, неголосно, але перед цим зробивши красномовну паузу, промовив:

— Сподіваюся, панові доктору не важко здогадатися, що привело нас сюди. В усякому разі ви поступили нечемно.

— Що пан має на увазі? — делікатно перепитав Кость Левицький, подумавши, що треба негайно «одягати» фрак дипломата.

— Ми хотіли підкреслити, що з обох сторін падають трупи, — сказав Стемпковський, поглянувши на Незабітовського.

— Так-так! — підтвердив той. — Хіба би лиш додати: ми багато років живемо спільно. Нащо ж затівати війну?

— Що ж ви пропонуєте? — обережно спитав Кость Левицький.

— Треба шукати шляхів до порозуміння, — сказав Незабітовський. — Треба зробити так, щоб не падали трупи.

— Гадаю, тут є вихід, — втрутився в розмову Голубович. — Вам треба визнати нашу суверенність.

— Суверенність? — Незабітовський здибив брови. — Чекайте, але ми маємо на цю землю таке ж право, як і ви. То чому ми повині визнати вашу суверенність, а не ви нашу?

— Те, що ви пропонуєте, пане Незабітовський, зараз немислимо вирішити за цим ось столом, — нарешті до Костя Левицького прийшла впевненість. — Мусите взяти до уваги факти. В даній ситуації факти такі: наші військові взяли владу, і краєм править Національна Рада.

— Ви хочете, щоб ми віддали вам Львів?

— А чому б і ні? — збадьорився Голубович. — Львів — українське місто, його заснував Данило Галицький, а не польські королі.

— Це довга дискусія… — не відразу сказав Незабітовський. — Як ви міркуєте, пане Стемпковський?

— Безперечно! Я лише можу висловити таку думку: польське військо стоїть на тім, що політики не мають мішатися до його акції. То, може, дозволите військовим вести переговори?

— Прекрасно! — Кость Левицький схопився за соломинку порятунку. — Дійсно, хай спершу порозуміються військові.

— Коли почнемо переговори?

— Я мушу визначити делегацію…

— Скільки ж вам на це треба?

— Принаймні годину.

— Дуже добре, — поспішно сказав Незабітовський, підводячись. — Через годину ми чекаємо вашу делегацію в ратуші.

І дипломатично відкланявся. Як тільки поляки покинули кабінет, Левицький, потерши долонею чоло, допитливо поглянув на Голубовича.

— То кого ж пошлемо?

Очі їхні схрестилися. Кожен мав на думці одне і те ж ім’я. І кожен чекав, хто назве його першим, — Ізидор Голубович зробив Костю Левицькому ласку.

— Нікуди не дінемось, — Голубович знизав плечима. — Треба посилати Вітовського. Заварив кашу — най їсть…

— Так, най їсть, — кивнув Кость Левицький. — Будьте ласкаві, звеліть, аби йому зателефонували, щоб негайно з’явився до намісництва.

Кость Левицький сказав «до намісництва» — і сконфузився, — нема вже намісництва, а він… Що вчиниш — старі звички мов реп’ях. Але нічого: Голубович, здається, не звернув уваги! Однак! Як же тепер іменувати намісництво?

— Зараз прийде, — повернувшись, сказав Голубович. — Може, тим часом по бутерброду з’їмо? В течці дещо маю…

— Не проти.

За дверима, в суміжній з кабінетом кімнатці, вони нашвидкуруч потрапезували і тепер сонно очікували Вітовського, всівшись у кріслах, мов ситі коти.

Дмитро аж почорнів за ці дні, помітно схуд, очі неприродно гостро блищали, Кость Левицький слово в слово передав йому свою розмову з Незабітовським.

— Ваша думка, пане Вітовський?

— Домагатися перемир’я за всяку ціну, — йому було важко говорити, він був такий перевтомлений, що ледь витягав слова. — Ось-ось прийдуть Січові стрільці з Чернівців та Січовий легіон Коновальця з Білої Церкви. Ми повинні протриматися.

— В такому разі доручаємо вести переговори вам.

— Ні, в мене нема сил, — Вітовський замотав головою. — Переговори буде вести сотник Поточняк.

— Я такого не знаю.

— Зате я знаю, він мій заступник. Розумний, освічений, принциповий. У підмогу візьме сотника Грицана.

— Ви їм довіряєте?

— Як собі!

— Що ж, хай благословить вас Бог, — погодився Кость Левицький. — Через годину наші делегати повинні бути в ратуші. А ви можете трохи перепочити.

— Так-так, перепочиньте, — підтвердив Голубович. — Хоч, може, зараз іще зарано відпочивати, пане Дмитре.

Вітовський нервово сіпнув губами.

— Я кілька днів не знімав чобіт. У мене попухли ноги. Я хочу бодай на годину зняти чоботи… Але хочу вам ось що сказати: треба негайно арештувати всіх впливових польських політиків, оскільки вони мають зв'язки з військом і можуть досить-таки нашкодити нам.

— Що ви мелете? — аж тепер Костя Левицького прорвало. — Які ще можуть бути арешти? Ви хочете поставити нас у дурне становище перед Австрією? Не забувайте, у Відні сидить доктор Петрушевич.

— А ви зверніть увагу, що влада у Львові українська, але все так, як у мирний час було: поляки роблять своє, українці — своє. Залишилася ворожа нам австрійська адміністрація.

— Ми її поволі замінимо, — сказав Голубович.

— Ваша нерішучість, обережність може дорого коштувати. Потому все стане непоправним.

— Не турбуйтеся! Ми знаємо, що робимо!

— Що ж, робіть, як знаєте. — І Вітовський вийшов.

Костю Левицькому все важче й важче було стримувати роздратування — він не звик, щоб молокососи його повчали. І він ніби скрушно похитав головою.

— Рано хлопцеві до політики…

— Певне, що рано, — підтримав Голубович. — Ці хлопчаки хіба що кулаками люблять розмахувати, їм би опришками бути, а не державними мужами. — І зважився на відвертість: — Вітовського треба мудро усунути від державних справ, а то він нам такого накаламутить, що потому… — Він не докінчив своєї думки, а тільки зацмокав.

Кость Левицький був такої ж думки, однак вголос не наважився її висловлювати, хоча Голубович його прибічник: раптом завтра посваряться, то, без сумніву, розтеревенить по всіх усюдах, що він, Кость Левицький, хоче зняти Вітовського. Ага-га! Стрільці Вітовського люблять. А настроювати стрільців проти себе — небезпечно. І Кость Левицький дипломатично промовчав.

Під вечір першого листопада до Оксани завітала сусідка-перекупка — дебела, пащекувата молодиця, — і вони протеревенили майже годину. Власне, говорила переважно сусідка, а Оксана уважно слухала і під кінець бесіди знала все, що сталося минулої ночі у Львові. Найбільше тішило, що вбитих поки що нема, — отже, Ярослав живий і може з хвилини на хвилину з’явитись. Вона, паленіючи від сорому, випросила в перекупки чвертку горілки і кусник м’яса та заходилася смажити котлети. Відварила макарони.

Та Ярослав не приходив. Вона лягла, розгорнула Франкові «Перехресні стежки», що їх учора позичила в іншої сусідки, спробувала читати, та дуже скоро відчула, що в голову нічого не лізе, бо вуха її насторожі — вона ловила кожен шемріт. У всякому разі, світла не гаситиме. Хай горить цілу ніч, щоб Ярослав знав: вона його чекає. Потому, зморена, то дрімала, то прокидалась — і так до півночі. Нарешті почула тихий у двері стукіт, одразу схопилася й босоніж помчала у коридор.

— Хто там? — спитала неголосно.

— Та ж я… — голос Грицана.

Вона миттю тремтячими від хвилювання руками відчинила, пропускаючи Ярослава попри себе, — лице його несвіже, брезкле, очі, здавалось, запухли. На поясі, при боці, звисала чорна кобура. Пістолет, — здогадалася Оксана.

— Ну-у-у… — видихнув Ярослав і важко опустився на тапчан. — Дай мені склянку води.

Він пив спрагло, жадібно, великими ковтками, а Оксана не відала, з чого почати розмову. І як себе поводити. Пригорнути? Поцілувати? Але Ярослав був ніби чужий. Оксана ніяк не могла збагнути, звідки в неї таке відчуття.

— Ось я й прийшов, — він спробував осміхнутись, та лише розтягнув-видовжив губи. — Ждала?

— Дуже… — прошепотіла Оксана.

— Сядь коло мене. — І обняв її, пригорнув, та не поцілував. — Геть з сил вибився. Пробач.

— Нічого, нічого, — лепетала Оксана, тішачись, що він біля неї, їй справді більше нічого не потрібно, лише б він був поруч. Завжди-завжди поруч; вона, одхилившись, щасливо похвалилася: — Я припасла горілки… Зараз вгощу тебе.

— Моя ти Мавко… — аж тепер нарешті посмішка вийшла спражньою. — Дай я тебе поцілую.

— І котлет насмажила, — защебетала Оксана. — Зараз ми з тобою повечеряємо. Добре?

— Звичайно.

Вона хутко, знову босоніж, метнулася до кухні, запалила газ, гріючи водночас, крім страв, і воду. Може, Ярослав захоче помитися. Коли ввійшла з горілкою до кімнати, аж зупинилась вражено: Ярослав, уткнувшись обличчям в подушку, на все горло хропів. Ноги його були на підлозі. Вона розгубилася: не знала, чи будити його до їжі, чи хай спить. Ні, хай відпочине. Але як він буде спати взутим, одягненим? Вона обережно розшнурувала його черевики — Ярослав наче мертвий, тоді так само обережно поклала ноги на тапчан — він усе не прокидався. А сама сіла над ним, розглядаючи втомлене обличчя. Його білявий м'який чуб — нерозчесаний, змокрілий, уста аж підпечені, міцно стулені, він був неголений і схожий на хворого, під очима зібгалися зморшки. Його нездорова блідість лякала, бо такими блідими бувають покійники. Але Ярослав, переставши хропти, дихав дуже глибоко, наче відсапуючись.

Виключивши в кухні газ, вона знов сіла над ним, сиділа непорушно, боячись розбудити, в неї затерпла спина, проте вона не ворушилася, а він не просипався. Лише б Адам не прийшов! Господи, заступися! І мимоволі задрімала.

Ярослав проспав кінець ночі і половину дня, а вона все наглядала, їй було добре й приємно, що він тут, вона нічого не хотіла робити, вона була з ним. Примостившись знов на краєчку тапчана, прислухалася, чи не стріляють і чи ніхто не добирається до квартири — звичайно, Адам, — але було тихо, навіть на подвір’ї не чути дитячих голосів.

Грицан схопився раптово, наче вибризнула його якась хвиля, тривожно скочив з тапчана; Оксана, до краю ошелешена, спитала злякано:

— Що таке? Що сталося?

— А, будь воно неладне! — Грицан стріпнув головою. — Щось мене дивне розбудило… Котра година?

— Другу відбило на ратуші.

— Чому ти мене не розбудила?

— Ти був дуже втомлений…

— Однак треба було розбудити, — заговорив неспокійно й заклопотано. — Мені треба йти.

— Я не знала… — дивилася на нього винувато й закохано — настільки винувато, що ладна була стати перед ним на коліна. — Треба було попередити.

— Ну нічого. — І, оглянувши себе, вжахнувся. — Господи, який же я зім’ятий!

— Скинь, я випрасую.

— Оце так спав!

— Роздягнись же…

Він слухняно скорився їй, відтак, уже в самій білизні, засоромився і вмить скочив під ковдру. Вона залюбки ретельно прасувала піджак, штани, а він попросив:

— Дай щось випити — води або чаю.

Вона принесла чаю, він визолив повне горня не відриваючись, знов стріпнув головою, наче зганяючи залишки сну.

— Мені треба йти, — і схопився з тапчана. — Пробач, Оксано. Завтра, завтра я прийду, і ми… Пробач, але це — обов’язок. Мене, може, вже шукають.

— Та я розумію… — похитала головою; так уже жадала буди-набутись з ним, пригорнутись, приголубити.

— Оксаночко! — з докором, розпачно скрикнув. — Треба ж було спершу штани гладити! — аж прицмокнув з досади.

Вона вмить оторопіла, рука з праскою повисла, мов перебита, — не подумала, не здогадалась… пробач, пробач… Але вголос видушити бодай слово не спромоглася.

— Відклади піджак! — різко наказав, поморщившись.

Грицан не звернув уваги на її розгубленість — він з жахом дивився не на неї, а на свої зіжмакані штани, як і не звертав уваги, що стоїть в самих кальсонах, чого ніколи собі не дозволяв навіть із законною своєю Стасею, — ліпше вже голим бути… Та зараз було забуття, зараз йому треба було йти — йти туди, де вирішувалась доля майбутньої держави. І він нервово закурив, очі його з голубим відливом загострилися-поскляніли. Оксана боялася дивитись у них — німо утюжила, надміру нахилившись. Ще ніколи не виділа його таким сердитим. Це ж він і вдарити може… Ну-ну-ну! Не переборщуй! Людина квапиться, — коли мужчина квапиться, жінка для нього не існує. Змирись і звикай. Допрасувавши, прошелестіла вустами:

— Прошу…

— Дякую! — кинув машинально — і хап.

— Може, заки я докінчу піджак, поїж? — закохано покірна, вона віддала йому печаль своїх очей.

— Та яка там їжа! — Він ніяк не міг встромити ногу в холошу й ще більше розлютився.

Що ж, ні — то ні… Оксана — за піджак, у двері — стукіт, — вона обімліла: Адам… Що ж тепер буде? Вона сполотніла. Не пустити! Хай буде що буде — не пустити! Вона була на краю відчаю.

— Чого ж стоїш? Відчини! — звелів Грицан.

— Я… Це… — белькотіла Оксана і не рушила. — Не треба! Я нікого не хочу! Не треба!

— Може, це за мною, — Грицан уже в штанях. — Я ж про всяк випадок сказав, куди йду.

Вона вагалася. Ноги мовби присмолилися до підлоги. Її очі благально прохали порятунку.

— Ну я сам… — рушив був Грицан.

— Не треба! — щодуху заволала. — Не треба!

— Та що з тобою? — і аж тепер Грицан побачив, яка вона бліда, яка збентежена. — Оксаночко, чого ти?

— Нічого… Я відкрию… Зараз…

Облизавши губи, наосліп почапала в коридор. Вона йшла, мов на ешафот, — розчавлена й поникла, вона безпомічно віддала себе в руки долі. Не знала, що скаже Адамові, як пояснить; не уявляла, про що розмовлятимуть Адам з Ярославом, — цієї миті їй було вже все одно…

Повільно, мляво, як сонна муха, розплющував очі десятий відтоді день, як над похмурим Львовом ніжно замайорів синьо-жовтий стяг. Десятий день — і все не так, як того жадалося, з гіркотою думав Грицан, принаймні — не зовсім так. Ми надто піддалися емоціям, не врахували багатьох факторів — і прорахувалися, ми жорстоко прорахувалися! Хоч не завжди була наша вина. Ну, хто б міг, скажімо, передбачити, що запанують такі песимістичні настрої, що до держави буде таке нерівне ставлення, що не всі захочуть її захищати. Що ж, декого можна почасти зрозуміти: всім до чорноти обридла війна. Хоч ні! Оця фраза: «з мене досить війни — хай воює хтось інший» — не та фраза. Власне, фраза та. Але вона потребує розшифрування: за нею приховане мало не генетичне лукавство — хай вони воюють, а я прийду на готове; хай вони, а я погляну збоку, що з того вийде… Неперевершена натура українська! Це не німці, не чехи. Навіть не амбітно пробивні поляки. Це українська слабодухість в усій своїй оголеності! А скільки було випадків (і ще є!): зголоситься молодик до війська, одягне новий мундир, а ввечері втече; через день-другий знов прийде, знов одягне новий мундир — і знов змиється…

Оксана ще спала, і Ярослав був вельми вдячний їй за те: хотілось вічна-віч з собою, без стороннього ока, проаналізувати ситуацію, розсудливо поміркувати, пошукати причин, чому не все так, як цього жадалося. І він дійшов висновку: якщо відкинути песимістів-недовірців, основна причина теперішньої складної обстановки в тому, що ми все робимо надзвичайно повільно, з кричущим запізненням. Хоч-не-хоч, а визнати треба: із створенням власної держави нас випередили не лише поляки, але й чехи. Чи це вже характер народу — спершу поглянь-вивідай, яка буде реакція твого повелителя; чи це віками встояна обважнілість, лінивство мислити, лінивство діяти, лінивство душі; чи це, так само віками відточена, здатність тільки до віч, гасел, програм, промов, а коли до діла — голову між ноги; чи діє традиційна формула «моя хата скраю»; чи ще щось, чого я не годен розгадати, — чорт його знає! Але факт залишається фактом: ми пасемо задніх! Ні, Вітовського не можна за все осуджувати. Він зробив те, що від нього вимагалося, — переворот, забрав владу від намісника. Але ж де раніше були галицькі провідники-політики? Невже не розуміли, що треба заздалегідь формувати військо? Чи не додумалися? А подумати треба було про одне-однісіньке: чи зможуть півтори тисячі вояків контролювати Львів, у якому проживає двісті тисяч чоловік, переважно поляків? А якщо не здатні мислити, то чому ж стають до державного керма? Де логіка? Де порядність? Чи людиною править амбітність? Чи жага бути вождем? Незалежно, маєш розум чи ні,— ти вождь!.. Божок! А щоб самому стати божком, топи ближнього!..

Топи ближнього, — повторив Грицан, — бо інакше не видерешся на трон… Ще одна риса національного характеру. Однак, Ярославе, ти вдаєшся до емоцій; повертайся, друже, до реальності. А що повертатися! Реальність проста: всі біди почалися з першого дня, як тільки влада перейшла до Національної Ради.

Так, з першого ж дня: перестали ходити трамваї, грабунки магазинів, хаос… І стрілянина на Городоцькій. А другого листопада засаботували польські залізничники: якщо зважити, що на залізниці українців одиниці, то це значило повний параліч колії. Тоді ж, десь коло десятої години ранку, польські бойовики зайняли товарну станцію, забравши зі складів зброю та амуніцію, а самі склади підпалили; зав'язалися бої за вокзал, перестрілки в районі костьолу Святої Єлизавети, на вулиці Бема, де були казарми Фердінанда, на Новім світі, рушничним вогнем була обійнята практично вся вулиця Сапєги.

Ось тут і проявилася наша нерозторопність, — мусив визнати Грицан, — ми сконцентрували всі сили на середмісті, звідки висилали відділи на околиці та блокували головні вулиці. Це були бої вроздріб. І успіх був на боці поляків: українським воякам — переважно виходцям з села, безпорадним у місті — протистояли жовніри-львів’яни — діти міста, котрі серед моря кам'яниць і лабіринту вулиць почували себе як риба у воді, їх підтримувало переважаюче польське населення, вони були ситі і часто під трунком. Не справдилася надія на приїзд з Чернівців усусів.

Так, не справдилася: з Чернівців прибув не легіон усусів, себто Українських Січових стрільців, а вернувся посланий Вітовським кур’єр, оповістивши, що усуси чекали перевороту через два тижні… Правда, готуються до виїзду, а може, вже й виїхали… Вперше запахло катастрофою: невиспані, голодні, перевтомлені вояки ледь трималися на ногах, байдужіли, почалося дезертирство, — потрібні були свіжі сили, особливо в боях за головний вокзал, — головний двірець став справжнім пеклом. Стрілянина не припинялася ані на хвилину. Противники розуміли: хто його візьме, той переможець. Воякам Вітовського потрібні були не лише свіжі сили, але й самопожертва, — ні того, ні іншого. Становище стало критичним, і Вітовський попросив у Костя Левицького відпустки: он, мовляв, є полковник Маринович, може, він на щось спроможеться… Маринович — українець, колишній офіцер австрійської армії, брав участь у світовій війні, в п’ятнадцятому році вийшов на пенсію, а коли у Львові почались національні заворушення, зголосився до Генеральної команди й запропонував свої послуги. Після недовгих роздумів Кость Левицький доручив йому вести оперативні справи, а Вітовському, однак, відпустки не дав: перепочиньте, там буде видно… Полковник Маринович одразу повів себе по-кадровому — подзвонивши на вокзал Підзамче, наказав: «Негайно вишліть паровозом допомогу на головний двірець!» — «Помочі нема з кого брати… Ніяких гожих вояків». Полковник Маринович дзвонив по всіх усюдах ще й ще, аж допоки вночі не прийшла з головного вокзалу до Народного дому вість: двірець у руках противника; комендант, мовляв, діяв у відповідності з інструкцією Вітовського: на випадок невдачі вояки мають стягатися у напрямку Красного… Ганебний відступ! — оцінив Грицан і зрозумів: це — крах, хоча й надходять радісні повідомлення про перевороти у Тернополі, Золочеві, Сокалі, Раві-Руській, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Снятині… Це крах, бо упадок вокзалу — початок упадку Львова; стіна між Львовом і провінцією, — інші львівські вокзали другорядні, локальні. Разом з вокзалом в руках поляків опинилися й австрійські склади, де було все необхідне: зброя, харч, одіж; захопили поляки й залізничні майстерні.

Наступного дня Вітовський знов подався до Костя Левицького: в мене розпухли ноги — не годен далі командувати… Кость Левицький знайшов вихід: оскільки отаман Гриць Коссак повернувся з відпустки, ми його зробимо шефом штабу, а ви лишаєтесь комендантом… «Хай Коссак і буде комендантом». — «Це має затвердити Національна Рада. Отже, отаман Коссак буде вести оперативні справи, а ви, пане Вітовський, організаційні…»

Разом з тим Костю Левицькому вдалося укласти перемир’я; заключити заключили, але поляки висунули такі вимоги, що їх немислимо було прийняти: влада — цивільна і військова — йде у Львові паралельно, польські і українські війська творяться і організовуються явно і правно у взаємній від себе незалежності у касарнях, приділених їм комісією… Отже, суверенність української держави не визнавалася. Ксьондзи закликали з амвона боротися з українцями якщо не зброєю, то камінням, газети розпалили антиукраїнську кампанію, військові організації нарощували-гуртували сили, на мурах Львова появилася відозва:

У свою чергу, наче у відповідь, в газеті «Діло» появився заклик до старшин і вояків, щоб ішли на поміч, набірна комісія — по Курковій вулиці, біля намісництва. На Вірменській вулиці, коло Народного дому, в українській бурсі закладено харчевню для всіх, хто несе службу, — запрошуємо працювати в ній українських пань і панночок…

Відозви і грабунки… Мішками тягли з магазинів муку, рис, цукор, каву… І спиртні напої — на Городоцькій вулиці повно п’яних.

А з полудня, третього листопада, почався наступ польських боївок трьома групами: Городоцькою, Кордецького, Янівською вулицями в напрямі костьолу Святої Анни; з горішньої Сапєги — до церкви Святого Юра і Єзуїтського городу; з долішньої Сапєги — до головної пошти.

Перша група зустріла належний опір і зупинилась на вулиці Бема, так і не захопивши касарень Фердінанда; друга здобула церкву Святого Духа і в митрополичій палаті влаштувала свій штаб, звідки почала форсувати атаку по вулиці Міцкевича на будинок галицького сейму; третя була обстріляна з цитаделі й застряла.

І все ж положення ставало чимраз прикріше: брак сил, резерву, вояки розбігалися…

Де підмога?

Де усуси?

Нервували Вітовський, Горук, Коссак…

А тут:

— На головну пошту готується напад! Дайте 50 люда!

— Касарні Фердінанда — в небезпеці! Дайте люда!

— Цитадель просить помочі!

— Поляки дійшли до сейму! Дайте люда!

— Що з усусами?

Вітовський уже знав, що з усусами. До весни нинішнього року вони разом з австрійськими військами перебували в Придніпров’ї і належали до групи архікнязя Вільгельма (Василя Вишиваного), що спершу стояла в Олександріївську, а потому Єлизаветграді. Згодом їх відвели на Буковину, де комендантом фактично став сотник Осип Букшований, під орудою якого було десь півтори тисячі стрільців, здатних до служби. Коли першого листопада одержали наказ Вітовського виступити, засаботували чернівецькі залізничники-поляки, довго не давали поїзда. А далі затримали ешелон в Снятині, на шість годин у Станіславі — півтори доби усуси пробивалися до Львова, а вивантажувались на Сихові, бо далі колія — в руках противника: чотири сотні піхоти, сотня кулеметників, — вивантажились і відразу в бій за головний вокзал і Цитадель.

Уночі, четвертого листопада, прибув другий ешелон усусів, з’явилися добровольці з Кам’янки-Струмилової, Золочева, Рудно. Було вирішено почати загальний наступ о шостій ранку. Після тригодинного бою… вокзалу не взято, і усуси відступили на Парсенівку.

Знов слабодухість, — думав Грицан, — добрі промовці — погані вояки, — загальна біда українців… Командували нижчі чини, а сотники перебували у вагонах… Брак твердої руки і мудрої голови! А помимо того, усуси звикли до позиційної війни, окопів, де можна було сидіти тижнями, а тут вуличні бої — стріляли з вікон, льохів, дахів… І лютий холод, і колючий дрібний дощ. А ввечері польські боївки були в цетрі Львова…

Всюди тріщить і рветься… Вітовський остаточно захворів: від перевтоми — нервовий розлад; кілька днів не знімав чобіт — розпухли ноги. І п’ятого листопада командуючим було призначено отамана Гриця Коссака, а начальником (шефом) штабу отамана Сеня Горука. Того ж дня Коссак видав наказ, закликавши стрільців утримувати позиції, окуплені кров’ю товаришів…

Нарешті виглянуло сонце…

Бої в центрі Львова…

І відозви Національної Ради:

З п’ятого на шосте листопада зійшлися воюючі сторони в торговельній палаті і опівночі заключили 24-годинне перемир’я.

І хоча було заключене перемир’я, поляки, проте, нишком оточували середмістя, передусім збоку Замарстинова, Жовківського передмістя, — оточили в такий спосіб, що українці мали доступ до Львова лише через Личаків.

І почалася справжня облога Львова, — зітхнув Грицан, — облога Львова, облога Галичини, облога… нації. Зрештою, наш народ після падіння Київської Русі, відтак Галицько-Волинського князівства завше був в облозі…

В облозі… Щоб протистояти полякам, Коссак з Горуком поділили фронт на окремі відтинки: Цитадель, пошта, сейм, Підзамче. А поміч Львову приходила дуже скудно. Перевтомлене війною селянство здебільшого ставилося до держави і армії байдуже і все перло в ряди громадської міліції, щоби, вистоюючи безпечно на роздоріжжях, обдирати всіх військових, котрі вертали додому… Два галичани — три партії… Поганий зв’язок з повітами… Не всі добровольці вміють стріляти… Однак підсилена сьомого листопада допомогою з краю воєнна ситуація виглядала доволі сильною, і отаман Коссак вирішив атакувати противника на Жовківському і Городоцькому напрямках та в середмісті. Наступ мав початися в полудень. Але! Почали, постріляли, зустріли опір — припинили… А поляки о першій годині підпалили пошту, щоб витіснити звідтам українських вояків. Горіти зачало в партері, збоку вулиці Сикстутської, вогонь перескакував з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, пожежа охопила ціле праве крило й перекинулася на ліве — збоку вулиці Коперника, де засіли українські вояки, — під вечір стрільці покинули пошту, зайнявши будинок напроти. Поляки ж отаборилися в духовній семінарії.

На мурах Львова — оповіщання:

«З огляду на стан облоги вводиться польовий суд, під який підпадають, крім української армії, всі цивільні особи, приловлені на порушенні публічного спокою, грабунках, крадіжках і мордах.

Українська генеральна команда».

А перестрілка не припинялася. Гас ентузіазм швидкого перевороту. В генеральній команді імпровізація, неорганізованість… Метушня не лише в штабі — на першому поверсі,— але в усьому Народному домі, де містилася інтендатура, зброя і амуніція, одежа.

І Анатоль Поточняк не витерпів одним з перших: отаман Гриць Коссак не відповідає своєму призначенню! Він допустив тактичні прорахунки у використанні усусів при штурмі вокзалу! Він ігнорує боротьбу у місті! Він усі сили скупчив біля себе! Він не має смислу в доборі людей! Він не виробив собі ні авторитету, ні довір’я серед війська! Він множить порушення дисципліни!

І старшини зажадали відставки Коссака.

Але… де натомість кандидатура?

На боці?

У чужих?

Ось вона — непідготовленість українців до всього, нарікав Поточняк, ні до держави, ні до битви за неї!..

І все ж саме, здається, Поточняк, — пригадував Грицан зараз, лежачи поруч з Оксаною, — так, саме Анатоль звернув увагу старшин на коменданта Золочівської військової округи капітана австрійської армії Гната Стефаніва, котрий проявив себе добрим організатором, надіславши до Львова найбільшу досі поміч, — енергійний, працьовитий, гострий ум, швидка орієнтація.:. Бралось до уваги, що закінчив кадетську школу, учасник світової війни; правда, під Перемишлем попав у полон, але після Брестського миру його обміняли, знову вернув назад до армії, а першого листопада зайняв Золочів, заснувавши воєнну округу та навівши зразковий лад.

Вирішено! І гінця — в Золочів! Гнат Стефанів з’явився одразу — дев’ятого листопада зранку — і одразу всім сподобався: дружній, впевнений в собі, відкрите крупне лице, розлогі брови.

Того ж дев’ятого листопада засідала Національна Рада. Коссака було призначено комендантом Стрийської воєнної округи, а Стефаніва титуловано головним отаманом українського війська з наданням чину полковника. «Хаос», — з таким словом передав йому командування Коссак. І бачив Грицан, з якою рішучістю новоспечений командувач узявся за діло, — наказав: вислати старшин у кілька великих і малих міст, щоб організували і привели до Львова збройну силу; побудувати барикади на Коперника, Сикстутській, коло сейму, на Казимирівській; між Казимирівською і Замарстинівською поставити додатково сотню Січових стрільців, оскільки фронт там недостатньо забезпечений, її завдання — паралізувати противника збоку Гицлівської гори та Жовківського передмістя; розташувати на Високому Замку дві гаубиці…

Саме ці дві гаубиці й підняли настрій вояків: протягом дня вони безперестанку обстрілювали ворожі позиції — Стрийський парк, кадетську школу біля нього, вокзал, Гицлівську гору та Жовківське передмістя. Влучним вогнем погасили польську артилерію, що в свою чергу обстрілювала Народний дім — штаб українського війська, намісництво — осідок Національної Ради, Куркову вулицю — місце збору добровольців. Словом, мало який день львівської кампанії був такий відрадний, як дев’яте листопада. А ще українські вояки успішно відбили наступ ворога в Єзуїтському городі, прорвали фронт у районі вулиці Бема. А тут ще вість про допомогу з Наддніпрянської України — такої допомоги чекали, ще п’ятого листопада направивши до Києва двох делегатів, які мали звернутися до гетьмана Скоропадського, щоб стягнути до Львова Січових стрільців. Вість сприйнялася як належне, природне, адже галицькі українці також приклали руку до українського державного будівництва в Києві, Січові стрільці обороняли молоду волю над Дніпром, галичани були свідомі того, що там, у золотоверхому Києві, важиться спільна доля по обох боках Збруча… Та яке було розчарування, коли Грицан з Поточняком побачили, що делегація Української Народної Республіки — місія міністерства шляхів, що прибула у справі налагодження залізничного руху для перевезення військ, зброї та харчів для Галичини. Однак у повітрі ще висіло гасло: «До зброї! До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо: злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам!» Гетьман обіцяв допомогти галичанам матеріально: зерном, цукром, амуніцією. Врешті згодився відіслати й Січових стрільців, аби спекатися небезпечної сили… Зате голова Українського національного союзу Володимир Винниченко схопився за голову: не буде вільного Києва — не може бути вільним Львів! І готував нишком повстання проти гетьманського уряду генерала Скоропадського, проти окупаційної австро-німецької армії, що руйнувала Україну. Ядром Української повстанської армії мали стати Січові стрільці під командою галичанина полковника Євгена Коновальця, що перебували на постої у Білій Церкві,— власне, в корпусі переважали галичани, котрі потрапили в російський полон. Отже, — відчув Грицан, — місія — фікція…

Другою значною подією було в цей день те, що Національна Рада створила тимчасовий — до Установчих зборів — Державний Секретаріат: доктор Кость Левицький — прем’єр і фінансові справи; доктор Василь Панейко — закордонні справи; доктор Ізидор Голубович — судові справи, полковник Дмитро Вітовський — військові справи…

Що ж, я радий за Дмитра, — думав Грицан, — і що дали портфель державного секретаря, і що присвоїли чин полковника — він того заслужив більш, ніж, може, кожен з нас.

Ярослав заворушився, і Оксана розбудилась. Він пригорнув її — таку тепленьку, таку маленьку, милу й дорогу, на нинішній день — справжнє його багатство.

— Будемо вставати, час… на роботу, — він усміхнувся; Оксана вже два дні працювала в харчевні на Вірменській.

— Що ж ми будемо їсти? — заклопоталася.

— Каву з булкою — і досить.

— Зараз я пригрію.

Тільки вона сповзла з тапчана, як у двері постукали. На мить Оксана затнулася, а далі сміливо пішла відчиняти — перед порогом стояв той же вістовий, що й першого листопада, коли вона перелякалася, що прийшов Адам.

— Пана Грицана викликають у Генеральну команду, — ввічливо привітавшись, рівним голосом сказав стрілець.

— Він готовий. Вже йде.

Ярослав усе чув і моментально схопився на ноги. Невже за ті кілька годин, що він проспав, сталася якась оказія? Що ж, час скрушний — всього можна чекати.

Проковтнувши наспіх сніданок — ячмінна кава і черства чорна подоба булки, — Грицан та Оксана почимчикували навпростець, через Ринок, в напрямку Народного дому; вона — в свою харчевню, він — до Генеральної команди. Ярослав передусім розшукав Поточняка.

— Що трапилось, чого ви так нагально мене зазвали?

— Вітовський військову раду збирає,— Анатоль був напрочуд жвавий, лице горіло юністю; Ярослав дивувався і заздрив: здається, двожильний. — А поки що познайомся. Я взяв копію. Нині Національна Рада повинна схвалити цей проект. — І простягнув машинописний текст.

Грицан мовчки читав:

— Ну як? — Анатоль заіскрив очима.

— Що ж, маємо державу з республіканським устроєм, — без особливих емоцій відповів Грицан. — ЗУНР.

— Вибори до Установчих зборів призначено на двадцять друге — двадцять шосте листопада.

— Ти думаєш, у теперішній ситуації це можливо? — засумнівався Грицан, потягнувшись до кишені за сигаретою.

Не військову раду, як казав Поточняк Грицанові, скликав Дмитро Вітовський, а засідання Секретаріату військових справ, заздалегідь підібравши собі співробітників, — кілька днів відпочинку, і втому його наче рукою зняло: Вітовський почувався доволі бадьоро, голова свіжа, жести вивірені, тож і відкрив засідання впевнено, твердим своїм голосом. Спершу зачитав склад Секретаріату, — були тут і прізвища Грицана, Поточняка та Боговика, — потому запропонував перейменувати Генеральну команду в Начальну команду — щось на зразок Генерального штабу майбутнього регулярного українського війська, яке тепер носитиме назву «Українська Галицька Армія» — УГА. З ним усі погодилися, і Вітовський сказав:

— Шефом штабу призначається отаман Сень Горук.

— Може бути!

— Згода!

— Далі,— промовив Вітовський, виждавши, поки затихнуть. — Відновлюється окрема команда над Українськими Січовими стрільцями — нашими усусами.

— Може бути!

— Згода!

— Комендантом усусів призначається сотник Осип Букшований, якого ви всі добре знаєте, оскільки він у легіоні з перших днів його створення і пройшов з ним усю війну.

— Може бути!

— Згода!

— Ну, а комендантом війська, зрозуміло, залишається полковник Гнат Стефанів, якого утвердила Національна Рада. — Ніхто ніяк не зреагував, і Вітовський продовжив: — Для формування Галицької Армії пропонується створити три військових області — Львівську, Тернопільську і Станіславську. В кожній по кілька округів, з визначеними центрами. У Львівській — Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір; Тернопільській — Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани; Станіславській — Станіслав, Стрий, Коломия, Чернівці. Сьогодні і завтра в кожен з округів відбудуть представники нашого Військового секретаріату. Далі. Негайно буде оголошено мобілізацію — не заклик добровільно вступати до війська, а саме обов’язкову мобілізацію! — всіх колишніх старшин бувшої австрійської армії віком до п’ятдесяти літ, а мужви — від 1883 року народження по 1900-й. Водночас переглянемо списки 1901 року народження і 1883–1900 років, де в час війни рекрути не бралися.

— Резонно!

— Мудро!

— На закінчення нашого засідання відбудеться присяга позафронтових стрільців, себто співробітників нашого Секретаріату, а також Начальної команди. А перед тим я зачитаю вам склад усіх відділів Секретаріату, а також склад редакції нашого військового часопису «Стрілець», який, сподіваюся, — Вітовський скосив очі на Ростислава Боговика, — незабаром почне виходити…

Нарешті всі процедурні справи вичерпалися, і Грицан, Поточняк та Боговик оточили Вітовського. Квітів не було. Промов не було. А було мовчазне чоловіче рукопотискання, яке вартіше за найпишніші квіти чи найсолодші промови.

— Ну, Дмитре, як собі хочеш, а з тебе нині могорич, — Боговик лукаво повів оком.

— Ой ти, Ростику-Хвостику, — обняв його за плечі Вітовський. — Буде тобі зараз могорич, буде чарка!..

Вони зайшли в найближчу кнайпу. Вітовський замовив пляшку горілки, бутербродів, міцного чаю.

— Ну що ж, Віцку!.. — Боговик підніс угору наповнений по вінця келишок. — Ми гордимося тобою, ми з тобою, тільки не піддайся Левицькому. За тебе, Віцку!

А за вікном небо враз затяглося сивими хмарами, в кнайпі стало прохолодно й незатишно.

— Хлопці, я недарма взяв вас до себе, — дожувавши канапку, сказав Вітовський. — Ви всі мені конче потрібні, я на вас розраховую. В нас тепер буде дуже багато роботи.

І за нас її ніхто не зробить.

— Хоч ти і взяв мене, але я залишаюся при своїх інтересах, — чи жартома, чи всерйоз застеріг Ростик. — Дай мені трохи побути нейтральним…

— Будь яким хочеш, однак «Стрілець» — часопис усусів, — натякнув красномовно Вітовський. — А ти всього-на-всього Ростик-Хвостик… І будеш нас прославляти.

Всі добродушно засміялися. Потому на якусь хвилину, перед новою чаркою, розслабилися. А може, прислухалися, чи не чути десь поблизу стрілянини? Поволі затягнувшись сигаретою, Грицан з досадою кинув:

— А якого дідька Петрушевич досі сидить у Відні? Що йому — більше робити нема чого?

— Жде благословення… — чмихнув Вітовський.

— Щось діється дивовижне, — Грицан покрутив головою. — І хто додумався ставити Левицького прем’єром? Таж Левицький не розуміє духу часу. А той, хто не розуміє духу часу, повчав Вальтер, стає жебраком цього часу.

— Нам би конче здався Болівар, — задумано мовив Вітовський. — Тільки не з галицьким характером.

— Ось-ось-ось! — Поточняк йому в унісон.

— У нашій Галичині скоріше згодилися б, аби своїм ім’ям щось назвати, — так само задумано вів далі Вітовський. — Для деяких галичан Болівар — насамперед людина, ім’ям якої названо Болівію, а не борець за незалежність.

— Мене завжди підкупала його наполегливість, — сказав Ярослав. — Стільки поразок, а проте свого добився.

— У нього був режим диктатора, — зауважив Вітовський.

— І пр-равильно! — наголосив Поточняк. — Без сильної руки держава неможлива! Як і армія!

— Сильна рука… Сильна рука…

— У нас розвелося багато базік, — зітхнув Вітовський, — а маленька Болівія, в якій проживає не більше народу, ніж у нашій Галичині, раз і назавжди вигнала іспанців і вже сто років незалежна. Отак має бути! І так за свою державу треба боротися — всім!

Вони допили горілку, закусивши бутербродами, випили чай і подалися, як запропонував Вітовський, на Академічну, аби перед роботою до пізньої ночі хоч ще трохи подихати свіжим повітрям. Коли проминали невелику кав’ярню на розі провулка, з вікна раптом траснув постріл: Ростик упав на тротуар, кров об’юшила лице. На мить усі вкопано затнулися. Першим оговтавшись, Вітовський метнувся до Ростика — Ростик був мертвий.

«Ось тобі, друже, й нейтральність…»

Ростик холов на руках Вітовського, а Поточняк без жодної кровинки на лиці дивився на відчинену кватирку, метикуючи, звідки і як стріляли. Отже, став хтось на підвіконня і вистрелив? Його тонкуваті вуста зникли, тільки нитка-проріз. Кинув до Грицана:

— За мною!

Кав’ярня була невеличка — шість чи сім столиків. І людей небагато — не більше десятка. Сиділи собі спокійно, щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі. Поточняк зупинився біля порога.

— Хто стріляв?

На нього не звертали уваги: щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі… Поточняк спокійно вийняв пістолет, крижаним голосом процідив:

— Встати!

Поруч з пістолетом напоготові стояв Грицан. Поточняк звів курок: почали підводитись.

— Чоловіки — вліво, жінки — вправо! — І далі так гримнув, аж стеля ледь не здригнулася: — Живо!!! — Підступив до мужчин — їх було семеро. — Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Ну що ж, я знайду!

І знову його вуста зникли — тільки нитка-проріз. Він обвів стрій налитими кров’ю очима і вибрав трьох, як йому здавалося, найбільш імовірних. А стріляв у найзухвалішого. Без промаху. В голову…

Ростика поховали на Личаківському кладовищі. Виходячи з кладовища, Вітовський запримітив на паркані табличку: «Стережіться, собака». Зітхнув. Було прикро. Адже в кожній людині є краплина крові людей всього світу, адже нема чистої раси — нації переплітаються, змішуються. То чому ж ця краплина не є краплиною любові, а ніби краплиною роздору? Твоя думка, Дмитре, в наймах власної фантазії. Буває, ростуть два дуби з одного кореня, та відхиляються один від одного, мов чужі. В давні часи, коли забивали стовп у землю, обпалювали вогнем. Отак треба й людей гартувати — до всього гартувати…

Того ж дня він видав попередження: за одного вбитого стрільця буде знищено десять душ противника!..

Полковник Стефанів не знаходив собі місця: третій наступ на кадетську школу зазнав повного краху. А він же… Він, полковник Стефанів, надавав йому значення виняткового! Він з першого ж дня, як тільки перейняв у Коссака командування, вважав найпершим своїм, ледь не священним, обов’язком зайняти саме її, закінчену ним ще до світової війни кадетську школу — свою альма-матір… То була вершина його офіцерської амбіції! А помимо того, падіння кадетської школи було би справжнім ударом грому в стані противника. Для своїх — стратегічна користь на перспективу!

І маєш! А почалося все так добре… Дві години пражила артилерія з Високого замку. Опісля — атака. Доволі успішна. Аж тут заговорили польські кулемети. Їх можна було закидати гранатами — українські гранати не вибухали:, зіпсуті капсулі… І — контратака свіжих сил! Криваві втрати… Відступ у Стрийський парк… Це був елементарний промах полковника Стефаніва: в лоб вести людей на вірну смерть. I зараз він розумів, що так чи інакше, а доведеться перед Вітовським відповідати.

Правда, для захисту в нього були певні аргументи: він може сказати, що розрахунок мав такий, як і при наступі на залізничну станцію Підзамче, куди надходили свої транспортй з півночі й сходу — не лише військові, але й з харчами, — Підзамче було очищене від противника.

І знов: а якщо йому закинуть, чому до цього часу не взято головного двірця? Як такі мудрі, хай самі беруть!.. Хіба він не старається? Хіба не шукає шляхів, аби вибити звідтам поляків? А де взяти сил? Зброї? Чому нема помочі з краю?

Він чув у коридорах шемріт — і розсердився. Знов сотник Поточняк, референт Вітовського, дорікатиме, що в Народному домі крутиться повно старшин і стрільців без діла. Та най, зрештою, дорікає! Він, полковник Стефанів, сам відає, що має робити. А робити необхідно ось що… І полковник Стефанів звелів своєму шефові штабу:

— Пане Горук, скличте на вечір старшин.

— А чи є така нагальна потреба? — засумнівався той. — У місті бої, і старшини… А ми…

— Скличте, пане Горук, скличте! — наполіг полковник Стефанів, схиляючись над картою Львова.

— Що ж… — отаман Горук лиш плечима стиснув: Стефаніва сам Господь Бог не переконає…

Ні, стосунки між ними не натягнуті — два антиподи. Хоча… як сказати! Щось та було… Принаймні Грицан відразу зауважив, що отаман Горук не стільки шеф штабу, як добросовісний начальник канцелярії Начальної команди, про що й сказав Вітовському, але той не конче зреагував. Може, тому, що Горук — чоловік невтомно роботящий — сидів на своїм місці днями й ночами.

А зараз отаман Горук занервував. Знов Стефанів щось затіває. Невже мало йому кадетської школи?

І полковник Стефанів нервував, — коли людина терпить невдачу, вину звалює на когось іншого — тільки не на себе, так уже повелося, мабуть, споконвіку.

Усі оперативні справи полковник Стефанів вирішував самочинно, без помочі шефа штабу — і взагалі без будь-чиєї співпраці. Було в цьому трохи з амбіції так званого активного австрійського офіцера, гордого за свою кваліфікаційну вищість, — Горук служив «лише» в усусах, хоча довголітня війна мала б стерти цю різницю. Чи була така поведінка корисна? Та й чи мав Стефанів дані на «самодержця»? В усякому разі його деяка рубаність у поведінці і різкість у висловах відштовхували цивільних, — новий Коссак? Але вояцтву не шкодило, навіть подобалось, здобувало респект серед підлеглих.

Ні, не моя вимогливість усьому причиною, — думав полковник Стефанів, — тут глибше треба копати: нестача сил, брак резервів, нема чим маневрувати, — ось де собака заритий! А я ж добре радив Левицькому: їдьте всім секретаріатом зі Львова, ну, приміром, до Тернополя, організуйте там і себе, і поміч нам, а Львів залишіть військовим, — не послухав. Столиця, мовляв, Львів. А що столиця? Кутузов розбив Наполеона не під столицею… Помимо того, Левицький вважає поляків політичними противниками, а не воєнними, апелюючи до «14 пунктів» Вільсона та справедливості Антанти. Що на се сказати? Телепень! Долю держави вирішує військова сила!

— Пане полковнику, тут я маю кілька донесень нашої розвідки, — заговорив перегодя Горук.

— Прошу, — полковник Стефанів одірвався від карти Львова. — Що ж вони голосять?

— Найбільш скрушно в Перемишлі.

— Конкретно?

— Запеклі бої.

— Я це знаю, — сказав полковник Стефанів. — Далі.

— Великий рух поляків під Ярославом і Томашевим.

— Ну, це близько до їх границі…

— У Сокалі і Раві-Руській паніка…

— Паніка! — вигукнув полковник Стефанів. — Вітовський же видав наказ: повітові міста обороняти власними силами. Чому не бороняться, а панікують?

— Це і я міг би вас запитати…

Якусь хвилю вони дивилися один одному в очі — жоден з них так нічого й не сказав, аж до вечора, доки отаман Горук не зібрав військову раду.

— Прошу раз і назавжди затямити: нема кепських вояків — тільки кепські старшини, які не вміють вести їх у бій, — круто почав її полковник Стефанів. — Патріотизм на словах нікому не потрібен!

Він усе більше гарячкував, виливаючи на офіцерів увесь свій гнів. Особливо дісталось так званим зупакам — себто тиловикам, які лише жеруть казенну зупу та своєю поведінкою деморалізують стрілецтво.

У самий розпал військової ради — три приголомшуючі повідомлення: румуни зайняли Чернівці, а далі мають намір окупувати всю Буковину й захопити Галицьке Покуття, як давній край молдавських воєвод; Перемишль — у руках поляків, отже, залізнична магістраль Перемишль — Львів паралізована; окружна команда в Коломиї розпорядилася евакуювати військові магазини зі Снятина…

— Прикро! — тільки й сказав полковник Стефанів. — А вихід бачу один: зараз же видати наказ прискорити мобілізацію мужви. Ні один з бувших австрійських військових старшин до тридцяти п’яти років не сміє залишатися вдома! Інакше нічим не допоможемо ні буковинцям, ні перемишльцям! Водночас наказую: встановити суворий контроль на околицях Львова, арештовувати кожного, хто без перепустки покидає місто!

— Це не вихід! — зауважив Поточняк.

— Спробувати можна! — не губився полковник Стефанів. — А тепер найголовніше: із завтрашнього ранку починаємо наступ, щоб деблокувати місто. Львів мусить бути українським! Все, панове! Ідіть до своїх вояків, а завтра — в бій!

Три дні велись бої на всіх відтинках, а результату ніякого — противники топтались на одних і тих же позиціях, і війна набрала позиційного характеру. Кость Левицький зажадав нових переговорів, полковник Стефанів — проти, однак з ним не погодилися, і 17 листопада, в неділю, було укладене 48-годинне перемир’я: з шостої години ранку 18 листопада по шосту ранку 20 листопада, — принаймні щоб похоронити трупи…

Похоронити трупи… І ніхто не знав, що саме цього дня у Львів з Перемишля прилетів аеропланом поручик, щоб вручити польському командуванню пакет: на поміч прибуде батальйон піхоти в силі п’ятсот чоловік, батарея польової піхоти — чотири гармати, загін кавалерії, бронепоїзд, два вагони амуніції і один — гранат, — чекайте в понеділок під вечір… Заодно вишліть назустріч у Зимну Воду офіцерів з вказівками, що де має бути розміщене.

Виманивши Оксану з канцелярії Державного секретаріату, де вона вже третій день працювала, Грицан м’яко сказав:

— Спішно їду до Тернополя. — Він осміхнувся. — Тож прийшов, так би мовити, попрощатись…

— Що, надовго? — стривожилась.

— Не знаю, — хоч Оксана й стала йому дорогою-предорогою, він з обов’язку не міг признатися, що Вітовський…

І Ярослав похопився. Смішно! Не може признатись… Таж Оксана від будь-кого дізнається — в канцелярії Державного секретаріату не буде особливим секретом, що Вітовський видав наказ-звернення: «В найближчому часі мусимо цілковито опанувати столицею нашої держави — Львовом… Тому наказую всім державним комісарам і повітовим військовим комендантам під особистою відповідальністю негайно зібрати і вислати до Львова всі зайві військові сили…» Отож, щоб прискорити акцію, сам виїздить у Тернопіль, Станіслав і Коломию.

— їду з Вітовським, — уточнив, зніяковівши, Ярослав.

— Надовго? — перепитала, проте.

— Справді не знаю.

— І ми більше не побачимося? — розширила печаль своїх очей, згадавши, що й Адам колись сказав: їду…

— Що ти?! Не побачимося… Таке скажеш!

— Може, напишеш? — поблагала тихо.

— Як буде час.

— Хоч пару слів… — вимолювала.

— Спробую.

— Бережи себе…

— Спробую… — Грицан усміхнувся.

І чому вони не вдома?! Він би її, він би… Ярослав хижо зирнув уліво-вправо — всюди в коридорі люди, та однак не стримався: похапцем прихилив Оксану, спритно цмокнув у щоку.

— Я побіг…

У кабінеті Вітовського застав молодика, професійно оцінив оком: стрункий, середнього зросту, лице смагляве, вузьке й продовгувате, гарячі тернові очі, чорне волосся, кучеряве, довге.

— Знайомся, — сказав Вітовський, кивнувши на молодика. — Хорунжий Іштван Гаваші — українець угорського походження, але мову угорську знає. Поїде з нами.

— Дуже приємно, — Ярослав простягнув правицю. — Грицан. — Рука Іштвана — чіпка, потиск — короткий.

— Спускайтесь до авта, — розпорядився Вітовський.— Я ще декому зателефоную.

Ярослав ввічливо пропустив Іштвана першим у двері, але по сходах униз йшли пліч-о-пліч.

— Ви часом не з тих угрів, що зазіхали на Галицько-Волинське князівство? — пожартував Грицан.

— Нє-е… Я родився в Ужгороді.

— Давно в усусах?

— Нє-е… З літа п’ятнадцятого року, а точніше — якраз з часу наступу австро-німецьких військ, коли москалів виперли зі Львова, — і Гаваші заіскрив гарячими терновими очима. — Так що я вже мав нагоду визволяти з-під облоги галицьку столицю. Тепер доведеться вдруге це зробити.

— А доведеться, — підтвердив Грицан.

Надворі пізня мрячна осінь. Непривітно дув гострий вітер, викручуючи деревам гілля, мов людські руки, та гнучи долу голі кущики троянд, що росли на Губернаторських валах.

Місьо Устимчик кружляв довкола свого легковика, поштовхуючи чоботом колеса, — низенький, жовтенький, жвавенький парубчак, син кравця із Самбірщини. З-поміж усіх водіїв Вітовський вибрав саме його, на перший погляд, зачучвереного.

Грицан потішно замилувався Устимчиком: жовтоволосий, мов курча, що тиждень тому вилупилося з яйця, а гострим носиком водив, як горобчик дзьобиком, — таке собі беззахисне дитя Господнє. Грицан весело спитав:

— То що, Місьо, поїде твоя тарадайка?

— Ще як! — не вловив той кепкування.

— Пхати не доведеться?

— Не доведеться. — Устимчик підняв капот, щось там поторсав у моторі.— Все в порядку, — і задоволено посміхнувся, показуючи дрібні густі зубки.

А вітер знов завив, і Ярослав, втягнувши голову в плечі, поспішно забрався на заднє сидіння. Іштван — за ним. А Устимчик — ані-ані, навіть кроку не зрушив з місця, наче вітер йому ні по чім, аж коли появився Вітовський, хапко відчинив перед ним передні дверцята і лиш тоді вмостився за кермо.

— З Богом! — він розмашисто перехрестився.

Машина поволі викотилася на Лочаківську вулицю й за Львовом покотилась трактом на Тернопіль.

— За три години доберемось? — в голосі Вітовського погано замаскована нетерплячка.

Він, — здогадався Грицан, — уже має щось на думці, чого не бажає висловити вголос, а може, воно ще остаточно не визріло, — Вітовський дарма ніколи не квапиться.

— З Божою волею… доберемось, — запевнив Устимчик.

— Не крути, Місьо! — Вітовський суворо.

— Пане полковнику, таж мотор машинний — не душа людська, — філософував Устимчик. — Та і душа людська таємниць вголос не виказує, а гомонить сама з собою.

— Провіантом запасся?

— Хіба, пане полковнику, я коли виїздив без провіанту? — незворушно, монотонно гнув своє.

— Місю, ти часом не жид? — ураз розреготався Вітовський. — Так уже наловчився по-жидівськи викручуватись!

— Я, пане полковнику, греко-католик.

Тепер розреготалися всі, і всі бодай на якусь хвилю забулись, наче не було сутужної обстановки в краю, наче не існувало обложеного Львова. Помовкли вони так само, як і розреготалися, — за Винниками, в кюветі, валявся догори колесами візок зі зламаним дишлом. По вбитій чи здохлій коняці рачкували пацюки.

Ніхто нічого не сказав: видиво бесіді не сприяло. Кожен втаємничувався у власні роздуми. Але найдовше, мабуть, не годен був заспокоїтись чутливий Грицан, хоча за роки війни всякого набачився, — в голові його завихрились асоціації, порівняння не на користь щойно створеної республіки. А після Курович, на розвилці доріг, — друга вела до Рогатина — давньоруського міста, звідки під час одного з наскоків кримських завойовників потрапила в полон юна красуня Настя Лісовська, яку потім продали в гарем турецького султана Сулеймана, а ставши перегодя його дружиною, одержала ім’я Роксолана, під яким і відома в історії,— то аж після Курович Грицан поринув у спогади, бо він їхав до Тернополя: він завжди поринав у спогади, коли на гадку спливав Тернопіль.

У місті тому він уперше пізнав жінку, чари і трагізм свого першого, може, справжнього кохання. Несподіваного, жаркого і нерозділеного. В те літо побачила світ його збірочка історичних нарисів. Він, осяяний першим успіхом, гайнув по Галичині, аби ще глибше пізнати її, як колись Іван Франко. Він увесь був зітканий з натхнення, радості. Приблудивши до Тернополя, поселився в недорогому готелику. Там і зустрів її — чарівну Марту — і закохався з першого погляду. Яка ж вона була гарна! Чорняве волосся, тонкі брови, сині очі, красу яких приховували окуляри. М’які вуста мали колір малини. А ще мала звичку: коли нервувала, стискала-видовжувала губи так, що їх не було видно, — бороденка-нитка, тоді підборіддя ледь морщилося. Він подарував їй букетик гвоздик і свою книжечку в додачу. А познайомились вони випадково, в холі того ж готелика, куди влаштувалася Марта. Перед цим Ярослав зустрічався з учнями гімназії, розповідав їм про боротьбу львівських студентів за український університет, — з дарованим букетиком вернув до готелю й зустрів її і якось мимоволі сказав: ось вам цей букет… Вона щиро здивувалася: мені? З якої нагоди? «А просто так! Хіба потрібна нагода? Прошу: візьміть…» І Марта взяла. Затим запросила його до себе в гості, вона подякувала йому за книжку й вклала у неї одну гвоздику. Опісля вони вечеряли в ресторані, пили вино, танцювали, Марта оповідала йому, що вона з Дрогобича, багато хворіла змалку, а якось їй купили нові гарні туфлі, вона одягла їх, вибігла на балкон — кликати подруг, необережно перехилилася через поручні і впала, і довго лежала в лікарні. Тепер же закінчила гімназію й вирішила поїздити, аби трохи розвіятися.

Після вечері вони вернулись до її кімнати, і Марта розділила з ним ложе, — чотири дні і чотири ночі полум’яніли на столі яскраві червоні гвоздики… Це був якийсь чад…

О, цього Ярослав не годен забути! В неї була рожева сорочка, ніжна сорочка…

Згадуючи, він аж заплющив очі: воістину любов робить розумних дурними, тихих — буйними, а злих — смирними…

— Таких, як ти, небагато… — шепотіла Марта.

А він мовчки пестив її смагляве пругке тіло та все поривався відкусити чорну волосинку над лівим соском, але він не відкушував свідомо, він упивався нею, тією чорною волосинкою на маленьких, безмірно ніжних грудях, та все корив Марту, що погналася за модою й одрізала коси. А потому він здивувався, звідки в неї шрам між ребрами.

— Рік тому я полюбила нашого гімназійного вчителя, він полюбив мене. Ну, принаймні клявся, що любить.

Марта розповідала напрочуд спокійно, без емоцій, наче йшлося не про кохання, а про щось таке… ну, гейби гриби збирала, — принаймні Ярослав — чутливий, звиклий до аналізу — був якось дивно вражений. Бо ж, як казав Овідій, бути закоханим — значить бути в безумстві при здоровому глузді.

— Як його звати? — нашось спитав.

— Ростислав, — так само спокійно сказала Марта. — А прізвище — Боговик… Правда, дивне прізвище?

— І що? — облизавши враз пересохлі губи, затинаючись, ледь видихнув Ярослав, почувши ім’я того, з ким його якось познайомив Вітовський і з ким він провів кілька славних днів у Галичі.

— Він хотів мене, а я хотіла свободи…

— Ви… жили?

— В тому то й справа, що ми були, правду сказати, чоловіком і жінкою. Отже, я прагла свободи… Він розгнівався і, коли я одного разу побігла на танці, перестрів мене і в пориві гніву штрикнув ножем…

Ярославові важко було уявити Ростика отаким буйним ревнивцем. Адже це добряк. Як він міг підняти руку на дівчину? Ніяк не вірилось… Але ж знак ножа…

— Що ж далі? — ревниво випитував.

— Він приходив, вибачався, а я не простила.

— Чи потрібна така впертість? — сказав бездумно.

— Зараз про це пізно говорити.

— Ти давно його бачила? — спитав обережно.

— Давно. Він виїхав до Львова.

— Слава Богу! — не стримав радості.

Він осипав її поцілунками, він дурів од щастя: вона більше не належить Ростикові! Тепер вона буде належати йому! Буде! Буде! Він осипав її поцілунками і оволодів нею з таким жаром, з таким поривом, що ненароком зачепив настільну лампу, і вона розбилася… А в останню їхню ніч полив дощ. Вранці Ярослав залепетав:

— Ми ще зустрінемось? Правда? Я писатиму тобі!

Вона відповіла не одразу:

— Розумієш, Славчику… Будемо друзями… Ти мудрий, добрий, щирий… Але… Через місяць я виходжу заміж…

Він закляк, онімів, він був на грані безумства, він навіть не запитував, хто її новий обранець, у нього не було на це ні сил, ні слів. Він не міг збагнути: через місяць виходить заміж, а спить зі мною? Ні, розум його не міг, не міг, не міг того осягти-збагнути!

— Це неправда! — закричав Ярослав.

— Правда, Славчику, правда…

— Госсподи… — і розпач кинув його навзнак, і подушка мулила голову, наче камінь.

І покотилося вервечкою: жінкам ніколи не треба вірити; жінка щаслива у мріях; жінки ніколи не точні, вони визнають лиш одну одиницю часу — дев’ять місяців; жінка подібна до соняха; в грі жінка не має вартості, але при обрахунку числиться високо; де не вдержить ланцюг — там удержить жінка; жінка — мов кішка, як не падала б — усе на лапки… Я знаю багато жінок, які ніколи не зраджували своїх чоловіків, але не знаю жодної, яка б зрадила тільки раз. Хто це сказав? Ярослав не міг пригадати. Та й нащо? І взагалі! Невже не можна винайти щось таке… ну, таке, аби примусити жінку любити? Чоловіче, опам’ятайся! Забудь усе, що повичитував у книжках!

«Справді, це було жахливо, — подумав зараз Грицан. — Де вона тепер, Марта? У своєму Дрогобичі, залишилась в Тернополі чи деінде забрела? Цікаво б зустріти. Чого ж ти не спитав, де вона збирається жити?»

А мотор усе дудонів і дудонів — монотонно, заколисуюче. Вітовський з Іштваном дрімали. Мимоволі Ярослав позіхнув. Лиш Місьо чіпко тримав обома руками кермо, зірко вдивляючись у дорогу, наче боявся збитися з неї. Коли в’їхали в Золочів, очі Ярослава схопили: «Корчма «Ситий козак». Хоча назва була дещо чудернацька, але, прочитавши її, згадав, що нині ще нічого не їв, крім склянки чаю, і його засмоктало під ложечкою. Проте не наважився будити Вітовського. А воно, ніби навмисне, ссало й ссало, аж кольками віддаючи. Треба, мабуть, у Зборові буде підкріпитися, — подумав, — тільки в який спосіб підлеститися до Вітовського, щоб не гарчав?.. Хіба… Га? А що!

Так, Зборів пам’ятний для народу: в 1649 році тут відбулася битва між ляшками-панками на чолі з королем Яном II Казимиром і козаками Богдана Хмельницького, до якого приєднався кримський хан Іслам-Гірей Третій, — Богдан розгромив Яна… Еге, розгромив, — з гіркотою подумав Грицан, — розгромити розгромив, а кінець був печальний: переможений король почав переговори з Іслам-Гіреєм, обіцяючи тому грошову винагороду, а його вояцтву дозвіл на грабунок України по дорозі до Криму. Та не на це злакомився хан — він був зацікавлений, щоб обидві сторони — Україна і Польща — довше воювали, ослаблюючи одна одну, тож Іслам-Гірей, зрадницьки припинивши воєнні дії, примусив Хмельницького піти на угоду з Польщею — кабальний для України Зборівський договір.

Грицан вдав, що його щось душить в горлі, і голосно закашлявся.

Вітовський стріпнув з віч дрімоту.

— Де ми?

— Під Зборовом, — поспішно сказав Ярослав. — Між іншим, отам неподалік — козацька могила.

— Я бачив її.

— Може, пом’янемо? — обережно спитав Грицан, бо під ложечкою не переставало смоктати.

— У Тернополі.

— До Тернополя ще добрих тридцять кілометрів…

— Дати щось на зуб? — не повертаючи своєї маленької голівки, спитав Устимчик.

— Та ні, потерплю…

Короткий листопадовий день — сірий, важкий від набряклих вологою хмар — згасав, наче сухотний чоловік, — заки прибилися до Тернополя, розтерзану війною землю окрили похмурі сутінки. Вітовський велів Устимчикові їхати до готелю.

— Зараз, Славчику, замориш черв’ячка, — і добродушно підморгнув Грицанові.— А то, бачу, геть охляв…

— Як і ти, до речі!

— І я… — Іштван протер очі.

Оселившись, всі четверо зійшли до мляво освітленого ресторану вечеряти. Вітовський передовсім попросив свіжих газет. І поки кельнер сервірував стіл, розгорнув «Діло».

— О! Є! — жваво, зраділо вигукнув. — Чутки підтвердилися: на Великій Україні створено новий уряд — Директорію.

— Хто ж туди ввійшов?

— Швець, Макаренко… Володимир Винниченко… А Петлюра водночас головний отаман всеукраїнського…

— … ще не існуючого війська? — засміявся Іштван.

— Ну, чому ж? — спохмурнів Вітовський. — У Білій Церкві стоять Січові стрільці Коновальця. Це неабияка сила.

— Скоропадському капець! — резюмував Грицан.

— Звичайно, з гетьманщиною буде покінчено!

— І можна нам розраховувати на поміч? — якось чи наївно, чи по-дітвацьки спитав Іштван.

— Ми однієї крові діти. — Вітовський відклав часопис і взявся за ложку. — Україна мусить бути єдиною.

— Я, зрозуміло, за, — сказав Грицан. — Але, вибач, страшенно сумніваюся, що дійдемо згоди. Так, ми одної крові діти! Але виховані в різних оселях.

— Ти хотів їсти… — сказав Вітовський. — І не забувай, колего, маємо зустріч з державним комісаром Тернополя і повітовим військовим комендантом. Зрозуміло, організаційні справи будемо вирішувати завтра, а нині хай покажуть будинок, який я просив підібрати для нашого секретаріату. — Він помовчав. — А тепер ось що, добродії: вам обом завтра випадає виняткова місія.

— Яка ще місія? — поглумився Грицан.

— Повторюю: виняткова, — цілком серйозно сказав Вітовський. — Отже, будьте до всього готові.

— Не люблю, коли мене інтригують.

— Ні, друже, це не інтрига, — сказав Вітовський. — Мені самому треба все ще раз обміркувати.

Будинок для Секретаріату військових справ усім сподобався — колишній австрійський банк.

Наступного дня, після від’їзду Вітовського, поляки тричі бомбили місто з літаків, хоча й було укладене перемир’я.

Поточняк і обурювався, і тривожився, і нервував, він звинувачував і Вітовського, і Стефаніва, і Горука: треба було кинути всі сили на здобуття Львова! Ех, якби командувачем був він! А коли йому доповіли, що до Львова прибув представник французької місії в Румунії, прибув як представник французького уряду, — вкрай розлютився. І коли полковник Стефанів повернувся з аудієнції в Костя Левицького, спитав нетерпляче й різко:

— Ну що там?

— За посередництвом французького делегата перемир’я продовжено до шостої години ранку двадцять першого листопада, — чітко виговорив полковник Стефанів, наче рапортував.

— Мета?

— Мета благородна: француз хоче мати змогу порозумітися з обома воюючими сторонами.

— Фікція! — розлютився Анатоль. — Туман в очі!

— Чого ви так міркуєте? — полковник Стефанів гостро насупив брови.

— Бо фікція! — повторив Анатоль. — Якщо той француз так прагне порозуміння, то най би відразу, водночас збирав був обох противників, а не ліз спершу до поляків.

— Ну-у… це його право. Ми не можемо йому диктувати, — сказав помірковано полковник Стефанів.

— А що Левицький?

— Схвалив акцію. Перемир’я дасть нагоду вести переговори при посередництві французького делегата.

— Знов теревені! — Поточняк не знаходив собі місця. — Невже ви всі не розумієте — переговори ні до чого не приведуть! Поляки не ступляться зі Львова. Ніколи!

— Що радите?

— Виганяти їх!

— Виганяти… — протягнув полковник Стефанів. — Якщо прибуде з краю потрібна сила, я очищу Львів за два-три дні.

— А якщо не прибуде?

— Прибуде! — впевнено прорік полковник Стефанів. — Ми в силі тримати Львів два-три тижні, заки Вітовський організовує військо.

— А якщо поляки одержать підкріплення?

— Звідки? Дорога на Перемишль блокована.

— Чому ж у такому разі розвідка доносить, що на околицях Львова, під Городком і Яновим поляки згруповують свої сили? — не поступався Анатоль.

— Це, можливо, перегрупування…

— Гаразд, побачимо, — зітхнув Поточняк. — Вийду та хоч трохи дихну повітря — голова розвалюється.

Усе на світі має свою межу, ніщо не вічне, як, власне, і людське життя. Анатоль це добре усвідомлював. Ні, його не роз’їдав песимізм — Анатоль фанатично вірив у свою державу, вірив, що вона вистоїть. Тільки бунтував-гнівався, що не так усе робиться, як належало б.

Брів обезлюдненим містом, стискаючи в кишені рукоятку пістолета — із зведеним курком, тільки на запобіжнику. Ще в Січових стрільцях він навчився стріляти майже не цілячись і майже без промаху. До цього спонукало його пенсне: ану спаде — як тоді брати когось на мушку? І він вишкілювався до знемоги. Тепер гордився: рідко хто стріляє так влучно!

На ринку, побіля будинку просвіти, він набачив Лесю Баглій — свою сусідку, — вона про щось розмовляла з такою ж юною, як сама, дівчиною, — набачив — і тенькнуло в грудях. Леся подобалася йому. Але їй сімнадцятий пішов — не конче розженешся. Хіба що цілунками обмежуйся! А він хотів би оволодіти нею… В неї якесь осяйно матове, але таке ніжне, таке витончене біле личко, ледь продовгувате, з родимкою і ямками на щічках, довгі, до пліч, русяві кучері, лагідні блакитні очка, — блакитна лілея… Що ж, подумав Анатоль, поки що нехай будуть поцілунки, а згодом, якщо виживу, то й за дружину можна взяти. Тим паче вона з порядної родини.

Йому раптом згадався той день, коли він уперше пізнав жінку. Було це напередодні гімназії. І доволі чудернацько — в батьковій антикварній крамниці, де завше мила підлогу, витирала пилюку Іванка, юнка з передмістя, — рудувата, з рясними веснянками, але з якимись надто звабними губками. Та найбільше йому подобалось, коли вона мила підлогу, — він буцім заклопотано, всідавшись на дивані, розгортав старий фоліант, а насправді ж стежив за її пругкими литочками, вирізьбленими, як у молодої лошички, і згоряв од хіті. Вона аж снилася йому часом… І одного разу… Боже, як це було смішно й незграбно. Миючи розмашисто підлогу, Іванка, ледь вихиляючи задком, підсунулася до нього, аж ненароком торкнулася до його коліна; вмить злякано випросталася, засоромившись по самі вуха, щось пробачливе забелькотала, а він, паморотний, схопив її попід пахви й кинув на диван… Усе тривало якусь хвилину — і було повне розчарування. Це вже пізніше, в Січових стрільцях, на Закарпатті, коли під час вишколу його приголубила горянка, він зрозумів, що таке жінка.

Так, він жадав Лесю. І бачив, що й вона до нього не байдужа. Власне, небайдужою стала раптово: коли він, виписавшись місяць тому з віденської лікарні, примчав до Львова, аби приєднатися до національно-визвольного руху, — раніш дивився на неї як на сусідське мале дівча, з яким можна перекинутися словом-другим. А коли місяць тому приїхав і вони випадково зустрілися, обоє, глянувши одне на одного, остовпіли, ніби відкрили собі одне одного, — отоді й запала йому в серце.

А в цю хвилину, серед похмурого Львова, настороженого і якогось аж чорного, Леся була трояндою на купі брухту, і зболений, втомлений, знервований Анатоль ринув до неї, немов вона була його спасителем. Та замість того, щоб привітатися, він раптом ні з того ні з сього ляпнув зовсім не те:

— А ти чого тут?

— Я… я… — розгубилася дівчина.

— Ти не боїшся ходити по місту? Таж стріляють!

— Я була на зібранні Союзу українок.

Ця жіноча організація, знав Анатоль, створена торік у Галичині, покликана нести в люди культуру, національну свідомість, плекати рідні звичаї і мову, зберігати обряди, боротися за духовне багатство молоді, за освіту, здоровий побут. Він навіть запам'ятав її основну програму: «Український народ доти не піднесеться ні матеріально, ні морально, доки не виховає його від колиски розумна, просвічена мати». Звичайно, — подумав Анатоль, — духовний світ нації формує мати — так завше було, є і буде в цивілізованих державах.

— Я побігла, — сказала Лесина подруга, на яку Анатоль навіть не звернув уваги.

Але саме її слова привели Анатоля до тями — він ураз зніяковів, спаленів, засоромився: звідки в нього ця грубість? Треба вибачитися, сказати щось людяне, приємне. Він дивився на Лесю й не знав, що сказати. І вона дивилась на нього й теж мовчала. А похмурий Львів наче глузував з них.

— Боже, ти вся посиніла! — знайшовся Анатоль, схопив її за пальці.— Як лід…

— Та…

— Ходім на каву, я тебе зогрію!

Слова і рішення народжувались підсвідомо, та, певно, в кожній підсвідомості закладена свідомість, бо так чи інакше, а людина про щось думає, чимсь живе, чимсь наповнює свій мозок.

— Ой, мені стидно…

Та він уже не слухав її, а, впевнено взявши попідруч, повів до найближчої кнайпи. Хоча кнайпа була майже порожня й тьмяна, Анатоль вибрав столик у глухому куточку, щоб Леся не почувалася скуто. Замовив кави, для Лесі рому, для себе коньяку.

— За все добре…

Вони не цокались. Леся, ледь приплющивши очі, надпила. Він з ніжністю спостерігав за нею.

— Пий каву.

Кава була гаряча й пахуча. Анатоль відчув, що й сам оживає, він глянув проникливо на дівчину.

— А ти вже порожевіла…

— Справді, зогрілась, — сказала скромно.

— І розквітла, — мовив Анатоль, взяв її руку, стиснув пальчики. — Як блакитна лілея…

Вона заворожено мовчала.

— Лесю, — він знов узяв її руку й знов стиснув ласкаво пальчики. — Лесю, якби… ну, всяк може бути… Пробач, зовсім не те кажу… Словом, ми можемо відійти-відступити зі Львова. Зараз ніхто нічого не знає — війна… — Він замовк, бо зовсім заплутався, а тоді врешті випалив: — Ти будеш мене чекати?

— Так… — і опустила очі.

— Дякую, дорога, — зворушливо пролепетав, тепер він підніс її пальчики до своїх вуст і поцілував кожен. — Ти моя блакитна лілея… — І вже зовсім бадьоро: — А тепер ми ще вип’ємо по чарці, тепер уже за нас. Не бійся. Я проведу тебе додому.

А тим часом польський транспорт з шести ешелонів і бронепоїздом попереду наближався до Львова…

Місія, про яку натякав Вітовський, справді була винятковою: Грицану та Іштвану належало поїхати до Будапешта й вступити у переговори з військовим міністерством в справі обміну галицької нафти на угорську зброю.

— Іштван трохи знає угорські звичаї і мову — це вже добре, — говорив Вітовський, а далі довго й ретельно заходився пояснювати, якою має виглядати місія, як він, Грицан, повинен себе поводити, словом, Вітовський все продумав до подробиць. — Розуміється, може трапитись непередбачене — бери ініціативу в свої руки.

— Думаєш, я справлюся?

— Слухай, Грицан, я не люблю бабських ляпань! Ти закінчив університет, ти правник, ти доволі добре знаєш історію, володієш німецькою, польською, російською, латиною, воював, офіцер австрійської армії, язичок у тебе — дай, Боже, кожному. Що, набиваєш собі ціну чи ламаєшся, як дівка?

— Я справді не впевнений в собі.

— Чого ж ти погодився бути моїм референтом? Що з тобою зараз сталося? Ти ж ніколи не пасував навіть перед авторитетами. Стань тим, ким ти є. А ти ж…

— Добре, їду, — Ярослав не дав докінчити Вітовському, бо вже запалювався, бо поверталася до нього впевненість.

І повернув її, може, — ні-ні, не Вітовський! — Поточняк. Отими своїми рішучими пострілами у львівській кав'ярні, коли була помста за вбивство Ростика.

— З цього й треба починати. Тепер так. Зараз підемо до одного єврейчика, виберете собі з Іштваном найкраще вбрання, наймодніші туфлі, найгарніші сорочки, яскраві краватки, капелюхи… Їхати будете у цьому, це вбрання на вас більш-менш нормальне, а на всі прийоми в новому.

Виїхали того ж дня. Надвечір. Поїздом. Через Бережани, Рогатин, Жидачів, Стрий, Сколе до Лавочного. Звідтам перебралися на чехословацький бік також поїздом. До Будапешта прибули наступного дня в полудень. Іштван трохи знав місто, тож радив поселитися в готелі «Рояль» — і не дорогий, і не дешевий. Відтак негайно поліз у ванну, викупався, переодягнувся й подався шукати ходів-виходів, аби завтра Грицан міг потрапити до міністра військових справ.

Грицан також з насолодою викупався у ванні, одягнув нову сорочку, новий костюм, ретельно пов'язав краватку. Поглянув на себе у трюмо: диви, він ще виглядає елегантним! О, тепер можна вийти на вулицю. Тільки самому. Він не любив провожатих, коли потрапляв у нове місто. Прекрасна зорова пам'ять, інтуїція, вміння орієнтуватися дозволяли йому без будь-яких труднощів освоїтись. Розуміється, про місто, куди потрапляв, у нього була певна інформація і певна уява. На вулиці він примушував себе поводити так, як веде корінний житель.

І зараз, вийшовши з готелю, він спокійно подався до Дунаю, так спокійно, як колись у Відні, мандруючи Віденським лісом. Вражав Ярослава якийсь бодай відносний спокій, що царював на кожній вулиці та в сквериках. Тут не стріляли, тут жили єдинокровні… Дунай був ширший, ніж у Відні, з рівнинного Пешта якось велично виглядала розташована на горбах Буда, може, що була колись столицею угорського королівства, — як Львів — Львівсько-Волинського князівства, — звідси спалахнув факел, під яким боролися угорці проти турецького іга і перемогли.

Він довго стояв у задумі та зажурі на березі голубого Дунаю. А гадки були далеко-далеко — у Львові. Тут, у Будапешті, тихо й мирно, а на вулицях Львова стріляють. А треба б якось помиритися та розділитись: поляки — собі, українці — собі, встановити твердий кордон між ЗУНР і Польщею. Повинна ж бути лінія, що розмежовує дві держави. Адже дурень знає, що в давні часи були Краків і Львів — дві столиці. Не поляки ж заснували Львів — поляки його загарбали. То чому ж тепер претендують на нього? Якщо добиваються своєї держави, то чому не дають змоги сусідові збудувати свою державу? Чи в крові їхній загарбництво? Чи загарбники настільки засліплені в своїй жадобі панувати, що не здатні звладати із власним розумом? А чи виключають розум. Та ні! Загарбник чимсь схожий на злодія. Злодій же знає, що він злодій, а все одно краде. А потому, на суді, виправдовується. Загарбники також виправдовуються перед світом. Поляки, приміром, верещать: ми розбудували Львів! А хто, власне, просив їх розбудовувати? Якщо Данило Галицький заклав фундамент столиці Галицької, то нащадки й дім спорудили б! Так можна добалакатися до того, що поляки українців породили. Такі собі породисті пани-бугайчики, що запліднюють тубільських самок та поліпшують стадо… Гай-гай, політика! Вона теж древня, як і проституція. Власне, вона і є справжньою проституцією. Принаймні в наші часи. Кожен хоче урвати ласий шматок, гнути іншого, щоб розкошувати самому. Це ще до нашої ери було, звідтам пішло, як зараза, як чума. Правда, тоді все робилося без дипломатії: меч у зуби — і вперед!

Почало сутеніти, і Грицан заквапився до готелю, — Іштван був уже в номері.

— Є! — він сплеснув у долоні, й гарячі його тернові очі викресали блискавку. — Міністр люб’язно дав згоду прийняти нас завтра вранці.

— Чудово!

— Але я охляв, пане Ярославе, — проте очі його й далі горіли. — Геть, геть охляв!

— І я, — всміхнувся Грицан.

Вони зійшли вниз до ресторану. Ярослав почував себе скуто, незручно якось. Аж самому було дивно. Йому здавалось, що на нього всі звертають увагу, як на селюка, котрий навіть не знає, в якій руці тримати виделку. Боже, як давно він вечеряв у справжньому ресторані! Ще до війни… Вечірка із Стемпковським до уваги не бралася — вони пили коньяк з кавою скоріше в задрипаній кнайпі, аніж у ресторані: гарна вивіска — ще не ознака ваги фірми. Зате Гаваші наче у власній колибі сидів.

— Ми дипломати, дипломати! — жваво заговорив. — Отже, вечеря на найвищому рівні! А то нас обслуговувати не стануть, подумають: жебраки якісь.

— Командуй…

— З вином? Га? З вином?

— Кажу ж — командуй.

— За перший успіх можна з вином! Га?

— Дай мені спокій, — Ярослав розсміявся, й відразу настрій його змінився: Грицан повернувся в забуті часи.

Вечеряли під музику циган-скрипалів, під вогнисті танці напівроздягнутих красунь. Вони добре відпочили, принаймні зняли з себе кайдани напруги. Тож уранці і до міністра з’явилися свіжі, збадьорені, навіть трохи впевнені в своїх силах. Міністр — брюнет років сорока, з великими чорними очима — тактовно подав Грицану й Іштвану руку, привітно запросив до столу.

— Запитай, чи він розмовляє по-німецьки, — швидко сказав Ярослав.

Виявилось — розмовляє.

— Прекрасно, — сказав до міністра Грицан. — будемо розмовляти по-німецьки, так би мовити, на пряму, без перекладача. Отже! Мій товариш, — кивнув на Іштвана, — розповів вашому представникові про мету нашого приїзду.

— Так, — відповів міністр, — але я хотів би знати, яку саме Україну ви представляєте? Признаюсь, що в справі України я здеорганізований. Яка різниця між двома вашими У країнами?

— Справді, випадкові обставини привели до двох Україн… — сором’язливо взявся пояснювати Грицан. — Одна разом з вами належала до Австро-Угорщини… Галичина.

— Але яку ви представляєте?

— Саме Галичину, яка тепер офіційно проголошена Західно-Українською Народною Республікою.

— Дивно, — знизав плечима міністр, — вчора була місія цієї вашої України і також пропонувала мені нафтовий інтерес. Ви є членами тієї комісії?

— Я про неї нічого не знаю.

— Щодо пропозиції годжуся, але де запорука, що ваш уряд не вжиє нашої зброї проти нас?

— Цього не може бути!

— Добре, — поволі і виразно, наче виважував наступні слова, промовив міністр, вставивши на Грицана свої великі чорні очі.— Я був у Галичині, трохи знаю її, з великою шаною ставлюся до вашого народу… — І по-угорськи продекламував:

І знов перейшов на німецьку. — Я продекламував дві строфи з «Угорської національної саги». Частково вона перекладена на вашу мову.

«Франко, — пронизала Грицана думка. — Ніхто в Галичині не міг більше цього зробити».

— Мені показали фото перекладача. Я бачив його. Але на смертному ложі,— ваш великий поет Іван Франко. Отже, панове, сама доля веліла мені бути прихильним до вас.

— Перепрошую, — делікатно сказав Грицан. — Я щиро втішений панові міністру за добрі слова про нашого поета, а щодо того, чи могли б ми вжити зброю проти вас, то дозвольте нагадати: маємо спільного ворога — Румунію. У вас румуни захопили частину ваших земель, а в нас Буковину.

— Маєте рацію, добродію Грицан. Отже, на сьогодні моє вам слово таке: дайте мені час для остаточного вирішення цієї справи з урядом, а завтра пополудні запрошую на аудієнцію.

Він тепло попрощався з Грицаном та Іштваном і розпорядився, щоби авто одвезло гостей до готелю «Рояль». У холі Грицан несподівано побачив знайомого. Спершу не повірив. Яким чином? Звідки він тут? Ні, таки знайомий. Зорова пам’ять практично не зраджувала Ярославові. Очі фіксували: невисокий, рсзсічена ліва брова. Ага! Точно! Микола, Микола… Ну-ну-ну… а, Шарварко… Микола Шарварко! Вони познайомилися випадково кілька місяців тому в Тернополі на вокзалі, Ярослав тоді вертав з російського полону й зайшов перекусити в буфет. Вільне місце було тільки біля цього червонощокого чоловіка. Він і присів. Чоловік заговорив першим, а потому запропонував чарку — Ярослав не відмовився, вони трохи випили, й розмова потекла веселіше, ба навіть на прощання розцілувалися.

— Ти що тут робиш? — навіть не привітавшись, вражено спитав Грицан і аж тоді подав правицю.

— А ти що?

— Приїхав на переговори про заміну нафти на зброю, — виронилось у Грицана, хоч не мав права на таке признання.

— І я! Однак з різницею, що міняю нафту на збіжжя, — весело признався-похвалився Шарварко, і його ліва розсічена брова посіпувалась. — Ми компаньйони!

— Що-о? — оторопів Ярослав. — Нафту на збіжжя?

— А що?

— Ти спекулянт?

— Ні-і,— протягнув Шарварко. — Який же я спекулянт? Я дію за дорученням управи міста Станіслава.

— Станіслава?

— А ти думав?

— Ось що! — без вагань різко сказав Грицан. — Це шкідливий крок. Самочинство — грабувати народне добро.

— Яке тепер народне добро?..

— Вертайся додому! — Грицан не знижував тону. — Я говорю від імені секретаря військових справ ЗУНР полковника Вітовського.

— Він сотник…

— Полковник! — рявкнув Іштван.

— То й що?

— Тебе судитиме трибунал! — Іштван визвірився.

— Чого ви до мене причепилися? — Шарварко знизав плечима. — Я виконую волю управи Станіслава. А помимо того, нині-завтра договір буде підписаний, і зараз пізно щось змінити.

— Не знаю і знати не хочу! — сік Ярослав. — Якщо не поїдеш геть, то ці торги тобі дорого обійдуться!

— Знаєш що — поговоримо ввечері, бо зараз я кваплюся, — і Шарварко розмашисто рушив до виходу.

А Грицан приголомшено залишився стояти, мовчки втупившись поглядом у Гаваші,— той німував.

— Що скажеш? — нарешті Ярослав видушив слово.

— Навіть геній такого не придумав би…

Ярослав добув сигарети, закурив і… почув українську мову — двоє вийшли, мабуть, зі свого номера й радились зараз, куди податися: на Дунай, в шинок чи до борделю? І знов оторопів Грицан. Глянув на цю пару. Середніх літ мужчини. Нормально одягнуті. Правильні риси обличчя. Люди як люди. Правда, його здивувало, чому вони про все не домовилися в номері, та тільки секунду про це мізкував, бо в наступну секунду якась дивна хвиля кинула його до мужчин:

— Гратулюю, земляки!

На лицях — маски.

— Звідки? — напирав Ярослав.

— А що? — оговтався молодший.

— Та інтересна зустріч…

— З Дрогобича, — сказав старший.

— Що ж ви тут поробляєте?

— Торгуємо, — весело сказав молодший.

— Приїхали переговорювати з мадярами в справі продажу нафти, — поважно уточнив старший.

— Нафти? — і знов Грицан оторопів. — На чиє уповноваження?

— На своє,— показав зуби молодший.

— Якщо через двадцять чотири години ви не покинете Будапешта, я відставлю вас до жандармерії!

— Хто б тебе боявся!

І обох наче вітром здуло. Іштван підступив до Ярослава. Так вони й стояли посеред холу як обпльовані.

А наступного дня було саме потрясіння: симпатичний міністр зустрів Грицана й Іштвана не те що стримано — у великих його чорних очах Ярослав прочитав тривогу, а навіть не стільки тривогу — було таке враження, ніби міністр завинив перед ним.

— Допіру були в мене поляки, — поручкавшись, сказав міністр. — Вони пропонують бориславську нафту взамін за зброю.

— Але ж Борислав не їхній! — вигукнув у відчаї Грицан. — Борислав — місто нашої республіки.

— Гаразд, я подумаю… А поки що огляньте фабрику зброї, порозумійтеся з власником.

— Скажіть одверто, пане міністр, нам що-небудь світить? Чи, може, їхати геть?

— Гроші маєте?

— Трохи.

— Беріть у власника фабрики готівкою — скільки можете, а щодо обміну «нафта — зброя» — я докладу всіх зусиль, щоб така угода була укладена. Їдьте негайно. Моє авто до ваших послуг.

Десь гупнула гармата, і Поточняк вмент прокинувся, стріпнув з віч дрімоту, довкола так само тривожно зірвались на ноги всі старшини — полковник Стефанів, отаман Горук. Анатоль поспішно вийняв з кишені годинника: шоста. Ага! О шостій ранку двадцять першого листопада закінчувалося перемир’я з поляками.

Гнітюча напруга. Аж моторошно. Всі якось тупо поглядали одні на одних. Тут, у штабі, кожен розумів ситуацію: Львів, середмістя, як і раніше, в повному кільці. І кожен передчував, що противник стискатиме це кільце неймовірно, щоби роздушити неначе яйце…

Однак надворі було темно, непроглядно, і стрілянина — спроквола, вояки мовби прощупували одні одних.

— Що будемо робити? — Анатоль поправив пенсне, ніби в такий спосіб легше було дивитись на полковника Стефаніва.

— Поки що боронитися.

— Я дам відповідні накази, — сказав отаман Горук.

А Поточняка весь час бив якийсь внутрішній дрож, аж паморочилась голова, — він розумів, це не страхопудство, однак ніяк не міг збагнути, чому його термосить.

Чим ближче до світанку, тим густішала стрілянина, а десь коло одинадцятої заговорили з обох сторін гармати. Донесення були однозначні — почався страшний наступ поляків. Поточняк не побіг на передову, залишався у штабі й разом з полковником Стефанівим та отаманом Горуком шукав бодай найменшого шансу, аби залатати дірки, в які могли прорватися ворожі боївки.

А тим часом у колишньому намісництві, що було осідком уряду, Кость Левицький зібрав засідання Національної Ради і Державного секретаріату. Крім війни, були жорстокі будні. Вчора йому подали текст пісні про долю Бориславсько-Дрогобицького терену. І хоча текст пісні був в’їдливий, неоковирний, проте, мабуть, достовірний:

Йому доносили, що на Дрогобиччині всі двори винищені, зерно, виділене для посіву, зреквізоване, живий інвентар забраний на військові цілі, а в Бориславі польські військові частини, відступаючи, попалили склади з промисловими товарами та продовольством. Голод, холод… Війна з поляками.

А ще йому казали: пахне революцією, галичани-полонені, вертаючись з Росії, несуть більшовизм.

Часом Костю Левицькому хотілось зректися влади, якої він так жадав, — не сподівався чоловік, що все піде таким трибом, гадалося, буде, як за старих добрих австрійських часів: сеймові розмови, битви за трибуною, промови… А тут промовляли гармати, лилася кров.

Зараз, ведучи засідання, Кость Левицький все ж намагався надати йому бодай відносного спокою. І дійсно, якось врівноважено було ухвалено припинити поки що всі австрійські закони і розпорядження, приноровлюючи їх до інтересів ЗУНР, заодно ухвалено видати ще одну відозву «До зброї!».

Коли він закрив засідання, прибіг порученець і з жахом повідомив: полковник Стефанів скликав військову раду і пропонує евакуацію всього українського Львова.

— Та не може бути! — поблід Кость Левицький.

— Христом присягаюсь!

— Сам перевірю.

І подибав до Народного дому. Крізь метушню, сліпий рух стрільців продерся до полковника Стефаніва.

— Це правда, що евакуація?! — без попередньої, властивої йому, дипломатії поспитав з викриком.

— Така ситуація.

— Ситуація?

— Виходимо всі,— нервово сказав полковник Стефанів. — Не можна допустити, щоб противник знищив осередок Галицької Армії, а він має сили, він добре зорганізований.

— Може, це так зле не є,— промимрив Кость Левицький. — Може, ще вдасться поправити ситуацію. Треба перевірити, бо це дуже важливий крок.

— Я даю у ваше розпорядження авта, — полковник Стефанів був невмолимий. — І державні секретарі, і члени Національної Ради мусять виїхати.

— І все-таки виясніть ситуацію…

— Добре, протримаємося ще дві години, поки вияснимо, — врешті погодився полковник Стефанів.

А Поточняк двоївся. На засіданні військової ради він категорично виступив проти здачі Львова, а з другого боку, розумів, що становище критичне.

0 п’ятнадцятій годині почався повторний ворожий наступ. І такий, якого досі галицькі стрільці не знали: противник атакував з усіх боків. Це був дикий, шалений шквал вогню, який мав спопелити Народний дім, де містився штаб, спустошити намісництво, де перебував уряд, — противник поставив собі за мету розчавити республіку. Раз і назавжди!

Полковник Стефанів вислав делегацію на переговори — відповідь була коротка: у теперішньому стані операції перемир’я неможливе…

Заходив вечір — чорний, страшний вечір… Полковник Стефанів сказав Костю Левицькому:

— Виходу нема. Військо вийде зі Львова, організується, і до кінця листопада Львів знов буде столицею…

І Кость Левицький скорився: Державний секретаріат і більшість членів Національної Ради через Жовкву — Кам’янку-Струмилову — Золочів виїхали до Тернополя.

Чим глибшав вечір, тим ширшала невідомість.

20.00. Народний дім. Цвинтарний настрій. Коли? — питали одні одних, але точної години ніхто не знав, навіть начальник штабу отаман Горук.

Відтак усі кинулися до магазину, що був розміщений на Вірменській вулиці у двох кімнатах. В одній — взуття, зреквізоване з початком листопадових подій в австрійських магазинах, у другій — мундири. Щоби добро те не потрапило в руки поляків, дозволено було брати все, що хто хотів… І — брали. Найбільше дерлися за жовті черевики, що, на диво, були з одної ноги… В розпал тої веремії прибіг стрілець з розвідки:

— Ви тут збираєтеся, а Личаків вільний.

Одні вірили, другі — ні, бо ще недавно на личаківській рогачці було поранено кілька вояків.

— Таж коло церкви Петра і Павла, на рогачці, ходять вояки із синьо-жовтими відзнаками! — ревно переконував стрілець-розвідник.

— Це польський підступ! Таке вже було!

Магазин спорожнів моментально. І знов Народний дім наповнився людом. Рейвах. Дехто ходив п’яний. Ніхто не знав, що робити. Полковник Стефанів кудись зник. Отаман Горук безпорадно розводив руками. А розбурхане вояцтво бунтувало.

— Ганьба! Стид!

— Зрада!

— Де Стефанів?

— Нема причин кидати Львова!

— Ми вдержимо фронт! Ми фронтовики і краще це знаєм! І Високого замку не дамо!

— Ще тиждень протримаємось, заки наспіє підмога!

Молодий хвацький хорунжий пружно вискочив на стілець, замахав у відчаї руками:

— Залога Цитаделі не виконає наказу про евакуацію! На крайній випадок висадимо себе в повітря! Згинемо, а Львова не покинемо!

Та його ніхто не слухав. Усі заговорили-заволали водночас. Анатоль опустіло притулився до стіни. Йому здавалося, що наступила хвилина божевілля. А з усюд неслося:

— Такої ганьби усуси не переживуть!

— Ваші діти проклянуть вас!

— Такої Команди нам не треба!

— Хто боїться, втікайте! Ми зістанемось! Ми покажем, що місто можна вдержати!

— Команди не визнаємо!

— Нам треба диктатора!

— Хай ним буде отаман Горук!

— Панове-товариші! Та дайте собі спокій! — закричав нарешті отаман Горук, видираючись схвильований з товпи. — Не робіть зі мною комедій! Ситуація надто поважна. Якщо ви хочете далі бути військом, то шануйте дисципліну. І зважте, що накази про відступ одіслано на всі відтинки фронту. І змінити нічого не можна. О годині одинадцятій маємо покинути Народний дім. А поки що тримайте язик за зубами!

— Покинути Львів без причини… — і сльози.

22.00. Хто із старшин жив поблизу, прощався з рідними. Ті, що мешкали в готелі, брали свої речі.

22.30. Місто занурилось в нічну темряву. На вулицях — ні живої душі. У Народному домі рух — штаб готувався до виїзду. Нарешті рушили. Вибрались на Жовківську вулицю. Залізничне полотно перебігали, бо поляки стріляли з дому інвалідів. Підзамче. Ешелон-порожняк був заповнений швидко, — їхати мали, як ще першого листопада передбачив Вітовський, до Задвір’я, Красного, Золочева, — ешелон був заповнений, але виявилось, що нема локомотива… Чекали, чекали — нема! І не буде… Зачали висідати, багаж на плечі — і пішки до Винник…

Небо чисте. Світив місяць. Ясно. Пізня осіння ніч робила враження зими, землю вкрив тонкий шар снігу.

«Три тижні тому, в п’ятницю вдосвіта, забрали ми Львів, — з гіркотою думав Поточняк. — А нині, через три тижні, так само в п’ятницю і так само вдосвіта покидаємо його…»

Рівно о 24.00 місто покинули бойові групи. Одні йшли на Підзамче, другі — Курковою на Кайзервальд, Кривчиці і Лисиничі. Без втрат вийшла артилерія з Цитаделі, але потрапила в яри та дебрі, і комендант розпорядився знищити гармати… Вибрались люди і коні. Зате гармати з Високого замку переправилися успішно.

Навколо Львова далеко й широко спали міста і села, дрімала українська земля… Тільки на Підзамчу і Цитаделі багровіли пожежі, гостро випорскуючи іскри…

І настав ранок… Головна група — десь півтори тисячі вояків, стягнулася до Лисинич. Тут опинився і штаб на чолі з полковником Стефанівим. Після короткого перепочинку стрільці перебазувалися до Винник. Але йшли байдужим маршем, ніби війна закінчилася. І за цю байдужість вельми поплатилися: коли перші відділи виходили на дорогу, польський броньовик раптом примчав зі Львова, посипав кулеметними чергами і викликав таку паніку, що ніяка сила не годна була вдержати вояків: рвонули увсібіч, а далі порозбігалися по селах… Решта потяглася гостинцем до Курович — згодом тут почне формуватися група «Схід» як складова частина Галицької Армії, що мала відбити Львів. Лише січові стрільці зберегли майже в цілості свої ряди, хіба що перебрались з Винник до Миклашева, діставши наказ полковника Стефаніва укріпитися на лінії Підбірці — Лисиничі — Винники — Чижки, — почався другий період українсько-польської війни…

І Дмитро Вітовський заплакав… Ні, він не ридав, навіть не схлипував, але на очі так густо виступили сльози, що він, здавалось, осліп.

Галичино, рідна! Яка ж ти бідна, яка нещасна! А були ж часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева…

Витер очі і, глибоко, мимоволі зі стогоном зітхнувши, присунув до себе палицю, — старі рани і ревматизм. А Поточняк стояв до нього спиною, дивився у вікно. Саме він, Анатоль, так його розчулив. Падіння Львова Дмитро вже пережив, навіть пересварився з Костем Левицьким, коли той разом з державними секретарями та деякими членами Національної Ради прибув до Тернополя. Але коли Поточняк зачав розповідати подробиці, надто ж як у них стріляли з вікон дому інвалідів, як довелось перебігати колію, — не витримав, нерви здали.

Так, були часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева. І було чотири століття польської окупації, а потому, з 1772-го, почалась австрійська. Та все ж на початку минулого віку проснулась Галичина. «Руська трійця» — Шашкевич, Вагилевич, Головатий; «Русалка Дністровая». Революція 1848-го. «Зоря Галицька». І лист-звернення до цісаря Фердінанда з проханням-вимогою надати українському народові в Галичині самостійність-автономію. Спершу запевнив цісар, що так буде, але перегодя зрікся престолу на користь Франца-Йосифа, а в часи абсолютизму всі домагання були похоронені, і Головна Руська Рада перестала існувати, настала зневіра в Австрію, отоді Росія й підсунула Галичині історика і журналіста Михайла Погодіна, що став духовним батьком галицьких москвофілів. Та Європа клекотала — «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Литва», «Молода Європа», «Молода Польща», нарешті під їхнім впливом і появилася на світ Божий перша українська народовецька громада «Молода Русь». А за нею перші політичні часописи — «Батьківщина», «Діло», політичне товариство «Народна рада», відтак перша політична партія — радикальна, заснована Франком, Павликом, Драгомановим, в 1899-му праве її крило створило українську національно-демократичну партію, в народний комітет якої ввійшли Михайло Грушевський, Іван Франко, Кость Левицький… Ліві ж радикали заснували соціал-демократичну партію. І в лютому 1910-го парламентарії — представники-висуванці цих партій: національно-демократичної, соціал-демократичної та радикальної — ухвалили домагатися Галичині і Північно-Західній Буковині національної автономії. І коли б не війна…

Дмитре, ти заліз в хащі, похопився на думці Вітовський, твої знання політики в Галичині зараз ні до чого. Не та ситуація. Що ж, дійсно не та ситуація, однак же…

І все ж він не міг відкинути минуле, бо з нього почалося нинішнє. А воно зблиснуло з початком віку. Під час Балканської війни, коли загострилися відносини між Росією і Австрією, виплеснулась виплекана галицькою молоддю ідея військового вишколу. Так виникли спортивні товариства «Січ», засновані Кирилом Трильовським — адвокатом з Коломиї, послом парламенту, відомим радикалом та видавцем, який згодом став генеральним отаманом Українського Січового союзу, та «Сокіл», що найбільше прославився за часів, коли його очолював Іван Боберський — педагог, автор словника і підручника фізичного виховання. І «Січ», і «Сокіл» змагали до єдиного — вони гартували себе до боротьби за самостійність України, а вужче — Галичини. А тут ще акція Мирослава Січинського, котрий вбив намісника Галичини графа Потоцького і став національним героєм серед галицької молоді — вона на нього рівнялась. Так, це був спалах! Коли ж був створений Український Січовий союз, його голова Кирило Трильовський подав наміснику на затвердження вироблений Союзом статут — статут Товариства Січових стрільців, що був майже точним перекладом польського «Стшельца». Намісник затвердив, і за рік до початку світової війни постає у Львові перше стрілецьке товариство «Січові стрільці», очолив його адвокат доктор Володимир Старосольський. І розлилося воно по всій Галичині — Тернопіль, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Золочів… Муштра, вправи зі стрільби, пропаганда ідей самостійності… А вперше майже всі зібралися 28 червня 1914-го у Львові на великий сокільсько-січовий здвиг з нагоди сторіччя уродин національного генія України Тараса Шевченка. Дійсно грандіозне було свято. І якраз тоді прибилась до Львова телеграфна звістка: в Сараєво вбитий престолона-слідник. Через місяць Австрія оголосила війну Сербії, а як тільки шостого серпня Росія виповіла війну Австрії, одразу всі галицькі впливові партії утворили Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким і Бойову управу, очолювану Кирилом Трильовським, до якої, крім Трильовського, ввійшли Дмитро Вітовський, Сень Горук, Теодор Рожанковський та ще кілька чоловік. У цій війні,— твердили уми, — вирішиться доля українського народу… На поклик Бойової управи відгукнулись тисячі молодих — студентів, гімназистів, юних активістів, — з них, з добровольців, і було створено легіон Українських Січових стрільців, що сумирно, попри всі тертя, непорозуміння з австрійським командуванням, воював разом з Австрією проти Росії і був розбитий в шістнадцятому році під Бережанами військами генерала Брусилова… Правда, стрілецтво не було винищене дощенту — чимало перебувало в запасі, в російському полоні, у відпустках, на лікуванні, але сам легіон як бойова одиниця перестав існувати. З тих, хто вцілів, сформований був на початку сімнадцятого року курінь — близько 600 стрільців — під командуванням підполковника Франца Кікаля. Курінь увійшов у склад XXV корпусу і в лютому того ж сімнадцятого року рушив з австрійцями за Збруч, відтак перегодя був одведений в тил, на Буковину, в Чернівці, щоб першого листопада вісімнадцятого року започаткувати нову сторінку українського війська…

Дмитре, справді облиш ці спогади.

Але він не міг облишити — людський мозок не підвладний людині… І як можна не бідкатися, якщо впав Львів? Вітовський глипнув у спину Поточнякові. Ах, яку він допустив помилку, що не послухав його, Анатоля! Треба було інтернувати всіх впливових поляків! Чому ти допустив таку нерішучість? Чому діяв обережно? Чому пропустив мимо очей відозву, що була розвішана на мурах Львова: «Від трьох днів кипить боротьба за польський Львів. Взиваємо все польське населення, цивільне і військове, станути негайно до зброї! Неділя, 3 листопада 1918 р. Начальна команда збройних сил у Львові»? Обмежилися тим, що зривали ті листівки… Е-ех!

Та й підготовка до перевороту, визнай, була нікудишня. Поспіх. Неорганізованість. Емоції замість розсудку. У Львові не створили міцної бойової одиниці, здатної з першого дня відстояти здобуте, а в довколишніх селах — може, через одне, верховодили дезертири колишньої австрійської армії, що колись ховалися від фронту, а тепер ходили як герої. Вітовський нарешті зрозумів, що люди до держави ставилися байдуже: досить війни, хай хтось інший воює… А були хитрі. Зголоситься до війська, візьме мундир, втече додому, роздягнеться й знову зголошується… А більшовизація військ?

Як потрібна тверда рука! Кожен зараз такий слабодухий, що боїться противника. Чому так тремтимо? Адже перемагає той, в кого сильніші нерви. Адже не всі були за те, аби здати Львів. Звичайно, треба було багато чого врахувати. Львів — місто двох народів, двох психологій, українці — самі собі, поляки — самі собі, є третій прошарок — мішані подружжя. Скільки прорахунків!

Найстрашніше в усій цій катавасії — що галицькі політики не можуть обійтися без орієнтації. Вони неодмінно мусять на когось орієнтуватися. Не стало Австрії — орієнтир на Антанту, нема Франца-Йосифа — є Вільсон. Чи надовго?

Кидай їх, Дмитре, кидай! Ліпше берися за перо. Твої вірші і нариси люди колись читали. Тільки псевдонім зміни. Ну, що то ще за Гнат Бур’ян? Ні, життя без обов’язку нема! Так само, як удвох одного сновидіння не побачиш.

Раптом навстіж розчинилися двері: Грицан. У новому костюмі, тому, що ходив по Будапешту, капелюсі. Вітовський стріпнув головою. Чи не видиво? І вмить вимкнулись його муки, його сумні хитання, забулося, що в нього радикуліт, — він кинувся до Ярослава і так обняв його, що в того аж капелюх злетів з голови. Та й Поточняк нарешті обернувся.

— Ну, розказуй! — Вітовський не відпускав, а тримав Грицана за руки вище ліктя.

— Дай мені сісти… — Ярослав опустився в м’який фотель, схилив голову, бо надто пильно на нього дивились Вітовський з Поточняком. — Зараз… Хай віддихаюся…

— Ти ж не дівка, — пробурчав Анатоль.

— А ти не парубок, — засміявся Ярослав і підвів очі.— Значить так: за готівку ми трохи зброї та амуніції придбали. Домовились з власником фабрики зброї на майбутнє. Отже, треба, Дмитре, висилати до Будапешта нову місію.

— Вишлемо.

— І треба когось послати до Стрия, — наш вагон застряв, — Іштван залишився. Гриць Коссак розводить руками: а що я, мовляв, зроблю, коли залізничники-поляки саботують? Хай Анатоль поїде. Він, думаю, дасть собі там раду. Ну, а тепер про кричуще неподобство.

І Грицан розповів усе, що бачив у Будапешті,— про Шарварка, землячків. Та про розмову з міністром.

Республіка змінила столицю… Кожен розумів, що акція ця вимушена, вірив, що тимчасова, що невдовзі Львів буде відбито і все повернеться в старе тепле русло, потече розмірено й спокійно, бо вічно так бути не може… Розуміти розумів, але Тернопіль — не Львів, до того ж сильно понищений, бо російські війська вступили в місто вже дванадцятого серпня чотирнадцятого року, розмістивши тут свою адміністрацію, збройні сили, тож коли в червні п’ятнадцятого німецько-австрійська армія прогнала російських солдатів зі Львова, відразу ж повела наступ на Тернопіль — розгорнулися запеклі бої, з перемінним успіхом тривали вони майже рік, місто переходило з рук у руки, і лише влітку шістнадцятого фронт стабілізувався по Серету — лівій притоці Дністра, на якому, власне, й розташований Тернопіль. Правда, згодом, влітку сімнадцятого, місто знову опинилося в зоні воєнних дій: за наказом Тимчасового уряду розгорнулася підготовка до наступу на Південно-Західному фронті, стягувалися війська: піхотні частини, 5-й кавалерійський корпус, авіадивізіон. Прибув навіть військовий міністр Керенський. Наступ почався вісімнадцятого червня, та безуспішно, бо через три тижні, використавши свою перевагу в артилерії, австро-німецькі війська перейшли в атаку, одинадцятого липня зайняли Тернопіль, — і безладний відступ російської армії по всій лінії Південно-Західного фронту. Козаки 40-го Донського корпусу прямо на вулицях рубали шаблями панікерів…

Тож затишку було мало: місто-руїна.

Інтелектуали тішили себе хіба тим, що поблизу, в селі Біла, провела юні роки співачка зі світовою славою Соломія Крушельницька, ніколи не гребувала земляками, а завжди знаходила час відвідати Тернопіль і виступити з концертом.

Політики ж пам’ятали інше: більшовики вели тут пропаганду серед солдатів гарнізону та місцевих жителів, у центрі міста організували великий мітинг. З червоними прапорами. З більшовицькими гаслами. Все те пахло несмачно…

Про те, що з Відня прибув Петрушевич, Кость Левицький довідався у ресторані, сюди, в пивничку по вулиці Тарнавського, заходили члени уряду на обід і чарку, вони заходили скаржитись самим собі, що нема порядку, що мало війська — багато старшин прилаштувалися по шиночках, попивали пиво та критикували фронтового стрільця. А ще скаржилися, що Антанта не думає про Галичину. А ще казали, що Львів упав через те, що старшина Караван, котрий, мовляв, як комендант частини на Личаківському передмісті, впровадив у себе систему вибору старшин на більшовицький лад і тим здеморалізував своїх людей, що не хотіли йти патрулювати, а поляки тим часом оточили Львів…

— Перепрошую, — підійшовши до столика, за яким сидів Кость Левицький, сказав юний стрілець. — Приїхав пан президент — хоче вас бачити. Ото й послав мене за вами, пане прем’єр.

— Гаразд, зараз прийду.

Петрушевич хотів бачити Костя Левицького, зате прем’єр Кость Левицький не бажав бачити президента Петрушевича. Вони з Петрушевичем були давніми ворогами — власне, справжніх друзів у Костя Левицького не було. А стосунки з Петрушевичем особливі,— він, як і Кость Левицький, був правником, — отже, конкурентні. Коли, одружившись з дочкою сокальського повітового старости Леокадією Пуніцькою, Петрушевич, тоді молодий адвокат, переніс свою адвокатську канцелярію до Сокаля, Кость Левицький зітхнув полегшено, бо ж, як студент університету, Петрушевич очолював «Академічне братство» у Львові і виріс до провідника молоді. А Кость Левицький по собі знав, як це важливо — зарекомендувати себе із студентської лави. Та не довго мав спокій Кость Левицький: Петрушевич став послом парламенту, а через три роки депутатом галицького сейму і був обраний заступником голови Українського сеймового клубу, тобто заступником його, Костя Левицького.

Отоді вони вперше по-справжньому затіяли таємну війну, кожен б’ючись за свій авторитет і прагнучи грати першу скрипку в галицькому проводі.

Коли з початком світової війни виникла Головна Українська Рада, яку очолив Кость Левицький, Петрушевич до її складу не увійшов, хоча залишався послом парламенту і сейму. Згодом, через рік, Головну Українську Раду замінили Загальною Українською Радою. Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства 21 жовтня 1916 року Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка прем’єр розпустив її і політичний провід Галичини перейшов до рук Української парламентської репрезентації. Ось тут і обминули Костя Левицького. Провід обняв Петрушевич, котрий досі перебував з групою послів в опозиції і вів потаємну роботу проти Костя Левицького, критикуючи його за інертність. Однак Кость Левицький залишався керманичем націонал-демократичної партії, до якої належав і Петрушевич, хоч й очолював опозицію. Деякий час Кость Левицький був у тіні, вірніше, в опозиції до нового проводу. Але коли 18 жовтня 1918 року була утворена Українська Національна Рада, Петрушевич, ставши президентом, про Костя Левицького не забув: після листопадового перевороту Кость Левицький — прем’єр Державного секретаріату. Буває ж так: двоє ненавидять одне одного і не можуть обійтись один без одного…

У кімнаті Петрушевича Левицький застав Вітовського; опершись на палицю, той кричав:

— Тільки подумати! Наші вивозять збіжжя за Збруч, там продають, відтак ми закуповуємо його для армії. Ідіотизм!

Петрушевич замислено слухав. Високий, стрункий, хоч мав п’ятдесят п’ять років. Слухав і — гострий погляд, лице біле, як з мармуру витесане. І бездоганно, як завше, одягнутий.

— З поверненням, пане Євгене, — подав руку Левицький.

— Дякую, — швидко відказав Петрушевич. — Хоч думаю, що моє повернення ні для кого не принесе радості…

Опершись на палицю — кляті старі рани та ревматизм і досі не покидали! — Вітовський попросив, щоб його відпустили, бо ж треба формувати армію.

Петрушевич не заперечував.

— Ну, що ж, пане Костю, — він потер пальцями добре розвинуте підборіддя. — Розкажіть мені, що та як…

І знов Грицанові випала особлива місія: Вітовський послав його на переговори з Петлюрою. Дійсно, місія особлива: йшлося про те, що новоствореній Українській Галицькій Армії потрібен справжній командувач, який би розумівся в усіх тонкощах військової справи. Потрібен генерал. Звичайно, так чи інакше він мусив служити в російській армії, бо ніякої української армії за часів російської імперії, зрозуміло, не було. Але були генерали українського походження, принаймні добре вишколені полковники, що покінчали вищі військові заклади, а тепер не хотіли служити більшовикам. Такі у війську Петлюри були. Тож Вітовський і задумав… позичити для Галицької Армії командувача.

Прибувши до Підволочиська, Грицан попішкував мостом через Збруч до Волочиська, що мало чим відрізнявся від Підволочиська. Звичайне подільське містечко, убоге, сплюндроване війною, із скособоченими халупками, єврейськими крамничками та корчмами, дрібними кустарними майстернями, цегельнею, цукроварнею та залізничною станцією. Власне, щодо залізниці, то Волочиськ і Підволочиськ — наче близнюки, що зрослися животами… Один на правому березі Збруча, другий — на лівому. Тут Росія, Придніпрянська Україна, там — Австрія, Галичина, Придністровська Україна… Доля! Світ такої не знає! Звідси Ярославові треба рушати на Київ, до Фастова, де за попередніми даними перебуває штаб Головного отамана Симона Петлюри, поки остаточно не скинуто гетьмана Скоропадського.

Його хвилювала не стільки зустріч з Петлюрою, про якого доволі багато наслухався, а сама місія, її кінцевий результат. А щодо Петлюри Ярослав зібрав усі дані, які тільки міг. Народився в 1879 році. Отже, тепер йому тридцять дев’ять або сороковий пішов. Син полтавського міщанина з козаків. Старі буцім мешкають на передмісті Полтави, є звичайними приміськими селянами, батько — візник. Вчився Петлюра в Полтавській духовній бурсі, потім — у духовній семінарії. Кажуть, кохається в пісні, захоплюється театром, навіть виступав у театральних виставах бурсаків. За антидержавну діяльність звільнили з семінарії, пробував поступити у вищу школу, але полишив цю думку й виїхав на Кубань, де з кількома товаришами заснував у Катеринодарі Чорноморську вільну громаду Революційної української партії, започаткувавши таким чином український політичний рух. Там, у Катеринодарі, в нього остаточно пробудився інтерес до минувшини українського народу — йшло передусім про долю решток Січі Запорізької, що змушена податися на Кубань. Там же був арештований, а коли вийшов з тюрми восени дев’ятсот четвертого року, — що найбільше вразило Ярослава, — опинився у Львові, був слухачем філософського факультету, а помимо того, Революційна українська партія мала у Львові свій закордонний осередок: тут друкувалися її видання й висилалися на Україну, тут, зрештою, почалася її роздвоєність. Дебатували: домагатися самостійності України чи ні, бути українською національною організацією чи прибудівкою до російської соціал-демократії. В грудні того ж року на з’їзді у Львові стався розкол. «Закордонці» заклали Українську спілку, яка лучилася з РСДРП, а Петлюра лишився і майже весь дев’ятсот п’ятий перебував у Львові, працюючи в партійному видавництві. Він був ватажком української соціал-демократії, навіть зблизився з Іваном Франком, що також вразило Грицана. Відтак повернувся на Україну, став співредактором місячника «Вільна Україна» в Петербурзі, згодом — київського тижневика «Слово». Перегодя живе у Москві, працює бухгалтером в асекураційному товаристві. Лідер української колонії. В дванадцятому — п’ятнадцятому роках редактор українського місячника російською мовою «Украинская жизнь». Після Жовтневої революції опинився в Києві на Першому українському військовому з’їзді, хоча у війську ніколи не служив. Хоча не служив, проте очолив військове відомство при Центральній Раді, а тепер, при Директорії, став Головним отаманом. Був проти німецької окупації України так само, як і проти російської. Був, зрозуміло, і проти гетьмана Скоропадського. Нині українські військові формування складають головним чином гайдамацькі полки та Січові стрільці полковника Коновальця.

Ось, власне, все, що знав про Симона Петлюру Ярослав Грицан. Щодо характеру, то радили йому самому придивитися. Єдине достовірно запевняли: до галичан Петлюра ставиться невиразно, імлисто — любить і не любить… Правда, в декого прорвалося: Петлюра ніколи не був сильною індивідуальністю, відкидає від себе твердіші характери, тож розумні люди покидають його, а він оточує себе манекенами… Ага! Ще йому казали: одружений. Одружився в Москві. Дружину звуть Ольгою, єдину дочку — Лесею. Чи не на честь Лесі Українки?

Інформації все ж було доста. Та сьогодні він Петлюри не побачить: сьогодні потяга на Київ нема і не буде. Тільки завтра вранці. І розчарований Грицан повернувся у Підволочиськ, знайомився з містечком, згадуючи, як про нього писав Франко:

І хоча відтоді, коли тут уперше побував Франко, спливло не один десяток літ, мало що змінилося. Хоч ні, змінилось. На початку віку тут не раз страйкували — і селяни, і робітники. Перед війною містечко славилося і гордилося тим, що було центром торгівлі живою птицею, яку передусім вивозили в Західну Європу. А ще славилося, що розташоване над Збручем — річкою, по якій уже понад сто років пролягає кордон, що розділяє-крає українську землю на дві частини.

Тепер, після воєнної розрухи, Підволочиськ виглядав іще більш обдертим. Та особливо вразило Грицана багатолюддя. Повно колишніх вояків австрійської армії, що повертаються з російського полону. Агітують селян захоплювати поміщицькі й церковні землі — як у Росії; з-під поли торгують зброєю. На схід — полонені з Австрії та Німеччини, на Захід — з Росії. Люди — обірвані, голодні — гинуть, як мухи, піввагона трупів. Розбивають склади, спекулюють хлібом, коньяком, шампанським, одежею… Коней продавали всім, хто платив. Продавали військове майно, навіть бараки. Серед жандармерії були колишні військові, що найбільше крали й найбільше торгували. Тих українських полонених, котрі служили в австрійській армії, представники Галицької Армії хапали до себе. Були не лише полонені, було сотні таких, котрих вимушено евакуювали, коли російська армія відступала, а дехто сам утікав, насамперед — москвофіли; вони боялись розправи: з початком війни мадяри розправлялись з москвофілами, росіяни — з австрофілами, взаємна різня…

При одній такій розмові Грицан був присутній, бо, як тільки з'явився у Підволочиську, відразу зареєструвався у комендатурі. Тож привели галичанина — брудного, зарослого, обірваного, згорбленого. Комендант запропонував йому вступити до Галицької Армії.

— Нас утомила війна… — потупився.

— А республіка?

— Таж ви взяли владу…

— А відстоювати хто буде?

— Вже навідстоювали…

І йшов пріч — майже всі розходилися по домівках. Зітхав комендант, зітхав Грицан: зовсім не слухають старшин. Він зателефонував Вітовському. Спершу сказав, що до Фастова зможе добратися лише завтра, а далі розповів про становище в Підволочиську. Голос його був напрочуд упалий, він неначе шукав чи то підтримки, а чи заспокоєння, розради. Та замість розради — твердий Дмитрів наказ:

— Встановити в місті суворий контроль, всіх чужих роззброювати. Дій від мого імені. Я все тобі дозволяю. Навіть крайність. До речі, зараз там буде Поточняк. Він ще не приїхав?

— Поки що ні.

— Значить, приїде. Він виїхав дрезиною.

— Я зачекаю.

— Рушай до Фастова. Відразу.

— Чим?

— Я не люблю виправдань!

На тому кінці проводу поклали трубку. Грицан дивився на військового коменданта — комендант на нього.

— Неймовірний хаос, — затрусив головою комендант. — Повірте, хочу, а нічого не годен вчинити.

— Спробуємо разом…

І тут хтось знадвору грюкнув ногою об двері, і двері розчинилися навстіж. Поточняк… Зупинився коло порога, поправив пенсне й здивовано промимрив до Грицана:

— Ти не у Фастові?

— Нема потяга. Завтра вранці поїду.

— І що, ти не міг наполягти, щоб тебе відправили?

— Не будь наївним, як Вітовський, — Ярослав аж розсердився. — Хто і чим мене відправить? Та ще по той бак Збруча. Спробуй, як такий мудрий!

— Ну здоров, — посмирнішав Поточняк.

Він простягнув Грицану руку, потис міцно, відтак повернувся до коменданта; козирнувши, сказав по-військовому чітко:

— Особистий представник секретаря військових справ Вітовського сотник Поточняк. Ви залишаєтесь комендантом, але всі мої накази для вас — закон. Запитання будуть?

— Пан сотник голодний?

— Якщо є ром і чай, то чарку рому і чашку чаю. — І до Ярослава: — То що тут, у Підволочиську, діється?

— Сам побачиш! — гнів ще не покинув Грицана. Дійсно як діти! То Вітовський — зроби неможливе, то він, Анатоль, з докором. Треба ж думати!

— А якщо по-товариськи?

— Хаос! — випалив Грицан і почав заспокоюватись.

— Не панікуй, Славчику, — Анатоль пом'якшив тон. — Ніщо на цій грішній землі легко не народжується, навіть звичайнісіньке стебельце житечка. Отож чоловіки, друже, видумали цивілізацію, а жінки сім’ю, бо чоловік нудьгує від безділля, а жінка млоїться, коли не кохає або її не кохають. Все, що є твором жінки, нагадує людське тіло. Отож треба знати, коли брати, а коли зрікатися, — він просторікував так, ніби прибув на бал, а не наводити порядок, чим украй здивував Грицана. Це було не схоже на Поточняка.

— У коханні не гріх брати чи покидати, а гріх говорити неправду чи бути немилосердним.

їхню розмову перервав прихід трьох. Двоє стрільців ввели елегантного, але у вкрай протертій одежі, підстаркуватого бороданя. Водночас з чайником, ромом, чарками і чашками на таці появився військовий комендант. Ярослав знітився.

— Пане коменданте! — дуже дзвінким голосом, аж лящало у вухах, зарапортував один із стрільців, молодший. — Піймався! Дві цистерни нафти продавав!

— Хвилинку… — Комендант — він також знітився — поставив тацю на стіл. — Тепер…

Грицан рвучким жестом руки попросив його замовчати і, пронизавши лихим оком підстаркуватого бороданя, обурено, розгнівано сказав:

— Отакі, Анатолю, оббивають пороги в Будапешті!

— Та ти ж розповідав нам. — Поточняк повернувся до стрільця. — Ну-ну, що там було?

— Спіймали, коли продавав дві цистерни нафти.

— Бо то моє майно, — промимрив бородань.

— Він продав? — перепитав Поточняк.

— На щастя, не встиг, ми наклали арешт.

— Молодці! — І до військового коменданта: — Від імені полковника Вітовського нагородити цих хлопців найціннішими подарунками. Відповідно, від його імені, я підпишу. А тепер дозвольте мені порозмовляти з цим паном.

— А я не бажаю розмовляти…

— Забажаєте, — протягнув Поточняк і рявкнув так, аж один із стрільців підскочив. — В очі!!! Чому бігають очі? Ану в очі! В очі! Ти хто?

— Професор Дигдалевич…

— Звідки?

— З Дрогобича.

— Ти нафтовик?

— Я професор…

— Звідки нафта?

— То моє майно.

— А ти знаєш, що нафта належить республіці?

— Не знаю…

— Дивно, ти ж професор! Чи звичайний спекулянт?

— Прошу не ображати мене!

— І не тільки спекулянт, а класичний тип грабіжника, хапуги, ненаситної потвори, яка б усе на світі вкрала і продала самому дияволу, аби нажитися, використавши скрутні часи.

— Хто дозволив тобі так зі мною розмовляти? Я буду скаржитися! І хто ти такий, щоб тут розпоряджатися?

— Не треба вереску, це не допоможе. — І Поточняк різко звелів коменданту: — Негайно конфіскувати обидві цистерни! А його в льох на тиждень, хай запам’ятає, чим пахне нафта.

— Як ти смієш, жабо? Жаба! Жаба!

— Що ж, тоді зробимо трохи інакше: за грабіж державного майна цього самозваного професора — розстріляти.

— Що-що-що? — все ще шкірився бородань.

— Роз-стрі-ля-ти! — роздільно сказав Поточняк.

— Ква! Ква! Ква!

Поточняк спокійно вийняв пістолет і спокійно пустив йому межі очі кулю. Похмуро кинув стрільцям:

— Заволочіть куди-небудь у рів і присипте чим-небудь, аби не смердів. Коменданте, ідіть до цистерн!

Десь на залізничній станції свиснув паровоз, і Грицан здригнувся. Стрільці потягли бороданя.

— П-пийте ром… — глухо видушив комендант.

— Я вже напився! — І Поточняк підвищив голос: — Чому ви не йдете до цистерн? Чи ви хочете мене закликати до гуманності? Не раджу. Йдіть!

Комендант, похнюпившись, згорбившись, якоюсь шматою витер з підлоги кров. Довго відчиняв і довго зачиняв, вовтузячись, двері — чогось вони його не слухалися.

— А може, ти надто жорстоко?.. — порозмисливши добру хвилину, дуже обережно промовив Грицан.

— Тобі до Петлюри треба. Провести до Волочиська?

— Я сам…

— Щасливо! — і одвернувся.

Грицан не захотів більше лишатися в кімнаті, що смерділа пороховим димом. Падав дощ з мокрим снігом. Ярослав, щулячись та тремтячи після теплої хати, звів комір поношеної шинелі й почвалав неквапно до Волочиська. Перебуде ніч на двірці. Може, пофортунить? Може, потяг буде скоріше? І все ж: чи мудро вчинив Поточняк? Той же бородань — українець… Чи не занадто жорстоко? Важко судити… Не знаю, не знаю… З другого боку — злочин же. Злочин! Не знаю, чи осуджувати, чи схва; повати. Єдине що: ознаки війни — вогонь і трупи. А можливо, зараз якраз і не потрібне милосердя? Більшовики проголосили диктатуру пролетаріату, червоний терор. Ти хочеш громадянської війни? При чім тут громадянська війна? Тут війна з поляками, але свої такі вже подлючі, що далі нікуди! Ні, правий Поточняк! Дарма я збунтувався. Не треба було. Нічого, помиримося. Головне зараз — не панікувати, бо це до добра не приведе. І потрібна диктатура. Ще нічого не втрачено. Кутузов не побоявся здати французам Москву — здав Москву, щоб потому французів розбити. Таке буде зі Львовом. Організуємо належно армію, і Львів буде нашим.

Поки добрався до вокзалу, остаточно був на боці Поточняка. А на вокзалі вжахнувся: всі лавки, долівка аж кишать людом. Мурашник! Де ж приткнутися? Боже, до чого довели правителі цей світ? Худобою люди стали. Судити треба тиранів! Су-ди-ти! І вішати! Бо сам народ на інший народ ніколи не нападає, поки його хтось не спровокує. Ні, не знаю випадку з історії, щоб громада без провідника виступила одна проти другої,— не знаю. Хтось мусить бути такий, хто ворохобить. Але чому його слухають? Чому слухають навіть тоді, коли заздалегідь знають, що йдуть на неправе діло? Не розгадати цієї загадки! Хм, де ж присісти? Хіба піти до чергового по станції? Він же мене не знає. Може, зрозуміє, що я високий, так би мовити, чиновник? Не будь смішним! Хто в цьому хаосі думає про ранги? Хто на них зважає? І зброї не приміниш, бо це чужий край, хоч і український, — в Підволочиську начальник станції поляк — у Волочиську росіянин… А може, обидва перекинчики? Безладдя і безвладдя! Доки? Коли цьому настане кінець?

Де ж, однак, приткнутися? Хіба попроситися до канцелярії начальника станції? Не будь дитиною! Який начальник станції сидітиме вночі на роботі? На те є його заступник або черговий. Але хто тебе пустить в службове приміщення? Там же вхід стороннім заборонений.

Проте Ярослав пішов. До диспетчера. Показав своє посвідчення. Розтлумачив, з якою метою їде.

— То буде якийсь потяг до Фастова?

— Чекайте, може, щось буде… — сказав той невизначено.

— А у вас можна посидіти? — канючив Грицан.

— Не положено взагалі, але для вас зроблю виняток.

— Щиро дякую. Я заважати не буду.

Ярослав блаженно опустився на стілець у кутку, щільно притулився до стіни, і обважніла голова сама похилилась на груди — він безпам’ятно закуняв.

— Пане-товаришу!

— Що таке? — Грицан умить розплющив очі.

— Пане-товаришу, — вже тихіше заговорив диспетчер. — Якщо вам так нагально треба до Фастова, то зараз на Київ піде товарняк. Можу підсадити до машиніста. Але, зрозуміло, комфорту ніякого.

— Чорт з ним, з комфортом! Садовіть.

Він глянув на годинника, що цокав на стіні,— рівно дванадцять ночі. Вранці можна бути у Фастові.

Та не збулись Грицанові сподівання: поїзд теліпався, мов старий віз, до Фастова прибув аж опівдні. І то добре. Принаймні день. Видно. Ярослав проїздив уже Фастів. Коли вертав з російського полону. Правда, в самому місті не був — воно йому відоме хіба як великий залізничний вузол. Також знав, що Фастів був центром Фастівського полку, козаки якого під орудою полковника Семена Палія повстали проти шляхти. І що найцікавіше — на його поклик тутешні землі заселяли втікачі з Галичини. Отож, може, й земляка ще надибає… Грицан, захищаючи лице від поривчастого дрібного снігу, що сипав-обсипав з ніг до голови, розпитав у чергового по станції, де стоїть поїзд Петлюри, а далі йому показали вагон-салон Головного отамана. При вході на варті стояв молодик-гайдамака.

— Добридень, — кивнув головою Грицан.

— Добридень, — молодик-гайдамака, однак, дивився на нього вельми підозріло, здогадуючись, що перед ним чужинець, оскільки шинеля не російська.

— Мені треба бачити пана Головного отамана. Він є?

— Є. Але пускати нікого не велено.

— Яз Галичини, представник уряду ЗУНР.

— Нічого не знаю.

— Прошу моє посвідчення.

— Не треба мені вашого посвідчення! — спохмурнів молодик-гайдамака. — Велено нікого не пускати!

Здуріти можна! Отак людину можна довести до відчаю. Бовдур якийсь! Грицан почав уже закипати.

— Невже ви не розумієте, що…

— Велено нікого не пускати! — відсік молодик-гайдамака, не дослухавши та одвернувшись.

— То покличте когось з офіцерів, — наполягав Грицан. — Хоча б особистого ад’ютанта. Я ж вам кажу: я з Галичини.

— А я вам кажу: не велено! — знов обернувся.

— Слухай, чоловіче, таж будь…

Він не доказав — у тамбурі з’явився літній сухорлявий мужчина середнього, поставного зросту, у наглухо застебнутому, по саме горло, військовому френчі, з великими кишенями на грудях, золотими нитками вишитим великим тризубом на лівому рукаві. Високі халяви наглянсовані до блиску. Лице буденне, але виразне, правильних рис, світяться в ньому розум, вдумливість, якась духовна сила, однак бліде, зморене. Горбоносий. Журливо-лагідні блакитні очі. Волося чесане набік.

— Слава Україні! — м’яко вигукнув-привітався і, машинально схрестивши на грудях руки, поспитав: — Що тут за шарварок?

— Та ось… — почав був молодик-гайдамака.

— Героям слава… — промимрив водночас з ним Ярослав, а далі поквапно випередив: — Я представник уряду ЗУНР!

— А-а-а… Проходьте, будь ласка.

Молодик-гайдамака дав Грицану дорогу, і Грицан з полегкістю піднявся по східцях у тамбур.

— Симон Петлюра, — чоловік вишукано, почасти театрально подарував йому посмішку й першим простяг руку.

— Ярослав Грицан — особистий референт секретаря військових справ полковника Вітовського.

— Знаю, знаю пана Дмитра. Щоправда, не особисто, — а далі був жест блідої руки. — Прошу до салону.

У скромно обмебльованому салоні в такому ж, як у Петлюри, військовому френчі сидів чоловік з буйним волоссям та густими вусами.

— Знайомтесь, — сказав Петлюра. — Мій ад’ютант сотник Крушинський. А це пан Грицан — представник Вітовського.

Сотник Крушинський був на голову вищий од Ярослава, як і від самого Головного отамана.

— Роздягайтесь, — сказав Петлюра. — Портфель отуди поставте.

— Дозвольте, я почеплю вашу шинелю, — приступив Крушинський.

— І чаю, будь ласка, подайте, — у Петлюри був напрочуд лагідний голос. — Сідайте, будь ласка, пане Грицан.

— Дякую.

— Палите? — Петлюра вийняв портсигар.

— Так, — кивнув.

Крушинський вернувся з тацею, — дві порцелянові чашки, — ніжний аромат лоскотав ніздрі, і Ярослав проковтнув слинку.

— Сьорбніть гаряченького, — сказав Петлюра. — Надворі так сиро, а крім того, ви з дороги. Промерзли, либонь?

— Трохи, — кивнув.

— То сьорбніть, сьорбніть. Сотнику, залишіться.

Крушинський сів поруч з ними. Ярослав надпив половину чашки, і груди від жару аж розширило.

— Ми раді за галичан, — сказав Петлюра. — Розуміємо ситуацію. Але насамперед про мету вашого приїзду.

Грицан виклав усе, що велів Вітовський.

Схрестивши на грудях руки, Петлюра впився в нього своїми журливо-лагідними блакитними очима, майже не кліпаючи, та Грицану здавалося, що він зайнятий зараз якимись своїми клопотами і зовсім його не слухає.

— Гаразд, генерала вам дамо.

— А поміч?

— Спробуємо виділити два корпуси. Я певен, я глибоко переконаний, що нам це вдасться.

— Ми будемо вельми раді.

— Гаразд, — ще раз резюмував Петлюра. — До вечора я полагоджу з паном Винниченком усі питання, що стосуються Галичини, і ми тоді разом повечеряємо, — на устах Петлюри заблукала мила посмішка, дещо артистична, як здалось Грицану. — Не заперечуєте?

— Ні, щиро вдячний.

— Сотнику, одведіть пана Грицана в купе, і нехай кухар нагодує смачним обідом. І відпочивайте, пане Ярославе.

— Дякую.

— Слідуйте, будь ласка, за мною, — знявши з вішалки Грицанову шинелю та кинувши собі на руку, сказав Крушинський.

Ярослав підхопив свою теку. І аж тепер відчув страшну втому, ноги — наче ватяні. Купе йому відвели в сусідньому вагоні — купе як купе. Хіба що одна тільки полиця для спання.

— Розташовуйтесь, я зараз, — сказав Крушинський.

— А може, не треба? — скривився кисло Ярослав: очі його злипалися. — Може, я спершу відісплюся? Бо так уже морить, так морить…

— Усе ж таки гарячого радив би поїсти. Чекати не доведеться — наш повар завжди напоготові.

— Чорт з ним! Потерплю.

Він сів. На столику лежала «Нова рада». Сонні очі сонно прочитали: «До зброї! Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам! Нам потрібен зараз корпус сміливих завзятих синів України, потомків славного козацтва. Сини України! Поможіть! До зброї!» А трохи нижче: «25 листопада 1918 року згубився на вулиці Легіонерів пес чорний з написом на гальштуку «Неро — власність Фолькевичів». Хто знайде, нехай віддасть. За заплатою на команді вокзалу». Ярослав похитав головою: отже, Неро — власність Фолькевичів…

Є на світі одна справедливість — смерть… Бр-р! Ярослава від несподівано наплинутого афоризму нараз аж зморозило, і він підсвідомо різко підняв голову. Перед ним сиділо майбутнє головне командування Галицької Армії — командуючий генерал Омелянович-Павленко і начальник штабу полковник Мишковський. А за вікном мело снігом, — перші дні зими, — грудень гуляв по степах України…

У вагоні було доволі холодно, і Омелянович-Павленко не знімав ні своєї високої баранячої шапки, ні російської шинелі. Час від часу лівицею помацував праву, що висіла на чорній пов’язці,— рана з війни. Хоча йому було лише сорок, та борідка вже посивіла. Але очі жваві, молоді. Був сухорлявий, середнього зросту, — Мишковський повна йому протилежність. Високий, кремезний, доволі симпатичний блондин. Розмовляв виразно, голосно, чистою українською мовою, а Омелянович-Павленко — суржиком і здебільшого мимрив.

Враження від обох у Грицана було подвійне: щодо Мишковського, то йому здавалося, що в того більше гонору, аніж розуму; Омелянович-Павленко доволі добродушний, в нього мало військового. А може, перші враження фальшиві? Так чи інакше, а погляди галичан були звернуті на Східну, чи Велику, Україну — всі чекали від неї помочі, і Грицан не міг з цим не рахуватися. Зрештою, людину треба побачити в ділі.

— Скільки, ви кажете, у вас війська? — перепитав Омелянович-Павленко.

— Коли я виїздив — близько двадцяти тисяч. — Грицан дивився генералу в очі.— І десь сорок гармат.

— Угу… Угу…

— Але за той час — не сумніваюся — воно поповнилось. — Поспішно додав: — Мобілізація ведеться повним ходом.

— У скорім часі Львів можна взяти. І звільнити Галичину — цей П’ємонт української нації.

— Ми в це віримо, — сказав Грицан.

— Заберемо, звичайно ж, заберемо, — упевнено підтвердив полковник Мишковський.

— Ми в це віримо, — повторив Ярослав, намагаючись якомога правдивіше й переконливіше дивитись своїм супутникам в очі. Інакше відповісти не міг — треба бути дипломатом.

Його нестерпно мучило падіння Львова, а заодно він мучився іще одним: як галицькі провідники зустрінуть гостей? Він навмисне не телеграфував точної дати приїзду. Сказав, виїжджаємо… А коли, в яку годину — ані слова. Тепер він мучився: Вітовський може розгніватися. Не стільки Вітовський, як Кость Левицький… Кость Левицький всім нутром ненавидить росіян. А той, з посивілою борідкою, Омелянович-Павленко, — колишній полковник російської армії. Ярослав уявив собі розгніваного Костя Левицького: він слухати не побажає росіян… Ну й хай! А що може Ярослав вдіяти, якщо Петлюра іншого командувача для Галицької Армії не знайшов? Правда, про всяк випадок Ярослав припас декілька виправдань-пояснень. Якщо Кость Левицький аж надто збунтується, він скаже: прошу взяти до уваги, що батько Омеляновича-Павленка, хоч і був російським генералом артилерії, походив все-таки з дунайських козаків. Отже, в жилах теперішнього Омеляновича-Павленка тече козацька кров… Прошу врахувати, що він закінчив кадетський корпус, що досить молодий — сорок років, на посивілу борідку не звертайте уваги… Омелянович-Павленко, зважте, служив у лейб-гвардії Волинському полку, котрий складався виключно з українців… А ще прошу звернути увагу на хоробрість. Кавалер орденів Володимира третього ступеня за бої на переправі Гута-Кальварія, а також Юрія за бої Лодзь-Торунь. Отже, є всі можливості переконати Костя Левицького. Однак…

— Чого ви зітхаєте? — підняв на Ярослава жваві очі генерал. — Військові не повинні зітхати.

І Омелянович-Павленко добродушно посміхнувся. А Ярославові знову треба бути дипломатом. Він подумав, що всі дипломати — блазні, і сказав:

— Ні, нічого… Це так, ненароком…

— Мабуть, ви не вірите, що візьмемо Львів назад? — поворухнувся кремезний полковник Мишковський.

«Мавпа може викрасти з хати немовля… Хтось колись розповідав, що у вовчому лігві знайшли живу дитину — хотіли взяти, але дитина дерлася і кусалася… Ходила тільки на чотирьох… Через рік вона померла… Але навіщо я повторюю давно почуте?»

— Чому ж, вірю, — набирався впевненості Грицан. — Але на війні люди часто зітхають.

Не признався ж, чому зітхає: влітку 1916-го командир російського полку полковник Омелянович-Павленко брав участь у Тернопільському прориві, в якому війська Брусилова повністю розбили на горі Лисоня, під Бережанами, Січовий легіон — отой легіон, що нині став фундаментом Г алицької Армії, головнокомандуючим якої має бути Омелянович-Павленко… Воістину — доля і перехрестя доріг.

Йому так і свербіло сказати: ви і мене тоді взяли в полон… А тепер будете мною командувати… Ні, не можна!

Ти не маєш права! А то збунтується, ще не поїде, вернеться. Але з другого боку: скільки є прикладів, що білі генерали перейшли до Червоної Армії і доволі чесно служать російській революції. То чому ж така метаморфоза не могла статися з Омеляновичем-Павленком?

Та все ж Грицан потерпав. І не стільки, може, боявся Костя Левицького, як Вітовського. А що, коли Вітовський зустріне генерала вороже, з недовірою? Адже при гетьманові Скоропадському Омелянович-Павленко командував дивізією, а Скоропадський дозволив німцям грабувати Україну… Ото справді ситуація… Що ж, дасться видіти. Але ж не міг Ярослав перебирати, не міг заперечувати Петлюрі, коли той виділив саме Омеляновича-Павленка, як і не міг заперечувати Омеляновичу-Павленку, коли він начальником штабу вибрав собі цього високого, кремезного блондина, полковника Мишковського, також вихованця царської школи.

«Але чому вони погодилися обидва стати на чолі чужої їм армії? Чим у даному випадку керувалися? Невже військовим байдуже, ким командувати? Своїми, чужими, аби лиш командувати? Чи це втеча від небезпеки? Нічого не розумію… А може, військова справа — річ абстрактна?.. Може, військовим байдуже — кого бити, аби тільки бити… аби стріляти? Споконвічна вишколеність до стрілянини і вбивств?.. Чи мундир усім керує? Зрештою, чого дивуєшся? Хіба в Галицькій Армії мало чистокровних австрійських німців?»

— Не хвилюйтесь, пане Грицан, — панібратськи сказав Мишковський. — Ми виб’ємо поляків зі Львова. Давно відомо, що в них більше гонору, аніж хоробрості. Якщо справді маєте армію, то ми вже постараємося нею належно командувати. Повірте слову офіцера. Досвід маємо.

— Я завше намагався вірити людям, — його розумні глибокі очі з голубим відливом не випромінювали, однак, радості.

— Між іншим, звідки у вас таке знання мов?

— Хотів повніше пізнати людей… В натурі… Воно цікавіше, коли чуєш людину безпосередньо в натурі, а не з десятих уст. А крім того, я юрист і трохи історик.

З вікон досить сильно віяло. І Омелянович-Павленко щулився. Врешті не витерпів:

— Скільки ж то можна їхати!

— Та ми вже під Тернополем, — сказав Грицан, подумавши про Оксану. Хоч би натопила в кімнаті і бодай трохи його зогріла. Він так намерзся по дорогах. Дорога ніколи не зогріває. Та ще чужа, та ще далека. Не зогріває, а втомлює.

— Тернопіль мені близький, — сказав Омелянович-Павленко. — В часи російської революції я мав наказ Брусилова одержати тут українську частину. Жаль, не здійснилося тоді…

«Це він придобрюється, — подумав Ярослав. — Хоче виправдатися, що після розвалу Росії пішов на службу до українців, хоче, аби ми не згадували минуле. Звичайно, в певних ситуаціях не слід колоти когось минулим. Але про минуле забувати не можна. Його треба пам’ятати, щоб не повторювалося».

Тернопіль зустрів їх дрібним снігом і рвучким вітром, котрий випікав до червоності щоки та мів пісок-сніг, болісно шмагаючи по очах. Вулиці були зальодовані, слизькі. Вітер сам згортав сніг на обочину, вимайстровуючи пухкі замети, — ступиш — і по коліна. Та найгірше — сніг-пісок так немилосердно шмагав по зіницях, що неможливо було дивитися.

Ярослав, як тільки вийшли з вагона, одразу ж зателефонував Вітовському. Поточняк сказав, що Вітовський поїхав на провінцію в справі мобілізації до Галицької Армії, зараз він, Анатоль, сам приїде на вокзал, а помешкання для гостей приготовлене в готелі.

Отже, ніякої паніки, цілковитий спокій — все передбачено.

— Панове, все добре, авто зараз буде, — якомога веселіше промовив Ярослав. — А за зиму вже вибачайте…

— Чудесно! Якраз я люблю міцну зиму! — сказав Омелянович-Павленко. — Вона не лише знищує всі епідемічні бактерії, але й гартує характер. Ви згодні, пане Ярославе? А ви чого мовчите, Мишковський?

— І все-таки Одеса ліпше… — Полковник ховав лице од вітру. — Вибачте, але мені все частіше й частіше сниться Одеса… Моя незабутня Одеса…

— О, Одеса! — генерал звузив жваві очі.— Викупаєшся у морі й наче знову народився.

— Що ж, почекаємо тієї хвилини…

«Невже вони не здогадуються, що ця розмова може дратувати мене? — чудувався Грицан. — Ну, не дивуйся… Високі чини на сірому уваги не звертають. Їм здається, що, коли вони розмовляють, сірома глухне, — загальноприйнятий примітивізм — якщо не сказати обмеженість — тих, котрі самі себе посвятили у великі. Зрештою, може, отака безпредметна балачка й потрібна, може, вона й дозволяє зняти напругу. Вони, звичайно, хвилються. Хоча й не подають знаку».

Машина прибула доволі швидко. За кермом Місьо Устимчик, поруч сидів Поточняк. Саме він і вийшов з машини, на мить зупинився, кинув на Омеляновича-Павленка та Мишковського невизначеним з-під пенсне поглядом, відтак неквапно, з достоїнством приступив, простягуючи генералові руку.

— Отаман Поточняк.

«Ти диви! — здивувався, але без заздрості, Ярослав. — Вітовський вже присвоїв йому чин отамана».

— Панове, на жаль, полковник Вітовський не може вас зустріти, він виїхав на передову. Вас чекає президент Національної Ради доктор Петрушевич. Прошу до авта.

— Прошу, прошу, — вторив йому Місьо, одчиняючи всі дверцята своєї старої тарадайки.

Поточняк терпеливо виждав, заки Омелянович-Павленко, Мишковський і Грицан всядуться на задні сидіння. Цим він дуже здивував Грицана, бо коли йти за етикетом, то на переднє сидіння треба було посадити генерала. Ну й Поточняк!

— Рушай! — закомандував Анатоль. — Хутко!

Але вже за першим поворотом їм довелось гальмувати: вулицю перегородили брички, заквітчані багатобарвними стрічками і віками смереки, — з дому вийшла молода пара.

«Знайшли час для весілля, — чи то обурювався, чи дивувався Ярослав. — Однак же нічого протиприродного, — подумав далі,— в самця і самки свої закони…»

Він закурив. Як усе просто: зараз священик з’єднає їхні руки, і сьогодні вони будуть спати разом. Їм байдуже, що конає республіка, що Вітовський сам поїхав агітувати людей до армії, що цю армію очолюватимуть чужі командувачі… Їм усе байдуже! Аби злучитися… Ярославе, перестань! Навіщо ці болючі аналізи? А взагалі — не дивуйся. Вдень жаби уникають сонячного світла, оддаючи перевагу сирим місцям. Зате які плодовиті оті жаби… Наче миші… Але чи варто тобі звертати на це увагу? Так само ж — чи варто осуджувати цю пару? Хіба не з двох почався світ? А може, вони приведуть на світ такого молодця, який стане справжнім вождем Галичини?

«Якщо чоловік розчаровується у своїй дружині, в нього є шанс виправдати невдале одруження — хвалити вроду своєї жінки або її характер». Ох, який же ти, Ярославе, афористичний… Жарти жартами, а коли сходяться двоє, він і вона, а потім бачать, що не знайшли того, чого шукали, то обманюють себе, виділяючи в характері чи зовнішності якусь одну деталь, акцентують на ній увагу, вип’ячують її перед знайомими, перед самим собою, хоча знають, що це омана. Зрештою, це не дивно — в житті людському море омани…

— Шикарно, правда? — показуючи на весільну пару, багатозначно кахикнув Мишковський.

— Дуже… Дуже шикарно… І зворушливо. Особливо у такі тривожні дні,— з сарказмом вирвалось у Ярослава.

— В мене починають вироблятися гормони… — Мишковський голосно засміявся. — Я молодію, панове!..

— Я теж молодію… — і собі посміхнувся генерал. — Дивно, що нерідко жінці забороняють те, що дає насолоду нам.

— Бо жінка подібна до соняха, — дивлячись поперед себе, обронив Поточняк, згадавши Лесю. Як вона там, у Львові? Чи не зраджує його? Та ні, не повинна. Хоча б часом її не згвалтували… А вона прекрасна! Неодмінно одружусь. Тільки б вижити. Але я повинен вижити, повинен побачити Україну суверенною. На крайній випадок — свою Галичину. А Галичина цілком може бути самостійною.

Він взагалі-то був прихильником самостійної Галичини. Він не сприймав назви «Західно-Українська Народна Республіка». Щось було тут нарочите, банальне. Треба просто — Галичина. Як, скажімо, Швейцарія. А вона незалежна вже сто років. Віденський конгрес визначив її кордони і визнав її вічний нейтралітет. І нічого — існує, хоча ні територією, ні кількістю населення не перевищує Галичини. І Галичина могла б існувати, — сіль, нафта, сірка, курорти в Карпатах… Зрештою, існувало ж Галицько-Волинське князівство.

Поглядаючи на молодих, на весільну свиту, Анатоль нервово покусував тонкуваті губи: будь-яке торжество чи весілля завжди чомусь викликало в нього відразу. Йому здавалось, що в такі хвилини люди оголюють себе. На будь-якому торжестві Анатолю було завше ніяково, більше того — йому було соромно, огидно, а разом з тим він картав себе. Він казав собі: «Це твоя, хлопче, дурість, вірніше, не дурість, ти поставив на чільне місце розум. У принципі все правильно. Але ти при цьому забуваєш просте, буденне. Яка мета людини? Мати достаток. Це тобі скажуть дев’яносто дев’ять відсотків. Так-так, мати достаток, бути першим. Так, першим, — підтвердив він зараз, — з цього, власне, й починається все, що відбувається в світі. Практично ця проблема ніколи не буде стерта з карти. Хм, а ти ж твердив, що світ починається з двох? Ну, правильно. Але що треба двом? Їжу, одяг, достаток… А ще їм багнеться бути кращими, ніж ті, котрі їх оточують.

— Місю, обганяй! — злісно кинув Устимчикові, опустивши голову, аби не бачити, як весільна компанія всідається на брички, як безтурботно регоче.

Устимчик слухняно крутнув кермо, різко й впевнено, — машина, заревівши, видряпалася на тротуар. Місьо занадто раптово загальмував, і вона пішла затоки. Ніхто, крім Поточняка, цього не запримітив.

— Мишковський, а ви пам’ятаєте своє весілля? — весело спитав Омелянович-Павленко.

— Пам’ятаю, але не стільки своє, скільки свого друга. Була колосальна гулянка. І раптом ми схаменулися, що нема молодої. Що б ви подумали? Вона з музикантом цілувалася в саду.

— А ви, Ярославе, пам’ятаєте своє?

— Тоді лив теплий дощ…

— Це поетично! — вигукнув Мишковський.

«Геродот розповідав, що німий син Креза при появі перса, який хотів убити його батька, скрикнув: «Не убивай Креза!» З того часу син Креза заговорив…»

— Але, товариство, кохання не оцінюється банкетами, — розсудливо, тоном метра промовив Омелянович-Павленко. — Кохання — солодка мить. Може, тому двоє абсолютно чужих можуть в один момент потягнутися одне до одного.

— Кожна людина повертається до того, що колись було в її житті,— вставив Поточняк. — Повертається бодай поду мки.

— Напевно, тому, що спогади скорочують відстань.

— Це омана, — заперечив. — Спогади ніколи не скорочують відстаней. Вони лише приносять біль. Отже, це омана.

— А ви не замислювалися над тим, що інколи омана служить маяком? Людина, обманюючи себе, йде до чогось визначеного.

— Це жорстоко!

— А хіба життя саме по собі не жорстоке?

— Приїхали, — не відповів на його запитання Поточняк, а Устимчик повільно висунувся з машини й відчинив перед гостями старі поржавілі дверцята. — Прошу, добродії, в наші краї.

Звістка про прибуття Омеляновича-Павленка облетіла моментально уряд республіки, і Петрушевич з Левицьким похапцем вискочили надвір, пальта — наопашки. Всі дуже довго ручкалися, говорили один одному компліменти. Поточняк повернувся до Грицана і, звузивши в презирстві очі, процідив:

— Найгірше те, що є тип людей соціально нікчемних, котрі створюють вигляд, нібито аж надто піклуються про загальне добро. Насправді ж думають лише про себе.

— Маєш на увазі Костя Левицького? — вгадував його думки Ярослав. — Дай спокій! Навіть Вольтер не вмів зберігати власної гідності. Бо інакше як міг такий великий чоловік проміняти свою незалежність на милість прусського короля? Більше того, Вольтер навіть радів, що одержав звання камергера. Знаєш, який кінець?

— Через три роки Фрідріх вигнав Вольтера, — без затримки відповів Анатоль. — Ось такий кінець безчестя. Та годі! Іди відпочинь, а ввечері зустрінемось.

— Незручно… Треба попрощатись, чи що…

— Як хочеш! Я іду в секретаріат. Якщо забажаєш мене побачити, телефонуй. Я буду весь час на місці.

Грицан справді опинився в дурному становищі. Піти — якось непристойно, по-дитячому. Чекати — як опудало стирчати обік. А розмови тим часом між четвіркою не вгавали.

— Ми раді, що ви погодилися командувати Галицькою Армією, — сказав Петрушевич до Омеляновича-Павленка. — Новини сумні: поляки видали свою конституцію і проголосили республіку, вся влада у Пілсудського, а той вже дав розпорядження, аби всі свої головні сили кинути на нас.

— Не страшно, — відмахнувся Мишковський.

— Можливо, можливо… — промимрив Кость Левицький. — Але, панове, нам за всяку ціну треба відібрати у поляків Львів!

— Так-так! — підтримав Петрушевич. — За всяку ціну!

Високий, енергійний, він нервово ламав довгі бліді пальці, і вони стріляли-тріскали.

— Заспокойтеся, добродію… Петрушевич, так? Отже, заспокойтеся, Львів ми візьмемо, — запевнив Омелянович-Павленко.

— Петлюра обіцяв два корпуси підмоги, — додав Мишковський. — А це колосальна підмога.

«Всі політики, всі керівники постійно брешуть, — подумав Ярослав. — І постійно обманюють не лише самих себе, а й тих, ким верховодять. Але приходить час, що й хижак стає жертвою».

— Ой-йо-йой! — нарешті Петрушевич запримітив його. — Ви, пане Грицан, можете відпочивати. Ми вас одпускаємо. Свою місію ви чесно виконали, а решту ми вже самі тут…

Ярослав потиснув руку Омеляновичу-Павленку і Мишковському, відразу ж подався шукати Оксану. Він знайшов її в канцелярії президента; Оксана, уздрівши його, спершу зашарілася, відтак безпам’ятно кинулася на груди:

— Нарешті! Я вже не вірила, що ти повернешся…

— Я повернувся…

— А я ждала! Я так ждала…

— Коли ти звільнишся?

— Вже можу…

Вони пішли до готельної її кімнати, холодної, порожньої. Тільки переступили поріг, як Ярослав, не давши Оксані навіть зняти пальто, заграбастав її в цупкі свої обійми.

— Мавко моя! Дай поцілую!

— Ти уже цілував…

— Один раз — все одно що ні разу. — І, глянувши на неї пильно, здивувався. — Ти почепила білий бант?

— Для тебе… Я так хочу, щоб тобі було приємненько зі мною. Я боялася, але вірила, що ти приїдеш. І почепила. Як гімназистка… Ми всі в гімназії носили білі банти…

— Ти знаєш, як твориться краса?

— Не знаю…

— Роден сказав, що скульптор творить скульптуру, усуваючи все зайве. Отже, твоя одежа зайва… — м'яко сказав Ярослав і знов міцно-міцно пригорнув Оксану до грудей.

Звістка про те, що скинуто гетьмана Скоропадського і влада на Україні перейшла до Директорії на чолі з Винниченком, застала Вітовського в Бережанах. Він неймовірно втішився, аж до сліз розчулився. Адже першу скрипку зіграли Січові стрільці полковника Євгена Коновальця. Отже, тепер, нарешті, корпус Коновальця прийде на поміч Галичині.

У Бережанах Вітовський не стільки закликав бережанців та чоловіцтво навколишніх сіл вступати в Галицьку Армію, — це робили його уповноважені,— як ретельно підшукував нове, більш обширне приміщення штабу для майбутньої, належно організованої Галицької Армії. Довше в Тернополі штаб не міг перебувати. Керманичі держави, міністри, чиновники тільки заважали працювати, кожен вважав за потрібне дати свою пораду, здебільшого це були гасла, але Вітовський легко догадувався, що в теперішні часи — власне, як і завжди — гасла заступають талант і розум; це було схоже на такий казус: людина не прочитала книжки, а обурюється, як можна таке друкувати…

Чому він вибрав Бережани? Не тому, що місто розкинулося по обидва боки мальовничої Золотої Липи, притоки Дністра. Воно було географічно вигідно розташоване. Ще в давнину через нього пролягав торговий шлях між Львовом і Теребовлею. Тепер же не тільки польовою дорогою, а й залізницею легко дістатися до Львова, Стрия та Дрогобича, Станіслава, близько й до Тернополя, якихось півсотні кілометрів. Брав Вітовський до уваги й те, що Бережани завжди славились своїм щирим, непідкупним, нефальшивим патріотизмом. Гордилися, що тутешню гімназію закінчив Маркіян Шашкевич, що тут народилася знаменита тепер художниця Олена Кульчицька, тут написав нині покійний Денис Січинський свою історичну оперу «Роксолана». А чого вартує Андрій Чайковський! Автор прекрасних історичних повістей. Ними зачитуються юні і дорослі. Разом з композитором Остапом Нижанківським заснував хорове товариство «Бережанський Боян» і театральний гурток, навіть сам виступав на сцені. А якось на урочистих зборах — на Шевченківські свята — референт виголошував у доволі оригінальному вбранні: вишивана сорочка, широкі малинові шаровари, жовті чоботи… На з’їздах повітової Січі приймав парад на сивому коні в повній екіпіровці запорозького козацького старшини, при булаві… А який прекрасний співрозмовник! Канцелярія хлопського адвоката не зачинялася: досконале знання законів, глибокий психолог… Правда, перед світовою війною Чайковський вернувся у свій рідний Самбір. Але саме один з його найближчих приятелів порадив Вітовському зайняти під штаб приміщення колишнього австрійського суду. Тож, маючи таку людину в Бережанах, гріх було б не скористатися її послугами. Безперечно, що Бережани — найкращий варіант.

Під вікнами готелю, де зупинився Вітовський, загарчав і замовк автомобіль. По звуку Дмитро безпомилково впізнав, що то приїхав Устимчик, якого він послав зранку до Тернополя, аби привіз Поточняка. І справді, через кілька хвилин зайшов Анатоль, а за ним Місьо.

— Як доїхали? — подаючи руку й ведучи Анатоля попідруч до столу, допитувався Вітовський.

— Нормально, принаймні мотор не псувався.

— То найголовніше. — Вітовський вийняв сигарети, положив перед Поточняком. — Закурюй і доповідай.

— А для мене які розпорядження? — Місьо покірно стояв посеред кімнати, пошморгуючи носом та чекаючи.

— Не дай охолонути мотору. Зараз їдемо.

Устимчик, нічого не сказавши, почалапав до дверей, люто увірвалася студінь. Вітовський навпочіпки присів перед грубкою і кинув туди кілька березових цурпалків.

— Символічно! — вигукнув Поточняк.

— Що саме?

— Секретар військових справ сам себе гріє…

— Хай воно пропаде — оте секретарство!

— Чому?

— На кожному кроці пакості.— І додав похмуро: — Треба диктатора, треба запровадити гострий режим.

— Ви ж маєте владу.

— А що з неї?

— Ну як?

— Нашому уряду бракує рішучості, бракує енергії.— Вітовський випростався й нервово закурив.

— Все-таки ви повинні якось вплинути на Левицького і Петрушевича. Вас підтримує армія.

— Дикий кабан далеко не бачить, — помовчавши, Вітовський затягнувся їдким димом. — Виручають ніс і вуха.

— До речі, дикі кабани в зимову холодінь зариваються у мурашнику, аби зігрітися… Хитрі!

— То як наш генерал? — нетерпляче спитав Вітовський.

— Як сказати… — Поточняк зморщив чоло. — Людина він загалом добра, але стрільцям не подобається, що досі не одягнув нашого однострою, не носить наших відзнак. Дуже багато російських слів вживає. Я вже двічі чув, як Мишковський звертався до нього «ваше благородіє». Недобре це.

— Може, й недобре, але мусимо терпіти, миритися, зважувати не на регалії, а на становище. Я не належу, як знаєш, до компанії левицьких та петрушевичів. Я реаліст. Можна, як Кость Левицький, ненавидіти більшовиків, але викреслювати їх з історії — глупство. Слово честі, вони мені подобаються. Принаймні своєю якоюсь дикою рішучістю. А, не будемо вдаватися у дискусії! Своє завдання вбачаю в тому, аби навіть у теперішніх важких умовах щось добре зробити для наших людей, полегшити їхню долю… Ага! До чого я вів? Немало царських генералів і офіцерів перейшли на бік Червоної Армії. І служать нівроку. Навіть подейкують, що генерал Брусилов пішов служити більшовикам.

— Ви, здається, воювали проти нього…

— І проти Омеляновича-Павленка також, — Вітовський всміхнувся. — А тепер ближче до діла. Ти залишаєшся у Бережанах. Ось тобі мій мандат. Дієш від імені Секретаріату військових справ. Ти повинен зразково організувати штаб. Омеляновича-Павленка не підміняти, але контролювати кожен його крок. Я його попереджу, що твої слова — мої слова. Завтра з Мишковським він буде тут. А я негайно виїду з Грицаном на кілька днів на фронт. Жити будеш у цьому номері, я щораз дзвонитиму опівночі. Запам’ятай, в Секретаріаті я повністю, як собі, довіряю двом людям — тобі і Грицану. Грицан — мій розум, ти — мої руки. Не ображайся. Грицан краще, ніж ти, знає історію і дипломатію, а ти прекрасно знаєш те, що повинен знати справжній кадровий офіцер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки чудові.

— А нам нема чого ділити.

— Я радий, бо довкола стільки фарисейства, облуди, нещирості… Але не про це зараз. Продовжу свою думку: людей для охорони штабу тобі виділить військовий комендант. Три десятки чоловік досить. Комендант — людина порядна, і все ж не спускай з нього ока. В місті повинен бути повний порядок. Не забувай, що діють військові трибунали.

— Якраз про це я пам’ятаю постійно.

— Але першочергове — організація армії. Структуру, як знаєш, ми виробили, бо виробляли разом. Тож тепер треба слова переплавити на діло. І негайно! Негайно! Без зволікань, бо може бути пізно. — Вітовський вгамував потік слів і вже спокійніше поспитав: — Тобі все зрозуміло?

— Цілком!

— Бажаю успіху!

Вони прощально потиснули один одному руку, і Вітовський проворно опустився вділ — до свого авта, — Куди? — Місьо повернув до нього голівку.

Знов почала жалібно квилити хуртовина, розбиваючи лоба об стовбури придорожних дерев — гуляла, п’яно шаліла.

— У Тернопіль, себто в зуби дракона, — пожартував Вітовський, а перегодя, коли рушили, обережно спитав: — То як там поводиться наш генерал?

— Мешкає в будинку поблизу колишнього польського «Сокола», займає дві невеличкі кімнати з передпокоєм і верандою, — охоче повідав Місьо, знаючи, певне, що Вітовський якраз про це схоче довідатися. — День і ніч при вході на сторожі стоїть стрілець. У помешканні все поробив на свій смак — два столики, на стінах картини, в кутку скриня з гасовою лампою. А посередині вітальні — круглий стіл, на ньому завше лежить надкраєний торт. Генерал любить чай з тортом — походить-походить і починає пити…

Шаліла, гуляла п'яна віхола. І розгнівалось сонце, і продерло люто сірий намет неба, і глипнуло сердито на повійницю своїм жовтим оком. І завія раптово стихла, наче злякалася, як капризне дитя, над яким батько застиг з ременем.

Більше Вітовський нічого про Омеляновича-Павленка в Устимчика не допитувався. А то подумає, що примушує шпигувати за командувачем. Так не годиться. Потрібна повна генералу довіра. Що ж, він йому поки що довіряє і зовсім не бере до уваги, що той воював у складі російської армії. Так склалася доля України: «східняки» — за Росію, «західняки» — за Австрію. То, може, хоч тепер, у цю історичну добу, порозуміються. А злагоди треба, ох як треба! Жодна нація світу подібно не розколена! Притому так настроєні одні проти одних, так взаємно звинувачують одні одних, що хоч нині готові різатися.

«Однак я повинен зараз же побачитися з Карманським, — згадав перед Тернополем задумане в Бережанах. — Відкласти цього далі не можна. Ані на день!»

З Петром вони давно знайомі, ровесники. Водночас вчилися в університеті. Правда, Дмитро — на юридичному, Карманський — на філософському, але це не було перешкодою в їх добрих стосунках. Петро зовсім молодим зажив слави поета, його вірші майже з номера в номер друкував львівський «Руслан», відтак одразу вийшли окремою книжкою — «З теки самоубивця»: плід, як засвідчував сам поет, хворобливої любові до одної дівчини… Та оскільки Карманський належав до «Малої музи», то його декадентські мотиви Дмитра не дивували. Він любив цього розхристаного, але такого милого дивака, якого то чогось потягнуло в римський «колегіум рутенум», аби стати попом; то, прочитавши, що на італійському курорті українська сім’я шукає репетитора, покинув усе і поїхав; так само помчав до Канади, аби вести там курси української літератури та історії. А взагалі Петро — один з освічених галицьких інтелігентів.

— До редакції часопису «Український голос», — виплутуючись із своїх дум і дивлячись поперед себе, кинув Устимчику, коли в’їхали в засніжений Тернопіль.

Карманського застав у його тісній конторці. Петро мало змінився. Густе волосся, продовгувате лице з широкими губами, на куточках яких опускалися акуратно підстрижені вуса, пенсне приховувало зажурені очі. І взагалі весь він був меланхолійно насупленим, похмурим. На Дмитрове привітання щось невиразне буркнув, не відриваючи погляду від гранок.

— Ти що, загордився? — без обурення підвищив голос Вітовський, підходячи до столу.

Аж тепер Карманський підняв голову і, машинально поправивши пенсне, враз перемінився:

— А-а, Дмитро… — знітивсь. — Вибач, але ця проклята газета скоро зведе мене в могилу.

— Допустимо, я в це не повірю, бо якщо тебе не звели в могилу жінки чи римляни, то газета… Що таке газета? Її, як коханку, завжди можна покинути.

— А хліб?

— Іди жебрати… — пожартував Дмитро. — Торбу можу подарувати.

— Міністерську? — Карманський одсунув гранки. — Сідай. Хоч надивлюсь на міністра, а то ти вже стільки днів у Тернополі і ніяк не вдостоїш честі одвідати старого приятеля.

— Саме тому, що міністр, — скрушно прицмокнув Вітовський. — І якби не службові справи, то, напевне, і далі не вибрався б до тебе. Відразу прошу пробачення: справ у мене більше, ніж по горло. Розмовляти будемо нормально, чисто по-людськи, але прошу вважати нашу розмову офіційною і, що говоритиму, брати до уваги. Потреба часу.

— Кого-кого, а тебе послухаю.

— Усім відомо, що ти не належиш ні до москвофілів, ні до австрофілів. Ти такий самий патріот української нації, як і я, — поволі вів Вітовський. — Ні, я не прийшов тебе до чогось агітувати, на когось настроювати. Але ти редактор урядової газети. Тож мушу зауважити, в твоїй газеті дуже часто тягнеться така лінія: слава Богу, що розвалилася Австрія, нарешті всі українці стали вільними, щасливими. — Вітовський облизав вуста. — Нащо травмувати людей? Нащо, зрештою, настроювати людей проти себе?

— Я хочу, стараюся підняти дух людський, — делікатно пояснив Карманський. — Клич моєї газети: «До зброї! За волю і землю!» Разом з тим я переконаний, що нам треба доброго ватажка-українця, який би став проводирем галичан.

— Ти часом мене дивуєш. Ти стільки проїздив по світу, чотири роки вчився у Ватікані, знаєш кілька мов, доволі мудрий чоловік, та інколи впадаєш… Ну, як сказати…

— Ось назавтра йде передовиця, — Карманський моментально скористався з паузи, — в якій чорним по білому викриваються протиурядові елементи, авантюристи, саботажники.

— Вибач, але, замість передовиці, піде ось це, — Вітовський простягнув учетверо акуратно складений аркуш. — Наказ секретаря військових справ про те, що із завтрашнього дня по всій Західно-Українській Народній Республіці вводиться стан облоги. Прошу надрукувати.

— Це все так серйозно? Невже?

— Добродію Карманський, пора опускатися з поетичних піднебес на грішну землю й підкувати свого Пегаса, — несподівано різко заговорив Вітовський. — Те, що «Український голос» щоразу наголошує, що герб ЗУНР — золотий лев на синьому тлі, а прапор синьо-жовтий, справі не поможе.

— Не так уже часто ми про це пишемо.

— Згоден, перебільшую, але зрозумій, друже, кожне слово нині повинно бути мечем, а не шоколадкою.

— Здається, ніби розумію.

— Повторюю: я не приїхав ні сваритися з тобою, ні читати тобі нотації. Але зваж на ситуацію. Гадаю, ми порозумілися. А думати ти вмієш. Я прощаюся з тобою, бо завтра раненько їду на фронт.

Вони по-товариськи попрощалися, і Вітовський велів Устимчику крутити кермо до резиденції Петрушевича. Той, сумно підперши долонею підборіддя, чапів за робочим столом. І такий уже мав причавлений вигляд, що Вітовський по-справжньому перейнявся тривогою.

— Пан президент часом не захорували?

— Захворів доктор Кость Левицький. І то серйозно. Ми допіру посадили його на потяг до Станіслава.

— Так, це велика втрата для нації,— розкусивши крок Костя Левицького, поглумився Вітовський. — Ай-я-яй! І що ми тепер будемо без нього робити? Га, пане президенте? Нація пропаде…

— Керманичем Ради державних секретарів я призначив доктора Ізидора Голубовича. — Петрушевич так і не збагнув його глуму. — Як міркуєте, підходить? Справиться?

— Ідеально! — Вітовський хотів сказати «ідеальний баран», але стримався і сказав інакше: — Я видав наказ про стан облоги на території всієї республіки.

— А це не попсує нам? — насторожився Петрушевич.

— Це допоможе нам позбутися хаосу. Далі. Помешкання для штабу в Бережанах я підібрав. Дозвольте мені розпорядитися, аби Омелянович-Павленко з Мишковським негайно виїздили, — він зробив паузу. — Навіть сьогодні.

— Так поквапно?

— Якщо так поквапно втік від державних справ цей хитрий, як старий обкусаний лис, Левицький, — суворо сказав Вітовський, — то чому не може поквапно приступити до роботи командуючий армією? Нам же треба організаційно її сформувати.

— Я йому зателефоную…

Петрушевич намірився ще щось сказати, навіть розкрив рота, але раптово ввійшов Омелянович-Павленко, а слідом — Мишковський. Генерал, як завжди, був одягнутий в армійський мундир російського офіцера — однострій захисного кольору, але без погонів, а там, де мали бути погони, де, вірніше, колись були погони, темніли сірі полоси. Це був його улюблений мундир, як свідчив Устимчик, він не хотів його знімати, як і не хотів знімати нагород, бо вони свідчили про його героїзм, військову доблесть. Він довідався, що галичани охрестили його генералісимусом, однак не образився, це навіть лестило його натурі.

Вітовський зметнув очі на обох, та найдовше затримав на генералові. Он який він! Справді, ніби не примітний, але це, мабуть, отаман — людина-айсберг. Петрушевич тим часом хутко підвівся з-за столу, на якому лежала велика карта Галичини, й поручкався спершу з Омеляновичем-Павленком, а тоді з його начальником штабу. А Вітовський став обік з цілковитою незворушністю: Омелянович-Павленко не хотів знімати царського мундира, а він не хотів схиляти перед ним голову, кланятися. І чи не вперше затявся: повинна бути субординація — він усе-таки секретар військових справ, міністр.

— Прошу знайомитись, — Петрушевич повернув голову до Вітовського. — Наш державний секретар військових справ…

— Я здогадався! — перебив його Омелянович-Павленко, не давши йому назвати прізвище. — Мені показували портрет. Отже, пан полковник Вітовський?

— Ви не помилилися, — сказав Дмитро.

— Будемо знайомі,— і генерал першим простягнув йому руку, допитливо зазираючи в очі.

— Радий знайомству, — сказав Дмитро.

— Мишковський…

— Прошу сідати, панове. — Петрушевич звеселіло потер долоню об долоню. — Нарешті ми зібралися тим складом, яким давно треба було зібратися. Це добра ознака.

У відповідь, однак, ніхто не зронив ані слова, всі троє мовчки дивилися на президента, чекали подальших слів.

— У січні в Парижі відкривається Мирна конференція. — Петрушевич облизав губи. — На конференцію ми пошлемо своїх делегатів. До цього часу треба взяти Львів. Я хочу знати, панове, коли ви це зробите? — і перевів погляд на Омеляновича-Павленка.

— Я очікую корпусів Петлюри, — впевнено мовив той не запинаючись. — Петлюра обіцяв два корпуси. — І, наче за прикладом Петрушевича, також облизав губи. — А своїх сил для наступу… — Втягнув безпомічно голову в плечі, дрібно нею затрусив. — Своїх сил поки що замало…

— А якщо корпуси запізняться? — На мармуровому лиці Петрушевича сіявся неспокій. — Тоді який вихід? Що ми скажемо в Парижі? А головне — який вихід?

— Поки що треба ждати…

— Фронт займає тверді позиції,— встряв у розмову полковник Мишковський. — А помимо того, я міркую, що в таку сніжну зиму поляки не будуть наступати. Побояться, не наважаться, згадають долю Наполеона в Росії…

— Ви так мислите? — в очах Петрушевича — сумнів. — Не забувайте, Пілсудський хитрий, він може піти на все, і знов пильно глянув на Омеляновича-Павленка.

— Що ж, такий варіант можливий, — не відразу погодився генерал. — Однак я приєднуюсь до думки Мишковського, а крім того, ми повинні добре зорганізувати військо.

— Робіть щось, робіть щось… — благав Петрушевич. — Я дуже прошу. І збагніть: Галичина живе надією, що ми звільнимо Львів. На карту, панове, поставлена ваша репутація.

— Ми глибоко це усвідомлюємо. Однак мусимо підготуватися. Кожен наступ треба готувати.

— Пробачте, але я змушений признатися, сказати вам правду: серед стрільців вже шириться нарікання на вас.

— Які ж будуть конкретні пропозиції, пане президенте? — все ще м’яко, мовби недоспав, спитав генерал, хоча мав би передусім поцікавитись, які саме нарікання.

— Єдина буде пропозиція — командувати військами і воювати, а не смакувати чай з тортом! — аж тепер обізвався Вітовський. — Бридко слухати ваші безглузді слова про сніг і Наполеона. Ви що, за дурників нас маєте?

— Навіщо так різко?.. — Омелянович-Павленко збрижив лоба.

— Генерале, з вами розмовляє державний секретар військових справ, — не понижував, однак, тону Вітовський. — Якщо не помиляюся, цар Микола в таких випадках зривав з генералів погони… Якщо, власне, не Микола, то хтось інший. Суті не міняє.

— Що ви вимагаєте? — Омелянович-Павленко аж посинів, так важко йому було стримати гнів. А заодно було відчутно, що він боїться цього крутого і непримиримого чоловіка, який не піде ні на які компроміси, якого навіть Петрушевич — хоч і президент республіки — остерігається.

— їдьте негайно, нині, зараз до Бережан, де базується наш штаб. Там вас зустріне отаман Поточняк, разом з полковником Мишковським і нашими людьми негайно візьміться за організацію армії. Зараз у нас налічується майже п’ятдесят тисяч люду, сорок гармат. Принаймні поділіть на три-чотири корпуси, на полки, на сотні. Отаман Сень Горук передусім вам допоможе, як і отаман Анатоль Поточняк. До речі, отаман Поточняк має мої відповідні інструкції. Вам залишилося, як я йому сьогодні вже казав, переплавити слова на діло. Помимо того, наказую вам виконувати всі його розпорядження, бо це, власне, будуть мої розпорядження, оскільки завтра я надовго вирушаю на фронт. Одвезе вас до Бережан Устимчик.

Омелянович-Павленко понуро опустив голову. По хвилі, сліпо дивлячись на Петрушевича, пробурмотів:

— Якщо треба… Якщо аж так надто треба, то ми виїдемо… А може, нам би власне авто дали?

— У Бережанах дадуть, — замість Петрушевича відповів Вітовський. — Все, щасливої дороги! Ага, хвилинку! Полковник Мишковський, якщо ви хоча раз іще дасте до газети фальшиве повідомлення про становище на фронті, я вас вижену! Тільки не треба нічого пояснювати чи спростовувати: я сам особисто перевірив. І жодного вашого слова не прийму.

— Але ж… — почав був Мишковський.

— Нічого не треба пояснювати! — різко повторив Вітовський. — Обстановку на фронтах знаю краще, ніж ви.

— Так-так-так… — мов лелека, закалатав Омелянович-Павленко. — Ми виїздимо, панове. Сьогодні ж, зараз!

Він схопився на ноги, випростався струнко. Те ж саме зробив і Мишковський.

— Дозвольте відкланятись?

— Щасливо… — промимрив Петрушевич.

Вітовський мовчки відкозиряв. Омелянович-Павленко і Мишковський почеканили кроком до дверей. Настала гробова гнітюча тиша. Раптом різко задзвонив телефон. Розхвильований Петрушевич машинально зняв трубку, машинально підніс до вуха.

— Вас, пане Вітовський… — лице його затяглось пеленою задуми чи то зажури, зітхнув мимоволі.

— Це я, — сказав на тому кінці проводу Поточняк. — Допіру нам у штабі повідомили, що поляки зав’язали сильні бої під Самбором, Рава-Руською і Львовом, себто на всіх фактично відтинках фронту.

— Зрозумів, завтра я буду на фронті! — повільно видавив Вітовський і вже круто: — Зараз приїдуть Омелянович-Павленко і Мишковський. Прийми належно, влаштуй, нагодуй і примушуй працювати. Завтра в газеті буде мій наказ про стан облоги по всій республіці. Дій у відповідності з наказом.

— Буду діяти, а ви бережіть голову…

— Про себе я сам подумаю, — досада аж доконувала. — А ти подумай, як створити три-чотири корпуси, щоб можна було маневрувати. Власне, з Омеляновичем-Павленком і Мишковським попросту створюйте їх. Поки що багнетів достатньо. Все, друже, в мене нема часу на другорядні балачки.

Гнітюча тиша затяглася.

— Пане Вітовський, ви, напевно, трохи зарізко повелися з Омеляновичем-Павленком, — обережно зауважив Петрушевич, коли Дмитро зібрався йти. — Він все-таки генерал…

— Як президент, ви маєте право мене звільнити, — блиснув той очима. — На знак подяки ставлю пляшку коньяку.

Того ж дня Поточняк зателефонував удруге, на цей раз до Військового секретаріату: Бережани сподобались командуючому. Особливо розчулився, коли йому розповіли, що під час Північної війни із шведами тут побував Петро Перший. Генерал навіть висловив думку, що варто було б перенести штаб армії у старовинний замок з п’ятикутним подвір’ям. Там стільки веж… Його змалку вабили вежі.

— Не бавтесь, як діти! — розсердився Вітовський. — А робіть те, що я наказав. І не забувайте там, що діють військові трибунали…

Вони, сидячи пліч-о-пліч на задньому сидінні, як і належить добрим приятелям, їхали, однак, на передову без доброго настрою — Львів досі у ворожих руках, а спустошена Галичина вариться у чутках: буцім у Відні сформовано єврейську бригаду, і вона рушила, аби відбити Краків у поляків; Румунія покинула Буковину, і на Буковині українська влада; німці марширують на Варшаву, і незабаром уряд Пілсудського впаде; в Угорщині сформовано українські полки, і їх веде тамтешній генерал Кевеш, який вирішив послужити Галицькій Армії,— чутки, чутки, чутки…

— Хаос, пітьма, — сказав Вітовський. — А ще донедавна так перспективно сяяла перспектива…

— Коли б од били Львів, коли б нам обіцяна Петлюрою поміч… — тихо стогнав Ярослав, покусуючи губи.

— Поміч… — процідив крізь зуби Вітовський. — Прийшла вже та обіцяна Петлюрою поміч…

Грицан розумів, про що мова: з Підволочиська повідомили, що прибув курінь козятинської піхотної бригади. Та на фронт не конче рвався. Першою вимогою було — їсти! А ще козятинці нарікали: в Підволочиську повно галичан, то чому ж не воюють, а нас посилають на смерть?

— Кину до чортової матері оте міністерство… — сердито забурчав Вітовський. — Кину, і попрошуся на фронт!

— Не роби того, Дмитре, бо все пропаде.

Він довго мовчав, перекидаючи цигарку з кутка в куток уст, наче жував, а перегодя важко зітхнув:

— Не переоцінюю себе, але саме цього боюся.

У Рогатині, в комендатурі, їх засипали питаннями: чи то правда, що в уряді розбрат і що Кость Левицький не захворів, а виїхав до Станіслава саме тому, що не полагодив з Петрушевичем; чи дійсно обов’язки прем’єра виконує теперішній державний секретар юстиції Ізидор Голубович? Вітовський, як міг, тлумачив-переконував, що все це намовляння, Кость Левицький справді недужий і ніякої паніки не треба.

— Невже Левицький захворів навсправжки? — не витримав Ярослав, коли вони покинули комендатуру.

— Звичайно, ні,— без вагань сказав Вітовський. — Хвороба його — страх і безпорадність, бо, щоб керувати державою, — хай навіть такою маленькою, як наша Галичина, — треба мати велику голову. Це ж не те що ляпати з трибуни.

— І я в цьому переконаний, що хвороба його — вигадка; заєць, перше ніж лягти, плутає сліди.

— Тепер він, шельма, буде критикувати кожен наш крок і неодмінно напише мемуари, щоб зробити з себе вождя. А щодо слідів, Славчику, то все живе плутає сліди. Хоч і залишає.

— З деякою поправкою, — уточнив Грицан. — Вовки штучно маскують свої — скільки б їх не було, йдуть слід У слід.

— І це не рятує, бо вовк вічно гонимий. Зрештою, навіть добре, що Левицький пішов геть. А ось в силі-розумі Голубовича я сильно сумніваюся.

— А я, Дмитре, іншого боюся — повторення історії. Розумієш, появляються нові керівники, але промови виголошують ті ж, що й попередники. Правда, з деякими нюансами, та вони не міняють суті. Колись я звіряв святкові промови трьох наших патентованих, як казав Франко, патріотів, які змінили один одного на одному й тому ж посту. І що ти думаєш? Ті ж самі слова. Це жахливо!

— Це справді жахливо.

— І жоден з них не користувався авторитетом серед людей — їх просто ніхто не сприймав всерйоз.

Грицан кинув оком на стрункі ніжні берізки: в засніженому гаю — засніжена біла альтанка. Довкруж густо заячі сліди. Кохалися зайці? Може… І він згадав, як у такій самісінькій альтанці цілувався із Стасею, коли вони якось, ще до війни, одного зимового дня вирушили в Дубляни на прогулянку. Вони тоді ще любили одне одного. І мріяли. Вони так багато тоді мріяли…

— Коли я був гімназистом, — гіркувато всміхнувся Ярослав, — змайстрував маленький човник з парусом…

— Куди ж ти хотів пливти? — і собі всміхнувся Вітовський, запалюючи нову сигарету.

— На цьому човникові нікуди не можна було пливти… Він стояв поруч з книгами як символ.

— В молоді літа всіх тягне до символів, — Вітовський потер долонею чоло. — Але найбільше випробування випадає людині в складні хвилини. Ось де можна перевірити справжню її цінність. Постав людину в стан безвиході, отоді й побачиш, чим дорожить вона на цьому світі, як оцінює цей світ, отоді й розкривається або краса-сила її, або нікчемність, ницість.

Вони замовкли надовго.

— То що будемо робити? — і себе, і Грицана запитав Вітовський, коди наближалися до Перемишлян. — Ідемо в Бібрку до штабу львівської групи чи відразу під самий Львів?

— А ти як радиш?

— Якби я щось радив, не питався б тебе.

— Давай поміркуємо…

— А, що міркувати! У Бібрку, Місьо!

У штабі львівської групи «Схід» їм не пофортунило: його шеф сказав, що полковник Стефанів відбув до Винник ще рано-вранці, відносно ж фронту — повна стабілізація.

— Що ж, пошукаємо полковника у Винниках, — невдоволено сказав Вітовський, розуміючи, що головні питання слід вирішувати саме з командувачем. — Вертай, Місьо, назад, і поїдемо через Перемишляни та Куровичі, бо, не дай, Боже, ще застрянемо де-небудь серед поля, якщо їхати через Старе Село, хоч і ближче.

— А може, ризикнемо. Тут же їздять.

— Ризикуй, але якщо застрянемо…

— …я сам вас витягну… — докінчив з усмішкою Устимчик, а тоді промовив розсудливо й заклопотано: — Через Куровичі велике коло, а нам бензину треба берегти.

— Чорт з тобою! Але щоб потому не каявся.

— Не буду.

Чим ближче до Львова, тим міцніше стискалося в Грицана серце: рідне місто в чужих руках. Жах! Але він мовчав. Був певен, що й Вітовський думає те ж саме, то пощо ятрити душу, пощо сипати сіль на рану? Певно ж, думає — он як зімкнув суворі губи. А дійсно, таке враження, ніби ходиш довкола отчого дому, а зайти не годен — десь пропав ключ від замка, а двері й вікна заперті зсередини. Хоч двері ламай… А таки треба ламати… Конче треба. Негайно!

Ще більше защеміло серце, коли очі вигледіли а чи вгадали обриси Високого замку, вершок якого був присипаний сивим снігом та окутаний сивим туманом.

— Збожеволіти можна… — прорвалось у Вітовського.

— Не кажи…

При в’їзді до Винник, на просторому подвір’ї крайньої хати, стрілець-чорнобривець розмашисто колов порізану на цурпаки колоду.

— Ану зупини! — Вітовський торкнув Устимчика за плече, вибрався з машини, спитав стрільця-чорнобривця: — Ви тут на постої?

— Так, пане Вітовський.

— А звідки ти мене знаєш? — аж, вражений, сторопів.

— Знаю, — не розгубився той, а навпаки — пройнявся якоюсь внутрішньою гордістю. — Я був серед тих, хто арештував Гуйна.

— Зрозуміло. Скільки ж вас тут?

— Вся сотня, пане полковнику.

— А коменданта де знайти можна?

— В хаті. Він з нами.

Прислухаючись до їхньої розмови, Грицан і собі вибрався з машини, — очі впік крижаний вітер, що дув, певне, з Високого замку.

— Веди, — повелів Вітовський стрільцю-чорнобривцю.

У тьмяній сірій кімнаті півтора чи два десятки тьмяних сірих постатей. Ні очей, ні лиць… Сірі плями. Чипіють на голому ліжку, звідки висолопився віхоть соломи, підпирають стіну, вмостившись рядочком на лаві, німотно, як на поминках, грають в карти круг столу…

— Встати! Струнко! — заволав стрілець-чорнобривець, стискаючи в руці сокиру, що так і забув її полишити.

— Вітовський?! — зойкнув твердий голос, і дуже молодий, дуже сивий старшина з відзнаками хорунжого скочив на хиткі рівні ноги.

— Вайда?

— Я, Дмитре, я…

На правій руці його Грицан запримітив шлюбний перстень, а ще звернув увагу на масивне роздвоєне підборіддя, вгадуючи крутий норов.

— Боже! — скрикнув Вітовський. — Антоне, дорогий…

Широким кроком він ринув до посивілого офіцера, і вони дужо обнялися та розцілувались. Стрільці стояли ошелешено й заворожено, з якимсь благовісним трепетом. Мабуть, не йняли віри, що їхній командант може отак близько знатися з самим Вітовським… А Вітовський сказав:

— Таки є щастя на світі…

— Не сподівався мене зустріти?

— Мені повідали, ти в полоні.

— Обійшлося… — Вайда з гуркотом висунув на середину кімнати старий, надтріснутий стілець. — Сідай, друже. І ви, хлопці, всі сідайте — в нас нині свято. Святкові поминки… Чи не так, пане полковнику?

— До поминок ще далеко.

— Так думаєш? — Вайда застромив руку в кишеню, дістав звідтам зіжмакану листівку. — Прошу — читай!

Під загальну тишу Вітовський повільно й пильно вів очима по друкованих рядках:

«Селяни! Завзятий ворог польського народу, дикий гайдамака, руський хлоп збунтувався проти польського панування в Східній Галичині. Проти дикої навали бунтівників вислали ми наше лицарське військо. Щоб скоріше ворога усмирити, вступайте в ряди нашого війська, бийтесь хоробро і здобувайте землю, котра єсть, була і буде польською! Отож ідіть на схід, беріть польську землю, не дайте, щоб русин забрав вам вашу землю. У бій!»

— Читай! — і передав Грицану.

— Що на те скажеш? — спитав Вайда, потерши долонею роздвоєне підборіддя, і знову блиснув золотий перстень. — Як тобі це подобається?

— Загалом нічого нового, — Вітовський, проте, різко зсунув на переніссі брови. — Мене зараз інше цікавить: де полковник Стефанів?

— Звідки мені знати? Я його тижнів два не бачив.

— Як? Ми допіру з Бібрки. В штабі мені сказали, що поїхав до Винник, — жовна його заходили ходором.

— Ти що, не віриш мені? — мало не образився Вайда.

— Та вірити вірю, але…

— Біда, Дмитре!

— Сам бачу…

— Тебе цікавить одне, — сказав Вайда, — а мене інше: доходять до нас чутки, що провідники наші жеруться між собою. Поділилися на чортівські партії — і, замість єдності, повний розбрат.

— На щастя, поки що неповний, але безпорядків багато, — облизав пересохлі губи Вітовський.

— Киньте полемізувати! Дайте людям землю! — Вайда, однак, говорив рівно, не підвищував тону, але голос у нього був сильний. — Беріться за розум, бо, повір мені, Дмитре, буде біда. Передушать і нас, і вас. І дарма буде пролита кров.

— Якби, друже, все залежало від мене.

— Порозганяй ти всіх цих петрушевичів, левицьких, голубовичів і бери владу в свої руки. Зуміли ж більшовики! — і далі так само рівно говорив дуже молодий, дуже худий і дуже сивий хорунжий Антон Вайда. — Більше року вже прецінь більшовики тримаються. І ніяка сила не може їх збороти.

— Кажу ж, не все залежить від мене.

— Поміж стрільцями ходять чутки, що Мишковський поляк, отже, свідомо відтягує наступ.

— Це не так, — заперечив Вітовський. — Річ у тім, що в Начальної команди зараз дуже багато роботи — армію треба сформувати. Розумієш, справжню армію?! Професійну.

— Розумію, Дмитре, я все розумію, але може настати така хвиля, коли армія нікому вже не буде потрібна. Коло Городка гримить, аж шиби деренчать. Не дай, Боже, прорвуть фронт.

— І я розумію, друже, що ситуація надто складна, — закивав головою Вітовський. — Але поки що легких ситуацій не буде. Можна звинувачувати керівників республіки, можна звинувачувати мене як секретаря військових справ, але треба, дорогі мої, збагнути й усвідомити одну дуже просту річ: ми існуємо трохи більше місяця. Повторюю: трохи більше одного місяця. Давайте розсудливо міркувати. Невже за місяць можна створити рай на цій розтерзаній землі?

Стрільці, похнюпившись, мовчали.

— Хорунжий Вайда, я присвоюю вам звання сотника. — Вітовський швидко написав на чистому аркуші кілька фраз і розмашисто поставив свій підпис. — Створюй справжню сотню і будь справжнім господарем у Винниках. А Стефаніву я зателефоную зі Стрия. Ми зараз у Стрий, а то, бачу, дарма намотаємося, а полковника не знайдемо. Отже, дій, сотнику. Ти комендант міста Винники.

— Дякую… — І Вайда глибоко зітхнув.

— Ви нам патронів, гранат, гармат підкиньте побільше, — якось обережно сказав стрілець-чорнобривець.

— Підкинемо. Обов’язково! — запевнив Вітовський. — Без належного озброєння Львова у поляків не відіб’єш.

Грицан весь час мовчав. Його мордувало те, що бачив, хоча мав би не дивуватися, бо сам гнив в окопах. Але там він воював за Австрію, а тут сам за себе, за свою державу.

Коли вийшли надвір, Антон притримав Вітовського біля машини, і Ярослав чув, як він несміливо попросив:

— Дмитре, якщо будеш у Станіславі, знайди Таню Острогляд, перекажи, що я ще живий.

— Це простіше простого.

— Дай я на чомусь запишу адресу…

Вітовський акуратно заховав записку Вайди у верхню кишеню френча, м’яко взяв його за руку вище ліктя.

— Треба, друже, протриматися, — не наказував, а просив-благав. — За всяку ціну. Ні, ми не спимо, ми робимо все можливе, щоб змінити становище на фронті, але не все так просто й так легко.

— Тобі я вірю.

— А мені з того всього так запаморочилася голова, що я забув вас познайомити. — Вітовський ніяково повернув голову до Грицана. — Референт військового секретаріату…

— …Ярослав Грицан, — докінчив той нетерпеливо.

— Дуже приємно, — потиск руки чіпкий, дружній.

— Гадаю, не раз ще зустрінетесь, — Вітовський поплескав обох по спині.— Я не кажу тобі, Антоне, «прощай», а — «до зустрічі!».

Устимчик завбачливо завів мотор. Всівшись, як і перед тим, поруч з Ярославом, Вітовський зморено, наче крізь сон, промимрив:

— В Стрий…

Хилилося до вечора. Грицанову душу знову терзала досада: рідна хата поруч, а ввійти не можна…

— Антон посивів на Маківці,— немов сам до себе, замислено, зітхнувши, заговорив Вітовський. — Моя сотня боронила Маківку… На очах Вайди розірвало його рідного брата… На шматки розірвало… Антон посивів за один день.

— Це трагічно, — і собі мимоволі зітхнув Ярослав, а по довгій напруженій паузі: — Якби ти, Дмитре, знав, як мені зараз хочеться заночувати бодай під Львовом…

— А я не хочу спати під порогом рідної хати. Власне, не засну. Хоч навряд чи взагалі буду спати.

Обминаючи манівцями Львів, Устимчик квапився бодай завидна вибратися на Стрийське шосе, — птах квилить, квилить і кружляє, кружляє довкола зруйнованого гнізда…

— Стій! — різким покликом зупинив його Вітовський, коли вони проїхали добрий десяток кілометрів, вибравшись на пряму дорогу. — Людина замерзає.

Стрілець лежав на обочині. Навзнак. Вітовський з Грицаном хутко підійшли, нахилилися — до грудей зовсім юного хлопця причеплено картонну табличку: «Розстріляний за дезертирство. Не вільно ховати три дні. 22 грудня 1918 року».

Дмитро потер долонею лоба, Ярославу чорніло в очах. Вони німотно вернулися до машини.

— Що там? — спитав Місьо, повівши гострим носом, що так не пасував до його маленької голівки.

— Вбитий…

Вітовський з Грицаном водночас закурили. І довго-довго мовчали. Повалив густий сніг. Раптово почало темніти.

— Треба десь зупинитися, — звернувся на Вітовського Місьо. — А то заїдемо у рів — я нічого не виджу.

— їдь до найближчого села.

— А чому ви ніколи з собою охорони не берете? Всі-всі возять охоронців, — запросторікував ні з того ні з сього Устимчик. — 3 охороною і солідніше, і надійніше. Пан Петрушевич ніколи не їздить без охорони.

— Дивись вперед, бо справді опинишся в рові,— буркнув Вітовський і до Ярослава: — Ти бачив на правій руці Антона перстень? Це братів. Вони були близнятами. Коли брата розірвало, Антон знайшов його руку з перснем… Отака історія. З густої пелени снігу виринуло: «Липники». Вітовський торкнув Устимчика за рукав:

— Зупинись біля першого обійстя і поглянь, чи є де заночувати. Тільки поводь себе по-Божому.

Устимчик загальмував і, настовбурчивши заяложений комірець, щоб не обсипало снігом, підтюпцем побіг до скособоченої хати й так само хутко повернувся, якийсь переляканий, стривожений.

— Там божевільна! — відчинивши дверцята, закричав жахно крізь віхолу, крутячи кругленькою голівкою з гострим носиком. — Там божевільна мати і шестеро дітей.

— Щось ти фантазуєш, — Вітовський висунув ноги з машини.

— Не йдіть! Не йдіть!

Але Дмитро і Ярослав пішли. Кімната була низька, чорна, непроглядна — Вітовський ледве освоївся, щоб збагнути, що в ній діється: у кутку збилося шестеро дітей, налякані, мовби зацьковані, дрібні, а посередині стояла висока, худа жінка. З більмом на оці, як помітив Грицан.

— Що? Що ви ще хочете? — заволала жінка.

— Нічого. Хотіли переночувати.

— Це Вітовський, — м’яко сказав Ярослав, неначе Дмитра всі повинні були знати.

— Хай навіть сам Бог!

Заридавши, жінка почала ошаліло бігати по хаті. Діти, водячи за матір’ю очима, зарюмсали, вони були худі, мов з хреста зняті, обірвані. Вітовський, терпляче вичекавши, звернувся до найстаршої дівчинки, якій, напевне, було років дванадцять, а може, й більше.

— Що сталося? Я представник уряду. Я не буду вас рухати. Але поясни мені, що сталося?

— Брата нашого… Брат наш…

— Прийшли такі, як ви! — жінка з більмом на оці дещо вгамувалася. — І кажуть мені: давай сина! А тому синові ще сімнадцяти нема. Я ховала його від усіх. Правда, він у батька вдався. Сильний. Але ж дитина! Кажу: нема. А їх найстарший: «Беріть, хлопці, корову!» Діти ж, кажу, діти. Як діти без молока? «Прийде син — корова твоя, не прийде — наша». Вони забрали корову, а через день забили сина…

Вона замовкла. Діти тиснулись одне до одного, принишклі, перелякані. Старша дівчинка, побачивши, як Вітовський обурливо стиснув уста, з гіркотою пояснила:

— Його били, вони його дуже били, і він утік… Вони його шукали… Він повісився…

— Що ви хочете? — закричала жінка з більмом на оці.— Ну, що? Беріть уже мене! Вішайте! Ріжте!

— Ходімо, Дмитре, — Ярослав м’яко торкнув Вітовського за лікоть. — Ми її не заспокоїмо, розумієш, вони зараз у такому стані… Ліпше не чіпати.

— Йди до авта! — сухо промовив Дмитро. — І нехай Місьо принесе сюди всі наші харчові запаси. Всі! Ти мене, сподіваюся, зрозумів?

А сам стояв отупіло, розпука розколювала голову; коли Устимчик ввійшов, у нього була доволі кисла міна, але в зігнуту спину вгризався туго набитий мішок.

— Це для вас, — сказав Вітовський до жінки з більмом на оці.— Поки оговтаєтесь, то, може, трошки вистачить… Дай вам, Боже, здоров’я… — А вже у машині глухо промовив: — Ночувати ніде не будемо, а втомимось — подрімаємо десь у полі. Поки їдемо. Ми сьогодні повинні бути в Стрию.

«Дмитро доходить до відчаю, — подумав Ярослав. — І я скоро дійду до відчаю. Невже настане така хвилина, що розум не здатний буде сприймати того жахіття, і ми всі по-божеволіємо? Хоч на хвилину забутися… Може, спирт поможе? Випити б і бодай на годинку забутися…»

Вітовський суворо мовчав, дивився уперед, курив. А сніг заліплював вікна, і машину довелося-таки зупинити. Не розмовляли. Дрімали. А може, вдавали, що дрімають. Аж на світанку, коли втихла віхола, рушили далі. Перед Стриєм побачили клуби чорного густого диму — усе небо в диму.

— Що це горить? — запитав Вітовський діда, що тримав на кістлявих плечах в’язку дров.

— Все горить, — похитав головою дід, ноги його були обмотані рваними онучами. — Все…

— Ну, що саме?! — закипів ураз Вітовський, чого ніколи не дозволяв собі в спілкуванні з цивільними, розуміється, опріч ворогів. І Ярослав збагнув, що в нього урешті-решт здали нерви.

— Не кричіть на мене, пане, мене вже криком не злякаєте, — дід, маленький, кістлявий, в онучах замість чобіт, поглядав сльозливими очима на Вітовського так, неначе перед ним був манекен.

— Даруйте… Але що горить?

— Все горить, — бовкнув дід, потоптався і розважливіше доказав: — Газ горить, нафта горить, хати горять… Свої крадуть — чужі палять, свої палять — чужі крадуть…

— Хто в Стрию? Поляки, наші?

— Не відаю, — знизав плечима дід. — Ото єдине можу вам сказати: нікого на небі вже нема, бо якби був Господь Бог, не допустив би всього цього паскудства.

— На Стрий! — гаркнув Вітовський у вухо Устимчику, мовби той в чомусь провинився.

А дід, як нічого не бувало, повільно чалапав далі, полишаючи на пухнастому снігу химерні сліди од своїх обмотаних онучами ніг. Ярослав добув цигарки.

— Я все бачив за часи війни, — впівголоса промовив Вітовський. — Але щоб отак… — і не доказав.

— Там ти був звичайним командиром сотні, а тепер… тепер ти, друже, міністр військових справ.

— Мовчи! — рявкнув щосили й відразу: — Вибач, але я нині, здається, збожеволію. Давай помовчимо. — Однак довго не витримав, тяжко зітхнув, не розтискаючи зубів. — Як нам зараз потрібні в містах і селах солідні керманичі, а на фронтах — добре вишколені, високих рангів командувачі. Боже мій, як потрібні…

Так, вельми потрібні! Великі надії він покладав на полковника Віктора Курмановича, можливо, навіть більші, ніж на Омеляновича-Павленка. І не лише тому, що той полковник саме близької галичанам австрійської армії, не менш важило, а може, навіть більше, що Курманович походив з Холмщини, отже, свій, галичанин. І його зовсім інакше сприйматимуть, ніж Омеляновича-Павленка. Словом, це була б знахідка для Галицької Армії! А згодом міг би замінити того ж таки Омеляновича-Павленка, — найманець — чоловік не тривкий, хай і близький по крові… Вітовський будував далекі плани, хоча мав про Курмановича доволі скупу інформацію. Тільки в загальних рисах: закінчив кадетську школу і школу австрійського генерального штабу, воював на російському фронті, потрапив у полон і був виміняний, а після листопадового перевороту зголосився до української місії у Відні та заявив, що бажає прислужитися молодій армії. Однак до столиці новоспеченої республіки не доїхав — Львів упав, і Курманович осів у Стрию. Недавно телефонував, що занедужав. На те Вітовський запально відповів: чекайте мене — ближчими днями буду!

— Як міркуєш, Славчику, Курманович часом не крутить? — Вітовського затерзали сумніви.

— Хто його знає… Але, — Грицан спробував вимайструвати подобу посмішки, — здається, Курманович — не Кость Левицький…

— Воно-то так, але… Але!

— Тільки б його застати.

— Так, головне — застати, — погодився Вітовський. — Місю, їдь спершу до гостиниці, а вже тоді будемо шукати Коссака.

Стрий зустрів їх похмуро — задимлений та засніжений, малолюдний та холодний.

У вестибюлі народного готелю — запобігливий швейцар, з сивими вусами, як у покійного цісаря, в протертій, однак, австрійській ще лівреї… На що Вітовський відразу звернув увагу. Може, тому надто сухо й суворо спитав:

— Полковник Курманович у вас мешкає?

— Так, пане добродію, — вклонився швейцар.

— Проведіть нас.

У номері, куди їх спровадив швейцар, який ніяк не міг розлучитись з австрійською лівреєю та носив вуса а-ля Франц-Йосиф, їм навстріч з-за столу, що стояв посередині, підвівся блідий чолов’яга років сорока-сорока двох, худий, лисуватий, з шпакуватим волоссям і австрійською шинелею наопашки. Дивився з-під лоба.

— Вітовський, — назвав себе Дмитро. І подав руку.

— Я здогадався, — Курманович не переставав дивитися з-під лоба, хоча говорив ввічливо й спокійно. — Отже, будемо вважати, що ми познайомились. — Аж тепер слабо всміхнувся.

Цю його звичку — позирати з-під лоба, Вітовський запримітив одразу, як тільки переступив поріг. Хтозна, що це за ознака… Власне, у кожного свої ознаки, свої звички і свій характер. Отже, нема чого дивуватися. Інша річ, що ти, Дмитре, навчився професійно сприймати людину, — це, між іншим, теж якась ознака… Та не про те зараз бесіда!

— Як ваше здоров’я, пане полковнику?

— Ліпше. Вже ліпше.

— Слава Богу… Ми раді.

— Тепер на кожному кроці чоловіка підстерігають якщо не рани, то хвороби — такі вже часи настали.

— Страшні часи. Жорстокі.

— Роздягайтесь, панове, і прошу сідати.

«Ні, це оригінально! — знімаючи кожуха, весело — чи невесело! — подумав Г рицан. — Омелянович-Павленко носить російську шинелю, Курманович — австрійську, і оба хочуть нам служити… Цирк на дроті! Боже, які ж ми вбогі…»

Вітовський, обсмикнувши френч та пучками нащось розгладивши неслухняні жорсткі вуса, сів між Курмановичем і Грицаном.

— Пане полковнику, я перепрошую, але почнемо, як кажуть, просто з мосту… Ви не передумали?

— За кого ви мене приймаєте?

— Вибачте… — однак Вітовський не знітився. — В такому разі — конкретно: ми хочемо, щоб ви обняли команду наших військ під Жовквою. Там — туго.

— Я готовий їхати будь-коли, лише б це принесло республіці користь, — Курманович все ще дивився з-під лоба.

— Тоді — під Жовкву, на правий відтинок фронту, — порішив Вітовський. — Там потрібна кріпка рука.

— Коли ж?

— Позавтра. Разом. А тепер, будьте добрі, скажіть мені, що діється в Стрию. Тільки прошу об’єктивно.

— Хм, у Стрию… — Курманович опустив, відтак різко підняв очі.— Якщо об’єктивно, відверто й достовірно — хаос. Нема дисципліни. Старшини п’ють і волочаться за бабами, стрільці й собі не проти погуляти… А Гриць Коссак…

Курманович не доказав — розчинилися двері, і в них, наче на замовлення, постав комендант Стрия і командувач лівого крила фронту полковник Коссак. Вузький лоб, широкі губи, лице — мов з мармуру висічене, і різкий жорстокий погляд. Диво якесь, — подумав Грицан, — дійсно, наче на замовлення… Він не любив Коссака. Зрештою, здається, його любила лише одна особа — Гриць Коссак… Хоч вважалося, що той мав неабиякі заслуги перед Січовим стрілецтвом. Адже ще в чотирнадцятому командував куренем усусів. Проте Ярослав добре знав, що Коссак до командування йшов правдами й неправдами; його охрестили самозванцем, бо сам добивався для себе чинів і нагород; першим, ще у п’ятнадцятому році, одержав звання полковника; домігся того, що його поставили на чолі легіону, іменованого Першим полком Українських Січових стрільців. Саме тоді Ярослав зіткнувся з ним вічна-віч. Це був вихованець австрійської військової школи, великий любитель кар’єри, нестримний у бажанні вирізнитись з-поміж стрілецтва: командир першого куреня, командир першого полку, перший полковник…

«Він блискучий ловкач, — подумав Грицан, бачачи, як Коссак сильним потиском ручкається-вітається з усіма. — Вітається тією рукою, якою колись бив стрільців».

— Мені повідомили, що ви приїхали, — швидко пояснив Коссак. — Ну то я відразу сюди, щоб довго не шукали.

— Якраз доречно, — сказав Вітовський. — Я хочу знати, що діється на фронті і в запіллі.

— А ви їли з дороги? — спитав, проте, Коссак.

— Потім! Ну?!

їм важко буде порозумітися, — розмислював Грицан, — найшла коса на камінь. Хоч вони, здається, ніколи не сварилися, але й не були ніколи друзями. Так, вони не могли порозумітися щиро, бо ж іще в Січовому легіоні Коссак з прибічниками твердив: Січові стрільці повинні виконувати всі накази австрійців — лише таким чином можуть мати рівноправність в австрійській армії. Вітовський же наполягав на тому, що легіон повинен бути самостійним, співпраця з австрійцями — повернення до минувшини, а це справжнє лихо. Іще одне, знав Ярослав, найбільше заїдало Коссака: Вітовського любили, в його сотню просилися, а від нього, Коссака, тікали, навіть якось хотіли його вбити.

— Справи кепські, проте нема підстав для песимізму, — сказав повільно Коссак. — Позиції втримуємо.

— Чому горять промисли?

— В мене не вистачає сил.

— Хіба не було наказу про мобілізацію?

— Ще не встигли…

«При всіх званнях і заслугах Коссакові не варт було давати командування Стрийським фронтом, — міркував Грицан. — Однак якась сила дала… А слово честі, дивно. Всі знають, що Коссак бездарний, що тримається на впертому характері, на мордобитті, що самолюбивий, що нікого не визнає, крім себе, що корчить із себе вождя, а ось доручили… Навіть рішучість Вітовського не помогла. Що це, фортуна? Чи вміння лестити таким же, як сам? В усякому разі, Коссак завше вмів вислужуватися перед начальством. Так, це важливий фактор — знайомство і зв’язки».

— Я хочу побачити стрільців і передову, — рішуче підвівся Вітовський.

— Не скрізь можна проїхати…

— Візьмемо сани…

— Добре, можна саньми, — неохоче погодився Коссак.

— Отамане Грицан, ви залишаєтеся тут, познайомте полковника з усім — фронтами, штабами, становищем.

— Гаразд, — Ярослав сторопів: «Вітовський сказав «отамане»? Але ж я сотник…»

— І перемініть відзнаки, — Дмитро ніби вгадав його думки. — Віднині ви — отаман. Мене до обіду не чекайте, — узгодьте спільно всі дії на Жовківському відтинку.

До Куликова дорога стелилася. Ще тільки розвиднювалося. Після нічної розмови з Коссаком («якщо нічого не буде поправлено, станеш перед трибуналом…») Вітовський, притуливши голову до бічних дверцят, спав так солодко, наче в царському ліжку. Позад куняв полковнив Курманович. Ярослав вдав, що теж дрімає,— дорога стелиться до Куликова, а думки — до сина. Ярослав стискав зуби, бо судома скліщувала горло. Він бачив Аскольда зовсім маленьким, допитливим і цікавим, мудрим не по роках і непримиренним до того, що входило в його власне уявлення про світ і поведінку людей. Це ж йому через рік у школу. Ні, нема в тебе сина, про якого люди казали «викапаний батько», — білявий м’який чубчик, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, глибокі, пильні очі з голубим відливом, ямка на правій щоці. Є, правда, суттєва одміна — любить багато щебетати, а чужого може довести до сказу, якщо його щось зацікавить.

А далі сплив йому перед очима полон: і білосніжний чепурний Чернігів, і ласкава голуба Десна, і Болдина гора, — годинами любив сидіти Ярослав тут, біля пам’ятника-надгробка Коцюбинського, а поруч з могилою, над самим урвищем, стесаний вітрами дуб: стовбур і далі відроги-гілляки, що нагадували рогачку й висіли паралельно над землею; дуб — народ, Коцюбинський — його син.

Думки стрибали, дибились, як норовисті коні: у Стрию старшини цмулять по шинках пінисте пиво та залюбки критикують фронтового стрільця; майже не вступають до армії синки «великих» — вичікують, бережуть себе, і теж пиячать, і теж розділяють ложе з чужими жінками… Львів — зі Стрия на Куликів — знов довелось об’їздити… І знов біль краяв серце… «До Куликова — без зупинки…» — сказав Вітовський. Анатоль має виїхати з Омеляновичем-Павленком до Бібрки, щоб перед наступом на Львів перевірити наявні сили, вточнити з полковником Стефанівим акцію загалом.

А вже перед самим Куликовим, що за десять чи п’ятнадцять кілометрів від Жовкви, Грицан знову розмислював про сина, та найбільше про Стасю, котра мала б там жити, — думки, однак, були не болісні, а якісь сердиті. Тепер у Грицана була Оксана — щира, мила, услужлива. Зрештою, він, мабуть, не стільки гнівався на колишню свою дружину, як проклинав той день, коли став з нею під вінець, — найгірше, може, для чоловіка, як нема до кого притулити голову… І коли нема теплого гнізда.

— Де ми вже? — Вітовський, як раптово заснув, так само раптово прокинувся.

— Скоро Куликів, — тихо відказав Устимчик.

Хоч сказав він тихо, але Курманович заворушився, позіхнув і наче сам до себе хриплим голосом:

— Якщо з Куликова до Жовкви не більше п’ятнадцяти кілометрів, то можна за ніч відбити місто.

— Там про це ми і поміркуємо.

Коли під’їхали до комендатури, зовсім розвиднілося. На щастя, застали майже всіх чільних старшин. Поручкавшись з кожним, Вітовський попросив доповісти обстановку. Становище тут було трохи інше, ніж у Підкарпатті. Воно й зрозуміло. Адже там крупна промисловість, нафта, газ, сірка і всяка всячина, а тут дрібні майстерні, єдине, що стратегічно вигідне, — пряма дорога з Рави-Руської на Львів.

— Так ось, панове старшини, з цієї хвилини командувачем Куликівської групи призначається полковник Віктор Курманович, — вислухавши рапорти, сухо сказав Вітовський. — Прошу беззастережно виконувати всі його накази. Я наділяю пана Курмановича особливими повноваженнями, бо, щоб відбити Жовкву, потрібно діяти саме так, а без створення міцної бойової одиниці на цій ділянці фронту успіху не досягти.

Потім було те, що було всюди: стрільці скаржилися і нарікали. Уряд про нас не дбає, нема зброї і амуніції, погане харчування, нікудишнє обмундирування…

— Хлопці, вгамуйтесь! — висмикнувся з лави під стіною пристаркуватий старшина. — Завтра Новий рік. То, може, попросимо пана Вітовського з нами його зустріти?

— Славно!

— Моя бабця сказала б, що ми нехристи, — вперше за час перебування в Куликові Вітовський посміхнувся. — Бо справжній Новий рік на Василя. Що ж, будемо на цей раз нехристами. Я залишаюся з вами, панове старшини. Може, новий рік принесе нам те, чого ми чекали кілька століть…

— Наша доля в наших руках.

— Відстоймо себе — і заживемо…

— …як належить жити!

— Не базікайте — готуйте стіл, бо вже смеркає!

Уранці, коли Вітовський з великими потугами нарешті зв’язався з Бережанами, Поточняк сповістив: Національна Рада і Державний секретаріат перебралися з Тернополя до Станіслава, — республіка втретє поміняла столицю…

— Щось ми нині дуже хутко їдемо, — зронив Вітовський. — Невже квапимося назустріч смерті?

— Повторні дороги завше видаються коротшими, — зафілософствував раптом Устимчик і всміхнувся, певне, що й він здатен на мудре слово.

— У Рогатині зупиниш. Треба трохи розім’яти ноги і випити гарячого чаю. Ти не проти, Славчику?

— Чого б це я був проти?

Він не був проти — він був радий за Вітовського: призначення Курмановича командувачем Куликівської групи збадьорило того, якось зовнішньо освіжило. Коли б ще на інші відтинки фронту поставити достойних людей!

— Я все думаю про Жовкву, — Дмитро, щоб зробити паузу, облизав губи. — Гадаю, матиме значення те, що там провів дитячі роки Богдан Хмельницький. Це якось повинно осінити стрільців під час штурму.

— Але не забувай, що під час Північної війни у Жовкві перебував Петро Перший — той Петро Перший, який згноїв тисячі українців на побудові Петербурга…

— Завжди ти, Славчику, зі своєю історією…

— Факти — вперта річ, — казав, здається, Лесаж.

— Рогатин, — і Місьо пригальмував.

Гарячий міцний чай неначе подвоїв сили. Коли вийшли з шинку, Грицан помітив біля їхнього авта невисокого повнявого чоловіка з червоним обличчям. Шарварко? Знов Шарварко? І Грицану згадався Будапешт, Правда, тоді Шарварко враз зник, але чи послухав його? Грицан рішив поки що нічого Вітовському не казати.

— Перепрошую, пане Вітовський, — Шарварко крок-другий — вперед. — Я дізнався, що Їдете до Станіслава.

— їдемо. А що?

— Може, прихопите? Я заплачу…

— У такому разі — ні!

— Перепрошую, я — ляпнув…

— Не треба ляпати — сідайте!

— Щиро вам вдячний, — і Шарварко поспішно втиснувся поруч з Грицаном, відтак, полегшено зітхнувши, зняв шапку, волосся його було жовте, прилизане назад, над блакитними очима, наче приклеєні, жовті брови.

— Однак — хто ви? — обернувся Вітовський.

— Недовчений гімназист — Микола Шарварко.

— Цього замало.

— Направду недовчений. На іспити я носив жирафу, з дерева… Вона рухала шиєю… У жирафи довга шия… Бачили?

— Виручала?

— Зрідка, — засміявся Шарварко. — Особливо коли іспит приймала жінка… Кобіти, знаєте, люблять кмітливих… А якщо серйозно, то я власник кав’ярні «Зустріч». Тож люб’язно запрошую панів, як опинимось в Станіславі, до себе бодай на коротку гостину.

— То як, отамане, приймаємо запрошення? — добрий настрій не покидав Вітовського. — Він же все одно не відчепиться…

Грицан промовчав, а Шарварко бурхливо:

— А таки не відчеплюсь!

Коли в’їжджали в Станіслав, перед плиткою Бистрицею Солотвинською стрімко викинув поперед себе правицю і показав на протилежний берег, де в оточенні засніженого саду височіла двоповерхова невеличка вілла.

— Ось вона, моя «Зустріч»!

Дорога туди була протоптана, вірніше, втрамбована колесами і полозками. З комина курився дим.

— Улітку тут райський куточок, — хвалився Шарварко. — Буйно квітнуть дерева, кучерявляться прибережні верби, гойдаються човни. Прекрасна кухня, при потребі — окремі кімнатки. Сам я мешкаю в центрі, біля ратуші. Ось моя візитка… — і подав по карточці Вітовському та Грицану.

Він чимсь приваблював і чимсь відштовхував. Приваблювала його безпосередність, правдива щирість, навіть безкорисливість; принаймні Ярослав знав по Тернополю, що ця людина не пожаліє останнього гроша, а на виручку прийде. Однак знав він іншого Шарварка — Шарварка в Будапешті… І вдруге промовчав.

Обід, як на теперішні часи, був вишуканий. І знов усе було просто — людина хотіла зробити людям приемне. Розмови точилися про все і ні про що, більше говорив Шарварко, оповідаючи билиці й небилиці з життя «Зустрічі», а вони, розуміється, були доволі забавними, пікантними, надто ж коли йшлося про зустрічі чужих молодиць з чужими чоловіками. В час бесіди і трапези Вітовський раптом згадав прохання Вайди й спитав:

— Ви часом не знаєте, де вулиця Затишна?

— Затишна? Звідси триста кроків.

— Тоді — щиро вдячні за трапезу, — Вітовський підвівся.

— Це я вам вдячний, що не погребували.

— А Затишну все-таки покажіть щоб ми не блукали.

— Та то простіше простого!

— Далі можете не йти — будинок ми самі знайдемо, — сказав Вітовський, коли опинилися на початку Затишної.

— Заходьте ще, — Шарварко запрошував люб'язно, але ненастирливо, проте Грицанову руку затримав довше. — Чекаю в гості. Обов'язково!

Ярослав і цього разу промовчав.

Дім на Затишній — звичайна рублена хата, а далі — хлівець, кілька дерев. На подвір'ї розгулювало сім чи вісім курок з пишним півнем. У темних сінях Ярослав спіткнувся і, вдарившись коліном об щось гостре, засичав од болю — з-під ніг з брязкотом покотилося чи то відро, чи баняк. Одразу ж відчинилися хатні двері, і жіночий голос винувато простогнав:

— Ой… Сюди-сюди… Ви заблудилися…

Однак у кімнаті йому не одразу розвиднілося, бо очі ще разив сліпучо-білий, відполірований сонцем сніг. А коли розвиднілось, онімів. Перед ним стояла не дівчина — сама краса. Русява. Волосся підріз; ане до плечей — хвилясте, густе. Рум'яні свіжі щоки. Під тонкими бровами великі сірі очі. Дуже довгі променисті вії, наче штучні. Невисока й гінка. Тонка, мов перепоясана, талія. Невеликі гострі груди. Виразні червоні губенята. І родимка коло білого вушка.

— Це… це… — почав заїкатися Ярослав, не зводячи погляду з дівчини. — Це хата Остроглядів?

— Так.

— А ви Тетяна? — спитав Вітовський.

— Так, Тетяна.

— Я від Вайди, — Вітовський приступив ближче.

— Антона? — аж затремтіла дівчина.

— Антона, — підтвердив Ярослав, заслонивши Вітовського. — Він щиро вітає вас. Ми бачили його, розмовляли з ним, зараз він під Львовом, у Винниках.

— Вайда передав вам свою адресу, — тепер Дмитро заслонив Грицана. — Прошу — можете йому написати.

— Антон, — наче в забутті прошепотіла дівчина. — Антон… А більше нічого не переказував?

— Аби ви ждали його…

— Угу… угу…

Ярослава жахала її врода, і він поплив очима по вбогій хаті, де скромно стояли старомодне широке ліжко, висока скриня, дві лавки попід стінами, велика селянська піч і швейна машинка фірми «Зінгер».

«Львів, Тернопіль і нарешті Станіслав, — носилось в голові Вітовського. — Вже третя столиця за два місяці… Здається, ще жодна держава світу так не міняла центру-осідку…»

Стовбичачи над Петрушевичем, котрий чипів похмуро й скульчено за дубовим столом, вимостивши поперед себе бліді руки та нервово покусуючи тонкі губи, Вітовський знов різко заметав камінь-словами:

— Мишковський вас обманює! Він взагалі усіх обманює! Невже ви досі, пане президенте, не збагнули, що його офіційні повідомлення у часописах наскрізь брехливі? Якщо вірити Мишковському, то під Львовом усі поляки вже перебиті! А насправді ж поляки обстрілюють нас.

Петрушевич поворушив тонкими пальцями, відтак підняв очі — очі дипломата, в яких нічого не можна прочитати.

— Що ви радите?

— Дайте людям землю! І вони будуть її захищати. Це єдине може нас врятувати. Ми ж обіцяли людям землю.

— Я не диктатор.

— Переконайте Національну Раду, Державний секретаріат, що це єдиний вихід з того становища, яке склалося. Кожна людина за щось жертвує своїм життям, чи то за ідею, чи за хліб. Дайте людям землю, а тоді вже люди щось вам оддадуть.

— Все те не так просто…

— Зате настане день, коли буде пізно! Нерішучість уряду породжує недовіру загалу, зволікання примушує той загал задуматися: а чи той в нього уряд? Ви, пане президенте, замислювалися над цим?

— Можливо, маєте трохи рацію. Однак же люди повинні зважити на ситуацію. Ми ж відіслали звернення нашого уряду до коаліції держав Антанти, ми ж виразно сказали, що наш край зруйнований, як і виразно сказали, щоб Антанта примусила Польщу забрати свої військові сили з Галичини. А вже тоді будемо вирішувати оце болюче питання про землю.

— Ну, повірте ж мені,— Вітовський вже говорив так, ніби вибився з сил, — що кожна людина жертвує своїм життям в ім’я чогось. Отже, зараз питання питань — земля!

— Вірю вам, погоджуюся з вами, але все це може полагодити лише Національна Рада, — вперто стояв на розпутті Петрушевич, даючи зрозуміти Вітовському, що розмова закінчена і подальші дискусії безнадійні.

— Тоді нам нема про що говорити! Але закарбуйте в своїй голові, що вас виженуть з цієї землі. Закарбуйте! І як будете драпати до Відня чи підете на той світ, згадайте мої слова! Так буде! І вам, і Левицькому, і Голубовичу!

Вітовський люто, з презирством ще раз глипнув на Петрушевича і, не попрощавшись, траснув за собою дверима. Петрушевич знов понуро опустив голову: біда, коли біля державного керма стають отакі буйні люди, яким бракує витримки, солідної орієнтації в ситуації. А можливо, Вітовський каже правду про становище під Львовом? І Петрушевич зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.

— Що на фронті? Зокрема, під Львовом?

— Ми успішно стримуємо наступ ворога, — спокійно і впевнено доповідав той з Бережан.

— Успішно стримуємо… — промимрив Петрушевич, а далі закричав: — Не стримувати треба, а наступати! Вісімнадцятого січня відкривається в Парижі Мирна конференція — ми повинні взяти Львів!

— Докладаємо зусиль…

— Наступати треба!

— Стримаємо наступ і підемо в контрнаступ…

— Доповідайте щодня!

І поклав трубку. То що ж робити? Кого слухати? І яким буде цей новий 1919-й? Що принесе? Де вихід? Треба… Так! Лише злука ЗУНР з УНР може нас врятувати… Злука! Тільки злука, всі вважають Галичину П’ємонтом, звідки почнеться національне відродження. Тож кого слухати?

Петрушевич почувався самотнім. Раніш хоч дружина була розрадою, а після її смерті він мов без рук. Ні, Леокадія не була політиком, не була навіть особливим ерудитом, але добрі сімейні стосунки, сімейний затишок мав для нього неабияке значення. Він скорбно зітхнув і заглибився в справи. Під вечір задеренчав телефон.

— Це — Вітовський, — почув у трубці далекий сухий голос. — Пане президенте, я бачу потребу змістити полковника Стефаніва.

— Змістити? — сторопів Петрушевич. — Полковника Стефаніва? — Він аж зіщулився, наче хтось намірився виплеснути йому в лице горня води.

— Саме так, — підтвердив Вітовський. — Натомість командувачем львівської групи поставити полковника Осипа Микитку. Хоч йому вже десь п’ятдесят, але чолов’яга ще гожий. Скромний, невибагливий в особистому, зате вимогливий в справах стрільців. Зараз він, може, найкращий офіцерський фронтовик. Щирий патріот. Вірить у нашу перемогу, і віря ця послужила, певне, йому в штурмі Сокільників — щойно мені доповів Поточняк, що поляків вибито і село взято. Завдяки Микитці тепер лінія облоги Львова проходить так: Рясна-Руська — Малехів — Кривчиці — Бровар Грунда — Пасіки — Персенівка — Кульпарків — Скнилів — Зимна Вода. Отже, пане президенте, я прошу вашої візи.

— А полковник Стефанів?

— А хіба в нас надлишок старшин? Що ми, не знайдемо йому місця? Армія ж щойно формується.

— Ну-у-у… ну, все-таки…

— Даєте візу?! Чи ні?!

— Угу… угу… — мимрив Петрушевич, мацаючи добре розвинуте підборіддя. — Що ж, пане Вітовський, дійте на власний глузд, але щоб не було нарікань.

— Я дію не на власний глузд, а на користь армії.

— А який стан на інших відтинках фронту? — Петрушевич круто змінив розмову, бо… Бо з Вітовським ліпше не зв’язуватися. — В Стрию? Під Жовквою? Сокалем? Рава-Руською?

— У міру поступлення звідомлень з фронту я негайно буду інформувати пана президента.

Петрушевич насурмонився: Вітовський що, глумиться наді мною? Чи це звичайна етика? Але чому натиснув «пана президента»? І Петрушевич буркнув:

— Ну гаразд!

— Зачекайте! Хвилиночку! Іще одне: я таки не покидаю своєї гадки змінити Мишковського. Нам потрібен начальник штабу кмітливий, розторопний, рішучий.

— Пане Вітовський, не все зразу…

— Здається, не хто інший, а саме ви, пане президенте, наполягаєте, щоб до початку Мирної конференції в Парижі звільнити Львів.

— Так, наполягаю.

— А щоб звільнити Львів…

— Так, так! — скрикував Петрушевич. — Але я, однак, не наполягаю стинати старшинам голови!

— Або Мишковський, або я!

— Це шантаж!

— Це бажання взяти Львів!

Зв’язок обірвався. Рука Петрушевича, як і душа, повисла з трубкою в повітрі. О паскудне каченя!.. Та що вчиниш, доводиться терпіти. І хоча мусив терпіти крутий норов Вітовського, багато де в чому поступатися, вдаватись до компромісів, проте не міг не визнати, що в даний критичний момент голос Вітовського — вагомий голос. Його люблять стрільці, він домігся, що зараз в армії є понад сімдесят тисяч мобілізованих, він, зрештою, беззастережно поклав своє життя на вівтар Республіки. Отже… Отже, Євгене, треба негайно скликати Національну Раду, аби всім миром виробити подальшу програму.

І він скликав її. Нагально! Перша сесія Національної Ради розпочала роботу відразу ж після Нового року, в гості до Станіслава прибули представники Наддніпрянської України, а також Угорської та Буковинської, тобто Закарпаття й Буковини. Першим — першочерговим — президент Петрушевич поставив питання про возз'єднання ЗУНР і УНР.

— Ми в окружному становищі,— відкриваючи сесію, говорив Петрушевич. — 3 одного боку — війна з поляками, а з другого — страйки урядників-поляків, котрі намагаються кинути нашу молоду державу в стан безладдя. В такий спосіб поляки ще раз показали, що вони тут чужий елемент. Жиди тримаються нейтрально. Отже, вихід у нас один — злука Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Україна повинна бути єдиною, а не розколеною! Це, власне, споконвічна мрія нації. Слово за вами, панове!

Прем’єр Голубович зазначив, що попередній, підготовчий, такий договір був уже підписаний 1 грудня минулого року у Фастові між делегатами Національної Ради і Директорії.

— Але тут, панове, є одна деталь, — провадив далі Голубович. — Виходячи з історичних умов, котрі склалися віками, ми просили для Галичини територіальної автономії.

І фраза його стала лихою іскрою… Хтось завважив, що з 527 мандатів майбутнього парламенту злученої України галичанам дають лишень 65. І спалах обурення не знав меж: як? На 6,5 мільйона населення Галичини тільки 65 мандатів? А на Київську губернію аж 50?

Ціною неймовірних зусиль Петрушевичу вдалось, однак, пригасити полум’я пристрастей, щоби воно не переросло в спопеляючу пожежу… Комісії було доручено остаточно відредагувати акт про майбутню злуку, а відтак уже затвердити.

Друге питання — не менш пекуче: про землю — реформу і закон. Вітовський одним з перших промовців загострив увагу всіх: якщо нічого не ухвалити, якщо не забезпечити селянські господарства насінням, Галичині загрожує голод. Його, як завжди, слухали з глибокою повагою, кожне слово сприймали вельми уважно, але… але далі кожен висловив свою думку: одні раяли здавати грунт малоземельним і безземельним в аренду, інші обстоювали парциляцію багатих панських і церковних маєтків; найкрутішими були треті: зробити так, як більшовики в Росії: вся земля — селянам! Були й четверті, п’яті — був класичний шарварок. Та все ж кінець кінцем дійшли згоди. Закон гласив: усі землі Республіки стають добром народу…

А на закінчення своєї роботи сесія остаточно схвалила акт злуки ЗУНР та УНР.

У ці дні прибилася до Станіслава втішна, багатообіцяюча звістка: стрільці під орудою полковника Курмановича відкинули противника від Сокаля, вибили з Жовкви, взявши чимало полонених і великі трофеї… Що ж, — міркував Петрушевич, — мабуть, не помилявся Вітовський, твердячи, що Курманович чогось та вартий. Отже, є справжні командувачі. Треба тільки дочекатися того дня, коли злучаться ЗУНР і УНР. Усе тоді буде інакше, все піде на лад.

Засніжений сонний ранок натужливо, неохоче продирав очі. В кімнаті було сіро й холодно. Уже котрий день Ярославові не хотілося йти на службу, не хотілося й зараз. Дратувала нерішучість уряду, постійна демагогія, солодкі слова в очі й повна протилежність поза ними, — Ярослав німо потупився в стелю. І взагалі він чомусь був не в настрої.

— Ти чимось невдоволений? — обережно спитала Оксана, прижмурюючи очі, начеб їх різало сонце.

— Чому? Ні…

— Мовчиш, мовчиш… — вона схилилася над ним. — Може, тобі не подобається, що я найняла кімнату на двох?

— Це якраз дуже добре.

— А про що ти думаєш? — І зірвалось ревниво-дражливе: — Мабуть, шкодуєш, що з тобою не Стася?..

— Не говори дурниць!

— То чому ж ти якийсь такий далекий?

— Хіба мало клопотів? — Боже, як йому не хотілося зараз розмовляти. — Я весь час бачу матір… Вона дуже плакала, коли нарешті уздріла мене. І не хотіла відпускати. Це страшно…

Оксана ласкаво гладила рукою його щоки. Рука шорстка, і її приторк був для Ярослава неприємним.

— Ти не винен перед нею.

— Винен, — категорично заперечив Ярослав. — Я думаю, що діти в постійному боргу перед матір’ю, особливо ті, котрі йдуть з дому.

— Вічно біля матері не можна бути.

— Я хотів би бути вічно. Я все своє життя мріяв забрати матір до себе. Та завше не виходило. Це жорстоко! — Він заплющив очі.— Я виявився перед нею найбільшим брехуном.

— Невже ти не міг переконати Стасю?

— Не треба про це!

— Закінчиться війна, настане спокій, і все наладиться… — Вона притулилася до Ярослава, і він бачив зморшки під її очима, шабатуристу шию. — Ти забереш маму до себе…

— Пора вставати…

— Не хочеш бути зі мною?

«Вона нічого, крім свого кохання, не визнає,— поморщився Ярослав. — Це, зрештою, набридає. Які ж ці жінки егоїстичні!.. Це те саме, як їх вранішнє позіхання…»

Він, однак, стримав себе, щоб не збовкнути чогось грубого, бо Оксана того не заслужила. Перед очима раптово постала Тетяна Острогляд, і він стис зуби, аби прогнати її образ.

— Ти ж знаєш, що я сьогодні їду до Києва, — промовив він хоч і прісно, але без роздратування.

— Я приготую снідання. — Вона ще раз міцно притулилася, а тоді попрохала: — Підніми мене…

Ярослав примусив себе злізти з ліжка. Оксана простягнула йому свої худі руки, і він підвів її. Вона задоволено всміхнулася й, вдячно поцілувавши його в губи, хутко, щулячи мерзлякувато худі плеченята, одягнула голубий старенький халат, на якому були висіяні ромашки, що від прання вже полиняли.

«Вона поводить себе як сімнадцятирічна дівчина, — подумав Ярослав. — Хоче бути коханою… А що дивного? Вона просто недокохана… Душа вимагає свого, вимагає того, що закладено природою. Тут уже нікуди не дінешся. Той, хто не парубкував, колись мусить своє допарубкувати… Життя».

Оксана підігріла вчорашню картоплю і маленьку котлетку, чай. Безпорадно розвела руками.

— Більше нічого нема…

— Нічого й не треба.

Вони мовчки поснідали, ласкаво попрощалися: Оксана подалася на службу — в канцелярію Державного секретаріату, а Ярослав неквапно заходився складати в теку дорожні приналежності,— так, нині він у складі делегації ЗУНР відбуває до Києва на свято злуки з Великою Україною, а квапитись нема чого, поїзд одходить пополудні.

Побіля міського театру йому стрівся Шарварко. Привітався так голосно, аж прохожі озирнулися, а Грицану зробилось незручно.

— Нарешті ти мені потрапив у руки! О-о, тепер я тебе не випущу! — І запропонував твердо: — Ходім до мене!

— Зараз не можу. Я їду до Києва.

— На п’ять хвилин! Ті, кому ти служиш, тратять на дрібниці тисячу п’ять хвилин. Ходім!

— Ніколи не рівнявся на тих, кому, на жаль, змушений служити. Отже, відкладемо на інший раз.

— Я прошу, — Шарварко взяв Ярослава за лікоть, він майже налягав на нього, він був до неймовір’я настирливий. — Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Життя таке коротке — можна вмерти.

— Хіба що на п’ять хвилин… — Ярослав урешті-решт здався, бо відчув, що спекатися Шарварка йому не вдасться, а до відходу поїзда ще добрих три години.

— Оце інша балачка!

«Йому дуже легко живеться, — подумав без обурення Грицан. — Його нічого не турбує. Він чудово обходиться без історії, філософії, дипломатії, книжки… І хто б не прийшов з чужинців у Галичину, в його житті нічого не зміниться».

— Коли мені було десь п’ятнадцять, я поцілував товсту, незграбну шістнадцятирічну, — заговорив-засміявся Шарварко. — Вона так збунтувалася, що ляснула мене по носі. А оце недавно зустрів — не впізнав — ропуха!.. Сама заговорила. Але кому потрібна така кобила?

«У день смерті Гете сказав: погляньте, яка прекрасна жіноча голівка в чорних локонах на чорному фоні. Ці слова, як мистецтво, хвилюють, а Шарварко меле… і я слухаю».

— Я любив у дитинстві підглядати за дорослими. І завжди замислювався: про що двоє можуть так довго балакати? — Шарварко не вгавав — спогади приносили йому насолоду.

«Невже в такі скрутні часи це єдина проблема, яка його хвилює? То не слухай, не йди за ним».

А справді, чому він іде? Що це, слабість характеру чи ота елементарна порядність, яка вимагає в усіх випадках дотримуватися отої елементарної порядності?

— Моя хата, — сказав Шарварко.

Це був невеликий особняк, добротний, кам’яний, огороджений залізною сіткою, з залізною брамою. Особняк був поруч з міським парком. Ярослав знову з досадою подумав: чому я йду?

Шарварко гостинно відчинив хвіртку, вхідні двері, він явно був задоволений і собою, і своїм особняком.

— Мартусю! До нас гості!

Ярослав здригнувся. Невже? Так, це було саме те, що примусило його здригнутися: вражена Марта розгублено розширила сині очі, але врятували окуляри, хоч не могли врятувати зблідлого обличчя. Вона майже не змінилася. Ті ж маленькі уста, податливі, м’які, те ж чорняве волосся, густі чорняві, але неширокі брови. Вона хіба трошки округлилась, стала більш жіночною, зрілою.

— Добрий день… — пересохло протягнув Грицан, і серце його здригнулось.

— Боже мій! — Марта театрально сплеснула руками. — Кого я бачу! Ярославе, невже це ти?!

— Ви знайомі? — затявся на півкроці Шарварко, ошелешений не менше, ніж Грицан.

— А книжка?! Пам’ятаєш, Миколо? Я тобі оповідала, що перед війною в Тернополі один молодий студент подарував мені книжечку своїх історичних легенд.

— Ну, тоді це подвійна радість! Моя і твоя…

— Сідай, Ярославе, — сказала вже спокійніше. — Миколо, порозмовляєте собі, заки я щось приготую.

— За нас не хвилюйся — готуй.

Грицан запримітив: хоча Шарварко й тримається бадьоро, весело та безжурно, проте не в особливому захопленні від того, що вони з Мартою давні знайомі. Напевно, трохи знає про всі її походеньки, про всі її гріхи, тож у душі й ревнує. Звичайно, небезпідставно. Хіба, може, тепер вона змінилася. Так часто буває, що розгульна колись жінка стає зразковою дружиною і навіть осуджує розгульних… Як колишній пияк, вилікувавшись, осуджує теперішніх.

Світлиця була в килимах, картинах-пейзажах, обставлена добротними меблями. На високій плетеній етажерці виставлено старі фоліанти в твердих палітурках. Їх, однак, бачив Ярослав, ніхто не читав, вони служили окрасою. А далі враз запримітив свою тоненьку книжечку — вона була засунута на самий низ, мабуть, щоб не псувала інтер’єру…

— Оце твоя? — висмикнув її Шарварко.

— Так… моя.

Її теж, здається, ніхто не читав, хіба, може, Марта з нудьги погортала. Ярослав знайшов у книжці гвоздику — свою гвоздику. Мимоволі торкнувся пучками — гвоздика була суха-суха, пересушена і від приторку розсипалася. А він згадав ніч — ніч у Тернополі, коли гвоздика ця полум’яніла, — він усе-усе згадав: ночі кохання і дні страждань.

Двері відчинилися — Марта виставила поперед себе малюка, схожого водночас і на матір, і на батька.

— Мій… — мовила гордо.

— Ой, а я гостинця не приніс…

— Нічого! Не турбуйся! — Шарварко байдуже, поблажливо махнув правицею. — Олесь все має.

Марта тримала в руках тарілку і… Ярослав закліпав. Так-так, це були обривки її нічної рожевої сорочки — тієї сорочки, в якій вона спала з ним тоді, в тернопільському готелі. Тепер це була ганчірка, і Марта витирала нею посуд.

— Славний козак! — сказав Ярослав.

Незабаром вони сиділи за столом, страви були смачніші, аніж у люксовому ресторані, розмаїті, вишукані. Ярослав ковтав слинку, однак стримував себе — не хотів показати, що голодний. Вони обідали поволі, смакуючи кожну страву. Ярослав мимоволі змушений був пристосовуватися до них. Марта все випитувала — ненав'язливо, якось по-домашньому, навіть ніби по-родинному, — як йому жилося ці роки, де воював, чи не був поранений, а почувши, що тепер служить в Секретаріаті військових справ, щиро зраділа.

— Добре, дуже добре! Все-таки не окопи.

— Хіба він не заслужив? — так само співчутливо пробасив Шарварко. — Всю війну в окопах, а потім — полон.

— Ти був у полоні? — здивувалася-вжахнулась.

— Всяко бувало… — в'яло посміхнувся Ярослав, нишком поглянувши на годинник. — І осколки, і полон…

— Ти квапишся? — запримітила, однак, Марта.

— Не те що кваплюся, — Ярослав сконфузився, а далі, геть зашарівшись, скоромовкою пояснив: — Сьогодні в складі місії ЗУНР їду до Києва на торжества злуки Галичини і Великої України, то, самі розумієте, треба бути не тільки при здоровому глузді, але належно виглядати. Тож, гадаю, не будете мене довго затримувати.

— Звичайно, ні, — сказав Шарварко. — То справи державні. Кар’єри псувати собі не треба.

— Заходь ще, — сказала Марта.

— Ми будемо раді,— додав Шарварко.

— Обов’язково, — пообіцяв Грицан.

Але він знав: більше не зайде. Йому нема тут чого робити. Все тут дуже осоружне, бутафорне — все не так. Все! Його нагодували, неначе жебрака… А він не хоче бути жебраком, — тільки птахи повертаються в старі теплі гнізда; на згаслому вогнищі життя нема…

Грицан їхав до Києва. Їхати — їхав, але не конче будував якісь особливі ілюзії. Ярослав не вірив в об'єднання Галичини і Великої України. Бо хіба вперше за свою історію вони об’єднуються? Згадаймо! На початку десятого століття Олег Віщий ходив у похід на Царгород. В тім поході брали участь білі хорвати — мешканці Галичини — і дуліби — мешканці Волині та Холмщини. На договорах Олега з греками підписувався ватажок хорватів та дулібів. Пізніше галицькі землі загарбали чехи; на той час зросла сила чеських князів Пшемислідів, вони й заснували теперішній Перемишль. Аж через кілька десятиліть Володимир відібрав од них Галичину і приєднав до Русі. Та ненадовго. Вже у 1018 році Болеслав, що мав жінку Володимира, забрав червенські міста. І тільки після його смерті Ярослав Мудрий, розбивши ляхів, віддав ці землі Ростиславичам: Рюрику — Перемишль, Володарку — Звенигород, Васильку — Теребовль, які перегодя Володимирко Володарович з’єднав в одне — Галицьке з столицею в Галичі, яке бодай номінально було злучене з київським престолом. Ще одна злука була за князя Романа — батька династії Романовичів, який злучив Галич з Волинню та Києвом у 1200 році,— чотири роки то була найбільша держава Європи, аж допоки ляхи не вбили його, посадивши натомість на галицькім престолі угорця Кальомана з дочкою Соломією. Пізніше Данило Галицький злучив західні землі з Києвом, перенісши столицю зі Львова у збудований ним же Холм — місто, яке він усе життя любив і все життя вважав своєю княжою резиденцією. І цей союз не проіснував довго.

Так, — міркував Грицан, — злучень було немало. Але що з них, якщо розлучень було не менше? Нам завше бракувало найелементарнішого — розуму, мудрості, порозуміння, злагоди. Ми постійно грузли у чварах, кожен рвався стати вище він іншого, поїдаючи того іншого, кожен рвався на трон, хоч не завше мав для того трону голову, зате аж розпирало такого від амбіції. А далі почалося, може, найстрашніше — орієнтація: галичани — на Австрію, придніпрянці — на Росію. Орієнтація, рабопоклонство і… любов. Перші любили цісаря, другі — царя. І повзли, повзли, повзли, як черви, щоб облизати чобота, і лизали не лише цісареві, а й іже з ним. І вилизували собі чини, отже, вищість од черні. І ставали не лише рабопоклонниками, а перекинчиками, запроданцями, скорпіонами і, зрештою, яничарами. За тридцять срібняків рідну матір продавали. І себе поїдали!

Бридка нація! Отупіла в своєму падінні! Ница! Такої в світі не знайдеш!

З прикрими думками своїми він і заснув.

Київський січневий ранок — морозяний, з густим інеєм. Делегацію галичан — кілька десятків — зустріли не лише представники Директорії, але й оркестр Січових стрільців полковника Коновал ьця, — і гримнуло «Ще не вмерла Україна…». А потім їх повезли до готелю. Грицан з кількома знайомими старшинами поселився в «Континенталі» по Миколаївській вулиці,— у чотирнадцятому році тут спинявся при переїзді на заслання митрополит Шептицький, нині ж мав тут свій осідок штаб Петлюри, — а більшість галичан разом з головою делегації доктором Левом Бачинським займали апартаменти в «Гранд-готелі» на Хрещатику; Бачинський застеріг: не забувайте — о п’ятій пополудні збираємося!

Готельний номер, як і купе у вагоні, сама студінь. Грицан, однак, зняв шинелю. Щоби освіжитися, витер вологим рушником лице і, зі смаком розкуривши сигарету, плюхнувся у протертий фотель. Треба хоча б одним оком зиркнути на Дніпро, на статую Володимира Великого… Що ми зараз маємо? Він добув з нагрудної кишені швейцарського годинника.

О, до наради, яку збирає доктор Бачинський, ще цілих три години. Вперед, Ярославе! Ти повинен ближче пізнати стольний град.

Київ вирував, як Дніпро в повінь, — мітинги, мітинги, мітинги… Чутки, чутки, чутки… Та були, проте, достовірні факти, які повільно, до того ж перекручено, невивірено або й сфальсифіковано просочувалися в Галичину. Тепер же Грицан з перших уст знав: третього січня Червона Армія, прогнавши петлюрівців, захопила Харків, наступного ж дня на базі військ Курського напрямку був створений Український фронт, шостого січня більшовицький Український Радянський уряд видав декрет про перейменування України на Українську Соціалістичну Радянську Республіку, а після того, як війська новоспеченого Українського фронту двадцятого січня вторглися у Чернігів, Директорія виповіла більшовицькій Росії війну.

Грицан майже не сумнівався, що практичної помочі від УНР не буде: УНР воюватиме з Червоною Армією, ЗУНР — з польською, — обидві республіки стоятимуть одна до одної спиною…

То чи потрібен цей фарс із злукою? Проте вголос Ярослав ніякої крамоли не виголошував, а то ще в чортзна-чому звинуватять його.

А Київ мітингував, корчився в політичній гарячці: не оборона рідного краю, а — лишити Директорію чи усунути, відновити розігнану Скоропадським Центральну Раду чи створити якийсь інший орган? Усе це смішило Грицана, бо нагадувало Галичину, — перед самою війною у Львові відбувся великий здвиг з усього краю на честь сторіччя уродин Тараса Шевченка, а напередодні керманичі «Січі» і «Сокола» — Трильовський та Боберський — затіяли люту суперечку: кому на чолі святочної колони йти зліва, а кому — справа… Що ж, у формальностях українці завше принципові… Ех-ех!

Тим часом проходили вибори до Трудового конгресу, який мав відкритися на Йордан, але так і не відкрився: не всюди, навіть у Києві, було проведено вибори. Та й виборні делегати не всі прибули. Торжество злуки відкладалося. А може, Директорія боялася, що Трудовий конгрес візьме лівий напрямок? Бо ж повно більшовицької літератури, більшовицька агітація не заборонялася — демократія… А в повітрі закружляла вістка: з Галичини на поміч Директорії йде стотисячна армія. І виплеснулось гасло: «Від Дону по Сян — один буде лан!»

У мітингах, дебатах спливали дні. Нарешті наступало 22 січня, середа — будень! Зате днина видалась погідна. Легкий морозець. Всі спішили на Софіївську площу, що топилася в повені синьо-жовтих прапорів, одяглася в портрети Шевченка, заквітчалася килимами… Гляділи на Богдана Хмельницького, котрий булавою вказує на північ, і рекли: то символ його часів — там, під царем православним, будучність України… А нині інакше має звучати: «Геть з України на північ, московські зайди!..»

З боку Володимирської вулиці на Софіїську площу вимайструвано тріумфальну арку, арка прикрашена гербами ЗУНР та УНР. В одинадцять ранку під звуки оркестру примарши-рували військові частини, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох сторін площі. За військом — народ з прапорами. З’явились депутати Трудового конгресу разом з делегацією від Галичини та Буковини, старшини галицьких полків, що знаходилися в Києві, члени Директорії. Військовий оркестр заграв національний гімн. «Слава! Слава! Слава!» — лунало коло Софіївського собору, який заклав князь Ярослав на тому місці, де була в нього битва з печенігами. А в цей час в самому Софіївському соборі єпископ Черкаський Назарій правив службу Божу.

Рівно о дванадцятій з собору вилилось духовенство з хоругвами — і обняла площу тиша. Ставши обличчям до членів Директорії, представник галичан доктор Цигельський оповіщає грамоту Національної Ради ЗУНР про злуку з УНР. Під оклики «слава!» передає її Винниченкові. У відповідь оголошується універсал Директорії.

— Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, — рокоче над площею, — однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка, однині народ український, визволений могутнім подвигом власних сил, має змогу об'єднати дружніми зусиллями всіх своїх синів, будувати нероздільну самостійну державу українську на її щастя всього трудового народу…

Під мелодію дзвонів грамоту й універсал зачитують глашатаї з усіх чотирьох сторін площі. Як тільки закінчили, всі — «слава!», відтак архієпископом Агапитом правиться благоденственний молебень з проголошенням многоліття українському народові і вічної пам’яті тим, що загинули…

Потім війська і делегації зі співами, під звуки оркестрів рушили по Володимирській до міського театру, де мав розпочати роботу Трудовий конгрес. Біля театру трапилось непередбачене: один з членів конгресу, забравшись на балкон, несподівано повідомив, що… відкриття відбудеться завтра.

Юрби народу поволі почали розходитися. Лиш іней висів на замерзлих деревах. Кажуть, густий іней — на врожай.

А чи так?

«Вмираю за правду і народ, — сплюнув Грицан. — Хто це сказав? Звідки ці слова? А може, це якраз ті слова, які треба казати? Які повинні бути еталоном життя?»

А мороз дужчав. Пік щоки.

Наступного дня конгрес відкрився-таки. Галичан помістили в ложі проти Директорії. В першому ряду партеру сидів колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Грицан пильно поглядав на професора, який вмів писати історію, та не вмів її робити…

Зал повний. Міністри, дипломатичний корпус, представники партій. Без чверті п’ята — на сцені з’являються члени Директорії, займають місця за столом: у центрі — Винниченко, праворуч — Петлюра і Макаренко, ліворуч — Швець і Андрієвський. Їм аплодують.

— Високошановні збори! — звертається до залу Винниченко. — Насильства гетьманщини, кривава реакція знущання над трудовим народом України поміщиків, безвідповідальні панування керуючих класів, нарешті зрадницький акт гетьманського правительства щодо держави української дали право раді національних партій України піднести прапор повстання. І з початку повстання Національний союз поставив верховну владу Директорії з п’яти осіб, яка зараз тут, перед вами… Іменем цієї влади ми скликали Трудовий конгрес для повного вислову волі народу… Іменем Директорії Української Народної Республіки я оповіщаю конгрес самостійної Української Народної Республіки відкритим.

Оплески. Обирається президія. Входить до неї і представник ЗУНР, він, власне, й зачитує грамоту Національної Ради про злуку ЗУНР з УНР. Опісля зачитується майже тотожного змісту універсал Директорії.

— Слава! Слава! Слава!

«Здійснилися віковічні мрії, котрими жили кращі сини українського народу… — із сарказмом повторив Грицан. — Природа сама показує разом жити і разом вмерти».

— Чи погоджуються збори з обома актами?

Всі, за винятком кількох чоловік, устають. Тим, що сидять, кидають оклик: «Зрадники!»

«Ось ми й об’єдналися… — сутужно, так, коли нема ані шеляга в кишені, зітхнув Грицан. — Як усе просто! І як усе фальшиво… Театр… Ми найбільші в світі артисти. Граємо і граємо… І тішимо себе ілюзіями. А все-таки: яка ж влада на Україні праведна? Більшовицька, що засіла в Харкові та видала декларацію Тимчасового Робітничо-Селянського уряду про необхідність об’єднання Радянської України з Радянською Росією на засадах соціалістичної федерації? Чи національна, котра плекає власну, українську, державу і домагається повного суверенітету? Нащадки розсудять нас…»

Увечері Грицан опинився в товаристві полковника Коновальця — командувача корпусу Січових стрільців, котрий відіграв першу скрипку в поверженні гетьмана Скоропадського й котрого так чекали в Галичині.

— То коли ж вас сподіватися? — спитав Грицан прямо. — Чи нема чого на вас розраховувати?

— Розраховувати хіба можна на Мирну конференцію, слава Богу, вже розпочалася, — Коновалець потер кущик вусів під носом з горбинкою. — Чи на Антанту… А загалом становище дуже серйозне, сказати б по правді, скрутне. Ми з усіх боків оточені: із заходу — поляки і румуни, зі сходу — московські більшовики і донці Краснова… Червона Армія захопила Катеринослав.

— Я це знаю. Проте…

— Річ ясна, що її мета — взяти Київ, — Коновалець не слухав, а говорив, говорив, усе більше сутулячись, від чого і так вузькі плечі робилися ще вужчими.

— Я це розумію.

— Становище ускладнюється ще й тим, що наше громадянство слабо сконсолідоване. У нас нема союзників.

— Але чи вони поможуть? — засумнівався Грицан. — Ми вже не раз мали союзників: і татарів, і ляхів, і шведів…

— А помимо всього проти Січового стрілецтва агітують не тільки більшовики, але й деякі українці,— вів свою думку Коновалець, хоча не знати було, до чого він її веде.

— Отже… — Грицан затявся, згадавши посивілого Антона Вайду, котрий носить братів шлюбний перстень.

— Києва легко ми не дамо… Однак дуже важке економічне становище. Скрізь повна розруха, нема грошей.

— В Галичині те саме.

— А що можна зробити?

На тім і закінчилася їхня розмова — журна й безпредметна. Пахло катастрофою. В цьому Грицан не сумнівався. Тільки не знав, скільки ще залишилося до неї. День, два чи тиждень? А на цю злуку можна було й не їхати. Даремна трата часу! Хіба що настрій ще більше зіпсував собі. А може, ти не правий? Таке свято, такий розголос… Нічого путнього, виразного, однозначного не здатен був відповісти навіть сам собі.

Вість була така, що у Вітовського запаморочилася голова, його несподівано пройняв лихий холод, аж дрібно зацокотіли зуби: більшовицькі війська зайняли Київ, і уряд Петлюри виїхав до Вінниці. Справжній жах! Звичайно, Вітовський знав, що російськими більшовиками в Харкові створено більшовицький український уряд, але щоб… Він усе-таки вірив у силу Петлюри, вірив у силу нації. Чому ж відступили? Чому не вистояли? Адже Україна так хотіла незалежності! То чому ж не боронилася?

Розуміється, Вітовський інтуїтивно відчував, що Радянська Росія піде на Україну. Адже тут хліб, цукор, вугілля, метал… Хай на кістках Російської імперії сидить новий уряд, але дух, характер, інстинктивний потяг до загарбання чужого добра — все те старе, бо за рік-другий всієї нації не перекуєш та ще в такій ситуації, коли треба щось їсти, а в хаті голо. І бач, як хитро зроблено: створили уряд, мовляв, ваш, український. Чого ще хочете? Ідемо вас визволяти від глитаїв! Визволяти — щоб покорити? Приєднати до Росії? Знов — до Росії?!

А якщо вони прийдуть у Галичину? Згадають, що були тут у чотирнадцятому, — і прийдуть?

Що тоді?

Він висмикнув з пачки сигарету, а двері — рип, їх прудко зачиняв Грицан, розлившись у посмішці від вух до вух. Вітовський скипів: у такий день йому весело?

— Чого сяєш? — не стримав обурення. — Сто корон знайшов?

— Не повіриш, кого зараз побачиш!

— Папу Римського?

— Мирона Тарнавського!

— Що ти з мене дурня робиш?!

— Не віриш?

— Слухай, Славку! — просичав Вітовський. — Сам знаєш, я люблю тебе, шаную, але… — і він утратив дар мови: на порозі, ніби з-під землі, виріс полковник Мирон Тарнавський. — Боже милий!..

Нарешті Тарнавський ступив крок-другий. По-військовому стрункий, в рухах, як завжди, впертий та завзятий, але по-людському милий. Сиві вуса. Благородне, інтелігентне лице, мудрі, проникливі очі. Лише шинеля стара — не полковнича.

— Гратулюю, пане державний секретарю! — і посміхнувся.

Вітовський враз опам'ятався, збагнув, що все те реальність, він стрімко вихопився з-за столу, і вони звоцушливо обнялись, наче рідні, розцілувалися. А вони справді почувалися рідними — ще зі світової війни зріднили їх окопи. Вперше зустрілися у чотирнадцятому в Карпатах, а вдруге — в шістнадцятому, коли майор австрійської частини Мирон Тарнавський мав під своєю орудою сотню Січових стрільців Дмитра Вітовського, і саме Вітовський був його правою рукою, вчився в нього воювати, — Тарнавський — його хрещений батько, так принаймні вважав Дмитро. Зате Тарнавський казав інше: ми — як брати.

— Роздягайтеся, пане полковнику, — заметушився Вітовський, щиро слугуючи. — Хоча в нас не конче тепло…

— А де тепер тепло?

Вітовський нарешті поміг-таки Тарнавському зняти шинелю, а знявши, розширив очі, мимоволі зойкнув:

— Боже мій!

— Що таке, пане державний секретарю?

Тарнавський вимайстрував на стомленому лиці зухвалу посмішку.

— Та ви… ви…

— Я, братику, я, — все так само зухвало посміхався Тарнавський. — Що — гарно виглядаю? — і він якось хвацько розстебнув геть поношений френч: не сорочка — сама ганчірка, вся розлізла, брудна, аж чорна.

— Вам треба негайно переодягнутися! Йдем на склад!

— То нащо ж ви мене роздягали?

І обидва враз зареготали, аж просльозилися. Грицан і собі засміявся та спитав у Вітовського:

— Я можу бути вільний?

— Так, Славчику, так… Поки що!

Вітовський знов поміг вдягнутися Тарнавському, потому поспіхом одягнувся сам — він, здавалось, чманів од радості.

— То розкажіть, пане полковнику, що, як та звідки? — допитувався, коли вийшли з готелю, що на Липовій, де, власне, мешкав, перебуваючи в Станіславі.— Коли принаймні ви прибули?

— Учора.

— Чому ж не прийшли?

— Було пізно, і я переспав у готелі.

— А звідки ж ви?

— Ой, то ціла історія, — і посмішка-редька під сивими вусами. — Ви, певне, знаєте, що в березні торішнього року я був комендантом табору австрійських полонених у Києві?

— Чув, — кивнув Вітовський.

— А потому мені дали полк, що стояв у Гайсині. Був жовтень, полк збільшовичився — австрійці рвалися додому. Не було ради, і я перевіз полк до Кракова, передав до кадри, а сам — до Львова, щоб стати на службу республіці. А Львів у польських руках. Мене арештували, вислали, та я, при Божій ласці, зумів вирватися — а вирвався я до Відня. Там уже було легше: з Відня через Будапешт до Станіслава… І ось я перед вами.

— Як з неба ви до нас! — жарко сказав Вітовський. — Нам, як умерти, конче треба коменданта на відтинку під Львовом.

— Від цієї хвилі можете вважати мене ним, лиш поїду до Золочева, побачуся з жінкою, дітьми і бодай раз висплюся досита.

— Господи, який я вам вдячний!

— Ви ліпше змалюйте мені становище на фронті.

— Потім, бо ми вже прийшли.

У новому мундирі полковника Галицької Армії Тарнавський здавався на десять літ молодшим од своїх п’ятдесяти. Аж Вітовський захоплено мовив:

— Вам командувачем бути натомість Омеляновича-Павленка! За вами і мертві підуть!

— Но-но, державний секретарю! Не жартуйте.

— Раз можна… А проте запрошую на обід.

— З радістю, та все ж мене цікавить фронт.

— Фронт, — зітхнув Вітовський, виходячи надвір. — Ви його побачите самі. Я можу хіба що коротко. Львів у чужих руках, а на фронті бої з перемінними успіхами.

— У якому стані армія?

— Практично сформована.

— І то вже добре. Скільки люду?

— Поки що понад шістдесят тисяч.

— Як виглядає організаційно?

— Три корпуси, дванадцять бригад.

— А конкретно?

— Перший корпус під Жовквою, командувач полковник Віктор Курманович. Але я думаю взяти з-під Львова на його місце полковника Осипа Микитку.

— Чим це викликано? Місце для мене?

— Зовсім ні. Хочу, щоб Курманович став шефом штабу армії натомість Мишковського.

— Угу… — невизначено мугикнув Тарнавський.

— Третій корпус — Стрий. Донедавна ним командував полковник Гриць Коссак, але тепер він комендант тилу, а корпусом командує полковник Антін Кравс.

— Чув про такого…

— Ну, а командувач другого корпусу віднині,— Вітовський навмисне зробив паузу, — самі знаєте хто…

— Полковник Мирон Тарнавський? Вгадав?

І вони обидва якось з натужною журою, зітхнувши, посміхнулися один одному, розуміючи, що їх чекає попереду.

— А де Начальна команда?

— Спершу була в Бережанах, але я звелів перебратися ближче до фронту. Тепер вона у Ходорові. Пробачте… — Вітовський вмить випередив Тарнавського, гостинно відчинив перед ним двері.— Прошу.

В офіцерській їдальні, на тій же Липовій вулиці, було людно, гамірно, весело — фронт далеко… І Львів далеко…

Перебазувати штаб Омеляновича-Павленка з Бережан до Ходорова порадив Вітовському Поточняк. І не лише тому, що Ходорів ближче до фронту, а значить, до Львова, важливо, що це вигідний стратегічний пункт: звідси розходяться залізниці до Львова, Тернополя, Станіслава, Стрия; тут схрещуються шляхи-дороги Тернопіль — Жидачів — Стрий, Жидачів — Львів. З Ходорова легко добратися до Станіслава, що став тепер столицею республіки. Помимо того, Ходорів — місто старовинне. І це теж важливо. В Ходорові, оповідають люди, били шляхетське військо козаки Богдана Хмельницького. Навіть на одній з п’яти могил, що височать поблизу міста, є камінь з написом: «Тут спочивають мої милі козаки. Богдан Хмельницький».

— Усе це добре, Славчику, — Вітовський глибоко зітхнув. — Добре, кажу, що перебрався штаб до Ходорова, хоча не так уже й близько до Львова. Десь, певне, буде кілометрів з шістдесят. І добре, що Поточняк має намір порозганяти всіх правителів Ходорова, бо дійсно ходорівський цукор розвозять по всій Європі, але… міняємо столиці, міняємо дислокацію Начальної команди, а віз, як кажуть, і нині там: держава без фактичних кордонів, держава без постійної столиці…

— А стільки надій було на Омеляновича-Павленка, — ні, Грицан не підливав у вогонь масла — розмислював. — Здається, якесь прокляття висить над нами. І чим ми так завинили перед Богом?

— Бо гриземося між собою, замість гризти ворогів, бо ладні втоптати в лайні один одного, бо для першості своєї шукаємо собі спільників збоку, бо про чрево своє насамперед дбаємо, а не про землю отчу, бо вітчизна наша обмежується домом і животом. Зате балакати, дискутувати вміємо найкраще у світі. Ет, чорт з ним! Нічого ми тут не змінимо. — Вітовський підвів очі.— Як мислиш, прийде в Галичину Червона Армія?

— По-моєму, цього навіть Господь не відає. Москалі — ординці, а дії ординців непередбачені. Єдине можу собі уявити: якщо поляки з одного боку, а ті — з другого, то… то нас розплющать, і ми луснемо, як волоський горіх.

— Як же відстояти республіку?

На столі задзеленчав телефонний апарат, Вітовський чомсь скривився, наче від зубного болю, і зняв трубку.

— Вітовський слухає.

— Петрушевич з вами говорить, — голос президента якось неприродно дрижав. — Прошу зайти. Є справа.

— Зараз буду, пане президенте.

— Що таке? — спитав Грицан.

— Не знаю… А голос його якийсь неспокійний. Що ж могло статися? — і собі стривожився Вітовський. — Невже поляки перейшли в наступ? Але чому не мені, а Петрушевичу про це повідомили?

Ні з того ні з сього Грицан розсміявся — то був якийсь нервовий сміх, тупий, ледь не благуватий.

— Вибач, — перестав сміятися. — Я собі згадав, що Індія спеціально вирощує жаб і продає їх Франції…

— Дурне тобі в голові…

— Чому — дурне? На світі багато див.

— Зачекай, однак, мене.

— А що лишається робити!

Вітовський хутко вдягнувся. А тривога не покидала — він уже втомився од тривог. У Січових стрільцях усе інакше було. Там знав: це твоя сотня, а там твій ворог. А тут, здавалося, ворог зусібіч — і свій, і чужий. Важко, ох, як важко до того звикати, та ще коли відчуваєш, який тягар на плечах твоїх. Нелегка все-таки державна ноша. Та ще в такій ситуації.

Ще з порога Вітовський запримітив, що Петрушевич жде його нетерпляче, навіть те, що перекладає з місця на місце одного й того ж папірця, свідчило про хвилювання цього зовні спокійного, здавалось, стійкого чоловіка. І дійсно: не запрошуючи Вітовського сідати, що з ним рідко траплялося, Петрушевич чи то радо, чи перелякано сповістив:

— Прибула місія Антанти.

Повідомлення це напрочуд не справило на Вітовського якогось особливого враження — їх так багато вже було, тих місій, — і він якось безпристрасно спитав:

— Де вона і яка її мета?

— В тім-то й річ, що я нічого не можу второпати, — забідкався Петрушевич. — І насамперед чому вона обминула Станіслав. Тут же все-таки уряд республіки. Вони одразу поїхали до Ходорова. Як допіру зателефонував Омелянович-Павленко, місія прибула з повноваженням заключити українсько-польське перемир’я.

— Так це добре, — аж тепер Вітовський оживився.

— Але чому вони обминули нас?

— А що каже Омелянович-Павленко?

— Він нічого не знає,— Петрушевич підступив до Вітовського і взяв його за гудзик. — їдьте, дорогий Дмитре, ведіть з ними переговори від мого імені.

— А чому ви особисто не хочете?

— Там самі військові, а вам, військовій людині, легше буде з ними порозумітися.

— Добре, поїду, — без вагань погодився Вітовський. — Беру з собою, якщо дозволите, Грицана.

— Беріть кого хочете, аби тільки ви домовилися про перемир'я. Це зараз так важливо.

— Я все усвідомлюю. Зараз же виїду.

— Зичу вам успіху.

— Про це поговоримо опісля.

— Тільки будьте лояльними, терпимими.

— Спробуємо.

— Щоб якнайкраще про нас враження залишилося… — ледь пальцем не накивував.

О ні, Вітовський не гудив Петрушевича за таке приниження, можна сказати, рабопоклонство перед місією Антанти. Республіці конче потрібен спокій, а помимо того, може, Мирна конференція, як і мало б належати, захистить Галичину — вона ж бо Мирна… Власне, він і сам упав би навіть перед чортом навколішки, лише б вийти з того дикого становища.

— Я не даю вам якихось особливих інструкцій, — наче в якомусь паморотті говорив Петрушевич. — Ви маєте достатньо розуму. Єдине проситиму: йдіть на уступки, не загострюйте стосунків.

— Докладу всіх зусиль, пане президенте.

Вітовський розумів Петрушевича. Звичайно, є в того, як і в кожного, щось недоладне, але було б винятковою підлістю твердити, що Петрушевич не служить республіці, не віддає їй себе всього, і Дмитро якось одразу зосередився, набрав, сказати б, якоїсь особливої солідності. Звелів Устимчику заводити машину, а Грицану передав слово в слово свою розмову з Петрушевичем.

— Однак, Дмитре, не починай з паніки, — аж надто спокійно порадив Грицан. — Подумаєш, місія Антанти! А ми що — пси? Якщо місія нормальна, то й нормальні поведемо переговори. Прецінь же я до якоїсь міри дипломат. — Грицан усміхнувся. — 3 угорським міністерством вів переговори? Вів! З Петлюрою вів? Вів! Так що не пропадемо.

— Я певен… — сказав Вітовський невпевнено. І тут же зв'язався по телефону з Поточняком, який перебував у Ходорові, попередив: виїздимо, чекай нас.

Дорога була не так дальня, як важка: замети, вибоїни, — добирались довго й мучено. І не стільки було розмов про майбутні перегозори, як щоб нарешті добратися. Вони прибилися аж під вечір. Поточняк наче вгадав, що мають тієї хвилини приїхати, тож зустрів їх на подвір’ї штабу. Вітовський не те що похмуро; а заклопотано з ним поручкався і сухо сказав:

— Доповідай.

— Справді, це місія Антанти, — так само сухо відказав Анатоль. — А склад такий: англійський генерал Картон де Віярт, американський професор Лорд, італійський майор Стабілє, очолює місію французький генерал Бертелемі.

— Де вони зараз?

— Відпочивають.

— А де Омелянович-Павленко?

Командуючий, мабуть, теж побачив машину Вітовського, бо відразу вийшов. За ним Мишковський. Перекинулись словами.

— То вони можуть зараз з нами розмовляти?

— Можуть. — Омелянович-Павленко поправив руку на чорній підв’язці, наче вона йому заважала.

— Тоді запрошуйте, — сказав Вітовський.

Грицан мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Поки що в розмову не втручався. Він неначе громадив сили. Коли появились чинно, розкуто, самовпевнено, почасти гордо представники Антанти, Поточняк пошепки називав йому ім’я кожного. Найбільше вразив генерал Картон де Віярт — у нього не було лівого ока і однієї руки.

Вітовський поручкався з кожним членом місії — була в тому ручканні якась особлива напруга, та проте всі розсілися ніби приязно.

Аж тепер Грицан відчув під серцем якийсь внутрішній холод, відчув щось негаразд — його доволі розвинута інтуїція по найнепомітнішому для інших жесті ловила те, що діється в цю хвилину на душі співрозмовника, що від нього можна чекати. І справді, не встигли всі добре всістися, як генерал Картон де Віярт категорично заявив:

— Ми вимагаємо негайно припинити війну! Одумайтесь, панове! У Парижі почалась Мирна конференція, а ви тут стріляєте. Здається, ви єдині, хто в такий момент стріляє.

Грицан запримітив, як зблід, розгубився Вітовський, мабуть, не відаючи, як поступити далі, бо ж спершу треба було сісти за стіл переговорів, аж тут раптом така категорична заява. Я ж пророкував, — подумав Грицан, — я відчував… Та по хвилі Вітовський оговтався й м’яко зауважив:

— Але ж і противник стріляє.

— Так, ви повинні негайно припинити стрілянину! — менторським тоном підтвердив-звелів генерал Бертелемі, не слухаючи того, що сказав Вітовський.

— Ми згодні припинити вогонь, але якщо це зробить і противник, — мусив втрутитися Грицан, бо треба було не лише виручати Вітовського, але й не віддавати ініціативи. — Отже, слово за противником.

— Все буде полагоджено, — похмуро й поспішно запевнив Бертелемі, оглядаючись на членів місії.— Ми сьогодні ж матимемо розмову з вашим, як ви кажете, противником. Значить, будемо вважати, що домовились. А поки що запевняємо вас, що на двадцять чотири години від імені Антанти ми забороняємо будь-які бої. На цьому дозвольте нашу попередню розмову закінчити.

— Як? — ковтнув повітря Вітовський.

— Ми відбуваємо до Львова.

Вітовський був приголомшений: це був ніби якийсь демарш, так справжні дипломати не розмовляють. А місія, наче гайвороння, знялась зі своїх стільців. І тільки каблуки закалатали… Якийсь час у кімнаті стояла гробова гнітюча тиша. Першим її порушив Вітовський — проковтнувши гіркий клубок, невдоволено заговорив:

— Нам треба було за всяку ціну взяти Львів до початку Мирної конференції. А тепер вони ставлять нам свої умови, тепер їдуть до Львова як до міста, що належить полякам. Ох! — і затиснув зуби.

— А сили? — буркнув Омелянович-Павленко. — Де б ми взяли тих збройних сил, здатних захопити Львів?

— Ви гадаєте, у поляків зараз великі сили? — зблиснув пенсне Поточняк. — Та не жартуйте, генерале! Ми ж не діти. Ми також дещо розуміємо. А вам безперестанку здається, що маєте справу з дитячим садочком.

— І все ж таки нам спершу треба було організувати армію, — бурмотів під ніс Омелянович-Павленко, ні на кого не дивлячись. — Усе не так просто, як комусь здається.

— Ми її вже два місяці організовуємо! — злісно, в унісон Анатолю кинув Вітовський і різко підвівся.

— Безглуздя! — тільки й сказав Грицан. — Найчистішої води безглуздя! Ми виглядаємо дурнями.

Роздратований, втомлений, повернувся Дмитро до Станіслава. Він їхав і думав про великі упущення, несерйозність і невимогливість тих, у чиїх руках доля армії і держави, про безнадійність затіяної справи. Те ж саме думав і Грицан, куняючи на задньому сидінні; сердито мовчав Поточняк, якому Вітовський звелів повертатися. Роздерти треба Омеляновича-Павленка, бо вже була бодай одна нагода відбити Львів! А він усе тягне та тягне, наче боїться програти битву, аби потому на нього не нарікали.

У Станіславі Вітовський відпустив усіх: Грицана, Поточняка, Устимчика, — а сам відразу ж подався до Петрушевича, аби викласти свої думки щодо дій Омеляновича-Павленка та поінформувати про хід переговорів. Петрушевич вислухав його уважно, пройшовся по кабінету і доволі тепло промовив-розрадив:

— Заспокойтеся, пане Дмитре, тепер буде інакше. Я переконаний, що все піде на лад. Найголовніше — що ми нарешті з’єдналися з Великою Україною. Велика територія, спільні зусилля… Не сумніваюся, нас підтримають.

— Цілковита формальність! — скипів Вітовський. — Що з того єднання? Ми воюємо з поляками, а Директорія не виповіла війни Польщі. Отже, цим кроком Петлюра продає нас!

— Ось місія Антанти приїхала, вона вже пильно приглянеться до нашого становища…

— Місія! — Вітовський аж клекотів. — Вони п’ють у Львові каву з коньячком, відтак поїдуть пити до Варшави.

І, як було, так і залишиться. Місія підтримає Пілсудського, Петлюра буде мовчати… А ви втішаєте себе тим, що сталися зміни, бо, мовляв, ми об’єдналися. Насправді ж нічого не змінилося. Може, єдине, що змінилося, — назва була Західно-Українська Народна Республіка, а стала Західна область Української Народної Республіки. Але назва — це та ж одежа. Одягни людину хоч у золоті шати, а як душа гнила, то ніякі одежі не вилікують.

— То що ви пропонуєте?

— Розум мати!

— Скажете…

— Усе, пане президенте, я йду відпочивати, бо завтра їду до Бібрки, куди прибуде полковник Тарнавський.

На тому їхня розмова закінчилася. Єдине, чим можна було потішитися, — перемир’ям на добу.

Полковник Мирон Тарнавський походив з Радехівщини. Він народився в невеличкому селі Барилові, що ближче до славного і трагічного Берестечка, ніж до самого Радехова. Хоча був сином священика, проте не цурався дітей сільських, у каждім разі, не одділяв себе від них. Закінчивши сільську школу, записався до німецької гімназії в Бродах. Після іспиту зрілості — однорічна військова служба: півроку офіцерської школи кадетів у Львові і півроку практики у 30-му батальйоні в Бродах, після чого йому присвоїли ступінь лейтенанта (четаря). Відтак повернувся додому, відпочивав. Через рік — державний урядовець. Та ненадовго, бо рухливої та нервової вдачі, тож не жадав чиновничого життя, а надто що треба гнутися в три погибелі перед начальством, — він мріяв про армію! І через сім місяців одягнув мундир. З перших днів війни — на фронті. За бій під Куропатниками нагороджений орденом Залізної Корони. У січні 1916-го його приділили до Українських Січових стрільців. Був комендантом Коша. А потому австрійське командування його відкликало, — знов на фронті. І шлях від лейтенанта до полковника.

Він змалку любив пригоди… І збитошний був. Одного разу прив’язав котові до хвоста надутий міхур та й пустив у кухні межи горшки. Переляканий кіт стрибав, як навіжений, по глечиках, мисках, перевертаючи їх догори дном, а міхур усе шелестів… А то якось старший брат привіз пістоля, що ним стрілялось у горобців шротом. Коли брата не було в хаті, малий Мирон узяв того пістоля й подався до кухні, де служниця мила посуд. Глянув на неї грізно й прорік: зараз застрелю! Погроза не справила на служницю враження. Тоді звів курок, щоб «тріснуло», натиснув, і воно справді… тріснуло: несподіваний гук, клуб диму, а служниця зсунулася прямо в цеберку з помиями… «Убив!» — волала. А Мирон з хати — на оборіг, — потому сам не відав, як туди видряпався. Звідтам, з оборога, стежив за всім, що діялося. Аж під ніч умовила сестра злізти, запевняючи, що нічого йому не буде, — сталася невелика біда: шріт неглибоко вліз у шкіру, і мати його виколупала. Це був його перший постріл у людину… Та найбільша втіха та приємність — потайки вивести зі стайні коня й драпанути на ньому ген-ген полями… А ще брав батькову мисливську рушницю, користуючись неувагою домашніх, — рушниця була вища від нього, проте героїчно ніс у поле і цілився в дичину. Не стріляв, бо не була заряджена. Так, любив Мирон пригоди!.. Якось улітку влаштував перегони коровами через Судилівку, що протікала повз село, — корова плаває краще за коня, — хлопці хапалися за хвоста — і это скоріше… Взимку виводив своїх собак далеко за село, запрягав у санчата і гнав їх додому… І не конче хотів учитися. У Бродах гнітила незвична обстановка, чужа, — євреї, німці, поляки, українці — кожен собі, національні моменти в гімназійному житті проступали доволі блідо. Любив і мав потяг хіба що до фізики та математики. За решту сипалися двійки. І батько перевів до львівської гімназії: може, зміниться дитя… З-під ринви на дощ… З-під граду двійок — до Барилова.

Стурбований батько найняв репетитора і — за два роки три класи. І знов — Броди. І — атестат зрілості.

«Усяк було…» — думав зараз полковник Тарнавський, проганяючи далекі милі спогади та поглядаючи на присипану снігом Бібрку — це княже містечко, що тепер служило постоєм команди II корпусу й було розташоване за 36 кілометрів од Львова.

Поки сюди доїхав Вітовський, полковник Тарнавський з властивою йому оперативністю підібрав собі ад’ютанта — потрібна права рука. Ад’ютантом був юний четар Дмитро Паліїв. Тарнавський одразу виділив з-поміж інших найголовніші його риси — чесність і почуття обов’язку, дипломатичний хист у виконанні таких доручень, де потрібен такт, швидка орієнтація і висока зарядженість.

— Чаю, Дмитре, — розпорядився Тарнавський, як тільки Вітовський переступив поріг та поручкався.

— Він готовий, — сказав Паліїв.

— Подай нам. — І до Вітовського: — То ви мене роздягали, а тепер дозвольте роздягнути вас…

— Можна назовсім…

— Ні, ще рано, — посміхнувся Тарнавський. — Я знаю, що ви од мене чекаєте. Отже, пане полковнику, доповідаю: команду корпусу я перебрав.

— Це найголовніше.

— Це перша борозна на цілині. Стан справ — не вельми… Певне, ваші штабісти вас трохи оциганили. Людей в корпусі — всього дев’ять тисяч, у строю — сім.

— Корпус поповнимо, — Вітовський хмурнів.

— І якнайскоріше.

Паліїв приніс чайник, цукор, чашки, сам їх спритно наповнив і вернувся у передпокій.

— Я був під Львовом, — глухо повів Тарнавський. — Взяти його зараз неможливо. Як це не сумно. З Високого замку поляки все бачать, будь-яка спроба атакувати відразу паралізується. Отже, потрібні гармати для штурму. Крім того, в армії переважно селяни, які погано знають місто й погано орієнтуються у вуличних боях. Власне, це посвідчили і листопадові дні. Я не хочу осуджувати своїх попередників, але був час підготуватися до наступу, ми його втратили, а зараз сили поляків двократно переважають наші. Далі. Потрібне авторитетне командування. Треба, на моє переконання, покінчити з «двома У країнами». Або наступати на всіх фронтах. Надії на Петлюру, по-моєму, безнадійні. Дарма Петрушевич будує якісь там плани. Отже, поки що мені залишається вести затяжну облогу Львова.

— Облога Львова… — Вітовський похитав головою. — Постійна облога Львова… А може, то облога нації?

— Може, — сказав Тарнавський. — Наукові сентенції — справа політиків і філософів. Я військовий. Отже, голошу, що відтинок фронту під Львовом такий: Рясна-Польська — Збойська — Малехів — Чортова Скеля — Сихів — Сокільники — Скнилів.

— Ми — під порогом у своєму домі…

— Виходить, так.

— Що ж, поки що маємо тимчасове перемир’я.

— І це добре. Але до чого воно приведе?

Запитання повисло під тьмяною стелею, — десь на подвір’ї голосно, зголодніло забекала коза.

Передбачення Тарнавського справдилися — тимчасове перемир’я ні до чого не привело. Польське командування відновило бої. Були зайняті Угнів і Белз. Частини Галицької Армії почали відходити до Кристинополя. І Вітовський викликав до телефону Мишковського:

— Прошу доповісти обстановку.

— Ми стримуємо атаки противника…

— А конкретно?

— Ми розбили остаточний план контрнаступу, — бадьоро запевнив Мишковський. — Значить так: третій корпус Кравса наносить удар у районі Судова Вишня — Городок, щоб відтягти від себе головні сили противника; перший корпус Курмановича стримує удар Сокаль — Белз — Рава-Руська; другий корпус Тарнавського має потовктися біля Львова…

— Що значить — потовктися?

— Ну… Я… я мав на увазі відвернути увагу противника, — похопився Мишковський. — Так, стримати удар противника, а тим часом Кравс рве залізницю Перемишль — Львів. Отже, Львів буде відрізаний від головних сил, і його можна буде взяти штурмом.

— Такий план мені вже пропонували.

— Хіба?

Вітовський кинув трубку. Сили покидали його. Зрозумів, більше цієї напруги не витримає. І він наважився на останній крок: було оголошено нову мобілізацію до Галицької Армії — всіх богословів, поголовно всіх, хто народжений в 1883–1900 роках, усіх учнів середньої школи до 1901 року; він зняв Мишковського, а натомість призначив полковника Віктора Курмановича, віддавши його перший корпус у руки полковника Осипа Микитки, — він пустився на останній крок і, не витримавши далі хаосу, урядової плутанини та всього іншого, подав у відставку, залишаючись, однак, членом Національної Ради. Петрушевич відставку прийняв і призначив Віктора Курмановича державним секретарем військових справ, залишивши водночас і начальником штабу армії.

Грицан з Поточняком ходили наче у воду опущені — вони не могли собі уявити Галицької Армії без Вітовського, а той поспішно виїхав до родини в Рожнятів… Вітовський гостив у дружини та донечки, а Поточняк з Грицаном у складі урядової делегації знов їхали, вже без Вітовського, до Ходорова на повторні переговори з місією Антанти.

В одному з обідраних сіл, за Дністром, раптом заглух мотор. Мусили зупинитися. Поки Місьо щось там лагодив, з усюд, мов горобці на поживу, позліталися діти — жовті, як віск, у вбогій одежі, з онуччям обмотаними ногами — вони тягнули до всіх худі долоньки й благали-лепетали:

— Дайте щось…

Витрушували все, що було. Лише Місьо незворушно порпався в моторі, ні на кого не звертаючи уваги.

— У тебе є в запасі що-небудь? — ласкаво торкнувся до його плеча Поточняк, як колись любив це робити Вітовський. — Поможи дітям. Бачиш, які…

— Ні, нічого нема, — не витягаючи з капота голови, понуро відбубонів Устимчик.

— А як знайду?

— То шукайте… — Місьо загиготав, але тут раптом з’явилася сива жінка з дитиною.

— Я три тижні хліба не виділа…

— Ми все роздали дітям… — вибачливо промовив Ярослав, позираючи на Устимчика, котрий вже чипів за кермом.

— То візьміть мою дитину, хай не бачу її муки, — простогнала крізь сльози сива жінка.

— Ну, зараз, — обізвався Місьо.

Він незграбно вибрався з машини, порився у багажнику, витягнув звідтам буханець хліба і скибку старого сала. Сива жінка жадібно вхопила. І крізь сльози:

— Коли зміна буде?

— Яка зміна? — не зрозумів Поточняк.

— Коли прийдуть більшовики чи румуни, бо вже за тої України всім смертю лягти…

— Буде зміна, буде… — проронив Поточняк крізь зуби, — чекайте зміни. — І кинув Устимчику, аби їхав.

До самого Ходорова всі наче язика проковтнули. Місьо підігнав машину до штабу Галицької Армії. Ручкаючись з Курмановичем, Грицан стурбовано спитав:

— Приїхали?

— Ждемо, — кивнув той, дивлячись спідлоба.

— їдемо на вокзал, — порадив Омелянович-Павленко. — Буде гарно, коли ми їх зустрінемо саме не вокзалі. Вони, високі чини, це дуже люблять, їм це лестить.

Поїзд з місією Антанти прибув зі Львова в середині дня. Першим вийшов з вагона одноокий, однорукий генерал Картон де Віярт, за ним генерал Бертелемі. Серед почту Грицан раптом уздрів Стемпковського.

— І ти тут? — мимоволі зірвалось з язика.

— Наказано супроводити, — з достоїнством відповів Адам, однак руки йому не подав.

— Чому ж у цивільному?

— Я експерт своєї делегації.

— Прошу до авт, — Курманович широким жестом показав у напрямку легковиків, що стояли напоготові.

«Що ж дадуть ці переговори? — сідаючи поруч з Місьом, думав Грицан. — Сумнівно, чи що дадуть. А Стемпковський, значить, експерт. Що ж, будемо чубитися…»

Коли всі розсілися в штабі, за чільним столом підвівся одноокий, однорукий Картон де Віярт. Довго водив по кімнаті своїм видющим оком, котре надто глибоко сиділо в упадині і, здавалося, нічого не бачило. Нарешті тоном повелителя похмуро, але виразно прорік:

— Щоб вести переговори, потрібно нове перемир’я.

— Не заперечую, — погодився Курманович.

— У такому разі негайно видайте наказ про припинення вогню. І запам’ятайте: якщо не буде припинено вогню, ми вважатимемо таку відмову зірванням політичних відносин з державами Антанти і негайно їдемо звідси.

— Я видам такий наказ.

— Тільки зараз, уже!

— Я видам уже, — стримано сказав Курманович.

— А як польська сторона? — поцікавився Грицан.

— Ми погодилися, — промимрив Стемпковський.

— Так, з польською стороною все погоджено, — підтвердив Бертелемі.— А тепер, панове, слухайте мене уважно: з шостої години ранку укладається перемир’я на добу, подальші переговори відкладаємо на завтра, але продовжимо їх у Львові. Ваша делегація зустрінеться з представниками польського уряду — там, у Львові,— ми дамо вам таку нагоду. Ви згодні?

— Я повинен порозумітися зі своїм урядом, — подумавши, сказав Курманович. — Я не лише начальник штабу, але й секретар військових справ. Отже, я…

— Я питаю: ви згодні? — різко й нетерпеливо перебив Бертелемі.

— Згодні,— поблід Курманович.

— Тоді хай ваші представники їдуть з нами.

Крижаніла в Грицана кров, і бачив він, як жує губи Курманович, як зблідлий Поточняк нервово прочищує скельця пенсне, як поправляє чорну пов’язку і руку на ній генерал Омелянович-Павленко.

— Славчику, щось тут не так… — прошепотів Анатоль. — Я боюся за себе… Зв’яжи мене, чи що…

— Не дурій!

— Боюся, Славчику, ще хвилина — і вихоплю пістолета, я всіх їх перестріляю… До одного!

— Візьми себе в руки.

— Але ж ти бачиш — Антанта за поляками.

— Розумію, але візьми себе в руки.

На вокзал їхали, наче на цвинтар. У вагон сідали, мов у тюремну камеру. По дорозі американський професор Ллойд усе цікавився багатствами Калуша, а італійський майор Стабілє все допитувався, чи то правда, що гуцулки схожі до неаполітанок…

Поїзд перетнув межу Львова, і стиснулося в Грицана серце. А ще більше стиснулося, коли їх доставили до будинку колишнього намісництва, — Грицан з Поточняком лиш перезирнулись і нічого не сказали, а зрозуміли один одного без слів: першого листопада тут вони арештували Гуйна, а нині самі арештанти… Марення? Глуз? Чи диво історії?

— То як народжуються і вмирають держави, пане Грицан? — і Поточняк зареготав, неначе помішаний.

Розмова в намісництві була коротка. Мовляв, ми вас познайомили з резиденцією — і до завтра, добродії…

— Такої наруги світ не бачив, — тільки й зронив Грицан.

Наступного дня генерали Бертелемі і Картон де Віярт зібрали обидві делегації — польську та українську — в просторій кімнаті намісництва. Картон де Віярт сказав:

— Ми пропонуємо провести засідання польсько-українських делегацій без Антанти, ми хочемо, щоб ви порозумілися самі. Однак спершу ми проведемо інформаційне засідання: хочемо, щоб ви подали заяви польської та української сторін.

— Ми згодні на перемир’я, — промовляв іменем делегації Грицан. — Однак просимо вислухати наші міркування. Ми хочемо, щоб демаркаційна лінія була встановлена по річці Сян. До нас мають відійти Львів, Дрогобич, Борислав, — і він переконливо, як юрист та історик, на достовірних фактах доводив, що це споконвічна українська земля, що вона, власне, була загарбана поляками ще за часів Казимира Третього.

— Що скаже польська сторона? — спитав Картон де Віярт настороженого та принишклого Стемпковського.

— Ми також згодні на перемир’я, — промовив той іменем своєї делегації.— Однак наша умова: демаркаційна лінія така: по Збруч, оскільки землі ці здавна належали до Речі Посполитої…

— На таке не можна погодитися, — нахилився до Грицана Поточняк. — Це несерйозна заява. — Відтак до Стемпковського дещо різкувато: — При чому Збруч до Львова?

— Тоді інший варіант, — не поступався Стемпковський. — В крайнім випадку ми згодні на таку лінію: Калуш — Галич — Рогатин — Перемишляни — Буськ — Берестечко…

І почалася дипломатична балаканина, в якій один доводить те, що не дається доведенню, а другий спростовує те, що не потребує спростування, — біле завше біле… Після обіду прийшла чутка, що поляки на фронті стріляють. Делегація ЗУНР заявила місії Антанти рішучий протест:

— Якщо справді польська сторона відкрила вогонь, то й ми змушені будемо зірвати перемир’я.

— Це зухвальство! — закричав генерал Бертелемі.— Якщо через п’ять хвилин ви не заберете своєї заяви назад, то переговори відразу будуть перервані!

— Але ж нас б’ють! — так само закричав Поточняк. — Це ж так легко зрозуміти — нас б’ють!

Він палко викинув ці слова й чекав відповіді, але тут сталося таке, чого навіть далекоглядний, поміркований Грицан не міг передбачити: представники Антанти враз посхоплювались, траснули дверима.

— Ви вважаєте себе переможцями? — зірвавшись з крісла, Грицан затримав у дверях Стемпковського. — Що ж, вважайте! Але запам’ятай: благородний переможець ніколи не стане зневажати переможеного противника!

— Ти ліпше передай привіт Оксані від Адама Стемпковського, — на вустах блукала лукава, зухвала посмішка.

— Це найлегше. Я хочу домовитися з тобою…

— Нам нема про що домовлятися. Це не в моїй компетенції. Хай вирішують уряди чи військові. Будь здоров!

До готелю Грицан приплівся нервовий, втомлений і найголовніше — безпомічний. Випив з Поточняком по склянці горілки, та не заснув. А вранці його викликали й сказали, що делегація Антанти поїздом їде до Ходорова, де її чекають Петлюра, Петрушевич і Голубович: можете їхати з ними…

Він, як і Поточняк, поїхав, але не переставав нервувати, особливо чомсь дратувала пишна зустріч, яку влаштували представникам Антанти Петлюра, Петрушевич і Голубович. Грицан почасти розумів, що тут нема нічого ницого, що нормальна, навіть пишна зустріч — із сфери елементарної дипломатії, зрештою, якщо хочеш вижити, йди часом на поклін, — він усе розумів, однак у цю хвилину відчував себе маріонеткою.

— Які сили на Україні, щоб задушити більшовиків? — відразу спитав Петлюру генерал Бертелемі.

— Україна нині представляє велику моральну силу, — гордо відповів Головний отаман, не моргнувши оком. — Я впевнений, я глибоко переконаний: коли Антанта визнає нашу державність, ми зупинимо бульшовиків. А щодо Галичини, то український народ лише тоді зможе звернути всю свою силу проти більшовиків, коли від Заходу йому буде забезпечене національне існування. Я певний, я глибоко переконаний…

Після того, як Винниченко подав у відставку, а Петлюра став головою Директорії, він, здається, на кожному кроці старався підкреслити свою велич яко вождя нації,— Грицан бачив це навіть неозброєним оком, бачив і зараз; він сердито, майже з презирством глипнув на Петлюру і непомітно вислизнув з кімнати, розторсав Устимчика, який доволі спокійно хропів на задньому сидінні.

— Заводь машину, і поїдемо у Винники до Вайди. Пам’ятаєш, з Вітовським були?

— Далеченько… — чухався Місьо.

— Скоріше! Зрештою, зробимо так, що під прапорцем Антанти проберемося до Львова. Я сам це зроблю, тільки Поточняка попереджу. Отже, в дорогу!

У Винниках Грицана чекала невдача: нове командування, сказали йому, перевело сотню Вайди в Лисиничі. Це під самим, правда, Львовом, але дорога трудна.

— Нині легких доріг нема! — рішуче відсік Грицан і попросив, щоб хтось його туди супроводив, оскільки там ніколи не бував і шляху не знає.

Через годину були в Лисиничах. Сніг. Окопи. Дріт. І дуже худий та дуже сивий Вайда та його побратими, котрі, не маючи чобіт, соломою прикручували до ніг дерев’яну кору. Позиція на цвинтарі. З одного боку поляки, з другого — українці. Потиснувши Вайді руку, Ярослав привітався:

— Честь відважним!

— Честь… — мляво відказав Антон.

— Перше ніж говорити про діло, хочу тебе потішити: разом з Вітовським бачили твою Тетяну, передав вітання, вона жива й здорова, чекає тебе… — він говорив правдиво, щиро, а заодно зблиснула думка: як було б приємно, коли б ці слова передав хтось мені…

— Щиро вдячний.

— А тепер про мету мого візиту.

— Чому зрікся портфеля Вітовський? — в свою чергу запитав Вайда. — Невже йому так допекли?

— Допекли…

— Мерзотники! — просичав Антон Вайда. — А в нас тут рай — заб’ють, далеко не треба носити трупа…

— Вам і мертві помагають, — підморгнув крізь біль Ярослав. — До Львова добратися можна?

— До Львова? Як сказати… Дорога перегороджена рогачками з колючого дроту.

— Отже, не можна?

— Я можу пішки провести. Ми не раз ходили.

— Буду вельми радий.

— Але це треба розвідати, бо не знати, хто на тій стежці.

— Скажи мені: вчора поляки стріляли?

— З гармат. — І Вайда задумано додав: — У годину перемир’я вояк воякові не ворог, підходять до дроту, курять, жаліються, кажуть, що йдуть на фронт тому, що тут можна бодай що-небудь поїсти… А ще поляки кажуть до наших: замість битися з чехами за фабрики, наші б’ються з українцями за болота.

— Що думають люди про переговори?

— Попри братання, не вірять, що можна з Пілсудським договоритися. Нам добре відомо, що генерал Бертелемі гуляв у товаристві польських генералів.

— А докази стрілянини?

— Прошу.

Антон Вайда різко витягнув з польової сумки декілька фотографій, на одній — труп стрільця-чорнобривця, якого було вчора убито уламками снаряда.

— Учора!

— Можна взяти з собою?

— По одній візьми, я і осколок бережу, — простягнув Грицанові.— Знадобиться для історії…

— Історія! — тільки й сказав.

— Отже, бери, і хай експерти встановлять, що стрільця нашого вбито вчора. — Вайда помовчав. — Знаєш, нам усім здається, що наше командування, Тарнавський, Омелянович-Павленко, бояться брати Львів. Може, вони бояться, що по взяттю Львова армія розбредеться по вулицях міста і пропаде?

— Не в цьому причина.

— А в чому ж? Тоді причина — саме командування. Адже діється безглуздя. Тарнавський взяв собі начальником штабу австрійського офіцера, який лише малює зеленою фарбою на спеціальних картах і роздає старшинам. Треба ж додуматися!

— Це жарт?

— Жарт? Прошу!

І Антон Вайда різко висмикнув з тої ж польової сумки засмальцьований, вчетверо складений папір.

— Кажуть, тримає при собі песика, аби той лапкою показував, куди наступати на Львів. А сам Тарнавський боїться виїздити на фронт. Отакі у нас командири…

Грицан лиш скрутився і, зітхнувши, попросив показати, звідки саме вчора стріляли. Вайда не лише показав, але й дав осколок снаряда. І м’яко, якось аж надто сором’язливо мовив:

— Провідай ще раз Тетяну, передай вітання, бо пошта до нас не доходить. Добре?

— Провідаю.

— Перекажи… Ні, я напишу їй записку…

— А я відразу передам.

Вони по-чоловічому стримано, але сердечно розсталися, і Устимчик погнав щодуху до Ходорова — вони прибули туди, коли вже вечоріло. В штабі Грицану сказали, що місія на двірці, вертає разом з делегацією галичан до Львова, щоб продовжити переговори. Довелось мчати на вокзал, — Бертелемі вже прощався з Петлюрою, обік стояв Г олубович.

Грицан захекано пробрався у вагон, — і хоча Місьо його підвіз, та було таке враження, мовби він біг дуже довго, дуже тяжко, аж знесилився і тепер нарешті, геть знесилений, досяг фінішу після марафонського того бігу.

— Де ти пропав? — тривожно допитувався Поточняк. — Тебе шукали, шукали… Що сталося?

— Побачиш… — загадково, якось аж погрозливо, відказав Ярослав, стискаючи люто зуби. — Ти зараз усе побачиш!

Як тільки поїзд рушив, Грицан відразу почав домагатися аудієнції в генерала Картон де Віярта, але той зіслався на недугу, — Ярослава прийняв італійський майор Стабілє. Що ж, Стабілє — то Стабілє!.. Безпорадний завше схиляє голову. Грицан лиш мовчки кивнув Поточнякові, аби слідував за ним.

Показуючи Стабілє те, що дав йому Антон Вайда, Грицан пристрасно доводив по-німецьки:

— Прошу — докази вчорашнього вогню! Це ж поляки стріляли! Не вірите — прошу зняти експертизу.

— Фальсифікація! — відмахнувся Стабілє.

— Як? — Грицан потряс фотографією вбитого стрільця — чорнобривця. — Смерть — фальсифікація?

— Ви могли все це підробити. Сам ваш митрополит Шептицький осуджує Галицьку Армію за обстріл такого чудового міста, як Львів. — І квапно промуркотів: — Ви руйнуєте його, ви чимось уподібнюєтесь більшовикам…

— Що за нісенітниця? — обурився Поточняк. — Вам же мій товариш показує осколок вчорашнього обстрілу поляків!

— І його можна підробити.

— Ну, це… це… — Грицана затрусило. — Даруйте, я піклуюся про ваше здоров’я… Вам треба відпочити…

Стабілє якось невизначено мотнув головою, поклонившись, і вернувся в купе до своїх. У вагоні панувада дика тиша. Грицан важко опустився на лавку й заплющив очі: як легко цілком нормальну людину довести до божевілля… Для цього дуже мало треба: достатньо бути мерзотником найвищої категорії, останньою скотиною.

— Може, Петлюра має рацію, — порушив оту дику тишу Поточняк. — Може, спершу спинимо більшовиків, а тоді вже заберемо Львів? Як ти міркуєш?

— При чім тут більшовики? — розізлився Ярослав.

— Кажуть, Винниченко поїхав до Женеви на якийсь інтернаціональний конгрес, — на диво Ярославові Поточняк говорив спокійно і розсудливо. — Може, в якийсь спосіб він та доб’ється, аби нам допомогли… Він же впливовий.

— Перепрошую, мені не хочеться розмовляти… — не розплющуючи очей, пробурмотів Ярослав.

Була іще одна безсонна готельна ніч. Нарешті місія Антанти вручила делегації проект перемир’я. Демаркаційна лінія: Кам’янка-Струмилова — Львів — Дрогобич… Тобто Галичину лишали без голови і грудей. А якщо взяти до уваги, що заборонено поділ земель великої польської власності, то… Ех! Львів і нафта — польські… Правда, було обумовлено, що поляки зобов’язані продавати її українцям…

— Так має бути до того часу, поки Мирна конференція остаточно не вирішить долю Галичини, — безапеляційно сказав Бертелемі.

— Але ж, пане генерале… — доведений до відчаю, спробував боронитися Грицан.

— Якщо ви не приймете нашої пропозиції,— суворо застеріг Бертелемі,— будете відповідати перед Антантою, будете, зрештою, мати війну з поляками, які матимуть поміч відважної і добре організованої армії Галлера. Ми у Франції переконалися про відвагу сеї армії. З другого боку йдуть більшовики, які мають Київ. Коли ж приймете наші умови, то ми зробимо все можливе, щоб була визнана ваша суверенність.

— Ми мусимо погодити з урядом, — сказав Грицан. — Тим паче ви трохи інакше говорили в Ходорові…

— Між чехами і поляками укладене перемир’я, — додав Бертелемі.— Між німцями і поляками буде укладене. Врахуйте!

— На наш погляд… — Грицан на хвилю затявся, а далі вже не годен був стриматися. — На наш погляд, місія Антанти наказує українцям виконувати польські бажання!..

— Ми даємо вам п’ять днів на роздуми, — категорично заявив Бертелемі.— Все, наша розмова закінчена!

Коли пониклий Грицан з делегацією виходив, його делікатно зупинив американський професор Ллойд:

— Чи правда, що Калуш багатий? Кажуть, там багато солі. Там є калійна промисловість?

— Довідку вам може видати Державний секретаріат, — ввічливо відповів Грицан. — Я не уповноважений цього робити.

— Але я бачу, ви тут серед своїх маєте найбільш світлий розум. Я вельми шаную людей зі світлим розумом.

— Я б не сказав цього, — крізь зуби, але ввічливо відказав Грицан. — У мене ніякий не світлий розум… Це вам здалося.

— Ну, я маю добре око.

— І ваше добре око не запримітило, що розум місії Антанти куди світліший, аніж мій? Дивно…

— На жаль, ми не в однакових умовах, — скрушно похитав головою професор Ллойд.

— Але людська гідність може проявлятися в будь-яких умовах. Ви згодні?

— М-можливо…

— Маю честь кланятися.

Стримуючи гнів та огиду, Ярослав наздогнав свою делегацію, а при виході на вулицю зіткнувся з Адамом. І знов сяяла на лиці Стемпковського глумлива, зухвала посмішка.

— Вітай же Оксану!

— Гаразд, я передам твоє вітання, — спокійно відповів Ярослав. — І тебе запам’ятаю…

— Перекажи: Адам Стемпковський її дуже часто згадує, особливо подаровані нею ночі.

— Я все передам.

— Ти завсігди був порядним.

Адам пустився був іти, та раптом зупинився і, дивлячись Ярославові в очі, з посмішкою запитав:

— Що ж вирішила місія Антанти?

— Гадаю, тебе повідомлять. На все добре, пане Стемпковський. Я буду тебе пам’ятати. Я дуже довго буду тебе пам’ятати, Стемпковський! До самої смерті.

— Що йому треба? — обурився Поточняк.

— Це мій університетський товариш.

У готелі глава делегації зібрав усіх на нараду. Їх було п’ятеро — п’ятеро приречених, п’ятеро безпомічних.

— Що будемо робити?

— Треба боротися, — сказав один.

— Треба ж поступатися, — сказав другий.

— А може, поступитися, аби зберегти республіку? — сказав третій. — Як казав Кутузов, з втратою Москви ми ще не втратили Росії.

— З ким порадитися? — спитав четвертий.

— З мертвими…

— Справді, що робити?

— Перебити всіх!

— Це не вихід, — підсумував глава делегації.— Я міркую, що треба вертатися до Станіслава і без уряду нічого не вирішувати, а то потому нам голови постинають.

На тому й зійшлися. Петрушевич таки ждав-виглядав їх, але, вислухавши, аж ногами затупав.

— Ні, ні, ні! Нема згоди з Антантою! Хай нас розсудить залізо і кров! Завтра ж зберу раду державних секретарів. А ви будете доповідати, а поки що відпочивайте.

Проте Ярослав не пішов відпочивати. В кишені в нього була записка Вайди. Він повинен передати Тетяні.

Дівчина зустріла його радо й схвильовано. Мабуть, разів зо п’ять перечитувала кілька скупих фраз свого судженого. Ярослав не знав, що писав Вайда. Було б це зовсім нелюдяно, коли б дозволив собі розпечатати записку. Було єдине, чого він не міг спекатися, за що проклинав себе, картав, ненавидів, — Тетяна йому подобалася…

Він глянув на згорблену за швейною машинкою фірми «Зінгер» Танину матір, на саму худеньку привабливу Тетяну, і йому раптом захотілося… вмерти.

А потім він постукав до своєї конурки. Оксана кинулася йому на шию, цілувала. А він був як стовп.

— Ти не радий?

— Невже ти не збагнула, що нас очікує?

— Що?

— Дуже скоро побачиш…

Він стомлено сів, закрив долонями обличчя. Отже, нас розсудить залізо і кров… Кров і залізо… Більше нічого він не говорив. Ярослав Грицан заснув за столом.

У сонячну днину березня, коли набухають соками берези, оті берези, що ростуть понад сто років, що є джерелом натхнення для поетів і митців, що є місцем, де люблять послухати солов’я закохані,— в сонячну днину березня скликав Петрушевич засідання ради Державного секретаріату. Без дискусій було вирішено відкинути всі умови місії Антанти і надіслати ноту Антанті з протестом проти теперішньої місії, заодно прохання прислати нову. Було також ухвалено, щоб начальна команда Галицької Армії знову звернулася до громадянства і війська із закликом: до зброї! Хай нас розсудить залізо і кров!

Іще було одне звернення — до народу. Йога підписав Петрушевич, Голубович і державні секретарі; в ньому, зокрема, говорилося: «Український народе! Вже четвертий місяць стоїш ти у важкій війні. Місія Антанти зажадала видачі полякам Львова, простори нашої землі по Буг і Стрий, нафтові скарби Борислава. Ми відмовилися від цього домагання. Тепер кличемо тебе до оборони рідної землі. Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі!»

Антанті було відіслано відповідну ноту, однак Петрушевич не знав спокою. Крім внутрішніх непорозумінь, не вірив Петлюрі, з яким вів переговори. Найстрашнішим для нього було те, що проходять по селах віча у справі аграрної реформи, селяни вимагають, аби земля більшої і меншої посілості стала їхньою власністю. І — ніякої підтримки урядові. Навпаки — твердо, вголос, без боязні закликають: беріть землю дідичів без рішення уряду…

Останнє найбільше обурювало Петрушевича. Самовільно забирати землю? Це ж найчистішої води більшовизм! Як вони не годні зрозуміти, що земельна комісія підготувала основи земельної реформи… Чому вони нічого не розуміють? Чому по селах починаються справжні бунти проти уряду?

Нервував. Мучився. Єдине, що трохи заспокоювало, — фронт без змін. Однак і тут, коли глибше копнути, не все було гаразд: поляки можуть вдарити раптово… Не знаєш, хто гострить на тебе сокиру: є сіль — люди за Україну, не привезли солі — проти України… Чи таке: під час шлюбу зажадав священик високу плату — винна Україна… Скрізь і всюди винна Україна… Будь мудрим! Догоди кожному! Та ще цей проклятий Петлюра! Крути не крути, а переговори вести треба… Тож Петрушевич крутився-вертівся, а все-таки виїхав до Директорії, яка на той час, спершу сховавшись у Вінниці, перебралася до Проскурова. Переговори велися довго й нудно, — повертався Петрушевич абсолютно розчарований: одні дивляться на Харків — там радянський уряд; другі — на Одесу, — там французьке командування поставило уряд Андро; треті запитують, чи нема таємного зв’язку з генералом Бертелемі, який у Львові представляє Антанту…

Він повернувся сердитий і вимагав од військового командування рішучих дій. І на його вимогу в першій половині березня на Львів були кинуті всі сили. Було перерізано залізницю Перемишль — Львів. Місто оточили, та взяти не взяли… З цього приводу Петрушевичу нашіптували: оскільки більшовики на Збручі, то Омелянович-Павленко боїться, щоб вони його не повісили, а з другого боку — аби поляки не розстріляли…

Петрушевич сопів, сердився і безперестанку викликав свого ад’ютанта Тимцюрака, запитуючи, що нового в краю. В черговий раз, може, вдесяте за день, викликав і зараз. Вісті були невтішні.

«Голошу слухняно, — читав Петрушевич, — що серед війська УГА множаться червоні відзнаки на шапках солдатів. Дуже рідко можна побачити, як жовнір вітає старшину. Більшовицька течія зростає грізніше, наближається момент, коли натовп захопить владу. Необхідні рішучі заходи».

«Робітнича Рада Стебника, що була створена в лютому цього року на солеварному заводі, ширить роботу революційну, агітуючи проти Національної Ради і Державного секретаріату».

«Коломийський повіт. В самій Коломиї зосереджено 600–700 жовнірів, їх харчування дуже погане, солдати виглядають як привиди, платня видається нерегулярно, солдати здирають з цивільних взуття і одяг. Спочатку молоді хлопці горнулися до війська, але через деякий час, боячись фронту, почали дезертирувати і повертатися до своїх сіл, тому-то селяни мають по селах дуже багато зброї, селяни вимагають поділити землю, сперечаються: яка кому повинна випасти ділянка. Боячись вбивства, а їх уже було кілька, офіцери ходять ввечері переодягнуті в простих солдатів».

«Сільський комісаріат і всі мешканці громади Вітківці просять ласкаво світлого Державного секретаріату в Станіславі о вислухання нашої просьби, о чім вас ласкаво просимо. Єстесьмо дуже бідні, бо в часі австрійської війни булисьмо евакуйовані з нашого села, а коли повернулись, застали свої господарки знищеними, тепер мешкаємо по ямах, в землянках, дехто в будах, не маємо куска хліба, ані картоплі.

Отже, просимо:

1. Дайте нам поміч в харчах, щоб ми могли заспокоїти свій страшний голод.

2. Дайте нам поміч грошову на наші потреби економічні.

3. Дайте нам поміч о нашій теперішній відбудові, котрої конче потребуємо, бо інакше всі погинемо в наших землянках, бо вони всі валяться, а матеріалів жодних не маємо для відбудови і забудови.

4. Просимо о дуже велику для нас ціль, а іменно: о звільнення наших людей, котрі служать при українському війську, від військової служби. З тої причини, що ми бідні, потребуємо допомоги тих людей для відбудови знищених війною наших господарств і для обробки землі, котра вже чотири роки лежить облогом, а половина полів скопана окопами.

5. Тепер просимо ще о насіння для обсіву весняного. Насіння в нас нема, ані зернини, ані одної бараболі».

Петрушевич одклав донесення, бачив перед собою натовп з косами та сокирами, йому стало моторошно, і він викликав Голубовича. Тремтливими руками простягнув жмут папірців.

— Прошу познайомитися.

— Та це я знаю, — холодно відказав Голубович. — І не дивуюся. Кажуть статистики, що третина чи більше людей земної кулі голодує,— без бунтів світ ніколи не обходився. Отже, пощо зайві хвилювання?

— Не дратуйте мене безглуздою філософією!

— А що порадите?

— Все-таки нам треба знаходити вихід.

— Коли б не клята війна, можна було б організувати якусь спілку, якесь об’єднання… А в такім скрутнім часі нема на чому створювати об’єднань, позичок… Ми ж так уміли це робити за австрійських часів…

— Де ж вихід? — бідкався Петрушевич. — Може, вислати ще одну делегацію до Парижа на Мирну конференцію?

— Там же є наш державний секретар закордонних справ. Чого ж іще висилати? І делегація Петлюри є…

І делегація українців, що проживають в Канаді, Америці.

— Не те, не те… Все — не те!

Голубович, знизавши плечима, висунувся з кабінету, а Петрушевич не міг вспокоїтися. Вперше за останні місяці йому кортіло пустити собі кулю в лоб…

Знов увійшов ад’ютант. Петрушевич допитливо, з острахом дивився: яку гіркоту іще приніс?

— Депеша комісара з Дрогобича.

«Дрогобицький повіт, зокрема населення міст Дрогобича і Борислава, — перемагаючи внутрішній дріж, читав Петрушевич, — стоять перед страшною голодовою катастрофою. Безпосереднє сусідство з фронтом спричинило до того, що військові відділи зреквізували все, що залишалося в селян. В Дрогобичі і Бориславі магазини зовсім порожні, не мають ані грама муки, півтора місяця між населенням не розділяється хліба, поширюється тиф, десятки вмирають денно з голоду».

Не встиг він дочитати, як знову увійшов ад’ютант: дзвонить Курманович… Петрушевич узяв трубку. Далекий сухий голос секретаря військових справ і начальника штабу Галицької Армії глухо дудонів ніби з-під землі:

— На фронті упадок духу, апатія, дезертирство. Старшини не хочуть йти на фронт, брешуть, що хворі, тікають… Пане Петрушевич, потрібні кардинальні заходи.

— Ми подумаємо, — невизначено прохрипів Петрушевич. — Дайте день-два на роздуми…

Йому хотілося втекти від самого себе, він з розпачем подумав, що йому завше так добре було у Відні, навіть в часи світової війни почував себе там вельми затишно.

— Головне, дайте землю людям, — як колись Вітовський, пропонував зараз Курманович. — Не вагайтеся. Так усі кажуть, бо в усі часи люди відстоювали свій клаптик землі.

— Спробуємо, — сказав Петрушевич. — А ви там тримайтесь. У найближчий час полагодимо всі справи.

Він брехав полковнику Курмановичу, він знав, що неспроможний вирішити, може, невирішуваної проблеми буття: аби хтось добровільно віддав своє багатство іншому; це може бути лиш окремий випадок. Один грім погоди не робить… Крапля дощу грунту не напоїть… Один воїн битви не виграє.

А тим часом дев’ятнадцятого березня Найвища рада в Парижі звеліла своєю телеграмою Омеляновичу-Павленку припинити вогонь. Заодно ж ідентичну телеграму було надіслано польському генералові Розвадовському, коменданту Львова. Телеграми лестили, бо їх надіслав не хто-небудь, а сам президент США Вільсон…

У відповідь, порадившись з Петрушевичем, надіслав Вільсону Голубович свою телеграму: ми згодні припинити вогонь, але нехай це зробить і Польща.

У Ходорові знов почалися переговори. Поляки настоювали на лінії Бертелемі, а посланці Петрушевича говорили: укладім перемир’я, а про все інше домовимося в Парижі. На це польська сторона відповіла: без згоди свого уряду на ваші умови пристати не можемо…

І гармати не змовкали…

25 березня відкрилася сесія Національної Ради, обговорювалися проекти законів про вибори до українського сейму, земельний та восьмигодинний робочий день. Провідне — про землю: вивласнення великої земельної власності, наділення землею малоземельних і безземельних; вивласнення — негайно, а наділення — після війни… Але… вивласнення з викупом або без викупу подавати на розгляд майбутнього сейму.

У кулуарах говорили:

— Найбільший ворог наш — більшовизм, отже, мусимо шукати захисту в Антанти.

— Це так… Антанта виголосила самовизначення народів, але ж чому нас не визнає?

— Треба визначити, з ким іти: з деспотією Сходу чи з культурною силою Заходу.

На одному із засідань слова попросив Дмитро Вітовський. Добру хвилину стояв він мовчки на трибуні, нарешті заговорив з властивим йому темпераментом:

— Ходять якісь чутки про переворот. Але, мабуть, людям, які про це говорять, напевно, в голові перевернулося… Одначе Національна Рада не дала дотепер нічого ані робітникам, ані селянам. Тому викликала незадоволення. Вона і уряд повинні розв’язатися. Треба ухвалити новий виборчий закон, проголосити восьмигодинний робочий день, передати землю власників на власність селянам. Лиш той уряд, котрий несе людям правду, завше каже правду, який по-справжньому турбується про майбутнє, здатний завоювати повагу широких мас.

Потому виступив Голубович.

— Перед десятьма днями ми вислали делегацію до Директорії, щоб одержати допомогу на відбудову краю. Цими днями до нас приїхала фінансова загранична місія, яка висунула цікаві пропозиції, але виявилося, що нічого не може підписати, бо наш уряд буде скинутий. Вчора в будапештських часописах появилося звідомлення, що уряд арештований, а на його місці — радянське правительство.

Водночас з сесією Національної Ради почав свою роботу з’їзд націонал-демократичної партії, на чолі якої стояв усе той же Кость Левицький. Через кілька днів партія була перейменована з національно-демократичної в Українську народну трудову партію і видрукувала свою програму, в якій передбачалося багато дечого такого, що могло сподобатися масам, але маси тепер не вірили Костеві Левицькому.

«Левицький ставить у мої колеса палки, — думав Петрушевич. — Бач, вивласнення не здійснював, коли стояв при владі…»

Всі наговорилися, та нічого не вирішили — поїзд стояв на старих рейках й іржавів.

Допіру вона віддалася йому — пристрасно й ніжно, а тепер, напоєна його ласкою, лежала упокоєно, горнучись міцно-міцно, мовби хотіла злитися з ним, як це було щойно. Голова її — ще не охолола, ще розпашіла — на його правому плечі, а голі груди жарко гріли його груди, — його ж долоня голубила її спину. Він пригортав її і попри волю думав про Тетяну. Він знав, це дико, навіть жорстоко, але нічого не міг з собою вдіяти. Ні, він більше не заходив — передав Вайдину записку — і годі, але Таня пустила в ньому щось таке… мов накільчене зерно. Він знав, звичайно, що не дозволить собі переступати Антонові дороги, — зрештою, чи Таня цього захоче, — знав, що не покине Оксану, але з ним діялось щось дивне, незрозуміле, якого він не міг позбутися, і, оволодівши зараз Оксаною, він марив, що це Таня, власне, брав Оксану із заплющеними очима…

І взагалі в ці дні з ним щось діялось — була депресія. Жорстока. Дика. Втомлююча. Тепер йому легше збагнути стан Вітовського. Що ж, він знаходив причину тієї своєї депресії: напруга переговорів з поляками, невдачі на фронті, хоча сам і не перебував на передовій. Та, мабуть, не всі мусять бути в окопах, бо це й неможливо. Є свої закони війни, як і життя взагалі: не всі стануть замітати вулиці, як і не всі візьмуться за написання монографій, як народжуються і вмирають держави.

— Ти такий далекий, — зауважила обережно Оксана.

— Який же я далекий? — чи то із здивуванням, чи без нього тихо й задумано сказав Грицан. — Уже ближче не можна бути, як я був.

— Про що ти думаєш?

— Про тебе…

— То ж неправда.

— Якщо знаєш, то чого питаєш? — в його голосі не було ні злості, ні обурення, ні відчуженості, в цю хвилину він і про Таню вже не думав, уже він не знав, про що думав, йому хотілось забуття, а на душі камінь, він тиснув на груди з якоюсь неймовірною силою, він ледь до відчаю не доводив, і ніяк того каменя не можна зняти, він лежить, як напасть, як закляття.

— Ти підеш нині в секретаріат?

— Ні! — кинув рішуче.

— Удома будеш?

— Не знаю! Я нічого не знаю. І нічого не хочу. Не хочу бачити людей. Я ненавиджу їх!

— Тільки не пий…

— Не знаю!

— Принаймні небагато…

Він засопів іще густіше, навіть почав злитися. Можна ж дати людині спокій! Часом і доброта бридка та надокучлива. Невже вона цього не розуміє? Ах, ці жінки! Добре, що розвиднюється. Зараз вона мусить вставати й квапитись до Петрушевича на службу. Коби скоріше! Так хочеться побути самому! Щоб не чути ані звуку… І духу людського не чути! Де кум, де коровай, а де його діти… До чого це? Не знаю! Важко, дикий тягар на серці. Заснути! А вона все горнеться… Може, ще раз її взяти, щоб одчепилася? А чи маєш наснагу? Треба спробувати…

Він спритно перевернув її на спину. І тугі груди затрепетали, мов пара голубів, розкрилися перед ним. Він знов згадав Таню й почав пестити Оксану.

— Ти мене нині замучиш…

Так треба, — подумав Ярослав, — я хочу цього… І щоб ти відчепилася, спізнавши чоловічу силу.

Тіло її було покірне й тепле, віддане, — воно було… Тетянине. І Ярослав голубив його до знемоги.

— Тепер усе… — він засміявся коротко, якимсь дивним сміхом, не то переможним, не то злим.

— Я на роботу не дійду…

— Дійдеш!

— Боже, як я тебе люблю! — спрагло крикнула й розкинула руки, наче було їй жарко. — Як люблю…

А йому вже більше не жадалося її, він потягнувся за цигарками, що лежали поруч на підлозі.

— Що тобі приготувати на снідання?

— Нічого!

— Ну, Ярославе…

— Можна подумати, що в нас є марципани, — він закурив, густо пахнув димом, наче хотів викурити з ліжка.

— Принаймні дещо маємо… Я ж припасла.

— Я перекушу в шинку.

— І питимеш?

— І питиму! — він голосно засміявся.

— Чого ти смієшся?

— Згадав собі одну билицю а чи небилицю: одна поважна дама сказала одному великому чоловікові, що хоче мати від нього потомство, а той розсміявся: «Боюся, що ваше дитя буде таке красиве, як я, зате розум буде ваш…»

— Справді, смішна…

— А тепер цілком серйозно. Правитель Індії Абкар три століття тому вдався до небувалої жорстокості. Відразу після народження він одірвав од материнських грудей кілька десятків дітей. І що ж? Ставши дорослими, вони навіть не розмовляли.

— Цікаво, але до чого це?

— Може, дурна аналогія, але дехто хоче — багато хто! — аби республіка наша, тільки народившись, уже не розмовляла.

— Ти знов за своє… Не треба, рідний. Заспокойся. Тобі не можна хвилюватися, я прошу тебе, Славчику…

— Приготуй чаю.

Нарешті він її спекався! І хоча Оксана просила не хвилюватися, він всупереч бажанню знову повернувся до того, від чого втікав, — до політики. Його непокоїло, що робітничо-селянський з’їзд, який недавно зібрався у Станіславі і на який прибуло майже тисячу делегатів з усієї Галичини, агітував людей розігнати теперішній галицький уряд, як свого ворога, радячи брати приклад не лише з Росії, але й з сусідів — Угорщини, де вчинено державний переворот і владу взяли робітники… Правда, на тому з’їзді перемогли здорові сили, проте замашки не з приємних. Те ж саме стосується і крайової конференції представників комуністичних гуртків, що засідала в залі «Сокола». Здається, вони навіть партію свою створили, ніби — Комуністична партія Східної Галичини. Чи недалеко зайшли? І все те під носом Петрушевича. Що він собі думає? Пощо дозволяє?

— Тобі чай до ліжка?

— Я встаю.

— А я біжу на роботу.

— Щасливо.

— Дай я тебе поцілую…

— Уночі.

— О, поганий..

— Такий вже є.

Ярослав хутко вмився, натягнув штани й заходився голитись; випивши чаю, покинув своє скромне помешкання. На парканах сварилися між собою горобці, жваво виспівували синиці, високо злітали довгохвості сороки — весна… Хоча ночами шерхли калюжі. Та Бистриця вже звільнялася з льоду, а в небі висіли журавлині ключі.

Грицан довго блукав містом. Безцільно й бездумно. Може, годину, а може, дві. Потому присів на одинокій лавці в скверику. Що ж вона принесе, та весна? Оновлення чи крах?

— Перепрошую, у вас не знайдеться закурити?

Перед ним зупинився молодик. У нього були чорні широкі брови і тонкі вуста. І русяві патли до пліч.

— Прошу, — Грицан вийняв цигарки.

— Дякую… А присісти коло вас можна?

— Прошу, як дуже вам хочеться.

— Уже весна…

— Ви майже вгадали, — цинічно сказав Грицан.

— Що буде із ЗУНР?

— А що з нею має бути?

— Політика галицького уряду на дорозі до повного банкротства, — доволі сміливо сказав молодик.

— Тільки всього? — Грицан щиро посміхнувся його наївності.

— Уряд Петрушевича втратив контакт з народом.

— Контакт з народом? — перепитав Грицан і аж тепер пильно глянув на молодика з широкими чорними бровами та тонкими, шнурочком вустами. Та русявими патлами до пліч.

— В уряду Петрушевича-Голубовича смертельний страх перед більшовиками, — молодик заторохтів, наче заведений. — На синьо-жовту окраску перемальовуються старі австрійські кордони. Досі ні робітники, ні селяни не допущені до керівництва державою. Земельний закон і виробничий закон — блеф! Між інтелігенцією і трудовими масами велика прірва, адже інтелігенція нічого не внесла, крім другорядних спроб широкого запровадження мови. Уряд неприхильний до простолюддя, бездушний, процвітає бюрократизм, хабарництво! Всі поставали панами! Контакт з селом зовсім розірваний! Фронт держиться реквізиціями!

Грицан ошелешено слухав його торохкотіння. Це було щось таке — ніби холодний дощ у сонячну погоду.

— Даруйте, нічого не можу второпати, — нарешті не витерпів. — Навіщо ви мені все це говорите? Ви що, більшовицький агітатор? Вас підіслали до мене?

— Так, ми хочемо, щоб ви стали на наш бік, ми багато про вас знаємо. Ви нам потрібні! — допалив молодик.

— Серйозно? — спитав несерйозно Грицан.

— Цілком! — підтвердив молодик з широкими чорними бровами й тонкими вустами, русявими патлами до пліч. — Червона Армія на Збручі! ЗУНР доживає лічені дні! Зважте, пане Грицан!

І він замовк, наче видихнувся.

— Моя вам порада, юначе, — поблажливо заговорив Ярослав. — їдьте в Гімалаї… Там найвищі на земній кулі гори. Для вас це буде вельми цікаво. З вишини далі видиш. Зрештою, там народився Будда. Гадаю, для вас це також буде цікаво. Врешті, ви там можете зустріти снігову людину, їдьте, добродію, в Гімалаї…— А далі, вкрай обурений і розлючений, рявкнув: — Марш, а то застрелю!

Брали Львів, та не взяли… Краще б ми взагалі не робили потуги, — думав Тарнавський, — а то самі собі нашкодили. На фронті упадок духу, дезертирство. Люди з недовір'ям і страхом глядять у будучність: ану ж колесо воєнного щастя не так повернеться. Ліпше бути нейтральним чи поміркованим, як галицький єврей; в присутності своїх стріляти кулями в пліт, а як прийдуть ляхи, грати роль порядного русина…

Думалось про наступ, а тепер треба думати, як вдержатись. Тарнавський розумів, що в даний момент дуже важливо зміцнити командування, щоб; може, влити в стрілецькі душі новий, свіжий струмінь. Насамперед потрібен шеф штабу зі світлою головою. Такий в нього на приміті був. І зараз, їдучи в Ходорів, за єдине переживає: лише б Омелянович-Павленко відпустив, лише б відпустив…

Якщо буде все гаразд, начальником штабу корпусу він призначить тридцяти шестирічного полковника Альфреда Шаманека. Народився той у Львові, в родині австрійських урядовців і старшин. Юним поступив у військову академію. Світова війна застала його корпус у Щирці, неподалеку від Львова, потому карпатські бої. Після боїв під Горлицями перевели його на італійський фронт, згодом призначили начальником штабу корпусу, що мав відправлятися на Близький Схід проти англійців, та з якоїсь причини затримався. Одначе сам Шаманек опинився-таки в Дамаску, там його англійці інтернували, проте зумів утекти, прибути у Відень. Коли ж виникла ЗУНР, з’явився до її віденського представника: хоче прислужити тому краєві, де родився, і тому народу, серед якого прожив дитячі роки… Його й відіслали до Омеляновича-Павленка, в Начальну команду. І якщо німці чимало зла заподіяли нашому народові, то Шаманек, — знав Тарнавський, — сама чесність, роботящий, розумний. Його в начальній команді люблять.

До Ходорова він їхав бричкою, запряженою добрими рисаками, бо болото таке, що машиною за порогом застрянеш. Тож найліпше, найнадійніше — коні,— коні натужливо тягнули бричку, а Тарнавський — свої гадки. Ну справді, чом не можемо відстояти себе? Ні Галицько-Волинське князівство — здавалось, доволі сильне, ні Богдан Хмельницький — здавалось, непереможний, ні Козацька республіка — здавалось, супергероїчна, — ніхто не відстояв отчого краю. Чому? Міжусобиці? Нехіть? Але ж уміємо воювати. Нема твердої руки? І це не так, бо можна нарахувати добрий десяток гетьманів і кошових отаманів. У чому ж річ? Чи всі добре знають, як творити суверенну Україну, а коли до діла, то — страуси?

Однак Тарнавський не втрачав надії. Він і цього разу діяв за неписаним правилом: саме вона, надія, вмирає останньою.

Омелянович-Павленко зустрів його привітно. І втомлено — після невдачі під Львовом усі були втомлені. Борідка командувача ще більше посивіла, а коротко стрижене волосся наїжачилось. Він не допитувався про становище під Львовом — усі все знали. І Омелянович-Павленко знав. Та й що було випитувати, якщо перед тим, як виїхати, Тарнавський розмовляв з ним по телефону.

— Пане генерал, — заговорив він одразу, як тільки Омелянович-Павленко, поправивши поранену руку на чорній підв’язці, запросив його випити склянку міцного гарячого чаю, — хочу знову повернутися до нашої попередньої розмови про шефа штабу мого корпусу.

— Я добре про це пам’ятаю.

— То, може, дозволите взяти мені Шаманека?

— У принципі не заперечую, — подумавши, сказав Омелянович-Павленко. — Якщо, звичайно, він погодиться. Я зараз дам розпорядження, щоб його викликали.

Шаманек був типовий, сказати б, австрієць німецького походження: шляхетний, продовгувате лице, світловолосий, гострий погляд. А виправка кадрового офіцера в кожному русі, кожнім жесті — скупому, але вивіреному. З Тарнавським він привітався, як з добре знайомим, хоча не часто бачились.

— Сідайте, пане полковнику, — сказав Омелянович-Павленко.

— Дякую.

— Чаю хочете?

— Дякую. Тільки що випив.

— Тоді так, — Омелянович-Павленко поправив поранену руку. — Як ви дивитесь на те, що ми вас призначимо начальником штабу другого корпусу полковника Тарнавського?

— Цілком позитивно, — відразу відгукнувся Шаманек. — Я люблю самостійну роботу.

— У такому разі питання вирішене, — Омелянович-Павленко повернув голову до Тарнавського. — Бажаю вам, панове, успіху. І хай зазнали під Львовом невдачі, одначе маємо шанс реабілітувати себе.

— Спробуємо ним скористатися, — сказав Тарнавський і до Шаманека: — Як мислите, полковнику?

— А чого ж тоді братися за діло?

— Отже, їдемо?

— Дозвольте спакувати пожитки?

— Розуміється.

Полковник Тарнавський ледь стримував задоволення: теперішній шеф штабу австрійський полковник Ляйош Папп де Яноші дійсно заслуговував нарікання. І правдиво скаржились стрільці, що він фарбами малював карти. А ще була в нього вогнетривка шафа, в якій тримав горілку та щохвилини попивав, частуючи декого зі старшин. У Тарнавського хіба єдине було виправдання: Папп де Я ноші був призначений начальником штабу ще до того, як він прийняв корпус. Що ж, тепер усе зміниться на інакше.

А лице Омеляновича-Павленка було тривожне й задумане, щось важке точило його мозок. Не менш тривожився і Тарнавський, хоча зміна начальника щтабу не звеселила душу: Львів — у руках поляків, на Збручі — Червона Армія.

— Як гадаєте, пане генерале, більшовики перейдуть Збруч? — обережно спитав, очікуючи, заки повернеться Шаманек.

— Трудно сказати.

— Але ж ви, перепрошую, знаєте душі росіян.

— Душу… А ви, полковнику, переконаний я, не гірше за мене знаєте, що воєнні дії — річ непередбачена.

— Це був би наш остаточний кінець. Однак же чому Петлюра так безладно й безпорадно відступив? Сам же хвалився, що достатньо має сили. Та і якщо зважити, то Велика Україна — не Галичина.

— Усе так, але… і ви це теж добре знаєте: простори і людські ресурси — ще не запорука успіху у війні. Війна має свої закони.

— То що? Бої на два фронти?

— Не знаю, не знаю… Нічого не знаю! — затрусив головою Омелянович-Павленко. — Якби ж можна було передбачити…

Так вони невизначено говорили, допоки не повернувся з великим чемоданом полковник Шаманек, — можна було їхати.

— Пане полковнику, ви й не здогадуєтеся, який вас чекає сюрприз, — такими словами зустрів у Бібрці Тарнавського його ад’ютант Паліїв.

— Цікаво, який же?

Тільки він зліз з брички, як у дверях штабу появився його старший син — шістнадцятирічний Омелян. Тарнавський стривожився:

— Що сталося, сину?

— Надумав бути з тобою, тату.

Тарнавський хотів заперечити, навіть обуритись, відіслати назад до матері в Золочів, але тут же згадав свою юність і, приступивши до хлопця, розчулено обійняв його.

«Як же там у Львові? Як моя блакитна лілея? — з розпукою думав Поточняк про Лесю. — Не згвалтована? Не поглумлена?»

І затискав зуби. І німо вив, як зранений звір. Після відставки Вітовського він почувався птахом без крил, він був немовби викинутим на вітер, — за старшого, куди пошлють. Образливо, принизливо, дико! Він волочився безцільно по Станіславу й до розпачу, до відчаю тужив за Лесею, а ночами йому ввижалось, що вона з кимось спить, і він кусав кінець одіяла. А коли довідався, що, коли генерал Бертелемі їхав зі Львова, його проводжало дванадцять панночок, був на грані безумства. А що, коли серед них була Леся? Вона ж така вродлива, така неописано вродлива, що її могли спокусити, затягнути до тої дванадцятки… Він бачив її лагідні блакитні очі, матово біле, без рум’янцю, ледь продовгувате личко з шоколадною родимкою на правій щоці, маленькі груди, тонку талію… Вона тільки напоказ… Га, а може, так і є? Але одне бодай відносно заспокоювало: кажуть, генералу Бертелемі подаровано було діамант вартістю в сто тисяч крон, — отже, хто дарував, той і проводив…

Так, без Вітовського — він птах без крил. Але що ж далі? Республіка на порозі краху. Нема справді такої партії — найсильнішої, найчисленнішої,— котра б мала верх над усіма іншими. Багато партій пустих. Кожна хоче ощасливити Україну, кожна хоче мати монополію на патріотизм та будівництво держави. І одна одну саботує. І в кожної своя орієнтація — на Австрію, Німеччину, Антанту, більшовиків… А неточна політика — відсутність політики взагалі. Ото тільки й слави, що кожен хоче творити історію, вірніше — увійти в неї. А на фронті тим часом дезертирство, брак одежі і харчів, зброї та амуніції. Що далі?

Зате довкруж відродження… Парує спустошена земля під весняним небом. Полохливий вітерець пробуджує зі сну дерева, трави, людей, і люди п’яніють від дотику свіжих струменів, розуміють радість буття.

— Привіт! — Анатоля — наче ломакою по голові.

— Привіт… — протягнув він, побачивши перед собою Грицана, мовби якусь мару, аж стріпнув головою та сказав рівніше: — Привіт.

— Йдеш і світу не бачиш.

— Таки не бачу.

— Де ти пропав?

— Там, де й ти!

— Я! — всміхнувся Ярослав. — Я, може, знайшовся!

— Себто!

— їду, друже, в Париж.

— Навіть! — поглумився Поточняк.

— Цілком серйозно, — Ярослав злизав з уст посмішку. — їду на Мирну конференцію. Не сам, звичайно. З Вітовським.

— Отепер заздрю.

— Дуже він схуд, — прицмокнув Ярослав. — Прямо біда. Кілька днів гостював у дружини та донечки, дружина вагітна, — переживає, бідака. Ну, а глава нашої маленької місії доктор Михайло Лозинський.

— Ясно…

Ім’я сорокарічного доктора Михайла Лозинського широко відоме й знане в Галичині — популярний громадський діяч, пристрасний публіцист, давній співробітник «Діла», чоловік мудрий і принциповий, доволі їдкий.

— Що ж, хай вам щастить.

— Коби ж то!

— А раптом. Може, заговорить в Антанти совість.

— Зобачимо. Їдемо з надією.

— Тільки сифілісу не привезіть…

— За цим добром у Париж не треба їхати.

— Що ж, хай вам щастить, — повторив Анатоль. І хоча перед ним стояв його добрий приятель, з яким доволі міцно подружився, а розмовляти не хотілось — йому взагалі зараз нічого не хотілось! Чорна досада замулила душу. І злоба. Дивна злоба на все довкруж. Він, як і Грицан, зненавидів людей. Шукав причину — знаходив десяток, але всі вони були якісь далекі, туманні, побічні. І він нарешті збагнув, що його спутала така депресія, від якої один крок до самогубства. Та все ж розум брав верх, і Анатоль знав: не пустить кулі в лоб.

— То що, прощаємось? — Грицан одкашлявся.

— Як хочеш, — знизав плечима.

— У мене теж так було — пройде…

— Нині ж іду на фронт, — понуро сказав Поточняк. — Я повинен щось робити… Пробач, але відверто, як другу, зізнаюсь: рішення визріло оце зараз. При тобі. Я хочу стріляти… Вбивати! Бити їх! Бити, як мух, або самому здохнути!

— Самому не треба, — м’яко сказав Ярослав. — Ану привеземо з Парижа добрі вісті. Тобі буде шкода, що не побачиш…

— На тому світі нічого не шкода.

— Відчай — не ознака мужності.

— Я втомився.

— Ми всі втомилися.

— Так, їду на фронт. Хочу вбивати!

— Не знаю, що тобі сказати…

— Не треба нічого! Не поможе. Ти мене знаєш. Я людина вперта. Хто б що не радив, а я все одно по-своєму зроблю.

— Все ж, гадаю, ще зустрінемось?

— Це ж — як роман… — Поточняк нараз зареготав. — Не можна героя вбивати на початку, бо тоді не буде роману…

— Вибач, друже, з тобою добре, але…

— …без тебе ще краще?

— Мушу їхати. Нині ж рушаємо.

— Ще раз зичу удачі! — Поточняк стрімко простягнув Ярославові руку, потиснув з усіх своїх кволих сил. — До зустрічі!

— До зустрічі!

— Привези з Парижа бублика…

— Навіть голу кралю привезу…

— Тільки не сифілісну…

Каламбур цей якось благотворно подіяв на Поточняка: пригнічення, скорботи наче й не було — було якесь очищення, озоріння. Думка запрацювала виразно, твердо. Так, на фронт! Під Львів! Він буде битися за столицю республіки — він визволить з ярма свою голубу лілею. Ноги самі несли до Петрушевича. Поточняк міг злитися на нього, навіть зневажати, але почуття обов’язку, порядність, дисципліна ніколи не зраджували його. Ану його шукатимуть! Ще пустять чутку, що здезертирував… Недругам тільки дай привід. А він знав, що має ворогів. Власне, хто не мав ворогів, той, вважай, не жив… Так, неодмінно треба поставити Петрушевича до відома.

— Президент у себе? — ввічливо привітавшись, спитав у Оксани, що сиділа в передпокої за друкарською машинкою.

— Там Петлюра.

О Боже! І Поточняк скривився, наче в нього розболівся зуб. Петлюри бракувало… Хай Господь простить, але я не винен. Зовсім не винен, що так його ненавиджу. Ніякий він не вождь! Хай хто що хоче каже, а я маю свою думку. Це хворобливий, впертий ідіот, який прагне тільки слави. Що то за Головний отаман без війська? Що то за військо, яке так легко віддало більшовикам Київ?

У Поточняка була якась патологічна відраза до Петлюри. Вдає простого та скромного, жертвенного й непохитного, а насправді — ні пес, ні баран. У політиці — сиві коні, червоні шаровари, велике інтерв’ю з чужими репортерами, могучі антантські місії в театральних костюмах; представництва в Індії чи Сан-Домінго — на іноземні справи, а вдома — гризня партій, темне, розбурхане кличами простолюддя, фальшиві кредитки, отаманологія і фунт чорного хліба серед пшеничних ланів… І повна апатія населення, анархія та провізорія. А чого вартують його приторно солодкі слова: «Українські мечі перекуємо на рала тільки тоді, коли гасло — незалежна держава українська — стане дійсністю». Яка висока патетика, — поглумився Поточняк, — а в реальності висить над головою Петрушевича та й вимолює помочі, бо не знає, де його армія, а де уряд — у Проскурові чи Кам’янці-Подільському.

— Як гадаєте, заходити мені? — він питав Оксану як добре знайому, як необвінчану дружину свого друга.

— А чи зручно?

— Чи зручно! — йому самому стало дивно, що вагався, спасував, адже Петлюра ніякий для нього не авторитет. — Ет, що буде, те й буде…

І штовхнув перед собою двері. В кімнаті накурено, тьмяно, як у кузні. Це — Петлюра. Тьмить він безбожно — здається, цигарки з рота не випускає. Та зараз не курить. Звично схрестивши на грудях руки, сидить сумирно. Лице бліде, зморене. Лагідно-журливі блакитні очі замислено потуплені в підлогу. Військовий френч затягнутий під горло. На лівому рукаві золотими нитками вишито великий тризуб, маленькі тризубці й на ковнірі френча. Чоботи з високими халявами. Нога — на ногу. Вождь думу думає,— мигнула думка в Поточняка, — глибоку думу… Що ж, йому вже сорок, він такий, що можна… возомніть. Зрештою, він здобув собі славу, принаймні торік. Коли прийшов до влади гетьман Скоропадський — серед перших арештований, перебуваючи на могилі Шевченка в Каневі. Правда, швидко випущено, — Скоропадський признався йому як давньому знайомому, що заарештовано його було про всяк випадок. Сидів, однак, допоки в Українському національному союзі, репрезентованому Винниченком та Шаповалом, допоки не визріла думка підняти проти гетьмана повстання. Перший день після тюрми присвятив земству, другий — входив у курс загальнокультурних і літературних справ, що його проводило близьке йому товариство «Час», третій віддав Українському національному союзу. А вже на четвертий він — член Директорії, Головний отаман усього, ще не існуючого, українського війська, — ввечері в старій, обдертій — і єдиній — солдатській шинельчині, з коробкою цигарок у кишені, закутаний благеньким башликом, їде товарним поїздом до Білої Церкви, де стоїть двотисячний легіон Січових стрільців полковника Коновальця, а тим часом уночі по Києву розклеєно Маніфест Директорії, в якому вона кличе український народ до боротьби проти Скоропадського. І заговорили гармати, — місяць тривало повстання. А двадцять першого грудня Петлюра разом з Директорією в'їхав до Києва. На площу Софії. Як колись гетьман Богдан Хмельницький. Тепер же гетьман з булавою в руці застиг у бронзі посеред площі, а Петлюра в’їхав… «Наш Гарібальді…»

Хто ж першим його так охрестив? Чудується Поточняк: наш Гарібальді… Треба ж! Та зараз «Гарібальді» був не «Гарібальді»… Певне, посварилися з Петрушевичем, — здогадується Анатоль, — бо відколи — тобто від дня злуки — Петрушевич став членом Директорії — мусить якось прислухатися до домагань її голови, в даному разі Петлюри. А що може просити Петлюра? Звичайно, військової помочі, аби прогнати з України Червону Армію.

І Петрушевич сидить понурийі Біле лице, як з мармуру висічене, виразне, риси правильні, як на грецьких каменях, глибокі очі наче в глибину своєї душі звернуті, однак же затьмарені. Якась туга в них невимовна й сумна. Бідний! Анатоль йому співчуває в цю хвилину, як і Петлюрі,— трагедія… Трагедія Петрушевича, що при всій своїй чесності не знає ні людей, ні обставин, погано розуміється на українській психології. Обмаль друзів у Галичині і нікого на Дніпрянщині. І ця сліпа віра у Вільсона… Француз Адольф Тієр не тільки історію писав, але й історію Франції робити вмів. Професор Петрушевич історію України пише, але зробити її не зумів. Наполеон був малий зростом, а великий розумом… Петрушевич був би чудовим президентом у впорядкованій республіці, може, не гіршим, ніж Масарик. Але джентльмен Петрушевич сів до столу грати в карти не з тими — його партнери виявились шулерами і обігрують його фальшивою картою… А домородні візантійці, котрі тільки перед успіхами поклони б’ють, а всякій владі, коли вона авторитетний бук має, лапи лижуть, на президента тепер «чорна рада» зуби теребить. Так, не сумнівається Поточняк, треба стріляти… Гільйотина потрібна! Скільки ця туземна інертність, нерішучість, половинчастість святих справ погубила! А ще оце ззирання на колеса, на сусідів, на авторитети, оця бридка боязнь мислити самостійно, рішуче, широко, оце бараняче тремтіння перед Росією чи Австрією, оця принизлива філософія споконвічного раба, вірнопідданого, постійно залежного від імперських амбіцій великих, генне бажання вислужитися перед ними, щоб дорватися до ласого шматка, забувши і матір, і мову, і свою історію, оцей пекучий національний нігілізм у декого, фарисейський, братовбивчий, ниций характер — як усе це ненавидів Анатоль Поточняк! Та зараз тихо поздоровкався. Петрушевич з Петлюрою водночас підняли голови, наче прокинулися від зимової сплячки.

— Пане президенте, я не потрібен вам?

— А що?

— Хочу на фронт.

— На фронт…

— Саме на фронт.

— На фронт, — повторив Петрушевич і зітхнув. — їдьте моєю довіреною особою в корпус полковника Тарнавського. Знаю вас як людину кришталево чисту й порядну. Тож маєте доповідати мені про обстановку без єдиної краплі неправди. Яка б вона гірка не була.

— Я виконаю ваше доручення.

— Тоді з Богом!

— Дякую, — Поточняк поклінно кивнув головою; стримуючи радість, він майже вискочив за двері.

— Бачу, справи ваші добрі,— зауважила Оксана.

— Навіть дуже! Відбуваю на фронт.

— А Ярослав до Парижа.

— Знаю, я його допіру бачив. До побачення, Оксанко.

— Бережіться там…

— Спробую, — Поточняк усміхнувся. — Долонею буду відвертати кулі…

Він почувався якимсь аж легким, ніби добре вимився в лазні,— свіжий, рвучкий. Він навіть не конче побивався над тим, як добиратиметься до Бібрки. Просити в Петрушевича машини не наважувався. Якщо таке не прийшло в голову під час розмови, то вертатися якось не випадало. Зрештою, вихід є і доволі простий та безклопітний: товарняком до Глібович, а звідтам фірою до Бібрки. Заявить в Начальній команді, що він довірена особа Петрушевича, і Курманович щось придумає.

Йому пофортунило. Куций товарняк з сякою-такою амуніцією та скупим продовольством для Начальної команди відправлявся вночі, і Поточняк попросив машиніста, аби якось його прилаштував. Той людяно відгукнувся, і незабаром Анатоль вже напівлежав серед мішків, закутавшись у шинелю.

До Глібович дорога й коротка, й водночас довга — певне, буде паротяг чмихкати годин зо три. Є час на роздуми. І Поточняк вдався до них, хотілось в розважливій тиші, під монотонний стукіт коліс підсумувати воєнні події останнього часу — від потуги взяти Львів до нинішнього дня. Отже, все почалося в середині лютого. Після двох безуспішних наступів на Львів Начальна команда прийшла до переконання про необхідність перервати залізничну сполуку між Львовом і Перемишлем. План цієї операції передбачав опанування частинами третього корпусу залізниці на відтинку Городок — Судова Вишня, — ця операція тепер дістала назву Вовчухівська, — опісля частини другого корпусу починають наступ на Львів, їх підкріплює своїми ударами перший корпус. Для підтримки акції на головному напрямку біля Городка було вжито бригаду усусів і два курені коломийської бригади. І вже 15 лютого українські війська здобули Долиняни, Вовчухи, Бар і Довгомостиська. Залізниця була під постійним вогнем — зв’язок Львова з Перемишлем підтримували тільки бронепоїзди. Але 20 лютого артилерія приневолила їх покинути поле бою, і другий корпус пішов в атаку на Львів збоку Голоська та Збоїськ.

Дальший розвиток цього наступу перервала місія Антанти під проводом генерала Бертелемі, який в ультимативній формі зажадав припинити воєнні дії, заключити з поляками перемир’я і українсько-польський спір передати на вирішення Мирної конференції. Щоб не дратувати Антанти, знайти в ній підтримку, Петрушевич на такий крок згодився: з 25 лютого по 1 березня бої було припинено. Однак же в українсько-польських переговорах місія Антанти не була нейтральною, вона зажадала відвести Галицьку Армію за демаркаційну лінію, так звану лінію Бертелемі: ріка Буг до Кам’янки-Струмилової, звідтіля вздовж східної границі Жовква — Львів, далі Перемишляни і Бібрка, Білий Потік — Соколівка — Вибранівка — Рудки — Дрогобич — Турка…

Ці зухвалі, сказати б, домагання уряд, зрозуміло, відкинув, і 2 березня бої відновилися. 7 березня поляки зробили спробу відсунути українські частини від західної лінії Братковичі — Вовчухи, але їх наступ зі сторони Долинян — Браткович — Городка — Черлян погасила контратакою група четаря Голинського, і вже 8 березня здобуто Родатичі та Братковичі, знищено три кілометри залізничного полотна.

Нині Анатоль знає: то була кульмінація боїв за Львів — львівська польська залога у Львові й околиці була готова до капітуляції. Але! Наступ українських військ був млявий, нерішучий, а ще більше — неорганізований, і вигідний момент було втрачено, що дозволило полякам зібрати свіжі сили: до Перемишля з Конгресівки та Познані прибули нові частини, і вже 12 березня контрудар на Городок. Вовчухівська група була розбита, хаосно відступивши на південь, — 19 березня поляки знов зайняли залізницю Городок — Судова Вишня, а на відтинку Рава-Руська — Любачів просунулись до лінії Магерів — Немирів. Того ж таки 19 березня Омелянович-Павленко одержав по радіо телеграму Ради чотирьох з Парижа з вимогою негайно заключити з поляками перемир’я — на основі тодішньої лінії фронту, — лише після того справу Східної Галичини буде передано на вирішення Мирної конференції…

А тим часом невдачі на фронті, щораз більша нестача боєприпасів та одягу тяжко відбилася на настрою армії. Віра в її остаточну перемогу захиталася, навіть запілля, бачив Анатоль, почало виявляти ознаки розладу. Щоб не допустити остаточного розпаду армії, уряд задовольнив вимогу Ради чотирьох. Однак же на вимогу Начальної команди припинити бої поляки ніяк не відповіли, навпаки, і далі вели наступ, головним чином на фронті першого корпусу. До кінця березня захопили Краковець і Яворів та вийшли на лінію Янів — Магерів. Правда, під тиском американського генерала Кермана змушені були послати свою делегацію на переговори в Хирові (Поточняк у них не брав участі), але в умові про укладення перемир’я вимагали, щоб Галицька Армія відступила на лінію Бертелемі. Зрозуміло, Начальна команда ці домагання відкинула, але, оскільки делегація ЗУНР виїхала до Парижа, воєнні дії було припинено як доказ того, що уряд Петрушевича миролюбний і готовий піддатися рішенню Ради чотирьох… 17 квітня державному секретареві закордонних справ Панейку при посередництві американців вдалося в Парижі дістати від польського прем’єра Падеревського запевнення, що польська армія негайно припинить свої наступальні операції та що польські легіонери — армія генерала Галлера — не будуть вжиті у Східній Галичині та на Волині, де зосередились головні сили Петлюри. Проте зобов’язань цих противник недодержав, і 19 квітня польські частини з успіхом атакували під Скниловим і Любенем Великим.

Але про це вже Поточняк довідався, прибувши до Глібович, — новина не з приємних… На його прохання Курманович дав підводу, і під вечір 28 квітня Поточняк припхався у штаб Тарнавського. Справді, припхався, бо болото по вуха. Тарнавський зустрів його невизначено:

— Розташовуйтесь…

Зате в очах його ад’ютанта — четаря Дмитра Паліїва — Анатоль прочитав якусь особливу тривогу.

— Так погані справи? — наважився спитати.

— Навіть дуже…

У цю ніч з 28 на 29 квітня ніхто не спав — усі з жахом і безпорадністю чекали польського наступу.

І вранці заговорили-таки гармати. Сіяли паніку серед галицьких стрільців, зметали з лиця землі. Розгромлені відділи розбігалися. Всі події — наче в калейдоскопі… Анатоль Поточняк ошалів у тому вирі. Поразка була повною. Місячи болото, розтолочені частини другого корпусу відійшли на лінію Брюховичі — Малехів — Підбірці — Миклашів — Підберезці; Львів, таким чином, опинився поза досягом української артилерії.

А 30 квітня до Львова прибув генерал Галлер. Його вітали як спасителя. А він сказав: «Як птахи, з далеких країв прилетіли ми до вас, щоб у цім місті звести гніздо, з якого полетимо далі на схід, щоб там означити границі держави нашої…»

Перед тим, як їхати до Парижа, Грицан зібрав, по можливості, всі відомості, які тільки вдалося, про Юіемансо, Вільсона і Ллойд-Джорджа. Він знав, що Вільсон — не лише професор державного права, але й набожний пуританин, провідник «справедливості і демократії», що Вільсон з «самого» початку не бажав світової війни, щоб хтось переміг, він мріяв, аби не було переможців… Він казав: Америка доволі горда, щоб воювати… А далі виявилося, що Європа заборгувала Штатам понад десять мільярдів доларів, що Штати зосередили в себе близько сорок відсотків світового запасу золота, що Вільсон прибув у Європу з готовою картою переділу світу.

Прем’єр Франції Клемансо — лікар за фахом, журналіст за’ професією. Запеклий шовініст. Нині йому сімдесят вісім років, а в молодості був великим задиракою і вбивав на дуелях без всякої на те причини. А коли прийшов до влади, всіх своїх старих противників посадив у в’язницю, розстріляв або вислав, затаврувавши їх як зрадників. Його звали «тигр», і він казав: двадцять мільйонів німців є зайвими… А ще: повісити кайзера… Жорстокий голова Паризької конференції… Його боялись.

Прем’єр Англії Ллойд-Джордж — юрист, ліберал і популярний оратор, буржуазний ділок, який вміє добре говорити, але нічого практично не робить. Першокласний демагог! Бо як же інакше розцінити його слова про те, що свобода — єдино вірна гарантія миру і добросусідських відносин? Чому ж у такому разі не спонукав Польщу до миру із ЗУНР? Або ще він казав: у Європі возродилось багато малих націй, отже, ця обставина вимагає захистити їх від пожадливих сусідів. Чому ж не захищає галичан?

Щодо четвертого члена Ради чотирьох, то ним, як казали, за непорозумінням була Італія. Безпосередньо засідали в ній прем’єр Орландо або міністр закордонних справ Сонніно. Орландо — відомий юрист, добрий оратор, освічений і культурний. Сонніно — сухий, похмурий, недовірливий. Батько єврей, мати уродженка Уельса, а сам він — італійський патріот… Щоб підкреслити свою думку, бив себе поривисто правицею в груди.

Так, Грицан дещо знав, а ще більше аналізував. Йому хотілося вірити, що Антанта буде справедливою до Галичини. Разом з тим інтуїція, тверезий його розум нашіптували: даремна затія… Це було видно ще на першому засіданні Мирної конференції, коли постало питання: хто повинен керувати, всі двадцять сім делегацій чи кілька? Клемансо і слухати не хотів про дрібні держави… І взагалі! Все на Мирній конференції було поділене на категорії. Перша — кити: США, Англія, Франція, Італія, Японія… Друга — покорені: Німеччина, Австрія, Болгарія і Туреччина, яких викликали тільки для того, аби підписали те, що їм підсунуть. Третя — дрібні держави, їх півтора десятка чи й більше. І нарешті четверта — держави, що перебувають у стадії творення. Як от Галичина. Ті, четверті, мали повну свободу дій, та не мали привілеїв, дипломатичних представництв, мешкали в приватних будинках. Зате англійські делегати літали на аеропланах у Лондон, щоб випити чашку кави…

Грицан з Вітовським і Лозинським прибули до Парижа сьомого травня. То був особливий день. Трианонський палац у Версалі заповнили делегати Мирної конференції і журналісти, зайняли свої місця за масивним столом Клемансо, Вільсон, Ллойд-Джордж і Орландо — сивий прем’єр Італії, який, отже, через непорозуміння опинився в компанії великих. Запросили німецького міністра закордонних справ Брокдорф-Ранцау. Клемансо виголосив коротку промову: Німеччина повинна беззастережно підписати Мирний договір, з яким уже знайома. Він говорив упевнено. Всі знали ставлення Клемансо до німців. Його устами Франція вимагала суду над винуватцями війни, роздрібнення Німеччини, створення із Рейнської області республіки під протекторатом Франції, нарешті, передачі Саара з багатющими вугільними запасами та Ельзас-Лотарінгії.

Всі ждали, що вимоги союзників будуть беззастережно прийняті. Та коли раптом Брокдорф почав виступати без смирення, всі зрозуміли: Німеччина заперечуватиме не один пункт договору. Та найбільше вразило інше — Брокдорф виголошував промову сидячи. Клемансо нервово застукав ножем для розрізання паперу, а потому того ножа Ллойд-Джордж поламав на частини… Навіть Вільсон нервував. Відразу ж після закінчення промови Брокдорфа Клемансо круто підвівся і закрив засідання. Це був вибух бомби — розгромлена Німеччина не ставала на коліна.

Делегацію Петрушевича зустрів у Парижі доктор Степан Томашевський — радник української делегації. Історик, політик і публіцист, доцент Львівського університету, дійсний член і заступник голови Наукового товариства імені Шевченка. Побачивши на їхніх документах «Західна область УНР», спохмурнів, тонкі широкі губи ще більше витончились, плоске лице посіріло, — поправив окуляри й вибухнув обуренням:

— Ми тут докладаємо всіх зусиль, аби переконати Мирну конференцію, що ЗУНР окрема держава, а ви приїхали з цим своїм ідіотством.

— Повинна бути одноцільність, — м'яко зауважив Лозинський. — Така, власне, воля Петрушевича і Петлюри.

— Яка одноцільність? — все бунтував доктор Томашевський. — Ми тут говоримо про національне визволення, а вони про боротьбу з більшовиками.

— Але ж… Усе має робитися на основі рішень цілої делегації, щоб галицька справа мала за собою авторитет цілої України, — мовив Вітовський.

— І слухати не хочу! Я взагалі з перших днів, ще до листопадових подій, був проти, щоб давати республіці пишну назву. Пощо здалося — «Західно-Українська Народна Республіка»? Коли можна було просто — Галичина. Як — Швейцарія, Бельгія, Швеція… І був би спокій, і було б зрозумію. На чорта було плодити так багато У країн!

Грицан оціпеніло слухав усю цю тираду. Він почасти схилявся на бік Томашевського, та нічого не казав, аби не злостити Вітовського чи Лозинського, котрі були протилежної думки.

— ЗУНР і тільки ЗУНР! — Томашевський і далі говорив запально, не даючи нікому й рота розтулити. — А ви — УНР! Невже не можете зрозуміти, що Сидоренку нема ніякого діла до Галичини? І піклується про інтереси Директорії, Петлюри, зрештою, УНР.

Григорій Сидоренко — глава української делегації на Мирній конференції, представник Директорії. Заступником у нього був доктор Василь Панейко — державний секретар закордонних справ ЗУНР, журналіст і громадський діяч, колишній редактор «Діла». Ніби й поєднано мудро, та, бач, не порозумілися. А чого ти дивуєшся? Згадай злуку ЗУНР і УНР, згадай, як сам ти її оцінив.

— А що з того його піклування? — не вгамовувався Томашевський. — Всі домагання делегації про визнання УНР розбиваються об опір Антанти. Їй потрібна тільки дореволюційна Росія, але з федеральним устроєм.

— Однак же реальність…

— Яка реальність?! — майже сердито перебивши, закричав Томашевський. — Дайте собі спокій! Колчак і Денікін — ставленики Антанти, вона чекає, коли вони розіб'ють більшовиків, а не буде чи буде Україна. Пробачте, але ви як діти. Буду я бачити, чи ви знайдете спільну мову з Клемансо. Зрештою, ви, пане Лозинський, побратими з Панейком по перу, обива працювали в «Ділі», тож завтра будете мати змогу з ним поспілкуватися. Я зараз прошу слідувати за мною — я підшукав для вас приватне помешкання. Ах, люди-люди, якби ви бачили, що тут діється…

Настрій в Грицана хвилина по хвилині геть зіпсувався. Власне, щось подібне він інтуїтивно раніш відчував, але щоб так аж чорно все виглядало, не припускав. Потішило хіба те, що в Парижі було повно земляків, були й українці — посланці з Канади та Штатів, — законтактував того ж таки дня. Законтактував і поволі занурювався в атмосферу конференції. І чим глибше, тим сильніше підсвідомо мучила безнадійність. Що від кого можна було чекати? Ну хоча б од Вільсона. Так, він перший з американських президентів покинув Штати. Його знали як спасителя… На нього дивилися як на Бога. Народи задавали собі запитання: що думає Вільсон? Паризька вулиця, по якій їхав президент з дружиною, була осінена великим прапором: «Слава Вільсону справедливому!» Італійці вивішували портрети Вільсона у кожній вітрині. А поляки в Парижі віталися один з одним паролем «Вільсон». Він займав особняк Мюрата в парку Монсо і, подібно Мюрату, вірив, що є фізичним втіленням загальної волі народів… Повідали, що на його письмовому столі стоїть сталева шкатулка. Приходячи ввечері із засідань, Вільсон ретельно збирав матеріали, які поступили йому за день, відповіді й резолюції, і замикав шкатулку. Коли вона переповнювалася, виносив папери у скриню… Він був охоплений манією величі, він любив виступати з промовами, в яких вимагав справедливості. Але європейські політики дуже швидко його розкусили, журналісти взяли на кінчик пера: Америка вимагає від Європи жертви в ім’я тої справедливості, якій сама ніколи не слідувала і слідувати не буде; чотирнадцять пунктів Вільсона — прекрасний засіб для виймання смітинки з чужого ока; Вільсон дивиться на Паризьку конференцію як на інтелектуальну насолоду. Нарешті, всі розуміли, що ідеї Вільсона взяті на прокат із Апокаліпсиса — цієї священної книги християнської традиції… І що конференція стала бурхливим зіткненням збанкрутілих демагогів…

То чи міг Грицан вірити, що Антанта надасть Галичині самостійності? Ї все ж живий про живе думає. Грицан шукав фактів для заперечення своїх сумнівів, а йому вперто казали: у Вільсона односторонній, обмежений розум. Вільсон надто млявий, надто спокійний, йому важко мати справу з швидким, як стріла, польотом романського інтелекту Клемансо чи вибухом інтуїції Ллойд-Джорджа, — тугодум, йому треба повторювати одні й ті ж слова по кілька разів, він не встигає за ходом дискусії. А крім усього, нікого не визнає, ні з ким не радиться, одинокий і замкнутий, він буває скритним сам з собою, а його реакція на критику — як у дівчини-школярки. І, зрештою, Вільсон нічого не вирішує…

— Навіть Болівія представлена на конференції,— печально казав Вітовському Ярослав.

— Це — для замилювання очей.

— А ось Ленін хитро зробив: уклав з німцями договір про мир, щоб потому його похоронити.

— Бо це розумний та хитрий чоловік. А ми повинні прийняти будь-які умови миру. Ми повинні на все піти, аби врятувати Галичину від інвазії.

Грицан відчув, що нема смислу заперечувати Вітовському. Не поможе! І він мучився, хапався за соломинку, а Мирна конференція нікого не хотіла слухати… Правда, Найвища рада утворила-таки міжсоюзну комісію для заключения перемир’я між Польщею і Галичиною. Очолював її бурський генерал Бота, член англійської делегації. Комісія мала вислухати обидві сторони. Перше засідання відбулося напередодні їхнього приїзду.

— Запросив нас Бота, — оповідав земляк. — Бота говорив по-англійськи, його перекладали на французьку, а з французької вже на українську… Отож запитав так:

«Чи хочуть українці перемир'я з поляками?»

«Так, бажають. Одначе перед дискусією було б корисним заслухати представника УНР».

«Ніяка заява не може бути вислухана, заки виразно не скажете, що хочете перемир'я».

«Я вже сказав і повторюю: хочемо! Залишається лише полагодити питання, бо вже був випадок, коли ми завісили зброю, а поляки скористалися і пішли в наступ».

«Яких основ бажаєте для перемир'я?»

«Чекаємо з дня на день свіжої делегації,— чекали делегації Лозинського. — Вона привезе свіжі матеріали».

«Що ж, почекаємо».

Грицан слухав земляка з неймовірним нервовим напруженням, аж розболілася ліва половина голови — тупий біль віддавався у чолі. З розболілою головою і ліг пізно спати, — всі полягали пізно. А прокинулися рано. І знов поринули в роздуми та розмови. Аж допоки не появився сам Григорій Сидоренко. Жвавий, якийсь аж натхненний.

— Вам пофортунило, панове, — поручкавшись з кожним, весело сказав. — Вас уже нині викликають на комісію Боти.

— Уже нині? — перепитав Лозинський.

— Авжеж! Чого б я інакше приходив.

— Прекрасно! — зронив скупий на радість Вітовський.

— Так що ходімо.

Британська делегація розташувалася в готелі «Мажестик». Учора земляк розповідав Грицанові, що він збудований з кращого каменю для багатих бразіліанок, котрі перед війною приїздили до Парижа за нарядами, — тепер тут танці і пиятика. Грицан чудувався: хіба можна за танцями та пиятикою вирішувати долю народів? Земляк лиш поблажливо чмихав, якось аж зверхньо: наївний ти чоловік… і звідки ти взявся? Ярослав це відчув особливо гостро зараз, коли вони всі ввійшли в просторий хол.

Комісія Боти небагаточисельна. Тож Боту з його генеральськими регаліями Грицан виділив з першого погляду: велика голова, спокійні пронизливі очі, повні вогню та блиску. Ось який він, покоритель бурів! Вичекавши, поки галичани всядуться, Бота глибоким, трохи хрипливим, але владним голосом сказав до Сидоренка:

— Прошу представити мені всю делегацію.

— Будь ласка, — Сидоренко підвівся. — Отже, глава делегації Західної області УНР доктор Михайло Лозинський, член делегації, радник, товариш державного секретаря закордонних справ полковник Дмитро Вітовський і секретар делегації Ярослав Грицан, — перераховував і на кожного тицяв пальцем.

— Поясніть характер делегації.

— То є спеціальна делегація Державного секретаріату Західної області УНР для польсько-українського перемир’я.

І я, як глава делегації УНР, прийшов її представити.

— Ага, ага…

Грицан насторожується. Що ж можна чекати від цього бурського генерала? Добра? Щирості? Чи буде так, як у Ходорові та Львові з Бертелемі? А Бота все роздумує. Грицан чує, як щось дрижить під серцем, як забулькало в животі.

Бота. Які ставите умови перемир’я?

Лозинський. Першою умовою вважаємо завішання оружжя, другою — визначення демаркаційної лінії між українцями та поляками.

Бота. Що розумієте під демаркаційною лінією?

Вітовський. Найдалі висунуту проти неприятеля лінію, поза якою розтягалася би влада цивільних і військових властей.

Бота. Прошу не давати загальних відповідей, тільки докладно означені.

«Хм, — чмихнув Грицан, — здається, почалося…»

Вітовський. Під тимчасовою лінією розуміємо тимчасову границю між українською і польською державними територіями. Сю границю повинна творити лінія ріки Сяну з продовженням на північ. Докладно означимо це на карті.

Бота. Чи ваш уряд має настільки сили і авторитету, щоби підписане вами перемир’я додержати? У вас є військо правильне й неправильне, отже, чи це військо послухає уряду?

«Значить, правий був Томашевський, твердячи, що не треба виступати як Західна область Петлюри, — подумав Грицан, — таки, видко, не треба, а — ЗУНР, Галичина».

Вітовський. У нас війська неправильного нема, є тільки правильна армія, створена на основі загальної мобілізації у віці 18–35 літ і організована як кожна правильна армія з офіцерами і підофіцерами. Ця армія є основна, дисциплінована, так що уряд може нею розпоряджатися кожної хвилі проти кожного і вповні за неї ручить.

Лозинський. До цих слів мого військового товариша маю честь як член Державного секретаріату додати, що Державний секретаріат користується в нашій державі авторитетом і підписане перемир’я зможе додержати.

Бота. Чи думаєте, що польський уряд має стільки авторитету, щоб укладене перемир’я додержати?

«Чого ж ти нас питаєш? — бунтується Грицан. — Спитай у поляків, Пілсудського чи Падеревського».

Вітовський. Чи польський уряд має відповідний авторитет, цього ми не знаємо і про це не можемо говорити. Інша річ, чи в нього буде добра воля, щоб укладене перемир’я хотіти додержати. Досі маємо докази, що тої доброї волі в нього не було. Депеша Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня стосувалася однаково українців і поляків. Українці враз заявили свою волю припинити вогонь, а поляки досі цього не зробили.

Бота. Яка була причина зірвання перемир’я?

Лозинський. Щоб відповісти на це запитання, треба представити наші змагання до перемир’я від хвилі одержання депеші Найвищої ради.

Бота. Перше перемир’я укладене двадцять четвертого лютого. Чому це перемир’я зірвано?

Лозинський. Двадцять четвертого лютого на домагання комісії Бертелемі заключено завішання оружжя на двадцять чотири години в тій цілі, щоби вести переговори в справі перемир’я. Ці переговори почалися двадцять п’ятого лютого у Львові. Двадцять восьмого лютого комісія Бертелемі запропонувала обом сторонам проект перемир’я, на який вони мали дати відповідь до п’ятого березня. Цей проект означав демаркаційну лінію так, що віддавав полякам не тільки ті часті української землі разом зі Львовом, які були зайняті збройною силою, але також значні простори, які українська армія держить в своїх руках, разом з нафтовими багатствами в околицях Дрогобича. З цих причин Державний секретаріат не міг прийняти тої лінії, про що повідомив Найвищу раду, заявляючи рівночасно, що бажає перемир’я і просить о справедливе рішення. Коли Державний секретаріат одержав депешу Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня, вважав це заповіддю справедливого рішення і зарядив предложити полякам завішання зброї. Одначе поляки на це не згодилися.

Бота. Але чому зірвано перемир’я від двадцять четвертого?

Чи він глухий? Чи тугіий? Чи навмисне не хоче слухати? Чи попросту витягує жили? Не розуміє Грицан.

Зрештою, дещо розуміє, бо мав справу з місією Антанти, — всі на боці поляків…

Вітовський. Причини були такі: в умовах припинення вогню був дозвіл довозу поживи до Львова. Користуючи з того, поляки довозили амуніцію. А далі використовували момент для перегрупування своїх військ і скріплення свого фронту. В кінці треба ствердити, що завішання оружжя не було зірване, а тільки формально виповіджене.

Бота. Чи можете на це представити докази?

Вітовський. Тут доказових документів не маємо. Але має їх наша Начальна команда, і вони наведені в листі, якого вона вислала до комісії Бертелемі.

Бота. Чи тепер ведуться бої?

Лозинський. Так, але цю справу треба ширше пояснити.

Бота. Ми хочемо знати сам факт: чи бої ведуться, чи ні?

Вітовський. Так.

Бота. Чи ваш уряд бере на себе відповідальність за дальше ведення війни на випадок, коли б поляки згодилися віддати справу на вирішення Мирної конференції, а ваш уряд проти волі конференції далі веде війну?

«Щось він так плутано запитує,— подумав Грицан, — що, певне, й сам не відає, чого хоче».

Лозинський. Ми вповні свідомі сеї відповідальності і тому прибули сюди, щоб заявити нашу згоду на рішення Мирної конференції.

Бота. Які маєте докази, що армія Галлера йде проти вас?

Вітовський. Двадцять шостого квітня виїхав зі Львова український діяч доктор Баран, який між Перемишлем і Львовом зустрів кільканадцять транспортів армії Галлера. Сам Галлер появився у Львові тридцятого квітня і виголосив підбурюючу промову.

Бота. Які маєте докази, що се була якраз армія Галлера?

«А яка? — спалахнув Грицан. — Турецька. Ей-ей, пане Бота, не прикидайтесь, не робіть з себе дурненького та темненького…»

Вітовський. Доктор Баран чув, що офіцери тих транспортів розмовляли по-французьки. В розмові з ними і з мужвою довідався, що се є транспорти армії Галлера, яка їде «зробити українцям другі Горлиці», — натяк на австро-німецьку офензиву проти Росії.

Бота. Як міг доктор Баран вільно роз’їздити?

Вітовський. Доктор Баран є цивільним чоловіком. В останніх часах поляки проводили у Львові масові арешти української інтелігенції. Доктор Баран, який перед тим укривався у Львові, щоб уникнути арештування, на чужому транспорті покинув місто.

Бота. Зваживши, що перемир'я в нічім не пересуджує справи границь, які встановить Мирна конференція, звертаюся до вас з питанням, яка є найдалі на схід висунена лінія, на основі якої ви могли би згодитися на перемир’я?

Грицан звертає увагу, що Лозинський і Вітовський якусь хвилю перешіптуються між собою. Хоч би дійшли мудрої думки!

Вітовський. Лінія нашого фронту в дні двадцятого березня, себто в дні одержання депеші Найвищої ради, з включенням коридора між Перемишлем і Львовом і самого Львова до нашої області.

«Знов області,— розсердився Грицан, — таж кажи на крайній випадок ЗУНР, а не якоїсь там області…»

Вітовський. Коли б це, останнє, було неможливе, домагаємося нейтралізації Львова під охороною Антанти. Для українського населення, яке остало на той бік демаркаційної лінії під польською адміністрацією, домагаємося прав під охороною Антанти.

Бота. Поляки закидають вам, що ви їх атакуєте, а вони постійно знаходяться тільки в обороні.

Вітовський. Хоч мені як військовому прикро до цього признатися, одначе мушу заявити, що ми від хвилі одержання депеші Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня не робили ніяких наступальних кроків проти поляків, а знаходилися виключно в обороні. Зате всі резерви кинули ми проти більшовиків під Проскуровом і Підволочиськами.

Бота. Які ще бажання маєте?

Лозинський. Ми бажаємо: перше — негайне припинення боїв; друге — встановлення демаркаційної лінії щонайменше стану фронту на двадцяте березня з вище доданими поправками; третє — таких умов перемир’я, які уможливили би існування і розвиток нашої держави до часу дефінітивного полагодження границь. Нарешті ми просили би, щоби комісія прийняла від нас усне або письмове представлення цілості нашої справи з тою метою, щоби мала потрібні дані для рішення справи перемир’я.

Бота. Матеріал про вашу справу, як взагалі всякі документи, ви маєте право предложити. Одначе, звертаю вашу увагу, що задачею нашої комісії є тільки довести до військового перемир’я. Аж після заключения перемир’я прийде черга на рішення дальших питань. Найвища рада стоїть на тім, що доки не буде заключене перемир’я, вона не приступить до вирішення польсько-українського питання. На цьому наше сьогоднішнє засідання закінчується.

«А яка ж думка поляків? — забідкався Грицан. — Чому ж він нічого не сказав. Ми-то згодні на перемир’я. А поляки?»

За наглухо заштореним вікном стояла чорна ніч, шемрав травневий дощ. Петрушевич не лягав. Підперши обома руками голову, сидів за столом. Чому ж такий нелад? Адже найголовніше, про що так багато люди в усьому краю балакали, чим обурювались, чого, власне, вимагали, зроблено — земельний закон прийнято й опубліковано: вивласнюються всі посілості, церковні землі, що перевищують норму індивідуального права; вивласненою землею наділяються передусім безземельні і малоземельні жовніри, вдови і сироти; поділ почнеться після війни, а земля, вже зараз земля переходить у руки держави. Опріч того, опубліковано закон про вибори до сейму, куди ввійдуть усі національності; про восьмигодинний робочий день; впроваджено законний обіг грошей. Правда, видано розпорядок про обмеження споживання м’яса, горілки, деяких інших продуктів, повелено збіжжя молоти нараз, а не питлювати, однак усе це вимушене, тимчасове.

«Ніби все зроблено, — болісно думав Петрушевич. — А ладу нема. Багато балакунів, а як будувати державу — ніхто не думає. Кожен по-своєму будує… Манія з’їздів, зборів — кожен повіт, кожне село…»

Та найбільше його мучило, що наступає армія Галлера. Коло Белза і Львова запеклі бої. Більшовики на Збручі. Галичина сьогодні — острів, об який б’ються люті хвилі.

Він мивоволі схопився, заснував по кімнаті, як павук у своїй сітці. А далі знов схилив у розпуці голову на долоні. Він не знав, що чинити далі. Він не бачив виходу з тої скрути. Він покладав надії на Антанту, а Антанта не звертала на нього уваги. Його глибоко вразило повстання у Дрогобичі, заворушення у золочівському гарнізоні. Правда, винних було покарано, але звідки гарантія, що це не повториться?

Піднявши голову — обважнілу, хвору, Петрушевич присунув до себе ноту Українського Радянського уряду.

«Очистивши територію УРСР від Директорії, червоні війська підійшли до кордонів ЗУНР, — читав він сліпими очима. — Питання внутрішнього управління Галичини вважаємо справою галицьких робітників і селян. Уряд УРСР відмовляється від усяких дій на території Східної Галицької Республіки при умові, що уряд ЗУНР припинить ворожі дії проти УРСР. Пропонуємо вислати делегацію для встановлення демаркаційної лінії».

Порадившись вранці з Голубовичем, він не дав на ноту ніякої відповіді, він одмовчувався. Бо як можна вступати в якісь переговори, якщо Радянської Росії, а тим паче якоїсь Радянської України ніхто з західних держав не визнає?! Він уперто покладався на Вільсона, на Антанту, відіслав нашвидкуруч складену ноту Антанті, зазначивши, що Галлер іде на Галичину, Галлер завойовує Галичину, відтак зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.

— Що на фронті?

— Поляки бомбардують штаб у Ходорові,— відказав генерал. — Ситуація плоха, дуже плоха.

— Тримайтеся. За всяку ціну!

Але справи не йшли на краще. Перший корпус залишив Сокаль, третій — Дрогобич, Борислав і Стрий, похитнувся і другий корпус під Львовом. Всіма оволоділа паніка — армія дезертирувала. Тих, що кидали зброю, ловили і давали двадцять п’ять різок…

Нарешті Петрушевичу донесли, що штаб Омеляновича-Павленка покинув свою ставку в Ходорові і виїхав потягом до Калуша.

— Що будемо робити? — знов, викликавши Голубовича, спитав Петрушевич. — Становище катастрофічне.

— Може, іще раз звернемося до народу? — невпевнено сказав прем’єр Голубович. — Попросимо протриматися кілька днів, поки наше питання вирішиться на Мирній конференції. Крім того, треба, гадаю, оголосити ще одну загальну мобілізацію. Від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Невже люди не зрозуміють, що гине республіка, що їх чекає рабство?

— Що ж, готуйте відповідні документи.

Коли прем’єр Голубович вийшов, Петрушевич розгорнув часопис «Республіканець» — то був орган щойно створеного після з’їзду наприкінці березня Селянсько-робітничого союзу — опозиційного центру в Національній Раді,— опозиція вкрай перелякала Петрушевича, від її програми, від її органу віяло таким холодом, що в Петрушевича крижаніла кров. У діях нової організації програмові і тактичні елементи соціальної демократії, соціалістів-революціонерів, більшовиків зливалися в якусь хаотичну плинку масу. Ця хаотичність кидалася вже в очі у титулі «Республіканця». Він то називав себе соціал-демократичним часописом, то виставляв клич соціалістів-революціонерів «Боротьбою здобудеш ти право своє», то додавав до нього поклик Маркса «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Опозиція кричала з трибуни: політика Української Національної Ради — політика української буржуазії, політика ворожа українському селянству і робітництву! І Петрушевич обмирав, тупів. Треба ж такого грому на голову! Тиснуть поляки, тиснуть більшовики, тепер свої взялися…

«Чому Українська Національна Рада не уступає місця сеймові, вибраному загальним, рівним, безпосереднім і пропорційним голосуванням? — читав він зараз у «Республіканці». — Бо українська буржуазія, захопивши державну владу, не хоче передати її в руки селянства і робітництва»!

Є ж уже закон про вибори… Що ще хочуть?

«Чому вже зараз, на нинішній день, не вивласнено великих земельних посілостей? Бо українська буржуазія в змові з польськими поміщиками!»

Треба ж додуматися! Ото тільки ворохоблять людей.

«Чому не заведено восьмигодинного робочого дня? Бо українська буржуазія не хоче визволення робітництва!»

Знов брехня! Ніхто так не думає.

«Чому УНР веде переговори з Польщею, чому домагається посередництва Антанти? Бо українська буржуазія, замість віддати владу селянству і робітництву, яке побило би Польщу, воліє подати руку польській та антантській буржуазії!»

Нічого не тямлять у політиці!

«Українська політика повинна орієнтуватися не на буржуазну Антанту, а на революційний міжнародний пролетаріат, якого авангардом є Совітська Росія. Не Антанта охоронить нас перед Польщею, а союз з більшовиками, які допоможуть нам побити Польщу».

Петрушевича вдарив шок, як параліч. І так блідий, він став абсолютно безкровним — біле лице біліше крейди.

У Булонському лісі кувала зозуля, Грицан з Вітовським мовчки слухали, наче тим своїм куванням вона виносила їм вирок. Допіру обидва побували в гробниці Наполеона, а тепер прийшли в Булонський ліс, аби бодай на хвилинку очистилась голова, зарядилась киснем. Сиділи на лавочці, слухали зозулю, що наковувала їм вирок, і водночас думали, коли ж знову викличе їх до себе на бесіду генерал Бота.

— На початку минулого віку в Парижі було товариство любителів самогубства, — забубонів Грицан. — Клали записку зі своїм іменем в урну, і той, ім’я якого було витягнуто по жеребку, лишав себе життя в присутності всіх членів товариства…

— Брр! Збрело тобі в голову!

— Факт…

Обізвався соловей, — солов’їні трелі і рівна робота зозулі, котра кладе свої яйця в чуже гніздо.

— В один час співають, та не однакові пісні…— журно зітхнувши, Грицан похитав головою. — А гнізда їх у принципі однакові… То що будемо робити, Дмитре? Як міркуєш? Тільки не мовчи!

— Треба порадитися з Лозинським. Але я особисто гадаю, що негайно треба звернутися з листом до Найвищої ради, що армія Галлера перейшла в наступ. А поки що йдемо вечеряти.

Вони зайшли до ресторану мовчазні й похмурі. Ярослав раптом уздрів Стемпковського, що сидів з юною дівицею, котра перебирала блідими пальчиками голубу стрічку, якою була пов’язана коробка шоколадних конфет, а він лив у бокал тоненькою-тоненькою ниткою шампанське… Адам тут? Що ж він тут робить? Ет, що там говорити, коли син самого Ллойд-Джорджа дні і ночі витанцьовує в «Мажестику»!

Вони повечеряли, потому ще трохи побродили по нічному Парижу, а вранці дванадцятого травня Лозинський одержав запрошення на засідання комісії Бота, в запрошенні було зазначено, що делегацію запрошують з метою прийняття проекту договору про перемир’я.

— Нарешті! — не стримував радості Лозинський.

— Але цього разу я радив би іти до Боти не з Сидоренком, а з Панейком, він усе-таки ближче до галицьких справ.

— Слушно, — підтримав Грицана Вітовський.

Та й, власне, сам Панейко не жадав цих непорозумінь — свої ж люди, одна в них ціль. Панейко — його Грицан бачив уперше — справив на нього приємне, симпатичне враження, — мудрий, розважливий. І зовнішні риси привабливі — високе чоло, відкритий погляд, дещо загострене лице. Йому було тридцять шість років, і він, здається, трохи гордився, що в такому віці, а вже на такій вишині. Та Грицан пробачив йому це, бо й самому лиш тридцять один.

— Тільки не будуйте з гарячки ілюзій, — застеріг Панейко. — Ці панове одною рукою гладять, а другою щипають.

В почекальні Боти вони застали польських представників — Дмовського і генерала Розвадовського. В кожного з галичан тенькнуло під серцем: генерал Розвадовський випер Галицьку Армію зі Львова… Але зараз це нічого не значило — нині треба було миритися.

Їх, поляків, першими викликали до Боти. І на це не конче зважалося. Хай буде й так, як цього бажає Бота. Яка різниця — хто раніше, хто пізніше? Поляки затрималися півгодини.

Бота й цього разу сидів похмурий та надутий. Його велика голова, здавалось, не могла втриматись на шиї, ніби камінь якийсь тягнув додолу. І підносив її Бота з якимсь тягарем. Зате очі гострі, проникливі.

— Панове, — почав він хрипким, але владним голосом. — Я запросив вас, щоб вручити проект перемир’я з картою, де означена демаркаційна лінія. Такий самий проект щойно одержали і поляки. Вашу відповідь на проект маєте подати до комісії завтра о десятій годині ранку. А пополудні того ж дня, о четвертій годині, маєте явитися для усних пояснень.

І він простягнув Вітовському проект перемир’я.

— Від імені української делегації…— схвильовано почав Лозинський і ковтнув слину. — Від імені української делегації маю честь прийняти цей проект і заявити, що відповідь на нього дамо в означеному часі.

— Засідання закінчене, — Бота промимрив так швидко й неуважно, мовби хотів якнайскоріше спекатися галичан.

А галичани, раді та майже щасливі, відразу зібралися на свою нараду — Сидоренко, Панейко, Лозинський, Вітовський, Томашевський, перекладач Кульчицький і Грицан, — без будь-яких попередніх слів ухвала була одностайна: проект прийняти. Тим паче з погляду територіального і господарського він був набагато вигідніший, аніж проект комісії Бертелемі, бо лишав Галичині Дрогобицький повіт з Бориславською нафтою. Зате Вітовського він не зовсім влаштовував, бо обмежував Галицьку Армію до двадцяти тисяч стрільців. Правда, таке ж обмеження накладав він і на поляків у їх частині Східної Галичини. Отже, формальна рівноправність. Справді, саме формальність: Польща кожної хвилини може напасти на Галичину — досить спровадити військо усієї своєї території. Натомість Галичина не могла сподіватися такої помочі з-за Збруча — Петлюру самого треба рятувати… Та все ж мусили погодитися. Але у своїй доволі обширній заяві на проект домагалися деяких доповнень, змін та уточнень. Це, зокрема, стосувалося насамперед демаркаційної лінії,— відповідь на проект була така:

«Арт. 2. Просимо змінити демаркаційну лінію в двох точках:

1. На півночі лінія повинна починатися від Дніпра, що йде вздовж Прип’яті до Пінська, горі біля ріки Пини, вздовж каналу Дніпро — Буг, з рікою Мухавцем до Бреста, звідси з рікою Бугом аж до його спливу з Козловицьким потоком — і т. д.

2. На півдні лінія повинна йти від точки, де зустрічаються адміністраційні точки повітів Львів, Перемишляни і Бібрка (село Печенія), і йти адміністраційною границею між повітами Львів і Бібрка до точки 375, звідси границею між судовими повітами Львів і Щирець до адміністраційної границі повіту Городок і Львів, Городок і Рудки, Мостиська і Самбір, Ліско і Старий Самбір, Старий Самбір і Турка до давньої угорської границі (див. лінію означену на карті).

Мотиви:

До 1. Коли б демаркаційна лінія кінчалася над Бугом на давній австрійській границі, Західно-Українська Республіка, яка займає тільки території давньої Австрії, опинилася б у прикрім стратегічнім положенню в ту хвилину, коли б польська армія появилася з півночі або зі сходу.

До 2. — а) Зміна, яку ми пропонуємо в цьому пункті, ліпше відповідає теперішньому військовому положенню. При тім наша лінія дає навіть велику користь самим полякам у порівнянні з положенням у хвилі зазиву Найвищої ради від 19 марта. — б) Одначе найповажніша причина сеї зміни полягає в тім, що, передбачаючи перемир’я на довгий час, ми, українці, були б тільки одною вузькою залізничною лінією Стрий — Ладочне — Мункач злучені з Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією та Австрією, з більшістю яких наш уряд уже заключив торговельні договори. Було б це важко для господарського життя України в хвилі, коли поляки для зв’язку з вище згаданими державами мали би шість залізничних ліній, при тому дві подвійні. Отже, видається закономірним, що ми домагаємося для себе лінії Самбір — Сянки».

Щодо війська:

«Арт. 4. Найвища кількість українського війська, приписана цим артикулом, видається нам некорисною з таких причин:

1. Під українською адміністрацією стане більше, ніж удвоє, території і населення, як під польською, отже, відношення обох територій вимагало би для українського контингенту два рази стільки, скільки передбачає проект.

2. Як уже зазначено у вступній частині нашої заяви, наш перший національний обов'язок полягає в організації наших сил проти завойовників Східної Галичини — більшовиків. Ся організація можлива тільки на території, де розтягається правна влада уряду Західно-Української Республіки, себто в Східній Галичині. Коли контингент не перевищить числа 20 000, яке ледве вистачить для вдержання порядку внутрі краю, таке підготовлення буде зовсім неможливе. А рівночасно поляки матимуть всяку змогу організувати і держати своє військо в Західній Галичині, в бувшій Російській Польщі, в Познаньщині і т. д.

3. Тому ми пропонуємо змінити артикул 4 в тім дусі, що на схід від демаркаційної лінії утворити полосу, менше-більше рівну тій часті Східної Галичини, яка розташована на захід від демаркаційної лінії. Тільки в сій полосі українці не могли б держати більше війська контингенту, ніж цифра, означена для поляків у Східній Галичині (в сім випадку число 20 000 занадто велике).

На схід поза сею полосою повинно бути дозволено українцям організувати свої сили проти більшовиків».

І останній абзац:

«Париж, 12 мая 1919.

Д-р Панейко, державний секретар закордонних справ. Д-р Михайло Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ, перший надзвичайний делегат. Полковник Дмитро Вітовський, надзвичайний делегат».

Наступного дня галичани рівно о десятій були вже у Боти, та… ще раніше туди прийшли поляки — довелось чекати. І знову ніхто ніби не надавав цьому значення. Щоб не розпалювати пристрастей, Ярослав тільки подумав сам до себе: якщо чинити мудро й справедливо, то треба, щоб делегації входили разом. А вже там нема різниці, кому першому вручається документ, а кому в другу чергу, зате присутні в однаковій мірі рівні. Нюанси також мають значення — з крапель наповнюється ложка, із струмочків повниться ріка, — справедливість вимагає рівноправності.

Бота. Комісія приймає вашу заяву і повідомляє вас, що ваші бажання щодо продовження евакуації і щодо військової справи візьме до уваги. Зате демаркаційна лінія не може бути змінена, бо це рішення комісія прийняла одноголосно. Так само не може бути змінена постанова щодо нафти. Прошу заявити, чи ви готові на цих основах заключити перемир’я?

Лозинський. Заки зложимо відповідну заяву, хотіли б ми знати, як ставиться комісія до таких наших бажань: перше — в справі числа нашого війська, друге — в справі продовження демаркаційної лінії на північ від Галичини.

Бота. Справу війська комісія візьме до уваги. Щодо продовження демаркаційної лінії поза Галичину комісія не є компетентна. Ця справа належить до Найвищої ради.

Вітовський. Ми домагаємося продовження демаркаційної лінії поза границі Галичини тому, що наш фронт, завернений одною стороною проти поляків, а другою — проти більшовиків, тягнеться аж по Сарни. Коли, отже, перемир’я стосуватиметься тільки Галичини, то поляки поза межами Галичини можуть посунутися на схід і зайти нас ззаду.

Бота. Продовження демаркаційної лінії поза Галичину не підлягає, як я вже казав, нашій компетенції. Одначе коли буде заключене перемир’я, то обі сторони тим самим зобов’яжуться ніде не воювати один проти одного. Справу фронту поза Галичиною комісія розгляне.

Лозинський. Від імені української делегації маю честь заявити, що ми предложений нам проект перемир’я принципово приймаємо. При цьому просимо взяти до уваги і порішити, по думці наших бажань, оці справи: перше — справу числа нашого війська; друге — справу продовження демаркаційної лінії зглядно припинення боїв на північ від Галичини; третє — справу нейтралізації залізниці Самбір — Сянки, до якої ми мали б доступ зі Стрия.

Бота. Добре, зважимо. А зараз від імені комісії дякую вам за згоду на перемир’я. Про час, коли маєте з’явитися, щоб підписати перемир’я, ви будете повідоіуїлені. Засідання закривається.

Комісія передала справу Найвищій раді, і на цьому її мандат скінчився — галичани немовби осиротіли… Що ж далі?

Під Львовом глухо гупали гармати. Відлуння канонади висіло над штабом другого корпусу полковника Тарнавського чорною хмарою тривоги. Спали зодягнуті. Власне, сон був заячий. Принаймні в Поточняка. Ні, він не був полохливим зайцем, проте інстинкт самозбереження живе в кожній людині. Анатоль давно вже себе приготував до найгіршого, однак гинути за цапову душу не мав наміру. Це ніякий не героїзм — героїзм тоді, коли ти на коні, а не під копитами. Він розумів сутужність ситуації, зважав на сили неприятеля і все ж… все ж він був оптимістом. Ні, не ждав він милостей від Антанти, хоча припускав, що Мирна конференція, якщо керуватиметься совістю, а не імперськими амбіціями, підкупом з боку поляків, їхнім нашіптуванням, вирішить галицьке питання справедливо, — він попри все — хаос на фронті, упадок духа, дезертирство — вірив у націю. Мусить же вона колись запанувати у власнім домі. Правда, часом щем колов серце, як ось зараз, — зараз, по вуха закутавшись у шинелю, Анатоль куняв у кутку на стільці і в солодкій дрімоті розімлілим оком бачив Лесю — свою блакитну лілею… А що, як покинути все й полинути до неї? Такий був би затишок побіля її цнотливих груденят, на теплих перинах, у буйних любощах… Тебе ж арештують. І, певне, судитимуть. Навіть у тісному Львові не приховаєшся, бо завше знайдеться недруг, що донесе на тебе, — доноси так укорінились, як кліщі. Для декого це стало ледве не сутністю буття. Як хвороба. Як сверблячка. Поріддя таке нації. Аби вислужитись. Аби насолити ближньому. Хай комусь буде гірше, ніж мені…

Він знав: його пориви — звичайне марення. Нікуди він не піде, армії не покине, бо ніколи не був підлим перед власним сумлінням. Інша річ, що — як і в кожної людини — бувають хвилини слабості, коли раптом можна пуститися на дурний крок. Та залізні його нерви до такого не допустять. Перегородять дорогу колючим дротом, спутають ноги кайдани, заарканять душу — і… повісять на грушу, — він усміхнувся під ніс з власного дотепу й розплющив очі.

— Алло! Тут Шаманек. Алло! Алло! Тут Шаманек! — чути в сусідній кімнаті голос начальника штабу корпусу. — Тут Шаманек!

Значить, уже по п'ятій! У Шаманека тверде правило: з п'ятої до восьмої телефонні розмови з командувачами бригад, з восьмої до дванадцятої, якщо є така можливість, в окопах, а потому знов на телефоні та за штабними розробками. Поточняк у захваті від нього. Залізний чоловік. Самостійний, створений до небуденних обставин, з великим розмахом до дії, гнучкий ум, палкий, впертий, майже нервовий, сміливий і рішучий, прекрасний знавець теорії. Водночас добрий товариш. І надзвичайно щирий. А, — всміхнувся знову під ніс Поточняк, — спить, як і я, зодягнутим… Та, бач, не спить — викликає когось.

— Алло! Алло! Тут Шаманек!

Однак же — що принесе нам день прийдешній? Успіх а чи нову поразку? Сил, сил, сил треба, б’ється думка Поточнякова, сил і вдосталь зброї, патронів, амуніції. Армію Галлера французи озброїли до зубів. Дали все, що тільки можна було. А чому ж нам ніхто нічого не дає?

Чотирнадцятого травня розпочався загальний наступ армії Галлера по всьому фронту. Головні удари були спрямовані проти третього корпусу полковника Кравса і Наддніпрянських військ Петлюри, що раніше під натиском Червоної Армії відступили на Волинь, — шістнадцятого травня було взято Луцьк. А днем перед тим, п’ятнадцятого, 4-та польська дивізія прорвала фронт третього корпусу побіля Гусакова, примусивши крукеницьку групу відійти до Самбора, а частини, що займали відтинок Нове Місто — Хирів, — до Старого Самбора, звідтам, атакуючи, їх погнали в Карпати, відкинувши аж до Турки. Водночас важкі втрати поніс перший корпус полковника Микитки — були здані Великі Мости, Кристинопіль, Жовква. Фронт тут майже розпався, корпус покотився на схід. Запеклі бої зав’язалися під Львовом. І Тарнавський, покликавши Поточняка, сказав:

— їдьте до Петрушевича, поясніть йому ситуацію.

— Слухаю, — Анатоль приклацнув закаблуками.

— І то вже. Може, чимсь зарадить.

Хоча Тарнавський і посилав Поточняка, хоча мав намір просити в Петрушевича помочі, та знав, що це даремна справа. Чим може зарадити, чим помогти Петрушевич? Однаково, що в жебрака просити поділитися тим, що він нажебрав, — щось було упущено вже з самого початку будови держави. Хм, «щось»! Те «щось», — думав Тарнавський, — складається з багатьох компонентів, як добра страва, — чого наварив, те й будеш їсти. Галицькі провідники собі думали, що досить взяти в канцеляріях намісництва владу, і республіка готова! Ага! І Польща і Чехо-Словаччина зарані до всього готувалися, зарані вимощували фундамент. Щоправда, і ми ніби все робили зарані; вже в перші дні світової війни заснували легіон Січових стрільців. Ніби все так, як треба. Але! В Головній Українській Раді всі перегризлися, міняли її назву, та в сутності своїй нічого не змінилося, бо тільки вивіски мінялися, і міняли їх ті ж самі люди. Якби був народився молодий, свіжий, беручкий ум! А щодо Січового легіону — не змогли ж ми його зберегти, розбили його москалі під Бережанами. І хоча саме Січове стрілецтво й стало основою Галицької Армії, проте цього недостатньо.

— Тут Шаманек! Алло! Алло! — почув Тарнавський звичне, заходячи до кімнати, в якій перебував начальник його штабу, якого він любив і високо цінував.

— Облиште, — махнув він безнадійно рукою.

— Може, вдасться зв'язатись…

— Нічого не вдасться! — А далі розважливо, якось подружньому, довірливо: — Альфреде, що будемо робити?

— А ви що радите, пане полковнику?

— Я вас питаю.

їхні очі зустрілися. На хвилю. Потому розійшлися, як чужі. За стіною чулися неспокійні голоси штабістів.

— Міркую принаймні,— заговорив по паузі Шаманек, — що штабу треба опустити Бібрку. Інакше, чого доброго, ще попадемо в полон до поляків. Їхати треба на Золочів.

— На Золочів… — тільки й сказав Тарнавський. — Що ж, давайте команду на евакуацію. Зараз же і вирушимо.

І він вийшов, треба було відповідно підготувати сина, — Омелян складав після змащування пістолет.

— Збирайся, сину, їдемо.

— Куди? — допитливі й насторожені очі.

— Додому…

Дійсно, додому. Будинок у Золочеві для родини він збудував через п’ять літ після одруження — в дев’ятсот сьомому, а одружився пізненько — у тридцять три, в Самборі, на зорі своєї військової кар’єри.

— Як — додому? — спантеличився Омелян.

— Відступаємо на… Золочів.

— Від-сту-па-є-мо?

— Атож, сину, — видушив Тарнавський.

— І ти будеш відступати, тату?

— Треба, — хоч і прикро було, та очей не відводив.

— Тату…

— Треба, сину. Треба.

Через тиждень польські війська на відтинку другого корпусу осягнули лінію Болехів — Ходорів — Бібрка — Буськ. Наступ тривав.

Вели безплідні розмови, встрявали в дискусії, затівали знайомства, злилися на Антона — сина Петрушевича, помочі від нього ніякої, хоч і сидить у Парижі з перших днів Мирної конференції, нудилися, а запрошення на підписання перемир'я не приходило. Більше того, ширилась чутка, що поляки його не хочуть. І взагалі! З перемир'я нічого не вийде. Рівночас паризька преса приносила щораз нові польські воєнні комунікати про все нові успіхи польського контрнаступу, буцімто спровокованого українським наступом… Врешті Панейко порадив надіслати ноту на ім'я Ради чотирьох: якщо Найвища рада не спинить польського наступу, делегація виїздить з Парижа. Вони подали її, ноту, 21 травня і того ж таки дня пополудні зателефонували з бюро Вільсона, щоб галицька делегація прибула о четвертій годині.

Знялися, мов горобці. Вільсон займав особняк Мюрата в парку Монсо. І вони спішили до його резиденції. Грицан з якимсь особливим трепетом — до самого ж Вільсона іде.

Вільсон… Йому шістдесят три роки. Більша частина життя проминула в кабінеті вченого; викладаючи в Принстонському університеті історію, політекономію і юриспруденцію, з дев'ятсот другого року був ректором того університету. Славився блиском своїх лекцій і належав до демократичної партії. Ніякої твердо продуманої програми у Вільсона не було. Зате дуже любив виступати з гучними промовами, в яких вимагав справедливості і права. В десятому році його вибрали губернатором, а в дванадцятому — президентом. У шістнадцятому незначною кількістю голосів був переобраний, однак увірував, що його всі хочуть і всі люблять, вважав, що народились нові сили, які визначать долю держав і народів, — Сполучені Штати Америки. Звідси й випливли його чотирнадцять пунктів. На відміну від Клемансо, був прихильником м'якого поводження з Німеччиною. А паризька преса над ним явно глумилася.

Ллойд-Джордж… Прем'єр-міністр Англії, п’ятдесят шість років. Юрист. Депутат парламенту, потім міністр торгівлі, міністр фінансів, відтак прем’єр. Росіяни казали про нього: першокласний буржуазний ділок і політичний пройдисвіт, популярний оратор, що вміє говорити які завгодно, навіть революційні, промови перед робітничою аудиторією… Привіз із собою делегацію в складі понад сімдесят чоловік, і вона не має чим зайнятися — танці і пиятика.

Клемансо… Прем'єр-міністр Франції, сімдесятивосьми-річний дід, лікар за фахом, журналіст за професією. Політичну діяльність почав у роки Другої імперії як республіканець, керівник партії радикалів. Однак у роки світової війни розірвав з ними, виступаючи проти президента Франції Пуанкаре та вимагаючи повного знищення Німеччини як держави. Нині — голова Паризької мирної конференції.

Сонніно — прем'єр Італії. Про нього Грицан майже нічого не знав, хіба що він — голе місце…

На віллі Мюрата делегацію галичан зустріли з американською ввічливістю, одарили посмішкою, повели до просторого холу. На підлозі персидські килими, зелене сукно на столі, темно-червоні гардини і маленькі позолочені стільці. Грицан сів і завмер: зараз він побачить тих, у чиїх руках світ…

Першою появилася комісія Боти. А невдовзі — Найвища рада: Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж і Сонніно. Всі встали. Грицан занишпорив очима по тих, хто тримав у руках світ…

Клемансо… Старомодно одягнутий, коренастий, з лисою, неправильної форми головою. Густі білі брови, білі пасма вус, опущені донизу. Уражені екземою руки — в сірих рукавичках. Чорний сюртук — символ спокійності й упевненості. Втомлений зневажливий погляд. «Все йде — як не треба краще — ні в чому згоди нема».

Вільсон… Тонке обличчя аскета. Плечі непропорційні зросту — широкий в плечах, тонкий в талії. У краватці шпилька з рожевим діамантом. Чорні, на гудзиках черевики. Постійно смикається ліва сторона лиця. Спокійний і безпристрасний. «Більша частина часу на конференції була витрачена на смішні зусилля не образити кого-небудь».

Ллойд-Джордж… Тростина в руці. Люб’язні жести. Гривастий білий чуб. Людина динамічної натури, буйної фантазії і твердого розрахунку. «Вони їхали в Париж засновувати новий порядок речей у Європі і думали про нові держави, які виникають на руїнах ворожих країн».

Сонніно… Похмурий, з недовірливим поглядом, сухорлявий. Почувається малим у компанії великих — кожному своє місце. А може, це тільки перше враження, бо побіля великих часом і малий підростає. «Мирна конференція — це війна, яку проводять іншим способом».

Грицан іще раз із завмерлим серцем обвів очима тих, котрі зараз мали вирішити долю Галичини, й глибоко зітхнув.

Всі поважно сіли. Посмикуючи лівою щокою, за столом, вкритим зеленим сукном, підвівся Вудро Вільсон.

— Ми покликали вас, щоб почути вияснення про положення в Галичині,— сказав президент США, — яке прибрало дуже гострої форми. Нам це причиняє великий біль…

«То хто ж вам заважає вжити заходів? — подумав Ярослав. — Адже ви — сила! Адже вам належать слова: в інтересах загального миру я вважаю необхідним союз народів; для мене це ключ до загального миру».

— …і ми хочемо цю справу полагодити.

«А ми ж цілий місяць чекаємо, коли ви нарешті її полагодите». І Грицан згадав: «Англосакс схильний насамперед відчувати, ніж думати, латинський же розум спершу мислить, потім відчуває».

— Сподіваємося, ви нам поможете. — Вільсон безпристрасно всміхнувся, показавши білі зуби. — Прошу нас поінформувати.

— Дякуємо за прихильність, — сказав Лозинський. — Український народ хоче жити у власній державі.

— Яке відношення українців до більшовиків? — закинувши назад гривасту голову, темпераментно спитав Ллойд-Джордж.

— Більшовики є ворогами України.

— Отже, ви маєте проти себе з одного боку поляків, а з другого — більшовиків?

— Саме так, — підтвердив Вітовський.

— Яка різниця між українською і польською мовами?

Грицанові спом'янулися анекдоти, які ходили по Парижу про британського прем'єра: «Покажіть, будь ласка, Далмацію на карті», «Де знаходиться Тешен?», «Мені ніколи не доводилося чути про Трансільванію». Однак зараз було не до анекдотів.

— Кожна мова своєрідна. Мова, власне, це те, що входить у визначення нації, крім інших чинників.

— Ага, — граючись тростиною, похитав гривастою головою Ллойд-Джордж. — А які релігійні відносини на Україні?

Поки Лозинський пояснював, Ярослав, з болістю тамуючи якийсь внутрішній страх перед наслідками цієї невизначеної розмови, дивився на французького прем’єра; Клемансо сидів із закритими очима, його повіки слонової кості виднілись під дугами брів, руки в сірих рукавичках непорушно лежали на зеленому сукні.

— Я не висловлюю своєї думки, — байдуже вислухавши пояснення, сказав Ллойд-Джордж, — ані нічого не передрікаю, але припустимо, що Україна не була би самостійною, то з ким ви хотіли би бути — з Польщею чи з Росією?

Грицан відповів подумки: англійці в дні конференції заявляли, що люди й області не повинні бути предметом розміну між государями подібно худобі чи пішакам у шахах. Адже це заявляли англійці… Хіба потрібне чуже уточнення власних слів?..

— Ми, як і кожен народ двадцятого віку, змагаємо до державної самостійності,— якомога лагідніше почав Лозинський. — А чотирнадцять пунктів пана Вільсона…

— Я ще раз повторюю, з ким хотіли б ви бути? — нетерпляче перервав його Ллойд-Джордж. — Я нічого не хочу передрікати. Я тільки питаю конкретно. Прошу відповідати.

— Говорити про приєднання нас до Польщі — смішно. Поляків двадцять мільйонів, а українців — сорок. Щодо Росії, то вона тепер більшовицька…

— Незалежно від того, що станеться з Україною, чи бажає Галичина за всяку ціну бути з’єднаною з Україною?

— Звичайно, бажає,— сказав Вітовський.

Ллойд-Джордж наче готувався до нової атаки і, повернувши голову спершу до Клемансо, потому до Вільсона, сказав без властивого його темпераменту:

— Отже, вони не хочуть мати нічого спільного з Польщею. — І до галичан: — Чи бажаєте припинити бої з поляками?

— Ми про це говоримо ще від першого листопада вісімнадцятого року, — у відчаї скрикнув Вітовський.

— Чи ви добре обходитесь з поляками? — Ллойд-Джордж знов тріпнув своєю гривастою білою головою.

— Уряд запрошував поляків до участі в роботі Національної Ради, але вони відмовилися.

— Я хотів би ще запитати про воєнні жорстокості.

— Обвинувачення такі загальні,— пересмикнув щокою Вільсон, — що не можна їм надавати особливої ваги.

— Ми просимо припинення наступу армії Галлера, — заявив Вітовський. — Ми хочемо миру. Просимо нас захистити.

Ллойд-Джордж присунув до себе тростину, Клемансо пробудився від дрімоти, а Вільсон враз підхопився, поспіхом подякував за участь в роботі і — закрив засідання…

Лозинський, Вітовський, Грицан та інші члени делегації ще якусь хвилю приголомшено сиділи. А далі причавлено попідводилися, — вони нікому не потрібні, вони билинка в чистому полі на семи вітрах.

Наступного дня після обіду Клемансо, однак, прийняв галичан у своєму військовому міністерстві, Вітовський знову скаржився, що армія Галлера йде на Галичину.

— Я запитаю Пілсудського, чого він веде війну, — сказав похмуро Клемансо. — Я довідаюся, чому армія Галлера, як ви кажете, йде проти вас. Чекайте відповіді.

— Але ж армія наступає! — зойкнув Вітовський.

— Я виясню. Все! — відсік рукою у сірій рукавичці.— Я не маю часу на зайві балачки.

Зустріч з Клемансо розвіяла надії, які вселяла розмова двадцять першого травня. І галичани звернулися до Боти.

— Справа лежить у Раді чотирьох, — відказав бурський генерал. — Отже, не бачу потреби в розмові.

Вийшли остаточно засмучені. Грицан невесело розказав, як була написана резолюція з угорського питання. Одного разу Ллойд-Джордж сказав своєму головному секретареві: «Пиши резолюцію!» Хенкі: «Але я не був на обговоренні». Ллойд-Джордж: «Це не має значення». І Хенкі тут же витворив рішення…

— Треба було робити так, як Масарик, — прицмокнув Лозинський. — Він усюди побував: у Росії, Італії, Америці, Франції, Англії,— всюди засновував союзи і товариства з чехів-емігрантів, всюди агітував проти влади Габсбургів. І прошу результати: ще торік Штати визнали незалежність Чехо-Словаччини. Та й поляки постійно товклися і товчуться коло Вільсона. А ми все випрошуємо, все чекаємо милості, справедливості. Політику роблять гроші! Близькі контакти.

— Зараз про це пізно говорити, — відмахнувся Вітовський. — Потрібні якісь рішучі заходи. Що ж, спробуємо ще раз звернутися до Найвищої ради з нотою.

Вони благали: хочемо знати, чи можемо на основі уповноваження Найвищої ради запевнити наш народ, що він буде оборонений перед польською інвазією та що поляки одержать наказ відступити за лінію, визначену комісією?

Клемансо на те відповів:

— Ми запитаємо Пілсудського… Адже перед від'їздом з Франції Галлер сказав, що армія іде у вільну Польщу, щоб виконати свій національний обов'язок по захисту кордонів Польщі і польського національного руху від нападу зовнішніх ворогів.

— Однак же армія пішла проти нас.

— Ми ждемо відповіді Пілсудського.

— Але ж нас б’ють!

— Я все сказав! — І Клемансо дав зрозуміти, що розмові кінець.

У «Мажестику» гримів джаз. А вони — Лозинський, Вітовський, Грицан — ходили чорні, як тіні. Майже не їли і майже не спали. Вони не годні були жити. Адже гине республіка, адже поляки поневолюють край. Вони оббивали пороги Версаля, та їх ніхто не хотів вислухати. Нарешті паризька преса повідомила, що Найвища рада отримала пояснення Пілсудського: наступ почали українці, а поляки лише обороняються…

— Це ж брехня! — нервував Вітовський. — Явна брехня!

— А кому доведеш? — скрушно прицмокнув Грицан. — Кому? Нас же ніхто не хоче вислухати. Ніхто! Це жах якийсь!

Армія Галлера атакувала нестримно. Галицькі міста і села капітулювали одне за одним. А 24 травня комендант Коломиї повідомив Петрушевича, що в наступ перейшли румунські війська, аби захопити Буковину. Це було не лише несподіванкою, але й ударом у спину. В Станіславі зчинилася паніка: його ось-ось можуть захопити поляки або румуни, і Національна Рада та Державний секретаріат опиняться в полоні. А боронитися нічим: румунський фронт взагалі без війська, поляків зупинити не годні. Страх мав такі великі очі, що Петрушевич зібрав усіх на нараду.

— Що будемо робити? Вирішуйте спільно.

— Виїздити!

— Так-так! Треба виїздити!

— Куди? — хмурнів Петрушевич.

Заговорили-закричали навперебій. Десяток думок і пропозицій. Хтось радив: Кость Левицький майнув до Відня — може, й ми туди? А військо? — кричав другий. Здатися, підняти руки вгору… Армію розпустити! Старшинам виплатити тримісячну платню, і най роблять що хочуть…

— Розпустити армію? — скипів Петрушевич. — Ви що? Та нас люди проклянуть! Прийдешні покоління проклянуть!

Знов заклекотали. Армії все одно загрожує розвал — чого чекати, ганебного кінця? А капітуляція — не ганебний кінець? Так не годиться! Перейти до Румунії і здатися Антанті… До Румунії? Як — до Румунії? Румунія ж з нами воює! Тоді, тоді… За Збруч! Так, за Збруч, це одинокий вихід, який випливає зі злуки 22 січня. Але ж за Збручем більшовики! Треба пошукати вільну, незайняту смугу… Мусить же вона бути. З-поміж багатоголосся зринула думка:

— Спершу до Бучача!

За неї схопилися, і 26 травня Національна Рада і Державний секретаріат покинули Станіслав, — місто зайняла польська міліція, яка вже перед тим тайно організувалася.

Під час перебування уряду в Бучачі приїхала делегація Петлюри, яка заявила Петрушевичу, що має повноваження вступити в переговори з поляками, щоб заключити договір про припинення воєнних дій.

— На якій основі? — затремтів Петрушевич.

— На основі нинішнього становища фронту.

— Що, і Тернопіль віддати полякам?

— Іншого виходу нема! Без спільних дій з поляками ми аж ніяк не зупинимо дальшого просування більшовиків.

— Це зрада! — заволав Петрушевич.

— Це реальність, від якої нікуди не дінешся!

І делегація виїхала, як заявила, до самої Варшави, а з-під Тернополя тим часом утікав Петлюра, розсилаючи відозви до галичан, аби вступали до його армії — дістануть багато сала і каші… Невдовзі він опинився у Бучачі. Петрушевич спершу заявив йому протест стосовно спільних дій з поляками, відтак сказав, що Омелянович-Павленко не здатен далі командувати Галицькою Армією, — армія в критичному становищі, потрібен новий командувач.

— Дам! Дам! — запевнив Петлюра. — Генерала Грекова.

— Москаль? Знов москаль! — жахався Петрушевич.

— А де я вам іншого візьму?

— Ані-ані нема?

— Нема! Але я певен, я глибоко переконаний, що генерал Греков якраз та особа, яка нині потрібна.

— Та хай вже буде, — поникло сказав Петрушевич.

Однак Михайло Греков справив на нього непогане враження: відчувались в ньому бистрий ум, залізна рука. І постава належна. Високий, дужий. З великими вусами і борідкою-наполеонкою.

Національна Рада і Державний секретаріат рушили з Бучача до Чорткова, а Петрушевич з Трековим — до Бережан, де перебувала Начальна команда.

Розгарячілий Петрушевич розпорядився негайно викликати Омеляновича-Павленка і Курмановича, коменданта тилу Гриця Коссака, а також усіх штабістів. Як тільки ті посходилися, рішуче сказав:

— Уряд визнає вашу корисну службу, але стверджує вашу фізичну перевтому, уряд рішає об’єднати всі засоби боротьби — фронт й тил — в руках однієї свіжої особи. Нею буде генерал Греков. Прошу знайомитися. А ви, — до Омеляновича-Павленка, Курмановича та Гриця Коссака, — можете відпочити… Вам слово, пане Греків, — умить перейменував його Петрушевич.

Генерал Греков не почувався ніяково. Хоч з вигляду м’який та привітний, проте він був кадровим військовим і зараз розумів, що від нього вимагається. Тож підвівся з підкресленим достоїнством.

— Панове старшини, — розпочав він українською мовою, а далі по-російськи: — Даруйте, що говоритиму на чужій вам мові, бо вашої наразі добре не знаю, але, дасть Бог, коли довше побуду, то навчуся. Я вимагаю в цей складний час слухняності, дисципліни, а передовсім — праці. Я також вірю, що в Парижі доля України буде вирішена позитивно. Найперше наше завдання — зупинити атаки противника.

Петрушевич уважно стежив за старшинами. Здається, нового командувача зустріли прихильно, з надією.

І справді. Після триденних боїв під Бережанами наступ Галлера вдалося спинити, що відразу поліпшило настрій, принаймні в штабі. Петрушевич тішився: на його очах — а він залишався в Бережанах — в оперативному відділі почалось налагодження дисципліни, стало менше базіканини — генерал Греков діяв вивірено, а далі запропонував перенести штаб армії для належної спокійної роботи в Чортків. Петрушевич погодився, і вони разом вирушили в це давнє просторе місто. Уряд і штаб зайняли будинок австрійської скарбової дирекції: уряд — перший поверх, штаб — другий.

Нова мітла по-новому мела. І породжувала різні думки-пересуди. Найважніше — Державний секретаріат через невдачі остаточно втратив популярність, збанкротував. Творити новий уряд — дарма, не та ситуація. Зріла думка про диктатуру і — 9 червня:

«З огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу вітчизні, президія виділу Української Національної Ради Західної області УНР і Державний секретаріат постановили надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі виділ Української Національної Ради і Державний секретаріат, уповноваженому диктаторові».

Ним, диктатором ЗУНР, став Євген Петрушевич, — він подякував за довір’я і утворив уряд — уповноважені диктатора — Диктатуру виконували функції міністрів, але без самостійних дій — все підпорядковане диктаторові. Він був певен, що нарешті справи налагодяться, та, коли йому принесли звернення Радянського уряду, отерп, — Радянський уряд, пропонуючи союз, вимагав такого, від чого очі лізли на лоба: галицький уряд зриває з Петлюрою і відкликає з його армії всіх галичан, сповістивши про це навселюдно. В такому разі — союз з більшовицьким урядом; союз проти Польщі і Румунії; обидва уряди творять спільну армію під одну команду; в частини Галицької Армії більшовики посилають своїх комісарів, у справи Галичини більшовицький уряд не вмішується…

Петрушевич читав-перечитував заяву Радянського уряду і губився — він тепер дуже часто губився, і часто нервував, і дуже часто кричав. Особливо кричав на Грекова, чому здав полякам Чортків, через що довелось і Диктатурі, і штабу армії покинути місто і перебратись до Заліщиків. «Потерпіть, пане Петрушевич, потерпіть, — щораз незворушно відповідав Греков, — потерпіть, і Чортків буде "наш»". Він терпів і чекав наступу. Але союз з більшовиками? Він не вірив у їх сили — це хвилинне полум’я… Ось Антанта… Власне, як націонал-демократу, йому важко було погодитися на союз з більшовиками. А тут ще Петлюра!.. Напосідав на нього, горланив:

— Вся Україна проти більшовиків, а ви… ви… — і захлинався. — А ви за союз? Де ваша честь? Це ганьба! Що скаже Антанта? Як ми будемо виглядати на Мирній конференції? Га? Скажіть!

Петрушевич слухав і понуро мовчав. Після довгих роздумів диктатор не дав більшовикам жодної відповіді, певний, що на Мирній конференції доля Галичини буде вирішена позитивно.

А генерал Греков готував армію до контрудару. Ретельно й серйозно. За всіма законами війни, а точніше — за своєю власною військовою виучкою. Він з’являвся у штабі о восьмій ранку — притомлений, невиспаний, але твердий і дужий, заходив до оперативного відділу, щоб довідатися про справи на фронті, потому сідав у себе в кімнаті у фотель при малім круглім столику і приймав рапорти офіцерів. Говорити належало коротко, бо суворо застерігав: не розбалакуйте — в мене нема часу! Якщо звіт не подобався, кричав і рвав. А працював, як і всі, майже до ранку, при цьому приговорюючи до штабістів: ваші товариші на фронті також не сплять. Помимо дисципліни примусив усіх старшин армії носити офіцерські відзнаки. А разом з тим роздавав чини: звання генералів було присвоєно Мирону Тарнавському і Антону Кравсу.

Сьомого червня Галицька Армія перейшла в наступ, званий червневим, або Чортківською офензивою генерала Г рекова.

Перший удар, що підхопив усю армію за собою, здійснив 13-й полк сьомої бригади з корпусу генерала Тарнавського під командою сотника Дибуляка — полк вибив у поляків Ягольницю. За ним піднялися в атаку третя і сьома бригади, й восьмого червня оволоділи Чортковим, а далі перший корпус Микитки рушив на Копичинці, другий — Тарнавського — на Бучач, третій — Кравса — лівим берегом Дністра на Галич. І диктатор зі своїм урядом знов повернувся до Чорткова, зайнявши знову ті ж апартаменти австрійської скарбової дирекції, туди ж повернувся і штаб армії.

Оскільки головні сили армії Галлера були скупчені на лінії Теребовля — Тернопіль, другий корпус, після зайняття Бучача, було кинуто на Микулинці, на поміч першому, який вів наступ саме на Тернопіль. 15 червня корпус Микитки вибив противника з Тернополя, корпус генерала Тарнавського повернув на Бережани; після запеклих боїв 16–19 червня поляки здали Бережани, і Тарнавський кинув свої бригади на Перемишляни, мріючи з ходу взяти Львів. Полковник Микитка особливо рішуче вів свої операції в напрямі Золочів — Білий Камінь, результатом чого був вихід на лінію Броди — Красне. Дещо повільніше, на жаль, просувався на Станіслав — Галич корпус Кравса — тут поляки завзято боронилися. Та все ж 22 червня йому вдалося проломити фронт біля села Скоморохи і через день осягнути лінію ріка Свірж — Дегова — Підкамінь — Яглуш.

Після цих вдалих боїв українську суспільність і саму Галицьку Армію опанував небувалий ентузіазм. Фронтові частини запекло кидалися на штурм усіх населених пунктів, що були на їхнім шляху. Все, здатне тримати в руках зброю, добровільно ставало в ряди українського війська. В штабі армії казали, що добровольців зголосилося ледве не дев’яносто тисяч. Однак брак зброї, патронів, амуніції не дозволили сповна скористатися цим напливом — взято було десь тисяч п’ятнадцять люду, і Галицька Армія стала тепер майже стотисячною.

Водночас з офензивою армії Грекова діяла у Варшаві місія Петлюри, уклавши з польським командуванням перемир’я, угоду на спільні дії проти більшовиків та визначивши демаркаційну лінію, що тягнулася від Заложців по ріці Серет попри Тернопіль, Острів, далі по залізничному шляху до Літятина, а звідтам уздовж Золотої Липи до Дністра, — штаб Грекова цієї угоди не визнав. Однак уже 25 червня армія Галлера, яку Франція забезпечила всіма наймодернішими воєнно-технічними засобами, була підкріплена новими, свіжими, багаточисельними силами, і наступ Галицької Армії захлинувся.

Минав день за днем, тиждень за тижнем, з галицького фронту приносила паризька преса щораз чорніші вісті, а Мирна конференція відкладала рішення про перемир’я. Все це гнітило, мучило, доводило до відчаю. Нарешті серед того пожухлого настрою Панейко сказав, що треба злагодити меморіал про польсько-українські відносини в Галичині за останні десятиліття. Поляки твердять, що ці відносини були щораз гарніші, що теперішня війна є тільки прикрим епізодом та що після зайняття ними Галичини цей епізод швидко забудеться і українське населення легко змириться з польським пануванням. Отже, цій польській аргументації треба було протиставити дійсний стан речей. Треба зладити меморіал, який він, Панейко, представить тим колам Мирної конференції, з якими має зв’язки і які звернули його увагу на потребу такого меморіалу.

Сиділи й писали… Сиділи й писали… Аж тут Панейко приніс вість: про те, щоби Мирна конференція признала теперішній український уряд Східної Галичини, нема мови. Найбільше, що може бути, — нейтралізація Східної Галичини під протекторатом Антанти. Що ж! Хай так… Хай так! Однак же, — казав наступного дня Панейко, — член однієї з антантських держав хотів би мати від нас для особистої інформації проект конституції для нейтральної Східної Галичини. Так? Добре, буде проект конституції,— сиділи й писали, сиділи й писали…

І написали. Вже можна було вручати тому прихильникові галичан, але 27 червня одержала делегація УНР від Генерального секретаріату Мирної конференції таке повідомлення:

Довго, дуже довго громадились хмари — і нарешті грянув грім: кожен розумів, що це кінець ілюзіям — повна катастрофа. І підкликав Вітовський Грицана до себе, і сказав благально:

— Славчику, друже милий, їдь, чоловіче, в Галичину, вертайся та й розкажи про все Петрушевичу, а ми вже тут без тебе будемо протестувати та боротися. Тільки не ображайся. Так треба.

— Чого ж маю ображатися? Раз треба — то треба.

Вітовський провів його на вокзал і пообіцяв, що напише Вільсонові листа, в якому висловить всю правду і відверто скаже, що Найвища рада фальшива, що ніхто, в тому числі Вільсон, не дотримується «14 пунктів».

Вони поцілувалися на прощання, і Ярослав зайшов у вагон. Довга й важка багатоденна дорога стелилася йому: через Швейцарію, Відень, Будапешт, Чернівці до Чорткова, де, як стало відомо з паризьких часописів, перебував тепер Євген Петрушевич.

І поїзд рушив. А Грицан розмислював: коли Данило Галицький розбив псів-лицарів під Дрогочином, Папа Римський вирішив поміняти політику меча на політику єлею і послав Данилові королівську корону. Данило погодився, поставивши, однак, умову, що коронування відбудеться в Дрогочині. Папський делегат, який мав вручити корону, не стримався й запитав:

— А чому все-таки Дрогочин?

— Адже я розгромив тут ваших рицарів і приймаю цю корону як трофей! — гордо відказав князь.

«Що ж, він був хоробрий, — натужно думав Ярослав. — Петрушевич на такі подвиги не здатен».

Довго, ой довго пробивався він до отчого краю. Нарешті Буковина. І Галичина. По дорогах галицьких бачив руїни, сліди інвазії — перелякані і пограбовані люди, спалені хати, голі-босі діти. Перед Чортковом, у глухому подільському селі, зупинився переночувати.

— Як була ваша влада, — оповідала йому бліда жінка з червоними очима, — то взялися ділити землю, а як вернувся пан, закликав військо, і всіх нас три дні били.

Вона частувала Ярослава узваром. А під червневим небом прогриміли грозовиці, прошуміли рясні дощі… В саду, наполовину згорілому, миготіли метелики, гули бджоли, хоч ніде поблизу не було вуликів, клопоталися джмелі.

Червень… Яскравий, густолистий! Вичитав десь Ярослав, що назва його походить від слов’янського слова «черлен». В древні часи о цій порі збирали з коріння граблика особливу комаху — червениця для «кумачевої фарби». Звідси й назва «черлен стяг» — колір древніх бойових стягів слов’янських дружин.

— Чим же тебе, соколику, нагодувати? — бідкалася бліда жінка з червоними очима.

— Я ситий.

— Ой ні. Змучений ти дуже. І я, соколику, змучена. Чоловік в чотирнадцятому поліг в Карпатах, син найстарший під Галичем у п’ятнадцятому, середущий поліг в листопаді вісімнадцятого у Львові, а молодшого повісили… Донечок нема. Як шкода, що в мене нема донечок.

«Червоні стяги слов’янських дружин… Червеницею забарвлювали одяг і кінську збрую давньоруських богатирів… Червеним коренем рум’янилися в старовину дівчата… А хто почервонив очі цієї бідної жінки?»

— Хоча б одну донечку…

«Я розумію тебе, жінко з червоними очима… Ти сидиш і рідко чуєш птахів. Їм тепер не до пісень, вони поринули в сімейні клопоти… Твоєї сім’ї нема».

Він почув флейтовий посвист іволги, і серце його здригнулося. Треба рушати. До Чорткова вже близько.

— Прощайте.

— То, може, щось поїси?

— Я ситий.

І ось він іде полем. Лиш де-не-де буяють хліба. Лиш невпинно веде свого сріблястого треля жайвір. Тріпочучи крилами, високо здіймається у блакить і з піснею опускається. Раптом схотів той перепочити, склав крильця і вниз, наче камінь, падає, лиш біля землі їх розпускає…

«Всі живуть, крім нас…»

Застигло яскраве сонце. Пече. Полудень. Тиша. Лиш вітерець ласкавий гойдає траву, перешіптуючись з кущиком терну. Раптом з-під того кущика вискочив сірий заєць й нашорошив вуха — Ярослав зупинився, а косий шмигнув у рідкі жита, в яких стрекотали коники, виливаючи з душі тепло і спокій. Тільки співала-стогнала ніжно горлиця — цариця полудневої пори. Чи не за тими, хто в цю хвилину лишився життя? І така розпука охопила, що якась сила кинула його ницьма на сиру землю, в столочену траву, і він голосно заридав. Як маленька дитина, що десь загубила матір.

Чортків — чотирьохсотлітнє місто в долині Серету — зустрів його велелюддям. І обозами. Не було труднощів довідатися, де, в якому домі перебуває уряд диктатора. Та найперша радість — Поточняк. Він стояв у гурті старшин на подвір’ї дому австрійської скарбової дирекції. Ярослав тихо окликнув його. Анатоль обернув голову і довго мовчав.

— Та не може бути! — нарешті випалив.

— Може бути… — Грицан слабо всміхнувся.

— Господи мій! — Поточняк одділився від гурту. — Здоров, друже!

Вони сердечно обнялися, і Ярослав відчув себе знову вдома. І було полегко на серці, і він аж звеселів, навіть втома зникла.

— Яким чином ти тут? А де Вітовський?

— Ще в Парижі.

— А ти… ти…

— Я приїхав. Так треба.

— Нічого у вас не вийшло? — Поточняк скрушно пометляв головою. — Ми вже знаємо, вже на собі відчули ухвалу Антанти.

— І як? Що на фронті?

— Біда, друже, — Поточняк знов покивав головою. — Страшна біда. Армії Галлера не можна спинити. Франція озброїла її першокласно. Почався наш відворот… Тернопіль уже в руках поляків.

Мовчав Грицан. А що скажеш? Тернопіль від Чорткова кілометрів сімдесят чи вісімдесят. Десь так приблизно. Отже, невдовзі той день, коли противник буде під стінами Чорткова.

— Петрушевич тут? — Грицан кивнув на будинок.

— А де ж йому бути!

— Треба йти доповідати… — глухо мовив Грицан.

— Не заздрю… Ти десь маєш пристановисько?

— Звідки? Я з дороги.

— Зі мною замешкаєш.

— Опісля поговоримо… — І рушив до дверей.

Петрушевич не змінився за той час, поки Ярослав перебував у Парижі. Як завжди, бездоганно одягнутий, чисто поголений. Такий же гострий, проникливий погляд. І ця величава постать, це глибоко замислене обличчя, добре розвинуте підборіддя — ознака сильної волі,— здається, все було на його користь, та лиш пильне око Грицана вловило за зовнішнім спокоєм чорну роботу мозку, тягар на душі.

— Ви? — Петрушевич зачудовано кліпнув повіками.

— Я, — вперто сказав Грицан.

— Що ви тут робите?

— Я приїхав…

— З Парижа?

— А звідки ж!

— Як? Ми ж вас посилали…

— Так, ви мене посилали, — на цей раз Грицан не дав Петрушевичу доказати. — Ви мене посилали. А тепер Вітовський мене прислав. — Грицан був упертий і злий. — Хочете мене вислухати?

Петрушевич нічого не відповів.

— Дозвольте сісти?

Петрушевич нічого не відповів.

І Ярослав без запрошення опустився у м'який фотель. Він говорив довго, глухо, якось плутано. Йому здавалось, що Петрушевич його не слухає. Було образливо, часом зринала думка: плюнути диктатору межи очі й піти геть. Але він примусив себе говорити, викласти все, що вони пережили за ті кілька тижнів. І врешті закінчив:

— Ось так…

Петрушевич тупо мовчав. І це ще більше злило Грицана. Виходило, ніби він винен, що Антанта благословила поляків на окупацію Галичини.

— А ми так надіялися на вас, а ви… Що ви там зуміли? — І враз Петрушевич заверещав: — А радили ж, радили, що треба до Парижа вислати солідних людей!

— Розум не визначається віком…

— Що? Який розум? Ви — розум?!

— Ми робили все, що могли. І я не вірю, що ваші, навіть найсолідніші, люди зробили б щось більше. Нас не хотіли слухати. Нас не хотіли слухати не тому, що ми молоді,— вони не брали до уваги й ваших нот, вони нічого не брали до уваги.

— Гаразд, напишіть мені звіт.

— Може, дозволите сьогодні відпочити? — майже ненависно свердлив очима диктатора. — Я не втримаю в руках олівця.

— Ну гаразд.

Грицан знесилено підвівся і знесилено поплівся, аж тепер втома підкошувала ноги, свинцем розлилась по тілі. Нараз в просторому коридорі він уздрів Устимчика.

— Ярослав? — вирячився Місьо.

— Та не Петрушевич же… — Грицан пробубонів з досадою, майже ненависно. Так усі дивуються його появі, аж зло бере.

— Ти з Парижа?

— З пекла! — рявкнув Грицан, та відразу вгамувався, бо мав до Устимчика справу. — Не знаєш, де Оксана?

— Санітаркою тепер.

— Тут, у Чорткові?

— Так, стрілецька лічниця в гімназії. Показати?

— Я трохи знаю місто.

Поточняк чекав-курив на подвір’ї, і Ярослав був вдячний йому. Все-таки добре побратимство цінніше від золота.

— Пробач, Анатолю, — хутко заговорив Грицан. — Але я спершу спробую розшукати Оксану. Сам розумієш — без пояснень.

— Це твоя особиста справа.

— А як тебе знайти?

— В штабі.

Ярослав чимскоріш подався до санчастини, але відразу ж притишив ходу, бо відчув, що може впасти, — ноги ставали важкими — чи то від перевтоми, а чи від хвилюваДня. Мабуть, від хвилювання, бо чим ближче до будинку гімназії, тим лункіше билося серце. Він так скучив-затужив за Оксаною, що слів нема, хоча в Парижі згадував рідко. Зате від Парижа був час думати-передумати.

— Ой, це ви? — перед ним виринула дівчина, яка була неначе тростинка, з маленькими, майже непомітними грудьми і світло-чистими, розношеними, як у сарни, оченятами.

— А ти звідки тут, Таню?

— Вайда мене забрав, — сказала, злегка почервонівши. — І мати радила їхати… Я поїхала.

— Антон тут?

— Поранений він, — і нащось поправила темно-попелясте, коротко підрізане волосся. — Але не дуже…

— Славчику!

Голос був глухий, опалий, зболілий, а Оксана була така незвична у білому халаті, лиш звично розширились зоз дві печально-нішні краплі у чорному віночку, вона ще більше прив’яла, ще більше схудла. Вона стояла мов укопана, вона, либонь, не повірила, що це був він. Звідки міг узятися? Вона стояла опустивши руки, і тоді він підійшов до неї і пригорнув ласкаво, вона повисла на його грудях й дуже голосно раптом заплакала. Він не заспокоював її, він лиш міцніше тулив її голову до своїх грудей і нічого не говорив. Вони довго так стояли.

— Як ти добрався? Коли? — Оксана допитливо відсторонилася. — Розказуй, все мені розказуй!..

— Даруй, але не хочеться… Нема сил. — Очі його так пекли, мов у них піску насипано.

— Боже! — вона схопила в долоні його почорніле обличчя і, зіп’явшись навшпиньки, довго-довго цілувала. — Рідний мій!

— Бачиш, Оксано, я ж тобі казала, — обізвалась поруч Таня Острогляд. — Моє серце щось причувало…

— Дякую тобі, Тетянко.

Оксана ні не стримувала, ні не приховувала своєї радості — крихке жіноче серце, бентежне. А Ярослав у свою чергу цінував ту її відданість, жадав саме відданості, бо в ній, був певен, криється вся жіноча краса та ніжність, ласка, без якої гарного життя не жди; розуміється, все те має бути взаємним — для повної гармонії.

— А Вайда тут лікується? — поспитав Таню.

— Ага, — кивнула.

— Можна глянути?

— Я його зараз покличу.

Тетяна метнулася до гімназії-лікарні, а Оксана, взявши Ярослава попідруч, прилипла до його плеча, уткнувши лице, мов хотіла зануритись в нього, і ніжно прошептала:

— Я так ждала, я так ждала…

— Де ти живеш?

— В одної тьоті. Тут поблизу, разом з Танею.

— А мені знайдеться місце?

— Ми спимо на одному ліжку…

— Значить, треба десь шукати помешкання?

— Дуже туго, повно війська, — чи із співчуттям, а чи з мукою говорила Оксана. — А ось і Антон.

Вайда був дуже худий, дуже сивий і зовсім тепер зістарілий. Ярослав не побачив золотого братового персня на його руці — Вайдина правиця у бинтах.

— Дуже? — Грицан кивнув на руку, згадавши руку Вайдиного брата-близнюка, обережно обняв його.

— Ні, дурниця.

— То як ви тут?

— Ми! Ми — ніяк. Ти ліпше про Париж розкажи.

— Париж… — і Грицан зітхнув.

Очі його від знемоги самі заплющувалися, а ноги тепер не годні вже були тримати тіла — він перелякався, що зараз упаде. І схопився інстинктивно за Оксанину руку.

— Даруйте, але я відпочити повинен, — простогнав Ярослав. — Якби ти знав, як я втомився!..

— Таню, почергуй трохи за мене, — попрохала Оксана, беручи Ярослава під руку. — Я ненадовго…

Оксана з Танею мешкали в двоповерховому домі, займаючи ліжко в невеличкій кімнатці. Сюди й привела Ярослава. Коли вони опинилися на самоті, знов кинулася його цілувати.

— Я зараз помию тебе…

— Сил нема… завтра…

— Добре, поспи… А мені коло тебе можна?

— Можна… Все можна… — зморено зронив Ярослав. — Але в мене ні на що інше нема сили… Я — відро без дна.

— Я не про те, не про те… — залепетала Оксана. — Спи. Я тільки трошки полежу коло тебе…

Але їй так було тепло коло нього, так затишно, що вона прокинулася тоді, коли вже за вікном стояла світла-світла ніч. Навіть Чумацький Шлях важко було знайти — світла-світла ніч… Її берегли дві зорі і соловей, перепілка та деркач.

Цього разу Петрушевич заснув десь опівночі. Спав міцно, без сновидінь. Під ранок його нагально розбудив Поточняк. Мружачись, Петрушевич протер очі, але не вставав, лиш очікувально видивився, безмовно, передчуваючи недобре.

— Що таке? Що сталося?

— Перепрошую, що потривожив, та інакше не можу.

— Ну що таке?

— Пане Петрушевич, Греків дурить вас, — рівно, без емоцій сказав Анатоль. — Мої надійні люди допіру повідали, що Галлер після Тернополя, взяв уже Теребовлю, а звідти до Чорткова рукою подати!

— Вони не помилилися? — недовірливо перепитав диктатор. — Себто ваші надійні люди? Це точне донесення?

— Пробачте, пане Петрушевич, мої люди в таких випадках не помиляються, — в тому ж тоні докінчив свою думку Анатоль.

— Але ж учора Греків офіційно мені повідомив, що ми не покинули ні Тернополя, ні Бережан — армія утримує фронт.

— Офіційне повідомлення не означає, що це достовірне повідомлення, — не відступав Поточняк.

Петрушевич довго роздумував, тоді, опустивши ноги на долівку, встромивши їх в капці, розтягнуто промовив:

— Хай викличуть на дріт Греківа.

— Зараз, — Анатоль вийшов.

Дзвінка довелось чекати доволі довго, заки Петрушевич почув хриплий спросоння голос, — в ці дні на його розпорядження штаб армії зробив своїм осідком Бучач — все ж ніби ближче до передових позицій. Диктатор спитав:

— Що на фронті?

— Воюємо… — відказав, відхаркавшись, Греков.

Петрушевич скипів: у відповіді Грекова йому вчулися нотки Омеляновича-Павленка. Той теж умів і любив заспокоювати.

— А конкретно? — наполягав диктатор.

— Стримуємо наступ.

— То правда, що поляки взяли Теребовлю?

— Да, вони атакують…

— А ви ж запевняли, що атаки стримані!

— Стараємося… Фронт не спить.

— Вживайте рішучих заходів! — прокричав у трубку Петрушевич. — Зберіть усі сили!

— Постараємось…

— Негайно! І щораз доповідайте мені!

Петрушевич кинув трубку, збуджено заходив по кімнаті, відтак стомлено опустився в крісло й закрив долонями лице. Обман? Невже справді Греков, як це донедавна робив Омелянович-Павленко, його заколисує, щоб приспати пильність? А що ти, чоловіче, хочеш? Він же москаль… Йому до задку твоя Україна. Тепер таких грекових повно по світу волочиться. Яким же він може бути патріотом для чужої нації? Ба навіть нації, його ж урядом поневоленої,— йому єдину, неділиму подавай!

Нараз до кабінету вскочив захеканий, невиспаний Петлюра, нервово простягнув спітнілу руку, в якомусь отупінні витріщився на диктатора і, привітавшись, заторохкотів:

— Треба негайно і вам укласти перемир’я з поляками. Я певен, я глибоко переконаний, що спільними зусиллями розіб’ємо більшовиків, а тоді вернемося до Галичини.

— Лозунг «Через Київ на Львів» уже був! — сердито відказав диктатор. — Мені набридли лозунги!

— Може, й мені вони набридли… Але якщо битися на два фронти, загинуть обидві республіки.

— Вони й так загинуть при тих генералах, яких ви самі маєте і нам посилаєте!

— Але треба використовувати будь-який шанс для порятунку. Я певен, я глибоко переконаний, що справу можна поправити.

— Гаразд! — обсік його Петрушевич. — Я подумаю. І заверещав: — Дайте мені подумати!

— Коли повідомите?

— Відразу.

— Я буду чекати.

«І нащо я з ним зв’язався? — диктатор мало не рвав на собі волосся. — І взагалі — нащо все те мені?»

Однак, коли виберешся на вимріяну вершину, з неї навіть у найскрутніші хвилини зовсім не хочеться опускатися вниз. Тим паче Петрушевич ніколи не відступав од свого. Не хотів одступати й зараз. Нараз йому згадалися вчорашні слова, ніби мимоволі сказані кимсь із старшин: «Ходять чутки, що Греків має намір покинути армію й втікати за кордон… Мало не у Францію…» Згадавши їх, Петрушевич зараз аж затрусився. Що? Зрада? Зрада, бо пустив армію Галлера! Так, у всьому винен Греків, він же петлюрівський генерал. Зняти! Вже зняти і поставити свого! Лишень… кого? А що, коли Тарнавського? Він же має авторитет, старий вояка. Чому б не спробувати? На цей раз Петрушевич діяв як ніколи рішуче — негайно викликав до себе Устимчика.

— Авто готове?

— Так, — сумирно мовив Місьо.

Петрушевич говорив нервово, збуджено:

— Ідемо в Копичинці до штабу Тарнавського.

Він і далі тримався збуджено, водночас напружено, неначе боявся, що може настати хвилина, коли він зм’якне, відступить від свого рішення, він навіть був задоволений, що з Чорткова до Копичинців зовсім близько — десь кілометрів з двадцять, тож не буде часу, аби згасла його рішимість.

Прибувши в штаб другого корпусу, Петрушевич поспіхом поручкався з Тарнавським та Шаманеком і, не гаючи часу, без передмови, без будь-яких пояснень спитав Тарнавського прямо, ледь не суворо:

— Пане генерале, ви згодні прийняти команду над Галицькою Армією? — і вперся в нього напруженими очима.

— Команду над Галицькою Армією?

— Саме так!

— А Греків?

— Я знімаю його! Гине республіка, розпадається армія! Ми не можемо більше тримати в себе чужих генералів! Помимо того, ходять чутки, що Греків хоче втікати до Франції! Що скажете, генерале?

— Пане диктаторе, я вояк, мій перший обов'язок слухати накази моїх наставників, — повільно заговорив Тарнавський, зважуючи кожне слово. — Якщо ваша пропозиція — наказ, то погоджуюся.

— Вважайте, що це наказ.

— Добре. Але, переймаючи командування над армією, ставлю перед вами одну вимогу: я не бажаю, щоб з вашого боку очікувало мене те, що незаслужено спіткало Омеляновича-Павленка, а тепер Греківа.

— Незаслужено?! — Петрушевич скипів. — Ну, це ще треба добре придивитися, заслужено чи незаслужено!

— Це думка не лише моя…

— Чекайте! — Петрушевич виставив перед себе долоню, розчепіривши пальці.— Не будемо вдаватися в дискусії!

— Згоден, однак…

— Я передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію! Що ви з нею будете робити, куди поведете, це вповні залежить від вас.

— Мене це влаштовує.

— Кого поставите командувачем корпусу замість себе?

— Я думаю… — і Тарнавський повернув голову до принишклого Шаманека, котрий приголомшено сидів обік.

— Полковника Вольфа, — підказав той.

— Так, Вольфа, — погодився Тарнавський. — А начальником штабу армії я беру полковника Шаманека.

— Не заперечую, — сказав Петрушевич. — А тепер складайте свої пожитки і їдемо у Бучач до Греківа.

— Уже зараз?

— Так, уже зараз. Я почекаю.

У штабі Грекова, як і в штабі Тарнавського, він був рішучий, напористий, невгамовний. Коли зібрались штабісти і Греков, Петрушевич — так само без будь-яких пояснень — похмуро випалив:

— Волею диктатора ви, пане Греків, звільнені! Командувати армією віднині буде генерал Тарнавський. Все!

Греков ошелешено мовчав, мовчали й штабісти. Нарешті Греков, облизавши сухі губи, спитав:

— Дозвольте попрощатися із старшинами?

— Прощайтесь! І передавайте справи!

Петрушевич залишив генералів і різко вийшов. Йому хотілося води… Невдовзі до нього прибула депутація старшин. Серед них і отаман Степан Шухевич — доктор права, який, однак, служив у Січових стрільцях з перших днів заснування українського легіону. Спершу, в Карпатах, командував півкуренем, а тепер уже куренем, — усе його життя в часі першої світової війни і нинішньої польсько-української покладене було, можна сказати, на вівтар Січового стрілецтва.

— За що ви зняли Грекова?

— Греків зажадав від французького майора паспорта на виїзд! — гнівно відрубав диктатор.

— Він був добрим командиром…

— Я все сказав! — І, враз затупавши ногами, він закричав: — Забирайтеся геть! І не розводьте мені тут махновської анархії!

Старшини потопталися і вийшли, а до кімнати вкотився Місьо, низенький, повненький, завертів голівкою, як курча, що тиждень тому вилупилося з яйця. В очах його була неприхована тривога, він благально мовив:

— Пане Петрушевич, перепрошую…

— Що ще?

— Може, поїдемо?

— Хочуть арештувати…

— Я нікуди не поїду! Іди геть, геть! — заволав диктатор. — Ну, чого вибалушив очі?

Та Місьо Устимчик не ступався. Стояв затято й вперто. По тому, яка відданість застигла на його лиці, Петрушевич зрозумів, що той непокоїться за нього. І він здався.

— Добре, їдемо… — зм’як його голос. — Тільки дам кілька розпоряджень генералові Тарнавському.

Вернувшись до Чорткова, Петрушевич, зваживши ситуацію, звелів усім переїздити до Королівців. Незабаром туди ж прибув і штаб Галицької Армії з Тарнавським і Шаманеком.

Вони одразу, з перших днів співпраці, досягли повної узгодженості, злагодженості, сказати б, гармонії — Тарнавський та Шаманек. І хай страшні біди звалились на їхні голови, хай зазнали здебільшого невдач — не все залежало від них, їхнього інтелекту чи кмітливості, проте розуміли один одного з півслова. Палкий, почасти впертий, Шаманек умів запально, на основі теоретичних своїх знань, щиро доводити й відстоювати власну думку. Саме щирість Тарнавський цінував якнайбільше, бо щира людина — завжди надійна. А ще вони завжди були взаємовідвертими — тож, покладаючись на цю щиру взаємовідвертість, генерал Тарнавський зараз сказав:

— Поза сумнівами, поляки скористаються ухвалою Антанти чи Мирної конференції, власне, це суті не міняє,— отже, скористаються і захоплять Галичину по Збруч.

— Тим паче мають перевагу і в силі, і в озброєнні.

— І нам доведеться переходити Збруч, — не сум чи відчай був у мові генерала, а розмисел, бо це вже де-факто, а там, де де-факто, потрібна твереза, холодна голова.

— Безперечно, доведеться, — підтвердив Шаманек.

— Перейдемо, а далі? Йти з Петлюрою проти більшовиків на Київ, як він настирливо того вимагає день у день від Петрушевича?

— Ні в якому разі! Погубимо армію.

— То що, похід на Одесу?

— Саме так. Це врятує армію. Одеса — теплий край. Там можна не лише перепочити, але й організуватись, внутрішньо, так би мовити, мобілізуватися, щоб знов повернутись у Галичину. А ще нам конче потрібне перемир’я з поляками, аби вони затримались на Збручі, не переслідували нас далі. І радив би я порозуміння з більшовиками, нам треба знати, як вони сприймають нашу появу за Збручем.

— То що, висилати нашого делегата?

— Тільки нічого не казати Петрушевичу, — застеріг Шаманек. — А то він розкричиться і все попсує. Йому не обов’язково знати.

— В такому разі ви спорядіть нашого делегата, проінструктуйте, а я йду до Петрушевича погодити справу з польським перемир’ям, — Тарнавський встав і застебнув френч на всі гудзики.

На подвір’ї замислено й самотньо стояв Омелян — Тарнавський наблизився до сина, поклав руку на плече.

— За домом тужиш?

— Я знав, тату, яку вибрав дорогу, — по-дорослому відповів підліток. — Зараз я попросту думаю.

— І про що, як не секрет?

— Яким ти став великим чоловіком…

— Ну, яким там великим! — відмахнувся Тарнавський. — Хіба що обов’язки подвоїлися чи потроїлися.

— Не тільки, тату. В твоїх руках доля всієї армії.

— Ми разом з тобою будемо командувати. — Він погладив сина по плечу, щоб розвеселити й підбадьорити. — Йду до Петрушевича.

Диктатор пив чай з сіруватою булкою, однак же навіть при кухонному столі не знімав ні піджака, ні краватки. Тарнавський виклав все, про що допіру говорив з Шаманеком.

— Перемир’я з поляками, погоджуюсь, вкрай потрібне, тим паче і Петлюра ввійшов з ними в контакт. А щодо Одеси… — Петрушевич затявся. — Петлюра наполягає брати Київ.

— Ми вже брали Львів через Київ…

— Однак же в нас була злука обох республік, і я, як член Директорії, змушений з цим рахуватися.

— Потрібна розсудливість, а не авантюризм.

— Я подумаю, — білою хусточкою Петрушевич витер губи і кінці вусів. — А ви поки що висилайте делегацію до поляків.

— Тільки не забувайте, пане диктаторе, щодо спільності дій з Петлюрою, що я вже вислав на поміч його війську свої регіменти. І що? Під Чорним Островом місцеве населення чоту роззброїло, частину вояцтва перебило. Ось як нас там зустрічають!

— Я нагадаю Петлюрі про це.

— Неодмінно нагадайте!

І Тарнавський, повернувшись до штабу, терміново викликав до себе Шухевича, Грицана і Поточняка.

— Прошу сідати, панове, — кивнув на лаву за штабним столом, він свідомо витримав паузу, заки всядуться, а тоді сказав: — Вам випадає важлива місія: поїдете до Львова на переговори, ви повинні за всяку ціну укласти з польською стороною перемир'я.

— Це неможливо, — заперечив одразу отаман Шухевич, і так категорично, що Тарнавський оторопів.

— Як неможливо? — аж спохмурнів.

— Бо ми ні до чого не домовимося, поляки не погодяться на будь-яку запропоновану нами демаркаційну лінію, оскільки Антанта дозволила їм захопити всю Східну Галичину.

— Я це врахував… — сказав по паузі Тарнавський. — Вас, пане Шухевич, я призначаю главою місії. Годіться на лінію по Збруч. Аби тільки вони не пішли далі. А ще пообіцяйте: як тільки буде укладене перемир’я, ми кинемо усі свої сили проти більшовиків… Обіцяйте що хочете, а перемир’я укладіть… Армії потрібен перепочинок.

— Спробуємо, пане Тарнавський, — відповів сухо Шухевич.

— Поки приготуєтесь в дорогу, відповідні документи будуть готові. Лише дуже прошу — кваптесь, кваптесь!..

Не встигли вони дійти до хати, де жили, як їх наздогнав стрілець: генерал Тарнавський велів повернутися… Коли зайшли до штабу, застали там Петлюру. Глянувши на Головного отамана, Ярослав раптом усміхнувся; згадався випадок, про який колись йому розповідали: біля вагона Петлюри на варті стояв січовий стрілець, галичанин; Петлюра вертався до свого вагона, січовий стрілець перегородив дорогу:

— Стій! Куди?

— До вагона Головного отамана.

— Не вільно нікому!

— Я Петлюра!

— А де папір?

— Нема.

— А звідки я знаю, хто Головний отаман?

Це міг бути анекдот, могла бути бувальщина, проте зараз вона розвеселила Грицана.

Петлюра зміряв Шухевича, Поточняка й Грицана поглядом не те що зверхнім — то був погляд всевишнього… Смикнувши накусаними губами, спитав:

— Хто глава?

Шухевич ступив крок уперед.

— Ось окремий лист до поляків, — Петлюра підняв угору вказівний палець.

— Виразно говоріть, що маєте поручного листа від мене і що ваша місія вислана рівночасно й мною. Ви мене зрозуміли?

— Майже, — кивнув Шухевич.

— Як будете добиратися?

— До Чорткова. Там лінія фронту.

Коли виїхали, звечоріло. Ніч була темна. Виразно, майже в зеніті, блищали сузір’я Лебедя і Ліри. Грицан, занурившись в себе самого, згадав древньогрецьку легенду про Орфея. Син Аполлона і музи Каліопи, він винайшов музику і поезію, прославившись чарівною грою на лірі.

«Музика… Поезія… Музика гармат? Поезія вибухів? Чи музика пустої базіканини, яка нічого не дає?»

Однак на думку вперто лізла легенда про Орфея. Покохавши німфу Еврідіку, Орфей визначив час весілля. Але цього дня наречену вкусила змія, і вона померла. Щоб повернути дружину, Орфей опустився до підземного царства Аїда. Граючи на лірі, він підійшов до престолу володаря…

«Ми не будемо грати на лірі… Ми підіймемо білий прапор… Бо інакше по нас дадуть залп…»

…І підійшов до престолу володаря. Почувши чарівні звуки музики, замовк Цербер. Данаїди припинили роботу, відпочив Сізіф, вгамував ковтком води спрагу Тантал…

«А нас може влучити випадкова гама музики гармат… Неповторна музика, якою користуються сильні…»

…Навіть Аїд і його дружина Персефона були зачаровані грою і піснями Орфея…

«А ми чим зачаруємо Пілсудського?»

…Персефона погодилася відпустити Еврідіку, але з умовою, щоб Орфей, виводячи її з царства пітьми, не обертався до виходу на поверхню землі…

«Що ж, умови ставили сильніші слабшому в усі віки. Ставили їх і нам — ставили на фронті, ставили в Парижі, ставлять й тепер… Скажуть, що згоджуються на перемир’я, але нашу землю беруть собі. І тоді…»

…І коли з’явилось денне світило, Орфей не витримав і рвучко обернувся, але тільки встиг помітити, як вдалечині зникла тінь його коханої.

Далі Грицана вже не цікавила легенда про те, як Орфей був перетворений на Лебедя й опинився зі своєю лірою на небі,— все було ясно. Як у Парижі. Він не бачив просвітку.

— Скоро Чортків, — тривожно сказав Місьо Устимчик. — Що будемо робити? Поляки ж…

Була опівніч. Шухевич, прокинувшись з дрімоти, наказав звернути на обочину, під шата дерев, відразу ж обернувся до Анатоля та Ярослава, що сиділи позаду.

— Звідси пошлемо до поляків парламентаря, а самі порадимося, як бути далі, як добиратися до Львова.

Ніч пересиділи в машині, а раненько Шухевич вирядив стрільця з білим прапором на передову. З-за лісу з’явилося сонце: день обіцяв бути гарним. Але всі мовчали й нервували. Низько над озеречком ширяли ластівки. На протилежному березі були видні руїни якоїсь хижі. Доцвітала липа, допивали її пахучий нектар трудівниці-бджоли, — дерево було розчахнуте снарядом.

Ураз на дорозі показалася колона: стрільці відступали на Борщів, обози — в два ряди… Анатоль кинувся навперейми, випитував: чому відступаєте? Озлоблений стрілець гаркнув: галлерчики в Чорткові! Більше ніхто ні в кого нічого не розпитував — закупорившись у машині, чекали, коли перейдуть люди та обози. А вони все йшли і йшли. Поволі, мучено, рідким строєм.

Парламентар не повертався…

— Поїдемо самі,— не витримав Шухевич. — Ми повинні перейти фронт, добратися до командування.

— Під кулі? — Поточняк здибив брови. — До галлерчиків? Та ми й кроку не ступимо, як вони почнуть стріляти.

— Ми поїдемо під білим прапором! — незаперечно сказав Шухевич. — Рушай, Міську! А який же інший вихід? Парламентаря могли попросту ув’язнити або розстріляти. Сидіння нічого не дасть! Ярославе, розгорніть біле полотнище.

Обминули піхотинців, обминули обози — і чистота… Гола дорога у безлюддя, в пустиню. Лиш по полю стояли кінні сторожі, готові кожної хвилини втікати. Ярославові все, абсолютно все було байдуже. Здавалось, мозок його виключений.

Під звуки сурми Устимчик підігнав машину до лінії фронту. Молодому польському підстаршині Шухевич пояснив, що хоче бачити когось з вищих офіцерів, і той спровадив їх до штабу батальйону. Вислухавши Шухевича, командир батальйону, доволі симпатичний молодик, сонно пробурмотів:

— Я доповім командирові полку. Заждіть, поки прийде відповідь. Можете грати в карти…

І галичан залишили самих у кімнаті. Але як — самих? Двері замкнули знадвору. Анатоль увесь тремтів, лаявся, проте нікого з помешкання не випускали. Потроху настало втихомирення. І знов… Знову — мовчанка, нудьга і злість. Аж смерком повідомили, що можуть їхати у Чортків до штабу полку.

Місто було зайнято військовими. На вулицях — нікого з цивільних. Молодий офіцер штабу, не встаючи зі стільця, спитав прізвища і особисті дані.

— Але ми не полонені,— обурився Шухевич, очі його аж сипали іскрами. — Ми користуємося правом…

— Підете на спочинок, там є уже ваш парламентар, — недослухав його молодий офіцер штабу.

— Ми не приїхали спочивати, — втрутився Анатоль. — І ви не маєте права…

Молодий офіцер штабу м’яко підняв угору правицю й мирним, вдавано мирним голосом сказав:

— Через ніч виясниться, що з вами далі робити. — І рішуче покликав вартового. — Одведіть!

Кімната, куди їх привели, була тісна, пліснява. Їм, мабуть, заздалегідь настелили соломи і накрили плахтою. Місця було так мало, що ледь умістилися. Парламентар радісно кинувся навстріч. Розгніваний Шухевич схвильовано спитав його:

— Що вони з тобою робили?

— Нічого! Тримають. Нікуди не пускають, і нікого не приводять, і не хочуть розмовляти…

— Це цікаво, — промимрив Ярослав і раптом посміхнувся. — Старий прийом, коли одна з воюючих сторін не бажає вступати в контакти з другою.

— Отже, ми полонені? — закліпав Устимчик.

Настала гнітюча німота. Всі отупіло стовбичили. Першим опустився на солому Ярослав.

«Ось тобі і пісня Орфея… Веселі пісні… Ще б ліру сюди… Прекрасну ліру… Хоч нині відісплюся…»

До кімнати ввійшло двоє вартових, мовчки посідали з карабінами біля дверей.

Місьо Устимчик зіщулився.

«Весело, — думав злісно Грицан. — Оце тільки бракує Орфея… І нашого славного Петрушевича… Цікаво, що сниться в цю хвилину Оксані? Мабуть, Орфей…»

Оксані нічого не снилося. Оксана і Тетяна не спали, сиділи під будинком, під густою липневою ніччю.

— Таню, ти любила збирати гриби?

— Я в місті жила…

— То й що? А я любила. Побіжиш, бувало, повен кошик набереш підберезовиків, підосичників, маслюків, білих…

— Влітку я любила купатися.

— І я… Я завше купалася в своїй Коденці…— Оксана помовчала. — Правда, інколи мені ставало жахно. Мені здавалося, що в Коденці не вода, а кров…

— Там страчували гайдамаків?

— Так.

— Кажуть, Гонту страчували дуже страшно.

— Його страчували кілька днів, — повідала Оксана. — Здирали полосами шкіру до пояса і відрубували то руку, то ногу. Нарешті облупили голову… Кат натер її сіллю і знов натягнув на череп.

— Бр-р! Мовчи! Не треба!

І все те чинили з волі Юзефа Стемпковського — судді, який головував на вироку гайдамакам. Чи Адам не з тих Стемпковських? Але зараз Оксана не хотіла думати про Адама. В неї був Ярослав. Вона думала про того Стемпковського, що судив гайдамаків, Стемпковського, в палаці якого постійно грав оркестр, Стемпковського, якого оточували чотири пажі і подавали люльку, Стемпковського, який висмоктував з людей кров, щоби влаштувати бали, Стемпковського, який повісив у Лисянці шістсот чоловік, і в пам'ять про це сільські дівчата вплітають тепер чорну стрічку серед різнокольорових.

— Мрієте? — наблизився до дівчат Антон; Вайда вже вийшов з лікарні й мав незабаром відбути на фронт.

— Мріємо.

— Помріємо разом..

«Завтра нарву лілей і поставлю у свіжу воду, — подумала Оксана. — Боже, як я люблю квіти. Білих лілей нарву… Цілий букет… І коли повернеться Ярослав, подарую йому…»

Ранок шістнадцятого липня почався чорною звісткою: диктатор видав наказ негайно переходити Збруч. Усім! Усім за Збруч!

П’янко пахло трояндами. Смерділи розкладені трупи. На заході густо гупали гармати.

Галицька Армія — пошарпана, збілована — долаючи в різних місцях Збруч, згорблено відступала під неустанними лютими ударами армії Галлера, що переважала її в силі та французькому озброєнні.

І кривавилося серце генерала Тарнавського, і затиснув він зуби так, що й не розціпити. Катастрофа… Нещадна, чорна. Та зараз, однак, він не доколупувався до причин розгрому — на те буде ще час, — зараз думалося про єдине, найважніше — зберегти армію, відживити, оздоровити, щоб не була вона екстериторіальною, а була армією своєї держави, на своїй землі.

А поки що його авто поволі котилося вибоїстою дорогою разом із штабним обозом армії до Кам’янця-Подільського — цієї чарівної перлини Поділля, котру облюбували диктатор Петрушевич і Головний отаман Петлюра, зробивши своїм осідком. Обидва вже були там, але поселились, як оповідали Тарнавському, в різних частинах: Петрушевич — в західній, Петлюра — в східній… В обох — сильна охорона, взаємне недовір'я і взаємна неприхильність. Настрої урядів просякли обидві армії. Сповна, може, проявилася трегедія нації, розірваної надвоє, підпорядкованої двом різним державам — Австрії і Росії, навіяної впливом двох різних культур та діаметрально протилежних укладів суспільного життя. Недавні кордони залишили на обох арміях свою незатерту пляму. Рефлекси, що чень же їх лучить одна спільна мета, для якої повинні битися в такт своїм серцям, зовсім не знімали з душі тягаря. Тарнавському було страшно, що все це діється на очах ворога. А по селах, він сам у цьому переконався ще parnufe, кудлаті типи, розсіваючи ворожі настрої проти Галицької Армії, агітували стрільців: переходьте до Головного отамана, будете мати гроші,— він переконався й завважив Петрушевичу: попросіть Петлюру, хай припинить все те, бо воно ослаблює обидві армії. Чи диктатор побоявся сказати це Петлюрі, чи забув, чи ще щось, але неподобства ці тривали, розпалювались ще більше, і Тарнавський змушений був самочинно видати наказ: за подібну пропаганду — арешт. Мало помогло! Дух степу, анархії, розгулу, нехіть петлюрівців і козацтва зважати на галицьку педантичність, витонченість та солідність — все це притуплювало найсердечніші почуття. Було ще одне, яке розплодив сам Петлюра: звертались до нього довговусі одчайдухи, аби дозволив організувати власний загін і щоб неодмінно іменував їх особисто отаманами. І Петлюра охоче відгукувався, щедро давав гроші, і новоспечений пан отаман зразу ж здобував десь фантастичний одяг усіх кольорів райдуги. Крива шаблюка при боці, червоні шаровари, довгий шлик смушевої шапки — і до шинку, панове отамани! Отаманщина… Боляче Тарнавському було глядіти, як галицькі стрільці йшли селом обідрані, знеможені, погано озброєні, а дебелі, ситі парубки в червоних шароварах під гармошку вистукували закаблуками, осміхаючись під вус над тими, хто за Україну…

— Треба було, тату, йти в Карпати, — Омелян одхилився од його плеча, на якому, притулившись, задрімав. — І діяти, як опришки. Ти ж сам мене водив у їхні скелі та печери, надто ж у скелі Довбуша.

— Але то, сину, були малі загони, — лагідно сказав Тарнавський. — А в нас стотисячна армія, з обозами, гарматами…

— І все ж, тату, ми могли б у Карпатах захистити себе, — Омелян стояв на своєму вперто, як часто робив це батько. — Там свій край. Кажеш, що опришків мало було. Хай так. Але ти мені оповідав, і се мені твердо запало в голову, що вперше опришки згадуються в документах 1529 року, а останнього ватажка опришків скарали в Коломиї 1878 року… Бачиш! Кількасот літ билися!… Я собі, тату, мислив зараз так: одна частина Галицької Армії йде в Карпати, а друга — у Волинські пущі. Поляки — між ними… Тоді обі частини змовляються і тиснуть на поляків, як кліщами ліщиновий горіх… А може, то мені приснилося.

— Ти геніальний, сину, — осміхнувшись, Тарнавський обійняв Омеляна, чмокнув у голову. — Ти станеш колись полководцем…

— Тільки не таким зарозумілим, як Петлюра!

— Дався всім вам взнаки цей Петлюра… Іншим він не буде. Його вже ніяка сила не перекує,— не без гіркоти сказав Тарнавський.

— А що! — похопився з переднього сидіння Шаманек. — У словах Омеляна є раціональне зерно. Маю на увазі Карпати. Це теж, між іншим, цікавий варіант. Але ні! Найліпший вихід — Одеса.

Тарнавський промовчав — думалось про більшовицьку відповідь. Вони дали галицькому посланцеві навіть письмову: Галицька Армія видасть Петлюру Червоній Армії; більшовики візьмуть галичан до себе, щоб створити спільний фронт проти поляків; більшовики запевняють, що Галицька Армія залишиться такою, як є. Під усім цим — нерозбірливий підпис і червона печатка. Тарнавський не наважився показати папірця Петрушевичу, уявляючи, яку він викличе в того лють, — і справа повисла у повітрі.

Ми в чорториї,— скрушно думав Тарнавський, — добре, хоч румуни, захопивши Буковину, далі не полізли. А то ми б зовсім пропали. І взагалі! Спереду більшовики, позаду поляки, збоку румуни, — кільце! А Петлюра рече: на Київ! Воістину: довкола бузина, а в Києві дядько!

— Невже Петлюра схилить Петрушевича до того, аби брати Київ? — обернувшись до Тарнавського, Шаманек наче вгадує його думку; у відповідності з чином попереду мав сидіти генерал, але Тарнавський свідомо сів позаду: хай у цю скрутну хвилю син буде поруч, хай почуває себе захищеним.

— Майже переконаний, що так буде, — відказав Тарнавський. — Петрушевич надто чесний щодо додержання умов договору — дає себе взнаки стара парламентська школа.

— Зате злука обох У країн практично нічого не дала, хіба що посіяла якусь озлобленість, бо ніхто нікому не хоче поступитися.

— А хіба ми мало приймаєм необдуманих рішень? До речі, мені Київ — не дивина. Я вже був у Києві.

— Справді? Коли ж?

— Уперше, як нині пам’ятаю, двадцять восьмого березня. Торік. Я тоді був комендантом табору австрійських поворотців з полону, а табір — за чотири кілометри від міста. Людей там зібралось майже чотирнадцять тисяч. Усі голодні, знетерпеливлені до краю, без даху над головою. Я впав у розпуку. Хтось порадив звернутись за поміччю до австрійсько-шведської місії Червоного хреста, і я з адвокатом поїхав. Прибули на двірець, пам’ятаю, о десятій ранку. Двірець просторий, тільки багато сміття. Люди лузали «сємочки» і випльовували прямо поперед себе на долівку.

— Тату, а українці в тому таборі були?

— Звичайно. Я їх відсилав до Січових стрільців — полковник Коновалець якраз формував у Києві свій корпус.

— І йшли? — спитав Шаманек.

— Охочих взагалі було багато, але більшість збільшовичена, голосно мітингували у зв’язку з захопленням влади гетьманцями. Я радив: тримайтесь купи, бо Скоропадський ніякий не авторитет, його політика явно на користь Росії. І що інтервенція німців та австрійців проти Центральної Ради — насильство, насильство взагалі проти всього українського народу.

— А тобі Київ, тату, сподобався?

— Просторі вулиці, гарні забудови… І рідко почуєш українську мову — все російська. І на той час — кайзерівські шоломи. Але я недовго перебував комендантом. Мені присвоїли звання підполковника, і я дістав призначення до чеського полку, Чцо стояв коло Бірзули. Завданням полку було навести порядок серед населення. І там я пробув недовго, бо незабаром призначили командиром шістнадцятого полку в Гайсині,— мій попередник, прихопивши з собою полкову касу, втік… Полк цей був мазурський, тобто польський, весь збільшовичений — офіцерів ніхто не слухав. Однак мені вдалося спровадити його до Кракова, здати командуванню, після чого, сину, я й прибув до Станіслава.

Тарнавський замовк. Вони наближались до Кам’янця-Подільського, отже, його чекала зустріч з Петрушевичем. І він занепокоївся: до чого ж, до яких угод дійшов той з Петлюрою?

— Альфреде, телеграма Тютюнника при вас?

— Вона весь час при мені.

— Ану дайте, я ще раз прочитаю.

— Ану ще раз проаналізуємо, хоча ми вже сто разів аналізували, — сказав Тарнавський. — Отже, ворожі банди…

— Які там ворожі банди! — Шаманек поморщився. — Якщо це ворожі банди, то чому ж Петлюра здцр їм Проскурів?

— Хоч би Кам’янця-Подільського не захопили…

— Петлюра переконаний, що з появою на Поділлі нашої армії ситуація круто зміниться. Отож ставить за мету: наддніпрянцям утриматися до приходу Галицької Армії і залишити для її розташування вільний терен.

— Отже, об’єднання обох армій неминуче?

— Я — за спільні дії, а не за об’єднання, і ми з вами, пане генерале, вже не раз про це говорили, — в голосі Шаманека було якесь незадоволення. — Не можна в одну клітку кидати пса і кота…

— Але так чи інакше, а з більшовиками воювати доведеться. Ви ж бачите, як це гостро підкреслює отаман Тютюнник.

— Отаман Тютюнник… Як міг Петлюра віддати штаб армії в руки людини без вищої освіти, військового стажу — в голову не вкладається!

— До речі, я повідав вам, що мені казали про Тютюнника? Але не цього, Василя, а Юрка — того, що прийшов на поміч Петлюрі.

— Не пам’ятаю. Здається, ні.

— О, це потішна історія, — лице Тарнавського на якусь мить розпогодилося. — Виявляється, Юрко Тютюнник возить з собою півметровий портрет Наполеона і чіпляє його поруч з дзеркалом, щоб порівнювати своє обличчя з обличчям імператора… А коли дзеркало зраджує, кричить до джури-ординарця: «Скажи, Василю, на кого я схожий, тільки правду кажи!» — «На того єнерала, що на стіні». — «Гм-гм… Буває, буває…» Один раз мав необережність поспитати свого помічника, полковника: «Яка різниця між мною і Наполеоном?» — «То Наполеон, а ви — Юрко Тютюнник…» Отака петрушка… Людина він, кажуть, хоробра, відчайдушна, з розмахом.

— Зате, чув я, з апломбом. Для армії — то зле.

— Зустрінемося — побачимо, — лице Тарнавського знов затьмарилось.

— Тату, а хто твій улюблений полководець?

— Я не збирався бути полководцем… Не доріс.

Помовкли. Генерал Тарнавський занурився в роздуми, бо не обійтись без сутички з більшовиками. Вперше Галицька Армія зіткнулась з Червоною Армією ще в половині квітня, коли та, переслідуючи війська Директорії, дійшла до Збруча. Цей новий фронт було названо Східним. Його обсаду творила група отамана Ляєра в районі Підволочиська і дві групи отаманів Шандрука і Шаповала на просторі Гусятин — Кудринці. А з початком червня Дієва Наддніпрянська Армія рушила з Волині на південь і здобула район Проскурова. Водночас групи Шандрука і Шаповала опанували район Кам’янець-Подільський — Ярмолинці,— саме на нього тепер тиснуть більшовики.

Так, — мислив Тарнавський, — з ними, певно, доведеться битися… Але як поєднати наші обидві армії? Вони такі різні…

Справді, різні. Галицькій Армії, як згодом напишуть військові історики, були властиві риси австрійської — організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, впертість і витривалість у боях суцільним фронтом із забезпеченими флангами, порив в атаці, одначе без належного завзяття та настирливості її до кінця за всяку ціну, як це властиво німцям і росіянам («Зайва розкіш — втрати при атаках», — такі закиди робило вище австрійське командування в своїх звітах про російські частини). Разом з тим Галицька Армія перейняла й негативні риси австрійців: страх за свої фланги і тил, велика обережність в маневрі, брак взаємовиручки; при відвороті австрійці губили всяку впертість, легко піддавалися паніці й боялися кінних атак, надто козачих. Оточені, вони досить легко й охоче здавалися в полон, а ще — безініціативність, чекання команди зверху, що особливо проявилося в боях за Львів: відпорна сила галицького стрільця — і слабка маневрена здібність вищих галицьких чинів… Правда, Галицька Армія, на відміну од австрійської — багатонаціональної, різномовної,— була однорідна, національно вихованою, з палкою любов’ю до рідного краю. А загалом це була селянська армія, ще не охоплена заразливим і розкладовим духом соціалістичних свобод… Мужва багато не вимагала й чемно слухала своїх старшин та була м’яким воском у руках вищих начальників. Значний відсоток командного складу становили австрійці, німці, росіяни, — люди знаючі, працьовиті, енергійні, вони чесно виконували свої обов’язки, бажаючи добра своїй новій батьківщині, однак тактична, тобто оперативна, здібність їх була доволі обмеженою, що якраз — знову ж таки! — особливо дало себе взнаки в часі наступу на Львів. А решта старшин — хоча у більшості з вищою загальною освітою, бойовим досвідом — не мали стажу керівництва великими відділами. Помимо того, був певний відсоток таких, котрих сильніш тягло до тилу, станційних команд, жандармерії, аніж на фронт. Мітинги, балачки за кавою, плани, повчання — ото їхнє!.. До всього того вкорінилася ще одна «австрійська» риса — самовпевненість, презирство до не подібних до них — у першу чергу це стосувалося Наддніпрянської Армії, а ще — вони вважали себе вище, принаймні національно, — краще потонути в російському морі, ніж у польськім багні…

Стосовно Наддніпрянської Армії, то вона — цілком зрозуміло й резонно — мала властивості колишньої армії російської, зокрема впертість, відданість, витривалість, слухняність… І презирство до смерті. Але солдати потребували постійного нагляду і опіки, бо інакше втрачали військовий вигляд. Найліпшими бойовими частинами справедливо рахувалися сибіряки, за ними — українці,— розгром усієї австро-угорської армії в чотирнадцятому році є справою рук, головним чином, військ Київського і Одеського округів. І за мирних часів «хахли» були найбільш бажаним елементом у кожній частині, здебільшого селяни — слухняні, нерозбещені, кмітливі. Великий процент з них ішов у фельдфебелі, вахмістри, залишався на поверхтерміновій службі. Разом з тим значна кількість «малоросів» (малорослих) на ділі була «великорослими», комплектуючи гвардію, флот і кінноту. Взагалі, українці с кладали чудовий бойовий елемент для… чужої держави. Отже — так чи інакше! — армія Петлюри мала б бути козачого духу, складу й натури, мала б бути зразковою. Але! Частина колишніх солдат зіпсувалася через славетну революцію і славетні свободи без обов’язків, деякий відсоток набув нахилу до грабунків. Серед офіцерів, опріч ініціативних та відважних, були звичайні розбещені авантюристи, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання, — назагал Наддніпрянська Армія була менш упорядкованою та організованою, ніж Армія Галицька. Зате переважала в іншому — битися на всі чотири сторони світу, персональною ініціативою, особливо в умовах партизансько-більшовицького фронту…

Отже, прекрасна могла б бути комбінація, — думав Тарнавський, — коби поєднати акуратність, обмеженість в бажаннях, навик до послуху і ладу галичан з ініціативою, відчайдушністю, козацьким розмахом наддніпрян! Чи вдасться? У всякому разі — що цікаво! Слов’янські, надто «руські», полки доброю славою вкрили себе на всіх фронтах — тільки не на своєму, тільки не на своїй території… Парадокс? Диво? Чи як?

Нестерпно пекло сонце. Повітря розімліле, вдушливе. Спека. Жовтогарячі соняхи в’янули, в’янули й люди, в’янули й коні. Дорога вилась поміж хлібів, садків, горбів, з яких виступали кам’яні брили. І — тиша. Якась дивна глуха тиша. Може, й не така вже глуха, бо на війні не буває глухого затишшя. Але на цей раз була саме ця якась глуха тиша, може, тому, що потомлені люди йшли чи їхали на возах потомлено й німотно, навіть коні не форкали. Лиш сутужно скрипіли колеса, наче в той спосіб жалілися, що покидають отчу землю.

Таня трималася за ручку воза, на якому лежали поранені,— вона трималася за одну, а Вайда — за другу. Оксана плелася позаду, похнюплена і згорблена. На придоріжжі тополя тривожно шепотіла листям, наче в її житті щось мало змінитися. А може, відчула, що дні її потихеньку таки конають? Бо вже осінь не за горами, бо вже сумніє довколишність, мов украй зістаріла людина, котра пригадує, що ось-ось дихне останній раз.

Зате на лугах справжній бал квітів — дзвоники, півники, гвоздики… І невеликі кущики цариці літнього балу — троянди. Але в них теж зачало жовтіти листячко…

«Отут би Івана Купала святкувати, — подумала Оксана. — Збирати Іванової ночі квіти, водити з піснями хороводи навколо багать… Але! Одумайся, дівче! В таку лиху годину дурне таке лізе тобі в голову!..»

Та хоча заперечила собі, проте особливої трагедії для себе не вбачала в тому, що переходить Збруч. Вона ж не галичанка. І цей перехід Збруча наближає її додому, адже назад вороття нема. Вона знов подумала про свято Івана Купала. Їй спом’янулось одне таке свято в рідній Кодні — над річкою, біля мосту через Коденку. Вона його добре пам’ятає. Але в ту ніч не зірвала вогненного цвіту папороті… Не зірвала. То чи зірве коли-небудь? Чи не краще повернутись до батьківського дому й в спокої, тиші домучувати свої дні? Не треба ж себе завчасу пхати в могилу… Хіба мало на світі одиноких? Живуть же якось. А там — мати, сестри.

Правда, порив її думок стримував Ярослав. Вона вірила в диво — а раптом доля пошле їй його, і вони житимуть разом. Їй так добре з ним. Вони могли б разом спокійно поселитися в Кодні, там така краса: річка, луки, цілюще повітря й далеко від біди.

Хоч би з ним зараз нічого не сталося у Львові. Ці поляки геть-чисто ненормальні.

— Оксано! — Таня відриває руку від вичовганої ручиці, зупиняється. — Як там у вас, на тій Україні?

— Як і у вас… — знизує плечима. — Люди як люди.

— Незвично все-таки, — зітхнула дівчина. — Звичайно, люди як люди, але і звичаї не ті, і хата не своя — чужина все-таки, чужина… Не гнівайся, що я так кажу.

— Чого ж мені гніватись! Правду кажеш — тобі чужина.

Попереду була чужина, а позаду — дими та мряка.

Проте в Таниній душі теплилася надія: а може, щось зміниться?

— Можливо, щось зміниться, — відкрилася перед Антоном. — Як ти міркуєш? Навіть татари вічно не панували, навіть німці покинули Україну…

— Бо їх вигнали!

— А турки?

— Ну, чого ти мене мучиш? — не витримав завжди спокійний Вайда. — Ну, зміниться… Перезимуємо там у них, на тій Україні, а весною повернемося додому…

Повів очима по безконечній валці підвід. Був спечний літній день, і п’ять патронів на стрільця… На Збручі безтурботно гойдалися ніжно-сумні білі лілеї.

Обози, обози, обози…

Коли підвода, за яку трималися Таня і Антон, наблизилася до мосту, звідкись, з обочини розтовченої дороги, підбіг стрункий циганкуватий юнак. Пішов поруч з Вайдою.

— Я Петрусь Дударик! — по-дитячому наївно, але якось гордовито представився, ніби був генералом. А на верхній губі лиш висипалися чорняві волосинки.

— То й що? — всміхнувся Вайда, не без цікавості розглядаючи хлопця: хлопець як хлопець, може, дещо затендітний для села, а чи бережуть його, бо руки не хліборобські, щось у них делікатне, слабке, і надто довгі, дещо аж блідуваті пальці.

— Візьміть з собою.

— Куди?

— У похід, — цілком серйозно говорив юнак, благально дивлячись Антонові в очі.

— Скільки ж тобі?

— Сімнадцять, — сказав так, ніби йому було щонайменше двадцять сім.

— Що ж ти вмієш?

— Співати… — і знову цілковита серйозність в каруватих очах і той же благальний погляд.

Він явно потішав Вайду, та Антон враз стримав себе. Насміхатися над хлопцем було б цілковитим знущанням. І хоча хлопець був босоніж, а холоші вище кісток, і хоча виглядав якось кумедно з тією своєю довгою чуприною, і хоча для свого віку говорив майже по-дитячому, та з дитячості цієї вибризкувала сама щирість і чистота — дитя природи. Саме тому, що це було дитя природи, Антонові стало його жаль, і він сказав дуже серйозно і, здавалося переконливо:

— Це вельми похвально й приємно, що ти вмієш співати, але на війні, дорогий мій, треба вміти стріляти.

— Те-е-е! — протягнув, не сконфузившись, якось зневажливо Дударик. — Стріляти і пса можна навчити. А ось співати… — на хвилину замріяно замовк. — Співати не кожен може. Візьміть, бо все одно як не до вас, то до когось іншого пристану.

— І нащо воно тобі? Хіба зле вдома?

— Ні, не зле.

— То чого ж ти?

— Якби я знав… візьміть.

Неподалеку вибухнув снаряд, і Петрусь здригнувся — він тільки здригнувся, але не злякався. Антон подумав: попросили його, аби заспівав? Ні! То було б наругою.

— Що ж, ходи, потім заспіваєш.

— Дякую. Я відразу запримітив, що ви добрий, — добросердно говорив хлопець. — Тому саме до вас і звернувся.

Вайда промовчав. Він не любив, коли йому лестили, а помимо того, нарешті і їхня підвода сягла моста, по обидва боки якого просто в одежі бабралися стрільці, освіжаючись бодай у такий спосіб.

— Наша сучасна Лета, — замислено промовив Вайда. — На ріках вавілонських, там ми сиділи і плакали…

Його не розуміли. Ті, хто слухав, не знали грецьких міфів, — у підземному царстві мертвих протікає Лета, ковток води з неї — і забуваєш землю, і життя на тій землі, і тебе нема… Та Антон не збирався нікому пояснювати, що таке Лета, що таке плач на ріках вавілонських, бо зараз горло здушував камінь-клубок, і Антон навіть якщо й хотів би, то слово не прокололо б того клубка. Посередині мосту він зупинився, аби ще раз оглянутися, попрощатись з Галичиною. Несподівано зупинилися й коні, наче хотіли спробувати дошки під копитами.

— Вперед! — хтось розлютовано гаркнув Вайді в потилицю. — Не затримуйся! Вперед!

Однак йому важко було переступити цей поріг-міст, але він змушений. І він переступив-таки, і вже на тому боці ріки зупинився, пустився ручиці й став на обочині.

На окопах, на вирвах од снарядів — рідкі житні колоски. Через поля тягнувся кільчастий колючий дріт — сліди недавніх російсько-австрійських боїв.

А обози сунули, і люди — похмурі й втомлені, зів’ялі, похилені. Ті, що купалися, наздогнали своїх, а в ріку кидалися все нові й нові. Аж кишіло у воді.

«Прощай, земле Галицька…»

Дикі думки вирували в Антоновій душі: що ж то буде за армія без території? Звичайно, клич Петлюри «Через Київ веде дорога на Львів», може, й мав якийсь сенс, однак же все те було таке фальшиве, що Вайда в нього не вірив. Поляки тиснуть, румуни тиснуть, більшовики — в Проскурові, а Петлюра обіцяє Львів через Київ. Розуміє Антон: за Збручем українська земля, проте серце казало, що вона не те що чужа, що тут пахне катастрофою. Адже йшли голі, босі, голодні, обезсилені. Не вірив ще й тому, що занадто багато було в Петрушевича віри в Антанту, — той вірив в Антанту, а та подарувала Галичину полякам. Сліпота!

«Ну що ж, так і буде — перейдемо, поволочимося, — думав Антон. — А круки матимуть поживу».

З похнюпленою головою він наздогнав свою підводу й Таню, мовчки, не соромлячись сторонніх, поклав на талію дівчини нескалічену руку, ласкаво обняв свою любов — таку тоненьку, як тростина, з маленькими, майже непомітними грудьми. І таку добру. Вони йшли в парі, їм довго йти в парі… до білої берізки.

— Мені легко з тобою, — прошепотіла дівчина, глянула світлими, ще дитячими оченятами й потерлася щокою об його плече. — Я без тебе пропала б…

— Ми сироти, — відказав Вайда, опускаючи руку, бо відчув, що Таня гнеться під її тягарем. — Вічні сироти…

— Боже, як там мати сама… — її кинуло в пекучу журу, і щось таке пекуче занило під грудьми.

— Але ж вона радила тобі їхати з нами, — Антон чи то розраджував, чи виправдовував її.

— Та радила… — тихо, якось нишком, проте дуже боляче зітхнула дівчина. — Але мені легко з тобою, так легко на цій чужині… Ми повернемось? Правда?

— Повернемось… — він хотів сказати якомога твердіше, але цього разу лиш видушив слово..

Оксана не чула їхньої розмови, та по тій щирості жестів визначила, що вони зараз щасливі. Нічого, повернеться Ярослав, і ти також будеш щасливою. Ти й зараз наче щаслива. Справді, перехід Збруча має для тебе інше забарвлення — все-таки знайомі, рідні краї — до Житомира і Кодні зовсім близько… Вона відчула, що починає заспокоюватися. Тут, за Збручем, вона усім допоможе… Ото тільки щоб скоріше повернувся Ярослав, тоді… тоді вона усіх — Антона, Таню, Ярослава — запросила б до Кодні,— вони б собі добре там жили… Глянула на Петруся, що дибав поруч. І його, звичайно, заманила б…

А Дударик був зараз і близький, і далекий. Він не осуджував своїх знайомих, що мало вділяють йому уваги: в кожного з них своє горе, — йому хотілося співати. Хотілось — і все! Він був невгомонний, переповнений якоюсь внутрішньою силою, котра не могла довго бути закутою в панцир, а мусила вирватися на простір, і він подумки, німо заспівав, — дрібний шелест вербички…

Вечоріло. Вздовж обозу мчав вершник, сповіщаючи, що зараз буде село, в ньому зупинка на нічліг. Петрусь обірвав свою німу пісню, Оксана хутко підступила до Тані. Справді, невдовзі забовваніли будинки, рідкі садки. Вайда зрозумів, що легкої ночі не буде, але заспокоїв себе тим, що вже забув про легкі ночі. Люди на війні мов тварини: лягають як попало і куди попало, мріючи про малюсіньке місце, де можна було б примоститися. З приємністю ліг би на фірі, та на ній поранені. Якби ж то ще одна підвода! Спробуй вигідно розміститись, якщо в обозі десятки підвід! Про вигоду може тільки наснитися.

Був звичайний гармидер, лайка, крики, подекуди мало не доходило до бійки, бо підвід було багато, а обійсть мало, тож в'їжджало по кілька на подвір’я. Біля одного з них, з високим тином, на якому догори дном стирчали горщики, Вайда звелів зупинитися. Відчинивши хвіртку, побачив повняву молодицю з подвійним підборіддям, хотів попроситися у двір, однак та не дала йому ані слова сказати, а замахала руками:

— У мене вже є!

За натурою Антон був стриманим, чемним хлопцем, до горлохватів не належав. Але то було давно, в мирні часи, коли його ровесники лазили по чужих садках, а він скромно просив у господаря яблуко чи грушку. Тепер же він був солдатом. І те, що сказала зараз жінка, для нього нічого не важило, — рівнозначно, якби вона плюнула собі під ноги. Оцю фразу «В мене вже є!» він чув сотні разів, з різними інтонаціями та відтінками. Вона на нього не справляла ніякісінького враження, його душа була склепана з фронтового диму й осколків, вона згусла, зацементувалася.

— Так, у мене вже є,— повторила молодиця.

— У нас поранені,— він не чекав її згоди, а сам відчинив ворота. — Заїздіть!

— Ви також австрійці? — похмуро спитала молодиця з подвійним підгарлям, прискіпливо позираючи на всіх.

— Галичани ми, — прийшла на поміч Антонові Таня. — А Оксана ось з ваших країв.

— Все одно австрійці,— молодиця, однак, своє і, скісно кинувши оком на воза, спитала: — 3 вошима?

— Ми їх залишили по той бік Збруча, — Вайда спробував відбутися жартом. — Ви нам ліпше молока продайте.

— Для себе не вистачає,— повнява молодиця з подвійним підгарлям закрила ворота й подалася до хати.

Вайда раптом побачив, що в глибині двору вже стояла підвода, побіля — нікого, мабуть, її пожильці розташувалися в хаті. Вайда не став заводити з ними знайомства. Прийшли ті першими — їм і першість. Та й яке знайомство?!

— Будемо вечеряти, бо скоро ніч, — сказав, виймаючи те, що було, та розстеляючи на траві коца. — І ти, Петрусю, присідай, бо на голодний живіт далеко не заїдеш.

Тим часом дівчата подавали їжу пораненим, а вже тоді приєдналися до Антона, Петруся і фірмана.

Коли закінчували трапезу, з хати вийшла повнява молодиця з подвійним підгарлям.

— Дівчата хай ідуть до господи, якось втиснемося, а ви, мужики, і під небом побудете — вам родити не треба.

— І за те дякуємо…

Вайда приніс якоїсь напівгнилої соломи, розіслав на траві під возом і влігся першим. Ніч була зоряна, тепла, і це трохи заспокоювало: холодно не буде, це тобі не зимові окопи на цвинтарі під Львовом. О Боже милий, зглянься на людей, поможи їм, якщо ти є…

— Лягай, Петрусю.

— Я ще трошки поброджу… — якось ніяково, скромно сказав хлопець. — В такі ночі гарно думається. Й дуже хочеться співати… Навіть самому складати пісні.

— Ну співай, співай.

Мабуть, ніде, як на фронті, не засинається: ще не встиг Антон сісти, як уже чув, що на повіках повис сон. Але тут із зоряної ночі виринула людська тінь. Чоловік присів навпочіпки, схилився над Антоном:

— Ви стрілець Галицької Армії?

— Так, — відповів Вайда, ледь долаючи сон і ледь стримуючи роздратування, що його розторсали.

— Переходьте до нас, — запропонував чоловік з ночі доволі впевнено, а ще більше безпардонно.

— Куди до вас? — не второпав Антон. — До хати?

— Та ні, до якої там хати! — черкнув долонею темінь чоловік з ночі.— В армію Головного отамана.

— А ми ж і так з вами, — нарешті Вайда одігнав сон, докумекавши, чого від нього жадають.

— Ні, ви безпосередньо ідіть до нас, — сказав чоловік з ночі.— Кидайте свою армію…

— Це смішно!

— Я добре вам заплачу, — переконував чоловік з ночі.— В нашій армії матимете пристойну одежу, справжні харчі.

— Дайте мені спокій! — розсердився Вайда. — І не дратуйте мене, бо матимете неприємності.

— Пошкодуєте! — і чоловік канув у ніч.

Вайда плюнув услід. Його, може, дратувало не стільки те, що той йому пропонував, як те, що сон перервав.

— Чого він хотів? — наблизився Петрусь, що досі замріяно сновигав у садку. — І хто це?

— Ніхто… Диявол! — Вайда засміявся, але то був невеселий сміх, сміх крізь зуби. Вайда знову вкрився шинелею.

— А ви такий молодий і такий сивий…

Тепер Вайду почав дратувати Дударик — наче всі змовилися, щоб не дати йому відпочити.

— Цікаве таке життя — циганське… — тихо, мрійно зажебонів хлопець, мов джміль. — Правда?

— Цікаве, — кинув Вайда. — Але спи!

— Анітрохи не хочеться…

— То дай мені поспати! — Вайда сказав майже сердито. — І все-таки сам лягай, завтра тебе чекає дорога.

Він ненароком глянув на захід. Там палали нічні заграви: панують галлерчики, завадять новий порядок — кожен, хто вдирається в чужу землю, неодмінно заводить свій порядок.

На досвітку, коли всі вже повставали і зібралися рушати далі, повітря струснув вибух. Потім другий, третій.

— Рвуть мости, — визначив Вайда. — На Збручі…

Мало зійти сонце, а люди німо дивилися на чорні дими, що оповивали світанкове небо.

— Ось і все, — сухо обронив Вайда.

— А там Ярослав! — вжахнулася Оксана, аж руки заломила, поглядаючи одуріло то на Антона, то на Таню.

— Його не зачеплять, — розраджував Вайда. — Він парламентар, а парламентар — особа недоторканна.

— Це правда? — перепитала, аби увіруватись.

— Звичайно, — підтвердив Антон. Але то була напівправда. Ох-ох, скільки їх загинуло, парламентарів.

З хати вийшла повнява молодиця, зараз, після сну, її подвійне підгарля було особливо виразно окреслене — наче курячі вола, одкашлявшись, сказала:

— Вже їдете… Чи вернетесь?

— Куди вернемось? — спитав Вайда.

— А Бог вас знає!

Вайда хотів їй нагрубити. Стримався. Треба залишати про себе добрі спогади. Не варвари ж!

— Нагодуйте поранених, — стримано попросив дівчат. — Сніданок їх трохи підкріпить.

Коні були запряжені, вони були худі, як і люди. А на заході все стояли чорні дими. Десь жалібно мукало телятко. Підводи одна за одною виїздили з дворів.

Не спалося галицьким парламентарям. Шухевич, Грицан, Поточняк — як темна туча, злі, збуджені, напружені — не до сну! І все ж уранці навідався майор, назвавши себе представником генштабу. Грицан, якого враз почала морити дрімота, скліпнув недовірливо очима: Стемпковський? А таки він! Але ж недавно був у Парижі, пив вино з юною кралею. І вже тут? Метаморфоза… І доки він ставатиме поперек дороги?

— Вітаю вас, панове, — з апломбом, але дипломатично сказав Стемпковський, ковзнувши поглядом, та Ярослава ніби не помітив. — Маю наказ спровадити панів до команди Галицько-Волинського фронту у Львові.

— Ми раді,— так само дипломатично й стримано відказав Шухевич. — Хоч це треба було давно зробити…

— Можливо, — ввічливо погодився Стемпковський. — Однак це не від мене залежить. Отже, поїдемо на Бучач — Монастириська — Станіслав — Галич — Рогатин — Перемишляни…

«Молодець, — подумав Грицан. — Я для нього абсолютно не існую. Молодець. Вчись, Славчику, вчись! Що ж, перейняти для себе чужу пиху також інколи не завадить».

— Але є коротший шлях, — зауважив Поточняк.

— Дорога ця в лихому стані,— незворушно відказав Стемпковський, всміхаючись гонорово та єхидно. — А крім того, я виконую волю командування.

«Брешеш! — з ненавистю подумав Грицан. — Ти просто хочеш виграти час для Галлера».

Шухевич зрозумів: заперечувати безнадійно, цей високий, чорнявий пан майор, як видно, невмолимий — в нього повні штани пихи.

— У такому разі вже треба рушати, — сказав Шухевич.

— Дуже прошу, — байдуже зреагував Стемпковський.

Через пару хвилин галицька місія була в машині, Стемпковський своєю їхав попереду — передня повзла, мов жук.

— Я собі кості намуляв на перині…— засміявся враз нервово Устимчик, повертівши голівкою, маючи на увазі ніч, яку вони провели в соломі на долівці.— Розкішно…

На Ярослава жарт не подіяв. Поля порожні, села порожні. Сумно скиглила одинока чайка, шарудів вітер у столочених хлібах. Пустеля… Машина обігнала валку полонених галичан, обірвані, сумні, вони топтали босими ногами брукований шлях, скорботно повертаючи голови на гуркіт моторів.

«Диво історії,— міркував Ярослав, — полонений іде в полон на своїй землі. І буде в полоні на своїй землі».

Він закурив, щоб притупити розум. Але не помагало. Мовчав аж до Бучача, — а в Бучачі зустріли валку новеньких легковиків.

— На фронт, — буркнув Анатоль.

— Французька, — одразу визначив Грицан і ненависно, з понурим сарказмом: — Дарунок милої Франції рідному генералу Галлеру…

Нараз машина Стемпковського зупинилася. Загальмував і Устимчик. Грицан ледь зубами не заскреготав. У цю хвилину він би застрелив Стемпковського…

— Знов щось вигадав, — процідив він люто, спостерігаючи, як неквапливо вилазить з машини Адам, як наближається ніби нехотя, перевальцем.

— Бензину треба, — пояснив Стемпковський з осміхом, майже глумливо. — Отже, доведеться почекати…

— Місьо, скористайся нагодою, заправся і ти, — Щухевич торкнув Устимчика за рукав. — На бензин тепер не густо, хоч і маємо власну нафту.

— Як дають, то чому не брати! — і підігнав машину до цистерн. Проворно викотився з-за керма. Та білоголовий поляк застеріг:

— Не вільно вам давати…

— Як? — Місьо на якусь мить отетерів, закліпав очима, потім нахмурився, відтак його прорвало, і він гаркнув: — Сам напийся!

— Не треба, — застеріг Ярослав. — Ми дипломати.

— Дав би я йому в зуби… — Місьо — за своє.

— Прибережи кулаки, — хмуро порадив Шухевич. — Знадобляться.

Мусили мовчати й ждати, розуміючи, що це хитрий викрут. Сил не вистачало навіть на прокляття. Від курива вже сохло в горлі. Нарешті Стемпковський виліз із свого авта й наблизився, відчинив передні дверцята, де сидів отаман Шухевич.

— О, тепер можна далі,— сказав, знову осміхнувшись, і лукаво, з погордою коротко глипнув на Ярослава.

Через Стрипу, оскільки міст був зірваний, переправлялися паромом, хоча й не відразу. І все ж о першій годині наближалися до Станіслава.

— Отже, ми ще сьогодні будемо у Львові,— визначив Шухевич, потираючи долонею гостре підборіддя.

— Та скільки там тої їзди! — Устимчик з досадою поморщився. — Най би тільки не зупинявся більше.

Однак несподівано машина Стемпковського круто запетляла тісними вуличками Станіслава і незабаром завернула до готелю. Поточняк оторопіло поглянув на Грицана:

— Що він надумав?

— А дідько його знає! — Ярослав знизав плечима. — Від нього всього можна чекати — тактика…

— Сравді, чого до готелю? — насторожився Шухевич.

Проте легковик Стемпковського кермував саме до готелю.

Коли зупинився, Анатоль, як очманілий, мало не клацаючи спересердя зубами, ринув до Стемпковського, мов на герць.

— Чому ми приїхали до готелю? — він аж задихався від люті, готовий вихопити пістолет і вбити того на місці.

— Я роблю те, що мені веліло моє командування, — знов незворушно відказав Стемпковський. — Я тут ні при чім. — І додав глумливо: — Звертайтесь до генерала Галлера…

— Але ж ми повинні бути сьогодні у Львові,— вперте чоло Поточняка покрилося зернистим потом.

— Це не залежить від мене. — Стемпковський всміхнувся так мило, ніби вибачався. — Мені сказано: дати нагоду панам відпочити, нагодувати, а завтра о четвертій ранку виїхати. Ви ж самі розумієте, я собою не розпоряджаюсь.

— Неподобство! — пробурчав Анатоль.

— Так, усе чиниться для того, аби ми прибули до Львова тоді, коли поляки займуть всю Східну Галичину, — слухаючи їхню розмову, розмірковував Ярослав. — Примітивна хитрість.

— А що поробиш! — Шухевич сплюнув.

— Власне, куди ви квапитесь? — ледь приховуючи глум, знов усміхнувся Стемпковський. — Зрештою, мені дані повноваження вислухати вас. Отже, можемо говорити.

Тепер прорвало й Грицана. Але на його лиці ніхто нічого не прочитав би. Дипломат мусить бути дипломатом. Ще в Парижі Ярослав привчав себе до цього. Отож виліз з машини й спокійно, стримано, неголосно зауважив Стемпковському:

— Я колись казав одному чоловікові, що благородний переможець не стане зневажати переможеного противника.

— Мудро, — не розгубився Адам. — Але я ще раз повторюю панам: маю повноваження… Власне, вам нема чого їхати до Львова. Викладайте все тут. І ми зможемо вирішити всі питання, які вас непокоять, себто я передам у штаб.

— Ні,— рішуче заперечив Шухевич, котрий також приступив до гурту. — Ми просимо доставити нас до Львова. У нас також є свої повноваження.

— Ваша справа, завтра доставлю, — вже без посмішки розвів руками Стемпковський і звернувся до офіцера, що виглядав з машини: — Покажіть панам місто, покажіть, де можна пообідати, покажіть, де мають заночувати, — кімната там готова, — і потурбуйтесь про їхню охорону, — наголосив з особливим притиском. — Так, саме про їхню охорону.

— Але ж… — Шухевич поривався заперечувати.

— До завтра, панове! — різко обірвав Стемпковський і, глумливо приклацнувши закаблуками, розвів руками. — На жаль, панове, служба не дозволяє мені бути у вашому товаристві.

Він ще раз приклацнув закаблуками й забрався у своє авто. Шофер дав газ, і Ярослава огорнуло смердючим димом. Офіцер допитливо глянув на Поточняка, маючи, певне, його за старшого, бо саме Анатоль першим затіяв увесь цей бунт.

— У готель і обідати?

— Погодься, — торкнув Анатоля Грицан. — Це вимотування нервів ні до чого не приведе. Побережім сили.

— Хай буде, — сказав натомість Шухевич.

І готель, і ресторан були Ярославові добре знайомі. Тут, у ресторані, він не раз трапезував, не раз приходив сюди з Вітовським, коли разом готували втечу з тюрми Мирослава Січинського. А тепер скрізь чутно мову чужинців, які забрали і землю, і місто, і цей ресторан. Зрештою, мова ця лунала й раніше, практично кілька століть, та все ж тоді було інакше, принаймні тому, що галичани почувалися такими-сякими господарями на цій землі — як індійці в Америці…

— Ярославе!

Грицан мимоволі повернув голову на голос — голос був знайомий — Марта. Вона сиділа за столом поруч з Шарварком у якійсь компанії. Компанія невеличка — чоловік п’ять, але всі були розчервонілі, ситі, безтурботно розмовляли.

«Шарваркові співаки і танцюристки, — здогадався Ярослав. — Що ж, йому однаково, кому служити, кому співати. Лише б гроші! Йому будь-яка влада на руку…»

— Моє поважання, — Грицан стримано поклонився, відчуваючи, як піт від ненависті зрошує його чоло.

— До нас! — закомандував Шарварко.

— Дякую! Я не сам.

Ярославові враз відхотілося їсти. Присутність Марти, Шарварка і галасливої компанії доводили його до отупіння. Навіть свіжа пахуча котлета не лізла в рот, і він одклав ножа та виделку, зіслався на біль у животі й м’яко сказав Шухевичу, що бажає трохи, бодай годинку, перепочити.

Не чекаючи дозволу, виліз із-за столу й побрів до відведеної їм кімнати. Впав у брудне ліжко. Він лежав і згадував Тернопіль, вірніше ночі, коли в постелі лежала Марта, а на столі полум'яніли гвоздики. І в Марти була рожева сорочка — така ніжна рожева льоля…

Думки про Марту змусили згадати Стасю. Черствий хліб поживніший… Чи знайшла Стася те, що шукала? Чому ж, штани на одну ніч легко знайти. Сина шкода. Як він там, Аскольдик? Виріс, мабуть? А може, навпаки? Може, худий, немічний, як теперішній цей розбурханий світ? Нічого, Оксана народить тобі ще одного Аскольда. «Навіть від одного батька не буває однакових дітей». Йому стало прикро від цієї думки. Він почував себе винним перед Оксаною, він шкодував, що зв'язав себе з нею, він не знайшов того, чого шукав. Для когось іншого Оксана була б чудовою дружиною. Вона ж бо така покірна, дбайлива, слухняна. І разом з тим далека від того, що діється у світі, що діється в Галичині. Вона помічниця не з покликання, а лише тому, що їй конче хочеться мати чоловіка. Що ж, зрозуміти її неважко: тіло потребує свого…

«Та ну їх до чорта, бабів! — оді гнав настирливі гадки. — Ось дружину Вітовського провідати б. Але як? Туди зараз ніхто не пустить, до Рожнятова. Та й, може, вона десь переховується. Чоловік же був військовим міністром».

Хоч би трошки заснути! На хвилинку. Але сон мовби відцурався — тільки очі заплющені. Вже й поприходили Шухевич, Поточняк, пороздягалися, вляглися. І після безсонної ночі на соломі враз захропіли, а Грицан відчув, що не засне. Серце і мозок їли прикрі гадки. Адже теперішня місія — не якась собі забава, а десятки тисяч вояків Галицької Армії, мільйони людей в Галичині, які чекають спокою, вони ж бо так стомилися — і розорилися! — від воєнної розрухи. Перемир’я дало б їм полегкість бодай на якийсь час. Але відчував, що не буде його, спокою. І він мучився так, що почала боліти голова. Він вийшов з номера.

У вестибюлі заклякло сидів офіцер, — як тільки уздрів Ярослава, рвучко підхопився і надто застережливо, похмуро, навіть погрозливо спитав:

— Цо пан потребує?

— Пройтися.

— Прошу, як пан того хоче. — І гукнув щуплого жовніра, якого Ярослав навіть не запримітив. — Супроводжуй пана. На кожнім кроці. І цілісіньким проведи до гостиниці.

— Слухаю, пане капітане! — козирнув хвацько жовнір.

Грицан вийшов першим, а щуплий жовнір за ним назирці. Враз з ресторану вигулькнула галаслива Шарваркова компанія. Дівчата щось виривали з Шарваркових рук, а Марта голосно реготала на повен рот. Ярослав зупинився, став обік, даючи їм дорогу. Як він молив Бога, аби ні Марта, ні Шарварко більше до нього не зверталися. На щастя, Шарварко навіть не запримітив його, а Марта, ковзнувши п’яненьким поглядом, підняла ручку й дрібно перебирала-махала пальчиками.

— До побачення, Славчику…

Він не відповів. Стовбичив як пень. Невже він колись був закоханий в неї? Невже міг її кохати? За що ж? За пагорбок Венери? Тьху! Курва!

— Куди пан бажає? — спитав щупленький жовнір.

— До «Діброви».

— У тюрму? — витріщився.

— Ні, під стіни «Діброви», — сказав Грицан, пронизливо дивлячись на нього та стримуючи ненависть. — Хочу ще раз побачити хату, звідки вийшов на волю Мирослав Січинський. Знаєте такого? Ні? Він застрелив вашого Потоцького!

Щуплий жовнір знизав плечима. Ярослав подумав: знає… Та більше розмовляти не став, хоча жаглося дошкулити йому бодай отакими нагадуваннями, зневажити, притоптати. На подвір’ї готелю порався біля автомобіля Устимчик. Уздрівши Ярослава мало не під конвоєм, наполошився:

— Куди ви?

— Прогулятися.

— А я думав…

— Нічого не треба думати!

Грицан потоптався коло тюрми, прогулявся в парку, а вернувшись до готелю, попросив у буфеті чарку горілки, сподіваючись, що хміль зморить і він засне. Однак заснув лише після дванадцятої. Вранці його розторсав Анатоль: вставай, їдемо. Коли Ярослав, наспіх причепурившись, спустився в хол, Стемпковський, позіхнувши та поталапавши пальцями по губах, весело, з насмішкою промовив:

— Отже, рушаємо далі, а ти хвилювався…

Грицан лише зблиснув очима. І мовчки проминув його. Поточняк і Шухевич уже сиділи в авто, аж незручно, що він припізнився. Привітавшись з Шухевичем, умостився позаду поруч з Анатолем.

Вони поїхали на Галич. Ярослав і далі мовчав, винувато та похнюплено поглядаючи на шпакувату потилицю Шухевича, що також мовчав та час від часу потирав долонею чоло, мовби проганяв дрімоту а чи щось натужливо думав.

Перед Рогатином машина Стемпковського, що й нині поволі тяглася попереду, збочила з сірого вузького гостинця — Устимчик машинально натис на гальма.

— Почалося, — просичав Поточняк.

На цей раз до галичан підійшов не Стемпковський, а його шофер. Підкрутивши руді вуса, сказав до Шухевича:

— Пан майор радить панам поснідати… В оцій он корчмі,— він показав на хатину край дороги.

— Яке ще снідання? — спалахнув той.

— Ми поснідаємо, — Ярослав притримав Шухевича за руку. — Не перечте, пане Степане, зберігайте спокій. Звикайте. Ще не те буде.

— Але ж…

— Чим сильніше ми будемо бунтувати, тим більше вони будуть знущатися над нами. Елементарно!

— Видко, що так, — підтвердив Поточняк.

Харчевня, як на ті часи, була доволі затишна й багата.

Стемпковський галантно запросив усіх за один стіл, сам усім замовив яєчню з шинкою, квашеної капусти з олією, чорну каву.

— Горілки по чарці вип’ємо? — звернувся до Шухевича, як до старшого. — Не турбуйтеся, панове, снідання не державне, так би мовити, конто…

— Можна і горілки, — погодився Шухевич, але в тій згоді явно чулися нотки зневаги й презирства.

— Таки довелося нам сісти за один стіл… — не без глуму та зверхності Адам вимайстрував лукаву посмішку. — 3 радістю вип'ю з панами чарку горілки…

— Ви тут господар…

— І пива холодного можна… Так, панове?

Снідали мовчки. Першими впоралися галичани, а Стемпковський зовсім не поспішав. Поточняк, почесавши пальцями напружене підборіддя та витерши хусточкою рота, підвівся:

— Дякую за снідання.

Вони поїхали далі. В Підберізцях Адамова машина знову зупинилася, і знов прийшов Адамів шофер: так і так, панове, поламалася, клята, мушу лагодити… І добру годину порпався в моторі. Устимчик якийсь час куняв за кермом, а далі не витримав — подався на поміч. А коли повернувся, пояснив:

— Хитрують…

— Не важко здогадатися, — засопів Анатоль.

— Я був би за п’ять хвилин направив, — запевнив Устимчик. — Не дали…

До Львова прителіпалися далеко за полудень, — ремствувати не було сил… А зупинив свою машину Стемпковський коло французького готелю по вулиці Легіонів, де містився штаб Галицько-Польського фронту, — штаб на першому поверсі, а галичан провів на другий; з-за столика підвівся одутлий капітан.

— Генрік, прилаштуй панів, — звернувся до нього Стемпковський, — а я тим часом з’ясую, як надалі все має виглядати.

Одутлий капітан жестом показав слідувати за ним — галичанам одвели велику кімнату, майже порожню — ліжка, тільки ліжка… Ні стола навіть, ні стільців — тільки ліжка…

— Терпи, козаче, отаманом будеш! — Грицан, як раптово вибухнув нервовим сміхом, так само раптом умовк.

— Вас покличуть, панове, — і одутлий капітан відкозиряв.

— Що ж, най буде… — сказав Шухевич. — Почекаємо.

Кожен — Шухевич, Поточняк, Грицан — сидів на своєму ліжку, — Устимчик залишився в машині. І сиділи наче після екзекуції. А що було чинити? Обурюватись? Сваритися? Вимагати чогось? У кого? І на кого скаржитися? І що це дасть? І хто їх стане слухати? Вони були поза правом. Поза світом…

— Які ж вони все-таки падлюки, — сказав Поточняк, позираючи на розталапані двері з тріщиною посередині.— Кари ляхам, кари!!!

Його слова повисли під закіптюженою стелею. Ярослав, закуривши, підпер голову рукою. Ой, ще буде… Ой, буде! Ні, він не боявся розмови, почував себе доволі твердо, мав тверді аргументи, аби відстояти свою думку. Інша річ, що з ними могли не рахуватися. О, так — після Парижа він міг розмовляти з самим Господом Богом і здолав би його, лише б той чесно дотримувався логіки і фактів. Ярослав ніколи не поважав тих, хто в дискусії використовує свою владу: унікальна слабість туполобих!

Одутлий капітан з’явився десь через півгодини, тримався шляхетно, з достоїнством, не наближаючись, проговорив:

— Прошу, панове, — і знову жест, тільки жест.

Усі трійко потяглися за ним, — він провів їх до тісної кімнати. Те, що побачив Ярослав, приголомшило: за столом сидів Стемпковський. Це що, гра? Грицан одчув, що іще секунда — й не впорається зі своїми нервами.

— Полковник Кесслер обідає,— спокійно сказав Шухевичу Адам. — Мені доручено з вами переговорити.

— Ні в якому разі! — випалив замість того Грицан, хоча право першого голосу належало главі місії.

— Так-так, ми почекаємо полковника, — підтвердив Шухевич, витримавши таку-сяку паузу, а тоді, витерши чоло, без запрошення сів на розхитаного стільця.

— Як хочете, — байдуже знизав плечима Стемпковський. — Але я не думаю, аби змінилося що-небудь.

— Ми почекаємо, — буркнув Поточняк.

— Там, у холі, посидьте… Хоч ні! Генрік, проведи, однак, панів до канцелярії пана полковника.

Вони ждали більше години.

Шеф штабу польської армії в Східній Галичині полковник Кесслер увійшов рвучко, пружно. Ярослав одразу відчув, що все вирішено, — під серцем похололо. Кінець…

— Передовсім, панове, — намагаючись говорити українською мовою, сказав полковник Кесслер, — прийшла депеша, що велична наша польська армія сягнула Збруча.

— Ми це знаємо, — кивнув Грицан.

— Я не можу нічого конкретного обіцяти вам стосовно демаркаційної лінії,— виголошував приготовлені слова полковник Кесслер. — Але хотів би знати, як ви думаєте воювати з більшовиками, не маючи ніякої оперативної бази?

— Це, мабуть, не входить у наші компетенції,— м'яко зауважив Ярослав, нетерпляче випередивши главу своєї делегації та беручи ініціативу в свої руки.

— Ваша армія розбіглася, — посміхнувся посмішкою Стемпковського Кесслер. — Скільки у вас може бути тепер сил?

— І це також не має відношення до нашої місії,— отут сміливо заговорив Шухевич.

— Ми маємо докладні відомості, що тамтешнє населення України не бажає вас прийняти.

— Можна подумати, вас українці хочуть! — пробурмотів Поточняк.

— Гадаю, це питання не підлягає обговоренню, — Шухевич спробував пом’якшити розмову. — Бодай би тому, пане полковнику, що це Україна, а не Польща. Це наші внутрішні справи.

— Що ж, почекаємо відомостей з Варшави, — заключив полковник Ічесслер і звернувся до одутлого капітана: — Проведіть панів до їх нової кімнати. Тільки не тут, не в цьому готелі, а помістіть їх у «Варшавському». Їм треба трохи подумати… Так, у «Варшавському».

— Ходім, — натягаючи чорні м’які рукавички, одутлий капітан пішов першим, сів у машину Стемпковського, вона рушила, за нею повів свою Устимчик.

— Ото знайте, дорогі мої, саме так з нами поводилися в Парижі,— зітхнувши, з гіркотою сказав Грицан. — А Петрушевич нарікає, що ми нічого там не домоглися.

— Хоч Петрушевича мені не згадуй, — скривився Поточняк, — бо мене починає дерти по горлі…

— Добродії, тільки не сваріться, — попросив Шухевич. — Ще нам бракувало всім пересваритися — більше вже нічого не треба.

У «Варшавському» кожному виділили окрему кімнату. По коридору снували вартові з карабінами. Сидів у фотелі черговий офіцер військової жандармерії. А Грицан кусав губи: ми що — заложники? Як усе те розуміти? Чи є люди на землі? І чи є Бог на небі?

З-за пагорбів поволі підіймалося сонце. Велике, чисте, розкішне. І так само поволі розсіювало густу, молочно-сіру мряку. Почорнілі, замшілі дахи оголювались, і безіменний хутірець оживав. Зафоркали коні, загаласували поранені, заметушилися медсестри й санітари.

А попри той, закинутий в подільському степу, хутірець вже тяглася валка возів. Обози, обозй, обози… Переходила Галицька Армія Збруч, ідучи в Україну, а з нею — біженці: старики, жінки, діти… Інтелігенція. До возів тулилися, бо тут і провізія, і приватний скарб. Гляділа Таня на ті обози, в яких перемішались всі барви, як і всі доморослі істоти — від чоловіка до курки, і серце її до болю стискалося. Часом обози котилися у два, а то й в три ряди — чим ближче до полудня, тим довші валки. Здавалось, їм не буде кінця. Їхали важкі вантажні авта, артилерія, їхали шпиталі, команди з поодиноких міст, жандармерія. На конях. І піші. Піші — босоніж, з напухлими ногами.

— Добре, що тепле літо, — з сумом зітхала Таня. — Що би вони робили, бідні, коли холод та дощ…

— А таки добре, — підтакнула Оксана, мимоволі повернувши голову до Дударика-санітара, що невідривно зорив на до каменю випечену липневим сонцем дорогу. — Треба тобі, Петрусю, черевики.

— Мені й босяка добре…

— А восени чи взимку?

— Ще далеко…

— Ага! Далеко… — Оксана цмокнула, застерігаючи хлопця від безпечності.— Тобі так здається. Злетить, що й не запримітиш.

— І зброї тобі треба… — м'яко зауважила Таня.

— Я маю за пазухою револьвер… Вайда дав.

А обози йшли та йшли… На полях легко хвилювало збіжжя, темні надзбручанські ліси запрошували на відпочинок… І часто знесилені коні зупинялися. А піші, котрі чалапали побіч, де хто стояв, там і падали, засинаючи сном невинних, — у ровах, на обочині дороги… Мукали, озираючись увсібіч, корови, що їх гнали поперед себе гуртом чи окрімше, на прив'язі, і молоко капало з тонких дійок…

А обози йшли та йшли… Стрільці — купами на возах. Густо. Щільно. І як ті коні ще тягнуть, — знизувала плеченятами Таня, — і де в них тая міць?

— Чуєте, співають? — Дударик зачудовано розширив майже дитячі свої голубі очі.— І так гарно…

— То пісня наших страждань… — крізь сльози тихо обронила Таня. — То пісня, щоб заглушити наш біль…

— А я плакати не буду, — Петрусь гордо випнув хирляві груди. — Так, не буду… Хай вороги плачуть! — і приєднався до співаків:

А обози йшли та йшли… В Україну. Хто з співом, хто з плачем, та всі з надією: ненадовго, повернуться через якийсь час. Це навіть не відворот — похід за амуніцією, зброєю, набоями! Ми ще піднімемо, ой піднімемо тую червону калину…

Йшли та йшли обози…

— То що, будемо робити сінники? — підводить Оксана до Тані печаль своїх небесних очей в чорному віночку.

— Треба. Ніхто за нас не зробить. Помагай, Петрусю!

Зітхає Таня: ліжко чи сінник — хіба що мрія для поранених чи хворих. Розкіш і комфорт — чиста солома… Ні ліків, ні лікарні. Ліків нема — ліками гендлюють, камфори, йоду, опіуму не знайдеш зі свічкою, зате на чорному ринку — дуже прошу, скільки завгодно! На всю Галицьку Армію, знає тепер Таня, лише двадцять вісім лікарів, і то, здається, разом із санітарними старшинами, з яких мало користі. А недужих усе прибуває й прибуває. А може, не хочуть воювати, ухиляються від служби? Хто його знає! Таня звикла вірити людям.

Для сінників використовують мішки з-під цукру, — в перший день жартували: буде не лише комусь солодко спатися, але можна мішок лизнути, і буде в роті солодко…

— То що там, дівчаточка, ниньки на обід? — до них наблизився молодик з буйним чорним чубом та раненою рукою на підв’язці.

— Фасоля і капуста, — не дивилась на нього Оксана.

— А м’яса ані капіточки?

— Міністр фінансів пан Мартос грошей на м’ясо не дає,— в голосі Тані — хоч і м’якому, сумирному — нарікання.

— Чи Петлюра з’їв?

— Чого ти вчепився Петлюри? — випросталась Оксана. — Ви, галичани, вже не знаєте, за що вчепитися в Петлюри!

— За матню можна… Га-га-га!..

— Тьху, безсоромний!

— А що, неправда? — молодик погладжує здоровою рукою свій буйний чорний чуб. — Раз запросив нас сюди, най годує як слід.

— Самі прийшли…

— Ага, самі! А з ким буде більшовиків бити?

— Не заважай нам!

Молодик дметься й відходить. А Оксані мулько: ану в цю ж хвилину хтось так само різко обходиться з Ярославом? Але чому він так довго не повертається? Може, з ним щось поробили? Нарікати на війну вона вже не нарікає — марна справа, фатум, невідворотна доля. Лишилися хіба оголені нерви. А вона так боїться втратити Ярослава, так боїться. Він її остання надія і опора. Без нього тепер і життя було б не життя.

— Привіт, дорогенькі мої! — бадьорий голос Вайди.

Оксана струшує з обтяжілих віч їдку задуму, а Таня миттю опиняється коло Антона, не чекаючи, заки той наблизиться. Оксана рада за неї — заздрити нема чого: сама кохає. Понад усе.

— Вітайте мене, — так само бадьоро рече Вайда. — Віднині я перекладач у Начальній команді.

— Як це? — не відразу збагнула Таня.

— Дуже просто. Я добре знаю німецьку. І сподобався шефу штабу Шаманеку. Він і сказав: будете перекладачем.

— Ага, тепер зрозуміла.

— Звичайно, це в сто разів краще, ніж окопи, — розсудливо мовить Оксана, знов подумавши про Ярослава.

Дударик стоїть обік, зачакловано позираючи на Вайду, — прізвище високого чина на нього діє магічно.

— А це, Петрусю, тобі,— Антон розстебнув польову сумку, — подарунок.

— Книжка? — скрикує хлопець.

— Ти ж любиш читати?

— Дуже!

— І автор усім відомий, і художник, що її оформляв, знаменитий, — Вайда простягнув Петрусеві ошатний томик.

— «Князь Ярослав Осмомисл», — вголос читав Дударик. — Українська історична повість з дванадцятого століття у двох частях. Написав Осип Назарук. У Львові. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік. Коштом і заходом товариства «Просвіта». — Дударик перевів подих. — Князь Ярослав Осмомисл… Я щось таке чув про нього… — і він спаленів-засоромився.

— Ярослав Осмомисл — князь Галицький, — делікатно розтлумачував Антон. — За його часів Галицьке князівство настільки зміцніло, що заволоділо землями в пониззі Дунаю. Не без успіху вів боротьбу з половцями, правда, в союзі з іншими давньоруськими князями. Збудував чимало укріплених градів. Уклав угоду з Угорщиною і скріпив її шлюбом своєї дочки з королем Стефаном Третім. А щодо прізвища «Осмомисл», то це означає — мудрий, розумний, той, хто має вісім смислів.

— Ой, цікаво… А ви автора знаєте?

— Ми разом вчилися в гімназії.

— Правда?

— На світі, Петрусю, не сама брехня.

— А художника знаєте?

— Бачив, але не розмовляв. Олекса Новаківський родився на Вінниччині, початкову мистецьку освіту здобув в Одесі, закінчив Краківську академію красних мистецтв, а у Львові поселився в тринадцятому році.

— Ви все знаєте…

— Усього сам Господь Бог не знає… Або не хоче знати. А що малюнки Олекси Новаківського — є на останній сторінці.

Дударик умить знайшов її, ту сторінку.

— «Повість цю написано в часі великої війни у Володимирі-Волинському, в червенськім городі Устилузі над Бугом і в Коші Українського Січового Війська в селі Пісочне над Дністром». Ага, є! Є згадка про Олексу Новаківського! — І далі читав: — «Князя» почато першого лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого, а скінчено дев’ятнадцятого жовтня також тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року». Так скоро він написав?..

Дударик, вдячно зорячи на Вайду, обома руками притиснув книжечку до грудей, потому бережно сховав за пазуху — туди, де лежав ще один дарунок Вайди — воронований револьвер…

Прибувши до Кам’янця-Подільського, диктатор Петрушевич розмістив свою Диктатуру над тихоплинним Смотричем, в архієрейському палаці, що виструнчився неподалеку від ринку. В приймальні стояли добротні меблі, на стіні висів образ Ісуса Христа при столярській роботі. Поруч з приймальнею — спальня. Ще одні двері вели на веранду, звідки відкривався чудовий вигляд на закутий в граніт Смотрич. На веранді — довгий стіл, накритий білою скатертиною. Тут усі прибічники Петрушевича обідали й вечеряли — скромно, без напоїв. День і ніч у будинку — подвійна варта. Бувало, в самого Петрушевича вимагали документів. Диктатор не ображався на новачків — він любив порядок, вірив у їхню надійність.

Зараз була середина дня. Парило сонце. Однак Петрушевич був у білій сорочці, при краватці. Стовбичив на веранді, неуважно дивився на закутий в граніт Смотрич, очікуючи на спільну раду Тарнавського і Петлюру. Петлюра його дратував, особливо тепер. Петрушевич не шанував тих, хто говорить без запалу й неясно, а помимо того, Петлюра невиразно ставився до галичан, імлисто, любив їх і не любив, та найгірше, як переконався Петрушевич, не мав популярності, зовсім не знав військової справи, хіба що надміру метушився, сиплячи, як з кулемета, тирадами.

ї взагалі! Обидві сторони, здавалось, судомилися в гарячці… Принаймні так це сприймалося свіжими очима.

Диктатура опиралася на трудову партію, котра донедавна ще називалась національно-демократичною, і радикальну. Рішучим їхнім противником, а отже, й Диктатури, були Селянсько-робітничий союз та соціально-демократична партія — противником як Диктатури, так і всякого іншого — не їхнього! — уряду. Міжпартійні наради, а надто ж — чвари відбувалися в Кам’янець-Подільському, куди збіглися верховоди, мало не щодня. Вони змагали до вироблення спільної платформи, а насправді рвалися — кожен собі — до влади, сіючи між собою ворожнечу, заводячи в оману загал та вносячи розбрат в армію. Як і треба було сподіватися, спільної платформи вони так і не виробили, не було ні надії, ні гарантії, що коли-небудь витворять її. Вони жерлися, як за часів Австро-Угорщини, — два чоловіки — три партії…

Директорія, після ганебно-підлого усунення з голови Винниченка, складалася з Петлюри, Швеця, Макаренка, Андрієвського, — так тривало недовго. А тоді почався розпад. Після державного замаху отамана Оскілки, в якому була замішана партія самостійників, Андрієвський виступив з Директорії; Швець та Макаренко хоч залишились, але були в ній звичайними декоративними фігурами, з якими Петлюра не рахувався; Петрушевич — у тім часі, як його проголосили диктатором, — через непорозуміння з Головним отаманом також практично покинув Директорію. Отже, залишився Петлюра та його уряд — Рада міністрів. Щоправда, Петрушевича Директорія повідомила, що його відставки не приймає, на що той ніяк не відгукнувся. Таким чином, ніхто до пуття не знав: є Петрушевич членом Директорії чи ні. Раз говорили — є, другий — ні,— в залежності до політичної обстановки…

Отже! В ЗУНР «праві» були при владі, а «ліві» — в опозиції. В УНР — навпаки: при владі були «ліві», а «праві» в опозиції. І «праві» з Наддніпрянської України шукали підпори «лівих» з Наддністрянської Галичини… Так було доти, доки галицький уряд мав свою територію. Тепер же відносини загострилися. Весь уряд Директорії займав супроти уряду Диктатури таку ж принципово негативну позицію, як Селянсько-робітничий союз чи соціально-демократична партія, — він вважав його юридично незаконним, а Директорія не визнавала Диктатури правовою установою — що обурювало Петрушевича — і поривалася перейняти те виконання влади, яке на основі акту злуки від 22 січня належало сповняти Національній Раді, створивши і цією метою міністерство галицьких справ та віддавши портфель міністра галичанину Семену Вітику — соціал-демократу і вічному ворогу галицьких «правих».

Хтозна, як усе склалося б надалі, коби не Червона Армія, що загрожувала Кам’янцю-Подільському, де сидів Петлюра — наполошений, безпорадний. Наддніпрянська Армія, як доповідали Петрушевичу, складається з дванадцяти не конче сильних дивізій в загальній силі двадцять п’ять тисяч людей. В часі переходу Галицькою Армією Збруча в руках Директорії був терен, обмежений самим Збручем і Дністром, а з півночі та сходу фронтовою лінією Городок — Ярмолинці — Нова Ушиця — Копайгород — Вапнярка — Ямпіль. Становище Наддніпрянської Армії до того погіршилося, що більшовики сягнули Смотрича, і героїзм Петлюри, його войовничість почали в’янути, як скошене зело…

Стоячи зараз на веранді, Петрушевич мимоволі згадав далекий Відень. Стандартно-елегантний, а також нудний, як бувають нудними міста, які одвідуєш десятки разів і в яких нудишся, наче в клітці. Інша річ — Кам’янець-Подільський. Свіжий і якийсь для Петрушевича загадковий, романтичний навіть. Перлина Поділля. Місто на кам’яному острові… Недарма ж воно так приваблювало чужинців, що товклися по нім упродовж кількох століть. Передусім литовський князь Ольгард, відтак ляхи. Турки… Під їх владою місто перебувало майже три десятки років. Вісімсот хлопчиків забрали вони звідси в яничари. Та найбільше мордувало Петрушевича те, що, як йому стало відомо, Кам’янець-Подільський був одним з пересильних пунктів більшовицької «Искры». Звідки гарантія, що її ідеї не вкорінилися тут, на берегах сивого Смотрича? Мабуть-таки, вкоренилися, бо ж іще в сімнадцятому році тут було проголошено Радянську владу, саме тут учився теперішній член Всеукраїнського ревкому більшовик Дмитро Затонський.

«А може, дарма я вибрав Кам’янець-Подільський? — замислився Петрушевич. — Але ж Петлюра радив…» Петрушевич аж ледь зубами не заскреготав: нечуване дикунство, коли в спільники береш того, кому не довіряєш…

А на веранді тим часом появився генерал Тарнавський зі свитою: його ад’ютант сотник Дмитро Паліїв, шеф штабу Начальної команди полковник Альфред Шаманек, перекладач сотник Антон Вайда. Петрушевич мовчки, заглядаючи в очі, потис кожному руку.

— Прошу сідати, панове, — він машинально глипнув на годинника. — Ви дещо випередили визначений час… Петлюри ще нема.

— Я знав, що його ще не буде, — підкреслено промовив Тарнавський. — І якраз вибрав саме такий час, аби його дійсно не було.

— Чому? У вас якісь секрети?

— Де двоє — секретів нема…

— Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.

— Мені донесли, що вас можуть арештувати, — Тарнавський все ще стояв. — Отже, я страхую вас, пане диктаторе.

— Мене? Страхуєте?

— Мій обов'язок…

— Можуть арештувати… За що?

— Вам ліпше знати…

Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека — треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі — не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з'ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспокоївся.

— Але хто вам сказав, що мене хочуть арештувати? — насторожився, однак, Петрушевич, хапаючись правицею за полу ретельно випрасуваного піджака. — Звідки такі дані?

— В армії є розвідники… — Тарнавський відказав м’яко, але з глибоким підтекстом, а ще з більшим натяком.

— Вигадуєте! — розлютився несподівано диктатор. — Ви всі вже не знаєте, що вигадувати! Арештувати! За що? За те, що я піклуюся про долю Галицької Армії, про долю всієї Галичини? За те? Чи то сон старої кобили? Чи вісті з Дунаївців?

— При чім тут Дунаївці?

— Мені сказали, що ви їздите туди ночувати!

— Признаюсь, був такий гріх…

— І все кидаєте? Армію? Штаб?

— Я хотів годинку поспати в тиші… І тільки!

— Арештувати… — буркнув Петрушевич. — Не каламутьте води!

— Мій обов’язок — попередити вас!

— Попередити… Мене не треба попереджати!

Для Вайди все було новим, а отже, цікавим — він уперше стояв так близько коло Петрушевича. Його вразили елегантність диктатора, енергія, правда, не менш вразив вибух гніву супроти Тарнавського. Адже той має рацію: стрілецтво нині — брага-сирівець. Збурене, люте, розбурхане. Від нього всього можна чекати, як і від наддніпрянців, котрі не конче шанобливо сприйняли диктатора. Вони воліють мати одну владу, їм примарюється, ніби галичани зазіхають на їхню свободу, козачу вольність… Об'їдять та роздягнуть… Зрештою, вирішив Вайда, я можу помилятися. Але твердо переконаний: не буде в нас затишку, спокою за Збручем. І певен, ніхто не знає, що його чекає, чим усе закінчиться. Часом аж моторошно робиться.

— Ну добре, я зважу, пане генерале, на ваше застереження, — Петрушевич посмирнів, навіть зніяковів, позизувавши оком на притишених старшин, котрі покам’яніли на стільцях. — Нам зараз про інше слід помислити. На нас ціла гора звалилася, отже…

Не встиг він докінчити, як двері відчинилися і ввійшов Петлюра — застібнутий по горло френч, упевнений крок, вивірені рухи.

— Слава Україні!

— Героям слава… — промимрив Петрушевич.

Слідом за Головним отаманом з'явилася колоритна фігура його ад’ютанта сотника Крушинського — буйне волосся, пишні вуса, а зростом на голову вище од свого патрона. Останнім зайшов отаман Юрко Тютюнник, якого Петлюра ставив високо і який возив з собою портрет Наполеона…

Перекладати і називати імена тих, хто перед Шаманеком, не було потреби — полковник усіх знав, і Вайда не зводив очей з прибульців. Надто — з Петлюри. Досі він бачив його хіба що на портретах, у натурі — все інакше… Нижчий від Петрушевича… І посмішка його квола… І лице зморене та бліде… А казав же Грицан, що про нього рекли «наш Гарібальді», коли, скинувши гетьмана Скоропадського, в’їхав у Київ. Який же з нього Гарібальді?.. Певне, на портретах усі вожді гарні… А чи спотворені? В усякому разі, на Вайду Петлюра особливого враження не справив. А його самовпевненість аж дратувала. Вайда цінив упевнених, а не самовпевнених, як і простих, а не простаків…

— Перейдемо, панове, до кімнати, — сказав Петрушевич після того, як усі поручкалися, а незнайомі — познайомились.

Так, Вайді було інтересно, проте не роззявляв рота, як дітвак. Йому вже тридцять п’ять. І пожив, і повоював. Самого Франца-Йосифа у Відні видів, у товаристві Івана Франка мав щастя бути. Івана Франка! Вожді приходять і відходять, а Франко зостанеться навіки в людських душах, як і його книжки. Власне, своїми писаннями й житиме.

Антоне! І він зрозумів сам себе: треба було сісти поруч з Шаманеком і перекладати йому слово в слово, про що говоритиметься за круглим столом. І навпаки. Шаманек усміхнувся йому:

— Зараз почнеться справжня робота…

— Хоч би не посварилися…

— Не допустимо.

Петлюра сів і затарабанив по столу блідими пальцями з мало не сизими нігтями, а далі звично схрестив на грудях руки і, граючи голосом і мило всміхаючись, патетично заговорив:

— Я певен, я глибоко переконаний, що ми дійдемо спільної думки. Кожен за цим столом розуміє, що хвиля критична і відповідальність наша перед нацією виняткова. Я майже не сплю… Час не буде нас чекати. Історія також не може чекати. А доля історії зараз у наших руках.

— Що ви пропонуєте? — дипломатично спитав Петрушевич, готуючись в разі потреби до відсічі.

— Я, здається, висловлювався не раз, — Петлюра знизив, приглушив тон, — треба остаточно вирішити справу щодо спільних наших дій, — тепер голос звучав невдоволено, похмуро. — Нам негайно треба брати Київ! Негайно! Зволікати не можна. Ми самі собі шкодимо. А на нас звернуті погляди всього світу! Я хочу почути ваше остаточне слово, пане Петрушевич.

Остаточне слово… Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Петрушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті… Бач, арештувати надумали… Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.

— Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий — Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві,— Петрушевич відстоював свою стару думку. — Якщо відіб’ємо Галичину, зможемо взятися за Київ.

Петлюра скривився. Його дратувало саме слово «Галичина», йому потрібен був Київ, трон!

— Більшовики в Проскурові, вони вдарять нам у спину, — нервово промовив отаман Тютюнник. — Чекайте, чекайте — дочекаєтеся, що вони й вам ударять в спину.

— Такого не буде! Більшовики не підуть на Галичину, — рішуче заперечив Петрушевич. — їм там нема що робити. Галичина бідна. То вам не Донбас, не Кривий Ріг і не пшеничні лани України! Більшовикам на Збручі достатньо стати.

— Якщо, звичайно, поляки не підуть на них, — додав Тарнавський.

— Хотів би я знати, а з ким битися в Києві? — аж тепер сказав своє слово Шаманек. — 3 більшовиками чи з денікінцями? Найліпша операція — на Одесу. Насамперед легше буде туди дістатися, не буде сильного ворожого опору. Та й дорога коротша, ніж на Київ. Над Чорним морем клімат лагідніший, ніж над середнім Дніпром, і з цією обставиною погано екіпірована Галицька Армія мусить рахуватися.

— Пан Шаманек має рацію, — підтвердив Тарнавський. — 3 Одеси можна сконтактуватися зі світом, найти посередників, щоб за пшеницю і цукор купити заморську зброю.

— Дурне! Купити можна без Одеси, що ми й робимо! — Петлюра поблід, ним трусило. — Брати треба Київ… Київ! Київ! Тільки Київ! І між нами повинен бути добрий союз, бо кожна держава, поділена в собі, розлітається!

— Але ж ви зв'язалися з поляками, ведете з ними переговори, — вколов Петрушевич. — А галичанам краще бути з більшовиками, аніж з Польщею. — Він одразу уточнив, поправив себе: — Кажу про те, що бродить між стрілецтвом.

— Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, — Петлюра пробував спростувати Петрушевича. — Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний…

— Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! — вигукнув Шаманек.

— Неправда! — Петлюра й собі викрикнув. — Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми створили Міністерство галицьких справ…

— Воно якраз не потрібне! — перебив його Тарнавський.

— Ми його скасуємо, як воно вам так допікає…

— А таки допікає!

— Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! — збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою…

— Але ж існує акт злуки між нами!

— Зрозумійте, Галичина… — почав Тарнавський.

— Галичини зараз нема! — вирвалось в отамана Тютюнника. — Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.

— Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!

— Хіба маєте достатньо сил?

— Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.

— Так-так, лишень трохи помочі! — закивав Петрушевич в унісон своєму генералу.

— Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? — руба спитав отаман Тютюнник. — Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги…

— Це не торги, а позиція, — захистив диктатора Тарнавський.

— Позиція… — спохмурнів Петлюра. — Але певен, я глибоко переконаний…

— Ваша певність нам боком лізе!

— Пане Тарнавський! — Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чола. — Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!

— Армія знесилена, — спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. — Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!

— І чому ви думаєте тільки про себе? — ощетинився Петлюра. — Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?

Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу — вони чекали… Навіть свої. Чекали його слова — слова диктатора. А він усе вагався, — треба було зважити й на думку власної опозиції… А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки — ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.

— Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане… — тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. — Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків… На Київ.

— Вашу руку, пане диктаторе! — схопився Петлюра.

— Досить мого слова…

— Отже, на Київ! — Петлюра витер спітнілу долоню об штани. — За Києвом — Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.

— Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.

— Згоден, пане Петрушевич, — Петлюра аж зарум’янився.

— То — все? — Диктатор озирнувся, наче щось загубив.

— Так, усе — час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.

Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ютантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.

— Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, — Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. — Одначе армія буде автономна, і ви її поведете…

— Що чути зі Львова — від Шухевича? — зовсім про інше спитав генерал. — У даній ситуації це вельми важливо.

— Зі Львова? — Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. — І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?

— Нас розсудить час, — невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. — Дозвольте відбути в Начальну команду?

— Тільки визначте представників у головний штаб.

— Одного я вже визначив — полковник Шаманек.

— Дуже добре, — схвалив Петрушевич.

— Якщо повернеться місія Шухевича, пошлю туди Поточняка.

— А не замолодий?

— Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе…

— Добре, добре, — Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавського. — Дійте на власний розсуд.

— Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха… — генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреагує на його слова диктатор, квапно рушив до дверей.

«Все це не для мене! — потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. — Не годжусь я для політики… На фронті легше».

Три дні не приходила відповідь з Варшави, і Шухевич не витримав — порадившись з Г рицаном та Поточняком, сам подався до Стемпковського. Той зустрів його досить приязно, тепер уже як доброго знайомого, проте зараз це абсолютно не тішило.

— Чому досі нічого нема?

— Буде, — незворушно посміхнувся Адам, дотримуючись єзуїтського спокою, який виводить з рівноваги навіть найвитриманіших. — Буде, пане Шухевич.

— Коли? — не вступався отаман.

— Я ж не можу вказувати панові Пілсудському, коли і що він повинен робити, — наче малому, пояснив Стемпковський. — Чекайте, пане добродію, більше нічого вам не пораджу.

— Що ж, будемо чекати, — не глядячи на нього — очі долу — і не попрощавшись, Шухевич вийшов, стримано, поволі, хоча в очах було чорно. Він розлючено сунув своїм рідним містом, та найбільше його злив жовнір, що супроводжував, — ніхто з місії без супроводу навіть у клозет не мав права вийти… Ідіотизм! Справжня продумана наруга. Аби причавити, принизити, вивести з себе! А головне — той чи інший жовнір ніколи не обзивався — мумія, манекен! Горло Шухевича душила невимовна лють.

Не розчулюйся, — звелів собі,— помста за нами! В готельному холі його перестрів Ярослав. Він був чимось схвильований, та Шухевич не завважив, Шухевич думав, що чинити далі,— тож, глипнувши на Грицана невидющими очима, вицідив:

— Усе на мертвій точці!..

— Цього треба було сподіватися, — в голосі Ярослава не було відчаю: наступає врешті-решт такий стан, що людина дерев’яніє, не реагує вже ні на що, і смирення це виключає мозок, натомість приходить інертність. — А в нас новина…

— Яка ще новина? — Шухевич кліпнув очима, але й у нього наступав той же стан, що й у Грицана: безсилля, вимкнення волі, мало не байдужість.

— Тільки-но Устимчик довідався, що до Львова приїхала делегація Петлюри, буцімто, як і ми, на переговори з поляками.

— Яка ще делегація Петлюри? — тепер Шухевич наче прокинувся зі сну.

— Або я знаю!

— При чім тут Петлюра до галицьких справ? — Шухевич розвів руками. — А може, Устимчику примарилося?

Однак, як виявилось, Місьо мав-таки рацію: дійсно, делегація Петлюри прибула. На чолі з полковником. Її поселили в тому ж готелі, на вулиці Легіонів, де містився польський штаб галицького фронту.

— Чортзна-що! — кипів Поточняк. — Чому ж Петлюра нічого не сказав, коли вручав нам листа? Нічого не второпаю!

— І я нічого не второпаю, — кивнув Ярослав. — Пане Шухевич, дозвольте мені здибатися з ними?

— У кожному разі, треба, — до Шухевича знов повернулася свідомість. — Ми ж повинні знати їхню мету, їхню, властиво, місію.

Петлюрівський полковник зустрів Грицана весело, бадьоро, з розпростертими обіймами, ніби вони не те що давно зналися, а народилися щонайменше по сусідству. То був повнявий, в літах чоловік, з пишними вусами та іскристими світлими очима.

— Тут, у вашому Львові, рай! — Взяв Ярослава під руку. — Ніхто не стріляє, ніхто не свариться. Я згоден хоч навічно тут залишитися. Нащо війна? Яка війна?

Він говорив і говорив, іскрячи очима та посміхаючись під пишні вуса. Аж нарешті вгамувався.

— Вип’ємо?

— Дякую. Мене цікавить…

— Невже вам хочеться, аби вас щось цікавило? — знов узяв Ярослава під руку. — Хай нічого вас не цікавить… Заспокойтеся. Чи вам аж так дуже хочеться знов на фронт, до смороду і вошей? Скільки, нам залишилося жити?! Тепер людина — муха…

— І все ж мене цікавить…

— Чого ми приїхали? — не вгавав полковник. — Так, ми приїхали, бо нас прислав сюди Петлюра, аби відстоювати наші спільні інтереси. Ваші і наші.

— Але ж ми ще раніше приїхали. На нас також покладена місія захищати певні інтереси.

— Не знаю, нічого не знаю: обидва уряди погодилися про спільність дій, Головний отаман командує обома арміями. І він мене сюди прислав. Я повинен виконувати його волю.

Він іще проторохкотів хвилин з двадцять, і на цьому їхня розмова закінчилася. Наступного дня стало відомо, що петлюрівський полковник ходив до поляків сам, про результати розмови галичан не інформував.

Дні спливали за днями, вся Галичина була вже окупована, а посланці Петрушевича томилися в очікуванні. Нарешті їх все-таки запросили в штаб, але обумовили, що тільки самого Шухевича, однак той не послухав представника штабу і взяв з собою Ярослава. Прийняв їх Стемпковський. Був тут і петлюрівський полковник — посміхався у пишні вуса, іскрив світлими очима і довго тиснув Шухевичу та Грицанові то праву, то ліву руку…

Стемпковський не стримував його, не обривав полковничих емоцій, а навіть з посмішкою, незворушно спостерігав за цією кумедною сценою, блукаючи десь далеко думками та очікуючи, коли полковник вгамується, відтак підвівся і, не запрошуючи галичан сісти, тоном кадрового офіцера, густим і категоричним, сказав:

— Отже, так! — Стемпковський підкреслено зробив паузу, насурмонився. — Позаяк Головний отаман Петлюра обняв команду над обома арміями, то панове від так званої Української Галицької Армії, якої практично більше не існує, можуть спокійно звідси їхати. Документи готові!

— Як — їхати? — вихопилося у Грицана.

— Документи готові! — повторив Стемпковський, звузивши очі, з погрозливим натяком.

— Зачекайте, Ярославе, — Шухевич вісторонив Грицана. — Пане Стемпковський, ми не маємо нічого проти, аби зараз їхати, однак вся відповідальність за зірвані переговори ляже на вас і на вас, пане полковнику.

— Це зухвальство! — вперше обурився петлюрівський полковник, не в змозі приховати розворушену амбітність, але моментально зм'якшив голос, плутано мимрячи: — Ми все… тут!.. Ну, все полагодимо…

— Що ви можете за нас полагодити? — здивувався й обурився Шухевич. — Галицька Армія існує окремо, має свій окремий штаб, і вам не вільно вмішуватися в наші внутрішні справи!

— А хто ви такі, щоб так зі мною розмовляти? — вкрай розгнівався петлюрівський полковник.

— І все ж таки… — почав був Шухевич.

— Досить! — гримнув Стемпковський. — Я, здається, сказав виразно: документи готові! А тепер — геть звідси! Чи покликати жовнірів, щоб вас вивели?

І Шухевич з Грицаном, не попрощавшись, покинули штаб. Уранці Місьо завів авто, і під вечір, на цей раз без пригод, вони добралися до Кам'янця-Подільського. Місьо підігнав автомобіля до архієрейського палацу. Їх пропустили до Петрушевича відразу. В кімнаті, крім диктатора, був генерал Тарнавський. Відірвавшись від карти з позначками бойових дій і не відповівши на привітання, Петрушевич гостро спитав:

— Уклали договір?

— Ні…— і Шухевич з усіма подробицями виклав те, що було пережито за ці кілька днів.

— Чорт знає що! — розгнівано закричав Петрушевич. — При чім тут петлюрівський полковник? Що ви, не знаєте, що армія наша самостійна? Ви всі ні на що не здатні! Я знімаю вас.

— Знімайте! — з повною, здавалось, байдужістю кинув Шухевич, проте в голосі все ж прорвалася образа.

— На фронт! На фронт! — Петрушевич аж ногою тупнув. — Завтра вишлемо іншу делегацію.

— Ваше право…

Розгніваний Петрушевич одвернувся, давши зрозуміти, що нікого з них не хоче бачити, а Тарнавський розпорядився:

— Грицан відбуває в третій корпус, під Проскурів, Шухевич і Поточняк — у розпорядження Шаманека.

Ярослав отетеріло слухав і отетеріло мовчав. Чорна невдячність! Дика несправедливість! Він не боявся фронту — ліпше фронт, ніж таке безчестя. Надворі попрощався з Шухевичем та Поточняком.

— Куди ви? — не збагнув Шухевич.

— Туди! — показав у небо.

— Не валяй дурня! — гримнув Поточняк.

— Мені зараз потрібен спокій…

— Та повечеряємо разом, — запропонував Шухевич.

— Хочу самотності…

— Дивак чоловік, — Поточняк стиснув плечима. — Та ми ж усі, так би мовити, потерпіли, тож разом і викручуватися будемо.

— Хочу самотності…— вперто повторив Грицан.

— Та хоч свою течку візьміть, — нагадав Шухевич.

— Вона в авті не пропаде…

— Знайдеш нас. Будем у готелі Біляка.

— Ви ж не голка…

Повернувся й поволікся. Наосліп. Куди очі провадять. Так, він конче прагнув самотності, відлюддя, тобто саме того, що найкраще лікує зболену душу. Ярослав безцільно побрів незнайомим містом. Здається, за все життя він не зазнавав ще такої невдячності. Тупі безголові істоти! Худоба! Найвищого гатунку! І хто їх поставив керманичами! Ні, Грицан не ремствував, що його посилають на фронт. Хіба він не воював? Навпаки, там буде краще. Ото б тільки довідатися, де тепер Оксана. Де його Мавка? Мабуть, тут десь? І він подався розшукувати. Але в шпиталі її не було, і ніхто про неї нічого не знав. Це засмутило. Він знову поволікся по місту — навмання, машинально, аж раптом опинився на ринку. Може, купити щось свіжого? Вишень, наприклад, вони тепер смачні, вишні. А хіба в таку пору бувають вишні? Ти зовсім отуманів…

Людей на ринку було негусто, нема чим торгувати — все війна забрала. Блукав-блукав, ураз його увагу привернула баба-посидуха, що розклала на хустині сім’ячка, картоплю і… патрони. Ярослав витріщив очі:

— Що — і патрони продаєте?

— Хіба заборонено?

— Це ж військове майно!

— Чого ти мене вчепився, як Петлюра України? — витріщивши очі, пробурчала обурено баба-посидуха. — Я на полі назбирала. То не ваші, то ще з часів тамтешньої війни.

Ярослав, схопивши облизня, сумирно одійшов.

— Виджу, чоловік ви тута свіжий, тож не дивуйтесь, — почув поруч голос, повернув голову — галицький вояк. — Так-так, не дивуйтесь. І змиріться. Вони люті на нас, австріяками звуть. Вчора один наш стрілець вирвав з города цибулину, а баба з карабіна — трупом його. А їсти нема що. Петлюра обіцяв золоті гори. А я вже забув, коли м’ясо бачив, не завше і хліб є. Про реквізиції і мови нема — Петлюра заборонив. Аби, мовляв, не тратити в місцевих людей симпатії. А де вона, та симпатія, хотів би я знати?

Грицан слухав його — і не чув, дивився на нього — і не видів. Так і не зронивши слова, покинув і ринок, і вояка, та вже через десяток-другий кроків у ньому обізвався історик. Бути у Кам’янці-Подільському і не бачити фортеці, в якій сидів колись легендарний Кармалюк?! То вже — над усе! І він помандрував на скелю, що над Смотричем. Людина не копнула тут заступом. Все зробила річка. Утворивши петлю, вона протягом століть точила й точила камінь, одночасно сама опускалась все нижче й нижче, природа заклала майбутню фортецю, — в серпні 1672 року турецький султан Магомет Четвертий на чолі 300-тисячної армії протягом двох тижнів штурмував її, заки взяв, на двадцять сім років покоривши Поділля. Відтак замок був одвойований. Протягом вісімнадцятого століття в його підземеллі тримали гайдамаків, а в останнє століття російський уряд зробив тут тюрму.

Ярослав зупинився біля найвищої вежі, в якій тричі був ув’язнений Кармалюк. І тричі втікав.

Він стояв на скелі, прагнучи уявити, як… стояв тут Устим Кармалюк, — він дивився на місто, в якому кожен, хто приходив сюди з мечем, залишав свої сліди. Загарбала, скажімо, Польща — на Центральній площі збудувала ратушу. А ось Кушнірська башта — семиповерхова, з вітряною брамою. Цікаво, хто її збудував? Ярослав звернув голову до Кафедрального костьолу, який турецькі яничари, здобувши Кам’янець, використали як мечеть, прибудувавши мінарет, а коли шляхта прогнала турків, то на мінареті було встановлено бронзову статую мадонни.

«Треба послухати орган, — подумав Ярослав. — Я так давно не чув справжньої музики…»

Він опустився до річки, сів на камені й засумував. Все йде прахом. Кожне з трьох великих міст Галичини побувало столицею — і Львів, і Тернопіль, і Станіслав, — а що з того? Тільки й «слави», що були столицями. Як ти — парубком…

«Ханжею може бути названий той, хто при королі-атеїсті буде атеїстом…» Але для чого тобі ці слова французького письменника? Вони сказані кілька століть тому. Фантазуй, фантазуй… Приміром, про те, що Платон виділяв у психологічному житті людини три елементи: почуття, волю та інтелект. Відповідно розподіляв характери — емоціональні, вольові, інтелектуальні… А Петрушевич і Петлюра впевнені, що мають усі ці риси. Вони впевнені… Однак впевненість — ще не реальність. Миргородці воювали проти всіх. Миргородський полковник Данило Апостол брав своїм полком разом з Петром Першим Азов, бився проти ворогів Росії у Північній війні, нарешті присягнув зі своїм полком на вірність Петрові й бив під Полтавою шведів, були миргородці і на російсько-турецькій війні, і на Семилітній… Як іще можна було засвідчувати вірність? Але коли в Турбаях спалахнуло повстання, миргородцям за все… подякували: частину села — в Сибір, решту під конвоєм на поселення в Таврію. І мовив Шевченко: недарма сумні й журливі ваші пісні, замріяні земляки мої; їх склала свобода, а співала тяжка, самотня неволя…

Грицану засмакувало горілки. Підвівся. В скособоченій, напівтемній корчмі над Смотричем замочив чарку, потім другу. Стало веселіше. І засміявся сам до себе: один ірландець, котрий прожив понад сто років, попросив зробити собі оригінальний надгробний напис: «Він завжди був п’яний і такий страшний в цьому стані, що сама смерть боялася його…» Жартуй-жартуй!.. Та тривог своїх все одно не приховаєш. Справді, що поробляє мати? А брат? Аскольд? Як він хотів би усіх побачити! Бодай на одну хвилину. Тоді б легше було жити. І все ж, де тепер Оксана?

Виплюнувши недокурок, Ярослав запалив нову сигарету й знов замовив чарку горілки. Однаково ж завтра здохне. То нащо шкодувати грошей на це дике зілля? Перша половина дороги видається довшою, ніж друга… Що я, іду до смерті? Але людина з першого кроку йде до смерті. Час минає, і людина каже: я не встигаю. І ти, Славчику, також не встигаєш, бо не написав своєї книги про те, як народжуються і вмирають держави. А Ленін сказав: великі держави можуть бути демократичними тільки при найповнішій рівноправності націй. Які всі фантазери, надто ж коли треба баламутити народ!

За тьмяним вікном несподівано полив дощ. Послухати б зараз орган у супроводі дощу… Екзотика! Найбільша екзотика, коли в полоні нас називали інородцями… Це теж, либонь, геніальна екзотика… Ні, я не п’янію…

На душі було душно. Без фарисейства, Ярославові не хотілося жити. А навіщо, власне, жити? Пощо жити, коли нічого нема? Хоч би Оксана була поруч. Але де вона? Перейшла чи не перейшла Збруч? Де вона? Де її шукати?

Лив сірий дощ. Били-тріскали громи. Стася дуже боялася грому… Вона хотіла жити… Ніколи не ставала під деревом. Воліла мокнути, бо в дерево може поцілити грім.

Він ще попросив горілки… Коли після дощу вийшов з корчми, на вулицях стояли калюжі, неначе шматки розірваної фотографії. Весь пейзаж літа в них. Однак же фото розірване… У жінок буває кілька боязливо-насторожених, але бажаних етапів, — заборсала інша думка, — перше кохання, перша шлюбна ніч, перші роди… Страшно перший раз. Він запримітив знайомого, що стовбичив на обочині тротуару, — сухий, довгий, брови ширші, ніж вуста, русяві патли до плечей. Де я його бачив? Ага, в Станіславі! Картав уряд Петрушевича і агітував пристати до Селянсько-робітничого союзу.

— Ми, здається, десь виділися з вами? — розбурханий горілкою мозок надав хоробрості, і Грицан, приступивши, сказав: — Даруйте, ми з вами десь бачилися…

— Бачилися, — підтвердив патлань. — Авжеж, бачилися.

— Ми знайомі, вірніше, ви мене знаєте, а я вас ні,— в Ярослава почав заплітатися язик.

— Це легко уточнити: я — Іван Горлицький, а ви — Ярослав Грицан, — і на тонких устах тонка посмішка.

— А чого ви тут? — Грицан ніяк не міг пригадати, про що вони ще тоді, в Станіславі, балакали.

— Тепер усі тут, — мовив Горлицький. — Я в редакції «Стрільця» працюю. Заходьте. Поговоримо.

— Я завтра їду на фронт.

— Жаль… — прицмокнув Горлицький. — Все ж таки я вірю, що ми з вами ще не раз зустрінемося. І поговоримо. Честь!

— Честь… — промимрив Ярослав.

Горлицький пішов, неквапно, впевнено. Грицан протверезів. Хто він, цей Іван Горлицький? Якийсь він не такий, як усі.

«По лижні мчиш швидко. Без лижні іти тяжко, зате ти вільний і сам прокладаєш свою лижню… А хіба я йду по своїй лижні? Як і не буває на троні місця для двох королів, так і на світі нема абсолютної волі для людини. Проклята дійсність! Лише на тому, райському світі, буде тобі воля…»

А довкруж лежали розірвані фотографії… Повно-повно. І не було сонця. Лиш сиві хмари. Невже знову дощ? Скільки він може лити? І хто такий цей Іван Горлицький?

Після тієї наради в Петрушевича командування Наддніпрянської Армії могло нарешті приступити до свого плану звільнення Правобережжя, передусім треба було опанувати Проскурівським районом, щоб надійно прикрити від Червоної Армії напрямок Проскурів — Кам'янець-Подільський, вибити її із Жмеринки та захопити Вапнярський залізничний вузол, аби контролювати всю залізницю Проскурів — Жмеринка — Вапнярка з вітками на Кам’янець-Подільський та Могилів-Подільський. Наступ, у погодженні з галицьким командуванням, намічений був на 26 липня, використавши для цього запорізьку групу Січових стрільців Коновальця та другий корпус Галицької Армії. Водночас, щоб допомогти їм скоріше захопити Проскурів, планувалася атака груп отаманів Тютюнника і Божка на Жмеринку, а підполковника Удовиченка — на Вапнярку. Враховувалось, що червоні, перед тим понісши втрати на Кам’янець-Подільському та Жмеринському напрямах, а крім того, стиснуті Денікіним на Лівобережжі, не матимуть змоги одержати з Києва значних резервів, і боронити Проскурів їм буде нічим. Натомість за всяку ціну намагатимуться утримати Жмеринку — головний залізничний напрямок на Київ.

Наступ на Проскурів почав Січовий корпус полковника Коновальця. Сам. Без інших. Як часто траплялось, запорожці знов спізнилися на день… Та все ж 27 липня вони разом із Січовими стрільцями зламали опір противника, вийшовши на лінію Скаржниці — Андріївці — Райківці, а кіннота захопила Кудринці та переправи через Самець. Тим часом II галицький корпус трьома бригадами наблизився до лінії Міхал-Поле — Мазники — Охримівці — Зіньків. Наступного дня наступ продовжувався. Не без успіху. Запорожці натискають на Проскурів, зав’язують бої за переправи на Самці. На поміч їм командування кинуло бронепоїзди, які обстріляли і сам Проскурів, і станцію Гречани. Січові стрільці Коновальця впритул наблизилися до Чорного Острова, стягнувши всі три бригади в район Міхал-Поля для захисту Деражнецького напрямку й на шосе Ярмолинці — Проскурів, — 4-та бригада вже атакувала передмістя Проскурова.

Загальний штурм Проскурова тривав і 29 липня: з самісінького досвітку, а подекуди — ще звечора, безперервно. Нарешті о сьомій годині ранку Чорні Запорожці і частини 7-ї дивізії прорвалися в місто. Водночас тільки з іншого боку вмарширувала туди і 4-та галицька бригада, якій ворог чинив незначний опір.

Чорні Запорожці продовжували переслідувати червоних, б’ючи та женучи їх на Заруддя, — більшовики висадили міст через Буг. Січові ж стрільці нічною атакою — після впертого бою, в якому захопили кулемети і полонених, — здобули Чорний Острів, і червоні в паніці почали тікати на північ. Січовики, переслідуючи їх, спрямували свої сили до Бугу, а галичани 30 липня обсадили всі його переправи — від Ярославки до Орлинців.

Розбитий ворог відходив…

Зовсім по-іншому склалося під Жмеринкою та Вапняркою. Хоча отамани Тютюнник і Божко почали наступ на Жмеринку вчасно, захопити місто не вдалося: його надійно захищало три бронепоїзди, щитом — загорожа з колючого дроту, до того ж з Києва прибула підмога — школа червоних командирів. Зате підполковник Удовиченко здобув Вапнярку: славетна перемога славетної непереможної 3-ї дивізії… Так оцінили цю операцію штабісти, — командування Наддніпрянської Армії на якийсь час перевело подих.

А польська армія, отримавши від Антанти, чи то пак Мирної конференції, мандат на Східну Галичину, головними силами вийшла тим часом на правий берег Збруча. І закріпилася на ньому, готова кожної хвилі сповнити волю своїх французьких меценатів, щоб ринути далі на схід… Та Петлюру і його командування таке сусідство не конче турбувало, навпаки, вони цілком усвідомлювали собі, що для остаточної перемоги над Червоною Армією потрібен контакт з іншими протибільшовицькими угрупованнями. Інша річ — сусідство Денікіна, його Добровольчої армії, котра окупувала ледь не все південне Лівобережжя, — їхні, власне, ідейні засади: єдина неділима Росія… Нахил до грабунків, здирства і погромів. Бралося до уваги й те, що ця армія в значній мірі складалася з найкращої в світі козачої кінноти — донців і кубанців, котрі нещадно винищували все, що ставало їм упоперек дороги. І все ж Петлюра сподівався, що Антанта і Денікін зорієнтуються в стратегічно-політичній ситуації на Україні, надіявся, що українську армію буде вжито як активний чинник на протибільшовицькому фронті, а Правобережжя — яко базу для наступу…

Вайда не був причетний ні до боїв, ні до кулуарних розмов чи позакулісних інтриг — наполіг-таки, аби його відпустили на фронт, однак йому дали сотню не у другому корпусі, де служив до поранення, а в третьому генерала Кравса, котрий, як і перший, перебував на відпочинку, впорядковуючи самого себе. За ординарця Антон узяв Дударика — хлопець він кмітливий, щирий, надійний, служитиме чесно; в новому мундирі Петрусь виглядав навіть елегантно, стрункий, підтягнутий, револьвер при боці, а не за пазухою, — Антон милувався ним.

— То ти вже прочитав «Князя Ярослава Осмомисла»?

— Наполовину… — по-дитячому зирив голубими очками. — Я читаю дуже поволі, щоб насолодитися…

— Ну читай, читай. А які новини?

— Голошу слухняно! Більшовики відходять.

— То й добре — менше втрат.

— Довідатися щось про Таню? — Петрусь якось натужливо подивився щирими очима на Вайду.

— Можна, — не відразу погодився той.

Йому хотілося її бачити і не хотілось — хотілось, бо любив, не хотілось, бо хоча її санітарна частина розташовувалася неподалік, однак же на очах стрільців кохатися-любитися не зовсім пристойно, крім того, їй треба доглядати поранених. Та Петрусь вже зник, і Вайда підвівся, обійшов стрільців — усі вечеряли під тихими вербами. Він привітався з кожним гуртом, побажавши «смачного», й повернувся на заросле лопухами подвір’я похилої хатини, що служила ніби штабом його сотні,— пожильці її — двоє стареньких — тиждень тому водночас повмирали, односельці похоронили їх на цвинтарі, а маленька хижка тепер пустувала. І Вайда облюбував її. Чомусь саме її. Чи — що на березі ріки, чи — що пусткою була, — не знав! Так часто буває, що людина не годна пояснити свого вчинку, все інколи приходить саме по собі. Може, ця нещасна хатина нагадувала йому рідну Галичину, може, служила якимсь символом, може, закликала оборонити її від напасті — він справді не знав.

— Я знайшов її,— вернувшись, з якоюсь радістю сповістив Петрусь. — Вона прийде.

— Дякую, — кивнув Вайда. — Можеш відпочити.

— Я не змучився.

— Покупайся…

— А ви не будете?

— Потому.

Але Вайда відразу передумав. Не варто відкладати, бо коли прийде Таня, буде не до купання. А вода, крім того, освіжить. І Вайда роздягнувся. Побачивши в річці командира, стрільці і собі пострибали. Вода справді освіжила. Антон вийшов на берег збадьорений, дужий. Тепер спокійно можна було очікувати Таню. Принаймні на сон більше не тягло.

А взагалі, славно, що вона рушила з ним у цей далекий похід. У парі їм легко. Навіть смерть одвертається, якщо поруч іде кохання.

Над рікою дибились білі тумани. Тетяна прийшла, коли сонце поклало втомлену голову на горизонт.

— Я ненадовго, — відразу застерегла.

— Багато поранених?

— Роботи багато, бо кажуть, що тут довго стояти не будемо, а підемо далі, на Київ.

— Напевне, підемо.

— Бережи себе.

— Мушу, бо на кого тебе лишу…

Вони присіли під старою безплідною грушею. Поруч біліли ромашки, але Таня не зривала, аби ворожити «любить — не любить». Вона знала, що Антон її любить.

— Як вернемося додому, збудуємо десь хату в глушині й будемо там жити, — мрійно мовив Вайда.

— А до міста не хочеш?

— Ні, не хочу! — захитав головою Вайда. — Тиші хочу. Коби ти знала, кохана, як я хочу тиші… Божої тиші…

— А я — аби з тобою…

З берега, де після купання табуном розсілась Вайдина сотня, долинуло сюди, під стару безплідну грушу:

Гей, видно село, широке село під горою.

Гей, там ідуть стрільці. Січовії стрільці до бою, Іде-іде військо крізь широке поле, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя, Вийди, вийди, вийди, вийди чимборжій до вікна, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!..

Принишкли обоє. Антон і Таня. Слухають зачаровано. У карпатських зворах, на вершинах, у степах України — всюди пісня як вірна подруга. І стрільці несли її, мов хоругву.

Не пора, не пора, не пора Москалеви й ляхови служить!

Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить!..

Стихла і ця пісня, затягли нову, а водночас почули Антон і Таня голос Петруся, тихий, але виразний та чистий:

їхав стрілець на війноньку, Прощав свою дівчиноньку:

Прощай же, любко, прощай, голубко…

Я йду в чужу сторононьку…

— Це він для тебе, — сказав Вайда.

— Ай, — відмахнулася дівчина.

— Він справді закоханий в тебе.

— Таке кажеш!.. — і вона щільніше пригорнулася до Антона, тендітна, маленька, тепла.

А Петрусь усе співав. Неголосно, але тим же чистим, ще не зміцнілим голосом. І кожна пісня була про кохання. І в кожній пісні оспівувалося горе дівчини, її розлука з милим, її туга. Враз Таня розсердилася:

— Навіщо він такі сумні тягне?

— Тим, хто кохає, а не знаходить взаємності, завше сумно, — замислено відповів Вайда.

— А ми не будемо знати суму.

— Не будемо, — підтвердив Вайда впевнено й невпевнено. Мало не блюзнірством було зараз говорити про це. І взагалі, зараз про єдине можна було думати — як вижити…

Звечоріло. Таня враз стрепенулася, схопилась. І Антон підвівся — вони без слів зрозуміли одне одного. Антон погукав Дударика — той вмить з’явився, застиг наструнко.

— Проведи Таню, — Антон приховав посмішку.

— Готовий, пане сотнику!

— А боятися йти поночі не будеш? — він не годен стримати посмішки: яке ж воно миле дитя…

— Я-а-а? — ображено протягнув Дударик. — Я буду співати. А страх боїться пісні. Так, я буду співати!

— На добраніч, дорога, — Антон потис Тані руку вище зап’ястя і ніби для виправдання сказав: — Я мушу поглянути, що мої хлопці роблять. Може, повтікали-розбіглися…

— Я розумію, — закохано й згідливо прошепотіла дівчина. — Я й так щаслива, що бачилася з тобою. До завтра, Антоне.

— До завтра… — кивнув головою.

Петрусь і Таня деякий час ішли мовчки. Але Петрусь не з тих, хто може довго мовчати.

— Тобі заспівати?

— Я вже чула твої пісні…— вона подумала про хатку в лісовій пущі, як того жадав Антон.

— Тоді легенду про голубу квітку… Хочеш?

— Розповідай, — відказала неуважно — вона ще жила Антоном, потиском його руки, його ласкавим словом.

— Діялося те давно, — зачав Дударик. — Ще коли бусурмани плюндрували нашу землю. Одного погожого дня чорною хмарою посунули на тихе подільське село. Забрали всіх хлопців. Тоді печальні дівчата стали перед завойовниками на коліна:

— Поверніть нам наречених.

— А що за те буде? — скалив зуби їх старший.

— Що захочете — загадайте.

— Ну що ж, — прищурився старший. — Зіткайте полотняну дорогу від вашого села до нашої столиці. Зіткаєте?

— Зіткаємо.

— Отоді й відпустимо ваших хлопців з полону.

Ткали… Дні, місяці, роки… Вже половину дороги виткали й раптом довідалися, що їхні хлопці залицяються до чужинок. І тоді наймолодша з ткаль сказала:

— Перекинусь я, дівчата, квіткою — голубою ніжною квіткою, котра росте в наших лугах, попрошу вітра буйного, аби переніс мене туди, де наші милі, попрошу, аби посадив на чужій землі. Сонця попрошу, аби дали мені життя, дощику попрошу, аби напоїв мене. Буду там рости, нагадуватиму нашим хлопцям, що десь є рідна земля і ви.

Так і сталося. Вітер переніс її в чужі краї, сонце дало життя, а дощ — вологу.

Вийшли якось хлопці-полоняни з косами на чужий луг, чужинцям накосити сіна і…

— Товариство! — вигукнув наймолодший. — Наша квітка!

— Справді!

І тупилися коси, і плакали хлопці на землях чужинецьких, і осоружними стали їм дівчата-чужинки. А кохані їхні все ткали й ткали полотняну дорогу — дні, місяці, роки… І нарешті настав той день, коли стрічали своїх милих з полону. Лиш наймолодшого ніхто не стрічав. Ба ні! Край дороги стояла квітка з ніжними голубими пелюстками. Хлопці й дівчата оточили сумного наймолодшого горе розраювали. А голубу квітку назвали незабудкою…

— Ось і кінець, Таню, подільській легенді,— зворушливо промовив юнак.

— Звідки ти усе знаєш? — дивувалася дівчина. — І співати вмієш, і легенди розповідаєш…

— Мати навчила…

— Ти мамин синочок?

— На добраніч… Мене сотник жде.

— Ти образився?

— Ні, мене жде сотник.

— Пробач мені…

— Сотник жде. На добраніч.

Він зник у згуслій гущині ночі, а Таня, провівши його туманним поглядом, заквапилась розшукувати Оксану, аби довідатися, чи ніхто не питав за нею. Вона ж бо не відпрошувалася в лікаря. Не відпустив би — суворий!

«А Петрусь, мабуть, таки образився, — з прикрістю подумала. — А ще прізвище носиш — Острогляд! Який же ти острогляд, коли душі людської не побачила? Завтра ти повинна ще раз вибачитися, бо ж гріх дитину ображати… Він же справжнє безпорадне дитятко…»

А Вайда тим часом обійшов свою сотню, перевірив пости, з Петрусем зіткнувся біля воріт. Дударик відрапортував:

— Виконав ваш наказ!

— Який же це наказ? Прохання… — Вайді не хотілося спати в душній хаті — блохи тятимуть. — Ти як хочеш, Петрусю, а я ляжу на возі. Ніч тепла. Не замерзну.

— А мені з вами можна?

— Чом же ні, звичайно, можна.

— Надворі свіжіше… Правда?

Вайда кивнув. Стояла глибока ніч. Мерехтів Чумацький Шлях. Палахкотіли зорі. Форкали коні. І сумно мовчала безплідна груша. Тільки Вайда, вкрившись шинелею, зручно влігся, як Петрусь висунув з-під поли голову.

— Так тихо і такі яскраві зорі… Пане сотнику, а ви чули легенду про сузір’я Стрільця?

— Ні, не чув, — зізнався Вайда. — Це цікаво. Зорі, як і люди, по-своєму цікаві… Якби це день, охоче послухав би, а так, вибач, заснути можу.

— Від моїх легенд і моїх пісень ще ніхто в світі не засинав, — впевнено прорік хлопець.

— У такому разі слухаю.

— На горі Пеліон, — відразу почав Дударик, — у печері старого та мудрого кентавра на ім’я Хірон жив легендарний Геракл. Вони були великими друзями. Випадково Хірон поранив себе отруйною стрілою Геракла і помер. Зевс узяв його на небо. Кажуть, що отоді й виникло сузір’я Стрільця.

— Звідки ти все знаєш? — Вайда здивувався так само, як допіру Таня. — І легенди, і пісні…

— Я ж, може, вчився в гімназії. Хіба я вам не казав? А під час канікул записував пісні та легенди.

— Повідав, повідав, — підтвердив Вайда. — Забув, друже… Війна все з голови вибиває. І пам’ять також.

— Я селянський син, — не без гордості похвалився Петрусь. — А моє щастя, що одинак, — всі брати ще малими повмирали. Тож мене тато-мама послали в науку.

— Зрозуміло. А тепер будемо спати.

Уранці Вайда прокинувся від легкого приторку. Над ним схилився Грицан. Вайда спершу не повірив.

— Не може бути! — протер очі.

— Може бути! — весело підтвердив Ярослав. — Прибув у ваше розпорядження, пане сотнику!

Вайда зіскочив з воза, і вони обнялися. Та раптом Вайда оговтався, притлумив свою радість і, стенувши плечима, спитав:

— Даруй, але я не розумію, чому ти тут? Ти ж поїхав з місією до Львова, на переговори.

— Поїхав і приїхав, — на вустах Грицана — посмішка. — А опинився тут тому, що мене розжалували… Отже, стрілець…

— Чекай-чекай! За що розжалували?

— їх світлість диктатор пан Петрушевич сказали, що я зірвав переговори з поляками. Отже, стрілець…

— Та чекай! — вгамував його Вайда. — Розтлумач по порядку. З твоїх слів важко щось збагнути.

І довелося Грицанові скупо, з прикрістю, а ще більше з сарказмом, оповідати про свою з Шухевичем та Поточняком львівську одіссею та про розмову з Петрушевичем і Тарнавським у Кам’янці-Подільському. Вислухавши, Вайда обурено вигукнув:

— Ідіоти! Вони справжні ідіоти. Хіба так можна?

— Не подумай, Антоне, що я собі щось з того роблю. Я ніколи не мріяв ні про яку кар’єру. Навпаки, ця так звана дипломатія мене вже замордувала… А якщо я щось робив, то було одне побудження — прислужитися по можливості краєві.

— Я тебе розумію.

— Але не будемо про це, — Грицан махнув правицею. — Я радий, що генерал Кравс задовольнив єдине моє прохання, власне, інших не було: коли я довідався, що ти тут, попросився у твою сотню. Отже, приймай, — він прісно всміхнувся. — 3 тобою легше мені покутувати гріхи свої…

Вайда слухав його уважно, водночас думаючи напружено про те, як легко ранити людину, навіть без кулі,— свій — свого…

— Ось, властиво, байці кінець… — і жартівливо виструнчився. — Пане сотнику… фронтовий стрілець…

— Перестань!

— А що? Треба ж відрапортувати… — бриніли глумом уста.

— Так не буде, як вони того хочуть!

— Що ти маєш на увазі?

— Який там ти фронтовий стрілець! І щоб тебе де-небудь приткнути… — Вайда зробив паузу. — Якщо це не буде тебе принижувати… Ти ж все-таки в чині отамана… Отже, як тебе не принижуватиме, будь моїм заступником.

— Але ж я фронтовий стрілець!..

— Перестань! — знов злісно обрубав його Вайда. — Мені воювати, а не Петрушевичу. То як — згода?

— Наказ командира — закон для підлеглого…

— Досить тобі дурня клеїти, Ярославе, — Вайда повернув голову до воза, звідки стирчала голова Дударика. — Там у нас щось тепле залишилося?

— Залишилося, авжеж!.. — Петрусь зіскочив на землю.

— Приготуй нам у хаті.

— Зараз, пане сотнику, я вмить.

— Мій джура, — з гордістю мовив Антон. — Але тебе передовсім, розуміється, цікавить Оксана. Не хвилюйся, вона тут, поснідаємо — і зустрінешся. Чи ти вже хочеш?

— Потерпить… Терпеливість гартує. По собі знаю. Хоча це й коштує неймовірних зусиль.

А поруч під легким ранковим вітром ворушила листом безплідна груша, майже гола, з наполовину трухлявим стовбуром.

Петлюра і його генерали знали: армії Соборної України, щоб досягти значних політичних наслідків у поході на Київ, потрібно захопити Правобережжя і прикритись хоч на деякий час сильним водним рубежем — Дніпром, щоб мати змогу організуватися та налагодити спокій і державну працю на цьому великому терені. З Правобережжя є два найважливіші напрямки: на Київ і Одесу. З політичного боку, перший коментарів не потребує — мати городів руських, з економічного — цукроварні, винокурні, гарбарні спричинилися б до поліпшення тяжкого матеріального стану. Другий же район взагалі найбагатший. І головне, як твердили Петрушевич з Шаманеком, звідтам, з Одеси, є доступ до Європи, можливість налагодити не лише політичні зносини, а й торговельні, щоб отримати з-за кордону украй потрібні зброю, одяг, ліки. Одначе на узбережжі Чорного моря і в Одесі ще з початку року засіли більшовики.

Тому Петлюра до отупіння був певен: щоб піти на Одесу, треба спершу провести операцію на Київському напрямку…

І до хрипоти переконував у цьому Петрушевича — хапаючи олівця, він штрикав ним у карту: ось тут, ондечки Денікін… Розбивши червоних, армія поволі просувається вздовж Дніпра, відрізаючи від Лівобережжя XIV більшовицьку армію, що займає узбережжя Чорного моря і Катеринославщину, — всі переправи через Дніпро — від Херсона до Катеринослава — в руках денікінців; від Полтави до Катеринослава Денікін загрожував залізничній переправі в Кременчуці.

— Таким чином, відворот чотирнадцятої більшовицької армії на схід двома поперечними шляхами Херсон — Катеринослав і Бірзула — Ольвіопіль — Кременчук є унеможливлений, — твердив Петлюра.

— І переправа в Черкасах закрита денікінцями.

— Отож воно! — Петлюра втішився, що диктатор нарешті починав його розуміти. — А це значить, що чотирнадцята армія або мусить пробиватися крізь товщу денікінських військ, — що їй, звичайно, не під силу, — або відходити на магістраль Київ — Козятин — Жмеринка…

— Себто між нами і денікінцями?

— От-от! Таким чином, нам досить перетяти їй шляхи відвороту на північ і на північний схід, і весь південь Правобережжя з усім залізничним майном, і вся база червоних на Україні впаде до наших рук!

— Та дай, Боже.

— Більшовикам — по мірі просування наших частин на північ… — Петлюрі Петрушевич уже був не потрібен, йому достатньо було самого себе. — Більшовикам лишиться або пробиватися до Києва, або капітулювати.

— Так ніби просто…

— Ключі від Одеси і Херсона лежать на залізничних вузлах — Черкаси, Бобринська, Квітневе, Христинівка, Вапнярка — і на переправах через Дніпро. Треба лише посісти цю лінію і міцно триматися на ній, і тоді доля чотирнадцятої армії і все узбережжя Чорного моря в наших руках.

Петрушевич хотів йому вірити. І не міг.

— Безумовно, червоні мусять пробиватися, й назустріч їм з Києва буде надіслано сильну допомогу, щоб з двох боків розбити бар’єр на шляху відвороту чотирнадцятої армії. Тому, щоб стримати контракцію червоних, необхідно на Київському напрямку мати і досить сил, і висунути їх далеко на північ, аж до Фастова, щоб притягти на себе київську ворожу групу.

— І все ж Одеса…

— Одеса! Одеса і Київ! Київ і Одеса… Учовпали? Для операцій на Одеському і Київському напрямках слід мати дві групи чи армії. А де їх, скажіть-но мені, зараз узяти?

Петрушевичу лишилось мовчати.

— Власне, є ще один спосіб, — почав Петлюра, бо мовчанка диктатора ставала зловіщою. — А саме: лишити заслон на Київському напрямку й почати сильний наступ…

— …уздовж залізниці Жмеринка — Вапнярка — Бірзула — Одеса! — Петрушевич упевнено дописував фразу Петлюри.

— Слушно! Я сам так думав!

Вони взаємно були задоволені своїми планами і вперше, здається, один одним, і Петлюра з насолодою закурив. Петрушевич навіть не зреагував, заки той не підняв лагідних блакитних очей.

— Але Жмеринку… ще треба взяти… — очі Петлюри зажурились.

— Якщо взяли Проскурів, візьмемо й Жмеринку.

— Помимо того, мусимо мати якусь домовленість з Антантою або Денікіним, бо інакше потрапимо в тяжкі умови.

— Що ви маєте на думці?

— Збройний конфлікт з Добровольчою армією. В даній ситуації це не виключено, а для нас — катастрофічно.

— Міркуєте, маємо небезпеку бути замкненими в куті між денікінцями, москалями і ляхами?

— Іменно! — наголосив Петлюра. — Таким чином, я певен, я глибоко переконаний, що стратегічні обставини вимагають вести операцію головними силами на Київському і Коростенському напрямках; окремою південною групою відрізати шлях відвороту Чотирнадцятої армії, знищити її або змусити капітулювати, а самим обсадити узбережжя Чорного моря з Одесою.

— А може, хай Наддніпрянська Армія йде на Київ, а Галицька піде на Одесу? — Петрушевич знову запропонував план Тарнавського — Шаманека.

— Пане диктаторе! Я певен, я глибоко переконаний: звільнення Києва за головної допомоги Галицької Армії мало б значення як політична демонстрація великої її заслуги в спільній боротьбі на протибільшовицькому фронті. Хочете ви чи не хочете, а шляхи до ідеї Соборної України і Східної Галичини ведуть через стольний град, золотоверхий Київ.

Петрушевич проти волі голосно зітхнув.

— Отже, вважаємо питання вирішеним, — аж нарешті Петлюра сів. — Тепер, я глибоко переконаний, потрібен спільний штаб, якому повинні бути підпорядковані обидві армії. Я б титулував його так — Штаб Головного отамана. Ви не проти, пане диктаторе? Чи маєте якісь свої міркування?

— Та що там назва! Аби план наступу добрий склали.

— Я за те! І, не гаячи часу, — в наступ! Летичівський, Літинський і Бердичівський повіти настільки багаті хлібом, збіжжям, фуражем, цукром, що їх запасів вистачить на всю Галицьку Армію.

— Дай, Боже! Стрільці чекають…

— Треба, щоб перший і третій ваші корпуси підтягнулися ближче до Жмеринки, щоби провадити наступ уздовж залізниці Жмеринка — Козятин, — і Петлюра замовк, вичерпався.

Коли Петрушевич пішов, поринув у свої плани, навіяні йому штабістом полковником Капустянським: якщо Денікін веде головну операцію на Москву, то треба умножити йому повну свободу руху і скупчення його головних сил на напрямку Харків — Курськ — Орел… Тим часом Українська армія — його, Головного отамана, армія — звільняє від червоних Правобережжя і надійно займає своїми відділами напрямок Київ — Ніжин, а як потрібно, то й Київ — Чернігів… У кожнім разі забезпечує лівий фланг Добровольчої армії… Щоби створити сильну загрозу Москві з заходу, Польська армія своїм правим крилом просувається на Дніпро до Річиці, знявши свої дивізії із зовсім безпечного українського фронту… Звідси через Гомель іде шлях Брянськ — Москва, центром погрожує великому наполеонівському шляху Мінськ — Смоленськ… Тоді, цілком зрозуміло, умови для наступу Денікіна значно полегшали б, сили для удару збільшилися б і…

— …і з упевненістю можна сказати, що це дозволило б знищити червоних, — із задоволенням докінчив Капустянський. — Українська армія своїми бойовими чинами спричинилася би до звільнення України від червоного терору, а великою своєю військовою допомогою склала б сприятливий грунт для остаточного розв’язання своїх державно-національних інтересів.

— Крім того, — Петлюра хотів, щоб полковник і його послухав, — наша армія, отримавши військову техніку Антанти, розгорнула б свої кадри до чотириста-п’ятсот тисяч і забезпечила б Соборній Україні можливість вільно виявити свої бажання на Українських Установчих зборах і домагатися їх здійснення.

— Доречно було б, щоб усіма операціями взялася керувати Антанта, позаяк більшовизм є чинником світового масштабу, загрожує перед усього самій Антанті. Отже, урегулювати наші відносини з білими мусять саме представники Антанти.

— Але як це зробити, пане полковнику?

Серпень був у розпалі. Вночі падали зорі, вдень — придніпрянці і галицькі стрільці, а довкруж усе та ж земля Подільська з її тихими річками, вишневими садочками, сплюндрованими селами та згорьованими людьми — згусток пекельного болю.

— Чого ви тут нудитесь? — звідкись навинувся Вайда. — Та йдіть собі! Куди хочете йдіть, набудьтеся вволю. Тільки недалеко, бо в разі чого — закличу.

— Справді…— Оксана благально поглянула на Ярослава, боячись, що він з якихось причин відмовиться.

— Та можемо йти, — сказав Ярослав і взяв її за руку.

— Може, до лісу? — дві ніжних краплі погідного неба були зараз чисті-пречисті.— Боже, я так люблю ліс! Зараз там багато грибів…

— І бродяг.

— Не підемо?

— Я кажу: багато бродяг. Але ходім.

Деякий час вони йшли мовчки. Часом Оксана ніжно прихиляла голову до його передпліччя, щораз даруючи дві ніжних краплі погідного неба у чорному віночку, вона неначе боялася розплескати свою радість — радість цієї зустрічі. Вона ж бо, ця зустріч, така вимріяна, і Оксані жаглося, аби Ярославові було з нею приємно, затишно, гарно, — вона до памороття його любила.

— Коли б ми були в Житомирі, я повела б тебе до скелі Сокола, — тихо й мрійно засокотала Оксана.

— Мені все одно, я там нічого не знаю.

— Так, повела б до скелі Сокола. Ми вибралися б на кам'янистий берег Тетерева, де висне над водою подоба людської голови, вибита з граніту…

— Це було б романтично…

— Кажуть, коли вороги обложили замок, то житомирці довго відбивалися… — Оксана не вловила в його словах глуму. — І тоді…

— Чим відбивалися? — безпорадно перепитав Ярослав. — Наскільки мені відомо, житомирський замок мав чотири гармати, а з челяді двоє мужиків з жінками і троє малих дітей. Хіба що волів було п’ятнадцять… Єдине, що поробили в замку, — підземні ходи. Як тхори, ховалися завше в нори. Інколи доходило до того, що була справною лиш одна гармата. Взагалі, у твоїх земляків є одне болюче бажання — бачити себе велетами й вважати, що світ почався з Житомира. То що там далі було?

— Не хочу… — Оксана образилась.

— Не гнівайся, — попросив Ярослав. — Вибач за хамство… Але в мені заговорив історик. Більше не буду! Ну пробач!.. — він поцілував її в щоку. — Мабуть, мені дуже все набридло.

Проте вона не одразу обізвалася, а довго й німотно дивилася собі під ноги — перегодя все ж продовжила оповідь: за легендою, Сокіл залишився сам у фортеці, відтак на коні вирвався, щоб зібрати сили на ворогів, але ті наздогнали його на березі Тетерева, пронизали стрілою. Він упав з конем у ріку, а на скелі зосталася його голова — мужня, направлена вперед, де мали бути ті, котрих хотів привести, аби знищити ворогів… На той скельний берег щодень приходила його кохана, — Оксана врешті оживилася, — вічно сумна, а далі не витерпіла й з туги кинулась у вир. Там, де вона вистоювала, тепер ростуть берізки — застиглі її подруги.

— Зворушливо…

— Ти, як завжди, кепкуєш.

— Зовсім ні,— на цей раз Ярослав дійсно не глузував. — У легендах немало правди. А ще більше бажань. В них мудрість і жага людська, — він обійняв її.— Справді, Мавко. І давай сядемо на цій ось галявині, під цими ось берізками…

Оксана відразу пожвавішала, бо так Ярослав називав її в хвилини припливу ніжності, і вона схилилася на його груди, вона всю оддавала себе йому. І то була найпрекрасніша мить…

— Може, поїдемо до Кодні? — перегодя, поправивши зім’яту сукню, палко спитала. — В нас дуже гарно! Річка… Наш садок над самою річкою… Я любила плавати по ній човном, ловити з татом рибу… Я любила пасти корову… І ходити босоніж… Ти любив у дитинстві ходити босоніж?

— Забув уже, коли це було.

— Походимо, добре?

— Добре, — всміхнувся.

— Ну чого ти знов смієшся?

— Ти говориш так, ніби нема війни.

— Я зараз ні про що не хочу думати! — і мовчати не хотіла. — До світової війни в Кодні був маєток графа Ледеховського. Перед жнивами одинадцятого року економ Короткій з челяддю хотів зайняти селянську худобу з пасовиська, а селяни не дали. Тоді він викликав черкесів, та чоловіки з жінками взяли вила й розігнали, а Короткіна закололи на поміщицькому дворі. В ці дні ніхто не ходив збирати панського хліба.

— І чим закінчилося?

— Багатьох вислали в Сибір…

— Між іншим, звідки тебе знає Стемпковський?

— Хто-хто? — Оксана враз почервоніла.

Те її замішання він одразу вловив, як і рум’янці, що видавали, як видають кожну дівчину чи молодицю, котра согрішила. Та ще коли скажеш їй про це зненацька, та ще коли вона й не припускає, що ти дещо цро неї знаєш.

О бідне сотворіння! Воно вміє обдурювати й зраджувати, але брак розуму заважає йому збагнути, що є речі, які бачиш наскрізь, хоча нічим не доведеш.

Моментально перебираючи-аналізуючи Адамові слова, його зухвалу посмішку, Грицан зараз не сумнівався, що Оксана спала з ним. Проте на ревність не мав права. І він доволі спокійно, аби не здригнувся голос, повторив:

— Стемпковський, розуміється, не той, що розправлявся з гайдамаками, а Стемпковський Адам, польський офіцер.

— Він вчився на курсах російської мови, — одказала Оксана, відчувши, що якось затремтіло під грудьми.

— Бодай тебе Кодня, значить, не минула? — Ярослав одганяв ревність першими-ліпшими словами, які згадав.

— О, ти вже знаєш це прокляття? — Оксана несміло підвела на нього очі — в них чи біль, чи покута.

— Я ж, може, історик.

— Так-так, він 'учився на курсах… — підтвердила поспішно, але не так, як цього чекав Ярослав.

«Боже, які ви, жінки, примітивні! Ви гадаєте, що заговорюєте зуби, а насправді видаєте себе…» Проте сказав зовсім інше:

— То що іще є в Кодні?

— Церковно-приходська школа, дві церкви, дві синагоги, костьол і сім шинків, — перерахувала Оксана. — На місці страти гайдамаків — ратуша. Садів багато…

Він слухав, не перестаючи думати про те, що могло зв’язувати Адама з Оксаною. Звичайно, постіль. А що ще? Це єдиний варіант… Як ти сказав? Варіант? Хіба для тебе Оксана — варіант? Та ні! Ти бажаєш її, ти думаєш про неї, отже… Принаймні ти не байдужий до неї. Так, не байдужий. Значить… любов? Не треба про любов! Досить, що була любов до Стасі! А що, як Оксана працює на Стемпковського? Працює… на Стемпковського?.. Та не будь, чоловіче, дурним!

Нараз крізь кущі продерся Дударик.

— Пане отамане, — заговорив він схвильовано. — Мене послав за вами сотник Вайда, вже належить вам з’явитися.

— Що сталося?

— Увесь корпус переходить під Жмеринку.

В очах Оксани і острах, і біль, і розчарування, і відчай — очі Оксани затуманились від сліз…

Передислокація двох галицьких корпусів почалася 5 серпня: перший — через Бар на Васютинці, на північ від залізниці Деражня — Жмеринка, третій зосереджувався в районі Бар — Єлтушків. Група Юрка Тютюнника розгорнулася по обидва боки залізниці Проскурів — Жмеринка. Зранку 8 серпня почався загальний наступ. Червоні чинили завзятий опір, і розгортався по-справжньому запеклий бій. Отаман Тютюнник натискав із заходу; від нього на північ дружно наступали бригади корпусу Осипа Микитки, намагаючись за всяку ціну перетяти шляхи відвороту жмеринської групи, — до вечора було захоплено підступи до Жмеринки; в руки Тютюнника потрапило кілька сот полонених, а Микитка взяв Браїлів, Демидівку і, зіпсувавши залізницю, вислав кінноту на станцію Ворошилівку.

Сотня Вайди разом з усім своїм третім корпусом генерала Кравса штурмувала Жмеринку з півдня — вперті криваві бої до пізнього вечора.

Нарешті 9 серпня зранку група Тютюнника і 5-та галицька бригада вдерлися у місто, захопивши чимало військового майна, через яке ледь не дійшло до… Запахло порохом… Між своїми… Кожен зокрема претендував на трофеї — безапеляційно… На щастя, конфлікт між наддніпрянцями і наддністрянцями було полагоджено. Принаймні цього дня… на цей раз.

Отже, ворога розбито, і він, покинувши Жмеринку, відступав. Однак вже наступного дня виявилося, що всі червоні бронепоїзди і частина ешелонів у ніч з 8-го на 9-те встигли з боями прорватися через галицькі застави на північ…

Галицький III корпус скупчився на південний схід від Жмеринки. Вайда, Грицан, Дударик — уся сотня — поснули просто серед подвір’я, тільки найкмітливіші здогадалися підстелити соломи. Зрештою, земля після літньої спеки була тепліша за піч… А коли прокинулися, стало відомо, що Запорізька група взяла Вінницю.

Заки повернувся Шаманек, генерал Тарнавський вже знав про всі наміри Штабу Головного отамана. Їх приніс четар Паліїв — його ад’ютант, обидві армії ділено на три групи: Західну, або групу командувача Другого Галицького корпусу полковника Вольфа, до якої входили його ж другий корпус та Січові стрільці полковника Коновальця; Середню — Перший і Третій Галицькі корпуси та запорожці; Південну — окремі дивізії Наддніпрянської Армії і 11-та бригада Галицької. Перед Середньою ставилось найважливіше завдання — здобути Київ, — її повинна була прикривати з півдня, в разі наступу червоних чи білих, Південна група, а групі Вольфа належало штурмувати Коростень.

— Полковник Коновалець вельми обурився, що не його січовики братимуть Київ, — повідомив Паліїв. — Я, мовляв, скидав в стольному граді гетьмана Скоропадського, а тепер мене посилають на якийсь Коростень…

— Нічого, Дмитре, славою ми поділимося.

— Це ж не я, а він так казав.

— Все одно. Не про це зараз треба думати. Ви ліпше скажіть, якщо відаєте, що собою являє новоспечений начальник Штабу Головного отамана? Здається, його прізвище Юнаків. І генерал?

— То часописи з нього зробили «Юнаківа», — посміхнувся Паліїв. — Він росіянин, звичайний Юнаков, як, приміром, колишній наш Греков. Їм дуже хочеться українізувати його…

— Що, і не генерал?

— Генерал, але Головний отаман, як ви знаєте, не визнає у своєму війську генералів — тільки отаманів… Отже, отаман Юнаків — не хто інший, як генерал Юнаков, до якого за східноукраїнським звичаєм усі звертаються «Микола Леонович», людина шляхетна, вихована.

— Пане Дмитре, мене не це цікавить, — Тарнавський так скривився, ніби його заболів зуб. — Я хочу знати, наскільки кваліфіковано він розбирається в теперішніх обставинах? Як глибоко вміє аналізувати становище на фронті?

— Мені трудно сказати, але зважити треба на те, що Юнаков — колишній професор російської військової академії. А в часі війни посідав вищі штабні й командні посади, розуміється, в російській армії.

— А він має досвід війни з червоними?

— Не знаю… — Паліїв злегка спаленів.

— Варто б знати. Це важливо. — Побачивши, що його юний ад’ютант дещо знітився, Тарнавський м’якше попросив: — Ану довідайтесь, будь ласка.

— Дозвольте приступити до виконання?!

— Так-так, — кивнув Тарнавський, хитрувато звузивши очі.— Обженіть Шаманека… Він такі ж подробиці напевно принесе. Але прийде пізно.

— Спробую… Я ще хотів додати, що Петлюра делегував до Румунії отамана Девільга, щоб налагодив торговельні зносини.

— Корисно, це вельми корисно.

— Ну й до поляків когось послав…

— У нього на поляків якась патологія, — Тарнавський спохмурнів. — О, якраз добре, Дмитре, що ви мені нагадали; ану-ану — рознюхайте глибше.

— Дозвольте йти?!

— І з фактами повертайтесь! — Тарнавський підняв угору вказівний палець. — Хвилинку, пане Дмитре.

Паліїв слухняно виструнчився.

— Про петлюрівських посланців до Варшави вивідайте, від мого імені, у Курмановича. Він наш чоловік. І не лише як колишній військовий секретар, але і як наш делегат. Заодно застережіть його: най не дуже там дере носа, що він тепер генерал-квартирмейстер у Штабі Головного отамана: я його породив — я його вб’ю, якщо зіпсується…

— Я все сповню, пане генерале.

— Отепер можете йти.

Як і завбачив Тарнавський, полковник Шаманек приплівся з Штабу Головного отамана опівночі. З ним був Поточняк.

— Я думав, уже ви не прийдете, — сказав Тарнавський чи то жартома, чи всерйоз. — Я встиг годинку здрімнути.

— Ми чекали наказу.

— Якого ще наказу?

— Прошу, пане генерале, — Анатоль ступив крок уперед.

— Прочитайте вголос, бо при цьому світлі мої очі недобачають.

— Наказ Штабу Головного отамана, — почав Поточняк.

— Отже, пане генерале… — подаючи пакет, почав Анатоль.

— …Ми вітаємо вас з тим високим довір’ям, котре вам виявлено, — взяти стольний Київ, — докінчив Шаманек.

— Я вам щиро дякую за поздоровлення, але краще, як ви мені точно нарешті скажете, які маємо сили. Ре-аль-ні! Обох армій.

— Зараз, — Шаманек вийняв записничок. — За даними Команди Штабу Головного отамана, три наших корпуси і етапна команда налічує 49795 люду; біля 18–19 тисяч багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів. В Наддніпрянській Армії три регулярні групи: Січові стрільці, Запорізька, Волинська і четверта повстанча, так звана Київська. Опріч того, до її складу входять дві окремі дивізії — 3-тя і 9-та Залізнична. Запорізьку Січ — дві дивізії — до уваги не беремо: вона в стані формування. Разом 29—30 тисяч і 5 тисяч мобілізованих, але вони поки що не влилися в бойові частини. Разом буде 34–35 тисяч багнетів, з них 15 тисяч шабель, 149 гармат плюс 28 гаубиць, 533 кулемети, 9 бронепоїздів, 26 літаків, 4 радіостанції.

— Наскільки я зрозумів, наші сили мало не вдвічі переважають сили Петлюри? Про організованість змовчу.

— Виходить, так, — потвердив Шаманек.

— А мені здається, пане генерале, — Поточняк обережно прилучився до бесіди, — петлюрівські дані перебільшені…

— Щодо нас?

— Щодо них! А щодо нас — заменшені.

— Не будемо, однак, шукати зараз уточнень, отамане, — порадив-застеріг Тарнавський. — Користі воно не принесе. А чвари перед офензивою ні до чого. В кожнім разі, маємо сили достатньо, аби Українська армія без нічиєї допомоги звільнила Правобережжя.

— Цілком, — підтвердив Шаманек.

— А що ж більшовики?

— На півдні оперує Чотирнадцята їхня армія в складі,— поволі доповідав Шаманек, — 45-ї, 47-ї і 58-ї дивізій плюс окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи та залоги різних етапів і міст. На Київському і Коростенському напрямках — якщо вірити Штабу Головного отамана — поки що біля двох дивізій, вже досить знесилених нашим успішним наступом. Це приблизно 12 тисяч багнетів і шабель, а Чотирнадцята армія має, як доносить петлюрівська розвідка, 18–20 тисяч люду.

— Отже, полковнику, яке резюме?

— То школяр зрозуміє-вичислить, що наші людські ресурси переважають удвоє. Але як воно виглядатиме в бою, передбачити не беруся.

— Гаразд, продовжимо розмову після того, як ви бодай годинку перепочинете, бо я по ваших очах бачу, які ви втомлені. І ви, Поточняк, поспіть, а вранці… не забудьте добре помити вуха. Тільки холодною водою. Як свідчать знавці, там повно таких точок, від яких, якщо їх помити холодною водою, людина збадьорюється…

— Неодмінно помиємо, пане генерале, — посміхнувся Анатоль. — Дозвольте мені зайнятися перенесенням Штабу Галицької Армії до Жмеринки. Даруйте мені, але тут, під боком Диктатури, всі почуваються скуто, виглядає так, перепрошую, ніби людина їсть, а над її головою хтось, заглядаючи в тарілку, безперестанку бубонить і бубонить.

— Ви влучно сказали, отамане, і добре підмітили, — похвалив Тарнавський. — Хвалю за ініціативу! Завтра ж відбуду до Жмеринки.

— Тобто сьогодні?

— А, — Тарнавський кинув оком на настінний годинник, що чемно, розмірено цокав. — Це вже скоро сіріти почне…

— Ще не скоро, бо тільки перша, — і собі поглянув Шаманек, — одначе до світанку треба очистити мозок від намулу.

— Усе, лягаємо! — Тарнавський підвівся.

У бічній кімнатці, де він жив з сином, не засвічував світла — крався до свого ліжка навшпиньки, щоб не розбудити хлопця.

— То що ви порішили, тату? — виразно спитав Омелян.

— Ти не спиш?

— У такий час?

— Йдемо походом на Київ… — сказав генерал.

— Ура! Ура!

Вранці 12 серпня почався загальний наступ по всьому фронту. До 21 серпня, зломивши опір більшовиків, галицькі війська вийшли на лінію Козятин (третій корпус) — Бердичів (перший) — Житомир (другий). Тим часом 11-та галицька бригада здобула Вапнярку, через день — Крижопіль. Запорожці зайняли район Білої Церкви, а III корпус генерала Кравса — Фастів.

Сотні Вайди не випало битися за Фастів, — вона йшла лівіше, де й боїв особливих не було: червоні планомірно відступали. Нестерпно пражило сонце. Нарешті в літньому мареві забовваніли під невеличким березовим гаєм та густими кущами верболозу, понад тонкою річечкою білосніжні хатки. Вайда подав команду зупинитися тут на нічліг, а сам, разом з Грицаном, став на обочині дороги, аби пропустити колону й обоз та простежити, щоби ніхто не відстав.

— Я поскачу в голову, — сказав Грицан.

— Гаразд. Дударика візьми. Най підшукає нам помешкання.

І Грицан пришпорив коня. Біля першої хати на воротях висла пристаркувата жовтолиця жінка. Ярослав спершу подумав, що вона звично, як у тутешніх краях, не хоче пустити на подвір’я, а коли порівнялися, жінка прошамкала широким ротом:

— Чи нема у вас краму?

— Нема, — захитав головою.

— А керасіна є?

— І керасіни нема.

— Жаль! — прицмокнула широким ротом. — А, кажуть, в Денікіна багато керасіни й солі, і дешево.

— Не знаю.

— А ви австріяки? Чи німці?

— Галичани. Українська армія.

— Може, й українські.

— Чому — може?

— Мундири чужі…

— Пустіть стрільців на подвір’я.

— Діти животами хворі.

— Облиште її,— махнув рукою Дударик. — У селі нам місця вистачить, я зараз щось придумаю. — Цьвохкнувши батіжком, поскакав у центр села.

Грицан, вйокнувши на коня, погарцював за ним. Посередині села — наголо витолочений, порізаний рівчаками майдан, велика криниця з журавлем і — ані душі. Лише, впряжена у бочку з водою, ревно пощипувала рідку травицю попід тином сухоребра шкапина, а за кілька метрів від неї на тичках висіли білі хустини.

— Що тут діється? — нічого не второпавши, спитав Ярослав низькорослого стрільця, котрий, сито витираючи долонею рота, вийшов з подвір’я, під яким паслася шкапина.

— Воду беремо.

— А чого білі прапори?

— Бо в тому кінці села ще більшовики, а їм також треба води… — незворушно пояснив низькорослий стрілець, ніби йшлося про компаньйонів.

Грицан стерп: ану схоплять в полон… Як колись, на Лисоні. І він, круто повернувши коня, помчав доповідати Вайді.

— Хай беруть і п’ють! — вислухавши, махнув байдуже Антон. — Якщо дійшли згоди, нехай п’ють… Однаково ж червоні відійдуть. Чи ти боїшся братання?

— Я не знаю, чого вже боюся…

— Не ламай собі голови: чому бути — того не минути. — Антон витягнув сигарети, простягнув Ярославові.— Кажуть, заспокоює…

— Ет! — скривився той, проте взяв, а все ж не без тривоги спитав: — То що будемо робити?

— Повечеряємо — і спати.

— Разом з червоними?

— А вони що, не люди? — Вайда всміхнувся. — Чи горілки не п’ють?

Ховалося за садками сонце. Вляглася збита копитами пилюка. Іржали коні. Клекотав гармидер. Хтось з кимось лаявся. Десь радісно вищала дівка. Свист. Крик. Наче з-під землі виріс Дударик.

— Ху-у, знайшов! — видихнув. — Є чиста кімната. А по сусідству… ви собі не можете уявити, що я видів! Приглянулась мені одна хата… Уявляєте, що бачу: в кутку лежать на животах наш і петлюрівець, в карти грають… на воші… Бр-р! А вошей — аж чорно… Плазують густо по дошці, а ті грають…

— Досить! — бридливо скривившись, обірвав Вайда.

«Коли сидиш по цілих тижнях в ямах, мимоволі затужиш за людьми, — розмірковував Ярослав. — Навіть персональних ворогів хочеться бачити… Але тепер люди легко знаходяться й легко тратяться. Команда «стріляй!» сприймається як «дай сірника».

— То ходім, — прохав палко Дударик, мабуть, радий, що так добре прислужив командирам.

— Ходім, — відразу сказав Антон, не бажаючи ображати його, бо іншого такого джури на світі не було.

Ще не вмостились вони за стіл, як всюдисущий Петрусь цокотливим своїм мелодійним голосочком радо сповістив, що червона частина залишила село.

— Я ж казав, — не в дорік Ярославові, а ніби про щось другорядне зронив Антон.

Грицан нічого не відповів. Гуртом повечеряли, а лягли, проте, на возі — і свіжіше, і блохи тяти не будуть.

— Пане сотнику, можна відлучитись? — попросив тихо Дударик.

— Знов на співи? — ніби обурився Вайда.

— А що подію — тягне…

— Ну йди-йди — тільки не до ранку.

— Я трошечки… Капіточку…

— Слухай, Петрусю, тобі треба перейти в наш військовий театр, — враз порадив Ярослав, — і не будеш мучитися.

— А хіба є такий?

— Тепер у Вінниці — якщо туди перебралася наша Начальна команда — все буде: вистави, пісні, танці, культурне життя… На це ми мастаки! — Грицан повернув голову до Вайди. — Не будеш заперечувати?

— Звичайно, ні. Хоча кращого джуру навряд чи знайду.

— А хіба мене приймуть?

— Приймуть! — впевнено ствердив Грицан. — Я напишу записку до режисера Леся Курбаса, і він послухає, ми з ним давні знайомі.

Петрусь недовірливо глянув на Вайду.

— Чого дивишся? — Вайда ніби сердито. — Я ж уже сказав: не заперечую! Справді. Там ти повністю розкриєш свій талант. А ми повоюємо… І за тебе, і за себе, і за тих, кого вже нема.

— І дамо тобі завдання, — додав Грицан. — По-перше, підеш до шпиталю, привітаєш від нас наших дівчат, а по-друге, берегтимеш там їх як зіницю власного ока.

— Все виконаю! Все-все! Що тільки скажете! — палко, наче клявся, запевняв Дударик.

І шмигнув підстрибом у темінь.

— Шкода мені його відпускати, — зізнався після мовчанки Вайда. — Іншого такого вже не знайду.

— Але ж і таланту шкода. Ми й так стільки вже їх погубили. Чи з легким серцем спровадили за границю. Чого варта Крушельницька! А Менцинський?! Мишуга… Ото хіба що Франко нікуди не захотів їхати, хоча запрошували в Софійський університет, обіцяючи блага.

Десь гупнула гармата, ніби хтось навмисне хотів потривожити вояків у цю тиху теплу ніч.

— Певне, під Фастовом… граються, — уточнив Антон.

— Жаль, що не довелося його брати…

— Щось тебе з ним зв’язує?

— Ще й як! — багатозначно, але й доволі весело мовив Грицан. — Я там уперше познайомився з Петлюрою.

— Яким чином?

— А мене Вітовський послав до нього, щоб дав нам генерала… Тож Петлюра й дав…

— Омеляновича-Павленка?

— Авжеж, — скупо сказав Ярослав. — І чим то все закінчиться — поняття не маю… І нарікати вже — несила.

— Нас попросту несе вихор…

— І я так мислю…

— Човен без керма…

— Може, після Києва щось зміниться? — Грицан питав немов сам себе. — Не знаю, нічого не знаю…

Змовкають. І спати вже не хочеться. І на роздуми сил нема. Порожнеча… Нараз звідти, куди підстрибом шмигнув Дударик:

— Аж плакати хочеться… — Вайда ледь не стогнав.

— Може, повторююся, але в наших піснях уже стільки болю, як ніде в світі,— сказав Грицан. — Земля просякнута кров’ю — люди піснями…

— Плачте, люди, так вам треба, як не вмієте а чи не хочете за себе постояти і себе відстояти…

А в протилежному кутку села своя обізвалася пісня:

Вони так і не дочекалися Петруся — зморила-заколихала обох ласкава, тиха українська ніч… Тепла ніч у крижаному світі.

Уранці тільки-но Дударик розіслав під крислатою грушкою коц, аби виложити на ньому снідання, — як перед плетеними з лози ворітьми виріс на змиленому коні гонець. Не вітаючись і не злазячи з буланого, гучно спитав:

— Хто тут сотник Вайда?

— Я, — підвівся Антон.

— Сідлайте коня — і в штаб корпусу!

— Уже?

— Я чекаю! — стримував коня, що бив копитом землю.

— Властиво, я готовий. Петрусю, коня!

— А снідати… — почав був хлопець.

— У Фастові! — гримнув гонець.

Аж Грицан здивувався — здивувався не тому, що гонець гримнув, — нижчі чином, діючи від імені начальства, самі бачать себе начальством… Грицана здивував гострий його слух: Дударик говорив зовсім тихо. І Грицан сказав:

— Слухай, Антоне, бери заодно й Петруся, посадиш на якийсь потяг, і хай чвалить до Вінниці, раз ми ухвалили відпустити.

— Резонно, — погодився Вайда. — Петрусю, ти чув?

— Чув…

— Хутчій, хутчій! — квапив гонець генерала Кравса.

Грицан так і не попрощався по-людськи з Дудариком: буланий під гінцем усе бив нетерпляче копитом.

— Підшукай мені нового джуру, — плигнувши в сідло на свого вороного, розпорядився Вайда.

— Будь спокійний!

Коні поскакали, а Грицан самотньо, мов приречений, стояв посеред двору. Пахло хлібом, медом, яблуками, полином і м’ятою — величний, сповнений власної гідності, доживав останні дні серпень… Уже табунилися птахи, а в берізки, що край дороги, з’явилася перша жовтизна… Ярослав зітхнув і сів снідати.

— Смачного!

Грицан підняв голову: опершись на виплетені з лози ворота, до нього привітно всміхався молодик з русявими патлами до пліч, з ширшими, ніж уста, бровами. А, це ж бо Іван Горлицький, співробітник «Стрільця».

— Дякую… Заходьте. — Ярослав зіп’явся на ноги і, простягти руку, повторив: — Заходьте, гостем будете. І прошу до столу…

— З великим задоволенням. Треба ж нам коли-небудь сісти за спільний стіл… — очі Горлицького весело заіскрилися.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що й ви…

— Ах, ті мені журналісти…

— Як і дипломати та історики…

— Пити щось будете?

— Спека…

— Ще ранок…

— Хіба склянку вина, як маєте.

— Тільки ром.

— Най буде, одна чарка не пошкодить, — лице Горлицького враз наче видовжилося. — То що, пом’янемо Вітовського?

— Що ви мелете?! — Грицан різко підвівся, але щоки вколов холод.

— Ви нічого не знаєте? — щиро здивувався Горлицький.

— А що? — і знов щоки вколов холод.

— Ви мене не розігруєте?

— Іване! — тепер холод пронизав Грицана наскрізь.

— У такому разі наберіться мужності, мій друже, — голос Горлицького став монотонним. — Літак, у якому летів з Парижа полковник Вітовський, збитий під Дзєрговіцами на Шльонську…

— Та що ви?!

— Прошу, як мені не вірите, — відкривши планшет, Горлицький вийняв газету. — Ось тут, тут…

Грицан у якомусь безумстві впився в чорні рядки: «…збитий польською прикордонною сторожею при перельоті німецько-польської границі. Всі загинули…»

— А може, це неправда?

— На жаль, правда. Повідомлення офіційне.

Осліп і оглух Грицан. Дмухнув уранішній вітер, і самотня берізка край дороги зронила ще один пожовклий листочок…

Після військової ради комендант III галицького корпусу, якому належало обложити і штурмувати-брати Київ, генерал Кравс, відпустивши командирів сотень, куренів та бригад, залишився сам — він хотів побути неодмінно на самоті. Бодай якийсь час. Проаналізувати пройдене, сягнути оком у завтра. Отже…

Отже, головний удар спрямовано на Київ. Перед тим у наступ на Вінницю ішов І Галицький корпус полковника Микитки, — III прямував за ним уздовж залізниці, не беручи участі в наступі, і тільки тоді, коли червоні здали місто, корпус вступив туди, а перед корпусом Микитки ставилось завдання здобути Бердичів.

Штаб свій генерал Кравс розмістив у віллі польського професора, в якій до того мала Свій осідок більшовицька «чрезвичайка», — тож над усіма входами були вимальовані червоні зорі з серпом і молотом. І написи: «Смерть Петлюрі!», «Смерть Денікіну!», «Смерть буржуям!». Всюди ще лишився подих смерті — принаймні Кравсу казали, що від рук «чрезвичайки» загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Зацікавлений, він оглянув місце страти: готель «Франсуа», на подвір’ї якого стояв флігель для службового персоналу, в нім — чотири кімнати, вікна загратовані, стіни оббризкані кров’ю та червоною фарбою, тут люди чекали страти. Розстрілювали їх уночі в пліснявому тьмяному льосі під готелем. Потому трупи викидали в сусідній город і запорошували злегка землею… А у віллі «чрезвичайки» Кравс одержав у спадок награбовані килими, картини, порцеляну…

Одначе у Вінниці корпус надовго не затримався — після кількох дрібних боїв зайняв Козятин; у свою чергу І корпус відбив у червоних Бердичів, а корпус Запорожців — Сквиру. Найбільшим трофеєм в Козятині було майже тридцять вагонів солі, якої в цю пору ніхто не мав: ні галицькі стрільці, ні петлюрівці, ані самі туземці,— за великі гроші її імпортували з Румунії. Звичайно, генерал Кравс у першу чергу наділив нею Галицьку Армію — її, сіль, вимінювали на черевики, білизну, харч…

Через два дні, проїздом до Бердичева, зупинився в Козятині Петлюра — зупинився і вразив Кравса: генерал чекав якихось оперативних порад, чекав постачу зброї, амуніції, патронів, а Головний отаман натомість повелів виставити для його привітання ту сотню, котра першою вдерлася до Козятина… Запальна промова! Гучна подяка! І дарунок — п’ять тисяч гривень… Наївний Кравс під шум помпезного торжества попросив Петлюру, щоб його індентура виділила корпусу бодай трохи білизни. «Дамо! Дамо! Занотуйте, Крушинський!» Обіцяв пан: кожух дам… А його й досі чекають! Хоч сотня задоволена, і то вже добре…

Після падіння Бердичева, як і передбачалось Штабом Головного отамана, але не без наполягання Тарнавського, нарешті було злучено в одну групу під командою Кравса І і III Галицькі та Запорізький корпуси. Об’єднаний штаб очолив теперішній начштабу II корпусу отаман Любковіц. І впали на обох, Кравса і Любковіца, нові турботи, нові вимоги і нова відповідальність.

Це дуже добре, що армія не ослаблена попередніми боями, — міркував генерал Кравс, — не більше ста люду полягло. Однак треба думати про будучність, зважити, що відпорність ворога могла нараз зрости. Що тоді? Правда, в кількох збірних пунктах проходять муштру кілька тисяч мобілізованих рекрутів, але вони не мають зброї… Запаси мізерні. Жити надією тільки на воєнну здобич — небезпечна справа. Яка користь від взяття Києва, якщо ми його не вдержимо? Ну виб’ємо більшовиків? А звідки гарантія, що не з’явиться новий противник? Той же Денікін. Але нікуди не дінешся: наказ на те є, щоб його виконувати.

Збагачені досвідом світової війни, Кравс і Любковіц вирішили скористатися панікою і розладом у ворожих рядах та нанести наглий, скорий, як блискавка, удар, щоби заволодіти Києвом, заки туди наспіє Денікін, котрий, за відомостями розвідки, втягнувся у кровопролитні бої з Червоною Армією десь під Полтавою та Ромоданом.

— Саме так — блискавичний удар! — підтвердив чи похвалив полковник Шаманек, який прибув на оперативну поміч.

— При тім наша армія могла би скористатися трофеями і затримати місто в руках так довго, доки не будуть, про всяк випадок, вивезені найвартіші запаси…

— Цілком резонно, — сказав-благословив Шаманек. Якщо врахувати, що Київ є постоєм цілої Дванадцятої більшовицької армії, то, безперечно, там колосальні запаси зброї, амуніції, одежі, взуття, провізії.

— То що, похід за здобиччю? — кисло пожартував Любковіц.

— Чому? — не погодився Кравс. — А політичне значення акції?

— Так чи інакше, а першою умовою успіху повинен бути… успіх, — Шаманек обвів усіх очима. — Кожна людина знає: часом перемогти можна тільки власними ногами…

— Стрілецтву мариться Київ…

— Ну й треба взяти до уваги, що Червона Армія веде бої не лише з Денікіним між Волгою та Дніпром, але в Сибіру — з Колчаком, на заході з поляками, на півночі — з Юденічем. Мені думається, становище червоної Москви зараз найтяжче від початку її кривавого панування, — говорив Шаманек так, наче вже переміг.

— Треба, щоб Антанта стала посередником між нами і денікінцями, — розмірковував Любковіц.

— Ви уточнювали більшовицькі сили? — спитав Шаманек.

— Не більше десяти тисяч.

— Щодо раптового удару — генерал Тарнавський схвалює.

— Більше того, — Кравс кивнув на свого начальника штабу, — ми з паном Людвіком вважаємо, що не варт чекати приходу першого корпусу, а брати Київ наявними силами: двома бригадами нашого третього корпусу і трьома дивізіями корпусу Запорожців, — разом це майже двадцять тисяч люду.

— Схвалюю! — кивнув Шаманек. — Але вважаю своїм обов’язком поставити до відома генерала Тарнавського.

— Генерал Тарнавський дав благо…

І вже 20 серпня 2-га і 8-ма галицькі бригади зайняли Попільню, 21-го — Романівку, 22-го — Фастів… Запорізький корпус, що посувався паралельно з Ні Галицьким, прогнав більшовиків зі Сквири, а 22 серпня — після лютого рукопашного бою в передмісті — з Білої Церкви. Лише корпус полковника Микитки відстав на сотню кілометрів.

Слідом за головними силами посувався штаб групи, осідком його Кравс вибрав Фастів, — і відразу ж повітряна розвідка в напрямку Києва. Результати вселяли надію: на лінії Київ — Васильків залізничні запори на десяток кілометрів. Міркувалося: імовірно, на національнім підкладі страйкують залізничники… Позаяк, опріч скупчення ешелонів, не виявлено пересування військ, евакуація Києва, що донедавна була в повнім розпалі, застигла на місці.

Правда, одне донесення вельми стурбувало Кравса: 25 серпня близько четвертої години дня частини 8-ї дивізії Запорозького корпусу зіткнулися під Білою Церквою з броньовиком і штабом 2-ї Терської бригади Добровольчої армії. «Що робити? Її комендант полковник Бєлогорцев взагалі не хоче з нами переговорювати…» Кравс зателефонував Тарнавському у Вінницю, куди остаточно перебрався штаб Галицької Армії,— головнокомандувач розпорядився негайно вислати до постою Бєлогорцева двох старшин, аби домовилися про демаркаційну лінію, яка б не перешкоджала нашому походові на Київ та за„іишала вільним шлях — як і залізничний, так і грунтовий — Фастів — Київ. Зі своїм завданням парламентарії вправилися, на думку штабістів, дуже добре, правда, ціною… Білої Церкви — її довелося віддати денікінцям, — а демаркаційна лінія пролягла через Устимівку — Барахати — Обухів, котрі також відходили до денікінців. Протоколи переговорів були ратифіковані обома сторонами, і генерал Тарнавський дав наказ продовжувати наступ, висловлюючи при цьому здогадку, що Денікін на Лівобережжі сягнув околиці Пирятина: «Якщо хочемо випередити його, треба негайно брати Київ! Не чекаючи Першого Галицького корпусу».

До Фастова негайно прибув Петлюра, бронепоїздом виїхав на передову; коло полудня повернувся, і Кравс запросив його пообідати, але за столом сказав фразу, що вельми вколола Головного отамана: тільки, мовляв, завдяки Галицькій Армії, в якій Добровольча армія бачить регулярну, як і завдяки кмітливості галицьких парламентарів, удалося встановити таку вигідну для подальших наших операцій демаркаційну лінію…

— Я пущу на денікінців Ангела і Зеленого, — самовпевнено прорік Головний отаман і, подякувавши за гостину, сів у свій вагон-салон.

Тієї ж ночі його штаб надіслав з Кам’янця-Подільського у Фастів телеграму: доки не прибуде Перший Галицький корпус, ні в якому разі не йти вперед… І Кравс обурився:

— Петлюра кидає нас у руки Денікіну!

— І зриває наш наглий удар на Київ… — додав Любковіц.

Довелося наказу Головного отамана підкоритись — втрачено було чотири дорогоцінні дні. Штаб Кравса так і не довідався, що тим часом більшовики підтягнули свої резерви, придушили страйк залізничників та планомірно провели евакуацію Києва, заодно використавши населення для будівництва оборонних споруд.

Корпус полковника Микитки прибув аж 28 серпня, і генерал Кравс негайно скликав командирів сотень, куренів і бригад, — на поклик його прискакав і Вайда разом з гінцем.

Найперше слово мав полковник Шаманек:

— Третій Галицький — полуднева група — і Запорізький корпуси повинні зв’язати ворога, а Перший корпус і решта частин Третього, передислокувавшись через ліси на захід від Києва, наносить вирішальний удар. У тім часі група Зеленого перепливає коло Трипілля на власних човнах Дніпро, займає Бориспіль, перекриває, властиво, лінію Київ — Пирятин. Повстанський загін Ангела разом з кінним полком, який щойно прибув до Фастова, стає заслоном від денікінців під Білою Церквою… Подробиці командувачам роздані, ви будете їх мати.

— Хочу додати, що в нас достатньо сил, аби взяти Київ, — голосно сказав, підводячись, Кравс; сама його кремезна постава вселяла надію. Дужий, з великим, майже прямокутним лицем, коротким — під їжака стриженим — волоссям, генерал Кравс справді виглядав монументально. — Повторюю: дос-тат-ньо! За підрахунками штабу, маємо сорок тисяч рушниць, дві тисячі шабель, тридцять п’ять легких і шість важких батарей.

Під кінець військової ради прийшло звідомлення-бажання Штабу Головного отамана про… святкове вмарширування військ у Київ. Кравс лише плечами стенув: Петлюра варить зайця, якого ще не вполював… Шаманек з Любковіцем були такої ж думки. А в телеграмі йшлося про те, що з кожної дивізії чи бригади для параду виділяється один курінь і батарея, — вмарширування відбудеться в наступний, після зайняття Києва, день, — всі групи збираються на головному вокзалі, там чекають прибуття головного командування об’єднаної Української Армії…

«Парад під кулями?» — Кравс не міг заспокоїтись, тож, коли закінчилася нарада, забажав побути на самоті.

Так чи інакше, а 29 серпня, як тільки почало світати, група генерала Кравса перейшла в наступ по всьому фронту.

Рано-вранці того ж таки 29 серпня, як тільки почало світати, прокинувся і генерал Тарнавський, зиркнувши машинально на протилежну стіну, де належало б стояти ліжку сина, — ні ліжка, ні сина… Омелян зажадав служити у команді охорони штабу Галицької Армії, тож тепер спав разом із стрільцями, зрікшись усіх привілеїв. Ну й добре! Хай гартується змалку — Україна потребує відважних.

Він одчинив вікно — надто сперте з ночі повітря. Хочеться свіжого. Відчинив вікно й затримався коло нього.

Вінниця… Мальовниче місто на мальовничих берегах Бугу. Перлина Поділля… Її столиця. І, здається, ніде у світі нема стільки садів. Усі вулиці в каштанах, липах, акаціях. Модерні європейські будинки. Школи, церкви, готелі… Трамвайна лінія. Місто козацького полковника Івана Богуна, є й вулиця його імені, як і Богдана Хмельницького, Михайла Коцюбинського. Правда, він, Тарнавський, ще не встиг оглянути дім, у якому мешкав славетний письменник, але неодмінно знайде час.

Перед Тарнавським лежав Миколаївський проспект — центральна магістраль міста. Поки що безлюдно, тихо, а вдень оживе, заклекоче — тут зосереджено всі головні торговельні точки. І, отже, повно євреїв. Не менше, здається, і поляків-дідичів, що повтікали зі своїх сіл, — польську мову чуєш на кожному кроці. Вражало іще одне: вінницька інтелігенція розмовляє переважно по-російськи… Що ж, то вже трагедія: українці — як східні, так і західні — доволі часто, легко, бездумно цураються рідної мови. Чи не в тому першопричина, що інертно, сказати б, ліниво думають про власну державу? Наче безрідні. Гай-гай! Єдина така нація в світі…

Тут, на Миколаївському проспекті, у будинку Українського банку й був розташований Штаб Галицької Армії, інтендантство містилося в готелі «Франсуа», а розвідчий відділ у тім самім домі, який ще донедавна займала більшовицька «чрезвичайка»…

У двері хтось чи пошкрябав, чи злегка постукав, і Тарнавський обернувся: син з букетиком яскраво-червоних троянд, лице засмагле, змужніле, одухотворене.

— Слава Україні! — дзвінкий голос.

— Героям слава… — голос приглушений, дещо здивований, бо ніяк Тарнавський не міг збагнути, що привело сина так рано, та ще з букетом.

— Вітаю тебе, татку, — Омелян простягнув квіти.

— Але ж ми ще не взяли Києва…

— Який Київ? Тобі ж нині якраз п’ятдесят виповнилося…

— Господи! Зовсім з голови вилетіло!.. — і генерал Тарнавський талапнув долонею себе по лисому черепу, обведеному довкруж, понад вухами, віночком срібної сивини. — А дійсно, сьогодні ж двадцять дев’яте серпня.

— І війська твої стоять під стінами стольного Києва, — запально й гордо мовив син. — І знов повертаєш ти його Україні…

«Не треба цих помпезних слів…» — хотів сказати генерал Тарнавський, але не сказав — Омелян міг образитися, бо ж кожна його фраза щира, — лишень мимоволі, на секунду поморщився.

— І це тобі,— другою рукою син простягнув кишеньковий срібний годинник зі срібним ланцюжком. — Там і напис є…

Майстер-гравірувальник тонко вивів на кришці: «Батькові від сина. В день 50-ліття. 29.VIII.1919».

— Але де ти його взяв? Це ж швейцарський!

— Секрет фірми…

— Реквізував?

— Та ти що!

— Сподіваюся, не вкрав?

— Виміняв на сіль…

— Дякую, сину…

Він міцно пригорнув Омеляна та розцілував, потому легко відсторонив і, дивлячись йому в очі, спитав:

— Ти кому-небудь казав, що нині мій день народження?

— Поки що ні.

— І не кажи! — чи то просив, а чи наказував.

— Тобі незручно, що ти такий старий?..

— Кожному, якщо дожити, буде п’ятдесят… Річ не в тім — почнуться вітання, метушня, доведеться розпивати шампанське… На фронті гинуть стрільці, а командувач цмулить горілку… Не годиться!

— Зрозумів, татку, — і Омелян набрав зосереджено-поважного вигляду, виструнчився. — Дозвольте йти, пане генерал?!

— З Богом…

П’ятдесят… І коли воно набігло? Та Господь з ними, з літами! Ти хотів бути військовим — ним і став. А далі — доля… Ще ніхто не передбачив своєї долі. Можеш потужити за родиною, котра лишилася в Золочеві, можеш… Не час!

І він знов повернувся думками до своєї армії. Мабуть, ніхто так не мучиться, як той, кого рідко підводить інтуїція. Справді! Зараз Тарнавський мав би тішитися своїм військом, що стоїть, як допіру казав син, під стінами стольного града Києва, а він одчував, що починається крах. Саме — крах. І поправити щось пізно.

Закрапав дощик. Тарнавський кинув поглядом у небо: затягає чи рідка хмара? Ось і кінчається літо, ще два дні — й вересень. А далі… Сльота. Заморозки. Перший сніг. Морози. Що буде в чужій стороні з армією? Та Бог земний, як і Бог небесний, були невмолимі: розкручене колесо крутилося…

Він зітхнув. Побачимо, чим воно закінчиться… Поголився, вмився, вдягнув генеральський мундир. Покрокував до канцелярії,— полковник Шаманек сидів уже коло телефону.

— Що на фронті? — привітавшись, спитав командувач.

— Розбитий під Фастовом і Білою Церквою, ворог відійшов на укріплену позицію, що за п’ятнадцять верст на південний захід від Києва. Лінія Боярка — Білгородка, — чітко відрапортував начальник штабу, — намагається чинити опір.

— Як мій рідний Другий корпус?

— Полковник Вольф під Коростенем.

— А конкретно? — Тарнавський сів у м’який фотель.

— Буде штурмувати, — впевнено сказав Шаманек. — Я допіру з ним розмовляв. — Він замовк і пильно глянув на Тарнавського. — Я не хотів вас будити…

— Що сталося?!

— Пізно ввечері телефонував генерал Кравс: Петлюра наполягає, щоб у Київ війська вступали святковим маршем…

— Яким ще маршем? — Тарнавський розгнівано зсунув на переніссі брови. — Кому потрібен якийсь там парад? Пд Києвом Денікін, більшовики не розбиті, а ми будемо парад влаштовувати?

— Не я ж придумав… — Шаманек розвів руками.

— Треба їм сказати: від Коростеня до Білої Церкви — триста кілометрів. У нас, якщо не прикрашати, не більше тридцяти тисяч люду. Один стрілець на десять метрів… А резерву — ніякого!

— Не я ж придумав… — повторив Шаманек.

— Дайте телеграму Петрушевичу, що я проти!

— Слухаю, пане генерале.

— І то вже!

Зденервований Тарнавський схопився, заходив по кімнаті туди-сюди, нарешті зупинився біля вікна. У дворику дріботіли голуби. Їх було багато. Дріботіли і щось клювали. Раптом з-за рогу будинку видибав білий, з чорними пасмами кіт. Присідаючи на передні і задні лапки, він лихо крався, хижо водячи мордою. Якимось інтуїтивним чуттям голуби збагнули, що на них чигає небезпека. І дзьоби — вгору. А кіт принишк за стовбуром ошатного клена. Та все, облизуючись, водив мордою. «Невже коти душать голубів? — здивувався Тарнавський. — Хіба ж вони вміють оббирати пір’я?..»

— Пане генерале, — перервав його розмисли ад’ютант четар Паліїв. — До вас проситься отаман Поточняк.

— Пропусти, — кивнув Тарнавський — з переїздом до Вінниці він перестав Дмитрові викати. Може, що той подружився з Омеляном, тепер оба вони були для нього однаковими: сини…

Він знову сів у свій глибокий м’який фотель. Поточняк увійшов жваво — стрункий та рішучий.

— Слава Україні! — клацнув закаблуками.

— Героям слава, — відказав неголосно Тарнавський. — То чим порадуєте, отамане?

Він був задоволений, що захистив Поточняка від гніву Петрушевича, реабілітував, по суті, взявши своїм особистим референтом. І добре зробив! Такі старшини на смітті не валяються. А Поточняк хоча й надто прямий та різкий, але вірний мундирові, чесний — з таким у бій можна ходити.

— Нічим, — одверто признався Анатоль і, не чекаючи запрошення, сів навпроти генерала.

— Зле… Дуже зле.

— Я давно казав, що зле… — Поточняка, видко, зовсім не гнітила різниця у званнях, бо поводив себе з Тарнавським наче рівний з рівним, хоча зухвальства не дозволяв.

— Конкретно?

— Не знайшов я Грицана! Ось і вся конкретність.

— Треба знайти… Треба, отамане!

— Треба було не виганяти…

Тарнавський досадливо талапнув долонею об поруччя. Справді, чому я тоді, при Петрушевичу, погарячкував? Грицан конче зараз потрібен — отут потрібен, у штабі. Світла голова, людина, котра на власні очі бачила Вільсона, Ллойд-Джорджа, Клемансо, котра знає політику Антанти. Хіба зараз можна знайти ліпшого консультанта?

— Анатолю, як сина, прошу… — генерал підвів посивілу голову. — Пошукайте іще. Я прощу йому…

— А що прощати? — суворо прорік Поточняк. — Ми з Ярославом зробили все. — Він міцно стиснув зуби. — Вибачте, але треба було вам з Петрушевичем самим їхати на переговори. Хотів би я бачити, що зробили б ви, чого досягли б!

— Не гарячкуйте, не нервуйтеся… — Тарнавський добродушно спробував заспокоїти Поточняка. — Я все розумію…

— Нічого не розумієте! — різко й категорично заперечив той. — Петрушевич братається з Петлюрою! Петлюра і Галичина! Ніколи! Чуєте, ніколи!!! А Денікін? Ви хочете, щоб галичанин був під рукою царського генерала? Одумайтесь! Ні, ні, ні!!! Нічого ні ви, ні Петрушевич не розумієте! — Він розпалювався все більше. — Ви зараз можете виставити мене за двері, що нібито я оскверняю ваші генеральські регалії. Я плював на них так само, як і на свої. Я — галичанин! Повторюю: га-ли-ча-нин!!! Мені потрібна моя батьківщина, а не Петлюра чи Денікін. Це вам скажуть тисячі галичан, яких доля закинула в ці дебрі. Боже мій! Галичині потрібен Київ! Та хай він пропаде разом з вами!

— І все ж…

Тарнавський зиркнув на Шаманека — полковник мовчав. Лише дивився на розпаленого офіцера. Шаманек не знав жодного українського слова. І не вчив мови — на відміну від Кравса і Вольфа; з ним спілкувались тільки по-німецьки.

— Я вам, пане генерале, говорю це не тому, що не бажаю підкорятися вам чи військовій команді, ні! — не вгавав Поточняк. — Будь-яку команду старшого за званням я виконаю — і виконаю чесно, але якщо супроти мене буде проявлене хамство, можу пристрелити будь-кого! Все! Що від мене потребуєте?

— Перекуріть, заспокойтеся… — тягнув Тарнавський, немов старий дід люльку.

— Для заспокоєння командування Галицької Армії я можу ось що зробити: на залізничній станції в Києві випадково стоїть парадний салонний вагон, з якого під час світової війни верховодив великий князь Микола Миколайович! Причепити до вашого поїзда?

— Я можу розгніватися…

— А мені однаково! За правду в очі гніваються або слабодухі, або безпомічні. Ну, гнівайтесь! А втім! Що я вам сказав? Дайте мені свідка, що я образив вас. — Він зціпив зуби і виразно, люто дивлячись Тарнавському в очі, процідив: — Свідка! Чому ж мовчите, пане генерале? Ви могли б зараз сказати: ось вихоплю пістолет і розстріляю на місці. Але ще не відомо, хто скоріше вихопить пістолет.

— Що ви хочете? — Тарнавський посуворішав.

— Нічого! Ви мене покликали на службу, а не я вас. Тож, власне, хотів би знати, що хочете ви?

— Розшукайте Грицана — більше нічого.

Звичайно, він міг би розправитися з Поточняком, але ж якщо розправитися з усіма, то з ким залишатися — самому?

— Дозвольте йти?

— І повертайтесь з Грицаном.

— Що він вам так сердито доводив? — спитав Шаманек, коли за Поточняком зачинилися двері.

— Переконував, аби ми не робили у Києві параду…

— А-а-а-а… — і Шаманек занурився у штабні справи.

Довго — вдвоє а чи втроє довше, ніж належно, — тягнувся день. Вісті з фронтів були скупі: наступаємо… Ще довшою видалася безсонна ніч. І лише під кінець 30 серпня генерал Кравс телеграфував: частини III корпусу і Запорізької групи вступили до Києва.

31 серпня. Київ…

Світало. Отаман Грицан зірко вдивлявся в лівий берег Дніпра — поки що порожньо… Цей міст напроти Печерської лаври комендант бригади Кочмарик наказав сотні Вайди обложити ще з учорашнього вечора, аби запобігти можливому наступу денікінців.

— Оце сиджу й думаю, — обізвався поруч Антон. — У наших керманичів ні розуму, ні логіки. Наші провідники кажуть: ми — з Антантою, бийте більшовиків… Добре, з Антантою — б’ємо більшовиків… А тепер: не пустимо Денікіна в Київ!… Але ж Денікін і Антанта — одна рука.

— Звичайно! — пхекнув Грицан. — Та дурень це здатен зрозуміти! Принаймні я того набачився в Парижі. Ми, друже, навіть не трісочка, якою бовтає в морі,— ми — шмата на бруку, яку топчуть усі. Страшно це. І чи не тому в нас розвелося так багато перекинчиків, зрадників? Не повірю, що всі вони мерзотники. Єдиний, невблаганний є закон природи — виживання. Все живе хоче жити. То нащо морочити собі голову, коли можна адаптуватися в будь-яких умовах, при будь-яких владах, режимах. Та ще, як проявити кмітливість, можна й нажитися, мати зиск. Скільки ми стрічали з тобою запеклих прихильників федерації чи протекторату в складі Росії чи Австрії. А ці, як казав Франко, патентовані патріоти! Та він, як йому скажуть, кізяки їстиме, аби лиш приголубила рука Росії чи Австрії, аби тільки прилаштувати свій зад у теплому місці. А на фронті? Вбий мене, але не переконаєш: за Росію чи Австрію вони б не так воювали… Якесь Іудине поріддя виросло…

— Я передчуваю катастрофу, — у відчаї захитав головою Вайда. — В мене здають нерви…

— Що пропонуєш?

— Не знаю… Я нічого не знаю! — скрушно хитав головою Вайда. — Іти б звідси до чортової матері!

— Куди? До Галлера? — Антон не відповів, і Грицан монотонно заговорив: — Усе в житті має десятки варіантів. Я відкидаю теорію, що, скажімо, палка має два кінці. Якщо глянути на неї, то, справді, два, але вся сутність в тому, хто — повторюю! — хто тримається за кінець. І за який кінець. Отже, наша ситуація — десяток варіантів: можна йти до Леніна, Денікіна, Петлюри, Петрушевича, нарешті, до Галлера, але… Але! — повторив Грицан, пронизавши вказівним пальцем повітря. — Але кожен з галичан передусім хоче додому. Таким чином…

Йому не вдалося продовжити своєї думки, бо Вайда зблід і прошелестів самими губами:

— Денікінці…

— Я так і передчував, що прийдуть надосвітку, — це початок нашого кінця… — Грицан зіщулився — його почало трусити. — Підемо назустріч, або що…

На мосту — кілька вершників. Сумнівів не могло бути — денікінський роз’їзд. Вайда підхопився першим. Грицан — за ним. Так і чалапали: попереду Вайда, а крок позаду Грицан. У світанковій тиші лунко гупали по мосту їхні черевики.

— Антоне, вибач, я краще, ніж ти, знаю російську. Мені легше буде з ними порозумітися.

І випередив товариша. Так, денікінці! А які коні! Яка зброя! Одягнений в англійську уніформу, як визначив Ярослав, денікінський офіцер, не давши сказати й слова, зверхньо, із зухвалою посмішкою спитав:

— Хто ви ще тут такі будете?

— Українська армія, — без затримки відповів Ярослав і відразу уточнив: — Українська Галицька Армія…

— Господа… — Денікінський офіцер устромив у рот файку. — В місто входить армія генерала Денікіна.

— Ми ніякої армії не пустимо! — машинально скрикнув Вайда. — Київ аж ніяк не належить армії Денікіна.

— Не пустите? — зареготав денікінський офіцер, повертаючи голову до ще двох кіннотників. — Чули, що він сказав? Не пустять… А хто вас питатиме?

Він, не випускаючи з уст люльки, смикнув коня за вуздечку так, що вороний здибився, — по мосту прокалатали копита. Не знати звідки взявся горобець, крутнув голівкою: сів-сів, сів-сів… А Грицан дивився услід вершникам. Довго, тривожно. А поруч так само стривожено стовбичив Вайда.

— Це погано пахне, — сказав Ярослав, коли денікінці перемайнули Дніпро. — У нас нема чим боронитися, вони кинуть на міст такі сили, що зметуть нашу сотню. Що будемо робити?

— Спершу поснідаємо…

— Не дратуй мене!

— Хоч раз послухай…

— Невже тобі зараз щось полізе в писок?

— Нерви… Нерви…

— То нащо нервувати інших?

— Що ж, будемо боронитися…

— До смерті! — не стримував злості Грицан. — Усі поляжемо за нашого славного Петрушевича! — Нарешті вгамував свої емоції.— А якщо, Антоне, говорити без під’юджувань, то треба про все доповісти Кочмарику.

— Мудро. — і погукав свого джуру. — Негайно біжи до штабу бригади! Скажеш отаману Кочмарику, що були денікінці, наміряються перейти Дніпро й забрати Київ.

— Слухаю, пане сотнику!

Грицан тим часом розкоркував флягу з ромом; ковтнули, закурили, мовчали, вдивляючись з натугою в лівий берег. Минула година, друга — денікінці не появлялися.

— Може, зірвати к бісу цього клятого моста? — чи то з досадою, чи цілком серйозно проговорив Ярослав. — За військовими законами це цілком допустимо.

— Без команди? — наполошився Вайда.

— Яка команда?! — у цю мить Грицан був такий рішучий, що вже ладен пустити міст у повітря. — Вони ж роздушать нас, я в цьому не сумніваюся. А втім, дай людям попоїсти. Хай поснідають… перед розгромом. Цікавіше здихати, коли живіт повний…

Тільки стрільці розгорнули одноманітний сухий свій харч, як на мосту, по той бік Дніпра, з’явилася голова денікінської колони.

— Дивись! — Антон смикнув Вайду за рукав. — Слухай, Антоне, то не жарт — посилай ще гінця до отамана Кочмарика, повідом: вони вже йдуть… Кожна хвилина дорога, потім буде пізно.

— Але ж я послав…

— І що з того? Де він? — кипів Грицан. — Чому не повернувся? Звідки гарантія, що не дезертирував?

— Та гарантій ніяких нема… — Вайда задумався. — Ось що! Якщо не заперечуєш, то йди сам. Це надійніше.

— Добре. Згоден.

Мовчки кивнули один одному, як завше, коли треба було на якийсь час розлучатись. І Ярослав з усіх сил подряпався вгору по крутому схилу.

Штаб отамана Кочмарика розшукав з труднощами, але розшукав, — невеличкий будиночок побіля вокзалу. «Щоб легше було втікати», — з якоюсь внутрішньою огидою подумав Грицан. Ординарець, до якого звернувся, був неуважний та метушливий, і Грицанові довелось кричати, що він з передової, що має пильну справу до командувача бригади, а коли той почав щось безглузде випитувати, наче тут усе залежало від нього, різко одсторонив і ввійшов до кімнати. Отаман Кочмарик стояв за столом, френч наопашки. Поруч сухорлявий високий сотник з чорною борідкою, охайною й ретельно підрізаною.

— Ну чому? Чому? — кричав Кочмарик, не звертаючи уваги на Грицана. — Чому нема на карті цього моста?

— Не знаю, — знизав плечима сотник з чорною борідкою. — Я ж карти не складав. Трофейна…

— А хто? Хто знає? — все гнівався отаман. — Трофейна… — Перекривив і додав: — Я бачу, всі ви трофейнії — Пане отамане… — почав був Грицан, бо відчув, що без нагадування не обійтися.

— Що таке? — гаркнув Кочмарик. — Хто ви такий? І яким чином тут опинилися? Хто пустив?

— На мосту, біля Лаври, денікінці…— якомога м’якше, але виразно сказав Грицан, чекаючи якоїсь особливої реакції.

— Знаю! — відрубав Кочмарик, дещо заспокоївшись і одягнувши френч. — Вони йдуть всіма трьома мостами.

— Що накажете робити?

— Хіба армія не знає, що повинна робити, коли наступає противник? — Кочмарик знову роздратувався — Дозвольте йти?

— З Богом!

Повертаючись до дверей, Грицан запримітив, що сотник з чорною борідкою, нахилившись до отамана, щось скоромовкою проговорив.

— Стійте! — гукнув Кочмарик навздогін Ярославу.

Грицан зупинився. Виструнчився. «Хто ж цей сотник?

Щось дуже-дуже знайоме… Принаймні постава…»

— Слухаю!

— Підійдіть… Ви Ярослав Грицан?

— Та ніби він…

— Вас розшукує генерал Тарнавський, — Кочмарик говорив поспіхом, ковтаючи слова; кивнув пальцем на двері.— Зачекайте там!

— Слухаю…

Скрізь було повно людей. І метушня. Грицан ледь найшов вільний стілець, аби присісти. Так що, властиво, сталося? Тебе розшукує Тарнавський… Нащо? Для чого? Але ж на мосту залишився Вайда. Хіба це чесно? «Нема життя без обов’язку… Вдвох одного сну не побачиш…» Однак наказ є наказ. Хіба не однаково, де служити? Невдовзі вийшов сотник з чорною борідкою.

— Пробачте, пане Грицан, — він загадково, якось інтригуюче посміхався. — Але мене ви не могли забути. — І вже із зовсім іншою інтонацією: — Та ми ж з тобою, Славку, в полоні разом були!

— Невже Влодко? — Грицан витріщив очі.

— Він! — ствердно кивнув сотник. — Володимир Букієвський власною персоною. Ну здоров, Ярославе!

Вони розчулено почоломкались.

— Тебе збила з пантелику моя борода, — всміхнувся Букієвський. — Мені розсікло підборіддя під Проскуровом, то я й запустив, аби шраму не було видно. — Він дивився на Грицана й не приховував своєї радості, що зустрів його. — Про життя розпитувати не буду. Воно однакове — що моє, що твоє.

— Мене справді розшукує Тарнавський чи це ти зробив мені протекцію?

— Справді розшукує. Вчора я мав по телефону розмову з Поточняком, якого ти дуже добре знаєш.

— А він де?

— Анатоль, як і я, — особистий референт Тарнавського. А в бригаді Кочмарика я опинився випадково — посланець для особистих доручень. Тримаю зв'язок з Шаманеком.

— А пощо я потрібен Тарнавському?

— Його й запитаєш!

— Що буде з мостом?

— Зараз буду знати, — і Букієвський зник за дверима.

До Кочмарика входили й виходили, а Букієвський не появлявся. Грицан нздвував, місця собі не знаходив: там же на мосту Вайда. Його ж там просто могли затоптати копитами…

— Вибач, що затримався, — нарешті Букієвський вискочив з-за дверей. — Все нормально: між галичанами і денікінцями почалися переговори. Навіть, можливо, поділимо місто навпіл…

— Як — навпіл?

— Потім, потім! — Букієвський скривився.

— Але ж…

— Ходи за мною! — сотник по-злодійськи підморгнув і повів Ярослава у бічну кімнатку, де стояло два ліжка, великий стіл і кілька крісел, вийняв з шафи пляшку коньяку й наповнив не чарки, а високі на тонких ніжках бокали, якими у високому товаристві п’ють шампанське. — Треба трохи закропитися… Та й за зустріч нашу сам Бог велів…

Грицан ошелешено мовчав.

— Без цього я сконав би… — незворушно пояснив Букієвський. — Будьмо! Чи ти не хочеш? У тебе сталеві нерви? Ну, за зустріч! — Він випив і, хрумнувши яблуко, підморгнув. — Тепер буде веселіше!

Ярослав подужав лише половину келиха — такі дози не для нього… Тільки взявся за яблуко, як розчинилися двері,— стривожене лице зовсім юного молодика:

— Сотнику! Отаман кличе!

— Що йому припекло? — невдоволено пробурмотів Букієвський.

Але двері вже зачинилися.

— Чорт би його забрав… — знов пробурмотів Букієвський; він, однак, холоднокровно наповнив свій бокал і мовчки вихилив. — Ходім…

Отаман Кочмарик знов накинув френч наопашки.

— Слухайте мене уважно! — він мовби бризкав словами. — Обох стосується! Негайно беріть машину і їдьте в штаб генерала Бредова. Під білим прапором, розуміється. Передайте: генерал Кравс згоден на особисті з ним переговори. Тільки хай зупинять бої. За всяку ціну домовтеся за припинення вогню!

— Спробуємо, — сказав Букієвський.

Сідаючи в машину, Грицан подумав: ось я й знов дипломат, добре, що знаю російську мову, власне, і Букієвський її знає, разом же в полоні вивчали… А машина мчала зеленими вулицями Києва, якого ще не торкнулася осінь. Було красиво і сумно.

На демаркаційній лінії їх затримали патрулі, зажадали документів, а також здати зброю.

— Ми галичани, — по-російськи пояснив Букієвський бородатому, до вух озброєному денікінцю. — Ми від генерала Кравса, маємо повноваження…

— Нащо мені ваші повноваження? — буркнув непривітно бородань. — їдьте далі, поки кулі не прошили.

Генералу Бредову було років сорок п’ять, — командуючий денікінською армією на Україні. Бредов глянув на Букієвського з Грицаном дещо підозріло, помовчав, а тоді уточнив:

— Значить, галичани?

— Галичани, — підтвердив Грицан.

— З вами вести переговори можу. А з Петлюрою — ні!

— Ми просили б насамперед припинити вогонь, щоб даремно не падали з обох сторін трупи, — сказав Букієвський.

— Я накажу припинити вогонь.

Його холодність лякала Грицана. Ніби чимало людей різних рангів перейшло перед його очима, навіть Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж, але такої холодності не зустрічав. Разом з тим не можна було сказати, що Бредов якийсь дикун, ні! Але ота холодність надломила Грицана. Може, вперше він не почув себе твердо. Практично він програв усі переговори: в Парижі, з поляками, місією Антанти, але не почувався переможеним, бо відав: правда на його боці — перемогли ті, в кого сила. А тут жорстка холодність. Кам'яна холодність!

— Генерал Кравс, — продовжив свою думку Букієвський, — доручив нам порозумітися з вами.

— Конкретні пропозиції?

— Він хоче особистої зустрічі…

— Особистої? — похмуро перепитав Бредов. — Кравс зі мною? Я такого генерала не знаю!

— Звичайно, всіх не можна знати…

— Зустрічі! — Бредов вергнув холодними очима. — Зустрічі? Хм! Добре! — І безцеремонно: — Наказую негайно відступити до Василькова! Отоді й почнемо переговори. Все! Більше з вами розмовляти нема ані часу, ані бажання. Можете так і доповісти своєму Кравсу.

Поведінка Бредова не шокувала Грицана: до подібного він звик, а ось отаман Кочмарик був приголомшений.

— Покинути Київ?

— Виходить, так, — кивнув Букієвський.

— Відступити до Василькова?

— Та я ж вам передав нашу розмову слово в слово, — Букієвський занервував. — А далі не схотів розмовляти з нами.

— Бредов витурив нас, — додав Ярослав.

— Хм, хм, хм… — забідкався Кочмарик. — Гаразд, поки що ви вільні. Як треба буде, покличу.

Відразу за дверима Букієвський звернув до своєї кімнати, Грицан — за ним. Букієвський ішов різко, рвучко, він би зараз міг будь-кого зметнути з-перед себе — дика сила й енергія, відколи його знав Ярослав, аж випирали з нього. Це був чоловік-порох. Досить навіть не донести сірника — вибух.

Повна втрата самовладання. І зупинити, втихомирити його було немислимо.

— Твоє! — Букієвський тицьнув на одне з незайманих ліжок і розстібнув та кинув у куток ремінь з портупеєю й пістолетом.

— А надовго?

— Що-що? — Букієвський зморщився.

— Кажу, надовго моє? — невесело посміхнувся Ярослав.

— Коньяк доп’ємо?

— Я б зараз сам усю пляшку видудлив!

— Я надам тобі таку можливість!

Розстібаючи френч, Букієвський мало не повиривав гудзики.

— Пий! — сказав, наповнивши бокали.

— За твоє здоров’я!

— Не будь тим, ким ти не є!

Він зовсім не блазнював. Перед Грицаном сиділа сувора, пряма, рішуча людина, яку замордувала війна.

— Не люблю пустих тостів! — підняв свій келих Букієвський. — І взагалі нічого не люблю пустого!

Грицан вірив йому: півтора року полону достатньо, аби пізнати людину. Він мовчки пригубив коньяк.

— Ти, Влодку, багато п’єш… — зауважив, однак, коли Букієвський висушив свій келих до дна.

— Це єдине тримає мене на світі.

— Але ж є щось більше…

— Ярославе! — Букієвський аж затремтів. — Ти мудрий чоловік — не будь дурним!..

— Що ти хочеш сказати?

— Не будь дурним! Іще раз повторю: не хочу показати, що за посадою я вищий від тебе, бо був би підлий сам перед собою, якби дозволив собі тебе принизити, а що відвертий з тобою… З ким же іще бути відвертим?

— Ти в чомусь маєш рацію.

— В усьому! Людина — не птах, а канарка — не горобець! Але ж буває, що канарка цвірінькає під горобця? Я не бажаю бути канаркою і цвірінькати, як горобець. Я не хочу завоювати світ, не хочу бути Наполеоном, Достоєвським, Франком — жити спокійно хочу. Це так мало — тільки жити… Налити?

— Трошки…

— А я собі повний! — бокал коньяку Букієвський заїв недогризком яблука. — Жаль, кави нема, львівської…

— Сп’янієш…

— Я не сп’янію! Той, хто думає, рідко п’яніє.— Він знову наповнив келихи. — І все ж тост доведеться підняти… За чотирикутник смерті, друже!

— Не розумію…

— А що ж тут розуміти? З одного боку — денікінці, з другого — більшовики, з третього — поляки, з четвертого — румуни, — ось тобі й наш чотирикутник смерті…

31 серпня. Фастів — Київ…

До від’їзду з Фастова рано-вранці генерал Кравс приготував свою команду ще звечора, призначивши урочисте вмарширування спеціально виділених частин у стольний Київ на дев’яту годину ранку від головного двірця.

Але поїзд з Фастова вчасно не вийшов. Спершу чекали остаточного підтвердження, що Київ узято-таки, потому — чи обложено всі мости і дороги, як того вимагав наказ Тарнавського, а далі надовго затрималися у Боярці, бо треба було ще раз зв’язатися з фронтом, а це виявилось не так просто. До Києва команда генерала Кравса прибула аж пополудні.

Не все склалося, як гадалося, і в Києві, хоча до дев’ятої години й зібралися на вокзалі виділені частини та їх коменданти, передовсім полковник Микитка, представник генштабу отаман Виметаль і сотник Верніш. А через півгодини несподівано з’являється денікінський офіцер у товаристві четаря Драгана з бригади Кочмарика.

— Денікінці перед Дніпром, — тривожно повідомив Драган отамана Виметаля. — І хочуть перейти на правий берег… Що робити?

— їдемо на міст! — вирішив той. — Пане Верніш, їдете зі мною! Я залишуся в будинку колишньої думи, а ви на міст.

їхали повільно — на Володимирській, надто ж на Хрещатику повно киян. Святково вдягнуті, з квітами. А біля «Арсеналу» авто перейняла денікінська кіннота.

— Що ж це таке? — поблід Верніш.

— Вони в місті, пане сотнику… — зронив шофер.

— Зупиніться… Треба з ними переговорити.

Денікінський полковник Штессель уважно вислухав Верніша і жестом правиці показав на будинок дівочого ліцею.

— На вулиці незручно — там переговоримо. — В будинку він вийняв з планшетки карту Києва. — То слухаю вас.

— У відповідності з депешею, яку я маю, демаркаційною лінією між денікінською і Галицькою Армією має бути Дніпро, — поволі говорив сотник Верніш.

— Ні! «Арсеналу» ми не покинемо!

— Принаймні стримайте подальше просування військ. Хай пізніше порозуміються обидва командуючі.

— Що ж, — поміркувавши, сказав полковник, — до прибуття генерала Бредова ми затримаємо похід наших військ. Водночас і галицьке командування не посилатиме своїх військ поза «Арсенал».

— Ми згодні і задоволені,— сказав Верніш.

Про свою з денікінцем розмову він, повернувшись на вокзал, доповів полковнику Микитці, пропонуючи самому поїхати й переговорити, так буде надійніше. Однак той вагався:

— Зачекаємо генерала Кравса…

І справді, коли о третій тридцять пополудні прибув потяг Кравса, він доповів йому про обстановку.

— Так, треба вести переговори, — ствердив генерал. — Визначаю склад делегації: я особисто, ви, пане Микитка, шеф штабу групи сотник Верніш… А поки що авта подані — на Хрещатик, панове! Нас чекають…

Юрби людей на головній магістралі Києва. Овації… Квіти під колеса… Авто Кравса завернуло до будинку думи. Жовто-блакитний прапор і кулемети на балконі. Маса людей на тротуарах. Генерал звернув увагу, що маса ця розділилася: денікінська — вважай, російська — частина і українська. Але в помешканні саме українське представництво міста. Взаємні рукопотискання. І звичайні в таких випадках слова — єдине, мабуть, на чому сходяться дипломати різних країн, ба навіть різних часів та епох; люди навчилися говорити компліменти, як їсти або спати…

А за вікном гучний гамір. Генерал Кравс вийшов на балкон, — з боку Дніпра пробивають собі дорогу два чи три десятки кіннотників з російським прапором, а посередині гарцює на баскому білому коні щедро декорований орденами денікінський генерал, — коні продираються, та українська половина тротуару не пропускає. Генерал Кравс обурився. Не годиться так! І він майже збіг униз надвір.

— Ану пропустіть! — його гучний голос, промовиста постава справили враження, і він назвався генералу повним титулом.

— Барон Штакельберг — командир дивізії гвардії.

— Дуже приємно. І прошу заходити.

Сторони відразу сіли за стіл переговорів, а генерали враз порозумілися: обидва розмовляли по-німецьки… Обидва, властиво, були німцями… Кравс висловив барону свій подив, що денікінські війська роззброїли біля моста один з галицьких куренів.

— Тут якесь непорозуміння, — відказав генерал Штакельберг. — Так, непорозуміння. Ми це скоро направимо…

— Я хотів би водночас зазначити, пане бароне, що між вашим полковником Стесселем і нашим сотником, — Кравс кивнув на Верніша, що сидів поруч, — вже укладена тимчасова угода. Крім того, хочемо дещо додати.

— Дуже прошу. Ваше право.

— Перше: побіч українського прапора буде вивішений на думі на знак укладеної угоди також російський трибарвний прапор, з тим, що цьому актові чемності не можна приписувати ніякого політичного значення. Друге: всі денікінські відділи висуваються негайно поза тимчасову демаркаційну лінію, встановлену полковником Стесселем і сотником Вернішем. Третє: дальші переговори, що торкаються перебрання команди міста та інших справ, мають бути ведені з генералом Бредовим — найстаршим рангом у денікінській армії. Ось, власне, і все.

— Почнемо з першої точки, — запропонував Штакельберг. — Себто з вивішення російського прапора. Я за такий акт.

— Прекрасно! — зрадів генерал Кравс і тут же доручив сотнику Станимиру виконати цю почесну місію. — Ходім, пане бароне, глянемо з балкона.

Сотник охоче вибіг до денікінських кіннотників, щось, бачив Кравс, довго пояснював, але ті прапора не давали. Врешті хтось з натовпу простягнув кілька маленьких, і Станимир прикріпив їх на балконі поруч з синьо-жовтим… І аж сколихнулася над українським натовпом хвиля обурення:

— Нас зрадили!

Але галицька кінна сотня їх заспокоїла. Генерал Штакельберг, оцінивши ситуацію, хутко вийшов до кіннотників, забрав привезений ними трибарвний російський прапор та прилаштував на балконі поруч із синьо-жовтим.

— Уночі можете цей прапор зняти, — шепнув Кравсу, — але прошу вас, залишіть його тепер на місці,— і, ласкаво попрощавшись, рушив зі своею свитою в напрямку «Арсеналу».

Через кілька хвилин після його від’їзду з’явилися відділи Запорізького корпусу. Як тільки козаки набачили російський прапор, котрийсь з них видерся на балкон, зірвав і кинув у натовп, — в одну мить прапор був розірваний на шматки…

«Треба негайно їхати до генерала Бредова, — вирішив Кравс. — 3 одного боку, аби запобігти всяким непорозумінням, а з другого — самому почати з ним переговори».

Його авто рушило: накази генерала Кравса завжди виконувалися моментально. За ним решта делегації. І раптом… Раптом на розі Хрещатика і Александріївської вулиці хтось метнув з будинку на тротуар бомбу чи ручну гранату — вибух струсонув повітря. І дика паніка. Свистять кулі… Шиби сиплються на вулицю… Пронизливі крики страху і зойки поранених… Перші трупи…

Авто Кравса ледве вирвалося з того місива, та вже на наступній вулиці його затримав денікінський патруль — довелося довго пояснювати мету; денікінці не лише вислухали, але й дали офіцера, щоб спровадив до п’ятої гімназії — місця постою генерала Бредова. Кравса разом з іншими членами делегації провели до просторої аудиторії й сказали чекати.

Генерал Бредов в оточенні штабних офіцерів з’явився хвилин через десять, — після взаємного представлення розсілися, і генерал Кравс сказав:

— Пане генерале! Наші війська зайняли після важких боїв Київ; ми і ви воюємо проти спільного ворога — більшовиків. Ми оба вояки, і політика нас не обходить. Я прийшов сюди, щоби установити з вами демаркаційну лінію, а потім разом далі воювати з більшовиками. Політичні перетрактації залишім політикам.

— Кієв, мать рускіх гарадов, нікогда нє бил украінскім і нє будет! — суворо відсік генерал Бредов, як тільки йому переклали те, що сказав Кравс.

— І все ж полишім політику, — попросив Кравс, — ми повинні обговорювати лише військове становище, а помимо того, наші переговори мають тільки провізоричне значення, бо я не маю ніяких повноважень робити тривалі умови. Роблю це тільки як начальний комендант тієї групи українських військ, яка тут діє, щоби уникнути конфліктів. В дорозі наша делегація під проводом генерала Павленка, який має більші повноваження і кожної хвилини може наспіти.

Кравсу переклали відповідь Бредова.

— Цей Павленко — це Омелянович-Павленко?

— Я не знаю, котрий це Павленко… — збрехав Кравс.

— Якщо це Омелянович-Павленко, то він буде розстріляний! А з Петлюрою взагалі не будемо розмовляти, бо він бандит! А яке ваше ставлення до отамана Петлюри?

— Галицька Армія після боїв з поляками була витіснена за Збруч і воює тепер з більшовиками, має свою Начальну команду, — Кравс ухилявся від прямої відповіді.— Я протестую, пане генерале, проти роззброєння наших відділів військовими…

Кравсу переклали обурення Бредова:

— Чому ваші війська зневажили наш прапор?

— Це була більшовицька провокація, — сказав Кравс.

Йому переклали наказ Бредова:

— Ви повинні негайно залишити місто!

— Я не можу цього зробити без наказу мого командування, — заявив Кравс. — А крім того, ми здобули місто, і я також зобов’язаний боронити його.

Кравсу повторили наказ Бредова. «Він ігнорує міжнародні звичаї,— подумав Кравс, — глумиться наді мною». Обурений, генерал Кравс висмикнув свій револьвер і простягнув Бредову:

— Вважаю себе вашим полоненим!

Кравсу переклали слова Бредова:

— Ви мені не потрібні!

І генерал Бредов вийшов з аудиторії, повісивши на шию Кравса камінь мук. А дійсно! Де Петлюра? А Петрушевич? Чому мовчить генерал Тарнавський? Де задлялася делегація Омеляновича-Павленка? А становище жахливе! У Києві — все ясно… Але другий корпус Вольфа досі не взяв Коростеня й не розвинув наступу далі. З боку Умані пруть особливо сильні денікінські частини… Коло Попелюх три більшовицькі дивізії… В Одесі зібралася нова група Добровольчої армії і ще двадцятого серпня зав’язала біля Роздільної бої з більшовиками…

Через годину а чи більше ввійшов усе той же генерал Бредов. Кравсу переклали його слова:

— Я готовий продовжити переговори.

«Поки його не було, — подумав Кравс, — денікінці взяли місто в свої руки. Міста я вже не можу врятувати, але армію мушу за всяку ціну. Бредов хитрий і підлий! Хоча на війні кожний засіб, що веде до перемоги, добрий, та все ж Бредов вчинив нечесно».

Кравсу переклали першу вимогу Бредова:

— Жадаю здати зброю!

— Я відкидаю цю вимогу!

Кравсу переклали:

— Тоді пропоную ввійти з нами у військовий союз.

— У мене нема на це повноважень.

Бредов знову щось пропонував — Кравс знову щось відповідав… Уже запала глибока ніч, коли після довгих торгів обидва генерали нарешті поставили свої підписи під договором:

Коли, підписавши договір, генерал Кравс вийшов на вулицю, щоб їхати на вокзал, його авта… не було — стояло якесь старе, чуже. Шофер коротко пояснив: денікінці обміняли…

31 серпня. Вінниця — Київ — Вінниця…

Учора, після того, як Кравс зателеграфував до Шаманека про взяття Києва, генерал Тарнавський надіслав йому свій наказ: до міста військам не входити, лише обсадити всі мости й шляхи, а головні сили залишити поза містом. Видавши цей наказ, він спокійно ліг спати. І так міцно скував його сон, що й не почув, як увійшли Паліїв та Поточняк, — наближався ранок.

— Пане генерале, пане генерале… — обережно поклавши руку на передпліччя Тарнавського, тихо кликав-благав Паліїв.

— Що таке? — командувач нарешті розклепив очі.— Підкрутіть лампу, а то я нічого не бачу. — Це вмить зробив Поточняк.

— Прошу пробачення, що ми вас розбудили так рано, — м’яко сказав Паліїв, — але нас послав пан Шаманек…

— Що йому треба? — Тарнавський опустив ноги з ліжка й встромив у сукняні капці.— Що сталося?

— Нічого особливого… Пан Шаманек просив, щоб ви одяглися: генерал Кравс видав-таки наказ про парадний в”їзд підвладних йому військ до стольного Києва… — патетично докінчив Паліїв. — Отже, ми також повинні поїхати… Так радить пан Шаманек…

— Здурів ваш Кравс!

— Для підкреслення торжества хвилі…

— Торжества хвилі…— пробурчав Тарнавський. — Ситуація трудна й непевна, а Кравсові скочила до голови парада!

— Пан Шаманек уже вдягнутий… — делікатно нагадав Паліїв.

— На параду не поїду! — різко відповів Тарнавський, водночас знімаючи з поруччя галіфе. — Бо знаю з досвіду, що в таких випадках виходить сама авантюра…

— Пане генерале, — сказав Поточняк голосніше звичайного, лише б Тарнавський звернув на нього увагу. — Отаман Грицан знайшовся…

— Де ж він?

— У бригаді Кочмарика. — І Анатоль квапом додав-попросив: — Дозвольте мені разом з вами відбути до Києва — я враз його вам доставлю!

— Добре, їдьте, — спроквола махнув Тарнавський. — Скажіть Шаманеку, що зараз я прийду…

Він побачив, як в обох засяяли очі, і обурення його поволі вляглося: в глибині душі він визнав слушність акції Кравса: стрільцям потрібна-таки якась врочистість, вони ж бо марили Києвом, Золотими Воротами, князем Володимиром, Дніпром…

Як і мріяли побачити Софіївську площу з Хмельницьким, де проголошено було злуку двох У країн. Проте, зиркнувши в канцелярії на бадьорого та метушливого Шаманека, Тарнавський знов забурмотів:

— Старайтесь не старайтесь, а на параду все одно не поїду… І не намовляйте… — докінчив невпевнено.

— До від’їзду все готове, пане генерале, — Шаманек був непохитний у власному рішенні.— Армія чекає вас.

— Заварили кашу…

— Підемо? — І Шаманек повторив: — До від’їзду все готове.

Те, що застав Тарнавський на вокзалі, не стільки обурило, як вразило: позад салон-вагона причеплено кілька платформ. На них брички, коні, авто. Він хотів був зажадати від Шаманека пояснень, але той випередив його:

— Я міркую: Штаб Начальної команди слід перенести до Києва. Хіба я не говорив з вами про це?..

— Краще його перенести до Бару!

— До Бару? — оторопів Шаманек. — Але… Бар під Жмеринкою…

— Отож воно…

Але в салон-вагоні Тарнавський почасти заспокоївся. Надто ж коли Паліїв подав міцний чай. П’ючи маленькими ковтками, Тарнавський знов повернувся до своїх спогадів про Київ, коли був там комендантом табору австрійських військовополонених, про що у свій час розповідав Шаманеку та Вітовському, — тепер його слухачами були Поточняк і Паліїв, йому подобалось згадувати, і на душі поволі відлягало.

Перед Козятином Тарнавського повідомили, що там перебуває Петлюра, котрий вертається з-під Боярки після короткого відвідання фронту. І бажає з ним зустрітися. Тарнавський насупився:

— А чого ж він не їде на параду?

— Певне, боїться жидівських погромів, — сказав Поточняк.

— У печінках мені той Петлюра… — генерал покрутив головою.

— Однак здибатись треба, — сказав Шаманек.

Тарнавський промовчав, йому згадалось, яку оцінку давав Петлюрі Винниченко, коли ще був головою Директорії,— сам Тарнавський не чув, хтось із прибічників Винниченка повідав. Петлюра, — казав Винниченко, — заслинений дегенерат… обмежений, неосвічений… імовірно, хворий чоловік, що увірував, буцім він вище інших, вождь нації, гетьман України… Тарнавський був згоден з Винниченком, однак у Козятині велів зупинитися. Петлюра зустрів його з обіймами, як завше, самовпевнений, з вічною посмішкою на вустах.

— Слава Україні! Я вас вітаю, генерале!

— І я вас, пане Головний отамане… Героям слава.

— Отже, ми в Києві!

— Поки що…

— Чому такий песимізм?

— Не забувайте, що паралельно з нами на Київ іде армія Денікіна, — холодно й стурбовано сказав Тарнавський.

— Денікін — це Антанта, пане генерале! — Петлюра запалювався. — Антанта, а не більшовики! Я певен, я глибоко переконаний, що він трохи побуде в Києві й піде на Москву. А ми з вами, генерале, залишимося. Розумієте? За-ли-ши-мо-ся!..

— Можливо, можливо… — промимрив Тарнавський. — Але що робити тепер? Денікін під Києвом. Радив би встановити демаркаційну лінію…

— Нема потреби, — Петлюра безапеляційний. — Денікіна я не боюся! Я певен, я глибоко переконаний, ручу вам, що шістдесят відсотків денікінської армії перейде до нас!..

— Можливо, можливо… — знову промимрив Тарнавський.

— А врочистий в’їзд до Києва ми зробимо таким, як це було торік, коли скинули гетьмана Скоропадського!..

— Іще, однак, не забувайте: з-під Одеси проривається на північ Червона Армія. Звідки гарантія, що вона не вдарить нам у спину?

— Про це потім, потім… — Петлюра кисло скривився, безпечно відмахуючись рукою. — Якось то буде…

«Якось то буде…» — подумки повторив Тарнавський улюблену фразу Петлюри; справді, він зовсім не знає військової справи… Що за Головний отаман?! Проте вголос Тарнавський сказав:

— А пощо ця парада у Києві?

— Військо так хоче…

«Ось і всі його мотиви, — роздратовано подумав Тарнавський, — «якось то буде» і «військо так хоче»… Унікальний багаж!»

— Моя порада вам така, — сказав Петлюра. — Постарайтесь не входити з Денікіним у конфлікти. Денікін має на плечах більшовиків. Я певен, я глибоко переконаний, що на правий берег Дніпра він не наважиться переходити. Я вислав до нього на переговори Омеляновича-Павленка. Словом, не хвилюйтесь, нема потреби. І прощавайте, бо мене чекають важливі справи в Кам’янці-Подільському…

Він стрімко простягнув Тарнавському руку, а той відвернув очі, хоча й подав свою правицю… Обидва поїзди рушили — в різні напрямки… Шаманек не відразу спитав у Тарнавського:

— Що там було?

— Побажав нам щасливої паради… — командувач Галицької Армії дав зрозуміти, що воліє помовчати, аніж продовжувати цю небажану для нього розмову. — Так що — їдемо…

У Фастові йому доповіли, що генерал Кравс уже виїхав, але… з великим запізненням; Шаманек зреагував по-своєму:

— Ми ще можемо його наздогнати…

— Якщо зайцю насипати на хвіст солі…— Тарнавський аж нарешті, вперше після вчорашнього дня, всміхнувся.

— Як це? — не зрозумів німець.

— Та це українська приповідка, — засміявся Поточняк. — Якщо хочеш наздогнати зайця, насип йому на хвіст солі…

— А-а-а… — і Шаманек видовжив уста в посмішці.

— В усякому разі, можем не спізнитись, — резюмував Паліїв.

Запізнилися-таки; на київському пероні їх зустріло кілька галицьких старшин, один з них і пояснив Тарнавському:

— Парада вже йде… На Хрещатику, на Володимирській — коло будинку колишньої думи. Генерал Кравс уже там. Їдьте!

Хутко було викочено з платформи авто. Поруч з шофером, як і належало, всівся Тарнавський, позаду Шаманек, Паліїв та Поточняк. Тарнавський подумав: нема нічого гіршого, як наздоганяти чи втікати… Він і не передбачав, що його очікувало не лише перше, але й друге…. Саме те, друге, було приголомшуючим, катастрофічним, зрештою, щось подібне він віщував, коли назвав такі паради авантюрою.

Усе почалося з тої хвилини, коли авто сягнуло пам’ятника Бібікову — тому самому Бібікову, який не лише прославився у Бородінському бою, але й був генерал-губернатором Південно-Західного краю, тобто Правобережної України, міністром внутрішніх справ Росії, спричинився до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, загнав у неволю Тараса Шевченка… Навстріч їм — хаосна лава кінноти й піших. У Тарнавського похололо під серцем, — шофер змушений був загальмувати. Першим оговтався, збагнув ситуацію Поточняк: вихопивши пістолет і скочивши на брук, пальнув кількома пострілами вгору — роз’ярений кінь здибився перед ним, мимоволі спинилась решта, а вкрай переляканий сотник, упізнавши Тарнавського, пояснив, збиваючись:

— У Києві — денікінці… На думі синьо-жовтий прапор… Хтось вивісив і російський… Козак зірвав, потоптав… Денікінці і козаки б’ються…

— І все ж ви повинні повернутися, а не отак ганебно втікати, — рівно сказав генерал Тарнавський.

— Але генерал Кравс — у полоні!.. — докинув інший старшина.

— І ви його покинули?

Ті, хто оточив авто, похнюпились, потопталися. Сяк-так паніку вдалося погасити: кінні звернули коней, а піші показали спини… Та проте авто Тарнавського стояло на місці; кожен мовчки питав один одного, що робити далі,— всі чекали слова командувача.

— Вертай на двірець, — звелів Тарнавський шоферу. — А то, чого доброго, самі потрапимо в полон до денікінців…

— Який скандал… — заквилив Шаманек. — Який скандал…

— Я ж попереджав, — Тарнавський злостився. — Ніхто мене не послухав. Тепер маєте, маєте!.. Тіштеся!

Ніхто ані півслова не зронив, — авто мчало на вокзал швидше, аніж на маніфестацію… Всі похапцем забилися в свій затишний салонний вагон.

— Чому не рушаємо? — все ще злостився Тарнавський.

— Зараз довідаюся, — Паліїв спритно зіскочив з тамбура, а повернувся вкрай розгублений. — Нема паротяга…

— Як — нема? — Тарнавський округлив очі.

— Нема… — Паліїв безпорадно розвів руками. — Кудись дівся… Більшість залізничного персоналу самі москалі… Якщо не співчувають більшовикам, то принаймні симпатизують денікінцям… Як у Львові польські залізничники…

— Який скандал… — знов заквилив Шаманек. — Який скандал…

— Дозвольте мені, пане генерале? — підхопився Поточняк.

— Давайте скоріше! — крикнув Тарнавський.

Поточняк зник, а у вагоні — напружена тиша. Десь відлунювали поодинокі постріли, свистали локомотиви.

— Який скандал… Який скандал…

Тарнавському хотілося нагримати на свого начштабу, аби нарешті заткнув пельку… Та шляхетність не дозволила. Поточняк з’явився десь через годину, стрімкий та переможний.

— Я все полагодив… — сказав з якимсь лише йому відомим натяком. — Зараз поїдемо… Справді, у Львові правлять на залізниці поляки, а тут — росіяни… Монополія… Але їдемо.

Вагон здригнувся, рушив і… зупинився. Всі допитливо повернули голови до свого спасителя — до Поточняка.

— Зараз з’ясую… — Хвилин через десять він холоднокровно повідомив: — Не хвилюйтесь, але… всі колії зайняті.

— Як? — скрикнув Тарнавський. — Зайняті?

— Який скандал… Який скандал…

— Будемо шукати виходу з тупика… — Поточняк зник.

Знов усі закам’яніли. Десь стріляли. На пероні галас.

За вікном хтось смачно матюкався. Під стелею бриніла муха…

— На випадок наскоку ворога, — поволі заговорив Тарнавський, — будемо захищатися револьверами…

Шаманек спершу зблід — лице без кровинки, а далі — напівмертвий, зовсім позеленів. Жахно застигли очі і в сполоханого Паліїва. Але Тарнавський вдав, що не помічає їхнього стану. Поточняк знову приніс добру вість:

— Знайшлася вільна колія…

— Слава Богу… — Шаманек перехрестився.

— Однак, панове, не будемо вважати Київ утраченим безнадійно, — сказав Тарнавський, коли поїзд виїхав за межі станції.— Є ще другий корпус — узявши Коростень, він піде на поміч групі Кравса.

— Так-так… — Шаманек долонями розтирав щоки, ніби вони були обморожені.— Радили ж іти на Одесу…

— Пізно про це говорити, я думаю про інше, — сказав Тарнавський. — На Пості-Волинському зупинимось, і ви спробуєте зв'язатися з Коростенем, себто з Вольфом.

— Уже готовий, пане генерале!

На Пості-Волинському машиніст загальмував, і Шаманек хвацько побіг, а вернув наче бусол з підрізаними крильми:

— Полковник Вольф Коростеня не взяв… Другий корпус і Січові стрільці Коновальця під ударами червоних відступають…

Аж тепер генерал Тарнавський остаточно увірував: це крах… Він мовчав до самої Вінниці, відтак звелів Шаманеку:

— На ранок підготуйте наказ від мого імені: вся Галицька Армія відходить на лінію Житомир-Бердичів-Козятин…

Тихо поскрипуючи, поволі котився віз, на якому лежав поранений Вайда. Його поранили в голову на київському мосту, правда, не дуже важко, але рана була доволі глибокою. Його перебинтували, і тепер він лежав на возі, який тихо котився і тихо поскрипував. Знову були обози, обози, обози, обози… Галицька Армія покидала Київ.

У Вайди боліла голова. Від Кавказу по С ян хай буде один лан!.. Дурні! Ідіоти! Дай їм тільки кличі… Тільки тасла… Вони забувають, що до булави треба голови. Граються в державу. Кому потрібен був цей парад? Похід на Київ? Радив же Тарнавський: спершу ідім на Одесу… Щоб він здох, цей Петлюра!

«Восени всі птахи, незалежно від того, яка погода, відчувають неспокій, заздалегідь готуються до далеких мандрів…»

— Кому це я розповідаю? — прошепотів Вайда.

«Своїй смерті, що сидить на твоїй голові… Але це так: птахи готуються до мандрів, як людина до смерті… Все починається з гарної погоди, сонячної днини, коли птахи ще не відчувають ніяких труднощів з кормом. Однак гіркий досвід поколінь підказує їм, що треба готуватися в дорогу…»

— Таню…

А підвода все скрипить тихо, і Вайду тягне на сон. Накрапує дощ, і Вайда чує, як хтось обережно його вкриває.

Коли він прокинувся, був день. Милий, задумливий. Над полями, над червоними заростями молодої осики, над березовими гаями з жовтими сережками — міцний настій блакиті.

«Цього року щось швидко осінь починається, — з гіркотою подумав Вайда. — Чи, може, це мій кінець?»

Котилися обози. І тупали ноги. Куди? Адже довкола смертоносне кільце, чотирикутник смерті — поляки, румуни, більшовики, денікінці… Обози котилися в прірву.

Вони відступали між Ірпенем і У навою, десь північніше Фастова, прошкуючи на Попільню, вони йшли біля одного із Змійових валів, яких є аж п’ять на Правобережній Україні і про які існує немало легенд. За однією з них, киянин Кирило Кожум’яка переміг страшного Змія, який заліг на березі Дніпра і вимагав од мешканців данини дітьми. Запрігши Змія у величезний плуг, примушував його прокладати борозни, які люди й стали називати Змійовими валами.

«Ой легенди-легенди…»

І Вайда з гіркотою думав, що не Змій тут орав, а люди, бо вічно вони од когось захищались. Отож і будували ці оборонні споруди. Хоч це мало помагало, бо завойовники завше вдосконалювали свою зброю, як і вдосконалювали засоби для того, аби поневолити туземців, привласнивши їхнє майно.

— Ви нас зрадили, — долетіло до Вайди.

— Що-що?

— Галичани продали Денікіну Київ!

— Не будь Петлюрою!

Вайда з натугою посміхнувся. Різко заболіло в голові, і незабаром він заснув. А прокинувся у Попільні.

Тут зупинилися обидва корпуси — Перший і Третій. Армія була боса. Справді, босоніж ходили по Попільні. А ще була туга за Галичиною. І повні протилежностей чутки: Антанта визнала ЗУНР і не визнала, поляки покидають Галичину й не покидають…

Повний моральний надлом: ніхто не хотів нікуди іти. Ніяка Одеса! Ніякий Київ! Хай воює Петлюра, як хоче!

Петлюрівці з Петлюрою казали: ви, галичани, зрадники, а ваш диктатор — хам! Його треба розстріляти…

Вайдина рана поволі заживала. Одного разу, гуляючи на свіжому повітрі, почув стрілянину на вокзалі. Почалапав із цікавості. Побачив звичне — билися галичани і петлюрівці. Виявилося, що галичани забрали вагон продовольства, а петлюрівці не давали. Отут і пустили в хід зброю, люто, ненависно.

«Так буде й надалі…— подумав Вайда і глянув на братів перстень, якого ніколи не знімав з правиці, ласкаво погладив. — Братові добре… Здихай — і тобі буде добре!..»

Через кілька днів, коли себе вже більш-менш нормально почував, попросився, аби його пустили до Вінниці.

— Наречену хочу зобачити.

— їдьте, — не заперечував лікар, прикислий галичанин без одного ока. — А як буде там вам добре, то й не вертайтеся…

Полив дощ. Ніби на зло. Але Вайді байдуже. Він наснажувався мріями про зустріч з Танею. Добре, що вона є на світі. Принаймні він має для кого жити. У Козятині застав товарняки — виявилося, що то везуть пшеницю у Польщу. Вайда обурювався. Але його ніхто не слухав і ніхто на нього не звертав уваги — махнув рукою і таким же товарняком добрався до Вінниці.

Дощ перестав. Було тепло і свіжо. Яскраво, наче весною, зеленіла трава. Здавалося, земля ожила. Вайда розшукав шпиталь галицьких стрільців. Він був певен, що Таня тільки тут, бо де ж іще їй бути. Дебела санітарка покивала головою: так, так, Таня Острогляд у нас, зараз покличу…

Через хвилину він побачив її, свою Таню. Перед сходами на другому поверсі. Мить дивилась на нього. А тоді побігла. Вона не летіла на крилах, вона не линула по-лебединому. Вона бігла — бігла так, що спіткнулася і впала. У великих сірих очах під тонкими бровами не було болю — був жах. Дивилась на його перебинтовану голову й мало не мліла.

— Що з тобою?

— Дряпнуло трохи в Києві…— недбало, байдуже промовив, лише б вона не хвилювалася. — Як ти?

— У шпиталі все…

— А Оксана?

— Школу відкрили. Вона тепер там.

— Про Ярослава нічого не чути?

— Він тут.

— Тут?

— Так, при генералові Тарнавському.

Вона озирнулася. І Вайда озирнувся. При вході, біля дверей, застиг Петрусь Дударик. З букетом айстр. Він стояв і розгублено дивився на Антона.

— О, кого я бачу! — виручив його Вайда.

— Добрий день… — Петрусь наблизився, подав зволожену руку, очі його бігали, ніби він не знав, куди їх подіти.

Вайда подумки всміхнувся. Він поблажливо співчував йому. Ще б пак! Іти до дівчини — й зустріти свого суперника! Спробуй — та ще в такому юному віці! — не розгубитися, спробуй бути твердим і вдавано байдужим.

— Ну, здоров! — Вайда простягнув руку.

— Вітаю… — пролепетав Дударик, уже ховаючи очі, він до того розгубився, що не відав, як поводити себе далі; якось блискавично тицьнув Тані букет. — Це для хворих… — тремтливі руки його зраджували. — Передай, Таню…

— Ой брешеш! — жартома покивав пальцем Вайда. — Хворим, як і пораненим, потрібні не квіти, а смачна їжа.

— Направду для хворих, — переконував Дударик. — їм я співаю подеколи… Правда, Таню?

— Правда.

— То я піду…

— Куди ж? — притримав його Вайда.

— Ну, зараз буде репетиція…

Він обережно, сумирно вивільнився від Антонової руки й ледь не побіг. Лиш рум’янці залишив…

— Приходь завтра, погомонимо! — кинув йому навздогін Вайда, чмихаючи під ніс.

— Чудний, — сказала Таня. — Щоразу квіти приносить… Я вже не знаю, куди їх ставити.

— Для хворих? — посміхнувся Антон.

— Ага, для хворих! Для мене!

— Кохає…

— Він нічого не каже… Тільки квіти приносить…

— Значить, кохає.

— Не говорить такого, — і вона зарум’яніла. — Я однесу їх і прийду… Зачекай трошки…

Вона повернулася хутко. І вони побрели в лісок, що розкинувся неподалік. Свиснула синичка, постукав трохи дятел, і знов безмовна тиша, знов німотність. Таня збирала опале листя… В прозорих пальцях воно яскраво жовтіло.

— Гарно тут, — зворушено мовила. — Правда?

— Правда, — сказав Вайда й обійняв її.

Вона відповіла на його поцілунок, ледь розкривши вуста. Довго, якось особливо й незвично дивилася йому в очі й раптом зойкнула:

— Візьми мене!..

— А як хлопці беруть дівчат… — пролепетала й сховала лице в його грудях. — Візьми мене… Твоєю хочу бути… Я нікого не мала, я тебе хочу мати…

Повітря було таке сухе, що нічим дихати. Проїхала підвода неподалік — і курява. А після дощу в село часом приходять вовки… Вайда ласкаво відсторонив Таню і, ніби не чув того, що допіру говорила, показав рукою праворуч:

— Дивись, як вистигла шипшина…

— Бачу…

— А брусниці хочеш?

— Вона квасна…

— Дай калиною заквітчаю твої коси…

Закосичуючи, він припав до неї довгим поцілунком, підхопив на руки й носив поміж деревами, таку невагому, таку безмірно дорогу, таку стомлену любов свою…

До шпиталю вертали мовчки. Вайда почувався винним. Не тому, що як мужчина був безпомічним, — був чистим, був гожим, але не міг він дозволити собі переступити поріг… Ні, не міг завчасу позбавити Таню цноти — якщо судилося їм бути разом, то хай буде як Бог велів…

Вони обнялися. Почоломкались. Розчулено й щасливо. Як і належить справжнім друзям. Якусь часину розглядали один одного — живі люди на фронтових дорогах перехресних…

— Йдемо в скверик, — Поточняк, ще переповнений радістю зустрічі, просто-таки потягнув Вайду. — Посидимо, погомонимо… Потому щось скомбінуємо…

— А Ярослав?

— Він у Тарнавського. Як тільки звільниться, прийде до нас. Я попросив хлопців, щоб йому переказали. Все буде до ладу. Як книжка пише…

Лихий вітер з-над Бугу гнав по вулиці каштанове листя. Лихий вітер і синювато-прозоре небо — все те якось гнітюче тиснуло на Вайду, хоча, як і Поточняк, не приховував втіхи, що здибав бойового побратима.

— Ось туди, — показав Анатоль на вузьку зелену лавочку, проти якої, на такій самій, худа молодиця штопала комусь шкарпетки. — То як твоя голова?

— Ти ліпше скажи, як ваш побут у Вінниці?

— Шикарно!.. — Поточняк багатозначно підморгнув. — Банкети і концерти, карти і рулетка, горілка і дівки…

— Ти серйозно?

— Цілком. — Анатоль вийняв сигарети. — Я все більше переконуюся: якщо нема інтриги, то нема інтересу до життя…

— Це щось нове… — і Вайда подумав про Таню: ні, Таня чиста, непорочна. Треба буде довше побути у Вінниці, коло неї…

— А до Галичини так далеко… — спохмурнів Поточняк, переносячись душею до Львова. Як там Леся? Що з нею? Тепер він чомусь все рідше та рідше про неї згадував. Вона була наче якесь марево. — Таню бачив?

— І Дударика також… — Вайда невизначено всміхнувся. — Я тобі відповідаю, як у тому анекдоті: «Отче, горілку п’єте?» — «І пиво також…»

— Петрусь в ресторані співає.

— Не в театрі?

— Він надто слабий, щоб конкурувати з сильними.

— Треба було допомогти.

— Пробач, але ти погано знаєш життя Мельпомени… — Поточняк випустив кільце диму. — Галичани почуваються у Вінниці, як у себе вдома. Зваж, є шість клубів, у тому числі один український. До них багато хто заходить, передовсім галицькі старшини — харчові та з інтендатури… Зрозумів, хто має першенство? Можна зустріти і… отаманів, котрими Петлюра дав аванс на… формування загонів. Є театр з нічними фліртами… Човни, сади, — гуляй-кохайся… І воювати не охота… Тим паче жиди дають у борг. До речі, східнякам не довіряють. Отже, галичани тут прижилися…

Тим більше службу безпеки перейняла галицька жандармерія… Отаке, друже.

— Ну й ну!

— А ось і Грицан!

— Тільки не дивуйся, що я в такому бадьорому настрої,— застеріг Ярослав. — Мене розсмішив один чоловік із штабістів — імпозантний такий, в окулярах, з характерним прізвищем… Ти ж його, Анатолію, знаєш — Грушка. Досі був таким уже акуратним, таким педантним, а оце десь собі трохи хильнув, і розвезло козака. Все мучиться, що в нього кілька жінок, одній з них навіть поривався дзвонити, тепер сидить і свистить… Ні, ви уявляєте собі? Взірець штабіста — і раптом сидить та свистить!.. Ну, здоров, Антоне! Ти не гніваєшся на мене?

— Мені все пояснив отаман Кочмарик.

— Слава Богу! Я його дуже просив…

— Досить вам! Потім будете з’ясовувати стосунки, — перервав Поточняк. — Я хочу… Що я хочу?

— Не інтригуй! В «Якір»? — спитав Грицан.

— А куди ж іще?!

— Поїхали, бо вже смеркає…

Вайда відчув, що Грицан іде по Вінниці так, ніби по Львову, — акліматизувався, видать…

— Сюди, — кивнув Ярослав, — праворуч. Це наша улюблена ресторація; ми й назву придумали: «Якір». Себто тут ми кинули свій якір…

«Який же то ресторан? — здивувався подумки Вайда. — Звичайний шинок… Брудно, накурено, налюднено…»

їм ледь вдалося знайти вільний столик. На естраді натхненно співав Дударик — про козаченька молодого, котрий томиться в неволі та й тужить за отчим домом…

«Невже він дійсно закоханий в Таню? — ревниво подумав Вайда. — Чого доброго, ще відіб’є…»

— Що п’ємо, хлопці? — Поточняк зблиснув пенсне.

— Питаєш, як мертвих…

— Що ви, те і я, — сказав Вайда.

— Почнемо з вина…

— Ні, вином закінчимо! — і Поточняк владно гукнув офіціанта. — Нам пляшечку біленької, тарілку квашених огірків, жмут тарані і вашого вінницького сала…

— І головку часнику! — докичув Грицан.

— Поки що все, тільки скоро — в нас гість!

— Ну й розмах у вас… — Вайда покрутив головою.

— Переймаємо дух Богунових козаків, — усміхнувся Поточняк, злегка обійнявши його та потрусивши.

Офіціант приніс усе, що було замовлено. Поточняк притьмом наповнив келишки; в одній руці чарка, в другій — огірок.

— Щоб ми отак здибались через десять років!

— Будьмо! — Грицан нетерпляче.

— Дай, Боже! — кивнув Вайда, запримітивши, що в Ярослава злегка тремтить рука. — Ов-ва! Славчик спаскудився…

А з естради Дударик тягнув:

Коли Петрусь закінчив, Поточняк гукнув його до себе так само владно, як допіру офіціанта, налив горілки у свою чарку.

— Випий, друже, і втни веселішої — стрілецької!

— Мені не можна…

— Для настрою!

— Мені зашкодить…

— Горілка ще нікому не зашкодила!

— Може, не треба? — заступився за хлопця Вайда.

— Та він же козак!

— Мені треба берегти голос, — благав Дударик. — Це єдине тепер може врятувати від голодної смерті…

— Трошки! Капіточку! — наполіг Анатоль.

— Хіба капіточку… — безпорадно, невинно мовив Дударик і, надпивши півкелишка, вернувся на естраду.

Вайда враз одчув, що п’яніє. Але чому? Він же випив лише дві чарки. Голова… Поранена голова дається взнаки. Грицан підморгнув йому: розслабся, все буде в нормі… Сам він уже давно розслабився. Тут, у Вінниці, Ярослав махнув на все рукою — він хіба що існував, а все інше туманно, машинально шугало попри нього. Ні, Ярослав не спився. Він просто наплював на всіх і на вся! Жив, поки жилося. Жив тим, що було під руками, і зовсім не замислювався, що буде завтра. Так, виявляється, легше…

У розпал пиятики з’явився Букієвський. Біля порога зупинивсь, повів каламутними очима по залу: до кого ж пристати? Вибрав Грицана, швидко продерся між столиками, без запрошення, якось знесилено впав у вільне крісло і, вхопивши та вихиливши чужу чарку, густо видихнув:

— Петлюра уклав з поляками угоду ціною Галичини.

— Це давня історія, — сказав Поточняк.

— Ось так, друже! — Букієвський хитнувся вбік Грицана. — А Петрушевич, баран, танцює перед ним — цим патентованим пройдисвітом з пройдисвітів!

— Петлюрить… — усміхнувся Вайда.

— Коли власні сили знемагають, доводиться шукати союзників, — Грицан спробував розсудити всіх.

— Але кожен союз, повчав Бісмарк, ліпше робити із слабшим, ніж з міцнішим! — категорично відсік Букієвський.

— Ми все щось робимо не так… — погодився Грицан, боячись, аби той не збуйнів, бо пропаде вечір.

— Союз з Польщею коштом Галичини… Класично! — вигукнув Букієвський, не слухаючи Ярослава, якусь часину дивився в одну точку, наче щось видобував з пам’яті.— Замовте горілки! В мене є гроші. Я не прийшов пити за ваше. Прошу! — і жмут купюр на стіл.

«Він сьогодні надмірно збуджений, — подумав Грицан, хоча звістка про перемир’я Петлюри з поляками без погодження з галичанами і його самого приголомшила. — Так, треба стримувати Влодка, а то, не дай, Боже, кого-небудь застрелить…»

— Усі нами торгують, — забубонів Букієвський до себе. — Петлюра, соціал-демократи, смердючі більшовички…

Із-за сусіднього столика підвівся Горлицький. Поправив свій поношений піджак. Два кроки — і біля Грицана:

— Що він сказав? — кивнув на Букієвського.

— Хоч ти замовкни! — розсердився Ярослав.

Якби Букієвський був п’яним, не звернув би уваги на Горлицького й не чув би його слів. Але Букієвський був такий роздратований, що все бачив і все чув. Тож різко повернув голову й жбурнув межи очі Горлицькому:

— Хто такий Лазар Баранович? Ну?!

— Баранович?..

— Дубина! — оскаженів Букієвський.

— Баранович… — розгубився Іван. — Баранович…

— Ти — дубина! — гаркнув Букієвський.

— Спокій, товариство! — втрутився Поточняк, причуваючи біду. — Спокій! Я відповім. Лазар Баранович — ректор Києво-Могилянської академії, приятель Богдана Хмельницького… Поки що цього достатньо. І — спокій! А ви, — до Горлицького, — сідайте на своє місце і не лізьте, куди вас не просять. Ну, чого витріщив очі? Геть звідси!

Горлицький, наче пес, підібрав хвоста… Не знайшовши підтримки, посунув до свого стільця. Грицан запримітив, як люто стиснув він зуби, опаливши всіх поглядом.

— Давайте, хлопці, вип’ємо… — м’яко запропонував Ярослав.

— Дуже мудро! — схвалив Букієвський.

Вони замовили ще одну пляшку горілки. Потому ще. Букієвський сидів похнюплено. Курив цигарку за цигаркою.

— Здається, нас тут живцем згноять… — він вперто дивився в одну точку. — Невже безвихідь?

— Є вихід! — різко сказав Поточняк. — Тих, хто продає рідну землю, треба знищувати!

— До того дійде… — обізвався Вайда.

— Це не поможе, — захитав головою Букієвський наче сам до себе, не зводячи очей з вибраної точки. — Тут щось інше. Дайте ще краплю горілки…

Вони знову пили. Вони пили мовчки і багато, як і всі, хто заповнив цей шинок, якому дали назву «Якір». А Петрусь співав. Його ніхто, здається, не слухав.

Букієвський нарешті одірвав погляд від своєї точки і, п’яно похитуючись, потягнувся до дверей, похиливши голову й ні на кого не дивлячись.

— Як нудно… Як брудно… — думав вголос Вайда. — Слово честі, не хочеться жити…

Раптом у коридорі тріснув постріл. Розмови не вщухали, не переривав своєї пісні Дударик, — тепер багато було пострілів… Звикли. Лиш Грицан вискочив у коридор.

«Боже, який дурень!.. — він вжахнувся. — Треба ж додуматися! Що ж ти, чоловіче, наробив?»

Посеред коридора лежав Букієвський; голову заливала кров, а поруч димів пістолет. Смерділо порохом. Грицан приклав вухо до грудей — серце Букієвського не билося.

Горобці в саду архієрейського палацу цвірінькали тихо, наче спросоння, а над Смотричем витало бабине літо — нічийна смуга зустрічі літа й осені. Вони не сперечалися, як люди, не билися, як армії,— мирна зустріч і мирна суперечка: осінь запалює багряні ватри, а літо йде доживати свої останні дні на річкові береги. І аж до морозів буятиме зелень верболозу, водяних трав та прибережних квітів. А вже потім… Петрушевич зіщулився: Матінко Божа, а що буде потім? Заходить осінь, а стрільці голі-босі. Що буде потім? А тут ще Петлюра…

«Як він міг без порозуміння зі мною вести переговори з Польщею? — Петрушевич аж пальці ламав. — Нечувана зрада і підлість. А підлість не робить нікому честі! Ні, так далі бути не може! Або якесь порозуміння, або повний розрив!»

Особливо його обурювало те, що Петлюра вважає Галичину своєю провінцією. А ще більше розсердився, коли Устимчик шепнув йому на вухо, буцім чув, як Петлюра казав: Петрушевича треба розстріляти. Це вже занадто! А може, то неправда? Може, провокація? Тепер доволі розвелось провокаторів. Але ж ні! Галичина таки заважає Петлюрі… Він хоче змиритися з Польщею, щоб разом воювати проти більшовиків і в такий спосіб здобути визнання Антанти. Адже ще до взяття Києва місія Петлюри прибула до Варшави, і глава її — колишній міністр шляхів Пилипчук — заявив польським журналістам, що «уряд, цілий український народ сердечно прагнуть приятельського співжиття з братньою Польщею… Польща й Україна повинні лучитися нерозривними зв’язками». А на запитання польського кореспондента «Які відносини українського народу до галицького?» відповів: «Ніякі, бо уряд і військо галицьке перестали існувати, бо диктатор Петрушевич і командуючий армією Омелянович-Павленко вже віддавна не беруть участі у політичному житті». — «А яке ставлення українського уряду в справі Галичини?» — «Докладної відповіді на це питання дати не можу, бо в цій справі, властиво, ведуться переговори, про яких вислід Міністерство закордонних справ не занедбає без сумніву видати урядове повідомлення. Зрештою, ця справа, очевидно, вже пересуджена в Парижі, якщо начальна команда польських військ одержала уповноваження дійти до лінії Збруча. А український нарід зі своєї сторони так щиро змагає до приязні з Польщею, що не схоче зробити в сім напрямі будь-яких трудностей». Правда, після обурливої статті в «Стрільці» — «Союз з Польщею за ціну Галичини?» — Пилипчук через кілька днів у тому ж часописі вмістив спростування: мовляв, «Кур’єр Польскі», зі співробітником якого я мав розмову, переповів мої слова невірно, — спростування Пилипчука не розвіяло сумнівів у галичан, як і в самого диктатора.

Кепські справи, — думав Петрушевич, — вельми кепські…

Десь глибоко в душі він радів, що за ту акцію згоди з Польщею дали Петлюрі по носі денікінці. Вони навіть не захотіли розмовляти з делегацією Омеляновича-Павленка, попросту витурили її. Тепер, може, каються, бо під орудою Якіра з-під Одеси на північ пробиваються червоні частини, мало не три дивізії, а це додаткова загроза для них самих, як, між іншим, для петлюрівців та галичан.

Кепські справи, — думав Петрушевич, — вельми кепські… А може, якось позбутися Петлюри? Перебратися, скажімо, до Вінниці, під крило своєї Начальної команди? Там усе-таки свої — тож захистять.

Він рішуче звелів своєму ад’ютанту Тимцюраку зв’язати його з Тарнавським, — генерал одразу підійшов до апарата.

— Вітаю вас, пане Тарнавський, — якомога бадьоріше сказав Петрушевич. — Як справи?

— По-старому, — одізвалася глухувато трубка. — Ніяких змін, можете не турбуватися.

— Я прийняв рішення переїхати з урядом до Вінниці,— Петрушевич заговорив майже весело. — Прошу підшукати відповідне приміщення. Окремий дім.

— Буде зроблено, пане диктаторе.

Петрушевич, поклавши трубку, заходив по кімнаті. Так, до Вінниці… Хм! Зупинився посеред кімнати. До Вінниці? Але ж денікінці можуть натиснути… А стан Галицької Армії такий, що… Що тоді? А крім того, з-під Одеси сунуть більшовики… Правда, як допіру сказав Тимцюрак, вони поки що зупинилися. Саме так — поки що… А як рушать далі? Звичайно, можна виправдати себе тим, що галичани воюють з денікінцями… ліниво. Одначе якщо зіткнуться три армії… Ні, таки в Кам’янці-Подільському надійніше — далі від фронту.

І він одразу ж поспішив до телефонного апарата, сам викликав на провід Тарнавського.

— Знову я.

— Слухаю вас.

— Розумієте… — Петрушевич на секунду затявся. — Розумієте, справа дещо міняється… Поки що мусимо затримати переїзд до Вінниці, бо маємо тут спішні питання.

— Воля ваша.

Але Петрушевич не міг бути переможеним. Він не звик відступати. В голову блиснула думка:

— Ось що: ухвалено писати історію Галицької Армії,— так, його осінила блискуча думка!

— Історію? — зам’явся генерал. — Зараз?

— Буде наука для нащадків, — уже зовсім упевнено твердив Петрушевич, радий, що народилася ідея.

— Та написати історію легше, ніж її творити, — в голосі Тарнавського були нотки смутку.

— Робіть, як наказую!

— Що саме? Сідати мені й писати історію чи воювати? — то вже була іронія.

— Знайдіть того, як його?.. Грицана. І пришліть негайно до мене, я дам відповідні інструкції.

— Знайду й пришлю…

— Я скоро до вас приїду!

— З приємністю чекаємо…

Петрушевич не збагнув настрою командуючого, але він добре знав, що армія сердита, що Начальна команда і штаб Петлюри вічні вороги. І їх не примирити…

Тимцюрак приніс йому листа з Парижа, в якому галицькі посланці повідомляли: щоб завоювати дорогу до Антанти, треба вступити в союз з Денікіним, хай це буде федеральний союз.

І Петрушевич знов надовго замислився, він не міг відразу прийняти рішення. Адже треба було укласти угоду з росіянами. Поки він розмірковував, про листа стало відомо Петлюрі, і той моментально примчав — розбурханий, нервовий, обурений, аж трусився, випучуючи очі та смикаючи вустами.

— Це неподобство! — закричав з порога. — Ви хочете союзу з Денікіним, купленого ціною державної самостійності?

— Дивно, — на цей раз Петрушевич був незворушний. — А хіба це подобство, що ви хочете воювати з поляками проти більшовиків на основі союзу, купленого коштом Галичини?

— До чого тут союз з поляками? — Петлюра різко повів плечем. — Я жадаю кращого для українського народу.

— Коштом Галичини…

— Ви ж, пане диктаторе, дуже добре знаєте, що на похід поляків до Збруча була санкція Антанти, — Петлюра не здавався. — Отже, пощо звалювати на мене?

Дивна створилася ситуація: для боротьби з більшовиками Петлюрі конче потрібні були галицькі стрільці і польські легіони, а Петрушевичу для відвоювання від поляків Галичини — петлюрівські війська, а можливо, навіть і більшовицькі…

— Як і добре знаєте, — продовжував майже кричати Петлюра, — що недавно мій уряд вислав до держав Антанти свіжу ноту, в якій ми хотіли…

— Там нічого нема про Галичину! — Петрушевич і собі закричав. — Там ви лише осуджуєте денікінців, звинувачуючи їх у тому, що вони перешкодили вам добити більшовиків, а водночас нишком шукаєте з ними союзу.

— Ми думаємо про загальну Україну, а ви лише про свою Галичину. Що то за робота? Куди так годиться?

— А, що ви там думаєте! — Петрушевич махнув тонкими пальцями. — Генерал Бредов не захотів вести переговорів з Омеляновичем-Павленком. Денікін не хоче вас знати!..

Поки вони день у день скубали один одного, червоні пробилися-таки на північ, а війська Денікіна зайняли Козятин, Вапнярку та Умань, спрямувавши подальші удари на Вінницю, Жмеринку та Могилів-Подільський.

Петлюра знов прибіг до Петрушевича. Петрушевич сидів сам не свій. А Петлюра заламав руки.

— Треба рятуватися, бо пропадемо — всі пропадемо! Я певен, я глибоко переконаний, що ми спільними зусиллями зможемо стримати наступ денікінців.

— А де взяти тих сил?

— Використати резерви!

— А де їх узяти?

— Де! Де! — передражнив Петлюра.

— В армії — тиф… Ви знаєте, що на нашу армію кинувся тиф? — зворохобився Петрушевич. — А ви говорите про якісь резерви.

— Треба мобілізуватись! Відступати нікуди!

— Що пропонується конкретно?

— Ми спільно повинні оголосити війну Денікіну. І хоч раз бути між собою щирими…

— А Антанта як на це подивиться?

— Вона вже подивилася…

Нарешті вони дійшли згоди, принаймні формальної: 24 вересня Петрушевич і Петлюра видали спільний маніфест, у якому закликали усе громадянство України до війни з Денікіним.

Зажурено, знервовано кружляла над Смотричем перед відльотом у вирій зграя граків. Поволі стелився туман. Мрячило. Осінь… Холодна, дощова, похмура.

— Знову війна, — Грицан сумно похитував головою, з-під лоба поглядаючи на причепуреного осінню клена, на його прив’яле світло-жовте листя, подекуди навіть пурпурове. А поруч сумувала червона калина — пурпуровий клен, журна червона калина і затурбований вояк; а ми тую червону калину піднімемо…

— Славчику, може, відпросишся? — обережно мовила Оксана, мружачи очі, ніби її сліпило сонце.

— Куди? — сухо заскрипів голосом, не замислюючись, що, може, цим грубим тоном робить їй боляче. — Все фантазуєш, фантазуєш, фантазуєш…

— Ні, я не фантазую, не фантазую… — вона зіщулилася, мовби на неї замахнулися батогом, вона бачила, що він розгніваний, а коли він у гніві, з ним краще не розмовляти. І все ж повторила: — Ну, відпросися, хоч на пару днів…

— Відпросися… А з якої нагоди?

— Скажи, що недужий… Хіба зараз один так робить?.. Чи мусиш бути таким чесним?

— І ми поїдемо до Кодні? — сказав Ярослав з сарказмом. — І будемо ловити щупаків та жерти?..

— Але ж тиф, дорогий… — майже крізь сльози видушила те, що її непокоїло.

— Тиф… — вимовив. — Тиф…

— Страшний тиф…

— І що? — ляпнув.

— Я тебе не розумію…

— Ти мене ніколи не розуміла!

Оксана стиснула зуби, щоб не розридатися, — несправедливість завжди ранить, часом глибоко, нерідко й фатально. Інша, може б, і розгнівалася, досварилася й траснула б дверима, та Оксана так кохала свого Ярослава, так кохала…

А він, занурений в себе, лежав поверх постелі, тупо дивився в облуплену стелю, важко сопів. Було маркітно й нудно, та найбільше його доконувала злість — на себе, на Оксану, на довколишність, — якась незрозуміла й дика злість…

Тиша. Глуш. Німота.

Оксана шила собі мовчки спідницю, бо стара вже розлізлася, і їй потрібна була нова, чи то пак свіжа, — вона тепер учителька, навчає вінницьких малюків української мови, літератури, отже, треба чепурно вдягатись — хоч скромно, вбого, та принаймні охайно.

Сум. Печаль. І вечір. Вечір поволі втопив у темінь вбогу кімнату. Оксана, відклавши шитво, обережно спитала:

— їсти будеш?

— А що є? — вже не сердито.

— Супу зварю…

— Я запалю в грубці…— то вже перемир’я.

Сіра меланхолія справді розмагнітила його, він добрішає, навіть йому неприємно, що, по суті, образив Оксану, — треба б її пригорнути, приголубити, та натомість бурчить:

— І нащо здалася тепер ця історія?..

— Я не розумію, Славчику…

— Та я ж тобі казав, що Петрушевичу стрілило в голову, аби ми писали історію Галицької Армії.

— Казав!.. Казав!..

Розтопивши піч, Ярослав сідає перед нею на стільчику, закурює сигарету й спостерігає, як вогонь немічно повзає по сирих полінцях. Що ж у цю мить там, у Галичині, робить мати? А син? А Стася? І як там, у тій Галичині? Думки його важкі, невиразні, далекі,— думати чи не думати — все одно… Навіть на фронті, у світову війну, в окопах так не було, як тут, у цьому лихому, як вампір, теперішньому світі,— чотирикутник смерті… І п’ятий кут — зверху… тиф. Він кружляє, як крук. І жалить, жалить, жалить!..

— Сідай, Славчику, будемо вечеряти…

Вечеря — суп: картопля, горох і вода… Шматки хліба… Хлебчуть мовчки. З однієї миски. Наче на похоронах, кліпає лампа. Десь поблизу обізвалася сова. І знов глухий шкребет ложок.

— Будемо спати? — питає Оксана тихо.

— А що робити?..

Вона, стоячи до нього в профіль, свідомо а чи бездумно, машинально роздягається догола, аби натягнути на себе єдину нічну сорочку поношену, — він бачить випуклі тугі її груди, виразні та напружені, і в нього раптом пробуджується жага.

— Ходи так до мене…

Він бере її майже ласкаво, та ненадовго, — він сам не годен збагнути, чому саме ненадовго, майже без насолоди.

— Тобі зі мною погано? — шепоче Оксана.

— Перестань! — гаркнув він майже ненависно, але радше на себе, аніж на неї.— Невже тобі нема про що більше говорити?

— Ти змінився…

— А ти можеш дати мені спокій?

Він у чоловічому безсиллі відкидається навзнак, тупить очі в стелю. Він знає, що не спатиме. І це його мучить. Що робити всю ніч? Балакати з Оксаною? Не хочеться… Йому нічого не хочеться. А десь за вікном стоїть по-осінньому чепурний клен, мов генерал, а обіч зажурена червона калина.

Оксана гасить світло, тулиться до Ярослава, але він не хоче її обіймати, йому осоружні і її руки, і її перса, і її тіло, вона ображено відкидається також навзнак, але він ніяк не реагує, йому байдуже, його знову ніщо не може розбурхати.

Ніщо! Він не обзивається, він лежить німотно, думає хто знає про що, часом згадує Марту, бо їй, напевно, легко зі своїм Шарварком у Станіславі, їй тепло й сито. Він не заздрить, він лише дивується, як уміють люди влаштовувати своє життя — безтурботно, затишно й вигідно. Одразу ж йому на думку приходить Стася, що, спотворивши обличчя, любила кричати: вся та книга, яку ти пишеш, нікому не потрібна, від неї не буде користі нікому, хіба комусь буде потрібна після твоєї смерті… І в такі хвилини вони сварилися, підбираючи найпекучіші, найдошкульніші слова, аби якнайсильніше вколоти, образити одне одного, притоптати, принизити. Згадуючи, він водночас дивується, що люди, ненавидячи одне одного, можуть роками мешкати під одним дахом, їсти за одним столом, з одного баняка, а промине час сварки, погніваються хвилину-другу чи кілька днів і лягають разом в одне ліжко, цілуються, бувають близькими, а через кілька днів знову б’ються і знову миряться. Ні, не годен він збагнути дивного їх життя. Бо справді, як то можна? Однак же можна, бо сам жив із Стасею саме так, бо зараз узяв Оксану, перед тим сердячись, — все можна… Отже, крім неволі загальнолюдської, може бути неволя сімейна, домашня. До якої пристосовуєшся, втрамбовуєшся і перетворюєшся в таку собі тварюку, що можеш какати там, де їсти. Як це брудно! І як це страшно! Невже почалася загальна атрофія!

«Де ж вихід? — б’ється в думках Ярослав. — І як людина може шукати свободи в своїй сім’ї? Не зрікатися ж їй дому, дітей. І чи можлива ця вигадана свобода?»

— Ти спиш? — Оксана не чекає відповіді, а кладе голову йому на груди. І руку кладе.

— Лізе в голову всячина… — він устромляє пальці в її кучері, задумливо чи то чеше, а чи пестить, він знову розм’як.

— Так боюся тифу… — Оксана відчуває, що Ярослав подобрішав, більше не сердиться, готова простити йому будь-яку наругу, лише б він її не покинув. — Таня як розповіла, що в лікарнях робиться, аж кров холоне… Не дай, Господи… — вона хотіла сказати «нас вчепиться», але прикусила губи.

— І я стаю забобонним: на все воля Божа…

— Не нервуйся, але…

— Кажи, кажи…

— Зараз роззлостишся…

— Слово честі, ні!

— Я за обох нас боюся: тиф, як і куля, не перебирає.

— Що ж радиш?

— Перебути це лихо в К одні! — вона говорить тихо і благально. — Тепер кожен рятується як може, кожен клопочеться наперед про себе.

— Треба подумати, — невизначено каже Ярослав, щільно горнучи Оксану до себе; вона розуміє: більше від нього слова не виб'єш.

Уранці, наспіх випивши склянку окропу, сказав, що йде, як завжди, до Начальної команди, бо ж він особистий референт Тарнавського, але не пішов туди — він пішов до лікарні, аби зобачитися з Танею: може, має якісь новини од Вайди, якого після одужання послали знову у Другий корпус. Таня зраділа йому, проте він помітив: ще більше схудла. І він запитав так, аби Таня — принаймні так йому хотілося — нічого не відчула, запитав безтурботно, ніби в мирний добрий час, десь удома чи на природі:

— Що нового?

— Тиф, — сказала дівчина.

— Погано…

— Дуже погано, — погодилася й повторила: — Дуже! Щодня, щогодини, щохвилини привозять свіжих… Хочете — гляньте.

Не хотів, але пішов. Тільки в одну палату. На ліжку лежало по двоє. Навзнак. Застигло. Наче вже були мертві. Зір їх бився по темних стінах — бився так, як сполошені ластівки, яким нема куди вилетіти: бився, бився у двері, та двері не піддавалися, і він блукав безпомічно попід стелею, відтак, змучений, знов ховався під вії. Ярослава зморозило:

— Це жахливо…

— Жахливо.

— Од Вайди нічого?

— Нічого.

Кивком голови попрощався. Таня, здавалось, не бачила ні кивка голови, ні його самого. Ярослав навмання помандрував, — над рікою здіймався туман, і віяло прохолодою. Запримітив на голому березі одиноку сосну. Зелена, горда, мовби не зважала, що земля вже похолола, а жаби пірнають у мул до весни… Стоїть собі — і годі! Пізня осінь: вже не ломляться від яблук та слив сади, вже не пахнуть грибами ліси… Хоч сядь і плач! На ріках вавілонських… Спокій! А Букієвського вже нема… Інтелігенція — мозок народу… До чого це? Звідки? Нащо? Коли нещадність звернемо до наїзників, перестанемо ненавидіти один одного…

Він завважив на березі Петруся — непорушно сидів над водою, в журі. Ярослав намірився був підійти, але в останню мить передумав. Бо про що говоритиме? Про тиф? Пісню? Аби теревенити? Ні! Нема охоти. Краще вже у штаб.

— Де ви пропали? — перестрів його в коридорі Паліїв.

— Ніде. Іду…

— Ви потрібні командувачу, — суворо сказав ад’ютант Тарнавського, не зважаючи, що був чином нижче від Грицана.

Генерала і Шаманека Ярослав застав над картою — обидва щось мудрували, тицькаючи олівцем то в одну точку, то в іншу.

— На ваш поклик, пане генерал, отаман Грицан з’явився! — голосно відрапортував. — Слава Україні!

— Сідайте і… не кричіть, отамане, — Тарнавський кисло скривився, поморщивши втомлене від безсоння лице.

— Слухаю, пане генерале…

— Поїдете в другий корпус, у штаб Вольфа, — замислено тлумачив генерал Тарнавський. — Як ви знаєте, після відступу з Житомира корпус зараз перебуває в трикутнику Троянів — Кодня — Тулин…

— Знаю, — кивнув Грицан, але при слові «Кодня» мимоволі здригнувся; і Оксана, безперечно, зреагувала б…

— Ваше завдання — переправити корпус під Брацлав.

— Зрозумів, пане генерале.

— Крім того… — Тарнавський пильно глянув йому в очі.— Займіться агітацією тамтешніх людей… Може, хтось пристане до нас.

— Зрозумів, пане генерале.

— І будьте обережні — тиф.

— Коли накажете відбути?

— Зараз. Машина Устимчика чекає. Відповідні документи від мого імені підписані,— і генерал кивнув головою. — В дорозі докладно вивчіть те, що в пакеті.

— Я виконаю ваш наказ.

— Дай вам, Боже, щастя! — благословив Тарнавський. — Не забувайте про тиф….

— Спробую… — всміхнувся Ярослав і одразу подався на квартиру за речами. Вітер рвучко рвав з дерев розкішні їх шати, влаштовував жовті заметілі, обвіхолюючи Ярослава. З Оксаною вирішив не прощатися: ще, чого доброго, надумає поїхати… Він лише написав їй записку. Правда, трохи згодом, уже в машині, покартав себе: все-таки це не зовсім чесно. Однак виправдав свій вчинок у такий спосіб:

— Місю, — звернувся до Устимчика, — як вернешся, перекажеш Оксані, що генерал послдв мене терміново, і я не зміг зайти до неї в школу.

— Та що мені, важко? Скажу.

Мовчало поле, щось журливе було в ліску, який миготів поза вікнами машини. Жалібно здригався останній листочок берізки, зрідка червоніли ягоди горобини, скляніла в озеречку вода. Крайнеба висіла дощова хмара…

У Троянові стрільці зустріли Грицана привітно, але перше запитання було таким несподіваним, що він аж розгубився:

— То правда, що з Італії на поміч нам ідуть українці-полонені? Чи то тільки чутки?

— Правда! — збрехав Ярослав.

Йому було неприємно за цю оману, але розумів, що зараз вона необхідна, що здатна на якийсь час підтримати дух людський. А добрий настрій збадьорює душу й зміцнює тіло. Ні, не треба бідкатись! Адже лікар нерідко також каже хворому неправду, і хворий одужує.

Розшукавши штаб корпусу, Грицан вручив Вольфу пакет од Тарнавського. Той довго читав і довго роздумував. Нарешті туго видобув слово:

— Що ж, Брацлавщина — то Брацлавщина.

— Яка потрібна від мене поміч?

— А чим ви, отамане, спроможні допомогти? Ліками? Зброєю? Продовольством? — питав, наче забивав цвяхи.

— Хоча б морально…

— ідіть між стрільців…

— Якою сотнею командує Вайда?

— Отою, що на околиці Троянова…

— Тоді добре, піду до нього.

Грицан прочалапав по багнистих плесах метрів сто, як почув за спиною знайомий голос:

— Привіт!

Грицан вмить озирнувся. Звичайно, Вайда! Ну й прекрасно! Буде легше. Принаймні є бодай одна знайома душа.

— Привіт! — втішно простяг руку.

— Ти яким чином тут? Послали, чи що?

— Послали…

При стрільцях він не міг признатися, чому його відряджено саме в Троянів. Розповів пізніше, коли Вайда повів його перекусити і коли залишилися на самоті.

— Брацлавщина — то Брацлавщина, — як і Вольф, знизав плечима Вайда. — Нема ніякої різниці. А щодо агітації троянівців у Галицьку Армію, то… Щиро — не завдавай собі клопотів. Безнадійно. Ми без тебе агітували. П’ятеро, здається, записалися, взяли пайок, а на ранок — мов корова язиком злизала.

— Та я не дуже поривався агітувати… — доїдаючи черству шкуринку, відкрився Грицан. — Чужих у чужу армію? Сміх! Вони ж самі за себе не хочуть повоювати…

— Ну, тоді ще по чарці…

— Мені ж треба до Вольфа… до командування корпусу.

— Тоді — за командування! — підморгнув Вайда. — Тебе послав Тарнавський, отже, командування — це ти. А те, як ти кажеш, командування саме без чарки не їсть…

— Хіба по одній ще…

— Де ночувати думаєш?

— Не знаю.

— В такому разі беру до себе.

Підняти корпус на ноги, зрушити з місця — виявилося справою нелегкою: стрільці вже прижилися в Троянові, облінилися, обайдужіли, дехто навіть пристав у прийми. Ніхто нікуди не хотів іти — хіба в Галичину, але в Галичині порядкував Галлер. Не допомагали ні погрози, що потраплять в полон до більшовиків, ні вмовляння.

Аж через дві доби після довгих дебатів злагодилися врешті в дорогу. Покидали Троянів уранці. Хто на підводах, хто пішки. Було холодно й непривітно. Дерева обсів іней, біліла трава, в’яла. Грицан їхав на підводі у голові колони разом з Вайдою.

— Жи-и-иттє…— тягнув під ніс вусатий стрілець, який правив кіньми. — Видно, не доїдемо додому…

Він нервував Грицана: надто багато говорить. Безперестанку. Такий балакучий, що замордовує. Перше його слово було:

— Я Галайда, Пилип…

— То й славно! — всміхнувся Ярослав, а тепер — хоч з воза злазь. Жити не дає. Доконує.

— Що ж, старшинам добре, — торочить тихо Галайда, — а ти, бідний чоловіче, терпи…

— Та годі розумувати і плакати! — врешті-решт розізлився Ярослав і так само злісно, але трафаретно промимрив: — Ми ж з вами борці за волю… України.

— А де та воля? — бунтувався Галайда. — На заході — поляки, на півночі — більшовики, на Дністрі — румуни, перед нами — денікінці,— чотирикутник смерті, а не воля.

«Є ще один чотирикутник, — подумав Ярослав. — Тиф». Але не хотів про це зараз нагадувати.

— Куди ж тепер? — питався Галайда.

— Замовкни! — врешті не стерпів і Вайда. — Бо зараз кляпом писок заткну!

Але вусатий галичанин не вгавав:

— То де, панове золотенькі, наш порятунок — у полоні чи в землі? І хто нас візьме — Ленін, Денікін чи Петлюра?

— Скажу в Брацлаві,— Грицан змусив-таки його замовкнути. — А поки що дай подумати, як туди добратися.

Він пересів на коня, що плівся коло воза, й подався шукати полковника Вольфа; ні в якому разі не можна було йти через Вінницю — розбіжаться… В Калинівці, від імені Тарнавського, Грицан наказав Вольфу зупинити колону — немовби на перепочинок… Відразу схаменувся, та було вже пізно: біля Калинівки починається Чорний ліс… Торік там аж кишіло більшовицькими партизанськими загонами, що вимолочували петлюрівців… Може, й зараз?.. На роздуми не мав часу. Разом з Вольфом зважили становище. Грицан наполіг повернути на Липовець — лише в такий спосіб можна врятувати корпус від розброду.

— Все, — підвівшись із-за столу, підсумував Грицан. — Рушаємо! До Брацлава — тільки через Липовець й Іллінці!

— Але ж далеко, — Вольф задумано покусував губи. — Може, всіх півтораста кілометрів…

— Перепрошую, — г спохмурнів Грицан, — але накази головного командувача Галицької Армії не обговорюються…

І Грицан знову їхав на підводі Вайди. Через два дні, під вечір, колона нарешті дотеліпалася до Немирова. Мрячило. Забудоване на пагорку, оточене з трьох боків ставками, що їх порозкидала річка Мірка, місто, неподалік якого існувало ще скіфське поселення, нині неначе підставляло себе негоді. Грицан роздивлявся довкруж, і серце стискав біль: місто славних імен… Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, уманський полковник Іван Ганжа… Місто побратимів Устима Кармалюка. Яким воно зараз виглядало нещасним, злиденним, запущеним.

До Брацлава залишалося два десятки кілометрів, і Грицан, порадившись з Вольфом, розпорядився не зупинятись. За всяку ціну добратися. За всяку ціну!

І вони добралися…

Вранці найперше, на що наткнувся Ярослав, — тиф. У лікарні бракувало навіть соломи, щоб міняти під хворими. Тягнули до Ярослава, здавалось, безкості руки й благали:

— Води…

— Чаю…

— Одіяла…

— Соломи…

«Жах! — не витримав Ярослав і вискочив надвір. — Це викінчений жах! Я не витримаю! Я збожеволію!.. Так, так, треба повертатися до Вінниці — я своє завдання виконав».

Так, виконав. Навіть Вайді не признався, що Тарнавський має намір кинути корпус проти денікінців. Вважав, буде ліпше, якщо ніхто нічого не знатиме. Зрештою, не він посилає стрільців у бій… Хай відповідають ті, хто повинен відповідати! Попрощавшись з командуванням корпусу, з Вольфом, Вайдою, Грицан подався підводою до Королівки, де була залізнична станція, аби сісти в перший-ліпший поїзд з Гайсина до Вінниці. Колія була порожня. Якийсь випадковий залізничник сказав йому, що на вокзалі ждуть поїзда хворі на тиф галичани, ховаються там від холоду. Йдіть, мовляв, може, знайомого зустрінете. Ярослав, не роздумуючи, метнувся до облупленого будиночка, одчинив двері. Дійсно, на лавках, попід стіни, на долівці — густо людей. І все чоловіки, і все галицькі стрільці. Не звиклий до випадкових знайомств, Ярослав, однак, на цей раз бадьоро вигукнув:

— Добрий день, краяни!

Йому ніхто не відповів.

— Добрий день!

Мовчать. Сидять і мовчать.

Люди!!!

Всі були мертвими… Нажаханий, Ярослав вискочив з будинку, довго ходив, довго не міг заспокоїтися. Не заспокоївся і в поїзді. Стовпів у набитому людьми тамбурі, курив. По шибі сік дощ. Під затьмареним хмарами небом — журавлиний ключ. Летіли у вирій журавлі й за обрієм зникли… «Чути «кру, кру, кру», в чужині умру…» Господи, не закривай передо мною могил батьків наших, щоб я міг черпати з них силу!

Грузька дорога. Безконечно довга, як хвороба. І глибокі калабані. Низькі сірі хмари, холодний вогкий вітер і голі в імлі поля. З почорнілої стерні здіймається тьма чорного вороння. Каркає і каркає. Шукає поживи. А Вайда веде свою сотню. Сотню… Яка то сотня, — корчиться йому в голові,— якщо з сотні лишилось сімнадцять! Сунуть, сунуть в останню безодню, сунуть, як марево…

«Це ж нелюдом треба бути, щоб нас посилати на фронт, — Антонові бракує слів на прокляття. — А може, й нелюд цього не зробив би…»

— І коли кінець цій Голгофі? — стогне Галайда. — Коби вже борше здохнути…

Його слова повисають у повітрі, як павутина, бо вже й нарікати нема сил. Навіть нарікання набридли… Йдуть і йдуть… На погибель? Адже денікінці чи більшовики не щадять. І війна — не мама… А вони босі й голі. Всі до одного босі й голі. А худі коні ще вчора звечора вибилися з сил, попадали, ледь дихаючи, і Пилип, плачучи, мов дитина, перерізав їм шиї… Потому гуртом поздирали шкіру — харч на кілька днів…

— Заночувати доведеться в полі,— розсудливо мовить Вайда. — Бо щось не видно села…

Розклали багаття, та чужі вогнища не гріють. Насмажили конини, а вона солодка й приторна… А ніч темна й довга, як життя нещасного чоловіка… І бридка вода без цукру… Пшеничні снопи постелили собі під голови, накрилися ними — толочиться, витікає, гине, як люди, збідоване зерно… А може, все-таки проросте, — думає Вайда, — вродить наступного року. Але що воно може вродити? Вироджене виродків і родитиме… Що ж чинити? Може, не йти на фронт? Власне, де той фронт? Ні, не поведу я людей на вірну смерть. Лише б дістатися якогось села, лише б знайти прихисток, а звідтам — аніруш! Хай навіть судять мене до розстрілу!

На досвітку знов починає мрячити дрібний дощ, відтак густішає, а на ранок вже лиє, мов з цебра.

— Підемо далі,— вмовляє-благає стрільців Вайда, обводячи кожного болісним, тяжким поглядом. — Ми мусимо йти далі, бо інакше зогниємо, як ці снопи…

Навіть балакучий Галайда не озивається, — ніхто не хоче вставати, — вгрілися в холодній цій мокроті, бо так затишно, так приємно, як було в дитинстві біля грудей матері… Вайді й самому не хочеться вставати, але треба, бо рух — то принаймні якась ознака життя. І Вайда рече:

— Хлопці, дорогі мої, рідні, я не поведу вас на фронт… Тільки доберімся до якогось села, до якогось житла…

— А дійсно, товариство, як хочемо жити, треба розворушити свої мощі,— і Галайда підводиться першим.

І поволоклися — понурі, як колись заробітчани, і раптом він, Пилип, черпає звідкись енергію:

І — о диво! — стрільці, чавкаючи по багнюці обв’язаними онучами ногами, його підтримують. І хай не лине пісня, як належало б, хай неголосна вона, але — жива. І немов у казці з сірої пелени дощу виринає село. Несподівано, на приємність-втіху, знаходять у нім своїх — таких же голодних, холодних та босих. І хворих. Майже всі хворі. І все-таки село — бодай запах людського житла. І то вже легше… Раптом Вайда впізнає Горлицького; кудись той борзо чимчикує. Вайда згадує вінницький ресторан-шинок «Якір» і кидається до Івана, наче до брата, хапає за руку, збуджено белькоче:

— Як? Ти тут?

— Хочу власними очима бачити стрілецтво. — І з сарказмом: — Це ж так цікаво буде для історії…

— І що робити далі?

— Арештувати всіх старшин і брати командування в руки стрілецтва, — без роздумів, без вагань каже Г орлицький. — Це вони, старшини, довели нас до такого стану, це з їхньої вини стільки гине стрільців!

— А що це дасть — арештувати? — не розумів Вайда.

— Будемо з більшовиками і будемо вільні. Більшовики не покладаються на Антанту, на сторонню допомогу. Самі державу творять. Робітничу державу, без панів. Женуть Петлюр, денікінців та іншу нечисть, щоб не пили людську кров.

— Це треба обдумати…

— Думати? — різко перепитує Горлицький. — Але чим довше думати, тим більше сохне голова. Ми будемо думати, а тим часом губитимуться людські життя. Ні, тут мало треба думати! Тут треба багнет гострити!

— Ніби й мудро речеш, але чи захоче стрілецтво на таке піти? — вагається Вайда.

— Захоче, якщо добре з ним поговорити. Слово — воно, знаєш, наче крапля, ота крапля, що годна камінь продовбати.

— Звісно, воно так, але то треба думати. І чи всі підуть за більшовиками? То ще питання…

— Треба зробити так, щоб пішли!

— І все-таки варто подумати… — прицмокує Вайда. — Галичани далекі від більшовиків… Таки варт подумати…

— А я думаю! Де ти на постої?

— Тільки стрільців розмістив…

— То ходи зі мною.

Горлицький взяв Вайду попідруч, кивнув на скособочену хату під солом’яною стріхою.

— Отут я зупинився. Там ще є наші.

Стрільці покотом лежали на долівці. Лиш біля печі було місце. Мабуть, — здогадався Вайда, — для Горлицького.

— їсти будеш?

— Як щось маєш…

— Та поки що маю, — відказав Іван. — Трошки хліба і трошки солонини — поділимося. — Він розв’язав свій мішок. — Отож я, краяне, й хочу, аби ми разом подумали.

— Тихіше, почують…

— А я не боюся! Та й сплять вони.

Скибка черствого хліба… Шматочок білого сала… Яка то розкіш!.. І як жаль, що всього того так мало… Знов заходить ніч. Десь у кутку кришать солому щури. На печі сопе господиня. Здогадується Вайда: мусила пустити їх до своєї пустки, але нема чим світити, тож доводиться рано лягати, а спати не хочеться, і сохне голова… До хати входить ще кілька стрільців. Хтось вносить якогось патиччя, кидають у грубку. Гріються. Щасливо прицмокують, що над головою мають дах.

— Так! Так! — переконано твердить Горлицький. — Треба судити тих, хто у цьому винен, — судити так, як у сімнадцятому в Росії, і розстрілювати!

— Ти часом не більшовицький агітатор? — чи то жартома, чи дійсно підозріло глянув на нього Вайда. — Щось ти викривити мене хочеш… Або спокусити…

— У соціальних питаннях, друже мій, і Петлюра, і Петрушевич жонглюють між соціалізмом і капіталізмом, — не слухаючи його, веде свою думку Горлицький. — Ось і виходить: ні пес, ні баран, а в політиці — сиві коні, червоні шаровари і довгі інтерв’ю для чужих репортерів.

— А мені здається, що джентльмен Петрушевич сів грати не з тими партнерами, — каже Вайда. — Його партнери виявилися шулерами, обіграли його фальшивими картами.

— Це не те! Арештувати всіх треба! — рішуче наполягав Горлицький. — Але на сьогодні досить. Спім…

Замовкають. Яка дика ніч! Вайда одчував, що його морозить, що йому в роті гаряче. Невже починається? Іван щось говорить, та він уже не годен розібрати, белькоче у відповідь якісь слова… А за вікном туляться до голого стовбура ворони… Так міцно-міцно туляться…

Минула ніч, минув день, і витягнулось лице Вайди, його лихоманило, наче скляні, блищали очі. Таню! Чуєш, Таню, щось погане буде… Брате… Твій перстень і досі на моїй руці, але щось погане буде… Антон задихався. Метляв головою. Розхриставши на грудях брудну сорочку, просив хрипло і натужливо:

— Іване, води…

— Івана нема, Іван Горлицький уранці зник… — схилився над ним Пилип Галайда. — Нате, пане сотнику, напийтеся… Може, зігрієтесь, може, легше вам стане…

Антон ковтнув кип’ятку, закашлявся й відкинувся на солому — спітнілу, як і він. А Пилип Галайда скорботно, скрушно похитував головою. Він належав до тих чесних галичан, котрі не покидають своїх старшин. Пилип був чоловіком років під сорок, походив з Нового Милятина, що між Львовом та Буськом, мав там клаптик землі, жінку, троє дітей і коня. Коли почалася світова війна, його забрали в австрійську армію, на Сербії був поранений, а коли повернувся додому, застав попіл. І розповіла жона, як розлючені донські козаки перед відступом у п’ятнадцятому році спалили їхнє обійстя лише за те, що вона не дала для їхніх коней сіна. А де було взяти того сіна? Так і згоріла його, Пилипова, хата. Але добре, що всі живцем не погоріли, бо козаки стріляли по вікнах, а хата була під стріхою. Він, повернувшись з фронту, збудував ліплянку з глини, виміняв корову на коня, бо залишалася теличка, — був власний кінь, то вже якось крутили світом. Його мобілізували в Галицьку Армію після листопадового перевороту. Дружина розраджувала, щоби не йшов, але про нову республіку так багато говорилося: захистім її і будемо раювати. Він повірив. І ось тепер чипіє голий-босий, далеко від свого краю.

— Пити… — знов, ледь ворушачи сухим язиком, немічно прохрипів Вайда. — Дайте пити…

«Напевно, мудро радив отой більшовицький агітатор, — подумав Галайда про Горлицького, зачерпуючи з відра холодної, мов крига, води. — Напевно-таки, мудро…»

— Пийте, пане сотнику, пийте…

Антон не чує його слів. Важко дихає. Щось чавить на його болючу голову. І мряка. Мряка, сильна мряка довкруги — весь світ у мряці — мряка, мряка, мряка… Сива мряка… Чорна мряка… Чорні крила… Чорно…

Про те, що Вайда захворів, Ярослав довідався від Горлицького. Одразу розшукав Поточняка.

— Біда… В Антона тиф, — з розпукою видихнув.

— Та ти що! — вжахнувся Анатоль.

— Йдемо до лікарні!

— А що з того? Чим поможемо?

— Бодай глянемо!..

— Хіба бодай глянемо…

Чимчикували не розмовляючи, аж допоки… Ярослав зупинився як укопаний, застиг, очманілий: обік вулиці в плиткій фосі голодні пси потрошили мертвого стрільця, — вони з диким гавкотом, вереском жерлися поміж собою, рвали самих себе і стрільця… Поточняк вхопив револьвер, не цілячись, вложив одного, другого, третього… Інші розбіглися.

— Жах! — випалив сполотнілий Грицан.

— Це ж вони… вони… — Анатоль недокінчив.

— Треба сказати, щоб похоронили…

— Це ж нас таке чекає…

— Не говори!

Чим ближче до лікарні, тим моторошніше робилося на душі. Грицан попросив зачучвереного санітара:

— Викличте Тетяну Острогляд.

— Не знаю такої…

— Як не знаєте?

— То розпитайте! — рявкнув Поточняк, що ніяк не міг оговтатись від щойно пережитого; здавалося, зараз висмикне револьвер й розправиться з санітаром, як допіру з псами. — Марш! Бо пристрелю!

Оклик Поточняка подіяв магічно: зачучверілий санітар умить щез, а Таня вмить з’явилася, бліда, змарніла, білий її халат увесь закалений. Ярослав підсвідомо ступив крок уперед.

— Антон тут?

— Марить… Не впізнає мене…

— Дозволь глянути, — сказав Поточняк.

З палати задушливо тхнуло; якби не Таня, обидва мимоволі заткнули б носа. Ліжка зсунуті впритул, по двоє; хворі, мов обземки на мосту, лежать упоперек… Щільно один до одного… Один до одного… Ні Грицан, ні Поточняк не впізнали Антона… А Таня розпачно зронила:

— Він не виживе…

— Царство смерті…— Ярослав не чув її.

— Дійсно… — підтвердив Поточняк.

Зачучверілий санітар, що зустрівся їм першим, разом ще з одним, ні на кого не звертаючи уваги, вхопили тифозного за руки й ноги, безцеремонно звалили на ноші.

— Ви що робите?! — заволав Поточняк.

— Він мертвий, пане, — відказав зачучверілий санітар, ніби йшлося про трухляве дерево. — Його місця живі чекають…

— Спершу хоронили по-Божому, — наче крізь сон говорила Таня. — А тепер не вистачає трун — кидають у яму і закопують…

— Господи мій… — Грицану стало жахно.

— Ми ще прийдемо… — промимрив Поточняк.

Таня ніяк не зреагувала — сліпо блимала очима, глуха й відречена. А надворі цідився дощ… Як і до того, Поточняк з Грицаном не розмовляли; Антона могла врятувати хіба що воля Божа… І обидва це розуміли. Перед будинком штабу їх перестріла Оксана.

— Петрусь захворів! — зойкнула у відчаї.

— Жах! — іншого слова Ярослав не знайшов.

Поточняк промовчав.

— Його треба врятувати! — скрикнула Оксана.

— Іди сам, Ярославе, — знесилено сказав Анатоль. — Я більше на ці подвиги не здатен… Вибач, я не винен…

— Хто ж тебе примушує…

— Ходім, — Оксана смикнула Грицана за рукав. — Ну, ходім!

— Та ходім…

Повітря в тісній, наглухо зачиненій кімнатці було сперте, з важким запахом, а маленький, зжовклий та схудлий Дударик лежав поверх брудної постелі, як правічна мумія в музеї, лежав без пам’яті, але співав.

— Оксано, біжи за фірою, — глухо розпорядився Грицан.

— Ярославе, але ж я…

— Що? — гаркнув. — Кажу: біжи за фірою!

Аж перегодя він схаменувся, подумавши, що самому треба було податися на пошук підводи, але він після відвідин Вайди перебував у такому трансі, що слова видобувались машинально, — він сам не відав, що говорить та що робить.

— Знайшла візника! — вбігла Оксана.

— Слава Богу… — пробурмотів Грицан під ніс.

У віз була запряжена низькоросла, вогка, аж волохата шкапина, спереду, на полудрабку, сидів фірман. Ярослав не бачив його обличчя — воно сховане під капюшоном з церати. Обережно вклавши Петруся на прогнилу солому, Ярослав мало не штовхнув у спину того незнайомця під капюшоном:

— Поганяйте до найближчої лікарні! А ти, Оксано, вертайся, чого будеш мокнути, сам якось справлюся.

Фірман вйокнув, та шкапина не квапилася рушати, мов не її це стосувалося. Тоді фірман обережно вбатожив її по гострих клубах — ані кроку. Лаючись останніми словами, зіскочив з полудрабка й взяв шкапу за вуздечку — аж тоді пішла…

— Тпру-у-у! — зупинив шкапину фірман. — Приїхали. — Кивнув на вузький та довгий будинок, схожий на барак.

— Може, поможете донести?

— Спершу спитайте, чи приймуть, — сказав фірман, не висуваючи голови з-під цератового капюшона.

— А чого це не приймуть? — майже обурився Ярослав.

— Все ж поспитайте…

Біля ветхих зволожених дверей сидів на колоді вусатий санітар у порваному халаті, куняв, та, побачивши стороннього чоловіка, враз схопився, перестрашено замахав руками:

— Не вільно! Не вільно входити!

— Ми привезли хворого, — пояснив Грицан.

— То й що? Все одно не вільно!

— Але ж у нас хворий! — гримнув Ярослав.

— А куди покласти? Куди? — вусатий санітар дивився на нього і сердито, і співчутливо. — Ми не маємо ані одного вільного місця, їдьте до іншої лічниці. Отут, за рогом, ще одна є.

І знову фірман під капюшоном потягнув свою шкапу за вуздечку — переставляла ноги, мов на той світ…

Справді, як і казав вусатий санітар, лікарня, а точніше — приземкувата, обдерта дерев’яна халабуда стояла в наступному провулку. Про те, що це лікарня, свідчив хіба білий прапор з червоним хрестом.

Грицан метнувся до будинку, розшукав лікаря — була то вже немолода, привітна й вельми інтелігентна людина, з почервонілими повіками та запалими від утоми очима.

— На возі хворий, в гарячці! — жестикулюючи, запально тлумачив Ярослав. — Дорога кожна хвилина!..

— Розумію, голубчику, розумію, — в такт своїм словам лікар кивав головою. — Але погляньте, голубчику, он туди…

Під тином густим рядом напівсиділи-напівлежали обмоклі стрільці. А дощ усе періщив і періщив…

— З самого ранку чекають, голубчику, своєї черги, — чекають, аби хтось умер, бо лиш тоді їх заберуть. Хочете — кладіть свого у ряд, і най чекає… Я не заперечую, голубчику.

Ярослав приголомшено мовчав. Ні, він не міг залишити Петруся під дощем напризволяще. Це було б підло!

— Отам біля мосту є шпиталь, — втомлено сказав лікар із запалими очима. — Спробуйте, голубчику, щастя.

Іншого виходу не було, довелось везти Петруся далі. Шпиталь — тісна довга будова, як стайня. Цього разу Ярослава ніхто не перестрів, — двері — навстіж. Зайшов Грицан і обімлів: на долівці покотом лежали живі й мертві, по них густо лазили воші… Санітари корчилися в гарячці. Лікаря ніде не видно, і Грицанові ні з ким було розмовляти… Хіба везти туди, де працює Таня?

Це був останній шанс. І Грицан ним скористався, — Таня Острогляд ніби чекала. Але ні, не чекала! Випадково на неї наткнувся, коли виходила кудись із шпиталю. Вона була почорніла й поникла. Наосліп глянула на Ярослава, простогнала:

— Він казав: яка безглузда смерть…

— Хто? — не одразу второпав Ярослав.

— Антон…

— Він що — помер?

— Півгодини тому…

Грицан онімів, відтак згадав, що на возі лежить Петрусь. Тремтливою правицею тицьнув кудись у простір:

— Там Дударик…

Вони отупіло поволоклися по багнюці до воза. Петрусь Дударик більше не співав, не ворушив губами… З-за розхристаної пазухи висолопився поцяткований вошами томик — історична повість Осипа Назарука «Князь Ярослав Осмомисл», подарована колись Петрусеві покійним уже Вайдою.

І Грицан заплакав…

Санітари поклали Дударика в штабель мертвих, які очікували не вільного місця в шпиталі, а заки живі вириють чорну яму, аби їх спільно похоронити…

Довго йшов Грицан до штабу, не зауваживши, що промок ледь не до нитки, — тільки переступив поріг кімнати, яку займали особисті референти Тарнавського, як на нього ледве не накинувся Поточняк, трясучи затиснутим у руці часописом.

— Диви, Ярославе, що вони тут понаписували! — він так стискав той часопис, наче хотів його задушити.

— Дай мені спокій…

— Ні, ти прочитай!

— Ну, що там таке? — Грицан важко сів.

— На! Читай! Читай!

Грицан потер долонею чоло, а пучками — свинцеві повіки: «Україна» — орган штабу Придніпровської Дієвої Армії, а отже, орган Головного отамана, повідомляла, що в Кам’янці-Подільському відбулася державна нарада, в якій взяли участь члени обох урядів і представники партійних і громадських організацій, зазначаючи разом з тим, що в промовах обох урядів стверджено їх однозгідність…

— «Головний отаман Петлюра, — читав Грицан уголос, натужачись збагнути суть, у вступній промові сказав:

— Як у Верховної Влади, диктатора Західної області, уряду Наддніпрянщини і в обох арміях панує гармонія, згода, одна воля, один національний могучий дух, так і в усіх політичних та громадянських організаціях, в цілім народі мусить повстати також один великий порив, одна воля, один дух, спільне всім бажання посвятити всі свої фізичні й духовні сили, всі матеріальні засоби, всю енергію творчого всенародного генія для єдиної найсвятішої нашої мети — виборення нашої незалежності.

Диктатор Петрушевич заявив:

— У Галицькім уряду, в галицькім громадянстві та армії панує повна згода поглядів і єдність діл у всіх основних питаннях державного життя з Верховною Владою й урядом Наддніпрянської України. Непорозумінь і сепаратних виступів у важних проблемах внутрішньої і закордонної політики ні один уряд не робив без порозуміння з другим, і через те всі нерозумні чутки й підозріння, що в останніх часах оббігали навіть частину нашої преси, являються плодом інтриг наших ворогів, котрі всіма способами намагаються ослабити відпорну силу нашого народу…»

— Він сказився! — не витримав Поточняк. — Це ми з тобою інтригани? Ми ослаблюємо силу нашого народу? А курва ж його мать! Та я його власною рукою застрелю!

— Зачекай! Дай дочитаю… «Галицьке громадянство леліє ті самі національні ідеали, що й Наддніпрянська Україна, а Наддністрянська Армія своєю кров’ю від Збруча аж по Київ позначила хресну дорогу любові до Соборної України. Вона піддається одному головному командуванню і спільно з наддніпрянськими лицарями прямує до одної високої мети…»

— Лицарі! Ха-ха!

— Ну, Анатолю…

— Лицарі з квіткою на задниці!..

«Для досягнення тіснійшого зверхнього і внутрішнього об’єднання буде створений один спільний військовий орган (головне командування і військове міністерство)…»

— Бач, до чого веде?! Бач?!

— Анатолю, ти нечемний, — м’яко сказав Ярослав. — Дай же мені бодай трохи зосередитися.

— Ну читай, читай…

— «…Галицький уряд, громадянство та армія стоїть твердо й непохитно на становищі акта Національної Ради з 3 січня 1919 й акта Трудового конгресу з 22 січня 1919 про об’єднання обох областей України й створення Соборної України. Згідно з конституцією Національної Ради аж до ратифікації злуки Українськими Установчими зборами, Західна область УНР мусить мати своє територіальне правительство. Через те і з огляду на інтереси армії та закордонну ситуацію диктатор не сміє зложити своїх повновластей, аж доки галицьке громадянство не зможе виявити своєї збірної волі з сього приводу. В усіх справах нашого державного життя диктатор думає і творить одну волю з урядом Наддніпрянщини, а його армія освячує сю святу єдину волю своєю цінною кров’ю…»

— Ну, що скажеш? — Поточняк не заспокоювався.

— Зачекай, дай прочитаю, що талапає петлюрівський прем’єр Мазепа про своє відношення до галицького уряду. «Рахуючися з реальними фактами міжнародного життя, уряд УНР в своїй закордонній політиці вступив на дорогу порозуміння з тими державами й народами, які або безпосередньо заінтересовані в визнанню самостійного існування Української держави, або вважають таке визнання конечним актом міжнародної справедливости та європейської рівноваги. Наше порозуміння з найближчими нашими сусідами — Польщею та Румунією — випливає іменно з отсих реальних міжнародних відносин…»

— Ач, як дипломатично викручуються!..

— Тихо, Анатолю, тихо… Слухай, що каже Мазепа. «…Становище нашого уряду в справах взаємовідносин з урядом Західної області УНР ясні. В обох урядів панує цілковите порозуміння і згода щодо найвищої мети нашої національної політики…»

— Досить! Прочитай собі ще кінцеве слово Петлюри, і все!

— «…В об’єктивній критиці взаємовідносин обох урядів — Наддніпрянщини і Наддністрянщини — бачу в принципі ту ж саму волю всего громадянства і об’єднання всіх кіл на користь цілого українського народу, на спільне добро Соборної України. Ще більше радує щире бажання нашого народу в справі об’єднання обох наших армій…»

— А дідька лисого! — вигукнув Поточняк. — А буде це об’єднання, як рак свисне! Наоб’єднувались! По горло ситі!

Грицан не відповідав, читав далі:

— «…Перші кроки до такого об’єднання зроблені вже Штабом Головного отамана. Складена спеціальна комісія з представників обох армій для вироблення статутів однорідної організації, утворення одного командування та одного керуючого центра — Військового міністерства».

— Читай далі, далі! — підганяв Поточняк.

— «Так говорили представники обох правительств, одначе партії говорили інакше». — І аж тепер Грицан прокоментував: — А зараз починається найцікавіше: «Представник Галицької трудової партії Гр. Тимощук зложив отсю заяву:

— О! О! — вигукнув Поточняк. — Ось де сіль! А все те, що говорили один одному Петлюра і Петрушевич, котові під хвіст!

У розпад їхньої бесіди появився четар Паліїв.

— Пане отамане, — молодецьким голосом звернувся він до Грицана. — Вас — уже! — викликає до себе генерал Тарнавський.

Ярослав підвівся. В канцелярії штабу застав не лише Шаманека — був тут і Омелян — не зважаючи на юний вік, Тарнавський-син у стрілецькій, щойно зшитій уніформі виглядав доволі імпозантно.

— Пане генерале, на ваш поклик з’явився, — Грицан виструнчився, прагнучи триматися якомога бадьоріше, бо в голові туман.

— Сідайте й слухайте, — головнокомандуючий оперся крижами до лутки вікна. — Як чуєтеся? Ви здорові?

— Цілком.

— А чому у вас червоні очі?

— Двох побратимів щойно похоронив, — і Грицан проковтнув клубок, що підступив до горла.

Генерал промовчав. Тепер у нього не було ніяких вагань в тому, що він замислив.

— Значить, ви здорові? — все ж перепитав, однак це питання прозвучало так, наче він звертався сам до себе.

— Цілком, — повторив Грицан.

— І здатні виконати своє завдання?

— Завжди! — щиро сказав Грицан.

— Дуже добре, — сказав Тарнавський, але далі не вів бесіди. Чомсь згадався останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, що мав пристрасть будувати собори, а заодно розбив гайдамаків десь отут, на цьому широкоплинному Бузі, заодно брав участь у війні росіян з турками, навіть нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці, грамота була і всьому кошу. А для іще більшого зближення — зачислив Калнишевський сатрапа Потьомкіна козацьким братчиком, у віддяку дістав іменний годинник… Кінець доволі оригінальний — розгром Січі, а Калнишевський — на Соловки.

«Чи не таке буде зі мною?» — з гіркотою подумав генерал, та одразу відігнав дурні гадки.

— Я викликав вас… — проте Тарнавський не відразу продовжив свою думку. — Це повинно бути в найбільшому секреті.

— Я умію берегти таємниці.

— Одне слово, — і знов коротка пауза, — я уповноважую вас, отамане, вести переговори з денікінцями.

— Переговори з денікінцями? — не повірив Грицан.

— Саме так, — підтвердив Тарнавський. — 3 вами ще буде отаман Осип Левицький, а за голову делегації — отаман омелян Лисняк, саме він має всі відповідні інструкції.

— Коли ж їхати?

— Поїзд на Немирів через двадцять хвилин.

— Але ж я належно не готовий…

— Не на парад їдете!..

— Перепрошую, пане генерале, я не викручуюсь, а цілком щиро вам кажу: ні Левицького, ні Лисняка в очі не видів…

— Зате вони вас дуже добре знають.

— Якщо так…

— Кваптесь! Кваптесь!

У чім був Грицан, у тім Устимчик і одвіз його на вокзал, де справді, як давні знайомі, зустріли його Левицький та Лисняк, — вони одразу порозумілися — військові, офіцери. Грицана злегка морозило: тіло сушило вогку одіж… Коли всілись, отаман Лисняк пояснив:

— Поки що їдемо в штаб полковника Вольфа.

Поїзд вийшов з Вінниці за графіком. Зате далі їхали, як зауважив отаман Левицький, немов у вічність… Зупинялися на кожній станції, вистоювали по годині, а то й більше: нема дров… Є дрова — нема пари… До Немирова, куди з Вінниці менше п’ятидесяти кілометрів, їхали майже сім годин… а в Немирові — на вокзалі, в залізничному бараку — повно хворих тифом стрільців — пожовклі, виснажені, згарячковані. Бачив Грицан, як якась молодиця дала немічному галичанину яблуко, — проковтнув, здавалось, цілим… Проте відчуття притупилося, і Грицан сприймав усі ті жахи, неначе так і мало бути… Єдина чітко билася думка: коби їх скоріше відправили до Вінниці. А поруч — друга: і що з того?

Хіба ти не видів, що діється у Вінниці? Хіба там їх чекає благодать?

Про їхній приїзд полковник Вольф був поінформований, тож одразу спровадив у штаб четвертої бригади — ближче до лінії фронту, — поінформований був і командувач бригади отаман Богуслав Шашкевич — стрункий, статурний, з хвацьким вусом.

— Знаю, панове, все знаю, — говорив він метушливо, але наперед продумано. — Отже, так: вже вечір — повечеряємо, спочинете з дороги, а вранці поїдете в полк сотника Газдейка, і він вас перепровадить через лінію фронту.

— Добре, — погодився отаман Лисняк. — Однак я повинен сповістити Шаманека, що ми добралися до вас, а то занепокоїться.

— Прошу дуже… — Шашкевич вичекав, заки той зателеграфує до Вінниці, відтак доволі ласкаво мовив: — А тепер, панове, прошу до мого мешкання на вечерю. Лишень попереджаю: там буде отаман Шепарович…

— Як я зрозумів, петлюрівець? — байдуже уточнив Левицький.

— Комендант артилерійської групи.

— Нічого, — прокоментував Лисняк. — Ми ж бо єдиний фронт…

Грицан так і не зрозумів: схвалює він чи кепкує. Власне, то все одно… А Вайди нема… Грицан ішов останнім, — хоч одяг і просох, проте його злегка дрожило, хотілося спати. У просторій селянській господі їх зустріла чорноброва молодичка в… стрілецькій уніформі, з відзнаками хорунжого.

— Прошу знайомитися, панове! — бадьоро, почасти й весело промовив Шашкевич. — Це — Василина… Моя дружина…

То був наче заздалегідь приготовлений сюрприз. Чемно схиливши голову, Грицан, коли настала його черга, м’яко торкнувся вустами вузької руки красуні — а таки красуня…

— Прошу до столу, панове, — зацокотала молодичка, звабно повівши чорними брівками. — І знайомтесь… Це…

— Отаман Шепарович, — підвівся дебелий чолов’яга.

Хочемо того чи не хочемо, — думав Грицан, — а ставимось до петлюрівців застережливо… Наче до чужинців, котрі перейшли на наш бік… Звичайно, це погано, нікуди не годиться. Але… Але!

— Треба зогрітись, панове!.. — Шашкевич висмикнув звідкись пузату флягу. — Первак подільської марки… Лік від усіх недуг!

— Наливай, Богуславе, скорше… — Василина сиділа у віночку мужчин, як троянда на городі.— Люди померзли з дороги…

— За ваші успіхи, панове! — Шашкевич підняв гранчасту склянку.

— Будьмо!

— Тільки не встидайтесь — закусуйте, — мовила Василина. — Певно, в Галичині було б інакше… Та ще коби мирний час…

— І тут добре…

— Вічно війни не буде… Бо ніщо не вічне.

Горілка відразу розтеклася, здалось Грицану, по всіх жилах, начеб хтось влив теплої крові. Після пережитого вранці йому зовсім не хотілося розмовляти. А розмова після чарки почалась наче сама собою — першим зав’язав її отаман Лисняк:

— То як ви тут?

— Мокнемо… — коротко відповів Шашкевич.

— Хворих багато?

— У бригаді лишилось сто тридцять люду…

І — наче хто ножем обрізав… Усі німо повтикали очі в тарілки, — хмару розвіяла проворна Василина:

— Наливай, Богуславе, бо чогось пожурилось товариство…

Отаман слухняно сповнив наказ… хорунжого: в гранчасті склянки забулькала сива рідина. І був новий тост:

— За кампанію проти вошей…

— Видумав, Богуславе… — дорікнула Василина.

— Такі реалії, кохана, але, міркую, товариство зрозуміє мене належно… — і обвів усіх болючим поглядом. — Еге ж?

— Еге ж… — у тон йому Левицький.

— Може, воно добре, якби договоритися з денікінцями, — здалеку почав петлюрівський отаман. — Ми й самі не проти…

«Він знає наші наміри? — вжахнувся Грицан. — Але ж Тарнавський грізно велів: нікому ані слова… Як же це?»

— У нас одна мета — обмін полоненими, — якомога твердіше сказав отаман Лисняк. — Тільки це!

— Та я розумію… — кивнув Шепарович. — Одначе повно хворих, негода, холод… Нестача одягу, взуття… Дихання фронту обчислене на дні…

— Вічно так не буде… — і Богуслав узявся за флягу. — По останній, панове, та й будемо спати… Хіба пісню на сон грядущий?

— А стрільці що подумають? Пиячимо?

— Ні, пане Лисняк, — заперечив Шашкевич. — Пісня, може, єдине, що їх зогріває… Чужина — гірше мачухи. Зрештою, згоден — вам треба добре виспатися. Завтра вас чекає нелегка дорога…

Лягли тут же, де й вечеряли. Богуслав з Василиною на ліжку, а їм постелили на підлозі два матраци. Тільки Грицан не годен був збагнути, яким чином Шашкевич їх роздобув, та втома видушила всі думки, і він заснув наче вбитий. Вранці, ставлячи на стіл сніданок, Василина заклопоталася:

— Тож вам треба білу хоругву… Без неї ніхто вас через фронт не пропустить… — і допитливо глянула на Богуслава.

— Звичайно, потрібен білий прапор.

— Хм! Хм! — метикувала чорнобривка. — Еврика!

Вона проворно метнулася до ліжка, де спала допіру з чоловіком, висмикнула простирадло, відтак вхопила ножа зі столу і — навпіл…

— А тичку, гадаю, знайдете…

— Знайдемо, — всміхнувся Грицан.

— То щасти вам, хлопці,— Богуслав міцно потиснув кожному руку. — Ми з Василиною будемо вас чекати. А газдейко все знає.

Під вікнами вже стояла підвода. За фірмана був, як сам назвався, Василь Лагода — добродушний з виду хлопчисько.

— Прошу сідати, — сказав весело. — Мої коні борзі!

Є на Дніпрі,— думав Грицан, — пороги, дніпрові пороги. Кажуть, аж сім їх чи десять — достеменно Ярослав не відав, але точно знав, що є. Ще батько історії Геродот описував їх; пізніше опис перших сімох та їхні назви залишив візантієць Костянтин Багрянородний. Перший поріг — тепер, мабуть, Козацький — назвав він «Не спи». Дуже добре назвав: хочеш щось мати, добитися чогось — не спи… Думай, шукай, помиляйся, спотикайся, але не спи. Власне, Ярослав і не помишляв про сон. Він напружено думав. Згадувалися слова Івана Горлицького, що тут, на Поділлі, повно більшовицьких республік — п’ять сіл, і вже республіка — своя, хліборобська, а ми проводимо так званий тиждень українського козака, аби збирали для нас онучі… Чудний Іван!

«Що не кажи, а зріють серед стрілецтва не чуті досі думки, — не знати, чи то схвалював, чи заперечував Грицан. — Бунтують, поглядають на більшовиків… Бідою може це все кінчитися. Ой, бідою… А взагалі чортзна-що робиться».

Газдейко — командир полку, — як і Шашкевич, зустрів їх привітно, охоче взявся допомогти, не з обов’язку навіть, а чисто по-людському, по-земляцьки.

— Тільки, панове, тут стріляють… — застеріг.

— Можна подумати, що ми не були на фронті…

— Древко з білим прапором маєте?

— Аякже.

— Значить, тільки трубача вам треба.

— Тільки трубача.

Дощ, як зарядив відрана, так і не вгамовувався — дощ і мряка. І йшли вони в тій мряці наче привиди. Левицький високо тримав прапор, а трубач грав-вигравав австрійський генерал-марш… Лисняк з Грицаном дещо позаду. А довкруж якась пустельна тиша, ніби у підземеллі. Тільки зимний дощ січе в очі. По обидва боки дороги рівчаки, заповнені водою. Трохи оддалік стіжок, а під ним — стрілецький кулемет, — обслуга кульчиться удвоє.

— Ми між фронтами, — процокав зубами Лисняк.

Шелест дощу — і німота… німота… німота… Денікінський кулемет ударив так несподівано, що якусь мить усі заціпеніли, а далі враз, без команди, попадали у твань.

Генерал Тарнавський впився у полковника Шаманека німим, але важким, допитливим поглядом. Ну?

— Погано, — сказав начштабу.

— Що сталося?

— На передовій, як повідомив щойно отаман Лисняк, денікінці їх обстріляли з кулеметів… Мусили вернутися.

— І що?

— Вислали парламентарія.

— Ваша реакція?

— Я велів: за всяку ціну виконайте наказ!

— Та вони ж усі досвідчені,— сказав Тарнавський. — І Грицан, і Левицький, і Лисняк. Як же так?

— Я був з отаманом Лисняком суворим.

— Відкладати не можна.

— Я так йому і говорив.

— А я міркував, що все вдасться зробити до приїзду Петрушевича з Петлюрою, — сказав розчаровано Тарнавський.

— На жаль… — Шаманек розвів руками. — Між іншим, з канцелярії повідомили, що Петрушевич уже виїхав.

— Та най їде…

Тарнавському в якійсь мірі було байдуже: з приїздом диктатора нічого не зміниться. З другого боку — хай би послухав старшин! А вони йому заспівають, ой заспівають… Мабуть, сам причуває. Бо чом же так ревно рвався до Вінниці, та все відкладав? Аж нарешті вчора зателефонував: завтра прибуду, не сам — з Петлюрою. «Навіть з самим Господом Богом можете приїздити…»

— Іще, між іншим, — заговорив Шаманек, — є відомості, що з Відня прибув представник австрійського генштабу полковник Ціріц. Ніби нам на поміч…

— Німець?

— Німець, — кивнув Шаманек.

— Побачимо, що він за птиця, — сказав невизначено Тарнавський, та все ж поцікавився: — Ви щось про нього знаєте?

— Абсолютно нічого!

— Шкода…

— Мабуть, диктатор щось задумав…

— Побачимо… — видихнув Тарнавський. — Побачимо… І все ж хай його зустрінуть з почестю, як належить.

— Я вислав на двірець отамана Поточняка з двома десятками стрільців — буде почесний караул, навіть ваш Омелян попросився, — м’яко докінчив Шаманек. — Ви не перечите?

— Най хлопець до всього звикає… І до почестей, і до хули. Хай сам набиває собі гулі на лобі.

— А ви не поїдете?

— Ні! Чого мені там вистоювати?

Справді, чому йому їхати? Нащо? Досить того, що син зустрічає диктатора… Часом генерал Тарнавський картав себе, особливо тепер, під час епідемії тифу: не треба було брати з собою Омеляна. Він боявся за нього: не дай, Боже, захворіє! Що тоді? І переносився думками в Галичину, до Золочева, де зосталась дружина з молодшими дітьми. Тривожні то були думки, неспокійні. Йому ввижалось, що всі там помордовані,— запровадили ж більшовики червоний терор у себе… А чим ліпші поляки, Пілсудський? Чутки про наругу їх у Галичині були чорніші одна другої, як і вістки з Києва, — взявши Київ, більшовики мало не поголовно вирізували українців, як петлюрівці євреїв… Щодо вчинків більшовиків генерал Тарнавський не сумнівався, адже, як тільки-но постала Українська Народна Республіка, кинули на Україну свої війська. І повів їх не хто-небудь, а син Михайла Коцюбинського… Двох лютих сусідів має Україна: на Сході — Росію, на Заході — Польщу… Віками шматують та плюндрують землю українську. Безпардонно. Безкарно.

Під вікнами загурчала машина, Тарнавський виглянув: гості… Однак не побіг зустрічати — обійдуться… І Шаманек не рухався, тільки ледь-ледь поблід. Обидва вони стояли в закляклому очікуванні. І по хвилі дочекалися… Першим увійшов Петрушевич. Високий, стрункий, з гордою головою, наче й не було лиха. І, як завше, бездоганно вдягнутий, мовби зібрався виступати в парламенті. За ним незнайомий Тарнавському чоловік у цивільному — вуса, пенсне, на бік чесане негусте волосся. А далі військовий з гострим поглядом — Тарнавський здогадався хто це. Останнім увійшов особистий ад’ютант диктатора Тимцюрак. А де ж Петлюра?

— Головний отаман прибуде пізніше, — ручкаючись, пояснив Петрушевич, наче вгадав думку генерала. — Прошу знайомитись, пане Тарнавський, доктор Євген Левицький.

Аж тепер генерал згадав, хто перед ним. Євген Левицький —.чимсь схожий до Костя Левицького — відомий галицький публіцист і політик. Замолоду один з піонерів робітничого руху, один із засновників спершу радикальної, відтак національно-демократичної партій, редактор «Будучності», «Свободи», «Діла», а тепер посол ЗУНР у Берліні і Празі. Був депутатом австрійського парламенту.

— А це полковник Густав Ціріц.

— Дуже приємно, — і Тарнавський зустрівся з гострим поглядом німця, спокійно його витримав.

— Доїхали без пригод? — порушив тимчасову мовчанку Шаманек, що здоровкався з усіма в другу чергу.

— На цей раз так, — жваво сказав Петрушевич, хоча виглядав перевтомленим. — То зберіть, пане Тарнавський, старшин.

— Вони давно чекають, — холодно відповів генерал.

— Як, зібрані?

— Вашого приїзду чекають, — з притиском повторив генерал. — Розумієте?

— Чого ви бунтуєте? — Петрушевич нахмурився. — Не забувайте, що, крім мене, буде й Петлюра.

— Тим паче не забувайте, що жодному з вас я не гарантую життя, — спокійно відказав генерал.

— Як?

— А так…

— Ну що ж, я згоден поговорити зі старшинами до прибуття Головного отамана.

— Зараз я попереджу…

Згорблений і похилений, Тарнавський поволі почалапав до харчевні, де постійно за картами чи горілкою, з повіями і без них, у безперестанних балачках вбивали час офіцери. І зараз, видко, вели якусь палку суперечку, бо‘голоси аж на вулиці чути. При появі генерала змовкли, посхоплювалися, виструнчились. Він обвів їх мовчазним поглядом.

— Диктатор приїхав, — нарешті глухо сповістив. — Зараз прийде до вас. І Петлюра має бути. Тільки пізніше. Скажіть їм про наш стан усю правду.

— Скажемо! — погрозливо запевнив Горлицький.

— Ще й яку! — підтакнув Поточняк.

Тарнавський ніяк не зреагував, хоча в душі все клекотало. Не сказавши більше ані слова, вернувся до Петрушевича і, як допіру, глухо промовив:

— Вас чекають.

— Гадаю, зробимо так, — почав Петрушевич. — Спершу надамо слово панові Левицькому, і він оповість про наше становище у світі, а потому вже я вислухаю старійин.

— Воля ваша, — Тарнавський стенув плечима.

— Саме так, саме так, — повторив Петрушевич.

Він машинально поправив краватку і впевнено рушив. За ним — Ціріц, потім — Левицький. Хоча, — подумав Тарнавський, — все мало би бути навпаки. Видко, мав рацію Шаманек, коли говорив, що диктатор щось замислив щодо Ціріца, — надто ж той себе вільно й впевнено почуває.

У харчевні Петрушевич інтелігентно привітався з офіцерами, — йому відповіли невиразно, примовкли до німоти.

— Я зібрав вас, панове, скоріше, ніж прибуде Петлюра, — сказав диктатор, — аби порадитися, чого маємо домагатися від Головного отамана, бо між обома урядами, як ви знаєте, кілька днів тому дійшло до повного порозуміння. Таким чином, старшини не повинні вірити пліткам, котрі…

— Пліткам? — вибухнув гнівом Горлицький. — Хіба тиф — це плітки? Хіба тисячі смертей — це плітки?

— Що пропонуєте? — незворушно спитав диктатор.

— Єдине можу запропонувати! — вигукнув Горлицький. — Заразити тифом тих, хто довів стрільців до такого стану!..

Запала мертва тиша.

— Це, пробачте, пане сотнику, дітвацтво, — не розгубився Петрушевич, голос крижаний. — Розбрід ніколи не приводив до добра. Однак! Про це ще буде мова. А поки що я прошу послухати всім вам добре відомого доктора Євгена Левицького.

Той підвівся з-за столу неквапно, як і належить дипломату, — неквапність мала вгамовувати пристрасті, загострити увагу. І дійсно, офіцери помовкли. Доктор Левицький говорив довго, здавалось, переконливо й вагомо — він нарікав на Антанту, на неправильне рішення Паризької мирної конференції, котра віддала Східну Галичину в руки Польщі, наголошував на тому, що боротьба за ЗУНР не припиняється ані на хвилину…

— Політична ситуація настільки зараз для нас поправилася, — продовжував Левицький, — що Америка і Англія схильні допомогти нам.

— Чому ж не допомагають? — викрикнув Поточняк.

— Допомагають! — ствердив Левицький. — До Денікіна, приміром, уже поїхала англійська місія, яка має схилити його до того, щоб не робив ворожих кроків супроти Галицької Армії…

— Уже зробив!

— З початком листопада, — вів своє Левицький, — з Англії має надійти до Кам’янця-Подільського або до Могилів-Подільського десять тисяч комплектів обмундирування…

— Галицька Армія — мандруючий магазин трупів! — перебив його Горлицький. — А кого ж підтримує Антанта?

— Панове, ви так зі мною поводитесь, ніби в усьому винен я, — ледь не образливо сказав Левицький. — Я тільки наголошую на тому, що вдається зробити нам за кордоном.

— А яке ставлення Антанти до Польщі? — спитав Поточняк.

— Ну, сподіваюся, ви знаєте, що східногалицьку справу ще не вирішено, але наразі Польща дістала двадцятип’ятилітній мандат на Східну Галичину… — докінчив Левицький.

Більше запитань не було, і доктор Євген Левицький сів поруч з Ціріцом, котрий свердлив офіцерів гострими очима. Натомість підвівся Петрушевич, — град запитань і нарікань: тиф, брак ліків, одягу, взуття, їжі, туга за Галичиною… А ще казали: треба було іти в Карпати, ближче до Чехо-Словаччини, — в Карпатах з поляками все-таки можна було б воювати, як воювали впродовж кількох століть опришки. А тут, за Збручем, чужина… На крайній випадок треба було послухати командування Галицької Армії, а не Головного отамана: йти на Одесу, а не на Київ…

— І не забувайте, що розвелися підпільні більшовицькі агітатори, — застеріг Поточняк. — Це може погано скінчитися, як і ота приязнь Петлюри до поляків…

— Яких підтримує Антанта! — докинув Горлицький.

А генерал Тарнавський все мовчав, майже не прислухаючись до того, що говорилося, — одна стриміла думка: хоч би мої посланці дібралися до денікінців, хоч би до чогось з ними договорилися… Бо ці ось балачки — балачки в повітря. Петрушевич і Петлюра вислухають, наобіцяють сім мішків вовни й поїдуть собі спокійно до Кам’янця-Подільського, — армію треба рятувати! За всяку ціну, будь-яким коштом! Інакше тиф винищить її до решти.

— А де ж Петлюра? — не втерпів Поточняк.

— Приїде, — запевнив Петрушевич. — Неодмінно.

Але вже смеркалось — нема… Звечоріло — нема… Проте ніхто не розходився — всі повечеряли і чекали. Петлюра, однак, з’явився. З ним був і командувач Придніпрянської армії Сальський, якого одні називали отаманом, — як любив це робити Головний отаман, — інші титулували генералом — кожен на свій смак…

— Слава Україні! — ще з порога Петлюра стрімко змахнув правицею; як завше, він мило посміхавсь.

— Героям слава… — мляво і рідко.

У цьому, відчув Тарнавський, було щось зловіще. Власне, своєї неприязні до Петлюри старшини не приховували. Надто ж тепер, у цей критичний момент. А зараз усі помовкли, чекаючи, заки Головний отаман зніме шинелю та шапку. Нарешті він залишився у військовому френчі, затягнутому під горло, причесався.

— Я готовий вислухати вас, — мило сказав Петлюра, зручно всідаючись поруч з Петрушевичем. — Прошу.

— Кажіть, кажіть… — підбадьорив Тарнавський.

— І скажемо! — викрикнув Горлицький.

— Дозвольте мені,— підвівся Поточняк. — Найперше, пане Петлюра, Галицька Армія для вас мачуха. Для Дієвої Армії все, а для нас нічого. Кілька місяців ми не дістаємо платні, складаємося з власних фондів на виплату стрільцям. Ми не дістали одягу, білизни, чобіт, черевиків, медикаментів і так далі, і так далі. В нас повно хворих. А де ліки? Помимо того, ви ширите деморалізацію в Галицькій Армії, бунтуєте проти Начальної команди, проти диктатора…

— Цього нема! — рвійно заперечив Петлюра. — Ми дійшли згоди!

— Формально! — відрубав Горлицький.

— Щодо інших претензій, то я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються, — з Америки і Франції йдуть великі посилки для обох армій. Через Румунію. Таким чином, через два-три тижні всього буде доволі…

— Ситі обіцянками!

— Я певен, я глибоко…

— Чули!

— Одначе, панове… — заблагав Петлюра. — Прошу вислухати! І разом з тим прошу: протримайтеся два-три тижні…

— Тримайтеся за наші воші!

Тарнавський сидів схильці й мовчки, він ніколи не виголошував ніяких промов, не хотів говорити і зараз — зараз у нього було одне бажання — щоб старшини добре натовкли морди Петрушевичу і Петлюрі… До крові!

— Я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються… — незмінно стояв на своєму Петлюра.

— Вони можуть поправитися лише тоді,— твердо заговорив Горлицький, — якщо змінити придніпровський уряд і віддати його у відповідні руки!..

Це була бомба. І не знати, як сприйнявся б її вибух, коли б раптом під вікнами не пролунали постріли. Всі кинулися надвір — кілька чоловік, поділених на два гурти.

— Що таке? — спитав Петрушевич.

— Галичани — зрадники! — один гурт.

— Брешете! — другий гурт.

— Вони хочуть іти на угоду з Денікіним!

— А ви з ляхами!

— Брешете!

— Розходьтеся! — розпорядився Петлюра.

Але ніхто навіть не поворухнувся. Галичани свердлили очима петлюрівців, а петлюрівці — галичан…

— Хай самі доходять порозуміння. — Диктатор торкнув Головного отамана за рукав. — Хай самі…

І нарада продовжувалася. Однак тепер розмова не клеїлася. І знову мовчки сидів Тарнавський, думаючи, чи дійшов Грицан, чи нічого йому не перешкодило. Він і далі абсолютно не прислухався до того, про що говорилося, — він усе знав, він хотів, аби зараз убили Петлюру і Петрушевича…

— Я певен, я глибоко переконаний, ці чутки про угоду з Денікіним не даремні! — почекавши, поки втихомиряться старшини, трагічно просторікував Петлюра. — Це змова за нашою спиною!

— Ми ніколи не перейдемо до Денікіна, — твердо запевнив Петрушевич. — Так, панове старшини?

У гулі ніхто нічого не розібрав…

Нарада продовжувалася до другої години ночі, але, як і передбачав Тарнавський, ні до чого не привела. Це була звичайна балаканина. Опісля, в штабі, коли Петрушевич залишився вічна-віч з Тарнавським, то недовірливо спитав:

— Звідки такі чутки про змову з Денікіним?

— Я послав уповноважених з протестом проти розстрілів денікінцями наших полонених, — без вагань відказав Тарнавський і спокійно дивився диктатору в очі.

Контакти українського фронту з денікінським командуванням було все ж таки наведено, і першого листопада, о сьомій годині ранку, Грицан, Лисняк та Левицький були вже в Зятківцях, що за десять з гаком кілометрів од Гайсина, — штаб генерала Слащова містився на залізничній станції, в одному із спецвагонів.

— Генерал зараз вас прийме, — сказав посивілий поручик.

Стояли і ждали. Грицана бив дрож. Напруга була така, що ноги, здавалось, задерев’яніли, тільки серце гупало.

— Прошу, господа.

Навстріч галичанам підвівся ще доволі молодий чоловік у кубанському козачому строю — барвистому, навіть аж запишному.

— Я вітаю вас, господа, — він був надзвичайно енергійний та рухливий. — І прошу сідати. — До ад’ютанта: — Приготовте чаю. — Знов до галичан: — Чим можу служити, господа?

— Ми від командуючого Галицькою Армією генерала Тарнавського, — сказав по-російськи Грицан і завмер.

— З радістю вислухаю вас, господа.

— Ось наш офіційний папір, — полегшено сказав Лисняк.

— Перекладіть, — Слащов до посивілого поручика.

Грицан уважно стежив за виразом його лиця, поки посивілий поручик — людина явно цивільна — неголосно зачитував текст послання Тарнавського. В Грицана склалось враження, що генерала зовсім те не цікавить, — в нього є вже готове рішення.

— Усе ясно, — кивнув нарешті Слащов. — Дякую, поручику. — А далі затримав свій приязний погляд на кожному з галицьких делегатів, наче хотів підкреслити, що розмова буде з рівними партнерами. — Отже, перше, господа: ваше командування зазначає, що ми погано поводимося з вашими полоненими коло Гайсина… — Він знов поглянув на кожного. — Одначе в названій місцевості, наскільки мені відомо, наші війська взагалі ніяких стрільців вашої армії в полон не забирали.

Вони це знали… Але саме це мало послужити приводом для головних переговорів: перемир’я між арміями, а можливо, й тривалий мир. Тож, почувши ці слова Слащова, отаман Лисняк спробував дещо «уточнити»:

— Але ж їх узято в Києві…

— Ах, тільки взято! Але ж ви твердите, що ми над ними знущаємося.

— Ми мали такі відомості…

— Ах, лише відомості! Цього замало, господа.

— А щодо обміну? — вставив Левицький.

— Обміну? — щиро здивувався Слащов. — А що на що — кого на кого обмінювати? Я маю цілком достовірні відомості, що всі ті полонені, які були взяті в Києві, давно повтікали…

І це вони знали…

— Зрештою, я попрошу, щоб у штабі уточнили, — сказав Слащов. — Але, розуміється, ці відомості будуть лише завтра.

Грицан бачив, як генерал сперся долонями об поліровану гладінь стола, — це ж він зараз устане, і розмові кінець…

— У нас ще є одне питання! — поспішно сказав Грицан, ліктем штрикнувши Лисняка під ребро. — Викладайте, отамане!..

— Так, я маю неофіційне доручення мого командування просити вас… — Лисняк запнувся. — Мені доручено вияснити, на яких умовах можна між нашими арміями заключити перемир’я. І то не лише щодо Галицької Армії, але й цілого фронту.

— І армії Придніпрянської…— додав Левицький.

— Ясно, — сказав Слащов. — Отже, відповідаю наперед на першу половину вашого запитання: якщо переговорювати хоче Галицька Армія, то ми на переговори з нею готові. До речі, є і телеграма генерала Денікіна на запит вашого парламентаря: галицькі делегації без перешкоди і в усякій порі приймати. Відносно ж переговорів цілої армії або Придніпрянської окремо, то заявляю категорично: такі переговори неможливі. Інша річ — Галицька Армія. Вона є армією екстериторіальною, яка під примусом воєнних обставин перейшла на територію Правобережжя. А щодо Придніпровської армії, то це жителі колишньої російської держави і як такі підлягають законам цієї держави… Отже, з вами, господа, готові говорити, як з каждою іншою заграничною армією. А для Придніпровської армії умови єдині — зложити зброю і розійтися по домівках… Прийде мобілізаційний наказ для Поділля чи Волині, тоді вони будуть змушені відбувати військову повинність нарівні з іншими громадянами Росії. А які умови будуть для вашої армії, цього зараз сказати не можу, оскільки некомпетентний, — це треба вияснити. Можу вас тільки запевнити, що умови будуть відповідно до моменту корисні й вигідні.— Генерал сам перервав свою довгу й голосну промову. — Я мушу від’їхати до Христинівки і переговорити по прямому проводу з командуючим правобережного фронту генералом Шіллінгом, а він у свою чергу — з його превосходительством генералом Денікіним… Я зроблю це сьогодні.

— Якщо дозволите, — сказав Лисняк, — то я дещо додам до того, що говорив перед цим.

— Додавайте, додавайте!

— Основними точками для Галицької Армії хотілося б мати: забезпечення повної автономії та цілості. Друге — що Галицька Армія не буде вжита проти інших українських військ. І немаловажне — їй буде дозволено кількамісячний перепочинок та всіляка матеріальна допомога. І останнє: Галицька Диктатура залишиться надалі сувереном армії та єдиним заступником справ Східної Галичини.

— Поки що нічого не можу відповісти, але запевняю вас: я порушу всі ці питання в розмові з генералом Шіллінгом.

— Все ж, може, варто разом з тим вияснити справу щодо переговорів з цілою українською армією… — обережно сказав Левицький. — Тут повинен би бути інтерес самої денікінської армії…

— Повторюю! — Слащов ураз спохмурнів. — Галицьку Армію ми вважаємо екстериторіальною, а петлюрівську — за групу повстанців, подібну до банд Волинця, Махна та інших отаманів, яка існує тільки своїм опертям на далеко сильнішу — і числом, і організацією — Галицьку Армію. Вам, може, і невідомо, що бандам Махна тільки тому вдалося з Правобережжя перейти в Катеринославщину, що дістали від Петлюри амуніцію та що перебували з ним у порозумінні й союзі. Як ми трактуємо армію Петлюри, про це вам посвідчить хоч би оцей наказ, якого я дістав зі штабу для передання командуванню Наддніпрянської армії.

І він простягнув кілька аркушів, але чомусь Грицану, що досі мовчав, а мовчав Грицан цілком свідомо — бажав для себе з’ясувати позицію Слащова, хід його думок, оскільки Ярослав одразу переконався, що розмова їхня за один присіст не закінчиться, — Грицан узяв перший листок. Був це наказ, підписаний генералом Шіллінгом, звернений до Наддніпрянської армії, в якому зазначалося: з огляду на перемоги російської зброї, армії Наддніпрянській в тих місцях, які буде зазначено, здати свою зброю та майно частинам армії денікінської… Всі вояки після цього мають розійтися по домівках і ждати мобілізаційного наказу… Офіцери відразу переходять до складу денікінської армії, за винятком штабістів…

«І що, відразу будуть стріляти? — подумав з нервовим єхидством Грицан. — Треба ж до такого наказу додуматися… і це витворяють росіяни на українській землі… Поточняка б сюди… Одразу вийняв би револьвер… Жарт жартом, але денікінці гостро взялися за петлюрівців… От і зазначають: за невиконання — кара у відповідності «такого-то параграфа постанов воєнного времені»…

— Візьмете кілька примірників, — сказав Слащов до Лисняка, — і вручите представникам Наддніпрянської армії.

— Але ж ми не приїхали сюди в ролі їхніх кур’єрів, — м’яко, якомога дипломатичній, відкараскався Грицан, рятуючи Лисняка.

— Все ж один примірник візьмемо з собою, — сказав Левицький, — покажемо командувачу Галицької Армії генералу Тарнавському.

— Ну й хорошо, — сказав генерал Слащов. — Відпочиньте — переспіть у Гайсині, а зранку я чекаю вас. Всього вам хорошого.

Він по-військовому міцно потиснув кожному руку, і галичани рушили до поїзда з одного вагона, що мав їх одвезти до Гайсина.

— Ну як, хлопці? — заговорив Левицький.

— Поки що все добре, — сказав Лисняк.

— І я так міркую, — кивнув Грицан. — Але… дорогі мої, нині перше листопада… Рівно рік тому над Львовом замайорів синьо-жовтий прапор республіки…

— …якої вже не існує,— з гіркотою докінчив Лисняк.

— Хто б подумав, що так станеться, — тяжко зітхнув Левицький. — Думалося про світле, прекрасне… А воно, бач…

Помовкли. Пожурились. В гайсинському шинку випили горілки, пом’янувши ЗУНР, а вранці знову були в Зятківцях. Генерал Слащов зустрів їх іще привітніше, з веселим, добрим настроєм.

— Господа, можу вас потішити: є телеграма від його превосходительства генерала Денікіна. Зачитайте, поручику.

Посивілий поручик урочисто встав:

— «Я щирим серцем вітаю рідну нам по крові Галицьку Армію при її бажанню покінчити боротьбу та перейти на сторону Добровольчеської армії».

У грудях Грицана неначе щось обірвалося: перейти на бік Добровольчої армії? Адже йшлося про перемир’я…

Його гарячкові роздуми перервав голос Слащова — на цей раз сухий та категоричний:

— Доведіть до відома свого командування.

— Ми зробимо це… — тихо запевнив Лисняк.

— Разом з телеграмою, — сказав генерал Слащов, — я передаю вам проект договору. Прошу познайомитися.

Грицан поволі взяв, руки його злегка тремтіли, — чим глибше він вчитувався, тим сильніше почав його бити дрож… Він читав:

— Відповідь дати третього листопада, — сказав генерал Слащов. — Отак, господа. А зараз ви пообідаєте, і вас спровадять до Вінниці.

Якусь хвилину, мов сокира, висіла у вагоні тиша, — генерал Слащов терпеливо чекав, і отаман Лисняк хрипло промовив:

— Ми перекажемо все…

— Щасливої вам дороги.

Вони їхали до Вінниці пригнічені та причавлені. Немов на суд. Так, саме осуду чекали вони від Тарнавського, — все сталося навпаки. Вислухавши кожного, Тарнавський задоволено сказав:

— Ви зробили якраз те, що від вас вимагалося.

— Але ж… — почав був Грицан.

— Завтра Петлюра скликає якусь там нараду в Жмеринці,— не зважав на його слова Тарнавський. — Отже, доведеться трішечки зачекати… — І до Шаманека: — Пане полковнику, дайте таку відповідь генералу Слащову… беріть олівця та записуйте: «Начальна команда Галицької Армії назагал згідна на дальше ведення переговорів на умовах, предложених командою Добровольчеської армії. Одначе, з огляду на конечність порозуміння з власним урядом, що вимагає часу, делегація з відповіддю на предложения Добровольчеської армії виїде з Вінниці п’ятого листопада». Передайте це негайно. За моїм підписом.

— Дарма ти, тату, не проявив своєї влади, — Омелян говорив без дорікань, але збуджено. — За таке винних треба карати!

— Заспокойся, сину, — нарешті генерал Тарнавський спромігся на слово. — Не забувай: ми в чужому місті.

— Чому воно чуже? Наше, українське! — шкірився Омелян. — Вінниця ж — не Харків чи Донбас, де повно більшовиків.

— Але й не Галичина, не Львів.

— І все ж таки…

— Не будемо про це! — сухо перервав Тарнавський-батько; досі він лежав горілиць на ліжку, а тепер умить різко опустив ноги на підлогу, мерзлякувато покрутивши плечима.

— Я знаю, знаю! Старші завше не хочуть визнати своєї помилки — надто ж перед дітьми, — образився син.

— Діти тут ні при чому.

— Але ж то була ворожа акція!

— Абсолютно, — генерал озув чоботи, встав. — Абсолютно згоден з тобою, що це була ворожа акція.

— То чому ж ти не проявив своєї влади? — мало не крізь сльози говорив Омелян.

Генерал Тарнавський ледь не розсердився. Йому захотілось відповісти: ти ще дитина, Омелянчику, замало каші ще з’їв, аби зрозуміти! Однак, кинувши оком на сина, що з кожним днем мужнів, сказав зовсім протилежне — сказав вдавано серйозно, надаючи, проте, словам вірогідності:

— Стрілець Тарнавський, наказую піти до начальника штабу полковника Шаманека і передати мої слова: негайно викликати до штабу отаманів Ярослава Грицана та Омеляна Лисняка, а також сотника Осипа Левицького. Я зараз туди прийду.

— Слухаю, пане генерале! — Омелян хвацько козирнув, пристукнувши водночас закаблуками. І вийшов.

Це була гра — сумна й приємна, але все виявилось напрочуд по-дорослому, бо дійсно, саме вони потрібні були Тарнавському: вчора він не поїхав до Жмеринки на нараду, на якій так наполягав Петлюра. Ану завчасу просочаться вісті про переговори з денікінцями! Що тоді? Вважай, накинуться, як пси… Не одіб’єшся! І він розсудливо вислав свого ад’ютанта Паліїва та ще кількох старшин, давши їм відповідні інструкції. А вдень одіслав Петрушевичу телеграму щодо переговорів з денікінцями: якщо нарада у Жмеринці не прийме дефінітивного рішення, то Начальна команда змушена буде вести акцію на власну руку… Відповіді не одержав. Пізно ввечері зателефонував Паліїв: Петрушевич прочитав і обурився, пригрозив вжити якихось особливих заходів. Разом з тим ад’ютант доповів, що нарада зібралася доволі солідна: сам Петлюра, його прем’єр Мазепа, командувач Наддніпрянської армії отаман Сальський, полковник Коновалець, оскільки Петлюра вважає корпус Січових стрільців частиною своєї армії, кілька офіцерів; з боку галичан — Петрушевич, а також й представники Начальної команди — отамани Альфонс Ерлє, Степан Шухевич — словом, ті, кого Тарнавський делегував. Говорилося, мовляв, про дальше порозуміння, важкий стан обох армій. Слухаючи, Тарнавський скривився, наче його заболів зуб: нічого нового! Кому потрібна ця балаканина! Треба діяти. Рішуче! Однак і сьогодні Петрушевич не обзивався. Це вже було занадто!

Тарнавський налив собі міцного чаю і, поволі сьорбаючи, вернувся до розмови з сином. Звичайно, Омелян має рацію. За інших обставин можна було зробити так, як він і наполягав.

Усе почалося з того, що всі галичани, котрі перебували у Вінниці, ухвалили відсвяткувати річницю ЗУНР. Свято — з двох частин: перед полуднем офіційна частина — «Історія влади в Східній Галичині», — доповідь виголосив сотник Турчин, а ввечері — святковий концерт, під час якого сталося непередбачене — міська електростанція вимкнула світло. Довелося запалити свічки.

Однак не те зараз непокоїло Тарнавського: напередодні газети вмістили оголошення про торжества. В одному з часописів чиясь рука вписала заголовок — «Святковий в’їзд генерала Денікіна до Вінниці», — прочитавши, Тарнавський сумно-сумно всміхнувся.

Так, вони мене добре підкусили, — подумав генерал, — але що тут говорити — шила в мішку не сховаєш.

Він прибрав зі столу чашку й подався в канцелярію штабу, — Шаманек мудрував щось над картою.

— Пане полковнику, син передав вам моє прохання?

— Так-так, я відіслав свого ад’ютанта, щоб закликав усіх, хто вам потрібен. Вони зараз будуть тут.

— Отже, нині стікає термін мого послання генералу Слащову. — Тарнавський сів у фотель. — Я вирішив не чекати нічиєї згоди — ні Петрушевича, ні тим паче Петлюри. Посилаю місію до Слащова.

— Цілком резонно. Відступати не слід.

Майже водночас увійшли Поточняк, Лисняк і Левицький. Тарнавський запросив їх сісти.

— Панове, зараз же поїдете до генерала Слащова, за старшого буде отаман Грицан, — рівно почав командувач. — Прошу записати, що маєте йому передати від імені Начальної команди.

Грицан поспішно вийняв записничок.

— Насамперед — ми згодні на перемир’я, але інші умови: перше, — генерал почав загинати пальці,— Галицька Армія має повну автономію — устрій, склад, мову, прапор, герб, гімн та інше. Галицька Армія не буде вжита проти Петлюри. Корпус Коновальця належить Галицькій Армії. Галицька Армія переводиться на територію, вільну від пошестей, і їй надається кількамісячний перепочинок, матеріальне забезпечення, допомога хворим. Для поповнення Галицької Армії будуть вжиті заходи щодо спровадження до неї полонених галичан-українців з Італії, а також галицької бригади з Чехії, котра перейшла на її територію під час польського наступу нинішньої весни. Далі. Диктатор має повну суверенність над армією, а сам він і його уряд перебираються в Одесу, де йому буде надана можливість зав’язати вільні зносини з Європою. Щодо денікінського командування, то в Галицьку Армію мають бути призначені денікінські офіцери не як контрольні органи, а як особи для вирішення на місці спірних питань. — Тарнавський задумався. — Здається, все. Пане Шаманек, маєте щось додати?

— Ні-ні! — затрусив головою полковник.

— В такому разі, панове старшини, вже вирушайте, і зичу вам щасливої дороги, — Тарнавський підвівся й потиснув кожному руку. — Лишень проводьте гнучку політику.

— Спробуємо, — сказав Ярослав.

І трійка — Грицан, Лисняк та Левицький — покинула штаб, — надворі лив надокучливий холодний дощ.

Цього разу фронт перейшли без будь-яких ускладнень, хоча добралися у Зятківці лише наступного дня. Слащов зустрів їх як добрих знайомих, привітно й зичливо. І відразу почалися переговори. Слащов відрекомендував своїх представників:

— Полковник Дуб’яго — глава, Коновалов і Саборський, — генерал не тикав на кожного пальцем, а лиш кивав головою.

— Дуже приємно, — сказав Грицан і в свою чергу назвав себе та своїх побратимів, анітрохи не ніяковіючи, що представники Галицької Армії були чином нижче.

— Дозвольте, господа, — першим заговорив Коновалов. Заговорив і вразив галичан; з одвертим чолом і ясним поглядом, бувалий, він звертався чистою українською мовою. — В інтересі обох армій якнайскоріше покінчити безсмислиці. Я зачитаю наш проект і надіюся, що ви цей протокол з деякими формальностями підпишете і вже нині принесете своїй армії фізичний та моральний відпочинок.

Не питаючи ні в кого згоди, він почав читати. Ярослав був приголомшений таким крутим поворотом, але поволі заспокоювався: те, що пропонувала денікінська сторона, багато в чому збігалося з тим, чого вимагав Тарнавський. Коли Коновалов закінчив, Дуб’яго спитав:

— Чи погоджуєтесь?

— Передай, Ярославе, умови Начальної команди, — підказав Лисняк.

— Загалом погоджуємося, але прошу вислухати і нас, — облизавши губи, Грицан вийняв записничок.

Переговори тривали кілька годин. Були жаркі дискусії, раз навіть денікінські полковники покинули вагон-салон, де вони велися, але перегодя знову сіли за спільний стіл, і врешті-решт був вироблений остаточний документ:

— Вітаю вас, господа, — генерал Слащов говорив цілком щиро, — я радий, що ми дійшли порозуміння. А тепер чисто, так сказати, технічне питання: хто з вас поїде в Одесу?

Хвилина замішання. Галичани зглянулись допитливо один на одного, і Грицан, не довго думаючи, вирішив за всіх:

— Отаман Лисняк і сотник Левицький.

— Дуже хорошо, — задоволено сказав Слащов. — А з вами до Вінниці поїде полковник Саборський і два офіцери.

— Вельми приємно, — Грицан скосив очі на Саборського: мовчазний, але надзвичайно серйозний.

— А тепер, господа, прошу вас до… — Слащов широко всміхнувся, навіть змовницьки підморгнув. — До іншого столу…

Обід був з чорною ікрою та коньяком. Щирою бесідою і дотепами. А назавтра, опівдні, поїзд доставив Грицана та Саборського з двома офіцерами у Вінницю. Грицан якось аж полегшено зійшов на перон. Через пару кроків зіткнувся з Горлицьким.

— Привіт дипломатам! — вигукнув Іван.

— Привіт, — Грицан подав йому руку.

— Ну, як?

— Все нормально.

— А в нас новини!

— З’явилася Мати Божа?

— Не смійся, бо зараз будеш плакати… Генерал Тарнавський одержав — чуєш? одержав! — тримісячну відпустку…

— Не розумію. Кажи серйозно.

— Диктатор зняв Тарнавського.

— Та не може бути! — Грицан, здавалось, забув, що поруч очікувально стоїть Саборський з обома офіцерами.

— Замість Тарнавського — Микитка, — повідомив Горлицький. — Замість Шаманека — Ціріц. Отак, друже!

— Ко-ме-дія…

— Найбільша комедія — що і Микитці, і Ціріцу вже присвоєно чин генералів. Лягли полковниками — пробудились генералами… До речі, і Вольфа заодно зробили генералом.

Грицан озирнувся на Саборського. Що ж робити? Як бути? Тільки не губися — і тупик має вихід. Умить зметикувавши, запитав Горлицького:

— Маєш, Іване, якесь тут авто?

— Маю, бо патрулюю.

— Хай одвезе нас до «Савоя». — І Грицан повернув голову до Саборського. — Пане полковнику, зараз ви оселитесь в готелі, я доповім командуванню, а потому вже вирішимо всі інші справи.

— Прийнято.

— Іване, веди до авта.

«Хм! Хм! — отямлювався Грицан. — Дивовижно! Одначе візьми себе в руки. Поміркуй розсудливо. Не про те, що Петрушевич змістив Тарнавського, — про це буде час подумати». Але важко думати про щось інше. Неймовірно. І все ж — треба! А що довго думати? Чого? Піду по вітру… Я сповнював волю командувача. Не міг же я не виконати наказу. І вони хай собі роблять, що хочуть!»

Розмістивши Саборського і його офіцерів у готелі «Савой», Грицан прудко, щоб не лізли в голову зайві думки, подався до штабу армії,— переступив поріг канцелярії і вкопано зупинився: очі набачили Тарнавського. Камінь — з плечей: то було Грицанове спасіння. Тарнавський, щоправда, сидів збоку, а на його місці — Микитка, проте зараз це нічого не важило. Так, це порятунок! Тарнавський все візьме на себе, як і Шаманек, що примостився поруч з Ціріцом.

— Я прибув, — Грицан виструнчився.

— З чим? — спитав Микитка.

— З договором і денікінським полковником.

— Полковником? — Микитка залупав очима.

— Так, — уже зовсім спокійно відповів Грицан, нарешті розслаблюючись. — 3 полковником Саборським і двома старшинами.

Ще більше лупали очима Шаманек та Ціріц, оскільки ані словечка не розуміли по-українськи, — сиділи наче бовдури.

— Де ж вони?

— Я залишив їх у «Савої».

— Добре, дуже добре, — машинально залепетав Микитка. — То який же ви привезли договір, пане отамане?

— Най зачитає,— сказав Тарнавський. — Тільки сядьте.

Грицан зустрівся з ним поглядом і нічого не прочитав — Грицан потонув у м’якому фотелі. Микитка тим часом по-німецьки тлумачив Ціріцу та Шаманеку, свідками чого вони є. Шаманек здерев’яніло мовчав, а Ціріц промимрив:

— І по-німецьки хай перекладе.

— Добре, — сказав Грицан.

— Дозвольте, панове, — Тарнавський підняв угору вказівного пальця, як тільки Ярослав упорався з дорученням. — Ви, як нова команда, маєте право і можливість цього договору не признавати і або почати нові переговори, або шукати іншої розв’язки. Я зазначу ще раз, що робив те, до чого був приневолений.

— Говорите, як дитина… — скривився гостроокий Ціріц. — 3 причини теперішнього катастрофічного положення, як і під оглядом матеріальним, так і моральним, мусимо теперішні переговори в принципі признати. Що ж до справи самого ратифікування протоколу, будемо ще говорити з денікінськими представниками.

— Приведіть цього… — Микитка ляснув пальцями.

— …полковника Саборського, — посміхнувся Грицан.

— Так-так, Саборського.

— І будете перекладачем, — додав Ціріц. — І взагалі… Ви добре перекладаєте, вправно. Будете мені перекладачем.

— Це наказ?

— Вищим рангом таких запитань не задають.

— Йдіть за полковником, отамане, — сказав Микитка.

Вони всі гадають, що я рукавичка, — Грицан стис зуби, — що мною, хто хоче, той може поштуркуватися…

Хоча він і обурювався, проте наказ виконав. Коли вернувся з Саборським — ні Тарнавського, ні Шаманека. Грицан почувався приречено, мов людина без домівки. Чи на безлюдному острові. Однак опанував собою — треба зводити Микитку та Ціріца з Саборським. І він сказав:

— Прошу знайомитися, панове, — і взаємно представив.

— В основі визнаємо дотеперішні переговори, — тягнув Микитка, набиваючи собі ціну, — проте сам договір можемо затвердити тільки в порозумінні зі своїм урядом.

— Згода, — Саборський сухо. — Залишимось у Вінниці.

— Чи добре ви влаштувалися? — ввічливо поцікавився Ціріц, а гострі його очі обмацували лице денікінця.

— Цілком.

Справді, Саборський мовчакуватий, — подумав Ярослав, — значить, я бодай трохи психолог — з першого разу розгадав.

— Отамане, — Ціріц до Грицана, — полковника відпровадить до готелю мій ад’ютант, а ви поки що залишіться.

«Що то має означати? — насторожився Ярослав. — Буде мене допитувати? Нічого не вийде! За мною тінь Тарнавського».

— Отамане, — сказав Ціріц, як тільки вони залишилися самі.— Завтра разом їдемо потягом у Деражню.

— Де вона, та Деражня? — не питав, однак, чого.

— Між Проскуровом і Жмеринкою, — пояснив Микитка. — 3 вами будуть провожаті. А ви — за перекладача.

— Тільки з самого досвітку, — застеріг Ціріц.

— Та уже ж вечір.

— Заночуйте тут.

«Ще одна комедія, — поморщився Ярослав, — я ж навіть Оксани не побачу. Ну й запрягли… Але хоч круть, хоч верть, а слухати доведеться. Зрештою, може, це щось важливе. Що ж, зняли Тарнавського — то зняли, — життя не припиняється».

— Повезете договір до Петрушевича, — сказав Микитка.

— А-а, ясно…

І як був приголомшений Грицан, коли в Деражні, на залізничній станції, побачив не лише Петрушевича, але й Петлюру, прем’єра Мазепу, отамана Сальського, — аж моторошно стало. Йому здалося, що зараз над ним вчинять самосуд, — такі всі були напружені.

— Читайте, — сказав Петрушевич.

За вікном вокзальної кімнати чахкав паровоз, а Грицан вийняв з теки акуратно склеєні сторінки.

— Тільки помалу, — застеріг Петлюра. — Щоб ми зрозуміли.

— Зрозумієте, — Грицан з натяком.

І він почав читати. Голосно. Виразно. Роздільно. Часом наголошував на окремі слова, наче хотів дошкулити чи то диктатору, чи Головному отаману.

— Ось і все…

Він намірився був покласти документ на стіл, за яким сиділи Петлюра з Петрушевичем, навіть підняв ногу, щоб ступити крок, як у цю секунду… Петлюра з усієї сили загатив кулаками об цей стіл, — він товк так, що, здавалось, стіл трісне.

— Розстріляти! Розстріляти Тарнавського!

На нім не було лиця. Очі вибалушені. На губах піна. Волосся скуйовджене. Голова тіпається. А кулаки машинально барабанять. Грицан ще ніколи його таким не бачив. Збожеволів, чи що?

— Арештувати! Арештувати!

— Угм, угм! — мгикнув Петрушевич, не відкриваючи рота.

— Розстріляти…

— Пане Головний отамане, — затяг мирно Петрушевич, як тільки Петлюра втихомирився. — Ми все-таки числимо себе Європою. В нас є військові закони і суди, в обов'язку яких дослідження вини і кари.

— Зважте на положення армії,— додав Ціріц.

— Але це зрада! Зрада! — Петлюра істерично.

— Однак же… — посмілів Ціріц.

— Гаразд! Тоді ведіть розмову від обох армій!

— Панове, давайте домовимося спокійно, — Петрушевич звів правицю. — Пане Ціріц, вертайтесь у Вінницю. Ми тут усе вирішимо і про все повідомимо телефоном, як бути далі.

— Ваше право, — стенув плечима Ціріц.

«У цьому казані можна зваритися, — подумав Ярослав, — до самих кісточок… Як вони не розуміють, що на одному стільці не можна двом нормально сидіти? А ще хочуть, аби їх слухали».

— Перекусимо — і в дорогу, — сказав надворі Ціріц.

Але дорога була лише до Жмеринки, — звідти цього дощового вечора — жодного поїзда до Вінниці. А втома душила все сильніше та сильніше, і здавалось Грицану: зараз упаде; на вокзалі ж — навіть стати ніде: хворі тифом галицькі стрільці, обдерті, зарослі цивільні з мішками — стогін та гамір. І тут Ціріц проявив дивовижну кмітливість: знайшов якогось чоловіка, добре заплатив, і той пустив їх до вагона, що вранці мав відправлятися. «Кажуть, хліб усьому голова, — думав Ярослав, — а я б уточнив: якщо хліб усьому голова, то гроші до всього ключ…»

Назавтра, до обіду, вони дісталися-таки до Вінниці,— Ціріц одразу відпустив Ярослава додому. Оксана кинулася його цілувати, а він нічого не відчував — він був порожній, камінний. Простогнав:

— Як я втомився…

— То лягай. Але спершу щось перекуси.

— Не хочу, нічого не хочу!

— Ти ж голоден.

— Боже, як я втомився!..

— Хоч випий чаю.

Не відповів. Не зреагував. Сили покинули його. Їх вистачило на те, щоб лиш зірвати з себе одіж, і він з розгону, підкошено впав у постіль, наче з каменем на шиї в ріку… Його розторсали через добу — він заледве розклеїв повіки. Над ним стримів стрілець, а поруч, затиснувши в зубах пальці, заклякла нажахана Оксана. Спершу Ярослав ніяк не міг второпати, де він і що від нього вимагають.

— До тебе прийшли, — видихнула Оксана.

— Що таке? — протирав очі.

— Ви арештовані, пане Грицан, — виразно, але якось обережно сказав стрілець. — Іменем диктатора…

— Що-о?

— Вставайте…

— За що арештований?

— Не знаю, вам скажуть…

— Що за чортівщина!

Який арешт? Що за маячня? Він хоче спати! Однак хоча й схоже на маячню, проте Ярослав звівся з ліжка.

— То що сталося?

— Не знаю, — здвигнув раменами стрілець.

— Кому там що збрело в голову? — забурчав Грицан.

— Кажу ж вам: не знаю.

Насилу вдягнувшись, — .важкою була голова і злипалися очі,— Ярослав мовчки потягся поруч із стрільцем. Той привів його в якусь напівтьмяну кімнату, і аж тут він прокинувся остаточно, — під стіною на довгій лаві сидів полковник Шаманек.

— Добридень… — розгублено пробурмотів Ярослав.

— Вітаю, колего…

— Нічого не розумію…

— Скоро зрозумієте, — в словах Шаманека іронія. — Судити нас будуть. За зраду… — і посміхнувся коротко.

— За яку зраду?

— Договір з Денікіним пани Петлюра і Петрушевич вважають зрадою. Отож диктатор розпорядився арештувати мене, вас, пана Тарнавського, зараз приведуть Лисняка, Левицького…

— Комедія… — чмихнув Грицан.

Треба було сідати, і він розгубився. Коло Шаманека? Якось не випадає. Той все-таки полковник… А де ж? Грицан заводив очима так, ніби щось загубив.

Озеречко глибоке-глибоке, водиця прозора-прозора, і галька близько-близько, мов на долоні… Медуза зелена-зелена… Ні, то не медуза — блакитна лілея. Поволі розкрились її пелюстки, і Леся простягнула до Анатоля ніжні білі руки.

— Коханий мій… Йди до мене, йди…

— Але тут вода…

— Йди, йди…

— Я не вмію плавати…

— А я навчу…

Вона схопила Анатоля за руку й потягла до себе, вода була холодна-холодна, озеречко глибоке-глибоке, Анатоль відчув, що тоне. Задихаючись, він напружив усі сили і… прокинувся. Ху-у… Леся… Моя бликитна лілея… Досі вона мені не снилася… Як же вона там, у Львові? Може, цієї миті згадує мене? А може, з кимсь ніжиться в постелі і мені це передається? А чи кличе на поміч?

Поруч щось заворушилося — Анатоль злякано смикнувся. Тепла рука лягла на його голий живіт — Анатоль здригнувся.

— Хочу тебе…

Жінка була ледь спітніла, також гола. І прилипла до Анатоля, — він машинально обняв її. Вона шукала губами його вуст, і Анатоль затиснув зуби — з рота в неї такий сморід, як у стайні.

— Хочу…

— Потім… Зачекай… — Анатоль притиснув її голову до грудей, зволожене її волосся неприємно лоскотало підборіддя.

— Вже хочу… — її долоня гладила його сідницю.

— Потерпи…

— Вже!..

— А похмелитися є чим?

— У серванті,— пробурчала незадоволено.

— Ти будеш?

— Порівно…

Анатоль засвітив. Нишпорячи в пошуках пляшки, згадував учорашнє — вчора галицький напівєврей, так принаймні казали, рудий Борис Поцький відкрив бар «Галичанка». Анатолю було байдуже, напівєврей він чи ні, важливо, що є бар. Напевно, має щось єврейське, бо і приміщення знайшов у провулку, аби не кололо нікому очі, і назву дав таку, щоб зваблювала галичан. Зрештою, то його справа!

Кожен крутиться, як уміє. Бізнес є бізнес! Анатоль був вдячний, що Борис запросив його персонально. Веселились до півночі. Анатоль переходив від столу до столу, аж поки не зупинився там, де сиділа повногуба жіночка з голубими очима. І він забув про Лесю…

— Прошу, — Анатоль приступив з чарками до ліжка. Жіночка лежала гола. Вона була не лише повногуба, але й довгонога, доволі сухорлява, майже безгруда, зате палахкотіли голубі очі, жадібно відкрились повні губи. Як же її звати? Здається, Маша… Хм! І Анатоль сказав: — Сядь.

— На брудершафт… — її маленькі груди заколихалися.

— Потім… Другу…

— Ні, цю!..

Губи її були такі пожадливі, що Анатоль скорився, — самогон тепло розлився по тілу, і Анатоль приніс ще по чарці. Тепер йому було вже зовсім добре — з рота жіночки більше не тхнуло…

А потому вони знову поснули, Леся більше не снилася, і в обід Анатоль прокинувся майже здоровим.

— Я мушу йти на службу, — рішуче встав з ліжка.

— Увечері прийдеш?

— Як буде час…

— Я сама тебе знайду!

Анатоль мало не обурився! Бракувало! Жінка — реп’ях… Він, проте, згодився випити чаю, навіть поцілував на прощання. То як же все-таки її звати? Та Господь з нею! Дихай свіжим повітрям.

Йшов неспішно й справді дихав, — дощу сьогодні не було. Сухо. Тільки сірі хмари висять. Анатоль обминув штаб. А чого туди йти, як нема Тарнавського? Микитка, а тим паче Ціріц не конче його запам’ятали. А як присікаються — скаже, що захворів. Тепер усі кажуть, що хворі…

— Здоров, Анатолю! — перейняв його високий чорний сотник.

— А-а, Яким…

І з ним Анатоль познайомився вчора в «Галичанці». Але як його прізвище? Не міг згадати… Та чорт з ним! Добре, що ім’я запам’ятав.

— Куди так?

— У пекло! — всміхнувся Анатоль.

— То і я з тобою. В «Галичанку»?

— Ні,— відмахнувся Анатоль, подумавши, що туди може нагрянути-привіятися «Маша». — Ліпше в «Якір». Він обжитий.

— Глянь! Золотопогонник!

Навстріч їй чеканив крок, високо тримаючи голову, денікінський полковник. На захисного кольору плащі — золоті погони.

— Повідають, що й прапор російський вивісили, — сказав Яким. — Почуваються як удома… Чим усе це закінчиться?

— Не знаю! Знаю лишень, що Денікін — труп. І Петрушевич — труп! І Петлюра! Ніхто з них довго не протримається.

— Тарнавського жаль.

— Ми його ще повернемо.

— Засудять же.

— Як рак свисне! — різко відказав Поточняк. — Най тільки спробують! Ціріц, певне, того дуже хоче — боїться за своє місце. Знаєш, як тепер шифрується НКГА? Не начальна команда Галицької Армії, а німецька команда Галицької Армії.

— Дотепно.

— Не конче. Але цікава деталь. До штабу завше першим заходить Ціріц, а за ним Микитка. І завше йде правобіч, себто Микитка — зліва, Ціріц — справа. А звернеться з чимось до Микитки, той задумається, а тоді мимрить: я мушу запитати пана генерала Ціріца.

— Блазень?

— Чорт його знає! — скривився Поточняк. — У всякому разі, Ціріц спокійнісінько стягає в штаб німецьких старшин.

— А як з передислокацією армії на відпочинок у Херсон чи Миколаїв? — Яким мовчки простяг Анатолю сигарету. — Закури для початку.

— Потім, після чарки…

— То і я не буду.

— Вип’ємо, а тоді й до Цигарки потягне… — Поточняк мимоволі лизнув губи. — А щодо відпочинку — все на мертвій точці.

— А чому у Вінниці рух?

— Дійсно, рух, — підтвердив Поточняк. — Ще за Тарнавського ухвалено було вивезти у Бар склади, вишкіл, обози… Так безпечніше.

— Тепер зрозуміло. Ми приїхали…

Хоч щойно пополудні, а «Якір» уже переповнений. Лиш за одним столиком — двоє. І обидва петлюрівські офіцери. Одного з них — Микиту Гордієнка — Анатоль знав. Щоправда, не особисто.

— Можна до вас? — наблизившись, спитав.

— Прошу дуже, — байдуже кинув Гордієнко, не піднімаючи очей, і до свого напарника: — Отож я й кажу: подвійна гра.

— Ну, ще по одній…

Мимоволі тепла слинка наповнила рот, і Анатоль голодно проковнув її, а Яким умить закликав шинкаря:

— Хочемо зогрітися…

Після третьої чарки Анатоль остаточно ожив, навіть потягло до Маші, але… Потім, потім, як смеркне, — в неї ще залишився самогон. А взагалі нічого дівонька, хоч і безгруда.

— Увечері майнемо в «Галичанку», — промовив змовницьки.

— Ти спав з Сонею?

— Її Соня звати?

— А то як же? — здивувався Яким.

— Я думав, Маша… Наливай!

Петлюрівські офіцери, не звертаючи уваги, і далі вели між собою розмову — з кожною чаркою все голосніше. Анатоля трохи розвезло, обличчя почервоніло. Закурив з Якимом.

— Отож я й кажу, — задудонів Гордієнко. — Дала себе знати денікінська агітація. Денікінці ловко використали антипольські настрої Галицької Армії, її тяжке матеріальне становище. Пообіцяли галичанам повернути від Польщі Галичину. І довели галицьке командування до чорної зради.

Поточняк мимоволі нашорошив вуха.

— Так-так, — закивав напарник Гордієнка. — Диктатор погубив наш національний П’ємонт — Галичину.

— Мало того, — розпалювався Микита. — Галичани своїми власними силами зруйнували в Україні те, чого не могли доконати ні більшовики, ні денікінські війська!

— Що ви обидва мелете? — не стерпів Поточняк.

— Хіба не правда? — Гордієнко нервово підняв голову. — Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його однодумці — цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хлібі-солі приютилися біля диктатора.

— Що ви мелете? — повторив Поточняк.

— Правда в очі коле? — ошкірився Микитин напарник. — Ми вірили в свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а диктатор своєю чорною зрадою обплював цей ідеал!

— Схаменіться, панове! — втрутився Яким.

— Що — схаменіться? — викрикнув Гордієнко. — Ваш диктатор і виконавець його волі НКГА пограбували наше майно, довели до жебрачої торби Наддніпрянську армію, спустошили нашу військову скарбницю і все те, щоб більше нас зганьбити, передали нашому найстрашнішому ворогові.

— Замовкни! — гаркнув Поточняк. — Бо…

— Через невиконання наказів головного командування, через пасивність на фронті галицьких частин, — кричав Гордієнко, — через…

— Кажу, заткни пельку!

— Так, через пасивність на фронті галицьких частин ви поставили нас у катастрофічне становище!

— Проси пробачення! — звівся Поточняк.

— На шляху до Києва… — Гордієнко і собі звівся. — На шляху до Києва стоїть одна перешкода — багнет Галицької Армії!

— Проси пробачення! — побілів Поточняк.

— Зрада! Чорна зрада!

Поточняк вихопив пістолет і, не прицілюючись, двічі вистрелив Гордієнкові в живіт. У залі — наче на цвинтарі. Звідкись виросли два молодики з галицької жандармерії, скрутили Поточнякові руки й виштовхали надвір, — у небі кружляло, горланячи, вороння.

Того ж дня надвечір до Микитки прибула петлюрівська делегація, вимагаючи розстріляти напасника.

— Ми призначимо суд, — пообіцяв командувач.

— Якщо його не розстріляють, якщо суд не засудить його до розстрілу, — погрожував бородатий петлюрівець, — то самі розстріляємо і його, і всіх членів суду.

Уранці, сам будучи під арештом, Грицан довідався, що Поточняк зник — буцім вивезли потайки з Вінниці. А куди — хто повість? Суд заочно засудив Анатоля до розстрілу.

Тільки Петрушевич приліг на канапі, аби бодай хвилинку перепочити, як його тут же підняв телефонний дзвінок.

— Це я, — почув голос Петлюри. — Слава Україні!

— Героям слава… — промимрив диктатор. Невже знову буде наполягати, аби вести з денікінцями переговори від обох армій? Але ж денікінці непохитні: повна капітуляція Наддніпрянської армії! А чи, озлоблений, всоте почне настирливо вимагати смерті Тарнавському?

Такого присуду Петрушевич боявся. Тарнавського любили. А Петлюру, якби могли, розірвали б. Треба було шукати вихід. Який? Вихід, вихід… Голубович виїхав до Відня, Левицький виїхав до Відня… Може, й собі? Адже тут, у Кам’янці-Подільському, нема що робити. Тут життя кінчене. Що то за держава без території? Що то за армія, яка нікого не слухає? Та найгірше — довкола замкнуте кільце: поляки, румуни, денікінці, більшовики — і тиф. А там, у Відні, можна бодай якимсь дипломатичним кроком чогось домогтися для Галичини. Бодай протекторату під опікою Антанти. А тут він мовби на смітнику.

У двері чи то постукали, чи пошкрябали. Ще когось дідько несе… Петрушевич, однак, гаркнув:

— Увійдіть!

Випрямився. Треба було набрати пози диктатора. Він похапцем поправив бездоганно пошитий піджак, розгладив чорні широкі вуса. А ввійшов Місьо Устимчик. Потоптався біля порога, мнучи в руках кашкета, щось хотів сказати, а Петлюра тим часом кричав у трубку:

— Тарнавського треба розстріляти! Як зрадника!

— Ми ж його зняли, арештували. Що вам ще треба?

— Видайте нам Тарнавського!

— Ми самі його будемо судити.

— До страти!

— Це вирішить суд.

— Побачу, що вирішить ваш суд!

Петлюра кинув зі злості трубку, а Петрушевич деякий час ще стискав свою у спітнілій долоні. Він раптом відчув те, що відчуває злочинець, коли навколо нього стискається коло, як петля на шиї, і виходу нема. Попався в руки… А дійсно, що далі? Так, Тарнавського арештували, натомість Микитка. Але вся заковика в тому, що перед арештом Тарнавський таки встиг підписати угоду з денікінцуми. Петрушевич потайки сказав Микитці, аби зробив таку їм заяву: переговори визнаю, але договір затверджу в порозумінні з моїм урядом. Представники Денікіна погодилися й залишилися у Вінниці, але відмовились розмовляти з делегатами Петлюри, — галицькі стрільці почали чіпляти білі кокарди…

— Перепрошую…

— Що тобі? — непривітно буркнув Петрушевич, бо чекав хоч і невисоких гостей, але принаймні не Міся.

— Даруйте… — дуже тихо, майже нечутно промовив Устимчик. — Вас хочуть убити… за Тарнавського.

— Вбити? — насторожився.

— Всі жаліють Тарнавського. Отже, кара смерті може викликати бунт стрілецтва.

Не вірив. Ще почувався при силі і владі. Одначе то неабияке застереження — розлютована людина на все здатна. Та ще в теперішній ситуації. На якусь мить задумався. Треба зважити. Але не на очах у Міся. І він змахнув мізинцем:

— Гаразд. Іди.

Так, добром тут не пахне. Відразу ж за Устимчиком появився особистий ад’ютант Тимцюрак.

— Ось склад суду, що повинен судити Тарнавського, — простягнув аркуш паперу. — Затвердіть.

І знов задумався Петрушевич. Затвердити… А що, коли Місьо каже правду? Все ж може бути. Серед стрілецтва вирує люта ненависть до начальства. А звинувачують в усьому саме його, Петрушевича. І погрожують. Хіба ж не одержував анонімних листів? Ще скільки! Таки правду говорить Місьо. Треба вибрати якусь мудру серединку. Але яку? З одного боку — стрілецтво, а з другого — Петлюра.

— Не будете затверджувати? — Тимцюрак покусав тонкуваті, видовжені, трохи перекошені вуста.

— Чому ж, буду… — продовжував шукати серединки Петрушевич. — Добре, затверджую, але попереджаю — чуєте, попереджаю! — без погодження зі мною вироку не виконувати.

— Звичайно, я виконаю вашу волю, але я не наділений ніякими повноваженнями. В мої обов’язки входить лише доставити в Жмеринку затверджений вами склад суду.

— Це легко поправити. Розпорядіться, аби вам підготували папірець від мого імені, що ви мій особистий порученець. І будете тримати безперервно зв’язок зі мною.

— Взяти охорону?

— Про всяк випадок…

Жмеринка… Вона запам’яталася Петрушевичу хіба безконечністю залізничних ниток і тунелями під ними — він кожного разу там блудив… Так! Але Жмеринка, крім того, і… Торік, у січні, знавіснілі більшовики вибили звідтам загони Центральної Ради. То чи варто робити суд у цьому місті? Може, й ні. Проте пізно. Тарнавського і Шаманека вже доставили туди, інші поховались… Ще одне непокоїло: чим добереться Тимцюрак? Прямих доріг з Кам’янця-Подільського нема. Нема й прямої залізниці. Хіба через Могилів-Подільський. Дати йому авто? Е ні, а що сам при потребі буде робити? Хай їде потягом через Могилів-Подільський. Та й із судом не так уже спішно. Нехай трохи втихомириться стрілецтво. І все ж — на кого тепер покластися? Як на кого? Поставив же ти командувачем Микитку, на нього й покладайся. Микитка відважний, добра людина… Петрушевич переконував себе в одному, а вже знав інше. Йому донесли: стрілецтво ненавидить Микитку, особливо Ціріца.

«Що ж робити? — ламав-сушив голову Петрушевич. — Левицький у Відні… Голубович у Відні… Всі інші мої спільники у Відні… Може, й собі? Адже я зробив усе що міг. На більше не здатен. І взагалі більше нічого в Кам’янці-Подільському не можна зробити. Може, й собі до Відня? А там розпочати все заново…»

Він бився, наче муха об шибу. Виїздити? Застрелитись? А тут ще рознеслася чутка, що Петлюра збирається втікати до Румунії. В це можна було повірити. Петлюра в такій же самій безвиході, як і він, Петрушевич.

У той день, коли почався суд над Тарнавським і Шаманеком, знову застережливо появився Місьо Устимчик і знову добродушно, з довірою до Петрушевича попередив:

— Сьогодні може бути напад на Диктатуру.

— Звідки такі дані?

— Хіба вам мало того, що я знаю? — ображено сказав Місьо. — Як не хочете, то не слухайте.

Але Петрушевич послухав і звелів виставити довкола будинку посилену варту. Вечеряли при зброї. І хоча не було нападу, але тривога відчувалася на кожному кроці. Врешті-решт Петрушевич зважився… Вранці скликав всіх, хто працював під рукою. Але поводив себе так, наче нічого не сталося. Принаймні змусив себе поводитися саме так. Ніхто не повинен відчути його тривоги. Коли всі розсілися, Петрушевич довго дивився на них — на тих, хто служив йому вірою і правдою.

— Отже, помислимо розсудливо, — перервав свою мовчанку. — Галицька Армія конає в тифу. Денікін напирає, поляки стоять на Збручі, більшовики в Києві, на фронті нема чого їсти, грошей нема, — що будемо робити?

— Усунути Петлюру, змінити кабінет!

— Але сюди кожної хвилини можуть ввійти денікінці або навіть поляки, яких Петлюра, як мені стало відомо, запросив, щоб не віддати Кам’янця-Подільського денікінцям. — І Петрушевич повторив: — Що будемо робити?

— Виїздити! — вигукнув напівголосно Місьо Устимчик, що сидів у самому куточку залу, на останнім стільці.

До Петрушевича раптом наступила полегкість. Це були ті слова, які йому були потрібні. І хоча сказав їх не хтось із старшин, а звичайний шофер, але це якраз було те що треба, бо одразу всі зашуміли, навперебій заговорили, оголюючи напоказ свої мислі. Ніхто не осуджував Устимчика, всім потрібні були саме такі слова. І греблю прорвало…

— Виїздити!

— Але куди? — Петрушевич підняв правицю, аби якось вгамувати пристрасті.— Куди, скажіть-но, виїздити?

— Як і Петлюра, в Румунію!

— До чехів!

— А чому не у Відень?

— Відень — потім! Насамперед — геть звідси!

— Ну, куди? — нетерпляче допитувався Петрушевич.

— Спершу, може, в Чернівці…

— Правильно!

— У Чернівці!

— У Чернівці!!

— У Чернівці!!!

Петрушевич знов підняв правицю: замовкніть нарешті! На душі його запанував спокій. Адже все давно вирішено…

— Значить, будемо виїздити, — остаточно сказав. — Готуйтеся. Кожен одержить у їдальні ложку, виделку, столовий ніж і горнятко… Запасайтеся, у дорозі не буде.

Зал умить опустів. Залишився лише Місьо Устимчик. Витер гострого носика й приступив до Петрушевича.

— Які будуть розпорядження?

— Одне — готуй авто.

— Воно готове. І я давно готовий.

— Чекай вечора і розпорядися від мене, аби стрільці розвідали, чи нема на дорозі денікінців або поляків.

— Розпоряджуся…

«А він таки надійний, — дивився вслід Устимчику. — Хай завжди буде побіля мене…»

З'явився юний зв’язківець. Очі його сяяли:

— Телеграма!

— Телеграма? — Петрушевич завмер. — Звідки?

— Із Жмеринки. Тимцюрак телеграфує, що суд виправдав Тарнавського і Шаманека.

— Ну й слава Господу… — Петрушевичу, однак, уже не до Тарнавського: треба було пакувати валізи.

Хоч день короткий, але котився до вечора надміру довго. Раз у раз до Петрушевича заглядали: вже? ні? коли ж? Виявляється, що, як казав Устимчик, усі давним-давно готові. Тільки чекали команди. Було похмуро, падав то сніг, то студений дощ. Запряжені в дорогу коні їли обрік на подвір’ї. А коли звечоріло, Петрушевич розпорядився:

— Ну, з Богом!

Місьо автомобілем їхав першим, за ним валка возів. Темно, хоч око виколи. Проминули міст через Смотрич, простуючи до Дністра, на Буковину.

Дрібний дощ перейшов у зливу. Вода коням до кісток. Машина забуксувала, і Петрушевич пересів на воза…

Коли Оксана прокинулася, мало не скрикнула від подиву: сонце! Справжнє виразне сонце. А де ж Ярослав? А, він же сказав, що зранку має якусь ділову зустріч. І знов усміхнулась: сонце, сонечко… Змилосердилося. Треба бодай капіточку вийти на свіже повітря. Так давно не було сонця! А Ярослав? Хтозна, коли він повернеться. Вона ненадовго, отут побуде, в скверичку над Бугом, а потім приготує обід, і вони поласують чим є. Надворі віяло свіжістю. Оксана поволі, м’яко ступала рідким ліском, що тягнувся вздовж берега. Стрекотали сороки, наче влітку, постукував дятел, червонів кущик конюшини на галявині. Вона по-дівочому весело зірвала пучечок конюшини — буде маленький букет… Може, зрадіє Ярослав, коли побачить, бо ходить тепер як ніч. Але яке щастя, що їх усіх звільнили, виправдали! Десь він тепер блукає. І носить білу кокарду — денікінець… Тепер усі денікінці. Добре, що мир настав, хоч і тимчасовий. Може, надалі все поправиться. Правда, зле, як каже Ярослав, що у Вінниці повно денікінців. А що робити? Як інакше? Однак же вони нічого поганого нікому не чинять, хіба що оголосили мобілізацію колишніх петлюрівських офіцерів, а також агітують усіх до себе. Зате колишні петлюрівці просяться до галичан, бо таки підписав договір новий командуючий Микитка, піддався Денікіну. А що було робити, коли повно хворих і нема куди подітися? Петрушевич що! Втік собі до Відня й сидить там. А Петлюра драпонув до Румунії. Начальство повтікало, а рядових, як обурюється Ярослав, лишило на опіку Господу Богові…

— Даруйте! — м’яко зупинив Оксанині роздуми чоловічий голос. — Не впізнаєте?

— Чому ж? Впізнаю. Іван Горлицький. Ви бували в нашій школі, навіть радили, чому навчати дітей і як навчати.

— Я давно хотів… — Горлицький дивився на неї дуже пильно. — Власне, хочу, аби ви переговорили з Ярославом.

— Про що?

— Може, бодай капіточку вплинете на нього. Розумієте, становище денікінців погіршується, армія їхня тане, як сніг весною. Тут, звичайно, все закономірно. Найперша причина — більшовики. До того ж ні для кого не секрет, що Микитку і його німецьких штабістів стрільці ладні розірвати на дрібнесенькі шматочки.

— Ярослав розповів мені.

— І не замислювався, що далі буде з армією?

— Він тепер завше мовчить.

— Невже?

— Я не навчена говорити неправди.

— І що, його не болить серце, що в штабі Галицької Армії засіли німецькі офіцери? — недовірливо спитав Горлицький.

— Я вже й не знаю, за що його болить серце, — одверто зізналася Оксана. — Він тепер якийсь страшенно замкнутий.

— А ви чули, що серед стрільців панує думка, аби ввійти в контакт з більшовиками? Ярослав нічого не казав?

— Ні, нічого.

— Вибачте, Оксаночко, що затримав вас, — ввічливо промовив Горлицький, а далі злегка вклонився.

Він пішов, а Оксана, глипнувши йому вслід, довго не могла збагнути, яка мета цієї розмови. Вона так, зрештою, і не збагнула, що треба негайно сказати Ярославу!

Вона, переступивши поріг господи, в якій вони квартирували, здивувалася: Ярослав, чого ніколи не було, лежав одягнутий поверх ліжка. Невже його хтось підпоїв? Вона наблизилася й якомога ласкавіше спитала:

— Ти вже вернувся?

— В хаті дим… — Ярослав тупо дивився в стелю, очі неприродно блищали. — Імла і дим… У мене залізна голова… Хто замінив мені голову? Чому замість моєї голови залізна?

І чому так темно? Оксано, засвіти… Засвіти… Чуєш?

«Тиф! — Оксана жахно розширила зіниці.— Господи мій! В нього тиф!..» — і покотилися сльози.