— Це сталось отут, у кімнаті… — Професор Містраль відчинив двері кабінету і пропустив нас поперед себе. — Я працював за письмовим столом, як завжди в цей час. Раптом тріснула шибка…

— Пробачте, будь ласка, — перебив його капітан Трепка, — чи не могли б ви точно визначити час?

— Напевно, зможу, — відповів професор: — Як я вже і сказав, це сталося після вечері. Ми вечеряємо о восьмій годині. Коли годинник пробив пів на дев'яту, Міхал, син професора Касіци, першим схопився з-за столу і ввімкнув телевізор. Саме в цей час мали транслювати кінорепортаж про змагання з мотоспорту між командами Польщі і Швеції. Незабаром прийшли два товариші Міхала і вся компанія розташувалася біля телевізора. Спортивний репортаж — галасливе видовище, і передача дуже заважала мені працювати, хоч двері мого кабінету, як ви бачите, додатково ізольовані повстяною оббивкою. Репортаж мали передавати до дев'ятої години. В той час, коли це сталося, трансляція ще тривала, тому я думаю, що тоді було близько дев'ятої години, хоч на годинник я й не глянув.

— Чудово, — промовив задоволений Трепка.

Я знав, що капітан любить мати справу з людьми, які висловлюють свої думки коротко і чітко, а в цьому відношенні професорові не можна було дорікнути.

Ми підійшли до вікна. В лівій частині його, майже в самісінькому нижньому куточку шибки, виднілася кругла дірочка завбільшки з горошину. Від дірочки в усі боки променями розходилися тріщини, але шибка міцно трималася в рамі. Трепка з хвилину уважно придивлявся до неї.

— Чи не знайшли ви часом, як припускали, того камінця?

— На жаль, ні. Хоч, признаюсь, я був надто схвильований, щоб шукати методично.

— А чому ви одразу не повідомили міліцію?

— Я вважав, що це витівка якогось шибеника з рогаткою. На нашій вулиці є хлопці, які вправляються в стрільбі по горобцях. Тільки другого дня, під час сніданку, панна Стор, моя лаборантка, звернула увагу на те, що це міг бути постріл з вогнепальної зброї, і порадила на всякий випадок заявити в міліцію. Відверто кажучи, я вагався; не люблю таких справ. І я тільки подзвонив своєму братові, адвокатові, надаючи йому в цій справі повну свободу дій. Ну, і виявилося, що Гжегож повідомив вас, капітане.

— Пан Гжегож Містраль — мій добрий знайомий, — мовив Трепка, з інтересом оглядаючи книжки на стелажах під стіною, — колись ми працювали разом. Ну, але повернемося до справи. Скажіть нам, професоре, що ви зробили одразу після того випадку?

— Я був дуже схвильований і далебі не знав як слід, що маю зробити. Було ясно, що піймати винуватця не зможу. Самі розумієте… вечір, темрява, вулиця освітлена слабо. Та, зрештою, я сумнівався й відносно самого характеру цієї події. Чи то була випадковість, чи навмисна витівка? А якщо витівка, то які її причини — пустощі чи, може, помста? Колись я натер вуха отим шмаркачам за те, що вони били пляшки на мостовій, отож…

— Словом, ви не встали з-за письмового стола, — перебив його Трепка.

— Та ні, — сказав професор, трохи ніяковіючи, — згодом я відчинив вікно і виглянув, але нічого не побачив.

— Я думаю, — буркнув Трепка. — Зрештою, то була легковажність з вашого боку. І що ж далі?

— Я вийшов у вестибюль, — розповідав професор. — Міхал Касіца все ще сидів з товаришами біля телевізора. Я спитав, чи не чули вони чого. Кажуть, що ні. Тоді я заглянув у сад, але нічого підозрілого не помітив. Щоб не бентежити нікого в домі, я більше не згадував уже про ту подію і повернувся в свій кабінет.

— То ви навіть не перевірили, чи всі ваші сусіди були в той час дома, чи, може, когось не було?

— Не перевірив.

— Жаль.

— Мені навіть не спало на думку, що то міг би зробити хтось із нашого дому. У нас немає дітей.

— Дітей… дітей… — повторив нервуючи капітан. — Даймо вже спокій тим дітям. Тут немає жодних сумнівів. Хтось у вас стріляв. Це отвір від кулі.

— Ви так думаєте? — В очах професора було більше здивування, ніж страху. — Ви впевнені в цьому?

У відповідь Трепка нахилився над книжками на нижній полиці, деякий час немовби чогось шукав там, а потім мовчки одну за одною почав перекидати книжки. Нарешті, витягнув ту, яку шукав.

— Гляньте, — сказав, подаючи професорові том у полотняній оправі, на якій виднілася назва «Лейкемія»; на корінці книжки була кругла дірка. — Ваше щастя, професоре, — додав капітан, проводячи поглядом по лінії од вікна до м'якого крісла біля письмового стола, а потім аж до нижнього ряду книжок у бібліотеці, — ще два, три сантиметри, й така сама гарна дірка була б у вас у животі.

Ця наочна лекція справила на професора неабияке враження. Він зблід, пальці його нервово стиснулися на краю письмового стола.

Тим часом Трепка з флегматичним виглядом вийняв з полиці ще кілька книжок, а потім уміло видовбав із задньої стінки стелажа невеличку металеву річ.

— Оце й є той камінець нечемних хлопців з вулиці, — зітхнувши, промовив він і показав нам на долоні кульку.

— Виходить, це все-таки правда… — прошепотів професор. — Стріляли в мене. Але хто?! Чому?!

Трепка не звернув уваги на ці запитання. Витягнув з кишені сірникову коробку з ватою і поклав у неї кульку.

— Малокаліберна зброя, — пробурмотів він.

— Шістка, — додав я.

— Так, напевно, пістолет калібру 6,35, — промовив замислено Трепка. — Дуже цікава історія. Павелеку, ти звернув увагу на кут падіння кулі?

— Здається, стріляли з чималої висоти, — відповів я.

— Правильно, — кивнув капітан. — Стріляли з досить високого місця.

— Чому? З чого ви судите? — нервово запитав професор.

— Гляньте, професоре… — Трепка показав на полицю, звідки щойно дістав прострелену книжку. — Куля засіла явно нижче, ніж дірка в шибці. Від підлоги до дірки в шибці приблизно метр. Додаймо до цього висоту нижньої частини стіни — підмурка, і ми легко обчислимо, що стріляли, коли брати на око, з висоти щонайменше три метри. Але це приблизно, бо той, хто стріляв, міг стояти далі чи ближче од вікна.

— Три метри… — повторив професор. — Як ви собі це уявляєте, капітане? Не думаєте ж ви, що хтось став на підмурок?

— Ні, це виключається, — відповів Трепка. — Шибка не задимлена, а якби стріляли з підмурка, то на ній була б кіптява. До того ж і сила кулі порівняно слабка! Отже, виходить, що стріляли з досить далекої відстані. Щонайменше, думаю, метрів з двадцяти.

— Наприклад… з огорожі… — втрутився я.

— Або з того дерева, — капітан показав на яблуню навпроти вікна.

— З дерева? Та це ж просто смішно! — вигукнув професор.

— Можливо… — буркнув Трепка. — Чи не могли б ми тепер оглянути сад?

Сад у цю пору мав сумний вигляд. Була середина квітня, і дерева ще стояли голі, без листя. Тільки газони вже вкривала свіжа зелень. Трепка одразу ж попрямував до яблуні, яка стояла на гаданій лінії пострілу. Трохи далі на драбині стояв чоловік у захисному комбінезоні та окулярах і при допомозі спеціального апарата обприскував сусідню яблуню.

— А чи драбина часом не стояла вчора під цим деревом? — Трепка показав на яблуню навпроти вікна.

— Дуже можливо, — промовив професор. — Я не звернув уваги, але це дуже можливо. Можна запитати Котовського, — обернувся він до чоловіка з апаратом. — Це брат нашої господині, він доглядає сад.

— Не треба, — Трепка показав на сліди в траві. — Немає сумнівів, що драбина стояла тут.

Нагнувшись до землі, ми уважно, метр за метром, оглядали газон. І, нарешті, я знайшов те, що нас цікавило: гільзу від кулі.

— Ну що ж, для початку дуже непогано, Павелеку, — пробурмотів до мене Трепка, обтрушуючи руки. — Отже, стріляли звідси, точніше кажучи, з драбини. Дуже цікава історія… Тепер треба було б встановити, куди втік злочинець. Він міг вибігти через хвіртку на вулицю. Я помітив, що хвіртка не замикається ні на ключ, ні на защіпку, так же, професоре?

— Це правда, не замикається. Коли ми переїхали сюди, вона вже була така, і досі якось не полагодили замка.

— Не полагодили замка… Ну що ж, це буває. Отже, злочинець міг втекти через цю хвіртку. Але я бачу тут поблизу двері. Що то за двері, професоре?

— Це двері з кухні.

— Значить, він міг утекти й через ці двері, особливо якщо він живе у вашому домі, — але це теж тільки припущення. Ходімо тепер назад у будинок. Мені хотілося б задати вам кілька питань, професоре.

Зручно розмістившись у кріслах, ми деякий час мовчали.

— Ну то й що ви про все це думаєте? — стомленим голосом запитав нарешті професор.

— Дуже смішна історія.

— Смішна? — здивувався Містраль. — Невже замах на чиєсь життя може бути смішним?

— Скоріше це дуже дивна історія, — промовив Трепка. — Чи не подумали ви, що людина, яка хотіла б вас убити, зробила б це, мабуть, трохи інакше?

— Не розумію…

— Мене, професоре, дивує те, що злочинець діяв так невдало. Стріляти з віддалі близько тридцяти метрів, уночі, з малокаліберного пістолета — значить, стріляти навмання. Це був несерйозний замах, схожий скоріше на дурний жарт.

— Жарт? Ну знаєте, капітане! — Професор явно образився на Трепку. — Стріляти в людину — далеко не жарт.

— Це правда, — кивнув головою Трепка. — Стріляти в людей — не жарт. У всякому разі нормальна людина цього не робить. Але я не це мав на увазі, коли казав, що замах був несерйозний. Я хотів сказати, що в даному випадку метою було не вбивство, а щось інше.

— То навіщо ж усе-таки стріляли? — запитав спантеличений професор.

— Саме про це я й хотів вас запитати.

— Мене? А звідки ж я можу знати?

— Чи немає у вас якихось особистих ворогів?

— Ворогів? Ні… не думаю. — Містраль на мить замислився. — Звичайно, як і кожній людині, одні симпатизують мені, інші скоріше ні… Але от що ні в кого немає причин стріляти в мене, — то це безсумнівно.

— Може, хтось вами незадоволений?.. Який-небудь співробітник або студент?

— Ні… немає нічого такого, що могло б бути причиною. Я ніколи серйозно ні з ким не сварився. Ви думаєте, що хтось із помсти хотів мені нагнати страху?.. Ні, це смішно!

— А може, це пов'язане з вашою науковою роботою? Чи ніхто не вимагав чогось від вас?

— Вимагав? Не розумію.

— Ви науковий працівник.

— Так, ви знаєте, — я гематолог…

— Може, хтось робив вам якісь пропозиції в зв'язку з вашою працею, хотів дістати від вас якісь наукові дані?

Професор почував себе явно ніяково.

— Ні, нічого такого не було. Це схоже на різні підступи, що мають місце в галузі технічних відкриттів, капітане. У медицині таких речей, на щастя, не буває.

— А чи не одержували ви якихось листів з погрозами, чи не мали телефонних розмов, де б вам щось наказували або забороняли?

Містраль розсміявся.

— Ви маєте на увазі шантаж? Ні, слово честі, нічого такого зі мною не було. Зрештою, повинен вам одразу сказати, що в мене немає ніякого добра. Ви ж знаєте, в якому становищі перебувають сьогодні наукові працівники.

Трепка заклопотано кашлянув.

— Словом, ви не можете пояснити причин цього дивного замаху?

— Аж ніяк. — Містраль підійшов до стінної шафки і дістав звідти пляшку французького коньяку. — Мабуть, це зробив якийсь божевільний. Мій приятель-психіатр, професор Яштин, розповідав безліч історій про кримінальні подвиги своїх підопічних.

— Ну, залишимо поки що цю тему, — промовив Трепка. — Хто живе в будинку?

— О, тут ціла купа людей, — відповів професор, наливаючи чарки. — Ну, насамперед — професор Касіца, директор нашого інституту, потім його син Міхал, новоспечений лікар, потім асистенти професора Касіци: доктор Заплон і доктор Протоклицька, мій асистент, доктор Йонаш, і панна Стор, лаборантка. Крім наукового персоналу, тут живе ще в службовій кімнатці біля кухні пані Котовська, наша господиня.

— Ви говорили з ними про цю пригоду?

— Так. Я згадав про це під час сніданку.

— Ну й що?

— Нічого. Усі в той час були дома, але ніхто нічого не бачив і не чув. Вибачте, пані Котовської тоді не було дома. Вона ходила до сусідки і повернулася лише після десятої.

— Ну що ж, — сказав Трепка, — нам лишається ще оглянути будинок.

— А що це вам дасть?

— Така вже формальність, — зітхнув Трепка.

Ми вільно ходили по віллі, бо Трепка, заздалегідь домовляючись з професором, обрав такий час, щоб нікого не було дома.

Будинок був триповерховий. Перший поверх займав вестибюль, з якого одні двері вели до малої бібліотеки, а другі — до кімнати професора Містраля. Через засклені двері з вестибюля можна було вийти в коридор, а звідти, пройшовши в двері з правого боку, потрапити до кухні. За кухнею приліпилася ще службова кімнатка господині. На другому поверсі була маленька лабораторія, а також три кімнати, зайняті професором Касіцою та його сином. Крім того, біля лабораторії містилася кімнатка панни Стор. На третьому поверсі жили асистенти — лікарі Заплон, Йонаш і Протоклицька.

— Це нагадує мені фаланстер Фур'є^[1], — пожартував Трепка, коли ми сходили вниз.

— Справді, — посміхнувся професор, — дехто називає нас комуною. Ми всі займаємось однією справою і проживаємо під одним дахом, але не зовсім добровільно. Це швидше господарська необхідність. Після переїзду з Вроцлава інститут не міг знайти квартир для наукових працівників. Нещодавно завдяки певній бюджетній автономії нам пощастило купити дві вілли: одну тут, а другу — в Пясечному. Віллу в Пясечному ми вважаємо за будинок відпочинку, хоча й там обладнали невеличку лабораторію, щоб можна було продовжувати свої досліди. Колись, як ми вже налагодимо своє господарство, «Пристань Ескулапа»^[2] буде дуже приємною дачею.

— «Пристань Ескулапа»? — здивувався Трепка.

— Обом своїм віллам ми дали назви. Певна річ, неофіційно і до деякої міри жартівливо. Ось цю ми назвали «Ізолятором», — не знаю, чи дуже влучно, — а ту, що в Пясечному, — «Пристань Ескулапа». Насправді ж вони називаються дуже прозаїчно: будинки Другого інституту дослідної гематології — № 1 і № 2.

— Так, це цікаво, — неуважно промимрив Трепка, заглиблений у свої роздуми. — Ця вілла має два виходи, правда ж, професоре?

— Звичайно. З вулиці — головний вхід до вестибюля через терасу, а від саду — боковий, що веде на кухню.

— Тобто в коридор і далі на сходи можна потрапити або з вестибюля, через ті засклені двері, або ж через кухню?

— Цілком правильно.

Трепка накреслив план і уважно розглядав його. Професор Містраль здивовано зиркнув на капітана. — Чому це вас так цікавить?

— Ви казали, професоре, що після тієї події виходили в сад. Але не сказали, через які двері — головні чи через кухню?

— Через головні.

— Через головні? — перепитав Трепка. — Чому? Як на мій погляд, то через кухню вам було ближче. Стріляли з боку саду, а до саду ведуть двері через кухню.

— Так, ви маєте рацію, — промовив трохи збентежено Містраль — Я хотів вийти через кухню, але двері з вестибюля були замкнуті.

— Ті скляні двері, що ведуть у коридор?

— Так. Вони були замкнуті на ключ. Тому я повернув і вибіг через терасу.

— Кажете, замкнуті на ключ… — Трепка насупив брови. — А хіба ці двері звичайно бувають замкнуті?

Містраль, здавалося, був збентежений цим запитанням.

— Та ні… скоріше ні… — відповів він невпевнено.

— Що ви розумієте під цим «скоріше»?

— Те, що в той час двері не повинні бути замкнуті. Пані Котовська замикає їх тільки о десятій годині.

— А вас це не здивувало?

— Я не звернув уваги на це.

— Як ви гадаєте, хто міг замкнути ті двері?

— Не маю уявлення.

Деякий час Трепка мовчав.

— Ви згадували, що пані Котовської не було в той час дома…

— Справді. Її не було.

— …і що телевізор працював на всю потужність, — буркнув собі під ніс Трепка.

Більше він уже нічого не запитував, і на цьому наші відвідини закінчилися.

Через два дні Трепка приймав перші рапорти своїх підлеглих. Спочатку з'явився підпоручик Філіп, який допитував мешканців «Ізолятора». Трепка мав підстави доручити цю справу Філіпу, бо завжди був невисокої думки про його здібності. Якщо Трепка саме Філіпу довірив допит мешканців, то, видно, цій частині слідства капітан не надавав особливої ваги. Справді, протоколи, які подав Філіп, були напрочуд нудні і не вносили в справу нічогісінько нового. Всі були вражені замахом на професора Містраля, але ніхто нічого не бачив і не чув, бо нібито всі перебували в своїх кімнатах, дуже зайняті роботою. Крім того, надто галасливий репортаж по телевізору, напевно, заглушав усе. Підозру відносно того, що стріляти міг хтось із мешканців будинку, було відкинуто категорично і з святим обуренням. Сусіди одностайно твердили, що з професором Містралем у них чудові стосунки. А проте питання про замкнуті на ключ двері лишалося нез'ясованим! Ніхто не признався, що замикав їх, і це непокоїло, бо хтось же повинен був замкнути. Щодо Котовської, то вона сказала, що до одинадцятої години була у пральні, і назвала свідків, які могли це підтвердити. Справді, дев'ять згаданих нею жінок, у тому числі й хазяйка пральні, якась пані Пацько, не вагаючись, підтвердили це, бо в їхньому товаристві пані Котовська була добре відома своїм надзвичайним талантом злословити на своїх ближніх. Щодо замкнутих дверей, то Котовська заявила, ніби й справді хотіла їх замкнути перед сном, як це вона щоденно робить, але з подивом відзначила, що двері вже замкнуті. Проте довше над цим фактом вона не роздумувала, вважаючи, що замкнув їх хтось із мешканців будинку.

Я здивувався, що Трепка, здавалося, був задоволений рапортом Філіпа. Доброго настрою капітана не змогли зіпсувати навіть наступні, теж не дуже втішні рапорти. Зброї, з якої вилетіла ота куля, не знайшли і навіть не знали, де її шукати. Не вдалося також зібрати докладнішої інформації про мешканців «Ізолятора».

Сержант Жачек доповів, що всі мешканці будинку лише рік проживають у Варшаві, отже, розвідку належить провадити скоріше в тому місті, де ці люди жили раніше, тобто у Вроцлаві. Якщо ж говорити про варшавські характеристики мешканців, то вони у всіх просто чудові і з виробничого погляду, і з морального. Винятком міг бути хіба що доктор Заплон, якому приписували зловживання алкогольними напоями, а також Міхал Касіца. Цього неодноразово карали за порушення правил вуличного руху і деякі інші чудернацькі вихватки, — він, наприклад, купався в забороненому місці, прикидався на вулиці трупом, вивішував на вуличних стовпах непристойні оголошення. А якось річкова міліція витягла його з Вісли.

«Має щастя хлопець, — подумав я, — що провів той вечір біля телевізора, бо в противному разі з такою характеристикою важко було б виправдатися».

— Ну і що, Жачек, це все? — Трепка вже складав у портфель нотатки.

— Є ще тільки оце, — сержант подав Трепці вирізку з газети.

— Цікаво! — пожвавився Трепка. — Професор не згадував нам про це.

Виявилося, що ми їдемо не самі. Разом з нами вирушила доктор Протоклицька, асистентка професора Касіци, енергійна худорлява жінка років під сорок. Як повідомила вона сама, її місія у «Пристані» має спеціальний характер і полягає в «організації свят». Ось чому вона взяла з собою багато речей. Через цей багаж подорож була не дуже приємною. Місця в тісній машині не вистачало, і я мусив держати на колінах купу різних коробок та коробочок, а також багатообіцяючі бутлі приємної обтічної форми. Єдиною втіхою було те, що багаж викликав у мене святковий настрій. Як холостяк, що харчувався по міліцейських їдальнях, я мріяв про справжні домашні свята.

На жаль, я з прикрістю відзначив, що в своїх благородних сподіваннях був у цьому товаристві похвальним, але єдиним винятком. Обличчя моїх супутників свідчили, що ці люди охоплені думками, далекими від приємного святкового настрою.

Містраль вів машину похмурий і зосереджений. Трепка сидів замислений праворуч від нього, а пані Протоклицька — на задньому сидінні біля мене, з завзяттям, гідним кращої справи, перегортала якийсь медичний журнал. Я не без подиву зауважив, що за всю дорогу Містраль і Протоклицька не обмінялися жодним словом. Мовчання Містраля ще можна було пояснити — він перебував у гнітючому стані людини, на яку вчинили замах, — але гірко стиснуті губи доктора Протоклицької були для мене загадкою. На вигляд це була товариська жінка. Я чув, як перед виїздом вона жваво розмовляла з доктором Йонашем. Що ж трапилося? Дідько б його взяв!

Хоч у мене й немає великих здібностей у цьому відношенні, але все ж я вважаю, що обов'язок джентльмена — розважати жінку розмовою. Тому після короткої внутрішньої боротьби я зробив спробу зав'язати розмову.

— Свята обіцяють бути досить приємними, — сказав я голосно.

— Ви так думаєте? — доктор Протоклицька байдуже глянула на мене поверх журналу.

Я красномовним рухом любовно погладив бутель, хоч у мене, слово честі, немає особливих нахилів у цьому напрямі, і зробив я це тільки для того, щоб підтримати розмову.

— А, ви он про що! — доктор Протоклицька поблажливо усміхнулася. — Мушу вас розчарувати. У бутелях, які ви тримаєте в себе на колінах, — амінокислоти.

— А… амінокислоти, — повторив я, відчуваючи, що мій святковий настрій лопнув, і з огидою відсунув пляшку.

— Ми веземо трохи готових аптечних ліків. Професор Касіца доручив мені забезпечити нашу лабораторію у «Пристані».

— Ви, здається, згадували про організацію свят, — зауважив я несміливо.

— Так. У відношенні часу для наших лабораторних робіт. Якщо ви маєте на увазі кухонні справи, які, здається, цікавлять вас найбільше, то зверніться, будь ласка, до нашої господині, пані Мацьошекової. Кулінарні здібності — її незаперечна позитивна якість, тільки, боюся, чи не єдина.

На. цьому наша розмова остаточно застряла, і доктор Протоклицька знов уткнула ніс у свій журнал.

Суботній вечір докорінно змінив становище, а разом з тим і мою думку про «Пристань» як про спокійний закуток. Десь о п'ятій годині з'явився доктор Йонаш. Він привіз із собою Галіну Стор — невеличку чарівну панну, яка виконувала обов'язки лаборантки, а перед самою вечерею приїхав, нарешті, машиною професор Касіца, товстий, веселий чоловік у спортивній куртці і габардинових штанях, який одразу наповнив усю «Пристань» своїм гучним басом. Асистент доктор Заплон, що прибув разом з ним, з самого початку звернув мою увагу своєю чудернацькою поведінкою. У капелюсі, насунутому на самі очі, закривши половину обличчя шарфом, він виліз із машини і, прицілившись з пістолета в Мацьошека, який стояв поблизу з найстаршим сином Томеком, крикнув:

— Руки вгору!

З пістолета цівкою бризнула вода. Побачивши наші здивовані обличчя, Заплон засміявся, вручив хлопцеві пістолет і сказав:

— Це тобі, Томеку. Поливатимеш хлопців на Великдень^[3].

У вестибюлі він раптом підійшов до мене, боляче ляснув по спині.

— А, добродію! — розсміявся. — То це ви той англієць! Що це, в дідька, у вас в усій Польщі немає родичів, що ви надумали проводити Великдень у цій глушині?

— Немає, — відповів я вражений. — Тітка, яку я хотів відвідати, померла. Я не встиг навіть на похорон.

— А в нього хто помер? — Заплон, в'їдливо посміхаючись, показав на Трепку.

Не встиг я щось відповісти, як він узяв мене під руку і відвів у куток.

— Без жартів, колего, — прижмурив око, — ви з міліції?

— Що таке? — видавив я, намагаючись приховати своє збентеження.

— Я трохи розуміюсь на цьому. Два роки різав трупи в інституті судової медицини і випадково бачив вас з підпоручиком Філіпом, моїм давнім другом… Не бійтеся, — захихикав він, — я не викажу вас. Ходімо краще вип'ємо по чарці.

— Але ж ви помиляєтесь, це якесь непорозуміння, — намагався я захищатись, — я справді до тітки…

— Байдуже, — сказав Заплон, — тоді ходімо, розважитесь після втрати тітки.

Я відмовився, вдаючи обурення, і, вирвавшись від нього, негайно повідомив про цей неприємний випадок Трепку.

Капітан був приголомшений.

— Можливо, друже, ми не дуже вдало перевтілилися., проти збігу обставин важко чимось зарадити. Не знаю навіть, що й робити. Може, краще було б підняти забрало?

— Обіцяв не розголошувати, — промимрив я.

— Я повинен поговорити з цим чоловіком, — сказав нервуючи Трепка.

Повернувся він лише за годину, несучи з собою міцний запах алкоголю.

— Цей чоловік справді розгадав нас, Павелеку, але обіцяв мовчати. Сказав, що це його бавитиме. Проте я, хлопче, в розпачі.

— Що ж ви вирішили?

— Цей тип вискочив тепер у місто відвідати якихось приятелів. На певний час ми в безпеці.

Дві молоді дівчини вийшли з кухні, і Трепка замовк. То були помічниці Мацьошекової, які прибирали в кімнатах і допомагали на кухні.

— Веселих свят вам! — пробурмотіли несміливо, проходячи біля нас.

— Веселих свят! — відповів Трепка, погладжуючи себе по лисині. — Не знаю, Павелеку, чи здійсняться ці побажання, — додав він за хвилину.

— У вас погані передчуття?

Трепка похмуро мовчав.

На кухню ввійшла доктор Протоклицька, й до нас одразу долетів відголос невеличкої суперечки.

— Як ви могли, Мацьошекова, відпустити в цей час дівчат, адже нічого не прибрано. Раковина на кухні забита. У відрі сміття. Невже це так і залишиться на свята?

— Вони хотіли обов'язково встигнути до костьолу. Як же не відпустити, — захищалася Мацьошекова. — Мій старий закінчить свої справи і винесе ввечері це сміття.

З містечка долинув постріл. Потім другий, третій.

— Хлопці стріляють карбідом, — пробурмотів Трепка. — Я колись теж стріляв. Під час великодньої служби завжди стріляють. Не знаєш, що робить професор Містраль? — раптом запитав він.

— Нещодавно був у своїй кімнаті. Хвилин п'ятнадцять тому я чув, як Мацьошекова запитувала, чи вийде він вечеряти. Професор відповів, що погано себе почуває і вечеряти не буде.

— Я хотів би його побачити, — буркнув Трепка і попрямував до сходів.

На наш подив, професора в кімнаті не було. Схвильований Трепка постукав у лабораторію.

За дверима почулося чалапання, а потім роздратований голос професора.

— Хто там?

Почувши, що це ми, Містраль прочинив двері. Він був у білому халаті. В руці тримав «тестфільм», прилад для виявлення шкідливого випромінювання. В глибині лабораторії перед рентгенівським апаратом ми побачили нерухому морську свинку.

— В чому справа? — запитав професор майже грубо.

Ми хотіли довідатись, як ваше здоров'я, професоре.

Живу, як бачите, і прошу не заважати. — І Містраль зачинив перед нами двері.

Трепка закусив губи і витягнув годинник.

— До вечері лишається півгодини, — сказав він. — Погуляймо в саду.

У мене серце спинилося в грудях і мурашки пробігли по спині. У жовтому світлі ліхтарика я помітив металевий блиск дула.

Поки я зорієнтувався в ситуації, темна фігура скочила до нас і зупинилася мов укопана. Світло погасло, потім блиснуло знову, посуваючись по нас від ніг до голови.

— Хай вам грець! Це ви, Дзярмага? — почувся знайомий голос.

Поручик Журка ховав пістолет.

— Що ви за полювання тут влаштовуєте, Журка? — гаркнув сердито Трепка.

— Мене викликали. Я прибув. Побачив дві підозрілі тіні, які снували вздовж стіни. Кинувся до них. — Журка, як завжди, висловлювався точно. Точність у висловленні своїх думок була однією з багатьох похвальних рис поручика Журки.

— Ви самі?

— З сержантом Ройковою і Кайтусем, як ви й хотіли. Ройкова в альтанці. Кайтусь на посту в прохідній будці. Звичайно, тихо, не виявляючи себе.

— Чую, — зітхнув Трепка.

— Як це? Не розумію, що ви чуєте?

— Чую, як лютує та бестія Реза. Вона, здається, не терпить конкуренції.

— Жахлива тварюка. Мало не розірвала мені штанів, — підтвердив поручик.

— Слухайте, Журка, — запитав Трепка, — чи це не ви заглядали через вікно до кухні?

— Через вікно? Ні. А що?

— Та тут хазяйці привиділося. Ви давно тут?

— Щойно приїхав. Саме йшов до вілли, коли сталася ця прикра помилка.

Крім нас, ви нікого в саду не зустріли?

Ні душі. Але що, власне, тут діється?

— І багато чого й мало. Залежно від того, як дивитись.

— Конкретно?

— Боюся нового замаху.

— Є підозрілі? Маєте когось на увазі?

— Занадто багатьох, щоб це вам щось з'ясувало.

— Ну то на дідька ви мене викликали?

— Я відчував, що вести цю справу вдвох нам не під силу. Ви ж знаєте, що ми тут інкогніто.

— Ну його к чорту! Запобігання злочину — це не моя функція.

— Я вважаю, що ваша участь необхідна. Це надзвичайно важлива справа.

Журка підозріливо глянув на Трепку, але, видно, сприйняв його слова за чисту монету, бо спитав у відповідь:

— Чим я можу допомогти?

— Ідіть наверх і представтесь. Поки що, думаю, цього вистачить.

— Вистачить? Для чого? — здивувався Журка.

— Для того, щоб спинити вбивцю.

Журка знову підозріливо глянув на Трепку, — чи не кепкує він бува, — але обличчя капітана було цілком серйозне.

— Розумію, — сказав поручик і пружною ходою рушив по сходах тераси.

Якщо коли-небудь мені доводилося бачити Трепку, захопленого зненацька, то це було саме в ту мить. Ми були настільки вражені, що деякий час не могли зрушити з місця. Потім усі разом кинулися до дверей. Панна Стор відступила в кімнату, даючи нам прохід. У першу мить я, не помітив Містраля. Мій погляд спочатку впав на ліжко, заставлене стільцем, на якому висів костюм. Я подумав, що професор лежить у ліжку, і кинувся в той бік. Але ліжко було порожнє. Тільки розглядівшись по кімнаті, я побачив руку, що нерухомо стирчала з глибини м'якого крісла біля вікна. Крісло було повернуте спинкою до дверей і затуляло професора.

Містраль сидів скорчившись, голова його звисала на груди. На ньому був домашній халат і м'які туфлі. Збоку на підлозі лежав розбитий шприц. Трепка підняв його.

— Ви дуже злякалися, дитинко?

— О так! — видавила панна Стор, притискуючи руки до грудей.

— Поклич доктора Заплона, — сказав мені Трепка. — Нехай візьме з собою фонендоскоп і термометр.

Заплон ще не спав. Лежав у костюмі на ліжку і переглядав якісь записи. Коли я сказав, що сталося, він присвиснув і скочив на підлогу.

А за хвилину, дивлячись, як спокійно і діловито Заплон оглядає труп, я подумав: «Цей весельчак на диво холоднокровна людина». Температура тіла професора становила 35 градусів, руки й ноги вже значно охололи. Все це свідчило про те, що смерть настала щонайменше годину тому. Ми глянули на годинник. Було двадцять хвилин на дванадцяту.

— Яка, на вашу думку, причина смерті? — запитав Трепка.

— Я не знав докладно стану здоров'я Містраля, — ухильно відповів Заплон. — Може, Йонаш міг би щось про це сказати.

Я пішов по Йонаша. Той уже спав. Якомога тихше я стягнув його з ліжка і повідомив про смерть професора, Йонаш був невимовно вражений. Коли він надівав домашній халат, руки його тремтіли. Потім він довго не міг знайти окулярів. У вестибюлі загубив фонендоскоп.

— Це неможливо… Боже…. це ж неможливо… — белькотів невиразно всю дорогу.

Йонаш нервово оглядав тіло. Особливу увагу звернув на ротову порожнину. Раз у раз витирав лоб носовою хусткою. Нарешті випростався й безпорадно розвів руками.

— Не розумію, — промимрив, — нічого не розумію… Я вислухував професора сьогодні після вечері… У нього були ревматичні болі, це правда, але ж ніякі ускладнення йому не загрожували… Тиснення було нормальне.

— Інфаркт? — підказав Заплон.

— Це виключається, — Йонаш похитав головою, — серце здорове. Щоправда, певні зміни внаслідок ревматизму у професора були. Кінець кінцем, це завжди позначається на серці. Але зміни ці дуже незначні… — Йонаш знову витер лоб. — Скажу вам одверто: мені здається, що професор помер не своєю смертю.

— Вам так здається тільки тому, що смерть раптова? — запитав Журка.

— Я помітив… — Йонаш завагався, — помітив, що ротова порожнина трохи налита кров'ю, слизиста оболонка рухла. Це може бути наслідком вживання міцного алкоголю… Цей запах… Ви, колего, відчуваєте цей запах? — звернувся він до Заплона.

Заплон ствердно кивнув головою.

— Справді, схоже на те, що професор хильнув перед смертю, хоч такі ознаки можуть бути і в іншому випадку. Мені, наприклад, здається, — Заплон примружив очі, — що професор отруївся ціаністим калієм.

— Або, точніше, його отруїли, — сказав Журка.

Йонаш закусив губу. На хвилину запанувала важка тиша.

— З вашого дозволу, панове, — процідив Журка, втупивши погляд в асистентів, — будемо дотримуватися цієї версії.

— В гарне становище ми потрапили, — пробурмотів Заплон, хоч мені здавалося, що він не дуже засмучений. — Не обійдеться без розтину, протоколів і галасу в пресі. Словом, почнеться слідство, колего Йонаш, а слідство в кар'єрі лікаря — це дуже неприємна історія.

— Так, це неприємна історія, — зітхнув Трепка, — приглядаючись до блідого Йонаша.

— Між нами кажучи, для вас, панове, теж, — Заплон злорадно посміхнувся. — Три дні пильнувати жертву і не вберегти. Ох, запобігання — це надзвичайно важка річ. У нас, лікарів, теж є такі турботи, Йонаш і Галінка здригнулись.

— Як це… Що ви хочете цим сказати, колего Заплон?!

— Я хотів, цим сказати, що бувають іноді святкові гості спеціальних категорій, правда ж, поручику Дзярмаго?

Я безпорадно глянув на Трепку. Капітан був лютий.

— З міліції! — видавила Галінка, дивлячись то на нас, то на Заплона, який злорадно посміхався. Очі панни Стор знову стали круглі.

Трепка закусив губи. Але нам не залишалось нічого іншого, як зробити добру міну при поганій грі. Вимушено посміхнувшись, ми відрекомендувалися.

Йонаш і Галінка були в однаковій мірі налякані.

— Ох, це жахливо!.. — прошепотіла Галінка. — Я ніколи б не подумала… Ви зовсім не схожі на міліціонерів. Ви були такі милі…

— Хіба це змінює становище, дівчинко? — привітно запитав Трепка.

— Ні, ні… але це жахливо. Таємна міліція дома. Боже! Подумати тільки, що ви за нами шпигували!

— Хоч й без особливих наслідків, вірніше, з досить плачевними, — зухвало кепкував Заплон.

— Ви страшенно злі, докторе, — зауважив Трепка.

— Признаюсь, я відчуваю величезне задоволення, коли бачу міліцію в скрутному становищі. Не знаю навіть, звідки це в мене. Може, тому, що колись, ще в дитинстві, ми гралися на своєму улюбленому Таргувку в злодіїв та поліцаїв, і я завжди був злодієм.

Трепка засопів. Неприхований цинізм Заплона явно дратував його.

— Раджу вам прикусити язика, докторе Заплон, бо можете колись потрапити в халепу.

— Невже? — Заплон ущипливо посміхнувся.

— Хто знає, чи не доведеться нам пограти ще раз у ту цікаву гру з Таргувка.

— Ох, я був би невимовно вдячний, якби вам пощастило воскресити спогади мого ангельського дитинства.

— Досить жартів над покійником, панове, — суворо обрізав Трепка. — Поручику Журка, попросіть усіх мешканців нагору.

— Господиню теж?

— Мацьошекову та її чоловіка залиште. Допитаємо їх пізніше. Ройкову поставте у вестибюлі внизу. Щоб ніхто не виходив з будинку.

Коли Журка вийшов, Трепка велів мені подзвонити до Варшави і викликати поручика Пайкерта і його експертів, а також попросити відрядити кількох чоловік до відділення міліції в Пясечному.

Через півгодини Журка закінчив переглядати записи, які я зробив на полях справи.

— Припустімо, що в порошку, який дали прийняти Містралю, був ціаністий калій чи якась інша отрута, — сказав він.

— Уже в самому порошку, — втрутився я, — наскільки мені відомо, були отрути, які в більших дозах можуть викликати смерть.

— То правда… але зараз мене цікавить інше. Я думаю, хто і як міг додати в порошок цю отруту.

— Ну, найлегше це міг зробити Йонаш.

— Йонаша тут навряд чи можна брати до уваги, — заперечив Журка, — він зовсім не здається мені настільки легковажним, щоб зробити такий дурний вчинок. Підозра відразу впала б на нього.

— Ви думаєте, що хтось міг підсипати отрути в баночку, з якої Йонаш брав порошки, чи зіпсувати терези, якими він користувався?

— Ні. Це малоймовірно. Думка дати професорові щось снотворне виникла порівняно пізно, і Йонаш зараз же пішов у лабораторію. Я думаю, що скоріше хтось міг замінити готовий уже порошок у кімнаті професора. Замінити зовсім або, скориставшись з неуважності Містраля, досипати чогось. Одно тільки ясно: вороги скористалися з нагоди, яку давала хвороба професора. По-моєму, треба звернути увагу на доктора Йонаша, доктора Протоклицьку, професора Касіцу, ну і Мацьошекову. От, мабуть, і всі. Панни Стор це не стосується, бо вона одразу ж після вечері вийшла з дому.

— Є ще доктор Заплон, — додав я.

— Заплон теж, мабуть, відпадає. Він пішов у місто задовго до вечері і не міг навіть знати про те, що професор несподівано захворів.

— А може, він після цього зараз же вліз через вікно? Його кімната міститься біля кімнати Містраля, а під вікнами тягнеться широкий карниз.

— Дурниці, — усміхнувся Журка. — До того ж віконниці були зачинені. Я сам їх зачинив. Ми знаємо, що з усіх чотирьох названих осіб цього вечора в кімнату професора заходили двоє: Йонаш і Мацьошекова. Останнім заходив до професора Йонаш, коли заносив йому порошок, хоча…. власне, треба було б це перевірити. Міг ще хтось увійти, коли вас не було у вестибюлі. Ви ж виходили надвір.

— Це правда, — підтримав я, — ми виходили, коли Мацьошекова підняла переполох із цим обличчям у вікні.

— Скоріше, вона вас виманила, — буркнув Журка. — Обличчя у вікні! Невже ви так легко піймалися? Це ж дуже заплутує справу. Хто знає, що могло трапитися за цей час там, нагорі.

— Ну, не знаю, чи можна так сказати, — промимрив я ображено. — Як би там не було, а нагорі у вестибюлі лишалося тоді двоє: Йонаш і Протоклицька.

— Якщо говорити точно, — сказав Журка, — то троє. Бо, йдучи на другий поверх, я зустрів на сходах Мацьошекову. Але що з того, — адже ці люди могли бути в змові.

— Сумніваюсь, — відповів я. — Протоклицька і Мацьошекова не терплять одна одну.

— Комедія про людське око; тут усе може бути. А якщо навіть це й правда, то не забувай, що спільність інтересів може об'єднати навіть ворогів. Але поки що облишимо це. Мене більше цікавить, що робила Мацьошекова в кухні, коли побачила те фантастичне видіння. В ту пору, здається, їй уже нічого було там робити.

— Мабуть, що так, — підтвердив я. — В цей час вона мала бути скоріше десь у пекарні.

— Де та пекарня?

— На городі біля парників.

— Треба буде оглянути ту місцевість, — зауважив Журка. — Крім того, треба перевірити, що вона робила у вестибюлі, коли ми вийшли надвір.

Відчинилися двері, і до кімнати ввійшов задоволений Трепка.

— Ну, перший крок зроблено, — обізвався він. — Уже відомо, звідки взяли отруту. З баночки в лабораторії зникло чотири грами: ціаністого калію. Це підтверджують одностайно Галінка Стор і Протоклицька. Обидві вони налякані. Я забрав цю баночку. Цікаво, чиї відбитки пальців ми на ній знайдемо.

— Може, знайдемо, а може, й ні, — пробурмотів Журка. — У кого були ключі від шафки з отрутами?

— У доктора Протоклицької, Галінки і обох професорів. Доктор Протоклицька при нас віддала свій ключ Йонашу. Крім того, звертаю вашу увагу на одну обставину: у професора Містраля ми не знайшли ніяких ключів.

— Розумію… А який на вигляд ключик від шафки з отрутами?

— Це ключик від англійського замка. Ось… — Трепка витягнув з кишені два плоскі ключики. — Я забрав їх на всякий випадок.

— І ще треба не забувати, — втрутився я, — що шафку тільки недавно почали замикати спеціальним ключем. А раніше кожен мав доступ до отрут.

— Коли востаннє перевіряли вміст баночки?

— Шість днів тому, у понеділок, коли доктор Протоклицька веліла поставити англійський замок.

— А після цього хтось заглядав до шафки?

— Ніхто не признається.

Журка глянув на годинник. Була перша година.

— Мабуть, почнемо допити.

— Я теж так думаю, — згодився Трепка. — Найкраще кувати залізо, поки воно гаряче.

Йонаш уже встиг трохи заспокоїтись і прийшов поголений, вичищений, від нього пахло лавандою. Тільки почервонілі повіки за окулярами свідчили про безсонну ніч.

— Сідайте, — Журка підсунув крісло професора. Йонаш здригнувся.

— Я краще сяду на стілець…

— Сідайте на стілець, — погодився Журка. — З якого часу ви знали професора Містраля?

— Ще з студентських літ, тобто вже шість років.

— З Вроцлава?

— Так, з Вроцлава. А ближче я узнав його з того часу, як став працювати у нього асистентом, тобто два роки тому,

— Яким насправді був професор Містраль?

— Не зовсім розумію, про що ви питаєте. Що, власне, я маю вам сказати?

— Говоріть, що хочете, — відповів Журка. Йонаш здивовано глянув на нього.

— Якщо говорити про нього як про вченого… — видавив нарешті Йонаш, — якщо говорити про нього як про вченого, то це була видатна людина. Так, видатна. Боюся, що наша наука зазнала непоправної втрати, хоч, може, професора й не оцінили як слід. Так, безумовно, не оцінили.

— Чому?

— Ну… якщо йдеться про мою власну думку, то я вважаю, що професор був одним з найвидатніших польських гематологів, а в останній період, може, навіть найвидатнішим. Та це не тільки на мій погляд. Цю думку поділяли в наукових колах, — адже саме професора Містраля обрали делегатом на всесвітній з'їзд у Токіо.

— Гаразд. Ну, а якщо говорити про стосунки в самому інституті?

— В інституті?.. — Йонаш завагався.

— Так, в інституті, — повторив Журка.

— Стосунки в інституті були абсолютно нормальні. Наш директор, професор Касіца, — ви вже познайомилися з ним, — дуже милий начальник, ставиться до всіх нас по-товариськи… Можливо, іноді він здається трохи безцеремонним, але в нього золоте серце.

— А чи не траплялося часом якихось суперечок між обома професорами?

— Не пригадую.

— А решта співробітників? Які стосунки були між ними і професором Містралем?

— Чудові. Професор Містраль був, особливо останнім часом, на виняткових правах в інституті і залежав від професора Касіци скоріше тільки формально. Досліди він провадив самостійно і, власне, не мав контактів ні з ким, крім найближчих співробітників.

— Тобто, крім вас, докторе, і панни Стор?

— Так.

— Ну, а що ви можете сказати про професора Містраля як його асистент? А у вашій спільній праці все було добре?

— Я не міг нарікати. Правда, професор Містраль був дуже вимогливий, я б сказав, навіть педантичний, але я й сам люблю порядок.

— Одним словом, ви підійшли один одному.

— Можна й так сказати, — посміхнувся Йонаш.

— А про панну Стор теж можна так сказати?

— Думаю, що можна. Професор був дуже задоволений нею. Він довго не міг знайти собі відповідної лаборантки. За ці два роки їх змінилося з півдюжини.

— І нарешті знайшов.

— Так, аж у Кельцях, причому зовсім випадково. В минулому році професор побував у місцевій лікарні, де працювала панна Стор, і там звернув на неї увагу.

— Як ви гадаєте, хто міг убити професора? — несподівано запитав Трепка.

Йонаш здригнувся.

— Не уявляю собі… — видавив він. — Зовсім не уявляю…

— А ви не знаєте, з якою метою міг би хтось убити професора?

— Ні… ні… не бачу жодної причини! — відповів Йонаш не замислюючись і якось несподівано палко.

— Що сталося з ключем від кімнати професора? — зненацька спитав Трепка.

— З ключем від кімнати? Не розумію, що могло з ним статися… — Йонаш, здавалося, був дуже здивований.

— Ключ пропав, — відповів Трепка.

— Я нічого про це не знав.

— А вчора ввечері ви бачили ключ у дверях професорової кімнати?

— Я не звернув на це уваги.

— Ви розумієте, що професор умер після того, як прийняв ваш порошок? — втрутився Журка.

— «Після» ще не означає «в результаті», — гостро відповів Йонаш.

У мене склалося враження, що він був підготовлений до цього питання.

— А ви певні, що не помилилися в дозі тих… тих снотворних ліків? — знову спитав Журка, неприємно наголошуючи на останніх словах.

— Цілком певен. Я відміряв точно і старанно. Якщо мова йде про natrium phenylaethylbarbituricum, то доза, яку людина може прийняти без будь-якої шкоди для здоров'я, становить 0,1 грама. Я дав лише 0,08 грама.

— У порошку був тільки той натріум фени… фени… — Журка ніяк не міг перебрести через важку греко-латинську назву.

— Phenylaethylbarbituricum, — посміхнувся Йонаш. — Ні, не тільки natrium phenylaethylbarbituricum. Я додав ще нешкідливі дози phenacetini, amidopyrini та codeini phosphorici.

Ми перейшли до лабораторії.

— Отже, ви рішуче твердите, що отрути в порошку не могло бути?

— В усякому разі я її туди не домішував, — спокійно сказав Йонаш.

Я помітив, що Йонаш ставав дедалі впевненішим у собі. Тепер він уже нічим не нагадував тієї розгубленої людини, якою був минулого вечора. Невже слідство йшло хибним шляхом?!

— Якщо ви не домішували, — буркнув Журка, — то це зробив хтось інший. Хто б це міг бути? Як ви думаєте?

— Не бачу, хто міг би це зробити. Коли я вийшов з лабораторії, у вестибюлі на другому поверсі був тільки професор Касіца.

— Хвилиночку, — Журка зацікавлено нахилився, — значить, ви виходили з лабораторії?

— Я зійшов униз до своєї кімнати по цигарки.

— І довго вас не було в лабораторії?

— Не знаю… мабуть, хвилин п'ять.

— Ви п'ять хвилин шукали цигарки?

— По дорозі я зайшов до туалету, — пояснив Йонаш.

— А двері лабораторії лишили незамкненими?

— Ну, звичайно, — здивувався Йонаш. — Та від кого б я мав їх замикати?

— А повернувшись, ви не помітили в лабораторії якихось змін? Вам нічого не впало в очі? Ніхто там не нишпорив?

— Ні… я нічого не помітив.

— Ви певні, що ніхто не заходив до лабораторії?

— Ні… як же…. Професор Касіца заходив.

Ми переглянулись.

— І ви тільки зараз про це говорите!.. — зітхнув Журка.

— Ви ж питали не про те, хто заходив, а про те, чи не нишпорив хто в лабораторії.

— Ну гаразд, гаразд, — розхвилювався Журка. — Отже, ви застали Касіцу в лабораторії?

— Вірніше, в дверях.

— А як поводився професор?

— Він був трохи схвильований. Сказав: «Треба було б дати щось Кайтусеві на сон. Пищить страшенно і бігає мов скажений».

Журка ледве стримав посмішку.

— У вас тут є тезка, — звернувся він до Трепки.

— Вас теж звати Каєтан? — поцікавився Йонаш.

— Так, друже, — відповів вражений Трепка. — Але це не причина, щоб відхилятися від теми.

Журка підійшов до клітки і розглядав морських свинок.

— Яка з них називається Кайтек? — запитав він.

— Ота велика, з хвостом і довгою шерстю, — неохоче, показав Йонаш.

— Скажена якась! Це справді морська свинка?

Йонаш ствердно кивнув головою.

— Мабуть, якась спеціальна порода?

— Це мутант.

— Нагадує скоріше щура-кабаргу. Справді жахливо нервове створіння і бігає на двох лапах. — Журка доторкнувся крізь грати до морди тваринки.

У відповідь Кайтусь пронизливо запищав, показавши великі передні зуби, потім блискавично повернувся, висунув крізь грати хвіст і вдарив ним Журку по обличчю.

— Сердита тварюка!.. — поручик гидливо витерся. — Навіщо ви тримаєте таку потвору?

— Як курйоз, — усміхнувся Йонаш. — Це єдиний у своєму роді випадок мутації.

— Справді винятковий, особливо якщо говорити про хвіст, — буркнув Журка. — Але повернімося до справи. Про що я хотів ще запитати вас, докторе… Ви пам'ятаєте, як Мацьошекова зчинила переполох — ніби хтось заглядає на кухні у вікно?

— Так, пригадую, — Йонаш здивовано глянув на Журку.

— Капітан Трепка і поручик Дзярмага вибігли тоді надвір. У вестибюлі залишились тільки ви вдвох, тобто ви і доктор Протоклицька. Ніхто з вас не заглядав тоді до кімнати професора Містраля?

— Ні… Навіщо?

— Потім повернулася Мацьошекова, так же?

— Так, — кивнув Йонаш.

— Чого вона повернулася?

— Принесла професорові щось пити.

Журка схопився з місця.

— Пити?

— Так.

— У чому?

— В склянці.

— Що було в тій склянці?

— Я не нюхав. Судячи з кольору, вишнівка, — спокійно відповів Йонаш. — Професор Містраль щоденно перед вечерею випивав чарочку.

— І ви тільки тепер про це говорите! — розхвилювався Журка.

— Я відповідав на запитання, — пробурмотів Йонаш.

Журка підвівся і нервово ступив кілька кроків уздовж кімнати. Потім сказав:

— Дякую, докторе. Поки що досить. — А коли ми повернулися до кімнати Містраля, додав: — Ну, справа ускладнюється. Я хотів би тепер побачити Мацьошекову. Цікаво, що вона нам скаже.

Я застав Мацьошекову на кухні. Закачавши рукава, вона поралася біля переповненої раковини. Побачивши мене, витерла червоні підпухлі очі. Я глянув на мокрий паркет і переповнену раковину.

— Що це тут сталося?

— Хіба не бачите, раковина забилася. Весь час кажу дівчатам, щоб не виливали сюди всякої всячини, так де там, — завжди роблять по-своєму. З учорашнього дня так стоїть. Поспішали, нікчеми, до костьолу — все так і покинули. От і мусиш у таке свято возитися. Просто гріх, але й так залишити — це теж гріх. А тут і робота з рук валиться, сліз не стримати… Боже, боже, в який час ми живемо!.. Як забрали сьогодні вранці професора, то я місця собі не могла знайти. Скільки гірких сліз пролила!.. Але тут навіть поплакати не дадуть. Пані баронеса відразу: «Чи ви, Мацьошекова, батька втратили?» Батька не батька, але ж людина — то не собака. Як подумаю, що ще вчора він говорив мені: «Мацьосю, що ж це ви забуваєте про мене, а я такий хворий», то аж серце стискається. Таке нещастя! І кажуть — отруєний! Боже милосердний! А таки правда, мене ще вчора мучили передчуття… І те обличчя у вікні. То був знак, добродію. Знак! Ви теж чогось чекали… Кажуть, що будинок три дні був під наглядом… Ви теж щось думали. Боже милий, хто б подумав, що ви з міліції! У цих окулярах і таке інтелігентне обличчя. Присяглася б, що ви вчитель. Ну й як, ви вже щось знайшли? — запитала раптом Мацьошекова з такою звичайною цікавістю, яка зовсім не відповідала її попередньому настрою.

— Шукаємо помаленьку, — сказав я, — ми саме подумали, що ви могли б нам дуже допомогти…

— Я? — Мацьошекова відкрила рот і злякано дивилася на мене.

— Ви всіх тут знаєте. Ми хотіли б поговорити з вами.

— Зараз?

— Так.

— Ну що ж, гаразд… — зітхнула Мацьошекова й почала знімати фартух.

Я помітив, що перед дверима професорового кабінету вона боязливо перехрестилася, немовби вирушаючи в небезпечну мандрівку, а потім — тільки-но сіла на стілець, який підсунув їй Журка, одразу розплакалася. Журка заклопотано метушився біля неї, не знаючи, що робити.

— Заспокойтеся, — повторював він безрезультатно. — Ну, чого ж ви плачете?

— О господи… така людина… — плакала Мацьошекова. — Таку людину отруїти… на самісінькі свята… Кара божа… впаде на нас… на весь цей проклятий дім… а я казала… я ж казала, що це нечисте місце. Не захотіли освятити…

— А чому ви називаєте цей дім нечистим?

— Хіба ви не знаєте? Колись, як у будинку оті різники господарювали, тут жила розпутниця..

— Хто?

— Розпутна жінка, пане, якась Тереза, вона тут була машиністкою. Жила в тій кімнаті, де тепер пані баронеса.

— Що ви мені розповідаєте всякі дурниці! — скипів Журка. — Ви на допиті. Прошу говорити точно і до діла. Що ви робили на кухні о десятій годині вечора?

— Зараз я поясню по порядку, як було. Насамперед ще до вечері я запитала пана професора, чи їстиме він, але пан професор сказав, що нічого не їстиме, що капусняк і кендюхи надто важка страва. То, кажу, може, приготувати омлет або каші зварити, а професор говорить: «Не турбуйтеся, Мацьосю, я знаю, що й без того у вас багато справ». Такий, пане, добрий був, хоч до рани прикладай. Як це можна отак без їди, здивувалась я, а професор каже: «Не турбуйтесь, Мацьосю, у мене тут є сухарики, залишилися від сніданку, компот і консерви з курки». Але ввечері, коли я принесла каву, він гукнув мені: «Мацьосю, що ж це ви забули про мене?» Не забула, кажу, тільки ж пан професор не захотів нічого їсти. «Мацьосю, — каже він на це, — ви про мене забули», і посміхається, бідолаха, хоч йому з тим болем не до сміху було. Але то була така сердечна людина, пане! Тоді тільки я зрозуміла, що він говорить про вишнівку, бо професор щоденно пив перед сном вишнівку. «Тільки, — каже, — остерігайтеся того лисого пана, принесіть так, щоб ніхто не бачив, бо мені не дозволяють навіть чарки випити». Але я собі думаю, — як же принести, щоб ніхто не бачив? Е-е, чого я там ховатимуся! Нехай-но мені тільки хто скаже хоч слово! Я зійшла в кухню по вишнівку і раптом завмерла з жаху — так налякало мене те обличчя в вікні. Я зразу ж побігла нагору.

— Але пізніше ви занесли професорові скляночку?

— Занесла.

— І професор випив вишнівку при вас?

— Ні, він сказав, що вип'є перед тим, як лягатиме спати.

— Де ви поставили склянку?

— На столику біля ліжка, але…

— Але що?

— Професор велів мені поставити в шафі, на полиці, щоб ніхто не бачив.

— Що робив професор, коли ви принесли вишнівку?

— Сидів з грілкою в кріслі.

— Він ще щось казав вам?

— Так, просив відчинити вікно, бо йому душно. Я навіть здивувалася. Ви ж, кажу, вигріваєтесь і хочете відчинити вікно. Це шкідливо. Повітря холодне і вологе, вас продує. Для ревматизму, хай бог боронить, нема нічого гіршого. Але професор сказав, що це забобон, що свіже повітря ніколи нікому не шкодить.

— Ну і як, ви відчинили вікно?

— А що мені було робити? Відчинила.

— А потім?

— Потім?.. Потім я вийшла.

— Ще одно, пані Мацьошекова, що сталося з ключем?

Мацьошекова витріщила очі.

— То ви знаєте про ключ? — видавила вона.

— Дозвольте нам запитувати, — сказав Журка, пронизуючи її поглядом. — Де ключ?

— О боже, чого ж ви так на мене… — злякалася Мацьошекова. — Звідки ж я можу знати, що сталося? В суботу я цілий день спини не розгинала… Не помітила навіть, що ключ пропав. Тільки ввечері, коли принесла професорові ту скляночку, він запитав, чи я не знаю, де ключ. Не тому, що це його злякало чи якось стурбувало, а просто так запитав. Я почала шукати під дверима, а пан професор шукав по кишенях, але ключа не було. Тоді пан професор сказав, що, мабуть, через неуважність десь залишив ключ, хоч це й дивно, бо він ручається головою, що, повертаючись з лабораторії, він тим ключем відмикав двері.

— А як ви думаєте, чи не міг професор залишити ключ у дверях з зовнішнього боку? — запитав Журка.

— Думаю, що міг… Він завжди залишав ключ зовні. Професор ніколи не замикався в кімнаті. Хіба тільки на ніч.

— Так… так… — повторював Журка, потираючи руки. — А ви можете показати нам той графин, з якого наливали для професора вишнівку?

Мацьошекова злякано глянула на нього.

— Невже ви думаєте, пане поручику, що… це від тої вишнівки?

— Не думаю, — пробурмотів Журка. — Я ніколи нічого не думаю, я тільки веду слідство, розумієте? І прошу не задавати мені більше таких питань, що б я не робив.

— Добре, пане.

— Ну, то ходімо на кухню.

— Ще одне питання. — Трепка підійшов до Мацьошекової, тримаючи в руках кошик для сміття. — Ви вчора ввечері викидали сміття з цього кошика?

— Ні… сміття з кошиків викидається вранці, коли в кімнатах прибирають..

— Дякую, тепер можна перейти до кухні.

— От із цього графина, — показала Мацьошекова і простягнула руку до кришталевого бутеля, що стояв на поличці буфета.

— Не доторкуйтесь! — крикнув Журка.

Мацьошекова відсмикнула руку і затулила рот.

— О боже! — злякано прошепотіла вона.

— Що сталося?

— О боже! — видавила жінка. — Графин порожній.

— А ви певні, що вчора ввечері там ще була горілка?

— Ну звичайно, адже за столом випили тільки по чарці. Коли я прибирала, тут ще було з чверть літра. Професорові я налила половину скляночки, залишилося ще багато.

— А сьогодні вранці горілка ще була?

— Ні… я не помітила. Розгубилася, пане.

— Може, горілку випив хтось із мешканців? Як тут ведеться? Кожен може прийти на кухню і налити собі чарку?

— Ні, пане. Для докторів є «аптечка» у вестибюлі нагорі. А звідси горілку беремо тільки до вечері.

— Розумію!

Журка обережно взяв графин за край шийки.

— Ви його заберете? — запитала Мацьошекова.

— Так. — Журка пильно глянув на неї.

— Я хотів би ще запитати… — Трепка погладив лисину. — Ви пригадуєте, що в п'ятницю ранком професор ходив на прогулянку.

— Пригадую.

— Як ви думаєте, куди ходив тоді професор?

Мацьошекова насупила брови.

— Не знаю… Я вже казала вам, що не знаю.

— Жаль, — промимрив Трепка.

Ми вийшли, з кухні.

— Справа заплутується дедалі більше, — сказав Журка. — Не подобається мені вся історія з вишнівкою.

— Ти думаєш, що в горілці могла бути отрута? — спитав я.

— А чому б і ні…

— Все це добре, але мотив, мотив, панове? — покашлюючи, сказав Трепка.

Доктор Протоклицька була цілком спокійна. Здавалося, що смерть професора зовсім не вразила її. Жінка виглядала навіть набагато краще, ніж минулого вечора. Обличчя було чудово «зроблене», на пальцях — манікюр. Вона невимушено сіла в кріслі Містраля і холодно втупилася в поручика Журку, який перегортав свої записи.

— Як ви думаєте, заради чого отруїли професора?

— Не маю уявлення, — швидко відповіла Протоклицька.

Журка багатозначно глянув на Трепку і запитав:

— Що ви робили вчора після вечері?

— Чи не необхідне питання, поручику? Мені здається, що ми весь час перебували під наглядом цих панів, — Протоклицька примруженими очима глянула на мене і на Трепку.

— Якщо говорити точно, — процідив крізь зуби Журка, — то не весь час. Адже капітан і поручик виходили надвір, коли Мацьошекова вчинила тривогу.

— Ах, он що! Здається, доктор Йонаш уже з'ясував це питання. Ми лишалися на місці. Не заходили ні в лабораторію, ні в кімнату професора.

— Так, — підтвердив Журка. — А потім? Ви нібито ходили на кухню сказати, щоб Мацьошекова приготувала каву.

— І це вас цікавить? — здивувалася доктор Протоклицька. — Так, я пішла на кухню, ну й що ж із того?

— Вас не було точно двадцять хвилин. — Журка відсунув записи. — Що ви так довго робили?

— Ви, бачу, дуже точні, поручику, — холодно посміхнулася доктор Протоклицька. — Але думаю, що легко зможу задовольнити вашу цікавість. Просто я не застала Мацьошекової на кухні і мусила шукати її в іншому місці.

— А саме?

— А саме в пекарні, де вона пекла пироги.

— Але коли ви повернулися, — втрутився я, — на вас не видно було слідів дощу.

— Яка тонка спостережливість, поручику, — іронічно посміхнулася Протоклицька. — Ви, мабуть, уявляли, що я побігла на другий кінець саду в своєму платтячку? На щастя, у мене є плащ з капюшоном.

— Розповідайте, будь ласка, далі, — заохотив її Журка.

— Далі дуже цікаво, — продовжувала іронізувати Протоклицька. — Я сказала Мацьошековій про каву і повернулась додому.

— Разом з Мацьошековою?

— Ні… Я повернулася раніше. Мацьошекова сказала, що заварить каву в пекарні, бо на кухні плита вже не горить.

— Але в вестибюль ви, здається, ввійшли разом з Мацьошековою?

— Ми ввійшли одночасно, але не разом. Це трохи різні речі.

— То що ж ви робили перед тим як зайти до вестибюля?

— Я була в своїй кімнаті. Коли вам цього мало, то можу ще додати, що я поправляла зачіску.

— Так, — промимрив Журка, заглядаючи в записи, — потім о десятій годині п'ять хвилин ви зійшли вниз. Цього разу ви теж заглядали на кухню?

— Ні, навіщо? — здивовано відповіла Протоклицька. — Я пішла прийняла ванну, а потім лягла спати.

— О котрій годині це було?

— Пів на одинадцяту.

— Може, ви когось помітили у вестибюлі?

— Ні, нікого.

— Обережно! — гукнув Журка, рвучко відтягуючи мене за плече.

Справді, я ганебно заґавився і ледве не потрапив під машину, яку професор Касіца виводив од гаража на головну алею.

З того часу, коли ми вийшли з кімнати Заплона, мені не давала спокою одна думка.

— Що з тобою, Павле? — дивувався Журка. — Може, це розмова з тим блазнем так вплинула на тебе?

Я кивнув головою.

— Він аж проситься, щоб його посадили, але це ще не причина, щоб, ти ліз під машину.

— Та я думаю не про нього, — буркнув я.

— Не про нього? А про кого ж?

— Думаю про цю малу Стор.

— Про Стор? — здивований Журка аж зупинився і заглянув мені в очі. — Он воно як… Розумію… розумію… хай йому чорт! — знаюче захихикав він і лупонув мене кулаком у спину.

Його надмірна догадливість вивела мене з рівноваги.

— К чорту! — спалахнув я. — Не вдавай, що не розумієш, про що йдеться. У малої Стор така сама, якщо не краща, можливість отруїти старика.

— Стор?

— Якщо ми припускаємо, що ціаністий калій був у горілці, що всипати його туди могла особа, яка того вечора виходила з вестибюля… якщо через це падає підозра на Заплона, то, мабуть, на Стор вона падає ще більше.

— Звичайно, — промовив Журка. — На неї я теж зверну увагу..

О першій годині приїхав брат покійного — адвокат Гжегож Містраль. Він був страшенно вражений звісткою про смерть професора.

— Бідний Шимон, — сказав адвокат, вітаючись з нами, — він так багато надій покладав на той конгрес у Токіо.

Ми попросили адвоката наверх. Мацьошекова принесла каву.

— А все-таки я не помилявся в своїх передчуттях, коли просив вас, капітане, зайнятися цією справою, — у голосі Гжегожа Містраля бринів докір.

Трепка зітхнув.

— Я дуже переживаю, адвокате… що це так закінчилося… Може, якби професор був з нами відвертіший… На превеликий сором, повинен признатися, що ми й досі не знаємо причини вбивства… Саме тому ми дозволили собі звернутися до вас… Думаю, що ви допоможете нам.

Гжегож Містраль розвів руками.

— Я думав над цим з того часу, як одержав від вас цю жахливу звістку. Проте нічого не придумав…

Запала, мовчанка.

— Ви добре знали оточення брата? — спитав після паузи Журка.

— Трохи знав… Але мені важко уявити, щоб хтось з цих людей…

— Що ви можете сказати про професора Касіцу?

Гжегож Містраль підвів брови.

— Ви підозріваєте його?

— Ми всіма цікавимось, — ухильно відповів Журка.

— Професор Касіца… — повільно сказав адвокат. — Проти.._професора Касіци останнім часом були деякі звинувачення… Ще кілька років тому його призначення на директора інституту викликало здивування. В науковому світі Касіца не мав авторитету, і всі вважали, що цю посаду належить займати моєму братові. Але деякі впливові люди тоді вважали, що Шимон не може займати такої посади, йому дуже зашкодило перебування в Англії під час війни.

— Ви вважаєте, що між Касіцою і вашим братом могли бути якісь зіткнення? — запитав Журка.

— Навряд. Професор Касіца — людина тактовна, до брата він завжди ставився пристойно. Але вони, без сумніву, були суперниками, бо, як мені відомо, працювали над одними й тими ж питаннями.

— Ви щось згадували про закиди, які висувалися проти Касіци.

— Так, його критикували в медичній пресі і навіть у газеті «Жицє Варшави». Звичайно, дуже перебільшували. Касіца теж свого роду талант. Якщо не науковий, то в усякому разі організаторський. Останнім часом він багато зробив для інституту. Я знаю, що Касіца старався налагодити міжнародні зв'язки і допомагав розв'язати питання про виїзд Шимона на конгрес, не кажучи вже про те, що він роздобув для працівників інституту два будинки.

— Коли була опублікована стаття в газеті «Жицє Варшави»?

— Десь на початку січня.

— В чому конкретно звинувачували професора?

— У недостатній науковій кваліфікації. Касіцу спіткала тоді маленька невдача в наукових дослідах. У нього здохли піддослідні тварини чи щось таке. Препарат, над яким працював Касіца, не виправдав себе в клінічних випробуваннях. В клініці помер один хворий, і причини його смерті виявилися нез'ясованими. Касіца мусив визнати свою невдачу. Тоді подекуди почали говорити, що він повинен відмовитись від посади директора. Але, незважаючи на це, а може, саме внаслідок цього, Касіца оголосив, що він на шляху до «переломних відкриттів».

Журка підійшов до телефону і подзвонив у міліцію, щоб йому знайшли примірник газети з статтею про становище в гематологічному інституті.

— Пане адвокате, — обізвався я, скориставшись з цієї перерви, — ви не можете сказати, які стосунки були між професором Містралем і доктором Протоклицькою?

Гжегож Містраль зацікавлено глянув на мене.

— Ви, значить, і про це чули. Ну що ж! Мій брат мало не зробив дурниці. Таким мужчинам, як він, не варто одружуватися з гонористою жінкою. Я відраджував його від цього. Не знаю, чи допомогло б це, але, на щастя, він знайшов саме тоді малу Стор. Ні, не зрозумійте мене неправильно, — зробив адвокат застереження, помітивши зміну виразу мого обличчя. — Я не хочу цим сказати, що між панною Стор і моїм братом існували якісь ближчі стосунки. Тут ішлося про сам факт появи біля нього такої особи, як Галінка.

— Як це розуміти?

— Незабаром після того, як Галінка перейшла в інститут; брат писав мені дослівно: «Я знайшов створіння молоде, веселе, повне запалу і життя, — далі йшло ще кілька прикметників, які я пропускаю, — створіння, біля якого люди і справи набувають своїх справжніх розмірів і пропорцій. Нарешті я можу визначити те, чого раніше не міг. З П. мене нічого не зв'язує і ніколи не зв'язуватиме».

— А як реагувала на це доктор Протоклицька?

— Це відгадати неважко. Думаю, що вона ніколи не простила йому. Жінки здебільшого не прощають таких речей. Знаю, що незабаром доктор Протоклицька виїхала у Францію до сестри. Всі думали, що вона залишиться там назавжди. Але через місяць Протоклицька повернулася.

— Ми хотіли б ще почути вашу думку про обох асистентів, — сказав Трепка.

— Мені важко сказати щось конкретне, — надто мало я їх знаю. Доктор Заплон — це, здається, вчений з покликання, хоч у нього поганий характер і досить-таки оригінальні погляди. Я чув, як колись під час суперечки про авторство якогось наукового винаходу він сказав: «Справа не в авторі — справа у творі».

— Він давно працює асистентом Касіци?

— Кілька місяців. Касіца взяв його вже після своїх наукових невдач.

— А Йонаш?

— Ця людина, ще покаже себе. Може, він і не орел, але страшенно прагне вибитись. Крім того, Йонаш надзвичайно працьовитий. Я знаю, що брат дуже цінував його.

На цьому ми закінчили офіційну розмову.

Перед обідом нам подзвонили по телефону. З міліції повідомляли про наслідки розтину трупа. Журка нетерпляче схопив телефонну трубку, а коли закінчив розмову, обличчя його сяяло від задоволення.

— Ну й відзначилися ми! Розтин у великодні свята! Якби то завжди в наших справах покійники були медиками — протекція забезпечена, — посміхнувся Журка.

— Які результати? — запитав Трепка.

— Отруєно ціаністим калієм. Дали йому щонайменше один грам. Це така доза, що можна було б отруїти п'ять чоловік.

— А коли її прийме одна людина, то це викликає негайну смерть, — додав Трепка. — Людина, ніби вражена громом, падає мертва, перш ніж встигне зрозуміти, що з нею діється.

— Це правда! — вигукнув Журка, потираючи кістляві руки. — І тому можна цілком певно сказати, що отруту дали не в горілці.

— Чому, приятелю? — Трепка, здавалося, був здивований.

Журка поблажливо усміхнувся.

— Досить вдатися до простих міркувань. У склянці, яку перекинули на блюдці біля професорського крісла, була вода. Не вишнівка. Вода. Це означає, що, випивши горілку, професор набрав у склянку води, щоб запити порошок. Для того, щоб це зробити, професор повинен був підійти до умивальника, відкрутити кран, можливо, пополоскати склянку, набрати води і повернутись назад у крісло. Якби у вишнівці була отрута, то професор не встиг би цього зробити, бо він одразу впав би мертвий.

Я вперше з подивом глянув на Журку. Цей висновок був логічний і простий.

Навіть Трепка слухав з великою цікавістю.

— І що далі, друже?

Журка хитро посміхнувся і загадково сказав:

— Що далі? Продовження незабаром буде.

Я готовий визнати, що Журка — ясновидець. Справді, незабаром сталися дивні випадки.

Я саме був у кімнаті і думав, чи сказати Галінці про результати розтину, коли Мацьошекова, постукавши в двері, повідомила, що обід уже на столі. Я швиденько збіг по сходах. У вестибюлі ще майже нікого не було. В одному кутку дрімав у кріслі Трепка, у другому, біля полиць з книжками, перегортав річні підшивки медичних видань Журка. Ескулапи тільки-но починали сходитись.

Я помітив, що доктор Протоклицька і Йонаш, усміхаючись, показують одне одному на Трепку.

— Комічний цей міліціонер, — стиха промовила Протоклицька.

— Усе це схоже на гротеск, — пробурмотів Йонаш. — Я б ніколи не думав, що обідатиму за святковим столом разом з міліцією.

— Із злочинцем, — додав з в'їдливою посмішкою Заплон, підходячи до них.

Нарешті прийшла Галінка. Вона старанно уникала мого погляду, вдаючи, ніби дуже зайнята, допомагала Мацьошековій розливати в тарілки суп. Але я звернув увагу, що Галінка раз у раз неспокійно зиркає на Журку, який переглядав газети і журнали.

— Киньте вже ті непотрібні папери, — посміхнулася доктор Протоклицька. — Обід стигне.

Журка випростався. Обличчя його було заклопотане.

— Тут не вистачає одного номера «Лікарських вістей».

Протоклицька високо підвела брови.

— Цього не може бути, — заперечила вона. — Були всі.

— Ви здивовані? — Журка уважно приглядався до неї.

— Здивована, признаюсь. У п'ятницю я наводила порядок на полицях, і там нічого не бракувало.

— Може, хтось із вас узяв його? — спитав Журка, грізно вдивляючись в обличчя присутніх. — Це лютневий номер.

Ніхто не одізвався.

— Ну що ж, знайдемо його у Варшаві, — промовив Журка і, похмурий, сів до столу.

— Хіба це так важливо? — занепокоєно спитав Йонаш. — Навіщо вам потрібен цей номер?

— А ви як думаєте? — несподівано запитав Журка.

Йонаш збентежено замовк.

Цей маленький інцидент зіпсував і так уже прикру атмосферу обіду. Ніхто не хотів навіть заради ввічливості починати розмову, всі почували себе зв'язаними. Я пильно стежив за Галінкою. Мені здалося, що вона дуже схвильована. Розсипала сіль, а коли почали їсти другу страву, вона випустила виделку на підлогу.

— Гості їдуть, — пожартував Заплон. Але ніхто навіть не посміхнувся.

Після обіду Мацьошекова подала каву, і всі розійшлися по вестибюлю. Йонаш і Протоклицька розмовляли, сидячи у кріслах біля вікна. Заплон читав газету. Галінка принишкла в кутку біля столика.

Я підійшов до неї з цукром. Дівчина злякано глянула на мене.

— Ви п'єте гірку каву?

— Я навіть не помітила.

— Що з вами, Галінко?

— Нічого.

— Ви щось приховуєте.

— Ні, це вам здається… — вона з жахом глянула на мене: — Чого ви так на мене дивитесь?

— Я хочу, щоб ви пам'ятали про нашу умову.

Галінка кинула неспокійний погляд в сторону Йонаша і Протоклицької.

— Не тут, на нас дивляться! Нічого не кажіть. Відійдіть. Я боюсь…

— Не розумію вас, Галінко… — я здивовано глянув на неї.

— Через півгодини чекайте мене біля гаража, — прошепотіла вона. — Я щось вам скажу. А тепер відійдіть. Благаю вас.

Я вийшов у сад. Дощ уже перестав. Небо прояснялось, а поривистий вітер провіщав зміну погоди. Деякий час я гуляв, блукаючи пустими алеями, і намагався догадатися, що хотіла сказати мені Галінка. Зміна в її поведінці була настільки разюча, що я чекав сенсаційної звістки.

Нарешті в призначений час я пішов до гаража. Одразу ж прибігла й Галінка. Вона була без плаща і неспокійно оглядалася.

— Нас ніхто не бачив? — запитала, важко дихаючи.

— Думаю, що ні, — намагався я заспокоїти її, — усі в будинку. А кого ви так боїтесь, Галінко?

— Боюсь його. Якби він дізнався, що я… — в очах дівчини був страх, — ви думаєте, що він зупинився б перед другим вбивством.

Я мимоволі затремтів.

— Перед другим вбивством? Про кого ви думаєте, Галінко? Ви когось підозріваєте?

— Ні, — зніяковіла дівчина. — Я хотіла тільки сказати вам, що лютневий номер «Лікарських вістей», ну, той, якого шукав пан Журка… Його забрав професор Касіца.

— Ви бачили?

— Я бачила, як у суботу, одразу ж після приїзду, він копався в тих підшивках.

— А ви знаєте, що було в лютневому номері?

— Знаю. Там була стаття про агранулоцитоз. Я й назву пам'ятаю: «Нові дослідження про агранулоцитоз. Етнологія і патогенез».

— Агранулоцитоз? Що це таке?

— Це така хвороба крові. Я знаю, що професор Містраль працював над цим питанням. Він мав навіть опублікувати наукову статтю на цю тему. І це навело мене на думку… — Галінка, вагаючись, глянула на мене, — але, може, це смішно…

— Розповідайте далі, — заохотив я її.

— Це навело мене на думку, що вбивці, можливо, потрібна була та праця.

Я зацікавлено слухав.

— То була зовсім нова, ще невідома праця?

— Так. Ми знали тільки те, що професор має незабаром опублікувати її.

— Хто знав?

Ну, я… І доктор Йонаш.

А крім вас?

— Не знаю, — Галінка злякано глянула на мене.

— А ви не вважаєте, що хтось іще міг знати?

— Напевне, міг…

— Як виглядає рукопис цієї праці?

Він був у жовтій обкладинці з пластмаси.

Передрукований на машинці?

— Ні, писаний від руки. Професор писав на окремих невеличких аркушиках, наче з шкільного зошита, і зберігав їх у жовтих пластмасових обкладинках, таких, як ото продаються для книжок.

— Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?

— В середу.

— Значить, це ще в Варшаві?

— Так, у Варшаві.

— А тут?

— Тут я вже її не бачила.

— Дякую вам, Галінко, — промовив я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.

— Ох, пане Павле!.. — в очах дівчини заблищали сльози.

Галінка вирвала руку і втекла.

— Це виключається! — Професор Касіца ходив по кімнаті і поправляв надто тісний комірець. — Що ви придумали, поручику! Заради таких дрібних наукових робіт убивати людину? Та де ж тут здоровий глузд? Що б це дало вбивці?

— Ну, все-таки… — запротестував Журка. — Наукову праця завжди має цінність.

— Колего, ви б не купили за неї навіть добрих штанів. — Касіца поблажливо поплескав Журку по спині своєю ведмежою лапою.

— Ви жартуєте, професоре. Але ж я маю на увазі не звичайну грошову вартість. Ця праця могла б забезпечити молодій людині, яка присвятила себе науці, непоганий старт… початок кар'єри. Наскільки мені відомо, доктор Заплон, наприклад, обрав подібну тему для своєї дисертації.

Вражений Касіца на мить остовпів.

— Ви думаєте, що хтось з асистентів міг би?

— Думаю, що все-таки це причина, професоре. Я хотів би, крім того, звернути вашу увагу на той факт, що обидві ці праці пропали.

Касіца зайшовся реготом.

— Ви говорите це серйозно?

— На жаль. Це вже встановлено. Рукописи хтось украв.

— Та це дурниці! Обидві праці у мене.

— У вас? — ошелешений Журка аж онімів.

— Професор Містраль передав їх мені в суботу зараз же після мого приїзду.

— Ви могли б їх показати? — видавив Журка.

— У мене їх немає при собі. Я віддав їх передрукувати. До речі, це мені обійдеться недешево. У Містраля був жахливий почерк. Друкарці, мабуть, доведеться користуватися лупою.

— У вас є свідки, які могли б підтвердити, що Містраль особисто вручив вам ті рукописи?

Касіца почервонів.

— Панове, що означає це запитання? — обурено промовив він. — Невже ви думаєте, що я…

— Ми ні, — перебив Журка, — але про це спитає вас прокурор.

— Прокурор? — Касіца дивився на нас збентежено. — Хай йому чорт! Невже це виглядає так серйозно? — запитав, потираючи собі горло.

— На жаль, так, — відповів Журка. — Отже, ніхто з асистентів не знає, що професор Містраль віддав ці рукописи вам?

— Ні.

— А кому ви дали їх передрукувати?

— Одній… одній пані з Пясечного.

— Пані з Пясечного? — підозріливо перепитав Журка. — У вас же в інституті, здається, є власні друкарки.

— Це треба було зробити дуже швидко, — сказав Касіца, — я мав намір передрукувати їх протягом свята. Професор Містраль хотів особисто перевірити машинопис ще до відльоту в Токіо.

— Як прізвище друкарки з Пясечного?

— Жураковська.

— Здається, таке саме прізвище має ваша пацієнтка, до якої ви ходили в суботу.

— То її невістка. Вона працює в міському відділі охорони здоров'я. Підробляє собі переписуванням на машинці.

— То виходить, що ви віддали їй рукописи ще в суботу.

— Так, я захопив їх при нагоді, коли мене викликали.

— Викликали обманом.

— Так. Я вже вам казав, що якийсь шибеник пожартував наді мною.

— Як ви поясните нам такий факт? Доктор Йонаш сказав, що бачив рукопис «Дзета» на столику професора Містраля, коли приносив йому снотворний порошок.

— Це дуже проста річ. Професор Містраль одібрав для опублікування лише фрагмент чи навіть, скажу точніше — витяг. Найважливішу частину.

— Ну, це змінює справу, — заспокоївся Журка. — Виходить, убивця все-таки міг заволодіти працею.

— Огризком праці. Шкаралупою без основного вмісту. Це йому нічого не дасть, — пробурмотів Касіца.

— Він міг про це не знати, — зауважив я.

— А… звичайно, — витріщив очі професор.

Журка з іронічною, як мені здалося, посмішкою вклонився професорові Касіці. — Тоді поки що це все.

У вівторок погода різко змінилася. Дихнуло тепле весняне повітря, і настрій у всіх помітно поліпшився. Навіть професор Касіца забув про вчорашню неприємність. У картатій фланельовій сорочці і капелюсі, схожому на сомбреро, з самого ранку ходив по віллі і зичним голосом виганяв усіх на свіже повітря. Одразу ж після сніданку витягнули шезлонги та столики, і компанія висипала в сад. Усі були в дуже вільних костюмах. Обидві жінки над'їли легкі світлі плаття, чарівні кольори яких, здавалося, підсилювали наш весняний настрій, і навіть доктор Йонаш пристосувався до загального тону — зняв піджак і врочисто ходив у бездоганно випрасуваній сорочці лілового кольору і тропічних кремових штанях, хоч цей костюм ще більше підкреслював його округлі форми. Щождо Заплона, то екстравагантний асистент, як завжди, шокірував усіх, з'явившись у самих тільки купальних штанцях. Він байдуже витягнувся на шезлонгу і виставив до сонця жалюгідні худі ребра, глузливо посміхаючись з-за темних окулярів.

Не було тільки поручика Журки і капітана Трепки. Журка в чудовому настрої ще зранку вирушив до Пясечного, щоб, як він сказав, «остаточно завершити справу поганого Касіци». Трепка ж зник невідомо куди.

Навряд чи треба додавати, що відсутність зловісного поручика надзвичайно вплинула на поліпшення загальної атмосфери. Було б зовсім приємно, якби не пронизливий писк дівчаток, що долинав із-за дерев. Особливо нервувало це доктора Йонаша.

— Що таке, що там діється, панове? — раз у раз підводив він голову.

— Здається, у тих шмаркачів не закінчився ще поливальний понеділок. Цей шибеник Томек грається з своїм пістолетом. Я бачив його на стежці на чолі цілої ватаги хлопчаків з пляшками води, — зауважив Касіца.

— Наскільки я їх знаю, вони обливатимуть один одного ще цілий тиждень, — сказала доктор Протоклицька.

— Несамовиті шибайголови! — гукнув Йонаш. — І що це вам, колего Заплон, спало на думку подарувати тому шибеникові пістолет!

Заплон посміхнувся, вишкіривши зуби. З усього було видно, що нервування Йонаша розважало його. Писк і верещання ставали дедалі нестерпніші.

— Ось я їх утихомирю! — Йонаш зірвався з шезлонга.

— Обережно, — застеріг його Заплон, — а то ще потрапите в руки індійських племен, які гасають по «Пристані».

Але Йонаш не слухав. Нервово поправивши окуляри, він бігцем кинувся вперед і незабаром зник за деревами.

Це втручання дало свої наслідки. Незабаром писки затихли, але натомість ми почули, як асистент заревів не своїм голосом.

Ми переглянулись. Ревіння повторилося. Зацікавлений, я попрямував до кущів. Підійшовши до городу, побачив страшну картину. На стежці стояв мокрий до нитки Йонаш, тримаючи гумовий шланг в одній руці і окуляри — в другій. Вигляд у нього був плачевний. Сорочка і штани щільно прилипли до тіла. Асистент нагадував жирного моржа, якого витягнули з води.

— Що з вами, докторе?

— Ці гульвіси облили мене водою з садового шланга… — Йонаш протирав свої короткозорі очі.

— Але ви, я бачу, штурмом оволоділи ним.

— Не знаю, як його закрутити. Допоможіть-но мені.

— Не облийте тільки мене, — сказав я. — Втішайтесь тим, що я вчора пережив це саме.

— Неприпустима розбещеність, — сопів Йонаш, незграбно витираючись, у той час, коли я закручував кран, — подвиги цих шибеників переходять усі межі. Нікого не бояться. Така неповага до дорослих — це ж обурлива річ.

— Обурлива, — погодився я.

— Це справжній розсадник майбутніх злочинців. Благаю вас як представника влади, — втрутіться в цю справу.

— Втручусь, докторе, — запевнив я його.

Після обіду Трепка запропонував мені прогулятися до Рудих Ям. Цю назву я вже чув. Мені пригадалася рання прогулянка професора Містраля за день до смерті і його вимазані червоною глиною калоші, потім — пізніші зізнання Мацьошека. Так, не лишалося сумніву, що в п'ятницю Містраль був у Рудих Ямах.

Мацьошек показав нам дорогу, і через півгодини ми опинилися перед руїнами цегельні. Місце було пустинне й похмуре. Рештки зруйнованих печей лякали темними щелепами. Поруч було кілька ям, повних каламутної води. Звідси, мабуть, брали колись глину. Де-не-де стирчали в небо криві, покручені сосни. На неродючому червонуватому грунті росла рідка трава. Було тихо, тільки час від часу з боку глинищ долітало несміливе кумкання жаб.

— Не дуже веселе місце, — зауважив я. — Цікаво, що міг тут шукати Містраль?

Трепка нічого не відповів, він тільки уважно розглядався.

Раптом із-за червоних мурів цегельні почулося мекання кози. Ми рушили туди. За руїнами біля невеличкої мазанки побачили трьох кіз, що сновигали туди й сюди, а також хлопця з вудочкою.

Помітивши нас, хлопець схопився з землі і ступив кілька кроків назустріч, але одразу ж спинився і тільки поглядав підозріло.

— Ти що ж, хлопче, злякався нас? — привітно запитав Трепка.

Хлопець мовчав, дивлячись на нас спідлоба.

— Ти подумав, що це хтось інший?

— Так…

— Може, думав, що це доктор Містраль? — сміливо рискнув Трепка.

— То ви знаєте доктора? — пожвавішав хлопець.

— Ми з того самого дому. Доктор Містраль був тут у п'ятницю, правда?

— Так, він був у тата і сьогодні теж мав прийти.

— Твій батько хворіє?

— Хворіє…

— Ми б хотіли його побачити.

— То пан доктор Містраль не прийде?

— Доктор Містраль помер.

Хлопець витріщив очі.

— Саме тому ми б хотіли побачитися з твоїм батьком. Як тебе звати, хлопче?

— Єжи Інох.

Він повів нас до великої купи жужелиці. За нею місцевість значно знижувалась. У долині ми побачили три хатини, які майже повністю ховалися за деревами.

— Он та остання хата — наша, — показав хлопець.

На подвір'ї ми застали трьох малих дітей і кремезну жінку, схилену над балією.

— Це до татка, — сказав хлопець і пішов до своїх кіз.

Жінка витерла руки і запитливо глянула на нас.

— Ми друзі доктора Містраля, — промовив Трепка. — Доктор Містраль помер на свята, і ми б хотіли побачити, чим можна допомогти хворим, яких він лікував, бо доктор не залишив ніяких вказівок.

Інохова заломила руки.

— Помер… Господи боже… І що ви кажете! Ми ж бачили його в п'ятницю.

— Він помер несподівано, — сказав Трепка. — Проведіть, будь ласка, нас, до хворого.

— Сюди… сюди, панове… — жінка штовхнула двері в хату. — Ніяк не вкладається в. голові — такий лікар і помер… — бубоніла вона сама до себе. — От і вір лікарям! Я завжди казала — якби доктори були чогось варті, то вони жили б по сто років. А вони… ех… кому вже випаде доля, то йому ніщо не допоможе.

Не слухаючи скептичних зауважень Інохової, ми ввійшли в хату. Тут було темно, і ми ледве розрізняли речі. На ліжку лежав, важко дихаючи, неголений, лисуватий чоловік.

— Хто це?.. — підвівся він занепокоєно.

— Це прийшли замість доктора Містраля, — пояснила Інохова. — Доктор Містраль помер.

Хворий спочатку не зрозумів.

— Що ти кажеш?

— Кажу, що доктор Містраль помер.

Худий кадик Іноха неспокійно заворушився.

— Помер…. - простогнав чоловік на ліжку. — Ну, то й мені, видно, кінець.

— Вас лікуватиме хтось інший, — сказав Трепка. — Ми прийшли саме в цій справі.

— То ви лікарі?

— Ні. Ми друзі доктора Містраля.

— Другого такого лікаря я вже не матиму, — прошепотів хворий. — Тепер уже мені кінець. Така воля божа…

— На що ваш чоловік хворіє? — звернувся Трепка до Інохової.

— Ну така слабість у нього, страшенна слабість… — зітхнула жінка.

— А як називається хвороба?

— Хіба ж доктори кажуть? Уже рік, як він нездужає, пане. Лікувало його двоє з Пясечного, та нічого не допомогли. А потім та Павличанка, яка працює в «Пристані», сказала нам, що, може, пан професор Містраль допоміг би, бо він варшавський лікар і вчений. То я пішла до пана професора. Золота людина той професор. Ні копійки з нас не взяв, сказав, що безплатно вилікує.

— А професор Містраль теж не казав, на що ваш чоловік хворіє?

— Ні, пане. Казав тільки, що він ще поживе. «Важко з ним, але видужає», — так він сказав.

— А що, власне, у нього болить?

— А все, пане. Весь він уже ні до чого не придатний. Часом кров піде з рота і з носа. Їсти не може. Потіє весь час. І задишка його мучить. Зимою, добродію, велів відчиняти вікна, бо, казав, задихається.

— А температура?

— То буває жар, то проходить. Але вже як учепиться, то мучить до непритомності, пане.

За вікном пролетіла з криком зграя галок. Хворий підвівся на ліктях і, важко дихаючи, прислухався.

— Ляж, Антосю, вони пролетіли, — Інохова прикрила його ковдрою.

Хворий упав на подушки.

— Скільки разів приходив до вас професор Містраль?

— Поки що два рази. У вербну неділю і в п'ятницю.

— Які ліки він призначав чоловікові?

— Таблетки і порошки. І щоразу брав кров.

— У якій аптеці ви купляли ті ліки?

— Ні в якій. Пан професор сам приносив. Що то була за людина — із свічкою такого лікаря не знайти.

— У вас є ще ті ліки?

— Тільки оці таблетки, — жінка показала нам два флакончики.

Трепка глянув на них, і на його обличчі з'явився вираз розчарування. Це були флакони з вітамінами.

— Ви казали про якісь порошки. Де вони?

— Нема вже, пане. Останній порошок чоловік прийняв сьогодні вранці. Доктор сказав, що сьогодні прийде і принесе нові.

— Може, лишилися пакетики від тих порошків?

— Ні, добродію. Я сьогодні прибирала і спалила їх. Але там нема нічого цікавого. Звичайні папірці, такі, як в аптеках дають. Навіть без напису.

Трепка зітхнув і заклопотано погладив лисину, дивлячись через вікно на галок, які обсіли тин і пронизливо верещали.

Хворий розплющив очі і, облизуючи засмаглі губи, чуйно прислухався. Потім почав незграбно вилазити з ліжка.

— Лежи, не вставай! — крикнула жінка.

— Повидзьобують… повидзьобують, кляті… — пробурмотів Інох, вириваючись.

— Горенько мені з ним, — поскаржилась жінка. — Все йому здається, що галки видзьобують горох на городі. З гарячки верзе оце таку нісенітницю.

Тим часом хворий, важко обпираючись об різні речі, які були в хаті, дотягнувся до вікна, відчинив його навстіж, взяв у руки довгий віхоть, яким обмітають піч перед тим, як пекти хліб, почепив на нього чорну ганчірку і, висунувши в вікно, повільно почав махати ним. Сполохані галки зірвалися з голосним криком і похмуро закружляли над городом.

В садибі «Пристані Ескулапа» по головній алеї прогулювався професор Касіца. У його ході відчувалась якась нервовість. І в мене мимоволі постало питання, чи випадково він тут прогулюється чи, може, чекає на нас. Бо як тільки-но ми вийшли з прохідної будки, професор попрямував назустріч.

— Ви з прогулянки?

Хоч Касіца вдавав, що в нього добрий настрій, в очах таїлася якась турбота.

— Повертаємось із Рудих Ям, — спроквола мовив Трепка, допитливо дивлячись на професора, але обличчя того лишалося байдужим. — Виявляється, професор Містраль залишив там хворого.

— Он як? Я не знав про це, — відповів здивований Касіца.

— Ця людина в тяжкому стані, добре було б, якби ваші лікарі потурбувалися про нього. Чи можна буде це зробити?

— Звичайно, — сказав Касіца. — здивовано глянувши на нас. — На що хворіє ця людина?

— На жаль, ми не змогли довідатися. Мабуть, це якийсь цікавий випадок. Наскільки мені відомо, у професора Містраля не було зайвого часу, щоб особисто забавлятися в благодійника. Скоріше він послав би асистента. Що ви про це думаєте, професоре?

— Поділяю вашу думку, — відповів Касіца. — Це, безумовно, якийсь особливий випадок, що зацікавив Містраля з наукового боку.

— І на якому він міг би випробувати нові методи і засоби лікування.

Мені здалося, що Касіца чуйно глянув на нас.

— Нові засоби? Що ви маєте на увазі, капітане?

— Наприклад, нові засоби проти агранулоцитозу, які містяться в праці «Дзета»?

— Ах, ви це маєте на увазі! — Касіца невимушено розсміявся. — На жаль, ви помиляєтесь. У науковій праці «Дзета» були деякі міркування щодо етнології і патогенезу агранулоцитозу, але в ній не було жодного слова про лікування цієї хвороби. Ви, панове, з якоюсь незрозумілою пристрастю вхопилися за цю наукову працю. Стався навіть один прикрий факт, я хотів би вас поінформувати про нього і разом з тим висловити рішучий протест. Уявіть собі: нещодавно мені подзвонили по телефону від машиністки з Пясечного, що поручик Журка забрав у неї обидва рукописи професора Містраля. Мені здається, що це, делікатно кажучи, перебільшення ваших повноважень. Рукописи я одержав перед смертю свого незабутнього колеги з його власних рук і не розумію, яке відношення це має до справи. Ви затримуєте публікацію цих матеріалів.

— Не турбуйтеся, — намагався заспокоїти його Трепка, — рукописи вам повернуть.

— Але чому їх забирали? Я розумію, поручик Журка міг не повірити, що я справді віддав їх передруковувати, але ж досить було переконатися. Навіщо порушувати порядок нашої праці?

— У поручика Журки є деякі свої методи… — почав Трепка.

— Мушу вам признатися, — перебив його професор, — що методи поручика Журки починають вилазити мені боком. Ця людина просто дратує мене.

Касіца зняв капелюх і схвильовано обмахувався ним.

— Хочу запитати вас, капітане, — сказав він раптом, — чи доводилося вам коли-небудь посадити у в'язницю невинну людину?

Трепка похитав головою.

— Я ніколи не арештую людини, доки не пересвідчуся, що вона винна.

— А чи не доводилося вам коли-небудь помилитися?

— Не пригадую такого випадку, — відповів Трепка.

— Але ж такі речі трапляються в практиці міліції?

— Безумовно.

Касіца засопів.

— Я хотів би бути з вами відвертим. У мене склалося враження, що ваш колега мене посадить.

— Чому?

— У мене таке враження, — пробурмотів Касіца, витираючи лоб. — Я намагаюся, як тільки можу, вдавати веселого, але мушу признатися вам, що боюся і неабияк боюся. Ця людина переконала себе, що вбивці потрібні були ті прокляті рукописи, а в мене, як на те, немає свідків, що Містраль сам віддав їх мені. Крім того… крім того… — Касіца завагався, — є ще одна справа, яку можуть неправильно витлумачити… Мене…. гм… бачили в суботу в костьолі. І пан Журка уявив собі, що я ходив туди на підозріле побачення. Тимчасом… буду цілком відвертим, капітане, справа виглядає зовсім інакше. У мене клопоти з сином. У суботу ввечері він раптом подзвонив по телефону і сказав, що хоче неодмінно побачитися зі мною. Чого йому треба було — син не сказав. Мовив тільки, що «почуває себе, немов муха в окропі». Ми умовилися зустрітись у костьолі.

— Це справді досить дивно. Чому син не приїхав сюди? — запитав Трепка.

— Це, власне, — пробурмотів Касіца, — може здатися підозрілим, але я постараюся все пояснити вам. Я ж сказав уже, що буду цілком відвертим. Отже, в суботу одразу ж після приїзду мене попередили, що ви з міліції.

— Он як! — у Трепки була явно кисла міна. — Хто ж вам про це сказав, професоре, Заплон?

— Ні, Мацьошек. Він — надзвичайно недовірлива людина. Кілька років сидів у тюрмі і з того часу скрізь пронюхує таємну міліцію. Ви здалися йому підозрілим. Щождо мене, то я боявся, що ваша присутність тут зв'язана з моїм синком Міхалом. У хлопця досить забруднена репутація. На його рахунку кілька екстравагантних подвигів. Я подумав, що син, можливо, знову влип у якусь історію, і волів би, щоб він тут не показувався.

— Розумію. А думка про зустріч у костьолі належала вам чи йому?

— Звичайно, мені. Я хотів розмовляти без свідків. На жаль, вибір місця, як виявилося, був не дуже вдалий. Мене впізнали.

— Що саме треба було Міхалові?

— Шмаркач заліз у борги. Якщо говорити конкретно — розбив на минулому тижні машину інженера Карася, батька свого товариша. Добре, що хоч без людських жертв обійшлось. Але власник зажадав досить солідного відшкодування і пригрозив передати справу до суду.

— Отже, син хотів, щоб ви дали йому грошей?

— Так.

— І що ж? Ви дали?

— Ви, мабуть, вважаєте, що я крез. Йому треба сорок тисяч злотих, а моя каса в такому стані, що я не міг би йому дати й чотирьох. Зрештою, справа тут і в моєму принципі.

— В принципі?

— Авжеж. Цей хлопець уже коштує мені надто багато нервів і грошей! Місяць тому в мене була з ним рішуча розмова на цю тему. Я категорично заявив, що більше не платитиму за його витівки.

— Словом, на цей раз ви не витягнули «муху з окропу».

— Думаю, що ви на моєму місці зробили б так само. Хлопцеві двадцять чотири роки, він лікар, час уже відповідати самому за себе.

— Справді, час, — погодився Трепка. — А як на це реагував пан Міхал?

— Він був у розпачі. Мушу признатися, що мені стало шкода його. Та що ж, грошей я все одно не мав. Єдине, що я міг для нього зробити, це пообіцяти, що поговорю з інженером Карасем і спробую якось улаштувати справу. З цією метою я поїхав у неділю до Варшави. На жаль, інженер не захотів узяти від мене векселів і рішуче вимагав заплатити готівкою щонайменше двадцять тисяч злотих.

— А ви в той день зустрічалися з Міхалом? — запитав Трепка.

— Так, я бачив його. Він зовсім занепав духом. Я хотів забрати його сюди, але Міхал відмовився, сказав, що постарається дістати грошей, хоч сам, напевно, не вірив у це.

— Ви казали йому про вбивство професора Містраля?

— Так.

— Ну й що ж?

— Міхал був вражений… може, навіть, це занадто слабке слово. Він просто перелякався. Так, перелякався! Висловився не дуже делікатно про життя взагалі. А потім сказав буквально таке: «Не знаю, чи не краще було б для мене опинитися на місці Містраля. Мені так не щастить, попереду — ніяких радісних перспектив». Боюся, щоб він не зробив з собо якоїсь дурниці. Я ніколи ще не бачив його таким пригніченим. Пообіцяв дзвонити мені щоденно: я домігся цього. Та, на жаль, він мовчить, і мої нерви напружені до краю. Тому я б вас дуже просив, панове: притягніть його сюди. Якщо треба буде, то навіть офіційно, під будь-яким приводом. Чи можна буде це зробити, капітане?

Трепка зосереджено тер лисину.

— Звичайно, — промовив він за якусь мить, — можемо зробити це для вас, професоре.

— Я б хотів, по можливості, якнайшвидше.

— Уже шоста година, — буркнув Трепка, — сьогодні, мабуть, не встигнемо, але завтра це можна зробити… — Капітан пильно подивився на руку професора.

— Чому ви так приглядаєтеся? — здивувався професор.

— Дивлюся на ваш годинник. Це «Омега»?

— Так, — відповів здивований Касіца. — Бачу, ви розумієтесь на годинниках. Я купив його минулого року в Швейцарії.

— Годинники іноді відіграють серйозну роль у слідстві. — відповів Трепка. — То, кажете, це справжня «Омега»?

— Так… — професор занепокоєно оглядав свій годинник.

— Альфа… дельта… омега… — промимрив Трепка. — Букви грецького алфавіту мають назви, які впливають на уяву. Ви не згодні?

Касіца витріщив очі.

Другого дня нас розбудили кроки і тупіт у коридорі. Заспаний Журка виглянув за двері. Я потягнувся за ним. Ми побачили доктора Протоклицьку в шлафроці.

— Ви чули щось подібне, панове? Дев'ять собачих трупів за муром!

Із саду повернувся Заплон у розхристаному домашньому халаті.

— Не дев'ять, а дванадцять, — поправив він і зник на сходах.

Ми квапливо одяглись і пішли подивитися трупи собак на місці. Журка не міг приховати занепокоєння, немовби відчував, що цей випадок ускладнить йому слідство. За муром ми застали Трепку. Капітан оглядав собак.

— Їх, безумовно, отруїли, — сказав він. — Думаю, що треба віддати їх на дослідження.

— Ну, звичайно, капітане, — погодився Журка і одразу ж побіг у прохідну будку допитати Мацьошека.

— Пане Мацьошек, — промовив він суворо, — що ви можете нам сказати?

Мацьошек, як і завжди, коли розмовляв з Журкою, злякався.

— Слово честі, пане поручику, я нічого не знаю. Порпалися псяюхи в падлі. Мабуть, чимось отруїлися.

— Усі зразу? — вигукнув Журка.

Мацьошек безпорадно розвів руками.

— Здається, пані Протоклицька згадувала щось про витруєння собак, — зауважив я.

— Пане Мацьошек, — голос Журки став схожий на сичання вужа, — хто вам наказав отруїти собак?

— Їй-богу, ніхто, пане поручику.

Журка за звичаєм заклав руку за пояс і нервово перебирав пальцями. Очі його звузилися, трикутне обличчя нагадувало своїм виразом лиса.

— Куди ви, Мацьошек, — звернувся він гостро, — вивозите сміття з того ящика, що біля брами?

— За мур, — злякано відповів Мацьошек, — засипаємо сміттям окопи, які залишилися після німців.

— За північний мур?

— Так, пане поручику.

— Собаки подохли від отрути, яка була в ящику для сміття, — зробив висновок Журка. — Сідайте-но, Мацьошек.

Мацьошек сів і витріщив очі.

— Поговоримо тепер відверто, пане Мацьошек, — Журка присунувся до нього. — Коли ви востаннє вичищали ящик?

— Вчора, пане поручику… Тобто у вівторок.

— Чудово. Сміття з вілли виносять до ящика?

— Так, пане поручику. Але виношу не я, це роблять помічниці. Кожного ранку, прибираючи, вони виносять сміття в ящик. Тільки тепер уже не виносять, бо ви ж не впускаєте тих дівчат.

— А ви нічого не забули, Мацьошек? — втрутився Трепка. — Наскільки я пригадую, пані Протоклицька нарікала в суботу на дівчат, що не прибрали на кухні.

— Не розумію, — блимнув Мацьошек очима, — що ви маєте на увазі, пане капітане?

— Відро з кухні. Ви забули, Мацьошек, що дружина казала вам у суботу ввечері винести відро з кухні.

— Це правда, — зніяковів Мацьошек, — зовсім забув.

— Відро! — вигукнув Журка. — Ви, значить, виносили ввечері з кухні відро?

— Виносив, пане поручику.

— О котрій годині.

— О, вже після одинадцятої.

Це була мить, коли хвилювання нашого друга Журки досягло краю, його обличчя набрало на хвилину землистого кольору. Але незабаром він оволодів собою.

— Ну, це, кінець кінцем, не так уже й важливо, — зітхнув Журка полегшено, ніби заспокоєний якоюсь думкою.

— Як це не важливо? — обізвався я. — Це ж змінює характер слідства. І наша стара гіпотеза ще зовсім не відкинута: отрута могла бути в горілці. Тепер у нас є відповідь на запитання, куди вбивця вилив решту отруєної вишнівки. Звичайно, у відро. Мабуть, розраховував вилити отруту в раковину на кухні, але йому не пощастило. На кухні раковина була забита, і вбивця мусив вилити у відро.

— Ні, Павле, — посміхнувся Журка. — Я спочатку теж так думав, але це нісенітниця. Ми ж забули, що в склянці після вишнівки була вода. Коли б ціаністий калій був у горілці, професор не мав би часу наповнити склянку водою. Адже при такій дозі смерть настала б негайно. Це, здається, не викликало у вас ніяких застережень.

— Звичайно, — кивнув головою Трепка, — професор не міг би наповнити склянку водою. У вас залізна логіка, друже, і їй нічого не можна закинути.

— Хвилиночку, — сказав я спантеличено, — а як же ти поясниш те, що отрута опинилася саме в відрі?

— Дуже просто, — сказав Журка. — Вбивця, як ми пам'ятаємо, взяв із скляної баночки чотири грами ціаністого калію. Один грам він домішав у порошок. Більше домішати він не міг, бо це підозріло збільшило б об'єм порошку.

— Навіщо ж тоді він узяв аж чотири грами? — намагався я захищатися.

Журка схвильовано глянув на мене.

— Може, не було часу точно відміряти, може, взяв приблизно, може, хотів ще когось послати на той світ — пояснень багато. Але важливо те, що в момент смерті професора у вбивці ще був ціаністий калій. Довідавшись, що тут міліція, він хотів якнайшвидше позбутися його. Єдине місце, де отрута не викликала б підозріння, це лабораторія. Але потрапити в лабораторію було неможливо, тому він і вкинув отруту в відро.

— А що ж тоді сталося з горілкою у графині?

— Її випив… Мацьошек. У тебе є ще сумніви? — посміхнувся Журка. — Можна зараз перевірити.

Ми повернулись у прохідну будку.

— Пане Мацьошек, — сказав суворо Журка, — ви тільки-но сказали, що в суботу після одинадцятої години виносили сміття з кухні. Це все, що ви тоді робили в кухні?

— Не розумію… — відповів Мацьошек, уникаючи наших поглядів.

— Ви не щирі з нами, Мацьошек, — процідив поручик. — Збрехали нам ще при першому допиті, а тепер брешете й далі. Хіба це розумно з вашого боку, пане Мацьошек?

— Про що ви говорите? — пробубонів садівник.

— Про те, що на графині є сліди ваших пальців, — рискнув Журка. — Ви хильнули тоді, га?

Закусивши губи, Мацьошек мовчав.

— Не бійтеся ж. Дружина не дізнається про це. Даю вам слово! — Журка підморгнув. — Ну то як, Мацьошек, хильнули трохи?

— Якщо казати правду, то ковтнув… — видавив садівник. — Ви ж, пане поручику, розумієте…

— Розумію, — перебив Журка. — Скільки там було?

— Дрібниці… Не було й півграфина.

— У вас чудовий апетит! — засміявся Журка.

Мацьошек вишкірив зуби.

— Можете йти, — сказав Журка і звернувся до нас. — Ну як? Тепер, мабуть, ясно? Горілка в графині не могла бути отруєною. Не шукай, Павелеку, дірки в цілому. Моя теорія перемагає по всіх пунктах. Убив Касіца! Тільки він міг винести рукописи. Тільки він мав можливість домішати чогось у порошок. Тільки у нього була ця можливість, а насамперед у нього був мотив. Такий мотив, панове! — Журка підніс руку — Повторюю: дайте мені один бодай маленький відбиток пальця, і я з'їм Касіцу з кістками!

Я глянув на Трепку — що він про все це думає. Проте обличчя капітана було непроникне.

До тераси під'їхала наша стара міліцейська «Шкода».

Капрал Кайтус доповів, що привезли доктора Міхала Касіцу, і одночасно передав кореспонденцію, яка надійшла до «Ізолятора» в суботу і після свят. То були самі поштові листівки з святковими поздоровленнями.

Журка швидко переглянув їх і віддав Трепці.

— Але ж це смішно! — вигукнув капітан. — Ви читали це побажання Містралю? — показав він Журці банальну листівку, на якій була зображена пальма.

— Ви думаєте, про ту жінку з Кельць? — сказав Журка. — Справді, смішно.

— «Найщиріші побажання і привітання з веселими святами шле Моніка, зовсім сухопутна свинка», — прочитав Трепка. — «Зовсім сухопутна свинка…» — повторив. — Цікавий підпис.

Від автомашини почулися сердиті голоси. Там сварилися.

— Що сталося? — знервований Журка підійшов до автомобіля.

— Не хоче вилазити, громадянине поручику, — скаржився шофер на молодого Касіцу, який забився в куток кузова.

Син професора кидав на нас нервові погляди. Він був без шапки. Мав коротке волосся, яке стирчало на всі боки, і низький лоб. Складалося враження, що цей чоловік ненормальний. Сидів мовчки, не рухаючись з місця.

— Що це за фокуси, докторе? — запитав Журка.

— За що мене арештували? — видавив Міхал.

— Ніхто вас не арештовував, докторе, — весело відповів Трепка. — Ми привезли вас сюди на прохання батька, який боявся гм… боявся, так би мовити, за ваш психічний стан.

— Що? — Міхал недовірливо глянув на нас. — Ви серйозно?

В цю мить зі сходів збіг професор Касіца. Він з'ясував справу.

— Ти, мабуть, збожеволів, — сказав розлючений Міхал. — Тягнути мене з допомогою міліції!

— Я хотів, щоб ти відпочив.

— Гарне місце для відпочинку ти обрав! — злісно гукнув Міхал. — Дім убивців!

— Міхал!

— Я жодної хвилини тут не залишуся! Що, власне, тобі приверзлося?

— Але ж зрозумій, хлопче… Твій стан…

— Мені нема з чого радіти, — перебив Міхал. — Ти знаєш це найкраще. А про моє здоров'я не турбуйся, — процідив крізь зуби, — під трамвай не кинуся. Це все, що я хотів тобі сказати. І arivederci^[4].

— Виїжджаєш?

— Негайно!

— А може, все-таки відпочинеш день-два….

— Ні. У мене сьогодні чергування.

— Залишився б хоч на обід.

— На обід можу залишитись, — знизав плечима.

З глибини саду вийшов Заплон.

— Міхале, ти тут? Що за скандал?

— Нічого. Мій старий збожеволів. Наказав привезти мене з допомогою міліції, — розумієш? — з допомогою міліції!

— Дуриш!

— Їй-богу…

Жваво розмовляючи, вони обидва зникли за поворотом алеї.

Під час обіду Міхал був неприродно збуджений. Я помітив, що Галінка занепокоєно приглядалася до нього.

— Ви звернули увагу на Міхала? — прошепотіла вона до мене. — З ним таки недобре. Як він на нас дивиться!

Справді, я відчував, що Міхал весь час стежить за нами, але як тільки наші погляди зустрілись, обличчя в нього неприємно застигло. Я, видно, не подобався хлопцеві.

На щастя, після обіду він одразу ж попрощався і вийшов. Касіца ніяково перепрошував Трепку за даремні турботи.

— Все-таки мені здається, що зараз йому краще. Депресія минула. Як ви вважаєте?

— Так, — відповів Трепка, — метод душевного струсу в таких випадках часто дає добрі результати… Мені здається, — додав він, дивлячись на небо, — погода утримається до вечора. Що б ви сказали, професоре, якби ми вибралися на прогулянку до Рудих Ям?

До Рудих Ям? — здивувався Касіца.

Ви забули, що там у нас хворий…

— Ах, справді… Ну, звичайно, — швидко згодився Касіца. — Іду.

На жаль, у Рудих Ямах на нас чекала сумна звістка: Інох уночі помер.

Наступного дня Журка з самого ранку замкнувся в кімнаті, щоб, як він пояснив, теоретично розробити слідство. Трепка й далі був якийсь незрозуміло пасивний і весь час копався на городі.

Тому майже весь час до обіду мені пощастило провести сам на сам з Галінкою.

На жаль, ця невеличка ідилія була дуже несподівано порушена десь близько дванадцятої години. Ми сиділи, пригорнувшись одне до одного, на лаві під каштанами, здавалося, в повній безпеці, коли раптом перед нами виріс Міхал Касіца. Окинув нас похмурим поглядом і, не сказавши ні слова, пішов стежкою далі. Але в мене було враження, що він тиняється десь поблизу. І цього було досить, щоб зіпсувати нам настрій.

— Яка нечиста сила принесла його сюди? — буркнув я. — Вчора зрікався «Пристані», а сьогодні приїжджає, мов нічого й не було.

— Міхал нерозсудливий, — сказала схвильована Галінка. — Ніколи не знаєш, що йому спаде на думку.

— До того ж мені здається, що він не відчуває до мене особливої симпатії, — зауважив я, пильно дивлячись на Галінку. — Чи не ви бува цьому причина?

— Ох, напевно, — засміялася Галінка.

— Він закоханий у вас?

— Так мені здається.

— А ви?

— Нічого серйозного. Хіба взагалі можна думати про Міхала серйозно?

— Гм… — непевно буркнув я.

— Невже ви ревниві?

— Можливо.

— Не треба… — Галінка погладила мене по щоці. — Ви ревнивий, злий міліцейський вовк.

У Пясечному пробив годинник.

— Що, вже дванадцята? — Галінка схопилася з лави.

— Що сталося?

— Я мушу бігти до Мацьошеків, треба зробити перев'язку малому. Яцек розрізав учора коліно до самої кістки.

Ми розійшлися на головній алеї.

Першою ми допитували доктора Протоклицьку. Вона ввійшла до кімнати аж надто енергійною ходою. — по-солдатськи, як сказав би Журка, — і прямо з ходу запитала:

— Чому ви починаєте з мене?

— Ви сиділи найближче від самовбивці, — відповів Журка.

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого. Просто відзначаю факт. Ви сиділи біля Міхала, отже, найбільше могли… гм… бачити.

— Я нічого не бачила. Ми всі дивилися тоді на доктора Йонаша і розбитий вазон. Чудовий момент для самовбивці.

— Або для вбивці, — холодно сказав Журка.

Протоклицька штучно засміялася.

— Я бачу, Касіца вас переконав.

— А хіба ви виключаєте можливість вбивства?

— Звичайно. Я його не отруювала. Хтось інший не мав такої можливості. Пиво у пляшці теж не могло бути отруєне, його пив не тільки Міхал, а й я, і доктор Йонаш. Виходить, що ціаністий калій, — якщо взагалі це був ціаністий калій, — хтось сипнув прямо в кухоль. Або ж Міхал прийняв його в облатці. Ну, а так прийняти отруту міг тільки самогубець.

— Які, по-вашому, причини до самогубства були в Міхала?

— Причини — це справа відносна, — сказала доктор Протоклицька, спокійно закурюючи цигарку. — Міхал був неврастеніком. Він завжди був то хворобливо збуджений, то впадав у крайню апатію. Якась дрібниця могла штовхнути його на цей крок. Та, зрештою, він не раз жартував, що найкраще було б покінчити з собою.

— А проте ви самі визнаєте, що якась причина мусила остаточно штовхнути його на це.

— Причини могли бути різні, — знехотя мовила Протоклицька. — Історія з автомашиною, наприклад.

— Ви вважаєте, що це достатня причина?

— Ох, ні! Я ж сказала вже — Міхал взагалі мав схильності до самогубства. Важливе значення мало те, що він втратив інтерес до життя. Історія з автомашиною мала бути останнім поштовхом… Але хлопець міг мати й інше горе. Наприклад… — Протоклицька завагалася.

— Наприклад? — підхопив Журка.

Лікарка злорадно примружила очі.

— Запитайте краще свого колегу, поручика Дзярмагу.

— Дзярмагу? — здивувався Журка. — Павле, ти щось маєш сказати?

Я зашарівся.

— Що ви маєте на увазі, пані Протоклицька? Я не зовсім розумію.

— Невже ви вважаєте, що ми сліпі, поручику Дзярмага? — в'їдливо посміхнулася Протоклицька. — Всі бачать, що ви підтримуєте тут славні уланські традиції.

Я хотів щось сказати, але Протоклицька не дала мені й слова вимовити.

— Не виправдуйтесь, будь ласка, — обрізала вона з іронічною усмішкою. — Мене мало цікавить, що ви робите з тією сорокою Галінкою, але я маю підстави припускати, що це дуже цікавило Міхала.

Я прикусив губи.

— Ви кажете, що Міхал Касіца… гм… був закоханий у панну Стор? — гостро запитав Журка.

— Це всім відомо.

— І вона відповідала йому взаємністю?

— Цього не знаю. Галінку трохи зіпсував успіх. Думаю, що вона скоріше полювала на крупнішу дичину. Наскільки я знаю Галінку, вона дуже тверезо підходить до життєвих справ.

— Але ж по її поведінці ви, певно, могли зорієнтуватися…

Протоклицька похитала головою.

— Ви не знаєте малої Стор… — У її очах спалахнули неприязні вогники. — Це людина дуже спритна і так само скритна.

— Ви, здається, не дуже-то симпатизуєте їй, — зауважив Журка.

— Відверто кажучи, ні.

— Чому?

— Не люблю дівчат такого типу.

Той день був особливо багатий на події. О п'ятій годині надійшли інформації про наших підозрілих. Журка відразу схопив їх і замкнувся в кімнаті. Впустив нас тільки за годину.

— Судячи з вашого виразу обличчя, — сказав Трепка, — там якісь сенсаційні відомості.

— Так, є кілька цікавих деталей, — відповів Журка. — Мацьошек сидів у тюрмі за… шпигунство. Тільки торік його звільнили і реабілітували. Мацьошекова була в 1953 році під слідством у справі крадіжки ковдр і морфію з лікарні на Очках, де вона працювала черговою санітаркою. Слідство було припинене за браком достатніх доказів.

— А Галінка? — запитав я.

— Галінка? — посміхнувся Журка. — О, це справжня повість. Батько її, залізничник, загинув у вересневі дні. Мати померла під час окупації. Галінка з тринадцяти років сама собі заробляла на життя і навчалася на вечірніх курсах. 1955 року вона закінчує школу лаборантів у Лодзі. Потім працює у повітовій лікарні в Островцю Свєнтокжиськім. Під час пожежі в лабораторії вона, рискуючи життям, рятує від смерті дитину. Це підкреслено. Потім була призначена на посаду заступника завідуючого лабораторією міської лікарні в Кельцях, де здобуває чудову репутацію. 1956 року переводиться до Другого гематологічного інституту у Варшаві. Це майже як позитивний герой сучасної повісті.

— Надто позитивний… — закусив я губи.

— Ти, здається, чимось незадоволений? — здивувався Журка.

— Ні, чого ж… — збрехав я, бо й справді був чимось незадоволений. Ні, це невлучне визначення. Я був неспокійний. Але чому? Я й сам не знав.

Журка знизав плечима і перейшов до дальших повідомлень.

— Є також невелика деталь, яка стосується доктора Заплона. До 1955 року він працював в установі судової медицини. Потім раптом відчув покликання до наукової праці і. перейшов в інститут. Варто звернути увагу, що рік тому він дуже намагався стати асистентом професора Містраля…

— Ну й що?

— Містраль рішуче відхилив його кандидатуру. Про інших у повідомленнях нема нічого такого, чого ми досі не знали. Зате звертає на себе увагу той факт, що всі, за винятком Касіци, просили в цьому році, щоб їм видали закордонні паспорти.

— Це цікаво! — зауважив Трепка.

— Мацьошеки хочуть відвідати родичів у Франції. Заплон, Протоклицька і Йонаш збираються їхати до Швейцарії як стипендіати ЮНЕСКО. Міхал Касіца і Галінка Стор мають намір взяти участь у туристській подорожі в Прагу і Відень. Але найважливіша, я вважаю, оцінка наукових творів «Дзета» і «Гама», — Журка таємниче посміхнувся. — Я віддав, ці твори фахівцям, щоб вони висловили про них свою думку. І їх думка просто вражає.

— А саме?

— Як оригінальні наукові твори вони не мають наукової цінності. Ось і думки видатних гематологів. Доцент Туронь пише: «Це компілятивні роботи, цінні з погляду скоріше педагогічного, ніж творчо-наукового». А професор Косовський оцінює їх просто як «систематизацію загальновідомих положень».

— А проте ці рукописи загинули у день вбивства. Як це пояснити?

— Пояснень може бути два: викрадення рукописів не було причиною вбивства. Їх украли з тактичною метою: щоб приховати справжній мотив убивства, або ж скерувати наші підозри на невинного. Тому цілком можливо, що рукописи будуть підкинуті, якщо їх не підкинули ще досі. Може бути й інше пояснення, особисто для мене більш переконливе, — Журка хитро всміхнувся. — Звернімо увагу на один істотний факт. У нашому розпорядженні поки що тільки фрагменти обох творів. Ніхто не знав їх повністю. Навіть Касіца. Містраль передав йому тільки уривки. Касіца твердить, що це — найважливіші фрагменти. Але ж це тільки твердження Касіци. Насправді може бути навпаки. Містраль міг не говорити Касіці про найголовнішу частину твору, де були якісь відкриття, а опублікувати дав менш важливу. Таким чином мотив був би врятований. І в першому, і в другому випадку дальші дії випливають самі собою. Треба знайти рукописи, що десь зникли.

— Шкода, що ти тільки тепер прийшов до цієї геніальної думки, — сказав я іронічно, — досі рукописи могли вже помандрувати з «Пристані» у так звану синю далечінь.

— Не думаю, — буркнув Журка. — З «Пристані» за цей час виїжджав тільки професор Касіца. А Касіцу я не підозріваю.

— А Міхал?

— Не вірю, щоб Міхал мав щось спільного з цією історією.

— Його поява того вечора біля «Пристані» досить підозріла, — зауважив я.

— Якщо вірити Заплонові, — сказав Журка. — Але Заплон не дуже достовірний свідок. Та, зрештою, чого ти хочеш? Припустімо навіть, що рукописів уже немає в «Пристані». Зумію організувати розшуки їх і за стінами «Пристані». І знайду, з-під землі вирву.

— Ваш ентузіазм дуже похвальний, — промовив Трепка. — Але я, друже, думаю, що шукати їх так далеко не доведеться.

Журка рвучко, немовби його стукнуло електричним струмом, підвів голову і глянув на капітана.

— Невже ви натрапили на якийсь слід?

— Можливо, друже, — посміхнувся Трепка. — Не забувай, що міліціонер, який саджає капусту, має певні можливості, яких немає у того, хто провадить слідство у кабінеті.

— Ви знайшли решту рукописів? — видавив Журка, червоний, мов рак.

— Рукописів? Е ні. Дуже вже високо ти оцінюєш мої можливості, друже, — скромно сказав Трепка. — Я знайшов долари.

— Долари? — Журка витріщив очі.

— Ви, бачу, здивовані, — зітхнув Трепка. — Це тому, що при розслідуванні справи у вас було надто мало уяви. Надто мало уяви, друже мій Журка. Ви вважаєте, що речі використовуються тільки для того, для чого вони створені. Але ж іноді речі набувають нових цінностей, нових функцій та значень і можуть використовуватися з тією метою, яка їх творцеві навіть не снилася. Чи не спало тобі на думку, що серйозний твір професора Містраля міг зазнати різних переробок і перетворень, або, як кажуть, метаморфоз, і перетворитися насамперед у долари?

Вигляд у Журки був не дуже розумний. Поручик забавно кліпав очима.

— Так, у долари… — зітхнув Трепка. — Це метаморфоза дуже сумна, але реальна.

Говорячи це, він витягнув з кишені жовте кружальце.

Журка вирвав його в капітана з рук і з інтересом оглянув. Кружальце було зроблене з жовтої пластмаси. З обох боків його незграбно, немов дитячою рукою, написано: 5 доларів.

— Ви думаєте, що це з обкладинки рукопису? — видавив Журка.

— Не інакше, друже.

— Де ви його знайшли?

— О, це щасливий край! — засміявся Трепка. — Долари валяються тут просто на стежках.

— Виходить, що ця річ потрапила в руки дітей! — вигукнув Журка.

— На жаль, скидається на це.

Журка хрипло скрикнув і риссю, немов кінь, якого вдарили батогом, помчав у глиб саду. Так розпочався найбільш гротескний акт нашого слідства.

Ранок застав нас у препоганому настрої. Наше хвилювання поглиблювалося тим, що трьох хлопчиків ще й досі не знайшли. Мацьошеки і Новаковські були в розпачі. Журка сповістив про зникнення хлопців у міське та головне управління міліції і попросив організувати енергійні розшуки.

Незалежно від цього чотири працівники міліції вже з п'ятої години ретельно обшукували «Пристань», намагаючись натрапити на слід рукописів. О шостій годині захеканий капрал Зєнтек приніс нам рештки другої пластмасової обкладинки. Досить було кинути оком, щоб пересвідчитися, що з неї вирізали устілки до чобіт.

— Де ви це знайшли, капрале? — спитав задоволений Журка.

— У будці тієї скаженої суки. Будьте свідком, поручику, що я жертвував власними штаньми. — Стурбований капрал показав на штанях дірки від собачих іклів,

— Ходімо до Мацьошека, — запропонував Журка.

Ми побачили Мацьошека ще здалеку. Він неспокійно бігав біля дому, немовби щось шукав на землі. А коли побачив нас. — одразу сполохано сховався за дверима. За хвилину його лиса голівка знов обережно висунулася.

— Відійдімо назад, — прошепотів я до Журки, — і спостерігатимемо за ним здалеку. Старого щось, бентежить. Це видно.

Проте Журка не визнавав ніяких тактичних ходів.

— Я не буду більше гратись у піжмурки з цими людьми, — процідив він крізь зуби.

Здається, поручик уже відмовився від усяких делікатних методів, у ньому взяла верх інша, груба сторона його характеру.

Тим часом Мацьошек, побачивши, що ми прямуємо до нього, підійшов до парників, удаючи, ніби чистить шибки. Журка так рвучко рушив до нього, що по дорозі зачепився за гумовий шланг і перекинув бочку. Поручик люто штурхнув її ногою і, ткнувши під ніс Мацьошеку рештки пластмасової обкладинки, крикнув:

— Де ви взяли цю штуку?

Мацьошек здригнувся.

— Про що ви говорите?

— Ви вирізали собі з цього устілки в чоботи?

— Хай бог боронить! — зблід Мацьошек, неспокійно оглядаючись.

Па стежці почулися кроки. Це йшла перелякана Мацьошекова.

— Подивися, Марійко, — поскаржився Мацьошек дружині, — пан поручик каже, що я собі з того вирізав устілки.

— О господи, що це ви ще видумали! — плаксиво обурилась Мацьошекова». — Краще б ви пошукали тих бідних дітей, яких так налякали.

Журка зітхнув, намагаючись приховати розгубленість.

— Діти знайдуться. А ви, Мацьошек, покажіть мені свої чоботи.

— Як це… Кажете, ніби… — Мацьошек вдавав, що не розуміє.

— Знімайте чоботи! — крикнув Журка.

Мацьошек розпачливо боронився, але це тільки посилювало гнів Журки. Та, як виявилося, причиною цього затятого опору Мацьошека були просто брудні шкарпетки. Бо устілок у чоботях ми не знайшли. Ані в цих, що на ньому, ні в інших, які тільки були в хаті, в тому числі і в жіночих та дитячих.

Ми вже виходили, коли я помітив змовницький погляд, який Мацьошек кинув на дружину. Журка блискавично обернувся і, схопивши його за пояс, пильно подивився в очі.

— Що це мало означати, пане Мацьошек?

— Нічого, пане… Нічого… — белькотів наляканий Мацьошек.

— Огляньте всі топки і пошукайте в смітті! — наказав Журка.

Через п'ять хвилин задиханий капрал Кайтус прийшов з напіврозплавленими кусками пластмаси. Він знайшов їх у теплиці в грубі.

Ми стояли з професором на терасі. Касіца скаржився Трепці на поручика Журку.

— Цього молодого поручика, мабуть, якийсь ґедзь укусив. Це ж не метод, — говорив він збуджено, — так залякати дітей, щоб вони тікали з дому. Погрожувати старій людині беззаконним обшуком і арештом? Ці методи продовжують дуже погану традицію, капітане.

— У поручика Журки тут дуже невдячна праця, — намагався Трепка заспокоїти Касіцу. — Ви всі відмовляєте нам у своїй допомозі… Не хочете бути відверті з нами, не довіряєте нам.

— Міліціонер повинен володіти своїми нервами, бо інакше він не може працювати в міліції, — гримів Касіца. — А відносно довір'я, то я сумніваюся, щоб методи поручика Журки викликали довір'я до міліції. А це що таке? — перервав раптом професор.

Я нахилився і підняв із землі паперового голуба.

— Це знову ті шмаркачі, — сказав я, — кинули на нас голубом.

Професор Касіца збіг з тераси. В кущах навпроти майнула й одразу ж зникла червона сорочка якогось малюка. Я дивився на паперову іграшку в руці і раптом відчув, що серце у мене зупиняється.

— Капітане, — прошепотів я, — гляньте-но! Це ж аркуш із рукопису!

Трепка взяв папірець і швиденько надів окуляри. Це був аркушик формату учнівського зошита, списаний дрібним, з круглими буквами, почерком Містраля.

— Справді, — кашлянув Трепка. — Ну, це може заспокоїти нашого друга Журку. Ви впізнаєте цей аркушик? — звернувся він до схвильованого Касіци. Професор витріщив очі.

— Це з праці про агранулоцитоз… — сказав він страшенно здивований.

— Рукопис твору «Дзета», — додав Трепка.

Я повідомив про це Журку. Той, до краю збуджений, вибіг з дому.

Йонаш зовсім занепав духом. Як тільки ми ввійшли до нього в кімнату, він зрозумів усе. Не міг видавити й слова, опустився у крісло і тремтячою рукою потягнувся до графина.

— Стоп! — Журка своїми залізними пальцями схопив його за руку. — З цього часу ви будете пити і їсти тільки те, що ми дамо вам.

— Як це… панове? — Йонаш злякано оглядався, і лоб у нього відразу вкрився дрібненькими крапельками поту.

— Впізнаєте? — Журка показав йому рукопис.

— Здається, це почерк професора, — видавив Йонаш.

— Я думаю, що, ховаючи рукопис у шпаківні, ви були впевнені в цьому.

— Ах! — Йонаш затулив обличчя долонями.

— Ви мовчите? А пора б уже й заговорити, — сказав Журка.

— Панове, я не вбивав, — благально прошепотів Йонаш. — Панове…

— На голослівних запереченнях далеко не заїдете. Признавайтесь у всьому. Коли ви забрали з кімнати професора Містраля цей рукопис?

— Я не брав… — видавив Йонаш. — Мені його підкинули.

— Підкинули… — зітхнув Журка. — Що ж ви ще вигадаєте?

— Клянуся… Я знайшов його… у… у чемодані. У вівторок…

— У чемодані, от тобі й маєш! — почав кепкувати Журка.

— Ви мені не вірите, — Йонаш витирав лоб носовою хустинкою, — але так було. Я повернувся після обіду. Хотів переодягтися. Відкрив чемодан і зверху побачив жовту обкладинку рукопису «Дельта».

— Мабуть, «Дзета», — зауважив я.

— Ні, «Дельта», — розпачливо похитав головою Йонаш.

— Дедалі краще, докторе, — кепкував Журка. — Добряче ви тут наплутали. Бо в шпаківні на дереві ми все-таки знайшли твір «Дзета», про агранулоцитоз..

— Нехай, буде «Дзета», — простогнав Йонаш. — Це мене вже не врятує.

— Я думаю, — процідив Журка. — Ви втратили моє довір'я, докторе. У вівторок я питав вас про рукописи професора. Ви тоді не сказали, що він у вас в чемодані.

— Я тоді… не знав. Побачив його тільки потім…

— Он як, ви не знали… — Журка підвівся. — У мене більше немає запитань, колеги. Для мене ця справа ясна.

— Панове! — схопився Йонаш.

— Спокійно, докторе. Вас я вже ні про що не питатиму. Тепер ваша черга. Ви знаєте, чого я від вас чекаю. Мене цікавить тільки одне ваше слово.

Йонаш опустився на стілець.

Наступного дня я прокинувся стомлений. Журка до пізньої ночі перегортав свої записки і, голосно обмірковуючи найрізноманітніші гіпотези та варіанти слідства, не давав мені спати.

Ми вийшли в сад, щоб трохи провітритися після погано проведеної ночі. Біля альтанки наткнулися на капітана Трепку. Схвильований чи, може, скоріше, чимось вражений, з палицею в руці, він швидко ходив навколо клумби.

— А-а… прийшли, нарешті! — побачивши нас, капітан зупинився. — Я хочу повернутися до нашої вчорашньої розмови, колего Журка. Чи могли б ви мені сказати, як будете вести слідство далі?

Журка кашлянув.

— Мушу перебудувати теоретичну концепцію. Працювати в інтелігентному оточенні надзвичайно важко. Лобова атака не вдалася. Мушу розпочати, в деякому розумінні, спочатку.

— Спочатку? — вигукнув Трепка.

— Я займався, до певної міри, експериментом, — скромно опустив очі поручик. — Мабуть, ви згодитесь, що я вів справу дуже нешаблонно.

— Це правда.

— Я трохи відійшов од інструкції і визнаної схеми. Ну що ж, доведеться повернути на звичайну, може, й мало ефективну, але певнішу стежку.

— О, це дуже сумно, — сказав Трепка, — сумно, що ви занепали духом у той час, коли слідство наближається, до кінця.

— Наближається до кінця? — здивувався Журка.

— Саме так.

Ви знаєте, хто вбивця?

Знаю вже досить давно.

— Хто?

— Поки що не можу сказати… І не запитуйте чому. Досить з вас того, що це в інтересах справи.

— Перебільшуєте, капітане, — зітхнув Журка.

Обличчя в Трепки було кам'яне.

— Зрештою, — сказав він холодно, — прізвище злочинця для мене втратило вирішальне значення в цій справі.

— Втратило вирішальне значення? Як це розуміти, капітане? — здивовано спитав Іполит.

— Партнери тут менш важливі, йдеться про ставку гри, — пояснив Трепка дивним тоном. — Коли я довідався про це… все інше стало для мене дурницею. А ставка гри вже зрозуміла… Я чекав на останнє кільце ланцюга. Тепер воно вже є. Коло замкнулося. Настав час зробити остаточні висновки. Здається, що ми нічого не знаємо, що картина дуже туманна, але все це тільки обман. Уже все відомо.

— Все? — пробелькотів Журка.

— Так, друже, — сказав Трепка. — Треба тільки звільнитися від обмеженого погляду. Злочинець хотів маніпулювати нами, підсуваючи щоразу нові фальшиві докази, водячи нас сліпими стежками…

— Фальшиві докази? Що ви маєте на увазі?

— Дуже неприємно, але ваша мандрівка за рукописом «Дзета» і «Дельта» була погонею по фальшивому сліду.

Ми дивилися на нього вражені.

— Але не біда, — вів далі Трепка, — це навіть відіграло, так би мовити, свою роль. Злочинець певен, що обдурив нас. І це добре. — Трепка покрутив палицею в повітрі.

— Я не хотів вести вас за руку, — додав він за хвилину, — але остерігав. Хіба я не радив вивчати грецький алфавіт? Якби ви вивчали грецький алфавіт, то знали б, що «дзета» — шоста буква алфавіту. «Дзета» — шоста буква алфавіту! — повторив він суворо. — І це має велике значення. Зараз ви зрозумієте, друзі. Гляньте! — Трепка вказав нам палицею на знаки, які нарисував на стежці.

— Ось по порядку перші букви грецького алфавіту: альфа, бета, гамма, дельта, епсилон, дзета. Ви ще й досі не розумієте?

— Це назви праць професора, — промимрив я.

— Правильно. Виходить, що професор позначав свої твори в алфавітному порядку. Праці «Альфа», «Бета», «Гамма» були давним-давно опубліковані і не цікавлять нас. «Дельту» і «Дзету» ми знаємо. Але «Дельта» — четверта, а «Дзета» — шоста буква алфавіту. А що ж, постає питання, сталося з п'ятою? Що сталося з працею «Епсилон»? Що то за праця? Де вона? — голос Трепки звучав трагічно. — Ніхто про неї не згадав ні слова! Чому? Ніхто не знав її? Чи хотіли приховати, що вона є? А може, саме вона становила мету злочину?

Ми мовчали, пригнічені й засоромлені цим простим відкриттям.

— Може, ви натрапили на її слід, Журка?

Журка прикусив губи.

— Нічого не знаєте про неї? Шкода… Адже є докази. Самі впадають в очі.

— Докази? — простогнав я. — Що ви маєте на увазі, капітане?

— Багато доказів! Мутант, професор, який просвітлює морську свинку, хворий у Рудих Ямах, лист із Кельць, цифри у записній книжці професора… Ці речі не давали мені спокою. Я знав, що вони мають значення для справи, і намагався зрозуміти їх. Мутант — дегенеративна морська свинка, мати якої — жертва вибуху атомної бомби в Нагасакі; ця потвора витримує в тридцять два рази більші дози випромінювання. Навіщо був професорові цей мутант? Невже він сидів у лабораторії для прикраси? Навіщо Містраль просвітлював свинок? А може, опромінював? Що то була за хвороба, від якої помер Інох у Рудих Ямах? Що означав той смішний підпис у листі з Кельць: «Моніка, свинка виключно сухопутна»? Що означали низхідні цифри у записній книжці професора? І тоді сяйнула у мене думка, — розповідав Трепка. — Виникло одне припущення, і я почав боятися… Тремтів од страху. Все вказувало на те, що ми влипли в темну справу, як на мій смак, трохи завелику. Не хотілося вірити… І я не вірив до кінця… Думав, що уява, можливо, завела мене дуже далеко, не хотів бути посміховищем. Я намагався бути спокійним. Але сьогодні вранці я одержав радіотелеграму з келецького управління міліції.

Трепка витягнув конверт. Прочитав:

— «Моніка Н., лаборантка, перебувала у міській лікарні № 1 в Кельцях. Діагноз: гостре білокрів'я (leukaemia). Вилікувана повністю; виписана з лікарні 22 березня 1957 року. Контрольний огляд 22 квітня не виявив змін». Розумієте моє хвилювання? — говорив збуджений Трепка. — Я люблю вузькі справи. Дрібні психологічні вузлики… Бачачи такий розмах, я завжди втрачаю сміливість.

— Розмах?.. — я здивовано глянув на капітана. — Не зовсім розумію.

— Білокрів'я — хвороба невиліковна, — сказав Трепка.

— Он як!

— Деякі відомості з медицини, друзі. Лейкемія, інакше — рак крові, характеризується надмірним ростом білих кров'яних тілець. Якщо у здорової людини кількість їх не перевищує восьми тисяч у кубічному міліметрі, то у хворих на білокрів'я вона доходить до п'ятисот тисяч і більше. За нормальних умов це рідка хвороба, але при наявності радіоактивного випромінювання вона стає масовою… Це вона зібрала таке жорстоке жниво у Хіросімі і Нагасакі… На неї захворіли японські рибалки, на яких упав радіоактивний пил після випробування водневої бомби в Тихому океані.

Тому й називають її хворобою атомного віку.

І от цю хворобу переміг Містраль. Це було його відкриття «Епсилон». У мене є підстави припускати, що Містралю пощастило не тільки виліковувати хворих на білокрів'я, але й виробити в організмі імунітет проти нього на основі мутаційних змін кровотворчих органів. Це досягнення означало б біологічне підкорення ядерної енергії, бо ж досі ми ледве почали оволодівати нею в технічному розумінні. І ця робота вкрадена. Ви розумієте, який величезний це злочин?

Я дивився онімілий на Трепку.

— То, виходить, оті цифри в записній книжці… — промовив Журка,

— Означали дедалі меншу кількість білих кров'яних тілець у пацієнтки з Кельць.

— Що тепер ви думаєте робити? — запитав я.

— Врятувати твір, друже. Ти ж розумієш, що справа викриття вбивці тепер відходить на другий план. Найважливіше — це твір!

— Якщо він ще є, — пробурмотів я. — Злочинець міг знищити його зо страху.

— Не думаю, — заперечив Трепка. — Доки злочинець вірить, що йому пощастить вивернутися з цього скрутного становища, він не знищить праці. Тому я не хочу тепер чіпати злочинця, не хочу дати йому зрозуміти, що мені все відомо.

— Справа проста, — сказав Журка. — Треба дати наказ про негайну евакуацію «Пристані Ескулапа», ретельно обшукати людей і всі закапелки. Рукопис не шпилька.

Трепка захитав головою.

— Не думаю, що це було б правильно.

— Чому?

— Просто тому, що рукопису вже немає в «Пристані».

— Звідки ви знаєте?

— З вашого дозволу, я й на це запитання поки що не відповім.

— То що ж ви пропонуєте? — прикусив губу Журка.

— Припинити «карантин», розпустити всіх і встановити нагляд. Злочинець сам наведе нас на слід рукопису. За моїми припущеннями, він намагатиметься вивезти його за кордон. Тут немає можливості витягнути з нього більшу матеріальну користь.

— Це рисковано з нашого боку, — промимрив Журка. — Менш рисковано, ніж передчасний арешт злочинця. Не забуваймо, що у нього можуть бути невідомі нам спільники, які на випадок арешту вбивці втечуть, забравши з собою рукопис, або знищать його.

Вранці другого дня ми скликали у вестибюлі невеличкі збори. У вступному слові поручик Журка подякував мешканцям «Пристані» за безкорисливу допомогу, яку вони подавали слідчим органам. На жаль, він виголосив цю подяку таким страждальницьким голосом і з такою міною, що в вухах ескулапів вона мала прозвучати як гірка іронія.

Становище врятував Трепка. З властивою йому красномовністю капітан повідомив усіх присутніх, що в зв'язку з недостатністю матеріалів, а також за браком відповідних доказів слідство вирішено припинити, що він, Трепка, і робить з жалем і прикрістю, бо він уже встиг зжитися з мешканцями «Пристані» і дуже цінував, як він висловився, спілкування з медичним світом.

— Маючи справу з грубими злочинами, вульгарними шантажами і різними огидними нахилами людей, — сказав Трепка, — ми прибули до «Пристані Ескулапа» як до оазису, де могли подихати по-справжньому інтелектуальною атмосферою.

Продовжуючи промову, капітан повідомив, що дні, проведені тут, він вважатиме чи не найціннішими в своєму важкому міліцейському житті; він дуже задоволений, що мав змогу схрестити шпаги з таким інтелігентним противником, і хоч мусить тимчасово відійти з поля бою, але не вважає, що змарнував свій час, бо зробив тут дуже цікаві кримінологічні спостереження і зібрав важливий матеріал для тактичних роздумів.

Закінчив Трепка моралізаторським зверненням, у якому закликав ескулапів замість квітів зла вирощувати справжні, природні квіти, займатися городницькими роботами, що «очищають розум і відводять від нього думки про злочин». Не забув тут же нагадати і про спасенний вплив цих робіт на систему кровообігу.

Як я й передбачав, цей невеличкий виступ Трепки вразив усіх. Тільки на обличчі в Заплона блукала поблажлива усмішка, якою молодь обдаровує нудну балаканину наївних стариків. Усі інші слухали капітана зовсім спантеличено. Правда, зважаючи на особливий стиль промови, я не міг розібрати, чим саме вона вражала слухачів, — формою чи змістом. Капітан завжди шокірував тих, хто не знав його незвичайної міліцейської практики.

— Є якісь запитання? — порушив тишу голос Журки. Запитань не було, отож ми один за одним вийшли з вестибюля і, щоб ніхто не сумнівався з приводу наших намірів, демонстративно почали збиратися в дорогу. Під'їхала міліцейська машина, і ми спішно винесли свої манатки.

О дев'ятій ми були на Підкоморській вулиці. Тут було темно, хоч око виколи. Ні зірок, ні місяця, а вуличні ліхтарі страйкували, як то часто буває в нашому столичному місті. Тому ми. легко й непомітно пробралися на територію «Ізолятора». Видно, Кайтус виконав наказ, бо в жодному вікні не світилося, було схоже на те, що в будинку немає живої душі.

У нас були дублікати ключів від «Ізолятора». Я велів зробити їх ще на початку розслідування. Спочатку ми хотіли ввійти через головні двері, але виявилося, що вони замкнуті зсередини і в замку стирчить ключ. Я запропонував Трепці ввійти через кухню, однак Трепка волів скористатися з лапки. Він застосовував цей інструмент дуже охоче, де тільки траплялася нагода, щоб не позбутися вправності. Дивлячись, як спритно орудує Трепка цим знаряддям, я подумав, що, мабуть, небезпідставно говорять люди про злочинне минуле капітана.

У вестибюлі я вийняв з портфеля захисні туфлі, — такі, в яких ходять у музеях, — ми наділи їх на своє взуття і ввійшли в кімнату Містраля.

Я глянув на годинник. Було п'ять хвилин на десяту. Циркова вистава вже, мабуть, закінчилась, отже, незабаром мав повернутися доктор Йонаш. Ми перевірили штори на вікнах. Усі вони були щільні, і Трепка дозволив засвітити кишеньковий ліхтарик. У тьмяному світлі я оглянув кімнату. Тут панував педантичний порядок, я не помітив ні найменшого сліду якихось розшуків.

— Здається, тут ще ніхто не був, — прошепотів я.

— Можеш говорити нормально, друже, — Трепка показав на двері, оббиті товстим шаром повсті, — це справжня радіостудія. Містраль любив тишу.

Я думав, що. ми вчинимо в кімнаті деякий розгардіяш, але Трепка одразу вказав мені на високі вольтерівські крісла, які стояли в кутках по обидва боки дверей.

— Сядьмо тут, Павелеку.

Отже, нам належало чекати. Цього я найбільше не любив у нашій праці.

— Чи не можна було б тим часом пошукати трохи по шухлядах? — запитав я, обмацуючи світлом ліхтарика письмовий стіл і ряди книжок у бібліотеці.

— Навіщо? — незадоволено промовив капітан. — Хіба я не вчив тебе, хлопче, працювати економічно? Навіщо шарпати собі нерви? Нехай злочинець хвилюється за тебе, нехай відчуває корчі в шлунку, нехай йому стискає горло. Хай він лазить, наче мавпа, по полицях, витягує тремтячими лапами шухляди, залишаючи скрізь чудові відбитки пальців. Нехай платить повну ціну за злочин. Не відбирай у нього цієї приємності. — Трепка зручно вмостився в кріслі. — Це важливо з погляду справедливості. А коли вже він схопить здобич і полегшено зітхне, коли його організм от-от позбудеться напруження, — тоді ми вийдемо на сцену і одним жестом обеззброїмо злочинця. Так, спіймати його на гарячому! Уявляєш собі, що то за удар буде для нього! Ми нокаутуємо його психічно. Ні, я не хочу позбавити себе цього ефекту.

Нічого не вдієш. Я сів і склавши руки чекав. Настрій був досить кислий. Коли, нарешті, минула дванадцята, а в домі все ще панувала жахлива тиша, Трепка почав ворушитись у кріслі і зітхати, а потім раптом підвівся і пішов у ванну. Незабаром звідти почулося підозріле хлюпання. Шум води не стихав, я занепокоєний увірвався до ванної і, на превеликий свій подив, побачив Трепку у ванні.

— Що ви робите! — видавив я.

Трепка спокійно намилював лисину.

— Ти, як завжди, ставиш недоречні запитання, — бачиш же, що я купаюсь.

— Купаєтесь?

— А чого б я мав позбавляти себе щоденної ванни?

— Але ж служба… — видавив я.

— Так ти ж, Павелеку, на посту, — промовив він з легким натиском.

— Так, звичайно, — промимрив я, зрозумівши натяк.

Я подався назад до кабінету і знову всівся в кріслі.

Трепка хлюпався ще хвилин десять, потім вийшов, загорнувшись, немов житель східної країни, в узорчату одежину, в якій я, придивившись ближче, розпізнав халат покійного Містраля. Від капітана пахло милом і жасмином.

— Раджу й тобі прийняти ванну, — сказав Трепка. — Треба якнайповніше використати всі можливості — ото, друже, вся мудрість розвідника. Коли вже доля закинула тебе в приміщення з ванною і теплою водою — приймай ванну, друже. Що зробив би на нашому місці Журка? Наш друг Журка чигав би, як звір, у повному розумінні цього слова. Кожна клітина його жилуватого тіла чекала б. Завмерши, скорчившись у кутку, він напружено підстерігав би. Горло у нього було б здавлене, кулаки затиснуті, губи закушені. І так години зо дві. А потім — непереборна втома, затуманений погляд, розслаблені м'язи, отупілий розум. Йому байдуже, де довелося б чекати — на дереві, на даху чи в затишному приміщенні з усіма вигодами. Бо й тут і там він був би переповнений чеканням, захоплений тільки однією думкою. І багато хто хвалив би його за це, бо, на їх думку, такий працівник — ідеал розвідника… Але я думаю інакше. Я вважаю, що така позиція примітивна і дурна. Дуже не люблю я, друже, коли в тебе захаращений розум, не люблю такої монолітної блокади свідомості. Розвідник, який так підходить до справи, вже через три роки вибуває, стає непридатним до дальшої служби. Через три роки, друже, коли ще тільки починає набувати досвіду, такий працівник перетворюється на ганчірку, і його треба звільняти, бо в нього вже зовсім виснажені нерви. Ось чому, хлопче, я ще раз повторяю: уникай зайвої напруженості, вивчай техніку чекання. А напруженість бережи на ту мить, коли в замку заскрегоче ключ. Коли в замку заскрегоче ключ! — повторив капітан урочисто. — Отож, приятелю Дзярмаго, іди прийми ванну і душ.

Побачивши нас, Йонаш був страшенно вражений. Він здавлено скрикнув, мимоволі подався назад, рукопис випав у нього з рук.

— Ото дивна зустріч, докторе Йонаш, — зітхнув Трепка, не рухаючись з місця. — Чого ж ви не вітаєтесь? А-а… ви остовпіли. Як це називається в медицині? Rigor mortis? А все-таки ви мене здивували. Від вас я цього не сподівався, думав, що наш фініш буде більше стильний, а тимчасом ви не витримали до кінця. Жаль. Finis соronat opus^[5].

Йонаш стояв нерухомо, немов загіпнотизований. Я дивився в його перекривлене обличчя, яке маячило в півтемряві, і спочатку ніяк не міг примиритися з думкою, що так виглядає вбивця. Тільки згодом голова почала прояснюватись. Йонаш убивця? Що ж! Хіба докази з самого початку не вказували на нього? Це ж він дав Містралю порошок, йому Містраль довірив ключ від шафи з отрутами, і хто ж краще за нього міг знати про роботу професора? Він же був асистентом Містраля. Я пригадав усю брехню Йонаша, всі ухиляння. То чому ж це мене здивувало? Чому я не хотів погодитися з цим, чому всередині у мене все бунтувало проти такої розв'язки? Я гарячково шукав відповіді і, здалося, знайшов.

Все це було на вигляд занадто просте, щоб скидалося на правду. Я шукав надто далеко! У житті все простіше. Не тепер, а тоді я мав рацію. Тоді, коли говорив Журці про психологію навиворіт, Йонаш застосував цей прийом.

Я відчував себе приниженим, — і мене охопила злість на цього лавандового пана. Я не міг подарувати йому те, що він так легко обманув нас і до останньої хвилини водив за ніс. Може, це пояснить і хоч трохи виправдає мій грубий вчинок, якого я тоді допустився. Не володіючи собою, я зірвався з місця, скочив до Йонаша, вхопив його за груди, струсонув, мов деревину, і крикнув:

— Руки вгору, злочинцю!

В очах Йонаша замиготів жах. Асистент мимоволі підніс руки, а потім зненацька випростався, мов струна, й безсило опустився на підлогу.

Ще не добравши як слід, що сталося, я з жахом помітив, що тримаю в повітрі порожній піджак.

Трепка спокійно засвітив світло, підняв штори і відчинив вікно. Потім з досадою глянув на лежачого.

— Що ти наробив, Павелеку?

Не знаю, не стримався, капітане.

Так не можна. Ти перелякав людину. Перелякав безпідставним звинуваченням.

Я сторопів.

— Як так?! — викрикнув. — То, по-вашому, не Йонаш убив?

— Звичайно, ні… — Трепка нахилився над асистентом, намагаючись привести його до притомності.

— Але ж ваші слова…

— То, друже, був тактичний хід. Будь ласкавий, допоможи мені перенести його.

Я вхопив асистента за плечі, і разом з Трепкою ми поклали його на ліжко.

— Але ж Йонаш… — спробував я заперечити, але Трепка гостро перебив:

— Про Йонаша поговоримо потім. А тепер найважливіше — це рукопис.

І дійсно, в цій справі люди вже відійшли на другий план. Найважливішим був твір. Тремтячою рукою я підняв з підлоги рукопис у пластмасовій обкладинці, на якій була одна буква — епсилон.

Я не маю нахилів до фантазування, але в цю мить моя уява добре-таки розійшлася. В моїх руках епохальний твір! Верстовий стовп на шляху прогресу! Врятування людства! Ключ до біологічного опанування наслідків радіоактивності! І це в моїх руках!.. Моє прізвище з цього часу буде невід'ємне від винаходу Містраля. Мене охопила урочиста, благородна радість — адже я добре послужив людству. Я зрозумів, чому так багато людей палають бажанням врятувати народи навіть помимо їх волі. Це робить людину надзвичайно щасливою! Десь далеко за вікном грало радіо. Виконували Дев'яту симфонію Бетховена. А може, мені тільки так здалося? У всякому разі музика мала бути.

— Що з тобою, друже? — занепокоївся Трепка.

— Радість, капітане. Світова радість!

— Дай же мені той рукопис!

Трепка взяв у мене з рук твір і почав зосереджено переглядати його.

Опам'ятавшись, я оглянувся. Як би вшанувати цю історичну хвилину? Погляд упав на аптечку, з якої підкріплювався Йонаш. Тремтячою рукою я наповнив чарки.

— Капітане, випиймо за перемогу.

Раптом почулося якесь ідіотське хихикання. Здригнувшись, я оглянувся. На ліжку сидів навпочіпки згорблений Йонаш і нервово хихикав. Я перевів погляд на Трепку і, вражений, онімів. Мій начальник виконував гімнастичні вправи — ритмічно присідав. Мені здавалося, що всі збожеволіли.

— Капітане, що, в дідька, ви робите?!

— Спокійно, друже, — засопів Трепка. — Тільки спокій та інтенсивні фізичні вправи можуть нас врятувати.

— Врятувати? Не розумію! Капітане, що сталося?

— Читай рукопис, хлопче, і ти все зрозумієш.

Я схопив твір «Епсилон», і мені одразу все стало ясно. На першій же сторінці я прочитав слово «авітамінози».

Ніде анічогісінько про лейкемію і радіоактивність.

— Що це означає? — промимрив я, заспокоївшись.

— Це означає, що ми стали жертвою помилки.

— Але ж на обкладинці є епсилон!

— І це найжахливіше.

— Ошукали нас! — вигукнув я.

На жаль, ще гірше, — безпорадно буркнув Трепка.

Гірше?

— Вони самих себе ошукали.

— Праці про білокрів'я взагалі не було? — висловив я припущення.

Трепка сумно похитав головою.

— Була, але доля жорстоко пожартувала з нами.

Я відчував, що мене обливає холодним потом.

— Ви ж не хочете сказати… це ж, мабуть, не означає, що рукопис «Епсилон»…

— На жаль, це означає, що рукопис «Епсилон» був у іншій обкладинці.

— Обкладинки були замінені? — простогнав я.

— Так. Рукопис «Епсилон» був у обкладинках «Дзета», і його… Його, друже, спалили.

Я опустився в крісло. Кілька хвилин підлога гойдалася передо мною. Коли я підвівся, в кімнаті не було вже нікого.

У ванній хлюпотіла вода — Трепка приймав душ. Я відчував, як у мене наростає гостра неприязнь до капітана. Він не зумів бути навіть трагічним! Але де ж Йонаш? Я схопився і через відчинені двері влетів у вестибюль. У півтемряві маячила знайома постать. З пляшкою в руках асистент хитався, бурмочучи щось під ніс. Він був зовсім п'яний. У першу мить мені хотілося вдарити його, та як тільки я подумав, що все це вже ні до чого — руки опустилися. Ганебний кінець! Який ганебний кінець! Не буде великої епопеї! Не буде навіть матеріалу для драми! Буде лише гротескна кримінальна повість.

І я з своїм передчасним захопленням та мріями сам собі здавався тепер уже тільки смішним. Нещасний поручик міліції, який заплутався між своїм здичавілим начальником і п'яним ескулапом! Смішний і страшенно незграбний! Доля ще раз насміялася надо мною. Мені завжди не щаститиме. До самої смерті.

І замість того, щоб дати п'яному ляпаса, я вирвав у нього з рук пляшку і наповнив чарку.

Того ж дня, після обіду, на Повонсковському кладовищі відбувся похорон професора Містраля. На похорон зібралося дуже багато студентів і представників наукового світу столиці. Прийшли і всі наші знайомі з «Пристані Ескулапа», внісши до жалобного обряду нездоровий сенсаційний настрій. Сам факт, що на похороні присутній вбивця, надавав траурній урочистості якогось жахливого характеру. Важкі хмари, що нависли низько над землею, і дощ поглиблювали похмурий настрій.

Ми з Трепкою стояли під парасолькою і здалеку спостерігали, як відбувається похоронна відправа. Я думав, що Трепка скористається з нагоди і підійде до мешканців з «Пристані», але капітан чомусь тримався осторонь і тільки вклонився їм. І мені не дозволив навіть поговорити трохи з Галінкою. Не діждавшись, поки закінчиться похорон, ми пішли з кладовища..

По дорозі назад я запитав капітана, коли він збирається арештувати вбивцю.

— Почекаємо до суботи, — почулася лаконічна відповідь.

— До суботи? — здивувався я.

— На жаль, — сказав Трепка, — я мушу провести ще один невеличкий експеримент.

Я був дуже вражений.

— Ви, здається, казали, що слідство вже закінчено, і ви знаєте прізвище вбивці.

— Це правда, друже. Слідство вже закінчено, — буркнув Трепка.

— То в чому ж справа?

— Хочу здобути ефективний наочний доказ. Це дуже спростить акт звинувачення. Є й ще одна причина, — додав він за хвилю, — чесний математик завжди перевіряє рішення.

У суботу, коли ми вранці подзвонили в «Ізолятор», виявилося, що всі мешканці виїхали у «Пристань Ескулапа».

— Чудово, — сказав Трепка. — Можемо приступити до останньої дії.

Тоді я зрозумів, чому Трепка вибрав суботу: з якихось міркувань він хотів, щоб остання дія відбулася в «Пристані».

Кілька хвилин я тинявся у вестибюлі, а потім, вийшов у сад подихати свіжим повітрям. Ясна річ, весь час я думав про справу, а точніше — про свою участь у слідстві. Баланс був надзвичайно невигідний для мене. Я нічим не відзначився. Начебто я й брав участь у подіях, Трепка ніби й не приховував від мене жодного факту, а проте я відчував, що стою якось осторонь. Трепка не хотів поділитися зі мною найважливішим — висновками, які він робив із своїх відкриттів, і хоч тепер настала остання стадія слідства, капітан явно усунув мене від участі в розв'язанні всієї цієї історії. Однак за п'ять хвилин до закінчення я знав тільки те, що нічого не знаю. Кажуть, ніби Сократ вважав, що це вже багато, але я був іншої думки. Мене це страшенно принижувало.

— Павле, — почувся знайомий голос.

Я обернувся і побачив Галінку.

— Уже все? — запитав я.

— Так! Поцілуй мене, Павле! — Вона вперше назвала мене на ім'я. — Це великий день для нас. — Галінка була якось радісно збуджена.

У мене закалатало серце.

— Що сталося?

— Я хочу сказати тобі дуже важливу річ, але пообіцяй мені, що ти нікому не передаси.

Я приголомшено дивився на неї.

— В чому справа, Галінко?

— Ця історія закінчиться зовсім не так, як думає капітан.

— Не розумію.

— Слухай, — вона взяла мене за руку, — для тебе ця справа дуже важлива?

— Ну звичайно, — відповів я здивовано.

— Ні, для тебе особисто? Чи дає це тобі… ну… якісь хороші перспективи в житті?

— Мабуть, ні. Моя участь була тут зовсім скромна.

— Тепер буде інакше! — запально мовила Галінка.

— Не розумію.

— Фініш належатиме тобі. Розумієш? Ти відзначишся найбільше.

— Що ти мелеш, Галінко!

— Дай тільки слово, що нікому не скажеш хоч би години зо дві, що не випустиш із своїх рук перемоги.

— Перемоги?

— Йдеться про те, щоб уся заслуга належала тобі. Розумієш, тільки тобі! Дай слово!

— Якщо це не суперечитиме обов'язкам служби, то я можу дати слово. Але в чому справа?

— Я ж казала тобі: йдеться про те, що ця справа закінчиться інакше, зовсім не так, як думає капітан.

— Інакше? В якому розумінні?

— Праця «Епсилон» не пропаде.

Я здригнувся.

— Ти, мабуть, збожеволіла! Її ж спалили!

— Так. Її спалили, але Трепка не знає про те, що є фотокопії.

— Фотокопії? — скрикнув я.

— Послухай, я зараз усе тобі поясню. За тиждень до смерті, одразу ж після того першого замаху, професор Містраль наказав мені подзвонити Протасюку, що він приїде в неділю у справі фотокопій. Протасюк — це наш придворний фотограф у Пясечному, — посміхнулася Галінка. — Другого дня ми виїхали у «Пристань». Професор вийшов у Пясечному біля фотографії Протасюка, а мені велів їхати додому. На обід професор не прийшов! Ми хвилювалися, чи не трапилось чого. Я подзвонила Протасюку. Той сказав, що професор буде зайнятий до вечора. Вся ця історія зовсім вилетіла мені з голови. Тільки оце тепер, коли капітан згадав про працю «Епсилон», мені спало на думку… що, напевно, йшлося про фотокопії тієї наукової праці про білокрів'я.

— Справді, — збуджено підтримав я, — це ґрунтовний доказ.

— Павле, ти радий?

— Звичайно! — прошепотів я, відчуваючи в собі нове піднесення духу. — Але в такому разі у професора повинні бути ці фотокопії. А тимчасом їх не знайшли.

— Їх міг забрати вбивця, — схвильовано зауважила Галінка.

— І справді, — згодився я.

— Знаєш, мені здається, — сказала Галінка, — що вбивця міг спеціально знищити оригінал — хай усі думають, що твору вже немає, а він тим часом спокійно привласнить собі фотокопії.

— Галінко, — я з подивом глянув на неї, — це досить розумна думка. Але це означало б, що фотокопії в руках убивці. А якщо так, то він встиг їх заховати, а може, зо страху навіть знищив.

Галінка засмучено дивилася на мене. Раптом вона засяяла.

— Слухай, але ж навіть у найгіршому разі повинні лишитися негативи.

— Слушно, — мовив я, — у фотографа повинні бути негативи.

— Павле, ти мусиш негайно туди поїхати.

— Це ідея!

Я ступив крок до будинку, але тут мене знову огорнули сумніви.

— Це не так просто, — пробурмотів я. — Протасюк знає про вбивство професора. Усі вже знають.

Так що? — запитала Галінка.

А він чесна людина?

— Мабуть, чесна.

— Бачиш, якщо він довідається, що має справу з міліцією, то може злякатись і тоді відмовлятиметься від усього… До того ж він міг уже дізнатися про цінність негативів. Що як він захоче скористатися з них по-своєму? Я боюся зіпсувати справу. Тут потрібно діяти дуже обережно.

— А насамперед швидко, — додала Галінка. — О дванадцятій Протасюк закриває фотографію. Ти забагато філософствуєш.

— Ідея! — вигукнув я. — Тебе Протасюк добре знає?

— Так.

— Знає, що ти була лаборанткою Містраля?

— Звичайно.

— Тоді ти поїдеш зі мною.

Галінка злякалася.

— Це необхідно?

Я посміхнувся.

— Де чорт сам не може, туди він пошле жінку. Спробуєш приручити Протасюка. Звичайно, під моїм захистом.

Я швидко вивів машину.

— Якщо капітан питатиме про мене — я в Пясечному, у фотографа Протасюка, в невідкладній справі, — сказав я нашому співробітникові, який вартував біля брами.

Я зірвався з місця.

— Що це має означати?! Якщо це жарт, то дуже невдалий.

— Я не жартую, друже.

— Ні… це безглуздя! — я нервово засміявся. — Галінка — вбивця? Ну, звичайно, ви жартуєте!

— Чому, друже? Оці парасолі, столик і кава створюють таке враження? Але ж ми не завжди працюємо при декораціях. Зрештою, мені здається, що така декорація зовсім в дусі всієї нашої справи, і це мене тішить, бо я люблю стильні розв'язки.

— Неймовірно! — прошепотів я. — Цей спокій…

— А чого ж би ти хотів? Метушня, крики, перекинуті стільці, бійка, наручники… Фе, що за гидка картина! Які в тебе засмічені уявлення, Павелеку! Культурним людям це зайве. Можна до кінця працювати чемно, спокійно, під парасолями, за кавою. Правда ж, панно Галінко?

Галінка посміхнулась якоюсь блідою посмішкою, дивлячись кудись поверх нас.

Я довго мовчав, переварюючи всю цю історію. А в душі моїй вирували суперечливі почуття жалю, приниження і захоплення Трепкою.

— А проте, — сказав я, — все це було не так уже й просто. Ви надто скромні, капітане, — адже це пекельна історія.

— Ну звичайно, — відповів Трепка, — це вимагало вивчення і знання грецького алфавіту, — ущипливо пожартував він. — Але в мене, як тобі відомо, є свій філософський метод. Мій покровитель — високошановний мудрець Діоген, який ходив з ліхтариком по місту й белькотів: «hominem quaero»^[6]. В даному разі цим homo був ти. Не дивися так на мене, друже, це правда, — ти мені найбільше допоміг.

Як завжди, я не знав, чи кепкує Трепка наді мною, чи каже правду. Ще й досі я не зміг розкусити дивного стилю капітана. На всякий випадок я запротестував.

— Ні, це справді так, хлопче, — Трепка по-дружньому поплескав мене по плечу. — . Коли в заплутаному клубку цієї пекельної справи я шукав свою червону ниточку, коли, за звичаєм, запитував себе, що ненормальне є в стосунках між людьми з «Пристані», відповідь приходила негайно: ваше кохання чи, точніше, ставлення панни Стор до тебе.

— Що ви хочете цим сказати? — прошепотів я.

— Кохання цієї жінки до тебе здалось мені разючим і абсурдним.

Я почервонів мов рак.

— Не гнівайся, друже, — вів далі Трепка, — я знаю, що в тебе є багато хороших рис, але однієї природа пожаліла для тебе; і ти пересвідчишся в цьому, коли глянеш у дзеркало. Ні, боронь боже, я не кажу, що тобою не зацікавиться жодна жінка. Але ти перебуваєш у такому щасливому становищі, що можеш сподобатися лише надзвичайно благородній істоті, яка зуміє оцінити твої внутрішні позитивні якості. Якщо колись ти одружишся з жінкою, то, ручаюся, вона, безумовно, буде ангел. Тут ти в безпеці, друже! В цілковитій безпеці, і багато хто може тобі позаздрити. От, кажу, я й подумав собі: коли таким чоловіком, як мій друг Дзярмага, займається така жінка, як Галінка, то тут щось не гаразд. І задав собі запитання: навіщо вона це робить?

Спочатку думав, що це примха для забави, що Галінка хоче мати в списку своїх жертв найнекрасивішого з поручиків міліції, але скоро зрозумів, що це не забава. Бідолашна вкладала в це «почуття» забагато праці і самопожертвування. Ти навіть не підозріваєш, як багато вона віддала тобі. Щоб тобі сподобатися, Галінка перестала бути сама собою, бо знала, що ти, Павелеку, не покохав би таку Галінку Стор, якою вона була насправді, — безпощадну і розважливу. Отже, ця жінка почала грати роль істоти слабкої, вразливої, наївної і солодкої, щоб викликати в тебе покровительські почуття.

І це мене вразило як психологічна фальш. Бо з того, що про неї говорили, з її біографії, з усього минулого вирисовувалась інша картина — образ людини енергійної, сміливої і спритної. От я й запитав себе: що це за маскарад? А мета його була проста. Ні, йшлося не про маскування її справжньої вдачі. Стор була винна і хотіла убезпечити себе. Вона тримала тебе, так би мовити, як залізний резерв на той випадок, коли земля почала б горіти в неї під ногами. Тоді ти мав бути її останньою надією на порятунок. От і все. А інше ти знайдеш у Галастри в газеті.

Трепка підвівся і зажурено глянув на мене.

— Опам'ятайся, нарешті, друже. Не забувай, що я казав тобі про людську свідомість. Адже твоя роль у цій справі була позитивна. Правда, ми могли б зробити більше, але доля не дала нам бути рятівниками, світу. Залишімо це іншим і продовжуймо обробляти свій скромний город.

Капітан поплескав мене по згорбленій спині і пішов до машини.

Не знаю, скільки ще сидів я, заглиблений у чорні думки. Тільки почувши дзенькіт скла, здригнувся. Це доктор Заплон підсів до мене з коньяком.

— Що це з вами, поручику, — хандра? Переживаєте за світ? Розумію! Ви хотіли зберегти віру в десяток праведників з «Пристані». Але це дуже великі вимоги, поручику! — пожартував він. — Навіть в часи Содоми з цим було дуже важко. Досить одного, двох… Наприклад, мене.

Я підозріливо глянув на нього. Хай йому грець, невже я для того тут залишився, щоб наді мною насміхалися? Він говорив серйозно чи, може, розгадав мене?

Ніби відгадуючи мої думки, Заплон засміявся, підвівся і щільніше закутався в плащ.

— Але ж дує, хай йому чорт! Видно, ще не час для весни, і сидіти під парасолькою ранувато. Погода в цьому році страшенно жартує з нами.

— Кажуть, що це від термоядерних випробувань, — пробурмотів я.

— Справді, так кажуть.

Ми підняли коміри. Дув безжалісний, пронизливий вітер. Я відчував його навіть крізь плащ.