Під іменем Ніколає Стамате він знайшов притулок у свого «брата» Петре Стамате — інженера, якого відрядили на тривалий час в одну із корабелень Олтенії.

Якось після обіду в небі замервились брудні, наче шпитальні простирадла, хмари. Вулиці потонули в болоті, аж не вірилось, що вони бруковані. Похмурий навколишній пейзаж гнітив душу, розбуркував невдоволення самим собою. До того ж справа останніми днями не зрушила з місця. Лучіан Фіуреску поводився так, наче в усій країні не було громадянина, чемнішого за нього. Коли б не деякі відомості про нього, то цьому можна було б повірити. Все ж працівники оперативної групи не спускали з нього очей. Лучіан служив в одній з торговельних організацій і, завдяки своїм здібностям, користувався повагою в начальства і серед товаришів по службі, його часто хвалили в місцевій газетці, ніколи не забували при розподілі премій. Він умів розібратися в будь-якій ситуації, в той час як інші безнадійно блукали в туманних хащах канцелярщини. Коли виникала потреба звести кінці з кінцями в якійсь заплутаній справі з постачальниками, її завжди доручали Лучіану Фіуреску, і щоразу йому вдавалося швидко владнати все в інтересах своєї контори. Ним був задоволений не лише начальник, а й керуючий фірмою.

Похвала приємно лоскотала його честолюбство. Йому всі симпатизували, особливо жінки. Незважаючи на свої п'ятдесят років, він здавався елегантним, увічливим, адже багато молодих людей не розуміли, як цінують жінки вишукані манери. Його поважали товариші по службі, бо він завжди допомагав їм у скруті.

Високий на зріст, широкоплечий, міцний, з голубуватими очима та дужим голосом, він справляв на кожного приємне враження. Ходив завжди охайно вдягнений — у недорогих, але пристойних костюмах, пошитих за останньою модою. Навіть молоденькі жінки при зустрічі на вулиці проводжали його зацікавленими поглядами. Отже, немолоді роки не заважали Лучіанові задавати тон у моді. Працівники контори вважали, що він перший почав носити штани без манжетів та краватки темного кольору, яких у нього було безліч. Фіуреску дивував усіх не лише фантастичними краватками, але й запонками, хоч вони були найдешевші, проте модні й красиві. Здавалося, наче сонячне проміння вигравало в них всіма кольорами райдуги. Багатьох дивувало те, звідки він дізнавався про останні новини моди.

Проте у Фіуреску була єдина річ, котру він завжди носив, не дивлячись на моду, — золотий перстень на мізинці лівої руки. В перстень було вставлено шестигранний рубін. Певне, то був родинний сувенір, що давно вийшов з моди. Все ж Фіуреску не думав з ним розлучатись. Похилившись над складними справами, він задумливо смоктав той камінчик на персні що своїм кольором скидався на краплину крові. Товариші по службі жартували, ніби той кривавий камінчик приносить Лучіанові натхнення, бо його доповіді, як і всі інші справи, були завжди ясні, чіткі й переконливі. Та, незважаючи на відверте загравання жінок і симпатії співробітників, ніхто не завоював ні його довір'я, ні дружби. Хоч Лучіан не мав ні щирого друга, ні подруги, завжди оптимістично дивився на життя, умів зі всіма підтримати приємну розмову, пожартувати. Тому за короткий час і зарекомендував себе надзвичайно товариською людиною.

Мешкав Лучіан Фіуреску у невеличкій кімнатці на Голубій вулиці. Дружини в нього не було. Правда, якось випадково він проговорився, що колись був одружений з вродливою кравчихою, але вона загинула у війну під час першого бомбардування столиці, й відтоді він більше не шукав собі пари. В своїй кімнаті ніяких жінок теж не приймав. Однак він мав подругу — вродливу жінку років сорока, привабливу, з майже дівочою стрункою поставою і двічі на тиждень зустрічався з нею. Час від часу цю сентиментальну пару можна було бачити в театрі, в ресторані. Обоє майже однакові на зріст. На них всюди заглядалися. Подруга Фіуреску Ана Андрієску працювала аптекарем, була переконаною холостячкою, хоч на своєму віку знала чимало чоловіків. Та й тепер, крім зв'язку з Лучіаном, зустрічалася ще з двома коханцями. Один з них — молодий журналіст, другий — ще молодший інженер. У всякому разі, за винятком легковажності, нічого іншого не можна було поставити на карб Ані Андрієску.

У вільний від роботи час Фіуреску досить своєрідно розважався — ходив по зоопарку. Правда, це траплялось не щодня, але останнім часом, він найчастіше прогулювався саме там.

Після роботи він обідав у громадській їдальні, а звідти не поспішаючи повертався додому. Відпочивши годину-дві, сідав у автобус і їхав до зоопарку. Там поспішав до кліток з мавпами. Мабуть, інші мешканці зоопарку його зовсім не цікавили. Ні тигри, ні леви, ні ведмеді, ні навіть сонливий пітон. Коли ж перед клітками, де жили мавпи, збирався чималий натовп, Лучіан сердито працював ліктями, поки не проштовхувався до самого бар'єру. Там простоював годинами, забавлявся мавпячими витівками, аж поки зачиняли зоопарк. Спостерігаючі не виявили, щоб він з кимсь там зустрічався або промовив до кого-небудь хоч слово. Створювалось враження, наче він дійсно по-дитячому захоплюється мавпами. Надивившись, Фіуреску іноді завертав до ресторану, посмоктуючи терпке пиво, нишком спостерігав за відвідувачами, потім байдуже йшов вулицями. Однак частіше він вечеряв десь у місті й завжди вчасно приходив додому. Жив самотньо, скромно. І разом з тим…

Мабуть, пора ознайомити читача, чому органи державної безпеки взяли під нагляд Лучіана Фіуреску.

Минуло одинадцять днів відтоді, як хтось вкинув у потаємну схованку донесення, де було написано: «Хутра не знайшов, покладіть калоші». Тайник було взято під нагляд, але в пастку не потрапив ніхто.

Капітан Богдан стверджував, що той, кому адресоване послання, пронюхав, що за схованкою стежать, а його друг Раду вважав, ніби він виїхав з міста.

Нарешті якийсь суб'єкт наблизився до схованки і вже було простяг руку за запискою, але в останню мить передумав. Боязко озираючись, попростував далі. Не виявивши нічого підозрілого, він повернувся до центра міста, раз по раз міняючи трамваї й тролейбуси. О п'ятій годині його бачили в кав'ярні. Там було багато людей, тільки біля одного столика було двоє-троє місць. Якийсь час суб'єкт, схожий на зляканого зайця, вибирав, де б сісти. Потім рішуче зупинився поруч з чоловіком, який, розсівшись у кріслі, так зачитався газетою, що нічого не бачив довкола. Коли «заєць» попросив дозволу сісти, той лише кивнув, не одриваючись від газети.

«Заєць» замовив каву. Коли офіціантка принесла, дістав чотири листівки й став щось швидко писати на них. Потім вийняв з кишені багато поштових марок і ліпив по три на кожну листівку, а мізинцем правої руки непомітно підсунув одну марку під газету сусідові. Відтак розрахувався і вийшов.

Хвилин за десять, сховавши до кишені марку, його сусід теж залишив кав'ярню. То був Лучіан Фіуреску.

На жаль, молодший лейтенант Пічоруш, який до того ні на мить не спускав очей із «зайця», швидко загубив його слід. Той скочив у трамвай і щез. Певне, відчув переслідувача і постарався зникнути. А може, плутав сліди інстинктивно, за звичкою.

І в наступні дні оперативній групі не вдалося натрапити на слід таємничого «зайця», наче той провалився крізь землю.

Про всі ці події схвильовано думав майор Менеїле, що стояв біля вікна й задумливо дивився вниз, на порожню вулицю. Там на розі самотньо гралася маленька дівчинка. Трохи ближче до будинку когось чекала чорна машина давнього випуску. Майор машинально відмітив її номер — 83–79. Потім задивився на дівчинку, яка жваво підстрибувала, всміхалася. Майор сумно зітхнув і відвернувся од вікна. Дівчинка нагадала йому про Інгрід, якої він не бачив уже майже місяць. «Треба буде зателефонувати їй увечері», — подумав майор, беручи зі стола фотографію Інгрід. Ось вона, улюблена таткова доня. Трохи пізніше, готуючи собі традиційну каву, майор побачив себе у великому трюмо. Кожного разу, як тільки він бачив себе в дзеркалі, на нього напливав якийсь тихий внутрішній сум і обличчя нервово смикалося. Це з'явилось ще тоді, коли він п'ятнадцятирічним хлопчиною побачив чиєсь відображення у вітрині магазину іграшок. Той хлопчина був дуже схожий на нього самого, тільки в нього — зовсім сива чуприна. Потім він зрозумів, що посивів у ті важкі хвилини, коли його мучила думка, що він сам убив рідного батька.[1]

Хоч йому тепер уже сорок два, чуприна не стала сивішою, ніж двадцять сім років тому. Високий, худий, біля очей поснувалися дрібні зморшки, проте жіночки-цокотухи говорили про майора, як про вродливого мужчину. Привертав жіночу увагу своєю простотою і скромністю, а найбільше впливали на них його сумні очі. Деякі, найсміливіші, намагалися взяти майора під свою опіку, наче малого хлопчину. Це його обурювало, і він старався уникати жіночого товариства. Повернувшись до дзеркала спиною, він думав про свого помічника Богдана, з яким було приємно працювати. Любив Богдана, як молодшого брата, був той Богдан цінним співробітником. Досить освічений, умів полагодити найскладніші справи. Хоча вони обидва мали різні характери, проте їх єднала щира дружба, скріплена спільною працею. Раду поважав у друга ті риси, яких сам не мав, — неперевершений оптимізм, уміння завоювати довір'я з першої хвилини, а також іскристий гумор. Завдяки веселій вдачі, Богдан виглядав набагато молодшим за свої тридцять років, але для Раду було приємно мати такого друга, і він називав Богдана юнаком, пригадуючи своє безрадісне дитинство на околиці Глуму.

«Справа Фіуреску» поки що була для них найцікавішою — мала неабияке значення. Відчували, що доведеться зіткнутися з хитрим, підступним ворогом, що поєдинок буде лютим, безпощадним.

Отож Раду перетворився на Ніколає Стамате і поселився по сусідству з Лучіаном Фіуреску. Для досвідченого працівника органів державної безпеки квартира підозрілого може правити за психологічну карту. Але Раду здивував її незвичайний порядок — на столі, на поличці біля умивальника речі були розставлені ідеально. При наступних відвідинах не змінилося нічого. При такій педантичності власника квартири годі було сподіватися, що він залишить якийсь слід для звинувачення. Все ж Раду сподівався, що пощастить знайти якщо не прилад для проявлення мікроплівки, то бодай якусь пляшечку з відповідним розчином чи фотопапір. Марка, яку «заєць» підсунув Фіуреску в кав'ярні, могла бути мікроплівкою. Проте сподівання майора виявилися марними — не вдалося знайти нічого, хоча шукати він умів досконало. Очевидно, мікроплівка адресувалась не Фіуреску, а комусь іншому, а Фіуреску, господар квартири, був лише зв'язковим.

Уже десять днів Менеїле жив під чужим прізвищем, однак Лучіан Фіуреску не виявив себе жодним вчинком. На службу з'являвся акуратно, з сторонніми не зустрічався, лише деколи відвідував свою приятельку аптекарку.

— Обережний, мерзотник, — вголос проказав Раду, наливаючи ще одну склянку кави. — Що ж, наберемося терпіння…

Майорові його не позичати.

В ту ж мить різко задзвонив телефон. Раз, вдруге, потім безперервний дзвінок. Проте майор не поспішав брати трубку, бо знав, що його тут не шукатимуть ні шеф, ні Богдан чи будь-хто із оперативної групи, а коли б хтось із них і дзвонив, то лише умовними дзвінками. Він часто не знімав трубки, бо з перших днів переконався, що дзвонять здебільшого приятельки його «брата» Петре. В того інженера було стільки знайомих, що Раду набридло пояснювати кожній причину його відсутності. Інколи все ж доводилося відповідати. І цього разу Раду теж взяв трубку.

— Це квартира Петре Стамате? — почувся чоловічий бас.

— Так, це квартира Петре Стамате, та, на жаль, його немає — відряджений на кілька місяців у провінцію, — відповів Раду якнайувічливіше.

— А ви хто?

— Я його брат.

У трубці Раду почув глумливий сміх.

— Ви справді брат інженера?

— А ви надумали жартувати, пане. Недоречних жартів не слухаю і кидаю трубку! — обурився Раду. — А коли маєте передати щось для брата, то кажіть.

— Ні, ні… Не кидайте трубки, слухайте. Я знаю точно, що ви не брат інженера, але будьте пильні — через хвилину-дві одна пані спускатиметься по сходах, білява, немолода, з чорною валізкою, що становить для вас особливу цінність. Сподіваюсь, не проґавите такої сприятливої оказії. Бажаю успіху, пане розвіднику!.. — І невідомий повісив трубку.

Не раз доводилося Раду в найскладніших обставинах приймати блискавичне рішення, від якого залежав успіх справи, а то й власна доля, а тепер, коли невідомий на другому кінці провода обірвав розмову… В голові завирували думки. Отже, хтось його знає, і як розвідник він викритий. Якщо той невідомий — ворог, то його вчинок спрямований на компрометацію, але ж ішлося про біляву жінку, яка ось-ось має спускатися сходами вниз. А чи насправді вона спускатиметься? Можливо, той, хто дзвонив, намагається викликати його на саморозкриття? А може, то сам Лучіан Фіуреску придумав якийсь хитрий хід? А що як повідомлення правильне і невідомий просто продає свого супротивника?.. Раду знав з досвіду, що в діяльності підривних елементів усе можливе, та його завдання ясне — він повинен іти до кінця і ні в якому разі не бути викритим, на це неодноразово звертав увагу його шеф. Все ж, не осиливши спокуси, легенько прочинив двері, став прислухатися. На сходах почулися кроки. По цокотливих каблучках упізнав, що йде жінка, про яку повідомляв невідомий. Здалося, що він її вже десь бачив. Білява пані тримала в руці валізку, обтягнуту чорною шкірою. Правда, невідомий не сказав ще про одну істотну прикмету — та пані тримала в роті товсту, довгу сигару. Для того щоб порівнятись з тими дверима, де причаївся Раду, їй треба було спуститись ще на шість східців. Отже, за шість секунд майор мав вирішити, що робити.

«Де ж я бачив її?» — майнуло в його свідомості, і зразу визріло рішення, як діяти далі: коли вона тільки ступить на останню сходинку, він вийде їй назустріч і скаже: «Прошу пробачення за затримку, але в мене нема іншого виходу, необхідно вас познайомити з чимсь надзвичайно цікавим, що стосується вашої особи. Зайдіть до кімнати на кілька хвилин. Запевняю, це у ваших інтересах, пані». Але тільки-но він хотів було відчинити двері, як здогадався, хто була та жінка.

— Як це я відразу не впізнав тітки Аспасії? — здивовано прошепотів Раду.

Тепер виявляти себе було б безглуздям, адже вона могла також впізнати його. А тітка Аспасія тим часом промайнула повз двері й спускалася вниз. Трохи виждавши, майор відчинив двері й кинувся за нею. Та ледве він досяг вестибюля, як тітка Аспасія вийшла на вулицю й сіла в чорний лімузин. Машина з номером 83–79, біля якої гралася дівчинка, схожа на Інгрід, вмить зникла за рогом вулиці.

Двадцять сім років минуло відтоді, як він, п'ятнадцятирічний хлопчина, залишився самотній у глуху північ, жорстоко обдурений тіткою Аспасією. Пригадалося, яка вона тоді була вродлива — карі очі, над ними густі чорні брови, гарно окреслені рожеві губи, розкішне русяве волосся, невеличкі ямочки на щоках, коли вона всміхалась. Як не дивно, але її врода з першого погляду здавалася чомусь селянською, проте шляхетність рис і поведінки надавали їй елегантності.

Двадцять сім років минуло з тієї ночі, коли він для неї обманув колійного обхідника і зупинив швидкий поїзд серед голого степу. Вірив, що, допомагаючи їй, дає можливість довести невинність дядька Шункеріке, та незабаром той Шункеріке теж обдурив його, спекулюючи на наївності та щирому юнацькому серці. Пригадався його вигляд у ніч втечі там, де вони ховалися в запущеному глинищі: блідий, з перекошеним від болю обличчям, у брудному, забризканому кров'ю одязі, Шункеріке був страшний. Наче й досі вчувається його шепіт: «Дорогий Раду, тільки тобі я завдячую своїм порятунком, ти так багато зробив для мене. Такого щирого юнака немає в цілому світі. Я зобов'язаний тобі життям і ніколи цього не забуду…» І він спершу повірив у ту брехню, а розпізнав душу Шункеріке тільки в останню хвилину, коли той, піднімаючись по мотузяній драбині на пароплав, прохрипів: «Якщо тебе схоплять прикордонники і ти хоч слово пікнеш про мене, то горе тобі буде!» Тітка Аспасія, хоч не погрожувала, а зникла, наче в тумані. Чого тільки не траплялося в житті з тих пір — Фане, Рокамболе, Горила, Інгрід, Вальтер..

Тітка Аспасія!.. Здавалося, та ніч поглинула її назавжди, та ось доля знову схрестила їхні шляхи. А куди ж зник дядько Шункеріке? Йому вдалося тієї шаленої ночі на чужому пароплаві покинути непривітну батьківщину. Де і як він закінчив свій життєвий шлях? Раду жодного разу не згадав ні про нього, ні про Аспасію. Після того як убивцю батька, німецького шпигуна Вальтера розстріляли перед строєм батальйону, він даремно намагався натрапити на слід Катіни. Поволі події тих років стиралися в пам'яті, затьмарювались туманом давнини обличчя, імена… Раптом знову виринула давно забута тітка Аспасія. Та чи тільки вона сама повернулась на батьківщину?

А де взявся невідомий чоловік, котрий дзвонив по телефону? Чи не був то якийсь вовкулака з минулого, що так, як і Аспасія, наважився схрестити з ним свою стежку відкрито? Правда, він нічого цікавого не сказав про біляву пані, лише натякнув на вміст валізки. Отже, особисто він не знає тітки Аспасії, її минулого і тієї ролі, яку вона зіграла в житті п'ятнадцятирічного хлопчини. Але ж невідомий знає його, знає, що під іменем Ніколає Стамате ховається майор безпеки Раду Менеїле, йому навіть відома мета, заради якої майор взяв чуже прізвище. Хто ж той чоловік? Може, якийсь спільник Фіуреску? Але ж для чого було потрібно попереджувати про пані? Навпаки, знаючи його наміри, вони могли непомітно сплутати всі його карти. Хто ж то міг бути? Може, тут нема ніякого зв'язку з Фіуреску і його компанією? А може, то якийсь ворог Фіуреску і йому конче хотілося, щоб у Аспасії відібрали валізку? А що в ній? Невже ота товста сигара в роті мала щось означати? Бо незвично зустріти на вулиці жінку з такою сигарою… З прикрістю Раду змушений був признатись, що тітка Аспасія і тут зуміла його обдурити.

Раду вчасно з'явився до шефа для рапорту. Там уже нудився Богдан, але майор не поспішав починати з ним розмову. В секретаріаті, перед тим як зайти до шефа, Богдан недбало кинув:

— Ти поводився, Раду, як роззява.

— Це чому?

— Про це ми ще поговоримо.

Шеф саме розмовляв з кимось по телефону, кивнув, щоб сідали. Всілись у м'які крісла й, поглядаючи на шефа, намагалися відгадати з виразу його обличчя, якої він думки про останні події, але даремно. Про те, що стосувалося його самого, Раду не дуже хвилювався. В полковника Жолдіша була одна дуже цінна риса — він умів настільки тактовно поводитись, що підлеглі, викликані для рапорту, не втрачали самовладання навіть тоді, коли наперед знали, що доручену їм справу зробили не так, як слід. У подібних випадках полковник робив зауваження настільки вміло, що винні швидко переконувалися в заслуженій критиці. Він ніколи не нав'язував своєї думки, а завжди враховував конкретні обставини, яких не можна було передбачити. Тому всі підлеглі ставились до свого шефа з любов'ю і повагою. Полковник був у військовій формі, що траплялось не кожного дня. Щоразу, побачивши шефа в мундирі, Раду зауважував, що він йому дуже не личив і тільки підкреслював, наскільки полковник цивільна людина. Мабуть, Жолдіш сам це добре знав, бо найчастіше вдягався в елегантний цивільний костюм. Та як би він не вдягався, всім своїм виглядом він був дуже схожий на англійського письменника Джона Голсворта. Ставний, широплечий, з пронизливим поглядом і високим відкритим чолом, з тонкими губами та злегка роздвоєним підборіддям — саме ці риси надавали йому разючої схожості із згаданим письменником. Обличчя полковника було таке виразне, що навіть ті, які не бачили фотографії того письменника, чомусь завжди чіпляли полковникові прізвисько «англієць».

— Доповідайте, майоре Менеїле, — попросив полковник, поклавши телефонну трубку. Жолдіш загалом знав про останні події, тому Раду намагався викладати факти. Розповідаючи про втечу тітки Аспасії з валізкою, він був певний, що шеф зрозуміє найголовніше. Раду був переконаний, що вчинив правильно, та, якщо шеф має іншу думку й не схвалює його дії, йому буде прикро дізнатися, що зробив промах у такій важливій справі. Проте полковник не поспішав висловлювати своїх думок, лише запитав Раду:

— Чи відомо тобі, що машина за номером 83–79 належить міністру і вже біля двох тижнів стоїть на ремонті?

— Ні, товаришу полковник? Але було б дивно, якби номер машини, на якій втекла Аспасія, не був фальшивим.

— А що ти гадаєш про таке: анонім знав твоє справжнє ім'я, годину й хвилину, коли білява пані мала залишити приміщення, та про вміст валізки, але чомусь не знав про машину, яка її очікувала на вулиці.

— Тут може бути дуже багато тлумачень, товаришу полковник.

— Наприклад?

— Може, донощик і знав про машину, та, мабуть, вважав зайвим про неї говорити.

— Чому?

— Певне, сподівався, що я затримаю Аспасію.

— Дозвольте мені, товаришу полковник, — підвівся Богдан.

— Прошу!

— По-моєму, та особа, яка дзвонила майору, не настільки в усьому обізнана, як це може здатися на перший погляд.

— Давай, чоловіче, ясніше! — нетерпляче вигукнув Раду.

— Тут потрібно детально розібратись. Давайте трошки поміркуємо. Хтось тобі дзвонить по телефону, знаючи, хто ти насправді, й каже: через декілька хвилин по сходах буде спускатись білява жінка з валізкою в руках. У тій валізці щось особливо важливе для тебе. Жінка дійсно йшла по сходах і тримала в руках згадану валізку. Все ж у цій історії чогось не вистачає. Наприклад, що ми знаємо про вміст валізки, та й взагалі чи там щось було в ній? Мабуть, той інформатор знав дещо більше, та майору не сказав. Чому? А щоб розбуркати його цікавість. Вся ця комедія затіяна з єдиною метою — примусити майора викрити себе. Тепер вони точно знають, що брат інженера Стамате — насправді офіцер служби безпеки і що Фіуреску потрапив під нагляд. Мені здається, Раду допустив помилку, що не затримав Аспасії.

— Отже, по-твоєму, Аспасія, Фіуреску і той невідомий інформатор—спільники?

— Так, товаришу полковник!

Раду був спокійний. Він вірив: полковник знайде промахи в обох міркуваннях і тактовно вкаже нові деталі, які проллють світло на всю проблему. Проте замість своєї точки зору, як то бувало звичайно, Жолдіш раптом запитав:

— Як ти гадаєш, Менеїле, Аспасія тебе впізнала б?

— Не думаю.

— Тоді, коли ти допоміг їй втекти, тобі було, здасться, п'ятнадцять років?

— Так.

— У неї був чоловік. Як його ім'я?

— Шункеріке, товаришу полковник. Правда, то його прізвисько, справжнього імені я не знаю.

— Аспасія і Шункеріке мали якесь відношення до вбивства твого батька?

— Наскільки мені відомо, в тій справі вони не замішані.

— В такому разі, вона тебе могла й не впізнати.

— Мабуть, давно мене забула.

— Так, але прізвище Раду Менеїле може, щось сказати цій самій Аспасії чи ні?

— В це важко повірити, товаришу полковник, адже відтоді минуло двадцять сім років. Однак вона могла мене й впізнати, бо в той час, коли вона жила на вулиці Глуму, вбивство мого батька набрало широкого розголосу.

— Якщо вони змогли дізнатись, хто ти насправді, то, мабуть, дізнались і про твою біографію — про місто, в якому ти народився, про все, що було між вами. Отже, їй треба було тебе побачити, щоб переконатись.

— Я теж так думаю. Тепер щодо припущення Богдана: якщо Аспасія взяла на себе роль приманки, щоб розкрити тебе, то чи мала вона певність, що й ти її не впізнаєш?

— Такої певності в неї не могло бути. Незважаючи на тривалий час, я не міг забути тієї події, обличчя жінки, яка штовхнула мене на злочин.

— А ти знав тоді, за що хотіли арештувати Аспасію?

— Ні, товаришу полковник. Тодішні газети про те мовчали. Це означало, що Шункеріке арештовано не за вбивство чи крадіжку. Як мені пізніше пояснив один продажний газетяр Рокамболе, мовчанка газет була викликана державними інтересами. Здається, не поліція тоді арештувала Шункеріке і намагалася впіймати Аспасію, а сигуранца.[2]

— Виходить, подружжя займалося шпигунством.

— Мабуть, так, товаришу полковник.

— Гм… — ніби погодився той і звернувся до Богдана — То які висновки можна зробити з нашої розмови? По-перше, Аспасія не боялась, що майор Менеїле її впізнає, а по-друге, за всіма ознаками, Аспасія й Шункеріке досі займаються шпигунством. Подумай тепер, у чому ти помилився.

— Гадаю, що історія з валізкою спровокована спеціально, щоб демаскувати майора. Щось мені вже не віриться, ніби Аспасія й той невідомий інформатор спільники.

— Чому? — здивувався полковник.

— Бо Аспасія не ризикувала б бути приманкою.

— Правильно, але до чого тут слово — «риск»?

— Тому, що Аспасії зовсім невигідно бути впізнаною Раду, якщо вона й зараз займається шпигунством, адже перед нею не п'ятнадцятирічний хлопчина, а майор державної безпеки. Неможливо, щоб така досвідчена шпигунка не врахувала небезпеки власного викриття. Ні, інформатор майора і Аспасія не мають між собою нічого спільного.

— Якщо дозволите мені, товаришу полковник, — втрутився Раду, — я продовжу думку Богдана. Хай вся історія з дзвінком розіграна спеціально, щоб викрити мене. Коли б вони були впевнені, що мають справу з розвідником, невже б вони так ризикували? Невже згодилися б на її арешт, якби я був трохи проникливішим? Чи не простіше було б для них, аби хтось інший виконав роль білявої пані? Ну припустімо, я б її затримав, тобто запросив до своєї кімнати. А далі? Відкрив би валізку і не знайшов у ній нічого цікавого для себе. Довелося б випустити жінку, а самому піймати облизня, бо, щоб її затримати, потрібно мати якусь підставу. Єдине, що можна було зробити, це піти по її сліду. Але ж, маючи внизу машину, вона безумовно від мене втекла б. Власне, про машину той суб'єкт не сказав нічого, і це заперечує думку про його зв'язок з Аспасією.

— Хто ж тоді в біса той суб'єкт і чого він хоче? — мимоволі вихопилось у Богдана.

— Це інша справа, — зупинив його полковник. — Поки що, врахувавши всі обставини, зупинимось на таких орієнтирах: 1. Зв'язок Аспасії з тим інформатором виключається зразу. 2. У валізці Аспасії було таки щось для нас цікаве. До речі, це не дивно, якщо врахувати її стару професію шпигунки. 3. Аспасія прийшла в той будинок спеціально, щоб узяти валізку. 4. В будинку, де мешкає Фіуреску, є хтось із спільників Аспасії. 5. Існує хтось невідомий, який для чогось зробив нам повідомлення, в цінності і важливості якого ми переконаємося в найближчому майбутньому. 6. Очевидно, той суб'єкт досить спритний, бо швидко зумів дізнатися про особу майора. 7. Нарешті, не менш важлива обставина: машина, на якій зникла Аспасія, мала фальшивий номер. Це відомі деталі справи, — вів далі полковник. — Подивимось тепер, що ж нам поки що невідомо: 1. Хто така насправді Аспасія? 2.Кого вона відвідала в тому будинку і де взяла валізку? 3.Чи існує будь-який зв'язок між Аспасією і Фіуреску, а також між Фіуреску й кимось із мешканців будинку? 4.Хто такий інформатор, який нам допомагає, і чому він мовчить про себе? 5. Кому належить машина, на якій втекла Аспасія? 6. Що являла собою сигара, така не підходяща для жінки? Оце поки що питання, якими слід зайнятися в першу чергу. Чи, може, у вас є якісь свої міркування?

— Ні, товаришу полковник.

— Тоді беріться за роботу. Розділіть між собою обов'язки. Щодо машини, то я доручив шукати її молодшому лейтенанту Риуреяну. Майору Менеїле, поскільки вже відоме шпигунам справжнє його ім'я, більше нема потреби грати роль брата інженера Стамате. А тому, що тільки ти один знаєш біляву пані, тобі потрібно менше часу, щоб її знайти. Одночасно спробуй дізнатись, у кого з жильців Аспасія взяла валізку.

Це доручення для майора було надто легким. Через кілька годин після наради в полковника він був напоготові. Тільки ввійшов до квартири Стамате, як хтось подзвонив. Відчинив двері. На порозі стояв юнак років двадцяти. Раду помітив у його очах розчарування.

— Товариша інженера нема дома? — запитав юнак.

— Нема.

— Скажіть, будь ласка, о котрій годині він повернеться?

—Інженер у відрядженні, десь аж у Олтенії, повернеться не скоро.

— А ви ж хто будете?

— Я його брат.

Юнак повеселішав.

— Можна зайти до вас?

— Заходьте.

Раду ввічливо запросив його сісти. Той сів і деякий час мовчки роздивлявся довкола. Раду терпляче очікував, коли гість заговорить.

— Так ви брат інженера? — перепитав юнак.

— Брат.

— А я теж мешкаю в цьому будинку, на третьому поверсі.

— Невже?.. Мені дуже приємно.

—І надовго виїхав з Бухареста товариш інженер?

— На кілька місяців.

— Боже мій, я не можу так довго чекати! Може, ви зумієте мені допомогти?

— З дорогою душею, якщо зможу. Кажіть, що там у вас.

— Мені не так легко розповісти вам про все. Якби був товариш інженер… Знаєте, ми останнім часом з ним подружили, і він завжди кликав мене на футбольні матчі. Обидва вболівали за команду «Рапід», аж хворіли, коли вона програвала.

— А як ви подружили? — запитав Раду, зваживши, що різниця у віці між приятелями була принаймні років п'ятнадцять.

— Ми познайомились у санаторії в Скаулені. Там довелося жити в одній кімнаті, і під час розмови виявилось, що ми з одного будинку. Я досі, крім товариша інженера, тут нікого не знаю, і мене ніхто. Якби не випадкова зустріч у санаторії, то могли б сто років жити поруч і не знати один одного.

По якійсь мовчанці юнак спитав:

— А ви теж хворіли легенями?

— Я? Ніколи.

— А моя сестра померла від цієї хвороби, і я хворію з шістнадцяти років.

— То ви не з Бухареста?

— Ні, я з Браїли, власне з передмістя Браїли. Батько з матір'ю розлучилися, коли мені було десять років. Батько спершу взяв до себе сестру, а коли вона померла, взяв мене. Мати взяла собі меншого — Йонуца. Коли він підріс, то не схотів залишатись біля мами — втік до батька. Тоді старий, який більше любив Йонуцу, відправив мене до матері. Я був радий повернутись до неї, бо вважав за краще жити в Бухаресті, ніж у провінції. Крім того, сподівався після школи вступити до інституту.

— Ви тепер студент?

— Дідька лисого. Через хворобу мені навіть школи не вдалося закінчити. Валяюсь по санаторіях. Хворий я, багато людей давно вилікувались. От хоча б ваш брат. Коли ми прибули в санаторій, в обох у легенях були каверни. Та через вісім місяців він виписався здоровий, а я майже два роки пролежав. Побуду трохи між людьми та й знову туди. Мене вже всі лікарі знають. Така, видно, моя доля… А маю всього двадцять років. Жити хочеться… Скажіть, а що б ви зробили на моєму місці?

— Тепер є такі ліки, що не дадуть вам померти, — намагався втішити Раду.

— Не кажіть, я цю хворобу знаю краще за будь-якого лікаря… Ви можете зрозуміти, як мені хочеться жити, товаришу?

— Звичайно, можу.

— Ні, щоб це зрозуміти, треба хворіти сухотами. Поки що я сяк-так заробляв якісь гроші, та здоров'я не купиш…

— Ви ще й працюєте?

— Авжеж.

— Де?

— Регістратором у центральному кооперативі. Та за три дні розтринькав двотижневий заробіток. Потім продав дещо з хати. Якби мама дізналася, то прокляла б мене і побажала б мені швидкого кінця, щоб здихатись такого. В неї здорові легені, хіба вона може мене зрозуміти? Вам не набридло слухати про моє горе?

— Ні, ні… Кажіть, я слухаю.

— Гаразд… Вірите, коли в кишенях порожньо, я у відчаї. А хочеться ж порозважатися з дівчиною в пристойному ресторані, випити, закусити, потанцювати. Коли є гроші, то щовечора можна піти до кав'ярні і кожного разу з іншою дівчиною. О, як я люблю танцювати, тільки боюся, що пуститься кров — тоді кінець. Тому й краще, що не маю грошей. Іноді хочеться щось украсти, але я несміливий, хоч не боягуз і навіть смерті не дуже боюсь. Рано чи пізно, а треба вмирати. В санаторії є лікарка, трохи крива, проте дуже мила. Вона займається розтином трупів, і деколи я їй допомагав. Ваш брат питав: «Тобі не страшно, Бачулє?» А чого мені лякатись мертвих? Я взагалі нічого не боюсь, хіба що міліції. Я нікого не вбив, нічого не вкрав, та коли на мене дивиться міліціонер, мені чомусь стає моторошно. Так, я боюсь, інакше, думаєте, я шукав би товариша інженера? Хотів порадитися з ним. Жаль, не застав.

— Можу й я дещо порадити, — пообіцяв Менеїле.

— То я вам розповім про своє горе. Два тижні тому якось увечері я прогулювався бульваром серед натовпу, де тинялось чимало легковажних дівчат. А в мене в кишенях вітер гуляє. Тут побачив одну… Та що там говорити… Став та й дивлюсь їй услід. Аж чую, поруч хтось каже:

— Оце кралечка…

— А так, — відповів я, приязно глянувши на незнайомця. То був чолов'яга років тридцяти. Слово за словом — ми розговорились, познайомились. Він себе назвав Ківу Бораш і запросив мене на кухоль пива. Розлучились ми з ним опівночі як два приятелі, домовившись зустрітись наступного дня. Цілий тиждень ми щовечора пиячили в барі, й кожного разу платив Ківу, бо грошей у нього було до біса. Він назвався винахідником і сказав, що отримав чималу премію. Навіть мені позичив біля двох тисяч леїв. Великі гроші, правда ж?

— Так, сума солідна, — погодився Раду.

— Якогось вечора він сказав мені, що їде з делегацією до Решіци, і попросив отримати на своє ім'я пакунок з його працями від колишньої дружини. На домашню адресу він не хотів отримувати, бо, мовляв, не розрахувався з господарем за квартиру. Відмовити йому я не міг, хоч і відчував, що тут щось не гаразд. Але слухайте, чим все те скінчилося. Три дні тому дістаю від Бораша листа. Він пише, що його колишня дружина, проїжджаючи через Бухарест, хотіла вручити пакунок мені особисто. Шукала мене за адресою, але, не заставши ні мене, ні матері вдома, залишила пакет у камері схову на Північному вокзалі. Він просив мене забрати пакунок і зберігати в себе до його повернення. В листі була відповідна квитанція.

— Пробачте, а з якого міста він вам написав?

— Не пам'ятаю. Якось не догадався глянути на штамп. Мабуть, з Решіци, бо він казав, що їде туди.

— А той лист у вас? — спохмурнів Раду.

— Нема.

— А де ж він?

— Віддав йому назад.

— Нащо?

— Бо, повернувшись, він попросив…

— А з пакунком що? Отримали?

— Звісно, отримав, але то був не пакунок, а невеличка валізка з чорної шкіри.

— Ви її, бува, не відчиняли? — поцікавився майор.

— Ні, вона була замкнена. Я її отримав позавчора після обіду. А вчора приходить білява пані та й каже:

«Я прийшла від Ківу». Ввійшла до кімнати, але сісти відмовилась. «Дуже поспішаю, — сказала. — Мене прислав Бораш за валізкою». І я віддав. А сьогодні вранці на зупинці тролейбуса я зустрів Ківу, який ніби спеціально мене чекав. «Ти отримав валізку?»—запитав він. «Так, і вже віддав тій пані, що ти прислав», — відповів я спокійно, хоч уже мав якусь підозру. Боже, якими очима він глипнув на мене! Скільки живу на світі, не бачив такого лютого погляду. В мене мороз пішов по спині. «Вона тобі сказала, що я послав?» — просичав Ківу. «Сказала…» — «Бовдур!» — кинув він мені в обличчя, зупинив таксі, сів у нього й поїхав.

— Ви не примітили, бува, номера тієї машини?

— Ні, просто не подумав.

— Жаль, юначе.

— Звісно, жаль, але я дуже розсердився, коли він назвав мене бовдуром. Наче я щось винен. Мене не залишали думки про ту пригоду з валізкою: «А якщо Ківу не повірив мені про валізку й заявить на мене в міліцію». Потім подумав: «Якби не повірив, то схопив би мене зразу, а так помчав шукати біляву пані». Потім мене охопив страх: «А що, коли та валізка крадена?» Я вже казав, що навіть смерті так не боюсь, як міліції, а особливо тепер… Тому й прийшов до товариша інженера, як до хорошого друга, за порадою… То, може, ви щось скажете? Клянусь богом, я нічого не винен.

— Що я можу?..

— Кажете, ніби ваш двоюрідний брат служить у міліції?

— Це так.

— А чи не повели б мене до нього?

— Не знаю… Я спитаю родича, і коли він знайде за потрібне — підемо до нього.

— Гадаю, тут щось не чисто.

— Мені теж так здається, — зауважив Раду.

— Біс його забирай! Коли б знав, зроду не пішов би на станцію по ту валізку.

— Скажіть, будь ласка, ви читали квитанцію?

— Ні.

— А вам не спало на думку таке: як могли з камери схову видати вам чужу валізку?

Тут Бачіу ляснув себе долонею по лобі.

— Тепер мені ясно. Мабуть, квитанція була виписана на моє прізвище, так?

— Так. Вас просили пред'явити паспорт?

— Авжеж.

— Ви коли-небудь давали Ківу свій паспорт?

— Ні.

—І він ніколи не тримав його в руках?

Бачіу замислився.

— Так, так… Одного вечора в ресторані паспорт випав у мене з кишені, Ківу його підняв…

— Мабуть, тоді він запримітив номер. Коли це було?

— Тоді, як він сказав, що їде з делегацією.

— Може, ви знаєте, де працює той Ківу?

— Казав, що в міністерстві зв'язку.

— В якому відділі?

— Не знаю.

— А не давав номера телефону?

— Ні.

— Як же ви зустрічалися?

— Він мене знаходив сам.

— Це все?

— Все, товаришу Стамате. Може, ви також інженер, як і ваш брат?

— Ні, я вчитель… Викладач фізики.

— Гадаю, вам теж подобається футбол. За яку ви команду?

— Футбол мені не дуже подобається. Краще вже грати в кеглі.

— Хіба ж то спорт?

— Ось що, товаришу Бачіу, — вирішив припинити розмову, — я дуже стомлений, мені необхідно спочити. Потім провідаю свого родича, про все домовлюсь. Думаю, вам не варто хвилюватися. Проте запишіть номер телефону. Якщо вас шукатиме Ківу, хоч на те надії мало, то подзвоніть у будь-який час.

Богдан тричі уважно переглянув фільм, на якому було знято весь шлях Лучіана Фіуреску, від його квартири до зоологічного парку, але нічого цікавого не виявив, та було ясно, що Лучіан ходив туди не для розваги. Про це думав і Раду. Виникало безліч припущень, але потрібні були докази. Переглядаючи фільм, Раду теж помітив, що там бракувало кадрів про те, як Фіуреску розважався біля кліток з мавпами. Якщо по дорозі він ні з ким не зустрічався, то чи не там пощастить встановити якийсь зв'язок? Раду попросив оператора доповнити фільм потрібними кадрами. Через два дні Раду й Богдан могли подивитися новий фільм. Цього разу плівка зірвала маску з Фіуреску. Коли біля нього зосталося лише кілька дітей, Лучіан почав щось балакати, наче розмовляв з мавпами.

— Тобі не видається дивною його мова? — спитав Раду.

— Він спеціально спотворює слова. Тут основне — міміка.

Це було відкриттям.

За чверть години вони були вже в зоопарку.

В мавпячій клітці, крім отвору, яким влазили тварини, було невеличке віконце. Оглянувши все, Раду з Богданом пішли шукати директора зоопарку.

— Чим можу бути корисним? — поцікавився той, коли офіцери пред'явили йому свої посвідчення.

— Скажіть, будь ласка, хто у вас доглядає мавп?

— У нас нема спеціаліста.

— Ви знаєте всіх працівників зоопарку?

— Звичайно, знаю.

— Серед них є хто-небудь з особливими прикметами?

— Ви хочете сказати, з фізичними вадами?

— Саме так.

— Тут є один глухонімий.

— Давно працює?

— Близько року.

— Як його прізвище?

— Марчел Коруз.

— Як би нам його побачити?

— Зараз я когось пошлю за ним.

— Не треба, щоб він знав, що ним цікавляться. Скажіть, де він, і ми знайдемо його самі.

— Знаєте, дё павільйон плазунів?

— Так.

— Він там.

— Дякуємо, товаришу директор. Сподіваємося, пре нашу розмову ніхто не знатиме.

— Запевняю вас.

Сонний і байдужий, Марчел Коруз сидів на лаві й стежив, щоб діти не перелізли через огорожу.

— Раду, ти знаєш, хто цей Коруз? — тихо спитав Богдан.

— Звідки мені знати?

— Так це ж «заєць».

— «Заєць»?

— Авжеж. Я все місто обнишпорив, шукаючи його слід, а він ось де вештається. І навіть не хвилюється, що бідний Пічоруш через нього не їсть і не спить. Ти поглянь, яка бандитська пика! Мабуть, не одне життя на совісті цього негідника. Хитрий пройдисвіт отой Фіуреску. Додумався залучити в шпигуни глухонімого. Завдасть нам мороки цей негідник. Зразу видно школу обер-шпигуна Канаріса.[3] Однак не такий страшний чорт, як його малюють. Хіба ми не старі розвідники? Та й досвід вже маємо.

— Досвід є,— погодився Раду. — Марчел Коруз, мабуть, кінець нитки, яка приведе нас до клубка.

— Правильно! Тобі непогані речі спадають на думку. — Це ж ти помітив, що Фіуреску не говорить, а лише щось показує на мигах.

— Невже німий встиг уже передати комусь отримані від Фіуреску шпигунські донесення? — помовчавши, спитав Богдан.

— Може й так. Адже минула ціла доба.

— Цікаво, від кого ж Фіуреску дістає завдання? А чи не він сам керівник шпигунської банди?

— Не думаю, Богдане, хоча нам дещо й відомо. Пригадай зустріч Фіуреску з Корузом в кав'ярні. При такому надійному зв'язку щось спішне примусило їх побачитись…

Минув тиждень, а Фіуреску ні разу не заглянув до зоопарку. Марчел Коруз теж спокійно займався своїми справами. З роботи — додому, з дому — на роботу. Ні з ким жодної зустрічі. А в той час про нього було отримано деякі відомості. Глухонімий встиг уже змінити чимало професій. Колись давно був малярем, бродячим точильником. Пізніше, працюючи конюхом у цирку, продавав на ярмарку крадені килими. Спіймався, відсидів кілька років у тюрмі й лише після того потрапив на роботу до зоопарку. Мешкав у новому Бухаресті, на вулиці Доків, у своєї дружини, яка успадкувала будиночок від однієї бездітної бабусі, котру доглядала до смерті. Жінка Коруза теж глухоніма. Не маючи певної професії, вона тричі на тиждень прислуговувала одній сім'ї. Корузи, за свідченням сусідів, жили досить пристойно. Щонеділі, особливо взимку, обоє відвідували кінотеатр, а влітку, з рюкзаками за плечима, відправлялись подорожувати на далекі околиці. Корузи ні з ким не сварилися, навпаки, завжди радо, чим могли допомагали сусідам, за що ті їх шанували. Навіть те, що він сидів у тюрмі, не зменшувало до нього довір'я. Правда, дехто з сусідів подейкував, що глухонімі витрачають більше, ніж заробляють. Декого дивувало те, що вони два-три рази на місяць ходили пиячити. Ішли, взявшись під руки, в святковій одежі. Вона маленька, тоненька, симпатична. Він товстий, незграбний, з булькатими очима. Глухонімі завжди першими віталися із зустрічними: вона кивала головою, він широким жестом скидав капелюха. Вони завжди ходили пішки. Дійшовши до привокзальної площі, заходили в першу-ліпшу корчму і сідали за столик, одне проти одного. Марчел на мигах замовляв пляшку вина. Смакуючи напій, хоч би глянули одне на одного. Вона втуплювалася в дно порожньої склянки, а він, лупаючи очима, розглядав стіну, наче намагався щось там прочитати. Так тривало кілька хвилин. Потім Коруз, ніби прокинувшись, швидко наливав келихи, і все повторювалося спочатку. Коли в пляшці не залишалось нічого, Коруз клав на стіл гроші й обоє переходили до іншої корчми. Там так само випивали пляшку вина і йшли далі. За північ пішки поверталися додому.

Через тиждень Фіуреску знову подався в зоопарк милуватися мавпами. Ввечері того ж дня глухоніма пара в святковому одязі також вирушила тинятись по корчмах. У першій корчмі, куди вони забрели, не трапилось нічого особливого. Так само і в другій. У третій було чимало підозрілих людей. Густі хмари диму плавали під стелею, було гамірно, як на циганському ярмарку. Одночасно з ними до корчми ввійшов якийсь п'яний чоловік. Шукаючи собі місця, наче випадково, зупинився біля одного столика неподалік од Коруза з дружиною. Там Раду і Богдан спокійно пили кислувате пиво. За столиком, перед яким зупинився п'яний, сиділи три захмелілі молодики. До одного з них він і причепився.

— Пане, ти віриш, що я батько Д'Артаньяна?

— Як можна не вірити, дядьку, коли ти сам про це кажеш? — зареготали всі троє.

— Отже, ви мені не вірите? — образився п'яниця.

— Охоче віримо.

— Справді?

— Вже сказали. Чого пристав?

— А я вас обдурив.

— Не велика біда. Бувай здоровий!

— А я не обдурив. Я справді батько Д'Артаньяна. Щоб я вмер, коли брешу. Тепер вірите?

— Та певно… Облиш про те. Краще випий з нами.

— Справді, вірите?

— Звичайно.

— Покляніться. Кажіть: «Чесне слово, ти батько Д'Артаньяна».

— Чесне слово, ти батько Д'Артаньяна. Тепер задоволений?

— Ви думаєте, що це жарти, а я зараз доведу! П'яниця, похитуючись, витяг з кишені засмальцьований паспорт і тицьнув співрозмовникам:

— Читайте, дивіться — Д'-Ар-та-ньян… Написано чи ні?

Паспорт пішов по руках.

Раду глянув у той бік. Гульвіса не брехав. У паспорті стояло ім'я Д'Артаньян.

— Вип'ємо за Д'Артаньяна, хай росте здоровий! — загукали молодики.

— Моє зверху — зареготав п'яниця. — Таки повірили. А ти? — звернувся він до Коруза і пошкандибав до його столика. — Чи, може, я тобі не подобаюся?

Коруз знаками показав, що він нічого не чує й не може говорити.

— Ти глухонімий?

Той ствердно кивнув. Гульвіса повернувся до молодих.

— Сердешний… Німий і глухий… А потім до дружини Коруза:

— Тобі, мабуть, важко з ним порозумітися?

Та показала, що теж глухоніма.

— Оце так, обоє глухонімі.

Коруз із дружиною здивовано лупали на нього, не розуміючи, чого він хоче. А той налив чарку:

— За ваше здоров'я!

Німі, поблажливо всміхаючись, цокнулись з ним і випили.

Гульвіса став обмацувати кишені. Нарешті дістав коробку сигарет, але вона була порожня. Сердито зіжмакав її й кинув під стіл. Тоді Коруз дістав свою коробку, в якій виявилась єдина сигарета. Її він і запропонував гульвісі, але той відмовився:

— Де це видано, брати у тебе останню сигарету?

Коруз, енергійно жестикулюючи, таки умовив узяти. Кивком подякувавши, той повернувся до столика, де молодики допивали пляшку вина. Один з них протягнув йому запальничку.

— Дякую, у мене є своя. — І почав нишпорити по кишенях. Потім недбало засунув сигарету в нагрудну кишеньку і вийшов. За ним — Раду й Богдан. Неподалік їх чекала машина.

Попросили шофера їхати поволі слідом за п'яним. Він похитувався лише до рогу вулиці, а далі почвалав рівно.

— Бачиш, як швидко його витверезило свіже повітря, — пожартував Богдан.

Гультяй мешкав на околиці.

Організувавши нагляд за будинком, у який він зайшов, Раду попросив шофера їхати додому. Перед тим Богдан спитав:

— Яке донесення може бути в тій сигареті?

— Завтра довідаємось.

Наступного дня Нає Войку, так звали того п'яничку, вирушив з дому вдосвіта. Трамваєм добрався до автопарку, звідки незабаром виїхали чотири машини. За кермом однієї з них сидів Войку. Всі машини мали причепи. Під'їхали до складів. Там їх навантажили ящиками з верстатами для текстильної фабрики. Войку виїхав останнім. За ворітьми зупинив машину і хвилин п'ятнадцять порався з мотором. Потім, замість того щоб їхати за іншими, повернув праворуч і, пропетлявши вулицями міста, вибрався на околицю. Там його чекала інша машина, без причепа, за кермом якої сидів Марчел Коруз. У нього на кузові був ящик, схожий на той, що його привіз Нає Войку. Перекинувшись кількома словами, шофери під'їхали машинами впритул і швидко помінялись ящиками. Зразу ж обидві машини роз'їхались у різні боки. Менеїле поїхав назирці за Войку, а Богдан — за Корузом.

Войку прибув на підприємство на півгодини пізніше й пояснив, що мав зупинку в дорозі, бо зіпсувалася машина.

Богдан помітив, що Коруз не вміє вести машину, кермо в нього вертілося на всі боки. Він порушував елементарні правила вуличного руху, мало не задушив дитини й не наїхав на телеграфний стовп. На його щастя, по дорозі не зустрів жодного міліціонера. Та, нарешті, таки вскочив у халепу. На одному з перехресть, замість того, щоб пропустити зустрічну машину, вдарився об її кузов. Шофер з тієї машини почав лаятись. Коруз мовчав. Понишпоривши в кишенях, він дістав двадцять леїв і показав на телефон в одному з буфетів.

— Хочеш повідомити шефа гаража про аварію? Будь ласка… — погодився шофер.

Богдан вирішив почекати, побачити, як викручуватиметься Коруз, але сталося так, як він і передбачав. Буфет на розі вулиці мав двоє дверей. Коруз увійшов в одні, вийшов іншими й зник. Хвилин через десять прибула автоінспекція. Встановивши вину Коруза, інспектори не знайшли в кабіні ніяких документів, навіть технічного паспорта. Через годину Раду дав розпорядження відкрити обидва ящики. В тому, що Коруз отримав від Войку, були якісь деталі для машин, в другому — звичайнісіньке каміння.

Полковник Жолдіш призначив зустріч на восьму вечора. О сьомій Раду з Богданом у своїй кімнаті обмірковували останні події.

— Гадаєш, що в цій шпигунській сітці і Нає Войку? — спитав Богдан.

— Для цього мало підстав.

— Мені теж здається… Все ж, коли витівка з транспортом не вдалась, щоб заховати кінці у воду, вони можуть його знищити.

— Вважаю, в них нема причин вбивати Войку. Він вдало обміняв ящик і привіз каміння на текстильну фабрику. Коли б ми не були свідками, хто б його міг запідозрити в шахрайстві?

— А подумаймо про іншого шофера.

— Про Коруза?

— Ні, про шофера, в якого Коруз позичив машину. Оскільки Коруз її вчасно не повернув, шофер хвилюватиметься.

— Що ж він робитиме?.

— Мабуть, постарається зникнути.

— Зайва обережність, бо на машині номер фальшивий.

Задзвонив телефон. Раду взяв трубку. Доповідав старший лейтенант Доробанц:

— Товаришу майор, Нає Войку добровільно з'явився в міліцію, хоче про щось повідомити.

— Де він?

— На площі Перемоги.

— Гаразд, через десять хвилин там буде капітан Тудорашку.

Сказавши Богданові, про що потрібно довідатись від Войку, майор направив його в головне управління міліції. Там Богдана вже чекали.

— Про що ти хотів розповісти, Войку?

— Товаришу капітан, я вчинив дурницю. Зазіхнув на гроші, а тепер каюсь…

— Розказуй, як було.

— Я чоловік простий, сумирний. Маю хатину, дружину й синка. Весь заробіток завжди віддаю дружині, випиваю, але не часто. Чотири дні тому випив і в одній корчмі познайомився з німим, який і запропонував мені п'ять тисяч леїв за операцію з ящиками. Сума спокусила, хоч я знаю, що то злочин. Коли я довідався, що в ящику каміння, обурився і вирішив про все повідомити в міліцію й просити помилування.

— Гаразд… Але як ти порозумівся з німим?

— Мімікою. Я вісім років працював шофером у школі глухонімих і добре вивчив їхню мову.

Точно о восьмій годині Раду й Богдан увійшли до кабінету полковника Жолдіша. Прийнявши короткий рапорт, полковник поклав перед ними аркуш паперу, густо списаний дрібним нерозбірливим почерком.

— Читай вголос, Менеїле.

В ту мить задзвонив телефон, і полковник узяв трубку. Між бровами у нього залягла різка зморшка:

— Ні, поки що ні! Не спускайте з нього очей! — категорично наказав він по телефону. Потім спокійно мовив до підлеглих — Пічоруш натрапив на слід шофера, який позичав машину Корузові.

— Його заарештовано, товаришу полковник? — спитав Богдан.

— Я наказав поки що не чіпати. Мабуть, буде краще, коли він вважатиме, що ми про нього нічого не знаємо. Поки прийде Пічоруш, читай-но Менеїле, того листа.

Раду став читати:

— «Шановні пани з органів державної безпеки. По документах я Флореа Бомбоніке, за фахом учитель. Тепер на пенсії. Вже шість років розбитий паралічем, прикутий до ліжка. Близько року якась хвороба гризе мої нутрощі. Стою однією ногою в могилі. Навіть лікарі дивуються, як я живу досі. Вчора підслухав їхню розмову. Кажуть, що більше двох-трьох днів не протягну. Правда, смерть мене не лякає, навпаки, прошу бога найшвидше звільнити мене від страждань. Оце пишу вам листа, а несамовитий біль пронизує моє тіло, нутрощі пожирає пекельне полум'я. А я пишу, знаючи, що помру і ви вже мені нічого не зробите. Хочу повідомити про те, що пов'язане з подіями, які сталися 24 серпня 1944 року. Тоді я був в одному місті на березі Дунаю. Вранці того дня один німецький загін намагався пробитися до порту, сподіваючись знайти якийсь пароплав, але дорогу перекривала румунська піхота й група озброєних робітників. Діставши відсіч, командир німецького загону наказав своїм відійти й забарикадуватись у будинку лікарні інфекційних захворювань. Вулиця була встелена трупами. Біля спалених легкових автомашин лежало шість офіцерів СС. Найстарший з них — майор. Він затискав у руці чорного портфеля. На видовжене смертю обличчя спадала сива чуприна. Командир загону патріотів був електрозварник Маноле Краюц. З пункту спостереження він дивився на труп майора СС. Я подумав: мабуть, хоче дістати того портфеля, але не може вирішити, кого за ним послати, бо вулицю прострілювали німецькі автоматники. «Дозвольте мені піти за портфелем», — сказав я, маючи на думці наміри, про які ви довідаєтесь пізніше. «Йди, якщо хочеш, тільки бережись». Залишивши прикриття, де повзком, де рачки попід парканами я пробрався до трупа. Взявши портфель, замість того щоб повернутись на пункт спостереження, де мене чекав Маноле Краюц, я шмигнув у якесь подвір'я, переліз через огорожу на іншу вулицю й зник. Чого мене так зацікавив портфель битого майора? Я насправді не Флореа Бомбоніке, а Рейнхард Клауснер. Народився в селі Крістіанул Маре 1900 року. Вісімнадцять років я був шпигуном, спершу німецької розвідки, а з 1940 року співробітничав у гестапо. Шефом «відділу «П» для нижньої течії Дунаю був якийсь Гораче Ріхтер, відомий торговець зерном. Після того як я перейшов працювати в гестапо, всі накази й розпорядження отримував від майора СС Ніколаоса Штуммеля — формально шефа відділу постачання німецької місії, а насправді шефа гестапо зони «П», тобто зони портів. Конспіративна кличка в мене була «Вінтер», а за фальшивим паспортом я був Іон Заган, що буцім народився в Тімішоарі — вчитель, викладач фізики в торговельному училищі. Вбитого майора СС звали Арнольд Вайсенфельс, він прибув у Румунію із спеціальною місією. Тепер ви розумієте, чому я був зацікавлений, щоб той портфель потрапив у мої руки, а не якогось Краюца. Переглянувши знайдені в портфелі папери, я негайно махнув до столиці. В моїй кишені був уже інший паспорт на ім'я Флореа Бомбоніке та фальшиве свідоцтво про народження на ім'я Иосифа Мюллера, що народився в Мюнхені, Швіндштрассе, № 6. Усі ті документи мені вручив майор Вайсенфельс, коли отримав наказ повернутися до Німеччини. На жаль, події 23 серпня були такі несподівані, що я не отримав жодного розпорядження, а саме не мав права виїхати до Німеччини. Вас мабуть, цікавить, що я зробив з тими паперами? Спершу вирішив їх знищити, потім дістав наказ зберігати. Наказ передав незнайомий, який, назвавши пароль, вручив мені коробку сірників з подвійним дном. Там був наказ берегти портфель, поки за ним когось не пришлють. Мала була надія па посланця, а в мене душа тліла від страху. Я ввіпхнув той портфель у металеву посудину й закопав у потаємному місці. Минули роки, коли це якось приходить незнайома людина й називає мене конспіративною кличкою тих далеких часів, просить віддати портфель. Я сказав, що нездужаю, а портфель він сам знайде. Побажавши одужання, незнайомий залишив мені п'ять тисяч леїв, які дістав з чорної валізки. Через кілька днів мене вже відвідала жінка, що її я бачив років двадцять сім тому, — це спритна шпигунка Канаріса. 1937 року та шпигунка вийшла заміж за добре відомого пройдисвіта в одному з міст на березі Дунаю. Він також працював на абвер[4] і був арештований таємною поліцією. В тюрмі я з ним і познайомився і допоміг йому втекти. Отже, до мене прийшла за портфелем колишня шпигунка Канаріса. Коли я сказав, що віддав його комусь іншому, вона була в розпачі й попросила описати того незнайомця, потім пішла, навіть не попрощавшись.

Не можу тримати ручки, важкий біль доконав мене. Хотілось би написати свою думку про тих обох, які з'являлись за портфелем, та й про вміст портфеля, що важливий не так для вас, як для них… Та не можу більше писати… Не можу…

Рейнхард Клауснер, він же Флореа Бомбоніке».

— Товаришу полковник, лист сенсаційний, — мимоволі вихопилося в Богдана.

— Повчальний лист, — поправив його шеф, а потім до Раду: — А як ти гадаєш?

— Мені здається, що лист трохи заплутаний. Не все в ньому дописане до кінця. Мабуть, той, що приходив за портфелем, був Ківу Бораш.

— Ти маєш рацію, але не поспішай з висновками, поки не поговоримо з самим Клауснером. Необхідно дізнатися про все те, що він не встиг дописати.

В ту ж мить увійшов молодший лейтенант Пічоруш.

— Доповідайте, Пічоруш! — наказав полковник.

— Я натрапив на слід шофера.

— Як же ти діяв?

— Номер машини був фальшивий, проте справжній номер був на моторі. На автобазі я дізнався, якому підприємству належить машина, а потім прізвище шофера і його адресу. Познайомився з його особистою справою. Його вже судили за виготовлення фальшивих документів. Шість років тому вийшов з тюрми. Прізвище — Стан Андрієс, мешкає на Ароматній вулиці, в будинку 12. Працює шофером у кооперативі «Вікторія», це його нова професія.

— А де працював раніше?

— На одному з міських холодильників. Заробляв там мало, жив за рахунок виготовлення фальшивих довідок.

— Він був дома?

— Так. Коли б ви наказали його взяти…

— Для цього буде час. Отже, був дома…

— Весь час у своїй квартирі. Сусіди вважають його хворим.

— Якої думки про нього на виробництві?

— У відділі кадрів знають його минуле, але вважають перевихованим.

— Одружений?

— Офіційно ні, але живе з білетершею кінотеатру «Ліра», набагато молодшою від нього і до того ж сумнівної поведінки. Навіть сусіди, які, звісно, про все знають, не тим задоволені. Мовляв, така порядна людина, а живе з легковажною жінкою. Здається, оце й усе, товаришу полковник.

— Гаразд, побачимо, чи він справді такий порядний.

— То які будуть накази, товаришу полковник?

— Ті, які ти отримав по телефону. Поки що досить. Коли ж станеться щось надзвичайне, дай знати майору Менеїле. З ним підтримуй зв'язок.

Коли Пічоруш вийшов, полковник звернувся до офіцерів:

— Мені здається, цей Андрієс — особа для нас мало цікава. Найближчими днями його поведінка скаже сама за себе. Сподіваюсь, довго клеїти дурня він не буде. Мене турбує інше. Ви не приділили належної уваги тому, що містилося в ящиках.

Богдан запитливо зиркнув на Раду, але той втупився в полковника, намагаючись відгадати його думку.

— Точніше, — продовжував шеф, — у мене створилося пряження, що ви не намагались знайти пояснення обміну ящиками.

— Все й так ясно, товаришу полковник, — вихопився Богдан.

— А по-моєму, не все. Яка мета того обміну?

— Тут звичайний саботаж.

— А твоя думка, Менеїле?

— Я не певен, товаришу полковник.

— Чому?

—Їм було невигідно… Припустімо, що тут саботаж. Якби з машиною Марчела Коруза не сталося аварії, то на текстильну фабрику не потрапив би ящик із запасними частинами і вчасно не пустили б якусь прядильну машину. Чи велике нещастя від цього було б для текстильної промисловості в цілому? Подібні методи застаріли, крім того, диверсанти добре знають долю саботажників. Інакше кажучи, тут великий риск з мізерним успіхом.

— Ну, а далі? — нервово засмикався Богдан, похрускуючи пальцями, як це він робив кожного разу, коли чогось не розумів.

— Я не пророк, щоб відгадувати всі загадки.

— Думаєш, маємо справу з новою загадкою?

— Знаю, тут щось не так з логічного погляду. Ящик, наповнений камінням, мав такі самі написи, як і інші,— назва фабрики, вага та продукція. Отже, все було заздалегідь підготовлено, розроблений план обміну. Войку погодився на таку махінацію, бо йому добре заплатили, але Коруз не за плату пішов на такий риск, то для чого ж було ризикувати і так старанно готуватись до обміну? Невже тільки для того, щоб заволодіти тими деталями? Що тут? Саботаж? То чому ж не вибрали більш цінних деталей? Наприклад, ящик з моторами, які коштують дуже дорого! Крадіжка такого ящика могла принаймні виправдати риск. Зі всіх ящиків обмінений був найменший, чому вони зацікавились саме ним? Отже, логічно версія саботажу не витримує критики.

— Якесь пояснення все ж треба знайти, — сказав полковник. — Так, Менеїле?

— Я поки що не можу сказати нічого певного.

— Тепер відносно відвідин Клауснера. Хто з вас піде до нього?

— Дозвольте піти обом, — попросив Раду.

— Згоден.

Вулиця Осотів тяглася в центрі столиці понад річкою Димбовицею, коротка, тиха, запущена. В одному кінці вулиці п'ятиповерховий будинок. Через дорогу навпроти три хатини, криті почорнілими ґонтами. На другому кінці височів досить пристойний будинок, в одній з кімнат якого на четвертому поверсі й мешкав Рейнхард Клауснер під вигаданим прізвищем Флореа Бомбоніке.

Ліфт не працював, і офіцери змушені були підніматись по східцях.

На дзвінок ніхто не вийшов. Раду натиснув клямку, і двері відчинились. Вітальня була настільки маленька, що ледве в неї втиснулись, Раду тихо постукав.

— Увійдіть, — почувся з-за дверей слабкий, охриплий голос.

— Добрий день, — увійшли, привіталися офіцери

— Хто ви такі?

— Ті, кому ви надіслали листа.

— Ось як! Дивно, чому я відразу не здогадався.

Кімната була досить простора, розділена навпіл перегородкою, гарно умебльована. Під стіною — ліжко, збоку — диван, шафа, невеличкий столик, на якому стояла старенька радіола. Біля другої стіни — бібліотека. Хоча в кімнаті відчувався дух старовини, але все блищало чистотою.

— Пане Клауснер, ми одержали вашого листа, — почав Раду, намагаючись зав'язати розмову.

Обидна розвідники сіли на стільцях біля ліжка.

— На жаль, так, — простогнав старий.

— Чому на жаль?

Клауснер не відповів нічого. Лежав непорушно, тільки трохи повернув голову, щоб бачити гостей. Немічний, худий — шкіра та кістки, тільки очі були ще живі й насторожено зиркали.

— Вельми шкодую, що послав того листа, — недружелюбно проскрипів старий. — Я вчинив велику дурницю. Тоді мені дуже боліло в грудях. Біль затьмарив свідомість. Це мене й покарало. Моя смерть — не така вже важлива подія, але хочеться, щоб до останньої миті розум залишався світлим. Та свідомість згасає раніше, ніж груди, де гніздиться хвороба, а тоді думки схожі на міркування немовляти. Ні, я не перебільшую, самі бачите мою неміч. Чого ви від мене хочете?

Зміна в настрої й поведінці старого дещо збентежила розвідників. Вони сподівалися побачити вмираючу людину, схильну до зізнання, а тут раптом старий шпигун розкаюється.

— Я читав листа, і в мене створилось враження, наче пін не закінчений, — почав обережно Раду.

—І ви прийшли дізнатися, який кінець мав бути в тому листі?

— Коли знаєш початок, то хочеться знати й кінець.

— Маєте рацію, тільки сьогодні я не бажаю задовольнити вашу настирливу цікавість.

— Ми переконані, що ви хочете нам допомогти. Про це свідчить ваш лист.

— Хай вам чорти допомагають, а я не збираюся!

— Не знаю, що так могло вплинути на зміну вашої поведінки за одну добу.

— Я вже вам сказав…

— Не хочеш говорити, бо боїшся за тих, які прагнуть оволодіти портфелем.

— Мені боятись нічого, портфель уже в них.

— Вони тебе обдурили, — сказав Богдан.

— Не пробуй мене купити за цукерку, юначе. Нічого не вийде!

— Ти здаєшся мені наївним, коли думаєш щось подібне. Богдан вирішив не гратись у дипломатію, а відкрито притиснути шпигуна до стінки:

— А що скажеш, коли ми назвемо тобі імена тих відвідувачів?

— Яких? — насторожився старий.

— Хоча б того, що назвав тобі пароль. Агента-жінку теж знаємо.

— Не водіть мене за носа! — наїжачився шпигун.

— Слухай! Та знаменита парочка, описана в твоєму листі, звалася так: він — Шункеріке, вона — Аспасія. Вгадали чи ні?

— Гм… Дещо знаєте… Дивно, як це вам вдалося. Ви їх арештували?

— Так.

То була Богданова помилка, Раду не встиг вчасно штовхнути його під бік.

Досвідчений шпигун не дав себе обдурити.

— Коли їх арештовано, то чого ви хочете від мене? Питайте в них.

Тут у розмову втрутився Раду, кивнувши Богданові, щоб той не вмішувався.

— Насправді ми затримали тільки того, кому ти віддав портфель. Правда, портфеля в нього не було. Каже, ніби його взяла Аспасія. Що ти думаєш про це?

— Нічого?

— Може, скажеш, що було в тому портфелі?

— Панове, хіба не бачите, що зі мною? Чого ви прийшли до вмираючого з питаннями, на які він не може й не хоче відповідати? Питайте в арештованого.

— Він каже, що не відкривав портфеля, а передав далі.

— Я теж не відкривав. То не моя особиста річ, і я не мав права туди заглядати.

— В це важко повірити. Сам же писав…

— Ви були б дурнями, якби повірили. Просто не хочу вам нічого розповідати. Все вже померло в моїй пам'яті. Листа я написав у хвилини слабості. Пекельний біль примусив написати. Тепер відмовляюсь говорити. Що ви мені зробите?

— Мова не про це…

— Ні, саме про це. Я радію з вашого безсилля. Мене стереже смерть, а вона сильніша за вас.

— Слухай, Клауснер, ти народився в цій країні і замолоду став чинити їй зло. Скільки горя ти їй завдав за всі минулі роки, займаючись своїм огидним ремеслом.

— Не перебільшуй, юначе! Я можу назвати десяток ремесел більш огидних, ніж те, яке я собі колись обрав, чуєш — колись! При вашому режимі я стояв осторонь і ні в що не вмішувався.

— Це не міняє справи. Хоча б тепер, на порозі смерті, ти усвідомив, наскільки підла була твоя діяльність по відношенню до країни, де ти вперше побачив світ?

— Мені подобалось моє заняття, і я був ним задоволений. При вашому режимі не мав для кого працювати. Того, хто мені платив, давно закопали в землю, та й мені набридло вже бавитись такими речами. Отже, каятись за своє минуле мені нічого. Воно не так огидне, як декому здасться.

Тим часом за дверима щось зашаруділо. Раду підвівся, смикнув за двері — і на порозі несподівано з'явилася дівчина, яка підслуховувала розмову в кімнаті. Вона зовсім не збентежилась.

— Отак мене впіймали, — засміялась вона.

— Це Міка.[5] Ти чого ж підслуховуєш під дверима? Дурненька, чи що?

Міка зовсім не виглядала малою, це була дебела дівчина, вродлива, і Богдан ледве стримався, щоб не сказати їй якийсь комплімент.

— Хто вона? — спитав Раду в старого.

— Донька пані Ледунке.

Потім звернувся до дівчини:

— Йди геть! Чого тобі тут треба? Пани можуть подумати, що ти невихована.

Міка задріботіла вниз по сходах.

— Цікава дівчина… Думаєш, прийде ще підслуховувати? — спитав Раду.

— Більше не прийде.

— Це в неї така звичка, підслуховувати під дверима?

— Та де там! Мабуть, бачила, як ви сюди зайшли. В мене ніхто не буває, і вона прийшла поцікавитись, хто це мене відвідав.

— Міка часто сюди приходить?

— Щодня. Носить мені їсти, прибирає. Я домовився з її матір'ю, віддаючи за це свою пенсію.

— Чому саме вона, а не її мати?

— В матері немає часу. Йде зранку і повертається дуже пізно.

— Де вона працює?

— По людях.

— А Міка? Хіба ніде не працює?

— Працювати? — усміхнувся шпигун. — Хіба не гріх, щоб така дівчина працювала? Не сьогодні-завтра зустріне багатого жениха, вийде заміж, і він її на руках носитиме.

— Облишмо про дівчину та продовжимо розмову. Клауснер знизав плечима й потер долонею груди, скривившись від болю.

— Ми, здається, про щось сперечались? — кинув він крізь зуби.

— Давай говорити відверто, — гримнув Богдан, дратуючись.

— Ні лаятись, ні відверто говорити не будемо, юначе. Ви хочете добути в мене відомості, а я захищаюсь. Так буде й далі. А це мені наче мед по губах. — Він хотів усміхнутись, але натомість з ошкіреного рота вирвався стогін. Шпигун швидко зашкріб руками по грудях, а на обличчя вже лягли смертельні тіні.

— Скажи, Клауснер, що було в портфелі?

— Документи.

— Дуже важливі, так?

— Не для вас.

— А для кого?

— Для інших. А у вас нема почуття такту, ви не знаєте міри…

— Кому ж цікаві ті документи? — перепитав майор.

— Ви знаєте, я німець.

— Ти нам про це писав. Хіба це стосується справи?

— Звичайно… — Його побілілі пальці впивалися в груди, наче хворий хотів погасити ними вогонь, який спалював його життя.

— Я німець… Мене цікавить все, що стосується долі Німеччини, — стогнав старий.

— Якої? Існує дві Німеччини.

— Я сказав: Німеччини.

— Все-таки для якої Німеччини цікавий портфель майора СС Вайсенфельса?

— Для Німеччини…

Клауснер важко дихав і раз у раз повторював слова «Німеччина… Справжня Німеччина… Велика Німеччина з кордонами на весь світ… Для інтересів Німеччини не треба, щоб портфель потрапив у ваші руки… дасть бог, так і буде!..»

— Помирає…— прошепотів Богдан.

— Вмираю, але тримався до останнього… Від мене ви нічого не дізнались. Шампіньйон, привітай мене! Це моя заслуга… Хіба ні? — хрипів старий.

— Хто такий Шампіньйон? — насторожився Раду. — Де його знайти?

— Шукай!.. А знайдеш — не згадуй мого імені… Він вириє мене з могили і… спалить. Буде думати, що я тебе послав до нього.

Обличчя Клауснера скривила судорога, очі зажмурились, а губи ще ворушились, ніби хотів щось сказати. Раду прислухався.

— Бернхардт… Гіммлер!..

Це були останні слова шпигуна.

— Готовий, — насупився Богдан.

Рейнхард Клауснер помер, забравши з собою таємницю портфеля.

Треба було шукати Ківу Бораша, коли він був дійсно тим, кому шпигун передав портфеля. Варто було знайти й Аспасію, і того таємничого Шампіньйона, який міг навіть спалити труп Клауснера. Залишився й не менш таємничий Бернхардт, ім'я якого шпигун в останню мить пов'язав з Гіммлером — шефом гестапо.

Так думав Раду після смерті Клауснера.

— Я спущусь униз і зателефоную, — підвівся Богдан, — хай прийде лікар Раціу і кілька хлопців.

— Не спіши. Чи не краще повідомити в міліцію?

— Я сам ще добре не розібрався. Може, через цю дівчину… Вона в мене не викликає довір'я.

— Що ж ти пропонуєш?

— По-перше, не треба щоб нам перешкоджали поритись у справах цього негідника, а потім…

Тут почувся стукіт у двері, й, не дочекавшись запрошення, на порозі з'явилася Міка.

— Я прийшла, бо дядькові Флоріці час приймати ліки.

— На жаль, твій дядько вже…

— Помер? Бідний дядько Флоріка. Добре, що бог його покликав до себе. Коли б ви знали, як він страждав…

Повіки в Клауснера були напіввідкриті. Міка підійшла й затулила їх, потім дістала рожеву стрічку й підв'язала мертвому нижню щелепу. І, наче нічого не трапилось, сіла в ногах мертвого й безсоромно зиркала на гостей.

— Ви до цього ніколи не бували в дядька Флоріки? Давно з ним знайомі?

— Скільки тобі років? — замість відповіді спитав Раду.

— Вісімнадцять.

— Ти його доглядала?

— А чому ти мені тикаєш, навіть не познайомившись?

— Ви його доглядали?

— Так.

— Давно?

— Коло двох років. Перестеляла, мила його, голила. Я бритвою володію не гірше цирульника. Як не вірите, можу довести хоч зараз. У вас теж чимала борода.

— Дякую, не треба…

— Що ж, поголю дядька Флоріку.

—І не бридко тобі, дівчино?

— Чому? Я бачила багато мерців…

— Не може бути! Де?

— Моя мати обмиває покійників. Це її професія. Коли я була мала, вона боялась лишати мене саму й брала з собою. Я звикла.

Розмовляючи, дівчина почала правити бритву.

— Хочеш голити його саме зараз?

— Хіба не треба? Помер самотній… А може, кудись треба повідомити про його смерть? Не знаю куди. Може б, ви це зробили.

— Нам не слід у це втручатися, — відмахнувся Богдан.

Не бажаючи, щоб у дівчини виникло будь-яке підозріння, Раду примирливо сказав:

— Якщо все-таки потрібно… Твоя мати знає краще, як це зробити.

— Якось буде. Жаль мені дядька Флоріку. Яке гірке життя він прожив!.. Ні дружини, ні діток, ні друзів…

— Невже він не мав у житті нікого?

— Дуже самотньо жив сердешний.

— Одного-двох друзів, мабуть, все-таки мав?

— Кажу, що ніхто не переступав порога його кімнати.

— Аж не віриться…

— Поки параліч не прикував його до ліжка, навідувались учителі. Грали в шахи, в доміно, а я їм готувала каву. Я це добре роблю, — засміявшись, крутнулась на одній нозі.

— Отже, був самотній…

— А звідки ви взялись? До сьогодні я вас не бачила.

—І сьогодні ми випадково… — сказав Богдан.

— Як це?

— Дуже просто, красуне, він мене затягнув. — Богдан кивнув на Раду.

— А ти добре знав небіжчика? — поцікавилась дівчина, глянувши на Раду.

— Колись ми були друзями, разом вершили деякі справи.

— Які саме?

— А мені не подобаються дуже настирливі дівчата.

— О, який ти бридкий!

— Хай бридкий, зате маю власну машину, — кинув Богдан.

— Справді? Якої марки?

— «Рекорд», кольору кави. Гарна ж!

— Слухай, Дане, — назвав Богдан Раду першим ім'ям, яке йому спало на думку. — Запроси Міку на прогулянку.

— А чи захоче вона виїхати на люди з таким бридким, як я?

— Що поганий, то поганий, але солідний. Такі чоловіки вміють кохати.

— Глянь, дівчино, я вже сивий.

— Проте не старий. Від прогулянки я не відмовилась би.

— Справді?

— Щиро кажучи, мені приємно побувати з тобою, їй-богу.

— Маєш телефон?

Міка назвала номер.

— Дідько тебе забери, Дане!.. Щасливий, — удавано насупився Богдан.

— Ми вже йдемо, мила дівчино. Завтра, найпізніше післязавтра хотів би з тобою зустрітися.

— Сподіваюся, ти не забудеш обіцянки?

— Ти не забудь про своє запрошення.

— Не турбуйся.

Але вже з порога Раду повернувся й багатозначно промовив:

— До тебе прохання, нас тут сьогодні взагалі не було. Розумієш, що я хотів сказати?

— Розумію. Я забула вже.

— Дякую, хоч забувати нас не треба.

На вулиці Раду взяв Богдана під руку.

— Хлопчику, твоя вигадка чудова, хоча уявляю, як шеф схопиться за голову, почувши про машину «Рекорд», на якій мені доведеться прогулюватися з цією неохайною Мікою.

— Але ж вона вже твоя дівчина.

— А може, твоя. Це ти мені нав'язав її.

— Що зробиш. У мене ж нема власної машини.

— Годі жартувати. Піду додому трохи спочину. Дай розпорядження Пічорушу бути напоготові. Коли Міка або її мати повідомлять про смерть, треба, щоб він рознюхав дещо в квартирі того Клауснера. Хлопець уміє робити такі справи непомітно.

Як завжди, йому відчинила тітка Сабіна. Вона не була майорові родичкою. Оскільки його дружина Магдалина теж працювала, Раду привіз тітку Сабіну, щоб готувала їжу та доглядала квартиру. Тітка народилась і хрестилась у його рідному місті на околиці Глуму. Це була жінка років під шістдесят, проте ще досить міцна. Коли ж Раду розлучився з дружиною і вона виїхала в його рідне місто, забравши доньку, Сабіна залишилась доглядати Раду, поки той не заведе собі нову сім'ю. Чоловік тітки Сабіни потонув у Дунаї під час повені, двох синів у неї забрала війна.

Не встиг Раду переступити поріг, як тітка Сабіна сповістила:

— Тебе шукали із служби.

— Хто?

— Не знаю. Мені сказали, щоб ти зателефонував, як прийдеш додому.

Раду просили з'явитись до полковника Жолдіша.

— Дайте, тітко Сабіно, щось поїсти, та швиденько, бо я поспішаю.

— Ти завжди поспішаєш, — незадоволено пробурчала тітка Сабіна, ставлячи їжу перед Раду.

— Ви теж будете їсти?

— Я пізніше…

Поки він їв, тітка розповідала про всякі дрібниці, що чула від сусідів. Майор думав своє. Очевидно, шеф хоче дати якесь термінове доручення.

— Он за тобою вже й машина прийшла, — сповістила тітка Сабіна, глянувши у вікно.

За чверть години Раду стояв перед полковником.

— Андріяс добровільно з'явився в міліцію, — повідомив той. — Годину тому мені дали знати, що він уже дещо розповів. Здається, казав. Все-таки треба, щоб ти сам з ним поговорив.

Щоб допитати Стана Андріяса, Раду поїхав до управління міліції. Андріяс був чолов'яга років сорока п'яти, але виглядав набагато старішим, йому старили рясні зморшки та сива чуприна. Обвислі плечі, довга шия, випнутий кадик робили його немічним на вигляд. Тільки очі були жваві.

— Як твоє ім'я? — запитав.

— Стан Андріяс, народився в 1920 році. Я про все писав у заяві на ім'я начальника міліції.

— Знаю, але ти мусиш точно відповідати на мої запитання, бо протокол треба складати відповідно до вимог.

— Ясно.

— Аварія на роздоріжжі трапилась з твоєю машиною?

— Власне, то кооперативна машина, а я тільки водій.

— Як же це трапилось? Видно, ти не дуже сміливий, бо, вчинивши аварію, поспішив зникнути.

— Тоді не я вів машину. Про це теж написано в заяві.

— Відповідай так, наче ти не писав ніякої заяви.

— Я машину позичив…

— Своєму другові?

— Якому там другові? В мене саме не було грошей…

— В тебе часто виникають фінансові труднощі?

— Бувають, хоч я й стараюся вкладатись у свій заробіток. Якби не жінка, то…

— Ти одружений?

— Офіційно — ні. Але хіба це важливо?

— Звичайно, ні.

— Як я вже вам казав, мені треба було грошей, точніше, моя жінка попросила дістати для неї дві тисячі леїв. Дві тисячі при моєму заробіткові! Тут можна збожеволіти від одної згадки про таку суму.

— Нащо їй стільки?

— Просила не для себе, а для родички. Прошу вас не вдаватись у подробиці, це сімейна справа й аварія не стосується. Це було б нечемно. Прошу вас…

— Поки що підемо далі.

— Це сталося в неділю. Я пішов на матч. Грошей мав тільки на квиток та на пляшку пива. Не дуже часто мені випадає щастя відвідувати стадіон. Але тоді я пішов, щоб не чути жінчиного буркотіння за ті гроші. На стадіоні поруч сидів якийсь болільник і дуже переживав за свою улюблену команду. Бідний чоловік просто місця собі не знаходив, бо футболісти грали невправно. В мене мимоволі вихопилось: «І чого ви, пане, так переживаєте? Наче вони коли-небудь грали краще?» А він мало не поліз зі мною в бійку. Ледве вдалося його втихомирити. Правда, під кінець гри ми з ним подружили. Він мене запросив на пляшку пива, але я відмовився, бо не дуже люблю, щоб хтось мене частував. Я сам люблю когось частувати. Але той громадянин так наполягав, так запрошував, що, нарешті, я мусив погодитися. Почали ми з пива, потім скуштували дечого міцнішого й десь о дванадцятій мали чудовий настрій. Розійшлися ми з ним аж під ранок. За чаркою я розповів, де працюю, скільки заробляю, признався, що сидів у тюрмі. Подробиць не розказував, та він і не просив. А він розповів про себе — інженер-зоотехнік, працює в держгоспі під Бухарестом, але в селі йому дуже нудно, тому раз на тиждень приїздить до столиці трохи порозважатись. Оце й усе про нашу першу зустріч.

— А коли зустрілись вдруге?

— Через тиждень. Він знайшов мене на роботі й запросив до ресторану. Замовив усе, що було найкраще в меню. Під час обіду двічі натякав на якусь прикрість, що його спіткала, але мене те не цікавило. Потім спитав, чи не знаю я шофера, який би погодився за плату позичити вантажну машину всього на три години.

— Нащо? — спитав я.

— Потрібно, — сказав він, — поїхати в одне місце і залишити там машину з ключем.

Хоч я вже був напідпитку, але небезпеки в тому не бачив ніякої. Він обіцяв заплатити десять тисяч леїв, дві — авансом, а решту тоді, як машина буде в умовному місці. Я заробляю дев'ятсот леїв на місяць, а дружина втричі менше. Тому ця сума здалась мені казковою. Я погодився. Вийшовши з ресторану, він вручив мені дві тисячі, а в четвер сталася відома вам аварія.

Раду жодного разу не перебивав його, знаючи, з ким має справу. Колишній фальсифікатор хитрував.

— Хочу ще дещо тебе запитати, — нарешті заговорив Менеїле.

— Готовий відповідати зі всією щирістю.

— Добре зробиш. Знаєш з власного досвіду: брехня в нас не проходить.

— Так знаю… — зітхнув Стан.

— Ти не сказав, як прізвище того інженера.

— Ніца Полковніку. Може, воно фальшиве. Звідки мені знати?

Раду дістав дві фотографії Лучіана Фіуреску та Марчела Коруза і поклав їх на столі перед Андріясом.

— Який з них інженер?

Той ткнув пальцем на Фіуреску.

— Де ти залишав машину?

— На вулиці Нікоре… Там є огороджений дротом пустир.

— Комусь її доручив?

— Ні, я залишив її, як було домовлено. Повернувся через три години, але машини не було. Чекав до вечора, а наступного дня дізнався про аварію, й тоді…

— Коли ви зустрічались востаннє з інженером?

— У четвер біля восьмої вечора, в барі пили пиво.

— Ти не спитав його про машину?

— Спитав.

—І що?

— Він мені не сказав нічого.

— Ми знаємо, скільки грошей перейшло через твої руки. Десять тисяч не така вже й велика сума, щоб ти міг ризикувати.

— Може, я й не піддався б спокусі, якби інженер не затяг мене до багатого ресторану. Там було те, про що я мріяв усе життя. Я уявляв себе десь у іншій країні, у великому міжнародному готелі. Потрапив між люди, з середовища яких мене викинула зрадлива доля. Отож і спокусився.

— Не дуже оригінальне виправдання. Скажи краще, чим викликана твоя добровільна заява?

— Я подумав, що рано чи пізно ви таки натрапите на мій слід.

— А дружина знає про пригоду?

— Як ви могли таке подумати?

— Гаразд, про нашу розмову нікому ні слова. В заяві ти все описав?

— Все докладно.

— Можеш іти. Ми подумаємо, що з тобою робити. Якщо інженер знову тебе шукатиме, негайно повідом. Ясно?

— Ясніше бути не може.

— Раджу остерігатись ресторанів.

Як і кожного разу, тільки Раду переступив поріг, Фане з розкритими обіймами поспішив йому назустріч.

— Нарешті! Радий тебе бачити.

— Здоровий будь, друже.

— Ну, як справи?

— Помаленьку… А в тебе?

— Не завжди добре. Люди ж не електричні машини. Вистачає мороки…

Фане вже дванадцять років працює директором корабельні, що спершу була просто майстернею. Тепер — це велике підприємство, обладнане найновішим устаткуванням.

Роки ще більше зцементували їхню дружбу. Буваючи в Бухаресті, Фане обов'язково провідував Раду, той у свою чергу, коли бував у рідному місті, щоб побачити доньку Інгрід, завжди зупинявся у Фане. Це траплялося майже кожної суботи. Не приїздив він лише тоді, коли затримували справи. В таких випадках Фане засмучено казав своїй дружині Марії:

— Нещасний Раду знову не зміг приїхати… Подзвони Магдалині, щоб дозволила Інгрід прийти до нас. Хай пограється з Габрієлою.

Після того як Раду розлучився з Магдалиною, сім'я Фане стала для нього рідною, тому й Інгрід вважала Габрієлу своєю сестричкою. Вони були ровесниці.

— Так ти у відпустці чи по службі? — спитав Фане у приятеля.

— По службі, особисто до тебе.

— Що ж це від мене хоче розвідка?

— Нас цікавить випадок з твоїм водолазом.

— Ого! Ви навіть у столиці зацікавились…

— Розкажи, як це сталося?

— Хіба ти не знаєш подробиць?

— Чув дещо, але хотілося б знати все детально.

— Ми у себе тримаємо водолаза, хоч він потрібен лише тоді, коли приймаємо на ремонт пароплав. Його зовуть Сава Шутелка. Два дні Сава чомусь не приходив на роботу, а на третій прибігла його жінка і, плачучи, заявила, що чоловік уже дві доби не появляється додому. Ми повідомили в міліцію. Шукали його скрізь, але даремно. Саву наче цигани вкрали. А вчора приходить живий, здоровий.

— Що він за людина?

— Тут, на корабельні, працюють тисячі людей, всіх я не можу знати, проте Шутелку знаю краще за інших. До минулого року він був у комітеті профспілки завідуючим культвідділом.

— А чому зараз не в комітеті?

— Бо навчається заочно.

— Він заслуговує на довір'я?

— Сава чоловік розумний, навіть пише вірші, які друкує місцева газета, фантазії в нього вистачає. Та щось не віриться, щоб він міг вигадати таку історію, яка трапилась з ним.

— До речі, скільки в тебе водолазних костюмів?

— Всього два, та один, здається, пошкоджений.

— Раджу добре їх пильнувати.

— Ти мене лякаєш. Куди вони дінуться?

— Костюми все ж візьми під охорону.

— Зараз дам розпорядження, — заметушився Фане. — А ти, може, підеш та приведеш до нас Інгрід?

— Пізніше. Не знаєш, сьогодні Шутелка є на роботі?

— Здається, так.

— Він кожного дня лазить під воду?

— Ні, для нього в нас мало роботи.

— А коли він не спускається під воду, то що робить?

— Тоді Сава працює в гравірувальному цеху. Він чудовий різьбяр.

— Мені треба його побачити.

— Зараз викличу.

— Ні, я не хочу його допитувати. Досить того, що допитували в міліції. Хочу тільки побачити, який він собою. Дай кого-небудь, щоб провів мене по корабельні. Скажеш, ніби я кореспондент з Бухареста. Заодно загляну й до гравірувального цеху.

— Гаразд, тебе проведе Панаїт з профспілки.

Фане подзвонив секретарці й попросив прислати профспілкового діяча. Хвилин за десять той стрімко зайшов до кабінету.

— Товаришу Панаїт! Ось кореспондент газети з Бухареста бажає оглянути корабельню. Проведи…

Вони пішли. Видно, кореспондент поспішав, бо найдовше поговорив лише з водолазом, якого Панаїт чомусь недолюблював.

— Ну, як Сава? — спитав Фане, коли Раду повернувся в кабінет.

— Видно, людина порядна. Піду ще в міліцію.

— Слухай, дзвонила Марія по телефону. Зраділа, коли дізналася про твій приїзд. Іди й візьми доньку, ми чекатимемо вас на обід. Марія вчора дістала коропа кілограмів із сім. Я їй кажу сьогодні вранці: «Жаль, нема нашого Раду, котрий любить тричі на день їсти свіжу рибу». Ще є в мене, друже, вино від Нікуліци. Такого ти не куштував навіть у Бухаресті.

— Згода! Але після обіду даси мені човна. Хочу прогулятися по Дунаю з Інгрід.

— Дам тобі моторку.

— Краще човна. Інгрід не любить моторки. Каже, що вона дуже швидко мчить і робить багато шуму.

Справою Шутелки займався капітан міліції Опришану, з ним і зв'язався Раду.

— Товаришу майор, тут знайдете все, що вас цікавить, — виструнчився капітан, подаючи папку.

Серед різних паперів Раду знайшов заяву Шутелки й вирішив почати з неї:

Заява

Я, Сава Шутелка, народження 1934 року, по професії водолаз, проживаю по вулиці Світлій, № 14, заявляю слідуюче.

В четвер, 15 жовтня цього року, о двадцятій годині я пішки повертався додому. Коли проходив мимо одного кіоска, відчув тупий удар в потилицю і втратив свідомість. Що було потім, не знаю. Коли опритомнів, то побачив світло, яке проникало через єдине вікно в кімнаті, де я знаходився. Я чомусь лежав на ліжку в піжамі, а мій одяг валявся поруч на стільці. Я підвівся і мало не впав, кімната завертілася перед очима. Похитуючись, добрався до дверей, але вони були замкнені. Мене охопив жах. Я почав гатити кулаками в двері: «Гей, тут є хто-небудь? Хто й для чого тримає мене під замком?» За дверима процокотіли чиїсь кроки. «Пане Шутелка, не зчиняйте галасу. Це у ваших інтересах, вам нічого поганого не загрожує». Здається, голос належав літній жінці. «Скажіть, де я знаходжусь?» — «На жаль, ваше запитання залишиться без відповіді». — «Навіщо мене полонили?» У відповідь — мовчанка, потім голос: «Не шуміть! Краще щось поїжте». На столику серед кімнати були варені яйця, масло, повидло, кава. Я досхочу наївся, запалив сигарету. «Скільки часу ви маєте намір мене тут тримати?» — спитав у дверей. «Може, завтра зробимо вам цікаву й важливу пропозицію. Поки що не тривожтесь». — «Ідіть до біса зі своїми пропозиціями. Вимагаю негайного звільнення!» На мою вимогу ніхто не відповів. Я лаючись бігав з кутка в куток, поки не стомився. Потім упав на ліжко й незчувся, як заснув. Скільки спав, не знаю. Прокинувся й почав шукати можливості втекти. Поторгав двері. Вони так само були на замку. Знову почав гатити в них. «Спокійно, пане Шутелка! Чому ви такі невитримані? — обізвався хтось з-за дверей. — Краще випийте коньяку. Пляшку знайдете в буфеті. Коньяк не першого гатунку, проте непоганий». — «Біс би вас побрав з вашим коньяком», — гримнув я. Робити було нічого. Дістав коньяк і покуштував. Смачний. Куштував до тих пір, поки не захотілося спати. Ліг на ліжко одягнений… Прокинувся, бо дуже змерз. Лежав на якійсь лаві, над головою сяяли зірки. Підвів голову. й побачив недалеко водонапірну вежу. Та це ж міський парк! Злякано кинувся додому.

Сава Шутелка.

— Яка ваша думка, товаришу майор? — спитав Опрешану.

— Поки що ніякої! А ваша як слідчого?

— Мені здається, Шутелці все приснилось.

— По-вашому, він бреше?

— Не знаю, чи обдумано бреше, чи…

— Хочете сказати, не все бреше?

— Все те нісенітниця, товаришу майор! Видумав, ніби його полонили невідомі, а потім звільнили, навіть не поговоривши.

— Ні, товаришу капітан! Шутелка не божевільний і нічого не вигадав. Все так і було насправді.

З якою метою його викрали, то інша справа.

Повертаючись з міліції, Раду вирішив зайти за донькою. Рідне місто! Він ішов, поринувши в спогади. Недалеко пролягала вулиця Блазнів, далі околиця Глуму, де промайнуло його безрадісне дитинство. Раду звернув на Морську вулицю й незабаром зупинився перед будинком з голубими вікнами. Там панувало запустіння. Зруйнувалась огорожа, всох дикий виноград. Ось і та фірточка, за якою зникла Катіна в ту жахливу ніч, коли він довідався, що вбивця його батька, кривавий шпигун Вальтер та Гораче Ріхтер, батько Інгрід, одна й та ж особа. Раду пішов далі, прискорюючи кроки, наче намагався втекти кудись від спогадів. Спустився вниз до руїн «Заїзду Агопа», пройшов мимо халупи старого Панайотакі… Стояла сумна осінь. Рвучкий вітер безжалісно зривав з дерев листя, й воно сипалось і сипалось на вулиці, червонувате, жовтогаряче. Минаючи готель «Метрополь», Раду пригадав симпатичного «Горилу», по-звірячому вбитого бандюгою Вальтером, і сумно зітхнув. Нараз думки закружляли навколо Сави Шутелки. Чому з ним так церемонились викрадачі? Хто вони й для чого вкрали Шутелку, а потім звільнили? Може, помилились і викрали не того, кого було треба? Від напруження закололо у скронях. Дійшовши до будинку, де мешкала донька, Раду натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила сама Інгрід, білявенька, жвава, чарівна.

— Ой, татусю, якраз цієї ночі мені снилось, наче ми з тобою катаємось на човні по озері,— кинулась йому в обійми, радісінька й щаслива від зустрічі.

Кожної весни під час повені, коли Дунай заливав плавні, Раду любив разом з маленькою Інгрід човном подорожувати до озера. Тепер стояла осінь, тиха, спокійна, наче сива старість. Фане дав йому човна, і він перетинав на ньому течію, прямуючи до протилежного берега.

Сонце ще було високо, і там, де його проміння падало на сині хвилі, залишався золотистий слід, наче хвіст велетенської ящірки. Мимо стрілою промчав катер, залишивши за собою пінясті хвилі, мов білу поволоку. Незабаром човен досяг озера. Тут верби розкішно порозкрилювали гілля над водою, утворивши своєрідне шатро.

Маленька Інгрід сиділа на кормі човна, блискучими оченятами озиралась на всі боки, зачарована незвичною, дикою красою. Вона здригалась, коли за човном скидалася велика риба. Раду заплющив очі. На місці маленької Інгрід він у своїй уяві побачив ту, іншу, в гімназичній формі. Йому здалось, наче здалеку долинув її милий голос: «Раду, невже оці водяні простори мають свою королеву?» — «Все може бути. Якась маленька чарівниця, завбільшки як твій мізинчик». — «Поклич її, милий!» В думках він гукнув: «Ко-ро-лево!» — «Ево!» — відповіла йому луна з далини. І знову почувся голос коханої: «Водяна королево! Прийми мою клятву. Клянусь, поки житиму, кохатиму лише одного Раду. А якщо порушу клятву, прокляни мене навіки!»

Тут почувся голосок маленької Інгрід:

— Що ти там почув, татусю?

— Слухав голос водяної королеви…

— А хіба вона є?

— Напевно.

— Чому, татусю, тобі все хочеться жартувати зі мною? — Але зрозумівши те, як невинну гру, запитала:

— А як її зовуть?

— Так само, як і тебе. Інгрід.

— Татусю, але ж я нічогісінько не чую.

— Виростеш, приїдеш сюди й почуєш. Тоді твій татусь вже буде старенький…

— Хто ж мене сюди привезе?

— Не журися, знайдеться кому привезти, тільки рости швидше.

— Татусю, я не хочу, щоб ти старів.

— Добре, доню, не старітиму. Але нам час повертатися. Послухай, донечко, як шумлять хвилі. Чуєш? Це вони тремтять злякано. І верби, і хвилі бояться вечора, що поспішає з-за виноградників Добруджі. Вертаймося, доню, та завітаємо до дядька Фане й тітки Марії. Вони тебе люблять і чекають у гості.

— Татусю, я теж люблю дядька Фане.

— Розумнице моя!

Раду повернув човна, й вони попливли додому. Між вербами панувала первозданна тиша. Коли випливли на Дунай, перед ними появилося місто, залите скісним сонячним промінням, яке стояло, наче фортеця з мідними зубцями на стінах.

На легковій машині Раду мчав широкою, асфальтованою дорогою. Праворуч біля нього — Міка. Вона, закинувши ногу на ногу, смоктала цигарку й мугикала пісеньку:

— Тобі подобається пісенька?

— Мила! Від одної мелодії можна вмерти, — з удаваним захопленням відповів Раду.

Міка повірила в його щирість. Було вже за північ. Вони поверталися з передмістя Бухареста, де чудово провели час у ресторані. Міка там багато їла, але мало пила. Мабуть, боялась упитись, щоб не сказати зайвого. Раду думав, чи недаремно згаяв час.

— Тобі подобається мій голос?

— Мила, я в захопленні. Твій голос — рідкість. Чому ти не ходиш до консерваторії?

— Не хочу бути співачкою.

— Чого ж ти прагнеш?

— Щось трошки вище.

— Наприклад?

— Мрію зніматись у кінофільмах, та не маю таланту.

— Хто тобі сказав?

— Сама знаю, — відповіла коротко і впевнено.

— В такої вродливої дівчини режисери знайдуть талант. У багатьох кіноактрис його нема й на гріш.

— Справа їхня. Нема таланту, вони спекулюють вродою. А я б наважилась зіграти у фільмі єдину роль.

— Яку?

— Роль купальниці.

— Гм… Такий фільм появиться не скоро…

— Ти думаєш? Бач, який поганий! Чи не маєш наміру так зарані відправити мене додому? Повези краще куди-небудь.

— Куди накажеш?

— У тебе є гроші? Ой, чого я питаю. Коли є власна машина, то на пляшку коньяку знайдеться.

— Гроші є.

— Тоді вези мене кудись у бар.

— Поїхали!

На їх щастя, в барі знайшлися вільні місця. Коли вони проходили між столиками, всі чоловіки витріщили на Міку очі. Вона їх притягувала наче магніт.

— Глянь, одним помахом ти всіх кинула додолу.

— Мене жоден з них не цікавить. Цього вечора мені подобаєшся ти.

— Я дуже втішений.

— Якщо підійде хто з них запрошувати мене на танець, не дозволяй. Сам ти танцюєш?

— Якось бавлюсь. Ніг тобі не відтопчу.

— Танцюватиму тільки з тобою, милий.

Під час танцю Міка прошепотіла:

— Ця машина дійсно твоя?

— Та моя ж! — збрехав Раду, навіть не кліпнувши.

— Як тобі пощастило її дістати? Машин такої марки нема в продажу.

— Це довга історія.

— Розкажи, мені цікаво…

— Маю рідного дядька в Західній Німеччині. Влітку він приїздив у гості, а, від'їжджаючи, подарував мені машину. Правда, я сплатив мито. Машина того варта, бо майже нова. Якби схотів продати, то взяв би добрі гроші.

— Казав, довга історія, а я не бачу ніякої.

—Історія довга, але… — продовжував крутитись у танці.

— Я хочу знати, — наполягала Міка.

— Хай уже після танцю…

Нарешті музика змовкла, і пари розбрелись на свої місця.

— Ну розказуй, ти ж обіцяв, — нагадала Міка.

— Хоч я тобі й вірю, все-таки… Розумієш, ми ж недавно лише познайомилися…

— Не будь дурнем! Я вмію тримати язик за зубами.

— Обіцяй нікому ні слова.

— Клянусь!

— По суті, машина записана на мого друга, наче дядько йому подарував її. Розумієш?

— Дуже просто! Ти не хотів, щоб знали про твого дядька із Західної Німеччини.

— Ти відгадала.

— Але чому? Що тут поганого? Людина може вибирати собі друзів, а не родичів. Хотіла б і я мати дядька, котрий би подарував мені машину.

— Якби ти працювала там, де я, то так би не казала.

— Де ж працює ваша милість?

— Обіцяй навіть не писнути ніде.

— Ой, не роби з себе чогось таємничого…

— Я працюю в Міністерстві закордонних справ. Там не бажано, щоб хтось мав за кордоном родичів.

— Ги, мабуть, уже не раз їздив за кордон, то чому не купив собі машини?

— Я не працюю в дипломатичному корпусі. В мене посада начальника відділу в архіві міністерства.

— Ось як! — тріпнула головою Міка. — Отже, за кордон тебе не посилають?

— Чому ні? Часто посилають як дипломатичного кур'єра. Тільки ти нікому ні слова…

— Я вмію мовчати.

— Це я, мабуть, відчув інстинктивно, бо інакше… Раду кивнув офіціантові й замовив ще каву та коньяк.

Недалеко за столиком якась дама істерично реготала. Під стелею плавали густі хмари тютюнового диму. Несподівано Міка промовила:

— Ти давно знаєш дядька Флоріку?

Раду чекав цього запитання і відповів навмисне ухильно:

— Ми познайомилися під час війни. Разом робили одну комерцію.

— Яку? — спитала Міка байдуже. — Ви були знайомі ще до того, як його розбив параліч?

— Звісно! Ми різали худобу і збували м'ясо на чорному ринку.

— Ніколи б не подумала, щоб ви могли займатись такою справою, — презирливо скривилась Міка.

— Чому?

— Не ображайся, але ж тут пахне шахрайством.

— Звідки тобі знати, де було в ті роки шахрайство, де ні?

— Мені не важко уявити. Дядько Флоріка був освічена людина, вчитель. Коли ти сказав про комерцію, я собі уявила інше діло, тонке, спритне, з більшим заробітком. Хоча, здається, дядько Флоріка ніколи не був ласий до грошей.

— Торгівля м'ясом давала нам чималі прибутки.

— Але ж то не чесно.

— Може й так. Твій дядько Флоріка міг займатись ще якоюсь прибутковою справою. Він був потайний, та й до грошей жадібний. Чим більше йому перепадало від комерції, тим більше він хотів загребти.

— Якщо ви разом торгували, то, мабуть, були приятелями?

— Це не обов'язково.

— Чому ж ви розлучились? Може, чогось посварилися?

— Ні, так склались обставини. Коли змінився режим, торгувати стало неможливо, і з обережності ми припинили свою комерцію.

— Ну а потім? Ви ні разу не зустрічалися? — допитувалась Міка.

— Коли у вашому будинку поселився Флоріка? — швидко спитав Раду.

— Здається, років вісім тому.

— А ми розлучились з ним уже чотирнадцять років і ні разу не шукали нагоди зустрітися. Якби він мені не прислав листа, то, їй-богу, не знав би його нової адреси.

— Ким він тобі посилав листа? Двірничкою?

— Може й нею.

— Чого ж він хотів?

— Декілька раз натякав, ніби хоче довірити мені якусь таємницю, але кожного разу переводив розмову на інше. Видно, ніяк не міг наважитись.

— Слухай, милий! А ти лукавий. Не хочеш сказати, не віриш мені. Та я не серджуся, бо це природно. Адже ми тільки-но познайомились. Пізніше, коли ми станемо справжніми друзями, ти довірятимеш мені. Це буде неодмінно, бо я почуваю, яким ти дорогим стаєш для мене.

Раду ніжно глянув на дівчину:

— Дорога моя! Мені сумно, коли ти погано думаєш про мене. Клянусь, нічого від тебе не приховую. Я тобі розповів про свого дядька, про машину. Коли я був з тобою відвертий в особистому, то чому б приховував від тебе таємницю, довірену мені тим, кого вже нема на світі? Якщо роки його не змінили, то мені зрозуміло, чому він мовчав до останньої хвилини.

— Чому? — відверто зацікавилась Міка.

— Спекулюючи, Флоріка мав кошти і, мабуть, скуповував золото, а потім десь його заховав. Скупий був жахливо. Так до останньої миті й не сказав мені про схованку. Пішов на той світ і забрав з собою таємницю. Жаль! Щонайменше сотня золотих монет десь поблискує у схованці.

Міка байдуже позіхнула:

— Яка з того золота користь? Хіба тільки дивитись, як воно блищить? Економічна міліція не дасть його сплавити.

— Я знаю, де його поміняти, щоб ніяка міліція не спіймала…

— Милий, ти вже захмелів, більше не пий. Негарно для першої нашої появи на людях.

— Я не так легко впиваюся. А те золото мені знадобилося б… Коли мене посилатимуть за кордон, я б його там…

Міка здивовано глянула на нього. Проте Раду не так легко було збити з пантелику. Ще коли йому йшов шістнадцятий рік, він знав хитрішу — Катіну, вмів розгадувати її з першого погляду.

Раду нахилився до Міки й прошепотів:

— Ти мене зрозуміла, дівчинко?

Міка злегка насупилась.

— До чого ці розмови, коли золота нема! В усякому разі, прошу тебе більше не пити. І якщо хтось запросить мене потанцювати, то ти не заперечуй. Хочу танцювати, а ти сп'янів і не зможеш.

— А от ходімо — побачиш.

— Ні, ні! Коли б ти був тверезим…

— Гаразд! Танцюй з ким хочеш.

Раду вдавано нахмурився і зиркнув спідлоба на сусідні столики. В протилежному кінці залу, в компанії двох червонопиких молодиків, сидів… Фіуреску. Видно, він щось веселе розповідав, бо ті реготали, наче навіжені. Раду помітив, що Міка теж почала поглядати в той бік. Музика заграла танго, і кавалери розійшлись поміж столиками шукати собі дам. Фіуреску, пропетлявши через усю залу, підійшов до їх столика і елегантно запросив Міку. Спочатку вони танцювали мовчки, а потім Фіуреску щось говорив, бо Міка уважно слухала і посміхалась.

— Ти зовсім розкисла, — зауважив Раду, коли вона повернулась.

— Тобі так здається. Ти питимеш коньяк чи каву?

— Тільки каву. А він таки молодець!

— Хто?

— Твій партнер. Якщо я доживу до його віку, то не те що танцювати — дивитись на дівчат соромно буде.

Міка нічого не відповіла й слухала його одним вухом. Видно, щось її хвилювало. Тим часом Фіуреску зник.

— Може, ми вже підемо? — позіхнула Міка.

— Якщо тобі набридло — ходімо! Я відвезу тебе додому.

Тітка Сабіна щедро накрила стіл, розставивши на ньому безліч тарілок із яєчнею, салом, бринзою, маслинами та домашнім варенням. Раду й Богдан швидко з тим усім впорались, хоч були стомлені безсонням. Богдан повернувся з провінції за північ, а Раду прийшов додому ще пізніше, бо Міка захотіла прогулятися пішки, помилуватися гарною ніччю.

Коли Раду розповів Богданові про Міку, той зрадів, наче мале дитя.

— Виходить, якби я не збрехав про машину, то нічого б не вийшло?

— Це так. Здається, саме тоді вона й зацікавилась мною. Твоя вигадка про машину геніальна.

— Отже, Міка хоче кавалера з власною машиною. Видно, любить кататись.

— Не думаю, що їй потрібна саме машина. Вона вродлива й легко може знайти не одного багатого.

— То що ж її цікавить?

— Я їй сказав, що давно знайомий з Бомбонікою.

— Ну?

— Оце, мабуть, зацікавило її не менше, ніж машина. Проте головна причина її «закоханості» інша. Я сказав, що працюю в Міністерстві закордонних справ начальником відділу архівів. Вона здорово клюнула на цю приманку. Мабуть, подумала, що через мене матиме доступ до міністерських архівів. Невже має намір заплутати мене в своєму павутинні?

— А чому ні? Така красуня, і коли дійсно працює на Фіуреску, то в шпигунській зграї вона виконує роль агента-вербувальника.

— В такому разі моє «кохання» якраз до речі.

—І як тобі спало на думку сказати Міці про золото, подорожі за кордон?

— Натхнення, юначе, натхнення. Але тут справа не тільки в Міці. Вся ця історія мені здається якоюсь особливою.

— Нічого особливого тут нема.

— Поки ми розберемось, хай вони всі будуть укупі: Фіуреску, Ківу Бораш, Марчел Коруз, покійний Клауснер, Аспасія, Міка.

— Шестеро… Чого ж вони хочуть?

— Поки що важко сказати. Шпигуни завжди фальшивими діями відволікають увагу від справжніх своїх намірів.

— А чи не взяти їх на допит, Раду?

— Ні, це було б помилкою. Хто з них допоможе нам розгадати цей ребус — глухонімий Коруз чи, може, Міка? По-моєму, вона тут ні до чого.

— А Фіуреску?

— Цей цікавить нас найбільше. Він знає стільки, як усі інші, взяті разові. Та чи скаже він щось? Нам невідомо, куди зникла Аспасія і хто такий Ківу Бораш. Невідомо, хто з них замішаний в нападі на Саву Шутелку. Не знаємо також, хто такий Шампіньйон і той Бернхард, про якого перед смертю згадував Клауснер. Власне, не знаємо тих, за чиїм велінням метушаться Фіуреску, Коруз, Міка та інші. Отож, буде помилкою дочасно арештовувати тих, котрих ми знаємо і які діють за чиїмись вказівками. Богдан тяжко зітхнув.

— Нічого, друже, не вдієш. Треба зачекати. Задзвонив телефон, і Раду взяв трубку. Говорив полковник Жолдіш:

— Маєш якісь новини?

—Є, товаришу полковник!

— Добре, доповіси мені пізніше. Я послав за тобою машину. Через чверть години, з'явишся до комітету геологів. Ми там зустрінемося.

— У мене капітан Тудорашку, — додав Раду.

— Приїздіть обидва.

— Що там ще трапилося? — поцікавився Богдан.

— Зникла якась жінка-геолог, і ми повинні її знайти.

— Чому це ми? А міліція?

— Коли шеф сказав шукати нам, значить, ця справа входить у нашу компетенцію, а не міліції.

Приймаючи їх, професор Битлану дуже здивувався з такого раннього візиту.

— Товаришу професор, ми з міліції. Хочемо задати вам кілька запитань.

— Чим зможу бути вам корисним, товариші?

— Одна з геологічних партій знаходиться зараз у горах поблизу міста Вранчі. Нам треба знати, яка мета тієї експедиції, та вашу думку про геолога Тіну Падурару.

— Товаришу полковник, не думаю, щоб моя інформація була вам корисна. Справді, зараз біля Вранчі перебуває одна геологічна група, як це передбачено цьогорічним планом. Експедиція не має республіканського значення. Це просто геологічна розвідка місцевого характеру. А сказати щось про геолога Тіну Падурару, на жаль, не можу, Вперше чую таке прізвище.

Вже в машині полковник вирішив:

— Нічого не вдієш, Менеїле. Треба тобі самому туди поїхати.

— Товаришу полковник! Пошліть туди мене. Раду має справу з однією особою, і треба, щоб він довів її до кінця.

Тут Богдан поспішно розповів полковникові про «кохання» Раду з красунею Мікою.

— Вітаю, майоре! — усміхнувся полковник. — Гаразд, поїдеш ти, Тудорашку!

— Ясно, товаришу полковник, але дозвольте запитати. Якщо ми будемо час від часу шукати наших громадян, що зникли, то якого біса тоді робитиме міліція?

— Ми не шукаємо всіх, що зникли, ти це сам добре знаєш. Може, це буде даремна подорож. Власне, зникнення геолога не має для нас жодного інтересу. Але напад на Шутелку-водолаза повинен нас насторожити. Чомусь зникають люди не дуже поширених професій. Водолаз… Геолог…

— Не гаючись їду, товаришу полковник.

Незабаром Богдан був у районі Вранчі, де працювала геологічна партія на чолі з геологом Добре. Богдан вирішив спершу поговорити з ним.

— Скажіть, коли зникла товаришка Падурару?

— Десять днів тому.

— Чому ж ви повідомили в міліцію тільки вчора?

— Не було підстав для тривоги. Зараз вам усе поясню. Тіна отримала телеграму, що її сестра чи якась родичка виходить заміж. Вона не виявила особливого бажання їхати на те весілля. Хочу, щоб ви знали, Тіна Падурару не геолог. Її найняли до нас як секретарку. В нашій справі багато писанини. Крім того, в нас чимало зв'язків з іншими організаціями. Всім цим займалась товаришка Падурару. Отже, отримавши телеграму, Тіна не дуже хотіла їхати на весілля. Уявіть собі моє здивування, коли через два дні в суботу вранці мене повідомили, що Тіна вночі виїхала.

— Вона сказала комусь, що їде на весілля?

— Ні!

— То чому ж ви думаєте, що вона поїхала саме туди?

— А що ж можна думати, коли її запросили на весілля?

— Не розумію, товаришу геолог. Тіна Подурару була зачислена на роботу на підставі трудового договору. Вона отримувала зарплату і зобов'язана була чесно відробляти належні години. І раптом ні з того ні з сього їй забаглось їхати до сестри на весілля. Виїхала серед ночі, не спитавши дозволу, нікого не повідомивши… І все це, по-вашому, нормальне явище?

— Бачите, товаришу капітан, — збентежився геолог, — Тіна Подурару жінка оригінальна, я б сказав, надто вольова…

— Який це має зв'язок з обов'язком чесно працювати?

— Це так, — нервово засовався на стільці геолог. — Але прошу мені вірити. Нема підстав для хвилювання через те, що вона виїхала. Я її добре знаю, як жінку вольову, наполегливу.

— До чого тут воля і наполегливість? Кажіть краще правду!

Геолог знітився, похнюпився і лише через декілька хвилин мовив:

— Розумію… Це слідство… Тіна дозволила собі виїхати вночі, бо ми з нею дружили. Не подумайте бозна-чого, я вже немолодий. Мені п'ятдесят вісім років, а мої службовці всі надто молоді. Немає жодного старшого двадцяти чотирьох років. Літні не розуміють прагнень молодих, а молоді вважають всіх старих нудними й набридливими. Тіна жінка немолода. Мабуть, тому ми з нею знайшли спільну мову, нічого інтимного між нами не було. Не буду приховувати, вона мені подобалась, і її втеча мене розчарувала. Я шукав виправдання її вчинку і навіть, щоб уникнути пліток, заявив, що дозволив їй відлучитись на три дні, сподіваючись, що за цей час вона повернеться.

— А коли ви зчинили тривогу?

— Позавчора. Я побачив, час іде, а її нема…

— Ви щось підозрюєте?

— Нічого певного. Мене здивувало, що вона нічого не сказала, навіть не прислала вісточки. Це й змусило мене заявити в міліцію.

— Скажіть мені, товаришу Добре, ваші розвідувальні пошуки дуже важливі?

— Звичайно, хоча й мають місцевий характер. Але в нашій роботі бувають несподівані сюрпризи.

— Товаришка Подурару знала все про ваші роботи?

— Авжеж! Вона розробляла всю інформацію. Крім того, як стенографістці, я вечорами диктував свої спостереження й висновки.

— Як вона потрапила у вашу партію?

— Я сам її найняв.

— На посаду секретарки експедиції?

— Саме так.

— Де ви з нею познайомилися?

— Цього літа в Тушнаді. Вона там зупинялась проїздом. Ми подружили за чотири дні.

— А потім де ви з нею зустрілися?

— В Галаці. Вона мені залишила свою адресу. Коли я повернувся з відпустки, то написав їй кілька слів і попросив побачення. Вона погодилась. Потім я взяв її в геологічну партію. Тіна зацікавилася роботою геологів, яка їй сподобалась.

— Я теж так гадаю.

Геолог підозріло глянув на капітана, чи той жартує, чи каже правду.

— Думаєте, зацікавленість її була особливою?

— Ні! Просто ваша робота дійсно захоплююча. Скажіть, а з місця попередньої роботи вона розрахувалась чи, може, взагалі ніде не працювала?

— Вона хворіла…

— Все ясно. Де вона жила в Галаці?

— По вулиці Турбуреану, 17.

—Її речі залишились тут?

— Так.

— Дозвольте їх оглянути.

— Прошу, якщо вважаєте необхідним…

— Товаришу геолог, я звик робити тільки необхідні справи.

Проте огляд речей Тіни Падурару не дав жодної користі.

Як тільки Богдан прибув у Галац, працівник місцевої міліції провів його до будинку 17, по вулиці Турбуреану. Ворота були замкнені. Здоровенний, схожий на вовка, пес із лютими очима рвався на ланцюгу й несамовито гавкав.

— Кого ви шукаєте, товариші? — вийшла їм назустріч хазяйка, стара вчителька.

— Тут мешкає товаришка Тіна Падурару?

— Тут, але її зараз нема дома.

— Коли ж її можна застати?

— Вона виїхала з міста.

— Жаль! Давно?

— Тижнів три тому. А нащо вона вам?

— Я з телефонної станції. Для неї є виклик на розмову. Коли вона повернеться?

— Мабуть, не скоро, місяців за два. Вона кудись подалася з геологами.

—І відтоді не появлялась дома ні разу?

— Ні! Навіть листівки мені не прислала, хоча й обіцяла.

— Що ж, обіцяла, то пришле. От з викликом що робити? Ет, скажу — не застав дома, та й кінець. Прощавайте!

Через півгодини Богдан знову натиснув кнопку дзпоника біля фіртки вчителька. З-за паркана запитали.

— Вам кого треба?

— Ви мені потрібні. Може, відчините?

— В якій справі?

— Відчиніть, тоді скажу. Я з міліції. Лише тепер вчителька відчинила фіртку.

— Прошу до кімнати.

В кімнаті капітан сказав про мету свого візиту. В міліцію надійшло повідомлення про таємниче зникнення Тіни Падурару приблизно днів десять тому.

— Боже мій, невже трапилось нещастя?

— Не думаю. Але наш обов'язок провести розслідування. То скільки часу вона відсутня?

— Зо три тижні.

—І відтоді вдома не появлялась?

— Жодного разу.

— Ви впевнені? Можливо, у вашу відсутність…

— Я нікуди не ходжу.

— А хто ж вам купує харчі?

— Сама…

— Отже, у вашу відсутність вона могла побувати вдома.

— Не може такого бути! Коли б вона завітала додому, то я знала б. Ми з нею дружно жили.

— Дозвольте заглянути в кімнату вашої квартирантки.

Довга й вузька кімната Тіни Падурару знаходилась у кінці вестибюля. Богдана вразила виняткова чистота. Шукав він довго, нишпорив усюди і аж перед обідом, похрускуючи пальцями, проказав:

— Досить шукати. Мадам Тіна, мабуть, не залишила нічого компрометуючого.

Вчителька принесла каву.

— Сподіваюсь, товаришу, ви не відмовитесь?

— Давно у вас мешкає Тіна? — спитав Богдан, сьорбаючи каву.

— Майже два місяці. Прибула з Бухареста…

— Як вона поводилась?

— Якщо ви натякаєте на чоловіків, то вона дуже порядна жінка.

— До неї хтось ходив?

— Ніхто, абсолютно ніхто.

Допивши каву, капітан помітив шахову коробку.

— Шахи ваші?

— Панноччині.

— Навіщо ж вони їй, коли до неї ніхто не ходив?

— Любила сама грати в шахи.

— Сама? — насторожився Богдан.

— Чого ви дивуєтесь? У кожної людини є свої примхи. Вона придумувала шахові задачі й посилала їх до журналу в Бухарест.

— Мабуть, ваша квартирантка дуже інтелігентна. Я сам добрий шахіст, але такого не втну.

— Так, панночка дуже розумна.

— Чи не змогли б мені позичити під розписку оці шахи на одну добу?

— Будь ласка, товаришу.

Під сильною лупою Богдан оглянув шахи раз, удруге — новісінькі, ніби щойно з магазину. Це викликало підозру: якщо Тіна Падурару так ними захоплювалася, то чому ж вони не зашуровані? Повертівши в руках ферзя, вже хотів було відкласти його набік, як раптом у фігурки відпало денце. Побачив вузенький отвір. Кінчиком голки витяг звідти згорнутий трубочкою клаптик паперу. Глянув крізь лупу — там рясніли цифри й літери. Богдан здогадався, що то шифр і читати його потрібно ходом шахових фігур.

Знявши копію з коду, Богдан засунув папірець на місце, приклеїв денце і з шахами під пахвою попрямував до вчительки.

— Щось дізнались, товаришу? — спитала вона.

— Поки що нічого, але не хвилюйтесь, про що треба, дізнаємось.

— Довго ви шукаєте. Зробили б оголошення.

— Знайдемо й без нього. Ось приніс вам шахи.

—І навіщо було поспішати?

— Ви часом не загубили номера мого телефону?

— Хіба я дитина?..

В ту мить перед будинком зупинився мотоцикліст.

— Телеграма для товаришки Падурару.

—Її нема дома, — відповіла хазяйка.

— А ви не зможете передати?

Вчителька запитливо глянула на Богдана.

— Звичайно, передасть, — сказав той.

Як тільки мотоцикліст зник, Богдан узяв телеграму:

— Мушу прочитати, це в інтересах вашої квартирантки.

— Прошу.

Там писалося:

«У задачі трапились часткові помилки. Перевірте ходи. Професор Неделку». Далі йшли цифри й літери.

— Що там? — поцікавилась вчителька.

— Шахова задача. Прислав з Бухареста професор Неделку. Ви його знаєте?

— Вперше чую.

— Скажіть, ваша квартирантка часто отримувала телеграми?

Оце тільки зараз.

А листи?

— Жодного.

— Телеграма поки що залишиться у мене. Я вам поверну її пізніше. Якщо прибуде панночка або хтось її шукатиме, повідомте мене по телефону.

— Гаразд.

Розшифрувавши телеграму, Богдан прочитав: «Гриб».

Розглядаючи розшифрований текст, він намагався зрозуміти справжнє його значення. Може, той професор докоряв Тіні за фальшиву інформацію, яка була йому вкрай необхідна. Чи саме слово «гриб» має ще якесь зашифроване значення?

«Провалилися б всі гриби до одного. Хоча я й ненавиджу їх, все ж доводиться мати з ними справу», — злився Богдан.

Раптом йому пригадався Рейнхард Клауснер. Він перед смертю мимрив про якогось Шампіньйона. Невже це той, про котрого обмовився шпигун? Від Клауснера відомо, що Шампіньйон агент іноземної розвідки і хитрий, мов сам диявол. «Хто ж тоді «професор» і Тіна Падурару, чому вона не повідомила «професора» про свій від'їзд з геологами?» — губився в здогадках Богдан, поспішаючи до столиці з наміром негайно шукати таємничого «професора».

Прибувши в Бухарест, він одразу зайшов до поштового відділення, звідки посилалась телеграма. Пред'явивши міліцейське посвідчення, капітан попросив дозволу поговорити з працівником, що приймав ту телеграму. В кабінет начальника пошти зайшла вродлива, дуже жвава дівчина.

— Кликали, товаришу начальник?

— Ось товариш з міліції хоче вас дещо спитати з приводу однієї телеграми.

Капітан поклав перед нею бланк.

— Пам'ятаєте цей текст?

— Випадково пам'ятаю.

— Чому випадково?

— Ми не читаємо телеграм, які нам подають крізь віконце. Автоматично підраховуємо слова, беремо плату і…

— А що змусило вас прочитати цю?

— Відправник мав дуже гарну краватку.

—І тільки?

— Зачекайте, я вам усе розповім. Гарна краватка чудово гармонувала з його костюмом, до речі, такий костюм носить і мій жених. Я спитала того громадянина, де він купив таку оригінальну краватку, і він дав мені адресу магазину, причому додав: «Коли хочете придбати таку краватку, то раджу поспішити, бо їх швидко розбирають, а вони продаються в єдиному магазині на все місто». Слухаючи його, я мимоволі прочитала текст.

«Хто ж це міг бути? Фіуреску чи Ківу Бораш», — напружено думав капітан.

Минуло двадцять днів, як Тіна Падурару зникла з табору геологів, а знайти її досі не вдалось. «Наче крізь землю провалилася», — лаявся Богдан. Нарешті, з одного відділення міліції повідомили по телефону, що біля села Мовілеле знайдено труп жінки, який почав уже розкладатись. В паспорті мертвої значилось прізвище — Тіна Падурару, місце проживання — Бухарест, вулиця Братків, 15.

— Вирушай туди негайної — наказав Раду Богданові.— Я мушу займатись Мікою. Справа стає чимраз цікавішою…

Перед тим як залишити місто, Богдан провідав вулицю Братків. Але в п'ятнадцятому номері ніколи не мешкала Тіна Падурару. Паспорт виявився фальшивим. Того ж таки дня після обіду Богдан машиною добрався до села Мовілеле.

— Розтин трупа зроблено? — спитав Богдан у відділенні міліції.

— Звісно, товаришу капітан.

— Що ж встановили медики?

— Смерть наступила від ран, внаслідок падіння з кручі.

— А ваша особиста думка, молодший лейтенанте?

— Я написав про це в рапорті. По-моєму, тут нещасний випадок. Покійниця, бажаючи скоротити шлях, пішла по незнайомій стежці і зірвалася в безодню.

— Виходить, злочину тут нема?

— Якщо взяти до уваги висновок судово-медичної експертизи…

— Все ж її могли і вбити.

— У вас є докази?

— Поки що тільки міркування. Але одними міркуваннями нічого не доведеш. Облишмо цю розмову. Зараз я поїду в село. Ти теж поїдеш?

— Якщо накажете…

— Не наказую, а запрошую.

Мовілеле розтягнулось по міжгір'ю на багато кілометрів. Хати стояли далеко одна від одної. В центрі села — школа, кооператив, громадські будівлі. В літній сезон численні туристи з риском добирались до села, щоб побачити красиві національні костюми, які місцеві жінки одягали тільки в святкові дні. Найсміливіші туристи не зупинялися в селі, а прямували далі, до дикої ущелини Прірви. Щоб туди добратись, треба було спуститись вниз по вузькій і небезпечній стежці. Тіна Падурару зникла з табору геологів у другій половині жовтня, коли туристи зовсім на з'являються в цих місцях. Отже, її появи не могли не помітити. Хтось з місцевих жителів міг щось знати про її смерть. Богдан з молодшим лейтенантом доїхали машиною до міліцейського посту в селі, а вже звідти верхи на конях попрямували по Прірви. їхали не поспішаючи, зупинялися, розпитували в селян про Тіну, але ніхто нічого не знав.

Тільки десь ополудні старий пастух розповів їм, що два тижні тому бачив, як якась пані підіймалась до села саме тією дорогою, по якій приїхав капітан.

— Пані була в рудих штанах, в зеленій блузі,— говорив пастух. — Я побачив її, коли вона підіймалася вгору. Йшла вона повільно, опустивши голову, наче про щось напружено думала. Від кар'єру за селом подалась далі в гори.

— Куди вона могла йти?

— Та стежка веде тільки до Прірви, — зітхнув пастух. — Дивно було бачити її о такій порі. Ще й до того ввесь день сіяла мжичка. А ви нічого не питали у Прікопа?

— Хто це такий?

— Наш сільський чоловік. Його хата стоїть найдалі в горах. Звідси її не видно, треба трохи піднятись. У нього зупиняються всі ті, хто вирушає в гори, щоб побачити Прірву.

Подякувавши старому, обидва офіцери подались до хатини Прікопа, та, крім дітей, не застали там нікого. Аж через годину повернувся з млина Прікоп. Він розповів, що покійниця дійсно відпочивала в його дворі.

— Вона зайшла на подвір'я й попросила води. Я дав їй склянку молока, видно її сильно мучила спрага. Випила, відпочила й пішла до Прірви з тим другим…

— З яким другим?

— Вибачте, забув сказати. За півгодини до її приходу до мене у двір зайшов незнайомий пан, дуже балакучий, такий жартівник… Певно, з тим веселим паном покійниця була знайома раніше, але обоє вдавали, наче оце тільки зустрілись.

— Як ти думаєш, товаришу Прікоп, вони випадково зустрілись у твоєму дворі?

— Ні, він, очевидно, її чекав.

— Ну а далі?

— Що далі? Відпочили та й пішли

— Обоє разом?

— Спочатку вона, а через чверть години він.

— Можеш мені описати, який той чоловік?

— Років сорока, міцний. На носі окуляри, під носом вуса, трохи гаркавить.

— А як він був одягнений?

— На ньому був канадський светр, темно-сині вузькі штани, взутий у черевики, на голові — темно-синій картуз із широким козирком.

— Повертаючись од Прірви, він до тебе не заходив?

— Хіба він такий дурень? Я, товаришу, не міліціонер, але думаю, що вбити її міг тільки він.

— Справді? — ніби здивувався Богдан. — Як саме?

— Дуже просто — скинув у Прірву.

Так само думав і капітан.

Почало мжичити, повіяв холодний вітер, віщуючи тривалу негоду. Асфальтована дорога виблискувала, мов дзеркало. Машина мчала з шаленою швидкістю. Богдан спішив поділитись своїми враженнями з Раду.

Майора він застав у кабінеті.

— Ну, як там? — спитав Раду.

— Так, як я й думав, — Тіну Падурару вбито.

— Вбито? Я пригадую, висновок судово-медичної експертизи…

— Так, експертиза не прийшла до висновку про вбивство, бо вбивця покійницю не зарізав, не застрелив і не отруїв. Він просто скинув її у Прірву. Ось фотографія. Під час падіння обличчя вбитої спотворилось. Раду пильно придивився:

— Так це ж… тітка Аспасія!..

— Оце так! — здивовано свиснув Богдан.

— Зачекай… А може бути й Катіна, адже вони схожі… Я тоді розповідав про Катіну. Це та негідниця, яка…

— Раду, мені здається, ти збожеволів.

Майор мовчав, поринувши в спогади. Відтоді минуло майже дев'ятнадцять років. То було в липні 1945 року, коли він повернувся з чехословацького фронту. Зі станції попростував на околицю Глуму, щоб обняти приятеля Фане — єдиного свого вірного друга, бо з рідних не залишилось нікого. Мати померла від горя, дядько Янку загинув. Першою, кого він зустрів, була тітка Бриндуша.

— Гляньте, Раду вернувся з фронту! — схвильовано вигукнула вона.

— Цілую руки, тітко Бриндушо.

— Здрастуй, сину! Йди-но, хай тебе обніму.

Коли обнімала, в очах заблищала непрохана сльоза. Схлипували й інші жінки, обнімаючи фронтовика.

— О, коли б жила твоя мати та побачила тебе офіцером… — промовляла тітка Лизавета.

Лише тітка Леонора, мати Фане, мовчки притисла його до грудей. Вона мала міцне, мужнє серце.

— Фане дома, тітко Леоноро?

— Нема. Ти можеш його знайти в райкомі.

Але Фане він знайшов у суді. Той саме був на засіданні. Багато довгих засідань відбувалося в той час. Почекав, поки Фане звільниться. Звідти вони пішли на кладовище. Дорогою купили квіти, які любила покійна мати Раду. Проходячи центральною алеєю, помітили великий мармуровий хрест, якого раніше там не було. Раду підійшов ближче і прочитав:

КАТІНА САКЕЛАРІЄ

15 ЧЕРВНЯ 1920— 10 ЖОВТНЯ 1944

У пам'ятник була вмурована велика овальна фотографія Катіни.

Отже, поки він воював на фронті, Катіна померла. Пізніше довідався, що вона наклала на себе руки. «Велике розчарування» — констатувала той факт місцева газетка. Гарний пам'ятник було зроблено в похоронному ательє пана Сотіра Сотіреску — наївного каменяра, якому Рокамболе втокмачив у голову, наче він справжній художник. На околиці гомоніли, що Катіна покінчила з собою через Рокамболе, проте Раду був переконаний, що вона зробила те від страху, щоб не дізнались про її зв'язок з Вальтером. Менеїле настирливо шукав того, хто спорудив такий пам'ятник, але даремно. Пізніше дізнався про його долю: Рокамболе встиг втекти до Туреччини.

Відтоді минуло дев'ятнадцять років, і Раду, вважаючи Катіну мертвою, старався про неї забути. І ось дізнається про свою помилку. Тепер Катіна називається Тіною Падурару, а той пам'ятник поставлено, щоб замести сліди.

— Ти не помиляєшся, Раду?

— Оце й мені хочеться знати. Коли помиляюсь, то під прізвищем Падурару ховається Аспасія.

— Невже така разюча схожість між ними?

— Дуже.

— Все-таки різниця у віці…

— Що тут робереш, коли обличчя таке спотворене?..

— Твоя правда, впізнати важко.

— Вони настільки переплутались, що я навіть не знаю, за яку братися… Припустімо, це Катіна. Що нам про неї відомо? Те, що вона знову появилась на обрії. Але звідки, з якою метою? Чому вона пішла в геологічну експедицію? Хто її туди послав? Для чого їй збирати відомості про «Гриба»?.. Припустімо, це Аспасія. Подумай, скільки нерозв'язаних питань виникне і в цьому випадку.

— Тому й не хочу думати… — зітхнув Богдан. — Я радше шукатиму голку в копиці сіна.

— Яку голку?

— Того типа з вусами, що вбив Аспасію чи Катіну. Запідозрюю в цьому Фіуреску.

— Так Фіуреску не виїздив з міста. До речі, мене зараз більше цікавить, чому її вбито, ніж сам убивця.

— Не забігай наперед.

— Я не забігаю. Ми не зрушимо й на крок, поки не дізнаємось, чому її вбито, або якщо не вхопимось хоча за якусь нитку з цього клубка.

— По моєму, вусач хотів звільнитись від неї. Хіба вперше шпигуни знищують одне одного?

— Ні, тут щось інше.

Богдан, спохмурнівши, захрускотів пальцями.

— Як ти гадаєш, чому погодилась Катіна на пропозицію шефа геологів? — спитав Раду.

— Для неї то була знахідка.

— Ця експедиція місцевого значення.

— Можна й там щось вивідати.

— Правильно. Виходить, Катіна була зацікавлена справами геологів?

— Ще й як!

— Отже, вона влаштувалась на роботу без згоди свого резидента?

— Звісно, ні.

— Під час перебування в геологів вона одержала телеграму?

— Одержала. То був наказ залишити експедицію.

— А як бути з другою телеграмою в Галац?

— Я тут заплутався, — знову захрускотів пальцями Богдан. — Шефу належало б знати про її відсутність не лише в Галаці, але й в експедиції. Все ж, коли…

— Чого замовк? Кажи далі,— наполягав Раду.

— А коли ту, другу телеграму послав хтось інший, а не шеф-резидент?

— Чому ти думаєш, що друга телеграма послана кимсь іншим? Чому не перша? Текст другої телеграми красномовніший — «Перевір, що з «Грибом», звучить як наказ. Хіба ні?

— Згоден.

— То чи не здається тобі, що зашифровану телеграму міг послати тільки шеф?

— Хто ж тоді послав першу?

— Виходить, шеф не знав про її від'їзд з геологами?

— Мабуть, так, бо якби знав, то послав би телеграму в табір.

— Однак скажи мені, Богдане, як пояснити, що вона не знайшла часу повідомити шефові про свій від'їзд, але встигла повідомити когось іншого?

— Ти натякаєш на того, котрий послав першу телеграму?

— Саме на нього, на того, хто її вбив.

— Хто ж він і навіщо вбив?

— Мабуть, йому вдалося дізнатись, що Катіна працює на два фронти — на нього і ще на когось, прямо зацікавленого роботою геологів.

— Ні, Богдане, не підходить.

— Чому?

— Бо тоді, як прийшла друга телеграма, Катіна вже була вбита. Безглуздо думати, ніби той, котрий її вбив, послав їй зашифровану телеграму. Він зважив би на те, що рано чи пізно телеграма потрапить у наші руки.

— Очевидно, всі ці мерзотники ходять під командою одного резидента. В такому разі, товаришу майор, як дізнатися, чому вбито Катіну?

— Шляхом співставлень, юначе, адже ти казав, що треба починати пошуки з голки в копиці сіна.

— Будемо шукати. Але ти мені не розповів про своє «кохання».

— Палає…

— Уяви собі, Богдане, Міка спробувала мене перевіряти.

— Як?

— Хотіла пересвідчитись, чи дійсно я працюю в міністерстві. Шукала мене по телефону. Я лише встиг обізватися, як вона повісила трубку. Та цим не задовольнилась. Позавчора чатувала на мене на бульварі навпроти будинку міністерства перед кінцем роботи. Опришану зразу догадався, чого вона там тиняється, й подзвонив мені…

—І ти вийшов разом з іншими працівниками міністерства?

— Так. Вона мене помітила відразу, а я вдав, що її не бачу. Міка стрибнула в тролейбус. Я теж втиснувся туди. «Помітив» її лише через кілька зупинок. Сказав, що їду зі служби і запросив її до ресторану. Там вирішив їй дати можливість перевіряти мене далі. Вдав, що мені треба терміново кудись потелефонувати і почав нишпорити по кишенях, шукаючи папірець з номером телефону. Наче ненароком поклав на столі посвідчення. Попросивши пробачення, вискочив до телефону і почав нишком стежити. Міка взяла документ, прочитала і, видно, таки впевнилась, що я працюю там. Стала ще ніжнішою. Коли ми розлучались, запитала, чи зустрінемось ще й увечері. Я сказав: «Дорога дівчино, якщо тебе задовольнить пляшка пива й печиво, то зможемо зустрітись. Признаюсь тобі чесно, в мене зараз сутужно з грішми. Поки поверну борг за машину, доведеться трохи поскупитись». Вона сказала, що їй людина потрібна, а не гроші. Вчора ми не бачилися. Призначив зустріч на сьогодні. Вона запросила в дешевий пансіон по вулиці Західній. Здавалося, тягне мене туди, щоб пощадити мої кишені. Нас зустріла хазяйка пансіону Лотте Данкнер — жінка років п'ятдесяти, приємна. Правда, погляд у неї якийсь дивний — то гляне байдуже, то просвердлить наскрізь. Повернувшись, розповів усе шефові. Він порадив частіше там вечеряти й заприятелювати з постійними відвідувачами. Оце знову доведеться йти.

Йому відчинила сама господиня.

— Цілую руки, пані Данкнер.

— Добрий вечір, пане.

— У вас, мабуть, знайдеться щось поїсти для одного голодного? Вибачайте, вам треба було про це сказати раніше, але я не був певен, що прийду до вас. Вірте не вірте, але так, як у вас, я обідав лише дома в матері,— спробував Раду завоювати прихильність пані Данкнер.

— Так, моя кухарка вміє готувати досить пристойно. Знайдемо щось і для вас.

— Добрий вечір! — привітався Раду з відвідувачами, заходячи до їдальні, й тут же додав: — Смачного!

— Спасибі,— відповів один з чотирьох, що сиділи за довгим столом.

— Прошу, сідайте ось тут, — запросила Лотте Данкнер, показуючи на стілець у другому кінці столу.

Поки не подали страви, Раду нишком розглядав клієнтів, які не звертали на нього жодної уваги. Лише двоє з трьох чоловіків вечеряли, третій сидів насуплений. Крім них, за столом була сива жінка. Насуплений викликав у Раду найбільшу зацікавленість. То був невиразний головатий чоловік років п'ятдесяти.

Нарешті, Лотте Данкнер принесла вечерю й для Раду.

— А мені не подобається твій шніцель, мадам, — проказав головатий.

— Ти завжди невдячний, пане Фреді. Якби ти не був моїм найдавнішим клієнтом, їй-богу, не давала б тобі більше їсти. Похарчувався б хоч тиждень у ресторані — інакшої заспівав би.

— Чому? Шніцель смачний, — втрутився в розмову Раду, ще раз намагаючись завоювати прихильність хазяйки. — Навіть чудовий!

Чоловічок люто глянув на нього, ворушачи нафарбованими бровами:

— Щось я тебе раніше тут не бачив, пане!

— Сьогодні я вперше. Мені порекомендувала цей пансіон одна приятелька, і не каюсь. Не ображайтесь, але такого шніцеля не покуштуєте навіть у першокласному ресторані.

— Хіба ви коли-небудь їли справжній «шніцель по-віденськи»?

— Звичайно, ви старший за мене, більше знаєте…

Бавлячись ножем і вилкою, Фреді не відповів нічого.

Видно було, він харчується не тільки в пансіоні. На відміну від інших клієнтів, Фреді був одягнений вишукано: добротний костюм, біла сорочка, чепурна краватка. Один з клієнтів, швидко допивши компот, підвівся й вийшов. Сива жінка сумно глянула йому вслід і, зітхнувши втупилася у свою тарілку. Через кілька хвилин усі повечеряли. Сива жінка допомогла господарці прибрати стіл. Запанувала мовчанка. Кожен поринув у свої думки.

— Пані Данкнер, чи не можна замовити каву? — спитав Раду.

— Чому ж ні?

— Щиро вдячний! — А тоді до присутніх — Сподіваюсь, ви не відмовитесь, коли я насмілюсь пригостити вас кавою? Давайте знайомитись.

— Мене зовуть Іон Васілеску, — відрекомендувався головань. Мадам Лотте зве мене Фреді, бо так мене звали тоді, коли я був жокеєм.

— Мене зовуть Ганчану. Валерій Ганчану, — сказав чоловік з масним обличчям.

— Корнелія Мелінте, — ледь чутно прошепотіла жінка.

— Ви де працюєте, товаришу? — поцікавився Ганчану грубим, простудженим басом.

— В Міністерстві закордонних справ. А ви?

— Моя робота не така вже й цікава. Я товарознавець.

— Чому ж! Ваша робота має свою привабливість, — поспішив заспокоїти його Раду.

— О, ваша цікавіша, — зауважив товстун. — Коли ви працюєте в міністерстві, то, певно, знаєте багато недоступного іншим, та й за кордоном довелось, мабуть, бувати.

— В цьому є деяка перевага, — згодився Раду.

— Скільки вам років, пане Менеїле? — поцікавилася Лотте Данкнер.

— Сорок три.

— О, ви ще молодий. Вас жде майбутнє.

— Ви подорожували за кордон? — звернувся Раду до Фреді.

Той, не встряваючи в загальну розмову, мовчки сьорбав каву. Його гоноровита поза свідчила про зневажливе, презирливе ставлення до всього, що його оточувало.

— До цього часу не мав такого щастя, та й в майбутньому не передбачається, — байдуже відповів Фреді. Потім зцідив рештки кави в блюдце й підвівся:

— Мадам Лотте, я, мабуть, завітаю до кав'ярні поворожити. На добраніч!

За ним встали всі. Мадам Лотте швидко відчинила двері.

— Ви яким трамваєм їдете? — спитав Раду в Корнелії Мелінте.

— Я ходжу пішки, бо живу тут недалечко.

— Дозволите вас провести?

— Коли це для вас приємно…

— Ви давно тут харчуєтесь?

— Вже півтора року.

— Мабуть, ви знайомі з усіма клієнтами пані Данкнер?

— Постійних знаю всіх. Але багато приходить раз чи дна, а потім не з'являються.

— Маю на увазі лише постійних. Скажіть, тут усі такі непривітні, як пан Фреді?

— Він один такий дивак.

Видно, Корнелія не дуже охоче говорила про того чоловіка, бо відразу якось насупилась. Проте Раду не відступав:

— Це, мабуть, деякою мірою стосується й інших.

— Може й так… Тепер більшість харчується в громадських їдальнях та ресторанах. А в приватних пансіонах — тільки літні одинаки.

— А ви?

— Я теж не виняток. Ось ви не зможете бути справжнім клієнтом пансіону.

— Чому ви так думаєте?

— Ви не любите самотності, вам швидко набриднуть такі запліснявілі клієнти, як ми.

— Вам подобається самотність?

— Більшість з нас не любить самотності, але що вдієш? Така вже наша доля. Коли ми повертаємося до своїх кімнаток, то нас там ніхто не чекає. Кожен залишається наодинці сам з собою… А потім сон — цілющий, заспокійливий. Вранці на службу, вечором у пансіон. Тут балакають, п'ють каву, курять. Кожен з нас намагається створити про себе гарне враження, приховати перед іншими власне горе. Нікому не хочеться йти рано додому, де чекає самотність.

— Ви десь працюєте?

— Яке це має значення? Робота не страждає через мій примхливий характер.

Розмова набрала не такого напрямку, як бажав Раду. Йому хотілося щось дізнатись про Лотте Данкнер, про того дивака Фреді.

— Всі сьогодні весь вечір мовчали. Може, через мене?

— Боронь боже… Через Фреді. Це така людина…

— Що за людина? — нетерпляче спитав Раду.

— Нестерпна. В нього скалічена душа. Його присутність мене пригнічує, та й не лише мене. Коли хтось, бува, почне розмовляти з сусідом, Фреді негайно кидає в'їдливу репліку. Ми всі боїмось його дратувати.

— Пані Данкнер він теж тероризує?

— Вона його не боїться. Вона з… — Корнелія в замішанні прикусила язика.

— Чому ви замовкли, пані?

— Здається, між ними… Розумієте… Вони живуть обоє…

— Виходить, Фреді й Лотте Данкнер — подружжя?

— Не зовсім…

— Чому ви боїтесь Фреді?

— Ніхто його не боїться. Просто забобонний жах. Він давно не показується ніде. Вдень спить, а вночі розгулює по даху будинку.

— Хіба він сновида?

— Ні, на даху є тераса. Ви не помітили?

— Давно це з ним таке?

— Лотте каже, відтоді, як померла його дружина. Фреді поклявся зовсім не виходити на вулицю.

Деякий час ішли мовчки. На розі вулиці зупинились.

— Ось у тому будинку я мешкаю, — мовила Корнелія. — На добраніч, пане Менеїле!

Раду затримав її руку:

— Всього найкращого, пані Мелінте. Мені б хотілося стати вашим другом…

Жінка нічого не відповіла, й вони розійшлись. Та ледве Раду ступив кілька кроків, Корнелія приглушено попередила:

— Пане Менеїле! Не приходьте сюди більше ніколи. На вас тут чатує небезпека.

Серед свіжих повідомлень в справі «Тітки Аспасії» Раду знайшов відомості про Корнелію Мелінте. Народилась вона 1920 року в сім'ї вчителя Васіле Чіобану. Під час бомбардування столиці в 1944 році батьки її загинули під руїнами будинку. Корнелія закінчила гімназію й одержала диплом учительки. В 1955 році вона вийшла заміж за Михайла Мелінте, вченого з інституту механіки Академії наук. Праці Михайла Мелінте мали важливе державне значення. В травні 1960 року Корнелія Мелінте сповістила и органи державної безпеки про раптове зникнення її чоловіка. Ретельні пошуки не дали жодних результатів. Через два тижні в озері Снагові знайшли труп, у якому Корнелія Мелінте начебто впізнала свого чоловіка. Слідство так і не змогло встановити, чи то був дійсно Михайло Мелінте, чи хтось інший. Не встановлено також, чи невідомого забито, чи то був нещасний випадок або ж самогубство.

Зараз Корнелія Мелінте працює вчителькою природознавства, проживає по вулиці Ласкаріс, № 14.

Богдан зайшов у кабінет, коли Раду саме закінчив читати довідку.

— Вітаю, майоре.

— Здоров, юначе!

— Читав довідку?

— Читав.

— Вона тобі нічого не говорить?

— Мабуть, тоді, коли ми зможемо здати в архів справу «Тітки Аспасії», виясниться й доля Михайла Мелінте.

— Я б на твоєму місці не гаяв часу. Делікатно вивідав би в Корнелії про зв'язок між Лотте-Данкнер, Фреді та зникненням її чоловіка.

— Вона нічого не скаже. Боїться Фреді. Не знаю, що криється під тим забобонним жахом.

— Покажи їй своє посвідчення, пообіцяй захист…

— Це не допоможе. Щось мені не зовсім ясно, для чого Міка затягла мене в той пансіон? Невже готує пастку? Поки що займемся диваком Фреді.

Колишній жокей Леонте Скіліджіу мешкав у Новому Бухаресті на малесенькій вуличці з убогими хатинами. Раду натиснув кнопку дзвінка. Господар саме скубав гуску.

— Ви мене шукаєте? — пробурчав люто, видно не маючи наміру теревенити з незнайомим.

— Так, саме вас. Пройдімо до кімнати, маю невідкладну справу.

Леонте Скіліджіу по-бичачому нагнув голову:

— Хто ви такий? Не маю охоти з вами розпатякувати!

— Я з міліції…

Леонте силувано посміхнувся:

— Так би й сказали відразу.

Зайшли до хати. Квартиру прикрашали дорогі меблі, на полицях срібний посуд. Підлогу покривав справжній бухарський килим.

— Був і я «кимось» у минулому, — мовив господар.

— Це помітно.

Раду знав чимало про господаря. Будучи жокеєм, той часто влаштовував фальшиві гонки й загрібав добрі гроші. Врешті спіймався на шахрайстві. Судили й вигнали. Тепер працює швейцаром у ресторані.

— Ти був колись жокеєм?

— Давно залишив ту професію.

— Точніше скажи, вигнали!

Господар похмуро блимнув очима:

— Що вам треба від мене?

Ти знав жокея на прізвище Іон Васілеску?

Ви питаєте про того божевільного?

— Чому божевільного? Це його прізвисько?

— Яке там прізвисько! Нещасний дійсно збожеволів. Його забрали в лікарню. Коли не помер, то й досі там.

— Давно?

— Років десять тому. Я знав його дуже добре. Одного разу Іона вдарив кінь і поранив йому спину. Їздити він більше не міг і з горя запив. Це й спричинилося до його божевілля.

Раду дістав з кишені фотографію Фреді:

— Впізнаєш його?

Леонте взяв у руки фотографію, мовчки розглядав її якийсь час, потім повернув назад:

— Цього чоловіка я ніколи не бачив.

— Це ж Іон Васілеску!

—Іон Васілеску? Звідки ви взяли?

— Гаразд! Про нашу розмову раджу забути. Зрозумів?

У центральній лікарні Раду дізнався, що Іон Васілеску дійсно там лікувався, одужав і виписався кілька років тому. Проживає на вулиці Мельників, 23.

Раду зайшов до паспортного столу. Там значилося, що Іон Васілеску з вулиці Мельників у 1962 році перебрався на вулицю Західну в будинок № 8, тобто в пансіон Лотте Данкнер. Тут же майор отримав фотографію Іона Васілеску. Між ним і Фреді не було навіть віддаленої схожості. Раду вирішив піти на стару квартиру Іона.

Йому відчинила сама хазяйка квартири.

— Скажіть, тут мешкає Іон Васілеску?

— Він у мене вже зо три роки не проживає. Його забрала до себе тітка в Галац.

Раду показав жінці фотографію Лотте Данкнер:

— Чи не оця пані?

— Саме вона.

— Розкажіть, як вів себе Васілеску.

— Людина він взагалі непогана. Горілка його згубила. Коли Іон прийшов з лікарні, то спочатку не пив, а потім знову за старе, і йому стало погано. Одного разу навіть хотів повіситись, та мій чоловік вчасно витяг його з петлі. Іншого разу Васілеску вискочив голий на вулицю й став приставати до жінок, вигукуючи сороміцькі слова. Тітка обіцяла його лікувати…

— Дякую за розмову, — підвівся Раду з стільця.

— Нема за що, товаришу.

З вулиці Мельників Раду попрямував у відділення міліції по вулиці Західній. Там в обліковій картці значився фальшивий Іон Васілеску, тобто Фреді. Куди ж зник справжній? Невже його знищила Лотте Данкнер разом з тим диваком Фреді? Хто ж вони насправді? А коли справжнього Васілеску знищено, то десь повинно бути знайдено його труп. На запит майора в центральне управління міліції звідти повідомили, що за 1962 рік не було знайдено жодного неопізнаного трупа.

Коли Раду зайшов до себе в кабінет, його негайно викликав полковник Жолдіш:

— Доповідай, Менеїле, що нового в пансіоні Данкнер. Раду в загальних рисах ознайомив шефа з останніми подіями.

— Нам важливо, майоре, дізнатися, коли знищено Baсілеску. Зразу, як його забрала Данкнер, чи пізніше, коли в пансіоні появився Фреді.

— Товаришу полковник! Якщо Іоиа Васілеску знищено відразу, то це має особливе значення. Виходить, Фреді дуже важлива птиця, якщо Лотте Данкнер заздалегідь приготувала йому справжні документи. На жаль, поки що не маємо доказів зв'язку між Фреді, Мікою й тіткою Аспасією. Може, Фреді і є той самий «Гриб», їх резидент.

— Здається, Менеїле, нам досі не вдалося добратись до суті справи. Чогось не догледіли, щось наплутали.

— Нас збила з пантелику бездіяльність шпигунів. Ми все вичікуємо їхніх активних дій.

— Щоб нам тут не помилитися, Менеїле. По-перше, треба трохи більше дізнатися про Корнелію Мелінте. Я доручив Богданові детально розслідувати обставини смерті її чоловіка. Треба встановити, хто така насправді Лотте Данкнер. Ти продовжуй стежити за Фреді та займись Іоном Васілеску. Необхідно знайти його слід.

Раду довго роздумував над долею божевільного Васілеску. «А може, вони взагалі його не вбивали», — зненацька закралась підозра. Раптом у голові блискавкою І майнув інший здогад. Терміново викликавши машину, Раду запхнув до кишені фотографію Іона Васілеску й бігом спустився по сходах вниз.

— В центральну лікарню, — наказав шоферові.— І то якнайшвидше.

Майора провели до кабінету головного лікаря.

— Товаришу головлікар, довелося вас потурбувати.

— Я до ваших послуг.

— Мені необхідно знати, чи не потрапив до вас оцей чоловік, що на фотографії.

— Як його прізвище?

— На жаль, невідоме.

— Зараз покличу Доготару. Він повинен знати.

Лікар подзвонив, і незабаром до кабінету зайшов міцний, дебелий санітар.

— Кликали, товаришу головлікар?

— Скажи, будь ласка, Доготару, ти не знаєш такого хворого?

Доготару, ледь глянувши на фотографію, мовив:

— Це Олару, товаришу головлікар.

— Відколи він у вас знаходиться? — спитав Раду.

— Приблизно два роки. Точніше можна дізнатись у канцелярії.

—Є якась надія на його одужання?

— Це може сказати тільки лікар, котрий лікує хворого.

Викликаний лікар Крістінеску спитав у Раду:

— Ви хворому родич?

— Ні! Запитую в інтересах служби.

— Тоді скажу відверто: шансів на його одужання нема.

— Він до вас потрапив з самого початку, як привезли в лікарню?

— Так. Він дуже бешкетував, коли його привезла родичка в супроводі двох міліціонерів.

— Ви вчитель Даміян?

— Я. З ким маю честь?

— Моє прізвище Менеїле. Я офіцер державної безпеки.

— Чим зможу бути корисним?

— Ви харчуєтесь у пансіоні Данкнер?

— Вже майже чотири роки. Я найдавніший клієнт пансіону.

— Ви? А мені здалось, Іон Васілеску.

— Пан Фреді? Звідки ви взяли? Він появився в пансіоні років зо два тому. Той Фреді трохи пришелепкуватий.

— Проте його дехто боїться.

— Бояться того дивака! Хто вам сказав таку дурницю!

— Корнелія Мелінте. Ви її, мабуть, знаєте?

— Моя колега. Кілька років тому вона втратила чоловіка й стала дуже вразливою. Проте щось мені не віриться, щоб вона боялася того Фреді. Здається, навпаки.

— Чому?

— Недавно я їх бачив обох в одній кав'ярні.

— А мені Корнелія казала, що Фреді поклявся не виходити на вулицю, відколи померла його дружина.

Вчитель невиразно хмикнув. Раду дістав з кишені фотографію справжнього Іона Васілеску:

— Ви коли-небудь зустрічали цю людину?

— Ніколи!

З неба сіялась холодна мжичка. Марчел Коруз, глибоко засунувши руки в кишені вицвілої куртки, з байдужим виглядом тинявся вулицями міста. Зайшов до бару, на газеті написав замовлення на коньяк і каву. Випивши, заховав газету, розрахувався з офіціантом, вийшов і проїхав до вулиці Магістральної. Тут його байдужість щезла, став озираючись поспішати. Біля одного будинку озирнувся востаннє і зник у підворітті. Слідом за ним туди вскочив Опришану, який не відставав од Коруза. Шпигун увійшов до одної з квартир на п'ятому поверсі, на дверях якої висіла табличка:

ІНЖЕНЕР

ВАСІЛЕ ЖЕОРЖЕСКУ

Опришану негайно зателефонував майору Менеїле. Через півгодини Раду зібрав необхідні відомості про інженера. Той працював в одному з інститутів, де випробовували повий сплав надзвичайної міцності для літакобудування. Виходило, шпигуни зацікавились працями інституту й збирали відповідну інформацію через свого спільника. Раду зібрався було йти до полковника з рапортом, як задзвонив телефон. Опришану повідомляв, що тільки-но хтось викинувся через вікно з квартири інженера Жеоржеску.

— Хто викинувся? — спитав Раду.

— Поки що невідомо. Я оце прибіг до телефону вас повідомити. Що накажете?

— Почекай там. Через кілька хвилин прибуде капітан Тудорашку. В міліцію повідомили?

— Повідомили, товаришу майор.

— Поспішай туди, Богдане. Через Міку я мушу бути обережним і чимало справ перекладати на твої плечі.

Богдан піднявся на п'ятий поверх і, пред'явивши посвідчення міліціонеру, котрий стояв на дверях квартири, ввійшов до кімнати. Дізнався, що самовбивця був тестем інженера. Довідавшись про подію, Жеоржеску негайно приїхав додому інститутською машиною. Це був вродливий чоловік років тридцяти з відвертим, щирим поглядом, чого не можна було сказати про його дружину. Вона здавалась егоїсткою. Надто схвильованою і щиро засмученою видалася Богданові Софія Пауліан — дружина самовбивці. Вона сиділа в кріслі, бліда, як мрець, і беззвучно ридала. Капітан міліції ввічливо задавав питання, і Богдану не лишалось нічого, як слухати і занотовувати відповіді. Тестя інженера звали Лівіу Пауліан. Колись він працював зубним лікарем, а останні вісім років — на пенсії.

— Як ви пояснюєте це самогубство? — спитав інженера капітан.

— Не можу дати жодного пояснення. Тесть був цілком здоровий. Він оптиміст, збирався жити до ста років.

— Все-таки якесь пояснення повинно бути.

— Безумовно, тільки я не спроможний його знайти.

— Може, якісь родинні чвари?..

— Як ви могли таке подумати? — образилася дружина інженера. — Ми жили дружно.

— А ви що скажете? — звернувся капітан до вдови. Та лише заперечливо похитала головою і вмилася слізьми.

— Товаришу інженер, чи не отримував тесть останніми днями листів? — спитав Богдан.

— Ні, на його ім'я листи не надходять.

—І ніхто його не відвідував?

— Сьогодні приходив один, за годину перед нещастям, — сказала інженерша.

— А чому ж ти мовчала, Віолетто? — обурився інженер.

— Просто не подумала… Невже тут може бути якийсь зв'язок?..

— Це вже ми розберемось, — обірвав її Богдан. — Ви знали ту людину?

— Вперше бачила.

— Хто йому відчинив?

— Я.

— А як ви з ним порозумілись?

— Він спитав, чи дома батько.

«Коруз спитав? Вона мене вважає за дурня, адже він глухонімий», — здивувався Богдан.

—І що ви йому відповіли?

— Сказала, що батько дома. Він назвав себе Гарсуліаном і попросив покликати батька. Незнайомий передав йому привіт від якогось Овідіу. Потім вони пішли в батькову кімнату, а я — в місто до кравчихи.

— Ви були при розмові вашого чоловіка з тим незнайомцем? — звернувся Богдан до вдови.

— Ні, товаришу, я допомагала внучці готувати уроки.

— Коли він виходив, хто йому відчиняв двері — чоловік чи ви?

— Чоловік. Я спитала Лівіу, хто та людина і чого вона хотіла. Він сказав, що той приходив од його фронтового друга.

— Більше нічого не сказав?

— Ні.

— Що ж сталося потім?

— За чверть години чоловік сказав, що йде по цигарки. Він швидко повернувся. Сів коло нас за стіл, послухав, як читає онучка, і пішов до себе в кімнату. Пізніше, коли прийшла Віолетта, я стала поратися на кухні. Ні я, ні Віолетта не знали, коли трапилось нещастя. Тільки сусід ввійшов і сказав: «Там, унизу…» — Тут вдова розридалася.

— Співчуваю вам… Але скажіть, ви раніше ніколи не бачили тієї людини?

Вдова заперечливо хитнула головою.

— Тесть знав що-небудь про вашу роботу в інституті? — звернувся Богдан уже до інженера.

— Ні. Не знав нічого.

— Товаришу майор, я зробив так, як ви наказали, — доповів працівник оперативної групи Лучіан. — Він глухий, навіть не здригнувся, коли мій хлопчина зірвав «бомбу» у нього за спиною. І німий — з дружиною розмовляє на мигах.

— Ти добре перевірив?

— Запевняю вас.

— Можеш бути вільним. — А потім до Богдана: — Ну, що скажеш?

— Вся ця історія заплутана.

— Всі справи, юначе, якими ми займаємось, заплутані. Але комусь же треба покінчити з цією бандою.

— Слухай, Раду, а якщо Коруз насправді не глухонімий?

— По всіх його документах він значиться глухонімим. І Лучіан от доповідав…

— Гм… Виходить, красуня Віолетта разом з матір'ю нас обдурили. Видно, Коруз не вперше бував у них, і їм добре відома причина самогубства. Якщо повірити, що Марчел Коруз не глухонімий, то ми маємо справу з незвичайним типом. Все життя грати роль глухонімого й ні разу не видати себе, навіть перед власною дружиною… Хай мене дідько забере, якщо ніхто з нас не здригнеться, коли поруч лусне автомобільна шина. Лучіан каже, що Марчел навіть не моргнув, коли в нього за спиною вибухнула «бомба». Невже він має таку велику силу волі?

Не вірю, такої людини нема, тим більше нею не може бути Коруз.

— Отже, інженерша водила тебе за ніс?

— Здається, так.

— Давай глянемо на справу з іншого боку. Коруз глухонімий, а ти згоден, що самогубство Пауліана — наслідок відвідин Коруза?

— Цілком можливо, — зітхнув Раду.

— Еге, схоже на те, що ти бачиш ще й іншу причину самогубства.

— Такої не бачу, але це не заважає припускати…

— Теоретично я теж допускаю, але оскільки я тієї причини не бачу, то доводиться вірити, що до самогубства дантиста спонукали відвідини Коруза.

— Коли глухонімий відвідував дантиста й раніше, то, мабуть, той постачав його даними, які діставав у зятя.

— Але як він міг здобувати відомості, якщо інженер дуже далекий від цієї історії?

— Мабуть, умів вивідувати. Можливо, деякі роботи інженер брав додому, і старий нишпорив у його паперах, навіть фотографував. Правда, при обшуку нічого не знайшли.

— Не дивно. Мабуть, перед смертю встиг усе знищити, щоб не скомпрометувати сім'ї.

— Чому ж усе-таки він наклав на себе руки?

— Дуже просто, — відповів Богдан. — Мабуть, Коруз вимагав у нього таких відомостей, яких той не міг дістати.

— Це припущення правильне, якщо Коруз і раніше навідувався до дантиста.

— Вони могли зустрічатись не лише на квартирі, а й десь у іншому місці.

— А що, як дантист не працював для Коруза? Для чого ж тоді було Марчелу заходити до нього? Хіба що з наміром щось рознюхати… Тоді чому саме до нього — старого діда, а не до інженера, який має в руках усі таємні документи? Ні, я певен, що дантист з Марчелом зналися раніше.

Міка вперше запросила Раду до себе додому. Пообідали, а потім вона запропонувала поїхати до далекого лісу.

— Боже, скільки жінок мені заздрить зараз! — сказала вона, коли поверталися додому.

— Чому? — спитав Раду, вдаючи, що не зрозумів її захоплення.

— Тому, що я ось так їду з тобою в машині.

— Перебільшуєш, мила дівчино. Скоріше, мені заздрять чоловіки. Чи багато таких гарних дівчат можна зустріти в Бухаресті?

— Якщо я тебе коли-небудь застану в цій машині з іншою жінкою, повидряпую очі,— сказала вона, кладучи голову йому на плече.

— Ну, це вже занадто! Якби я був твоїм чоловіком… У мене є чимало друзів, хоч найдорожча моєму серцю ти.

— Це мене не тішить.

— Ось ти, Міко, вже й дома, — зупинив машину Раду.

— Так швидко… Тоді зайдемо до мене, вип'ємо кави.

— Ти пам'ятаєш, о котрій годині ми з тобою розлучились цієї ночі?

— Було вже за третю.

— А о сьомій я вже був у міністерстві. Отже, спав дуже мало…

— Чашка кави тебе освіжить. Мені так важко розлучатись… Коли вже такий стомлений, то не завадить трохи перепочити в мене.

— А що скаже твоя мати?

—Її нема дома. Мати повертається завжди дуже пізно, а частіше залишається ночувати там, куди її кличуть.

Квартира Міки з двох кімнат та вітальні виглядала досить пристойно.

— А у вас тут затишно.

— Так, досить скромно, відповідно до наших достатків.

— Не так уже й скромно. Видно, мати має добрий заробіток.

— Аякже, і коло мерців можна їсти шматок хліба. Правда, мій батько мав невеличку майстерню, де робили труни. Справи в нього йшли добре… Сідай в оце крісло, воно дуже зручне для відпочинку.

— Тут можна навіть заснути.

— Відпочивай, а я тим часом приготую каву… Раду, а коли ти мені дозволиш самій вести машину? — через хвилину спитала Міка із сусідньої кімнати.

— Тобі дуже хочеться?

— А чому ж ні? Гадаєш, я погано виглядатиму за кермом?

— Навпаки, мабуть, дехто скрутить собі шию, оглядаючись услід. Боюсь, що буде багато нещасних випадків.

— Я ніяк не можу зрозуміти, коли ти говориш серйозно, а коли жартуєш. Мені страшенно не подобається, коли з мене хтось насміхається, тоді моя помста не знає меж.

Раду засміявся.

— Чого ти регочеш?

— Не гнівайся. Я сміюсь сам над собою, бо вчинив велику дурницю. Скільки вже ми з тобою знайомі?

— Десять днів.

— Якби мені якась дівчина сказала такі слова, як оце ти, то відповів би: «Я не одружувався до цього часу, бо не хотів, щоб жінка водила мене на налигачі. Шукай собі іншого, дівчино!» Тобі ж, Міко, не можу так сказати. Я тільки не вмію красиво говорити, але, здається, нема нічого такого в світі, що не зробив би для тебе.

— Ой, брехунець ти мій!

— Що ж робити, щоб ти повірила?

— Нічогісінько не треба, — обняла його Міка. — Лише навчи мене водити машину.

— Обов'язково навчу, як тільки повернуся…

— Ти виїжджаєш з Бухареста? — стривожилась вона;

— Так… От відгадай куди.

— Звідки мені знати? Сам скажеш.

— За кордон.

— Тебе посилають з дипломатичною місією? — голос Міки затремтів від хвилювання.

— Ні, мене посилають одного як дипломатичного кур'єра. Маю нагоду трохи провітритись.

— Ти знаєш, куди посилають?

— Взагалі на Захід, а не в якусь окрему країну.

— Ти щасливий, заздрю я тобі. Боже, чому я не можу поїхати куди-небудь, ну хоча б до Чехословаччини, щоб потім хвалитися поїздкою за кордон?

— Якщо, ти мене хоч трошки любитимеш і будеш слухняною, то обіцяю влітку повезти до Праги.

— Не вірю. Тобі це дорого коштуватиме.

— До літа я поверну борги. А з-за кордону сподіваюся привезти деякі речі, й за них матиму гроші. Що тобі привезти?

— По-перше, я повинна знати, чи ти справді поїдеш.

— Поїду. Кажи, який подарунок ти хочеш мати з-за кордону.

— Ніби я знаю, що там є… Вибереш щось сам, щоб тобі було до вподоби. Тобі сказали, коли маєш їхати?

— Цієї декади. Буду відсутній два тижні.

— Ой, обіцяла ж тобі приготувати каву! — стрепенулась Міка. — Твоя несподівана звістка мене так приголомшила, що я й забула. Зараз, зараз…

«Чого це мені раптом спало на думку сказати, що їду за кордон? У всякому разі, здається, це непогано», — вмостившись зручніше в кріслі, подумав Раду.

— Ти знатимеш про час від'їзду за кілька днів наперед? — спитала Міка.

— Звісно.

— Я допоможу спакувати речі. Сподіваюся, дозволиш зібрати тебе в далеку дорогу?

— Якщо це тобі буде приємно…

Міка принесла каву і сіла у крісло навпроти.

— Побачу, чи сподобається тобі кава.

Раду сьорбнув і сказав, що чудова, хоча вона пахла чимсь неприємним.

— Якщо ти поїдеш до Західної Німеччини, то, мабуть, заїдеш до свого дядька?

— Навіть не збираюся.

— Чому?

— Такі обставини. Не забувай, що я їду не туристом.

Раду пив каву швидко, а Міка смакувала, прицмокуючи, і щоразу знаходила все нові питання. їй хотілося знати, чи поїде він сам, чи хтось буде його супроводжувати, чи ретельно перевіряють дипломатичний багаж.

Раду розморював сон.

— Чи не хочеш трохи відпочити? — грайливо спитала Міка.

— Ні, мені треба йти, бо в цьому кріслі можна довго проспати.

Міка дивилась на нього з відвертою цікавістю, і лише тепер він подумав, чи не підсипала вона чогось у каву. Раду занепокоївся. Якщо він засне, то Міка обшукає його кишені. Правда, не знайде там нічого, крім ключа від машини. А все ж… І він заснув як убитий.

Міка підвелась і ретельно обшукала його кишені. Знайшовши ключ, швидко одяглась і вийшла.

На вулиці сіла в машину, ввімкнула мотор, і за мить розкішний «Рекорд» зник за рогом.

На площі Санду збавила швидкість, і в машину на ходу вскочив якийсь чоловік.

Надворі смеркало. Міка незабаром зупинила машину й вийшла, а невідомий помчав далі. Збиралося на дощ.

В той час, коли Міка прогулювалась над озером, її спільник далеко за містом передавав по рації зашифровану радіограму. Невдовзі він повернувся до Міки.

— Все гаразд, сідай за кермо, — сказав і зник у глибині вулиці.

Раду всміхався крізь сон. Міка підійшла до нього, вкинула ключ у кишеню і попрямувала до сусідньої кімнати. Роздягнувшись, відчинила вікно. «Свіже повітря його скоро розбудить», — подумала, глянувши на гостя.

Хвилин через десять Раду заворушився, але очей не розплющував. Гуло у вухах, пересихало в роті, хотілося пити.

Нарешті розплющив очі. Міка лежала на дивані й читала книжку.

— Ти вже прокинувся?

— Котра година?

— Коло восьмої.

— Виходить, проспав майже годину. Мені соромно. Я здаюсь тобі смішним?

— Чому? Ти був дуже стомлений…

— Мені пора.

— Ти справді йдеш додому, Радуле? — спитала його вже у вестибюлі.

— А куди ж мені ще?..

Коли він сідав у машину, хтось раптом вийшов із тіні дерев і наблизився до нього:

— Чи не знайдеться у вас прикурити?

Раду впізнав одного з оперативної групи. Вдаючи, що шукає сірники, тихо запитав:

— Щось трапилось?

— Все в порядку, товаришу майор.

— Гм… Здається, не дуже в порядку.

— В мене, товаришу майор…

— Гаразд, хлопче, йди, бо та мавпа може слідкувати крізь вікно.

Раду, звичайно, не подався додому, як обіцяв Міці, а негайно з'явився до полковника Жолдіша.

«Хай мене полковник зітре на порох, та нічого не вдію. Звідки я міг передбачити, що та клята аферистка так обкрутить мене?»

— Ну, як справи, товаришу майор? Що нового? — спитав полковник.

Раду доповів йому про свою пригоду. Той же повідомив про те, що пункти спостереження зафіксували роботу таємної рації, яка передавала в ефір радіограму.

— А про що в ній мовиться, товаришу полковник?

— Мені здається, що це їхній перший вихід в ефір.

— Мабуть, шпигуни не хотіли раніше ризикувати або ж ми просто проґавили їхні попередні передачі.

— Це виключено! — нахмурився полковник. — За ефіром ми ведемо ретельне спостереження.

— Мабуть, вони передали щось дуже термінове й важливе.

В розшифрованому тексті писалось:

«16–51 ліквідовано. Нещасний випадок. Поки що нічого про Бернхарда. Дві невдалі спроби. Розраховуємо на одного працівника Міністерства закордонних справ. Чудова нагода передати через нього. Через десять днів їде як дипломатичний кур'єр: Вийду в ефір через шість днів у цей же час. Резидент».

— Тепер тобі ясно, для чого Міці був потрібний «Рекорд?»

— Ясно, товаришу полковник.

— Богдан Тудорашку тут?

— Не знаю, я до канцелярії не заходив.

Полковник натиснув кнопку дзвінка.

— Хай зайде до мене капітан Тудорашку.

За мить з'явився Богдан.

— Прочитай, капітане, ще й ти, — кинув полковник на текст радіограми.

— Заворушилися шпигуни, товаришу полковник. Вийшли в ефір, мають намір використати Раду, коли він поїде за кордон. До цього часу нас плутало те, що ми не знали наміру ворога. Залишмо їх, нехай «використовують» Раду. Дізнавшись, які матеріали вони передадуть за кордон, ми їх відразу схопимо.

— Хто ж резидент?.. — задумався полковник.

— З тих, кого ми знаємо, резидентом може бути Фіуреску, — кинув Богдан.

— А ще хто?

— Тітка Аспасія. Може, Фреді.

— А може, Коруз, — посміхнувся Раду.

— Не думаю… — не помітив іронії Богдан. — Скоріше Лотте Данкнер.

— А Міка ні в якому разі. Так?

— Та мавпа? Ніколи в світі!

— Отже, хтось із цих чотирьох. Правда, для цієї ролі найбільше підходить саме Лотте Данкнер. Той пансіон — чудове місце, де можна збирати відомості від клієнтів.

— А чи маємо ми якісь докази про те, що Фіуреску, Лотте Данкнер або ж Аспасія вже когось завербували? — нахмурився Раду.

— Чому ні? А Міка? — глипнув Богдан.

— Міка завербована раніше. Виникає питання, чому забули про портфель майора Васенфельса, про «Гриба» та Бернхарда, про ящик, який так невдало віз той Коруз та потрапив у аварію? Очевидно, в одному з ящиків мали бути не запасні частини, а щось інше. З невідомих причин того ящика не відправили. Отже, зараз важко сказати, хто з них резидент, — підсумував Раду. — Але повернемось до радіограми. В ній теж багато нерозгаданого. В першу чергу, хто криється за цифрами 16–51?

— Може, то Катіна? — вдався до здогадів Богдан.

— А чому не Пауліан? — спитав Раду.

— Але ж дантиста не ліквідовано.

— Так, він прямо не знищений, та хіба самогубство не може бути одним із способів ліквідації агента?

— Таке пояснення мене не задовольняє,— відзначив Богдан.

— Хай так. 16–51—не Пауліан, а, скажімо, якийсь ікс. Хто ж його знищив? Під ліквідацією агента в їхньому розумінні може бути й арешт. Правда, ми поки що нікого не арештовували. Отже, вони самі ліквідували небажаних агентів. Маємо два вбивства. Невже в того резидента стільки агентів, що він за два тижні знищив аж двох? Якби нам допомогла Міка, ми багато про. що дізналися б.

— Яким чином? — зацікавився полковник.

— Коли б вона мене завербувала…

Наступного дня пеленгатори зафіксували другу радіопередачу. В радіограмі передавалось:

«Є щаслива і певна перспектива завербувати працівника Міністерства закордонних справ. Його служба має важливе значення. Днів через десять поїде на два тижні як дипломатичний кур'єр. Чекайте щоденно в цей же час, щоб ми могли завчасно повідомити точну дату його від'їзду. Резидент».

Другий вихід в ефір не здивував розвідників.

— Мабуть, повторили радіограму для певності,— висловив здогад Богдан.

Раду з полковником помовчали.

— Товаришу полковник, мені потрібна окрема кімната.

— Хіба ти не маєш квартири? — здивувався той.

— Якщо я приведу Міку до себе додому, тітка Сабіна потовче її віником. Тітка народилася на околиці Глуму, їй не дуже подобаються такі мавпочки.

— А чому Міка має заходити до тебе на квартиру?

— За день-два до від'їзду хоче зібрати мене в дорогу і власноручно спакувати речі. Каже, що треба готуватись завчасно.

— Турбується про тебе… — пожартував полковник.

— Як би там не було, окрема кімната мені необхідна. Вона обов'язково повинна бути десь у центрі, бо я казав, що мешкаю недалеко від міністерства.

— Гаразд, поговоримо про це з Іонеску. Побачимо, хто з хлопців зможе уступити тобі свою кімнату. А дату виїзду сам собі призначай. Якщо вона поставила за мету тебе завербувати, то постарається зробити це до твого від'їзду.

Через чотири дні Богдан і Раду сиділи у «новій квартирі» й оглядали валізу з штучної шкіри. Обидва силкувалися зрозуміти, чим вона відрізняється від тієї, що її купив Раду з Мікою.

А події відбувалися так: на другий день після того, як Раду поселився у цій кімнаті, Міка прийшла до нього в гості.

— Отже, ти їдеш наступного четверга?

— Так.

— Залишилося ще шість днів. Речі в дорогу ти вже зібрав?

— Ще встигну.

— Не варто, милий, відкладати все на останній день. Залиши все це мені.

— Якщо тобі не набридне, будь ласка.

— Скільки валіз ти братимеш у дорогу?

— Одну. Якщо при поверненні виникне потреба в другій — куплю там.

— Мені хочеться глянути на валізу, з якою ти збираєшся їхати.

Раду показав їй стару, зачовгану.

— З таким мотлохом ти хочеш їхати?

— Вона ще міцна.

— Будь серйозніший. Хочеш зробити посміховисько з своєї країни? Там не знатимуть, хто ти насправді, а вважатимуть тебе за якогось туриста. Ні, негайно треба купити іншу.

— Гаразд, куплю.

— Для чого відкладати на колись? Машина внизу. Давай зараз поїдемо й купимо.

— Згоден.

Валізу Міка вибирала сама. Вже в кімнаті записала всі речі, які треба було брати в дорогу.

— Залиши мені запасний ключ від квартири. Я пакуватиму речі. Треба ж дещо випрати, випрасувати. Я маю досить вільного часу, — сказала на прощання.

— Ти чудова дівчина…

І ось Міка обміняла валізи.

— У всякому разі тут заховано щось дуже маленьке. Можливо, мікрофільм. Але ж де вона могла його так ретельно притулити?

— Давай пошукаємо ще раз.

— Навіщо даремно гаяти час? Віддамо в лабораторію, там швидше знайдуть.

Але шукали далі.

Обережно виклавши речі, уважно досліджували валізу сантиметр за сантиметром. Раду навіть користувався лупою, але все даремно. Доведеться все-таки віддати валізу в лабораторію. Експертиза повинна відкрити таємницю, але те, що буде знайдено, треба обов'язково покласти на місце.

— А це для чого? — здивувався Богдан.

— Здається, я маю їхати наступного четверга, чи не так?

— Та й що?

— А хіба не зможе Міці спасти на думку перевірити, чи на місці та річ, яку вона заховала в цій проклятій валізі.

— З тисячі причин одна — найважливіша.

— Яка саме?

— Це залежатиме від того, чи ти справді поїдеш за кордон, чи це тільки розмови.

— Ти верзеш нісенітниці, Богдане. Чого мені їхати?

— Доведеться-таки поїхати насправді, інакше всі наші плани зруйнуються.

— Невже?

— Не квапся. Коли вони думають тебе завербувати, то для чого заховали щось у валізі? Могли просто дати тобі певне доручення. Чому ж вони не довіряють? Чому не вербують, а чогось очікують?

— У них свої розрахунки.

Експрес «Орієнт» давно подали до перону. За десять хвилин до відходу на пероні з'явився Раду. Його супроводжувала Міка і Богдан. Раду ніс у лівій руці саквояж, в правій шкіряний портфель дипломатичного кур'єра.

— Чому ти так запізнився? Я вже думала, що поїздку відклали, — невдоволено поморщилась Міка.

— Затримався у міністра. Сидів там, наче на голках. Сподіваюсь, Васіле не дав тобі нудьгувати?

— Чого він тільки не робив, щоб мене розвеселити, та йому не дуже вдавалося, бо мене турбувало твоє запізнення. Я кімнатні туфлі теж поклала, взуєш у вагоні.

— Чи стрічав ти, Васіле, коли-небудь таку дівчину?

— Коли повернешся, ми вас одружимо.

— Це ще коли я захочу вийти за нього, — блиснула очима Міка.

— Захочеш. Він тільки на вигляд такий грізний, а насправді слухняний, як дитя.

— Повернеться — побачимо, — відмахнулась Міка. — Ти мені писатимеш, милий?

— Посилатиму листівки з кожного місця. Але вам, мабуть, пора виходити з вагона.

— Щасливої дороги, милий!

— Щасти й тобі, дівчино. — Потім до Богдана — Коли матимеш час, покатай на машині Міку, я не ревнуватиму.

— Гаразд, покатаю.

Раду справді поїхав за кордон. Це рішення було прийнято в останній день. Валіза при ретельному обслідуванні, нарешті, розкрила свою таємницю. Під одним з металевих замків експерти знайшли малесенький пластмасовий циліндрик, з якого витягли мікроплівку з таким текстом:

«Бернхард залишився ціллю номер один. Слід загублено. Єдиним рішенням залишається — утриматися від дій. «Гриб» не становить проблеми. Наслідки сприятливі. Результати чудові завдяки застосуванню методів хитрого Улуса. Передайте через цього кур'єра додаткові інструкції: а) Бернхард, б) по якій лінії використати П. Б.? Можливості надзвичайні, оскільки працює в Міністерстві закордонних справ».

Експерти сфотографували мікроплівку й майстерно вмонтували на місце, під замком. Якби Міка схотіла перевірити, то нічого 6 не запідозрила.

Напередодні виїзду майора за кордон чергові радисти перехопили дві радіограми з інтервалом в одну годину. В першій було:

«Дипкур'єр виїздить сьогодні, 27 листопада цього року, їде у спальному вагоні № 7, місце № 12. Резидент».

У другій були додані слова:

«Замок зліва».

Зміст рапорту резидента детально проаналізували на нараді в кабінеті полковника Жолдіша. Богдан запально доводив необхідність виїзду Менеїле за кордон:

— Якщо Раду не поїде, то вся наша затія нічого не варта. Інша справа, коли б його завербували тут. Але, очевидно, шпигуни мають намір зробити це за кордоном. Якщо Раду не поїде, доведеться їх арештувати. На допиті вони дещо скажуть, але резидент тим часом може зникнути. Коли ж Раду поїде, то резидента ми зможемо виявити через нього. Менеїле привезе для нього інструкцію, але може бути інакше. У всякому разі Раду зможе потрапити в їхнє середовище. Тоді нам вдасться викрити їх повністю.

— Виходить, пошлемо його у вовче лігво, — нахмурився полковник.

— Лише так ми зможемо розплутати цей вузол, — зауважив Богдан.

— Не сумніваюсь. Все ж треба зважити всі за й проти. Але я сам не вирішую. Доповім генералові, постараюся його переконати, — мовив полковник.

Богдан роздягнувся й пірнув у ліжко. Останнім часом спати доводилося дуже мало. Задзвонив телефон.

— Ти вже повернувся? — спитав полковник Жолдіш, — То як вони розлучались? Хоч сльозу зронила?

— Не дуже. Дорогою додому натякала, що я їй подобаюсь.

— Це схоже на неї. Знаєш, чому я тебе потривожив? Мені оце повідомив Пічоруш, що покінчила життя Корнелія Мелінте. Отже, вирушай на місце події. Там знайдеш Пічоруша. Потім зайдеш до мене. Цієї ночі працюватиму допізна. За тобою поїхала машина.

— Слухаю, товаришу полковник.

Коли вийшов на вулицю, машина вже стояла перед будинком.

— Знаєш, куди їхати? — спитав шофера.

— Знаю.

— Поїхали.

Будинок, у якому мешкала Корнелія Мелінте, стояв на Морській вулиці. Там уже юрмився натовп цікавих, жваво обговорюючи подію.

Богдан поволі піднявся на ґанок. Судовий експерт констатував смерть. Корнелія Мелінте вкоротила собі віку дещо незвичайним способом — залізла у ванну і перерізала бритвою вени. Якби не закривавлена вода, можна було б подумати, що вона, купаючись, заснула. Голова схилилась на плече, а невинна усмішка в кутиках рота робила обличчя витонченим — наче смерть принесла їй задоволення.

— Товаришу лейтенант, — звернувся Богдан до міліціонера, — хто вам повідомив про цю подію?

— Ось громадянка, — показав на жінку. — Прошу повторити все так товаришеві капітану, як ви розповідали мені.

— Я на кухні пекла млинці. Не вистачило цукру, я пішла позичити до Корнелії. Двері до її кімнати були напіввідчинені. Подзвонила, але мені ніхто не відповів. Зайшла до кімнати й помітила відхилені двері у ванну. Гукнула — у відповідь мовчанка. Тоді відчинила двері й побачила її мертвою. — Жінка схлипнула й витерла сльозу. — Мене охопив жах. Вискочила надвір і подзвонила всім сусідам.

— О котрій годині це трапилось?

— О пів на восьму.

Богдан глянув на годинник. Була дев'ята вечора.

— Товаришу лікар, — сказав Богдан. — Коли наступила смерть?

— Годин зо дві тому.

— Як ви думаєте, — звернувся до сусідки, — чому вона наклала на себе руки?

Офіцер з міліції простяг папірець і капітан прочитав: «Ніхто не винен у моїй смерті. Мені просто набридло життя. Корнелія Мелінте».

Раду дивився у вікно вагона до тих пір, поки Богдан і Міка не змішались із натовпом, потім полегшено зітхнув і запалив цигарку.

Майже біля кожного вікна спального вагона стовбичили пасажири. Більшість із них були румунські громадяни, які їхали за кордон.

Хоч Раду подорожував за кордон не вперше, тепер, коли потяг мчав крізь морок ночі, наче величезна стріла, радість нової подорожі захмарювалась невідомістю небезпеки, яка чатувала на нього.

Невдовзі він зачинився в купе і заснув.

Розбудило його сонячне проміння, що пробилося в купе крізь нещільно запнуту штору.

Холодний вітер гнав по небу брудні хмари, й вони щоразу затьмарювали сонце.

Раду поголився, помився і, вдягнувшись, вийшов у коридор. Закурив цигарку. Провідник побажав доброго ранку й запропонував каву.

Раптом відчинилися двері сусіднього, купе, і в коридор вийшов високий, худий, сивочубий чоловік у рожевому халаті. За ним — жінка в халаті такого ж кольору. Подружжя розмовляло по-англійськи. Не знаючи тієї мови, Раду тільки вслухався в голоси і, покурюючи, милувався краєвидами за вікном. Потім худий чоловік торкнув його і щось запитав. Раду відповів по-німецьки, що англійської мови не знає.

— Ви говорите по-німецьки? Чудово… Я питав, чи не знаєте, де ми зараз проїжджаємо?

— Не уявляю. Можемо запитати провідника.

— Не варто. Я просто запитав, бо нікуди особливо не поспішаю. Мені все одно, чи їхати, чи стояти.

Зненацька дружина англійця повернулась до них обличчям і, діставши з кишені халата запальничку, швидко припалила цигарку. Раду не встиг навіть піднести їй вогник від своєї. Вона мило йому подякувала, недбало кинула запальничку до кишені й одвернулась. Раду жодним рухом не видав хвилювання, хоч і зрозумів, що гарна запальничка в руках англійки була малесеньким фотоапаратом, таку недавно відібрали в затриманого шпигуна.

— Ви звідки їдете? — спитав англієць.

— З Румунії.

— Ви румун?

— Так.

— Дуже гарно розмовляєте по-німецьки.

— Ви теж.

— Е, в мене інша справа, я вільно розмовляю по-англійськи, по-німецьки, по-французьки, по-іспанськи, по-російськи, по-італійськи.

— А яка ваша рідна мова?

— Шведська. Правда, я нею майже не розмовляю.

— Що ж примусило вас забути рідну мову?

— Я її просто не знав. Мої батьки — шведи, але віддали мене трирічним на виховання до багатої тітки в Нову Зеландію, тому рідною мовою для мене стала англійська.

— А я вважав вас за англійця…

— Багато людей теж такої думки. Отже, ви з Румунії. Чув, що цікава країна. Це правда?

— Видно, ви багато подорожуєте. Чому б не відвідати і мою країну? В нас буває багато туристів.

— Я дійсно подорожую багато, але доводиться їхати не туди, куди хочеш, а — куди треба.

— Розумію, ви ділова людина і їздите туди, куди вимагають справи.

— Я справді комерсант, але подорожую не в своїх інтересах. Мої діла йдуть добре і без мого втручання. Ви, мабуть, здивуєтесь, але скажу вам правду: я людина, мабуть, єдина у всьому світі, яка зберігає невиразні спогади з попереднього життя, в якому їй довелось колись проживати. Ви, певне, вважаєте мене за божевільного?

— Що ви? Мені дуже цікаво слухати вас.

Дамі знову захотілося курити. І цього разу Раду не встиг піднести їй вогник. Клацнула запальничка. Щоб полегшити їй роботу, Раду повернувся в профіль. «Давай, давай, працюй», — усміхнувся.

— Тут необхідно пояснити, — вів далі чоловік. — Я Йоган Ольсон, це моє шведське прізвище. Скажіть, вам ні разу не траплялось таке, що вперше відвідавши якесь місто, ви знаходили там щось рідне, до болю знайоме. Наприклад, вулицю, будинок, пам'ятник?

— Ніколи.

— Це не дивно. Може, з вами таке й бувало, але ви не звертали уваги. Спочатку так було й зі мною. Розповім, як я виявив у себе таку рідкісну властивість. Ще в далекій юності мені часто снились дивні сни. Раз приснилося, наче я з компанією таких, як сам, убили якогось чоловіка і закопали в певному місці. У сні те місце чітко зафіксувала моя пам'ять. Наче це було в якомусь парку за статуєю чоловіка в римській туніці. Уві сні мене переслідував жах, щоб, бува, хтось не відкопав трупа, бо тоді учасників дикого вбивства арештують і покарають. Здавалось би, нічого незвичайного тут нема. Вам теж, мабуть, у житті не раз снились кошмарні сни, але в мене все виявилось надто незвичайно. Сім років тому я подорожував по Італії. Я міг дозволити собі подорож з простої цікавості: побачити інші країни, пізнати життя інших народів, їх звичаї, побут. Мені випала нагода потрапити в місто Бріндісі. Прогулюючись, я відчув, що одна з вулиць мені надто знайома. Я зупинився, придивився уважніше. Так, цю вулицю я колись десь вже бачив. У грудях шалено застукотіло серце. Якийсь хлопчина вийшов з будинку й запитав, кого я шукаю. Мені чомусь стало ніяково, і я пішов далі.

Дама щось гаркнула по-англійськи й пішла в купе, залишивши двері прочиненими.

— Мабуть, ваша дружина буде на мене сердитися.

— Чому ви так думаєте?

— Через мене ви залишили її саму. Лаятиме вас.

— Хто, Малла? Вона ніколи не прискіпується. Не зважайте на неї. Але на чому ж ми зупинилися?

— Ви сказали про хлопчину, що спитав, кого ви шукаєте.

— Так, так. Я подався далі, але дійшов лише до рогу вулиці. Там переді мною виник сквер — сквер із мого далекого сну, з статуєю якогось римського імператора. Це був той самий сквер, який часто снився мені в далекій юності. Ви собі можете уявити мою розгубленість?

— Уявляю. Чим же все те скінчилося? — спитав Раду, хоч не вірив жодному його слову.

— Я собі подумав так: якщо це той самий сквер, що колись мені наснився, то за статуєю повинен бути закопаний труп тієї людини, яку я вбив уві сні разом з своїми спільниками. Отже, для того, щоб перевірити мій дивний сон, треба було копати за тією статуєю. Я добився дозволу місцевих властей зробити невеличкі розкопки. Найняв людей, і, не прокопавши й метра вглиб, ми знайшли кістяк людини. В мене не залишилось жодного сумніву. Це був той самий сквер, що мені приснився, а знайдений кістяк був тієї самої людини, яку я колись убив у іншому житті. Я звернувся до одного експерта й попросив установити вік того кістяка. На його думку, кістяк пролежав у землі понад двісті років. Та людина була вбита ударом сокири в потилицю. Ось так! Перед вами людина, яка вже жила раз на світі двісті років тому.

Останні слова Ольсон вимовив із незбагненним сумом і, зітхнувши, почав шукати в кишенях цигарки.

— Може, хочете румунську сигарету? — запропонував Раду.

— Дякую.

Запаливши цигарку, оповідач задивився у вікно, наче замріявся про щось дуже далеке.

— А тепер, у цьому житті, вас не тягне вчинити якийсь злочин?

— Ні, навпаки. Відколи мені стало відомо, що в іншому житті я був убивцею, стараюсь не чинити нічого незаконного. Я вам не сказав, які наслідки мало моє відкриття. Переглядаю альбом — і мені здається, наче я колись уже бачив ту вулицю чи те місто. В мене виникає негайна потреба туди їхати. Моя єдина мета в житті знайти місця попереднього мого проживання, ось тому й подорожую майже сім років.

—І багато вже таких місць знайшли? — спитав Раду.

— Поки що чотири. Але, здається, я вам уже набрид.

— Навпаки, те, що ви розповіли, — захоплююче.

— Дуже приємно. Сподіваюся, не відмовитесь випити зі мною по чарці коньяку. Це буде нагода познайомити вас з Маллою. Такого чудового коньяку ви ніде не вип'єте, скільки б не подорожували.

— Не хочеться турбувати пані, може, вона відпочиває,— спробував відмовитись Раду.

— Хто? Малла? Ніколи в світі. Вона вночі не спить, як люди, не те що вдень. Заходьте.

Раду зайшов слідом за ним у купе.

— Прошу, знайомтесь, — запропонував Ольсон. — Це — Малла. А ви — пан…

— Баділа, — підказав Раду.

— Ваше прізвище важке для вимови.

— Еге, важче, ніж ваше, — відповів Раду й звернувся до жінки по-французьки: — Ваш чоловік наполегливий. Якщо моя присутність вам неприємна, то…

— Ой пане, ви щось наплутали, — заперечила Малла вишуканою французькою мовою. — Я йому зовсім не дружина, а коханка. Так, Йогане?

— Ти жахлива, Малло, наче всім людям треба знати про наші стосунки.

— Я не хочу, щоб люди мене вважали кращою, ніж я є насправді.

— Дорога моя, дай нам краще по чарочці коньяку.

— Охоче. Сідайте. Сподіваюсь, пане, вам сподобається наш коньяк.

Раду уважно стежив, як вона розливала напій у три пластмасові чарки.

— Це вам, пане, — піднесла йому.

Раду взяв і зразу ж передав чарку Ольсону. Те, що Малла лила всім з однієї пляшки, нічого не значило, могла непомітно вкинути невеличкий кристалик отрути.

Ольсон проголосив тост:

— За здоров'я пані! За дружбу!

— Вам сподобався коньяк? — спитала Малла, граючи очима.

— Не знаходжу слів, пані, щоб його достатньо похвалити, — відповів Раду.

— Чув, Йогане? А ти не хотів купувати.

— Не хотів, бо він крадений.

— А я люблю все крадене, — засміялась Малла. — Надто нудно робити тільки дозволене законом. Я в своєму житті вчинила стільки забороненого!.. Провозила контрабанду і дуже розважалась, обдурюючи митників. Доводилось і красти. В цій справі я розробила власну систему й тягла все, що хотіла, з-під самого носа охоронників. Сподіваюся, ви не образитесь. Така я вже є, нічого не зробите.

— Кохана, просто гидко тебе слухати. Облиш. Чи ти хочеш, щоб тебе мучили кошмари? Хочеш пережити мої муки, мої страждання?

— Дорогий мій, може, природа пожартувала зі мною так само, як і з тобою, але для того, щоб вчинити злочин, я не шукатиму якогось іншого, давнього життя. Якщо мені схочеться когось убити, то я вб'ю тебе.

— Чому саме мене?

— Дурненький, бо я тебе кохаю. Це найповажніша причина. А крім того, на мене впало б підозріння. Я спробувала б смак страху і небезпеки бути викритою.

— Облиш, Малло, це огидно. Маєш щастя, що я все це сприймаю за жарти.

— Коли я вирішу тебе знищити, то зроблю те мовчки, тобі не доповідатиму. Але, мабуть, я тебе не вб'ю.

— Чому ж, кохана? Коли якогось дня ти не зможеш опиратись спокусі відчути смак убивства, то вибирай за жертву мене. Ти ж знаєш, що всяке твоє бажання для мене закон.

— Які ти дурниці верзеш інколи, — скривилась Малла. Потім до Раду: — Мабуть, ви мене вважаєте бридкою, пане. Така вже я. Люблю життя з небезпеками. Якби мій батько, власник риболовних суден, не розорився, ми б жили в Америці. Я стала б там першою жінкою-бандиткою і затьмарила б славу знаменитих гангстерів. Жаль, батько розорився, а то при його багатстві я жила б, як сама хотіла.

— Ходімо краще до вагона-ресторану та щось перекусимо.

Раду мовчки погодився.

У вагоні-ресторані він сів навпроти Малли, а Ольсон зайняв місце збоку.

— Пане Баділа, ми не знаємо ваших смаків, бо ні разу не були в Румунії, отже, ви самі замовляйте.

Малла замовила для себе й для свого коханця яєчню з салом, масло, мармелад і каву. Раду попросив варених яєць, шинку і теж каву. За мить усе було подано на стіл.

— Милий, хто це нам казав, що Румунія чудова країна?

— Не пам'ятаю. Здається, лорд Вільмот.

— Так, мабуть, лорд. Здається, він колись був у Румунії. Сподіваюся, колись лорд переконає Йогана, і ми теж відвідаємо Румунію.

«Може, ви туди й заїдете, та чи вдасться вам звідтіль вибратись», — посміхнувся в душі Раду, а вголос мовив:

— Якщо ви колись вирішите відвідати мою вітчизну, то не пожалкуєте.

— Милий, ти не вважаєш, що між румунами й італійцями є багато спільного?

— Звісно, якщо румуни схожі на нашого приятеля, — відповів Ольсон, мацаючи по кишенях. — Біс забирай! Здається, забув цигарки в купе. Малло, в тебе не знайдеться цигарки?

Та заглянула в сумку:

— Я теж забула.

— Куріть мої,— запропонував Раду.

— Ні, дякую, хоча ваші цигарки й пахучі, але після закуски мені приємно викурити цигарку, до якої звик, — увічливо відмовився Ольсон і, попросивши пробачення, подався в купе.

«Знайшов-таки привід, щоб понишпорити в моїх речах, — подумав Раду, вдаючи, що уважно слухає Маллу. — У всякому разі, коли він полізе до замків, я знатиму». В один із замків він уклав нитку, яка при відкриванні замка обов'язково порветься.

— Ви дуже приємний компаньйон, пане, — всміхнулася Малла.

— Дякую, пані. Мені здається, ви це кажете просто з люб'язності. Я взагалі людина товариська. Ви ж настільки вродлива й мила жінка, що так і хочеться сказати вам щось дуже приємне.

— О, прошу вас ці слова сказати, коли повернеться Йоган.

— Для чого? Щоб викликати в нього ревнощі?

— Ви наївна людина, коли думаєте викликати ревнощі в Йогана.

— Та я б на його Місці…

— Ревнували б мене до когось?

— Будь-який чоловік на його місці був би ревнивим.

— Дурниці. Йоган знає, як я його кохаю.

— Він вас теж любить.

— Він мене обожнює.

— Все ж закоханий чоловік завжди побоюється, що його жінка може стрітись з іншим чоловіком і віддати йому перевагу. Правда, деякі вважають ревнощі зневагою до коханої жінки. Особисто я іншої думки.

Раду хотів дати зрозуміти Маллі, що вона йому подобається і може робити з ним усе, що захоче.

— Захищаючи ревнивців, ви, бува, не маєте на увазі власні справи?

— На місці пана Йогана, я згорів би від ревнощів.

— Йоган якраз не ревнивий, коли б я йому зрадила, він би просто відступився від мене, щоб не вчинити злочину. Так, але ж чому він не несе цигарок?

— Закуріть поки що мої. Гадаю, вони вам сподобаються.

— Дякую.

Запаливши цигарку й міцно затягнувшись, Малла вела далі:

— Бідний Йоган дуже забудькуватий. Оце, мабуть, по дорозі зустрів когось, забалакався, а про нас забув.

— Коли не заперечуєте, щоб залишити вас одну, то я пішов би за вашими цигарками.

— Ви дуже люб'язні, але не треба. Бачите, я ж курю. А потім мені не подобається залишатись тут одній, коли прийшла в товаристві двох мужчин, та й Йоган ось-ось з'явиться. Де це ти так довго ходив?

— Хіба довго? — здивувався Йоган, обертаючись до Раду.

— Пані захотіла курити, і їй видалась надто довгою ваша відсутність.

— Та по дорозі мене зупинив якийсь француз і запитав, чи я не синьйор Ленграж, з яким він колись навчався. Тепер той пан став відомим математиком. Це дуже смішно, бо я ледве знаю таблицю множення.

Незабаром усі троє повернулись у свій вагон. Ольсон здавався ніби чимось засмучений. Проте весь час, походжаючи по коридору, говорив, що у Відні мають зійти й доведеться розлучитись з такою приємною людиною.

Раду хотілося скоріше дізнатися, чи рився він у його речах. Ледь стримувався, щоб не піти в купе й перевірити.

Нарешті у Відні Ольсон із Маллою вийшли з вагона. Ще й на пероні вони висловили жаль з приводу розлуки.

— Ви будете також і в Парижі, пане Баділа?

— Сподіваюся.

— Може, там ще зустрінемось. Ми десь на цьому тижні теж туди прибудемо. Ви в Парижі в якому готелі зупиняєтесь? — в голосі Ольсона відчувалася неприхована іронія.

— Я не бував ніколи в Парижі, тому й не можу сказати, в якому саме готелі доведеться зупинитись.

— А ми завжди зупиняємось в «Рітзі». Було б мило з вашого боку, якби ви теж там зупинилися. Коли ж знайдете інше місце, то ми будемо безмежно раді й вдячні вам, якщо нас відвідаєте або ж подасте про себе вісточку.

Та ось потяг рушив. Раду помахав їм рукою і ввійшов до купе.

«Біс їх знає, чого вони хочуть», — подумав він і взявся оглядати речі. На сумці позначка виявилася незачепленою, зате на валізі контрольна нитка була розірвана. Раду поспішно відімкнув валізу. На речах побачив крихти тютюну, але все було на місці. Мабуть, Ольсон відкрив валізу, але в останню мить відмовився від наміру порпатися в чужих речах. Може, йому перешкодив провідник вагона, а може, помітив обірвану нитку? Нараз Раду здогадався: Ольсон шукав пластмасовий циліндрик, у якому Міка заховала мікрофільм. Він його відразу знайшов під замком, і відпала потреба нишпорити в речах. Раду лише не розумів, чому шпигуни так поспішають. Ольсон міг заволодіти тим мікрофільмом, наприклад, у Берна, де Раду мав намір зупинитися на кілька днів. Дивувало й те, що Ольсон зовсім не поцікавився вмістом дипломатичної сумки. В ній були «документи», які могли зацікавити не лише Ольсона.

Раду цілий тиждень жив у Берні. Зупинившись у «Гранд-отелі», він тільки те й робив, що прогулювався вулицями, чекаючи якихось акцій з боку тих, котрі послали Ольсона і його коханку за мікрофільмом. Досі не міг зрозуміти, чому вони так поспішали з тією плівкою. Очевидно, перед тим, як його вербувати, їм потрібно було ознайомитись з рапортом резидента. Проте минав день за днем, а змін ніяких. Раду бував у музеях, оглядав пам'ятки старовини, як те роблять іноземці. Через два дні він виїхав до Парижа незадоволений і схвильований. Його припущення щодо Ольсона й мікроплівки виявилися помилковими. Отже, якась інша причина змусила шпигунів поспішно заволодіти рапортом резидента. Але яка? Раду охопив неспокій од думки, чи не відмовились вони від наміру його завербувати. Мабуть, докази резидента їх не влаштовували або ж просто йому не довіряли. Можливо, після його від'їзду резидент міг дізнатися, хто він насправді, й попередити своїх хазяїнів. Раду прибув до Парижа без будь-якої пригоди і вже наступного дня став знайомитися з «вічним містом». Минув день, другий, але нічого не сталося. Третього дня він поїхав у Монте-Карло ще більше розчарований. Майже переконаний, що відмовилися вербувати, став серйозно думати про повернення додому. Але саме там, у Монте-Карло, його побоювання розвіялись. Не можна, бувши в Монте-Карло, не відвідати казіно, де кожної ночі втрачають і виграють багатство. Раду спостерігав за грою, але сам не грав, бо не любив безглуздо ризикувати. На зворотному шляху завернув до бару. Вийшов звідти далеко за північ, маючи на думці пройтись до готелю пішки… Недалеко кілька заспаних таксистів чекали клієнтів. У таксистів великих міст виробляється професійна звичка. Коли ти надумав іти пішки, то йди собі, й вони навіть не глянуть у твій бік. Але коли ти стомлений і хочеш їхати, то без твого знаку таксі вмить зупиниться біля тебе. Раду ніяк не міг розгадати тієї шоферської таємниці. Йдучи до готелю, пригадав уважні погляди двох типів у барі, де щойно вій був. Один з них — молодий, другий — літній. Озирнувся. За ним не стежив ніхто. Запаливши цигарку, глибоко засунув руки в кишені штанів і мовчки пішов вулицею. Йому подобались нічні прогулянки, тим більше в чужому місті, над яким пливла тепла ніч. І хоча за кілька метрів хлюпало море, сухий, теплий вітер дихав наче з печі. Раду відчув спрагу і прискорив кроки, щоб швидше дійти до готелю й випити чогось холодного. Раптом за його спиною зупинилася машина. З неї вийшли ті два типи у вечірніх костюмах, яких він бачив у барі, й наблизились впритул.

— Ви пан Баділа? — спитав старший.

— Так. Що вам треба, панове?

— Сідайте в машину і нічого не вигадуйте!

—І не збираюся. Я вас не знаю і не хочу мати з вами ніякої справи.

— Чому ви не хочете бути розсудливим?

Тут Раду відчув під боками дві пістолетні цівки. При інших обставинах Раду не розгубився б. Він був сміливий, і кількома прийомами джіу-джітсу зумів би швидко справитись з напасниками. Проте, зрозумівши, що це те, чого він чекає уже десять днів, нарочито переляканим голосом спитав:

— Що вам треба? Куди ви хочете мене везти?

— Сідайте в машину! Не бійтесь… нічого поганого з вами не станеться.

— Гаразд… Сяду. Але чого вам від мене треба?

Молодший, як видно, не знав румунської мови, бо весь час мовчав, але й у нього урвався терпець. Він грубо штовхнув Раду в машину. Молодший сів за кермо, а старший сів за спиною праворуч.

«Отже, мене викрали, — міркував Раду, скоса поглядаючи на старшого. — Я думав, вони будуть винахідливіші, а все сталось інакше, ніж я передбачав».

— Куди ви мене везете? — спитав згодом, хоча йому було однаково.

— Дізнаєтесь, коли приїдемо. А поки що закуріть цигарку.

— Дякую, я курю свої.

— Цигарки з батьківщини?

— Так. Марка «Снагов».

— Раніше таких не було.

— Так. Закуріть, коли хочете.

— Спасибі. Не відмовлюсь.

Раду простяг старшому цигарку. Той прикурив. Якийсь час курив мовчки.

— Смачна? — спитав Раду, сподіваючись зав'язати розмову і хоч про щось дізнатись.

— Непогана, — відповів старший, — але прошу вас більше нічого мене не питати, бо я не маю права розмовляти з вами.

Раду помітив, що вздовж дороги поблискує море, а з другого боку по узбережжю мелькають дачі. Приблизно через годину машина зупинилася біля однієї з них у темній глибині двору.

— Прошу, виходьте.

Його обвели асфальтованою алеєю довкола вілли. Потім спустились до моря, де була невеличка пристань, об каміння якої хлюпотіли хвилі. Біля пристані на якорі — катер. Піднялися на палубу. Молодий запустив мотор, розвернув катер і помчав у відкрите море. Раду хотів залишитись на палубі, але його попросили спуститись у невеличку, розкішно обставлену каюту. Старий налив собі келих віскі й, навіть не розбавивши водою, випив.

— Не хочете віскі? — підморгнув він полоненому. Тільки-но Раду випив скляночку, як мотор зачмихав і зупинився.

— Ось ми й приїхали. Виходьте.

Катер причалив до борту якоїсь яхти.

— Піднімайтесь на борт! — наказали Раду. Він пішов по трапу першим.

На палубі яхти їх чекав чолов'яга з бакенбардами, одягнений у розкішну ліврею. Такого Раду бачив у якомусь кінофільмі. Вишуканими фразами на кількох мовах він привітав Раду з благополучним прибуттям і запитав, якою мовою той бажає розмовляти.

— Німецькою, — сказав Раду.

— Матиму на увазі, пане. А тепер прошу йти за мною.

Мовчазний шофер кудись зник, а старший супроводжував його. Раду через плече побачив, як він ховав до кишені пістолет.

Лакей, вклонившись, відчинив двері однієї з кают і запросив туди Раду.

— Оце, пане, ваше помешкання.

Каюта мала вигляд розкішного апартаменту. На всю стіну — бібліотека з румунських, французьких та німецьких книг. На одному столику — телевізор з широким екраном, на другому — великий радіоприймач. Стіни прикрашало кілька картин. В одному кутку — буфет з різними напоями, навпроти бібліотеки на стіні вмонтовано кіноекран. Одні двері вели в опочивальню, другі — у ванну кімнату. Все було розраховано на найвибагливіший смак.

— Вам тут буде зручно, — сказав старший, а лакей спитав: — Коли пан бажає вечеряти?

— Скажімо, через півгодини, — замість Раду відповів пірат.

— Добре, пане, — лакей зник за дверима.

Раду глянув йому вслід і ледь стримав усмішку. Лакей був лисий, по обличчю від скронь до підборіддя тяглися сиві бакенбарди, біля лівої ніздрі красувалася велика бородавка з кількома чорними волосинами. Товсті губи, зрізане підборіддя, опуклі очі непевного кольору смішили.

Що за блазень? — спитав Раду нападника.

Це немовля у вашому розпорядженні.

— Його зовуть немовлям? Хто він? Англієць?

— Дитя забуло вже, якої воно нації. Правда, він дуже освічена людина. Коли ви з ним познайомитесь ближче, він сподобається. Дозвольте вас залишити, бо вам треба помитись і переодягнутись. Якщо хочете, повечеряємо разом.

— А якщо ні?

— Все одно. Мені так наказано. В шафі знайдете все необхідне. А поки що до побачення.

Пірат попрямував до дверей, які автоматично перед ним відчинились і автоматично зачинились, коли він вийшов з каюти.

Залишившись на самоті, Раду уважно оглянув каюту.

«За інших обставин непогано було б подорожувати на такому судні», — подумав він. Але судно мало чудернацьку назву «Туман», і стояло не на рейді, а у відкритому морі. Назва судна нагадала йому німецьку яхту «Ніч і туман», якою фашисти вивозили в море людей для винищення. Поки що Раду не хвилювався, хоча події розвивались не так, як він уявляв. Підійшов до дверей, але вони перед ним не відчинилися. Спробував відчинити — не зміг. Якби не бачив, куди зникли ті двоє, то подумав би, що в каюті взагалі немає дверей. Глянув на ілюмінатори. Вони були такі маленькі, що в них могла пролізти хіба тільки дитина.

«Нащось я їм потрібний, і зрештою вони мене звільнять, бо Коли б вони знали справжні мої наміри, то так би зі мною не церемонились», — міркував Раду, йдучи купатись.

Як тільки він вийшов з ванни, до каюти безшумно ввійшов лакей і почав накривати стіл. В нього був такий гордий і незалежний вигляд, як у маршала, котрий обходить ряди своєї гвардії.

— Пан Вал зараз прийде, — повідомив лакей.

— Який пан Вал?

— А той, що привіз вас сюди.

— А ти можеш сказати мені, де я знаходжуся?

— На яхті «Туман», пане.

— Кому вона належить?

— Трестові «Туман», пане.

— Дивна назва… А чим займається цей трест?

— Приватними таємними дослідженнями, пане.

— Ти не можеш точніше сказати, що треба розуміти під приватними таємними дослідженнями?

— Не маю права. Може, вам скаже пан.

Пан Вал не примусив себе довго чекати.

— Запізнився на п'ять хвилин. Прошу пробачити. Звичайно я точний. Сугаре, можеш нести страву, — кивнув лакеєві. Той вклонився і щез за автоматичними дверима.

— Яке вино ви п'єте? — спитав Вал.

— Вип'ю горілки, але, мабуть, у вас її нема.

— На ваше щастя, маємо. Капітан передбачав. До речі, він теж любить горілку, — пан Вал налив у чарки жовтуватої рідини з приємним запахом.

— Хто, ви кажете, передбачив мою схильність до горілки?

— Капітан далекого плавання.

— Власник цього судна?

— Хіба Сугар не казав вам, що яхта належить трестові «Туман»?

— А як прізвище капітана?

— Капітан далекого плавання.

— Та це ж не прізвище.

— Це його прізвище!

— Ви жартуєте.

— Анітрохи, дорогий пане. Це прізвище, під яким його знають усюди.

— Виходить, пан Капітан далекого плавання передбачив мою схильність до горілки?.

— Саме він. Тож піднімемо чарки, пане Баділа! Вітаю вас на яхті!

— Пане Вал, нащо мене сюди привезли?

— Пане Баділа, горілка чудова й достойна всякої похвали. Ми говоритимемо лише про напої. Навіщо псувати апетит розмовами про справи? Після обіду та доброї чарки зможемо й про інше. Згодні?

— Якщо я скажу навпаки, то хіба від того щось зміниться?

— Це мені подобається. Видно, ви людина розсудлива, пане Баділа. Причому це у ваших інтересах.

Вечеря була розкішна. Вал розповідав непристойні анекдоти, від яких Сугар морщився, але той наче його не помічав, а смакував пікантні історійки, яких можна було наслухатись у казіно Монте-Карло. Нарешті повечеряли й мовчки розсілись по кріслах з чарками коньяку в руках. Пан Вал заговорив першим:

— Тепер я готовий вас вислухати, пане Баділа, й по можливості відповісти на запитання, які вас цікавлять.

— На щасливий початок я не сподіваюсь, — нахмурився Раду. — Хочу знати, для чого мене викрали й привезли сюди.

— Облишмо про це.

— Але воно для мене найважливіше.

— Матимете відповідь дещо пізніше й від когось іншого.

— Від кого саме?

— Від Капітана далекого плавання.

— Коли?

— Звісно, не цієї ночі. Мабуть, завтра, а може й післязавтра.

— Якщо не хочете відповідати, то в мене виникає припущення, що…

— Ви не ображайтесь, пане Баділа, але ваше припущення щодо моєї особи мене мало цікавить. Якщо у вас е інші запитання, то я готовий на них відповідати.

— Дещо запитаю. Наприклад, яку продукцію виробляє трест «Туман»?

— Дорогий пане Баділа, про те вам уже казав Сугар.

— Він мені нічого не казав.

— Трест займається приватними таємними розслідуваннями.

—І це ви вважаєте за відповідь?

— Мене неприємно вражає ваша наївність.

— Допоможіть мені зрозуміти.

— Тут поєднується дуже багато справ, від найпростіших до найскладніших. Наприклад, одна з найпростіших: нам треба довести, що пан ікс чи пані ігрек в домашньому побуті оскверняють святі канони церкви.

— Чи не можете ви мені навести якусь складнішу справу?

— Обійдемо це питання.

— Мене вкрадено для простої чи складної справи?

— Обійдемо й це питання. Ви у свій час отримаєте відповідь від Капітана далекого плавання.

— Тоді ще одне запитання: якій нації належить трест «Туман»? За назвою «Nebel» схоже, що він повинен бути німецьким?

— Це інтернаціональна організація.

— Гаразд, але ж повинен він мати якесь пристановище? Кожен трест повинен бути в якійсь країні.

— Трест ніде не зареєстровано, а пристановище він має, скажімо, на «Тумані-1».

— Це яхта, на якій ми знаходимось?

— Ні, ця яхта — «Туман-2».

— Так, але ж цьому «Туманові» необхідно плавати під якимось прапором.

— Авжеж. Він плаває під прапором тієї країни, яка майже не має власного флоту й наймає судна за відповідну плату. Врахуйте, ті країни платять мито менше за наймане судно, ніж за своє власне.

— Які ж це країни?

— Та багато їх — різні дрібненькі держави.

— А викрадення людей теж входить у методи роботи цього тресту?

— Щоб досягти мети, трест використовує всі доступні йому засоби.

— Навіть злочин?

— Злочин? Люди можуть зникати. Коли зникне якась людина — це ще не означає, що її вбили.

— А як розуміти моє зникнення?

— Ви не зникли. Просто поїхали прогулятися на кілька днів у Північну Францію, притому особисто про це повідомили власника готелю. До речі, за вами зберігається номер у готелі до вашого повернення.

— Невже ви гадаєте, що власник готелю повірить у телефонну розмову? В нього може виникнути підозра щодо мого імені, й тоді…

— Для цього у власника готелю не буде причин, дорогий пане Баділа. Ви заплатили за номер наперед за весь час вашої відсутності.

— Виходить, за мене платив трест «Туман»?

— Трест не зважає на витрати, дорогий пане, тому й добивається успіхів у всьому.

В цю мить відчинились двері, й на порозі каюти з'явилась жінка у мундирі морського офіцера.

— Яка несподіванка! Капітан яхти «Туман-2» удостоїв нас честі своїм візитом, — зрадів пан Вал. — Дорога міс Голлу, це наш гість, пан Баділа.

— Вітаю вас із щасливим прибуттям на мій корабель, пане, — сказала жінка французькою мовою.

— Пан Баділа краще володіє німецькою мовою.

— Дуже добре, тоді ми розмовлятимемо по-німецьки, мені все одно. То як ви себе почуваєте на моєму кораблі?

— Ви, фрейлейн… Капітан далекого плавання?

— Я? Ні, звідки ви взяли?

— Ви ж казали… — звернувся до Вала Раду.

— Та ви плутаєте, пане Баділа. Капітан далекого плавання не командує яхтою «Туман-2». Він — головний директор нашого тресту.

— Ви мене з ним випадково сплутали, — засміялася міс Голлу, — і не відповіли, як ви себе почуваєте на моєму кораблі.

— Коли не брати до уваги мій приїзд сюди не з власної волі, то можна сказати — чудово, міс. Проте з нетерпінням чекаю, коли зможу виїхати звідси.

— Розумію… Але запевняю, коли ви звикнете до корабля, то, їй-богу, почуватимете себе непогано, — усміхнулася міс Голлу.

— На жаль, міс Голлу, пан Баділа залишить ваш корабель ще до того часу, коли почне звикати, — сказав Раду.

— Господи, яка я безталанна, — скривилася Голлу, — і чомусь завжди помиляюся. Мені здавалось, що ви пробудете на кораблі хтозна-скільки. Але при ситуації, в якій ви перебуваєте… Ой, здається, знову кажу дурниці.. Правда ж, Вале?

— Дорога міс Голлу, така ваша доля: кожного разу казати ті речі, про які слід мовчати, але ви це робите досить мило, й ніхто на вас не ображається,

— Справді? І ви, пане, теж вважаєте, що я приваблива? — звернулася вона до Раду.

— Міс Голлу, — мовив той, бажаючи зробити її приємність, — у всьому світі дуже мало знайдеться таких гарних жінок, як ви.

— Як це мило з вашого боку, пане!.. — Потім мовила до Вала: — Ви не дасте мені щось випити?

— Що ви бажаєте, міс Голлу?

— А ви що п'єте?

— Коньяк.

— Я, мабуть, вип'ю зараз коктейль, який сама приготую.

Міс пройшла до буфета і з спритністю досвідченого бармена приготувала собі напій.

— Боже, яка нудьга!.. А вам легка музика подобається? — І не дочекавшись відповіді, ввімкнула радіоприймач. Залунала мелодія танцювальної музики.

— Пане Баділа, чи не хочете мене запросити на танець?

— Міс Голлу, в іншому місці мені було б дуже приємно з вами потанцювати, а тут я полонений, і мені зовсім не до танців.

— Полонений, прийнятий з такими почестями… Ви відчуваєте нашу приязнь?

— До того, поки не дізнаюся ціни, яку повинен платити за вашу приязнь, я не можу шанувати вашої в'язниці.

— Ой, який невдячний!.. Що ж мені робити? З ким потанцювати? Вал навіть ніг не може переставляти. В танцях він жахливий неук. Прошу, потанцюйте зі мною, хоч один раз.

Вони почали танцювати.

Вал стежив за ними, й щаслива усмішка розквітала на його обличчі, наче в батька, який спостерігав перший вихід своєї доньки на бал. Правда, він міг усміхатись і з інших причин, хоч таки був обдурений. Вважав, що все йде по заздалегідь наміченому плану. Навіть оці відвідини міс Голлу були однією із ланок того плану.

Раду було приємно кружляти в танці. Міс Голлу мала таке гнучке тіло, що кортіло стиснути її в обіймах.

— Ти не уявляєш, Вале, як він майстерно танцює,— похвалила міс Голлу, коли скінчився танець. — Хтось мені казав, що молодь у Румунії… Чи не ти, Вале?

— Міс Голлу, я глибоко ображений, коли чую таке. Ти про мене поганої думки.

— Хтось усе-таки казав. Пане, за такий танець я приготую вам коктейль. Тільки, коли не хочете, не пийте, бо я не люблю п'яних мужчин.

— Міс Голлу, від одного келиха я не п'янію.

Напій вогнем розлився по жилах. На душі стало легко, й весело. Захотілося співати, танцювати, освідчитись міс Голлу в коханні. Навіть на пана Вала вже не так сердився.

— Міс Голлу, хочете ще потанцювати?

— З великим задоволенням. Танцюючи, Раду спитав:

— За прізвищем ви англійка, так?

— Я та, якою здаюсь. Це вже така доля людини — бути тим, ким. вона здається, а не тим, хто вона є насправді. Хіба для вас не все одно, хто я?

— Міс Голлу, чи в Англії є ще хоч одна така вродлива жінка, як ви?

— По всьому світі є багато жінок вродливіших від мене.

— Неправда, міс Голлу, красивішої від вас нема ніде! Хіба може ще чогось бажати чоловік, якого ви кохаєте!

— Смішно, пане, вас слухати. Я нікого не кохаю й ніколи не кохала. Любов — вигадка поетів. Найсмішнішим серед них був Шекспір, який написав ідіотський твір «Ромео й Джульєтта».

— Неправда, міс Голлу. Якби мене хоч трошки покохала така жінка, я був би навіки щасливий. Але клянусь, я й так щасливий, танцюючи з вами.

Раду хотілося говорити що-небудь, аби не мовчати.

— Ой, це смішно й дико.

Вона вирвалася з його обіймів і, впавши на крісло, залилась дзвінким сміхом.

— Міс Голлу, — мовив Вал, — здається, нам пора йти. Пан Баділа стомився.

— Ви стомилися? — спитала міс Голлу.

Раду чомусь не зміг вимовити й слова, тільки ствердно кивнув. Все тіло розм'якло, не хотілося й рота розтулити. Раптом його охопила огида до міс Голлу, до пана Вала, який під час танцю все посміхався.

— Ми йдемо. На добраніч. Сподіваюсь, ви добре відпочинете на моєму кораблі,— сказала міс Голлу.

Перед ними автоматично відчинилися двері. «Треба спати, негайно спати. Та бридка міс Голлу чимось мене напоїла».

Він не сп'янів, думки були чіткими. Але в душі був якийсь невимовний сум, хотілося битися головою об стіни. Ледве вистачило сили роздягтися. Простягшись у ліжку, помітив крізь відхилені двері у другій кімнаті кіноекран.

«Якщо вони знімають кінофільм, то хай знімають мене в ліжку», — подумав Раду, засинаючи.

Прокинувся пізно. В голові гуло й відчувалася така втома, наче він зовсім не спав.

Холодний душ освіжив, поступово розвіялася втома. Як тільки вийшов з ванни, зразу з'явився Сугар зі сніданком.

— Доброго ранку. Здається, ви гарно відпочили. Виглядаєте свіжим.

Раду не відповів нічого, йому наче зціпило щелепи. На душі було тяжко. На нього несподівано наринули сумні спогади. Пригадався товариш, убитий кулею диверсанта, потім солдат, який підняв роту в атаку, але великий осколок міни відтяв йому голову. Знову через стільки років переживав ту мить, коли при світлі кишенькового ліхтарика впізнавав свого вбитого батька. Наче прокинувшись, ледь чутно став насвистувати похоронний марш з Третьої симфонії Бетховена.

«Сам собі граю за упокій», — тяжко зітхнув він. Чомусь спало на думку, що має померти. Як помре — було все одно. Крім неясного жалю до самого себе, більше нічого не відчував. Хотілося швидше якогось кінця.

З великим зусиллям підвівся й став прогулюватися по каюті. Зробилося ніби легше.

«Це вороги вчинили зі мною такий жарт. Невже лише через те, що я видаю себе за працівника Міністерства закордонних справ, привезли мене на цю яхту? А може, це якийсь новий метод вербування? Спершу отрутою пригнітити волю, а потім… Та хтозна, чим таке кінчається… Може, винайдено вже щось краще за «детектор брехні». Правда, той апарат не вартий нічого, коли людина має силу волі, витримку, вірить у свою правоту. Але, як видно, той бісів пан Вал і Голлу не марнували часу, атакували з першого вечора…»

Тільки сів у крісло — наче кудись провалився. Зразу ж побачив перед собою те, про що думав перед цим. Ним оволодів якийсь дивний сон. У тому сні головні ролі грали він і міс Голлу. Вона почала роздягатися. Він і міс Голлу…

— Обід подано, пане.

— Ти щось сказав, Сугаре?

— Кажу, обід подано.

— Гаразд… Я не голодний, але спробую їсти.

— На вашому місці я зробив би так само.

— Я один обідатиму, Сугаре?

— Самі пообідаєте, пане.

— А пан Вал хіба не прийде підтримати мені компанію?

— Пана Вала нема на яхті.

— Мені необхідно з ним поговорити.

— Коли повернеться, я йому скажу.

— А хіба він швидко повернеться?

— Мушу вас, пане, засмутити, але до завтра його не буде.

— Капітан далекого плавання уже повернувся?

— Я глибоко засмучений, але не можу вас нічим утішити. Капітан далекого плавання теж відсутній. На яхті лише екіпаж і… міс Голлу. Сугар із його звичкою розмовляти був настільки кумедним, що на нього навіть не можна було сердитись.

— Сугар, коли скінчиться оце свинство?

— Звичайно, не дуже приємно їсти одному, — вдав лакей, наче не зрозумів запитання. — Я, коли сам їм, теж не маю апетиту. Може покликати міс Голлу?

— Не до лиця тобі, Сугаре, корчити дурня. Не хочу її бачити! Скажи, чи є тут, на яхті, хоч одна порядна людина?

Сугар мовчки знизав плечима й зник.

Потім Раду впав у якесь забуття. Здається, відчинилися двері, і з'явилася міс Голлу, ще краща, привабливіша, ніж минулого разу.

Потім усе змішалось, мов у калейдоскопі.

Коли опритомнів, почало смеркати. Якісь розкуйовджені тіні заповнювали каюту, пропливали на кіноекрані.

«Ось іще минув один день…» — промимрив Раду, намагаючись підвестись із стільця. Марні зусилля. За мить знову поринув у невідомість, у якийсь сон. Наче приходив Сугар, приносив їжу, а він кидав за ним посудом, лаявся. Наче міс Голлу просила його випити з нею коктейль, а коли відмовився, напилася сама й танцювала до безтями твіст під модну пісеньку «Моє серце, як м'яч», потім стала роздягатись… Чи то був сон, чи дійсність? Він і міс Голлу… Міс Голлу і він… Здавалося, для нього перестав існувати час. Власне, не міг збагнути, що з ним діється. Головне, не знав, чи він у сні, чи в дійсності. Його мало турбувало, що не було Вала, Капітана далекого плавання, і навіть власне становище.

Лише на третій день Раду випала нагода побачити Капітана далекого плавання. Тільки тоді він мовби прокинувся. В голові прояснилось. Зовсім не почував себе виснаженим. Легко підвівся з ліжка, вмився, одягся й навіть почав насвистувати якусь мелодію. Захотілося їсти. Чекаючи Сугара, відчинив ілюмінатор. До каюти ввірвався солоний морський вітер. Сонце поволі опускалось за далекий обрій. Яхта злегка погойдувалася на хвилях. Звернув увагу на те, що була вона у відкритому морі й рухалась із середньою швидкістю в невідомому напрямі. Куди його везуть? Скільки часу він був непритомний?.. «Здається, аж тут мені кінець…»

Несподівано за спиною почув голос:

— Доброго вечора, пане Баділа!

Озирнувся. За кілька кроків стояв дуже високий чоловік, худий, з потворним обличчям. Ніс, наче дзьоб у сови, гостре підборіддя, гострі вилиці, миготливі водянистого кольору очиці. Лиса голова, схожа на диню, блищала, як більярдна куля. На потилиці стирчали рештки сивого волосся. Над очима стовбурчились сиві, як і вуса, острішки брів. Незнайомий був одягнений у бездоганний вечірній костюм, його негарний вид компенсувався великою фізичною силою, хоч той чоловік був років шістдесяти п'яти. Раду ледве зумів приховати подив:

— Доброго вечора й вам.

— Я засмучений, примусивши вас три дні нудьгувати на кораблі, але повірте, довелось відлучитись у дуже важливих і невідкладних справах.

Усміхаючись, він простяг руку. Велетень не вважав за потрібне відрекомендуватись, тому Раду навмисне спитав:

— Ви Капітан далекого плавання?

— Так мене зовуть. А ви дуже нудьгували ці дні? Велетень обережно сів у крісло, яке затріщало під його вагою.

— А ви як гадаєте? — спохмурнів Раду.

— Не думаю. В компанії з міс Голлу жоден мужчина не зможе нудьгувати. Хто ви, пане Баділа?

— Вам хочеться пожартувати? Ви ж знаєте моє прізвище. Чи, може, ваші посильні, пан Вал і той другий, викрали мене помилково?

— Хто ви?

«Або я говорив не так, або він має якусь підозру. Чи він, і мене впізнав? — захвилювався Раду. — Коли його не попередили з Румунії, то чи може йому спасти на думку, що п'ятнадцятирічний хлопчина, якого він знав двадцять сім років тому, став майором державної безпеки?»

— Коли не знаєте, хто я, то для чого посилати своїх людей, щоб мене викрали, й навіщо ваші люди нишпорили в моїх речах у поїзді?

Велетень мовчки смоктав сигару, не дивлячись у його бік. Мабуть, про щось напружено думав.

— Звідки вам відомо, що мої люди цікавилися вашим багажем? Не уявляю, щоб вони так погано й грубо працювали.

— Не можу оцінити їхнього професіонального вміння, проте вони виявились не дуже уважними.

— Чи не пропало у вас щось після того?

— Мій скромний багаж службовця не міг являти особливого інтересу для підісланих вами людей. Йоган Ольсон і його вродлива коханка Малла, по-моєму, не дуже цікавились грішми. Все ж вони чомусь лізли до моїх особистих речей, а не до сумки дипкур'єра.

Отже, до вашої сумки дипкур'єра ніхто не-лазив?

— Ні.

— Це правда. Вашої сумки ніхто не відкривав. Люди працювали згідно з інструкцією.

— Скажіть, чому ви тримаєте мене на цій яхті?

— Пане Баділа, тут лише я можу ставити запитання, а не ви. Мене цікавить робота моїх людей, де б вони не працювали. Відповідайте зі всіма подробицями. Згода?

— Авжеж, — буркнув Раду.

— Отже, він назвав себе Йоганом Ольсоном, а вона як?

— Малла.

— Малла — це ім'я, а прізвище?

— Прізвища не називала.

— Вона видалася вам вродливою?

— Навіщо запитуєте? Невже знайдеться хоч один мужчина, якого не зачарувала б її врода?

— Ви помітили в ній щось особливе?

— Хоч вона й негідниця, але може легко завоювати довір'я у телепнів.

— А він яке враження справив на вас?

— Не знаю, що й сказати. Ольсон — цікава, добре вихована людина. А взагалі обоє вони виглядають химерними, дивакуватими.

— Останнє запитання, пане Баділа, яке вимагатиме від вас особливих подробиць: мені хочеться знати, як саме ви познайомились, як розвивалися події з першої хвилини й до останньої, коли ви розлучилися. Здається, вони раніше від вас зійшли з поїзда?

— Так, вони зійшли у Відні, а я — в Берні.

— Слухаю вас, пане Баділа. Тільки прошу з подробицями, якнайбільше подробиць…

— Оце й усе? — спитав шеф тресту, коли Раду замовк.

— Все. А як ви оцінюєте їхню роботу?

— Посередньо. Це оцінка, яку вони заслужили.

— Чому так? — спитав Раду більше з професіональної цікавості.

— З чого ви зробили висновок, що вони порпались у вашій валізі? Чому саме вони, а не хтось інший?

— Бо лише тоді, коли я пішов з ними у вагон-ресторан, мої речі залишались без нагляду.

— Бачите, оце їхня невмілість. Ви відразу зрозуміли, що, крім них, ніхто не міг лазити до ваших речей.

— Пане… Чому ви зветесь Капітан далекого плавання?

— Так мене називають. Взагалі в мене дуже багато прізвищ. За життя я мав їх аж сорок вісім.

—І ви всі їх пам'ятаєте?

— Майже всі, навіть ті, від яких відмовився. Наприклад, у Румунії мене звали колись Шункеріке.

«Знаю. Дядько Шункеріке — друг дітей. Тебе я відразу впізнав… А ось ти мене не впізнаєш. Це й не дивно, хоча я колись врятував тобі життя. Але ж минуло вже стільки років. Звідки тобі пам'ятати того хлопчину?»

— Шункеріке? — роблено здивувався Раду. — Яке ж це прізвище, скоріше всього це прізвисько.

— Прізвище, прізвисько… Яке це має значення? Все-таки ви маєте велике щастя, пане Баділа, що ви румун.

— Чому?

— Бо ви румун. Як у нас ведеться, то не я особисто займаюсь тими, що потрапляють у наші руки. Маю інші, важливіші справи.

— Отже, для мене ви зробили виняток?

— Так.

— Чому ж?

— Ви румун, а я теж народився в Румунії і колись там чудово пожив.

— То ви перебіжчик? — наївно спитав Раду.

— Я виїхав з Румунії тоді, коли такого слова ще не було.

— Не знаю, коли цей факт, пане…

— Можете звати мене — Шункеріке.

— Не знаю, пане Шункеріке, чи та милість матиме і надалі для мене якесь значення.

— Пане Баділа, я звик, щоб мені відплачували за мою увагу.

— Отже, я теж повинен платити?

— На жаль, так, пане Баділа.

— Доведеться вас розчарувати. Я зовсім не схильний ні до якої плати, пане Шункеріке.

— Це ми ще побачимо. Сподіваюся, ви хоч трохи здогадуєтесь, чому вас привезли на яхту?

— Коли я працюю в Міністерстві закордонних справ, то було б дивно, коли б я не здогадався.

— Правильно, пане Баділа. Ви нам дуже потрібні.

— Поясніть детальніше, кому цікава моя робота, точніше, яка держава нею цікавиться.

— Ніяких держав. Ви потрібні тресту «Туман».

— Мені казали про діяльність вашого тресту, що він займається «приватними таємними розслідуваннями».

— Вам сказали істину.

— Як же треба розуміти оті «приватні таємні розслідування»?

— У вас є хоч невеличка фантазія, пане Баділа?

— Припустімо, що так.

— Якою б ваша фантазія не була, ви не зможете собі уявити й десятої долі тих справ, якими займається наш трест.

— Наскільки я зрозумів, то у сферу «приватних таємних досліджень» входить і шпигунство.

— Ви не помилились.

— Отже, мене викрали з метою примусити шпигувати на користь тресту «Туман».

— Вгадали, пане Баділа. Але запевняю, це така професія, як і всяка інша. Правда, вона пов'язана з багатьма небезпеками, особливо в якійсь комуністичній країні, зате добре оплачується.

— Гаразд, але ж ваш трест повинен працювати в інтересах якоїсь держави. Хотів би знати, якої саме.

— Глибоко помиляєтесь, пане. Ніякій державі ми не служимо. Єдина наша мета — вигода. Трест здобуває приватні інформації й продає тому, хто найбільше платить. Інформація, пане Баділа, — це такий самий крам, як і всякі інші, й за певних умов цінується дорожче, ніж золото.

Як приватне підприємство, ми володіємо найбільшими прибутками, бо в нашого краму нема браку. Адже найпростіша інформація має певну ціну, треба лише вміти знайти на неї покупця. В цьому й полягає заслуга нашого тресту. Насамперед треба дізнатися, кому потрібна та чи інша інформація, й вигідно її продати. Наш трест, пане Баділа — величезне підприємство з величезним капіталом. Це дозволяє нам по-королівськи платити тим, хто погоджується працювати для нас. Яка у вас місячна заробітна плата?

— Трохи більше двох тисяч леїв.

— Це до смішного мізерна сума. Якщо ви погодитесь працювати для нас — матимете щомісяця втричі більше.

— Пане Шункеріке, я не продаюсь і своєю совістю не торгую! — вдавано сердито вигукнув Раду.

— Не поспішайте відмовлятися, бо не знаєте, яку ціну ми хочемо заплатити за вашу совість. Передусім ви повинні знати, чого ми від вас хочемо. По суті, майже нічого, пане Баділа.

— Для зради це не має значення.

— Дорогий пане Баділа, я знаю: там, у вас на сході, пишномовність у великій шані. Я набагато старіший від вас, звідав більше, тому по-дружньому раджу облишити порожню балаканину. Ви, комуністи, користуєтесь діалектикою тільки теоретично. Чому ж ви не спробуєте судити діалектику? Якби спробували, то побачили б, наскільки умовним є поняття зради. Проте я не хочу втягати вас у розмову на тему діалектики й зради. Знаєте чому? Бо люди не звикли міняти погляди через теорію. Тут більшу роль відіграють гроші. Це є найпевніший метод переконання. Ви що будете пити? — підійшовши до буфета, спитав Шункеріке.

— Нічого.

— Вас часто посилають за кордон?

— Коли це необхідно. В усякому разі, не я вирішую цю справу.

— Це ми самі знаємо. Вас уже кудись посилали?

— Ні.

— А до кінця року ще можуть кудись послати?

— Все можливо.

— Ось і настав час сказати, чого власне ми від вас вимагаємо. Ми хочемо, щоб тоді, коли ви знову поїдете за кордон, привезли сюди конверт чи щось подібне, який вам вручить одна особа. Ви повинні зробити так, щоб ніхто не виявив того матеріалу, який буде вкладено у ваш багаж напередодні від'їзду. Оце й усе, пане Баділа. Як бачите, ми не просимо у вас копій тих документів, що ви їх перевозите, як дипломатичний кур'єр, копій документів з архіву міністерства, де ви працюєте, хоч вони й мають для нас інтерес. Лише погодьтеся бути іноді й нашим кур'єром. Гонорар заплатимо, який скажете. Вважайте, мова йде не про постійне співробітництво, а лише про окремі випадки. Звичайно, вашому бажанню співробітничати з нашим трестом постійно ми були б дуже раді.

— Мене зовсім не цікавлять ваші пропозиції. Рішуче протестую проти мого ув'язнення і вимагаю негайно мене звільнити! Я вам казав і ще раз повторюю: я ненавиджу зрадників!

— Годі! Ви знову вдались до пишномовства. Виходить, мені не пощастило вас переконати.

—І не пощастить!

— Отже, ви горите бажанням нас залишити?

— Негайно!

— Дуже добре. Зараз накажу.

Шункеріке натиснув кнопку дзвінка, і в дверях з'явився Сугар.

— Пан Вал на борту? — спитав Шункеріке.

— Так, пане.

— Передай йому мій наказ: хай приготується супроводити пана Баділа. Міс Голлу накажи приготувати катер.

— Слухаю, пане.

— Ви задоволені, пане Баділа? — повернувся Шункеріке до Раду.

— Дякую, пане Шункеріке, — відповів той дуже розчарований, що його насправді звільнять. Тоді так ретельно обдумані плани полетять шкереберть. Вся надія була на те, що Шункеріке так легко не відмовиться від наміру завербувати його. Мабуть, це якийсь черговий трюк.

— Через чверть години ви зможете їхати. Пан Вал, якому випала честь доставити вас на корабель, відвезе на берег. Однак гадаю, ви не заперечуватимете, коли перед тим, як залишити палубу, зробите для мене приємність — проглянете разом зі мною невеличкий кінофільм. Це займе не більше десяти хвилин.

— Якщо мова лише про десять хвилин…

— Дякую вам, пане Баділа, — глумливо проказав Шункеріке. Він поставив на стіл келих, сів у крісло.

Світло погасло, й на екрані заворушилися постать Раду і міс Голлу на першому плані. Оператор надає йому перевагу. Хоче підкреслити його неохайність. Краватка з'їхала вбік, носовичок на дві третини висунувся з нагрудної кишені. Запонки на рукавах пообвисали. Штани попіднімалися вище кісточок. Оператор явно смакує деталі. Скуйовджене волосся. Він у доброму гуморі — дурнувато посміхається. В правій руці тримає келих з коктейлем. Лівою обіймає міс Голлу, яка любовно схилила голову йому на плече. Міс Голлу в непристойній позі розвалилась у кріслі з келихом в руці. Він цокається з нею. Дзвенять келихи. Отже, то був не сон… Але коли? Коли? Першого вечора? Мабуть, саме тоді. З усього баченого на екрані він мало що пам'ятає…

Перед таким «компрометуючим» документом він повинен погодиться з Шункеріке, бо відмова зруйнує все.

Тільки спалахнуло світло, Шункеріке ввічливо спитав:

— Сподобалось?

Замість того щоб відповісти, Раду схопився за голову:

— Невже я міг скотитись до такого?

— Нащо лицемірити, пане Баділа? Хіба це неприємно? Пізніше, коли згадаєте цю невеличку розвагу з міс Голлу, то, їй-богу, жалітимете, що не були на яхті довше.

— Це підло! Це шантаж!

— Дорогий пане Баділа, такі слова викликають у мене нудоту, не вживайте їх. Це — спроба допомогти вам зрозуміти власну вигоду. Плівка може потрапити туди, де ви працюєте. Вважаю, що «товаришів» з відділу кадрів зацікавлять не так ваші залицяння до міс Голлу, як сцена підпису вами однієї квитанції, а перед вами купа грошей…

— Це брехня! Я не підписував квитанції й не отримував ніяких грошей!

— Невже? Ви отримали п'ятнадцять тисяч франків і дали розписку. Гадаєте, як при вас нема грошей, то ви нічого не підписували? Ви ж їх самі подарували нашому повару, коли дізналися про його хвору дружину та двох паралізованих дітей.

Шункеріке брехав. Якби Раду попросив показати розписку, то поставив би його в незручне становище.

— Ви надто вольова людина, пане Баділа, мені такі подобаються. Проте дам вам невеличку пораду. Треба завжди добре мізкувати, щоб виплутатися з біди, бо колись попадете в скрутне становище…

— Скрутніше, ніж зараз, знайти важко, — сказав Раду, вдаючи зляканого.

— Як ви можете називати таку ситуацію скрутним становищем? Це для вас велике щастя. Добре поміркувавши, ви будете вдячні нашому тресту. Отже, пане Баділа, ви, певне, пристаєте на нашу пропозицію?

— Що ж мені ще робити?

— Детальні інструкції дістанете пізніше. Поки що підпишіть це зобов’язання. Проста формальність. Все-таки нам теж необхідно застосувати заходи для власної безпеки. На випадок, якщо ви колись передумаєте… Ви вибираєте постійне співробітництво чи тимчасове, лиш на один раз?

— Обмежимось одним завданням.

На пероні його чекала Міка. Як тільки він вийшов з вагона, Міка кинулася назустріч з розкритими обіймами. «Поцілунок Іуди», — подумав Раду.

— З щасливим поверненням, Дане! Коли б ти знав, як я нудьгувала без тебе!

— А де ж Васіле? Ти не повідомила його про мій приїзд?

— То такий ледацюга… Хоч би раз подзвонив…

— Не треба про нього погано думати. Він великий боягуз і лякається жінок.

— Мамин синочок.

Міка просилася допомогти розпакувати речі. Довелося погодитись. Але через півгодини Раду відправив її додому, бо, мовляв, має негайно готуватись до рапорту. Раду не обдурив. Він справді мав намір дещо записати, матеріалу було багато.

Шункеріке попросив його залишитись ще на добу для ознайомлення з інструкціями. Та справжня причина була інша. Яка — Раду не знав. Можливо, яхта була далеко в морі…

Ввечері Шункеріке влаштував у кают-компанії прийом на його честь. З'явилися пан Вал і міс Голлу. І коли Вал та сам Шункеріке проголошували за Раду тости, міс Голлу не звертала на нього жодної уваги.

Перед прийомом Шункеріке запросив Раду до себе в каюту.

— Хочу дати вам деякі настанови.

Після пустеньких розмов Шункеріке спитав:

— Пане Баділа, ви маєте авторучку?

— Звісно, маю.

— Можна її побачити?

Раду показав.

Шункеріке покрутив її в руках.

— Подаруйте мені на згадку.

— Якщо вам подобається…

— Дякую. Взамін прийміть від мене ось цю, — він дістав з шухляди новеньку. — Таку маю звичку: кожного разу, коли вдається придбати нового друга для нашого тресту, стараюся дістати від нього пам'ятку — авторучку.

— Мабуть, маєте вже солідну колекцію? — посміхнувся Раду.

— Ви вгадали. І знаєте, звідки в мене таке захоплення колекціонуванням авторучок?

— Признаюся, тільки зараз, коли ви запитали, мене зацікавило.

— Кожна ручка з моєї колекції має певну ціну. Здебільшого тільки дуже не оригінальні люди колекціонують нічого не варті речі, наприклад сірникові коробки, етикетки від сигарет. Я не така дріб'язкова людина. Мене цікавлять речі, які колись матимуть певну цінність. Припустімо, що одна з авторучок з моєї колекції належить знаменитій особі, про яку ні газети, ні журнали нічого не пишуть. Правда, не всі ті, котрі збирають інформацію, піднімаються до слави Мата Харі чи Фрейлейн Доктор.

— Не розумію, чому моя авторучка має фігурувати у вашій «знаменитій» колекції.

— Поки що ваше прізвище ні мені, ні комусь іншому нічого не говорить, але воно обіцяюче. Не завтра-післязавтра воно може вимовлятися з пошаною серед тих, котрі працюють у небезпечній професії.

— Можу вас відразу запевнити, мій подарунок не дасть вам нічого, викидайте його геть! Тільки в безвихідному становищі я погодився один раз зробити послугу вашому тресту.

— Не маю звички когось умовляти, — скривився Шункеріке, — ходімо краще вечеряти. Нас там чекають.

Під час прийому Раду поводився так, як смертник перед стратою. Пан Вал співчутливо казав:

— Не журіться, звикнете, хоч ви й дуже упереджені.

— Любов до вітчизни — не упередження, а переконання.

— Всі ми любимо вітчизну — кожен свою.

— Вас це не стосується.

— Чому?

— По вимові чую, що ви народилися румуном, і тільки..

— Пане Баділа, я вже забув, ким народився.

Страждання, яке відчувалось у постаті Раду, могло обманути досвідченішого вовка, ніж пан Вал.

Наступного дня Вал відвіз його до міста. Провів до готелю й разом увійшов у номер. Раду при ньому мав переконатися, що під час його відсутності ніхто не торкався до речей.

— Як бачите, ніхто нічого не чіпав.

— Гм… Здається, так.

— Розумієте, ми могли поцікавитись…

— Мене навіть дивує…

— Пане Баділа, трест «Туман» — величезне підприємство, і ви ніколи цього не забувайте. Воно вам пригодиться в майбутньому. Щиро бажаю успіху. На прощання пригостіть мене чаркою коньяку.

Спершу Раду хотів йому відмовити, але потім згодився. Серед інших покидьків Вал здавався найрозсудливішим. За чаркою він виказав ще деякі дані про діяльність тресту «Туман».

З Монте-Карло, щоб не викликати підозри, Раду продовжував маршрут, подорожі за таким планом, як повідомив Міці. З кожного міста не забував посилати їй ілюстровані листівки. Швидкий поїзд мчав його додому. І неждано він знову зустрів Йогана Ольсона. Той досить вміло розіграв сцену їх випадкової зустрічі. Раду — не гірше.

— О, який незвичайний випадок, пане Баділа!

— Який щасливий збіг, принаймні для мене, пане Ольсон!

— Несподіваний і щасливий. Я всього міг чекати, але нашої зустрічі…

«Для чого його знову послав Шункеріке? Чому Ольсон зі всіх сил намагається мене переконати у випадковості зустрічі? Після того як Шункеріке мене «завербував», його вчинок незрозумілий. Поки не дізнаюсь, у чому справа, буду цьому Ольсону підспівувати».

— То ви куди прямуєте, пане Ольсон?

— Уявіть собі, знову до Відня. А ви?

— Я повертаюсь додому. Ви знаєте, я в Парижі не розшукав готелю «Рітза», бо був там недовго.

— Якби й шукали, то не знайшли б. Після того як ми розпрощались, я з Відня літаком відправився в Данію.

Тут Ольсон розповів йому химерну історію про подорож у якесь село тієї країни, де він нібито знайшов «незаперечні докази» свого проживання й смерті десь у чотирнадцятому столітті.

— Пробачте за нескромність, пане Ольсон, але чому це пані Малла не з вами?

— Малла теж їде в цьому поїзді, тільки в іншому вагоні. Ми з нею посварились. І знаєте через що? Через мій сон. Якось мені приснилося, ніби Малла вже жила раз на світі, і в тому попередньому житті вона звалась Лукреція Борджія. Коли я розповів їй сон, вона, дурна, заявила, що мені вкрай необхідно піти до лікаря-психіатра. Звичайно, я й чути не хотів про щось подібне. Замість того я запропонував їй сісти в літак, полетіти в Італію і на місці пересвідчитись.

— Пробачте… Але мені незрозуміло, як це пересвідчитись на місці.

— Дуже просто. Я хотів їй показати портрет Лукреції Борджія.

— Ви колись бачили той портрет?

— Ніколи. Мені особисто ніяких доказів не треба. Я уві сні бачив Лукрецію Борджія і відразу звернув увагу на разючу схожість Малли з донькою папи Олександра VI. Отож повіз Маллу в Рим, і вона пересвідчилась. На жаль, я мав лише неприємність. Уявіть собі, тепер Малла впевнена не тільки в фізичній схожості з Лукрецією, а також і в духовній. Їй хочеться всіляких небезпек, бо вона вважає, що унаслідувала душу Лукреції, про яку наклепники розповсюджували плітки, ніби та вміло користувалася кинджалом і отрутою. Більше, того, після мого відкриття в Малли виникло нестримне бажання вчинити злочин, когось убити. Каже, що я буду її першою жертвою.

— Чому саме ви?

— Дуже просто. Ми завжди поруч, і навіщо їй ще когось шукати? Ми вирішили з профілактичною метою розлучитися. Чи не зробите мені послугу, пане Баділа?

— Якщо зможу…

— Підіть до Малли, вона в сусідньому вагоні. Хочу знати, як вона себе почуває, чи не потребує чогось, їй теж буде приємно вас побачити.

Раду зрозумів балаканину Ольсона, як хитрий маневр, зрозумів його мету, тому спокійно пішов розважати Маллу. Знайшов її в коридорі. Малла курила біля вікна, байдуже ковзаючи поглядом по ланах, що зникали вдалині.

Вона теж розіграла сцену випадкової зустрічі. Запросила Раду до купе, почастувала коньяком і майже годину теревенила. Раду зоставив її, коли потяг наближався до Відня. Повернувшись у свій вагон, застав там Ольсона, готового виходити. Розпрощались з побажаннями знову зустрітись випадково. Як тільки Ольсон вийшов, Раду перевірив свої речі. Все було на місці, тільки під замком валізи знову лежав пластмасовий циліндрик.

«Мабуть, додаткові інструкції, крім тих, що їх відправив Шункеріке резидентові в подарованій авторучці», — вирішив Раду й залишив циліндрик там, де його заховав Ольсон.

Вранці наступного дня за викликом полковника Жолдіша Раду з Богданом прибули для донесення. Тим часом спеціалісти розшифрували два мікрофільми — перший з авторучки, другий — з пластмасового циліндрика. Тепер усе стало зрозумілішим, хоча залишилось ще чимало неясного. Наприклад, таємничий Бернхард так і не давав про себе знати. Жоден з відомих суб'єктів не показував до нього стежки. Міка все ще вдавала закохану. Так, наче й не вона викрала циліндрик. Однак вона заволоділа мікроплівкою, правильніше копією, майстерно виготовленою спеціалістами, тільки на другий день після повернення Раду. За допомогою підробленого ключа вона пробралася на квартиру й викрала циліндрик. Працівники оперативної групи не спускали з неї очей. З дому Міка виходила тільки для зустрічі з Раду. До неї теж ніхто не приходив. Минуло кілька днів. Міка, мабуть, когось чекала, щоб передати плівку. Але чому так довго затримувався той адресат?

— Як гадаєш, чи не обдурила нас та мавпа? — борсався в здогадах Богдан.

— Хто її зна, — хмурився Раду.

— Може, встигла комусь передати, а ми не помітили.

— Такого не може бути. Ти це добре знаєш.

— Не крала ж вона ту плівку, щоб зробити з неї амулет, — нервувався Богдан.

— Це ясно. Мабуть, чекає розпорядження. Цікаво, чи знає резидент про моє завербування і повернення додому?

— Напевно, знає.

— То чому ж не спішить дізнатись про розпорядження Шункеріке? В інструкції, вмонтованій в авторучку, Шункеріке пропонує резидентові встановити зі мною зв'язок і перейти до активної дії. Але поки резидент не ознайомиться з тим наказом, вони будуть тихо відсиджуватись, а ми не зможемо їх підігнати, бо не знаємо, про які саме дії йде мова. Ми думаємо, що Міка поспішила викрасти плівку, щоб її хтось не випередив, так?

— Ну, й що з того? — насупився Богдан.

— А коли той прийде за плівкою і не знайде її?

— Розумію. Плівка повинна бути на місці.

Наступної доби сталася подія, яка допомогла Раду зрозуміти, що справи незабаром зрушать з місця. Прийшовши на тимчасову квартиру, він помітив, що в час його відсутності там хтось побував. Кинувся до валізи. Друга копія плівки теж зникла. Отже, Міка недарма поспішала. Тепер важливо було встановити, кому ж адресувалась мікроплівка — Міці чи тому невідомому. Очевидно, не Міці… То чому ж вона встряла в це діло? Плівку для Шункеріке у валізу вмонтувала вона, то чому ж не через неї резидент отримав відповідь, а підсилає когось іншого? І звідки той міг знати схованку?

Майор зателефонував у відділення, попросив негайно прислати експерта, щоб оглянути кімнату. Може, гість залишив якийсь слід. Проте всі старання експерта виявились марні.

Після обіду того ж дня з верхньої кишені піджака щезла авторучка. Забути її Раду ніде не міг, бо нею не користувався. Згадуючи, де ходив, зрозумів що її вкрали в тролейбусі. Навіть пригадав суб'єкта, який найбільше біля нього терся.

Через півгодини Раду проглядав картотеку кишенькових злодіїв. Знайшов знайоме обличчя.

— Ось цей, — показав він полковнику міліції.

— Та це ж Гаджіу. Його тут усі волоцюги знають. Видно, досі промишляє.

— Я хотів би з ним поговорити.

Із затриманим розмовляв офіцер міліції:

— Гаджіу, ми з тобою давні знайомі.

— Так, громадянине слідчий…

— Ти мене впізнаєш? — спитав Раду злодія.

Той довго викручувався, але нарешті признався.

— Що ти в мене вкрав?

— Авторучку…

— Ти всіх тих впізнаєш, у кого крадеш?

— У мене добра пам'ять.

— Де авторучка?

—Її в мене вже нема.

— Кому віддав?

— Продав.

— Ти обіцяв казати правду, але бачу, починаєш вертіти хвостом. Каятимешся, та буде пізно.

— Бачите, як воно було… Після того, як мене випустили з тюрми, я майже два місяці поводився, наче святий, хоч і страждав. В мене добрі очі й спритні пальці…

— Розповідай про авторучку! — не втерпів майор.

— Крав я в одного гроші й впіймався. Та не до міліції повів мене. Затис руку, наче лещатами та й каже: «Не бійся, хлопчику, не віддам я тебе в міліцію, а пошлю на заробіток. Хочеш заробити дві тисячі за авторучку?» — «Нема в мене ніякої авторучки!» — кажу йому. — «Дарма, я тобі покажу чоловіка, у нього вкрадеш. Віддаси її мені й отримаєш гроші». Ми з ним стежили за вами. Ввійшли в тролейбус. Там я і вкрав. Він дав мені гроші й забрав авторучку.

— Слухай, Гаджіу, ти вліз у дуже небезпечну справу. Коли не хочеш біди, то повинен знайти того, кому продав авторучку.

— Як же я його знайду, громадянине слідчий, адже Бухарест не село?

— Я тобі дам на допомогу нашу людину. Шукай!

— А як не знайду, що мені буде?

— Нічого доброго не сподівайся.

Перед обідом подзвонив Фане:

— Раду, ти не зможеш швиденько приїхати до нас?

— Щось трапилось з Інгрід?

— З нею все гаразд. Цікава подія на корабельні.

З дозволу полковника Жолдіша Раду виїхав машиною і за дві години прибув на місце.

— Що тут у вас, друже? — спитав він, обнімаючи Фане.

— Минулого разу ти мені радив пильнувати водолазні костюми.

— Невже вкрали?

— Один кудись щез.

— Як же це?

— Просто зник із складу, і все. Злодій відімкнув замок підробленим ключем.

— А в кого зберігаються ключі від складу?

— Бирзу відповідає за той склад. Крім водолазних костюмів, більше там нічого особливого не було.

— А чому вони лежали саме там?

— Те приміщення найближче від доку, куди заходять пароплави, прислані на ремонт.

— А що за людина той Бирзу?

— То чесний чоловік.

— Якщо не він украв, то все одно хтось із корабельні. Чужий туди не полізе. А Шутелка чим займається?

— Як і завжди, своєю справою.

— Він ще не зник?

— Поки що ні.

— Якщо не він, то якийсь інший водолаз має зникнути.

— Раду, ти не можеш мені розтлумачити всю цю історію?

— Дорогий Фане, я й сам поки що нічого точно не знаю.

— Не можеш, то й не можеш… Товариші з міліції теж зацікавились цією справою.

— Знаю, Фане. Я мушу їхати.

— Радуле, Інгрід зараз у нас. Коли ти сказав, що приїдеш, Марія її привела.

Капітан міліції допитував якогось Йона Букуреску, найнятого різноробочим на корабельню кілька місяців тому. Він був родом з околиці Бухареста. Недавно відсидів два роки в тюрмі за крадіжку. Заплутавшись у власній брехні, Букуреску став признаватися:

— Вечеряв я в корчмі, й от до мене підсів незнайомий. Попросив сірників і вгостив мене цигаркою. Розговорилися. Видно, добрий чоловік, узяв мене під руку. Говорили про те, про се, і він запропонував мені п'ять тисяч леїв, якщо я вкраду для нього водолазний костюм. Я погодився. Підробив ключа і вночі, коли йшов дощ, відімкнув склад і взяв костюм. Він виявився до біса важкий, я ледве доволік його до води. Там вкинув у човен і взявся за весла. Було трохи боязко, поки не вибрався з доку. А темрява, хоч в око стрель!.. Я переплив Дунай і, причаливши десь у заводі, став чекати ранку. Вдосвіта під'їхав на машині той чоловік і вручив мені гроші за роботу.

— Не примітив часом номера машини?

— А навіщо він мені…

Наказавши місцевим органам шукати машину й шофера, Раду повернувся до Бухареста. Там його чекала друга несподіванка. Оперативники з Турну Северина повідомили, що якийсь Спіру Тофан, колишній водолаз, два дні тому зник із міста. Постійний відвідувач корчми, він останнім часом сіяв грішми, які не міг заробити чесно. Коли був п'яний, то признався своїм дружкам, що незабаром дістане мішок грошей. Раніше Спіру вважався одним з найкращих водолазів, але постійна пиятика підірвала його здоров'я, і лікарі заборонили йому спускатися під воду.

Не встиг Раду прочитати повідомлення з Турну Северина, як його покликали до телефону. Дзвонила Міка.

— Дане, це ти? — спитала вона.

— А хто ж?

— Мені треба негайно з тобою поговорити.

— Звідки ти телефонуєш?

— З автомата.

— Здається, ти чимось схвильована?

— Мені необхідно тебе побачити.

— Мила, зараз не можу. Через десять хвилин мушу бути в міністра.

— Скільки часу ти там затримаєшся?

— Не менше години.

— Це не страшно. Приходь до… — У трубці почувся рик, потім шум і тріск — наче трубка випала з руки і вдарилась об підлогу. Потім усе затихло.

— Алло! Алло! Міко! Слухай, Міко…

Але ніхто не відповів, лише почувся характерний стук — хтось обережно поклав трубку на місце. Саме в цей час у двері протиснувся Богдан.

— Я просто дурень, — сердився Раду, бігаючи по кабінету, — як же це не подумати про її охорону? Адже знав, що після викрадення плівки невідомим їй загрожує небезпека. Боюсь, що вона розділила долю Катіни.

— Нехай їй біс! — різко кинув Богдан. — Я спокійний, коли вони знищують одне одного.

— Бачу, ти теж дурень…

— Годі! Я не носитиму трауру по твоїй Міці.

— А ти не подумав, якщо її знищать, то вона забере в могилу частину таємниці шпигунської зграї?

— Ми ту таємницю самі розкопаємо!

— А коли ні?

— Такого не може бути. Мене інше хвилює—як швидше покінчити з бандою?

— Не поспішай. Шпигуни самі заворушились, — сказав Раду й показав йому повідомлення з Турну Северина.

Прочитавши, Богдан трохи повеселішав.

— Украли костюм і водолаза. Тепер нам залишається дізнатись, в якому місці між Сулемою й Оршовим загинув пароплав під час війни.

— Нема потреби. Ми про те дізнаємося саме від них. Біжу до шефа з рапортом, а потім побачимо, чи не зможемо дізнатись, щось про Міку.

— Товаришу майор, вона вийшла з дому о десятій. Ішла не поспішаючи. На бульварі зупинялася біля кожної вітрини, озиралась, чи за нею не стежать.

— Тебе вона помітила?

— Що ви, товаришу майор? У мене своя система. Вже коли я за кимсь ув'яжуся…

— Розказуй по порядку!

— Спершу вона ходила вулицями. Потім зайшла на пошту, наче хотіла кудись зателефонувати, але передумала. Вийшовши з пошти, подалась аж до вулиці Мерішор і шмигнула в під'їзд будинку № 11. Коли я вскочив за нею, обидва ліфти піднялися вгору. Я вирішив зачекати внизу, поки вона повертатиметься, і ось до цього часу жду.

— Нема її там! — роздратовано кинув Богдан.

— Товаришу капітан, якби вона зійшла з будь-якого поверху, я побачив би, хіба що пройшла б крізь стіну.

Раду знав — Доробанц не бреше, щоб приховати свою помилку.

— Коли ти зайшов слідом за нею, у вестибюлі ще хтось був?

— Нікого, товаришу майор.

— У будинку є швейцар?

— Нема. Є адміністратор і механік на кілька будинків, але тут вони не живуть.

— Ти вийшов на вулицю відразу чи затримався у вестибюлі?

— Не міг я піти! Дещо зробив, товаришу майор. Miкa, могла зайти в квартиру на першому поверсі й вилізти через вікно…

— Даремно ти тратиш час, Доробанце, — зауважив Богдан.

Хоч Раду й не сподівався знайти Міку дома, а все ж поспішив туди. Проте ні Міки, ні її матері не застав. Не повернулися вони додому і наступної ночі. Тоді старший лейтенант Калій одержав наказ перевірити всіх покійників, які померли за останню добу, адже пані Ледунка могла біля котрогось затриматись.

Полковник Жолдіш скликав оперативну нараду. На ній було розроблено й затверджено план майбутньої операції в найдрібніших деталях. Загальне керівництво операцією поклали на майора Менеїле, а помічником призначили капітана Тудорашку.

— Товариші, тепер кожен на своє місце! За дві доби ми повинні закінчити! Бажаю успіху! — сказав полковник.

По шосе в напрямку Симерії мчала вантажна машина. В кабіні, крім шофера, сиділо двоє — один з опуклим лобом і запалими очима, другий — світлоокий, з гарними, ніжними рисами обличчя.

Їхали мовчки. Шофер уважно вів машину, тримаючи в кутику рота незапалену цигарку. Таку мав звичку: вирушаючи в далеку дорогу, брав у рот цигарку й не запалював її, поки не приїздив на місце призначення.

Крутолобий, часто закурюючи, питав:

— Дати вогнику?

— Ні, дякую…

— Не хочеш — не треба, — зітхав крутолобий. Він теж мав свою звичку: через кожних п'ятнадцять хвилин діставав з кишені пласку баклагу, прикладався до неї й смачно кректав. Потім питав шофера: — Вип'єш чарку коньяку?

— Не хочу?

— А ви, товаришу професор?

Той заперечливо хитав головою.

— Жаль… Коньяк божественний.

Останнє слово дивно звучало в устах п'яниці. Коли той повторив його вдесяте, «професор» не стримався:

— Спіру, скажи мені, що означає «божественний»?

Той глипнув на «професора» й зареготав. Шофер невдоволено зиркнув у його бік:

— Чого ти регочеш?

Насміявшись досхочу, Спіру обернувся до «професора»:

— Глузуєте з мене?

— Зовсім ні. Просто хочеться знати, чи розумієш ти значення того слова.

— Твоя правда, сміх тут ні до чого, — крутнувся Спіру до шофера, — я думав, професор з мене глузує, але помилився. Вибачайте, професоре, хоч я не такий вчений, як ви, але щось таки кумекаю. Слово «божественний» означає улюблений богами. Отож…

— Так, так, Спіру, божий коньяк. Дуже вдало підібране слово.

Спіру, не вловивши іронії, прийняв похвалу щиро.

— О, я винахідливий, часто сам дивуюсь із своїх здібностей, — і охриплим голосом затяг пісеньку:

— Замовчи, дияволе! Через твою пісеньку ще влечу в якусь прірву! — вилаявся шофер.

— Мовчу… Не хочу вмирати. На тому світі не дають коньяку, — хихикнув Спіру й знову присмоктався до баклаги.

— Сп'янієш, Спіру, — занепокоївся «професор».

— Не бійтеся, тут нема й трьохсот грамів. Коли йдеться про діло, я вмію стримуватись.

В одному із комфортабельних купе швидкого поїзда Лучіан Фіуреску перегортав журнал. Він час від часу нервово позирав у вікно. Крім нього, в купе їхала молода пара — обоє інженери-лісники. Видно, вони недавно одружились і поверталися з весільної подорожі. Фіуреску набридло їхнє милування, і, зневажливо глянувши на молодят, він вийшов. У коридорі стовбичив самотній пасажир, який не звернув на Фіуреску жодної уваги. Той запалив цигарку й нудьгуючи пускав кільцями дим. Хотілося якнайшвидше приїхати на місце, а там… сам чорт не перешкодить зробити діло. Фіуреску затоптав недокурену цигарку й попрямував до вагона-ресторану. Пройшов через вагон другого класу, де в одному з купе їхав Марчел Коруз. Той весь час дрімав біля вікна. Деякі пасажири пробували зав'язати з ним розмову, але, побачивши, що він глухонімий, дали йому спокій. Все ж Коруз помітив Фіуреску, підвівся й подався за ним. У ресторані Коруз написав замовлення на клаптику газети — «ром», Фіуреску замовив собі каву. Спершу вони не звертали уваги один на одного, потім глухонімий знаками спитав у Фіуреску, котра година. Той простяг через столик ліву руку з годинником і показав помітку на циферблаті. Коруз кивком подякував, випив ром і вийшов. Не затримався й Фіуреску.

Через годину Коруз зійшов на станції Підбіла. З багажу мав лише речовий мішок з альпіністським спорядженням. Крім нього, там зійшли ще кілька пасажирів і розбрелись хто куди, лише один разом з Корузом сів у автобус, що відправлявся до Гацека.

Фіуреску, теж споряджений, наче завзятий альпініст, зійшов на станції Маленькій, з ним — ще два пасажири.

— Хочете піднятись на Ретезат? — спитав один з них у Фіуреску.

— Так, хоча й час зараз не дуже підходящий, але тільки тепер дали відпустку. А ви?

— Я тут недалеко в селі вчителюю…

Вантажна машина, на якій їхали «професор» і Спіру Тофан, на півгодини зупинилась у Гацеку. Пасажири вирішили пообідати. Потім рушили далі. Минувши кілька сіл, в'їхали до лісу й зупинилися біля хатини лісника, що стояла на галявині. Перед тим на годину затримались у селі. Там «професор» зайшов до сільської управи й передав листа, в якому столичні органи просили надати допомогу його експедиції, що її Академія наук посилає на чолі а професором Ніколае Неделку досліджувати гідрологічний режим озер біля гори Ретезат. Допомога, якої просив «професор», була скромною — лише кілька коней, щоб перевезти інструмент і апаратуру. Голова запевнив, що вранці четверо коней з двома провідниками будуть біля хати лісника.

Лісник запропонував їм гарячу страву, але «професор» відмовився і в хаті спати не захотів, а вклався в наметі. Поки «професор», шофер і Спіру говорили з лісником, якісь два туристи пройшли мимо хати і зникли в гущавині. Один з них сказав:

— Вони заночують у лісника.

— Тим краще.

— Не знаю, помітили вони нас чи ні?

— Міцний негідник… — пробурмотів той замість відповіді.

— Ти його ще мало знаєш. Майстерно діяв, волоцюга. Голова сільської управи в три погибелі гнувся перед ним і коней дав…

— Наче ти на місці голови не зробив би того самого, коли б тобі під ніс тицьнули папери з штампами та печатками.

— Твоя правда. Ще можеш іти, не стомився?

— До турбази ще не близько… Дійдемо завидна, якщо не заблудимо.

— Не бійся, я тебе веду.

— В мене вся надія на тебе. Я ніколи в житті не любив як дурень тинятись по горах. Хоча б, на наше щастя, не було багато людей на турбазі…

Мабуть, ми будемо там єдині.

Та Фіуреску помилився. На турбазі вони застали чотирьох туристів.

— Доброго вечора!

— Добрий вечір! — дружно відповіли всі четверо. Підійшов адміністратор турбази.

— Знайдете щось попоїсти гаряченького? — спитав його Фіуреску.

— Дещо є. Залишилось трохи печені, можу підігріти мамалиґу, приготувати яєчню.

— Давайте все разом.

Ті четверо, граючи в карти, навіть не дивились на новоприбулих.

— Пити щось будете? — спитав адміністратор.

— Якщо е, дайте коньяку.

Хазяїн поставив перед ними пляшку:

— Пийте скільки хочете.

— Краще скажіть, скільки можемо.

— Ви ж не панянки…

Поки вони вечеряли, ті четверо вклалися спати.

Швидко заснули й Фіуреску зі своїм супутником, але спали сторожко, як зайці.

Вранці, коли Фіуреску прокинувся, чотирьох туристів уже не було. Він штовхнув товариша під бік:

— Вставай!

Коруз потягнувся й смачно позіхнув:

— Уже ранок?

— Хіба не бачиш? Нам слід підготуватися завчасно. Не кваплячись умились, поголилися.

— Що нам запропонуєте на сніданок, хазяїне? — спитав Фіуреску, сідаючи за стіл у прекрасному настрої.

— Може, для початку свіжого сальця з цибулькою?

— Ще що?

— Яєчня, свіжа бринза…

Наївшись досхочу, попросили рахунок. Покурюючи цигарки, розпитували адміністратора про дорогу до озера. Той порадив звернути трохи вбік і помилуватися водоспадом.

Недалеко від турбази Фіуреску з Корузом заховалися так, щоб добре було видно кам'янисту стежку.

— Місце, здається, непогане. Як по-твоєму? — спитав Фіуреску в Марчела.

— Так. Нема чого йти далі, поки «професор» теж не підніметься сюди.

Сонце, нарешті, прорвало суцільну запону хмар і сипонуло промінням. Чекати довелося недовго.

— О, виповз сам «професор»…

Стежкою від хатини лісника піднімались «професор», Спіру і шофер. За ними провідники вели нав'ючених коней.

— Тепер ми можемо бути спокійні за дорогу, — сплюнув Коруз.

— Невже? — примружив очі Фіуреску.

— Ти вмієш орієнтуватися по карті?

— Вмію.

— Отже, не заблудимо.

— Але я не знаю, в якому напрямку вони рушать.

— То хай вони йдуть уперед, а ми непомітно слідом за ними.

Група «професора», зробивши коротку зупинку на турбазі, рушила в гори. Невдовзі вона була вже в кам'яній западні. Ні «професор», ні його супутники не милувались дикою навколишньою красою. Чим далі «професор» проникав у гори, тим більше замислювався.

— Чи не можемо ми рухатись швидше?

— Не можна, товаришу професор. На такій важкій дорозі коні попадають, — відказав провідник.

Під час відпочинку «професор» нетерпляче вдивлявся крізь бінокль вдалину, де вимальовувались береги гірського озера Букура. Потім люто зиркнув на людей, що полуднували:

— Чи не можна швидше?

— Кінчаємо, — відповів провідник і додав: — Хоч ви й учений, але в нас старі люди кажуть: в горах ніколи не поспішай.

Через півгодини попрямували до озера. Ідучи звивистим плоскогір'ям, незабаром досягли південного берега.

— Ось тут і станемо табором! — проказав «професор».

Нап'яли намети. Швидко змайстрували пліт. Працювали завзято, тільки «професор» сидів на похідному стільчику й вивчав карту.

Вода в озері здавалась чорною, нерухомою, а коли з-за хмар виринало сонце, вона вигравала різними барвами.

Коли пліт був готовий і погойдувався на воді, Спіру підійшов до «професора»:

— Ви впевнені, товаришу професор, що саме тут треба шукати?

— Ніхто не може бути на цьому світі впевнений, однак, за всіма ознаками, слід шукати саме тут, Спіру.

— То й почнемо звідси.

— Коли ти маєш намір зануритись?

— Сьогодні ні в якому разі, вже вечоріє.

— Гаразд, почекаємо до завтра.

Наступного дня тільки перед обідом Спіру Тофан нарешті зібрався йти під воду. Водолазний костюм з кисневими балонами та телефоном надійно захищав його від усяких випадковостей.

— Щасливо! — побажав шофер.

— Хай бог помагає! — усміхнувся Спіру, занурюючись в озеро.

«Професор» не мовив жодного слова, лише хижий блиск очей та розпашілі щоки виявляли його хвилювання.

Коли Спіру зник під водою, провідник ніяковіючи підійшов до «професора» і ввічливо запитав:

— Скажіть, що ви шукаєте в озері?

Один з його односельчан, котрий весь час мовчав, сердито кинув:

— Нащо тобі те знати? Знайдуть — тоді побачиш!

«Професор» не проронив жодного слова.

Шофер не кліпаючи дивився у воду, де зник Спіру, наче міг там щось побачити.

— Знайдуть, якщо водолаза ніщо не вхопить, — промимрив сам до себе провідник.

— Чому ти таке кажеш? — стрепенувся «професор».

— Я думаю про русалок.

— Про яких?

— Про водяних. Хіба ви ніколи не чули?

— Які ще там русалки? — глипнув шофер.

— Водяні духи, — пояснив провідник.

— Ой, дурні ж ви ще та тупі! — зареготав шофер.

— А ти не смійся. Коли водолаза зустрінуть русалки, то він уже не вирине ніколи.

— Вам ні про що говорити? — грубо обірвав їх «професор».

Провідник співчутливо глянув на нього і тяжко зітхнув.

Нетерпіння «професора» наростало з кожною хвилиною. Його обличчя стало буряковим, очі неприродно блищали. А коли Спіру попросив по телефону, щоб підняли його на поверхню, «професор» зблід — це означало невдачу.

Ледве водолаз показався з води, як «професор» кинувся до нього.

— Нічого нема?

— Нічогісінько…

— А чому ти так швидко виліз?

— Мені стало погано. Я давно вже не ходив під воду… Пірну раз, другий — і все буде гаразд.

Спіру спускався під воду ще тричі й кожного разу безуспішно. Четвертий раз лізти не захотів:

— На сьогодні досить…

В таборі посмутніли. Після вечері всі розмістилися в наметі, лише «професор», курячи цигарку, зажурено бродив по березі.

Вранці Спіру Тофан знову спустився під воду. Як і напередодні, «професора» охопила страшенна нетерплячка.

Шофер тихо, щоб не чув провідник, спитав:

— А коли не знайде, що тоді?

— Мусить знайти…

— А якщо все-таки не знайде?

— Тоді будемо шукати в іншому озері.

— В якому?

«Професор» не встиг відповісти, бо задзвонив телефон, і Спіру Тофан повідомив: «Все в порядку, витягайте!» Аж підстрибнувши з радощів, «професор» вхопився за мотузок.

— Порядочок… — самовдоволено вишкірився Спіру, знявши скафандр.

— Знайшов?

— Чотири штуки.

— Лише чотири?

— А ви думали, більше?

— Ні, все-таки… Хто його знає…

— Зараз полізу й зв'яжу ті ящики по два. Поки ви тягнутимете — ще пошукаю.

— Давай!

Через чверть години Спіру передав:

— Тягніть, тільки обережно!

З води виринули два зв'язані ящики. Потім ще два.

Кілька хвилин усі п'ятеро мовчки дивилися на дивну знахідку. Один з провідників дивився на знахідку здивовано, два інші були байдужі. А в очах «професора» світилася невимовна радість, хоча шофер лише знизував плечима.

Спіру по телефону попросив підняти його на поверхню.

— Тепер ти вже зможеш промочувати свою горлянку скільки захочеш, — сказав «професор», коли той вигулькнув з води.

— То як? — гордо спитав водолаз, знявши скафандр.

— Ти майстер своєї справи!

— Колись був майстром. Тепер годі! У мене виснажені легені й серце. Зносився, мов стара калоша. Від сьогодні більше ніколи не піду під воду, хоч би мені платили золотом.

— То де ж твої русалки? — глумливо звернувся до провідника шофер.

— Розказували старі люди. Добре, що їх нема в цьому озері…

«Професор» став усіх частувати коньяком. І поки Спіру цокався з провідниками, відвів шофера вбік.

— Здається, справу закінчено?

— Закінчено, товаришу професор.

— Як я вже казав тобі в Бухаресті, ця справа таємна, і ніде не слід молоти язиком.

— З мого боку, товаришу професор…

— За тебе я не боюсь. Мене турбують оці селюки. Вони можуть роздзвонити про нашу експедицію.

— А ви їм скажіть, що це державна таємниця.

— По-твоєму, цього досить? Я вже їх добре вивчив, бо мені не вперше доручають таємні справи. Отже, виїжджаючи з Бухареста, прихопив з собою про всяк випадок спеціальні бланки, на яких вони своїми підписами зобов'яжуться зберігати таємницю.

— Оце правильно, товаришу професор.

— Правильно, та не зовсім. Я скажу їм, що ти з органів державної безпеки і вимагаєш від них письмових зобов'язань. Гаразд?

— Хай буде по-вашому, товаришу професор.

— Дякую. В своєму рапорті про виконання завдання я напишу й про тебе.

Повернувшись до товариства, «професор» випив зі всіма чарку коньяку й виголосив:

— Вас усіх, мабуть, цікавить, що є в цих ящиках. На жаль, ніяк не можу задовольнити вашої цікавості. Це — державна таємниця. Вам зрозуміле значення слів державна таємниця?

— Зрозуміло, товаришу професор, — відповіли провідники.

— Тим краще. Відпадає потреба вам розтлумачувати. Оскільки це державна таємниця, ви не маєте права нікому її розголошувати, навіть своїм жінкам. Коли по селу підуть балачки, це означатиме, що хтось із вас видав державну таємницю, й тоді вам доведеться суворо відповідати. Ясно?

— Ясно, товаришу професор.

— Дуже радий, якщо так. Звісно, в селі вас питатимуть, де ви були, чим займалися. Ви повинні казати, що експедиція брала пробу води в озерах, і ні слова більше. Запам'ятаєте?

— Ми не діти, — буркнув котрийсь із провідників.

— Мій обов'язок вам усе пояснити. Залишається дрібниця. Ви повинні дати письмове зобов'язання. Це не я від вас вимагаю, а він, — кивнув «професор» на шофера — Він не просто шофер, а представник органів держбезпеки. Про це ви теж не маєте права говорити.

— Зрозуміло, товаришу професор.

— Тоді слово має товариш Морару.

Шофер ступив крок уперед:

— Товариші, професор сказав вам усе, що треба. Моїм завданням є охорона професора, а також збереження таємниці. Читайте текст, товаришу професор!

Той дістав з кишені папери:

— Тут пишеться таке: «Я, громадянин такого-то села, району, будучи найнятий експедицією професора Ніколае Неделку, даю зобов’язання не розголошувати ніколи нікому, ні з яких обставин про бачене мною й чуте за час роботи експедиції. Мене попереджено, що за розголошення таємниці, буду покараний по закону. Підпис і дата». Будуть у когось запитання?

— Нема! — хором відповіли провідники.

— Тоді вам залишається підписатися.

Зворотний шлях був легший і коротший. Як і раніше, попереду групи йшов «професор». На турбазі зупинилися, щоб попоїсти гарячої страви. Тут «професор» розрахувався з провідниками, через півгодини знову рушили в дорогу і незабаром досягли хатини лісника. Там стали вантажити на машину багаж.

— Ви можете бути вільні,— сказав «професор» провідникам. — А коли хочете, можете під'їхати додому на машині.

— Не турбуйтесь, товаришу професор. Нам недалеко. Бувайте здорові!

— До побачення!

Один з провідників скочив на коня і поїхав. Два інших залишились на місці.

— А ви чого чекаєте? — здивувався «професор».

— Ми поки що залишимось тут, — глухо мовив один з них.

— Для чого? Ви мені більше не потрібні.

— Зате ви нам потрібні. Іменем закону ви арештовані! «Професор» блискавично сунув руку в кишеню.

— Спокійно, «професоре», спокійно. Вам шкідливо хвилюватись, — порадив йому провідник, який насправді був старший лейтенант Опришану…

«Професор» по-вовчому озирнувся і все зрозумів. I тут, мов з-під землі, з'явилися ще три працівники держбезпеки. Між деревами манячило кілька вантажних автомашин.

— Наліво кругом до хати, «професоре»! Та й ви теж! — кивнув Опришан шоферові й водолазу.

Понуро опустивши голови, усі троє поплентались лісовою стежкою.

Перед ними відчинив двері молодший лейтенант Доробанц.

— Товаришу капітан, прибули гості.

Богдан мовчки струсив попіл з цигарки.

В протилежному кутку на лаві сиділи Фіуреску й Марчел Коруз. Богдан похмуро глянув на «професора» та його спільників:

— Помістіть кожного в окрему камеру, Доробанце!

На поширене засідання, яким керував полковник Жолдіш, зібралися всі співробітники відділу.

Раду підвівся й спокійно глянув на товаришів:

— Для того, щоб ви зрозуміли конкретні факти в їх послідовності, я трошки торкнуся історії. 9 травня 1945 року гітлерівська Німеччина беззастережно капітулювала. Одні з фашистських заправил покінчили життя самогубством, інших судив міжнародний трибунал у Нюрнберзі. Проте деяким вдалось утекти в інші країни. Ви пам'ятаєте, що 1942 року, коли війна досягла найбільшого напруження, гітлерівці відчули гостру нестачу валюти. Перший придумав, як дістати гроші, обергрупенфюрер СС Рейнхард Гейдріх. Мова йде про того Гейдріха, якого чеські патріоти знищили в липні 1942 року в Празі. План Гейдріха припав до смаку самому Гіммлеру й дістав умовну назву «Фірма Бернхард». Та фірма зайнялась виготовленням фальшивих доларів та фунтів стерлінгів, які в той час цінувалися нарівні з золотом. Як же практично гітлерівці здійснили той задум? Через своїх агентів вони викинули на ринки країн Південної Америки та Європи фальшиві долари на суму близько 350 мільйонів. За ті гроші фашисти закупили багато металу та цінних речей, які потім перепродали за справжню валюту. Але фальшивих грошей було виготовлено стільки, що агентам не вдалось їх реалізувати. Коли верховоди третього рейху зрозуміли неминучість поразки у війні, то почали гарячково знищувати все те, що могло бути доказами їхніх злочинів. Виникла потреба ліквідувати саму фірму та фальшиві гроші, які не вдалось пустити в обіг. В останні дні війни гестапівці вирішили також заховати у гірських озерах документи й особисті справи своїх агентів, запакувавши їх у цинкові ящики. Чимало автомашин, вщерть навантажених ящиками, поїхали в гори на кордоні між Німеччиною й Австрією. Назад повернулися порожні. Незважаючи на обережність з боку гітлерівських органів безпеки, та подія не залишилась непоміченою. Серед місцевого населення пройшла чутка, ніби гітлерівці заховали в горах золото й дорогоцінне каміння. Тому зразу після закінчення війни сміливці почали шукати по гірських озерах ті скарби. Декого з них спіткала таємнича смерть. Група заповзятливих f журналістів, знехтувавши погрозами, знайшла в озері Топліц багато затоплених ящиків. У них, крім фальшивих грошей, виявилося чимало таємних документів про діяльність гестапо та інших розвідувальних органів гітлерівської Німеччини. Правда, знайдені документи кудись незабаром зникли.

Тиждень тому навіть ми не знали, що після двадцять третього серпня гітлерівці і в нашій країні затопили ящики в озері Букура. В них не було фальшивих грошей, а лише документи й креслення одного винаходу. Безперечно, ті ящики так і лежали б собі на дні озера, якби про них не дізнався трест «Туман». Що ж це за організація і чим вона займається? Трест — осине гніздо шпигунів, які збирають різну інформацію й перепродують її. «Туман» має в своєму розпорядженні значний капітал і численну агентуру, розпорошену по всьому світі. Серед агентів — багато колишніх гітлерівських розвідників. Спершу той трест фінансували крупні нацисти, які під чужими прізвищами мали капітал у багатьох іноземних банках. Шеф тресту Шункеріке — міжнародний шпигун, який колись творив свої чорні діла в моєму рідному місті. Про тісний зв'язок між ними й недобитими фашистами свідчить той факт, що трест отримує допомогу від таємної фашистської організації «Служба мовчання». Ця організація має свої філіали по всьому світі. Оце коротко про суть і діяльність тресту «Туман». Перед тим як повести розмову про ящики з озера Букура, хочу нагадати про події 23 серпня 1944 року. Того дня гауптштурмфюрер СС Зігфрід Фрогліх одержав під розписку від майора СС Арнольда Вайсенфельса чотири оцинковані ящики з архівами, які повинен був вручити самому Гіммлеру. Майор СС був у Румунії лише кілька днів із спеціальним дорученням. Якщо вірити свідченням Фіуреску, те доручення було таке: в Сібіу ще з 1941 року почав працювати над особливо важливим винаходом професор Аксел Факнер. В молоді роки той професор — найзапекліший агент полковника Ніколає, шефа німецької шпигунської школи з першої імперіалістичної війни. Перечитуючи шпигунську писанину, я знайшов надмірні вихваляння Аксела Факнера. Писали, що Факнер у своїй шпигунській майстерності не поступався перед знаменитими шпигунами Мата Харі та Фрейлейн Доктор. Французькій контррозвідці так і не вдалося його викрити. Вийшовши на пенсію, Факнер зайнявся науковими пошуками в електроніці й працював над секретним винаходом, який би дозволяв підслуховувати розмови на далеких відстанях. Він теоретично довів можливість побудувати такий апарат на принципі перехоплення звукових хвиль. Рейхсфюрер Гіммлер, дізнавшись про працю Факнера, особисто ним зацікавився й запросив його переїхати до Німеччини, обіцяючи створити всі умови, надати в його розпорядження першокласні лабораторії та помічників, але Факнер відмовився. Погодився лише на грошову допомогу для придбання апаратури. Щоб зберегти таємницю, в будинок, де мешкав старий Факнер, поселилася німецька торговельна місія — фактично спеціальна команда гестапівців. Але до 1944 року Факнер роботи не завершив і помер наглою смертю. Тоді за розпорядженням Гіммлера Вальтер Шеленберг відрядив Арнольда Вайсенфельса, щоб той доставив праці Факнера в Берлін. Але в ті дні Румунія оголосила війну гітлерівській Німеччині, а Арнольд Вайсенфельс не мав іншої можливості відправити в Берлін папери Факнера, як тільки запакувавши їх з іншими документами в спеціальні ящики та навантаживши їх на машину. Супроводжувати машину доручили гестапівцю Зігфріду Фройліху. На випадок, якщо Фройліху не вдасться прорватись із Румунії, дали наказ затопити ті ящики в озері Букура. Він так і зробив. Куди зник після того сам Фройліх — невідомо. Може, йому пощастило втекти. Як ми знаємо з листа Клауснера, сам Вайсенфельс загинув у бою, коли гітлерівці тікали з міста. Портфель з таємними документами, що був при ньому, потрапив до рук Клауснера, який отримав наказ зберігати його, поки за ним не прийдуть.

Але повернемось до тресту «Туман». Невідомо, якими шляхами ватажкові шпигунської зграї Шункеріке вдалось дізнатися не тільки про винахід Факнера, а й про долю майора СС Арнольда Вайсенфельса. В портфелі майора серед інших паперів був рапорт на ім'я Гіммлера, де згадувалося про ящики з таємними документами. Відзначалося також, що на випадок невдачі вони будуть затоплені в озері Букура. Шункеріке вирішив заволодіти тими документами, але тут трапилось ще й таке: приблизно в той саме час інша зграя шпигунів теж дізналась про винахід Факнера та долю майора СС Вайсенфельса і стала проявляти до цієї справи такий самий інтерес, як і трест «Туман». Очевидно, вони про те дізналися з того ж джерела, що й трест «Туман». Мабуть, хтось із вищих чинів гестапо продав ту таємницю відразу двом покупцям. Обидві шпигунські банди почали діяти одночасно. Кожна з них відправила в нашу країну свого посланця для зв'язку з відповідними агентами. Тільки трест «Туман» не знав, що його посланець є агент ще й другої організації, а ті не відали, що їхній агент їде також і від тресту «Туман». Отже, той емісар зв'язався зразу з двома агентами. Як посланець тресту «Туман» — з Аспасією, а від іншої зграї — з Вернером Стейнборном, він же Ківу Бораш.

Інструкції обох організацій були однакові: знайти Рейхарда Клауснера, захопити портфель, витягти з озера ящики й переправити їх за кордон. Правда, до приїзду емісара ні Аспасія, ні Вернер Стейнборн не займались активною діяльністю. Після краху гітлерівської Німеччини вони втратили зв'язок із своїми хазяїнами. Кожному з резидентів окремо емісар натякнув, що не тільки він зацікавлений ящиками в озері Букура. Виникла конкуренція між Аспасією і Вернером Стейнборном. Хитра Аспасія вислідила емісара й дізналась, що конкурент Вернер Стейнборн. Вона вирішила його випередити. Від емісара Аспасія довідалась, що Вернер теж хоче заволодіти тими |ящиками. Давній досвід випробуваної шпигунки допоміг їй зрозуміти, що необхідно знайти собі спільників. Якщо вірити словам Фіуреску, Аспасія мала далекосяжну мету — заплутати Вернера в своєму павутинні, але зробила хибний крок. Вона металась туди й сюди доти, поки Вернер не запропонував їй самій працювати на нього. Звідси й починається плутанина, яку мені так і не вдалося до кінця розплутати. Вернер Стейнборн доручив Аспасії вистежити таємничого «Гриба», котрий нібито теж знайомий з документами. Даючи це доручення, Вернер сподівався, що Аспасія сама себе викриє, але помилився. Нарешті, йому якимось чином пощастило дізнатись, що Аспасія його просто обдурює, і він її знищив, скинувши в провалля. Вбивство Аспасії ще більше заплутало справу. Ми докладали всіх зусиль, щоб натрапити на її слід, а також шукали таємничого «Гриба».

Мені здавалося, що існує прямий зв'язок між Вернером Стейнборном, він же професор Неделку, та Аспасією, бо коли капітан Богдан показав мені фотографію її трупа, я не повірив, що то вона, а вважав убиту за Катіну — доньку Аспасії, хоча на власні очі бачив у рідному місті пам'ятник на могилі Катіни. Як ви знаєте, Аспасія дістала наказ від Шункеріке, колишнього свого чоловіка, дістати з озера Букура затоплені ящики. Їй одній те було не під силу. Серед різних паперів у портфелі Вайсенфельса вона знайшла список агентів-двійників, зоставлених гестапо. Там були прізвища Фіуреску й Марчела Коруза. Не гаючись Аспасія залучила їх до тієї справи. Тоді шпигунам залишилось дістати водолазний костюм і знайти водолаза. Повідомили про те Шункеріке. Той пообіцяв переправити водолазний костюм в одному з ящиків, котрі отримувала з-за кордону із запасними частинами текстильна фабрика. План був простий. Під час перевезення по залізниці ще по той бік кордону один з ящиків із запасними частинами мав бути замінений на ящик з водолазним костюмом. Невідомо чому, але така заміна не вдалась. Ось тому і в ящику, що його взяв Марчел Коруз від Нає Войку, виявились запасні частини… Не маючи водолазного костюма, шпигуни змушені були відпустити вкраденого ними водолаза Шутелку.

Після вбивства Аспасії обов'язки резидента взяв на себе Фіуреску, маючи підручними Марчела Коруза й Міку. Міці відвели роль агента-вербувальника. Вернер Стейнборн не знищував Аспасії доти, доки не вивідав про її спільників. Не знаючи, в якому саме з озер затоплені ящики, Вернер намагався вивідати таємницю від когось із зграї Фіуреску. Познайомився з Мікою. Йому швидко вдалося завоювати її довір'я й симпатію. Через неї він дізнався про плани Фіуреску та його намір завербувати мене в свою зграю двома способами. По-перше, Фіуреску мав намір запропонувати мені гроші, бо я завжди натякав на своє скрутне становище, а по-друге, шантажувати за допомогою мого «дядечка» з Федеративної Республіки Німеччини. Фіуреску мріяв через мене переправити за кордон усі папери, що стосувалися винаходу Аксела Факнера, а також діставати різні документи з архіву міністерства. Про задуми Фіуреску дізнався через Міку Вернер Стейнборн і скористався ними. За допомогою Міки він довідався також про дату мого виїзду за кордон і вмонтував під замок моєї валізи мікроплівку, адресовану своєму шефу, котру витяг із схованки Йоган Ольсон — агент тієї ж банди, що й Вернер. Не знаючи про існування двох шпигунських організацій, я мимоволі зробив послугу Шункеріке, розповідаючи йому про Йогана Ольсона. Тільки приїхавши із-за кордону і довідавшись про існування двох шпигунських груп, зрозумів, чому Шункеріке так настирливо розпитував про Йогана Ольсона та Маллу, яких я назвав його людьми. Він хотів дізнатися, чи нема в нього конкурента.

Повернувшись на батьківщину, я привіз інструкції для обох резидентів. Для Фіуреску — від Шункеріке, замасковану в авторучці, й для Вернера — у вигляді мікроплівки, захованої Йоганом Ольсоном у замок валізи. Хоч. я ще не знав про наявність двох резидентів, мене збентежило, що Міка поспішила забрати мікроплівку.

Тепер кілька слів про події в час моєї відсутності. Пустивши в хід всю хитрість і лукавство, Міка вивідала у свого дядька Фіуреску назву озера, де були затоплені ящики, й поспішила видати таємницю своєму коханцю Вернеру. Дізнавшись про те, що треба, Вернер відразу охолов до неї. Міка це відчула. А побачивши Вернера з іншою жінкою, вирішила йому помститись — призналася дядькові про свою «зраду». На доказ щирого каяття викрала й передала Фіуреску мікроплівку, адресовану Вернеру. Ви собі можете уявити лють Фіуреску, коли той довідався, що назва озера стала відома його супротивнику — Вернеру. Спершу Фіуреску хотів його негайно знищити, підіславши Марчела Коруза, але на заваді стала Міка, яка заявила дядькові, що любить Вернера й не хоче його смерті. Фіуреску став уважно стежити за Вернером і зрозумів, що той наполегливо готується до експедиції на озеро. Тоді в нього виникла думка вихопити каштани з вогню чужими руками. І от Фіуреску з Корузом відправилися назирці за Вернером у гори, щоб знищити противників і захопити ящики. Але ми зруйнували всі їхні плани. Після арешту злочинців «справу тітки Аспасії» можна вважати завершеною.

Ще хочу сказати про пансіон Лотте Данкнер. Ні вона, ні Фреді не мають жодного відношення до «справи тітки Аспасії». То звичайні злочинці. Справу на них передано в органи міліції. Чи будуть у когось запитання? — спитав майор, ковтнувши води.

Чому покінчили з собою дантист Пауліан та Корнелія Мелінте? Чи був між ними якийсь зв'язок? — спитали із залу.

— Обоє вони наклали на себе руки з різних причин. Лівіу Пауліан до повстання 23 серпня 1944 року теж був шпигуном. Його прізвище також значилося в списку, знайденому в портфелі майора Вайсенфельса. Після повстання Пауліан притаївся тихо. Фіуреску, бажаючи розширити свою шпигунську сітку, спробував залучити й Пауліана шляхом шантажу через Марчела Коруза. Однак у житті колишнього шпигуна відбулися значні зміни. Його донька вийшла заміж за інженера, народила дітей. Він усвідомлював, чим скінчиться все для нього, для всієї сім'ї, коли органи безпеки викриють шпигунів. Тому він вирішив за краще відправитись на той світ. Ні дружина, ні донька так і не дізналися про справжню причину самогубства.

Тепер про Корнелію Мелінте. Як я вже казав, Фреді виявився запеклим рецидивістом, мав за плечима чотири важких злочини. Від його руки загинув і чоловік Корнелії Мелінте. Той злочин він учинив за проханням самої Корнелії, коли та дізналася про зраду свого чоловіка. Змучена запізнілими докорами сумління й тероризована Фреді,— який вимагав її любові, Корнелія вкоротила собі віку.

— Товаришу майор, коли востаннє Міка покликала вас до телефону і раптом розмова обірвалася, хто їй перешкодив? — спитав старший лейтенант Доробанц.

— Коли вона розмовляла зі мною по телефону, її спіймав Фіуреску. Гадаючи, що вона розмовляє з Вернером, він вирвав у неї трубку. А вона хотіла попросити в мене дозволу деякий час пожити в моїй квартирі.

— Хочеться знати, що сталося з матір'ю Міки.

— Жива й здорова. До «справи тітки Аспасії» не має ніякого відношення. Про витівки своєї доньки нічого не знала і, видно, не дуже засмучена її арештом.

Майор згорнув свої замітки, склав у папку й сів.

Тітка Сабіна приготувала смачну каву. Раду з Богданом швидко роздяглись і нетерпляче шмигнули в робочий кабінет майора. Там, нарешті, вони вільно зітхнули. Раду відчинив дверцята шафи і дістав пластинку із записом концерту Людвіга Бетховена.

Крізь відчинене вікно в голубі сутінки полилась чарівна музика.

Про ту подію, а також дійових осіб цієї книги читачі знають з попереднього роману Т. Константіна «Син Монте-Крісто», видавництво «Молодь», 1966.

Сигуранца — таємна політична поліція в Румунії часів Антонеску.

Вільгельм Канаріс — шеф німецької військової розвідки.

Абвер — німецька військова розвідка.

Міка — по-румунськи — маленька.