ібор Каллош втомленим рухом зняв окуляри, витер хусточкою спітніле чоло і, знизавши плечима, глянув на студента.

Кульчарне, повновида жінка років під сорок, з інтересом розглядала муху, що грілася на лутці під не дуже щедрим промінням вересневого сонця. Піднявши передні лапки, муха потерла їх, спинилась на якусь мить і знову заходилася чепуритись.

З усього було видно, що жінку не дуже цікавлять слова Каллоша. Вона заздалегідь знала, про що говоритиме завідуючий навчальною частиною університету.

Третій член дисциплінарної комісії, тридцятирічний блондин Гейза Олайош, поглядав то на жінку, то на Каллоша. В кутку його губ застигла ледве помітна іронічна посмішка.

— Товаришу Краснай, — порушив тишу протяжний голос худорлявого завідуючого навчальною частиною, — ви визнаєте, що приховали у своїй біографії важливі дані?

В блакитних очах юнака майнуло хвилювання. Він стурбовано глянув на членів комісії. Його обличчя ніби промовляло: «Люди добрі, зрозумійте! Сталася жахлива помилка. Згляньтесь!». Погляд юнака блукав десь за вікном, серед поріділого листя дерев, залитих ранковим сонцем. Хлопець пригладив долонею хвилясте каштанове волосся, напружено розмірковуючи, що сказати у відповідь.

— Товаришу Каллош, — озвався він тихо, — повірте, усе це непорозуміння. Я нічого не приховував. Про те, що батько живий, я дізнався лише згодом.

— Ні, юначе, — обрушився на нього Каллош, — ви збрехали, свідомо збрехали! Ось докази! Гляньте, товариші! Це автобіографія, написана його власною рукою. Прочитайте, будь ласка, що він писав. Цитую дослівно: «… під час боїв у 1944 році мій батько зник».

Каллош торжествуюче глянув навкруги, замахавши, наче переможним прапором, аркушем паперу. Він переводив погляд з хлопця на членів комісії і знову на хлопця.

— Це ви писали? Відповідайте! Тільки кажіть прямо: так чи ні! Балачки мене не цікавлять. — Останні слова він промовив, натискуючи на кожен склад. Потім відкинувся назад і з властивою йому іронічною посмішкою дивився на блідого хлопця, що стояв перед ним.

Іштван похнюпився. Втупив погляд у килим. Що відповісти? Від нього вимагають рішучої відповіді, так чи ні — і все. Але так не можна відповісти. Ні ствердженням, ні запереченням не можна пояснити цієї справи. В голові завирували думки… Чомусь згадав, що не зможе піти по обіді на тренування. І все через цього Каллоша. Він давно знає, що той сердиться на нього. Тільки ж за що? Чи не все одно, що сказати? Однаково виключать з університету. Куди тоді йому податися? Піде чистильником черевиків. Повісить на шию дошку, великими літерами напише на ній: «Стараннями Каллоша мене виключено з університету, хоч я був найкращим студентом курсу». Тільки чого б це його, найкращого студента курсу, мали виключити з університету? Ні, професор Голуб цього не допустить…

— Чому не відповідаєте?

«Виспівує, наче якийсь мулла, — подумав Іштван. — Вдале порівняння! По обіді на тренуванні скажу про це хлопцям. Ні, на тренування вже не встигну. Нічого, розповім завтра. Віднині Каллоша прозиватимуть не тюленем, а муллою або, ще краще, співаючим дервішем, бо й на нього він схожий…»

— Я не зрозумів. Що ви питали?

— Ви що, заснули? Навіть власна доля вас не цікавить. Ось до якого цинізму дійшли. Це характерно для вас! — знову напався Каллош, кинувши на стіл біографію Іштвана. — У мене все. Коли вас щось цікавить, будь ласка, питайте, — звернувся він до членів комісії.

Олайош глянув у свій блокнот.

— У мене буде кілька запитань, — сказав він з усмішкою, підбадьорливо глянувши на юнака. — Скажіть, ви часто листувалися з батьком?

Доброзичливий тон Олайоша повернув Іштвану впевненість.

— Я не листувався з батьком, — одказав він. Його голос звучав уже сміливіше. Після короткої паузи юнак додав: — У 1946 році батько надіслав мені листа з Сан-Пауло. Благав помиритися, забути все, що було між нами, втекти до нього. Та я не відповів.

Іронічна посмішка на обличчі Каллоша змінилася злою гримасою. Це не випало з уваги Олайоша, та він, і взнаки не даючи, що помітив, продовжував розпитувати:

— Деякі моменти для мене не зовсім ясні. Скажіть, будь ласка, що було причиною вашої суперечки з батьком?

— Це довга історія, її не можна так просто розповісти.

— А ви розкажіть, — закликав його Олайош.

— Я вважаю, це зайве! — заперечив Каллош. — І так усе ясно. Ми даремно витрачаємо час. — Глянувши на Кульчарне, Каллош додав — Гадаю, ви теж такої думки. — Його погляд вимагав ствердної відповіді.

Кульчарне стрепенулась. Захопившись спогляданням мухи, що грілася на сонці, вона неуважно слухала розмову. Нервово ковтаючи слова, промимрила:

— Так, звичайно! Щодо мене, то…

Олайош з чемною усмішкою, але рішуче промовив:

— А мене, як представника міністерства, цікавлять навіть найдрібніші деталі справи. Зрештою, йдеться про одного з найкращих студентів університету, — звернувся до Каллоша. — Я мушу глибоко розібратись в усьому.

Каллош сердито стиснув губи, відкинувся на спинку стільця і ображено глянув на референта з міністерства.

«Ось які опортуністи засіли в міністерстві», — констатував він у думці.

— Будь ласка, відповідайте на моє запитання, товаришу Краснай, — попросив референт хлопця.

— Між мною і батьком були незгоди в політичних питаннях. Батько був активним членом партії нілашів ^[1] , а я був антифашистом, — почав Іштван.

— Що робив ваш батько як член партії нілашів?

— Він був одним з тих, хто науково обґрунтовував і проповідував расову теорію. — Хлопець глибоко зітхнув. — Як безпосередній співробітник професора Маля, він писав статті та дослідження, читав лекції, цілковито віддав себе фашистському рухові.

— Як же ви стали антифашистом, живучи в такому оточенні?

— Випадково.

Олайоша вразила щира відповідь хлопця.

— Продовжуйте, — підтримав він його.

Іштван деякий час роздумував, збираючи докупи і впорядковуючи свої спогади.

— Ось з чого все почалося, — промовив він згодом. — Навесні 1944 року я познайомився з молодою студенткою, Майєю Фабрі. Пізніше я довідався, що вона єврейка. Батько її був відомим лікарем. Майя познайомила мене з своїми батьками. Від них я сприйняв антифашистські ідеї, там вперше почув про Томаса Манна, Верфеля, Стейнбека, Драйзера. Брав у них книги, багато читав. Переді мною відкрився зовсім новий світ. Батьківський дім став для мене чужим, криваві плани, про які я чув дома, викликали огиду. Побачивши у мене книги, про які я казав, батько страшенно розлютився, заборонив читати їх. Допитувався, звідки вони. Я промовчав, боячись, що він донесе про сім'ю Фабрі в поліцію. Тоді не дуже церемонились у таких випадках. Ми з Майєю покохали одне одного. Коли їй довелося пришити на одяг жовту зірку, ми вдвох плакали. Я не відвернувся від неї, лишився вірним нашій дружбі. І далі відвідував сім'ю, затавровану жовтою зіркою. Носив продукти, передавав звістки від знайомих. І не тільки батькам Майї, а й іншим мешканцям будинку. У доктора Фабрі, як лікаря, до останнього моменту працював телефон. Ми щодня розмовляли з Майєю. 15 жовтня, коли оголосили декларацію Хорті ^[2] , Майя подзвонила мені. Вона була радісно схвильована, без упину повторювала:

«Іштване, це правда? Скажи, що правда! Скажи тільки! Тепер усе буде гаразд. Приходь завтра!»

Я теж дуже радів. Але вже по обіді становище змінилось. Ми жили на Італійській алеї. Я стояв біля вікна і з відчаєм дивився на війська СС та загони нілашів, що сунули в місто. Батько стояв поруч і глузливо стежив за мною. Тоді ми посварилися. Надвечір я подзвонив одному з своїх однокласників. У них була за містом дача. Ми домовились, що врятуємо Майю. Він охоче віддав мені ключ від дачі, навіть узявся понести туди електричну плиту і продукти. Увечері я розмовляв з Майєю.

«Гаразд, — погодилась вона. — Я згодна, тільки разом з тобою».

Вирішили зустрітися наступного ранку.

Я побіг до двоюрідної сестри. Вона і Майя були однолітки. Я вкрав у неї документи. Про наслідки своїх вчинків не думав. Єдина думка володіла мною: врятувати Майю. Адже я кохав її.

Ніч я провів неспокійно. Ще вдосвіта побіг до Фабрі. Майже на кожному кроці перевіряли документи. Перед моїми очима стояло обличчя Майї. Мене переслідували кошмари, в голові плуталися думки. Біля одного з будинків стояв великий натовп. Під командуванням жандармського старшини шістнадцятирічні-сімнадцятирічні молодчики-нілаші виводили з будинку євреїв. Люди, що зібралися там, реагували на події по-різному. На обличчі одних помітне було співчуття, деякі злорадствували, інші стояли мовчки, вражено. Молодчики, розмахуючи автоматами, гнали перед собою нещасних людей, наче тварин. Я пробився вперед. З будинку волокли старезного дідуся з довгою, аж до грудей, сивою бородою. Його весь час підганяли штурханами. А він ледве переставляв ноги, спираючись на милиці. Попереду, злякано оглядаючись, ішла молода дівчина. Хлопчик з дівчачим обличчям — йому, певно, й п'ятнадцяти не було — підштовхував старого прикладом.

«Швидше, Мойсею, швидше», — горлав він, зловтішно регочучи.

Хтось із натовпу, спостерігаючи цю сцену, засміявся. Звідусюди чулися іронічні зауваження, хтось ще й заохочував конвоїрів.

«Ану, хлопці, примусьте їх рухатися швидше!»

«Та хіба так? Що ви, боїтесь?»

«Облиште їх! Вони теж люди!» — стримуючи обурення, вигукнуло кілька чоловік.

«Коли не подобається, забирайтесь геть. Доки не пізно!»

«Може, ви за них?»

Дехто рвучко повернувся і поквапливо пішов далі.

Я стояв приголомшений. Совість підказувала, що треба допомогти, але не знав як. Підбадьорений схвальними вигуками, хлопчина заходився ще рішучіше штурхати старика. Бідолаха озирався на всі боки, зацькований. Він не міг сказати жодного слова.

Дівчина підійшла до старика, взяла його під руку, та один з конвоїрів грубо відштовхнув її. Регіт, лайка залунали ще дужче, ще більше розійшовся й хлопчина. Густіше посипалися удари на нещасного дідуся. Той похитнувся і, втративши рівновагу, впав на землю. Милиці вилетіли з рук. Напружуючи всі сили, він підняв голову і благально глянув на свого мучителя. А молодчик, дико регочучи, ударив старого ногою в обличчя.

«Дідусю!» — розпачливо зойкнула дівчина і кинулась до непритомного старика. З його уст тоненькою цівкою потекла кров, фарбуючи в червоний колір білу бороду. Нілаші накинулись на немічного дідуся з онукою і заходились бити їх куди попало. Я рвонувся, щоб допомогти нещасним, але хтось ззаду схопив мене…

— Годі казки розповідати! — вдарив по столу Каллош. — Може, ви ще скажете, що були учасником руху опору?

Від спогадів на очах Іштвана заіскрилися сльози. Він перервав розповідь, безпорадно глянув на розгніваного Каллоша, потім перевів погляд на Олайоша. Той з цікавістю дивився на нього.

— Розповідайте далі.

По обличчю хлопця майнула сумовита усмішка.

— Мені нічого більше сказати. Через півгодини Майю теж розстріляли. Я не міг врятувати її, бо вона не захотіла. Відтоді я вважав, що мій батько — вбивця Майї. Я зрікся його, пішов з дому. В грудні 1944 року, напередодні різдва, батько навідався до мене сам. Благав, молив, щоб я пішов разом з ним, доки кільце радянських військ не зімкнулося навколо Будапешта. Я не захотів. Ми посварилися. Батько вдарив мене, я дав здачі.

Іштван на якусь мить замовк, провів рукою по чолу і продовжував:

— Я вдарив рідного батька і кинувся тікати. Для мене він уже не існував. Може, ви не повірите, але все було саме так. У біографії я не писав про нього, бо до 1946 року не знав, чи він живий.

— О, виявляється, ви ще й великомученик! — в'їдливо зауважив Каллош. — Ну, а що скажете про те, як ви розхвалювали імперіалістів у галузі медицини?

Серце Іштвана скам'яніло. Ця людина знущається навіть з його спогадів! Каллош ненавидить його. Нічого від нього чекати! Не в силах більше стримуватись, Іштван гнівно вигукнув:

— Це неправда!

Каллош почервонів:

— Як ви смієте звинувачувати мене в брехні! Мене! Ви, нікчема, фашистський вилупок… — Каллош хапав ротом повітря, обличчя його спотворилось від люті. — Геть звідси! — Він випрямився. — Засідання дисциплінарної комісії оголошую закритим! Почекайте в коридорі, поки винесемо рішення, — кинув він навздогін хлопцеві.

Іштван вийшов із залу. В коридорі його оточили однокурсники. Посипались запитання:

— Ну як?

— Виключили тебе?

— Ну, вони не наважаться цього зробити. Тебе дуже любить Голуб.

— Чому ти не виголосив гучної промови? Каллошу тільки того й треба!

— Що за нісенітниця!

— Цим Каллошем ми вже ситі по горло!

Іштван дивився кудись в далечінь і мовчав, наче й не чув запитань друзів. Нарешті глухо сказав:

— Очевидно, мене виключать. — І, махнувши рукою, важко опустився на стілець біля вікна.

Професор Голуб був на рідкість чесною людиною. Перед війною, коли кований чобіт фашизму втоптав у бруд свободу і людську гідність у Німеччині, Австрії, Чехословаччині, він добровільно залишив країну і поселився в Англії, бо на його очах в усі галузі громадського життя Угорщини проникав фашизм. Він покинув країну, бо ненавидів насильство. Якби професор був мужньою людиною, він, можливо, залишився б вдома і по-своєму боровся. Та Голуб належав до тих гуманістів, які мають свою думку про навколишні явища, але в боротьбі участі не беруть. Він стояв осторонь політики. В Англії Голуб познайомився з іншим угорським емігрантом-письменником Дьєрдем Кальді. Той залишив батьківщину в двадцятих роках, у розпал білого терору. З того часу талановитий митець обійшов півсвіту. До війни побував і в Радянському Союзі. В Лондон приїхав для того, щоб налагодити контакт з угорськими комуністами, які жили в Англії.

В 1945 році, після повернення на батьківщину, між Кальді і Голубом встановилася міцна дружба. Кальді сказав з якоїсь нагоди Голубу, що людина повинна боротися за свої переконання не лише в теорії, а й на практиці. Вони багато сперечалися. Нарешті Голуб визнав, що його друг має рацію.

З'ясування справи Іштвана Голуб вважав боротьбою. Поговоривши з хлопцем, він прийшов до висновку, що його обов'язок — розплутати цю справу. Голуб; стримувало тільки одне: він боявся розчаруватися і хлопцеві. Цілими днями стежив за роботою Іштвана вдивлявся в його похмуре, засмучене обличчя і твердив собі:

— Ні, цей хлопчина не може бути нечесним.

З статс-секретарем професор поки що не зустрічався, чекав прийому. Зате легко домовився з лікарем Бараняї, і вже наступного дня Іштван почав працювати в лікарні.

Хлопець став ще більш замкнутим, мовчазним… Вії спокійно чекав, але всередині в нього усе кипіло, палало, як пожежа в глибинному забої. Він уникав людей, навіть Естер. У лікарні свою роботу виконував точно, сумлінно, а по обіді спішив у лабораторію до професора Голуба. Юнакові здавалося, що професор виклопотав для нього роботу тільки тому, що допомога виключеного з університету студента була для нього неприємною, обтяжливою. Вже не раз він думав, що залишить Голуба, не чекаючи, коли професор сам відмовиться від його послуг. Але остаточне рішення відкладав з дня на день: у серці жевріла надія, що все якось владнається.

Голуб теж нервував, йому було прикро, що статс-секретар не може приділити йому кілька хвилин. Нарешті одного дня Голуба по телефону запросили негайно прийти в міністерство. Професор хвилювався, як учень, що йде складати екзамен на атестат зрілості.

Статс-секретар прийняв його люб'язно. Він вийшов назустріч професорові до самих дверей, чемно провів до шкіряного крісла. Сам сів поруч, підкреслюючи цим що розмова буде не офіціальною, а дружньою.

— Чим можу допомогти, вам, любий професоре? — спитав він, пригощаючи вченого сигаретою.

Голуб закурив, глибоко затягнувся і, намагаючись приховати хвилювання, промовив:

— Я прийшов до вас у справі студента Красная.

— Так, так. Раніше ніж перейдемо до суті справи, дозвольте одне запитання?

— Будь ласка, — одказав Голуб.

— Чому ви виявляєте таку прихильність до цього юнака, товаришу професор?

— Чому? — здивовано перепитав професор. — Я люблю його як порядну, талановиту людину. А потім певну роль, очевидно, відіграє і та обставина, що в цього хлопчини нікого немає. Ні батька, ні матері. Мене зворушила його старанність, ентузіазм, надзвичайно розвинене почуття покликання…

— Так, так, — промовив статс-секретар, крутячи між пальцями сигарету. — Дуже делікатна справа. Я цікавився нею, тому й затримався. На жаль, нічого хорошого сказати не можу. За всім цим ховається конфіденціальна політична справа. Поки відповідні органи не закінчать слідство, нічого не можу зробити. Повірте, товаришу професор, я готовий допомогти, але в цю делікатну справу ми не можемо втручатися. Мені доповіли, що справа дуже серйозна. Відповідні органи попросили мене передати вам, що було б правильно усунути Красная від участі в дослідах. Не знаю, в якій мірі це позначиться на вашій роботі, але, на мою думку, зауваження компетентних осіб законне, особливо, коли взяти до уваги події, які мали місце в недалекому минулому. — Статс-секретар замовк і уважно подивився на професора.

Голуб сидів скам'янілий. Думки його вирували, як сніжинки під час хуртовини. Красная, очевидно, звинувачують не безпідставно. Статс-секретар чесна людина, в цьому він уже не раз переконувався. Немає ніяких причин сердитися йому на Красная, бо він його навіть не знає. Професор відчував глибоке розчарування.

— Не вважайте це, прошу, за безпідставну цікавість, — озвався він глухим голосом, — дозвольте спитати, звідки ви черпаєте свої інформації?

— Можу сказати, — всміхнувся статс-секретар, низенький брюнет. — Не від університетської дисциплінарної комісії, а безпосередньо від компетентних слідчих органів. Тому достовірність їх не викликає сумніву.

— Спасибі, — промимрив Голуб. Звичним рухом він пригладив рідкувате сиве волосся. — Зрозумійте мене правильно. Мені шкода не того, що Краснай не може брати далі участі в дослідах. Вони в основному закінчені, можна обійтися і без хлопця. Мені прикро, що я помилився в ньому. Ось що мене приголомшило. Я вірив у нього, наче у власного сина.

— Я вас розумію, товаришу професор, — щиро сказав статс-секретар. — Але, як бачите, тепер такі часі, коли не можна вірити навіть рідному братові. — На його обличчі відбився сум. — Взяти хоч би випадок з моїм молодшим братом. Я думав, що знаю його. Чотири тижні тому його арештували. А брат мій, щоб ви знали дванадцять років у партії, воював в Іспанії, і все таки… Що мені ще сказати…

Вони помовчали. Потім перевели розмову на досліди. Статс-секретар пробував умовити професора перенести роботи в університетську лабораторію, але Голуб не погодився, мовляв, вдома, у звичному оточенні працювати краще — спокійніше.

Старшого лейтенанта Кароля Барді друзі звали Коцкою. Ніхто не зміг би вже сказати, як причепилося до нього це прізвисько. До визволення Коцка був відомим легкоатлетом — бігуном на середні дистанції. Працював інструментальником на заводі електроустаткування. Спочатку все йшло гаразд. Він регулярно ходив на тренування, на роботі ним були задоволені. Лихо сталось у 1942 році. Під час антифашистської демонстрації, влаштованої біля статуї Петефі, його арештували. Тоді стало відомо, що він зв'язаний з робітничим рухом. Через три місяці його все ж випустили, і він опинився без роботи.

В тюрмі Коцка познайомився з журналістом Бейлою Челеї — юнаком з русявим хвилястим волоссям.

Після визволення країни Бейла став одним з керівників армійської контррозвідки. Через кілька місяців він узяв до себе на роботу і Коцку. З тих пір вони працювали разом, і між ними встановилася щира дружба. Бейла Челеї керував відділом, Коцка був начальником однієї з оперативних груп контррозвідки…

Старший лейтенант Барді і підполковник Челеї сиділи в кабінеті вдвох, один проти одного. Коли сторонніх не було, вони розмовляли як найближчі друзі.

— Ну, що ти встановив? — спитав підполковник, звівши догори брови.

— Небагато, — відказав Коцка. — Здається, справи ускладнюються. Капітан знову побував там. Дівчина обмінялася з ним кількома словами, але потім сталась непередбачена річ. В ресторан прийшов юнак — справжній атлет. За вечерею він багато пив і дуже сп'янів, а може, тільки прикидався п'яним. Єва через деякий час щось сказала Вільдману і зникла. Повернулася вже переодягненою і підійшла до хлопця.

— Встановили, хто цей юнак?

— Ще невідомо, — одказав старший лейтенант, — але за ним уже стежать. Так от. Вони поїхали на таксі. Єва повезла хлопця на свою квартиру. Через десять хвилин вона вийшла, сіла в інше таксі і повернулася в ресторан; трохи згодом пішла з Вільдманом на його квартиру. Там провела всю ніч.

— Зрозуміло, — задумливо промовив підполковник. Він підвівся і почав проходжуватись по кімнаті. — Справа стає дедалі заплутанішою, і ми все ще не знаємо, хто такий Фреді.

— Можливо, це і є той атлет? — замислено спитав Коцка.

— Скільки йому приблизно років?

— Років двадцять, двадцять п'ять, не більше.

— Ні, тоді це не той, кого ми шукаємо, — сказав рішуче Челеї. — У донесенні офіцера розвідки вказано, що; Фреді близько сорока років, він іноземець, проте досконало володіє угорською мовою. Це інтелігентна, освічена людина. Під час війни був англійським резидентом у Стамбулі. — Челеї замовк і після короткої паузи додав: — Не біда. Рано чи пізно ми через дівчину надибаємо на його слід.

У двері постукали. Зайшла секретарка.

— Товаришу підполковник, спішне донесення від групи «Б».

Челеї швидко прочитав текст.

— Глянь, — подав він аркуш Коцці.

Гейза Олайош уже вдруге постукав у двері квартири великого будинку на вулиці Батхіань. Двері відчинились, в них з'явилася молода струнка дівчина.

Олайош чемно зняв капелюха і привітався.

— Я шукаю товаришку Естер Боруш.

— Це я, — стримано промовила дівчина.

— Хотів би поговорити з вами. Я працівник Міністерства освіти.

— Будь ласка, заходьте.

Олайош зайшов у вузенький передпокій. Естер зачинила двері і мимовільним рухом поправила зачіску.

— Проходьте в кімнату, — запрошувала вона. — Сюди.

Невелика кімната була зі смаком обставлена. Біля вікна столик, праворуч від дверей шафа, навпроти неї диван. На столі купа книг і зошити, настільна лампа.

— Сідайте, будь ласка, — сказала Естер, вказавши на м'який стілець.

Гість поклав капелюха на диван і сів.

— Я прийшов у справі Іштвана Красная, — розпочав він.

Естер зацікавлено підвела голову.

— Сталося щось? — спитала вона злякано.

— Ні, нічого. Вірніше, сталося те, що його, як самі знаєте, виключили з університету.

— Так, це я знаю, — одказала дівчина.

— Нехай вас не дивує те, що я вам скажу. Я теж був членом дисциплінарної комісії, але її рішення не давало мені спокою. Я голосував проти виключення, та зараз не в цьому справа. Хотілося б допомогти хлопцеві, бо в мене таке відчуття, що трапилась помилка. Я знаю також, що й професор Голуб клопотав у його інтересах, але безрезультатно.

— Так, — перебила його дівчина. — Голубові сказали, що Іштваном ще до дисциплінарної справи зацікавила поліція.

— Про це я не знав, — здивовано озвався Олайош.

— Я днями розмовляла з професором, — мовила далі Естер. — Статс-секретар пояснив йому, що все — і засідання дисциплінарної комісії, і виключення — було викликане якоюсь справою, заведеною на Іштвана поліцією.

— Це неправда! — вирвалось в Олайоша. — Значить, статс-секретаря ввели в оману. На засіданні Каллош навіть не згадував поліцію. Скажіть, Краснай розповідав вам про своє минуле?

— Так, — відповіла дівчина. — Ми знайомі з ним чотири роки. Він докладно розповідав про свій розрив з батьком. Я тільки не знала, що в автобіографії він не написав, де перебуває батько. Це з його боку легковажність. Але неправда, що Іштван антирадянськи настроєний. Він не комуніст, політикою не займається, проте в одному я впевнена: він тілом і душею наш. Ні, він не ворог. Іштван, як вам сказати, — це тип вченого. Крім науки, його нічого не цікавить. Весь свій вільний час віддавав книгам і роботі в лабораторії. Він виділявся серед нас. Це талант! От і все, що можу про нього сказати.

— Зрозуміло, — кивнув головою Олайош. — А що вам відомо про його колишню наречену?

— Небагато. Іштван дуже замкнений, неговіркий, друзів у нього немає. Але знаю, що він ще й тепер її кохає.

— І не залицяється ні до кого?

— Наскільки мені відомо, ні. Хоч, стривайте… — Естер трохи завагалася. — Кілька днів тому він випадково познайомився з офіціанткою одного ресторану. Вона, здається, подобається йому. Він дуже самотній і зовсім знервувався.

— А що ви знаєте про цю офіціантку?

— Тільки те, що мені Іштван розповів. — І Естер детально передала Олайошу історію знайомства Іштвана і Свою.

— Дозвольте спитати ще одне?.. — завагався Олайош.

— Будь ласка.

— А які у вас стосунки з Краснаєм?

Дівчина зашарілася.

— Ми хороші друзі. Він ділиться зі мною всім. Признався навіть, що та офіціантка подобається йому як жінка.

Олайош задумався.

— На вашу думку, — озвався він через деякий час, — Краснай чесна людина? Така, за яку можна спокійно ручитися?

— Так, — рішуче одказала дівчина. Потім з гіркотою додала: — А можна в наші дні знайти людину, яка поручилася б за свого друга чи співробітника? Крім Голуба, не знайшлося нікого, хто сказав би хоч слово за Іштвана, хоч інші викладачі теж добре знають, який він талановитий і чесний. Я розмовляла з кількома. Одні знизували плечима, інші всього-на-всього сказали: «Знаєте, людині не заглянеш у серце», а треті взагалі нічого не говорили.

— Ви неправі, — засміявся Олайош, — крім Голуба знайшлася ще одна людина, яка стала на захист Іштвана.

— І що ви думаєте робити? — зацікавилась дівчина.

— Ще не знаю, — одказав Олайош. — Певно, напишу від свого імені доповідну статс-секретареві. А можливо і в партійні органи.

— Це не партійна справа, — зауважила дівчина. — Іштван безпартійний.

— Зате я партійний. А це справа мого сумління. Партія дбає не лише про членів партії, її цікавить і доля безпартійних. Бо коли ми турбуватимемось тільки про себе, тоді безпартійними займуться інші. Все залежить від того, чесна людина Краснай чи ні.

— На мою думку, він чесний, — з глибоким переконанням промовила дівчина.

— Тоді треба боротися за нього. Це для нас справа честі. І ця боротьба мусить увінчатися успіхом, якщо ми дружно візьмемось за справу. Голуб, я… і ви.

— А чим я можу допомогти? — спитала дівчина. — Охоче зроблю все, що від мене залежить.

— Ось що! — Олайош задумався. — Підіть у той будинок, який вам назвав Краснай, і дізнайтеся, чи справді там жила дівчина на ім'я Майя, чи знають там Красная, може, хтось його пам'ятає. Це було б дуже важливо.

— Гаразд, піду, — погодилася Естер.

— Значить, домовилися, — сказав Олайош і підбадьорливо всміхнувся дівчині. — Про все інше поговоримо іншим разом.

Через годину Олайош зустрівся з підполковника Челеї і доповів йому про свою розмову з Естер.

— Ясно, — задумливо протягнув підполковник, коли Олайош закінчив свою розповідь. — Гейзо, можна розраховувати на твою допомогу?

— Звичайно, — відказав Олайош.

— В такому разі підтримуй зв'язок з дівчиною. Пізніше скажу, як діяти далі. Увечері подзвоню тобі.

— Добре, — кивнув головою Олайош. — Як ти гадаєш, написати мені доповідну статс-секретареві?

— Напиши, — порадив підполковник.

Вони попрощалися. Челеї повернувся на роботу і викликав Коцку.

— Ну, товаришу старший лейтенант, що нового? — спитав він.

— Нічого особливого, — розстроєно відказав Коцка. — Сліди пальців на пістолеті дуже стерті, неясні. Вони нам нічого не дадуть. Фреді — на мою думку, це був він — користувався гумовими рукавицями. На жаль, на папері відбитки пальців теж стерті і не мають практичної ціпи.

— Але ця записка все ж таки багато про що говорить, — сказав підполковник.

— Текст?

— Ні, шрифт.

— Шрифт? — здивовано перепитав Коцка.

— Подумай. Хотілося б, щоб ти сам додумався. Бо коли ми незалежно один від одного дійдемо до тих самих висновків, тоді буде більше підстав вважати, що вони правильні.

— Гаразд, я ще раз уважно перегляну записку.

— Олайош розмовляв з Естер Боруш, — інформуєш Коцку підполковник. — Мої припущення в основному підтверджуються. Хлопчина випадково встряв у цю компанію! Єву Шоні він раніше не знав. Тепер тільки один факт залишається не зовсім ясним.

— А саме?

— Чому отой Каллош збрехав, що поліція ще до дисциплінарної справи зацікавилась Краснаєм? Складається враження, що він поставив перед собою мету добитися виключення хлопця з університету.

— Певно, сердився на нього, — висловив припущення Коцка.

— Це ще не причина для того, щоб ввести в оману керівні органи, — заперечив Челеї.

— Може, цим він хотів підкріпити рішення комісії, бо воно не дуже обгрунтоване.

— Можливо, ти маєш рацію. На всякий випадок доручи комусь перевірити в поліції. Що з Євою?

— Ще не залишала своєї квартири, — доповів Коцка. — Ввечері, певно, не піде на роботу. Дзвонив із «Лілії» Бозонтош. Єва нібито хворіє.

— Хитра дівчина, — озвався підполковник. — Учора спритно вислизнула з-під нагляду.

— Двічі міняла таксі, — виправдовувався Коцка. — На жаль, я відстав од неї. З кіно вийшла під час сеансу.

— А встановили, коли вона купила квиток? — спитав Челеї.

— Квиток купив, очевидно, хтось інший.

— Нічого вже не вдієш. Будьте пильніші. Тільки через дівчину ми зможемо добратися до Фреді. А нас цікавить насамперед він, керівник банди.

Іштван не міг заснути. Чужий дім, чуже ліжко, чуже оточення, неспокійні думки, страх — усе це відганяло сон. Юнак лежав навзнак на пружному дивані і крізь вікно дивився у зоряну ніч. Блякле місячне сяйво малювало на стіні дивовижні тіні. Він ліг годину тому, після розмови з Лайошем Паппом. Слова цього сорокарічного чоловіка, колишнього офіцера хортівської авіації, а тепер службовця лісництва, все ще лунали в його вухах.

— Ні, друже, — засміявся Лайош Папп і смачно позіхнув, — цієї ночі вже не варто братися за справу.

— Але для мене дуже важливо втекти негайно, — наполягав Іштван. — Мені щохвилини загрожує арешт.

— Все одно. Завтра день посидите в кімнаті, а я тим часом усе підготую, — казав Папп. — Я не хочу провалитися. Єва ж не попередила, що ви прийдете…

— Вже не було часу, — пояснив Іштван і розчаровано спитав — Значить, ніяк не можна?

— Ні, друже. Повечеряйте і відпочивайте.

Папп вийшов і через деякий час повернувся, несучи хліб, сало, суху ковбасу і салат.

— Закусіть і лягайте спати. На жаль, нічого іншого в мене немає.

Господар приніс з другої кімнати простиню, подушку та ковдру, постелив Іштванові на дивані і рушив до виходу. У дверях ще раз обернувся:

— Вранці подам Єві телеграму, повідомлю, що вирушите лише завтра. На добраніч!

Іштван лежав нерухомо і дивився в примарну, чорну ніч. В голові вихором вертілися думки, одна тривожніша за іншу. Переживання минулих днів далися взнаки.

Можливо, тому в думках він кидався від однієї крайності в іншу. То він був сповнений найкращих сподівань, бо вірив, що за кордоном наче за помахом чарівної палички здійсняться всі його бажання, то знову його душив страх. Потім у пам'яті виринали картини дитинства, з'являлося завжди всміхнене обличчя матері. Він з болем думав про те, що коли б мати не померла, усе б склалося в його житті інакше. В уяві бачив обличчя Майї, потім Естер, поки якимсь дивовижним способом обличчя обох дівчат не злилися в одне. Видіння зникло, змінившись одразу іншим. До нього всміхалася Єва Шоні.

«Так, перейти кордон — найкращий вихід для мене», — міркував Іштван, і його думки знову вертілися навколо майбутнього.

Він глянув на годинника. Була третя година. Незабаром світатиме. Добре було б заснути. Треба відпочити, бо перед ним довга, нелегка дорога. Годі мучити себе думками. Так вийшло. Тут уже нічого не зміниш. Якби він послухав Естер, то сидів би тепер у тюрмі. Естер дуже мила дівчина, хороший друг, але вона ще дитина, не знає життя. Їй легко, вона користується довір'ям, а він… Згодом, коли він повернеться додому відомим лікарем, йому теж довірятимуть. Адже він не назавжди покидає Угорщину.

Стомлений Іштван сидів у добре обставленій приймальні. Лакей з похмурим виразом обличчя іноді заглядав у приміщення, вдаючи, що в нього там якась справа, але хлопець відчував, що той стежить за ним.

Нічний перехід, переживання останніх кількох годин змучили його, але тепер він уже був спокійний — небезпека лишилася позаду. Ось він і в іншому світі. В світі, про який там, вдома, дехто нашіптував, що це світ волі й справжньої демократії, світ, де можна жити без страху. Коли машина пересікла кордон радянської зони, Іштван широко розкритими очима розглядав поля, що пролягали вздовж дороги. Вдивлявся в них, вишукував чуже, австрійське, але гнучкі тополі обабіч дороги були такі самі, як і вдома. Поля блищали від дощу так само, як домашні лани. Все було таке ж, як і на батьківщині.

Він глянув у вікно вілли. Висока, поросла плющем кам'яна стіна закривала краєвид. Дерева в саду гнулись під натиском західного вітру. В кінці двору Іштван побачив тенісний майданчик. На землі, вкритій червоним шлаком, стояли калюжі води. Вздовж тенісного корту протяглась бетонована доріжка. Вона вела в гараж. Обабіч доріжки були клумби. Мокрі кущі принишкли над зеленими газонами. Вітер шарпав, рвав, шматував їх.

Камін у приймальній заколисуюче виспівував. Червоні язики полум'я кружляли в дикому танці, кидаючи на залізні грати каміна руді блискітки.

Іштвана зморило приємне тепло, завивання вітру, потріскування вогню в каміні. Він задрімав. Перед ним пройшла ціла галерея облич: сумовита блондинка Шоні, професор Голуб з його по-дитячому блискучими очима, пані Магда з стурбованим поглядом, струнка гнучка Естер з густим каштановим волоссям. Він думав про Майю, силкувався згадати її, але вона щоразу з'являлася в образі Естер.

Хтось торкнувся його плеча. Хлопець здригнувся, перед ним стояв лакей.

Іштван підвівся, поправив на собі одяг і пішов слідом за лакеєм. Той відчинив двері, Іштван переступив поріг. За різьбленим письмовим столом сидів повновидий молодий блондин у сутані, в окулярах з золотою оправою. Його обличчя було коричневе, ніби засмагле на сонці.

— Слава Ісусу Христу, — привітався хлопець.

— На віки слава… — відповів ксьондз. — Сідайте, будь ласка.

Іштван сів на стілець і непомітно оглянув приміщення. Стіни були облицьовані в зріст людини полірованим дубом. Над столом висів чорний хрест з ебенового дерева, навпроти вікна — зображення Христа в терновому вінку. Під ним величезна книжкова шафа, на ній — квіти. Кожен вільний куток кімнати був зайнятий квітами. Перед каміном — низенький столик і три крісла, обтягнуті темно-червоним бархатом. Біля вхідних дверей — срібна чаша з свяченою водою.

— Мені потрібен отець Пал, — озвався Іштван тихо.

— Це я.

— Мене послала до вас Єва Шоні. Вона попросила передати цей значок.

Він витяг із лацкана піджака значок і передав його отцю Палу. Обличчя священика засяяло:

— Єва? Як живе моя маленька двоюрідна сестричка?

— Дуже сумує останнім часом.

Лице отця Пала спохмурніло.

— Так. Нелегке життя за залізною завісою. Та сподіваємось, що це триватиме недовго. Не забудьте, сину мій, що за кожною зимою настає літо.

— Так, превелебний отче.

— Ну, сину мій, розповідайте, з якою метою прийшли.

Іштван почав говорити. Розповів причини своєї втечі, передав свою розмову з Євою.

— Єва сказала, що тут я зможу продовжувати навчання. Я хочу бути лікарем.

Отець Пал уважно слухав хлопця. Його обличчя було нерухоме і не виказувало думок.

— Так, — протягнув він замислено. — Ви правильно вчинили, сину мій. Наша організація — завдяки вільним народам — існує для того, щоб допомогти молоді, яка страждає під комуністичним гнітом. Якими мовами володієте, сину мій?

— Тільки німецькою, — одказав Іштван.

— Нічого. Незабаром вивчите ще й інші мови. — Він трохи помовчав. — Якщо я не помилився, ви тільки що сказали, що були асистентом професора Голуба. Так?

— Так, — відповів хлопець.

— Голуб, Голуб, цього прізвища я не чув, — уголос розмірковував отець Пал. Він ледве стримував хвилювання, що охопило його, коли Іштван назвав ім'я вченого. — Він викладає в університеті?

— Так, але працює вдома. — Хлопець збентежено замовк.

— Ви хотіли щось додати, правда? — люб'язно спитав священик.

— Я хотів сказати, що… — белькотів хлопець, — що вдома, в лабораторії, він проводить різні досліди.

— Розумію, сину мій. — Отець Пал підвівся. Хлопець теж. — Поки що, сину мій, ви залишитеся тут. Йоган покаже вам вашу кімнату. А втім, коли у вас є де жити, будь ласка, ми не чинимо вам перепон.

— Ні, превелебний отче, мені нікуди йти, — озвався швидко Іштван.

— В такому разі залишайтесь тут. Прийміть ванну, відпочиньте, виспіться. Я дам вам папір. Прошу вас написати докладну автобіографію. Це потрібно для прийому в університет. Тим часом я дістану необхідні документи. Гроші у вас є?

— Нема, — ослаблим голосом відповів хлопець.

— Я добуду для вас, і від місії костюм, бо у вас жахливий вигляд. На жаль, сину мій, ми зможемо послати вас лише в один з американських університетів, бо контингенти університетів інших країн уже заповнені на два роки вперед.

— Мені однаково, превелебний отче. Тільки б міг змогу вчитися. Скажіть, будь ласка, за який час вирішиться питання мого прийому? — спитав схвильовано хлопець.

— Коли все піде гладко, через тиждень будете в Америці, — одказав отець Пал. Він подзвонив. У дверях з'явився Йоганн. Священик німецькою мовою віддав розпорядження.

— Яволь ^[7] , — нахилив голову Йоганн.

Потім звернувся до хлопця.

— Bitte, kommen sie mit mir ^[8] , — сказав він байдужим голосом.

Іштван вклонився, священик поблажливо махнув йому на прощання рукою. Хлопець пішов за Йоганном.

Коли двері зачинилися, отець Пал підійшов до хреста і натиснув на один з виступів різьбленого візерунка. Дубове перекриття беззвучно розступилося, відкривши невеликий отвір. Нахиливши голову, священик пройшов у сусіднє приміщення. Отвір знову зімкнувся.

— Вдався запис? — сміючись спитав він юнака, який схилився над магнітофоном.

— Чудово.

— А зйомки теж?

— І зйомки. Гері вже проявляє їх. Отче, — звернувся до священика молодик, — ця Єва варта золота.

— Авжеж, Клерк, — засміявся Пал Діосегі і скинув сутану. — Нудна ця роль священика, — промовив він, — іноді ледве стримую сміх.

— Це була твоя ідея, — одказав капітан Клерк, — але вона цілком виправдала себе. Гадаю, що старий Донован буде в захваті, коли довідається, хто потрапив до ваших тенет. Я міг сподіватися на все, крім того, що в наші лабети попаде перший помічник професора Голуба.

— Треба діяти дуже обережно, — серйозно зауважив Діосегі.

— Ходімо до Донована. Порадимось, як нам бути далі.

— Іди вперед, я тим часом поговорю з Гері, щоб він дістав потрібні документи.

— Гаразд, — погодився капітан, — через півгодини стрінемось, у Донована.

Минуло кілька днів. Іштван жив немов у казці. Отець Пал оточив хлопця увагою, його люб'язність не знала меж… Уже наступного дня він передав йому, що все владнав і через кілька днів Краснай зможе виїхати. Іштвану вручили підручник англійської мови. Щовечора Пал довго розмовляв з Краснаєм, спритно розмальовуючи перед ним чудеса нового світу, всі оті припади, які чекають його в Америці.

Іштван цілі години проводив у саду серед дерев і клумб парку, в думках блукав десь у піднебессі, у світі казок і мрій. Він бачив безкраю дзеркальну гладінь океану, чудові міста. В такі хвилини хлопцеві не терпилося скоріше вирушити в дорогу, зринути у височінь, полетіти, вхопившись за одну з хмар — цих велетенських парусників, що сунули по осінньому небу, — і мчати навздогін вітру, назустріч новому світові, новому життю. Юнак не відчував туги за батьківщиною. За наказом отця Пала для нього готували угорські страв З Йоганном він майже не розмовляв. Лакей на його запитання відповідав короткими «так» чи «ні» або просто уникав відповіді, сказавши: «Не знаю, пане!» Нерви Іштвана заспокоїлися, обличчя набрало колишнього свіжого забарвлення, в хлопця навіть виникло бажання займатися ранковою гімнастикою.

В саду вілли був невеликий критий басейн, а коло нього маленький фізкультурний зал. Іштван попросив дозволу користуватися ними. З свого вікна він бачив, як щоранку туди приїжджали на машинах молоді чоловіки.

Отець Пал пояснив, що плавальний басейн належи американській військовій місії, і його відвідують тільки співробітники місії, але пообіцяв здобути дозвіл і для Іштвана. Одразу ж по обіді він сказав, що Іштван в будь-який час може туди ходити.

Хлопець побіг до басейну. А через півгодини уже піднявся в свою кімнату. Перекусив, ліг спочити і майже одразу заснув міцним, здоровим сном.

Прокинувся від того, що Йоганн торкнувся його плеча.

— Вас викликає отець Пал.

Краснай схопився. Зайшов у ванну, умився, причесався і пружними кроками спустився по сходах. Отець Пал зустрів його привітною усмішкою.

— Заходьте, сину мій. Я познайомлю вас з капітаном Клерком, керівником американської місії.

Хлопець міцно потис руку вродливому американському офіцерові.

— Сідайте, — запропонували йому.

Іштван сів, очікувально поглядаючи на отця Пала і усміхненого американського офіцера.

— Я запросив вас, сину мій, для того, щоб повідомити: ваша справа в основному вирішена. Як бачите, тут на столі ваш паспорт, віза на право в'їзду, документ про те, що вас прийнято в університет. Залишається тільки вирішити або, вірніше, з'ясувати невеличку формальність. Та про це розповість вам пан капітан.

Клерк люб'язно всміхнувся і почав говорити німецькою мовою.

— Ідеться про те, пане Краснай, що в нашого командування виникли деякі сумніви. Я з свого боку вважаю це обмеженістю, недалекоглядністю, але ж я всього-на-всього капітан і не можу сперечатися з командуванням. Це, сподіваюсь, для вас зрозуміло?

— Звичайно, — одказав Іштван і глянув на отця Пала.

Той підбадьорливо кивав головою.

— У мого начальника, полковника, коли він читав вашу автобіографію, виникла думка, що ви, пане Краснай, можете бути комуністичним агентом.

Іштван був приголомшений.

— Я, — вів далі капітан, — добре посміявся з надмірної обережності, бо знаю, що люди, яких рекомендує отець Пал, надійні. Але полковник лишився непохитним. Правда, можна зрозуміти старого, бо червоні такими методами користуються.

— Але дозвольте, пане капітан, — пробелькотів Іштван.

— Знаю, знаю, пане Краснай. Саме про це ми говорили з отцем Палом. Пан полковник підпише ваш паспорт тільки після того, як доведете, що ви не комуністичний агент.

— Але як мені це довести? — спитав хлопець, відчуваючи, що голова в нього йде обертом.

— Законне питання. Справді, як можна спростувати це припущення? Ми знайшли з отцем Палом вихід із становища. Нас цікавила ваша думка.

— Будь ласка, я слухаю.

— Отож, мова йде про те, — тяг капітан, — що ви повернетесь у Будапешт. З певного місця, яке ми вам вкажемо, ви принесете для нас, тобто для пана полковника, якусь вісточку. Цим ви доведете, що прибули до нас не за дорученням більшовиків. Тоді полковник Донован переконається у вашій надійності і ворота університету відчиняться перед вами.

— Але ж, пане капітан…

— Сину мій, — встряв у розмову отець Пал, — повірте мені, бо ми дуже ретельно все обдумали. Ми хочемо допомогти вам. Але ви мусите покінчити з певними ілюзіями. Ви роками будете користуватися гостинністю американського уряду, вам допоможуть стати хорошим лікарем. Отже, нам потрібні певні гарантії щодо емігрантів. Не забувайте, що ви нелегально покинули Угорщину. І залишили країну в такий час, коли поліція вела слідство у вашій справі. З цього, сину мій, випливає, що ви своєю втечею підтвердили злочини, в яких вас підозрювали.

— Але…

— Заждіть, сину мій. Я знаю, що ви хочете сказати. Ви не знайдете жодної людини, яка б повірила у вашу невинність, бо червоні ставлять питання так: хто не винуватий, той не тікає. Ось ті ілюзії, з якими вам слід покінчити.

— Зрозуміло, — похнюпився хлопець, його обличчя було бліде.

— До того ж це не така вже небезпечна справа. Капітан Клерк скаже, що треба робити.

— Так! — засміявся капітан. — Усе це дрібничка. Сьогодні вночі я вас перекину через кордон. Там небезпеки немає. В певній точці, яку я вам покажу на карті, вас чекатиме машина. Я подбав про відповідні документи. Машина підвезе вас у Будапешт. Завтра по обіді зайдете в бібліотеку імені Сечені, попросите том «Медичного огляду» за 1896 рік. Кожен медик може звернутись з таким проханням. На 375 сторінці знайдете конверт з тоненького паперу, візьмете його і покладете туди інший конверт, який я вам дам. От і все завдання.

Іштван опустив голову. Усе кипіло в ньому, протестувало. «Боже мій, що з цього вийде…»

— Сину мій, — вирвав його з роздумів священик. — Ідіть у свою кімнату, подумайте як слід. Якщо не візьметеся за діло, теж нічого не станеться. На жаль, ми іншого виходу не бачимо. А тепер ідіть. Якщо ваше рішення буде позитивним, приходьте через годину і скажіть мені.

Іштван підвівся і, хитаючись мов п'яний, вийшов. Довго ходив по кімнаті. Мучили страх і відчай. Здавалося, що все сказане отцем Палом не піддається спростуванню. У вікно він бачив безтурботних американських юнаків, які з веселим сміхом виходили з басейну. «Як хороше їм, — майнула думка. — Ніяких турбот, живуть собі щасливо…»

Тихий скрип дверей вивів його з задуми. Отець Пал обережно ввійшов у кімнату.

— Сідайте, сину мій, — ласкаво всміхаючись, сказав він.

Юнак опустився в крісло. Було приємно, що до нього прийшов священик.

— Превелебний отче! — гірко озвався хлопець, відчуваючи, як на очі навернулися сльози. — Я такий нещасний! — Він обхопив долонями обличчя.

— Я розумію вас, сину мій, — сказав священик і погладив кучеряве каштанове волосся юнака. Заспокойтеся, господь милосердний. Я знав, що ви в тяжкому стані, тому й прийшов. Хочу допомогти вам… Прочитавши вашу автобіографію, — співчутливо мовив священик, — я дуже розчулився. Бідолашний! Ви так багато вистраждали.

Іштван здригнувся у беззвучному плачі. Отець Пал вів далі.

— Я згадав своє власне дитинство. Скільки розчарувань спіткало мене! Я зневірився в людях, у своїх найкращих друзях. Я був такий же самотній, як ви. Колись і я кохав так чисто, віддано, як і ви. Мою кохану теж узяв до себе господь. — Отець Пал зітхнув. — Отак став я священиком. Нелегко було мені покинути батьківщину. Довгий час вважав себе зрадником, бо залишив свій народ. Адже, сину мій, батьківщина це не лише гори і широкі лани, не лише бурхливий Балатон і ріки, що велично котять свої хвилі, не тільки грайливі, говіркі ручайки, мирні хутори під червоними черепичними дахами, не лише великі міста, що ховають у собі і гріх, і щастя, і ненависть та любов. Це насамперед народ, який страждає, працює в поті чола і тепер стогне під кривавим ігом якоїсь жменьки людей. Служіння народові, сину мій, це свята справа. 1 я вдячний всемогутньому господу богу, що він наставив мене на путь істини…

Іштван палаючими очима глянув на священика, який, дивлячись кудись в далечінь, говорив тихим, проникливим голосом.

— Я знаю, ви думаєте, що, повернувшись і виконавши наше доручення, вчините злочин проти батьківщини Ні, сину мій, злочину проти батьківщини ви не вчините. Ви тільки завдасте шкоди комуністичному режиму. А цей режим — не батьківщина. — Він глянув на хлопця і всміхнувся. — Щоб заспокоїти вас, скажу, що від вашого вчинку ніхто не постраждає.

Хлопець зацікавлено глянув на священика.

— Відкрию вам одну таємницю. Але прошу, щоб це залишилося між нами.

Іштван кивнув головою на знак згоди. Священик підійшов до дверей, виглянув у коридор і сів. Нахилився до Іштвана і пошепки розповідав:

— Капітан Клерк три роки жив у Будапешті як працівник посольства. Там він познайомився з донькою головного лікаря. Вони покохали одне одного. Батько дівчини злигався з комуністами і навіть чути не хотів про їх одруження, — боявся, що це зашкодить його кар'єрі. Капітан зустрічався з дівчиною потайки. Якось батько застав їх разом і заборонив дівчині бачитися з Клерком. Однак кохання виявилось міцнішим. Тим часом капітана перевели у Відень. Важко їм стало підтримував зв'язок, бо за дівчиною стежили. Ось вони й знайшли спосіб для листування. Поштою не можуть користуватися через цензуру, а піти в посольство дівчина теж не може. Мова йде всього-на-всього про те, що на цей раз вам доведеться бути листоношею закоханих. Тільки про це ви не знаєте. Зрозуміло?

— Так! — одказав хлопець. — Але ж полковник Донован…

— У всьому звіртеся на Клерка. Він знайде вихід. Зрештою, покаже полковникові якийсь інший матеріал. Це вже не ваша справа, — заспокоїв Іштвана ксьондз. — Ну, сумнівів більше немає?

— Ні, — з полегкістю всміхнувся Іштван. — Я навіть не знаю, превелебний отче, як дякувати вам.

— Найкраща подяка — коли ви чесно будете вчитися в університеті і не зганьбите наш нещасний угорський народ. Ви повинні з відзнакою закінчити університет! Це ви мусите мені пообіцяти.

— Обіцяю, — озвався тихо хлопець.

Ридання знов підступили до горла, але на цей раз в його очах з'явилися сльози вдячності.

— Тоді все гаразд. Готуйтесь у дорогу. — Отець Пал обняв хлопця і вийшов з кімнати.

Іштван глянув у вікно. З боку Альп вітер гнав лиховісні, чорні хмари.

Поки машина з шаленою швидкістю мчала до Будапешта, Іштван згадував події кількох останніх годин. Від цього він мерзлякувато щулився, а на чолі проспав холодний піт. Не хотілося думати ні про що. Чотиримісний «австин» поглинав кілометри. Крізь запітнілі вікна Іштван бачив тільки неясні контури придорожніх дерев і часом слабі заграви електричного світла над селами.

Молодий шофер був похмурий і стриманий. Він не відривав погляду від дороги, іноді коротко відповідав на запитання Іштвана, однак жодного разу не глянув на нього. Іштван зрозумів, що водій не хоче розмовляти із ним. Іштван у свою чергу не змушував його до розмови, хоч відчував гостре бажання поговорити з кимсь, розвіяти тяжкі думки. Відкинувшись на спинку сидіння, він намагався заснути, але, як тільки заплющував очі, в уяві з'являвся Клерк, його всміхнене обличчя, знову відчувався міцний потиск його руки. І немов у кіно з шаленою швидкістю змінювались картини його буття.

Ось він обережно пролазить через дротяну огорожу. Серце от-от вискочить… «Не бійся, — підбадьорює сам себе, — ще одна перешкода, і перед тобою вільна дорога». Раптом пасмо сліпучого світла мацає темряву. З переляку аж дух перехопило… Свідомість пронизує думка: всьому кінець. Він падає на живіт серед колючого дроту, бо пасмо світла швидко і небезпечно наближається. Йому хочеться перетворитися у маленьку мурашку і сховатися в землі. Сніп світла наближається. Іноді він зупиняється на чомусь, на кілька секунд завмирає, потім відповзає на десять, п'ятнадцять метрів назад і знову невблаганно наближається. Нерви до краю напружені. Іштван лежить нерухомо, наче труп, боїться дихнути. Сяйво проскакує над ним. Він знову чекає, припавши до землі. Нарешті сяйво гасне, все довкола знову поринає в непроглядну темряву. Іштван повзе далі, глибоко вдихаючи нічне повітря. За двадцять метрів перед ним таємниче шепоче буковий ліс. Тільки б швидше туди! «Весь час тримайтеся узлісся, — чує він голос Клерка. — Вздовж узлісся до першої польової дороги. Там чекатиме машина». Він долає останню перепону і повзе по зораній смузі. Відчуває, що зачепив щось рукою. Не встигає усвідомлювати, що це, як раптом з шипінням зринає в небо ракета, і в наступну мить уся околиця залита яскравим денним світлом. Він втрачає самовладання і діє інстинктивно: схопившись, очманіло кидається до лісу. На вишці спалахує прожектор, пасмо світла біжить за ним. Лунають постріли. Щось з дзижчанням проноситься біля його вух. Він знає, що це кулі, але не звертає на них уваги, біжить далі: його підстьобує інстинкт самоохорони. Він уже під захистом дерев, але не знижує темпу. Конвульсивно хапає ротом повітря, хоч не відчуває втоми: ним володіє тільки страх, усвідомлення того, що йому загрожує смертельна небезпека… Раптом від стовбура одного з дерев відділяється якась тінь — постать людини. В руці майнула сучкувата палиця. Чоловік вискакує Іштвану навперейми, наче гукає щось, але що саме — він не чує. Бачить лише підняту для удару палицю. Не сповільнюючи бігу, Іштван кидається на тінь і відчуває удар у ліву руку. Правою він розмахується і щосили б'є невідомого по шиї. Тіло падає, він перестрибує через нього і мчить далі. Тільки тоді зітхає вільніше, коли на польовій дорозі забовваніли темні контури легкової машини…

…Іштван прокинувся від того, що машина раптом зупинилася. «Все ж таки я спав», — майнула думка. Шофер вийшов. Через відчинені двері в машину увірвалось холодне повітря. Хлопець здригнувся і остаточно прийшов до пам'яті.

— Щось сталося? — спитав він і теж вийшов.

— Нічого особливого, — одказав водій. — Треба міняти помер.

— Може, допомогти?

— Не треба, — відмовився водій і приступив до роботи.

Взявши з багажника інструменти, він зняв номерну табличку і натомість причепив іншу, з жовтою основою — номерний знак дипломатичного корпусу.

Хлопець з інтересом стежив за швидкими рухами чоловіка. Закінчивши роботу, водій поклав у багажник інструменти і стару номерну табличку.

— Далі повезти вас не можу, — звернувся він до Іштвана. — Це було б небезпечно. Ідіть цією дорогою, через десять хвилин дійдете до Веспрема. Незабаром звідти вирушає швидкий поїзд у Будапешт. Ним ви доберетеся до місця.

— Ви угорець? — спитав хлопець.

— Яке це має значення?.. Завтра о сьомій вечора чекатиму вас у міському парку відпочинку перед рестораном «Гундел». Дайте мені документи, які ви одержали у Відні. У поїзді і в Будапешті, якщо треба буде — пред'явите власні документи.

Хлопець вийняв з кишені документи, підготовлені для нього капітаном Клерком, і віддав їх водієві, який тим часом сів уже за кермо.

— А тепер слухайте мене уважно, — строго звернувся шофер до Іштвана. — Якщо вас затримають, всіляк, заперечуйте, що були у Відні. Назвіть адресу в Сомбахеї. Там підтвердять, що всі ці дні ви були в них і не залишали квартири.

— А що мені казати, коли спитають, звідки я знаю цих людей?

— Вони давні знайомі вашого батька. Перед війною господар кілька місяців жив у вас. Три тижні тому ви зустрілися в Будапешті і він запросив вас… Ясно?

— Так, — сказав здивовано хлопець.

В душі ворухнулось якесь неприємне відчуття.

— Тоді рушайте, — тоном наказу кинув йому шофер і, не подавши Іштванові руки, ввімкнув мотор. Ніч поглинула невелику машину.

Іштван пішов до Веспрема. Незабаром перед ним відкрилася панорама невеликого міста, залитого електричним світлом… «Щось тут неясно, — напружено думав хлопець. — Я дав би собі відтяти голову, що цей чоловік не шофер. Можливо, це один з друзів капітана Клерка. Він добре володіє угорською мовою, але по акценту відчувається, що він не угорець».

Іштван пройшов через місто. На станції було багато людей. Вони чекали будапештського поїзда. В одному з вагонів третього класу він знайшов вільне місце, сів, заклав руки в кишені і відкинувся на спинку сидіння. Поїзд повільно рушив.

5 листопада було по-весняному тепло. Туман розвіявся, і до восьмої години небо прояснилось. Жодної хмаринки, тільки над міською околицею плив сизо-сірий серпанок пари.

Іштван вийшов з машини. У нього був хороший настрій. Через кордон він на цей раз пробрався без усяких пригод. Провідник виявився дуже спритною людиною. Він знав район кордону як свої п'ять пальців. До того ж стояв густий туман. На австрійському боці Іштвана вже чекали. У нього ворухнулася неясна здогадка, що лист, який він несе, не вісточка від коханої, бо через любовного листа капітан Клерк навряд чи пішов би на такий крок. Він відганяв від себе ці думки. Краще не знати, що в листі. Тоді принаймні перед власним сумлінням залишишся чесним. Головне, що він усунув перешкоду, яка стояла на шляху до його навчання. Тепер дорога відкрита. Йому не терпілося скоріше потрапити до капітана Клерка і отця Пала.

Перед віллою Іштван вийшов з машини і натиснув кнопку дзвінка. Через кілька хвилин Йоганн відчинив ворота. Радісно схвильований хлопець всміхнувся байдужому лакеєві і поспішив уперед. Він пішов прямо в хол і тут дочекався Йоганна.

— Будь ласка, передайте отцю Палу, що я прибув, — звернувся до нього Іштван.

Йоганн без слів зайшов в кабінет священика. Через короткий час він відчинив двері і кивнув хлопцеві. Іштван поправив на собі костюм і рушив до дверей.

Переступивши поріг, він збентежено зупинився. Перед письмовим столом сидів незнайомий дебелий сивий чоловік років п'ятдесяти, одягнений у сірий костюм. Біля нього стояв молодий, широкоплечий елегантний брюнет з коротко підстриженим волоссям. На ньому був спортивний піджак бежевого кольору, сірі штани з дорогого матеріалу і гостроносі туфлі.

— Підходьте ближче, — кивнув йому старший.

Він говорив каліченою угорською мовою. Іштван пройшов вперед і зупинився біля письмового стола.

— Сідайте.

Іштван збентежено дивився на похмурого мужчину, потім ледве видавив з себе:

— Мені б отця Пала.

— Отцю Палу довелося спішно виїхати у Штати. Він, певно, не повернеться сюди.

— А капітан Клерк? — приголомшено спитав хлопець.

— Капітана Клерка призначено на іншу посаду. Сьогодні вранці він уже виїхав на нове місце служби.

Іштван тупо дивився перед собою. Він вкрай розгубився.

— Виконали доручення? — почувся голос дебелого мужчини.

Іштван ствердно кивнув головою.

— Дайте листа.

Хлопець мовчки дав тоненький конверт. Той розрізав конверт стальним ножем і вийняв папірець з прикріпленою до нього вузенькою фотоплівкою.

Іштван поволі почав усвідомлювати жахливу правду. Дедалі ясніше ставало для нього, яким недалекоглядним і довірливим він був, коли звірився отцю Палу і Клерку. Значить, це не любовне листування. В душі закипала лють. Але він поборов її. «Навіщо ж ти обманюєш самого себе? Хіба не знав з першої хвилини, що мова йде про щось інше? Признайся хоч самому собі, що ти знав це, але тобі хотілось вірити отцю Палу. Ні, не так. Не знав, тільки догадувався, що тут щось негаразд. Але це було просто неясне передчуття. Якби знав, то не взявся б за цю справу».

— Чиста робота, синку! — порушив тишу сивий чоловік. — Гарний вчинок, гідний патріота. Признайтеся, що не така вже й чортяча ця служба.

— Яка служба? — спитав хлопець. Він із щирим здивуванням глянув на американця. — Мені незрозуміло, пане, про що ви кажете.

Чоловіки переглянулися.

— Що вам незрозуміло? — озвався по-німецьки молодший. — Капітан Клерк передав нам, що ви погодились виконувати завдання розвідувального характеру.

— Це непорозуміння. Мова йшла про те, що мені допоможуть влаштуватися на навчання в один з американських університетів. Саме це мені пообіцяли отець Пал і капітан. Але якийсь полковник Донован…

— Немає потреби продовжувати, — перебив його дебелий чоловік. — Я полковник Донован. Мені відома ця історія.

— В такому разі… — полегшено озвався Іштван.

— Ви хочете поїхати в Америку?

— Так.

— Хочете там вчитися?

— Дуже хочу.

— Ось що. Для цього немає ніяких перепон. Ми надамо вам можливість поїхати і вчитися. Але за це треба послужити.

— Я вже зробив своє. Пан капітан сказав мені, що коли я принесу листа, якого вам щойно дав, то одразу ж зможу поїхати.

— Про це я не знаю. Ви, певно, погано зрозуміли капітана, — відказав полковник. — Як він міг це обіцяти? Я не доручав йому. А тут наказую я.

Іштван схопився з місця. Кров ударила йому в голову. Він сперся на широкий письмовий стіл і почав кричати.

— Не кричіть тут, хлопче. Сідайте. Ви забуваєте, з ким говорите.

— Значить, ви обманули мене! Ось чого варті ваші слова!

Юнак тремтів усім тілом. Від великого збудження губи в нього побіліли.

— Сідайте! — наказали йому вже суворіше. Іштван, блідий мов стіна, сів.

— Так, друже, ми не зрозуміємо один одного. Врахуйте раз і назавжди, що з офіцерами американської армії таким тоном розмовляти не можна. А що стосується дальшого, то краще, як кажуть, глянути правді очі. Я не знаю, про що ви домовлялися з капітаном. Одверто кажучи, мене це навіть не цікавить. Я вашої угоди не визнаю.

Молодий американець підвівся. Він узяв із стола лист і кіноплівку. Шепнувши щось старшому, перевальцем попрямував до дверей.

— Повторюю, — вів далі полковник Донован, — що не маю наміру чинити перепон вашому навчанню. Навпаки. Я хотів би вам у цьому допомогти. Але ваші особисті інтереси нічого не варті порівняно з інтересами Сполучених Штатів. А я повинен мати на увазі передусім інтереси моєї батьківщини.

Іштван міцно зціпив зуби, намагаючись оволодіти собою. Він бачив, що попав у пастку, з якої дуже важко буде вирватись, йому хотілося скоріше довідатись про вимоги полковника, бо ця вступна промова його не цікавила. Грубий, одвертий тон розмови Донована був для нього несподіванкою. Цей не всміхався йому, як Клерк, і не був підкреслено ввічливим, як отець Пал.

— Мова йде про те, — вів далі Донован, — що вам доведеться ще раз піти в Угорщину. Ви повинні здобути матеріали дослідів професора Голуба.

— Ніколи! — скочив з свого місця хлопець. — Ніколи… Ніколи…

— Я вже попереджав вас, юначе, щоб ви не гарячкували. Ви повинні піти туди ще раз — і ви підете. — Останні слова полковник вимовив мало не по складах. Його голос був рішучий і владний.

— Ні! — сказав Іштван тихо, але з великою переконаністю. — Я більше не піду туди.

— Заспокойтеся, друже, і ми про все гарненько домовимося.

— Краще я не поїду в Америку! — вигукнув Іштван. — Все одно мені не хочеться жити серед вас. Є ще на Заході інші країни, де мене приймуть. — Голос хлопця виказував внутрішню муку. Він мало не плакав, що такий безпорадний.

— Ви глибоко помиляєтесь, юначе. Невже ви справді думаєте, що зможете кудись поїхати без нашого дозволу? Нікуди! Зрозуміло? В жодну країну Європи. Тут, на Заході, ви можете знайти місце під сонцем тільки тоді, коли знайдете з нами спільну мову і виконуватимете наші вказівки…

— А коли ні? Коли я не виконуватиму ваших вказівок? — обірвав полковника Іштван. В його голосі звучала впертість і гнів.

— Коли ні? Тоді ви поставите себе в таке становище, що згодом будете тисячу разів розкаюватися.

— Що ви тоді зробите зі мною?

— Це залежить від вас…

— Я не повернусь в Угорщину і не вкраду у професора Голуба результати дослідів.

— Це було б великим лихом для вас, юначе. В такому разі ви б опинились перед двома можливостями: перша — вас би заарештували як комуністичного агента, друга — вас видали б Угорщині. Я особисто вибрав би другий варіант.

— Прошу, хай буде так. Принаймні все закінчиться. Краще сидіти в тюрмі вдома, ніж у вас.

— Коли б мова йшла лише про тюрму… — всміхнувся полковник. — Чоловіче, невже ви справді не знаєте, що вас чекає?

Іштван не в силах був більше стримуватися. Довірливість, яка туманом обплутала його мозок, розвіялась.

Мрія, що її він так довго плекав, безслідно зникла, райдужні барви чудесних снів посіріли, перетворившись у липке, огидне місиво. Іштван відчув огиду до всього навколишнього. Тепер він уже ясно бачив взаємозв'язок між окремими фактами. В уяві мигтіли ніби окремі сцени добре знайомої вистави. Іштван бачив себе в жалюгідній ролі серед вправних акторів, які з спритністю справжніх майстрів своєї справи обплутують його, дедалі більше затягують у свої тенета. З сірого туману спогадів раптом виринуло обличчя Єви, побачив Лайоша Паппа, солоденьку фізіономію отця Пала, капітана Клерка та інших. Він відчув люту ненависть до цих людей, які підкорили його собі, скориставшись його простодушністю. Але тепер кінець! Він не піддасться їм. Краще відсидіти в тюрмі. Скільки йому можуть дати за те, що перейшов кордон і приніс одного листа? Щонайбільше кілька років. Краще відсидіти їх, ніж бути іграшкою в руках цих людей. Зрештою, ще не пізно буде розпочати нове життя.

Злість і ненависть кипіли в ньому. Жорстокість, яку випромінювали очі полковника, викликала ще більшу лють. Губи Іштвана сіпались, голос дзвенів пристрасно.

— Невже ви не розумієте, пане полковнику?! Я не виконуватиму ніяких ваших вказівок. Я ненавиджу вас. Ви підло обманули мене, весь час брехали… і… і… тепер хочете, щоб я був вашим слухняним знаряддям! Ви хочете мене знищити?.. Мені однаково, робіть зі мною що хочете, кидайте в тюрму, повертайте в Угорщину. Краще відсиджу ці кілька років.

— Кілька років? Ні, любий друже! Ідеться не про кілька років. Ставка трохи більша, йдеться про ваше життя. Зрозуміло?! Про життя, ви, недотепо!

— Про життя? — вражено перепитав хлопець.

— А як ви думали? Ви тяжко завинили перед комуністами. Знаєте, який ви матеріал принесли нам? Хоча це не має значення. Згідно з вашими законами, кара в таких випадках однакова. А ви добровільно взялися за виконання завдання! Це факт, якого ви не можете зректися.

— Неправда! — вигукнув хлопець. — Ви примушували мене…

— Це несерйозні розмови, в які ви самі не вірите. Чим би ви змогли вдома довести своє твердження? А втім, годі переливати з пустого в порожнє. — Полковник подзвонив. У дверях з'явився Йоганн.

— Запросіть до мене пана майора, — наказав Донован.

Йоганн мовчки вклонився і пішов. Через хвилину в кабінет зайшов той самий чоловік, якого Іштван застав у кабінеті з полковником.

— Матеріал готовий, плівка проявлена?

— Так.

— Покажи!

— Прошу, пане полковнику! — майор передав Доновану папку. Той швидко перегортав сторінки.

— Ось вам, гляньте, що ви принесли! — сказав він, подаючи папку Іштванові.

Іштван з цікавістю розкрив її. Спочатку він не хотів вірити своїм очам. Перед ним стрибали і миготіли збільшені фотографії. З широко розкритими очима, дедалі більше жахаючись, гарячково перебирав він принесені матеріали. Перед ним були найновіші дані про організацію збройних сил, мобілізаційні плани, дані про озброєння, таємні накази, директиви, протоколи закритих нарад. Йому стало млосно, відчув, що непритомніє. Обличчя його пополотніло, в голові запаморочилось, усе навкруги закружляло, затанцювало. Він шукав слова, але з рота виходило лише безладне хрипіння. Яка… під… лість…

Полковник підвівся.

— Ходімо, — почув Іштван його владний, крижаний голос.

Слухняно встав і пішов услід за Донованом. Майор ішов за ним. В Іштвана підламувалися ноги. Хоч у кімнаті було тепло, він тремтів, мов у пропасниці. Вони пройшли в затемнене приміщення. Донован увімкнув світло. Це був по-сучасному обладнаний кінозал.

— Сідайте, — наказав полковник.

Іштван машинально сів у крісло і заплющив очі. Знову клацнув вимикач. Світло погасло. Тихо застукотів кіноапарат. Іштван розплющив очі і від несподіванки скрикнув. Він побачив себе на екрані. За столом видів отець Пал. Потім почув свій голос. Перед його очима промайнули кадри, зняті після його першого прибуття. Він знову побачив усе, почув свої розмови з отцем Палом і капітаном Клерком. Найжахливішим було те, що він сам мусив тепер визнати: Клерк не примушував його взятися за виконання завдання. Іштван закрив руками очі.

— Ну, — почув він голос Донована, — ви все ще стверджуєте, що вас примушували? Як ви гадаєте, що сказали б на тому боці, за залізною завісою, офіцери контррозвідки, коли б побачили ці кадри? Друга частина фільму, в якому знято моменти, коли ви передаєте нам матеріал, ще в роботі. Її переглянемо завтра. А тепер пропоную вам, друже, піти в свою кімнату і як слід про все подумати. Завтра знову поговоримо. До того часу, мабуть, порозумнішаєте.

В залі засвітилося світло. Іштван був немов очманілий. Похитуючись, він слухняно попрямував за майором. Вони піднялися на другий поверх. Майор відчинив перед ним двері.

— Заходьте!

Іштван зайшов. Двері за ним зачинилися. Він інстинктивно оглянувся навкруги. Це було зручно обставлене приміщення. Килим, на стінах картини, низьке ліжко, шафа, маленький столик, два глибокі м'які крісла. На столі книги, газети. З кімнати вхід у ванну. Все було; як і під час його першого перебування тут, тільки на вікнах — міцні залізні грати. Він обернувся. На дверях не було внутрішньої ручки. Значить, він в'язень.

Доктор Сегеді глянув на настільний календар. Було восьме листопада. Звичним рухом пригладив волосся, знайшов у блокноті потрібний номер телефону і подзвонив. У трубці озвався жіночий голос.

— Прошу капітана Шоша, — попросив він тихо. Чекаючи, вийняв вільною рукою з коробки сигарету і закурив. — Алло! — гукнув він у трубку. — Це ви, товариш капітан? Доктор Сегеді вас турбує. Сьогодні о сьомій годині вечора біля будинку 20, по Шкільній вулиці, вас чекатиме легкова машина з номером СМ-309. Прошу вас прибути точно.

Він поклав трубку і всміхнувся. Спокійно докурив сигарету, підвівся, підійшов до вмивальника і помив руки. Потім узяв свою лікарську сумку, поклав туди інструменти, одягся і вийшов з будинку. На мить зупинився, з насолодою вдихаючи свіже ранкове повітря. Непомітно оглянувся навкруги. Вулиця Керт була безлюдна. Він вирушив у напрямку вулиці Неметвельдь.

Через десять хвилин доктор Сегеді вже дзвонив бід хвіртки вілли професора Голуба, йому відчинила Рожі. Дівчина була в синій ситцевій сукні і білому мереживному фартусі. Всміхнувшись, вона вижидально глянула на відвідувача.

— Доктор Сегеді, — відрекомендувався високий чоловік, привітно всміхаючись. — Дозволите зайти?

— Але пана професора немає вдома…

— Не біда, дівчинко, — сказав Сегеді. — Хтось же та є в домі…

— Прошу, заходьте, — вказуючи рукою вперед, запросила дівчина.

— Ви давно у Голубів? — спитав лікар, з цікавістю оглядаючи вродливу чорняву дівчину.

— Всього кілька днів…

— Ось чому я вас раніше не бачив, — зауважив Сегеді, хоч не мав уявлення, чи була у Голубів раніше служниця. Тим часом вони підійшли до будинку.

— Проходьте, пане докторе… — пропускаючи його вперед, запрошувала Рожі.

Сегеді старанно витер ноги і зайшов у передпокій.

— Господиня незабаром повернеться. Вона пішла ненадовго. Десь по-сусідству, до кравчихи.

Знімаючи макінтош, Сегеді як слід усе оглянув. У просторому передпокої було кілька дверей. Йому треба було знати, куди вони ведуть.

Дівчина відчинила одні двері і через хол повела лікаря в робочий кабінет професора.

— Сідайте, — вказала вона на стілець, — я подзвоню…

— О, — перебив її Сегеді, — не турбуйтеся, люба. Я почекаю вашу хазяйку. А тим часом я прошу вас відповісти на кілька запитань.

— Слухаю, — з готовністю відповіла Рожі.

— Може, сядете? — всміхнувшись, сказав лікар. — В присутності такої гарної дами мені незручно говорити сидячи… Ви знали колишню служницю? Як її звали?.. — Сегеді зморщив чоло. — Сто чортів… Знову зраджує пам'ять… Ну…

Рожі мовчала. Вона знала ім'я своєї попередниці, але не любила без потреби говорити.

— Не знаю, хто тут був раніше.

— А втім, це не важливо. Потім згадаю. Мені хотілось би знати, куди вона поділася. Справа в тому, — додав він, дещо вагаючись, — що вона винна мені досить значну суму, але, очевидно, забула про це.

— На жаль, пане докторе, — звела брови дівчина, — не можу вам нічим допомогти. Я про це нічого не знаю.

— Гм. Шкода, дуже шкода…

В кабінет зайшла Естер Боруш. Її каштанове волосся виблискувало, обличчя розрум'янилося. На губах вигравала радісна усмішка, яка буває в дітей, коли вони добиваються першого успіху в житті. Вона побачила незнайомого відвідувача, і вираз радісного збудження зник з її обличчя. Дівчина сухо кивнула гостеві.

Той підвівся.

— Доктор Сєгеді, — представився він, елегантно схиливши голову. — Донька професора Голуба?

— Ні, — пояснила Естер. — Тільки його асистент…

Сегеді з приємністю розглядав струнку, вродливу асистентку.

Згадавши про невідкладну роботу на кухні, Рожі попросила Естер побути з лікарем і вийшла.

— Дуже радий… Я вже багато чув про вас, — звернувся до дівчини Сегеді.

— Про мене? Де ви могли почути?

— В колі лікарів. Тепер багато говорять про досліди професора Голуба. В зв'язку з цим згадували і про вас. Але знаєте, якою я уявляв собі вас?

— Цікаво, якою?

— А ви не образитесь, коли скажу?

— О, що ви!

— Так от… — Сегеді засміявся. Розповідаючи, він жестикулював руками. Естер звернула увагу на те, що на кисті правої руки в нього бинт, приліплений пластирем. — Я уявляв вас у рогових окулярах, з серйозним лицем багатознайки і з косою, закрученою на маківці.

— Бачите, як іноді підводить людей їхня уява, — всміхнулася Естер.

— Ну, а як іде робота? Я чув, що вона вже завершена?

— Так, слава богу.

— А скажіть, — цікавився далі Сегеді, — коли буде опубліковане відкриття?

— Не знаю. Це справа пана професора…

— Всі з нетерпінням чекають результатів. Чесно кажучи, і я сам. Колись мріяв стати дослідником… — замислено сказав Сегеді і опустив повіки.

— І що ж вам перешкодило?

— О, це довга історія. Бідні батьки, шестеро дітей. Один я вчився далі. Одержав диплом і довгий час був безробітним, потім десять років у колоніях, далеко від батьківщини, в Азії. Ех… не варто про це говорити. Ви, молодь, навіть не уявляєте, яке у вас прекрасне життя. Можливість учитися без турбот, стипендії…

— Зате у вас, певно, було цікаве життя.

— Не можу сказати, що воно було одноманітне, Індія, Індонезія — це чудесні краї, повні таємничості, древніх чар. Там багато дивних людей і ще більше дивних звичаїв. Звичайно, все це захоплює лише тих, хто стежить за життям з вікон своїх палаців. Того ж, кому доводиться вести боротьбу за щоденний хліб проти забобонів і старовинних звичаїв, усе це хвилює і цікавить лише спочатку, а потім починає надокучати.

— Я охоче поїхала б туди і попрацювала два-три роки, — сказала дівчина.

— Два-три роки, звичайно, можна, але десять… Знаєте, що значить десять років у тих місцях. Іноді місяцями не бачиш білої людини. Культура і цивілізація кінчається одразу за полотном прямих бетонованих доріг, які зв'язують шахти, родовища нафти і великі селища. Але навіть там немає з ким поговорити, бо білі люди в тих краях знають тільки одне: ром і віскі. О дівчинко, це не життя. Театр, кіно, книги? Все це там тільки мрія — недосяжна мрія.

— Ви, певно, багато бачили, пережили… Чому не напишите про це?

— Я не літератор.

— Але ж оповідаєте ви дуже цікаво.

— Вам би я охоче розповідав, — всміхнувся лікар. — Будь-коли…

Естер хотіла щось відповісти, але в цю мить в кімнату зайшла дружина професора. Вони підвелися.

— Моє шанування, — вклонився гість. — Доктор Сегеді.

Пані Магда кивнула у відповідь головою і жестом запросила гостя сісти.

— Слухаю вас, пане докторе, — сказала вона, з цікавістю глянувши на чоловіка.

— Я до вас з приводу колишньої домробітниці… — почав він.

— Ви маєте на увазі Юліш? — спитала хазяйка.

— Так. Справа в тому, що я кілька місяців лікував її… і… неприємно про це говорити, але вона заборгувала мені певну суму.

— Про це я не знаю. А на що вона хворіла?

— Коли не наполягаєте, я б не хотів про це говорити. — Лікування безплатне… коротко кажучи…

— Зрозуміло! — кивнула пані Магда. — На жаль, ми не знаємо, де вона. Скільки вона вам винна?

— Мене хвилюють не стільки гроші, як результати лікування. Я застосував новий метод, а вона зникла саме в середині лікувального курсу… Отже, результати… розумієте?

— Аякже! Прекрасно розумію, — всміхнулась дружина професора. — Всі ви, лікарі, однакові.

— Пробачте, що потурбував, — чоловік підвівся.

— О, немає за що, — промовила жінка. — Якщо ви щось дізнаєтесь, повідомте нас. А якщо нам стане щось відомо, ми також дамо вам знати. До речі, яка ваша адреса?

— Доктор Сегеді, вулиця Керт, будинок чотири..

— Естерко, золото, запиши, будь ласка.

Дівчина вийняла з кишені свого халата блокнот і записала адресу лікаря. Вже в дверях Сегеді обернувся.

— Коли у вас буде час, люба Естер, навідайтеся до мене. Я з радістю розповім вам про свої подорожі і покажу багато цікавих речей. Моя дружина малайського походження, вона теж знає багато дивовижних історій.

— Гаразд, пане докторе. Принагідно зайду до вас, — відповіла дівчина.

Повертаючись додому, Сегеді глибоко замислився. «Здається, служницею вже хтось «зайнявся», — вирішив він. — Значить, мене випередили. Лабораторія в підвальному приміщенні. Вхід туди може бути тільки з передпокою. Собаки немає. Із сусідніх вілл нічого не видно. На вікнах лабораторії немає гратів. Справа не надто складна… Добре було б оглянути лабораторію… — Він тихо свиснув. — Ота маленька Естер клюнула на східні чудеса. Гарна крихітка. Гадаю, що з нею не було б багато мороки. В таких маленьких претендентів на вчених буває фантазія. До них треба підійти не з танцями, а з цікавими розповідями… Гарна дівчина…» — Доктор Сегеді, весело насвистуючи, завернув у хвіртку своєї вілли.

Була вже десята година, коли Коцка з Фері добралися до управління. Коцку дуже пригнічувала невдача. Челеї стурбовано слухав доповідь старшого лейтенанта. Він думав про Олайоша і картав себе за те, що дав йому таке небезпечне доручення. Згадав свою останню розмову з Олайошем. «Не хвилюйся, Бейло. Кинь усі сумніви, — сказав Олайош. — Я вважаю за свій громадський обов'язок допомогти вам. Це обов'язок комуніста». «Гаразд, гаразд, Гейзо, — заспокоював тоді Челеї свого товариша. — Але це зв'язано з великою небезпекою». Ніколи він не забуде здивованого погляду Гейзи. «Ти кажеш, що це небезпечно? — спитав той. — А хіба ми повинні виконувати лише легкі завдання, не пов'язані з риском? Одним словом, не варто про це так багато говорити. Якби я навіть не був комуністом, все одно моїм обов'язком було б допомогти вам». — «Ти чудова людина, Гейзо. Якби всі міркували так, нам було б набагато легше працювати, і ми, певно, менше помилялися б». Гейза не відступав. Попросивши відпустку, він зразу ж приступив до роботи. Тепер невідомо, що з ним. Банда Фреді не дуже церемониться з тими, хто стає їй на дорозі. Смерть Єви Шоні і Вільдмана красномовно свідчить про це. Якщо вимагають їхні інтереси, вони не спиняються навіть перед найжорстокішим вбивством. А Фреді вже знає, що Гейза не племінник Вільдмана. Олайоша, певно, оглушили, інакше б він допоміг Коцці під час перестрілки. Тепер залишається тільки мобілізувати всі сили, щоб врятувати Олайоша.

— Коцко, — озвався підполковник, — піднімай усіх по тривозі. Розпочнемо відкриті розшуки. Зв'яжіться з поліцією. Доктора Сегеді негайно затримайте. Неодмінно треба знайти машину. Попередь наших людей, залишених у засідці на квартирі Єви, щоб були готові до всього. Видно, Фреді не має наміру так просто здатися. Біля вілли Голуба залиш тільки Мікі, всіх інших залучи до розшуків.

— Зрозуміло, — сказав Коцка. — Ти будеш тут?

— Так, — відповів підполковник. — У разі якихось змін я негайно повідомлю тебе. Вдосвіта має прибути Б-19. Можливо, в нього будуть якісь нові дані. Краснай уже тут, але на його слід поки що не вдалося напасти.

Отже, твоє завдання — найти Олайоша, а я захищатиму ФБ-86.

Старший лейтенант швидко вийшов. Челеї в задумі сидів за письмовим столом, коли йому подзвонив Коцка.

— Алло, — гукнув він у трубку. — Сегеді зник, на квартирі його немає. Можливо, він і не повернеться. Не знайшли жодного документа — все спалено. Тільки рація на місці.

— А де його дружина?

— Мешканці будинку сказали, що вона ще вчора виїхала.

Розстроєний Челеї поклав трубку і почав ходити по кімнаті. «Все ж таки виходить так, як я й гадав, — майнула в голові думка. — Фреді має десь ще одну квартиру і живе там під іншим прізвищем. Олайоша він, певно, і повіз туди. Квартира може бути тільки у віллі, відлюдній віллі, в яку можна непомітно занести непритомного.

Ніч була буряна і холодна. Під напором ураганного вітру стогнали навіть вікові дерева. Буря з тріском зривала з дахів черепицю, з подзьобаних війною стін обвалювались великі шматки штукатурки. По темному небу мчали лиховісні хмари.

Іштван проїхав трамваєм до вулиці короля Людовіка Великого. Звідти пішов пішки. Кондуктор докладно пояснив йому, як добратися до провулка Арвачка. Поспішати було нічого: до зустрічі лишилось більше як півгодини. Долаючи вітер, простував він темними вулицями, зупиняючись на кожному розі, щоб прочитати таблиці з назвами вулиць. Страху не відчував. Його рішення було непохитне — будь що виправити допущену помилку. Людина, якій він має передати матеріал, певно керівник шпигунської банди. Спіймавши його, він до деякої міри виправдає себе. А потім дійде черга й до Єви. Йому було трохи шкода дівчини. Вона теж нещасна, самотня. Але він не має права бути поблажливим до ворога. Вона свідомо, підло обманула його, підкинула ворогам. А після Єви він розрахується з Паппом, колишнім офіцером з Сомбатхея. Добереться і до водія машини. О, він ліквідує всю шпигунську сітку. Безперечно, його дії допомогли ворогам здобути важливі дані, але він не допустить, щоб до їхніх рук попало ще щось. Спіймані люди розкажуть, від кого вони одержували секретні матеріали. Отже, він трохи спокутує свою вину. Згадав ще бібліотеку. «Туди навідується їхній агент, — думав Іштван. — Спіймаю і його. Почекаю і спіймаю».

Він підійшов до провулка Арвачка. Це була темна, занедбана вуличка з трьох чи чотирьох вілл, оточених садами. «Номер три, — бурмотів собі під ніс Іштван. — Шкода, що на кордоні я викинув пістолет». Біля садової хвіртки він зупинився і уважно оглянув будинок.

У півпідвалі вілли видно гараж. Наскільки можна було судити зовні, в будинку могло бути щонайбільше п'ять кімнат, не рахуючи мансардних приміщень. Глянув на табличку біля хвіртки, але в темряві не міг прочитати прізвища.

Іштван подзвонив, його охопило хвилювання. Він ще не знав, як саме здійснить свій план, покладався на свою спритність і силу.

В одному вікні спалахнуло світло. Через деякий час засяяла лампочка в коридорі, і в дверях з'явився чоловік. Вийшовши на садову доріжку, він щільніше закутався в халат і аж зігнувся від пориву холодного вітру:

— Вам кого?

— Петера Кальноці, — спокійно відповів хлопчина і додав: — Із Відня.

Перед ним відчинили хвіртку.

— Будь ласка, йдіть вперед.

Іштван зайшов на подвір'я. Під ногами скрипів гравій, холод пробирався крізь пальто, пронизував до кісток. «Тільки б заспокоїтись, — підбадьорював себе хлопець. — Адже я дужий і сміливий».

Чоловік наздогнав його, деякий час вони йшли поруч. Юнак встиг розглядіти провідника. Він був нижчий за Іштвана. Коли ввійшли в передпокій, чоловік зачинив двері і звернувся до юнака:

— Зніміть пальто. Я доповім панові Кальноці.

Іштван повісив пальто і почав оглядати квартиру. З хола вели сходи в мансардну кімнату. Звідти долинали якісь звуки. Затамовуючи дихання, він прислухався. Ніби хтось глухо стогнав. Не міг ясно розібрати, бо гудів вітер.

Його проводир подав рукою знак, і Іштван рушив за ним. Зайшли в просторий, затишно умебльований робочий кабінет.

— Сідайте, — вказав чоловік на крісло. — Пан Кальноці зараз прийде. — Чоловік вийшов. Було чути, як під його кроками заскрипіли дерев'яні східці. Іштван примостився на м'якому стільці. У суміжну кімнату вели подвійні білі двері. Скрізь був порядок і бездоганна чистота. На письмовому столі стояла лише масивна мармурова чорнильниця.

— Добрий вечір, — привітався хтось.

Іштван обернувся. В дверях стояв чоловік у легкому шовкому халаті східного крою з візерунками, його русяве волосся блищало в світлі електричних лампочок. Це був Фреді.

— Добрий вечір, — підвівся Іштван. — Я до пана Кальноці.

— Петер Кальноці перед вами, — всміхнувся чоловік, повільно підходячи до юнака.

— Вам привіт від Донована, — сказав Іштван.

— Дуже приємно. Вже три роки не бачив його, — відповів Фреді.

— Три? Донован говорив про сім років.

— Це тепер не має значення, молодий чоловіче. От ми й познайомились! Матеріал при вас?

Іштвана охопило хвилювання. Він кивнув у відповідь головою.

— Давайте його сюди, часу в нас обмаль, — квапив його Фреді і підійшов ще ближче.

Іштван звернув увагу на те, що Кальноці не виймає лівої руки з кишені халата. «Наче тримає щось», — майнула в Іштвана думка. Він вийняв з внутрішньої кишені бумажник. Фреді простяг праву руку, щоб взяти його.

Мозок Іштвана гарячково працював. Хлопець знав, що в Кальноці пістолет. В очах агента світилася жорстокість. «Єдиний вихід, — міркував юнак, — це несподіваний і швидкий напад». Він блискавично перебрав у думці всі відомі йому прийоми вільної боротьби і раптом ухопив Фреді за зап'ястя. Смикнув його руку вперед і майже одночасно лівою долонею підпер лікоть правої руки агента. Блискавично нахилившись, з розмаху перекинув супротивника через плече. Фреді не розраховував на напад. Він скрикнув від гострого болю. Застосований Іштваном прийом, він, певно, знав, бо інстинктивно вивернувся, врятувавшись від перелому руки, і впав на підлогу біля крісла. Іштван одразу зорієнтувався. Побачивши, що прийом не вдався, одним стрибком накинувся на ворога.

В руці Фреді заблищав пістолет. Та раніше, ніж Фреді натиснув на курок, Іштван ударив по його лівій руці. Пістолет упав на килим. Однак Фреді не здавався. Правою рукою він обхопив Іштванову шию і почав її стискати, лівою ж шарив по килиму, намагаючись дотягнутися до пістолета. Юнак одіпхнув ногою пістолет під шафу. Коли Фреді підняв руку, Іштван ухопив його за вказівний палець і, загнувши назад, почав ламати. Рука ворога трохи відпустила шию Іштвана. Фреді застогнав. Іштван поступово піднімався на коліно, підтягуючи за собою свого ворога. Фреді скрикнув від болю. У юнака був намір піднятися разом з Фреді, але він не зміг його здійснити, бо чоловік несподівано вдарив Іштвана в живіт. Удар був такий сильний, що юнак скорчився від болю. Скориставшись цим, Фреді схопився на ноги і почав бити юнака в обличчя. В Іштвана запаморочилося в голові, його нудило. Хлопець знав: якщо знепритомніє — всьому кінець. В уяві спливло миле, стурбоване обличчя Естер, почувся її голос: «Будь обережний». Він інстинктивно відхилив голову. Кулак Фреді пролетів мимо. В ту ж мить, зціпивши зуби і напруживши м'язи, Іштван кулаком лівої руки щосили вдарив по обличчю супротивника, Фреді похитнувся.

Двобій знову вирівнявся. Вони з відчаєм приречених лупцювали один одного, борючись за своє життя. У Фреді лопнула одна повіка, його обличчя залила кров. В Іштвана теж було підбите око, з носа цебеніла кров, але він не здавався. Побачивши, що Фреді підняв для удару стілець, він схопив мармурову чорнильницю і щосили жбурнув її в голову супротивникові. Фреді впав з розтрощеним черепом. Іштван згадав, що другий чоловік, який піднявся в мансардну кімнату, ось-ось може повернутися. Адже він чув шум, знятий бійкою. Іштван не знав, що другий жилець не звертав уваги на гамір від колотнечі, бо вважав, що це Фреді, за наказом Донована, розправляється з юнаком. Іштван кинувся на підлогу і почав шарити рукою під шафою. Знайшовши пістолет, він похапцем зірвав з себе галстук і, перевернувши непритомного Фреді долілиць, зв'язав йому за спиною руки. Потім відрізав мотузок, яким підтягується штора, і міцно зв'язав ноги Фреді.

«А тепер візьмуся за другого», — подумав Іштван. Він бризнув із графина собі на лице води. Освіжившись, обережно рушив до мансардної кімнати. Пістолет тримав напоготові. Дійшовши до сходів, побачив молодика, який пустив його у віллу. Той стояв на площадці перед дверима кімнати, його обличчя перекосив жах. В руках молодого чоловіка блиснула зброя. Вони вистрілили одночасно. Гострий біль пронизав лівий лікоть Іштвана. Хлопець ще раз натиснув на спуск. Одна куля з свистом пролетіла повз його вуха… Він відчув удар, наче його штовхнули в груди. Пістолет випав з його рук. Непритомніючи, він встиг ще побачити, як мов підкошений звалився його супротивник. Іштван поточився назад. Підлога вислизнула з-під його ніг, і він упав, стукнувшись головою об сходи…