Усе почалося з того, що я у своїй роботі наштовхнувся на необхідність детальніше ознайомитися з будовою сучасного телескопа.

На той час я досліджував ядерні реакції, схожі на ті, що відбуваються в надрах Сонця. Не знайшовши в астрономічній літературі відповіді на одне вельми важливе для мене питання, я вирішив самотужки провести деякі спостереження за Сонцем. Так я опинився в астрономічній обсерваторії в Іллі Петровича Брадова, дуже милого дідуся, закоханого в свою астрономію.

Він зустрів мене як давнього знайомого, сказав, що читав мої праці з ядерної фізики, поскаржився на погоду — хмари заважали його спостереженням, — провів мене по обсерваторії, показав інструменти і, запросив навідатись будь-якої безхмарної ночі.

— Я працюю тепер уночі. Навчу вас провадити спостереження в темряві, а своєму сонечку ви й самі дасте раду.

На моє щастя, наступна ніч випала безхмарною, і я мерщій подався в обсерваторію до Іллі Петровича. До цієї ночі мені ні разу не доводилося глянути в окуляр досконалого телескопа. Ілля Петрович сидів поруч у кріслі і крізь спеціальний пристрій дивився в той телескоп одночасно зі мною. Він учив мене працювати з телескопом і пояснював усе, що ми бачили.

— Перед вами сузір’я Волопаса, — казав мені Ілля Петрович. — Бачите найяскравішу зірку? Це Арктур, а недалеко від нього маленька, ледве помітна зірка спектрального класу К. Коли ми досліджували цю ділянку неба за допомогою радіотелескопа, то зненацька здибалися з загадковим явищем. Від якоїсь невидимої в телескоп зорі чи планети ми приймали протягом доби через кожні п’ять годин однакові серії радіосигналів. Нам пощастило записати їх на плівку. Черговість сигналів така періодична, що навіть у людини, котрій бракує будь-якої фантазії, мимоволі з’явилася б думка про їх штучне походження. Уявіть собі: можливо, там, під бляклим жовтогарячим світлом зорі, що згасає, теж мешкають розумні істоти і шлють команди своїм міжзоряним кораблям чи перемовляються по радіо з людьми іншої планети. Звісно, доходити таких висновків рано. Достоту з’ясовано лише одне — це сигнали неземного походження. З того дня ми регулярно провадимо спостереження за цією ділянкою неба, хоч поки що безрезультатно: ніяких більше сигналів піймати не вдалося. Оце вам ще одна загадка, яку, найімовірніше, зможуть розгадати тільки в майбутньому, коли люди матимуть міжзоряні кораблі або принаймні досконаліші телескопи. Та це в майбутньому. А зараз давайте подивимось на вивчені світила. Хочете глянути на Місяць?

Я погодився і за хвилину вже роздивлявся яскравий диск Місяця, поїдений, наче віспою, глибокими кратерами цирків з гострими піками в центрах і високими валами кілець по краях.

Надивившись на нашого супутника, я попрохав Іллю Петровича показати мені Сатурн. Було десь за північ.

— Сатурн зараз у сузір’ї Терезів, на південному сході, низько над обрієм.

Я намірився було попрохати Іллю Петровича показати мені інші планети сонячної системи, коли раптом у полі зору телескопа пролетів маленький метеорит, що лишив за собою в небі невеликий яскравий слід.

— Шкода, що ми не встигли його сфотографувати, — сказав Ілля Петрович.

— Дивіться, ще один! — Натисніть кнопку!

Поки я з’ясовував, яку кнопку слід натискувати, метеорит, на чималий жаль Іллі Петровича, зник.

— Тепер уже не полетять, — мовив він, бачачи, як я ретельно тримаюся клятої кнопки.

Не встиг він закінчити фразу, як небо знову навскіс прорізав вогненний слід, і перед нами промчав ще один метеорит. Цього разу я встиг натиснути кнопку і сфотографувати його падіння.

— Щось невчасно вони падають, — здивовано промовив Ілля Петрович.

— Тобто як це невчасно?

— Найчастіше вони падають, коли Земля проходить крізь великі рої метеоритних тіл, що, як і планета, обертаються навколо Сонця по еліптичних орбітах.

— Дивіться, ще один! Ні, не один — два, три!

Ми припали до окулярів. В тій ділянці неба, куди було націлено телескоп, один за одним з’являлись метеорити і, спалахнувши на мить, яскравою змійкою зникали в темряві. Я безупинно натискав кнопку, роблячи знімок за знімком.

— Зачекайте, поки що не фотографуйте. Прибережемо плівку. Можливо, зараз пролетить болід. Дуже характерні ознаки, — сказав Ілля Петрович.

Через секунду знову промайнула зграйка метеоритів, за нею ще одна, потік метеоритів зріс, і раптом у темряві неба, порушивши зоряний спокій, сліпуче спалахнула величезна вогняна куля та швидко помчала по небу.

— Знімайте, знімайте! — закричав Ілля Петрович, котрий не встиг пересісти за пульт керування. — Це болід! Знімайте!

Я натискував кнопку так часто, як тільки міг. Падіння боліда тривало всього кілька секунд. Куля, що сліпуче освітила все довкола, з величезною швидкістю промчала з південного заходу на північний схід і зникла за обрієм. Через усе небо, позначивши шлях боліда, тягся вогняний слід.

Ілля Петрович сів на моє місце і старанно зафотографував цей слід на плівку.

— Бачили? — вигукнув він, схвильовано зіскакуючи з крісла. — Вам, любий колего, просто поталанило, хоча й мені також! Такі боліди падають не частіше, як раз на тисячу років. На тисячу, зрозумійте! Отакенний велетень! Певно, більший за Тунгуський і Сіхоте-Алінський метеорити, разом узяті. Чуєте? — він підніс палець догори і прислухався.

До нас долинув гуркіт — відгомін небесного велетня, що промчав над нами.

— Який гігант! — не вгавав Ілля Петрович. — Шкода, як упаде в море… Все це страшенно цікаво. І, головне, зафотографували весь його шлях! Ходімте проявимо плівки.

— Але ж зараз ніч, у вашій лабораторії, мабуть, нікого нема.

— Ну, то й що? Я завжди сам проявляю найвідповідальніші знімки.

Ми вийняли касети з телескопа і попрямували до фотолабораторії.

— Цікаво, де впав болід? Вибухнув він чи ні? А втім, завтра ми про все це довідаємось детально. А тепер гляньмо на наші знімки.

Ілля Петрович узяв одну з плівок, що просохли, і підійшов до настільної лампи.

— Ось, подивіться, — сказав він, акуратно тримаючи плівку перед білим абажуром лампи. — Основний болід, а збоку кілька зовсім дрібних метеоритів.

На інших кадрах ми несподівано для себе виявили цікаву деталь. Услід за велетенським першим болідом, майже притулившись до його вогненного хвоста, летів другий такий самий болід.

— Чорт забирай, справді, другий болід!

— Але чому ж він не такий яскравий, як перший?

— Це зрозуміло. Він і повинен нагріватися менше. Перший врізався в атмосферу, розігнав повітря, утворився розріджений простір, мов мішок. Туди й попав другий болід.

— Але в такому разі обидва боліди можуть зіткнутися в повітрі, адже першого гальмує повітря, а другий летить з більшою швидкістю.

— Дуже ймовірно…

Ми просиділи над знімками цілу ніч.

На десяту ранку ми вже знали, що боліди увійшли в атмосферу Землі над Північною Африкою, промчали на північний схід над Середземним морем, промайнули над Грецією, яскраво освітили простори Західного Сибіру і, не долетівши трохи до Тихого океану, впали десь у Східному Сибіру. Сила вибуху була неймовірна: всі сейсмічні станції світу зафіксували струс ґрунту. Після розшифрування сейсмограм з’ясувалося, що боліди впали між хребтами Черського і Верхоянським.

Дані сейсмічних станцій підтверджувались радіограмами і телефонограмами, що надійшли з Охотська, Верхоянська, Оймякона та Якутська, де багато людей бачило падіння цих метеоритів.

За розповідями очевидців, перед падінням метеоритів спостерігалось посилення яскраво-білого світла, від якого розвіялись передранкові сутінки. Сліпуче світло різало очі, обпікало обличчя і руки. Люди, що спостерігали це явище, падали долу лицем, захищаючи очі під нестерпного і несподіваного світлового удару. Здавалось, що з неба зірвалося сонце і стрімко мчить до землі. По небосхилу пронеслась велетенська вогненна куля, розсипаючи довкола міріади білих іскор. За першою кулею зразу ж промайнула друга, темно-червона, і обидві майже одночасно впали за Верхоянським хребтом.

Через деякий час люди почули ревіння і рокіт, а потім два могутні вибухи. В будинках, що були на віддалі сотень кілометрів від місця падіння метеоритів, позривало з завісів двері, повибивало шибки, порозкидало меблі в кімнатах.

Вдалині, за Верхоянським хребтом, ще довго було видно заграву велетенської пожежі — горіла тайга…

Такі були перші повідомлення про цю дивовижну подію.

— Ось вам і знімки! — вигукнув Ілля Петрович. — Не мали б ми їх — тепер вагалися б, чи не помилились, бува, очевидці щодо другого боліда. А нині маємо незаперечні докази.

Невдовзі з’ясувалось, що наші знімки унікальні. В жодній обсерваторії світу не встигли так добре сфотографувати політ болідів. Уранці Ілля Петрович наказав якнайшвидше розмножити знімки та розіслати їх усім зацікавленим організаціям.

Іллю Петровича смикали з усіх боків. Просили прислати знімки, проінформувати, розповісти подробиці. Скоро я відчув, що Іллі Петровичу не до мене. Я попрощався і мерщій подався з обсерваторії. Вже перед тим як я йшов, Ілля Петрович дав мені з собою першу серію ще вогких фотографій та пообіцяв подзвонити по телефону.

Наступного дня пролунав телефонний дзвінок.

— Добридень, Олександре Олександровичу! — почув я голос Брадова. — Вчора ввечері Комітет по метеоритах Академії наук вирішив організувати комплексну експедицію в район Верхоянського хребта. В експедиції має взяти участь фахівець з ядерної фізики. Я наважився рекомендувати вас…

— Мене?!

— Так, якщо тільки це вас цікавить. Хоча не пізно ще й відмовитися. З свого боку, я дуже раджу поїхати. Експедиція триватиме якихось два-три тижні, з урахуванням дороги.

Кортіло страшенно.

— Поїду! — сказав я, не роздумуючи.

— От і чудово! Я, власне, й не сумнівався.

Ділова людина був професор Брадов. За кілька хвилин я мав список телефонів і осіб, до яких треба було звернутися, щоб оформити мою участь в експедиції.

Вся наша невелика група разом з вантажами розмістилась у двох пасажирських літаках, що летіли до Якутська. В Якутську на нас чекав загін вертольотів. Вертольоти доправили нас до місця. Близько до ями, яка утворилась від падіння метеоритів, підлітати не стали — треба було остерігатися підвищеної радіації.

Ми швидко вивантажили з вертольотів ящики, намети, спорядження, прилади, продукти. До вечора опорядкували табір. Стало холоднувато, небо затягло хмарами. Давався взнаки суворий континентальний клімат Якутії.

Ми зібралися в наметі і, схилившись над картою, обговорили план дій на завтра. Вирішено було на двох вертольотах облетіти район падіння болідів, щоб точніше визначити його межі, а третій вертоліт послати просто до місця їхнього вибуху та почати збирати уламки. Я мав летіти на третьому вертольоті разом з Іллею Петровичем. Нарада швидко скінчилась, і ми розійшлись по наметах.

— О, як це чудово! — сказав Ілля Петрович, залазячи в теплий спальний мішок.

— Це про що ви?

— Та про вертольоти. Скільки б без них ми лиха набралися, добираючись сюди кіньми. Я пам’ятаю, як настраждався Кулик, коли добирався декілька разів із своєю експедицією до. місця падіння Тунгуського метеорита. І коні в нього гинули, і люди вибивалися із сил, по річці плив — човни течія перекидала. Тижнями йшли. А нас за пару днів з Москви просто до місця доправили.

Я заснув майже зразу, і мені здалося, що проспав усього кілька годин, коли наді мною почувся бадьорий голос Іллі Петровича:

— Мерщій уставайте, Олександре Олександровичу! Я метеорит знайшов! Он він, зовсім поряд!

— Як знайшли? Де?

— Знайшов! Знайшов! Тільки-но вийшов з намету і одразу ж знайшов. Та підводьтеся хутчій! — підганяв він мене.

Я виліз із спального мішка, розсунув поли намету і завмер з несподіванки. Небо було яскраво-червоне; тепле, рожевувато-червонаве світло струмувало звідусюди, одразу з усіх боків, забарвлюючи всі предмети в якісь незвичайні, фантастичні кольори. Ніколи раніше не доводилося мені спостерігати, такої барвистої картини. Ілля Петрович дивився на мене, милуючись справленим ефектом, немов він був фокусник і вся ця феєрична картина виникла за чародійним помахом його руки.

— Зважте, — сказав він, — сонце поки що не зійшло над обрієм…

Я вже здогадався, в чому тут річ, проте, щоб зробити приємне Іллі Петровичу, спитав:

— Що це? Чому таке пурпурне небо?

— Це наш метеорит, — сказав він, не помічаючи вдаваності з мого боку, — точніше, те, що від нього залишилось у повітрі. Метеорит, пролітаючи в атмосфері, інтенсивно горів, від нього відділялися дрібненькі звуглені частинки. Незліченна кількість цих частинок літає тепер у повітрі, засмічуючи його. Така засмічена атмосфера погано пропускає сині промені, зате добре — червоні…

— Закон Релея, — додав я, — коефіцієнт розсіювання обернено пропорційний четвертому степеню довжини хвилі…

Ілля Петрович здивовано глянув на мене і засміявся.

— Прошу вибачити за популярне пояснення, я й забув, що ви фізик. А ви, виявляється, з кониками! Та все-таки — це дуже гарно. Ходімте розбудимо наших кінооператорів. Хай знімають четвертий степінь довжини хвилі…

Табір прокидався. Нашвидку поснідавши, ми розійшлися по вертольотах.

Вже через кілька хвилин польоту стало видно перші сліди падіння метеоритів. Піхти, модрини, кедри, сосни, звалені одне на одного, утворили непрохідний бурелом. Вибухова хвиля повиривала їх із землі разом з гіллястим корінням, що, мов розчепірені пальці рук, тяглося вгору, чітко вимальовуючись на темному тлі землі. Незабаром перед нами постало ще страшніше видовище. Звалений ліс обгорів. Стовбури дерев нагадували обвуглені головешки, що їх тільки-но витягли з велетенського багаття.

Ми наближались до місця падіння метеоритів. Тут зосталися лише попіл і вугілля: усе змів страхітливої сили вибух. Тільки потужна воднева бомба могла б спричинити такі руйнування. Під нами бігла назад гола, вкрита оплавленою кіркою земля.

Нарешті ми побачили величезний, діаметром понад два кілометри, кратер, який утворився від вибуху боліда. Земля обмежувала кратер високим валом. Яма була така глибока, що в ній, мабуть, вільно вмістилася б висотна будівля Московського університету. На дні ями вже почали назбируватись ґрунтові води.

Ми повисли невисоко над землею.

Не вилазячи з вертольота, я заміряв дозиметром рівень радіоактивного випромінювання. Дозиметр показував нуль. Шкідливих випромінювань не було. Можна спускатись на землю.

Ми розподілили обов’язки. Ілля Петрович лишився з однією групою шукати уламки в ямі, а я з двома геодезистами пішов обмірювати яму.

Ілля Петрович не по роках бадьоро бігав по схилу ями, відшукуючи міношукачем залізні уламки.

— Знайшли що-небудь? — спитав я його через півгодини.

Він дістав з кишені хустку і витер спітніле чоло.

— Поки що нічого нема.

Люди розбрелися по всій ямі, шукаючи уламків.

— Ілля Петрович! Ілля Петрович! Ходіть мерщій сюди! — раптом ледве чутно долинуло до нас з глибини кратера.

— Знайшли?

Порив вітру заглушив відповідь. — Доведеться йти. А ви рушайте до місця найбільшого викиду породи, на північний схід. Там, мабуть, можна хутчій знайти уламки. У вас рука легка, спробуйте…

Він швидко пішов по схилу ями туди, де стояла група людей. Іти по нахиленій площині йому було явно незручно. Він старанно ставив навскіс ступні ніг, щоб не посковзнутись униз до центра ями. Я не стримався і крикнув йому вслід:

— Ілля Петрович! — Він обернувся. — Ви знаєте, що сказав би вам Козьма Прутков?

— Ні, не знаю. А що б він міг сказати?

— «Не йди по косогору — чоботи стопчеш!» Підіймайтесь нагору та йдіть по рівній місцині.

Він усміхнувся, виліз із ями, помахав мені привітно рукою і швидко закрокував далі.

Я стояв край ями і намагався уявити собі, як стався вибух.

…З великою швидкістю гігантський болід врізався в землю і, за мить перетворившись на клубок газу, всередині якого розвинулись надзвичайно високий тиск і температура, вибухнув, мов надпотужна бомба, змітаючи та спалюючи все на своєму шляху. Якщо справді все відбулося саме так, то годі було сподіватися знайти бодай мікроскопічний шматочок метеорита в цій ямі. Якщо ж від метеорита залишились уламки, то вибухом їх мало б розкидати на багато кілометрів навкруги…

Прекрасна думка раптом промайнула в моїй голові. Другий болід! Він летів слідом за першим на північний схід. Перший болід врізався в землю і вибухнув. А другий? Адже він у цю мить був ще в повітрі, і по ньому з страхітливою силою вдарила зустрічна вибухова хвиля від першого боліда. Від цього удару другий болід мусив би розлетітись на тисячі дрібних уламків, які, змінивши напрямок свого польоту, були відкинуті назад, на південний захід. Назад! Не на північний схід, а на південний захід!

Я вирішив тут же перевірити себе і рушив на південний захід, уважно дивлячись собі під ноги.

Відрізнити уламки метеорита від простого каміння нескладно. Уламок мусить мати особливий колір або ж магнітні властивості, якщо він залізний; поверхня його часто буває вкрита невеликими виразками-регмагліптами, що утворюються через нерівномірне нагрівання метеорита.

Я пам’ятав усі ці ознаки і, помітивши якийсь камінь, несхожий на ті, що лежали навколо, оглядав його, підносив до нього магніт, прискіпливо відшукував віспинки опіків і… найчастіше жбурляв геть. Тільки деякі, найпідозріліші камені я клав до польової сумки. Коли я промандрував декілька кілометрів, ремінь сумки так намуляв мені плече, що я вирішив перепочити і сів на стовбур поваленої піхти. Висипавши каміння з сумки, я зрозумів, що даремно тяг його на собі декілька кілометрів: жоден з каменів не був метеоритом.

Я озирнувся. Кругом чорні стовбури повалених вибухом дерев. Одне вугілля. Раптом на обгорілому стовбурі модрини я помітив блискучий яскраво-голубий предмет. Я підбіг до дерева і побачив, що в ньому застряв якийсь прозорий червонуватий камінь. За кілька хвилин камінь, вирубаний разом зі шматком стовбура, лежав у мене на колінах. Він був невеликий, приблизно з півдолоні завбільшки. Грані в нього були гладенькі, мов у вару, коли його сильним ударом розбивають на шматки. Камінь гарно переливався червонуватим кольором, але коли я глянув крізь нього на хмари, він раптом став голубий. Камінь пропускав крізь себе лише голубі промені, а відбивав червоні. Я знову й знову підносив камінь до очей — колір його так само змінювався.

Мені ніколи раніше не випадало займатися ні мінералогією, ні геологією, і тепер я вельми пошкодував про це. Колись я випадково потрапив до мінералогічного музею і зараз пригадав, що бачив там один невеликий, з горошину, камінь, здається олександрит, що ставав то червонавий, то синюватий, залежно від того, за якого освітлення його роздивлялися — за природного чи за штучного. Але це було зовсім не те, що я спостерігав тепер.

Помаленьку розхитуючи камінець, я витяг його із шматка дерева. Метеорит чи ні? Якщо так, то починає справджуватись моя гіпотеза… Невже не метеорит? Але звідки ж іще взятися такому каменеві у стовбурі модрини, як не від вибуху боліда? Камінь міг встромитися в стовбур, тільки падаючи з неба. Чи, може, його загнала в стовбур людина? Ні, останнє неймовірно — камінь, як видно з усього, коштовний або напівкоштовний. Знайти б ще отакий камінь, і ні в кого не лишилося б сумнівів, що це справжній метеорит. Ще один! Я зловив себе на тому, що хвилююся, як усякий дослідник, коли в його руках кінчик нитки, — досить потягти за нього, і клубок розплутається.

Я сховав і уламок, і шматок дерева в сумку і рішуче попрямував далі на південний захід.

Слідом за спаленим лісом почався той самий бурелом, який ми сьогодні вранці спостерігали з вертольота. Виходить, я відійшов досить далеко від ями.

Я через силу просувався вперед, аж доки Підійшов до невисокої сопки, коло підніжжя якої, наче сірники, були навалені одне на одного дерева.

Під деревами на схилі сопки я помітив якийсь отвір у землі. Лігво? Але чому ж воно так високо? Майже бігцем кинувся я до загадкової дірки. Дух перехопило мені від радощів, коли я переліз через хаотичну купу звалених дерев. Це був не простий отвір, — земля навколо нього була розплавлена і обпалена, мов хтось тицьнув у схил сопки товстою розпеченою болванкою. Сумнівів бути не могло: сюди потрапив великий уламок, і лежить він там, усередині пагорба.

Чіпляючись за сучки, я дістався до самісінького отвору, засунув туди голову і поповз уперед.

Хід різко поширшав. Я опинився у невеликій печері і тут же скрикнув від захоплення.

В глибині печери світився, переливаючись усіма барвами веселки, великий камінь, незвичайний з виду. Грайливі хвилі світла — голубого, зеленого, червоного — перебігали від одного його краю до іншого. Чисті тони райдужних хвиль, їхнє повільне погойдування можна було порівняти лише з полярним сяйвом.

Я став уважно роздивлятись уламок. Він був завбільшки з велику диню і мав таку ж довгасту форму. Поверхня його була гладенька і блискуча, мов відполірована. Вражений і зачарований цим небаченим видовиськом, я кілька хвилин, не відводячи очей, милувався каменем. Тепер моя гіпотеза була доведена. Я мав два уламки. Я добув з польової сумки свій перший уламок — дивно, він не світився….

Зачудований, я підніс його до сяючого веселкою великого каменя, і в ту мить, коли вони зіткнулися, по маленькому шматку також забігали вузькі райдужні смужечки. Вони перебігали так часто, що ряхтіло в очах. Тільки-но я забрав маленький уламок, як він перестав світитися, притулив до великого — засяяв знову.

Так ось у чім річ! Це вже щось знайоме: для того щоб уламки боліда світились, треба, щоб їхня маса була більша за якусь критичну. Щось на зразок ланцюгової реакції у шматку урану.

Коли врешті вляглося хвилювання, викликане коштовною знахідкою, я відчув, що стомився. Я відвик довго ходити. В мене мліли ноги, кров шугала в скроні, сіпались повіки. В маленькій печері було тепло й затишно, райдужні смуги світла одна за одною перебігали по склепінню печери. Я відчув, що мушу бодай трохи відпочити, бо інакше не дійду назад до ями. Мене опанувала солодка дрімота.

Вже засинаючи, я подумав, що Ілля Петрович, напевне, почав турбуватися про мене, що слід би вертати назад, але я не зміг перебороти втому і поринув у сон…

Сон минув без сновидінь. Розплющивши очі, я побачив над собою рівну білу стелю. Позад мене хтось тихо сказав:

— Здається, прокинувся…

Я озирнувся. Двоє лікарів у білих халатах і шапочках пильно стежили за кожним моїм рухом.

Спросоння я не міг зрозуміти, що сталося. Все тіло боляче нило, ніби мене жорстоко побили. Права рука задерев’яніла і не рухалась. Я знову припав до подушки.

Лікар із смуглявим, мов у цигана, обличчям нагнувся наді мною і тихо спитав:

— Як ви себе почуваєте, Олександре Олександровичу?

— Нічого. Де я?

— У Верхоянському санаторії. Не хвилюйтесь, днів за два-три ви будете цілком здорові…

— Що зі мною?

Лікар зам’явся, очевидно, старанно підбираючи слова для відповіді.

— Нічого страшного. Зараз уже нема ніякої небезпеки. Вам не можна багато говорити.

Другий лікар непомітно вийшов з кімнати і скоро повернувся з тарілкою паруючого бульйону на підносі. Тільки тепер я відчув, як я зголоднів, і жадібно з’їв бульйон.

Наступні два дні я лежав у напівзабутті. Щоразу, розплющуючи очі, я бачив перед собою лікарів, які чергували біля моєї постелі. Лише третього дня я остаточно прийшов до тямку.

— Ви повідомили про мене в експедицію Брадова? — спитав я в лікаря, що був схожий на цигана.

— Ні. Ми не мали такої можливості.

— Дивно… Але все-таки, що ж зі мною сталося?

Лікар наклав мені на зап’ястя лівої руки невелику гумову пластинку, від якої до незнайомого мені приладу тяглися дроти, і, дивлячись на стрілку приладу, відповів:

— Ви дуже довго проспали в печері біля уламка метеорита.

— То ж бо я відчуваю, що в мене все тіло ниє. Скільки ж я спав?

Лікар, не відводячи очей від стрілки приладу, повторив:

— Довго, дуже довго.

— Скільки ж? День? Два? Тиждень?

Лікар похитав головою.

— Невже більше?

— Так, набагато більше. Я навіть не знаю, чи повірите ви, коли я вам скажу, який зараз рік.

Я раптом відчув хвилювання і тут же побачив, як стрілка застрибала з боку на бік.

— Заспокойтесь, будь ласка, заспокойтесь, — промовив лікар. — Ви проспали багато десятиліть.

— Що?! Десятиліть? Не може бути! Який же зараз рік?

— Дві тисячі сто сьомий.

— Що за нісенітниця! Та чи знаєте ви, коли я заснув?

— Знаю. При вас був паспорт і папери, які засвідчують, що ви з експедиції Брадова. Та ви не хвилюйтесь. Ми проведемо всебічне обстеження вашого організму і поставимо вас на ноги.

Хіба до цього мені було зараз! Проспати півтораста літ! Втратити всіх своїх рідних і близьких, залишитись самому в чужому, невідомому світі.

— Слухайте, — сказав я, відчуваючи, як клубок підкочується до горла, — але, може, поки я спав, змінилось літочислення?

— Ні, літочислення залишилось те саме. Але ви заспокойтесь, усе буде добре, — повторював лікар.

У голові в мене все змішалося. То я думав про свою родину, то згадував про райдужне світіння уламка в печері, то раптом ловив себе на думці, що мені, напевне ж, доведеться дізнатися багато цікавого, нового, то зненацька мені починало здаватися, що я все ще сплю і бачу сон.

— Зараз вам найліпше поспати ще трохи, — рішуче сказав лікар.

Він добув з кишені свого халата невелику ампулу з темною рідиною і, надломивши скляний кінчик, поставив її на тумбочку поряд з моїм ліжком.

З ампули поповз темний газ. Я відчув незнайомий запах і за хвилину заснув.

— Ну от, зараз вам куди краще, чи не так? — промовив лікар, коли я розплющив очі. — І моє повідомлення вже не здається вам таким жахливим?

Таки справді мені стало ліпше, і я не відчував хвилювання, яке було перед тим. Лікар пояснив:

— Це подіяв газ. Він тамує усякий душевний біль. Тепер можна порозмовляти. Я багато мушу розповісти вам.

— Зачекайте, лікарю. Чи не можете ви показати мені бодай що-небудь, що підтвердило б ваші слова? Ви мені даруйте, але я досі не можу повірити, що все це правда.

— Я чудово вас розумію і прихопив із собою номер газети, де надруковано повідомлення про ваше пробудження.

Я взяв газету, глянув на дату: справді, рік 2107. Внизу лівої колонки була обведена червоним олівцем невелика замітка, за підписом «Кінолу».

— Кінолу — це ви?

— Ага.

— Як усе це дивно! А ви знаєте, лікарю, що я знайшов уламок метеорита?

— Авжеж, знаю. От із нього й почнемо. Боліди, які впали тут півтораста років тому, складалися з речовини, що характеризувалась особливим випромінюванням, яке присипляє людей. На ваше щастя, це випромінювання не шкодить здоров’ю. Навпаки, воно цілюще діє на організм. Воно викликає радіаційний сон і усуває захворювання, у виникненні й розвитку яких особливу роль відіграє надмірне збудження центральної нервової системи.

— Невже я міг проспати півтораста літ, не маючи й ріски в роті?

— На перший погляд це справді здається дивним, але згадайте, що в людини навіть під час звичайного сну життєдіяльність організму різко уповільнюється, зменшується інтенсивність фізіологічних процесів: газообміну, скорочень серця тощо. Під час же радіаційного сну, що його викликало випромінювання уламків, діяльність організму слабшає ще більше. У багато разів більше. В усіх органах відбувається сильне гальмування їхньої діяльності. Організм немовби завмирає, а випромінювання сприятливо діє на тіло людини, на її нервову систему. Життєдіяльність організму підтримується тільки за рахунок тих запасів, які були назбирані ним до спання. В нашому санаторії цим випромінюванням лікують багатьох хворих.

Кажучи це, Кінолу водночас уважно оглядав мене і щось вимірював за допомогою приладів, що стояли на столику біля постелі.

— Коли хочете, можете встати і трохи походити.

Ми вдвох підійшли до великого, майже на всю стіну, вікна. Перед будинком санаторію було розбито парк. Праворуч від нас виднілося велике кругле озеро.

— Це яма від Верхоянського метеорита, — сказав Кінолу. — Озеро дуже глибоке.

— Здається, зовсім недавно я ходив біля цієї ями, — сказав я задумливо.

До парку санаторію підступала дрімуча тайга. Та від бурелому, крізь який мені довелося пробиратися, шукаючи уламків, не залишилося й сліду. Час устиг залікувати величезний опік на поверхні планети.

Сто п’ятдесят років — строк навіть для історії немалий. Я спав, а життя в цей час ішло своєю ходою. Як і раніше, щоранку над землею вставало сонце, люди прокидались після недовгого сну і розпочинали свій звичайний трудовий день. Вони працювали — і змінювалось лице землі, мінялося їхнє життя, змінювались вони самі.

— Скажіть, — звернувся я до Кінолу, — який же тепер у Радянському Союзі суспільний лад?

— Комунізм, — відповів він. — І не тільки у вас на Батьківщині, а на всій земній кулі.

Не зразу звикся я з думкою про те, що в якийсь-то незвичайний спосіб потрапив у далеке, невідоме майбутнє. Це було аж надто фантастично. Довго не залишало мене відчуття, що я сплю і бачу сон або що перебуваю під дією гіпнозу, який викликає в моїй уяві всі ті незвичайні картини, котрі щодня пролітали переді мною.

Та час минав, і поступово я став звикати до того, що все, що відбувалося зі мною, не сон, не марення, а реальна дійсність.

Не можу сказати, щоб спершу я дуже зрадів. Навколо йшло незрозуміле мені життя, мене оточували незнайомі люди, хоч і дуже уважні, та все ж чужі. Ні рідних, ні друзів… Я не знав, що сталося з моєю родиною. Для мене ця втрата була несподівана і завчасна. Однак доводилось миритися з цим…

За кілька днів я вже так зміцнів, що міг робити невеликі прогулянки в парку. Лікарі взяли з мене слово, що без їхньої згоди я не відлучатимуся з санаторію. Але зовсім ізолювати мене від навколишнього світу їм, звичайно, не вдалося. Чутка про мій чудесний сон викликала бурхливу сенсацію. Ціла армія журналістів, виконуючи прохання своїх читачів, обступала Кінолу, вимагаючи, щоб їх пустили до мене, і він змушений був врешті-решт піти на поступки.

Моя зустріч із журналістами відбулася в тінявому парку санаторію під велетенською піхтою, що була, очевидно, моєю одноліткою. На їхні запитання я відповідав, мружачись під об’єктивами націлених на мене фото й кіноапаратів.

Усі звертались до мене російською мовою. Я вважав цілком природним, що журналісти, які захотіли зустрітися зі мною, знають мою рідну мову, тим паче, що вже за мого часу це була одна з міжнародних мов. Та раптом серед нашої жвавої бесіди я почув незнайому мову. Я повернув голову і побачив, що до мене звертається, енергійно вимахуючи руками, високий худий мулат. Він повторив ще раз своє запитання. Я озирнувся, шукаючи перекладача. Вихід знайшовся несподіваний і дуже простий. Один з кореспондентів раптом витяг з кишені і тицьнув мені в руку невеликий предмет, схожий на портсигар.

— Що це?

— Кібернетичний перекладач.

— Оця крихітна коробочка? — перепитав я недовірливо.

— Ну, не така вже вона крихітна, — відповів кореспондент.

З цікавістю дивлячись на рятівну коробочку, я промовив невпевнено й несміливо:

— Про що ви питали? Я не зрозумів вас. Таким же, мабуть, голосом вимовив своє перше прохання Аладдін, коли звертався до чарівної лампи.

Мулат розуміюче закивав і став щось швидко говорити, все так само енергійно вимахуючи руками. З коробочки його слова долетіли до мене чистісінькою російською мовою:

— Пробачте, будь ласка, я не знав, що у вас нема кібернетичного перекладача. Я. запитував; що вас найбільше вразило в нашому суспільстві, в чому, на ваш погляд, особливо помітна різниця між двадцятим і двадцять другим століттями?

— Мені важко відповісти на це запитання. На мене навалилось так багато нових вражень, що я не можу поки що в них розібратися й визначити, що тут головне, принципово нове, а що просто незначуща частковість, дрібниця. Мене поки що однаково вражає все. Навряд чи перебільшу, коли скажу, що в середньому кожні півгодини виявляю якусь новинку. Ось і тепер: ми розмовляємо з вами всього двадцять хвилин, а новинка вже в моїх руках. — Я показав на кібернетичний перекладач. — У наш час були електронні перекладачі, але розміром з цілу кімнату і ще дуже недосконалі. Повірте, мені, мов малій дитині, хочеться відчинити цю коробочку та подивитися, що там усередині.

— А ви відчиніть.

Я натиснув кнопку, на яку мені вказали, і чарівна коробочка розчинилась. Там була пачка тонюсіньких прозорих целулоїдних листочків з маленькими золотими крапками, з’єднаними між собою ледь помітними срібними павутинками.

— Звичайна напівпровідникова кібернетична схема, — почув я. — Все дуже просто.

— Для вас, може, й просто, — заперечив я. — Мені, знаєте, теж здається, що електрична лампочка зроблена дуже просто. А людині середньовіччя вона здалася б зовсім незбагненним чудом.

Коли я прощався з журналістами, до мене протиснувся низенький японець, що під час інтерв’ю спокійно сидів на високому кедрі з кіноапаратом у руках. Виблискуючи білозубою усмішкою, він простяг мені прекрасно виконану кольорову фотографію, на якій був я в ту мить, коли розгублено вертів у руках кібернетичний перекладач, не знаючи, що воно таке.

Та, либонь, більше, ніж журналісти, моєю особою зацікавився, медичний світ. Протягом тижня найвизначніші вчені якнайретельніше обстежували мене за допомогою новітньої апаратури. Наприкінці тижня консиліум лікарів установив, що за час довгого сну я майже не постарів. Завдяки чудесному випромінюванню метеорита мій «медичний» вік лишився незмінний — біля шістдесяти років, у той час як насправді мені сповнилось за двісті.

Я завжди вважав, що зберігся непогано і, як на мої роки, маю пристойний вигляд, проте медики двадцять другого століття заявили, що це не так, і призначили мені тримісячний курс лікування.

— Дуже радимо вам провести курс геріатрії, — переконували вони мене. — Вам це особливо необхідно, бо ніхто не може передбачити, як відіб’ється тривалий сон на вашому здоров’ї в майбутньому.

Я не перечив і залишився на три місяці в санаторії. Коли я познайомився ближче з людьми двадцять другого століття, то переконався, що лікарі мали рацію. Змінились умови життя, змінились і зовні люди.

На тенісному корті санаторію я часто милувався грою румуна Йонеску. Дивлячись на його м’язисту, підтягнуту постать, на те, з якою завидною легкістю підхоплював він м’яч у цій рухливій грі, я вирішив, що йому років тридцять п’ять. Як же здивувався я, коли довідався, що йому понад сімдесят. І жодної сивини, ані старечих зморщок, ні ожиріння, ні задишки не було.

Дотримуючись строгого розпорядку дня, який запровадив для мене Кінолу, виконуючи всі процедури, що мали омолодити організм, я скоро відчув себе набагато краще. Звісно, я не став юнаком, та все ж у чималій мірі «помолодшав». Зморшки на моєму обличчі розгладилась, щоки запашіли рум’янцем, зникла сивина.

Лікуючись у санаторії, я не марнував часу і поступово знайомився з навколишнім життям. Незабаром мені дозволили потроху читати, слухати радіо, дивитись телевізійні передачі. Однак життя й само рвалося до мене звідусіль.

Я прибув у Сибір сто п’ятдесят років тому. Ми називали його тоді краєм майбутнього. І ось тепер я побачив новий Сибір, який змінився невпізнанно.

Був кінець жовтня, коли я прокинувся. В Сибіру це вже вважалося початком зими. Тому я здивувався, що погода стояла порівняно тепла, тільки ранками на ґрунті бували легкі приморозки. Довкіл санаторію ріс розкішний парк, правильніше сад. В ньому росли зовсім не «сибірські» породи дерев.

Було ясно, що змінився клімат Сибіру. Яким чином? Це було перше, чим я поцікавився. І тоді я дізнався, що наші праправнуки здійснили один цікавий, давно вже задуманий проект: неглибоку Берінгову протоку було перегороджено велетенською греблею завдовжки понад вісімдесят кілометрів. Потужні насоси, встановлені на цій греблі, перекачували з Північного Льодовитого океану в Тихий океан масу холодної води, а на її місце в холодний арктичний басейн потекли теплі води Гольфстріму. Почала танути полярна крига.

Вже через дев’ять років після того, як збудували цю чудову греблю, в Арктиці вивільнилась з-під криги поверхня води, яка дорівнювала дев’яти мільйонам квадратних кілометрів. Північний Льодовитий океан став тепер тільки Північним і перестав бути Льодовитим. Ефект був надзвичайний. У найхолодніших районах Сибіру середня січнева температура піднялась більш як на тридцять градусів.

Внаслідок танення криги стала помітно прибувати вода у Світовому океані, загрожуючи затопити багато прибережних міст і сіл. Та для цієї зайвини води вже було підготовлено двоє великих штучних морів — одне в пустині Сахарі, друге в Австралії, на місці Великої піщаної пустелі.

Люди переробляли планету на свій розсуд…

Усе було б дуже добре, тільки одна думка не залишала мене в спокої. Що я робитиму, коли скінчиться тримісячний курс лікування в санаторії? Стати «пенсіонером», як казали в наш час, мені не хотілось. Я відчував у собі достатньо сил, щоб трудитись і приносити користь людям. Я хотів працювати. Навколо мене вирувало життя, і я не хотів залишатися осторонь. Працювати, але ким? Ким?

Колись мене вважали визначним фахівцем у галузі атомної фізики. Але сто п’ятдесят років — для науки строк колосальний, наука нестримно рухається вперед, досить відстати на кілька років, щоб втратити спільну з нею мову.

Де ж я міг прикласти свої сили в цьому суспільстві? Міняти фах? Може, стати істориком і в школі розповідати дітворі про давноминулі будні соціалізму? Ні, це мене не вабило. І ось після деяких вагань я вирішив спробувати вивчити сучасний університетський курс ядерної фізики. Хоч пан, хоч пропав! Зрештою, не святі ж горшки ліплять, а мене ніхто в спину не туряє. Розберуся якось.

Навів на це мене, сам того не бажаючи, Кінолу. Якось уже надвечір він раптом зайшов до мене. З багатозначного виразу його обличчя я зрозумів, що в нього якісь приємні новини.

— Кажіть мерщій, із чим завітали, — мимохіть усміхнувся я.

— Знайшов! — загадково відповів він.

— Що саме?

— Родичів ваших знайшов.

— Моїх родичів? Це ж яких? У мене їх не може бути.

— Ваші прямі нащадки — праправнуки.

— Справді? Мої праправнуки? А я й не подумав, що їх можна знайти. Ви певні, що це не помилка?

— Абсолютно певен. Можу навіть ознайомити вас із відповідними документами. А крім того, є ще один непрямий доказ вашої кревності. Колись ви захоплювались філателією, чи не так?

— Захоплювався, ну то й що?

— І у вас був альбом, на титульному аркуші якого ви написали: «Нащадкам моїм передаю цю колекцію. Літо 1931 року. О. Хромов».

— То цей альбом у них?

— Авжеж, він зберігається у вашої праправнучки Олени Миколаївни Хромової.

Я не знав, як мені віддячити Кінолу.

— Де ж вона, ця моя праправнучка?

— В Австралії.

— В Австралії? Чому в Австралії? Як вона там опинилася?

Кінолу всміхнувся.

— От цього я вже не можу сказати. Знаю тільки, що живе вона в новому місті Торітауні, побудованому не так давно по сусідству з родовищем торію, працює в Науково-дослідному інституті атомної фізики. Олена Миколаївна — визначний учений-фізик, ваша колега.

«Праправнучка в Інституті атомної фізики! Оце так так!» — з хвилюванням подумав я.

— А можна з нею зв’язатися?

— Звичайно. Я вже розмовляв з Оленою Миколаївною по радіотелефону. Ось вам її номер, можете хоч зараз поговорити.

Я раптом спохопився.

— А моя праправнучка хоч розмовляє по-російськи?

— Розмовляє, розмовляє, — запевнив мене Кінолу і засміявся.

— Ви не смійтесь. Знаєте, через перекладача не вийде справжньої душевної розмови. А як же вона з тамтешніми жителями розмовляє? За допомогою кібернетичного перекладача?

— Ні, гадаю, вона знає й англійську. В наш час рідко зустрінеш людину, котра не володіла б бодай двома мовами.

Ми пройшли до кімнати, де на стіні висів великий плаский телевізійний екран. Кінолу за допомогою кнопок на рамі набрав потрібний номер, і матова поверхня екрана зайнялася голубим світлом. У лівому кутку екрана спалахувала й гасла червона пляма виклику абонента.

Зненацька рівне голубе тло зникло, і я побачив перед собою жінку середніх років. З хвилюванням вдивлявся я в її трохи сухорляве, видовжене правильним овалом лице, в насмішкувато примружені світло-сірі розумні очі. Мені раптом чомусь захотілося знайти в ній хоч якісь знайомі риси, котрі підтвердили б нашу, хоч і дуже далеку, кревність. Моє бажання було, звичайно, дуже наївне, і все ж я відшукав ледь помітну схожість між нею і моєю дружиною — у вузькуватому розрізі широко розставлених очей, в темно-русявому пишному волоссі. Втім, не берусь запевняти, що ця схожість існувала насправді, а не була фантазією людини, яка не встигла примиритися з втратою своєї родини. Вона впізнала Кінолу і спитала:

— Ну, де ж мій пращур?

— Ось він!

Кінолу підштовхнув мене до екрана.

— О, так оце ви такий! — вигукнула вона і глянула на мене з такою відвертою цікавістю, що я зніяковів.

— Отак би й ви, Олександре Олександровичу, розглядали сучасника грізного Атілли, який устав з домовини, — зареготав Кінолу і додав поквапливо: — Ну, я піду, а ви тут знайомтесь, налагоджуйте родинні стосунки.

Олена Миколаївна своєю невимушеністю, теплотою і щирим інтересом до мене швидко розсіяла холодок перших хвилин знайомства. Ми розговорилися. Через кілька хвилин я вже поділився з нею своїми планами на майбутнє. Вона замислилась.

— Скільки ви ще пробудете в санаторії?

— Три місяці.

— От що я вам пораджу, — зразу ж перейшла вона до діла. — Візьміть університетський курс атомної фізики професора Сахарова. Це, на мій погляд, найкращий підручник, який зараз є. Крім того, недавно вийшли телевізійні записи лекцій того самого Сахарова. Таке поєднання дуже зручне. Ви зможете, прослухавши спершу лекцію по телевізору, опрацювати потім той же матеріал за підручником. Якщо раптом щось видасться складним, дзвоніть мені, я завжди буду рада вам допомогти.

Ми довго розмовляли того вечора. Олена Миколаївна розповідала мені про свою родину. Її чоловік, Ярослав Павлович, був астроном і працював на Місяці. Там побудували прекрасно обладнані астрономічні обсерваторії. Майже цілковита відсутність атмосфери на Місяці полегшувала спостереження, тому можна було дуже точно визначати положення планет, комет і астероїдів, попереджати ракетоплани про можливі зіткнення з великими метеоритами, повідомляти про проходження метеоритних роїв, стежити за точністю вимірювання часу, завбачати магнітні бурі — одне слово, вести найважливіші наукові спостереження та виконувати ту величезну допоміжну роботу, без якої не могла обійтися жодна міжпланетна експедиція.

Дочка Олени Миколаївни, Аня, працювала тваринницею на одній австралійській фермі. Мав я ще одного прямого нащадка, брата Олени Миколаївни. Але він разом з її чоловіком був на Місяці.

— З нетерпінням чекатиму на ваш приїзд, — сказала Олена Миколаївна.

Я пообіцяв.

— Тільки спершу поїду хоч ненадовго в Москву. Дуже хочеться глянути, якою вона стала тепер. Мабуть, не впізнати.

Розмова з Оленою Миколаївною, її палка, енергійна підтримка одразу вселили в мене впевненість. Наступного ж дня Кінолу роздобув мені підручник і телевізійні лекції професора Сахарова — тридцять невеликих пластмасових коробочок.

— Починайте, що з вами вдієш! Тільки пам’ятайте: працювати не більше трьох-чотирьох годин на добу і обов’язково з перервами.

— Звичайно, звичайно! — запевнив я його і, тут же вставивши першу коробочку в телевізор, перелетів у великий лекційний зал університету.

Професор Сахаров читав вступну лекцію. Він розповідав про невмирущий науковий подвиг подружжя Кюрі, яке відкрило радій і дало людству нове потужне джерело енергії — атомне ядро. Несподівано поряд з професором на екрані з’явилась маленька світна цятка, за мить вона перетворилась на яскраву кулю, що затьмарила світло сонця. Куля швидко росла, обгортаючись чорною шапкою диму і білими згустками сконденсованої водяної пари. Услід за кулею повільно злітала чорна хмара, а по землі мчала, здіймаючи куряву, вибухова хвиля страхітливої руйнівної сили. Вона виривала з корінням дерева, трощила велетенське каміння, змітала багатоповерхові будинки, сіяла смерть на своєму шляху. У пам’яті прокинулося щось жахливе, що хотілося забути назавжди…

— Це було перше, прокляте людством застосування атомної енергії, — долинув голос Сахарова. — Ви бачите перед собою зафіксований уповільненим зніманням вибух атомної бомби… Та майже одночасно з винайденням бомби люди знайшли спосіб мирного використання атомної енергії.

На екрані з’явилась будівля першої атомної електростанції, добре знайомої мені: колись-то я брав участь у створенні цієї станції. Тепер її після ряду реконструкцій було перетворено на музей.

— Вам, звичайно, зараз дивно бачити такі громіздкі електростанції з величезними атомними котлами. Вони вам здаються незграбними і примітивними. Та це тільки перші кроки людини на шляху підкорення атома. В той час людина була схожа на того хлопчика, котрий, випустивши з пляшки казкового джина, стоїть, наляканий і безпорадний, боячись, що величезна, але сліпа сила цього духа обернеться проти неї самої. Однак сила розуму незмірно могутніша за силу фізичну, і недоумкуваті джини завжди скоряються своєму розумному й хитрому визволителеві. Могутній людський геній розв’язав надзвичайно складну і важливу проблему, відшукавши найзручніший і найекономніший спосіб усунення небезпеки шкідливих випромінювань, які неминуче виникають під час ядерної реакції.

І це зробило людину справжнім володарем атома…

Легко собі уявити, з якою насолодою прослухав я цю першу лекцію! Мабуть, те саме відчував би Бетховен, якби до нього через десять років повної глухоти знову вернувся слух і він почув би свою геніальну музику.

З цього дня почались мої щоденні заняття. Звісно, я працював зовсім не по три години щодня, а по сім, а то й по вісім.

Проте з атомною фізикою мені доводилось знайомитися не тільки за підручниками.

Якось, прогулюючись по парку санаторію, я почув, що мене кличуть звідкись ізгори. Я задер голову і на даху будинку побачив мого партнера з тенісу — Йонеску. Він стояв, спершись ліктями на перила, і махав мені рукою, запрошуючи піднятись до нього. Швидкісний ліфт вивіз мене на дах. Тут, на майданчику під накриттям, стояло кілька дивних машин, трохи схожих на звичайні крісла, закриті прозорими ковпаками. З боків у машин стриміло двоє коротких блискучих крил. Це були одномісні і двомісні орнітоптери — літальні апарати з крилами. Вони не мали ні пропелерів, ні реактивних двигунів, переміщувались у повітрі, мов птахи або комахи, — за рахунок руху крил. Я вже неодноразово спостерігав їх у польоті. Вони стали одним з найпоширеніших видів транспорту.

— Оце роблю профілактичний огляд свого «сонечка», — сказав Йонеску. — Може, допоможете мені?

Я охоче погодився. Ми перевірили один блок мотора.

— Треба б поставити нові шестірні, — сказав Йонеску. — Ви поки що розбирайте далі, а я хутко принесу нові.

Поки його не було, я спробував добратись до рульової передачі, але мені заважала кришка, яка накривала увесь двигун. Я став шукати болти, що ними вона була прикріплена до корпусу, — їх не було. Помітивши з одного боку кришки виступ, я схопив гайковий ключ і, користуючись ним як важелем, підважив її. Кришка не піддавалась. Я наліг на ключ усім тілом. У цю мить з’явився Йонеску.

— Стійте! — раптом закричав він не своїм голосом. — Ви з глузду з’їхали! Що ви робите?!

Я випустив ключ, не розуміючи, що сталося.

— Добре, що я вчасно нагодився, — вже заспокоюючись, сказав Йонеску. — А то б ви тут наламали дров!

— Але ж я тільки спробував відкрити кришку…

— Кришку трансформаторної оболонки, — сказав він мені таким тоном, ніби цим пояснив усе.

— А що таке трансформаторна оболонка? — спитав я.

Я звикся уже з роллю маленького Чомучки, який, нітрохи не ніяковіючи, увесь час ставить дорослим запитання.

— Невже ви не знаєте? О, тоді доведеться розповісти, щоб більше з вами не було таких курйозів.

Прилаштовуючи на місце нові шестірні, він став мені пояснювати:

— Під цією кришкою міститься атомний двигун.

— Такий маленький?! А як же шкідливі випромінювання, що неминучі під час атомного розпаду?

— Їх усуває трансформаторна оболонка.

— Вона їх затримує?

— Ні, тут процес складніший. Я не фахівець, тому зможу пояснити вам лише схематично, що тут відбувається. Та я гадаю, ви зрозумієте. Для людини найбільш небезпечні незаряджені частинки, які виникають під час розпаду атомного пального, — нейтрон і гамма-частинка. Якби вдалося їх перетворити на частинки, що мають електричний заряд, то затримати їх було б просто. Такі «зворотні» реакції було відкрито років вісім-десять тому. В трансформаторній оболонці нейтральні частинки перетворюються на заряджені й потім уловлюються. Вам, звичайно, цікаво, як це відбувається. Але тут я вже вам не помічник.

— Щиро дякую, — сказав я.

— За що? За погане пояснення?

— Ні, за те, що ви врятували мене від променевої хвороби.

Я з острахом і з повагою зиркнув скоса на кришку. Під нею ховалася одна з найпрекрасніших дивовиж техніки двадцять другого століття — портативний атомний двигун, який разом з трансформаторною оболонкою, що окутувала його, був не більший за спортивний чемоданчик. Мені й без слів стало ясно, що поява такого маленького і водночас дуже потужного, надійного й невибагливого двигуна спричинила справжню революцію в техніці: його можна було поставити скрізь, де тільки була потреба в якомусь рушієві.

Я згадав про атомні реактори нашого часу: сховані за величезними товщами свинцю й бетону, вони могли бути використані тільки на океанських лайнерах, а найкращі зразки їх ледве можна було втиснути у великі підводні човни.

Та що особливо вразило мене — це кібернетика. Мабуть, коли б від мене вимагали коротко визначити головне в техніці двадцять другого століття, я не задумуючись назвав би дві речі: атом і кібернетику. Це визначення не було б, ясна річ, вичерпним, однак наочно відображало б головний зміст техніки цих днів.

Кібернетика! Як часто потім доводилось мені стикатися з нею. Без кібернетичних машин, які багато в чому наслідували дії людини, в сучасному виробництві просто неможливо було обійтись, як у наші дні немислимо було обійтися без електрики. Вони стали вершиною автоматики, її тріумфом. Вони вивільнили з виробництва цілі армії людей, замінивши їх на всіх тих операціях, які можна було виконувати без участі людини.

Але машина, хоч би яка «розумна» й досконала вона була, завжди лишається тільки машиною, нездатною до самостійної творчості. Творчість — це те поле діяльності, де людину ніколи не замінити ніякій найдосконалішій машині.

Через два з половиною місяці я з задоволенням заявив Олені Миколаївні, що проштудіював курс атомної фізики.

— Тепер виконуйте своє слово, — сказав я.

— Яке?

— Ви обіцяли розповісти мені про свою роботу.

— Обіцяла, пам’ятаю. Та спершу давайте от як зробимо. Журнал «Атомна фізика» друкував регулярні звіти про нашу роботу. Є там декілька великих статей, написаних співробітниками нашої лабораторії. Спочатку прочитайте все це. А вже потім ми з вами поговоримо.

Я прочитав статті про роботу їхньої лабораторії і був вражений грандіозністю проблеми, яку взялись вирішувати ці люди.

Мільярди років безперервно ллється на Землю сонячне проміння. Воно приносить із собою тепло і світло, а з ними й життя. Воно дає життя всьому існуючому на Землі, починаючи з невидимих для ока бактерій і кінчаючи людиною. Без життєдайного сонячного проміння наша планета була б мертва й пустельна. Могильний спокій, неуявна тиша, що її тільки зрідка порушували б глухим звуком падіння метеоритів, панували б на її поверхні.

Проте сонце сліпо роздає свої дарунки. Його проміння ковзає по полюсах нашої планети, не маючи сили розтопити гігантські нашарування вікової криги. Величезні простори, зайняті крижаними пустелями, довгий час так і залишались пустелями.

На порозі третього тисячоліття людина заговорила про те, що, б поліпшити клімат у Північній півкулі. Однак здійснити свою мрію люди змогли лише тоді, коли стало можливим вести господарство Землі в інтересах усіх народів. Збудувавши гігантські греблі і повернувши морські течії, люди поліпшили клімат північних районів Європи, Азії та Америки.

Антарктида — ще одна величезна крижана пустеля. Заклопотані грандіозними перетвореннями в Північній півкулі, люди тимчасово мовби забули про цю «білу пляму» на карті світу. Проте незабаром Антарктида стала вимагати від людей пильної уваги до себе.

Через кілька років після того, як було розтоплено кригу в Північній півкулі, виявилося, що шар льоду в Антарктиді з року в рік наростає.

Рівень Світового океану, який трохи піднявся в період танення криги в Північній півкулі, тепер знову спав. Очевидячки, води, що випаровувалися з поверхні океану, конденсувались у нові нашарування криги на південному материку.

Деякі попередні роботи вчених говорили про те, що дальше зледеніння шостого материка загрожує серйозними наслідками. Виникли побоювання, що внаслідок утворення на Південному полюсі величезних мас криги може змінитися нахил земної осі.

Перед ученими світу постало завдання: розтопивши нашарування криги, які стали утворюватись, зупинити зледеніння Антарктиди.

Група вчених Торітаунського інституту атомної фізики висунула сміливу ідею: створити штучне сонце, яке, знаходячись на відстані трьохсот-п’ятисот кілометрів від Землі, випромінювало б енергію, достатню для того, щоб зупинити нове зледеніння Антарктиди.

Очолила роботу вчених Олена Миколаївна.

Було ясно, що в надрах мікросонця мусять відбуватись потужні термоядерні реакції, схожі на ті, що мають місце у таємничих глибинах справжнього сонця. Тільки за допомогою таких циклічних перетворень — можна було б забезпечити тривале існування мікросонця та одержати необхідну кількість світла й тепла. Але це були тільки передумови, з яких виходили. З самого початку роботи перед ученими постало питання: як забезпечити стійкість штучного мікросонця?

Справжнє сонце не «кришиться», не розлітається на частини через те, що всі сили, які діють на нього, врівноважуються. З одного боку, газова речовина, що перебуває під величезним тиском і з якої складається сонце, прагне розширитися. З іншого, цій страшній руйнівній силі протидіє сила ваги самих газів. Тому на протязі багатьох мільярдів років сонце існувало й існуватиме, маючи стійку форму кулі.

В який же спосіб зробити стійким штучне сонце? Якщо в його надрах відбуватимуться звичайні термоядерні реакції, то за соті частки секунди там виникнуть велетенські тиски й температури, тобто з’явиться руйнівна сила, що намагатиметься розірвати мікросонце на шматки. Отже, в результаті простого термоядерного вибуху мікросонце не створити.

Як же знайти силу для протидії? Вага мікросонця буде порівняно невелика. Тому сила ваги, яка рятує від руйнування справжнє сонце, тут виявиться недостатньою. Ніяка, навіть найміцніша оболонка, коли нею оточити мікросонце, не витримає колосального тиску.

«Знайти стримуючу силу!» — ось завдання, яке в першу чергу мала розв’язати група Олени Миколаївни.

Минули роки наполегливих шукань і численних, часом дуже небезпечних дослідів. Багато разів здавалося, що вихід уже знайдено, що проблему загалом розв’язано, але ретельніше дослідження зводило нанівець усю попередню роботу. І все ж кожен негативний результат підводив усе ближче й ближче до розв’язання цього надзвичайно складного питання.

Якось — це було два роки тому — Олені Миколаївні вдалося штучно створити в одній новій, дуже складній термоядерній реакції, що відбувалася за температури понад чотириста мільйонів градусів, зовсім невідому атомну частинку. Вона мала надзвичайно цікаві властивості: її заряд був негативний і в сотні мільйонів разів більший від заряду звичайного електрона; маса ж негативної частинки в сотні разів перевищувала масу протона. Проіснувавши менше ніж секунду, частинка зникла, та найточніша вимірювальна апаратура встигла зафіксувати її існування. Дослід вдалося повторити ще тричі.

Відкриття Олени Миколаївни зацікавило всіх учених, які працювали в галузі атомної фізики. Вивчення властивостей нової атомної частинки, яку назвали термоелектроном, наражалося на величезні труднощі. Щоб одержати термоелектрон, потрібно було дуже точно дотримуватись умов реакції і, що найголовніше, — необхідні були надвисокі температури, спеціальні підземні камери, які охолоджувались потоками рідкого гелію, та унікальні вимірювальні прилади, що від високої температури часто вибували з ладу. Все це дуже гальмувало експериментальне дослідження властивостей термоелектрона. Одночасно торітаунські вчені намагалися теоретично довести можливість тривалого існування відкритої Оленою Миколаївною частинки.

Минуло півроку, і Віктор Платонов, один з провідних учених групи Олени Миколаївни, довів, що за певних умов термоелектрон притягує до себе багато позитивно заряджених ядер атомів, які через високу температуру втратили свої електронні оболонки. Ці ядра, ніби електрони у звичайному атомі, починають обертатися навколо термоелектрона по складних орбітах. Таким чином, виникає складний атом, у центрі якого знаходиться негативний термоелектрон, а по орбітах обертаються позитивні ядра — рештки звичайних атомів.

Праця Віктора Платонова, опублікована в журналі «Атомна фізика», зчинила великий гамір в ученому світі. Зворотна модель атома! В центрі атома негативний заряд! Уже здавалось можливим створити нову речовину, що складалася б із атомів такого великого атомного номера, що йому не знаходилось місця в таблиці Менделєєва. Які ж властивості матиме речовина, створена з таких атомів? Чим відрізнятиметься вона від уже відомих речовин?

…Ставили запитання, висували сміливі гіпотези, — вчені працювали в поті чола, а в цей час у далекій Антарктиді крижаний щит міліметр за міліметром, непомітно для ока, але безупинно й безперервно наростав…

Минуло ще декілька місяців, і з новою теоретичною працею виступив Чжу Фан-ші.

Він переконливо довів можливість здійснення нової ядерної реакції, за якої мільйони термоелектронів мусять утворити дуже складні сполуки — «політермоелектрони», як він їх назвав.

Політермоелектрони були немовби гігантськими молекулами, що складалися з термоелектронів. Вони мали дві цінні властивості. По-перше, політермоелектрони притягувались один до одного з колосальною силою, прагнучи стиснутись у тугий клубок. По-друге, для їхнього існування не треба було підтримувати навколо них надвисоку температуру: після утворення політермоелектронів температура різко знижувалась, на якусь мить вони відскакували один від одного, при цьому деякі політермоелектрони розпадались на окремі термоелектрони з виділенням величезної порції світла й тепла. Під впливом температури, яка знову зростала, політермоелектрони стрімко стягувались у щільний клубок. Проходила ще мить, температура знову падала, і знову політермоелектрони, відскакуючи один від одного, виділяли порцію світлової і теплової енергії.

Реакція, яку Чжу Фан-ші назвав пульсуючою, раз розпочавшись, могла тривати протягом десятиліть.

«Пульсуюча реакція відрізняється від попередніх атомних реакцій тим, що її коефіцієнт корисної дії близький до одиниці, — писав у своїй праці Чжу Фан-ші. — Це означає, що матерія в процесі пульсуючої реакції майже повністю перетворюється на тепло і світло. Якщо на базі пульсуючої реакції створити мікросонце, то мусять минути роки, перш ніж уся маса політермоелектронів перетвориться на теплову і світлову енергію».

Праця торітаунських учених відкривала величезні перспективи перед атомною фізикою. В науковій пресі ці відкриття називали основою атомної фізики майбутнього…

Та це був лише початок досліджень. Попереду була дуже трудомістка, скрупульозна робота, яка завжди лежить на шляху від теоретичної ідеї до її практичного втілення.

Коли після довгих місяців праці група Олени Миколаївни склала нарешті всі рівняння, які визначали закономірності нової реакції, то виявилося, що розмір мікросонця не буде постійний. Воно мусить стискуватись і розширюватись, наче серце, безперервно змінюючи свій об’єм.

Бентежив сумнів: чи не лусне воно, мов атомна бомба, після перших же пульсацій? Відповідь могли дати тільки довгі й складні розрахунки.

Про останній етап торітаунських учених писав професор Джемс Конт. За сухим викладом фактів у його статті я відчув, що торітаунські вчені переживають серйозні труднощі, а сам автор далеко не певен в успіхові експерименту.

Оце коротенько і все, що я знайшов у літературі про роботу лабораторії, яку очолювала моя праправнучка. Останню статтю було написано майже рік тому. Більше ніяких повідомлень у пресі не з’являлося. Що ж могло статися за цей рік? На якій стадії тепер роботи над створенням мікросонця? Які проблеми лишилися в них нерозв’язані? На всі ці питання могла мені відповісти тільки Олена Миколаївна. Я зв’язався з нею по радіотелефону.

— Ви ще продовжуєте дослідження цієї проблеми теоретично?

— Не тільки. Водночас ми готуємо експеримент, створюємо невелику модель мікросонця. З її допомогою ми сподіваємось перевірити основні закономірності, що пов’язані з пульсаціями. Зараз усі наші надії на цей експеримент.

— А розрахунки?

— З розрахунками набагато складніше. Скоро рік, як ми склали рівняння і віддали їх в обчислювальний центр, а нам устигли розрахувати лише три пульсації. Через місяць обіцяють скінчити розрахунок четвертої. Ви уявляєте, за рік — чотири пульсації! І це незважаючи на те, що обчислювальні машини виконують десять мільйонів операцій за секунду. Такі складні виявились розрахунки. Ні, цей шлях надто довгий, і ми не можемо в основному покладатися на нього.

— Нащо ж вони тоді взагалі потрібні?

— З них ми можемо, бодай приблизно, судити про поведінку мікросонця.

— А в якому стані модель?

— Усі підготовчі роботи до експерименту закінчено. Через тиждень спалахне перше мікросонце.

— Через тиждень? — вигукнув я. — Олено Миколаївно, а як же я? В мене рівно через Десять днів закінчується термін перебування в санаторії. Я дуже хотів би взяти участь у цьому досліді, хоч би як простий спостерігач.

— Ви ознайомитеся з результатами досліду з протоколів наших спостережень.

— Ні! Я тут не залишусь! Я зараз же піду до Кінолу і вимагатиму, щоб мене відпустили, тим паче, що почуваю я себе прекрасно. Я обов’язково буду на вашому досліді!

— Ну що ж, спробуйте. Якщо вдасться умовити лікарів, повідомте мене, я вас зустріну в Торітауні.

— Ех, а я ж у Москву збирався! — похопився я.

— Ще побуваєте. Я з задоволенням поїду туди разом з вами після досліду.

Я кинувся шукати Кінолу. Він сидів у їдальні.

— Виписуйте мене з санаторію! — сказав я без усякого вступу.

З несподіванки він навіть захлинувся супом і здивовано спитав:

— Що сталося?

Я переказав йому зміст розмови з Оленою Миколаївною і додав:

— Якщо не пустите по-доброму — сам утечу.

Він помовчав, дивлячись у свою тарілку з супом, помішав його ложкою, пильно стежачи, як поблискують золотими іскорками кружечки жиру, далі сказав:

— Відпустити вас достроково з санаторію, я гадаю, можна.

— Оце спасибі! — вигукнув я.

— Тільки поїдете ви не сьогодні, а днів через три-чотири. Вам обов’язково слід пройти заключне обстеження.

— Але ж я не встигну. Мені ж їхати в Австралію!

Кінолу всміхнувся.

— Ви забули, що тепер вік зовсім інших швидкостей, ніж це було сто п’ятдесят років тому.

Питання вирішилось несподівано швидко і просто. П’ятого дня вранці, коли Кінолу прийшов по мене в палату, я вже приготувався до подорожі.

Біля під’їзду на нас чекав гарний автомобіль, схожий на краплину, з великим опуклим оглядовим склом, тупим носом, що обривався до землі, з кілем на задній частині кузова та двома невеликими крилами по боках, які робили машину остійною за великих швидкостей.

— Нічого не забули? — спитав Кінолу. — Тоді поїхали!

Ми виїхали на широку гладінь шосе. Зліва, під косогором, швидко котила свої води в Яну звивиста сибірська річка Дулгалах.

Я уважно спостерігав, як Кінолу веде машину. Перед ним не було ні керма, ні важеля перемикання швидкостей, тільки невеликий пульт з різноколірними важельцями і кнопками. Двигун в автомобіля був атомний. Трансформаторна оболонка надійно захищала нас від смертоносного проміння.

— Ви не проти швидкої їзди? — спитав мене Кінолу.

— Який же росіянин не любить швидкої їзди! — мимоволі згадалися мені з дитинства знайомі слова. — Звичайно, не проти.

Кінолу натиснув на пульті керування зелену кнопку. Одразу на приладній дошці поряд з годинником спалахнула зелена сигнальна лампочка.

— Отепер можна спокійно порозмовляти, — сказав він задоволено і недбало сперся ліктем на спинку сидіння.

Я зрозумів, що керування машиною перейшло до надійних кібернетичних приладів, та все ж пильно стежив за спідометром. Стрілка спідометра переповзла позначку в сто кілометрів за годину і полізла далі вгору. Мені стало трохи моторошно. Автомобіль набирав величезну швидкість. Сто сорок кілометрів за годину. Сто шістдесят… Сто вісімдесят… Двісті! Стрілка спідометра повзе до цифри «300», а мій супутник не звертає уваги на дорогу.

За вікнами пролітали дерева, кущі, утворюючи однорідний сизаво-зелений потік, в якому годі було розібрати хоч би одну деталь. Роздвоєна смугою газону широка стрічка дороги, наче срібний струмінь, била нам назустріч і в останню мить, вигинаючись, зникала під колесами автомобіля…

Вдалині на шляху з’явилася чорна цятка. Це був зустрічний автомобіль. Мить — і він з ревінням великого артилерійського снаряда пронісся повз нас. Помітивши, що я поморщився від цього реву, Кінолу уважно глянув мені в лице.

— Чи не надто швидко ми їдемо, Олександре Олександровичу?

— Та ні, не дуже… Мені подобається, але чому ви все-таки не стежите за керуванням? Чи ж можна так довіряти приладам?

— О, так ось що вас бентежить! Ну, це ви даремно. Придивіться, вздовж шляху тягнеться суцільний бар’єр з каменю. В автомобілі спеціальні оптичні системи безперервно стежать за ходом цієї білої межі. Машина весь час іде на певній одній і тій самій відстані від бар’єра і не зменшить швидкості доти, доки дорога не зробить крутого повороту або доки не буде перехрестя.

— Знову кібернетика?

— Звичайно. Кожна машина має таку систему.

Зненацька нас сильно хитнуло вперед, машина різко уповільнила хід і, проїхавши ще трохи, безшумно зупинилась.

— У чому річ? — спитав я. — Чому ми зупинились?

— Розгалужується шосе. Машина не знає, яким шляхом їхати. — Кінолу звернув на праве шосе і знову ввімкнув автоматичне керування.

Ми помчали з попередньою швидкістю, а я, зовсім заспокоєний, став дивитися телепередачу на маленькому вмонтованому в панель екрані.

Трохи не доїхавши до міста, ми звернули вбік і незабаром під’їхали до аеродрому. Перед нами був високий будинок аеропорту з тонким золотим шпилем на вежі.

— Приїхали, — сказав Кінолу. — Можна виходити. Зараз відправимо назад машину і підемо до стратоплана. Посадка вже почалася. — Він натиснув кілька кнопок на пульті керування, вийшов із машини і причинив дверцята.

Автомобіль плавно рушив з місця, розвернувся на широкому майдані перед будинком аеропорту і помчав назад. Запам’ятовуючий пристрій надійно керував ним на зворотному шляху.

Велике рівне поле аеродрому було вкрите велетенськими шестикутними плитами бетону. Ми підійшли до стратоплана. Білий блискучий на сонці фюзеляж, два поверхи віконець у передній частині і довгий, наче бивень казкового однорога, стрижень на носі. Крила великі, від середини фюзеляжу і до самого хвоста дуже скошені назад. Стрілчасте вертикальне оперення. У хвостовій частині кілька сопел реактивних двигунів. Стратоплан лежав горизонтально на великій ажурній естакаді, що була майже втричі довша за його фюзеляж. Вигляд стратоплана на цій естакаді нагадував мені знаменитий гвардійський міномет «катюшу» з її реактивними снарядами на тонких сталевих напрямних для запуску.

Ми піднялися слідом за іншими пасажирами у стратоплан по приставному трапу і зайняли свої місця. Я, наче зацікавлена дитина, попросився до вікна, і Кінолу охоче поступився для мене цим місцем.

З вікна стратоплана, з висоти естакади, аеродром здавався мозаїчним набором шестикутників. Недалеко від нас було видно ще кілька естакад із сріблястими стратопланами.

Настав час злітати. Автоматично, мов у вагоні метро, зачинились вхідні двері. Ніс естакади плавно піднявся догори. Тепер вона, ніби цівка зенітної гармати, дивилася в небо. Спинки наших крісел відкинулись назад. Ми лежали, випроставшись на весь зріст. Це зрозуміло: людина, лежачи на спині, може витримати куди більші перевантаження, ніж у будь-якій іншій позі. Звідкись згори долетіла команда: «Пасажирам підготуватися до зльоту!» — і за кілька секунд: «Зліт!»

Почулось оглушливе ревіння, невидима сила притиснула мене до спинки крісла. Руки й ноги обважніли, голова вперлась у м’яку спинку крісла, але через секунду все це пройшло. Стратоплан злетів угору.

— Ну як, професоре? — повернувся до мене Кінолу.

— Чудово! Дивіться, ми вже у хмарах. Оце швидкість! Скільки ж часу ми летітимемо до Австралії?

— Двадцять вісім хвилин із секундами.

— Менше як півгодини? — здивувався я. — Виходить, ми летітимемо зі швидкістю десь двадцять тисяч кілометрів за годину?

Я знову подивився у вікно. Стратоплан і далі стрімко набирав висоту. Що вище він підіймався, то змінювало небо свій колір. З ніжно-блакитного на малих висотах воно стало світло-синім, потім потемніло до синього, далі зробилося темно-синє з фіолетовим відтінком і нарешті на висоті понад двадцять кілометрів стало чорно-фіолетове, яким воно буває у безмісячні південні ночі.

З’явилися зорі — спершу великі, потім дрібніші, і нарешті всі вони спалахнули, яскраві, неблимні, горіли спокійним білим вогнем. Чітко окресленим вогняним диском Незвично поряд із зірками висіло сонце, а недалеко сяяв тоненький серп місяця.

— Стратосфера…

Кінолу ствердно кивнув. Я знову припав до вікна. Промайнули, швидко зникаючи внизу, дивні тонкі білі тіні. Ось ще і ще…

— Дивіться мерщій! — вигукнув я. — Сріблясті хмари! Значить, ми на висоті вісімдесяти двох кілометрів!

Минула ще хвилина, і вже понад триста кілометрів відділяло нас від Землі. Зовні, за склом кабіни стратоплана, була майже цілковита порожнеча — іоносфера.

Вгорі сяяв тисячами зірок могутній Всесвіт. У цьому оманливому спокої без зміни дня і ночі кипіло своє хвилююче життя. Десь далеко в глибині темної ночі стикалися і руйнувались старі зоряні системи. Руйнувалися, перетворюючись на пил та уламки, щоб через багато мільярдів років, змішавшись із пилом і уламками інших загиблих галактик, знову виникнути де-небудь в іншому місці новими юними зоряними світами. Це був безконечний кругообіг життя.

Ми летіли вже п’ятнадцять хвилин. Звичні для очей сузір’я Північної півкулі поступово відпливали назад, а на півдні з’являлись нові зорі.

Дивно схилився ручкою донизу ківш Великої Ведмедиці. Полярна зоря була вже не високо вгорі, як звичайно, а нижче й позаду, майже над самим обрієм. Білий сяючий серп старого місяця на очах повільно повертався ріжками догори і врешті зовсім перекинувся на спину, став схожий на самотній човен без вітрила у безмежному чорному океані Всесвіту.

— Десь унизу зараз моя батьківщина, — сказав Кінолу.

Я глянув через вікно на Землю, намагаючись розгледіти обриси півострова Малакка, але Землю щільно окутували хмари.

Якось не вірилося, що за такий короткий час ми промчали над величезними просторами Східного Сибіру, неосяжного Китаю, що під нами вже хлюпають хвилі південних морів Тихого океану.

Нарешті з репродукторів долетіла команда: «Пасажирам зайняти свої місця! Йдемо на посадку! Австралія!»

Щоб зменшити швидкість, стратоплан почав спускатися по спіралі, описуючи в повітрі величезні кола. Поступово небо стало світлішати. Поблякли, а далі й зовсім згасли дрібні зірки. За кілька секунд щезли і найяскравіші з них. Небо набувало свого звичайного забарвлення. З царства темної ночі ми знову повертались у яскравий сонячний день.

Внизу крізь дрібні хмарки стала проглядати Земля. Ще одне величезне коло, і попереду з’явилася бетонована посадочна смуга аеродрому. Стратоплан пронісся низько над аеродромом, так що видно було його тінь із скошеними назад крилами, і несподівано шугнув свічкою вгору. Тепер реактивні двигуни працювали як гальма, уповільнюючи наш спуск на Землю. Стратоплан сідав вертикально.

«Цікаво б подивитися зараз на нас збоку, — промайнуло в моїй голові. — Мабуть, наш стратоплан схожий на олівець, який ставлять на стіл незаструганим кінцем».

Я відчув невеликий поштовх, і одразу ж ревіння двигунів стихло. Стратоплан, спираючись на естакаду, повільно набув горизонтального положення. Двері розчинились: «Можна виходити!»

Ми залишили кабіну стратоплана останніми і, не сходячи на землю, стали нагорі трапа.

Біля стратоплана зібрався натовп. Змішалися ті, хто зустрічав, і ті, що прилетіли. Панував звичайний веселий гамір, який завжди буває під час зустрічей на вокзалах і в портах.

Олену Миколаївну я впізнав здалеку. Вона помахала мені яскравим букетом квітів, протиснулась крізь натовп, обняла мене, і ми розцілувались. Мене зворушила ця проста ласка. Було приємно, що і в мене знайшлася близька людина, яка прийшла зустріти мене.

Шлях до міста пролягав уздовж моря. Це було нове море, яке утворилося внаслідок розтоплення криги у Північній півкулі. Широка водяна гладінь тяглася далеко за обрій. По другий бік шляху проносились, біжачи назустріч, темно-зелені пальми з широким, схожим на віяла листям, височенні евкаліпти — гордість Австралії, кущі акації і широколисті банани із гронами соковитих довгастих плодів. Внизу, коло підніжжя височини, по якій спускалося шосе, розташувалось велике, все в зелені місто.

— Ось він, наш Торітаун, — сказала Олена Миколаївна.

— А де ж знамениті родовища торію?

— Кілометрів за п’ятдесят південніше. Вам було б цікаво подивитися, як добувають силікат торію? Весь процес повністю механізовано. Торій — основа атомної енергетики. В земній корі його в двадцять сім разів більше, ніж урану.

Ми в’їхали в Торітаун. Широкі, прямі вулиці, високі, світлі будинки, об’єднані в архітектурні ансамблі, водограї на перехрестях вулиць — і зелень, сила-силенна зелені, за якою іноді неможливо розгледіти фасади будівель. Повітря Торітауна свіже й напоєне ароматами, мов у квітучому саду.

«Не дивно, що тривалість життя людей зросла», — подумав я.

Так, місто й справді було чудесним садом. Уздовж вулиць, відокремлюючи проїжджу частину від житлових будинків, тяглися широкі смуги скверів. Зелений живопліт захищав мешканців від шуму й куряви. Зелень густо вкривала будинки, підперізуючи їх ярусами знизу доверху. Змінилася відповідно й архітектура. Будинки мали спеціальні виступи, широкі карнизи і невеликі балкончики, щоб садити на них зелень.

Будинок, де жила Олена Миколаївна, був недалеко від центру міста. Ми піднялися ліфтом на дев’ятий поверх. Олена Миколаївна показала мені мою кімнату. Світла і простора кімната була обставлена гарними меблями м’якого світло-брунатного тону.

По обіді ми спустились на подвір’я. Тут теж було дуже багато зелені: квітів, декоративних кущів, фруктових дерев.

— Хто доглядає сад? — спитав я.

— Самі мешканці. Заждіть, і вас залучимо.

— О, я з великою охотою.

Ми пройшлися неширокою алейкою, в кінці якої стояла гарна альтанка. З-за неї долітав чийсь сердитий високий скрипучий голосок. Певно, він когось лаяв.

— Так ви кажете, з великою охотою? — повторила раптом Олена Миколаївна, чомусь хитрувато посміхаючись, і повела мене аж до альтанки.

Я почув:

— Дерева — це вам не паліччя, юначе, — скрипів усе той же тонкий старечий голос. — Це живі створіння. Вони все відчувають: і біль, і ласку, вони не зносять грубощів.

Ми зазирнули за альтанку. Там спиною до нас стояла сива бабуся, висока, але вже трохи згорблена роками. А перед нею розгублено тупцяв з ноги на ногу той, кого вона назвала «юнаком», — височенний плечистий атлет років шістдесяти. Він був увесь розчервонілий, розводив безпорадно руками і винувато дивився на бабусю.

— Ідіть геть! Зараз же йдіть геть звідси, і щоб я вас більше тут не бачила! Авжеж! Принаймні раніше як через місяць краще і не приходьте.

«Юнак», що завинив, покірно поплівся геть. Слідом за ним пішла і бабуся, все ще бурмочучи щось собі під ніс та важко налягаючи на палицю.

Ми перезирнулися з Оленою Миколаївною і розреготались.

— Хто ця грізна бабуся? — спитав я.

— Вона керує нашою роботою в саду. Раніше вона працювала у великому господарстві, а тепер командує нами. Бачили, яка сердита! Тепер, мабуть, не хочеться більше допомагати нам у саду?

— Ні, навпаки, отепер я вже нізащо не відмовлюсь.

Коли стемніло, Олена Миколаївна запропонувала:

— Хочете подивитись і послухати новини?

Ми повернулись до їдальні. Олена Миколаївна підійшла до величезного гобелена, що прикрашав одну стіну, і розсунула його. За ним відкрилась неглибока ніша, стіни якої утворювали півколо. Стеля в ній теж була не плоска, а напівсферична і поступово переходила в стіни.

Олена Миколаївна повернула круглий важілець — і матово-біла півсфера засвітилася голубим сяйвом. Я зметикував, що вся ця ніша — величезний екран панорамного телевізора.

Олена Миколаївна набрала на пульті керування номер програми. Зразу ж на екрані з’явилось кольорове стереоскопічне зображення, і мені здалося, що наче кімната щезла. В безхмарному небі над нами кружляв, спускаючись, стратоплан. Голос диктора промовив:

«Сьогодні до нашого міста прилетів із Верхоянського санаторію професор Хромов, який проспав у сибірській тайзі майже сто п’ятдесят років. Ми вже розповідали про нього нашим телеглядачам. Його зустрічала праправнучка Олена Миколаївна Хромова».

Праворуч на екрані з’явилась Олена Миколаївна з букетом квітів у руках. Прикривши долонею очі, вона дивилася, як стратоплан, кружляючи в синьому небі, йде на посадку. Зробивши декілька кіл, стратоплан понісся над аеродромом прямо на нас і, блиснувши на сонці крильми, з ревінням зник десь за нашими спинами. Стереоефект був такий великий, що я, мов колись перші кіноглядачі, які бачили паровоз, який мчав на них, мимоволі сахнувся назад.

«Побажаємо нашому гостеві успіхів, здоров’я і ще довгих років життя», — цими словами диктор закінчив короткий репортаж про моє прибуття.

…Вже засинаючи, з усіх подій цього клопітного дня я пригадав чудесний телевізор, який за один вечір провів нас по всіх країнах земної кулі, а наприкінці переніс на Місяць. Передача з Місяця за традицією скінчилася показом Землі, якою її видно з нашого найстарішого супутника: велика голубувата куля, що летить у чорному небі, всіяному зорями; крізь смуги хмар проглядають знайомі обриси материків і морів; на воді блищить сліпучо-яскрава пляма: це в Атлантичному океані відбивається сонце…

Другого дня рано-вранці Кінолу полетів назад у Верхоянськ. Ми тепло попрощалися.

З його від’їздом обірвались останні ниточки, які зв’язували мене з минулим, закінчилося життя на становищі туриста. Відтепер я став звичайним членом суспільства, на мене ждала цікава робота.

— Ну, хвалити бога, кінець лікуванню.

Тепер можна й передихнути, — сказав я, коли ми залишились удвох з Оленою Миколаївною.

— Передихнули? А зараз на зарядку! — скомандувала вона жартівливо.

Я тільки зітхнув у відповідь.

— Давайте хутчій! Ми й так запізнилися сьогодні.

Ми піднялись на плаский дах будинку, сіли в двомісний орнітоптер і полетіли на південь, до моря. Через три хвилини ми були на піщаному пляжі.

— Ідіть он до того будиночка, — показала Олена Миколаївна на невеличку будівлю, яка ховалася в глибині пальмового гаю. — Там чоловіча роздягальня.

— А ви?

— А моя група займається трохи далі. Ну, я побігла.

— Стривайте, а де ж ми зустрінемось?

— У морі! — крикнула Олена Миколаївна, вже біжачи.

Я скинув верхній одяг і приєднався до великої групи на березі, яка під керівництвом міцного засмаглого чоловіка виконувала нескладний комплекс ранкової гімнастики. Звучала бадьора ритмічна музика. З моря подихав легенький свіжий вітерець.

Зарядка тривала хвилин п’ятнадцять. Я відчував, як розслаблене після сну тіло міцніє, вбирає в себе сонячне проміння, наливається силою.

— Зарядку закінчено! — сказав керівник. — Тепер усім у воду!

Всі дружною юрбою кинулись по гарячому піску до моря, яке вабило прохолодою. Я повільно брів позаду, не наважуючись пірнути в воду, здригаючись від холодних бризок, що попадали на моє розгарячіле тіло. Несподівано сильний водяний струмінь облив мені спину. Я зойкнув, обернувся і побачив усміхнене обличчя своєї праправнучки.

— Оце так ви шануєте свого прапрадіда! — з жартівливим докором сказав я.

Олена Миколаївна, регочучи, схопила мене за руку і потягла далі в море.

— Давайте наздоженемо он ту голову в червоній шапочці, — запропонувала вона, кинулась у воду і попливла кролем, по-чоловічому сильно вимахуючи руками. Я подався було за нею, але зразу ж безнадійно відстав. Коли Олена Миколаївна наздогнала червону шапочку, з берега почувся удар гонга. Час було повертатись.

Поснідали ми в громадській їдальні. Обладнана вона була так само, як і їдальня у Верхоянському санаторії. Білі столики, накриті світлими скатертинами, на столі набір кнопок, проти кожної з них назва страви. Внизу під їдальнею розміщувалась автоматична фабрика-кухня. Натиснеш кнопку — і зразу ж з’явиться в центрі стола готова страва. Рука людини ні разу не доторкнулась до неї: все зробили машини, настроєні на певну програму.

В меню я помітив декілька страв, очевидно, специфічно австралійських. Поцікавившись, я замовив собі варене м’ясо кенгуру під рожевим соусом. Олена Миколаївна усміхнулась, коли в центрі столу з’явилось моє замовлення.

— Звикаєте до нашої австралійської кухні? Ви б хоч порадились зі мною. Кенгуру — це не найкраще, що в нас є.

— А їсти його можна? — спитав я боязко. — Звичайно! Сміливіше, сміливіше.

Я відрізав маленький шматочок. М’ясо, ніжне, приправлене овочевим соусом, сподобалось мені.

До столу підійшов дуже високий юнак з простим добродушним обличчям.

— Олено Миколаївно, можна підсісти?

— А-а, Віктор, ну, звичайно ж, сідайте. Познайомтесь, Олександре Олександровичу, це Платонов.

— А це ваш знаменитий прапрадід, я вже здогадуюсь.

Віктор, сильно мружачи очі, оглянув мене з висоти свого велетенського зросту і сказав:

— А ви, одначе, маєте прекрасний вигляд як на ваші роки. Я гадав, що це лише фотографи вас так «молодять».

Я вже встиг звикнути до подібних привітань і відповів:

— Мушу сказати, що і я уявляв вас набагато старшим. У вас уже такі серйозні наукові праці, а на вигляд ви просто юнак, студент.

…Підземна лабораторія була за сімдесят кілометрів західніше міста.

Олена Миколаївна дорогою пояснювала мені розташування і призначення будівель у цьому науковому містечку.

— Бачите, під нами кілька довгастих одноповерхових споруд? Це корпуси, в яких встановлено реєструючу апаратуру. Тут записують на кіноплівки, на магнітні стрічки, на паперові смужки ті сигнали, що надходять з підземної камери.

— А де ж сама підземна камера?

— Вона ще далі на захід, кілометрів за три звідси.

— Он невеличка біла вежа видніється вдалині — це вихід із підземної шахти. А білий будинок поряд — центральний командний пост.

— Камеру побудовано спеціально для вашого досліду?

— Ні. Її зроблено для всього інституту. В ній провадять найнебезпечніші досліди. Ми її тільки трохи переобладнали.

Ми приземлились коло одного будинку з вимірювальною апаратурою. Була без п’яти хвилин дев’ята. Навколо будинку юрмився люд. За хвилину до дев’ятої поряд з нашим орнітоптером приземлились, вірніше, плюхнулись на землю один за одним ще три. З них поквапливо вискочило двоє юнаків і дівчина, які, пробігаючи, привіталися з Оленою Миколаївною і зникли в будинку.

— Все готово, Олено Миколаївно, — доповів один співробітник. — Апаратура справна.

— Ви зв’язалися з Чжу Фан-ші?

— Так. Він не зможе бути присутній на досліді.

— Шкода. Ну що ж, доведеться здійснювати експеримент без нього. Академіки ще не прибули?

— Ні.

Я потрапив у звичну напружену атмосферу готування експерименту, коли в короткий строк потрібно розв’язати багато невідкладних питань. Олену Миколаївну зразу оточили співробітники, чекаючи її наказів.

Я помітив, що вона звертається до них то російською, то англійською, то німецькою мовами. Такою ж своєрідною сумішшю мов відповідали їй і її колеги, і, напевно, всі тут чудово розуміли один одного. Проявлялася звичка до постійного спілкування з представниками різних національностей.

«Ось він, початок злиття мов у єдину загальнолюдську», — подумав я.

— А де Джемс Конт? — спитала Олена Миколаївна.

— Внизу, в шахті, — відповіли їй. — Востаннє перевіряє все. Зараз надійде.

— Гаразд. Ходімте в будинок.

Будинок на декілька кімнат поспіль займала вимірювальна апаратура. В мене зарябіло в очах. Хотілося подовше постояти біля кожного приладу. Олена Миколаївна швидко провела мене по кімнатах, даючи дуже стислі, але точні пояснення.

— Хвилинку уваги! — сказала вона, коли швидкий огляд приладів було закінчено. — Зараз ми проїдемо до головного пульта керування. Зробимо генеральну репетицію завтрашнього досліду.

За два кілометри від будинку з вимірювальною апаратурою містилась підземна лабораторія. Від неї по дротах передавалися всі дані до вимірювальних приладів. Будову підземної лабораторії Олена Миколаївна пояснила мені за схемою.

З поверхні землі стовбур шахти спускався вертикально на глибину понад кілометр, відтак під прямим кутом робив злам і йшов горизонтально метрів сто, а потім під кутом близько вісімдесяти градусів знову прямував у глибину на п’ятсот метрів, де закінчувався великою кімнатою, стіни якої вкривав грубий шар тугоплавкої кераміки. Під час досліду керамічне облицювання охолоджуватиметься рідким гелієм. У вертикальному стовбурі шахти розташовувались холодильні установки, трубопроводи із стисненим повітрям і водою, численні кабелі, драбини, два ліфти, компресори, вакуумнасоси та інше обладнання.

Головний пульт керування містився коло виходу вертикального стовбура шахти на поверхні землі. Звідси на відстані можна керувати всіма процесами, які відбуваються глибоко під землею, і підтримувати постійний зв’язок з будинком реєструючої апаратури.

Півторакілометрова товща землі надійно, мов гігантський щит, охороняла дослідників від непередбачених випадковостей, що могли статися під час досліду.

Тут, у будинку головного пульта, хтось уже був.

— А-а, Конт, ви тут! — сказала Олена Миколаївна.

Конт обернувся, і я, на немалий свій подив, впізнав у ньому того самого засмаглого чоловіка, що понад годину тому проводив зарядку біля моря. У строгому темно-сірому костюмі він здався мені тепер набагато старшим, ніж там, на пляжі.

Помітивши мій здивований погляд, він стримано всміхнувся і доповів Олені Миколаївні, не чекаючи запитання:

— Внизу все гаразд. Я щойно перевірив. Можна починати.

Він рухався і розмовляв неквапливо, мов розраховував кожен свій жест і кожне слово, і тому здався мені дещо підкресленим.

Атомний заряд ще не встановили в підземній камері. Його опустять туди тільки завтра, перед початком досліду. Завдання ж репетиції полягало в тому, щоб востаннє перевірити прилади.

Репетиція тривала кілька годин. Я потай захоплювався Оленою Миколаївною: старанно, крок по кроку, перевіряла вона складну автоматику, нехтуючи часом, не дозволяючи нікому відволікати увагу. Її хвилина варта була десятьох: так напружено і зібрано вона працювала. Врешті репетиція скінчилася.

Все, — рішуче сказала Олена Миколаївна. — Апаратура цілком готова. До завтрашнього ранку всі вільні. Збір о восьмій сорок п’ять. Початок експерименту о дев’ятій.

Ми повернулись до міста вже о другій дня. Олена Миколаївна зайшла на кілька хвилин до інституту, і потім ми разом пообідали.

— Тепер ви вже остаточно звільнилися? — спитав я.

— Так, мій робочий день скінчився. І ваш також.

— Хіба я працював?

— А хіба ні? Так от поступово і ввійдете в курс справи.

Мій робочий день! Було так приємно почути ці слова. Весь цей ранок я відчував у собі радісне хвилювання: наче я знову повертався до лав після надто тривалої перерви.

— Коли б ви знали, Олено Миколаївно, як мені набридло зубрити самотужки. В гурті, як кажуть, і каша добре їсться, а самому й мед здається гірким.

— Зі мною вам нудно не буде, ось побачите.

— Та вже бачу.

Спочивши по обіді, ми пішли в Міську економічну раду. Вона містилася в невеликому п’ятиповерховому будинку, що був у глибині парку. В широко відчинені скляні двері будинку раз по раз заходили і виходили люди.

Сектор обліку був на першому поверсі. Ми ввійшли у майже порожню кімнату, вздовж стін якої височіли пульти з лампочками. Посередині стояв письмовий стіл з якимсь апаратом.

— Добридень! — зненацька долинуло звідкись згори англійською мовою. — Вам треба стати чи знятися з обліку? — це озвався автоматичний секретар. Запитання повторилося російською і ще кількома мовами.

— Стати на облік, — відповів я. І тут же почув відповідь:

— Підійдіть до письмового столу, візьміть чистий бланк і заповніть його. — Відповідь автомата прозвучала вже тільки російською мовою.

Я присів до столу, узяв бланк. Олена Миколаївна сіла поруч, щоб допомогти мені відповідати на запитання анкети.

Коли дійшло до запитання: «Яку квартиру ви хочете мати?» — я, не розуміючи, подивився на Олену Миколаївну.

— Навіщо вам квартира? — здивувалась вона. — Хіба вам погано в мене?

— А я не заважаю вам?

— Олександре Олександровичу! — промовила вона докірливо. — Пишіть, квартира не потрібна.

— Ні, я все-таки напишу, що потрібна квартира з двох кімнат. Подивлюся, що на це відповість автомат. Для мене цікавий сам процес.

Я пробив на бланку дві дірочки у вказаному квадратику, поклав його у вузьку, мов у поштової скриньки, щілину апарата, який стояв переді мною на столі. Декілька секунд у кімнаті панувала тиша. Очевидно, прилад опрацьовував заповнену картку і «вдумувався» в її зміст. Згодом усередині приладу щось клацнуло, і він промовив:

— Подивіться на карту міста. Засвічені лампочки позначають вільні двокімнатні квартири.

Я підійшов до карти Торітауна, яка висіла на стіні. Мініатюрними червоними лампочками було позначено вільні двокімнатні квартири.

— Коли вам до вподоби котрась із квартир, — промовив автомат, — наберіть її номер. Якщо ж ви тимчасово відмовляєтесь, натисніть кнопку з відповідним написом.

Я натиснув кнопку, лампочки згасли. Голос автомата промовив:

— Спасибі за відвідини. Якщо не маєте більше запитань, ви вільні. До побачення.

Мене вразила чіткість організації обліку. Точно було відомо кількість жителів міста, а відповідно й запити міста загалом. Всі операції в секторі обліку виконували машини за заздалегідь складеною програмою. Сюди надходили повідомлення про всі збуті товари в магазинах і їдальнях. Розумні швидкодіючі машини сортували їх по групах і направляли в обласний економічний центр, де на підставі цих даних приймалося рішення про збільшення чи зменшення виробництва того або іншого продукту споживання.

Дані окремих галузей об’єднувались у зведеннях цілих країн і потім надходили до Всесвітньої економічної ради.

— Ну й спека! — вигукнув я, коли ми вийшли на вулицю. — А чому в приміщенні така прохолода? Якась спеціальна холодильна установка?

— Так. У тропіках стелі фарбують не звичайним білилом, а напівпровідниковим барвником білого кольору. Варто пропустити крізь нього слабкий струм, і зі стелі струмує донизу важке холодне повітря.

— Розумно. Ну, то куди ж ми підемо?

— Ходімо в Північний парк. Там є велика. штучна ковзанка і пляж на березі каналу. А згодом можна, коли хочете, побродити містом. Я познайомлю вас із нашим Торітауном.

…Ми повернулись додому вже на вечерю.

Швидко сутеніло. Вечірнє місто здавалося ще красивіше, аніж удень. Кожен будинок приблизно до другого поверху був забарвлений світною фарбою ніжно-жовтого кольору. Вдень під впливом сонячного проміння у фарбі назбирувалась енергія, а тільки-но спускалися сутінки, фарби починали світитися неяскравим, приємним для ока світлом. Кожен будинок відзначався якоюсь характерною деталлю: на одному вздовж вікон другого поверху проходила світла яскраво-синя смуга, на іншому яскраво-червона, далі фіолетова, а там зелена, жовтогаряча… Місто сяяло, мов було ілюміноване до свята. Різними кольорами світилися покажчики переходів через вулиці, номери будинків і назви вулиць. Це було оригінальне і вельми економне розв’язання проблеми вуличного освітлення, що прикрашало вечірнє місто. Фарби світилися цілу ніч і практично не потребували ніякого догляду, бо були нечутливі до різких змін температури та до атмосферних опадів.

Решту вечора ми провели вдома. Зручно розташувавшись біля вікна вітальні, ми з цікавістю розглядали мій старий альбом радянських марок.

Ось марки перших років молодої Радянської Республіки. На допомогу голодним Поволжя… Голод… Яке дивне й незрозуміле було людям нового суспільства це слово! Ось наступна серія. Перша сільськогосподарська виставка. На марці зображено трактор з величезними задніми колесами. Ось маленькі, але дуже виразні марки з портретом Леніна в траурній рамці.

Тепер я дивився на свій альбом вже не очима філателіста, який скрупульозно підраховує зубці на марках, — переді мною була часточка минулого життя, щоденник колишніх подій.

…Ранок наступного дня виявився досить жарким. На небі не було жодної хмаринки. Тропічне сонце, незважаючи на ранкову пору, смалило так нестерпно, наче хотіло сказати учасникам експерименту: «Навіщо ви готуєте мені помічника? Я й так чудово справляюсь із своїми обов’язками».

На восьму годину всі зібралися в підземній лабораторії. Учасники експерименту нетерпляче очікували призначеної години і хвилювалися.

О дев’ятій без чверті прибуло два представники фізичної секції Всесвітньої Академії наук. Олена Миколаївна дала наказ залишити підземну лабораторію.

Коли останній з учених вийшов з підземної лабораторії, Олена Миколаївна наказала:

— Почати відсмоктувати повітря!

Тут же, звертаючись до членів Всесвітньої Академії наук, вона пояснила:

— В камері, де міститься атомний заряд, протягом п’яти хвилин має бути створений майже повний вакуум. Це набагато послабить дію вибуху на стіни підземної камери.

З підземної лабораторії долинало рівне гудіння. Залишалися лічені хвилини до вибуху.

— Оглянути стовбур шахти! Дивлячись на екран телевізора, ми немовби спускалися всередину шахти. Поступово ми обдивились вертикальний стовбур, горизонтальну дільницю і спустились до самої камери. Там, у центрі її, ми побачили спеціальну платформу, на якій слід було розмістити атомний заряд — шість блискучих циліндрів різного розміру. В ту мить, коли останній, найбільший, циліндр займе своє місце, станеться вибух.

Ми стежили, як розставлялися циліндри в камері. Досі я вже чув, що для керування різними процесами на відстані користуються біострумами, які з’являються у м’язах людини за сигналом мозку, але бачив це вперше.

Олена Миколаївна наділа на зап’ястя обох рук два вузькі металеві браслети, від яких тяглися до пульта жмути дротів. Перед нею на столику стояли в різних місцях шість маленьких порожніх циліндрів. Вона взяла один із них і перенесла до центра столу. Одразу ж я побачив на екрані телевізора, як дві великі металеві руки — біоманіпулятори, розміщені глибоко під землею, точнісінько повторили всі рухи рук Олени Миколаївни.

Один за одним ставали в ряд на платформу в підземній камері циліндри з радіоактивним зарядом.

— Увага! — попередила Олена Миколаївна. — Ставлю останній циліндр.

Механічні руки акуратно підхопили шостий циліндр і наблизили його до решти. В ту ж мить на екрані телевізора на місці циліндрів спалахнула яскрава пляма. Усі завмерли. З-під землі до нас долинув приглушений гуркіт вибуху. Механічні руки, понівечені, відлетіли геть.

Вогняний клубок, завбільшки як невелике яблуко, метнувся кілька разів по екрану і завмер у центрі камери, повільно стискуючись і розширюючись, наче дихаючи.

— Скільки політермоелектронів у цій моделі мікросонця? — спитав один академік, не зводячи очей з екрана телевізора.

— Точно можна буде сказати тільки після опрацювання даних. Але, очевидно, не більше чотирьох-п’яти.

Модель мікросонця існувала вже півхвилини. Пульсація була рівномірна.

— Ну що ж, Конте, — повернулась Олена Миколаївна до вченого, — тепер ви вірите, що мікросонце буде стійке?

— Не знаю, — стримано відповів він. — Модель мікросонця, очевидно, таки стійка. Що буде із справжнім мікросонцем, сказати важко…

— Завжди ви із своїми сумнівами! — відмахнулася від нього Олена Миколаївна. — Але погляньте, що це?

Маленький вогняний клубочок став пульсувати повільніше. Він немовби зледачів. Усе рідше й рідше стягувався він до центра, лишаючись більшу частину часу розбухлим, мов футбольний м’яч, і, нарешті, модель узагалі перестала пульсувати. Тепер яскравий клубок завмер і тільки напружено тремтів, стримуючи могутні сили, які розпирали його зсередини.

— Пульсація моделі припинилась, — негайно долетів голос спостерігача, котрий стежив за приладами.

— Бачу! — відгукнулась Олена Миколаївна.

Ніхто більше не сказав ні слова. Це була критична хвилина.

Від кулі, яка дрібно тремтіла, навсібіч потяглися короткі язики полум’я. Вони були такі ж яскраві, як і сама модель. Мікросонце стало схоже на розпечену до білого головку старовинної булави.

Далі з ним почало діятися й зовсім дивовижне. Розпечена куля, зрідка здригаючись, поволі стала більшати. Ось вона стала завбільшки мов кавун, здоровенна диня і все росла і росла, ніби надуваючись зсередини.

— Що це? — вигукнула Олена Миколаївна, вона першою порушила напружену тишу на командному пункті. — Що з нашою моделлю?

Ніхто їй не міг відповісти на це запитання. Коли вже вона сама, авторка моделі, не розуміла, що діється, то хто ж міг їй допомогти?

Я зиркнув скоса на Джемса Конта. Він щойно, декілька хвилин тому, висловлював сумнів в успіхові досліду. Невже він може відчувати радість через те, що виявився правий, а дослід зривається? Ні! Обличчя його закам’яніло, брови напружено зсунулися, а очі невідривно стежили за екраном. Його, як і всіх, охопило почуття тривоги.

Вогняна куля тим часом уже так виросла, що майже торкалася стін підземної лабораторії. Жаростійкі плити, якими було викладено зсередини підземну камеру, не витримували колосальної температури. Олена Миколаївна до краю збільшила подачу рідкого гелію, та це допомогло ненадовго — почала плавитися кераміка. Її поверхня вкривалась бульбашками і важкими краплями стікала донизу.

Ось вогняна куля здригнулась востаннє і, гойднувшись, прилипла до стін камери. Тепер уже на телевізійних екранах перед нами гойдалося суцільне море вогню. На командному пункті пролунало кілька різних дзвінків, і на стінах камери засвітилися червоні лампи — аварійні сигнали. Це реєструючі прилади, які згоряли там, глибоко під землею, надсилали людині свої останні повідомлення.

— Час робити обвал, — сказав Віктор Платонов, нахиляючись до Олени Миколаївни.

— Зараз?

Підземну камеру було обладнано так, що в разі необхідності всю її стелю з півторакілометровою товщею землі над нею можна було завалити, лише натиснувши аварійну кнопку. Камера з моделлю мікросонця була б похована під товстелезним шаром породи.

Підлога під ногами здригнулася. Олена Миколаївна з тривогою обернулась до нас.

— Пора!.. — вихопилось у нас одночасно.

Вона натиснула аварійну кнопку, і тут дужий поштовх потряс усю будівлю. Велетенський стовп землі звалився вниз, роздушивши модель мікросонця. Два чи три слабкі поштовхи докотилися з-під землі, і все скінчилося.

Струшуючи з одежі білу пудру вапна, яке посипалося на нас зі стелі під час обвалу, ми виходили з командного пункту.

Всі оточили Олену Миколаївну, сподіваючись почути її думку про експеримент.

— Зараз важко сказати, що сталося під землею. Це покаже обробка експериментальних даних і старанне порівняння всіх замірів. Чогось ми все-таки не врахували, коли готували пробу.

— А початок? Як ви його розцінюєте?

— Спочатку модель цілком підтверджувала нашу теорію. І це, звичайно, успіх. Але потім з’явилася якась сила, на яку ми заздалегідь не зважили.

— Яка ж ваша загальна оцінка сьогоднішнього досліду?

— Я чекала більшого. Затрачено стільки праці й часу, а цілковитої ясності у нас знову нема… Остання надія залишилась на розрахунки Чжу Фан-ші. Можливо, йому вдасться довести, що мікросонце буде стійке…

Лабораторія взялася обробляти дані, одержані під час досліду. Сотні приладів стежили за поведінкою моделі мікросонця, і тепер слід було розібратися в матеріалах, систематизувати їх, порівняти, з’ясувати основні закономірності й кінець кінцем відповісти на запитання, яке хвилювало всіх: у чому причина невдачі?

Кожна людина в лабораторії була на обліку.

Мене навіть і не спитали, чи хочу я допомогти опрацьовувати одержані дані: нікому й на думку не спадало, що я можу відмовитись. Просто мене покликав Віктор Платонов і попросив допомогти йому на напівавтоматичному компараторі зміряти пульсації моделі мікросонця, зафіксовані кіноплівкою.

Удвох у нас діло пішло швидко. Коли через три години ми зробили перерву, перед нами лежало вже більш як півкілометра опрацьованої плівки, а на паперовій стрічці компаратора безперервно в’юнилася дванадцятигорба крива.

— Ого! Вже дванадцять пульсацій! — задоволено вигукнула Олена Миколаївна, роздивляючись паперову стрічку. — Гляньте, який стабільний спектральний склад випромінювання нашої моделі. Лінії йдуть паралельно до осі без жодних відхилень. Цікаво, що буде далі.

Наприкінці четвертого дня роботи ми з Віктором Платоновим продешифрували всю кіноплівку, включно по останній запис. Ми одержали паперову стрічку, на якій мільйонами крапок було зображено криву пульсації моделі мікросонця. До сто сорок другої пульсації модель стискувалась і розширювалась рівномірно, наче серце. Потім її пройняв дрібний дріж, і вона стала рости, поступово роздуваючись у вогняну кулю.

З’явилась якась непередбачена сила, що порушила нормальний перебіг експерименту. Що довше ми з Віктором Платоновим вивчали поведінку кривої пульсацій, то глибше переконувалися в тому, що не будь цієї загадкової сили, модель мікросонця існувала б у підземній камері й досі.

— Звичайно, наше мікросонце мусить бути стійке! — гарячкував Віктор. — Я певен цього.

— Одного вашого переконання ще не досить, — усміхнулась Олена Миколаївна. — Потрібні незаперечні докази. Мабуть, вам слід було б спуститися в шахту і ретельно оглянути її.

Попередній огляд стовбура шахти дещо розчарував нас. Вибух дуже пошкодив усі споруди. Великі бетонні кільця, що оточували вертикальний стовбур, позсувалися з місць. Перехилившись через поруччя, ми зазирнули вглиб чорного бездонного колодязя.

— Темно. Треба ввімкнути світло, — сказав Віктор, лапаючи рукою по стіні.

Він повернув вимикач, і одразу в чорному стовбурі шахти спалахнула гірлянда електричних ламп. Шахта була така глибока, що останніх лампочок у цій гірлянді ми не розгледіли.

Несподівано в глибині в усі боки бризнули золоті іскри і дощем сипнули вниз. Спалахнуло коротке яскраве полум’я, і світло в колодязі згасло.

— Замикання. Вибух пошкодив мережу. Перевіримо ліфти.

Обидва швидкісні ліфти не працювали. Нерухомі металеві напрямні погнулися від підземного поштовху. Кабіни перекосило і заклинило.

Віктор почухав потилицю, замислено дивлячись у бездонну темінь колодязя.

— Ви вмієте літати на орнітоптері?

— Ні, — признався я.

— Доведеться навчитись. Іншого виходу в нас нема. Будемо спускатись у колодязь на орнітоптерах.

Відділ орнітоптерів містився на верхньому поверсі спортивного магазину, просто під прозорим пластмасовим дахом. У великому довгастому залі стояло десятків зо три одномісних, двомісних і чотиримісних орнітоптерів. Крім нас, тут була молода, гарно зодягнена жінка. Вона швидко обійшла ряди машин і, не вибравши нічого, попрямувала до виходу. Біля дверей зупинилась і, висунувши з стіни маленьку скриньку, щось промовила чітко й виразно чи то по-іспанськи, чи то по-італійськи.

— Що вона робить?

— Мабуть, не знайшла потрібної моделі і зробила замовлення, — пояснив мені Віктор.

— Яку ж модель їй треба? Всі орнітоптери такі гарні…

— Не в красі річ, — заперечив Віктор. — Хіба мало для яких цілей буває потрібен орнітоптер.

— А мені який вибрати?

— Візьміть маленький, спортивний, з доброю маневровістю. От, скажімо, «Метелик». — Віктор підвів мене до ловкого орнітоптера, покритого блискучим темно-зеленим лаком.

Я відчинив дверцята кабіни і сів у м’яке шкіряне крісло. Крізь засклену кабіну відкривався прекрасний огляд на всі боки і навіть униз. Зверху стриміла невелика штирьова антена.

— Подобається? — спитав Віктор. — Швидкість до чотирьохсот кілометрів за годину. Звісно, не ракета, але цілком досить для пересування.

— Візьму.

— От і прекрасно.

Віктор підійшов до апарата, що був схожий на телефон і висів біля дверей, набрав на циферблаті номер з технічного паспорта «Метелика». Повідомлення про наш вибір пішло в центр обліку.

При світлі ввімкнених фар орнітоптера, яке розганяло темряву всього тільки на двадцять метрів, вертикальний стовбур шахти здавався нам безконечною безоднею. Все думалося, що орнітоптер ось-ось зачепиться крильми за труби та рвантя електричних кабелів, які стриміли звідусіль.

— Обережніше! — крикнув Віктор. — Тримайтеся ближче до центра стовбура.

У темному підземеллі з порунтаними стінами й рештками обірваних кабелів мені стало трохи моторошно. Здавалося, ось-ось придушить зверху брилою бетону.

— Далі дороги нема, — розчаровано сказав Віктор, роздивляючись стовбур шахти. — А тут ми навряд чи знайдемо щось цікаве. Хоча постривайте. Бачите он там, з самого низу, тріщина? Може, нею пощастить дістатись до камери?

Перед нами чорніла тріщина, яка йшла кудись глибоко в землю. Вона була достатньо широка, щоб одна людина вільно влетіла в неї на орнітоптері. Я зазирнув усередину і відсахнувся. Тріщина видалася мені пасткою, яка готова була зімкнутися будь-якої миті.

— Ви залишитесь тут, — сказав Віктор, — а я полечу туди.

— Ви збожеволіли! Адже це вірна загибель!

Та Віктор не дав мені договорити. Підлетівши до щілини боком, він сховався в ній.

Минуло кілька довгих хвилин, і я вирішив уже податися за Віктором, як раптом збагнув, що можу зв’язатися з ним по радіотелефону. Я набрав Вікторів номер. Він тут же відгукнувся, але голос його долинав глухо, а далі й зовсім затих.

Хвилин через сорок, коли я втратив уже будь-яку надію знову побачити Віктора, з радіотелефону долетів його голос. А там ми вже підіймались на поверхню.

Чотири дні підряд ми щоранку спускалися в цю напівзавалену шахту і дослідили її. Результати були цікаві.

— До речі, Олександре Олександровичу, — сказала мені Олена Миколаївна після того, як ми розповіли їй про наші дослідження, — вас дуже хотів бачити директор нашого інституту. Гасул. Ходімо, я проведу вас до нього.

Академік Гасул прийняв нас одразу. Це був літній негр, високий, огрядний, з чорним, аж синім, без найменших ознак сивини кучерявим чубом.

— Я можу тільки вітати ваше бажання працювати в групі Олени Миколаївни, — сказав він мені. — Ви наш «науковий дідусь», самі, як криголам у льодах, прокладали шлях атомній фізиці. От і рухайте її далі вперед. Я чув, що ви вже взялися до роботи? Здається, оглядали підземну лабораторію?

— Кілька днів попрацював там удвох з Віктором Платоновим.

— Знайшли щось цікаве?

— Так, дещо є. Нам удалося через тріщину в стіні вертикального стовбура шахти дістатись аж до підземної лабораторії. Зараз там царство криги. Труби, що підводили рідкий гелій для охолоджування камери, луснули від вибуху, рідкий гелій вилився і пройшов у землю, перетворивши її на крижану брилу. Саме це й навело нас на думку про причину невдачі досліду.

— Я не зовсім вас розумію.

— Нам здається, що ми зіткнулися з термоелектричними явищами. Внутрішні стіни камери і сама модель мікросонця були розпечені до температури, яка вимірювалася тисячами градусів, а зовнішні стіни камери і порода, що прилягала до них, охолоджувались трубами з рідким гелієм. Таким чином система гаряча камера — холодна порода утворювала велетенську термобатарею. Цікаве й те, що матеріал, з якого було зроблено жаростійке облицювання камери, виявився напівпровідником. Коли цей матеріал достатньо прогрівся від випромінювання моделі мікросонця, до холодного спаю пішов термострум. Навколо всієї камери виникло вихрове магнітне поле. Саме воно й зруйнувало модель. Воно розтягло її в усі боки до стін камери. Чим більше прогрівалося жаростійке облицювання камери, тим сильнішали термоструми, тим дужче вихорове поле розтягувало модель мікросонця. Ось наша гіпотеза про причини невдалого закінчення цього досліду. Зараз ми уточнюємо окремі деталі.

— Те, що розповів професор, дуже цікаве, — мовив Гасул, звертаючись до Олени Миколаївни. — Треба виділити ще декілька чоловік їм на допомогу. Вони повинні зібрати матеріал, який достеменно Підтвердив би, що розпад вашої моделі стався не через внутрішні процеси, а тільки через взаємодію з навколишнім середовищем.

— Так і зробимо, — погодилась Олена Миколаївна.

— А вас, Олександре Олександровичу, час уже зарахувати співробітником нашого інституту. Яку посаду ви хочете зайняти?

— Для мене, власне кажучи, не так уже важливо, як вона називатиметься. Мені хотілося б працювати над створенням мікросонця.

— Ви мене не так зрозуміли. Річ у тім, що в нас існують деякі формальності. Кожен, хто заступає на роботу, мусить, незалежно від ученого звання, скласти екзамен з тієї галузі науки, до якої він хоче братися. Такий розподіл посад залежно від знань існує тепер скрізь. Щоправда, з вами випадок особливий, і, я гадаю, можна зробити виняток, зарахувавши вас без екзамену.

Я рішуче запротестував проти будь-яких винятків і потурань. Для всіх, так для всіх. Раз усі повинні складати вступний екзамен, мушу скласти його і я.

— Дуже добре, — всміхнувся Гасул. — Коли ж ви зможете?

— Можна наступного понеділка, — запропонувала Олена Миколаївна.

Екзаменували мене п’ять чоловік: Гасул, Олена Миколаївна, Джеме Конт і два старші наукові співробітники.

Ми сиділи в кабінеті Гасула. Поки я готувався відповідати на запитання, вони впівголоса розмовляли. З окремих слів, які долинали до мене, я зрозумів, що йдеться все про той же невдалий експеримент. Тільки Джемс Конт не брав участі в розмові. Він зразу відійшов до вікна і стояв там, тихенько вистукуючи пальцями об шибку.

Недарма просидів я над підручниками декілька місяців: матеріал був мені добре знайомий, і я писав відповіді не задумуючись, так мов переді мною лежала розгорнута книга.

— Вже готові? — здивувався Гасул, коли я простяг йому аркушики паперу, геть списані формулами.

Мої аркушики з записами переходили з рук у руки. Я бачив, що комісія цілком задоволена моїми відповідями. Екзамен непомітно перетворився на бесіду. Зі мною розмовляли вже як з колегою.

— Ну що ж, — мовив наприкінці Гасул. — Думаю, що висловлю загальне міркування, коли скажу, що ви цілком готові для роботи в нашому інституті. Ви зараховуєтесь старшим науковим співробітником у групу Олени Миколаївни. Більше ні в кого не буде запитань?

— Дозвольте мені, — сказав Джемс Конт, який досі мовчав.

— Так, так, будь ласка.

— Скажіть, професоре, ви твердо вирішили займатися проблемою мікросонця?

— Звичайно! — здивувався я з його запитання.

— Але ж є й інші, не менш цікаві проблеми, над якими працюють у нас. Може, перш ніж вирішити остаточно, ви познайомитесь, у загальних рисах, звичайно, хоч би з деякими?

Я здивовано глянув на нього і знизав плечима.

— Ну, а коли б я запропонував вам взятися за проблему плавучого дзеркала?

— Плавуче дзеркало? — перепитав я, все ще не розуміючи, навіщо Джемс Конт повів зі мною таку розмову. — Я нічого не чув про це.

— До речі, і я також, — додала Олена Миколаївна, з подивом глянувши на Джемса Конта.

— Оригінальна ідея, — вставив Гасул. — Розкажіть-но про неї коротенько, Конте. Я гадаю, це всім буде цікаво.

Джемс Конт узяв чистий аркуш паперу і в центрі поставив олівцем крапку.

— Це Сонце, — пояснив він і, щоб було переконливіше, намалював довкіл крапки промені. — Навколо Сонця обертаються по своїх орбітах Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер і так далі. — Конт поставив на паперовому аркуші ще декілька крапок. — Сонце шле своє проміння в усі боки. Тільки частина його потрапляє на планети. Ви. знаєте, що на Марс попадає приблизно півтора процента від однієї мільярдної частини енергії, яку випромінює Сонце. Тобто, як кажуть, мізерно мала величина. Трохи більше енергії одержує наша Земля. А скільки сонячної енергії розсіюється в космічному просторі? Страхітлива кількість! її стало б на те, щоб забезпечити життя ще на двох мільярдах таких планет, як наша Земля…

Він зробив паузу і пильно подивився на нас, аби переконатися, що ми зрозуміли, яке серйозне порушене ним питання.

— Ну то й що? — нетерпляче спитала Олена Миколаївна. — Про це люди знають уже сотні років.

— От-от. Знають сотні років. Наші пращури знали це, але мирилися з таким станом речей, бо нічого не могли змінити. Ми у нашу епоху здатні використати бодай частково цей невичерпний запас енергії.

— Але в який же спосіб? — спитав я, зацікавившись словами Конта.

— Йдеться про те, щоб Перехопити частину сонячної енергії, яка розсіюється в космічному просторі, і скерувати її туди, де тепла не вистачає. Цю енергію можна використати, зокрема, в Антарктиді. Цією енергією можна зігріти й інші планети. Візьміть, наприклад, Марс. Здавалося б, усім хороша планета: і недалеко від Землі, і атмосфера непогана, і багато корисних копалин, є й рослинність, а людині там жити незручно. Мало кисню, ходиш увесь час у скафандрі, ніби водолаз. Узимку люті морози до вісімдесяти градусів з вітрами, завірюхи, хуртовина, і все це триває мало не рік за земним часом. Улітку теж не краще. На екваторі вдень у безводних пустелях спека доходить до тридцяти градусів, дощів майже не буває, повітря сухе й задушливе, а вітер жене смерчі з пилюки й піску. Це вдень, а вночі — влітку! — мороз до п’ятдесяти градусів. Води не вистачає, а вона ж там є. На полюсах видно великі крижані шапки, мов на нашій планеті. Якби той лід розтопити та клімат зробити теплішим, то планета б ожила, вкрилася квітучою рослинністю, повітря стало б вологіше і збагатилося б киснем, пустелі б зникли, з’явились би озера і зелені масиви. Ось тоді Марс дійсно став би придатною для людини планетою. А для цього треба ось що зробити.

Він присунув до себе аркуш паперу і над Сонцем, дещо під кутом до нього, накреслив невелику криву лінію та написав поряд з нею: «Плавуче дзеркало». Потім провів промені від Сонця до дзеркала, а від нього до тієї точки, що на малюнку зображувала Марс.

— Якщо це плавуче дзеркало матиме діаметр кілометрів з чотириста і відстоятиме на тринадцять з половиною мільйонів кілометрів від Сонця, то таке дзеркало пошле на Марс додатково ще стільки тепла і світла, скільки він одержує нині. На Марсі стане вдвічі тепліше. Двоє чи троє таких дзеркал пошлють на Марс стільки енергії, що клімат цієї планети невпізнанно зміниться…

Я мов зачарований дивився на цей маленький аркуш паперу. Невже це реально? У наш час нікому б і на думку не спало виступати з подібною ідеєю. Та ось минуло тільки півтораста літ, і люди обговорюють цю грандіозну проблему серйозно й по-діловому, як у наші дні обговорювали б проект нового автомобіля або тепловоза.

— Але ж для того, щоб ці плавучі дзеркала давали ефект, вони мають бути розташовані дуже близько до Сонця, ближче, ніж Меркурій, — заперечила Олена Миколаївна. — А там проміння Сонця таке жарке, що жоден матеріал не витримає, згорить.

— Ви забуваєте, що тіньовий бік дзеркала матиме температуру космічного простору, — поправив її Джемс Конт. — За попередніми розрахунками температура всього дзеркала становитиме приблизно мінус п’ятдесят градусів.

— А чому дзеркало названо плавучим? — поцікавився я.

— Воно буде повільно обертатись навколо Сонця, мовби плавати довкола нього, постійно посилаючи промені на визначену ціль. Я вже не кажу про те, що на його каркасі буде встановлено атомні реактивні двигуни, які зможуть тримати його на потрібній відстані від Сонця та керувати його рухом. Само собою зрозуміло, що їхня робота контролюватиметься і скеровуватиметься відповідним чином, — це, я гадаю, ясно.

— Я уявляю собі вагу цієї споруди! — скептично посміхнувся один старший науковий співробітник. — Сам тільки відсвітний шар металу на дзеркалі важитиме декілька мільйонів тонн…

— Навіщо ж метал? — палко заперечив йому Джемс Конт. — Невже ви нічого не чули про дзеркальну плівку Марти Аугустінас? Подивіться!

Він вийняв з кишені невеликий, завбільшки з сірникову коробку, металевий футляр і, відчинивши кришку, витяг звідти смужку білого, мов дзеркало, матеріалу. Махнув рукою, і м’який блискучий шар, наче срібна скатертина, накрив увесь стіл. У складках непрозорого матеріалу, мов у викривленому дзеркалі, відбивалися вікна, стільці і наші спотворені до неможливого обличчя.

З коробочки падали все нові її нові метри цього тонісінького гнучкого дзеркала. Плівка вкрила вже в кілька шарів увесь стіл пишними складками і, виблискуючи, мов живе срібло, впала на підлогу. Здавалося неймовірним, що така кількість плівки вміщувалась у маленькій коробочці.

Але це не був цирковий трюк фокусника. Плівка насправді була там.

— Гадаю, досить, — сказав Конт. — Якщо я витягну все, що є в коробочці, то плівка заповнить усю кімнату. Спробуйте, яка легка вона і міцна. Візьміть розірвіть її!

Я не міг стриматися і, взявши цей ледве відчутний на вагу матеріал, щосили шарпнув його в різні боки. Я чекав, що тут же почується тріск розірваної тканини, але де там: вона навіть не розтяглася. Тонесенька, тонша за павутину, плівка виявилась надзвичайно міцною.

— Оцією чудовою плівкою, а не металом і буде вкрите плавуче дзеркало, — додав Конт.

— Ідея цікава, — сказала Олена Миколаївна, — хоч зараз, звичайно, важко передбачити, чи дадуть плавучі дзеркала особливий ефект. Як на мене, то навряд. Ну, а хто ж автор цього проекту?

— Я, — сказав Конт.

— Он як! То ви, виходить, хочете залишити нашу лабораторію?

— Так, якщо вчена рада інституту затвердить мою тему.

— А мікросонце?

— Мікросонце?.. Бачите, Олено Миколаївно, можливо, звичайно, я і не правий, та я не вірю, що мікросонце можна створити практично.

По цих словах Конта у кімнаті запанувало мовчання. Хоч усі розуміли, що в таку хвилину не можна бути щирим наполовину, усім стало якось ніяково. Конт відчув це і заговорив знову:

— Олено Миколаївно, адже я не наполягаю на тому, щоб негайно піти з групи. Я можу зачекати.

Олена Миколаївна нічого не відповіла. Я бачив — вона пригнічена тим, що сталося: її залишав один з найдосвідченіших співробітників, з яким вони багато років працювали пліч-о-пліч.

— Ну що ж, Джемсе, — врешті обірвала вона мовчання, — не приховаю, мені дуже прикро. Але затримувати вас безглуздо. Не можу ж я силоміць примусити людину робити те, у що вона не вірить.

— Ясна річ, — втрутився Гасул. — Та головне не це. Конт пропонує інший, цікавий шлях вирішення, по суті, тієї ж проблеми, і якщо вдасться реалізувати його ідею, ми матимемо колосальну кількість дешевої теплової енергії. Працюйте паралельно, це не зашкодить справі. Ну, а чия ідея перспективніша, хто з вас буде правий у науковій суперечці — про це можна буде судити тільки з наслідків вашої роботи.

Додому я повертався сам. Я йшов і думав про те, що ось у людей двадцять другого століття не все так уже й гаразд, як здається з першого погляду. І в них теж бувають суперечки й сутички, неприємності й труднощі. Просто це було справжнісіньке життя, яке завжди сповнене внутрішньої незлагоди і підносить людині не лише троянди.

Через кілька днів учена рада інституту затвердила тему, яку запропонував Джемс Конт. Він пішов працювати в нову лабораторію, а я заступив його місце в групі, яка досліджувала проблему мікросонця.

Потяглися дні за днями. Вони були схожі і несхожі один на одного. Схожі тому, що це були звичайні трудові будні. Несхожі тому, що не можуть бути однаковими дні, сповнені цікавої, захоплюючої праці.

…Я пам’ятаю, ще давно, у дні моєї юності, коли я вчився на робфаці при Московському університеті, серед моїх друзів спалахнула суперечка про те, як житимуть люди за комунізму. Ми лежали на тапчанах у нетопленому бараці, накрившись поношеними шинелями, які позоставалися ще з громадянської війни. Змучені голодом, холодом і постійним недосипанням, ми уявляли собі райське життя у вигляді шматка житнього хліба і теплої кімнати. І ось тоді хтось із нас спитав: що, коли дати людині все необхідне, чи тоді захоче вона працювати? Ми довго сперечались того вечора. Не все було правильне й логічне у наших словах, та головне ми зрозуміли вже тоді: ніколи людина не перестане трудитись, бо будувати й творити, пізнавати й підкорювати Всесвіт силою свого розуму — це її природна потреба.

Я шкодував, що зі мною не було моїх давніх товаришів. Я сказав би їм: «Подивіться, яке цікаве, захоплююче життя у наших нащадків! Які грандіозні їхні діла, які великі їхні цілі і як багато, безмежно багато їм ще треба зробити! Та хто ж забажає бути осторонь усього цього? Іди вибирай собі яке хочеш діло, до якого тільки лежить душа, і твори, вигадуй, пробуй…»

Правда, спершу мене пантеличив незвично короткий робочий день. Через це ми навіть посперечалися з Оленою Миколаївною. Якось по обіді я хотів було повернутись до лабораторії. Вона мене не пустила.

— Навіщо? Ніякої термінової роботи нема.

— А що ж робити? Я зовсім не стомився і з задоволенням попрацюю.

— Ви, очевидно, вважаєте втомою лише стан повного отупіння.

— Ні, чому ж…

— Не сперечайтесь. Я вже переконалася, що працювати ви вмієте, а ось відпочивати, даруйте, ні. Любий мій прадідусю, я зовсім не хочу, щоб через п’ять-десять років ви перетворились на інваліда. Я знаю, що у ваш час вважалося нормальним, коли люди до шістдесяти років наживали купу різних хвороб і ставали напівпрацездатними або й зовсім вибували з ладу. Подумайте самі, хіба ж це не безглуздя: людина в шістдесят років набуває силу-силенну корисних знань, нагромаджує багатий життєвий досвід, тут би їй тільки й творити, а вона вже зносилася, і ні до чого її знання та досвід.

— Ну що ж, навчіть мене відпочивати.

— Та вже повчу, обов’язково. А коли ви звикнетеся з нашими порядками, то й самі відчуєте, що значить працювати завжди з ясною головою і свіжими м’язами.

Проте моє «навчання» під керівництвом Олени Миколаївни було, далебі, недовге. Дуже швидко я знайшов собі іншого «наставника».

Ми з Віктором Платоновим продовжували час од часу відвідувати зруйновану підземну лабораторію. Якось, повернувшись звідти, Віктор спитав мене, чим я збираюсь зайнятись після роботи.

— Не знаю, — відповів я. — Олена Миколаївна щось придумає. Сьогодні в парку на ковзанці відбудеться змагання найстаріших ковзанярів, так моя праправнучка хоче, щоб я взяв у ньому участь. Вона, здається, задумала зробити з мене справжнього спортсмена.

— А вечорами що ви робите?

— Переважно читаю. Адже досі я тільки з атомної фізики ліквідував свою відсталість. А в інших галузях у мене ще стільки-прогалин!

— Нічого, прогалини поступово заповняться, ви й не помітите як. З цим поспішати не треба. Краще приходьте сьогодні ввечері у міський Палац культури. Там можна побачити багато цікавого. Може, й вас що-небудь привабить.

— А у вас є там якесь діло?

— Еге ж. Приходьте, я вам покажу.

Того ж вечора я розшукав Віктора Платанова в кімнаті аматорів кібернетичної радіотехніки.

В кімнаті було досить багато люду. Пахло розтопленою каніфоллю і горілою ізоляцією.

Тут зібрались аматори, які паяли свої схеми. До їхніх послуг було все: і деталі, і столи, і невеликі верстати, і типові схеми неодноразово перевірених у роботі окремих радіопристроїв. Консультував відвідувачів дідусь, професор, як я згодом довідався.

За столиком у кутку працював Віктор. Він складав якусь схему. Від його паяльника до стелі струмував каніфольний дим.

— Ніяк не можу навчити його правильно паяти, — поскаржився мені на Віктора старий консультант. — Він гадає, що коли більше набирає каніфолі, то краще.

Віктор радо привітав мене.

— Я думав, що ви не прийдете! — вигукнув він, підсовуючи мені стілець. — Сідайте.

Він не поспішаючи став розповідати про прилад, над створенням якого працював отут. Виявилося, що Віктор поклав собі за мету створити автоматичного художника — апарат, який міг абсолютно точно копіювати картини.

— Там, де здригнулася рука в художника, який писав картину сотні років тому, здригнеться пензель і в мого приладу, — пояснював мені Віктор. — Барви й відтінки будуть передаватися з математичною строгістю. Я вже не кажу про розміри і масштаби. Тут гарантується точність у межах кількох мікронів.

— Прийдете на виставку, — казав він далі, — сподобалася вам картина. Натягуєте полотно, ставите прилад, вмикаєте його, а самі йдете далі оглядати виставку. За півгодини повертаєтесь до залу, а для вас готова точна копія якого хочете масштабу.

— А з натури ваш прилад зможе писати картини?

— З нерухомої натури зможе. Скажімо, натюрморти, портрети. За моїми розрахунками, будь-яку картину прилад напише за півгодини.

Віктор детально пояснив мені схему свого приладу. В ньому були і фотоелементи, і призми спектрографів, і об’єктиви, і моторчики, щоб приводити в дію механічні руки приладу, і відділення з усякими фарбами, і палітра, щоб їх змішувати та підбирати.

— Ідея мені подобається, — сказав я Вікторові.

— Правда? — зрадів він. — Олександре Олександровичу, в мене до вас прохання. Чи не могли б ви… — Віктор не договорив.

Його обірвав тихий, мелодійний дзвінок, який пролунав з мого наручного годинника: у звичайний годинник було вмонтовано приймач-передавач, який працював на ультракоротких хвилях. Люди, що мали при собі такі годинники, могли вільно перемовлятися одне з одним, якщо їх розмежовувала відстань не більше двадцяти кілометрів.

З годинника долетів голос Олени Миколаївни:

— Олександре Олександровичу, куди вас вітром занесло? Де вас шукати?

— Я в Палаці культури, у Віктора.

— Ондечки ви! А я вам дзвоню з театру. Аргентінці привезли до нас свій національний балет.

— Олено Миколаївно, — втрутився Віктор, — давайте завтра сходимо всі гуртом. А сьогодні мені дуже потрібний Олександр Олександрович.

— Ну гаразд, тоді я до вас приїду. Я вимкнув приймач годинника.

— Вікторе, а навіщо я вам?

— Я хотів би сьогодні випробувати свій прилад у дії. В основному він уже готовий. Я його спробував на натюрморті. Вийшло непогано. Тепер я хочу зробити ваш портрет.

Я дав згоду і сів, позувати.

— Тільки сидіть зовсім нерухомо, бо на портреті будуть викривлення, — попередив Віктор.

Позувати виявилось не так-то просто. Тільки-но Віктор увімкнув прилад, як мені захотілось почухати перенісся, потім десь над бровою. Відтак мені раптом почав муляти комір сорочки, і захотілося розстебнути його. Неприємне відчуття все сильнішало, ставало нестерпним, а наприкінці мені вже здавалося, що я ось-ось задихнуся. Крім того, довкола ходили й розмовляли люди, і я ледве стримувався, щоб не дивитись на них.

На довершення моїх мук наприкінці сеансу прийшла Олена Миколаївна і зразу ж стала критикувати нашу роботу. Вона сказала, що Віктор неправильно посадив мене, що поза в мене напружена, що світло падає недобре. На щастя, відведені півгодини минули, і Віктор вимкнув прилад. Я тут же скочив, рвонув комір сорочки, замахав руками, ногами, головою, витер спітніле від натуги лице і жадібно, глибоко зітхнув кілька разів. Олена Миколаївна і Віктор, усміхаючись, мовчки спостерігали за мною.

— Підійдіть оцініть працю художника, — сказав Віктор.

Я подивився на полотно: там уже був готовий мій портрет, написаний олійними фарбами. Зображення повторювало оригінал навдивовижу скрупульозно: кожну зморшку, кожну волосинку на обличчі. Тільки очі були затуманені і вийшли трохи тьмяно.

— Ви кліпали, — сказав Віктор. — Що вдієш, півгодини не кліпаючи жодна людина не просидить.

— Еге ж, очі вийшли гірше. Зате решта точнісінька копія, — сказав я. — Ваш прилад — справжній художник, треба. тільки для нього підібрати відповідну натуру.

— Художник, кажете? — раптом втрутилась в розмову Олена Миколаївна. — Ану лишень, Вікторе, дайте мені аркуш паперу і олівець.

Вона сіла, взяла папір і олівець і, зрідка поглядаючи на мене, за п’ять хвилин накидала мій портрет та подала нам.

— Ну, як, тепер бачите різницю між машиною і людиною?

Я подивився і зразу зрозумів, що хотіла цим сказати Олена Миколаївна. Машина й вона малювали портрет однієї людини, та які різні вийшли зображення! І зовсім не тому, що одне було написане олійними фарбами, а друге — олівцем. Ескіз не мав такої точності деталей, як на полотні, він був дещо схематичний, зроблений великими штрихами, у досить різкій манері, та тим паче на ньому я був більше схожий на себе, ніж на полотні. Олена Миколаївна зуміла дуже тонко спіймати характерний вираз мого обличчя, мою манеру підбирати нижню губу і злегка хмурити брови, а на полотні це зовсім губилося через велику кількість зайвих деталей. Так, людина не просто копіює, а думає, відбирає і передає не тільки предмет, але й своє враження від предмета. Вона творить.

— А ви, виявляється, чудово малюєте, — звернувся я до Олени Миколаївни.

— О, Олена Миколаївна — прекрасний графік, — сказав Віктор Платонов. — Вийшло декілька книжок з її ілюстраціями.

Незважаючи на те, що Вікторів прилад не був справді художником, він чудово відповідав своєму призначенню копіювальника, і я зацікавився ним і з того вечора взявся допомагати Вікторові.

Непомітно пролетіло ще кілька місяців. Я остаточно звик до нового світу, до нових звичаїв життя, навчився керувати новою технікою і, зрештою, перестав бути схожим на допитливу дитину, яка приїхала з глухого села у велике індустріальне місто. Звик я і до мішаної мови, якою спілкувались мої нові друзі, і вже непомітно сам вживав слова та вирази не тільки з англійської, яку я знав раніше, а й з інших мов.

Після невдалого досліду в підземній лабораторії вся наша подальша робота залежала від наслідків розрахунку четвертої пульсації. Для нас важливо було з’ясувати, співпадуть чи ні експериментальні дані з теоретичними. Розрахунки робив Чжу Фан-ші у Філадельфії, де щойно встановили нову обчислювальну машину. Ми нетерпляче ждали від неї повідомлень.

Та Чжу Фан-ші щось довго зволікав, хоч, на нашу думку, результат уже давно мав би бути готовий. І ось врешті-решт на столі в Олени Миколаївни задзвонив телефон. На екрані з’явилось обличчя Чжу Фан-ші.

— Нарешті, Чжу! Кажіть мерщій, що там у вас вийшло! — стала підганяти його Олена Миколаївна.

Чжу Фан-ші всміхнувся і, трохи перекручуючи російські слова, сказав:

— Добридень, Олено Миколаївно! Як ваші справи?

— Все, як і раніше. Здорові будьте! Що це у вас сьогодні за нестерпна ввічливість?

— Ні, Олено Миколаївно, я завжди такий.

— Чжу! — з благанням вигукнула Олена Миколаївна. — Бога ради, кажіть, маєте результат? Скінчили обчислення?

Чжу Фан-ші відповів не зразу:

— Обчислення-то скінчили. Машина чудова. Працює, мов блискавка. Дуже добра машина.

— Ну, а результати?

— Зараз покажу.

Він підніс до екрана аркуш паперу, на якому було виведено криву, що нагадувала зуби у пилки. Кожен наступний зуб був більший за попередній. Це були пульсації мікросонця. Четвертий зуб, який зображував давно очікувану пульсацію, був нанесений лише наполовину: йому бракувало гостряка. Тут крива пульсації робила декілька зигзагів і обривалася.

— Нічого не розумію. Ви ж казали, що скінчили обчислення. Де ж кінець четвертої пульсації? Чому ж ви мовчите? Чому? Що з вами сьогодні?

— Олено Миколаївно, — повільно промовив Чжу Фан-ші, — я з’ясував, що шляхом розрахунку одержати четверту пульсацію мікросонця неможливо.

— Як це?

— При обчисленні четвертої пульсації виходить математична невизначеність типу нуль, поділений на нуль…

— А ви не пробували розкрити цю невизначеність?

— Пробував, разом з математиками тутешнього інституту. Нічого не виходить.

— Що ж тепер робити? Може, машина несправна? Ви перевіряли розрахунки?

— Звичайно. Тричі. Розрахунки збігаються цифра в цифру.

— Що ж ви пропонуєте, Чжу?

— Давайте разом подумаємо, — запропонував Чжу Фан-ші. — Чи можемо ми найближчим часом повторити дослід у підземній лабораторії?

— Ні, — рішуче заперечила Олена Миколаївна. — На це треба рік, а може, й більше. Хтозна, з якими ще труднощами можемо зустрітися на цьому шляху…

— Отже, експериментальний шлях відпадає, — підбив підсумок Чжу Фан-ші. — Тепер про теорію. Тут я скажу. Трудність суто математичного характеру. Детермінант нашої складної системи досить близький до нуля. З такими системами дуже неприємно мати справу. Від них завжди можна чекати усяких курйозів. А обминути трудність досі не вдалося ні мені, ні тим фахівцям-математикам, з якими я радився.

— Значить, ви вважаєте… — почала Олена Миколаївна.

— Я вважаю, — обірвав її Чжу Фан-ші, — що й на цей теоретичний метод дослідження не можна покладатися в нашій подальшій роботі.

По його словах запанувала довга пауза. Всі з надією дивились на Олену Миколаївну, чекаючи її рішення.

— Тепер я розумію і навіть у певній мірі виправдовую Джемса Конта, який залишив нашу лабораторію, — задумливо сказала вона. — Ми всі знали про ці труднощі, але вірили, що їх вдасться обминути. І ось ми зайшли в безвихідь, як в експериментальних, так і в теоретичних дослідженнях. Іншого шляху, крім здійснити випробування справжнього мікросонця, я не бачу.

— Правильно, — підтримав її Чжу Фан-ші. — Треба створити справжнє мікросонце і випробувати його.

— Так, але на це потрібен спеціальний дозвіл президії Всесвітньої Академії наук, бо дослід наш буде дуже небезпечний.

— Треба переконати президію, щоб дала такий дозвіл, — сказав Віктор Платонов.

— Ну, а якщо президія відмовить?

— Спробуємо ще раз проаналізувати теоретично, звернемось до всіх математиків світу, щоб допомогли, і прохатимемо дозволу на експериментальний вибух! — палко вимовив Чжу Фан-ші.

— А якщо знову відмовлять?

— Якщо, якщо, якщо… — посміхнувся він.

— А все-таки коли й тоді відмовлять? — наполягала Олена Миколаївна.

— Тоді доведеться облишити роботу. Видамо хорошу книгу, в якій наведемо весь наш матеріал, опишемо всі труднощі, з якими довелося зустрітися, і заповімо її нащадкам. Вони матимуть досконалішу техніку і, можливо, це завдання розв’яжуть і теоретично, й практично за якихось кілька днів.

Зійшлись на тому, що вся наша група збереться в інституті і готуватиме детальну доповідь для президії Всесвітньої Академії наук.

Для нас настали гарячі дні. Ми поспішали скінчити доповідь до початку чергової сесії президії Всесвітньої Академії наук, яку скликали у Москві кілька разів на рік, щоб обговорити найважливіші проблеми.

Дуже багато дало нам попереднє обговорення нашого проекту на засіданні вченої ради інституту. Тепер ми загалом знали, які твердження нашої доповіді найвразливіші і як нам найліпше захищати свій проект.

Після бурхливих дискусій, що тривали кілька годин, вчена рада прийняла ухвалу: просити президію Всесвітньої Академії наук дозволити експериментальний вибух. При цьому, на вимогу декого з членів ученої ради, в ухвалі було занотовано, що проблема створення мікросонця теоретичним шляхом не розв’язана до кінця і тому експериментальний вибух може виявитись невдалим. Ніхто з нас не міг напевне сказати, що буде з нашим проектом за кілька годин.

Стратоплан перетнув Індійський океан, після недовгої зупинки в Делі промчав над Іранським нагір’ям, ледь помітною напівдужкою майнуло внизу Каспійське море, і ось ми вже спускаємось на Внуковський аеродром, який темною прямою видніється на тлі засніжених лісів Підмосков’я.

Так ось який він став, цей давній аеропорт! Час і його змінив. Колись на його ґрунтове поле сідали тільки гвинтомоторні літаки. Згодом, коли він одягся в бетон, з нього здіймались реактивні літаки, а тепер, обладнаний численними естакадами, аеропорт приймав стратоплани і навіть ракетоплани, що повертались на Землю з міжпланетних подорожей.

Стояв ясний, злегка морозяний ранок. З незвички після жаркої Австралії обличчя ніби ошпарило холодом, та мені було це приємно. Я раптом гостро відчув, що скучив за справжньою зимою, за рідною російською природою. «Треба організувати увечері колективну лижну прогулянку», — подумав я сам собі.

Нашу доповідь було призначено на завтра на ранкове засідання фізичної секції президії Всесвітньої Академії наук.

До кінця дня ми бродили по Москві. Я жадібно обдивлявся навкруги, не впізнаючи рідного міста. Тільки тут, у Москві, я відчув по-справжньому плин часу, збагнув серцем, що значать для людства півтораста літ.

Яка на диво гарна була оновлена Москва! Високі будинки, облицьовані світлими плитами, зробили її справді «білокам’яною». її вулиці поширшали, стало більше світла, простору. З’явились нові, незвичайних конструкцій мости через Москву-ріку. Лише випадком набрів я на декілька куточків «старої» Москви, неоціненних пам’ятників архітектури, які любовно охоронялися.

І тільки коли я попав на Красну площу, то відчув себе у колишній Москві. Годі передати, як зворушив мене вид цієї площі, такої дорогої серцю кожного росіянина. «Москва, матінка, рідна моя», — шепотів я, наділяючи її найласкавішими іменами, які тільки зринали в моїй пам’яті.

Схвильований побаченням з батьківщиною і новими враженнями, я погано спав тієї ночі.

Наступного ранку ми завчасно прибули в президію Всесвітньої Академії наук і зайняли місця в спеціальній ложі президії, нетерпляче поглядаючи вниз, у зал засідань, який поступово виповнювався людьми.

За кілька хвилин до початку обговорення до залу зайшов голова фізичної секції президії Всесвітньої Академії наук індієць Джавару. Він привітався з нами і швидко піднявся на місце голови. Рівно у призначений час він підвівся.

— Усі зібрались, — мовив Джавару, переглядаючи реєстраційний лист. — Почнемо. Вмикаю запис засідання.

У залі залягла тиша.

Джавару натис кнопку на своєму столі, взяв один з аркушиків, що лежали перед ним на столі, і продовжив:

— Ми слухаємо доповідь учених Торітаунського інституту ядерної фізики про створення мікросонця. Наша секція повинна прийняти ухвалу про можливість здійснення експериментального термоядерного вибуху. Доповідач — професор Олена Миколаївна Хромова.

— Якою мовою будете говорити? — звернувся він до неї.

— Російською.

— Доповідь буде зроблено російською мовою, — повторив Джавару.

У залі заворушилися. Хто не досить добре володів російською або й зовсім не знав її, приготували свої кібернетичні перекладачі.

Олена Миколаївна почала доповідь тихим голосом. Вона помітно хвилювалась. Але так було тільки в перші хвилини. Поступово вона розійшлася і заговорила впевнено, переконано. Віктор Платонов, що сидів поруч мене за пультом керування, пильно стежив за доповіддю, вчасно передаючи на великий екран з маленьких паперових карток необхідні графіки та формули, які ілюстрували доповідь. Уважно слухаючи доповідь, я разом з тим непомітно розглядав одного за одним членів президії, намагаючись зрозуміти, яке враження справляє на них наше повідомлення.

Мою увагу привернув худенький дідусь з коротким сивим волоссям на скронях. На відміну від інших членів президії він мирно куняв у своєму кріслі, підпершись маленьким сухим кулачком.

— Скільки йому років? — тихо спитав я Віктора Платонова, показуючи очима на дідуся.

— Не знаю, мабуть, уже далеко за сто…

— Чому він спить?

Віктор Платонов лише знизав плечима у відповідь.

Олена Миколаївна тим часом закінчувала доповідь, яка тривала вже понад годину. Вона прокоментувала криві пульсацій мікросонця, розповіла про труднощі, які виникли перед нашою групою, і на закінчення попрохала членів президії висловити свою думку про доцільність проведення експериментального вибуху чи про якийсь інший шлях продовження наших робіт.

Одразу ж звідусюди посипалися запитання. Деякі з них були такі складні, що ми злякались: чи зуміє Олена Миколаївна відповісти на них? На щастя, Джавару оголосив перерву.

Олена Миколаївна зразу ж підійшла до нас, і ми обміркували, як найкраще побудувати відповіді.

Короткий дзвінок сповістив про кінець перерви. Олена Миколаївна вийшла на трибуну і стала відповідати на запитання. Поки що все йшло спокійно. Нарешті Джавару зачитав ухвалу вченої ради Торітаунського інституту і попросив членів президії розпочати обговорення доповіді. Бажаючих виступити було багато. Характерно, що всі вони говорили дуже коротко, зупиняючись лише на головних пунктах доповіді.

— Вибух можна дозволити, — скінчив свій виступ один академік, — але тільки не на Землі. Ні, не на Землі! Згодьтеся самі, що успішне завершення цього експерименту надто слабо обґрунтоване шановними авторами. Не зрозумійте, що я їх звинувачую в цьому. Ні! Вони зробили все від них залежне, щоб обґрунтувати стійкість мікросонця, але цього, на жаль, не досить. Тому я за те, щоб провести цей вибух десь за межами Землі, скажімо — на Місяці.

Кілька чоловік виступило приблизно з такою ж думкою, а один, захопившись, сказав:

— Мені здається, що слід рекомендувати нашим колегам здійснити на Місяці не один експериментальний вибух, а декілька. Причому не всі з них мусять привести до створення мікросонця. Хай деякі з них будуть невдалі, але це дозволить нам експериментальним шляхом встановити, що мікросонце створити можна, і навчить нас керувати ним. Отже, я за серію вибухів на Місяці.

— Здається, нам таки справді доведеться прогулятись на Місяць, — шепнув я Чжу Фан-ші. Той ствердно кивнув у відповідь.

— Байдуже, де робити вибух. Тільки б дозволили.

Виступило ще кілька чоловік. Усі вони підтримали думку попередніх членів президії. Вони відзначили наші заслуги, хвалили групу за дотепну й потрібну людству ідею. Очевидно, це міркування було спільне для президії, і продовжувати дебати не було рації.

Джавару запропонував скінчити обговорення. Та, на наш подив, у тиші залу почувся чийсь слабкий, скрипучий голос:

— Дозвольте мені…

Джавару повернувся до того, хто говорив. Це був той самий худенький дідусь, який мирно куняв у своєму кріслі, поки Олена Миколаївна доповідала.

— Будь ласка, Валентине Іллічу.

— Прошу вибачити, я висловлюсь з місця. — Він окинув увесь зал поглядом навдивовижу ясних очей. Усі змовкли. Коли одразу запанувала мертва тиша, я зрозумів, що це вчений, якого вельми шанують усі.

— Хто він? — пошепки спитав я Олену Миколаївну.

— Колишній незмінний голова фізичної секції президії Всесвітньої Академії наук. Він сам шість років тому за старістю літ відмовився від цього почесного поста. Джавару — його учень. Слухайте! Його думка дуже важлива.

— Мені здається, що ми станемо на неправильний шлях, коли дозволимо робити цей вибух на Місяці… — Він ще раз окинув увесь зал невеликими проникливими очима. — Де ж логіка? — продовжував він своїм скрипучим надтріснутим фальцетом. — Де, я питаю, логіка? Ми не певні, який буде кінець експерименту, і тому рекомендуємо здійснювати його не на Землі, а на Місяці. Та хіба в тому річ, де його провадити? Яка різниця між Землею і Місяцем? Адже вибух буде зроблено на висоті в кілька сотень кілометрів. До чого ж тут Місяць? Ви думаєте, там безпечніше? Далебі, ні! На Місяці, на випадок невдачі, хмара газів, які розлетяться, здійме на поверхні велику куряву… Вся ця курява, здійнята вибуховою хвилею, змішається з радіоактивними речовинами мікросонця і сама перетвориться на джерело смертоносного проміння. Мало того. Вона літатиме над Місяцем, доки не осяде на його поверхню. Тому зараженою може виявитись не тільки та частина Місяця, що буде обернена до вибуху, а й інші його ділянки. А чим є для нас тепер Місяць, відомо кожному. Це не просто наш супутник. Це трамплін у міжпланетний простір, це наша найкраща астрономічна обсерваторія, це наша найбільша геологічна лабораторія, де працюють і живуть тисячі людей. Хіба ми можемо ризикувати нею? Зараз, мені здається, мова може йти не про те, де цей вибух робити, а про те, робити його взагалі чи ні. Моя думка: не робити. Рано ще, бо ми, далебі, не певні в успіхові.

Він замовк. Мертву тишу в залі не порушував жоден подих.

— Тут навіть висувалися пропозиції зробити серію невдалих на перших порах вибухів. Але зараз не той час, — продовжував Валентин Ілліч, — коли люди навпомацки вирішували проблеми, йдучи тільки експериментальним шляхом. Довгий Едісонів шлях винайдення звичайної електричної лампочки, коли, щоб вибрати нитку розжарювання, було наосліп перепробувано сотні найрізноманітніших матеріалів, включно до людського волосу, — цей шлях виживає себе у наші дні. Ні, ми не відкидаємо експериментальний метод дослідження, але ми мусимо хоч би грубо в основному передбачити кінець експерименту. Ось цього наукового передбачення результату ми й не знаходимо в доповіді про мікросонце…

Він зробив паузу, ніби пригадуючи щось, потім повернувся до нас обличчям і попрохав:

— Покажіть, будь ласка, рисунок вісімнадцятий і тридцять другий.

— Ого! — здивовано прошепотів мені на вухо Віктор Платонов, поки Чжу Фан-ші розшукував потрібні креслення та ставив їх в апарат, щоб передати на великий екран. — Він, виявляється, тільки вдавав, що спить…

— Він усі доповіді слухає з заплющеними очима, — шепнула нам Олена Миколаївна, почувши здивований шепіт Віктора Платонова. — В нього феноменальна слухова пам’ять.

Тим часом Валентин Ілліч, побачивши на екрані креслення, казав далі:

— Зверніть увагу на ці рівняння. Це основа всіх подальших висновків. Вони належать до певного класу. Тут, на мій погляд, автори допустилися серйозної помилки. Так, так, помилки! Не можна розв’язувати ці рівняння прямолінійно, як це робили вони. Такі складні системи з багатьма невідомими криють у собі гостре підводне каміння і, як правило, прямолінійно не розв’язуються. Щоправда, автори проекту тут не винні. До найостаннішого часу, точніше — ще тиждень тому, не було інших методів розв’язання цих рівнянь. Тепер такий метод є…

— Який? — пролунало зразу кілька голосів у залі.

— Тиждень тому мій аспірант, винятково здібний юнак, котрий ще не раз порадує нас своїми успіхами, скінчив свою першу теоретичну роботу. У ній він, зокрема, виклав метод наближеного розв’язання рівнянь подібного класу. Це саме те, що вам треба, — звернувся він до нас. — Адже для вас цілком байдуже, чи буде мікросонце на метр більше або менше. Вам важливо встановити тільки сам факт його стійкості. Ось це й можна зробити тим методом, про який я сказав. До речі, ваш приклад був би блискучою практичною ілюстрацією до теоретичної праці мого аспіранта.

— Скільки часу піде на обчислення? — запитав хтось із залу.

— Не більше трьох тижнів. Я готовий допомогти авторам у розрахунках силами своєї лабораторії.

Він зробив паузу і вніс пропозицію:

— Відкладемо вирішення цього питання на три тижні. За цей час ми точніші матимемо дані про стійкість чи нестійкість мікросонця. Якщо виявиться воно стійким, то вибух можна буде зробити, а де саме — це вже не має значення.

Він сів у цілковитій тиші. Залунали оплески. Джавару, посміхаючись, підвівся.

— Мабуть, голосувати у даному разі зайве, але, щоб дотриматися всіх формальностей, прошу голосувати. Хто за останню пропозицію, прошу, натисніть червону кнопку.

На екрані, що стояв зліва від президії, майже одночасно спалахнуло багато червоних кружечків — члени президії голосували за пропозицію Валентина Ілліча. Водночас у верхній частині екрана зайнялась яскраво-червона цифра — 156 — кількість поданих за пропозицією голосів.

— Хто проти запропонованого, будь ласка, прошу натиснути чорну кнопку.

З правого боку на екрані не з’явилося жодного чорного кружечка.

Джавару закрив засідання. Ми, схвильовані, підійшли до Валентина Ілліча, щоб подякувати йому за пораду й допомогу. Він схилив набік голову, мовчки вислухав нас і сказав своїм тихим голосом, який не здався мені тепер скрипучим:

— Не будемо марнувати часу! Його в нас обмаль — усього три тижні. Прошу негайно до моєї лабораторії.

Потім повернувся до мене і сказав:

— А я ж, Олександре Олександровичу, ще як був студентом, користувався вашими працями. Далеко за цей час пішла атомна фізика, га?

Три тижні… Вони промайнули, як один день. З ранку до вечора ми всі разом, з допомогою співробітників лабораторії Валентина Ілліча, перевіряли стійкість мікросонця. Метод наближеного розв’язання нашої системи рівнянь, запропонований молодим аспірантом, був, по суті, простий, як таблиця множення. За ці три тижні ми зробили розрахунки — звичайно, за допомогою кібернетичних машин — понад двох тисяч пульсацій мікросонця і переконалися, що поступово пульсації стають монотонні, однакові, а мікросонце зберігає свій максимальний діаметр незмінним.

Це була серйозна перемога.

Фізична секція президії Всесвітньої Академії наук зібралася після тритижневої перерви і вислухала коротке повідомлення Валентина Ілліча. Старий учений довго не погоджувався замість нас робити це повідомлення, але нам врешті-решт удалося його вмовити.

Він доповідав усього тільки п’ятнадцять хвилин. В кінці виступу він виклав загальний висновок, який ми попередньо обговорили у нього в лабораторії.

— Найдоцільніше зробити перший вибух усе-таки не на Землі і не на Місяці. Річ у тому, що ми не можемо поручитися, що врахували всі випадковості, які можуть статися під час проведення досліду. Крім того, мікросонце може існувати дуже довго, і якщо воно знаходитиметься над Місяцем, то це, певно, перешкоджатиме астрономічним спостереженням, які ведуться з поверхні Місяця. Краще створити це мікросонце там, де воно нікому не завадить протягом тривалого часу. Ми пропонуємо експериментальний вибух зробити на Венері.

З його висновками погодились усі члени президії Всесвітньої Академії наук.

— І вибух зробимо, і на Венері побуваємо! — прошепотів мені на вухо Віктор Платонов. — Про це можна було тільки мріяти. Ви раді?

Я мовчки кивнув.

Подорожі! Хто з нас не мріяв у дитинстві про подорожі! Хто не уявляв себе пасажиром міжпланетного корабля, який несе тебе на Місяць, на Марс, на Венеру або ще далі, в інший зоряний світ, туди, де на тебе чекають великі відкриття і подвиги! Поїздка в незнане!.. Мрію про це, яка зародилася в голові допитливого хлопчика, що у захваті читає роман Жюля Верна і Уеллса, проносиш через усе своє життя, і в зрілому віці мрія ця так само свіжа й приваблива, як і в дитинстві. Я ніколи не думав, що на мою долю випаде таке щастя.

Тим часом на секції було порушено питання, яке схвилювало всіх присутніх. Виступав один академік.

— Ми мусимо дивитися в майбутнє, — сказав він. — Якщо ми сподіваємось за допомогою мікросонця зупинити нове зледеніння Антарктиди, то ми можемо говорити і про розтоплення — часткове чи повне — її крижаного панцира.

— А вода? Куди подіти воду від розтопленої криги? — запитав хтось із місця.

— Так, води від танення криги Антарктиди буде багато. Рівень Світового океану підніметься приблизно на сорок п’ять метрів. Але невже сучасна наука неспроможна нічого запропонувати для боротьби з повінню, крім створення штучних морів?

— Але що ми матимемо, розтопивши цю кригу? — знову прозвучало запитання з залу.

— Людство дістане у своє розпорядження материк площею лише не набагато менший за Південну Америку, — відповів промовець. — Велетенські родовища нафти, кам’яного вугілля, кольорових металів — ось чим є Антарктида! Та вже зараз слід подумати про те, що робити з водою від криги Антарктиди. І це не єдина трудність. Ми не знаємо, як позначиться потепління в районі Південного полюса на кліматі інших районів земної кулі, як зміняться морські і повітряні течії, як відбудеться на землі перерозподіл вологи й кількості опадів.

…Обговорення тривало понад дві години. Ми уважно слухали виступи вчених і все більше переконувались у тому, що створення мікросонця перестало бути справою лише нашої лабораторії. Проблема поставала все ширше, охоплюючи коло найрізноманітніших питань. Було очевидно, що для їх розв’язання потрібні будуть об’єднані зусилля різних фахівців.

Нарешті з аркушиком паперу, в руках на кафедру піднявся Джавару.

— Дозвольте підбити підсумки, — сказав вію. — Перш за все фізична секція президії Всесвітньої Академії наук дозволяє провести експеримент з мікросонцем на Венері групі торітаунських учених.

Зал обірвав його дружними оплесками.

— Крім того, — вів далі Авару, — секція вважає за доцільне розпочати роботу ‘над питанням про можливість розтопити кригу Антарктиди. Тому я ставлю на голосування пропозицію про організацію спеціального науково-дослідного інституту мікросонця. Від творців проекту мікросонця вимагатимуться в найближчий термін точні дані про його енергетичні можливості. Роботи буде багато.

Фізична секція ухвалила обидві пропозиції. Другого дня рано-вранці ми вилетіли назад у Торітаун.

— Перед нами зараз троє серйозних завдань, — сказала Олена Миколаївна на нараді в лабораторії, коли ми повернулись із Москви. — Перше — розробити проект великого атомного заряду, з якого буде створене мікросонце. Друге — створити невелику ракету-носія атомного заряду. Третє — створити електростатичні пристрої для керування мікросонцем. Щоб розв’язати ці завдання, співробітники лабораторії мусять поділитись на три групи. Але наш колектив складатиме лише ядро. Часу в нас дуже мало, і тому на допомогу нам виділено дві організації: Мельбурнський ракетобудівний інститут і Делійський електроенергетичний завод. Крім того, ми можемо залучати до роботи й інші організації. А тепер подумайте, хто в якій групі працюватиме.

— Я хотів би взятися за конструювання ракети-носія, — сказав Віктор Платонов.

— Я теж, — швидко додав я.

— А ви, Чжу?

— А нам із вами доведеться братися за другу половину, — з усмішкою відповів він. — Я візьму на себе керівні пристрої, а ви атомний заряд.

Після недовгих роздумів було розподілено по групах і решту наших співробітників. Почався практичний період нашої роботи: від абстрактних розрахунків ми переходили до конкретних розмірів, до конструкцій, до металу…

В глибині затоки Порт-Філіпп, у гирлі ріки Ярра, розташоване одне з найбільших міст Австралії — колишня її столиця, гарне старовинне місто Мельбурн. Ми летіли туди з Віктором Платоновим і тими співробітниками нашої лабораторії, котрі виявили бажання працювати над конструкцією ракети-носія атомного заряду. Місто ми вгледіли ще здалеку, коли пролітали над низькими узгір’ями. Ріка Ярра перетинала його навпіл. На лівому березі в садах і парках розташувались жилі квартали міста.

У повітрі над Мельбурном було не менш людно, ніж на його вулицях. Повз нас пролітали сотні орнітоптерів. Для орієнтації на дахах будинків великими літерами було написано назви вулиць.

— Наш інститут на правому березі ріки, — сказав Віктор, — але де саме, я не знаю. Стривайте-но, я зараз…

Він різко повернув свій орнітоптер і кинувся услід за дівчиною, що пролітала мимо. Вони порівнялись і нерухомо зависли в повітрі. Дівчина показувала рукою в бік високої будівлі. Віктор замахав нам, кличучи до себе.

— Дуже вдало вийшло, — сказав він, — дівчина летить у той самий бік і проведе нас.

Ми привіталися. Дівчина швидко окинула поглядом мене і моїх супутників.

Я вирішив, що вона, мабуть, іспанка або мексіканка. Риси обличчя в неї були неправильні, але чорне кучеряве волосся, позолочена сонцем смаглява шкіра, крізь яку на щоках проступав густий рум’янець, блискучі, несподівано світлі очі, яскраво-червоні вуста великого непокірного рота робили її дуже привабливою.

— Виходить, ви вчитеся в цьому інституті? — спитав її Віктор Платонов.

— Так, я вже готую дипломну роботу.

— О, чи, бува, не в нашу групу вас зарахували?

— Ні, я працюю в іншій групі і незабаром скінчу дипломний проект.

Вона відповідала на запитання коротко і, мабуть, не була схильна до розмови.

— Ось наш інститут, — сказала вона, показуючи на семиповерхову будівлю з двома невеличкими білими вежами з боків. — Це навчальний корпус, у дворі навчальний завод, там, у глибині, будинок дипломного проектування, поряд із заводом складальний цех і ангар. Вам куди?

— Нам до директора інституту.

— Значить, до навчального корпусу. Сідайте на дах правої вежі, звідти ближче йти коридором. Прощавайте!

— Спасибі, до побачення!

Директор чекав на нас. Він викликав головного конструктора. Ми пояснили йому ідею проекту. Платонов показав креслення, і того ж дня ми розподілили завдання між вісьмома дипломниками, які ввійшли до нашої групи.

Раніше, за мого часу, студенти-дипломники робили проект лише на папері, причому багато з тих проектів носили досить абстрактний характер. Після захисту переважна більшість проектів надходила до інститутських бібліотек, а згодом, коли минав належний час, їх знищували. Так щороку непродуктивно витрачалася праця багатьох десятків тисяч інженерів, у той час як проектні організації та конструкторські бюро були просто-таки завалені роботою.

Тепер усе змінилося.

Кожен дипломник мусив зробити проект, потрібний для виробництва чи для науки. Керували дипломниками досвідчені інженери-конструктори. Якщо запроектований пристрій був настільки складний, що один студент не міг виконати його в строк, то створювали спеціальну групу — щось на зразок конструкторського бюро, де кожен студент проектував лише частину пристрою. Крім того, кожен технічний інститут мав свій завод, на якому студенти-дипломники самі виготовляли запроектовані ними вузли.

До інститутів зверталося багато організацій, і результат був завжди один — швидке й добротне виконання замовлення. Таким чином багато тисяч людей ще. до закінчення інституту залучалося безпосередньо до процесу виробництва.

Наше завдання полягало в тому, щоб разом з дипломниками створити невелику ракету-носія. Доправлену на Венеру, її належало запустити з атомним зарядом і підірвати на певній висоті.

Як звичайно, в дипломників на початку проектування було багато запитань. Ми довго з ними розмовляли.

Тільки наприкінці робочого дня ми вийшли з проектного залу і зненацька віч-на-віч зіткнулися з Джемсом Контом.

— Ви тут? — здивувався Віктор Платонов. — Яким вітром вас сюди занесло?

— Платонов, Олександре Олександровичу! — зрадів Джемс Конт. — Я давно вже тут, ми проектуємо наше плавуче дзеркало. А ви? Я чув про ваші успіхи. Молодці! Слово честі, молодці! Як Олена Миколаївна?

Він закидав нас запитаннями і взагалі був дуже збуджений і вже не здавався мені підкресленим, як на початку нашого знайомства.

Він повів нас довгими коридорами, розповідаючи про свою роботу.

— Зараз ми уточнюємо конструкцію, метод монтажу дзеркала, перевіряємо систему керування, удосконалюємо всю апаратуру.

— Вам теж допомагають дипломники?

— А так. Дещо я вже можу вам показати. Я, власне кажучи, і йшов до складального.

— Ми вже практично довели, — казав далі Конт, широко ступаючи світлим коридором інституту, — що наше параболічне дзеркало можна повністю виготовити з найтоншої плівки. Вона триматиметься на трубчастому каркасі з такої ж самої плівки.

— Каркас із плівки? — здивувались ми.

— Авжеж. Цю думку підказала мені Марта Аугустінас. Виявляється, дзеркальна плівка має ще одну чудову властивість: тверднути і ставати міцною, мов сталь, за мінусових температур, характерних для космічного простору. Із студентами-дипломниками ми побували на Місяці й там за допомогою маленької ракети, керованої по радіо, виготовили невелику модель нашого дзеркала. Керована спеціальним пристроєм ракета літала по строго параболічній траєкторії і, наче павук павутину, випускала плівку. Вона розгорталася і… майже миттю холола, стаючи міцною, мов сталь.

— Добре вийшло?

— Прекрасно. Ось подивіться… — Він добув із внутрішньої кишені піджака пачку кольорових фотографій і простяг нам.

На одній із них була знята дівчина, яка тримала в руках невелику, завбільшки в пів людського зросту, ракету.

— Це Челіта Бонарда, — сказав Конт, — вона зробила основний вузол цієї ракети.

— Гляньте, професоре, та це ж наша провідниця! — вигукнув Віктор Платонов.

Справді, це була вона: на нас дивились ті самі блискучі непокірні очі.

— Ви її знаєте? — здивувався Джемс Конт.

— Вона проводжала нас до інституту. — Коли?

— Сьогодні.

— Мабуть, ви помилились. Вона погано почуває себе і ось уже декілька днів не приходить до інституту. Зараз у нас гаряча пора, і, коли б їй покращало, вона неодмінно прийшла б. Вона й так відстала від товаришів.

— Дивно, — сказав Віктор Платонов, — значить, ми бачили її двійника або сестру. Правда, професоре?

…У складальному цеху, просторому і світлому, було людно. Чувся гомін верстатів, сипалися іскри, хтось підпилював, хтось підточував деталь, одне слово, йшло звичайне ручне складання експериментальних зразків: при експериментальному моделюванні неминуча людська праця.

Джемс Конт підвів нас до досить незграбного на вигляд пристрою з кількох тупоносих, схожих на відра, циліндрів.

— Ось одна наша ракета. Решта ще не змонтовані. Ви не дивіться, що ракета така незугарна на вигляд. Її призначено для польоту в порожнечі, а там зовсім не обов’язкові обтічні форми.

Конт показав на внутрішню порожнину ракети, де причаїлася темрява.

— Тут буде розміщено основний пристрій, за допомогою якого плівка стане розмотуватись, набувати потрібної форми і виходити в порожнечу. Цю деталь проектує Челіта Бонарда, ота, яку ви бачили на фотографії. До речі, вона була тут сьогодні? — спитав він одного дипломника.

— Ні, вона ще хворіє… Конт повернувся до нас:

— Звичайно, ви помилилися. Челіта чудово знає, яка потрібна вона зараз. Через те що вона не закінчила проекту, ми не можемо почати робити подальший вузол.

— А хіба не можна замінити її ким-небудь?

— Не годиться. Треба, щоб студент без сторонньої допомоги виконав дипломну роботу.

Лункий дзвінок сповістив про закінчення робочого дня.

Студенти заметушилися. Вони закінчували невідкладні операції, вимикали верстати, прибирали робочі місця. Троє студентів лишилося в цеху. Це були чергові. Вони під’їздили на автокарах до кожного верстата, підбирали в кузов сміття і стружки та відвозили на подвір’я, де стояв великий вантажний автомобіль із закритим кузовом. Потім вони за допомогою невеликих машин добре вимили кахляні підлоги, повитирали щітками, що обертались на двох палицях, високі вікна і, вишикувавшись в одну шеренгу, жартома доповіли дівчині з червоною пов’язкою, що скінчили прибирати.

— Черговий санітар по інституту, — показав очима на дівчину з пов’язкою Джемс Конт.

Дівчина прискіпливо оглянула цех, примусила підняти з підлоги невелику стружку, яка закотилася в куток, і тільки після цього відпустила хлопців.

— Ходімо з нами до моря, — покликали вони дівчину, скидаючи. комбінезони. — Через годину там наші змагаються з водного поло із сіднейцями.

— Я мушу прийняти ще два цехи, — відповіла вона. — Ідіть у душову, зустрінемось біля інститутських воріт.

Джемс Конт закликав нас до себе в номер готелю. Йому хотілося поговорити про нашу роботу, узнати побільше. Незважаючи на те, що він пішов із нашої групи, він, ясна річ, не міг лишатися байдужий До тієї справи, якій віддав кілька років життя. Він щиро радів з наших успіхів.

Нашу розмову обірвав телефонний дзвінок. Дзвонив хтось із Контової групи.

— Професоре, вмикайте мерщій телевізор на п’ятнадцяту програму.

— Навіщо? — здивувався Конт.

— Вмикайте і все зрозумієте. Зацікавлені, ми підсіли до телевізора. Конт знайшов названу програму, і на екрані з’явилася широка гладінь озера з дрібними хмарками, які пливли над нею, строкатий натовп людей на березі та різнобарвні скутери на старті. Диктор оголосив умови змагань, назвав прізвища учасників. «Челіта Бонарда…» — раптом почули ми знайоме прізвище і побачили на екрані дівчину, яка проводжала нас із Платоновим до інституту.

— Ваша дипломниця! — вигукнув Платонов.

— Правда, вона! Але як вона туди потрапила? Вона ж хворіє…

— Очевидно, не більше, аніж ми з вами.

— Починають…

Чотири скутери — білий, жовтий, червоний і зелений — готувалися до старту. Скутер Челіти Бонарди був жовтий. Почувся різкий постріл стартового пістолета, і скутери майже одночасно рвонули з місця.

«У цій четвірці всі скутери мають якусь своєрідність у конструкції, про яку не знають інші учасники змагання, — долинав голос диктора. — Обмеження лише одне — скутери мусять мати вагу не більшу від заданої. Всі чотири скутери відповідають цим умовам».

Червоний скутер раптом вирвався вперед і, розбризкуючи воду, випередив решту.

— Щось ваша підшефна відстає, — сказав Платонов Контові.

В цю мить жовтий скутер Челіти раптово відірвався від води, пролетів кілька метрів у повітрі і, здійнявши хмару бризок, під гучні вигуки й оплески глядачів знову помчав по поверхні озера. Відстань між червоним і жовтим скутерами все меншала. Жовтий скутер, розігнавшись, стрибнув і випередив червоного.

— Молодець, Челіто! — вигукнув Джемс Конт.

Скутери повернули і тепер мчали з екрана просто на нас. Попереду, як і раніше, був жовтий. Челіта вела його, майже притулившись до обтічного корпусу. Вона зробила ледве помітний помах рукою, і її жовтий скутер знову злетів у повітря. Стереоефект був такий великий, що ми мимохіть відхилилися вбік, — здавалося, Челіта промчала над нашими головами. «Швидкість жовтого скутера досягла трьохсот кілометрів за годину, — повідомив голос диктора, — скутер вийшов на останню пряму». Розбризкуючи воду, скутер пронісся, мов снаряд, і під грім оплесків з трибун перший перетнув лінію фінішу.

— Ох і молодчина Челіта! — захоплювався Конт, забувши, що якраз йому і не треба зараз хвалити її.

— Смілива дівчина! — зразу ж відгукнувся Віктор Платонов. — Правду кажучи, я не наважився б на такий заплив.

Другого дня ми зустрілися з Челітою в інституті. Віктор Платонов підійшов до неї і поздоровив із перемогою. Вона холодно подивилася на нього, сухо подякувала і пройшла мимо.

Увечері, коли ми зустрілися з Джемсом Контом у готелі, Платонов спитав його про Челіту. Конт нахмурився.

— Вона підвела всю групу.

— Як?

— У неї, бачите, не вистачало часу, щоб побудувати до змагань скутер, і тоді вона зовсім кинула дипломний проект та зайнялася самим тільки своїм суденцем. Яка обурлива легковажність! Тепер вона дуже відстала від своїх товаришів, а головне — вона затримує їхню роботу. Сьогодні вся група дуже бурхливо обговорювала вчинок Челіти. Тепер ту частину проекту, що була доручена їй, розподілено поміж рештою дипломників.

— А що буде з нею?

— Не знаю. Поки що вона проектуватиме те ж саме. Встигне — захищатиме, не встигне — доведеться відкласти захист.

— Скільки часу залишилось до захисту?

— Півтора місяця.

— Малувато…

Після випадку з Челітою ми уважно придивлялись до кожного студента нашої трупи і ретельно контролювали їхню роботу. Але поскаржитись не могли. Молодь підібралася тямуща, працелюбна й серйозна, працювали з душею, і діло швидко просувалося вперед.

Якось одного разу наші дипломники запросили нас у свій клуб на студентський концерт. Концерт закінчився досить пізно. Повертаючись, ми пройшли коридором мимо залу, де працювала група Конта, і побачили, що там горить світло.

— Конт затримався, — сказав Віктор Платонов. — Це не за правилами. Ходімо витягнемо його.

Джемс Конт був не один. Поруч нього сиділа Челіта Бонарда. Вони посхилялися над столом, обговорюючи якусь деталь проекту.

— Добре, що ви нагодилися, — зрадів Конт. — Ніяк не можемо розв’язати одну задачку.

— Ану, ану, — жваво відгукнувся Платонов.

— Челіто, поясніть, а я поки що порозмовляю з професором.

Ми відійшли осторонь.

— Як у неї справи? — спитав я Джемса Конта.

— Працює не покладаючи рук. Якщо не знизить темпів, то, дивись, устигне захистити.

— Друзі їй допомагають?

— Ні, хто ж їй буде допомагати? Адже вона відстала через власну легковажність, так що хай до кінця несе заслужену кару. Хоч узагалі мушу сказати, вона навдивовижу вольова дівчина, наполеглива, тільки надто вже захоплюється…

Челіта скінчила пояснювати. Віктор Платонов узяв олівець і став щось писати.

— Ось так, — сказав він через кілька хвилин, — якщо цю функцію розкласти в ряд, то ваше рівняння мусить інтегруватися.

— Дякую, — зраділа Челіта, — тепер я впораюсь сама…

— Заждіть, — обірвав її Платонов, — здається, я трохи наплутав. Давайте-но перевіримо.

Вони знову стали щось писати. Минуло хвилин із двадцять. Білий аркуш паперу, а за ним другий і третій вкрилися формулами. Нарешті Платонов відклав убік олівець.

— Бачите, задача виявилася складнішою, ніж мені здалося з першого погляду. Сьогодні ви ще будете працювати чи підемо додому?

— Я хотіла б ще посидіти…

— Так, без цього рівняння ви далі все одно нічого не зробите… Гаразд, давайте разом розв’яжемо. Олександре Олександровичу, і ви, Джемсе, йдіть. Я затримаюсь.

— Ні, що ви, — заперечила Челіта, — вже пізно…

— Нічого, мені самому цікаво розв’язати цю задачу.

Йдучи, я сказав Челіті:

— Ви не здавайтесь. Закінчуйте проект вчасно, хоч би там що. Те, що доводиться багато працювати, це нічого. Я пам’ятаю, у наш час просиджували над дипломними роботами від рання до смерку та ще й жартували: «Ми з дев’ятої до дев’ятої — дев’ятигодинний робочий день».

Челіта посміхнулась. Її сподобалася давня студентська приказка.

Того вечора Віктор повернувся до готелю мало не опівночі.

— Розв’язали?

— Розв’язав.

— Щось довго ви розв’язували.

— М-гу… — непевно прогув Віктор і, не мовлячи більше ні слова, пішов до своєї кімнати.

З того дня Віктор Платонов, хоч це й було «не за правилами», вечорами часто затримувався в інституті, щоб допомогти Челіті.

Якось увечері ми повернулись до себе в готель і застали там Олену Миколаївну.

— Олено Миколаївно, ви? — крикнули ми в один голос. — Чому ж не попередили?

— Вирішила з ревізією наскочити зненацька, — засміялась вона у відповідь. — Розказуйте, як ідуть справи.

— Добре, Олено Миколаївно.

— Ну, ну, розкажіть.

Працюючи в групі Олени Миколаївни, придивившись ближче до її колег, я зрозумів, чому саме її обрали керівником.

Безперечно, вона була талановитим ученим, та не менш обдаровані вчені були і Чжу Фан-ші, і Платонов, і Конт. Але, мабуть, ніхто з них не вкладав стільки пристрасті в роботу, не був такий невтомно вимогливий до себе та інших, як Олена Миколаївна.

Наш звіт не забрав багато часу: Олена Миколаївна вміла зразу, з ходу вникати в справу і схоплювати найістотніше в ній.

— Так, справи у вас дійсно йдуть добре, — промовила вона, вислухавши нас. — А от у Чжу Фан-ші… Я щойно вернулася з. Делі, де він розробляє електростатичні установки для керування мікросонцем. Ще далеко не все ясно. Попередні розрахунки показують, що для перевезення на Венеру електростатичних установок потрібно п’ять ракетопланів. Це вимагатиме величезних затрат людської праці.

— А навіщо так багато ракетопланів?

— Опори. Нас гублять металеві опори для електростатичних установок. Щоб їх доправити, і треба п’ять ракет. Коли б не опори, наш вантаж розмістився б в одній ракеті.

— А обійтися без опор не можна?

— Думали вже. Нічого не виходить.

— А якщо зробити їх прямо там, на Венері?

— З чого?

— Скажімо, з дерева.

— Можливо, й можна… — непевно відповіла Олена Миколаївна. — Але чи знайдемо ми досить міцну породу дерева? А крім того, їх доведеться будувати вам і мені, а чи вистачить сил? Тим паче, що опори мусять бути досить високі, приблизно з п’ятнадцятиповерховий будинок.

— А як ідуть справи з атомним зарядом для мікросонця? — спитав Віктор Платонов. — Ви часом не затримаєте нашу експедицію?

З зарядом усе гаразд. Зроблено його розрахунки. Він виходить невеликий і займе дуже мало місця в ракеті. Цю роботу буде виконано вчасно.

У двері постукали. Зайшов Джемс Конт. — А, Джемс, здорові будьте! — привітала його Олена Миколаївна. — Сідайте. Як ваші справи? Кажуть, ви маєте успіхи?

— Хто ж це каже? — усміхнувся Конт.

— Мій чоловік. Адже він тепер у вашій групі.

— Так, нам потрібний був досвідчений астроном, і Ярослав Павлович не відмовив мені. Ну, а успіхи наші поки що не такі вже й великі. Краще розкажіть, що у вас новенького, — попросив Конт.

— Та от у Чжу Фан-ші не клеїться з опорами для електростатичних установок… — і вона повторила Конту те, що вже казала нам про опори.

Джемс Конт із хвилину помовчав, потім якось особливо подивився на Олену Миколаївну і сказав:

— А я якраз думав про це. Коли я довідався, що вам дозволили робити дослід на Венері, то перш за все подумав: як ви туди перевозитимете весь вантаж? Адже для цього потрібно так багато ракет, що президія може заборонити цей дослід, як занадто накладний. Виходить, що доправка вантажів на Венеру коштуватиме куди дорожче, аніж саме мікросонце.

— А ви хіба маєте якісь міркування?

— Не знаю, чи до вподоби буде вам моя ідея…

Думка його була проста. Він запропонував не перевозити опор некорисним вантажем, а зробити з них каркас ракети і її зовнішні стіни. Після того як ракета прилетить на Венеру, її можна буде розібрати і з наявних деталей змонтувати щогли для електростатичних установок.

— Коли піти таким шляхом, — закінчив він, — то з деталей ваших опор можна скласти і окремі вузли двигуна ракети, і крила, і корпус, і багато чого іншого. Загалом ідея зводиться до того, щоб у самій ракеті не було ні грама некорисного для вас металу.

З куточків очей Олени Миколаївни побігли веселі зморщечки.

— Скажіть правду, Джемсе, чи не хотіли б ви повернутися зараз до нашої групи? Тільки щиросердо.

— Ні, — сказав він так твердо, що не лишалося сумніву в щирості його відповіді. Я дійсно захопився ідеєю плавучого дзеркала. А думка про ракету, змонтовану з електростатичних установок, спала мені зовсім випадково. Просто я хотів чимось допомогти вам…

Я давно помітив, що у творчій діяльності дні далеко не рівноцінні. Важко пояснити чому, проте бувають такі дні або й години, коли несподівано, за якимось раптовим здогадом, вирішуються найскладніші питання. Здається, якщо викинути ці дні, то вся решта роботи зведеться нанівець.

Ми дуже довго просиділи того вечора. Коли йшли спати, то в нас уже були готові основні технічні вимоги до конструювання розкладної ракети.

Вранці Олена Миколаївна сказала мені і Вікторові Платонову:

— Вам слід повернутись у Торітаун. Всі члени нашої групи, хто полетить на Венеру, мусять пройти медичну комісію та спеціальну підготовку протягом двох місяців.

— А як же студенти? — здивувався я.

— Нічого. Адже поїдете лише ви з Віктором. Решта співробітників нашої лабораторії не летить на Венеру і може зоставатись тут до кінця. А за старшого ми лишимо головного конструктора. Де він може бути зараз? Ходімо до нього. Треба з ним про все домовитись.

— Даруйте, Олено Миколаївно, — раптом промовив Віктор Платонов, подивившись на годинника, — я зараз нікуди не можу йти. Мені треба бути в іншому місці.

Він рішуче повернувся і вийшов з кімнати.

— Куди це він? — спитала Олена Миколаївна.

Я теж глянув на годинник, намагаючись збагнути, що за невідкладні справи могли бути у Віктора в цей час. І раптом згадав:

— Сьогодні захищає свій дипломний проект Челіта…

— Челіта? Яка Челіта?

— Челіта Бонарда. Дівчина з групи Джемса Конта.

— А яке відношення має до неї Віктор?

— Він допомагав їй.

— Справді? І симпатична дівчина?

— Мені вона до душі.

— Де буде захист?

— У третьому складальному цеху.

— Так там, мабуть, і головний конструктор?

— Можливо.

— Ходімте туди.

Жінка і через сто п’ятдесят років залишиться жінкою. Я посперечався б на що завгодно: моя праправнучка у цю хвилину цікавилася зовсім не головним конструктором.

Захист дипломних проектів відбувався не в залі перед великим столом, накритим зеленим сукном. Комісія не сиділа поважно на одному місці. Все проходило зовсім інакше. У складальному цеху біля готових ракет Джемса Конта дипломники з його групи порозвішували креслення. Кожен студент доповідав про виконану ним роботу і про вузол, який він проектував. Члени комісії не тільки уважно вивчали креслення, але й детально знайомилися з реальною конструкцією. Оцінку ставили індивідуально кожному дипломникові.

Ми тихенько зайшли до складального цеху і стали збоку, змішавшись із натовпом студентів молодших курсів, які прийшли послухати захист.

— Он Челіта! — шепнув я Олені Миколаївні. — Бачите, з Віктором під стіною. Мабуть, уже захистила.

Я помахав їй рукою. Вона помітила нас і, усміхнувшись, підняла вгору руку, розчепіривши всю п’ятірню.

— П’ять! Вона одержала п’ятірку! Молодець!

Ми проштовхалися крізь натовп до них.

— Захистила! — шепнула нам Челіта. — Не знаю, як мені і дякувати Вікторові за допомогу.

— Щось придумаєте, — усміхнулась Олена Миколаївна, дивлячись на радісне обличчя Віктора Платонова.

— Я, звичайно, придумала б, — з деяким викликом відповіла Челіта, — але ж назавтра він від’їздить.

— Далебі, ні. Він затримається тут ще днів зо два.

— Як же це, Вікторе? — повернулась до нього Челіта. — Таж ви щойно сказали, що їдете?

— Він вас не обдурив, Челіто. Ми спершу думали рушити всі разом. Але зараз бачу, що сьогодні ми не встигнемо владнати усі справи. — В голосі Олени Миколаївни зазвучала м’яка іронія. — Тому ми з професором і вирішили залишити тут Віктора днів на два.

— Атож, ми так порішили, — не забарився я ствердити її слова.

Чи здогадався Віктор про хитрість Олени Миколаївни, чи ні, не знаю, тільки уточнювати не став, і того дня ні його, ні Челіти ми більше так і не бачили.

Як на шляху до раю перед грішниками, яких не засудили на довічні муки в пеклі, стояло чистилище, так перед нами на шляху в космос стояла медична комісія.

Не без хвилювання переступив я заповітний поріг. Траса польоту до найближчих планет була більш-менш освоєна, однак у космосі могли трапитись різні непередбачені випадковості, і міжпланетні подорожі ще не вважались абсолютно безпечними. Крім того, на чужій планеті на людину теж могли чекати різні труднощі. Тому до космічних польотів допускали лише людей цілком здорових, переважно молодь двадцяти п’яти — сорока років, і тільки в разі крайньої необхідності дозволяли летіти людям старшим за шістдесят літ.

Однак у моєму паспорті стояла фантастична дата народження — 1905 рік, і лікарі затялися навіть говорити про мій політ на Венеру. Уявляєте моє розчарування! Я був обурений і вирішив не відступати. Олена Миколаївна не впізнавала мене. Де й поділася недавня невпевненість і розгубленість, що з ними я вступив у цей незнайомий світ! Я домігся спеціального розпорядження президії Всесвітньої медичної Академії наук на висновок про стан мого здоров’я.

Лікарі були змушені оглянути мене. Як я був задоволений тепер, що дотримувався правильного режиму дня та систематично займався спортом! Хоч і які прискіпливі були лікарі, я успішно пройшов перший тур обстежень. Другий тур був серйозніший: належало пройти спеціальну перевірку. В ракетоплані на висоті декількох тисяч кілометрів над Землею протягом кількох днів лікарі перевіряли діяльність мого організму.

Нарешті всі випробування залишились позаду. Наслідки обстеження виявились цілком задовільними, і лікарі були змушені видати мені довідку, що я годжуся в космічний політ.

Нас об’єднали у спеціальний клас, позначений номером того ракетоплана, на якому ми мали летіти на Венеру. Навчальна програма була широка: нас учили поводитися зі зброєю, подавати першу медичну допомогу потерпілому, готувати їжу, користуватися цілою низкою приладів. Найважче було навчитися керувати ракетопланом. Та це було необхідно: адже в разі якого-небудь лиха ми могли залишитись без пілотів.

Учили нас цьому мистецтву пілоти нашого ракетоплана — подружжя чукчів — Ерилік і Суорі Даричан. Годинами просиджували ми в макеті машини, вивчаючи її обладнання.

Через місяць ми вже знали все, чого від нас вимагали: як робити посадку і зліт, як налагодити зв’язок із Землею, де розташовані аварійні запаси води і їжі і коли ними можна користуватися, як зустрітися в космосі з ракетою — дозаправником пального — тощо.

Нарешті все було готове.

Нашу вантажну ракету, збудовану з майбутніх опор електростатичних установок, через що вигляд її зовні дуже відрізнявся від звичайних ракетопланів, відправили на Місяць, куди незабаром мали прилетіти й ми. Всередині цієї ракети знаходилась і та маленька ракета — носій атомного заряду, яку створили студенти Мельбурнського інституту. Сам атомний заряд, оскільки з ним небезпечно було мати справу, розібрали на частини та розмістили в різних місцях вантажної ракети.

До відльоту на Місяць залишалося п’ять днів. Ми заїхали у Торітаун попрощатися з Гасулом і всіма нашими товаришами. Відтак Олена Миколаївна перед від’їздом вирішила провідати свою дочку Аню й запросила мене з собою. Досі я був знайомий з Анею тільки по відеотелефону. Вона часто дзвонила нам. З екрана на мене дивилося, сором’язливо усміхаючись, миле свіже личко. Біляве, ледь кучеряве волосся було заплетене в довгу товсту косу. Навдивовижу ясні темно-сірі очі дивилися з-під прикритих повік трохи задумливо, виказуючи ніжну, мрійливу вдачу.

Ми вилетіли рано-вранці наступного дня. Сонце величезним червоним півдиском випливало над виднокругом, але його проміння ще не сліпило очей. На орнітоптерах ми полетіли на північний схід, туди, де береги Австралії омиває тепле Коралове море. Попереду летіла Олена Миколаївна. Вона мала карту, на якій ми вчора ввечері проклали маршрут свого перельоту довжиною в тисячу двісті кілометрів. За нашими розрахунками, ми мали дістатись на місце через чотири години.

Вряди-годи під нами проносилися зарості скребу — колючого низькорослого чагарника. Непрохідні хащі, які колись займали в Австралії величезні площі, відступили, надавши місце пасовиськам і полям, засіяним сільськогосподарськими культурами.

Рівнина змінилася горбастими передгір’ями. А попереду на обрії вже бовваніли голубуваті обриси Великого Вододільного хребта — найдовшого з усіх хребтів, які утворюють Австралійські Кордильєри. Їхні західні схили та передгір’я, колись засушливі, тепер зрошувалися штучними дощами. Східні схили гір не потребували штучного зрошення. Вони затримували вологі вітри, які дмуть із Тихого океану, і були вкриті густою тропічною рослинністю.

Ще кілька хвилин польоту, і перед нами розкинувся безкраїй голубий простір — це було Коралове море.

Олена Миколаївна зупинила свій орнітоптер і повисла нерухомо. Крила її орнітоптера описували в повітрі два блискучі сектори, які виблискували на сонці сріблом.

Вона показала рукою на схід.

— Он Великий Бар’єрний риф, найвеличніша коралова споруда в світі. Він тягнеться вздовж усього східного узбережжя Австралії більш ніж на дві тисячі кілометрів.

Ми бачили вузький, облямований білою піною бурунів ланцюжок островів, що йшли далеко в море, тяглися праворуч і ліворуч скільки сягало око.

— Ми майже біля цілі. Тепер можна обійтися і без карти. Полетимо вздовж берега.

Східні, обернені до моря круті схили гір були відмежовані від берега вузькою прибережною рівниною, порізаною неширокими гірськими річками. Під нами пропливав вічнозелений тропічний ліс. Часом високі могутні дерева зовсім заступали землю. Обвиті ліанами велетенські красені евкаліпти, гігантські дикоростучі фікуси з великим блискучим листям, високі пальми з голими стовбурами і шапкою листя на самісінькій маківці, густі, важкопрохідні чагарі, соковита темно-зелена трава — все це утворювало непролазні джунглі. Аж ось ліси відступили до гір. Уздовж узбережжя потяглися поля пшениці, цукрової тростини, виноградники і пасовиська для овець.

— Це вже Анине господарство, — сказала Олена Миколаївна, зменшуючи швидкість і знижуючись. — Он унизу біліють отари знаменитих мериносних овець, а там, — вона показала рукою на підніжжя найближчої гори, — бачите, містечко? Там живе Аня.

Недалеко від моря крізь густу зелень, виднілася група невеликих білих будинків. За ними, метрів за п’ятсот, були господарчі будівлі для худоби.

За кілька хвилин ми підлетіли до групи дво— і триповерхових котеджів та спустились у дворі на невеликий цементований майданчик, де в кілька рядів стояли орнітоптери.

До нас підбігла Аня. Вона вже чекала.

Ми зайшли в її квартиру. Вона була обладнана точнісінько так, як і наша торітаунська, аж до панорамного телеекрана та холодильної побілки стелі.

Увечері я обійшов усе маленьке містечко. Моїм гідом, щоправда, не дуже вправним, була Аня.

— Не знаю навіть, що й показувати вам, — говорила вона мені. — Звичайна тваринницька ферма, яких на Землі десятки, а може, й сотні тисяч. Можливо, я вам краще овець покажу?

— Ні, це потім. А зараз давайте пройдемось містечком.

Не поспішаючи, ми пройшлися головною вулицею.

По дорозі Аня скупо пояснювала:

— Оце наш клуб, за ним будинок управління нашої станції, ось магазин, поряд їдальня, там дитячий садок, лікарня, ось наші спортивні майданчики, атомна електростанція, холодильник… Ні, слово честі, мені тут нічого вам показувати. Ходімте краще в лабораторії. Вони містяться поряд з пасовиськами.

Їй здавалося, що нічого особливого, вартого уваги в тому, що вона демонструє, нема. Все звичайне, як у всякому сільському містечку, а для мене саме в цьому й було оте особливе.

Раніше я, казати правду, думав собі, чи не нудьгує Аня на своїй фермі, котра так далеко від великих міст, і все хотів було запитати її про це. Тепер я зрозумів усю «несучасність» такого запитання. Це сільське містечко зовсім не здавалося мені таким уже провінціальним. Завдяки розвиткові транспорту і телебачення великі відстані тепер були непомітні. Міста, селища, континенти мовби зблизилися між собою. Якщо ж з’являлася необхідність чи бажання побувати десь далеко за межами свого міста, то до послуг кожного жителя був зручний і швидкий транспорт.

Я поділився з Анею власними думками.

— От бачите, — сказала вона, — ви знаходите значуще в тому, до чого я звикла з перших днів життя. А нам здається, що все чогось ще не вистачає.

— Це завжди так, — зауважив я. — Людині завжди мало того, чого вона вже досягла, і це добре…

Ознайомившись із роботою ферми, я побачив, що сільська праця, по суті, мало чим відрізняється від праці жителів міст.

Був примітивний плуг, якого тяг за собою кінь, з ним міг упоратись малописьменний чи й зовсім не письменний селянин. З’явився трактор — місце селянина заступив трудівник, який пройшов спеціальну технічну підготовку. Трактор змінився складним комплексом машин, керованих на віддалі, — і на місце тракториста прийшов інженер.

Змінилася людина, змінилась наша стара планета. І людині стало тісно на Землі. Космічний корабель підняв її «вище неба», виніс за межі земної атмосфери у загадковий світовий простір.

Настала ера, небувала в історії людства, — ера завоювання нового життєвого простору не шляхом винищення однієї частини людства задля «свободи» іншої, а шляхом пізнання, сміливого і безконечного, за допомогою науки і техніки.

Не без хвилювання сів я у зручне крісло ракетоплана, чекаючи зльоту. Хай не я перший здійснив політ на Місяць, хіба в цьому річ? Адже і за наших часів літаки міцно увійшли в побут людей, проте кожен, кому доводилось рушати у свій перший політ, завжди хвилювався перед випробуванням, яке мав пройти.

Нарешті давно очікувана мить настала. Почулася остання команда, заревли ввімкнені двигуни, і наш ракетоплан стрімко ковзнув по вертикальній металевій естакаді, відірвався від Землі і помчав до Місяця.

Люди можуть дуже помилятися, коли не мають змоги ближче познайомитися з предметом, про який беруться судити. Навіть такий великий старогрецький мислитель, як Арістотель, був певен, що Місяць є відполірованою кулею, в якій віддзеркалюються обриси материків і морів Землі. Цю думку було спростовано одразу ж, як тільки винайшли телескоп, а нині вона тим паче здавалася смішною.

Перше, що впало мені у вічі, коли я вийшов з ракетоплана, це явно відчутні менші порівняно з Землею розміри Місяця. Коли на поверхні Землі людина, що стоїть на рівній місцевості, бачить обрій на відстані п’яти кілометрів і звикла до цього, то на Місяці обрій незвично близький, всього лиш за два з половиною кілометри. Де-не-де з-за обрію визирають вершини гір, що знаходяться за полем зору спостерігача. Така близькість виднокругу викликає неприємне відчуття, мов перебуваєш на якомусь крихітному острівці, з якого чого доброго шугнеш у чорну порожнечу Всесвіту.

Дивовижно гарна наша Земля на місячному небі. Вона більша за Сонце, хоч і не така яскрава. Незвично на чорноті неба сяє розжарений диск Сонця, заливаючи поверхню Місяця таким сліпучим світлом, що без темних окулярів скафандра тут неможливо було б розплющити очі. Тіні різкі, густі, чорні. Якщо повернешся спиною до Сонця, то твоя власна тінь здається бездонною ямою і з незвички страшно стати на це місце ногою. Мертва тиша навкруги. Вода й атмосфера майже зовсім зникли з Місяця ще в незапам’ятні часи, а разом з ними зникла і та сила, яка безперервно змінює лице нашої Землі. Все на Місяці здається застиглим і незмінним з давніх-давен.

Та це тільки перше враження. Коли подивишся навкруги, бачиш, що Місяць перестав бути безмовною пустелею: на ньому з’явилась людина.

Ми стояли на невеликому посадочному майданчику за кілька кілометрів від входу у підземне місто. Недалеко від нас націлили в небо свої ажурні конструкції естакади для запуску ракетопланів на Землю. На м’якому, мов килим, бурому піску, що вкривав майданчик, було видно численні відбитки скафандрових черевиків. Віддалік, досить далеко стрибаючи, пробігла невелика група людей, одягнених у захисні скафандри, точнісінько такі, які нам видали перед виходом з ракетоплана.

— Мабуть, селенологи, — кивнула в їхній бік Олена Миколаївна. Вона була тут також уперше і озиралася по боках з не меншою цікавістю, ніж я.

— Хто? — не зрозумів я.

— Тутешні геологи. На відміну від геологів Землі вони називають себе не інакше, як селенологами.

Звістка про наше прибуття швидко проникла в підземне місто, і не встигли ми ще досхочу намилуватися місячними пейзажами, як нас оточили наші давні знайомі — троє студентів Мельбурнського інституту, котрі повинні були допомогти нам підготувати політ на Венеру, Челіта, що працювала тут із групою Конта, нарешті сам Конт і чоловік Олени Миколаївни — Ярослав Павлович. Вони привітали нас «по-місячному», поплескуючи по плечу, бо скафандри заважали обіймам та потискам рук. Правда, Олена Миколаївна все ж ухитрилась обійняти Ярослава Павловича, хоч і досить незграбно.

В навушниках свого радіотелефону я чув вигуки, короткі запитання й відповіді, які заглушив гучний голос Ярослава Павловича: — Ходімте в місто. Вам треба перепочити з дороги.

Я зробив перший несміливий крок по Місяцю, потім ще і ще. Відчуття незвичайної легкості було таке приємне, що я не стримався від спокуси і, сильно відштовхнувшись ногами, підскочив угору. Чи бачили ви в цирку гімнастів, які з-під купола стрибають униз на сітку? Мій стрибок угору був схожий на польоти цих гімнастів, з тією тільки різницею, що, не розрахувавши стрибка, я злетів високо і незграбно перевернувся на льоту. Якби все де відбувалось на Землі, я неминуче сильно покалічився б. Однак на Місяці, який всі тіла притягував із силою вшестеро меншою, ніж Земля, все минулося щасливо. Я відчув тільки слабкий удар і зразу ж схопився на ноги. Виявляється, для того щоб навчитися так спритно пересуватися стрибками, як це робили місячні старожили, потрібне було деяке тренування.

Вхід у місто був біля підніжжя великої кам’яної брили. Ми спустилися по сходах і опинились перед металевими дверима. Ярослав Павлович натиснув кнопку, і двері автоматично відчинилися в яскраво освітлену камеру. Вхідні двері повільно зачинились за нами.

Ми стояли в камері і ждали, коли вона наповниться повітрям. Чути було характерний звук насосів, що працювали: у камеру по трубах надходило повітря. Перед нами автоматично розчинились другі двері всередину печери. Ми пройшли у великий, яскраво освітлений зал, що зсередини був дуже схожий на вестибюль метро. В глибині залу, як і в справжньому метро виднілось декілька ескалаторів, що рухалися вгору і вниз. Вони спустили нас ще глибше у надра Місяця.

Потім ми пройшли ще через одні герметичні двері, і перед нами відкрилося ціле підземне місто, з такими ж вулицями і будинками, які будували на Землі. На дахах будинків було встановлено електролампи, що все навколо заливали рівним денним світлом. Уздовж вулиць тяглися ряди дерев, на клумбах росли квіти.

Так он яке воно, підземне місто! Коли бачиш усе це на телевізійному екрані, то мимоволі сприймаєш, як науково-фантастичний фільм.

— Мені здається, ніби я потрапив у світ чарівної казки, — сказав я.

— Ця печера тягнеться на кілька кілометрів, — повідомив Ярослав Павлович. — Від неї на всі боки відгалужуються довгі вузькі коридори, які охоплюють єдиною системою дуже великий район. Печера має багато входів, схожих на той, через який увійшли ми.

Біля входу в місто стояла велика будівля — міська роздягальня. Ми залишили в ній свої скафандри і пішли вулицями цього незвичайного міста. Вони були досить людні. Дехто з перехожих, мабуть поспішаючи кудись, пересувався стрибками. Інші йшли майже так, як на Землі, тільки ступали легше і трохи ширше. Але ми ще не навчилися ходити так плавно, і, того й дивися, хтось із нас раптом підстрибував та виривався вперед метрів на п’ять. Було досить кумедно бачити це, і всі ми реготали.

Найчастіше підстрибував Віктор Платонов, мабуть, тому, що мав довгі ноги, а можливо, тому, що не міг приховати своєї радості; поруч була Челіта, і він, як усі закохані, був у тому збудженому стані, коли просто не можна не робити дурниць.

— У вас тут легко ставити рекорди, — сказав Платонов після чергового стрибка.

— Ні, ні, у нас зовсім інші спортивні норми, — заперечив Ярослав Павлович. — Я познайомлю вас з нашим чемпіоном із стрибків у довжину. Його останній рекорд — п’ятдесят один метр шість сантиметрів.

Легкий теплий вітерець віяв нам назустріч: це працювали потужні насосні станції, які збагачували повітря киснем.

Уздовж вулиці тяглася алея фруктових дерев. На них висіли спілі плоди. З гілки на гілку перестрибували яскраво-барвисті пташки, привезені сюди з Землі.

— Звідки тут вода? — спитав я в Ярослава. Павловича, коли ми проходили повз озеро, в якому плавала велика зграя качок.

— Це підґрунтові води Місяця. Їх виявили наші селенологи на великих глибинах. У надрах Місяця завжди тепло, і вода не замерзає.

Позад нас почувся веселий регіт. Ми обернулись. Віктор і Челіта підстрибували вгору, зривали спілі яблука і віддавали їх Конту.

— Джемсе! — крикнув Ярослав Павлович. — Навіщо ви дозволили їм зривати яблука?

— А що таке?

— Забули про Федора Миколайовича?

— Ярославе, заради давньої дружби не виказуйте мене! — засміявся Джемс Конт.

— Ваш праправнук Федір Миколайович відповідає на Місяці за харчування, — пояснив мені Ярослав Павлович. — Зараз він готує вам пишну зустріч і строго-престрого попередив, щоб ми не перебивали гостям апетиту. А ось і наш готель. — Він показав на чотириповерховий будинок.

У вестибюлі на першому поверсі Джемс Конт підійшов до великого скляного щита і повернув вимикач.

— Вибирайте номери! — сказав він, показуючи на план поверхів готелю, де червоно світилися клітинки вільних номерів.

Наша група розмістилась на третьому поверсі. Невдовзі всі зібрались у невеликому залі. Посередині стояв довгий стіл, заставлений різноманітними стравами. Біля нього клопотався високий, до ладу збитий чоловік середніх років у легкому світлому костюмі.

Це й був Федір Миколайович. Мабуть, упізнавши мене з фотографій, він підійшов до мене і жартома відрекомендувався:

— Нащадок славного роду Хромових, ваш праправнук.

За столом він порядкував так само владно, як Олена Миколаївна в себе в лабораторії, і, всі мовчки скорялись йому. Швидкий, уважний, він встигав і жваво вести розмову, і пригощати.

— Як у вас із продуктами? — спитав я. — Одержуєте з Землі?

— Лише частково. В нас працюють дві фабрики синтетичних продуктів, котрі постачають нас хлібом, цукром, крохмалем, маслом. Крім того, в підземному місті давно заведено своє велике господарство. Ми розводимо птицю, деяку худобу, рибу. Є сади, городи. Але, звичайно, проблема харчування на Місяці ще не розв’язана. Потрібна атмосфера.

— А я, признатися, думав, що тут, на Місяці, люди харчуються космічними таблетками на зразок тих, які нам дали з собою на Венеру.

— Ні, такі таблетки годяться тільки під час далеких міжпланетних перельотів. Вони не псуються і займають зовсім мало місця. Але довго ними харчуватись не можна. Вони, по-перше, не задовольняють усіх потреб організму, а головне — не завантажують повністю наш шлунок, що може спричинити його звуження й урешті-решт атрофію. Це, в свою чергу, позначиться на інших органах, викличе в них зміни. Словом, гармонія організму, його пропорції будуть порушені.

— Отже, ви вважаєте, Федоре Миколайовичу, що люди завжди добуватимуть собі їжу, використовуючи природні ресурси — обробляючи поля та вигодовуючи тварин?

— Досі ми дуже мало використовуємо те, що нам щедро дає природа. Ми ще далеко не вичерпали її можливостей. Тому питання про штучне харчування не стоїть у нас так уже гостро. Але я не— можу передбачити, що буде через сотні тисяч років. Я припускаю, що наші нащадки знайдуть такі досконалі способи виготовлення штучних продуктів, за яких вони матимуть абсолютно всі вартості природних: їхні поживні якості, смак, аромат, а може й перевершать їх.

За розмовою час минав непомітно, і я раптом з подивом помітив, що за вікном стало сутеніти.

— Тут навмисне змінюють штучне освітлення на протязі доби, щоб люди почували себе приблизно так, як на Землі, — пояснив Ярослав Павлович.

Ми пробули на Місяці понад тиждень, ретельно готуючись до тривалої подорожі.

На третій день увечері до нас у номер зайшов Віктор, сам, без Челіти. Він довго сидів, неуважно говорив про різні дрібниці і не залишав нас. Я відчував, що зайшов він неспроста. І таки правда. Вже прощаючись з нами, він раптом сказав, опустивши очі долу:

— Олено Миколаївно, я… тобто ми… я і Челіта вирішили одружитись.

— Я здогадувалась про це. Ось повернемось…

— Ні, ви не зрозуміли, — перебив її Віктор. — Ми хочемо зараз.

— Зараз? Та-ак… Ну що ж, у таких випадках умовляти зайва річ. Коли весілля?

— Завтра.

Олена Миколаївна встала, обійняла Віктора і поцілувала в чоло.

— Ідіть готуйтесь. А я скажу Федорові. Весілля справимо не гірше, ніж на Землі.

За весільним столом було небагатолюдно, але весело й гамірно. Ярослав Павлович сказав Челіті:

— Тільки не беріть прикладу з моєї дружини. Це зовсім безсердечна жінка. Живу тут скоро рік, скільки разів кликав погостювати — не їхала. А заради свого мікросонця миттю зібралася не те що на Місяць, а прямо на Венеру. Ну, чи не образливо мені як вірному чоловікові?

— І моя не краща, — поскаржився Федір Миколайович. — Теж ні разу не провідала.

Челіта весело відповідала на жарти, а Віктор сидів урочистий і зніяковілий.

…Настав день від’їзду. Коло нашого ракетоплана зібрався на проводи великий натовп. Челіта й Віктор стояли осторонь, побравшись за руки і мовчки дивлячись одне на одного крізь шоломи скафандрів. Ми розуміли, як боляче їм було зараз розлучатися.

Ерилік Даричан торкнув Олену Миколаївну за плече:

— Пора.

— Гаразд.

Але ніхто не наважився покликати Віктора. Тоді Ерилік піднявся в ракетоплан, і я почув у навушниках шолома настирливі закличні гудки.

— Оце занесло нас! — вигукнув Чжу Фан-ші, коли Венера повисла перед нами велетенською кулею, затуливши половину вугільно-чорного неба. — Еге, це не на Місяць летіти!

Справді, якщо переліт до Місяця тривав усього тільки дві доби, то відстань до Венери ми подолали лише за сорок днів шляху.

В польоті робити, по суті, було нічого, і кожен займався, чим хотів. Чжу Фан-ші всю дорогу порався біля кіноапарата, прилаштовуючи до нього якийсь пристрій. Віктор Платонов здебільшого сидів на своїй койці, і, проходячи мимо, я бачив, що він усе щось занотовує у великому сірому зошиті. Він нудьгував, був мовчазний і ще більше мружив очі, мовби не бажаючи відкривати нам свої потаємні переживання. Олена Миколаївна теж чомусь засумувала.

— Що з вами, Олено Миколаївно? — спитав я її.

— Трохи журно. Не бачилася з Ярославом кілька місяців і наче вже й звикла. А побачилась — і здалося, що так мало одного тижня.

Я скористався вільним часом і вивчав літературу про Венеру.

Відомі форми життя на Землі такі різноманітні, так добре пристосовані до найсуворіших, здавалося, непридатних для будь-якого життя умов, що люди мимоволі гадали, ніби й інші планети можуть бути заселені. І, як виявилось, вони мали рацію. Тепер для всіх ясно, що жива природа — це невід’ємна ланка у скрутному ланцюгу матеріальної єдності Всесвіту, а наша крихітна з астрономічної точки зору Земля зовсім не є якимсь чудесним винятком у безмежно великих просторах світобудови і навіть серед планет сонячної системи.

Загадкова Венера, мов сором’язлива східна красуня паранжею, прихована від цікавих очей густим шаром хмар. На протязі віків ніхто з людей не бачив, що відбувається на її поверхні, і питання: «Чи є життя на Венері?» — викликало немало суперечок. Одні дані говорили просте, що там могло з’явитися життя, інші свідчили проти цього.

Венера на сорок мільйонів кілометрів ближче до Сонця, ніж Земля, і тому одержує майже удвічі більше світла й тепла. Сонячне проміння випаровує з її поверхні величезну кількість вологи. Густий прошарок хмар служить немовби природним щитом, який оберігає планету від палючого проміння Сонця. Тому температура на поверхні Венери нижча, ніж можна було сподіватися, та все ж тут досить жарко. Температура вдень у помірному поясі сягає плюс 60–70 градусів. Уночі ж знижується до мінус 15 градусів[1].

Такі різкі стрибки пояснюються тим, що Венера обертається навколо своєї осі набагато повільніше, аніж Земля, і її доба триває майже шість тижнів.

Природно, що за довгий тритижневий день поверхня Венери дуже нагрівається, а за таку ж довгу ніч різко холоне. Можна сказати, що протягом однієї доби на Венері відбувається зміна всіх пір року. Ніч — холодна сніжна зима, ранок — весна з густими важкими туманами, день — жарке, задушливе літо, вечір — дощовита похмура осінь. Крім того, існує ще зміна пір року, викликана обертанням планети навколо Сонця. Ось чому клімат на Венері дуже своєрідний і змінюється за складним законом. Удень тут може бути і жарко, й холоднувато, залежно від того, як розташована планета відносно Сонця.

Само собою зрозуміло, що такий клімат несприятливий для життя.

Дуже відрізняється від земної і атмосфера Венери. Вона бідна на кисень, містить багато вуглекислого газу — у п’ятсот разів більше, ніж атмосфера Землі. В атмосфері Венери через густий прошарок хмар вчені довго не могли виявити озонового шару. Такий шар існує в нашій атмосфері на висоті двадцяти — двадцяти п’яти кілометрів і складається з молекул озону чималої концентрації. Цей шар, мов непроникна броня, оберігає все живе на Землі від згубної дії ультрафіолетового проміння Сонця, майже повністю поглинаючи його. Врешті-решт за допомогою ракет, які засилали на Венеру, вчені виявили в її атмосфері шар рятівного озону на висоті десяти-п’ятнадцяти кілометрів.

Перша наукова експедиція привезла з собою радісну звістку: життя на Венері існує. Там є своя флора і своя фауна. Вони зовсім не схожі на земні, що викликано своєрідними умовами їхнього існування.

Більша частина поверхні Венери вкрита водою. Материки там значно менші від земних — швидше це окремі острови чи архіпелаги, розкидані по безкрайому океану Венери.

Рослинний світ на суші вбогий, одноманітний, але у водному середовищі він досяг чималого розвитку розмаїття форм. Мене вразила та винахідливість, з якою венеріанські рослини пристосувались до кисневого голодування. Вони навчились дихати вуглекислим газом. Кисень, добутий внаслідок фотосинтезу з вуглекислого газу, вони не повністю виділяють у повітря, як земні рослини, а частково зберігають у собі. Вночі рослини дихають тим киснем, який вони встигли нагромадити за сонячного світла. У них є свої сховища кисню. Одні збирають його у спеціальні мішечки при основі листка, інші ховають свій кисень під землею у кореневій системі, треті — в самому тілі у широких міжклітинниках, четверті ведуть паразитичний спосіб життя і тонкими щупальцями-присосками приростають до кисневих мішечків інших рослин та користуються їхніми запасами. Коли рослини гинуть, мішечки тріскаються і кисень виходить у повітря. Цей процес утворення вільного кисню в атмосфері Венери відбувається безперервно. Рослини можна порівняти з велетенською фабрикою переробляння вуглекислого газу на кисень.

Але ще більше вразила мене фауна Венери. В теплому океані, коло порізаних берегів чи на обмілинах, де вода тонким теплим шаром покриває піщане дно, мешкає більшість тварин Венери. Тільки небагато з них живе на суші. Учених, природно, зацікавило: як вони можуть існувати за такої нестачі кисню? Рослинам допомогла їхня здатність до фотосинтезу. А як же тварини?..

Після тривалих спостережень і пошуків

учені відкрили дивовижну річ: тварини Венери, так само як і рослини, здатні до фотосинтезу! В них, крім червоної, є зелена підшкірна система кровообігу. В ній з вуглекислого газу, який вдихають тварини, виділяється вільний кисень, що потім надходить у червону кров’яну систему. Тварини Венери дихають часто-часто, мов після втомливого тривалого бігу.

Нічого схожого нема на Землі. Можливо, дуже давно, в далекі геологічні періоди, коли на Землі також відчувалась нестача кисню, мало місце щось подібне. Та земна атмосфера швидко (в астрономічних масштабах часу) збагатилася на кисень унаслідок життєдіяльності рослин. А на Венері цей процес дуже вповільнений. Тому тут тваринний світ міг розвинутись до високих форм, тільки зберігши цю чудову здатність до фотосинтезу.

Таким чином на Венері межа між рослинними і тваринними організмами далеко не така різка, і часом учені взагалі не могли визначити, що перед ними — тварина чи рослина.

Цікавий, своєрідний живий світ Венери був ще дуже мало досліджений. Вивчення його затримувалось через велику віддаленість Венери від Землі: кожна експедиція вимагала колосальних затрат людської праці і тривалої підготовки. Нам просто поталанило, що ми летіли туди.

Настали вирішальні дні нашого перельоту — попереду була посадка на другу планету сонячної системи. Услід за нашою, як ми її називали, легковою ракетою летіла друга — вантажна ракета, керована за допомогою автоматів.

Даричан регулярно підтримував зв’язок з біологічною експедицією, що перебувала вже кілька місяців на Венері. До складу її входило всього четверо чоловік: керівник експедиції зоолог Анрі Ламель, ботанік Іржі Гапек, пілот Леон Шаумян та геолог Станіслав Аніфер, який виконував також обов’язки другого пілота. За особливим розпорядженням президії Всесвітньої Академії наук група Анрі Ламеля повинна була допомогти нам у досліді з мікросонцем.

Вже відчувалось притягання планети. Обидві наші ракети мчали навколо Венери, поступово зменшуючи швидкість. З наказу Ериліка Даричана ми зайняли свої місця в кріслах.

— Шаумян! Шаумян! — безперервно повторював Ерилік у мікрофон. — Дайте ваш пеленг! Дайте ваш пеленг!

Посадка тривала понад три години. Досить було помилитися на один градус, щоб відхилитись від обраного місця на сто кілометрів. Ерилік по радіо скерував політ вантажної ракети по певній орбіті і різко знизив висоту. Потім він увімкнув носові реактивні двигуни, які, зменшивши швидкість нашої ракети, запобігли її перегріванню. Могутні крила нашого ракетоплана врізались в атмосферу Венери і значно полегшили посадку.

Незабаром ми пробили шар високих хмар і, припавши до ілюмінаторів, побачили безкраїй океан, що вкривав поверхню Венери. Подекуди на водній поверхні виділялися жовто-червоні плями — острови. Далеко попереду, біля самого обрію, показався великий острів. Ракетоплан летів уже зовсім низько. На острові можна було розгледіти великий, рівний, наче степ, майданчик. Десь там і стояли радіомаяки Анрі Ламеля, на які нас вивели прилади-автомати.

Незначний поштовх, ракетоплан підстрибує, знову поштовх, і ми вже не летимо, а швидко котимось поверхнею Венери. Даричан за допомогою носових реактивних двигунів швидко зупиняє ракетоплан.

— Усе! Із щасливим прибуттям! Венера! Ми позіскакували зі своїх місць, кинулись до ілюмінаторів і побачили перед собою червонувату поверхню планети. Вдалині тягся ланцюжок гір. Небо захмарене. На зовнішніх шибках ілюмінаторів дрібні краплі дощу полишали косий слід.

— Надвір! Надвір!

Одягти м’які легкі скафандри, пройти через тамбур з подвійними дверима і скочити з останнього східця приставного трапа на м’яку землю було справою кількох хвилин.

Я не втримався, підняв з-під ніг невеликий кавалок глини, розтер його долонями і став розглядати. Крупинки ґрунту були тут такі ж самі, як і на нашій рідній планеті.

— Ось вона, плоть Всесвіту, всюди однакова, — сказав Чжу Фан-ші, заглядаючи через моє плече.

— А трава, дивіться, яка трава! — вигукнула Олена Миколаївна. Вона зірвала пучок соковитої оранжевої трави і видушила з неї кілька крапель тягучої рідини.

До нашого ракетоплана підлетіли чотири орнітоптери — група Анрі Ламеля. Біля дверей ракетоплана відбулася бурхлива зустріч, як бувало колись у зимівників, коли до них після довгої полярної ночі прилітали друзі з Великої землі.

— Заждіть! — вигукнув Даричан, вириваючись з обіймів Анрі Ламеля і ледве переводячи дух. — Ще не все! Треба посадити вантажну ракету!

Ерилік, Суорі, Аніфер і Шаумян, пілоти обох експедицій, повернулись у нашу ракету до пульта керування. Решта пішла до ракетоплана Анрі Ламеля, що стояв на рівному майданчику, кілометрів за два від нас.

— Тут завжди такі сутінки? — спитав Чжу Фан-ші.

— Ні. Наближається довга сніжна ніч. Тому й похмуро, — відповів Ламель. — А вдень тут досить ясно, щоправда, не так світло, як на Землі. Хмари, завжди хмари.

— А, чому там клубочиться дим? — показав я на гірський хребет.

— Діючий вулкан. Тут їх досить багато. Насичують атмосферу вуглекислим газом. Не було б їх, ми з вами могли б тут жити без скафандрів.

Праворуч за пагорбом виглянуло озеро, оточене невисоким рудим чагарником. Недалеко від озера кожні десять секунд здіймався до неба високий водяний струмінь — гейзер.

— У цьому озері я наловив чудової їстівної риби, — сказав Анрі Ламель. — Мабуть, космічні таблетки вам добре-таки остогидли? Зараз влаштуємо бенкет. Вам пощастило: сьогодні готую я.

Низько над нами пролетів величезний незграбний птах, темно-зеленого кольору з яскраво-червоними, як у тритона, плямами на животі. Він мав ламані, мов у кажана, кутасті крила і довгий пеліканячий дзьоб. Слідом за цим птахом пролетів другий, далі третій. Неначе змовившись, вони повільно літали навколо нас, поступово звужуючи кола.

— Летючі ящери, — поморщився Анрі Ламель. — Неприємні створіння.

— А головне, дурні страшенно, — додав Гапек. — Нападають, не розбираючись, на будь-яких тварин, навіть на тих, що незаперечно дужчі за них. Ух, кровопийні незграби! Ось я вас!

Він вихопив з кобури невеликий ультразвуковий пістолет, що висів у нього на поясі, прицілився з нього в найближчого ящера, і той каменем шугнув униз. Два інші ящери кинулись убік і злетіли вгору.

Віктор Платонов побіг до хижака, що впав на землю. Ми поспішили за ним. Нам, новачкам, не терпілося глянути на цього першого, що його ми зустріли, мешканця Венери.

— Обережніше! — застеріг нас Ламель. — У них отруйні зуби.

— Зблизька ящір був ще бридкіший. Тонка гола шия, величезний зубастий дзьоб, темно-зелена, без пір’я, шкіра, вкрита довгими густими ворсинками, скарлючені восьмипалі перетинчасті лапи з гострими кігтями на пальцях, довгий, мов у змії, хвіст — усе це не вкладалося у наші звичні уявлення про птахів. Особливо неприємне враження справляли яскраво-червоні плями, розкидані по тих місцях його тіла, де не було шерсті.

— Чому він темно-зелений?

— Це просвічує зелена система кровообігу. Під шкірою у венеріанських тварин міститься речовина, близька до хлорофілу. Коли тварина вдихає легенями повітря, кисень надходить у червону систему кровообігу, а вуглекислий газ — у зелену. Від дії світла вуглекислий газ у зеленій системі розщеплюється на вуглець і кисень. Ця додаткова кількість кисню надходить потім у червону кров, забезпечуючи тварині нормальні умови життєдіяльності.

З виразом огиди Віктор Платонов кинув ящера на землю.

Ми піднялися на невисокий горб і за ним побачили великий сріблястий ракетоплан — корабель експедиції Анрі Ламеля. Він стояв на такому ж рівному місці, як і наш. Поряд з ракетопланом вилискувала сріблом величезна матова баня з тонкої, але дуже міцної плівки. Це був будинок експедиції біологів. Висота бані в середній частині сягала семи метрів. Загальна площа, накрита банею, була понад сто п’ятдесят квадратних метрів. В баню безперервно подавався кисень, і там створювалась звична для людини атмосфера. В цей великий дім можна було прийти після роботи, скинути остогидлий скафандр і чудово відпочити.

Під банею було зроблено з тієї ж матової плівки декілька стін, що відокремлювали одне приміщення від іншого. Тут були і лабораторії, і склади для колекцій, і жилі кімнати та інші приміщення. У складеному вигляді дім-баня вміщувався в літровій банці, важив мізерно мало і був дуже зручний для перевезення в ракетоплані. В бані повітря мало дещо підвищений тиск у порівнянні з атмосферним і тому надувало її, мов оболонку кулі.

Ми увійшли в будинок і скинули скафандри. Анрі Ламель провів нас на кухню. Там поряд з високочастотною електроплитою лежали накриті плівкою-холодильником великі дивні рибини.

— Почекаймо тут трохи, — сказав Ламель, перемовившись з Даричаном по радіотелефону. — Хвилин через тридцять вони посадять вантажну ракету. До їхнього приходу юшка має бути готова. Допоможіть мені почистити рибу.

— Ну й риба! — здивувався Чжу Фан-ші, роздивляючись улов.

На вигляд рибини були такі незвичайні, що й не повіриш, ніби це живі істоти, а не витвори хворобливої фантазії. Впадали у вічі неприродно великі голови з торочкою зябер, що стирчала з-під них кількома шарами. Здавалося, наче це не рибини, а лише самі голови, що плавають, і до них просто так, задля розваги, незграбно приліплено плавці і хвіст.

— Що ви в них їстимете, Анрі? — насмішкувато спитала в Ламеля Олена Миколаївна. — Невже ви так любите обсмоктувати смажені риб’ячі голови?

— Коли б вас примусили жити в такій газованій воді, ви відростили б собі ще не такі зябра. Вони пристосувались до середовища, а зябра в риби не де-небудь, а в голові, крізь них треба проганяти воду, щоб добути кисень, якого тут мало. Тому і рот чималенький, і голова велика, а тулуб малий.

— Після вашого пояснення, Анрі, тулуби у могутній, у два обхвати стовбур — на ньому дрібними крапельками виступив темний сік.

Під ногами було багато сушняку. Він був легкий, мов висушена морська губка. Ми вийшли на велику галявину, вкриту суцільним килимом масної пістрявої трави, яка глухо лускала під ногами. Посередині ріс червонуватий чагарник з дрібним листям, що попарно відгалужувалось від стовбура.

— Запам’ятайте цю рослину, — сказав нам Гапек. — Ми тільки жартома називаємо її картоплею, бо вона має їстівні бульби. На смак вони, звичайно, мало схожі на картоплю. Бульби борошнисті і солонуваті. На лісових галявах росте дуже багато таких кущів.

Він витяг з-за пояса невелику широку лопатку і, відійшовши від куща метрів за два, почав копати землю. Скоро з’явились три бульби. Вони були великі, неправильної форми: одна зігнута, наче серп, друга — з наростами, мов гулі, а третя — подвійна.

— Нічого, — сказав Гапек, — усі вони годяться в їжу. Отак і треба їх шукати.

Ми розбрелися вздовж узлісся і стали викопувати бульби. Мені попадались бульби химерної форми. Я набрав їх уже півторби, коли раптом у навушниках мого шолома почувся переляканий крик Чжу Фан-ші.

— Допоможіть! Допоможіть!

Усі зразу ж кинулись до нього. Поряд, на узліссі, точилася запекла боротьба: Чжу Фан-ші, тримаючи в лівій руці лопату, навідліг рубав білі щупальця якогось створіння, котре обвивало його. Права рука Чжу з ультразвуку риб стали неначе більші! — насмішкувато вставив Віктор Платонов.

— Гапеку, — звернувся до ботаніка Анрі Ламель, — накопайте картоплі. У нас уже вся скінчилась.

— У вас і картопля є? — здивувались ми.

— Все є. Навіть кріп, — усміхнувся Ламель. — Хочете свіжої картоплі з кропом? Зараз Гапек сходить накопає.

— І ми підемо! — вигукнули разом Олена Миколаївна, Чжу Фан-ші і я.

— Ходімо, — мовив Гапек, — тільки тримайтесь ближче до мене. Тут усяке буває.

Гапек повів нас до лісу. Він стояв неподалік жовто-бурим масивом і, здавалося, складався не з дерев, а з дивовижних велетенських квітів. З цікавістю розглядаючи все навкруги, ми вступили в зарості. Тут було напівтемно й задушливо. Температура повітря була не нижчою сорока градусів.

Крізь темну завісу листя тільки де-не-де невеликими сірими прогалинами проглядало небо. Але внизу було досить просторо. Дрібний чагарник траплявся рідко. Листя на деревах росло вже метрів за півтора від землі. М’ясисте, глибоко порізане і таке велетенське, що в нього можна було б закутати коня, воно тяглося просто від стовбура і, заокруглюючись, утворювало напівсклепіння. Здавалося, наче ти опинився у староруському храмі з грубезними колонами-стовпами і низьким склепінням. Листки ліниво, мов опахала, погойдувались від легкого вітерця. Стовбури дерев були товсті, але не здерев’янілі, а пружні, соковиті, насичені вологою. Я ткнув кулаком у могутній, у два обхвати стовбур — на ньому дрібними крапельками виступив темний сік.

Під ногами було багато сушняку. Він був легкий, мов висушена морська губка. Ми вийшли на велику галявину, вкриту суцільним килимом масної пістрявої трави, яка глухо лускала під ногами. Посередині ріс червонуватий чагарник з дрібним листям, що попарно відгалужувалось від стовбура.

— Запам’ятайте цю рослину, — сказав нам Гапек. — Ми тільки жартома називаємо її картоплею, бо вона має їстівні бульби. На смак вони, звичайно, мало схожі на картоплю. Бульби борошнисті і солонуваті. На лісових галявах росте дуже багато таких кущів.

Він витяг з-за пояса невелику широку лопатку і, відійшовши від куща метрів за два, почав копати землю. Скоро з’явились три бульби. Вони були великі, неправильної форми: одна зігнута, наче серп, друга — з наростами, мов гулі, а третя — подвійна.

— Нічого, — сказав Гапек, — усі вони годяться в їжу. Отак і треба їх шукати.

Ми розбрелися вздовж узлісся і стали викопувати бульби. Мені попадались бульби химерної форми. Я набрав їх уже півторби, коли раптом у навушниках мого шолома почувся переляканий крик Чжу Фан-ші.

— Допоможіть! Допоможіть!

Усі зразу ж кинулись до нього. Поряд, на узліссі, точилася запекла боротьба: Чжу Фан-ші, тримаючи в лівій руці лопату, навідліг рубав білі щупальця якогось створіння, котре обвивало його. Права рука Чжу з ультразвуковим пістолетом була обплутана щупальцями. Щупальця, звиваючись, мелькали в повітрі і здушували весь його тулуб щільними кільцями. Одне кільце вже обвило його горло. Ми не могли стріляти з пістолетів і, вихопивши ножі, кинулись його виручати. Скоро на землі лежало десятків зо два бридких відростків, що конвульсивно звивались. Чжу Фан-ші, схвильований, важко звівся на ноги. На щастя, він дістав лише синці.

— Що це таке? — прийшовши до тямку, спитав він у Гапека.

— Не знаю, я сам уперше бачу це чудовисько, — відповів той. — Зараз дослідимо.

Дивна істота мала коріння, яке йшло в землю, і була схожа на рослину. Та раптом на наших очах вона стала швидко висмикувати з землі своє коріння і згортатися тугим клубком. З обрубаних кінців її щупалець крапля по краплі стікала зеленкувата рідина. «Рослина» витягла з землі решту коріння і, відштовхуючись ним, покотилася геть. Довелося зупинити її за допомогою ультразвукового пістолета. Гапек розсік створіння навпіл. Всередині стовбура виявився шлунок, а в ньому біліли чиїсь чималі кістки. Очевидячки, не так давно ця «рослина» кимось гарненько поснідала.

Поки ми збирали викопані бульби, Чжу Фан-ші пильно роздивлявся рештки живої істоти, яка зненацька накинулась на нього. Потім сфотографував її і підійшов до нас.

По дорозі назад Гапек нарвав зеленувато-жовтої трави.

— Це тутешній «кріп», — сказав він, показуючи нам гострі билинки, — непогана приправа до картоплі.

Ми вернулись додому. Анрі Ламель нетерпляче дожидався нас. У великій каструлі кипіла вода. Коли повернулись наші пілоти, юшка вже чекала на них.

Ламель кинув у каструлю дрібок білого порошку — аналізатора отрути. Юшка не змінила забарвлення, і Ламель оголосив:

— Можна їсти. Прошу всіх до столу.

Чи то після космічних таблеток, чи через незвичність обстановки, але мені здалося, що я ніколи не їв такої смачної юшки.

«Старожили», як називали себе наші нові друзі, назахват прислуговували нам, ніби найдорожчим гостям. Найбільше галасував і метушився маленький жвавий Іржі Гапек.

— Та вгамуйся ти, дзиґо, — спиняв його вайлуватий, неговіркий Аніфер.

Красень Шаумян, високий, широкоплечий атлет з запальними чорними очима, перегукував усіх, гув могутнім густим басом. Він дуже турбувався, що ми не наїлися, і все поривався приготувати для нас якусь смачну страву з консервів.

— Мені треба всього п’ять хвилин, і пальчики оближете, — наполягав він, промовисто жестикулюючи. — Анрі, чого ти мовчиш? Ти ж тут головний господар. Хіба не сором буде тобі, якщо твої гості встануть з-за столу голодні?

— Скажи краще, тобі просто нетерпець похизуватися своїми кулінарними здібностями, — заперечив йому Ламель, насмішкувато посміхаючись веселими світло-карими очима, і пояснив нам: — Леон у нас ходить у найкращих кухарях. Якщо хочете заручитися його прихильністю, частіше розхвалюйте страви, які він готує, і лайте ті, що готують інші.

Другого дня ми обговорили план подальших робіт. Власне, поняття «день» на Венері відносне, бо на той час, коли ми прокинулись, тут не посвітлішало, а, навпаки, стало ще похмуріше.

— Треба поспішати, — сказав Анрі Ламель. — Через триста шістдесят вісім годин посутеніє зовсім, настане холодна ніч, тоді умови праці будуть куди складніші.

Ми всі разом перелетіли до нашої вантажної ракети. Треба було її розібрати, повиймати вантажі і почати монтаж керуючих установок.

Через три дні ми безпосередньо взялися до монтажу.

Помітно сутеніло. Той бік Венери, де був острів, поринав у тінь. Зграї летючих ящерів проносилися високо над нами на захід, туди, де низько над обрієм просвічував крізь хмари тьмяний диск сонця, що заходило.

— Полетіли до тепла, — сказав Шаумян, задумливо дивлячись услід зграї. — Зараз у нас у Вірменії тепло. Весна. Мабуть, уже персики цвітуть…

— Еге, Леоне! Забув, як домовлялися? Сьогодні ти за це позачергово готуватимеш обід.

— В чому ж його провина? — не зрозумів я.

— О! Це найнебезпечніша хвороба астронавтів! — пояснив Анрі Ламель. — Діагноз — ностальгія, нудьга за батьківщиною. Нічого, приготування одного позачергового обіду — найліпші ліки від цього захворювання.

Не перестаючи, сіявся дрібний дощ. Такий самий, як іде в нас на Землі восени. Наші легкі непроникні скафандри виявились незамінними для роботи в таких умовах.

— Ну що ж, Леоне, — звернувся до Шаумяна Андрі Ламель наприкінці робочого дня, — ідіть на полювання. Треба добути на обід якоїсь дичини.

— Візьміть і мене з собою, — попрохав я Шаумяна.

— З охотою. Ходімо до орнітоптерів.

Ми полетіли на берег океану. Від берега, оточеного високими прямовисними скелями, тяглася в далечінь неширока піщана обмілина. По ній туди й сюди походжали водоплавні птахи-ящери, копирсаючись довгими дзьобами в піску, вишукуючи їжу.

Я показав на них Шаумяну.

— Неїстівні, — зневажливо махнув він рукою. — Гляньте-но!

Він показав удалину, де спокійна гладінь спінилася білою плямою. Там, на невеликій глибині, відбувалася запекла боротьба. Мабуть, якісь хижі тварини напали на зграю риб. Біла пінява пляма швидко наближалась до піщаної коси — риби рятувалися втечею.

— Ми матимемо чудовий обід! — радісно вигукнув Шаумян. — Летімо до коси.

Пінява пляма наблизилась до обмілини, і на пісок одна за одною стали вистрибувати довгі, наче змії, рибини. Позаду них з води висовувались ненажерні, всіяні густо зубами роззявлені пащеки якихось підводних хижаків. Скоро на піщану косу викинулась ціла зграя змій-риб.

— Швидше! — підганяв мене Шаумян, приземляючись на пісок.

На піску риби-змії були безпорадні. Звиваючись кільцями, вони конвульсивними поштовхами пересувались від одного берега коси до іншого, аби втекти від своїх переслідувачів. Їм допомагали тільки довгі скостенілі плавці, розташовані біля самої голови. Рибини пересувались на них, мов на двох ногах, перевалюючись з боку на бік та допомагаючи собі різкими рухами хвоста.

Я вихопив ультразвуковий пістолет, але Шаумян спинив мене.

— Пістолет не допоможе! Їхня шкіра відбиває ультразвук. Треба колоти ножами!

Кидаючись направо й наліво, Шаумян швидко поклав одну за одною декілька рибин. Я допомагав йому. Коли вся зграя переповзла косу і зникла у воді, ми мали понад дюжину цих півметрових риб.

…Монтування щогл для керуючих установок ішло своїм ходом. Одну з них ми поставили на високій кам’яній скелі, що підносилась над усім островом на березі океану, а дві інші — на дрібних островах, віддалених приблизно за сто кілометрів від нашого острова. Особливо багато часу забирало перевезення довгих балок на далекі острови. Орнітоптери замінили нам підйомні крани. Ми підлітали до розібраної вантажної ракети і, зачепивши тросом чергову балку, дружно здіймалися вгору. Дуже важкі балки ми підіймали за допомогою шести орнітоптерів. Тоді піднята в повітря балка ставала схожа на якусь комаху з дванадцятьма блискучими крильми.

Анрі Ламель, Леон Шаумян і Віктор Платонов були нашими кращими монтажниками-висотниками. Вони працювали на запаморочливій висоті, монтуючи деталі, що прибували. Робота була тяжка і стомлива, незважаючи на те, що, розробляючи конструкції окремих деталей та керуючих установок загалом, інженери намагалися передбачити все, аби полегшити складання.

Роботу ускладнювала негода, що настала. Без упину лили осінні дощі. Наближалась довга ніч, а з нею і зима. Помітно холоднішало. Над теплою водою океану здіймався туман. Ґрунт розкис від дощів, і багнюка чвакала та хлюпала на кожному кроці, засмоктуючи ноги по кісточки.

Ми повертались додому зморені, скидали брудні скафандри й черевики в сушильну шафу, а самі, змусивши себе сливе силоміць проковтнути щось їстівне, падали від утоми і миттю засинали.

На океані лютували шторми й урагани. Одного разу порив вітру зірвав зі щогли керуючої установки Ламеля. Той уцілів тільки тому, що був прикріплений до балки. Падаючи, він дуже вдарився об щоглу і покалічив руку. Це був перший сигнал, що необхідно тимчасово припинити роботу. Лікувати Ламеля взялася Суорі Даричан. Вона була за фахом медичка, а мистецтво водіння ракетоплана опанувала згодом, як вийшла заміж за Ериліка.

Того дня, коли сталося нещастя з Ламелем, на океані розгулявся нечуваної сили шторм. Таких я не бачив на Землі. Хмари стали свинцево-сірі. Їх прорізували велетенські барвисті смуги світла. Здавалося, що хмари насичені електрикою, яка не може знайти собі виходу. Небо розтинали блискавиці, супроводжувані оглушливим гуркотом грому. Гігантські хвилі, мов озвірілі чудовиська, струшували острів. Клапті білої піни, шматки великих морських водоростей, трупи риб і морських тварин вкривали весь берег. Усе живе поховалось від шторму. Рослини, згинаючись під натиском вітру, боролися зі стихією.

Океан лютував три доби. Потім шторм затих. Від незвичної тиші спершу дзвеніло у вухах.

Ми знову вийшли з нашого будинку.

Деталі вантажної ракети, які ми завбачливо понакривали міцною водонепроникною плівкою, не постраждали. Тільки де-не-де великі валуни, якими ми притиснули до землі захисну плівку, були зсунуті зі своїх колишніх місць. Змонтовані нами щогли керуючих установок також устояли, але з однієї з них зірвало погано закріплені деталі каркаса.

Усі пішли на розшуки. Наприкінці дня, так і не знайшовши занесених деталей, зійшлись у ракетоплані.

— Кепські справи, — сказала Олена Миколаївна, — самі собою деталі незначні, та без них не можна монтувати далі.

— Замінити нічим? — спитав Аніфер.

— Нічим..

— Тоді доведеться робити самим.

— З чого? Потрібен метал.

— Витопимо самі. З геологом не пропадете. Кілометрів за вісімдесят південніше ми знайшли родовища магнетиту, досить багаті. Містять до сімдесяти відсотків заліза. Годяться?

— А витопити залізо зможемо?

— Пристосувань для цього у нас нема жодних, та ми можемо зробити, як у давнину, сиродутний горн. Адже нам небагато треба. За кілька днів упораємося.

Іншого виходу не було. Довелось, як три тисячі років тому, робити простеньку піч та добувати залізну руду й вугілля. Потім ми приладнали до горна замість міхів для піддування компресор від ракетоплана і в такий кустарний спосіб одержали кілька десятків кілограмів потрібного нам металу.

— Який контраст! — усміхається Олена Миколаївна, спостерігаючи, як тече в глиняні форми яскраво-жовтий струмінь сталі. — Сиродутний горн, люди на Венері і мікросонце. Ще добре, що нам не доводиться полювати на мамонтів з кам’яними сокирами!

Злощасні деталі вийшли нерівні, шорсткі, негарні, але все ж цілком придатні для вжитку. Монтування щогл для керуючих установок знову тривало, як і раніше.

На цей час температура повітря знизилась до плюс п’яти градусів. Проміння сонця, яке висіло вже над самим обрієм, погано обігрівало наш острів.

Якось Анрі Ламель, глянувши на туман, що здіймався над океаном, стурбовано прицмокнув язиком.

— Днів зо два нам доведеться відсиджуватись удома. Завтра чи післязавтра тут буде хоч в око стрель.

Ламель, як виявилось, був правий. Вітер гнав на нас пелену туману, яка густішала щогодини. Врешті вона стала така густа, що ми не могли бачити навіть своїх рук. Ні про яку роботу не могло бути й мови. В ці дні вимушеного неробства ми допомагали групі Ламеля готувати із зібраних нею рослин та дрібних тварин колекції.

Олена Миколаївна вирішила зв’язатися з Місяцем.

— Треба довідатися, як там їхня справа. Зачувши про це, Віктор Платонов одразу сів голитися.

— А Челіта зараз, мабуть, накручує кучері, — ніби мимохідь зауважив Ламель.

— Ні, ви тільки подивіться на нього! — зразу відгукнувся Шаумян. — Зараз я тебе виведу на чисту воду. Слухайте: коли ми прилетіли на Венеру, він заявив, що відпускатиме бороду, а тільки-но почув, що до нас летять жінки, одразу ж поголився.

Третього дня туман розвіявся. Ми вийшли з будинку і побачили, що сонце сховалося за обрієм. Настала півторатижнева ніч.

Чудеснішого видовиська, ніж ця ніч, я ніколи не бачив. Між розірваними хмарами тремтіли, виграючи всіма барвами веселки, величні хвилі світла: це було світіння неба, куди грандіозніше і яскравіше, аніж земні полярні сяйва.

Ламель звернув нашу увагу на те, що по заході сонця не настало різке похолодання: давалася взнаки близькість теплого океану.

Рослини по-своєму реагували на похолодання. Одні пообгортали своє широке листя навколо стовбура і стали схожі на високі пляшки. Інші, котрі мали розрізне листя, поскручували його в тугі згортки і здалеку нагадували новорічних ялинок, обвішаних кулями; із зовнішнього боку листки вкривав густий шар довгих сріблястих ворсинок, який оберігав їхню м’якоть від холоду. У третіх листя зовсім зів’яло і почорніло. Були такі рослини, що реагували на похолодання тільки зміною кольору. Втім, забарвлення позмінювали всі рослини: вони стали зеленаві, а інколи навіть голубі.

Та милуватися природою було ніколи. Ми поспішали до снігопаду закінчити монтаж керуючих установок.

— Ретельно перевіряйте ізоляцію, — кілька разів нагадувала нам Олена Миколаївна, коли ми почали прокладати високочастотні кабелі.

Через кілька днів закружляли пухнасті сніжинки. Температура впала нижче нуля. Сніговиця щогодини дужчала, й нарешті повалив сніг, густий і лапатий. За кілька годин він укрив землю таким шаром, що ми провалювались у нього до пояса. Низенькі рослини виявились повністю поховані під товстим сніговим покривом.

Сніг нам дуже заважав у роботі. На щастя, монтаж закінчували.

На двадцятий день нашого перебування на Венері все було готове до запуску ракети із спеціальним атомним зарядом.

— За півгодини будьте всі на командному пункті, — сказала Олена Миколаївна після сніданку. Та її попередження було зайве. Всі, серед них і біологи, не змовляючись, подалися туди.

— Хвилюєтесь? — спитала мене Олена Миколаївна.

— А ви хіба ні?

— Я теж. Мине якась там година — і зникнуть усі наші сумніви: стане вже цілком ясно, помилялись ми чи ні. Коли вкладеш стільки праці у яку-небудь справу, то неможливо не хвилюватися за її долю.

— Ви праві, — сказав я. — По-моєму, це відчував кожен дослідник. Пам’ятаю, був у мене на світанку наукової діяльності випадок. Писав я тоді одну працю з теорії атомного ядра. Склав нові рівняння, вивів усі формули, показав фахівцям, а вони тільки посміхаються: мовляв, теорій-то багато, та тільки щось із практикою вони не сходяться. Мене це дійняло до живого. Молодий тоді був, енергії аж надто, а от витримки ще бракувало — запальний був. Ну й полаявся з одним професором з Академії наук.

Я йому своє, а він мені своє. Я йому кажу: «Все те, що ви зараз встановлюєте в лабораторії експериментально, можна одержати з олівцем у руках, сидячи за столом». Він подивився на мене так пильно-препильно, брови нахмурив і спокійно відповідає: «Ну що ж, коли ви такі впевнені в своїй теорії, то спробуйте знайти декілька залежностей із своїм олівцем, а я їх тим часом добуду в лабораторії експериментально. Накресліть те, що у вас вийде, на папірцях і приходьте до мене. Ми порівняємо результати». І простяг мені чотири аркушики міліметрового паперу. «Ось на цих аркушиках і зафіксуйте, тут навіть масштаб указано, легше буде порівнювати».

Узяв я в нього аркушики, попрощався і пішов. Прийшов до себе і зразу сів за роботу — захотілось раніше, ніж професор, одержати результат. Арифмометр у знайомого студента позичив. Тоді ще інші лічильні машини навдивовижу були. Сиджу підраховую день, два, три, в очах від цифр метелики пурхати почали. Інколи вже забував усю фізику явища, а просто, мов автомат, крутив ручку за розробленою заздалегідь схемою аж до зачамріння. Через півтора тижня на трьох аркушиках накреслив свої теоретичні криві. Вийшли вони зовсім не такі, як я сподівався до обрахунків. Ось тут і почав я хвилюватися. Сідаю, четверту, останню, криву обчислюю, а самого сумніви беруть щодо перших трьох. Відчуваю, що далі не можу обчислювати — хвилююсь, на простих речах починаю плутатись. Як згадаю нахмурені брови професора та його прискіпливий погляд, ну, думаю, осоромився…

Я помовчав. Переді мною в темряві кружляв безладний рій світної мошкари. Я махнув рукою — рукав скафандра всіяла безліч яскравих цяток, які одразу ж згасли.

— Ну, а далі що було? — спитала Олена Миколаївна.

— А далі я не витримав. Якось рахував, рахував, тоді взяв та й подзвонив на роботу професорові. Прошу його: «Хоч словами скажіть, які вони, ваші експериментальні криві?»

Він засміявся в трубку та й каже: «Ну, ні! В наукових суперечках жодних попусків бути не може. Приходьте до мене завтра і все побачите. Прихопіть оті папірці, що я вам дав». І повісив трубку. Вночі я погано спав. Мені марилося уві сні, що якісь двогорбі й тригорбі криві повзають по стінах та перестрибують зі столу на стільці, звідти до мене на ліжко, в’юняться довкола моєї шиї, мов змії, і душать. Рано-вранці я вже був у нього. «Хвилюєтесь?» — питає. Увесь мій півнячий запал мов рукою зняло. «Хвилююся…» Він каже: «Кладіть на цей край столу свої теоретичні криві, а я на другий край свої експериментальні. Будемо брати по одній і порівнювати». Усі співробітники з його лабораторії прийшли глянути, чим закінчиться наша незвичайна суперечка.

— Ну і як, співпали?

— Атож. Усі чотири. Співпали так, що він потім сам усі мої розрахунки перевіряв, кожну цифру. А я відтоді навчився глибоко вірити у правильну теорію…

Наш командний пункт містився в одній з печер, у горі, що була кілометрів за сто п’ятдесят від стартового майданчика, з якого мала злетіти ракета. Встановлення атомного заряду в ракету, перевірка запалів, останній огляд апаратури зайняли не більше години.

Олена Миколаївна звеліла налагодити зв’язок із Землею.

До Землі було так далеко, що радіохвилі, які випромінював наш передавач, ішли до неї понад дві хвилини. Дивна це була розмова. На Землі люди, перемовляючись по радіо, не помічають того, що їх розмежовує велика відстань. По запитанню одразу ж надходить відповідь. А тут ми ставили запитання, і воно аж дві хвилини мчало до Землі, долаючи відстань у сорок мільйонів кілометрів. Відповідь до нас надходила ще через дві хвилини по тому. Так і відбувалась наша розмова — з паузами в чотири хвилини після кожного запитання. Здавалося, що на Землі сидить дуже некваплива людина, яка, перш ніж відповісти нам, старанно обмірковує та зважує кожне слово.

— Добре, що ми тільки на Венері, а не на Плутоні, — жартував невгамовний Ламель, — а то наші запитання доходили б до Землі не через дві хвилини, а через чотири години. Ще чотири години ішли б до нас відповіді — загалом вісім годин ще чекання… За цей час, чого доброго, забудеш і про що питав. Скажімо, наш Віктор спитав би в Челіти: «Ти кохаєш мене?», а потім сидів би вісім годин та ворожив: «Любить, не любить, любить, не любить…»

Через центр зв’язку з космічними експедиціями ми зв’язалися з президією Всесвітньої Академії наук і одержали від Джавару дозвіл почати експеримент. Сотні очей стежили з Землі за екранами телевізорів.

Густий шар хмар ускладнював спостереження за мікросонцем. Передбачаючи це, ми прихопили з собою з Землі аеростат, до якого було підвішено спеціальний телепередавач, і запустили його перед початком експерименту. На наших екранах з’явилося зображення темного зоряного неба. Другий телепередавач був розташований на поверхні Венери, недалеко від ракети-носія.

Експеримент почався.

— Ввімкнути електростатичні установки! — скомандувала Олена Миколаївна.

З глибини печери долетіло:

— Єсть! — і за секунду: — Готово!

— Запускаю ракету! — Вона натиснула червону кнопку на пульті керування.

На екрані телевізора ми побачили, як невелика ракета рвонула з естакади і помчала вгору, несучи з собою страхітливий заряд. Вона швидко сховалась у хмарах. Ми перемкнули наші телевізори на приймання зображення з аеростатного передавача. Скоро ми знову побачили нашу ракету. Вона вирвалася з хмар і швидко набирала далі висоту. Струмені розпечених газів виривалися з її сопел, яскраво вирізняючись на тлі чорного зоряного неба. Ракета наближалась до заданої висоти.

Ми затамували подих.

— Раз, два, три, чотири… — уголос лічила секунди Олена Миколаївна.

Червона хмара метнулась на екрані в тому місці, де щойно була ракета. Вибух! Одразу ж увесь простір навкруги освітився світлом, яке здавалося нам особливо яскравим після темряви, що панувала навколо ще хвилину тому. Велетенська хмара розпечених газів, жбурнувши в порожнечу Всесвіту кілька вогняних язиків, не розлетілася. По ній металися чорні плями, які тут же змінювались яскравим світлом. Хмара вирувала і клекотіла всередині, мов розтоплена сталь у мартенівських печах.

— Пульсує чи ні? — збентежено спитала Олена Миколаївна.

— Поки що не помітно, — озвався Чжу Фан-ші.

— Я скоса глянув на екран, де закам’яніло обличчя Джавару. Він ще не знав, що мікросонце існує: радіохвилі ще не добігли до Землі з цим повідомленням.

Мікросонце роздулося до краю і напружено тремтіло, не змінюючи своїх розмірів. Це була критична мить. Всередині мікросонця боролися дві сили: одна руйнівна, інша стримуюча, і поки що жодна з них не могла здолати одна одну.

Вогненну кулю трясло, мов у лихоманці. Зненацька з її глибини, наче протуберанець, вихопився великий вогняний язик і одразу ж зник у темряві. Мікросонце стрибнуло вбік, але наші електростатичні установки повернули його на попереднє місце. Куля, викинувши з себе вогняний язик, почала повільно меншати.

— Здається, почало пульсувати! — радісно вигукнула Олена Миколаївна.

Куля стискувалась. Незабаром вона стала зовсім маленька, наче дитячий м’ячик, і раптом знову стала різко зростати. У нас знову похололо на серці. Здавалося, куля так швидко більшає, що ось-ось лусне. Та раптово вона знову стала стискуватись. Пульсації все частішали і частішали, так що все важче й важче було схопити їх простим оком. Минула хвилина, друга, і вони зовсім злились, як зливається мигтіння шпиць у велосипедному колесі, що хутко обертається. Здавалося, мікросонце перестало пульсувати і світить рівно й спокійно, мов круглий плафон вуличного ліхтаря.

— Стійке! Мікросонце стійке! Ура! — першою закричала Олена Миколаївна.

Ми підхопили її радісний крик і кинулись обіймати одне одного, без кінця повторюючи: «Стійке! Стійке! Ура!»

Це була перемога, справжня велика наукова перемога. Ні, ні за які блага світу не відмовився б я від свого важкого фаху! Які щасливі ми були, коли холодне чорне небо Венери освітило наше маленьке штучне сонце! Воно спокійно світило нам з висоти, ледь помітно здригаючись, мов тремтячи від холоду. Навіть не вірилося, що це людські руки — наші руки! — запалили його. З гострою радістю відчули ми в ту хвилину, що наша робота потрібна людству.

Тепер ми з величезним задоволенням стежили за обличчям Джавару на екрані телевізора. Воно передавало, мабуть, ті самі почуття, що й наші обличчя, тільки з запізненням на чотири хвилини.

Чотири хвилини! Який маленький строк, а як за цей час може змінитися обличчя людини, скільки відтінків почуттів може відбитись на ньому! По обличчю Джавару ми могли безпомилково визначити, що саме бачить він зараз. Ось обличчя його стало напружене — це була мить, коли куля дрижала в натузі; ось очі його розширились, на лиці промайнула розгубленість — це вогняний язик відірвався від кулі. Ось воно заспокоїлось, на ньому засвітилась усмішка, і ми почули радісний вигук:

— Вітаю вас, любі мої! Мікросонце стійке!

Ми знали про це вже чотири хвилини тому, але його поздоровлення принесло нам щиру радість.

Усім хотілося вийти з печери надвір і на власні очі, нарешті, побачити мікросонце.

— Хвилинку зачекайте, — раптом строго сказала Олена Миколаївна. — Експеримент ще не закінчено. Яка зараз радіоактивність на поверхні Венери? — спитала вона у Віктора Платонова, що стежив за дозиметром.

— Нормальна, — одразу ж відгукнувся він. — Лише трохи, зовсім ненабагато побільшало гамма-випромінювання. Можна виходити на поверхню.

— Не будемо поспішати, — зауважила Олена Миколаївна. — Треба перевірити керування мікросонцем за допомогою електростатичних установок.

Вона зробила кілька плавних рухів невеликим важелем, за допомогою якого змінювалось потужне електростатичне поле наших установок, і вогняна куля мікросонця слухняно почала пересуватись по небу. Ще порух важелем, і мікросонце стало наближатись до Венери.

— Різко зростає потік проміння, — негайно повідомив Чжу Фан-ші, який пильнував за радіацією. — Зараз поверхня Венери освітлена вдвічі сильніше, аніж опівдні на екваторі Землі.

— Гаразд. Цього досить. — Олена Миколаївна ввімкнула автоматичне керування мікросонцем. — Можна виходити.

Над нашими головами, просто в зеніті, крізь хмари просвічувала маленька біла кулька. Наш острів, що донедавна був ще укритий мороком ночі, тепер заливало сліпуче світло.

Мікросонце вже почало свою роботу. Сніг, який лежав на великому камінні товстими пухкими шапками, танув на наших очах, мов цукор у склянці гарячого чаю. Ось у заглибині валуна з’явилась невелика калюжка води і за кілька хвилин уже випарувалась під пекучим промінням нового сонця.

Мікросонце розбурхало електромагнітне поле Венери. На металевих деталях наших скафандрів застрибали маленькі синюваті іскорки електричних розрядів.

— Це схоже на електромагнітну бурю, — сказав Чжу Фан-ші. — Подивіться, що з волоссям у Олени Миколаївни!

Крізь прозорий шолом скафандра Олени Миколаївни було видно, як її каштанове волосся стало пухнасте і підвелося дибки, в напрямку мікросонця. Олена Миколаївна інстинктивно провела рукою по голові, але, відчувши шолом скафандра, засміялась.

— Я зовсім не хочу перетворитись на високовольтну батарею, а лікуватись електрикою мені ще рано! Ходімте в нашу печеру, продовжимо експеримент.

Вона поклала руку на важіль керування і стала повільно повертати його, наближаючи мікросонце до Венери. За сорок мільйонів кілометрів від нас, на далекій Землі, люди, затамувавши подих, стежили, як вогняна куля зі швидкістю артилерійського снаряда наближається до поверхні Венери. Коли вона спустилась до висоти двохсот кілометрів, небо прорізала сліпуче-яскрава блискавка. Керуючі установки працювали бездоганно. Що нижче спускалось мікросонце, то частіше виривалися з нього велетенські блискавиці і з гуркотом ударяли в ґрунт. Зображення на екрані корчилось від розрядів. Голубі блискавки проскакували безперервно.

— Може, вже годі, Олено Миколаївно? — намагався її зупинити обережний Чжу Фан-ші.

Та в Олені Миколаївні наче прокинувся бісик.

Шістдесят, п’ятдесят, сорок п’ять кілометрів залишалось до поверхні Венери, а Олена Миколаївна все повертала і повертала важіль. У небі серед хмар утворився величезний отвір: хмари випаровувались від жару мікросонця. Голубі блискавки падали вже безперервним потоком. Через розряди порушився зв’язок із Землею.

— Годі! Досить! — закричав Чжу Фан-ші, хапаючи обома руками важіль і намагаючись повернути його в протилежний бік. — Керуючі установки можуть не витримати!

В цю мить від мікросонця полетіла вже не блискавка, а велетенський вогненний стовп, який, ударивши в поверхню Венери, продовжував горіти і звиватися в просторі, мов колосальна електрична дуга між двома електродами.

Чжу Фан-ші рвучко смикнув важіль керування на себе, і мікросонце спершу повільно, мовби неохоче, а далі все швидше і швидше помчало вгору. Коли воно піднялось на висоту в триста кілометрів, Чжу Фан-ші відпустив важіль і ввімкнув автоматичне керування.

— Олено Миколаївно, це ж могло спричинити катастрофу! — сердито сказав він.

Хоч як поважали ми Олену Миколаївну, та в цю хвилину всі були на його боці. Вона зрозуміла це, але, нітрохи не зніяковівши, відповіла:

— Зате ми тепер знаємо, що нижче сорока кілометрів мікросонце опускати не можна. Рано чи пізно ми мали здійснити такий експеримент. Зробити це можна тільки тут…

Зв’язок із Землею відновився. Джавару стурбовано розпитував нас про причину таких сильних радіошумів.

Там, на Землі, думали, що в нас сталася катастрофа.

— Налагодіть передавання всіх даних на Землю, — попросив він.

Увімкнути автоматичні передавачі та перевірити їхню роботу було справою кількох хвилин.

Мікросонце, як і раніше, рівно світило високо в небі.

— Що ж тепер ми будемо робити? — трохи розгублено спитала Олена Миколаївна.

— Відповідати на вітання, — усміхнувся Ламель. — Он, бачите, — показав він на лампочку, що підморгувала над екраном телевізора. — Хтось знову викликає вас.

На екрані з’явилось обличчя Джемса Конта.

— Ледве додзвонився до вас, — сказав він. — Вас зараз, мабуть, уся Земля вітає. А знаєте, де я нині? У космосі. Спостерігаємо з ракетоплана, як наші тупоносі ракети описують у безповітряному просторі гігантські параболи та випускають із себе широкі смуги дзеркальної плівки.

— О, виходить, вас теж можна вітати?

— Ні, ще рано. А за вас ми страшенно раді. І знаєте, звідси ми навіть неозброєним оком бачимо біля Венери ваше мікросонце. Хочете подивитись, яке воно на вигляд?

Він скерував телепередавач на Венеру, і ми побачили на екрані свого телевізора поряд із п’ятачком планети ледь помітну, завбільшки як головка від шпильки, маленьку світлу цятку.

— Ой матінко-леле! — жартома вигукнув Шаумян, хапаючись за голову обома руками. — Як же далеко ми від Землі! Де там мій Єреван? Знаю, знаю, що ти зараз скажеш, жорстокий, черствий чоловіче! — повернувся він до Анрі Ламеля. — Ти змусиш мене позачергово готувати обід! Я сам на це напросився, тому що обід сьогодні буде святковий…

Тим часом Віктор Платонов радий, що загальна увага була прикута до мікросонця, тихо перемовлявся з Челітою, яка перебувала разом з групою Джемса Конта, в його ракетоплані. Їм обом успіх нашого досліду ніс подвійну радість: він давав їм надію на незагайну зустріч.

Як тільки з’явилось наше мікросонце, що освітлювало площу діаметром у кілька тисяч кілометрів, усе змінилось навкруги. Вперше за всю історію Венери на тіньовому боці планети настала весна.

Замість морозів з густими сніговицями прийшла стійка тепла погода. Сніг, що випав недавно, бурхливо танув і швидкими струмками стікав в озера й ріки. Ґрунт так розквасився, що важко було ходити: в’язка грязюка чвакала, прилипала до взуття, і ноги ставали такі важкі, мов до них прив’язали півпудові гирі. Від землі здіймалися випари. Вологість повітря досягала дев’яноста процентів. З гір бігли потоки води, які зливалися в грімкотливі водоспади.

Рослини, що приготувались до півторатижневого сну, зненацька пробудились. Усе довкола ожило. Ми стали свідками того, як пристосувалися венеріанські рослини до короткої весни. Багато з них прокидалося від зимового сну так хутко, що здавалося, неначе ми спостерігали все те, що відбувається круг нас, крізь чарівну лупу часу. Листки, ще вчора скручені в тугі жгути, швидко розправлялись і жадібно ловили тепле проміння. Бруньки набрякали й лускали за один день. Скрізь з’явилися жовті й руді молоді паростки, просто на очах вони підіймались за день сантиметрів на тридцять і вкривались ніжним листом. Рослини, ясна річ, квапилися. Адже вони не знали, що тепер їм не загрожує швидке настання холодів: мікросонце постійно перебувало в зеніті, переміщуючись разом з планетою.

Наш острів укрили казкової краси луки. Ми немов потрапили до підводного царства і блукали по дну в розкішному парку самого Посейдона. Жовте, ніжно-оранжеве, червонувате листя рослин здавалося шматочками янтарю і казковими коралами, а різнобарвні квіти, що погойдувалися на стеблах, — тропічними рибками.

Після того як ми запалили мікросонце,

Олена Миколаївна передала керівництво Анрі Ламелю. Його експедиція одержала складне і важке завдання: вони повинні були зібрати відомості про рослинний і тваринний світ у районі, що відводився для дослідження, вивчити бодай у загальних рисах його геологію, скласти карту магнітного поля, дослідити структуру хмар, виміряти глибини найважливіших водойм. Крім; того, їм було доручено зробити аерофотознімання поверхні Венери та привезти на Землю матеріал для складення детальної карти планети. Для цього вони взяли з собою автоматичний фотоапарат — компактний пристрій, встановлений на орнітоптері, який самостійно літав навколо Венери та знімав її поверхню.

Тепер наша експедиція мала допомогти їм завершити цю величезну наукову роботу.

Ми розділились на три групи: ботанічну, зоологічну і геолого-географічну. Робота в будь-якій із цих груп була цікава, та все ж під час жеребкування кожному хотілося витягти найдовшу паличку, щоб потрапити у групу зоологів до Анрі Ламеля. Мені поталанило, і я попав до нього разом з Оленою Миколаївною та Суорі Даричан.

— Звісно, обидві жінки потрапили до Ламеля. Ну й везе ж французам, матері його ковінька! Спадкове це в них, чи що? — пожартував Шаумян.

Ламель пояснив нам наші простенькі обов’язки.

— Візьміть із собою кіноапарати. Знімайте все, що вам здаватиметься цікавим. Але не розпорошуйтесь. Краще зберіть про кожну тварину якнайбільше спостережень. Не лінуйтесь занотовувати свої спостереження. На пам’ять не покладайтесь. Не забувайте про небезпеку. Зброя завжди має бути при вас.

Усе.

— І ще, — спохопився він, — географічних карт у нас поки що нема, тому орієнтуватись доведеться за допомогою компаса й секстанта по мікросонцю. Воно нерухоме відносно Венери і служить чудовим орієнтиром. Якщо по дорозі нагледите щось цікаве для геологів чи ботаніків, знімайте або записуйте координати. Анрі вирушив на пошуки з Суорі, а я з Оленою Миколаївною. Ламель доручив нам спостерігати за тваринами в теплих озерах-болітцях, що утворилися поряд з гейзерами. Ми довгенько просиджували у прибережних заростях. Які тільки істоти тут були!

Коло самого берега, раз по раз дотикаючись до мулкого дна, плавали невеликі, як кулак завбільшки, напівпрозорі грудочки. Їх було багато. Невеликими сачками ми підхопили декілька грудочок і опустили в банку. Вони були схожі на наших медуз, тільки ззаду мали плавці, а спереду, поряд з ледве помітним ротом, троє очей — двоє з боків, і одне на тім’ї. У шлунку просвічувалися шматочки їжі — трава, водорості, мошка, черв’яки.

— Тьху, яка бридота! — гидливо поморщилась Олена Миколаївна. — Не збагнути що. Амеба не амеба, драглі якісь!

— Відвеземо Анрі Ламелю, він розбереться.

Тут же біля берега походжали у воді птахи-ящери, довгоногі, з грубими колінними суглобами. Вони весь час порпалися своїми зігнутими дзьобами у мулі і з задоволенням ковтали білі драглисті грудочки.

По всій поверхні озера-болітця плавали великі яскраво-оранжеві квіти з товстими м’ясистими пелюстками. Вони були схожі на наші лілеї, тільки набагато більші, — з велику миску. Ми помітили, що птахи-ящери старанно обминали ці квіти, тримаючись від них на чималій відстані. Та ось на квітку сів великий жук, і одразу ж м’ясисті пелюстки квітки зійшлися, мов стулки капкана, — жук опинився в пастці.

Олена Миколаївна торкнула довгою палицею оранжеву лілею, що пропливала повз нас, і вона так міцно вп’ялася своїми пелюстками в палицю, що ми вдвох ледве вирвали її назад, Ці величезні квіти присмоктались до дна довгим стеблом, яке могло скручуватись тугою пружиною, якщо квітку намагались витягти з води.

У наші сачки попадалось багато всякої дрібноти: комашки, молюски, рачки, невеликі барвисті рибки. Тихо шелестячи сухим листям, з берега у воду пірнали змії.

Ми літали з Оленою Миколаївною від одного озера до іншого і знімали все, що бачили: на Землі наші знімки будуть особливо цінним матеріалом для вчених, і тому ми не боялися повторів.

Якось, вивчаючи життя водойм у найвіддаленішому кінці нашого великого острова, ми з Оленою Миколаївною натрапили на малу галявину, вкриту високими білими квітами. На одному стеблі кожної з них декількома поверхами-ярусами розміщувалось до десятка квіток лілій.

— Ви бачили в колекції ботаніків щось схоже? — спитала в мене Олена Миколаївна.

— Ні, здається, таких квітів я в них не бачив. Це щось нове.

— І мені так здається. Зараз я зріжу кілька стеблин.

Букет вийшов чудовий. Олена Миколаївна сіла в орнітоптер, зачинивши за собою герметичний ковпак кабіни. Я побачив, як вона, не стримавшись, підняла на секунду прозорий шолом скафандра і понюхала букет.

— О Олександре Олександровичу, як чудово вони пахнуть! — прозвучав у мене в навушниках її захоплений голос. — Запах ніжний-ніжний, ледь гіркуватий.

Ми пролетіли понад сто кілометрів, коли я помітив, що орнітоптер Олени Миколаївни став виробляти в повітрі якісь дивні рухи, наче вів його бешкетний хлоп’як. За хвилину в моїх навушниках прозвучав хрипкий голос Олени Миколаївни.

— Сідаю… Не можу летіти… Допоможіть…

Її орнітоптер почав різко знижуватись і, коли б не автомати, які контролювали політ, напевне розбився б під час посадки. Тепер він стояв, схилившись набік, між камінням. Занепокоєний, я мерщій опустився поряд і витяг Олену Миколаївну з кабіни. Крізь шолом я побачив її бліде, мов папір, обличчя і розгубився. Чим допомогти? Я відкрутив кран посиленої подачі кисню на скафандрі Олени Миколаївни і зв’язався з Суорі Даричан.

— Допоможіть! Олені Миколаївні погано! Вона не може летіти додому!

— Що з нею? В перелякалась Суорі. — Поранилась?

— Ні, швидше запаморочення… Дивне якесь…

— Лечу до вас.

Суорі прилетіла через кілька хвилин. Я поквапливо розповів їй про все.

— Квіти? Вона понюхала квіти? Де вони?

Суорі кинулась до орнітоптера Олени Миколаївни, дістала з санітарної сумки невелику ампулу-аналізатор і, відламавши кінчик, кинула її всередину кабіни. Рідина з ампули розтеклася по сидінню. На наших очах за якусь хвилину вона забарвилась у яскраво-синій колір.

— Отруйні фітонциди! — схвильовано вигукнула Суорі. — Негайно допоможіть мені перенести Олену Миколаївну до мого орнітоптера. Викиньте квіти з її кабіни!

Біля будинку зібралася вся наша невелика колонія. Нам допомогли внести Олену Миколаївну в будинок, і потім ми всі вийшли, лишивши її саму з Суорі.

— Що сталося? — оточили мене стривожені товариші.

— Отруйні фітонциди, — коротко відповів я.

Усі знали, що це значить. Властивістю виділяти фітонциди — особливі леткі речовини — наділені не тільки венеріанські, а й багато земних росли. Одні з них, як наприклад у часнику, цибулі, хрону, дуба, сосни, корисні для людини, бо вони вбивають різні бактерії. Проте деякі рослини виділяють шкідливі леткі речовини, наприклад неопалима купина, фітонциди якої спричиняють опіки на тілі людини. На Венері зустрічались рослини, що виділяли фітонциди, смертельно небезпечні для людини.

Через півгодини Суорі вийшла з кімнати Олени Миколаївни.

— Ну що? — кинулись ми до неї.

— Погано, — відповіла вона. — Температура підскочила майже до сорока градусів. На тілі й на обличчі з’явилися сліди сильних опіків. Стан її дуже серйозний. Я застосувала розчин найсильнішого іманіну, який є в нашій аптеці. З Землі підтвердили правильність лікування.

З того дня Суорі не відходила від Олени Миколаївни. Решта продовжувала роботу.

Геологам щастило менше, ніж біологам і ботанікам. Вони довго не знаходили нічого цікавого.

— Просто казна-що виходить! — незмінно вигукував Шаумян, повертаючись до ракетоплана після робочого дня. — Стільки часу шукаємо, і жодної цінної знахідки. — Він з досадою витрушував на землю те, що було в мішку.

За кілька днів геологічна група натягала до будинку чималу купу каміння і мінералів. Якось, коли знову вивантажували мішок, я звернув увагу на два великі камені, що блиснули жовтим світлом. Я підняв один і повертів його в руках — важкий.

— Що це?

— А, дурниці! — сердито озвався Шаумян. — Самородне золото. Знайшов на березі одного струмка. От коли б знайти поклади титану або родовище германію! — Він зітхнув і повернувся до Ламеля. — До речі, сьогодні я набрів на одному острові на ціле кладовище тварин. Кісток там! Не злічити! Для вас це просто знахідка.

Анрі Ламель записав координати, і другого дня ми всією групою вилетіли розшукувати кладовище. Через годину ми опинились над тим островом, де воно мало бути.

— Усе правильно, — сказав Анрі Ламель, перевіряючи координати. — Мабуть, ми поряд з ущелиною.

З висоти кількох сотень метрів було добре видно все навкруги.

— Не розумію! — здивувався Ламель. — Де він тут знайшов ущелину? Навколо рівнина.

Після довгих безрезультатних шукань ми повернулись додому зморені і злі — день змарнували надаремне. Навіть урівноважений Ламель розізлився.

— Що ж ти неправильно визначаєш координати? — напався він на Шаумяна.

— Ну, знаєш, коли вже я такої простої речі не можу зробити, то як же мені довірили вести ракетоплан? Можливо, ви самі неправильно визначаєте координати?

Вони сперечались досить довго і наприкінці домовились про те, що завтра Шаумян полетить разом з нами шукати кладовище.

Шаумян упевнено летів попереду, зрідка перевіряючи курс по мікросонцю. Коли ми прилетіли на те місце, координати якого він назвав позавчора, то здивувались не менше його: під нами було море.

— Не розумію, що діється! — вигукнув Шаумян. — Але ртутне озеро я все-таки знайду!

— Яке ртутне озеро?

— Нашу найліпшу знахідку. Я ж розповідав вам про нього. Кладовище тварин поряд із ним.

Невдовзі ми опинились над маленьким острівцем і побачили внизу вузьку смужку, яка виблискувала матовим сріблом. Координати цього місця відрізнялись від учорашніх і від позавчорашніх на декілька градусів.

— Це неймовірно, — прошепотів Шаумян, — я ніколи так не помилявся.

— Гаразд, на перший раз прощаємо, — сказав Ламель. — Покажи, де кладовище.

Недалеко від озера протікав струмок. Шаумян полетів уздовж нього і в тому місці, де струмок виривався з ущелини на рівнину, зупинився. На обох берегах струмка було видно купи кістяків і окремих кісток.

— Цікаво б з’ясувати, чому це кладовище саме тут, а не де-небудь в іншому місці?

Леон Шаумян зачерпнув у пробірку-аналізатор води із струмка. Білий шар в аналізаторі став яскраво-червоний.

— Судячи з усього, вода в струмку отруєна якоюсь ртутною сполукою. Тварини пили воду з цього струмка і тут же гинули.

— Ну що ж, берімось до діла, — сказав Ламель. — Ми можемо знайти тут багато цікавого.

До кінця дня ми допомагали Анрі Ламелю фотографувати скелети і кістки. Коли повернулись додому, то застали там усю групу ботаніків.

— Уявіть собі, — сказав нам Гапек, — сьогодні ми теж не змогли відшукати великий ліс швидкорослих папоротей, хоч іще вчора точно визначили його координати.

— Тут щось не так! — вигукнув Шаумян. — Чого це раптом ми всі розучились користуватись секстантом і компасом?

— А й справді дивно, — похитав головою Чжу Фан-ші. — Давайте розберемося. Адже ми визначаємо всі координати по нашому мікросонцю, вважаючи, що воно нерухоме відносно поверхні Венери…

— А воно рухається! — вигукнув Гапек. — Тепер усе ясно! Сьогодні ми визначаємо координати, а завтра мікросонце зсувається, і ми, замість того щоб прилетіти на старе місце, прилітаємо в інше. Ось у чому розгадка!

— Дивно. Адже наші керуючі установки повинні автоматично втримувати мікросонце у строго визначеному положенні.

— Очевидно, вони цього не роблять!

— Та чи розумієте ви, що кажете? — голос Чжу Фан-ші зазвучав різко і тривожно. — Якщо наші керівні установки перестали тримати сонце в заданому положенні, то завтра мікросонце може або пересунутись високо вгору, або… або так наблизитись до Венери, що від нас лишиться тільки попіл.

Забувши про втому, ми почали ретельно визначати координати нашої стоянки. Між попередніми й теперішніми вимірюваннями були великі розходження. Так, мікросонце переміщувалось по небу!

— Усі до установок! — коротко наказував Чжу Фан-ші.

Старанний огляд їх не дав нічого. Вони були цілком справні. Тільки на пульті керування в печері один важіль виявився трохи зсунутим уліво.

— Може, через це мікросонце і рухається по небосхилу? — спитав Леон Шаумян, повертаючи важіль у вихідне положення.

— Але хто змістив важіль? — здивувався Чжу Фан-ші.

Мовби у відповідь на його слова з дальнього кутка печери метнувся ящір і, лопочучи перетинчастими крилами, вилетів геть. Тепер усе стало ясно: цей клятий ящір і зачепив крилом важіль.

Про цей випадок ми нічого не сказали Олені Миколаївні, не бажаючи її даремно хвилювати.

Вона поступово оклигувала. Температура в неї спала, смертельна блідість зійшла з лиця. Суорі вже дозволила їй підвестися з постелі, але до роботи поки що не допускала.

Минуло ще кілька днів, і одного разу, коли ми після восьмигодинного сну зібрались на чергові дослідження, Аніфер раптом показав на схід і вигукнув:

— А гляньте-но! Сходить справжнє сонце! Низько над обрієм крізь хмари одним краєм просвічував величезний червоний диск весняного сонця.

— Як ми раділи йому, коли не було вашого мікросонця! — сказав Анрі Ламель. — Ми знали, що настає ранок — весна і що можна буде знову продовжувати роботу. До вашого прильоту робота вночі йшла в нас повільно.

— І все-таки це немовби зовсім інше сонце, ніж на Землі. Чуже… — задумливо промовив Віктор. В його голосі прозвучала прихована жура.

Все частіше то той, то інший заводили розмову про Землю. Ми вже занудьгували тут, на чужій планеті. А Віктора особливо гризла журба. Ми бачили, що кожний новий день розлуки з Челітою ставав для нього все тяжчим.

Коли з’явилося справжнє сонце, наше штучне мікросонце знову почало переміщуватись по небу, і тепер це можна було помітити неозброєним оком. Часом воно раптом ні з того ні з сього різко відлітало вбік, потім знову поверталось на попереднє місце. Кожен із нас висловлював різні припущення щодо причин його незвичайної поведінки, та загалом усі зійшлись на тому, що з появою справжнього сонця в магнітному полі Венери виникають магнітні бурі, які змушують наше мікросонце гасати по небу. Однак ця думка відпала, як тільки почали діяти чутливі прилади: магнітних бур не було виявлено, а мікросонце й далі гасало по небу, щоразу повертаючись у нейтральне положення. Нашій групі довелося серйозно зайнятись мікросонцем, тим часом як група Анрі Ламеля змушена була сама провадити свої дослідження.

Додатковий огляд нашої печери не дав ніяких наслідків. У печері не було виявлено жодної живої істоти. Всі прилади працювали справно. Ми сушили голови здогадами, не знаючи, що робити.

На Землі також були схвильовані незрозумілою поведінкою мікросонця. До нас через космос линули запитання й поради, проте становище не змінювалось. Ми встановили на нашому командному пункті в печері цілодобове чергування. Щоразу, як тільки мікросонце відлітало вбік, черговий рухом важелів повертав його на попереднє місце.

За кілька днів ми дійшли висновку, що раптові стрибки мікросонця викликані, очевидно, технічною недосконалістю електростатичних керівних установок.

Тепер наше завдання полягало в тому, щоб з’ясувати, який саме вузол погано працює. Саме собою це завдання здавалося надзвичайно простим: досить було вимкнути на якийсь час установки і перевірити їхні блоки. Однак це було дуже небезпечно. Ніхто не міг сказати достеменно, як це позначиться на поведінці мікросонця — чи не призведе це до катастрофи. З іншого боку, ставало не менш небезпечно продовжувати наш дослід: раз керуючі установки ненадійні, отже однієї прекрасної хвилини мікросонце може взагалі вийти з-під контролю.

Тим часом воно поводилось усе гірше й гірше. Воно висіло над нашими головами, мов дамоклів меч.

Довелось терміново зібратися на нараду в Олени Миколаївни.

— Даремно ви не розповідали мені про це раніше, — докірливо сказала вона нам. — Ходімо. Я мушу сама подивитись на мікросонце.

Ми полетіли на командний пункт. Мікросонце, як і раніше, стрибало по небу. Олена Миколаївна одразу оцінила всю серйозність становища.

— Я гадаю, дослід треба припинити, — сказала вона.

Ніхто не наважувався заперечувати. Усі розуміли, що катастрофа, яка насувалася, була б жахлива не тільки сама собою, вона перекреслила б і наш дослід, бо причина дивної поведінки мікросонця лишилася б не з’ясованою, похованою вибухом страхітливої сили. Всі звели очі до неба, наче прощалися з витвором рук своїх.

— Викликайте Землю, — сказав я.

Але ми спізнились. Саме в цю мить мікросонце різко метнулося з боку в бік і раптом, мов розірвавши невидимі ланцюги, помчало вниз, із шаленою швидкістю наближаючись до поверхні Венери. Ми знали, чим це загрожує. Як тільки воно спуститься до висоти сорока кілометрів, виникне велетенський вогняний стовп, котрий усе змітатиме навкруги. Олена Миколаївна схопила важіль керування і до кінця потягла його на себе. Важіль не діяв. Ми заціпеніли. На нас зі швидкістю реактивного снаряда неслася сама смерть. Серце шалено калатало в грудях, відлічуючи немилосердно короткі секунди.

— Іскри! Іскри спалахують у передпідсилювачі! Десь пробило ізоляцію! — почув я відчайдушний крик Віктора Платанова І озирнувшись, побачив, що він уже кинувся до найближчого орнітоптера, скочив у нього і миттю злетів на другий поверх щогли керуючої установки. Відчай, усвідомлення смертельної небезпеки зробили його рухи до краю точними. Зіскочивши з орнітоптера, він, не роздумуючи ні секунди, кинувся у відсік передпідсилювача. Знаючи, як це небезпечно, ми з похололим серцем, забувши про те, що самі стоїмо перед лицем смерті, стежили за Віктором.

— Щось він там забарився! — вигукнув Чжу Фан-ші, кидаючись до орнітоптера.

Ніхто не спинив його. Раптом у відсіку передпідсилювача сяйнула довга голуба іскра, за мить погасла, і ми побачили, що мікросонце завмерло нерухомо у високості, припинивши своє стрімке падіння. Віктор ліквідував коротке замикання в електричній схемі.

Олена Миколаївна вбігла в печеру і повернула важіль керування. Мікросонце стало стрімко здійматися вгору.

Ми мовчки дивились одне на одного, ще не опам’ятавшись після пережитого жаху. Піт струмував з наших облич, руки тремтіли.

— Та-ак, якби не Віктор… — промовила нарешті Олена Миколаївна. — Вікторе! — покликала вона його. — Вікторе!

В навушниках наших шоломів не прозвучало жодної відповіді.

— Що з ним? Вікторе, ти чуєш мене? Відповіді не було.

— Чжу, — звернулась вона до Фан-ші, який підлетів на орнітоптері до керуючої установки, — подивіться, що з ним.

Чжу Фан-ші заглянув у відсік передпідсилювача.

— Тут його нема, Олено Миколаївно! — прозвучав у наших навушниках голос Чжу Фан-ші. — Відсік порожній.

— Як же це? Подивіться уважніше. Може, його поранило або оглушило?

Чжу Фан-ші не відповідав кілька хвилин. Потім у навушниках наших шоломів почулось його часте дихання, невиразний окрик, і тут же характерно клацнуло.

— Він відключив свій радіотелефон!

Передчуваючи нещастя, ми теж піднялись на щоглу.

У відсіку передпідсилювача ми застали Чжу Фан-ші, що стояв навколішки біля стіни. Китаєць плакав.

На підлозі ми побачили невеличку купку попелу, незгорілі рештки одягу і уламок прозорого шолома. Це було все, що залишилось від Віктора. Страхітливої сили заряд пронизав його у ту мить, коли він лагодив пошкодження.

Ніхто не промовив ні слова. Все сталося так швидко, що, здавалось, якимсь примарним сном. Усього кілька хвилин тому Віктор стояв поруч з нами — і ось оця жахлива купка попелу. Ми не вірили власним очам. Серце здушив безмірний біль, підсилений відчуттям нашої загальної вини: дослід з мікросонцем давно вже став надто небезпечний, і його слід було вчасно припинити. А ми все зволікали.

Трохи опам’ятавшись після потрясіння, Олена Миколаївна глухо сказала:

— Ходімо. Мікросонце все ще над нами. Ми мовчки, з тяжким почуттям рушили за нею в печеру.

— Землю попереджувати не будемо. Приготуйтесь. Зараз викинемо мікросонце за межі Венери.

Олена Миколаївна зняла обмежувач з важеля керування і різко до кінця посунула його вперед. Здавалось, електростатичні установки затремтіли від напруги, працюючи на грані можливого. Мікросонце швидко помчало вгору, стало невидиме.

— Все, — сказала Олена Миколаївна тим самим глухим голосом, вимикаючи електростатичні установки. — Наш експеримент скінчився.

Тут же, розрядивши потужну батарею конденсаторів, ми скинули захисні кожухи з керуючих установок.

Яка ж була наша досада, коли ми зрозуміли причину поганої роботи цих пристроїв. Товсті дроти, що йшли до самого верху високих щогл, було вкрито спеціальним шаром високоякісної ізоляції, що здатна була витримати велетенську напругу. Цій ізоляції не страшні були ні п’ятисотградусна жара, ні двохсотградусний мороз. На Землі її витримували на хімічну стійкість, на тертя, і вона. показала прекрасні результати. Конструктори врахували все. Але отут, на Венері (хто ж міг це подумати?), тут вона стала принадою для довгих сріблястих жуків. Їхні маленькі жадібні щелепи прогризли ізоляцію наскрізь, до самого металу. Деякі жуки переповзали з оголених дротів на сусідні, утворюючи мовби живу перемичку. Миттю виникало замикання, і в ту ж секунду мікросонце робило стрибок по небосхилу.

— Ось вони, кляті, добралися вже до головних кабелів, — мовив Чжу Фан-ші. — Це й спричинило катастрофу…

Маленькі комашки… Як часто вони бувають страшніші за найнебезпечніших хижаків. Недарма негри називають королем джунглів не лева, не буйвола, не слона, а маленького кочового мураху — зіафу. Ми побоювались колосів, а удару нам завдали жучки завбільшки із головку від шпильки.

Похорон відбувся того самого дня. Чжу Фан-ші витесав із м’якого каменю велику урну, вигравіював на ній дату народження й загибелі Віктора, зібрав рештки покійного і встановив урну на гладенькій кам’яній плиті недалеко від печери.

В тяжкому мовчанні стояли ми навколо урни. Олена Миколаївна вийшла наперед і заговорила тремтячим голосом:

— Прощай, любий товаришу! Про твій подвиг почує Земля…

Голос зрадив їй, і вона заридала. Ніхто більше не проронив ні слова. Та й які слова могли передати всю глибину горя, що виповнювало наші серця!

Так закінчився наш дослід: що мікросонце стійке, нам удалось довести, але дуже дорогою ціною — ціною життя одного нашого товариша.

— Як ми скажемо про це Челіті? — тихо промовила Олена Миколаївна.

Нас усіх пекла ця думка…

Так, ось мені довелось дожити до комунізму. Я побачив, що життя стало інше — світліше, радісніше, багатше. Земля наша очистилась від погані: від війн, неправди, нерівності, злиднів — від усіх тих ганебних явищ, які можна пояснити, але з якими не можна змиритися. Наші правнуки живуть повнокровним життям. Дні їхні сповнені працею, вони продовжують великий шлях пізнання й боротьби за вдосконалення життя, що його розпочали їхні предки. Це шлях неспокійний, тут неминучі труднощі, не поодинокі небезпеки. Хай у житті людей якнайбільше буде радощів. Той щасливий, хто трудиться і любить свою працю, хто має велику мету і досягає її; щасливий той, хто прагне подвигу і вершить його, хто йде вперед.

Земля кликала назад своїх синів. Наша ракета вже другий день подавала умовні сигнали, попереджуючи нас про те, що через тиждень настане найсприятливіший момент для відльоту до Землі. Анрі Ламель доручив Аніферу і ІІІаумяну облетіти район, в якому ми працювали, і в різних точках його встановити автоматичні прилади з атомними батареями, що мали б протягом десятків років передавати на Землю різні дані про Венеру.

До старту залишалося лише чотири дні, коли Аніфер і Шаумян випадково натрапили на лежбище велетенських тварин — найбільших з усіх, що ми зустрічали на Венері.

Вони жили в теплому морі, яке з півдня омивало сусідній великий острів. Своїм зовнішнім виглядом вони були трохи схожі на велетенських диплодоків, рештки яких археологи виявили на Землі. За ними так і залишилось це прізвисько — диплодоки. На Землі ми звикли дивуватися з розмірів слонів, але поряд з диплодоками вони мали б вигляд карликів. Венеріанські диплодоки були цілком мирні травоїдні істоти, які більшу частину часу проводили у воді. Вони неквапливо походжали вздовж берега, з апетитом пощипуючи соковите листя рослин та поїдаючи силу-силенну водоростей. На берег диплодоки виходили, тільки коли відкладали на розпечений пісок великі, завбільшки з гігантський валун, рябі яйця.

Ламель дозволив Шаумяну й Аніферу побувати в районі лежбища диплодоків, а решта стала готуватись у зворотну путь.

Це виявилось не простою річчю. Місця в ракеті було обмаль. Треба було якнайщільніше вкласти усі зібрані нами матеріали, колекції, зразки, викинути дублікати. Крім того, необхідно було взяти з собою достатній запас води, спочатку очистивши її від вуглекислого газу та знешкодивши, — летіти ж малося не день, не два, а понад місяць.

Спершу ми взялися за ракету біологів. Перебираючи речі в ракетоплані, Ламель раптом виявив під койкою Гапека туго зав’язаний мішок із прозорої плівки. Його було надуто, мов повітряну кулю. Всередині мішка містилося дві клітки, а в кожній із них — по летючому ящереняті. Ламель покликав Гапека і мовчки показав йому на клітки. Той усміхнувся, але виправдовуватись не став.

— Знаєш, Анрі, — сказав він довірливо, — давай перевеземо їх на Землю. Адже до нас ніхто не робив цього. Місця вони займають небагато. Врешті-решт я згоден тримати їх на своїй постелі.

— Ото дивак! Та хіба річ у цьому? Чим вони дихатимуть у ракетоплані? Адже в нас земного складу повітря. Лишок кисню обпалить їм легені.

— Я передбачив це і надув мішок вуглекислим газом.

— Та чи ж надовго його вистачить? День, два, а там треба міняти. Клопоту з ними не оберешся!

— Що ж робити, Анрі, га? — жалібно спитав Гапек. — Може, самі полетимо в скафандрах, а ракетоплан наповнимо місцевим повітрям?

Він запропонував це так просто, наче йшлося про звичайний прогулянковий костюм. Анрі обурився:

— Ти збожеволів! Тягати на собі скафандри більше місяця!

— Ну і що! — жваво заперечив Гапек. — Заради науки можна й потерпіти трохи.

— Ні, це неможливо!

— А якщо помістити їх у третій герметичний, відсік? Наповнимо його вуглекислим газом, звільнимо від зайвого вантажу, і хай летять. Із собою візьмемо кілька запасних балонів з повітрям Венери.

— Але тоді нам доведеться добряче потіснитись.

— А, дрібниці!

Гапек дивився на Ламеля так благально, що той завагався. Кабіну ракетоплана було переділено міцними перегородками на окремі герметичні відсіки на випадок зіткнення з метеоритами. Два з них заповняли різні допоміжні вантажі. Якщо перенести їх у «жилий» відсік, там стане тісно і незручно, зате у вантажному відсіку справді вивільнялось місце для тварин.

— А Леон і Станіслав? Раптом вони не згодяться? — спитав Анрі, вже здаючись.

— Хто, вони не згодяться? Наче ти їх не знаєш!

— Гаразд, залишимо твоїх ящерів. Тільки сховай їх кудись, щоб не муляли очі, а то і Леон, і Станіслав знайдуть, що прихопити на Землю.

Цікава ідея швидко завойовує собі прихильників. Наступного дня ми виявилися свідками того, як сам Ламель злітав на орнітоптері до найближчого озера і незабаром повернувся з великою банкою в руках. У ній звивалась неприємна змієподібна істота — мезозавр. Не звертаючи уваги на наші лукаві посмішки, він засунув банку подалі в куток багажника ракети і загородив її іншими речами.

Не відстали від них і ми. Ерилік приніс трьох великих, завбільшки з тарілку, барвистих жуків. Я теж не втримався і додав до живої колекції декілька молюсків з красивими черепашками. Заселення ракет мешканцями Венери йшло зростаючими темпами.

— Ні, так діло не піде, — нарешті запротестував Ламель. — Чого доброго, скоро ніде буде й повернутись.

— А давайте вантажні відсіки в нашому ракетоплані теж наповнимо тутешнім повітрям, — запропонував Ерилік.

— Можна, — невпевнено підтримав його я.

— А ви, Суорі, як? Не заперечуєте? — спитав Чжу Фан-ші.

— Чому ж? Я згодна.

— А ви, Олено Миколаївно?

— Мені байдуже.

Так відкрився «філіал зоопарку», як ми жартома прозвали свою ракету. Полювання на тварин відновилось.

Тільки Олена Миколаївна не брала участі в наших жвавих клопотах. Вражена трагічною загибеллю Віктора, вона знову злягла на кілька днів.

Зоставалось два дні до відльоту на Землю. Аніфер і Шаумян усе ще не вернулися з району лежбища диплодоків. Ламель зв’язався з ними по радіо і рішуче наказав їм повернутись.

Ми побачили їх ще здалеку. Вони летіли поряд з однаковою швидкістю, а між їхніми орнітоптерами, прив’язаний саморобними линвами, погойдувався якийсь великий предмет. Коли вони спустились, ми побачили, що Аніфер і Шаумян переплюнули всіх за своїм розмахом: у привезеному ними пакунку було велике рябе яйце диплодока.

— Заманулось натуральної яєчні? — насмішкувато спитав їх Ламель.

— Роби з нами що хочеш, але ми візьмемо його з собою на Землю, — рішуче заявили друзі.

— А куди ж ви гадаєте його покласти? Можете подивитись — наша ракета повна-повнісінька.

— А у фізиків? У них, напевне ж, досить вільного місця.

Не звертаючи ніякої уваги на наш протест, вони спокійненько розв’язали линви і стали розмірковувати, куди покласти яйце в нашій ракеті. Ми зрозуміли, що чинити опір марна річ — настільки рішучий вигляд мали обоє друзів, — і здалися.

Вирішили залишити на Венері все, що не було життєво необхідним у дорозі. Екіпаж обох ракет згодився перетерпіти які завгодно незручності й тісноту, тільки б доправити на Землю живих мешканців Венери. Останні два дні перед відльотом діялось щось неймовірне. З ракет виносили ящики з приладами, телевізійні установки, частину медикаментів, орнітоптери, зайві рулони кіноплівки й невикористані хімікалії, запаси паперу, одягу, кіноапарати — одне слово, «усе зайве».

— Давайте позносимо це все в печеру, де колись був наш командний пункт, — запропонував Чжу Фан-ші. — Наступній експедиції знадобиться.

І ось на Землю надіслано повідомлення про виліт. Попереду важкий шлях. Ми занепокоїлись: під час різкого поштовху при зльоті могли загинути наші тварини.

Було вжито всіх застережних заходів. Тварин підвісили у клітках на гумових розтяжках; на таких же розтяжках повісили і самі клітки; у ящику під яйцем диплодока було зроблено цілу споруду з м’яких ганчірок та гуми; банки з рибами залили по вінця свіжою водою, понакладали туди свіжих водоростей І, старанно позатулявши їх, теж підвісили на розтяжках; вантажні відсіки ракет наповнили вуглекислим газом.

Настали останні хвилини перед зльотом. Усі зайняли свої місця. Контрольна зелена лампа на центральному пульті керування сигналізувала про те, що обидві ракети готові до зльоту.

Даричан востаннє пройшов по кабіні, окинув усе прискіпливим поглядом, повернувся до себе і натиснув кнопку.

Ракетоплан рвонувся вгору, на мить завмер у повітрі і, прорізавши товстий шар хмар, вирвався в космічний простір.

…Ніхто не втручався в керування ракетою. Вона летіла під контролем точних і надійних приладів, які впевнено вели її до Землі по найкоротшій траєкторії. Через п’ятнадцять хвилин на пульті керування почувся давно очікуваний дзвінок, який сповістив про те, що почалася звичайна подорож у космосі і що ми можемо залишити свої місця.

Ми кинулись до тварин. Тільки Чжу Фан-ші стоїчно виконував обов’язки кінорепортера, які покладались на нього, і, припавши до ілюмінатора, знімав жарку планету, що віддалялася вниз.

З цієї хвилини ми стали невагомі, але ніхто не перекидався в кабіні і не літав, мов птах у повітрі. До підошов наших черевиків було пригвинчено невеликі металеві платівки. Вони притягувались до електромагнітів, розташованих під підлогою. Завдяки цьому нехитрому пристроєві ми могли нормально ходити.

Тварини не постраждали. Лише тріснула одна скляна банка з рибками, що під час зльоту вдарилась об стінку ракети, але риби були живі. Крім того, перші хвилини після зльоту ми побоювались за одного ящера. Клітка з ним зірвалася з гумових розтяжок, а сам він якось дивно тіпав головою і хрипів. Олена Миколаївна, що саме нагодилася, впорснула йому в дзьоба з пульверизатора цівку води, і ящір досить швидко опам’ятався.

Диплодокове яйце було ціле. Неушкоджене, воно лежало в ящику. Мабуть, його міцна вапнякова шкаралупа могла витримати ще й не таке навантаження.

По радіотелефону ми зв’язалися з ракетою Анрі Ламеля. Вони стартували вдало і тепер летіли позаду нас на відстані якихось двох тисяч кілометрів. У них в ракеті, так само як і в нас, було тіснувато. Кожен прихопив із собою, що міг. Уперше з Венери везли такий цікавий вантаж.

— Треба попередити Землю, що ми веземо зоопарк, — сказав Гапек. — Необхідно, щоб до нашого прильоту для тварин підготували спеціальне велике приміщення десь на березі теплого моря.

— З атмосферою, насиченою вуглекислим газом, — додав Анрі Ламель.

— Де ви думаєте збудувати таке приміщення? — спитав Гапек.

— Я знаю де, — озвалась Олена Миколаївна. — В районі Коралового моря в Австралії. Мені відомі ті місця, там живе моя дочка. Там багато коралових атолів. У центрі кожного — лагуна, наче великий готовий акваріум, цілком достатньої глибини. Кораловий бар’єр надійно відмежовує лагуну від моря. Досить побудувати над лагуною купол, пустити під нього вуглекислий газ, і куточок Венери готовий.

— Чудово! — підтримав її Анрі Ламель.

Коли Анрі Ламель повідомив про все це на Землю, то йому добре-таки перепало за порушення дисципліни в космосі. Однак нашому зоопаркові зраділи і пообіцяли за рекордно короткий строк спорудити над одним із коралових атолів хороший прозорий дах та приготувати все інше обладнання. Нам дозволили сідати прямо на Землю, без посадки на Місяці…

Роботи по дорозі назад було багато. Ми систематизовували дані експерименту, давали лад нотаткам, доповнювали їх по пам’яті тим, чого не встигли записати на Венері, доглядали тварин, які з апетитом ковтали замість звичної їжі наші космічні таблетки.

А ракети мчали і мчали назустріч Землі, лишаючи за собою мільйони кілометрів космічного простору.

Зрідка з пульта керування долітав гудок. Це означало, що радіолокатори ракети виявили метеорит. Спеціальні обчислювальні машини швидко визначали точку перетину його шляху з траєкторією ракети і в разі небезпеки ракетоплан трохи змінював напрямок польоту.

Одного разу ми почули різкий гудок, і в ту ж секунду ракетоплан хитнувся вбік. Зовсім близько від нас, якихось кілометрів за сорок, промчала сіра вугласта маса кілометрів з двадцять у діаметрі. Це був невеликий астероїд — маленька планетка, яких багато літає у межах сонячної системи.

Та найнебезпечніші для нас були не великі астероїди, що їх добре виявляли радіолокатори, а маленькі метеорити завбільшки з волоський горіх. Виявити їх радіолокатором було дуже важко, і тут допомогу радіолокації подавала інфрачервона техніка. На ракетоплані було встановлено декілька інфрачервоних систем, котрі здалеку виявляли нагріті сонячним промінням дрібненькі частинки космічного пилу.

Проте навіть застосування таких досконалих і надійних систем не страхувало від небезпеки зіткнутися з метеоритами. Якось, коли ми доїдали свій космічний обід — розчинені у склянці окропу таблетки, зненацька почулось тривожно уривчасте ревіння сирени, яка попереджала про неминучу небезпеку. Усі здригнулися.

Сирена ревла далі. Ракетоплан раптово різко жбурнуло вбік, ми шкереберть полетіли до протилежної стіни. Почувся легкий удар і за ним сильний свист. Суорі зненацька схопилася за ногу і впала на підлогу. На її скафандрі показалась кров. Олена Миколаївна підбігла до неї і оглянула ногу. Рана була невелика — дрібний метеорит прошив наскрізь ногу, не зачепивши кістку. Поки Олена Миколаївна перев’язувала Суорі рану, ми з Ериліком розшукували у стінках кабіни отвір. Весь простір між подвійними стінками ракетоплана виповнювало стисле повітря, в якому, наче футбольні м’ячі, плавали еластичні невагомі пластмасові кулі. Струмінь повітря, що виходив назовні крізь отвір, пробитий метеоритом, тяг за собою найближчу з таких куль, і вона, мов корок, затикала дірку. Весь цей пристрій надійно спрацював і тепер. За кілька секунд свист повітря, що виходило, припинився — пластмасові кулі позатикали отвори в стінках.

Як з’ясувалося згодом, коли розшифрували записи автоматів, зіткнення з метеоритом сталося внаслідок події, ймовірність якої була надзвичайно мала. Виявилось, що назустріч ракетопланові летів не один, а одночасно три метеорити з різних боків. Обчислювальні машини швидко визначили, що при повороті ракетоплана в будь-який бік однаково мало статись зіткнення з одним із них. І тут проявилась досконалість апаратури ракетоплана. За якісь частки секунди прилади змінили шлях ракетоплана так, що він зіткнувся з найменшим із трьох метеоритів.

Суорі, лежачи з перебинтованою ногою, жартувала:

— Із трьох нещасть ми вибрали найменше…

Необхідно було залатати отвір ззовні. Олена Миколаївна і Ерилік залишились у ракетоплані з Суорі, а ми з Чжу Фан-ші наділи спеціальні скафандри, прив’язавшись міцними металевими тросами, взяли з собою металеву латку і через спеціальний люк вийшли назовні.

Чжу Фан-ші й тут не розлучався з кінокамерою. Він відштовхнувся від ракетоплана наскільки дозволяла довжина троса і зняв наш корабель у космічному просторі, на тлі зоряного неба. Я відшукав пробоїну і наклав на неї латку. Спалахнула закладена з боків латки піротехнічна суміш, врізнобіч полетіли іскри, і латка міцно приварилась до корпусу ракетоплана.

— Дивіться, Олександре Олександровичу, — сказав Чжу Фан-ші, — тут видно одразу і північну, й південну частини неба.

Важко було повірити, що ми разом з ракетопланом летимо з величезною швидкістю. Ніщо тут не засвідчувало наш рух — не пролітали зустрічні предмети, не здіймалась курява на дорогах, не трясло й не гуркотіло, а зорі були далекі й нерухомі.

— Час назад, в ракетоплан, — мовив я Чжу Фан-ші.

— Стривайте, Олександре Олександровичу. Ще трохи. Хтозна, чи доведеться ще дивитись на Всесвіт отак… Земля, люди — все це таке далеке зараз…

— У вас, Чжу Фан-ші, від цієї феєричної картини починається ностальгія. Ходімо в ракетоплан.

Кілька тижнів ми без усяких пригод мчали вперед. Дорога назад здалася нам куди довшою, ніж на Венеру, хоч насправді вона була навіть трохи коротша, бо відносне розташування обох планет тепер було зручніше для перельоту. Залишався останній тиждень шляху. Даричан запевняв усіх, що він уже відчуває могутнє тяжіння Землі. На доказ цього він підкидав у повітря пушинку, що, як не дивно, пропливала до носової частини кабіни, оберненої до Землі. Повільно, мов останні півгодини в поїзді, тягся цей тиждень. Раз по раз хтось із екіпажу підходив до ілюмінатора ракетоплана і довго дивився на Землю.

Нам здавалося, що на всьому небозводі нема прекраснішої і жаданішої за цю чудесну подвійну зірку Земля — Місяць.

І ось за кілька днів до прибуття на Землю в кабіні ракетоплана почулося спершу гучне скреготіння, а потім декілька дужих ударів. Усі здригнулись і подивились на пульт керування. Рівним світлом горіла зелена лампочка, сигналізуючи, що вся апаратура в повному порядку.

— Що це? Знову метеорити? Затамувавши подих, ми прислухались.

— Здалося? — спитав Чжу Фан-ші.

Неначе у відповідь на його запитання, знову почулись удари і сильний тріск, мов хтось поряд ламав перегородку.

— Це у вантажному відсіку! — вигукнула Олена Миколаївна.

Ми кинулись туди. Удари і тріск долинали із шафи, що була в дальньому кутку відсіку. Ми повитягали з неї все, крім ящика з яйцем диплодока.

— Будемо витягати?

— Звичайно!

У світі без ваги можливі чудеса. Я сам легко витяг ящик, який на Венері ми ледве піднімали вчотирьох. Зненацька ящик затрясся в моїх руках.

— Тримайте, бо впущу!

Усі підхопили ящик і обережно поставили його на підлогу. Мерщій відкрили одну защіпку, далі другу, і раптом кришка ящика злетіла і зсередини висунулась голова новонародженого диплодока.

Ми отетеріли.

Диплодок довірливо подивився на нас маленькими очицями і раптом, роззявивши рота, жалібно заревів.

Цей звук примусив нас опам’ятатися.

— Як же він вивівся? — дивувалася Суорі. — Адже ящик охолоджувався до дванадцяти градусів Цельсія. Не міг же він визріти за такої низької температури!

— Виймемо його з ящика. Ухопившись руками за товсту шкаралупу яйця, ми витягли диплодока разом з яйцем і поклали на підлогу. Диплодок повільно витяг із шкаралупи передні лапи і посунувся вперед. Мабуть, так вилазили із шкаралупи всі новонароджені диплодоки. У цьому світі навіть такого легкого руху було досить, щоб він злетів у повітря.

— Держіть його! — закричав Чжу Фан-ші, котрий знімав цю сцену.

Ми кинулись допомагати диплодокові. Яйцеву шкаралупу розкололи, одягли диплодокові на ноги невеликі металеві кільця, що, притягуючись електромагнітами, тримали його на підлозі. Диплодок був жалюгідний і мокрий, і це зовсім не пасувало до його великих розмірів.

Коли ми повідомили у другу ракету, що в нас вивівся справжній диплодок, Ламель мало не луснув від заздрощів.

— Я так і знав, що у вашій ракеті буде цікавіше! У вас і диплодок вилупився, і метеорит вас пробив, а в нас — ну, хоч би якась тобі пригода — нічогісінько!

Його допомога, як досвідченого зоолога, була дуже потрібна нам зараз. Не маючи можливості пересадити Ламеля в нашу багатостраждальну ракету, ми попрохали в нього поради, що нам робити з диплодоком.

— Передусім його треба просушити, — заявив Ламель так упевнено, наче він до цього дня тільки те й робив, що сушив диплодоків, які вилуплювалися з яєць.

Ми перенесли диплодока у куток, де з ілюмінатора падав широкий сніп сонячного проміння. Ламель наказав підкласти під диплодока ковдру і натягти на скло ілюмінатора біле полотно, щоб сонячні промені не зашкодили його підшефному. Одначе диплодок, незважаючи на всі наші турботи, продовжував ревти.

— Чого він хоче? — звернулись ми до Ламеля, як до авторитета з новонароджених диплодоків.

Ламель задумався.

Ми мовчки з повагою дивились на нього. Полководці в такі секунди задуми вирішують долі цілих побоїськ.

— Пити! — рішуче сказав він. — Він хоче пити.

Олена Миколаївна принесла пульверизатор — вода в цьому світі невагомості сама не виливалася із пляшки, її доводилось виштовхувати звідти за допомогою гумової груші. Диплодок, ледь зачувши воду, справді став жадібно пити. Він одним духом випив кілька пляшок і потім спокійненько влігся на підіслану під нього ковдру, гріючись під промінням сонця.

Поки ми клопоталися біля диплодока, Суорі продовжувала пильно роздивлятись ящик, що в нього запакували яйце. Обличчя її було похмуре, брови насуплені — вона розв’язувала складне питання: чому вивівся диплодок.

— Зрозуміло! — нарешті вигукнула вона.

— Що саме?

— Усе просто! В ящику ми встановила напівпровідникові холодильники, щоб підтримувати температуру біля дванадцяти градусів Цельсія. Так?

— Авжеж.

— Ну, так от. Я випадково ввімкнула холодильник навпаки, переплутавши кінці дротів, і замість холодильника вийшов нагрівальний напівпровідниковий прилад…

— Іншими словами… — кивнувши, почав було Ерилік.

— Іншими словами, — закінчила свою думку Суорі, — цей ящик перетворився на інкубатор.

— Так чи інакше, а перший ручний диплодок є, і йому треба дати ім’я, — сказав Чжу Фан-ші.

Думка всім припала до вподоби, і, мов із рогу достатку, посипались пропозиції:

— Космос!

— Пілот!

— Ні, Астронавт!

— Турист!

— Астероїд!

Після недовгої суперечки вирішено було назвати диплодока Астронавтом.

…Ракетоплан швидко мчить до Землі. Останні години польоту. Ми сядемо в Австралії. Нашу рідну планету всю видно в ілюмінатор мов на долоні.

Астронавт з’їв усі наші запаси і випив усю воду. Другий день ми без їжі й води.

Перед самою посадкою Чжу Фан-ші закутав диплодока у наші ковдри та підвісив його на міцних гумових розтяжках посеред вантажного відсіку. Астронавт реве і рветься геть.

Ще година — і ми на Землі!

Східний берег Австралії відокремлений від теплого Коралового моря довгою вервечкою коралових рифів. Цей природний бар’єр, створений за віки дрібними живими істотами, приймає на себе перші грізні удари океанського припливу.

Удень тут жарко, сонце пече нещадно. Повітря вогке і задушливе; легкі пориви вітру не дають полегшення. Зате ввечері легкий бриз,

який дме з берега, доносить до островів аромати тропічних квітів, гіркуватий запах моря, а разом з ними і життєдайну прохолоду.

Над одним із таких коралових островів, недалеко від тваринницької ферми, де працювала Аня, було споруджено велику баню, обтягнуту напівпрозорою міцною плівкою. На острові спорудили спеціальну повітронадувну станцію, яка мала регулювати склад повітря під банею, збагачуючи його вуглекислим газом, а також автоматично підтримувати визначену температуру і вологість повітря, зменшуючи чи збільшуючи їх у разі потреби. Неподалік на материку було зведено триповерховий будинок для тих, хто мав провадити спостереження за тваринами й рослинами з Венери.

Нарешті ж то ми поскидали скафандри просто неба і пожадливо вдихали свіже повітря Землі. Може, з незвички, а може, від радості у нас злегка паморочилося в голові.

— Ех, та й гарно ж тут! — увесь час вигукував то один, то інший. — Погляньте, яке сонце! А повітря! Море! Небо!

Тільки одна обставина затьмарювала нашу радість: у нас почався десятиденний карантин, і до нас, мов до зачумлених, не пускали жодної людини, котра не пройшла спеціального курсу щеплень. Доводилось задовольнятися розмовами по телефону, телевізійними передачами, а ми так скучили за людьми, що нам цього було вже недостатньо.

Наших тварин ми перевезли на атол, в «куточок Венери».

Увага всіх була прикута, звичайно, до Астронавта. А той досить швидко звикся з незнайомою обстановкою. Опинившись під склепінням, він принюхався, відчув знайомий запах вуглекислого газу, чхнув кілька разів, протяжно заревів і, скоряючись могутньому інстинктові, бігцем кинувся до води. Ніхто його не вчив плавати, ніколи він не бачив, як це робили його родичі на Венері, та зразу ж відчув себе в рідній стихії і, заревівши від задоволення пірнув кілька разів з головою у воду та запрацював дужим хвостом.

Понад краєм лагуни ми висадили привезене нами насіння різних рослин.

Після цього ми знову розділились на групи, щоб закінчити звіти про виконану нами велику роботу.

А тим часом під прозорою банею на острові творилися чудеса. Ми не вірили власним очам: тільки вчора висіяне насіння рослин за один день проросло, вигналося більше ніж на метр заввишки і тепер красувалось понад краєм лагуни, плавно похитуючи своїм соковитим широким листям.

— Неймовірно! — вигукнув Гапек.

— Факти — вперта річ, — заперечив йому Анрі Ламель. — Наші папороті показали рекордну швидкість росту, в декілька разів більшу за бамбук.

Ми пильно оглянули молоді рослини. Вони у всьому були схожі на дорослих, тільки листки їхні ще не мали спор та кисневі мішечки при основі листків ще були порожні: на створення запасів кисню та появу спор часу потребувалось більше, аніж на ріст самої рослини.

Коли на одинадцятий день нам оголосили, що скінчився карантин, усі якось розгубились.

— Куди ж іти? — спитав зніяковіло Гапек.

— А чому обов’язково йти? — заперечив Ламель. — Нема куди йти — сиди вдома.

— Ну, як же це! Карантин знято, а я сидітиму.

— Їдьмо всі гуртом на сусідню овечу ферму до моєї дочки, — втрутилась Олена Миколаївна. — Вона давно вже нас запрошує.

В сільському містечку нас зустріли з несподіваною урочистістю.

Великий зал їдальні, де на нашу честь приготували святковий обід, виявився повнісіньким. Бачачи довкола багато по-дружньому усміхнених облич, я раптом дуже чітко зрозумів, чого саме не вистачало нам на далекій Венері, чому там, у вузькому колі друзів, зайняті надзвичайно цікавою роботою, ми все-таки відчували себе самотніми і серцем тяглися до рідної Землі. Я зрозумів, що нам не вистачало великого людського колективу, гурту тих, для кого ми працювали, не вистачало їхньої щиросердої підтримки, їхнього співчуття, їхньої радості, їхньої оцінки.

По обіді, коли всі вирушили до клубу, щоб подивитися фільми, зняті нами на Венері, до мене підійшла Олена Миколаївна.

— Олександре Олександровичу, тут є переговорний пункт, звідки можна зв’язатись по радіотелефону з ракетопланом Джемса Конта.

— Ви зараз підете?

— Атож. Я хочу дізнатись, як їхні справи, як Ярослав, Челіта…

— Я з вами…

Група Джемса Конта домоглася безсумнівних успіхів. Роботу над випробуванням моделі плавучого дзеркала було майже закінчено. Джемс Конт показав нам це. Важко було повірити, що ця велетенська п’ятдесятикілометрова блискуча споруда вільно літає у міжпланетному просторі і зовсім невагома.

Своєю ввігнутою частиною плавуче дзеркало було обернене до Місяця. Конт повільно повертав його. Раптом на екрані промайнула ділянка поверхні Місяця. Кілька секунд було видно відбитки людських ніг на місячному попелі, відтак з’явилася постать людини, одягненої у звичайний скафандр, вона комусь махала рукою. Збільшення було таке велике, а зображення таке чітке, що на скафандрі незнайомця можна було роздивитись кожен шов. Це видіння щезло так само швидко, як і з’явилось.

— Джемсе! Джемсе! — закричала Олена Миколаївна. — Поверніть ще раз ваше плавуче дзеркало.

— Навіщо?

— У поєднанні з об’єктивом вашого телепередавача воно є прекрасним телескопом!

Ярослав Павлович і Джемс Конт засміялись.

— Правда, вражає? Ми самі недавно відкрили це.

Цим ефектом особливо був задоволений Ярослав Павлович. Його, як астронома, це відкриття цікавило найбільше. Він уже підрахував, що кутове збільшення цієї оптичної системи у багато разів перевищує те, яке дають найдосконаліші телескопи.

Другого дня учасники обох наших експедицій роз’їхались. Усім необхідно було відпочити після важкої подорожі.

Олена Миколаївна, Чжу Фан-ші і я поїхали в Торітаун. Ми поспішали перш за все зустрітися з тими, хто разом з нами створював перше мікросонце.

Вся наша лабораторія вже перейшла в новостворений Інститут мікросонця. Туди ми й передали матеріал про наслідки випробування мікросонця та зробили спеціальну доповідь. Одночасно ми ознайомилися, у якому стані справа з підготовкою наступу на крижану Антарктиду.

Закінчивши справи, я і Олена Миколаївна повернулись назад, вирішивши провести свою відпустку біля Коралового моря.

Ми зайшли до Ані і несподівано для себе застали в неї Ламеля.

— Анрі? — здивувалась Олена Миколаївна. — Яким вітром вас знову занесло сюди?

— Скучив за диплодоком, — відповів він і при цьому усміхнено подивився на Аню. Та зашарілась і опустила очі.

— Ні, справді, чого ви так швидко повернулись?

Анрі перестав усміхатись і вже зовсім серйозно відповів:

— Задумав я, Олено Миколаївно, один дослід. Не знаю, щось вийде в мене чи ні, але спробувати варт.

— Що це за дослід?

— Спробую виростити швидкорослі папороті на Землі. Директор ферми каже, що це чудовий корм для худоби.

— А від цього «чудового» корму тварини не почнуть здихати? — спитала недовірливо Олена Миколаївна.

— Ні, здихати не будуть, це ми вже з’ясували, а ось чи їстимуть вони папороті, поки що невідомо. Якраз Аня, — додав він, знову загадково всміхаючись, — і допоможе мені як фахівець-вівчар.

— А чи вдасться виростити папороті? — спитав я. — Ґрунт, повітря, тривалість доби — все це дуже відрізняється від того, до чого вони звикли на Венері.

— Ґрунт ми відповідним чином приготуємо. А до нашого повітря рослин привчатимемо поступово. Звичайно, ми допускаємо й негативний результат нашого досліду, та спробувати все-таки слід.

— Звичайно, звичайно! — палко підтримала його Олена Миколаївна.

По сусідству з банею Анрі і Аня спорудили на острові невеликий загін на два відділи, в який помістили чотирьох ще зовсім молодих ягнят. Двоє ягнят — контрольних — продовжували годувати звичайним кормом, а двом іншим Аня поклала до годівниць дрібно посічених соковитих папоротей.

— Дивіться, дивіться, — схвильовано сказала вона, — зараз воно почне їсти.

Однак метке ягня не виправдало Аниних сподівань. Воно старанно обнюхало годівницю, бекнуло і, помахуючи коротким хвостиком, відбігло вбік. Те ж саме зробило і друге ягня. Вони бродили по загону і пощипували траву, не звертаючи уваги на соковиту їжу в годівницях.

Анрі засміявся.

— Ваша страва їм не до смаку.

— Нічого, звикнуть. Я не даватиму їм більше нічого, крім папоротей.

Через три дні на піддослідних ягнят шкода було дивитися. Вони повигризали всю траву в загоні і тепер, жалібно бекаючи, стояли біля загорожі, намагаючись просунути поміж латами голови та дотягтись до трави, що росла зовсім поряд, але була недосяжна. Проте, незважаючи на свої справді-таки танталові муки, вони навіть не подивились на годівниці, куди Аня й Анрі щодня підкидали свіжих папоротей.

— Ще день — і їм кінець, — сказав Анрі. — Так далі не можна.

— Угу, — сумно погодилась Аня, — треба негайно щось придумати. А що, коли… Ой, як це мені раніше не спало на думку! Я підмішаю молока до соку папоротей і дам їм.

— Розумниця! — вигукнув Анрі. — Давайте молока.

Хитрість із молоком вдалася. Голодні ягнята, зачувши знайомий запах, жадібно поприпадали до пляшок із сумішшю.

За два дні ягнята звикли до смаку нової їжі і вже без молока з апетитом поїдали венеріанські папороті. Тепер необхідно було простежити, як подіє на організм ягнят новий харч.

Одночасно з цим Аня й Анрі розчистили невелику ділянку поряд з куточком Венери, зорали її, внесли в ґрунт добрива, а потім натягли над нею баню із плівки та заповнили її повітрям, що містило трохи більше кисню, ніж повітря на Венері.

Рано-вранці, щойно зійшло сонце, вони висіяли спори папоротей у землю і стали з хвилюванням чекати — зійдуть чи ні?

За кілька годин дослідну ділянку всіяли дрібні червонуваті цятки — перші сходи. Проте росли вони не так бурхливо, як під великою банею. Коли опівдні я прийшов на дослідну ділянку, то побачив, що паростки піднялися лише на 30 сантиметрів. Однак Аня і Анрі сяяли: насіння все-таки не загинуло, і червонувато-лілові слабенькі рослини були їхньою першою перемогою.

Все ж радіти було ще рано. Коли ми увечері після вечері прийшли подивитися, на молоді сходи, то побачили сумне видовище. На Венері рослини віками були привчені до того, що з настанням темряви водночас різко знижується температура і починається холодна зима, від якої треба захищатися. Тому, як тільки сонце стало хилитись до обрію, наші папороті позбивались у тугі зелені клубочки та притулились тісно до землі.

— Ой Анрі! Що ж робити? — жалібно вигукнула Аня.

— Нічого, під великою банею те ж саме відбувається щовечора. Однак друге покоління рослин вже менше реагує на прихід ночі. Думаю, що й наші папороті легко перенесуть швидку зміну дня і ночі.

— Але ж вони набагато слабкіші за ті. Може, попервах тут улаштувати штучне освітлення?

— Ні, зачекаємо. Подивимося, що покаже наступний ранок.

Назавтра з першими ж променями сонця папороті порожевіли, піднялись за день ще на двадцять сантиметрів, а ввечері знову зібгалися у клубки. Потрапивши у незвичні умови, рослини хворіли, але виявились досить стійкими, щоб знести усі злигодні.

У ці дні Олена Миколаївна багато працювала над незакінченою книгою Віктора Платанова про термоелектрон, що її вона взялася дописати та відредагувати. Якось Аня, Ламель і я зайшли до неї в бібліотеку. Вона зустріла нас радісною звісткою.

— Читайте! Ось, — показала вона на великий газетний заголовок, набраний червоним шрифтом на всю ширину першої сторінки: — «Боротьба за Антарктиду почалася!»

Під ним було видрукувано коротке повідомлення про те, що над Антарктидою на висоті понад тисячу кілометрів спалахнуло перше на Землі мікросонце, покликане зупинити нове обледеніння коло Південного, полюса.

— І ще одна приємна новина: випробування моделі плавучого дзеркала пройшли вдало, і скоро Джемс Конт і вся його експедиція повернуться на Землю.

Минуло ще тижнів півтора, і ось одного разу, вернувшись по обіді додому, ми побачили, що з радіотелефону стирчить паперова стрічка, дуже схожа на телеграфну.

— Хтось дзвонив, коли нас не було, — сказала Олена Миколаївна, розглядаючи стрічку.

На стрічці була надрукована лаконічна фраза: «Буду у вас через дві години. Ярослав. 12 год. 40 хв. Мельбурн».

Ярослав Павлович був точний. Рівно о другій сорок він уже заходив до квартири. Аня бігцем кинулась батькові на шию.

— Ой, Аню, обережно! — важко зойкнув той, зігнувшись. — Забула про місячну хворобу?

— Забула… — винувато промовила Аня, зразу відпускаючи його.

— Що це за місячна хвороба? — поцікавився я.

Ярослав Павлович здивовано підвів брови.

— Хіба ви не знаєте?

— Ні.

— Коли з Землі прилітаєш на Місяць, то стаєш у шість разів легший, а за звичкою перші дні рухаєшся так само, як і на Землі. Зробив звичайний крок, а виходить стрибок, рвучко піднімеш камінь, а він, мов м’яч, злітає догори… Кілька днів минає, поки звикнеш увідповіднювати свої рухи до ваги місячних предметів. Це в нас називають земною хворобою. Ви відчули її на собі. І навпаки, якщо довго пробудеш на Місяці і повернешся назад на Землю, настає місячна хвороба. Все здається в кілька разів важчим. Організм одразу не встигає перебудуватися. М’язи вже розлінились, відвикли працювати на всю потужність, руки в’ялі, мов після сну, — не можеш навіть кулак міцно стиснути, голову важко тримати прямо, тіло здається налите свинцем, та днів за два-три все це зникає безслідно.

Ярослав Павлович стомлено сів у крісло, склепив повіки і не рухався. А Олена Миколаївна з Анею заметушилися біля нього, одна — готуючи ванну, друга — накриваючи на стіл.

Ванна трохи підбадьорила Ярослава Павловича, він став балакучіший, хоч ходив, як і раніше, повільно, мовби через силу переставляючи ноги. За столом він випив тільки кілька ковтків чорної кави та з’їв маленький бутерброд.

— Чому ви нічого не їсте? — спитав я. — Так ви й зовсім знесилитесь.

— Нічого не вдієш. Доводиться їсти дуже часто, але потроху. Адже продукти теж мають вагу. Я з’їв шматочок хліба, а відчуття в мене таке, наче я проковтнув каменюку.

Розмова перейшла на «місячні» новини.

— Ми випробували з групою Джемса Конта макет плавучого дзеркала, — розповідав Ярослав Павлович. — Ну й громаддя! П’ятдесят кілометрів у діаметрі, а якість зображення така, що наші земні оптики можуть тільки позаздрити. Для надтелескопа вже зараз годиться, а от, щоб зігрівати планети, звичайно, мало. Та це ж тільки модель. Треба створювати дзеркала вдесятеро більші за розмірами і розташовувати їх дуже близько до Сонця. Дзеркало перехоплює багато сонячних променів, та все-таки цього дуже мало, щоб змінити клімат на цілій планеті або. хоч на значній її частині.

— А як Челіта? — спитала Олена Миколаївна.

— Челіта? Усе так само — сумує. Що й казати, така рана швидко не гоїться.

— Ти не питав, приїде вона до мене по Вікторові щоденники чи їй переслати їх?

— Обіцяла сама. Ага, трохи не забув, — спохопився раптом Ярослав Павлович, — знаєте, хто недавно прилітав до нас на Місяць? Ваш Шаумян.

— Леон? Він же відпочиває.

— Ні. Захворів пілот, який мав летіти в черговий рейс, і Шаумян захотів замінити його. Симпатичний хлопець. Він розповідав нам про Венеру, про Віктора.

— Коли Челіта мала намір приїхати сюди?

— Думаю, на неї слід чекати завтра чи принаймні післязавтра.

Ярослав Павлович посидів з нами ще трохи, а потім Олена Миколаївна відіслала його на відпочинок: місячна хвороба у перший день досить-таки давалася взнаки, і наприкінці розмови він ледве ворушив язиком та був схожий на п’яного.

Наступного дня приїхала Челіта в супроводі Леона Шаумяна. Ми ледве впізнали в ній колишню веселу, енергійну дівчину. В ній, здавалося, згас вогник, який освітлював радістю її обличчя, ясними цятками вигравав у її блискучих очах, нині смутних, невеселих. Вона, здавалось, постаріла років на десять.

Олена Миколаївна обняла її, і Челіта раптом заридала, припавши до неї обличчям. Олена Миколаївна зразу повела її до себе. Шаумян повернувся до Ламеля.

— Оце не ждав побачити тебе тут.

— Я теж, — відповів той і спитав: — А що, хіба знову хтось захворів?

Леон спохмурнів.

— Не міг же я залишити нещасну жінку одну, та ще в такому горі. — І тут же перевів розмову на інше: — Ну, а як твої справи, в твоєму «куточку Венери»?

— Непогано. Я тут здійснюю один цікавий дослід.

— Дослід? Ти що ж, так нікуди й не поїдеш відпочивати?

— Ні, мені й тут добре. А ти?

— Я спершу хотів було відпочити на Кавказі, та потім передумав. Днями з Сіднея вирушає пасажирський теплохід у кругосвітнє плавання. По-моєму, це буде чудовий відпочинок.

— Ех ти, вічний бурлака. А як же Єреван? Пам’ятаєш, на Венері ти все марив ним?

— Пам’ятаю, та цього разу я відчуваю, що не всиджу на одному місці навіть у любому Єревані.

— Скажи, ти довго тут пробудеш?

— Не знаю. Як Челіта.

— Куди вона їде?

— У Мексіку, до батьків.

Незважаючи на наші умовляння ще погостювати, Челіта і Шаумян поїхали увечері того самого дня. Ми всі гуртом провели їх і повернулись додому. Всім раптом стало сумно. Приїзд Челіти яскраво нагадав нам про Віктора.

— Скоро й ми поїдемо з Коралового моря, — промовила замислено Олена Миколаївна. — Закінчується наша відпустка.

Дзвінок професора Брамса з Інституту фізичної хімії застав нас у ту мить, коли ми з Оленою Миколаївною зібрались до Інституту мікросонця. Там призначено було обговорення чергового проекту, присвяченого боротьбі з водами Антарктиди.

— Завітайте до моєї лабораторії, — попросив нас Брамс. — Так, я знаю, що ви поспішаєте на засідання, але це дуже важливо і безпосередньо стосується проблеми освоєння Антарктиди. Хвилин п’ятнадцять у вас знайдеться? Ну от і гаразд. Довше я вас не затримаю.

Минув тиждень після того, як ми повернулися з Коралового моря. В Інституті мікросонця панувала напружена обстановка. Було з’ясовано, що мікросонце зупинило обледеніння Антарктиди.

До цього часу лишалось неясним, куди подіти велетенську масу води, яка утвориться після танення антарктичної криги. Багато колективів учених працювало над цією проблемою, та поки що жодного проекту не було схвалено.

— Проходьте! — відчинив перед нами двері професор Брамс. — Я вас попрошу просто до мого робочого кабінету. Сідайте, — показав він на стільці. — Хочете чаю?

— Ні, ми тільки що поснідали, — відповіла Олена Миколаївна, спостерігаючи, як Брамс підсунув до себе склянку міцного чаю та обережно поклав у нього вісім шматочків цукру.

— Це рекомендується для всіх важкоатлетів чи ви просто ласий до солодощів? — жартома сказала Олена Миколаївна. — Ми поспішаємо. Якщо можна, давайте зразу братися до діла.

— А ми вже взялися! — всміхнувся Брамс, уважно дивлячись, як поверхня чаю опукло виступає над вінцями склянки. — В мене до вас одне запитання. Скажіть, у чому суть проекту, який ви сьогодні маєте обговорювати?

— Автори проекту пропонують воду від розтопленої криги перетворити на пару під великим тиском та у вигляді велетенського струменя викинути за межі атмосфери.

Брамс похитав головою.

— А інших, конструктивніших проектів повного освоєння Антарктиди немає?

— Поки що нема.

— Спасибі за інформацію.

— Ви тільки для цього й викликали нас до себе? — здивувалась Олена Миколаївна.

Професор Брамс мовчки помішував чай ложечкою у своїй склянці, стежачи, як в’юняться в ньому густі смужки цукрового розчину.

— Ні, звичайно, не лише для цього, — сказав він нарешті. — У мене теж з’явились деякі ідеї, і я хотів розповісти вам про них. Подивіться на цю склянку з чаєм. Ви назвали мене ласуном, коли я поклав у неї вісім грудочок цукру. Та я зробив це лише для того, щоб пояснити свою, думку. Спочатку шматки цукру витіснили із склянки воду, яка дорівнювала їхньому об’ємові. Тепер же вода знову опустилась до попереднього рівня. Чим це пояснюється, ви можете сказати?

— Ви задаєте дитячі запитання, Брамсе! — усміхнулась Олена Миколаївна.

— Не ображайтесь. Ми часом забуваємо про найпростіші, але вельми корисні речі. Дайте відповідь на моє запитання.

— Будь ласка. Рідина має молекулярну будову, — відповіла, трохи знітившись, Олена Миколаївна. — Цукор також. Молекули води не притиснуті щільно одна до одної, між ними є проміжки. Ось у ці проміжки і потрапили молекули розчиненого цукру. Тому загальний об’єм води у склянці майже не збільшився. Ви задоволені?

Зненацька посмішка зникла з лиця Олени Миколаївни.

— Стривайте! Це було б… Ні, не те. Яке відношення має все це до розтоплення антарктичної криги? Адже воду у воді не розчиниш? Вода океану не чай, а крига Антарктиди — не цукор…

Брамс відсунув склянку.

— Бачу, зацікавились. Я так і гадав. Ходімте зі мною до сусідньої кімнати.

Там була лабораторія. Понад стінами цього великого приміщення стояли складні, незнайомі мені прилади. Брамс одягнув товсті гумові рукавиці і вийняв із штатива закорковану пробірку з густою темно-коричневою рідиною. Він потряс пробіркою в повітрі. Темна рідина спінилася дрібними бульбашками.

— Це каталізатор-домішка, — коротко пояснив Брамс.

Він підійшов до великого циліндричного приладу, що зовні нагадував мініатюрний синхрофазотрон, і вилив у нього з пробірки трохи рідини. Відтак увімкнув рубильник на мармуровому щиту. Циліндричний прилад протяжно загув. Брамс діяв тепер мовчки, нічого не пояснюючи. Вилив усередину приладу відро води і збільшив напругу. Потім швидко закрив кришку приладу та вичікувально подивився на нас. Минуло кілька секунд, і раптом передня стінка приладу розсунулась і звідти з’явилася світло-коричнева м’яка стрічка з темними прожилками. Вона витікала з приладу безперервним струменем, складалась витками. Її пістрявий візерунок був схожий не то на шкуру леопарда, не то на шкуру пітона.

— Що це? — спитала Олена Миколаївна.

— Особливий пінопласт. Його одержано шляхом розкладу води на складові елементи за допомогою нашого каталізатора-домішки.

— Тверда речовина з води?

— Авжеж. У нашому приладі від дії коричневого каталізатора-домішки і високої температури відбувається розпад води на складові елементи. Їхні атоми втрачають свою електронну оболонку та сполучаються в нові молекули, утворюючи при цьому пінопласт. Тверде тіло, яке ви зараз бачите, має ще одну чудову властивість.

Брамс різким рухом відірвав шматок стрічки пінопласту і підійшов до скляної посудини, наповненої водою майже по самі вінця.

— Дивіться уважно, — сказав Брамс. — На утворення цього шматка пінопласти пішло майже відро води. Зараз я опущу шматок у посудину, а ви стежте за рівнем води у ній.

Стрічка пінопласту, занурившись у воду, спустилася на дно. Минуло декілька хвилин, і на наших очах пінопласт повністю розчинився.

— Ви розумієте? — спитав Брамс. — Адже, по суті, я влив сюди майже відро води, а рівень води в посудині не піднявся.

— Просто не віриться! — вигукнула Олена Миколаївна. — Покажіть нам, як ви робите ваш пінопласт?

В цю ж хвилину мій наручний годинник, в якому був радіотелефон, тихо задзвонив,

— Олександре Олександровичу, — почувся з циферблата голос Чжу Фан-ші, — де ви з Оленою Миколаївною? Я говорю із залу засідань. Обговорення проекту вже почалося.

Олена Миколаївна і Брамс прислухались до його голосу. Чжу Фан-ші говорив зовсім тихо, мабуть, намагаючись не заважати своїм сусідам. Олена Миколаївна взяла мене за руку і піднесла годинник до рота.

— Чжу, не гнівайтесь. Ми в Інституті фізичної хімії у професора Брамса. Він показує нам, як розчиняти воду у воді.

Я ясно уявив собі розгублене обличчя Чжу Фан-ші. Мабуть, зараз він уже не так уважно слухає доповідь, а, потираючи за звичкою лівицею праве вухо, намагається вгадати, що ж запропонував нам Брамс.

По дорозі в інститут Олена Миколаївна спитала у Брамса.

— Скажіть, чи багато треба вашого каталізатора-домішки?

— У мільйони разів менше, ніж води. Для освоєння Антарктиди слід побудувати приблизно вісім заводів, які б виробляли каталізатор.

— А як пінопласт, розчиняючись у воді, діє на живі організми?

— Повністю я не зможу відповісти на це запитання. Наша лабораторія провела досліди лише на деяких рибах, а головне — на планктоні, цьому началу всіх начал життя в океані. На присутність пінопласту планктон не прореагував.

Повідомлення Брамса викликало величезний інтерес. Його проект схвалили одноголосно. Тепер можна було розпочати проектування та будівництво установок, які б виробляли пінопласт і каталізатор-домішку.

— Ви зможете очолити підготовчі роботи? — запитав у Брамса голова зборів, коли той кінчив відповідати на запитання присутніх.

Брамс трохи розгубився. Виручила його Олена Миколаївна. Вона запропонувала виділити йому на допомогу п’ять-шість фізиків, щоб протягом двох місяців виробити план практичних робіт.

Два місяці — термін великий і воднораз дуже короткий, залежно від того, що слід зробити за цей час.

Іхтіологічний відділ Інституту мікросонця відрядив кілька експедицій у район Антарктиди з метою виловити якнайбільше різновидів морських тварин і риб, аби дослідити вплив на них розчину пінопласту.

Спеціальна експедиція привезла пробу криги з різних районів Антарктиди, щоб визначити, у яких пропорціях слід застосовувати каталізатор-домішку для одержання пінопласту. В Атлантичному, Тихому та Індійському океанах було взято багато проб води з тим, щоб в експериментальний спосіб з’ясувати, як розчиняється пінопласт у цих водах. Все це, вкупі взяте, дозволило визначити, скільки треба побудувати заводів для виробництва каталізатора-домішки, скільки часу необхідно, щоб розтопити кригу Антарктиди, чи не загинуть в океані тварини й риби і що взагалі відбуватиметься в океані, коли в ньому розчиниться величезна кількість пінопласту.

Група Брамса встигла накидати загальні схеми майбутніх установок, які назвали гідроциклонами.

На схемі гідроциклони були схожі на велетенські диски. В один сектор диска безперервним потоком надходила вода, яка утворювалась від танення криги, а з другого сектора таким самим безперервним потоком лилася ріка пінопласту. В гідроциклон у строго дозованих кількостях подавався каталізатор-домішка Брамса. В реакторі гідроциклону, який займав площу в десять квадратних кілометрів, необхідно було одержати температуру понад сім тисяч градусів.

Цей пункт викликав у нас найбільше суперечок. Не тому, що це питання було таке вже складне. Атомна енергетика двадцять другого століття дозволяла одержувати й вищі температури.

Але тут не годилося вдосконалення старих варіантів, що й без того були досить складні й громіздкі. Потрібен був принципово новий проект. Однак у нас поки що нічого не виходило.

На початку лютого, перед відльотом на Місяць, до нас зайшов попрощатися Джемс Конт. Він був невеселий, про себе нічого не говорив і. більше слухав нас. Установки, які трансформували воду на пінопласт, так зацікавили його, що Олена Миколаївна накидала йому схему їхньої будови.

Згодом розмова велась на інші теми, але Конт не брав у ній ніякої участі, а коли до нього звертались, відповідав не до ладу.

— Ви якийсь дивний сьогодні, Джемсе, — сказала йому Олена Миколаївна. — Що сталося з вами?

— Так, так, — неуважно відповів Конт і раптом, звівши на Олену Миколаївну зразу прояснілі очі, спитав: — Значить, вас найбільше непокоїть зараз, як створити в центрі ваших установок високу температуру?

— Еге ж, — відповіла Олена Миколаївна, перезирнувшись зі мною.

— По-моєму, це можна зробити оригінально і воднораз просто…

— Як?

— За допомогою плавучого дзеркала і мікросонця. Ви можете розташувати над Антарктидою, там, де це вам потрібно, плавуче дзеркало, а перед ним розмістити мікросонце. Дзеркало збере проміння в одну пляму, всередині якої буде височенна температура.

Олена Миколаївна помовчала, зважуючи Контову пропозицію.

— Ідея справді дуже оригінальна, — розмірковуючи сказала вона нарешті, — та, на жаль, цю ідею ми не можемо підтвердити нічим, крім теоретичних розрахунків. У нас нема експериментального матеріалу.

— Хто ж вам заважає здійснити такий експеримент? — здивувався Джемс Конт.

— Так, але ж це досить складно, — заперечила Олена Миколаївна. — Крім виготовлення плавучого дзеркала, доведеться запалити нове мікросонце. І потім, де ми зараз можемо здійснити такий експеримент?

Робіть на Місяці! Тепер ви знаєте, що мікросонце цілком безпечне. А згодом ви зможете використати це нове мікросонце в Антарктиді.

— А хто виготовить плавуче дзеркало? — спитала Олена Миколаївна.

Джемс Конт мовчки розкочував на столі хлібну м’якушку. Я знав, що на нього чекає велика робота з плавучим дзеркалом, і вирішив, що він обдумує, кого зможе виділити для нас із своєї групи. Та сталося щось зовсім несподіване.

— Вам не доведеться робити нове плавуче дзеркало. Ви скористаєтесь із того, що є зараз над поверхнею Місяця. Це набагато прискорить здійснення експерименту.

— Зачекайте, Джемсе, — схвильовано зупинила його Олена Миколаївна. — Ви це серйозно пропонуєте? А як же ваша робота? Її доведеться надовго відкласти, якщо ми заберемо у вас плавуче дзеркало.

— Моя робота… Якщо бути відвертим, Олено Миколаївно, то після появи мікросонця наша робота стає непотрібною, принаймні в тому аспекті, в якому її було задумано.

— Але ви працюєте зовсім не надаремне, Конте. Ваше плавуче дзеркало астрономи використають як надпотужний телескоп, а крім того, воно знайде застосування в геліотехніці.

— Еге ж, тільки все це таке далеке від атомної фізики!

Конт різким рухом зім’яв хлібну кульку і, відвернувшись убік, тихо сказав:

— Олено Миколаївно, в мене до вас прохання. Візьміть мене назад до своєї групи.

В кімнаті зразу стало тихо. Кілька хвилин ніхто не міг сказати й слова. Потім Олена Миколаївна встала, підійшла до Конта і поклала обидві руки йому на плечі.

— Ну от ви й повернулись до нас, Джемсе!

Тут ми всі втрьох заговорили разом.

— А ви не згарячу так робите, Конте? — спитав я обережно.

— Ні, що ви! — палко заперечив він і, посміхнувшись, додав: — І потім я ж не сам, а з плавучим дзеркалом.

— А ваша група? Що робитиме вона?

— Перш за все ми всі разом допоможемо вам освоювати Антарктиду, зараз це найголовніше. А там буде видно. Кожен, певно, вирішить сам за себе.

Теплого вересневого ранку на вулицях Торітауна було велелюдно, ніби на великі свята.

Люди раз по раз поглядали вгору на яскравий тоненький серп місяця: там поряд із ним мала цього вечора спалахнути нова зірка — мікросонце. Експеримент підготували Чжу Фан-ші і Джемс Конт.

Разом з іншими співробітниками Інституту мікросонця ми теж вийшли на вулицю. З репродукторів долітали застережні сигнали. Голос диктора закликав усіх до уваги. Натовп одразу затих. Я чітко уявив собі, як зараз наші друзі на Місяці чекають моменту запуску ракети.

Мікросонце спалахнуло на чорному нічному небі поряд з місячним серпом зовсім несподівано. Воно було яскравіше від усіх зірок і горіло рівним білим світлом.

— Молодець, Чжу! — сказала Олена Миколаївна. — Подивимось, як вони далі впораються зі своїм завданням.

Ми зайшли до актового залу інституту, поспішаючи побачити продовження досліду. На величезному телевізійному екрані плавуче дзеркало повільно рухалось до кулі мікросонця. Воно спинилось над нею, обернене своєю ввігнутою параболічною поверхнею до Місяця.

Джемс Конт коментував проходження досліду:

— Загальне керування мікросонцем та плавучим дзеркалом ведеться з поверхні Місяця, але на плавучому дзеркалі є також свої керуючі установки, що їх зараз буде ввімкнено.

Мікросонце здригнулось і наблизилось до плавучого дзеркала, що, мов клешнями, схопило його невидимими електричними руками. Одночасно з цим на пустельній поверхні Місяця все чіткіше стала вимальовуватись яскрава світлова пляма. Спочатку вона була така велика, що важко було розгледіти її межі. Вони губилися десь біля зубчастого, ніби крайок поштової марки, ланцюжка гір.

— Температура всередині світлової плями сто дев’яносто градусів, — повідомив Джемс Конт.

Мікросонце ще наблизилось до плавучого дзеркала, і світлова пляма плавно зменшилась. Її межа сповзла з гір і тепер займала велику плоску рівнину.

— Двісті двадцять градусів, — повідомив Джемс Конт.

Автоматичні прилади, що реєстрували температуру, майже миттю відгукувались на її найменші коливання. Світлова пляма і далі зменшувалась та ставала усе яскравіша і яскравіша. Тепер температура в ній зростала ще швидше, ніж раніше.

— Чотириста сімдесят градусів…

Діаметр плями нині не перевищував кількох десятків кілометрів. Вона стала така яскрава, що на неї боляче було дивитись навіть на екрані телевізора. Зменшили яскравість. Коричнюваті вершини гір, видимі здалеку, одразу потьмяніли, світлова пляма стала теж не така яскрава і виділялась у темряві великим оранжевим диском. Здавалося, що на Місяці настала ніч і хтось освітлює його поверхню велетенським кишеньковим ліхтарем.

— Дев’ятсот п’ятдесят градусів…

Тепер світлова пляма до червоного світіння нагрівала «місячні породи, що продовжували горіти і після того, як пляма сповзла з них. Було видно, як здіймаються стовпи диму над рівниною. Це почали переганятися смоли, які містились у місячних породах.

— Тисяча триста градусів… Тисяча вісімсот, — майже щохвилинно повідомляв тепер про швидке зростання температури Джемс Конт.

Подекуди всередині світлової плями стали з’являтись язики полум’я, котрі тут же зникали в безповітряному просторі. Пляма сяяла вже не червоним, а сліпуче-білим світлом.

— Дві з половиною тисячі!..

Гірська порода в центрі світлової плями розплавилась. На поверхні Місяця, там, де була світлова пляма, клекотіло і вирувало величезне розтоплене озеро.

— П’ять тисяч!..

Поверхня Місяця, здавалось, кипіла, на ній лускалися величезні бульби газів, що виходили зсередини. Врізнобіч і вгору злітали бризки лави, яка кипіла і випаровувалась. Увесь район експерименту затягло чорною кіптявою, що клубочилась. Місячна рівнина горіла, випаровуючись.

В актовому залі запанувала мертва тиша. Всі нетерпляче чекали, чи досягне температура у світловій плямі потрібної величини.

— Сім тисяч градусів! — долинув голос Джемса Конта. — Сім тисяч п’ятсот! Вісім тисяч! Дванадцять тисяч! — вигукнув Джемс Конт. — Далі підвищувати температуру припиняємо.

— Площа світлової плями з температурою в дванадцять тисяч градусів зараз дорівнює дев’яти з половиною квадратним кілометрам, — додав Чжу Фан-ші, який разом з Контом стежив за дослідом.

Усі, не зводячи очей, дивились на екран телевізора. Там бушувало полум’я. Здавалося, що Місяць пропалили до самого центра і тепер з його таємничих глибин виривається розтоплена магма.

Врізнобіч від розтопленого озера тяглися довгі світлі ручаї породи, що поступово холола. При охолодженні з них вилітали незгорілі частки графіту і розліталися фонтанами сяючих бризок. Це було одночасно і прекрасне, і страхітливе видовище. Я мимоволі уявив собі, скільки лиха могло б накоїти наше мікросонце та плавуче дзеркало, коли б їх винайшли раніше, в епоху імперіалістичних війн. Бачачи, як на моїх очах перетворилась на киплячу рідину досить велика височина, я із жахом подумав, що така ж доля в наші дні могла б спіткати найбільші міста світу з їхнім багатомільйонним населенням.

Тим часом система «плавуче дзеркало — мікросонце», скоряючись волі людини, розфокусувалося. Світлова пляма на поверхні Місяця швидко збільшувалась. Ось її край добіг до зубчастих гір і скоро зник з очей. На поверхні Місяця лишилось величезне озеро розтопленої лави й попелу. Воно ще вирувало і клекотіло кілька хвилин, здуваючись пухирями, від яких його поверхнею прокочувались в’язкі хвилі, та згодом стало швидко темніти. Розтоплені породи не окислялися, як на Землі, киснем, і тому озеро застигало рівним гладеньким шаром, блискучим, мов ідеальне крижане поле, котре підготували для фігурного катання. Тверда, дзеркально гладенька лава продовжувала швидко холонути, випромінюючи тепло в морозний космічний простір. Раптом усю поверхню озера навскіс розірвала глибока тріщина. За кілька хвилин з’явилася друга. Потім третя. Тріщини виникали швидко, мов змії, що хутко розповзались. Ще недавно гладенька поверхня тепер геть уся була вкрита глибокими тріщинами, розташованими в хаотичному безладді. Подекуди із тріщин ще вихоплювались язики полум’я. Пізніше й вони зникли.

В актовому залі всі схвильовано загомоніли. Олена Миколаївна підійшла до мікрофона і від імені усіх присутніх подякувала колегам за блискуче здійснення експерименту.

— Результати перевершили всі наші сподівання, — сказала вона. — Правда, слід враховувати й те, що на Землі доведеться світлову пляму стискувати до менших розмірів, бо наша атмосфера дуже послаблюватиме теплове проміння, та це вже деталі. Я, мабуть, висловлю загальну думку, коли скажу, що гідроциклони професора Брамса для виготовлення пінопласту стали після цього досліду цілком реальною річчю. Матеріал для їхнього облицювання, який витримує температуру в сім тисяч градусів, уже створено. Це знаменитий супертерміт. Треба тільки налагодити його промислове виробництво. Тепер я остаточно переконана, що ми відвоюємо у криги Антарктиду!

Антарктида. Terra incognita[2]. «Ця країна приречена природою на вічний холод», — писав знаменитий англійський мореплавець і дослідник Джемс Кук після невдалої спроби підійти до Південного материка.

Дух пошуків, бажання зірвати покривало з невідомого і додати ще одну крупинку знань у скарбницю науки змушували багатьох відважних дослідників рушати в неймовірно небезпечні подорожі в Антарктиду. На долю цих сміливців випали нечувані випробування, і немало героїв лишилося навіки похованими у безмежних просторах крижаної пустелі. Їхні імена безсмертні в пам’яті людства.

Звільняючи відкриту ними землю від криги, онуки цих героїв зводили їм величний пам’ятник, єдино гідний їхньої мужності, стійкості й наполегливості: «приречена» країна поверталася до життя.

Ніколи ще людству не доводилося здійснювати такий грандіозний задум.

Будь-яка велика справа починається з малої. Всесвітня економічна рада ухвалила на першому етапі побудувати й випробувати в дії один гідроциклон, вивільнити від криги частину континенту — вузьку, не більше ста кілометрів завширшки, смугу землі, що йшла в глибину материка приблизно на тисячу кілометрів. Місце для будівництва гідроциклону вибрали, врахувавши рельєф материка, так, щоб усі води, які утворяться від розтопленої криги на цій ділянці, збігали в долину. Гідроциклон зі своїми захоплювачами-крилами перетинав вихід долини в океан, перегороджуючи воді шлях, ніби велика гребля. Увесь водяний потік мав пройти через горловину гідроциклону та перетворитись на пінопласт.

Листопад — це розпал весни в Південній півкулі, початок найкращого сезону для робіт в Антарктиді.

Наша група разом з геодезистами і географами висадилась на той берег Антарктиди, де планувалось будувати перший гідроциклон. Тут земля була під п’ятисотметровим шаром криги. Перші вантажні вертольоти привезли нам розбірні полярні будинки і необхідне обладнання.

У небі Антарктиди сяяло двоє сонць: одне велике, справжнє, низько над обрієм, друге яскравим маленьким кружечком висіло просто в зеніті — мікросонце. На весняно-літній період мікросонце підняли на максимальну висоту, щоб не допустити можливого бурхливого танення криги.

Неозорі крижані простори тягнуться до самого виднокругу скільки сягає око. На чистій блакиті неба різко вимальовуються сліпуче-білі контури крижаних вершин та поодинокі темні плями вільних від льоду скель. Здається, все довкола заклякло у вічному заціпенінні. Пухкий сніг, в якому раз по раз грузне нога, заважає ходити. Білі шати Антарктиди так виблискують під промінням двох сонць, що не рятують навіть темні окуляри: очі ріже від нестерпного світла. Повітря, яке видихають люди, клубочиться білою парою. Тиша майже неймовірна. В цьому царстві білого безгоміння людина здається безпорадним створінням, пригніченим жорстокою природою…

Ми мали точно визначити район, де повинні були будувати перший гідроциклон; за допомогою мікросонця та плавучого дзеркала нам належало розчистити від криги майданчик у кілька десятків квадратних кілометрів.

На той час, коли ми почули позивні ракетоплана Джемса Конта, що супроводжував від Місяця до Землі першу готову систему «мікросонце — плавуче дзеркало», в нас була готова вся апаратура для керування нею.

— Дивіться! Дивіться! — радісно закричала Олена Миколаївна, яка першою помітила мікросонце далеко на заході.

Ледве помітна світла крапка пересувалась на ясному небі. Поступово від обрію вона піднялася вгору і за командою Олени Миколаївни зупинилась над нами. Якби я не бачив на власні очі, як за допомогою цієї маленької зірочки було розплавлено міцні породи під час досліду на Місяці, то засумнівався б, чи зможе вона бодай хоч як-небудь подіяти на величезний шар криги, що на ньому ми стояли.

Як тільки мікросонце спинилося в зеніті, Олена Миколаївна наказала, щоб усі, хто перебував у радіусі двохсот кілометрів від нашого командного пункту, пішли до сховищ. Криголамам і кораблям також звелено було відійти від берега на безпечну віддаль. Вертольотам з вантажами заборонялося робити чергові рейси. Коли всі ці накази було виконано, сотні сирен, розташованих уздовж усього узбережжя, відчайдушно заревли. Почався спуск мікросонця.

Ми були на командному пункті. Олена Миколаївна сиділа за пультом і підтримувала безперервний зв’язок з ракетопланом Конта.

— Спускайте ще нижче, — казала вона йому. — Мікросонце зараз над районом будівництва. Увага! Пробую взяти на себе керування системою!

Вона періодично вмикала радіоапаратуру.

— Спустіть нижче на триста кілометрів! Ще на сто! Стоп! Наші установки захопили мікросонце!

Тепер поворотом важеля ми могли змусити всю систему наблизитись або віддалитись, зрушити в будь-який бік, змінити фокусування світлової плями — нашої головної зброї проти антарктичної криги.

Олена Миколаївна увімкнула автоматичне керування мікросонцем.

Ми піднялися з командного пункту на вертольоті, аби ще раз оглянути район робіт і облетіти всю відведену нам прибережну ділянку. Вона була велика: завширшки кілометрів двадцять, а вздовж узбережжя кілометрів з вісімдесят. За даними геологів і географів, товщина криги на цій площі коливалася від п’ятисот метрів до кілометра.

День випав навдивовижу гарний: ні завірюхи, ні туману. На небі біля самого обрію притулилось кілька невеликих хмаринок. Повітря тішило кришталевою чистотою і прозорістю. Під нами простягалась суцільна крижана пустеля. Тільки маленькими крапками чорніли на березі групи пінгвінів.

— Давайте проженемо їх у воду, — запропонувала Олена Миколаївна. — Жаль їх. Згорять вони в нашій світловій плямі.

— Однаково всіх не проженемо, — заперечив їй головний інженер.

— Ну хоч би он тих.

Ми підлетіли до самого берега і стали лякати пінгвінів, намагаючись зігнати їх у воду, але ці кумедні птахи тільки перевалювалися з ноги на ногу і зовсім не боялись нас.

— Що ж, виніть самі себе! — з досадою сказала Олена Миколаївна. — Гляньте-но, он тюлені! Оці вже напевно злякаються нас.

І справді. Тільки-но ми підлетіли до лежбища, як тюлені заворушились і один за одним стали кидатись у воду. Задоволені з того, що нам вдалося врятувати хоч їх, ми повернулись на свій командний пункт.

Навколо всього району, який ми щойно оглянули, було встановлено вежі з телевізійними передавачами. У нас на великому екрані весь район було видно мов на долоні.

В повітря злетіло кілька сигнальних ракет, проревли востаннє сирени, і мікросонце повільно поповзло до Землі.

Незабаром прилади, встановлені на поверхні льоду, стали фіксувати підвищення температури.

— Подивіться, Олено Миколаївно! — сказав інженер. — Ваші підшефні захвилювались. На екрані телевізора ми побачили, як на березі, біля самої води, рухаються чорні цятки. Я збільшив зображення, і перед нами з’явились пінгвіни. Птахи безперечно були стурбовані. Судячи з їхніх дзьобів, які швидко відкривались, вони, мабуть, відчайдушно галасували, обмінювались враженнями і, ніби руками, вимахували короткими крилами. Деякі з них відбігали метрів на десять від берега, та потім знову повертались до своєї групи, кумедно перевалюючись на коротких лапах. Коли прилади показали, що температура на поверхні криги підвищилась до тридцяти градусів тепла, пінгвіни один за одним стали підбігати до крутого крижаного урвища і кидатись у воду.

— От бачите, а ви хвилювалися, — звернувся головний інженер до Олени Миколаївни. — Велика сила — інстинкт самозбереження.

Олена Миколаївна ствердно кивнула головою і сказала:

— Починаю фокусувати пляму!

По тому, як пляма звужувалась, від криги все сильніше й сильніше клубочилась пара. Нарешті, коли діаметр плями досяг двадцяти кілометрів, а температура в ній перевищила тисячу градусів, почувся сильний тріск: крига лускала, мов розпечене скло, на яке хлюпнули холодної води. Чулося шипіння і булькання води, що випаровувалась. Олена Миколаївна ще трохи звузила пляму і довела температуру до трьох тисяч градусів. Зненацька крига спалахнула. Язики полум’я здіймались догори і тут же згасали, даючи місце новим. Від дії величезної температури молекули води розщеплювались на кисень і водень, які, вступаючи в реакцію, утворювали полум’я. Палаюча крига! Теоретично це можна було пояснити, але в реальності це справляло дивне враження.

Поворотом важеля Олена Миколаївна змусила світлову пляму пересуватись уздовж усієї прибережної смуги майбутнього району будівництва. Вісімдесят кілометрів було пройдено майже за одну хвилину. У кризі залишилась ясно видима заглибина завширшки біля двадцяти кілометрів і глибиною понад десять сантиметрів. Наче хтось провів по крижаному полю величезною гарячою праскою.

Олена Миколаївна скерувала світлову пляму назад по тій же смузі. Вона зробила це двічі, а потім увімкнула автоматичний запам’ятовуючий пристрій, що сам почав повторювати всі рухи важеля, які робила Олена Миколаївна. Тепер світлова пляма бігала з кінця в кінець крижаної смуги, ніби човник на ткацькому верстаті, щоразу поглиблюючи льодову канаву на десять сантиметрів.

— За хвилину десять сантиметрів, — підраховував я. — Отже, за тиждень цілодобової роботи цю прибережну смугу льоду буде розтоплено. Вас влаштовують такі темпи?

— Цілком! — усміхнувся головний інженер. — Ми спробуємо не відстати від вас і в будівництві.

Другого дня погода різко погіршала. Несподівано подув холодний вітер і здійняв до неба хмари снігу. На морі розбушувався сильний шторм, температура різко спала. Здавалось, усі лихі сили накинулись на людей, які намагались відвоювати в них крижане царство.

Хуртовина шаленіла вдень і вночі, не вщухаючи ні на хвилину. Рев ураганного вітру був такий великий, що навіть у приміщенні доводилось розмовляти дуже голосно, майже кричати. Густа снігова завіса зовсім сховала від нас мікросонце; реєструючі прилади, розташовані в районі котлована, показували, що температура у світловій плямі знизилась до чотирьохсот градусів. Довелось опускати систему нижче і фокусувати пляму так, щоб відновити попередню температуру.

Повітря вже не могло ввібрати в себе водяних випарів, які утворилися при таненні криги. Увесь район будівництва окутався снігом і непроглядним туманом. Зрідка від моря долітали оглушливі вибухи, схожі на гарматні постріли: то від крижаного бар’єра відколювались та падали в море айсберги.

Рано-вранці — це був шостий день після початку хуртовини — мене розбудила Олена Миколаївна. Я швидко одягся і підбіг до вікна. Завірюха скінчилась. Повний штиль. У вухах дзвеніло від незвичної тиші. В голубому небі яскраво сяяло наше мікросонце, продовжуючи свою одноманітну роботу. Люди повеселішали. За сніданком раз по раз чулися жарти, сміх, усі відчували, що наближається початок довгожданих робіт.

Світлова пляма, як і раніше, розмірено бігала з боку в бік, але посилала своє тепло не на поверхню льоду, як декілька днів тому, а глибоко всередину котлована, що тягся до самого обрію.

На узбережжі вивільнилася з-під криги величезна смуга. Тільки де-не-де в заглибинах ще виднілись окремі білі плями, від яких ішла пара. Десь біля самого горизонту височіла майже вертикальна стіна льоду, котра ясно відділяла межу тієї зони, в якій діяла світлова пляма. Там, за бірюзовою стіною, шар вікової криги, як і раніше, вкривав материк. Либонь, тільки тепер ми до кінця усвідомили, яку могутню силу ми пробудили до життя. За кілька днів роботи мікросонце прорило в льодах таку долину, на дні якої могли б вільно розміститись Париж, Нью-Йорк, Москва, Лондон, разом узяті.

Головний інженер підрахував, що ділянка суші, яка звільнилася від криги, піднялась порівняло з попереднім рівнем метрів на п’ять-сім.

Через дві доби дно долини стало зовсім сухе. Тепер залишалось тільки усунути на ньому нерівності.

Головний інженер будівництва несподівано звернувся до нас із сміливою пропозицією: вирівняти дно котлована, розплавивши ґрунт за допомогою мікросонця.

— Дно потім, холонучи, потріскається, — заперечив йому Джемс Конт. — Ми вже пробували робити подібний дослід на Місяці.

— Там у вас ґрунт надто різко холонув, а тут ми можемо поступово знижувати температуру, поволі віддаляючи світлову пляму…

І знову система «мікросонце — плавуче дзеркало» наблизилась до Землі. Світлову пляму було сфокусовано ще більше. Повільно, мов шматки вершкового масла на розпеченій сковороді, стали розповзатися врізнобіч і танути, заповнюючи вибалки, невисокі пагорби та підвищення. З дна долини до неба тепер здіймався темний стовп диму, який осідав навколо товстим чорним шаром.

Ми пройшлись по дну долини нашою світловою праскою ще декілька разів, і цього виявилось досить, щоб воно стало ідеально рівне. Тепер розфокусована світлова пляма повільно рухалась уздовж узбережжя.

— Уже все? — здивувався головний інженер. — Чудово! Тільки, будь ласка, не поспішайте охолоджувати ґрунт.

— То підганяли нас, а тепер «не поспішайте». Вже краще зізнайтесь, хитрий чоловіче: у вас, мабуть, не все готово для початку будівельних робіт? — сміялась Олена Миколаївна.

Через три дні ми закінчили охолоджувати ґрунт і, розфокусувавши, на скільки можна було, систему, підняли її високо в небо. Тепер мікросонце освітлювало своїм промінням величезний район, спричиняючи лише слабке танення криги.

У двох місцях дно долини все-таки потріскалось під час охолодження. Тріщини позаливали цементним розчином. Можна було розпочинати роботи — ніщо більше не стояло на заваді. І вони розпочалися.

На заклик Всесвітньої економічної ради взяти участь в освоєнні нового материка відгукнулись десятки тисяч людей різних національностей і різного фаху. Нікого не лякали труднощі. Звісно, на будовах в Антарктиді була потреба не в ручній праці. Всю наймогутнішу сучасну техніку кинули туди. Але природа цього суворого краю ще не була підкорена. Тут, як і раніше, владарював холод, лютували жорстокі морози, шаленіли ураганні вітри страхітливої сили. Було ясно, що працювати доведеться у надзвичайно складних умовах, що перемога прийде після впертої, повної небезпеки боротьби, яка вимагатиме від людини особливого напруження зусиль. Але труднощі не можуть зупинити тих, хто йде до великої мети. Щодня до узбережжя один за одним причалювали криголами. Вони привозили людей і вантажі з усіх кінців світу. На вивільненому від криги узбережжі виросли селища будівельників.

Через тиждень узбережжя вже годі було впізнати. На дні котлована з’явились великі крокуючі механізми. Вони вільно переносили і встановлювали частини майбутнього гідроциклону завбільшки з чотириповерховий будинок. Дно котлована світилось десятками тисяч вогнів зварювання, гриміло й дихало, наче велетенська жива істота.

Здавалося, що там, на дні, панують неймовірний хаос і безладдя. Так завжди здається непосвяченій людині, коли вона вперше спостерігає велике будівництво. В дійсності ж усе було підпорядковане зарані продуманому стрункому планові.

…Давно вже скінчилось антарктичне літо і почалась довга полярна зима, та, як і раніше, тут панував вічний день: проміння мікросонця рівномірно заливало світлом усю крижану пустелю.

Роботи на узбережжі наближались до кінця. Крила-греблі гідроциклону стримували тепер величезне озеро води, що назбиралась за літо від танення льоду. Наближався день пуску гідроциклону.

…Ми піднялись на вертольоті на висоту кількох кілометрів. Гідроциклон було добре видно. Облицьований чорними плитами супертерміту, він різко виділявся на тлі яскраво-білої криги. Високо в небі висіло мікросонце з плавучим дзеркалом — складова частина всієї цієї велетенської установки.

Світлова пляма стала повільно звужуватись, усе. яскравіше і яскравіше освітлюючи середню частину гідроциклону. Чорний супертерміт став вишнево-червоний, потім білий.

Краї світлової плями розходились далеко за межі гідроциклону, освітлюючи кригу. Там температура була набагато нижча, ніж у центрі плями, та все ж досить висока, — і ось у нас на очах почав танути лід.

Перші струмені води потекли з високого крижаного обриву котлована. Потік води повноводою рікою ринув у вхідні ворота гідроциклону. Минуло всього кілька хвилин, і з частини гідроциклону, оберненої до моря, показалась вузька стрічка пінопласту.

Крик захоплення вирвався з наших уст. Безперервна стрічка пінопласту, підхоплена потужними сталевими руками передач, мов безконечно довга змія, стала занурюватись у воду. Гідроциклон розпочав свою роботу.

Вода від талої криги прибувала з кожною годиною. Тепер це була вже не ріка, а бурхливий водоспад, який ринув із крижаного бар’єра котлована. Вода пінилась мільярдами бризок, клубочилась коловоротами й стрімко вривалась до гідроциклону.

Звістка про запуск першого гідроциклону облетіла весь світ.

Минуло понад двісті років з того моменту, як експедиція Руаля Амундсена досягла Південного полюса, одержавши першу перемогу в сутичці з жорстокою природою Антарктиди. І ось люди, що опанували нову техніку, вступили в поєдинок з неприступними льодами. Битва за Антарктиду почалася.

Минуло півроку. На узбережжі Антарктиди вивільнилася від криги велика територія.

Сотні вчених прибули на цю загадкову землю. Антарктида відкривала перед людьми свої незліченні багатства: вона була схожа на скриню з коштовностями.

Голубі гори криги, мов казкова сторожа, тисячоліттями таїли від людства незчисленні багатства, сховані під ними.

«Топити можна й асигнаціями», — з гіркотою казав Дмитро Іванович Менделєєв, спостерігаючи, з яким варварським марнотратством використовують люди кам’яне вугілля і нафту, використовуючи ці дорогоцінні скарби як паливо. Тепер цінні органічні сполуки стали сировиною для хімічної промисловості. З нафти і кам’яного вугілля виготовляли деталі машин, підшипники, шестерні, волокно, скло нових оптичних властивостей, пластмаси, гуму, ізолятори, штучну шкіру, замінники свинцю, фюзеляжі стратопланів, меблі та багато інших матеріалів, один тільки перелік яких зайняв би декілька десятків сторінок.

В Антарктиді було знайдено рештки давно вимерлих рослин і тварин і, що найцікавіше, сліди найдавнішої людської культури. Не було сумнівів, що колись дуже давно ця земля була заселена, і заселена людьми. Як відбулось її велике обледеніння? Внаслідок якої катастрофи зникли люди? Загинули вони чи розселились по всьому світу? Яка раса людей жила тут за незапам’ятних часів? На вчених чекали грандіозні відкриття…

Ми вивчали дію мікросонця, що, як і раніше, безперервно світило над нами. Мабуть, основною вадою нашого мікросонця було те, що воно не заходило за обрій. Люди лягали спати і вставали при світлі сонця; це дратувало й заважало працювати.

Наша група розробляла таку схему автоматичного керування мікросонцем, за якою воно, пересуваючись по небосхилу, заходило б за обрій увечері, а вранці в належний час з’являлося б на небі. При бажанні можна було б створити складну кібернетичну систему керування, і тоді на материку змінювалися б не тільки день і ніч, але й пори року. Проте завдання ускладнювалось тим, що, треба було старанно визначити траєкторію руху мікросонця, щоб воно не заважало звичному чергуванню дня і ночі у жителів материків, прилеглих до Антарктиди.

Коли під промінням сонця розтанула крига в центрі Антарктиди, там виявився великий отвір, що тягся на кілька сотень метрів у глибину ґрунту. В цю печеру стікала вода. Натиск її був такий великий, що на поверхні утворилася гігантська лійка, яка пожадливо, зі свистом всмоктувала в себе величезні маси води.

Кожен, хто приїздив до Антарктиди, обов’язково прагнув побачити це небувале видовище. Ми самі довго спостерігали за тим, як великі й малі крижини починають повільно кружляти далеко від лійки, потім, описуючи спіраль за спіраллю, притягуються все ближче до її центра і тут, підхоплені виром, роблять ще декілька кіл та щезають під землею. Мабуть, десь у глибині вода натрапляла на шар розтопленої магми і, зіткнувшись з нею, негайно перетворювалась на пару. Подекуди за кілька кілометрів від лійки з тріщин у землі почали бити гарячі водяні й парові гейзери, завдяки яким крига в цьому районі почала танути швидше. З-за гарячих гейзерів (уже через кілька місяців після утворення лійки їх налічувалось декілька сотень) до цього району незабаром пристала назва: Південна Ісландія.

Багато геологів і географів досліджувало цю територію. На ній оголились високі гори, всипані велетенськими валунами, згладженими у свій час кригою, і глибокі, виповнені водою долини. Де-не-де у вибалках збереглися залишки стародавнього доісторичного ґрунту, який надзвичайно зацікавив учених-ґрунтознавців. Весь антарктичний ландшафт був пустельний. Ніде не було ні кущика, ні травинки, ні деревця. І все ж стародавнє життя, що раптово зникло, відчувалося скрізь серед цього одноманітного пейзажу. В ґрунті знаходили роздушені кригою кістки вимерлих тварин, пір’я птахів, рештки первісних людей та їхнє примітивне кам’яне знаряддя праці. Подекуди було знайдено добре збережені, напівзасипані трупи мамонтів, шаблезубих тигрів, велетенських носорогів, диких коней, бізонів і жираф. Їхня смерть, як і смерть доісторичних тварин Північної півкулі, настала, скоріше за все, раптово, внаслідок якоїсь загадкової катастрофи, що змінила обличчя Землі. Було над чим поміркувати вченим.

Одного разу, коли наша група провадила в районі велетенської лійки звичайні замірювання світлового потоку мікросонця, до нас із шаленою швидкістю підлетів на орнітоптері палеонтолог Інагос. Ми помітили, що палеонтолог дуже збуджений: він вимахував руками і, забувши, що в нього є портативний радіопередавач, щось голосно кричав нам. Цей ентузіаст свого діла невтомно подорожував по Антарктиді, робив одну знахідку за іншою. Це він знайшов того величезного добре збереженого замерзлого носорога з двома гігантськими рогами на носі, — його одразу ж відвезли в Зоологічний музей Всесвітньої Академії наук і зберігають тепер у замороженому вигляді.

— Знову щось знайшов, — мовив Чжу Фан-ші, відслоняючись від приладу. — Везе ж людині! Ось ми ще нічого не знайшли, крім скелета вимерлої риби, а він просто чарівник якийсь.

— В нього особливий нюх на знахідки, — посміхнулась Олена Миколаївна, — я давно казала про це. Природне обдарування. Я не здивуюсь, коли під кригою він знайде нашу ще не випущену книгу про мікросонце.

Інагос швидко спустився до нас на майданчик, всіяний великими валунами.

— Летімо зі мною! Швидше!

— Ну, ясно! Знайшов! Ви хоч до пуття поясніть, що знайшли? — попрохала Олена Миколаївна.

— Ще й сам не знаю. Ви допоможете розібратись. Там чари якісь. Я просто не можу повірити власним очам.

— Облиште, Інагосе, нам не до чарів. Ми провадимо замірювання, і в нас нема часу.

— Кидайте свої заміри, зробите потім. Летімо!

— Таким збудженим ми вас не бачили навіть тоді, як ви знайшли свого знаменитого носорога, — посміхнувся Джемс Конт. Невже ви розшукали ще одного?

— Самі ви носорог, — сердито буркнув палеонтолог. — Вам діло кажуть, а ви… Те, що я знайшов, узагалі не відоме науці. Коли не хочете летіти, нарікайте потім на себе, я гукну ще когось.

— Давайте полетимо, — попросив Чжу Фан-ші. — Мабуть, там справді щось цікаве.

Кинувши прилади, ми піднялись у повітря і швидко помчали слідом за Інагосом.

— Знаєте що, — сказала Олена Миколаївна, — давайте спробуємо самі виявити те, що він знайшов. Не тільки ж йому відшукувати!

Під нами був усе той же пустельний антарктичний пейзаж — згладжені льодовиками схили гір із смужками криги, що позалишалась по глибоких ущелинах, скелі з глибокими шрамами від льоду, малі й великі озера, гарячі струмені гейзерів, які здіймались високо над землею, і гірські хребти з шапками снігів, що так і не розтанули на високих вершинах.

Всю дорогу ми летіли мовчки, пильно поглядаючи вниз. Кожному хотілось відкрити знахідку Інагоса. Та ніхто нічого не знаходив. Раптом Чжу Фан-ші крикнув:

— Бачу!

— Що? — почулось одразу декілька голосів.

— Он те озеро!

— Що ж у ньому незвичайного?

— А нічого…

— Так чого ж ви кричите?

— Просто так, — лукаво сказав Чжу Фан-ші. — Досада взяла…

Усі зареготали.

— Та годі вам, — підганяв нас Інагос. — Летімо швидше. Я вам трохи підкажу. Подивіться он на те каміння.

Там, куди він показував рукою, не було нічого, крім великих гладко обтесаних кригою валунів, яких так багато лежало навкруги.

— Ну, бачите що-небудь? — Ні…

Інагос досадливо махнув рукою і спустився до високої скелі. Ми подались за ним.

У глибокій ніші під навислою скелею лежало, вкрите віковим брудом, велике овальне кільце. В кількох місцях, де грязюка повідпадала від нього, кільце тьмяно поблискувало сріблястим кольором. Діаметр кільця становив близько метра. У передній частині його було добре помітне потовщення, мов у персня в тому місці, куди вставляють коштовний камінь. Обабіч цього потовщення відходило два досить довгі загострені до кінців, стрижні. В середній частині, на потовщенні, кільце вже було очищене від бруду. Тут виднілась гладенька заглибина еліптичної форми з добре відполірованою поверхнею. Заглибину облямовував складний, мудруватий малюнок, що зображував, очевидно, листя якоїсь рослини. Під малюнком тягся довгий ланцюжок незрозумілих знаків — поєднання перетнутих між собою рисочок, заплутаних зиґзаґів і хвилястих ліній.

Ми не витерпіли і стали зчищати бруд з кільця, намагаючись роздивитись його поверхню.

— Обережніше, — попрохав Інагос. — Чжу, що вам нагадують оці знаки?

— Арабські письмена, — відповів Чжу, — але і то заледве.

— Як воно потрапило сюди? — дивувалась Олена Миколаївна. — Адже зовсім неможливо припустити, що таке кільце могли зробити люди кам’яного віку. Тим паче, що метал, з якого виготовлене кільце, теж мені не відомий.

— Я гадаю, це не метал, — заперечив їй Джемс Конт, — швидше це нагадує пластмасу.

— Що ви хочете робити з ним, Інагосе?

— В мене до вас прохання. Передусім допоможіть мені обережно змити грязюку з кільця. Його треба негайно, зараз же сфотографувати у всіх деталях, кожний ієрогліф!

— Навіщо так поспішати? — здивувалась Олена Миколаївна.

Інагос дуже серйозно подивився на неї і спокійно відповів:

— Яких тільки прикрощів не траплялося з науковими знахідками! Давайте краще зараз же сфотографуємо його.

До найближчого озера було зовсім недалеко. Ми злітали туди, понабирали в гумові відра води і почали помалу лити на загадкове кільце. Інагос обережно стирав грязюку, Він старанно промивав кожен нововідкритий знак, а їх з’являлось усе більше й більше. Стародавні написи зовсім не постраждали від часу. Вони були чіткі і глибокі. Одяг на Інагосі зовсім промок, а він усе тер і тер кільце. Нарешті його відмили до блиску. Тепер Інагос обхопив вогкою ганчіркою стрижень, що виступав з правого боку кільця, і стер з нього бруд. На наш подив, стрижень, очищений від грязюки, виявився темно-фіолетового кольору. Яскравою смужкою, розтягнутою вздовж його осі, відбивалось мікросонце. Інагос провів ганчіркою по лівому стрижню, стиснувши його рукою. Зненацька щось тихо, ледве чутно клацнуло, услід за чим почулось рівне, монотонне гудіння, що йшло, здавалось, від усього кільця.

Інагос відсмикнув руку від стрижня.

— Що це? Фотографуйте його мерщій! Налякані, ми позадкували. Чжу Фан-ші швидко зробив декілька знімків і теж відскочив назад.

— Тікаймо! — крикнув він. — Швидше он за той валун!

Але втекти нам уже не вдалося.

В центрі кільця, там, де була еліптична западина, з’явилась якась каламутна біла пляма. Вона швидко, наче виповзлий з кільця туман, окутувала нас з усіх боків. Кільце поступово зникло з очей. Перед нами з’явились неясні обриси якихось невиразних предметів, що від них ми, мов загіпнотизовані, вже не могли одвести очей. Мене опанувало незрозуміле гнітюче почуття неспокою і близького лиха. Думки змішувались у голові. Почулась тиха дзвінка мелодія. Туман прояснився, з’явились обриси високих гір, густо вкритих зеленою рослинністю.

Я побачив, що стою на рівному майданчику. Переді мною двоє незвичайно високих людей, дивної, майже пірамідальної статури. Грубезні, дужі ноги з величезними розплющеними ступнями мовби через силу тримають цих чотириметрових гігантів. Тіло їхнє щільно окутане прозорою жовтуватою тканиною. Голі, безволосі черепи увінчані кільцями з двома фіолетовими стрижнями. Великі, вузько посаджені голубі очі велетнів дивляться на мене з білих, мов крейда, лиць, пильно, не кліпаючи, і в тих очах лагідна поблажливість.

Тільки тепер я помітив навколо себе натовп чорних, зовсім голих людей, маленьких на зріст, кремезних, оброслих брунатним волоссям. Їхні невеликі налякані очі дивляться на велетнів з-під низько навислих брів з непередаваним страхом і надією. Коротка шия і скошене назад підборіддя надавали їм схожості із мавпами.

Та ось велетні підняли руки догори, і весь натовп первісних людей упав навколішки, відкинувши свої палиці і кам’яні сокири.

Я раптом відчув, що якась невідома сила, могутня й незборима, ніби чари, заполоняє мій розум, змушуючи покірно й тупо виконувати її веління.

Мабуть, ніхто з учених не міг би похизуватися тим, що він розуміє недосконалу мову первісних людей. А я, перебуваючи в цьому дивному стані, розумів. Я не зміг би достотно передати зміст цього дивного ревіння, але загальна суть його була та, що первісні люди, впавши навколішки, прохали велетнів не покидати їх, благали лишитись і, як і раніше, допомагати їм на полюванні та в рибальстві. Плем’я первісних людей обіцяло велетням віддати їм найкращих своїх дівчат і добути улюбленого чорного каменю стільки, скільки ті забажають. В екстазі вони з силою били чолом об землю і благально заломлювали руки.

На білих обличчях велетнів з’явилась поблажлива усмішка.

— Чезонкл… — тихо промовив один із них, мабуть старший, і заперечливо похитав головою.

Я зрозумів, що він сказав: «Прощавайте!» З горлянок людей, які стояли навколішки, вихопився відчайдушний рев. Одночасно я відчув у душі незрозумілу розпуку. Один із велетнів зробив кілька кроків уперед, скинув із своєї голови кільце з двома фіолетовими стрижнями, поклав на землю, відступив на крок і сказав:

— Ійрго-енес-в’я-полуно-шерпні-дхаа. Ролго-дхаа-кесл.

Якимсь чином у моїй свідомості мимоволі з’явився переклад цієї фрази: «Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас. Бережіть оце!»

Потім він підхопив із землі попід пахви кремезного вождя племені, підняв його дужими руками і щось прошепотів на вухо, вказуючи очима на загадкове кільце. Опустивши на землю вождя, який тремтів від страху, велетень знову підняв руки догори і разом із своїм товаришем повільно позадкував, не спускаючи з первісних людей пильних блакитних очей. Так, задкуючи, обидва вони відійшли метрів на чотириста, далі повернулися спинами, широкими стрибками побігли до великого довгастого предмета, що лежав далеко в долині, і сховалися в ньому. В томливому мовчанні минула хвилина, друга, потім з одного кінця довгастого предмета вирвався сліпучий білий струмінь світла, який ударив у стрімку скелю, що стояла навпроти. Довгастий предмет злетів у повітря, описав у небі велику спіральну криву і зник з очей.

Первісні люди посхоплювалися з землі. Вони тужно кричали, немов оплакували безповоротну втрату. Деякі з них гострими нігтями дряпали до крові собі обличчя. Знову почулась тиха дзвінка мелодія. Поволі натовп первісних людей, що ридали від горя, розтанув перед очима, а потім зник. У білому тумані, який знову огортав мене з усіх боків, я на кілька секунд побачив темну ділянку неба з зірками, що сяяли на ньому. Недалеко від однієї зірки було видно загадкове кільце з двома стрижнями. Картина зоряного неба зникла так само несподівано, як і з’явилась. Я спам’ятався і подивився навкруги.

Поряд були Олена Миколаївна, Джемс Конт, Чжу Фан-ші та Інагос. Вони так само невтямно, як і я, озирались довкола. Перед нами лежало сріблясте кільце з двома стрижнями по боках.

— Чортівня яка! — вигукнув Інагос. — Ви що-небудь бачили, чи це тільки мені одному примарилось?

Виявилося, кожен з нас спостерігав одну й ту саму сцену прощання велетнів з первісними людьми і розумів усе, про що вони говорили між собою.

— Цікаво, що ж тут сталося? — спитала Олена Миколаївна? — і допитливо подивилась на нас.

Усі мовчали, не знаючи, що відповісти.

— Там, де світить оранжеве сонце, ваші нащадки знайдуть нас… — задумливо повторив Джемс Конт. — Що це могло означати?

— Еге ж, цього горішка зразу не розгризеш, — озвався Інагос. — Цікаво те, що якась таємнича сила, яка ховається в цьому кільці, викликала в уяві різних людей одну й ту саму сцену. Більше того, вона в якийсь незбагненний спосіб навіяла нашій свідомості зміст тих слів, що ними обмінювались велетні і первісні люди.

— Що ж це за сила? — спитав Чжу Фан-ші.

— Мені здається, — сказала Олена Миколаївна, — що в цьому кільці закладено невідому нам, але дуже досконалу систему пам’яті, котра відтворила перед нами події, які відбулись багато тисячоліть тому на Землі.

— То ви вважаєте, оте все, що ми зараз бачили, таки було насправді? — здивувався я.

— Так, я гадаю, колись, ще до обледеніння Антарктиди, на Землю з іншого світу прилітали білі гіганти й лишили тут своє кільце, можливо, сподіваючись, що нащадки цих дикунів розгадають загадку.

— Це скидається на міф, — похитав головою Джемс Конт.

— Чому? — палко заперечив йому Інагос. — А по-моєму, якщо відмовитись від припущення Олени Миколаївни, то тоді цьому явищу взагалі не можна дати ніякого наукового пояснення. Подумайте самі. Ми знайшли кільце, яке, без сумніву, довгий час перебувало під шаром криги і грязюки. Хто його міг зробити? Дикі люди кам’яного віку? Звичайно, ні. Наші сучасники? Ні. Ми не спроможні створити таку досконалу систему пам’яті.

— Взагалі-то щось схоже я бачила рік тому у Ванкувері, в Канаді, — сказала Олена Миколаївна. — Там один професор розробляв систему електронної пам’яті. Суті своїх робіт він детально не викладав, але я знала, що їхня лабораторія має справу зі струмами різних частот, від найнижчих до найвищих. Одного разу під час досліду він сам і всі його співробітники раптом поринули у глибокий сон. Спали вони весь день до вечора і прокинулись тільки тому, що у всьому інституті наприкінці робочого дня вимкнули електрику, як це роблять у багатьох установах. Згодом їм пощастило з’ясувати, що їхній сон викликала певна комбінація електромагнітних випромінювань різної частоти, з якими вони в ту хвилину провадили експеримент. Цікаво, що ця комбінація електромагнітних коливань різних частот не лише приспала людей, а й викликала певні сновидіння: під час сну всі вони бачили химерні видіння — в’юнкі різнобарвні смуги, яскраві кулі і блукаючі цятки. Багато хто казав, ніби рух цих яскравих предметів асоціювався в них із тихою мелодійною музикою. Характерно, що ніхто із співробітників не бачив якогось доладного сну. Це говорить про те, що за допомогою електромагнітних коливань можна змусити людину бачити певні сновидіння. От я й гадаю: можливо, оце загадкове кільце є дуже досконалою схемою електронної пам’яті, шляхи для створення якої ще тільки намацують наші сучасники.

— А білі велетні понад сто тисяч років тому вже мали таку високорозвинену техніку! — вигукнув Інагос. — Уявляєте, яке мусить бути в них життя зараз там, на планеті, що облітає оранжеве сонце!

— Добре було б відшукати ще які-небудь сліди, котрі підтвердили б, що білі велетні таки справді колись побували на Землі, — сказав я.

— Що ви! Відтоді минули тисячоліття, і жоден слід просто фізично не міг зберегтися, — заперечив мені Інагос.

— І це кажете ви, палеонтолог! — мовив Чжу Фан-ші, відступаючи на кілька кроків убік від кільця та піднімаючи з землі якийсь білий предмет. — Наприклад, оце вам нічого не нагадує?

Не треба було бути досвідченим палеонтологом, аби, побіжно глянувши на білий шматок твердого кварцу, встановити, що його обробила людська рука.

Інагос вихопив у Чжу Фан-ші кварцовий уламок і почав пильно розглядати його.

— Нагадує кам’яну сокиру, яку тримав у руках вождь первісного племені. Дивіться! В ньому зроблено навіть отвір для ручки!

— Ось вам і перший слід! — задоволено сказала Олена Миколаївна.

— Ні, цей камінь хоч і непогана знахідка, але він не може бути доказом того, що білі велетні справді побували на Землі. Камінь належить дикунові, а не велетням.

— Я знаю, де міг лишитися слід від велетнів! — зненацька вигукнула Олена Миколаївна.

— Де? — спитали ми разом.

— Пам’ятаєте, коли велетні відлітали з Землі, з їхньої ракети вихопився яскравий сніп світла і вдарив у скелю?.. Що, коли нам спробувати знайти ту скелю?

Ми з ентузіазмом схвалили пропозицію Олени Миколаївни. Чжу Фан-ші став підганяти нас. Тільки Інагос відмовився летіти з нами. Він лишився біля кільця, щоб ще раз якнайретельніше сфотографувати його.

— Ви помітили, — спитав я в своїх товаришів, — що не тільки ми з вами, а й первісні люди розуміли те, про що говорили велетні. Пам’ятаєте, як вони закричали, коли велетні відмовилися лишитись на Землі? Очевидно, ці прибульці могли кожній людській істоті навіювати свої думки. Чужу мову вони, очевидно, розуміють так само добре, як і свою.

— Для цього, мабуть, необхідно збагнути таємницю самого процесу мислення, — зауважила Олена Миколаївна.

— Ех, коли б з нами був ваш чоловік! — промовив Джемс Конт. — Він би зразу визначив, яку частину зоряного неба ми бачили наприкінці тієї дивної сцени, перш ніж зникло видиво.

— Боюся, що це не так-то просто. Адже за сто тисячоліть зорі мусили б у якійсь мірі змінити своє розташування, — заперечила Олена Миколаївна.

— А пам’ятаєте слова того велетня, котрий поклав на землю це кільце: «Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас». Він напевне ж розраховував, що його кільце буде знайдене наступними поколіннями людей, які зуміють у той чи інший спосіб налагодити з ними зв’язок. Шкода, що він не здогадався сказати ще щось.

— Одне, мені здається, ні в кого не може викликати сумнівів, — мовив я, — це те, що планета, на якій живуть велетні, значно більша за нашу Землю.

— Чому?

— Бо зразу видно, що відчували вони себе на Землі набагато легшими, ніж на своїй планеті. Ви звернули увагу, якими велетенськими стрибками вони побігли до ракети? Немовби ми на Місяці… Ясно, що їхня планета більша.

Невідомо, скільки ще часу ділилися б ми враженнями, якби Чжу Фан-ші не помітив скелю, що чимось була схожа на ту, в яку вдарив сніп проміння від ракети. Ми підлетіли до неї. На наше велике розчарування, на скелі не було жодних слідів, які свідчили б, що колись тут сталась така важлива подія. Нам не хотілось вірити в це. Ми якнайретельніше оглянули всю скелю. Нічого! Анінайменшої вибоїни чи оплавленого каменю на ній не було.

— Ну що ж, — зітхнув після довгих пошуків Джемс Конт. — Врешті-решт саме по собі кільце є досить вагомим доказом.

— Стривайте! — обірвала його Олена Миколаївна. — А подивіться на наш майданчик з валуном, адже звідси його не видно! Це ж говорить про те, що ми обстежували зовсім не ту скелю. Он сусідня скеля, звідти майданчик з кільцем буде видно. Летімо до неї!

Не треба було довго оглядати поверхню сусідньої скелі, щоб побачити на ній величезну западину у формі правильного кола з оплавленими рівними краями. Западина була така незвичайна, що зразу ж поставала думка про її штучне походження. Вона була заввишки зо три людських зрости. Хтось висловив думку, що по цьому сліду можна досить точно визначити розміри фотонної ракети велетнів.

— Цікаво, дуже цікаво… — бубонів Чжу Фан-ші, обмацуючи гладеньку стіну западини. — Це вже не гіпноз, не навіювання, а реальний предмет, який можна не лише помацати рукою, а й сфотографувати. Зараз я це зроблю.

Він сфотографував нас на фоні западини, потім окремо саму западину під різними кутами.

Деякий час ми оглядали місцевість навколо скелі, намагаючись знайти ще який-небудь слід перебування на нашій Землі таємничих білих велетнів. Але більше нам нічого не вдалося виявити.

Ми повернулись назад до майданчика, де лежало кільце, і застали там дивну сцену! Інагос стояв, похитуючись, стиснувши долонями скроні.

— Інагос! — покликала його Олена Миколаївна.

Він навіть не обернувся на голос. Ми висіли в повітрі по другий бік кільця і з подивом дивились на палеонтолога.

— Чи не збожеволів він з радощів? — спитав Чжу Фан-ші.

У цей час Інагос, похитуючись, ступив уперед, протер очі руками. Ми зрозуміли, в чому річ.

— Навіщо ви знову вмикали кільце? — спитала його Олена Миколаївна.

— Мені без вас раптом спало на думку, що воно більше не діятиме, і я вирішив перевірити…

— Що ж вийшло?

— Я бачив ту саму картину… Ми детально розповіли Інагосу про западину в скелі. Він був до нестями радий.

— Треба негайно повідомити про нашу знахідку. Я відчуваю, що вона задасть роботи палеонтологам, лінгвістам, астрономам, етнографам, астронавтам, конструкторам ракет і вченим багатьох інших спеціальностей. Перед нами відкривається можливість краєчком ока зазирнути в дуже далеке майбутнє. Ви встигли зробити знімок западини на скелі?

…Багаття догоряло. Язики полум’я все рідше й рідше з’являлися на вкритих білим попелом сучках хмизу. Поблискуючи червоними цятками, ледве теплів жар. Настала ніч. Вона обгорнула нас чорним холодним покривалом. З моря потяг свіжий вітерець, дурманячи прохолодою й запахом водоростей. У небі зайнялись яскраві зірки, і тільки на заході, за горами, все ще висіла багряна заграва: то мікросонце здалеку посилало своє останнє в цей день проміння перед тим, як сховатися за обрієм.

Було тихо навкруги. Тільки слабкий плескіт хвиль порушував урочисте безгоміння ночі. Я позбирав навколо вогнища незгорілі галузки і кинув їх на жар. До неба побіг, клубочачись легкий струмінь прозорого диму, по хмизові затанцювали маленькі вогники, і знову на кілька хвилин яскраве полум’я освітило все навкруги.

Вічний вогонь… Колись, сотні тисяч років тому, навколо вперше запаленого багаття сиділи первісні люди. Вони із страхом і подивом дивились на незрозуміле, таємниче полум’я, яке зразу зробило їх могутнішими від усіх інших мешканців планети. Про що вони думали? Які гадки запалювали їхні очі радісним блиском?

Важко відповісти на це. Звісно, вони й на думці не мали тоді, що від простого багаття люди через тисячоліття прийдуть до небаченої влади над природою, стануть володарями не тільки своєї планети, але й інших світів.

Я дивився на згасаючий вогонь, і рука сама тяглася по чергову гіллячку, що могла хоч ненадовго продовжити життя маленького вогнища.

Що ж буде далі з людством? З певністю передбачити, якого технічного прогресу воно досягне, поки що просто неможливо. На моїх очах стались такі грандіозні зміни, про які раніше я навіть не міг і мріяти.

Я покрутив у руках спілий банан, неквапливо чистячи його від жовтої м’ясистої шкіри, і всміхнувся сам до себе. Нічого особливого не було в цьому звичайнісінькому банані. І все ж, коли б сто чи двісті років тому людям сказали, що вони їстимуть банани, вирощені в Антарктиді, то будь-якого, навіть найавторитетнішого вченого просто засміяли б. І, одначе, це стало реальністю.

Тепер, через кілька років після того, як над Антарктидою зайнялось мікросонце, крига залишилась тільки на високих горах, котрі все так само виблискували своїми сліпуче-білими шапками під промінням штучного сонця, як у жаркій Африці виблискує своєю сріблястою короною гора Кіліманджаро.

Клімат Антарктиди став настільки гарний, береги її внутрішніх прісноводних морів укрились такою буйною мальовничою рослинністю, що сюди стали переїздити люди з інших країн. У перші ж роки тут виросли міста. Антарктиду перетнули з кінця в кінець широкі автостради, біля численних багатих родовищ корисних копалин виникли великі автоматизовані комбінати. Люди попривозили з собою птахів і тварин. Тепер ніхто вже не помічав, що життя тут буяє лише завдяки мікросонцю. Воно з незмінною закономірністю, скоряючись сигналом електростатичних установок, так само регулярно сходило й заходило, як і справжнє сонце.

Люди, що заселили Антарктиду, прагнули збільшити корисну площу землі, придатної для вирощування сільськогосподарських культур. Після танення льодовиків в Антарктиді було виявлено залишки колишнього, доісторичного ґрунту: численні піщані покриви, суглинки, а подекуди й чорнозем. Проте величезні площі були зайняті безплідними скелями й валунами. В Антарктиді почалося будівництво кількох гігантських комбінатів, на яких з каміння й валунів виготовляли ґрунт, придатний, щоб на ньому сіяти. У цей штучний ґрунт додавали спеціальні хімічні речовини, мікроорганізми і добрива, які сприяли швидшому утворенню перегною з рослин.

Цікаву пропозицію висунув Анрі Ламель. Він привіз в Антарктиду швидкорослі папороті і засадив ними дослідну ділянку. Ефект вийшов несподіваний. Ці невибагливі рослини могли розвиватись у найнесприятливіших умовах і давали за рік по кілька щедрих урожаїв зеленої маси, що прискорювало збагачення ґрунту.

Але не тільки на нашій Землі сталися різкі зміни?

Далеко в неозорих просторах Всесвіту спалахнули ще два мікросонця. В поєднанні з плавучими дзеркалами вони посилали своє проміння на Марс, зігріваючи його своїм теплом. Автоматичні прилади, встановлені на цій планеті, повідомляли про різке потепління, яке настало на її поверхні. Швидко танули шапки льоду на полюсах, перестали бушувати снігові бурі, з’явились нові моря, повітря Марса стало вологіше, прискорився ріст рослинності. Планувалось побудувати на Марсі кілька баз для дозаправки ракетопланів пальним під час далеких перельотів. Вирішено було також розпочати видобування на Марсі найрідкісніших копалин.

Перші колоністи вже вирушили туди, щоб оселитись там на більш-менш тривалий строк.

Фундамент було закладено; при бажанні Марс міг бути заселений людьми в будь-який час. Геній людини вирвався за межі Землі і підкорив другу планету в сонячній системі!

Кордони наших знань розсунулись, та, як і раніше, на Землі лишалося багато нерозгаданих таємниць. Однією з них було те кільце, яке палеонтолог Інагос знайшов під розтопленою кригою Антарктиди. Тепер воно зберігалось у спеціальному відділі музею Всесвітньої Академії наук.

Найвизначніші вчені усього світу досліджували цю таємничу знахідку. Вони не дійшли єдиної думки щодо його будови. Трудність полягала в тому, що кільце неможливо було як слід вивчити, не розібравши його. А на це вчені не наважувались, боячись, що зіпсують кільце.

Загадкове кільце лишили на Землі прибульці з іншої планети. Звідки з’явились ці велетні? З котроїсь із планет сонячної системи? «Ні!» — одностайно відповідали вчені. Експедиції на планети нашої сонячної системи показали, що на цій маленькій ділянці Всесвіту людство самотнє.

Висновок напрошувався сам собою: ті розумні істоти, які створили це кільце, прилетіли до нас з іншого зоряного світу. Основне завдання, яке треба було розв’язати, аби хоч трохи підняти завісу над таємницею, полягало в тому, щоб за картиною ділянки зоряного неба, яка з’являлася щоразу, коли вмикали кільце, визначити положення в Галактиці тієї планети, звідки вони прилетіли, та спробувати налагодити з ними зв’язок.

«Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас!» Не до людей кам’яного віку, а до нас, їхніх далеких нащадків, були звернені ці слова білих велетнів. «Шукайте, і ви розгадаєте багато таємниць, над якими зараз сушите собі голови! — мов говорили вони нам. — Шукайте, і перед вами відкриється ваше майбутнє!»

Майбутнє! Воно кличе нас уперед, як найчудесніша мрія. Воно завжди — далеке і близьке, мов вогник уночі: йти до нього далеко, але світло його вказує путь подорожнім і зігріває їх радісним передчуттям близької і бажаної мети. Заради нього безстрашно йдуть вони на тяжкі випробування, на подвиги, навіть на смерть.

За пошуки далекої планети білих велетнів взялись не тільки вчені, але й усі, хто хоч трохи розумівся на астрономії.

Я теж не міг тепер дивитись на небо, не думаючи про оранжеве сонце і білих велетнів. І одного разу мій мозок блискавкою пронизав спогад…

Я раптом пригадав дідуся астронома Іллю Петровича Брадова, що зіграв, сам того не знаючи, дивовижну роль у моєму житті, і ту ніч, коли ми зустрілися з ним у його обсерваторії…

«Перед вами сузір’я Волопаса, — знову прозвучали в моїх вухах його слова. — У центрі ви бачите яскраву зорю Арктур, а недалеко від неї маленьку, ледь помітну зірку спектрального класу К. Коли ми досліджували цей район неба за допомогою радіоскопа, то несподівано натрапили на загадкове явище. Від якоїсь невидимої в телескоп зорі чи планети протягом доби через кожні п’ять годин приймали однакові серії радіосигналів. Нам пощастило записати їх на плівку. Черговість сигналів така періодична, що навіть у людини, позбавленої будь-якої фантазії, мимоволі з’явилася б думка про їхнє штучне походження. Уявіть собі: можливо, там, у тьмяному оранжевому світлі зорі, яка згасає, також живуть розумні істоти і шлють команди своїм міжзоряним кораблям або перемовляються по радіо з людьми іншої планети…»

Я негайно поділився своїми спогадами з Ярославом Павловичем, котрий спостерігав за зоряним небом через новий надтелескоп, створений на базі плавучого дзеркала. Це була велика астрономічна станція, яка літала в міжзоряному просторі.

— Брадов? — перепитав мене Ярослав Павлович. — Пригадую, я читав його праці. Але, здається, в них нічого не було сказано про загадкові радіосигнали. Ви кажете, в сузір’ї Волопаса? Гаразд, ми перевіримо.

Через кілька днів Ярослав Павлович подзвонив мені на Землю.

— Здається, Брадов був правий. Нам дійсно вдалося виявити біля ледве помітної зірки спектрального класу К декілька планет. Одна з них велика. Більша за Землю. Правда, карта зоряного неба не зовсім співпадає з тією, що з’являється в загадковому кільці, але й це можна пояснити. Відтоді, як невідомі прибульці побували на Землі, минуло стільки тисячоліть, що зорі встигли змінити своє розташування… Хтозна, може білі велетні, ті відважні міжзоряні мандрівники, і справді живуть на одній із планет недалеко від Арктура…

…Багаття догоряло. Я дивився на жар, який жеврів, і думав про вічність. Я. прожив надзвичайно довге життя і був свідком величезних змін на Землі. Та що значить життя однієї людини у порівнянні з вічністю?

Життя існує на Землі понад два мільярди років. Людське суспільство налічує понад мільйон років. Історія цивілізації охоплює всього тільки декілька тисячоліть. Життя людини триває сто — сто п’ятдесят років. Це мікроскопічно мало у порівнянні з безкрайньою вічністю. І все ж вона не гнітить нас. Життя кожної людини яскраве, своєрідне і неповторне, сповнене великого змісту і завжди лишає після себе слід.

Людина перетворює континенти, руйнує гори, створює моря, осушує болота і зрошує пустелі, не чекаючи, коли це зробить час.

Минуть віки, і сам час стане підвладний людині.

Час може зруйнувати нашу маленьку планету, загасити наше сонце. Але людина не загине. Вона заселить інші світи або створить нові планети з матеріалу Всесвіту; вона оживить наше сонце, коли воно стане згасати, або ж запалить нове світило, перед яким наше мікросонце буде не більше як дитячою іграшкою, примітивною, спрощеною моделлю.

Людству жити ще мільйони і мільярди років, і неможливо зараз передбачити, якого технічного і культурного прогресу досягнуть люди, які проблеми хвилюватимуть тоді їхній неспокійний розум і серця.

Передбачити неможливо. А дізнатися…

Якщо ми зуміємо налагодити зв’язок із тим далеким світом, вісточку від якого ми одержали у вигляді загадкового кільця, ми зможемо дізнатись дещо і про майбутнє Землі.

А поки що — до роботи, щоб хоч трохи, хоч на один крок наблизити прихід майбутнього — далекої прекрасної мрії.

^{Сафронов Юрий Павлович,}

^{Сафронова Светлана Александровна}

^{ВНУКИ НАШИХ ВНУКОВ}

^{Научно-фантастический роман}

^{(На украинском языке)}