— Єндо! Єніку! Єно! Де це ти вже знову щез?

Ось уже три тижні в глухому кутку мексіканського Юкатану лунали вигуки чеською мовою. А коли настирливе волання не давало ніяких наслідків, увсебіч линули такі «заманливі» обіцянки, що якби Єнік почув їх, то радніше віддав би перевагу дружбі з кайманом^[1], аніж поверненню до того, хто його гукав.

Найделікатнішою була погроза спустити з хлопця шкуру або посадити його в купу червоних мурашок, які за півгодини залишили б од Єніка хіба обглодані кістки.

— Єндо! Єніку! От капосний хлопчисько! — Із низької, але просторої будівлі з верандою на південь, усміхаючись, вийшов високий поставний кароокий юнак років двадцяти. Над верхньою губою в нього засіялися невеличкі вусики, та, на жаль, цю юнакову окрасу можна було помітити лише зблизька: вуса ще не наважились прибрати якогось певного кольору, і хоч Вацлав Веверка запевняв, ніби вони такі ж самі русяві, як і волосся, однак волосся його було явно темніше.

Голосні погрози не справили на Вацлава ніякісінького враження: зачувши їх, він зареготав, блиснувши білими зубами, відтак склав долоні рупором і крикнув:

— Єндо, тікай!

Неподалік на горбі стояло двоє чоловіків — дон Фернандо Альварес, гостинний хазяїн ранчо^[2], та його приятель Франтішек Долежал, той лютий чоловік, який погрожував щезлому Єніку страшною карою, коли він зараз же не повернеться. Вацлав Веверка попрямував до них неквапливо й ліниво, немов щойно прокинувся після тривалого сну.

Денна спека помалу спадала, сонце вже хилилося до невисоких, укритих лісом гір. Було десь пів на шосту — пора досить пізня для прогулянок у країні, де сонце заходить одразу ж по шостій і тут же, майже без сутінків, западає ніч.

Чоловіки, що стояли на пагорку, жваво розмовляли. Франтішек Долежал, ставний чоловік років тридцяти, про щось розпитував хазяїна ранчо, а той охоче відповідав.

Бистрі чорні очі, орлиний ніс і круте підборіддя Долежалове свідчили про те, що він — людина рішуча, смілива й метка. Коротко обстрижене чорне волосся та обвислі вуса надавали його обличчю суворого виразу; тож не було нічого дивного, що ця запальна людина розсердилася на малого шалапута.

Долежал пильно поглядав на горби та верхівки гір і розпитував дона Фернандо про породи дерев у тутешніх лісах, про те, чи не добралися до цих хащ лісоруби або «доярі» дорогоцінного соку каучуконосів. Він добре знав, що жадоба наживи нерозважливо губить мексіканські ліси й що навіть уряд неспроможний покласти край цьому злочинному винищенню, бо й справді, це було злочинне винищення — адже тільки вороги природи можуть вирубувати ліси, не дбаючи про нові насадження.

Дон Фернандо заспокоїв Долежала:

— Ні, сюди ще не дотяглися жадібні пазури гендлярів. Найближче місто Сан-Філіпе лежить за чотирнадцять льє^[3] на схід; до Боланкана, розташованого на заході, — ще далі, а гватемальський Сан-Хуан — ген за лісами на півдні.

Метис дон Фернандо Альварес швидко збагнув, що цікавить його несподіваних, але приємних гостей.

Ось уже другий день він щедро приймав їхній невеличкий загін, що складався з трьох чоловік, і йому завтра буде трохи сумно, коли вони вирушать до лісу. Хто знає, чи повернуться вони ще сюди, на північ, — адже дон Франтішек сказав, що вони мають намір дістатися до озера Петен у Гватемалі, а звідти — до Британського Гондурасу.

Вчора ввечері чужинці співали в його ранчо таких дивних пісень, що збіглися всі пастухи, робітники, охоронники та слуги й жадібно слухали їх аж до пізньої ночі.

Щоправда, коли на території ранчо з'явився цей маленький караван — попереду на ослах їхали двоє чоловіків та хлопець, а за ними в супроводі трьох індіанців і негра повільно котився візок, запряжений двома мулами, — обережний дон Фернандо волів виїхати їм назустріч верхи, з рушницею напоготові. Одначе невдовзі все з'ясувалося. Начальник експедиції, Франтішек Долежал, вільно розмовляв по-іспанському. Він чемно попрохав у дона Фернандо дозволу зупинитися в його домі, пообіцяв гарно заплатити слугам і відверто відповів на запитання дона Фернандо, куди й чого їде: його експедиція збирає рослини, пакує їх у ящики, складені на візку, й відсилає до далекої Англії.

1890 рік. В одному з кварталів західної околиці Лондона розкинулись велетенські сади, з яких стирчать численні гостроверхі дахи. Здалеку ці дахи скидаються на зубці гігантських пил. Однак якщо підійти ближче, то видно низькі будівлі з похилими скляними дахами, поверненими на південний схід. Здебільше ці будівлі вельми прості: на фундаменті з червоної цегли стоять залізні стовпи з перекладками. Це теплиці. Належать вони не садівникам, а лондонським багатіям та торгівцям. В теплицях вирощують різноманітні заморські рослини, рідкісні фрукти, виноград, дині, огірки, ананаси, а в довжелезних підземних коридорах, темних і вогких, із сотень тисяч білесеньких цяточок, які швидко бубнявіють і робляться пухкими, виростають печериці, тобто шампіньйони.

Але в багатьох із цих теплиць вирощують лише орхідеї, і кожен власник пишається, коли його теплицю прикрашає якась незвичайна або рідкісна рослина. Ціни на ці незвичайні рослини дуже високі: деякі види коштують кілька сот крон, а деякі — ціле багатство! Заповзятливі люди на цій пристрасті до заморських рослин наживають величезні гроші; вони вирощують орхідеї у своїх теплицях, а потім збувають аматорам цих рослинних скарбів або цілі кущі орхідей, або самі лише квіти.

Багато видів орхідей ростуть на стовбурах та гіллі дерев, але є й такі орхідеї, коріння яких висить у повітрі й дістає з нього живлення, зокрема вуглекислий газ; деякі орхідеї живуть на корінні дерев, а багато росте прямо з бульб, закопаних у землі. Орхідеї — не паразити, хоч і ростуть на деревах. Дерева лише правлять їм за опору.

Обвиваючи гілляки, листя й кору дерев, густе коріння орхідей закриває до них доступ світла та повітря. Листя й кора на стовбурі обвитих дерев поступово перетворюються на гумус^[4], яким і живляться орхідеї.

У нас в Чехії також нараховується понад сорок видів зозулинця, тобто орхідей, але жаркі пояси землі дають притулок понад трьом тисячам їхніх різновидів. А яка велика різниця між європейськими й тропічними орхідеями!

Усе це Єнік Сатрапа знає вже давно: він часто навідувався до лондонських теплиць містера Гау, в яких вирощували ці чудові квіти двоє чехів — Франтішек Долежал і Вацлав Веверка.

Але як потрапив Єнік Сатрапа до Лондона і взагалі до Англії? Адже цей малий мандрівник дуже охоче згадує про невеличке чеське сільце Лготку поблизу Хрудіма!

Єнік народився у Лготці. Коли п'ять років тому його батько, кравець, переконався, що в Чехії кравецтвом родину не прогодуєш і що його майстерність краще оцінювали в Лондоні, де він працював до одруження, Єнік невимовно зрадів.

Мати й сестра Терезка, щоправда, трохи боялись далекої дороги, але Єнік не боявся.

Сатрапа-старший розмірковував недовго. Він написав лондонським друзям листа і. отримавши позитивну відповідь, продав свою хатину разом із невеличким клаптиком поля, а тоді з усією сім'єю вирушив за кордон.

Оселились Сатрапи в передмісті Лондона, і батькові щодня доводилось їздити на роботу в центр, у велику крамницю готового одягу, де він креслив викройки, кроїв матерію й діставав за це цілком пристойну платню.

Ясна річ, Єніковій матері нелегко було звикнути до нового оточення. Незнайома обстановка, чужа, незрозуміла мова — все викликало в неї тугу за батьківщиною, і, хоч земляки вряди-годи навідували Сатрапів, їй дедалі дужче хотілося додому. «Нема в світі як свій край», — казала вона. Бідолаху тішило лише те, що чоловік обіцяв повернутися до Чехії, тільки-но заробить трохи грошей.

Терезка теж ніяк не могла привикнути до життя на чужині. Зате Єнік, — тоді десятирічний хлопець, — почував себе на околиці Лондона наче дома.

Незнайома країна, велике місто, нові люди, все незрозуміле й незвичайне непереборно вабило хлопця до себе й полонило його уяву. Йому хотілося все бачити й усе знати.

З Франтішком Долежалом Єнік познайомився випадково на вулиці, коли одного разу раптом почув чеську мову; незабаром він заприятелював і з Вацлавом Веверкою, котрого Долежал відрекомендував родині Сатрапів як свого друга.

Непомітно й спокійно промайнули п'ять років. Аж нараз містер Гау, в теплиці якого працював Долежал, вирішив послати його на розшуки нових видів орхідей. Експедиція на чолі з Долежалом повинна була пройти південний Юкатан і Гватемалу, щоб знайти нові бульби відомих уже сортів, а відтак вирушити в Південну Америку, до ріки Амазонки й Бразілії, де ростуть нікому не відомі ще й рідкісні види орхідей.

Витрати не лякали містера Гау. Він знав, що вони окупляться з лихвою, і тому дозволив Долежалу взяти з собою помічника — його земляка й приятеля Веверку.

Долежал лаштувався в експедицію грунтовно й довго — на це пішло цілих два місяці. Він ні від кого не приховував, що збирається в далеку дорогу, і Єнік, тільки-но почув цю новину, одразу ж вирішив будь-що поїхати разом з Долежалом і взагалі втекти з дому! Долежал уже втретє вирушав до тропіків, озброєний неабияким досвідом, надзвичайною відвагою та багатими знаннями. Він сам називав себе «мисливцем за орхідеями», бо вважав цю справу не простим колекціонуванням: адже той, хто шукає нові види цих рослин, має бути готовий до боротьби з дикими звірами й лихими людьми, з морем та бурями, з тропічною спекою й хворобами, не кажучи вже про тисячі різних інших небезпек та непередбачених перешкод.

Оскільки Долежал дуже любив свого молодого друга Веверку й у всьому довіряв йому, то, не вагаючись, узяв його собі за супутника.

— Одна розумна голова добре, а дві ще краще! — сказав він якось, коли в родині Сатрапів зайшла мова про труднощі, що можуть трапитися експедиції в дорозі.

— А три голови? — швидко запитав Єнік.

— А де три голови, там уже пахне зрадою, — спокійно й серйозно відповів Долежал, пильно подивившись на почервонілого хлопчиська, який сидів на ослінчику біля материних ніг й уважно слухав розмову дорослих. У цю хвилину ніхто навіть гадки не мав, що Єнік уже щось надумав.

Хлопець уже цілий рік працював у майстерні крамниці готового одягу, де його батько був закройщиком. Хоч у крамниці містера Бріндсона Єнік міг набути багато корисних різноманітних знань, цей молодий вітрогон почував себе нещасним у цьому чудовому палаці з заліза, бронзи, скла та мармуру.

Торік Єніку запропонували на вибір: він міг навчитися дамського кравецтва або, якщо це ремество йому не сподобається, стати продавцем. Та жодна із цих перспектив не дуже захоплювала Єніка: хлопець мріяв про далекі країни й заздрив Долежалові та Веверці, яких чекала така чудова мандрівка.

В родині Сатрапів точно знали, коли і яким поїздом Долежал з Веверкою виїдуть у порт Саутгемптон і коли вони зійдуть на палубу торговельного судна «Вулкан», яке прямує до Великих Антільських островів, а звідти — у порт Веракрус.

Сатрапи запросили Долежала й Вацлава до себе на прощальну вечерю. Пані Сатрапова, за чеським звичаєм, напекла їм на дорогу пиріжків, круглих і рум'яних. Пиріжки неодмінно мали бути круглі, щоб мандрівники щасливо повернулися додому. Пані Сатрапова була б глибоко засмутилася, якби хтось із друзів відмовився від її скромного подарунка.

Сердечно попрощавшись із Сатрапами, земляки поїхали.

Наступного дня увечері старий Сатрапа, повернувшись додому, запитав, де Єнік: його чомусь цілий день не було на роботі. Мати перелякалася, бо вдома Єніка теж не було: вранці він, як завжди, поїхав на роботу. Подружжя Сатрапів пережило страшну ніч, а Терезка так плакала, що ніхто не міг її заспокоїти.

Тільки-но зазоріло, батько оббігав усю околицю, шукаючи сина, і зрештою звернувся по допомогу до поліції. Але марно: хлопець немовби в землю запався — ніхто його не бачив; ніхто про нього нічого не чув. У великому місті заблудитися набагато легше, аніж у лісі. У лісі можна стріляти, кричати, можна розкласти вогнище — робити все можливе, щоб допомогти тому, хто заблудився; а місто — глухе, байдуже, бездушне, і коли хто-не-будь заблудиться у лабіринті його вулиць, то мов у воду впаде, і ви вже його не знайдете ніколи, а надто якщо він сам не хоче, щоб його знайшли. А небезпека чигає в місті на людину значно частіше, ніж у лісі або в пустелі.

Зненацька Терезка скрикнула: їй спало на думку, що Єнік міг утекти з Долежалом та Вацлавом.

Обережний Єнік, котрий понад два місяці таємно готувався до втечі, ані словечком не прохопився про свій задум, якщо не рахувати, того вечора, коли він запитав Долежала, що означають у дорозі три голови.

Єніків батько у відчаї негайно послав у порт телеграму, а також подзвонив у поліцію. Майже одночасно він одержав дві відповіді: поліцейське управління повідомляло, що про долю хлопця йому нічого не відомо, зате друга телеграма все з'ясувала.

Франтішек Долежал і Вацлав Веверка вже з борту «Вулкана» телеграфували, що виявили Єніка на пароплаві. Щоб відпрацювати вартість проїзду, він найнявся кухарчуком.

— Ось дожену його й витягну йому вуха на сто шістдесят три сантиметри! — вигукнув Сатрапа. Бозна-чому саме ця цифра спала йому на думку.

— Та ти дочитай спочатку телеграму! — крізь сльози благала дружина.

У Сатрапи опустилися руки, а Терезка раптом перестала плакати. Обнявши матір за шию, вона почала її втішати:

— Не плачте, мамо! З Єніком нічого не станеться, адже з ним пан Вацлав і пан Долежал, а пан Долежал не боїться нічого на світі! — зітхнула дівчина. — Що ж то вони привезуть нам гарного?

— Різку! Різ-ку! — чітко проказав Сатрапа. — Там ростуть чудові різки! Хай він тільки швидко повернеться, я всиплю йому перцю!

Потроху майстер заспокоївся. Він раптом згадав свою молодість. Йому також свого часу було тісно в рідній Лготці, його також необорно вабило в мандри по світу.

— Яке коріння, таке й насіння, що правда, то правда, — зробив він висновок і поїхав на роботу.

Мати з Терезкою то плакали, то втішали одна одну й весь час згадували Єніка.

А Єнік тим часом плив на «Вулкані». Розуміється, зустріч із друзями на пароплаві хлопець уявляв собі дещо інакше — на його думку, вона могла бути веселіша й сердечніша. Він гадав, що Франтішек і Вацлав неймовірно зрадіють, несподівано зустрівши його на палубі пароплава, але де там! Пан Долежал категорично заявив, що висадить Єніка в Мадейрі й відправить назад до Лондона, але Веверка почав просити за хлопця, та й зрештою капітан пароплава був проти цього: він найняв Єніка згідно з законом, за два тижні до відплиття, тож усе гаразд. Кінець кінцем пан Долежал охолов і вирішив, що Єнік поїде з ними далі; одначе він залишив за собою право вчинити дещо на власний розсуд.

— Єндо, Єніку! От капосний хлопчисько!

— Іду, дядечку, біжу! — озвався Єнік звідкись із заростів, і не встиг Вацлав дійти до пагорба, як Єнік уже стояв коло дядечка Франтішка.

Слідом за ним із хащів вийшли негр Хосе та один із індіанців. У високо зведеній руці хлопець тримав якусь рослину з фіолетовими квітами.

— Де тебе носить, шибенику? Цілісіньку годину гукаю тебе, шукаю скрізь, — уже трохи лагідніше мовив дядечко, одразу ж забувши про свої погрози спустити з хлопця шкуру.

— Поки ви спали, — почав пояснювати Єнік, — ми втрьох пішли до лісу на розвідку. Подивіться, що я знайшов. Схоже на косарика, але як пахне! А колір!

— Це болотяна рослина. І як ти наважився заходити так далеко? Постривай, ось я прив'яжу тебе до воза! Ти, бачу, забув, що ми в дикому Юкатані, в країні змій і крокодилів, жовтої гарячки й малярії!

Експедиція вирушила вранці лише після спільного сніданку. Наші троє друзів надягли добротні полотняні костюми, взули високі чоботи з м'якої шкіри, які надійно захищали ноги: відомо, що ніде немає стільки гадюк, земноводних, жаб і ящірок, як у Мексіці, а надто на Юкатані.

Дядечко Франтішек не відпускав од себе Єніка ані на крок, бо ці ліси аж кишіли дикими звірами; тут можна було надибати не лише ягуара та пуму, але й рись.

Оскільки в червні сюди прилітають із півночі перелітні птахи, дядечко пообіцяв Єнікові, що той почує в лісі багатьох співочих птахів, побачить цілі зграї різноколірних колібрі, які пурхають над квітами, немов літаючі коштовні камені або великі мінливі іскри.

На чорну роботу найняли негра Хосе: він повинен був переносити ящики, дбати про нічліг і варити їсти. Спритним індіанцям доручили збивати з верхівок дерев квіти орхідей. Цю роботу можна було доручити лише людям, які лазили по деревах, наче ящірки, стрибали з гіллі на гіллю, немов вивірки, й ночували себе на карколамній висоті, ніби мавпи або великі папуги.

Дон Фернандо разом з усією родиною провів любих йому чужинців добрий шмат дороги до лісу. А робітники дона Фернандо, які мали збудувати для мисливців у лісі хатину, супроводжували наших друзів аж у зелену хащу джунглів.

Експедицію вів пастух: він знав, у якій саме частині лісу ростуть рослини, що їх шукають ці молоді запальні чужинці.

Дорогою європейці пильно роздивлялися на оброблені поля, на яких росли кукурудза, рис, тютюн і чорні боби. У найнижчій, мокрій частині долини розстелилася плантація цукрової тростини.

— Виходить, тут нема ні картоплі, ні збіжжя, як у нас? — здивовано зауважив раптом Єнік.

— Нема, хлопчику. Тутешнім мешканцям їх заміняють батати, маніок, ямс і арум, тож за європейською їжею ніхто тут не скучає, — одразу ж відповів йому дядечко Франтішек, а потім детально почав пояснювати хлопцеві, що тут навколо росте.

— Батати, або, як їх тут іще називають, патати, — це солодкі бульби повзучої рослини. Маніок, або «маніхот», належить до родини молочаєвих; вирощують його тут тому, що коріння маніока містить у собі крохмаль, борошно кассаве і їстівне саго тапіока. Бульби ямса теж їстівні. І нарешті арум — ти бачиш його там, у тіні пальм, — рослина теж дуже корисна. Вона містить крохмалисте борошно, яке вживають тут майже в усі страви.

— Погляньте, яка краса! — вигукнув зненацька Єнік, показуючи на шереги низьких деревець, усипаних білим цвітом. Ці деревця росли поряд з високими деревами.

— Напевно, це цвітуть вишні, — зробив припущення Вацлав.

— Які там вишні! — засміявся дядечко Франтішек. — Це кавові дерева. А оті високі дикі дерева захищають їх від бур та сонця.

— Від сонця? — здивувався Єнік. — Але ж сонце їм якраз і потрібне, хіба ні?

— Сонячне тепло цим деревам потрібне, це правда, але рости вони можуть лише в тіні; пряме сонячне проміння їм шкодить. Їхні плоди схожі на наші вишні — це гарні червоно-лілові ягоди, спокусливі на вигляд, але не їстівні.

Єнік і Вацлав не переставали дивуватися.

— Якби ви запитали тутешніх людей, вони б вам розповіли, скільки праці вимагають ці плоди, коли дозріють. Їх обривають з дерев і зсипають на купи. Трохи перегодя м'якоть плодів починає гнити. В Коста-Ріці їх промивають у воді. Тому цей сорт кави називають «випрана кава». Потім ягоди висушують на гарячому сонці, а тоді робітники спеціальними машинами обдирають з них висохлу м'якоть і розривають оболонку плоду, з якої випадає двоє зерняток.

— Це ми де-небудь побачимо? — запитав Єнік.

— Так, у Коста-Ріці й у Гватемалі ти побачиш такі гори кави, що тобі аж моторошно стане.

Єнікову увагу раптом привернув пагорб, порослий сизувато-зеленими кущами. Підійшовши до кущів, він побачив, що листя їхнє м'ясисте й колюче.

— Це агави! — вигукнув Єнік. — Але вони не схожі на ті, які ми вже надибували.

— Правильно, — похвалив його дядечко Франтішек. — І вирощують їх тут не для краси й навіть не заради їхнього волокна: з них роблять національний напій «пульке».

Тільки-но дядечко Франтішек вимовив це слово, як провідник вийняв з торбини плескату пляшку й простяг йому; очевидно, він подумав, що чужинці захотіли освіжитися.

— От бачите! — засміявся Франтішек. — «Пульке» для мешканців Юкатану — чарівне слово. Тут усі охоче п'ють цей напій. Покуштуйте, може, й вам смакуватиме!

Тим часом загін підійшов до лісу й нарешті сховався в його прохолодній тіні від палючого сонячного проміння, проте дядечко Франтішек не дозволив відпочивати під деревами, хоч Єнік і Вацлав його дуже просили.

— Любі мої друзі, ви не в Чехії і не в Англії; якщо не хочете наражатися на небезпеку, то не здумайте лягати на цю пишну траву або на м'який мох. Це вам не вдома! Перш ніж лягти, треба пильно обдивитися місце, чи нема там гадюки, ящірки, скорпіона, павука або якого іншого непроханого гостя. Крий вас боже також лягати на холодну траву, якщо ви розігрілись, бо Юкатан — батьківщина гарячки, а вона, на мою думку, особливо любить чіплятися саме до білих.

Досвідчений керівник експедиції почав шукати галявину, на якій можна було б спорудити хатину; пощастило її знайти лише перед другою годиною. Пологим схилом у трав'янисту, порослу кущами улоговину біг потік, бурхливий після вчорашньої зливи. Дядечко Франтішек обрав цей схил, звернений на схід, і робітники негайно взялися до роботи.

Треба було викорчувати кущі й прогнати небажаних сусідів. Найкраще в цьому міг прислужитися вогонь. Всі квапливо метнулися увсебіч і почали зносити на купи все, що могло горіти: сухе галуззя, суху траву й кору дерев. Через кілька хвилин пастух усе це запалив.

Долину оповило густим димом; нашим друзям доводилося пильнувати, щоб вогонь не поширювався за межі багаття.

Озброївшись ломаками, вони збивали полум'я, як тільки воно заповзало надто далеко. В траві раз по раз мелькали гадюки, ящірки й гризуни, які рятувалися втечею до лісу. Та пастух запевняв, що ще більше цієї нечисті втекло непомітно.

Коли багаття вигасли, всі взялися до сокир і кіс. До вечора місце було розчищене, й стомлені мандрівники лягли спати на возах. Лише індіанці всілися навколо багаття, обхопивши руками коліна, дрімали й про щось думали.

Після вечері нікому не хотілося йти спати. Перший день у лісі промайнув, наче в казці: ніхто не відчував ніякої втоми, і всі, розташувавшись навколо багаття, повели неквапливу розмову.

Вацлав з Єніком почали згадувати рідну домівку, а індіанці мовчки дивилися на вогонь і прислухалися до розмови людей із ранчо.

— Слухайте, друзі, — озвався, трохи помовчавши, дядечко Франтішек, — чи не міг би хто з вас дістати де-небудь доброго собаку? Або навіть двох? Я гарно заплачу.

— А чого ж, можна, — відказав хтось. — Тільки чому ви, сеньйоре, не натякнули про це на ранчо? Дістали б дуже гарних собак задарма.

Дядечко Франтішек усміхнувся й підкинув у вогонь хмизу.

— Я не люблю брати подарунків, за які не можу віддячити. І, крім того, мені потрібні не гарні собаки, а хороший пес тутешньої породи.

— Мисливський чи сторожовий? — спитав пастух.

— І той і другий. Один стерегтиме хатину, а другий міг би супроводжувати нас у лісі.

— Я можу дістати вам таких собак, тільки вони дорого коштуватимуть. Щонайменше десять песо, — мовив пастух і пильно подивився на дона Франтішка: що той скаже про таку ціну?

— Коли собаки мені сподобаються, то я заплачу й двадцять, та ще й дам п'ять песо тому, хто їх сюди приведе, — відказав Франтішек і несподівано підвівся: праворуч із лісу долинали якісь дивні звуки, наче хтось волік дуже важку ношу. Франтішек пішов у тому напрямку, звідки чулися ці звуки.

Пастух схопив палаючу галузку й побіг слідом за ним.

— Тю, та це ж черепаха! Можете не боятися! — весело вигукнув він. — їй захотілося пити, от вона й поспішає до потоку.

Вацлав і Єнік вистрибом побігли на їхні голоси; індіанці навіть не поворухнулися, очевидно, це видовище не викликало в них цікавості. Хосе тут же радісно запропонував убити черепаху — завтра він зварить смачний суп. Але дядечко Франтішек не дозволив цього, і черепаха безборонно посунула далі.

Лише тепер, дивлячись на омахи полум'я, Єнік несподівано згадав про велику блискучу змію, яку він бачив удень. Коли ж про неї заговорив і дон Франтішек, пастух докірливо похитав головою.

— Чому ж ви раніше не сказали мені про це? Судячи з ваших слів, це так званий німий бушмен! — схвильовано мовив він. — Цей небезпечний розбійник ладен задушити не тільки людину, але й коня або віслюка, якщо вони пасуться де-небудь на узліссі. Шкода, що ви мені його не показали! Зараз він спокійнісінько перетравлює здобич, а міг би вже давно висіти на дереві облуплений. Тільки-но розвидниться, ми підемо туди, де ви його бачили, — може, він іще там. Ця вража душа страшенно лінива: коли об'їсться, то може пролежати на одному місці й кілька днів.

Єнік і Вацлав мовчали. Вони знову полинули думками до рідного краю.

Дядечко Франтішек звернувся до них з якимсь запитанням, але вони нічого не чули.

— Ви помітили, що зірки тут зовсім інші, ніж у нас? — удруге запитав він. — Погляньте хоча б на он те чудесне сузір'я. Це Південний Хрест — про нього ви, напевне, чули або читали.

Єнік і Вацлав закинули назад голови й почали роздивлятися по низькому темному небосхилу, всіяному тисячами мерехтливих зірок, які виблискували, наче діаманти.

— Яке тут усе гарне, чудове! — зітхнув Вацлав, але враз додав: — Та мені все ж таки набагато миліше наше чеське небо, наша в стократ скромніша рідна земля.

— Не сумуй, друже, — підбадьорив його дядечко Франтішек. — Що ж тоді казати Єнікові?

— А мені, дядечку, тут усе дуже подобається! Я нічого не боятимуся. От побачите, який я буду сміливий, коли краще освоюсь із цією місцевістю! Людина повинна перш за все знати про своїх ворогів — лише тоді вона може з ними змагатися. Індіанці ж нічого не бояться й з будь-якого становища вміють знайти вихід. — Єнік озирнувся на індіанців. — Тільки чому вони весь вечір сидять біля вогнища, наче мумії, такі німі й похмурі? Та ось коли вивчу їхню мову, все буде гаразд. Ми з ними розмовлятимемо й краще зрозуміємо одне одного. Гадаю, що вони мене полюблять. Погляньте, дядечку, вони вже й зараз перестали супитись, немов відчули, що я говорю про них доброзичливо.

Дядечко Франтішек замислено усміхнувся:

— У них сотні причин не довіряти білим, хлопчику мій. Але якщо тобі пощастить завоювати їхнє довір'я, ти здобудеш справжніх, вірних друзів. Лестити їм не треба — будь із ними справедливий і стався до них прихильно, цього вистачить.

Багаття вже ледь жевріло, табір повільно поринав у сон.

Європейці пішли спати до хатини, вкритої лише гіллям і широким листям тропічних рослин; робітники дона Фернандо лягли під повіткою. Вони спорудили її перед тим, як смерклося: забили в землю вісім стовпів і з гілля зробили легкий дах. Лише індіанці все ще не спали, як і досі, вони сиділи навколо багаття й монотонно бубоніли щось.

— Моляться, — тихо пояснив дядечко Франтішек. — Відтоді, як індіанці прийняли християнство, вони стали дуже побожні й страшенно люблять пишні церковні обряди.

Ніч минула без особливих пригод, але Єнік все одно ніколи не забуде її — це була його перша ніч у джунглях.

Не встигли вранці європейці встати й умитися, а чорний Хосе — зварити сніданок, як троє індіанців разом зі старшим робітником ранчо принесли з лісу велетенську забиту змію й повісили її на дереві. Змія висіла, немов грубелезний блискучий сталевий трос, де-не-де вкритий іржею. Пастух самовдоволено оглядав її, прикидаючи в думці, скільки хороших поясів, батогів і ременів зробить він з її шкіри. Коли трохи згодом з хатини вийшли Єнік і Вацлав, пастух розповів їм про іншу, набагато меншу, зате отруйнішу змію — маленьку небезпечну куфію.

Дядечко Франтішек щедро заплатив усім робітникам ранчо, а пастухові нагадав про його обіцянку дістати двох хороших собак. Потім він передав сердечний привіт усім мешканцям ранчо дона Фернандо Альвареса.

Люди попрощалися й пішли собі: одні попрямували до ранчо, інші — в глухі джунглі. В таборі зостався лише негр Хосе; він пішов до хатини й заходився будувати піч — просте вогнище його явно не задовольняло. Але, перш ніж по-справжньому взятися до роботи, Хосе напоїв мулів і прив'язав їх там, де трава була густіша. Потім почав носити будівельний матеріал з берега потоку — каміння і в'язку глину. Попрацювавши так години зо три, Хосе з гордістю оглянув свою споруду; в цю мить він трохи скидався на чеських карапузів, які люблять будувати греблі на розмоклих після дощу шляхах, — грязюки на тих пустунах тоді більше, ніж на їхній споруді. Але Хосе це було байдуже, бо гостей він чекав аж надвечір, і часу попереду було ще багато.

За вдачею Хосе був досить-таки ледачий, любив поспати. Тож і цього разу він не витримав — простягнувся на маті, сплетеній з трави, й прокинувся лише в ту драматичну мить, коли над головою в нього щось кілька разів гримнуло.

Це, звичайно, гнівалося не небо, а добрий дядечко Франтішек, який повернувся разом з друзями й помічниками на вечерю. Хосе схопився, наче олень, і миттю затопив у своїй новій печі, тій, ясна річ, таке поводження не сподобалося, й вона так почала куріти, що всі змушені були тікати якомога далі від хатини.

Однак не минуло й години, як Хосе поставив на стіл витвір свого кухарського мистецтва — горщики з кукурудзяною кашею; та, на жаль, похвали він не дочекався: вибагливих європейців розбестила кухня дона Фернандо.

Головним заняттям наших європейців були щоденні експедиції в ліс по орхідеї. Але час від часу доводилося виходити й на полювання, щоб хоч трохи урізноманітнити харчування.

Втім, індіанці вдовольнялися кукурудзяною кашею і «фріхолес», чималий запас яких вони взяли з собою із ранчо, та пагінцями різних рослин, що їх вони ламали в хащах і їли з величезним смаком. Вряди-годи їм навіть траплялися ранні овочі. У тропіках овочі достигають цілий рік, проте під час жнив їх буває особливо багато. Пуп'янки, квіти, плоди, достиглі й достигаючі, нерідко можна побачити на одному й тому ж дереві або кущі — і в цьому нема нічого незвичайного.

Нашим друзям овочі теж смакували, але без м'яса їм було таки сутужно. Риби в юкатанських річках та потоках водиться дуже мало, а в струмку, що вився долиною, її не було зовсім. Доводилося або полювати на звірину, або ловити дичину на сильця. Індіанці теж могли б узяти участь у полюванні, але вони не прихопили з собою ні луків, ні стріл, та й, крім того, Франтішек, знаючи з власного досвіду, як важко лазити по деревах, не хотів обтяжувати їх зайвою роботою.

У цих підступних, повних небезпеки юкатанських лісах полювання без собаки річ неможлива, бо собака не тільки вистежує звіра, а й попереджає про небезпеку. Тому Франтішек дедалі гостріше відчував, що йому дуже бракує собаки.

Можна уявити собі, як зраділи наші друзі, коли одного вечора, повертаючись до табору, ще здалеку зачули гавкіт собак. Для вух європейців він здався просто-таки райською музикою.

— Ходімо швидше, пастух, здається, виконав свою обіцянку й привів собак! — вигукнув Єнік.

— Одначе він не дуже поспішав! — зауважив Вацлав. — Цікаво, яких він пришв?

На східцях хатини справді сидів пастух і тримав на смику двох чудових псів. Вони вже давно зачули, що йдуть незнайомі люди, й так натягували смик, що пастух ледве міг їх утримати.

Дядечко Франтішек привітався з пастухом й одразу ж заходився оглядати собак. Одна з них виявилася високою сухорлявою сукою з короткою світло-жовтою шерстю та довгою мордою, або «нюхалом», як висловився дядечко Франтішек. Лише кінчики вух і смуга уздовж хребта в суки були трохи темніші. Це й була обіцяна мисливська собака, тим часом як другий пес, дужий, з довгою коричневою шерстю, маленькими нашорошеними вухами й широкими грудьми, очевидно, мав бути за сторожа.

Індіанці, підійшовши до табору, дали великого гака, щоб обминути собак. Вони зовсім не приховували свого незадоволення з появи псів у таборі, але на це ніхто не звернув уваги.

Пастух вибачився, що свою обіцянку виконав з деяким запізненням: по собак йому довелося йти в ранчо, розташоване дуже далеко звідси. Погладжуючи тварин по спині, він на всі лади вихваляв їх. Сука, мовляв, дуже цінна, бо незабаром приведе щенят. Це віддана й надійна тварина, а на полюванні вона робить справжні чудеса. Що ж до другого пса, то він найдужчий на цілу околицю й захистить свого хазяїна краще, ніж вогнепальна зброя.

Єнікові страшенно кортіло якомога швидше заприятелювати з новими знайомими, але грізне гарчання та оскал білих ікол змусили його шанобливо відступити.

— Злий собака! — мовив Хосе, показуючи на сторожового пса. — Хотів роздерти мене, коли я ніс йому їсти.

— Він злий, як і кожен пес із чорним піднебінням, — погодився пастух, — але кидається тільки на злодіїв і негідників. Він їх чує здалеку.

— Хосе не злодій і не негідник! — спалахнув Хосе.

— Тоді йому нема чого боятися! — відрубав пастух, якому не сподобалося, що негр почав ганити його товар.

Франтішка цікавило, скільки років цим собакам, і він непомітно перевів мову на інше.

— Вдача свійських тварин залежить від людини, яка їх або виховує, або псує. Навіть найлютіший звір, якщо його взяти маленьким, піддається вихованню ласкою й справедливістю. Так, так, не посміхайтесь — саме справедливістю! Тварин дуже важко обдурити. Спробуйте їх обдурити або скривдити — вони зразу стануть жорстокими. І навпаки, за ласку тварини завжди вдячні. Крім того, вони мають якесь особливе чуття, котре допомагає їм одрізнити добрих людей од поганих.

Франтішкова розповідь зацікавила всіх, хоч, можливо, не всі йому повірили.

— Звичайно, з зіпсованої тварини пуття не буде. Варто собаці або коневі хоча б раз утратити довіру до людини — і вони навіть через багато років можуть помститися людям зовсім невинним. — Хвилину помовчавши,

Франтішек додав: — Ну, а декому з тваринами навдивовижу щастить. Тварини немов бачать по очах, чують по голосу, що ці люди ласкаві й добрі. Таким людям справді нема чого боятися тварин. — Він поглянув на двох нових мешканців табору і сказав, пояснюючи їхню роздратованість: — Сьогодні вони збуджені присутністю чужих людей, стомлені дорогою. Дамо їм відпочити й заспокоїтися.

Пастух щиро подякував Франтішку за його щедру плату. Він був дуже задоволений і пообіцяв, що охоче передасть Фернандо Альваресу листи, хай тільки дон Франтішек дасть йому їх завтра вранці.

Повечерявши, європейці пішли до хатини й заходилися писати листи.

Дядечко Франтішек встиг уже закінчити три листи — один містерові Гау в Лондон, другий банківському дому в Белізі й третій стареньким батькам у Чехію, — а його друзі не склали ще й жодного.

Зокрема чомусь не щастило Єнікові: він довго гриз ручку, але далі за багатообіцяючий початок: «Дорогі мої тату й мамо і ти, люба Терезко, я обіймаю й цілую вас сто тисяч разів…» — справа нітрохи не посувалася.

Дядечко Франтішек спочатку поглузував з нього, але потім трохи покартав хлопця:

— Невже ти не знаєш, що листи — це стисла, коротка розмова? Початок у тебе гарний. Але» уяви собі: повернувся ти додому, й перше, що батько й мати чують од тебе, — це запевнення, що ти їх любиш та безліч разів цілуєш… Уявив? Дома про тебе щохвилини тривожаться, турбуються про твоє здоров'я, нетерпляче ждуть хоч вісточки, а ти відбуваєшся пустими словами.

— Що ж мені робити, коли я не знаю, як почати! — поскаржився Єнік.

— Не знаєш? Гаразд, у такому разі поясни мені, навіщо ти пишеш? Мабуть, щоб розповісти батькові й матері те, чого вони не знають. Ну, а про що хочуть знати твої тато й мама? Чи ти здоровий, як ся маєш, які поруч тебе люди, яка тут природа, яка земля. Вони бояться за тебе, тому ти їх даремно не хвилюй і не лякай, але й не здумай обманювати або щось вигадувати. Чесна людина ніколи не бреше. Запам'ятай раз і назавжди: брехня часта, але пуста, а правда рідка, зате як квітка. До того ж, треба ощадити час, а тому не будь багатослівний. Ну, тепер ти приблизно знаєш, що писати і як писати. Пиши, а я піду трохи прогуляюся.

Франтішек пішов зумисне: він не хотів більше підказувати Єнікові. В листі людина завжди буває така, яка вона є насправді: в написаних рядках відбиваються і її вдача, і її розум. Тому писати листи кожен повинен сам, хай кострубато, зате по-своєму.

Єнік знову мужньо взявся писати листа. Він одрізав уже написане й почав заново:

Єнік із радощів аж заверещав. У нього є власна рушниця, яку йому дав сам дядечко Франтішек! Він теж піде до лісу, піде на полювання і вперше в житті вистрелить!

Від щастя в Єніка аж голова пішла обертом. Мати рушницю і йти полювати в тропічному лісі — хіба це не велике щастя для кожного хлопця? Стискаючи в руках двостволку, Єнік думав про те, що незабаром, можливо, сам зазнає таких пригод, про які досі тільки читав у пригодницьких романах. Власне, саме сьогодні починається те справжнє, про що він мріяв цілих два місяці ще в Англії, перш ніж остаточно зважився на втечу.

Вацлав Веверка теж тішився з полювання. Він, правда, мав уже двадцять років, але це не заважало йому, як і Єнікові, по-хлоп'ячому радіти з майбутніх ловів. Франтішек уважав, що Вацлав анітрохи не розсудливіший за Єнду Сатрапу, якому було лише п'ятнадцять років.

Озброївшись двостволками й ножами, мисливці ввійшли в таємничий праліс. За порадою Франтішка, Вацлав і Єнік правий ствол рушниці набили дрібним шротом, а лівий — шротом трохи більшого калібру, на випадок, якщо їм зустрінеться великий і небезпечний звір.

Збирання орхідей тривало. Мисливці разом із своїми помічниками дедалі глибше просувалися в серце джунглів. Індіанці вже навчилися розпізнавати нові види орхідей, на які раніше вони не звертали уваги, й зривали їх тепер дуже обережно. Хосе теж домігся дозволу ходити в ліс і щоранку вирушав разом із загоном у супроводі лінивого Плутона; до табору Хосе, ясна річ, повертався сам, щоб до приходу решти зварити вечерю.

Місцевість здавалася безпечною: ні ягуари, ні пуми тут не з'являлися. Тільки весь час треба було пильнувати, аби не стати жертвою змій. Та обережний мандрівник завжди може легко уникнути зустрічі з ними: досить лише цьвохнути поперед себе лозиною, і змії звичайно тікають, не наважуючись на марну атаку.

Хосе ніколи не повертався з лісу з нічим — у індіанців завжди знаходилась для нього якась дичина, що потрапила в сильця, а також овочі. Ці корінні мешканці тутешнього краю скрізь уміли знайти сліди та непомітні стежини, якими звірі ходили до водопою, примудрялися так ставити свої сильця, що їх не помічали навіть найобережніші лісові хитруни.

Дедалі зростаюче довір'я між білими та індіанцями сприятливо впливало на хід експедиції. Без допомоги індіанців наші мандрівники змарнували б дуже багато часу на другорядну підготовчу роботу, а так усі допомагали один одному, жили у злагоді й не відчували ніяких нестатків. Лише розваг, звичайно, бракувало: коли людині добре ведеться, вона прагне розваг.

Та досвідчений дядечко Франтішек і цьому зумів зарадити. Він забив у стовбур дерева гак і прив'язав до гілки шнур з кільцем на кінці. Той, хто кидав кільце так спритно, що воно чіплялося за гак, діставав похвалу, Індіанцям ця гра дуже сподобалася, й невдовзі вони навчилися накидати кільце майже без промахів.

Іншим разом дядечко Франтішек підвісив на кінці міцного шнура кулю, а на високу лаву, вкопану в землю, поставив колодки, схожі на кеглі. Той, хто брав участь у грі, повинен був розгойдати кулю й пустити її так, щоб вона збила якомога більше колодок. Знову веселощі, знову радощі! Але найулюбленішою розвагою Вацлава та Єнди була стрільба в ціль. Індіанці змайстрували собі луки й стріли, — звичайно, заради втіхи, а не як зброю, — й перевершили всіх білих у спритності.

Якось, шукаючи щось у своїй валізі, Вацлав надибав губну гармонію. Ото була знахідка! Вацлав умів грати багато пісеньок і вечорами розважав усіх своєю нехитрою музикою.

У наших мисливців були, звичайно, й книги. Дядечко Франтішек пильно стежив за тим, щоб Єнік і Вацлав не забували вивчати іспанську мову. Незабаром, однак, виявилося, що вони навчилися якоїсь мішанини іспанської та індіанської мов; це ще раз підтвердило давню істину: практичне використання мови має безсумнівну перевагу перед нудним студіюванням її з підручника.

Минав уже восьмий тиждень перебування мисливців у таборі, коли це одного дня дядечко Франтішек звелів «зніматися з якоря», як кажуть моряки, й лаштуватися в дорогу далі на південь. Здійснити цей задум було нелегко: про те, щоб подорожувати далі пралісом на возах, не могло бути й мови.

Тому-то мандрівники так зраділи, коли, повернувшись з лісу, побачили в хатині дорогого гостя, який допіру приїхав сюди.

Дон Фернандо Альварес не забув про своїх європейських друзів і разом з пастухом вирушив до табору, щоб довідатися, чи не може стати їм у пригоді. Гість та мандрівники сердечно потисли один одному руки — і запитання посипалися градом.

Із запасів мандрівників та щедрих дарів дона Фернандо швидко приготували багату вечерю. Пастух, дізнавшись, що обидві його собаки вже добре показали себе, аж засяяв од радості.

— В нашому ранчо всі живі та здорові й сердечно вітають вас, — мабуть, уже вп'яте повторював ранчеро. — Ми щодня згадуємо про вас, а надто жаліємо в дощову погоду, бо ця халупа не може вам правити за зручне й надійне сховище! Це ж не ранчо!

Наші друзі поквапливо запевнили бажаного гостя, що вони теж вдячно згадують усю його милу родину, а Єнік попросив передати обом дочкам ранчеро найкращі побажання. Він дуже хотів би подарувати їм на згадку щось вельми гарне… Правда він мав опудало куруку, але пообіцяв його вже своїм батькам. Єнік вирішив, що коли йому ще раз пощастить підстрелити якогось гарного птаха, то він неодмінно пошле його як дарунок до ранчо.

Наступного дня дон Фернандо захотів оглянути кількатижневу здобич мисливців і був страшенно здивований та розчарований, коли йому показали зів'яле листя та пожовклі бульби.

— Вони ж згниють, перш ніж ви дістанетеся до моря! — мовив він. — І варто вам було марнувати сили заради цього жовтого ії зів'ялого бадилля!

Дядечко Франтішек лише всміхнувся.

— Любий друже, ці жовті, побабчені кореневища дуже живучі, можете мені повірити. Навіть далека подорож через океан їм не зашкодить, я вже про це подбаю. А в Англії на них чекає чудовий догляд, який їх воскресить. У теплицях, де підтримується належна температура, їх вчасно поливатимуть; у землю їм дадуть дрібно потовченої цегли й трохи гною. Вологе повітря й рівномірне тепло відновлять їхні сили. Ох, коли б ви побачили, як вони відродяться! Я розраховую, що в січні або лютому наступного року на них уже виростуть нові пишні квіти. Цієї хвилини нетерпляче жде містер Гау, адже тільки тоді він зможе пересвідчитися, чи пощастило нам знайти новий або принаймні якийсь рідкісний вид орхідей.

— Дивина та й годі… — знизав плечима дон Фернандо. — Бавовна, індиго, червоне дерево, дорогоцінні метали, кава, прянощі й усілякі інші корисні речі — це я ще розумію. Але щоб люди їхали в джунглі лише по квіти, це мене справді дивує.

— І все ж таки англійці, німці, французи, а останнім часом і північні американці споряджають великі експедиції саме по квіти, — заперечив Франтішек. — І цим експедиціям іноді щастить зробити дуже цікаві відкриття! Звичайно, в Центральній Америці, зокрема в Мексіці, важко знайти щось нове, бо наші земляки Генке і Резл — а цьому особливо щастило — вже визначили багато нових видів цих рослин.

Це дуже зацікавило Єніка — він згадав, що часто бачив ці імена в теплицях містера Гау.

Приходячи до Франтішка, Єнік не раз читав написи на дощечках, прикріплених до кошиків з вазонами. Так, Генке і Резл — ці імена траплялися там дуже часто, але Єнік і гадки не мав, що то імена двох його співвітчизників та мандрівників, які вперше визначили багато нових видів орхідей.

Потім докладно обговорювали план дальшого просування експедиції. Франтішек сподівався, що знайде в Петенській улоговині рідкісні види орхідей, які люблять рости в низинних місцях. Крім того, він мав надію, що на відногах Кокскомбських гір, найвища вершина яких сягає 3700 метрів над рівнем моря, їм пощастить виявити нові види гірських орхідей.

Дон Фернандо лише мовчки кивав головою. Йому теж було ясно, що з повозкою через джунглі експедиція не пройде. Він запропонував прив'язати ящики до хребтів в'ючаків, тоді членам експедиції доведеться лише розчищати тваринам дорогу. Звичайно, просуватися вперед вони будуть дуже повільно: щоб експедиція змогла пройти якихось сто метрів, доведеться добре-таки попрацювати сокирою та мачете. Але ж це легше, ніж морока з повозкою.

Пастух, крім того, порадив Франтішкові найняти людину, яка добре знає ці місця й змогла б провести їх маловідомими стежками. Пастух також уважав за свій обов'язок попередити, що в лісах никають зграї волоцюг, які часто нападають на подорожніх біля озера Петен, а іноді доходять навіть аж на південь Гватемали, до Кордільєрів.

— Доведеться мені знайти для вас якусь надійну людину, — вів далі пастух, — бо розбійники можуть напасти на вас на кожному кроці. Втім, ці волоцюги — боягузи й зважуються нападати лише тоді, коли чисельна перевага на їхньому боці, а перед дужим супротивником вони покірні, наче приручені вовки.

— Як би там не було, а ці люди небезпечні, бо вони можуть навмисне збити вас з дороги, — зауважив дон Фернандо, — тому будьте з ними обережні!

Надходив вечір, і дон Фернандо подумував про повернення додому. Він вирішив, що хатину не будуть розбирати: можливо, колись вона стане бажаним притулком для людини, яка зблудить із шляху. Повозку він візьме з собою до ранчо, а натомість пришле дону Франтішку ще двох в'ючаків.

Прощаючись, дон Фернандо поклав руку на плече своєму європейському другові.

— Якщо вам неодмінно треба йти далі, то скористайтесь порадою пастуха, але не забувайте й найліпшого тутешнього правила: немає надійнішого друга за добру рушницю та гострий ніж! Не довіряйте нікому, навіть моєму пастухові. Хоч він мені вірно служить уже цілих два роки, проте хто зна, яке в нього минуле. Щось він надто охоче запропонував вам свої послуги — а це вже підозріло. Скажіть мені, чи можете ви цілком покластися на своїх індіанців?

— Досі вони поводилися дуже добре, — відказав дон Франтішек. — І, здається, довіряють нам що далі, то все більше.

Дон Фернандо обняв усіх на прощання, зробив подарунки Хосе та індіанцям і поїхав під голосні вигуки на своїй повозці, до якої пастух запріг тих двох коней, що на них вони приїхали сюди.

— Я скоро повернуся! — вже здалеку крикнув пастух. — Приведу вам провідника! Щонайпізніше за тиждень ви зможете вирушити в дорогу!

Вацлав Веверка гладив Плутона по голові й довго дивився вслід дону Фернандо та пастухові. Потім він обернувся до Єніка:

— Тобі не здається дивним, що собаки не впізнали пастуха?

— А чого б вони мали його впізнавати? — трохи подумавши, відказав Єнік. — Він же не був їхнім хазяїном. Просто десь купив їх, а тоді перепродав нам.

Вацлавові довелося погодитися, що Єнік має рацію, і, не поспішаючи, друзі повернулися до табору.

Пастух дотримав слова: за чотири дні він повернувся й привів із собою мулів, нав'ючених мішками та кошиками. Дон Фернандо виявив свою щедрість і цього разу. В'юки були набиті подарунками й харчами: копченим м'ясом, яке зберігається найдовше, кавою, чаєм, цукром і дуже потрібною річчю — сіллю. За сіль тубільці запропонують вам усе, що мають найцінніше: пташине пір'я, які завгодно тканини, капелюхи, сплетені з трави, й химерні статуетки божків та різних чудовиськ, вирізані з дерева.

Європейці з вдячністю прийняли подарунки, укладені в місткі мішки та кошики дбайливими руками господині ранчо та її дочок. Про те, що це справа жіночих рук, свідчив ретельний добір найнеобхідніших речей. Європеєць ніколи не забуде взяти з собою в дорогу мило, гребінь, носовичка й зубну щіточку — але, крім цього, в експедиції до тропіків потрібні й деякі інші речі. Дочки ранчеро вважали за необхідне покласти між подарунки й таке, що, на їхню думку, було дуже дорогоцінне: на самому дні одного з мішків наші мандрівники виявили червону стрічку. Можливо, ця стрічка потрапила сюди через недогляд, але в такий спосіб Лготка теж дістала подарунок: з гарної стрічки Єнік одразу ж змайстрував їй чудовий нашийник.

Пастух, ніби між іншим, повідомив, що в якогось приятеля йому пощастило зустріти двох індіанців — батька й сина, — котрі знають більш-менш прохідну дорогу до озера Петен і охоче погодилися б вести експедицію, коли їм платитимуть за це по два песо в день і годуватимуть. Завтра вони обіцяли прийти до табору. Сам пастух узяти участь в експедиції не зможе, бо має багато роботи.

Дядечко Франтішек звелів негайно лаштуватися в дорогу: експедиція вирушить одразу ж, тільки-но прийдуть провідники.

І справді, наступного ранку з лісу вийшло двоє незнайомих людей. Перший був уже літній чоловік, а другий — підліток, очевидно, його син. Хлопця, гарного індіанця, звали Дієго, а його батька Сана. Обидва досить добре розмовляли по-іспанському, але майже зовсім не вживали особових займенників.

— Сана доведе кабальєрос до Петенського озера. Сана — добра людина, зовсім самотня. Дружина Сани давно померла. Дієго — слухняний і меткий хлопець, Дієго охоронятиме і захищатиме сеньйорів.

Індіанці навантажили на в'ючаків усі ящики, а потім клумаки, мішки й кошики. Наші друзі закинули за плече рушниці, застромили за пояс ножі й узяли в руки короткі гострі сокирки, щоб, коли буде потреба, допомогти прорубати дорогу. Хосе та індіанці разом із провідником пішли попереду. Караван рушив.

Дядечко Франтішек довго не міг заснути, але потім сон таки здолав його, й він не чув раптового, короткого гавкоту Плутона. Спала й Лготка. Але прокинувся Єнік, точніше, його розбудили: він зненацька відчув на своєму обличчі чиюсь руку, хтось затис йому долонею рот й тихо прошептав:

— Тікай! Тікай з Дієго, поки ще є час!

Розпитувати Єнікові не було коли. Він миттю прочумався, згадав застереження індіанця й усе зрозумів. Хлопець викотився з шатра, зваливши на землю Дієго, який навколішки стояв з зовнішнього боку, піднявши трохи полотнище. Так ось хто його розбудив!

За мить Єнік був уже на ногах і, вихопивши з-за пояса пістолет, вистрелив у повітря.

Пралісом покотилася громова луна. Заревли в'ючаки. Багаття вже майже погасли, але й у їхньому тьмяному світлі видно було численні тіні — якісь люди бігли з лісу на поляну.

Лготка, пронизливо виючи, метнулась у пітьму. Дядечко Франтішек, вибігши з шатра, щось крутив у руках і голосно лаявся. Раптом із його правиці вихопився сліпучий вогонь, і яскрава, палаюча куля дугою пролетіла над поляною. Ракета освітила навколишній простір лише на якусь часточку секунди, але й цього було цілком досить, аби Франтішек міг побачити, що сталося.

Так, на них напали. Близько тридцяти напасників бігло до табору. Сліпуче світло ракети на мить зупинило їх.

Вацлав вискочив із шатра, тримаючи в кожній руці по рушниці.

— Як тільки я випущу другу ракету, пальни двічі! — наказав дядечко Франтішек. — Але вгору!

В повітрі засичала друга ракета, й два постріли тут же гримнули один за одним. Цієї ж хвилини яскраво спалахнуло одне, а тоді й друге вогнище. Це Єнік та Дієго, зміркувавши, що краще, коли напасників буде видно, швидко накидали сухого галуззя на жевріючі вуглини.

— Не стріляйте, хазяїне! — крикнув хтось із темряви.

Вгору звилася третя ракета, і в її світлі всі побачили, що на поляні точиться короткий бій. Назустріч напасникам метнулися якісь тіні. Блиснули мачете.

— Це наші індіанці! — вигукнув дядечко Франтішек. — Швидко на поміч їм! Пістолети!

Вацлав кинувся до шатра й за мить вискочив звідти зі зброєю. Єнік і Дієго теж дістали по пістолету. Вони швидко наздогнали дядечка Франтішка й Вацлава, які вже підбігали до місця сутички. Але запізнилися: ворог кинувся навтікача.

Боягузливі розбійники, які хотіли вдатися до грабунку під захистком темряви, злякалися й не наважилися на бій. Крім того, їх одігнала вогнепальна зброя: вони знали, що їхні мачете не витримають проти рушниць і пістолетів.

Боягузи! Сподівалися напасти на сплячий табір і здолати жменьку приголомшених людей раніше, ніж ті встигнуть отямитись. Тішили себе надією, що заберуть у мандрівників в'ючаків, гроші, одіж і всяке інше добро, на яке завжди так зазіхають розбійницькі ватаги волоцюг. Але літаючий вогонь, стрілянина, яку зчинив Вацлав, неочікуваний удар збоку викликали в їхніх лавах таку паніку й страх, що вони розгублено кинулись тікати; чорна глибінь джунглів знову поглинула їх. Всі в таборі добре розуміли, що про погоню нема чого й думати.

На місці сутички лежало двоє: один був мертвий, а другий — поранений. Це були Плутон і Сана. Вони лежали один коло одного, неподалік від прив'язаних до дерев тварин.

Індіанці принесли палаючі гілки, й усі побачили, що Сана непритомний. Очевидно, він утратив надто багато крові, яка застигла обіч нього великою калюжею. Між ребрами в Плутона стирчав мачете.

Усе одразу з'ясувалося. Сана виявився зрадником! Він хотів здихатись сторожового собаки, Плутона, який пильно охороняв в'ючаків, що мали стати цінною здобиччю для його спільників.

Над цими двома жертвами тепер стояли всі мешканці табору; до одної вони відчували жаль, до другої — презирство.

Індіанці й дужий Хосе перенесли Сану ближче до вогнища, промили й перев'язали йому рани. Робили вони це не із співчуття, а за наказом дядечка Франтішка.

Після довгих зусиль трьом європейцям пощастило привести старого до притомності. Побачивши схилені над собою обличчя білих, Сана здригнувся від страху.

— Я помру? — спитав він і ледь чутно додав: — Пити…

Йому подали води з горілкою, і Сана жадібно припав до кухля — його вже почала палити гарячка.

— Чому ти нас зрадив? — суворо спитав Сану Франтішек. — Чи я не обіцяв тобі щедрої винагороди, якщо ти безпечно і спокійно доведеш нас до озера? А коли тобі потрібні в'ючаки, я дав би тобі й в'ючаків.

Сана мовчав, заплющивши очі.

— Чому ти зрадив нас, відповідай! — повторив Франтішек.

— Я не зрадив, я нічого не знаю.

— Він бреше! — озвався позаду чийсь схвильований голос.

Всі озирнулися. Це був Дієго. Він весь тремтів — чи то від гніву, чи то від страху. Показуючи на Сану, хлопець безперервно повторював:

— Він бреше! Бреше!

— Собака, — просичав Сана, — це ти брешеш!..

— Чому ти не хочеш відповідати? — знову запитав Сану Франтішек. — Ти вбив нашого Плутона, хоч він тобі нічого лихого не заподіяв, поки ти сам не напав на нього.

— Ні, — прохрипів старий, — собака кинувся на мене, а я лише захищався.

— Він бреше! — знову крикнув Дієго. — Сана ще вчора ввечері ходив без мачете, щоб не викликати підозри. Мачете він сховав неподалік тварин, щоб мати його напохваті. Від вогню Сана пішов, коли великі зірки сховалися за лісом. Я скрадався слідом за ним і побачив, що біля дуба Сана розмовляє з якимись чужими людьми. Тоді я швидко побіг до шатра, щоб попередити молодого білого.

Очевидно, це була найдовша з промов, яку Дієго досі коли виголошував. Його іспанська мова була трохи кострубата, зате наміри — чесні.

Єнік стис хлопцеві руку й підтвердив:

— Так, Дієго вчасно розбудив мене!

— Плутона мені шкода дужче, ніж тебе, — звернувся до Сани Франтішек. — Собака був наш друг і сторож, а ти — зрадник і злодій! Та ми не будемо тобі мстити: Плутон покарав тебе й без нас. Але далі ти з нами не підеш. Нехай тепер про тебе дбають твої любі спільники.

Сана вперто мовчав і не розплющував очей.

Білі відійшли до іншого вогнища й покликали з собою всіх індіанців-робітників.

— Я знаю, що суд джунглів короткий, — мовив Франтішек. — Я також знаю, як пролунав би вирок, але не згоден з ним. Сподіваюся, спільники Сани втекли не дуже далеко, бо вночі через джунглі важко тікати. Тому й прошу тих із вас, хто володіє кількома індіанськими наріччями, піти до лісу й крикнути, що Сана поранений і що завтра ми залишаємо його біля вогнища. Нехай вони про нього подбають!

Індіанці погодились і пішли в ліс, різними наріччями голосно вигукуючи наказ білого. Тільки негр Хосе був непримиренний: він вимагав, щоб Плутонів убивця поплатився за свій злочин життям.

— Ти краще вари сніданок, герою! Щось ми не бачили тебе в бою! Заспав, мабуть? Тож не барися: ми рушимо далі, тільки-но зазоріє.

Лготка сама перейняла на себе Плутонові обов'язки. Вона весь час бігала навкруги, нюхала повітря, але чужі люди, очевидно, були вже дуже далеко, бо собака не виявляла ніяких ознак тривоги.

Франтішек покликав юного індіанця до шатра, і там троє білих гаряче подякували Дієго. Щиро кажучи, Дієго врятував їм життя; але він не хотів про це й слухати й дуже бентежився. З'ясувалося, що Сана — не батько й навіть не родич його. «Батько» — дуже поширена в індіанців форма звертання молодших до старших. Дієго потроху розговорився. Він був сирота і виріс у бродячій ватазі. Дієго був іще хлопчак, і йому подобалося швендяти по лісу, але все ж таки іноді він мріяв про яке-небудь інше заняття. У ватазі йому не раз доводилося терпіти голод, побої і всілякі злигодні мандрівного життя. З Саною він зустрівся зовсім недавно й охоче пристав до нього, бо ватага, в якій Дієго служив до останнього часу, розпалася після одного з невдалих нападів на ранчо в Юкатані.

Європейці злякалися думки, що грабіжники могли напасти на ранчо дона Фернандо, але Дієго сказав, що банда орудувала на сході.

Хлопець розповів також, що Сана вже два дні залишав на дорозі позначки, а вночі покрадьки відлучався з табору. Дієго мовчав про це, боячись, щоб Сана не помстився, та й зрештою він тоді ще точно не знав, що Сана задумав.

— Ти знаєш дорогу до озера? — спитав хлопця дядечко Франтішек.

— Я вже якось там був, — замислено відповів Дієго, — тільки ми підходили до нього з іншого боку. Але якби ми підійшли ближче до озера, то я одразу впізнав би місцевість.

— Що ж, звіримося на карту й компас, — вирішив дядечко Франтішек. — Думаю, що ми трохи збилися з дороги.

— Так, — озвався Вацлав, — я теж так гадаю. Сана завів нас далеко на захід. Тепер треба повернути на південь й ані на крок не відхилятися від обраного напрямку.

— А як же наші вороги? Чи не нападуть вони знову? — висловив Єнік свої побоювання.

Дядечко Франтішек на мить задумався.

— Важко сказати напевно, але, на мою думку, вони більш не зважаться, бо розуміють, що тепер ми будемо на сторожі. — Трохи помовчавши, він додав: — Уранці нам доведеться самим поховати Плутона. Індіанці образяться, якщо ми попросимо їх це зробити, — вони гидують собакою.

— Плутон заслужив, щоб його поховали як слід, — мовив Єнік. — Бідолашний старий Плутон. Я ніколи його не забуду. А ти, Дієго, нас не покинеш, правда ж?

Юний індіанець не тямив себе з радості.

— Дієго охоче залишиться з білими, коли вони не проженуть його. Дієго служитиме їм вірно! — вигукнув він.

— Ходи з нами, хлопче, — мовив дядечко Франтішек, — тебе ніхто не скривдить.

Дієго радісно всміхнувся й вибіг із шатра.

Зірки на небі зблідли, знявся вітерець, стало прохолодно. Невдовзі червоний відблиск заграв на верхівках високих дубів. Швидко світало. Наші друзі, самі цього не помітивши, не склепили очей цілісіньку ніч. Коли настав ранок, вони викопали яму — могилу для вірного Плутона. Витягши мачете з його боку, Плутона поклали в яму й присипали землею. Як слід утрамбувавши могилу, зверху накидали купу колючих кущів, щоб дикі звірі не змогли вирити Плутонів труп.

Єнік метнувся до дуба й невдовзі повернувся з трьома жолудями, кожен завбільшки з індиче яйце. Хоча гватемальські дуби й не досягають висоти наших, зате на них ростуть надзвичайно великі плоди. Єнік посадив жолуді на Плутоновій могилі, сподіваючись, що з них виросте колись хоч одне дерево, яке огортатиме своєю тінню могилу їхнього вірного друга.

Подбали мисливці й про Сану. Дядечко Франтішек дав йому хініну, щоб трохи спала гарячка, а тоді звелів поставити коло пораненого воду та їжу.

Караван квапливо почав лагодитися в дорогу. Оскільки роботу справедливо розподілили між усіма членами експедиції, то незабаром лаштування до подорожі було закінчено. Швидко поснідавши, караван почав спуск пологим схилом.

Білі, озброївшись рушницями, охороняли загін, що його тепер вів Дієго. Лготка безперервно бігала навколо й надійно стерегла людей.

При денному світлі джунглі знову замовкли й поринули в легку дрімоту. Лише надокучливе дзижчання комах, шерхіт листя та чарівний спів птахів супроводжували наших мандрівників.

Минув іще один день, а джунглям не видно було кінця-краю. Ніде жодного людського сліду.

Джунглі — це гарна, але страшна пустеля. Ростуть там мільйони гарних дерев і кущів, як ніде в світі, буяють квіти, живуть звірі, комахи, змії, пташня й мільйони всіляких інших створінь, проте йдеш день, два, три, десять, а кінця джунглям не видно. Вони стомлюють людину своєю красою та гігантськими розмірами; стомлюють тим, що справляють на неї таку силу вражень, яку вона ніколи не спроможна збагнути. Очі людини бачать лише загальну картину джунглів, залишаючи поза своєю увагою численні деталі. Джунглі притуплюють нюх і зір людини, запаморочують її мозок вогким, напоєним різноманітними пахощами повітрям, заколисують монотонною музикою.

Входячи до Альп, мандрівник застигає від подиву. Очі його перебігають з одного краєвиду на інший і довго не можуть намилуватися красою небачених досі гір, голих скель, стрімких урвищ та смарагдових долин. Синь бистрих річок і потоків, зелень озер, білість хаток зачаровують його. Але не минає й двох тижнів, як він, наситившись красою скель та долин, стомлено відвертається від них і нестримно прагне повернутись на рівнину, на горбисту місцевість, де один милий пейзаж змінюється іншим, заспокоюючи й звеселяючи серце. Мертве каміння, похмурі хвойні дерева та низькоросла сосна, холодні льодовики і вбогі долини нараз перестають його вабити. І тільки повернувшись додому, на просторі лани, в гарні сади й тихі села, він з великою радістю відчуває, що лише тут земля — квітучий сад і лише тут домівка людини. І там, унизу, між своїми, мандрівник цей, можливо, інколи згадує про те, що гарного бачив він колись високо в горах.

Ще цілих чотири дні простував караван на південь, перш ніж юний провідник сказав, що впізнає навколишню місцевість. Дядечко Франтішек теж зрозумів, що вони вже близько від мети своєї мандрівки. Праліс рідшав. Кілька разів перед очима здивованих мандрівників відкривалися широкі луги, облямовані стрімкими урвищами, а довгі лісисті гребені гір поступово знижувались у довгоочікувану рівнину.

— Пройдемо ще день у південному напрямку, — мовив дядечко Франтішек. — Може, якраз пощастить. Там, на узліссі джунглів, мабуть, ростуть численні види орхідей. Треба лише знайти зручне місце, де можна було б поставити курінь.

Цю пропозицію було зустрінуто з одностайним захопленням: усі вже ледь трималися на ногах від утоми. До того ж і харчі кінчалися, а дичина на лугах і в лісових заростях аж кишіла. Єнік уже наперед тішився, що знову спробує свого мисливського щастя.

— Ще день дороги — і ми будемо дома, — шепнув він Вацлавові, коли вони ввечері вкладалися спати.

Що хлопець розумів під словом «дома»? Хатину, дах над головою? Можливо. Чи просто місце, куди вони повертатимуться щодня протягом цілого місяця? Можливо, що й це. Бо справжній дім, про який він так часто згадував, дім, де залишились дорогі для нього люди, був дуже далеко, так далеко, що навіть надія на повернення заверталася назад з середини дороги, неспроможна перелетіти безкрає море, яке лежало між Гватемалою та Європою.

Лугами та вздовж узлісся йти було набагато зручніше й легше. Очі, стомлені джунглями, могли тепер спочивати на зеленому морі трав, стежити за зграями птахів, які здіймалися над мочарами, а груди могли вільніше дихати на широкому просторі. До мандрівників, які нарешті вибралися з тісного полону дерев, кущів та ліан, повернувся гарний настрій. Стомлені руки застромили ножі й сокири за пояси, притуплені почуття прокинулися знову, звільнившися від дурману важких запахів та вологого повітря.

А ночі! Казкові ночі, коли земля засинає під неосяжним небесним шатром, всіяним незліченними вогнями золотих зірок! На півдні небосхил темніший, і зорі там не здаються прибитими до порожнистої півкулі неба; навпаки, людина бачить, що ці чудові світила, які мерехтять у повітрі тропіків і відкидають веселкові промені в чорноту простору, світять звідкись із безмежної далини.

Червоний серп місяця низько повис над джунглями.

Єнік лежить нерухомо. Він страшенно стомився й відпочиває в тіні трьох дубів, під якими караван розташувався на ночівлю. Хлопець дивиться на крони дерев і мріє. Коли дядечко Франтішек вважатиме, що тут можна поповнити їхню колекцію орхідей, то мандрівники затримаються тут трохи довше.

Ліворуч гримить, стогне й гуде ліс, як звичайно ввечері. А праворуч розкинувся чудовий луг — широкі савани, всіяні незліченними квітами. Єнік звернув на них увагу ще завидна, як тільки експедиція дісталася сюди. Над лугом мелькають тіні: це полюють велетенські кажани. Непогамовно скрекочуть жаби, і лише вряди-годи різкий скрик болотянки, схожий на свист стріли, що летить низько над головою, порушує їхнє одноманітне скрекотіння.

Нараз із того боку, де було прив'язано в'ючаків, долинув крик індіанців. Тварин доводилося прив'язувати досить далеко від табору, бо комахи, приваблені сюди їхнім запахом, нестерпно дошкуляли й людям.

Замріяний Єнік не зразу збагнув, у чім річ. Та не встиг він отямитись, як гримнув рушничний постріл, а за ним і другий.

Єнік злякано схопився. Ні дядечка Франтішка, ні Вацлава поблизу не було, а крики не припинялися. Та за якусь хвилину вони змінилися на радісні вигуки.

Єнік побіг туди, де були прив'язані в'ючаки. Серед групи індіанців він побачив дядечка Франтішка, Хосе й Вацлава.

— Нам неймовірно пощастило! — вигукнув дядечко Франтішек. — Тягніть його до вогню!

В метушні ніхто не звертав на Єніка уваги — всі були дуже зайняті: спільними зусиллями волокли до табору щось страшенно важке.

Незабаром Єнік про все дізнався. Індіанці прибігли повідомити «дона Франтішка», що якийсь великий хижак підкрадається до в'ючаків. Франтішек і Вацлав, не зволікаючи ні секунди, схопили рушниці й метнулися за ними. Вони прибігли саме вчасно: якийсь спритний хижак уже встиг стрибнути на одного з в'ючаків. У темряві важко було що-небудь розрізнити, тому Франтішек вирішив просто відігнати звіра пострілом, але все-таки націлився, перш ніж спустити курок. Коли після пострілу звір упав і з страшним ревінням почав качатися по землі, стрілець підбіг ближче й націлився ще раз. Гримнув постріл, ревіння ввірвалося, й за хвилину звір перестав метатися.

Ту ж мить до поціленого хижака підскочили індіанці з мачете в руках, але в цьому вже не було потреби: звір був мертвий. Незабаром його підтягли до вогнища. Неправильної форми чорні плями на шкурі звіра свідчили про те, що це був найстрашніший ворог усього живого в гватемальських джунглях — ягуар. Перша куля перебила хижакові хребет, друга поцілила знизу в груди і, очевидно, зачепила серце.

Такого звіра Єнік бачив уперше в житті. З жахом дивився він на вищирені зуби, на блискучі зелені очі, яких уже торкнулася тінь смерті. Хлопець затремтів і притулився до дядечка Франтішка.

— Бачиш, — мовив той, — ось такі бешкетники та їхні родичі й не дають нам уночі спокійно спати. Тепер на одного розбійника й крикуна стало менше. Ягуари, щоправда, уникають зустрічі з людьми, зате охоче нападають на свійських тварин, що й довів сьогодні цей сміливець. Ну, та ми застукали його на місці злочину, й він за все поплатився. А тепер ходімо спати. Мертвий ягуар пахне не дуже приємно.

Єнік, Вацлав і дядечко Франтішек попростували до свого шатра під дубами, а індіанці розклали нове багаття, ближче до в'ючаків.

Тільки наступного ранку Єнік зміг як слід роздивитися ягуара. Хлопець страшенно здивувався, коли дядечко Франтішек звелів не чіпати труп звіра й швидко лаштуватися до відходу.

— Пошукаємо трохи зручніше й безпечніше місце, — сказав він. А коли Єнік запитав, чи візьмуть вони з собою хоч шкуру ягуара, Франтішек відповів: — Ні в якому разі. Нас прислали полювати на орхідеї, а не на хижаків. У нас нема потрібних засобів, щоб уберегти шкуру від псування, та й бажання тягати її скрізь з собою, зрештою, теж нема. Я гадаю, що індіанці не дадуть пропасти цьому плямистому хутру й не проминуть такої нагоди.

Караван ішов узліссям цілих вісім годин, перш ніж знайшов зручне місце для табору. Франтішек вважав за краще розташуватися на якій-небудь височині, звідки добре видно все навколо й завжди можна вчасно помітити небезпеку.

Індіанці вже почали були знімати в'юки із тварин, коли раптом до табору прибіг Дієго й повідомив, що неподалік він помітив дим. Франтішек знову схопив рушницю й швидко пішов за юним індіанцем, звелівши нікому не виходити з табору.

Лготка бігла попереду: її гострий нюх вже здалеку вловив запах диму й людський, мабуть, теж.

За чверть години Франтішек помітив два вози, криті брезентом, і велике багаття. Біля вогню сиділи якийсь чоловік і жінка.

Жінка саме підвішувала над полум'ям мідний казан.

«Це мирні люди», — з полегкістю відітхнув Франтішек і, не дбаючи вже про обережність, швидко закрокував до вогню. Але Лготка вважала за свій обов'язок випередити його й, підбігши до людей на віддаль пострілу, коротко загавкала.

Чоловік і жінка дуже здивувалися. Вони з цікавістю стежили за білим, слідом за яким ішов юний індіанець.

— День добрий! — привітався до них Франтішек.

Чоловік доторкнувся до капелюха:

— Хто ви й чого від нас хочете?

— Я мандрівник і теж хочу знати, хто ви, — відповів Франтішек. — У місті я не питав би вас про це, але в джунглях, самі розумієте, треба знати свого сусіду.

— Ми члени артілі лісорубів, — пояснив чоловік. — Наші товариші пішли оглядати ліс.

— Вас багато?

— Сім чоловіків і ось ця жінка.

— Яке дерево ви шукаєте?

— Голубе.

— А де ваш старший?

— У лісі. Але він незабаром повернеться.

Франтішек розглянувся по табору лісорубів.

— Ми розташувалися неподалік, — мовив він. — Якщо я прийду сюди години за дві, то, мабуть, застану його?

— Звичайно! Хай вам щастить!

— До побачення. Лготко, ходімо!

Повернувшись до табору, Франтішек і Дієто розповіли про все, що бачили й чули.

— Хоч лісоруби й спустошують ліси, проте зустріч з ними радує мене. Звичайно, це мирні люди, й коли ми розташуємося поблизу них, то принаймні матимемо більшу безпеку, — зробив короткий висновок Франтішек. Потім звелів усім перебратися трохи далі на південь — горбів тут було багато — вибирай який хочеш.

Десь за годину Дієго дав знати дядечкові Франтішку, який відпочивав у шатрі, що до табору простують якихось двоє незнайомих — очевидно, лісоруби.

Франтішек вийшов їм назустріч і ласкаво привітався з ними.

Обидва чоловіки, метиси з узбережжя, на знак того, що на думці в них нема нічого лихого, подали Франтішку руки й увійшли на його запрошення до шатра. Вони підтвердили те, що сказав Франтішку чоловік біля вогнища. Лісоруби справді збиралися отаборитися тут, бо знайшли поблизу багато голубого дерева, а головне тому, що сюди порівняно легко можуть дістатися підводи. Вони сказали, що їхня група — передовий загін великої партії лісорубів. Таких груп тут близько десяти, й усі вони працюють на дона Мігеля Серпенту, котрий поставляє деревину якійсь гамбурзькій фірмі. Передові загони рубають та обробляють дерева, а інші дбають лише про транспортування деревини. Чоловіка, який так добре був з усім обізнаний і давав пояснення Франтішкові, звали Хуан Брачате, а його друга — Баб Панса.

Франтішек усміхнувся. Він мимоволі згадав Санчо, вірного зброєносця Дон-Кіхота: портрет цього ненажери, брехуна й провінційного мудрагеля наче був змальований з сеньйора Панси, який сидів тут, широко розставивши коротенькі ноги й погладжуючи кругленьке черево.

Розповівши про все, Хуан Брачате знову подав руку дядечкові Франтішку. Це означало, що за довір'я він вимагає довір'я. Бо досі йому ще ні разу не доводилося зустрічати чужинців, які збирали б у джунглях квіти, — а це вже чогось варте, оскільки Брачате було понад п'ятдесят і по джунглях він вештався змалечку.

Наостанку Брачате сказав, що він і сеньйор Панса дуже раді з такої зустрічі. Сеньйор Панса спромігся лише на одну фразу, увічнити яку ми неспроможні, бо вона була надто малозрозуміла.

Зненацька над улоговиною прогримів постріл, і обидва метиси підняли вгору голови.

— Не тривожтеся, — заспокоїв їх Франтішек. — Це мої молодші товариші пішли на полювання, бо ми вже давно не ласували свіжим м'ясом. Скоро ви з ними познайомитесь — вечоріє, й мисливці ось-ось мають повернутися до табору.

Лісоруби прийняли частування й, вихиливши по склянці спиртного, вже зібралися були йти, як до шатра вбігла розпалена Лготка.

— Ну, ось і наші мисливці! — мовив Франтішек і разом з гостями вийшов із шатра.

З лісу мчав Єнік, радісно розмахуючи птахом, схожим на нашу чаплю.

— Я приніс чудесну здобич, дядечку! Ото буде вечеря! І уявіть собі — я підстрелив її на льоту!

Лісоруби зачудовано подивилися на хлопця, а губи на круглому, м'ясистому обличчі сеньйора Панси розтяглися в широкій усмішці. Цей хлопчина з рушницею через плече й здобиччю в руці йому, напевне, дуже сподобався. Тим часом до гурту чоловіків підійшов Вацлав і міцно потис шкарубкі руки лісорубів.

Європейці провели метисів аж за табір. Вони домовились, що допомагатимуть одні одним, і лісоруби запропонували мисливцям поставити шатро в одному з ними таборі. Франтішек пообіцяв, що перебереться ближче до них.

Він розпитав нових друзів, як найкраще дістатися до озера Петен, і невимовно зрадів, почувши, що йти туди щонайбільше два дні.

Сеньйор Панса ні на мить не спускав очей з Єніка. Він ішов поруч хлопця й схвильовано стежив, як той бавився з Лготкою: Єнік посилав собаку то в кущі, то в траву, а потім гукав її назад. Коли всі стали прощатися, Панса своїм грубелезним пальцем торкнувся Єнікової щоки й мовив дуже лагідно:

— В мене теж був синок, точнісінько такий, як оце ти. Його звали Мігель. На жаль, він помер.

Єнік співчутливо взяв лісоруба за руку:

— Ваш син помер? Бідолашний! А що ж з ним таке скоїлося?

— Він пішов до лісу, і його вкусила гримуча змія. Кинулися рятувати, але вже пізно. Ти колись увечері прийдеш до нас разом із своїми друзями, гаразд?

Голос огрядного Панси затремтів.

— Неодмінно! — щиро пообіцяв Єнік. — І ви будете розказувати про Мігеля!

Сеньйор Панса притис Єніка до своїх могутніх грудей і, похиливши голову й не звертаючи більш ні на кого уваги, подався за своїм товаришем.

— От бачиш, Єніку, — мовив дядечко Франтішек. — Розумієш тепер, якого ти горя міг завдати нам усім своєю необережністю?

Єнік збентежився. Він зрозумів, як дядечко любить його. Адже дядечко не сказав: «Якого ти горя міг завдати своїм батькам», а сказав «нам», тобто йому й Вацлавові!

— Що ви, я нізащо в світі не хотів би вас бодай трохи засмутити! — прохопився Єнік і обняв обох своїх старших друзів. — Навпаки, мені хочеться щодня приносити вам лише радість!

Лготка ображено дивилася на людей, які обнімалися один з одним, а про неї геть забули. Вона тут же заявила про свої права: високо підстрибнувши, сперлася лапами Єнікові на плечі, й не встиг він одвернутися, як Лготка облизала йому все обличчя. Не залишалося нічого іншого, як обняти також і її. Але Єнік зробив це так прудко, що вони обоє покотилися в траву.

— В сусідстві з лісорубами нам буде набагато безпечніше, — радів дядечко Франтішек. — Тепер і Хосе зможе частіше ходити з нами до лісу.

— А, можливо, Хосе й від куховарки дечого навчиться, — додав Вацлав. — Ні йому, ні нам не завадить, коли він трохи запозичить у неї куховарського досвіду.

— Еге! — засміявся дядечко. — То ти, може, захотів уже чеських пиріжків чи кнедликів?

— Якби ж то! — зітхнув Вацлав. — Зараз я б не погребував і оладками.

— Що то за оладки, про які ти тільки й говориш?

— Оладками в нас називають картопляні галушки, посипані товченими сушеними грушами, — пояснив Вацлав. — Це така ж національна страва, як і кнедлики зі сливами.

— То це ти про картопляники? — здогадався дядечко Франтішек.

Усі засміялися. Оладки, галушки, картопляники! Тепер уже всі зрозуміли, про що йдеться.

— У нас посипають їх цукром і тертим маком — ну й, звичайно, поливають маслом, — пригадав дядечко Франтішек.

— А в нас тертим сиром, — похвалився Єнік.

— І все-таки це не те, що з сушеними грушами! — не поступався Вацлав.

Дуже дивно лунала та розмова на самому краю пробуджених гватемальських джунглів!

Але в ті слова чехи вкладали всю свою тугу за далекою батьківщиною. Скільки в них було любові й ніжності до рідного краю! «Якщо хочеш навчитися любити свою батьківщину, поїдь на чужину». Хто вперше сказав ці слова, той, напевно, сам скуштував усю гіркоту чужини.

Лісоруби й справді виявилися приємними сусідами, спокійними й працьовитими людьми. Ввечері, коли всі відпочивали після денних турбот, коло багать панували веселощі. Жарти й розваги чергувалися з численними спогадами про різні цікаві пригоди в джунглях.

Лісоруби заходили в ліс не дуже далеко. Вони дбали головне про те, щоб якомога швидше переправити звалені дерева на узлісся джунглів або хоча б на поляни, а вивозити деревину звідти було вже легше. Нашим мисливцям за орхідеями доводилося набагато важче; приваблювані квітучими садами на верхівках дерев, вони заходили в джунглі дедалі глибше.

Іноді, повертаючись із лісу, лісоруби приносили цілі кущі орхідей, знайдені в кронах зрубаних дерев. Вони віддавали орхідеї Франтішкові й кожного разу дуже дивувалися, що мисливці дбайливо вкладають у ящики лише кореневе пагіння та зів'яле листя з коричневими, пообриваними корінцями, а чудові квіти викидають. Дивувалися так, як зовсім недавно дивувався дон Фернандо, тож Єнікові знову довелося пояснювати.

Єніків авторитет і повага до нього серед членів експедиції зростали з кожним днем. Поступово хлопчина став непоганим знавцем і досвідченим збирачем орхідей. Кінець кінцем Єнік навіть ублагав дядечка Франтішка дозволити йому вилізти на верхівку дерева й зазирнув у горішні квітучі сади.

Літній індіанець і Дієго пообіцяли, що пильнуватимуть за Єніком. Під їхнім наглядом і керівництвом хлопець невдовзі навчився лазити по деревах, наче вивірка.

А дерева в джунглях — це вам неабищо. Для того, щоб забратися на них, потрібна справді велика майстерність. Вилазячи на дерево, людина використовує не лише силу рук і ніг — вони тільки допомагають їй триматись угорі; чималу роль тут відіграє також голова, а надто шия, з допомогою їх людина прокладає собі дорогу крізь переплетене гілля. Вона не стрибає по деревах, як вивірка, не скаче, мов дятел, а скоріше лазить по них, наче ящірка. Ця думка сяйнула Єнікові, коли він якось спостерігав за маленьким і спритним Дієго. Єнік також зауважив, що в м'якому індіанському взутті дуже зручно лазити по деревах; а крім того, воно оберігає ногу від ударів та вивиху.

Уперше опинившись на верхівці високого дерева й розглянувшись навколо, Єнік не стримався й скрикнув од захоплення. Він побачив тисячі квітів найрізноманітніших форм і відтінків, але над усім переважав теплий фіолетовий тон з золотавим полиском. Тут, нагорі, розкинулися цілі луки, казкові плантації тропічних квітів вогненної барви. Спочатку Єнік навіть розгубився — чи то не метеликів, жуків, мух або велетенських комарів він бачить? — таку дивовижну форму мали деякі фантастичні квіти.

А над цією тропічною красою, високо над небезпеками одвічного лісу гули, співали, пищали, мелькали у сяйві нестерпно палючого сонця невгамовні комахи. Квітучі плантації на верхівках дерев правили їм за гостинне пристановище. Навколо літали чарівні колібрі; вони сідали, щоб погойдатися на гнучких стеблах, занурювали свої тоненькі дзьобики в ніжні чашечки квітів, щоб напитися з них солодкого соку, нектару. Єнік ладен був дивитися на це видовище цілий день.

Раніше хлопець багато в чому помилявся. Він, наприклад, вважав, що колібрі вибирають із чашечок квітів дрібних комашок, якими й живляться. Але дядечко Франтішек пояснив йому, що ці маленькі пташки ласують солодким соком квітів, точнісінько, як метелики. «Тому в нас іноді їх називають «медососами», — сказав дядечко.

Єніка огортав приємний і ніжний аромат, у якому переважав солодкий запах. ванілі. Часом медвяні пахощі аж запаморочували його.

Єнік сидів і дивився. Геть забувши, що він мисливець, хлопець мріяв, зачарований навколишньою красою.

На одній гілці, на віддалі випростаної руки, буяв пишний кущ орхідей. Його стебло з кількома побурілими, майже засохлими квітами повисло в повітрі. Єнік обережно обірвав кущ і скинув на землю.

Це була його перша здобич. Він гадав, що то, мабуть, якась дрібничка, й дуже здивувався, коли десь за годину прибіг дядечко Франтішек і звелів усім індіанцям старанно шукати саме цю рослину на дереві, на якому сидів Єнік.

— Єніку, то це ти знайшов? — кричав дядечко радісним голосом. — Який ти молодець! Ти навіть гадки не маєш, як тобі знову пощастило!

Єнікові згори було добре видно, як Франтішек, нахиляючись, знову й знову розглядав коричневі м'ясисті квіти з жовтогарячою чашечкою, немовби збризкані золотою фарбою й покреслені бузковими рисками.

Пополудні, тільки-но мисливці повернулися до табору, дядечко Франтішек одразу ж почав гортати книги, які взяв із собою, й порівнював знайдені квіти з малюнками.

— Ти знайшов рідкісний різновид, парубче, так званий цимбідія! — схвильовано промовив він і поплескав Єніка по плечу. — Якщо тобі ще раз так поталанить, то ти окупиш усе, що витратив на тебе містер Гау.

Єнік почував себе безмежно щасливим. Нарешті він став потрібною в експедиції людиною! Хлопець твердо вирішив, що від сьогодні розшукуватиме тільки найрідкісніші види орхідей і доведе всім, на що він здатний!

Трохи згодом індіанці відшукали ще один такий самий кущ, і дядечко Франтішек був надзвичайно задоволений здобиччю цього дня.

Але куди ж поділися грабіжники, які весь час ішли слідом за мисливцями? Про них ніхто нічого не відав. Мабуть, вони дійшли по сліду аж до нового табору мисливців, — одначе, побачивши, що білі несподівано знайшли надійний захист у лісорубів, пішли з порожніми руками; напасти на табір лісорубів у них забракло сміливості. Накинутися на беззбройну жертву в цих волоцюг відваги ще вистачить, але перед дужим супротивником вони завжди тікають.

Розлогі навколишні луги, як судити з їхнього темно-зеленого кольору, розкинулися на болотистій місцевості. Там кишіла пташня; про це свідчили не лише незліченні зграї, що кружляли над лугами вдень, але й багатоголосий вереск, який лунав, тільки-но надходила ніч.

Одного прохолодного ранку наші друзі вирушили на полювання.

Лготка радісно бігала в траві й вищала од щастя, коли перед нею злітала зграя сполоханих куріпок або вискакували птахи, схожі на степових дрохв. Вона переколошкала безліч болотяних пернатих, які нагадували собою курочок, коростилів та бекасів; усе це з голосним криком злякано злітало над болотом і щезало десь удалині.

Тож не дивно, що постріли лунали один за одним і синюватий дим серпанком стелився по траві. Лготка забула про втому: вона то нюшила дичину, то просто кидалася на зграю птахів, то звідкілясь приносила впольовану здобич. Навіть коли втома звалила з ніг мисливців і вони сіли відпочити на м'якій подушці сухої трави, Лготка без упину бігала навколо й щось винюхувала, шукала.

Дядечко Франтішек, сидячи на пагорбі, звернув увагу своїх друзів на одну особливість гватемальської савани. Це не пістрявий луг, де перемішано всі барви. Ні. Савана — це площина, що складається з окремих острівців певних видів рослин: туди, де панує один сорт трав, ніколи не дістанеться інший; і ці острівці різних відтінків та барв — голубих і рожевих, жовтих і коричневих, фіолетових й ніжно-білих — приємно милують людське око.

Дієго, який супроводжував мисливців, був у них за гучка й носив упольовану дичину, несподівано покликав усіх до себе й показав на нору, сховану в молодому порості. Обережно підійшовши, мисливці побачили в норі чорного звірка з білими смугами від голови аж до самого хвоста. Звірок спокійно спав, зануривши в шерсть свою вузьку довгу морду.

— Це ж мурахоїд, — шепнув дядечко Франтішек і тихенько відійшов убік разом з усіма. — Не чіпайте його — цей ласун надто смердючий. Побажаємо йому всього найкращого й приємних снів

Єнік хотів був розбудити мурахоїда, але дядечко не дозволив.

— Облиш. Ось коли ми зустрінемо тапіра, то обов'язково застрелимо його, — пообіцяв він хлопцеві. — Панцерники, яких ми тут, мабуть, теж побачимо, та мурахоїди не годяться до їжі. Недавно повз наш табір бігло стадо пекарі — на м'якому грунті залишилися відбитки їхніх ніг. От коли б нам пощастило їх зустріти, то можна було б улаштувати справжній банкет.

Потім дядечко Франтішек пояснив цікавому Єнікові, який вигляд мають пекарі: це досить жваві тварини, схожі на кабанів, тільки трохи вищі на зріст.

Лготка, не дочекавшись стрільців, почала полювати на власний страх і риск. У траві зненацька пролунав писк — так пищить Дикий кролик, коли на нього нападе лисиця, — і тієї ж хвилини прибігла Лготка. В пащі вона тримала звірятко, схоже на морську свинку й геть обросле щетинястою шерстю.

Лісоруби оселилися в таборі на узліссі на п'ять-шість місяців, а наші мисливці, перебувши там чотири тижні, знову почали лаштуватися в похід. Дядечка Франтішка цікавила не кількість зібраних рослин, а розмаїтість їхніх видів. Гірські орхідеї — рідкість, а саме їх можна знайти лише в Коста-Ріці.

Лісоруби, вся славна лісова артіль, умовляли європейців хоча б на кілька день відкласти відхід. Саме почався період тропічних злив, а в таку негоду особливо приємно, коли поруч тебе хороші люди, а ще приємніше вести з ними дружні розмови. Та дядечко Франтішек поспішав. Він сказав, що, мабуть, затримається ще на день-два, аби зробити запаси копченого м'яса, а тоді вже експедиція негайно вирушить у дорогу.

Індіанці вистежили велике стадо пекарі й навели мисливців на їхній слід; таким робом пощастило вполювати шістьох тварин. А Вацлав, крім того, підстрелив якогось невідомого звіра й дуже з цього зрадів. Та дядечко Франтішек звелів викинути ту здобич.

— Хоча у твого єнота й хороша шкура, проте м'ясо його нікуди не годиться. Хіба ти не відчуваєш, як він смердить?

Єнік вражено дивився на єнота.

— Справжній ведмідь! А чи не могли б ми прийняти від нього в дарунок хоча б оті його лапи. Я колись читав…

Дядечко Франтішек щиро зареготав:

— Я теж у дитинстві читав, що єнотові лапи — чудові ласощі, а запах від них, мовляв, неначе від черепашачого супу. А деякі робінзони начебто ласували єнотячими лапами, немов устрицями. Але, любий мій Єніку, не можна вірити в усе на світі. Тобі вони не сподобалися б — чехам єнотячі лапи не смакують. Зате копчене м'ясо пекарі — справжні ласощі, ось побачиш!

Хосе довелося чимало-таки поморочитися, поки він засолив і закоптив усе м'ясо.

— Бережи сіль! — попередив його дядечко Франтішек. — Коло озера Петен вона дуже дорога, індіанці принесуть тобі за сіль усе, що ти тільки забажаєш.

Нарешті всі ящики було спаковано, шатра згорнено, а тварин підготовлено в дорогу: настав час прощатися. Лісоруби, люди прості й щирі, за кілька тижнів прихилилися до своїх білих друзів і були щиро засмучені розлукою з ними. Вони провели наших мандрівників далеко за межі табору й ще довго дивилися їм услід, махали руками та кричали:

— Щасливої дороги, до побачення!

— Може, й до побачення! — зітхнув Франтішек. — Може, доведеться колись іще завітати в ці краї…

Найтяжче було прощання сеньйора Панси з Єніком. Вони обидва виконали свої обіцянки: Єнік щовечора приходив до огрядного метиса, сідав, схиливши голову йому на плече, й слухав розповідь про його померлого сина Мігеля.

— Я радо подарував би тобі щось на згадку, — мовив Панса, коли вони прощалися. — Тільки в мене нічого нема… Хіба що ось цей мачете… Візьми його, може, колись тобі стане в пригоді. Я багато днів заклинав його берегти тебе. Не смійся! Ти гадаєш, що зброя не розуміє людської мови? Oro, ще й як розуміє! Разом з оцим мачете за тобою піде й моя правиця, затям це собі!

Єнік узяв з рук у Панси гострий ніж в оздоблених піхвах і гордо почепив його до пояса. Потім простяг Пансі один із своїх пістолетів, попросивши взяти його на згадку про білого хлопця, який завжди вдячно згадуватиме про свого далекого доброго друга.

— Гаразд, я візьму й пістолет, але вибач мені: одну річ я вже сам узяв, крадькома. Ось цю книжку, бачиш? Візьми її й вибач мені!

— Ні, ні, сеньйоре Панса, будь ласка, залиште її собі! Дозвольте мені лише написати в ній кілька слів.

Єнік сів на землю й написав у книжці по-іспанському:

— Ех, шкода, що я не вмію читати! — зітхнув сеньйор Панса. — Ну, та наш старший уміє: він читатиме це мені щовечора. Бувай здоровий і щасливий, синку!

Дядечкові Франтішку довелося покликати Єніка, бо караван уже зник за далеким вигином лісу. Хлопець вирвався з обіймів сеньйора Панси й кинувся наздоганяти своїх.

Експедиція, коли була змога, уникала джунглів. Це було не дуже важко — мандрівникам для цього не доводилося навіть міняти напрямку, бо джунглі тут розкинулися лише на відногах гір, що тяглися з півночі на південь.

Широченна Петенська улоговина, як ми вже казали, виникла внаслідок опускання верхніх шарів земної кори, викликаного вулканічною діяльністю. Найнижча її частина не має стоку й наповнилася джерельними водами.

Навколишня природа казково гарна й невимовно багата. На кожному кроці вона вражає своїми небаченими плодами. Прозорі потоки й студені джерела, прохолодні й теплі струмки дають мандрівникові свіжість; пахощі сп'яняють його, а безліч неповторних за своєю красою картин милує зір.

Хоч до Гватемали часто приїздять багато іноземців — французів, іспанців, англійців, — проте на берегах озера Петен вони тоді ще не з'являлися, бо серце країни майже не мало зв'язку з далеким узбережжям.

Наші мандрівники переконалися в цьому дуже швидко. Ще в передгір'ї, перш ніж спуститися до озера, вони зустріли тубільців, які полювали тут. Європейців вразив вигляд високих дужих чоловіків, які кольором шкіри майже не відрізнялися від білих. Тубільці не виявили ніяких ознак страху перед чужоземцями й на запрошення охоче підійшли до шатра. Прийнявши частування, гості запропонували чужинцям свіжу дичину: зайців і птаха, завбільшки з курку. Їхню мову індіанці, що супроводжували караван, добре розуміли. Одягнені тубільці були майже по-європейському — в сорочки й штани, — але на плечах носили шматок тканини, щось на зразок вузького плаща. Озброєння їхнє складалося з луків і стріл, але рушниці їм, очевидно, теж були знайомі: тубільці заздро поглядали на зброю, але тут же опускали очі, коли європейці це помічали.

Дядечко Франтішек подякував за дарунок, але взяти його відмовився, пояснивши, що експедиція добре забезпечена всілякими харчами. Прощаючись, він кожному індіанцеві подарував жменю солі, й це викликало в них неймовірну радість.

Наші мисливці невимовно зраділи, діставшись другого дня до невеличкого індіанського села, яке лежало в улоговині. Кілька мешканців села кинулося їм назустріч. Це були низенькі, тендітні, несміливі й послужливі люди. Вони навперебій почали запрошувати чужинців до своїх гостинно відчинених хатин і частували їх, чим тільки могли.

— Ми тут днів зо два відпочинемо, — сказав уранці дядечко Франтішек. — Оглянемо озеро та його околиці. Після такого напруження не завадить нам трохи розважитися, та й дечого повчитися тут.

— Повчитися? Тут? — перепитав Вацлав, позіхаючи, бо ще не встиг як слід прочуматися.

— Так, повчитися, — мовив дядечко Франтішек. — Я прочитав свої записи про Петен і довідався з них, що на озері безліч острівців. На найбільшому з них стоїть містечко, яке називається Флорес; туди ми сьогодні й подамося.

— Ура, місто в пустелі! — радісно закричав Єнік. — Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє бачив міські майдани, будинки, церкви, готелі й крамниці.

— Може статися, що це місто тебе розчарує, — замислено сказав дядечко Франтішек. — Боюся, що Флорес не відзначається розкішшю. Але, зрештою, й у селі Лготці в Чехії теж тільки один майдан.

— Зрозуміло, але ж Лготка — навіть не містечко, а просто село, — не поступався Єнік.

Дядечко Франтішек поспішав на схід. Час минав, а попереду ще чекала далека й нелегка дорога.

Ящики були вже майже повні, тому довелося купити в якогось ранчеро кілька кошиків. Дядечко Франтішек переконався, що кошики значно зручніші, ніж ящики, і їх легше навантажувати на в'ючаків. Дядечко Франтішек і далі наполегливо шукав нові види орхідей, і індіанці принесли йому кілька рідкісних екземплярів цієї рослини.

Подорож Петенською улоговиною була значно легша, ніж джунглями. Тут уже нікого не лякали пустинні місця; майже щодня караван зустрічав тубільців, які поспішали до Флореса.

Наші друзі намагалися здобути прихильність місцевих мешканців, роблячи їм різні послуги й запрошуючи на спільну трапезу.

Несміливі індіанці ввічливо дякували їм, але жодного разу не наважилися прийняти запрошення білих. Проте завжди, коли мандрівники заходили до хатин власників невеличких кукурудзяних плантацій, їх чекав гостинний і щедрий прийом.

Смуглі дітлахи, наче мавпенята, швидко вилазили на дерева, щоб дістати іноземцям найспіліші плоди. 1 коли в нагороду за це вони щось діставали, то дитячій радості не було меж.

Та дядечко Франтішек завжди квапив друзів рушати далі. Він розпитував тубільців про Олд Рівер — Стару ріку, уздовж якої розраховував потрапити в Бун Таун — невелике містечко в Британському Гондурасі, а звідти — до порту Беліз.

Він з'ясував, що перш ніж вони дістануться до верхів'я ріки, їм доведеться знову йти уздовж відногів Кокскомбського хребта.

— Щоправда, в горах живе плем'я індіанців-велетнів, проте в усьому іншому дорога безпечна, — пояснював дядечкові Франтішку один з місцевих жителів.

Вимовивши слово «велетні», тубілець показав на дядечка Франтішка. І тут навіть Єнік засміявся: було зрозуміло, що цей маленький чоловічок, на зріст хіба що трохи вищий за Єніка, вважає «велетнем» кожного високого мужчину.

Ще цілі два дні караван ішов саваною — чудовими луками, на яких буйно квітне безліч рослин. Земля тут не страждає від посухи: лише з лютого по квітень тут не буває дощу.

Чому ж так поспішав дядечко Франтішек? Чому час від часу змушував своїх друзів приймати невеличкі дози хініну? Та тому, що він знав, яку велику небезпеку ховає в собі ця навколишня краса. Багатющий тропічний квітник день у день непомітно видихає свою згубну отруту, яка іноді діє навіть на тубільців.

Ось чому керівник експедиції так зрадів, коли одного дня караван підійшов до гір, схили яких густо поросли лісом.

Коли індіанці розіп'яли шатро, ніхто з мисливців навіть і не подумав про те, що це їхня перша ніч у володіннях англійської королеви Вікторії — Британському Гондурасі.

Рано-вранці дядечко Франтішек звелів негайно ладнатися в похід.

— Чого це ми весь час так поспішаємо? — спитав Вацлав. — Може, ми взагалі вже не будемо збирати орхідеї?

— Будемо, коли знайдемо дорогою якісь рідкісні екземпляри. Сам бачиш, ящики й котики вже повні, а перевантажувати тварин не варто. До того ж мені кортить якнайскоріше скараскатися вантажу, і я не заспокоюся, поки побачу все зібране нами на борту корабля. Тільки тому я обрав найкоротшнй шлях. Незабаром ми досягнемо берега Старої ріки, яка без пригод доведе нас до мети.

Єнік був дуже задоволений, і Лготка теж. Чому? Та тому, що, досягши нарешті ріки, вони часто влаштовували полювання. Уздовж ріки караван посувався вперед набагато швидше, ніж джунглями по відногах гір, а дичини навколо було дуже багато.

Іноді наші мисливці впольовували оленя, іноді — тапіра, а якось вони сполошили ціле стадо агуті, схожих на наших зайців. Недарма агуті називають «сріблястими»: вони мають гарну густу сіру шерсть. Живуть агуті в дуплах дерев або в норах, а пастися виходять тільки ввечері.

А якось наші мандрівники побачили й підступного степового вовка, або койота. Єнік знав із книжок, які читав іще вдома, що койот — боягузливий і хижий собакоподібний; звір, кумедний герой індіанських казок.

Було тут також безліч вивірок, які змагалися з папугами, гойдаючись на ліанах та: гілках прибережних дерев. Тукани сиділи мовчки, немов мудреці, тим часом як спритні гарні куруку вогненними кулями мелькали серед листя дерев.

А яке життя буяло на сонячних полянах! Скільки чудових метеликів і жуків літало навколо! Бджоли дзижчали свою одноманітну пісню, наче на європейських лугах, а повз них кулею мчали злі оси. Чарівні бабки гойдалися на гнучких стеблах квітів, які відбивалися в дзеркалі водяного плеса.

— Справжня казка! — зітхнув Єнік. — Якби тільки тут не було такої сили бридких жаб, ящірок та гадюк!

— Ну, якби не вони, то тут розвелася б тьма-тьмуща шкідливих комах, — заперечив дядечко Франтішек.

— Та що там жаби і ящірки! — засміявся Вацлав. — Гадаю, пуми і ягуари гірші.

— Якщо не гірші, то принаймні й не кращі.

Єнік ішов з Вацлавом понад річкою й приглушеним голосом розповідав:

— Ти маєш рацію, Вацлаве, — не києм, то палицею. Та все-таки хижаки трохи чемніші: вони принаймні уникають людини, а ця нечисть сидить собі десь у засідці й чигає, тож людина ніколи не знає, звідки чекати нападу. Ось учора, наприклад, я розітнув мачете якусь гидоту. Тьху, навіть згадувати не хочеться! Стрибнула на мене з дупла дерева. Дієго казав, що то була куфія, дуже отруйна гадюка, тож ти дядечкові краще нічого не говори, бо він іще злякається й уже не пустить нас з Дієго до лісу.

Вацлав справді нічого не сказав дядечкові Франтішку, але ввечері дуже шкодував за цим. В якомусь тихому закруті річки Дієго виявив селище бобрів і повів Єніка подивитися на цих тямущих звіряток. Хлопці йшли дуже обережно, бо знали, що бобри надто полохливі.

Травою поміж очеретом вони підповзли аж до ріки. Дієго повз попереду, нечутно розсуваючи перед собою стебла. Зненацька він пронизливо зойкнув і відчайдушно заметався, немов потрапив рукою в капкан.

Єнік підскочив, немов пружина, й ужахнувся: коло Дієго, який метався на всі боки, лежав, упираючись у землю короткими плямистими лапами, велетенський кайман і зубастою пащею міцно стискав хлопцеві руку.

Єнік миттю забув про свій страх і, підскочивши до каймана, вдарив його по голові мачете. Потворне чудовисько люто змахнуло хвостом, проте руку Дієго не пустило. Єнік доти сік каймана по голові гострим клинком, поки забив його.

Права рука в Дієго була страшенно зранена, і тільки мужній індіанець міг витримати такий жахливий біль без крику. Бліді й перелякані, геть забувши про бобрів, хлопці кинулися до води, й Дієго занурив у неї розчавлену, заюшену кров'ю руку.

Незважаючи на протести Дієго, Єнік, як міг, перев'язав йому руку носовиком, а тоді обидва побігли до табору.

Дядечко Франтішек змусив їх розповісти геть усе й не на жарт розгнівався. Рани на руці в Дієго були серйозні. Хоч індіанці як один запевняли, що укуси каймана швидко загоюються, дядечко Франтішек не міг заспокоїтися. Він побоювався, чи не потрощені в Дієго деякі кістки, й, старанно промивши рани, уважно обмацав хлопцеві руку, дивуючись у душі з мужності Дієго, який жодним звуком не виказав, що йому боляче.

Єнік, дивлячись на це, тремтів: бідолашному Дієго, мабуть, нестерпно боліло!

Дядечко Франтішек не відмовився від соку цілющих рослин, який йому принесли індіанці, але, крім того, витесав ще дві тонкі дощечки, наклав їх на тонку смуглу руку Дієго й міцно перев'язав.

— А тепер ти проковтнеш ось цей порошок від гарячки, — категоричним тоном промовив дядечко Франтішек, подаючи Дієго дозу хініну.

Та ковтати порошок Дієго нізащо не хотів. Біль він зносив героїчно, а ось порошку боявся. І тільки Єнік, який теж випив дозу хініну, переконав юного індіанця прийняти порошок.

Бідолашний Дієго! Як він настрахався! Коли згодом друзі сиділи біля вогнища, він сумно шепотів Єнікові на вухо:

— Коли я вмру, закопай мене глибоко-глибоко, щоб не зміг дістати жоден хижак!

— А чого б ти мав умирати? — здивувався Єнік. — Рука твоя швидко загоїться.

— Рука загоїться, це правда, а от гірка отрута… — Дієго засмучено похитав головою.

А Єнік щиро зареготав:

— Невже ти гадаєш, що дядечко міг тебе отруїти? Ми тебе так любимо!

І під столітніми деревами на березі ріки, там, де досі, мабуть, не ступала нога білої людини, щиро обнялися двоє хлопців: індіанець і білий.

Вони заприсяглися в дружбі до самої смерті.

Цього дня Єнік заснув з почуттям, що сьогодні йому пощастило принаймні хоч трохи сплатити давній борг. Він поклав хворого Дієго до себе в шатро й багато разів прислухався вночі, як дихає його друг — чи не починається в нього гарячка?

Заснув Єнік лише перед світанком, знеможений утомою.

Що далі просувався караван уздовж ріки, то важче було йти. Незліченні потоки, які впадали у ріку, примушували наших мандрівників або переходити їх тут же, біля гирла, або давати великого гака, шукаючи броду. І тим більшою була їхня радість, коли через тиждень вони вийшли на велику просіку, вирубану сокирами людей.

У Британському Гондурасі лісорубів дуже багато. З його пристаней вивозиться на численні європейські ринки чорне, червоне та кедрове дерево.

Наші мандрівники вийшли до пристані, де двадцятеро чоловіків зв'язували плоти, а з п'ятдесятеро ставних горян — світлошкірих, мускулястих людей — звозили до ріки сотні й сотні колод.

Наглядач-англієць радісно привітав членів експедиції. Він і не сподівався, що тут, у джунглях, зустріне білих людей, які розмовляють по-англійському. Довідавшись, що наші мандрівники збирають орхідеї для лондонської фірми, він негайно запропонував землякам свою допомогу.

— Звідси ріка для плотів уже судноплавна, — сказав він. — І якщо хочете зручно та без зайвих зусиль подорожувати далі — сідайте на плота! Звичайно, пліт пливе досить повільно, та навряд чи ви дістанетеся суходолом швидше, бо вам часто доводиться давати гака.

Дядечко Франтішек з великим задоволенням прийняв цю пропозицію: він тільки зауважив, що їм потрібен короткий пліт, — таким плотом і керувати легше, і пливе він швидше.

— Гаразд, — погодився англієць. — Я накажу змайструвати для вас пліт із легких колод; краї його ми зробимо трохи вищі — це скоріше буде барка, аніж пліт. У ній ви попливете за течією швидко та безпечно.

Люб'язний англієць виконав свою обіцянку. Він не тільки звелів змайструвати пліт із бортами, але й послав одного із своїх плотарів супроводити експедицію до Бун Тауна, а звідти вже можна пливти далі пароплавом. До столиці Британського Гондурасу Беліза від Бун Тауна лише день дороги.

Єнік радів з майбутньої подорожі: знову буде щось нове! Вони попливуть великою тропічною рікою! У них буде власний пліт і власний лоцман!

Спільна вечеря біля вогнища лісорубів минула дуже жваво. Розмовляли, сміялися й так щиро веселилися, як уміють веселитися лише прості люди. А коли трохи згодом змовкла музика — якщо, звичайно, можна назвати музикою пронизливе верещання немудрого інструмента — й робітники обляглися на спочинок, білі щільно всілися коло догораючого вогнища й поринули в спогади про далеку батьківщину.

Ще й на світ не зазоріло, а наші друзі були вже на ногах.

Лісові голоси поступово змовкли, свіжий вітрець перебігав по верхівках дерев і вкривав брижами гладінь ріки. Народжувався новий день.

Індіанці, що супроводжували Долежалову експедицію, поскладали вже на плоту всі ящики й кошики з орхідеями й чекали, коли Франтішек накаже перевести на пліт в'ючаків. Але той барився. Практичний англієць умовляв Франтішка продати в'ючаків.

— Гроші за них я перекажу на нашу контору в Белізі, — сказав він. — В'ючаки вам зараз не потрібні, до Гондурасу й Коста-Ріки ви їх теж не повезете, бо в'ючаки там дуже дешеві, й ви зможете купити собі інших.

Дядечко Франтішек визнав, що наглядач має рацію: справді, в'ючаки їм більше не потрібні, а тут вони дуже знадобляться для перевозки деревини.

Тим часом на пліт навантажили харчі, й усе вже було готове до відплиття.

Наші мисливці сердечно попрощалися з молодим англійцем і зійшли на своє нове судно. Пліт і справді був добрий — мав дванадцять метрів завдовжки й чотири завширшки, корма й ніс були оснащені стернами. Ним можна було легко керувати, він був невеликий і немалий — якраз для Долежалової експедиції та його незвичайного вантажу.

Робітники-індіанці спритно орудували тонкими довгими жердками. Англієць іще встиг гукнути їм, щоб остерігалися алігаторів, і пліт, відпливши від берега, повільно рушив за течією.

Індіанці відштовхувалися жердками від дна ріки, й пліт плив досить швидко — як добрий човен. Посередині на плоту розіп'яли шатро, по краях бортів спорудили огорожу з ящиків, щоб хижі каймани не могли дістатися на пліт. Крім того, дядечко Франтішек заради безпеки звелів поставити варту. Вартові час від часу мали змінювати один одного.

Дієго, правиця в якого була в лубку, не міг вартувати з рушницею, як інші, й це його дуже засмучувало. Зате негр Хосе розкошував: він заздалегідь, ще коли споруджували пліт, подбав про свою кухню, й тепер його триніжок та казан зручно розташувалися над кам'яним вогнищем.

Пліт швидко плив за течією, береги бігли назад. Дядечко Франтішек не виходив з шатра: він щось записував у свій щоденник. Зате Вацлав і Єнік, вмостившись на ящику, з рушницями на колінах захоплено дивилися на казковий пейзаж, що раз по раз змінювався, немов декорації в театрі.

Лготка сиділа поруч Вацлава та Єніка. Очі й вуха в неї так і грали. Час від часу вона жалібно скавуліла, немов шкодуючи, що не можна стрибнути у воду, сколошкати зграю качок чи прогнати койота, який прийшов на водопій. А одного разу собака мало не перескочила через ящики, охоплена нездоланним бажанням напасти на тапіра, що ховався на березі. Він був дуже гарний, цей тапір, який так хвилював Лготку. Європейцям ці тварини з короткою чорнобурою шерстю нагадують кабана з довгастим рилом. Зачувши гавкіт собаки, тапір перелякано метнувся в густу траву савани, і наші друзі більше його не бачили.

Дядечко Франтішек передусім подбав про житло для всіх членів експедиції, а вже тоді почав шукати корабель, на якому міг би відправити до Англії свій дорогоцінний вантаж.

Найточніші відомості щодо цього йому могли дати службовці банку, з якими містер Гау підтримував ділові стосунки.

Дон Фернандо Альварес дотримав свого слова й переслав у Белізький банк листа дона Франтішка; тож банківські службовці вже знали, що одного дня до них за дальшими інструкціями й грошима прийде містер Франтішек Долежал, представник фірми Д. С. Гау з Лондона. Тому містера Франтішка Долежала було зустріто надзвичайно люб'язно, й директор банку запросив його до свого кабінету. Зайшовши до приймальні, Франтішек звернув увагу на елегантно вдягненого чоловіка, котрий теж, мабуть, прийшов сюди в якійсь справі. Франтішек уже сидів у кабінеті директора, а незнайомець усе ще не йшов йому з голови. Мізкуючи, чим цей чоловік його так зацікавив, Франтішек згадав швидкий, наче блискавка, погляд незнайомця, котрий одразу ж опустив очі. Франтішек устиг іще помітити сиве волосся на схиленій голові незнайомця — очевидно, цей чоловік був уже немолодий. Детальніше розглядати його не було коли, та й, зрештою, навіщо? Хіба такі випадкові зустрічі в місті дивина?

Франтішек уже кілька хвилин сидів у зручному кріслі й люб'язно відповідав на люб'язні запитання містера Блека. Дивне враження від зустрічі з незнайомим чоловіком потроху розвіялося. Містер Блек повідомив містера Франтішка, що корабель, який іде в Меріду, вже вийшов із Лівінгстона. Він забере в Белізі вантаж, який у Меріді перекладуть на великий трансатлантичний пароплав, — сам Беліз не має прямого пароплавного сполучення з Європою.

Містер Блек запевнив містера Франтішка, що той може цілком спокійно відправити свої ящики на каботажному судні. Капітани цих кораблів, метиси — люди надійні й чудові моряки, а ці властивості в тутешніх місцях украй необхідні, підкреслив містер Блек, бо вздовж узбережжя розкидано безліч маленьких острівців, а це вимагає особливої пильності. Велику небезпеку являють собою також різні тутешні авантюристи, які швендяють неподалік портів і не від того, щоб поживитися за рахунок чийогось майна.

Містер Блек поцікавився, чи має містер Долежал намір повернутися цим кораблем до Європи. Дізнавшись, що експедиція хоче тільки позбутися зайвого вантажу й подорожувати далі на південь, до Гондурасу, а можливо, й до Коста-Ріки, він тут же люб'язно запропонував свої послуги: сказав, що може дати містеру Долежалові рекомендаційні листи до всіх своїх знайомих та друзів-комерсантів у Гватемалі, в місті Лівінгстоні, в Гондурасі, в Пуерто-Кортес та в костаріканському Лімоні.

Франтішек був вельми вдячний містерові Блеку за всі його поради й дружню допомогу. Містер Блек справді мав повсюди численних друзів. Крім того, він до найменших подробиць знав навіть найвіддаленіші пункти Центральної Америки. Почувши, наприклад, що містер Долежал збирається дістатися до костаріканських гір, він запропонував йому найзручніший шлях: морем до Лімона, а звідти — залізницею до гірського містечка Карільйо.

— Гроші, які на ваше ім'я переказав містер Гау… — сказав, підводячись, містер Блек.

— З вашого дозволу, я залишу їх у вас, — урвав його Франтішек. — Зараз мені потрібно зовсім небагато. Напередодні від'їзду я візьму ще частину; коли решту ви перекажете на адресу комерційного дому в Лімоні, я буду вам вельми вдячний. Та про це ми домовимося згодом. Боюся тільки, що наші канікули триватимуть тут довше, ніж я бажаю.

Наші друзі неквапливо лаштувалися до від'їзду. Судно рано-вранці мало вийти з порту, й капітан попросив усіх пасажирів звечора зайняти свої місця.

Дядечко Франтішек пішов з останнім візитом до містера Блека, зняв з рахунку частину грошей, укинув у поштову скриньку свої листи, а також ті, що їх написали Єнік і Вацлав, а тоді звелів усім перед заходом сонця бути на пристані. Не знайшовши ніде Дієго, який і цього разу десь пропадав, дядечко Франтішек знову подався до міста.

Хосе з індіанцями прийшли на пристань одразу ж пополудні й, сховавшись у тіні пальм, спостерігали за метушнею біля причалу.

Єнік, Вацлав та повсюдна Лготка пішли трохи прогулятися за містом й тинялися берегом моря, збираючи різноколірні мушлі. Берег був піщаний, подекуди порослий колючим чагарником, але там, де зосталися болітця, росли буйні дерева й високі трави. Ці зелені острівці аж кишіли дичиною, і Єнік пошкодував, що його рушниця вже запакована й прив'язана до кошика в трюмі пароплава.

Вечоріло.

Море, по якому перебігали низенькі гребені хвиль, вигравало всіма барвами веселки. Море не скрізь однакове: іноді воно схоже на безмежну савану, на якій голубі луки перемежовуються з фіолетовими, жовті — з коричневими, рожеві — з оливково-зеленими. А коли цю неозору морську гладінь розкошлає вечірній вітрець і хвилі заяскріють у промінні призахідного сонця, від цієї захоплюючої картини не можна одірвати очей.

Єнік і Вацлав уже хотіли були повернути назад, коли це Лготка зненацька загавкала й метнулася вперед. Друзі не стямились, як із кущів вискочив Дієго і, радісно скрикнувши, кинувся до них.

— Швидше! Швидше! — закричав він іще здалеку. — На дона Франтішка зараз буде вчинено напад!

І, не чекаючи відповіді, не вдаючись у пояснення, він побіг понад морем до пристані, аж босі п'яти замелькали.

Вацлав і Єнік перезирнулися й притьмом кинулися слідом за ним. Серця їм тривожно закалатали.

Пробігши близько кілометра, вони знову почули Лготчин гавкіт і голос Дієго:

— Швидше, швидше!

За купою дерев одігравалася жахлива сцена. Лготка душила якогось незнайомого чоловіка, одним стрибком збивши його з ніг. Поруч, на землі, дядечко Франтішек боровся з другим незнайомцем, який лівою рукою стиснув дядечкові горло, а в правій тримав ніж. Незнайомець уже заніс був руку, щоб ударити ножем, але не встиг: завивши від болю й відкинувши Єніка та Вацлава, він кинувся навтьоки геть від моря.

Хто врятував дядечкові Франтішку життя? Мачете сеньйора Панси, точніше Єнік.

Побачивши, що діється, Єнік підскочив до напасника і, не довго думаючи, вдарив своїм гострим мачете по зведеній угору руці. Дієго тим часом погнався за третім негідником, який досі ховався за деревами, очевидно, вартуючи, щоб хто не надійшов з боку пристані.

На третій день дядечко Франтішек, трохи блідий, стояв на палубі «Кугуара» й махав на прощання містерові Блеку, який дивився вслід кораблеві. «Кугуар», гарний двотрубний пароплав, спокійно й урочисто рушив на південь.

Корабель, який відходить од пристані, завжди являє собою гарне видовище. Він відпливає велично й нечутно, наче велетенський лебідь; спритно обминає човни та острівці й немовби розправляє своє біле пір'я — морські хвилі спінюються за ним двома широкими крилами… 1 тоді вже здається, ніби корабель не пливе, а летить. Помалу зникають з очей деталі, судно чимраз меншає, поки, нарешті, перетворюється на маленьку, ясну хмаринку. Скоро й та хмаринка блідне, блідне — і ось уже погляд марно блукає поміж небом і морем, шукаючи маленьку цяточку диму: вона щезла, розтанула вдалині.

Хоч Лімон — чудова гавань, глибока й добре захищена з усіх боків, найбезпечніше сховище для кораблів, одначе саме містечко зі своїми двома тисячами мешканців мало чим знамените. Певне значення воно має лише для купців.

Дядечко Франтішек мав намір спуститися на дно ущелини й рухатись уздовж потоку або річки доти, поки вони натраплять на зручне місце, де можна буде вийти на той бік плоскогір'я. Він міркував так: коли пощастить пройти мисливцям, то згодом зможе пройти і весь караван з в'ючаками та вантажем, оскільки дорогу вже буде розчищено.

Індіанці чимраз далі заходили в зарості кущів, невтомно орудуючи мачете, стинаючи гілля, суки, повзучі стебла, ліани й невисоку поросль.

Мисливці обережно обминали кам'яні брили, пильно оглядали кожен закуток, кожну печеру, які могли б правити за сховище хижим звірам.

Після тяжкої двогодинної праці вони нарешті дісталися річки. Її студена чиста вода пробивалася крізь каміння, а на вільних місцях розливалася, утворюючи невеличкі заводі. Глибокі місця було видно по темному забарвленню води.

— Риба! — вигукнув Вацлав. — Тут водиться чудова риба… Але, на жаль, у нас немає вудочок!

Та індіанці не потребували вудочок. Стрибнувши у воду, вони стали один поруч одного й погнали рибу проти течії. Повільно просуваючись уперед, індіанці блискавично нахилялися й руками хапали рибу, яка шукала рятунку на мілині між камінням. Негр Хосе підбадьорював їх захопленими вигуками. Та невдовзі дядечко Франтішек звелів рушати далі.

Мисливці йшли проти течії й знаходили безліч слідів, але дичини поки що не надибували. Над головами в них кружляли птахи, вряди-годи траплялися зграйки маленьких спритних мавпочок. Нарешті просвіти між деревами сповістили, що неподалік поляна. Та яке було здивування наших мандрівників, коли вони раптом опинились у просторій улоговині, оточеній з усіх боків голими скелями! Лише біля підніжжя кам'яних стін зеленіла трава та кущики — це було єдине місце, куди просякало сонячне проміння.

— Ось де багато дичини, — зауважив дядечко Франтішек. — Одначе бережіться — тут можуть бути й гадюки!

Полювання розпочалося. Лготка та індіанці зникли в кущах.

Перший вистрелив Вацлав у якихось птахів, що кинулися тікати; двох з них поцілив. Незабаром пальнула і Єнікова рушниця; хлопець радісно скрикнув і, вистреливши вдруге, притьмом помчав за здобиччю, не чекаючи Лготки. В улоговині справді було багато дичини: пекарі, бабаки та зайці кинулися врозтіч, з пронизливим криком здіймались у повітря гірські куріпки.

Єнік тим часом переслідував пораненого звіра. Він поцілив оленятко, гадаючи, що то великий олень. Хлопець бачив, як тварина впала після першого пострілу, а потім швидко підхопилася й побігла вперед. Друга куля не досягла мети.

Оленятко помчало на південь, де улоговина вужчала. Єнік кинувся за ним слідом. Вибігши з улоговини, хлопчина побачив, що оленя продирається вгору крізь молоду поросль, геть знесилене. Єнік дерся схилом за оленям. Він уже наздоганяв свою жертву, й наготував мачете, щоб завдати їй смертельного удару, як раптом нещасне оленя одним стрибком опинилося на краю крутого урвища. Єнік зрозумів, що далі оленяті нема куди тікати й, шукаючи порятунку, воно кинеться схилом униз. Тієї ж миті хлопець стрибнув на поранену тварину й ударив її мачете в шию; оленя впало. І тут Єнік припустився фатальної помилки. Схопивши оленя за ноги, він спробував одтягти його від краю урвища. Але звір ще не був мертвий і так навально рвонув убік, що необережний мисливець відлетів на кілька кроків. Єнік відчув, що втрачає рівновагу, і з запаморочливою швидкістю покотився вниз, марно намагаючись ухопитися за траву та кущі. Нараз він відчув, що летить у повітрі, й — бебех! — з розгону гепнув у кущі. Вони відразу ж зімкнулися над ним, наче вода в ставку.

Тим часом лови в улоговині закінчилися. Здобич була непогана: два пекарі, півдесятка зайців, дві пари куріпок і кілька якихось невідомих птахів було складено до ніг дядечка Франтішка.

— Але де ж це подівся наш Єнік? — раптом тривожно спитав Вацлав. — Я бачив, як він гнався за оленем.

Тут усі згадали, що Єнік справді кудись побіг, не на жарт злякалися й почали голосно гукати хлопця. Та марно: він не озивався.

— Хосе залишиться біля дичини, — вирішив стривожений Франтішек, — а ми негайно вирушимо на розшуки. Ану, Лготко, шукай Єніка!

Собака одразу ж зрозуміла наказ, коротко дзявкнула й побігла вгору проти течії річки. Дієго кинувся за нею, а індіанці, наче гончаки, — слідом за ним.

Невдовзі вони вибігли схилом нагору й знайшли забите оленятко, але Єніка не було ніде.

Лготка кілька разів оббігла навколо цього місця й раптом завила, зупинившись на краю прірви завглибшки щонайменше двадцяти метрів. Схил спочатку був досить пологий, а потім уривався прямовисною скелястою стіною, яка щезала в густих колючих чагарях.

— Напевно, Єнік упав з оцієї кручі! — вигукнув Вацлав. — Погляньте, ось іще видно його сліди: він хапався за траву…

Сумнівів не залишалося — сліди були надто красномовні. Лготка кинулась униз пологою частиною схилу й знову завила. Спускатися далі вона не могла, а стрибати боялася.

— Ліани! — скрикнув Дієго, й усі одразу ж зрозуміли його рятівну думку.

За хвилину індіанці повернулися з довгими ліанами й почали випробовувати їхню міцність. У петлю, зроблену на кінці ліани, Дієго просунув рушницю, став на неї ногами і, попросивши тихенько попускати ліану, почав з'їжджати униз.

— Індіанці дуже спритні верхолази. Вони посувалися слідом за Дієго аж до прямовисного урвища, а тоді лягли на животи й, міцно тримаючи за один кінець зв'язану ліану, повільно спустили хлопця в прірву.

За мить юний індіанець зник у густих заростях.

Через кілька хвилин почувся його радісний крик.

— Знайшов! — гукав Дієго знизу, розсуваючи кущі. —Живий! — додав він трохи згодом.

Потім було чути лише, як унизу під скелею Дієго прорубував мачете прохід. Незабаром до нього наспіла допомога — літній індіанець теж спустився вниз по ліані.

В житті дядечка Франтішка та Вацлава це були найстрашніші хвилини. Нарешті куші розхилилися, й індіанець підняв угору безвладне Єнікове тіло.

Дієго прикинув на око висоту прямовисної скелі й похитав головою. Розглянувшись навкруги, хлопець раптом побачив, що східний схил прірви менш стрімкий. Знову пірнувши в кущі, він почав квапливо орудувати мачете, щоб прорубати дорогу літньому індіанцеві, який ніс Єніка.

Повернувшись із ловів, дядечко Франтішек вирішив не переходити через ущелину, а прямувати уздовж неї на південь і, коли буде можливість, обминути її. Якщо ж цей каньйон дуже довгий, то, можливо, пощастить знайти не дуже зарослий схил, по якому легко буде дістатися до протилежного боку. Крім того, дядечко Франтішек сподівався, що назбирає тут рідкісних орхідей, які випадково знайшов Єнік.

— Я бачу, хлопче, що в тебе легка рука, — сказав дядечко Франтішек, знову розглядаючи орхідеї. — Ти вже вдруге знайшов рідкісний різновид. Ця гірська орхідея досі ще нікому не відома, й ти можеш дати їй свою назву.

— Терезка! — вигукнув хлопець, засяявши од щастя.

Дядечко Франтішек усміхнувся:

— Гаразд, з латинським закінченням це лунатиме непогано.

— А навіщо давати латинське закінчення? — здивувався Єнік. — Чому рослина не може мати чеське ім'я?

— Тому, що ця назва стане надбанням учених усіх народів, а вони домовилися називати рослини латиною, щоб усім було зрозуміло, — пояснив дядечко Франтішек, підводячись. — Ну та годі про це. Хоч ти ще й дуже молодий, однак питання про твоє покликання, на мою думку, вирішується вже тепер. Навряд чи ти й далі орудуватимеш метром у галантерейній крамниці. Ні-ні, я вже це бачу! Га, Єніку?

— Мабуть-таки, що не буду, дядечку, — погодився Єнік. — Я вчитимусь у вас.

Дядечко Франтішек учинив вірно, змінивши маршрут. Простуючи на південь, індіанці щодня знаходили чудові й рідкісні різновиди орхідей. Шкода лише, що тривалі дощі заважали пошукам.

Якось наші друзі були приємно вражені несподіваними відвідинами. Це трапилося раннього ранку. До їхнього таборища приїхали двоє тубільців на мулах і пояснили, що їх привабив сюди дим таборового вогнища. Дядечко Франтішек привітно зустрів гостей. Це були мирні, балакучі чоловіки зі світлою шкірою. Обидва розмовляли по-іспанському й запевняли, що це їхня рідна мова. Мешкали вони в селі на тому боці улоговини — там у них були свої стада й поля.

Дядечко Франтішек був приємно вражений, що зустрів у такій глушині цивілізованих людей. Молодший гість розмовляв добірною літературною мовою, і запитання, які він ставив, свідчили про те, що юнак дістав пристойну освіту.

Дядечко Франтішек звелів подати гостям сніданок, а сам тим часом почав розповідати про склад та наміри своєї експедиції.

Гості, як і дон Фернандо свого часу, щиро здивувалися, почувши, що ці білі люди поїхали аж за океан тільки заради рослин, на які тут ніхто не звертає уваги, хіба що, може, деякі безтурботні дівчата інколи закосичуються тими квітками.

Обидва тубільці від усієї душі запрошували наших мисливців до себе в гості. Коли ж дядечко Франтішек чемно відмовився, — мовляв, він залюбки прийняв би запрошення, та надто вже ризикований перехід через гірську ущелину, — обидва тубільці дали йому дуже цінну пораду: далі на південь караван легко подолає ущелину, бо широка кам'яниста стіна там змінюється в пологий схил. До речі, на тім схилі чудове пасовисько для худоби.

Всі зраділи цьому повідомленню, а оскільки ніщо не передвіщало дощу й не було, власне, ніяких підстав затримуватися тут далі, мисливці разом з гостями рушили на південь.

І справді, приблизно за годину вони дійшли до улоговини, де очам європейців раптом відкрилася чудова картина: схили полого спускалися вниз, порослі травою, серед якої подекуди темніли плями кущів. На цій пагористій луці паслися череди корів, телят і овець — все було точнісінько так, як розповідали тубільці. Мальовничу картину доповнювала темна гладінь озерця, яке блищало долі, на самому дні долини. Десь тут, мабуть, брала початок гірська річечка, яка розлилася від тривалих дощів.

Дядечко Франтішек уважав, і, мабуть, цілком вірно, що ця глибока ущелина утворилася або під час землетрусів, які трапляються в цих краях досить часто, або внаслідок руйнівної сили води, яка тисячоліттями гризла скелі й нестримно ринула на північ. Молодший із тубільців цілком погоджувався з думкою дядечка Франтішка.

Привітні тубільці швидко провели караван улоговиною, а коли наші мандрівники вийшли на її протилежний схил, то побачили перед собою невеличке сільце, навпіл закрите деревами. Наші друзі зрозуміли, що потрапили на благословенну землю передгір'я.

Пустеля змінилася в неозорі кукурудзяні лани. Здивовані мисливці дізналися, що врожай із цих полів збирають тричі на рік. Вони побачили також плантації кави, бобів, цукрової тростини і — що їх найбільше вразило — зелені хліба. Хоча збіжжя ще не колосилося, але це була така знайома, мила картина, що нашим подорожнім на мить здалося, ніби вони знову повернулися додому.

— Що це, дядечку? — одразу ж поцікавився Єнік. — Невже збіжжя?

— Звичайно, збіжжя! — відказав той і не без хвилювання почав намотувати на палець один із тих зелених листочків пшениці, між якими незабаром виросте пружне стебло.

— Ой, та не кажіть! — засяяв Єнік. — Може, десь зовсім близько нас чекають калачі та паляниці?

Тубільці лише всміхалися. Єнік говорив по-іспанському, й вони розуміли кожне його слово.

В селі зчинилася неймовірна метушня. Мешканці миттю висипали зі своїх хатин і щиро вітали несподіваних гостей. Наші друзі не могли надивуватися з їхньої привітності.

Кожна садиба тут також називалася ранчо. Будинки стояли на міцних кам'яних підмурівках, щілини між колодами були старанно замащені глиною, стіни чисто побілені. Дахи, вкриті бляхою, спиралися на вертикальні стовпи, й кожен будинок був оточений верандою.

— Не будинки, а клітки на птахів, — зауважив Вацлав.

— Вони дуже міцні, — відказав дядечко Франтішек. — А чи знаєте ви, чому люди тут будують широкі й низькі будинки? Щоб не руйнувалися під час землетрусів. Погляньте, в них навіть димарі з дощок! Кам'яний димар був би небезпечний для мешканців будинку.

— Димарі з дощок? — вражено перепитав Єнік. — Таж вони згорять!

— Коли ти підійдеш ближче, то побачиш, що вони дбайливо обмазані з усіх боків глиною, а всередині в них — залізна труба.

Єнік тільки плечима знизав: дядечко Франтішек знав геть усе на світі.

Мешканці села одразу ж запропонували нашим друзям свої житла — за правом господарів, які привели гостей до себе в дім.

Так само, як і в тубільців Петенської улоговини, меблів у їхніх будинках було дуже мало. Замість ліжок висіли гамаки, але це не означало, що люди жили бідно. Навпаки, все в селі свідчило про певну заможність. Та це й зрозуміло: земля тут надзвичайно родюча, а населення — невелике. І все-таки головна причина багатства цієї країни полягала в тому, що її з двох боків омивають води океанів. Таке географічне положення дає можливість провадити жваву торгівлю й підтримувати зв'язки з чужоземними країнами. Тож не дивно, що працьовите населення Коста-Ріки вигідно збуває продукти своєї праці.

Про це розповідав мисливцям сам господар, не забувши, звичайно, похвалитися й тим, що протягом трьох років він одвідував школу в Сан-Хосе де Коста-Ріка. На думку тубільця, це найгарніше й найбагатше місто в світі: там є і національний музей, і собор, і архів, є там школи, банки, готелі, вулицями ходить трамвай, і місто освітлене електрикою.

Дядечко Франтішек згодом пояснив Єнікові, що в цьому місті понад сорок тисяч мешканців і що Сан-Хосе де Коста-Ріка — столиця держави Коста-Ріки.

Вислухавши господареву розповідь, наші мисливці якийсь час сиділи засмучені. Згадали про Лондон. Як давно вже не бачили вони електричного світла, готелів і трамваїв! Як давно не користувалися вигодами, які здавалися такими буденними й природними в європейських містах!

Господаря, в якого вони мешкали, звали дон Педро Сайяс. Він був старостою села.

Дон Педро зі стриманою гордістю показував гостям табуни своїх коней, стада свиней і череди корів. А коли він привів їх нарешті до себе в дім, то щиро зрадів, побачивши здивування іноземців. Тут, у цій глушині, серед одвічних лісів та саван, вони несподівано потрапили до обставленої по-європейському кімнати, з картинами на стінах, з гарною зброєю, з книжками в шафі.

Дон Педро дуже шкодував, що вдома не було його дружини: вона кілька днів тому поїхала відвідати сина в Сан-Хосе.

— Хлопець навчається там у ліцеї! — гордо пояснив він своїм гостям. — Але він сумує в місті, і, коли йому стає нестерпно сумно, мати їде до нього на кілька тижнів, поки він знову заспокоїться.

Три дні європейці користувалися гостинністю господарів, а коли на четвертий день дядечко Франтішек поклав на стіл жменю золотих песо, дон Педро зібрав їх і висипав йому назад у кишеню. Це було зроблено так тонко і ввічливо, що дядечко Франтішек не образився, але натомість щедро винагородив усіх слуг дона Педро.

Вирішивши виповнити тут орхідеями останні порожні мішки й повернутися через Карільйо в Лімон, де легше знайти корабель, який пливтиме до Європи, дядечко Франтішек усі свої ящики и кошики тимчасово залишив на ранчо. Тоді він, звичайно, ще й гадки не мав, що повернеться до Англії значно раніше, ніж сподівався.

Вирішено було, що караван піде понад ущелиною в північному напрямку, весь час підтримуючи зв'язок із селом, у якому завжди можна купити харчі.

Негр Хосе радів. Усміхаючись, він навантажував на в'ючака свій скарб: мішечок пшеничного борошна, мішечок манної крупи, копчену свинину, бочечку сала, кошик яєць, цукор, каву, какао…

Дон Педро супроводжував гостей аж до полудня, поки вони розіп'яли свої шатра й узялися до звичної роботи — збирання орхідей. Дону Педро дуже сподобалася Лготка, і Єнік уже хотів був подарувати йому маленьку Ріку, та побоявся засмутити її матір. Пополудні дон Педро поїхав додому й дорогою ще довго посилав їм побажання всіляких успіхів.

Індіанці працювали аж до вечора: дощу цього дня не було, й усі раділи, що нарешті випогодиться — про це їх запевнив дон Педро.

Ввечері біля вогнища тільки й мови було, що про привітного господаря та гостинність тубільців.

Усі заздалегідь тішилися з майбутнього збирання орхідей. Та, на жаль, наступного дня один робітник-індіанець стривожив усіх звісткою про те, що з високого дерева він помітив дим, який повільно здіймався над ущелиною.

Робітник, який приніс дядечкові Франтішку тривожну звістку, був дуже недовірливий та обережний, як і перший-ліпший індіанець. Тому, не гаючися ні хвилини, він попрямував до того місця, звідки здіймався дим. Індіанець скрадався надзвичайно обережно й зумів так близько підійти до вогню, що побачив навколо нього шістьох чоловіків. Він одразу ж зрозумів, що це — білі, хоч вони й були дуже засмаглі. Віддалік було напнуто намет. Рушниці, прихилені до дерева, свідчили про те, що це не лісоруби, а скоріше мисливці. Це було все, що індіанець зміг дізнатися. Найдужче занепокоївся Дієго. Хоч уже хилилося на вечір, він заявив, що повинен сам з'ясувати, хто ці чужі мисливці й що вони тут шукають. Дієго вже не раз казав Єнікові, що белізькі грабіжники, напевне, ще переслідуватимуть їх; не тільки щоб пограбувати експедицію, але головне, щоб помститися.

Індіанець охоче повів Дієго до того місця, де вдень помітив таборище чужинців. Ще здалеку обидва побачили, що дим уже не куриться. Тоді вони стали ще обережніше скрадатися до місця, яке індіанець запам'ятав по навколишніх деревах і скелях. Наспіли саме вчасно: чужинці ще не пішли, але вже ладналися рушати.

— От якби почути, про що вони говорять! — тихо мовив Дієго. — Залишся тут і почекай на мене.

Хлопець пригнувся й спритно, мов гадюка, ковзнув у зарості кущів. Індіанець сидів і терпляче ждав. Десь за півгодини знову зашелестіли кущі, й з них вигулькнув Дієго, блідий та схвильований. Він мовчки кивнув головою індіанцеві, щоб той ішов за ним, і вони обидва швидко подалися до табору своїх білих друзів.

Дядечко Франтішек з Лготкою вже йшов їм назустріч.

— Сьогодні вночі на нас нападуть белізькі розбійники! — квапливо прошептав Дієго. — Чоловік у сірому капелюсі тут — він веде їх.

Дядечко Франтішек сполохнувся:

— Це неможливо! Звідки вони могли дізнатися, що ми тут? Це нісенітниця! Ти, мабуть, помилився, хлопче!

— Ні, сеньйоре, я не помилився! Тікаймо, поки ще є час! Шестеро добре озброєних чоловіків, які прагнуть помсти, — о, на нас чекає не дуже приємна ніч… І вони про нас знають геть усе! Вони йдуть по наших слідах, а це не важко. Вони хочуть напасти на нас сьогодні вночі з боку села, щоб ми нікого не змогли покликати на поміч. Не баріться, розбійники вже лагодяться рушати!

Тепер уже дядечко Франтішек не гаявся. Швидко повернувшись до табору, він, хоч уже вечоріло, звелів згорнути шатра, нав'ючити все на тварин і як найхутчіш прямувати до села.

На жаль, уже смеркло й у темряві неможливо було швидко згорнути табір. Та й поки підготували в дорогу в'ючаків, теж змарнували чимало часу. А коли караван нарешті рушив, то поночі ледве сунув незнайомою місцевістю. В'ючаків теж доводилося вести якомога обережніше, щоб вони не скотилися в прірву.

На небі засвітилися зорі, а далеко, за горами, пломенів обрій — це провіщало, що незабаром зійде місяць.

Цього разу саме місяць зрадив наших друзів. Не встигли вони подолати й половини дороги, як знизу, з ущелини, гримнуло п'ять пострілів, і кулі одна за одною просвистіли над головами людей. Наші друзі теж тримали рушниці напоготові й миттю відповіли вогнем у темряву.

— Розсиптеся, але всі просувайтесь у напрямку села! — приглушеним голосом наказав дядечко Франтішек. — І стріляйте! Може, на наші постріли наспіє допомога!

Раптом від каравану метнувся кінь, здавалося, без вершника. Це Єніків Вітрець помчав з ущелини до рівнини.

Розбійники, очевидячки, не сподівалися на опір; часта стрілянина переслідуваних на мить збентежила їх. Але невдовзі знову пролунало кілька їхніх пострілів. Куля поцілила одного в'ючака, і він упав на землю разом з вантажем.

Індіанців охопила паніка, й вони хотіли вже кинутися геть од в'ючаків.

— Стійте! — крикнув дядечко Франтішек. — Тварини прикриватимуть вас, сховайтеся за них!

Він швидко роздав індіанцям пістолети й звелів стріляти лише зблизька, коли бандити кинуться на здобич. Чекати довелося недовго: за кілька хвилин з ущелини вискочили двоє чоловіків, але один з них тут же впав, прошитий кулею, пущеною звідкись збоку. Другий негідник миттю стрибнув назад за прискалок.

Хто ж це наважився підкрастися аж до самої прірви? Хто відбив першу небезпечну атаку? Наступний постріл у гущавину теж був улучний: голосний крик звідти свідчив, що куля досягла мети.

— Це рушниця Дієго, — мовив Вацлав. — Але, ради бога, де Єнік?

Усі переполошилися. Потемки знову й знову рахували своїх, але нарахували хіба п'ятьох: троє індіанців, Вацлав і дядечко Франтішек. Обидва хлопці зникли.

Переслідувані намагалися якнайшвидше вийти з ущелини й дістатися до села; та село було ще далеко.

Розбійники, щоб напасти на жертви, теж мусили вийти з ущелини, але це було небезпечно: десь там, під захистком темряви, на них чатував вправний стрілець.

Якийсь час бандити нічим не виявляли своєї присутності, але наші друзі добре розуміли, що небезпека ще не минула. Всі чекали нападу з боку ущелини і, ховаючись за в'ючаками, квапилися відійти якнайдалі. Однак на них напали звідти, звідки вони не сподівалися: просто перед утікачами раптом виросли темні постаті й заступили їм дорогу. Гримнули постріли, й дядечко Франтішек, який ішов на чолі каравану, упав, мов підтяте дерево.

Бій на цьому, власне, закінчився: з боку села швидко наближався гучний тупіт кінських копит. Двадцятеро вершників, давши великого гака, вихором мчали до ущелини.

Дон Педро зі своїми друзями наспів саме вчасно. Він зіскочив з коня й побіг до гурту. Тривожні голоси й плач свідчили про те, що сталося велике лихо. Єнік, — це він привів допомогу, — стояв навколішки поруч дядечка Франтішка, намагаючись руками зупинити кров, яка цебеніла з грудей пораненого.

Дон Педро відсторонив хлопця, сам клякнув поруч Франтішка й притулив до його грудей вухо.

— Ще живий, хлопці! — мовив він. — Швидко знімайте з коней чапраки й майструйте ноші!

Незабаром сумний караван рушив до переколошканого села. Люди вийшли назустріч з ліхтарями, але дон Педро звелів усім розійтися й не здіймати галасу. Він користувався серед мешканців села великою повагою — його тут же послухались.

Носії віднесли дядечка Франтішка на ранчо дона Педро й за наказом господаря одігнали юрбу цікавих. Дозвіл увійти до будинку дістав тільки один чоловік. Він був там понад годину. Навіть друзям Франтішка було заборонено входити досередини. Вацлав, Єнік і Дієго мовчки сиділи перед верандою й ковтали сльози.

— Сердешний дядечко, дорогий брат, ласкавий сеньйор! — чулося з усіх боків серед нічної тиші.

Дядечко Франтішек усе ще не опритомнював. Куля пробила йому груди з правого боку й застряла в спині. Її треба було вийняти, й це зробив той мовчазний чоловік, який щойно вийшов з будинку. Всі обернулися до нього: він тримав на долоні смертоносний шматочок олова.

— Чужинець утратив багато крові, — сказав у сінях чоловік, прощаючись з доном Педро, — і якщо почнеться гарячка, він помре ще сьогодні вночі, не приходячи до тями.

Це була страшна новина для Франтішкових друзів. Вони раптом відчули себе покинутими й безпорадними, загубленими в цій далекій заокеанській землі.

— Навіщо нам жити, коли наш дядечко, добра, справедлива й розумна людина, помре? Прокляті орхідеї, куди вони нас завели?!

Смуток друзів кілька разів змінювавсь у гнів, гнів знову переходив у сум і гіркий біль, жаль будив відчай; так тривало цілу ніч.

Ця страшна ніч була неймовірно довга. Ранчо мовчало. Воно було схоже на домовину, освітлену місяцем і накриту чорним покривалом, на якому блищали срібні лелітки зірок. Наші осиротілі друзі сиділи по-індіанському — підібгавши ноги й схиливши обличчя на долоні — й не склепили очей до самісінького ранку.

Коли нарешті повіяв уранішній вітрець і заспівали півні, в ранчо відчинилося вікно. В ньому з'явився дон Педро, блідий від безсонної ночі й турбот.

— Він опритомнів. Нарешті він опритомнів, — прошептав дон Педро. — Дякувати богові, дон Франтішек тепер заснув!

Вікно зачинилося знову. Друзі схопилися на ноги й дивилися один на одного, немовби не йняли віри власним вухам.

— Дядечко опритомнів! — вигукнув Єнік і помчав у поле. Він не міг далі залишатися тут, йому треба бути на самоті, на самоті!

— Дядечко Франтішек опритомнів!

Три дні смерть тримала дядечка Франтішка в своїх пазурах. Три дні до ранчо приходив небалакучий чоловік, три дні дон Педро не виходив з дому.

Привітні мешканці села зі зворушливою увагою піклувалися про наших друзів.

Вперто й мужньо змагався дядечко Франтішек зі смертю, яка все ще не відступала від його постелі. І тільки на десятий день цього поєдинку мовчазний лікар оголосив, що битву виграно.

— Ваш дядечко Франтішек одужає й, перш ніж почнуться жнива, стане на ноги.

В ранчо настало справжнє свято. З міста на цей час повернулася господиня дому. А Франтішковим друзям уперше було дозволено навідати свого дорогого дядечка.

Вони насилу впізнали його — так він змарнів і знесилів. Усі, й Лготка теж, кинулися до нього, неначе до воскреслого з мертвих. Скільки вони мали всього йому розповісти! — але їм дозволено було бачити хворого лише кілька хвилин. Вони навіть не встигли сказати йому, як плакали й сумували за ним, якими самотніми почували себе і як безмежно вони його люблять!

Всі вигоди залізниць та пароплавів по-справжньому оцінює лише той, хто поспішає додому. Якою вдячністю сповнюється серце мандрівника за кожну пройдену милю, за кожен вузол швидкості корабля!

Від Карільйо до Лімона наші друзі їхали дуже зручно. А коли в Лімоні вони дізналися, що цього тижня сюди прийде пароплав, який курсує до Меріди, Єнік з радощів тричі перекинувся.

Розвагами Лімон похвалитися не може, його околиці — пустельний берег, над яким здіймаються гори. Деякі з тих гір іноді куряться — в Коста-Ріці діє кілька вулканів. Найжвавіше, звичайно, в порту, і наші друзі — Вацлав, Єнік і Дієго, як і в Белізі, перебували здебільша тут. Дядечко Франтішек тим часом занотовував у щоденник свої враження й підбивав рахунки.

Робітники-індіанці та Хосе вирішили залишитись у Коста-Ріці — на кавових плантаціях тут для них знайшлася вигідна, добре оплачувана робота — й зворушливо та сердечно попрощалися зі своїми білими друзями.

Дієго в Лімоні не байдикував. Він вирішив дізнатися, як розбійники натрапили на слід експедиції. І йому пощастило. Він розшукав у порту робітників, які добре пам'ятали шістьох озброєних чоловіків. Ті вдавали з себе мисливців за звірами й розпитували про своїх товаришів, які нібито випередили їх. «Двоє білих чоловіків, двоє хлопців: один білий, один кольоровий, і троє індіанців; — так змальовували негідники своїх «друзів», які мали припливти сюди з Беліза пароплавом. У Лімоні знайшлося багато людей, які добре пам'ятали експедицію з Європи й щиросердо розповіли їм, що вона поїхала поїздом до Карільйо. «Друзі» негайно вирушили слідом.

— Невже вони не знайшли вас? — здивовано питали мешканці Лімона.

— Не знайшли, — відказував Дієго. — Я не став би питати, якби ми знали, де вони зараз.

— Може, їм щось переказати? Вони, мабуть, іще повернуться до Лімона.

— Коли хто з них сюди повернеться… — Дієго на мить замислився, — то скажіть їм, що ми знову поїхали в Беліз і вказівки для них залишимо у віце-губернатора.