Другий тиждень нещадно палило сонце, і місто знемагало від спеки. Біля автоматів з газованою водою і кіосків з морозивом вишиковувалися довгі черги. З ранку до пізнього вечора на міському пляжі важко було знайти вільне місце. Повно людей було в тінистих парках і скверах. Задушне повітря наче застигло. Всі з надією поглядали на небо, але на ньому наче навмисне, не було ані хмаринки.

І от сьогодні, вже смерком, повіяв слабкий вітер. Він з часом дужчав, набирав сили. Десь далеко сяйнула блискавка, почувся приглушений гуркіт грому… Гроза наближалась до міста.

Спочатку, ніби нехотя, на землю падали скупі краплі дощу, та з кожною хвилиною вони все гучніше й гучніше ляпотіли по дахах, і незабаром розходилася справжня злива. Бурхливі потоки, вируючи й пінячись, стрімко помчали вулицями. Відразу стало свіжіше. Наче артилерійська канонада, бахкав грім. Сині сліпучі спалахи блискавок вихоплювали з темряви низько навислі над землею кошлаті хмари.

… Злива захопила дільничного уповноваженого міліції Щербину і дружинників Гавриша та Дорошенка на вулиці. Пробігли трохи, гадаючи сховатись під смугастим наметом «Овочів», але дощ припустив, і вони вскочили в найближчий під'їзд.

— Добре періщить, — зіщулився Гавриш. — Години дві литиме, не менше, — додав він, дивлячись, як на калюжах вискакують великі бульбашки.

— Та що це ти, Артеме! — заперечив Дорошенко. — Хвилин за тридцять він перестане, а тоді й додому пора.

— Наче ранувато, — зауважив Щербина. — Нам ще добрих дві години патрулювати.

— Товаришу лейтенант! Щоб у таку погоду хтось з дому визирнув?! Хіба у невідкладній справі. А шахраєві поспішати нема куди.

— Сказав, — похитав головою Щербина. — Така погода їм саме на руку. Вони гадають, що працівники міліції зараз сидять собі в затишних місцях…

— От послухай, Василю, — перебив Гавриш, — минулої зими ми з Олексою Михайловичем патрулювали. Сніг валив — за два кроки нічогісінько не видно… Так, приміром, близько години ночі він зайшов на хлібозавод перевірити охорону, а я лишився на вулиці… Слухаю — іде хтось. Раптом перед самісіньким носом людина. В руках величезний чемодан і клунок. Здоровенний чолов'яга, а ледве тягне речі, аж зігнувся… «Закурити не знайдеться? — питає. — А то я, — каже, — кілометрів п'ять, видно, відмахав з вокзалу і всі цигарки скурив. Не хочуть таксисти їхати на окраїну…» Не курець, — відповів я і спитав, звідки він. Виявилося, з Сум. «Стривай, стривай, — думаю, — я сам тиждень тому повернувся звідти, але о пів на восьму ранку, а не вночі. Виходить — людина цілий день пробула у місті, а. каже, що оце саме з вокзалу… Для чого це йому?» Я за ним, а він обернувся та як бахне кулачиськом. Кулак же у нього — два моїх.

— Так, — підтвердив лейтенант. — Здоровий, як бик. Довелося поморочитися.

— Я беркиць у сніг, — вів далі Гавриш, — проте встиг схопити його за пальто… Він мене за горло… В очах зарябіли червоні кола, та все ж мені вдалося гукнути на допомогу… Вже потім дізнався, що Олекса Михайлович почув мене і вибіг на вулицю. Тільки-но бандит побачив його, як вихопив з-за халяви кинджал та до нього…

— Чим же все скінчилось?

— Затримали ми його з товаришем Гавришем і привели в райвідділ… Чемодан та клунок були напхані краденими речами…

— Як же ви його затримали? — знову спитав Дорошенко.

— Дуже просто: скрутив руки, забрав ніж…

— То, виходить, ви один затримали…

Гавриш побачив, що його друг здивований, як щуплий, невеликий на зріст лейтенант справився із здоровенним і озброєним злочинцем, і пояснив:

— У Олекси Михайловича перший розряд з боксу. Я сам бачив, як на рингу…

— Ну, ось і дощ перестав, — перебив його Щербина. — Можна йти.

… Стрілки на циферблаті годинника над магазином показували чверть на першу. Панувала тиша. У вологому нічному повітрі плавав запашний дух липового цвіту. В калюжах погойдувалися вогні ліхтарів.

Щербина уважно подивився уздовж вулиці.

— Тут начебто спокійно. Давайте заглянемо ще на Загорську.

Вони звернули на Загорську. Поодинокі ліхтарі ледве освітлювали її. Ще недавно це була околиця міста, а зараз тут виросли перші багатоповерхові будинки.

В застиглому повітрі почувся шум, і невдовзі з провулка вискочила «Победа» і промчала повз них.

— От лихач! — обурився Щербина. — Жене кілометрів сто за годину… Асфальт мокрий і, на випадок чого, не відразу загальмуєш…

Минувши один квартал, «Победа» різко заскрипіла гальмами.

— Елементарних правил вуличного руху не дотримується, — сердито сказав лейтенант. — А потім аварії, нещасні випадки… Пішли, перевіримо права. Чи не якийсь жевжик…

З машини виглянув чоловік, озирнувся на всі боки й важко виліз.

Клацнули другі дверці, й проворно вискочив інший пасажир, відчинив багажник.

— Швидше! — почувся нетерплячий голос зсередини. — Чого вовтузитесь?

— Застряг… Здай трохи правіше… Досить.

Вони витягли з багажника громіздкий тюк і, зігнувшись, винесли його на тротуар.

— Перепочинемо, — попрохав один з них. — Здоровий, дідько.

— Ану, хлопці, бігом, — кинув Щербина, розстібаючи кобуру. — Тут щось нечисто…

Загупали чоботи, й ті двоє на тротуарі оглянулись.

— Стій! Стій! — закричав лейтенант, побачивши, що один, в білій сорочці, метнувся у темний провулок, а другий гулькнув у машину.

— Ви за тим, — наказав Щербина дружинникам, — а я до машини.

Дорошенко та Гавриш зникли в провулку.

Щербина вже порівнявся з машиною, як скажено заревів мотор. Ще мить, і міліціонер опинився б під колесами, та якимсь незбагненним акробатичним стрибком він встиг вискочити на капот.

Невдовзі примчала темно-синя «Волга» з червоною смугою на кузові і з високо піднятою антеною. Слідом за нею під'їхали машина швидкої допомоги і міліцейський автобус.

З «Волги» вискочив високий підполковник.

— Луговий, — відрекомендувався він. — Ви нам дзвонили?

— Так, я.

Вислухавши дружинника, Луговий послав групу працівників на чолі з лейтенантом Олійником переслідувати пішого злочинця, а оперуповноваженому Якименку та експерту Ткачову доручив оглянути місце події.

Під'їхала чорна «Волга». З неї вийшов комісар міліції Єлізаров.

Підполковник коротко доповів про подію.

— А що з Щербиною? — нетерпляче спитав комісар.

— Ми знайшли його на дорозі і перенесли он на ту лавку під ліхтарем, — показав рукою Гавриш.

— Андрію Остаповичу, ви все з'ясували з товаришем Гавришем?

— Ні… Дещо потрібно уточнити.

— Гаразд, уточнюйте, а я піду дізнаюсь, в якому стані Щербина.

— Слухаю, товаришу комісар.

Тьмяно мерехтів закритий кронами дерев вуличний ліхтар, і в його світлі халат лікаря, що клопотався біля Щербини, здавався плямистим.

— Ну як? — з тривогою поспитав комісар у лікаря в пенсне.

— Щось схоже на струс мозку… Звичайно, я був би радий, коли б мій попередній діагноз не підтвердився, але… Стан важкий… Пульс слабкого наповнення…

Дорошенко, який не відходив од Щербини, здивувався, чого лікар мовчить про вогнестрільні поранення. Адже вони з Гавришем чули постріл. Тремтячим голосом, переступаючи з ноги на ногу, він спитав про це.

— Вогнестрільних поранень, молодий чоловіче, у вашого колеги немає, — відрубав лікар. І, повернувшись до машини швидкої допомоги, гукнув:

— Агей, санітари…

Коли Єлізаров побачив знекровлене обличчя Щербини, нерухомо повислу, наче батіг, руку, у нього боляче защеміло серце. Комісар не бачив особливої героїки в своїй праці: це була для нього звичайна повсякденна робота. Як і кожна робота, вона мала свої особливості, свої радощі, труднощі й тривоги. Та бувало й так, що їх товариш ішов (як і сотні разів до цього йшли вони самі) усміхнувшись, кивнувши на прощання, і як було важко почути, що його вже більше немає серед живих. Він загинув від рук бандитів…

… Зовсім недавно, 27 грудня 1961 року, під Києвом, затримуючи озброєного злочинця-рецидивіста, загинув підполковник міліції Антон Миколайович Герасименко. Вже смертельно поранений, стікаючи кров'ю, він встиг убити бандита.

За дорученням працівників свого міста Кирило Романович Єлізаров поїхав віддати останню шану підполковнику Герасименку. Непорушно стоячи в почесній варті біля труни, він, зціпивши зуби, дивився в скорботному мовчанні на знайомі риси навіки заснулого товариша. Не хотілося вірити, що більше не побачиш його привітної усмішки, не потиснеш його міцну руку, не почуєш його м'якого баритона… І от сьогодні в небезпеці життя лейтенанта Щербини. І хто знає, чи вдасться лікарям відвоювати його у безжальної смерті?..

Голос лікаря вивів комісара із задуми.

— Пораненого я відправляю в Першу міську лікарню. В хірургічне відділення…

… А в цей час підполковник Луговий продовжував розпитувати Гавриша.

— Скількох ви бачили злочинців?

— Двох… Ні, пробачте, трьох… Щоправда, третій не виходив з машини… Голос чув…

— Чи впевнені ви в тому, що їх було троє?

— Не знаю… До машини побіг лейтенант, а ми кинулися за тим, що зник в провулку.

— Як він був одягнений? Прикмети?

— Гладкий, невисокий на зріст… В білій сорочці… Штани чорні… Лисий…

— Як же вам вдалося все це розгледіти? Адже вулиця напівтемна.

Я увімкнув ліхтарик.

А другий злочинець?

Гавриш розвів руками.

— Звернули увагу, якої марки, кольору автомашина?

— «Побєда»… Начебто сірувата, — невпевнено мовив Гавриш. — Одним словом, світла…

— Номер помітили?

Гавриш заперечно похитав головою. Підійшли комісар та Дорошенко.

— Як Щербина? — спитав Луговий.

— Лікар побоюється, що струс мозку. Взагалі стан дуже важкий, — зітхнув Єлізаров, — хоч вогнестрільних поранень і немає. Стріляв не Щербина. Ствол його пістолета змащений… запаху порохових газів немає. Стріляли злочинці… Ви закінчили розмову з товаришем Гавришем?

— Так. Але, на жаль, він не розгледів ані кольору, ані номера автомашини.

— Її номер 54–21, — стиха промовив Дорошенко.

— Що ти, Васю! — заперечив Гавриш. — Коли ми прибігли, від машини і сліду не лишилось.

— Ти пам'ятаєш, як вона вискочила з провулка?

— Звичайно.

— Ось тоді я й помітив номер.

— А серія?

— Що? Що?

— Літери, що стоять спереду цифр, — пояснив Єлізаров.

— Ні, літер… Пробачте, серії не розгледів.

— Невелика біда, — втрутився Гавриш. — Чи не правда? Ви тепер швидко розшукаєте бандитів…

— Як вам сказати… В місті та області всього сім серій номерних знаків, але можуть бути машини з інших областей з такими самими номерами. Тоді справа ускладнюється і доведеться перевірити не сім, а значно більше.

— Так-так…

Луговий обернувся до Дорошенка.

— Ви не помилились, добре запам'ятали номер? Самі розумієте, наскільки це важливо.

— Можете не сумніватись. Я ще подумав про себе: який збіг! Перші дві цифри — 54 — номер нашого будинку, а 21 — номер моєї квартири…

— Андрію Остаповичу, — сказав комісар, — зв'яжіться з управлінням, хай зорієнтують по селектору всі райвідділи, пости і по радіо — патрульні машини, мотоцикли. Попередьте, що злочинці озброєні і можливий опір.

Луговий підійшов до «Волги» і наказав сержантові викликати чергового міського управління. Клацнула ручка настройки, почулось тріскотіння передавача, загорівся зелений вогник.

— Десна! Десна! Я — Прип'ять! Прип'ять! Ви мене слухаєте? Переходжу на прийом, — і сержант простягнув Луговому мікрофон.

Закінчивши передачу радіограми про затримання злочинців, підполковник попросив чергового:

— Запишіть адресу Щербини: Гоголівська, 69, квартира 11… Записали? Гаразд… Пошліть вашого помічника повідомити дружину Щербини — Ольгу Якимівну — про нещастя. Звичайно, обережно, щоб не завдати їй травми. Тільки-но звільнюсь, заїду до неї… Подзвоніть в державтоінспекцію, хай терміново виберуть для мене облікові картки всіх автомашин з номером 54–21.

Луговий вийшов з машини, переступив через прогумований, з палець завтовшки, кабель, що тягнувся від міліцейського автобуса до штатива переносної лампи з рефлектором.

— Андрію Остаповичу, — покликав комісар, що стояв там разом з дружинниками, — Ткачов знайшов гільзу і кулю… Калібр 6,35 міліметра. У злочинців, я вважаю, пістолет вальтер або браунінг… — Комісар показав коробочку, в якій на ваті виблискувала гільза; поруч лежала деформована куля.

Взявши лупу, Луговий уважно розглянув гільзу.

— Маркіровочні позначення на денці іноземні… Мабуть, і пістолет теж закордонної марки… Очевидно, браунінг зразка 1906 року… Характерні сліди залишили відбивач та бойок ударника.

— Авжеж, я теж помітив. Це допоможе Ткачову під час експертизи.

— До речі, а де ж він?

— Разом з Якименком і понятими пішов розшукувати слід передніх протекторів. Задні уже сфотографували.

В кінці вулиці з'явилися старший лейтенант Якименко та майор Ткачов. За ними йшли вусатий чоловік в зсунутому на потилицю солом'яному капелюсі й жінка в квітчастій хустці.

— Як, знайшли сліди? — поцікавився комісар, коли вони наблизились.

— Так… Сфотографував, — відповів майор. — На правому передньому скаті тріщина у вигляді тупого кута. Колеса потрапили в калюжу і залишили на дорозі свою «візитну картку».

Якименко попрохав у комісара дозволу скласти протокол огляду місця події і, одержавши згоду, спитав:

— Як бути з ратином?

— Так у тюці ратин? — звів брови Луговий.

— Так точно. На тротуарі, між четвертим і третім під'їздами будинку номер вісім на Загорській вулиці, — чітко доповідав старший лейтенант, — знайдено тюк. Коли його розпакували, в ньому виявилося сорок два метри ратину. Один відріз кольору маренго, другий — морської хвилі…

Комісар кивнув Луговому, і вони одійшли убік, про щось стиха заговорили.

— А я вважав, — розчаровано сказав Дорошенко, — що бандити витягли вбитого…

— І я, — признався Гавриш.

— Нічого нема дивного, — обернувся до них майор Ткачов. — Пам'ятаю, в 1943 році я був на Калінінському фронті в 4-й ударній армії… Послали нас з товаришем у розвідку. Саме точилися бої за місто Духовщину. А ліси там непролазні… Стемніло… Раптом бачимо: хтось попереду курить. Цигарка то спалахне, то згасне, то знову спалахне… Ми завмерли. Минула хвилина, друга… Що за величезна цигарка в нього, хай їй дідько?! Ну скільки можна чекати? Намацав я сук — і туди. Мовчить. Лише тоді ми здогадалися, що то світиться гнилючок. Потім…

Але що було потім, так і лишилось нез'ясованим. Ткачова і Якименка покликав комісар.

— Минулої п'ятниці в універмазі на площі Перемоги, — обізвалась жінка, — мій чоловік купив ратинове пальто. Заплатив двісті карбованців, отже, ратин коштує карбованців шістдесят метр, не менш… Так що сорок два коштують… коштують… — ворушачи губами, вона стала підраховувати.

— Дві тисячі п'ятсот двадцять, — підказав Дорошенко.

— Багато вкрали, — протяг чоловік, погладжуючи пишні вуса. — Тепер спробуй знайди їх…

Повернувся Якименко і запросив понятих в автобус.

— А нам що робити? — спитав Дорошенко у Гавриша.

— Зараз узнаю, — відповів той і підійшов до Єлізарова, який усе ще й досі розмовляв з Луговим. — Ми не потрібні? Нам можна йти додому?

— Можна. А живете далеко?

— На Курській.

— Де це? Щось не пригадаю…

— Звідси добрих п'ять кілометрів, як не більше, — сказав підполковник. — Ідіть, хлопці, передайте шоферові, щоб одвіз вас додому. А то ось-ось знову лине дощ, — поглянув він на стемніле небо. — Тільки попрошу вранці, о десятій годині, бути у мене. Мій кабінет номер сімнадцять, на другому поверсі. Чекаю на вас…

«Победа» летіла заснулими вулицями, час від часу міняючи напрямок. Стрілка спідометра не спускалася нижче за 80 кілометрів, і машина жалібно поскрипувала на поворотах.

Чубатий парубок в строкатій сорочці з короткими рукавами, нахилившись уперед, вчепився в рульове колесо. На вкритих татуїровкою засмаглих руках напружилися м’язи. Сигарета погасла, та він не помічав цього, і перекидав її з одного куточка рота в другий.

— Пригальмуй, Жоро, — хрипким від хвилювання голосом наказав чоловік, що сидів поруч з ним.

— Навіщо, Сергію Олександровичу?

— Тобі сказано?!

Машина зупинилась. Той, кого назвали Сергієм Олександровичем, обережно прочинив дверцята і, притримуючи їх, став дослухатись.

— Ну, слава богу, — полегшено зітхнув він. — Начебто утекли… ось тільки Яшко…

— За нього не турбуйтесь. Яків Архипович викрутиться.

— Яшко дурень, — почулося з заднього сидіння, — він же ближче за мене стояв до машини. Вскочив би, як я, і все гаразд. А то дременув сам не знає куди.

— Ти, Тетеря, баки не забивай, — із злістю обірвав його Сергій Олександрович. — Якого дідька стріляв?

— Розумієте, так трапилось… Адже ж він був уже на моторі… І у нього наган…

— «Адже! Адже! Наган, наган!..» А може, ти й маєш рацію… Коли б не ти його, то він би нас… Ну, досить. Що з воза впало, те пропало. Давай сюди пістолет. У мене буде надійніше…

Тетеря поквапно простягнув невеликий нікельований браунінг.

— Де дістав?

— Це Поніманського…

— Гаразд… Жоро, рушай потихеньку… Тут недалеко живе один мій хороший знайомий. Заїдемо до нього. Переждемо… Держи прямо… Так… Праворуч. Бачиш аптеку? Зупинись тут. Я заскочу, дізнаюсь, чи можна в нього пересидіти.

Він зник у підворітті. Діставши пачку сигарет, Жора запропонував Тетері.

— Дякую, не бавлюсь, — відмовився той. — Вже давно кинув. Лікарі заборонили. Легені у мене слабі та й серце щось підводить…

— Не вір цим коновалам. Їм когось треба лікувати, от і вигадують різні болячки. Скільки живу, жодного разу до лікарні не ходив… Коли почуваю себе погано, перехилю скляночку-другу горілки з перцем — і все як рукою зніме. Гарний засіб… Так що плюнь на все. На, закури…

— Ні, не буду.

— Горілку п'єш?

— Інколи, трошки… на свята або на іменинах.

— Ні-і, нашому брату без неї не можна. Я, як на діло йду, менше як півлітра не закладаю… От сьогодні бахнув… Гляди, не проговорись Чернушкіну.

— Якому Чернушкіну?

— Як то якому? Сергію Олександровичу. Ти що, недавно з ним знюхався?

— З півроку.

— І прізвища досі не знаєш?

— Не знаю. З ним більше Мишко Поніманський діло має. Для чого мені його прізвище?

— А до цього де крутив?

— Як це крутив? — не зрозумів Тетеря. — До цього працював комірником ательє мод.

— Та ні, я зовсім не про це! Не розумієш чи дурником прикидаєшся. З якого часу ліві гроші наживаєш?

— А-а!.. Бувало, звичайно… Але більше так… дрібниці всякі… Домочок, розумієш, будував… Грошенята потрібні були… До зарізу…

— Воно, звичайно… Без грошей людина — тьху, раз плюнути. Нуль без палички… Щось Сергій Олександрович пропав надовго… Чи не трапилось чого?

Розмова, і до того млява, затухла. Тривожно прислухаючись, обидва мовчали. Чернушкін так несподівано виринув з підворіття, що Жора і Тетеря здригнулись…

— Все в порядку… Рушай…

«Победа» в'їхала на забруковане подвір'я. Залишивши машину, Чернушкін та його супутники піднялися крутими рипучими сходами старого дерев'яного двоповерхового будинку і зупинилися біля оббитих повстю дверей.

— Це ви? — почувся шепіт.

— Ми, Карпе Матвійовичу, ми…

— Швидше заходьте! — поквапив господар і провів їх у невелику, огорнену передсвітанковими сутінками кімнату. Позіхаючи, хазяїн завісив вікно байковою ковдрою, потім засвітив настільну лампу. — Сідайте, в ногах правди немає… Чого це так рано? — насторожено поглянув він на Чернушкіна, що розсівся в старомодному, оббитому облізлим червоним плюшем кріслі.

— Довго розповідати, Карпе Матвійовичу… Лихо скоїлося. Бабченко, боюсь, засипався.

— Ох боже мій! Ой боже! — заойкав старий і, взявши тремтячими руками гранчастий графин, налив повну склянку води, ковтнув, його обличчя, і без того землистого кольору, стало ще темнішим.

А коли Чернушкін розповів пригоду, дістав з пузатого, такого ж древнього, як він сам, комода, пляшечку з безбарвною рідиною, накрапав на недогризок рафінаду і поклав у рот.

— Валідол? — спитав Тетеря.

— Валідол мені вже не допомагає. Корвалол це… Ой-ой-ой…

— Я в метушні трубочку з валідолом загубив, — поскаржився Тетеря. — Чи не змогли б ви мене виручити?

Хазяїн незадоволено поморщився і буркнув, що цукру в домі немає, а ліки грошей коштують. Сховав пляшечку в комод і замкнув шухляду на ключ.

«Жмикрут! — з ненавистю подумав Тетеря. — В могилі однією ногою стоїть, а все йому мало».

— Вважай, що трьох тисяч як не було… — зітхнув Жора. — І один аллах знає, чим ця карусель скінчиться… Ой! — ляснув він себе по лобі. — Сувій драп-велюру в машині! Ходімо, — штовхнув він під бік Тетерю. — Сам не притягну.

Вони вийшли.

— Де ти, Серього, підчепив цього рудого? — гидливо спитав старий. — Якийсь розбишака! Вперше бачить мене і вже ліки канючить. Та й другий, видно, пройдисвіт.

— Досить, Матвійовичу. Хлопці вони путні. Рудий — це Тетеря, Петро Борисович. Потрібна людина. Через нього ратин дістаємо — разом з Поніманським працює. А другий — Жора Чистяков. Машиною нас забезпечує.

— Поніманський — сердечна людина, не рівня їм. В четвер був. Винця приніс і закуски стільки, що я три дні навіть у магазин не ходив… А як метикує в нашій кравецькій справі! Дай боже йому здоров'я! Ще Бабченко Яша хороший чоловік. Шкода його…

— Не каркай… Розкаркався! Пальт поки що не ший… Міліція на ногах… Скільки готових?

— Сім… Та двоє покроїв…

— Знайдеш, куди товар сховати, поки все утихомириться?

— Є надійне місце.

Відхекуючись і крекчучи, Чистяков і Тетеря внесли тюк у кімнату і кинули на підлогу.

— Матвійовичу, поки хлопці тут, можемо допомогти… Куди нести?

— Ні-ні-ні… Я вже якось сам, по-старечому, потихесеньку… Який це тайник, коли ти, Серього, знатимеш, та Жора, та цей, — тицьнув він жовтим кістлявим пальцем на Тетерю.

— Справа твоя. Я хотів допомогти без будь-якої підступної думки…

— Чужа душа — темний ліс… Забереться вночі хто-небудь з вас, цюкне мене по макітрі… А так з мене хоч десять викройок зроби, не скажу…

— Навіщо ти нам здався з усіма своїми тельбухами! — злісно зареготав Жора. — Подумаєш, велика цяця!

Хазяїн образився. Тягнучи худі, наче патики, ноги, він пішов у другу кімнату, гучно хряпнувши дверима.

— Жоро, хто тебе за язик смикає! — розсердився Чернушкін. — З дурного розуму образив людину, а якби не він, куди б машину поставили? Куди б ратин сховали? Талалайка!

— Даремно ви кричите, — заступився Тетеря. — Жора одразу розкусив цього скупердягу. В нього снігу взимку не випросиш. З бандитів нас вважає… Носиться із своєю схованкою, як курка з яйцем. А в самого, мабуть, п'ятака за душею немає. Гляньте н увесь цей мотлох! А сорочка? Латка на латці…

— Що ви обидва знаєте? До революції він купцем першої гільдії був. За Радянської влади його добре трусонули, та золото, впевнений, залишилось, грошенята водяться… Не дивіться, що ходить у старих пантофлях та засмальцьованій жилетці…

— Звідки мені було знати, що він такий уразливий? — виправдовувався Жора. — Ось ви мене лаєте, а мені хоч би що…

— Досить патякати! Піду спробую умовити… Язик відсохне, поки з ним домовишся.

Тетеря й Чистяков вмостилися на тахті, з якої вилізли майже всі пружини. Чистяков відразу, наче нічого не сталося, захропів. Тетерю сон не брав. Він підвівся, заходив по кімнаті.

«Чим усе це скінчиться? — мучився він. — Якщо поверне на кепське, звалять усе на мене. А все Поніманський, — заскреготав він зубами. — Ткнув мені, падлюка, пістолет. Про всяк випадок, каже. От і знадобився… Сам, мабуть, зараз хропака задає, а тут місця собі не знайдеш, голова розколюється, серце ниє… Тишкам-нишком мене обплутали…»

— Чого крокуєш, мов на параді? — долинув наче здалеку голос хазяїна. — Сусідів хочеш розбудити? Краще ковдру з вікна зніми. Уже розвиднілось.

Не звертаючи більше уваги на Тетерю, він повернувся до Чернушкіна:

— Ти, Серього, маєш рацію, треба дізнатись, що з Яшком. Сам би пішов, та проклятущий радикуліт замучив. Ще й протягом десь пройняло… — і, схопившись за поперек, хазяїн надсадно закашлявся.

Чистяков схопився, очманіло заблимав очима:

— Що таке? Що трапилось?

— Не горлай! — цикнув Карпо Матвійович. — Забрався з ножищами на тахту ще й горлає…

— Можна подзвонити Поніманському, — запропонував Тетеря. — Пів на дев'яту він уже буде в бухгалтерії і миттю дізнається про Якова.

— Навіщо Поніманському? — втрутився в розмову Чистяков. — Адже в Яшкових сусідів телефон…

— Номер знаєш? — пожвавішав Чернушкін.

— Десь є! — пошаривши в кишенях зеленкуватого кольору зім'ятих штанів, він витяг обшарпану записну книжку. — У мене, як у міськдовідці. Ось, будь ласка, видається номерочок: 2–95–79.

— Матвійовичу, звідки тут поблизу можна дзенькнути? — спитав Чернушкін.

— За рогом. Поряд з аптекою…

— Давай, Жоро! Тільки гляди…

— Не вчіть, не маленький. Не вперше…

— Зажди, — підступив Чернушкін і щось зашепотів.

— Ясно. — Чистяков попрямував було до виходу, але посеред кімнати зупинився. — У мене ні копійки, — і на підтвердження своїх слів вивернув кишені.

Чернушкін дістав невеликий шкіряний гаманець і, попорпавшись, подав дві двокопієчні монети.

— А коли номер зіб'ється або не той наберу?

— Набирай той, що треба, і не натискуй на кнопку, доки не почуєш відповіді…

Чистяков лише рукою махнув і вийшов.

Під ногами Лугового і Єлізарова шурхотіла галька. Сонце ледь пробивалося на алею крізь густе листя каштанів. Працьовито гули волохаті бджоли. На різні голоси виспівували пташки. Дзюркотів фонтан.

— Оце і є хірургічне відділення, — показав Луговий на будинок з великими вікнами. — На другому поверсі — терапія. Там працює Марина.

— Дивись. Ось і вона! — сказав комісар, помітивши в одному вікні жінку в ясно-синьому костюмі.

Жінка теж побачила їх, махнула рукою — мовляв, зараз спущусь.

— Здрастуйте, Кириле Романовичу! Від вас і від мого Андрія нікуди не сховаєшся, — пожартувала вона. — Ви до нас, звичайно, у якійсь справі? Трапилося що-небудь?.. — занепокоїлась Марина Тихонівна, пильно вдивляючись в стурбоване обличчя свого чоловіка.

— Вночі злочинці поранили одного нашого співробітника…

— Так ви до нього? Здається, він на другому поверсі. Коли на тебе чекати, Андрійку?

— Сам не знаю. Обідайте без мене. До речі, біля воріт наша машина. Почекай трохи, підвеземо. У тебе ж скінчилось чергування?

— Щойно змінилась.

… Накинувши халати, Луговий і Єлізаров зайшли в кабінет завідуючого відділенням.

— На жаль, особливого покращення немає, — розвів руками лікар. — Мобілізували, так би мовити, всю медицину…

Він провів гостей до виходу і тут згадав:

— Хворий марить і часто повторює одне слово — Буратіно… Може, це щось вам підкаже?..

— Андрію, — звернулась Марина до чоловіка, коли рушила машина, — коли ж ти звільнишся? Ми ж збиралися в театр…

— Нічого не поробиш, доведеться відкласти. Думаю, що Лопе де Вега не буде на нас ображатись, — пожартував він. — Хоча, правду кажучи, дуже кортить ще раз подивитись «Фуенте овехуна»… Чудова річ!

— Все це так, — усміхнулася Марина Тихонівна. — Але на цей раз, бачу, доведеться обійтись без Лопе де Вега.

— Ти розумієш, я…

— Не треба пояснювати, Андрію. Що ж зробиш… Підемо колись іншим разом. До того ж я втомилася після чергування — цілу ніч провела біля хворої з набряком легенів… Та й Наталю треба виряджати в табір.

— Хороша у вас дружина, Андрію Остаповичу, — обізвався шофер-сержант, коли Марина Тихонівна вийшла. — Розуміє нашу роботу. От зі мною, скажу вам, була історія. Друг у мене є — Гриша Клочко. Разом в армії служили. Він на заводі слюсарем-шаблонником… Може, доводилося читати в газетах про їхню бригаду комуністичної праці?

— Ваш товариш на станкобудівному працює? — спитав Луговий.

— Еге ж.

— А ви, Андрію Остаповичу, звідки знаєте? — здивувався Єлізаров.

— На станкобудівному учнем токаря починав. Все, що пишуть в газетах про мій завод, читаю.

— Так ось у минулому році, — вів далі сержант, — Гриша одержав окрему двокімнатну квартиру в новому будинку на Індустріальній вулиці. Як заведено, вирішив улаштувати новосілля. Прибіг, спитав, коли я вільний від чергування: дуже хотілося йому, щоб я теж був. Купили ми з Галею подарунок, одягнулись святково. Вийшли за ворота, а тут мене кличуть. Обертаюсь — парубійко на мотоциклі з нашої автобази. Зупинився, чекаю на нього. Під'їжджає він і говорить: «Негайно в гараж. Твій напарник захворів…» Моя Галя як накинеться на нього. «Ні вдень, ні вночі спокою не даєте! В гості н то не сходиш по-людськи!» Він, бідолаха, навіть розгубився: «Я, — каже, — не винний, мене начальник послав». А вона не відступає, за мене взялась. Та я не став слухати, сів у коляску і — бувай здорова…

— А зараз як? — поцікавився Луговий.

— Тепер зовсім інша справа. Перевиховалась, зрозуміла, що таке міліцейська служба… Ну ж який непутящий хлопчина! — розгнівано вигукнув сержант, різко повертаючи руль. — Перед самісіньким носом перебігає. Був би час, зловив би отакого та й в школу.

Комісар втомлено заплющив очі. Здавалося, що він задрімав.

— Андрію Остаповичу, — раптом обернувся він, — як вам здається — чого Щербина згадує про Буратіно?

— У нього синок шести років, Олешко. Втішний такий карапуз. Очі чорні-чорні, як у батька.

Андрій Остапович зітхнув.

— Шкода товариша Щербину, — зітхнув і сержант. — Хороша людина… Скромна, ввічлива… Я разом з ним в секції боксу тренувався.

Швидко піднявшись сходами, Луговий увійшов до себе в кабінет. На столі лежав великий жовтий конверт з державтоінспекції. З наявних у ньому облікових карток було видно, що одна з автомашин — ГАЗ-69 ПА 54–21 належала телевізійній студії. «Москвич» ГІВ 54–21 — автодорожному інститутові, «Волга» ГІБ 54–21 — поліклініці Московського району… Але в жодній з семи карток, що лежали перед Луговим, не значилося «Победи» номер 54–21. З'ясувавши, що останнім часом у місті або в сусідніх областях випадків крадіжки автомашин не зареєстровано, Андрій Остапович запросив майора Кульбича.

Вони вирішили, що перш за все треба знайти автомашину. Перевірку призначили на дванадцяту годину дня одночасно у всіх семи гаражах. Луговий підкреслив, що під час огляду особливу увагу треба звернути на багажники, бо в них могли залишитися важливі речові докази: клапті рогожі, в яку був запакований тюк ратину, фабричні ярлики.

Коли план першорядних заходів був складений, Кульбич сказав:

— В мене, товаришу підполковник, виникають сумніви… Чи не помилився дружинник в номері і марці машини?.. Адже на підставі карток «Победи» під цим номером в місті і нашій області нема.

— Не думаю. Дружинники в один голос заявляють, що бачили «Победу».

— А чи не здається вам, — замислено мовив Кульбич, — що злочинці дістали десь номер і поставили на свою машину? Пам'ятаєте, в минулому році…

— Не поспішатимемо з висновками. Почекаємо результатів експертизи…

Увійшов Ткачов.

— Ось, готово.

Підполковник уважно прочитав результати експертизи і задоволено зауважив:

— Отже, дружинники не помилились.

— Так, — відповів Ткачов, — відбитки протекторів і розміри шин свідчать, що злочинці були на «Победі».

— Попрошу виділити експертів на допомогу нашим працівникам для перевірки гаражів. Хай зайдуть у кабінет товариша Кульбича на інструктаж.

— Як бачите, Олегу Гарасимовичу, — потер щоку Луговий, — злочинці досвідчені, сподіваються збити нас з пантелику. Але чи мають вони взагалі якусь причетність до тих гаражів, які ми перевіряємо? Чи працюють вони в цих гаражах, чи там їхні посібники?

Кульбич підвівся.

— Перед проведенням інструктажу хочу уточнити: на тілі і одязі Щербини є сліди наїзду автомобіля?

— На щастя, наїзду не було. Так що якихось пошкоджень і слідів крові на машині не повинно бути.

Чистяков спустився вниз. Прочинивши двері, обережно висунув голову, оглянув двір. Переконавшись, що нікого немає, він заклав руки в кишені і з незалежним виглядом підійшов до автомашини. Скісне проміння сонця, що підбилося над парканом, пестило блакитну «Победу».

Сторожко оглянув вікна будинку, дістав ключ і подався до багажника.

«Як пити дати могли влипнути… — бурмотів собі під носа, орудуючи ключем. — Цілу добу повторював собі: замінити, замінити номери… Так на ж тобі, вискочило з головешки! Спасибі Чернушкіну — підказав… Головатий негідник, нічого не скажеш… А загайся я годину-другу, вилізуть із своїх щілин жильці… Ху! Слава аллахові, упорався… Тепер, хе-хе-хе, хай пошукають машину ПВ 54–21… Жора не дурний, не на такого напали»… — З насолодою сплюнувши крізь зуби, він стиха зареготав.

Та сміх ураз наче застряг у нього в горлі. Він рвучко відчинив кришку багажника і схопив загорнуті в ганчірку номери. «Сам себе у в'язницю штовхаю… Не зметикував, що нас з чужими бляшками злапати можуть… Зупинився не там, зробив не той поворот або поїхав на червоне світло — дурниці, дрібне порушення, а нарвешся на причепливого міліціонера і почне присікуватись. Права вимагатиме, документи на машину. В багажник полізе… А там крадені номери. І влип! Була людина й немає».

Знайшовши вузьку щілину між цегляним муром і приземкуватим дерев'яним сараєм, Жора сунув туди номери і, попихкуючи сигаретою, вийшов на вулицю.

За рогом, поряд з аптекою, як і говорив Півень, стояла будка телефону-автомата. Чистяков попросив до телефону Бабченка.

— Слухаю, — почувся схвильований жіночий голос.

— Хто це? — незадоволено сказав Чистяков, — мені потрібен Яків Архипович.

— Це його дружина… Його самого вдома немає… Як учора зранку пішов, то більше і не з'являвся… — почулося схлипування. — Хочу заявити в міліцію… Передчуває моя душа… щось недобре…

«В міліцію рветься! — розлютився Чистяков. — Гармидер зчинить, дурепа!»

Насилу стримуючи обурення і силкуючись надати своєму голосові солідності, Чистяков почав переконувати, що нема чого передчасно турбуватися. Він, мовляв, працює разом з її чоловіком і негайно сам сходить туди…

— Триматиму вас у курсі… Через годину заскочу… Тільки сидіть удома. Не бійтесь, не рюмсайте, я про все довідаюсь… Бувайте.

За давно виробленою звичкою Чистяков озирнувся і отетерів: біля будки стояв старший сержант в блакитній сорочці.

«Видав Яшка… мерзотник! — промайнуло у голові. — Вистежили… Мені б зараз пушку Тетері… або фінку… Нащо її під сидінням залишив…»

Міліціонер нетерпляче затарабанив об скло кабіни і виразно показав на свій годинник.

«Ху, осел! — потихцем вилаяв себе Жора. — Йому до мене ніякого діла немає…»

Проте, вискочивши з будки і вибачившись, він про всяк випадок пройшов два квартали зайвих. Зупинившись біля кіоску, жадібно випив два кухлі холодного квасу і, переконавшись, що сержант за ним не стежить, подався до спільників.

Його розповідь про розмову з дружиною Бабченка остаточно доконала Тетерю. Зануривши пальці у вогненно-руду копицю волосся, він хитався на рипучому ослоні, повторюючи одне і те ж:

— Боже мій, боже мій, що буде? Що зі мною буде?..

Півень машинально качав тремтячими пальцями хлібну кульку. Чернушкін нічим не виказував занепокоєння. Заклавши ногу за ногу, він маленькою пилочкою неквапно полірував нігті. На його обличчі застигла бридлива гримаса. «Нікчемні пігмеї, — обурювався він, — вже розкисли. Ладні розбігтися, як пацюки з тонучого корабля… Щоб врятувати свої шкури, не вагаючись, утоплять мене… Ех, до чого я докотився… З ким довелося зв'язати долю?»

— Тетеря, перестань скиглити! — врешті не витримав Чернушкін. — Завчасно себе ховаєш. І, будь ласка, встань з того клятого ослона!..

Сердитий окрик вплинув. Тетеря замовк на півслові і пересів до Чистякова на тахту.

— Друзі-голубчики, досить рюмсати… Наші козирі ще не биті, — бадьоро почав Чернушкін. — Слухайте уважно. Я бачив — Яшко побіг у напрямі до будинку Макогона. Треба сподіватись, що в його старій довбешці збереглися рештки розуму і він догадався сховатись у Макогона, а не встановлювати світові рекорди з бігу…

Чистяков захихикав, та ватажок так глянув на нього, що він втягнув голову в плечі.

— Так от, якщо в Яшка вистачило здорового глузду не влаштовувати з міліціонером крос нічними вулицями, тоді все гаразд.

— Ми голови собі сушимо, а він, певно, спокійнісінько задає хропака в Макогона, — докинув Жора.

— Отже, не будемо гаяти часу. В нього Яків — добре, немає — тоді справа гірша, але як там не є, треба негайно попередити Макогона, щоб він повідомив усіх наших. Хай сидять нишком-тишком і чекають команди. Доведеться тобі, Жорко, піти.

— Знову я?! Все я та я! Наче нікого більше немає! А це що за цяця! — стусонув під бік Тетерю. — Чим він кращий за мене? На дивані відсиджуватиметься, а інші нехай життям ризикують? А якщо Макогона злапали і там засідка? Та я взагалі не знаю цього вашого Макогона.

— Я… я не можу, — схопився Тетеря, притискуючи руки до грудей. — У мене серце… Я хворий…

— Сядь! Про тебе й мови немає, — гидливо відмахнувся Чернушкін. — А ти, Жоро, маєш рацію. У тому районі, напевне, до біса міліції.

— Тихше, тихше! Та не зчиняйте галасу, — хрипко заблагав хазяїн. — Навіщо йти до цього… як його? Макогоном ти його, Серього, назвав, чи як? Підіть до нього на роботу.

— Та в тому ж і справа, Матвійовичу, що він у відпустці. Тільки завтра вийде на роботу.

— Тоді можу дати ще одну пораду. Але перш за все вам треба машину сховати. До нас у двір ніколи машини не заїжджають. От і почнуть людці думати й гадати: звідки машина, та хто на ній приїхав, та чия вона, та чого, та до кого… Та й вам самим сидіти в мене небезпечно…

— Ти, діду, видно, не дуже-то хоробрий… — в'їдливо кинув Чистяков, забувши про попередження ватажка.

— Не боягуз я, бараняча твоя голова, а обережний, — повчально підніс Півень скарлючений палець. — Недарма говорять: береженого бог береже.

— Маєш рацію, Матвійовичу, — згодився Чернушкін. — Нам треба від тебе забиратись…

— А третя моя порада отака: живе в нашому будинку один хлопчина. Завжди чіпляється: «Дідусю, дідусю, хочете, я вам підлогу замету, хочете, в магазин збігаю»… Ні, кажу, не треба, а сам думаю: «Чого це ти, голубе, до мене в помічники напрошуєшся? Пусти тебе в квартиру, а хто ручиться? Поцупиш що-небудь, тільки тебе й бачили…»

— Зараз у школах так заведено, — хрипким від довгої мовчанки голосом мовив Тетеря. — Піонери допомагають старим людям, хворим навіть…

— Не знаю, — урвав хазяїн, — як у них там заведено, це мене не стосується… — І, наїжившись, замовк.

— Що ж ти радиш? — поквапив його Чериушкін. — Кажи. Часу в обріз.

— Потрібні вам мої поради! — забуркотів старий. — Слова не даєте сказати, кожний так і лізе перебити…

— Та облиш, Матвійовичу! Не один рік один одного знаємо. Коли в чому завинили — пробач.

— Гаразд, Серього. Тільки заради тебе… Дай боже пам'ять, забув, на чому зупинився… — ляснув себе Півень по зораному глибокими зморшками лобі.

— Про хлопчика, — нагадав Тетеря.

— Підказувачі, добродію, мені не потрібні! — огризнувся старий. — Так ось, з'явилася в мене одна думка. Напроти мене, в сусідній квартирі, живе хлопчина…

Альоша схопився з ліжка, глянув на годинник. «Ой! Вже пів на восьму! Я ж Вітьці обіцяв о восьмій…»

Нашвидку вмившись, він проковтнув бутерброд з ковбасою і поспіхом запив його склянкою молока. Кинув в акваріум дві щіпки сушених дафній. Відразу ж до корму метнулись золотаві карасики, жовтувато-коричневі кардинали, чорні та червоні мечоносці. За ними насилу встигали неповороткі вуалехвоста. З дна акваріума, наче по команді, знялися, ворушачи вусами, плямисті гурамі…

Застібаючи на ходу сорочку, хлюпнув у блюдечко молока і поставив його в куток кімнати. З-під канапи почулося пирхання. Викотився їжачок, стукаючи кігтиками по підлозі, швиденько почимчикував до свого сніданку.

— Їж, Тишко, їж, — присівши навпочіпки біля свого улюбленця, ласкаво підбадьорював Альоша.

Похрюкуючи від задоволення, їжак жадібно хлебтав молоко. Заскрипіли пружини настінного годинника, і пролунав глухий удар.

— Знову спізнився! — підхопився Альоша. — Без чверті… Знову Вітька читатиме мораль. «Ні свого, ні чужого часу не цінуєш. Не встигаєш, не справляєшся — вставай раніш»… Йому добре, він і пальцем не кивне, все бабуся та сестра за нього пороблять…

Тільки Альоша взявся за ручку, як задеренчав дзвоник. Хлопець відчинив двері і побачив сусіда Карпа Матвійовича Півня.

Альоша сторопів. Чого завітав Касторка? Так хлопчаки прозвали старого за те, що він втручався в усі їхні ігри і розваги і, мало того, безнастанно скаржився на дітей всім, кому тільки міг: батькам, двірникові, кербуду, вчителям школи…

«Начебто я нічого такого вчора не зробив?» — не знаючи, що й думати, дивувався хлопчик.

— Батько й мати вдома?

— Ні-і… Мама на роботі, а тато в санаторії… На Кавказі, в Сочі.

— Та-ак… — втупившись в Альошу немигаючими сльозавими очицями, протягом сказав Півень. — Виходить, Павла Павловича і Тамари Аркадіївни нема?

— Нема.

— Що ж, добродію мій, гостя свого на сходах держиш?.. Кахи-кахи-кахи, — схопився за груди.

— Заходьте, заходьте, будь ласка, — поквапно запросив Альоша.

Півень зайшов до кімнати і, покректуючи, сів на стілець.

— Ой-ой-ой… Радикуліт замучив… В твої роки, бувало, теж бігав, у гилки грав… Тоді на футбол моди не було… Тепер уже ноги не носять, відмовляють… — Він спідлоба уважно оглянув кімнату. Побачивши акваріум і Тишка, що згорнувся в клубок, докірливо похитав головою.

Альоша сидів як на жару. Вітя ні за що в світі не повірить, що він цього разу не винний…

Але Півень не помічав хвилювання хлопчика і, піднісши вказівний палець, повчав:

— Не годиться неволити божу твар… Гріх на душу береш. Випусти їх, голубе мій.

Спершись ліктями на стіл, Альоша сумно думав: «І треба ж отаке!.. А сам винний: пішов би на п'ять хвилин раніше, і бувай здоровий, Касторко… Ну який же він нудний… І взагалі — чого йому від мене треба?»

На стіл сіла муха, і Альоша, спритно змахнувши рукою, затис її в кулаці.

— От навіщо муху зловив? Що вона тобі погане зробила? Гріх береш на свою душу…

Альоша не стримався.

— Я не вірю в бога! Його немає й не було! Все це дурман, вигадки попів. А мухи… носії зарази! Їх знищувати треба…

— Ну, голубе, роби як знаєш. Тобі жити, тобі відповідати…

Цей примирливий тон так не в'язався з вдачею старого, що в Альоші навіть очі стали круглими від здивування.

— Я давно до тебе придивляюсь, хлопчина ти наче непоганий… Вітаєшся завжди першим, он квіти посадив на грядці та й мені самотньому скільки разів хотів допомогти… Я теж людина з поняттям, хоч якийсь ірод, щоб йому добра не було, і прозвав мене Касторкою…

Альоша почервонів так, що не стало видно ластовиння, яке густо висіялось на його носі. Адже це його діло…

— Та злості на вас в душі не ношу… Інший на моєму місці учепився б за тебе, то туди, то сюди почав би посилати… А я ні… Покрекчу, покрекчу, та сам і пошкандибаю в магазин… Помаленьку, потихеньку… Адже ж мені, голубе, шістдесят сім стукнуло. З поняттям… — Півень замовк, захлинувшись в кашлі.

«Куди він хилить? — насторожився хлопчик. — Усе це неспроста. Щось затіває…»

Подолавши кашель, Півень витер долонею рясний піт на лискучій лисині.

— З поняттям — до всього ставлюсь… Знаю — тобі уроки треба вчити, матусі допомагати та й погуляти охота… Діло молоде, сам таким був… Ой-ой-ой, — ухопився він за поперек. — Вчора так закрутило в попереку, так закрутило… Досі не відпускає… На негоду збушувалося. І от вночі гроза. Мені бюро погоди ні до чого. Ой же й вертить! Ледве до тебе причвалав… Та біда заставляє, голубе, з ліжка піднятися… Ліки, як на гріх, вийшли та й рецепт кудись запропастився… Ой-ой-ой… Є в мене кум, теж радикулітом мучиться; в одного лікаря лікуємось… Прохання до тебе, внучку. Уваж старого, поїдь до нього… Я листа написав, щоб кум ліки мені дав.

Він витяг з кишені конверт і простягнув його Альоші. Друкованими літерами було написано: Вул. Загорська, буд. № 10-а, кв. 2, Макогону Опанасу Степановичу. Особисто.

— Де це? — прочитавши адресу, спитав Альоша. — Не чув про таку вулицю.

Пожувавши губами, Півень замислився.

— Як тобі розтлумачити зрозуміліше? Знаєш, де цементний завод?

— Ні.

— Сядеш у транвай номер одинадцять, доїдеш…

— В трамвай, — мимохіть вихопилося в Альоші.

— Ти вже мені пробач, як умію, так і кажу. Інститутів не проходив. Значить, одинадцятим дістанешся до цементного заводу й пересядеш в автобус, що йде по Кузнечній вулиці. І їдь до самого кінця, до звіринця.

— Як доїхати до зоопарку, я знаю. Я там в гуртку юннатів.

— От і добре. А від звіринця до Загорської зовсім близько. Кого завгодно спитай — покаже.

— Тільки мені спершу до товариша… Чекає на мене.

— Може, ти до нього потім заскочиш, — невдоволено зморщився Півень. — Знаю я вашого брата — як зберетесь, про все на світі забуваєте, а тут… — і він знову приклав руку до поперека.

— Я на одну хвилинку, і відразу ж до вашого знайомого.

Півень, охкаючи, підвівся із стільця і, вийнявши з обшарпаного гаманця монету, прискалив око.

— Злотий?

— Який злотий?

— Зараз п'ятнадцять копійок, а раніш злотим називали. На, візьми на квитки. Приїдеш, ще півкарбованця на морозиво презентую.

— Не треба. Я велосипедом…

— Лисапетом довго.

Альошу неприємно вражала неправильна вимова Півня, але він боявся образити його й більше не виправляв.

— Та велосипедом, коли хочете знати, ще швидше. Без зупинок і пересадок. Вже перевірено: від нас в зоологічний трамваєм та автобусом не менш як годину їхати, а велосипедом хвилин сорок. Я ж короткою дорогою подамся.

… Невдовзі Альоша підкотив до будинку свого приятеля. Його зустріла Лена — сестричка Віті.

— Дома?

— Чекав тебе, чекав та й пішов.

— Куди?

— В школу. Хлопці за ним заходили. Забрали у футбол грати…

Альоша скочив на велосипед. От досада… Проїжджав мимо школи і не здумав заглянути… Скільки часу марно згаяно…

На спортивному майданчику кипіла футбольна баталія.

— Петько, пасуй мені! Давай! Давай сюди! Держіть Гришку! Він відкритий! — лунали крики.

— Гол! Гол!

Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» — команда їхньої школи — програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»…

— Альошка! Альошка прийшов! — побачивши Свиридова, зраділи хлопці.

Вони оточили товариша.

— Чого запізнився?! — напустився Вітя. — Через тебе гол вліпили…

— Розумієш, тут така справа…

— Потім розповіси! — загаласували хлопці. — Зараз ніколи. Роздягайся…

— Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти.

— Встигнеш.

— Та я ж обіцяв…

— Якщо для тебе Касторка дорожчий — можеш іти! — сердито випалив Петя Барабаш. — Ми й без тебе обійдемось.

— І взагалі…

— Та зрозумійте!..

— Нічого з ним розмовляти, — схопив м'яча Гальперін. — Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне!

— Плюнь на Касторку, — порадив Вітя.

— Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає…

— Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки.

Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. — Давай буци і рукавиці, — звелів Віденку. — Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота!

— Теж мені заслужений майстер спорту знайшовся! — огризнувся Віденко. — Спробував би такий кручений м'яч узяти… Під верхню перекладину. Побачимо, як ти стоятимеш…

Гравці команди «Вихор», знаючи, що тепер їхні ворота охороняє досвідчений і випробуваний голкіпер, кинулися в атаку. Одна комбінація змінялася іншою. Ось Вітя Сахно пройшов уздовж бокової лінії і передав м'яча Жені Гальперіну. До нього метнулись два захисники 87 школи. Гальперін не розгубився і швидко відкинув м'яча Віті, що встиг опинитися в центрі поля. Вітя з ходу вдарив, і м'яч, наче куля, просковзнув повз воротаря, що не чекав такого блискавичного маневру.

Команда «Вихор» тріумфувала. Один — один!

Не даючи противникові опам'ятатись, «вихрівці» знову рвонулися в атаку. Не минуло й п'яти хвилин, як рахунок став 3:1 на їхню користь. Альоша, напустивши на себе нудьгуючий вигляд, прихилився до штанги, схрестив руки на грудях. Точнісінько так стояв на воротах відомий всьому місту майстер спорту Сергій Марченко.

Але суперники не збиралися здаватись. Отямившись від розгубленості, вони все частіш і частіш з'являлися на штрафній площадці «Вихору». Альоша вже не позував. Зараз було не до цього. Напружившись, він уважно стежив за грою, готовий ліквідувати небезпеку.

Центральний нападаючий противника, присадкуватий кремезний хлопчина з білявою чуприною, обвів захисника, раптом зробив хитромудрий фінт, за ним другий, третій, і несподівано лівою ногою сильно вдарив по воротах. Альоша ледь перевів м'яча на кутовий.

Через хвилину той самий центральний головою послав м'яч у ворота. Але й цього разу Альоша у високому стрибку взяв м'яча.

Всі спроби гравців 87 школи змінити рахунок так ні до чого й не привели.

Після закінчення матчу хлопці обмінювалися думками, пожвавлено коментували хвилюючу гру.

— Якби не він, — кивнув центральний нападаючий команди 87 школи на Альошу, — ви б нізащо не виграли. — І переконано додав: — Він взяв не менш як шість «мертвих» м'ячів… Ех, нам би такого воротаря…

— Альошко! — покликав Сахно. — Іди умиватись. Молодця ти! — плеснув по плечу. — З Біленком ми б точно згоріли. Ух, як вони натиснули в другому таймі!..

— Авжеж, — згодився Альоша, підставляючи розпалене обличчя під холодний струмінь води, — я й сам не збагну, як мені вдалося перекинути м'яча через перекладину… Їх сьогодні просто не впізнати, наче підмінили. Особливо центральний… Маленький, маленький, а лупить, як з гармати…

— Димка Вакуленко розігрався. Я раніш з ним в одному класі вчився, — сказав Вітя.

Віденко був у страшенно кепському настрої. Сердито сопучи, він розшукував свою сорочку. Та не просто було знайти її в навалі одягу. До його рук потрапили чиїсь сірі штани. Коля підняв їх, щоб відкласти убік, і з кишені вислизнув на траву невеличкий конверт. Коля взяв його, щоб засунути назад, та не встиг. Почувся дзвінкий від обурення голос Барабаша.

— Свиридов! Свиридов! Колька в тебе листа витягнув!

Розгубившись від несправедливого обвинувачення, Віденко почервонів і, все ще тримаючи конверт у руці, затинаючись, виправдовувався.

— Я… я… не брав… Лист сам…

Не слухаючи Віденка, Альоша різко висмикнув конверт. Він розірвався. Випав складений удвоє папірець.

— Що ти, Колько, наробив?! Що мені тепер буде?

Віденко стояв червоний мов рак, ладен був крізь землю провалитися. Все було проти нього. Як доведеш, що ти не винен?

Допомога надійшла зовсім несподівано. І від кого? Од Віті — задушевного друга Альоші.

— Даремно на нього напустились, — заступився Сахно. — Я все бачив. Він не винен, лист справді сам випав. А ти, Альошо, не переживай. Зараз підемо до мене і заклеїмо конверт.

— Як же ти заклеїш! Навпіл розірвався.

— Візьмемо інший. Записка ціла?

— Ну, ціла.

— Адресу прочитати можна? Перепишеш та й усе.

Альоша нічого не відповів і, повернувшись, попрямував до свого велосипеда, сердито відкидаючи камінці, що потрапляли під ноги. Вітя йшов позаду і заспокоював:

— Не переживай. Візьмеш у нас ліки.

— Чого за Кольку заступився? — не повертаючи голови, дорікнув Альоша.

— І не думав. Сказав, як було.

— А точно в бабусі є ліки?

— Можеш не сумніватись, — запевнив Вітя.

Друзі підкотили до одноповерхового дерев'яного будинку на високому цегляному фундаменті. Вітя відчинив рипучу хвіртку. Квочка з виводком жовтих пухнастих курчаток тривожно закудкудакала і повела свій виводок під густі кущі смородини.

Бабуся поралася біля літньої плити. Побачивши хлопців, радо усміхнулася.

— Саме на обід. Знаєте, коли приходити, — пожартувала вона. — Мерщій мийте руки.

— Спасибі… Мені нема коли, — почав було Альоша.

— І слухати не хочу. Вам завжди ніколи, шибеники!

За хвилину на столику, вкопаному під старою яблунею, стояли дві тарілки. Альоша заблагав:

— Слово честі, я не голодний.

— Не відмовляйся, — прошепотів Вітя. — Хоч трошки з'їж і обов'язково похвали. Вона це любить…

Хлопці не помітили, як упорались з запашним наваристим борщем і залитими сметаною голубцями.

— Молодці! — похвалила бабуся. — Ось вам нагорода. — І поставила велику миску вареників з вишнями.

Порада Віті була зайвою. Гісь від щирого серця хвалив і борщ, і голубці, і вареники.

— Бабусю, в тебе є ліки від радикуліту? — підвівшись з-за столу, спитав Вітя.

Надія Миколаївна від подиву підняла окуляри на лоб і засміялась.

— Навіщо вони тобі здалися? В твої роки ліки від радикуліту?

— Не мені, а йому.

— Розумієте… В нашому будинку живе один дідусь… Зовсім, зовсім самотній. Сьогодні попросив мене привезти йому ліки… — скоромовкою почав Альоша.

— Ми три години їздили по аптеках, — перебив Вітя, — та ліків ніде немає. Може, ти допоможеш, в тебе теж радикуліт.

— Чим же я допоможу? Від радикуліту лікування просте: грілка — і все… Щоправда, я в поліклініці пройшла курс лікування… Опромінювали кварцем. Робили уколи новокаїну…

— Що за дивна хвороба? Невже немає ніяких таблеток, порошків? — розгублено спитав Вітя.

— Не знаю. Може, комусь і приписують. Декотрим допомагає анальгін… Ану, що в тебе за рецепт? Під час війни я в госпіталі доглядала поранених, латинь сяк-так розумію. Спробую розібратись.

Протерши кінцем фартуха окуляри, Надія Миколаївна глянула в папірець.

— Це не рецепт… Про якесь «ЯА» говориться. Певно, новий засіб від радикуліту. Альошо, якщо не важко, спитай про нього у твого сусіда. Можливо, і мені допоможе.

Тільки-но бабуся одвинулась на город, Альоша напустився на товариша:

— Навіщо ти вигадав про якийсь рецепт?! І мене примусив брехати.

— Хотів якнайкраще… Я думав, що в тебе справді рецепт…

— Ну, досить про це. Мені треба їхати. Ти зі мною чи ні?

— Звичайно.

А конверт? — спохватився Альоша.

А-а… Почекай хвилинку.

Він зник у будинку.

— На! — вискочив, розмахуючи конвертом. — Навіть такого самого кольору — рожевий.

— Давай ручку… Перепишу адресу.

— От дивак. Навіщо переписувати? Адже адресу написано для тебе…

— Давай ручку…

Схиливши голову набік, Альоша старанно копіював друковані літери. Вітя сидів поруч. Знічев'я він розгорнув папірця. На ньому розгонистим почерком було написано:

— Ось тобі і Касторка, — протягло сказав Вітя.

— Що? Що? — підвів голову Альоша.

— Диви, який гарний почерк! Пише грамотно… Пунктуацію знає… Навіть у кінці постскриптум поставив. На, помилуйся.

Альоша взяв записку.

— Здивований, товаришу Свиридов? Про тебе, мушу підкреслити, він не високої думки, — іронічно зауважив Вітя. — Адресу написав друкованими літерами, немов першокласникові. Боїться, чого доброго, не розбереш.

— Почерк, звичайно, непоганий. Але не такий він уже грамотій. Сам про себе пише в множині: «Почуваємо себе поганенько».

— Може, раніш так вчили…

— Почекай, почекай… — Альоша замислився. — А чого підписано «Сергій»?

— Ім'я є таке.

— Це я сам знаю. Але ж його зваги Карпом Матвійовичем, а не Сергієм Матвійовичем. Зрозумів?

— А-а… Гм, може, йому не подобається Карпо: якесь риб'яче ім'я, — от і називає себе Сергієм. У нас сусідка є. Вона Явдоха, а стала Аллою.

— Тоді що ж, по-твоєму, означає: «Чекаємо на нашому місці»?

— Звідки я знаю? Та чого ти до мене причепився! Спитай у Касторки.

— Спробуй запитай. Сам знаєш, який він. Обов'язково наскаржиться: чужі листи читають… Досить марно голову ламати. Поїхали.

Вітя та Альоша без особливих труднощів знайшли Загорську вулицю. До п'ятиповерхового будинку притулилася приземкувата хатина з почорнілою від часу покрівлею і химерними наличниками на вікнах. Альоша постукав. Ніхто не виходив. Тоді він затарабанив кулаками. Почулися кроки, клацнув замок. Притримувані ланцюжком, двері ледь відхилилися. Крізь вузьку щілину хлопці побачили жінку в сарафані.

— Знову за металоломом? Спокою від вас немає! — гримнула вона і сердито грюкнула дверима.

— Що з нею? — пересмикнув плечима Вітя. — Навіть вислухати не хоче.

— Певно, родичка Касторки, — висловив припущення Альоша. — Злюща, як і він.

— Альошо, постукай знову. Не стовбичити ж нам тут цілий день!

Показалась та сама жінка. Не давши їй отямитись, Альоша випалив:

— У нас лист до Макогона!

— Який там іще лист? — підозріло спитала вона.

— Макогонові Опанасу Степановичу. Особисто. Ось він.

— Зачекайте… Афоня! Афоня! До тебе!

Брязнув ланцюжок, і вийшов похмурий, заспаний чоловік років під сорок, його маленькі очиці якось не гармоніювали з довгим носом, масивним підборіддям та широким, як у риби, ротом.

— Я Макогон. Ну й що далі?

— Вам лист.

Прочитавши записку, чоловік на очах змінився. Товсті губи розтяглися в усмішку.

— Вибачте, що не запрошую в квартиру. Там такий розгардіяш, стороннього запросити соромно. Ремонт. А за звісточку спасибі. Вчасно принесли. Бувайте, пацани, здорові… Ще раз спасибі…

— Ліки самі привезете? — спитав Альоша.

Луговий та Олійник уважно слухали. Засмаглий парубок, раз у раз відкидаючи непокірне пасмо темно-русявого волосся, розповідав:

— … Ми з товаришем вступаємо. до автодорожного інституту на заочне відділення. Вчора увечері я прийшов до нього… У нас так уже заведено: щодня готуємось. Засиділися до дванадцятої години. Помучилися над тригонометрією. Призабули тангенси, синуси, косинуси… Зібрався було йти, а тут злива…

Коли вона вщухла, я й пішов. На тролейбус спізнився, довелося пішки. Біля будинку мене зупинили… Відвели в Жовтневий райвідділ міліції, а звідти сюди… Сталося якесь непорозуміння… Прошу скоріше розібратись. У мене завтра екзамен.

— Не хвилюйтесь, розберемось, — сказав Луговий. — Все у вас, громадянине Пасько?

— Начебто все.

— У мене до вас кілька запитань.

— Слухаю. Тільки, прошу, розберіться, будь ласка, швидше, запевняю вас: тут непорозуміння. Мене помилково вважають за когось іншого.

«Стріляний горобець, — Олійник сердито глянув на затриманого- Чи бач, наступальну тактику обрав… Непорозуміння! А що на вулиці робив, коли чесні люди сплять? Інститут вигадав… Викручується…»

— Отже, до автодорожного вступаєте? — перепитав Луговий, розглядаючи документи Паська.

— Так. За спеціальністю… Адже я шофер…

— Де працюєте?

— В таксопарку.

— Якої марки ваша автомашина?

— «Победа».

Андрій Остапович щось швидко написав.

— Товаришу Олійник, віднесіть це Петрові Гарасимовичу. — І, вже звертаючись до Паська, поцікавився.

— Як прізвище вашого товариша?

— Леонід Козир. Разом працюємо. Мій напарник.

— Ви виходили з квартири Козиря?

— Ні. Весь час штудіювали конспекти.

— Хто може підтвердити?

— Перш за все сам Льоня. Хто ще? — замислився Пасько. — Його мати, батько… Увечері приходив старший брат Льоні з дружиною. Ми ще разом пили чай. Але вони пішли раніш. Перед дощем.

— Якого кольору ваша машина?

— Раніш була сіра, а…

— Як це «була»! — перебив Олійник, що повернувся.

— Машину списали. Відбігала вже своє. В гараж днями прибуває партія нових «Волг». Нам з Козирем обіцяли дати одну з них.

— Вам доводилося бувати в гаражі автодорожного інституту?

Олійник засовався на стільці, чекаючи відповіді.

— Бував. Коли? Дайте подумати… Останній раз… якщо не помиляюсь, взимку.

— Не можете пригадати, чого саме?

— Гальма відмовили. Якраз біля гаража. Я зайшов подзвонити, щоб вислали буксир.

— На якій вулиці живе Козир?

— На Донецькій, сімдесят два, квартира двадцять п'ять.

— Як ви од нього поверталися додому? — запаливши, спитав підполковник і простягнув Паськові коробку «Казбека».

— Дякую, не палю. Спочатку я йшов Донецькою… А біля цементного звернув на Кузнечну… Ближче, звичайно, Михайлівською, та її всю перекопали — прокладають теплоцентраль. А після такої зливи, як учора, там не пройдеш. І штани в мене білі. Потім не відпереш.

— Ви кого-небудь зустрічали по дорозі додому?

— Кого ж у такий час можна зустріти?

— А сторожа цементного заводу?

— Хто його зна… Може, бачив, а може, й ні. Повірте, просто не пам'ятаю… Скажу невлад, а ви мене в чомусь запідозрите… Пробачте, навіть гаряче стало… Дозвольте, я скину піджак. — Лишившись у тенісці, він обтер обличчя і шию хусточкою.

Увійшов майор Кульбич.

— Ваше завдання виконано. — Він передав Луговому червону папку і відразу вийшов. Андрій Остапович заглибився в папери. Настала тиша, і лиш крізь відчинене вікно долинав різноголосий вуличний шум.

— Все ясно… — підвів очі підполковник.

Обличчя у Паська витяглося.

— Повірте… я не винен…

— Тепер, товаришу Пасько, жодних сумнівів у цьому немає. Повинен вибачитися від себе особисто і від імені лейтенанта за непорозуміння. Ви вільні… Бажаю успішно скласти екзамени. Як кажуть, ні пуху ні пера. Візьміть ваші документи.

— Дякую, що швидко розібрались… — і, вже посміхнувшись, додав: — Найголовніше, товаришу начальник, правильно розібратись. А претензій у мене жодних немає… Я не ображаюсь…

Олійник не знав, що й думати. Як же так? Підполковник Луговий відпускає небезпечного злочинця?.. Ні, це, звичайно, неспроста…

— Товаришу підполковник, — не витримав Олійник, тільки-но вони лишились удвох, — самі знаєте, я недавно в міліції… Мені вчитись і вчитись… Цікаво, як ви вирішили з ним? Якийсь хитрий хід?

— З Паськом? Він не має ніякого відношення до справи. Тому і звільнений.

— Не має? — щиро здивувався лейтенант.

— Зараз поясню. Зі слів дружинників Дорошенка і Гавриша, на злочинцеві, що зник в провулку, була біла сорочка та чорні штани. Такі самі свідчення і охоронника цементного заводу. Ось протокол: «До мене підійшов невідомий громадянин у білій сорочці й чорних штанях»…

— Досвідчений злочинець міг для маскування переодягти штани…

— Припустимо… Але слухайте далі. «… Він середній на зріст, огрядний, голений. Коли прикурював, то я помітив у роті золоті зуби». І дружинники запевняють, що злочинець був лисий, огрядний, середній на зріст. Згодьтесь, що — Пасько не індійський факір, не містифікатор і не міг так змінити свою зовнішність.

— Тоді чому ви одразу не звільнили його?

— Судячи з наявних у нас даних, злочинців було троє. Один з них учора викрав номери в гаражі автодорожного інституту. Він уміє водити машину і таких самих, приміром, років, як Пасько…

— От бачите! — вихопилося в Олійника. — Виходить, я не помилився.

— Не поспішайте з висновками. «Audiatur et altera pars» — слід вислухати і супротивну сторону, як любив говорити наш ректор. У злочинця на руках татуїровка, а в Паська її немає. І не те найголовніше. Кульбич перевірив свідчення Паська. Вони відповідають дійсності. Вчора він справді пробув у Козиря до дванадцятої ночі. Обидва працюють в таксопарку, відгуки про них лише позитивні. А втім, ознайомтеся самі із свідченнями дружинників, Балашова, відповіддю секретаря комсомольської організації таксопарку, взагалі, з усіма матеріалами.

Підперши голову руками, Олійник подовгу затримувався на кожній сторінці. Нарешті він закінчив і тяжко зітхнув.

— Виходить, Пасько — хороший хлопець, а я в шахраї його записав… Як же це так сталося, — журився лейтенант. — Запідозрив чесну людину, а злочинця проґавив?

— Витратили б зайвих дві-три хвилини, щоб розпитати охоронника, і помилки, я певен, не сталося б.

— З кожним може трапитись… Інша хазяйка суп варить. Здається, що мудрого? І, буває, пересолить, що й у рот не візьмеш…

— Звідки таке панство?.. — обурився Андрій Остапович. — Зневага, байдужість до людей. В нашій роботі не повинно бути помилок. Партія і уряд нам довіряють, дали великі права… Але навіть стосовно злочинців, не кажучи вже про чесних людей, ми не повинні допускати ані найменших порушень конституційних прав громадян. — Луговий підійшов до книжкової шафи, пробіг очима червоні корінці праць Леніна, взяв 29 том і прочитав: «… Найменше беззаконня, найменше порушення радянського порядку є вже діра, яку негайно використають вороги трудящих…» Діра! Ось як Володимир Ілліч ще в дев'ятнадцятому році оцінював послаблення радянської законності…

— Ви мене відчитуєте, немов я сам вчинив злочин, — образився Олійник. — Зрештою, нічого страшного з Паськом не трапилося.

— Як би ви реагували, коли б цілком безпідставно затримали не його, а вас! Ми поставлені захищати громадян. Про це слід пам'ятати вдень і вночі. — Андрій Остапович запалив цигарку і, заспокоївшись, додав: — За безпідставне затримання оголошую вам сувору догану. І ще от що, — спохмурнів Луговий. — Чого це не зволили повідомити мене про затримання Паська і взагалі, де ви, що з вами? Шість годин ми про вас нічого не знали.

— Товаришу підполковник, двічі дзвонив, але ніхто не відповідав.

— Я був у лікарні. Треба було подзвонити черговому.

— Випустив з уваги… Винен…

— Хай це буде востаннє.

Зустріч з Макогоном справила на друзів гнітюче враження. Обидва довго мовчали. Першим не витримав Вітя.

— Не сподобався мені Макогон…

— Ти помітив, які в нього оченята? Маленькі, а шарять, шарять по тобі… Знаєш, — Альоша стишив голос майже до шепоту, — тут щось неспроста…

— Що неспроста?

— Тихше! Не горлай на всю вулицю.

Вітя ображено насупився і, нахилившись над рулем велосипеда, натиснув на педалі.

— Не сердься, — сказав Альоша, наздогнавши друга. — Поговорити треба. Завернемо в цей сквер. Га?

Вітя згодився, і вони звернули у сквер, в центрі якого на п'єдесталі з червоного граніту височіло бронзове погруддя Івана Франка.

Альоша попрямував на лавку, щедро освітлену сонцем.

— Чого там смажитись? Он є вільне місце, — показав Вітя на лавку під крислатим каштаном, де сиділа жінка з дитиною на руках.

— Не бачиш, лавка зайнята.

— І для нас місця вистачить.

— Дивак! Нам по секрету треба. Зрозумів?

Вітя зітхнув і неохоче сів поряд з товаришем на розігріту лавку.

— Матвійович… — озирнувшись на всі боки, зашепотів Альоша, — не Матвійович!

— Матвійович не Матвійович? — У Віті від здивування поповзли догори чорні, наче намальовані вуглем, брови. — Про що ти говориш?

— Скажи, будь ласка, чого він називає себе Сергієм?

Вітя у відповідь лиш зітнув плечима.

— Невже ти не можеш зрозуміти? — розпалився Альоша. — Він колишній дворянин і приховує своє минуле.

— Матвійович — дворянин! — Вітя пирснув у кулак. — Спека на тебе вплинула. Адже, що не кажи, 30 градусів.

— Я серйозно, а тобі все жарти… Чув, як він говорить? Замість квартира — фатера… не магазин, а магазин… Пам'ятаєш, позавчора ми грали у волейбол, що він тобі сказав? — І Альоша, випнувши губи, скопіював: — «Шкілет, а за м'ячем ганяєшся…» Велосипед лисапетом називає, трамвай — транваєм… А сьогодні забув, що малописьменного з себе удає, і пообіцяв презентувати мені півкарбованця на морозиво, якщо я відвезу листа.

— Ну й що з того?

— Ти знаєш, що таке «презентувати»? — запитанням на запитання відповів Альоша.

— Ні.

— От бачиш, у восьмий перейшов, а не знаєш. Почитай книжки. Російські дворяни розмовляли між собою тільки по-французьки. А презентувати — слово французьке. Означає — подарувати. Отже, малограмотний Матвійович знає французьку мову… І навіть латинь…

— Латинь?

— Адже постскриптум — по-латині — написати опісля. Тепер зрозуміло, хто він такий? Шкілет, магазин, транвай, лисапет — все це прикиди, маскування, щоб збити з пантелику.

— Еге ж… — розгублено мовив Вітя. — Ну й справи… І як це тобі вдалося розплутати? Я б ніколи в житті не додумався, що він дворянин!

— Дворянин! Чом би не так. Граф, мабуть, а то й князь. Не менш. Тепер ми його…

— Гаразд, — перебив Вітя. — Згоден. Хай Матвійович граф або навіть князь. А далі що?

— Як то що?

— Вже скільки років Радянській владі! Нічого йому не буде за те, що він граф. Він зараз нічого поганого не робить.

— Все гаразд, Серього. Твою записку віддав, — доповів Півень. — Хлопчисько обіцяв миттю відвезти. А куди дівся той проноза? — спитав він, не побачивши Чистякова.

— Поїхав. Я наказав йому поставити машину на місце.

— Вірно зробив, — схвалив Півень.

— Спасибі, Матвійовичу, за те, що дав нам притулок. Бувай здоровий! А те заховай негайно, — Чернушкін показав очима на тюк Драпу.

— Не турбуйся.

Через годину Чернушкін і Тетеря сиділи в невеликому літньому ресторанчику на березі річки. Час тягся поволі. Обидва мовчали, аж поки до столика не підійшов Чистяков.

— Повний порядочок… Загнав у двір і накрив брезентом.

— На калим поки що не виїжджай, — попередив Чернушкін.

— Не збираюсь… Давно тут?

— З півгодини… Гм, де ж це Макогон?

— Певно, заарештували, — висловив припущення змарнілий за ніч Тетеря.

— Облиш! Біду накаркаєш, — урвав Чистяков.

Розмова не в'язалась.

— За Макогона не боюсь, — почав Чернушкін. — Впевнений, як у самому собі. От Яшко… Якщо міліція злапає, ця лемішка…

— Чим вам Яшко поганий? — огризнувся Чистяков, відсуваючи од себе тарілку з салатом. — Для вас усі п'яниці, ледарі й дурні…

— Твій дружок тебе першого з тельбухами продасть! І треба було мені з ним зв'язуватись! Не хотів же… Інстинктом чув… Все ти! Мовляв, Яшко комбінатор, світла голова, величезні зв'язки. А тепер що? Що?!

— Та він кремінь! — відпарирував Чистяков. — І голова в нього працює, дай боже кожному.

— Твій «кремінь» так переполошився, що забув про все на світі і кинувся куди очі світять.

— Будьте певні, хто-хто, а Яків Архипович завжди вийде сухим із води. Битий жук. Коли гроші вам робив, був хороший, а тепер… — І він одним духом вихилив склянку вина.

— Йому особливо втрачати нічого. Більш як п'ятнадцять не одержить. А нас за вбивство міліціонера в розход виведуть. Забув новий указ? Може, тебе тішить, що твій друг через п'ятнадцять років принесе квіти на твою могилу, а мене це не влаштовує.

— Невже нас розстріляють? — тремтячим голосом спитав Тетеря. — Я ж не хотів… Сам не збагну, як це вийшло… А якщо піти розповісти? Можуть врахувати?..

«Слизняк! — з роздратуванням подумав Чернушкін. — Треба його пристрашити, а то, чого доброго, справді побіжить заявляти». — І втупився очима в Тетерю.

— Чого ти вважаєш, що нас з Жорою розстріляють разом з тобою? Одного тебе, зрозумів, од-но-го ухекають, — зловтішно підкреслив. — Ти вбив міліціонера! Нас не питав. Може, я або Жора наказали тобі стріляти? А може, ще скажеш, ми дали тобі пістолет? Жоро, ти дав йому пістолет?

— Та ви що, смієтесь? — витріщився той. — Йому ж Мишко підкинув… Поніманський.

— Ми з Жорою, звичайно, не святі, але у всякому разі не вбивці. Суд розбереться, можеш мені повірити… Як, по-твоєму, Жоро, врахується нам, коли ми, як чесні, благородні люди, повідомимо… Ні, краще віддамо в руки правосуддя убивцю. — Чернушкін під столом штовхнув спантеличеного Чистякова ногою, даючи зрозуміти, що всю розмову затіяно лише для того, щоб залякати Тетерю. — Признаюсь, ця думка мені все більше й більше подобається… Судді беруть до уваги як зізнання, так і допомогу у викритті злочинців.

— Це точно, — підтакнув Чистяков. — Коли мене заарканили за спекуляцію, майор Новохатній зачитав таку статтю.

— То як? Вирішено? Допоможемо міліції?

— Треба б, — випустивши через ніс струмінь диму, згодився Чистяков, скоса зиркнувши на спільника, що як неживими пальцями м'яв скатерку.

— Братці, — заблагав Тетеря. — Невже ви мене?.. Та я не навмисне. Простіть…

І Чернушкін вирішив припинити спектакль.

— Так і бути, — сказав він, — повіримо, забудемо все. Як ти вважаєш, Жоро? Простимо його?

— Давайте, начебто хлопець наш в доску, — погодився той. — Трохи злякався… Буває… На випий, все минеться. — Взявши карафку, Чистяков налив повний фужер вина. Тетеря жадібно випив, і обличчя його порожевіло.

Вино розв'язало Тетері язика.

— Шкода мені… Кожний з нас втратив не менш як чотириста карбованців…

— Дай боже, щоб на цьому скінчилося, — замислено промовив Чернушкін. Він з гуркотом відсунув стільця, підвівся. — Пройдуся трохи, ноги затерпли… І може, Опанаса Степановича зустріну.

Постеживши очима за ватажком і переконавшись, що він вийшов на вулицю, Чистяков покликав офіціантку.

— Пляшку коньяку! П'ять зірочок. Тільки швидше.

— Навіщо коньяк? — зморщився Тетеря. — Вина ще півграфина. Марно гроші витрачаємо. Та й старий…

— Наплювати мені на нього! Подумаєш, начальник знайшовся! — Офіціантка принесла коньяк, і Жора потягся до пляшки. — Давай краще вип'ємо. За дружбу, за успіх, щоб добре скінчилося. Ми ж сьогодні з тобою вперше за столом зустрілися. Щоправда, бачив тебе кілька разів, коли ратин передавав, а хто такий — не знав. Почував, хлопець наш… І не помилився.

— І ти теж молодця, — промурмотів Тетеря. — А старий… Матвійович… погань.

— Досить базікати! Давай швидше перехилимо, доки Сергій Олександрович не повернувся.

— Наливай! За дружбу! Дай боже, щоб не остання.

— Вранці ти казав, — копирсаючи пальцем у зубах, розсівся Чистяков, — що в тебе свій будинок. Великий?

— Не дуже. П'ять кімнат. Вісімдесят сім квадратних метрів.

— Ого! Нічого собі! Сім'я чимала?

— Удвох ми. Я та дружина.

— То якого дідька ще й тягнеш? Мало? Скупердяга ти, як я бачу.

— Машину хочу… Гараж давно збудував… От і доводиться… Сам розумієш… — Тетеря несподівано образився. — Чого ти мене злодієм обзиваєш?! Я, наприклад, в житті ні в кого копійки не вкрав, чужого ніколи не брав, а ти «злодій» та «злодій»!

— А ратин твій, чи що! — ошкірився Чистяков.

— Не мій… І не твій… Державний. А чого ти до мене причепився? Чого тобі від мене треба?

— Кінець! Аллах з тобою! Більше не буду. Не ображайся… Ти мені з першого погляду сподобався…

— І ти… мені… — гикаючи, признався помітно сп'янілий Тетеря. — Коли хочеш, доведу, як я тебе люблю… поважаю… З сьогоднішнього дня… ні, зараз… переходь до мене… Місця вистачить…

— Оце так друг! — І Чистяков так ударив співрозмовника рукою по кволих грудях, що той аж похлинувся.

— Я такий! Я добрий… Ти ще не знаєш Петра Борисовича… За місяць з тебе… братиму всього півсотні… О! І все!

— За що?

— За кімнату… буде тур… турбота… То ти прийдеш, то ти… підеш… А мені ходити… хвіртку відчиняти, зачиняти… людина я хвора… У мене легені… серце…

— Та-ак… Бачу, ти штучка… Півсотні хочеш здерти! Та згинь, пропади із своїми хоромами! У мене є де жити. Ще в друзі лізе! Таких, як ти…

— Пожартував! Даю дві кімнати… ні, три… І ні копійки… Не віриш? Візьми піджак. Мені не шкода.

— Не потрібен мені твій ментик. За нього в базарний день щербатого п'ятака не дадуть.

— Тоді годинник.

— І годинник мені не потрібен. А коли ти справжній друг, замов ще пляшку коньяку.

— Будь ласка! — і Тетеря на увесь ресторан загорлав. — Офіціантка! Офіціантка!

До столика підійшла молода дівчина в білому фартусі і в мереживній наколці на густому чорному волоссі.

— Нам, баришня, цього… як його… — хихикнув Тетеря, — коньячку… ще пляшечку…

— Мені здається, вам уже досить, — зауважила офіціантка.

— Давай, тобі кажуть! — Тетеря вдарив кулаком по столику. Забрязкотів посуд. — Тягни книгу скарг! Клич сюди начальство!

— Петю… Петре Борисовичу, припиніть, — почав умовляти Чистяков. — Дівчина хороша, розуміє…

— Ну, гаразд… — схиливши неслухняну голову на стіл, пробуркотів Тетеря. — Гаразд…

— Краще тихо, мирно… Для чого зчиняти шум? Завжди можна по-хорошому домовитись. Зараз нам принесуть… — Чистяков осікся.

Під аркою, густо обвитою диким виноградом, з'явився Чернушкін. Поруч, клишаво перевалюючись, йшов Макогон.

— Дівчино, — розтягнув Чернушкін тонкі губи, — пробачте їм. Трохи перебрали міру. Скільки з нас?

— Сімнадцять двадцять.

— Плати, Жоро! І живо мені!

Зітхнувши, Чистяков витяг із задньої кишені штанів два зібганих папірці і кинув на стіл. Офіціантка відрахувала здачу й пішла.

— А-а! Сергій Олександрович! — підвівши скуйовджену голову, розплився Тетеря у п'яній усмішці. — Сідай до нас… Зараз заспіваємо… — і гугнявим голосом завів: — Серёжа, ты помнишь наши встречи в приморском парке на бере-е-гу…

— Заткни пельку! — блиснув очима Чернушкін.

Тетеря зіщулився і замовк.

— Жоро! Востаннє попереджаю: коли ще на ділі питимеш, нарікай на себе. Я жартів не люблю.

— Та скільки там випили?.. Якихось півлітра. Хіба я знав, що він такий нікчема?..

— Розходились, як п'яні купці в трактирі, — гидливо зморщився Макогон.

— Будь певен, Опанасе, це їм не минеться. — Чернушкін сів і підсунув стільця Макогонові. — Так що ж далі?

— Я чекав, чекав на вас… На вулицю вийти боявся. Потім хлопчаки принесли твою записку. Чогось ліків від мене вимагали, про якогось Матвійовича питали.

— Наша людина… Кравець. Ми сьогодні цілу ніч пробули в нього.

— Я здогадався і збрехав, ніби до школи з ним ходив, в паці грав.

— Ач, що бовкнув! Адже він старший за тебе років на тридцять, — розсміявся Чернушкін і вже серйозно додав: — Тут, треба сказати, ти дав маху. А якщо хлопчаки зметикують?

— Що зметикують?

— Не міг ти з Матвійовичем до школи ходити.

— А, ти про це! Дурниці. Та вони і уваги не звернули.

— Добре, коли так… Значить, кажеш, Якова не було в тебе? Куди ж він міг подітись?

— Уявлення не маю.

— Може, Яків Архипович уже дома? Га? — втрутився Чистяков. — Давайте ще раз подзвоню.

— Споїв Тетерю, тепер сиди і дивись за ним! — обірвав його Чернушкін. — Та й сам не кращий. Ще ляпнеш зайве сп'яну. Давай номер.

Чернушкін повернувся швидко.

— Друзі-голуб'ята, — радісно потирав він руки. — Ми на коні! Яшко вдома! Зараз приїде.

— Де ж він пропадав?! — обурився Макогон.

— Що я казав? Що? — тріумфував Чистяков. — Я казав, що Яків Архипович не вклепається. Казав?! Ну, казав?

— Казав, казав… Почуваєш ти себе як? Зможеш довести Тетерю додому? А то, дивись, він зовсім розкис.

— Хіба ви мене не знаєте? Я вип'ю відро і пройду, не заточившись, по одній дошці. Я…

— Знайшов чим хвастати! Тебе серйозно питають: як себе почуваєш?

— Дай боже кожному. Нормально. Повний порядочок…

— Тоді забирай Тетерю і на таксі підкинь додому.

— Де він живе?

— Друга Дачна, тридцять вісім.

Чистяков безцеремонно розштовхав Тетерю і, насунувши йому на голову картуза, потяг до виходу.

— Куди ти… мене? Куди? — буркотів той. — Я не хочу… Відчепись…

— Додому. В ліжко.

— Спати пора, спати пора, — загугнявив Тетеря.

— Ну й компанія! — осудливо мовив Макогон. — І чого з тим п'яницею церемонишся? Можеш зі мною погодитись, можеш не погодитись, але коли-небудь Жорка підведе…

— Сам бачу. Але де взяти людину з машиною? Може, в тебе є хтось на прикметі?

— Звідки? А втім, треба подумати. Першого стрічного не візьмеш.

— В тім і справа! Скільки шукаю, а ніхто підхожий не трапляється. Звичайно, ми з тобою можемо купити «Москвича» або «Волгу», та сам розумієш… Почнуть шарпати… Людям очі не закриєш. Звідки у мене машина, якщо я одержую сотню на місяць? Чи в тебе, провідника на залізниці?

— А в Чистякова звідки?

— Не його… Довга історія, довго розповідати… Ти, Опанасе, попередь своїх, щоб сиділи, як миші в норах, анічичирк. Все припинити: і продаж, і пошиття.

— Розумію. Сьогодні ж об'їду.

— Як думаєш з ратином? Багато його в тебе?

— Чимало. Та не хвилюйся. Схований так, що й сам чорт не знайде.

— Ох і пече, — трохи попустив галстук Чернушкін і, засунувши руку в кишеню по хусточку, раптом розсердився. — Будь він проклятий! Нагородив мене подаруночком.

— Чим нагородив?

— У мене його пістолет, — стишивши голос, прошепотів Сергій Олександрович.

— Ти мені не казав, що забрав у Тетері пістолет.

— Тут не дивно, забудеш, як тебе самого звати. Краще підкажи, куди його подіти, як його позбутися.

— Дай мені, заховаю. Знадобиться.

Чернушкін озирнувся на всі боки і швидко передав браунінг Макогонові. Ледве встиг той сховати пістолет, як до столика підкотився Бабченко.

— Ох-ох-ох, — показавши золоті зуби, гепнувся він на стілець, — вірте не вірте, півгодини простовбичив на стоянці. Нема й нема таксі. О, боржомчик! — взяв він пляшку в руки. — Та ще й холодненький! Чудово! В роті все пересохло. — І пожадливо випив одну за одною дві склянки. — Як у вас? Де Тетеря та Жора?

— Живі й здорові! Скажи краще, де ти вештався? — суворо спитав Чернушкін.

— Ой, пережив я, братці… Усе життя пам'ятатиму. Як погналися за мною, такого дьору дав… Це з моїм черевцем.

— Треба було в машину сісти! — із злістю кинув Чернушкін.

— Е, голова потім працює! І сам згодом подумав: треба було, дурневі, в машину вскочити, а то ж надало мені бігти навмання. І все якісь рови, яри. Начебто хтось навмисне їх для мене повикопував. Ось! — нахилив він виблискуючу на сонці голову. — Подивіться, яка гуля. Упав я на якусь крокву… Мало, то там ще й огорожа з колючого дроту. Штани на клапті пошматував. Забруднився страшенно. Дружина охнула, коли побачила…

— Щось непомітно, — посміхнувся Макогон, розглядаючи новий, сталевого кольору костюм Бабченка.

— Переодягся вже.

— Стривай, Опанасе! — зморщився Чернушкін. — Якове, дружина була в міліції?

— В міліції? Що вона там забула?

— Ти не роби здивованих очей. Вона сама сказала Жорі по телефону, що збирається туди.

— То це був Жорка! А дружина казала, що з роботи.

— Я його послав подзвонити, — похмуро пояснив Чернушкін. — Скажу по правді, зараз трохи охолонув, а тоді попадись мені на очі, відбивну б з тебе зробив.

— Можеш заспокоїтись… В міліцію вона не ходила… Ну, опинився я на якомусь будівництві. Темрява, хоч в око стрель. Куди не поткнуся — паркан і паркан. Хотів перелізти — високо. Тут випадково на діру натрапив. Ледь-ледь протиснувся… Йду сам не знаю куди. Навколо ані душі, спитати нікого, якісь склади і склади. Бачу — сторож. «Спитаю, — думаю, — куди мене занесло». Але схаменувся. Краще промовчати. Як це так: ходить людина вночі і сама не знає де. Прикурив у нього і пішов далі. Побачив табличку «Кузнечна вулиця», згадав, що недалеко пристань. У залах повештався… Потім у буфет зайшов. Там до ранку просидів. В такій штовханині не легко було мене розшукати, а за вас боявся. Адже сам чув постріл…

— Це не в нас стріляли, — вже примирливо пояснив Чернушкін.

— В кого ж?

— Тетеря стріляв… У міліціонера.

— Та ну?! — губи в Бабченка по-зрадницьки затремтіли. Неслухняні пальці все ніяк не могли запалити сірника. Від його бравого вигляду не лишилося й сліду. — Адже за таке — вишка. Вся міліція нас шукає… А у мене в магазині чотири пальта! Де їх подіти?

— Підготуй, — наказав Чернушкін. — Завтра вранці заскочимо, заберемо. І не панікуй. Спокій.

— Палиця завжди на два кінці, — глибокодумно зауважив Макогон, — я б, наприклад, на місці міліцейських начальників… — Очиці його хитро заблищали. — Здається, ми їх можемо обкрутити навколо пальця. Ану лишень, присувайтеся ближче…

Повідомлень про крадіжку ратину до управління міліції не надійшло. Це давало підстави зробити висновок, що злочинців слід шукати серед працівників торгівлі, ательє мод або швейних фабрик міста. Але розшуки були не такою вже простою справою. В місті нараховувалося 123 промтоварних магазини і вісім оптових баз, які одержували в цьому році ратин. Десятки працівників міліції із зразками вкраденого ратину об'їжджали магазини й бази, та поки що всі зусилля ні до чого не привели. В перевірених організаціях ратин був іншої якості і кольору, ніж покинутий злочинцями на Загорській вулиці. Лишались 40 ательє мод і три швейні фабрики. Там діла було не менше як на місяць…

Розшуки блакитної «Победи» теж досі не дали жодних наслідків, хоча працівники автоінспекції вже оглянули більш як сотню автомобілів.

Підполковник Луговий два дні провів у автодорожному інституті. Разом з охоронником Балашовим вони передивлялись фотографії в особистих справах 850 студентів заочних і стаціонарних факультетів. Деякі фотографії викликали сумнів в охоронника, і Луговий такі справи клав убік. Всього їх відібрали двадцять сім. Проте це було тільки початком. Адже згідно з кримінально-процесуальним кодексом підполковник зобов'язаний був показати Балашову кожного запідозреного студента зокрема, і все це треба було оформити окремим протоколом.

Коли пішов останній студент, Балашов вибачливим тоном мовив:

— Не гнівайтесь на мене, товаришу начальник… Сам бачу, погано вийшло, і ви зі мною лише час згаяли. Набрехав мені той негідник, що вчиться у нас.

— Виходить, обдурив він вас. Але чого я маю на вас гніватись? Звичайно, шкода часу… Ну що ж… в нашій роботі й таке трапляється. Для того, щоб відкопати істину, часто-густо доводиться перевіряти десятки різних сигналів, заяв, припущень. Без цього не буває. Але працювали ми з вами недаремно. Уявіть собі, що він дійсно сказав вам правду, а ми б не звернули уваги… Для нас є правилом — обов'язкова перевірка будь-якої заяви, навіть коли вона на перший погляд здається не зовсім імовірною.

— Як же ви тепер розшукаєте його? Адже в нашому місті людей мало не мільйон…

— Важко, звичайно, — визнав підполковник. — Але повинні, зобов'язані знайти.

З автодорожного інституту Андрій Остапович заїхав в управління легкої промисловості раднаргоспу, де застав майора Кульбича.

— Товаришу підполковник, — доповів Кульбич, — закінчив вибірку за нарядами. Ратин в цьому році надходив у 25 ательє мод і на дві швейні фабрики: «Труд» і «Спартак». Ось список. Копію віддав Олійникові і доручив його групі сьогодні ж перевірити ательє.

— А встигнуть?

— Впевнений. В групі сімнадцять чоловік, всі забезпечені автомашинами та мотоциклами. Передусім їм потрібно встановити одне: чи надходив ратин кольору морської хвилі. Здається, розбудіть мене серед ночі, — пожартував Кульбич, — то і тоді скажу: драп-ратин «флаконе», артикул 3663. Адже два дні документи перериваю. Вчора в міськторгвідділі, сьогодні тут, в раднаргоспі. Стоси нарядів, накладних, розпоряджень довелося переворушити. Тепер ще лишилося під'їхати в «Спартак» і «Труд».

— Поїдемо разом.

— А як справи у Шилова?

— Дзвонив. Перевірка баз і магазинів підходить до кінця. Про наслідки доповість увечері.

На фабриці Лугового і Кульбича зустрів директор. Він привітно поздоровався і одразу запросив оглянути реконструйовані цехи.

— Якби у нас був вільний час, неодмінно б скористалися з вашої люб'язності, — сказав Луговий, — але зараз у нас порахована кожна хвилина…

— Тоді чим можу служити?

— Нас цікавить, чи надходив у цьому році на фабрику драп-ратин «флаконе» кольору морської хвилі й маренго, — сказав Кульбич.

— По-моєму, надходив. А втім, якщо не заперечуєте, я запрошу головного бухгалтера, він дасть точні відомості.

Директор не помилився.

На фабрику «Труд» Луговий і Кульбич потрапили вже під кінець робочого дня. Головний інженер Світловидов, насупившись, довго і причепливо перевіряв їхні документи і, повертаючи посвідчення, сказав:

— Не можу зрозуміти, чому вас зацікавила наша фабрика. План виконуємо, охорона на висоті. Дружинники — мені доповідали — теж непогано працюють… В чім же справа?

Андрій Остапович не встиг відповісти. Задеренчав телефон. Світловидов схопив трубку.

— Так… Слухаю тебе! Тільки, будь ласка, Ніно, коротше. У мене відвідувачі… Що? Як називають корінних жителів? Старожили. Не підходить? Чому? Слово повинно починатись на «а», з дев'яти літер? Не знаю, не знаю… І потім мені не до цього. Я зайнятий.

— Донька дзвонила, — поклавши трубку, пояснив: — Захоплюється кросвордами. Рятунку від неї нема… То в чім справа? Слухаю вас.

— Ми розшукуємо злочинців, які вкрали ратин, — почав Луговий, але головний інженер не дав докінчити.

— Дозвольте! Я людина відверта, люблю різати щиру правду в очі. Вам, працівникам міліції, чомусь скрізь ввижаються шахраї. Вам лише дай людину, а справу ви їй завжди підшиєте. Крадіжка, мабуть, на копійку, а у вас уже шахраї, шахраї… Час у людей забираєте…

Можливо, іншим часом Андрій Остапович не звернув би уваги на вихватку Світловидова проти міліції, але саме зараз, коли життя Щербини було на волосину від смерті, слухати все це було боляче. Стримуючи себе, Луговий закурив і лиш тоді, не підвищуючи голосу, спокійним тоном відповів:

— Ніде правди діти, є в нас, на жаль, недоліки. Ми це знаємо і боремося з ними. Я розумію, що ви зайняті, але ми приїхали не в особистій, а в службовій справі. І мова йде не про копієчну, як ви висловились, крадіжку, а про зграю озброєних злочинців, що намагалися вбити нашого товариша. Що ж до вашого твердження, ніби працівники міліції, подібно до гоголівського держиморди, арештовують, не розбираючи винного і невинного…

Світловидов знову перебив.

— В уроках політграмоти я не маю потреби. Коротше, що ви хочете?

Тут уже Кульбич не витримав.

— Ваша позиція щонайменше дивна. Розшуки злочинців не тільки справа міліції, це— обов'язок кожного радянського громадянина. Доводиться лиш дивуватись, що замість того, щоб подати нам допомогу, ви, посилаючись на зайнятість, витрачаєте час на зовсім непотрібні розмови… Так от: фабрика «Труд» в цьому році одержувала ратин. Нас цікавить, коли він надходив, звідки, в якій кількості, якого артикула, кольору, виробки і гатунку.

— Гаразд, — буркнув Світловидов. — Я дам розпорядження.

За двадцять хвилин Луговий та Кульбич ознайомилися з довідкою. Фабрика «Труд» теж одержувала ратин, схожий на крадений.

— Влаштовує вас? Може, потрібна моя допомога, роз'яснення? — ущипливо спитав Світловидов.

— Ні, дякую, — відповів Луговий. — Все зрозуміло. Поки що до побачення. — У дверях він затримався. — Можете передати своїй доньці, що корінні жителі країни по-латинському аборигени, по-грецькому — автохтони. Обидва слова починаються з «а». І одне і друге з дев'яти літер.

Головний інженер витріщив очі, хотів щось сказати, але так і не сказав.

Уже в машині Кульбич несподівано голосно розсміявся:

— Добре ви його провчили, Андрію Остаповичу. І звідки в людини такі застарілі погляди на міліцію? Адже кожен з нашого відділу закінчив інститут або університет.

Луговий мовчав.

Шелестіли шини, пругкий вітер залітав у машину, освіжав обличчя.

— Мені чогось здається, що шахраї орудують саме на цій фабриці, — трохи згодом задумливо мовив Кульбич.

— Олегу Гарасимовичу, це мені вже не подобається. Ви поспішаєте з висновками. Видно, дається взнаки особиста неприязнь до Світловидова. Особисті симпатії чи антипатії не повинні позначатися на розслідуванні. Пам'ятаєте слова Дзержинського: «У чекіста голова повинна бути холодною, а серце гарячим»?

Тільки-но Андрій Остапович зайшов до себе в кабінет, як з'явився Шилов і доповів про наслідки перевірки магазинів і баз. Трохи поговорили, і тут їх запросили на нараду до комісара.

— Начебто всі зібралися, — сказав Єлізаров, — Почнемо. Я пропоную встановити такий порядок: підполковник Луговий коротко поінформує про наслідки розшуку злочинців, що напали на лейтенанта Щербину. Після інформації товариша Лугового ми послухаємо майора Кульбича і старшого лейтенанта Якименка… Може, в когось є інші пропозиції? Нема?.. Тоді розпочнемо. Тільки прошу всіх виступаючих висловлюватись коротко. Ваше слово, Андрію Остаповичу.

Луговий підвівся.

— Всі присутні знають про подію, що сталася на Загорській вулиці в ніч з одинадцятого на дванадцяте липня. Під час розслідування цього злочину було висунуто дві версії. Перша: злочинці просто пограбували магазин чи базу. Ця версія не підтвердилась, бо крадіжок ратину в місті не було. Залишилася друга версія: злочинці працюють десь у магазині, на фабриці, на базі або в ательє. Шляхом махінацій створили лишки ратину і, коли вивозили його, наштовхнулись на Щербину. Все це значно ускладнює розслідування. Справа в тім, що з наведених нами довідок, ратин надходив у 123 магазини, 8 баз, 40 ательє мод і на дві фабрики. Сьогодні перевірку закінчено. Ось наслідки: ратин «флаконе», артикул 3663, вартістю 59 карбованців 50 копійок метр, виробництва фабрики «Червоний Жовтень» Московської області, тобто такий самий, як і знайдений на місці події, надходив у цьому році в 36 магазинів, 7 баз, 28 ательє, фабрики «Спартак» і «Труд»… Ці цифри красномовно свідчать про масштаб роботи, яку нам доведеться виконати. Звичайно, не у всі зазначені магазини, фабрики, бази, ательє пролізли злочинці. Вони орудують десь в одному місці. Але де?

Щоб встановити, потрібно працювати й працювати. З цією метою ми, по-перше, намічаємо залучити широкі кола громадськості і насамперед членів народних дружин. По-друге, треба ретельно вивчити підозрілих. людей, що працюють у всіх цих організаціях. Безперечно, після цієї перевірки коло значно звузиться. А вже тоді вирішуватимемо питання щодо проведення ревізій. От яка обстановка на сьогоднішній день.

Кульбич розповів коротко про поки що безрезультатні розшуки автомашини.

Кульбича змінив Якименко. Він коротко доповів, що разом з Шовкоплясом і представниками домоуправління перевірили сараї, підвали, горища в будинках 10, 12 та 14 по вулиці Загорській, однак нічого не виявили. В шістнадцяти жильців цих будинків є особисті автомашини, з них чотири — марки «Победа». Власник однієї машини ще на початку липня разом з сім'єю поїхав у Крим; одна «Победа» з 21 травня цього року стоїть на капітальному ремонті на авторемонтному заводі; власники ж інших двох машин — чесні люди і ніякої підозри не викликають. Якименкові та Шовкоплясу довелося розмовляти з більшістю жильців цих трьох багатоквартирних будинків, проте ніхто з них нічого істотного не сказав. Щоправда, одна жінка заявила, ніби ще до 12 липня вона бачила блакитну «Победу» біля свого будинку, але не запримітила, на жаль, ні номера, ні пасажирів.

Коли Якименко сів, комісар сказав: — Незважаючи на те, товаришу Якименко, що ваша перевірка позитивних наслідків не дала, я вважаю, що злочинці не випадково зупинились біля будинку номер 12. Підтвердженням цьому може бути хоча б те, що вони вивантажили ратин саме тут. Тому вам слід провадити далі перевірку цих будинків, а може, навіть і розширити діапазон, охопити всі прилеглі будинки… Врахуйте разом з тим, що загальна перевірка всіх і кожного не потрібна. Перш за все слід зацікавитися особами, які раніш судилися або живуть невідповідно до своїх заробітків. Вам треба тримати зв'язок з Олійником і Шиловим: можливо, виявиться, що хто-небудь з працівників ательє, магазинів, баз, які одержували ратин «флаконе», мешкає на Загорській. А найголовніше — ширше залучайте громадськість. Не бійтеся звертатись до людей. Вони допоможуть, підкажуть. І от іще одне, Андрію Остаповичу. Треба подумати над тим, чи не виготовляють з краденої тканини пальт кустарним способом.

— Цілком можливо, — згодився Луговий.

— Тому, на мою думку, потрібно перевірити комісійні магазини, скупні пункти, речовий ринок, чи не реалізують злочинці там свою продукцію.

— І магазини готового одягу, — підказав Кульбич.

— Вірно. І готового одягу, — кивнув комісар. — Можливо, із злочинцями зв'язаний хто-небудь з працівників цих магазинів… Треба зайнятися також вивченням всіх кравців, які шиють одяг у себе вдома. Особливу увагу звернути на тих, хто не має патента, шиє крадькома…

Луговий уже зібрався додому, коли підійшов один працівник і попросив бути присутнім при допиті ватажка бандитської зграї.

— Дуже вміло викручується, — вибачливо знизав слідчий плечима. — Сам не впораюсь…

… Було вже за північ, коли Луговий приїхав додому. Марина Тихонівна, не дочекавшись чоловіка, заснула, зібгавшись калачиком на дивані. На столі стояла накрита серветкою вечеря. Лиш тепер Андрій Остапович згадав, що зранку нічого не їв. Піднявши серветку, він взяв з тарілки бутерброд з сиром, налив з термоса склянку кави і, боячись розбудити дружину, навшпиньки пішов у кухню.

— Альошо, мені час на роботу, — сказала мама. — Борщ та котлети в холодильнику.

— Коли ти повернешся?

— Як звичайно. О пів на шосту…

Тільки-но мати пішла, Альоша поспішив у ванну кімнату. Присівши навпочіпки, він витяг прозорий целофановий пакет. В ньому був товстий зошит в коричневій палітурці. Альоша розгорнув його.

Зошит починався написом, акуратно виведеним червоною і синьою аквареллю.

Вузька вулиця, звиваючись, повзла вгору. Нею рідко їздили, і між камінням дружно пробивалася трава.

«От прокляття! — важко відхекуючись, лаявся Макогон. — Ніде жодного номера… І спитати ні в кого. Дідько його знає, де він живе!.. О, нарешті-таки жива людина показалась, — зрадів Макогон, побачивши жінку з сумкою. — Та ще й поштарка».

Через п'ять хвилин Макогон стояв перед високим глухим парканом. Поверх нього в два ряди тягся колючий дріт. Постукав у хвіртку. У відповідь почулося хрипке гавкання.

Хвіртку відчинив сам Тетеря.

— Години три вже блукаю, — буркнув Макогон, облизуючи пересохлі губи. — Хоча б номер повісив. А то як вовк живеш…

— На нашій вулиці, якщо не знаєш, не легко знайти, — згодився Тетеря і, повернувшись, крикнув на величезного кудлатого собаку, що люто рвався з цепу: — Фу! На місце, Пірат! На місце!

З притишеним гарчанням пес поліз в будку.

Макогон озирнувся і широко розкрив очі.

Цегляний, вкритий червоною черепицею двоповерховий котедж з великою заскленою верандою, бутової кладки гараж, просторий вольєр, де за густою дротяною сіткою походжали індики й сніжно-білі гуси, метушились кури. На все це клали тінь крислаті груші, яблуні, вишні…

Макогон не приховував свої заздрощі.

— Ніколи б не подумав, що ти так влаштувався… Справжній тобі поміщик.

— Живемо помаленьку…

— Навіщо тобі стільки птиці?

— Це не все, — самовдоволено ошкірився Тетеря. — Ще двійко кабанчиків у хліву. Там, за садом…

— І як ви вправляєтесь усе це зжерти?

— Катя на базарі продає. Машину думаємо купити…

— Ваша справа, тільки гляди — зацікавитись можуть. Вісімдесят карбованців на місяць одержуєш, а який палац утяв. Коли ж машину приженеш?..

— Я… я… — почав було хазяїн.

— Переді мною виправдуватись нема чого. В міліції будеш виправдуватись, — урвав Макогон. — Наші всі зібрались?

— Поки що один Сергій Олександрович… Поніманського і Шкарбуна ще немає.

— Чого ж ми тут стоїмо? Ану лишень, веди в свої хороми.

Тетеря старанно витер ноги об підстілку, його покоробило, що Макогон і не подумав витерти свої черевики, на яких товстим шаром лежала пилюка, але стримався і промовчав. Довгий коридор був засланий червоною килимовою доріжкою. Побачивши кілька пофарбованих білою олійною фарбою дверей, Макогон нерішуче зупинився.

— Куди нам?

Тетеря запобігливо вхопився за ручку.

— От сюди, сюди, будь ласка.

Велику квадратну кімнату щедро заливало сонце. Вітер ліниво ворушив тюлеві завіски. По саме нікуди набита різностильними меблями кімната нагадувала комісійний магазин. Чого тут тільки не було! І старомодний, громіздкий, мореного дуба буфет, і новісінький сервант, весь заставлений порцеляновими та фаянсовими дрібничками, і пузатий комод з карельської берези, на якому примостилася гіпсова копилка — грубо розмальована кішка. На стіні висів гобелен з тройкою, що мчала, підхльоскувана хвацьким ямщиком. Блищав полірований журнальний столик, над яким височів торшер. Зі стелі звисала непомірно велика люстра з безліччю гранчастих скляних підвісків. В кутку стояли поруч тахта з півдюжиною подушок і заслане серветками піаніно.

— Граєш? — кивнув головою Макогон на піаніно.

— Одним пальцем чижик-пижик…

— А дружина?

— Пил стирає… Купили випадково. Сусід під'їжджав, продав дуже дешево… Хай стоїть, їсти не просить. Здасться на чорний день.

Тетерю дратувало, що Макогон з оцінюючим виглядом, ніби купуючи, розглядав кожну річ. «Навіщо згодився, щоб у мене збирались? — дорікав він собі. — Приходять, грязюки наносять, з безглуздими запитаннями лізуть! Яке кому діло, граю я чи не граю?! Я ж його не питаю, нащо влаштувався провідником? Не тицяю пальцем на зацеровані штани та злинялий китель… А грошенят більш ніж у мене разів у три…»

Макогон підняв кришку піаніно.

— «Біккер»… Цінна марка.

— Не «Біккер», а «Беккер», — сердито виправив Тетеря і розсунув важкі портьєри, що закривали вхід до сусідньої кімнати.

— Скільки можна на тебе чекати? — напустився Чернушкін, побачивши Макогона. — Домовилися на дев'яту, а зараз? — він глянув на золотого годинника. — Дивись! Пів на десяту.

— Я тут з восьмої години тиняюсь… Та чого це ти напосівся? Я щойно з поїзда, навіть переодягтися не встиг… Скажи краще, що скоїлось. І де всі інші?

— Зажди, не поспішай. Зараз про все дізнаєшся… Тетеря, чи не знайдеться в тебе склянки води?

— І для мене прихопи скляночку! — крикнув навздогін Макогон.

Тільки-но Тетеря зник за портьєрами, Чернушкін тихо сказав:

— Не хотів при ньому говорити, але справи, здається, кепські.

— Що таке? — ввібрав голову в плечі Макогон.

— На фабриці ревізія. Добре, коли з іншої причини, але боюся, що… — Він замовк, почувши кроки. Увійшли Тетеря, Шкарбун та Поніманський.

Шкарбун — гладкий чоловік з ледь-ледь зачепленим віспою червоним обличчям, важко плюхнувся на стілець.

— Здоровий ти, Гнате Онупрійовичу, — позаздрив Макогон. — Тобі боксером треба бути чи принаймні борцем… Пудів вісім є?

— Не знаю… Не важився, — прогудів басом Шкарбун.

— Гнат, коли розходиться, звалить собі на плечі рулон драпу, кілограмів на сто, і тільки сопе, — сказав Поніманський, пригладжуючи синяво-чорне волосся. — А вже ж дід, онуки бігають…

— Мені о дванадцятій на роботу, — урвав Чернушкін. — Ну, хто з вас до ладу розповість? Давай ти, Михайле.

— З чого почати? — граючись запальничкою, замислився Поніманський. — Так от: в п'ятницю двадцятого числа прибігає до мене наш вельмишановний Петро Борисович… Схвильований, очі невеселі, я б сказав, навіть засмучені, — явно милуючись своїм красномовством, Поніманський зиркнув на пригніченого Тетерю, — і відразу виливає мені на голову цебер холодної води: директор нашої фабрики викликав його до кабінету і познайомив з трьома досить симпатичними громадянами, професія яких, гай-гай, виявилася зовсім несимпатичною. Це були, на превеликий жаль мого друга, ревізори. Ці скрупульозні люди відразу ж забрали всю документацію і, не гаючи ні хвилини, почали вишукувати, як мені здається, маленькі пустощі нашого шановного хазяїна. Не забули вони і нашого мужнього Шкарбуна… Зацікавились і діяльністю вашого покірного слуги. — Він церемонно вклонився.

— Досить кривлятись! — не витримав Макогон.

Та Поніманський удав, ніби не дочув, і продовжував у тому ж тоні.

— Насмілюсь вас запевнити, що за чотири роки роботи на фабриці я не пам'ятаю такої висококомпетентної ревізії. Можливо, побоювання наші даремні, безпідставні, — усмішка враз збігла із смаглявого, чисто виголеного обличчя Поніманського, — ревізія планова, передбачена десь у вищих інстанціях… Але коли міліція пронюхала, що ратин з нашої фабрики… Гадаю, пояснення не потрібні…

— Вони мене примусили зробити контрольний розкрій, — обізвався Шкарбун. — Молодий хлопець, але проноза… Усміхається, ввічливий такий… Будь ласка, каже, прошу вас, не відмовте… Хочу, каже, подивитись, як ваші закройщики працюють. Бачу, м'яко стелить, та на твердому спати доведеться. Я довідувався, він якесь цабе з інституту легкої промисловості.

Макогон став темніший за хмару.

— От тобі, бабо, і Юрія! І все цей клятий рулон! І треба ж отаке… Мені здається, Сергію, треба оту штуку утяти… Пам'ятаєш, я тобі в ресторані казав.

— А що нам це дасть?

— Як то що? Спробуємо, може, і вийде. Вже й підхожа людина є на прикметі…

Тетеря, Шкарбун і Поніманський лише перезирались, не розуміючи, про що йде мова. Нарешті Тетеря не витримав.

— «Не тягніть, бога ради. Викладайте, що у вас… За кого, за кого, а за мене першого візьмуться! Уже накладні вимагали, переміряли весь матеріал.

— Знову скиглиш, — зморщився Чернушкін. — З документами, сподіваюсь, гаразд?

— Начебто гаразд, а там хто його зна… Робив, як Поніманський радив.

— Уявляю, чого він там нарадив, — пробуркотів собі під ніс Макогон.

Але Поніманський розчув його слова.

— Що інше, а на бухгалтерії знаюсь і оформляти документи вмію. І не тобі мене вчити, — одрубав він. — Теж мені розумник знайшовся. Всіх за йолопів вважає.

— Це ти себе вище за всіх ставиш! — спалахнув Макогон, і його масивне підборіддя затремтіло.

— Я?

Чернушкін вдарив кулаком об стіл.

— Припиніть! Знайшли час!

Суперечка згасла. Чернушкін підвівся і, заклавши руки за спину, поволі пішов до вікна.

На кілька хвилин запала напружена тиша. Шкарбун і собі встав, обсмикав френч кольору хакі і, порипуючи чобітьми, підступив до Чернушкіна. Нахилившись, він щось зашепотів на вухо Чернушкіну, але той заперечно хитнув головою. Шкарбун здвигнув широкими плечима і опустився на оббитий червоним плюшем диван.

Чернушкін різко обернувся, аж гойднулись кактуси на вікні, і заговорив:

— Опанасе… Либонь, ти маєш рацію. Кращого виходу немає. Розкажи їм усе, що ми надумали…

— Все просто. Ми пишемо листа від імені якогось там Іванова чи Петрова, ніби він знає, хто вкрав ратин, і надсилаємо в міліцію.

— В міліцію?! — перелякався Тетеря. — Самі на себе?!

— Зажди, не перебивай. Раніш треба вислухати до кінця, а потім лізти із своїми безглуздими запитаннями… Ми напишемо, що ратин украв, припустимо, Сидоров і що до нього не раз привозили додому крадене.

— Ну, написали, — Поніманський пропік Макогона зневажливим поглядом. — А далі що? Приїде міліція і нічого не знайде. Мало того, там живе людина, до якої не підкопаєшся. Тоді як?

— Ти не присікуйся, — зупинив Поніманського Чернушкін. — Він до діла каже. Тільки треба так зробити, щоб у цієї людини знайшли ратин. Тоді все буде розіграно, як по нотах… Добре б того, хто судився… Знаєте таких?

— Та що шукати? — озвався Макогон. — Є в мене такий. Молодий хлопець, нічого йому не станеться, якщо й посидить. Судимий він, а тут ще й крадений ратин знайшли. Чого міліції треба? Докази, як кажуть, всі в наявності. Бувай здоров. Відмагайся чи не відмагайся, а суд припаяє строк. Жаліти його нема чого. Нас ніхто не жаліє.

— Ніхто і не збирається його жаліти, — помітно пожвавішав Тетеря. — Здорово придумано, нічого не скажеш!

— Все це добре, тільки як, Опанасе Степановичу, ратин йому підсунути? — підвівши важкі повіки, пробасив Шкарбун.

— Думаєш, я над цим голови не сушу?.. Еге! Можна б підкинути, то живе, падлюка, на третьому поверсі, ні городу в нього, ні палісадника…

— Давайте гуртом поміркуємо, — тоном наказу мовив Чернушкін, — час не жде. Ось ти, Петре Борисовичу, що скажеш?

— Я? — збентежився Тетеря. — Я… Я ще нічого не встиг придумати.

— Наварив з Яшком каші, а тепер чекаєш, поки інші їстимуть?.. — примружився Чернушкін. І обернувся до Шкарбуа. — А ти що скажеш? Чи теж язик потягнуло?

— Придумати придумав, та не підходить, — насилу видушив із себе Шкарбун і втупився в носки своїх наглянсованих до блиску хромових чобіт.

— А ти, Михайле Семеновичу? Ти ж у нас професор, майстер художнього слова.

— Яв принципі проти цієї оригінальної вигадки… Що, в міліції дурники сидять? Повірять отим писулькам? — Поніманський зневажливо показав на Макогона, який щось писав недогризком олівця.

— Ти мастак усіх критикувати… Опанасе! Що ти там строчиш?

— Чернеточку накидаю, — підвів голову Макогон. — Начебто нічого виходить… Цілком підхоже… — Він знову схилився над папером.

Погляд Чернушкіна впав на книжкову шафу.

— От би ніколи не подумав, що ти, Петре Борисовичу, такий книголюб. Погляньте — і Жюль Берн, і Гончаров, і Майн Рід, і Паустовський, і Гоголь, і Купрін… Тритомник Шевченка… Навіть філософська енциклопедія! Ха-ха-ха! — схопився Чернушкін за живіт. — Невже ти все це читаєш?

— Купив гарнітур меблів… Не хотів брати книжкової шафи, навіщо вона мені… А в магазині кажуть: «Берете гарнітур, — забирайте все». Поставив шафу, стоїть порожня. Ні туди ні сюди. І покласти нічого не покладеш. Довелося через неї потрусити гаманцем… Вибирав, щоб книжки були якнайкращі…

Чернушкін дістав з шафи томик в оранжевій оправі і почав його перегортати.

— Обов'язково прочитай цю річ, Петре Борисовичу, не пошкодуєш. Варта уваги книжка… Ільф і Петров… «Дванадцять стільців» і «Золоте теля».

— Нам би сюди великого комбінатора, — промовив з жалем Поніманський. — Хто-хто, а Остап Бендер швидко знайшов би вихід.

— Друзі-голуб'ята! Опанасе, припини на мить, будь ласка. А що, коли нам скористатися методом Олександра Івановича Корейко?

Після тривалої і кропіткої перевірки було виявлено, що ратин кольору маренго та морської хвилі є на фабриках «Спартак», «Труд», в шістьох ательє мод, чотирьох базах і одинадцяти магазинах. Щоб встановити, звідки ж вкрадено тканину, зразки ратину з усіх цих організацій були направлені в науково-дослідний інститут криміналістики для порівняння їх з краденим ратином. Технологічна експертиза зробила висновок, що одержаний фабрикою «Спартак» ратин за способом виробництва та інтенсивністю забарвлення тотожний ратину, виявленому на Загорській вулиці. За дорученням управління міліції на фабрику направили досвідчених ревізорів.

У підполковника Лугового вже виробилася звичка — яке б розслідування він не провадив, якою б справою не займався, глибоко вивчати особливості тієї чи іншої галузі виробництва, куди пролізли злочинці. Марина Тихонівна звикла до того, що час від часу на письмовому столі чоловіка з'являлась література, яка на перший погляд не мала відношення до його безпосередньої роботи. То Андрій Остапович штудіював пухлі томи бухгалтерського обліку, то його цікавила кераміка, то технологія виготовлення емалевих фарб, то виробництва плавлених сирів…

В суботу після закінчення роботи Андрій Остапович заїхав в бібліотеку інституту легкої промисловості і попросив підібрати йому підручники, інструкції, циркуляри, накази щодо технології пошиття одягу з драпу. Літератури з цього питання виявилось багато. Дома підполковник обклався книжками і просидів за ними до глибокої ночі, йому треба було розібратись, чітко уявити собі, де і як злочинцям вдалося знайти лазівку, щоб розкрадати народне добро.

Коли Андрій Остапович прокинувся, дружини вже не було. Цієї неділі вона чергувала в лікарні. На очі йому потрапила записка, притулена до вази з польовими квітами. «Андрюшо, не хотіла тебе будити. Прошу, якщо матимеш час, прибери і віднеси в ремонт натирача підлоги. Марина».

Андрій Остапович підвівся і за давньою звичкою зазирнув у листок календаря. «Вісімнадцять років тому, 22 липня 1944 року, почалося звільнення Польщі від гітлерівських загарбників. Цей день відзначається як день відродження Польщі».

22 липня, 22 липня. Знайомий, пам'ятний день…

Разом із своєю гвардійською танковою бригадою він увірвався на плечах відступаючого ворога в невелике польське містечко. В розпалі бою його танк наскочив на міну. Злетів правий трак, і танк безпорадно завертівся на місці. Німецька батарея відкрила ураганний вогонь. Через хвилину болванкою заклинило башту, і грізна бойова машина перетворилася на мішень. Андрій Остапович наказав механікові-водієві і стрільцю-радистові вибиратись через аварійний люк. Сам командир лишав машину останнім. Не встиг він відповзти кількох метрів, як розлігся оглушливий вибух. Ворожий снаряд попав у бак з пальним… Луговий прийшов до пам'яті уже в польовому госпіталі. Місяць Андрій Остапович відчував нестерпний біль, і лікарі дивувались з його витримки. Тільки восени він повернувся до своїх однополчан і в складі цієї ж бригади брав участь у штурмі Берліна.

Хтось подзвонив. Андрій Остапович труснув головою і пішов до дверей. Поштар. Він вручив свіжі газети, останні номери журналів

«Соціалістична законність», «Огонёк» і листа від доньки. Андрій Остапович швидко пробіг його. Лист вмістився на половині аркуша з учнівського зошита. Наталя писала, що в таборі їй усе подобається, дуже весело і просила тата й маму приїхати до неї наступної неділі, на відкриття табору.

Вони вперше відправили доньку в піонерський табір. Андрій Остапович, не гаючись, подзвонив дружині, прочитав їй невелике послання доньки.

— Андрію, я оце тільки сама хотіла подзвонити тобі. Твоє прохання виконала — була в хірургічному… Вночі йому несподівано стало гірше. Але ти не хвилюйся. Сьогодні вранці скликали консиліум. Був академік Мурашко, професори Столбцов і Швидкий. Їхня думка: побоюватись за Щербину немає особливих причин. Зараз він спить.

— Заспокоюєш мене?

— Та що ти? Я лише передаю те, про що довідалась.

— Як ти, Марино, вважаєш, зручно буде, якщо я зараз під'їду?

— Мені здається — не слід. Хірурги і так скаржаться. Немає дня, щоб до Щербини не приходила яка-небудь делегація. Десятки разів на день питають про його здоров'я. Так що врахуй…

— Я дзвоню лише вранці і ввечері, — виправдовувався Андрій Остапович.

— Вважаєш, мало? Уяви собі, що буде, коли про кожного хворого питатимуть так само часто, як ти. Адже нам ніколи буде лікувати… Пробач, кличуть…

Луговий увімкнув пилосос і заходився прибирати кімнату, але дзвінок знову обірвав його роботу. Зайшов Єлізаров.

— Кириле Романовичу, я чекав на вас у середу.

— А я взяв та й раніше приїхав.

— Як Київ? Що нового? Як минула нарада?

— Кажучи правду, я цього разу Києва і не бачив. Цілими днями працювали. А новини я привіз. Підготовлено проект Указу Президії Верховної Ради СРСР про встановлення «Дня радянської міліції». Святкуватимуть його щороку 10 листопада. Саме в цей день за вказівкою Володимира Ілліча було прийнято Закон про створення міліції. Розроблено і нове «Положення про радянську міліцію», встановлено присягу, запроваджуються прапори… Урядом додатково виділяються автомашини, мотоцикли, засоби зв'язку та інша техніка… Схвалено пропозицію ЦК ВЛКСМ про направлення комсомольців для роботи в наші органи… Як здоров'я Щербини? Що взагалі нового? Адже цілий тиждень мене не було.

— Йому зовсім погано. Я за нього дуже турбуюсь. Сьогодні вранці був консиліум. На думку професури, не слід втрачати надії на одужання. Хочеться вірити, що це так.

— Поїдемо зараз до нього, — запропонував комісар. — Як ви на це дивитесь?

— Я й сам збирався, але професор заборонив побачення з ним.

— Тут уже нічого не зробиш. Вони, медики, народ суворий. Доведеться підкоритись. А вдома ви були у Олекси Михайловича? Може, чим-небудь треба допомогти?

— Вчора був, та й сама Ольга Якимівна приходила в управління. Особливих прохань в неї немає. Було єдине: у їхнього синочка щось з носоглоткою не гаразд. Лікарі радили повезти до моря. Так ми виділили путівку в дитячий санаторій в Євпаторію…

Після невеликої паузи Луговий розповів комісарові, що ратин вкрадено з фабрики «Спартак». Там уже провадиться ревізія, і очолює її Сахно.

— Сахно? Чи не з управління легкої промисловості раднаргоспу?

Андрій Остапович ствердно кивнув головою.

— Валентина Филимоновича я давно знаю. Досвідчений ревізор… Авжеж бачу, перешкодив вам займатись генеральним прибиранням. Де Марина Тихонівна? Певно, чергує?.. Що ж ви гадаєте робити після прибирання?

Луговий підійшов до письмового столу і взяв одну з розкладених на ньому книжок.

— «Техніка розкрою і моделювання верхнього чоловічого одягу», — прочитав він. — Цього разу доводиться опановувати основи швейного виробництва.

— Відпочиньте сьогодні, друже. Давайте махнемо разом на футбол. Повинна бути цікава гра: наші зустрічаються з одеським «Чорноморцем».

… Андрій Остапович та Кирило Романович поверталися із стадіону в чудовому настрої. Ще б пак! Сьогодні після кількох поразок їхня команда нарешті-таки розігралася і розгромила противника! Всю дорогу додому вони пожвавлено обговорювали всі перипетії сьогоднішнього матчу.

— Квартира зустріла Лугового лункою тишею. Без дружини і Наталочки вона здавалась зовсім порожньою. Андрію Остаповичу стало трохи сумно, і він увімкнув телевізор. Кімната сповнилася урочистою мелодією. Луговий впізнав увертюру до опери «Тарас Бульба». Андрій Остапович, забувши про вечерю, присунув стілець до екрану. Цю оперу він особливо любив — за хвилюючий драматизм, за чудові українські мелодії… Змовкли заключні акорди увертюри, і на екрані ожили образи козаків Запорозької Січі…

Різко задзвонив телефон. Луговий досадливо одмахнувся, але телефон не вгавав.

… Будинок міського управління міліції стояв огорнутий темрявою, лише в одному вікні сяяло світло.

— Що трапилось? — спитав Андрій Остапович у відповідального чергового. — Чого викликали?

— Серйозний сигнал, — простягнув той конверт. — Щойно знайшли в урні для заяв.

Вітя аж тремтів з цікавості: хто ж прийшов до Півня.

— Альошо! Альошо! Дай і я подивлюсь, — свистячим шепотом просив він.

Альоша одмахнувся, не відриваючись від замкової щілини. На площадці сходів стояв незнайомець у білому, бездоганно випрасуваному костюмі, білих модних сандалетах і в білому ж капроновому капелюсі. «Франт! Чого йому треба від Матвійовича?» — спантеличено запитував себе Альоша, не знаючи, що й подумати.

Виглянув Півень і розплився в усмішці.

— А-а! Давненько, давненько не навідувався.

— Не заважатиму? — ввічливо спитав незнайомець.

— Та що ти, добродію мій! Ласкаво прошу. Завжди радий.

Коли вони зникли за дверима, Альоша випростався.

— Ну, що там, що? — допитувався Вітя. — Так і не дав мені подивитись. Усе сам, сам… Товариш називається…

— От дивак! Коли ж я міг? Всього хвилина проминула. Ані ти, ані я нічого б не встигли побачити. Пішли на подвір'я. Там чекатимемо знайомого Касторки.

— Може, краще в тебе пождати?

— А ти знаєш, скільки він там пробуде? Візьме і дві години просидить, а то й більше. Не будеш же весь час стовбичити біля замкової щілини.

Вітя погодився з другом, і вони вийшли на подвір'я.

— Вітько! Альошко! — загаласували хлопці, що стовпились у маленькому скверику, — ми якраз розбиваємось на команди. Гайда з нами!

— Я ногу підвернув, — удавано зашкутильгав Альоша.

— А в мене… в мене горло болить, — услід за товаришем вигадав Вітя. — Мабуть, застудився. Вчора цілий день у річці просидів.

Футболісти побігли, а Вітя й Альоша провели їх заздрісними поглядами. Зітхнули й опустились на лавку. Минуло п'ятнадцять, тридцять хвилин, година, а незнайомець усе не виходив.

— Ночувати він зібрався, чи що? — обурювався Вітя. — Може, ми проґавили його?

— Та що ти? Адже вихід один, через двір. Не вистрибнув же він з другого поверху. І про що вони можуть так довго розмовляти? От би дізнатись!

— Цей тип, — заокруглив Вітя сірі і без того великі очі, — найголовніший. Він, певно, і записку писав… Давай з'ясуємо, де він живе.

— Для цього ми тут і сидимо. Якщо зараз його пропустимо, то коли ще побачимо? А те, що він їхній керівник — згоден. Ти знаєш, як він одягнений?

— Звідки я знаю? Ти ж не дав подивитись.

— Весь у білому: і костюм, і черевики, і капе… — Альоша затнувся. На ґанку з'явився незнайомий з великим пакунком в цупкому жовтому папері. — Вийшов! Вийшов! Та не дивись! Тобі кажуть! — засичав Альоша і неприродно голосно зареготав. — Здорово мені вчора пощастило! З першого разу отакенного окуня витягнув. Всі ахнули. Кілограмів п'ять або навіть шість.

— Коли ж встиг? — не зрозумів Вітя. — Що ти заливаєш?

— А щук скільки! Ого-го! — моргаючи спантеличеному приятелеві, заторохтів Альоша.

Нарешті Вітя втямив.

— А ми вчора волоком ловили, — не лишився він у боргу. — Теж здоровенну щуку вицупили, а потім судаків… Йоржів… лящів і ще… в'язів, — перелічував він перші-ліпші породи риб, що спадали йому на думку. — Юшку варили! М-м! Така смачна!..

Незнайомець, не звертаючи уваги на хлопців, пройшов мимо них на вулицю. Друзів наче вітром підхопило.

Навіть і гадки не маючи про це, незнайомець завдав Альоші та Віті багато клопоту. Він не пропускав жодного магазину, подовгу простоював біля прилавків, розглядав тканини, капелюхи, галстуки, навіть приміряв макентоші, черевики; особливо довго затримався у магазині грампластинок.

Через вітрину хлопці бачили, як незнайомець, поклавши пакунок на прилавок, допомагаючи собі руками, щось переконливо доводив продавцеві. І раптом, схопивши пакунок, стрімголов вискочив на вулицю.

Вітя та Альоша ледве встигли відскочити убік. Але незнайомець нічого не помітив, сердито буркотів собі під ніс: «Неподобство! Коли це припиниться? Можу ж я кінець кінцем купити те, що мені до душі! Не розумію, що в тім поганого, коли мені подобається твіст або рок-мамбо?»

Перетнувши вулицю, він зайшов до невеликої перукарні, де нікого не було, лише перукар нудьгуючи стояв на дверях.

— Диви, вони один одного знають, — шепотів Вітя, спостерігаючи, як незнайомець потис руку майстрові, що вибіг йому назустріч, розплившись в шанобливій усмішці.

— Завтра ми повинні знати все про цього перукаря, — рішуче сказав Альоша. — Вони в одній компанії.

— Як же ти узнаєш?

— Та мало як? Підемо, наприклад, підстригатися, попросимо книгу побажань. Бажаємо, мовляв, написати подяку. Тут він, хоч-не-хоч, назве своє прізвище, ім'я та по батькові. Потім в першому-ліпшому кіоску міськдовідки дадуть його адресу.

— Ми ж учора підстригались, — скривився Вітя.

— Та ну тебе! Ти слона виведеш з терпіння! Скажемо, нам під машинку треба.

Вітя аж голову похилив.

— Я сам пострижусь під машинку, — мужньо заявив Альоша. — Можеш не переживати за свою чуприну.

А тим часом перукар підрівняв незнайомцеві волосся на потилиці і скронях, чимось намастив його і уклав модною зачіскою. Потім, не кваплячись, дбайливо почистив щіткою піджак клієнта і відступив, милуючись ділом своїх рук.

На подив товаришів, незнайомець не збирався йти і, розвалившись у кріслі, вів розмову з майстром. Заклавши руки в кишені куцого халата, з-під якого виглядали вузенькі модні штани, перукар, довгов'язий, з прищавим, нахабним обличчям, посміхався і заперечно хитав головою. Жестикулюючи, незнайомець в чомусь гаряче його переконував; нарешті відчайдушно махнув рукою і дістав гаманця.

— Дивись, дивись, гроші дає! — доповів товаришеві Альоша, що спостерігав цю сцену крізь щілину між фіранками.

Перукар зник за перегородкою, виніс невеликий пакунок і подав його незнайомцеві.

— Все! Виходить! — повідомив Альоша і, побоюючись, що їх помітять, разом з Вітею пристроївся до черги, яка стояла біля кіоска з морозивом.

Друзів весь час переслідувала думка — що за пакунок виніс незнайомець од Матвійовича? Спочатку вони вирішили — Півень передав пістолети, а можливо, навіть гранати або вибухівку. Та потім обидва відмовились од свого припущення. Вже надто тонким був шпагат, яким перев'язано пакунок, для такого вантажу. І пакунок незнайомець ніс легко, без помітних зусиль, невимушено розмахуючи ним, а в перукарні навіть недбало кинув на стілець. Може, там документи? Але які? А може, фальшиві гроші?.. Тепер до цього так і не вирішеного питання приєдналися ще нові. Який зв'язок між незнайомцем і перукарем? Випадково чи навмисне зайшов він у цю непоказну перукарню? І що в новому пакунку?

Незнайомець підійшов до триповерхового цегляного будинку з химерними, подекуди вже обваленими кахляними прикрасами. В палісаднику чоловіки грали в доміно, азартно стукаючи по столі кісточками.

— Салют козлятникам! — кинув незнайомець.

— Здоров, здоров, Михайле Семеновичу! — відповів один з гравців. — Сідай до компанії.

— Ніколи. Поспішаю.

— Ну, як хочеш… Тільки додому не потрапиш. Твої пішли, а ключ у мене.

Сумніву не було — незнайомець живе тут. Ім'я та по батькові вже відомі, — зосталось узнати прізвище. План визрів умить. Підкликали двох дівчаток, що стрибали через скакалку, спитали, як їм знайти Михайла Семеновича. На жаль, дівчатка такого жильця не знали. Довелося зайти до двірника. Лише після того, як Вітя описав зовнішність незнайомця, двірник здогадався, про кого йде мова.

— А-а! З вусиками, кажеш? Смаглявий? То це, певно, Поніманський… Його квартира чи то п'ятнадцята, чи то шістнадцята… На третьому поверсі.

— Може, Поніманський — зовсім не та людина, що нам потрібна? — висловив сумнів Вітя. — А що, коли тут ще є хтось з вусиками і теж Михайло Семенович? Тоді як?

— Це ти вже занадто…

— Ну, а раптом?! — не здавався Вітя. — Треба точно дізнатись. Давай підійдемо до них, — показав він на гравців, — і спитаємо, де живе Поніманський Михайло Семенович.

— Ми почнемо питати, а він візьме та й вийде.

— Еге, — згодився Вітя. І відразу ж запропонував: — Можна постукати в п'ятнадцяту, а потім в шістнадцяту квартиру… Скажемо, що нам потрібен, ну, припустимо, Кривенко Петро Іванович…

Ось і третій поверх. На оббитих чорним дермантином дверях квартири номер п'ятнадцять висіла алюмінієва поштова скринька з зазначенням її власника:

Альоші здавалося, що час зупинився. Вже кілька разів він перечитав інструкцію про оформлення грошових переказів, ознайомився із тарифом міжміських телефонних розмов, вивчив таблицю вартості рекомендованих листів, телеграм, пакунків, бандеролей… Службовці відділення звернули на нього увагу. Одна з жінок, висунувшись з віконця, співчутливо спитала:

— Хлопчику, у тебе щось трапилось?

Альоша зніяковів і квапливо вийшов на вулицю.

Коли він втратив будь-яку надію, в під'їзді показався Поніманський. Альоша ледве впізнав його. Зараз на ньому був сірий жалюгідний костюмчик.

Лавіруючи між перехожими, Альоша подався за ним. Цього разу Поніманський нікуди не заникав і йшов розмашистою ходою. По всьому було видно, що він поспішає. Альоша ледве встигав і, боячись загубити Поніманського серед численних перехожих, йшов за ним просто-таки назирці.

В цій частині міста Альоша був уперше. «Обов'язково треба дізнатись, якою вулицею ми йдемо. Адже мені потім треба записати в журнал». Нарешті він побачив табличку «вулиця Кузнечна».

Несподівано Поніманський різко звернув у підворіття. Альоша зупинився біля щита з об'явами, удаючи, що його зацікавила яскрава циркова афіша. «Здоровенний домище! Мабуть, не менш як сто квартир. Зайде в який-небудь під'їзд і спробуй розшукай, — занепокоївся Альоша і поспішив за Поніманський, — Куди він? Адже там паркан… Тупик…» А Поніманський відсунув убік дошку і по-хлоп'ячому проліз в діру. Не вагаючись, Альоша шмигнув за ним і опинився на будівельному майданчику. Біля котлована громадилися стоси акуратно складеної цегли і залізобетонних панелей. На протилежному кінці застиг, простягнувши величезну руку-стрілу, могутній підйомний кран.

Поніманський обережно пробирався серед куп піску і жорстви. Цього недільного дня на майданчику не було ані душі. Все ж Поніманський озирнувся, і Альоша ледве встиг присісти за купу щебеню. Поніманський його не побачив і, нічого не підозрюючи, вийшов через напіввідчинені ворота на вулицю. Альоша обережно визирнув і відразу ж упізнав Загорську вулицю, йому стало ясно, куди поспішав Поніманський.

Двері відчинив сам Макогон. І до вух Альоші долинув його незадоволений голос: «Чого так пізно? Здається, домовились!» Відповіді Альоша не розібрав: як на лихо, в цей час з оглушливим ревінням промчала колона спортсменів-мотоциклістів.

Альоша притулився спиною до каштана і приготувався довго чекати. Але він помилився. Рівно через три хвилини вийшов Макогон, а за ним Поніманський. В руках у Поніманського був обшарпаний чорний чемодан. На прощання вони недбало кивнули один одному і розійшлись у різні боки. Альоша розгубився. За ким іти? Не може ж він розірватись на дві частини. «От якби тут був Вітька»… — пожалкував.

Поніманський та Макогон відходили все далі й далі, і Альоша зробив вибір. Поніманський, безперечно, керівник організації, саме він знає і Матвійовича, і Макогона. Стежити треба за ним! Він кинувся за Поніманський. І вчасно. Загайся ще трохи, і той би поїхав у тролейбусі.

Про всяк випадок хлопець скуйовдив свого русявого чуба і начепив окуляри. «Отак буде краще. Я ж примітний…» Примостившись на задньому сидінні, ухопився за щоку, ніби в нього розболівся зуб.

Тролейбус, шарудячи шинами об асфальт, плавно зробив коло і зупинився на кінцевій зупинці біля вокзалу. Альоша спробував було вискочити через задні двері, та люди, що заходили в тролейбус, заступили йому дорогу. Тоді він кинувся вперед, але на нього посипалися градом докори. Довелося поволі просуватись за пасажирами. Він був ще десь па середині машини, а Поніманський уже вийшов. Коли Альоша, нарешті, вибрався з тролейбуса, від Поніманського не було і сліду. «Він на вокзалі, де ж іще йому бути?» — промайнуло в Альошиній голові, і він помчав туди.

Величезний, залитий світлом вестибюль гудів на різні голоси. Альоша розгубився. Де і як шукати Поніманського?

Біля квиткових кас Поніманського не було. Альоша вибіг на перон і спитав у чергового, що з статечним виглядом походжав по платформі, коли відходить поїзд.

— Поїздів, синку, багато, — розправивши пишні вуса, поважно відповів черговий. — Тобі який потрібен? Куди зібрався?

— Це не я їду… Товариша провести хочу, а номер поїзда забув. Знаю, що відходить поїзд між п'ятою і шостою…

Черговий поглянув на годинник і підійшов до розкладу поїздів, що висів на стіні.

— У нас зараз сімнадцять п'ятдесят п'ять… Найближчий відходить о вісімнадцятій п'ятдесят одна, на Ленінград. Швидкий… Двадцять перший… За півгодини до відходу вагони подадуть для посадки на п'яту колію, третя платформа.

— А до нього ніяких не буде?

— Я ж тобі пояснив: через годину буде ленінградський, а до нього — ніяких.

«Отже, Поніманський не поїхав, а десь тут, на вокзалі». Альоша вирішив оглянути кожний зал. Часу ще досить: що не кажи, лише до посадки цілих двадцять шість хвилин. Він обійшов центральний вестибюль, зазирнув у зали для пасажирів, не обминув перукарню та буфет, прочинив двері медпункту, побував навіть у кімнаті матері й дитини… Поніманський мов крізь землю провалився. Вже зібрався виходити назовні, коли з репродуктора хрипко долинуло: «… працює камера для зберігання ручного вантажу».

В просторому підвальному приміщенні яскраво горіли лампи денного світла. За густою металевою сіткою здіймалися стелажі, заставлені чемоданами, корзинами, скриньками. Альоша кинув погляд уліво і здригнувся: в кутку на масивній дубовій лаві з нудьгуючим виглядом сидів Поніманський, тримаючи на колінах чемодан.

«Хитрий! Знає, де ховатися. Хоче непомітно прошмигнути в поїзд перед самісіньким відходом… Все ж таки, що йому передав Макогон?.. Дуже цікаво виходить: у Касторки він узяв великий згорток, у перукаря пакунок, в Макогона чемодан… А що, коли в чемодані бомба, як в оасівців у Франції? — похололо всередині в Альоші. — Залишить чемодан і тарах-тарах!.. Вокзалу наче й не було… Негайно, зараз же повідомити міліцію!» — Альоша, перестрибуючи через східці, кинувся наверх, але враз зупинився наче вкопаний. — Чого ж це я раптом вирішив, що в нього бомба? Я її бачив? Ну, а коли там мікроплівка, на якій зняті наші заводи, мости, аеродроми. Або записи чорнилом, які можна читати тільки при ультрафіолетовому світлі? От становище! І порадитись ні з ким! А все через Вітьку! Додому, додому йому треба…»

В цей час жінка в сірому дорожньому костюмі, що стояла біля самого віконця, вигукнула:

— Громадянине! Громадянине! Ваша черга!

— Моя! — стрепенувся Поніманський і поспіхом зірвався на ноги. Чемодан зісковзнув з колін на підлогу й несподівано розкрився.

Схопившись за поручні, Альоша весь подався вперед. На кахляній підлозі лежали два сувої якоїсь тканини. Все що завгодно сподівався побачити Альоша, але тільки не це.

— Прізвище! В яку суму оцінюєте? — байдуже спитав приймальник, коли червоний Поніманський подав йому чемодан.

— М-м… — запнувся Поніманський. — Збаращенко… Збаращенко Костянтин Іванович… Без ціни…

Альоша отетерів: чого це раптом Збаращенко, а не Поніманський?.. І чого Костянтин Іванович, а не Михайло Семенович?! Ось так завжди буває, коли покладешся на іншого. Треба було самому перевірити, а не посилати Вітьку. Тому аби тільки здихатися і швидше додому. Тепер виявляється, ця людина не Поніманський, а Збаращенко…

А Поніманський здав чемодан і попрямував до виходу. Боячись навернутися йому на очі, Альоша метнувся у вестибюль і сховався за темно-синій автомат по продажу газет.

Показався Поніманський. Він на ходу вийняв з кишені піджака якогось папірця, зібгав і кинув його. Папірець потрапив на край гранітної урни, рикошетом відскочив і впав під ноги Альоші.

Поки Альоша нахилявся і піднімав його, захурчало таксі й повезло Поніманського.

Альоша поспішив до трамвайної зупинки, але дорогою зміркував, як це безглуздо гнатися за автомашиною трамваєм. Та й останні гроші витратив на полуничний пломбір. Знічев'я розгорнув папірець. Це була багажна квитанція на ім'я Збаращенка.

Додому довелось іти пішки. Всю дорогу Альошу не залишали невеселі думки. Цю безглузду історію з дворянами-монархістами вигадав він. Мало того, що сам пошився в дурні, то ще й Вітьку збив з пуття і Дімку Вакуленка хотів втягнути. А сьогодні!.. В Альоші навіть дух перехопило і він мимоволі зупинився, уявивши собі, що б вийшло, коли б він повідомив у міліцію… Добре, якби лише посміялись. А могли б покарати за наклеп на чесних людей.

Напишу останній наказ: «З 22 липня бойову організацію «Немає пощади ворогам Батьківщини» ліквідувати, як шкідливу і непотрібну. Журнал знищити і попіл розвіяти по вітру».

Прийнявши таке рішення, Альоша трохи заспокоївся. Лише тепер він відчув, що зголоднів. Мама, звичайно, давним-давно прийшла з чергування на міжміській телефонній станції, чекає його, турбується… Певно, сьогодні, як і завжди, вона знайшла вільну хвилинку і дзвонила татові.

— … Альоша, на подив матері, з завидним апетитом упорався і з холодником, в якому плавали шматочки льоду, і з підсмаженими млинцями. Тамара Аркадіївна розповіла про свою розмову з батьком. Погода в Сочі чудова, вода в морі тепла, і він цілими днями на пляжі.

— Тато велів міцно поцілувати тебе, він цікавиться, як ти проводиш час. Він засушив для тебе трьох крабів, морського коника, навіть дістав рибу-голку. А я татові сказала, що ти поводишся добре, але відверто кажучи, мене турбує, де ти тиняєшся цілими днями. От хоча б сьогодні, де був?

— З Вітькою, в кіно… Потім у футбол грали… — похиливши голову і смикаючи бахрому скатерки, збрехав Альоша.

— Дивись, Олексію, тобі скоро чотирнадцять років, сам повинен думати. Однак скажу: мені дуже не подобається, що ти з чимсь криєшся від мене.

— Та що ти, мамо! — почервонівши, заперечив Альоша.

— Не перебивай! Тільки-но я прийшла, відразу зрозуміла, що тебе цілий день не було вдома. Тишко голодний, рибки не нагодовані. Книжки закинув, кілька днів до своєї картини не підходиш… Що з тобою? Скажи, синку, не крийся. Я ж тобі лиха не бажаю.

Альоша завагався. Розповісти про все? Та чи зрозуміє мама? Почне дорікати, а то, може статися, візьме на сміх… Ні, краще промовчати. Тим паче, він уже вирішив: організація НПВБ з завтрашнього дня не існує… Завтра він зранку піде в зоопарк і зустрінеться з своїми вихованцями: втішним вайлуватим ведмежам Димком, невтомним пустуном уссурійським тигреням Султаном…

Виручив Тишко. Вибіг з-за шафи, смішно захрюкав. І Альоша метнувся до нього.

Мама лише зітхнула і почала прибирати із столу.

… Хлопець довго перевертався з боку на бік. То йому здавалося, що подушка не так лежить, то заважала ковдра, то турбували дрібненькі квапливі кроки їжачка, що вийшов на нічну прогулянку. Перед очима, наче навмисне, стояли Макогон, Півень, Поніманський… Якісь суцільні головоломки. То записка від Касторки із загадковим ім'ям «Сергій», то та сама людина вранці зветься Михайлом Семеновичем Поніманським, а під вечір вона вже стає Збаращенком Костянтином Івановичем. Навіщо це їм потрібно? Вони вже давно не діти і все це, безперечно, не забавка… Щось тут є… Але що?

Так нічого не вирішивши, Альоша заснув. Снилися йому люди, обличчя яких щохвилини змінювалися. Щойно це були старезні діди, що скидалися на Карпа Матвійовича, а вже через мить вони перетворилися на молодих чоловіків у білих костюмах, і ті чоловіки хором кричали: «Я Збаращенко! Я Збаращенко! Михайло Семенович!» Альоша з ними сперечався, доводив, що Михайло Семенович — це Поніманський, але вони торочили своє. І раптом всі вони накинулись на Альошу і почали запихати його у великий чорний чемодан. Там лежав зв'язаний за руки й ноги Вітя і жалібно пхикав: «Все через тебе, через тебе… Ти у всьому винен…» Альоша бахнув кулаком, і чемодан розлетівся. Всі люди в білих костюмах злякано розбіглися, і натомість підійшов, усміхаючись, Макогон. На ньому були кумедні дитячі штани і ранець за плечима. «Куди ви зібрались?» — здивувався Альоша. «А я йду до Матвійовича… Ми разом з ним ходимо до третього класу…» І несподівано вдарив Альошу по плечі. Хлопчик скрикнув від болю і розплющив очі. Сонце заливало кімнату. Перед ним стояла мама.

— Вставай, синку, — торгаючи Альошу за плече, казала вона. — Щось ти сьогодні розіспався… До тебе Вітя прийшов.

В кімнату чергового, у цей оперативний штаб управління міліції, надходили повідомлення про події, що траплялися у всіх районах міста. В безперервному потоці важливих і незначних повідомлень треба було швидко і вірно розібратись, вжити відповідних заходів. Ось задзеленькотів один з численних телефонних апаратів. Хуліган скандалив у клубі. Черговий зв'язався по рації з патрульною автомашиною, що стояла недалеко від клубу, і вже через двадцять хвилин хулігана було доставлено в управління.

Не встиг черговий доручити своєму помічникові розібратися з ним, як повідомили, що шофер-лихач збив жінку і намагався втекти, але був затриманий дружинниками. Черговий дав вказівку автоінспекторові разом з експертом виїхати на місце події, а також повідомив про потерпілу в швидку допомогу.

З'явився схвильований чоловік, затинаючись розповів, що його син Гриша зранку пішов на міський пляж і до цього часу не повернувся. Черговий доручив лейтенантові уточнити прикмети хлопчика і зв'язатися з працівниками водної міліції, з лікарнями. Батько не пам'ятав, як був одягнений син, і попросив дозволу подзвонити додому. Він набрав номер, і обличчя його просяяло в ніяковій усмішці.

— Пробачте за турботи… Виявляється, Гриша вже прийшов. Ну, я всиплю йому, шибеникові! — І ще раз вибачившись, він вибіг з кімнати чергового.

Принесли телеграму-блискавку: двом озброєним грабіжникам вдалося зникнути з Харкова на літаку, що взяв курс на їхнє місто. — Короткий інструктаж — і вже через три хвилини на аеродром рвонула автомашина з групою оперативних працівників.

Але Луговому не заважали ні безперервні дзвінки телефонів, ні селектор, ні переговори по рації з патрульними автомашинами, ні відвідувачі, ні вигуки затриманого хулігана. Влаштувавшись осторонь, Андрій Остапович уважно перечитував переданого йому черговим листа.

Двері відчинила літня хвороблива жінка з припухлими від сну очима.

— Тут живе Збаращенко Костянтин Іванович? — спитав Луговий.

— Так, але сина немає вдома. Кость на нічній зміні. А що трапилось? — збентежилась вона, переводячи погляд то на Якименка, то на Лугового.

— Дозвольте до вас, на сходах якось незручно говорити.

— Будь ласка.

Луговий і Якименко ступили в невелику, скромно обставлену кімнату.

— Ми з міського управління міліції, — сказав Андрій Остапович і показав посвідчення.

Жінка схопилася за серце і поволі опустилась на стілець.

— Що ж він, негідник, знову накоїв? Адже слово давав. Присягався… Все, каже, мамо, зрозумів я…

— Ви передчасно турбуєтесь. Ми приїхали уточнити ряд питань. Розкажіть, будь ласка, як останнім часом ваш син поводиться, з ким товаришує, хто в нього буває.

— Я по правді все скажу, — трохи заспокоївшись, стиха почала жінка, — старі дружки, які до тюрми його довели, до нас не ходять. Може, він з ними десь і зустрічається… Поручитись за це не можу, хоч він і рідний мені син. Пізніше десятої, коли він од роботи вільний, додому не приходить. До горілки не прикладається… — вона схлипнула. — А я вже так раділа, так раділа… Ганно, кажу собі, пішов твій син вірним шляхом… А тут ви… Я ж розумію — неспроста… Виходить, щось є, хоч ви мене і заспокоюєте… До бібліотеки записався, книжки почав брати. Навіть мені вголос читає… Всю зарплатню до копійки приносить. На день народження оцю кофточку, що на мені, купив… Та що я все це кажу? Вам, мабуть, ні до чого…

— Ганно Максимівно, ви не пригадаєте, де ваш син був у ніч з одинадцятого на дванадцяте липня?

— Як це де був? Удома.

— А чому ви так упевнено заявляєте? — втрутився Якименко, — що саме з одинадцятого на дванадцяте син був удома? Чого вам запам'яталося якраз це число?

— Як же мені не пам'ятати? Одинадцятого липня мій день народження. Бачу, ви сумніваєтесь.

Вона дістала з шафи свій паспорт і простягнула Якименкові.

— Так, справді. Одинадцятого липня день вашого народження.

— Особливих гостей у нас не було. Прийшла сестра з чоловіком, Кость та я. Посиділи, наливочки випили… Кость ще взявся збігати по таксі, коли дощ почався, та я відговорила. Вони в нас ночували.

— А вчора що він робив? — спитав Луговий.

— Вранці допоміг мені принести овочі з базару, а потім каже: «Мамо, мені треба на завод. Недільник у нас». Приїхав годині о шостій, пообідав і ліг спати. Йому ж на нічну зміну, виспатись треба було.

Андрій Остапович якимсь шостим чуттям вірив, що Ганна Максимівна каже правду, і вже майже був переконаний, що Збаращенко не має ніякого відношення ні до крадіжки ратину, ні до нападу на Щербину. Хоч факти були проти нього. Збаращенко судився, мешкає на тій самій вулиці, де вчинено злочин, па його ім'я в камеру схову здано чемодан, в якому виявився ратин, і не який-небудь, а саме такого кольору, як кинутий злочинцями.

Але ж надто вже нарочито все виглядає: і передбачливо видертий клаптик з адресою, і підпиляна пластинка на чемодані, і надзвичайна обізнаність автора анонімки, особливо те, що він сам бачив у Збаращенка вогнестрільну зброю. Все це мимоволі створювало враження, що анонімник передбачив кожну дрібницю, щоб примусити повірити його листові.

Це схоже було на принаду.

Повернувся з роботи Збаращенко. Він був звичайнісінький, нічим не примітний парубок. Зірвав з голови сірого кашкета, неохоче привітався. По всьому було видно, що присутність сторонніх збентежила його. На обличчі заграли жовна.

… Вп'явшись пальцями в коліна, Збаращенко коротко, хрипким від хвилювання голосом відповідав на питання. Раптом погляд його зупинився на чемодані, навмисне поставленому Луговим на видному місці. Андрій Остапович насторожився. Ні, в очах юнака не промайнуло нічого, крім звичайної цікавості. Луговий твердо вирішив, що Збаращенко бачить чемодан вперше.

— Товаришу начальник, — не витримав Збаращенко, — скажіть, коли можна, що трапилось? В чому ви мене запідозрили?

Луговий на секунду завагався. Але наступної миті він простягнув Збаращенку листа.

Анонімка вразила хлопця. На його обличчі здивування змінилося обуренням, потім гнівом, а під кінець наступила депресія. Він схилив голову на груди.

— Ну що ж, арештовуйте… — глухо мовив. — Ви ж того й приїхали…

Андрій Остапович тепер остаточно пересвідчився, що на Збаращенка зведено наклеп. Справжні злочинці, рятуючи свою шкуру, хочуть поставити його під удар.

— Ми приїхали розібратись, — почав Луговий, але Збаращенко перебив його.

— За що? Кому я погане зробив? Звичайно, ви мені не вірите…

В очах юнака виблискували сльози.

— Чому ви так думаєте?

— Я сидів за крадіжку… Довести, що тут… — він знову взяв листа, — тут неправда… я не можу…

Мати Збаращенка тихенько схлипнула і, кусаючи губи, щохвилини витирала хусточкою сльози, які рясно збігали по її зморщеному обличчю. В Андрія Остаповича защеміло в грудях, йому до болю стало шкода і цю жінку, що зазнала багато горя, і самого Збаращенка, який, по всьому було видно, покінчив із злочинним середовищем.

— Так, я знаю, вас судили. Але бачу й те, що ви стали на вірний шлях. Костю, я вам вірю. Цей лист наклепницький.

— Спасибі… спасибі вам, — заливаючись слізьми, дякувала Ганна Максимівна. — Камінь у мене з душі скинули…

Андрій Остапович устав, пройшовся по кімнаті.

— Як гадаєш, Костю, хто міг написати цей бруд?

— Уявлення не маю, — зітнув він плечима. — Зіпсували ви мені свято, товаришу начальник…

— Сьогодні у нас 23 липня… Щось не пригадую ніякого свята.

— Ось погляньте. — Збаращенко вийняв з кишені комбінезона акуратно складену газету — заводську багатотиражку. На другій сторінці червоним олівцем була окреслена замітка: «Працюйте так, як Костянтин Збаращенко!» Тут же був і його портрет.

Мало-помалу Збаращенко розговорився. І виявилось, що він веселий, балакучий парубок. Кость поділився своєю таємною мрією: в цьому році вступити на вечірній відділ машинобудівного технікуму.

Андрій Остапович залишив квартиру Збаращенків у хорошому настрої. Він завжди відчував душевне піднесення, коли переконувався в чесності людей, в їхній порядності, хоча для цього часом доводилося крок за кроком розплутувати складний клубок наговорів, випадковостей, протиріч з однією тільки метою — зняти ганьбу з доброго імені людини.

— Андрію Остаповичу, а ми не поспішили з висновками щодо Збаращенка? — висловив сумнів Якименко. — Мені здається, треба було поговорити з сусідами, побувати на заводі.

— Їхати на завод не треба. Зайва цікавість до особи Збаращенка може, чого доброго, пошкодити йому. А найкращою характеристикою є стаття про нього в заводській багатотиражці.

— Таж і справді. Це ж чудова характеристика.

— Анонімка допомогла нам, хоча злочинці поставили собі за мету збити нас з вірного шляху, відвести в інший бік. Коли б чесна радянська людина справді була очевидцем збройного нападу на магазин, то відразу б повідомила, а не очікувала б кілька днів. Мені тепер цілком ясно, що ми втрапили на слід. Злочинці окопалися на фабриці «Спартак».

Побачивши на обличчі Якименка здивування, Андрій Остапович пояснив: лист надійшов одразу ж після початку ревізії. Шахраї сполошилися і, боячися викриття, так поспішали, що послали свій наклеп не поштою, а підкинули. Адже кожний день таїть для них багато неприємностей. А от з сусідами, мабуть, треба порозмовляти. І сьогодні ж.

— Коли ви так переконані, то навіщо розпитувати про Збаращенка у сусідів?

— З тактичних міркувань. Хай злочинці думають, що ми повірили їм і серйозно цікавимося Збаращенком. Один із злочинців, безумовно, живе на Загорській. Не випадково саме сюди привозили матерію. І ще мені спало на думку ось що. Подивіться: восьмий номер зовсім в іншому кварталі, звідси добрих триста метрів. Навіть коли припустити, що злочинці надзвичайно обережні, на всяк випадок взяли й проїхали будинок № 17… Але й тюк вони тягли в протилежний бік! То як, Іване Івановичу, тепер ви переконались, що це справа не рук Збаращенка?

— Переконався, товаришу підполковник.

— А якщо так, то провадьте далі перевірку мешканців в районі події. Ви які будинки перевірили?

— Восьмий, шостий і десятий.

— Видно, цього не досить… Залишайтесь тут, Іване Івановичу.

— А як же чемодан?

— Я сам здам його на експертизу.

Кілька днів поспіль Альоша й Вітя не могли застати Діму Вакуленка вдома. І от, нарешті, сьогодні їм пощастило. Діма сидів у дворі на лавочці і з якимсь хлопчиськом в окулярах грав у шахи.

Вітя відкликав Діму вбік і, наче досвідчений дипломат, заходився, обережно підбираючи слова, випитувати, чи є в нього вільний час, чи може він зайнятися однією справою. Щоправда, справа це серйозна, небезпечна і, тут Вітя стишив голос до шепоту, великої державної ваги. Альоша не втручався в розмову і мовчки спостерігав за Дімою. Йому не сподобалась іронічна посмішка, що, блукала по широкому вилицюватому обличчі Діми.

Почувши, що Вітя пропонує взяти участь у справі великої державної ваги, Діма не стримався і зареготав.

Вітя розходився і почав доводити, що він нічого не вигадує, все це чиста правда, а в душі дорікав собі, що поспішив запропонувати кандидатуру Діми. Альоша надувся, як курча на просо.

— Досить, Вітько, його умовляти! Не хоче — не треба. Якось і без нього справимось. Пішли.

— Не ображайтесь, хлопці… — гукнув Діма. — Думав, ви просто розігруєте мене…

Вітя повернувся. У всьому винен він сам. Даремно почав ходити окулясом.

— Альошо! — крикнув Вітя. — Зажди! Давай ще поговоримо… Чого ти приндишся? Дімка чудовий хлопець… От побачиш.

— Гаразд. Хай буде по-твоєму, — згодився Альоша. — Тільки я сам з ним поговорю. А то ти молов якусь нісенітницю.

Альоша вирішив довго не розводитись, відразу розповів Дімі все.

— Дімо! Ти скоро? — нагадав про себе хлопчик в окулярах.

— Та зачекай ти, Володько! — відмахнувся Діма. Розповідь Альоші вразила його. Про шпигунів він лише в книжках читав та бачив їх у кіно, а тут — зовсім поряд орудують справжні вороги. Хіба міг він відмовитись од пропозиції Альоші та Віті? Та він готовий оце зараз, негайно виконати будь-яке завдання, хай навіть найнебезпечніше. Однак Альоша охолодив його запал. В організації «Немає пощади ворогам Батьківщини» суворо зберігається конспірація, про всю проведену роботу член НПВБ не має права нікому розповідати, навіть своїм близьким; кожний новоприйнятий обов'язково дає урочисту присягу.

Альоша витягнув з кишені журнал і спитав, де можна без перешкод, подалі від цікавих очей хлопчиків, що сновигали у дворі, прийняти від нього, Діми, присягу. Діма по черзі пропонував то під'їзд будинку, то альтанку у дворі, то глухий куточок біля сарая, але всі його пропозиції були відхилені командиром НПВБ. Діма замислився, задерши голову догори. Звичайно, найпростіше піти до себе додому. Але, на жаль, вдома були в них родичі з Ленінграда. І тут допомогла звичайнісінька чорна кішка. Еге ж, всупереч усіляким забобонам, саме чорна, від кінчика вух до кінчика хвоста. Ліниво потягуючись, вона вилізла із дахового вікна і, ніжачись на сонці, простяглася на даху. Горище!

На сходах Альоша почув чиїсь кроки і сторожко озирнувся. За ними, не поспішаючи, йшов Володя з шаховою дошкою під пахвою. Альоша штовхнув Діму ліктем і красномовно показав очима вниз. Діма вже хотів було сказати Володі, щоб той зачекав у дворі, але не зміг. Слова застрягли у нього в горлі. Ні, він не залишить друга…

— Стійте, хлопці, — зупинив він Альошу й Вітю. — Є серйозна розмова, — і Діма почав доводити, що прийняття Володі в організацію принесе велику користь. — Перший математик у нашій школі. Справжній Архімед або Піфагор. Він лише на вигляд такий щуплий, а насправді сміливий…

Діма з таким запалом вихваляв друга, що Альоша і Вітя, трохи повагавшись, кивнули головами.

На горищі було задушно й курно, але ніхто не звертав на це уваги. Після того, як присягу було прийнято, Дімі доручили стежити за Макогоном, а Володі — за Поніманським.

— Тільки його прізвище не Поніманський, а Збаращенко, — спохватився Альоша й розповів друзям про те, що сталося вчора на вокзалі.

— От ніяк не можу втямити, навіщо він здав у камеру схову якісь відрізи? — закінчив він.

— Скільки? — насупивши брови, спитав Володя.

— Чого скільки? — не зрозумів Альоша.

— Відрізів.

— Два. Один зеленкуватий, другий сірий.

Володя поволі зняв окуляри, витер очі тильним боком руки і, втупившись короткозорими очима в товаришів, тихо сказав:

— Недавно я прочитав книжку Рональда Сета «Таємні слуги». Це англійський письменник. Книжка про японських шпигунів.

— Не розумію, до чого тут японці, — зітнув Вітя плечима.

— А от до чого. Японці ще під час російсько-японської війни передавали один одному ланцюжком в свій штаб зведення про російські війська. Ці зведення вони зашифровували ось як: шпигун під виглядом дрібного торгівця розкладав у себе на лікті пасма кольорових ниток і стрічок. Зелене пасмо означало, наприклад, кавалерійський ескадрон, червона стрічка — піхотний батальйон, а маленька коробочка з голками — піхотний полк. Так робить і Збаращенко…

— Поніманський, а не Збаращенко! — перебив Вітя. — Я точно встановив. Сам бачив напис на поштовій скриньці.

— Чого ж він, коли здавав чемодан, назвав себе Збаращенком? — втрутився Альоша.

— А я звідки знаю?

— Давайте ще раз його перевіримо, — запропонував Діма. — Зайвий раз не завадить.

— Йди перевіряй, коли це тобі потрібно, — спалахнув Вітя, — а я не збираюсь.

Суперечка от-от загрожувала перерости у сварку. І Володя взявся помирити друзів.

— Особисто мені здається, що його прізвище справді Поніманський, — почав він. — Так що ти, Вітю, маєш рацію; але й ти, Альошо, не помилився. На вокзалі Поніманський для конспірації навмисне назвав себе Збаращенком. А чемодан він розкрив нарочито, щоб передати своєму спільникові якийсь наказ, а може, повідомлення. У них свій код. Поклав, приміром, зеленкуватий і сірий відрізи — роби те й те…

— Як японські шпигуни! — захоплюючись кмітливістю друга, сказав Діма.

— Авжеж. Поніманського на вокзалі чекали… Хто-небудь стояв осторонь або в черзі, а сам бачив усе, що йому потрібно. Після цього Поніманський викинув квитанцію. Навіщо вона йому? Зробив свою справу — і до побачення. А тканина, видно, дешева. Та й чемодан, кажете ж, потертий. Не жаль.

Вітя й Альоша гідно оцінили нового члена НПВБ.

І тут в Альоші народилася ідея провести реорганізацію НПВБ. З усього видно, що Володя хлопець кмітливий, є в нього смалець у голові. От би кого начальником штабу! А Вітя? Чи зрозуміє він? Ще, чого доброго, образиться. Все ж таки переконливих підстав, щоб зняти його з посади начальника штабу, немає. З своїми обов'язками справляється. І якщо вже говорити відверто, то Альоші перш за все треба дорікнути самому собі. Адже на вокзалі він не помітив людини, якій Поніманський за допомогою відрізів матерії щось повідомив… Нарешті було знайдено рятівний вихід: він, Альоша, як і до цього, залишиться командиром НПВБ, Вітя призначається його заступником, а Володя — начальником штабу.

Пропозиція Альоші влаштовувала всіх, за винятком Діми. Він не міг приховати свого розчарування і насупився. Володя, переживаючи за нього, спитав:

— А як же Діма? Він ким?

Лише тепер Альоша зрозумів, що скривдив Діму. У всіх є посада, а в нього немає. Та скільки Альоша не сушив голову, а придумати посади не зміг.

І знову Володя виявився на висоті, запропонувавши, щоб Діма керував підготовкою персонального складу НПВБ. Він же чудовий фізкультурник, ходить у підготовчу групу при секції боксу, знає різні способи самбо і дзюдо. Так і вирішили. Діма відразу повеселішав і сказав, що готовий з завтрашнього дня розпочати регулярне тренування.

Щоб доповідати командирові, виробляти нові заходи і обмінюватись думками, умовились зустрічатись щоденно о восьмій ранку біля пам'ятника Івану Франку.

— Добре, що Володька так заріс, — схвально зауважив Вітя.

Володя почав виправдовуватись:

— Я сьогодні збирався постригтись. Чи ж не так, Дімо?

— Еге ж. Ми так і домовились: зіграємо партію в шахи і негайно підемо в перукарню.

— Та ви не думайте, що я сміюсь. Це якраз нам на руку. — І Вітя розповів, як Поніманський відвідав перукарню. — Необхідно дізнатись, де живе перукар, як його прізвище, випадково чи не випадково він знає Поніманського.

Отже, всі питання було обговорено. Хлопці спустились з горища і вийшли у двір. Володя й Вітя рушили одразу в перукарню. Діма негайно зайняв спостережну позицію на своєму балконі, а Альоша поїхав додому. Адже за Півнем ніхто не стежив.

Ревізія на швейній фабриці «Спартак» забирала багато часу у Валентина Филимоновича Сахно. Доводилося перевертати сотні квитанцій, накладних, перепусток на вивезення продукції, силу облікових карток, ордерів, чеків, рахунків, десятки журналів… За винятком дрібниць, незначних порушень, Сахно нічого не знаходив. Лише сьогодні, в понеділок, звіряючи бухгалтерські документи із знятими на складі фабрики лишками сировини, виявив дописки в накладних. По всьому було видно, що це не прості помилки письма, а підробка. Про свої підозріння Валентин Филимонович хотів повідомити підполковника Лугового, але з управління міліції відповіли, що Лугового немає.

«Хай уже завтра сам сходжу», — вирішив і попростував додому. Тільки розчинив хвіртку, як йому на шию кинулась донька.

— Тату, тату, ти сьогодні більше не підеш на роботу? Правда ж, не підеш? — радісно щебетала Оленка.

Дізнавшись, що батько залишиться вдома, вона захоплено заплескала в долоні і застрибала на одній нозі.

— Де Вітя? — спитав Валентин Филимонович. — Щось не бачу його.

— Про нього я хочу з тобою поговорити, — відповіла бабуся, випровадивши Оленку з кімнати. — Ти й Людмила все на роботі і не бачите, що хлопчисько зовсім од рук відбився. Як піде зрання, то до самого вечора… Де він пропадає, що робить, — невідомо. Я намагалася і так і сяк до нього підійти, а він твердить, що ходить з хлопцями в зоопарк. Сьогодні ж ми з Оленкою там були. Розшукали керівника їхнього гуртка, а вона мені: «Ваш Вітя і його дружок Альоша Свиридов уже більше тижня не показуються».

У Валентина Филимоновича відразу зіпсувався настрій, і він вирішив сьогодні ж поговорити з сином.

Тільки-но Людмила Йосипівна прийшла з роботи, Валентин Филимонович розповів дружині, що його турбує поведінка сина.

— Він приховує, де буває, а це вже погано. За чверть сьома, а його досі нема. З завтрашнього дня хай сидить удома, якщо в нього з'явилися від нас якісь секрети.

— Я сьогодні зустріла Тамару Аркадіївну, матір Альоші Свиридова. Вона мені поскаржилась, що він цілими днями десь пропадає.

— Ну, коли так, то їхню дружбу треба припинити. Це буде на користь і одному, і другому.

— Альоша мені подобається. Скромний, ввічливий хлопчик. Багато читає, добре вчиться. Після того, як вони почали товаришувати, Вітя помітно підтягнувся.

— Я нічого не маю проти Альоші, але, мені здається, краще, щоб він з Вітею не дружив.

— Нас можуть невірно зрозуміти. Чого раптом ми заборонили Віті зустрічатися з ним?

— Шкода, що Свиридов на курорті. Я б сам з ним поговорив. Він, звичайно, зрозумів би. Ще раз повторюю: я не проти Альоші. Може, винен не він, а Вітя…

— Мені здається, потрібно спершу поговорити про все з Тамарою Аркадіївною.

— Я не заперечую, будь ласка.

Залишившись сам, Валентин Филимонович розгорнув було книжку, але так і не прочитав жодного рядка. Де ж Вітя? Де? Найголовніше: з ким? А може, він зв'язався, — Сахна навіть морозом обсипало від цієї думки, — з якимись покидьками, злодюгами, вже курить, п'є вино, грає в карти…

Сахно згадав, як цими днями в кабінеті підполковника Лугового бачив підлітка років 13–14, такого ж приблизно на зріст і такого чорнявого, як і Вітя. Поруч стояла заплакана мати і похмурий батько. Коли вони пішли, Валентин Филимонович, вибачившись за цікавість, спитав у Лугового, чого цей хлопчик потрапив до міліції. Розповідь була не з веселих. Хлопчик познайомився з шахраями, вчинив разом з ними кілька крадіжок. Ці негідники привчили його грати в карти, курити, пити вино. Школу він покинув і, обманюючи батьків, щодня для годиться сідав за приготування домашніх завдань. Кінець кінцем хлопець зрозумів, що зайшов далеко і все це може погано скінчитись, почав уникати шахраїв. Але виявилось, що не так просто з ними розійтись. Вони підстерігали його на кожному кроці, вимагали, щоб він повернувся в злодійську зграю, інакше вони розправляться не лише з ним, а й з його батьками. Неважко собі уявити, що було б далі, коли б працівники міліції не виловили всю цю компанію. Зграю очолював небезпечний рецидивіст. Шляхом лестощів, підкупу, шантажу, погроз він примушував підлітків красти, вихваляв злодійське життя, прищеплював дітям відразу до чесного життя, своїм неприкритим цинізмом убивав в дітях все хороше, чисте, світле…

Валентин Филимонович з жахом уявив собі, як його син, можливо, оце зараз, в цю хвилину, лізе в чиюсь кишеню… Він схопився. І в цей час рипнула хвіртка.

Валентин Филимонович поспішив у палісадник. Але він помилився. Це повернулась Людмила Йосипівна.

— Вітя в Альоші? — зустрів її запитанням Сахно.

— Як, його ще немає? — пригнічено спитала Людмила Йосипівна. Трохи заспокоївшись, вона розповіла, що Альоша вдома, малює. Разом з матір'ю Альоші вона вчинила йому справжній допит. Альоша розповів, що він та Вітя перестали ходити в зоопарк, бо записалися в підготовчу групу з боксу при Палаці спорту. Альоша гаряче доводив, що нічого поганого вони не роблять і що батьки зовсім безпідставно хвилюються і підозрівають їх у чомусь ганебному.

— Але де ж Вітя? — нервувався Валентин Филимонович. — Де він може бути, коли Альоша вдома?

— Альоша каже, що вони розійшлися ще о четвертій годині дня. Він пішов додому, а Вітя залишився в Палаці спорту. Там якісь змагання.

Сахно розігнався в Палац спорту, але тут з'явився Вітя.

— Ох, і зголоднів! — просто з порога випалив він. — Мамо, швидше давай усе, що є.

Валентин Филимонович суворо подивився на сина.

— Обід від тебе не втече. Скажи спершу, де цілий день блукав?

— Як де? — бадьоро перепитав Вітя, хоча по сердитому обличчю батька зрозумів, що його чекає неприємна розмова. — У Палаці спорту. Можете спитати Альошу…

До цієї розмови Вітя був готовий. Він забіг до Альоші розповісти, що він і Володя цілий день прождали біля перукарні, але потрібного їм майстра так і не було. Альоша поквапив Вітю, попередивши, що його розшукує мати.

— Ти не апелюй до нього, — суворо мовив батько. — Розповідай!

— Ми записались до секції боксу. Адже ти сам хотів, щоб я займався спортом. Я й Альоша новаки, нас додатково тренують. Ми ж відстали… На цілих два тижні. — Тут Вітя для більшої переконливості хотів розповісти, що його тренує знаменитий боксер, але вчасно схаменувся. Це буде вже занадто. — Коли заняття скінчились, — тягнув Вітя, — а це було… було… так десь годині о четвертій чи пів на п'яту, Альоша пішов, а я з Дімою Вакуленком залишився…

— А це хто такий? — насторожилась Людмила Йосипівна.

— Ти ж, мамо, повинна його пам'ятати. Я разом з ним учився в п'ятому та четвертому класі. Такий невеликий на зріст… Волосся біляве, на правій щоці одна… ні, дві маленькі родимки.

Людмила Йосипівна пригадала, що років два тому Вітя товаришував з одним хлопчиком 'і того, здається, справді звали Дімою Вакуленком.

— А що ж далі?

— Був показовий виступ гімнастів… — Повертаючись додому, Вітя, на щастя, прочитав афішу. — Вони всі учасники нашої олімпійської команди… — Для більшої переконливості почав перелічувати відомих йому гімнастів. — Там були Лариса Латиніна… Борис Шахлін… Юрій Титов… Ух і здорово! Якби ти, тату, тільки бачив, як Шахлін працює на брусах! Латиніна за вільні вправи одержала 9,8 бала… Слово честі! Ну й аплодували їй!

— А чого ти, — спитав батько, — не ходиш в зоопарк?

— В зоопарк? Я там буваю.

— Ну, це ти, брат, заливаєш. Керівник сказала, що тебе давно вже не бачить.

— Вірно. Я днів… днів десять там не був… Я ж почав ходити в Палац спорту.

Розмова з сином не задовольнила Валентина Филимоновича. Він почував, що тут щось не так. Вітя затаює найголовніше.

— А хто ваш тренер? Завтра ж вирвусь на часинку і зустрінуся з ним. Це ж неподобство, — обурився Сахно, — примушувати хлопчиськ цілими днями вивертати один одному вилиці. І взагалі, я проти боксу в такому віці. Хіба не можна зайнятися тенісом, баскетболом? Ну, плаванням чи водним поло… Нарешті, тією самою гімнастикою.

У Віті аж в душі похололо, коли він уявив собі розмову батька з тренером, який про нього з Альошею уявлення не має.

— Знаєш, тату… наш тренер… — Вітя, як йому здавалося, знайшов рятівний вихід. Він скаже, що тренер зненацька захворів і невідомо коли видужає, але до кімнати увійшла бабуся і віддала Валентинові Филимоновичу перев'язаний навхрест ниткою невеликий конверт.

— Мені? — запитально подивився Сахно.

— Еге ж. Якась жінка веліла передати. Сказала, що з роботи.

Сахно розпечатав конверт і, не мовлячи ні слова, як був, у піжамі, вибіг на вулицю. Всі мовчали, не розуміючи, чим викликана така дивна поведінка. Через кілька хвилин, задихавшись, Сахно повернувся до кімнати, стискуючи в руці конверт, його нібито підмінили. Він зблід, очі гарячково блищали.

— Де ця жінка? — вп'явся він очима в Надію Миколаївну. — Де?!

— Пішла. Відразу ж пішла.

— Розумієте, що ви наробили?! — схопився за голову Сахно.

— Що я такого страшного наробила? — образилась Надія Миколаївна.

— Та ви розумієте!.. — почав Сахно, але, побачивши сина, скомандував: — Вийди! Тобі тут нічого робить.

Віті цього тільки й треба було.

В цю ніч Валентин Филимонович майже не заплющував очей. Ледве почало світати, він устав і навшпиньки вийшов на вулицю. Ранок дихнув на нього приємною прохолодою. Сходило сонце, щебетали пташки, двірники, орудуючи шлангами, поливали ще огорнуті сном вулиці. Кожний звук цього прозорого ранку було виразно чути. Сахну здавалося, що його закаблуки неприродно лунко вистукують об тротуар, і він мимоволі почав обережніше ставити ногу, наче й справді міг розбудити місто.

З тієї пам'ятної хвилини, коли він розпечатав листа, тривожні думки не давали йому спокою. Непомітно для самого себе. він опинився біля управління міліції. Вздовж сірого будинку розмірено крокував міліціонер. Біля під'їзду застигла зелена «Волга». Супроводжуваний уважним поглядом постового, Валентин Филимонович вже піднявся гранітними сходами, але біля дверей повернув назад. Була всього шоста година ранку. І Сахно попрямував у сквер напроти управління міліції.

Не вперше він проводив ревізію. Частенько доводилось просиджувати дні й ночі за стосами документів. Часом за стовпчиками багатозначних цифр приховувалися шахрайські махінації. Махінації, які завдавали державі збитків в тисячі, десятки тисяч карбованців. Інколи шахраї за саме тільки мовчання пропонували і гроші, і цінні подарунки. Траплялося, що йому погрожували, посилали анонімні листи, повні лайок і нахвалянь. Всяке бувало. Але в такому безглуздому становищі він опинився вперше.

Стрілки годинника перейшли за восьму. Сахно подзвонив з автомата на фабрику «Спартак», щоб ревізори на нього не чекали і бралися до роботи, й повернувся в сквер. Тепер великі засклені двері управління міліції майже не зачинялись. Сахно не відводив очей од під'їзду, боячись пропустити Лугового. Але ось уже і дев'ята година, а підполковника все немає й немає.

«Певно, я його проґавив, коли ходив дзвонити», — занепокоївся Сахно і поспішив в управління.

Лугового він застав у кабінеті. Сахно був настільки зайнятий своїми думками, що не звернув уваги ні на вкриті щетиною широкі вилиці Андрія Остаповича, ні на запалі щоки. Цієї ночі Луговому знову не довелося відпочити. Управління міліції провадило операцію по ліквідації зграї валютчиків,

Побачивши Сахна, Андрій Остапович співчутливо спитав:

— Бачу, ваші відвідини не випадкові. Викладайте, що вас турбує.

Сахно мовчки простягнув аркуш паперу, до якого канцелярською скріпкою було приколено десять зелених п'ятдесятикарбованцевих купюр. Записка складалася всього з кількох слів.

«Спасибі за мовчання. П'ятсот — аванс. Решту, коли закінчиться ревізія. Скривджені не будете».

— Які негідники! Хабара накинули. Спільником зробили. «Спасибі за мовчання…» Ще й дякують, мерзотники! Ніби я покриваю їхні махінації!

— Заспокойтесь, не переживайте. Це ж провокація. Краще розкажіть про наслідки ревізії. Ви вчора мене питали?

— Так, так…. — підтвердив Сахно. Він усе ще не міг заспокоїтись. — Я хотів вас бачити. В фінансових документах на складі сировини є виправлення. Боюсь — підробка. — Сахно розгорнув папку. — От подивіться.

Андрій Остапович розглянув накладні через лупу.

— Ви маєте рацію… Хоча б ця. Іншою рукою дописано одиницю. А тут схже на те, що нуль переправили на вісімку. Але це досконально встановить експертиза. Хто був присутній, коли ви вилучали документи?

— Завскладом сировини Тетеря.

— Як він реагував?

— Як реагував? Спитав, навіщо я беру накладні. Я відповів, що хочу проглянути, звірити… Щось подібне до цього… Зараз точно не пам'ятаю.

— Як же вам передали хабара?

— Вчора ввечері якась жінка підійшла до нашого будинку і подала конверт матері моєї дружини. А в ньому записка і гроші.

— Ви бачили цю жінку?

— Ні. Я вибіг за хвіртку, а її і слід прохолов.

Луговий зіставив факти: щойно на фабриці «Спартак» почалась ревізія, відразу ж надійшов анонімний лист на Збаращенка. І тільки-но Сахно натрапив на зловживання, як одержав хабара. Це зайвий раз переконувало, що шахраї знаходяться в стінах фабрики і лише там їх треба шукати. Враховуючи, що інші ревізори нічого істотного не виявили, сам по собі напрошувався логічний висновок: Тетеря — ініціатор хабара. Андрій Остапович вирішив негайно затримати Тетерю. Він викликав майора Кульбича.

— Все ясно. Зараз же іду, — вислухавши, сказав Кульбич.

Слідом за ним підвівся і Сахно.

— А вам, Валентине Филимоновичу, доведеться трохи затриматись. Треба написати заяву з приводу цього випадку. Ось папір і ручка.

— Дякую, ручка в мене є своя.

Валентин Филимонович почав ритися в своїй папці.

— Загубив! — з досадою сказав він. — Вранці ж вона була, ще записував номер комутатора фабрики.

— Ви дзвонили на фабрику? Сказали, що в міліції?

— Так. А що, власне, тут страшного? На мою думку, це не таємниця.

— З ким ви розмовляли?

— Взагалі хотів з директором, але в нього якраз п'ятихвилинка. Довелось викликати секретаря.

Підполковник незадоволено поморщився.

— Я ж не казав, у якій справі йду, — виправдувався Сахно. — Вашого прізвища зовсім не називав.

— Лишається сподіватись, що ваш дзвоник не зашкодить.

Насупивши чоло, Валентин Филимонович обдумував кожне речення. Нарешті він закінчив. Луговий пробіг списані дрібним почерком сторінки.

— Ви не зазначили прізвища матері вашої дружини.

— Невже пропустив? Литвинчук Надія Миколаївна. Зараз допишу.

— Вона зможе приїхати до нас? Як її здоров'я?

— Хіба не досить того, що я написав? Жінка вона літня, хвороблива.

— Не турбуйтесь, ми направимо нашого працівника. Але поговорити з нею потрібно. Адже вона одна бачила ту жінку. Зараз важливо встановити, хто дав хабара. Разом з Тетерею працюють жінки? Обліковець, рахівник.

— Жінок на складі немає, а облік веде пін сам. За штатом не передбачений ні помічник, ні рахівник.

— Тоді, мабуть, допомагав хтось з його рідних. Він одружений?

— Еге ж. Так він мені казав.

Більше вас не затримую. До речі, Валентине Филимоновичу, коли розраховуєте закінчити ревізію?

— Через тиждень акт буде у вас на столі. До побачення.

Відразу ж, як Сахно пішов, Андрій Остапович розповів про хабара комісарові.

— Прошу вашого дозволу на обшук у квартирі Тетері, — закінчив він свою доповідь. — Щоправда, у нас поки що самі лиш припущення…

— Припущення, кажете? А це? — Єлізаров показав на гроші і записку. — А виправлені накладні?

Луговий вийшов віддати наказ провести обшук. Комісар, заклавши руки за спину, замислившись стояв біля вікна… Вчора лікарі, нарешті, дозволили відвідати Щербину. Хвороба страшенно змінила його. Від колись міцної, доладно збудованої людини лишився тільки спогад. Олекса Михайлович лежав блідий, змарнілий, з загостреними рисами обличчя. Кволо посміхнувшись, ніби вибачаючись за свою безпорадність, Щербина тихо привітався. Кирило Романович дав слово лікарям не розмовляти з хворим про службу. Але з цього нічого не вийшло. Першим запитанням Щербини було: чи затримано злочинців, чи не потерпіли дружинники Гавриш і Дорошенко… Єлізарову нічого не лишалося робити, як коротко відповісти на всі питання, які хвилювали хворого… Щербина злочинців не розгледів. В його пам'ять запав лише талісман — підвішена біля лобового скла фігурка Буратіно. Після того, як скотився з радіатора, нічого не пам'ятав…

Роздуми Єлізарова обірвав Луговий.

— Шовкопляс і Сергієнко вже виїхали, — доповів він. — Будинок Тетері на Другій Дачній. За довідкою адресного бюро разом з ним мешкає тільки його дружина — Катерина Трифонівна. Ніде не працює.

— Андрію Остаповичу, є в Тетері автомашина?

–: Олійник ще в суботу цим займався… У Тетері — нема. В дев'яти працівників фабрики є автомашини, з них дві «Победи». В інженера-економіста «Победа» кольору беж, в чергового електромонтера — темно-зелена.

— Та-ак… Отже, «Победи» виключаються… — комісар на якусь хвильку замислився. — Навряд чи злочинці наважаться користуватись випадковим транспортом. А з цього виходить…. виходить, що один з них має особисту машину. І ось чому так гадаю: вчора я відвідав Щербину. Криза, здається, минула, справа пішла на одужання… Він відкрив загадку Буратіно.

— Буратіно? — здивувався Луговий.

— Так. Ми з вами не звернули на нього уваги. Пам'ятаєте? Буратіно — це лялька, що висіла в машині злочинців. Тому я вважаю, що «Победа» належить якійсь окремій особі.

— Певно, ви маєте рацію. Треба на це орієнтувати наших працівників і дружинників…

— Я вже дав вказівку. І от іще одне… — Але закінчити йому не дав телефон.

По незадоволеному обличчю комісара Луговий зрозумів, що сталася якась неприємність. І він не помилився.

— Тетері на фабриці немає, — сказав Єлізаров. — Кульбич зараз виїжджає до нього на квартиру.

Сподівання Тетері не справдилися. Анонімка Макогона не допомогла. Перевірка на фабриці продовжувалася.

Тетеря ходив наче у воду опущений. Він змарнів, все в нього з рук падало. Під час кожного виклику ревізорів його то обсипало жаром, то морозом, душа ховалася в п'яти. По кілька разів на день він приймав валідол і пірамеїн; кишені його піджака нагадували аптеку. Тетеря силкувався взяти себе в руки: міліція про нього нічого не знає, ревізія планова, жодною мірою не зв'язана з випадком на Загорській вулиці. Однак самовладання йому вистачало ненадовго. Знову закрадалися сумніви. Після роботи він поспішав додому з надією знайти там заспокоєння, позбутися настирливих, тривожних думок. Але й вдома було не легше.

Дружина, дивлячись, як він годинами сидить, втупившись в одну цятку, здогадувалась, що в нього якісь неприємності на роботі, і намагалася розважити чоловіка. Вона розповідала, що їй вдалося вигідно продати на базарі фрукти, що кури добре несуться, кабанці помітно збільшилися у вазі… Але всі її дипломатичні хитрощі не досягали мети. Тетері було не до господарства. Ночами його мучило безсоння. Лежачи з широко розплющеними очима, він насторожено прислухався. Від кожного шереху, гавкання Пірата серце починало калатати, на тілі виступав холодний піт… Вранці Тетеря вставав розбитий, в скронях стукало. Ковтнувши валер'янки і кілька таблеток пірамеїну, він, втягнувши голову в плечі, плентався на фабрику.

«Довго я так не протягну», — занепокоївся Тетеря і поділився своїми тривогами з Поніманським. Той підняв його на сміх.

— У тебе, шановний, нерви, теє… Здали… Завчасно, старий, рюмсаєш та скиглиш. Поніманський не один день крутить ручку арифмометра, має поняття про бухгалтерський облік. Пам'ятаєш ательє мод? Теж стогнав та ойкав. «Пропадемо! Неодмінно тюрма!» А я що казав? Буде все гаразд. Так і вийшло. Нас не арештували, а звільнили за власним бажанням. Одним словом, тримайся козирем, а на твоєму обличчі вже написано: «Я злодій! Садіть мене!» Вранці роби зарядку, потім — мокрим рушником. Бажано махровим… Дуже допомагає! Через тиждень, згадаєш мене, від хандри нічого не залишиться. Старий, не хнюпся! Все буде чудово! О'кей! Бери приклад з мене. Вже хто-хто, а я повинен турбуватись. Все ж таки головний бухгалтер. Невеликий, але начальничок. Фігура, так би мовити, керівна…

Поніманський відбив у Тетері будь-яке бажання виливати йому свою душу. Звернувся він і до Шкарбуна, але той лише відмахнувся.

— Я не лікар, Не спиш, апетиту немає — ступай до невропатолога… Але зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе. Попався, значить, така твоя доля. Сам і виплутуйся. А я тебе, запам'ятай, не знав і знати не знаю…

… У понеділок Тетеря приймав чергову партію драп-велюру, коли на складі з'явилася висока, ледь сутула, худорлява постать Сахна. Він терпляче чекав, поки автовантажник відвезе в глибину складу тюки драпу. Коли контейнер розвантажили, Сахно підійшов до Тетері.

— Будь ласка, чи не зможете ви мені приділити трохи часу?

Тетеря сполошився, не міг утримати зрадливих повік.

— По журналах бухгалтерії до вас на склад у лютому, квітні і травні надходив ратин. Хотів би подивитись приймально-здавальні документи на нього.

Тетеря тремтячими руками довго порпався в шухлядах столу. Як навмисне, потрібні накладні не попадалися на очі. На поміч прийшов Сахно. Нарешті вони були знайдені, і Сахно почав їх вивчати. Тетеря застиг за його спиною, не зводячи очей з накладних.

«Випадково чи не випадково перевіряє?» — гарячково міркував він.

Але тут ревізор, що до цього недбало перегортав папери, зупинився… Тетеря чудово пам'ятав накладну за № 120/12 від 3 квітня… В цей день за домовленістю з Шкарбуном і Поніманським він дописав у ній, здавалося б, невинну одиничку. Але вона, ця одиниця, відразу ж дала йому можливість взяти й вивезти сто метрів ратину на п'ять з чимось тисяч карбованців. Тетеря проклинав себе за недбалість. Тепер будь-кому, навіть недосвідченому оку, видно, що одиниця дописана. А раптом Сахно візьме копії, що знаходяться в бухгалтерії і в цеху розкрою, і зіставить їх?! Адже там одиницю дописали Поніманський і Шкарбун, а не він. Тільки зараз йому стало ясно, що ця необережність може згубити їх.

Сахно закінчив вивчення документів, відклав їх убік і написав розписку, що ним вилучені накладні від № 110/12 до 125/12 включно.

Язик у Тетері наче задерев'янів і, збліднувши, він спитав якимсь утробним, не своїм голосом:

— Ви забираєте їх? Навіщо?

— Ви ж не перший рік працюєте і добре знаєте, як провадяться ревізії. — І він вийшов.

Немов ужалений, Тетеря заметався по складу. «Сахно все розкопав!» Він кинувся порадитись до Поніманського, але того послали у відрядження. Засунувши під язик таблетку валідолу, тримаючись за серце, Тетеря почвалав в цех розкрою. Проте і там йому не пощастило. Шкарбун захворів і не вийшов на роботу. Їхати до Шкарбуна додому не було часу: жив він у дачному селищі Ясне за двадцять кілометрів від міста. Адреси ж Чернушкіна він не знав. Лишався один Макогон.

Збрехавши, що нездужає, Тетеря відпросився з роботи. І знову його підстерігала невдача. Макогон поїхав у черговий рейс в Баку. Доводилось покладатися тільки на самого себе. Що робити? Дочекатись, поки Сахно йтиме з фабрики, напасти, відібрати накладні? Але Тетеря знав себе, знав, що в нього не вистачить духу, сміливості… Пустити сльозу, розплакатись перед Сахном, впасти навколішки, пообіцяти тисячу, три тисячі карбованців, віддати все, все, що в нього є…

Віддати все, що він, ризикуючи своєю шкурою, накопичив?! Ні! Нізащо! Сяде на перший-ліпший поїзд і якнайдалі, світ за очі. Грошей на два-три роки з лихвою вистачить… А будинок? З собою не забереш… Ні, все-таки краще хабар… Аби тільки згодився, і тоді не треба переховуватись, кидати будинок… Небезпечно… А раптом заявить?.. Якщо дати якнайбільше — згодиться… Од грошей лише дурні відмовляються. Але скільки? Хоч би не прогадати… Сто? Замало… Тисячу? Жирно буде… Вистачить і п'ятсот. Дам п'ятсот, а Шкарбунові і Поніманському скажу — тисячу. Мовляв, усі витрати на трьох. Хай потрусять гаманцями. Нічого їх жаліти. Ні, погано ділиться… Скажу, що дав тисячу двісті. Тоді з кожного по чотири сотні… Значить, баришу в мене буде триста… Але як же сунути хабара?.. Послати Катю? Гм, справді! Так і зроблю…»

Взявши в ощадкасі п'ятсот карбованців, Тетеря помчав додому. Про свої неприємності він розповів дружині. Її кругле обличчя почервоніло, вона нервово почала перебирати коралове намисто товстими пальцями. В маленьких очицях застиг жах.

— Петрусику, що ж буде?

Тетеря пояснив їй свій план, і вона безмовно згодилась. Тетеря витягнув з бокової кишені хрусткі новенькі купюри, і тут її серце не витримало, з очей бризнули сльози.

— Перестань! Чого рюмсаєш, дурепо! Грошей тобі шкода, а мене ні?! Хай в тюрму запроторять?

— Петрусику, рідний ти мій! Та хіба ж я проти? Гроші дуже… великі… Жаль… Може, йому, сукиному сину… половини вистачить?

— Мені, думаєш, не жаль? Неси! Так треба! — цикнув Тетеря.

Ковтаючи сльози і боязко поглядаючи на чоловіка, Катерина швидко зібралась.

— Зажди, не поспішай! — зупинив Тетеря. — Гроші куди сховала?! Знаю тебе, роззяву…

— В сумку.

— Гляди мені! Загубиш, можеш додому не повертатись… А вулицю запам'ятала? Ще, чого доброго, переплутаєш і віддаси, кому не треба.

— Не терзай себе даремно. Все зроблю як слід. Ти краще ляж, а то, диви, як замучився: один ніс лишився.

— Баки не забивай! Кажи адресу!

— Червонозоряна, сорок вісім… Сахно Валентин Филимонович.

… Тетеря сновигав як неприкаяний. Все його дратувало. Ні з того ні з сього злісно копнув ногою Пірата, що хотів було в нападі собачої відданості лизнути руку хазяїнові. Пішов у дім, ліг на тахту. Але зробилося душно, і він почалапав розчинити вікно. Взявся за раму й скрикнув від болю: в руку, мов голки, вп'ялися колючки кактуса.

— Понаставляла різної погані! — спалахнув Тетеря. — Прибутків ніяких! Ходи, поливай та на горщики гроші витрачай. — І з люттю, ніби кактуси були в чомусь винні, почав шпурляти їх за вікно.

Знесилений, ницьма кинувся на тахту і так пролежав, поки не прийшла дружина.

— Ху-у… Ну й зморилась… — відхекувалась вона. — Задуха… Зробила, як ти казав.

— Ну, хвалити бога, — повеселішав Тетеря. — Завтра візьму накладні, і все тишком-нишком… Як він? Нічого не сказав?

Катерина Трифонівна зам'ялася.

— Та так… Узяв, подивився… Потім каже, можете йти.

— Питав, хто ти така і від кого?

— Ні.

— Треба було сказати, що я, мовляв, дружина Тетері.

— То ти ж мені…

— Я тобі! Сама повинна метикувати!

… У вівторок Тетеря прийшов на фабрику задовго до початку роботи. Він сподівався зустріти Сахна і сказати, що гроші передані від нього. Дочекатися Сахна йому не пощастило. Його покликали видати підкладкову тканину, волос і бортовку.

О дев'ятій годині на склад прибіг Шкарбун.

— У тебе все гаразд? Нічого не знайшли?

— А в чім справа? — похолов Тетеря. Сьогодні Шкарбун був сам на себе не схожий. Від його звичайної флегматичності не лишилося і сліду.

— Я тільки що від директора… Була п'ятихвилинка… Сидимо, обговорюємо всілякі там дурниці. Виконаємо, перевиконаємо… Заходить секретар і каже директорові: дзвонив Сахно… Затримується… пішов у міліцію… Тут наче обухом мене по голові. Чому його раптом потягло в міліцію? Не інакше, щось рознюхав.

— Накладні в мене на ратин забрав, — видушив з себе Тетеря, ледве повертаючи неслухняним язиком, — а там… там…

— Ну, вимучуй, вимучуй… Що там? Кажи! — позеленів Шкарбун.

— До-дописки…

— Розшелепа! Всіх згубив!

— Я ж казав… Ви з Поніманським не хотіли слухати. Відмахувались…

— «Казав, казав», — передражнив Шкарбун. — Зроблять зустрічну перевірку — і кінець… Читайте в газетах повідомлення: днями було заслухано справу групи розкрадачів з фабрики «Спартак» — Тетері Петра Борисовича, Поніманського Михайла Семеновича, Шкарбуна Гната Онуфрійовича та інших. Всіх їх засуджено на тривалі строки позбавлення свободи з повною конфіскацією майна. Вирок був зустрінутий оплесками присутніх у залі чесних радянських трудівників.

— Перестань блазня з себе удавати! Ти ж не Поніманський, — по-страдницькому зморщився Тетеря, якого кожне слово Шкарбуна шмагало, наче батіг. — Порадь, що робити.

— Закривай свою лавочку і бігом до Сергія Олександровича. Він щось придумає. На нього вся надія.

— Де він живе?

— Дніпровський бульвар, тридцять, квартира три. На першому поверсі. Він зараз має бути вдома.

Останні дні Чистяков перебивався тим, що підвозив випадкових пасажирів, хоча Чернушкін якнайсуворіше заборонив йому виїздити на автомашині. Заробіток був непостійний. Сталося так, що в нього не лишилося грошей навіть на бензин, і останніх два дні його сніданок, обід та вечеря складалися з шматка хліба та кухля кип'ятку. Чистяков кілька разів принижувався перед Чернушкіним, але в нього випросити грошей було не так просто. Постійне безгрошів'я набридло, і Чистяков серйозно подумував, як і в минулі часи, зайнятися спекуляцією. Але чим спекулювати? Маслом? Цукром? Крамом? Взуттям? Але ж хто буде переплачувати, коли все це є в магазинах?., йти на роботу? Та він ніколи в житті не турбував себе подібним заняттям, зневажав будь-яку працю, воліючи краще вмерти з голоду.

Сьогодні вранці Чистяков виявив, що все його багатство дорівнює трьом копійкам. Розраховуючи на сніданок, він зайшов до бабусі — сусідки, гостинністю і добродушністю якої він користувався у важкі хвилини. Двері до кімнати були відчинені, але старенької вдома не було. Через вікно Чистяков побачив, що вона вішає у дворі білизну. В каструлі на газовій плиті щось булькотіло і апетитно пахло. Чистяков витрусив з кишені на стіл рештки тютюну, перемішані з кришками хліба, скрутив з клаптя газети козячу ніжку і закурив. Пускаючи сизі клуби диму, він сів на табуретку і став терпляче чекати повернення хазяйки, його увагу привернула блискуча кругла коробочка, в яких звичайно продають леденці. Чистяков чортихнувся: коробочка була порожня. Зате під нею лежала квитанція на сплату за квартиру і… п'ять карбованців… Рука якось сама по собі вмить заховала п'ятірку в кишеню.

Жора наче тінь шмигнув на вулицю і там зіткнувся з Чернушкіним. Тому потрібна була автомашина. Чернушкін відрахував дванадцять карбованців. Два — на бензин, а десять — платня за сьогоднішню роботу.

Чистяков миттю заправив машину біля бензоколонки і запобігливо відчинив Чернушкіну дверцята. Вони об'їздили півміста. Чистяков не раз бував у подібних поїздках і знав, що Чернушкін не любить розпитувань. Він зникав то в під'їзді одного будинку, то іншого, заходив в ювелірні магазини, в годинникові майстерні, в універмаг. Нарешті, вони зупинились біля пасажу.

Скориставшись зупинкою, Чистяков купив десяток пиріжків і пожадливо накинувся на них. «Навіщо Сергію Олександровичу потрібен Бабченко? — міркував він. — Адже після катавасії на Загорській пальт не шиють… А хто його зна? Може, Сергій Олександрович знову затіває справу… Ні з того ні з сього до Бабченка не поїде. Не така він людина… Ах, знову б усе закрутилося!..»

Поринувши у мрії, Чистяков не помічав, що вже кілька хвилин за ним уважно стежив лейтенант Олійник.

… Минула ніч для Олійника видалася тривожною. Разом з Шиловим та Якименком він брав участь в затриманні ватажка зграї валютчиків. Той жив на околиці міста у власному цегляному котеджі. Було відомо, що валютчик відправив сім'ю в Феодосію і сам щотижня літав у Крим, але цього дня він був у місті і мав з хвилини на хвилину приїхати додому на своїй «Волзі».

Години минали за годинами, а його все не було й не було. Вже пізніше стало відомо, шо в нього дорогою спустив скат. Приїхав він лише о другій ночі. Якименкові, Олійнику і Шилову довелося немало попрацювати. Ощадні книжки з вкладами на пред'явника, облігації трипроцентної виграшної позики, золоті браслети, брошки, годинники, персні з діамантами були заховані по тайниках. Американські долари, англійські фунти, царські золоті монети, п'ятірки й десятки, півімперіали та імперіали були знайдені в димарі…

Звільнився Олійник лише об одинадцятій годині ранку. І по дорозі додому зайшов у пасаж купити ультрамарину та свинцевих білил. У неділю їздив з етюдником на чудесний острівок і витратив ці фарби.

Отут він і звернув увагу на Чистякова. Лейтенант придивився. Ні, вони ніколи не зустрічались. І все-таки це тупе обличчя з нахабними витрішкуватими очима було знайоме.

В Олійника, як і в більшості художників, виробилась звичка тренувати зорову пам'ять. Досить було йому побачити кого-небудь один раз, щоб надовго запам'ятати. Але невже цього разу пам'ять зрадила? Олійник пройшов раз-другий, зупинився віддалік, знову пройшов повз Чистякова і раптом помітив на його правій руці витатуйованого орла, що тримає рятувальний круг з написом: «Жора 1937». Мимоволі пригадалися свідчення Балашова — сторожа з гаража автодорожного інституту. Напружуючи пам'ять, Олійник намагався відтворити портрет злочинця, що вкрав номери. Так, все разюче збігалося: зріст, колір волосся, татуїровка, фасон штанів, сорочка… А головне — машина! «Победа» блакитного кольору!

Це він!.. А якщо знову помилка, як з Паськом? Вдруге йому не пробачать… Але чи є в нього моральне право пройти мимо лише із страху перед неприємностями?! Звичайно, злочинця врешті арештують, та скільки, перебуваючи на свободі, він може завдати шкоди державі, людям… Адже він не побоявся наплети на озброєного працівника міліції… Але не можна ж затримати людину лише за те, що на пій зелені оксамитові штани, строката сорочка, татуїровка… І хіба мало у великому місті блакитних «Побед»?

Олійник підсвідомо зволікав остаточне рішення. Знову він пройшов, пильно вдивляючись у незнайомця. «Де ж мої очі! — дорікнув Собі Олійник, нарешті побачивши плюшевого Буратіно, що звисав біля лобового скла. — Вчора ж комісар орієнтував! — Олійник переклав пістолет з кобури в кишеню піджака і поспішив до машини, але зупинився. Схоже на те, що він когось чекає… Спільників?.. Непогано б застукати всіх…»

А Чистякова розморила спека, й він поліз у машину. «Збирається їхати», — стривожився Олійник і кинувся до «Победи».

— Я працівник міліції, — показав він посвідчення. — Прошу проїхати в управління.

— Навіщо? Я ніяких порушень не зробив.

— Приїдемо, розберемось.

— Даремно час гаєте, начальнику, — процідив Чистяков, нехотя включаючи мотор. — Відповідати будете за порушення прав громадянина.

Олійник промовчав.

«Чого він причепився? — неабияк перелякався Чистяков. — За машину? Таж номери в порядку і кузов уранці помив… Ану спробую пристрахати. А може, й вдасться…»

— Я не хто-небудь, а дружинник… І двоюрідний братуха в Києві у міліції працює… Може, доводилось чути, — Чистяков пригадав прізвище слідчого, що притягав його до кримінальної відповідальності за спекуляцію, — про майора Новохатнього Павла Арсеновича… — Ви не розмовляйте, — попередив Олійник. — Червоне світло! Дивіться за дорогою, отак буде краще.

Чернушкін застав Бабченка в підсобному приміщенні. Той приймав прогумовані плащі. Сів осторонь на запобігливо підсунутий Бабченком стілець.

Вчора увечері Макогон приніс перекуплені в Баку у «фарцовників» сто сорок доларів, десять золотих п'ятірок і три імперіали царського карбування. Між ними розгорівся справжній торг, якому позаздрили б завзяті базарні перекупки. Справа дійшла до взаємних докорів, образ, лайок… Макогон хапав свій вигорілий солом'яний капелюх, викрикуючи, що його ноги більше не буде в цьому домі, але в останню хвилину повертався і спускав карбованець-другий. Знову розгорявся запеклий торг. Кінець кінцем обидва домовилися про ціну. Слинячи пальці, Макогон тричі перелічив гроші і лише тоді витягнув загорнуті в брудну носову хусточку золоті монети й долари.

Коли справу було закінчено, Чернушкін сказав, що в Півня є сім ратинових пальт, і запропонував відвезти їх в Баку. Макогон розвів руками — людину, через яку він збував пальта, арештували… Саме це і привело Чернушкіна до Бабченка.

Прийнявши товар, Бабченко підійшов до гостя.

— Даруйте вже, — оскирився він повним ротом золотих зубів. — Примусив чекати. Нічого не зробиш — служба… З якої нагоди мали ласку завітати до нас, Сергію Олександровичу?

Але той не відразу виклав мету свого приїзду. Спочатку поцікавився, як іде торгівля, чи не було перевірок, що нового, і лиш тоді перейшов до справи. Усмішка зникла з обличчя Бабченка. Він почав відмагатися: магазин маленький, пальта з ратину літньої пори — товар не ходовий, не по сезону… Коли вже на те пішло, він, з глибокої поваги до Сергія Олександровича, рискне, але може взяти не більше як три пальта.

Чернушкін холодно відмовився. Це його не влаштовувало. Останнім часом Півень настійливо вимагав розплатитися за пошиття. Чернушкін викручувався, всіляко зволікаючи остаточний розрахунок… Нічого не лишалося робити, як пообіцяти Бабченкові підвищити процент за продаж пальт. Перед такою привабливою пропозицією Бабченко не зміг встояти. Домовившись, Чернушкін попрощався і вийшов, але «Победи» не було. Він не дуже здивувався, бо знав слабке місце Чистякова — заробляти на випадкових пасажирах. Треба було чекати. Проміння сонця, що стояло в зеніті, обпікало, і він сховався в затінку. Хвилини минали за хвилинами, а «Победа» не поверталась. Чернушкіна це вкрай роздратувало. З ласки цього нехлюя він стовбичить тут уже цілих півгодини. Ще рівно п'ять хвилин і ні секунди більше. Але минуло десять і п'ятнадцять хвилин, та Чистяков не повертався. Обурюючись все більше, Чернушкін почав пригадувати, скільки вже разів Чистяков підводив. То зап'є, а машина потрібна до зарізу. Або запізниться на годину, па дві, а тут — чемодани, набиті ратином, нерви натягнені, наче тетива, кожний перехожий здається переодягненим працівником міліції. Коли й приїде вчасно, то обов'язково щось скоїться… То на півдорозі бензину не вистачить, то мотор відмовить, то скат спустить, то акумулятор сяде… Має рацію Макогон — треба здихатися цього гультіпаки, з ним і в тюрму не важко потрапити… З цими думками Чернушкін і рушив додому.

… На сходах, притулившись до стіни, стояв похнюплений Тетеря. Тяжке почуття чогось зловісного закралося в душу Чернушкіна.

Жалюгідно усміхнувшись, Тетеря розтулив було рота, але Чернушкін зупинив його. Сходи — не місце для серйозних розмов. Він провів гостя в кімнату, все умеблювання якої складалося з столу, двох стільців і розкладушки.

— А я ж думав, ви живете, як мільйонер…

— Звідки ти знаєш, як вони живуть?

— Американські кінокартини бачив…

— На меблі і на килими грошей не витрачаю. Ні до чого. І тобі не раджу. Врахуй: золото — найвірніше діло, завжди ціну має… Ну, викладай, що там у тебе.

Сяк-так, з п'ятого на десяте, Тетеря розповів про ревізію, про хабара, про Сахна…

Чернушкін не перебивав, хоча всередині в нього все клекотіло. Необачність і глупота цієї нікчеми поставили під загрозу його задуми, коли до здійснення їх лишилося зовсім небагато… Якраз сьогодні вранці він підрахував свої капітали і до п'ятизначного стовпчика цифр із задоволенням додав монети, куплені у Макогона. Виходило мало не вісімдесят сім тисяч карбованців. До заповітних ста тисяч зовсім близько… А тоді — аби тільки пощастило перейти державний кордон… А де жити, для нього не так важливо. В Афінах чи Салоніках, в Римі чи Генуї, — в Парижі чи Ніцці, в Лондоні чи Ліверпулі, в Лос-Анжелосі чи Детройті… Зрештою, можна оселитись і в загубленій серед Піренейських гір карликовій Андоррі. Важливо, що там, за кордоном, можна відкрити свою крамничку, ресторанчик, правдами і неправдами розбагатіти і стати мільйонером.

Батьківщина? Любов до неї? Ці поняття давно вивітрились з його серця. Та й чи були вони там? Син репресованого петлюрівського офіцера, він у час Вітчизняної війни залишився в тимчасово окупованій фашистськими загарбниками Вінниці. Окупанти швидко оцінили зрадника, і через два місяці він уже став агентом гестапо… Якимсь дивом йому вдалося уникнути руки радянського правосуддя. Змінивши своє прізвище Черемушкін на Чернушкін, він кинув напризволяще дружину та двох дітей і зник…

Силкуючись нічим не виказати страху, що враз охопив його, Чернушкін підбадьорливо поляскав Тетерю по плечі.

— Ну, ну, Петре Борисовичу, не хнюп носа. Уладнається… Чого ти думаєш, що Сахно доніс на тебе в міліцію?

— Це не я… Шкарбун так вважає. От і до вас він мене послав.

— Панікер твій Шкарбун. Та мало чого в міліцію ходять? Словом так: рушай додому, а о восьмій обов'язково будь у Макогона. Там порадимось.

— Пізнувато… — насмілився було Тетеря. — Раніш не можу. Зайнятий. О сьомій в мене початок вистави.

За Олійником у двір прибігли випадкові очевидці дивної аварії.

— Ви весь у крові! Що сталося? — посипалися стривожені запитання. Почувши, що Олійник співробітник міліції і переслідує злочинця, двоє чоловіків зголосились допомогти, а дівчина побігла дзвонити в управління міліції.

— Товариші! Товариші! — закричала жінка з балкона третього поверху. — Ви шукаєте парубка в зелених штанях?! Він побіг он туди, за альтанку!

От і альтанка, за нею дитячий майданчик. На другому кінці його майнула знайома строката сорочка. Олійник щосили кинувся вперед.

Наче зацькований звір, Чистяков озирнувся. «Не втекти!» Але тут він помітив сарай і, не роздумуючи, шмигнув у напіввідчинені двері. Крізь щілину він побачив, як мимо промчав Олійник. Чистяков вибіг із сарая і метнувся назад, на майданчик.

Олійник вискочив на той бік двора. За ворітьми на лавочці сидів, спершись на палицю, дідусь у білій пікейній панамі.

— Ніхто зараз не вибігав?! — спитав Олійник.

— Ні. А в чім, власне кажучи, справа, молодий чоловіче?

Пояснювати не було часу, і Олійник, здогадавшись, що злочинець сховався десь у дворі, крутнув назад. І вчасно. Добровільні його помічники намагалися затримати Чистякова. З перекошеним обличчям, люто розмахуючи фінкою, він поволі відступав.

Побачивши Олійника, Чистяков подавсь уперед і кинув в нього фінку. Олійник інстинктивно пригнувсь, і ніж із свистом пролетів буквально на сантиметр від його голови, вгруз в стояк турніка.

Зацьковано озирнувшись, Чистяков плигнув до купи битої цегли, заходився несамовито шпурляти її.

Привернуті шумом і криками, на майданчик висипали жильці. І Олійник опустив пістолет. Куля випадково або рикошетом могла влучити в кого-небудь. А Чистяков не підпускав нікого й близько. Не можна було зволікати… Каміння вже летіло на дітей…

Ховаючись то за гойдалками, то за грибками, то за лавочками, Олійник спритно ухилявся від цеглин. Коли відстань скоротилася до якогось десятка метрів, лейтенант стрімголов кинувся і збив Чистякова з ніг.

Та злочинець не збирався здаватись. Лежачи на спині, він намацав обрізок водопровідної труби і підняв її над головою Олійника. Олійник блискавично стиснув біля зап'ястя його руку і різко вивернув убік. Хруснув суглоб. Чистяков завив, пальці його безсило розтулились, і труба впала на землю.

… Коли приїхала оперативна група, Чистяков понуро сидів на лавці із зв'язаними назад руками.

… Вже три години Луговий допитував Чистякова. Поряд сидів Олійник з забинтованою головою. На всі запитання Чистяков відповідав заперечно… Чого він не підкорився лейтенантові? Сам не може зрозуміти, йому видалося, що це грабіжник, який хоче забрати в нього гроші, машину. Він сам читав у газеті про такі випадки… Чого чинив опір? Він не чинив опору, а захищався. Адже проти нього було троє… Отепер йому все ясно, він вибачається і просить також пробачення в лейтенанта. Якби він знав, що до нього в машину сів працівник міліції, він би, звичайно, так не поводився. Адже лейтенант був без форми. Посвідчення? Може, воно фальшиве? Звідки у нього фінка? Він мисливець, а на полюванні без ножа не обійтись… Чого він скерував машину на стовп і втік? Він уже пояснив, що йому спало на думку, ніби в машину сів бандит. З цього і почалося. Тепер він і сам бачить, що вчинив невірно. Він ще раз просить пробачити його і дуже радий, що під час аварії лейтенант відбувся невеликою подряпиною. Трапилася проста помилка, він ладен взяти на себе витрати на лікування лейтенанта. Не треба? Ну, як хочете… Більше до нього запитань немає? Він може бути вільним? Ні? Це чого ж іще?! Він Конституцію знає, грамотний, зараз не ті часи, що були раніше, за культу особи. Він вимагає, вимагає цілком категорично, щоб його негайно звільнили, а то буде скаржитись і знайде на міліцію управу. Так, він поки що не працює. Ну і що ж? Тільки-но знайде відповідне місце — влаштується… Підполковник цікавиться, на які доходи він живе? У нього таємниць немає. Він готовий відповісти і на це запитання. Він хороший фахівець — автомеханік — і ремонтує приватні автомашини. От і' позавчора, у неділю, прийшов якийсь громадянин… Пі, він прізвища свого не назвав. В його «Волзі» щось каверзує мотор. Кілька годин роботи — і п'ятнадцять карбованців у кишеню.

— Навіщо ви обдурюєте? — не витримав Олійник. — Адже ви знали, що я співробітник міліції, навіть заявили, що ви дружинник, а майор Новохатній ваш двоюрідний брат.

Чистяков закліпав повіками.

— Мало чого здуру не ляпнеш? — буркнув він. — Чого ви присікуєтесь? Справу хочете пришити?! Не вийде! Я чистий, як скельце. Якщо зараз мене не звільните, самі потім пошкодуєте. Я не шахрай, не злодій…

— Закликаю вас до порядку, — зупинив його Луговий. — Облиште свою розв'язну поведінку. Залякувати нас нічого. Ми діємо в межах закону… До речі, звідки ви знаєте слідчого Новохатнього?

— Ніякого Новохатнього я не знаю. Просто назвав перше-ліпше прізвище, що спало на думку. А що, хіба є такий? — Чистяков зробив наївне обличчя.

— Ми до цього ще повернемось. А зараз розкажіть, кому належить «Победа».

— Не знаю.

— Звідки ж у вас ключ від неї?

— Ключ? Гм… гм… Скільки можна повторювати? Я ж ремонтую автомашини. Сьогодні, наприклад, прийшов замовник, пузатий такий, в капелюсі, в окулярах… Відразу видно — велике цабе. Подивіться, каже, мою колясочку. Гальма щось не теє та й зчеплення підводить. Скільки коштуватиме — домовимось. У мене так заведено: добре заплатиш — зроблю як слід. І ти задоволений, і я задоволений. Як кажуть, повний порядок… Дав мені він ключ від машини, почав я копирсатись. Знайшов поломку, полагодив і почав випробовувати, як старенька бігає. Біля пасажу зупинився. Дам, думаю собі, мотору охолонути. Тут лейтенант, — Чистяков тицьнув пальцем в бік Олійника, — причепився. А за що — аллах його знає… От за що ви до мене причепились? За що?

— Де ж живе цей дивний власник автомашини? — спитав Луговий.

— Узнавайте, коли вам треба. А я клієнта ніколи не питаю, хто він, та чим займається, та де живе. Я в міліції не служу. Мені це ні до чого. Мені аби заплатив по совісті.

— Виходить, машина не ваша?

— Не моя, — підхопив Чистяков. — Все моє майно ось, на мені.

— Скільки ж часу ви ремонтували цю машину?

— Прийшла ця людина до мене так годині о сьомій чи о восьмій, а може, й пізніше. Аллах його зна… Годинника немає. Затримали ж мене, певно, опівдні.

— Ознайомтесь з протоколом огляду автомашини. Під переднім сидінням знайдено тілогрійку захисного кольору. В її кишені права водія на ваше ім'я.

— А-а! — вигукнув Чистяков, гарячково обдумуючи, як викрутитись. — От пам'ять! От пам'ять! — ляснув він себе по лобі. — Що ти скажеш?! І в школі через неї лиха зазнав. Як загадають вірша, товчу його, товчу, нічого в голові не залишається. А ватник мій, не відмовляюсь… Вийшло, значить, так: коли копирсався під машиною, кинув його на землю, щоб не забруднитись… Закінчив, сунув під сидіння.

— Ви запевняєте, що машину вам передали сьогодні вранці?

— Точнісінько так, товаришу начальник. Вранці, щоб її і її хазяїна дідько вхопив! Йолоп я, бити мене нікому. Навіщо я тільки згодився? Вона, певно, крадена?

— За довідкою автоінспекції, машина «Победа» 01–49 ГІД, з двигуном № 646701 і шасі № 231138 належить інженеру-геологу Квітчастому Глібові Павловичу і…

— Еге ж, еге ж, — повеселішав Чистяков. — Що я казав? Відразу його розкусив. Начальник.

— І, до вашого відому, Квітчастий з лютого перебуває в тривалому відрядженні у Якутській автономній республіці.

— Виходить, зі мною домовлявся не він. Але це мені байдуже…

— Чи відомо вам, що з гаража Квітчастого з-під замка зникла автомашина?

Кров важка, ніби ртуть, стукала Чистякову в скронях. На лобі виступив піт. Йому здавалося — щось велике, волохате схопило величезною лапою за горло й душить, душить… Він щосили рвонув комір сорочки. Ґудзик з тріском відлетів.

— Розповім, як є… Записуйте. Все одно нас не обдуриш… Квітчастого знаю. Доводилось його машину ремонтувати. Коли він їхав у відрядження, попросив: «Ти, Жоро, поки я у від'їзді, можеш їздити на моїй «Победі». А мені за це щомісяця посилай півсотні…»— Ви посилали?

— Аякже! За кого ви мене вважаєте? Якщо домовились — амба.

У нас є квитанції на грошові перекази?

— Навіщо? Страх як не люблю, коли кишені папірцями напхані.

— На яку адресу ви посилали перекази? В цю саму… як її там… біля Ташкента… Ara! Якутію… А в яке місто — забув…

— Куди ж ви наступного разу пошлете гроші, якщо забули адресу?

— А мені вона тепер ні до чого. Він от-от має приїхати.

— В якій поштовій філії ви переказували гроші?

— В різних… Де доведеться… В місті їх багато. Забув.

— Тоді, може, пригадаєте, де останній раз переказували?

— Останній раз? Поряд з моїм будинком. На Першотравневій…

— Товаришу Олійник, — сказав підполковник, — довідайтесь в поштовій філії.

— Не треба, — кусаючи побілілі губи, прохрипів Чистяков. — Набрехав я… Обдурив людину… Витратив гроші. Розійшлися, сам не знаю як…

— Ми розмовляємо от уже четверту годину і щоразу ви змінюєте свої показання.

— Ну, тут трохи вигадав… Що правда, то правда. Все інше, як було, так і розповідаю… Не вірите? Я…

Підполковник обірвав патякання.

— Чистяков Георгій Костянтинович, 1937 року народження, уродженець міста Тополиного, Запорізької області… — читав він. — В 1953 році судився за крадіжку грошей, зібраних у школі на новорічні подарунки. Так?

— Ну, так.

— Покарання ви відбували в колонії для неповнолітніх злочинців. Більшість з тих, що потрапляють до колонії, — суворо вів далі Луговий, — виправляються. Покарання є для них уроком на ціле життя. Ви ж відразу, як вийшли з колонії, напилися, побили матір…

— Вона не через це дала дуба, — перебив Чистяков. — Це мені пришили. Стара хворіла на серце… Я через неї теж натерпівся… Сама винна. Бачила, що я нетверезий, в поганому настрої, так ні ж… Лізе під руку. Ну, відштовхнув її злегенька, а вона бах головешкою об комод…

— Негіднику! Як ви смієте так говорити про матір?! — збілів Луговий. — Вона заподіяла собі смерть через вас! Смерть Парасковії Григорівни на вашій совісті!.. А майора Новохатнього ви знаєте тому, що коли вас втретє арештували, вже за спекуляцію, він провадив розслідування.

— Ну, хоча б і так… А що мати повісилась — її справа… Мораль мені нема чого читати, — обурився Чистяков. — За це затримувати не маєте ніякого права. Я теж закони знаю.

— Вас затримано за крадіжку «Победи», за напад на дільничного уповноваженого міліції Щербину і розкрадання ратину з фабрики «Спартак». Будете про це щиро розповідати?

Але Чистяков мовчав і тоді, коли його впізнав сторож Балашов, і тоді, коли йому пред'явили висновок експертизи про ідентичність слідів протекторів автомашини, на якій було вчинено напад на Щербину, з протекторами «Победи», яку він украв. І тільки коли до кабінету несподівано зайшов Квітчастий (в цей день він повернувся з Якутії), Чистяков не витримав.

— Я винен… Сам даю зізнання… Записуйте… Я перший, сам розповідаю… Це Квітчастий… В минулому році ремонтував його «Победу». Тоді він розповів, що їде кудись далеко і надовго… І як він поїхав, я взяв машину… Підібрав ключа до гаража… Калимив… Судіть… А більше ні в чім не винен і ніяких нападів на міліціонерів не чинив… — Не підводячи голови, поспішно додав: — І про ратин нічого не знаю.

— Бачу, ви не хочете бути відвертим до кінця, — закінчив допит Луговий. — Можете не сумніватись, що ваші спільники, злочини і комбінації найближчим часом будуть нам повністю відомі.

Арештованого вивели.

— Анатолію Максимовичу, — сказав підполковник Олійникові, — те, що вам вдалося затримати Чистякова, трохи відкрило завісу над цією історією. Дещо з'ясувалося. Але заспокоюватись рано. Чистяков, видно, битий жак.

До деякої міри Чернушкін заспокоїв Тетерю. Може, й справді всі його тривоги і побоювання даремні? П'ятсот карбованців під ногами не валяються. Навряд чи Сахнові доводиться щодня одержувати такі великі гроші. А чого ревізору боятись? Адже про дописки знають лише вони вдвох. В найгіршому разі, коли рознюхають, розкопають, на місці Сахна завжди можна викрутитись: «Винен, не помітив»… Судити за це не будуть, лише покартають. А грошики в кишені… Ех, йому б ревізором! Він би вже розгорнув діяльність! Не чекав, поки принесуть гроші, а викликав би такого, як сам, завскладом, і запропонував потрусити гаманцем…

Важко сплигнувши з автобуса, Тетеря поволі йшов додому, на Другу Дачну. Сонце припікало, і після крутого підйому у нього пересохло в роті. Він зупинився біля кіоска випити кухоль пива. Хтось смикнув його за рукав. Тетеря мало не похлинувся… Це була приятелька дружини, тьотя Паша. Неохайно одягнена, крихкотіла жінка непевного віку з гучним, різким голосом, вона разом з дружиною Тетері перепродувала овочі на базарах. По-змовницькому підморгнувши, тьотя Паша потягла його в провулок. Насторожено озираючись на всі боки, скоромовкою вона зашепотіла, що до нього нагрянула міліція.

У Тетері запаморочилося в голові, ноги налилися свинцем, і він насилу доплентався до лавки. Паркан, дерева, будинки втратили свої обриси і розпливлись, наче в тумані. Звідкілясь здалеку долинав свистячий шепіт.

— Не переживай, лебедику, все якось обійдеться… Вони, гаспиди, мене не раз ловили. І навіть обшук робили… Катю не арештують, не турбуйся. А гроші, гроші, питаю, надійно сховані?

Напружуючи сили, Тетеря ледве підвівся.

— Спасибі, тьотю Пашо… Спасибі…

— Та чого там! Свої люди. Додому йти не поспішай. Повештайся де-небудь, а ввечері навідайся до мене. Знаєш, де живу?

Тетеря хитнув головою.

— Постараюсь довідатись, що і як…

Щохвилини озираючись, Тетеря глухими завулками подався було за місто. І вже потім, трохи заспокоївшись, зміркував, що краще загубитись серед людей в центрі.

Сумнівів немає: ревізор повідомив міліцію про підроблені накладні і про хабар. П'ятсот карбованців на вітер кинув. Сам винен. Поскупився. Треба було сунути Сахнові не п'ятсот, а дві тисячі… три… Або навпаки: Сахнові ні копійки, а самому взяти свої вісім^тисяч і чкурнути якнайдалі. Спробували б його знайти: їздив би з одного міста в інше. З України на Далекий Схід, звідти в Грузію, з Грузії в Прибалтику, потім в Середню Азію, в Сибір… Вистачило б років на три… Адже спочатку так і думав, а потім нечистий поплутав, на хабара поклався. Гаразд, ризикуй. Але навіщо ж вдома залишати облігації та ощадні книжки?! Навіщо?! Що заважало покласти їх у кишеню? Кишені б не порвалися, а гроші при ньому… Щоправда, сховано на совість, але при собі надійніше… Узяв два квитки на літак і… А навіщо два? Жінка в такій справі лиш зайвий тягар. Два квитки, два місця в готелі, два обіди… Взагалі подвійні витрати…

Тетеря гірко посміхнувся: пустився в фантазію. Зараз треба думати про свою шкуру. Добре, що в таку важку хвилину він не один, у нього є надійні друзі, з якими можна порадитись. Вони допоможуть, не покинуть у біді. Адже він для них старався… Скільки заробили на ньому! Кожен дасть ну хоча б сотню. Па якийсь час вистачить, а там він підшукає, місце, кудись стане на роботу, не пропаде. Паспорт при мім… Паспорт паспортом, але ж до рук міліції потрапить сімейний альбом, а там його фотокартки… По них враз розшукають.

«Перш за все треба поголити голову, — вирішив він. — Руде, помітне…» Тетеря зайшов у першу-ліпшу перукарню, що навернулася на очі, і, очікуючи на свою чергу, забився в куток, затулившись газетою. Раптом він здригнувся, наче його батогом хльоснули. «Та вже ж, видно, фотокартки роздали!.. І агентів усюди розіслали». І, глибоко насунувши кашкета на лоб, як ошпарений, вискочив на вулицю. Він би побіг, куди очі світять, але це викличе підозру… Купити парик? Можуть запідозрити: для чого він йому раптом потрібен?

Пофарбувати волосся, як фарбувала жінка? Потрібна спеціальна фарба. А її продають лише в аптеках. Там теж людно…

«Спробуй знайди вихід… І чого в мене завжди так виходить, що кожна дрібниця — світова проблема?.. Стривай, стривай!.. Десь тут поблизу працює Едуард. — Тетеря завернув у під'їзд і почав пригадувати. — От пам'ять! Адже на минулім тижні там був з Поніманським… Здається, перукарня напроти магазину «Грампластинки». Еге ж, так воно і є. Звідси рукою подати. Аби тільки Едуард працював сьогодні…»

Едуард, на щастя, був у перукарні і, що найголовніше, сам. Він упізнав Тетерю і, підхопившись з крісла, послужливо зігнувся навпіл. Намиливши голову клієнтові і спритно орудуючи бритвою, Едуард без угаву торохтів про погоду, про останні моди і, нібито між іншим, витягнув з кишені целофановий пакуночок з нейлоновими шкарпетками.

— Подивіться, яка розкіш! Англійські! Зверніть увагу на оригінальну розцвітку — чорне з оранжевим. Шик-модерн! — прицмокнув він язиком. — Прані разів два — не більше. Точнісінько такі у неділю я влаштував Михайлові Семеновичу… — Його прищувате обличчя розпливлося в улесливій усмішці. — Моє слабке місце: люблю робити приємне хорошій людині.

Тетеря скривився.

— О, не турбуйтесь, вони коштують справжню дрібницю — всього п'ятірку. Повірте, я їх завжди збуду за червінець, але просто немає бажання віддавати будь-кому.

— Шкарпетки мені не потрібні, —процідив Тетеря. — Цим обноскам гріш ціна у базарний день. І не до них зараз. — Але від Едуарда не так просто було відкараскатись… Він розходився і не помічав пригніченого стану Тетері.

— Є галстуки! Один кращий за інший. Очей відірвати не можна! Симфонія! — умовляв він, — Американські і французькі.

— І галстук не потрібен.

— А валюта? — довірчо стишив голос Едуард, хоча в перукарні, крім них, нікого не було. — Такий товарець теж є в моєму синдикаті, — задоволений власним дотепом, хихикнув. — Ми завжди прислухаємось до запитів клієнтури. На ваше щастя, сьогодні один чоловік підкинув мені дві швейцарських десятифранкових бумажки… Чи вам золото? Є одна десятка, як кажуть, колишньої Російської імперії. Але, я гадаю, для нас з вами це не так важливо. Адже вірно? Золото, як сказав один римський імператор, забув тільки який, не пахне… Мені з цього не заробіток — мізерія, хіба на кіно.

Із дзеркала на Тетерю дивилася змарніла жалюгідна людина з переляканими очима. Тетері до сліз стало шкода себе. І тут поруч в дзеркалі він побачив нахабну, самовдоволену фізіономію Едуарда. Несподівана зненависть сповнила Тетерю.

«Морда в трюмо не вміщається, а він у перукарні огинається… В кіно зібрався, а я не знаю, де голову на ніч прихилити… Ні домівки, ні грошей, нічого не лишилось, все пішло прахом, а він в кіно… Я тебе провчу, я тобі кров зіпсую. Пам'ятатимеш, сучий сину, Тетерю!..»

— Давайте франки й золото… Забираю шкарпетки й галстуки, — сказав він. — Так тому й бути! Оптом.

Едуард передбачливо замкнув вхідні двері на ключ, вивісив табличку «Перерва на обід» і покликав Тетерю в підсобку. З кишені піджака він вийняв футляр з-під годинника, в якому лежали два швейцарських банкноти й загорнута в цигарковий папір золота десятка.

— А галстуки?

— Зараз, зараз. Одну хвилиночку. — Едуард нахилився до тумбочки, відсунув вбік флакони одеколону, пляшки шампуню, тюбики з кремом, дістав коробку з галстуками. — Будь ласка, вибирайте… Вам личить, по-моєму, оцей абрикосовий… І візерунок що треба.

— А ви знаєте, де я працюю?

— Певно, з Поніманським… На «Спартаку».

— Звідки це ви взяли? Поніманський казав?

— Ні, але я так гадаю.

— От і домилились. Я… — Тетеря напустив на себе поважний вигляд, — слідчий прокуратури.

Едуард розгубився. Жартує Тетеря чи говорить серйозно? Але про всяк випадок запобігливо усміхнувся, його усмішку можна було розцінювати і як повагу до високого чину клієнта, і в той час як захоплення оригінальним жартом.

— Ви не посміхайтесь, — суворо промовив Тетеря. — Я, як представник влади, зобов'язаний тебе затримати і відправити куди слід. І забрати, — ткнув він пальцем на десятку, на франки, на шкарпетки і галстуки, — докази.

Очі Едуарда по-злодійському забігали в усі боки, на щоках виступили червоні плями. Хто б міг подумати, що Поніманський здатний підкласти таку свиню?! Знайшов кого привести, з ким познайомити… Він силкувався щось сказати, але спазми здушили горло і вирвалися лише якісь нерозбірливі звуки. Нарешті він трохи оволодів собою.

— П-п-пробачте… П-перший раз… Б-біль-ше не буду…

Тетеря зловтішався і на хвильку забув, в якому становищі сам знаходиться.

— Я поспішаю. Збирайтеся, громадянине. Слово «громадянин» Тетеря особливо підкреслив.

— Може… Пробачте… — забелькотів Едуард. — Я… я в боргу не залишусь… Я віддячу.

— Вивертай, що там у тебе в кишенях, — підганяв Тетеря. — Швидше!

На тумбочці з'явилися складаний ніж, записна книжка, хусточка і гаманець.

— В гаманці теж валюта? — навмисне грубим голосом спитав Тетеря.

Едуард запобігливо висипав усе, що там було. Тетеря полічив — 53 карбованці 65 копійок.

— Ну що ж мені з тобою робити? — скривив рота Тетеря. — Що?

Едуард заметушився.

— У мене є виручка… Шість карбованців… От ще годинник… На двадцяти каменях.

— Ну, гаразд… Де там у тебе годинник і виручка?.. Срібні гроші можеш залишити собі… Не подумай скаржитись — гірше буде, — пристрашив Тетеря, розпихаючи по кишенях франки, галстуки, десятку, шкарпетки, годинник, гроші… Не погребував він навіть складаним ножиком та гаманцем.

Разом з двома понятими Шовкопляс і молодий лейтенант Сергієнко зайшли в садибу до Тетері.

— Ми з управління міліції, — відрекомендувався Шовкопляс дружині Тетері. — Ось ордер на проведення обшуку. Ознайомтесь.

Ворушачи побілілими губами, вона поволі прочитала і, не промовивши жодного слова, повернула ордер.

— Перш ніж приступити до обшуку, — попередив Шовкопляс, — пропоную здати зброю, цінності і гроші.

— Зброю? Гроші? Про що ви говорите? Совісті у вас немає! Це на нас сусіди із злості наказали. В шматкові хліба собі відмовляємо, своїм горбом і потом, все надбали! Гроші вимагаєте?! От усі наші гроші! — вихопивши з кишені фартуха гаманець, вона шпурнула його під ноги Шовкоплясу.

— Якщо й надалі ви дозволятимете собі такі вихватки вас виведуть звідси. Підніміть гаманця.

Голосно схлипуючи, Катерина виконала наказ.

— Отже, зброї, цінностей і грошей немає? — повторив своє запитання Шовкопляс.

— Ой лишенько мені! Скільки можна терзати? Що за люди?! Я ж сказала — нічого в нас немає. Дивіться… Все одно не повірите. Шукайте…

… Кульбич, що приїхав. з фабрики, застав Сергієнка і Шовкопляса в найбільшій кімнаті особняка, яку хазяйка гучно величала залом. Вони вже встигли оглянути коридор, веранду, підвал, ванну кімнату, кухню і спальню. Кульбич викликав Сергієнка на подвір'я. — Беріть машину, відвезіть підполковнику

Луговому особисту справу Тетері і передайте, що в поліклініці його не було, і що я залишаюсь тут. Може, він прийде додому.

Коли Кульбич повернувся, Шовкопляс оглядав громіздкий, почорнілий від часу буфет. Швидко і акуратно переставляв він тарілки, кришталеві вази, блюдечка, салатниці, відкривав кришки численних масничок, кофейники, чайники, молочники…

— А внизу що? — спитав він, поставивши на місце останню порцелянову чашку.

— Варення… Макарони, борошно… вермішель… всіляка там крупа… цукор… лавровий лист. Відчинити? — витягла хазяйка велику в'язку ключів і, не чекаючи, квапливо розчинила навстіж дверцята.

Присівши навпочіпки, Шовкопляс швидко обвів поглядом нижнє відділення буфета і, випроставшись, недбало махнув рукою.

— Можна зачиняти.

— Заждіть, не поспішайте, — зупинив Кульбич. — Виставляйте все, що там є.

— Та вже ж дивились… — заперечила хазяйка.

— Нічого, ще подивимось.

На столі з'явилися пузаті банки з варенням, якісь мішечки, торбинки, коробки, пакетики. Кульбич терпляче пересипав крупу, борошно, цукор… Одна з понятих, смаглява жінка з бистрими чорними очима, зиркнула на годинник.

— Товариші! Так ви до ранку не скінчите.

Її підтримав другий понятий — молодий широкоплечий парубок.

— Товаришка Кривенко має рацію. Ну, що може бути в продуктах?

— Перевіримо, тоді й узнаємо, — спокійно відповів Кульбич.

Він помітив, з якою поквапністю Тетериха взялася відчиняти буфет. І потім, випадково зустрівшись з її очима, Кульбич вловив у них і тривогу, і настороженість, і занепокоєння… Це було, коли він взявся за банки з варенням…

Кульбич перелив в емальовану миску одну, другу банку, третю… І раптом щось промайнуло перед його очима і ляпнуло в миску. Він ложкою виловив гумовий мішечок. Хазяйка змінилась на обличчі.

— Це моє! Віддайте! Не займайте!.. — заламуючи руки, зарепетувала вона.

— Припиніть! — суворо перебив її Кульбич. — Не влаштовуйте сцен. Ми розберемось. Коли це справді ваше, все буде повернуто.

Тетеря замовкла і, шморгаючи почервонілим носом, голосно схлипуючи, слідкувала, як Кульбич акуратно по шву розрізав мішечок. Заблищав золотий портсигар, діаманти на платинових запонках, старовинний кишеньковий золотий годинник на товстому, прикрашеному брелоками ланцюжку, масивний золотий перстень з рубіном. Поняті були вражені.

Повернувся Сергієнко. Підполковник наказав йому та Шовкоплясу залишитись у засідці до особливого розпорядження.

— А вам, товаришу майор, після закінчення обшуку разом з дружиною Тетері треба приїхати в управління.

Шовкопляс тепер уже не обмежувався поверховим оглядом. Він відсував меблі, уважно обслідував усі шухляди комода, серванта, розгвинтив канделябр, а стіл навіть поставив боком, перевіряючи, чи немає в ніжках видовбаних схованок. Так само пильно він оглянув і крісла. Але в цій кімнаті Шовкопляс і Сергієнко більше нічого не знайшли. Перейшли в суміжну. Там стояла плюшева канапа, півдюжини стільців, письмовий стіл і книжкова шафа. З неї й почав Шовкопляс.

— Господи! Лишенько мені! Невже й книжки почнете перевертати, — простогнала Тетериха. — Те, що знайшли в банці — все! Чого ви до нас так присікуєтесь?! Мій чоловік не розбійник, не шпигун, нікого не вбив, не пограбував.

— Не пограбував! — не стримався Кульбич. — А на які гроші ви збудували собі особняк, придбали дорогі меблі, килими?.. Адже ваш чоловік одержує вісімдесят карбованців на місяць…

— Ну й що ж? Ми з Петром Борисовичем люди ощадливі, аби на що грошей не тринькаємо.

Кривенко спалахнула і гнівно труснула густим волоссям.

— Про що ви кажете?! Невже ви вважаєте нас простаками? Коли б ви навіть цілий рік нічого не пили й не їли, то й тоді вам в двадцять п'ять років не вкластися, щоб усе це купити. У вічі вам кажу: все це майно придбано нечесним шляхом, на гроші, вкрадені в держави.

— А вам же яке діло?! — визвірилася Тетеря. — Теж мені захисниця держави знайшлася…

— Як то яке?! Крадете в нас. Держава — це ми. Ось такий паразит забереться на завод, на фабрику, в магазин і розтягає наше добро. Вкрав сто тисяч, а це школа, дитячий садок, будинок, лікарня… Та що там казати, — блиснула вона очима, — розкрадачі й шпигуни одного поля ягоди. І ті й ті шкодять нам, і їх треба знищувати, як скажених собак… Та кому я кажу? їй?! їх, цих паразитів, словами не проймеш, а ви, — обернулася вона до працівників міліції, — і без мене чудово знаєте, що таке розкрадач.

Сергієнко разом з Кульбичем оглядали речі в письмовому столі, а Шовкопляс, навчений гірким досвідом, брав книжку за книжною і уважно проглядав кожну сторінку.

— Олегу Гарасимовичу, — покликав він Кульбича, — ось подивіться, — і простягнув синій томик Блока.

— Та-ак… Цікаво, — згодився Кульбич. — Відкладіть.

Обшук наближався до кінця. Оглянуто було перший і другий поверхи особняка, горище, льох, гараж, пташник, свинарник. Лишились тільки подвір'я і сад. Озброївшись міношукачем, Сергієнко поволі обходив сад, підмічаючи тичками маршрут свого просування. Безперестанку гудів зумер. Міношукач то виявляв іржаву лійку, то шматки дроту, то консервні банки, то гвіздки, то розбитий чавун… В кутку садка росла й росла купа металевого брухту. Вже котрий раз знову почулися короткі уривчасті сигнали зумера. Шовкопляс встромив щуп у землю під грушею і відчув щось тверде. З землі викопали невелику залізну коробку. В ній лежали, акуратно загорнуті в пергаментний папір, три ощадні книжки.

— Що ви тепер скажете? — спитав Кульбич. — Ви ж запевняли, що у вас нічого немає.

— Не знаю, звідки вони взялись, — пересмикнула плечима хазяйка.

— Як же не знаєте? Чорним по білому написано: Тетеря Катерина Трифонівна, а дві інші — на ім'я вашого чоловіка…

Обшук саду було закінчено. Залишалося скласти протокол обшуку і накласти арешт на майно.

— Будинок не маєте права описувати! — захлинаючись і повискуючи, істерично кричала Тетериха. Очі її налилися кров'ю, волосся розпатлалось, і вона чимсь нагадувала бабу-ягу. — Будинок мій! Мій! Будинок я поставила за свої кревні! Беріть його речі, а мого не займайте! Я знати не знаю, чим він, мерзотник, займався, що робив!

— Припиніть! — урвав її лемент Кульбич. — За нашими законами все майно, нажите злочинним шляхом, конфіскується.

— Вірний закон! — підхопила Кривенко.

— А родичі розкрадачів, що знали про злочинну діяльність і користувались накраденим майном, суворо караються. Ви, як дружина розкрадача, притягаєтесь до кримінальної відповідальності.

Тетеря вийшов з перукарні з туго напханими кишенями. «Здорово я вигадав про слідчого, — задоволений собою, міркував він. — Через кілька днів знову зайду, нічого його жаліти, хай трясе гаманцем… От якби два-три таких фарцовники, можна і вухом не вести».

… Тетерю зустрів сам Макогон і провів через закурену кухню, вузький темний коридор в невелику кімнату, де навколо столу, засланого облізлою клейонкою, сиділи Шкарбун, Поніманський і Чернушкін. Вікно було зачинене віконницею. На стелі під рожевим абажуром тьмяно мерехтіла лампочка. Побачивши Тетерю, Поніманський не втримався:

— Ти тепер справжнісінький святий апостол Петро… Он і сяйво кругом лисини.

Тетеря зібрався огризнутись, але Чернушкін випередив його.

— Припинити! Давай, Петре Борисовичу, викладай… Тільки коротше.

— Та я вже розповідав.

— Вони нічого не знають, — кивнув Чернушкін на Поніманського і Макогона.

Тетеря повторив всю історію від початку до кінця.

— Біля будинку, — закінчив він, — мене зустріла одна знайома й каже, що в нас обшук.

Всі мовчали, лише чути було сопіння Шкарбуна. Насупивши брови, Поніманський замислено втупився в одну цятку. На гладенько поголених щоках Чернушкіна грали жовна. Макогон, спершись плечем на кахляну піч, нервово гриз нігті. Тетеря не витримав гнітючої тиші.

— Вам добре, а мені як бути? Ну що ви всі мовчите? От ви, Сергію Олександровичу…

— «Сергію Олександровичу…» Згадав! А коли давав хабара — не питав.

— Ти мені про хабара нічого не казав, — здивувався Шкарбун.

— У мене в головешці така плутанина зробилася, все вискочило.

— Скільки ж ти йому відвалив? — не вгавав Шкарбун.

Тетеря запнувся.

— Ти-тисячу… двісті…

— Жирно… Нізащо б стільки не дав.

— Гризи його не гризи, від цього ні йому, ні нам не легше, — зауважив Поніманський. — Тепер треба подумати, як вискочити з біди.

Всі знову замовкли.

— А якщо підкинути листик, — почав Макогон, — що ревізор одержав не тисячу двісті, а дві п'ятсот…

— Знову безглузді прожекти! — скипів Поніманський. — Ситі ми твоїми анонімками по саму зав'язку. А я попереджав. Не послухались, на сміх підняли. І от, будь ласка, — догралися. У Тетері обшук, і не сьогодні-завтра до нас доберуться.

— Я… я х-хоч що-небудь п-пропоную, а ти… ти критика з себе корчиш. Бачили м-ми т-таких! — від образи і злості Макогон заїкався.

— І запропонувати можу. Найважливіше зараз… Треба… Треба… — Поніманський запнувся.

— Що?! Не виходить! Клепки заїло, — зловтішався Макогон.

— Знову за своє, — блиснув очима Чернушкін. — Хоч сьогодні припиніть. Ну чого ви не поділите? Втямити не можу… Ревізія закінчилась? — зиркнув він на Поніманського.

— Начебто ні. Щоправда, вчора й сьогодні я був у Сосновці на ткацькій фабриці. Звіряв взаєморозрахунки.

— Виходить, в міліції акта ревізії ще немає?

— Ні. Я б про це знав як головний бухгалтер…

— Отже, документи в ревізора… Вони повинні бути в нас… Треба довідатись, де вони.

— Тут і довідуватись нема чого, — сказав Поніманський. — В моєму сейфі.

— А ключ?! — стрепенувся Чернушкін.

— Ключ у Сахна.

— Розумник… Голова… — не пропустив нагоди шпигнути Макогон. — Зліпок треба було зробити з ключа, а потім віддавати.

— Н-да… — промимрив Чернушкін. — А за які гріхи я оце мучусь? Начебто змагаєтесь, хто більшу дурницю встругне. Був би зліпок — був би ключ. Був би ключ — були б у нас зараз документи… Ну, що з воза впало, те пропало. Припустімо, ревізор не доніс в міліцію… — вголос міркував він.

— А обшук! — простогнав Тетеря. — Ви забули, чи що?

— Певен, що обшук із-за твоєї дружини. Я давно попереджав, щоб вона покинула вештатись по базарах. Усе вам мало, мало… Якби ревізор повідомив, то взялися б за Поніманського і Шкарбуна. Але вас же не зачіпають?

— Мене особисто — ні.

— І мене теж, — підхопив Шкарбун. — Виходить, даремно ми собі кров псуємо?

— Не радій. Ревізор може гроші забрати, а ревізію провести як слід.

— Як же це так? — розгубився Тетеря. — Адже я йому…

— Я йому… я йому, — передражнив Чернушкін. — Свідки, розписка в тебе є? Нема. Переказати поштою треба було. Квитанція — це документ. Тоді б він у нас і не писнув.

— Сергію Олександровичу! — підхопився Тетеря. — Я…

— Зажди! Треба примусити його віддати накладні.

— Так він вам і поверне. Чекайте, — іронічно посміхнувся Поніманський.

— Притиснути треба. Взяв гроші — давай документи, — сказав Чернушкін. — А якщо не захоче…

— Ліквідувати! — глухо підказав Шкарбун.

Чернушкін удав, що не дочув.

— А ні — хай нарікає сам на себе. Мало що може з ним статися? Ну, приміром, черепиця з даху зірветься на голову… В річці може захлинутися…

— Або поспішає, — підхопив Макогон, — ревізор додому з роботи, а тут з-за рогу вискакує машина. Бабах! Був ревізор і немає. Нещасливий випадок!

— Сергію Олександровичу, як знайти Жорку? — хрипким від хвилювання голосом спитав Тетеря.

— Навіщо він тобі?

— Умовлю… Поїдемо разом і поквитаємось…

— На Жорку не розраховуй. Вигнав!.. П'яниця. Хто побачить, про справу анічичирк.

— Нарешті-таки послухався мене, — із задоволенням зауважив Макогон.

— Ех! Підстерегти б Сахна в темному кутку і… — Шкарбун багатозначно стиснув величезний кулак.

— Мені одному його не подужати, — зітхнув Тетеря. — Він мене однією рукою як муху… Якби хто поміг… Може, Поніманський?..

— Гуртом тут не можна, — заперечив Макогон. — Небезпечно. Одному краще. Зробив і зник.

— Вірно, — Поніманський несподівано для всіх похвалив Макогона. — Чого я зобов'язаний ризикувати з-за тебе, Петре Борисовичу? Сам пожертвував Сахнові тисячу двісті карбованців… Великий гуманіст… Мало дав… Треба було більше. В тебе натура широка… Місцевий філантроп. Але дозвольте… А я тут при чім? І чого я, — Поніманський уже не приховував своєї злості, — чого я, обов'язково я, повинен думати про тебе?! Що ти, син мені?! В ательє рятував, зараз знову… Чого ти вирячився на мене, як баран на нові ворота?!

Тетеря схопився із стільця і, бризкаючи слиною, закричав:

— Тепер я вам не потрібен! Хочете здихатись! Коли заробляли на мені тисячі, я був Петром Борисовичем, Петею… А зараз усім наплювати на мене! Але не думайте, я жаліти нікого не буду! Дзуськи! — і він перед самим носом Поніманського потряс вказівним пальцем. — Сам пропаду, але й вам не минути лиха. Я віддав тисячу двісті не заради себе! Заради всіх! І нічого тут з мене дурня робити і глузувати. Звольте заплатити! Нас тут з фабрики троє. Викладайте, ти, Поніманський, і ти, Шкарбун, по чотири сотні… От до Сергія Олександровича і Опанаса Степановича, — розраховуючи на їхню підтримку, закінчив Тетеря, — я нічого не маю.

Шкарбун, почувши, що Тетеря хоче здерти з нього чотириста карбованців, розлютився.

— Наставляй кишеню ширше! Сам вклепався, сам і відповідай, а на інших не звалюй. Гроші, чи бачите, він дав! А хто тебе просив?

Пристрасті розпалились, і Чернушкін втрутився.

— Сідай, Петре Борисовичу!.. І ти, Шкарбун!.. Нема чого горлати! Не на товкучці… А щодо грошей, завжди домовимось. Скільки ти витратив? Тисячу двісті? Розділимо на нас усіх…

Поніманський, Макогон і Шкарбун не вірили своїм вухам.

— Ось ти, Опанасе, даси? — і непомітно штовхнув Макогона ліктем в бік.

— Звичайно, звичайно, — зрозумівши, закивав Макогон головою. — Про що там розмовляти?

— Та й ти, Шкарбун, гадаю, втямив, що не мав рації… — Чернушкін наступив йому на ногу. — І Михайло віддасть тобі свою частку, — Чернушкін по-змовницькому підморгнув Поніманському — Ну, а про мене й мови бути не може… Нас тут п'ятеро, та й Бабченко знайде дві сотні.

— Так вони кажуть…

— Петре Борисовичу, ти ж мене знаєш. Я ручаюсь…

— А де мені ночувати?

— О господи! Скоро ти питатимеш мене, де тобі обідати, де снідати, де мити руки… Ночуй поки що в Гната. Там спокійно — за містом і будинок окремий.

— Я не проти, — з кислим виразом видушив з себе Шкарбун. — Хай поживе… Тільки… Тільки… дружина через тиждень приїде з онучатами. Дітлахи, самі знаєте, візьмуть та й, чого доброго, розбовкають.

— Ти ж у суботу казав, — нагадав Поніманський, злякавшись, щоб, бува, йому не нав'язали Тетерю, — що твоя стара повернеться не раніш як у вересні.

— Мало що я казав?! А сьогодні телеграму принесли, — збрехав Шкарбун.

— Одним словом, вирішено, — урвав суперечку Чернушкін. — Він поки що побуде в Гната, а там подивимось… Отже, відносно ночівлі домовились. Гроші, Петре Борисовичу, ти одержиш. Ну, заспокоївся? І досить про це. А от з ревізором, вже пробач, — він підсів до Тетері і, намагаючись надати своїм словам щирості, поплескав його по коліну, — треба тобі вирішувати самому. Ось як воно, голубе мій.

— Я згоден! Але як? Як? — хапався Тетеря у розпачі за голову. — Навчіть…

— Не люблю радити. Скажу — роби так, а вийде інакше. А я й винен зостанусь, адже всього не передбачиш.

— Нікого я винуватити не буду. Як вийде, так і вийде. Тільки підкажіть.

— Гаразд, щось гуртом придумаємо. Зажди, ось тільки нап'юся. Задушно тут, у горлі пересохло. Де в тебе, Опанасе, вода?

— Зараз, — підвівся Макогон.

В кухні, щільно причинивши двері, Чернушкін, зашепотів:

— Де пістолет? Давай його сюди. Макогон відсунув стола з брудним посудом, підважив кінцем сокири мостину і витянув загорнутий у мішковину браунінг.

План Чернушкіна був простий: Макогон немовби випадково згадає, що в нього зберігається пістолет, і поверне його Тетері нібито для самооборони… Тоді Чернушкін заведе розмову, що, маючи зброю, усунути ревізора нічого не варто.

— Гаразд, — згодився Макогон. — А ти, Сергію, віриш, що ревізор не повідомив у міліцію, чи сказав лише для цих йолопів? Ох, і боюсь я, Сергію… Ніколи такого зі мною не було. Серце крається…

— Хто його зна… Але гірше не буде, якщо нацькувати Тетерю на ревізора.

— Ну, добре. Немає ревізора. Іншого пришлють. Адже документи він з собою не носить.

— Не носить, а ключ від сейфа носить… Ну, пішли.

Як і домовились, Макогон вийняв браунінг, простягнув його Тетері.

Очі Тетері гарячково заблищали.

— Послухайте! Послухайте! Адже з цією штукою Сахно від мене не відкрутиться. Або накладні на бочку, або кулю в лоб. Хай вибирає.

Чернушкін був задоволений.

— Вірно! Чого з ним церемонитись?

Близько восьмої години ранку всі члени НПВБ зібралися біля пам'ятника Івану Франку. Радилися недовго. В Альоші й Діми новин не було. Півень не виходив з квартири, а Макогона Діма не бачив. На жаль, і Вітю, і Володю теж спіткала невдача. Перукарня вчора чогось була замкнена. Потім Вітя розповів, що йому добре перепало від батька. Але це ще півбіди. Головне — заборонили виходити з дому. Ну, вдень він ще зможе вирватися, а як бути ввечері — просто не знає.

Приблизно така розмова відбулася і в Альоші з матір'ю. Настрій у всіх зіпсувався. Почали шукати вихід із становища, але, як не старалися, нічого путнього не знаходили. Коли надія, здавалося, була втрачена, Володя порадив Віті й Альоші вступити до драмгуртка при районному Палаці піонерів. Вдома можна сказати, що заняття й репетиції там увечері, а гурток вони відвідуватимуть по черзі у вільний час.

Пропозиція всім сподобалась.

Перш ніж розійтись, вирішили, що Вітя знову подасться до перукарні, Альоша й Діма продовжуватимуть виконувати попереднє завдання — вести спостереження за Півнем і Макогоном. Володя стежитиме за Поніманським.

… Щоб не викликати підозри в матері, Діма взяв першу-ліпшу книжку, що навернулася на очі (це, як виявилося, був багато разів перечитаний «Біліє парус одинокий»), і, незважаючи на палюче сонце, примостився на балконі.

Години минали за годинами, а в будинок Макогона ніхто не заходив і ніхто звідти не виходив. Всі віконниці були щільно зачинені. Здавалося, в будинку ніхто не живе.

Від напруження в Діми рябіло в очах і паморочилась голова. Він побіг під душ. Повернувшись на свій спостережний пост, вигадав для себе гру: почав рахувати автомашини, що проїжджали повз будинок. Час минав трохи швидше…

Надвечір Діма вийшов на вулицю. Що відбувається в цьому загадковому будинку? Чи є там хоч одна жива душа? Діма насилу знайшов у паркані дірку від сучка. Подвір'я було порожнє.

— Ти що тут робиш? Чого заглядаєш? — почувся сердитий голос.

Діма відскочив від паркану. В нього вп'явся маленькими злими очицями високий худий чоловік з в'язкою пічкурів і бамбуковим вудлищем. «Макогон», — здогадався Діма. Таким, саме таким він уявлявся йому з розповідей Альоші й Віті.

— Я… я шукаю товариша.

— Якого товариша? — підозріло спитав Макогон.

— Толю Кравчука… Він живе десь тут, на Загорській… у невеликому будинку… Номер я забув… стукав, стукав до вас, ніхто не відчиняє.

Несподівано Макогон схопив Діму за вухо і почав боляче крутити, примовляючи:

— Не лазь, не лазь по чужих парканах!

— Дядю, дядю, за що?! Що я вам зробив?!

— Сам знаєш! Не заглядай куди не слід! — Макогон з силою штовхнув його. Діма не втримався на ногах і простягся на тротуарі. — Геть звідси! Щоб і духу твого не було! На другий раз голову відірву.

Не так від болю, як від образи в Діми по щоках побігли сльози. Ще ніколи в житті з ним так не поводилися… Не довго думаючи, він схопив каменюку, що попалася на очі, і замахнувся, націляючись у вікно будинку. «Ні, яка користь, коли я розіб'ю шибку? — схаменувся. — Макогон відразу здогадається, почне мене розшукувати… Тоді на вулицю не вийдеш…»

Діма шпурнув убік каменюку і попрямував додому. Вухо напухло й нило, але Діма кріпився, намагаючись не звертати уваги на біль… Як йому виконати завдання, як дізнатись, де працює Макогон?.. Але чого він так розлютився?.. Подумаєш, хлопчисько зазирнув у двір… Ну, тут щось криється! Він до ранку очей не заплющить, а вивідає, в чім справа… Доведе, що недаремно його прийняли в НПВБ. Він виправить свою помилку… Ну, а про вухо?.. Нащо хлопців хвилювать?

Вийти на балкон Діма тепер уже не наважився. Та можна спостерігати і через вікно. Звідти навіть краще видно. Тільки-но Діма сів біля вікна, як пролунав дзвоник. Він незадоволено скривився, але в квартирі нікого більше не було, довелось відчинити. Це прийшов контролер перевірити електролічильник.

Діма, випровадивши контролера, притьмом кинувся до вікна. Від будинку Макогона від'їжджала сіра «Победа» з чорними шашечками вздовж кузова. Знову проґавив! Тепер угадуй: чи приїхав хтось до Макогона, чи поїхав від нього! Як йому сьогодні не щастить. Таж сам винен! Знайшов, де вмоститись! — на четвертому поверсі… Що робити, коли зараз хтось вийде? Хоч бери і стрибай на асфальт! Поки збіжиш униз… Його місце на вулиці! Але треба замаскуватись.

… Мимо куща, за яким присів Діма, проплив чоловік в наглянсованих до блиску чоботях. Захисного кольору френч на ньому, здавалося, от-от трісне по всіх швах. Він перетнув вулицю, підійшов до будинку Макогона, зняв картуза і обтер обличчя великою картатою хусткою. — Насторожено озирнувшись на всі боки, тричі постукав у двері.

Не встиг Діма втямити, що й до чого, як у двері (і знову тричі) постукав якийсь чоловік у білому чесучевому костюмі, в кремовому капроновому капелюсі і сандалетах молочного кольору. «Начебто Поніманський… А товстун хто? А хто приїхав на таксі?.. В них таємна явка. Треба негайно зібрати всіх наших. Але поки їх збереш, монархісти порозходяться… Ну й становище!.. Поніманський тут. Отже, і Володя тут. — Ховаючись за спинами перехожих, Діма пройшов в один бік вулиці, в другий, але Володі не було. — Не такий він хлопець, щоб проґавити. Щось з ним трапилося…»

У Володиних сусідів телефон. Щоправда, він просив не дзвонити — сусіди нарікають, але тут така справа… Діма підбіг до телефонної будки і набрав номер.

— Будь ласка, покличте Володю… Володю Бабченка… Живе напроти вас… Будь ласка. У мене до нього дуже важлива справа.

Очікуючи, Діма нервово переступав з ноги на ногу. Від того, чи вдома Володя, чи ні, залежить багато. Коли ще трапиться така нагода відразу встановити всіх учасників монархістської організації?

— Алло! Алло! — почувся голос сусідки. Всередині у Діми все обірвалося: Володі немає…

— Я слухаю, — сумно озвався він.

— Володя зараз підійде.

«Кожна хвилина дорога, а він вовтузиться! — обурювався Діма. — Через нього ще когось пропущу».

Нарешті підійшов Володя. Він зрозумів усе з півслова, пообіцяв розшукати Вітю й Альошу і разом з ними приїхати на Загорську.

Луговий забрав зі столу документи і зачинив важкі дверці сейфа.

— Поїхали, Анатолію Максимовичу. Підкину вас до поліклініки, а сам на квартиру до Чистякова. Допитаю його сусідів.

— Товаришу підполковник, подряпина, — махнув рукою Олійник. — Соромно показуватись.

— Подряпина чи рана, там розберуться, а протистовбнякову сироватку обов'язково введуть. Ви не посміхайтесь. Що не кажіть, дружина в мене ескулап, — пожартував Луговий.

— Я краще з вами, якщо дозволите…

— Залишимо питання відкритим. Як вирішать лікарі, так і буде.

Поранення в Олійника виявилося легким, і в поліклініці його затримали не довше як на десять хвилин.

Думка сусідів про Чистякова була одностайною: він п'яниця, бешкетник, лихослов, нечистий на руку. Товаришів у нього немає. «Победу» почав ставити у дворі ще взимку. Останній час розповідав, що влаштувався шофером до якогось професора. Професора дехто бачив. Він кілька разів заходив до Чистякова. Був і сьогодні вранці, йому за п'ятдесят, він середній на зріст, кремезний, борідка в нього клинцем, волосся зачісане на проділ. Одна жінка навіть пригадала, що Жора називав його чи то Сергієм Олександровичем чи то Сергієм Олексійовичем.

Обшук у кімнаті Чистякова нічого не дав.

Підполковник відвіз Олійника додому і повернувся на роботу. Андрій Остапович не мав сумніву: міфічний професор — спільник Чистякова, і знову викликав його на допит. Почувши, що підполковник знає і про Тетерю, і про «професора» Сергія Олександровича, Чистяков раптом присів навпочіпки і голосно занявкав. Але йому здалося, що цього замало. Він вискочив на стілець і, плескаючи себе руками по боках, закукурікав.

— Я півник — золотий гребінець! Я півник…

— Киньте дурня строїти! — поморщився Луговий. — Дешевий номер.

— Гр-р! — загарчав Чистяков. — Я собака! — Він схопив чорнильницю, одним духом випив її і відразу ж почав гризти край стола. — Я чаклун! Я гіпнотизер! Я атомна бомба! Бах-бах! Бах-бах!

Андрій Остапович від усього серця зареготав. Витріщивши очі, Чистяков застиг посеред кімнати, не знаючи, що робити, чи варто далі прикидатися божевільним. «Хай буде, що буде», — вирішив він і, впавши на підлогу, поповз на животі в куток, хриплячи:

— Я крокодил! Бережіться! Я всіх проковтну! У-у! У-у!

В такій позі його застав майор Кульбич, що повернувся з будинку Тетері.

— Чистяков, я вам не раджу блазнювати, — сказав Луговий. — Ідіть у камеру і подумайте.

Коли Чистякова відвели, Кульбич доповів про наслідки обшуку.

— Виявлено цікаві записи. — Він поклав перед Луговим синій томик Блока. — Не знаю, з яких міркувань Тетеря вибрав Блока для своїх розрахунків. Очевидно, через великі поля.

Луговий перевернув книгу.

— Дивний збіг. Сам того не підозрюючи, Тетеря умудрився підраховувати прибутки і витрати поряд із своїм віршованим портретом. Послухайте:

Після розмови з Дімою, Володя забіг додому сказати мамі, що йому зараз же треба в драмгурток на репетицію. Двері відчинив батько.

— Здоров, здоров, синку! — розплився він в усмішці. — Ми з тобою начебто сьогодні не бачились.

— Чого не розбудив? — насупився Володя. — Адже домовились.

— Я пішов ще шести не було. Шкода стало тебе будити. Ну-ну, не дусайся. Сам знаєш: якщо я сказав — значить, зроблю. Спінінг у твоїй кімнаті.

Володя розчинив двері і відразу побачив бамбукове вудлище з алюмінієвою катушкою. Поряд на стільці лежали невеликі вузенькі пластинки з латуні, міді, олова, свинцю. Досвідченим оком рибалки Володя зразу ж розпізнав блешні «Байкал», «Трохимівську», «Універсалку», «Успіх», «Спінер»… Батько задоволено усміхався і, коли зраділий Володя доволі намилувався подарунком, сказав:

— Є ще сюрпризик…

— Який?! — кинувся Володя на шию батькові.

Батько лукаво погрозив пальцем.

— Ач, який хитрий! Вгадай!

— Футбол.

— Холодно.

— Пінг-понг?

— Знову-таки холодно.

Володя замислився.

— Річ зрідні спінінгу… Має, синку, так би мовити, безпосереднє відношення до риболовлі…

— Акваланг! — випалив Володя. — Так, татку, так? — застрибав він навколо батька.

— Вже тепліше…

— Волок!

— Ні, й не він… Ну, гаразд, не буду тебе мучити. Ходімо.

На балконі стояв надувний гумовий човен. Радощам Володі не було меж. Кортіло зараз же схопити його й податися на річку. Але на нього чекає Діма… І йому ще потрібно розшукати Вітю й Альошу…

— Ну, я побіжу!

— Хоч би спасибі сказав.

— Спасибі, татусю! Спасибі! Тільки човен, мабуть, дуже дорогий…

— Заради кого працюю, живу, стараюсь? Мені багато не треба. Я своє віджив…

— Облиш, тату! Адже знаєш, я не люблю…

— Вислухай, голубчику, вже не маленький, все повинен знати. Незчуєшся, як і паспорт одержиш, сім'єю обзаведешся, в самого діти підуть… Тоді зрозумієш мене. Дивись, — порившись у нижній шухляді серванта, він дістав з дна ощадну книжку і багатозначно, по складах прочитав: — Баб-чен-ко Во-ло-ди-мир Яко-вич… Ощадна трудова каса… Рахунок номер 11426… Зрозумів? На твоє ім'я! Тепер подивимось, що там робиться… На сьогоднішній день нараховується не мало не багато, а три тисячі п'ятсот сімдесят вісім карбованчиків…

Володя скривився.

— Пробач, тату, але мені ці гроші не потрібні. Виросту, сам зароблю. Краще купи мамі путівку… Подивись, на кого вона схожа.

Бабченко відразу спохмурнів.

— Молодий мене вчити! Хвора — хай ходить у поліклініку. Я не забороняю… А не бійся, не спитаєш, чи здоровий батько, чи не втомлюється він, важко чи легко йому добувати шматок хліба? І не просто шматок, а біленький, та з масельцем, та з буженинкою… Та й чайок вам подавай не просто так, а з вершечками, з тістечками, з шоколадними цукерочками… А як кожна копійка батькові дістається? Гроші не манна небесна, з неба не сиплються… Треба й побігати, й пометикувати, й попріти… А іноді й рискнути… Отак-то воно, синку…

Володя вибіг у кухню. В кутку, на ящику, в якому зберігалися старі речі, сиділа мати, затуливши обличчя фартухом. П худенькі плечі судорожно здригалися.

Ніжно пригорнувшись до плеча матері, Володя ласкаво погладив її рано посивіле волосся.

— Заспокойся, матусю, заспокойся… Не треба, прошу тебе, перестань…

Як йому зараз хотілося стати дорослим. Піти працювати, забрати маму… Жили б вони тихо, спокійно, лагідно. Позбулися б постійних батьківських докорів, що мама сидить на його шиї, проїдає його гроші, зв'язала йому ноги й руки, що вона більше йому не потрібна, її хвороби йому набридли, і терпить він її лише заради сина… Перш за все він послав би маму в санаторій, заборонив їй поратись біля плити… Обідали б вони в їдальні…

З гуркотом розчинилися двері.

— Утішитель, — із злістю засміявся батько. — Усе втішаєш…

Володя, не пам'ятаючи себе, закричав:

— Не смій кривдити маму! Не смій! Чуєш?! Усе життя на тебе працює, як кріпачка! Тобі поміщиком бути! Ти… Ти… — сльози бризнули з Володиних очей.

Бабченко сторопів. Вперше він бачив сина таким.

— Пробач мені, рідний, пробач… — бурмотів він.

Але Володя не заспокоювався. Бабченко заметушився, не знаючи, що робити. Нарешті підскочив до крана і налив склянку води. Володя відштовхнув руку батька. Склянка впала і розлетілась на друзки.

— Чого ти сидиш?! — накинувся Бабченко на дружину. — Не бачиш, що робиться з дитиною?!

Мати притягла до себе Володю, вкрила його мокре від сліз обличчя поцілунками і щось зашепотіла йому на вухо. Мало-помалу Володя заспокоївся і лиш час від часу здригався.

— Синку, прости мене, старого дурня, — запобігливо зазирав Бабченко в очі Володі. — І перед тобою, Ганно, вибачаюсь. Я був несправедливий… Завтра ж обов'язково йди в поліклініку. Зроби, які там потрібно аналізи, всілякі рентгени, електрокардіограми, одним словом, що потрібно, й бери путівку. За грішми затримки не буде. І обіцяю: більше ніколи ти, Ганно, образливого слова від мене не почуєш. Помирилися? Ну, дай руку.

Ганна Єгорівна не знала, вірити їй чи не вірити. Давно вже вона не чула від чоловіка таких слів. Боязко, куточками вуст вона усміхнулась і несміло простягла руку. Побачивши, що батьки помирилися, Володя повеселішав і швиденько вмився. Лиш почервонілі повіки нагадували про недавні переживання.

— Тату, правда, ти з мамою більше не лаятимешся? Ти купиш їй путівку?

— А як же інакше?

— Тоді я на репетицію… Вже спізнююсь.

— Візьми таксі. На, — Бабченко сунув Володі в кишеньку сорочки три карбованці.

Володя стрімголов вилетів на вулицю і побіг до найближчої стоянки таксі, йому пощастило: незабаром підійшла «Волга».

— Мені в бік університету, — попросив Володя, сідаючи в машину.

— Ти, хлопче, скажи конкретно, — незадоволено буркнув шофер.

— Я забув вулицю, так знаю, наочно… Тільки-но під'їдемо до університету, я покажу…

— Університет. Тепер куди? — спитав шофер.

— Біля аптеки поверніть за ріг і там, будь ласка, зупиніться. Я на хвилинку, а потім поїдемо далі.

Шофер недовірливо зиркнув.

— Та ви, дядю, не бійтесь, я не втечу. От гроші. — Володя поклав на сидіння три карбованці.

Альоша, що саме грав в пінг-понг, помітив Володю і побіг йому назустріч.

— Дзвонив Дімка! Вони всі зібралися в Макогона. Ідемо зі мною. В мене таксі, — випалив Володя.

— Заскочимо за Вітею?

— Авжеж.

Перукарня була зачинена. Віті ніде не було видно. Володя запропонував поїхати до нього додому.

— А якщо його немає, — заперечив Альоша. — Певно, пішов за перукарем, а ми лише час згаємо. Обійдемось без нього.

Не доїхавши квартал до Загорської, хлопці зупинили таксі і розшукали Діму. Він затягнув товаришів у під'їзд і, не відводячи погляду від будинку Макогона, розповів, що за кілька хвилин до них прийшов ще якийсь чоловік.

— Голений, в білому піджаці, худорлявий… Часом не Матвійович? — звертаючись до Альоші, спитав Діма.

— Він з бородою?

— Ні.

— Виходить, не Матвійович… Гаразд, потім розберемось. Багато їх зібралось?

— Сам Макогон — раз… Хтось приїхав на таксі — два, потім товстун у чоботях, галіфе і зеленому кітелі…

— Товстун? — наморщив лоба Альоша. — Теж не знаю.

— Слідом за ним Поніманський. Його я відразу…

— Це не Поніманський! — перебив Володя. — Він поїхав у понеділок рано-вранці. Мені двірник сказав.

— Який він із себе? — спитав Альоша.

— З вусиками… Смаглявий, волосся чорне… Костюм білий, капелюх теж… І черевики білі…

— Начебто Поніманський, — погодився Альоша.

— Виходить, їх п'ятеро, — підрахував Володя, — а нас троє. Гм-м… Три на п'ять. Кепська справа. Що робити?

— Як то що? — здивувався Діма. — Стежити.

— Стежити, звичайно, стежити, це ясно, але коли вийдуть та й розійдуться в різні боки. Тоді що?.. Макогона можна не рахувати. Він од нас не втече. Але все одне нас троє, а їх четверо. Вітьку б сюди…

— Якби та якби та виросли в роті гриби, був би не рот, а цілий город, — сказав Альоша. — Відразу домовимося, хто за ким, щоб опісля не було плутанини і безладдя.

— Там видно буде! — відмахнувся Діма. — Хіба не однаково, хто за ким піде?

— Ні, ні, зажди, — зупинив Володя. — Альоша має рацію. Треба відразу обміркувати.

Несподівано виникли суперечності. Діма доводив, що йому не можна відлучатись, він повинен стежити за Макогоном.

— Ну навіщо тобі він?! — гарячкував Альоша. — Ми про того в зеленому кітелі і про останнього нічого не знаємо. Як ти потім розшукаєш їх? Ну як?!

— Чому Володі можна стежити за Поніманським, а мені не можна за Макогоном? — насупився Діма. — Давайте не будемо стежити ні за Макогоном, ні за Поніманський. І вийде дуже добре: нас троє і їх троє.

— Хіба тобі не зрозуміло, що Поніманський ватажок?

— Чому ватажок?

Альоша розгубився. Справді, чому він вважає, що Поніманський ватажок? Але за нього відповів Володя.

— Він усіх знає…

Тут уже Альоша зібрався з думками і посипав цілим шквалом доказів.

— Ти сам бачив, як він одягнений. Краще за всіх! Не те що інші! Бо керівник. Він і Макогона знає, і Матвійовича, і перукаря.

— Це нічого не значить, — не здавався Діма. — Мало хто кого знає.

— А хто їздив на вокзал? — наступав Альоша. — Поніманський! А навіщо? Скажи, навіщо?

— Звідки я знаю.

— А я знаю! Тепер мені ясно. У неділю вони всі зібралися під виглядом пасажирів у камері схову. Найзручніше для них місце, кращого й не вигадаєш. Поніманський відкрив чемодан і подав їм сигнал: у вівторок увечері прибути до Макогона…

Доводи були досить обгрунтовані, і Діма завагався.

— Хай за Поніманський стежить будь-хто з вас. Я не наполягаю, — великодушно запропонував Володя. — Я хочу лиш одного: щоб було якнайкраще.

Нарешті Діма згодився, і справа пішла швидше. Домовились: Альоша стежить за тим, хто вийде перший; за другим — Діма, а за Поніманським — Володя.

Хлопці вибрались на вулицю і, розійшовшись у різні боки, почали стежити.

Довго чекати не довелося. Перший показався Тетеря.

Заздалегідь домовленим сигналом — піднесена ліва рука — Альоша дав товаришам зрозуміти, що він побачив незнайомця і йде за ним. Знову відчинилися двері і з'явилась огрядна постать в кітелі… Настала черга Діми.

Вийшло так, що за Тетерею йшов Альоша, за Альошею — товстун, за товстуном — Діма. На розі товстун наздогнав Тетерю. Вони зупинились і почали про щось жваво розмовляти. Зупинились і хлопчаки. Альоша закам'янів біля вітрини з «Пионерской правдой», а Діма, не вигадавши нічого кращого, шмигнув у «Гастроном» і стежив за товстуном через вітрину.

До Альоші долинали уривки розмови.

— Не хвилюйся, Петю… Все буде добре… Пробач, коли що не так. Сам розумієш… Приїжджай. Чекаю на вокзалі.

— Хай буде по-твоєму… Я пішов… Чекай до одинадцятої, Гнате Онуфрійовичу…

Альоша запам'ятав, що незнайомця, за яким він стежить, звуть Петром, а другого –

Гнатом Онуфрійовичем. Треба не забути записати в журнал НПВБ.

Товстун постояв хвилину-другу, дочекався, поки Тетеря зникне за рогом, і вскочив у тролейбус номер десять, що йшов за маршрутом: Загорська площа — вокзал. За ним — Діма.

Втягнувши голову в плечі, глибоко заклавши руки в кишені, Тетеря простував вулицею. Поминувши зоопарк, він вийшов на Кузнечну. Альоша тримався на відстані двадцяти-тридцяти кроків позаду. Коли вони наблизились до цементного заводу, вже посутеніло. Тепер Альоша лише по білій плямі піджака здогадувався, де незнайомець. Боячись спустити його з ока, Альоша скоротив відстань.

А коли з-за величезних, застиглих темним громаддям корпусів заводу величаво виплив щербатий диск місяця, заливши все довкола сріблястим світлом, хлопець відстав. «Дивно, він начебто йде до мене, — розмірковував Альоша. — Певно, Поніманський послав його до Матвійовича з якимсь завданням…»

Коли вони опинились біля університету, в Альоші вже не було сумніву: Тетеря прямує до Півня. Але, на його подив, Тетеря пройшов мимо.

«Хитрий… Не відразу завернув до Матвійовича. Пройде трохи далі і повернеться», — подумав Альоша і, наче тінь, прослизнув у підворіття, сховався за напіввідчинені чавунні ворота. Секунда, друга, третя… Альоша занепокоївся і, притиснувшись до теплої стіни, яка не встигла охолонути після денної спеки, обережно визирнув. Невідомий наче в воду впав… Хлопець метнувся в один бік, у другий. Нарешті біля перехрестя він побачив білий піджак. Саме в цей час Тетеря звертав на Червонозоряну. Альоша знав тут кожний будинок, мало не кожну дірку в паркані. Адже цією вулицею вже не один рік він ходить до школи.

«З усього видно, Півень тут ні при чім, — зметикував Альоша, — але все ж таки, куди він? Може, тут поблизу мешкає хтось з їхньої зграї?..»

Тетеря проминув огорнуту темрявою школу. Через кілька будинків він зупинився і подивився на номер. Вулиця, і вдень тиха, цієї пізньої пори була зовсім безлюдна, і до Альоші долинуло: «Сорок п'ятий… Отже, на другому боці…»

«Чого зупинився біля Вітьчиного будинку? Невже він до Валентина Филимоновича? Ну що в того спільного з монархістами?! Та що я? Зовсім з глузду з'їхав, всіх гуртом у монархісти записую. Просто шпіономанія якась…» Незнайомець пройшов повз палісадник і зупинився. Альоша завмер. Страшний здогад приголомшив його: Поніманський вистежив Вітю! Авжеж!.. Так воно і є… Адже він розмовляв з Поніманським, а той, досвідчений конспіратор, відразу розкусив, в чім справа, і послав цього головоріза розправитися з Вітею… Що робити?

В скрутному становищі був не лише Альоша. Вагався і Тетеря. Він пішов від Макогона з непохитним наміром примусити ревізора віддати компрометуючі його накладні. Дорога від Загорської до Червонозоряної була не близька, і Тетеря мало-помалу взяв себе в руки, заспокоївся. Становище вже не здавалося таким страшним і безнадійним. На думку йому спали припущення Чернушкіна. Може, справді обшук не пов'язаний з ревізором, а винна у всьому його дружина?.. Сам того не помітивши, Тетеря спрямував свій гнів на неї. Підійшовши до будинку Сахна, він вирішив, що даремно гарячкував. Перш за все треба дізнатись, чим викликано обшук; якщо навіть дружину арештували, це ще не біда. Але в міліції вона може розповісти, де сховані коштовності і ощадні книжки! Ця думка так злякала його, що Тетеря, забувши про все, заквапився до себе додому.

… Альошу врятувало те, що він передбачливо сховався за трансформаторною будкою, а то б він і Тетеря зіткнулись. «Що з ним? — спантеличився хлопець. — Неначе когось злякався. Але на вулиці порожньо… Мабуть, свої сліди замітає… Не вийде! Не втечеш! Цілу ніч стежитиму за тобою. Мені не страшно: мама на нічній зміні…»

Не підозрюючи, що його супроводить Альоша, Тетеря через півгодини вже був на Другій Дачній. Відразу йти додому він побоювався і спершу зайшов до тьоті Паші. Альоша сховався за деревом.

Тьотя Паша зустріла Тетерю непривітна і далі коридора не пустила.

— Катерину повезли в міліцію… Сама бачила, йди собі, ненароком хто помітить — не минути мені лиха.

— Вони що-небудь знайшли? Забрали?! — весь подавшись уперед, мало не викрикнув Тетеря.

— Звідки я знаю? Там не була.

Не мовлячи більше ні слова, Тетеря вийшов. Звістка про арешт дружини приголомшила його. До самого останнього моменту він сподівався, — може, якось обійдеться. Тепер його думки зосередились на одному: як проникнути в будинок, як забрати коштовності і ощадкнижки.

Сховавшись у затінку напроти свого будинку, він затаївся. «Чи не піджидають мене за парканом? — з острахом подумав. — Ввійду, а там — хап! — і в тюрму». Він підняв камінь і шпурнув за паркан. Гомінкий звук порушив нічну тишу.

«Когось викликає, — вирішив Альоша. — Розгалужена організація… Лише на цій вулиці до другого спільника заходить…»

Тетеря підкрався до хвіртки і обережно натиснув на клямку. Хвіртка не піддавалась. Тетеря пошарив по кишенях і спересердя пошепки вилаявся. Ключ залишився на роботі. В такий пізній час, коли чути кожний шерех, виламати хвіртку він побоявся. А шлях через паркан був відрізаний: він сам обтягнув його колючим дротом і понабивав гвіздків. Поряд, за його власним парканом, у його власному будинку, в його власному садку лежать портсигар, платинові запонки, перстень з рубіном і ощадні книжки, а він не може забрати їх.

Від злості Тетеря у розпачі кусав губи і боляче бив кулаком об кулак.

Альоша сидів навпочіпки за кущем бузку. Коли Тетеря обернувся до нього спиною, він випростався, розминаючи занімілі ноги. Зненацька в сусідньому будинку рипнули двері. Долинули голоси:

— Коли тепер вас чекати, Маріє Федорівно?

— Через тиждень обов'язково забіжу.

Почувся тупіт квапливих кроків. Вони швидко віддалялися й невдовзі завмерли. Знову настала тиша, лише вітер, налетівши невідомо звідки, зашелестів листям дерев. Впало кілька яблук. Одне попало в плече Тетері. Іншим разом Тетеря неодмінно підняв би яблуко, вилаяв би дружину за те, що вона не дивиться за садком. Зараз же він з якоюсь несамовитою люттю розчавив спілу антонівку. І, чомусь заспокоївшись, згадав: вчора він побачив відірвану дошку в паркані. Збирався навіть прибити, але забув.

Він одразу знайшов те місце. Протиснув голову, до болю напружуючи очі, вдивлявся в темряву. З-за хмар визирнув місяць, освітивши садок ніжним сріблястим світлом. На траву лягли химерні зеленкуваті тіні від дерев, а груші та яблуні своїм крислатим гіллям нагадували казкових багаторуких велетнів.

Тетеря перекинув ногу через планку і спробував було протиснутись крізь дірку. Та ба. Щілина виявилась замалою. Чортихнувшись крізь зуби, він потягнув до себе суміжну дошку. Але та ні з місця. Тоді Тетеря смикнув сильніше. Той самий наслідок. Розлютившись і забувши про обережність, він уперся ногою в нижню планку і щосили рвонув дошку. Почувся пронизливий скрегіт гвіздків, і разом з дошкою Тетеря повалився на землю.

Події розгорталися з запаморочливою швидкістю. Як на гріх, нічна мошка залетіла Альоші в ніс, і він голосно чхнув. Тетеря зірвався на ноги, вихопив з кишені пістолет, не цілячись, вистрелив у бік Альоші і щодуху кинувся навтікача.

Щось боляче вдарило Альошу в обличчя. Він помацав щоку: вона була липка й мокра. Пальці натрапили на щось гостре. Смикнув — наче тріска.

«Мене поранено!» — жахнувся хлопець і, боячись нового пострілу, клубком скотився в кювет.

Сергієнко і Шовкопляс, почувши шум і постріл, кинулися в садок. Вони вибігли на вулицю, але довкола вже було тихо, і лише чувся стривожений гавкіт собак.

Через десять хвилин після пострілу Тетері на Другу Дачну приїхали Луговий, Кульбич і Ткачов. Вислухавши розповідь Шовкопляса, Кульбич суворо спитав:

— Як же так сталося, що злочинець не бачив вас, ви не бачили його, а він стріляв і зник? Щось тут не гаразд. Очевидно, ви видали себе, самі того не помітивши.

Сергієнко і Шовкопляс виправдувалися. Вони сиділи біля будинку в зарослях смородини, не розмовляли, не курили, одним словом, жодним рухом не видали своєї присутності. Здається, й не куняли… Спочатку почули якийсь скрегіт, і відразу ж за цим пролунав постріл. Коли прискочили, нікого вже не було.

Залишивши Кульбича і Ткачова з Сергієнком та Шовкоплясом, Луговий, освітлюючи кишеньковим ліхтариком кожну дошку, поволі оглядав паркан. На одній з дощок була свіжа розколина. Андрій Остапович складеним ножиком обережно виколупав кулю.

— Олегу Гарасимовичу, — сказав, повернувшись, Луговий. — Шовкопляс і Сергієнко не винні, і дарма ви напосілись на них.

Кульбич здивовано звів брови.

— Тетеря приходив за своїми скарбами, — мовив далі Андрій Остапович. — Це, звичайно, ні в кого з нас не викликає сумніву. Інше питання, чого Тетеря стріляв. Ми зараз біля пролому в паркані, тобто біля того місця, звідки, очевидно, стріляв Тетеря. А ось там, — показав рукою Андрій Остапович, — я знайшов кулю в паркані. Вона попала в гвіздок і застрягла… Виходить, Тетеря стояв спиною до наших працівників…

— Але чого тоді він стріляв? — спитав Кульбич.

— Видно, хтось налякав його, — висловив припущення Ткачов. — Або вистрілив якось випадково… Андрію Остаповичу, ви вийняли кулю?

— Ось вона.

— Рідна сестра тій, що на Загорській, — зауважив Ткачов. — Але для ідентифікації зброї вона нам не допоможе, адже на Загорській знайдено деформовану кулю і порівняти їх неможливо. Треба шукати гільзу.

— Розшукуйте, а я викличу рацією провідника з собакою-шукачем, — сказав Луговий. — Пустимо її по сліду, від пролому в паркані…

… Тетеря біг, сам не знаючи куди, якимись городами, косогорами, перелазив через паркани, стрибав через рови, аби втекти якнайдальше від свого будинку. Від шаленого бігу він стомився і хитався, як п'яний. Остаточно знесилившись, ледве не падаючи від втоми, прихилився до дерева, насилу стримуючи дихання, що із свистом виривалося крізь зціплені зуби. Голова йшла обертом, перед очима миготіли оранжеві кола, серце, здавалося, ось-ось вискочить з грудей…

На щастя, валідол був з собою, і Тетеря вкинув таблетку під язик. Поволі прийшовши до пам'яті, провів кілька разів долонею по спітнілому лобі і оглядівся. Він був у якомусь занедбаному садку. Переконавшись, що за ним ніхто не женеться, насилу переліз через невисоку огорожу і вибрався на вулицю. Виявляється, не так далеко забіг. Це ж Вербна.

Сумнівів більше не було. Сахно повідомив про хабар у міліцію. Та дарма! Він помститься, розправиться з ревізором. Адже це він забрав у нього будинок, гроші, майно… Перевірив браунінг. В магазині лишилось п'ять патронів. Розпалюючи в собі злобу і ненависть до ревізора, Тетеря майже бігом подався на Червонозоряну… Ось і будинок Сахна. М'яке світло з вікна падало в палісадник, вихоплюючи з темряви рожу, пахучий тютюн, левкої. В освітленому з вікна квадраті квіти здавалися особливо гарними. З кімнати лилися тужливі звуки скрипки.

«Радіо слухаєш, кровопивець! — заскреготів зубами Тетеря. — Занапастив людину, а тепер розважаєшся, час культурно проводиш… Зараз я тобі влаштую концерт. Завтра по тобі самому зіграють похоронний марш… Тільки віддихаюсь трохи»… Але минула хвилина, друга, п'ята, а Тетеря усе стояв біля палісадника. «В піжмурки я граю, чи що?! — сам на себе розсердився. — Вже пізно, ще спати завалиться… Тоді що? Робити, то робити. А якщо ні — нема чого тут стовбичити».

Тремтячими пальцями Тетеря відсунув вертушку і тихенько відчинив хвіртку. Зігнувшись, поволі, щомиті зупиняючись, він наблизився до вікна. Воно на добрих півметра було вище від його голови. Зіп'явшись навшпиньки, він ухопився за підвіконня і, намацавши ногою виступ на цегляному фундаменті, обережно підтягнувся. Через завіску, що ледь-ледь погойдувалася від подиху вітерця, було видно всю кімнату. За столом, спиною до нього, сидів Сахно і, схилившись, щось швидко писав.

«Новий донос строчиш на мене, — осатанів Тетеря. — Та постривай, тепер більше не строчитимеш! — Він зняв праву руку з підвіконня і засунув у кишеню. — А сто чортів! Пістолет у лівій кишені»…

Довелося повторити все спочатку. Тільки зараз це завдання було далеко важчим. Треба було вивільнити ліву руку, вийняти з кишені пістолет і перекласти його в праву руку. Простіше було б злізти на землю, але Тетеря не наважився, боячись зчинити шум. Перемагаючи біль (бляха підвіконня врізалася в долоню правої руки), Тетеря сунув ліву в кишеню. Він уже намацав гранчасту холодну поверхню рукоятки браунінга. Треба було лише ледь-ледь перегнутися, і зброя у нього в руці. Але це виявилось зовсім не легким ділом. Тетеря силкувався і так і сяк, але витягти браунінг не міг. Терпець йому урвався і, забувши про обережність, він різко повернувся ліворуч. Порушивши рівновагу, з шумом повалився на землю, боляче вдарився головою об одну з цеглин, що обрамляли клумбу.

Чернушкін ще спав, коли постукав Поніманський.

— Чого прийшов? — позіхаючи, незадоволено сказав Чернушкін. — Адже знаєш — не люблю, коли до мене ходять. Міг подзвонити в цирк, і домовилися б про зустріч.

Поніманський удав, ніби нічого не почув.

— Сергію Олександровичу, вся надія на вас, — схвильовано почав. — Виручайте. Сахно взявся за мене і за Шкарбуна. Після обідньої перерви викликає нас обох до себе. І чогось разом.

— Тетеря, виходить, нічого не зробив…

— Він удосвіта прибрів до Шкарбуна. Сказав, що поквитався з Сахном. Гнат так зрадів, що на радощах дав цьому йолопові склянку горілки, і той завалився спати.

— Ну, що далі? — Чернушкін узяв із стільця пилочку і заходився спокійнісінько полірувати нігті.

— Як — що далі? Я вже про все розповів… Ми з Гнатом просимо допомогти. В боргу не залишимось…

Поніманський замовк, схилив голову, куйовдив густе чорне волосся. Мовчав і Чернушкін, а в його голові крутилася думка: чи не кинути все, поки не пізно, і спробувати вийти сухим з води?..

«Ще б трохи грошей, щоб «лимончик…» Та й більше половини радянською валютою… Макогон усе голову морочить з доларами. Вічно в нього відмовки… А може, становище не таке вже безвихідне? Може, Тетеря вигадав, не стріляв у ревізора?..»

— Цей пігмей не викинув пістолет? — різко спитав Чернушкін.

— При мені… Він передав через Шкарбуна.

— На Тетерю надії нема. А з ревізором треба кінчати…

— Тепер Сахно остерігається, — сказав Поніманський. — Ще, чого доброго, міліція взяла його під охорону.

— Може, і взяла… Дізнатись треба.

— Як дізнаєшся? — криво посміхнувся Поніманський.

— Це я беру на себе.

— Яким чином?

— Не твоє діло. Готуй гроші.

— Будь ласка… Ціна, сподіваюсь, божа?

— По-божому… по-божому… Ось так: п'ять тисяч.

— П'ять?! — охнув Поніманський.

— Вирішуйте. Я не нав'язуюсь. Адже сам просив.

— А менше?

— П'ять і ні копійки менше, — відрізав Чернушкін. — Нема чого торгуватись.

Поніманський підвівся і, потираючи перенісся, замислився. Чернушкін знову взявся за свої нігті.

— Ну, припустимо, Сергію Олександровичу, ми згодні… Щоправда, не знаю, як Гнат… Гадаю — вмовлю… Припустимо, ви дізналися, чи охороняє його міліція. А далі що?

— Я заманю ревізора в Ясне, на дачу до Шкарбуна, а там ви вже робіть з ним, що хочете.

— Тоді інше питання… А якщо він не поїде?

— Поїде. Мій клопіт.

— Коли ж це все буде?! Адже нас за горло хапають.

— Зможете протягти два-три дні? Влаштовує?

— Не більш.

— По руках?

— А може, на чотирьох зійдемось?

Терпець Чернушкіну увірвався.

— А я не рискую?! Гадаєш, так просто заманити Сахна? До твого відому, я його навіть в обличчя не знаю! Спускати не збираюсь. Згоден — клади гроші! Ні — до побачення!

— Щоб ні по-вашому, ні по-нашому, — примирливо сказав Поніманський, — щоб нікому не було кривдно, давайте так: зараз ми даємо половину, а повний розрахунок, коли… — він красномовно рубнув ребром долоні по столу.

— Не довіряєш?

— Чого… — затнувся Поніманський. — Адже мова йде не про п'ять копійок… Гроші немалі.

— Гаразд, — змилосердився Чернушкін. — Щоб надвечір було три тисячі. Решту потім. Останній раз питаю: домовились?

Поніманський на знак згоди хитнув головою.

… В цей час, коли відбувалася розмова між Поніманський і Чернушкіним, Альоша прокинувся. Ще злиплими від сну очима він глянув на годинник. Було двадцять хвилин на дев'яту. Він швидко одягнувся, вмився і вибіг на вулицю. Треба поспішати. Адже хлопці напевне зібрались і чекають на нього. За кілька хвилин він дістався трамваєм до пам'ятника Івану Франку.

Цього погожого сонячного ранку сквер був пустинний, лише садівник у білому фартусі поливав клумби і рівно підстрижені газони з шовковистою травою. Хлопців біля пам'ятника не було. «Спізнився, — журився Альоша. — Мабуть, не дочекались і розійшлися».

Вперше за час існування НПВБ він спізнився…

Несподівано почувся голос Володі Бабченка. Він сидів на лавці у затінку лип, і Альоша відразу не помітив його.

— Що з тобою? — здивувався Володя, пильно розглядаючи обличчя товариша. — На себе не схожий. Ти хворий? Очі запали і губи зовсім білі. А на щоці що? — помітив пластир.

Альоша запнувся. Розповісти, в яку халепу він потрапив учора вночі? Чи має він право ризикувати життям товаришів? Ні, він сам один спробує справитись.

— Впав… — відповів Альоша. — Пусте… Знаєш, — без усякого переходу почав він, — я вчора все думав, думав…

— Про що ж ти думав? — квапливо спитав Володя.

— Історія з монархістами — дурниці. І Матвійович у нас монархіст, і Поніманський…

— Зажди, зажди! — примружився Володя. — А таємні збори?

— Ну що з того? — втупився Альоша в носки сандалій. — Може, зібралися горілки випити? — І раптом голосно розсміявся. — Сьогодні проходжу повз відчинені двері Матвійовича і чую: тра-та-та…

— Невже радіопередавач? — весь подався вперед Володя, і очі в нього загорілись.

— Зайшов, а Матвійович строчить на звичайнісінькій швейній машині… Ось тобі і монархісти! Ось тобі і радіопередавач.

Побачивши розчарування на Володиному обличчі, Альоша почервонів за свою брехню і насилу поборов у собі бажання розповісти всю правду.

— От іще, згадав! — враз зрадів Володя. — Ти мені просто голову задурив. Вчора, коли ви з Дімою пішли, я своїми вухами чув, як Макогон сказав Поніманському: «На випадок чого ні ти, ні я один одного не знаємо… Зарубай собі на носі: кожний відповідає за себе». А потім про щось пошепотіли і відразу розійшлись.

— Поніманський куди пішов? — мимоволі вихопилось в Альоші.

— Додому, — відмахнувся Володя і вів далі: — Ця розмова теж, по-твоєму, нічого не значить?.. Ех, коли б ми могли цілу добу стежити, вже давно б викрили їх. Та якби… — він урвав сам себе. На доріжці показався Діма.

— Ху-у… — важко відхекувався він. — Цілу дорогу біг. Поспішав, поспішав і все одно спізнився… Ну й новини в мене!

Кульбич виїхав на залізничну станцію з'ясувати, чи бачив хто з провідників Тетерю. Андрій Остапович вирішив сам допитати дружину Тетері. Відповідаючи на запитання, вона розповіла, що чоловік, чого тепер таїти, займався якимись темними справами, але якими конкретно, вона уявлення не має — він з нею секретами не ділився. У неї і в чоловіка немає ні родичів, ні близьких друзів. Вони ні до кого не ходили і до них ніхто. Але останнього півроку до них учащав один чоловік.

Звати його Михайлом Семеновичем. Смаглявий… чепуристий такий… з вусиками… начебто начальник з фабрики.

— Чого він приходив? — спитав Луговий.

— Не знаю… Коли він приходив, мене Петя випроваджав. Щоправда, у неділю підслухала. Нічого особливого… якогось Опанаса згадували… Про листа… про Баку говорили…

Луговий поклав на стіл три фотокартки. Серед них була фотографія Поніманського, взята з його особової справи.

— Еге ж, еге ж, оцей бував, — ткнула вона пальцем у фотографію Поніманського. — Він самий, Михайло Семенович.

Тетериху відвели в камеру.

Андрій Остапович запалив. Знову Поніманський. Які ж стосунки між ним і Тетерею? Звичайна дружба чи щось інше? Судячи із слів Кульбича, люди вони різного кругозору, інтересів… А якщо їхній зв'язок має злочинний характер?.. Простіше довідатися у самого Поніманського… Але про виклик Поніманського нема чого й думати до закінчення ревізії…»

Луговий підсунув томик Блока і, подовгу зупиняючись на кожній сторінці, заглибився у вивчення записів Тетері…

Нечутно відчинилися двері.

— Доброго здоров'я, товаришу полковник! — усміхаючись, привітався Єлізаров.

Луговий відклав книжку і підвівся назустріч комісарові.

— Добрий день, Кириле Романовичу.

— Щойно з міськкому партії. Питають, коли ми закінчимо розслідування. Пообіцяв до першого серпня. Як гадаєш, товаришу полковник, управимося вчасно?

— Але чого ви вдруге називаєте мене полковником?

— Вчора підписано постанову Ради Міністрів республіки про присвоєння тобі звання полковника міліції. Від щирого серця поздоровляю. — Він міцно потис руку Луговому. — Мені сказали, що ти шукав мене?

Луговий розповів про обшук в будинку Тетері, про засідку, про напад на Сахна, про допит дружини Тетері.

— Для охорони сім'ї Сахна сьогодні вранці під виглядом сина його однополчанина в них оселився лейтенант Олійник. Він нібито приїхав у наше місто складати вступні екзамени до художнього інституту.

— Що ж, непогано, — схвалив Єлізаров. — Здається, Олійник і справді захоплюється живописом.

— Авжеж.

— Ми попередили Сахна, що про справжню роль Олійника не повинен знати ніхто, навіть його рідні.

— А не здогадаються?

— Навряд. Я зв'язався прямим проводом з Новосибірськом і попросив наших колег надіслати телеграму Сахну від імені його фронтового друга. Вночі Олійник поїхав на станцію Міжгірську, там сів на новосибірський поїзд і був зустрінутий на вокзалі Сахном та його дружиною. Сахну ми тимчасово видали пістолет.

— Вірно. А із зброєю він уміє поводитись?

— Колишній фронтовик…

— Здається, я перебив твоє заняття… Щось важливе, серйозне?

— Я сьогодні немовби Жан Шампольйон…[1] Лише з тією різницею, що він розгадував єгипетські ієрогліфи на Розеттському камені, а я — Тетерині карлючки, — пожартував Луговий.

— Успішні твої археографічні дослідження?

— Погляньте, — Андрій Остапович розгорнув 87 сторінку. — Він написав «ОСМ 300 крб». Очевидно, «ОСМ» — ініціали спільника, бо мова йде про гроші. Або Тетеря винен цьому «ОСМ» триста карбованців, або навпаки. На 124 сторінці «СО 1750 к. — … Не думаю, щоб Тетеря свідомо переставив перші дві літери. Напевно, він має на увазі іншого учасника зграї. Але припустимо, це не так. Тетеря помилився, переплутав літери. — Андрій Остапович перегорнув ще з десяток сторінок. — Бачите, ось тут — теж «СО 830 к.» і нижче «СО 3695 к», а ось тепер «ОСМ 110 рат.» Так що гадаю, мова йде про двох співучасників зграї: «СО» і «ОСМ».

— Ану, Андрію Остаповичу, підніми, будь ласка, протокол допиту сусідів Чистякова. Вони, здається, вказують ім'я й по батькові «професора».

Знайшовши потрібний протокол, Луговий швидко пробіг його.

— Так… так… Ось! «Я сама особисто бачила, як до Чистякова заходив чоловік, років приблизно п'ятдесяти… Чистяков казав, що він професор, і називав його чи то Сергієм Олександровичем, чи то Сергієм Олексійовичем…»

— Отже, можна умовно припустити, що «СО» — Сергій Олександрович чи Олексійович. Залишається «ОСМ».

— Щодо «ОСМ» у мене є деякі міркування. За усталеною традицією, перша літера в ініціалах — ім'я, друга по батькові, третя — прізвище. Експертизою встановлено, що на чемодані, вилученому в камері схову на вокзалі, раніш були викарбувані ініціали «ОМ»… Якщо ми виходитимемо з цієї гіпотези, тоді ім'я власника чемодана починається на літеру «О». Припустимо, що він випустив по батькові і наступною літерою позначив своє прізвище. Тоді «ОМ» і «ОСМ» та сама особа.

— А якщо допитати Чистякова? Він не змінив своєї поведінки, дає які-небудь показання?

— Сьогодні вранці викликав. Така сама картина: виє, гавкає і нявкає. А в тюремній камері називав себе навіть царем Іваном Грозним, винахідником космічних кораблів…

Всього і не перелічиш. В літературі з психіатрії я не знайшов опису випадку, коли б душевнохворого переслідувало кілька нав'язливих ідей. Звичайно їхній хворобливий стан зосереджується в якомусь одному напрямку, на якійсь одній ідеї, а Чистяков їх змінює мало не кожну годину. Та й зіниці в нього нормальні. Одним словом, типова симуляція, але згідно з кримінально-процесуальним кодексом ми зобов'язані направити його на судово-психіатричне дослідження.

— А дружина Тетері? Доцільно ще раз допитати її?

— Навряд. Здається, вона розповіла все, що знає. Як видно з її слів, Тетеря не ділився з нею тонкощами своїх злочинних махінацій, їй можна вірити. У всякому разі вона одразу призналася, що носила хабара Сахну, що до них заходив Поніманський і… — Луговий зупинився, не докінчивши фрази.

— Чого ж ти замовк?

— … казав про якогось листа, про Баку, про Опанаса…

— Гадаєш, що Опанас — це «ОСМ»?..

— Схоже на це. Тим паче — його ім'я згадувалось разом з листом. Лист, певно, анонімка… Отже, виходить, Поніманський, як і Тетеря, знає «ОСМ», знає і про анонімку. Про такі справи він міг розповісти лише своєму співучасникові. Висновок напрошується сам собою: Поніманський, Тетеря і Опанас в одній зграї.

— Але при чому тут Баку? Ще одна загадка? — сказав Єлізаров. — Як ти дивишся на такий план: поїхати зараз на фабрику «Спартак»?

Альоша й Володя, затамувавши подих, слухали Діму.

— … Електричка прибула в Ясне, я самим першим вистрибнув з вагона і за водокачку. Звідти, як на долоні, все видно. На платформі ліхтарі горять. Чекаю, чекаю, нарешті з вагона виповзає він… Тут його якась жінка зупинила… Товаришу Шкарбун, — каже, — ви додому? Не проти, якщо я з вами? Сама боюсь.

— Молодець! Узнав прізвище, — похвалив Володя.

— Це що! Слухайте далі. Пішли вони, а я за ними. Розмовляють про погоду, про огірки… Загалом, про всяку всячину. Нічого цікавого, йшли, йшли, потім Шкарбун каже: «Ну, до побачення. Я вже вдома», — і в хвіртку. Жінка пішла, в будинку Шкарбуна світло з'явилося. Я до вікна. Нічого не видно. Фіранка заважає. Я — так і сяк — не видно.

Спробував через паркан, а там здоровенний пес бігає. Отакий, — Діма високо підніс руку. — З теля.

— З теля? — скептично посміхнувся Альоша.

— Не віриш? Читав Конан Дойля «Записки Шерлока Холмса?» Справді, наче собака Баскервілей…

— Не заважай, Альошко! — попросив Володя.

— Що його робити? Бачу — височезний дуб. По стовбуру не видерешся, а гілки високо. Оглядівся на всі боки. Жердини біля сусіднього паркану звалені. Витягнув якнайтовщу, приставив до дерева і сяк-так видряпався на гілку. Подивився у вікно — повна перспектива. Стоїть Шкарбун навколішки, кітель скинув, в одній майці копирсається в грубці. Навіть голову встромив. «Димар забився», — думаю. А він весь у сажі виліз, у руках глечик.

— Глечик? — закліпав Володя. — З молоком?

Діма насмішкувато прискалив око.

— З молоком?.. Із золотом!

В Альоші і Володі й очі округлилися.

— Висипав — ціла гора! Запустив Шкарбун руки в золото і сидить, не поворухнеться… А потім назад у глечик зсипав, взяв його і вийшов. Не встиг я зміркувати, як бути, а Шкарбун уже на ганку і ліхтар у нього в руках — «Летюча миша». Прикрутив він гніт —і на вулицю. Озирнувся довкола і знову у двір. Відсунув собачу конуру і почав копати яму… Ліхтар горить ледь-ледь, нічого не розбереш. Але тут пощастило: визирнув місяць. Бачу — поставив глечик у яму, землею засипає… Зсунув конуру на те саме місце і пішов у будинок. Тільки-но я зібрався злазити, чую чиїсь кроки. Знаєте, хто прийшов?

— Уявлення не маю, — знизав плечима Володя.

— Так ось… — Діма для більшого ефекту навмисне затягнув паузу, — прийшов…

— Чого ти тягнеш? — обурився Альоша.

— Той! У білому піджаку! За яким ти стежив!

— Як же він там опинився? — здивувався Альоша.

— Ти повинен знати, ти за ним стежив.

Не витримавши допитливих поглядів товаришів, Альоша почервонів.

— Я його загубив з очей…

Діма аж схопився з лавки від збудження.

— У нього пістолет! Він його віддав Шкарбунові…

Діма ще розказував, що додому він повернувся о четвертій годині ранку, що йому здорово перепало і батько категорично заборонив виходити з дому. Але Альоша вже слухав неуважно. Після розповіді Діми положення зовсім змінилося. Він не хотів наражати друзів на небезпеку, але не з його вини із цього нічого не вийшло. Більше того — він тепер зобов'язаний попередити їх. І Альоша розповів про свої пригоди минулої ночі.

Тільки-но пішов Поніманський, як з'явився Макогон.

— Я на кілька хвилин, — ще на порозі попередив він. — Мене сьогодні викликали і хоч-не-хоч їдь у Баку. Захворів один провідник, щоб йому пуття не було. Я навмисне заскочив: брати тобі чи не брати?

— Обов'язково! — сказав Чернушкін.

— Тоді давай грошенята. Минулого разу я домовився, обіцяли приготувати сотню доларів.

— А більше не вийде?

— Спробую…

— Тільки розумієш, Опанасе, в мене готівкою всього чотириста карбованців, решта в ощадкасі…

Макогон на якусь мить замислився.

— Вистачить. Навряд чи багато роздобуду.

Перелічивши гроші, Чернушкін віддав їх Макогонові.

— Дуже квапишся? — спитав Чернушкін, коли Макогон сховав гроші у внутрішню кишеню форменої залізничної тужурки. — Хочу з тобою порадитись.

— Хвилин на п'ятнадцять можу затриматись. А що таке?

Чернушкін коротко переказав суть своєї розмови з Поніманським.

— Н-да… — закрутив головою Макогон. — Ну й халепа… Тобі добре — знявся та й шукай вітра в полі. А в мене жінка, дочка…

— Думаєш, у мене сім'ї не було? — мимоволі вихопилося в Чернушкіна. — Припече — рідну матір забудеш… Начхати на Поніманського, Шкарбуна, Тетерю і, поки не пізно, ад'ю!

— Ти ж їм пообіцяв.

— Мало що я кому обіцяв.

— Адже їх можуть посадити.

— А мені яке діло? Хай самі викручуються.

— Якщо ти їм допоможеш, вони в боргу не залишаться. Віддячать.

— Я бачу, ти занадто турботливий став… — підозріло зиркнув Чернушкін на Макогона. — Праведник… Давай грати відкрито, без манівців, напрямки. Не про них, про себе турбуєшся…

— Не без того… І про себе турбуюсь. Тебе теж по маківці вдарять, якщо…

— Словом, радиш допомогти. Що ж, спробую… Випадком не знаєш, як звати сина ревізора?

— Звідки ти знаєш, що в нього є син?.. На дідька тобі здався цей хлопчисько?

— Не ображайся, Опанасе, але ти без уяви, фантазії. Адже через сина можна добратися до батька.

— Розумію, не дурний! — огризнувся Макогон. — Але твоя витівка не вигорить, тут не Америка.

— До чого тут Америка?

— Тільки що по радіо передавали оповідання американського письменника… дай пригадати… прізвище в нього хитромудре… ага! О’Генрі. Так от у нього там двоє вкрали хлоп'я мільйонера, викуп вимагали. У нас би спробували, — міліція відразу злапає…

— Потрібен мені твій О’Генрі! Самотужки щось вигадаєм… Познайомлюся з сином, поведу його кілька разів до нас у цирк та за куліси, покажу три-чотири фокуси, от він в мене й повірить, як у господа бога. А потім і до самого під'їду. Запрошу, ніби між іншим, до Шкарбуна в Ясне і тишком-нишком відправлю його на той світ.

— На словах нібито все гладенько, а як не вийде?.. — із сумнівом промовив Макогон.

— Засіб випробуваний, осічки не давав, — з хвастощами запевнив Чернушкін.

— Де ж тобі довелось?

— Було, голубе, було, — Чернушкін поплескав Макогона по гострому коліну. — Багато знатимеш — рано постарієш.

… В 1942 році, дезертирувавши з Червоної Армії, Чернушкін здався в полон. В таборі для радянських військовополонених він видавав політпрацівників, комсомольців, комуністів. Потім Чернушкіна, як одного з кращих агентів гестапо, перекинули в одне обласне місто, де успішно діяли підпільники, під виглядом офіцера Радянської Армії, що втік з німецького концтабору. Знаючи десяток простих фокусів, Чернушкін, улаштовуючи на вулицях, у дворах невеликі видовища, заводив знайомства з людьми, показував сфабриковані в гестапо партквиток і посвідчення особи радянського командира і просив зв'язати його з партизанами. Провокаторові вдалося скористатися довірливістю людей і пролізти в підпільну організацію. За його донесенням гітлерівці арештували і замучили в катівнях гестапо майже всіх її учасників…

… З самого ранку Віті не пощастило. За сніданком батько прочитав телеграму: «Анатолій виїхав новосибірським вагон сім крп прошу зустріти прийняти крп обіймаю цілую Максим».

— Чи ба! Від Олійника! — вигукнув Валентин Филимонович. — Цілу війну з ним пройшов пліч-о-пліч, з одного казана їли. Анатолія ось таким знав, під стіл пішки ходив. Поспішайте, підемо зустрічати. Новосибірський поїзд прибуває о восьмій двадцять.

Вітя спробував було відпроситись до Альоші, але батько був невблаганним. І Вітин план провалився. Згнітивши серце, він змушений був поїхати на вокзал.

В таксі по дорозі додому Анатолій Олійник розповів, що він демобілізувався з Радянської Армії і має намір вступити до художнього інституту. Якщо Валентин Филимонович та Людмила Йосипівна нічого не мають проти, то під час складання екзаменів він поживе в них.

Коли Анатолія влаштували, Валентин Филимонович пішов на роботу, заборонивши перед цим синові виходити з дому. Вітя не знаходив собі місця. У нього були важливі новини, а він ніяк не може вирватись до товаришів. Вітя тинявся з кутка в куток, обмірковуючи, як би чкурнути хоча б на півгодини.

— Бабусю, — запропонував він, догідливо зазираючи в очі Надії Миколаївні, — тобі нічого не треба купити?

— Нічого.

— А сіль у нас є?

— Повна банка.

— Може, по хліб збігати?

— Поки ви їздили на вокзал, Оленка купила… То тебе не допросишся, а сьогодні дивись… Якщо нудишся знічев'я, піди у палісадник і зріж сухі гілки на трояндах.

Вітя знехотя поплентався в палісадник. Тільки-но він відрізав садовими ножицями сухий пагін, як почув:

— Хлопчику, підійди, будь ласка.

Біля паркану стояв, широко усміхаючись, незнайомець у білій шовковій сорочці з галстуком-метеликом. В одній руці він тримав невеликий чорний чемодан, геть увесь обклеєний етикетками закордонних готелів, на другій недбало висів сірий картатий піджак. На голові хвацько сидів, трохи зсунутий на вухо, світло-коричневий берет.

Вітя теж посміхнувся. Надто вже кумедною здалася йому борідка клинцем у незнайомця. «Точнісінько у цапа», — подумав Вітя.

— Давно на цій вулиці живеш?

— Десять років.

— Чи, бува, не синок Миколи Івановича Нестеренка?

— Ні. Мій батько Сахно.

— Ти диви! Буває ж такий збіг! Ну викапаний Микола! А я спочатку так і вирішив — ти Миколин синок… Ох, і здорово ж сьогодні припікає… О ти, великий з великих, найдобріший з добрих, — жартома почав незнайомець, — пожалій, зглянься на бідного чужоземця, почастуй втомленого подорожнього склянкою живлючої вологи.

— Вам води?

— Атож, і якнайхолоднішої.

Вітя виніс наповненого по вінця кухля. Незнайомець, смакуючи, поволі сьорбав маленькими ковточками і примовляв:

— Добра… добра… водичка… Що ж, — повернув він кухля, — я твій неоплатний боржник. — Незнайомець поставив на землю чемодан і поклав піджак на паркан. — Айн, цвай, драй… — він тричі розвів руки. — Є щось у мене? — показав долоні.

— Нічого, — здивовано промовив Вітя. Тоді незнайомець стиснув долоні в кулаки.

— Аліус, метіус, міонус, фікіус… Фу! Фу! — дмухнув він по черзі в кулаки. — Прошу! — і простягнув враженому Віті два шоколадних батони. — Пригощайтесь, молодий чоловіче… На жаль, не знаю, як вас звати.

— Вітя… Спасибі, я не люблю цукерок.

— Що ж ви любите, Вікторе… не маю честі знати ваше по батькові.

— Валентинович.

— Якщо ви, Вікторе Валентиновичу, не любите шоколаду, то… Айн, цвай, драй! — і незнайомець вийняв з Вітиної кишені яблуко.

— Здорово! — не втримався Вітя. — Як це у вас виходить?

— Е! — погрозив незнайомець пальцем. — Це таємниця… Я все можу, я доктор чорної і білої магії. В моєму розпорядженні п'ять тисяч джіннів. Варто мені тільки наказати — і вони виконають будь-яке моє бажання… Ну що ж, час і познайомитись. Га?

— Давайте! — із задоволенням згодився Вітя.

— Власне, ти вже відрекомендувався, ну, а я — Чернушкін Сергій Олександрович, — і церемонно вклонився, — адміністратор цирку, в минулому відомий ілюзіоніст Нурад-Дін… Ти, видно, здивований з моєї появи на вашій вулиці? Нічого дивного немає. Є в мене задушевний друг, Нестеренко Микола Іванович… Коли обидва були хлопчиками, приміром, такими, як ти, виступали в цирку партерними акробатами. Потім він захопився дресируванням леопардів, а я зайнявся фокусами… Почалася війна, і радянське командування закинуло мене в тил до німців. У партизанському загоні знову зустрілись… Під час одного з одчайдушно сміливих рейдів у тил фашистів, коли наш загін розгромив штаб німецького корпусу, взяв у полон генерала, трьох полковників, Миколу було поранено, і на літаку його відправили на Велику Землю… Я залишився в партизанському загоні, потім з нашою армією дійшов до Берліна, розписався на стіні рейхстагу… Відгриміли гармати, і я знову повернувся в цирк. А з другом, — зітхнув він, — втратив зв'язок, ніяк не можу його знайти. До війни на вашій вулиці жили його батьки, забув, у якому номері… Не доводилось чувати таке прізвище?

Вітя заперечливо хитнув головою. — Видно, поїхали, — з жалем мовив Чернушкін. — Всю вулицю обійшов, тільки ваш будинок лишився. Навіть у тих питав, — кивнув Чернушкін в бік двох геодезистів, один з яких застиг біля теодоліта, а другий стояв з рейкою посеред вулиці.

— Спробуйте звернутись в адресне бюро, — порадив Вітя.

— Ідея! Молодець! Дуже вдячний. Ну, одержуй за пораду.

Вітя здивовано розглядав невеликий рожевий квадратик картону з круглою печаткою.

— Що це?

— Контрамарка на сьогоднішню виставу в цирк. Не забудь, початок о пів на восьму.

Вітя зітхнув і з жалем повернув контрамарку.

— Не пустять мене…

— Не пустять в цирк? Чого ж? — густі брови Чернушкіна звелися догори. — А-а!.. Здогадуюсь… завинив… покараний… А якщо я зайду, попрошу за тебе?

— З вами, звичайно, пустять…

— Отже, домовились: о шостій я зайду за тобою. Застану кого-небудь з рідних?

— Авжеж! Тато й мама в цей час уже вдома.

Тільки-но Чернушкін зник з очей, Вітя радісно застрибав на одній нозі і, побачивши сестричку, простягнув їй ножиці.

— Айн! Цвай! Драй! Будь ласка, забирай! А мені ніколи — в цирк треба збиратися!

На фабриці «Спартак» Єлізаров і Луговий більш як дві години пробули у відділі кадрів, вивчаючи особові справи. Але серед осіб, що працюють на фабриці, не знайшлося жодної, ім'я якої починалося б на О, по батькові — на С і прізвище — на М. Було два Опанаси, проте дальші їхні ініціали не збігалися. Стало ясно: «ОСМ» на фабриці не працює. Луговий і Єлізаров зайшли до секретаря партійної організації. Назустріч їм підвівся, помітно накульгуючи на ліву ногу, невеликий на зріст вже немолодий чоловік з жвавими сірими очима.

— Кореняк, — простягнув він руку. — Прошу сідати.

— Вчора у вас був майор Кульбич, — почав Єлізаров.

— Так, так. Добре, що ви приїхали. Сьогодні наш комсомолець Гонтар, — він призначений завскладом замість Тетері, приніс оцього папірця. Він знайшов його в столі Тетері. Подивіться. — Кореняк подав комісарові чвертку видертого із зошита аркуша.

Луговий підсунув стільця до Єлізарова. Рукою Тетері хімічним олівцем було написано і навхрест перекреслено: Оп. М. 42 м. Рат.

— Звичайно, «Оп», — сказав комісар, –

Опанас… І поряд «М»… Якщо раніш у нас були лише припущення, що загадкового «О СМ» звати Опанасом, то тепер, — він розправив записку, — це підтверджує сам Тетеря. Власне, товаришу Кореняк, ми до вас саме в цій справі. Ви відбудовували фабрику відразу ж після звільнення міста від німців…

— Було таке… Направив мене обком партії після поранення та контузії.

— Чи не пригадаєте, були на фабриці Опанаси, прізвища яких починались з «М»?

— Та як його сказати, — пригладив поріділе волосся Кореняк. — Минуло мало не два десятки років… Багато води збігло. Але як треба, то треба. Постараюсь пригадати. За точність не поручуся, фабрика, самі розумієте, велика… Ну ж і завданнячко ви мені дали, — покрутив Кореняк головою і зморщив лоба — Марчик… Закінчив у нас на фабриці інститут легкої промисловості і років два… ні, мабуть, три… точно, три, поїхав у місто Черемхово, Іркутської області. Взимку, читав в «Известиях», орденом «Знак пошани» його нагородили… Мишлєвський Опанас… Опанас… Павлович, колишній наш головний інженер, цього року поїхав в Африку, в республіку Малі… допомагає створювати швейну промисловість. Мітельман… по батькові не пам'ятаю… Працював експедитором… П'яниця безпросвітний. Звільнили…

Кореняк пригадав ще з десяток чоловік, але жодного підхожого серед них не було.

— У вас працює головним бухгалтером Поніманський. Що він являє собою? — спитав Луговий.

— А, Михайло Семенович… Особисто я недолюблюю його. Хвалько, підлабузник… Як колишній директор Світловидов приймав його на роботу, я був інспектором відділу кадрів і заперечував — Поніманського раніш судили за розкрадання соцвласності. Але Світловидов не зважив на мою думку…

Попрощавшись з Кореняком, комісар запропонував Луговому, оскільки вони вже на фабриці, зайти до ревізорів.

Андрій Остапович прочинив засклені двері. В кабінеті, крім Сахна, були Поніманський і Шкарбун.

— Не поспішайте з висновками, — гарячкував Поніманський, притискуючи руки до грудей, — напевне вкралася якась помилка, непорозуміння… Щокварталу ми звіряли кожний документ з Гнатом Онуфрійовичем.

Шкарбун поквапно хитнув головою.

— Почекайте хоча б два дні. Розберемось. Цього бути не може. Таке розходження… Чого ж ви мовчите, Гнате Онуфрійовичу! Негідник Тетеря навмисне заплутав облік, а нас з вами роблять шахраями… Скільки казав, наполягав, вимагав: вигнати його негайно. От і дочекалися… Та й…

Помітивши Лугового, Сахно зупинив Поніманського.

— Заждіть хвилинку, — і вийшов у коридор. — Ви до мене?

— З ким ви так бурхливо розмовляєте? — поцікавився комісар.

— Це головний бухгалтер Поніманський і начальник цеху Шкарбун. Ми виявили розходження в накладних між бухгалтерією, складом сировини і цехом. У мене враження: облік навмисне заплутувався. І не лише Тетерею…

— І на велику суму розходження? — спитав Луговий.

— Чимало. 19 560 карбованців 37 копійок.

— Коли ви, товаришу Сахно, остаточно розберетесь? — спитав комісар.

— Через три-чотири дні закінчимо.

— Добре, тільки не пізніше. Ну, не буду затримувати. До побачення.

Проходячи територією фабрики повз нові із залізобетону й скла корпуси, Луговий міркував уголос:

— 42 метри в записах Тетері в книжці Блока не зустрічаються… Треба гадати, це остання його крадіжка. Ратин, звичайно, призначався «Опанасові С М», але з якихось причин до нього не потрапив. От він і закреслив 42 метри. Чи немає тут зв'язку, Кириле Романовичу?

— В чому зв'язок?

— Адже в тюку, кинутому злочинцями на Загорській, теж 42 метри. Значить, «Опанас» живе на Загорській…

— Хто там у нас працює?

— Якименко та Шовкопляс… Але вони не знають, що слід шукати саме «Опанаса С М». Якщо ми з вами зайнялися цією справою, Кириле Романовичу, то давайте доведемо до кінця.

— На Загорську пропонуєш? Я не проти…

Не зводячи очей з дороги, сержант-водій спитав:

— Як там Щербина, товаришу комісар?

— Сьогодні дзвонив. Справа пішла на одужання. Лікарі обіцяють цими днями виписати… Не забудьте, Андрію Остаповичу, залишити для Щербини путівку на курорт.

— Залишили дві на серпень. Для нього і для дружини.

Машина мчала широким асфальтованим шосе, що недавно з'єднало фабрику з центром міста.

— Свіжа? — взявши газету, що лежала на сидінні, спитав Єлізаров.

— Сьогоднішня… «Радянський спорт». На четвертій сторінці цікавий звіт про гру наших футболістів з воронезьким «Трудом».

— Мені здається, — обернувся комісар до Лугового, — у нас з приводу цієї справи теж десь «Труд» згадується…

— А-а! Таж у газету «Труд» були загорнуті відрізи, знайдені в чемодані.

— І вгорі газети відірвано клаптик саме в тому місці, де поштарі звичайно зазначають адресу передплатника… Може, заїдемо на поштову філію, що обслуговує Загорську?

В газетній експедиції поштової філії через кілька хвилин по квитанціях серед передплатників на «Труд» знайшли Макогона О. С, що мешкає в будинку № 10-а, квартира 2, на Загорській.

— Що ж, Андрію Остаповичу, здається, Макогон О. С. і «Опанас С. М.» — одна особа.

— А раптом фатальний збіг? Може, цього Макогона звати Олександром Сергійовичем, чи Омельком Семеновичем, чи Олексою Свиридовичем… Та мало які можуть бути імена, що починаються на О і по батькові на С. Під'їдемо в домоуправління і уточнимо. До того ж дізнаємось, як посувається перевірка в Шовкопляса і Якименка. Може, Макогон потрапив у їхнє поле зору.

Якименко і Шовкопляс були на місці.

— Макогон… Макогон… — перегортаючи список, шукав Якименко. — Так… так… I… К… Л… Ага! Тут. Майборода… Макогон… Опанас Степанович, 1918 року народження, безпартійний, мешкає на Загорській № 10-а, квартира 2 з дружиною й дочкою, провідник у поїздах далекого слідування, судився за шахрайство та спекуляцію… Мешкає на цій вулиці сім років, приїхав з Дунаєвець, Хмельницької області… З сусідами не підтримує знайомства…

— Так ось чого Поніманський і Тетеря, говорячи про Опанаса, згадували Баку! Макогон провідник. Мабуть, їздить у тому напрямі, — висловив припущення Луговий. — Треба негайно затримати Макогона і зробити на квартирі обшук.

Вдома Макогона не було. Із слів його дружини він вранці несподівано поїхав у Баку.

Якименко та Шовкопляс лишилися провести обшук, а комісар і Луговий поспішили на станцію, сподіваючись встигнути до відходу поїзда. Але їм не пощастило. Швидкий поїзд № 32 на Баку вже дві години знаходився в дорозі. Начальник вокзалу передав їм розклад руху поїзда № 32. Перша велика зупинка була в Ростові-на-Дону. Поїзд туди прибував о 23 годині 52 хвилини.

Кілька хвилин комісар безуспішно намагався додзвонитися в агентство Аерофлоту, але щоразу короткі гудки повідомляли, що абонент зайнятий.

— Давайте краще туди поїдемо, — запропонував Андрій Остапович. — Скоріше буде.

Загорська була по дорозі, і вони заїхали дізнатись, як ідуть справи в Якименка та Шовкопляса. Наслідки перевершили сподівання: в льоху виявили 73 метри ратину.

В великому, освітленому голубим приємним світлом приміщенні Аерофлоту було людно.

— Я начальник міського управління міліції, — звернувся до чергового диспетчера Єлізаров. — Терміново потрібно два місця на Ростов.

— Будь ласка. Завтра о шостій двадцять в Ростов вилітає ТУ-104.

— Нам треба сьогодні прибути, і до одинадцятої вечора.

— На сьогоднішній рейс квитки продано. Але ми б улаштували ваших товаришів. Та біда в тім, що над Ростовом гроза. Аеропорт закритий. Так що, на жаль, нічим допомогти не можу.

— Начальник агентства в себе?

— В себе. Перші двері праворуч.

Вислухавши працівників міліції, начальник агентства замислився.

— Через якісь там дрібниці ми б не турбували вас, Степане Леонтійовичу, — сказав Луговий.

— Розумію… Розумію… А якщо ваших працівників висадити в іншому якомусь пункті недалеко від Ростова. Такий варіант підходить?

— Звичайно. Лише б наздогнати бакинський поїзд. А чи то буде Ростов, чи інша станція, не так важливо.

— Ви можете назвати, де він зупиняється?

— Будь ласка, — дістав Луговий розклад.

— Ось Мальцеве. Зупинка три хвилини. Влаштовує?

— Цілком, — сказав Луговий. Начальник агентства натиснув кнопку селектора.

— Товаришу Шостак, у нас є вільні від роботи екіпажі вертольотів? МІ-4… Чудово. Готуйтесь до вильоту… Коли? Зараз узнаю… — повернувши голову, він спитав: — Через скільки хвилин ваші працівники можуть вилетіти?

— Через півгодини, — відповів комісар.

— Отже, так, Юрію Гларіоновичу, через півгодини до вас з'являться працівники міліції… Прізвища?

— Шилов і Кирюша, — підказав Луговий…

Рівно через тридцять хвилин вертоліт, немов гігантський метелик, піднявся з аеродрому і взяв курс на Мальцево.

Хлопці підійшли до міського управління міліції. Альоша зайшов до чергового, а Діма й Володя лишилися в сквері.

— Чого тобі, хлопчику? — підвівши голову, спитав майор.

— Мені треба самого головного начальника, — трохи ніяковіючи, але твердо сказав Альоша.

— А може, ми вдвох розберемось? — усміхнувся майор. — Спочатку розкажи, що в тебе, а потім, коли треба, підемо до самого головного начальника. Та до того ж начальника і його заступника в управлінні зараз нема.

Альоша вважав, що його питання може вирішити лише начальник міліції, і взявся за ручку дверей.

— Зажди! — зупинив його майор, але тут задеренчав один з численних телефонів. — Черговий управління міліції Зацепін слухає вас.

Майор робив знаки Альоші залишитись, але той вислизнув з кімнати.

— Доведеться почекати, — сівши поряд з товаришами на лавку, сказав Альоша. — Начальник поїхав і заступник теж.

— Почекаємо, — згодився Володя.

— Чого нам тут стовбичити, — незадоволено буркнув Діма. — Прийдемо завтра.

— Знову ти за своє, — скривився Альоша. — Здається, домовились.

— Добре, чекатимемо, — з покірним виглядом відповів Діма. Та мовчав він недовго. — Де Вітя? Куди він пішов?

— А він сьогодні й не приходив, — відповів Володя.

— Не приходив? Що з ним? — запитливо подивився Діма на товаришів. — А що, як перукар його вбив?

— Кращого нічого не міг вигадати? — розгнівався Альоша, але тривога вже закралася йому в душу.

Занепокоївся і Володя. Вони зовсім забули про Вітю. Ще друзями називаються…

— Давайте не будемо думати й гадати, — запропонував він, — підемо до Віті і довідаємось, що з ним.

… В палісаднику хлопці побачили Надію Миколаївну. Тихенько мугикаючи собі під ніс якусь пісню, вона поралася біля клумби вогненно-червоних жоржин.

— Вітя в садку, — помітивши хлопців, сказала вона.

Широко розкинувши руки, в самих синіх з білою облямівкою трусах, Вітя терпляче лежав під палючим промінням сонця посеред невеликого острівка трави. На голові білів тюрбан з рушника.

Дорогою Альоша, Діма й Володя робили різні припущення, чого Вітя не прийшов, що з ним трапилось. Хіба кому-небудь з них могло спасти на думку, що заступник начальника НПВБ міг знехтувати своїми обов'язками, забути про присягу? А він — на тобі — живий і здоровий лежить, блаженно заплющивши очі, ніжиться на сонці. Від обурення ніхто не міг промовити й слова. Першим отямився Альоша.

— Пішли! — круто повернувся він. — Все ясно! Нам тут нічого робити.

Вітя почув голос і ледь-ледь розплющив очі.

— А, це ви, — позіхаючи підвівся він.

— Ні, це не ми, це тобі сниться! — вигукнув Альоша. — Якщо тобі начхати, наплювати на товаришів, не хочеш бути з нами, то відверто скажи… Так знаєш, хто робить? Так… — затнувся він, від хвилювання не знаходячи в своєму лексиконі слова, яке могло хоча б частково охарактеризувати Вітин вчинок. — Знаєш?!

— Договорюй, договорюй! — взявся в боки Вітя. — Чого ж ти замовк?

Володя бачив, що ось-ось вибухне серйозна сварка. Альоша й Вітя нагадували задирикуватих півнів, готових кинутись у бій. Перш за все треба вислухати Вітю, а потім вирішувати.

Володя став між Вітею та Альошею.

— Стривай, Альошо! І ти, Вікторе, притримай язика… Та припиніть же!

Вітя й Альоша, намагаючись не дивитись один на одного, розійшлися в різні боки. Вперше за їхню довгорічну дружбу вони серйозно посварились.

— Скажи, чого ти не прийшов? — спитав Володя.

— Кинь, Володю, час гаяти! — втрутився Діма. — Почне зараз що-небудь вигадувати, виправдовуватись…

— Я не винен, мені нема чого виправдовуватись. Ех! А я ж їх товаришами вважав… — обличчя Віті скривилося в презирливій гримасі. — Хоча б поцікавились… — і він, махнувши рукою, відвернувся. Йому стало шкода себе, і він ледве стримався, щоб не заплакати.

— А ти розкажи, — примирливо почав Володя. — Звідки нам знати? Тому й прийшли… У тебе справді щось серйозне?

— Так, серйозне, — не зразу мовив Вітя.

Альоші і Дімі стало ніяково. Погарячкували й образили товариша. Зовсім іншим тоном, але все ще суплячись, Альоша сказав:

— Розповідай. Ми чекаємо. Чи накажеш просити тебе, навколішки ставати…

— Не треба мене просити… — і, трохи помовчавши, Вітя розповів: він уже зібрався на нараду, але змушений був поїхати з батьком на вокзал зустрічати сина його фронтового друга. Та це ще півбіди. Гірше, що батько категорично заборонив йому виходити з дому. Ось чого він не прийшов.

— Якби ви знали, як мені треба вас бачити. Я ж дізнався: прізвище перукаря — Вернасович, звати — Едуардом Павловичем, мешкає на Київській, дев'ять, квартира двадцять… Як тільки він зачинив перукарню, я за ним до самого будинку дійшов. Більше години чекав…

— Як ти взнав його прізвище? — спитав Володя.

— Дуже просто. Через хлопчаків. Вони в дворі у волейбол грали… Тільки-но Вернасович вийшов з дому, відразу ж подався в центр. Я — за ним. Зупинився він біля готелю «Інтурист». Постояв, постояв на розі, і ось тут з готелю виходить такий важний, пихатий пан, відразу видно — іноземець. Вернасович озирнувся на всі боки, підскочив до нього і щось швидко затараторив. А той відповідає: «Тре б'єн, месьє… Тре б'єн…»

— Ми французьку вчимо, — сказав Володя. — «Тре б'єн» — дуже добре, а «месьє»— пан.

— … Поговорили вони, поговорили, і разом у готель. Я теж поткнувся, але швейцар не пустив. Чекав-чекав, а Вернасовича нема й нема. Потім здогадався, що він через другий хід вийшов.

— Зрозуміла річ, — впевнено мовив Альоша, — що цей француз з Парижа — агент білогвардійців-монархістів. Вони всі в Парижі окопались.

— Бачиш, — дорікнув Володя Дімі, — а ти не хочеш заявляти. Адже іноземця треба негайно затримати.

— Виходить, по-твоєму, хай за нас хтось робить? — відрізав Діма.

— Куди заявляти? Хоч убий, нічого не втямлю! Що трапилось? — Вітя здивовано переводив погляд з одного товариша на іншого.

Тоді хлопці, перебиваючи один одного, розповіли Віті про Шкарбуна і Тетерю.

— Ну, — звертаючись до Віті, спитав Володя, — хто з нас має рацію: Дімка чи я? Будемо повідомляти чи стежити далі?

— Н-да… — протяг Вітя. — Ну й спра-ви-и… Тут треба розібратися. Хто його зна? Звичайно, про все дізнатись — добре. А то з'явишся і почнеш нісенітниці верзти: казала — мазала, начебто… буцімто… здається…

— А я що? — зрадів Діма. — Вітька одразу зрозумів мене.

— То ти проти? Не хочеш повідомляти? — насупився Альоша.

Вітя зайняв нейтральну позицію:

— Краще почекаємо ще кілька днів. Тоді точно про кожного все дізнаємось.

— З вами охрипнеш, поки домовишся, — похитав головою Володя. — Адже сам десять хвилин тому казав, що тебе з дому ані на крок не пускають. Хто ж стежитиме? Я та він? — показав Володя на Альошу. — Дімка теж не береться до уваги, йому за Ясне добре перепало, його батька я знаю. Коли стане відомо, що він і сьогодні пішов…

— Попаде! — меланхолійно кинув Діма. — Я теж… — і зупинився на півслові. —Хто це? — штовхнув він ліктем Вітю в бік.

— А-а! Олійник, який до нас приїхав.

— Добрий день, хлопці, — широко усміхаючись, підійшов Олійник. — Про що це ви так гаряче сперечаєтесь?

— Ми… ми, дядю Толю, — закліпав повіками Вітя. — Ми говорили, як наші здорово виграли у воронезького «Труда».

— Чотири сухих м'ячі! — підхопив Альоша. — Оце так рахунок!

— Бачу, ви запеклі болільники. А самі граєте в футбол?

— Звичайно! — вигукнув Вітя. — Оце Альоша. Він у нас знаменитий воротар… Діма — найкращий центр — форвард.

А ти ким? — спитав Олійник Вітю.

Лівий крайній.

— А Володя, — докинув Діма, — захисник першого класу.

— Який з мене захисник, — почервонів Володя. — Так, коли нікого немає, беруть. Я ж в окулярах.

— Дуже радий познайомитись. Мені називати себе не треба. Я кінчиком вуха чув, що Віктор мене вже відрекомендував… Ну, не буду заважати. Бачу — розмова професійна, а я — не спеціаліст з футбола.

Олійник відійшов од хлопців, сів на складеному стільці і розкрив етюдник.

Альоша не витримав, підійшов. Кілька мазків пензлем — і на полотні з'явились обриси крислатої яблуні.

Зацікавившись, підступили й інші хлопці.

— Здорово! — В це одне слово Діма вклав усе своє захоплення майстерністю художника.

Олійник замислився з пензлем у руці. Альоша несміло підказав:

— Верхню гілку я намалював би сієною і… ледь-ледь додав ультрамарину або умбри…

— Дякую за пораду, але тут краще підійде, мабуть, тіондиго коричнева… — і, спохватившись, повернувся до Альоші: — Я бачу, ти розумієшся на фарбах. Малюєш?

— Трошки… Розумієте, фон у мене начебто виходить, а от деталі…

Олійник чогось весело зареготав.

— Не ображайся, ти нагадав мені один історичний анекдот… Про Рубенса… Ти, звичайно, чув про такого великого майстра фламандського живопису?

Альоша кивнув головою.

— Так от до Рубенса прийшов молодий Ван-Дейк, тоді ще художник-початківець, і попросив прийняти його в учні. Рубенс спитав Ван-Дейка, що той уміє робити. «Фони», — відповів Ван-Дейк. Рубенс від щирого серця розсміявся. «Ну, мені вчити вас нічого, фони я й сам не вмію робити…» На той час Рубенс був уже визнаним майстром не лише в себе, в Антверпені, де він жив, але й далеко за його межами…

Хлопці засміялись. Справді, ситуація нагадувала розмову між Рубенсом і Ван-Дейком, коли відкинути те, що вона відбулася на триста років пізніше. Адже Рубенс жив наприкінці XVI і на початку XVII сторіччя.

— Пішли, — смикнув хлопців Альоша. — По собі знаю, коли за спиною стоять, не клеїться.

— Нічого, дивіться, — озвався Олійник. — Ви мені не заважаєте.

— Ні, ми краще підемо. До побачення… — і Альоша першим попрямував до виходу. За ним один за одним потяглися й інші хлопці. Біля хвіртки вони затримались.

— Що ж робитимемо? — повернувся Альоша до перерваної розмови.

— Хай кожний обміркує, а завтра зустрінемось в Альоші, — запропонував Вітя. — … Ой, забув! Мені не можна виходити. Приходьте краще до мене.

— Ну то як? — подивився Альоша на Володю. — Згоден відкласти до завтра?

— Ніяк не можу втямити, навіщо відкладати.

— В міліцію пізно… Шоста година, — втрутився Діма. — Там все одно нікого немає.

— А коли що-небудь станеться? — підвищив голос Володя. — Коли…

— Тсс! — зашипів Вітя. — Батько йде!

— Ох! — спохватився Діма. — Забалакався з вами, а мої, певно, уже вдома. — Широко розмахуючи руками, побіг уздовж вулиці.

— Ми ж не домовились! — гукнув йому навздогін Володя.

— Завтра буду о дев'ятій! — не зупиняючись, кинув Діма.

До хлопців підійшов Сахно.

— Як справи, молоді люди?

— Нічого… Спасибі… — відповів Альоша.

— Вітя, ти з товаришами довго не затримуйся. Зараз мама прийде, будемо обідати. Анатолій Максимович удома?

— Він там, — показав Вітя у сад. — Малює.

— Ну, я піду, — невдоволено сказав Володя: адже вони так ні до чого й не домовились.

— І я з тобою, — сказав Альоша.

— Завтра о дев'ятій, — нагадав Вітя й подумав, що час наближається до шостої і з хвилини на хвилину має бути Чернушкін… Ех, шкода, не розповів хлопцям про своє дивне знайомство. От би позаздрили!

— Чого зажурився, які проблеми виникли? — ласкаво спитав Сахно в сина.

— Я вдень познайомився з одним дядьком. Поглянув би ти, які він фокуси показує! Ось дав мені контрамарку в цирк і обіцяв зайти за мною. Тату, ти мене пустиш?

Поніманський дочекався, поки Шкарбун вийшов з фабрики, і наздогнав його.

— Гнате, де гроші для Чернушкіна?

— При собі немає. Поїхали в Ясне, там віддам.

Електричка була повна-повнісінька, і майже цілу дорогу вони простояли в тамбурі. Лише перед самим Ясним пасажирів значно поменшало, і Поніманський з Шкарбуном могли, не боячись сторонніх, поговорити відверто.

— Михайле Семеновичу, а чи не підуть наші гроші на вітер?

— Ти про Сергія Олександровича… Не думаю. Він не менш від нас зацікавлений.

— Та воно так… Але надто багато заправив. Треба було поторгуватись.

— Гадаєш, не торгувався? Піди домовся. Адже знаєш його. Копійки не вирвеш.

— І взагалі… — розвів руками Шкарбун.

— Що взагалі?! — розсердився Поніманський. — Що взагалі?

— Не гарячкуй. Річ не в самих грошах. Припустимо, привезе Чернушкін до мене на дачу Сахна. Що з ним робитимемо?

— У нас же пістолет.

— А сусіди? Ти що ж думаєш, у нас полігон, тир, цілісінький день бахкають…

— Не розумію, чого ти хочеш… Адже ревізор уже виявив пересортування, порушення стандарту, лекало в тебе забрали… Документи опечатали. Попадеш у міліцію — там жартувати не люблять.

— Вб'єш його — прийде інший. Адже документи все одно в них залишаться.

— Інший — не він. Ти на собі зазнав, який Сахно, до кожної дрібниці докопується… Акта він ще не написав: в нього на клаптиках помітки, хто в них буде розбиратись. Поки прийде інший, поки ознайомиться, а там подивимось. Гірше, повір, не буде. Та й для іншого ревізора наука.

— Зажди, зажди. Ми теж не ликом шиті. Тільки-но ревізора не стане, до нас візьмуться. Адже, сам кажеш, в міліції не дурні сидять. Зрозуміють, що до чого, кому вигідно ревізора вбити…

Контрпитання збентежили Поніманського, примусили замислитись.

Прогуркотівши на стрілках, електричка плавно зупинилась біля невеликого дачного вокзалу. Поніманський і Шкарбун вийшли на перон.

— Мишко, тут на станції добре пиво. Зайдемо?

— Куди тобі пиво? І так мало не луснеш.

Шкарбун різко повернувся і, не мовлячи й слова, зник у буфеті. Залишившись сам, Поніманський заклав руки за спину і нервово походжав, час від часу сердито поглядаючи у вікно буфету. Черга посувалася поволі. «Пиво п'є! — обурювався Поніманський. — А мені треба встигнути туди й назад, а там ще Тетеря хникати почне, з безглуздими запитаннями чіплятиметься…»

Відхекуючись, показався Шкарбун.

— Ходімо швидше! — почав підганяти Поніманський. Але той не відповідав і лише сопів.

Біля молочного магазину Шкарбун витяг з кишені сітку і буркнув:

— Я зараз.

Поніманський кипів від обурення. «То пиво, то молоко! Так я ніколи не виберуся звідси…»

— З-за дурної голови й ногам горе! — із злістю випалив Шкарбун, вийшовши з сіткою, набитою пляшками кефіру, молока й якимись пакунками. — І надала мені нечиста сила узяти Тетерю. Ти б тільки подивився, як він, сучий син, каверзує: «Я людина хвора… дієтник. Мені грубої їжі не можна. Вдома я їв молоко, сметану, курятину…» 1 як його спекатись?

Від думки, що зненацька промайнула в голові, Поніманський зупинився і, забувши про сварку з Шкарбуном, смикнув його за рукав, гаряче зашепотів:

— Гнате, Гнате!.. Зупинись, послухай! Адже все можна звалити на Тетерю. На нього насамперед подумають, що він убив ревізора.

Шкарбун теж зупинився.

— Думка непогана, лише треба зробити, щоб комар носа не підточив.

— Не сумнівайся, — запевнив Поніманський, — буде все як слід. Я ще пораджусь з Сергієм Олександровичем… А щодо стрілянини не бійся. В крайньому разі можна й голими руками…

Як і чекав Поніманський, Тетеря відразу ж причепився до нього з запитаннями. Чи приніс гроші, що з Катею, як на фабриці? Які про нього точаться розмови, чи шукають його?

— Які гроші? — щиро здивувався Поніманський.

— Як то які? — спалахнув Тетеря. — Ті, що я віддав ревізорові.

— Чи не тому, в якого ти стріляв і вбив? — єхидно прискалив око Поніманський. — Якщо ти маєш на увазі Сахна, то він наказав низько тобі вклонитись, передавав привіт. Він здоровий, як бик, того ж і тобі бажає.

— Я не казав, що вбив!

— А хто, я казав?

— Гнат Онуфрійович може підтвердити. Я сказав, що стріляв! А влучив чи не влучив — не знаю.

— Ох, вони, чи бачите, не знають… Ох, їх, чи бачите, образили, скривдили…

— Коли такий розумний — спробуй сам. Це тобі не арифмометр крутити, не на рахівниці клацати.

— Здається, я в снайпери не записувався, — сполотнів Поніманський. — Щоб на рахівниці клацати, теж треба розум мати, і не курячий, як у тебе.

— Курячий… Може й курячий. Але й у тебе не кращий. Через кого я встряв у халепу? Твоїх безглуздих порад слухався!

— Ха! Подивіться на цього лицаря! — театральним жестом вказав Поніманський на Тетерю. — Уявіть собі, вони навіть здатні ображатись, думати, міркувати, метикувати… Хто ти такий?! Хто?! Тьху! Нікчема, слизняк! Невдячна тварюка! Забув, скільки я для тебе зробив? Забув?!

— А ти забув, що я для тебе зробив?! Ось костюмчик, — Тетеря схопив Поніманського за вилоги піджака, — на чиї грошики пошитий?! На мої, дурня й слизняка Тетері!

— Відійди! — Поніманський так штовхнув Тетерю в груди, що той насилу втримався на ногах.

Шкарбун, що до цього мовчазно споглядав сварку, знайшов за потрібне втрутитись.

— Ви що, блекоти об'їлися! Навколо сусіди, почують… Михайле Семеновичу, заспокойся, прошу тебе. І ти, Петре, не хлопчак, здається. Краще поїж, зголоднів, певно. Ось сирок, сметана, кефірчик…

— Годуй, годуй на свою голову! — скривився Поніманський. — Віддячить точнісінько так, як мені. Вже хто-хто, а я ж його, як рідного брата, з усякого лиха виручав.

— Браток знайшовся! — з ненавистю викрикнув Тетеря. — Свою ти шкуру рятував!

В Поніманського ладна була зірватися нова лайка, але він помітив енергійні знаки, що їх подавав Шкарбун за спиною Тетері, і стримався. Демонстративно одвернувшись від Тетері, сказав:

— Гнате Онуфрійовичу, мені час…

— Зараз. — І Шкарбун вийшов у другу кімнату.

Не звертаючи уваги на Тетерю, наче його й не було тут, Поніманський, похитуючись з носків на закаблуки, насвистував крізь зуби веселу мелодію.

Вибух гніву знесилив Тетерю. Низько схиливши голову, він уривчасто дихав.

Повернувся Шкарбун і простягнув Поніманському пакет.

— На. Копійка в копійку тисяча п'ятсот… Все ж таки поторгуйся, може, якусь сотню і вирвеш.

— Ти, Гнате, не ображайся, але гроші рахунок люблять.

— Перевіряй, коли охота.

Поніманський вийняв гроші з конверта, розклав на столі по купюрах і, з спритністю справжнього касира, швидко їх перелічив.

— Щось підсумок не збігається, — поморщився він.

— Не знаю, рівно півтори поклав.

— Не вистачає двадцяти чотирьох карбованців.

— Не може бути, полічи ще раз.

— На, перевір сам. — Поніманський недбало відсунув гроші, і вони віялом розсипалися по столу.

Зненацька підхопився Тетеря, згріб гроші докупи і почав гарячково запихати їх у кишені. Шкарбун і Поніманський були настільки вражені, що слова не могли мовити. Першим опам'ятався Шкарбун.

— Ти що, Петре?! Ану викладай гроші!

— І не подумаю! Своє взяв! Те, що ви винні мені!

— Тобі винні? — голос Шкарбуна затремтів від люті. — Але при чому тут я? При чому?! Винні — вимагай.

— Сам тепер з них вимагай! Я своє одержав і знати нічого не знаю. Візьми з нього, — мотнув Тетеря головою на Поніманського, — з Макогона, з Бабченка…

— Кинь дурня строїти! — урвав Шкарбун. — По-доброму кажу: не виводь мене з терпіння. Я мовчу, мовчу, але…

— Що «але»? Погрожуєш? Всі ви в мене ось де сидите. — Тетеря промовисто стиснув розчепірені пальці в кулак. — Начхав я на всіх вас! — і, зірвавшись з стільця, метнувся до дверей.

Тремтячи від гніву, Шкарбун рвонувся за Тетерею, але перекинув стільця, спіткнувся і впав.

— Мишко, тримай його! Тримай! — заревів він.

Поніманський схопив Тетерю ззаду за шию і вереснув від болю — Тетеря приловчився і вп'явся зубами в руку. Наспів Шкарбун і з розмаху вдарив Тетерю кулаком у перенісся. Той, наче підтятий, повалився на підлогу, його білий піджак побурів від крові. З несамовитою люттю Шкарбун накинувся на Тетерю, топтав чобітьми….

— Припини, Гнате! Досить! — намагався зупинити його Поніманський

— Відчепись! — скаженів Шкарбун. — Вб'ю!

Попрощавшись з Вітею, Чернушкін заспішив додому і, діставши свій найкращий костюм, довго чистив його. Потім ретельно випрасував штани, сорочку. Причепурившись, він зайшов до сусідів подивитись на себе в трюмо і лишився задоволений.

«Вигляд відповідний, от лише заріс трохи, — помацав він потилицю. — Заскочу до Вернасовича. Відразу двох зайців уб'ю: підстрижусь і довідаюсь, чи дістав він обіцяне».

— Чим можу служити? — з професійною усмішкою зустрів його Вернасович.

Чернушкіну одразу впало у вічі, що майстер чимсь збентежений, але він удав, що нічого не помітив.

— Трошки підрівняй скроні й потилицю.

Орудуючи ножицями, Вернасович обережно спитав:

— Пробачте за нескромне питання, адже ви приятелі з Поніманським… У нього є знайомі… працівники прокуратури?

Чернушкін насторожився.

— Здається, є, — ухильно відповів він, — а втім, запевняти не можу.

Начальник гестапо обергрупенфюрер барон фон Веттер, агентом якого був у війну він, Чернушкін, не раз підкреслював: «Як би вам, Черемушкін, не кортіло щось вивідати в людини, переборіть своє бажання, це будьте настирливим, терпляче чекайте, зробіть вигляд, що це вас абсолютно не цікавить, і вона вам сама про все розповість».

Старанно натискуючи на грушу пульверизатора, Вернасович справді не витримав.

— Ви випадково не знаєте Петра Борисовича? Він де працює? В прокуратурі?

Чернушкін полегшено засміявся.

— Знайшов прокурора! Він же безграмотний, зроду книжки в руки не брав.

— Він мені сказав…

— Сказав, а ти й вуха розвісив. Та його туди на гарматний постріл не підпустять. Сказати хто завгодно може… Хіба мені важко назвати себе, гм… начальником міліції? Язик без кісток.

З одного боку відповідь Чернушкіна заспокоїла Вернасовича: нема чого тремтіти за свою шкуру й долари. Але водночас було дуже прикро, що така нікчемна людина зуміла обкрутити його кругом пальця. «Треба сьогодні ж розшукати його, побити й відібрати все, що він у мене видурив».

— Ви не знаєте, де його можна знайти? — спитав Вернасович.

— Він поїхав з міста…

— Скоро повернеться?

— Думаю, що ні… Одержуйте, — відлічив Чернушкін гроші. — Дякую. Тепер я виглядаю на десять років молодшим.

— Вас як і раніше цікавить… — затнувся Вернасович, — іноземна валюта?

— Дивлячись яка. Італійських лір, наприклад, не візьму. Нестійка, нетверда валюта, курс увесь час падає.

— В мене франки.

— Нові чи старі?

— Нові, зрозуміла річ. Вчора ввечері біля готелю «Інтурист» мені пощастило дістати в одного іноземного туриста, комерсанта з Тулузи, двадцять сім франків.

Поторгувавшись, Чернушкін забрав франки і заскочив додому сховати їх. Відчинивши чемодан, він підняв друге дно і побачив загорнуті в пергаментний папір фальшиві ордени Радянського Союзу, якими в свій час його наділив Веттер. Втираючись у довіру до підпільників, Чернушкін використав їх разом з фальшивим партійним квитком і посвідченням радянського командира. Кілька разів він збирався викинути ордени, боячись тримати такий важливий доказ проти себе, але в останню хвилину відмовлявся од свого наміру. Мало що може статися, а може й знадобляться?

— Ось, голуб'ятка мої, і знадобились, — усміхнувся Чернушкін, прикріплюючи підробки до піджака.

Глянув у дзеркальце і скривився.

— Е, забагато начіпляв…

Зняв орден Вітчизняної війни, Олександра Невського та Червоної Зірки, залишивши два Червоного Прапора.

По дорозі до Сахна випадково побачив у газетному кіоску книжку відомого фокусника Арутюна Акопяна з інтригуючою назвою «Фокуси на естраді» і купив її.

Ще здаля помітив Чернушкін Вітю біля палісадника і поруч з ним якогось високого на зріст ледь-ледь сутулого чоловіка. «Мабуть, сам Сахно».

За два кроки до них він зняв з голови капелюха й стримано вклонився.

— Чернушкін… Сергій Олександрович. Якщо не помиляюсь, ви Вітин батько?

Сахно ствердно кивнув головою і простягнув руку.

— Сахно Валентин Филимонович…

— Ви мені пробачте, можливо, з педагогічної точки зору моя поведінка не цілком виправдана… Я, так би мовити, втрутився в питання виховання вашого сина. Не довідавшись про вашу, Валентине Филимоновичу, думку, я поквапився запросити Вітю в цирк… Але я був так зворушений, побачивши вашого хлопчика… Та ви, сподіваюсь, зрозумієте… — і він для більшого враження навмисне зробив паузу. — В роки Великої Вітчизняної війни фашисти мою сім'ю, сім'ю партизана, вивезли в Бухенвальд і замучили дружину та двох хлопчиків… — Чернушкін вийняв хусточку і, відвернувшись, приклав до очей.

Валентину Филимоновичу стало шкода цієї вже немолодої людини, що втратила найдорожче — сім'ю.

— Тепер один як палець… Сім'ю заводити пізно, за плечима п'ять десятків… Хотів узяти на виховання сироту з дитбудинку, але робота в мене така… — він урвав свою розповідь важким зітханням, — завжди на колесах… До війни і після демобілізації я був маніпулятором, а от уже два роки адміністратором… Серце підводить, спритність не та вже…

Валентин Филимонович мовчав. Хіба допоможуть слова в такому горі?

Чернушкін провів по обличчю рукою, ніби відганяючи сумні спогади.

— Що минуло, того не повернеш… Ми з Вітею чекаємо вашого рішення. Сподіваюсь, не заперечуватимете, якщо він проведе один вечір зі мною в цирку. Обіцяю очей з нього не спускати і доставити в повній цілості.

— Чи зручно?.. Він заважатиме вам…

— О, що ви!

— Сергію Олександровичу, але він ще й не обідав…

— Не турбуйтесь, Валентине Филимоновичу! Ми пообідаємо в кафетерії.

— Тату, я не хочу їсти! — вигукнув Вітя.

— Ну що ж, я не заперечую.

Вітя хотів бігти одягатися, але Чернушкін зупинив його.

— На, візьми, — віддав він книжку. — Рік тому її мені подарував автор, мій хороший приятель Арутюн Акопян. Прочитаєш, сам зможеш фокуси показувати.

Лишившись удвох з Сахном, Чернушкін сказав:

— Ой, пробачте, Валентине Филимоновичу, якось так вийшло, що я вас не запросив. Може, поїдете з дружиною? Дуже цікава програма…

— Дякую, але дружина ще не прийшла з роботи. І ми якось не збирались.

— Валентине Филимоновичу, я не наполягаю, щоб обов'язково сьогодні. Давайте іншим разом.

— Не знаю, навряд чи зможу найближчими днями вирватись.

— Що, дуже зайняті на роботі? Служба службою, але треба і про відпочинок подумати.

Сахно якось мимоволі пройнявся повагою до нового знайомого, груди якого прикрашали два ордени Червоного Прапора, і довірливо сказав:

— Я зараз проваджу ревізію на одній фабриці… Розкрадачі…

— Ні, ні, — підніс руки Чернушкін. — Ваші службові таємниці мене зовсім не цікавлять. Я працівник мистецтва і далекий від цих справ… Навіть якось не віриться, що в нашій країні можуть бути негідники…

— Необізнаній людині, звичайно, важко повірити, — згодився Сахно, — що є негідники, які розкрадають тисячі, десятки тисяч… Взяти хоча б цю фабрику. Там звили гніздо досвідчені шахраї на чолі з головним бухгалтером.

— Повірте, усіх цих покидьків, якби на те моя влада, розстрілював би без суда і слідства. Ви хочете мені заперечити, але яке може бути до них правосуддя, милосердя?

«Взяти та одразу запросити на завтра в Ясне на рибалку? Тоді і з хлопчиськом морочитися не треба. Здається, він мені довіряє… А якщо розбовкає домашнім? Ні, не годиться… Краще завтра зустріну його біля фабрики і скажу, що з сином скоїлося лихо: в Ясному він на річці випадково напоровся на корч… Сахно, звичайно, помчить зі мною на край світу…»

Радісний, сяючий вибіг Вітя.

— Я готовий, Сергію Олександровичу!

— Бувайте здорові, Валентине Филимоновичу. Сподіваюсь, ми ще з вами зустрінемось…

Провівши Вітю й Чернушкіна, Сахно пішов у садок. Між ним та Олійником зав'язалась розмова про проблеми сучасного живопису, про абстракціоністів. Обидва зійшлися на думці, що їхню мазанину не можна вважати мистецтвом. Захоплені розмовою, вони не помітили, коли повернулась Людмила Йосипівна.

— Ви обідали?

— Тебе чекали, — відповів Валентин Филимонович.

— Я ж попередила — у нас на заводі сьогодні перевибори завкому. Сиділи до пів на дев'яту голодні.

— Хіба вже о пів на дев'яту?! Не може бути. — Сахно глянув на годинник. — І справді. Забалакалися ми з Анатолієм Максимовичем.

— Ідіть у дім, я швиденько накрию, — сказала Людмила Йосипівна.

Олійник, хоч як його вмовляли, категорично відмовився вечеряти і залишився в садку.

— Даремно ви одмовились, Анатолію Максимовичу, — дорікнув Сахно. — Холодник такий чудовий, просто з льоху…

— Валентине, — підійшла Людмила Йосипівна, — ти хоч дав Віті гроші на тролейбус, на морозиво?

— Зовсім випустив з уваги… Та не хвилюйся, Людо, я ж тобі казав за обідом: Сергій Олександрович справив на мене враження порядної людини…

— Пробачте, — насторожився Олійник. — Вітя кудись пішов?

— В цирк. — І Сахно розповів про обставини знайомства сина з Чернушкіним і про свою розмову з ним.

— То, кажете, Сергій Олександрович?

— Не турбуйтесь. Людина цілком статечна. Не знаючи, що він адміністратор цирку, його цілком можна прийняти за наукового працівника, просто за академіка, професора…

— А борідка в нього є?! — підхопився Олійник.

«Молодий, гарячий, — подумав Сахно. — Скрізь йому ввижаються страхітливі злочини й лиходії». Усміхаючись, він потягнув Олійника за рукав.

— Сідайте! Я зрозумів вас… Та сідайте, не хвилюйтесь… Прізвище його Чернушкін, Сергій Олександрович, він колишній фокусник, тепер адміністратор цирку, заслужений партизан, орденоносець…

— Валентине Филимоновичу, — настійливо повторив Олійник, — то є в нього борідка чи ні?

Людмила Йосипівна здивовано поглядала то на чоловіка, то на Олійника.

— Борідка? — усміхнувся Сахно. — Ну, є, є невелика… Клинцем.

Не бажаючи хвилювати ні Валентина Филимоновича, ні Людмилу Йосипівну, Олійник спокійно сів на лаву, але вже через хвилину, ніби щось пригадавши, сказав:

— Ви мені пробачте, зовсім випустив з уваги: на десяту я замовив розмову з Новосибірськом.

Опинившись на вулиці, Олійник бігом кинувся до зупинки таксі. До неї було добрих півтора кілометри. Але не встиг він пробігти і половину шляху, як йому зустрілась «Волга» з зеленим вогником.

— В цирк! — коротко сказав Олійник. — І прошу якнайшвидше.

З тісних вулиць старого міста машина вирвалась на Жовтневий проспект. Кілька років тому тут був пустир, а зараз по обидва боки широкої магістралі височіли ансамблі багатоповерхових будинків. Олійникові подобався цей куточок міста, і у вільні години він любив блукати по його юних вулицях, парках і скверах. В його альбомі зібралася сила малюнків. Вони немовби ілюстрували трудовий подвиг будівельників, що створили на пустинному місці новий район. На перших малюнках були похилені від часу халупи, яри, густо порослі бур'яном та чортополохом; їх поступово витіснили обриси баштових кранів, бульдозерів, екскаваторів. А далі пішли — споруда широкоекранного кіно, філармонії, житлові будинки.

Та зараз Олійник нічого не помічав. Вія думав про одне: швидше, якнайшвидше потрапити в цирк…

Заскрипівши гальмами, машина різко зупинилась.

— Що таке? — спитав Олійник. — Я ж вас попереджав, що мені негайно потрібно…

Водій не поспішаючи дістав з кишені сигарету, пом'яв її в пальцях, запалив і лиш тоді відповів:

— Бачите: червоне світло… Завжди так виходить, коли поспішаєш. Цими днями віз пасажира на аеродром. На літак людина спізнюється, нервує, хвилюється… А чим йому допомогти? Автомобілів з крилами ще не винайшли. Був би в нас пропелер, завів би і полетів. Може, років через двадцять такі будуть…

Він ще щось казав, та Олійник не слухав. Для нього дорога буквально кожна хвилина, кожна секунда, а тут стій і чекай… Але ось блимнуло жовте око світлофора, його змінило зелене. Олійник з полегшенням зітхнув. Та, наче на гріх, заглух двигун. Шофер марно натискав на стартер, втративши терпіння, пустив у хід заводну ручку, але все даремно. Тоді він, сердито буркочучи щось під ніс, підняв капот і заходився копирсатись у моторі.

Олійник сидів, як на голках. «Залишити машину? Тролейбусна зупинка звідси порівняно недалеко… Але поки добіжиш, скільки часу мине… До того ж цим тролейбусом не під'їдеш до цирку, треба пересідати на інший».

— Що там у нас сталося? — відчинивши дверці, вихилився Олійник. — Довго ми ще стоятимемо? — не приховуючи роздратування, спитав він.

— Засмітився жиклер дозуючої системи… Це з ким завгодно може трапитись… Вже продмухав. Зараз поїдемо…

Водій, як здавалося Олійникові, надто повільно опустив капот, довго витирав руки ганчіркою, закурив і лише тоді, так само неквапливо, зручно вмостившись на сидінні, увімкнув мотор.

Коли машина зупинилась біля центрального входу в цирк, Олійник бігом кинувся сходами нагору. Йому назустріч з широко розчинених дверей ринув потік глядачів. Олійник змушений був зупинитись — пробратись через натовп не було можливості.

Чернушкін завіз Вітю в кафетерій і замовив розкішний обід. На десерт офіціантка принесла повні вазочки пломбіру. На що вже Вітя любив морозиво, але впоратись з цією порцією не зміг.

З кафетерію вони поїхали автобусом у цирк.

Віті страшенно кортіло спитати, за які героїчні подвиги Сергія Олександровича удостоєно високих нагород. Нарешті він зважився.

— Сергію Олександровичу, розкажіть, за що ви одержали ордени?

— Довга історія, Вітику. Наприклад, за операцію…

— Коли ваш загін захопив німецьких генералів та полковників! — підхопив Вітя.

— От-от… Мене нагородили орденом Червоного Прапора. Буде час, я тобі докладно розповім…

Поминувши бульвар, обсаджений стрункими тополями, автобус опинився на площі. В центрі її височіла легка, струнка будівля, увінчана сяючим на сонці ґратчастим куполом. Величезні яскраві афіші оточували цирк, сповіщаючи про велику водну феєрію з участю найкращих артистів.

Вітя насилу дочекався, поки відчинилися двері автобуса, і, перестрибуючи через гранітні східці, за мить опинився під портиком цирку. Тут він зупинився, чекаючи на Чернушкіна.

Ступивши на брук, Чернушкін згадав, що співробітники цирку ніколи не бачили його з орденами, й, чого доброго, почнуться небажані розпитування. Він зняв піджак, згорнув його так, щоб орденів не було видно, і, підійшовши до Віті, сказав:

— Ху-у… спека… Дихати нічим.

В світлому просторому вестибюлі з Чернушкіним привіталася білетерша.

— Хлопчик зі мною, — показав він на Вітю.

— Будь ласка, будь ласка, проходьте, Сергію Олександровичу.

Чернушкін провів Вітю в директорську ложу, а сам вийшов зустріти Поніманського.

Поступово цирк наповнився глядачами. Засвітилися вогні, оркестр вдарив бравурний марш. На манеж вибігли клоуни. В одного був дресирований собачка, якого другий клоун страшенно боявся; тікаючи від собачки, він кумедно падав, і щоразу з носа н вух у нього сипалась тирса, а з очей фонтанчиками била вода. Вітя сміявся до сліз. На зміну клоунам вийшли акробати. Потім еквілібристи на дроті, дресировані коні, велофігуристи…

А в цей час Чернушкін сидів у своєму кабінеті і, підперши голову руками, уважно слухав Поніманського.

— … Я спробував зупинити Гната, — нервово ламаючи сірники, стиха розповідав Поніманський, щохвилини боязко позираючи на двері, — де там! Не підступити… Сам не пам'ятаю, як мені вдалося його втихомирити… Тоді схилився я над Тетерею, перевернув горілиць. Очі заплющені, не дихає. Торсаю — Петре, Петре! Мовчить. Я за пульс, а в нього руки холодні… Немає тепер нашого Петра Борисовича…

— Де труп поділи? — діловито спитав Чернушкін.

— Занесли в комору поки що, а як стемніє, Шкарбун його в мішок, на тачку і в річку кине.

— Може, воно й на краще… — роздумливо мовив Чернушкін. — Покійник у міліцію поривався — з повинною. І мороки менше… Не треба думати, куди його відправляти, де влаштовувати… І грошей віддавати не треба… А мені привіз?

— Ось. — Поніманський поклав на стіл туго напханий конверт. — Як і домовились. Три… Гната бере сумнів, — послався він на Шкарбуна, — чи вигорить…

— Справу зроблено. Готуйте решту. Завтра не пізніш як о п'ятій привезу вам його на тарілочці.

— Справді таки й завтра?! — не повірив Поніманський.

— Сказав — зроблю, а як — не твого розуму… Я вже з ним познайомився. Він тебе за ватажка вважає. Дякуй своїй долі, що я згодився допомогти, а то б Сахно вас з Гнатом порішив як мух… Не забудь попередити Гната — бути на місці за півгодини до нас… Тільки без стрільби.

— У мене миш'як є…

— Робіть як знаєте. Але повторюю: без стрільби. Пістолет у тебе?

— При мені.

— Давай, а то умова умовою, а спохвату забудеш, почнеш палити.

Чернушкін сховав пістолет у кишеню. В кабінет долинув приглушений шум. Поніманський здригнувся.

— Не бійся. Антракт… Йди, а то ще кого-небудь лиха година принесе.

В антракті Вітя вийшов у фойє. Проходячи повз буфет, він знічев'я глянув і сторопів: в черзі стояв Поніманський! Вітя прихилився до холодного мармуру колони і, затулившись програмою, почав спостерігати.

— Хлопчику, — звернулася до нього літня жінка, — дозволь на хвилинку програму.

— Будь ласка.

Його голос заглушив пронизливий дзвоник. Глядачі заметушились. Даремно Вітя намагався знайти Поніманського в людському потоці. Він безслідно зник.

Вітя теж поспішив на своє місце, але те, що відбувалося на арені, його вже не цікавило. Він розглядав сектор за сектором, ряд за рядом, сподіваючись відшукати Поніманського. Як на лихо, світло погасло, спалахнули різноколірні прожектори — почалась водна феєрія. Промені перетворювали водяні струмені в чудову гаму барв, створюючи ілюзію чарівної казки.

Не дожидаючи кінця, Вітя тихенько вислизнув з ложі і спустився у вестибюль. Він вирішив підстерегти Поніманського.

— Чого це, ти, голубе, тут опинився? Щось сталося? — почувся стривожений голос Чернушкіна.

— Це ви, Сергію Олександровичу? — повернувся Вітя. — У мене, — зам'явся, — дуже важлива справа…

— Якщо так — пішли до мого кабінету, — взявши Вітю за плечі, сказав Чернушкін.

Стіни невеликої кімнати до стелі були завішані рекламними афішами. Біля вікна стояв однотумбовий письмовий стіл. На одному краї його примостився телефон, на другому лежали якісь папки, папери. Скромну обстановку довершували два стільці, крісло та шафка. — Сідай, — показав Чернушкін на стілець, а сам вмостився у кріслі, заклав ногу за ногу. — Не сподобалась вистава?

— Та ні, — поморщився Вітя. — В цирку… А ви нікому не скажете? Бо я клятву дав…

— Можеш довіритись розвідникові…

— В цирку, — Вітя стишив голос до шепоту, — шпигун…

Чернушкін, хоч після розмови з Поніманським настрій у нього був препоганий, мимохіть зареготав.

— Шпигун! Ха-ха-ха! Шпигун! У нас? В цирку? Ха-ха-ха!

— Шпигун, справжнісінький шпигун! — наполягав Вітя з образою в голосі, мало не плачучи, що йому не вірять. — Ми з Альошею його в Касторки бачили…

— Що за Касторка? — перебив Чернушкін.

— Один стариган… Ми так його прозвали. Зловредний, до всіх присікується, втручається… Живе в одному будинку з Альошкою… Він просив нас передати листа його другу, а конверт випадково розірвався… Нехороше, звичайно, але ми прочитали листа, заклеїли й віддали Макогонові, а потім…

Усмішки на обличчі Чернушкіна наче й не було.

— Кому? Кому передали?

— Макогонові, Опанасу Степановичу.

— А Касторки як прізвище? — з удаваною байдужістю поцікавився Чернушкін.

— Півень, Карпо Матвійович.

Почувши прізвища своїх спільників, Чернушкін вже не пропускав жодного слова з розповіді хлопчика і лише час від часу ставив навідні питання. В міру того, як Вітя повідомляв усе нові й нові подробиці діяльності НПВБ, Чернушкін переконувався, що хлопці випадково, самі того не підозрюючи, натрапили на їхній слід. Він ладен був розірвати Вітю на шматки, але жодна риска не здригнулася на його обличчі.

«Вони все пронюхали, їм відомий кожен наш крок… І винен Матвійович — старий дурень, надало ж йому з хлопчиськами зв'язатись… Якийсь Альошка обкрутив Поніманського кругом пальця. Спалити не міг ту квитанцію, кретин! Корчить з себе бозна-що, а дурний, аж світиться. Та всі один одного варті. Наче отара баранів, поперлися до Макогона… А Тетерю просто випадково на Другій Дачній не злапали. А через нього й нам був би амінь, йолоп, хоч і покійник… А вгодована свиня Шкарбун? Не міг вікна запнути по-людськи. Добре, що сьогодні хлопчиська в Ясне не поїхали, а то б знову вклепались…»

Вітя скінчив розповідати.

— Як гадаєте, Сергію Олександровичу, хто з нас має рацію: Альоша й Володя хочуть завтра в міліцію, а ми з Дімою проти. Правда, краще все взнати, а вже тоді в міліцію?

— Отже, кажеш, Альоша й Володя в міліцію збираються, а ви проти… Ти хочеш чути мою думку…

— Зрозуміла річ! У вас ого-го який досвід! Адже ви всю війну партизанили.

— Гаразд, зараз вирішимо. Лише скажи, що за журнал у вас?

— Альощина вигадка. Побачив, наприклад, я сьогодні Поніманського і повинен сам записати про нього.

— А про Шкарбуна… про пістолет… про цього в білому піджаці, про Петра, чи як там його… записано?

— Звичайно. Про Петра записав Альоша, про Шкарбуна — Діма. А я про Вернасовича і про Поніманського запишу…

— Зажди, Вітику, дай мені трохи помізкувати…

«Що його робити з цими щенятами? Може, зібрати всіх і організувати прогулянку, ну, хоча б у ліс… Погано: шофер зайвий свідок, та й розбіжаться… Взяти Жорку? Де його знайдеш, а час не жде… Добре б в Ясне, до Шкарбуна… Але Дімка відразу здогадається… Крути не верти, а краще не придумаєш, ніж повезти їх у ліс. Відпущу таксі, заведу у глушину і переклацаю як курчат… Забагато — чотирьох треба уколошкати… Поніманського ж та Шкарбуна не візьмеш… Їх вони як облуплених знають… А Яшко Бабченко думає вік у своїй крамничці відсиджуватись? Не вийде! Ще краще. Хай потім спробує писнути, в моїх руках буде. І, на випадок чого, не видасть, сам у мокрій справі буде замішаний. Хай хоча свого однофамільця прикінчить — Володьку Бабченка, і то поміч…»

З повагою поглядаючи на Чернушкіна, Вітя терпляче чекав.

— Слухай-но, — втупився Чернушкін у хлопчика, — добре діло ви зробили… Це я тобі кажу як старий партизан. Є у вас жилка розвідників, слідопитів…

Вітя зніяковіло опустив очі.

— Вони, по-моєму, не монархісти, а скоріше агенти іноземної розвідки. Скидається на те, що ви, хлопці, не помилились. Я так прикинув: Парамонський — резидент, а Мукогон… — Чернушкін навмисне перекручував прізвища.

— Не Мукогон, а Макогон, — несміливо виправив Вітя.

— Ну, це суті не міняє. Людей оцінюють не по прізвищу, а по вчинках. То Мукогон… тьху ти чорт! — Макогон, треба думати, його помічник, а всі інші — їхні агенти. Це зрозуміло нам з тобою, а в слідчих органах, знаєш, справа інша. Там треба досконально довести. Це я тобі кажу як старий розвідник, що виконав у тилу ворога не одне відповідальне доручення штабу фронту… Давайте-но завтра просто зранку, десь о дев'ятій, зберемося на вашому місці біля пам'ятника Франку, а звідти поїдемо в ліс, все обговоримо. Я вас послухаю, журнал почитаю, і вирішимо, як бути надалі… Я ще захоплю свого друга… Досвідчений чекіст, разом з Дзержинським працював… До речі, ти нікому, крім мене, не розповідав про НПВБ?

Чернушкін вп'явся очима в хлопчика, ніби збирався зазирнути на саме дно його душі.

— Нікому… Слово честі. Чесне піонерське.

— А дружки твої?

— Ми ж присягу давали…

— Вірю, охоче вірю… Ну, Вітю, засиділися ми з тобою. Ходімо, проведу тебе додому. А виставу додивишся завтра, — заквапився Чернушкін.

— А шпигун? — спитав Вітя.

— Еге, шукай його тепер… Загубився в натовпі. Та він од нас не втече!

У середу Півень, як було домовлено з Чернушкіним, упакував для нього пальта, і терпляче чекав до четвертої години, але той так і не з'явився, хоч обіцяв прийти зранку.

«Нічого, — розлютився Півень, — я тебе провчу, я тебе примушу розрахуватися зі мною!» Чортихаючись, він розпоров пакунок, вийняв одне пальто, загорнув його в марлю і зашкандибав на квартиру до Чернушкіна. Біля універмагу Півня зупинила якась перекупка. Дізнавшись, що він несе нове ратинове, пальто, вона нашвидку оглянула його і настирливо запропонувала продати.

Дорошенко й Гавриш, що поверталися заводу, звернули на них увагу.

Тут не можна торгувати носильними речами, — ввічливо зауважив Дорошенко. — Для цього існує речовий ринок.

Куди мені, старому, на речовий ринок! — огризнувся Півень. — Я ледве сюди доплентався.

— Через квартал комісійний магазин, — порадив Гавриш. — Можна здати туди.

— Розумник знайшовся! В магазині довго чекати, а гроші зараз потрібні… Та яке ваше діло? Йдіть своєю дорогою!

Перекупка люто дивилася на дружинників, що їй перешкодили. Шукаючи в неї співчуття, Півень почав скаржитись:

— Що це за порядки… Причепилися два здорових лобурі. І чого? Нікого не зачіпаю, стою спокійно, пальто продаю… А може, воно кому потрібне? Тобі не потрібне — проходь. Я ж не нав'язуюсь… Не хочеш — не бери.

— Та чого ви справді до старенького прив'язли? — встряла перекупка. — Не бійся, дідусю, продавай, не слухай їх.

— Я не спекулянт якийсь, своїми руками шив, — гугняво вів своєї Півень. — Подивіться, громадяни, у мене всі пальці голкою поколені. — І він простяг праву руку, якою притримував марлю. Марля спала, відкривши пальто.

— Диви, Артеме, — шепнув Дорошенко, — ратин, кольору маренго…

— Бачу… Ми дружинники, — сказав Гавриш. — Ось моє посвідчення. Попрошу вас пройти з нами в міліцію.

Перекупка шмигнула в підворіття.

— Вірно робите, — сказав один з прохожих дружинникам. — Нема чого на вулиці торгівлею займатись.

Його підтримали й інші.

— На хліб, кажете, немає, звідки тоді у вас таке дороге пальто? — спитав сивовусий робітник.

— І справді, звідки воно у вас? — підхопила молода жінка.

Злісно зиркаючи, Півень мовчав.

— Вірно, товариші, в міліцію його… Там розберуться…

На жаль, Лугового в управлінні не було, але Гавриш й Дорошенко вирішили за всяку ціну дочекатись його.

А в цей час Андрій Остапович прямо з агентства. Аерофлоту поїхав на залізничну станцію до майора Кульбича, який опитував провідників приміського сполучення.

Перед Кульбичем пройшов не один десяток людей, але всі вони, дивлячись на фотокартку Тетері, або коротко відповідали: «Не бачив», «Не зустрічала», або просто розводили руками. І коли здавалося, що будь-яку надію вже втрачено, один з провідників, довго й пильно розглядаючи фотографію, сказав:

— Знайоме обличчя… Добре пам'ятаю, на цьому чоловіку був білий піджак… Їхав у третьому вагоні… Я востаннє пройшов через цей вагон біля станції Білопілля, він ще сидів біля вікна. Більше не бачив, так що коли він вийшов — не скажу… Бачу, вас дивує, чого я так запам'ятав? Справа в тім, що сів він на ходу, мало не зірвався… Я допоміг, а потім почав вичитувати йому. А він мовчить, ні слова у відповідь. Бачу — бідолаха перелякався, сам не свій, махнув рукою й пішов… Лише от що: тут він з волоссям, — показав провідник на фотокартку, — а вчора був поголений, ось як я, наприклад, — погладив провідник свою гладеньку голову.

— Скільки станцій від Білопілля до Ясного? — спитав Кульбич.

— Так… Після Білопілля роз'їзд «258 кілометр», потім Яблунівка… Лісова і Ясне.

Кульбич вже зібрався було йти, як зайшов Андрій Остапович. Доповівши про наслідки опиту, Кульбич висловив свою думку:

— Я вважаю, що наша оперативно-розвідувальна група, відряджена на вокзал, не винна. По-перше, Тетеря поголив голову, і це до певної міри змінило його зовнішність. По-друге, він ускочив у поїзд, що вже відходив. Крім того, платформи приміського вокзалу тьмяно освітлені. За це не раз критикували в газеті залізничне начальство, навіть була ціла добірка листів пасажирів…

— Ну, не втрачайте надії, — побачивши сумне обличчя Кульбича, сказав Луговий, — ваші розмови з провідниками мають певну користь. Ми твердо знаємо, що Тетеря їхав у поїзді, який ішов на Ясне, і встав десь на одній з чотирьох названих вами станцій. От навколо них і в прилеглих до них селах організуємо його розшуки.

Шофер, певно, щоб не задрімати, насвистував веселу пісеньку.

— Додому, товаришу полковник? — спитав він.

— Атож, але раніше заїдемо в управління. Можливо, надійшли якісь відомості з Мальцеве.

Тільки-но Луговий і Кульбич ввійшли у вестибюль управління, їм назустріч поспішив Гавриш.

— Йдемо з Дорошенком з роботи, а тут він, — показав Гавриш очима на Півня, що сидів у кутку, — пальто продає. Каже, сам шив. А ось де матеріал взяв, мовчить. Ратин точнісінько такого ж кольору, як тоді… пам'ятаєте, на Загорській… Ох, і довго ж нам довелося чекати! Боялися, що вас уже не буде.

Дорошенко й Гавриш, написавши пояснення про обставини затримання, давно вже пішли, а Кульбич і Луговий усе ще допитували Півня. Той хитрував і викручувався.

Спершу не хотів називати себе і вигадав кілька прізвищ, потім дав невірну адресу, але, остаточно заплутавшись, змушений був признатися, що він Півень Карпо Матвійович.

— З одним питанням ми скінчили, — сказав Луговий, — точно з'ясовано, що ви Карпо Матвійович Півень, хоча на це витрачено, з вашої вини, досить багато часу. Тепер нас цікавить, звідки до вас потрапило пальто.

— Сам його пошив.

— Припустимо. Для кого?

— Для себе. Але воно зійшло з мірки.

— Де ж ви взяли ратин?

— Не вкрав… Купив у магазині.

— В якому?

— Господи, там, де всі люди купують! В універмазі.

— В якому універмазі?

— Поряд з нами, напроти університету.

— Коли купували? Давно?

Півень звів очі до стелі, пожував губами.

— Щось отак… з місяць тому… У нас зараз липень, а я, виходить, купив цю матерію в червні…

— Олегу Гарасимовичу, — звернувся полковник, — візьміть у мене в сейфі відомості і подивіться, будь ласка, який магазин напроти університету і чи був там у продажу ратин… Розповідайте далі, Карпе Матвійовичу.

— Про що розповідати? Все розповів, як на сповіді. Ось тільки нечиста сила поплутала, сам не знаю, як це надало мені прізвище вигадати… Боявся — оштрафуєте… Не маю я права вдома шити, немає в мене патента на це… Та й сам знаю, що на вулиці продавати не можна… От і вигадував. Вже пробачте, бога ради, відпустіть. Вік пам'ятатиму… Як за рідних синочків молитимусь.

— На Обсерваторній, напроти університету, два промтоварних магазини, але в жоден з них у цьому році ратин не надходив, — сказав Кульбич, відклавши акуратно підшиту справу.

— Як же так? — засовався на стільці Півень. — Щось переплутали. Не може бути, я ж сам купував.

— Заждіть, Карпе Матвійовичу, — зупинив Кульбич. — Ми маємо відомості про надходження ратину в усі магазини міста, тому давайте домовимось: щоб вам не витрачати сил на вигадки, а нам не шукати — скажіть краще правду, як до вас потрапив ратин.

— Ох-хо-хо! — глибоко зітхнув Півень. — Вже так мені не хочеться людину одну вплутувати… Та від вас не утаїш. Пальто я пошив Сіромасі Сидору Єгоровичу… Його й відріз, а звідки він узяв — відати не відаю. Прийшов він учора до мене, поміряв, не сподобалось, кричить: «Знати нічого не знаю, верни відріз або гроші!» От через нього, негідника, у вас опинився.

— А де ж живе оцей Сіромаха? — спитав Луговий.

— На Зарічній…

Не кажучи й слова, Кульбич вийшов з кабінету і через кілька хвилин повернувся.

— Знову вирішили обдурювати, Карпе Матвійовичу, — докірливо глянув він на Півня. — Сіромаха Сидір Олександрович справді проживав на Зарічній три, квартира дев'ять, але позаторік помер, так що бути вчора у вас ніяк не міг.

Почувши це, Півень знітився і, хапаючись, наче потопаючий за соломинку, вирішив назвати Поніманського. «Перевірять, — з надією подумав він, — що є такий, і відпустять»…

— Совісно мені, старому, вам у вічі дивитись… Виходить, що не скажу — брехня. А в біблії вірно говориться: не обманюй, бог покарає…

— Карпе Матвійовичу, — зупинив Луговий потік слів. — Ми з Олегом Гарасимовичем атеїсти, і нас більше, ніж біблія, цікавить — звідки у вас ратин?

— Пальто я пошив для Поніманського Михайла Семеновича, і матеріал його. Він бухгалтер на швейній фабриці. Фасон йому не сподобався, от і попросив мене: «Продай, в меш собі десятку за клопіт».

Почувши прізвище Поніманського, Кульбич та Луговий перезирнулися.

— Звідки ви знаєте Поніманського, як з ним познайомилися? — спитав Луговий.

— Через одну людину познайомились.

— А конкретно?

— Через Сергія Олександровича Черемушкіна… тьху, господи, Чернушкіна…

— Все ж таки, як прізвище вашого знайомого: Черемушкін чи Чернушкін?

— Раніш, до війни, він був Черемушкін… Жили ми тоді не тут, а в Армавірі… А потім, вже не знаю чого, став він Чернушкіним…

— Олегу Гарасимовичу!

— Я все зрозумів, — і Кульбич поспіхом вийшов з кабінету.

— За яких же обставин, коли й де ви познайомились з Поніманським? — допевнявся Луговий.

— Недавно привів його Олександрович до мене на квартиру й каже: «Хороша людина, поший йому кустюм…»

— То ви й костюм йому шили?

— Шив… — змушений був признатися Півень.,

— Де зараз живе Черемушкін-Чернушкін, чим займається?

— Де живе — не знаю, я старий, з фатери майже не виглядаю… І де служить — не знаю. Ні до чого воно мені.

— Часто він до вас навідується?

— Навідується… Іноді цілий рік не заходить, а потім візьме та й з'явиться… Йому не особливо цікаво з старим сидіти. А я й не ображаюсь. Спасибі, що не забуває.

— З якою метою Чернушкін приходить до вас?

— Посидимо, чайку поп'ємо, і часом пляшечку винця принесе, вип'ємо по чарочці, пригадаємо минуле життя, побалакаємо, побалакаємо та й піде.

— Який він на вигляд?

— Людина як людина… На зріст вершків на двоє вищий за мене, років йому отак за п'ятдесят чи п'ятдесят п'ять…

— Він приїжджав до вас на машині? — суворо поглянув Андрій Остапович на Півня.

З уваги полковника не випало, що Півень жадібно ковтнув повітря, на його зморщеній шиї часто-часто забігав кадик. Вийнявши велику картату хустку, він поквапно обтер піт, що рясно виступив на лобі.

— Задушно у вас… — пробуркотів Півень, зустрівшись з проникливим поглядом Лугового.

— То, виходить, Чернушкін приїжджав на «Победі»… Я вам можу назвати і прізвище водія — Чистяков.

Півень відчув, як кров ударила в потилицю, в скроні, вуха наче заклало ватою. Він більше не чув жодного слова, а лише бачив, як ворушаться губи Лугового. За мить обличчя Лугового поповзло вбік і зовсім розпливлося в невиразної форми пляму…

Свідомість поволі поверталася до Півня. Підвівши обважнілі повіки, він побачив лікаря, що клопотався біля нього. Начебто звідкілясь здалеку долинув незнайомий голос:

— … Я зробив ін'єкцію камфори для заспокоєння діяльності серця: серце з типовими віковими змінами… Нічого страшного немає, але я зобов'язаний його госпіталізувати…

Санітари віднесли Півня на носилках, і в кімнаті залишився специфічний запах медикаментів. Раптовий серцевий припадок перешкодив дальшому допиту Півня, і тепер Андрієві Остаповичу не лишалося нічого іншого, як шляхом логічних міркувань робити висновки.

«Півень продає ратинові пальта… знає Поніманського, той приніс йому ратин… Познайомив їх Черемушкін-Чернушкін Сергій Олександрович… Те, що він змінив ім'я й прізвище, вже викликає підозру… Ім'я, по батькові цього Чернушкіна таке ж саме, як у «професора», що користувався машиною, вкраденою Чистяковим… На цій машині везли ратин… Чистяков симулював божевілля, коли згадали ім'я «професора», а Півневі теж зробилося погано, тільки-но я спитав, чи знає він Чистякова і чи приїжджав до нього Чернушкін на «Победі»…

— Надзвичайні новини! — ще з порога сказав Кульбич. — Черемушкіна Серафима Олександровича розшукують органи державної безпеки як агента гестапо, що перебував зв'язківцем у обергрупенфюрера барона фон Веттера.

— Значний був агент. Обергрупенфюрер в німецько-фашистській армії відповідає чинові генерал-полковника, — зауважив Луговий.

Його агентурна кличка «Люцифер».

Сатана, виходить.

— Син петлюрівського офіцера, — продовжував Кульбич, — до війни судився за виготовлення фальшивих грошей. Встиг судитися, вже бувши Чернушкіним, і, знаєте, разом з ким?.. З Макогоном Опанасом Степановичем!

Лише зараз Кульбич помітив, що Півня в кабінеті немає.

— Де ж Півень? Відправили в камеру попереднього ув'язнення?

— Відвезли до лікарні… Де Чернушкін мешкає й працює — є відомості?

— Мешкає: Дніпропетровський бульвар, тридцять, квартира три, працює адміністратором у цирку.

— Так… За чверть десята… Де ж він може бути?.. Мабуть, в цирку. Вечірня вистава ще, певно, не закінчилась. Заїдемо спершу туди, а вже коли не застанемо — додому. Лише зайдемо до чергового, хай відрядить працівників, щоб затримали Поніманського.

… У великому лункому вестибюлі було порожньо.

— Добрий вечір, — привітався Луговий з білетеркою. — Скажіть, будь ласка, де можна побачити Чернушкіна?

— Нещодавно він заходив з хлопчиком до кабінету. Мені здається, він у себе. Ідіть прямо, а там побачите табличку «Адміністратор». Це й є його кабінет.

Андрій Остапович натиснув на ручку, але двері не подавались. Луговий постукав. З-за дверей почувся сердитий чоловічий голос:

— Хто там?

— Я до адміністратора. В мене заявка на колективне відвідування.

Двері на якусь чвертку секунди відхилилися.

Андрій Остапович встиг помітити літнього чоловіка з борідкою. «Чернушкін!» — промайнуло в голові, та в цю ж мить двері з грюкотом зачинились. Луговий натиснув плечем, та було пізно.

— Ви на вулицю до вікна! — наказав Луговий Кульбичу. — Я — тут!

Побачивши людину в міліцейській формі, Чернушкін різко відштовхнув Вітю вбік, вихопив браунінг і кинувся до вікна.

І тут Вітя зрозумів… Ось кому він відкрив свою душу… Він щосили плигнув уперед і схопив Чернушкіна за ногу.

— Гадюченя! — заревів Чернушкін, смикаючи ногу. — Пусти-и! Пристрелю!

Та Вітя лиш дужче потягнув його, і Чернушкін впав на підлогу, вдарившись головою об ріжок крісла.

— А-а! — озвірів Чернушкін і, повернувшись на спину, вільною ногою почав бити Вітю по руках, по голові.

Вітя, знепритомнівши, розтулив пальці.

Двері ходили ходором. Чернушкін кинув погляд на защіпку, що ладна була от-от зірватись з петлі, і метнувся до вікна, та відсахнувся, побачивши внизу Кульбича.

І в цей час защіпка з тріском вилетіла з гнізда.

Чернушкін схопив попід пахви Вітю і, прикриваючись ним, як щитом, почав поволі відступати до вікна, тримаючи в руці пістолет. Як тільки Луговий вскочив у кімнату, Чернушкін вистрілив. Куля влучила полковникові в праве плече. Рука повисла, мов батіг.

— Одержав, падлюка! — зловтішно вигукнув Чернушкін і, вибравшись з Вітею на вікно, вистрілив у Кульбича, та промахнувся. — Геть з дороги! — крикнув він Кульбичу. — А то застрелю хлопчиська!

Переборюючи біль, Андрій Остапович переклав пістолета у ліву руку. Коли Чернушкін на якусь частку секунди опинився до нього впівоборота, полковник натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Чернушкін захитався і, випустивши Вітю, поволі, чіпляючись пальцями на раму, сповз на підлогу.

Луговий підскочив до Віті. Хлопчик нерухомо лежав на широкому мармуровому підвіконні. На його лобі розплився величезний коричнево-чорний з закипілою кров'ю синяк.

Андрій Остапович роздер Вітину сорочку і, притуливши вухо до його грудей, прислухався. Серце хлопчика ледве билось.

Прибіг Кульбич.

— Андрію Остаповичу! — стривожився він, побачивши, що рукав кітеля полковника потемнів від крові. — Я перев'яжу…

— Потім, потім… Ось телефон, викликайте швидку допомогу! Хлопчикові дуже погано.

… Олійник вбіг у кабінет адміністратора.

На вулиці пролунав пронизливий свист. Так свистів лише Діма. Володя визирнув з балкона. Задерши голову, внизу стояв Діма, тримаючи в руці бідон.

— Володю, готовий? — затуляючись долонею і мружачись від сонця, спитав він.

— Зараз іду…

По дорозі до Віті Володя знову почав розмову про те, що сьогодні ж треба піти в міліцію.

— Чого ти мене вмовляєш? — розсердився Діма. — А взагалі, щоб нам не сперечатись, у мене є пропозиція: давайте все вирішимо на демократичних основах. Проведемо таємне голосування. Хай кожний напише на папірці одне слово: «так» або «ні». Яка пропозиція збере більше голосів — так і зробимо.

— Твоя пропозиція не годиться. Якщо б нас було п'ятеро — інша справа, а то ж нас двоє і вас двоє… Так можна рік голосувати і без пуття.

— Тоді давайте кинемо жеребок.

— Теж вигадав! — фиркнув Володя. — Серйозне питання, а ти — жеребок… А чого це ти, Дімо, з бідоном?

— Знаєш, якої мені вчора нагінки дали! Як напосілися на мене всі: і тато, й мама,? й брат. А я сиджу й мовчу. Не можна ж їм правди сказати. Нічого, думаю, потім узнаєте, вибачатись будете. Так от я сьогодні по молоко пішов — і до тебе… Як ти гадаєш, Володю, нагородять нас?

— Ти що, тільки заради нагороди все робиш?

— Ні, звичайно… — зніяковів Діма, — але все ж таки приємно… Прийшов у клас, а на грудях медаль… Всі на тебе дивляться, розпитують… Якщо навіть і не вивчиш уроку, не поставлять двійки… Ой, зажди! Адже ми молочний магазин минули!

— Візьмеш, повертаючись назад. Скисне воно в тебе, адже спека яка… Та й нести…

— Нічого, в мене емальований бідон, не скисне. А потім ще забуду.

І Діма, брязкаючи бідоном, щез за широкими скляними дверима магазину.

В невеликому сквері на перехресті стояла дитяча гойдалка та кілька грибків. Ховаючись від сонця, Володя влаштувався під одним з них і почав терпляче чекати на товариша. Маленька дівчинка в блакитному фартушку, сидячи в пісочнику, ліпила будиночок, а він все розвалювався. Втративши терпіння, вона з досади заплакала. Присівши навпочіпки, Володя швидко спорудив пісковий замок. Дівчинка захоплено заплескала в долоньки.

— Ну ось і готово, даремно ти пхикала, — сказав Володя і, підвівшись, струсив з колін пісок. Окуляри з'їхали з очей і брязнули в пісок.

— … Отакі-то справи, Якове Архиповичу, — долинуло до Володі.

«Ім'я й по батькові таке саме, як у батька», — мимоволі подумав Володя і, підвівши голову, короткозоро подивився в той бік, звідки долинув голос.

— Та-ак… радіти нема чому…

«Це ж тато!» — впізнав Володя і, швиденько начепивши окуляри, сторопів: поруч з батьком ішов Шкарбун.

Володя вибіг із скверу і тут же зустрівся з Дімою.

— Довелося затриматись, продавщиця молоко приймала, — сказав Діма. — Куди ж ти? — смикнув він Володю за рукав. — Нам зовсім в інший бік.

Володя не відповів.

— Ходімо швидше, а то Альошка, певно, вже чекає нас з Вітею, — підганяв товариша Діма.

— Нічого я не знаю, робіть як хочете! — несподівано скипів Володя.

— Яка тебе муха вкусила! — зітнув плечима Діма. А Володя, не оглядаючись, щодуху кинувся додому.

— Тато не приходив додому? — ледве переводячи дух, просто з порога випалив Володя.

— Де ж йому бути в такий час? — озвалася мати. — Певно, на роботі. А що трапилось? На тобі лиця немає.

— Та ні… Просто він мені потрібен… — Побачивши, що мати не зводить з нього уважних очей, Володя примусив себе безтурботно усміхнутись. — Ми з татом домовились зустрітись і купити нові блешні для спінінга… Ну, я побіг…

«Та ні, тато просто знайомий з Шкарбуном. — переконував він себе, — може, вони разом працюють. От і зустрілись, щоб поговорити про якесь службове питання…» — Але важке підозріння гризло його душу.

Вже напівдорозі Володя зупинився. Навіщо і для чого він іде до батька в магазин? Якщо батько був би зв'язаний з Шкарбуном, той хоч раз зайшов би до них. Але він ніколи в них не був… І в Поніманського батько жодного разу не був… І той до них не заходив. І на нараді в Макогона батька теж не було…

— Фу-у… — полегшено зітхнув Володя, ніби важкий тягар впав з його плечей. Настрій відразу покращав. І хлопець повернув назад. Просто він панікер, з мухи слона зробив. Володин дідусь був звичайним візником. У них навіть збереглась вицвіла від часу фотографія, де він, в чумарці, підперезаний поясом, хвацько взявшись у боки, сидить на передку фаетона. А поряд бабуня в хусточці і в ситцевій сукні з безліччю оборок… Бабуня розповідала, що до революції дідусь заробляв небагато грошей, і вони ледве-ледве зводили кінці з кінцями, вона змушена була підробляти — ходила до багатих прати білизну…

Чого ж йому раптом спало на думку, що батько — монархіст? Тато не одержує ніяких листів і сам не пише, до них доходити в театр, кіно, купувати одяг, взуття… Але ощадні книжки є й у тата і в мами… — Володю трусило, як у лихоманці. Вперше в житті він почав скрупульозно підраховувати, скільки коштують меблі в їхній квартирі, одяг, скільки вони витрачають на харчування, скільки коштує будівництво дачі. Після підрахунків він жахнувся. «Не може бути! Я помилився… Треба ще раз перерахувати… Почну з кухні… Що там у нас? Холодильник «ЗІЛ»… Пральна машина… Кухонний гарнітур… Все, що є на кухні, коштує карбованців п'ятсот, шістсот… В їдальні у нас львівський гарнітур з горіхового дерева… Тисячу вісімсот за нього заплачено… Тато сам казав. Телевізор «Рубін», здається, чотириста… радіоприймач «Люкс» — триста… Що іще? Два килими… Дідько їх знає, що вони варті… Карбованців по двісті, а може, й більше… Отже, в їдальні приблизно тисяч на три… А в спальні? А в. моїй кімнаті?.. А дача… Тато ще навесні бідкався, що вже вгатив у неї вісім тисяч… Звідки такі гроші? По облігаціях ми не вигравали, по лотереях — теж… Спадщини не одержували…» — Володя згадав улюблені слова батька: «Для вас рискую, часом від страху жижки трясуться, а ви не цінуєте… гроші так просто не заробиш… Головою треба мізкувати…» Якщо тато чесна людина, йому нема чого боятись… Але звідки в нього гроші? Може, йому хтось дає… Такі гроші може давати лише та людина, в якої їх багато. Але ж ми живемо в Радянському Союзі, в нас всіляких там Рокфеллерів, Фордів, Дюпонів, Морганів немає… Та всі вони не скупляться, кидають мільйони доларів, щоб провадити підривну роботу проти нас… Навіть шпигунські супутники запускають. Американська розвідка платить кожному, хто проти Радянського Союзу…»

Висновок приголомшив Володю — його рідний батько — ворог, підкуплений американськими імперіалістами, а він, Володя, користується грішми, одержаними зрадником! Розповісти мамі? Але вона лиш розхвилюється, почне благать нікому не казати, мовчати… Не розповідати?.. Прикидатись?.. Казати одне, а чинити інакше… Носити піонерський галстук і жити під одним дахом з американським шпигуном… Але звідки я взяв, що тато американський шпигун? Може, він знайшов гроші і привласнив?»

Володя вхопився за своє припущення. «… Гроші, мабуть, одержав касир якогось заводу або фабрики, йшов, йшов старенький, і раптом йому погано… Швидка допомога забрала його, а портфеля не помітили»… Володя одразу відчув, що вся ця історія шита білими нитками. І кинувся думкою в інший бік. Цими днями передавали по радіо, що копали траншею для телефонного кабеля і один з робітників знайшов глиняний глечик, а там золоті браслети, обручки, сережки, брошки, перли… Це були, як визначили археологи, жіночі прикраси часів Київської Русі. Знахідку оцінено в двадцять тисяч карбованців… А може, і його батько знайшов такий скарб, якщо не більший. Та знайшов, а вчинив нечесно. Треба було віддати, і йому б лише спасибі сказали, в газеті б про нього надрукували… А тепер що тато скаже? Але краще пізно, ніж ніколи… Ну, попаде йому за це… Та все ж таки не монархіст, не шпигун, не зрадник Батьківщини… Вирішено! Зараз іду до тата і все скажу йому просто у вічі. Або хай сам іде в міліцію і там щиро у всьому зізнається, або ми з Мамою підемо від нього! А якщо він не захоче, — я повідомлю! Хоч він і мій батько… та ні! Тато сам зрозуміє, що вчинив невірно…»

Гнаний своїми думками, Володя вихором мчав вулицею. Біля пасажу він зупинився. Треба заспокоїтись, зібратися з думками.

Віддихавшись, Володя рішуче ввійшов у магазин. Продавець, що знав його, сказав:

— Спізнився… Яків Архипович півгодини тому кудись поїхав.

Володя розгубився.

… Точно в призначений час Альоша підійшов до будиночка Сахна. Його зустріла заплакана Надія Миколаївна.

— Ой Альошо, біда… Вчора увечері на нашого Вітю напав бандит… Він у лікарні… Пробач, ніколи, біжу до нього, морс несу…

— Можна з вами?

— Будь ласка. Вони сіли в трамвай.

— За що ж бандит напав на Вітю?! — стривожено спитав Альоша.

— Валентин Филимонович викрив зграю шахраїв на фабриці, а там заводієм був один на прізвище Поніманський… Ось вони й заманили Вітю в цирк і там мало не вбили…

Ледве Надія Миколаївна згадала Поніманського, як Альоша, забувши попрощатись, на першій же зупинці вискочив з трамвая.

Прибігши додому, він схопив журнал НПВБ і щодуху помчав у міліцію.

— Мені потрібен начальник! — випалив він у черговій кімнаті управління міліції.

— Комісар зараз зайнятий, — відповів йому моложавий підтягнутий капітан, — і…

Альоша урвав:

— Дуже важлива справа! Зрозумійте! Їх усіх треба негайно арештувати, у них зброя! Їх ціла банда!..

Через кілька хвилин Альоша сидів перед комісаром Єлізаровим і, хвилюючись, розповідав про діяльність НПВБ.

— Може, вам щось незрозуміло, — скінчив він, — так ось у нас є журнал, ми туди все записували.

Комісар викликав майора Кульбича і наказав:

— Негайно відправте наших працівників затримати Шкарбуна і Вернасовича. Ось вам журнал, у ньому докладно вказано, де їх можна знайти. Обидва вони співучасники зграї Чернушкіна та Поніманського…

— Я забув вам сказати, — підхопив Альоша, — Шкарбун сховав цілий глечик золота у себе в дворі під собачою конурою, і в нього пістолет є… Йому передав Петро…

Альоша, як міг, змалював зовнішність незнайомця в білому піджаці.

— Кириле Романовичу, то, це ж Тетеря! — здогадався Кульбич.

— Велике усім вам спасибі, — підвівся Єлізаров і потис руку Альоші. — Але було б краще, якби ви одразу прийшли й розповіли нам про все.

Того самого дня були заарештовані Вернасович і Шкарбун, в будинку якого міліція затримала і Бабченка.