Чімі під'їхав на байдарці з моржевої шкури до Чорного Острова. Витягши човен на берег, пін зняв з голови малахай і, витираючи рука-пом кухлянки мокрий від поту лоб, прикинув:

— Вважай, не менш як три години веслами махав. А здається, зовсім недалечко.

Чімі підтягнув халяви нерп'ячих торбазів і глянув на море. Вузька біла смужка, як мармурова жилка, простягалась по темно-свинцевій воді вздовж обрію. То вирізнялась у далині кромка криги. Днів чотири тому налетів південний вітер, одірвав від Чукотського берега зимову кригу і відтиснув її на північ кілометрів на тридцять. Так вона і стоїть там, наче на прив'язі. Але це тільки здається. Крига ніколи не стоїть. Немов бездомний мандрівник, вона завжди блукає по океану — підганяють її вітер і морська течія. Вдивляючись у білясту смужку, Чімі помітив, що вона стала значно ширша, ніж була, коли він виїздив із стійбища. Це змусило Чімі насторожитися.

— Виходить, що крига поповзла назад. Отже, вітер повернув з півночі.

Чімі підійшов до байдарки. Хвилин зо дві стояв у. роздумі, поглядаючи то на обрій, то на чорні скелі, навислі над його головою.

— Все одно назад не повернусь! — махнув він рукою.

Чімі був впевнений, що, поки крига підійде до острова, він встигне оглянути прибережні скелі та урвища. А при біді завжди можна буде перетягти легку байдарку волоком по льоду на чисту воду і з попутним вітром дістатися додому. Головне — відшукати те місце, де було знайдено уламок червонястого граніту з блискучими цяточками.

Той уламок, як і інші камені-експонати, давно лежав у селищній початковій школі.

Чімі любив геологію. Про мінерали він дещо вже знав від учительки і свої знання в цій галузі намагався розширити, розпитуючи учительку про все і читаючи книги. Ще в першому класі він почав збирати і фігурні черепашки, і куски кварцу, кришталю, і пелюстки слюди, і гальку з кольоровими прожилками. Свої знахідки Чімі приносив у ярангу і складав у ящики. Товариші по школі частенько приходили подивитись і помилуватися красивими камінцями. Іноді вони й самі приносили якусь цікаву річ. Згодом усі ящики з експонатами Чімі передав учительці, і це стало початком шкільної колекції. Але що ховав у собі кожний з камінців, цього Чімі не знав. І тільки в минулому році йому розповіли про це геологи. Вони почули від чукчів-оленярів про шкільну колекцію і після закінчення своїх робіт прибули у стійбище. Геологи звернули особливу увагу на уламок граніту з блискучими цяточками сірувато-сталевого кольору. Цей уламок якось привіз з Чорного Острова колгоспний завгосп, коли їздив туди за глиною. Геологи вирішили майбутньої весни обов'язково приїхати сюди і насамперед обслідувати Чорний Острів. Навіть частину своїх інструментів вони залишили у селищі.

Чімі закінчував восьмий клас. Як довго тягнувся учбовий рік! Але Чімі терпляче ждав. Закінчаться хуртовини й холод, і першим весняним судном приїдуть геологи. І чекати йому залишалось уже недовго; але непосидючому Чімі бракувало витримки. Це й було причиною тих лихих пригод, які згодом звалилися на нього.

Як тільки навесні відійшла від берегів крига, Чімі втратив спокій. Щодня після уроків він вилізав на високу сопку і довго вдивлявся в море: чи не синіє десь димок довгожданого судна. А що коли геологи передумали і не приїдуть? Так і залишаться незайманими у землі всі скарби. Коли йому урвався терпець і зникла надія, Чімі сам вирушив на острів.

Звичайно, коли б на стійбищі були його батьки, хіба відпустили б вони Чімі самого на Чорний Острів, а особливо навесні, коли від повені часто трапляються обвали та зсуви! Чи далеко до біди! Та батько й мати Чімі більшу частину року працювали в оленярських бригадах у тундрі. А що могла вдіяти з упертим Чімі сама бабуся Гатле! Побурчала вона на нього, побурчала і примирилася; навіть на дорогу йому всяких харчів у торбину поклала.

Чімі узяв з собою геологічний молоток, торбину, пошиту з нерп'ячої шкури, і подався до скелі з виткнутими карнизами та ярусами. Скеля нагадувала величезну чорну підкову, кінці якої спускались у море, замикаючи собою горбастий прибережний майданчик. Біля підніжжя скелі громадилися камені, уламки вапняку, сланцю, що впали з круч. Там, де кінці підкови прилягали до берега, на скелястій стіні видно було западини, глибокі ніші, вириті морськими хвилями. У центральну частину скелі врізувалась довга вигнута ущелина, а праве крило її розсікала тріщина. Вона опускалась униз і обривалася над печерою.

Йдучи понад урвищем, Чімі оглядав обвали, зсуви, скиди. Різні породи траплялися тут, і від кожної Чімі відбивав шматочок і клав у торбину. Часом він зупинявся і, скинувши кухлянку, квапливо починав ритись у купі каміння. Чімі шукав червонястий граніт з блискучими цяточками. Але граніт довго не попадався. Чімі знайшов його метрів за десять від центральної частини скелі, при виході з ущелини, і від радощів застрибав, як молодий олень.

— Знайшов, знайшов! — сміючись вигукував Чімі.

Він без кінця крутив у руках і розглядав камінець, в якому, наче втиснуті пресом, стирчали сірувато-сталевого кольору блискучі крупинки.

Сховавши знахідку, Чімі не поспішаючи обстежив підніжжя скелі. Він разів з десять пройшов по краю урвища, перевіряючи породи, що залягали в нижньому і в сусідніх з ним шарах. Потім Чімі відійшов убік, оглянув високу, майже прямовисну скелю: лише звідти міг зірватися уламок граніту і лише там, нагорі, могла залягати руда. Залишалось одне: лізти на скелю і обдивитись виходи гірських порід. А, може, спочатку піти в ущелину і там пошукати вихід рудоносного шару?

Чімі пробирався вузькою ущелиною, що йшла до центральної частини скелі і чимдалі ставала вужчою і похмурішою. З обох боків здіймалися темні скелясті напівзруйновані стіни. З навислих карнизів і плит то там, то тут зривались краплі води, і від їхніх ударів об каміння розкочувалась по ущелині гучна луна. Немов працьовиті каменярі, вони безперестану дзьобали тверді плити. У глибоких складках і тріщинах лежали купи нерозталого снігу: там бракувало сонця і теплого повітря. Нарешті стіни майже впритул прилягли одна до одної, і ущелина обірвалась, упершись у високий східчастий бар'єр. По східцях бар'єра пробігав струмочок. Він зароджувався у верхній частині куполоподібної гори, линув звивистою змійкою і, ударившись об виступи, розсипався на тисячі малесеньких блискіток.

Чімі йшов, боязко озираючись. Він ніколи ще не був серед такої грізної і владної природи, йому здалося, що брили, прямовисні скелі, похилі кам'яні стовпи ворушаться, наче живі. Ось-ось вони сколихнуться і поваляться на нього. Уже щось ляснуло попереду, потім праворуч, ліворуч, і глухий гуркіт струсонув ущелину. Чімі здригнувся і мимоволі присів. Дедалі гучніше й виразніше вривався в ущелину, мов у трубу, гуркіт: то ворушилася крига.

Чімі сидів, затамувавши подих. Перед ним, перебираючи камінці, сріблястою жилкою пульсував струмочок. Неначе в акваріумі, поблискували в ньому маленькі прудкі рибки. Але що це? То не рибки, а прозорі, трохи темніші від води, лусочки. Вони, мов рибки, сновигали по дну, стрибали, гойдались, і від цього у Чімі мерехтіло в очах. Він з острахом, несміливо простягнув руку, витяг з води лусочку. «Слюда! — визначив Чімі. — Отже, мусить бути і цінна порода. Але де?»

Після марних зусиль забратись на яке-не-будь урвище Чімі вирішив повернутися на прибережний майданчик і лізти на ту частину скелі-підкови, де був знайдений уламок граніту.

Чімі видирався на скелю по вузькому гребеню. До найближчого майданчика, де він мав перепочити і взятись оглядати породи, було не більш як п'ятнадцять метрів. Подолати їх було не так легко. Гребінь стрімко підносився угору і складався із сланцевих плит, поставлених руба і місцями відшліфованих вітром до дзеркального блиску. Плити, прилягаючи одна до одної, не становили прямої лінії, а мали загини і тріщини, що утруднювало рух. Один необережний крок — і від тебе залишаться самі тільки кістки. Щоб не зірватись із скелі, Чімі сів на гребінь верхи і, відштовхуючись одночасно обома руками, повільно пересувався все вище й вище.

Кам'яний гребінь тягнувся понад краєм ущелини і подекуди так близько підходив до неї, що одна нога Чімі не раз повисала над безоднею. У Чімі тоді завмирало серце, але він все-таки ліз вище, намагаючись не дивитися вниз.

З кожним кроком чимраз ясніше вирізнялись на скелі оголені складки порід. Їх було багато. Вони були схожі на розгорнуті листи велетенської книги. Ця книга була списана таємничими знаками. І той, хто прочитає їх, володітиме ключем від скарбів, захованих у надрах землі. З хвилюванням дивився Чімі на чудесний скарб. Відштовхуючись потерплими від напруги руками від гребеня, він навіть не помічав, як з-під його рук і ніг часом сковзне, одірвавшись, камінець і, стрибаючи по виступах, покотиться в ущелину. Недалеко від майданчика, куди поспішав Чімі, він відчув, як ворухнулась під ним сланцева плита. Вона стояла на прузі, ледь-ледь нахилившись. Чімі своєчасно встиг кинутись вперед і осідлати інший камінь, який також стояв на прузі. У цю мить задня брила звалилась і поповзла до підніжжя скелі. Розвиваючи швидкість, вона, мов велетенський таран, збивала по дорозі виступи і вапнякові плити. Над скелею лунав оглушливий тріск і гуркіт. Біля підніжжя зметнулась угору величезна хмара землі, пилу і дрібного щебеню. Від струсу повітря задрижали і почали обламуватись інші карнизи і виступи у верхній частині скелі. Страшенний гуркіт знову струсонув повітря.

З вершини скелі з шумом і свистом котився обвал. Попереду обвалу, наче розвідники, стрибали по виступах, мов по східцях, маленькі камінці. За ними мчали більші камені, купа щебеню, землі й мокрої глини. Серед вихорів куряви ця лавина, руйнуючи перепони, ринула до гребеня. За мить вона грізно прогуркотіла по тій частині скелі, де тільки що повз Чімі. З далеких кряжів шугнули з криком і писком перелякані чайки і метнулись в море.

Чімі стояв на кам'яному виступі, припавши грудьми і щокою до гранітної стіни. Він ледве встиг врятуватися від обвалу, стрибнувши на виступ. Коли гуркіт ущух і курява уляглась, він глянув на скелю і, побачивши оголені шари породи, знову пожвавішав і повеселів.

Коли центральна частина скелі-підкови була оглянута, Чімі пробрався по виступу до місця спуску, кинув униз торбину і молоток і почав повільно сповзати до підніжжя скелі. В одному місці, де гребінь був майже вертикальний, руки Чімі несподівано сковзнули, і він покотився вниз. Відкинувшись назад, він щосили притискався спиною до гребеня, намагаючись загальмувати своїм тілом рух, але, втративши рівновагу, з'їхав убік і повис над безоднею, розгойдуючись у повітрі, як маятник. Гострі камені виступу впивались йому в долоні. Зціпивши зуби, він висів, намацуючи носками торбазів точку опори.

Щоразу, коли Чімі хотів піднятися на гребінь, ноги його зривалися. Від думки, що він ось-ось полетить у прірву, в Чімі боляче стискалося серце. Ще яких дві-три секунди — і руки, не витримавши вантажу, одірвуться від плечей. Але Чімі не здавався. Втративши надію підтягнутись, він почав обережно спускатися по гребеню, як по мотузку, перехоплюючись руками. Він пересувався так повільно, що навіть не вірив, що рухається.

Нарешті Чімі досягнув підніжжя скелі. Він знесилено опустився на камінь і заплакав. Він сидів і висмоктував кров з подряпаних і порізаних долонь. Ноги його трусилися, тіло здригалось від нервового збудження та знесилення. Але водночас Чімі пишався собою і радів, бо праця його не пропала марно. Він висипав з торбини все, що було в ній, і усміхнувся: зібрано багато різноманітних порід. Незабаром ці німі свідки розкажуть вченим-геологам про скарби, заховані від людей. Це радувало Чімі і надавало йому сил.

Аж тепер він відчув, як хочеться їсти. О! Чімі зараз добре попоїсть. Смачний сніданок приготувала йому бабуся Гатле. Чімі бачив, як вона поклала в рюкзак два здоровенних шматки смаженої оленини, хліб, банку згущених вершків і ще щось, загорнуте в газету.

Чімі склав у торбину зразки порід, взяв молоток і пішов до берега. Він перебрався через яр, розмитий весняною річечкою, зійшов на пагорб, що відділяв берег від скелі, і завмер на місці: далеко в морі він побачив свою байдарку на крижині. Під час припливу її зіштовхнуло з берега натиском криги, що підійшла з півночі, а з відпливом винесло у море. Чімі у відчаї бігав по берегу, дивлячись, як зникає човен, де лежали його харчі і гвинтівка.

Байдарка давно вже загубилася серед крижин, а Чімі все ще не міг отямитись. Що робити? Може, піти на протилежний бік острова, звідки видно було за протокою селище, назбирати на березі дров, трісок і розпалити багаття, щоб подати жителям стійбища сигнал про своє нещастя? Але хіба доберешся туди без човна! Ця кам'яна підкова глибоко врізається кінцями в море і тримає його, Чімі, як звіра капкан.

Образа і злість охопили Чімі. Він посварився на чорну скелю:

— Ось тобі, ось!.. Чімі не боїться… Чуєш, чуєш?

«Чш… чш… Гугу-уу!» — глухо покотилося луною.

З вершини скелі злетіли налякані жовтодзьобі чайки і пискливо заголосили, кружляючи над кряжами:

«Чиімі, чиімі!»

Чімі смішно стало, що чайки називають його по імені. Він зняв малахай і привітно помахав пернатим друзям. І від того, що він, Чімі, був не один зараз на цьому голому безлюдному острові, на душі в нього стало легко й радісно. От тільки б поїсти!..

Шукаючи якоїсь їжі, Чімі блукав по берегу, але крім порожніх черепашок, нічого не траплялось. Нарешті йому пощастило знайти у листі морської капусти два морських бички.

Сутеніло. У морі, як і раніш, плавала крига, від тертя крижин стояв протяжний скрип, схожий на скрип нарт.

Після заходу сонця вітер посвіжів, він дув з півночі — гострий, різкий, і з кожною хвилиною дужчав. Крижані поля ожили, заворушилися, зашурхотіли. Чімі стомився і знесилився. Хотілося лягти на землю відпочити. Але голод і біль у подряпаних і розпухлих долонях дошкуляли ще дужче. Тремтячи від холоду, хлопець почав шукати місце, де можна було б заховатися від вітру. Він примощувався за прибережним камінням, за купинами, за виступами скелі, ховався в яру — вітер скрізь знаходив його і проймав до кісток. Щоб зігрітися, Чімі назбирав викинутих прибоєм трісок, вийняв сірники, заховані в кисеті з тюленячого пузиря, і розпалив багаття. Вітер, що розгулявся в цей час, миттю розкидав усе багаття. Раптом Чімі окрилила щаслива думка. Він згадав про печеру у правому крилі скелі-підкови. Сутінки заважали що-небудь розгледіти всередині печери. Чімі обережно проліз у напівкруглий отвір і мало не впав, спіткнувшись у темряві об камінь. Запаливши сірник, він роздивився. У цьому просторому сховищі, мов навмисне створеному природою для людини, Чімі відчув затишок і спокій. Ні холодний пронизливий вітер, ні пекучий подих моря не почувалися тут. Тільки гуркіт від крижин відлунював під кам'яним склепінням. Під ногами був м'який грунт — дрібний, трохи вогкий пісок. Чімі намацав біля стіни зручне місце, насунув на голову хутряний капюшон кухлянки і згорнувся калачиком. Чімі задрімав. Раптом йому почулося, ніби хтось насмішкувато хихикнув на вухо: «Хи, хи! Дурний суслик! Де ж твій човен, га? От і сиди тепер без човна, голодний, в цій кам'яній конурі. І ніхто до тебе не прийде. Ніхто! Хіба що тільки білий ведмідь випадково загляне сюди, щоб відлежатись у негоду… Може, навіть і зараз він спить десь поблизу…»

Чімі відчув, як на голові відстовбурчився малахай, і зразу стало моторошно. Хвилин з п'ять він вдивлявся у чорну порожняву, напружуючи зір. Йому почулось, ніби в протилежному кутку хтось натужно дихає. Всі м'язи його тіла напружились і завмерли. Проте довгого напруження втомлений організм витримати не міг. М'язи поступово слабшали, а думка притуплялася. Важкий подих, почутий ним, ставав все протяжнішим, глухішим і, нарешті, перетворився в одноманітний гул, що йшов з моря…

Проснувся Чімі від гучного тріску й гуркоту. Вискочивши з печери, він побачив, що море кипить, стогне, гримить. Вітер притискував крижані поля до скелястого острова, вони таранили скелі і з тріском розламувались на безліч брил. Вітер із свистом кидався всередині кам’яної підкови і, не знаходячи виходу, вихором рвався в небо, підхоплюючи кучугури піску та дрібного гравію. Ранок тільки загорявся. Над Чорним Островом ще висів густий, передранковий морок. По низькому небу безперервним потоком линули на південь кошлаті хмари.

Чімі повернувся в своє сховище. Заснути він більше не міг. Голод мучив його, тисло до нудоти під серцем. Нещадно лаяв він себе за те, що не відтягнув далі від води човен і не взяв з нього рушницю та харчі. А тепер доведеться, можливо, і померти з голоду… Похмурі думки Чімі намагався подолати. Він тішив себе надією, що відійде крига і колгоспний вельбот обов'язково вирушить на моржевий промисел і пройде повз Чорний Острів. Він вирішив завчасно заготовити дрова, щоб, коли з'явиться вельбот, запалити сигнальний вогонь. Вибираючи зручне місце для складу палива, Чімі несподівано побачив на піску свіжі відбитки ведмежих лап. Вони вели з печери до виходу. За розміром слідів можна було гадати, що звірові не більш як півтора-два роки. Очевидно, хижак заходив сюди зовсім недавно. А чи не ночував він тут?! Від цієї думки у Чімі до горла підкотився клубок. Денне світло вузьким білим пучком пронизувало печеру. У далекому кутку виднілась широка тріщина. В одному із закутків сховища Чімі натрапив на купу кісток. Тут валялись обгризені ласти морського звіра, висохлі нутрощі, клапті тюленячої шкури. Чімі не раз чув від мисливців, що вед-меді-підлітки, залишившись без своєї матері, часом бояться зустрічі віч-на-віч із старими ведмедями, бо ті їх часто кривдять, і ховаються де-небудь в потайному місці, поки подужчають і наберуться сил. Можливо, і тут такий випадок? Але це не радувало Чімі. Кожної хвилини міг повернутися господар житла і по-своєму розправитися з непроханим гостем.

Найближчі два дні Чімі майже не спав. Вночі він часто прокидався, боячись приходу ведмедя, і схоплювався, щоб розпалити згасаюче багаття. У тривожному хвилюванні і страху минуло ще два дні. Хижак не з'являвся. Чімі зовсім змучився і знесилився. За цей час він майже нічого не їв. Він збирав морські водорості, маленьких рачків-креветок, колючих зелених їжачків, викинутих штормом. Це ще дужче збільшувало голод. Від нудоти й болю в шлунку у Чімі потьмарювалось в очах і паморочилася голова. Він, мов п'яний, ходив по берегу, хитаючись від виснаження. Коли посилювався голод, Чімі знову брався за недоїдки, які залишив ведмідь.

Нарешті він вирішив оглянути печеру і пошукати, чи нема з неї виходу на другий бік острова. Він заліз у тріщину, що врізувалась у другий бік острова, і почав навпомацки пробиратися нею. Тріщина підіймалась угору рівним коридором. Потім почала розгалужуватись. Нишпорячи рукою по стінах, Чімі визначав, де прохід широкий, і тоді просувався далі. Незабаром до нього долинули віддалені звуки, що нагадували стукіт металевих молотків. Чімі зупинився.

Десь зовсім поруч згори падали краплі води і, вдаряючись об камені, розносили дзвінку луну. Прислухавшись до незримих молотобійців, Чімі зрозумів, що над ним замкнуте склепіння і на другий бік острова цим шляхом не потрапити. Гірка образа і розчарування підкосили Чімі. Прибитий горем, він довго сидів у темній ущелині, безсило похнюпившись. Доводилось знову спускатись у печеру і чекати, коли відійде крига і з'явиться довгождана допомога. З великим зусиллям звівшись на ноги, Чімі деякий час постояв у нерішучості.

Далі все склалося так блискавично, що Чімі не встиг що-небудь подумати: він зірвався і впав на холодний вологий грунт. Деякий час пін сидів, наче заціпенілий, нічого не розуміючи. У голові шуміло, у вухах дзвеніло, а перед очима плавали зеленкуваті кола. Щоб не впасти знову, він схопився за камінь, що стирчав у стіні. Камінь одірвався і з гуркотом покотився вниз по ущелині, і відразу ж знизу почувся короткий рев звіра. Чімі завмер. Сумніву не було, — він чув грізний крик кошлатого господаря, що повертався додому. Та для Чімі залишався тільки один вихід: йти вперед. Коли він опинився у печері, на смужці світла, що проникало через вхідний отвір, лежав камінь, який тільки-но скотився. У сховищі нікого не було. Біля каменя валявся шматок обгризеного нерп'ячого сала разом з клаптем шкури. У Чімі потекла слина і залоскотало в горлі, коли він побачив їжу. Він поквапно схопив сало і, майже не розжовуючи, ковтнув його. Проте порція була занадто мала, щоб хоч трохи наситити порожній шлунок. Тоді він порізав ножем клапоть нерп'ячої шкури і з'їв. Чімі обшукав усі куточки печери і, не знайшовши більше нічого, пішов до виходу. Складені біля входу дрова були розкидані. Це ведмідь порозкидав їх. Чімі виглянув із сховища. У морі, як і вранці, пересувалась крига. По небу повзли важкі темні хмари.

Чімі сидів у печері. Сюди вітер не залітав. Було тепло і приємно лежати біля вогню на м'якому сухому піску. Чімі не відчував зараз приступів голоду, які терзали його раніш. Біль усередині вже не мучив: шлунок неначе заснув. Тільки втома і дрімотлива млість розливались по всьому тілу. Чімі нічого не хотілося робити, ним оволоділо бажання без кінця лежати ось так, на животі, і мовчки дивитися на бурхливе море. Байдуже спостерігав він, як крижані брили підповзали до берега і били у скелю, неначе намагалися зрушити її з місця. Зіткнувшись з підводними валунами, крижини підстрибували, ламались і, підхоплені хвилею, з гуркотом падали на мілину. Ударившись об скелі, разом з уламками криги хвилі злітали вгору і хмарою бризок падали на берег.

Чімі помітив, що одна викинута крижина ворушиться, немов жива. Чімі посилено заморгав: крижина пересувалася з місця на місце. «Що ж це таке? Ні, це просто здається, ніби крижина ворушиться, а все тому, що у мене наморочиться голова і мерехтить в очах». Чімі відганяв думку, що ведмідь повернеться додому. Він так злякався каменя, що, мабуть, і досі оглядається. А втім, у звірів, як і в людей, також різні характери бувають. «Тільки ні, це крижина, а не умка. Її викинуло хвилею на мокрі камені, от вона й котиться по них у море…»

Проте, хоч як намагався, Чімі не міг заспокоїтись. Він чимраз дужче переконувався, що перед ним ведмідь. І останні його сумніви розвіялися, коли ведмідь піднявся, глянув на печеру і поспішно потюпав до води. Перебігаючи з крижини на крижину, він зник за виступом скелі.

Чімі тільки цього й чекав, щоб піти на берег і подивитися, що там робив звір. Біля урвища лежав на щебені шматок жирного тюленячого м'яса.

«Хе! Живемо!» — зрадів Чімі і побіг із знахідкою до свого сховища.

У цей час ведмідь знову з'явився на березі. Він пішов до залишеного м'яса і, обнюхавши порожнє місце, рушив по слідах Чімі. Метрів за п'ятдесят від печери ведмідь зупинився. Хижак був ще зовсім молодий. Він, як видно, недавно втратив свою матір і тепер блукав безпритульним, ночуючи у кам'яному барлозі. Поява нового мешканця у печері спантеличила клишоногого. Обнюхуючи повітря, він несміливо поплівся вперед, до печери. Холодний, пронизливий вітер кошлатив на його спині шерсть. Він здавався безпорадним і жалюгідним.

«Зовсім не страшний цей умка», — сказав собі Чімі, наминаючи за обидві щоки м'ясо.

Але він все-таки схопив добрий оберемок трісок, поклав їх біля входу і запалив. Він поспішав розпалити велике багаття, щоб прогнати звіра від печери. Але ведмідь і не думав задкувати. Він сидів і, схиливши набік голову, слідкував за кожним рухом людини.

Чімі доїв м'ясо, зібрав усі кістки, хрящі і шпурнув їх ведмедеві. Ведмідь підійшов до недоїдків, обнюхав їх і ліг. Чімі підклав у багаття дров, сів осторонь і прихилився до стіни печери. Приємне тепло повільно розливалось по тілу. Сон навалювався на нього, як брила, і всім своїм тягарем хилив до землі. Від цього тягаря навколишній світ потонув у тумані і, похитуючись, як човен на мертвій зибі, повільно поплив. Різноголосі звуки, що долинали в печеру, плутались і переплітались у свідомості Чімі…

Якийсь час Чімі, без сумніву, спав, хоч йому і здавалося, що він усе чує і відчуває. Але багаття згасло, і Чімі здригнувся. Він схопив оберемок трісок і кинув їх на тліюче вугілля. Ведмедя біля печери не було.

Днів зо два звір не приходив. Він з'явився на острові у той час, коли Чімі блукав по берегу, збираючи у водоростях черепашки та іншу поживу. Від виснаження Чімі ледве переставляв ноги і часто сідав відпочивати. Важко було впізнати у ньому широкоплечого поривчастого непосиду. Ніхто з шкільних товаришів не міг потягатися з Чімі у боротьбі чи в бігу. Він міг бігти за собачою упряжкою десять кілометрів і не задихатися. Він був упертий і безстрашний. Адже це Чімі торік під час виборів до Рад доставив пішки бюлетені у віддалені тундрові стійбища. Іншого виходу не було. Всі упряжки в колгоспі були у роз'їзді, а тут почалася хуртовина. Вітер збивав людей з ніг. Сніговий ураган вив, стогнав, свистів. Та бюлетені Чімі все-таки доставив…

Чімі мовчазно дивиться на безкрає море, затягнуте кригою, а в сітці тонких зморщок навколо глибоко запалих очей грає пустотлива усмішка. «Мабуть, у стійбищі уже й забули про мене… А ось я живий і не вмер! Я буду їсти водорості, морських їжачків, рачків і таки не помру… А добре було б впіймати цього ведмедика і поїхати на ньому додому. Так, так! Сісти верхи і їхати, як Іван-царевич на Сірому Вовкові… Тільки не по землі, звичайно, а по воді, вплав». Чімі весело засміявся… Раптом він побачив ведмедя, що перебирався з крижини на берег. На мить він розгубився, потім підхопив поли кухлянки і кинувся до печери. Ведмідь тримав у пащі нерпу і, задкуючи, тягнув її волоком. Берег був нерівний. Майже на кожному кроці нерпа чіплялась за каміння. Але ведмідь щосили цупив здобич.

Чімі догадався, що хижак за звичкою тягне здобич у печеру. Як на голках крутився Чімі, придумуючи спосіб уникнути небажаної зустрічі із звіром. Але, побачивши стільки м'яса, Чімі знову відчув приступ голоду. Він почав лаяти себе, чому не витяг з байдарки харчі і гвинтівку. Хлопець ладен був кинутися зараз на хижака і відняти в нього здобич. І раптом він помітив, що від лівого крила кам'яної підкови біжить другий ведмідь — величезний, старий, яких мисливці називають «козаками». Порівняно з ним ведмедик здавався жалюгідним щеням. Старий ведмідь побачив з тороса свого собрата і, очевидно, вирішив відібрати у нього здобич. За кілька стрибків він був уже біля ведмедика; ударом лапи повалив його, вихопив нерпу і переможно подався до моря. Малюк не злякався. Отямившись, він вчепився за свою здобич і щосили шарпнув до себе. Ведмідь ревнув і собі теж шарпнув нерпу. Так повторилось кілька разів, і в результаті вони розірвали нерп'ячу тушу на шматки. Ведмедик схопив один шматок і кинувся до печери. З легкістю рисі старий ведмідь догнав утікача і придушив його. Чімі стало шкода ведмедика: хлопець висмикнув з багаття велику головешку, вискочив із сховища і шпурнув її на хижаків. Потім кинув ще головешку і, розмахуючи руками, дико закричав. Від несподіванки хижаки розбіглись у різні боки. Ведмедик, скиглячи і шкутильгаючи, подався до лівого крила кам'яної підкови, а ведмідь схопив кілька шматків нерпи і зник серед крижин. Перед заходом сонця і ведмедик десь пропав.

Тепер у Чімі було м'ясо. Правда, більше половини нерпи забрав старий ведмідь, але й те, що підібрав Чімі, могло забезпечити його на деякий час. Все м'ясо Чімі розділив на десять невеликих шматків і дбайливо склав його у печері на камені. Десять порцій — на десять днів. Така була добова пайка. З цього дня Чімі не відчував голоду, який його мучив раніше. Підсмажені шматочки свіжої нерпи поступово відновлювали його сили, зміцнювали виснажений організм.

Через тиждень Чімі позбавився нудоти й задишки. Він тепер досить легко ходив, збирав дрова, носив їх у печеру і складав у стіс. Але продовольчі запаси зменшувались; поповнювати їх не було чим, а крига не відходила від берегів. Тривога знов охопила Чімі: залишалося три шматочки м'яса. Вони видалися Чімі значно більшими і жирнішими, ніж були попередні порції. Чімі хотів розрізати кожний з них навпіл, але не встиг, — до його слуху донеслося глухе гарчання. Він виглянув з печери і поспішно кинувся розпалювати багаття: недалечко никав ведмедик. Він старанно розгрібав щебінь, явно надіючись знайти залишки нерпи. Ведмедик був голодний, з запалими боками, з кривавими ранами на голові й лапах. Чімі зібрав нерп'ячі кістки і кинув їх ведмедикові. Той почав жадібно їсти. Чімі стало жаль нещасного звіряти. Він узяв із своїх мізерних запасів шматок м'яса і кинув йому:

— На, умка, їж. Адже твоє! — сказав Чімі. Ведмедик ковтнув м'ясо і підвів голову, чекаючи на другий шматок.

— Нічого нема більше. Розумієш, нічого! — Чімі розвів руками і похитав головою. — Ех, умка, умка! Хто це тебе, бідолашного, так розмалював? 1 морда подряпана, і вухо розідране, і лапи в крові… Гляди, друже, не ходи так далеко від берега… Ну та якось дотягнемо! Може, вітер зміниться, прожене кригу, і вельбот сюди прийде. Великий вельбот, з мотором! Хочеш, умка, поїхати до нас? У нас на стійбищі багато-багато всякого м'яса: і моржевого, і оленячого, і жиру багато! Ось, умка, і будемо у нас у колгоспі жити…

Багато ще днів минуло, поки Чімі пощастило залишити кам'яну підкову. Протягом цих днів у хлопця і ведмедика склалися досить цікаві стосунки. Справа в тому, що ведмедик частенько заглядав на острів. З'явиться, походить, подивиться на свою колишню квартиру і зникне у торосах. Як тільки приплив піджене до берега кригу, клишоногий відразу ж знову з'являється. Нерідко він приходив із здобиччю; наїсться, лишки загребе у щебінь — і знову його нема. Чімі користався з цього і перетягував їжу до себе в печеру. Але часом ведмедик повертався ні з чим. Тоді Чімі ділився з ним своїми мізерними запасами. А коли настирливість упертого безпритульника переходила межі і він безцеремонно намагався забратись у печеру, — Чімі рятувався від нього багаттям. Коли ведмедик довго не приходив, Чімі було нудно і тужливо. Присутність на острові живої істоти полегшувала самотність.

Одного разу Чімі прокинувся, як звичайно, на світанку. Навкруги було тихо, лиш гребінці хвиль, підбігаючи до берега, шаруділи, перекочуючи камінці. Незабаром почувся частий, настійливий тріск мотора. Чімі вискочив, і у нього перехопило подих від радості. Паралельно до острова повним ходом ішов вельбот. Чімі приніс оберемок дров, щоб запалити сигнальне багаття. Але вельбот і без сигналу завертав до острова.

Проте йшов він не до Чімі, а до лівого берега скелі-підкови. Там тинявся білий ведмедик. Чімі зрозумів, що команда вельбота тому й завернула до острова, щоб убити поміченого звіра.

Розглядаючи вельбот, Чімі впізнав здоров'яка Вакукая, який стояв на носі човна. Це був найкращий на весь колгосп стрілець-гарпунер.

— Адже вб'ють! — з болем у душі прошепотів Чімі, впізнавши свого клишоногого друга. Він кинувся до берега і, розмахуючи руками, закричав: — Геей, ей! Не стріляйте!

Люди з вельбота ще не помічали Чімі, а голос його заглушувало стукотом мотора.

Переляканий ведмедик кинувся до печери. Чімі не переставав розмахувати руками і щосили гукати. Нарешті з вельбота помітили людину, але не зрозуміли, в чому справа: вони вирішили, що ця людина просить допомоги, бо хижак, який біг їй назустріч, ось-ось міг накинутись на неї. На носу вельбота на мить лизнув повітря червоний язичок полум'я. Куля вдарилась об камінь позаду ведмедика і, зробивши рикошет, тихо виснула. До Вакукая підскочило ще двоє чукчів з гвинтівками. Майже одночасно гримнули три постріли. Ведмедик ткнувся носом у пісок. Чімі все ще стояв і гукав:

— Не стріляйте, не стріляйте!

Вельбот з заглушеним мотором врізався у берег. Мисливці перестрибували через борт і бігли до місця події.

— Навіщо стріляли! Навіщо! Ведмідь годував мене. Він врятував мені життя!

— Чімі! Чімі! — загукав Вакукай. — Ми тебе шукали на тому боці острова. Де ти пропадав? Коли б не умка, так би й проїхали мимо.

Коли мисливці оточили пораненого звіра, старшина вельбота помітив на ведмедику шкіряний нашийник.

— Какоме е ей! — здивувалися мисливці.

Вакукай спробував зняти ошийник, але звір сердито засопів, намагаючись схопити його за руку. Довелося загорнути ведмедика у брезент і привезти у стійбище.

… Ведмедик лежав із зв'язаними лапами біля правління колгоспу. Для безпеки йому натягли на голову парусиновий мішок. Здоровило Вакукай натиснув коліном на шию звіра, а хутровик Омкай зняв нашийник. На нашийнику був напис: «Звіробійне судно «Кашалот». Ведмедик взятий біля о. Врангеля».

— Утік, певно, бродяга, — зауважив моторист Тинескін.

— А шкура першорядна! — похвалив хутровик. — П'ять трудоднів Чімі заробив. Молодчага!

Рани ведмедика були несмертельні. Через місяць він цілком одужав.

Так і залишився умка жити в колгоспі.

Протягом літа Чімі кілька разів їздив з геологами на Чорний Острів. Він водив їх по всіх місцях, де знайшов зразки порід. Острів і справді був багатий на корисні копалини.

Після закінчення середньої школи Чімі поїхав у місто вчитися, його мрія стати геологом — здійснилася.

На Чорному Острові розгорнулися великі роботи по видобутку руди. Це місце було назване «Чімінський рудник».

Зимової полярної ночі мисливці виїздять на собаках полювати на тюленів і нерп. Далеко від берега на кромці припаю, заховавшись з гвинтівками за торосами, вони годинами чекають, поки з'явиться на воді тюлень. Іноді вітер відриває крижини, на яких перебувають звіробої, і по кілька днів носить їх морем, поки зустрічний вітер не прижене назад.

Полювання на моржів незрівнянно легше і безпечніше. Воно припадає на найкращу пору року — на літо. В цей час майже цілу добу видно. Дні стоять здебільшого теплі, сонячні, тихі. Крім того, промисел цей багатий, тому що один морж коштує стільки, як два або три десятки тюленів.

Якщо полювання організовано вміло, колгосп за короткий час виконує річне завдання по заготівлі цінних моржевих шкур і забезпечує себе м'ясом — улюбленою їжею багатьох народів Далекої Півночі. В добуванні цих великих тварин чимало допомагають колгоспам і підлітки. Після закінчення шкільних занять учні відразу ж розходяться по стійбищах. Там вони вливаються в мисливські бригади і разом з батьками та братами відпливають на моторних шхунах, вельботах у море.

Цього разу так бурхливо розлилися в тундрі по весні ріки, що багато учнів, чекаючи спаду води, затримались і повернулись додому після відплиття промислових флотилій. Так сталось і з семикласником Омкаєм. Коли він прибув на стійбище, там нікого з мисливців уже не було. Замість нього звіробої взяли іншого підлітка. Дома залишились самі жінки з дітьми і старі. Навіть чимало дідів, організувавшись у бригади, подалися на відстріл звірів.

Омкай звернувся до голови колгоспу і просив послати його з ким-небудь на полювання. Голова із співчуттям глянув на засмученого хлопця і знизав плечима. Але він тут же згадав про колишнього гарпунера Кичау, який казав йому, що він також хоче їхати з товаришами полювати моржів, та їм не вистачає однієї людини. Окрилений надією, Омкай побіг до Кичау.

Старий сидів біля яранги, лагодив торбази і журно поглядав на море. Він дуже зрадів, коли побачив Омкая. Нашвидкуруч залатавши взуття, Кичау сказав Омкаю, щоб той почекав на нього, а сам, кульгаючи на скарлючену ногу, пошкандибав до сусідніх яранг.

Повернувся він не один. З ним прийшов товстун Рикват. Вони притягли два заіржавілі гарпуни, два держаки до них, два довгі шкіряні троси і поплавець пих-пих, зроблений з тюленячої шкури і схожий на мішок з вузькою горловиною.

Через деякий час до берега підрулив на великій старій байдарці інвалід праці Пинич, колишній беззмінний старшина звіробійної шхуни. Не минуло й години, як байдарка, поскрипуючи кочетами, підходила вже до найближчих островів.

День видався на рідкість тихий і ясний. Сонце, наче знудьгувавшись за довгу полярну ніч, тепер майже цілу добу лило на Чукотську землю своє благодатне щедре проміння. Море жадібно вбирало тепло. Нагріта вода ліниво курилася напівпрозорою парою. Старі мисливці зворушено дивились на безкраю рідну стихію, по-дитячому мружились від яскравого світла і, як колись, перекидались дотепами, жартами, згадували дивовижні випадки з колишнього полювання на китів і моржів.

За веслами сиділи Омкай і Пинич. Рикват з іменним карабіном — премією, виданою йому як стрільцеві-відміннику, був за рулем, а Кичау, примостившись у носовій частині байдари, гострив напильником гарпун.

— Гляньте, гляньте, що це? — несподівано вигукнув Омкай, вказавши рукою на невеликий острівець.

Всі повернули голови. Кичау подивився в бінокль, і гребці налягли на весла. Байдара з шумом розсікала гладінь моря, прямуючи до острівця. Недалеко від нього ворушилось щось темне і дуже велике. Воно то ховалось під водою, то знову з'являлось на поверхні. Предмет нагадував кряжистий пеньок з двома оголеними кореневищами. Кичау ще раз подивився у бінокль і розглядів голову моржа з м'ясистими губами, порослими рідкою щетиною вусів.

Моржа, очевидно, не дуже турбувала поява байдари. Він спокійнісінько поринав у воду і через деякий час знову виринав. Кичау швиденько засунув ручку стерна під пахву, затис її і підвів карабін. Пинич та Омкай дужче налягли на весла, а в ту мить, коли звір пірнав, вони робили ривок, намагаючись якнайшвидше наблизитись до здобичі. Кичау у цей час тримав між колінами поплавець пих-пих. Взявши вузьку горловину в рот, він так надув щоки, що, здавалось, ось-ось лопне. Шкіряний мішок, наче живий, з кожною секундою роздувався все більше й більше. Надувши поплавець, Кичау прив'язав один кінець троса до нього, а другий — до гарпуна. Тепер вбитий і загарпунений звір уже не потоне—пих-пих триматиме його на поверхні.

Байдара, не міняючи напряму, мчала до цілі. Морж, як і раніше, мирно «пасся». Він спускався на дно, розривав іклами водорості, виловлював у них рачків, креветок, молюсків і, виринувши, апетитно плямкав. Раптом, настовбурчивши вуса, звір грізно блиснув вигнутими, наче шаблюки, могутніми бивнями, перевернувся, показав широчезну рудувату спину і зник у морській безодні.

Веслярі зупинилися, не знаючи, куди гребти. Ллє гарпунер, примітивши, в який бік були спрямовані ікла моржа, коли він поринав, подав команду, і байдара пішла у вказаному напрямі.

Морж довго не з'являвся. Він виринув далеко попереду байдари. Гучно пирхнув, подивився на людей і, не поринаючи, завернув у протоку. Мисливці вирішили обійти острів і зайти в протоку з протилежного боку назустріч звірові. Однак той, очевидно, повернув назад, — інакше байдара неминуче зустрілася б з ним де-небудь у протоці.

Прогаявши, мабуть, години три на те, щоб обігнути острів і пройти через протоку, мисливці повернулися ні з чим.

Байдара вирушила далі. Сонне вже спускалося до обрію. Повіяло прохолодою. Від води, нагрітої за день, почав підійматися туман, поступово закриваючи острови, яких ставало все менше й менше. Видимість погіршала, але це не дуже лякало мисливців. Як місцеві жителі, вони могли по давно знайомих предметах визначити, де розташоване стійбище. Та й погода стояла тиха, і море було спокійне. На його поверхні ліниво перекочувались легенькі хвилі.

Мисливці знову помітили моржа. Тільки морж цей був інший, бо відрізнявся від першого більшим розміром і поведінкою. Він безперервно пірнав і робив великі кола. Під прикриттям туману, шо все густішав, байдара підійшла до здобичі майже впритул. Гримнув постріл. Одночасно з ним Кичау влучно кинув у пораненого велетня гарпун. Стрілець пустив у звіра ще кулю, але на якусь частку секунди вона запізнилась. Це й було причиною всіх дальших нещасть.

Морж змахнув ластами, збурив воду і з гарпуном у спині зник у хвилях. Шкіряний трос, прив'язаний до гарпуна, поповз за борт. Кичау почав квапливо перебирати його. У той час Пинич і Омкай з усіх сил працювали веслами, спрямовуючи байдару в той бік, куди плив під водою морж.

Трос швидко розмотувався. До поплавця, що лежав у байдарі, залишилось не більш як п'ять-шість метрів. Гарпунер взяв його в руки. Коли морж вирине і буде вбитий, гарпунер викине пих-пих у море. Морж виринув і, відразу ж знову пірнувши, шарахнув убік. Веслярі не встигли своєчасно повернути байдару по ходу звіра. Трос ковзнув по борту, вирвався з рук Кичау і заплутався в його ногах. Кичау хотів звільнитись від нього, але, спіткнувшись хворою ногою об відро для вичерпування води, упав на дно байдари. Трос миттю зашморгнув йому скалічену ногу і потяг старого у воду. Кичау встиг перевернутися на спину і впертись ногами в шпангоут. Трос натягнувся. Байдара пішла боком. Рикват метушився на кормі з карабіном у руках. Ось-ось мала показатися з води голова моржа. Одначе в густому тумані важко було взяти на мушку ціль, що появлялась на мить. Набравши повітря, звір зразу ж пірнав. Раптом він так натягнув трос, що байдара накренилася і зачерпнула води. Тросом одірвало від шпангоута скорчену ногу Кичау, і він скрикнув: трос тягнув його за борт.

Морж метався у воді. Широка задня ласта, наче лопать гребного гвинта, раз у раз висувалась на поверхню. Вода вирувала, мов у казані. Вгору злітав фонтан бризок. Пинич і Рик-ват кинулись рятувати старого. Але байдара, втративши рівновагу, лягла на бік, зачерпнувши нову порцію води. Тоді товстун Рикват навалився всім тілом на протилежний борт і вирівняв байдару.

У цю мить Омкай, не розгубившись, кинув весло, шарпнув на себе натягнутий трос, трохи послабив його і звільнив ногу Кичау. Ледве він встиг це зробити, звір знову кинувся вбік. Трос, зачепившись за кочет, трусонув байдару. Омкай не встояв на ногах, упав за борт. Борсаючись у воді, він все-таки спритно схопив ремінний трос разом з пих-пихом, що його висмикнув морж з байдари.

Через хвилину Омкай зник у тумані…

Все сталося так швидко, що мисливці остовпіли Отямившись, закричали, засперечалися, розмахуючи руками, дорікаючи один одному за неповороткість.

Всю ніч кружляла байдара в тумані, розшукуючи Омкая. Мовчазні й похмурі, їздили старі мисливці від острова до острова, попадаючи в тумані на мілини, на підводне каміння. Зупинившись, довго стукали у відро, палили з карабіна, кричали. Та марно. Ніде ні звуку. Дрімає нічне море. Принишкло, причаїлось.

Та ось десь збоку пирхнув морж. Трохи згодом ще раз пирхнув. Зраділі старі поспішили на звук. Знову зупинялись, знову гукали, тарабанили у відро і рушали далі. Нарешті їхні сили почали вичерпуватися. Через кожні п'ять-десять хвилин байдара безпомічно опускала весла, як підбитий птах крила.

Старі важко зітхали, мовчки поглядали один на одного. Де тепер хлопця шукати? В такому тумані хіба що побачиш? Рикват почухав потилицю, глухо кашлянув.

— Як на мене, то чи не марно ми гаємо час? Чого вже тут шукати!

— Адже з поплавця зірватися легко, — ослаблим хрипким голосом промовив Пинич, — руки задубіли, ну і.. більше не житець на цьому світі.

— Через мене це все. Нога клята підвела. Краще б мені замість хлопця. — Кичау штурхнув ногою порожнє відро, насунув на очі малахай, відвернувся. Потім, швидко нахилившись, він попробував воду. — А вода, диви, тепла, — пожвавішавши, сказав Кичау.

Пинич і товстун також перегнулися через борт і занурили руки у воду.

Старі мисливці блукали у мороці, наче сліпі. Непроглядною пеленою окутував їх туман. Нічого не бачачи, вони покладались тільки на слух. Скинувши шапки, намагались почути хоч би що-небудь схоже на шурхіт, на шум, на сплеск води. Слух зараз був такий напружений, що легенькі удари бризок, які падали з весел, здавались їм стукотом мотора і вводили в оману. Одного разу їм почулося, що зовсім поруч хтось тихенько схлипує і стогне. Але це не був стогін людини. Він то затихав, то розростався до ревіння вируючого водопаду. Раптом Рикват змінився на обличчі, зблід, в його очах застиг переляк.

— Погане тут місце, — із страхом прошепотів він. — Злий дух лякає нас. Навіщо моржа стріляли… Треба прогнати духа… Лихо нам буде.

Рикват тремтячими руками підняв карабін угору, вистрілив і щосили замолотив веслами. Пикич і гарпунер Кичау здогадались, у чому справа, усміхнулися дивацтву товстуна. Вони добре знали, що у Риквата все ще трималися в голові залишки дідівських забобонів.

— Злий дух — це твої вуха, — зауважив товстунові Пинич. — Вони у тебе роздулись, як пих-пихи, ось і ввижається тобі злий дух.

Товстун мовчки сопів, налягаючи на весла. Через деякий час байдара заскреготіла днищем і зупинилась на обмілині острова.

Старі мисливці вийшли на берег, озирнулися навкруги. Нічого не видно. Сива мла густими пасмами нерухомо висіла в повітрі. Вирішивши припинити розшуки Омкая, поки не розійдеться туман, вони вийняли клунки з їжею і посідали біля великого каменя перекусити.

Навколо стояла мертва тиша. Тільки вічні брижі океану повільно накочувались на берег і, відступивши, тихо зітхали, схлипували, сердито гарчали, пересовуючи камінці.

— Хе! І тут злий дух! Ось він! — добродушно засміявся Пинич. Він узяв товстуна за плечі і повернув обличчям до прибою.

Рикват відштовхнув Пинича і сердито пробурмотів:

— Виходить, і поранений морж не пирхав. Обман слуху був.

При вході в протоку височить чорний скелястий мис. Недалеко від нього в Карське море впадає невеличка тундрова річка. В гирлі цієї річки і стояла хатина мисливця Тимофія Дулепіна.

Тимофій оселився тут незабаром після повернення з Великої Вітчизняної війни. Раніше він проживав на узбережжі Югорського Шару і добував хутрових звірів. Під час війни дружина і діти Дулепіна, евакуюючись, потрапили під вороже бомбардування і загинули.

Прийшовши з фронту, Тимофій не захотів залишатися на старому місці, де все нагадувало йому про трагедію сім'ї. Правління колгоспу дозволило йому переїхати в новий промисловий район, який недавно почали освоювати.

Район на річці був багатий і на песців, і на морських звірів, і на червону рибу — гольця. Всього тут було чимало. Тільки працюй, не лінуйся.

І Тимофій не лінувався. У заметіль і мороз їздив на собачій упряжці в тундру, ставив капкани і ловив песців, влітку стріляв у протоці тюленів, морських зайців, а восени, коли голець після жирування річкою повертався з моря в озеро, Тимофій заготовляв рибу.

Роботи вистачало на цілий рік. Тільки місце було ще глухе, не обжите. Ні з ким поговорити, порадитися. Щоправда, Дулепін мав радіоприймач, але хотілося поговорити з живою людиною. А де вона? Навкруги тундра, горби, сотні озер та море. Рідко хто заходив до Тимофія, особливо довгої полярної ночі. Та й улітку гостей бувало небагато. Хіба що заверне іноді звіробійна шхуна, щоб запастись прісною водою, чи ботик, що потрапив у шторм, заскочить сюди відстоятись у гирлі річки. Навіть судна, які з вантажем йшли на Схід, і ті обминали прямий шлях через протоку. Остерігаючись підводного каміння — валунів, вони круто розверталися біля мису і міняли курс.

— Ех ви, швабри, боїтесь? — гукне, бувало, Тимофій навздогін суднам, махне з досади рукою і піде в хатину.

Зате Тимофій безмежно радів, коли приїжджав до нього на літні канікули шістнадцятирічний племінник Андрійко. Тимофій не знав тоді, як і розважити гостя. Вчив його стріляти гусей на льоту, ходив з ним у тундру шукати свіжі песцеві нори. А коли в норах появлялись щенята, вони носили їм підгодівлю.

Андрійкові подобалась дядькова професія; Особливо захоплювало його полювання на великих морських звірів. Попливуть човном до мису і дивляться, чи не появиться де-небудь вусата голова. Доводилось іноді і страху зазнати. Морське мисливство — справа нелегка, а часто і небезпечна. Все може трапитись. Ледь загаєшся — і не збудешся лиха.

Одного разу пораненого моржа понесло вздовж протоки морською течією на підводне каміння — валуни. А в таких місцях під час припливу і відпливу завжди вир шаленіє, крутить…

Не встигли мисливці опам'ятатись, як їхнього човна втягнуло потоком між валунів, закружляло і перекинуло. Добре, що Тимофій та Андрійко — чудові плавці, і берег близько, а то потрапили б акулам на обід. Та й то, як кажуть, просто пощастило їм, випадково не загинули.

Оті валуни Тимофієві — як сіль в оці. Ні кораблям, ні човнам повз них не пройти.

— Бодай вам, осоружним, усе зле! — лаяв Тимофій валуни.

Зовсім несподівано наприкінці літа в протоку зайшло гідрографічне судно і кинуло якір навпроти Тимофієвої зимівлі.

У цей час Дулепін стояв у човні, навантаженому кілками. З ним був і племінник. Час від часу Андрійко подавав дядькові кілки, а той важкою березовою кувалдою забивав їх у дно річки. Вони будували пліт через річку.

Ця немудра споруда нагадувала собою стіну з півметровими проходами між кілками. Посередині плоту були ворота. Коли йшла риба, в ці ворота спускалась сіть, а її бокові крила натягувались і вертикально притискались до стінки плоту. Стінка, звичайно, не повністю перегороджувала дорогу рибі. В прибережній частині річки залишалась невеличка прогалина, і через неї чимало гольця заходило на зиму в озеро.

Помітивши на рейді судно, Тимофій припинив роботу.

На судні вже тріскотіли лебідки, скрипіли підйомні стріли, грюкали кришки трюмів. Згодом матроси спустили за борт моторний вельбот з карбасами. Почалося вивантаження.

Години через дві на березі громадились дерев'яні балки, товсті колоди, бруси, дошки. Поруч лежали ломи, залізні скоби, болти й білі балони. Осторонь від них стояв у спеціальній упаковці ящик вибухівки з написом: «Надзвичайно небезпечно!»

Ці ящики відразу ж забрав швидкохідний катер і помчав з ними в протоку. Разом із звичайним вантажем судно привезло Дулепіну з факторії продукти: борошно, масло, цукор; з колгоспу — тару, порожні бочки для засолу риби, а також невеличкий моторний човен.

Останній вельбот з кунгасом доставив на берег трактор-тягач з металевими саньми-волокушами. Тягач уже був на ходу. Ледве доторкнувшись до землі, він кілька разів чмихнув, кашлянув і загримів гусеницями. Весь будівельний матеріал почали перевозити трактором на мис.

Як тільки перевозка закінчилась, теслярі взялися будувати маяк. Вони робили на балках різні пази, виступи, вирізи. Потім балки ставили на кам'яний фундамент і скріплювали поперечинами. Для більшої стійкості поперечини прибивали не паралельно одна одній, а навхрест.

Маяк був схожий на зрізану піраміду, на вершині якої містилась площадка, обнесена невисоким дощаним бортиком. На площадці будівельники встановили спеціальну ацетиленову лампу-блимавку. Від лампи йшли до підніжжя маяка металеві трубки, по яких надходив з балонів світильний газ — ацетилен. Запалена лампа-блимавка не перестане світити, аж поки вигорить увесь газ.

Будівельні роботи були закінчені. Начальник по встановленню морських сигнальних вогнів — у форменому кашкеті з золотими ґудзиками — засвітив ацетиленову лампу. Всередині ліхтаря на маяку спалахнуло яскраве, сліпуче світло. У ту ж мить пролунав оглушливий вибух і тріск. Земля здригнулася, наче від болю. Десь під урвищем загуркотіло обвалене каміння…

Вибухи тривали хвилин п'ять. Вода у протоці кипіла, наче у казані. До неба злітали стовпи бризок, морські водорості, глина і величезні уламки розтрощеного підводного каміння. То висаджували у повітря валуни, що перетинали шлях кораблям.

Через кілька днів ділянку було очищено від залишків вибуху, перевірено глибини.

— Ну от і готово, — сказав начальник. — Валунів нема. Протоку очищено. Тепер, при світлі маяка, кораблі і вночі знайдуть її.

— А коли туман? — несподівано спитав Андрійко.

— Тоді інша справа, — розвів руками начальник і глянув на кмітливого хлопця. — Під час туману сигнали подаються сиреною На той рік тут також буде поставлено «туманну» станцію з компресорними установками для запуску сирен.

Начальник поправив кашкета.

— Тепер, товариші, — сказав він, — вдень і вночі кораблі будуть проходити через цю важливу протоку. Наш маяк повинен працювати безперебійно.

Начальник підійшов до Тимофія Дулепіна і попросив наглядати за маяком.

— Маяк цей тимчасовий, дерев'яний і зроблений нашвидкуруч, — пояснив він. — Всяке може трапитись. Зруйнує штормом споруду і розіб'є ліхтар — ось тобі і затримка транспорту. А ще гірше, якщо судно налетить у темряві на прибережну скелю і загине. Ти, Андрію, — усміхнувся начальник Андрійкові, — поки ще не поїхав до школи, також не забувай про маяк, особливо тоді, коли дядька немає. Ти вже, мабуть, комсомолець? От і чудово. Виходить, домовились.

… Наближалась осінь. Сонце скупо, неохоче дарувало людям своє тепло. Почали бешкетувати північні вітри. Часом випливали з-за обрію, наче лебеді, поодинокі крижини.

З кожним днем крижин ставало все більше й більше. Вони підходили до островів і одного разу, з'єднавшись у крижане поле, притислись до берегів, завмерли. Але протока, захищена островами, все ще була вільна від крижин. По ній безперервною низкою повзли каравани кораблів. Вони поспішали до кінця навігації доставити за призначенням свої вантажі.

Чекаючи, коли підійде риба, Тимофій та Андрійко частенько виходили на берег протоки і махали шапками караванам, що пропливали повз них. З кораблів також вітали зимівників, посилали їм у відповідь гудки.

Голець у цьому році з'явився в річці несподівано. Ще не було жодного справжнього заморозку, а вже риба посунула хмарою. Жирні сріблясті гольці плескались біля стінки загорожі, відшукуючи прохід в озеро. Великі і дужі рибини десятками, сотнями перестрибували через перешкоду. Галасливі табуни різноманітних чайок — моївок, поморників, бургомістрів — шугали над річкою, виглядаючи ласу здобич.

Риби вистачало всім. Улов був на диво багатий. Рибалки ледве встигали виймати із сіті гольців і обробляти їх. План уже був давно перевиконаний, а рибі, здавалось, і кінця не буде.

Тимофія радувала здобич, і він, підкручуючи сивіючі вуса, хитрувато підморгував Андрійкові, плескав його по плечу:

— Ну, хлопче, живемо! Тепер і на твою пайку трудоднів півтораста перепаде.

Але все-таки Дулепін з тривогою поглядав на майже порожній мішок з сіллю. Чи ж вистачить? До кінця путини, за всіма ознаками, ще далеко. Ночі стоять темні, рибні. Голець іде без затримки, дружно і весь один в один, наче сьомга: великий, жирний. Жаль втрачати таке добро. Люди засміють.

Поміркувавши, Тимофій вирішив поставити Андрійка біля загорожі, а сам на моторному вельботі вирушив у факторію по сіль.

З від'їздом дядька хлопець зовсім збився з ніг. Йому і відпочити було ніколи. Тільки-но встигне витрусити рибу із сіті, випотрошити і засолити, — дивись, а в сіті знову гольці ходором ходять. Задрімає Андрійко з півгодини на березі біля бочок, плесне на обличчя холодної води, освіжиться — і знову за діло.

Спершу Андрійко побоювався вночі сам їздити до сіті. Вийде хлопець з хатинки на ганок — і сторопіє. Безпросвітна темрява. Нічого не розбереш. Під ногами наче не земля, а чорна безодня. Постоїть, постоїть і повернеться знов у теплу постіль, під ковдру. Але як тільки гляне на блимаюче око маяка, відразу стає якось веселіше, і страх проходить, і сміливості більшає. І Андрійко забув про свою самотність. Бувало, в найглухішу ніч зіпхне плоскодонку і гайда до загорожі по рибу.

Одного разу вночі з моря долинули тривожні гудки. Андрійко здригнувся, глянув на мис і очам не повірив. Маяк погас! Навкруги нависла густа пітьма. «Що з блимавкою? Чому не горить? — не знав, що й думати хлопець. — Може, пальник у лампі несправний? Може, газ не надходить?»

Андрійко згадав начальникові слова і відразу уявив собі, яка небезпека загрожує зараз кораблям. Без маяка не ввійдуть вони у протоку. Будуть кружляти в темряві біля мису, а там берег стрімкий, скелястий, наскочать — ось і нещастя.

Кинувши рибу і сіть, Андрійко повернув човна назад, до берега. У нього промайнула щаслива думка: засвітити ліхтар «летюча миша» і поставити його на площадці маяка. Прибігши до хатини, Андрійко засвітив ліхтар, перекинув через плече дядькову двостволку, засунув у кишеню обривок тонкого дроту — може, пальник маяка забився — і подався на мис.

Дорога до мису була нерівна, кам'яниста і йшла вгору. Ніч також видалась — ні місяця, ні зірок. На небі висіли темні важкі хмари. Навіть із світлом за два кроки попереду не розбереш, що там чорніє: чи то камінь, чи яма, вирита весняними струмками.

Андрійко спочатку квапливо йшов, пильно вдивляючись у чорну пелену ночі, а потім побіг. Після кожного тривожного гудка він біг чимраз швидше.

— Почекайте, почекайте, я ж зараз! — уголос шепотів він кораблям, обливаючись потом.

А ноги вже втомилися, не слухаються. Хлопець от-от звалиться, зачепившись за камінь. В одному місці він упав і мало не розбив ліхтар.

Від хатини до маяка не було і півкілометра, але Андрійкові здавалось, що дорозі нема кін-ця-краю.

Маяк виступив з темряви, немов велетень, — високий, чорний. Андрійко помітив, що на площадці блимнув вогник. Блимнув і погас. Потім ще блимнув, ще, але не від протоки, а від тундри.

— Пальник, пальник забився, — намацуючи в кишені дріт, бурмотів засапаний хлопець.

Ось і маяк.

Поставивши рушницю біля будки з балонами, Андрійко швидко поліз на площадку маяка. Сходи були незручні: стрімкі, вузькі і з поворотами. Лізти доводилось боком, зігнувшись.

Ноги раз у раз зривались із східців, ліхтар чіпляв за бокові дошки, так і дивись скло розіб'єш. А гудки не замовкають, ревуть…

У морі, наче світляки, в різних місцях мерехтять червонуваті вогники кораблів. Багато їх зібралось, а ввійти в протоку не можуть: темно.

За другим поворотом сходи стали ще стрімкіші. Коли б зупинитися, відпочити хоч трішечки! Та хлопцеві не до відпочинку. Ковтаючи повітря, він видирався все вище й вище. Далі ще один поворот, ще східців сім-вісім.

Андрійко вискочив на площадку і остовпів. Кожух! Хтось у величезному вивернутому кожусі заступив собою світло маяка і стоїть на весь зріст…

Хлопець від подиву розкрив рот і ліхтар з рук випустив, а в очах замерехтіло: здоровенний білий ведмідь! Хижак відскочив до сходів і обернувся. Він злякано облизувався, чвакав і вороже поглядав на непроханого гостя.

Андрійко втягнув голову в плечі, тремтить увесь, дихнути боїться. Все переплуталось. У вухах дзвенить, шумить. Куди тікати? Звір загородив дорогу до сходів і ось-ось кинеться на нього. Від самої думки про це Андрійкові морозом сипонуло за спиною і чоло зросило потом. Він ще постояв так якусь секунду, потім присів і, не зводячи з ведмедя очей, ледь-ледь позадкував і шмигонув за ліхтар маяка. Яскраве світло до болю різонуло Андрійкові очі. Він припав до підлоги і несподівано побачив розкидану по площадці рибу! Гольці були випотрошені, у місцях розрізів блищала при світлі нерозтала сіль.

Андрійко знав з розповідей мисливців, що нерідко ведмеді ховають свою здобич на високих стрімких скелях, крадуть м'ясо на складах, піднімаючись туди по сходах.

Хлопець мало не заплакав з горя: йому жаль стало риби. Найкращий, добірний голець! Що тепер скаже дядько? Адже він так радів з цієї здобичі. Напевне, цей ненажера все повитягував з бочок. Бодай він луснув, чорт!

Андрійко схопив одного великого сріблястого гольця, поклав його біля себе, потім другого, третього. Забувши про небезпеку, хлопець повзав на колінах по підлозі і збирав порозкидану рибу, складав її на купу.

Раптом хижак глухо забурчав, заворушився біля сходів, а потім як ревне і одним стрибком підскочив до ліхтаря маяка. Він уривчасто дихав, маленькі пронизливі очі звіра налилися кров'ю, нижня губа тремтіла. «Смерть!»—промайнуло в Андрійковій голові. Облишивши рибу, він кинувся до борту, перевалився через нього, вчепився за дошку і завмер.

Ведмідь підійшов до риби, обнюхав її і притис лапою. Велетенська туша звіра закрила світло маяка.

З моря знову пролунали тривожні сигнали.

Андрійко швидко спустився на край другої дошки і почав намацувати носком чобота точку опори. У нього визрів план — злізти з маяка по рушницю і вбити або прогнати ведмедя з площадки. Одначе перекладини були далеко, ноги не доставали до них, а стрибнеш на землю — розіб'єшся.

Андрійко напружено шукав виходу. Шорсткі пруги дощок боляче різали пальці. В долоні впилися тонкі гострі скабки. Зціпивши зуби, хлопець не здавався, терпів. Він придумував спосіб прогнати хижака від світла.

Нарешті, зібравши сили, підтягся до рівня верхньої дошки, зірвав з голови шапку-вушанку і замахав нею в повітрі. Це зацікавило ведмедя. Він підвів голову, втягуючи ніздрями повітря, рушив до борту. В цю мить шапка, пролетівши повз нього, впала біля спуску з площадки. Хижак, очевидно, прийняв шапку за нерп'ячий ласт, до них, як відомо, ведмеді дуже ласі, і кинувся до шапки. Андрійко скористався з нагоди. Він переліз через борт, схопив одного гольця, потім ще й ще і почав кидати їх за борт площадки.

Звір зупинився, прослідкував, куди полетіла риба, і, круто повернувшись, рушив до виходу. Довго ще було чути, як клишоногий сопів і кректав, спускаючись стрімкими, незручними сходами.

Маяк знову почав працювати. Яскраві промені ацетиленової лампи розтинали нічний морок.

Андрійко тільки зараз відчув страшенну втому в усьому тілі. Він ледве стояв на ногах. Так всього й трясло від пережитого. Голова йшла обертом, на очі наверталися сльози. Спершись на борт, він якусь мить стояв нерухомо, знесилений. А в морі живі вогники один за одним повільно повзли до протоки.

На душі в Андрійка зробилось легко, він усміхнувся. Але від думки, що звір може повернутися на площадку перевірити, чи не залишилась тут риба, він знову занепокоївся. Ведмідь не виходив у нього з голови.

Спускаючись сходами, хлопець раз у раз поглядав униз: чи не там страхітливий звір. Він лаяв себе за те, що не взяв з собою на площадку двостволки.

На останньому повороті Андрійко зупинився. Ще залишилося пройти східців п'ять-шість. Широким колом лежала на землі бліда тінь маяка. Валялись обрізки дощок, цурки, обаполи. Біля підніжжя маяка лежали кам'яні кругляки, плити, щебінь — вони залишилися від будівництва фундаменту. — Куди ж подався ведмідь? — тихо шепотів Андрійко. — Чи не забрався вже знову до повітки по нову здобич? А може, де-небудь тут бродить…

Трохи згодом прокричала на сусідньому озерці горласта гагара, пискнула спросоння на скелі за мисом чайка — і знову тиша. Але що це? Начебто біля річки, у напрямі хатини, щось тріснуло. От і знову затріщало…

— Так і є! — насторожився Андрійко. — Ведмідь. Це він, він! У повітці бочки, клятий, ламає!

Майже стрімголов скотився хлопець із сходів і просто до будки, де стояла заряджена кулями рушниця. З-за будки, наче привид, виринув хижак з рибиною в зубах і став на задні лапи. Захоплений зненацька, Андрійко все-таки встиг схопити рушницю, і за якусь мить ведмідь лежав розплатаний біля маяка, убитий майже впритул.

… Тепер Андрійко вже дорослий, і не учень сьомого класу з міста Нар'ян-Мара, і не Андрійко, а Андрій Вікторович, студент-біолог Ленінградського університету. Коли я приходжу відвідати його, насамперед зупиняюсь перед величезною шкурою білого ведмедя, що висить на стіні над ліжком.

Зимував я одного разу на великому острові в Льодовитому океані. На острові живуть і працюють відважні радянські мисливці. Протягом цілого року вони промишляють звіра. Взимку, коли сонце не показується кілька місяців і день триває не більше двох годин, — мисливці їздять на собачих упряжках, ставлять капкани і ловлять песців. Острів відвідують і білі ведмеді. Нерідко ведмедиці вигрібають у снігових кучугурах глибокі печери-барлоги і залягають у них.

Ось на один з таких барлогів і набрів старий мисливець чукча Ерет. Не минло й години, як три собачі упряжки вже мчали до барлога. Від зимовища до нього було кілометрів двадцять.

Біля високої скелі вітрами надуло стрімкий схил. Ведмедиця тут і знайшла собі сховище. Вхід до нори замело снігом, і тільки від дихання звіра зовні, над барлогом, висів тонкий, узористий, наче мереживо, іній.

Ерет окинув досвідченим оком барліг, обійшов навколо нього, потім з гиканням почав тупати ногами по сніговому насту. А ми з гвинтівками напоготові стали біля виходу з печери.

Але ні вигуки Ерета, ні гавкіт прив'язаних під скелею собак не могли вигнати з квартири впертого мешканця. Правда, можна було стріляти в барліг крізь сніговий покрив, але цього не хотілось робити, бо можна було поранити чи навіть убити в барлозі і ведмежатко. А нам було наказано добути живих ведмежат і першим судном відправити їх у Москву для зоопарків.

Все-таки довелось відкрити по барлогу вогонь. Справа в тому, що короткий полярний день кінчався, до того ж ще й вітерець потягнув із сходу, так і дивись — от-от забушує хуртовина.

Після кількох пострілів передня стінка барлога раптом розпалась, і з чорного отвору виповзла смертельно поранена величезна ведмедиця. Вона повалилася на бік і, хапаючи ротом повітря, покотилася з стрімкого схилу вниз, до підніжжя скелі.

За мить вигулькнуло з барлога і ведмежа. Воно було маленьке, як шапка завбільшки, кругленьке, біленьке, з короткими, але товстими й широкими лапами. На морді у ведмежати від правого ока повільно сповзав струмочок крові. Малюк раз у раз трусив головою, крутився і ревів. Глянувши під укіс, ведмежа незграбно розставило ноги, ступило вперед, але посковзнулось і клубком покотилося із схилу слідом за матір'ю.

— Пішла, катиш, пішла, катиш! — дивлячись, як перекидається ведмежа, засміявся Ерет.

З того часу за ведмежатком і залишилась назва Катиш.

Поки мисливці білували ведмедицю, я оглянув пораненого Катиша. Крім пробитого кулею вуха, ніяких інших пошкоджень у нього я не знайшов.

Днів через десять вухо загоїлось. Але їсти Катиш, як і раніш, нічого не хотів, — вірніше, не міг, бо ще не мав зубів.

Даремно давали йому і нерп'яче сало, до якого ведмеді такі ласі, і розмочені булки, і навіть частували пельменями, — він або нічого не брав, або все випльовував, пирхав, сердито чхав і відмахувався лапами.

Пам'ятаю, один із зимівників порадив підсадити Катиша до сучки Зірки, яка щойно ощенилася. Але, побачивши ведмежа, Зірка накинулась на нього і мало не розірвала.

Ми розуміли, що Катиш рано чи пізно помре від голоду. Жаль було дивитись, як він поступово худнув і миршавів. Шерсть на спині скуйовдилась, живіт підтягнуло, мордочка загострилась, а на очі наповзли мутні вологі плівки. Він уже не виповзав з-під ліжка; цілими днями лежав нерухомо, наче людина, що приготувалася вмирати.

Правда, інколи Катиш піднімав голову і, витягнувши худу жилаву шию, квапливо нишпорив навколо себе. Натрапивши на пружок оленячої шкури, брав його в рот і, мов соску, починав смоктати, прицмокуючи губами. Це подало нам думку зробити ще одну спробу врятувати ведмежа.

Почались приготування; той розбавляв згущене молоко теплою водою, той потрібну посудину підшукував, той ще щось. Через півгодпни все було готове. Молоко вилили в пляшку, а на шийку пляшки натягли соску з ганчірки.

Коли Катишу всунули в рот соску, він запирхав, закашляв, затрусив головою, намагаючись виплюнути м'яку липку ганчірку. Але як тільки тепла струминка попала в рот, ведмежа здригнулось і сильними ривками почало смикати, трясти й жувати соску.

Катиш ссав з гарячковою жадібністю, гучно плямкав, бурчав від задоволення і смішно сопів зморщеним чорним носиком.

Через місяць Катиш став невпізнанним: і виріс, і потовстішав, і шерсть на ньому зробилась густіша, гладенька і м'яка. Соска з ганчірки давно була викинута й забута. Тепер у ведмежати були вже міцні зуби, він міг їсти все.

Дуже змінилась і Катишева вдача. Раніше, коли він перекине стілець чи стягне з ліжка подушку або ковдру, крикнеш: «Катиш, дивись мені!» — Катиш схилить голову і чвалає під ліжко. Тепер він став упертим і бешкетував зовсім не по-дитячому.

Одного разу прокидаюсь уночі від гучного тріску й шуму. Дивлюсь, на підлозі валяється мій поламаний чемодан. Все, що було в ньому, — костюм, білизна, вовняний светр, шкарпетки — ведмедик геть пошматував і переможно розлігся на трофеях.

Що було робити з бешкетником! Лаяв я його, лаяв, а потім і переселив із своєї кімнати у холодний коридор.

Деякий час ведмедик поводився на новому місці статечно. Приглядався до всього, зазирав на полицю з продуктами, драбину обнюхував, стіни, речі. Але днів через три-чотири знову почав бешкетувати: совав бочку з капустою, що стояла в кутку, гуркотів порожніми ящиками, банками. Удаючи, ніби спить, несподівано кидався на тих, хто випадково проходив мимо і хапав за ноги або за руки.

Особливо не вподобав Катиш дружину мисливця Степана, злу і крикливу товстулю Гутю. Після того, як Гутя штурхнула ведмедика коромислом, він при нагоді мстився їй. Вибравши слушну хвилину, ведмедик несподівано нападав на Гутю і часом навіть шматував на ній одяг.

Такі вихватки повторювались дедалі частіше. Ні гримання, ні погрози — ніщо не могло тепер стримати його від грубих пустощів. Залишався єдиний засіб: перевести бешкетника з коридора в інше місце. Так ми й зробили. Пошили ведмедикові з моржевої шкури міцний нашийник з кільцем і пряжкою, за кільце прив'язали вірьовку — і Катиш був урочисто переселений з приміщення на вулицю. Тепер він, наче пушкінський кіт учений, ходив на довгій вірьовці навколо стовпа, вбитого у сніговий замет.

Щоб під час хуртовини ведмедик не мерз, підкотили до нього порожню широку бочку. У цій бочці Катиш пересиджував негоду.

Поява у дворі нового зимівника зчинила в собачому світі переполох. Від люті й ненависті собаки кидались на непроханого гостя, намагаючись вп'ястися в нього іклами.

Поки Катиш був кволий і невпевнений в собі, єдиним його порятунком від настирливої собачої зграї була бочка. Місяців через два, коли м'язи у Катиша зміцніли і налилися силою, він уже сміливо ставав до бою з ворогами, його важкі, відчутні ляпаси раз по раз полохали собак. Нарешті вони вирішили, що краще дати звірові спокій. Вони не наважувались переступити через стежку, яку ведмедик протоптав, ходячи по колу.

Тільки біле цуценя, що мало кличку Полюс, сміливо переходило через «кордон» і досхочу гралося з ведмедиком. Як почнуть, бувало, пустувати й качатися по снігу!

Дружба між Катишем і Полюсом незабаром так зміцніла, що вони, здавалось, не могли бути одне без одного. Якщо цуценя не приходило довго, ведмедик починав нудитися, не хотів нічого їсти, занепокоєно ходив по колу, щохвилини зупинявся, нюхав повітря, озирався навсібіч.

Особливо Катиш лютував, коли Полюса кривдили дорослі їздові собаки. Почувши скавчання цуценяти, Катиш піднімався на задні лапи, смикав вірьовку і своїм грізним гортанним ревом проганяв кривдників Полюса.

І Полюс не забував свого заступника. Щоразу, коли мисливці виходили годувати собак, Полюс хапав перший відрубаний шмат нерп'ячого м'яса і ніс Катишеві.

Чим була викликана така дивна дружба цих тварин — важко сказати, тільки вона не припинялась і тоді, коли ведмедик став дорослим і від його обіймів у Полюса нерідко тріщали ребра. Правда, Полюс перестав підходити до Катиша близько. Залишивши на стежці м'ясо, він хутко відбігав назад, лягав і, поклавши морду на лапи, довго дивився на свого друга.

В ті дні, коли на острові бушувала хуртовина і знімався ураганний вітер, я відв'язував Катиша і забирав до себе в кімнату. А взагалі треба сказати, що весь вільний від роботи час я віддавав ведмедикові. Більше не гримав на нього, не погрожував, не залякував. Треба було іншим шляхом приборкати звіра і підкорити його волі людини.

Щоб добитися потрібних наслідків, доводилось часом десятки, сотні разів терпляче повторювати «учневі» одне й те ж саме. І щоразу, коли він слухався, Катиш одержував нагороду — то цукерку, то печиво, то ще щось смачне. І ось тоді ведмедик виконував усе. Він ходив за мною назирці, забігав наперед, перегороджуючи мені дорогу, і нетерпляче облизувався. За моїм наказом Катиш ставав на задні лапи, знімав із стіни рушницю, подавав чоботи, а одержавши цукерку, простягав лапу і вклонявся. Від попереднього бешкетника й упертюха у Катиша майже нічого не залишилося. І тільки помітивши Гутю, він вмить набирав войовничого вигляду: починав швидко ходити по колу, витягував шию, тряс головою і сердито бурчав.

У тиху теплу погоду ми іноді рушали з Катишем на прогулянку. Особливо любив він ходити зі мною на затоку, що була поблизу; там стояли у нас під льодом сіті для ловлі морського звіра.

— Ну, Катиш, — скажеш, бувало, ведмедикові, — ходім!

Катиш відразу ж біжить до стовпа, хапає лапами залізне кільце з вірьовкою і, ставши на задні лапи, спішить зірвати кільце з кілка. Але кілок був високий, і операція із злополучним кільцем без моєї допомоги ведмедику не вдавалася.

Поки я прорубував плішнею ополонку і вибирав з води сіті, Катиш спокійно лежав біля мене і пильно вдивлявся в темний отвір ополонки. Як тільки на поверхні з'являлось темне плямисте тіло звіра, Катиш швидко встромляв у нього гострі гачкуваті кігті і, наче легеньку ляльку, витягав на лід жирну трипудову тушу нерпи. Після такої операції Катиш неодмінно одержував ласощі — шматок свіжого нерп'ячого сала.

Мені не раз спадало на думку використати Катиша з його незвичайною силою на якійсь роботі. На жаль, нічого путнього я так і не придумав. Виручила Гутя.

— І на якого біса ви годуєте дурно такого здоровила! — з обуренням сказала мені вона. — Хоч би воду на ньому возили. Адже за кілометр ходимо на озеро по воду. Від коромисла всі плечі у саднах, а цей ідол тільки й знає, що жере та бешкетує.

— Е, ні, таке говорити про Катиша зовсім несправедливо, — гордо відповів я Гуті. — Катиш давно вже кинув всякі вибрики. А от підвозити воду на ньому — це слушна пропозиція.

Одначе потрібно було немало часу, терпіння, довелося зазнати мук і розчарувань, перш ніж пощастило чого-небудь добитися від Катиша.

Він міг стерпіти все, крім лямки. Шкіряна лямка, надіта Катишеві на шию, доводила його до шаленства. Він дико ревів, пирхав, мотав головою, сідав посеред дороги і, не звертаючи більше уваги на принаду — цукерку, якою я завжди змушував його йти за мною, — скидав лямку, шматував її, а потім двома-трьома ударами перекидав нарти разом з прив'язаною до них бочкою. Іноді по п'ять-шість разів підряд доводилося повертатися на озеро по воду. Та коли ведмедик звик до лямки і засвоїв нескладну техніку водовозної справи, мабуть, стараннішого і працьовитішого роботягу даремно було б шукати.

Згодом почали ми ставити на нарти не одну, а дві бочки, і Катиш справлявся. Тільки більше витягне шию, затисне губами цукерку, наляже широкими грудьми на лямку і… пішов! Тільки й дивись, щоб не розтрясло бочки та копили у нарт не тріснули.

— Оце так Катиш, оце так роботяга! — дивлячись на працьовитого ведмедика, в один голос вигукували зимівники.

А Катиш наче розумів похвалу і ще більше старався. Погляне на всіх спідлоба і ще дужче натискує на лямку.

— Молодець! Молодець! Ось який він у нас! І кожен поспішає пригостити Катиша, дати йому чогось смачного й ласого. Навіть товстуля Гутя, хоч у неї були давні рахунки з ведмедиком, і та винесла якось ціле кружало копченої ковбаси. Катиш з'їв ковбасу і, на знак миру і дружби, простягнув Гуті волохату лапу і вклонився.

Та хіба все розкажеш, що зробив Катиш доброго для зимівників! Він і дрова в хуртовину підвозив до будинку, і колоди для будівництва лазні, і цеглу.

Якось кілометрів за сім від зимівлі штормом розламало і винесло з бухти кригу. На відкриту воду підійшла сила-силенна нерпи. Наче в казані, кипіла вода в бухті від жирних нерп'ячих тіл. Треба було негайно переправити через мис в бухту велику шлюпку і почати відстріл звірини. А як переправити? Собачі нарти ненадійні, не витримають такого вантажу.

Забігали тут мисливці, заметушились. Що робити? Як зарадити лихові? Час не жде. Дорога кожна хвилина. А що, коли вітер поверне з моря і знову всю бухту заб'є кригою. Ось тобі тоді і промисел, і виконання плану.

З біди виручив знов-таки Катиш.

Звичайно, йому самому також не під силу було б тягти волоком громіздку чотиривеслову шлюпку. На допомогу вийшли всі зимівники. Одні налягли на шлюпку ззаду, другі штовхали її з боків, треті тримали її в рівновазі, щоб стояла на кілі і не валилась на бік. Так і дотягли до бухти…

І ось який-бо вже тямущий був цей Катиш. Ніби відчував, що справа дуже серйозна і спішна. За всю дорогу ні разу не зупинився і не передихнув. Тільки пихкав, наче паровоз, а сам все вперед і вперед. Правда, під час переїзду через кам'янистий гребінь шлюпку було затерло, але Катиш і тут не підвів. Оглянувся на нас, мовляв, не занепадайте духом, товариші, не підведу — і як ревнув, і так сильно шарпнув, що аж дим з-під кіля пішов.

Мисливці вже й не знали, як віддячити Катишеві за таку допомогу. Жінки прикрасили його шовковою стрічкою, куховарка Дуня нагодувала обідом з трьох страв, а на четверте піднесла миску запашного малинового варення, «їж, Катиш, їж досхочу», — підкладаючи добавку, примовляла Дуня…

З того дня Катиша більше не прив'язували. Та він і гадки не мав використати волю з якоюсь корисливою метою. Походить, походить навколо будинку і знову повернеться на своє місце, до кілка. Тільки перед самою весною пішов він кілометрів за три від зимівлі, забрався на високий кам'янистий курган і, наче згадуючи про щось, довго вдивлявся в безкраю синю далечінь моря. Хто його знає, можливо, почуття самотності чи туги за просторами проснулось у Катиша в цю мить,

Та все це пройшло. І зима минула, і море звільнилось від криги. З далекого півдня прилетіли на острів полярні «горобці» — снігові подорожники, за ними потяглися крикливі гуси, лебеді, прудконогі кулики, червонолапі частики, кайри і сила-силенна інших птахів. З високих засніжених гір ринули з клекотом в межигір'я бурхливі ріки. На пологих горбах і низинах, притиснувшись до холодної землі, розцвіли яскраві незабудки, ломикамінь, полярний мак, жовтець. А потім і довгождане судно прийшло.

На цей час тесляр Василь Касаткін зробив для ведмедика з товстих дощок міцну й простору клітку.

Заготовлено було для Катиша і паспорт. У паспорті ми вказали вік ведмедика, коли й де його було впіймано і як звати; згадали і про його спеціальність водовоза.

Документи ми вручили капітанові судна і просили його обов'язково написати нам докладно про дальшу долю Катиша. Капітан обіцяв нам це зробити…

Почалось вантаження. Пам'ятаю, як велетенська жовта стріла заскрипіла, заворушилась на судні, піднялась і, наче хобот, повільно повернулась до берега. З кінця стріли ковзнув вниз по блоку товстий трос з великим гаком. Цим гаком матроси підчепили клітку з ведмедиком, і жовтий хобот стріли переніс нашого вихованця на палубу корабля.

— Прощай, Катиш, прощай! — гукали ми з берега.

— Не згадуй лихо-ом! — раптом залунав позаду голос Гуті.

Всі оглянулись. Гутя часто моргала очима і чогось термосила китиці пухової косинки.

Метрів за десять від нас під укосом стояв по черево у воді Полюс. У зубах він тримав великий жирний шматок нерп'ячого м'яса. Нашорошивши вуха, Полюс довго дивився на корабель і прислухався. Випустивши з рота м'ясо, він підняв голову і протяжно завив.

Поки судно не вибрало якір і не зникло за обрієм, ніхто не покидав берега. Всім було жаль Катиша.

Довго не було звістки з Великої землі. Нарешті ми одержали коротке повідомлення, що ведмедик благополучно доїхав до столиці і зараз почуває себе чудово…

Засмутилися ми. Не таку інформацію хотілося отримати від капітана. Але через якихось п'ятнадцять-двадцять днів літак доставив ще одного листа. На голубому конверті стояло багато різних печаток, були наклеєні і радянські, і закордонні марки.

Лист цей прийшов з дружньої нам демократичної країни Болгарії, від директора зоопарку.

Директор писав нам по-російськи:

— Оце так Катиш! — радісно вигукнула Гутя. — Ось він який у нас. Артист!

Їдальню будували мешканці усіх двадцяти трьох яранг. Широкоплечий Каант з братом вивертали на сопці, дробили й обтесували камені-валуни, а жінки зносили їх у стійбище. Семикласник Іттиль, який приїхав на канікули додому, заготовляв з підлітками біля річки глину. Бригадир Ятто, обліковець Рале та інші мисливці чукчі зривали з яранги, в якій ніхто не жив, старі оленячі шкури, прогнилий каркас і заміняли їх новим матеріалом; інші місили глину, мурували велику плиту, треті робили лавки, столи, двері, рами.

До початку зими, перед відкриттям промислу на хутрового звіра, їдальню було закінчено. Залишалось тільки привезти казан і вмурувати його в плиту. Але для цього треба було не менше двохсот кілометрів проїхати на собаках по маловідомій тундрі, пересікти вододіл, добратися руслом річки до Північних кряжів і ущелиною спуститися в бухту. Іншого зимового шляху в порт, де судно вивантажило замовлений казан, не було.

По казан поїхав батько Іттиля — старий Чочой. Лише він один добре знав дорогу до моря. Він тут народився і виріс. Ще хлопчаком пас він тут колись у куркуля табун оленів. Чочой був дуже задоволений, коли збори доручили йому таку важливу громадську справу. Звичайно, чоловік похилого віку, він міг би й не поїхати, його давно вже звільнили від будь-якої роботи. Але від казана, можна сказати, залежав успіх заготівлі хутра. У цьому році багато жінок стійбища вирішили також ловити звірів. Тинескіна Омрік, Мільхікая Тамара, його, Чочоя, дружина, старенька Мимил підуть ставити капкани і допомагати чоловікам ловити песців. Так, так! А якщо їдальні не буде, вони не підуть на полювання. Отак жінки і заявили, тому що їм треба сидіти в яранзі і готувати їжу для сім'ї.

Старий Чочой прокладав дорогу по холодній, засніженій тундрі.

У цю пору року сонце що не день, то все нижче і нижче спускається за горб землі. І земля, і повітря, позбавлені тепла, дихають згубним холодом. Щоб не застудити легені, треба ховати обличчя в капюшон кухлянки або у хутряний шарф, пошитий з шкури молодої росомахи. А коли почнуть дубіти кінчики пальців ніг, негайно зіскакуй з нарт і біжи поруч з упряжкою, біжи доти, поки серце не загупає в грудях.

Іноді подих морозу, наче вогнем, обпалював собак. Собаки починали задихатися, пирхати. Чочой скидав тоді хутряні рукавиці і швидко відтирав гарячими долонями крижані корки, що стягували тваринам і рот, і ніс, і очі.

Щоб нарти краще ковзали, старий зупинявся, виймав з-за пазухи флягу з водою і змочував широкі дубові полозки. Коли вода кінчалась, Чочой рвав на купинах торішню траву, розпалював вогнище і, розтопивши у кухлі сніг, знову наповнював флягу водою. Він змочував полозки щоразу, як тільки крижаний шар на них стирався або відпадав.

Так їхав Чочой день, другий. А широка безлюдна тундра тікала від нього все далі і далі на північ. Здавалось, німа пустеля оперізувала всю земну кулю і нема їй ні початку, ні кінця.

На п'яту добу упряжка прибула в порт, на шосту — Чочой вже повертався назад.

Десять собак, запряжених цугом, дружно везли казан. Сніг, прибитий вітрами, одноманітно співав під полозками свою нескінченну скрипучу пісню. Чочой також співав, покурюючи пахучий тютюнець, яким наділили його в порту зимівники-радисти. Він співав тихо, низьким гортанним голосом, що нагадував туркотання голуба. Похнюпившись і трохи похитуючись, він співав про те, що колись у тундрі жило багато-багато чукчів. Вони були сміливі мисливці і добре ловили звірів. Та зажерливі куркулі й шамани забирали у них песців і нічого за них не платили. Куркулі примушували чукчів пасти їхніх оленів, але погано одягали пастухів і мало давали їм м'яса; і чукчі ходили голодні, в подертих кухлянках, дуже мерзли і вмирали. Тепер чукчам щедро платять за песців, одягаються чукчі в міцні торбази й кухлянки. Москва посилає їм у тундру великі, світлі яранги, які називають будинками. А скільки тепер у тундрі пасеться ситих швидконогих оленів! Хо! От як живуть чукчі!

Чочой жвавішав, відкидав капюшон кухлянки і постукував пужалном по казану. Старому подобалось, коли великий чорний ковпак, наче живий, починав співати густим металічним басом. Чочой усміхався, і груди його сповнювалися радістю. Він знову стукав по казану і ніжно гладив долонею його широке опукле днище. Адже нікому іншому, а саме йому доручили привезти цю важливу штуку. Чочой уже уявляв собі, з яким захопленням і заздрістю зустрінуть його дома, як жителі стійбища, зібравшись на відкриття їдальні, будуть усміхатися і зиркати у його бік. «Спасибі тобі, дорогий Чочой! — скажуть вони. — Чудового казана привіз нам. Який жирний, смачний навар виходить у ньому!»

Почуття радості від скорої зустрічі розчулювало старого. Він зупинявся і, підійшовши до собак, лагідно плескав по вкритих інеєм шиях, поправляв упряж і обсмикував на віях тонкі голки бурульок і грудочки льоду. Собаки радісно гавкали, намагаючись лизнути свого господаря в обличчя.

— Ярай-ярай-яра-аай! — рушаючи далі, підбадьорював Чочой собак.

Від знайомих слів, які провіщали близький відпочинок і домівку, собаки нетерпляче повискували і дужче натягували лямки.

На третій день після виїзду з порту нарти пересікли вододіл і спустились у розлогу долину. Чочой зупинив собак, нагодував їх, сам напився чаю і відпочив, забравшись у спальний мішок-кукуль. Коли зійшов місяць і барвисті спалахи сяйва заграли в засніженій пустелі, упряжка рушила далі.

До стійбища тепер залишалось не більш як вісімдесят кілометрів. Чи не половина цієї дороги проходила серед сопок, горбів та ярів. Часті повороти, підйоми на сопки і спуски знесилювали собак. Іноді, досягти вершини перевалу, вони, як мертві, падали на землю і хвилин сорок лежали, висолопивши язики і важко дихаючи.

Згодом двоє собак обдерли об каміння лапи. Боячись вивести з ладу всю упряжку, Чочой скоротив перегони. Частіше зупинявся, давав тваринам відпочити і відновити сили.

Одної ночі Чочоя стурбували маленькі зеленкуваті вогники. У темряві вони здавалися тьмяними іскрами, що швидко згасали. От іскри знову появилися, але вже значно далі від перших і в протилежному боці. Чочой добре розумів, що означали ці нічні вогники в тундрі. На всякий випадок він витяг з чохла гвинтівку і поклав її біля себе.

На світанку у східній частині обрію спустився з гір мармурово-сірий горбастий вал. Подібний до велетенського джгута, він повільно перекочувався по землі, підминав під себе і горби, і сопки, і снігові кучугури. Не пройшло й години, як тундру затягло густим туманом.

Видимість зникла. Чочою залишалось одне: зупинитись і чекати, поки знову проясниться небо.

Роздивившись, Чочой помітив на шляху глибоко вдавлені в сніг відбитки широких лап страшного ворога тундри — білого полярного вовка. Очевидно, хижаки натрапили на здобич і тепер переслідують її, вичікуючи зручної хвилини, щоб відразу покінчити з своєю жертвою.

Опівдні з півночі подув гострий, колючий вітер. Наче вату, шматував він густу товщу туману, вихоплював з неї сірі клапті і гнав їх у молочну каламуть. Незабаром показались у просвітах обриси спочатку близьких предметів, а потім і далеких. Один за одним виростали сірі горби, сопки. Вони ніби ворушились у хвилях туману і, здавалось, перебігали з місця на місце. Коли туман почав розсіюватись, горбки, мов у казці, перетворювались на живі істоти і знову зникали, танули… Вони поспішали сховатися в ярах і за найближчими сопками.

Увесь день вовки стежили за упряжкою, появляючись то з того боку, то з іншого. Іноді хижаки розбігалися маленькими групами, але незабаром знову збирались у велику зграю.

Чочой сидів на нартах, мов на жаринах, тривожно озирався, раз у раз підганяв собак. Він поспішав якнайшвидше вибратися з сопок. На чистому рівному місці вовки не будуть такі сміливі, а там, дивись, покажуться димки стійбища або хто-небудь з мисливців помітить його, вирушаючи в тундру полювати на песців.

Піднімаючись на круті перевали, Чочой злазив тепер з нарт, впирався руками з казан, штовхав його ззаду, допомагаючи собакам.

Та сили у них вичерпувалися.

Якось, спускаючись з горба, упряжка несподівано кинулась убік. Чочой оглянувся: кроків за двадцять від нього біля каменя сидів вовк. Поряд з ним лежав на снігу другий. Перший вовк повільно відійшов од каменя, подивився на упряжку і подався далі. Він був дуже худий. Брудно-біла шерсть на його боках і спині стирчала, хвіст, як поліно, круто звисав, майже торкаючись снігу. Коли хижак рухався, ребра його, немов обручі, переміщувались під шкірою. Але товсті жилаві лапи, широкі груди і великі вугласті щелепи приховували в собі витривалість і велику силу. Чочой вистрілив у вовків і погнав упряжку. Один з хижаків ткнувся у сніг, але відразу ж підскочив і, тягнучи підбитий зад, поповз убік. Другий вовк, залишившись на місці, зрідка підводив голову і хрипів.

Дика голодна зграя, побачивши на снігу кров і поранених вовків, накинулась на них і за кілька секунд розірвала.

Покрутившись на місці, хижаки подалися слідом за нартами. Вони поділилися на дві групи і почали обходити упряжку з двох боків.

Вовки бігли один за одним ланцюжком метрів за двісті від нарт. Дедалі прискорюючи біг, хижаки намагалися випередити нарти. Цю небезпеку Чочой передбачав. Спустившись з горба, він поїхав спочатку на рівнину, але зрозумів, що поки упряжка досягне мети, вовки зімкнуть коло. Тоді Чочой звернув направо до широкого яру — він поспішав добратися до скелі і під нею заховатися.

Через деякий час права зграя вовків також підбігла до яру і погналася за упряжкою.

Чочой відганяв пострілами ліву зграю вовків, яка з кожним кроком ставала зухвалішою. То той вовк, то інший, вискочивши із зграї, намагався притиснути упряжку до яру і відрізати їй дорогу. Побачивши за собою погоню, Чочой переніс вогонь на неї.

Щоб полегшити вантаж, Чочой скинув з нарт нерп'ячу тушу, взяту з дому для собак. Він вирішив викинути все: і кукуль, і клунок з харчами, і казан. Він уже перерізав вірьовку, якою було прив'язано казан, коли один собака, знесилившись, впав і, потрапивши під полозок, загальмував упряжку. Нарти круто завернули вбік, а через це повернулись і собаки. Упряжка помчала просто на вовків.

Не тямлячи себе від страху, не знаючи, що робити, старий у відчаї почав кричати і тарабанити прикладом гвинтівки по казану. Наче велетень, який несподівано прокинувся, казан здригнувся і затрубив рокітливим басом. Вовки шарахнули в сторони, відбігли кроків на п'ятдесят і, здивовані, зупинились. Розгублений Чочой зовсім не правив собаками. Він без упину тарабанив по казану і несамовито кричав. Собаки, залишені на самих себе, кидались то вправо, то вліво. Врешті вони помчали в улоговину. Звичайна тундрова улоговина, купиняста, з глибокими ямами і нерівностями була завалена свіжим пухким снігом. Нарти з розгону врізались у сніг і вдарились бортом об виступ, казан злетів з нарт, перекинувся догори дном і ліг одним краєм на високу купину. Упряжка зупинилась. Несподівано щаслива думка майнула в старого. Він висмикнув з-за пояса ніж і перерізав посторонки. Пущені на волю собаки кинулись урозтіч. Одні — через яр, на другий бік, інші — вздовж яру. Возки погналися за собаками. Підібгавши хвости, собаки мчали по тундрі, віддаючи все, що було ще не витрачено у їхніх напружених до краю м'язах. У них залишився єдиний шанс на життя: втекти від ворога. Але хижаки швидко наздоганяли собак і вмить розривали. Зараз вони гналися за останньою жертвою. Чорний великий собака, як вітер, летів по рівнині, Це був Соболь — вожак упряжки. Він біг у той бік, де на краю вечірнього неба була його батьківщина.

Ставши на нарти, Чочой гадав: «Чи добіжить?» — і серце йому завмирало.

Хижаків було з тридцять. Вони неслись навскач. Відстань між собакою і вовками становила зараз метрів зо двісті, і Соболь міг сподіватись на удачу, але ремінний посторонок, прикріплений до алика, волікся кінцем по снігу, заплітався за ноги і затримував біг. Відстань між собакою і вовками щосекунди скорочувалась.

Проскочивши невелику низину, Соболь звернув на вузьку прогалину, вздовж якої тягнувся кам'яний бар'єр, порізаний поперечними тріщинами і щілинками. Частина вовків повернула за собакою, а решта їх побігла вліво від бар'єру, в обхід Соболю.

Чочой хвилин п'ять стояв і, простягнувши вперед руки, благально шепотів крізь сльози:

— Соболь, друже! Доганяють, не здавайся… Ну, ну, натисни ще… Ще трохи!..

Соболь не чув Чочоя. У цю мить вовки, вдершись через бар'єр на прогалину, вискочили йому назустріч. Соболь повернув було назад, але перед ним, вишкірившись іклами, майнули вовчі пащеки. Він відсахнувся і проскочив через тріщину за бар'єр.

Втративши здобич, хижаки метались по прогалині, налітаючи один на одного, гарчали і затівали бійку.

Чочой бачив, як Соболя знов оточили вовки, як він стрибнув на великий камінь, потім на другий, третій… і зник. Далі все злилося і попливло старому в очах. Він плакав.

Довго стояв Чочой і все дивився на спустілу пагорбисту тундру, йому залишалося одно: йти до стійбища пішки.

Присівши на нарти, Чочой вийняв з мішка запасні оленячі панчохи-чижі, хутряні рукавиці, торбази і перевзувся. Порожню сумку для набоїв він пожбурив убік. Перекинувши через плече клунок з харчами, старий вирушив у дорогу.

З того боку, де зник Соболь, з'явились маленькі сіруваті плями, вони все збільшувались і беззвучно котилися по снігу.

— Чи не упряжки йдуть? — пожвавішав старий.

Але відразу ж колючий холодок ковзнув по його спині: вовча зграя поверталась назад. Чочой кинувся до нарт. Хижаки бігли риссю Ось вони вже зовсім близько. Вже добре видно їхні незграбні голови і стальний блиск очей. Чочой схопив гвинтівку, але, згадавши, що набої всі витрачено, відкинув її. Він метався біля нарт. Без усякої потреби шпурнув чайник, кукуль, мішок з запасним одягом. І раптом його увагу привернув казан, край якого спирався на купину і був трохи піднятий. Старий поспішно зняв з себе широку хутряну кухлянку і, залишившись у ватяній тілогрійці, став на коліна і вповз під казан. Яма між купинами, виявилось, була досить глибока, і в ній можна було стояти на колінах, майже не пригинаючись. Чочой збагнув, що хижаки легко можуть скористатися цим самим лазом. Він спробував спиною підняти казан і зрушити його з купини, але казан не піддавався. Тоді Чочой уперся коліньми у вінця казана і короткими ривками почав штовхати його. Казан ворухнувся і осів дещо глибше, хоч щілина повністю не закрилась.

Озброївшись ножем, старий приготувався охороняти вхід до сховища.

Хижаки гасали навколо чорного ковпака, стрибали через нього, обнюхували. Один вовк навіть лизнув нахололий на морозі казан, але зразу ж відскочив, виснувши.

Чочой чув, як вовки гребли лапами сніг, підкопуючись під казан, і пробував злякати їх — стукав ручкою ножа по дну і стінках казана.

До самої ночі тривала боротьба між людиною і розлюченими хижаками. Коли потемніло, напад несподівано припинився. Але вовки не пішли. Вони лежали біля казана, не зводячи з нього очей.

Чочой вирішив, що вовки дали йому спокій і подалися геть, в пошуках легшої здобичі. Чочой полегшено зітхнув і відчув раптом непереборний тягар і втому з усьому тілі. Думки плутались, у вухах гуло, і все, що діялося з ним хвилинку тому, — страх і близька смерть — розвіювалось зараз, втрачаючи свою гостроту, йому здавалось, що нічого з ним не трапилось. Він просто заліз у цю маленьку чорну ярангу, прокоптілу димом, щоб зігрітися в ній і відпочити. Він так мало спав і така довга була дорога. Він задрімає зараз і навіть роздягатися не буде, обіпреться об стінку яранги і подрімає. Звичайно, погано, що він собак не нагодував. У нього ще чимало м'яса лежить на нартах. Можна навіть збільшити порції і як слід нагодувати тварин. Мабуть, він встане зараз і піде. А втім, ні… потім… З дороги собакам завжди треба дати невеликий відпочинок, а потім уже годувати їх… Так, так! А зараз можна сісти трохи вигідніше — простягти ноги і відпочити… Ось так…

Прихилившись до стінки казана, старий не чув, як одна нога його повільно випросталась і вистромилася з-під казана в щілину…

Чочой несамовито закричав спросоння від нестерпного болю і смикнув ногу. Але хижак стиснув її іклами і не відпускав. Вовк вперся задніми лапами в купину і все глибше і глибше просував лобасту голову під чавунний ковпак. Із горла хижака виривався придушений хрип: казан душив йому шию. Чочой ударив його ножем у горло. Вовк висмикнув голову з-під казана і, смертельно поранений, похитуючись, посунув до яру. Почувши запах крові, голодна зграя накинулась на нього і роздерла…

Вовки заворушились. Із зграї вийшов старий здоровенний вовк. Шерсті на його боках і шиї майже не було, а ребра і плечові кістки, здавалось, просвічували крізь шкіру. І все-таки в кожному русі хижака відчувалася сила і влада вожака.

Обійшовши навколо казана, він сів на задні лапи, закинув голову і завив. Голос його був низький, грудний. У ньому чулися туга і заклик. Коли хижак брав високу ноту, на його вилицях бігали жовна, а хрящові кільця на горлі перекочувались угору. Вовки слухали вожака, зімкнувшись вузьким колом. Деякі з них теж, піднявши голову, зверталися з жалібним виттям до зірок…

Наш літак сів на острів кілометрів за три від невеликого стійбища. Аеродрому тут не було. В тундрі місцеві жителі відшукали рівний, без купин, посадочний майданчик. При потребі на ньому виставлялись пізнавальні знаки.

Ще підлітаючи до майданчика, ми побачили, як на гуркіт мотора мчали дві собачі упряжки з відрами, в яких палало, наче факел, облите гасом клоччя.

Тільки-но літак приземлився, почалося розвантаження. Для потреб стійбища вивантажували ящики, тюки, зв'язки капканів, сіті для ловіння морських звірів.

На одні з нарт, завалені ящиками, я й примостився. Моїм каюром був хлопець років чотирнадцяти, на ім'я Лелекай. Він спритно завернув упряжку, гукнув, і десять прудких собак дружно підхопили нарти.

Стояв грудень — час довгих полярних ночей. Сонце давно вже покинуло Чукотську землю і ходило десь далеко за обрієм. Цілу добу над морем і островом висіли густі димчасті сутінки. Дув холодний, пронизливий вітер. Курився поземок. Я закутався в дублений кожух, підняв комір і обернувся спиною до вітру. Але дивно — хлопець їхав у самій зношеній кухлянці і без шапки.

— Надінь, хлопче, шапку! — порадив я. — Застудишся.

Лелекай усміхнувся, задирливо трусонув чорною копицею волосся, ляснув у повітрі батогом.

— Куди, товаришу, везти? — спитав він, не дивлячись на мене.

— Давай на факторію.

— На факторії холодно. Відвезу в колгоспну контору. Там залізна пічка є.

Помовчавши трохи, Лелекай пояснив:

— У нас знову в цьому році з паливом важко. Москва преміювала колгосп за оленярство трактором, а судно не змогло його вивантажити: шторми перешкодили. Тепер доводиться плавник з берега на собаках возити. І ліс, заготовлений на пекарню і школу, також залишився невивезеним. Така біда…

— Отже, школи у вас нема?

— Чому?! — здивувався Лелекай. — Початкова є, тільки вже стара, щілини кругом, і малувата. От вона з пекарнею і дошкуляють нам дровами — не настачимо. Інтернат також не кращий від школи. Погано без трактора…

Лелекай став на коліна і з виглядом знавця озирнувся. Каламутними струмками вихрився по тундрі поземок.

— Он як мете! Неспокійна нині зима. Тільки переставиш капкани, очистиш від снігу, а їх знову занесе. Хоч плач.

— А ти, Лелекай, хіба промишляєш? — зацікавився я розважливими міркуваннями хлопця.

— Я не один. Нас бригада. Четвертий клас майже весь у вільний час промишляє. Треба ж колгоспові допомагати! Адже план великий, а багато мисливців відкликано в округ на курси. Не думайте, нам також, як і всім, правління план намітило. Я, наприклад, маю за сезон здати на хутряний склад шість песців і вісім горностаїв. Ну, цих звірят ми тепер легко ловимо. Напевне, читали в газетах про наших хлопчаків — Толю Кутиліна і Сергійка Калянто? Вони такі пастки з льоду вигадали, кращі від капканів. Здорово горностаї ловляться!

Лелекай торкнув мене за плече і сказав жвавіше:

— А песців у мене вже чотири! Ось як піймаю ще двох, і одержуй, Лелекай, костюм!

— Який костюм?

Хлопець хитрувато підморгнув мені і скуйовдив вкриту інеем чуприну.

— Тут справа така. В магазині на «полиці мисливця» лежить костюм якраз на мій зріст. Завідуючий факторією Якушев обіцяв його мені. «Як тільки, — каже, — план на песців виконаєш, — костюм твій». Не буду ж я ходити в школу в кухлянці і хутряних штанах. Правда ж? Так от. А я знаєте, що хочу зробити? З четвертого класу — просто в шостий. Тепер у п'ятому вчитися не довелось, бо з осені довго хворів і відстав од товаришів. Вони тепер у районі, в семирічку ходять, а я ось тут без відриву од виробництва за п'ятий готуюсь.

Лелекай поглянув на мене, розсміявся і, помовчавши, заговорив знову:

— Все літо готуватимусь. Навіть до батька в тундру не поїду. Нічого, складу. Цими днями з російської й арифметики «відмінно» одержав. Не вірите? Спитайте Варвару Іванівну, вчительку. Вона мене готує… Еге-ей! Сірко! Куди? Дорогу забув, га? Поть, поть, поть! — закричав Лелекай.

Великий широколапий вожак вовчої масті рвонув убік і потяг за собою всю упряжку.

Попереду промайнув у хвилях поземки шпилястий дах яранги, що стримів з кучугури; недалеко від неї виглянув другий, навпроти показався третій.

Стійбище було розкидане по високому стрімкому берегу моря. За стійбищем на пустирі витягнулись рівним ланцюжком недобудовані хати. Це майбутнє нове селище.

— Будуємось! — трусонувши головою, сказав хлопець. — Скоро всі яранги на злом підуть. Та вже й пора…

Нарти зупинились біля невеликого присадкуватого будинку з двома перекошеними заледенілими вікнами.

— Ось наша тимчасова контора, — сказав каюр. — Злазьте. Ви, мабуть, приїхали по перевірці промислу? Ну, до побачення. Ще зустрінемось. А я разок злітаю на аеродром по вантаж, а там мене інші хлопці змінять. У них зараз останній урок іде.

Хлопець простягнув мені гарячу міцну руку, попрощався і за хвилину зник з упряжкою в каламутній сніговій імлі…

У конторі сидів за столом огрядний літній дядько з великими рудими вусами. Це був рахівник. Він заміняв тепер і голову колгоспу, і членів правління, які поїхали в тундру до оленярів.

— Ви на ділянки не скоро потрапите, — перевіряючи мої документи, промовив вусач. — Нема на чому. На стійбищі лише дві чергових упряжки: шкільна і колгоспна. Ми їх нікому не даємо. Решта — у мисливців, а ті мешкають далеко, у промислових хатинах. І не швидко повернуться. Навіть дров тепер для пекарні і школи нікому підвезти. Добре, що учні виручають.

— Що ж робити?

Рахівник постукав пальцями по столу, випростався.

— Розумієте! Четвертий квартал підходить до кінця. Всі на промислі песців. Гарячка! А ви — на ділянки, людей відривати од роботи.

Я стояв біля порога, не знаючи, що діяти. Рахівник пересунув з одного місця на інше рахівницю, кашлянув. Один вус у нього легенько поворухнувся. Обличчя подобрішало.

— Погостюйте у нас днів п'ять-шість, — співчутливо сказав він. — Можливо, трапиться хто-небудь з упряжкою.

Вусач мав рацію. Не минуло й дня, як приїхав по капкани з далекої ділянки мисливець Каврай. Скориставшись з нагоди, я вирушив на промисел.

З моїм першим каюром Лелекаєм я зустрівся ще раз. Сталося це після мого приїзду з промислових ділянок. У цей час в. школі було велике пожвавлення. Учні і вчителі готувалися до зустрічі Нового року. Вперше їм скинули з літака, що летів на станцію «Північний полюс», справжню живу ялинку. Вона й була тепер в центрі уваги всіх. Досі ні діти, ні навіть багато хто з дорослих не бачили дерев. У північній частині Чукотського півострова вічна мерзлота, росте тільки трава, осока, квіти і різноманітні породи моху.

І раптом ялинка! Справжня, з розлогим гіллям, із смолистим ароматом. Учні від такої ялинки були у захваті. Тепер їм є чим похвалитися перед шефами з району, які обіцяли прилетіти на свято.

Але за кілька днів до Нового року погода зіпсувалася, подув вітер. Така знялася хуга — за п'ять кроків нічого не видно. Закружляла метелиця, земля і небо злилися в суцільну димну піну. Про приліт шефів годі було й думати.

Вітер гнав з моря на берег потоки дрібнесеньких крижаних голок. Ураган стрясав старі яранги, здирав з них зопрілі оленячі шкури. Вітер люто гуляв по стійбищу. В правлінні колгоспу замерзла в бочці вода, замерзло чорнило. Ми з рахівником спалили в залізній пічці всі старі папки, полиці з шаф. Нарешті полетіла у вогонь табуретка, за нею етажерка, швабра, але від цього не потеплішало.

На вулиці ні душі, наче всі вимерли. Рідко хто, пригнувшись, потопаючи в кучугурах, перебіжить вулицю…

Минуло три дні. Хуртовина не вщухала. Здавалося, вона тільки ще набирала сили.

На четверту добу в контору прийшли задихані пекар і шкільний опалювач Тинаро. Носи в обох обморожені, очі від вітру почервоніли. Вони і вчора, і сьогодні не раз поривалися поїхати на морський берег по дрова. Але зустрічний вітер, наче ножем, різав тваринам морди сухими колючими сніжинками, і упряжка відмовлялась іти. А час не ждав. Паливо скрізь кінчилось. Пекарня не працювала, учні в інтернаті замерзали і сиділи без їжі.

В ярангах у сім'ях мисливців також хліб вийшов, а надії на швидку зміну погоди не було. Нарешті, після довгих обговорювань, вже надвечір ми прийшли до спільного висновку: на опалення інтернату і варіння їжі почати ламать парти, а для випікання хліба зняти з недобудованого клубу кілька колод. Це були крайні, небажані заходи. Але який вихід?

Несподівано з шумом розчинилися двері і в клубах холодної пари в контору ввалився обліплений снігом, розчервонілий Лелекай. Мружачись від світла гасової лампи-«блискавки», він не поспішаючи зняв з голови малахай, ударом об одвірок збив з нього сніг, озирнувся і з лукавою усмішкою сказав рахівникові:

— Для контори дровець привіз. Будете брати?

Ми здивовано перезирнулись.

— Ти жартуєш, чи що? — наїживши вуса, скипів рахівник. — На дворі хуртовина, світу не видно, а він про якісь дрова патякає.

— Правда, правда, привіз, — пустотливо поблискуючи примруженими очима, підтвердив Лелекай. — Подивіться. Віз біля ґанку стоїть. Пекарня і школа вже днів на два забезпечені паливом. Ми з Дімкою Кінчаном і Аттином п'ять разів з'їздили. Тут же недалеко! З першої купи на мисі брали.

— Як же собаки проти вітру йшли?

— Нічого, добре бігли. А назад — куди там! Тільки держись! Мов під парусом… Здорово підганяло. Ну як, берете дрова? — ніби глузуючи з нас, знову запитав хлопець.

Ми все ще не вірили хлопцеві. Адже він такий, що іноді любить пожартувати.

Вийшли ми надвір і не можемо зрозуміти, що воно таке: собаки не собаки, а запряжка. Спини і хвости начебто собачі, але спереду дивитися страшно. Опалювач Тинаро навіть позадкував і заморгав від подиву.

— Що це за чудиська лежать? — вигукнув опалювач. — Та чи не злим шаманом став Лелекай!

— Ха! Ми всім інтернатом шаманили! — дзвінко розсміявся Лелекай. — Це ж, дядьку Тинаро, наші, шкільні, собаки. Не впізнали? Агей! — віддав команду Лелекай. — Шарик, Сірко, Хорт! Ану!

Звівшись на ноги, собаки поспішно струшували з себе сніг.

Ми так і схопилися за животи. На голови собакам були натягнуті зшиті з тюленячих шкур маски! Вони захищали тваринам морди від зустрічного ріжучого вітру. Для очей та ніздрів були вирізані невеличкі продовгуваті отвори.

— Оце так! — вигукнув рахівник, покручуючи вуса. — Ці хлопці — справжні Архімеди! За таку вигадку не жаль їм і по десять трудоднів нарахувати.

Кам'яна підкова

Пригоди Омкая

Андрійко

Катиш

Казан

Архімеди

На річці Чир