Горошок почервонів, але знову закричав: “кукуріку!”

— Лікаря! — покликав хтось.

— Міліція!

Тут хтось схопив Горошка за руку і суворо запитав:

— Що це за вихватка? — і то, власне, був міліціонер. На щастя, тієї миті поруч озвався спокійний Ічин голос:

— Даруйте, товаришу міліціонере, але це мій братик.

— Так чому ж він кукурікає? — всміхнувся до гарненької дівчинки міліціонер.

Усміхнувся, але руки з Горошкового плеча не зняв.

— Бо він ще надто малий і не надто розумний, — відповіла з чарівною усмішкою Іка і потягла Горошка за рукав. Потім шанобливо присіла і додала: — Даруйте, ми мусимо йти, бо мамуня чекає. До побачення, товаришу міліціонере.

Міліціонер козирнув їй дуже хвацько. Люди розступилися, хтось сказав: “Яка славка дівчинка”, ще хтось: “Яка розумна і турботлива”. Іка ж, витягши Горошка з натовпу, одразу ж перестала чарівно всміхатися і просичала:

— Ти що, збожеволів?

— Ні, — спокійно відказав Горошок.

— А що це мало означати?

Горошок схопив її за руку і відвів у куток, де була телефонна будка з написом “Автомат не працює”. Лише тоді він сказав:

— По-перше, будь ласка, більше не губися. Гаразд?

— Але… — почала Іка.

— Жодних “але”! Ми повинні шукати хлопця, а не одне одного. А по-друге, я знав, що робив.

— Що знав?

— От послухай! Де тебе завжди можна знайти? Насамперед там, де трапляється якесь збіговисько. А оскільки збіговиська не було, то мені довелося його влаштувати. Я й закукурікав.

— Закукурікав, як дурень, — буркнула Іка.

Але Горошок чув, що на його вийшло.

— Може, кукурікав я кепсько, — сказав він. — Але свого домігся. Знайшлась ти чи ні?

— Та… та знайшлась, — визнала нарешті Іка. — Але…

— Люба Іко, — перебив її Горошок, — повторюю: жодного “але”. Годі марнувати час! Так?

— Так.

— Отож слухай, — набундючився Горошок. — Мій план такий. Насамперед треба йти на оглядини місця.

— Як це?

— Дуже просто: коли десь трапиться лихо, міліція йде на те місце і оглядає.

— Що оглядає?

— А хай тобі! — не втримався Горошок. — Оглядає місце, де щось сталося. Це й називається оглядати місце.

— Ага, — замислилась Іка. — Гаразд. А якщо Яцек загубився на вокзалі, то оглядати треба вокзал. Або перон.

— Атож, — сказав Горошок, — рушаймо.

— Куди?

— Ну, туди, де він загубився.

— А де він загубився?

— Таж на вокзалі.

— Горошку, — грізно мовила Іка, — адже на вокзалі десять перонів, чотири зали чекання, три ресторани, двадцять кас, кімната матері й дитини, дві камери схову і взагалі… На які оглядини ти хочеш іти? Перонні, ресторанні чи почекальні? Га?

Вона співчутливо покивала головою. Горошок дивився на неї розгублено.

— Справді, — сказав він, — це треба обміркувати.

Але Іка збунтувалася.

— А по-моєму, нема чого міркувати. Треба просто дізнаватися.

— Що саме?

— Як це, що? Дізнатися, де малий загубився. У поїзді, на пероні чи в залі чекання. Так чи ні?

— Звичайно. Але де про це довідатися?

— Поспитати.

— Кого?

— Всіх: у буфетах, у білетних касах і, може, навіть міліціонера.

— Ага, — розсміявся Горошок, — так тобі й скажуть.

— А чому не скажуть?

Горошок похитав головою.

— Ех, ти-и… Адже коли б вони самі усе знали, то вже давно б його знайшли. Треба придумати щось інше.

Іка трохи знітилася. Те, що говорив Горошок, справді. звучало переконливо. Озирнулась довкола, ніби шукала і допомоги. Погляд її спинився на телефонній будці з написом “Автомат не працює”. Іка полегшено зітхнула.

— Зачекай мене тут, — кинула вона Горошкові.

— А ти куди знову?..

Але Іка вже не чула питання.

Вона сміливо зайшла до будки і зняла трубку. При цьому вона повернулася спиною до дверей і не глянула на Горошка, який недвозначно постукав себе пальцем по лобі.

— Алло, — сказала Іка. — Говорить Іка. Я шукаю малого Яцка Кілара. Алло!

У трубці щось затріщало.

— Алло, — повторила з притиском Іка. — Я шукаю трирічного Яцка Кілара, що сьогодні опівдні загубився на вокзалі. Алло, алло!

У трубці знову затріщало, потім заторохтіло, загуло, зарипіло, і, нарешті, долинув хрипкий, дуже простуджений голос:

— Ну, що там треба? Читати не вмієш? Не бачиш, що я зіпсований?

Одначе Іку це зовсім не бентежило.

— Даруйте, — вперто відповіла вона, — але в нас надзвичайний випадок. Сьогодні вранці тут загубився трирічний хлопчик, і дорослі досі його не знайшли. А тепер уже вечір, пізно й холодно, і дощить.

— Що дощить, я знаю краще за тебе, — перебив її телефон. — Терпіти не можу вологи, кабель у мене залило. Тим-то я й не працюю.

— Але той хлопчик… — утрутилась Іка.

— Я уже чув, — не дав їй скінчити телефон. — Що тобі треба?

— Чи не могли б ви дати нам довідку? — спитала Іка.

— Довідки дає нуль три, — знову перебив її телефон.

— То яка ж з вас користь?! — гукнула Іка, вішаючи трубку. — Сором вам!

Але перш ніж вона встигла повернутись і вийти з кабіни, автомат задзвонив так настирливо, ніби ніколи в житті й не псувався.

З сердитими іскорками в очах Іка взяла трубку.

— Алло, — сказала вона, — що вам треба?

Цього разу голос був куди ввічливіший.

— Моя люба, — сказав він, — не варто так нервуватися.

— Слухаю, — сухо відказала Іка.

— Я вважаю, — дедалі лагіднішав голос, — що хоч довідки дає нуль три, проте…

— Я й сама знаю, що таке нуль три, — гостро урвала Іка.

— Проте, — не припиняв голос, — спробую щось для вас узнати. Не вішай трубки й чекай. Добре?

— Добре.

Двері кабіни тихо рипнули. Увійшов Горошок. Він уже не стукав себе пальцем по лобі.

— Ти кому дзвониш? — спитав він люб’язно.

Іка зміряла його іронічним поглядом.

— Збираю довідки. Тихо!

Вона міцніше притисла трубку до вуха, бо трубка озвалася.

Спочатку говорив перший, уже знайомий голос:

— Алло, алло! Це телефон з вокзальної зали, кабіна третя. Хто з колег знає, як згубився сьогодні вранці трирічний хлопчик? Алло, алло! Це телефон третьої кабіни. Чи не бачив хто хлопчика на пероні, в залі чекання, в ресторані?

А потому почали втручатися інші, далекі голоси:

— Алло! Це ресторанний телефон. Тут такого не було.

— Алло, алло! Говорить автомат із зали чекання. Хлопця в нас уже шукали. Однак, наскільки нам відомо, тут його не було.

— Алло! Це комутатор служби руху. Ми сьогодні, як завжди, оглянули перони. Надто пильнували за третім пероном, де зупиняється краківський поїзд. Як відомо, саме цим поїздом і приїхав хлопчик, який загубився. Повідомляємо, що згаданий хлопчик не вийшов з перону.

— Як так? — крикнула Іка. — То де ж він тоді?

— Алло! Прошу не перебивати, — вів той же голос. — Наші відомості точні. Хлопчик, що загубився, не виходив з перону, тобто не зайшов до вокзалу. Можна припустити, що він або й досі на пероні, або ж виїхав з нього іншим поїздом.

— Ой лишенько! — прошепотіла Іка. — Яким поїздом?

— Що там? — хвилювався Горошок. — Що там, Іко?

Але Іка знаком наказала йому мовчати. Голос комутатора не змовкав:

— Увага! Увага! Тільки-но отримано повідомлення з приміської телефонної мережі. Телефон чергового по станції в Трушеві помітив схожого хлопчика в товаристві двох дорослих на Трушівському вокзалі. Стривайте.

Трубка на хвилину замовкла, а тим часом у двері кабіни постукали. Кілька людей, побачивши, що Іка розмовляє по телефону, стали в чергу, а перший — літній, дебелий чоловік з сердитим обличчям — стукав у шибку.

Але тут знову озвався голос комутатора:

— Увага! Як повідомляє Трушів, ці особи зараз у буфеті вокзалу. Хлопчик спить на лавці, чоловіки п’ють пиво і розмовляють. Увага! Увага! Увага! Як повідомляє телефон вокзальної міліції, зовнішність одного з них майже збігається з прикметами відомого шахрая Євстахія Кужевика, описаними в оголошенні. Правда, у нього є вуса, яких ще вчора Кужевик не мав. Розмову закінчено. Дякуємо.

— Це я дякую! — закричала Іка. — Красно дякуємо!

Вона вибігла з кабіни і потягла за собою Горошка крізь вокзальний натовп. Горошок розумів, що зараз не час розпитувати.

Вони вискочили на вулицю, на вітер і дощ. Капітан стояв на своєму місці, у довгому ряді автомобілів. Коли Іка й Горошок добігли до машини, дверцята, як і раніше, самі відчинилися, як і раніше, спалахнули фари і засвітилися прилади.

Поруч у великому розкішному автомобілі дрімав, прихилившись до шибки, водій. Побачивши, що капітан з двома дітьми на передньому сидінні рушав сам по собі з місця, водій спочатку витріщив очі, а потім став протирати їх кулаками.

Коли ж, нарешті, він очутився, автомобіль уже зник. Водій знизав плечима.

— Чого тільки не насниться людині, — пробурмотів він і знову задрімав.

А Капітан уже вихопився на вокзальний майдан. Іка скоромовкою переказувала все, що вона почула по телефонній мережі. Горошок і Капітан уважно слухали.

Наприкінці Іка несміливо сказала:

— А ще мені розповіли, ніби один з тих людей, що з: ними хлопчик, скидається на якийсь… о… опис прикмет з якогось оголошення. 3… оголошення про розшук… Горошку, що це означає? Прикмети з оголошення? Що це таке?

— Це… — почав Горошок. — Це означає… — повів він і знову затнувся. — Це такий… — сказав і замовк.

Тоді зареготав сам Капітан. Так зареготав, що аж загальмував. А потім, коли вони знову рушили повним ходом і коли за вікнами замигтіли перші дерева обабіч приміського шосе, пояснив уже цілком поважно:

— Прикмети — це зовнішність людини: які в неї очі, волосся, зріст тощо. Їх повідомляють тоді, коли немає фото. А оголошення про розшук — це така об’ява, а точніше, — звернення до людей з проханням допомогти знайти якогось злочинця. Тепер зрозуміло?

— Так.

— А яке ім’я того… з оголошення про розшук?

— Євстахій Ку… Ку… Кужевик, — пригадала Іка. — Тільки той не мав вусів, а цей має.

Запала мовчанка. Капітан мчав уже темним блискучим гостинцем до Трушева. Мигтіли дерева, дощ спливав по шибі.

Горошок неспокійно засовався на сидінні.

— Справа серйозніша, ніж я гадав, — сказав він.

— Атож! — підтвердив Капітан за хвилину і спитав: — Який у вас план?

— Це треба обміркувати, — сказав Горошок.

І всі почали обмірковувати. Капітан плавно минав повороти і зразу ж по тому брав найбільшу швидкість. Інколи він легко здригався під боковими подмухами вітру. Захоплений швидкістю, він усіма своїми циліндрами співав якусь басовиту автомобільну мелодію, пісеньку, де йшлося про швидку їзду, далекі дороги, шосе серед гір й приморські биті шляхи.

Аж от Іка підвела голову.

— Я маю один план, — проказала вона несміливо.

— Добрий план! — сказали разом Капітан і Горошок, коли Іка закінчила свою розповідь.

В залі для чекання, а точніше, в буфеті Трушівської станції, було порожньо, тихо й нудно. Тут зупинялися лише поїзди приміських ліній, сформовані з старих вагонів, що повільно котилися повз маленькі станції. Гамірно у Трушеві бувало лише тричі на день: уранці, коли відходив поїзд до Варшави, а потім, коли прибували варшавський післяобідній та варшавський вечірній поїзди. А решта часу? От саме тоді й було порожньо, тихо й нудно. Троє або четверо людей у буфеті ніколи не зчиняли галасу, і буфетниця могла спокійно плести на спицях теплі шкарпетки для своєї на диво численної родини.

Цього разу ніхто не заважав їй робити своє діло. Післяобідній варшавський поїзд прибув дві години тому, і майже всі пасажири давно вже пішли із станції. В буфеті зосталися лише двоє чоловіків з маленьким хлопчиком, які чекали вечірнього поїзда до Кусьмідрова. Хлопчик уже з годину спав на лавці, а дорослі замовили по доброму кухлеві пива і весь час про щось шепотілися.

Хлопчик, як на це одразу ж звернула увагу буфетниця, був дуже гарненький і гарно вдягнений. У нього були голубі очі, темне волосся, синє пальтечко і берет, а костюмчик і черевики — сірі. Спершу він завзято будував колодязі з сірників, раз у раз запитуючи:

— А коли мамуня прийде?

Потім йому набридло і будувати, й запитувати — і він заснув, витягнувшись на лавці. “Як лялечка”, — подумала буфетниця, в якої була штучна коса і чуле серце.

Чоловіки, навпаки, не були красені. Один, присадкуватий і товстий, що називав себе дядьком хлопчика, був одягнений цілком пристойно, навіть елегантно — до того ж мав приємне обличчя з кумедними чорними вусами. Правда, голос у нього був якийсь дивний. Надто вже липкий, люб’язний, солодкий.

А другий чоловік — худий, наче стара чапля, був зовсім неприємний. Та ще й він не дивився людям у вічі і взагалі з першої хвилини не сподобався буфетниці.

Можна, втім, сміливо сказати: коли б буфетниця прислухалася до розмови тих добродіїв, то збагнула б, що не сподобалися вони їй недарма.

А що буфетниця нічого не чула, то спокійно плела собі далі теплі шкарпетки. Чоловіки ж, теж зовні ніби й спокійно, шепотілися між собою. Насправді вони не були спокійні. І перш за все Худий, у якого від дратування виступили на щоках великі червоні плями.

— З мене досить твоїх справ, — хрипів він застуджено. — Я нездатний красти дітей.

Товстий гидко посміхався.

— Ти взагалі ні на що не здатний. Я тебе й не тримаю.

— То віддай мені мої гроші, — засичав Худий.

— Ніяких твоїх грошей у мене немає, — посміхнувся ще гидкіше вусатий.

Худому аж духу не стало з люті.

— Як це? Адже я тобі всі віддав.

— Не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш? — Худий так зарепетував, що аж буфетниця здивовано глянула на нього поверх окулярів. Тозстун одразу ж любо до неї всміхнувся.

— Вибачте, будь ласка, — мовив він, — ми не можемо пригадати, о котрій відходить поїзд до Кусьмідрова.

— О дев’ятнадцятій нуль дві, — непривітно сказала буфетниця. — Тобто за годину.

Запала мовчанка. Хлопчик, що лежав на лавці, підвів голову, закліпав очима і спитав:

— Мамуня ще не прийшла?

Вусатий посміхнувся так солодко, ніби сам був величезний цукерок.

— Ні, — заворкував він солодкавим голосом. — Але скоро прийде.

Хлопчик скривився, позіхнув і знову заплющив очі. Тоді вусатий зашепотів дуже сердито. Так сердито, що Худий аж скулився.

— Запам’ятай собі раз і назавжди, — шепотів Товстун, — я без тебе обійдуся, і якби не я, тебе б уже разів десять спіймали. Ти й сам чудово знаєш, який ти боягуз, розтелепа, п’яничка і волоцюга. Якщо не я, ніхто тебе не врятує. Ану скажи, хто сьогодні у Варшаві помітив, що вокзал оточений міліцією?

— Ти, — прошепотів Худий.

— А кому, — наполягав вусатий, — спало на думку негайно їхати далі іншим поїздом?

— Та… тобі… — признався Худий.

— А хто здогадався прихопити з собою цього хлопчака? Хто, я тебе питаю? Ти, кажеш, нездатний красти дітей? Ти ж нічого не розумієш, дурню! Ніхто поки не здогадався, що він не мій улюблений племінник… і, що найважливіше, ніхто не може додуматись, що двоє привітних добродіїв з таким чудовим хлопчиком простісінько ховаються від міліції. Хіба ж злочинець може мати з собою дитину?

Худий непевно похитав головою.

— Його, мабуть, теж шукають.

Товстун зневажливо посміхнувся.

— Проте у Варшаві, на вокзалі, а не тут. Бо кому спаде на думку, що таке щеня могло само виїхати з Варшави?

Однак Худому все це не дуже подобалося.

— Ти занадто розумний, — крикнув він.

— Для тебе, безперечно, — сміявся Товстун.

— А… а ти віддаси мені гроші? — запитав покірно Худий.

— Ні, — рішуче відповів Товстун, — бо ти одразу все проп’єш. Щонайбільше, я можу тобі купити ще одну пляшку пива. Але тільки одну.

Худий зітхнув. Він, мабуть, зрозумів, що йому нічого тут не зарадить.

— Іншим разом, — сказав він, — стару газету я тобі не довірю, не те що вкрадені гроші. Ну, давай два злотих на пиво.

— Крадене їсти не просить, — захихотів Товстун. — На!

Худий ще раз зітхнув і пішов до прилавка по пиво.

Його кроки розбудили хлопчика. Він знову підвів голову й спитав:

— Мамуня ще не прийшла?

— Ні, моє дитятко, — відказав Товстун.

Хлопчик зовсім прокинувся, сів і поправив беретик, що сповзав йому на вухо.

— Ну, то я піду до неї сам, — раптом надумався він.

Товстун вирячив очі:

— Не йди, дитино, боронь боже — не йди. Надворі ніч, там вовки шастають і можуть тебе з’їсти. Мамуня зараз прийде сюди, а якщо ти підеш її шукати, можеш і сам десь загубитися. А що тоді буде?

Хлопчик кивнув головою.

— Тоді буде зле. Краще я почекаю.

Товстун полегшено зітхнув і дістав з кишені сірники.

— На, — сказав він, — збудуй собі колодязь.

— А можна два? — спитав хлопчик.

— Можна.

Хлопчик заходився будувати колодязь на сусідньому вільному столі. Коли повернувся Худий із пивом і налив собі кухоль, хлопчик обернувся і ввічливо сказав:

— Смачного вам.

Худий буркнув собі під ніс “дякую”, а його приятель хитро примружив око.

— За щеня, — шепнув він, — теж дадуть нам добрі гроші. Це тебе цікавить, га?

Але Худий і далі не знав, на що зважитись, він зморщив чоло і свій пташиний ніс.

— Мене цікавить інше. Чи не злапають нас у твоєму Кусьмідрові? — промимрив він.

— Ти що, збожеволів? — гаркнув Товстий. — Я там знаю, де сховатись.

Худий знову зітхнув, мабуть, удванадцяте за цей день:

— Я хочу бути вже там.

Товстий знизав плечима і, показуючи, що не має охоти далі говорити з дурнем, закрився газетою. І знову запанувала тиша.

Над прилавком швидко сновигали спиці. За якимсь часом худий чоловік задрімав над пивом, а товстий над газетою. Тільки хлопчик у синьому пальтечку і беретику порався коло свого, правду кажучи, надто вже кривого сірникового колодязя і мугикав під ніс пісеньку з невідомою нам мелодією і такими словами:

А мамуня йде,

А мамуня йде,

А мамуня йде,

Уже йде до нас!

Отож немає нічого дивного, що, коли відчинилися двері, хлопчик аж підскочив на стільці і розвалив свого кривого колодязя. Але його усміхнене обличчя одразу ж похмурніло, знову стало сумне. У дверях з’явилася зовсім не та людина, про яку він співав та на яку чекав, а якийсь зовсім чужий, одягнутий у довгий плащ, хлопець.

Хлопець вклонився ще в дверях і сказав, звертаючись до всіх одразу:

— Добрий вечір!

Тоді малюк у темно-синьому беретику закричав з новою надією:

— Хлопчику, ти не бачив моєї мамуні?.

— Ні, — відповів хлопець.

— Шкода, — зітхнув Синій Беретик, і підборіддя в нього легко затремтіло.

Але над ним одразу ж схилився вусатий чоловік і лагідно почав його заспокоювати:

— Адже я тобі казав, що мамуня вже їде поїздом і зараз до тебе прийде. За півгодини поїдемо до Кусьмідрова.

— Даруйте, — сказав старший хлопець, підходячи до столика, за яким сидів Синій Беретик. — Можна тут посидіти? Я теж їду… Їду до Кусьмідрова.

Вусатий товстун пильно глянув хлопцеві просто у карі вічі, і той погляд несподівано став важкий і холодний, наче від невисловленої погрози.

— Там теж є місце… — почав він сердито, показуючи в протилежний куток, але хлопець його перебив:

— Я везу гроші для татка, — похвалився він з дурнуватою посмішкою, — і не хочу бути сам.

Почувши таке, Товстун одразу ж перемінився. Він глянув на хлопця лагідно, з майже батьківською турботою. Обличчя йому проясніло, плечі розправились.

— Як це? — здивувався він. — Отак сам і мандруєш? І багато в тебе тих грошей?

Хлопець опустив очі.

— Тато заборонив говорити, — пробурмотів він.

Але товстий чоловік уже схопив його за лікоть, притяг до себе, поплескав по спині і знову широко посміхнувся.

— Ну, сідай, хлопче! — гукнув він. — Сідай з нами, гуртом і мандрувати веселіше. То як? Радий?

— Дуже радий, — відповів хлопець.

— А я ні, — зітхнув Хидий, цідячи далі своє пиво.

Хлопець у плащі ще раз ввічливо вклонився і сів біля Синього Беретика.

— Хочеш, — сказав він, — я збудую тобі чудовий колодязь.

— Добре, — посміхнувся Беретик. — А як тебе звуть?

— Горошок, — відповів хлопець.

Ось так Горошок виконав першу частину плану, за яким він мусив відшукати на Трушівській станції хлопчика в синьому пальтечку і береті та його непроханих опікунів.

Треба сказати, що Горошок зробив навіть більше, ніж передбачалося. Бо ж він не тільки знайшов тих, кого шукав, але й зміг до них підсісти і навіть, завдяки вигадці з “грішми для татка”, зацікавив Товстуна. Виходило так, що тепер не йому доведеться пильнувати, щоб злочинці ре втекли, а, навпаки, вони пильнуватимуть, щоб не втік Горошок. Загалом, усе йшло гаразд.

Але, коли правду казати, хоч усе і йшло як слід, Горошок відчув себе дуже самотнім.

Капітан з Ікою поїхали виконувати другу частину плану. А поки що Горошок міг розраховувати лише на власні сили. Нема чого критися: проти двох дорослих супротивників Горошкові сили були досить мізерні.

Та все було б гаразд, коли б не… час. Так, саме час. Злочинці мали їхати поїздом до Кусьмідрова — тобто менш як за півгодини. А Горошок знав, що він не може цього допустити.

Вся надія була на Іку — чи встигне вона за ті півгодини виконати другу частину плану. А якщо ні? Що тоді?

Горошок і сам не знав, що він робитиме. Сидячи поруч з малим Яцком і будуючи для нього колодязь із сірників, присягався сам собі, що вже ніколи не випустить його з-під свого нагляду, не дозволить і нікуди завести.

— Я не вмію будувати таких колодязів, — сказав малюк. — Дуже гарний.

Горошок усміхнувся.

— А ти дуже милий пацан.

— А що це таке — пацан? — спитав весело хлопчик.

— Пацан? — замислився Горошок. — Пацан — це просто… малюк.

— Ага, — сказав Синій Беретик. — Але за рік я вже не буду малюком, правда?

— Правда.

Товстун уважно прислухався до цієї розмови, Худий і далі куняв над своїм пивом.

Він підвів голову лише тоді, коли Товстун, підсунувшися до Горошка, спитав:

— А ти не зміг би, хлопче, розміняти мені сто злотих?

“Ага, — подумав Горошок, — ти хочеш переконатися, чи є в мене гроші?” Він ґречно відповів:

— Вибачте, на жаль, не зможу. По-перше, тому, що тато не дозволив мені навіть виймати гроші, а по-друге, у меле банкноти лише по п’ятсот злотих.

— Що? — одночасно скрикнули злодії.

Горошок аж закашлявся, щоб приховати переможну посмішку. Він уже знав, що вони радше навіть відмовляться від поїздки до Кусьмідрова, аніж спустять його з очей. Худий аж витріщився.

— А куди ж ті грошенята, хлопчику? — питався він. — Га?

Горошок якусь мить помовчав, ніби вагаючись, чи може він чужим людям відкрити таку таємницю. А потім відповів:

— Бо… тато купує телевізор.

— Ага, — пробурмотів Товстий, киваючи головою. — Отже, у тебе має бути принаймні кілька тисяч. Правда?

Горошок вирішив розіграти підозрілість.

— Даруйте, не знаю, — відповів він ухильно.

Краєм ока Горошок бачив, як злодії підштовхнули один одного ліктями. Але тут же глянув на дзиґарі: за п’ятнадцять хвилин мав прибути поїзд.

— Коли ж, нарешті, приїде мамуня? — спитав Синій Беретик вперше капризним і нетерплячим голосом.

— Тільки тихіше, моя дитино, — озвався Товстун. — Тільки тихіше.

Але Синій Беретик, видно, вирішив збунтуватися. Він вдихнув на повні груди і завищав раптом, ніби паровоз:

— А я не хочу-у-у-у, не хочу-у-у-у. Де мамуня-я-я-я-я?

Ошуканці сторопіли. Буфетниця зірвалася з місця. На мить усі застигли нерухомо, а хлопець, без сльозинки в очах, верещав усе дужче:

— Не-е-е-е хочу-у-у-у!

Перший отямився Товстун. Він прожогом кинувся до буфету за шоколадкою. Худий, щоб заспокоїти малюка, почав кумедно кривлятися. Але Яцек, побачивши ті гримаси, зайшовся ще голосніше. Товстун прибіг з шоколадкою, але й вона не допомогла.

Горошок добре бачив, що злодії починають нервуватися. Худий озирався на всі боки і особливо дивився на двері. Товстун, навпаки, розлютився. Щоки йому почервоніли, і він прохрипів з погрозою:

— Яцку! Мовчи!

Яцек глянув на “дядька” і притих. Очі його стали великі й круглі.

Горошок вдавав, що його нічого не обходить. Але всередині в нього все напружилося, як струна.

До приходу поїзда залишилося тільки десять хвилин.

Десять хвилин інколи можуть тягтися, як жувальна гумка. Ну, скажімо, коли тебе можуть викликати до дошки саме з того предмета, про який ти вчора, готуючи уроки, забув. А зараз стрілки летіли, ніби годинник був з реактивним двигуном.

Раптом Товстун нахилився над хлопчиком.

— Вставай, — сказав він. — Пішли до мамуні. Тільки мовчи!

Це було сказано так, що Горошкові кулаки стиснулися. Що він збирається робити? В голові промайнули всі відомі йому страшні історії про викрадачів, які вбивають дітей, щоб замести сліди злочину.

До прибуття поїзда залишалося тільки шість хвилин. До буфету ніхто не заходив, не було й Іки. За хвилину ці двоє заберуть з собою хлопчика, сядуть у поїзд і тільки їх і бачили.

Годинникова стрілка знову перескочила на хвилину. Здалеку долинув пронизливий свист паровоза.

Товстун роблено всміхнувся.

— Чуєш, Яцку, — сказав він. — Мамуня їде. Пішли?

Горошок з розпачем подумав, що Яцек досі, мабуть, здибався лише з дуже хорошими людьми, — так він усім йме віру. От і зараз, хоч очі його ще блищали від сліз, він одразу засміявся, сплигнув зі стільця і заплескав у долоні.

— Пішли, пішли!

Нема чого критись — Горошок не знав, що робити. Кричати? Битися? Захищати Синього Беретика пугачем і кулаками? Не дуже б це допомогло, — не довше ніж на хвилину. Але все-таки Горошок підвівся.

І лише тепер виявилося, яка влучна була вигадка з грішми. Товстун, хоч, правда, взяв уже Яцка за руку, ще не рушав до виходу. Він звернувся до Горошка.

— А кавалер, — запитав він своїм солодким голосом, — не йде? Просимо, просимо…

Горошок скривився.

— Е-е-е-е… поїзд ще не прибув. А надворі дощ і вітер…

Худий торкнув приятеля за плече.

— Євстахію… облиш. Ходімо. Я благаю тебе, Євстахію.

Але Євстахій не звернув на нього жодної уваги. Він простяг руку Горошкові.

— Ну то й що? — наче по-дружньому спитав він. — Ти ж не розмокнеш на дощі. А в товаристві завжди приємніше. Ну… кавалере, давай руку, щоб нам не загубилися. Тільки швидше… вже чути поїзд.

І справді, стрілка дзиґарів не досягала однієї хвилини до фатальної поділки. Синій Беретик аж підскакував, радіючи приїздові мамуні, — за вікнами дедалі ближчав стукіт коліс і сапання прибулого поїзда.

Горошок раптом відчув, що з люті в нього настовбурчилося волосся на голові.

— Не піду! — гукнув він.

Він стрибнув до Яцка, притяг його до себе, прикрив плащем і вихопив з кишені свого бляшаного пістолета.

— Він теж нікуди не піде! — гримнув Горошок ще голосніше. — А ви… руки вгору!

— Боже! — прошепотів Худий.

— Пресвята діво! — зойкнула буфетниця.

— Ти що?.. — грізно почав Товстун, ступаючи до Горошка, якому раптом страшенно пересохло в роті.

— Стій! — гукнув він іще раз.

І тоді, саме тоді з грюком розчинилися двері і дівчачий голос радісно писнув:

— Дядечку! Це я! А потім…

Проте, перш ніж ми з’ясуємо, що означав той вигук і що взагалі сталося потім, слід ще кількома словами розповісти, що ж увесь цей час робили Капітан з Ікою. І передусім, чи виконали вони та як саме виконали свою частину плану.

Коли Горошок вийшов з автомобіля, що з обачно погашеними фарами зупинився біля Трушівськоі станції. Іка глибоко зітхнула.

Інколи людині хочеться бути самостійною, як каже Горошок, Зосею-Самосею, себто все робити самій.

Але потім? Ах, як же тоді їй хотілося бути удвох, разом, а не лише із своїми тривожними думками.

Правда, Іка була ще під опікою і в товаристві Капітана, але за кілька хвилин їй доведеться самій, зовсім самій виконувати найважливішу частину плану. І це було не так уже й просто. Бо ж не штука бути хоробрим, коли ти хоробрий. А от спробуй бути відважним, коли біля серця починає щось лоскотати, а по спині бігають холодні мурашки. Саме це відчувала Іка в ту мить, коли Горошок вник за дверима, а Капітан поволі й обережно рушав далі. Обоє мовчали. Капітан проминув одну, потім другу темну вуличку і зупинився.

— Дивись, Іко, — сказав він тихо своїм низьким голосом. — Бачиш той рундук?

На протилежному боці невеличкого майдану світилися вікна і двері пивнички. Всередині коло прилавка було видно кілька чоловік.

Серед них майнули плащ та міліцейський кашкет.

— Бачу, — прошепотіла Іка.

— Ідеш? — спитав Капітан.

Іка глибоко зітхнула.

— Звичайно, — відповіла вона. — А… а де ви на мене чекатимете?

— Ти не турбуйся, — обіцяв Капітан, — буду там, де треба. Ти лишень гляди, щоб мені не доводилося надто часто попадати дорослим на очі. Поки що я чекаю тут…

— Ну, я йду, — вирішила Іка.

Вона вийшла з автомобіля, загорнулася в плащ, вітер одразу ж почав рвати його за поли. Біля дверей на мить зупинилася — так, усередині справді стояв міліціонер. Зараз усе залежало, чи вислухає він її. Іка ще раз глибоко зітхнула і рвонула за дверну ручку.

Задзеленчав дзвоник на одвірку, і всі, хто був у пивниці, оглянулися на неї. Оглянувся і міліціонер, молодий, дуже високий і вельми суворий. Побачивши Іку, він підвів брови.

— А ти, мала, що тут робиш? — запитав він. — Сама в таку пору?

Іка з несподіванки позадкувала. Чоловіки, що юрбились біля прилавка, за яким стояла вродлива продавщиця, зареготали, а міліціонер ступив до неї.

— Ну, що ж ти тут робиш? — повторив він.

Іка почервоніла з сорому й люті. Вона терпіти не могла, коли з неї сміялися, а надто, коли з нею поводилися, мов з дошкільницею.

— Я, власне, вас шукаю, — відповіла вона гостро.

— О-го-го! — здивувалися всі.

Міліціонер спохмурнів:

— А це ж чому?

— А тому, — випалила Іка, — що на станції сидить відомий шахрай і викрадач дітей, а ви, замість його схотіти, п’єте тут пиво!

Тепер уже всі зайшлися сміхом. Тільки цього разу почервонів міліціонер, а не Іка.

— Що за шахрай! Який він? Тихіше, громадяни! — крикнув він.

Всі замовкли. А Іка похолола. Бо вона зовсім не знала, який на вигляд отой шахрай. Та ще й його прізвище вилетіло у неї з голови. Що робити? Як переконати цих людей, що вона каже правду?

— Є… є оголошення про розшук… — почала вона несміливо.

Міліціонер не слухав її. Він сердився. У Трушеві він служив недавно, але трушівські дітлахи встигли вже не раз йому допекти. От і зараз він подумав, що це дівчисько просто глузує з нього.

— Ого, товаришу сержанте, — посміхнулася вродлива продавщиця. — Громадянка хоче вам допомогти, а ви такі нечемні.

Міліціонер почервонів, як транспарант.

— Що за оголошення? Що за жарти? Що за шахрай?

— Справжній шахрай, — вигукнула з розпачем Іка. — І звуть його… звуть його… Євстахій!

І тут усі присутні, навіть продавщиця, знову зареготали, аж у боки бралися.

А міліціонер схопив Іку за плече.

— Євстахій? — перепитав він. — Саме Євстахій? — Він підвів Іку до дверей і виставив її за поріг.

— Хто тобі дозволив кепкувати з мого імені? — гукнув він услід.

— О-го-го-го! — заливалися в пивниці. — Євстахій, Євстахій…

Грюкнули двері, й Іка опинилася на вулиці під дощем і вітром.

Їй хотілося плакати з досади отакої. Треба ж, щоб міліціонера звали так само, як шахрая. Що ж тепер робити?

Либонь, Іці не пощастило б стримати сльози, та, на щастя, коли вона підбігала до Капітана, в глибині вулички у блідому мигтінні ліхтаря вгледіла іншого міліціонера.

— Євстахій, — схлипнула вона ще раз і… і раптом пригадала прізвище: Кужевик.

Так, Кужевик. І водночас у голові народилася нова ідел. Дівчинка припала до Капітанової шибки.

— Прошу вас, Капітане, — скоромовкою кинула вона, — прошу вас їхати на станцію. Згода? Я зараз там буду.

— Згода, — відповів Капітан і слухняно увімкнув мотор.

А Іка щодуху побігла за міліціонером, що зникав у глибині вулиці.

Зараз їй уже не хотілося плакати. Швидше навпаки.

Та, незважаючи на це, вона, підбігши до міліціонера, почала голосно схлипувати.

— Товаришу міліціонере! Громадянине міліціонере!

Повновидий, немолодий уже міліціонер одразу ж обернувся і підбіг до Іки.

— Що там… що там у вас скоїлось, товаришко? — спитав він, турботливо беручи Іку за плечі.

Він був такий симпатичний, що на мить Іка навіть завагалася. Чи не розповісти йому все прямо і без викрутасів.

Але ні! Бо що ж буде, коли й він не повірить? Час минав, і невідомо, як там Горошок дає собі раду. Ні! Зараз вона вже не може ризикувати. І Іка, жалібно схлипуючи, пробелькотіла:

— Я загубилася, громадянине міліціонере. Я мала… мала зустріти тут свого… свого дядечка на станції… і… і не знайшла ані станції, ані дядечка, ані… ані…

Міліціонер щиро засміявся.

— Але ж, товаришко, — заговорив він приємним, трохи застудженим голосом. — Де ж це бачено, щоб так плакати, товаришко?

Іка вдала, ніби поволі заспокоюється, але насилу стрималася, щоб не всміхнутися переможно.

— О дядечко, дядечко!.. Дядечко, — цокотіла вона. — Він такий хороший. Він мав чекати на станції…

— Ну, ходім, — сказав міліціонер, беручи Іку за руку і простуючи до станції.

Вдалині приязно мигнув червоний вогник Капітана. Іка весело розсміялася і затріщала, мов друкарська машинка.

— А ви, громадянине міліціонере, не знаєте мого дядечка? Він такий веселий і… і зветься Євстахій Кужевик. Не знаєте?

— Як зветься? — гостро спитав міліціонер, приставши.

— Таж я вам сказала, — ввічливо відповіла Іка, — Євстахій Кужевик. Товариш Євстахій Кужевик.

Міліціонер ще дужче стиснув її руку і рушив так швидко, що Іці доводилося майже бігти. Але вона не замовкала:

— А він такий веселий. Інколи для сміху чіпляє собі такі смішні вуса… вони йому пасують.

— Чіпляє собі вуса? — перепитав міліціонер.

— Так, так, — підтакнула Іка. — У нас у сім’ї навіть рвилюються. Кажуть, у кого вуса, той уночі хропе.

— Хропе?

— Так. Але, громадянине міліціонере, — дивувалася Іка — хіба хропти шкідливо? А дядечкові вуса дуже пасують.

— Пасують? — пробурмотів міліціонер.

У кінці вулички заблимали вже вогні станції, коли здалеку засвистів паровоз. Іка поблідла зі страху: а що буде, коли вони вирішать поїхати саме цим поїздом?

Очевидячки, міліціонер подумав те ж саме, бо він раптом побіг, тягнучи за собою Іку.

Поїзд наближався. Дедалі виразніше було чути стукіт коліс і пахкання паровоза. А до станції вже залишалося тільки двадцять… тільки десять… тільки два кроки!

Міліціонер рвонув двері. Вони з грюком розчахнулися.

Перший, кого вони побачили, був Горошок. Горошок, що затуляв собою маленького хлопчика в синьому беретику і пальтечку, в сірих черевичках і штанцях, Горошок, блідий і рішучий, Горошок, що намірив свого пугача на товстого чоловіка, який замахнувся для удару.

І тоді Іка заверещала:

— Дядечку! Це я!

А потім… Потім, коли Товстун здивовано озирнувся, Іка скочила на нього. Скочила, як дика кішка, як леопард, як рись. А вхопивши його за чорні вуса, зірвала їх і одразу ж відплигнула вбік.

Чоловік люто скрикнув. Вуса поволі впали додолу. Пугач Горошків вистрелив. Жінка за буфетом пронизливо зойкнула.

А голосніше за всіх гукнув “стій!” міліціонер, вихоплюючи з кобури уже справжнього пістолета. Обидва шахраї кинулися до дверей. Буфетниця зникла під прилавком. А в невеликій залі зчинився такий гамір, ніби настав кінець світу.

Міліціонер, що гнався за втікачами, спіткнувся, пістолет вистрелив сам по собі і куля, відбившись рикошетом, прогула над головами, мов ґедзь. Звук пострілу був для Худого, наче удар палицею. Він повалився на землю під ноги Товстуну і обидва покотилися до дверей. А там уже з’явилося кілька пасажирів.

— Руки вгору! — гукнув міліціонер. — Ані руште!

Обидва шахраї підводилися з землі, піднімаючи руки вгору.

Горошок шепнув Іці:

— Ми вже тут непотрібні. Де Капітан?

— Біля входу, — так само тихо прозвучала відповідь.

Горошок нахилився до Синього Беретика.

— Підемо до мамуні?

Малюк плеснув у долоні.

— А… а більше тут не стрілятимуть? — спитав він.

— Ні.

— Тоді ходімо, — сказав Синій Беретик. — Швидше, швидше!

І всі троє вийшли.

Коли міліціонер, надівши наручники на обох приятелів — Худого й Товстого, — оглянувся до дверей, він нікого не побачив. Міліціонер закліпав, наче не вірив своїм очам.

— Кужевику, — сказав він сердито, — де ваша племінниця?

Товстун вилупив очі.

— Яка там ще… племінниця? Що за чорт?

— Та вони ж були з племінником, — озвалася буфетниця. — З таким гарненьким маленьким хлопчиком!

Люди, які дивилися на Товстуна, мабуть, думали, що він от-от лусне з люті. Якийсь час він мовчки ворушив губами. Потім вільною рукою розстебнув комірець і лише тоді залементував:

— Це ошуканство! Немає у мене ніякої племінниці! Де ви взяли це чортеня, яке одірвало мені вуса?

Міліціонер сердито посміхнувся.

— Тихше, тихше, шановний громадянине. На суді все з’ясуємо. Ходім… У відділенні давно вже за вами тужать. А чортів на світі немає.

Коли вони виходили на вулицю, вдалині, на шосе, блимнув червоний стоп-сигнал якогось автомобіля.

Блимнув і зник за поворотом.

Синій Беретик, мабуть, не звик дивуватися з будь-чого і тому без вагання вискочив разом з Горошком та Ікою з станції і так само без вагання вмостився між Горошком і Ікою на передньому сидінні Капітана.

— Я дуже люблю кататися машиною, — весело сказав він, коли Капітан рвучко рушив з місця. — Дуже! Дуже!

— Це чудово, — засміявся Капітан. — Їдемо на Мейську?

— Так, так, так! — закричав хлопчик. — Я там живу. Але… — несподівано затурбувався він, — …але ж мамуня мала приїхати поїздом. Що ж тепер буде?

І лише тепер Горошок та Іка оговталися і змогли заговорити.

— Поїздом? — вигукнула Іка. — Авжеж, поїздом…

— Мамуня? — буркнув Горошок.

І почали навперебій:

— Зовсім не мамуня…

— Зовсім не поїздом…

— Адже то були злодії і шахраї!

— Вони тобі набрехали!

— Вони тебе викрали!

— І забрали з собою!

— Як ти міг от так просто піти з чужими людьми?

— Адже це могло дуже погано скінчитися!

Синій Беретик водив очима з Іки на Горошка і з Горошка на Іку, а коли вони замовкли, щоб перевести дух, промовив стиха:

— Пробачте, ви завжди разом говорите? Горошок та Іка аж затнулися з несподіванки. А потім Горошок лагідно сказав:

— Зажди-но, Іко. Це ж мале хлоп’я. З ним треба спокійно. Добре?

— Ух! — зітхнула Іка. — Зараз заспокоюсь. От… уже!

— Чудесно, — знову озвався Горошок. — Дозволь, я йому все поясню. — І він звернувся до Синього Беретика:

— Тебе звуть Яцек Кілар?

— Так, — упевнено кивнув хлопчик, — Яцек Кілар.

— Ти загубився сьогодні на вокзалі?

— Так. Але мене одразу ж знайшов той чужий дядя, — всміхнувся Яцек.

— Так от, запам’ятай, що то був зовсім не дядя, а шахрай і злодій, який хотів тебе забрати, вкрасти, а може, навіть і вбити. І ще запам’ятай надалі, треба бути уважним і ніколи більше не губитися.

— А тепер я вже знайшовся? — запитав Яцек.

— Атож, — буркнув Горошок. — Не ти знайшовся, а ми тебе знайшли. Все це могло погано скінчитися. Ти малий хлопчик і повинен бути обережний з чужими людьми. Розумієш?

— Розумію, — відповів Яцек. — А ви не чужі?

Здається, Капітан тихенько засміявся. Іка застережливо мовила:

— Горошку, з ним. треба спокійніше. Це ж мале хлоп’я.

— Гаразд, — трохи згодом сказав Горошок. — Ми не чужі. Мене звуть Горошок, а її Іка, і ми веземо тебе додому.

— Я дуже радий, — тихесенько відповів Яцек.

За шибками автомобіля уже мелькали міські вогні. Капітан поспішав. Він майже летів, не збавляючи газу на поворотах, легко обганяв не лише тихохідні трамваї, але й великі блискучі лімузини.

Іка розчулилася.

— Ми теж раді, що ти повертаєшся до своєї мамуні, — сказала вона тоненьким голосом, — але затям: не можна всім йняти віри.

— Чому? — запитав хлопчик. — Адже я так усіх люблю!

Горошок зітхнув.

— Усіх любити не можна.

— Чому?

— Бо не всі добрі, — пояснив Горошок.

Яцек кивнув головою. Капітан саме виїздив на Мейську. Він вимкнув газ і почав гальмувати, коли Яцек узяв Іку й Горошка за руки.

— А ви не могли б, — сказав він несміливо, — зробити так, щоб усі були добрі?

Запала мовчанка. Горошок та Іка спантеличено перезирнулися. На щастя, їх виручив Капітан. Він зупинився й оголосив:

— Мейська, 1. Прошу виходити, бо вже пізно!

Горощок та Іка вийшли разом з Яцком, поминули браму і піднялися на другий поверх.

— Це тут, — сказав хлопчик. — Ви коли-небудь до мене ще завітаєте?

— Так, так, завітаємо, — пообіцяли Горошок та Іка.

Потім поцілували його, швидко збігли вниз і на мить затрималися в під’їзді.

Вони почули, як Яцек двічі постукав у двері. Двері відчинилися, і залунали два радісні вигуки:

— Яцку! Синку!

— Мамуню!

Горошок з Ікою всміхнулися і, штовхнувши одне одного ліктями, вибігли на вулицю.

Коли Капітан рушив з місця, Іка сором’язливо промовила:

— Красно вам дякуємо, Капітане! Без вас ми не змогли б нічого зробити.

— Твоя правда, Іко, — підтакнув Горошок. — Ми вам дуже вдячні, Капітане!

Капітан весело засміявся.

— Любі ви мої, — сказав він. — Ми з вами приятелі. Разом ми можемо зробити багато. Сподіваюся, тепер ви частіше мене відвідуватимете.

— Таж… — почав Горошок.

— Ми ж завтра до вас прийдемо! — гукнула Іка.

— Звичайно! — підтримав її Горошок. — Коли тільки можна.

— Треба, — відповів Капітан. Він завернув, пригасивши вогні, у ворота і зупинився коло їхнього під’їзду. — Отже, до завтра.

— До завтра, до завтра…

— На добраніч, на добраніч…

На третій поверх збігли притьмом. Поскидали плащі ввімкнули світло, посідали перед радіоприймачем. За вікном шуміли дощ і вітер, але в кімнаті було затишно, тепло і трохи сонно. Чарівне зелене око приймача знову заблимало, мов у такт веселій мелодії, що розгорнулася в ефірі, як барвистий, буйний хвіст невідомого птаха.

Горошок та Іка мовчали. Все, що сталося, нагадувало чи то сон, чи то дивний фільм, де вони самі брали участь. Обоє були дуже щасливі й дуже втомлені. Їм не хотілося навіть розмовляти.

Аж от нагло задзвонив телефон. Іка зняла трубку.

— Алло, слухаю.

У трубці хтось кахикнув, пробурмотін сам до себе “ох сирість, сирість” — і лише потому долинув застуджений голос — цього разу дуже лагідно:

— Говорить телефон із третьої кабіни на Головному вокзалі. Мої товариші доручили мені поздоровити вас. Я особисто також бажаю вам усього найкращого.

— Щиро дякую, — відповіла Іка і шанобливо присіла.

Тієї ж самої миті обізвався радіоприймач:

— Я також поздоровляю.

— Щиро дякую, — вклонився Горошок.

Потім вони знову слухали музику, скидалися очима і посміхалися.

Так скінчився цей день — день першої Великої Пригоди.

Наприкінці, перед самим приходом Ічиних батьків, Горошок сказав:

— Все-таки це треба обміркувати.

— Що там іще? — сонним голосом запитала Іка.

— Як зробити так, щоб усі люди були добрі.

Дощ ущух і на ранок обернувся в туман. Удень туман став такий густий, що довелося запалити в помешканні світло. А на вулиці за десять кроків нічого не було видно.

Розуміється, батьки одразу ж почали нарікати: “От тобі й погода, і що це за погода, з такою погодою…” — і так далі, і тому подібне.

Горошок вислухав це спочатку у себе вдома, потім у Іки, бо Ічин батько саме розкладав пасьянс і наспівував собі під ніс:

— Ну й погода,

Ну й погода,

Просто диво, — не погода.

Співав він на мотив пісні “Випив Куба у Якуба”, а Іка розв’язувала задачі. Коли вона закінчила, Горошок штовхнув її в бік.

— Непогана погода, га?

Іка похитала головою.

— І це все, що тебе хвилює?

Але Горошок спокійно відказав:

— За такої погоди, як сьогодні, можна навіть удень піти до Капітана, і ні одна людська душа того не помітить. Га?

— Татуню! — сказала Іка. — Чи можна нам з Горошком вискочити на подвір’я?

У батька виходив пасьянс, і тому він знову замугикав на той самий мотив:

— Але тільки на подвір’я

Можна скочить.

Далі — ні!

І одразу ж додав переляканим голосом:

— Тільки благаю вас… з третього поверху не скачіть. Зійдіть краше сходами.

— Дотепи, — пробурмотіла Іка.

Вийшли мовчки. Бо в день, хай навіть і такий темний, і такий туманний, як сьогоднішній, вони не йняли віри, що справді була та пригода і що Капітан додержить своєї обіцянки, чи він чекає на них, чи пам’ятає, чи схоче пам’ятати.

Дверцята були відхилені. Але якось убого, прозаїчно: видно було, що завіси попсовані. Краплі води стікали по шибках, короб похилився на зламаній ресорі. Важко собі уявити сумнішу картину.

Це був, напевне, не він, учорашній Капітан, вірний товариш і друг.

Горошок з Ікою мовчки перезирнулися. А потім, щоб краще все згадати, відчинили рипучі дверцята й сіли коло погнутого, дротом обмотаного керма.

Їм не хотілося розмовляти. Навіть пошепки. Навіть думати не дуже хотілося. За шибками клубочився туман, було надзвичайно тихо. Та от серед цієї тиші десь дуже-дуже далеко спершу забринів чийсь голос. Потім усе голосніше, ближче. Знайомий голос. Він щось курникав. І лунав дедалі тепліше і веселіше.

Так міг співати лише швидкий автомобіль у далекій дорозі. Акомпанувало пісні шарудіння шин по асфальту, рев сирени, посвист вітру.

Так, то був Капітан! Він співав і, співаючи, повертався до них.

В пісні говорилося про шляхи понад морем і гірські перевали, про дороги в пустелях і пальми, які, ніби страуси, тікають з дороги, про запах бензину і сяйво фар, що розтинає ніч.

І, нарешті, вже зовсім близько пролунали останні слова пісні:

— Привіт, привіт, привіт!

А по тих словах, знову запала тиша. Врешті Іка спитала пошепки:

— Це ви, Капітане?

— Це я, — відповів Капітан.

Горошок і досі мовчав. Капітан був у чудовому гуморі.

— Я трохи помандрував, — сказав він. — Відвідав знайомі місця. Сніжний альпійський перевал, зелену затоку Бізерти і шлях у пустелі поблизу оази Каттара. Ох, як це мені любо. Як любо.

— Даруйте, — схаменувся нарешті Горошок, — ми ж увесь цей час були тут. Разом з вами. І…

— Ха-ха-ха! — засміявся Капітан.

— Мабуть, — ввічливо втрутилася Іка, — певне, душа товариша Капітана…

— Ха-ха-ха! — аж трусився і скреготав зо сміху Капітан. — Забобони! Марновірство і фиглі-миглі. Гадаєте, що я спіритизмом займаюся? Ха-ха-ха!

— А що ж? — спитав Горошок.

— А що ж? — підтримала його Іка, і Капітан одразу ж став серйозний.

— Голуб’ята ви мої, — зітхнув він. — У моєму віці… в моєму віці подорожувати можна лише у спогадах.

— А-а-а-а… — сказали Іка з Горошком.

А потім навперебій:

— Але де ви бували?

— І коли?

— В яких країнах?

— І в якій пустелі?

— А що це за Бізерта?

— А як називається та оаза?

І нарешті, як у них водилося, обоє, як по команді, гукнули:

— Розкажіть нам!

— Го-го-го! — знову зареготав Капітан. — Хто це вас так вишколив?

— Життя, — буркнула Іка.

Але Горошок не вгамовувався.

— Розкажіть нам!

— Про що?

— Про все.

— Діти, — заблагав Каштан, — змилуйтеся!

Іка зашарілася.

— Змилуйтеся? Гаразд. Тільки ми не діти. Діти у дитсадку. Називайте нас краще на ім’я.

— Вибачте, — сказав Капітан. — Вибачте. Більше не буду, мої голуб’ята. Але… але з чого ж почати?

— Я завжди починаю з початку, — заявив Горошок.

— Згода. Нехай буде з початку.

— Спочатку була стрічка, — почав Капітан. — Ріс я на ній не швидко, але й не дуже поволі. То була, самі розумієте, стрічка конвейєра, на якому мене монтували і монтували, аж доки не змонтували.

Довго я про це не буду розводитися, оскільки мені й самому відомо лише з чуток. Ми, автомобілі, починаємо щось розуміти лише тоді, коли добре ковтнемо бензину. А то вже буває згодом, як зійдеш з конвейєра. Діялося це саме в Німеччині напередодні останньої війни. Зрозуміло, то був не найкращий час для народження порядного автомобіля. Але ніхто собі ні місця, ані часу народження сам не обирає. Так, так… дуже давно то було. Ваші батьки, напевне, тоді ще й шкіл не позакінчували. А ви? Ви тоді нікому ще навіть і не снилися.

Ви, мабуть, чули, що саме тоді, коли я вперше пізнав смак бензину і світу, у Німеччині був щедрий урожай на негідників.

Однак мені пощастило. Перша людина, яку я зустрів, ну, яка мене вперше нагодувала й оживила, була саме порядною людиною. Його звали Емілем. На моєму рідному заводі він обкочував нові машини.

Як зараз пам’ятаю нашу першу зустріч. Тільки-но він, торкнувся мого керма, я одразу ж відчув, що він знає мене до останнього підшипника і бачить мене, як у нас кажуть, наскрізь від шин до капота. І я подумав тоді: “Цей хлопець зуміє зробити з мене машину!”

Правду кажучи, я дуже хвилювався. Боявся. Просто боявся дефектів і вад, які він міг у мене виявити. Адже я був такий недосвідчений і несміливий. І, сором признатися, саме першої миті і більше зі страху я похлинувся бензином, і мотор мій замовк.

Але Еміль спокійно сказав:

— Сміливіше, Капітанчику! Не нервуйся!

І так м’яко натиснув на стартер, ніби черевик його був з лебединого пуху. Я одразу ж підбадьорився. Мотор загурчав — і ми поїхали.

Ви й гадки не маєте, що то за втіха ставати самим собою, узнавати, на що ти здатний! Перші години життя, проведені разом з Емілем, були мені за найкращу школу. Я відчував у ньому приятеля. Але той приятель хотів, щоб ми з ним обоє узнали наші можливості, так би мовити, до останнього гвинтика. Гора не гора, струмок не струмок, ліс не ліс — він ніби хотів мені втокмачити, що я зможу все. Навіть літати.

І я міг багато. Звичайно, літати не міг. Під кінець ми обоє були дуже задоволені одне з одного. Ми поверталися по шосе серед луків та пронизаних сонячним промінням лісів. Я пізнав, що таке щастя. Еміль сказав мені багато слів, дуже ласкавих. Він навіть заспівав мені пісню.

Та коли ми знову повернули на фабричне подвір’я, нас несподівано оточило кілька чоловіків. Двоє були в мундирах з зображенням черепів. Руки в Еміля, сперті на кермо, здригнулися, я відчув, що він хоче повернути назад. Я був напоготові. Але браму за нами вже зачинили. А я, на жаль, не вмів літати.

Еміля повели. І вже ніколи більше я його не бачив. Але… але я запам’ятав ті обличчя і ті мундири. Я подумав собі, що хоч гора з горою і не сходиться, але, можливо, я ще здибаюся з тими молодчиками. І поквитаюся. Скажу одразу — мені пощастило. Мені вдалося емігрувати. Мене продали у Францію добросердому старому лікареві, з яким я мотався у Піренеях по невеличких містечках і селах. Лікар був самотній, і єдиною істотою, з якою він охоче розмовляв, був я.

Я полюбив старого лікаря, і він мене теж. Я намагався не підводити його і ні разу не підвів.

Але, любі мої, вже йшла війна. Така війна, від якої неможливо, було сховатися навіть край світу. І врешті я знову побачив людей у сіро-зелених мундирах з черепами на кашкетах. Цього разу вони не скривдили мого лікаря, бо він устиг сховатися. Але натомість вони забрали з собою мене. Розумієте? Мене.

Я одразу ж вирішив, що не буде по-їхньому. Не вдасться їм мене забрати. На першому ж кілометрі я перепалив собі свічки.

З того й почалося. Я повів свою власну війну, я показав їм, що можуть зробити речі, “бездушні предмети”.

Вони ганяли мене по дорогах і по містах. Але втіхи вони не мали. Я псувався на кожному кроці. То кабель, то циліндри, то коробка передач. Ви знаєте, що таке саботаж? Чули! Так от, я саме саботував.

Скажімо, хотіли вони куди-небудь крадькома за кимось уночі приїхати. Тоді я чхав і стріляв, як гармата, або вмикав сирену і починав вити не гірше від пожежної сирени.

Намагались когось наздогнати? На першому ж віражі спускало колесо — і пшик з усієї погоні. А коли хтось із них хотів поїхати у суботу розважитись за місто, я псувався так, що цілий день доводилося йому лежати під моїм шасі, а я кропив його мастилом.

Знаєте, як вони мене прозвали? “Клятий дідько”. Правда гарно? В чортів і ангелів я не вірю. Але цим прізвиськом пишаюся. Люблю згадувати, як і коли я його дістав. То було під Марселем. Марсель — чудове біле місто над голубим морем. Ох, як я любив постояти вночі на приморському бульварі, помилуватися на відбиті зірки в морі і оміркувати, скажімо, чи на інших планетах теж є автомобілі?

Але зараз мова про інше. Того дня, коли “вони” стали називати мене “клятим дідьком”, я мав наздоганяти одного керівника французьких партизанів, якого ті — з черепами — хотіли схопити.

Спершу я був слухняний. Радів, що за кермо сів найголовніший з моїх хазяїв. Я вирішив, що він запам’ятає цей день надовго.

Так от, спершу я був слухняний і мчав щодуху. Партизан їхав на старому “Рено”, на такому самому інваліді, як я тепер. Отож не дивина, що вже за кілька кілометрів я почав наступати йому на шини.

Я чекав слушного моменту. Я знав, до стрілянини не дійде, бо “вони” казали, що хочуть узяти втікача живцем. Ми мчали приморським шосе: сто метрів угору, віраж, двісті метрів униз, знову віраж, знову вгору, знову віраж і знову вниз…

Я був за кілька метрів від “Рено”, “вони” вже почали сміятися і кричати з лютої радості, і я, врешті, показав, на що я здатний. Отож несподівано, без попередження, на дуже крутому спуску на швидкості майже сто кілометрів на годину, у мене раптом… судома гальм.

Мене так занесло, що я ледь утримав рівновагу. Шини стерлися об асфальт мало не до камер. Але те, що я надумав, пощастило.

Пощастило. “Рено” безпечно втік. А мої пасажири обернулися в кашу. Водій розсадив собі лоба, його сусіда розбив носом шибку, а тих, що їхали ззаду, так жбурнуло, що один зламав собі руку об голову іншого!

“Рено” втік, я, коли не зважати на розбиту шибку, був цілий, а моїх пасажирів забрала санітарна автомашина. Оці і прозвали мене “клятим дідьком”.

Але по-справжньому час моєї помсти настав, коли наш підрозділ перекинули в Африку, там уперше я побачив справжній бій. Там я збагнув, що таке війна. І скажу вам — запам’ятайте собі: ні під сонцем, ні під зірками немає нічого страшнішого, ніж війна.

Ті, з черепами, зовсім до бою не рвались. І це мене турбувало, бо я поклав будь-що виконати свій задум. Я навіть причаївся на деякий час: почав нормально їздити, без несподіванок, тобто поводився, як справний автомобіль. Нарешті, зайшла ніч, коли земля затрусилася і запалала, і мої “хазяї” накивали п’ятами.

На шосе зчинилася небачена тіснява: вантажні автомобілі, санітарні, танки, штабні машини і всюдиходи — все перемішалося, як на складі металобрухту. Щохвилини — наліт, щохвилини — артилерійський обстріл. Людський галас, рев моторів. Одне слово — пекло.

Я знав, що першої-ліпшої миті можу злетіти в повітря разом із “ними”. Але це мене аж ніяк не влаштовувало. Розуміється, можна загинути заради доброї справи. Але набагато краще — жити для доброї справи.

Врешті, мені пощастило вихопитися з колотнечі на майже пустельний путівець. І тут я рвонув, як перегоновий автомобіль найвищого класу. Дорогу я знав. Я її пам’ятав краще за них. Коло височини була розтока. Ліворуч йшла дорога відступу, точніше, втечі, а вправо — тракт, що повертав саме до тих, від кого тікали мої “хазяї”. В гуркоті нічної битви важко розпізнати, де праворуч, де ліворуч. Але я відчував, де під шинами двигтить земля, і знав краще, ніж будь-хто у світі, звідки наближається розплата.

На вершину горба я вилетів птахом і, не даючи водієві навіть отямитися, сам, мало не на двох колесах, помчав направо. Фари я тієї миті погасив, щоб спершу могло здатися, ніби до розтоки ще не доїхали.

А коли вони, врешті, збагнули, що це не той шлях, було вже пізно. Я мчав нерівним розбитим гостинцем униз, назустріч армії, що гнала німців.

У ту мить я знову став “клятим дідьком”. Дорога спускалася вниз широкою дугою, і ніщо не могло мене затримати. Для чотирьох людей з черепами на кашкетах я був тієї миті в’язницею на колесах. Дверцята вони змогли б відчинити тільки гранатами. А гальма? Цього разу я поводився так, ніби ніколи в житті не мав гальм. Ні ножних, ні ручних, ані моральних-взагалі ніяких. Ну, і завіз їх у саму середину танкової колони, що сунула назустріч.

Тут я загальмував і сам люб’язно розчинив дверцята. Але зробив я це тоді, коли нас уже оточили солдати.

Ох, мої голуб’ята! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Я взяв у полон чотирьох бандитів і допоміг покласти край їхнім розбоям. І сам я зміг нарешті розпочати битися за справедливе діло.

Відтоді я робив усе, що тільки міг. До ремонтних майстерень заглядав дуже рідко — лише тоді, коли справді мені бракувало сили.

Капітан довгенько мовчав. На подвір’ї було тихо, лише здалеку долинав міський гамір, неначе відгомін військових колон, що мчать пустелею.

Горошок і Іка теж мовчали. Нарешті Капітан знову озвався:

— Так, де я тільки не бував! Усього не розкажеш.

Попервах я працював у польовому шпиталі і заприятелював зі своїм новим водієм майже так, як з Емілем.

То був молодесенький хлопчина, веселий і сміхотливий, щиро закоханий у свою наречену. Звали його Гамаль. Він був єгиптянин.

У нього була тільки одна вада: любив швидко їздити. Мчав навзаводи навіть тоді, коли в тому не було жодної потреби.

Я легко тут зарадив. Тільки-но я відчував, що Гамаль затіває забаву, я сам регулював швидкість. Він міг натискати на газ скільки завгодно — я їхав не швидше, аніж того вимагали правила чи просто здоровий глузд.

Чому? А тому, що жодному порядному автомобілю, який має хоч краплю мастила в коробці швидкостей, не подобається, коли в нього погнутий бік або розбиті фари тільки через те, що у водія смальцю в голові не вистачає.

Гамаль нарешті схаменувся і припинив свої недоречні розваги.

Та якось… Якось, коли Гамаль хотів їхати поволі, я почав гнати наввипередки з літаком.

Стояли ми тоді в оазі Каттара, розташованій за двісті кілометрів на південний захід від Олександрії. В Африці вже майже не було німців. Вони відбивалися ще тільки в Тунісі. Отже, було спокійно.

Але, але… чи знаєте ви, що таке оаза?

Отож оаза — це райський куточок, який трапляється в підступній і грізній пустелі. От гляньте-но.

Як тільки Капітан сказав: “От гляньте-но”, його передня шибка, за якою досі нерухомою темно-сірою стіною стояв туман, почала світліти. Вона спалахнула, немов той екран увімкнутого телевізора.

— Що це? — пошепки спитала Іка.

— Це моя пам’ять і ваша уява, — сказав Капітан. — Це оаза Каттара.

— Як гарно, — прошепотів Горошок.

Справді, видовище було дуже гарне. Під чистим, осяяним сонцем небом білі будиночки без вікон зі склепистими дахами і високі нерухомі пальми. Перед одним будиночком— араб у чорному бурнусі, поряд — два верблюди. Ось із будиночка вийшла дівчина з глеком на голові. Вона мала чудесні великі очі і йшла, мов танцюристка.

А перед третім, найбільшим, будиночком стояв сам Капітан. Він був чистий і лискучий, скромний, проте елегантний.

— Це я, — сказав Капітан. — А он Гамаль.

З будиночка вийшов молодик, несучи на плечах брезентовий мішок, всміхнувся комусь, сів у машину, і Капітан рушив.

Картини мінялися, як у фільмі. Проплив пальмовий гай, моріжок, порослий випаленою травою, де паслося троє віслюків. І раптом за високою дюною показалося сіро-жовте, як левова шкура, море піску.

— А це Сахара, — сказав Капітан.

То було величне видовище… Теж гарне, але й суворе.

Чорна дорога звивалася серед голих, осяяних сонцем дюн. Навіть небо здавалося не таке ясне серед безгоміння і пустки. Воно само ставало сіро-жовте, важке й пустельне.

— Сахара? — прошепотів Горошок.

— Так, — підтвердив Капітан.

Образ пустелі поступово збляк, потемнішав і відплив у морок.

— Так от, того дня, — вів далі Капітан, — ми з Гамалем мали відвезти пошту з оази до Олександрії, а в Олександрії забрати різні медикаменти для епідеміологічної станції, розташованої в оазі.

Дорога до міста була легка. Навіть спека не дуже дошкуляла. За чотири години ми дісталися Олександрії, і Гамаль устиг заскочити до своєї нареченої.

До Каттара ми вирушили по обіді. Але щойно виїхали знову на пустельний гостинець, як мене охопив якийсь неспокій. Небо було ще зовсім чисте, але на високих дюнах почав куритися пісок.

Гамаль нічого не зауважив. Він був щасливий і замріяний і то мугикав пісеньку, то знову розповідав мені про свою дівчину. Він кохав її. Але я не міг слухати.

Я відчував, як від хвилювання у мене м’якшають шини і пересихає в карбюраторі. Я збагнув, що заноситься на бурю. Сонце меркло. Дюни поступово прибрали кольору темної криці.

Гамаль віз ліки. Йому наказано їхати обережно і поволі. Він не поспішав. Що я мав діяти?

Вам треба знати, що піщана буря в Сахарі — це гірше від усіх європейських хуртовин, громовиць та граду. Гнаний вітром пісок забивається скрізь — у циліндри, у вальниці, у вісі.

Коли до оази лишилося кілометрів з п’ятдесят, я помітив під самим сонцем літака. За силуетом і звуком моторів я вгадав тип машини, якими користувались тоді для медичної служби. Такі собі швидкі допомоги з крилами…

Ми, власне, виїхали на найважчий відтинок дороги. Гамаль знов уповільнив хід, боячись за ліки. Нараз в голосі літакових моторів почув те, що ви називаєте гукати пробі.

Вітер уже ніс цілі потоки піску, що здіймались, як ріка під час повені. Сонце згасло за піщаною заслоною.

Що я мав робити? Я розумів, що незабаром літакові доведеться приземлитися. За п’ять, за десять хвилин. Розумів також, що аварії не минути. Отже, нам треба бути якнайближче до місця приземлення, щоб Гамаль допоміг людям і запобіг, якщо змога, пожежі в машині.

А Гамаль все ще не постеріг літака.

Я вагався лише якусь мить. І помчав навздогін за літаком, що було сили в моторі. Я сподівався, що пілот сідатиме поблизу дороги.

Шосе розбили танки. Я підскакував, трусився як навіжений. Скриньки з ліками небезпечно дзеленчали. Розлючений Гамаль натиснув на гальма, але марно. Незважаючи на біль в амортизаторах, на шалені струси, незважаючи на те, що пісок почав уже забиватися мені під капот, я гнався за літаком, який починав падати.

На щастя, Гамаль помітив, нарешті, літака. І зрозумів мене. Перестав гальмувати і натиснув до краю газ, мчав, однією рукою притримуючи дорогоцінні ліки, що лежали запаковані поруч з ним на сидінні.

Я раптом відчув гострий біль. Лопнула ресора. Камінь був винний чи вибоїна? Не знаю і ніколи не знатиму. Ми мчали далі. Літак уже падав на землю, похилившись на праве крило. Під ним була дюна.

На вершину дюни ми вскочили саме тоді, коли літак вдарився об землю край дороги і кілька разів перекинувся. Праве крило в нього тріснуло, ніби сірник. З мотора повалив дим.

Сто метрів, що залишалися до місця катастрофи, я пролетів за три секунди і всіма чотирма колесами заорав у піщану кучугуру.

Гамаль миттю вискочив з машини з вогнегасником у руках. Цієї хвилі з кабіни літака видерся якийсь чоловік.

Він тягнув за собою другого, — той, другий, мабуть, був непритомний.

Гамаль пустив струмінь піни всередину кабіни, і хмара диму на хвилину пропала. Тоді він допоміг перенести пораненого до мене, на заднє сидіння, і ми одразу рушили.

Ми від’їхали не більше двохсот метрів, як крізь завивання і свист вітру пролунав глухий вибух і сяйнуло полум’я. То вибухнув бензобак смертельно пораненого літака. Так, літак загинув. Але люди і я вціліли.

До оази залишалося кілометрів із двадцять. Крізь бурю, перемагаючи біль, пісок і темряву, я повз до Каттари довгу страшну годину. Інколи мені ввижалося, що замість мастила всередині у мене самий пісок, що замість бензину мене напоїли водою. Мені здавалося, що то останні двадцять кілометрів у моєму житті. Але попри все, я вперто ліз далі. Коли б я піддався, був би невартий навіть того, щоб мене називали брухтом.

На задньому сидінні стогнав тяжко поранений чоловік. Він і ще двоє чекали від мене порятунку. І що там багато говорити, сам я теж дуже хотів урятуватися.

Люди мені допомагали. Я їм — вони мені. Не раз і не двічі, коли мені не ставало сили і шини безпорадно грузли в піщаних заметах, вони підпирали мене своїми плечима. І так, пліч-о-пліч, пособляючи один одному, ми дістались, нарешті, Каттари.

Мушу вам признатися, що коли ми під’їхали до перших дерев оази, Гамаль мене поцілував у кермо. І даремно він це зробив, я розчулився так, що став як укопаний.

Але ми врятувалися: поранений пілот, лікар, Гамаль і я. Гамаль одержав орден, я — чудову нову ресору.

Признаюся вам по щирості: добра ресора мені дорожча за будь-який орден.

Тут Капітан засміявся.

— Так, — сказав він, — хай мене краще полагодять, аніж нагороджують. А ви як вважаєте?

Іка з Горошком перезирнулися.

— Ми? — несміливо сказала Іка. — Нас ще зроду ні лагодили, ані нагороджували.

Але Горошок покрутив головою.

— А зубний лікар?

— Що зубний лікар?

— Тобі зуби лагодили, — мовив Горошок, — чи як ото — лікували.

— Коли так, — рішуче сказала Іка, — я волію, щоб мене нагороджували, аніж лагодили.

— Твоя правда, — погодився Горошок.

Капітана це так розвеселило, що він аж зайшовся кашлем. А коли відкашлявся і висміявся досхочу, повів далі:

— Незабаром мені довелося попрощатися з Гамалем. Я ще побував на його весіллі, але потім я служив у Червоному Хресті.

То було рівно п’ятнадцять років тому. Я мав їхати, як уже казав, через Іран і Афганістан до Індії. Коли…

Нараз Капітан замовк.

За туманом, майже поруч, пролунав занепокоєний голос: “Горошку! Іко! Де ви?”

Капітан мовчав: на одірваних завісах сумно звисали дверцята. Було холодно.

— Ми тут, татусю! — вигукнула Іка, вискакуючи з автомобіля.

Горошок ледве встиг зачинити за собою дверцята, як перед ними виросла постать Ічиного батька.

— І що ви тут, власне, робили? — спитав він. — Може, подорожували?

— Трохи, — буркнула Іка.

Батько засміявся.

— І куди ж ви заїхали? До Африки?

З Ічиним батьком можна було розмовляти. Горошок теж засміявся.

— Та, звичайно ж, — відповів він.

А Іка додала:

— Ми були в оазі…

— В оазі Каттара, — сказав Горошок, — кілометрів за двісті на південний захід від Олександрії.

— Каттара? Це, мабуть, помилка. В таку погоду ви можете доскочити тільки катару.

— Ні! Каттара!

— Каттара? — замислився батько. — А хіба є така?

— Є! — відказав Горошок.

Уже в ліфті батько з удаваним співчуттям звернувся до Іки:

— Бідна дитина. Мати чомусь гадає, що йдеться саме про катар… Вона вже приготувала аспірин. І липовий цвіт.

І підморгнув Горошкові.

— Важко, — сказала Іка, — коли в тебе мати лікар…

— На добраніч, — вклонився Горошок.

Він був уже коло своїх дверей.

— На добраніч. Заходь завтра, — сказали разом батько й Іка.

— Зайду, — ще раз вклонився Горошок. — Ми мусимо де обміркувати.

— Що? — спитав батько. — Аспірин?

Але він уже не дістав відповіді, бо Ічина мама квапилась розповісти про осінню епідемію грипу. Та найсмішніше було те, що батька також змусили ковтнути таблетку.

Про всяк випадок.

— Ми мусимо врятуватися самі, аби врятувати їх. Ясно?

— Здається, ясно. І було б набагато ясніше, коли б не той проклятий туман навколо місяця.

Вони глянули на небо. Місяць червонішав, ніби освітлений загравою далекої пожежі.

— Ну, голубе, — сказав Боб, — тримайся! Скоро почнеться.

І замість сісти рушив далі.

— Гей, — обурився Жан, — ми ж мали відпочити.

Боб навіть не озирнувся.

— Може, все-таки трапиться якесь каміння, скала, щось таке, за чим можна сховатися, — сказав він.

— Ти сподіваєшся? — гірко засміявся Жан, чвалаючи за другом. — А я не вірю. Мені вже здається, що у всьому світі нема нічого, крім піску.

Боб махнув рукою.

— Треба спробувати. Побачимо, що там, за тим барханом.

Але за “тим барханом” знову був тільки пісок. І темні контури нового пасма барханів. Пілоти йшли і йшли далі, на північний захід, до Ят.

Ззаду, готуючи вдар у спину, з півдня заходила буря.

Вона вибухла одразу. Майже без попередження.

Впала чорнішою за ніч стіною ураганного вітру. Вітру? Хіба можна назвати вітром той гарячий подмух розпеченого піску, рику і завивання, в якому не почуєш навіть власних думок?

Самум налетів так зненацька, що пілоти ледве встигли схопити одне одного за руки. Найважливіше: не дати засипати і не загубити одне одного.

Та хоч вони й приготувалися, вітер одразу жбурнув їх додолу і покотив поперед себе, мов грудку землі.

Боб щось гукнув, але одразу ж закашлявся. Якось їм пощастило зупинитись. Жан загубив свого плаща. Проте вони накрили голови плащем Боба і змогли нарешті дихати. Дихати? Ні, кашляти, випльовуючи з рота і горла колючий, мов голки, пісок.

Їм здавалося, ніби їх втягувало в отвір якоїбь жахливої печі, де замість полум’я горів розпечений, задушливий пісок.

Неймовірним зусиллям їм пощастило зв’язатися поясами і запнути хустками обличчя. Вони лежали ницьма у котловані між двома дюнами.

Підвестися? Про це не могло бути й мови.

Чи доводилось вам коли-небудь бачити, як на краю стрімкого урвища осувається струмочок піску і тягне з собою мурашку. Як мала комаха вигрібається з лавини і знову тоне у ній?

Те саме трапилося й тут: двоє безпорадних людей-мурашок вигрібалися з рухливого піщаного моря.

Розмовляти вони не могли. Навіть не намагалися. Надто великі зусилля потрібні були, аби просто дихати.

Скоро вони не могли вже й мислити.

Жанові майнуло в голові, що, мабуть, саме так, а не інакше, виглядатиме кінець світу. А потім він забув про все. Залишалася тільки темрява, жар і ревіння бурі.

Перший опам’ятався Боб. Довкола все ще була темрява, але вона стала мовчазна. Хотів повернутися — і не зміг. Майнула найстрашніша думка: виходить, їх присипало.

Та за мить зрозумів, що це не так. Адже присипані люди ніколи не повертаються до свідомості. А він живе„мислить, відчуває!

Просто він був слабкий, як немовля. Поволі, на превелику силу зірвав з голови хустку, зсунув плаща, розплющив очі.

Світило сонце. Обидва вони лежали присипані майже до пояса піском. Від бурі не зосталося й сліду. Хіба що в повітрі пливла червоняста мла.

Що з Жаном?

Він гукнув: “Жане!” Але крик його пролунав, як шепіт. Боб почав гарячково розв’язувати хустку на обличчі приятеля. Він ніяк не міг дати раду вузлам. Нарешті Боб побачив бліде, непритомне обличчя.

— Жане! — знову гукнув Боб.

І знову то був тільки шепіт.

Врешті йому вдалося витягти ноги з піщаної Кучугури і дотягтися до фляги з водою. Змочивши хустку, витер Жанові обличчя, потім почав уливати воду краплю по краплі крізь зціплені зуби.

Жан ковтнув води. Раз, другий. Розплющив очі. Хотів щось мовити, та тільки закашлявся.

Боб допоміг йому сісти. Нарешті Жан сказав:

— Бобе, я ні на що не здатний.

Боб труснув головою.

— Неправда. — Його самого здивував власний голос. Ніби писнуло галча. Проте він провадив: — Неправда. Буря минула. Ми живі. Треба рушати далі.

І спробував устати. Ох, як же то було важко! Ніби на нього впало усе розпечене сонцем небо. І все-таки підвівся.

А потім безконечно довгу чверть години допомагав підвестися Жанові.

Жан, власне, не дуже тямив, що діється. Мабуть, не дуже й чув, і, напевне, зовсім уже не розумів Бобових слів. І все-таки Боб говорив. Говорив без упину, так, ніби сам собі хотів розтлумачити, що сталося.

— Вставай, — казав він, — вставай, чоловіче. Буря минула. А ми мусимо йти далі. Мусимо йти до Ят. Ми подолали не більше тридцяти кілометрів. А цього замало. Страшенно мало. Отже вставай, чуєш? Вставай!

Нарешті йому пощастило підняти Жана. Він узяв його яа плече, охопив за пояс. І почав командувати: лівою, правою, лівою, правою, ніби вчив приятеля ходити.

Жан був важкий, дуже важкий. Але нарешті якось втрапив у ритм, і вони подибали: лівою, правою, лівою правою, лівою-ю, правою-ю.

Чвалали, ніби два старезні діди. Крок за кроком, заточуючись, мало не падаючи. Але йшли. І навіть не важило те, що таким темпом вони добредуть до Ят не швидше ніж за тиждень, якщо взагалі втраплять туди.

Годинники в обох стали — туди попав пісок. Сонце показувало ранню пору. Боб хотів перевірити напрям, але компас теж був повний дрібного піщаного пилу.

Та про все це Боб не думав. Найважливіше зараз було одне: іти, іти вперед.

— Ми мусимо йти, Жане, — прошепотів він хрипким голосом. — Лівою, правою. Хай там не знаю що. І йтимемо так навіть на край світу, якщо Ят на краю світу. Бо ми мусимо дістатися Ят. Розумієш, Жане? Лівою, правою… розумієш?

І тоді він з величезною радістю почув голос Жана, ще хрипкіший за його власний, і відчув, що Жан намагається ступати самостійно.

— Розумію, Бобе, — сказав Жан.

Вони йшли. Йшли півгодини, три чверті години, годину. Скільки вони пройшли? Шкода й сказати. А за годину ГЖан знову ослаб. Звалився.

Боб присів поруч. Дав йому води, сам випив два ковтки. А потім сів так, щоб заслонити Жана своєю тінню, накинув собі на голову плаща і поринув у неспокійну гарячкову дрімоту.

Несподівано Боб відчув, що хтось його смикає за руку. То був Жан. Спробував сісти, але це йому не вдалося. Та вже за секунду Боб зрозумів, чого Жан так гарячково його шарпає.

У небі почувся рокіт літака.

Боб підвівся так рвучко, аж світ потемнів у очах. Над обрієм з’явився і швидко збільшувався темний силует невеликої машини. Угледівши її, Боб од незмірного щастя почув кволість і йому довелося знову сісти.

А літак, описавши невеличке півколо, пішов на посадку і легко приземлився не далі як за п’ятдесят метрів од них.

Вони дивилися на нього, як на чудо. Незабаром верх кабіни піднявся і з’явилися дві фігурки. Боб і Жан лише мовчки спостерігали. Дивилися, як ті двоє біжать до них, щось вигукуючи і розмахуючи руками.

Боб опустив голову.

— Це знову міраж, Жане, — розпачливо сказав він. — Я бачу лише двох дітей.

— Я теж, — прошепотів Жан, замружуючись. — Жарти пустелі, міраж. Заплющмо очі. Хай він зникне.

Але вони чули. Чули чиюсь ходу. А потім хлопчачий голос промовив:

— Do you speak English?

Ті слова сказано старанно, з кумедним акцентом. Але Боб все ще боявся вірити.

— Жане, ти щось чув? — запитав він.

— Так.

— Що?

— Хтось запитав, чи говоримо ми по-англійськи, — сказав пошепки Жан. І кинув: — Cлухай-но, Бобе, кому з нас усе це сниться?

Але той самий хлоп’ячий голос запитав:

— Douglas, one two, five?

Тоді довелося їм розплющити очі. Адже саме тими словами викликали їхній літак.

Перед ними стояло двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Хлопець може трохи старший за Бобового сина, а дівчинка трошечки молодша за Жанову доньку. Вигляд мали такий, ніби вийшли на прогулянку. Вони ніяково всміхалися.

Хлопець говорив, поволі добираючи слова:

— Ми приїхали вас рятувати. Ходімо з нами. Летимо до Ят.

А дівчинка підійшла до них і подала Бобові термос. Відкритий термос, з якого чувся найчудовіший у світі дух — дух чорної кави.

— Жане, вона дала мені термос, — сказав Боб.

Усе ще не ймучи віри, що це правда, він налив у покришку термоса каву і приклав її до губ Жанові. Той жадібно випив. А потім сказав:

— Слухай. Це справді кава.

Не кажучи й слова, Боб приклав термос до рота. І аж закашлявся з несподіванки. Бо це й справді була кава.

— Бобе, — сказав Жан, — хто з нас збожеволів? А може? А може, ми обидва з глузду з’їхали?

Боб підвівся і подав термос дівчинці. Вона шанобливо присіла. Боб і собі вклонився. Потім зиркнув на Жана. Той сидів й очманіло глипав то на дітей, то на Боба.

— Одне напевне, — виголосив Боб. — Коли ми й з’їхали з глузду, то кращого божевілля годі придумати. Так, хлопче?

Горошок труснув головою.

— Я погано розумію, — сказав він. — Прошу йти з нами. Ми летимо до Ят.

І підійшов до Жана. Простягнув руку, немов бажаючи допомогти йому підвестися.

Але Жан устав сам і лише потиснув простягнуту руку. Потім розсміявся.

— Маєш рацію, Бобе! — вигукнув він. — Ми вельми щасливо збожеволіли. Усе це нам сниться, усе це міраж. Але це дуже гарний сон. І, може, він добре закінчиться.

Тут хлопець, мабуть, щось збагнув, бо засміявся і сказав кілька слів дівчинці незрозумілою мовою, і дівчинка теж зайшлася високим, дзвінким сміхом. Потім хлопчик знову вдався до них каліченою англійською мовою.

— Все гаразд, — повторив він. І знову докинув: — Летимо до Ят.

— Пішли, Жане, — сказав Боб. — Я хочу знати, чим скінчиться цей чудовий сон.

Може, до цього спричинилася кава або дивовижність усієї історії? Невідомо. Але вони попрямували до літака бадьорою ходою.

А там пілоти заніміли з подиву і лише спантеличено перезиралися. Бо ж, коли вони підійшли до літака, хлопець дістав блокнот і кожному подав списаний аркуш паперу.

На аркушах чітким, але ще не усталеним почерком було написано:

“Координати пасажирського літака Об’єднаних африканських авіаліній “Дуглас-125” — двадцять градусів вісім мінут північної широти, одинадцять градусів сорок вісім мінут двадцять шість секунд східної довготи”.

Тут було кілька орфографічних помилок і, звичайно, ніхто з справжніх пілотів так не записав би. Але разом з тим хіба це не була найточніша вказівка місцезнаходження літака? Отож нічого дивуватися, що пілоти лише перезирнулися.

А далі? Далі знову тривав отой найдивовижніший з усіх дивних снів. Діти зайшли в кабіну й допомогли залізти туди пілотам. Хлопець сів разом з Бобом на передньому сидінні, а дівчинка з Жаном — на задньому. Всі прив’язалися пасами до крісел, і хлопець сказав по-англійськи:

— Прошу нічого не чіпати. — І додав ще кілька слів невідомою мовою, і одразу ж Боб і Жан почали лупати очима, щипати себе за ніс і трясти головою.

Нічого не допомагало. Сон тривав. Літак сам запустив мотор, сам рушив з місця і після короткого старту сам злетів у повітря і помчав щодуху на північний захід. Пілоти, не ймучи віри своїм очам, дивилися, як важелі та педалі рухалися самі по собі.

Під ними розляглася пустеля, якою бігла прудка тінь літака. Спершу машина летіла низько, та раптом звилася вгору, і в Боба вирвався захоплений вигук: там, удалині, замиготіла пляма оази. Тоді хлопець, що сидів поруч, написав на аркуші блокнота дві літери “ЯТ”.

А літак приземлився неподалік містечка. Просто серед барханів.

Діти розстебнули паси. Хлопець сказав:

— Виходьмо. Вже Ят.

— Бобе, — шепнув Жан. — Зараз ми прокинемось і навкруг знову шаленітиме буря. Зараз прокинемось.

— Поки що підводься, — сказав Боб.

І вони вилізли з літака.

Діти, всміхаючись, утомлено, але привітно махали руками.

Хлопець ще вигукнув:

— Це вже Ят!

Потім вони засунули кришку кабіни. Знову заревів мотор, літак, набираючи швидкість, побіг рівною піщаною долиною і за кілька хвилин зник.

— Бобе, — сказав Жан, — за хвилину ми прокинемося, і це буде жахливо.

— Ні, — сказав Боб, — сон триває. Дивись-но.

Він вказав на бархан, що поріс сірою, вкритою пилом травою. А на вершині стояв, нашорошивши вуха, сірий маленький ослик.

Вони побігли до нього.

Ослик сполошився. Повернувся й зник за барханом. Та коли вони видерлись на гребінь, з їхніх грудей вихопився крик. “Сон” тривав.

За кільканадцять метрів перед себе вони побачили того самого ослика, двох верблюдів і здивованого негра.

— Що це? — вигукнув Боб.

— Це Ят, — відповів негр.

За двадцять хвилин Боб і Жан сиділи вже в кабінеті префекта, а радіостанція Ят передавала всьому світові дані про місцезнаходження “Дугласа-125”.

Однак префект позирав на своїх гостей з великою недовірою. Вже тричі він запитував, яким чином вони так швидко, та ще й під час бурі, подолали ті сто двадцять ікілометрів, що відділяли Ят від “Дугласа”, і не міг добитися відповіді. Обоє мовчали і тільки непевно переглядалися.

Нарешті той, що вищий, француз, пояснив:

— Здається, нас привезли сюди двоє дітей.

— Діти?! — вигукнув префект. — Чим?!

— Літаком, — прошепотів француз.

Префект одсахнувся. “Бідолахи, — подумав він, — щось з ними скоїлось”. Але лагідно всміхнувся і змінив тему розмови. Потім вийшов з кімнати і подзвонив до лікаря.

Боб і Жан сиділи в кріслах і безпорадно озирали один одного. Потім Боб труснув головою.

— Слухай, а може, то були марсіяни?

Жан розвів руками.

— Може, з Марса, може, з Венери, а може, взагалі нікого не було, — сказав він безсило. — Одне певно: краще про все це нікому не розказувати, бо втрапимо до лікарні.

— Ти так вважаєш? — замислився Боб.

А коли він хотів удруге висловити своє припущення, мовляв, це все-таки, мабуть, були марсіяни, і глянув на Жана, то не сказав більш нічого.

Бо Жан уже спав.

Коли ж за десять хвилин повернувся префект з лікарем, обоє міцно спали в кріслах. Лікар приклав пальця до губ.

— Хай сплять, — прошепотів він. — Вони відпочинуть і перестануть маячити.

Обидва згідно кивнули головами і вийшли з кабінету навшпиньки.

— Ну, діти, — закричав Як, — будьте здорові!

І дав свічку. “Дав свічку” — це значить злетів угору вертикально. Іці й Горошкові дух перехопило, світ став шкереберть, а всі троє за одну хвилину опинилися високо-високо над пустелею.

Отож Як підстрибнув на радощах.

Іка й Горошок теж були щасливі. Радість, відомо, кожен виявляє по-своєму. Один грає на фортепіано, а в іншого просто очі світяться.

Горошок щиро розсміявся, вигукнув “бувай здоровий!” і одразу ж сперся підборіддям на груди, бо під час тієї “свічки” відчув кольки у вухах.

Іці, тій на радощах передусім хотілося заплакати. Та оскільки під час подорожі дівчинка рюмсала вже двічі, що для неї було аж занадто, то втретє вона не могла собі таке дозволити.

Отож, замість уткнутися в носовичок, вона сказала дуже сердито.

— Знову “діти”? Чого ви присікались з отими “дітьми”? Діти у дитсадку.

Як аж затрусився од сміху.

— Ох! — закричав він. — Даруйте, товаришко. Я такий забудькуватий. Це — від старості. Старий я.

І тоді Іка бовкнула дурницю. Велику дурницю. Щоправда, усі троє нанервувалися, втомилися, але ж насмішка в голосі Яка була надто уїдлива. І все-таки вона не повинна б казати того, що сказала.

А сказала вона таке:

— Старі, то ви ще не старі. А от що застарілі, то це вже напевно.

І зразу їй стало дуже-дуже прикро. Вона чула, що червоніє, ніби варений рак. До того ж Горошок аж засичав спересердя і утнув таке, чого ніколи не бувало: ущипнув Іку за руку.

— Це нечувано! — сказав він. — Тобі й справді місце в дитсадку.

Та найгірше було те, що Як замовк. Летів дуже тихо. Перестав сміятися, підспівувати моторами, погойдуватись на льоту. Просто мовчав.

І тут нічого не можна було вдіяти — Іка, всупереч усім: своїм приписам, утретє заплакала.

— Я не хотіла, — схлипнула вона, — даруйте мені.

Але Горошок був невблаганний.

— Просиш пробачення? Запізно. Перше треба було все обміркувати.

Іка зайшлася ревним плачем. Точнісінько, як маля з дитсадка.

— Я не хотіла, — повторювала вона.

— Завжди треба обмірковувати… — почав гримати Горошок і гримав би й далі, коли б не Як.

— Зупинися, товаришу Горошку, — урвав він на подив веселим голосом. — Перший наказ: не муч ближнього свого!

Горошок замовк. А Як вів далі:

— А по-друге, товаришко Іко, я зовсім не образився.

— Ні? — схлипнула Іка.

— Ні.

— Справді?

— Справді.

Іка шморгнула носом і глянула на Горошка не дуже лагідно.

— І все-таки, — сказала вона трохи спокійніше, — я ще раз прошу пробачення.

— От і чудово, — засміявся Як. — Не скажу, щоб це приємно було… Ну, а зараз на честь примирення, може, р побавимося трохи акробатикою? Га?

— О, прошу! — закричав Горошок.

— Прив’язалися до крісел?

— Так.

— Ну… тоді увага.

Потім, значно пізніше, Горошок признався Іці, що коли б він наперед знав, що значить “побавитися акробатикою”, то ніколи б не сказав: “О, прошу”.

Як раптом очманів.

Він став поводитись, наче п’яна ластівка. Ластівка, котра все переплутала: де земля, де небо, де верх, де низ. І тривало це добрих кілька хвилин. Добрих? Гм-гм?

Перед кожною акробатичною фігурою Як оголошував її назву: свічка, бочка і так далі, і тому подібне. На правду казати, вони жодної з них не запам’ятали. Нема чого дивуватися. Адже вони ледь встигали помітити, де земля. А земля більшу частину тих “добрих” хвилин опинялася чи над головою, чи над лівим або правим крилом — і ні разу вона не була там, де велить природа, — під ногами!

Нарешті Як утихомирився, а земля повернулася на своє місце.

— Ух-х-х, — зітхнув Горошок.

— Добре, га? — запитав Як.

— Навіть занадто добре, — буркнув Горошок.

А що Горошок трохи збентежився, то Іка, навпаки, підбадьорилась і визнала за доречне розсміятися.

— Хі-хі, — сказала вона. — Це чудово.

— Може, повторити?

— Ні, ні! Дякую! — поспішно скрикнула вона.

Так поспішно, що Горошок тільки співчутливо похитав головою (хоч і сам трохи зблід), а Якові щось забулькотіло в моторі.

— Ну й на здоров’я, — сказав він. — До побачення, Африко!

Так, то був саме час прощатися з Африкою. Як звився високо-високо, і земля внизу поволі відсувалася назад. Все стало мале, дрібне й далеке. Легка імла, що здіймалася над морем, перемішала барви землі і неба. Море стало зелене, земля голуба, пустеля рожева. І те зелене-зелене море чимраз наближалося, ніби пливло назустріч їм величезною, на весь обрій, хвилею.

— До побачення, Африко! — сказали обоє.

Тоді Іка звернулась до Яка.

— Дякуємо вам, — сказала вона поважно. — Ви були такий відважний і допомогли нам. Власне, все зробили ви, і лише завдяки вам ми змогли врятувати тих людей. Я вже навіть не прошу вибачення. Я лише дуже, дуже, дуже дякую.

— І я також, — сказав Горошок.

А Як загойдався крилами на сонці, щось закурникав і, відповів:

— Усе гаразд, мої соколята, все гаразд. Ви без мене нічого б не вдіяли, але і я без вас теж нічого. Ми — квити. І, отже… честь і хвала всім нам… героям! Хоч… хоч декотрі з нас і застаріли, а інші зовсім ще… недостаріли. Га?

— Даруйте, — втратила терпець Іка, — але я вже вас перепросила, а ви і досі, досі…

— Треба було обдумати, — буркнув Горошок.

— Але ж ви… досі, і досі… — повторила Іка.

— Гаразд, гаразд. Я зовсім не ображаюся, це ж бо правда. Але ще двадцять років тому я б побив усі світові рекорди.

Горошок кивнув головою:

— Так, так. Однак двадцять років тому — це ж страшенно давно.

— Гм, звичайно, — мугикнув Як. — А ще десять років ггому я був для всіх добрий. Надто ви вже поспішаєте.

— Хто? — здивувався Горошок.

— Ну, ви… люди. П’ятдесят тисяч років звичайний віз на колесах усім подобався і не старів. Потім паровоз був у моді сто років. А потім уже все закрутилося з середи на п’ятницю. Добряга Капітан, коли порівняти його з найновішими моделями, вже сьогодні може шукати місце в музеї; я теж щохвилини можу постукати до дверей того музею. Гадаєте, я не знаю, що застарів? Хіба мало з мене на аеродромі реактивні сміються?

— Як їм не сором! — обурилася Іка.

— Нічого, — засміявся Як. — Недовго і їм задаватися. Вже літають ракети. Але я чув, тепер проводять такі досліди, що незабаром з ракет усі сміятимуться.

— 3 ракет? Це неможливо, — буркнув Горошок. — Які досліди?

— Неможливо? — вигукнув Як. — А досліди з подоланням гравітації, це що?

— Гра… чого? — спитав Горошок.

— Чого, пробачте? — спитала Іка.

— Гра-ві-та-ці-ї. Тобто… земного тяжіння.

— Ага! — сказали обоє, але досить непевно.

— Це треба б ще обміркувати, — докинув Горошок.

— Отож і обмірковують, — засміявся Як. — Ви знаєте, що таке земне тяжіння, га? Ну…

— Ну… — почала Іка.

— Це чому все падає на землю? — мовив Горошок.

— Скажімо, так. А тепер хочуть придумати таке, щоб земля перестала притягати. І тоді…

— Що тоді? — перепитала Іка.

— Тоді літати і над Землею, і на Місяць і ще далі зуміли б навіть діти.

— З дитсадка? — грізно запитала Іка.

— Так, так! — вигукнув Як. — З дитсадка.

— Але коли ж це буде? — правив своєї Горошок.

Як похитав крилами.

— Якби я знав. Важливо, що обмірковують. О, тоді навіть ракети підуть до музею!

— Та-а-ак, — зітхнув Горошок. — Це справді треба дуже серйозно обміркувати.

Він зітхнув, а потім позіхнув. Од нього позіхами заразилася й Іка. Здалося навіть, що і Як позіхнув. Може, тому, що вони саме летіли у нудних, сонних хмарах.

— Отже, — буркнув Як, — середземноморський центр низького тиску пересувається до Центральної Європи.

— Даруйте, — втомлено протягла Іка. — Що це, власне, означає?

— Означає, — пояснив Як, — що до самої Польщі доведеться летіти у цій брудній ваті.

— Ох і нудно, — позіхнула Іка.

— Звичайно, — погодився Як. І після довшої мовчанки докинув: — Однак є один спосіб проти нудоти.

Іка не озвалася, зате Горошок прокинувся з задуми.

— Який? — запитав він.

— Зробити те саме, що товаришка Іка, — відповів Як.

Горошок поглянув на Іку. Вона спала. Він полегшено зітхнув: принаймні уві сні вона жодної нової дурниці не бовкне. А разом з тим він трохи розчулився — вираз обличчя е неї був стомлений і беззахисний.

Ну так, нічого дивного, що вона змучилася. Він і сам почував себе так, ніби цілий день без перерви гуляв у футбол. Що ж, вони попрацювали. Можна було притомитися.

— Однаково я не спатиму, — тихо промовив він.

— Наказу такого немає, — лагідно озвався Як, пробиваючись крізь сіро-перлові, тяжкі від дощу, сонні хмари.

Він не спитав навіть, чому Горошок не збирається спати. Можливо, відчув, що таке запитання було б морочливе.

А Горошок саме вирішив, що не стане конструктором літаків. Він переконався: як там не кажи, а все ж цей фах уже старомодний. Варто б опанувати щось новітніше, як, наприклад, земне тяжіння, оту… гравітацію. Тобто таке, що дозволило б перетворювати тяжіння на відштовхування — і так далі.

Треба визнати, що ті роздуми були досить-таки стомливі. Щоб зосередитись, Горошок заплющив очі.

“То ж як, — думав він, — як собі зарадити… А може… А може… може, приміром…”

Однак саме тут Горошок і заснув.

А Як, пролітаючи у хмарах середземноморського центру низького тиску, який поволі пересувався над Центральною Європою, настроїв своє радіо на Москву.

Чийсь голос співав про бузок і черемху.

— Увага! Увага! — офіційним тоном попередив Як. — Прошу приготуватися до посадки.

Прокинувшись, Горошок спершу був переконаний, що тропіки задрімав. Просто, глибоко замислившись над питанням земного тяжіння, на хвилину замислився аж надто глибоко. І нічого більше.

Але вже наступної миті зрозумів, що знову проспав більшу частину польоту.

— Вже? — скрикнув він.

— Вже-е-е-е? — повторила, солодко позіхаючи, Іка.

— Схоже на те, — засміявся Як. — Ну що, пасажири, добре спалося?

— І знову ми нічого не бачили, — бідкався Горошок.

— Не було на що дивитися, — заспокоїв його Як, — ми летіли у хмарах.

— Здається, — сказала Іка, — я б трохи попоїла.

— А хай тобі… — застогнав Горошок.

Тільки зараз вони пригадали, що від учорашньої вечері нічого не їли, не пили, крім лимонаду з термоса та кількох ковтків кави.

Та ще й їм було соромно. Летіти над Балканським півостровом, над Угорською рівниною, над Чехословаччиною і половиною Польщі — і що? І нічого. Спали. Сонні герої. І єдине їх виправдання — оці хмари.

— Увага! Йдемо на посадку, — оголосив Як.

Хмари висіли низько. Вискочили з них у густому дощі, на висоті трьохсот метрів над землею. Як легко перехилився на крило, і тоді вони побачили густий темний ліс, а за лісом поле, на краю якого бовванів силует Капітана.

Як торкнувся землі і, гальмуючи, плавно підкотив до нього, зупинившись за два метри від автомобіля.

— Ну, мої лебедики, — сказав він, — ви своє зробили. Тепер час прощатися. Мабуть, ще зустрінемось на землі чи в небі. Правда?

— Соколе наш сизий, — цокотіла, вилазячи Іка. — Чи можу я вас обійняти?

— І я, — докинув Горошок.

— Прошу… без зайвих сентиментів, бо в мене двигун може заїсти. Обійнятися? Потисніть мені пропелер.

Вони скочили на мокру землю.

— Вітаю! — гукнув Капітан.

Рвучкий скісний вітер порощив дощем. Було холодно й темно, хоч і пора рання — п’ята година вечора.

— Впорався, голубе? — спитав Капітан.

— Авжеж! — засміявся Як, і в тому сміхові кожен уважний слухач уловив би розчулені нотки.

Тому що саме тієї хвилини Іка, а за нею і Горошок почоломкали його просто в пропелер.

— До побачення, Яче! — гукали вони разом. — До побачення!

— Ви дуже мужній і добрий друг, — сказала Іка.

— Ми ніколи тебе не забудемо! — мовив Горошок.

— Навіть, якщо я втраплю до музею?

— Ох, Яче! — скрикнула Іка.

— Щасти вам, — сказав він. — Я дуже вас полюбив. А зараз годі мокнути. Ну… розлука — справа нелегка. До побачення! До по-ба-чен-ня!

— До по-ба-чен-ня! — гукали Іка й Горошок.

Але Як уже зник за стіною густого дощу, який, ніби сотня барабанщиків, вибивав дріб по Капітановому даху.

Капітан, виїхавши на Варшавське шосе, на повному газі рушив прямо додому.

— Ох, Капітане! — зітхнула Іка. — Аби ти знав!

— Знаю, все знаю. Як передавав повідомлення з дороги. Я щасливий, що все так склалося. Ми так непокоїлися…

— Хто?

— Ми всі. Я, телефони з вокзалу, електронний мозок і ті чотири радіостанції… Взагалі — всі. А зараз…

— Що зараз? — спитав Горошок.

— Я хочу сказати, мої голуб’ята, — промовив урочисто Капітан, так урочисто, аж хід притишив, — я пишаюся вами.

Це була дуже приємна хвилина. Іка з Горошком усміхнулися, подякували і замовкли.

Капітан знову мчав з вітерцем, ніби він був не ветеран, а найновітніша модель перегонового автомобіля з реактивним двигуном.

Поволі сутеніло. Над Варшавою спалахували блискавки. Докотився далекий гуркіт грому.

Іка засміялася.

— Горошку, то називається буря? Горошок тямуще кивнув головою.

— Що ми будемо вечеряти? — спитав він. У Іки заблищали очі:

— Насамперед, — сказала вона замріяно, — ми приготуємо собі бутерброди з ковбасою, з сардинками і з шинкою.

— Так, — натхненно підтримав її Горошок, — з ковбасою, сардинками і з шинкою. А потім розігріємо курку і підсмажимо картоплю. Я приготую салат.

— Чудово. Ти приготуєш салат, а я відкрию банку компоту. Ще є тістечка.

— Ура! Ми забули про тістечка! — загорлав Горошок, аж у Капітана зі сміху мало не закипіла вода в радіаторі.

Отож на вечерю вони приготували все, про що вже згадували, і це була чи не найсмачніша вечеря в їхньому житті.

Відбулася вона урочисто. Одразу ж після приїзду додому їх почали вітати по телефону: дзвонив навіть автомат із кабіни № 3 на Головному вокзалі, телефонували представники міської станції і навіть сама міжміська. Звичайно, перший поздоровив їх Ічин телефон (бо вечеря відбулася в її помешканні), а потім з допомогою радіоприймача їх поздоровили по черзі чотири радіостанції.

А вже під час вечері приймач передав таку новину:

“Як повідомляє агенство АФП, пасажирський літак африканських авіаліній знайдено в Сахарі, на південний захід від містечка Ят. Оскільки не пощастило з’ясувати, хто перший відкрив місце вимушеної посадки “Дугласа-125”, врятовані пасажири, їхні родини, а також адміністрація авіаліній складають подяку всім причетним до врятування пасажирів і екіпажу”.

Це повідомлення радіоприймач повторив двічі, весело підморгуючи чарівним зеленим оком.

Далі було сказано:

— За участю радіостанцій Кейптауна, Осло, Парижа і Києва передаємо спеціальний концерт, присвячений героїчним рятівникам “Дугласа-125”.

Горошок саме уминав бутерброд із сардинками. Він напужився, наче пава.

— Ти чула? — сказав він. — Героїчним!

Іка проковтнула бутерброд з паштетом, а потім озвалась:

— Це ще треба обміркувати.

— Що там знову?

— Як зробити, щоб ми не задавалися.

Горошок сердито подивився на неї: що за жарти? Але потім замислився на хвилину. І подумавши, сказав:

— А знаєш що?

— Що?

— Твоя правда.

На розмови, однак, не було часу, бо золотава підрум’янена курка чекала своєї черги. А потім — компот. І тістечка.

Тільки, щоправда, на тістечка вже не стало місця, і чомусь вони були не такі смачні, як уявлялося спочатку. Важко домогтися повного щастя на цьому світі.

Коли рано-вранці, нарікаючи на дощ і дорогу, повернулися батьки, все було гаразд. Що належало з’їсти, було з’їдено. Навіть посуд, помитий і витертий, стояв на своєму місці.

Обох матерів здивувала лише одна річ: у черевиках ї в шкарпетках як Ічиних, так і Горошкових було повнісінько піску. Ічина мати в своїй квартирі, а Горошкова — у своїй здивовано підвели брови.

Одна спитала:

— А це що таке? У піску бавилися? А друга:

— Повні черевики піску? Бабки ліпив, чи що?

Ані Іка, ані Горошок не відповіли. Вони спали глибоким і щасливим сном.

Обидва батьки засміялися. Горошків знизав плечима.

— Ти сама вчора бавилася у піску.

А Ічин, який (за висловом мами) весь час фантазував, сказав просто:

— Вони, мабуть, побували в Сахарі.

— …і астрономічною обсерваторією! — закінчив Горошок, уминаючи новий плід ясно-салатового кольору, що танув у роті, ніби шоколадне морозиво, а смаком нагадував нагріту на сонці чудову достиглу суницю.

Одним словом, на кораблі запанував веселий і приємний настрій.

Іка й Горошок зручно вмостилися в кріслах одне проти Одного і то хихотіли на радощах, то теревенили, як ті дві сороки.

Аж от Горошок знову споважнів. Він підвівся і почав обходити всі вікна. Як тільки він зупинявся коло якогось із них, матові шибки ставали прозорі, мов той кришталь, а за ними відкривалася безмежна панорама чорного космічного простору, де, наче іскри, летіли міріади світлових смуг.

Нарешті Горошок підійшов до вікна біля Ічиного крісла.

Іка вминала, здається, вже п’ятий плід. На заклопотаного Горошка вона позирнула з іронією. Але коли й вона глянула в вікно, її добрий гумор де й пропав. Іка скочила.

— Що це, — прошепотіла вона, — кінець світу? Чому немає зірок, а лише іскри і смуги?

Горошок труснув головою.

— Не будь дитиною, — сказав він. — Так і має бути. Адже ми так мчимо, що зірки нам в очах мерехтять.

— Ага, — полегшено зітхнула Іка. — Як ото дерева обабіч шосе, коли автомобіль дає сто кілометрів на годину?

— Атож.

Іка відчула себе певніше.

— Тож над чим ти так вболіваєш?

— Над чим? — перепитав Горошок, ніби звертаючись до самого себе. — Над тим, що нам треба робити. Що нас чекає?

Іка поважно глянула на нього. А потому додала:

— Не бійся. Настане час — довідаєшся.

Горошок знизав плечима.

— Все-таки ти дитина. — І раптом розсердився. — Як ти не розумієш, що ми тут, ніби та пара ослів. Дві доісторичні істоти… Невігласи… І взагалі — ніщо… І що ми взагалі зможемо зробити? Нічого! Навіть менше!

Проте Іка не збиралась піддаватись зневірі. І навіть не образилася на Горошка, хоч попервах очі у неї блиснули. Сталося так, як завжди у них бувало: коли одне втрачало мужність, друге ставало вдвічі сміливіше; коли одне починало вагатися, друге ставало удвічі впевненіше.

— Горошку! — сказала Іка. — Пам’ятаєш, що Рудий казав про тих стародавніх сталеварів? Хоч вони й були пра… як це сказати? Ага… плаістоличні, проте він їх шанує. Ну… Горошку… Адже ті твої істоти, мабуть, не дурніші за Рудого. І не до свого зоопарку нас везуть!

Горошок вдячно подивився на Іку. Він сів поруч неї і замислився.

— Ти зрозумій мене, — озвався він нарешті. — Зоопарк чи не зоопарк… не це важливо. А от що ми зможемо зробити для тих, які все це вигадали?

— А пам’ятаєш, що сказав Капітан?

— Пам’ятаю.

— Отож, — переможно посміхнулася Іка, — досить, якщо ми будемо такими, як завжди.

— То скажи: якими?

Питання нелегке. Справді, які вони? Ні надто розумні, ані надто гарні, ані надто хоробрі. Найзвичайнісінькі. Звичайна Іка, звичайний Горошок!

Чи цього досить? Невідомо.

І Іка, вперше з тієї хвилини, як вона стояла сама перед прохідною стіною в тому коридорі, — справді занепокоїлась.

— Якими? — повторила вона. — Хіба ж я знаю?

— От бачиш, — промовив Горошок.

Обоє замовкли.

Вони забули про овочі, про напої, про крісла, що могли самі чистити, і про грізну картину зоряного світу. Вони згадували. Думали.

Було дуже тихо. Так тихо, що діти чули власне дихання і неспокійне стукотіння своїх сердець.

Мовчки, заплющивши очі, згадували свої перші пригоди. І важкі, і радісні їхні хвилини.

Хоч що там казати, тоді вони чесно виконали свій обов’язок. Отож? Отож, вони зможуть виконати свій людський обов’язок і нині!

Вони хотіли розібратися в найголовнішому: в самих собі. Та, звичайно ж, у самих собі. Щоб іще раз перед цією Найбільшою і Найдивовижнішою Пригодою набратись відваги й розсудливості. Щоб переконати принаймні самих себе, що і тут вони зроблять усе, що зможуть.

А Срібляста Куля несла їх далі й далі, летячи до місця свого призначення.

Вона мчала крізь чорні космічні простори, осяяні смугами сонць, туманностей і зірок. Мчала майже в цілковитій тиші.

Порушували тишу тільки, стукіт сердець пасажирів і ледве чутний, ніжний кришталевий дзвін приладів, що керували польотом кулі.

У той самий час, коли з однієї сонячної галяви на Землі піднеслася вгору Срібляста Куля, на найбільшій планеті системи Веги, названій Дела, другий день засідав Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.

Такі з’їзди скликалися дуже рідко.

Останній з них відбувся ще замолоду стасорокарічного Голови з’їзду і скликаний був з приводу першої трансгалактичної експедиції, в якій повинні були брати участь самі веги, а не тільки, як бувало досі, наукова апаратура.

Нинішній з’їзд представників усіх вегів скликано через надзвичайні обставини.

А саме, в зв’язку з відкриттям космічною науковою експедицією цивілізованого життя на малій планеті невеликої сонячної системи.

Наукова експедиція повідомила, що та цивілізація дуже молода, примітивна і що за першими інформаціями життя на тій планеті (що її мешканці звуть Землею) розвивається вже давно, однак тільки останнім часом почала набирати темпів розвою, притаманних технічній цивілізації.

У відкритті тому, здавалося б, не було нічого незвичайного. Раз у раз веги відкривали у зоряному всесвіті не тільки сліди життя, але й планети, заселені розумними істотами. З багатьма з них веги співробітничали, приятелювали, допомагали їм у розвиткові.

Проте в повідомленнях експедиції, що досліджувала Землю, було щось не зовсім звичайне. Це спонукало скликати Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.

Пропозицію про скликання з’їзду поширило серед усіх вегів Керівництво Зоряних Досліджень.

Ось що воно казало:

Автоматична наукова експедиція відкрила на відстані двохсот сорока світлових років планету з молодою технічною цивілізацією. На планеті, яку її мешканці звуть Землею, лише тепер провадяться спроби перших космічних польотів. Попри все те, вважаємо за потрібне особливо уважно її спостерігати, бо на її поверхні помічено ряд атомних вибухів воєнного призначення. Нагадуємо, що давнє слово “воєнне” означає “руїнницьке”.

Нагадуємо також, що шістсот років тому веги натрапили в районі Альдебарана на цивілізацію, що орудувала руїнницькою ядерною силою. Згадана цивілізація безпідставно атакувала і знищила нашу дружню експедицію. Незважаючи на багаторазові спроби порозумітися, вчинено напад на заселені вегами планети, і той напад було відбито ціною величезних жертв. Нині вона увійшла в число наших друзів, але пам’ять про мільйони вегів, полеглих тоді, кличе до пильності.

Поки земляни ще не можуть нам загрожувати. Проте вони надзвичайно швидко розвивають свою техніку. Можливо, вже за три-чотири покоління ми зустрінемося з ними на наших планетних просторах.

Саме тому помічені на Землі воєнні ядерні вибухи дуже занепокоїли Керівництво Зоряних Дослідів, яке звертається до всіх вегів з пропозицією скликати Надзвичайний З’їзд представників.

Цю пропозицію було негайно передано вісімдесятьом мільярдам вегів на всій планетній системі.

За тридцять веганських хвилин усі дорослі веги дали відповідь. Головні лічильні машини, діставши вісімдесят мільярдів телевідповідей, передали підсумок Постійному Керівництву Представників: сімдесят дев’ять мільярдів чотириста мільйонів “за”. Лише шістсот мільйонів вегів висловили думку, що вирішувати це повинно саме Постійне Керівництво.

Отож за шість веганських годин на найбільшій планеті системи, на Делі, почався Надзвичайний З’їзд представників усіх вегів.

На початку усіх вісім тисяч представників (кожний представник виступав від імені десяти мільйонів вегів) сповістили про зібрані за останній час відомості про планету Земля, про умови земного життя.

У величезному залі з’їзду пожвавішало, коли передали, що ті умови надзвичайно близькі до веганських і що земляни майже в усьому (крім кольору шкіри) нагадують самих вегів.

Після наукової частини, повідомлень з царини фізики, хімії, біології тощо, на денному засіданні демонструвалися картини земного життя.

То було дивне і тривожне видовисько. Все було так, ніби веги раптом зазирнули у своє власне, дуже далеке минуле. Вони раптом стали свідками жахливих і гнітючих подій. Побачили картини голоду, лиха, злиднів. Побачили земну телевізійну передачу про те, як двоє молодих землян, щоб захопити разок блискучих крем’яшків, убивають стару землянку.

Потому автоматичний перекладач оголосив кілька промов земних “Представників” (званих на Землі міністрами), дехто з них погрожував решті землян винищенням.

В кінці було показано картини знищення двох земних міст атомними вибухами.

У залі З’їзду панувала мертва тиша. Стасорокарічний дуже жвавий і веселої вдачі Голова (він частенько говорив, що справжня молодість починається після ста п’ятдесяти років) став надзвичайно серйозний.

Вже зайшло опалово-блакитне сонце. Над прозорим дахом залу зароїлися зірки.

Голова вказав рукою на мерехтливе небо.

— Веги! — сказав він. — Там живуть земляни. Талановиті… і жорстокі. Винахідливі… і небезпечні. Вони розвиваються так швидко, що вже наші правнуки можуть з ними зіткнутися. З їхньою руїнницькою силою, з їхніми войовничими звичаями. Ми знаємо, що на світанку своєї історії веги теж були жорстокі й воювали. Але веги спершу відкинули думку про війну, а вже потім опанували атомну енергію. Жоден з вегів не заплямував себе застосуванням тієї чудодійної сили проти життя. Адже навіть тоді, коли ми боронилися від альдебаранців, ми використовували тільки промені сну й наркотичні хвилі, хоч це й коштувало нам величезних жертв.

— Але, о веги, — вів далі Голова після хвилинної мовчанки. — Земляни хоч і не дуже численні, але, здається, кмітливіші і жорстокіші за альдебаранців. Від імені Постійного Керівництва Представників запитую вас: що нам з ними робити?

Голова замовк і сів.

На екрані над столом Керівників стали з’являтися номери представників, що хотіли виступити.

Перший попросив слова представник 438.

То був молодий — шістдесятирічний — пілот-космонавт з планети Геза. Він задав лише одне питання:

— Чи всі земляни такі жорстокі?

Присутні дивилися тепер на Голову. Він посміхнувся через силу.

— Ми не знаємо, — відповів він, — точного співвідношення сил. Проте ми знаємо, що не всі. Про це свідчать деякі з прослуханих тут земних промов.

Потім пролунав голос професора Лалоса.

— Чи ми передбачаємо можливість знищення Землі?

Знову запанувала тривожна тиша. Всі очі звернулися до зірок, серед яких, напевно, мерехтіло і земне Сонце. Голова відповів:

— Це залежить від нашої ухвали. Ми мусимо передбачити все. Йдеться про майбутнє ста мільярдів вегів і всіх інших миролюбних цивілізацій.

Представниця 1801 — красуня поетка Меда спитала:

— Чи не зачекати нам ще кілька десятків років?

Того разу замість Голови їй відповів Керівник Зоряних Дослідів:

— Ні. Ми вважаємо, що земляни дуже близькі до відкриттів у галузі антигравітації. Ті винаходи можуть невдовзі привести до повної незалежності землян від нас. Наша воєнна наука на дуже низькому рівні, оскільки ми не провадимо воєн. Ми мусимо вирішувати уже зараз.

На екрані знову засвітився номер професора Лалоса. Цього разу він був блакитний. То означало, що професор хоче щось запропонувати.

Голова надав йому слово.

Як належало за давньою традицією при внесенні пропозицій, професор перелетів у своєму кріслі через весь величезний кулястий зал до екрана промовців і там, збільшений на екрані так, що навіть з останніх рядів було видно його розумне старе обличчя, сказав:

— Веги! Від імені вчених я вношу пропозицію. Ми стоїмо перед небезпекою. Нам відомо, що серед землян є багато справжніх людей — людей доброї волі. Отже, ми відкидаємо думку про знищення. Перед нами дві інші можливості. По-перше, в разі небезпеки ми можемо знищити їхню науку і техніку. Можемо розкласти руйнівними хвилями усі тверді мінерали і вироби на тій планеті, розтопити їх і відкинути землян до напівтваринного життя. Без твердих металів і синтетиків, без машин та інструменту вони знову перейдуть до ручної праці… забудуть про польоти, про відкриття, про космос.

По залу прокотився гомін. Деякі делегати схвально всміхалися. А Меда, наприклад, з неприхованим обуренням засвітила на екрані номер свого мандата.

Професор Лалос посміхнувся.

— Я ще не закінчив, — сказав він. — Друга можливість — це лишити землян на самих себе. Вона спирається на припущення, що миролюбні земляни самі стримають тих, які думають про війни, — ті, що хочуть творити, будуть численніші й сильніші від тих, які хочуть винищувати.

— Так! — вигукнула Меда.

Голова засвітив білий сигнал тиші, бо вся зала раптом загомоніла. Чулися вигуки: “так”, “ні”, “тихше”, “згода”…

Професор Лалос підніс на екрані руку.

— Перш ніж ми що-небудь ухвалимо, вношу пропозицію: ми мусимо безпосередньо простежити за двома землянами. Найкраще за дуже молодими. За тими, кому належить творити майбутнє Землі. Познайомимося з ними зблизька. Переконаємося, які вони. Тоді й ухвалимо. Ми сконструювали позапросторовий космічний корабель, спеціально підготовлений з цією метою. Якщо тільки ви погодитеся з нашою пропозицією… то вже завтра зможете побачити молодих землян. Ми вважаємо, що лише тоді З’їзд представників зможе ухвалити правильну постанову.

Професор Лалос проплив повітрям на своє місце. І перш ніж Голова встиг устати, щоб оголосити голосування, на світовому табло голосів спалахнуло число 8001.

Голова Конгресу зблакитнів з подиву.

— Хто голосував двічі? — вигукнув він.

Над кріслом прекрасної Меди засяяла золотава, як її ючі, сигнальна зірочка.

— Це я! — вигукнула вона. — Я хотіла проголосувати сто разів “за”, але не встигла.

Зал зайшовся реготом, а Голова лукаво підморгнув.

— Представники вегів, — запитав він, — чи маємо ми право рахувати двічі голос нашої прекрасної поетки?

На табло голосів майже миттю спалахнула цифра 7999. Цього разу поетка Меда утрималася від голосування.

Голова підвівся.

— Представники вегів! — урочисто промовив він. — Оголошую, що пропозицію ухвалено. Засідання З’їзду відкладаю до завтра, до моменту, коли ми зможемо віч-на-віч познайомитися з двома молодими мешканцями Землі і дати їм оцінку.

На завтра — як подбало бюро погоди — опалово-блакитне Сонце Веги зійшло на кришталево чистому небі. І лише перед самим полуднем випав півгодинний рясний садовий дощ.

Після дощу, як і звикле, цілими клумбами знялися в небо літальні квіти, щоб опівдні отінити майдани і сквери. І невдовзі учасників З’їзду сповістили, що засідання почнеться за десять хвилин.

Як їх сповістили? Дуже просто. Кожен представник носив значок. І всі ті значки спершу тричі замигтіли білим світлом, а потім залунав голос Голови:

— Засідання почнеться за десять хвилин.

За вісім хвилин зала засідань знову була заповнена вщерть.

— Присутні всі, — повідомив електронний контролер.

Тоді підвівся Голова:

— Веги! — проголосив він урочисто. — Зараз на борту нашого понадпросторового корабля двоє молодих землян. За дві години за середньоделійським часом вони прибудуть до нас. Ми спробуємо зблизитися з ними. Веги! Дивіться і зважуйте. Представники! Наша постанова важлива і для нас, і для них. Пам’ятайте про це!

У величезній залі запала цілковита тиша.

Вогні потьмянішали. А проектори телекіно кинули в центр зали об’ємне, точне до найдрібніших деталей зображення Сріблястої Кулі і Землі, від якої відлітав корабель з понадпросторового швидкістю.

Потім з’явився коридор з голубими променистими стінами, зала, а в ній двоє молодесеньких землян.

Разом з тим автоматичний перекладач зоряних мов почав перекладати на веганську перші слова землян, зберігаючи тембр їхніх голосів.

У залі ніхто навіть не поворухнувся. Так, коли б не колір шкіри й волосся, коли б не вужчі трохи очі, коли б не відмінність у одязі і сповільненість рухів — представникам вегів могло б здатися, що перед ними їхні власні діти.

Щоправда, доповідач першої автоматичної експедиції попередив їх про це. Але в маленьких землян схожість з вегами надто впадала в очі.

Отож коли маленька мешканка землі, лишившись на самоті, злякано скрикнула “ой мамо!” — поетка Меда гукнула на повний голос:

— Не мучте їх!

Обидві пригоди, одначе, завершилися веселим сміхом — і малих землян, і зали засідань. А найголосніше — з полегкістю і трохи ніяково — сміялася сама Меда.

Треба сказати, настрій у залі ставав дедалі кращий.

Хоч було видно, що малі земляни не розуміють і не знають навіть найпростіших приладів, що з ними легко дала б раду кожна веганська дитина, проте, незважаючи на це, поводились вони (і кожний це бачив) розсудливо і розумно.

Деякі представники навіть насупилися. Вони бачили, що земляни справді обдаровані. Не хотілося б мати їх своїми неприятелями.

Аж от, коли пара молодесеньких землян, оглянувши корабель, сіла й замовкла, Голова вимкнув екран телекіно.

Натомість він увімкнув телестанцію Тлумача Думок, до якого зверталися лише у виняткових випадках. Користування ним було заборонено всім, за винятком лікарів та екзаменаційних комісій.

І от тлумач почав демонструвати перед очима присутніх у залі все те, що діялося в головах малих землян.

На екрані попливли одна за одною їхні думки і спогади — з’являлися сцени, картини, навіть цілі історії з їхнього життя.

Учасники Надзвичайного З’їзду представників — науковці і поети, композитори і пілоти, лікарі й організатори — продивилися усю пригоду з Капітаном і Яцком. Потім вони стали свідками експедиції в піщану пустелю.

Тієї миті, коли малі земляни відшукали серед безлюдних пісків двох ослаблих дорослих землян, у залі почувся шепіт, схвальні вигуки.

Але тут Голова знову ввімкнув свій екран.

— Я розумію, — сказав він, — що молоді земляни заслужили ваше схвалення. Щойно я отримав навіть пропозицію групи пілотів — визнати дослід переконливим, відіслати дітей назад, а всю цивілізацію Землі вважати за цивілізацію надії та ладу.

— Як ми бачили, — провадив він, — молоді земляни поводилися добре й благородно щодо інших землян. Проте ми маємо переконатися, чи поводяться вони так лише з подібними до себе. З’ясувати, як вони ставляться до чужих їм істот. До вегів. До кого-небудь із нас.

Тут Голова обвів поглядом мовчазну залу.

— Згода? — спитав він.

На табло спалахнуло число: 8000. Вісім тисяч “за”. А тим часом…

А тим часом — саме тоді, коли в залі З’їзду вегів засяяло число “8000” — у Сріблястій Кулі пролунав Горошків голос:

— Що це за Сонце?

У вікні, між їхніми кріслами, заблискало раптом блакитне й опалове світло. То було світло величезної ясної зірки.

— Горошку, — прошепотіла Іка. — Невже ми летимо на це Сонце? Адже ми… згоримо… Горошку!

— Ти-и-и-хо!

Горошок і сам зблід. Та вже за хвилину він глянув на Іку куди веселіше: корабель, ясно, обминає те Сонце. І от поряд з’явилось щось… щось ніби… щось ніби схоже на Землю.

— Земля! — гукнула Іка.

— Земля… — повторив Горошок уже тихіше. — Ні, це не Земля, — сказав він.

Обоє замовкли. У кришталевому вікні показалась якась планета. Вона росла на очах щосекунди. Уже відсвічували рожевим відблиском хмари, показались якісь величезні, схожі на дивні моря світло-фіолетові простори, якісь червоні гори і голубі долини…

Так усе це чимось нагадувало Землю, але зовсім інші були обриси материків і океанів. Зовсім інші барви, інші тіні.

Затамувавши подих, Іка й Горошок похилилися над вікном і дивилися на планету, що наближалася до них… Срібляста Куля, знижуючись, входила, видно, у її тінь — туди, де панувала ніч.

Картина у вікні тьмяніла, оповивалася темрявою.

— Будемо приземлятися, — прошепотів Горошок. — Хоч це зовсім не Земля.

Він узяв Іку за руку. Рука її тремтіла. Зрештою, він і сам відчував, як по спині бігають холодні колючі мурашки.

Чи Куля опуститься там, де слід? Чи не розіб’ється, не впаде в морську безодню? Цього він не знав. Врешті, і не міг знати.

— Ну, — промовив він злегка захриплим голосом, — зараз усе дізнаємось…

Іка всміхнулася. Горошок був дуже вдячний їй за ту усмішку. Адже вона давала зрозуміти, що на неї можна покластися. Що все буде гаразд. Адже, правду казати, саме у цій найбільшій, найдивнішій з усіх пригод, яких вони зазнали, вона поводилася мужньо, як ніколи.

Горошок хотів їй це сказати. Батько любив повторювати: “Кажи людині все гарне про неї. Ви обоє станете кращі”. Але не встиг він розімкнути рота, як вона сама озвалася.

— Глянь-но, — сказала Іка. — Знову зелене світло. Ходімо?

На одній стіні заблимав прямокутник зеленого світла. Отже, настала вирішальна хвилина.

Зелене світло. Це значить: треба йти. Але що там? Що їх чекає? Місто чи морське дно? Гірська вершина чи пустеля? Зоопарк чи… чи просто — Хтозна-що?

Горошок проковтнув слину й міцніше стиснув Ічину руку.

— Треба йти, — сказав він.

Вони рушили до виходу. Раптом Іка відпустила його Руку:

— Зажди-но!

— Що там? — почав Горошок. — Що це ти справді…

Іка не слухала. Вона бігцем вернулася до столика, взяла в кожну руку по посудині з рідиною, а кивком голови показала на закриту вазу з овочами.

— Візьми це. Невідомо, як там буде…

Горошок кивнув.

— Молодець, що не забула, — визнав він. — Ходімо!

І вони рушили, намагаючись, щоб підбадьорити себе, гупати черевиками. Шкода лишень, що на променистій, і губчастій підлозі гупати не вдавалося.

Перша вийшла в голубий коридор Іка. Горошок ані на крок не відставав.

Зелене світло вело їх зараз у протилежний бік коридора. Воно блимало, як і тоді, ніби весело підморгувало. Ніби запрошувало: “Ходімо, ходімо”. Але вони, навіть не помічаючи того, сповільнювали ходу. Адже за хвилину, за секунду, за три чи чотири кроки вони мали зустрітися… з чим? Ото ж то й воно, що НЕВІДОМО З ЧИМ! З ВЕЛИКИМ НЕВІДОМИМ!

— Ох! — скрикнула Іка.

Над ними мерехтіло зірками темно-фіолетове небо. Зірки мінилися всіма барвами — від білої до рубінової. З двох боків випливали два блідих Місяці.

А Срібляста Куля? Зникла, ніби її розвіяв вітер.

Горошок з Ікою непорушно застигли у фіолетовій темряві. Під ногами тихенько порипувала дрібна жорства. Якийсь невеликий птах безгучно пролетів над головами. Повітря було гаряче, насичене незнаними пахощами. Проте дихалось напрочуд легко.

Незважаючи на жару, кожен вдих освіжав, ніби ковток води.

— Що це так шумить? — прошепотіла Іка.

Горошок не озвався. Лише присунувся до неї ближче.

Справді, щось шуміло. Десь недалеко чулося дивне шемрання, шелест. Ніби шемрання густого сухого очерету, лози, колисаної легким вітром, шелест осіннього лісу під час листопаду.

А здалеку долинав інший згук, згук, який ні з чим не сплутаєш: монотонний гуркіт прибою.

— Це, мабуть, море, — відповів нарешті Горошок.

— Я так і думала.

Їхні очі поступово призвичаювалися до темряви. Навіть у світлі двох невеликих блідих місяців з глибокої тіні щодалі чіткіше виступали силуети високих, пір’ястих, схожих на пальми дерев, що сухо шелестіли.

— Диви, — прошепотів Горошок.

У тій стороні, звідки долинало шумотіння моря, світліло. Там розливалося ніжне зеленкувате сяйво. Це нагадувало світло місячного сходу, а ще більше заграву далекого міста. Міста, освітленого зеленими вогнями.

— Де ж це ми опинилися? — спитала Іка вже певнішим голосом.

Горошок потер лоба.

— Це треба…

— Обміркувати?

— Так, — відповів він. — Це ще треба обміркувати.

— То й обмірковуй, — розсміялася дівчинка.

Проте становище було дуже серйозне, щоб Горошок звернув увагу на її кпини. До того ж він поки ще нічого й не обмірковував. Зараз на думки, навіть на найрозумніші думки, годі сподіватися. Вся надія лише на вуха та очі.

Очі були кращі в Горошка, слух — у Іки. Отож він і сказав їй:

— Ти менше балакай, а більше слухай!

— Замість обмірковувати?

— Так.

Горошок удивлявся в темряву, як та сова, що чатує свою здобич. Іка відчувала, що, незважаючи на показний спокій і видиму байдужість, Горошок напружений, ніби тятива лука.

Нарешті він запитав:

— Ти що-небудь чуєш?

— Власне… власне, нічого цікавого. А ти?

— Що я?

— Ти що-небудь побачив?

— Нічого, — буркнув Горошок. — Крім того зеленого відблиску, нічого.

— То що робитимемо?

— Ходімо.

— Горошку, а куди?

— Насамперед, трохи роздивимось. Потім підемо до моря. Не сидіти ж нам тут до світанку.

Іка, щось пригадавши, так і присіла:

— Горошку, що ти! До світанку? Таж ми мали повернутися о восьмій. А що скаже тітка Педагогіка?

І тут Горошок раптом розлютився. Розлютився, як ніколи.

— Що скаже тітка Педагогіка? — вигукнув він. — Ти подумай краще, чи ти її ще коли-небудь побачиш? Та й… та й чи побачиш іще Землю?!

— Зе… Землю?

— Так.

Іка замовкла, поглянула вгору на зірки, Сонце й Землю, і Горошок одразу ж подобрішав. Поклав їй руку на плече.

— Та не хвилюйся, — промовив він якомога лагідніше. — Досить, що я хвилююся. Згода?

— Зго… згода, — зітхнула вона і шморгнула носом.

Але, своїм звичаєм, вона тієї хвилини стріпнулася від смутку, ніби щеня від води.

— Ходімо! — промовила рішуче вона.

— Секунду, — озвався Горошок. — Ніколи невідомо, що може статися.

Він дістав з кишені складаного ножика, клацнув лезом. Воно блиснуло в фіолетовому присмерку.

— Можемо йти.

Проте Іка стала як стій.

— Нічого з цього не вийде! — закричала вона, і голос її дуже скидався на голос тітки Педагогіки. — Не будеш тинятися в пітьмі з відкритим ножем! Навіть тут!

— Ух-х! — зітхнув Горошок. — Я йтиму попереду, — сказав він.

— Ножа склав?

— Так.

— Ну, то… рушаймо.

Жорства порипувала під ногами, порипувала мелодійно і навіть трохи співала. Як…

— Як співаючі змійки, — прошепотіла Іка.

Горошок йшов попереду, одразу за ним Іка. Жорства усе співала під ногами. Двічі безгучно майнули над ними примарні силуети якихось летючих створінь, що випромінювали бліде опалове світло.

Невдовзі вони дійшли до пальм — високих, з пір’ястим листом дерев.

— Це щось схоже на галявину, — промовив Горошок.

І справді. Вони вийшли на широкий, вкритий жорствою майдан, оточений стіною сухих пальм і невисоких густих чагарів. Обійшли галяву довкола і надумали йти до моря.

У стіні дерев та чагарів був просвіток. Там буцімто починалася просіка — звичайнісінька, як на Землі. Звідти, мов коридором, долинав до них безнастанний плескіт хвиль. Очевидячки, просіка провадила до моря.

— Ну й темрява, — неспокійно прошепотіла Іка. — Сірники є?

— Є.

— То присвіти.

— Обережно… Обережно… Це треба обміркувати.

Цього разу в голосі Іки зазвучали такі нотки, які з’являлись у голосі її мами, коли вона, приміром, дуже поспішала до міста, а батько вмощувався у кріслі з газетою, зовсім не чуючи, що йому кажуть, забуваючи про час, справи, і так далі, і так далі.

— Ти! — гукнула Іка. — Ти скоро збожеволієш з отим своїм обмірковуванням!

Але Горошок правив своєї.

— У тебе вуха є? — спитав він.

— Здається, є.

— То скажи: як цей тутешній ліс шелестить? Як мокра вільшина чи як сухий ялівець?

— Угу… — буркнула Іка.

— От-от угу! Хочеш спектися на телячу печеню?

— Чому на телячу?

— А це вже сама обміркуй.

— Ти розумний, як… — у Іки аж дух перехопило.

— Даруй, — ввічливо сказав Горошок, — може, запалимо сірника?

— Н-ні, -озвалася за якусь мить Іка. — Не сердься, Горошуню. Твоя правда.

— Гаразд, гаразд… — Він усміхнувся. — Ходімо!

Тут Іка теж довела, що іноді й вона може щось обміркувати.

— Стривай. Набери цих крем’яшків у кишені і кидай вперед. Хто знає, що за лихо може сидіти в тій темряві. Кинеш… То хоч злякається.

Горошок нахилився й почав набивати кишені крем’яшками.

— Правильно, — сказав він згодом. — Але…

— Але що?

— Але тільки одне мені не подобається.

— Що там іще?

— Ну, поміркуй сама: летіли ми з тобою якимось тех нічним дивом, гравітація, хімпральня, оті носики у пляшок і так далі… Колосальна штука.

— Звичайно, колосальна.

— Так от. А висадили нас у якійсь пущі. Ні людей, ані техніки, нічого. Просто Сахара. Хіба це порядок?

— А звідки ти знаєш, які у них тут порядки?

— Справді… не знаю.

— А може, вони помилилися? Думаєш, як така техніка, то не можна й помилитися?

— Мабуть, можна.

— Так от! — заквапилася далі Іка. — Головне, щоб ми самі надто не помилилися. Треба спробувати повернутися, коли не на вечерю, то принаймні на Землю. Котра година?

— От тобі й маєш! — простогнав Горошок.

— Що?!

— Не йде! Годинник не йде!

— Е-е-е… — розсердилася Іка. — Як він не йде, то хоч ми ходімо. Годі теревенити. Кидай крем’яшки, і рушаймо.

Проте Горошок був невтішний:

— А що ж я скажу Рудому?

— Скажеш йому “добридень” чи “добрий вечір”. Залежно від того, коли ми повернемося. Ти йдеш чи ні?

— Іду, іду…

У темряву полетів крем’яшок, цокнув, і… знову все стихло.

Попереду рушив Горошок, засмучений своїм горем. Йому було байдуже, що він іде чужою планетою, де ніч фіолетова, на небі світять два Місяці й небачені досі біло-золотаво-рожево-червоні зірки. Він забув про те, що Земля і всі люди зосталися невідомо де. Він знав одне: йому позичили годинника. І от цей позичений годинник поламався.

— Ні, звідки я міг знати, — простогнав він, — що ми полетимо на якісь запропащі зірки?

Іка тупнула ногою.

— Годі!

І, випередивши його, кинула вперед жменю жорстви.

І тут сталося непередбачене. Десь поруч почулося не то сичання, не то свист. На якусь частку секунди в мороці блиснули три рубінові вогники, здається, троє очей, і хтось, не менше доброго кунделя, великими стрибками кинувся…

Іка враз опинилася поруч Горошка, а Горошок виставив уперед руку з розімкнутим ножем.

На щастя, той “хтось” із трьома рубіновими очима кинувся великими стрибками навтіки.

Шерех його стрибків даленів.

— Щ… що то було? — прошепотіла по довгій хвилі Іка.

Горошок з натугою одкашлявся. Але голос однаково був хрипкий:

— А звідки я можу знати?

— Він біг… він стрибав достоту мов той кіт.

— Як здоровий кіт, — поправив Горошок. — Як леопард чи тигр…

— Ой Горошку, — прошепотіла Іка. — Пішли, пішли скоріш. І… не складай більше ножа.

Проте надалі їм пощастило. Хоч скільки вони кидали крем’яшки, у чагарях було тихо. Щоправда, кілька разів над головами, тьмяно вилискуючи, пролітали якісь птахи, але до них діти уже призвичаїлись.

І от нарешті попереду заясніло.

— Море! — вигукнув Горошок. — Дивися! А там, здається… місто.

Вони вийшли, власне вибігли, на широкий морський берег. Замість жорстви тут був пісок. Ніч пояснішала. Спокій, морська гладінь відбивала безліч зірок і місяць, а головне, недалеко був той берег. Там роїлася сила-силенна ясних і тьмяних зелених вогнів. Нерухомі і рухомі, більші і менші, вони відкидали зеленкуватий відблиск на море й небо. Точнісінько як вогні наших приморських міст відбиваються у двох туманних свічадах землі — у свічадах моря і неба.

Яке ж то було захопливе, чудесне, підбадьорливе видовисько!

Усе було забуто: і триокого тигра, і темряву, і висхлий ліс. Горошок навіть забув про годинник Рудого.

— Море! Море! — гукали обоє, вискакуючи на рівний, ніби асфальт, пляж.

— Місто! — не вгавали вони. — Місто!

Перша добігла до води Іка. Сміючись, вона опустила в неї руку.

— Горошку! — закричала вона. — Слово честі, море тут підігрівається. Стривай, — здивовано протягла вона. — Це море з бульбашками. Слово честі. Море газованої води.

Перш ніж Горошок устиг її затримати, Іка зачерпнула води долонею і піднесла до рота.

— Фі-і, — скривилася Іка. — Це не газована, а мінеральна. Ніби “Зубер” з Криниці. Вони тут, певне, страшенно здорові, ті істоти.

Горошок тупнув ногою.

— Виплюнь, — наказав він. — Звідки ти знаєш, що той “Зубер” не отруйний?

— Е-е-е… — озвалася Іка.

Проте виплюнула.

Тепер Горошок схилився над водою і занурив у неї руку, зачерпнув й обережно, самим кінчиком язика, покуштував на смак…

— Більше схоже на “Слотвинку”…[2] — промимрив собі під ніс.

— Горошку! — сказала Іка. — Це треба обміркувати.

— Нарешті я чую розумні слова, — озвався Горошок. — Але що? Що треба обміркувати?

Іка ніби й не помітила причіпки. Вона була сповнена натхнення.

— По-перше… як повідомити в місто, що ми тут. По-друге… як туди дістатися?

— Ти-и-и-и-хо, — не дала перебити себе Іка. — Дивись-но, що там таке? Горошку! Там — човен.

Взагалі Горошок набагато краще за Іку бачив у темряві. Проте цього разу Іка перша помітила, як попереду за кільканадцять кроків од них темнів знайомий округлий силует, — і метнулася туди.

— Обережно! — гримнув Горошок. — Може, то який звір.

Вони підходили обережною, повільною ходою. Горошок жбурнув крем’яшками — раз, удруге і втретє. Нічого. Ніякого руху.

Підійшли зовсім близько.

— Запали сірника, — наказала Іка.

У тихому повітрі сірник горів яскравим і високим полум’ям. Його світло вихопило з темряви чи то велику миску, чи то ночви, наполовину витягнуті з води. Ночви, здавалося, були зроблені з корка чи з губки. Вони були легкі, як пір’їнка. Всередині малося стерно і невелика лопатка — ніби весло.

Ночви, однак, мали одну, але дуже істотну ваду: у них могла поміститися лише одна людина. І то невелика. Точніше один Горошок. Або одна Іка.

Діти довго намагалися до них сісти.

Роззулися, познімали шкарпетки й зіпхнули ночви на воду. Без вантажу вони трималися чудово. Так само чудово гойдались вони на спокійній хвилі, коли в них залізла Іка.

Та тільки-но скраєчку сів Горошок, як ночви одразу ж почали тонути. І нічим не можна було зарадити: вже й сідали на протилежних бортах, щоб рівномірно розподілити вагу, вже й ставали навпочіпки у самій середині.

Нічого не допомогло. Тільки одяг замочили. І Іка, й Горошок гадали, що зробили велике відкриття… а вийшов з цього — пшик.

— Тьху! — сплюнув нарешті роздратований Горошок. — Адже я сам не попливу і тебе саму нікуди не пущу.

— Вогнище! — раптом сказала Іка.

— Яке ще там вогнище? — здивувався Горошок.

Іка постукала Горошка пальцем по лобі.

— Ех, ти, розумнику, — сказала вона. — Стародавні люди подавали одне одному знак вогнищами. А ми тут — типові стародавні люди. Отож розкладаймо вогнище. Істоти “Зеленого міста” побачать вогонь! І коли вони посадили Кулю не туди, вони нас шукають. Побачать багаття й одразу ж пришлють сюди якусь делегацію.

— А може й міністра закордонних справ?

— Не дурій. Правду я кажу чи ні?

— От-от.

— Ага! — вигукнула Іка. — Ти кажеш “от-от”. А це вже означає, що я кажу правду.

Горошок почухав собі потилицю, потім поплескав себе по мокрих штанях і, врешті, сказав:

— Та, звичайно, правду.

— Тоді давай. Ходімо по дрова!

— Не поспішай! — стримав її Горошок. — По-перше, не завадило б перевірити, чи буде тут узагалі що-небудь горіти.

— Ти ж сам казав, що…

— А зараз кажу, що слід перевірити. По-друге, хмиз треба збирати (хто знає, що то за хмиз?) не голими руками. Братимемо моєю курткою або носовичком. А по-третє, давай попервах спробуємо розпалити кілька гілочок біля самої води… подивимось, що з того вийде…

Іка слухала його з роззявленим ротом. Горошок засміявся.

— Стули рота, бо в нього птах, отой, що світиться, влетить.

— Ти це непогано вигадав, — озвалася Іка.

— А що? — гордо відповів Горошок.

Збирання хмизу для вогнища не завдало великого клопоту.

Гілки і сучки кущів, що росли на узліссі під пір’їстими пальмами, ламалися дуже легко. Їх можна було ламати голими руками. Трохи дивувало, що вони не гнулися, як гілки кущів і дерев на Землі, а ламалися одразу. Тим вони скидалися на суху солому, очерет, бамбук.

Але хоч як чудно, вони легко ламалися тільки в коліні. Ламкі на око, вони були міцні, як залізо, і легкі, мов пірце.

Горошок любив порядок. Він наказав поскладати галуззя на три купки. Найтонші і найкоротші — в одне місце. Середні — осторонь. А найдовші і найтовстіші поклали біля самої води.

Нарешті настала велика мить.

Вогнище було складене, Горошок дістав коробку сірників (на щастя, він урятував їх від води, переклавши перед випробуванням човна до кишені куртки) і поволі підніс вогник під найтоншу гілочку.

Спершу вогник лише обсмалив маленький патичок, зовсім не збираючись розгорятися.

Горошок хотів був уже кинути сірника, який починав пекти пальці, аж раптом почулося тихе сичання, потім голосний тріскіт… і от дрібні, тоненькі патички спалахнули яскравим, сліпучим полум’ям.

Діти мимоволі відскочили. Але нічого страшного не сталося. Просто хмиз горів з голосним тріском, сіючи блакитні іскри, — справжнісінькі тобі бенгальські вогні на ялинці.

Забачивши цю картину, Іка застрибала й заплескала в долоні.

— Бенгальські вогні! — вигукувала вона. — Бенгальські вогні!

— Нічого собі бенгальські! — перебив її Горошок і заходився швидко відтягувати середню купку гілля подалі від вогнища.

Це було розумно і передбачливо: від невеличкої купки хмизу пашіло жаром, немов од великого багаття. До того ж патички не тільки дуже яскраво горіли і давали великий жар, але й, всупереч усім властивостям земного хмизу, згоряли надто повільно.

— Ти бачиш? — запитала Іка. — Бачиш, як вони повільно горять?

Горошок мовчав. Він дивився на Зелене місто.

Берег, освітлений його вогнями, лежав не далі як, мабуть, за кілометр чи півтора від пляжу. Яскраве світло вогнища звідти, звичайно, ясно видно. Отже, вони повинні помітити гостей, прийти до них.

Минали хвилини. Хмиз безперестану палав, освітлюючи жовтий ліс, а в Зеленому місті все було тихо, жодного натяку на те, що їх помічено.

— Відсунься, Іко, — суворо мовив Горошок.

Іка слухняно відступила.

А Горошок, вибравши грубого прута на кілька метрів і завдовжки, обережно опустив його кінець у вогнище.

Йому довелося чекати дуже довго, але зрештою прут спалахнув. Він горів сліпучим вогнем. Полетіли іскри, ніби від зварювального апарата.

Тоді Горошок підніс його вгору і, незважаючи на іскристий дощ, почав розмахувати. Один мах — пауза. Два замахи — пауза. Три замахи — пауза. Чотири замахи…

Раптом він опустив свого смолоскипа.

— Ти що? — спитав він. — Чого кричиш?

— Це не я, — насилу видавила з себе Іка.

А крик долинув знову. То був крик жаху і розпачу. Так могла кричати лише смертельно перелякана Іка.

Потім розляглося пронизливе сичання і — свист, як тоді, коли сичав здоровенний рубіноокий кіт. Тільки зараз воно лунало люто й грізно.

І знову той самий голос:

— О ке сат! — кричав хтось. — О ке сат!

— Це там, на галяві! — загукала Іка. — Хтось благає рятунку! Горошку! Хтось просить допомоги!

Чи довго роздумував Горошок? Секунду? Не більше півсекунди.

Горошок жбурнув палаючий прут на землю, вихопив з вогнища патичок (що за весь оцей час згорів тільки на одну десяту), розімкнув складаного ножа.

— Чекай тут! — гукнув він Іці.

І помчав до галявини.

Горошок біг, зціпивши зуби, забувши про все на світі. Він чув лише голос, що кликав на допомогу. Когось треба вирятувати з небезпеки. Захистити будь-що!

Кілька іскор впали з палаючої гілки, припекли вогнем. Горошок навіть не відчув цього. Він знав одне — полум’я це світло. Це надія на перемогу в бою. Вогонь завжди був зброя. Завжди його боялися дикі коти!

Отже, може й тут…

Дорога, якою тоді, у пітьмі, вони йшли так довго, виявилася тепер короткою, трохи вигнутою алейкою між двома стінами пальм.

Жорства вищала під ногами, а Горошок мчав, як навіжений. Його навіть не здивувало, що мала гілочка палахкотіла дедалі яскравіше. Власні кроки відлунювали за спиною. Вогонь розгорявся, хтось знову заволав: “О ке сат! О ке сат!” — хтось зовсім поруч важко дихав.

Горошок вискочив на галяву, і її одразу ж освітило голубе світло, аж по верхівки найвищих пальм.

У нього перехопило дух.

На самій середині галяви якусь невелику, не більшу за нього самого істоту повалив на землю звір. Звір? Страхітлива потвора з трьома рубіновими очима, з крокодилячою кудлатою мордою і шестиногим зміїно-котячим тілом. Блиск вогню вразив напасника. Він одсахнувся. І раптом галява забарвилась, ніби впала на неї небесна іскриста зірка. Той, хто кричав пробі, підвівся на руках, і Горошок ясно бачив його, то був довговолосий стрункий хлопець. Його широко поставлені, мало не на скронях, темні очі округлилися зі страху. На блідо-блакитній шкірі темніли сині рани. Біла пов’язка на стегнах теж була заплямована темно-синьою кров’ю.

— О ке сат! — простогнав він востаннє і… впав ницьма.

А страшне чудовисько, гостро блискаючи своїми червоними очима, присіло, готуючись до стрибка. З його пащі вихопилося сичання-свист.

— Горошку! — пролунав розпачливий зойк Ічин. — Вперед!

Вона надбігла ззаду, розмахуючи кинутою Горошком величезною палаючою палицею.

Хижак завагався. Горошок ударив його палаючою гілкою, і кіт з пронизливим виском відскочив убік.

Тоді Горошок видер з Ічиних рук палаючий дрюк.

— Веди його до моря! — гукнув він.

Звір відступив, але готувався знову напасти. Він відскочив убік, пронизливо свиснув. Очі його блискотіли ще лютіше, короткий хвіст забив по землі, пазури рвали траву. Задньою лапою він одкинув палаючу гілку, і краєм ока Горошок побачив: Іка поставила на ноги зомлілого Блакитного Хлопця і потягла до алеї.

Він полегшено зітхнув.

І тут, як завивання міни, розітнулося виття хижака.

Горошок побачив у повітрі зміїне тіло, розіп’яте в стрибку, устиг спостерегти рубіновий блиск очей і роззявлену пащеку. І тоді…

Тоді Горошок, розмахнувшись з усієї сили, влучив напасникові просто в пащеку палаючий кінець палиці. Зойк звіра задзвенів у вухах. Осліплений хижак закрутився дзиґою і кількома величезними стрибками з сичанням і свистінням сховався у хащі.

— Гіп-гіп ура-а-а! — заверещав Горошок.

Він хотів повторити свій переможний вигук, аж раптом йому перехопило дух.

Він щось побачив. Побачив, як прикорень однієї пальми лиже блакитне полум’я. Горошок зрозумів, що то значить. Зрозумів, що коли в цьому лісі почалася пожежа, її не зупинити. А при такій температурі, яку дає тут вогонь, вони загинули. Ніяка сила їх не врятує.

Кілька довгих секунд Горошок стояв ніби вкопаний, дивлячись просто себе.

Вогонь дедалі ширився. Дерево сухо тріщало. Голубі іскри долітали вже до середини галявини…

Поки що зайнялася лише одна пальма й невеличкий кущ коло неї. А відблиск линув попід саме небо, жар був нестерпний.

Горошок повернувся, кинув палицю і, важко дихаючи, побіг слідом за Ікою.

Блакитний Хлопець ще не зовсім отямився. Іка майже несла його: ноги його з дивовижно маленькими ступнями щохвилини підгиналися, і хлопчик безвладно опадав на її плече. Добре, що він був дуже легенький, інакше вона б не впоралася.

— Ну, ходімо, — благала вона. — Ходімо. Не бійся… ходімо. Горошок нас захистить… Кажу тобі, захистить!

Чи справді зможе він захистити їх і себе? Чи себе самого зможе він захистити?

До Іки долетіло пронизливе завивання хижака. Вона зупинилася й почула, як одразу ж у гарячому непорушному повітрі тріщали гострі, сухі, як пістолетні постріли, виляски.

Над лісом піднялася блакитна заграва.

— Горошку! — гукнула Іка. — Горошку!

Блакитний Хлопець знову вислизнув у неї з рук і важко сів на землю. Вона нахилилася над ним.

— Горошку!

І яке ж то було щастя, коли зовсім поруч, з алейки, почувся тупіт і захеканий Горошків крик:

— Я тут, Іко, я тут!

Іка простягла йому назустріч руки. Але одразу ж опустила. У блакитному відблиску пожежі обличчя Горошкове було сіре, як попіл.

— Бери його! — наказав він, підхоплюючи Блакитного Хлопця під пахви. — Чуєш? Нам треба тікати! Швидше, бо ліс горить! Хутчій, а то ми загинемо!

— Куди?

— До човна!

Удвох діти легше понесли хлопця. Він був непритомний, голова його безсило падала на груди, з-під синіх повік виднілися тільки вузькі шпаринки великих темно-бронзових очей.

Несли майже бігом. Вогнище на пляжі ще палало яскравим полум’ям, і, як і досі, з Зеленого міста не було видно жодної ознаки життя.

— До човна! — все казав Горошок. — До човна! Нарешті берег!

Іка змочила носовика і обмила хлопцеві ним обличчя, груди. Він тихо застогнав. Повіки йому затремтіли.

Зараз вони могли придивитися до нього пильніше. Зростом з Іку. Мав гладеньку, мов оксамит, блакитну шкіру, надзвичайно вузьке тіло, крихітні ступні і руки з довгими чіпкими шістьма пальцями. То не була людина. І разом із тим по-людському гарна була його струнка постать, обличчя зі скошеними, що заходили аж на скроні, очима, з рівнесеньким носом, з маленьким, округлим темно-шафіровим ротом та високим гладеньким чолом, з-над якого спадало йому аж на плечі м’яке пухнасте волосся кольору червоного золота.

На перший погляд їм здалося, що вбраний він дуже просто. Пов’язка на стегнах, сандалі… здається, та й уже.

Але зараз Горошок і Іка розгледіли, що пов’язка зроблена дуже майстерно, стягнута гарною рубіновою пряжкою, з котрої дивилося на них виконане кількома рисками обличчя цього ж хлопця, а прості, нібито, сандалі були вишуканої форми і такого кольору, як і його волосся.

— Горошку! — прошепотіла Іка. — Який він гожий.

— Гожий чи негожий, — невдоволено буркнув Горошок, — річ не в тому. Річ у тому, що нам треба його рятувати. Його і себе! Відчуваєш, як пече?

Справді, пожежа поступово ширилася, і над лісом займалася велика заграва. І хоч полум’я не дійшло ще до пляжу, але крізь заслону дерев уже досягав розпечений подув.

— Сідай у човен! — наказував Горошок. — Сідай у човен і бери його на коліна… того гожого!

— А ти?

— Я попливу за вами… подумаєш, якийсь кілометр.

— А якщо течія? Або… Горошку! Акули?

— Аякже, — огризнувся Горошок, — одразу й акули? Це тобі не Земля!

— А в лісі хто був? — скрикнула Іка. — Гороб’яче опудало?

Горошок безпорадно озирнувся. Зелене місто мовчало, аж от… Горошок посварився до нього кулаком.

— Ви що, оглухли? — гукнув він. — Осліпли?

І раптом обоє оглянулися, бо в повітрі немов забринів далекий кришталевий жіночий сміх. Можливо, вони помилилися, а можливо, то був якийсь птах?

— Горошку, — тихо озвалася Іка.

Горошок усе ще сердився.

— Бачиш? — пробурмотів він. — Техніка, чудеса гравітації… а як дійшло до діла, то самим доводиться мізкувати. Сідай у човен! Хутчій!

— Стривай, — схопила його за плече Іка. — А оті пруття і стебла? Адже вони мають бути легші за воду! О! Пліт!

— Який пліт? — не зрозумівши, перепитав Горошок.

— Який?.. От який!

Іка накреслила пальцем на піску пліт: дві довгі, зв’язані пасками в’язки, переплетені поперечними лозинами.

Щоки її пашіли. І саме тут Горошок зробив нечуване: схопив Іку за плечі і поцілував її в розпашілі щоки.

— Збожеволів? — вигукнула вона.

Але Горошок не розгубився.

— Не збожеволів! Іко! Ти — Копернік! Колумб! Без жартів! Геніальна ідея!

Обоє мовчки заходилися працювати.

Чотирнадцять найдовших гілок (по сім у кожній в’язанці) стягнули пасками. Потім поклали поперечки — дрібніші галузки, а закріпили їх маленькими вітами. Жар дедалі дужчав.

— Ух, як жарко, — простогнала Іка.

— Бери пліт! — командував Горошок. — Ну! Піднімай над головою. Зараз ми його кинемо об землю.

— Що ти робиш!

— Іко! Це перевірка на міцність!

— Ага!

Великий, завдовжки п’ять метрів, пліт важив не більше, мабуть, двадцяти кілограмів. Діти легко підняли його вгору, з розгону кинули на пісок і…

І радісно перезирнулися. З лівої в’язки випало лише дві маленькі гілочки.

Щоб закріпити їх, вистачило кількох секунд.

— Ну? — спитала Іка.

— Дуже просто, — відповів Горошок. — Хлопця кладемо в човен. А самі… на пліт. Тримай! Ти вестимеш човен на мотузці, а я беруся за весло… і попливемо. Розумієш? Прямуємо на Зелене місто!

Іка сіла ближче до корми плоту, щоб зручніше було тягти човен з Блакитним Хлопцем — він усе ще був непритомний. Горошок, забрівши до пояса в воду, відштовхнув спершу пліт, а потім човен від берега.

Нарешті й сам вибрався на своє місце і взяв у руки весло.

Весло було коротке й незручне до веслування, а тим більше з плоту. На щастя, почався, мабуть, відплив, і вони швидко віддалялися од берега. Це було дуже вчасно. Бо здавалося, що узлісся попало під гарматний обстріл. Пожежа гуркотіла, розкидаючи іскри. Великі дерева вибухали від жару, наче гранати. Палаючі уламки летіли навсебіч.

Аж от, певно, вибухнуло якесь велике дерево: над лісом буцімто звилася сліпуча ракета. Потім друга, третя…

— Оце так, — пробурмотів Горошок. — На тій галявині вже, мабуть, можна самотужки варити сталь.

І раптом Горошок розсердився.

— Це ж казна-що!

— Що таке? — здивувалася Іка.

— У них тут такі вибухові ліси і жодної вогневої сторожі. Чудасія! Якась дивна ця їхня “вища техніка”!..

— Ні, гарно… — прошепотіла Іка.

— Тьху! — ще більше розсердився Горошок. — Хлопець тобі гожий, пожежа гарна… а найпрекрасніше те, що ми троє могли б спектися в оцій твоїй красі!

— Була б теляча печеня? — спитала вона наївним голоском.

— Ти знову своєї?

— Ні, Горошуню, не своєї, — відповіла вона тим самим тоном. — Але, може б, ти… почав би… вже трішки й веслувати?

І справді, цими словами Іка обеззброїла його. Він хотів щось бовкнути, тим більше, що долоні вже горіли од весла, але все скінчилося тим, що він — уявіть собі! — розреготався. Точнісінько так, як його батько полагоджував хатні суперечки.

— Гаразд, — сказав Горошок, — попливли!

Навкруги яснішало, мов удень. Пожежа і справді мала надзвичайну і вже зовсім не земну силу вогню і світла. Схоже було, що одночасно працюють кільканадцять зварювальних апаратів. Небо блідло, никли зірки.

Морська вода ставала блакитніша і прозоріша…

— Раз, — бурмотів сам до себе Горошок, — і два! Раз… і два! Раз і два!

Кожний помах весла наближав їх до берега Зеленого міста. Його вогні ставали вже ясніше, з темряви виринали обриси якихось склепистих споруд, підвісних мостів і величезних застиглих у повітрі куль.

— Зрозуміло, — півголосом міркував Горошок. — Якщо “вони” опанували тяжіння, то можуть… можуть будувати собі у повітрі! Раз… і два! У… повітрі!

І раптом розлігся Ічин крик. Розпачливий, наляканий крик.

Горошок озирнувся і завмер. Те, що він побачив, на якусь мить позбавило його здатності мислити, рухатись, говорити…

Біля човна з Блакитним Хлопцем виринула сліпа собача морда якоїсь риби. Собача — бо вона була зубата і… гарчала!

Крізь прозору воду видно було, що риба ця не дуже велика. Завтовшки з чоловічу руку і не більша метра. Проте, мабуть, дужа. Вигнутою спиною вона почала підважувати борт човна з Блакитним Хлопцем, намагаючись перевернути човна і скинути свою жертву в морську безодню.

Човен загойдався. Безвладне тіло хлопця посунулося до борту.

Човен загрозливо нахилився на один бік. Ще п’ять, десять секунд і…

Але тієї миті Горошок пригадав усе. Малого Яцка і Сахару, батьків і шкільних товаришів, боротьбу з Рубінооким та улюблені книжки. І пригадав він оповідання про ловців акул у південних морях, про сміливих, відважних полінезійців, які з ножем йшли на морських тигрів і перемагали!

Тут обмірковувати було нічого і ніколи.

Іка мовчки вовтузилася на плоту, намагаючись вирвати поперечку, щоб хоча б цією негодящою зброєю одбиватися від напасника. Вона закусила губи мало не до крові. Обличчя її було бліде, але рішуче.

І тут Горошок зірвав сорочку, миттю скинув черевики, схопив у зуби розімкнутого ножа і, піднявши руки над головою, класичним стартовим стрибком кинувся просто в море.

Він не розчув навіть переляканого Ічиного вигуку. Він лише бачив, як собачо-риб’яча сліпа морда відвертається від човна і суне до нього.

Ще два вимахи!

Риба зупинилась, Горошок схопив ніж у руку…

І саме тоді сталося зовсім непередбачене. Справді зовсім, ну зовсім непередбачене.

Усе зникло: море, палаючий острів і Зелене місто. Пропала і страшна риба. Морські хвилі зникли, ніби дно розступилось.

Залишився тільки Блакитний Хлопець. Залишились, звичайно, Іка та Горошок з розімкнутим ще ножем у руці.

Вони опинилися на великому округлому помості, а Блакитний Хлопець стояв поруч Горошка і, всміхаючись, вилискуючи гарними білими зубами, тримав його за руку. Руку ту він, як суддя на боксерському матчі, підніс угору!

Оточувала їх величезна куляста зала з кількома опуклими екранами, що вигравали всіма барвами веселки. Зала до краю була заповнена стрункими постатями, освітлена тисячами маленьких вогників, гомінка від тисяч радісних і веселих голосів.

Блакитний Хлопець щось сказав.

Іка й Горошок стояли нерухомо, нічого не розуміючи, і, здавалося, нічого й не бачили.

Тільки з руки Горошкові вислизнув ніж і впав на підлогу.

— Іко, — спитав Горошок, — чи ти бачиш те ж саме, що і я?

— Так, — прошепотіла вона.

— Іко, — сказав Горошок. — Коли ж ми нарешті прокинемося?

Він ще хотів докинути: “Ущипни мене, тільки міцніше”, проте не встиг. Бо крізь могутні невидимі мегафони залунали їхні власні голоси. Їхні власні — і все ж вони промовляли слова якоюсь зовсім незнаною, надзвичайно співучою мовою.

А коли голоси ті замовкли, вогні величезної зали заясніли яскравіше і звідусіль залунав сміх.

А Блакитний Хлопець узяв руки дітей і поклав собі на груди.

І тоді вигуки, галас і сміх у залі стали такі гучні, що неможливо було навіть почути власні думки. Екрани знову замигтіли, а потім пролунав глибокий звук чи то дзвона, чи то гонга.

І одразу ж настала тиша. Потемнішало. І серед цієї мовчанки залунав тільки один голос. Він почав говорити тією ж мелодійною, ніби пісня, незрозумілою мовою. Але майже одночасно Іка й Горошок почули зовсім поруч той самий голос, що вимовляв цілком зрозумілі слова.

— Представники вегів!

— Чуєш? Вони звуться вегами! — прошепотіла Іка.

— Цить! — просичав Горошок.

— Представники вегів! Дозвольте вітати молодих землян…

— Цебто нас, — промовив Горошок.

— Цить… — просичала цього разу Іка.

— …Молодих землян, — вів далі голос, — трьом представникам: мені, як Голові, професорові Лалосу і поетці Меді. Тобто представникам номер 1,37, 1801… Звичайно, візьме участь і наш славнозвісний актор дитячого театру — Онео.

— Актор? — жахнулася Іка. — То вони тут комедію з нами грають.

— Цить… — знову просичав Горошок.

На жаль, Іка вимовила ту фразу надто голосно. Її одразу ж підхопив невидимий мікрофон, і одразу ж інший, посилений мегафонами Ічин голос сказав незнайомою мовою, але тим самим сердитим голосом кілька слів.

Зал заяснів світлом, що невідомо звідки і бралося. І тоді Іка з Горошком побачили тисячі й тисячі вегів, убраних у короткі казково яскраві туніки. Вони махали руками і всміхалися. Всміхалися приязно й весело.

Коли “другий голос” повторив сердиті Ічині слова, в залі розлігся регіт, Іка почервоніла. Але не тільки з сорому. Ні, і від злості. Вона навіть гарячково почала складати якусь фразу про те, що “врешті слід шанувати людські нерви”… Але не встигла.

Бо тієї миті з зали до них повітрям попливли три… крісла. А з крісел тих зіскочили троє вегів. Кожен їхній порух був надзвичайно граційний. Вони ніби виконували гарний танок. Підійшли до Іки й Горошка, які й досі стояли разом із Блакитним Хлопцем — Онео посеред сцени.

Які вони були, ті веги? Дуже високі і стрункі, мали таку саму блакитну шкіру, як і Блакитний Хлопець.

Перша підбігла до них поетка Меда. Побачивши її, Горошок затамував дух: він ніколи не гадав, що на світі може бути така краса. Тільки потім він помітив двох старших вегів, що йшли за нею. Звідки Горошок дізнався, що вони старшого віку? Обличчя у них були гладенькі, без зморщок, але в очах можна було прочитати вираз утоми, а плечі того, хто був нижчий, трохи згорбилися.

Представники зупинилися коло дітей. І тоді вищий заговорив, а Іка й Горошок одразу ж почули біля самого вуха “другий голос”, що промовляв їхньою рідною мовою:

— Молоді земляни! Від імені усіх вегів вітаємо вас на нашій рідній планеті.

Вег витримав паузу. Слід було відповідати. Горошок облизав губи, в горлі йому пересохло. Але він сказав:

— Ми теж гаряче й щиросердо вітаємо вегів… усіх вегів!

У галасі, що зчинився знову, він ледь розчув Ічин шепіт: “Браво, Горошуню”. І тут сталося щось дуже, дуже приємне.

Меда схилила до нього своє прекрасне обличчя і на якусь мить ніжно притулила свою щоку до його щоки.

Перший промовець помахом руки закликав зал до тиші.

— Яка ж вона прекрасна… — прошепотів Горошок.

Іка лише злегка знизала плечима.

— Так, так, — озвалась вона. — Тільки зухвала!

Горошок аж затремтів: що як “другий голос” повторить! Але, на щастя, того не сталося. Знову запала тиша, і знову заговорив той самий вег.

— Ми вас перепрошуємо за те, — говорив він з легкою усмішкою, — що для вашого і нашого добра ми вирішили вас випробувати. Ми, веги, хотіли дізнатися, які мешканці Землі. І тому запросили вас сюди.

Горошок і Іка знову відчули приязний потиск рук Блакитного Хлопця, що стояв між ними.

— Ми, веги, — вів далі промовець, — знаємо, що рано чи пізно зустрінемося з мешканцями Землі. Ми знали, що люди різні. Але на прикладі двох молодих землян, на вашому прикладі, ми хотіли переконатися, чи люди зможуть і чи схочуть приятелювати з нами. Ви це змогли. Ви переконали нас.

Горошок скромно кашлянув і опустив очі, Іка, навпаки, скинула голову і всміхнулася.

— Даруйте нам, — провадив Голова, — і за те, що наражали вас на уявну небезпеку.

Горошок сіпнув головою.

— Уявну? — гостро перепитав він. — Як це “уявну”?

— Нічого собі “уявна”! — сказала Іка.

Голова вегів усміхнувся трохи ніяково.

— Справжньої небезпеки, — сказав він, — не було. Ми ніколи б не зайшли так далеко.

Але Горошок розлютився.

— Гаразд, гаразд, — перебив він. — А напад на Блакитного Хлопця…

— Мене звуть Онео, — лагідно втрутився хлопець.

— Тим більше, — обурилася Іка. — Напад на Онео… і пожежа… і море.

Тоді Голова подав якийсь знак.

Знову зникла десь велика зала, і знову вони опинилися на тому ж самому морському пляжі. Знову артилерійською канонадою ревіла лісова пожежа, дихала на них своїм розпеченим жаром, а з хащі на узліссі блиснули раптом… троє рубінових очей.

Горошок гарячково шукав очима яку-небудь палаючу гілляку. Та побачив лише складаного ножа, що лежав коло його ніг. Нахилився за ним… і коли знову підвів очі…

— Що… що це таке?! — вигукнув він не своїм голосом.

— Що це таке? — прошепотіла Іка.

Так, вони знову стояли на сцені посеред величезної зали.

— Це, — сказала (голосом, схожим на звук скрипки) поетка Меда, — це просто ніби ваше кіно. Тільки наші вчені винайшли вже такі картини, до яких можна увійти… Просто ввійти туди. І переживати все наяву.

— Все? — грізно видихнув Горошок.

— Все, — посміхнулася Меда. — І смак, і запах, і дотик… і загалом — усе… як у житті.

— Отже… отже… — заїкався Горошок.

— Отже, — сказала Меда, — все це було ніби фільм. Не було справжньої небезпеки, справжньої пожежі, нападу, моря. Тільки актор дитячого театру Онео був справжній актор. А головне…

Горошок і Іка перезирнулися й похнюпилися.

Їм було сумно і соромно. Отже, усе, чого вони зазнали, було лише нібито фільмом? Виходить, увесь їхній страх, зусилля і хвилювання були марні?

— Прошу вас, дорогі мої, — попросила Меда, — подивіться на мене.

Діти звели очі — спершу Горошок, потім Іка. Одначе їхні обличчя ясно говорили про те, що вони думають, і думки ті були гіркі.

— Ні, — ніби відповідаючи їм, вигукнула Меда. — Головне для вас і для нас — було справжнє. Справжнє, як і саме життя. Головне і ваша доброта, і хоробрість.

Перед її голосом не можна було встояти. Ічине лице прояснилося. А Горошок?

— Я думаю… — пробурмотів він, червоніючи з радості.

— …що в цьому немає нічого особливого, — зашарівшись, як і Горошок, докинула Іка.

— Нічого особливого ми не зробили, — знову почав Горошок.

— …і взагалі на Землі, — доказала Іка, — всі діти вчинили б так само.

— Тільки давай без пропаганди! — прошепотів Горошок.

На щастя, його не почули. Бо саме тієї миті почав говорити професор Лалос.

— Пробачте, — сказав він, — ми знаємо про те, що ви самі часом буваєте… з наукового погляду… не дуже бездоганні.

— Правда! — пробурмотів Горошок, виразно дивлячись на Іку. — Прикро, але… це так.

— Ми знаємо також, — говорив професор, — що люди іноді чинять не тільки добрі діла, але й злі, жорстокі.

— Це правда, — тихо сказала Іка. — Нам за це соромно. Але… це правда.

Тоді знову забрав голос Голова вегів.

— Дорогі земляни, — промовив він вельми урочисто. — Ми знаємо, що це правда. Але ми знаємо й інше: у людей є надія. Серед вас знайдуться такі, які зможуть захистити Землю від напасті.

Горошок ніяк не міг здобутися на слово.

— Що ж ми зможемо… — почав був він. — Ми ж… ще…

Проте Іка не дала йому доказати. Для неї настала хвилина натхнення, піднесення, захвату. Дівчинка затремтіла, на очі набігли сльози.

Вона сп’ялася навшпиньки і піднесла обидві руки над головою.

— Зможемо! — вигукнула Іка. — Так, зможемо!

Овація всього залу тривала добрих десять хвилин. На сцену перелетіли нові крісла, якісь незнайомі веги підняли Іку й Горошка на руки. Звідусіль з величезної зали пливли до них цілі рої літальних дрібних, з духмяним ароматом квітів.

А потім на великому килимі Іка, Горошок, Онео і троє представників повільно облетіли всю залу. Вони пливли повз тисячі крісел, повз усміхнені вегські обличчя, під безперервним дощем квітів. Коли ж нарешті, не тямлячись з утоми й хвилювання, знову опинилися на сцені, у залі двічі пролунав гонг.

Голова звернувся до зали:

— Ставлю на голосування: хто за те, щоб визнати Землю Планетою Надії?

На величезному екрані тієї ж миті спалахнув звивистий, поцяцькований візерунок.

— Вісім тисяч! — підсумував професор Лалос. — Одностайно!

Голова підніс руку.

— Веги! — промовив він. — Надзвичайний З’їзд вегів оголошую закритим і закінчую його вітанням на честь Землі.

Зала спалахнула тисячами золотих вогнів, і тієї ж миті величезна баня безгучно розсунулася.

А за якісь півхвилини всі крісла з представниками знялися вгору, мов величезний рій, і помчали на всі чотири сторони веганського світу.

Горошок штурхнув Іку ліктем.

— Чула? У них тут теж і досі збори та засідання. Ніякого тобі прогресу.

— Цить… — накинулася на нього Іка, але цього разу нічого вже не допомогло: троє дорослих вегів і Онео почули, як “другий голос” Горошків вимовив ті слова, і всі зайшлися сміхом.

Голова так реготався, що зрештою на нього гикавка напала.

— Але ж, — сказав він, — але ж візьміть до уваги, що це перші збори за сто десять веганських років.

Горошок кивнув головою.

— Тоді це ще нічого, — погодився він…

А Іка вже звернулася до найсимпатичнішого, на її думку, професора Лалоса.

— Пробачте, — спитала вона, — як це виходить, що ми одне одного розуміємо?

Професор Лалос розвів руками.

— Боюся, моя люба, що ти не годна збагнути, — відповів він. — Ми називаємо це… автоматичним перекладачем. А діє він за принципом…

— Професоре, — урвала його поетка Меда. — Я сама знаю тільки те, що автоматичний перекладач перекладає автоматично. І мені цього досить. Мабуть, цього досить і для наших гостей. Правда? — звернулася вона до Горошка.

— Правда, — прошепотів Горошок, захоплено дивлячись в очі Меді.

Іка перехопила погляд і зиркнула скоса на Меду. Проте вона дуже люб’язно присіла.

— Хай буде так, — промовила Іка. — Правда, Онео?

Онео ще раз узяв її руку і притиснув до грудей.

— Я вас дуже люблю, — сказав він.

— Вас, а може й тебе, — прошепотів, звертаючись до себе, Горошок і несамохіть глянув на годинника.

А годинник йшов!

— О боже, Іко! — аж скрикнув Горошок. — Вже сьома!

— Ранку чи вечора? — перепитала вона машинально.

І раптом усвідомила, що то означає. Іка зблідла..

— Сьома? А… а о восьмій… — розпачливо промовила Іка.

Професор Лалос поклав їм руки на плечі.

— Не хвилюйтеся, — широко всміхнувся він. — Ви вийшли не лише зі сфери простору, але й зі сфери земного часу. На вечерю встигнете на восьму…

— Бо… тітка Педагогіка… — пробурмотіла Іка.

Поетка Меда засміялася. Буцімто хтось зіграв арпеджіо на флейті.

— Ой голуб’ята. У кожного своя тітка Педагогіка. У вас теж.

Голова трохи скривився. Професор спокійно вів далі:

— Нам залишилося ще пів веганської години на екскурсію на центральну Делу… А потім повертаєтеся додому. Згода?

— Згода! Згода! Згода! — з ентузіазмом закричали Іка й Горошок.

Уперше за час цієї пригоди вони були цілком одностайні.

Тоді професор. Лалос щось сказав у перстень з опаловим каменем, що був у нього на пальці.

Камінь був, певне, за мікрофон, бо за кілька секунд просто до зали, вилискуючи зеленим світлом, плавно спустився повітряний човен з шістьма зручними широкими кріслами й столиком, на якому Іка й Горошок побачили знайомі пляшки з рожевою рідиною і закриті посуди з овочами.

— Сідаймо, — сказав професор.

Сіли. А коли човен піднісся під зоряне темно-фіолетове небо, починаючи політ над центральною Делою, Іка й Горошок щасливо зітхнули і знову з цілковитою одностайністю заходилися біля пляшок з рожевою рідиною.

— Смачно? — засміялася Меда.

— Гм-м-м… — відповіли обоє.

Як же, однак, розповісти про екскурсію на центральну Делу? Тривала вона, як ми знаємо, всього пів веганської години. Що ж можна оглянути і відвідати за такий час? Зрештою, майже нічого.

Проте, якби захотілося докладніше розповісти про це “майже нічого”, треба б одразу ж писати зовсім нову книжку про зовсім нову пригоду. А тому спробуємо коротко.

Екскурсія як екскурсія.

Спершу протягом п’яти хвилин оглянули найбільшу самовдосконалювальну і самокеровану фабрику Сріблястих Куль, або позапросторових кораблів, призначених для зоряних експедицій.

Фабрика висіла в повітрі на величезній висоті, майже за атмосферою. До неї вела, одначе, штучна дорога з нормальним тиском і нормальною атмосферою. Дорогу оточували чудові клумби з літальних квітів.

Коли вони прибули туди, головний (і єдиний) контролер фабрики саме складав кольорову композицію центральної клумби.

— Я трохи маляр-аматор, — пояснив він, сором’язливо посміхаючись.

А з даху фабрики щодві секунди злітали Сріблясті Кулі, самостійно рухаючись до місця свого призначення.

Потім професор Лалос показав їм школу.

У ліжках міцно спали малі веганята.

— Як старанно сплять, — розчулилася Меда.

— Я… як зрозуміти це? — спитав Горошок, витріщивши очі.

— Все це дуже просто, — добросердо озвався професор Лалос. — Навчаються у нас під час сну. Подушки з різних предметів подають хвилі знань… і наші діти все засвоюють. Лише лінтюги прокидаються під час уроків.

— Ну, ну, професоре, — посварилася пальцем Меда, — мені математичні подушки були такі нудні, що я завжди прокидалася.

— Це й видно з ритміки деяких ваших віршів, — сухо озвався професор, але Меда вдала, що не розчула.

Наприкінці човен згорнувся, ніби чаша квітки, і вони опустилися на один підводний курорт.

На чудесному піщаному морському дні росли квіти, стояли будиночки, ніби казкові кольорові вулики. Був там і пляж. Мале штучне сонечко в кулі повітря опромінювало дивовижну й таємничу картину морського життя. Ніби все це поселення було у здоровенному дзвоні. Тільки стіни того дзвону зроблено просто з… повітря.

Щохвилини хтось із тих, хто смагнув під штучним сонцем, напинав підводну маску і переступав межу між повітрям і водою, щоб і собі трохи поплавати чи залюбки пополювати з фотоавтоматом на якогось цікавого підводного звіра.

— Може, трохи поплаваємо? — запитала Меда.

Але Горошок та Іка мовчали. Нема чого критися — вражень багато.

Вони трохи притомилися.

Замість них відповів Голова:

— Пора! — пригадав він. — У вас більше немає часу!

І вже аж тоді, коли човен виринув з цитриново-жовтих хвиль моря, до Горошка повернулася здатність говорити.

— Даруйте, — сказав він, — але я хотів би тут обміркувати… одну річ.

— Яку? — спитали одночасно Голова, Меда і професор Лалос.

— Ви що тут уже зовсім не працюєте?

Всі троє, і навіть Онео (він сидів мовчки поруч Іки), розреготалися.

Відповів професор.

— Ми працюємо, — пояснив він серйозно. — Всі працюємо. Але ніхто з нас не робить того, що можна зробити механічно, тобто з допомогою машин. Ми висуваємо і здійснюємо тільки нові ідеї… Зовсім нові.

— І ви всі це вмієте? — здивувався Горошок.

— У кожного по-своєму, — відповів професор. — Одні клопочуться дрібничками… інші — справами, що стосуються цілих світів.

Горошок опустив голову.

— Так, — зітхнув він. — Що ж ми таке проти вас?

Тут Меда обняла його.

— Думай про що-небудь інше, — промовила вона.

— А можна знати, про що саме? — гостро спитала Іка.

— Про те, — відповіла Меда, і її золоті очі заблищали привабливіше за найпрекрасніші зірки, — про те, якими ви станете!

Саме тієї миті човен на повітряній хвилі підплив до знайомої вже нам Сріблястої Кулі.

Голова підвівся. Всі споважніли. Настав час прощання.

Горошок і Іка зблідли. Довелося швидко ковтнути слину і кілька разів глибоко зітхнути, бодай щоб не заревти. Зрештою, і Меда, і Онео також на якусь мить замружилися, голос Голови помітно затремтів.

— Ми розлучаємося з вами, земляни, — сказав він. — Щасти вам!

І тоді Іка кинулася Меді на шию.

Розсталися без слів.

Знову замкнувся за дітьми блакитний коридор, знову вони пройшли крізь “прохідну” стіну і підбігли до нижнього вікна знайомої зали.

Ще мить яку видно було човен з чотирма вегами на борту, золоті Медині очі, випростану над головою руку Онео.

А потім усе зникло. Срібляста Куля ринула в зоряну безодню, до Землі, з швидкістю, перед якою ніщо і час і простір — зі швидкістю думки.

Веги дивилися вгору.

— Мені дуже сумно, — прошепотів Онео.

Меда нахилилася до нього.

— Ми ще зустрінемося з ними, Онео, — сказала вона.

А Голова звернувся до професора.

— Професоре, — сказав він, — треба стерти з їхньої пам’яті усі згадки про тутешнє перебування, бо їх матимуть за брехунів або, ще гірше, за психічно хворих.

— Це передбачено, — кивнув головою професор.

Але тут Меда схопила їх за руки.

— Я благаю вас, — озвалася вона голосом, що йому неможливо було опиратися. — Дуже прошу. Зітріть подробиці. Але одне хай їм залишиться: хоча б невиразна, неясна, туманна згадка про красу і пригоду. Хай живе у них у душі ця згадка, як сон, як живе в душі у поетів передчуття кращого в житті вірша!

— Так! — загукав Онео. — Так!

Голова і професор уважно дивилися на них. Нарешті Голова кивнув.

— Хай буде так, — промовив він.

Знову всі підвели очі. Небо з його мільярдами зірок було мовчазне і чисте. Аж от професор Лалос показав на рій ледь помітних цяточок.

— Там — Земля.

— Ти диви, вже десять хвилин сьомої, — промовив Горошок.

Вони сиділи на великій галяві перед руїнами королівського замку. В небі блимали зірки. Повіяло прохолодою. Вечір снував тіні.

— Уже? — здивувалася замислена Іка.

— Та-а-ак, — протягнув Горошок. — Засиділися, як… як… два зайці на межі. Що ми, власне, робили?

— Як що? Прогулянка, потім руїни… Власне, нічого.

— Твоя правда.

— Але було чудово.

Горошок кивнув головою.

— Справді, чудово.

— Знаєш що? — знову почала Іка.

— Що?

— Це має бути… — замріяно говорила вона, — це ж чудесно, скажімо… скажімо, вміти писати вірші. Як це там? “Очей моїх принада… Люблю я осені прощальний смуток…” Це ж, мабуть, чудесно. Правда, Горошуню?

— Звичайно! — поважно відповів він.

Помовчали. Аж от Горошок підвівся.

— Пора.

І вони рушили. Йшли, що крок задираючи голови до незмірно високого неба.

— Отам — туманність Оріона, — промовив Горошок.

— А я, а я, — прошепотіла Іка, — назвала б її туманністю… ну, наприклад… туманністю Меди.

— Чому?

— Звідки я знаю? Просто гарно.

— Справді гарно, — визнав Горошок й підвівся.

Він на хвилину замислився, як людина, яка марно силкується пригадати свій сон.

І раптом схаменувся.

— Ой Іко! — гукнув він. — Без двадцяти восьма.

Тарілки стояли вже на столі, а на чолі тітки Педагогіки витиснулася перша, щоправда, ще мало помітна зморшка, коли вони вскочили на веранду ресторану.

— За хвилину восьма! — переможно вигукнув Горошок.

— Факт, — визнав Рудий.

Чоло тітки Педагогіки розгладилося, і очі заясніли від посмішки Рудого. І ніхто не міг би заперечити, що цієї золотої й рудої осені тітка справді покращала!

Вечеря була, як то кажуть, хоч куди. Але якось ні в кого, крім Рудого, не було апетиту. Тітка Педагогіка почала навіть їм дорікати, але Рудий не дозволив.

— Дай їм спокій, кохана. Осінь така чудова… Їм не до їжі. — І розсміявся. — У вас такий вигляд, наче ви з неба впали.

Тим часом тітка Педагогіка таємно піднесла вгору палець.

— У мене для вас сюрприз, — мовила вона.

— Який?

— Тьо-о-тю!

— Тьо-о-о-тюню-ю!

Тітка ще опиналася, ще примушувала себе умовляти, аж коли на веранду увійшов як завжди усміхнений, ввічливий і неголений Мешканець Другого Поверху.

— Добрий вечір милому товариству, — сказав він. — То що, поїдемо? Мій Капітанчик чекає.

— Капітан?! — зойкнули Іка з Горошком, поспішаючи на майдан.

Так, там був Капітан. Він стояв спокійний, мовчазний, запорошений і добре полагоджений. Стояв біля колодязя. І чекав.

Сюрприз у тому й був, що Мешканець люб’язно запропонував одвезти до Варшави все товариство.

Це була чудова, прекрасна ідея. Бо в інакшому разі туристам довелося б труситися всю ніч поїздом.

— Наш улюблений Капітан! — розчулилася Іка.

О дев’ятій виїхали. Іка з Горошком і лірично замріяна тітка — на задньому сидінні, Рудий поруч з Мешканцем — на передньому.

Мешканець пишався Капітаном і не приховував цього.

— Дідусь уже, — казав він, — та й годі. А ще молодець. Чуєте, як тягне?

Іка з Горошком тільки штовхнули одне одного ліктями: мовляв, що він там знає про нашого Капітана!

А Капітан, мугикаючи мотором якусь пісеньку про пустельні шосе, про пальми, що, ніби страуси, тікають з дороги, про смак бензину і блиск циліндрів, — мчав крізь ніч.

З тихим шелестом відбігали назад дерева, фари розтинали темряву.

Іка й Горошок, зручно вмостившись, заплющили очі, щоб думати про якісь зовсім неясні, туманні й дивовижні події. Про речі, які коли-небудь доведеться пригадати.

— А може, не пригадати, — прошепотів сам до себе Горошок, — а відкрити?

— Так, — теж подумки сказала Іка. — Це треба ще обміркувати.