Екран зненацька затуманився. На панелі кодового покажчика засвітилося золотаве вічко, в ньому застрибали, замигтіли червоні цифри. Почувши мелодійне теленькання зумера-фіксатора, я навіть не поцікавився, на якій саме комбінації припинився танок цифр, упевнений, що за мить побачу Єржі.

То була не Єржі.

Ледь не на весь екран мружилося веснянкувате обличчя Рудого Зайця. Я підхопився з ліжка, ковзнув поглядом по жовтій панелі. Цифри, завмерши, показували складний незнайомий код позивних. А голос Рудого Зайця вже наповнив кімнату:

— Ледарюєш, спиш? Годі вилежуватися, вмикай скоріше телевізор!.. Там його знову показують, а він… Канал ВХ-301-Л. Нова серія «Трагедії в джунглях»! Транслюють через супутник «Оріон». Та вмикай же, не лови гав!..

Я машинально простяг палець до клавіша з написом ВХ-301-Л, й одразу ж стіна зникла, перетворилася на величезне вікно, за яким виросли стоголосі лісові нетрі. Вереск і метушня мавп нахабно увірвалися в кімнату, приголомшили після звичної тиші. Давно вже я не чув такого лементу.

Під деревами, з яких звисали ліани, колихнулася густа трава. Мавпи щось вгледіли внизу, принишкли і зненацька, як вжалені, порснули врозтіч. Трава захиталася дужче, зашелестіла. Нарешті з неї виткнулася розкуйовджена хлоп'яча голова. Сполохані очі напружено стежили за галявиною, що виднілась попереду. Хлопець — я вже догадався, що бачу себе — тримав невеликий сріблястий предмет, схожий на шмат труби.

Тим часом на галявину вийшли два чоловіки. Одяг на них був подертий, крислаті капелюхи насунуті низько на очі, халяви високих, неначе у мисливців, чобіт — у багнюці. Передній, молодий і смаглявий, помітивши хлопця, відсахнувся, трохи не збив з ніг свого супутника. А той, розхристаний, незграбний здоровань, озирався, як зацькований, стискаючи в руках куций автомат. Як тільки він угледів хлопця, його лискуче від поту обличчя перекосилося з жаху. Чоловіки, пригинаючись, стрімголов кинулися назад, під захист розлогого товстелезного дерева.

Мої руки, що байдуже лежали на спинці крісла, залишалися нерухомі, а там, на п'ятиметровім екрані, вони блискавично піднесли металевий предмет на рівень грудей. Зелені хащі спалахнули сліпучим сяйвом. Над галявиною майнув рожевий вітер. Могутній стовбур, за яким причаїлися двоє, підсічений страшною силою, здригнувся, затріщав і повалився на бік…

Все це промайнуло на екрані за якихось дві-три хвилини. Я поглянув на Рудого Зайця. Він захоплено прилип до свого телевізора — десь там, далеко від мене і від моєї кімнати, напевно, за тисячі кілометрів від нашого міста. Комбінація коду його позивних свідчила, що між нами — велика відстань.

— Агов, Жак, очуняй! — гукнув я. — Де ти зараз?

— Замовкни, Ігоре! Не заважай! — відмахнувся він. — Дивись, дивись… Ти що, справді ледве на крокодила не наступив?

— Та облиш! Звідки підключився до мене?

— З дому. В нас, у Ріо, шкварять страшенні дощі. Носа надвір не виткнеш… — І тут обличчя Рудого Зайця раптом набуло аж занадто чемного виразу. Він вклонився з екрана і промовив: — Доброго ранку, сеньйоре!

Я ледве не зареготав, та вчасно озирнувся. Позаду стояв Володимир Степанович. З тих пір, як він лікує мене, його портрети не раз з'являлися в газетах та журналах. Рудий Заєць упізнав професора Синицю.

— Це що ж таке, га? Я свідомо порушую його режим, здаюся на його слізне благання, вмикаю на хвилину відеофон, щоб він побачився з Єржі та нарешті заспокоївся, а замість симпатичної дівчинки в екран вривається… Гм!.. Хто ви, молодий чоловіче, із яких земель? Як сюди потрапили? — гримів професор, наступаючи на екран.

Моргнувши Рудому Зайцеві, я пояснив:

— Та він випадком, Володимире Степановичу. Мабуть, Єржі не встигла з'єднатися, от він і вклинився, доки канал був вільний. Познайомтеся. Це той самий Жак, з Ріо-де-Жанейро.

З-під волохатих професорових брів на обличчя виповзла усмішка.

— Та знаю, знаю. Він уже не вперше намагається пробитися до тебе, оцей Жак з Ріо-де-Жанейро. Ну, хлопці, перемовилися словом, побачилися? А тепер годі! — Володимир Степанович кивнув Рудому Зайцеві. — Всього вам найкращого, молодий чоловіче!

— Вибачте, сеньйоре професор. Усього два слова. Ігоре, мої позивні в тебе на панелі, запиши. Викликай, коли захочеш. Хутчій видужуй. Вітай Єржі. Тисну лапу, ледарю!

Екран відеофона повільно згасав, знову вкриваючись матово-білим глянцем. Я вимкнув телевізор. Хащі щезли, перетворившись на звичайну стіну кімнати.

Брови професора лукаво зламалися.

— Чому ж не милуєшся «Трагедією в джунглях»? Адже зовсім недавно тобі це подобалося. І не тільки тобі. Он Жак з Ріо-де-Жанейро мало не влізе в телевізор. Та загалом проти телевізора я нічого не маю. Але до відеофона навіть не наближайся, увімкнеш — на екран пхатимуться всі підряд, кому треба і кому не треба. Забороняю! Що? Вже насупився? А, я ж забув… Поговориш з Єржі, поговориш. Через годину. Там у неї зараз шановний старійшина хірургів.

— А що, хіба?..

— Ніяких «хіба»! Другу операцію зроблено вдало, ти ж знаєш. Тепер для дівчинки треба виробити комплекс фізичних вправ, щоб рука зміцніла. А твоя… програма поки що залишається без змін. Спокій і ще раз спокій. Можеш потроху читати. Можеш думати. Дозволяю. Корисні думки ще нікому не зашкодили, навіть кіногероям з нам'ятими ребрами.

— Які ребра? Які ребра? — підхопився я. — Володимире Степановичу, слово честі… Не болить аніскілечки… Чому ви так довго тримаєте мене в ліжку? Погляньте, яка гарна погода, а я… навіть своїх хлопців ще не бачив.

— Отакої! Я його тримаю в ліжку… Не перебільшуй, друже, ліжко давно вже позаду. Ще трохи потерпи. Я і сам витурю тебе на вулицю. Не поспішай. Зате потім вибіжиш з кімнати прямісінько на волейбольний майданчик.

Скуйовдивши мені чуба, Володимир Степанович зник за дверима.

Крізь розчинене навстіж вікно в кімнату долинало спокійне дихання міста. Пахло квітами, що, немов барвистий килим, застилали дах сусіднього будинку. В блакиті, над дахами й терасами, беззвучно метеликами пурхали барвисті аеротаксі, на фюзеляжах, на крилах грайливо бавилися промені гарячого полудневого сонця.

Я замислився.

Перше повідомлення про «зелену пастку», передане по радіо з мало кому відомого суденця, прийняли безліч радіостанцій. Того ж дня вечірні газети принаймні десяти країн вийшли з разючими заголовками. Люди поставилися до сенсаційної звістки по-різному. Одні знизували плечима, гадаючи, що їм підкинуто нерозумний жарт якогось легковажного радіоаматора, іншим все це здалося новою витівкою бразільських або ж парагвайських журналістів. Та коли фотографії й кінокадри, зняті на місці подій, облетіли майже всі закутки Землі, тоді знялася справжня буря. А після того, як у пресі з'явилося кілька моїх слів з приводу контейнера, — чимало міст Латинської Америки та Сполучених Штатів охопила паніка.

В той час я вже повернувся додому. Багатомовні голоси дикторів та радіокоментаторів з ранку до ночі без кінця повторювали моє ім'я. Мої портрети друкували на сторінках газет та журналів. Щодня я бачив себе на екрані панорамного телевізора. Моє зображення красувалося навіть на пляшках з прохолодним напоєм виробу якоїсь венесуельської фірми.

Якісь меткі режисери з американців навіть зліпили телефільм, що називався «Трагедія в джунглях». Обірвавши першу передачу на тому, як мене живцем замуровують у скелю, вони скоро почали вистрілювати в ефір наступні серії: другу, третю, четверту, п'яту… Мені могли б позаздрити усі розбишаки з кінобойовиків минулого століття. Те, що було насправді, в телефільмі вилилось неймовірними картинами, від яких у глядачів, мабуть, волосся на голові ставало дибки. Позираючи на екран, професор Синиця спочатку лише розгублено кректав. Потім я все частіш перехоплював на собі насмішкуваті погляди Володимира Степановича. Та поступово поблажлива іронія зникла з професорового обличчя. Як тільки на екрані з блискавичною швидкістю починали мінятися кадри чергової серії «Трагедії», він похмуро кидав: «Трюкачі! Фальшивомонетники! Ні, вони не такі наївні, як це декому здається. Тут розрахунок з далеким прицілом…»

Не скажу, що я відразу ж зрозумів професора Синицю. Лише з часом, коли мені вже самому наоскомило оте «Ігор Вовченко… Ігор Вовченко… Ігор Вовченко…», впала в око досить дивна обставина. У закордонній пресі, здебільшого в західній, про мене дзвонили в усі дзвони, про Єржі, хоч і стриманіше, шуміли також, а тих, з ким довелося нам зіткнутися в джунглях, неначе хтось навмисне відсував у затінок. Ще місяць тому Брендорфа, Кносе, фрейлен Труду називали злочинцями, лиходіями, піратами сельви, тепер про них згадують все менше або взагалі майже обходять мовчанкою. Чому? Хіба ж не ця трійця готувала людству нечувану катастрофу?

І я вирішив розповісти про все. Розказати, як було насправді, не перебільшуючи, але й нічого не замовчуючи.

Великі, сірі з зеленавим відтінком очі — це перше, що запам'яталося, коли я побачив її того дня. Вона з'явилася в замку через тиждень після того, як радиста Купічку нагально відправили у столицю Бразілії, де ним зайнялися медики. У літнього чеха Купічки виявилося хворе серце, дався взнаки тутешній клімат.

Спека стояла неймовірна. Бамбуковий дах веранди сонце пропікало наскрізь. Сеньйора Росіта покликала старого Катультесе. Індіянин неквапно пройшов повз нас, лагідно усміхаючись. Він швидко налагодив великий вентилятор, що вчора увечері чомусь перестав крутитися. Електроопахало знову зашелестіло крилами, з-під стелі, замість прохолоди, війнуло гарячим сухим повітрям.

Ми всі — Рудий Заєць, мала Меро — донька сеньйори Росіти, і я — перші хвилини за обідом намагалися тримати себе чемно, сиділи із серветками на колінах і не дивилися одне на одного. Так тривало недовго, доки не підкрався і не вмостився під столом улюбленець Меро — кудлатий песик Приблуда. У руці капловухого Жака, якому Меро причепила прізвисько Рудий Заєць, бо у нього ще й волосся аж лисніло червоним золотом, я побачив соломинку. Він тихцем лоскотав Приблуду. Зморений спекою песик, що одразу задрімав біля наших ніг, уві сні кумедно відбивався лапою від надокучливої «мухи». Меро засовалася в кріслі й пирснула в кулачок. Та ось соломинка поповзла до чорного собачого носа. Приблуда злякано гавкнув, підстрибнув і закружляв, силкуючись укусити свого хвоста. Меро заверещала, задриґала ногами; глек з ананасовим соком, що стояв на столі, перекинувся, на білій скатертині розпливлася пахуча рідина…

І ось, якраз тієї миті, на веранді з'явився сеньйор Аугустіно. Він тримав за руку дівчину років тринадцяти. Дзеркальне скло темних окулярів затуляло їй пів-обличчя. На дівчині були короткі сірі шорти, такого ж кольору безрукавка, на ногах — індіянські мокасини з барвистим візерунком. Коротке пшеничне волосся здавалося аж білим.

— Познайомтеся. Це — Єржі, — сказав сеньйор Аугустіно, витираючи чоло картатою хусткою.

Ми з Рудим Зайцем, як личить, підвелися з місця. Незнайома гостя мовила кілька незрозумілих слів.

— Що вона сказала? — пошепки запитав Рудий Заєць.

— Не знаю. Здається, привіталася, — півголосом відповів я.

Дівчина опустилася на крайок плетеного крісла, скинула окуляри. Мені ще ніколи не доводилося бачити таких величезних зеленкуватих очей. Водночас погляд дівчини збентежив мене, очі в неї були занадто серйозні чи то стомлені, а може, стривожені.

Я подумав: «Напевно, вона щойно прибула до Пері. Видно, приїхала здалеку. Ніколи в житті не бачила сельви, не смажилася на такому сонці… Їй трохи не по собі. Цікаво, звідки ж вона?»

Я по собі знав, як впливає на людину перша зустріч із тутешнім краєм. Коли два місяці тому ми з батьком ступили на висушену, цупку, як дріт, траву аеродрому на східній околиці містечка Пері, мабуть, і моє обличчя не світилося радістю. Відчуття було таке, що все навколо — рудуватий п'ятачок аеродрому, будівлі, люди, яких я побачив, навіть небо над нами — навіки загубилося серед зеленого одноманіття лісів, що підступали звідусіль. У польоті, в салоні літака, панорама джунглів розпалювала мою уяву. Та ось ми приземлилися, неначе потонули в сельві. Я стояв тоді на аеродромі маленький і самотній. Про місця, що оточували нас, мені доводилося читати чимало. Зелений океан, крізь який пробивається ріка Вачуайо, в книгах був звабливо-романтичний, сповнений таємниць і чудес. Зблизька сельва постала іншим, навдивовижу незрозумілим світом зеленого мороку, німотного нагромадження рослинності, царством боліт, їдких випарів, загрозливих нічних звуків. Ще не поринувши в цей світ, лише відчувши його подих, я був пригнічений відчуттям власної безпорадності і безсилля…

Пам'ятаю, сеньйор Аугустіно і мене, точнісінько як оце Єржі, за руку привів на веранду з бамбуковою стелею. Я також привітався. Привітався рідною мовою, забувши, що тут мене ніхто не зрозуміє. Тоненьке в'юнке дівчатко, аж чорне від смаги, — то була Меро, — по-англійськи запитало в рудого хлопця, що ж ото я мовив. Рудий наморщив носа, буркнув: «Він сказав, що все життя мріяв зустрітися з тобою». Чорне дівча дзвінко розсміялося і тицьнуло мені теплу міцненьку руку.

Меро виявилася веселою пустунею, не кажучи вже про мого ровесника Жака, який також не любив нудьгувати і, видно було, зрадів моїй появі у «замку». Вже того дня я знав, що Жак з Бразілії, з міста Ріо-де-Жанейро, його батько працює інженером на заводі, де виробляють синтетичні тканини, а мати — артистка естради, відома співачка. Сеньйора Росіта доводиться Жакові рідною тіткою по матері. Він приїхав до неї на ціле літо і почуває себе в «замку» як удома.

Власне, ніякого замку поблизу містечка Пері не було. То ми з Жаком жартома назвали так оселю сеньйори Росіти. Старий двоповерховий будинок зовні чимось нагадував фортецю з гравюр стародавніх художників. Дім стояв за дві милі від Пері, в густому парку, на березі ріки. Жак розповів мені, що ця оселя — родинна маєтність покійного чоловіка сеньйори Росіти, вчителя, який викладав природознавство в місцевій гімназії. Він помер чотири роки тому, мала Меро навіть не пам'ятає батька. Родичі небіжчика кликали вдову з донькою до себе у Болівію, та вона не захотіла полишати край, де народилася і прожила все життя. Господиня «замку» і мати Жака були індіянками з племені каджао, колись великого і могутнього, яке володіло чималою територією сельви на лівобережжі Вачуайо.

В домі сеньйори Росіти розмістився «штаб» наукової експедиції, яку очолює мій батько. Тітка Жака поступилася кімнатами нижнього поверху. В будинку просторо, місця вистачає, старий Катультесе всюди підтримує чистоту, порядок, сеньйора Росіта вміє готувати дуже смачні страви і догоджати людям. Навіть завжди насуплений, невдоволений канадець Тім Уїллер, батьків помічник, відомий спеціаліст-хімік, останнім часом уже не бубонить про «клятий край світу» та про свою квартиру, залишену в Торонто.

До того ж «замок» віддалений від Пері з його курними вуличками, облупленими стінами, із галасливим базаром. Повертаючись із далеких мандрів по хащах та болотах сельви, члени експедиції почувають себе в будинку як у тихім закутку, тут їм ніхто не заважає працювати, вони спокійно обробляють зібраний матеріал. Та й від спеки є де рятуватися в години відпочинку — поряд несе свої хвилі повновода широка Вачуайо.

О, ця Вачуайо!.. Нічні тумани, піщані мілини, тунелі-затоки серед непролазних заростей тропічного лісу. А новачкові до ріки краще не наближатися. В день нашого прибуття сюди я вийшов надвечір на берег у супроводі Рудого Зайця. Миттю скинув черевики і вже ладен був з розгону шубовснути у воду. Та не встиг кроку ступити, як Рудий Заєць застережно схопив мене за руку. Він копирснув патиком, з землі вистромились тонкі гострі шпичаки.

— Риба арайя, — пояснив мій новий знайомий. — Має звичку закопуватися у вологий прибережний пісок. Наступиш ось на такий шпичак — проткне навіть шкіряну підошву, днів зо три нога буде як колода, від болю на стіну дертимешся.

Того вечора я довго не міг заснути. З вікна дивилися на мене волохаті ясні зорі, та серед них я знайшов на небі лише сузір'я Південного Хреста. Я лежав на прохолодних простирадлах, розісланих сеньйорою Росітою, згадував наше місто, і мені вчувався його рідний гомін…

Місто, де промайнули всі мої чотирнадцять років, також розкинулося на узбережжі. Тільки наша ріка зовсім не схожа на каламутну жовту Вачуайо. З вікон нашої квартири видно далекий розсип вогнів, вночі вони зливаються із зорями, з горизонтом, міріадами іскор віддзеркалюють у прозорій блакиті води. Вранці в нас будинки оповиті легким серпанком, а в міру того, як сходить сонце, — їхні обриси вимальовуються поступово, неначе виступають з імли казкові диво-велетні. Спершу сонячні промені бризкають на пласкі майданчики дахів, на тераси, що полум'яніють квітами, потім сонце ллє золото вниз, на стрічки тротуарів-ескалаторів, що розносять у всі кінці міста строкатий натовп людей. Навісні дороги поміж громадь будинків сплітаються в безліч прямокутників, і здається, що в повітрі зависла величезна сітка, по якій без упину сновигають невеличкі кабіни-павуки. За кермо цих «малят» може сісти будь-хто, навіть таке дівча, як Меро, бо ведуть їх по маршруту слухняні автомати.

Щоранку я похапцем ковтаю сніданок. Вікно в моїй кімнаті — на всю стіну. Видно, як злітають з дахів-майданчиків, з дахів-стадіонів, з дахів-садів червоні, сині, білі, жовті метелики-аеротаксі. Варто мені натиснути біля дверей вітальні четверту згори кнопку, ступити на смугастий килимок ліфта, і за півхвилини я буду на даху. А там уже чекає на мене один з кольорових «метеликів». Від нашого дому до школи політ триває якраз чверть години.

Наше місто колись будувала молодь, тому воно й зветься Комсомольськ-на-Дніпрі. Батько зберігає крихкі пожовклі фотографії та старі газети — дивні, надруковані на сіруватому папері, які тепер побачиш хіба що в музеях. На знімках — схожі, як близнята, п'яти- й дев'ятиповерхові коробки будинків, чорний асфальт, металева щетина над дахами — то були такі перші телевізійні антени. В газетах є кілька заміток, обведених уже ледь помітними рисками вицвілого чорнила. В них розповідається, як зводили оті приземкуваті будівлі побіля Дніпра хлопці та дівчата п'ятдесятих та шістдесятих років минулого століття. Мій дідусь також будував ті, давно вже знесені споруди, було йому тоді сімнадцять…

Я люблю своє місто. Мені найбільше подобалось, коли ми вдвох з батьком зручно вмощувалися в прозорій кабіні таксі, і я вів «метелика» над Дніпром, над плавнями, а потім приземлялися серед степу. А степи в нас!.. Влітку там блукають тремтливі марева, шугають у небі яструби, і все перед тобою як на долоні, куди не кинь — всюди степ, рівнина, ласкаве небо, сонце. Простір! Може, тому оксамитова стіна джунглів і здалася мені з першого погляду тісною, задушливою…

Та нудьгувалося мені тут недовго. Рудий Заєць, а надто маленька Меро швидко призвичаїли мене до нового місця. Ми часто блукали вуличками Пері, зазирали в безлюдні крамнички та кафе, де дрімали бармени і продавці, зупинялися біля гомінкої дітвори, що збиралася навколо невеликого басейну з фонтаном, навпроти напіврозваленого католицького собору. Потім прямували до міського майдану. Там височіли залишки стародавньої арки з висіченим на граніті якимось дивним календарем. За аркою починався базар — мальовничий живий калейдоскоп облич, рук, барвистого одягу, дивовижної всячини. На землі рядами стояли фантастичні ідоли, птахи та звірі, витесані з чорного, твердого, як сталь, дерева; в повітрі вчувалися пахощі меду; гули бджоли; іграшки та посуд із пропаленої глини дзвеніли від дотику, як порцеляна.

На базарі до Меро підходили індіяни, неквапні, спокійні, як старий Катультесе. Чорноволосі неговіркі люди охоче вели нас до себе, в ліс, пригощали запашним какао, млинцями, спеченими на багатті, скибочками наперченого солодкуватого м'яса, плодами манго та в'яленою рибою. Іноді ми залишалися в індіянських хижах на ніч. У темряві палахкотіли багаття, освітлювали золотаво-бронзові постаті юнаків; дівчата в білому вбранні, похитуючись, тихо співали журних пісень; уранці хтось із юнаків проводжав нас до «замку», перемовлявся з сеньйорою Росітою кількома фразами і зникав. Згодом я збагнув, що серед індіян у господині «замку» було чимало родичів.

Траплялося, ми й самі, без провожатих, заглиблювалися в сельву, йшли, пробираючись крізь зарості, аж доки не закінчувалася стежка, протоптана людьми. В гіллі стрибали чудернацькі папуги ара, невловимі колібрі зграйками пурхали над нами і поринали в гущавину, сповнену шереху, пташиного крику; на деревах бавилися мавпи, здаля помічаючи нас, змовкали і ховалися в густих кронах. Меро весь час кудись зникала, ховалася в кущах і не обзивалася, дратуючи Рудого Зайця. У відповідь на його погрози більше ніколи не брати її на прогулянку, вона заходилася сміхом. Дівчина нічогісінько не боялася, джунглі були її рідним домом. Меро могла любісінько підійти до дерева, що називалося «пало санто». В його стовбурі аж кишіло вишневими мурахами, кровожерними створіннями, які люто накидалися на людину. Навіть трава не росла під цими деревами. Всі обминали їх десятою дорогою, а Меро хоч би що — підбіжить, поплескає долонями по м'якій корі, і як тільки із стовбура, з усіх щілин висиплять мурахи, з реготом відскакує назад.

Двічі на тиждень старий Катультесе будив мене та Рудого Зайця до світ сонця, і ми вирушали рибалити: сідали у вузький гостроносий човен, в молоці туману пливли по Вачуайо. Потім завертали в дрімотну затоку. Катультесе запалював смолоскип, ми тихо брели вздовж берега, стискаючи в руках короткі остроги, пильнуючи, чи не промайне у воді, як тінь, спина сома…

Що не день, дивовижний чужий світ все менше здавався мені похмурим і непривітним. Він розкривався поволі, як ті нічні квіти, що траплялися на березі ріки, на узліссі. Удень я проходив повз них і не помічав їх, а з настанням сутінків квіти прокидалися і вражали казковою красою.

З батьком я бачився нечасто. Він з'являвся в «замку» весь у багнюці, неголений, одяг на ньому звисав шматтям. Відпочивав дві-три доби, і знов — у джунглі. Роботи в нього вистачало. Мій батько — головний експерт Комітету продовольчих потреб при ООН. На початку нашого XXI століття кількість населення земної кулі швидко зростає. Це кожному школяреві відомо. Але не всі знають, скільки нині турбот у вчених, у спеціалістів-природників. Вони б'ються, щоб відшукати на планеті, як каже батько, «нові гамазеї з харчем». Шукають не тільки на землі — і під землею, і в морях-океанах, навіть в атмосфері. Батько вважає, що сама природа виявила велику мудрість, створивши джунглям славу недоступності, неначе передбачала, що люди колись скажуть їй за це велике спасибі. Адже природа неначе притримала про запас справжні скарби, не давши розтринькати їх передчасно. Тепер настала черга й цього, недоторканого досі, «запасу». Моєму батькові випало очолити дослідницьку групу, яка на початку літа прибула до містечка Пері. Звідси експедиція розпочала обстеження тропічних лісів, вивчаючи райони сельви на південь від Вачуайо, де ще не ступала нога людини.

Батько узяв мене з собою. Рік тому наша квартира в Комсомольську-на-Дніпрі спорожніла. Мати моя була океанологом, брала участь у спорудженні першої на планеті підводної колонії в Атлантиці й загинула під час страшної катастрофи, що сталася на п'ятикілометровій глибині. Вулканічний вибух знищив людей і всі підводні споруди Експериментальної глибоководної бази, або ЕГБ-1, як її називали.

Дізнавшись про своє тривале відрядження за кордон, батько не наважився залишити мене самого в домі, де оселився смуток. Я радий був далекій подорожі в незнані краї і, готуючись у дорогу, довго водив пальцем по карті Латинської Америки, шукаючи загадкову країну Сені-Моро. Батько пояснив мені, що це марна робота: молода республіка зовсім недавно добилася незалежності, на географічні карти її ще не встигли нанести. Сені-Моро мовою одного із стародавніх індіянських племен означає «Земля одвічного лісу».

…По обіді сеньйора Росіта забрала Єржі і повела в дім. Мала Меро показала нам язика і пострибала на одній нозі за ними услід. І мені, і Жакові не терпілося взнати, хто ж вона, ця зеленоока дівчина, як і чому опинилася в «замку». Та ми вдавали, що нам до цього байдуже. Потинявшись по парку, майнули до річки. Стрімка покручена стежка вела вниз, на піщаний берег.

Рудий Заєць зненацька вигукнув:

— Катер! Поглянь, який дивний катер!

Неподалік піщаної коси з-за стіни дерев випливала біла яхта. То була справжня, тепер уже рідкість, моторно-вітрильна яхта, а не звичайний катер або човен-всюдихід на повітряних подушках. У нас на Дніпрі такі старі суденця трапляються нечасто, їх ще зрідка водять оті вперті диваки, які ніяк не можуть змиритися з думкою, що вітрила, лопасні гвинти, дерев'яна палуба давно відійшли в минуле. І я також серед «диваків». Мені перехоплює подих від лопотіння парусини на вітрі, від пружного тремтіння туго напнутих вантів, від запаху нагрітої сонцем смоли та фарби. Влітку, під час шкільних канікул, я з хлопцями залюбки ладнав «Чайку», що давно вважалася «ветераном» міського яхтклубу, до нових рейсів. Ми ходили на яхті аж до Чорноморського узбережжя, в Одесу, Очаків, у Скадовськ. У морі нас завиграшки випереджали електроходи і гідрокаюти, біля борту вітрильника зринали прозорі підводні гондоли і, як ті летючі риби, проносилися в повітрі над хвилями, щоб за мить знову зникнути в глибинах. Та ми нікому не заздрили. Велика премудрість у наш час — підводна гондола, в ній перший-ліпший ледар зуміє подорожувати і під хвилями, і над водою — сиди собі склавши руки, хоч куняй, усе зробить за тебе автоматика. Інша річ — напружувати м'язи біля вітрил, своїми руками запускати мотор, відчувати босоніж тепло вологої палуби, вдихати солоні бризки… Справжня насолода!

Жовтаві хвилі Вачуайо колисали стрімкий корпус із скошеною спереду рубкою. Сліпучо сяяла латунь ілюмінаторів, посилала в гущавину берега сонячні зайчики. Вітрила були згорнуті, долинало тихе стукотіння двигуна. Яхта повільно обминала косу.

Ми помчали вниз, до води. Рудий Заєць горлав, що було духу, я вторив йому, теж не шкодуючи горлянки. За нами біг кудлатий Приблуда, намагаючись вхопити то одного, то другого за стегна.

На кормі яхти стояв високий худорлявий чоловік, розглядав у бінокль «замок». Почувши наші вигуки, він рвучко повернувся. Я добре розгледів сухе, засмагле, вже немолоде обличчя з тонкою смужкою сріблястих вусів.

За кормою закипала, пінилась вода, суденце набирало швидкість. Чоловік з біноклем усміхався, махав нам корковим шоломом, сиве волосся ворушив вітер. За хвилину яхту заступили густі чагарі побережного папороття, лише верхівки щогл ще якийсь час виднілися над зеленню. Та ось зникли й щогли.

— Дивний катер. А красивий, правда ж? — проговорив Рудий Заєць. І додав: — Можу побитися об заклад, що вона прибула на цьому катері.

— Хто — вона?

— Ота дівчина, Єржі.

— То не катер. Яхта… А чому ти так думаєш?

— Тому що пасажирський літак прибуває сюди один раз на десять днів. Вона не могла прилетіти. Єржі припливла на яхті, а сеньйор Аугустіно зустрів її на березі.

Ми дивилися в той бік, де зникло суденце.

На пісок накотилася запізніла хвиля, лизнула ноги і знову відповзла в ріку. Чи міг я думати в ті хвилини, що дуже скоро розгорнуться дивовижні події, які зіткнуть мене із сивим незнайомцем з яхти і принесуть стільки несподіванок і тривог?

Сходячи по стежці до «замку», ми ще раз, згори, побачили яхту, її білий корпус уже маячив на широкім плесі ріки. Судно пливло за течією, швидко даленіло.

Кудлатий Приблуда вгледів старого Катультесе, радісно замахав хвостом і побіг до нього, забувши про нас. Індіянин стояв над урвищем. Він пильно дивився на річку, туди, де яхта виднілася вже маленькою білою рискою.

Нерухома постать Катультесе здавалася викарбуваною на діамантовій блакиті неба. Він не звертав уваги на Приблуду, який лащився до нього, ставав на задні лапи. Сонце світило в лице, і старий тримав долоню біля очей, дивився на ріку, не відводячи погляду.

Почувши наші кроки, Катультесе оглянувся, зморшки навколо очей розгладилися, але не склалися в знайому нам усмішку. Старий узяв мене за плечі, повернув до будинку і легенько підштовхнув, швидко і неголосно мовивши кілька слів своєю мовою.

— Чого ж ти стоїш? — здивувався Рудий Заєць. — Він каже, що з джунглів вернувся твій батько…

Далі я вже не слухав, помчав через парк.

Батько сидів на веранді. Випроставши ноги у важких зашнурованих черевиках, він тримав між коліньми сифон, цідив содову і пив маленькими ковтками, кидаючи в рот шматочки льоду. Крізь розпанахану сорочку на спині видно було засмагле тіло, на широкій рожевій подряпині біліла наклейка з пластиру. Сині штани, злинялі від води та сонця, давно втратили свій колір, були ще й подерті в кількох місцях — він їх так-сяк залатав грубою ниткою. Одяг на батькові мав саме той жахливий вигляд, від якого сеньйорі Росіті щоразу робилося млосно. Батько ще не встиг перевдягтися й поголитися, густе волосся шапкою спадало на очі, що поблискували весело, без найменшої втоми — ніби він щойно повернувся з прогулянки.

Я нерішуче спинився коло веранди, помітивши там незнайомого чоловіка. Він примостився в куточку. Крізь зелень, що заплітала веранду, пробивалося сонце, світлі плями падали на його обличчя. Батько, видно, вів далі розмову:

— Значить, кімната вас влаштовує? Чудово. Ваш попередник Купічка розмістив там радіоапаратуру, щоб усе необхідне було напохваті. Можу запевнити вас, Чанаді, що апаратура у чудовому стані. Чого, на жаль, не скажеш про здоров'я самого Купічки. Хтозна, скільки часу його протримають лікарі. Ви прибули вчасно. Буду вам вдячний, Чанаді, якщо вже сьогодні станете до виконання своїх обов'язків і приймете депеші від Тіма Уїллера.

— Я готовий, докторе.

— Ми з Уїллером поперемінно працюємо з нашими людьми в джунглях. На зв'язок зі мною або з Уїллером ви будете виходити двічі на добу. Розклад радіосеансів у вашій кімнаті. Тут у нас є старенький вертоліт, буває, що він нам знадобиться в джунглях. Тоді ви передасте пілотові Аугустіно координати нашої групи і простежите, щоб він без затримки вилетів. Вертоліт завжди стоїть напоготові, а до аеродрому звідси близько. Це одне. Ну, а крім того… Та ви ж з дороги, то спершу як слід відпочиньте. Про все інше поговоримо завтра. Не заперечуєте?

— Як накажете, докторе.

— Не треба так офіціально… Це зайве. Ми тут усі по-товариському один з одним. Почувайте себе вільніше.

Чоловік, якого батько називав Чанаді, встав. Кругловиде обличчя його наче промовляло: даруйте мені, я тут нова людина, а тому, може, що й не так. Східці веранди заскрипіли під вагою кремезної постаті нового радиста.

— Хвилинку, Чанаді, — зупинив його батько. — Мені сказали, що з вами дівчинка. Це ваша донька?

— Моя двоюрідна сестра, докторе. Так склалося, змушений був приїхати з нею. Але якщо ви заперечуєте…

— Ну що ви! Я тільки хотів би, щоб дівчинка трималася гурту дітей, котрі мешкають у домі сеньйори Росіти, нашої господині. З ними також і мій син. Для вашої сестри тут усе незнайоме, навкруги ліс, джунглі. Обачність не завадить.

— Спасибі, докторе. Я скажу Єржі. — На обличчі Чанаді промайнула усмішка.

Ми з батьком попрямували у парк. Услід нам з вікна сеньйора Росіта гукнула:

— Сеньйоре, куди ж ви? Ванна вже нагрілася!

— Дякую, сеньйоро! Через півгодини я з задоволенням поніжуся у вашому чудовому мармуровому кориті. Гадаю, цього разу там не буде хвостатого гостя?

— О, сеньйоре доктор! Мої руки ще й тепер тремтять, як згадаю про той день. Я цього ніколи не подарую сеньйорові Аугустіно!..

Так, то була прекумедна історія! Одного разу Рудий Заєць і Катультесе вирушили порибалити без мене. Я схопив нежить (уперше в житті!), і господиня «замку» не відпустила мене на ріку. Повернулися рибалки з несподіваним уловом — на дні човна лежав зв'язаний молодий крокодил. Його пустили в басейн, що на подвір'ї, поряд з верандою. А вночі вода збігла крізь якусь шпарину, і в басейні залишилася лише невеличка калюжа. Жак був у розпачі. Сеньйор Аугустіно заспокоїв його, пообіцяв зацементувати тріщину, а крокодила порадив поки що тримати у ванній. І Жак послухався тієї поради. На лихо, сеньйора Росіта зайшла до ванної кімнати, не ввімкнувши світла. Відкрутила кран з гарячою водою. Ошпарений крокодил люто захрипів, щосили гепнув хвостом об ванну і ледве не вхопив своєю пащею жінку за лікоть. На крик переляканої сеньйори збіглися всі, хто був на той час у будинку. Дісталося тоді Жакові на горіхи. А пілотові сеньйора Росіта задала такого перцю, що він кілька днів боявся навертатися їй на очі…

З півдня насувалася хмара. У повітрі повисла густа задуха. Дощ от-от мав упасти на землю суцільним потоком води. Тутешні дощі ллють, не припиняючись, по кільканадцять діб, перетворюючи величезні простори сельви на грузьке непролазне болото.

Батько помітив Катультесе. Зупинився дослухаючись.

Старий сидів на тому ж місці, де стояв недавно, скраю урвища, над рікою. Обхопивши руками коліна, він тихо похитувався з боку на бік і виводив протяжну мелодію, що нагадувала пісні, які я чув у селищах індіян каджао. Поруч сидів Рудий Заєць, зрідка жбурляв униз камінці, стежив, чи долітають вони до води. Перед зливою Вачуайо потемніла, небо відбивалося у воді чорнотою хмар.

Батько подав Жакові знак, щоб він не потривожив старого.

Заплющивши очі, Катультесе півголосом співав:

Діти зелених джунглів, Вони вмирали. Їхнє життя Забирали мертві. А мертвих заховали джунглі Від нашого гніву.

Голос у старого був приглушений, лився неначе з грудей.

Діти зелених джунглів, Діти загиблих Пам'ятають усе. Джунглі мовчать. В нетрях причаїлися мертві, Що принесли горе…

Я ще слабо знав мову каджао, не все зрозумів, тому пісня здалась мені без змісту, якимось довільним набором слів. Дивно було, чому ці слова так зацікавили батька.

Старий замовк. Поглянув через плече, кивнув, запрошуючи нас сідати. Батько простягнув індіянинові сигарети. Сивий димок поплив у нерухомому паркому повітрі.

— Катультесе, про що розповідає твоя пісня? — запитав батько, — Розтлумач мені, що означають слова.

— Я допоможу тобі зрозуміти мою пісню, бо ти її уважно слухав, — з гідністю сказав старий.

— Ти співав про мертвих, які принесли лихо в джунглі. Я не помиляюся?

— Ні, ти не помиляєшся. Пісня про тих, що принесли нам велику біду, а самі були мертвими. Це слова мого батька, його разом з багатьма чоловіками нашого племені погнали у далекі ліси, і він не повернувся звідти.

— Мертві нікуди й нікого не в змозі забрати. Ти це добре знаєш, Катультесе. І я це знаю. Навіть діти знають. — Батько кивнув на мене та Рудого Зайця.

— Так, ти говориш правду. Наші люди і в давнину не вірили забобонам, тепер не вірять і поготів. Але мій батько сказав: за́йди в чорному вбранні — плем'я мертвих, з ними до нас прийшло горе, та все одно вони мертвяки. Мого батька люди поважали за мудрість.

— Їх було багато, тих зайд в чорному?

— Цього я не знаю.

— Ти сам їх бачив?

— Бачив так, як оце зараз тебе… Вони мали зброю, палили наші житла, старих убивали, а молодих, дужих, а також дітей забирали з собою у далекі джунглі. Ось, глянь сюди, — Катультесе висмикнув сорочку. На спині, нижче лівої лопатки, був глибокий слід від рани. — Я тікав, а вони стріляли. Один довго гнався за мною, але він погано знав джунглі.

— То були білі люди?

— Так…

— А потім? Що сталося потім?

— Мертві щезли без сліду. І не стало тих, кого вони силоміць захопили з собою.

— Чому ти заспівав цю пісню, Катультесе?

Індіянин довго не відповідав. Нарешті твердо промовив:

— Ти не повіриш, я знаю, та коли запитав — скажу. Сьогодні я бачив мертвого. Того самого, який залишив рану на моєму тілі, вона й досі ниє на дощ. Я дивився на нього з цього місця, де ми сидимо.

Жоден м'яз не ворухнувся на батьковому обличчі. Він спокійно дивився в очі старому.

— Розкажи все по порядку, Катультесе.

— Мертвий стояв на білому човні. Човен недавно відчалив од берега. Білий човен із скляними круглими вікнами, що плаває без весел.

Ми з Жаком перезирнулися. Батько й бровою не повів.

— Скільки ти прожив років, Катультесе?

— Відтоді як я народився, на твою землю вісімдесят три рази лягав білий холод, котрий ваші люди називають снігом і якого мені зроду не довелося бачити.

— Скільки ж тобі було, як тебе поранили?

Старий подумав, сказав:

— П'ятнадцять.

— Білий чоловік, той, що стріляв, був молодший од тебе?

— Я знав, ти про це запитаєш… Він був набагато старший, ніж я о тій порі.

— Виходить, тепер йому близько ста літ, може, і всі сто?

Катультесе заперечно похитав головою.

— Ні, він сьогодні значно молодший за мене. Він не змінився, залишився таким, яким був тоді. Так, то був він, на білому човні. Я його запам'ятав на все життя. В нього сиве волосся і вуса, а шкіра потемніла від нашого сонця. Але він не змінився анітрохи, не помолодшав і не постарішав.

— Цього не може бути, — м'яко проговорив батько. — Людина не владна над часом, вона не здатна зупинити його біг і зберегти свою зовнішність на десятиліття. Роки завжди роблять своє.

— Він не постарів, тому що він мертвий.

Запала мовчанка.

З виразу батькового обличчя я не міг догадатися, про що він думав у ту хвилину. Він запалив нову сигарету.

— Не ображайся, Катультесе, але ти помилився. Трапляється, не розгледиш людини як слід, от і…

Індіянин поглянув на батька, лукаво усміхнувся.

— Очі старого орла не гідні очей молодого папуги — ти це хотів сказати? Добре. Он там, на піску, біля води, зламана гілочка. Ти її бачиш? Вона поряд з каменем. Скільки на ній листочків?

Внизу на березі, поряд з уламками граніту, щось темніло. Але годі було розгледіти, що то таке — чи гіллячка, чи, може, тріска, винесена хвилею.

Батько признався, що не може полічити листя.

— Там шість листочків, сьомий надірваний, — сказав індіянин.

Рудий Заєць миттю побіг униз і, вернувшись, поклав ще не зів'ялу гілочку до ніг старого. На гілочці зеленіло шість листочків, сьомий був надірваний. Та індіянин навіть не поглянув на неї. Чорні очі Катультесе в ту мить націлилися вдалину, за ріку, де прослався до виднокраю зелений оксамит лісів. По той бік Вачуайо, десь далеко, струменів у небо сизий дим.

Старий устав із землі, голос втратив попередній спокій.

— Сьогодні тяжкий день. У джунглях людина підняла руку на людину.

— Бару-орчете? «Дим, що розмовляє»? Ти прочитав сигнал, Катультесе? — батько схвильовано дивився на тоненьку цівку диму, що витяглася вгору. — Багато я віддав би, щоб зрозуміти, як це вам вдається…

— Колись у нас навчали цього з дитинства. Каджао запалюють бару-орчете лише тоді, коли треба сповістити інших про дуже важливе. Зараз вони повідомляють людям про вчинений злочин.

— Але чому злочин? Людина могла стати жертвою хижака…

— Ні, бару-орчете розповідає мені: удосвіта в джунглях знайдено молодого чоловіка, він при смерті, на нього вчинила напад лиха людина. Ті, хто запалив багаття, не помиляються.

В траву упали важкі краплини, залопотіло листя. Крізь шум дощу долинув голос сеньйори Росіти. Вона кликала у дім малу Меро. За мить ми змокли до нитки. Здавалося, саме повітря перетворилось на воду, її потік заступив джунглі, ріку, в імлі зник і дим бару-орчете, загадкова «пошта» індіянських племен. Мені вже доводилося бачити стовпи диму над лісом, та не вірилося, щоб у такий спосіб люди могли передавати свої думки іншим. Та поряд, під зливою, стояв Катультесе, він уміє читати далекі дими джунглів, як сторінку книги. Я поглянув на індіянина із затаєним острахом і повагою.

Вода заливала землю. Дощ періщив удень і вночі, зливі не було кінця. Вода вирувала навколо «замку», шукала шляхів до ріки, змивала пісок, траву, з корінням виносила з парку кущі та дрібні дерева. Вачуайо вийшла з берегів.

Ось уже третій день, як ми з Рудим Зайцем знічев'я тиняємося туди-сюди по будинку. Злива загнала нас під дах. Час від часу ми зазираємо у хол, там настінний телевізор. Але сеньйора Росіта заполонила його, надибавши якусь довжелезну концертну програму. На екрані — молоді й підстаркуваті співаки, задумливі скрипалі, симфонічний оркестр… Жак безнадійно махнув рукою.

— Тепер про кіно забудь. Тітонька впиватиметься клацанням кастаньєт та отим вищанням хоч до ранку. Все їй здається, що до мікрофона от-от підійде моя мати. Тітонька вважає, що жоден концерт у світі не може відбутися без її улюбленої сестри.

Одноманітний шум дощу та тиху музику, що долинала з холу, іноді перекривав пронизливий крик або нестримний сміх — то Меро нагадувала про себе з різних кутків дому. То вона ходила назирці за нами, вимагала, щоб розважали її, й ображено кривила губи, коли ми втікали від неї, то, махнувши на нас рукою, гасала в коридорі та в кімнатах за Приблудою, який аж шаленів з радощів, що його впустили в помешкання.

Єржі ми майже не бачили. Вона з'являлася лише у сніданок та в обід, тихо сідала до столу, мовчала. Якось я спробував заговорити до неї, а вона зиркнула своїми великими очима на Чанаді, який байдуже жував салат із помідорів, і, крім короткого «так» та «ні», нічого ми від неї й не почули. «Подумаєш, теж мені принцеса», — буркнув собі в миску Рудий Заєць. Радист усміхнувся, нахилився до Єржі, неголосно щось їй сказав. Дівчина опустила голову, куточки губів тремтіли. «Зараз заплаче. Цього ще бракувало», — подумав я. А вона і не збиралася плакати. Єржі сміялася. З якого б ото дива?

Батько також зачинився в своєму кабінеті — просторому помешканні з вікнами у парк, де раніше, до нашого приїзду, сеньйора Росіта влаштувала щось на зразок гардеробної. Тепер з кімнати винесли старі шафи з одягом та зайві меблі, натомість тут з'явилися письмовий стіл, кілька крісел і батькове похідне ліжко. Батько працював. З-за високих масивних дверей не долинало ані звуку. Та я знаю, що він міряє кімнату кроками, чітко вимовляючи короткі фрази, міркує вголос перед диктофоном. Упорядковує записи в щоденнику, зроблені нашвидкуруч на коліні в лісових хащах, серед боліт.

Моя спальня була суміжна з кабінетом. Іноді, прокидаючись уночі, я чув поряд батьків голос і, не розплющуючи очей, уявляв, що ми дома, в своїй квартирі на вулиці Перших Космонавтів; за стіною порається мама, зараз вона погукає нас вечеряти або зайде і скаже, щоб ми збиралися на прогулянку по вечірньому місту чи, сміючись, обох нас підштовхне до ліфта, і за хвилину ми стоятимемо на даху нашого сорокаповерхового дому, під вишнями солярію, а за тонкою прозорою плівкою купола, що обіймає дах, переливатимуться мерехтливі намиста вогнів.

Згадка про матір приносила сум, я намагався притамувати його, зосередитися на батьковому голосі, і тоді малював картини, яких поки що не існувало, але які — так міркував батько та його колеги — мали незабаром перетворитися на дійсність. Ось із туману виступає металеве плетиво мосту, що звівся над Вачуайо. Від мосту розбігаються автостради, перед ними розступаються джунглі. В нетрях, де зараз не зустрінеш навіть хиж індіян, виросло гомінке місто; сюди здалеку, аж з океану, пливуть по Вачуайо каравани суден, на аеродромі приземляються повітряні лайнери. Зелене безмежжя оживає, розбуджена сельва служить людям. Цікаво, що ж тоді станеться із старовинним містечком Пері? Чи залишиться на березі ріки «замок» сеньйори Росіти?..

Рудий Заєць хвалькувато заявив, що має намір виграти партію в шахи, давши мені «фору» — слона і пішака. Грав він справді добряче, змагатися з ним було тяжко, я радів, коли щастило уникнути розгрому і звести партію бодай на нічию. Але ж так хизуватися!..

Ми піднялися на другий поверх, у бібліотеку. Покійний господар дому був не байдужий до книг. Дві просторі кімнати, облицьовані червоним деревом, із шкіряними кріслами та з кришталевими люстрами, аж до стелі заставлені полицями. Рівними рядками вишикувалися корінці атласів, наукових видань з ботаніки, зоології та географії. Цупкий папір, палітурки із золотом. Лише в одному місці я надибав на полиці сиротливий томик: Сервантес, «Дон Кіхот». Та ще дві-три книги поезій… З усього було видно, що викладач гімназії і його дружина ніколи не цікавились художньою літературою. Не тримали в «замку» і звичайних фільмотекстів. Правда, на круглому столі, в кутку, сеньйора Росіта розіклала купу журналів з безліччю фотографій своєї сестри-співачки, Жакової матері. Та ці журнали нам скоро набридли.

Одне слово, читати не було чого. Отож у бібліотеку ми з Жаком навідувалися тільки за тим, щоб посидіти над шахівницею. Кілька разів я зустрічав тут сеньйора Аугустіно. Та і його, здається, не захоплювали оті наукові трактати, пілот здебільшого гортав книги, розглядаючи ілюстрації.

У бібліотеці ми шахів не знайшли. Я пригадав, що минулого тижня ми з Тімом Уїллером грали партію «бліц» у батьковому кабінеті. Залишивши Рудого Зайця нагорі, я збіг сходами на перший поверх, тихенько натиснув ручку важких дверей.

— Вибач, тату, я на секунду…

— Зайди. Я тобі потрібен?

— Хочу взяти шахи.

— Розумію. Невесела погода. — Батько кивнув на заплакані вікна. — Ми тут хоч в затишку, а Уїллеру з людьми в джунглях зараз скрутнувато доводиться. Надіслав годину тому радіограму, повідомляє, що місцевість, де його група, перетворилася на грузьке болотяне море.

— Чому ж Уїллер вчасно не повернувся з людьми до «замку»?

— Нас підвели синоптики. Дощі розпочалися на два дні раніше, ніж передбачалося. Посилати вертоліт у джунглі в таку зливу ризиковано. Доведеться їм потерпіти. Уїллеру не вперше…

У двері постукали.

— Прошу! — гукнув батько.

На порозі з'явився сеньйор Аугустіно. Спершу я навіть не пізнав його. На ньому був чорний лискучий плащ, високі гумові чоботи.

— Вертоліт у повній готовності, шеф! — з незграбним поклоном доповів пілот і відкинув башлик. Він чомусь весь час називав батька «шефом»; спочатку мене це тішило, згодом я звик і вже не дивувався.

— Спасибі, сеньйоре Аугустіно. Скоро розгодиниться. Добре, що ви сьогодні зайнялися машиною. Як виткнеться сонце — негайно ж у політ. Хоч працювати на аеродромі під таким дощем приємного, звичайно, мало. Чарку коньяку?

— Не відмовлюся. — Пілот скинув плащ. — Не дощ, а кара божа, я такого давно вже не пам'ятаю. У місті вода доходить ледь не до колін, вулиці позаливало, ні пройти, ні проїхати. Дорогу розквасило. Всюдихід ледве доповз сюди.

Батько дістав пляшку, чарки. Запитав:

— Які новини в місті?

— Одна балачка, шеф: про випадок у джунглях.

— Є якісь подробиці?

— Вчора забитого привезли до Пері. Два поліцейські ледве не потонули, доки перепливали річку в човні.

— Версія про злочин підтверджується?

— Не знаю. Якщо вірити індіянам… Забитий був молодим хлопцем, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти. Хто він — встановити не пощастило.

— Тобто він нетутешній?

— Саме це найдивніше, шеф. Він належав до індіянського племені галу, про це свідчить його зовнішність. Плем'я мешкає миль за п'ятнадцять від міста, униз по Вачуайо. Там у галу два селища, ці люди добре знають один одного, тримаються разом, їх і водою не розіллєш. Така в них звичка від тих часів, коли вони ворогували та вели війни з племенем каджао. Крім селищ на Вачуайо, більше ніде галу не живуть. Так от, поліція показала фото загиблого вождеві племені. Він заявив, що людина на знімку, без сумніву, галу, однак цього юнака бачить уперше… Дивна історія. На хлопця натрапили в лісі мисливці каджао. Він начебто був ще живий, опритомнів перед смертю і встиг сказати дещо, хоч його слова більше схожі на марення. Поліція передала інформацію в пресу. В газеті вміщено невелику замітку. Ось вона, погляньте.

— Прочитайте, що там написано, — попрохав батько пілота. — Я все ще спотикаюся на тонкощах тутешньої мови.

— З охотою, шеф. Юнак нібито сказав таке: «…Вони підкоряються, бо смерть… Скільки вже разів їх усіх… Проклята пастка! Якби я знав, що вони і тут… Треба обережно… Я тікав, але вони… У них довгі руки…» І жодної фрази, яка б щось пояснювала напевно. Він тікав. Від кого? Чому тікав?

— То що ж ви про все це думаєте, сеньйор Аугустіно?

Пілот знизав плечима.

— Важко сказати, шеф. Можливо, хлопець розмовляв у гарячці. Якщо вже індіянам несила встановити картину вбивства, то навряд, щоб це вдалося комусь іншому. Тубільне населення сельви чудово відчуває найпотаємніший порух навколишнього життя. Колись індіяни рідко помилялися, відгадуючи таємниці своєї землі. Люди були часткою природи й гостро реагували на найменше відхилення від звичного, усталеного. Якби навіть дерево засохло раніше, ніж воно мало зачахнути за законами природи, і то індіянин знайшов би, в чім причина. В наш час люди принесли навіть сюди, в джунглі, до біса такого, перед чим інтуїція бідного індіянина просто безпорадна, а його досвід часом зводиться нанівець.

Батько мовчав, наче прислухався до стукоту дощових крапель у вікно. Ще раз налив чарки.

— Ви збираєтеся йти, сеньйоре Аугустіно? Я хочу попросити вас затриматися на півгодини. Мені потрібна ваша консультація.

— Я до ваших послуг, шеф.

— Моє запитання може здатися вам нетактовним, але повірте, це важливо. Чи ви добре обізнані з історією цього краю?

Обличчя пілота на мить напружилося, а в очах промайнула цікавість.

— Шеф, я більше знаюся на тому, як підняти в повітря машину. Великої освіти я не здобув, та я до неї і не рвався. Закінчив авіаційну школу в Лісабоні. От і все. Мене носило по Африці, я літав на Середньому Сході і над Європою. Сюди повернувся недавно, так що де в чому можу й помилитися. Але я тут виріс, у джунглях провів юнацькі роки. Якщо не сягати в нетрі історії…

— Ні, сеньйоре Аугустіно, нетрями хай займаються інші. Ми поговоримо про ближчі часи. Оглянемося на півстоліття назад. Точніше: що відбувалося тут шістдесят вісім років тому? Як ви гадаєте, чи зберегла пам'ять місцевих людей якісь особливі, може, навіть трагічні події тої пори?

— Що мається на увазі, шеф: землетруси, повалення уряду, пожежі, падіння каучукових акцій? — Коньяк, видно, злегка розігрів пілота, він помітно повеселішав.

Батько усміхнувся.

— Не думаю, щоб паніка поміж власників каучукових плантацій коли-небудь так хвилювала індіян, що вони навіть пісні склали про таку подію. А от героїзм людей, їхня гордість чи біль, навіть їхня образа — це могло їм запам'ятатися на довгі роки.

— Образа? Здається, я дещо кумекаю, шеф. Очевидно, ваше запитання так чи інакше має зв'язок з подіями минулого, до яких причетні оті, як ви їх називаєте, колонізатори. Мій батько був португальським чиновником тутешньої адміністрації, гвинтиком колоніального механізму Особисто я проти насильства і всіляких неподобств. Приблизно в той період, що вас цікавить, тут за півтора року змінилося чотири диктатори, а скільки їх було перед тим! І кожен намагався спиратися на якусь силу, на чиїсь плечі. В різні часи на цій території господарювали ми — португальці, потім прийшли іспанці, тут побували англійці, німці, навіть японці поглядали час від часу на сельву. Кожен по-своєму прокладав шлях до джунглів.

— Знаю. Тутешні колонізатори нічим не відрізнялися від «знаменитого» Стенлі, котрий вогнем та кулями прокладав собі дорогу через екваторіальну Африку і там, де йшов, залишав трупи та згарища, — промовив батько. — Усім відомо, з якою жорстокістю поводилися з місцевим населенням різні зайди-авантюристи. Золото, діаманти, олово, рідкісні руди… Ось що їх вабило сюди. Проте на території теперішньої Сені-Моро цих багатств ніколи не було й немає. Хіба що каучук та кофе. Однак тубільців і тут майже винищили. Візьміть плем'я галу. Ви ж кажете: їх залишилася жменька. Усі, хто вижив, тримаються разом не тому, що галу ворогували колись із каджао. Коли дим бару-орчете сповіщав про появу нових непроханих гостей, озброєних гвинтівками чи кулеметами, навчені бідою індіяни поспішали якомога далі в глиб сельви, тримаючись гурту, бо розуміли просту істину: зостанешся з ворогами та з джунглями сам на сам — загинеш… Однак, сеньйоре, ми відхиляємось. Ви ще подумаєте, ніби я збираюся втручатися у внутрішні справи вашої країни, — усміхнувшись, сказав батько. — Недавно я почув індіянську пісню, вона вразила мене якимось прихованим змістом. Пісні не виникають з нічого, вони мають живе коріння, хоч і не завжди зрозуміле, особливо сторонньому, як я.

І батько розказав сеньйорові Аугустіно про все, що ми почули від Катультесе.

У кімнаті запанувала тиша. Пілот замислився, і мені здавалося, що він от-от пригадає важливе, несподіване, завіса над таємницею підніметься, і я дізнаюся про щось неймовірно цікаве.

Та цього не сталося. Сеньйор Аугустіно відсунув стілець, його постать затулила вікно. Стоячи посеред кімнати, він заговорив:

— Катультесе ніби і не здатний вигадувати небилиці, а все ж… Може, ви не зрозуміли старого?

— В тому й річ, що зрозумів.

— Тоді варто як слід у всьому розібратися.

— Звичайно. Поміркуймо тверезо. Відкинемо містику, забудемо про людину, яка начебто здатна протягом десятиліть зберігати свою зовнішність незмінною. Спробуймо поглянути на події з іншого боку. Все, про що твердить Катультесе, сталося шістдесят вісім років тому. Зараз старому вісімдесят три, в той час було п'ятнадцять… Вам про щось говорять ці цифри, сеньйоре Аугустіно?

— Гм… Виходить, йдеться про перший рік після другої світової війни?

— О! Саме туди веде нас арифметика. А що підказує логіка? В той період вже були вщент розгромлені фашистські війська, кривава, найтяжча за всю історію людства війна щойно закінчилася. Настав мир. За нього було заплачено дорогою ціною: міста лежали в руїнах, мільйони людей — у могилах. Старі й малі проклинали Гітлера, нацистів. У Нюрнбергу вже засідав Міжнародний трибунал, воєнних злочинців чекала справедлива кара… Я ось що хочу сказати, — батько підвищив голос. — У ті дні ще не вивітрився дим крематоріїв над концтаборами, людям ще вчувався стукіт есесівських автоматів і ввижалися рови, заповнені трупами розстріляних. А тому, одразу по війні, вияв масового насильства викликав би в народів усіх країн бурю гніву та обурення. О тій порі найзапекліші колонізатори, расисти, душителі свободи принишкли і сиділи тихо, як миші. Вони розперезалися згодом. Конго, В'єтнам, Португальська Ангола, Греція, Ізраїль… Що ж до перших років після приборкання фашистів — мерзота не наважилася б знущатися з людей і в найвіддаленішому закутку планети. Вдатися тоді до варварських методів гітлерівців могли б хіба що недолюдки, яким уже не було чого втрачати. Виникає запитання: хто саме і з якою метою шістдесят вісім років тому влаштовував облави, вбивав, нищив тутешні племена індіян?

— Ваші міркування, шеф, мені зрозумілі, — сказав сеньйор Аугустіно. — Можливо, що декотрі епізоди того часу вдасться розворушити. Я готовий допомогти вам. Треба пошукати серед індіян людей, які були свідками подій і знають, може, навіть більше, ніж Катультесе… Що ж до чоловіка з яхти, про якого розповів старий… Шеф, адже ж на яхті приплив сюди новий радист з дівчинкою. То, може, він щось корисне скаже вам?

— Хіба Золтан Чанаді дістався до нас не літаком? — запитав батько здивовано.

— Ні, не літаком. Напередодні вашого повернення з джунглів їх висадили на берег з тої самої яхти. Суденце належить панамським іхтіологам[1].

— Я цього не знав. Що ж, Чанаді кілька днів провів разом з екіпажем яхти, якщо поряд із простими смертними на її борту перебуває привид, то й радист мусив же з ним бачитись. Я запитаю в Чанаді. А вас, сеньйоре Аугустіно, прошу не забувати про нашу бесіду. Дивна історія, що й казати… Значить, вертоліт напоготові? Добре. Якщо синоптики вдруге не збрешуть, скоро полетимо до Уїллера, в джунглі.

— Я буду чекати вашої вказівки, шеф.

Захопивши свій чорний плащ, пілот вийшов з кімнати.

Батько поглянув на мене.

— Отакі-то діла, козаче. Працювати треба, своєю справою займатися, а тут всякі тобі дива заплітаються… І чого б ото їм саме тепер заплітатися? — Він звертався до мене, а думав про щось своє, я бачив це, бо добре знав батька.

Я узяв пластмасову скриньку з шахами і попрямував до дверей. Батько попрохав услід:

— Стукни, Ігоре, до радиста, скажи йому, щоб зайшов до мене.

В коридорі було порожньо. Згори, з другого поверху, линули уривки якоїсь мелодії. Рудому Зайцеві, напевно, вже увірвався терпець чекати. Я таки довгенько затримався. Але якби він почув усе те, що почув я в батьковому кабінеті! Виходить, Єржі таки справді припливла на білій яхті… Пливла разом із загадковим чоловіком-привидом… Скоріш би дощ перестав лити. В мене виникла одна думка, я скажу про неї Жакові, він запалиться. Як тільки злива припиниться, ми вирушимо до індіян, у селища. Батько заклопотаний своїми справами, в нього немає вільного часу, він поспішить у сельву, на зміну Уїллеру. А ми з Жаком і без нього про все дізнаємось! Розпитаємо в старих людей про отих напасників-чужинців, котрих згадав Катультесе. Не могли ж «мертві» зникнути, не залишивши по собі жодних слідів. Хоч минуло відтоді майже сімдесят років, та це не так уже й багато…

Кімнати Золтана Чанаді та його сестри містилися ліворуч по коридору, за колонами, що підпирали стелю, оздоблену ліпленим візерунком. Прямо переді мною виднів прямокутник широких скляних дверей, що вели на подвір'я. Погожої днини крізь ці двері яскраво світить сонце, оживляє збляклу позолоту стелі, кольорову мозаїку на стінах, до блиску натерті бронзові поручні, що огороджують східці на другий поверх. Тепер, під дощем, двері ледь сіріли, і в коридорі стояв півморок. Виткнувшись із-за колони, я побачив маленьку постать Єржі, що стояла під стіною.

Війнуло протягом. Двері були трохи відхилені. На підлозі від порога тяглася вузенька мокра доріжка, і там, де вона закінчувалася, ворушився темний шмат мотузки. Ворушився і тихо сичав, звиваючись, повз до ніг дівчини. Якби зненацька не пересохло в горлі, я не зміг би стримати крику. Здається, то була водяна гадюка-болотянка. Напевне, злива занесла страхітливу мешканку боліт на подвір'я «замку», і вона заповзла крізь прочинені двері в коридор, залишивши за собою темну доріжку…

Єржі не бачила мене, бо не зводила очей з гадюки. Наступної миті гнучка постать дівчини випросталася, пружиною майнула від стіни. Її руки неначе вхопили повітря біля самої підлоги. Здалося, вона падає і, щоб утриматися, мимоволі зробила різкий рух руками. Я аж заплющив очі. Та коли знову глянув на дівчину, вона вже спокійно стояла під стіною. Гадюка, затиснута її пальцями нижче голови, скручувалася в бублик і випрямлялася, била хвостом об підлогу.

Вперше я зрозумів, яке ото бридке почуття, коли тобі ось-ось буде млосно. А Єржі, ніби то звична для неї річ, чіпко тримаючи гадюку, побігла в кінець коридора, ногою штовхнула двері і вискочила надвір під зливу. За хвилину повернулася, пригладжуючи мокре волосся. На обличчі дівчини не було й тіні переляку. Вона нарешті побачила мене. Довгі вії сполохано тіпнулися. Моя присутність у коридорі збентежила її дужче, ніж поєдинок із болотянкою.

Я ледве зібрався з силою, щоб приховати, свій переляк. Мабуть, мені-таки це вдалося. Дівчина попрямувала до мене і хотіла щось сказати. Позаду почулися важкі кроки. По сходах згори спускався Золтан Чанаді. Аж тепер мені впало в око, що радист — зовсім молода людина, йому років двадцять п'ять, не більше. Єржі метнула в мій бік запитливий погляд. Радист наближався, насвистував веселий мотив.

— Батько просить вас зайти до нього, — сказав я майже бадьорим голосом.

— Гаразд. Я буду в доктора через три хвилини. Там, — Чанаді кивнув у бік холу, — почали передавати великий концерт з Відня. Раджу послухати. Запрошуй Єржі, щось вона сьогодні занудьгувала.

— Чого ж ти стоїш? — Єржі нетерпляче смикнула мене за рукав. — Ходімо! Концерт з Відня. Там Дунай… Ми також живемо на Дунаї.

— Хіба ти з Австрії? — запитав я.

— Я з Будапешта. А ти і доктор… твій батько, ви з Радянського Союзу?

— Так.

— То ми близькі сусіди, правда ж?

Її неначе хтось підмінив. Де й поділося те мовчазне дівча, яке нещодавно з'явилося в темних окулярах на веранді. Єржі розмовляла зі мною просто й невимушено, як із давнім знайомим. Ще про щось запитала. Я відповів майже механічно і, здається, не до ладу. Бо мене раптом вразила несподівана думка. Не моргнувши оком, кинутися на гадюку, схопити руками оте страхітливе, отруйне… Ні, тут одної сміливості мало. В селищах, де мешкають родичі Меро та Рудого Зайця, мені вже доводилося бачити, як червоношкірі хлопці точнісінько так, голіруч, приборкували розлючених зміюк. Хто ж навчив цього дівчину з Будапешта? Єржі не вперше в сельві! Але приховує це… Чому? Вона і наш новий радист Чанаді припливли на білій яхті разом із сивим чоловіком, якого пізнав Катультесе. Дивно, підозріла випадковість…

Східці вивели нас на другий поверх. З холу чулася мелодія Штраусового вальса. Єржі розвела руки, плавно крутнулася і зробила якесь хитромудре па.

— Ти любиш танцювати? Якщо хочеш, можеш запросити мене… Який чудовий вальс!

— Зачекай, — буркнув я, махнувши шахівницею в напрямку бібліотеки, — Зараз повернуся. Ось тільки покличу Рудого Зайця…

Єржі засміялася.

— Рудий Заєць? Хто йому дав таке влучне прізвисько? Він не тутешній? — І знову легко крутнулася, відкинувши голову.

У бібліотеці на вікнах були спущені штори. Стояла півтемрява. Я проминув першу кімнату, знаючи, що тут Жака немає. Чого б йому ото сидіти без світла, на самоті, серед полиць та шаф. Хіба що заснув. Я ступив через розчинені двері в сусіднє приміщення. Глибокі зручні крісла, низенький столик поміж ними, лампа на високій бронзовій ніжці з порцеляновим абажуром у вигляді троянди… «Жак давно в холі, біля телевізора», — подумав я і простяг руку до порцелянової квітки, щоб засвітити її.

У першій кімнаті рипнув паркет — до бібліотеки хтось увійшов. «Ага, Зайчисько  таки шукає мене…»

Гукнути Жака я не встиг, бо почув клацання замка. Той, хто увійшов, замкнув за собою двері. Це насторожило мене. Відсмикнувши руку від лампи, я позадкував і присів за кріслом на килим.

Що мене штовхнуло не виказувати своєї присутності? Напевно, то йшло від пустощів, мною керувало бажання пожартувати з Рудого Зайця, гавкнути на нього зненацька з темряви, чи що. Хоч у ту мить, власне, я вже не вірив, що то увійшов він. Навіщо б ото Жак замикався на ключ.

Я сидів за кріслом і не ворушився. Майже поряд почувся легкий шерех кроків. Відразу ж шерех віддалився. Хтось, кого я не бачив із схованки, зайшов у цю кімнату і неначе пересвідчувався, що й тут людей немає. Потім, уже за стіною, пролунав глухий звук, неначе на підлогу упала книга. Долинуло сердите бурмотіння. Вуха вколов тонкий комариний писк і обірвався. Несподівано навколо мене, з обох боків крісла, освітився килим, на півсекунди спалахнула пройма розчинених дверей — у суміжній кімнаті увімкнули і тут же загасили люстру.

Моя поведінка вже здавалася мені не дуже розумною. Сидіти за кріслом, зігнувшись, було дуже незручно. Ще хвилини дві-три, і я не втерпів би, підвівся б і вийшов із схованки. Якби не голос, на диво знайомий голос, що раптом промовив:

— Грати нам у піжмурки немає потреби. Мені відомо, хто ви такий насправді…

То заговорив мій батько. Заговорив якось незвично, холодно. Перші слова досить гучно увірвалися в кімнату, а закінчилася фраза зовсім тихо. Другий голос, не батьків, після паузи відповів:

— Тим краще, докторе. Тепер ви знаєте, хто я. Це звільняє мене від пояснень, чому саме мені доведеться сьогодні здійснити тут конче неприємний, однак необхідний захід.

Цей голос належав радисту Золтану Чанаді.

Секунду я сидів вкрай розгублений і нічогісінько не розумів. Та ось по той бік дверей знову ще тихіше заговорили. І мене вмить пронизав здогад. Ні батька, ані Чанаді не було в бібліотеці! За стіною щойно увімкнули радіотранслятор і регулювали його на притишене звучання. Батько навіть гадки не мав про те, що в нього у кабінеті десь встановлено замаскований мікрофон і що хтось крадькома, за три кроки від мене, потай підслуховує його розмову з радистом.

Обережно підвівшись, я став за шафу, притулився вухом до стіни. Ще раз почувся голос Чанаді:

— Але, слово честі, докторе, мені більше подобалося перебувати у вас на посаді радиста експедиції, ніж у ролі інспектора Служби розслідування…

Усе здавалося якимось химерним: голоси батька і Чанаді, темна кімната, таємний радіотранслятор… Таке буває уві сні — ти бачиш яскраві картини, переживаєш, хвилюєшся, а як прокинешся — не можеш зібрати докупи щойно бачене. Ота година в бібліотеці також була зіткана із шматків незрозумілого, несподіваного. Зараз доводиться добряче напружувати мозок, щоб пригадати всі подробиці діалога в батьковому кабінеті. Адже я ніколи не передбачав, що виникне потреба викладати усе це на папері.

Отож, Чанаді сказав:

— Але, слово честі, докторе, мені більше подобалося перебувати у вас на посаді радиста експедиції, ніж у ролі інспектора Служби розслідування.

Затим — батько:

— А мене, інспекторе, більше влаштовує ваша справжня роль, хоч і радист ви, скажу прямо, непоганий. Тепер у мене гора з плечей… Не вмію копирсатися в усякому чортовинні, не маю покликання. Тож займемося кожен своїм ділом.

Голос Чанаді:

— Комплімент за комплімент, докторе: про «чортовиння» ви зібрали надзвичайно цікавий матеріал, а вашим точним висновкам із спостережень позаздрить будь-хто з моїх колег. Ваша шифровка була для мене просто несподіванкою. Передаючи її в ефір, я насмілився продублювати цю інформацію і на адресу своєї Служби, попрохавши моє начальство негайно повідомити вас радіограмою про те, хто я такий. Ви отримали таку радіодепешу. Тож дозвольте доповісти вам, що́ саме спонукало міжнародну Службу розслідування скористатися з вакансії радиста у вашій експедиції. Буду відвертий, докторе: мені нелегко вести цю розмову. Мушу починати з трагічних подій, які, на жаль, безпосередньо торкаються вашої сім'ї, йдеться про катастрофу в океані, біля острова Арпа-Нау, про загибель ЕГБ-1, і ви мене розумієте…

Я не пам'ятаю випадку, коли б батько за будь-яких обставин не стримав себе. Він умів володіти собою, і я, при нагоді, намагався бути схожим на нього, силкувався, що б не трапилося, не втрачати самовладання. Правда, мені це не завжди вдавалося, іноді я забував про власні обіцянки тримати в шорах свій характер і контролювати кожен свій крок.

Як повів себе батько там, у кабінеті, почувши про Експериментальну глибоководну базу, мені невідомо. Але я, згадавши свою загиблу матір, на мить забув, де перебуваю. Ноги самі винесли мене з-за шафи. Ненароком я зачепив лампу, вона захиталася, порцелянова квітка-абажур ледве не звалилася на стіл. Я встиг підхопити її й опам'ятався. Завмер, чекаючи кроків за стіною.

Хто знає, як усе склалося б, яким шляхом пішли дальші події, якби тої хвилини розкрилася моя присутність у бібліотеці. Та легкий шум, видно, не долинув до сусідньої кімнати. Як і перед тим, динамік транслятора бездумно передавав чужі слова і думки.

Очевидно, я пропустив кілька фраз або вони випали із моєї свідомості, бо коли зосередився знову, Чанаді вже відповідав на якесь батькове запитання:

— …Ні, докторе, ні! Причини катастрофи ще далеко не з'ясовано. На скелястім дні западини, де стався вибух, знайдено уламок деформованого металу, над його походженням ми довго ламали голову.

— Не розумію! — втрутився батько. — Ви кажете: над його походженням? У матеріалах комісії, що вивчала залишки зруйнованої бази, зареєстровано кожен уламок і визначено, звідки він. Я знайомився з документами.

Настала пауза. За стіною почувся кашель, шарудіння. Та ось радіотранслятор знову порушив мовчанку. Говорив Чанаді:

— Бачите, докторе, в документах комісії одна із знахідок названа уламком батискафа, що ним користувалися працівники ЕГБ-1 під час підводних розвідок за межами бази. Але… Є речі, про які не варто передчасно патякати на весь світ. Усі матеріали про катастрофу поблизу Арпа-Нау заздалегідь переглядало керівництво Служби розслідування. З тактичних міркувань було зроблено деякі поправки. Погодьтеся: заявити одразу вголос про те, що в океані виявлено не уламки батискафа, а рештки міни чи торпеди величезної вибухової сили, було б необачно з нашого боку.

— Міна чи торпеда?! Інспекторе, ви натякаєте на те, що в океані вчинено диверсію? Кому ж заважала перша на планеті наукова глибоководна колонія, в складі якої були вчені понад десяти країн?

— Якби я міг відповісти на це запитання, докторе, мені не треба було б годувати тут москітів.

— Не можу збагнути, товаришу Чанаді… це жахливо. Після звістки про загибель Оксани, моєї дружини, та її товаришів, дехто з моїх знайомих поставив під сумнів версію про підводний вулкан. Значить, у них були підстави сумніватися… Не природа — люди тут доклали рук…

— Так, природа не винна.

Батько сказав:

— Отже, ви маєте намір з'ясувати причини катастрофи?

— Мене уповноважено розшукати злочинців.

— Це вас і привело сюди, в Сені-Моро?

— Так.

— Спасибі за щирість, Чанаді.

— Мені нема за що дякувати. Вас повідомили про мої повноваження, мені відомі ваші міркування стосовно деяких незрозумілих подій у цьому закутку сельви. Отже, між нами немає таємниць. Признатися, докторе, історія, почута вами від Катультесе, це для мене нове… У мене виникла думка: чи не пов'язана часом ця майже невірогідна історія із справою, якою я займаюся?

Тут голос Чанаді пропав. За секунду знову почувся із попередньою чіткістю:

— …Знаю, знаю, ви хочете почути про мою подорож на яхті «Зігфрід» від порту Хармю. Вас цікавлять люди з того суденця? Про це, докторе, трохи пізніше. А зараз скажіть, що ви знаєте про Алі Акхара?

— Афганістанця, відомого вченого-металурга?

— Саме про нього мова. Цей молодий вчений має світлу голову. Приміром, йому не складає труднощів узяти пробу золота, з якого три тисячоліття тому майстри Причорномор'я виготовили прикраси для вашого предка скіфа, і незаперечно довести, що цей жовтий метал добуто на Уралі… Ми консультувалися з Акхаром. Він зробив аналіз того загадкового уламка з океану і заявив, що монополію на вироби із надтвердої сталі такої марки тримає західноєвропейський концерн «Крон». То була перша ниточка, за неї ми й ухопилися обома руками. Наші експерти перегорнули купу паперів і з точністю до одної гайки вивчили все металеве спорядження підводної колонії. Вони дійшли висновку, що знайдений уламок якоїсь кулястої штуковини — то чужорідне тіло на базі, бо така куляста річ ніколи не значилася в оснащенні ЕГБ-1. А тоді ми й узялися за концерн «Крон». Виявилося, що шмат сталі, піднятий з глибин, донедавна був часткою стінки батискафа, виготовленого в цехах одного з бельгійських заводів концерну на замовлення чілійського товариства «Друзі дельфінів».

— Припустімо, батискаф не належав підводній колонії і невідомо яким чином потрапив на базу. Але ж батискаф — не торпеда?

— Докторе, під сталеву стінку батискафа неважко закласти будь-що. Встановлено, що руйнівна сила діяла на апарат зсередини. Незаперечно, батискаф був носієм вибухівки, якою знищено глибоководну базу та людей. Під час розслідування ми натрапили на цілу низку замовлень, що їх багато років підряд виконували підприємства концерну «Крон» тому ж самому товариству, яке палає любов'ю до дельфінів. Перед нами лежав довжелезний перелік найрізноманітнішого обладнання, приладів, апаратури, матеріалів. Консультанти розводили руками: кому й для чого десь у Чілі знадобилося стільки добра? Здебільшого вироби та матеріали навантажувалися на кораблі, порт призначення вказувався завжди один — Хармю. Іноді обладнання посилалось на літаках. Якщо вірити підрахункам, то порт на Вачуайо давно мав перетворитися на величезний склад справжніх скарбів або ж там містився якийсь потужний науково-технічний центр. З такою думкою я й вирушив до Хармю. І потрапив у таке собі зачухане містечко — зо три десятки халуп, один-однісінький причал, кілька старих портальних кранів…

Ми з Єржі подорожували як туристи, їх тепер чимало блукає всюду в пошуках екзотики. Єржі допомагала мені, дівчинка добре володіє португальською, знає кілька тутешніх діалектів. Моя двоюрідна сестра народилася в цій країні. Її батько, вчений-соціолог, майже півжиття віддав джунглям. Він досліджував причини вимирання давно зниклих індіянських племен, зібрав безліч фактів, які свідчили, що горезвісна «Охорона індіян», створена на початку двадцятого століття, по суті була інструментом колонізаторів для знищення тих же індіян. Три роки тому вчений з дружиною та донькою повернувся додому, в Угорщину. Єржі залюбки погодилася разом зі мною відвідати місця, де проминуло її дитинство…

«Ось воно що! Вона й народилася в сельві. Тепер усе зрозуміло», — подумав я, і почув голос батька:

— Дівчинка знає про справжню мету вашої подорожі?

— Наша подорож для неї — мандрівка в світ її перших дитячих вражень. Насамперед ми побували в Чілі. Там я з'ясував, що товариство «Друзі дельфінів» справді існує, складається з кількох невеликих груп, переважно з молоді, студентів. Звичайно, це товариство не мало жодних зв'язків з китами промислового капіталу Західної Європи. Люди, які вели справи з концерном «Крон» від імені товариства, були підставними агентами, хтось стояв за їхньою спиною.

Відтоді як було проголошено незалежність Сені-Моро, загадковий потік вантажів у порт Хармю припинився. Зникли також уже портові документи, з яких можна було б дізнатися, для кого надходили вантажі.

Я вже було схилявся до того, що ми натрапили на брудну аферу якихось гендлярів, котрі гріли руки, перепродуючи сировину та цінне обладнання. Але батискаф… Ось що не давало спокою. Я готувався до тривалої роботи, вирішив розвідати узбережжя океану, зазирнути в порти кількох південноамериканських країн. І саме в той час отримав депешу. Служба розслідування нарешті натрапила на одного підставного замовника. Його запримітили в Бельгії, коли він домовлявся про виготовлення фізичної апаратури. Якийсь клерк з адміністрації концерну «Крон» посвідчив, що саме ця людина два роки тому оформляла термінове замовлення на батискаф спеціальної конструкції з надтвердої патентованої сталі.

За підозрілим замовником почали стежити. Невдовзі він залишив Європу, пересік кілька кордонів і опинився в Сені-Моро. Мені передали наказ прибути в Пері і взяти на себе обов'язки радиста вашої експедиції, щоб зблизька придивитися до нашого «підопічного». У Хармю я випадково дізнався, що там заправляється пальним яхта «Зігфрід» і що судно має далі пливти по Вачуайо. Я познайомився з капітаном і попрохав узяти нас на борт і висадити в Пері. От ми дійшли і до суденця, докторе.

— Як вам подорожувалося на яхті? — запитав батько.

— Все було добре. Яхта застарілого зразка, але у чудовому стані. Трохи незвична для цих місць у неї назва «Зігфрід», та нікому не забороняється давати суднам ймення на свій смак. Згідно з документами, яхта належить панамському інституту іхтіології.

— А хто на судні отой сивий чоловік з вусами?

— То капітан яхти, Рохас Верейра. Крім нього, на судні є моторист і двоє матросів. Та ще плавають два іхтіологи, панамці, досліджують рибне господарство Вачуайо за контрактом з приватною рибальською фірмою Сені-Моро. Єдине, що я помітив: капітан суденця не тільки з матросами, навіть з іхтіологами поводився якось зверхньо, і всі вони начебто побоювалися його.

— Яка ваша думка про вбивство у джунглях, інспекторе?

— Поки що нічого певного сказати не можу. А, газета… Не треба, докторе, повідомлення в газеті я вже прочитав.

— Гаразд. Так хто ж, коли не секрет, отой ваш «підопічний», заради якого ви були змушені завернути в Пері? Ви його мали на увазі, сказавши, що повинні вжити заходів?

— Не догадуєтесь, докторе, про кого мова? — Чанаді помовчав. Затим сказав: — Я маю повноваження місцевої влади заарештувати людину, яку ви знаєте як сеньйора Аугустіно…

Поряд за стіною почувся брязкіт, ніби наступили ногою на скло. Транслятор замовк.

Кроків за стіною я не почув, мене вивело із заціпеніння клацання замка. Я стрімголов вискочив із своєї схованки…

Десь близько гудуть тисячі джмелів, від одноманітного нудного дзижчання розколюється голова. Я силкуюсь розплющити очі і не можу поворухнути важкими повіками. Щока притулилась до чогось теплого, гладенького, пахне нагрітою штучною шкірою. І джмелі гудуть, гудуть…

Через силу розплющую одне око. Разом із світлом у мозок шпигає нестерпним болем. Та я примушую себе дивитися, бачу, як мерехтять зелені цятки; поступово вони розпливаються, світло гасне, потім знову спалахує прозорим сяйвом, що розливається переді мною. Моя голова відкинута на спинку крісла. Перед очима — сухорлява спина, чиїсь розставлені лікті.

Погляд встромлюється в потилицю… сеньйора Аугустіно. Він зрідка ковзає пальцями по зеленаво-прозорому аркуші, що висить на рівні його грудей. Трохи осторонь, в кріслі праворуч, зіщулилась Єржі.

Я відчуваю легке погойдування, іноді тіло провалюється кудись униз, неначе втрачає вагомість. Гуде мотор. Аркуш перед сеньйором Аугустіно — то дошка з приладами, підсвічена невидимими лампами. Я півлежу в кріслі в просторому салоні вертольота.

Ми летимо.

Перед моїм обличчям — кругле темне віконце. На чорному небі яскріють великі зорі. Значить, злива припинилася, надворі вигодинилося. Куди ж летимо серед ночі?

Зціпивши зуби, стримую стогін. Пілот озирається, уважно, ніби вперше, розглядає мене. Кидає через плече:

— Очуняв?

Я мовчу. Переводжу погляд на Єржі. Мені не видно її обличчя. Обмацую очима підлогу. Якби що-небудь важке, замашне, гайковий ключ чи молоток. Голова пілота — на відстані моєї випростаної руки. А потім… Але на підлозі, що злегка вібрує, не видно нічого, в сеньйора Аугустіно в машині завжди порядок.

Мене душить лють.

— Очуняв, дурню? — пілот оглядається знову. Обличчя в нього вже зовсім не таке, яке я звик бачити. На нього наче напнули машкару, чи, може, то його попереднє обличчя було лише машкарою добродушності, а зараз повернулося до власного природного виразу?

Погойдуючись, вертоліт летить у пітьмі ночі.

Як же все сталося? Тут я пригадую…

…Біжу через кімнату, де ще хвилину тому хтось потай сидів біля транслятора. Смикаю двері. Вони розчиняються навстіж. У коридорі віддаляється постать. Сеньйор Аугустіно…

— Стій! — волаю на весь будинок. — Стій!

Пілот уже біля сходів.

— Стій!

З холу вибігає Єржі, за нею — перелякана сеньйора Росіта, і з'являється Катультесе. Рудий Заєць кидається до мене, не втямкувавши, чому я кричу. А Катультесе робить кілька кроків пілотові навперейми. Не зупиняючись, той замахується кулаком. Схопившись за груди, старий осідає на підлогу.

На сходах — стукіт пілотових чобіт. Я лягаю животом на бронзові поручні, ковзаю вниз, і вже внизу, не втримавшись, падаю на бік. Єржі ледь не звалюється на мене, також на поручнях з'їхавши в коридор. А сеньйор Аугустіно вже біля вхідних дверей. Єржі доганяє його. Я чую, як з грюкотом розчиняються важкі двері батькового кабінету. Пілот раптом різко повертається боком, щось кидає — маленька кулька котиться по підлозі, повз мене. Чую вимогливий, як наказ, окрик Чанаді:

— Ігоре, не зупиняйся! Біжи!..

Розгублено озираюсь. Чорна кулька скаче попід стіною, наближаючись до дверей, де стоять батько і Чанаді. Кулька губить синюваті іскри, вони розлітаються на всі боки й гаснуть, залишаючи десятки сизих хмаринок. Щось шорстке дряпає легені, шпигає в ніс, я інстинктивно затуляю обличчя руками. І Чанаді затуляється. Задкуючи перед сизим клоччям, що заповнило коридор, він відтісняє батька в кімнату. У Чанаді від натуги обличчя аж червоніє, він хитається, махає рукою, ніби хоче відігнати від себе зловісну імлу…

В мене підгинаються ноги. Намагаючись не вдихати повітря, роблю зусилля і, долаючи млявість у тілі, не вибігаю — вивалююсь із дверей надвір. Чомусь болять м'язи і кінчики пальців. Я обіймаю стовбур пальми і конвульсивно хапаю ротом вологу густу прохолоду. В голові прояснюється, притуплюється біль.

Де Аугустіно? Куди поділася Єржі?

У темряві, за верандою, блимають два ока, чути підвивання й скрегіт. Спотикаючись, біжу туди, з розгону наскакую на дерево, падаю, підхоплююсь. «Машина… Він заводить машину!» Приземкуватий всюдихід стоїть осторонь будинку, під навісом. На передньому сидінні дві постаті. За кермом… Єржі. Пілот силкується відірвати руки дівчини від керма, і в ту мить машина поволі рушає з місця, реве, смикається — Єржі не дає Аугустіно увімкнути швидкість, а він, відпихаючи її плечем, люто шарпає важелі.

Мені залишається зо два кроки до машини, до постатей, що вовтузяться в ній, як з-під коліс в очі, в обличчя летить мокре груддя. Всюдихід робить стрибок, підминає під себе кущі і зникає в темряві парку.

Я кидаюсь назад, до будинку. Над головою з тріском розчиняється освітлене вікно, сиплються склянки розбитої шибки. Звісившись з підвіконня, батько важко дихає, люто тре кулаками скроні.

— Ти молодчина, проскочив, а ми наковталися… — він через силу вимовляє слова. — Ноги як ватяні, і в голові… Чорт! Усе перевертається. Золтану ще гірше. Ігоре, в коридор не заходь, розчини вхідні двері… І на веранді розчини. Нагорі всі також очманіли. Хай протяг вивітрить сизий туман. Хто ж міг думати, що він, негідник, газовою гранатою… Це минеться, за годину. Ти не бійся… Він узяв машину?

— Він підслухав вашу розмову з Чанаді. В бібліотеку з твоєї кімнати виведено транслятор, — випалив я й зайшовся кашлем.

— Он як!..

— Єржі не давала йому виїхати і залишилася в машині. Я не встиг підбігти… Треба подзвонити в Пері. Його затримають у місті.

— У місті? Йому не потрібне місто, сину. Цей мерзотник хоче скористатися з вертольота. За двадцять хвилин він буде на аеродромі. Дзвонити пізно.

«За двадцять хвилин? У темряві, після зливи, по грузькій дорозі… Йому потрібно не менш як півгодини, може, й більше».

Я відступив на крок від стіни, обличчя батька біліє вгорі у вікні невиразною плямою.

— Тату, ти тільки не заперечуй… Подай мені пояс.

Батько мовчав.

— Я ж умію, ти сам навчив мене… Я встигну до вертольота. Ну, дозволь мені, тату!

Батькове обличчя на секунду зникло і знову з'явилося у вікні.

— Що ж, ти вже не маленький… Спробуй. Тільки пам'ятай, весь час пам'ятай: акумуляція ракетного заряду має свої межі, стеж за червоним сигналом. Після сигналу в тебе залишиться про запас лише півтори милі. Не більше! І враховуй свою вагу, особливо при злеті. Будь обережний!

Швиденько порозчинявши двері будинку, я повернувся під вікно, став навшпиньки; батько подав мені ракетний пояс і шолом.

Пояс трохи нагадував мисливський патронташ з великими гніздами для набоїв. Я підперезався, перевірив застібки наплічних ременів, надів шолом. На грудях тьмяно вилискував довгастий щиток з рядком кольорових кілець, що переливалися фосфористим світлом. Пересунувши крайнє фіолетове кільце, я відчув легкий поштовх і зрушив червоне та біле кільця. Ракетні касети діяли безшумно. Ноги відірвалися від землі. Піді мною промайнули темні верхівки дерев, похилий дах «замку». Ліворуч засіріло плесо ріки. Освітлені вікна будинку швидко віддалялися, провалювалися в чорну безодню.

І раптом якась сила кинула мене стрімко вгору, в небо. Острах скував тіло. Це на старті я все-таки забув про поправку швидкості на вагу тіла. Мене піднесло занадто високо. Отямившись, я почав маніпулювати кільцями, різко знизився і перейшов на горизонтальний політ. Знову побачив ліворуч тьмяно-дзеркальну стрічку Вачуайо, а праворуч — вогні Пері.

Холодний повітряний потік омивав лице, плечі, заповзав під сорочку. Я зробив кілька різких рухів руками, щоб розігріти кров. Та ось щось важке, пружне, як боксерська рукавиця, ударило в шолом і ковзнуло до грудей. Мене перекинуло на спину, тіло втратило рівновагу, і я шугнув униз. Пояс наче ошалів. Дивовижний вихор закрутив мене, як тріску, і я вже падав униз головою. Рука панічно стискає щиток на грудях, метушливо смикає кільця, та вони не піддаються, щось зрушило їх і заклинило. Пальці натрапляють на якісь м'які стеблини, вони застрягли в щитку. Обережно висмикую їх і поновлюю попереднє положення кілець. Земля та зорі повертаються на своє місце. Танок у повітрі припиняється. Але я збочив з курсу. Вогнів Пері не видно зовсім. Тричі описую велике коло, аж тоді помічаю внизу смужку ріки.

Підношу до очей жменю з стеблинами — між пальцями стримить кілька пір'їн. Зі мною зіткнувся якийсь птах-невдаха. Нічна зустріч у повітрі коштувала птахові життя, а мені — не менше як п'яти хвилин марно згаяного часу. Переводжу ракетні касети на повну потужність.

Аеродром з'являється зненацька. Пронісся над ним і гальмую із запізненням — аж ген над міською околицею. З землі мені махають руками, щось гукають. Уявляю собі, яке враження справляє на жителів Пері людина, що летить над деревами. Ще раз описую коло. І знову необачність: приземляючись, не посвітив прожектором. Здіймаю водограй бризок і падаю в каламутне озерце після зливи. Гарячково бовтаюся, пнуся на сухе, замість того щоб одразу увімкнути касети і злетіти вгору. Опам'ятавшись, корком вихоплююсь із озерця і вже без поспіху, на малій висоті, лечу над аеродромом, шукаючи на землі силует вертольота. Та що це?

Із землі долинає гуркіт. Низкою яскравих плям засвітилися круглі віконця машини. Не встиг… Аугустіно випередив мене. Що ж робити? Гуркіт мотора посилюється. Вертоліт на мить повисає над землею і швидко шугає у височінь. Гаснуть бортові вогні, машина розчиняється в нічному мороці. На аеродромі темніє кинутий всюдихід. У кабіні нікого немає…

Знову навколо шолома свистить вітер. Змокрілий одяг, як холодний компрес, зуби невпинно цокотять. Збільшую швидкість. Десь попереду, в чорнильній порожнечі, гуде мотор. Ще кілька хвилин польоту, і на тлі чорного неба виступають обриси машини. Тримаюся на відстані, аби лишень не випустити вертоліт з поля зору. Вачуайо зосталася далеко позаду. Землі не видно, та я знаю, що підо мною вже стелиться німотна глушина сельви.

Намагаюсь заспокоїтися, підбадьорити себе. Адже ж ще не все втрачено. Ні, не все! Аугустіно не знає, що я в нього «на хвості». Нумо ж сміливіше! Тільки не боятися, не боятися… Треба виринути знизу, з-під машини, вхопитися за ручку дверцят і одночасно згасити власну швидкість.

Тугий струмінь завихрюється від лопатей гвинта, б'є в груди, кидає мене униз. Перший захід не вдався. Ще раз підлітаю до машини, і тепер уже не зменшую, навпаки — поволі збільшую швидкість. Відчуваю, як тіло долає опір повітряної хвилі, сила ракетних касет переборює її. Обшивка фюзеляжу слизька, холодна. Задерев'янілі пальці ковзають по металу. Я чіпляюся за ручку дверцят обома руками, смикаю, шарпаю. Ручка не піддається. Дверцята не відчиняються.

Може, пощастить з лівого боку? Зовсім оглухнувши од ревіння мотора, відштовхуюсь од вертольота, даю повітряному вихору збити мене униз і підлітаю до машини з протилежної сторони. Та марно! І тут дверцята як приварені. Аугустіно поруч, за тонкою стінкою фюзеляжу, та хіба розірвеш нігтями метал… Невже доведеться відступити, повернутися ні з чим до «замку»? Я зо зла розмахнувся ногою, щоб гепнути у дверцята, і, перекинувшись через голову, вхопився за тверду гуму колеса. Повертатися назад? Ні! Мусить же пілот десь посадити машину. Я не відстану від вертольота. Хай летить, приземляється, і я разом з ним теж приземлюся. Чи вистачить на політ ракетного заряду касет? Як тільки касети спорожніють — тоді все, смерть. Але я не дам їм спорожніти. У мене ж є можливість заощадити заряд. Якщо вмоститися отут, між колесами, та міцніш триматися за шасі…

Вітер продуває мене наскрізь, ніби тисячі голок пронизують тіло. Долоні обдерті до крові. Тупо ниє шия, бо сиджу скоцюрбившись, пригнувши голову. Шолом упирається в якісь гвинти, затиснуті гайками-«баранцями». Для чого ці гвинти? Ага, тут люк… Він задраєний зовні. А що, як відгвинтити «баранці»? Тільки б вистачило сили в задубілих негнучких пальцях…

Кришка люка падає, ледь не зачепивши обличчя, погойдується на завісах. З отвору дихнуло теплом. Не роздумуючи, єдиним поштовхом посилаю тіло у чотирикутний люк, виважуюся на руках. У салоні машини — присмерк, затишок. І з цього присмерку виринає раптом бліде перекошене обличчя, воно нависає наді мною, наближається. Я бачу нерухомі розширені очі Аугустіно і хапаю його за барки. Цуплю на себе, в отвір. Пілот чіпляється руками за край люка, я підсвідомо притискаю ліктем його пальці до поріжка отвору. Він гарчить від болю. Ми от-от удвох пірнемо в порожнечу. Саме цього я й хочу — витягти його з машини.

На весь салон — зляканий зойк. Єржі?! То її голос… Вона у вертольоті?..

Мимоволі розслабляються м'язи. На якусь мить. Удар в обличчя туманить свідомість. Голова смикається назад, натикається на щось тверде, мені здається, що тріснув шолом. Перед очима спалахують райдужні кола. Мене тягнуть за комір, опиратися немає сил. Останнє, що встигаю, — розстебнути ракетний пояс. Не можна, щоб він потрапив до рук цього негідника — це зовсім недавній винахід наших інженерів. Пояс сповзає униз, в отвір люка. Я вже нічого не бачу і не відчуваю.

…Ще й досі тягнеться ніч? Скільки ж часу я у вертольоті?

Спина Аугустіно. Єржі забилася в крісло. Пробую підвестися. Ноги припнуто ремінцями до ніжок крісла. Гуркіт мотора стишується. Чи то мені так здається? Ні, мотор таки працює приглушено, вже навіть чути шелестіння лопатей. Зорі у віконці зрушують з місця, пливуть у височінь. Аугустіно тричі засвічує і тут же гасить бортові сигнальні ліхтарі.

Вертоліт приземляється.

Знесилено спираюся плечем на стіну, долоня натрапляє на тверду шорстку поверхню. Бетон. Високий мур зливається з темрявою, сягає у височінь, під крони дерев. Шелест листя. Дрімучий ліс. І стіна.

Мене зупинили під муром. Вони чогось чекають. Я чую поруч їхнє дихання. У одного в зубах сигарета; коли вогник жевріє дужче, відблиск лягає на широке підборіддя, на кінчик носа. Другий провожатий маячить збоку.

Зненацька на стіні з'являється тонка смужка світла, вона поволі ширшає, ніби росте рівна вертикальна тріщина. Більше нічого не встигаю розгледіти — на очі лягає чорна пов'язка. Пальці, від яких тхне тютюном, ковзнули по обличчю, вп'ялися мені в плече.

Ми йдемо. Під ногами твердо, теж схоже на бетон. Через кілька кроків — трава, вкрита нічною росою. Лице заливає піт, нестерпно хочеться пити, кожен рух віддається в потилиці болем.

Десь попискують птахи, хрумтять під підошвами сухі стебла, вчуваються пахощі лісу. Стусан у спину. Брязкіт металу. Уривчастий короткий дзвінок. І я стоячи стрімголов падаю неначе в колодязь. Ліфт? У лісі, в джунглях? Нісенітниця! А стіна з бетону?

Вертоліт приземлився чверть години тому. Розчинивши дверцята, пілот потурив мене з машини, але мені не дали впасти — чиїсь руки підхопили й поставили на землю. Я встиг лише подумати, чому ж не висаджують слідом Єржі?

Тепер ось — ліфт.

Падіння припиняється. Знову брязкіт, дзвінок, і мене випихають із тісної кліті. Кроків чомусь не чути, відчуття таке, що я перебуваю в просторому приміщенні, а всі звуки зосталися десь за порогом.

З мене зривають пов'язку. Стою серед кімнати. Вікон немає. Білосніжні стіни, світлий лінолеум підлоги. Через круглий отвір на стелі вливається холодне сяйво. У кутку низеньке ліжко, столик, стілець із м'яким сидінням.

Чоловік, що скинув з моїх очей пов'язку, розглядає мене. Йому, мабуть, за тридцять. Широкий крислатий капелюх кидає тінь на повновиде білоброве обличчя. На чоловікові коричнева сорочка, заткнута під пасок чорних бриджів, кобура на поясі. Він посміхається.

Помітивши кров, що засохла в мене на голові, чоловік співчутливо хитає капелюхом, показує на ліжко і прямує до дверей. Я тисну на двері коліном. Вони замкнені.

Куди я потрапив? Де Єржі? Звідки тут, у дрімучому тропічному лісі, ця кімната? Чи не приверзлося мені все — і погоня за вертольотом, і бійка в повітрі, і лінолеум на підлозі? Думки розбігаються. Мене тягне до ліжка, як магнітом, бажання впасти на подушку відтісняє все. Але я обминаю ліжко — у ніші, за шторою, видніє край умивальника.

Підставляю голову під холодний струмінь, що б'є з крана. Кімната гойдається, світло, що ллється зі стелі, перетворюється на мерехтливий диск. То описують коло лопаті вертольота. Вони січуть повітря перед моїм обличчям. Диск насувається на мене, ще мить — і лопаті пошматують тіло, розкраять череп… З жахом хапаюся за щиток на грудях, а щиток вибухає синіми іскрами. І все зникає. Тільки вітер з пронизливим посвистом оглушливо стугонить, реве і підхоплює мене, як пір'їну…

Відчуваю, що біля мене хтось є. Пахне ліками і… парфумами. Розплющую очі. Не можу второпати, де я, чому лежу. Бачу молоде жіноче обличчя. Але що це за темна смужка, через чоло навскіс, затуляє її ліве око? Смужка ж псує красиве обличчя… На білий халат, недбало накинутий на плечі, спадає хвилясте волосся. В тонких пальцях виблискує шприц. Жінка помітила, що я розглядаю її.

— Лежати! Спокійно! — голос у жінки різкий, непривітний.

Щось пекуче розливається по тілу. Шприц лягає на столик. Тонкі пальці притискають до моєї руки вату.

— Куди мене привели?

Жінка поправляє волосся, ніби й не чула мого запитання. Говорить сама до себе:

— Гм… ідеальна побудова черепа. Аномалія, парадокс природи. Зовсім не схоже на слов'янський тип…

— Куди мене привели? — я намагаюся встати з ліжка. Владний окрик примушує втягти голову в плечі.

— Лежати! Хто дозволив? — і недбало: — Ти в надійному місці. З твоїм здоров'ям усе гаразд.

Вона все ще поправляє зачіску, а я дивлюся на круглий медальйон, що висить у неї на шиї. Дивний павучок причепився до золотого кружальця, павучок-хрестик з відігнутими кінчиками лапок. Та це ж… Це ж свастика! Огидна емблема фашистів, найганебніший знак з усіх, які тільки існували будь-коли.

Жінка догадалася, що саме прикувало мій погляд. Граючи медальйоном, промовила:

— Тебе зацікавила ця емблема? Ти знаєш, що вона означає? Герб з таким знаком прикрасить наймогутніше місто на землі, з якого розпочнеться нова історія людства! Ти хотів би жити в такому місті?

— Яке місто? — белькочу я, мимоволі відсуваючись до стіни. — Ви про що?..

— Лежи, лежи! — знову різко кидає жінка. — Тобі скільки років? О, з тебе можна зліпити добрячого солдата! Шкода тільки — слов'янське походження… А може, ти не слов'янин? У твоєму роду напевно були вихідці з арійських районів. Ти знаєш що-небудь про своє походження?

«Божевільна! — подумав я. — Вона не при своєму розумі. Хто пустив її в кімнату? Звідки в неї шприц?..»

— Фрейлейн Труда, як завжди, в ролі філософа. Навіщо поспішати, фрейлейн? — почувся муркотливий басок. У кімнату нечутно увійшов низенький натоптуватий чоловік. Усе на ньому якось дивно вилискувало: лаковані черевики, сріблясті нитки, вкраплені в тканину синього костюма, оправа окулярів, рожева лисина. Він тримав під рукою щось опукле, загорнуте в папір. Поклавши пакунок на ліжко, до моїх ніг, кивнув: — Як наш гість почувається?

Жінка всміхнулася своїм єдиним оком.

— Вже цілком здоровий, щоб…

— Зрозуміло. Ти можеш сісти, — сказав мені лисий. — Розведи руки. Так. Нахили голову. Ще раз! Чудово. Після струсу мозку… Ви таки вмієте лікувати, фрейлейн.

— Ви хотіли, щоб я скоріше поставила його на ноги. — Вона узяла мене за підборіддя. — Скільки буде сім помножити на шість? Відповідай!

Я відштовхнув її руку. Обличчя жінки пересмикнулося.

— Фрейлейн! — застережно підвищив голос лисий. — Йому треба дещо пояснити… Ти в лікарні, хлопче. Я хочу поговорити з тобою. А для цього мені треба переконатися в психічній повноцінності співрозмовника.

— У такому разі швидко відповідайте: скільки буде чотири поділене на два? — буркнув я. Він пильно глянув мені в обличчя крізь скельця окулярів. Не міняючи інтонації, повчально промовив:

— Ти був у тяжкому стані, за тобою доглядали, тобі повернули здоров'я. Мусиш дякувати, а не поводитися, як дике індіянське щеня.

Я ковтнув слину і поглянув на фрейлейн Труду, на медальйон із свастикою.

— Лікарня… У лікарню не тягнуть із зав'язаними очима. Я не дурник. Вертоліт спустився в глухому лісі. Де я зараз?

Не відповівши, він запитав сам:

— Виходить, ти летів на вертольоті? Що ж то за вертоліт?

— Вам це відомо не гірш, ніж мені. Машина належить міжнародній науковій експедиції. Аугустіно — злодій, він украв вертоліт. Ви мусите повідомити в місто Пері про машину і про мене. З нами також летіла дівчинка, Єржі. Що з нею?

Лисий слухав, схиливши голову набік.

— Звичайно, звичайно! Ми можемо повідомити про тебе. Але тоді виникне безліч запитань. По-перше: як же ти опинився у вертольоті? По-друге: як пояснити твоє врятування? Фрейлейн Труда, скажіть, щоб принесли газету.

За хвилину на порозі стояв дебелий парубійко — крислатий капелюх, коричнева сорочка, кобура на поясі, — схожий на того, що привів мене вночі в кімнату. Лисий вихопив з його рук газету.

— Гадаю, ти зрозумієш, що тут надруковано. Адже ти непогано засвоїв тутешню мову. І німецькою розмовляєш досить пристойно.

Мене чомусь зовсім не здивувало, що ці двоє — одноока Труда і чоловік у всьому блискучому — звертаються до мене німецькою мовою. Мабуть, не здивувало тому, що коли вільно володієш якоюсь мовою, то при нагоді починаєш вживати її непомітно для себе.

Я глянув на газету. «Популярна хроніка», що видається в Пері. На видному місці виділявся заголовок:

Повітряна катастрофа

«Позаминулої ночі місіонер-протестант Гуго Ларсен був очевидцем жахливого видовища. Неподалік місії в повітрі над лісом загорівся вертоліт. За хвилину машина вибухнула. Це сталося над розбурханою після дощів безіменною притокою Вачуайо, в районі Великих боліт, на відстані близько 200 миль від Пері. Місіонер негайно послав в ефір звістку про катастрофу.

Як виявилося, аварію потерпіла машина, що обслуговувала експедицію Продовольчого комітету ООН. Члени цієї експедиції на чолі з вченим біологом доктором Андрієм С. Вовченком з Радянського Союзу проводять на території країни науково-дослідницьку роботу.

Напередодні катастрофи за досить загадкових обставин зник син доктора Вовченка. Якщо вірити чуткам, ця вельми прикра подія має прямий зв'язок із загибеллю вертольота».

Лисий не приховував задоволення.

— Бачиш, як воно склалося… Навіщо ж доказувати тепер, що на болотяній притоці Вачуайо ненажера крокодил не посмакував твоїм підсмаженим тілом. Поки що хай все так і залишиться: вертоліт згорів, ти загинув… 

— Кому потрібна ця брехня? Якщо ви не випустите мене з цієї… з цього…

Похитавши головою, лисий проговорив, стримуючи роздратування:

— Слухай, голубе! П'ять хвилин тому ти заявив, що вертоліт приземлився в лісовій глушині. Тобі відомо, що таке оазис? Маленький острівець життя серед пустелі. Ми також в оазисі. Тільки нас оточують не піски, а дещо страшніше — зелене пекло, джунглі, що простяглися на тисячі миль. Будь ласка! Йди звідси на всі чотири вітри. Ми тебе не тримаємо за поли. Але перед цим… — він узяв принесений пакунок, розгорнув папір. — Ти мені скажи, що це таке.

Лисий тримав шолом. Мій шолом. Від ракетного пояса. Скло прожектора розбите. Збоку гладенька поверхня увігнута. Це я ударився об гострий край люка. Якби не шолом, мені було б зовсім кепсько.

Я простягнув руку до шолома і тієї ж миті відсмикнув її. Щось мене стримало, мабуть, очі лисого, що жадібно загорілися.

— Чому ж мовчиш, голубе?

— Хіба ви не бачили спортивних шоломів?

— Спортивних? Гм… Гаразд. Як ти опинився у вертольоті?

— Так і опинився! — відрубав я. — Чому ви вчиняєте мені допит? Я не хочу відповідати на ваші запитання.

— Ні, голубе, ти будеш відповідати! Я тебе примушу! Для чого ти надівав шолом, звідки він у тебе?

— Не кричіть на мене. Ми ж у лікарні. З переляку я забуду таблицю множення і перетворюся на неповноцінного співбесідника.

В нього на лисині проступили червоні плями, він наближався до мене короткими скрадливими кроками, поблискуючи скельцями окулярів.

— Ти жартівник, голубе! Але ти не знаєш, на кого перетворишся, якщо не скажеш усе, що мені треба…

Одноока Труда ліниво вкинула:

— Кносе, не нервуйтесь. Я вам допоможу як слід порозмовляти з ним.

— Не треба, фрейлейн! — роздратовано відмахнувся лисий. — Хлопчисько думає, що з ним жартують. — Заклавши руки в кишені, він уже спокійно мовив: — Ти ще ніколи не носив на плечах сталевих рейок? А батогів куштував коли-небудь? Не носив і не куштував, звичайно. Так от, доведеться провчити тебе. Сьогодні ж. Негайно!

У дверях з'явився крислатий капелюх.

Чотирикутник денного світла віддаляється. Під склепінням тунелю жевріють закурені електричні ліхтарі. Чим далі в глиб велетенської нори, тим важче дихати, повітря густішає, змішується з їдкою парою. Сльозяться очі, солоні краплі падають з підборіддя на груди, ятрять шию.

Рахую кроки. Десять… сімнадцять… сорок чотири…

Щоб хоч на кілька хвилин звільнитися від ноші, треба подолати сьогодні двісті шість кроків. Позавчора, під вечір, я лічив сто сімдесят два, учора — сто дев'яносто шість. Тунель поглиблюється.

Ми носимо двометрові стояки з бетону. Важкий брус вдавлює в землю, ноги заплітаються. Мій напарник — індіянин, хлопець років шістнадцяти, звати його Ву. Він іде попереду. На спині темніють рубці, тонкі жилаві ноги ступають пружно, твердо. Ву на півголови нижчий від мене, але він міцніший, і вправності в індіянина більше. Для нього тягар — і стояки з бетону, і такий невмілий носій, як я. Рухаємося в мовчазній процесії червоношкірих привидів. Голі до пояса тіла людей при світлі ліхтарів вилискують від поту. Одні несуть на плечах стояки, інші згинаються від сталевих рейок. Я плентаюсь за Ву, ноша зв'язує нас ярмом. Стояк от-от потрощить мої кості. Плече заніміло. Нога зі збитими до крові пальцями натрапляє на щось гостре. Спотикаючись, силкуюся втримати брус обома руками, але стояк сповзає з плеча, здираючи шкіру. Ву відскакує убік. Стояк важко гупає на землю.

— Працювати не хочеш, смердюча індіянська свиня?!

Наглядач у крислатому капелюсі шмагає хлопця батогом. Ву випинає спину, звивається від болю. Я кидаюся на наглядача, волаю:

— Не чіпайте його! Як ви смієте?

Вишкіривши зуби в посмішці, крислатий капелюх відкидає мене, як кошеня. Так щоразу. Я спотикаюся, гублю ношу, а шмагають мого напарника. Нещасний Ву, напевно, зненавидів мене за ці дні, але він мовчить.

Квапливо хапаюся за кінець стояка. Ву нахиляється, бере з протилежного боку. Наглядач вгамовується. Повз нас бредуть індіяни, голови схилені на груди, здається, їм немає діла до мене, до Ву, до всього, що відбувається навколо.

У глибині пащека тунелю відлунює стукотом пневматичних молотків, там засліплюють сині спалахи металозварювальних апаратів, час від часу лунають короткі глухі вибухи. Землекопи вгризаються в товщу піщаника, просуваються вперед, з кожним днем збільшуючи ту кількість кроків, що відділяє нас, носіїв, від входу в тунель. Довбають землю і монтують кріплення також індіяни, але вони не з нашого барака. Я бачу їх лише під час роботи. Ми наближаємося до землекопів, скидаємо біля них тяжку ношу і без перепочинку повертаємося назад. Бігцем, під окрики крислатих капелюхів та під виляск батогів. Там, де сіріє чотирикутник денного світла, на нас чекає купа стояків і рейок. І все ж там сонце, чисте повітря, легкий вітерець хоч на хвилину остуджує тіло.

Ось уже п'ятий день, як я працюю в тунелі.

Що тут будують? Невідомо.

Нас приганяють сюди вдосвіта. Перед тим нам дають горіхи кастанейро, в обід — затірка з кислуватого борошна та боби. На ніч ми розташовуємося в приземкуватій будівлі з необтесаних грубих колод. Знадвору на стіні жовтіє цифра «6». Шостий барак, або блок, як сказав Кносе. Неподалік поміж гущавиною видно ще кілька блоків. Над дахами звисають розлогі крони пальм. Височіють вежі, на них чатує варта з кулеметами. Праворуч, на пагорбі, вкритому лісом, поміж дерев проглядає високий сірий мур.

Ранком, коли індіяни в колоні по чотири прямують на роботу, все навколо оповите тишею, лише десь недалеко, на болотах, то гучнішає, то затихає жаб'яче кумкання. У тумані ледь бовваніють будівлі, вежі, з дерев на землю безшумно падають краплі роси. Залишаємо тунель у сутінках. Я здаля щоразу спостерігаю за якоюсь строкатою юрбою людей. Схоже, там самі жінки. Охоронники виводять їх із лісу. Юрба зникає в гущавині біля барака, що стоїть осторонь інших, з жовтою трійкою на стіні.

У пальмовім гайку, повз який ми йдемо, маячить двоповерхова споруда під ребристою металевою покрівлею. Звідти часом долинає чи то сміх, чи дитячий плач. Там вештаються постаті в білому. Вчора я зненацька зупинився: здалося, ніби серед білих халатів промайнула навдивовижу знайома постать… Вечірній присмерк заважав роздивитися її як слід. То була жінка. Вона повільно сходила на ґанок. Я чекав, що жінка оглянеться. Когось нагадували її плечі, хода… Але тут мене підштовхнули ззаду, я стрепенувся і пішов, та все ж раз по раз оглядався, позирав на будинок серед пальм, однак на ґанку вже не було нікого.

У бараці з написом «6» — два яруси нар, збитих з дощок, напнуті сітки від москітів. Коло дверей — бак з водою, кухоль. Світла немає. Індіяни як німі, майже не розмовляють між собою. Мовчать у тунелі, мовчать, ідучи з роботи, мовчать у бараку. Лише серед ночі чути сонне бурмотіння стомлених людей. Сторожа навідується в блок нечасто. Іноді зазирне хтось із крислатих капелюхів, посвітить ліхтариком, пройдеться туди-сюди поміж нарами, ляскаючи батогом, і зникає.

За постіль нам служать оберемки сухого листя. Моє місце — на верхньому ярусі. Ліворуч мене постіль Ву, праворуч — молодого, похмурого на вигляд індіянина. В нього статура атлета: могутні груди, м'язисті руки, сідаючи на нарах, він дістає головою стелі. Я не знаю його імені, йому до мене байдуже. Після роботи велетень лягає горілиць, кладе руки під голову і миттю засинає, не зронивши й слова.

Мої намагання заговорити з Ву не мають успіху. Може, він боїться порушити гнітючу тишу барака, може, не розуміє мене. Але ж він мусить розуміти! Я вже остаточно упевнився, до якого племені належать і Ву, і мій сусіда праворуч, та й усі ці міднотілі люди, які тягають на собі сталь та бетон у тунелі. В них видовжені обличчя, чорно-синє пряме волосся, карі, ледь скошені очі… Ні, це не випадкова схожість.

От і цього вечора я намагаюся примусити себе зібрати в пам'яті якомога більше слів, чутих від Катультесе, від гостинних господарів хиж в індіянських селищах поблизу Пері, і роблю ще одну спробу розбуркати хлопця.

Пошепки запитую його:

— Чому ти не хочеш розмовляти зі мною?

Ву лежить нерухомо, в темряві не видно обличчя. Та відчуваю, що він затамував подих.

— Ти мене не бійся. Я ж не винен, що через мене тобі доводиться терпіти побої. Вони хочуть, щоб ти мене ненавидів. Не знаю, для чого їм це потрібно. Хто вони, ці лихі люди? Звідки взялися в джунглях? Що вони тут роблять?

Ву не відповідає. Та я вирішив не відступати.

— Даремно ти мовчиш, Ву. Може, вони вам забороняють розмовляти? Хіба каджао були коли-небудь боягузами?

Мої слова таки зачепили його. У відповідь чую тихе:

— Ти білий. Хто навчив тебе мови мого племені?

— Цією мовою розмовляють люди з берегів ріки Вачуайо. Там, серед каджао, у мене чимало знайомих. Їх не шмагають батогами і не тримають ось у таких клітках-бараках.

— Ти сказав неправду, білий. Каджао живуть тільки тут, біля Кам'яного муру. Більше ніде їх не лишилося.

— Чому ж не лишилося?

— Їх знищили ворожі племена. На каджао полюють всюди, нас розшукують у джунглях, щоб убивати. Металеві птахи ворогів літають над лісами, вистежують нас. Ми, останні каджао, також давно загинули б, якби Кам'яний мур не захищав нас.

— Кам'яний мур… Це що, ота сіра стіна з бетону? Нісенітниця! Звідки ти взяв, що каджао винищені? Їх дуже небагато, це так, але вони живуть у своїх селищах, а також у містах… Ти чув про місто Пері?

— Не вигадуй. У джунглях немає міст. Тут існує лише одне місто, за Кам'яним муром.

— Хтось тобі наплів дурниць, Ву, а ти й повірив.

— Могутні не плетуть дурниць, вони знають більше, ніж ти.

— Хто вони, ці могутні? Де вони?

— Там, за Кам'яним муром. Вони володарюють у джунглях і боронять нас від ворогів.

— Вони боронять вас? Ти з глузду з'їхав! Ці негідники знущаються над вами! Може, вони і мене боронять?

— Ти білий.

— То й що з того? Мене вони також ганяють у тунелі з одного кінця в інший. Чому ви так покірно все зносите? З вами поводяться, як з… невільниками. Ти знаєш, що це таке — невільник? Я читав про них, але ж то було дуже давно. Вас багато, Ву! І ви дозволяєте їм кривдити себе, навіть не заступаєтесь товариш за товариша. Як же це?

Постіль зашаруділа, Ву повернувся на бік.

— Ти нічого не знаєш, — почувся шепіт хлопця. — Досить про це. За нічні розмови карають, на три дні залишають без їжі.

Задуха обручем стискала скроні. Чулося нерівне уривчасте дихання десятків людей. Тіло боліло, як побите. Я спробував вмоститися зручніше, та й принишк. До барака зайшов охоронник. Сухий, як тріск зламаної гілки, виляск батога, чийсь пронизливий зойк, люта лайка. Масний морок. Примарна ніч…

«Могутні боронять нас». Хто задурив голови індіянам вигадками про давно знищених каджао, про ворогів, які ще й досі розшукують стародавнє плем'я в лісах? Невже ж ці люди не розуміють, що вони в рабстві? «Кам'яний мур охороняє нас»… Може, так думає лише Ву, а інші думають інакше? За стіною з бетону — ліфти, підземні коридори, кімнати, облицьовані пластиком. Там ціле місто. Може, про нього й говорила фрейлейн Труда. Напевно, індіянам туди входу немає. Їх тримають по цей бік стіни, в блоках-бараках, вони гнуть спини в підземній норі або ще десь там, де потрібні їхні плечі та руки. Індіян тут не вважають за людей, для тих, хто причаївся за муром, вони лише робоча худоба, та й тільки.

Як сталося, думав я, що Ву — а він, здається, зовсім не дурень — не знає про існування міст і селищ, літаки називає «металевими птахами», не вірить, що побіля Вачуайо мешкають каджао? Невже хлопець не має уяви про інший світ, крім клаптя лісу, де стоять бараки?

Моторошна думка раптом ошелешила мене. А що, коли ці люди-раби — не хто інші, як нащадки тих самих індіян, котрі згинули безвісти в нетрях, заполонені зайдами-чужинцями сім десятиліть тому? Якщо це так, то Ву і його товариші й народилися в неволі. І за своє життя не бачили нічого іншого, крім бараків, веж з кулеметами, Кам'яного муру, каторжної праці… Невже ж навіть їхні батьки день від дня, з року в рік тільки й чули, що виляск батогів та лайку озброєних охоронників?

Діти зелених джунглів, Вони вмирали, Їхнє життя Забирали мертві…

Сумовита пісня Катультесе наче випливла з темних закутків приміщення.

Я доторкнувся до гарячого плеча Ву.

— Ти не спиш, знаю. Більше не буду розпитувати тебе ні про що, тільки скажи: оті, що за Кам'яним муром, вони… мертві?

Хлопець ледь чутно відізвався:

— Мовчи! Якщо хочеш жити… Не називай їх цим словом. Нам не можна знати того, що знали наші діди. 

Стало моторошно. «Тікати! Тікати з цього клятого місця, будь-що тікати!»

Наступного ранку в тунелі до мене підійшов мій сусіда з барака, похмурий велетень. Підхопивши з одного краю стояк, він очікуючи зирнув через плече. Я оглянувся. Ву неподалік нас підіймав шмат рейки удвох з незнайомим сивим індіянином. Велетень помінявся з Ву місцями.

Ми заглиблюємося в земляну нору. Тунель подався вперед ще на кільканадцять кроків. Похнюпившись, волочать ноги індіяни. Передні зникають у мороці нори, ті, що бредуть позад нас, рухаються безсловесними тінями.

Минає година, друга. Стояки начебто легші, ніж учора, коли я носив їх з Ву. Призвичаївшись до червонуватої імли підземелля, з подивом помічаю, що мій напарник тримає на плечі стояк ледь не посередині. Тому ноша вже не так тисне на мене. Виходимо з тунелю, я кидаю індіянинові:

— Візьміть ближче до краю, вам дуже важко.

— Загбі сильний, — тихо відповідає індіянин. — Загбі трохи допоможе тобі. Ти не звик.

Тепер я бачу дещо таке, чого не розгледів раніше: індіяни, котрі дужчі, міцніші, як і Загбі, тримають стояки та рейки так, щоб більший тягар прийняти на себе і полегшити ношу товаришеві. Крислаті капелюхи не розкумекали цих хитрощів, мабуть, їм не спадає на думку, що невільники здатні підсобляти один одному.

За широкою спиною Загбі я почуваю себе якось спокійніше, не так самотньо. Мені легше, тепер я довше протримаюсь. Як знесилюся, жбурну кляту ношу на землю, і край. Що вони мені заподіють? Нехай! Он під ногами грудка цементу, схоплю, відбиватимуся, хоч одному крислатому капелюхові розкраю голову.

Не зупиняючись, індіянин раптом запитує:

— Це правда, що каджао живуть на березі великої ріки?

— Авжеж, правда.

— Загбі вірить тобі, твої слова щирі. Загбі розуміє, ти надумав тікати…

— Ну, це ви вигадуєте, — розгублено заперечив я, та він, не слухаючи, продовжував:

— …І хоче тебе попередити: вирватися звідси майже неможливо. Втікачів завжди наздоганяли. Останнім відважився Чульпаа — Гостре Око. Обдурив сторожу, пробрався через дріт з колючками і зник. Чульпаа прудкий, як вітер, уміє заплітати сліди, наче лисиця, він не знав утоми. Обіцяв привести людей, які допоможуть нам позбавитися влади могутніх. Чульпаа сказав те ж саме, що сказав ти: каджао не щезли із землі, вони мешкають на березі великої ріки… Тільки люди так і не прийшли, щоб порятувати нас. І ніхто не знає, що сталося з Чульпаа.

— Коли це було? Коли втік Гостре Око?

— Давно, ще до великих дощів.

З півсекунди я не розплющував очей. По той бік Вачуайо в далину пролягло зелене море. Дим, що струмочиться вгору, дим бару-орчете, неймовірний, як сон. Тривога в очах Катультесе: «Людина спричинила смерть людині…»

Чульпаа — Гостре Око! Ось хто не дійшов до Пері. Подолав безмежні простори сельви і загинув майже біля людей, до яких поспішав за поміччю.

— Він з племені галу? — запитав я і помітив, як у Загбі напружилася спина.

— Так, Гостре Око — галу. Звідки тобі це відомо? Люди його племені працюють он там, — вільною рукою індіянин показав у глиб тунелю, де пульсувало синє сяйво. — Він також копав землю.

— Загбі, я все поясню потім. Ви не помилилися. Я хочу втікати. Люди нічогісінько не знають про цих бандитів, які засіли тут, у джунглях, і знущаються з індіян. Вони тримають вас у рабстві. Не розумієте? Нічого, настане час — зрозумієте… Допоможіть мені. Удвох нам буде легше, ми доберемося до великої ріки. Там мій батько. Він повезе вас до президента… Не розумієте? Ну, до верховного вождя усіх племен вашої країни. Ви розкажете йому про все. Вождь має металевих птахів, у нього багато воїнів, вони прийдуть сюди і покарають тих, що засіли за Кам'яним муром.

Індіянин помовчав. Потім неголосно промовив:

— Загбі не може піти звідси, не попрощавшись із своєю дружиною.

— Ви одружені, Загбі? Де ж ваша сім'я?

— Наших матерів та жінок тримають окремо, у великій хижі, яку ти називаєш бараком. Нам дуже рідко дозволяють зустрічатися. Своїх дітей ми не бачимо зовсім, їх віднімають у матерів ще немовлятами.

— Хоч убийте мене, не розумію! Хіба ж можна терпіти таку наругу, Загбі? Адже вас багато, чоловіків, молодих хлопців. Напасти на сторожу, забрати зброю, а потім… До Кам'яного муру! Могутнім доведеться несолодко. Чого ж ви чекаєте?

Загбі уповільнив крок.

— Ми про це думали. Каджао та галу думали разом. З могутніми дуже важко боротися. Вони убивають людей здаля, їхня зброя спалює вогнем. Та найстрашніше, що в них…

Він замовк. Почувся близький гуркіт, і болісний зойк забився під склепінням тунелю. Попереду заметушилися напівголі постаті, забігали крислаті капелюхи. Ми наблизились до землекопів і зупинилися. На землі корчився закривавлений чоловік. Купа стояків, яка накопичувалася з самого ранку, зненацька розвалилася, придавивши індіянина. Він стогнав, не міг вибратися з-під важких залізобетонних паль.

Загбі ступив крок уперед. У цей час із-за високого металевого резервуару вийшов Кносе. Він був одягнений у робочий комбінезон, збоку на поясі метлявся протигаз — у тупику, де тунель закінчувався, завжди клубочився їдкий дим від вибухівки. Підбігли крислаті капелюхи. Кносе щось різко наказав їм. Високий сутулий наглядач вихопив у робітника пальник зварювального апарата. Синій палахкотливий струмінь із сичанням увіткнувся в землю, лизнув стояки і на мить затримався на тілі лежачого. Несамовитий крик заморозив кров.

Я ще ніколи не чув, щоб так кричала людина. Індіяни кидали стояки та рейки, бігли геть до виходу з підземелля. У Загбі на шиї напнулися жили. Ми жбурнули свою ношу під ноги, відступили до стіни, з якої тихими ручаями осипався пісок. З нами порівнялася група індіян. Троє раптом зупинилися, круто повернули назад і накинулися на крислатих капелюхів. Я вгледів Ву, з ним був юнак у подертих трусах і ще один, широкоплечий, високий каджао. Наглядачі не встигли вихопити зброю, трійця налетіла на них. Сутулий упав, збитий з ніг кулаком широкоплечого індіянина, випустив з рук пальник. Синій струмінь затанцював, закрутився на землі, зачепив когось із наглядачів… Біля резервуару сплівся клубок тіл, хтось хрипів, лаявся, мигтіли кулаки, спітнілі закривавлені обличчя.

Рвонувшись уперед, я відчув міцну руку Загбі.

— Туди не можна! — видихнув він, притискаючи мене до стіни. Я пручався, кричав, не в силі звільнитися з його обіймів. Індіянин затулив мені рота долонею, повалив на землю.

Кносе, тримаючи руки в кишені комбінезона, з хвилину мовчки спостерігав за бійкою. В нього на поясі, поруч з протигазом, жовтіла кобура з пістолетом, але він наче забув про зброю.

— На місця! Геть на свої місця, червоношкіре поріддя! — загорлав раптом Кносе, зриваючись з голосу. — Кому кажу, брудні мавпи! Ну!

І клубок тіл, що секунду тому звивався на землі, миттю розпався. Крислаті капелюхи з лайкою обтрушували мундири, один скімлив, волочачи ногу. Останнім підвівся, хитаючись, сутулий наглядач. Високий каджао, який тримав його за горлянку, опустив руки, і вони в нього обвисли, як неживі. Виструнчившись, індіянин винувато дивився на Кносе, а той посміхався вдоволеною презирливою посмішкою.

Інші два хлопці, що встряли в бійку, також зів'яли. З розквашених губів Ву цибеніла кров, він стояв весь зіщулившись, наче заворожений, запобігливо дивився в очі Кносе. Його рухливе, розумне лице ніби закам'яніло і втратило власні риси. То було лице недоумка, ладного виконати все, що йому накажуть. Широкоплечий індіянин теж непевною ходою рушив до Кносе. Понуро згорблена постать, безвільні рухи. Кносе поманив пальцем.

— Усі — до мене! Ближче! Ще ближче, гидюча наволоч!

Троє, безмовно підкоряючись, ішли на його голос. Широкоплечий по-дитячому схлипнув, упав на коліна перед Кносе. Той відіпхнув його від себе, штовхнув чоботом у груди. Ву робив якісь дивні рухи руками, присідав, неголосно бурмотів щось і зненацька заспівав. Юнак у подертих трусах підбіг до нього, заплескав у долоні і зайшовся сміхом, закотивши під лоба очі.

— Лупцюй його! — Кносе кивком голови показав юнакові на широкоплечого. Юнак стрибнув, як кішка, і повис на здорованеві, вчепірився йому у волосся. Високий дужий каджао навіть не захищався, стояв на колінах, розмазував по щоках сльози. Ву кружляв навколо у скаженому дикому танку.

Все, що я побачив, було для мене незбагненно. Подумав — божеволію. Опам'ятався вже на повітрі, біля входу в тунель. Індіяни поспіхом розбирали стояки та рейки, по двоє, підтюпцем пірнали в підземелля. Очі людей були сповнені жаху.

Нахиляючись, щоб узяти стояк, Загбі прошепотів мені:

— Вони тримають у руках наші душі. Хто виходить з покори, в того забирають розум… Загбі дотримає слова, допоможе тобі тікати.

— Ні, — сказав я, — тепер треба думати не про втечу. До великої ріки далекий і небезпечний шлях. Якщо не дійдемо, загинемо, то люди так і не взнають про те, що тут діється.

Саме тоді виникла в мене думка… Але не варто забігати наперед. Скажу тільки, що після роботи, вночі, я поділився своїм планом із Загбі. Він уперто не приставав на мою пропозицію. Насилу мені вдалося умовити його.

Наступного дня за мною прийшли два крислаті капелюхи. Мене вивели з тунелю й повели крутим схилом вгору, туди, де виднівся Кам'яний мур.

Я ішов і жував корінець. В останню мить Загбі тицьнув мені його в руку, прошепотів: «З'їж цей корінь. Обов'язково з'їж, він надасть тобі сили». Корінець був пахучий, гіркуватий, після нього на зубах залишилася оскома.

Бетон розсунувся, відкривши вузький прохід. Нарешті я мав можливість поглянути на вулиці таємничого міста, що причаїлося за бетонною стіною.

Вулиць не було, за муром буйно спліталася зелень. Неподалік між заростей поблискувала невелика скляна альтанка. Під деревами, в густій нетолоченій траві, виднілися якісь круглі диски, що зблизька виявилися металевими люками. На галявах я побачив масивні півкулі, вкриті маскувальними плямами. Півкулі ці неначе росли із землі, як величезні печериці. На маківках «печериць» з довгастих щілин витикалися вороновані стволи, націлені в небо. Осторонь їжачились антени. Далі, десь над хащами, тремтіло прозоре повітря, здавалося, що то дихають дерева. Було тихо й безлюдно. Місцевість за Кам'яним муром нагадувала забутий, покинутий парк з випадковими й недоречними спорудами. Я зрозумів, що перебуваю над містом, а саме місто лежить підо мною, закопавшись у землю.

Альтанка була не справжня, в ній на поверхні приховувалась кабіна ліфта. Тільки-но охоронники причинили за собою дверцята, теленькнув уже знайомий дзвінок, і кабіна блискавично шурхнула вниз.

За хвилину я потрапив у довжелезний коридор. Світло невидимих ламп лилося на глянець пластика, у нішах на молочно-білій поверхні стін в'юнилися квіти. Ліворуч вишикувалися двері — безліч зачинених, щільно припасованих гладеньких дверей без ручок, з поріжками, що виблискували нікелем. Прямо по коридору, неначе в кінці вулиці, світився дивовижний прозорий циліндр, в якому вимальовувалися обриси людини у жовтому вбранні. Гуляв слабенький вітерець, розносив приємну прохолоду.

Охоронники висадили мене і повернулися в ліфт. Кабіна шугнула кудись далі вниз. «Скільки ж тут підземних поверхів?»

У коридорі на мене чекав молодий чоловік з білобровим безтурботним обличчям. Я упізнав його: один із тих двох, котрі «зустрічали» мене біля вертольота.

І кімната, в яку він привів мене, була вже знайома — в ній я, очунявши, побачив жінку з медальйоном-свастикою на шиї.

Білобровий підморгнув мені і вийшов. Я звалився на ліжко, як підкошений. Втома скувала тіло. Засинаючи, згадав, що весь, з голови до п'ят, забруднений глиною, а постільна білизна аж хрумкотіла свіжістю. «Начхати на їхню постіль…»

Добу, а може, й довше — не знаю, скільки часу минуло відтоді, як я заснув — мене не турбували. Потім з'явився Кносе. Костюм з блискітками, черевики сяють. Навіть не вірилося, що зовсім недавно на ньому був грубий парусиновий комбінезон з протигазом.

Кносе наказує іти за ним. Я не поспішаю. Довго плескаюся під краном. Він не підганяє, мовчить.

Ми поминаємо ліфт. Завертаємо убік. Ще один коридор, вужчий. На підлозі пухнастий килим. Кносе зупиняється перед дверима з голубого пластику, обсмикує піджак. У нього пісне обличчя.

На середині півкруглої зали зеленіє розлога пальма, лапате листя звисає на білий письмовий стіл. Стіна із суцільного скла, за нею видно кущі, гіллясті дерева та ліани. Під стіною наскрізь просвічується великий акваріум: тихо гойдаються водорості, зграйками сновигає риба, спалахуючи усіма кольорами райдуги.

Біля акваріума походжає із сачком у руці немолодий сухорлявий чоловік. Струнка постать, сиве коротке волосся, засмагле обличчя, тонка смужка вусів. На чорнім мундирі плетиво сріблястих погонів, в одній петлиці золотяться дві гостро зламані блискавки.

Мундир змінив зовнішність, але не змінив обличчя того самого незнайомця з біноклем, який з борту яхти махав мені та Рудому Зайцеві корковим шоломом.

Кносе стукнув підборами лакованих черевиків.

— Наказ виконано, штандартенфюрере!

Чоловік у мундирі поклав сачок, витер хусточкою кожен палець, грубувато й добродушно сказав:

— Ти сідай, не бійся…

Він звертався до мене, та я не зрушив з місця. Байдуже розглядав портрети, що висіли над акваріумом. Там було три портрети. На одному мружився чолов'яга з невиразним брезклим обличчям і подвійним підборіддям. Десь я вже його бачив… Ну, звичайно! Це обличчя мелькало в кадрах кінохроніки, що залишилася від днів давно минулої світової війни. Старі кінострічки ми переглядали в школі, на уроках історії… Поруч — збільшене фото людини, яка щойно годувала рибок. Правда, голова ще без сивини, лице без зморщок, але, як і зараз, на ньому військове вбрання, та ще два хрести на мундирі. Далі — осоружний тип на портреті: сплеснутий ніс, запалі щоки, старечі бездумні очі…

— Чому ж стоїш? Не личить чекати, поки старші запросять вдруге. — Він уже уважно розглядав мене. Я знизав плечима.

— А мені байдуже до ваших запрошень.

— Сказано не дуже чемно, але розумію… Твердість і презирство? Хвалю! Сваритися ми не будемо.

— З якої речі мене тримають тут силоміць?

— Ми вип'ємо зараз чудової смачної кави та й поміркуємо удвох над примхами життя. Водночас і відповімо один одному на всі запитання. Згода? Мовчання — вже згода. — Він поглянув на Кносе: — Скажіть, щоб нам подали закусити.

Перші хвилини я почував себе як на голках. Та нерви вгамувалися якось непомітно. Після всього, що я бачив у тунелі, після шостого блоку, мене вже нелегко було чимось настрахати. «Ну, що ж буде далі?» — подумав я і сів у крісло. Чоловік з яхти, якого Золтан Чанаді називав Рохасом Верейрою, а Кносе — штандартенфюрером, схвально кивнув мені і посміхнувся.

За спиною почулися легкі кроки. Оглянувшись, я уп'явся пальцями у власні коліна. До стола наближалася Єржі. Вона тримала в руках велику тарілку, накриту серветкою.

— Не треба дивуватися, юначе, — сказав штандартенфюрер. — Ти хотів цієї зустрічі? Як бачиш, Єржі жива і здорова. В неї вже є свої обов'язки, подавати їжу та мити посуд не обтяжливо. Адже так, Єржі? Ну, гаразд. Ти поки що вільна, дівчинко.

Єржі пройшла повз крісло похнюпившись. Мимохіть зазирнула мені в обличчя. У мовчазливому погляді ані сплеску паніки. Вона зраділа, побачивши мене. Була стривожена, я бачив, але в очах спалахнула рішучість. «Я не хнюплю носа, а ти, як ти?» — без слів питала Єржі.

Мені стало ще спокійніше.

Штандартенфюрер подав чашку.

— Пий. Ось бутерброди. Жуй, не соромся. Після харчування з індіянами, напевно, слина котиться?

Я накинувся на їжу. Помовчавши, він задумливо проговорив:

— Взагалі, хлопче, тобі не варто було встрявати в цю історію. Пригод закортіло? От і маєш. Добре, що хоч з вертольота не шелеснув. Пан Кносе гадає, що ти примостився між колесами машини вже в повітрі. На таку думку його наштовхнув шолом, що був у тебе на голові. Отож одразу й без вигадок: де ти дістав той шолом?

Проковтнувши кусень бутерброда з сиром, я відповів:

— Спитайте про це в Рудого Зайця.

— В якого зайця?

— Ви його бачили. Він справді рудий. Пам'ятаєте, ви стояли на палубі яхти, дивилися в бінокль, а ми в той час бігли до берега?

— Ти мене упізнав?

— Авжеж! Як тільки зайшов сюди, подумав: це ж той самий сеньйор з яхти. А шолом… Рудий Заєць привіз його з Ріо-де-Жанейро. І подарував мені. Я не питав, звідки він у нього. Шолом мені подобався, там був сильний прожектор з мікроакумулятором. Знаєте, на яку відстань сягав уночі промінь? Ого! Коли ми з Рудим Зайцем ловили рибу…

— Зажди, голубе! — встряв Кносе. — Поясни, як сталося, що ти водночас із пілотом опинився на аеродромі. Може, ти такий спритний, що умієш бігати із швидкістю автомобіля? — в його голосі чулося глузування.

Я узяв ще один бутерброд. Сказав:

— Чого б ото мені бігати за машиною? Причепився до всюдихода ззаду і спокійно їхав собі аж до аеродрому.

Штандартенфюрер засміявся.

— Я ж вам казав, Кносе, що все значно простіше, ніж ви намудрували. Ідіть, займайтеся справами.

— Я хотів ще запитати його…

— Годі! Ви мені заважаєте. Залиште нас удвох.

— Слухаю, штандартенфюрер!

Кносе зник. Чоловік у мундирі голосно сьорбав каву, мружився від насолоди. Та ось він відсунув чашку. Підвівся. Попрямував до акваріума, але не дійшов, повернувся до мене. Заговорив:

— Кносе зробив не те, що треба. Без мого дозволу поспішив спровадити тебе у блок. Ти побачив там дещо таке, про що не слід знати стороннім. Гадаю, тобі не треба розжовувати, що там, де ти побував у нас, туристам робити нічого? Доведеться тобі тут затриматися. На який час — про це ми ще поговоримо. Але якби не лихо, то щастя не було б — здається, так кажуть у тебе на батьківщині? Помилка Кносе дозволяє нам з тобою тепер бути щирими до кінця. Шостий блок вважатимемо твоїм екзаменом на стійкість. Ти його витримав. Це добре. Тепер я можу навіть запропонувати тобі залишитися з нами назавжди. Хіба в нас погано? — його рука описала півколо, ніби демонструючи пишний затишок зали-кабінета. — Нам потрібні молоді хлопці з характером. Ні, не для того, щоб тягати бетон і рейки. Хто не слинько, у кого є мужність, на таких у нас чекає цікава робота.

— Шмагати батогами індіян? — вихопилося в мене. Він похитав головою.

— Я забув, з якої ти країни… Рівність, братерство і таке інше? Нічого, ми допоможемо тобі викинути все це з голови. Що індіяни? Вже коли шмагати, так половину людства, щоб аж пір'я летіло! Ти любиш мандрувати? Хочеш відвідати будь-який закуток планети, побувати в далеких краях? Тебе ваблять Африка, Тібет, Індія, Аляска, Гавайські острови?.. Будь ласка! Твої маршрути сягатимуть без меж. Мандруватимеш собі на втіху. І не просто вирушатимеш у подорож — перед тобою розчиняться усі двері, всюди, де ступиш ногою, все буде твоє: бери, порядкуй, наказуй. І ніхто тобі не посміє перечити. Ніхто! Заманеться тобі заради розваги рознести на друзки якийсь там Емпайр білдінг[2] чи іржаву Ейфелеву башту[3], наведеш отаку штуковину, натиснеш на цей гачок, ось він знизу, — і від нікчемних споруд залишиться купа смердючих уламків…

У штандартенфюрера в руках з'явився довгастий предмет, що нагадував відрізок труби з блискучого металу. Він вийняв його з шухляди столу, граючись, підкидав на долонях.

— Захочеш пустити на дно океанський лайнер, розвалити греблю, зіпхнути цілу скелю — натискай на гачок, не роздумуючи, натискай і трощи! Ветху земну кулю давно вже час потрясти як слід та очистити від шкідливого накипу! Ну як, до душі така робота? Через рік або два я призначу тебе комендантом Сінгапура або гауляйтером островів Фіджі. Сімнадцятирічний гауляйтер чи губернатор, назва не має значення, — адже це справляє враження, правда ж?

— Сеньйоре, ви жартуєте, але так і не сказали мені…

— Жартую, звичайно, жартую, хлопче!

Він схопив мене за плечі, повів у глиб зали. Частина скляної стіни зненацька попливла вгору, під стелю. Запахло лісом. Я опинився на терасі, що приліпилася до стрімкого урвища. Навкруги буяли хащі. Далеко внизу, на дні глибокої западини, поблискували на сонці плеса озерець. Майже на рівні тераси, на протилежнім схилі мальовничого каньйона, пролягав гребінь узвишшя, стіною стояли дерева.

Він підняв металевий циліндр. Тугий згусток повітря безшумно ударив у вуха. По той бік каньйона, на гребені, схопилося блідо-рожеве сяйво. Я встиг побачити, як миттєвий спалах вихору закружляв там злизане гілля. Промайнув оголений стовбур, вирваний з корінням, гучний тріск докотився до тераси. Дві чи три секвойї сповзли з гребеня униз, у прірву. Дерева, що стояли поряд, хиталися як під час бурі. За мить на тому місці, де були хащі, зяяла темна просіка.

— Бачиш, як можна жартувати? А ти кажеш — шмагати індіян…

Зіщулившись, я знову сидів у кріслі. Сива голова маячила перед очима. У петлиці сяяли зламані блискавки. Від збудження в штандартенфюрера сіпалася щока, він гладив її долонею. На столі лежав довгастий предмет — обрізок металевої труби з чорною рукояткою. Зброя, страшну дію якої я щойно бачив.

Пальці похолонули, я навіть не дивився на зброю, але від напруження аж замерехтіло в очах — так близько від мене лежала ця блискуча труба. Я міг вхопити її вмить. «Натискай на гачок! Ось він, внизу»…

Ще й тепер не з'ясовано, чи існує телепатія. Диспути точаться вже не одне десятиріччя. Хто знає, як воно насправді з читанням чужих думок, тільки в ту мить, коли я вже знав, що моя рука зараз смикнеться до стола, блискучий предмет зник із його поверхні. Штандартенфюрер узяв трубу і заховав у шухляду. Він випередив мене, мабуть, несвідомо, бо йому і в голову не могло прийти, що я насмілюся схопити зброю. Та я майже певний, що якась клітина чужого мозку відчула порух моїх клітин і забила тривогу.

Мене скувала млява байдужість до всього, повернулася втома. Я сказав, що не хочу ані трощити хмарочоси, ані топити лайнери і нізащо не зостанусь у підземному кублі, а якщо мене відведуть назад у блок, то працювати вже не буду. Не буду, хоч би там що!

Чоловік у мундирі, неначе й не чув моїх слів, запитав, чи мені відомо, що мене вважають загиблим.

— Мені показували газету, — відповів я.

— І тут Кносе трохи переборщив. Та нічого. Тим більшою буде радість твого батька, коли довідається, що син живий-живісінький. Воскресають з мертвих нечасто. Можеш подати батькові звістку про себе. Не заперечую. Напиши йому листа.

Мені весь час здавалося, що наша розмова мусить дійти тієї межі, за якою почнеться найголовніше, і до цього я внутрішньо готував себе, хоч і не розумів, що ж саме треба від мене цьому штандартенфюреру. Згадка про батька стрепенула мене, втоми як не було. Я нашорошив вуха.

Штандартенфюрер помітив, яке враження справила на мене його несподівана пропозиція. І обеззброїв мене відвертістю.

— Не думай, що мені не терпиться втішити твого батька. Сентименти не про мене. Просто ситуація так склалася, що ти маєш реальні шанси викрутитися. Нам конче потрібно повести з твоїм батьком серйозну розмову. Твій лист до нього допоможе розпочати її.

— Ви можете обійтися і без мого листа.

— Певно, що можемо. Але коли батько буде знати, що від результатів наших переговорів залежатиме дальша доля сина, ми скоріше з ним порозуміємося.

— Йому також запропонуєте посаду губернатора?

На обличчі штандартенфюрера з'явилася вдоволена посмішка.

— Ти метикуватий хлопчисько. І сміливий. Летіти навздогінці за вертольотом вночі, ледве не пробратися в кабіну… У Кносе лише підозра, а я переконаний: шолом був приналежністю літального апарата, яким ти скористався. Але Кносе даремно до тебе присікався. Апарат ти встиг скинути з себе, а його конструкція тобі невідома. Так що забудьмо про це. Ні, твоєму батькові я не збираюся пропонувати якоїсь посади. Я запропоную йому інше. Навіть не пропонуватиму, а поставлю вимогу, щоб він негайно відмовився від роботи по освоєнню тутешніх джунглів. Усі зусилля твого батька — лише на користь всіляких недорозвинених істот, які тільки й думають, аби напхати шлунок. Щоб сельва не перетворилася на прохідний двір… Одне слово, я змушений вдатися до тверезого глузду доктора Вовченка. Заспокойся, хлопче. Твоєму батькові ніщо не загрожує. Доктор Вовченко потрібен нам живий, а не мертвий. Потрібен не тут, у джунглях, а там, де він може стрічатися з багатьма своїми колегами чи виступати перед аудиторіями різних роззяв. Він мусить прилюдно визнати помилковість, або можна й так — поспішність власних висновків і зробити заяву про те, що тропічна рослинність цього континенту не виправдала сподівань, що її неможливо використовувати як поживну речовину. Хай вигадає неіснуючі бацили, хай скаже, що від продукту сельви усі показяться — таку заяву ми навіть допоможемо підкріпити прикладами, — хай, зрештою, перенесе роботу в джунглі Індонезії, В'єтнаму, будь-куди. Мене це не обходить. Я хочу тиші й спокою в тутешніх джунглях. Доктор Вовченко — визнаний авторитет у наукових колах, з ним рахуються. Якщо сьогодні він навіть висловить міркування, протилежні вчорашнім, йому це мало зашкодить. Невдачі в кожного трапляються. Трохи пошумить преса, зацікавлені фірми покрутять носом, банки припинять фінансування проектів — на тому все й скінчиться. Твій батько складе в архів матеріали, розпустить свою експедицію, і ви з ним спокійно повернетеся додому. Крім того, вас чекатиме велика радість, ти навіть уявити собі не можеш… Чим скоріше доктор Вовченко погодиться на мої умови, тим швидше й ти залишиш це місто, в яке прибув без запрошення. Зрозумів? Безумовно, про все, що бачив тут і чув, доведеться мовчати. Насамперед, щоб не підвести свого батька. Мовчатимеш рік-півтора, а потім можеш розказувати будь-кому про свої пригоди… Між іншим, з інспектором Чанаді, думаю, ми також домовимось. Адже ж він не захоче загубити свою сестричку Єржі.

— Що я мушу написати в листі?

— Чистісіньку правду! Живий, скучаю, чекаю на скору зустріч… Можна додати ще щось, на твій розсуд.

— Ні, сеньйоре, такого листа не буде.

— Чому? Дивак ти, хлопче. Що ти виграєш від твоєї упертості? Колупання в тунелі до самої смерті? Подумай як слід.

— Уже подумав. Листа не напишу. Навіть якби й написав, батько ніколи не погодиться на підлість.

— Він тебе рятуватиме, хлопче. Яка ж це підлість? Присувайся ближче, ось папір.

— Сказав — не напишу, так і буде.

У штандартенфюрера знову затіпалась щока. Він не без зусиль стримував себе. Однак усе ще прикидався добрим дядечком.

— Ех, молодість, молодість… На що ти надієшся? На втечу? Сподівання марні, запевняю тебе, хлопче. Не віриш? Зараз переконаю.

На білій поверхні стола клацнув перемикач мікрофона.

— Приведіть його до мене!

Не проминуло й хвилини, як до зали, увібравши голову в плечі, увійшов… Загбі.

— Розказуй! — кинув штандартенфюрер, не дивлячись на індіянина. Тіло Загбі переломилося в низькім поклоні. Він показав на мене пальцем, швидко заговорив:

— Білий юнак намовляв Загбі тікати до великої ріки. Він хотів напасти на вартового серед ночі. Загбі розповів про це білому воїну, який охороняє сон каджао після роботи. Білий воїн пообіцяв Загбі стільки цигарок, скільки пальців на руках.

Губи штандартенфюрера скривилися. Він зиркнув на індіянина.

— Ти вчинив розумно. Тобі дадуть цигарок. Тепер ти щодня будеш мати цигарки. У блок не повернешся. Я накажу, щоб тебе залишили тут, будеш прибирати в кімнатах або в коридорі. Тебе одягнуть як білого. Я задоволений тобою. Іди!

Загбі, кланяючись, притискаючи руку до серця, позадкував до дверей.

Я одвернувся. Боявся, що штандартенфюрер відгадає мої думки. Та він уже, видно, не цікавився тонкощами мого настрою, був упевнений, що зрада індіянина доконала мене.

— От тобі й бра-тер-ство, — притискуючи на кожному складі, засміявся штандартенфюрер. — Воно варте кількох сигарет. Червоношкірий продав тебе з гамузом. Кинь навіть думати про втечу. Роби, як я кажу, і все буде гаразд.

Я не відповідав.

Моя мовчанка починала дратувати його.

Перехилившись через стіл, він схопив мене за підборіддя, аж голова відкинулася назад. Підпухлі очі перетворилися на вузькі щілини.

— Бачив у тунелі індіян, які спробували показати свої вибрики? Досить було ворухнути пальцем, щоб позбавити їх розуму! З тобою станеться те ж саме, якщо комизитимешся. Забудеш власне ім'я, друзів, не пам'ятатимеш, хто ти, звідки, втратиш усе людське, навіть мавпа в порівнянні з тобою здаватиметься дивом природи. Але я терплячий. Перш ніж покарати, влаштую тобі приємне побачення. Комендантська! Алло, комендантська! — гримнув він у мікрофон. — Як там у вас?

— Наказ виконано, штандартенфюрер! — пролунало у відповідь десь із динаміка.

— Коменданта до мене!

За кілька хвилин у залі з пальмою з'явився білобровий, той самий, що прийняв мене з рук у руки від крислатих капелюхів біля ліфта.

— Проведіть його до неї! — кивнув на мене штандартенфюрер.

Білобровий пропустив мене вперед. Знову знайомий уже коридор. Ми завернули праворуч. Матовий глянець пластика змінився похмурою одноманітністю бетону, стеля понизилася, повисла над головою. В безлюдді підземелля розливалося мертве синювате світло. Шлях перетнула густа металева решітка — від стіни до стіни. За нею стовбичить крислатий капелюх. Гримить засув, решітка відходить убік.

Важкі двері із заклепками. Табличка з написом «Комендант». «Невже їм вдалося залякати Єржі? Що ж вона мені скаже, радитиме написати листа? Може, повірила, що це нас врятує?..»

Яскравий потік світла зненацька б'є в очі, зупиняє мене на порозі. На стільці під стіною сидить жінка, сидить спиною до дверей. Раптом голосом штандартенфюрера заговорив динамік:

— Я вирішив показати вам, фрау, одного упертого хлопця. Йому все ще здається, що він перебуває в таборі юних піонерів, чи як там у вас це називається… Можете говорити з ним про що завгодно, вам не заважатимуть. Комендант, залиште їх на самоті.

Жінка рвучко повернулася.

— Мамо! — закричав я. — Мамо!..

То була моя мати.

…Вона обсмикнула пухнастий светр, тріпнула хвилястим волоссям. Випростала руки. Їй допомогли одягти скафандр. Еластичний, у кільканадцять разів міцніший од металу, він зручно облягав тіло і водночас витримував неймовірне тиснення водяної товщі. У скафандрі жінка була схожа на казкову морську істоту. Власне, так воно й було. Ця жінка і всі, хто мешкав тут, у з'єднаних вузькими галереями-переходами приміщеннях, уже звикли до підводних просторів океану. Лише півметрові стіни відмежовували їх од вічно безмовного царства глибин.

Безшумно відчинилися щити проміжної камери. Жінка в скафандрі переступила через високий поріг. Двері-щити стали на своє місце. З отворів вдарили піняві струмені, заклекотало, завирувало. Камера швидко наповнювалась водою. Відкрився півкруглий люк — вікно в океан. Відштовхнувшись ластами, жінка випливла назовні.

Її оточувала непроглядна чорнота. Сліпучий промінь прожектора насилу розтинав темінь. Світла доріжка лягла на бугристе дно, в ній промайнула зграйка риб. Жінка увімкнула радіомаяк. «Ті-у-у, ті-у-у-у…» — ЕГБ-1 подавала чіткі позивні. Жінці треба було плисти на південний захід понад дві милі, щоб дістатися океанської западини поблизу острова Арпа-Нау. Там, у глибинах, були встановлені прилади. Вони мали дати відповідь на одне запитання: яке походження кулястих предметів, що, неначе м'ячі, встелили дно западини. Понад двадцять років тому вчені зробили припущення: загадкові кулі — не що інше, як колонії мікроорганізмів, котрі живляться металами, розчиненими у морській воді. Кулі виявилися згустками цінних руд: марганцю, кобальту, нікелю, міді.

Щодня, в один і той же час, жінка вирушала з Експериментальної глибинної бази в напрямку до Арпа-Нау. Вона перевіряла покажчик спеціальних апаратів, що фіксували процеси утворення отих м'ячів-рудоносів, яких, за попередніми підрахунками, в глибинах Атлантичного океану зібралося мільйони і мільйони тонн. Подекуди кулі поспіль вкривали дно, і ця підводна «бруківка» мала неоціненну вартість.

Позаду давно зникло, розчинилося в мороці світло ілюмінаторів бази. На глибинах понад п'ять тисяч метрів тривала вічна ніч. Промінь прожектора зрідка натрапляв на знайомі орієнтири — на верхівки підводних скель, на залишки давно затонулого корабля. До западини, де стояли прилади, залишилося плисти хвилин десять. Зненацька вода незвично і миттю ущільнилась, жінка відчула поштовх у спину. Здалеку донісся важкий гуркіт. Радіомаяк замовк. Зв'язок з ЕГБ-1 обірвався.

В разі затухання пеленга кожен, хто перебував в океані, мусив негайно повертатися на базу. Так передбачалося в інструкції. Не роздумуючи, жінка попливла назад. У розкотистому спалахові грому вчулося щось тривожне, зловісне. Жінку охопив неспокій.

Закута в скафандр постать розтинала воду, набираючи швидкість. Вода все більш каламутнішала, здавалося, дно океану застилала хмара, в якій застрявало навіть лезо електропроменя. Жінка рухалася майже наосліп. І незабаром наштовхнулася на хаотичне нагромадження уламків. Навколо безладно височіли безформні брили бетону, їжачилась пошматована, кручена металева арматура. На місці, де ще півгодини тому стояв комплекс підводних споруд, де пульсувало життя, залишилися німі руїни.

Жінка в розпачі сновигала поміж потрощених, розчавлених будівель. У неї жевріла надія — може, хтось із товаришів урятувався, може, десь уцілів якийсь закуток серед страхітливого спустошення… Та живих не було. Пекельний вибух змів усе, не витримав навіть надтвердий моноліт фундаменту, розколовся, розповзся; величезні уламки стали дибки, потрощивши приміщення лабораторій, складів, житлових відсіків.

Каламуть повільно осідала. Прибита горем жінка не помічала над головою величезної металевої конструкції, що, закинута вибухом на скелю, сповзала схилом униз. Ще мить — і кам'яний град посипався на мандрівницю у скафандрі, закрутив її, поволік у чорну безодню.

Скафандр витримав. Аварійні реле, як їм належало, увімкнулися і зробили своє. Непритомну жінку винесло на поверхню океану. Хвилі бавилися нею, як тріскою. Вона очуняла. В обличчя світило пекуче сонце. Прозоро сяяло блакитне небо. Перед очима злітали прозорі бризки. І зовсім близько, майже поряд, плив корабель, швидкохідний багатопалубний велетень.

Жінка зробила зусилля, намагаючись покласти руку на сигнальний блок скафандра. Застогнала від нестерпного болю, що обпік тіло. Ракети так і не злетіли в небо, не розпустилися палахкотливими гронами вогнів. Корабель віддалявся і незабаром зник за білими гребенями хвиль.

Вітер надвечір зміцнів. Заштормило. Скафандр то злітав угору, то провалювався в клекотливий вир. Жінка знесилилася, часом впадала у забуття. Вона мріяла про те, щоб заглибитися під воду, знаючи, що там панують тиша і спокій. Але не було сили впоратися із скафандром — від найменшого поруху туманилася свідомість.

Дві доби штормовий вітер носив її по океану. На третій день знесиленій жінці почулося кигикання чайок. Птахи пролітали низько над водою, ледве не зачіпали крилами скафандр. Вона подумала, що хвилі принесли її до скелястого пустельного острова Арпа-Нау. І побачила раптом широкий, схожий на пліт, бамбуковий човен.

Бронзовотілий юнак довго кружляв човном навколо дивовижної істоти, доки наважився підвеслувати ближче. Вже з човна жінка розгледіла білу смужку прибою, зелені пальми і зрозуміла, що то не острівний берег.

Так вона потрапила в маленьке селище на узбережжі океану. Селище, кілька індіянських хиж, загубилося в нетрях, що підступали до води, в гирлі великої невідомої ріки.

Кілька місяців жінка нерухомо пролежала в хижі, сплетеній з гнучкої лози. Дівчинка років дванадцяти, сестра юнака, котрий натрапив на жінку в океані, та сива стара індіянка напували хвору настоєм трав, натирали тіло духмяним відваром листу. Сили поверталися до хворої поволі, знехотя. Вже як і підвелася, то ще довго не відчувала рук і ніг, вони здавалися їй чужими, неслухняними. Бабуся з дівчинкою виводили жінку на галявину, вчили ходити, як малу дитину. Потім її лікував мовчазний літній індіянин, примушував дихати ядучим димом, що курівся з горщика, в якому тліли якісь пагінці та шматочки кори. А тим часом жінка з кожним днем відчувала полегкість, м'язи набули пружності, тіло наливалося силою.

Вона не раз думала над тим, як подати звістку про себе людям, котрі вважали її загиблою разом з іншими підводними колоністами ЕГБ-1. До селища долинав безугавний шум океану. Десь на його широких просторах пропливали кораблі. Може, з палуби помітили б вогнище, якби його розпалили на березі? Або димом подати сигнал, коли над лісом загуркоче перший-ліпший літак?..

Але як пояснити це жителям селища? Вона не знала їхньої мови, вони не розуміли її. Як тільки жінка починала хвилюватися, індіяни заспокійливо посміхалися, жестами показували, що їй ніщо не загрожує. Одне їй вдалося з'ясувати: ріка зветься Вачуайо, впадає в океан в глухому необжитому місці, ніхто, крім індіян, не знає, куди ведуть та звідки беруть початок численні затоки, як глибоко вклинилися вони в тропічні ліси, що сягали виднокраю.

Незабаром жінка все ж зуміла порозумітися з вождем племені. Він терпляче, довго прислухався до її слів, стежив за її мімікою. І збагнув, що саме непокоїть жінку.

Одного разу їй показали човна, налаштованого в плавання. На дні лежав її скафандр, стояла корзина, повна овочів та сушеної риби. Біля човна порався стрункий довгоногий хлопець, її рятівник.

Наступного ранку усі мешканці селища вийшли на берег проводжати її в дорогу. Вождь племені спокійним строгим голосом мовив щось до людей, які стояли навколо, махнув рукою в бік сонця і кілька разів повторив слово «Хармю». Індіяни схвально загомоніли. Юнак кинув у човен весла. Жінці було прикро від того, що вона нічим не могла віддячити добрим щирим людям, які так піклувалися про неї.

Вони пливли проти течії, залишаючи позаду океан, все далі заглиблювалися в джунглі. На ніч зупинялися десь у тихій заводі. Юнак розпалював вогнище, швидко зводив маленький курінь для супутниці, сам влаштовувався в човні. Ледь сірів світанок, вирушали в путь. Інколи жінка сама бралася за весла, і хоч веслувала недовго, бо швидко стомлювалася, проте вела човен вміло, чим дуже дивувала індіянина.

На яку відстань сягає ріка? Цього жінка не знала. Ріка розгалужувалася на безліч рукавів, робила петлі, то звужувалася так, що до схиленого над водою гілля можна було дістати рукою, то знову розливалася широким повноводдям. Через кілька днів подорожування течія помітно прискорилася, незабаром човен виплив на простір. «Вачуайо», — сказав юнак, показуючи на жовтуваті хвилі.

Та їм не довелося довго мандрувати після того, як вони дісталися до основного русла ріки. Того ж дня по обіді жінка і юнак несподівано розлучилися.

…З тінистої затоки раптом вихопився швидкий електрокатерок. За кермом сидів чоловік у парусиновій тужурці. Він щось гукав, розвертаючи катер. Погасив швидкість і порівнявся з човном. Ввічливо скинувши берет, водій катера назвався Ларсеном, місіонером. Говорив він по-англійськи. Сеньйора, напевно, іноземка? Її спіткали неприємності, адже так? Ні, ні, він не має наміру надокучати розпитуванням. Його обов'язок — допомагати ближнім, а сеньйорі, йому здається, допомога якраз і не завадить. Вона вже мандрує давненько, кудись поспішає, це видно. Чим він може послугувати їй? Боронь боже, хай шановна сеньйора просто не зважає на його недоречні запитання, кожен мандрує куди йому треба. Але якщо сеньйора має намір дістатися порту Хармю, то він все ж повинен попередити її: вхід у порт закрито, виникла підозра на епідемію лихоманки, і тутешня влада розпорядилася оголосити карантин. Звичайно, через місяць-півтора карантин буде знято, а поки що доведеться змиритися, таке тут трапляється частенько…

Дізнавшись від балакучого місіонера про те, що до порту понад двісті  миль, жінка з вдячністю поглянула на юнака, який непорушно сидів у човні. Адже він збирався подолати цей шлях заради неї. Скільки ж ото бідному хлопчині довелося б ще махати веслами!.. Тепер цей карантин. Що ж їй робити?

Вона призналася Ларсену, що справді потрапила в складне становище. Знайомих у тутешнім краю не має, якби не гостинність індіян, їй, мабуть, довелося б загинути. Близькі та друзі давно вважають її мертвою. Та про все довго розказувати.

Місіонер замахав руками. Не треба, нічого не треба розказувати. Він запрошує сеньйору до себе в місію. Комфорту не обіцяє, проте найнеобхідніше вона там знайде. В нього своя радіостанція. Він підтримуватиме зв'язок з Хармю, вони будуть знати, коли скінчиться карантин. Якщо сеньйора забажає, можна також налагодити зв'язок з містечком Пері, його радіостанція — до її послуг, його дім — відкритий для всіх.

Жінці нічого іншого не залишалося, як тільки пристати на пропозицію гостинного місіонера. «Добре, що зустрілася така людина», — подумала вона.

Хлопчина неохоче переклав скафандр із човна на катер. Місіонер з цікавістю поглядав на дивне спорядження, що лежало біля ніг жінки, але нічого не питав. Він щось швидко сказав індіянинові. Юнак відповів одним словом. Жінка простягла хлопцеві руку, він обережно торкнувся до неї і, не дивлячись на Ларсена, сильними ударами весел погнав човен назад, за течією.

Катер мчав на великій швидкості, робив карколомні викрутаси у плетиві приток Вачуайо. Жовтаві хвилі омивали стовбури дерев, що росли у воді. Звивисті рукави перетворювалися на заболочені озера, часом дно катера скрипіло, чіплялося за коріння, суденце шматувало носом яскраве латаття, білі орхідеї. Згодом озера злилися в мальовниче болото, лише нерівна вузенька стежка чистоводу простяглася вдалину і губилася в зеленому мороці.

Деінде на мілині темніли напівзатоплені колоди. Ось одна вигнулася, заворушилася. Жінка мимоволі вхопилася за цупку полу тужурки Ларсена — «колода» виткнула з води потворну роззявлену крокодилячу пащеку. Над водою хмарами висіли москіти, билися об лобове скло кабіни, заважали дивитися вперед. Та місіонер вів катер упевнено, все далі зглиблюючись у джунглі.

Вже сутеніло, коли з імли на пагорбі виступили обриси невеликого будинку. Катер причалив до хисткого помосту. Поряд темніли мовчазні дерева. У віконці хатини сиротливо блимав вогник.

У будинку місії разом з Ларсеном мешкала стара згорблена служниця-індіянка. Для гості відвели напівпорожню кімнату, в якій висів гамак. Після вечері місіонер увімкнув радіостанцію. Бідкався, що апаратура слабенька, і якби пощастило встановити зв'язок з містом Пері, то тамтешні радисти вже «транзитом» перекажуть в ефір усе, що потрібно, від імені сеньйори.

— Мені небагато треба, пане Ларсен. Тільки послати повідомлення про те, що океанолог Оксана Вовченко жива і перебуває у вашій оселі, — сказала жінка.

Місіонер був вражений.

— Ви — Оксана Вовченко? З підводної бази? Дружина відомого вченого-біолога? Про вас стільки писала преса! Про вас і про всіх, кого спіткало лихо на дні океану… Неймовірно!

— Так, це я, — кивнула мати.

Місіонер почав гарячково крутити ручку радіостанції.

Ранком мати вгледіла у вікно білу яхту. Вона стояла біля причалу поряд з електрокатером Ларсена. На берег зійшло двоє в крислатих капелюхах.

У кімнату вбіг місіонер потирав руки, всміхався.

— Сеньйоро, уявіть собі, наше повідомлення прийняв радист на яхті, що прямувала в Пері. Капітан усю ніч пробивався в цю глушину, щоб узяти нас на борт. Як бачите, прізвище Вовченко дещо значить. Я радий за вас, післязавтра ви будете в Пері, а туди прибувають літаки… Ну, кілька ковтків кави для бадьорості! Тутешня кава — справжній еліксир життя, запевняю вас, сеньйоро.

Напевно, в каву підсипали чималу дозу снотворного. Жінка очуняла в незнайомій кімнаті без вікон, стіни біліли пластиком. Вона й гадки не мала, що то одне з помешкань підземелля в джунглях.

…Все, що я почув від матері, виразно уявлялося мені в ті хвилини: гуркіт підводного вибуху, зруйновані споруди на дні океану, жінка в скафандрі серед розбурханих хвиль…

Я сказав пошепки:

— Мамо, це вони, ті, що засіли тут, знищили вашу підводну колонію!

Вголос, не криючись, мати відповіла:

— Я знаю. Догадалася згодом, коли зрозуміла, куди потрапила та хто порядкує в цьому гадючому кублі.

— Тут усі фашисти, мамо. Фрейлейн Труда носить медальйон із свастикою…

Мені здалося, що мати зблідла. В неї раптом змінився голос.

— Ти знаєш фрейлейн Труду?

— Вона мене лікувала… Коли я побачив у неї медальйон із фашистською емблемою, подумав, що це якась божевільна. А в залі з пальмою висить портрет цього самого, з вусиками, сивого. На портреті він з гітлерівськими хрестами і звання в нього, як колись у фашистів, штандартенфюрер. Мамо, війна ж скінчилася ще в першій половині минулого століття! Фашистів давно розгромили. Де ж вони тут узялися, воскресли, чи що?

Під стелею неголосно клацнуло, в кімнаті почувся глухуватий голос:

— Фрау Вовченко! Не гайте часу в зайвих балачках з сином. Востаннє раджу подумати над моєю пропозицією. А тобі, хлопче, нагадую: від твоєї поведінки тепер буде залежати не тільки твоя особиста доля. Не забувай про матір, ти ж мужчина.

Мати кинула з ненавистю:

— Слухайте, Брендорф! Здається, ви обіцяли, що нашій розмові ніхто не заважатиме. Отож ми маємо бажання подихати чистим повітрям.

Замаскований динамік відповів тихим шипінням. Потім пролунало коротке:

— Не заперечую.

Увійшов білобровий, провів нас до ліфта. Кабіна понеслася вгору. Я з насолодою вдихнув терпкі пахощі лісу.

Нас ніхто не супроводжував. Мати тримала мене за руку. Ми повільно йшли попід деревами. З плескатих «печериць» загрозливо стриміли чорні стволи.

Я говорив поспіхом, ковтаючи слова, хотів скоріше розказати про все — про батька, про експедицію, про те, як сам опинився в таємній зеленій пастці.

— …Ти помилився, Ігорочку, — сказала мати. — Я вже давно серед цих негідників і багато дечого знаю про них. Ти помилився. В кабінеті з пальмою немає портрета Отто Брендорфа, володаря цього підземного міста. Ти бачив на портреті його батька, Ганса Брендорфа. Фрейлейн Труда запевняє, що вони схожі, як дві краплі води. Це збило з пантелику і твого знайомого індіянина, як його?

— Катультесе.

— Отож Катультесе вгледів на яхті Брендорфа-сина і вирішив, що перед ним той самий білий зайда, з яким індіянин зіткнувся багато років тому в лиху годину… Ганс Брендорф під час війни був офіцером СС. З історії ти знаєш, що фашисти добирали есесівців з найжорстокіших головорізів, вони вбивали дітей та жінок, катували військовополонених, палили села, руйнували міста. Коли наша армія вже добивала гітлерівців у Берліні, в ті дні Ганс Брендорф із загоном есесівців висадився з військового корабля на берег Вачуайо. І повів своїх бандитів у джунглі. Знав, що таким, як він, люди не подарують злочинів. Тому й шукав собі схованку в глухих нетрях цього краю. Щоб не було свідків, есесівці нищили всіх, хто траплявся їм на шляху, багатьох індіян захопили з собою, перетворили на невільників і їхніми руками збудували тут поселення, де й отаборилися. Ані краплі містики немає в тому, що індіяни називали прихідців «мертвими». Вони відчували, що купка озброєних напасників — то недобитки якоїсь уже знищеної зграї, приречені, духовно мертві нелюди… Ти запам'ятав на портретах ще двох чоловіків? Одного звали доктор Менгеле. В роки війни, у Польщі, він робив у концтаборах жахливі досліди на в'язнях, у його катівні-лабораторії загинуло безліч людей. На цього фашиста молиться тепер фрейлейн Труда. Другий — то Борман. Помічник самого Адольфа Гітлера. Військовий злочинець номер два, як писали про нього наші попередники. Борману також вдалося чкурнути з Німеччини. Тим же шляхом, що й Менгеле, він пробрався до Латинської Америки і приєднався до есесівців Брендорфа. Цю трійцю тут вважають засновниками нового бастіону гітлерівців. Отто Брендорф у себе в кабінеті почепив портрети колишніх фашистів, вже й кості їхні зотліли в землі. Та син есесівця давно випередив свого татка. Молодший Брендорф, цей штандартенфюрер-самозванець, небезпечне, жахливе чудовисько. За його проектом на кістках індіян потай від людей збудовано підземну фортецю, до його рук потрапила пекельна зброя…

— Я знаю! — півголосом вигукнув я. — Рожевий вітер… Секвойї валяться, як підкошені, я сам бачив.

Мати похитала головою.

— Секвойї, синку, то пусте в порівнянні з тим, що затіває Брендорф…

* * *

…Тут я мушу перервати свою розповідь про несподівану зустріч з матір'ю, про нашу розмову.

Ці сторінки пишу після того, як переглянув чимало книг, старих газет і журналів, декотрі були майже сторічної давності. Власне, гортати книги та підшивки особисто мені не доводилося. Це робили електронні «бібліографи» нашого міського архіву, а я лишень уважно перечитував кожний рядок, що виникав на екрані відеофона. Професор Синиця щось бурмотів про «повну відсутність дисципліни» та про «надмірне й шкідливе напруження», однак його протести були не дуже рішучі, бо сам Володимир Степанович підказав мені, в який спосіб перекинути місток від фактів минулого до подій, котрі розгорталися перед моїми очима.

Вчора мені пощастило. На екрані з'явилася шпальта газети, внизу в куточку значилась дата — 1969 рік. Я прочитав:

«Як відомо, Мартін Борман був помічником Гітлера по нацистській партії. Багато хто вважає, що Бормана давно немає на світі. На жаль, це не так. Він живий і переховується в джунглях Парагваю, поблизу кордону з Бразілією. Його «фортеця» — схожі на казарми будівлі на лісовій просіці. Поселення в джунглях можна розгледіти згори, якщо летіти від бразільського містечка Фос-ду-Ігуасу в напрямі кордону».

З такою заявою виступив поліцейський детектив Еріх Ердштейн. Він твердив, що власноручно застрелив гітлерівця Йозефа Менгеле, того самого «доктора медика», який у роки війни в концтаборах робив варварські експерименти на живих людях.

Своїм сенсаційним інтерв'ю кореспондентові газети «Піпл» Ердштейн наробив чимало шелесту. На це інтерв'ю посилається преса багатьох країн. Зі слів детектива, Борман, якому на той час було 69 років, почуває себе непогано під охороною своїх есесівців та під крильцем у парагвайського диктатора Страсснера.

Займаючись розслідуванням у Бразілії та в Парагваї, Ердштейн провів там майже два роки і добув цікаві документи та фотографії. «Я п'ять разів пролітав над просікою, — розповідає Ердштейн, — бачив групи людей у темній формі, вони тримали на повідках вівчарок. Без сумніву, то була не форма парагвайської армії. Одяг не відрізнявся від обмундирування колишніх військ СС, це видно на збільшених фото, які я зробив з літака під час повітряних розвідок. Коли пілот знижувався над загадковою просікою, нас зустрічали кулеметним вогнем з бліндажів, що розташовані навколо казарм. Я зрозумів, що під нами не якесь там кишло контрабандистів, а військовий табір, який посилено охороняється».

Детектив натрапив на слід Бормана, але пробратися до його лігва не зміг, писалося далі в газеті. Ердштейн розповів про трагічну загибель кількох своїх агентів, які намагалися ближче «познайомитися» з поселенням нацистів у лісах Латинської Америки.

«Я ліквідував Йозефа Менгеле, цього доктора-вбивцю, — каже Ердштейн, — саме тому мені доводиться остерігатися. Я змушений був покинути джунглі, не виконавши завдання спіймати відомих злочинців-нацистів. Замість того щоб полювати далі на Бормана та його спільників, я сам став «дичиною», за якою ходять «мисливці», і тепер переховуюся в Лондоні».

Ось звідки брало початок лігво Брендорфа…

Одного я не міг втямкувати. Якщо й раніше було відомо про те, що на землі причаїлися фашистські недобитки, злочинці, то чому ж люди не вдарили на сполох? Чому вони ще тоді, в минулому столітті, не стерли на попіл бандитське кубло?..

* * *

Я з острахом запитав:

— Що ж він затіває, мамо?

Вона зупинилася, поглянула мені в очі.

— Ігорочку, ти з книг знаєш про таких віком, як сам, хлопців і дівчат, вони колись давно жили й боролися проти фашизму. Вони свідомо йшли на смерть і на тортури, бо розуміли, що фашисти несуть людству загибель. Молодь того часу добре усвідомлювала небезпеку, що нависла над землею, і це надавало їй сил та мужності. Іспанська комуністка Долорес Іббарурі свого часу сказала: краще умерти стоячи, аніж жити на колінах. Я хочу, щоб ти зрозумів, сину… Щоб ти знав усе і був готовий до будь-яких несподіванок, що можуть спіткати нас. Ми з тобою потрапили в пекельну кухню. Тобі не треба пояснювати, що таке генетичний код спадковості. А втім, у школі ти не дуже полюбляв біологію, хімію…

— Не дуже полюбляв, але… Я пам'ятаю дещо. Здається, француз Ламарк понад двісті років тому зробив припущення, що перший живий організм на землі виник з неживої матерії. Пізніше було виявлено: віруси та живі клітини мають у своєму складі основне — нуклеїнові кислоти та білки. Нуклеїнові кислоти, їх ще називають ДНК та РНК, неначе запрограмовують порядок розташування білкових сполук, тобто надають живим формам тих чи інших особливостей. Ще в минулому столітті вчені-мікробіологи розшифрували цей генетичний код.

— Так, то було велике відкриття. Відтоді людина успішно поліпшує живі види, покращує їх, усуває з них шкідливе; зникають тяжкі захворювання, середній вік людини становить нині майже сто років. Та це досягнення науки, як і чимало інших, має дві сторони медалі — чорну і світлу. Брендорф скористався з чорної. В лабораторіях його підземелля виведено нову культуру «С-17» — бактерії, що блискавично розмножуються й здатні за неймовірно короткий час знищити все живе — людей, тваринний світ, рослинність. Цю страхітливу зброю Брендорф готується пустити в хід.

— Але ж він і сам загине, навіщо ж йому…

— В тому й суть, що не загине. Тримаючи в руках генетичний код «С-17», можна міняти структуру смертоносних бактерій, то посилювати їх дію, то знешкоджувати їх. Спільники Брендорфа сконструювали радіоелектронну апаратуру, за її допомогою бактерії «С-17» на будь-якій відстані нейтралізуються, миттю позбавляються нищівної сили. Як каже фрейлейн Труда, Брендорф називає себе «диригентом смерті». Вона любить побазікати, з її слів можна уявити собі ось таку картину. В якомусь районі земної кулі, обраному з примхи Брендорфа, зненацька, за добу чи, може, за годину, вмирають люди, щезають усі форми життя, залишається лише гола пустка, камінь, метал. Продемонструвавши в дії бактеріологічну зброю, «диригент смерті» тут же наказує ліквідувати свою аспидну «армію», не допускаючи поширення бактерій далі по планеті. Але паніка, жах, розгубленість уже посіяні. Над планетою, як меч Дамокла, нависла примара знищення, спустошення. Брендорф на це й розраховував. Страхаючи новими атаками бактерій, він диктує людству свою волю. Неважко догадатися, що саме вимагатиме авантюрист: те, чого свого часу не дали здійснити кривавому Гітлеру — володарювання над світом. Одним фрейлейн Труда невдоволена: вона вважає, що Брендорф занадто повільно веде підготовку до наступу. Як на Труду, то «С-17» вже сьогодні слід «випустити на волю»…

Я слухав матір, а перед очима попливли знайомі квартали далекого рідного міста. Знайомі і разом з тим якісь чужі, невпізнанні, неначе пронісся над ними зловісний ураган. Нерухомо застигли тротуари-ескалатори, смоляна темінь загусла в широких вікнах, сірими неживими острівцями видніються розлогі тераси, дахи, де ще вчора буяли квіти, зеленіли солярії. Як обвуглені, стоять безлисті дерева на тужливо-мертвих дніпровських берегах, лиш курява здіймається вітром і осідає на безлюдні пляжі, на дороги, на безплідні ниви. Над містом, над землею, де вже не існує життя, сходить байдуже, безрадісне сонце; куди не глянь — тільки два кольори: чорнота і багрянець пожеж… А з тієї чорноти, з диму та кіптяви виступає постать у мундирі із свастикою. Вона крокує над свинцевим степом, над громаддям спорожнілих будинків та палаців, тінь від неї повзе по землі, накриваючи мертві тіла людей. Тінь «диригента смерті».

Я відчув у собі наростаючий жах, стримуючи його, не підпускаючи до серця, видихнув:

— Все одно цей фашист не всидить у своїй схованці! Брендорфа викурять звідси разом із його бактеріями. Коли того вечора батько розмовляв із Чанаді… вони говорили про те, що в порту Хармю потай розвантажувалося всяке обладнання. Чанаді знає багато дечого, він догадується, що в джунглях не все гаразд…

Мати обняла мене за плечі.

— Я не хотіла приховувати правду від тебе. Людині легше боротися, коли вона бачить, яка перед нею небезпека. Ще не пізно запобігти лихові. Для обстрілу бактеріями віддалених пунктів землі Брендорфу потрібні спеціальні снаряди. Він гарячково будує ракетний полігон. Це той самий тунель, в якому тебе примушували працювати разом з індіянами. Раніше ніж за рік закінчити будівництво неможливо. Щоб виграти час і встигнути з полігоном, Брендорф будь-що хоче загородити людям шлях у джунглі. Він добре розуміє, що освоєння сельви призведе до загибелі його кубла. Схованка фашистів тільки тому й існувала протягом десятиліть, що тропічні ліси цього краю не чули людського голосу. Як тільки сюди прибудуть робітники, нетрі оживуть, і Брендорфу настане кінець. Тому він і задумав примусити батька згорнути роботу експедиції і заявити, начебто джунглі не виправдали сподівань. Ти добре зробив, відмовившись писати листа. Батько не з тих, хто піддається на шантаж, тож нехай Брендорф знає, що й син доктора Вовченка не з боягузів.

— Мамо, вони й тебе примушували написати батькові?

— Спочатку пробували. Потім побачили, що марно стараються.

— А фрейлейн Труда… Мамо, де ти з нею зустрічалася?

— Я з нею працюю.

— Ти? З нею?

— Не лякайся, хлопчику, — заспокоїла мати. — Працювати я погодилася тільки заради того, щоб хоч чим-небудь допомогти дітям, маленьким індіянам. Малюків забирають у матерів і віддають Труді. На виховання, — з притиском мовила вона. — Індіяни майже не бачать своїх дітей, вони не знають… — Ніби схаменувшись, мати додала скоромовкою: — Я біля малечі за няню. Беззахисні чорноокі хлопчики та дівчатка ростуть без батьківської ласки. Їх тримають у двоповерховому будинку під бляхою, в пальмовім гайку. То і є «інтернат», в якому порядкує фрейлейн з пов'язкою на оці.

Тут я пригадав. Постать жінки в халаті на ґанку. Постать, що так нагадувала когось… То ж була мама! Звичайно, вона. Та мені в той час здалася б неймовірною навіть сама думка, що я можу стрінути тут, у джунглях, свою матір, яку всі вважали загиблою.

Я запитав:

— Для чого ж зігнали туди дітей?

— Для чого? Щоб вони… Щоб підготувати з них покірних виконавців чужої волі. Брендорфу потрібні раби, які б слухняно, не замислюючись, робили все, що від них вимагатимуть. От фрейлейн і прищеплює їм змалечку рабські задатки. В неї свій метод. Але про це за кілька хвилин не розкажеш. Одне мені ясно: все, що тут діється, це модель у зменшеному вигляді того світу, про який мріє Брендорф у своїх планах.

Почувши дещо про дітей, голоси яких доносилися з двоповерхового будинку, я відчув, що мати сказала мені не все. Разом із холодком, що поповз по спині, виникла неясна тривожна догадка, обрамлена зловісною картиною. Тунель. Лезо голубого полум'я. Болісний крик. Міднотілі постаті, що кинулися на наглядачів і вмить поникли, зів'яли. В індіян наче помутнів розум. А за хвилину перед тим Ву і його друзі були люди як люди. Що ж сталося з ними?

У матері сполотніло обличчя, я бачив, що вона і чекала, і боялася мого запитання.

— Препарат ЛСД, — неголосно сказала вона. — Вдосконалення фрейлейн Труди…

В цей час як із-під землі біля нас виріс крислатий капелюх.

* * *

Перш ніж поновити в пам'яті дальші події, я хочу ще раз скористатися з поради професора Синиці.

Вчора по обіді відеофон знову з'єднав мене з міським архівом. З екрана посміхався сухенький сивий дідусь. Я подякував йому за попередні документи. Він вдоволено закивав білою головою.

— Приємно, дуже приємно, юначе, що наше тихе паперове господарство зацікавило вас. Ми запрограмували нову тему вашого замовлення. Будь ласка! Маєте цілу купу інформації. Ви готові працювати? Транслюю!

По екрану поволі попливли темні рядки друку. Газетні шпальти і журнальні сторінки змінювали одна одну, перебігали часом уже забуті назви видань — наші та іноземні, з'являлися та щезали фотоілюстрації, кольорові знімки. Старий архіваріус мав рацію. Преса минулого століття чимало гомоніла про те, що цікавило мене сьогодні. Матеріалів було вдосталь. Дещо я перезняв з екрана.

Ось стаття, що була надрукована в американському журналі «Лук», тобто «Погляд». Її автор, якийсь Бенджамін Г. Фредес, з багатьма подробицями змалював загадкову історію, що трапилася влітку 1951 року в невеличкому французькому місті Сент-Еспрі.

Усе почалося з дому фермера Тастевена. Там діялося щось дивне. Декілька дорослих людей, серед них син фермера, здоровань-парубійко, серед ночі раптом зчинили ґвалт: вся сім'я реготала до знеможіння, то плакала, то горлала пісень. На ранок залементували і в оселях сусідів Тастевена. Один поважний пан заповз під ліжко й голосив: «Дивіться, дивіться… Он скаче вогненна куля! Вона усіх нас спопелить! Рятуйте!» Другий, колишній льотчик, на ймення Пуше, вистрибнув з вікна другого поверху з криком: «Я літак! Я чудово літаю!» Він пошкодив ноги. Однак схопився і побіг. На вулиці два полісмени та кілька перехожих намагалися вгамувати його. В Пуше з'явилася нелюдська сила, він завиграшки розкидав усіх. Лише через годину вдалося відвезти його до лікарні.

Того дня десятки людей поводили себе як навіжені. Декотрі дерлися на стіни, трощили меблі, інші несамовито волали, ганялися за автомобілями, вривалися в чужі квартири. Містечко здавалося збіговиськом психічно хворих… Незабаром люди почали вмирати.

Місцеві лікарі з ніг падали, але не могли нічого вдіяти, бо навіть не зуміли поставити діагнозу масового захворювання. Чутка про трагедію в Сент-Еспрі поширилася по країні. Розслідуванням зайнявся професор Олів'є з криміналістичної лабораторії у Марселі. Незабаром у газетах з'явився його висновок: «Аналіз проб дає характерну токсикологічну і біологічну картину отруєння алкалоїдом ріжків». Спеціалісти тут же виступили з додатковими поясненнями. Ріжки — отруйний грибок фіолетового кольору, що іноді утворюється в зерні хліба. В часи середньовіччя траплялися випадки масового отруєння ріжками, гинули цілі села. В народі це явище називали «Антоновим вогнем». Відтоді ріжки майже не проявляли своєї страхітливої агресивності. Вважалося, що з піднесенням культури землеробства смертоносний фіолетовий грибок зник назавжди. Епідемія в Сент-Еспрі спалахнула після того, як люди поїли хліба з місцевої пекарні. Пекар дав свідчення поліції: він змолов зерно, яке, справді, було дуже засмічене.

При тому з'ясувалася цікава деталь. Троє жителів містечка, які також споживали отруєний хліб, не відчули на собі впливу алкалоїду. Очевидно, в окремих осіб виробився якийсь природний, можливо, спадковий імунітет проти алкалоїду ріжків.

Крім статті Бенджаміна Г. Фредеса, я натрапив також на одне повідомлення тогочасної швейцарської преси.

«Відомий вчений хімік Гофман нещодавно зробив заяву про те, що йому вдалося добути чи не найсильнішу з існуючих у природі отруту. Ця диявольська речовина не має запаху, не відчутна на смак, легко розчиняється у воді і нестійка в повітрі.

Як іноді трапляється, відкриттю вченого сприяв випадок, до того ж зовсім не з приємних. Одного разу Гофман після роботи їхав додому на велосипеді. Зненацька весь навколишній світ постав перед ним у кривому дзеркалі. Все змістилося, набуло дивовижних форм. Гофману здавалося, наче він бачить сам себе здаля, а його тіло блискавично виростає до велетенських розмірів, голова сягає ледь не до хмар, а руками він може обійняти вежу міської ратуші. Потім перед очима вченого виникли потворні химери, звірі з копитами та з лев'ячими гривами, риба з пащекою тигра, мурахи з будинок завбільшки. Хімік з пронизливим криком в'їхав велосипедом у вітрину ювелірної крамниці, дуже поранився склом і знепритомнів. Пам'ять і нормальне прийняття навколишнього поновилися лише наступного дня. Все бачене Гофман добре пам'ятав, власних вчинків контролювати не міг. Вже як галюцинації зникли, вчений пригадав, що того незвичайного дня він у своїй лабораторії мав справу з алкалоїдом ріжків. Якась мізерна частка речовини випадково потрапила йому на губи…

Згодом, під час експерименту, хімікові вистачило однієї чотиритисячної грама алкалоїду, щоб убити слона. Крапля отрути Гофмана, розчинена в басейні для плавання, перетворює всю воду на страшну рідину, яка викликає в людини неймовірні абсолютно непередбачені реакції.

Поки що не досліджено, які ж саме нервові центри вражаються алкалоїдом. Та й невідомо, чи справа тут у нервовій системі.

Препарат Гофмана отримав назву ЛСД-25. Важко відгадати його майбутнє. Нове відкриття, як та громовиця, може освіжити озоном, а може завдати немало лиха ударом блискавки».

Нарешті, кілька слів ще про одну публікацію.

Невідомий фоторепортер послідовно зафотографував на плівку дивовижні сцени. Ось група солдатів, сидячи в затінку, тихо й мирно попиває пиво. Далі на ілюстраціях усе змінюється. Солдати збуджено розмахують руками, жбурляють під ноги пляшки. Витріщені очі, роззявлені роти, розлючені обличчя. Злякано задкує офіцер. На нього наступають з кулаками. Зчиняється бійка. Кілька постатей корчаться на землі, солдати лізуть на дерева, один зірвав із себе одяг і ходить сторч головою на руках…

В коротких підписах під фото мовиться, що саме так подіяв на психіку людей препарат ЛСД, коли його неймовірно малу дозу підмішали в пиво. Автор фоторепортажу твердить, що солдати одного з підрозділів американської морської піхоти, побувавши в ролі піддослідних кроликів, через кілька годин набули цілком пристойного людського стану. Вони не пригадували, що було з ними.

* * *

Побачивши крислатий капелюх, мама стиснула мою руку.

— Ігорочку, нам не можна здаватися. Що б не трапилося, будь мужній!

— Я їм не піддамся, мамо!

Кносе, поблискуючи лисиною і скельцями окулярів, ходив туди-сюди по кімнаті.

— Штандартенфюрер довго з тобою панькався. Я не маю часу на це. Будемо кінчати. Відповідай: так або ні. Ти писатимеш батькові листа?

Я мовчав з півгодини, може, й більше. Кносе все бігав, дер горлянку до хрипоти. Мене вже нудило від червоної, як буряк, пики, від спітнілої лисини. Я чвиркнув слиною в куток і сказав, що не розумію, якого дідька треба йому від людини, котрої немає на світі.

— Вертоліт згорів, я загинув. Чого ви причепилися до мене?

Він неначе аж зрадів, зачувши нарешті мій голос.

— Ти не телепень, вмієш мізкувати. Повідомлення в газеті було для того, щоб не шукали вертоліт… Зараз твій порятунок — це подати про себе звістку. Скажімо, індіяни надибали на тебе в болоті й витягли напівживого. Таке могло статися? От і напиши: батьку, лежу хворий у чужих людей, забери мене…

— У джунглях є поштові скриньки?

— Лист дійде до адресата, не хвилюйся.

— Ви товчете воду в ступі.

— Що?

— Так у нас кажуть. Це коли якийсь дурень без кінця повторює одне й те саме. Краще кінчайте. Я згоден.

На рожевих щоках Кносе проступили білі плями. Він засичав:

— Ти згоден? Знаєш, що означає кінець для тебе? Такі сміливці, як ти, траплялися і серед індіянської погані! Бачив, голубе, що сталося з червоношкірими, які вчинили колотнечу в тунелі? Згадай, як вони гризли один одного зубами. Хіба їх хтось примушував? Ні, їх ніхто не лупцював, їм навіть не погрожували зброєю. Все значно простіше, голубе.

Він витяг із кишені щось схоже на сигаретницю. Поклав на край стола.

— Ми вміємо хоробрих перетворити на боягузів, із страхополохів робимо відчайдушних сміливців. Легкий укол голкою шприца, і нічого більше не треба. У кров потрапляє крихітна доза чудової речовини, яка так до вподоби фрейлейн Труді. Десяток нікчемних молекул цієї речовини за секунду вибиває дух із людини. Але кому потрібна така смерть? Звичайнісіньке варварство. Наша чарівниця фрейлейн збагатила науку геніальним відкриттям. Біс її знає, як вона цього добилася, однак тепер скажену отруту, що має назву ЛСД, можна сміливо їсти, пити і нічого не станеться. І після ін'єкції речовина спокійно дрімає в крові, з нею можна прожити до ста літ і померти від нежитю. Та варто мені пересунути ось цю пластиночку, — Кносе торкнув пальцем сигаретницю, — як слабенький такий радіоімпульс зчинить чудо. Препарат ЛСД в організмі почне діяти, миттю вразить клітини мозку, і тоді… Тоді буде те, що відбувалося на твоїх очах у тунелі. Ось таким способом ми тримаємо на прив'язі твоїх червоношкірих приятелів. Фрейлейн Труда обробляє їх своїм методом ще змалечку. Раніше з цією свинотою було чимало клопоту, а тепер індіяни тихіші від води, нижчі від трави. Працюють, крекчуть і мовчать, бо знають, що їхні нехрещені душі завжди можна зачинити в цю скриньку. Тут кілька позначок, бачиш? Посунеш платівку ось сюди — людина сатаніє, а якщо сюди — вона вже перед тобою, неначе ягня, покірна, тиха, й розуму в неї не більше, ніж у курки. Втямував, голубе? Зараз підберемо позначку тобі особисто. Хоч ти, мабуть, думаєш, що тебе це не обходить, бо ти не індіянин і ніхто тобі не робив ін'єкції препарата? Мушу тебе розчарувати. Того дня, коли ти очуняв у цій кімнаті, біля тебе сиділа фрейлейн Труда і тримала в руці шприц… Так, так! З тих пір молекули чудодійного ЛСД блукають і в твоєму тілі. Укол був зовсім не болісний, правда ж?

Жах, якого я ще зроду не відчував, затиснув мене в обійми. Кносе поглядав на мене з насолодою. Його голос чувся ніби здалеку. Мабуть, я зовсім не чув би його голосу, коли б він не промовив слова «мати».

— …Зараз її приведуть сюди. Твоя мати зможе полюбуватися синочком, в якого пропаде пам'ять, а від розуму лишиться рівно стільки, аби він міг коритися наказам, щоб виконувати найпростішу роботу. Втішне буде видовище, повір мені! На цьому й край, голубе! А ти, напевне, гадав, що тебе чекає героїчна смерть? Ні, твої м'язи нам ще знадобляться. Розум — цього нам не треба. Тільки м'язи.

Крізь мерехтливу сітку, що застилала очі, я бачив зігнутий палець Кносе на «сигаретниці». Вони приведуть сюди маму… А чого ж можна ще чекати від фашистів? Такі, як цей лисий, колись убивали дітей у матерів на руках, закопували батьків живцем у землю. Недарма так зблідла мати, коли почула, що фрейлейн Труда лікувала мене. Мати знає, яке то було «лікування», знає, але промовчала. Що ж робити? Накинутися на лисого? За дверима крислаті капелюхи, почують, прибіжать, скрутять… Що робити? Я готовий на все, аби це сталося без матері. Тільки щоб вона не бачила. Вона не повинна бачити, це ж жахливо для неї…

Палець Кносе лежав на «сигаретниці».

Десь у моїх жилах блукав, чекаючи свого часу, диявольський ЛСД. З кожною секундою час цей наближався. «Сюди приведуть твою матір…» Що ж, залишилося єдине. Доки матері тут ще немає. Доки в кімнаті нас двоє — я і Кносе.

Усе сталося дуже швидко. Я подався вперед і, перш ніж Кносе опам'ятався, всією долонею придавив і посунув його палець разом з пластинкою. «Сигаретниця» була холодна, гладенька. Пластинка легко ковзнула на пластмасовому корпусі. На мить завмерши, Кносе витріщився на мою руку, яка все ще лежала на «сигаретниці». Підхопився із стільця, з силою штовхнув мене в груди. За скельцями окулярів застиг переляк.

Я ударився спиною об щось тверде. Кров стугоніла в скронях, у голові гуло. Стривожений вигук Кносе запам'ятався мені назавжди:

— Штандартенфюрере, хлопчисько увімкнув пульсатор! Я не хотів, я тільки лякав… Він увімкнув сам!

З-під стелі з люттю пролунало:

— Як це — сам увімкнув?! Що ви таке базікаєте, Кносе?

— Мій пульсатор… Я його витяг і поклав…

— Ви що, жартуєте? Яка категорія? — гримнув динамік.

Кносе заговорив швидко, захлинаючись, витираючи з лисини рясний піт.

— Мінус два… Категорія мінус два, штандартенфюрере. Психічна депресія, крайня розумова обмеженість…

— Заткніть пельку, ви, розумова обмеженість! — горлав Брендорф. — Ви розумієте, що все зіпсували? Це зрада! Приведіть його до мене!

Я перебував немов у порожнечі. Не відчував під собою підлоги, мене хитало з боку на бік. Як у тумані, побачив зелену пальму, Брендорфа, якихось чоловіків. Усі повернули голови в мій бік. А мені було байдуже. Ледь тремтіли коліна, хотілося сісти на підлогу й не рухатися.

Мене врятував мій жалюгідний вигляд. Та ще й ідіотська гримаса-усмішечка доповнила картину. Не знаю, чим усе скінчилося б, якби не ота усмішечка, яку вичавило з мене відчуття, що страх зникає. На щастя, відчуття те прийшло не одразу. Спершу я не міг второпати, з якої причини в грудях спалахнула іскорка радості. Лише через кілька секунд збагнув, у чім річ. Як велике відкриття, я повторював про себе власне ім'я: «Ігор Вовченко, Ігор Вовченко…» Для певності пригадав автора останньої прочитаної книжки, безмовно гарячково перерахував усі вулиці, що вливалися в центральну площу нашого Комсомольська-на-Дніпрі…

Я думав! Я був здатний мислити! Мій мозок працював, як у звичайної нормальної людини, з пам'яттю було все гаразд. Зі мною нічогісінько не сталося! Крім переляку. Але хотів би я бачити кого-небудь на моєму місці, у кого б у душі не похололо в такі хвилини. Значить, тут розіграно комедію, щоб настрахати мене. То чому ж такими очима втупився в мене Брендорф? А Кносе, весь зіщулений, увібрав голову в плечі, як побитий пес. Ні, він не прикидається, цей лисий.

І тут я збагнув, що саме сталося. Від радощів ледве не зареготав. Та неначе хтось розсудливий вчасно затулив мені рота: «Мовчи!» Інтуїція підказала, що в кабінеті Брендорфа на моєму місці має стояти недоумок з тілом і подобою Ігоря Вовченка. Психічна депресія, розумова обмеженість… Там, де стояв я, мусила стовбичити істота з пригаслим розумом і зламаною волею. «Категорія мінус два»…

Вже свідомо я намагався зберегти на обличчі машкару тупої бездумності. Злегка підкотив очі під лоба, розпустив губи і, ні на кого не звертаючи уваги, колупався в носі. Брендорф люто поглянув на Кносе і відвернувся.

— Виведіть його геть!

Збоку вилискувала лисина Кносе. Він провів мене по коридору, штовхнув у напівтемну комірчину за ліфтом. З матраца, що лежав у кутку, підхопився кремезний темноволосий чоловік у чорній робі. То був Загбі.

— Ей ти, червонопикий! Твоєму приятелеві вкоротили розуму, щоб не думав про втечу. Він працюватиме під твоїм наглядом. Забудь, що він білий. Дозволяю вдовбувати йому кулаком, що й до чого. Зрозумів?

Кносе хряпнув дверима.

Індіянин кинувся до мене. Я дивився повз нього, мовчав. Нас могли підслуховувати.

У кабінеті Брендорфа я зрозумів, що отрута, введена мені фрейлейн Трудою, виявилася безсилою перед моїм мозком. Препарат ЛСД не діяв на мій організм!

Холодні білі стіни дихали, як живі. Стіни всмоктували повітря через маленькі круглі отвори, що рядками намиста тяглися майже при підлозі вздовж усього коридора. Вгорі, під стелею, через таку ж систему вічок у приміщення вливалися прохолодні струмені. Повітрообмінники працювали безшумно. Присівши навпочіпки, я водив щіткою по гладенькій поверхні пластика, і ледь помітний пил, що осів за ніч, миттю щезав крізь всмоктувальні отвори у стіні.

Там, де проходили круглі вічка, деінде вимальовувалися обриси прямокутників — неначе ви́різали шмат пластика і тут же акуратно припасували на місце. Прямокутники повторювалися через кожні десять-дванадцять метрів. По них я підраховував, скільки ще зосталося мені махати щіткою. Загбі посувався навстріч, теж зі щіткою в руках. Прямокутник напроти третіх дверей служив нам за межу. Там була середина коридора. Затим ми ще раз розходилися, а потім повільно наближалися один до одного — драїли лінолеум підлоги.

Прибравши коридор, ми прямували до лабораторій, що містилися в чотирьох просторих кімнатах. Далі порогу нас туди не пускали. Ми забирали з-під дверей великі ящики, наповнені битими пробірками, металевими ошурками, що нагадували окалину, дрібним сміттям. Крізь прочинені двері я бачив столи, якісь прилади, людей у напівпрозорих комбінезонах. Начебто нічого особливого. «Невже отут ці люди, — думав я, — сушать голову над тим, як отруїти землю смертоносними бактеріями, мізкують, як би побільше знищити, спустошити?»

Я намагався розібратися в лабіринтах одного із поверхів підземного лігва. Але то була тяжка справа. Коридор, завертаючи вбік, простягався невідомо куди. Далі металевої сітки-перегородки та комендантської мені не доводилося ступати. Побіля ліфта, ліворуч, був хід до розкішного кабінету Брендорфа. Запам'яталося троє дверей і в самому кабінеті. Куди вони вели?

Мою увагу все більше привертав протилежний від ліфта кінець коридора, де поблискував прозорий циліндр, в якому, наче у футлярі, виднілася постать вартового, одягненого в щось яскраво-жовте. Навіть крислатим капелюхам, поліції підземного міста, заборонялося наближатися до прозорої халабуди. Одного разу я помітив там Брендорфа в оточенні кількох чоловіків. Вони з'явилися зненацька, наче виринули з підлоги. Вся група, як і вартовий, була вдягнена у вбрання їдучо-жовтого кольору. А потім, скинувши на ходу гумові рукавиці, штандартенфюрер та його супутники зникли так, як і з'явилися. Напевно, біля халабуди з вартовим був хід кудись униз, і там є сходи, а може, й ескалатор. А внизу що?

Загбі також безпорадно озирався в цьому велетенському бункері, де перемішалися комфорт і зловісна загадковість. Останнім часом я ближче взнав індіянина. Все своє життя він стикався з жорстокістю, що вжахнула мене в тунелі, подібні картини бачив не раз. Вночі я чув, як він перекидався з боку на бік, не міг заснути. Напевне, Загбі почуває себе винним у біді, що спіткала мене, думав я. Там, у дерев'яному бараці, він довго не погоджувався на мій план — не хотів «виказувати» мене крислатим капелюхам, що я, буцімто, намовляв його тікати. Отож, індіянин, мабуть, тепер картав себе за те, що піддався на мої умовляння і «виказав». Йому й невтямки, що мій задум вдався: з глуздом у мене все гаразд, і ми обидва потрапили за Кам'яний мур, в саме серце таємного сховища новоявлених фашистів. А це вже дещо значить, коли нас тут є двоє і ми разом.

Працюючи в коридорі, я з усіх сил вдавав із себе телепня, до якого навіть найпростіші речі доходять ледь-ледь. Було совісно перед індіянином, але поки що доводилося прикидатися. Хто знає, з якої шпарини крадькома стежить за нами чуже око. Хоч після того, як Кносе передав «категорію мінус два» до рук Загбі, за нами ніхто не ходить назирці і в коридорі, в межах кільканадцяти метрів, ми начебто маємо свободу, все ж не вірилося, щоб нас залишили без нагляду…

Востаннє махнувши щіткою, я випростав спину. Стіна вилискувала, як наглянсована. В ній віддзеркалювалася кремезна постать індіянина. Зійшовшись біля третіх дверей, ми попрямували до комірки.

Біля матраців, на підлозі, стояли дві бляшанки. Суп із бобів, наша вечеря. Їжу нам приносить зранку й увечері висхлий, як мумія, сивий галу, людина з нерухомими, наче невидющими очима. Він не відповідає на запитання Загбі, мовчки залишає бляшанки і виходить, ніби й не помічає нас.

Загбі нахильці випиває суп, похмуро бубонить щось і вкладається на матрац. Під моєю бляшанкою біліє маленький шматочок паперу. Дивуючись, непомітно підношу його до очей. На папірці щось надряпано. Ледь розбираю слова при тьмяному світлі електролампочки, що жевріє над дверима. «У стіні пролягає канал, з'єднується із вентиляційною шахтою, що веде на поверхню». І в кінці ще одна літера — «Є». Це ж писала Єржі! Але про що вона, про який канал?

Озирнувшись, натрапив поглядом на розплющені очі індіянина. Підсуваюся до нього впритул, пошепки кажу йому:

— Вони не змогли відняти в мене розуму, їм це не вдалося. Не ображайся на мене, Загбі. Я змушений вдавати з себе дурника, інакше ти мене тут не побачив би. А тепер скинь пояс, дай мені.

На обличчі індіянина — жодного сум'яття. Він схоплюється на ноги, розперізує робу. На поясі тоненька металева пряжка. Вона мені й потрібна.

Підсунувши до стіни матрац, я провів долонею по круглих вічках пиловсмоктувача-вентилятора. Ось він, чотирикутник! Такий, як у коридорі. Тільки там їх кілька, а тут один. Чому ж я сам не замислився, для чого вони, яке їхнє призначення?

Встромляю в щілину пряжку, вона згинається, а чотирикутник не піддається. Натискаю дужче, і шмат білого пластика, відскочивши від стіни, м'яко падає на матрац. У стіні — квадратний отвір, за ним порожнеча. Рука занурюється в отвір ледь не до плеча, аж тоді пальці намацують тверду поверхню бетону. Вентиляційний канал у стіні досить просторий, але… Якщо в канал вмонтовано перетинки, сітчасті або на зразок ґрат, то на ньому все Й скінчиться. А коли він суціль порожній?

Єржі догадалася, яку роль відіграють чотирикутні щитки, що з рівними інтервалами повторювалися в коридорі, та й у помешканнях. Ними затулялися спеціальні люки, залишені в стіні на випадок, якби довелося прочищати внизу вентиляційну систему. Пиловсмоктувачі діяли в усіх приміщеннях, навіть у нашій маленькій комірчині. І повсюди були люки. Єржі зметикувала також, що канал десь з'єднується із вентиляційною шахтою, яка може вивести з підземелля на поверхню. Мені пригадалося тремтливе повітря, що прозорим маревом висіло над чагарниками. Чи не там виведено нагору горловину шахти?

Перетинок у каналі не виявилося. Обідравши на ліктях шкіру, я всунувся в отвір. Бетон здавив мене з усіх боків. Ліворуч з круглих вічок у канал падало світло з комірчини. Здавалося, що я запхав себе в кам'яний мішок, де можна було лежати, трохи розсунувши лікті і ледь підвівши голову. Дорослий тут не вмістився б, не кажучи вже про такого велетня, як Загбі. А я міг ще й рухатися.

Навколо тіла гуляв вітерець, повітря обдувало боки, спину. Перші метри далися легко, я повз залюбки, тільки разів зо два боляче стукнувся маківкою об бетон. Та чим далі посувався вперед, за повітряною течією, тим все відчутніше нила потилиця, зайвою вагою наливалися плечі, гучніше калатало серце. Доводилося час від часу відпочивати.

Гнітив морок. Було тихо, як у домовині. Бетон під животом, бетон нависає над головою. Я ледве утримався, щоб не порачкувати назад у комірчину. Вилаяв себе нікчемним боягузом і поплазував далі, обдираючи живіт та коліна шорстким дном бетонного пенала. Пригадав розташування кімнат і подумав, що десь близько мусила бути крайня лабораторія. За нею — ще три кімнати, в яких чаклують постаті в синтетичних комбінезонах. Далі по коридору низка дверей. Що за ними, хто за ними, цього я не знав.

Але ж вентиляційний канал пронизував усі приміщення, розташовані праворуч ліфта вздовж коридора… Значить, в кожне з приміщень я можу зазирнути! Навіть маю змогу пробратися в першу-ліпшу кімнату, виходячи із стін через люки.

Вентиляційна шахта, до якої я рвався, тепер уже не так зваблювала мене. Від хвилювання мені перехопило подих. Ось тут. Перша лабораторія. За стіною жодних ознак життя. Світло вимкнене, о пізній годині там уже немає ані душі. Рука натрапила в ніші на щиток люка. Досить натиснути зсередини, як щиток випаде — і хід у лабораторію вільний… А що буде потім? Потовкти, потрощити все, що тільки підвернеться під руки! Та чи важить що-небудь для Брендорфа саме ця лабораторія? Побувати в інших я вже не встигну. Нароблю шелесту, підніму на ноги крислатих капелюхів. Ну, а раптом десь, саме в цій кімнаті, зберігаються бактерії, оті кляті «С-17»? Вони уявлялися мені червоно-кривавими мурахами, що ворушаться в запаяних колбах. Удар, хрускіт скла — і смерть виповзе з підземелля, повіється по сельві, загуляє по землі.

Я відсахнувся від щитка, як вжалений. Довго лежав, поклавши голову на випростані руки. Примусив себе заспокоїтись. І не поспішати. Нехай підземне місто ще глибше порине в сон.

Коли мені здалося, що вже перевалило за північ, я ще раз прислухався і поволі посунувся вперед. Не зупиняючись, проминув лабораторії. Нуднуватий запах хімікатів, що вчувався весь час, доки я лежав, перебився раптом запахом міцного тютюну. Я порівнявся з якоюсь кімнатою. Біля мого обличчя з круглих вічок-отворів, неначе з маленьких ілюмінаторів, лилося світло. Незважаючи на пізню пору, за стіною сяяли плафони. В кімнаті неголосно розмовляли. Я припав до вічок.

Поряд, дуже близько від мене, сидів чоловік. Знизу було видно чоботи з товстою підошвою та ніжки крісла. Чоботи здавалися величезними й заступали всю кімнату. Я порачкував трохи назад. Тепер усе помешкання як на долоні.

На низенькій канапі, закинувши ногу на ногу, із сигаретою в зубах — фрейлейн Труда. Біля неї, навколо столика з пляшками, розташувалося троє. Збуджений, розшарілий Кносе. Поруч незнайомий вайлуватий товстун у парусиновій тужурці, з широким глевким обличчям, на якому бігали маленькі гострі очиці; коли товстун повернувся боком, я помітив, що в нього розірване вухо. І ще один — сухий, як жердина, високий дідуган, насуплений, чимось невдоволений. Одного разу я бачив його, коли він виходив з лабораторії. Люди в комбінезонах виструнчилися перед ним, як солдати перед генералом. Видно, він щойно скінчив промовляти і тепер зручніш вмощувався на канапі біля фрейлейн Труди, простягаючи руку до пляшки. Той, що в чоботях, четвертий чоловік, — білобровий комендант. Він сидів осторонь інших, тримався сковано, як гість у малознайомому домі. На столі в попільничці росла гірка недопалків, сизий тютюновий дим повз униз, поглинався вентиляцією. В мене вже сльозилися очі.

Звертаючись до сухорлявого, Кносе говорив:

— Не крутіть, Шумер! Ви боїтеся? То так і скажіть. Ми можемо обійтися і без вас. Зрештою, оператори зуміють зробити все, що треба, не чекаючи ваших консультацій.

— Не розкидайтеся словами, Кносе. Я за обережність. Вам би тільки рубати з плеча, — сердито підвищив голос дідуган. — Я повинен зважити все, перш ніж починати…

Його перебила фрейлейн Труда:

— Господи, стільки балачок! Докори, базікання — справжній тобі торг. Невже вам не досить того, що ми почули від Ларсена? Повторіть їм ще раз, шановний пане місіонер! — презирливо скривившись, вона пустила кільце диму, перевела погляд на товстуна в парусиновій тужурці. — Розжуйте їм, Ларсен!

Кносе рішуче махнув рукою.

— Фрейлейн, ми визнаємо ваші заслуги, але зараз, пробачте, не до жіночих емоцій. Прошу ближче до діла.

Фрейлейн Труда нервово зім'яла сигарету, швидко повернулася до Кносе. Вона була схожа на роздратовану кішку.

— Між вами тільки Ларсен міркує тверезо, а ви тюхтії, хоробрі лише на словах, — з викликом сказала вона. — Становище ускладнюється. За останній тиждень літаки тричі пролітали над нами. По-вашому, Кносе, це випадковість? Якби ж то! Президент Сені-Моро, цей слинявий батечко червоношкірих, перебуває під впливом всяких комуністичних радників. Він підняв військову авіацію, бо вже поінформований тими, хто має підозру про наше пристанище в сельві. Спокійно жити, як раніше, нам не дадуть. Чуєте, не дадуть! Та це навіть на краще. Ми без міри засиділися, закопалися, як кроти, і не дихаємо. Все очікуємо чогось, зволікаємо. І чинимо дурість за дурістю. Ця історія з вертольотом… Все одно там не повірили, що хлопець та дівчисько загинули без сліду. Їх розшукують, Ларсен вам розповів. Штандартенфюрера ми поважаємо за енергію, раніше він умів широко мислити. Сьогодні деякі його вчинки просто дивують. Він починає хапатися за дрібниці. Вовтузиться з хлопчиськом, носиться з думкою про переговори з радянським біологом Вовченком… Тим часом агенти Служби розслідування нишпорять навколо, принюхуються. Полігона ми не побудуємо, не встигнемо, з усього видно. То що ж нам вагатися?

— Це вже ви занадто, мила Трудо! — проскрипів дідуган. — Докоряти штандартенфюреру за те, що агенти Служби розслідування повсюди тичуть свого носа…

— Ви забуваєте про одне, Шумер, — не вгавала одноока фрейлейн. — Неприємності почалися з того, що штандартенфюрер пішов у вас на повідку. Що нам принесла акція в океані? Скажете: ми знищили глибоководну станцію, споруджену за ініціативою комуністів з Росії. А я скажу інше. Ви, Шумер, і тільки ви дали харч Службі розслідування. Ви умовили штандартенфюрера випробувати силу плазмового конденсатора на підводній колонії, бо вам хотілося похизуватися своїм винаходом. Хто вас не знає, Шумер! Вам не давала спокійно спати успішна робота колег, які займалися «С-17». Але ж погодьтеся: плазмова вибухівка — дитяча забава в порівнянні з «С-17».

— Ваші бактерії завоюють нам простір, територію, та її доведеться чимось утримувати. Тоді ви всі вхопитесь за мій конденсатор, — кинув сухорлявий Шумер. Труда не слухала його.

— Штандартенфюреру бракує рішучості, це небезпечно, особливо тепер, коли вони стривожилися. Мусимо діяти, діяти негайно! Бо буде пізно.

— Я згоден, — підвівся Кносе. Ларсен кивнув мовчки, ствердно. Той, кого вони називали Шумером, заговорив примирливо:

— В принципі я також не проти, я лишень хотів не загострювати стосунків із штандартенфюрером, адже ж він…

— Отже, домовилися, — вдоволено сказав Кносе. Видно було, що він почуває себе верховодою серед цих людей, які, без сумніву, потай від Брендорфа зібралися в кімнаті. — Контейнер винесено з камери. Ми вручимо його Ларсену. Через півгодини Ларсена тут не буде. Найближчим часом він переправить контейнер на одну з військових баз — звичайно, ця база не в Сені-Моро. В пана місіонера де з ким уже є домовленість… Операція відбудеться в ніч з десятого на одинадцяте серпня. Контейнер буде скинуто над… Гадаю, кожен з вас добре розуміє, про який саме об'єкт нашої першої атаки йдеться?

Труда поправила пов'язку на оці й порушила тишу, що раптом повисла в кімнаті:

— Двох думок тут не може бути.

Кносе обвів поглядом співрозмовників. Шумер засовався, хотів сказати щось. Очі Кносе нетерпляче свердлили його суху постать.

— Ні, ні, я не про те, з вибором об'єкта атаки покінчено, — замахав руками Шумер. — Все ж я думаю, чи не поставити до відома штандартенфюрера про нашу… домовленість. Скажімо, за день до операції? Або за кілька годин?

— Знову ви, Шумер… Це зайве! — рішуче заперечив Кносе. — До операції — нікому ані слова, а після операції штандартенфюрер сам про все взнає. І буде задоволений, от побачите. Переможців не судять! Цаар, ви повинні простежити, щоб Ларсену ніхто не перешкодив вийти звідси і залишити місто якнайскоріше. Ваша машина напоготові?

Комендант, який до того весь час мовчав, схопився з крісла:

— Усе буде як слід. Машина чекає. Мої люди попереджені. Не сумнівайтеся!

— Якщо ви здумаєте вести подвійну гру, Цаар… Глядіть мені!

— Я з вами, і ви це знаєте.

— Вам, Шумер, доведеться також засукати рукава. Сьогодні ж перевірте апаратуру. Запрограмуйте радіус дії «С-17» на двісті кілометрів. Точні координати об'єкта я вам скажу. Двісті кілометрів — цього вистачить. У визначеному нами районі атаки населення небагато, якихось сто двадцять тисяч чоловік, враховуючи три невеликі приморські міста. Простежте, Шумер, щоб бактерії не сягнули за радіус. Зайві жертви нам не потрібні. Через дві-три години після атаки ми пошлемо ультиматум світові. Над текстом поміркуємо зараз же, не відкладаючи…

В цю саме мить дим доконав мене. Я голосно чхнув. Білобровий комендант оглянувся.

— Що це? — насторожився Шумер.

Фрейлейн Труда засміялася і щось проговорила, здається, що в Шумера не все гаразд із нервами. Та я вже не слухав її. Звиваючись вужем, повз у темінь, напружував м'язи, щоб скоріше залишити позаду освітлені вічка-ілюмінатори.

Щока відчувала прохолоду бетону. Я вкрай знесилився, ще хвилину тому ладен був припинити мандри в лабіринті стін і поспішати до Загбі. Але тепер про це не думав. І забув про втому. Тільки серце стукотіло тривожно. Я лежав у стіні кабінету Брендорфа.

У слабкому зеленкуватому світлі, що лилося в залу з акваріума, вимальовувалися обриси пальми. Риба сновигала у воді, кидала на стіни блукаючі тіні. Під пальмою білів стіл. До нього — якихось десять кроків. А в столі, в шухляді…

Здавалося, крізь стільницю я не тільки бачу отой сріблясто-металевий шмат трубки, а навіть відчуваю його вагу на своїй долоні. Стіл звабливо маячів перед очима, не давав думати ні про що інше. В мене під носом проступив піт, а всередині все вібрувало, як струна, що ось-ось обірветься.

Я видавив пластиковий щиток і висунувся з стіни в моторошну тишу. Килим поглинав кроки. Наблизившись до стола, я щосили потягнув на себе ручку шухляди. Шухляда не висувалася. Смикнув ще кілька разів і зрозумів, що під білою поверхнею стола, яка створювала ілюзію легкості, приховано недоступну мені твердість металевого сейфа.

Я повільно задкував до стіни.

Вмить у залі засвітилися тисячі сонць, поглинули зеленавий присмерк. Із стелі на мене упав ясний день. У сліпучім світлі я побачив Брендорфа. Він стояв на порозі розчинених дверей.

— Як ти сюди потрапив? — постать Брендорфа погрозливо наступала на мене. На смаглявім обличчі ворушилися сиві вуса, колючі очі протинали наскрізь.

Тепер я добре знаю, що людина в безвиході часом здатна на таке, до чого нізащо не додумається за звичайних обставин. Напевно, тут вступають у дію якісь досі не віднайдені механізми мозку. Чим же інакше пояснити мою поведінку в ті секунди? Далі все відбувалося так, неначе я тільки й чекав появи штандартенфюрера.

Він наближався, застібаючи на грудях кольоровий, із шовку, халат.

— Хто тебе сюди впустив?

— Сам прийшов, — сказав я. — Прийшов при повному розумі і розмовлятиму з вами як нормальна людина. Не вірите? Будь ласка, можу назвати імена он тих, на портретах: Борман, доктор Менгеле, а посередині — ваш батько.

Брендорф ухопився за стовбур пальми, губи беззвучно ворушилися. Почуте так його вразило, що він, здається, навіть забув про загадковість моєї появи в кабінеті. Замість зловісної й таємної постаті в чорнім мундирі з дивовижними в наш час регаліями, переді мною стояв такий собі підстаркуватий, нічим не примітний чоловік у барвистому халаті, з «мішками» під очима. Я не дав йому оговтатись.

— Кносе обдурив вас. Я не вмикав пульсатора. Просто Кносе навчив мене вдавати з себе «категорію мінус два». От я і вдавав, як міг.

— Кносе? Ти сказав — Кносе? — Брендорф аж нахилився вперед. — Ну, хлопче…

— Сеньйоре, доки ми будемо розбалакувати, Ларсен встигне втекти звідси з контейнером.

Мовивши це, я точно влучив у ціль. Обличчя Брендорфа набуло синюватого відтінку, засмаглі пальці вхопили мене за плечі.

— Що? Хто тобі сказав про контейнер? Де ти бачив Ларсена?

Я назвав усіх, кого бачив у кімнаті, повній тютюнового диму. Сказав, що вони радяться там і вже домовилися переправити з Ларсеном один контейнер на якусь військову базу. Виклавши Брендорфу те, що чув, я змовчав лише про операцію, намічену змовниками в ніч з 10 на 11 серпня, і доточив напівправду власною кінцівкою:

— Ларсену наказано залишити контейнер на базі і навзамін отримати там чек на кільканадцять мільйонів доларів. Затим він перебереться до Австралії, туди ж прилетять Кносе, фрейлейн Труда і Шумер.

Відштовхнувши мене, Брендорф підбіг до стола. Та щось його зупинило. Він оглянувся.

— Ти занадто багато знаєш, хлопче… Але поки що до тебе лише три запитання. Якого біса Кносе наплів про пульсатор?

— Запитайте про не в нього. Я не знаю.

— Гаразд, Чому ж ти признався мені про його витівку?

— Щоб насолити Кносе. Він негідник.

— Так… А навіщо розказав мені про розмову в кімнаті Кносе?

— Щоб завдати прикрощів вам. Для мене що ви, що Кносе — однаково.

— Хвалю за відвертість, — кисло посміхнувся Брендорф. — Я вже казав: ти мені подобаєшся. Що ж, зараз усе перевіримо!

Він заклацав перемикачами.

— Гертруда Вурм! Гертруда Вурм! Фрейлейн Труда!..

Мовчання.

— Шумер! Алло, інженер Шумер! Вольфганг Шумер, сто чортів!..

Знову мовчання.

Штандартенфюрер опустився в крісло. Сухо клацнув ще один перемикач.

— Кносе! Говорить Брендорф. Відповідайте!

Кілька секунд тиші — і раптом з динаміка роблено-бадьорий голос:

— Слухаю вас, штандартенфюрер! Пробачте, в мене завжди міцний сон…

— Теодор Кносе! Як ви сміли від'єднати мікрофон, всупереч інструкції? Що це означає? Чи не вважаєте ви часом, що на вас інструкції не поширюються і розмови у вашій кімнаті не підлягають контролю? Поясніть!

— Не розумію, штандартенфюрер. Мій мікрофон увесь час увімкнено, я ніколи б не дозволив собі…

— Киньте грати в піжмурки, Кносе! Хто у вас в кімнаті, що за пізні гості? Чому мовчите? Вам заціпило? Та-а-а-к… Продовжуйте вашу таємну асамблею, продовжуйте! Тільки ніхто з вас не вийде з кімнати. Забули на радощах, що магніти всіх дверей замикаються з мого кабінету? Я вже замкнув їх! Ви в пастці. Авантюра з контейнером дорого обійдеться вам, підлі зрадники!

— Штандартенфюрер, прошу вас, заспокойтеся…

— Замовкніть, Кносе! Я все перевірив. Гертруди Вурм і Шумера в себе немає, вони у вас. І Ларсен також у вас. Мені все відомо! Ларсен, хто вам дозволив поткнутися сюди, без мого виклику?

Динамік озвався — говорила фрейлейн Труда:

— Штандартенфюрер, ви пізно спохватилися. Ларсен уже піднявся нагору. Нам з вами треба серйозно поговорити.

— Ха! Ваша милість зволить зі мною поговорити? Про що ж? Про те, з ким знюхалися, кому продали контейнер! Кляті каналії, боягузи, зрадники! — заволав Брендорф. — Через рік до ваших ніг лягли б усі скарби світу, а вас купили за папірці, за нікчемні долари… Підлі душі! Ви хотіли встромити мені в спину ніж в той час, коли я стою на порозі мети. Та я із вас із живих вимотаю жили! Ларсен не втече, ні. Цього товстопикого дурня за ноги притягнуть до мене!

Рука Брендорфа простяглася до бічної стінки стола, пальці ковзнули по рядку кнопок. Пролунало протяжне виття сирени. Ліворуч на стіні одна за одною спалахували червоні лампочки, їхнє світло швидко зливалося в суцільне кільце. Сирена повільно вщухла.

Динамік забубонів збудженими голосами. В кімнаті Кносе виникла якась спірка. Зненацька на весь кабінет розлігся вереск Шумера:

— Мій штандартенфюрер, я не винуватий, я їм говорив, що без вас ми не сміємо… Мене не послухали! Відпустіть магніти, я вийду, все розкажу… А-а-а! Що ви робите, Цаар?! Кносе, захистіть… Рятуй…

Пролунав короткий сухий тріск, голос на півслові обірвався. Після паузи знову відгукнулася Труда.

— Штандартенфюрер, я відчуваю, що трапилася велика помилка. Ваші дивні звинувачення… До чого тут долари? Ми й на думці не мали… Вислухайте мене!

— Я був готовий вислухати, що скаже Шумер, — відповів Брендорф. — Здається, його мучила совість. Ви заткнули бідоласі пельку кулею. Тепер хочете вгощати мене побрехеньками? Не вірю бодай одному вашому слову! Ми поговоримо, як тільки до мене приведуть Ларсена. Не сумнівайтеся, поговоримо!

— Якщо ви не випустите нас з кімнати і не вислухаєте…

Труді не дав договорити густий бас, що загримів з динаміка, поглинаючи всі інші звуки:

— Штандартенфюрер! Доповідає командир головного патруля. Затримати втікача не вдалося.

— Ви там що, понапивалися?! Як це — не вдалося?

— Він знав нічний пароль, його випустили за кільцеву зону. А затим з ангара катапультував «Колібрі-3». Це машина коменданта охорони Цаара. Навздогінці вилетів черговий «Кондор». За шістнадцять хвилин сорок секунд він атакуватиме «Колібрі» і знищить над джунглями в квадраті М-63. Діємо згідно з інструкцією.

Брендорф сполотнів.

— Не треба! Я забороняю! Назад… заверніть «Кондора» назад, негайно заверніть, ви чуєте?! — Він горлав як несамовитий: — Чуєте? Це наказ! Ні в якому разі не збивати «Колібрі», не обстрілювати!

Тим же басом динамік твердо заявив:

— Штандартенфюрер, це неможливо! За вашою інструкцією, щоб не демаскувати місця нашого перебування, радистам суворо забороняється виходи в ефір на зв'язок з нашими електрольотами, котрі перебувають у повітрі.

— Викиньте з голови всі інструкції, я їх скасовую! Негайно налагодьте зв'язок із «Кондором»!

— Неможливо! З електрольотів знято радіоприймальну апаратуру. Зв'язок тільки однобічний — пілот «Кондора» може викликати нас, а ми його не можемо.

— Прокляття!

Аж тепер я зрозумів Брендорфа. Він краще, ніж хтось інший, знав і уявляв собі, що станеться, коли «Колібрі» впаде на ліс. У Ларсена в електрольоті був контейнер. Контейнер з бактеріями!..

Володар підземного «бастіону» готував смерть іншим, а сам не збирався помирати. Він хотів жити. Жах близької загибелі від бактерій підстьобнув його, додав енергії. Не встиг командир патруля замовкнути, як рука Брендорфа вже люто шарпала за перемикачі. Я й не підозрював, що у фашистському «бастіоні» глухої ночі не змикало очей стільки люду. Десь неподалік, у таємному ангарі, пілоти чатували в кабінах електрольотів, завжди були напоготові патрулі якоїсь «кільцевої зони», круглодобово мусили не спати й ті, хто забезпечував місто електроенергією, світлом, чистим повітрям… Тепер Брендорф з'єднувався ще із якоюсь операторською. Він майже кричав, схилившись над столом, над мікрофоном:

— Негайно відповідайте! Скільки вам треба часу, щоб якнайскоріше налаштувати апаратуру дистанційної нейтралізації «С-17»? Об'єкт для обробки — квадрат М-63. Нейтралізація миттєва, знешкодження «С-17» абсолютне!

З операторської відповіли, що для цього потрібно не менш як годину. І додали: якщо за оператора буде сам інженер Шумер, то він, звичайно, впорається скоріше, хвилин за сорок.

— А без Шумера, без Шумера хто-небудь із вас здатний повернути мізками й підготувати апаратуру за чверть години? Обіцяю звання штурмбанфюрера, Залізний хрест і мандат гауляйтера в будь-якій частині планети, на вибір!

— За п'ятнадцять хвилин неможливо, штандартенфюрер.

Брендорф труснув головою. Здавалося, він змирився з безнадійністю становища. На губах з'явилася жорстока посмішка. Клацнувши перемикачем, він сказав:

— Ви все чули, Кносе? Тепер розумієте, що наробили? Без Шумера оператори не встигнуть нейтралізувати бактерії, коли «Колібрі» впаде над лісом. Шумер упорався б за чверть години, я знаю. Він мертвий?

— Цаар поспішив, я йому не наказував стріляти, — язик у Кносе заплітався. — Йому ніхто не наказував, він сам…

— Ви все добре обміркували, мерзотники! Цаар дає Ларсену пароль, готує для нього свій електроліт… Усе обміркували, крім одного — що самі сконаєте через десять хвилин. Виправдовуватися будете в пеклі, любий Кносе. Кінець наближається. Лічіть останні секунди вашого підлого життя! Тепер я можу вас випустити, тепер уже все одно… Патруль! Алло, патруль! Покажіть політ «Кондора»!

— Я «Кондор», я «Кондор»! Бачу ціль. Через п'ять хвилин відкриваю вогонь. Відстань скорочується. Я «Кондор». Атака через чотири хвилини сорок шість секунд…

На екран насунулася якась темна маса, за мить зображення проясніло, промайнуло обличчя пілота. І знову — хмари, зорі, невеликий літак у небі.

— Через три хвилини сорок секунд відкриваю вогонь…

Ще одна чорна рухома цятка — маленький джмелик-«Колібрі», що повз у піднебессі. За цим джмеликом мчав електроліт з ледве помітними виступами крил, схожий на летючу акулу. Пальці Брендорфа м'яли, жмакали халат, на стіл упав відірваний ґудзик.

— Прокляття!!!

А пілот, якого щойно показав екран, монотонно повторював:

— Я «Кондор», я «Кондор»! Бачу ціль візуально. Наближаюся до неї. На локаторі… — голос раптом змінився, завібрував: — «Бастіон», увага! Я «Кондор»! У мене ліворуч по курсу — два швидкісні винищувачі. Вони прикривають ціль, ідуть мені навперейми!

Два видовжені гостроносі літаки з'явилися на екрані блискавично. Акулоподібний «Кондор» провалився кудись у прірву, за ним шугнули гостроносі силуети, залишаючи в небі дві стрічки, що відсвічували блідим сяйвом. Неначе упав униз і чотирикутний екран, силкуючись утримати на своєму полі все те, що відбувалося в нічному небі над джунглями. Кілька мерехтливих ниток простягнулося до «Кондора» і схрестилися на ньому. І там, де вони перетнулися, спалахнув клубок вогню. Тривожна скоромовка пілота перейшла в розпачливе волання:

— Винищувачі… Пізнавальних знаків не розберу. «Бастіон», я «Кондор»… Допоможіть! «Бастіон», мене поранено. В кабіні полум'я, я осліп. Не можу! О-о-о-о…

Зі стіни палахнуло вогнем і димом. Крізь червоні язики проступило перекошене обличчя. За секунду ця картина змінилася на іншу: над хвилястим простором сельви падав, перевертаючись, палаючий смолоскип, губив у повітрі чорне шмаття. Торкнувшись верхівок дерев, смолоскип вибухнув снопом іскор.

По обличчю Брендорфа ручаями котився піт.

— Його збили, — прошепотів він, не розтуляючи зубів. — Слава богу, його збили!

Джмелик-«Колібрі» віддалявся. На тлі хмар востаннє промайнули темні тіні винищувачів. Екран погас. У залі знову спалахнуло світло…

Я пригадую уривчасті сцени тієї моторошної ночі, і спину лоскоче мороз.

Що таке три хвилини та ще сорок секунд? Коротка мить у житті. Пілотові «Кондора» не вистачило якраз цього часу, щоб розв'язати нечувану катастрофу. Сам «диригент смерті» не в змозі був відвернути її. Мені запам'яталися напівбожевільні очі Брендорфа. Мабуть, він таки встиг зазирнути на три хвилини й сорок секунд уперед і на власній шкірі вже відчував смертельний подих своїх «С-17».

Катастрофа не сталася тільки тому, що два невідомі винищувачі в останню мить перехопили «Кондора», давши змогу маленькому «Колібрі» з місіонером Ларсеном в кабіні спокійно продовжити політ.

Брендорф рукавом витер піт. Було тихо. Коли динамік знову подав голос, я аж здригнувся.

Говорила фрейлейн Труда.

— Штандартенфюрер, ми зайшли занадто далеко. Вимкніть, нарешті, магніти. Ми вимагаємо вислухати нас!

— Не поспішайте, милі пташки, тепер вам доведеться ще трохи посидіти в клітці. Я хочу знати, кому і з якою метою ви продали контейнер, хочу знати, хто тільки що прикривав Ларсена в повітрі.

— Досить! Ви казна-що верзете, Брендорф. Якщо не розмагнітите дверей і не випустите нас… У мене в руках пульсатор. Категорії мінус дев'ять буде більш ніж досить, щоб перетворити усіх індіян у блоках на скажене стадо. Воно все змете на шляху, його навіть мур не зупинить. Індіяни увірвуться й сюди, під землю!

— Ваша погроза, фрейлейн, не справила на мене глибокого враження. По-перше, скажене стадо не розбиратиме, де я, а де ви. По-друге, за півгодини я зітру це стадо на попіл, змішаю червоношкірих із землею. В мене є така можливість, ви це знаєте. Правда, в такому випадку я втрачу робочу силу. А мені вона конче потрібна. Доведеться компенсувати втрату. Насамперед, я перетворю на слухняних землекопів вас та всю вашу компанію. Накажу нашпигувати усіх чортівським зіллям вашого ж виробу, фрейлейн, і негайно пошлю в тунель…

Говорив Брендорф спокійно, однак поспіхом вийняв з кишені халата ключ, відімкнув і висмикнув шухляду стола.

Проти світла блиснула куца металева трубка з чорною рукояткою. Вона лежала на дні шухляди.

Я обома руками вхопився за спинку крісла і перекинув його разом з Брендорфом.

Він повалився на килим, та відразу ж з несподіваною прудкістю, лаючись, скочив на ноги. Стояв у позі боксера, виставивши кулаки, поводив білими од ненависті очима. Не побачив поряд нікого, крім мене, і на мить зрадів. Та то був короткий спалах самозаспокоєння. Його погляд прикипів до моїх рук, він видавив із себе:

— Це не іграшка, хлопче. Поклади плазмомет на місце.

Металева трубка не слухала мене, витанцьовувала на рівні його грудей.

— Одійдіть до стіни! Не рухайтеся, якщо не хочете вилетіти в каньйон разом із стіною.

Ще ніколи в житті я не тримав у руках зброї. Хіба що рушницю для підводного полювання. Я намагався зладнати з плазмометом, а він ходив ходуном. Саме від того обличчя Брендорфа закам'яніло, йому здавалося, що я ось-ось ненароком натисну на гачок. А я боявся, щоб Брендорф не підступив до мене, бо тоді довелося б натиснути… Від такої думки в мене пересохло в горлі. І все ж, якби Брендорф зрушив з місця, я натиснув би на маленький виступ біля рукоятки, що муляв палець дрібною насічкою на металі. Бо найменша нерішучість коштувала б мені життя. Та й хіба ж мені одному?

— Так. Значить, тебе підіслав Кносе. Шкода, я не розкусив вашого трюку… Гаразд. Кносе я випущу з кімнати.

— Начхати мені на вашого Кносе! І на вас усіх, — сказав я. — Через десять хвилин ось тут, біля мене, мусить стояти моя мати, а також Єржі та індіянин Загбі. Бо інакше… Натисну на гачок і водитиму вашим плазмометом на всі боки! Що буде з того — вам краще знати, бо я бачив лише, як падають секвойї. Але я зроблю так, як сказав!

Брендорф поглянув на мене. Кивнув.

— Мені треба підійти до стола.

— Підійдіть. Та не спробуйте що-небудь утяти.

Він віддав розпорядження в мікрофон. Чекати довелося недовго.

Першим увійшов до зали Загбі. З-за широкої спини індіянина визирала Єржі. Мружилася зі сну і, видно, силкувалася зрозуміти, що ж відбувається. Індіянин сторожко поглядав то на мене, то на Брендорфа. Низенький чоловік у крислатім капелюсі, який привів їх, доповів з порога:

— Штандартенфюрер! Жінки з двадцять другої кімнати в себе немає. Після денної роботи фрейлейн Труда залишила її на ніч у своєму питомнику. — На слові «питомник» капелюх нахабно вишкірився. — Які будуть накази?

— Зачекайте хвилину. — Брендорф повернувся до мене, наче хотів щось пояснити.

Дальші події розчленувалися в моєму мозку на кілька епізодів, котрі блискавично, один за одним, промайнули значно скоріше, ніж про це можна розповісти.

Мені слід було відігнати Брендорфа назад, до стіни, одразу ж після того, як він віддав наказ у мікрофон. Я цього не зробив, і він скористався з моєї помилки. Побачивши, що мої друзі стоять за якихось два-три кроки від нього, Брендорф зненацька кинувся до них і схопив Єржі за плечі. Її зляканий зойк злився з несамовитим криком штандартенфюрера: 

— Стріляйте у нього! Якого біса топчетесь?!

Єржі намагалася випручатись із жилавих рук, та Брендорф прикривався нею і задкував до дверей, що вели в його покої.

Крислатий капелюх вихопив з кобури пістолет. Я підкинув металеву трубку, щоб не дати йому підбігти до Брендорфа та до Єржі. Кремезна постать Загбі затулила мені все. Перестрибнувши через крісло, індіянин метнувся вперед, стусонув важким кулаком Брендорфа по потилиці. Випустивши дівчинку, той осів на підлогу. Лунко ляснув постріл. Загбі випростався на весь зріст, вигнувся, схопився за обличчя, між пальцями зачервоніло.

Єржі підбігла до мене. І тут гримнуло ще раз. Щось креснуло об стіл, залишило на білій поверхні темний рівчачок і, ніби ножем, відтяло кілька перемикачів. На мене бризнуло пластмасою. На мить затуливши обличчя, я проґавив якусь секунду, а як глянув — крислатий капелюх стояв біля акваріума. Миршава постать здавалася приклеєною до підсвіченого зсередини скла, чорне вічко пістолета цілилося у мої груди.

Майже механічно я шарпнув за гачок. Плазмомет злегка здригнувся. Повітря навколо зарожевіло. Від гуркоту струсонулось приміщення, я ледь встояв на ногах. Дивний вихор, неначе зіткнулися стрічні повітряні потоки неймовірної сили, ударив в барабанні перетинки.

Чоловіка з пістолетом не стало. І не стало акваріума. Зникла, як розчинилася, частина стіни. Попереду зяяла порожнеча. Хвилями погойдувався блідо-рожевий туман. За серпанковою завісою виднівся шмат сірого передранкового неба. З підлоги здіймалася пара, обволікаючи нерухоме тіло Брендорфа, скрючене на килимі. Світло погасло. Клубки пари наповнилися дивовижним сяйвом, і великий отвір, який виник там, де щойно була стіна, світився скраю — то збігав розм'яклий, наче віск, бетон, чи скло, чи ще щось — не знаю. Розжарена рідка маса падала на підлогу вишневими краплями.

Загбі, затискуючи рану долонею, відступав до дверей. Я схопив Єржі за руку. Утрьох ми вибігли в коридор. Плафони на стелі ледь жевріли. Лише ліворуч яскравилась прозоростінна халабуда, в якій постійно маячив вартовий у жовтому вбранні. На секунду заголосила сирена і захлинулася. Наближалися стривожені окрики. Ми притиснулись до стіни. Десь біля ліфта в сутінках заблимав промінь ліхтарика, звідти загукали:

— Стій! Хто тут? Пароль?

Дзінь… Дзінь… Мигтіли короткі спалахи, кулі кришили пластик. Тінями перебігали темні постаті.

Мене охопило нестримне бажання скоріше вирватися з мурованої пастки: в джунглі, в ліс, у болото — будь-куди, аби на простір, на волю. Я озирнувся. Просторий футляр-циліндр загрозливо світився позаду, в кінці коридора. Попереду, в темряві, скрадалися постаті крислатих капелюхів. 

— Ей, ви, там, біля ліфта! Забирайтеся геть! Бо звалю стелю на ваші голови!

Мені відповіли пострілами.

Ствол плазмомета ще раз дихнув рожевим вітром. Розчахнулася темінь. Я майже нічого не встиг розгледіти, тільки відблиск сяйва. Скрегіт, глухі удари бетону, що рушився в ліфтопідйомну шахту.

І вже ніхто не стріляв.

Та виходу нагору тепер не було. Єржі також зрозуміла це.

— Ігоре, ми спробуємо вибратися звідси, — сказала вона. — Я думаю… треба поглянути. Ходімо.

Вона повела нас назад і, на мій подив, розчинила двері зали-кабінету. Брендорф уже очуняв. Стояв, похитуючись, під пальмою, руками спирався на стіл. Мені здалося, неначе він щойно розмовляв з кимось і замовк на півслові, побачивши нас. Невже він встиг когось викликати?

Я підійшов до стола. Кілька перемикачів, в які влучила куля, було зірвано, ті, що вціліли, безладно стриміли на пульті. Я навмання клацнув одним. Й одразу ж загомонів динамік:

— …Аварійна обстановка! Щойно вийшов з ладу центральний ліфт. В операторській, а також на складі з продовольством підлога провалилася на нижній поверх. Пошкоджено вентиляцію, в третьому секторі припинився обмін повітря. В казармі задихається варта, звідти неможливо вийти, двері загерметизовано. На магнітних замках більшість відсіків… Штандартенфюрер, чекаємо ваших наказів… Алло! Алло! Чому не відзиваєтесь?

Вимкнувши динамік, я вилаяв себе за необачність. Брендорф із свого кабінету приводив у дію систему магнітних замків підземелля. Куля, що призначалася мені, напевно, заклинила перемикач системи, запечатавши Брендорфових посіпак у кімнатах-відсіках. Ненароком я міг розімкнути магніти і дати змогу зграї бандитів вирватися з помешкань. Міг накоїти ще щось собі на біду. Адже я не знав призначення перемикачів.

З отвору в стіні віяло п'янкою свіжістю. Єржі показала на розвалену стіну.

— Там урвище. Глибоке… Може, якось спустимося?

Як я сам не додумався! Знав же, що з кабінету можна вийти на терасу, оповиту зеленню. Серед мешканців підземного лабіринта, мабуть, лише один Брендорф мав привілей в будь-який час насолоджуватися свіжим повітрям та пахощами лісу. З цієї тераси, що ластівчиним гніздом притулилася до стрімкого схилу, він показував мені силу свого плазмомета.

— Я огляну терасу, а ти, Єржі, допоможи індіянинові. Його звати Загбі. Зумієш перев'язати рану?

Дівчинка швидко зникла за дверима, що вели в покої Брендорфа. За хвилину повернулася, тримала в одній руці шмат простирадла, в другій — комбінезон яскраво-жовтого кольору з цупкого щільного матеріалу.

— Де ти взяла це?

 — Висіло в кахлевій шафі. Нам не знадобиться?

Єржі кинула жовтий жмут на підлогу. Ми посадили Загбі в крісло. Він нічим не виказував болю, хоч на щоці кривавила глибока рана. Індіянин усміхався, підбадьорюючи дівчину. Пальці Єржі обережно накладали пов'язку.

Жовтий комбінезон чимось непокоїв мене. Неначе вислизнуло з пам'яті щось важливе, а я не міг пригадати, що ж саме. Якісь слова, недавно почуті, причаїлися в голові і не піддавалися свідомості.

— Загбі, добре пильнуй його! — кивнувши на Брендорфа, я вийшов через отвір на терасу.

Просторий майданчик звисав над глибочезним каньйоном.

Вже згасли зорі. Розвиднялося. Вітерець ворушив під ногами чорне ламке листя, змертвіле від дотику рожевого туману. Я поглянув униз. На далекому дні каньйона тьмяно відсвічували маленькі озерця. Не схил — прямовисна стіна круто обривалася піді мною. Ні, годі й думати, щоб спуститися з такого урвища. Може, навпаки, піднятися нагору?

Вище, над терасою, крутизна, дрібні кущики, деінде чіплялися корінням за землю тоненькі деревця, між ними в'юнилися ліани. І неначе аж десь на небі темніли крони велетенських дерев. «Нізащо не видряпаємося, куди там…»

Єржі зустріла мене мовчазним поглядом. Я заперечно похитав головою. Навіть коли б ми якимось дивом не зірвалися в прірву й дісталися гребеня, то потрапили б на «дах» міста. Пастка за Кам'яним муром. «Печериці» з кулеметами; крислаті капелюхи, підняті ще з ночі на пошуки Ларсена і стривожені, як оси, після вибухів у підземеллі.

Ще раз глянувши на дивний одяг, кинутий Єржі, я раптом відчув, як мене кинуло в жар: пригадав слова, за які ніяк не міг перед тим ухопитися. Слова, що їх промовив Кносе.

Вираз мого обличчя насторожив Брендорфа. Він весь час стежив за мною. Моя рука лягла на перемикачі.

— Скажіть, сеньйоре, як ви з'єднуєтеся звідси з камерою?

— Не розумію, — буркнув Брендорф.

— Із камерою, де зберігаються контейнери.

Він примружився, майже заплющив очі.

— Яка камера? Ти щось наплутав.

— Не крутіть! Камера існує. Де вона?

Помовчавши, Брендорф змусив себе посміхнутися. Заговорив:

— Ти впертий хлопець. Хай буде по-твоєму. Камера міститься внизу, на першому поверсі, а тут — четвертий. Без ліфта туди не дістанешся. Та хоч би й дістався, то, мабуть, здогадуєшся, що контейнери — то не пакунки з цукерками… Послухай мене, хлопче. Не роби дурниць. Не хочу лякати тебе, але повір, що навіть із плазмометом не так легко вирватися звідси. А якщо й вирвешся? Загинеш у джунглях або здичавієш, забудеш людську мову. На сотні миль навкруг — ліси, болотяні нетрі. Не поспішай, не гарячкуй! Спробував силу справжньої зброї, зрозумів, на що вона здатна? От і чудово. Я тобі дарую плазмомет. Назавжди! Чуєш? Із самого початку я добре до тебе ставився. Адже ж так? Тут, у нас, твоя мати. Запросимо сюди твого батька. Слово честі, доктор Вовченко ніде не знайде кращих умов для наукової роботи. Він отримає все, що забажає: лабораторії, обладнання, помічників, необмежені кошти. Ви будете купатися в розкоші. Ми гуртом управлятимемо світом! Подумай тільки, ні, ти подумай, подумай!.. Не позбавляй себе такої нагоди. Могутність, влада, якої ще ніхто не мав на землі. Тобі до вподоби цей індіянин? Не перечу. — Він притишив голос: — Хочеш, я сьогодні ж дам йому звання шарфюрера і призначу комендантом замість Цаара. А тобі… тебе зроблю кавалером рицарського хреста з мечами та діамантами! Ти отримаєш найвищу нагороду у світі, такими орденами я відзначатиму тільки найхоробріших, найвідважніших. — Очі Брендорфа заблищали, він ще щось говорив. Та я вже не слухав його балаканини.

Я сказав:

— Не грайте в «категорію мінус два», сеньйоре фашист. Хочете заговорити зуби? Мені вже й без вас відомо, де міститься камера з контейнерами. — Я показав на жовте вбрання, що лежало на підлозі. — В такому комбінезоні одного разу ви виходили з камери, і в ній зберігаються бактерії «С-17». Я зараз піду туди, це в кінці коридора.

— Не треба! — тихо, без блюзнірства промовив Брендорф — Там смерть! Смерть для всього живого. Не наближайся до контейнерів, заради господа бога… 

Ще раз попередивши Загбі, щоб він не спускав з Брендорфа очей, я вийшов із зали-кабінету. В підземеллі було навдивовижу тихо. Скрадаючись попід стінами, я поволі наблизився до прозорої халабуди і опустив плазмомет. Як і раніше, циліндр яскраво світився. На його скловидній поверхні від маленької дірочки променями розбігалися тріщини. З циліндра німим, застиглим поглядом на мене дивився вартовий. Він був мертвий. Сліпа куля, послана від ліфта, пробила стінку й уп'ялася вартовому в перенісся.

Ліворуч униз збігали східці з поручнями. Повагавшись, я почав спускатися по східцях, доки не наткнувся на масивні металеві двері. На дверях посередині, в обрамленні заклепок, виднілась вузька щілина. За товстим броньованим склом я побачив освітлене приміщення. На гачках висіли жовті комбінезони, в стіну було вмонтовано з десяток матово-свинцевих дверцят, на них біліли написи: «С-17», «С-17-а», «С-17-б», «С-17-в»…

Важкі двері відділяли мене від камери, поріг якої я не наважився б переступити, навіть коли б і знав, як ці двері відмикаються. То було сховище смертоносних бактерій. Десь там лежали контейнери, в яких дрімала, чекаючи свого часу, невблаганна, нищівна «армія» Брендорфа.

Не торкаючись поручнів, я піднявся нагору, в коридор. Відступив якомога далі, за халабуду-циліндр. Так, я вже знав, яку саме зброю тримаю в руках, і усвідомлював її силу. Коротка трубка з чорною рукояткою не руйнувала, не крушила. Вона перетворювала матерію на згусток розжареної плазми. Як і все інше, що потрапляло в рожевий вихор, бактерії стануть лишень мізерною часткою плазмового спалаху.

Цього разу палець залишався на гачку довго, мабуть, з півхвилини. Навколишній простір наповнився стогоном, ревищем тисяч розлютованих звірів. Під ногами гойдалася підлога. Я не зрушив з місця, доки не щезли східці, металеві двері, уся камера разом із закутком коридора. Очі застилав рожевий туман. Він клубочився, кипів, вирував. Сліпуче сяйво пронизувало мозок. Плазмомет рвався з рук. Вже не краплі — вишневі ручаї збігали зі стін, вливалися в пащеку печери, що розросталася вглиб і вшир, спопеляючи нутрощі підземелля. У рожевім хаосі наче промайнула жіноча постать, на якусь мить з'явилася й зникла розпатлана голова з темною пов'язкою через обличчя, ще якісь постаті примарами вихопилися з імли й розтанули… Може, мені здалося?

А втім, кімната Кносе була поряд із сховищем бактерій.

Пронизливий крик вихлюпнувся в коридор, змусивши мене стрімголов кинутися до зали із пальмою. То кричала Єржі.

Кабінет Брендорфа заповнився гучним стрекотом, цей новий сторонній звук вривався через пролом у стіні разом із повітряним вихором, в якому чорною метелицею кружляло сухе листя. 

На терасу плавно приземлявся електроліт. Вертикальні гвинти здіймали вітер. Єржі забилася в куток. Вперше я побачив на обличчі Загбі розгубленість, він безпорадно озирався, наче шукав порятунку.

«Брендорф встиг-таки з'єднатися з ангаром…» Я підняв плазмомет. А втім… Може, це наш порятунок? Погрозивши Брендорфу зброєю, я притулився до напівзруйнованої стіни. Стрекіт мотора затих. Глухо стукнули дверцята кабіни. В проломі з'явився високий чоловік у чорному. Він стояв спиною до мене, тримаючи в руках пістолет, видно, ошелешений розгардіяшем, що панував у залі.

— Киньте зброю, сеньйоре Аугустіно! — сказав я. — Інакше я спалю вас із плазмомета. Рахую до п'яти! Один. Два. Три…

Потилиця пілота налилася кров'ю.

— Чотири!..

Пістолет упав на килим. Аугустіно оглянувся. Побачивши, хто перед ним, аж захлинувся.

— Так це ти, кляте щеня?!

— Відійдіть он туди, до пальми, і лайтеся, скільки вам заманеться. Загбі, візьми пістолет!

Єржі підхопила з підлоги жовтий комбінезон. Сказала з тремтінням у голосі:

— Хай він одягне на себе… Рукави зв'яжемо за спиною. Не вирветься!

Пілот зустрівся поглядом з темними очима індіянина, зблід, неслухняними руками почав натягати комбінезон. Брендорфа підкинуло, наче пружиною. Він метнувся на терасу, до машини. Загбі кількома стрибками наздогнав його, згріб в оберемок. Та Брендорф, звиваючись вужем, вислизнув з обіймів велетня, шарпнувся вбік і, поточившись, хапаючи руками повітря, звалився в прірву. Короткий, сповнений жаху крик завмер у каньйоні.

— Загбі, ну чого ж ти? Скоріш! — відкривши кабіну, я чекав. Загбі переминався з ноги на ногу. Казковий «птах», що поблискував фюзеляжем проти сонця, яке щойно зійшло над лісом, все ще здавався індіянинові якимось чудовиськом. Кабіна була тісна, розрахована на пілота й одного пасажира. Загбі ледь протиснувся на сидіння. Єржі вмостилася в нього на колінах.

То був звичайний мікроелектроліт, він майже не відрізнявся від аеро-«метеликів», що шугали в небі над Дніпром, над нашим містом. Я поклав долоні на важелі.

Стрімкі схили каньйону попливли під нами. За хвилину тераса вже виднілась ледь помітним кущиком, що притулився до урвища. Летіти над «дахом» міста я не наважився, пам'ятаючи про кулемети. Поклав машину на крило, розвернув за сонцем, обминаючи дерева на гребені та Кам'яний мур. Нога поволі тиснула на педаль. Електроліт набирав висоту. Внизу розкинулися застиглі хвилі зеленого океану, ранковий туман розливався в западинах.

Тепер я бачив, що фашисти збудували своє лігво в горі. З боку каньйона гора прямовисно обривалася, а з протилежної сторони похило збігала в долину, де стояли бараки. Ліс надійно маскував будівлі, з висоти польоту їх неможливо було розгледіти. Кам'яний мур також лишався непомітним. Легка імла випарів, що нависала над джунглями, як тільки витикалося сонце, неначе розмивала ландшафт. Внизу на землі все розпливалося, втрачалася чіткість обрисів. Брендорф це врахував.

— Ми будемо довго летіти? — спитала Єржі.

— Сядемо он там, у долині, — показав я. — Загбі, ти маєш надійних друзів?

— Усі каджао та галу — надійні друзі Загбі. Ти хочеш їм допомогти? Птах принесе нас до них?

— Хто ж виручатиме ваших людей із біди? Вони ж загинуть, їх знищать фашисти.

Єржі нахилилася до мене.

— Брендорф сказав… твоя мама… тут. Це правда?

— Правда.

— Ой, як же вона…

— Про це потім, Єржі. Я боюся за неї. Вона там, з дітьми.

— З дітьми?

— Потім… Ти ж усього не знаєш.

— Ти також усього не знаєш… — проговорив індіянин. — Тобі, Ігоре, здавалося, що каджао та галу, як ті ящірки, загнані в нори. Це не так. Юнаки та чоловіки наших племен поділилися на бойові групи. Каджао виготовляють луки та стріли, галу — списи і важкі палиці. Стріли ми змащуємо отрутою, яку добуваємо з убитих гадюк. Отрута, змішана з клеєм бджіл, довго не втрачає своєї сили. Наші воїни тримають у схованках ножі з гострого каменю, пращі із шкіри, сокири. Кров індіян давно кипить гнівом. Але вождь каджао і галу стримував їх, не подавав сигналу до бою. Він казав: ще не час розпочинати війну проти мертвих… Так, між собою ми звемо «мертвими» тих, хто засів за Кам'яним муром. Мертвими їх називали ще наші діди. Ми не боїмося загинути в бою. Але втратити розум… Один старий мудрий галу знайшов коріння чаре. Воно дуже рідкісне. Сік чаре оберігає мозок людини; хто скуштує цей сік, той може сміятися мертвим в обличчя, їм у нього вже не забрати розуму. Ти знаєш смак чаре, Ігоре. Того дня, як мертві повели тебе за Кам'яний мур, Загбі дав тобі корінь. Загбі знає, що ти послухав його і з'їв чаре. Адже ж мертвим не вдалося вразити твій мозок.

Вражений, я з докором сказав:

— І ти не попередив мене, Загбі!..

— Чаре — таємниця наших племен. Мертвим невтямки, що їм уже не підвладний мозок багатьох із нас. Ти сам догадався, як треба поводити себе в присутності мертвих. До таких хитрощів вдаються і каджао та галу. Щоб не виказати себе і нашу таємницю, вони також прикидаються безтямними.

— Значить, і Ву також?.. — зрадів я, пригадавши страшний танок у тунелі. Загбі з сумом похитав головою.

— Чаре в нас дуже мало, його поки що всім не вистачає. На корінь зрідка натрапляють наші жінки та дівчата, коли мертві виганяють їх у джунглі збирати зерна какао. Щоб дати відсіч мертвим, нам треба лікувати коренем чаре тих, хто здатний володіти луком, списом і сокирою. Так сказав вождь племен. Ще вчора його слова були розсудливі, сьогодні він вирішить інакше, — впевнено промовив Загбі.

— Ви зберегли мені розум… Але чому? Ви ж могли зберегти ще одного свого воїна.

Він скупо усміхнувся.

— Коли хто-небудь ризикує собою заради інших, про нього мусять усі піклуватися. Ти придумав, як нам з тобою потрапити за Кам'яний мур, щоб боротися з мертвими. Ми йшли до ворога, там усе могло трапитись. Єдине, що міг зробити для тебе вождь, це вкласти в твою руку шматочок дорогоцінного кореня.

— Ти сказав — вождь?

— Тобі не почулося. Загбі — вождь каджао та галу, — з гідністю промовив велетень.

Внизу під нами блимнуло раз, удруге. То віддзеркалилося проміння сонця, упавши на алюмінієву покрівлю двоповерхового будинку, що ховався під пальмами. Електроліт пронісся над верхівками дерев. Вимкнувши мотор, я повів машину до землі.

Ми приземлилися на галявині, неподалік «інтернату», в якому ще вчора порядкувала фрейлейн Труда — Гертруда Вурм, прихильниця «таланту» давно покійного доктора Менгеле.

До електрольота бігли крислаті капелюхи, розмахували автоматами. Я штовхнув дверцята і вивалився на траву, з другого боку з кабіни вистрибнули Загбі та Єржі.

…Наді мною розкинулася ясна голуба безкрайність. У чистім небі плив орел, широкі крила несли його по блакиті. Та ось небо заткала темна хмарина, вона повзла клоччям, що немов десь дуже близько, поряд, здіймалося із землі.

Я поглянув убік. У зламаному гіллі стримів понівечений хвіст електрольота. Язики полум'я облизували почорнілу кору. Самітна мавпа гойдалася на гілляці, втупивши сполохані очиці у вогонь. Машина догорала.

— Ігоре…

Голос, що кликав мене, був такий знайомий… Спершись долонями на землю, я спробував підвестися і закрутив головою. Пекучим болем пронизало тіло. Падаючи, побачив матір. Вона стояла на колінах, на ній тлів пошматований одяг. Єржі лежала біля неї, волосся розметане, очі заплющені.

— Ти чуєш мене, Ігоре?

Небо стало червоне. Орел перетворився на гостроносого літака, що вгвинчувався в піднебесся. Затим настала ніч.

У німій чорноті кружляли великі лапаті сніжинки. Я відчував їх холодний дотик на гарячому обличчі, і мені було радісно. «Як хороше, коли іде сніг… Що ж за новорічний вечір без снігу?.. Тепер усе добре… Ондечки, на площі біля нашої школи, вже засвітили ялинку. А вогнів скільки…» Темінь поволі розповзалася, вогні ялинки меншали, блідли, а сніжинки танули. Непевна хистка пелена обволікала мене. Ламалися думки…

Між приземленням електрольота поблизу будинку під пальмами і тою миттю, коли я знову підняв машину над джунглями, пролягла якась порожнеча. Я ніяк не міг заповнити її, хоч добре усвідомлював, що саме на цьому відтинку часу сталося чимало важливих подій…

Ще раз ясним букетом спалахнула ялинка. Згасла… Вгору злетів ліс оголених смаглявих рук, вони стискають тугі пружинисті луки, як струни, напнуті тятиви; наконечники списів хитаються щільним частоколом; гучний гомін натовпу прориває тишу…

І порожнеча раптом оживає.

…Електроліт під пагорбком, крило задерте догори. Постаті у мундирах, куці автомати. Я скошую плазмометом кілька височенних пальм, рожевий вітер шматує хащі. Крислаті капелюхи кидають зброю до ніг Загбі.

З грюкотом розлітаються половинки дверей на ґанку, мати біжить до мене, білий халат полощеться за спиною…

З тунелю виривається людський потік, плечі, спини вилискують проти сонця. Загбі владно вигукує накази, піднявши руку. Тісним кільцем індіяни оточують вождя. Група юнаків, яких Загбі кличе кожного на ймення, шикується осторонь. Дивна картина: стріли, списи, а поряд — такі ж, як і інші, мідно-бронзові хлопці, але вже з воронованими автоматами. «Ми давно готувалися дати бій мертвим…» Автоматники кидаються вперед, за ними котиться натовп, наближається до бараків. З веж відкривають вогонь. Здаля вежі скидаються на високе риштовання. Немов мурахи обліпили їх. Люди зриваються, падають, але це не зупиняє інших, під вагою десятків тіл хитаються вежі.

Мама поривається до «інтернату»:

— Треба взяти медикаменти, там же стільки поранених!

Троє індіян, майже хлопчики, яких Загбі залишив біля електрольота, не пускають її. Вони не пускають нас і до бараків, де то вщухає, то наростає знову стрілянина. За деревами здіймається дим. Горить шостий «блок». Від двоповерхового будинку з алюмінієвим дахом біжать жінки, пригортаючи до себе немовлят; старша віком чорноволоса дітвора, лементуючи, поринає в зарості; жінки передають малюків одна одній, розбирають дітей, плачуть. «Їм дозволяли побачення один раз на півроку», — каже мати. «Інтернат» уже охоплений полум'ям, і пальми палають, як смолоскипи.

Від курних згарищ бараків воїни повертаються в шеренгах. Ведуть поранених, несуть убитих. В кількох юнаків на плечах — важкі кулемети. Напевне, хлопці першими дісталися сторожових майданчиків на вежах.

До нас прямує Загбі. Пов'язка на голові розмоталася, глибоко посаджені очі горять, як вуглини. Його рука на моєму плечі.

— Тобі треба летіти, Ігоре. Тобі, а також їм, — він киває на матір, на Єржі. — Ти казав, що за Великою рікою каджао та галу мають свої міста і селища. Розкажи їм про нас. Вони наші брати.

— Загбі, але ж ми з тобою… я думав…

М'яким жестом він зупиняє мене.

— За Кам'яним муром зосталося ще немало гадюк. Ми їх розчавимо, відплатимо за все! А тобі не слід залишатися тут.

— Загбі, зачекай… Невже ти думаєш, що вам буде легко пройти весь шлях до ріки? Сотні миль, суцільні джунглі. З жінками, з дітьми…

Вождь повернувся обличчям на південь, простяг руку — до далекого виднокраю слалися вічнозелені ліси. Сказав:

— Ми не підемо до Великої ріки. Там своє життя, ми його не знаємо. Загбі поведе своїх людей у джунглі. Тут наша земля, наш дім.

Оглянувшись, він узяв у юнака стрілу, відломив наконечник.

— Візьми на згадку.

Гострий, як лезо бритви, осколок чорного каменю. Я поклав наконечник стріли в кишеню. Що ж подарувати взамін? В мене не було нічого. Я відриваю від безрукавки червоний пластмасовий ґудзик і простягаю Загбі. Ґудзик здається крихітним на широкій долоні індіянина. Велетень затискає кружальце в кулаці.

— Загбі збереже. Прощай!..

Стрекіт мотора. Закам'янілі обличчя юнаків. Висока постать Загбі швидко зменшується.

Під нами сельва.

Тримаю напрямок за сонцем. В отакій порі в «замку» сеньйори Росіти воно світить зліва, тепер сонце заливає кабіну з правого боку, засліплює мене, коли я повертаю обличчя до матері. Єржі калачиком зібгалася в неї на колінах. Неначе дрімає. Ми летимо вже понад годину. До Вачуайо ще не близько. Час від часу мамині пальці торкаються моєї руки, ніби вона хоче переконатися, що я справді поряд, біля неї.

— Ігоре, поглянь, поглянь!..

Ні, Єржі не дрімає. Приклавши долоню до очей, вона мружиться від сонця, пухнасті вії тремтять. І тривожний вигук матері:

— Літак!

З боку сонця на нас падає темна тінь.

Гарячково шарпаю важелі. Машина ковзає вниз, земля наближається. Підсвідомо кидаю електроліт майже в піке. Гостроносий силует проноситься над нами. На крилах — пальмовий лист, емблема військової авіації Сені-Моро. В мене відлягло від серця.

Та що це? Винищувач робить крутий віраж, позаду наростає пронизливе виття моторів. Різкий удар, брязкіт. В груди б'є тугий струмінь, вдавлює тіло в спинку сидіння. В прозорому ковпаку кабіни виникає дірка, в ній свистить вітер. Запізнілий звук кулеметної черги змушує мене схопитись за плазмомет. Але ж винищувач із листям пальми… Чому, чому ж він накинувся на нас?

Кінець. Для гостроносої блискавки електроліт — нікчемна іграшка. Скоріше згасити швидкість, увімкнути вертикальні гвинти і падати вниз, бо порятунок тільки на землі, в джунглях… За спиною — стукіт пострілів, кулі шматують фюзеляж. Силует винищувача промайнув збоку. Прямо на нас мчить зелена стіна дерев, я вже бачу верхівки. Єржі затуляє лице долонями. Електроліт валиться на крило. Під вагою машини з тріском ламається гілля.

Це останнє, що я чую в ту мить…

Сніжинки падають на щоки, на чоло. Тануть і збігають прохолодними струмочками за комір, на плечі. Я розплющую очі. Мати пригорщами бризкає на мене воду. Пробую сісти. Тупо ниє спина, але терпіти можна. А от нога…

— Мамо, що ти робиш?! Ой, боляче!..

— Лежи! Ти ж мужчина. Це звичайний вивих!

Її руки — вони чомусь червоні, наче з морозу — обхоплюють мою ногу вище ступні. Кому вправляли кості, той знає, що це таке. Тепер і я знаю. А тоді не знав. Мене штрикнули розпеченим залізом і гепнули в тім'я стопудовою гирею. Я заволав так, що сам злякався свого голосу.

Ми заночували в маленькому курені. Не маю поняття, коли мати встигла стулити його з гілля і накрити листям дикого банана. Єржі всю ніч не приходила до пам'яті, лежала тихо, іноді ледь чутно шепотіла запеченими губами незрозумілі слова.

— Здається, в неї роздроблене передпліччя. Та ще півбіди, коли тільки це, — сказала мати. Час від часу вона зникала, поверталася до куреня з мокрою ганчіркою, прикладала до гарячого чола Єржі.

Ніч реготала, зойкала, стогнала; таємничі голоси блукали в непрогляднім царстві мороку, ятрили нерви. Важкі краплі падали на курінь, лопотіло листя; в хащах бився крилами, розпачливо скиглив якийсь птах, неподалік чулося рикання пуми, лева джунглів, якого індіяни називають сасу-арана, вереск необачної мавпи, що конала в пазурах невблаганного хижака…

Вдосвіта я виламав патик і пошкандуляв до того місця, де впав електроліт. Мангові та ще якісь темнокорі дерева з гронами дивовижних кулястих червоних квітів на стовбурі, що звужувався догори, стояли мовчазною стіною. В гілля вп'ялося гостре колюччя в'юнкових пальм, жмуттям звисали ліани, щупальцями сторукого зеленого спрута заплітали хащі. Між гіллям чорніли металеві уламки.

Під ногами забулькало, осіло. Я позадкував. Від важкого пліснявого смороду застукотіло в скронях. Барвистий килим під деревами ховав грузьку трясовину, вона й поглинула залишки згорілої машини. Може, ще вгорі, серед пошматованих ліан та закіптявілого гілля, в охопленій полум'ям кабіні плазмомет перетворився на звичайнісінький кусень звугленого заліза; може, срібляста трубка, ціла й неушкоджена, так і лежала десь у баговинні. Хто знає… Драглиста пастка проковтнула зброю Брендорфа назавжди.

Біля знівеченого хвоста електрольота звисав обгорілий материн халат. Так ось чому її руки здалися мені червоними… Вони в неї попечені! Це ж мати витягла і мене, і Єржі з палаючого електрольота. Як же вона зуміла пронести нас над драговиною, крізь тенета з гілля, колючок, ліан?

Досвітній туман розвіювався. Трава, дерева, листя густо покроплені росою. Хитався вологий півморок, поміж високими кронами світилося вікно у небо. Хащі, хащі, хащі… Вони підступали похмуро і німотно звідусіль. Кричи — ніхто не почує, клич — ніхто не відгукнеться.

Дивне почуття огорнуло мене. Я стояв там, де ще не ступала нога людини. За кілька хвилин перед зустріччю з винищувачем мені здавалося, що до Вачуайо залишилось миль сімдесят. Та яке тепер це мало значення… І сімдесят миль для нас — безмежність.

Нам такого шляху не подолати. Ми були в полоні у джунглів.

«Полонені? Але ж ти був уже полоненим, у фашистів, у клятому «бастіоні». І знайшов дорогу звідти. Ні, ти мусиш іти, день іти, місяць іти, рік — і таки дістатися до людей. Ти мусиш, і ти підеш!» Я згадав про Катультесе. Ось хто міг би зараяти нам. Димом бару-орчете старий подав би звістку на простори сельви, і напевно хтось із індіян зумів би прочитати лісову мову предків.

— Єржі трохи покращало, — сказала мати. Вона нечутно наблизилася до мене.

— Ма, скільки людина може пройти в джунглях за день?

— У цій оранжереї? — мати намагалася говорити бадьоро. — Все залежить від того, хто сам мандрівник. Хіба тобі не до вподоби становище Робінзона?

— Я серйозно, ма.

— Якщо серйозно — дівчинка опритомніла, здається, жар спадає. В неї відкритий перелом, рану необхідно промити. В болоті повно різної нечисті, якби окропу…

В моїй кишені лежав наконечник стріли. Кленучи москітів, що нещадно жалили руки й обличчя, я через силу видерся на дерево. Серед уламків машини знайшовся шматок сталистої стрічки і клапоть дюралю. Кремінний наконечник та сталь висікли іскри. Висушений за пазухою пучок лишайника швидко закурів, я роздмухав ледь зажеврілий вогник. Скоро біля куреня палахкотіло багаття. З уламка дюралю вийшло щось схоже на коряк. Мати зливала туди росу з пальмового листя. Я навідався до Єржі.

— Тобі дуже боляче?

— Доки не ворушуся — не дуже. Я хочу попросити тебе… Пошукай пагінців такого низенького деревця, в якого листя знизу темно-зеленого кольору, а зверху неначе золоте. Це деревце — адука, його пагінці загоюють рани.

— Я пошукаю. І добуду м'яса. Ми вже запалили вогнище. Ти хочеш їсти, Єржі?

В неї на губах з'явилася легенька усмішка.

— Ти краще горіхів назбирай. В джунглях нелегко полювати на тварин. Рибу ловити легше, але ж тут немає ріки.

Лук, якого я змайстрував, був незграбний і дуже мало нагадував ті, що я бачив у індіян. Зігнута гілляка, за тятиву — тонка міцна ліана. Щоб не залишитися без кресала, я не пустив у діло наконечник, подарований Загбі, — зробив стрілу із сухого бамбука, прилаштувавши товсту, як палець, колючку.

— Далеко не відходь! — застерегла мати.

Перебравшись на той бік болота, я одразу ж занурився в тінь. В кущах колючої мімози вовтузилася пташина дрібнота. Руді великі бджоли роєм вихопилися з дуплистого стовбура, з дзижчанням кинулися в мій бік і прошуміли над головою. Кілька бджіл заплуталися у волоссі, але не жалили, лише кусали, як осінні мухи. «Може, в дуплі є мед?» Нахилившись, я простяг руку, щоб підняти суху палицю, і з жахом відскочив назад. «Палиця» стала сторч, виструнчилася, на трикутній голові хижо світилися краплини очиць. Я відсахнувся вчасно. Сурукуку промайнула в повітрі гнучким нагаєм і зникла в траві позад мене. Не чекаючи, поки змія стрибне вдруге, я кинувся навтьоки, заплутався в кущах і шелеснув на якесь різуче гостре бадилля. Навколо розлігся оглушливий вереск. Мавпи сміялися з неоковирності двоногої істоти, яка борсалася в заростях. Зграя метушливих створінь гасала в гіллі як навіжена. Пухнасті тваринки з очима-блюдцями перекидалися через голову, ганялися одна за одною, збігалися докупи і розліталися на всі боки, щоб через секунду знову збитися в галасливий веселий клубок. «Ноктурна! — сказав Рудий Заєць, коли я вперше вгледів окату мавпу. — В нас із цієї дурепи готують смачну печеню».

Ноктурни бавилися прямісінько над моєю головою. Мигтіли лапки, хвости, на мене сипалася кора та москіти. Одна мавпа чіпко тримала якийсь дивний предмет, друга щосили цупила його до себе. Те, за віщо так гаряче змагалися тваринки, звисало лискучими, ніби ремінними стьожками.

Придивившись пильніше, я кулаком протер очі. Не міг повірити… Мене охопив дрож, я був як у пропасниці. Хотів закричати, та щось застряло в горлі. Я не відводив жадібного погляду від предмета, навколо якого танцювали галасливі мавпи. Згадавши про лук, схопив стрілу. Але так і не встиг напнути тятиву. Великий чорний кіт згори, з гущавини, блискавично упав на мавп. Пронизливий зойк, оскалена пащека ягуара, шелест гілля… І все зникло.

Кинутий мавпами, на дереві тихо погойдувався мій ракетний пояс. Той самий, що його я встиг скинути з себе під час сутички з Аугустіно в повітрі.

Мати допомогла мені застібнути ремені. Рука відчувала гладеньку теплу поверхню металевого щитка на грудях. Із завмиранням серця я обережно доторкнувся до фіолетового кільця… Кільце повільно пересунулося від краю, щільно лягло в гніздо. Ледь чутне тремтіння віддалося в усьому тілі. І відразу ж вібрація посилилась. Ракетні касети працювали! Заплющивши очі, рішуче заглиблюю червоне та біле кільця. Ремені тиснуть на плечі. Легкий поштовх, і повз мене кудись униз пливе лапате листя. Закинувши голову, напружено дивиться мати. Із землі долинає:

— Щасти тобі, сину!..

Голубе вікно в небо швидко збільшується. Ще мить, і мене засліплює прозора, безмежна широчінь. Навкруги — сонце, неймовірно багато ласкавого, ніжного сонця. Внизу кучерявиться оксамит лісу.

Даю ракетним касетам навантаження. Трепетно шумить повітря. Від радості перехоплює подих. Джунглі розгладжуються, всі інші фарби поступово зникають, залишається одна — зелена.

На заході видніється нерівний кряж синюватих гір, прямо переді мною на зеленому тлі сельви іскриться на сонці далека нерівна звивиста нитка. Її початок і кінець розчиняються в імлі горизонту, там, де сходиться земля з небом. Ріка… Невже це Вачуайо?

Ще раз кидаю погляд униз. Над оксамитом розпливається темна пляма. То дим від вогнища біля куреня, маяк, що не мусить згаснути, бо саме там, на самоті з джунглями, залишилися мати та Єржі. Я наносив величезну купу хмизу, його вистачить на кілька діб.

Махаю рукою. Від цього руху мене заносить убік. Випроставши тіло, набуваю горизонтального положення і запускаю ракети на повну потужність. Та скоро доводиться гальмувати, бо повітря аж шматує легені.

Часом мені здається, неначе я нерухомо повис під блакитним куполом. Лише стрічний потік продуває наскрізь, від голови до п'ят, силкується зірвати з мене залишки одягу, хоч я і так не відчуваю його на собі. Навіть удома, узимку, мені ще не доводилося так мерзнути. Щелепи відбивають неслухняний танок, зуб не трапляє на зуб. Затуляюся ліктем, щоб хоч якось захистити обличчя. Очі повні сліз. Та я не можу не дивитися на сріблясту нитку, що простяглася на зеленому безмежжі, вона неначе гіпнотизує мене.

Ріка наближається повільно, майже непомітно. Нитка поволі перетворюється на вузеньку стрічку, між синню побережного лісу та водою виникає жовтувата смужка піску. На воді помічаю якусь крапку. Вона залишає за собою довгий світлий слід. Корабель? Якщо мене не зраджує зір — так, то корабель. Значить, це Вачуайо! Бо в цій місцевості немає інших судноплавних річок.

І тут на металевому щитку, над кільцями, загорається яскраво-червона зірка, спалахує тривожним пульсуючим сяйвом. Ось воно… Те, чого я найбільше боявся, про що намагався не думати в польоті. Сигнал попередження. У мене в запасі півтори милі. Ракетний заряд вичерпується. Я протримаюся в повітрі ще кілька хвилин. І все. Невже не дотягну до ріки?

Вітер висотав з тіла останні крихти тепла. Ноги як колодки, я їх не чую, в голові бомкають дзвони. Ракетні касети от-от спорожніють. Невже не долечу? Ріка ж так близько… Я вже бачу, як розбігаються на два боки гребенясті баранці. На середині широкої ріки пливе невелике судно.

Палуба вилискує, як помита. Під строкатим тентом, у кріслах — жінки в білому, смагляві чоловіки. Над водою лине музика.

Першим мене помічає матрос, кучерявий негр. Показує в небо рукою, вигукує щось і кидається до пасажирів. З-під тента вибігають люди. Голови задерті догори, на обличчях подив, замішання і переляк.

У ту ж мить відчуваю, як все зненацька перемінилося. Тіло наливається вагою. Смикаю на щитку кільця, але нездоланна сила тягне мене униз. Пояс вже не діє. Я падаю каменем. Перед очима проноситься борт судна. Я встигаю вдихнути в себе якомога більше повітря, і од міцного удару об воду паморочиться в голові.

Борсаюся, безладно товчу руками і, ледве не захлинувшись, вихоплююсь на поверхню.

На кормі судна з'являється тонконога постать, хтось невисокий у білому костюмі з розгону шубовснув у воду. За ним ластівкою зривається за борт негр-матрос.

Кучерява голова зринає побіля мене. У негра в зубах ніж, він перехоплює його в кулак, до пояса вискакує з піни та бризок. Чорна рука з лезом замахується. Панічно кидаюсь убік, захлинаючись теплою річковою каламуттю. Тут я відчуваю на грудях холодний дотик, щось слизьке обвивається навколо тіла, притискає правицю до ребер, аж хрумтять суглоби. Сталь ножа встромляється у воду, темна потвора відпускає мене, розгортається, тіпається у вируючій воді. Лускатий хвіст, зметнувшись над піною, шмагає мене навскіс по спині. Вжахнувшись, я роблю відчайдушну спробу відпливти від водяного страховиська. Кількаметрове тіло анаконди мляво здригається, зникаючи під водою. Білозубий негр востаннє, навздогінці їй, занурює руку з лезом у піну.

Ще одна голова витикається з хвиль. Вона лисніє справжнісіньким золотом. З моїх грудей виривається крик. До мене пливе наввимашки… Рудий Заєць.

Бризки летіли віялом з-під долонь Єржі. Вона кропила мене щосили, а я лише вдоволено муркотів, підставляючи плечі сонцю і прохолодним струменям, що падали на мене і на пісок.

— Вставай! Та вставай же! Я хочу ще поплавати, а він лежить…

— Пливи. Я тебе наздожену.

Вона ображено наморщила носа, не витримавши, засміялася, ще раз хлюпнула на мене водою. Відбігла, з розгону стрибнула з крутого берега. Засмагле тіло занурилось у прозору гладінь. Виринула Єржі далеченько, лягла на спину, і течія повільно понесла її вниз.

Десь вище над Дніпром нещодавно пройшов дощ. Синя хмара відступала в степ, а осторонь проти неба барвами вигравала райдуга. На протилежному боці, де фарватер пролягав понад берегом, з'явився електрохід. На палубі стояли люди, махали руками.

Я заплющив очі.

Іхтіологія — наука про життя риб. 

Емпайр стейт білдінг — хмарочос у Нью-Йорку.

Ейфелева башта — знаменита металева башта, зведена в Парижі.