— Тут триста карбованців, — простягнув йому пачку червоних десяток Вова. — Двісті п’ятдесят за роботу і п’ятдесят від мене особисто на кефір, — розплився в єхидній посмішці, схожій на оскал пса на прив’язі.

— А не мало це, шеф? — підкинув гроші в руці прибулий, пильно дивлячись на заспаного Вову в куцому смугастому халаті, з якого виглядали кістляві, порослі рудим волоссям ноги.

— Не мало! — відрізав категорично Вова. — Товар був не ходовий, пішов по низькій ціні. Старайся краще — одержиш більше. І надалі так рано мене не турбуй.

Прибулий зиркнув на годинник, зауважив:

— Уже ж півдня, перша година. Та й гроші мені потрібні.

Вова насупив острішкуваті руді брови, почухав волохаті груди:

— Запам’ятай, для інтелігентної людини півдня — це ще півночі. А тепер — будь здоров, бажаю удачі, — і, легенько підштовхуючи в спину, провів гостя до порога.

Той вийшов з квартири, оглянувся на оббиті чорним дерматином двері, за якими клацнув замком Вова, і вилаявся.

— Теж мені, інтелігент нещасний, руда бестія. Постояв хвилину, щось роздумуючи, й пострибав униз східцями.

Черга за морозивом була чималенька, рухалась повільно, і це дратувало хлопців, вони поспішали на передекзаменаційну консультацію з математики. Та й було жарко, хотілося швидше втамувати холодом спрагу, а тут раптом стільки людей, ще й кіоскерка повертається, мов квола муха.

— Ходімо звідси, купимо в іншому місці, — смикнув за руку свого друга Анатолій, тонкий, сухорлявий хлопчина у великих сонцезахисних окулярах з темно-зеленими скельцями.

— Та давай уже тут постоїмо, зараз скрізь великі черги, — став умовляти товариша Станіслав, кремезний, білочубий юнак. — Бачиш, як припікає? — поглянув, мружачись, на сліпуче сонце. Воно стояло над містом якраз у зеніті і, здавалося, віддавало йому всю свою теплову енергію, розтопило на вулицях асфальт, зів’ялило листя на деревах і квіти на клумбах.

За хлопцями черга ставала все більшою й більшою, а попереду ледь зменшувалась. Та нарешті, тримаючи в руках по порції пломбіру, вони тут же, на бульварі, всілися на лавці в тіні від крислатих каштанів і заходилися з насолодою тамувати спрагу.

Ліворуч від хлопців, скраю лавки, зіпершись ліктем на чималого розміру коричневий дипломат, сидів симпатичний кучерявий юнак і теж їв морозиво. Був він у сліпучо-білій тенісці і сірих штанях. На ногах — модні замшеві босоніжки на високих підборах.

Оглянувши юнака з голови до ніг, Анатолій злегка штовхнув Славка.

— Босоніжки, мабуть, імпортні.

— Заздриш?— буркнув той.

Анатолій відкусив шматочок пломбіру.

— Не заперечував би мати такі.

Промовчали. Потім заговорили про екзамени, про школу, про вчителів, наступні консультації.

Юнак кілька разів зиркнув на них через плече, доїв морозиво, кинув паличку й обгортку в урну неподалік від лавки. Постоявши мить в задумі, дбайливо витер руки хустинкою, закурив і сів поруч з хлопцями.

— Вчитеся? — запитав.

— Вчимося, — за обох відповів Славко. — У якому класі?

— Десятикласники.

— О, ви вже народ серйозний, — посміхнувся незнайомець. — І куди ж далі?— поцікавився.

На цей раз відповів Анатолій.

— Хто куди. Я в художній хочу спробувати, а він, — кивнув у бік Славка, — в театральний.

Незнайомець похвалив хлопців.

— Молодці. Гарні професії вибрали. А я ось простий роботяга. Слюсар. Не вийшло у мене з вищою наукою. Після восьми класів петеу закінчив і відтоді слюсарюю. Та, як кажуть, не горюю. Заробітки гарні, на заводі пошана. За кордон уже кілька разів їздив.

Анатолія немов магнітом потягло до незнайомця. Власне, його більше цікавив закордон.

— Якщо не секрет — де ви були?

Той перекинув ногу на ногу, відхилився на спинку лавки, посміхнувшись.

— Не секрет. В Югославії був, у Франції. А нещодавно у Федеративній Німеччині. Як спеціаліста запрошували.

Хлопці з неприхованою заздрістю дивилися на свого несподіваного співрозмовника. Погляди їх немов говорили: везе ж людині. Анатолій кивнув на його босоніжки.

— Там придбав?

— Так, федеративні, — підтвердив слюсар і погойдав правим босоніжком, немов демонструючи його. — Заробив трохи, купив дещо. У них там, до речі, аби гроші — все можна придбати. Тільки дорого. Капіталісти, приватна торгівля, кожен хоче з тебе три шкури здерти.

Станіслав з Анатолієм вже давно з’їли своє морозиво, їм уже давно пора було йти на консультацію, а вони забули про неї, розговорилися з цікавим незнайомцем. Розпитували про Белград, Париж, міста Федеративної Республіки Німеччини. Незнайомець охоче й цікаво розповідав, з усіма подробицями, немов приїхав звідти вчора.

Та ось він нарешті поглянув на свій масивний годинник.

— О, заговорилися ми з вами, хлопчики, а вже й обідати пора!

Хлопці теж спохватилися.

— А нам же треба було на консультацію! Запізнилися! — зітхнув Станіслав.

Слюсар звівся на ноги, взяв у руку дипломат.

— Це я винен, заговорив вас. Ну, та коли так сталося, спокутую свою вину, пропоную піти пообідати. В будь-який ресторан. Плачу я.

Для Анатолія й Станіслава ця пропозиція була несподіваною. Вони перезирнулися, стенули плечима. Чи зручно, мовляв, на чужі гроші? Та й учні ж ми.

Помітивши їх нерішучість, юнак став підбадьорювати:

— Не вагайтеся, гроші у мене є. З учорашнього дня відпускник. Чому б не пообідати з хорошими хлопцями? Ви мені одразу сподобалися. Цікаві, допитливі. Ну, ходімо?

Це було сказано так довірливо й переконливо, що хлопці махнули на все рукою й пішли, переконавши себе: у цьому, мовляв, немає нічого поганого — пообідати в ресторані з цікавою людиною. Що ж до консультації з математики — якось обійдеться, проконсультуються в однокласників.

— До речі, — сказав слюсар, коли вони рушили, — звати мене Михайло, але називайте просто — Мишко, бо по батькові, я гадаю, ще не заслужив. Домовились? А вас же як?

Хлопці по черзі назвалися.

— Чудово! — залишився задоволений іменами хлопців Михайло. — Отже, вперед, обідати!

В ресторані “Ластівка”, до якого вони прийшли за кілька хвилин, на дверях за склом висіла табличка: “Вільних місць немає”. Але Михайло заспокоїв хлопців.

— Не хвилюйтеся, зараз все буде гаразд. Тут у мене знайомий адміністратор, — і легенько посмикав за масивну ручку дверей. Коли за ними з’явилась огрядна постать швейцара, він помахав йому правою рукою, і той одразу ж відчинив. Про що вони говорили, хлопці не чули, бо стояли віддалік, але за хвилину Михайло махнув їм рукою, ідіть, мовляв, сюди, все гаразд, і сам перший зайшов у двері.

…В ресторані вони засиділись довгенько, годин зо три. Сиділи в куточку за окремим (без підселення) столом, їх обслуговувала гарненька офіціантка, яку Михайло називав просто Вікою й дозволяв собі з нею жартувати. Пили вірменський коньяк, запивали нарзаном, закушували ікрою, шпротами, їли солянку, курчата-табака. На завершення, коли хлопців гарненько розвезло, Михайло замовив сухого шампанського, щоб трохи, мовляв, освіжило, дало осадку. Але після нього Анатолій і Станіслав ще дужче сп’яніли, поривалися співати й просили офіціантку поцілуватися з ними. Михайло весело сміявся з них, обнімав обох за плечі, називав своїми найкращими друзями, обіцяв при першій же поїздці за кордон привезти цінні подарунки, щоб пам’ятали його, роботягу.

Коли вийшли на вулицю, спека вже спала, розпашілим від випитого хлопцям здалося, що на них навіть війнуло вітерцем. Одразу ж після першої чарки вони перейшли з Михайлом на “ти”, і тепер Анатолій звертався до нього:

— Мишо, куди тебе провести? Ми з Славою проведемо.

Михайло поплескав Анатолія по плечу:

— Мене не треба проводжати. Сам ти хоч дійдеш додому?

— Хто? Я? — здивувався Анатолій. — Та я куди хочеш дійду! Ради тебе хоч на край світу! Правда, Славо?

Станіслав, намагаючись триматися міцніше на ногах, гикнув:

— З Мишком — куди хочеш!

На Михайловому обличчі розцвіла загадкова посмішка.

— Дякую, друзі. А коли так, то я беру таксі і поїдемо зі мною в одне місце. Запримітив я там дівчину. Не дівчина — казка, а підступитися до неї ніяк не можу. Не дається на розмову, хоч кричи. Може, втрьох розговоримо її. Згода?

— Питаєш! — вигукнув Анатолій.

Станіслав різко махнув рукою:

— Поїхали.

— Тільки, хлопчики, — звернувся до друзів Михайло. — Вести себе культурно, не говорити дурниць. Щоб усе було о’кей!

— Поїхали, умовимо! — категорично заявив Станіслав і знову махнув рукою, немов рубаючи повітря.

Таксі Михайло зловив швидко, і за кільканадцять хвилин вони під’їхали до магазину “Чоловічий одяг”.

— Ось тут вона, моя непідступна, працює, — пояснив Михайло хлопцям. — Отже, тримайтесь, як домовились.

— Б-буде пор-рядок, — пообіцяв Анатолій. Всі дружно пішли в магазин.

Рівно о дев’ятій годині ранку в кабінеті інспекторів міського управління карного розшуку Динника і Каверзи коротко дзенькнув внутрішній телефон. Трубку взяв Динник.

— Слухаю. Добрий день. Зараз? Ідемо. — І поклав трубку на апарат.

— Начальство викликає? — догадався Каверза.

Динник кивнув:

— Так, ходімо.

Лейтенант Каверза неохоче підвівся з-за столу, обсмикнув кітель.

— Знову якась надзвичайна пригода, — сказав чи то Динникові, чи самому собі. — Не інакше. А в мене ж стільки писанини зібралося, — згорнув товсту папку з паперами і поклав у сейф. — Коли я з нею впораюсь?

Досвідченого працівника по розкриттю складних злочинів, його завжди, на всіх нарадах, критикували за несвоєчасне оформлення документів. Не любив чоловік писати.

Коли вони з Динником зайшли до кабінету майора Кислиці, там уже сидів старший інспектор, старший лейтенант Совгир, плечистий атлет, інспектори Ляшко й Гапочка.

— Сідайте, — запросив Динника й Каверзу майор, — і слухайте мене уважно. Ви, — повів рукою на всіх, — оперативна група. Керівник, — показав на Совгира, — старший інспектор Совгир. На вас, досвідчених працівників, покладається серйозне, відповідальне завдання, яке ви повинні виконати сьогодні за один день. Чуєте? За один! — наголосив. — Бо далі такого неподобства терпіти не можна. У магазинах готового одягу, в універмагах міста, зокрема в секціях чоловічого одягу, останнім часом вчинено кілька крадіжок. Удень. Коли там повно людей. На очах, так би мовити, в покупців. Здійснюються вони в різних районах, регулярно, двічі на тиждень. Немов по графіку. Останню крадіжку вчинено в магазині “Чоловічий одяг” на вулиці Кооперативній. Вкрадено два імпортних шерстяних костюми. В комплексі. Кражу виявлено увечері того ж дня, коли закрили магазин. Адреси останніх магазинів і дані про крадіжки в них у товариша Совгира. Ідіть, міркуйте, розробляйте план дій. Через дві години жду з першими повідомленнями. Бажаю успіху

Всі встали і мовчки пішли за керівником групи.

Лейтенанту Миколі Диннику випало їхати в магазин “Чоловічий одяг” на вулиці Кооперативній. Він одразу догадався, що це йому влаштували товариші спеціально. Мовляв, щоб було і легше, і складніше. Нехай вчиться, набуває досвіду. “Спасибі їм”, — подякував у думці.

В управлінні він був наймолодшим працівником, два роки як прийшов сюди з школи міліції. За цей час показав себе в ділі розсудливим, витриманим, і тепер його частіше стали залучати до справ складніших, оперативніших, як, скажімо, ось ця.

На коротенькій нараді в Совгира всі учасники оперативної групи прийшли до однієї думки: зараз, негайно відвідати ті магазини, в яких відбулися нещодавно крадіжки, і по можливості зібрати в них дані про злодія чи злодіїв, міг же хтось із продавців щось запідозрити, когось запам’ятати.

Ось таким чином Миколі й випав магазин на Кооперативній.

Свою місію в ньому Микола вирішив почати з перевірки того, чи можна тут (і як) злодієві-одинакові вкрасти і винести бодай один костюм.

Хвилин двадцять ходив він у секції костюмів, облюбовував, придивлявся, тричі заходив у примірочну міряти і весь час відчував на собі погляди двох симпатичних дівчаток-продавців, котрі ходили по секції, давали покупцям пояснення щодо розмірів, щось радили, підказували.

“Ні, тут без помічника не обійтись”, — відзначив про себе Микола. — Та й, мабуть, після крадіжки дівчатка стали пильнішими”.

Таку ж пильність, чи, вірніше, увагу, до покупців побачив він і у відділі сорочок.

“Ану піду туди, де штани й піджаки”, — вирішив.

У відділі піджаків приміряв імпортний, синього кольору, в широку клітку піджак з блискучими, під золото, ґудзиками. Піджак сидів на плечах гарно, був ніби на нього шитий.

— Вам личить, беріть, — підійшла до Миколи невеличка худорлява дівчина-продавець у фірмовому халаті і мило посміхнулась.

Микола ще раз оглянув себе в дзеркало, перед яким стояв, і почав розстібати на піджакові ґудзики.

— Колір не подобається, — відказав.

Дівчина взяла в нього піджак, повісила на плічки, а затим на вішак, туди, звідки взяв його Микола.

— А який би ви хотіли? — поцікавилась.

Динник приязно усміхнувся.

— Порадьте на свій смак.

Продавщиця зміряла його пильним поглядом, теж усміхнулася у відповідь.

— Вам би краще підійшов темний. Або зовсім чорний. Ви блондин.

— Дякую, — кивнув головою Микола. — Зайду якось іншим разом, може, й підберу що.

Дівчина припросила:

— Заходьте, завжди будемо раді.

“Ні, тут одному ні переодягнутися, ні вкрасти нічого не можна, — прийшов до висновку Динник. — Ввічливі дівчатка так і крутяться. Тільки з чиєюсь допомогою. Двоє заговорюють їх, відволікають, а третій краде. Не інакше. Дівчатка ж до розмов охочі, особливо з хлопцями. Тож і крадуть, напевне, молоді”.

З такими думками він і зайшов у кабінет директора магазину.

За столом сидів товстий лисий чоловік і голосно говорив по телефону. Про якість товари, пересортицю, брак, невиконання квартального плану. Сміявся, скаржився на серце, згадував курорт.

Побачивши Миколу, він показав йому рукою на стілець, сідайте, мовляв, а сам продовжував говорити. З його пози, азарту розмовляти лейтенант зрозумів, що ждати кінця директорової розмови доведеться довгенько, і тому вирішив перервати її. Витяг з нагрудної кишеньки сорочки посвідчення і, розгорнувши його, підніс директорові перед очі.

Директор зреагував одразу ж і став прощатись із своїм співрозмовником, сказав, що до нього прийшли в терміновій справі, він передзвонить іншим разом.

— Ви, мабуть, у справі крадіжки? — підхопився зі свого місця, припрошуючи Динника сідати. — До чого знахабнів народ, серед білого дня крадуть! Доведеться бідним дівчаткам сплачувати суму вкраденого, якщо не впіймаєте злодіїв, — забідкався.

— Упіймаємо, — сам не пам’ятає, як вирвалось у Динника. Мабуть, тому, що йому було жаль дівчаток-продавщиць. Це ж, виходить, їх обікрав підлий злодюга.

Невдовзі він уже розмовляв з трьома продавщицями костюмного відділу, запрошеними до кабінету запобігливим директором. Дівчат звали Оля, Галя і Таня. Всі вони були випускницями торгової школи, однакові на зріст, чорняві, мали однакові зачіски, немов сестри-близнючки. Пригадуючи подробиці, вони розповіли Диннику, що того дня під вечір до них у відділ зайшли два юнаки, зовсім молоді, схоже — ще школярі або петеушники. Від них добре несло спиртним, але на ногах трималися упевнено. А коли точніше, то намагалися триматись. Вони одразу ж стали питати про якусь Ларису, блондинку. Дівчата відповідали, що такої Лариси, блондинки, у них немає, мабуть, хлопці помилилися магазином. Тоді ці хлопці почали до них залицятися, запрошувати в кіно, на танці. Ну, дівчата, звісно, сміялися, сказали, що в них, напевне, і грошей немає, пропили. Хлопці запевнили — грошей у них, мовляв, кури не клюють, вони зараз виберуть собі по найдорожчому костюму і взагалі одягнуться в магазині з ніг до голови, й тоді їм (тобто дівчатам) доведеться іти з ними в кіно, а з кіно — в ресторан. Вони справді хотіли міряти костюми, але дівчата не дозволили, сказали — нехай приходять завтра з татами й мамами. Все це тривало хвилин десять, потім хлопці перейшли в секцію сорочок, і дівчата більше їх не бачили. А ввечері виявилось: у них в секції не стало двох костюмів, а в сусідній — двох сорочок. Але дівчата запевняли, що ті хлопці не могли вкрасти. Не схоже на них. Та й були вони в джинсах, модних тенісках і нічогісінько в руках, щоб непомітно сховати.

— А може, був з ними хтось, не помітили? — поцікавився Динник.

Дівчата дружно заперечили: не було, не бачили, не примітили. Та й як примітиш, коли у секції людей — не пройдеш.

Але портрети обох хлопців змалювали з подробицями. Визначили і зріст, і колір очей та волосся, який у кого ніс, губи, вуха. Навіть як обидва говорять, дівчатам запам’яталося. Один ніби з хрипотою в горлі, а другий трохи шепелявить.

Лейтенант Динник був задоволений розмовою з дівчатами, особливо за словесні портрети хлопців, котрі, він знав тепер напевне, мали пряме відношення до крадіжки в магазині. Ці два п’яненьких хлопчаки були в чиїхось руках ширмою, за якою той хитрун діяв. Поки вони теревенили з дівчатами, він спритно украв костюми й зник. Ловкач, досвідчений злодій.

Микола поглянув на годинник: пора їхати в управління. Він чемно подякував дівчатам і заспішив до виходу.

До збору в майора Кислиці залишалося п’ять хвилин, і Микола вирішив заглянути у свій кабінет, чи немає Василя, щоб іти разом. Та й брала цікавість, як у нього справи, що йому пощастило дізнатися.

Каверза справді уже вернувся, сидів за своїм столом і щось писав, мабуть, наверстував упущене в оформленні документації.

Перекинулись кількома словами і з’ясували, що в обох у них однакові портретні дані юнаків, котрі відволікали в магазинах дівчат-продавців. Каверза був у магазині “Чоловічий одяг” на бульварі Праці, в якому три дні тому вкрадено дорогий костюм, і йому теж розповіли: в секцію зайшло двоє хлопців, залицялися до продавщиць, міряли костюми, голосно розмовляли між собою і зрештою пішли. А ввечері виявилося — вкрадено костюм.

— Значить, одні й ті ж? — зауважив Микола.

— Може, ті, а може, й ні, — звівся за столом Каверза, пора було йти до майора. — Хіба мало хлопців залицяється до продавщиць? Побачимо, які дані зібрали Ляшко з Гапочкою і Совгир.

Наслідки проведеної оперативною групою роботи в магазинах, де було вчинено крадіжки готового одягу, майор Кислиця визнав задовільними. Зібрані Динником і Каверзою дані в магазинах на вулиці Кооперативній і бульварі Праці давали підставу твердити, що крадіжки ці здійснював досвідчений злодій, якому сприяють двоє хлопців. Це підтверджувалось і фактом, який виявили в магазині готового одягу на вулиці Комсомольській інспектори Ляшко й Гапочка. Тиждень тому два продавці запідозрили в крадіжці костюма молодого інтелігентного чоловіка. При виході з магазину вони попросили його показати сумку, котра висіла у нього на плечі. Молодий чоловік поцікавився, в чому річ, а коли ті пояснили, спокійно подав сумку, сказавши ввічливо: “Будь ласка, дивіться”. Ті до сумки, розкривати, а власник її спритно шмигнув поміж людей, що виходили, і тільки його й бачили. Жодної прикмети його продавці не запам’ятали, окрім єдиної, — молодий, симпатичний.

Маючи і такі дані, уже можна було сподіватися — справа налагоджується, злочинці знайдуться.

Поки спеціалісти виготовляли фотороботи за даними Динника й Каверзи, майор Кислиця запропонував інспекторам, як він завжди любив висловлюватись, поміркувати вголос, як, якими шляхами повести розшук далі. І сам же почав першим:

— Виготовлені фотороботи роздамо дільничним інспекторам. Хай вони підключаються на допомогу. Беремо по одному примірнику самі і… з чого починаємо, Динник? — зупинився, ходячи по кабінету, перед Миколою.

Микола стенувся. З чого? Він уже, власне, думав про це, ще повертаючись в управління з Кооперативної: перевірити комісійні магазини і ломбарди. Цілком ймовірно, що злодії в них можуть збувати вкрадені речі. Не самі, звичайно, через підставних осіб.

Висловив свою думку майорові.

— Логічно, — погодився той.

Інспектори Ляшко й Гапочка, крім цього, запропонували придивитися до барахольщиків на ринках, є ще на них такі, що пропонують товар з-під поли. Ходить по ринку такий собі інтелігентний чоловік і пропонує костюм, плащ, шапку.

— Теж можна, — підтримав майор. — Але не забувайте, що у нас один день. Хто ще?

— Дозвольте мені, — попросив Каверза.

— Слухаємо вас, будь ласка, — кивнув головою Кислиця.

Каверза висловив свої міркування так: їм треба вхопитись за останню крадіжку костюмів в магазині на вулиці Кооперативній. Досвідчений злодій не стане довго перетримувати у себе вкрадене. Навпаки, поспішить негайно ж збути його. В комісійний магазин крадених речей він не понесе, адже ми знаємо, що вкрадено. Отже, скоріше всього — ломбард. Грошей там буде менше, але ж дають одразу, і кінці в воду.

— Я теж такої думки, — підтримав Каверзу Совгир. — Розподілитись і перевірити одразу всі ломбарди.

Майор Кислиця двічі пройшовся в задумі по кабінету, поглянув на годинник і зайняв своє місце за столом.

— Версію з ломбардами — схвалюю, — сказав нарешті. — Даю півгодини на обід — і їдемо. Приємного вам апетиту.

— А ви, товаришу майор? — звернувся до нього Каверза.

— Що я? — перепитав Кислиця.

— Обідати. Ходімо разом.

— Ходімо, товаришу майор! — підтримали Каверзу Ляшко й Гапочка.

Майор з вдячністю подивився на інспекторів: турбуються, бо він часто за роботою просто забував обідати.

— Гаразд, — посміхнувся. — Ідіть, я зараз.

— Не затримуйтесь же! — кинув йому з порога Динник.

Як і домовились, хлопці зустрілися біля кінотеатру “Авангард” о десятій.

— А може, не підемо, Толю? — потиснувши руку товаришеві, запитав Станіслав. — Не подобається мені цей Михайло, коли б не влипнути з ним в якусь історію. То по магазинах нас водить, дівчину якусь вигадує. Сьогодні знову щось придумає. А у нас же екзамени.

— Дурниці, складемо! — махнув рукою Анатолій. — А Мишко добрячий хлопець, обіцяв мені теніску модняцьку дістати, із самих Штатів. І тобі щось організує. Та й учора пригощав нас. Незручно. Ходімо!

Станіслав неохоче пішов за Анатолієм.

На розі вулиці Пролетарської й 50-річчя Жовтня, біля кіоска “Союздрук” їх уже чекав Михайло. З невеликою імпортною сумкою через плече, в нових темно-коричневого кольору штанях, картатій, з розлогим коміром, тенісці, старанно виголений, по-іншому зачесаний, в темних окулярах. Хлопці ледве впізнали його.

— Привіт, хлоп’ята! — радо привітав він їх. — Як голови? Поправимо! А зараз у мене до вас невеличке прохання. Он, бачите, в тому будинку,— показав очима на високий сірий будинок неподалік,— великі масивні двері? То — ломбард. Знаєте, що воно таке?

Хлопці дружно кивнули головами.

— Так от, — вів далі Михайло. — Один з вас піде туди ось з цією моєю сумкою й стане в чергу. Хвилин через десять до вас підійде солідна дама, посміхнеться і скаже: “Ну, тепер іди, синок”. Ви віддаєте їй сумку, махаєте рукою: “Чао, мамо!”— й виходите сюди, до кіоска. І все.

— А як же вона упізнає когось із нас? — поцікавився Анатолій.

— По сумці, друже мій, по сумці, — пояснив Михайло. — Навіщо все це треба так зробити, я вам поясню потім. Домовились?

Анатолій і Станіслав відповіли згодою.

Далі Михайло запитав, хто ж із них піде в ломбард у чергу.

— Я, — вихопився Анатолій. — Я піду!

Станіслав пильно подивився на нього, але нічого не сказав.

— Гаразд, валяй! — підбадьорив Анатолія Михайло і передав йому сумку. — Ми будемо чекати тебе.

Василь Каверза до роботи в карному розшуку був кранівником, працював на будовах міста. Спеціальність свою любив, вважав, що кращої від неї немає. Трудився чесно, добросовісно, заслужив почесне звання ударника комуністичної праці. Його портрет красувався на Дошці пошани. Та одного дня Василя запросили в партком і запитали, як він дивиться на службу в органах Міністерства внутрішніх справ і, зокрема, карного розшуку.

Василь усміхнувся.

— Чи не збираєтесь ви мене туди рекомендувати?

— Вгадали, саме так, — відповів йому секретар парткому.

Посмішка на Василевому обличчі одразу ж згасла, він задумався. Потім звів очі на секретаря:

— Ні, не піду я. Характер у мене м’який. Та й, чесно кажучи, бажання великого не маю. Кран — то моя стихія.

Секретар вислухав його уважно й сказав:

— А коли цього вимагає партія? Інтереси держави? Ви молодий комуніст, ми вас рекомендуємо і сподіваємось, що це високе довір’я з честю виправдаєте.

— Виправдаю, — пообіцяв.

І ось уже сьомий рік Василь Каверза працівник карного розшуку. Не просто працівник, а кращий інспектор, наставник молодих. Сам дивується, як швидко опанував нову спеціальність, звідки у нього береться кмітливість, потрібна для цієї роботи, як він пройнявся любов’ю до неї. Іноді, правда, кортить піднятися в кабіну крана, глянути з його висоти на місто, на новобудову, але карний розшук витісняє це бажання. Нині він уже не уявляє себе без цього, без оцих пошуків злочинців. Є ще, на жаль, у нас мізерна категорія людей, котрі хочуть жити за рахунок інших.

На вулиці 50-річчя Жовтня Каверза перервав свої спогади-роздуми, торкнув водія за плече.

— Зупини, звідси ми підемо пішки.

Водій тут же взяв праворуч, пригальмував.

— Де вас ждати?

— Он там, трохи далі, за магазином, — відказав Василь і штовхнув плечем Динника. — Виходь!

Парко було в машині, жарко й на вулиці.

Каверза одразу ж попрямував до автомата з водою — освіжитись. Випили по два стакани чистої, без сиропу.

— А тепер ходімо на об’єкт, он по той бік вулиці, — кивнув Динникові.

Микола пішов поруч з Каверзою.

— Може, тут нарешті пощастить, — зітхнув. Вони вже відвідали три ломбарди, але даремно, нічого в них не виявили. Правда, залишили дільничним інспекторам, котрих викликали туди, фотороботи і попередили бути уважними.

— Не пощастить нам, колеги знайдуть, однак злодіям від нас не втекти, — запевнив його Каверза, а сам подумав: “Настирливий хлопець, буде з нього в майбутньому гарний оперативник”.

Вони перейшли вулицю й попрямували до ломбарду.

— Зробимо так, — звернувся до Миколи Каверза. — Я піду виясняти в ломбард, а ти залишишся тут, навпроти, он там, у тіні, — показав очима. — І паси поглядом навколо. Зрозумів?

Микола осміхнувся, що ж тут, мовляв, незрозумілого, і повагом пішов у тінь від молодої кучерявої липи.

Каверза тим часом зайшов у вестибюль ломбарду й одразу ж відкликав убік молодого чоловіка в сірому костюмі з комсомольським значком на лацкані піджака. Це був міліціонер. Каверзі дали його прикмети ще в управлінні.

— Інспектор карного розшуку лейтенант Каверза, — відрекомендувався. — Око пильне маєш?

Той стенув плечима — хтозна, мовляв. Василь дістав з нагрудної кишені теніски два фотороботи й показав йому.

— Не крутились тут ці хлопчики сьогодні? Міліціонер глянув на одне фото, на друге, і обличчя його раптом проясніло.

— Бачив. Хвилин десять тому. Ось цього, — показав фото в правій руці. — Стояв у черзі, а потім до нього підійшла жінка, мати, мабуть, чи тітка, і він вийшов. Може, курить десь на вулиці.

— Дивись за жінкою, — звелів Василь міліціонерові, — а я зараз. — І заспішив до дверей.

Динник стояв біля кіоска сувенірів і розглядав щось за вітриною. Проходячи мимо, Каверза кинув йому на ходу:

— Стій тут і слідкуй за мною. Будь напоготові. Сигнал — помах руки над головою.

…Хлопці їли за кіоском “Союздрук” морозиво, мляво про щось розмовляючи. Василь купив у кіоску газету і, відступивши в тінь, став читати, скоса позираючи на них. “Вони, — тьохнуло серце. — Он ті два схожі. А третій? Невже злодій?” І став заспокоювати себе: “Спокійно, Василю, спокійно. Отже, двох затримаю я… А третього… Третього візьме Микола”.

Він відчував, знав, що той не зводить з кіоска очей і кинеться сюди, тільки побачить сигнал. Тільки б не розгубився.

Ще розрахував Василь так: затримувати буде тих двох, молодших, що схожі на фотороботів. Підійде, відрекомендується, візьме їх під руки і запропонує пройтися з ним. Третій же, коли він насправді злодій, обов’язково кинеться тікати. А це якраз їм на руку, цим він підтвердить свою вину.

Так вирішивши, Василь згорнув газету трубочкою, непомітно змахнув нею над головою, немов пригладив волосся, просигналив Миколі і повагом пішов попід деревами, ховаючись від гарячого сонця в тінь. Не оглядався, бо знав, що рушив за ним і Микола. Був зовні спокійний, хоч десь у серці причаїлася тривога. Не боявся хлопчаків, був певний, що в них немає навіть складаного ножика в кишенях. Уболівав за те, щоб обійшлося все якнайкраще з третім, той може бути небезпечним. І ще думав про те, як би не привернути до цієї акції уваги перехожих. Треба б усе зробити якнайтихіше, найнепомітніше.

Підійшов упритул до хлопців, став у них за спинами так, що коли котрийсь зірветься тікати, то бігтиме на Миколу.

— Ну, здрастуйте, хлопчики! — привітався тихо і міцно взяв тих двох ззаду під руки. — Я з карного розшуку, інспектор Каверза.

Вони не сіпнулися вириватися. Навпаки, Василь відчував, як тіла їх обм’якли й стали осуватися вниз, так що йому довелося міцно підтримувати, аби не попадали. Зате третій… Третій, як він і передбачав, кинувся пріч, щоб змішатися з пішоходами. Але на дорозі у нього вчасно виріс лейтенант Микола Динник, схопив втікача за лікоть, і до Василя долетіло:

— Одну хвилиночку, громадянине!

“Громадянин” щось вимовив сердите, хотів було вирватись, але це йому не вдалося, бо в школі міліції Микола добре оволодів прийомами затримання.

В управлінні Анатолій і Станіслав гірко каялись і крізь сльози просили майора Кислицю відпустити їх готуватися до екзаменів.

Майор зміряв обох суворим поглядом.

— До екзаменів готуватись, кажете? А тоді, як пили в ресторані, як відволікали в магазинах продавщиць, поки ваш дружок крав костюми, ви про них не думали?

— Ми ж не знали, що він такий, — буркнув Анатолій.

— Тепер будете знати, з ким і де знайомитись, — відказав йому на це майор. — Відпустити ж я вас не можу. Ось прийдуть ваші батьки, ми вже викликали їх, прокурор — і тоді вирішимо, як з вами бути. До їх приходу почекайте в коридорі.

Затриманий же лейтенантом Динником Михайло виявився ніяким не Михайлом і, звичайно, не слюсарем, передовиком заводу, а Петром Михайловичем Качаном, музикантом ресторану “Ластівка”. Увечері грав на саксофоні, а вдень крав по магазинах.

— Що ж ви, Качан, музикант, тонка натура — і раптом така метаморфоза? — запитав його майор Кислиця.

Качан єхидно посміхнувся, розвів руками:

— Каюсь, громадянине майор, сам не знаю, як потягло.

— Не туди, вас, Качан, потягло, не туди! — постукав олівцем по столу майор. — Жаль. А тепер називайте своїх спільників.

— Яких спільників, громадянине майор? — удав здивованого Качан. — Нікого не знаю, крав сам.

— Неправда, Качан! А хлопчики, котрих затримали разом з вами?

— Я їх тільки для того використовував, щоб відволікали продавців.

— А збували крадене як?

— Теж самостійно.

— А жінка, котру наші товариші затримали в черзі?

— Я її просто попросив, щоб здала речі. За винагороду, звичайно.

— Ви її давно знаєте? Чи, може, це ваша родичка?

— Сусідка. Колишня.

— А може, дружина вашого “султана”?

Качан промовчав.

— Дозвольте мені запитання до Качана, товаришу майор? — звернувся Каверза.

— Будь ласка.

Каверза запитав Качана, чи то він утік від продавців магазину на вулиці Комсомольській вісім днів тому.

— Я, — відповів Качан. — Ось тоді й вирішив — треба знайти помічників, котрі б заговорювали зуби продавцям. Бо одному важко. І знайшов ось цих хлопців.

— Мудре рішення, — іронічно посміхнувся майор Кислиця. — Але, як бачите, й воно не допомогло вам. Не все ви врахували, Качан.

Качан, мабуть, не знав, що відповісти на це майору, й промовчав.

Витримавши паузу, Кислиця знову звернувся до нього:

— Отже, Качан, називайте свого шефа, чи як ви там його іменуєте, адресу, бо все одно ми про все дізнаємося, сьогодні це буде чи завтра.

— Я все розумію, громадянине майор, але зрозумійте й ви мене. Нас суворо попереджено, на випадок чого — забути про всякі адреси. Інакше…

— Кого це — вас?

— Ну, підлеглих шефа, котрі на нього працюють.

— Скільки ж вас у нього?

— Я знаю ще двох, котрі, як і я, промишляють по магазинах. Але, по-моєму, є в нього й крупніші від нас риби. Крадуть десь на базах, на залізниці, в товарних вагонах.

— Виходить — ціла фірма у вас?

Качан скупо посміхнувся.

— Виходить.

— Називайте адресу.

— Кого? Усіх?

— Шефа.

На лобі у Качана знову виступів піт. Він витерся хустиною й зіжмакав її в руці. Промовчав. Було видно — вагався. Підвів голову, глянув на Кислицю.

— Громадянине майор, дайте гарантію.

— Не валяйте дурня, Качан! — посуворішав Кислиця. — Не сьогодні, то завтра-післязавтра ми однак викрили б вашу фірму. Називайте швидше адресу, от і вся вам гарантія.

І він назвав.

Коли його арештували, знайшовши в тайнику велику суму грошей і багато крадених речей, він безнадійно опустився в крісло і зі злістю в голосі сам себе запитав:

— Яка ж це сволота мене запродала?

— Життя наше радянське не терпить вас, Вовченко, — відповів йому лейтенант Василь Каверза. — Розумієте? Життя! Збирайтеся, поїдемо!

“Молодець, правильно сказав”, — похвалив у думці свого старшого колегу і наставника Микола Динник.

…Рівно о двадцять третій годині тридцять хвилин вся оперативна група сиділа в кабінеті майора Кислиці. Інспектори здали йому оформлені протоколи, інші документи. Майор акуратно підшив їх у папку, на якій великими літерами було надруковано: “Справа №…” — поклав її в сейф.

— Номер завтра поставимо, — сказав, ховаючи ключ у кишеню. — Дякую, товариші. Попрацювали ви успішно. Я задоволений. А тепер запрошую на чай.

В кабінеті зчинився веселий гомін.

Двоє тікали все далі й далі в тайгу, заглиблювались в її найглухіші нетрі. Ішли, заплутуючи сліди, тільки їм відомими, засипаними снігом стежками. Іноді звертали з них і петляли навпрошки, по прикметах. Де на лижах, де пішки, обминаючи буреломи, переходячи незамерзлі струмки, болотисті місця. І, йдучи, подумки молили неіснуючого бога послати їм на поміч завірюху. Щоб замела, зарівняла снігом там, де вони пройшли. Вони знали напевне — за ними йшла погоня. І хоч їм пощастило подолати за ніч і початок дня чималу відстань, все ж були неспокійні. Слід того, хто тікає в тайзі, звір то чи людина,— його ворог. Досвідченим мисливцям — їм це було добре відомо. Тому й хотіли, щоб випав сніг, а ще краще — розгулялася завірюха. Щоб їм загубитися в тайзі. Розтанути. Стати невловимими. Недосяжними.

Але всупереч їхньому бажанню в тайзі стояла німотна тиша, дошкуляв міцний мороз, жалібно скімлив у них під ногами глибокий сухий сніг. Вони продовжували втікати, ні словом не згадуючи про те, що вчинили, що змусило їх до втечі. Вони дбали про себе, рятували себе.

Їх, чотирьох, повів у тайгу досвідчений провідник, мисливець Микола Наумов. За світловий день, від вранішніх до вечірніх сутінків, вони здолали чималенько кілометрів. Де було можна — їхали на оленячих упряжках, яких було дві, де — ні олені об’їздили непроїжджі місця, а лейтенант Віктор Горлов і сержант Григорій Васюгін ішли на лижах по слідах втікачів. Потім об’єднувались і знову робили ривок на упряжках.

Темніє в тайзі швидко, темрява стає такою густою і непроглядною, що рухатися в ній небезпечно, та ще з оленями, і тому, як тільки почало темніти, лейтенант Горлов, старший підгрупи розшуку, розпорядився ставати на відпочинок. Вибрали затишне місце, швидко нарубали дров, розпалили багаття. Поки Наумов, кремезний, мовчкуватий, середніх років, зарослий чорною щетинистою бородою чоловік, порав оленів, а Горлов доповів по рації керівникові опергрупи майору Жувазі: “Все гаразд, сліду не втратили, стали на ночівлю”, — сержант Васюгін і рядовий Колечкін, що весь час був із Наумовим, приготували вечерю. Порізали мерзлий хліб, м’ясо, закип’ятили в чайнику води із снігу.

Вечеряли мовчки, жадібно жуючи розігрітий над полум’ям хліб з м’ясом і голосно сьорбаючи гарячий окріп. Від близькості вогнища й пекучого окропу у всіх на заморожених щоках з’явилися рум’янці, веселіше заблищали очі. Особливо чорні у Наумова. А коли по вечері закурили — пожвавішали, навперебій заговорили. Говорили і згадували про все, тільки не про тих, заради кого опинилися в тайзі, далеко від сімей, від затишку рідного дому. Не змовляючись, не говорили про це, мабуть, кожен вважав, що ті не заслуговують їхньої розмови. Лейтенанту Горлову це сподобалось. “Молодці, — подумав про Васюгіна й Колечкіна, про найстаршого серед них Наумова, котрі добровільно зголосились іти з ним у цей небезпечний похід. — Добре, що є такі непримиренні до зла люди, що їх переважна більшість”. Ніч вирішили провести так: розпалити ще одне багаття за оленями, щоб ті стояли між двома вогнищами, захищалися вогнем від нападу вовків, і спати по двоє. Дві години одна пара, дві — друга. Бо хоч усі були й добре одягнуті: в унтах, куртках і штанях з оленячих шкур, шапках з лисиці — все ж спати довго на тридцятиградусному морозі небезпечно.

— Перші дві години чергуємо ми з Васюгіним, другі — Колечкін з Наумовим і так далі, — розпорядився Горлов. — Отже, відбій, лягайте, товариші! — кинув Колечкіну й Наумову. — Приємних вам снів.

— Гарний сон хіба присниться за дві години? — зітхнув, умощуючись біля багаття, Колечкін. — Тільки почнеться — і вже вставати треба.

Перекинулись ще кількома жартами, а через п’ять хвилин Колечкін з Наумовим уже міцно спали.

Васюгін зайняв пост біля вогнища за оленями, а Горлов залишився біля того, що розвели першим. Підкинув у вогонь гілок та соснового паліччя, поправив на грудях автомат і став поміж трьох стовбуристих сосен, що сягали вершинами в чорноті нічного неба. Звідси йому було добре видно на кілька метрів підступи до їхньої стоянки, так що непоміченим ніхто до них підкрастися не міг. Ні звір, ні людина. “Тут треба й стояти, зручне місце”, — відзначив про себе Горлов. Він не так побоювався звіра, як підступу тих, за ким вони женуться. Заради врятування власної шкури вони можуть піти на будь-який крок, повернутися своїм слідом назад і перестріляти їх із засади, як куріпок. Що їм тепер — убили одну людину, уб’ють ще кількох. Аби самим жити. Попередив бути обережним, триматись у тіні від вогню і сержанта Васюгіна.

Тріщало в багатті соснове гілля, палахкотіло полум’я, розсіваючи в темряву іскри, рипіли копитами в снігу і щось жували олені, а лейтенант Горлов стояв поміж соснами з холодним автоматом на грудях, і згадалась йому служба в армії. Два роки служив він на північному кордоні і майже два роки провів у нічних дозорах, ось так, з автоматом на грудях. Тільки без багаття і в повній тиші, від якої аж дзвеніло у вухах. Ніби недавно це було, а вже шостий рік пішов, як служить у міліції. До служби на кордоні її, звичайно, не можна прирівняти, проте без клопотів не обходиться. Бувають випадки, коли доводиться розшукувати в тайзі браконьєрів, злодіїв, ганятися за ними. Ця ж погоня — погоня за вбивцями — за роки його служби перша. Такого убивства людини на території їхнього величезного тайгового району досі не було. Двоє мисливців-братів вбили у селищі Тайговому такого ж, як і самі, мисливця під час п’янки. У його ж хаті. З рушниці. Двома пострілами. І втекли. Це викликало глибоке обурення всього складу районного відділу міліції, і тому, коли постало питання створити оперативну групу для пошуку і затримання убивць, добровольцями зголосилися всі працівники райвідділу і в тому числі він, лейтенант Горлов. Але йому тут же зауважив начальник, підполковник Яковлєв:

— А як же з дружиною, товаришу Горлов? Ви ж її щойно відвезли в пологовий будинок. Зачекали б появи на світ нащадка.

Горлов виструнчився по-армійському і бадьоро заявив:

— Я ж у минулому прикордонник, товаришу начальник! Кому ж краще йти, як не мені! А дружина… народить і без мене, я ж їй однак нічим не допоможу!

Всі весело розсміялися з цієї його аргументації, і начальник погодився включити його в оперативну групу. Як там вона, його рідна Оля? Чи не народила ще? Перед вильотом на вертольоті забігав до неї, передав записку, що відбуває на два дні у відрядження, хай не турбується, народжує йому сина. Він так хоче сина. Щоб був схожий на нього. І ім’я йому вже вибрав — Олексій. Олексій Вікторович Горлов. Непогано звучить. Аж посміхнувся про себе від задоволення. І тут же спохмурнів. Як дивно, навіть жорстоко влаштований світ. Одна людина народжується, приносить своїм народженням батькам радість, а друга вмирає від рук підлих убивць, завдає своєю смертю рідним і близьким горя. А ті ж убивці теж колись народились, і їхньому народженню раділи їх батьки й родичі. Чому б і далі людям не приносити своїм життям одне одному радості? Звідки в подібних цим братам людей береться така жорстокість — позбавляти життя іншу людину? За віщо? Хто в цьому винен? Батьки? Друзі? Ми всі? Там, на кордоні, Віктор знав — на нього може напасти і вбити ідейний ворог, ворог його країни, його народу. А як розцінювати вбивство тут, у своєму домі? Моральним занепадом? Порушенням психіки? Розбещеністю?

Ніби й недовго постояв на одному місці, а відчув — почали мерзнути ноги. Отже — ходити, тупцювати на місці, місити сніг, щоб зігрітися. Та й дров он у багаття треба підкинути, затухати почало, щоб товаришам тепло спати. Поглянув на годинник — скільки ще йому залишилося до сну? Ого, минуло лише півгодини. Ще цілих дев’яносто хвилин топтати сніг.

Пішов до вогнища, підклав у нього гілля, паліччя. В снігу воно спершу засичало, задиміло, а потім вибухнуло полум’ям та іскрами.

— Васюгін, як ти там, не спиш? — гукнув до другого вогнища.

— Ні, товаришу лейтенант, бадьорюсь! — почулося у відповідь, а потім побачив, як Васюгін теж підклав у своє багаття дров, і воно невдовзі теж затріщало, розгорілося дужче.

Горлову подобались ці двоє хлопців — Васюгін і Колечкін. Теж прийшли в міліцію після служби в армії. Комсомольці. Фізично загартовані. Витримані. Кмітливі. Завжди готові виконати будь-яке завдання. Тому й узяв їх. Знає — не підведуть.

Погрів руки над вогнем і поліз у кишеню за сигаретами. Щоб розвіяти димом сон і відігнати думки, на які так і не зміг знайти відповіді.

Перший день втечі вони їли один лише раз, розламавши порівну окраєць хліба. Вибігаючи з хати вбитого ними Андріяна, старший із братів, досвідченіший, вхопив зі столу й укинув за пазуху. З’їли, жадібно ковтаючи, закусили снігом і з цим полягали на сосновому гіллі спати.

Другого дня вранці, після кількакілометрового переходу, їм пощастило вбити зайця, що невідомо як опинився в них на шляху. Засмажили на вогні і втамували голод. Заєць був великий і жирний.

— Тепер дотягнемо до зимівника, а там знову підкріпимось, — радів молодший, витираючи рукавом масні губи. Був він не по літах товстий, опецькуватий, мав сите кругле обличчя з щілинками маленьких, немов підсліпуватих очей.

Старшому це не сподобалось.

— Тобі аби живіт набити!

— А що? — буркнув молодший. — Може, скажеш, з голодним животом легше втікати? Животу легше, а ногам важче, — захихикав із свого дотепу і попросив закурити.

Старший сплюнув сердито, але цигарку дав.

Покурили, закидали снігом дотліваюче багаття й рушили далі, до зимівника, щоб відпочити в теплі, зварити гарячої страви. В тайзі заведено здавна: самі мисливці будують собі на певній відстані один від одного дерев’яні будинки, в яких залишають запаси їжі, солі, дров, а іноді й патронів чи пороху та дробу, щоб на випадок якоїсь біди мисливець мав де сховатися, поїсти, поповнити свої боєзапаси. Не один раз ці будиночки рятували мисливців від багатоденних завірюх зимою чи негоди влітку.

За підрахунками втікачів один з таких будиночків десь під вечір мав трапитись на їхньому шляху. До нього вони й поспішали.

— Ех, снігу б труснуло чи завірюха на кілька днів закрутила, — оглянувся на свій слід старший.

— Що кажеш? — не розчув молодший.

— Та йди, нічого! — відповів сердито старший.

А небо над тайгою було високе й чисте, і таке ж чисте й привабливе сяяло в ньому сонце. Ніщо не віщувало негоди.

До зимівника підходили обережно, тихо, оточували його з усіх боків, тримаючи автомати напоготові, сподіваючись застати в ньому втікачів і силою зброї примусити здатись. Але сподівання це виявилось марним. Підходячи до будиночка з північного боку, сержант Васюгін побачив лижні сліди втікачів, що потягнулися від нього в тайгу. Тут же гукнув товаришам:

— Виходьте, запізнилися ми! Вони вже пішли!

Горлов, Колечкін і Наумов виступили із-за дерев, підійшли до Васюгіна. Зі слідів неподалік зимівника було видно, як втікачі стали на лижі, як потопталися на місці, мабуть, припасовували кріплення чи про щось радились, а потім рушили слід у слід.

— Поспішають братики, відчувають, що наступаємо їм на п’яти, — потер рукавицею замерзлі щоки Горлов. — Ану заглянемо в зимівник, подивимось, як вони там відпочивали, самі перепочинемо трохи — та й далі.

Проворний Колечкін кинувся до дверей зимівника, але його міцно вхопив за рукав Наумов.

— Чекай, хлопче, не спіши. І ніхто не йдіть. Треба гарненько придивитись.

— До чого? — не зрозумів той.

— До всього, — буркнув провідник. Затим повагом підійшов до будиночка, постояв у задумі перед міцними, засунутими на дерев’яний засув дверима, потім заглянув у вузеньке, майже під дахом, єдине віконце в протилежній дверям стіні. Воно було на завісах і відчинялось назовні. Наумов відкинув защіпочку вгорі на ньому, відчинив, потім знову зачинив і ще раз відчинив.

— Ідіть сюди! — покликав Горлова, Колечкіна й Васюгіна, що тим часом уважно спостерігали за ним, нічого не розуміючи. А коли ті підійшли, пояснив: — Вікном нещодавно користувалися, бачите, як легко відчиняється. Коли ним довго не користуються, воно набрякає від сирості, й тоді його відчинити важко. Отже, тут є якась загадка.

— Яка? — вихопилося у Васюгіна й Колечкіна разом.

— Мені здається — наші “підопічні” вийшли з зимівника не в двері, а вилізли через вікно, — пояснив Наумов. — Чого? Треба перевірити. Ану підсадіть мене, я влізу туди і роздивлюся гарненько.

Васюгін і Колечкін підставили йому напівзігнуті коліна, Наумов, опираючись руками об стіну, став на них, просунув у вікно голову, потім плечі, далі скомандував узяти його за ноги й поволі опускати вниз. За мить він був уже в зимівнику й, вистромивши з вікна голову, гукнув:

— Ждіть мене тут, я зараз!

Не було його хвилин п’ять. Нарешті з’явився, звелів зачинити вікно й відчинити двері.

Коли Горлов висмикнув з них засув, Наумов переступив поріг з рушницею в правій руці і простягнув її лейтенантові.

— Ось, заряджена! На нас підготували самостріл, бандюги! Рушниці не пожаліли!

Від такої підступності у всіх стало неприємно на душі. Мало їм, бандитам, одного вбивства, так задумали ще одне. Це ж відкрий хтось із них двері зимівника — і одержав би кулю в груди чи живіт. А як не вони, то перший же мисливець, що забрів би сюди ночувати. Іноді такі самостріли ставлять у тайзі браконьєри на звіра. Прилаштовують заряджену рушницю десь до дерева, чіпляють за спусковий гачок тонкий шнур і обплутують його навколо. Коли звір торкає ногами шнур, рушниця стріляє прямою наводкою в нього. Подібний самостріл прилаштували втікачі і в зимівнику. Люди на людей.

Лейтенант Горлов обвів усіх пильним поглядом, заговорив:

— Втікачі відчувають, що ми наздоганяємо їх, і вирішили за всяку ціну зірвати нашу погоню. Ось маємо першу спробу затримки, — потряс у руці рушницею. — Убий вона когось із нас чи порань, — і ми або повертаємось назад, або викликаємо допомогу. Втрачений нами час їм на руку. Тож тепер будьмо ще пильнішими, бо вони викинуть нам не одного коника. А зараз півгодини на їжу та перепочинок — і знову в путь.

З метою безпеки вирішили і поїсти, й відпочити тут же, біля зимівника, не заходячи в нього. Звідси Горлов доповів по рації у райвідділ про їх місцеперебування й про самостріл утікачів. Начальник опергрупи майор Жувага порадив проявляти і далі пильність, побажав успіхів.

— А як там підгрупа блокування? — поцікавився Горлов.

— У них все гаразд, замаскувалися, чекають, — відповів майор.

— Єсть дивитися, товаришу майор! — бадьоро відказав лейтенант і перед тим, як попрощатися, поцікавився погодою, чи не підведуть, мовляв, метеорологи. Перед виходом у погоню вони заручилися службою погоди, що найближчі три–чотири дні в тайзі буде тихо і морозно, але нерідко буває, що їх прогноз і підводить.

Майор заспокоїв — вони щодня турбують метеорологів, і ті запевняють: їх передбачення залишаються в силі. Це заспокоїло Горлова, всупереч утікачам його підгрупі аж ніяк не потрібні були ні сніг, ні завірюха.

Розробляючи операцію затримання вбивць у тайзі, створену оперативну групу з восьми чоловік розділили на дві підгрупи, по чотири чоловіки в кожній. Одна, з двома упряжками оленів, на чолі з лейтенантом Горловим, вирушила по слідах втікачів із селища Тайгового, де вони вчинили вбивство, а другу, очолену старшим лейтенантом Маслюковим, відправили вертольотом в район невеличкого поселення Начатка, в глушині тайги, звідки були вбивці і куди, за логікою подій, втікали, щоб узяти запас харчів, боєприпасів і переховуватись у затишному місці. Брати мали там велику сім’ю, члени якої від малого до старого були мисливцями, і сподівалися на підтримку рідних. Тож завдання другої підгрупи було таке: висадитись кілометрів за двадцять від Начатки, підійти до неї непомітно пішки і влаштувати на втікачів засідку, на той випадок, якщо підгрупі погоні не пощастить їх наздогнати. Так було й зроблено, друга група вже сиділа у зручному місці за два кілометри від Начатки. На випадок появи братів на єдиній стежині, що веде в поселення, їх мали взяти.

З обома підгрупами тримався радіозв’язок, керував операцією заступник начальника майор Жувага.

Переговоривши з майором, лейтенант Горлов швиденько з’їв свій сніданок, всі разом перекурили і рівно через півгодини знову рушили в погоню.

Та не пройшли й кілометра, як натрапили на нову несподіванку: єдиний лижний слід братів раптом розділився на два. Один з утікачів різко звернув уліво, другий пішов праворуч, тобто далі вирішили йти окремо, кожен своєю дорогою.

— Ось вам і другий фокус, — зітхнув провідник Наумов. — Тепер я певен, що вони обидва озброєні, бо йти в тайгу без рушниці — значить іти на вірну смерть. Отже, третя рушниця, залишена ними на самостріл, була у зимівнику запасна.

Стали радитись, як бути. Іти всім по одному сліду чи розділитись на два і переслідувати обох? Одностайно дійшли згоди — переслідувати обох. Горлов викликав по рації майора Жувагу, доповів про становище і їхнє рішення.

— Рішення ваше правильне, так і дійте, — схвалив майор і знову нагадав про обережність. — Самі бачите, вони задумали щось каверзне. Очі, слух і зброю повсякчас тримайте напоготові.

Хутко згорнувши рацію, лейтенант подав команду вирушати. Сам він вибрав слід праворуч і взяв із собою сержанта Васюгіна: Наумов з Колечкіним на двох упряжках поїхали по сліду ліворуч, за визначенням провідника цей слід був доступніший для їзди на санях. Де втікачі зійдуться і коли — передбачити було важко, але що зійдуться — сумніву не викликало, і це заспокоювало переслідувачів, тішило надією, що вони теж знову об’єднаються.

Говорили між собою мало. Більше мовчали. А коли й говорили, то все старший. І не говорив, а командував, кидав молодшому короткі фрази: “Стій, відпочинемо!”, “Лягаймо спати!”, “Вставай, ходімо!” Молодший у всьому корився старшому, мовчки виконував усі його команди, бо так у них було заведено в сім’ї: менший повинен слухатися старшого, бо той більше знає, більше вміє. І ще — старший повинен вчити молодшого, передавати свій досвід, своє вміння. Отож, коли брати-втікачі одійшли десь на кілометр від першого на своєму шляху зимівника, в якому переночували й залишили самостріл, старший сказав молодшому, що тут вони мусять розійтися і йти, плутаючи якомога дужче сліди, поодинці аж до гирла річки Сень. Там знову зустрінуться і підуть далі удвох. І тут же пояснив, навіщо так треба зробити. Щоб збити з толку переслідувачів, виграти час. Нехай навіть одну зайву годину, яка може їм неабияк прислужитися. Доки ті вирішуватимуть, яким слідом іти, вони пройдуть чималеньку відстань.

— Гаразд, — погодився молодший брат. — Бувай.

І вони розійшлися, поглянувши водночас на чисте безхмарне небо.

Зміни погоди не передбачалося.

Вечоріло, коли лижний слід, по якому вони їхали, вивів Наумова й Колечкіна до гирла річки Сень. На тому боці її втікач пройшов трохи берегом, потім знову взяв круто праворуч, і слід його зник між товстими стовбурами високих засніжених кедрів.

— Що ж будемо робити? На оленях там не проїхати, — затурбувався Колечкін, звівши на Наумова очі із припалими памороззю віями.

Наумов підсунув рукавицею на лобі волохату лисячу шапку, розгладив примерзлі вуса.

— Треба розгледітись, як і що. Чекай мене тут, нехай олені відпочинуть. Я швидко.

Він узяв на санях лижі і, тримаючи напоготові рушницю, швидко пішов по сліду втікача. Колечкін дивився йому вслід із заздрістю і трохи з острахом. Із заздрістю тому, що Наумов рухається і швидко зігріється, а йому доведеться стояти на морозі, який на вечір міцнішав, і мерзнути. З острахом тому, що залишитися в товаристві оленів у тайзі навіть озброєному — подвійна небезпека. На оленів можуть напасти голодні вовки, а на тебе убивця, за яким ти гонишся.

Проте, на щастя Колечкіна, довго побути самому йому не довелося. Наумов повернувся через якихось п’ятнадцять–двадцять хвилин і приніс таке повідомлення: за густим кедрівником їх “підопічний” зробив зупинку й, мабуть, довгенько чекав свого супутника, бо гарненько утрамбував лижами слід і залишив навколо кілька недопалків. Супутник підійшов до нього далеко зліва. Вони ще, видно, постояли і потім рушили далі вдвох. На думку Наумова, пішли до відомого їм зимівника і будуть там ночувати.

— Значить, на місце їхньої зустрічі скоро вийдуть Горлов з Васюгіним, — зрадів Колечкін.

— Так, — підтвердив Наумов. — Отже, поїдемо й ми туди, зачекаємо.

Горлов і Васюгін справді не забарилися. Від швидкої ходи вони важко дихали, над ними здіймалися клуби пари.

— Оце крос! — прихилився до стовбура кедра Васюгін. — Добрячих тридцять кілометрів подолали, та все нетрями, через завали, в обхід, немов його нечиста сила водила.

— Не інакше як це був старший, — прийшов до висновку Горлов. — Знає тайгу мов свої п’ять пальців. Проте даремно водив нас, тепер ми вже вчепилися їм за хвіст. Як далеко звідси до зимівника? — поцікавився в Наумова.

— До ночі не дійдемо, — відказав той. — А вони встигнуть.

Виникло питання, що робити далі. Першим висловив свою думку Горлов:

— Я думаю, треба нам сьогодні пройти якнайдовше, тобто іти, доки буде можна. І рано, тільки небо почне світліти — знову в путь. Зі сходом сонця треба їх взяти.

— Добре було б прихопити їх у зимівнику сонними, — доповнив лейтенанта Колечкін.

— Та ще й пов’язаних, — пожартував Васюгін.

— Сонними їх не взяти, бо вони не такі дурні, щоб безпечно спати, — смачно докурив і кинув у сніг цигарку Наумов. — Чергуватимуть позмінно. Але брати треба там, біля зимівника, бо в тайзі, коли помітять нас, буде важко. Розбіжаться в різні боки, і ганяйся тоді за ними.

Так і вирішили. Зв’язалися по рації з майором Жувагою, і він теж схвалив їх план. І пішла підгрупа лейтенанта Горлова далі в тайгу, в холодну морозну ніч, яка розливом чорної туші швидко оточувала їх з усіх боків. То була їхня третя тайгова ніч, одна з найтяжчих. Тієї ночі вони ні на мить не зімкнули очей, боронилися від вовків, котрі, як тільки вони зупинилися на ночліг, стали підкрадатися й пробувати напасти на оленів. Стріляти по них не хотіли, щоб не виказати себе втікачам, і відбивалися від голодних хижаків горілими головешками. А для цього довелося розпалити аж троє багать, одне спеціально для головешок. Тож і трудилися до ранку: рубали дрова, палили вогнища, кидалися вогнем. Аж на світанку вовки залишили їх, проте спати вже не було коли.

Брати вважали, що того, третього, дня їм пощастило. Відірвались від погоні, бо (вони були певні) спрацювала в зимівнику рушниця-самостріл, туди безпремінно заглянули міліціонери, а в цьому, другому, зимівнику якась добра душа залишила чималий шмат сирого ведмежого м’яса, на яке брати накинулися, мов голодні шакали. З’їли все, до грама, запили гарячим чаєм і умлівали біля багаття, розпаленого на спеціально обладнаному місці посеред зимівника. Хіба не задоволення? Хіба не благодать? Хіба не везіння?

Завтра? Завтра вони розраховували в обідню пору бути вдома. Під рідною стріхою. Швидше б, швидше б під неї.

Від жаркого полум’я багаття старшого брата хилило на сон. Відчуваючи, що засне, він випростався, покрутив великою кучматою головою, закліпав рудими віями, немов ведмідь.

— Ти ось що, — звернувся до молодшого. — Надворі вже ніч. Бери гвинта і катай чергувати, а я подрімаю, бо очі, бачиш, злипаються. Через півтори години розбудиш, я піду, а ти поспиш.

— Гаразд, — кивнув головою молодший, насунув на лоба шапку, взяв рушницю й нехотя пішов до дверей. Йому самому страх як хотілося спати, він сам хотів було просити старшого брата, щоб першим почергував, але той випередив його. Доведеться чергувати. Такий у них закон.

— Та гляди мені, пильнуй добре! — гукнув йому услід старший. — Дивись і слухай! Коли що — буди!

— Гаразд, — знову відповів одним словом молодший і відчинив двері. В зимівник волохатим білим ведмедем вкотилося холодне морозне повітря.

На світанку, ледь поміж засніжених дерев і кущів стала розповзатися темрява, погасили вогнища й, стомлені безсонною ніччю, вирушили по слідах втікачів. Треба було за всяку ціну застати їх у зимівнику, а краще — біля нього. За розробленим ще звечора планом захопити вони їх повинні зненацька, швидко, без найменших ускладнень. Провіднику Наумову в цій операції брати участі не дозволили. Він мав чекати її завершення неподалік від зимівника, в надійному місці, і прибути до нього з упряжками, коли йому подадуть сигнал — три постріли з інтервалами. Обумовлювалось це тим, що він перш за все людина цивільна, а по-друге, був потрібен як провідник, мало що ще може трапитися. Та й упряжки ж треба оленярам радгоспу назад повернути.

Зі сходом сонця підгрупа Горлова перейшла невеличку річечку і зупинилась за невисокою сопкою, від якої до зимівника було щонайближче півтора-два кілометри.

— Значить, чекайте нас тут, Борисе Олександровичу, і ждіть сигналу, як домовилися, — наказав йому Горлов. — А ми з хлопцями пішли! — кивнув Васюгіну й Колечкіну.

— Бережіться ж там, і ні пуху вам ні пера! — одночасно порадив і побажав Наумов.

— До дідька! — відповів йому за всіх Колечкін, і вони дружно зашурхотіли лижами по сухому снігу.

Хвилин через десять вискочили на заліснене узвишшя, звідки побачили невеличку галявину. В одному куточку її глухою стіною до гущавини стояв низенький, приземкуватий (мабуть, осів від старості) будиночок-зимівник, схожий здалеку на білого гриба. З його майже невидимого димаря струмував у голубе вранішнє небо веселий білявий димок. Значить, брати ще були там.

— Що ж, хлопці, ходімо, — обізвався до Васюгіна й Колечкіна лейтенант, не зводячи погляду з зимівника.— Ти, Васюгін, підходиш до будинку он поза тими кущами, — повів очима праворуч. — А ти, Колечкін, он поміж тих дерев — зліва. Вибираєте зручну позицію для пострілу, залягаєте й берете на приціл двері. Я ж виходжу он на ту вузеньку просіку,— показав рукою,— і прямую до зимівника. Далі діяти по обставинах. У крайньому випадку стріляти бандитам у ноги. Все зрозуміло?

— Все! — дружно, але тихо відказали Васюгін з Колечкіним і, попрощавшись поглядами, розійшлися.

Горлов постояв трохи, подивився їм услід, поправив на лижах кріплення й поїхав з пригірка до просіки. За плечима у нього висіла рушниця, на лівому боці теліпалася невелика шкіряна (дав Наумов) сумка, такі носять у тайзі мисливці. По задуму він і мав удавати такого собі вільного мисливця, які іноді зустрічаються в тайзі з геологів, геодезистів чи буровиків. Вийшов, мовляв, на галявину, побачив зимівник, у якому топиться, й вирішив зайти перегрітися та з добрими людьми почаювати. Під полою ж застебнутої тільки на нижній ґудзик куртки у Горлова висів стволом униз автомат. Він прилаштував його так, щоб у потрібну секунду скористатися ним, вистрілити.

Виїхавши поміж кущами на просіку, пішов нею повагом, роздивлявся на обидва боки, задирав голову вгору, немов шукав щось на вершечках дерев. Робив вигляд, що йому до всього байдуже, він зайнятий одним — вислідити якогось птаха чи звіра.

І раптом не пройшов він і половини просіки, як сталося те, чого, мабуть, ніхто не міг передбачити, що мало не зірвало так добре продуманої операції. Біля зимівника ні з того ні з сього пролунало три постріли. З інтервалами. Точно так, як вони домовилися подати сигнал Наумову.

Від несподіванки Горлов став немов укопаний, заціпенів. Хто й навіщо стріляв? Зараз, цієї ж хвилини, Наумов вирушить, якщо вже не вирушив, до зимівника. На застояних оленях він домчить сюди вмить, і тоді все загинуло. Бандити опам’ятаються, можуть бути жертви. Що ж робити? Що? В голові — рій думок і жодної конкретної. Ні, треба не думати, а йти, бігти до зимівника. Бо хтозна, що там придумають Васюгін і Колечкін. Може, зачувши постріли, й собі почнуть стріляти? А може?.. Може (у Горлова аж похололо в душі), то їх виявили і вбили бандити? Казна-що лізло в голову. Треба бігти, швидше бігти до зимівника, побачити все своїми очима і на бігу щось придумати. Розумніше.

Притьмом кинувся просікою. Нечувся, як швидко перебирав ногами, як його несли лижі. Он уже видно поміж дерев галявину, під глухою стіною дерев — приземкувату хатину-зимівник… А он (лейтенант аж рота відкрив од здивування) біля неї дві людські постаті… Нахиляються, розгинаються, розмахують руками. Схоже, ніби граються в сніжки… Що за дивина? Постріли і гра в сніжки? Чи, може, то вчулося, привиділося йому? Став, прихилився до шорсткого холодного ствола дерева, труснув головою. Ні, не вчулось і не привиділось! У вухах і досі немов аж дзвеніло від пострілів, а з-за дерев йому було добре видно, як двоє чоловіків, роздягнутих до пояса, обтиралися перед хатиною снігом. А біля неї, поруч з відчиненими навстіж дверима, стояли, немов підпираючи чорну дерев’яну стіну, дві рушниці.

Лейтенант Горлов полегшено зітхнув, а в голові — хаос думок. “Вони, голубчики. Виспалися, вийшли надвір, вистрілили тричі вгору для безпеки (а може, рушниці пристрілювали або патрони перевіряли, чи не відсиріли) і тепер умиваються. Дій же, дій, товаришу Горлов, бо ось-ось сюди вискочить на оленях Наумов, і тоді…”

Все вирішували лічені хвилини. Йому, йому треба першому вискочити на галявину… І не тільки вискочити, а й справитись з утікачами, запобігти перестрілці, нещастю. До них вже близько, метрів двісті–двісті п’ятдесят. Як би в одну мить подолати цю відстань?

Не відчув, як спружинився кожен м’яз, усе тіло, як невідомі сили штовхнули його в спину: біжи! Рвонувся за дерева, помчав просікою, аж засвистіло у вухах. Десять, п’ятнадцять, двадцять метрів позаду. Тридцять, сорок, п’ятдесят. Ось уже скінчилася просіка, і він мчить по засніженій поляні. Помітили чи не помітили його? Він саме на це розраховував. Захопившись обтиранням, вони притупили пильність, пирхаючи, не чують його бігу. Чують чи не чують? Ні, натираються, розмахують руками, про щось, видно, говорять. Про що — не розібрати, бо шерхотять лижі, але голоси вже чути.

До братів залишилося метрів вісімдесят. Ще б! Ще трохи! З десяток кроків! І тоді сміливо можна командувати… “Руки вгору!” Ех, розігнувся один, помітив. Сказав другому. Розправився й той. Заклякли на мить обидва від несподіванки. “Стійте, стійте довше, не рухайтесь, дайте мені ближче підійти до вас!”

Залишилось метрів сімдесят… Ще менше… І тоді ледь поворухнувся один, щось сказав другому…

— Егей, хлопці! — гукнув, сам не знає як, Горлов. — То ви стріляли?

До них — метрів п’ятдесят. Він удає веселого, махає їм рукою з лижною палицею, радий зустрічі з людьми. А ноги, його вірні ноги, працюють на господаря, несуть уперед. Шарх, шарх лижі по снігу. Ще десяток метрів позаду. Йому вже добре видно їх червоні, натерті снігом тіла, зарослі обличчя, білі цятки снігу у волоссі на голові. І коли між ними скоротилася відстань метрів до тридцяти, в одного з братів, мабуть, у старшого, спрацювало почуття небезпеки. Він смикнувся з місця і пригінцем кинувся до зимівника, напевне, щоб схопити рушницю.

— Лягай, стріляю! — не чуючи від хвилювання свого голосу, гукнув Горлов і сійнув кулями з автомата поверх голів утікачів.

Немов підкошені, вони впали у сніг, розпростерши поперед себе руки. І в цю ж мить, інстинктивно глянувши на обидва боки, Горлов побачив: праворуч і зліва до нього бігли із своїх засідок Васюгін з Колечкіним, а із-за густого чагарника, навпроти просіки, на галявину вихором вимчали дві оленячі упряжки — не запізнився на три умовні постріли Наумов.

У Горлова відлягло від серця, і тієї ж миті все тіло втратило напругу, обм’якло, йому захотілося сісти і хоч трішки, ну зовсім трішечки, посидіти. Мовчки, із заплющеними очима. І ще тієї миті подумалось: “Як там Оля? Чи вже народила мені сина?”

Слідчий Максим Карий пругко підвівся з-за столу, потягнувся до хрускоту в суглобах, і на обличчі в нього з’явилася іронічна посмішка. І хто це вигадав, що робота в міліції — часті сутички з озброєними злочинцями, карколомні пригоди? Зрештою, коли розібратися, то найуживанішим знаряддям праці слідчого виявиться… друкарська машинка. Бо на ній працюєш набагато частіше, ніж тримаєш в руках зброю… До речі, коли йому останній раз доводилося братися за пістолета? Навіть пригадати відразу не вдається. Ось тобі й романтика! Правда, остання справа, котру він сьогодні, вважай, закінчив, була навдивовиж заплутана, цікава. І як добре тепер згадувати про неї в минулому. А почалося все з того, що в парку Перемоги закохані знайшли вбитого. Слово ж яке — “знайшли”… Як він там у звіті написав?

Карий повернувся до столу, взяв до рук аркуш машинопису. “Наштовхнулись…” Теж не дуже правильно, та це, зрештою, не детектив, а звіт старшого слідчої групи.

Монети… Багато в цій справі золотих монет. Де б він їх раніше стільки бачив? Вони з’являлися в місті невідомо звідки. Дійшло до того, що в барі за кухоль пива золотим почали розраховуватись… І все ж навіть тепер, після арешту злочинця, конфіскації золотого скарбу, не все ще зрозуміло. Звичайно, тепер слідчий прокуратури доведе справу до кінця. Кожен у їхній оперативній слідчо-пошуковій групі, створеній у зв’язку з важливістю розкриття низки злочинів, пов’язаних з убивством, спекуляцією золотом, шантажем, підробкою документів, мав чимало роботи. І він, пригадується, не раз відчував, як час, відведений для розслідування, затискає його в лещата обставин, квапить, змушує помилятися… Помучитися зі справою Іванюти довелося добряче і йому, і уповноваженому карного розшуку Миколі Істоменку, а особливо — начальнику слідчого відділення майору Завагіну…

Гроші, золото… В роботі слідчого вони майже завжди асоціюються з поняттям злочин. Ось і цього разу. В долоні у вбитого була затиснута золота монета. Обличчя — спотворене сумішшю кислот. Документів – ніяких. Це вже згодом встановили особу потерпілого, ним виявився робітник Павло Шугін. Хто б міг тоді подумати, що це вбивство буде тісно пов’язане із зникненням з наукової експедиції, яка обстежувала озеро Берестувате у Чорному лісі, одного з її членів — Олега Іванюти?

Той, виявляється, таємно шукав на чорноліському озері скарб. І знайшов, як це не дивно. Потім інсценував власну загибель в озері та утік із скарбом. Збути золоті монети виявилося не просто. Тоді Іванюта вирушає до Полтави в пошуках людей, яким би можна було продати золото. Відразу виникає запитання: чому саме в Полтаву? Перекупників Іванюта знаходить. Але вони даремно довіряють йому. Злочинна група, яку він зумів зібрати й озброїти досить оригінально-хімічною, так би мовити, зброєю, а точніше, газом, виготовленим за технологією такого собі Крячка, хіміка, безперечно, талановитого, але нині — алкоголіка, одержавши гроші, забирає і все “продане” золото у тих, хто наважився його придбати. Технологія справді “безвідходна”… Маючи, таким чином, солідну суму грошей і не витративши практично нічого із свого золотого запасу, Іванюта вирішує податися подалі від місця проведених “операцій”. Але перед цим, очевидно, він став свідком бійки у парку Перемоги. Вбивають людину, в якої на руці зовсім випадково такий же шрам, як у Іванюти. І статурою, кольором волосся — схожу. І віком… На місці вбивства Іванюта підбирає паспорт Павла Шугіна — так звали загиблого. А в кишені Іванюти — пляшка з сумішшю кислот, необхідних йому для експериментів з газом Крячка… Очевидно, здалося йому, все складається якнайкраще. Він вихлюпує в обличчя вбитого “царську горілку”, забирає з собою піджак Шугіна, його документи… Так народжується Шуранков. Хто так уміло переробив прізвище Шугін в Шуранкова, залишається знову ж таки не виясненим. Чимало все ж білих плям у цій майже завершеній, в усякому разі для нього, справі…

Фотографії до “нового” паспорта Іванюта змушує робити такого собі Ізяслава Хрінюка, не дуже чистого на руку фотографа, якого теж, між іншим, грабує. Потім оригінальний трюк з пересилкою золота поштою в нішах, зроблених у словниках. І арешт на пошті, в Знам’янці…

Так він і описав перебіг подій у звіті Завагіну, начальнику слідчого відділення. Звичайно, як належить, з подробицями.

Карому пригадалася недавня розмова в кабінеті майора. Той не розділяв його піднесеного настрою. Підсунувши до себе протокол допиту Іванюти, погортав його сторінки, примружив очі.

— У твоїй версії є принаймні дві слабкі ланки. Навряд чи зможемо рекомендувати її за основу. Мені здається, ти поквапився. Подумай сам. Навіщо було Іванюті “смітити” монетами? Як ти це поясниш? Адже пригадай — монета біля вбитого Шугіна, монети у Крячка, монета на місці проваленої карним розшуком засідки, монети у цього п’янички Махача, якими він розраховувався у “Перлині степу”. Це одне. А по-друге, для чого Іванюті інсценувати свою загибель на дні озера? Де логіка? Чи не простіше було приховати скарб, а по закінченні експедиції повернутися до нього? Або цей ризикований трюк з паспортом? Можливо, його хтось налякав і він вимушений був зникати негайно? Як ти поясниш його інсценовану втечу з експедиції?

Тоді, пригадується, Карий відповів:

— Це він нам розкаже сам.

Тепер подумалось, справді поквапився. У слідчого прокуратури, схоже, буде до нього ще чимало питань. Але як би там не було, головне зроблено: злочинець за гратами, скарб повернено державі. Й сьогодні, вперше за останні дні, можна позбутись тривожних думок.

Слідчий ще кілька хвилин постояв біля прочиненого навстіж вікна, потім повернувся до друкарської машинки. Заклав нового аркуша, на мить замислився й знову ткнув пальцем у клавіатуру. Він так і не навчився друкувати усіма десятьма, як то належить. Проте й двома вказівними виходило швидко, відчувалась багаторічна практика.

“У результаті очної ставки з громадянином Ю.В.Довгаєм у присутності понятих, підтверджено, що затриманий з документами П.Шуранкова в дійсності — робітник-аквалангіст експедиції Олег Петрович Іванюта, який…”

В ніч після арешту Іванюта майже не спав. Намагався продумати ситуацію. З почутого на очній ставці було ясно: слідчим органам відомо далеко не все.

Схоже, на нього оперативники вийшли через посилку або ж через бібліотеку, де він, готуючись до експедиції, змушений був залишити свій автограф.

Підвівся з низеньких нар й зиркнув на просвітлілий шмат неба у загратованому віконці під стелею.

Камера не справила на нього гнітючого враження. Шкіряний твердий тапчан, стілець, умивальник, стіл.

“Цілком пристойно, як для ув’язненого”, — подумалось.

Почуття гіркоти, яке переповнювало його від того, що так, зрештою, як він вважав, прикро влип, поступалося тривозі. Одне втішало: він забрав з Чорного лісу не все золото. Поквапився, правда. Розшукав скарби та зумів підняти на острів лише один ящик з золотом. Не продумав все до кінця. І в результаті, як тільки він підпиляв ланцюг, все обірвалось на дно безодні під островом. Дістати його голіруч було годі й думати. В єдиному ящику, який пощастило вихопити Іванюті, були золоті монети. Навіть невеликої частини скарбу вистачило б йому на все життя.

Іванюта пригадав, як йому ледве вдалося знову закріпити ящик до підводних корчів.

Відкрив його там же, під водою. Переніс знахідку на берег. Частину скарбу заховав у підводних печерах. Тому й тепер, коли трюк, як назвав це слідчий, з золотом не вдався і воно потрапило до рук міліції, Іванюта все ж не вважав гру програною.

Вони дізнаються від мене лише те, що я захочу розповісти. А скарби, скарби на дні. І вони мовчать. Що відомо слідчому?

В читальному залі, куди могла привести зворотна адреса на посилці, його знали, як Іванюту. В паспорті ж — Шуранков. Отже, перша помилка — це зворотна адреса на посилці. Але спробуй відправити такий дорогоцінний вантаж без зворотної адреси. Цікаво тільки, як вони довідалися про посилку і що в ній золото? Втім, яке це тепер має значення.

Пригадується, слідчий говорив про скарби на дні озера. Саме “на дні”, а не на плаву. Значить, про золото їм нічого не відомо. Це вже добре.

Звинуватити його, Олег це розумів, можна буде лише в тому, що приховав знахідку. Пограбування квартир, шантаж з монетами ще треба довести. От тільки фотограф Хрінюк. Він його бачив… Однак і тут, напевне, є вихід.

Можуть, звичайно, приплутати за злочинну групу. Але, схоже, нікого, крім нього, не заарештовано.

Наступного ранку Іванюта попросився на допит.

Слідчий прокуратури Валентин Лавренюк, тридцятий’ятирічний блондин з круглим, рум’янощоким обличчям, широкими плечима й атлетичною статурою, звично розклав на столі папір і, відкинувши з лоба біляве пасмо рівного волосся, приготувався слухати.

— Хочу запитати, — почав Іванюта, — якщо я добровільно здам золото державі — мені належить якийсь процент?

Лавренюк схмурив брови.

— По-перше, золото у вас відібрали. І я б на вашому місці, громадянине Іванюта, не торгувався. По-друге, про яку добровільність може йти мова, якщо ви — під арештом?

— І все ж я сподіваюсь…

— На що?

— Як вам відомо, я знайшов на острові золото. — Іванюта зробив після цих слів паузу, але на це ніхто не відреагував. Слідчий лише запитально звів догори солом’яні брови.

— Але те, що ви перехопили, тільки частина скарбу. Так от, мене цікавить, чи одержу я хоча б якусь винагороду, коли покажу, де заховано решту?

— Суд врахує це при визначенні вам міри покарання, — сказав неголосно Лавренюк.

Якийсь час Іванюта робив вигляд, що роздумує.

— І все? Втішає мало. Та схоже, виходу нема. Я згоден, — сказав рішуче. — Їхати треба в Чорний ліс. Покажу. Мені, бачу, ним не скористатись. То хай хоч кілька років мені скостять…

Того ж дня Лавренюк разом з арештованим виїхав до Знам’янки. А наступного — Завагін зібрав у себе співробітників.

Рвучко звівся з-за столу, обвів усіх поглядом.

— У мене досить неприємна новина. Учора на озері трапилось надзвичайне — втік Іванюта. Керівництво, скажу без епітетів, стурбоване. Знову створюється бригада слідчих і оперативників, яка займатиметься цією та суміжними з нею справами. Старший групи слідчих — капітан Карий…

Максимові аж подих перехопило, чого-чого, а такого перебігу подій він зовсім не сподівався.

Вивільнивши Карого для роботи з золотом, Завагін взявся за розшуки “хіміків”. Тим більше, в лабораторії провели досліди з газом, який використовували злочинці при пограбуванні квартир.

Почав з пошуків підходящої для цього хімічної лабораторії, де можна виготовити циклопропанат. Технологія приготування газу відома. Крім того, Крячко назвав, і досить впевнено, де, в яких умовах можна виготовити його. Створили групу оперативних уповноважених карного розшуку, яка зайнялася перевіркою лабораторій, де є умови для подібних досліджень. В обласному центрі і довкруг нього їх виявили дев’ять. Та ще три — в Знам’янці. Робота ускладнювалась, бо для добування газу якихось особливих хімікатів не вимагалось.

Сам Завагін вирішив побувати спочатку в агрохімлабораторії. Це було в двадцяти п’яти кілометрах від Полтави, в мальовничому селі Польовому.

Приїхав автобусом, зіскочив з приступки і нерішуче зупинився, роззираючись. У кількох кроках розмовляли двоє. Завагін байдуже ковзнув поглядом по обличчях жінок і вже хотів було йти до центру села, коли раптом почув цікаву фразу.

— Та він же брав минулого місяця! — долинуло до Завагіна.

— Отож я й кажу Катерині: не давай йому десять балончиків. У нього ще є. Хіба за місяць можна стільки спалити? Мій раз у місяць її заправляє, та й то вистачає. А тут — десять. Де ж того газу набрати? Балончики, сама знаєш, — дефіцит. То, кажеш, не бачила у місті? Хоч ховай ту запальничку. Бач, сірники йому вже не підходять. — Буркотіла її співрозмовниця, невисока з гострими плечима жінка у просторій темно-коричневій спідниці.

Завагін не палив. Але газову запальничку й цигарки тримав в кишені завжди. Неквапно витягнув з кишені пачку “БТ”, дістав цигарку, клацнув запальничкою. Тремтячий язичок полум’я жадібно лизнув кінчик цигарки, і слідчий відчув у роті пекучо-терпкий запах диму. Ступив крок до жінок.

— Пробачте, де тут у вас магазин? Мені б балончик для запальнички купити. Кінчається газ. — Показав запальничку. Сказав це, власне, не сподіваючись почути щось цікаве, а скоріше, щоб переконатись: фраза, яку він випадково почув, дійсно стосується газових запальничок.

Жінки перезирнулись. Адже щойно про це розмовляли.

— Магазин такий є, — поспішила відповісти невисока. — Та балончиків немає. Сама збираюсь у місто за ними.

— Ви палите? — запитав Завагін, аби підтримати розмову.

— Ні, — розсміялася жінка, й він побачив, що посмішка у неї красива, тепла, робить обличчя привітнішим, але чомусь зовсім не знімає з нього слідів утоми. — Син просив. Просто біда! Подарувала я йому на день Армії запальничку, рік тому, і балончики у де раніше були весь час у магазині, а тепер Катря каже: — Панасюк з агрохімлабораторії усю партію закупив, а навіщо вони йому, коли він і не палить навіть? Через три дні завезуть. Та хіба ж цей гаспид втерпить? Каже, ти, мамо, у відпустці, в місто часто їздиш, купи. А ви давно звідти? Бачу, палите, то, може, знаєте, є там ці трикляті балончики?

Завагін хитнув головою.

— Є. І великі й маленькі. Раджу великі. На три місяці вистачає.

— Та я всякі вже купувала. У нас цього року тільки великі й привозять. Поки цей спекулянт не скупив усі.

— Він торгує ними?

— Та ні, то я так до слова. Бо навіщо йому стільки, хіба що топитиме… Так, говорите, є? Тоді поїду. Ось і автобус вертається.

Завагін рушив до центру села, подумки кепкуючи з себе. Бачиш, тільки почув слово “газ”, так вже й в розмову встряв, а йшлося всього-на-всього про газ для запальничок. Як прізвище того перестрахувальника? Треба до цього Панасюка придивитись.

Але придивлятись вже не було до кого. Молодший науковий співробітник Олександр Павлович Панасюк розрахувався два дні тому. З фотографії, яка збереглась у особовій справі, на Завагіна глянуло неприємне плескувате обличчя чоловіка років тридцяти з глибоко посадженими невеликими очима.

Як виявилось, диплом про закінчення сільськогосподарського інституту О.П.Панасюк у відділ кадрів агрохімлабораторії пред’явив фальшивий.

Лавренюк ніяк не міг заспокоїтись. Це ж треба, щоб саме під час слідчого експерименту, який він проводив, утік злочинець! А він перетворився у винуватця і у свідка водночас. Максим Карий розумів, які почуття нині володіли товаришем, однак, так би мовити, по гарячих слідах, прагнув якомога детальніше відновити в пам’яті події того злощасного дня. По-дружньому було шкода Валентина, та водночас важко було приховати роздратування. Адже доводилось практично починати усе з початку. Власне, з початку — це не зовсім точно. Бо принаймні тепер було відомо, що розшукувати треба Олега Іванюту та О.П.Панасюка, на якого вийшов Завагін. Отже, у них є вже два кінці, за які можна було б вхопитись. Іванюту Завагін доручив Карому, Панасюка — Істоменку.

Тепер слідчий прагнув відтворити в уяві обставини втечі Іванюти. Версію про самогубство Завагін відкинув одразу і наказав серйозно зайнятись обстеженням озера. Для цього з Одеси викликали групу водолазів. Сьогодні їх очікували в Знам’янці. Карий повинен бути на озері завтра. Але це завтра. Сьогодні ж він мав якомога детальніше дізнатись у Лавренюка, як усе трапилось. Той, вже вкотре за останній час, повторив неприємну для нього розповідь. Обличчя Лавренюка було втомлене, розгублене. Очі горіли відчаєм, а голос раз у раз зривався. Подібне у його практиці трапилось вперше, натурою Лавренюк був емоційною, й, хоч намагався триматись спокійно і врівноважено, це йому не завжди вдавалось.

Зіпершись ліктями на коліна і обхопивши руками голову, він якусь мить сидів так, потім випростався, зболено глянув на капітана й почав розповідати.

— Вів себе Іванюта спокійно. Виїхали ми вчотирьох. Два сержанти-охоронці й ми з ним. У Знам’янці Гурба дав нам спецмашину, взяли понятих, поїхали до озера. Два знам’янські сержанти залишились на березі, ми двома човнами попливли до островів. Там, як запевняв Іванюта, переховувався знайдений ящик з золотом.

— Іванюта був у наручниках?

— Звичайно. До старшого конвою ми його примкнули, як і належить у таких випадках. Автоматник же сидів навпроти. Поняті — в другому човні. Але коли причалили до острова, наручники довелось надіти йому окремо від охоронця. Та й куди йому було втекти? Кругом — вода, далі — болото, трясовина. Острівець невеликий, метрів п’ять у довжину. Чотири в ширину. І дійсно, показав Іванюта нам схованку. Там ящик невеликий такий дерев’яний, як з-під снарядів, бляхою іржавою оббитий.

Лавренюк замовк, і Максим майже фізично відчув, як гірко тому розповідати про власну нерозсудливість, тому не квапив слідчого, котрий вже від того, що перебував у незвичній для себе ролі свідка, почувався кепсько.

— Ну от, коли ми схилились над ящиком… Він психологічно тонко розрахував цей момент. Увага всіх на мить, на якусь мить, перемкнулась на оцей дерев’яний ящик, тоді Іванюта різко штовхнув озброєного сержанта на мене, а сам у два стрибки опинився біля води. Другий охоронець стріляти не міг. Ми закривали від нього Іванюту. А той, як був у наручниках, одягнений, так і шубовснув у воду. Ми хвилини дві стояли — чекали, що випірне, бо де ж би йому подітися? Потім почали стріляти по воді. Один з сержантів стрибнув слідом. Пірнав, шукав, все дарма. Там розщелина якась починається. Та що тепер говорити — не знайшли, а що не випірнав ніде, так це точно.

Ще через годину я сам з аквалангом, якого взяли в експедиції Довгая, опустився під воду. Дивився і під островами, і в розщелині. Ніде нічого. Правда, метрах в тридцяти від острова є місце, де розщелина ширшає, там різні виступи, ями, але ж не міг Іванюта під водою сидіти більше години. Словом, як у тій поговірці: наче у воду канув.

— А в ящику що було? — не втримався від запитання Карий.

— Та… — Лавренюк з досадою махнув правицею. — Одна золота монета, як насмішка. До речі, все це, до подробиць, є у моєму рапорті, ти ж його, напевне, читав.

— Читав, — ствердив Максим. — Але мені хочеться уточнити. Іванюта говорив, де він найшов золото?

— Говорив. На острові. Навіть план малював. В протоколах можеш подивитись. Там усе ніби правильно. Тільки золота не було. Втім, я не дуже вірив у щирість цього новоявленого Остапа Бендера. Але признаюсь тобі, коли розкидали лозу й витягли з-під корча ящик — повірив. А йому тільки й треба було цього.

— Ти думаєш, він розраховував заздалегідь?

— Я в цьому переконаний! Упевнений! Він давно передбачав такий варіант, і той акваланг, який ми до цього часу так і не знайшли, міг йому знадобитись.

— Хіба можна під водою одягнути акваланг?

— Звичайно. Для аквалангіста це неважко. Нам з тобою, може, й не вдалося б.

— Отже…

— Саме так. Думаю, Іванюта передбачав свій арешт і на всяк випадок готувався до втечі.

Карий невдоволено підвівся. Поклав долоню на стіл, зіпершись на руку, перехилився до Лавренюка.

— Чи не занадто розумним ти його робиш? Усе наперед продумав, передбачив. Який стратег!

— А ти хотів би мати справу виключно з дурнями? Це простіше. А Іванюта, як нам не прикро, — не дурень. Як і “хіміки”. Пригадуєш, коли вони нашу засідку газом приспали, як себе повели? Звичайний злочинець обов’язково прихопив би зброю. А ці навіть до неї не доторкнулись. У мене таке враження, ніби вони роблять все на грані порушення закону, щоразу залишаючи для себе якісь “пом’якшуючі” обставини. Грабують тих, у кого є ліві гроші, не беруть зброю. Оце робінгудство мене насторожує.

— Якщо не рахувати того, що в руках у злочинців скарб, який належить державі. Уже приховання його саме по собі — злочин, і дуже серйозний.

— Це для нас з тобою злочин, а для них — чесно добуті гроші.

— І все ж ти їх надто ідеалізуєш. Ця їхня бравада говорить про одне: вони почуваються безпечно, діють нахабно, і в цьому наша вина…

— Сьогодні їду до Знам’янки. Хочеш зі мною?

Через кілька годин міліцейський “газик” прибув у Знам’янку, де слідчих вже чекали двоє водолазів з Одеси.

Коли слідчий нарешті теж зацікавлено подивився на видобутий з-під купи недбало складеного хмизу ящик, Іванюта зрозумів: його час настав.

До води було кілька кроків. Сержанти не звертали, здавалось, на нього особливої уваги. Один з них, присівши на коліно, зчищав з ящика болото. Другий, з автоматом, раз по раз зиркав то на ящик, то на Іванюту, який стояв спокійно, як людина, котра чесно виконала свій обов’язок, опустивши донизу поперед себе руки в наручниках. Але то був оманливий спокій, бо в наступну мить він плечем штовхнув сержанта на слідчого, сам, низько зігнувшись, кількома сягнистими кроками дістався краю острова. Вдихнув на повні легені повітря і стрибнув у воду. Від острова не відпливав. Навпаки, підпірнув під нього і через кілька секунд виткнув голову з води у нішу, яку завбачливо зробив тут раніше, ще коли обстежував острів. Повітря було важке, затхле, але все ж можна було сяк-так дихати.

Як добре, подумалось Іванюті, що йому колись спало на думку підготуватись до можливої втечі з острова. Раніше він збирався “втонути” на очах у Лисогора, другого аквалангіста експедиції. Вирішив зникнути геть і почати нове життя. Йому здавалося, таку можливість дадуть гроші. З’явись вони у такого собі Іванюти? Відразу почнеться: звідки, як, де? Це не влаштовувало. Іванюта мав загинути, зникнути. Разом з ним і його злидні. Зникати треба було надійно. Довго думав — як? Для цього і заготовив нішу-душник під островом. Згодом відмовився від такого плану. Лисогір міг швидко розпочати розшук — він був в акваланзі. Це ускладнювало втечу. Острів, на якому Іванюта зумисно залишив ящик з-під скарбу, був не найбільшим, але єдиним з міцною земляною підошвою, масивний, а тому майже не плавучий. А головне — від нього можна було швидко дістатись до підводних печер, на які натрапив зовсім випадково.

Обережно, але як тільки міг швидко, Іванюта дістав із-за плетива коріння згорток, поспіхом добув з нього акваланг. Заважали наручники. Тому він не закинув балончик з киснем за спину, а притиснув його обома руками до грудей. Вдихнувши востаннє задушливе повітря, затиснув зубами мундштук, зробив глибокий вдих. Відчув, як наповнює легені кисень. Тепер треба якомога довше не видихати, тоді на поверхні озера не буде бульбашок повітря. Ставати ціллю для автоматників Іванюта не хотів. Відчув, як його почало трясти від страху, переборюючи його, затиснув у зубах кінець дихальної трубки. Відштовхнувся від підошви озера і стрімко впірнув у чорніючу розщелину. Тільки там, у глибині, в лабіринті підводних печер, можна було врятуватись від погоні. Одяг заважав рухатись, але полегшував заринання. Відпливши від острова, Іванюта наважився вперше видихнути. Бульбашок на поверхні озера уже ніхто не міг побачити.

Карий взяв у Лисогора акваланг і вирішив сам подивитись на місце, де знайшли одяг утікача. Спускався він під воду вже після того, як водолази, два невисокі, веселі, чимось схожі один на одного, одесити попередньо обстежили підошву плавучого острова і розщелину під ним. В кількох місцях вони так і не наважувались забратись за виступи скелі. Вона, прямовисно обриваючись, здавалось, прикривала глибоку розщелину, в якій подекуди навіть дна не можна було дістати. Правда, дно було. Водолази привезли з собою глибинометр, як назвав ехолот Карий, і досить точно встановили глибину підводної прірви в усіх місцях.

У сорока–п’ятдесяти метрах від острова, звідки втік злочинець, один з водолазів наштовхнувся на вхід у підводну печеру. Потрапити до неї можна було лише з дна озера довгою підземною протокою. З печери водолази дістали одяг Іванюти, кілька подраних газет та два целофанових мішки. Усе це стверджувало версію, за якою Іванюта втік саме так, як і припускав Лавренюк. Максим про себе лайнувся. Коли б слідчий міг все так толково передбачити до втечі!

Озеро, як і під час перших відвідин експедиції, вражало Максима своєю неприступністю. Оточене болотом, воно не давало ніяких підстав думати, що ущелина на його дні може бути скелястою, а в цих скелях загубилось кілька підводних і надводних печер. Скелі і болото — дивне поєднання. Майже неймовірно, подумалось Карому. Втім, це було очевидно, тут все не так, як має бути. Недарма професор Довгаль отаборився у Водяному й зайнявся дослідженням цього дивовижного озера.

Закріпивши за пояс карабін страхувального канатика, Максим легко ковзнув з човна у досить прохолодну, як для кінця літа, воду. Швидко розшукав нішу, про яку говорили водолази. Чи справді тут можна передихнути? Максим зірвав з себе маску. Відразу перехопило подих. Важке, прогниле, здавалось, повітря, але дихати можна й без акваланга, й місця досить, щоб, тримаючись однією рукою, виткнути голову й плечі з води. Максим подумки прикинув товщину острова і його підводної частини. Ця заглибина спеціально зроблена вище води. А чи зв’язана якось з поверхнею? Придививсь уважніше і помітив кілька очеретин. Ось воно що! З полегкістю одягнув знову маску. Тепер упевнився — Іванюта навмисне привів сюди слідчого, бо мав-таки шанс утекти. Мав і використав його. Тут, під островом, вдягнув, очевидно, акваланг, попередньо захований. Звідси дістався до печери. Там у нього, схоже, був одяг, можливо, в такому ж целофановому мішку, як ото знайшли.

Але як він вибрався з озера? Навколо непрохідне болото! Невже по тих зв’язаних щитах? І коли б Лавренюк здогадався залишити біля кладок охорону, того ж таки дня вони б упіймали Іванюту. Бо іншої дороги з озера, схоже, немає. Болото, трясовина… Звідси так просто не виберешся.

Минуло дві доби, міркував слідчий, не міг Іванюта за цей час далеко подітись. Залізницю міцно закрили.

Лавренюк подав з човна руку. Він уже оговтався і тепер буквально за все прагнув ухопитись сам.

— Ну що?

Максим, перевалившись за борт, зняв маску, перекрив кисень на балонах акваланга.

— Все так, як ти думав. Жаль тільки, пізно ти до цього всього дійшов. Під островом — ніша. Там можна не тільки акваланг заховати, а й самому перебути кілька хвилин. Про печеру вже знаєш. Ти б міг його спіймати.

— Тобто?

— Кругом озера — болото, — спокійно сказав Карий. — Звідси йому йти тільки одним шляхом, по щитах, якими добирались сюди і ми. Більше ніяк.

— Хто ж міг знати, — з гіркотою в голосі сказав Лавренюк.

— Не встиг він далеко зайти. Йому треба десь зняти наручники, а це не так просто.

Та Карий помилявся. Іванюта вибрався з болота в протилежному кінці, використавши широкі, виплетені з хмизу мокроступи, приховані ним же в печері ще тоді, коли готувався зникнути на очах у Лисогора.

З наручниками далеко не втечеш. Тому на свій страх і риск, давши лісом доброго крюка навколо озера, вирішив зайти в село. Згадав, де може знайти ножівку по металу. В старої Гергелихи в сараї. Сам кілька днів тому купував для неї нові полотна.

Вечоріло. Напівроздягнений, Іванюта мерзлякувато щулився. Від землі, незважаючи на літню пору, тягло прохолодою. Вже майже годину лежав він у кущах терну, не наважуючись ніяк прошмигнути з лісу до паркану, яким була обнесена садиба Гергелихи. Заважала молода пара, принишкла на колоді.

“Так вони до ранку сидітимуть, — роздратовано думалось Іванюті. — А якщо там, на озері, викликали собак і прочісують ліс?”

Від цієї думки Олега кинуло в жар. Він відповз за кущі в гущавину і бігцем подався в обхід злощасної поляни. Так було далі, але безпечніше. Нарешті, швидкою тінню переметнувся через паркан.

За хвилину щось м’яке, живе підкотилось йому прямо під ноги. Іванюта від несподіванки і переляку завмер на місці. Й тільки почувши радісне скавучання, здогадався, що то сусідський Шарко зустрів його в городі. Стиха лайнувся і сердито підгилив собаку ногою. Шарко ображено заскавучав і відскочив на безпечну відстань, так і не зрозумівши, чому його зустріли не ласкою.

Сарай у Гергелихи не замикався, і Іванюта це знав, швидко розшукав у темноті ножівку. На його щастя, відтоді, як він її туди власноручно повісив, вона нікому не була потрібна. Затиснув знахідку в руках і знову подався до лісу. Треба було забиратись подалі, аби, не привертаючи уваги, розпиляти нарешті наручники. А то навіть сорочки не вдягнеш.

Гілки боляче шмагали по обличчю, чіплялись за одяг. Раз у раз неприємно торкалось обличчя невидиме павутиння.

З-за хмари виринув місяць. Від його блідого сяйва ліс видавався ще суворішим, серце тривожніше гупало в грудях. У камері, подумалось Іванюті, почувався бадьоріше, ніж отут, у лісі, на волі, в годині-двох ходу від скарбу, захованого ним. Зусиллям волі відігнав від себе цю неприємну думку.

Нарешті зупинився. З шосе уже давно не чути було гулу машин. Все, тут можна. Притулившись мокрою від поту спиною до дерева, затис між колінами ножівку і почав пиляти кільце наручників.

Сплав був твердим і піддавався неохоче. Але піддавався.

Про арешт Іванюти в Знам’янці знала ще одна людина. Витримки в неї вистачило на більше, ніж у Олега. Цей невисокий чоловік з плесковатим обличчям бачив, як оперативники заарештували Корчика, коли той виходив з посилкою. Помітив, як метнувся до виходу Іванюта. Від його причіпливого погляду не приховалося й те, що вслід за Олегом вийшов ще один співробітник міліції.

Незнайомець дочекався, поки збудження, викликане арештом Корчика, вляглося, затихли розмови на цю тему, він разом з іншими відвідувачами залишив поштове відділення.

У кишені цієї людини були документи на ім’я Олександра Павловича Панасюка, молодшого наукового співробітника агрохімлабораторії Науково-дослідного інституту захисту рослин. Насправді ж ім’я і прізвище цього чоловіка були зовсім іншими. Він давно і охоче забув би їх, бо мав на те причину.

Першим же поїздом із Знам’янки Панасюк виїхав до обласного центру, звідти в Польове. Наступного ж ранку разом з документами про відрядження поклав на стіл завідуючому відділом, повновидому, повільному в рухах невисокому чоловікові, який дивився на світ через товсті круглі скельця старомодних окулярів, заяву на розрахунок.

Той здивувався:

— Це ж чого, Олександре Павловичу? А ми на вас розраховували. Чули, Остапенка від нас на дослідну переводять? Думали — ви його досліди продовжите.

Панасюк, як міг ввічливо, відповів:

— Обставини, Дмитре Івановичу, так складаються. Зізнаюсь по секрету: запропонували мені гарну посаду в Кіровограді. Приступати треба з понеділка. Ви вже мене не затримуйте.

Завідуючий знизав плечима, підписав заяву й здивовано подивився вслід Панасюкові. У нього ніяк не вкладалося в свідомості те, що саме цього з його підлеглих могли запросити на роботу в обласний центр. Нічим особливим той не відрізнявся, хіба завидною наполегливістю в роботі над химерними своїми дослідами по вирощуванню розсади в газовому середовищі, котрі з дозволу завідуючого лабораторії проводив іноді після роботи. І раптом розраховується. Можливо, досліди вдалися? Так невже не похвалився б?

Панасюк розрахувався за один день. Коли він виїхав з Польового, здавалось, ніхто на це не звернув уваги. Як жив непомітно, так і зник тихо. Згадали про нього лише після візиту Завагіна. Й тільки тепер виявилося, що ніхто толком нічого не знав про Панасюка.

Істоменко, котрий надалі за дорученням Завагіна займався Панасюком, теж дізнався від його колишніх колег по роботі небагато. Єдине, в чому оперативник тепер не сумнівався, так це в тому, що саме в агрохімлабораторії можна було добувати циклопропанат. Цим, схоже, й займався Панасюк під час своїх дослідів після роботи.

Істоменко встановив справжнє прізвище Панасюка — Зайцев. Кілька років тому за підробку документів той відбував покару в одній колонії з Крячком.

Оперативного уповноваженого здивувало, чому Зайцев, змінивши прізвище, опинився на Полтавщині. Адже строк він свій відбув, його трудовлаштували — деякий час працював лаборантом одного з цукрових заводів у Кіровоградській області, потім зник звідти невідомо куди.

Старший лейтенант вирішив поговорити з Крячком, якого нещодавно за рекомендацією Карого взяли на місце Зайцева-Панасюка.

Крячко жив тепер в невеличкій кімнатці гуртожитку дослідної станції. Старшого лейтенанта зустрів привітно, як людина, якій, власне, нічого конфліктувати з законом.

Вислухавши Істоменка, кілька хвилин збирався з думками. Зморшки у нього на чолі то збігалися над бровами, то розгладжувалися над переніссям. Обличчя відбивало всі почуття, що турбували в цей час цього рано зістарілого чоловіка. Очевидно, спогади були йому мало приємні, бо, вимушено посміхнувшись, відказав Істоменку, з яким присіли тут-таки в кімнаті біля заваленого книгами столу:

— Ви знаєте, погано його пам’ятаю, єдине, що згадалось, так це те, що художник цей Заєць, вибачте, Зайцев, був чудовий, гроші вмів малювати, підписи майстерно копіював. Міг підробити будь-який почерк.

Раз, пригадую, десять діб йому дали. Записку начальнику загону від імені начальника табору написав. Копії з картин для їдальні в колонії гарні поробив. Людина здібна, але зла, безжальна.

— Зла? Чому ви так вважаєте?

Крячко зіперся ліктем на стіл і переконливо сказав:

— Заєць, так його в зоні позаочі звали, страшенно не любив свого прізвиська. Й не одного новачка безжально відлупцював лише за те, що той назвав його не так, як йому хотілося. Мене це дивувало, звідки в нього та злість? Сидів же тоді вперше, як і я. Строк невеликий мав спочатку. Років три, здається. А в зону до нас потрапив після того, як побив чи порізав там когось. Тоді йому й додали. Не знаю, скільки він відсидів, перш ніж до нас потрапив, але вже “слава” за ним повзла бучна. Що ще? Обличчя його швидко запам’ятовується. Не дуже симпатичне. Приплюснуте ніби, очі маленькі глибоко сидять. Звільнили його раніше за мене. А чого це він вас цікавить? Знову щось накоїв? Цей може…

Оперативник підвівся. Розмова не дала йому практично нічого. Хіба домалювалася в уяві постать Зайцева-Панасюка. Він виявився не таким вже безвинним ягням, як на перший погляд.

Чому переховувався, коли ніякого злочину не вчинив? Чи, може, вчинив, та ще не розкрили? Раптово звільнився. Неспроста все це. Треба дізнатися про кожен його крок у відрядженні.

Вголос же подякував Крячку, запитав, як працюється йому на новому місці.

— Спасибі, добре. Засумував я по лабораторії. Прошу вас, подякуйте товаришу Карому.

Істоменко поволі спустився вичовганими східниками з другого поверху, мовчки кивнув на прощання черговій гуртожитку, вийшов на вулицю.

У повітрі пахло стиглими яблуками. Неподалік гуртожитку, відгороджений від будинку невисоким парканом, починався сад. Погляд старшого лейтенанта затримався на зелених кронах дерев, крізь які то тут, то там визирали червонощокі смугасті яблука. Думками ж був далеко від цього саду. Розумів — факти, які вдалось зібрати, вже можна якось ув’язувати. Але як?

Безперечно, пограбування Хрінюка, провал засідки, можливість виготовляти газ в агрохімлабораторії, знайомство Крячка й Зайцева-Панасюка, зникнення останнього, всі ці факти повинні мати щось спільне.

Якийсь невідомий відвідує Крячка в Знам’янці. Крячко знає, як виготовити газ, яким отруїли Хрінюка. Зайцев і Крячко разом відбували покарання. Все крутиться довкола Крячка. Невже Карий помилився в ньому?

Якщо він причетний до злочинів “хіміків”, то чи не краще було б йому просто заперечити своє знайомство з Зайцевим? Він же його не приховує. Але й нового нічого не сказав. Не знає чи навмисно мовчить? Чому зник Зайцев? Розрахувався відразу ж, як повернувся з відрядження. Стій-но! Їздив-то він у Кіровоград, напросився сам. А звідти до Знам’янки година їзди. І було це в ті дні, коли заарештували Іванюту. А раптом Зайцев був там? Тоді ясно, чому він зник.

Микола Петрович огледівся, помітив під парканом лавицю, присів на неї. Дістав з кишені ка-лендарик і став розмірковувати.

Іванюту заарештували двадцятого. Панасюк поїхав у відрядження сімнадцятого, повернувся двадцять першого. Виходить, вони могли бачитися у Знам’янці.

Максим Карий, пригадується, міркував правильно. На пошту злочинець приходив не один. Можливо, слідчий помилився, вважаючи, що Корчик знав вміст посилки? Карий розмірковував приблизно так. Корчик отримував посилку, Іванюта-Шуранков спостерігав за ним. А якщо припустити майже неймовірне, зухвале в стилі “хіміків”: що Корчика використали “всліпу”! Тоді Іванюта, може, ще хтось, (чому б не Зайцев!) повинні відібрати в нього посилку з золотом. Зухвало? Безперечно! Але реально.

Збуджено підвівся. Не хотілося вірити, що злочинці настільки все змогли продумати. Але ж ця досить смілива версія міцно скріплювала в єдине всі добуті факти! Відразу ж чіпко ув’язувалась ланка Іванюта–Зайцев–пограбування квартир–газ–Крячко. Треба негайно порадитися з Карим.

Осінь ніби озлилась дощами. Вони лили майже щодня, подовгу й обридливо. Лише зрідка вітрові на кілька годин вдавалося розігнати над містом похмурі, важкі хмари. І тоді несміливі вже сонячні промені підсушували змучену дощами землю. Повітря, здавалося, перенасичилось вологою, ставало все прохолоднішим, але Карий, не вагаючись, прочинив навстіж вікно в кабінеті і лише потім, роздягнувшись, пройшов до столу. Не встиг ще як слід вмоститись на стілець, як у дверях з’явився Істоменко.

— Довго обідаєш, — сказав. — Давно чекаю. Тут дощі, а в Польовому погода чудова, в усякому разі, вчора була. Займався я там лженауковим співробітником. Ти уяви собі — він з сімнадцятого по двадцяте був у Кіровограді!

— То й що? — не зрозумів Карий.

— Я не впевнений, чи він звідти не їздив, скажімо, в Знам’янку, — вів далі старший лейтенант.

— Стривай! — Карому передався настрій товариша. — Ти думаєш, він міг дізнатися про арешт Іванюти й саме тому й зник?

— Авжеж, — радо хитнув чубом Істоменко. — Чом би й ні? Мені здається, він міг навіть бути на пошті, коли ви брали Іванюту. Треба б показати його фотографії в Знам’янці, може, хто з працівників пошти згадає. Постать він примітна.

Карий замислився. Версія Істоменка була дещо несподіваною, однак цілком логічною. І коли вона ствердиться…

Слідчий підвівся, зачинив вікно — на вулиці знову починався дощ. Змахнув з підвіконня кілька жовтих листків.

— Ти був у Завагіна? Ходімо разом. Мені здається, тобі треба поїхати в Малу Виску, на цукровий завод, де працював Зайцев, подивитись, чи там нічого за ним немає? Фото я перешлю Гурбі. Поки повернешся — все з’ясуємо. Можливо, ти маєш рацію.

До хатини лісника Іванюта дістався під ранок. Натруджено гули ноги, втома відчувалась в усьому тілі. У темряві довго не міг зорієнтуватися, і лише під світанок, майже втративши надію розшукати знайому просіку, вибрів-таки на неї.

Собаки лісник не тримав давно. Іванюта це знав. Тож до хатини підійшов безбоязно. Обережно перемахнув через паркан.

Звичайно, карний розшук міг випередити його й улаштувати в лісника засаду, але не хотілось у це вірити. Крадькома підійшов до драбини на горище й, мить повагавшись, взявся за щабель.

На горищі задоволено зарився в сіно з головою і через кілька хвилин забувся у чутливому сні загнаного, знесиленого звіра.

Прокинувся з першим скрипом дверей. Деякий час спостерігав з горища, як порався по господарству лісник. І тільки пересвідчившись, що той закинув рушницю за плече й зібрався йти до лісу, тінню ковзнув за ним. У лісі супроводив його недовго. Той дійсно намірився обходити свої володіння. Тоді втікач повернувся до садиби. Лісник жив у цегляному будинку, крім якого в дворі було ще два невеличкі сараї та гараж, де, як знав Іванюта, стояла зовсім нова, цього літа куплена “Нива”. Через це старенький мотоцикл з коляскою перекочував з гаража в сарай. Заради цього мотоцикла й ризикував Іванюта. Садиба лісника була обнесена щільним, у зріст людини парканом. Садиба, гараж, сараї розташовані так, що двір з усіх боків оточувався будівлями й займав зовсім небагато місця. Утікач почував себе тут невпевнено, немов у пастці. Тому квапився.

Ломом, якого взяв тут же, під стіною, піддів скобу замка на дверях сарая. Викотив мотоцикл. Відкрутив кришку бака й радо скривив губи — бак був повен. Не було ключа запалювання, та Іванюту це не хвилювало, він давно вже навчився заводити і без нього будь-який автомобіль. З мотоциклом же було ще простіше.

Настрій у втікача поліпшився. Транспорт знайшовся, тепер треба було подбати про якийсь одяг та про їжу. Спортивний костюм не дуже підходить для подорожі, особливо тоді, коли тебе розшукує міліція. Й тут Іванюті пощастило. В сараї він зняв з цвяха на стіні шкірянку й джинси, взув знайдені тут же кеди. Таким же успішним виявився і рейд до погрібника, звідки повернувся з припасами.

Закрив сарай і постарався приторочити назад зірвану скобу з замком. Постояв ще хвилину в дворі, роздивляючись, чи не залишив якихось слідів. Якщо лісник не відразу виявить пропажу, він встигне зробити задумане.

Викотив мотоцикл за ворота, повернувся на подвір’я, граблями спробував підняти траву там, де проїхали колеса. Одягнув шолом і зупинився. Треба було б перечекати ще хвилин з тридцять, щоб лісник відійшов якнайдалі, а то вчує звук двигуна. Однак на місці не сиділося. Страх тінню нависав за спиною, й Іванюта ледве стримувався, аби не запустити двигуна й чимдуж податися світ за очі. Покотив мотоцикл лісовою дорогою, мізкуючи, як чинити далі.

Тепер його спільники кинуться шукати місце, де він заховав золото. Бо хоч кожен з них за “роботу” й одержав певну долю, Панасюк і його дружки навряд чи мають сумнів у тому, що в Олега залишилась більша частина скарбу…

Втікач присів на траву біля мотоцикла на невеличкій галявині, де вирішив перечекати, поки лісник заглибиться подалі в ліс, і, нарешті, вгамувати голод.

Вони не помиляться, коли так вважатимуть. Іванюта скривив губи в зневажливій посмішці. Він сам розпалював у них цю думку, аби гарантувати собі безпеку. В усякому разі, доти, доки “друзі” не довідаються, де він зберігає свою долю. Став би він ділити увесь скарб! І того, що має кожен з них, досить. Біда в іншому. В теперішній ситуації йому ні на кого більше розраховувати, крім оцих трьох випадкових спільників. Люди ж вони небезпечні й невідомо, як поведуть себе далі.

Пригадалося знайомство з Панасюком.

Це було в той вечір, коли він, інсценувавши-таки, але за іншим сценарієм, свою загибель в озері, з’явився в Полтаві. Залишивши дипломат з монетами в камері схову Південного вокзалу, вийшов на привокзальну площу. Настрій у нього тоді був химерний — радісно-пригнічений. У кишенях володаря скарбу, якщо не рахувати кількох золотих монет, було порожньо.

Знічев’я роздивляючись навколо, помітив двох дівчат. Обидві високі, стрункі. В руках по дипломату, через плече у чорнявої туристична сумка. Обличчя в дівчини було втомлене і красиве. Це помітив не лише Іванюта. Бо відразу ж з-за його спини пролунав чийсь бадьорий голос:

— Дівчатка, яка зустріч!

До приїжджих підійшов чоловік у світлому костюмі. Він був старший за них, мав бліде неприємне обличчя й глибоко посаджені невеликі очі. Не даючи дівчатам оговтатись, обняв кожну по черзі, забрав з їх рук вантаж. Усі троє неспіхом простували до тролейбусної зупинки: Іванюта й собі поплівся слідом, раптом біля дівчат різко загальмувала легкова автомашина. Далі все відбувалось дуже швидко. Чоловік у світлому костюмі миттю пірнув у розчинені дверцята, прихопивши з собою речі. В ту ж мить “Москвич” рвонувся з місця. І тільки через хвилину пролунав розпачливий дівчачий зойк.

“Ну й ну”, — подумалось тоді Іванюті. Переобтяжений своїми клопотами, він швидко забув цю подію. Згадав лише наступного вечора, коли після того, як на свій страх і риск таки спродав кілька золотих монет третьому за рахунком з тих, кого встиг обійти, зубному лікареві, сидів за одним із столиків в напівпорожньому залі ресторану “Лілея”.

Десь опісля десятої вечора в залі з’явилось троє. В одному з них Іванюта упізнав крадія дипломатів.

До цього часу Олег вже встиг спорожнити трьохсотграмову карафку з горілкою, яку по першому ж кивку відвідувача миттю наповнив знову меткий офіціант. Іванюта навряд чи зміг би пояснити причину, яка штовхнула його до столика трійці, один з якої безперечно конфліктував з законом. Очевидно, горілка притупила притаманне йому завжди почуття обережності. Незваного зустріли відверто неприязно.

— Чого треба? — грубо вишкірився знайомий.

Іванюта, озирнувши його кремезну міцну постать, раптом тверезо відзначив для себе: якщо дійде до бійки — цей найнебезпечніший.

Погляд другого, симпатичного, інтелігентного на вигляд незнайомця в тонкому чорному светрі, був байдужим. У третьому Іванюта упізнав рослого широкоплечого водія з “Москвича”.

— Вирішив запитати, чи багатий улов на вокзалі? — тихо сказав Іванюта. Помітив, як рука плосколицього опинилась в кишені.

— Не тремти, я не лягавий, — бравував далі. — Ви мені потрібні, хлопчики. А щоб підстави були для розмови, ось вам моя візитка. — Він обережно поклав перед ними кілька золотих монет, та, помітивши офіціанта, накрив їх салфеткою.

Трійця перезирнулася.

— Збери сміття, шмаркач. Поговоримо на вулиці. — Сказав тихо вродливий молодик з байдужим поглядом. — Якщо навів лягавих, — умреш першим.

Він сказав це так спокійно, виразно, що у Іванюти шугнув поза шкірою мороз, а хміль весь вивітрився.

— Як хочете. — Він змів монети зі столу й підвівся. Гру треба було продовжувати. Не озираючись, пішов до виходу, заспокоїв офіціанта, який метнувся назустріч. — Я ще повернуся!

І щоб той не сумнівався, сунув йому в долоні 25 карбованців.

На невеличкій площі перед рестораном було безлюдно. Іванюта ступив з неї кілька кроків у темряву й відразу відчув за спиною важке дихання, різко повернувся, зробивши крок вліво. Поруч з ножем у правиці стояв крадій з вокзалу і сторожко озирався на всі боки.

— Заховай перо, псих! — якомога спокійніше сказав. — Ще раз кажу тобі: я не лягавий.

— Звідки знаєш про вокзал?

— Випадково бачив, як ти лапшу на вуха дівчатам чіпляв.

— Що хочеш, кажи швидко. Ніколи нам з тобою тут розбалакувати.

— Потрібні компаньйони для справи. Плачу золотом. Добре плачу.

— Чому я повинен тобі вірити?

— Хоча б тому, що розмовляєш зі мною, а не сидиш в ІВС. Я бачив тебе в “роботі”. Мені якраз такі відчайдухи потрібні. Та не дрейф ти, робота чиста. Займе дві години. Після захочеш — на всі чотири. Захочеш — працюватимем далі.

— Це ж з якої радості? — почав було той, та в цю мить Іванюта, спритно перехопив його зап’ястя, викрутив руку, відібрав ніж.

— Можеш без радості. Але махати ножем в мене перед носом не слід. Затям це.

…Тоді вони таки домовилися з Панасюком. Іванюта хотів поскоріше збути золото, хоча б частину обміняти на гроші. Для початку треба було небагато. Якихось дві–три тисячі, щоб забратись геть з цього міста. Саме тому, з безвиході, відважився він використати для однієї задумки цих конфліктуючих з законом, яких послав йому випадок. В усякому разі, він був переконаний — міліції вони його, на перших порах, не видадуть.

Але намічене зірвалося…

Все це пригадалося Іванюті, коли він, вгамувавши голод, приліг на траву біля мотоцикла, заплющив очі і дав собі можливість розслабитись. Скільки минуло часу, визначити без годинника йому було важко. Тож почекав ще трохи й вирішив — можна вирушати.

Мотоцикл завівся відразу. Години через три-чотири утікач вже був у Польовому. Проте в агрохімлабораторії, куди він послав перехожого хлопчака, Панасюк вже не працював.

Після ризикованої, зухвалої “операції” на вокзальній площі Зайцев зрозумів: минуле міцно тримає його в своїх обіймах. Здавалося б, усе налагоджується. Так ні — з’явився Психолог і зажадав повернути борг.

Десь там, у глибині душі, Зайцев беріг сподівання, що лихо мине його, а програш в карти сусіду по нарах лишиться там, у минулому, за чотирма дверима пропускного пункту колонії. Але…

Психолог мав йти на волю на рік пізніше Зайцева. Цей тридцятип’ятирічний красень з вишуканими манерами гордився своєю кличкою. Як і тим, що провчився два курси на філософському факультеті, звідки його виставили. Маскуючись під члена приймальної комісії вузу, вимагав у батьків абітурієнтів чималі грошові хабарі, подвоюючи їх, коли клієнт, звичайно ж без будь-якої допомоги з його боку, складав іспити успішно.

Тоді повірили в щире каяття студента, не передавали справи до суду, обмежилися тим, що відібрали й повернули батькам гроші, які він ще не встиг розтринькати, а завбачливо клав на ощадну книжку. Та ще виключили з університету. Згодом, коли Психолог таки потрапить до рук правосуддя, дотошний прокурор зверне увагу й на цей випадок — та до того часу сором’язливий студент Ігор Танченко вже встигне стати відомим у певних колах як неперевершений майстер психологічного шантажу, як сам він називатиме поле своєї “діяльності”.

До зустрічі з Зайцевим Психолог двічі побував за ґратами, щоразу щиро й слізно каявся на суді, однак на волі брався одразу ж за своє. Все менше й менше залишалося в нього спільників, які допомагали реалізовувати досить ризиковані, зухвалі плани. І от одного разу, опинившись на волі, Танченко раптом усвідомив, що лишився один. Розмірковуючи, кого б можна підключити до нової “гри”, раптом згадав художника, сусіду по нарах — Зайцева. Він же — його боржник по картах. І тепер мусив або ж негайно віддати три тисячі карбованців програшу, або ж, за умовою, виконати три будь-яких бажання Психолога на волі. Це коли грошей не матиме.

У невеличкому районному містечку Мала Виска, на березі тихоплинної Висі, Танченко швидко розшукав боржника. Той, схоже, й не помишляв повертатися до минулого. В усякому разі так заявив Психологові.

На того добрі наміри Зайця аніякогісінького враження не справили.

— Діло твоє. Боржок повернеш — і роби як знаєш.

Зайцев був далеко не з полохливого десятка, та відчув себе не зовсім добре — зрозумів: приїхав Танченко недарма. З мріями про нове життя доведеться розпрощатись. Інакше довелося б розпрощатися з життям. Надто вже міцні зв’язки мав Психолог, аби вступати з ним у відкритий конфлікт.

— Борги я звик платити, — відказав з гонором. — Це зовсім інша розмова.

На інше Танченко й не сподівався. Йому потрібен був надійний, сміливий напарник для “гри”, яку він задумав ще там, у зоні. Пригадалось, він якось натякнув Зайцеву:

— Коли захочеш — ми з тобою, корешок, хіба ж такі спектаклі без глядачів поставимо. Весь карний розшук на вухах стоятиме.

Як зрозумів Зайцев, тепер настав час його виходу на “сцену”.

Проте він помилився. Танченко зовсім недаремно хизувався знанням психології. В усякому разі, психологію подібних собі він враховував досить уміло. Діяв неквапно, але наполегливо, з гарантією.

Першою з трьох його забаганок стала вимога звільнитись з заводу, потім, щоб остаточно перекреслити всі сподівання Зайцева на повернення до чесного способу життя, Психолог змусив його пограбувати на вокзалі двох дівчат, розігравши при цьому психологічну сценку “Знайомі”.

На думку Танченка, це не лише ставило Зайцева знову на своє місце, але й мало зміцнити віру в геніальність його, Танченка, психологічних розробок, подібних “спектаклів”, як гордо називав він реалізації своїх замірів.

Зайцев повагався, але змушений був погодитися і на ще одну забаганку “друга”. Змінив прізвище, підробивши невідомо де роздобуті Танченком документи. Щоб легалізуватись в новій ролі й перевірити надійність документів, за порадою Психолога влаштувався в сільську агрохімлабораторію неподалік від Полтави. Минулось. Вирішили й надалі використовувати цю роботу як прикриття. Тепер зустрічалися з Танченком не часто. Той непоспіхом обдумував нову “виставу без глядачів”, роль актора в якій відводилася і Зайцеву-Панасюку. Готувався Психолог ретельно. Взяв собі за правило: більше двох разів на рік долю не випробовувати. Й тут випадково підвернувся цей нахаба з золотом. Звичайно ж, Психолог відразу наказав Зайцеву погоджуватись на будь-яку пропозицію незнайомого.

Золото вабило його завжди. А тут раптом воно реально зблиснуло зовсім поруч. І було, як видалось Танченку, в руках дилетанта.

Про те, що в лісника з дев’ятнадцятого обходу в Чорному лісі украдено мотоцикл з коляскою, Карому доповіли на третій день розшуку. В тому, що це справа рук Іванюти, слідчий майже не сумнівався.

Мотоцикл знайшли через добу на околиці Кіровограда, неподалік залізничної станції. Експерти-криміналісти встановили — відбитки пальців рук на кришці бака мотоцикла дійсно належать Іванюті. І ще одна новина. В районі Литої могили в Чорному лісі, біля входу в розриті частково катакомби, група туристів наштовхнулась на труп чоловіка років тридцяти.

Як тільки майор Гурба повідомив про це, Карий з експертом-криміналістом Дубовиком негайно виїхали на місце події в сусідню область. Прибули опівдні.

Осінь вже встигла торкнутися своїм чарівним пензлем кожного дерева. Обпалене її суворим подихом опале листя м’якою ковдрою вкривало землю. Довгочасні дощі забарвили її в невизначений сірий колір.

Максим не впізнавав Чорного лісу. На цей раз він зустрічав його похмуро й сумно. Чи, можливо, так просто видалося слідчому, адже привели його сюди справи далеко не ліричні.

Зустрів Карого Гурба. Привітавшись, коротко ввів в суть справи.

— Вбитому років тридцять. Документів при ньому ніяких, тілесних пошкоджень теж. Причину смерті поки що не встановили. Й зробити це можна буде, схоже, лише після медичної експертизи. Речей при ньому ніяких. Туристи, на жаль, повелись необережно, позатоптували всі сліди, більше того — змінили місце положення трупа, й тепер важко відновити все, як було.

Усе це Карий почув за той короткий проміжок часу, поки йшов з майором від машини стежкою до місця події.

— Чого це вони його зачіпали?

— Ніхто не подумав, що вбитий, вважали — п’яний. Заходилися будити, а він холодний.

Підійшли зовсім близько, оперативна група знам’янчан закінчувала роботу.

— Є що-небудь? — запитав, привітавшись, Карий у молодого русявого експерта-криміналіста, який обстежував місце злочину.

— А… — безнадійно махнув той рукою, — натоптали тут, як коні у стайні. Хіба ж на такій перині щось лишиться?

— Так-таки нічого?

— Єдине, що можу сказати, копався він тут, у цих розвалинах. Є чіткі сліди його ніг. І не тільки його. Оце поки й усе.

— Ще один шукач скарбів, — сказав Карий.

Загиблий лежав обличчям донизу, вткнувшись в пухке вологе листя. Праву руку викинув далеко вперед, ніби хотів ухопитись за щось. В долоні затиснув жмут листя. Ліва — простягнута донизу вподовж тулуба. Ноги ледь підігнуті в колінах, одяг — шерстяна тепла сорочка й не нові темного кольору штани, вибруднені подекуди глиною.

— Туристи, — подав голос Гурба, — стверджують, що застали його саме в такій позі. Двоє з трьох переконані в цьому.

— А третій?

— Третій не пам’ятає, — зовсім розчарував Гурба.

— У мене, наприклад, не виникло б враження, що це лежить п’яний, — задумливо сказав Карий.

— У них алібі, — зрозумів Гурба, куди хилить слідчий. — Ми перевірили. Смерть настала раніше, а вони лише сьогодні вранці приїхали. Поки ти сюди добирався, ми це встановили.

— Як називається місцевість? Що це за руїни?

— Лита могила… Тут в кінці минулого століття розкопки проводили. Золоті прикраси, між іншим, знайшли. Поховання якесь, чи що…

— Золото, кажете? Знову золото… Скільки через нього біди. Десь я вже зустрічав оцю назву — Лита могила. От тільки де?

До Малої Виски Істоменко приїхав уранці. Автобус з Кіровограда домчав його степовими шляхами до цього невеличкого райцентру за півтори години.

Від готелю до цукрового заводу було зовсім близько. Перейшовши міст над залізницею, короткою вуличкою вийшов до неширокої алеї в темному скверику, яка вела до прохідної. На другому поверсі старого, будованого ще в дореволюційні часи заводського корпусу розшукав хімлабораторію.

Завідуюча, немолода вже жінка в білосніжному халаті й такій же косиночці, з-під якої вибивалось колись чорне, тепер густо пересипане сивиною пасмо, здивувалася візиту оперативного уповноваженого карного розшуку. Її безбарвні, вицвілі очі не приховували цього. Раз по раз вона знизувала тендітними плечима, усім своїм виглядом показуючи: візит міліції для неї не лише несподіваний, але й не зрозумілий.

— Зайцев? — перепитала вона здивовано. — Звичайно ж, пам’ятаю. З рік минуло уже, як розрахувався. Що за людина? Ну як вам сказати… Нічим себе не проявив. Мене, правда, начальник відділу кадрів попереджала, він покарання за щось там відбув. Але я не пригадаю навіть, за що саме. Працював нормально. Особливим ентузіазмом не відзначався, але те, що доручала, виконував. Я, знаєте, його навіть умовляла не розраховуватись.

— А він? — зацікавився Істоменко, який нарешті звик до заводського шуму, що проникав і сюди, в лабораторію, й тепер міг розрізнити в ньому кожне слово.

— Та, — жінка зітхнула. — Все дарма! Правда, мені здалося, роботу він залишав неохоче.

— ???

— Це було видно, сумний такий в останній день ходив. Людина він взагалі замкнута, мовчазна, я сказала б, некомунікабельний чоловік, може, це від того, що зовнішність непоказна. Красивим аж ніяк не назвеш. Та й жив самотньо. А це, мені здається, пригнічує.

— А де він жив?

— В гуртожитку, тут неподалік, на Заводській. Коли сюди йшли, ви проминули його. За мостом відразу, триповерховий такий будинок.

— А з ким товаришував? Були в нього на заводі друзі, приятелі?

— Не знаю. Мені здається, не було. В нашому колективі, де, як бачите, більшість жінок, ні з ким.

Істоменко попрощався.

Вихователька гуртожитку, молода двадцятип’ятирічна жінка, відзначила, як вона сказала, виключну пасивність Зайцева в громадському житті.

Нічого не додали до вже відомого й ті, що жили з ним в одній кімнаті. Але вдалося встановити, що останнім часом Зайцев був помітно чимось стурбований. І лише в розмові з черговою гуртожитку старшому лейтенанту нарешті поталанило.

Метка повновида бабуся була надзвичайно охочою до розмов і мала, як на її роки, добру пам’ять. Без особливих зусиль вона пригадала, що за кілька днів до того, як Зайцев розрахувався і виселився з гуртожитку, до нього приходив дуже милий, симпатичний чорнявий чоловік з обличчям міського аристократа.

— Такий, знаєте, приємний, ввічливий, дуже гарно вдягнений, двічі приходив, перший раз — уранці, Зайцев тоді на роботі був, а вдруге — вже після зміни. Тоді й зустрілися.

— Не пригадуєте, Зайцев зрадів зустрічі?

— Чом не пригадую, дуже навіть добре пригадую. На моїх очах це було. Осьдечки, у вестибюлі. Що говорили, дорогенький, не чути було. Та, здалося мені, Зайцев гостеві був не радий.

— Куди вони пішли після зустрічі?

— Хтозна, дорогенький. Вийшли — і все. А через годину, а може, й менше, Зайцев повернувся.

— Скільки часу минуло, майже рік, а ви все й досі пам’ятаєте. Чому? Зайцев чимось виділявся з-поміж інших? Були якісь причини?

— Ні, дорогенький, як чимось і виділявся, то своєю мовчазністю. З іншими й про роботу, й про клопоти домашні, буває, словом перекинемось. А цей іноді гляне на тебе своїми маленькими очицями, ну просто як на пусте місце… Скажу, як на сповіді: не подобався він мені й недарма. Бач, міліція цікавиться. А він що, дорогенький, убив когось? Еге?

— Ні, бабусю, — Істоменко посміхнувся.

Лейтенант Циганов, двадцятисемирічний дільничний заводського району, де стояв на обліку, повернувшись з ув’язнення, Зайцев, теж нічим особливим допомогти Істоменку не зміг.

— Ти знаєш, — говорив він старшому лейтенанту, — я навіть зрадів, коли дізнався, що Зайцев надумав податися в Одеську область. Так він мені сказав. Не викликав у мене він довіри, хоч ніяких порушень за ним. Тривожно мені з ним було. Чого — не скажу навіть. Похмурий чоловік, пригнічений чимось, чи що?

Розмовляли у невеличкому кабінеті дільничного, який відвели йому тут же, у гуртожитку.

— Як ти вважаєш, чому він залишив роботу, змінив прізвище? Повинні ж бути якісь причини. Ти певен, за ним тут у вас нічого не числиться?

Циганов ніяково погладжував свого короткого непокірного чуба. Розгубленість на його обличчі змінилась упевненістю.

— Ні. В усякому разі в нашому районі за ним — нічого. Не знаю, чого втік, що штовхнуло. Можливо, візит отого незнайомого франта, про якого тобі Марія Харитонівна розповідала.

— Отож. А кажеш, у тебе усе на виду. Не зарікайся. Клієнтура у нас не дуже надійна. Передбачити її вчинки важко. Іноді просто неможливо. Давно дільничним?

— Третій рік, — зніяковів ще більше Циганов. — Я раніше на заводі тут інженером був, потім райком комсомолу сюди направив.

— Ну як? — доброзичливо поглянув на лейтенанта Істоменко.

— Важко мені, ніяк не звикну, що люди бувають, і нерідко, жорстокими, підлими, жадібними…

— Це добре, — посерйознішав Істоменко.

— Що добре? — не зрозумів лейтенант.

— Що не збайдужів, не зачерствів душею. Як тільки звикнеш до цього всього — треба залишати роботу. Байдужість у нашій справі — злочинна.

Переконавшись, що Панасюка в Польовому немає, Іванюта став розмірковувати, куди ж тепер податися. Спільники налякані його арештом, Панасюк, бачиш, відразу втік. Мабуть, переконані — звідти йому швидко не вирватись. Погано ж вони його знають… Втім, і те, що Знають,— зайве.

Ще й тепер докоряв собі за поспішність, проявлену тоді на пошті. Монети все одно вже були втрачені. Прояви він більше витримки… Не втримався, кинувся навтьоки і потрапив у руки оперативників. Вони, бач, передбачили це, а він, виходить, прошляпив. А тепер їх черга лікті кусати.

У те, що втонув, навряд чи повірять, будуть шукати. Ну й становище — багатий як ніхто, а спробуй обміняти хоча б кілька монет на гроші. Добре, хоч здогадався взяти не весь скарб з собою. Ситуація… Та ще оця трійця спільників. Хоча треба віддати належне, Психолог з газом придумав непогано. І улов чималий. Але ж не втримається, знову десь поткнеться зі своїми спектаклями. І наслідить. Тоді й почнеться розмотування клубочка. Втім, він це теж передбачав. Тому й натякнув кожному з трьох спільників про заховану частину скарбу. І не могли вони на це не клюнути. Коли б не це, трійця спільників навряд чи зупинилася б перед вбивством. Аби тільки до золота добратись. А так прагнули спочатку вивідати, вислідити, де він заховав скарб.

Цікаво, як вони спробують дістатись до нього після його арешту? Всі троє, напевне, переховуються, а значить, можуть наробити дурниць. Даремно він зв’язався з цією небезпечною публікою. Втім, вибору в нього не було. А так хоч гроші з’явились. До речі, про гроші згадав утікач. Добре, коли міліція обмежилась конфіскацією золота та грошей, які мав з собою. Дві тисячі — не мало, однак далеко не все. От як їх тепер з ощадкаси забрати?

На допиті, схоже, йому так і не вдалося переконати слідчого в існуванні тайника на озері. Хоч як поміркувати, то говорив тоді він майже чисту правду, схованка дійсно була неподалік. Після втечі довелося все переховувати. Таємницю печер, напевно, розгадано водолазами, яких неодмінно направлять на розшуки. Іванюта став пригадувати, що саме відомо про скарб з його слів спільникам, які лишились на волі й були переконані — найближчим часом волі йому не бачити. Про озеро вони нічого не знають, а от про Литу могилу в Чорному лісі він якось натякав. Розповідав, як не поділили знахідку шукачі скарбів у минулому столітті, як їх останки знайшли в лабіринті підземних ходів древнього кургану вчені-археологи. Тепер і сам не згадає, чому розповів так. Чи не тому, що залишив там скафандр й дещо з речей, які заважали? Та й ні до чого було розповідати правду, тим більше — Психолог та Панасюк дуже вже відверто проявляли цікавість до того, де роздобув Олег стільки золота. З усіх, безперечно, найнебезпечніший Ігор Танченко, чи, як він себе величає, Психолог. Панасюк і Шерстюк-Шершень його бояться, слухають безвідмовно. Зв’язки, очевидно, в цього артиста, як подумки охрестив його Олег, у певних колах досить міцні. Як швидко дістав Ігор для нього паспорт на ім’я Шуранкова! Або ця його ідея з фотографіями у Хрінюка? Втім, це було не зовсім розумно. Можна здогадатись, для чого робились знімки. По формату. Значить, шукатимуть паспорт. Втім, тепер це вже не має значення. Іванюта-Шуранков для міліції люди відомі. Хоча, можливо, саме від фотоательє й потягся за ним слід. Слідчий знає, звичайно, далеко не все. Пригадується, він почав клеїти йому ще й вбивство, вірніше, появу на місці вбивства якогось Шугіна. Паспорт, кислота, вбивство… Тут і самому не все ще ясно.

Можливо, паспорт підібрав хтось з людей Психолога? А якщо вони вбили цього Шугіна, щоб добути паспорт для нього? У Іванюти аж мороз поза шкірою шуганув. Це вже серйозно. І навіщо він зізнався в підробці паспорта? Втім, виходу не було, інакше треба було б визнавати групові діяння.

У полоні тривожних думок Іванюта не помітив, як почало сутеніти. Ночувати в лісосмузі, де він залишив мотоцикл, не хотілось. Треба було якнайшвидше забиратись з Польового, можливо, карний розшук натрапив уже на слід Панасюка чи Танченка…

Огледівся, викотив з кущів мотоцикл. Бензину в баку вже було мало. Якусь мить роздумував, куди податись. Вирішив заночувати десь у полі, подалі від села. Так буде безпечніше. Звернув на непримітну польову дорогу.

Іванюта недооцінив Ігоря Танченка. І тому це було на руку. Ще з першого вечора в ресторані “Лілея”, коли Іванюта виклав на стіл золоті монети, Психолог зрозумів: перед ним дилетант, якому посміхнулась фортуна. Ця примхлива дочка долі навіть його, Ігоря, дуже рідко обдаровувала бодай усмішкою, а цьому профану так поталанило. Ігор вирішив за всяку ціну повернути собі посмішку долі. Зрештою, чи не його щаслива зірка привела за стіл цього піжона з золотом? Правда, проникнутися довір’ям шукача скарбів так і не вдалося. Втім, це, можливо, й на краще. Танченко окинув уважним поглядом затишний зал кафе. Він уже звик жити, постійно очікуючи небезпеку. В дверях його погляд зачепився за похмуру постать Шерстюка. Той увійшов до кафе неквапно, озирнув своїми вицвілими й одвічно байдужими очима зал. Тільки на якусь мить зустрілись вони поглядами. Ще через хвилину Шерстюк-Шершень ліниво розвернувся й пішов геть.

Танченко захвилювався. Шерстюка не так просто витягти куди-небудь з будинку, де вони зупинились. Особливо тепер, коли вони фактично перейшли на нелегальне становище і, можливо, їх вистежує карний розшук. Раз він з’явився тут — трапилось щось надзвичайне. Добре, як не привів за собою “хвоста”. Хватило, бач, розуму не пертися до столика.

Танченко механічно дістав з гаманця два новенькі червонці, поклав їх на стіл і притиснув сільничкою. З жалем подивився на недопиту пляшку й підвівся, мить повагався й рішуче попрямував до службового виходу. Біля кухні розв’язно перепинив меткого офіціанта з паруючими антрекотами на таці.

— Слухай, дружище, у вас тут ще десь вихід є. Розумієш, жінка ревнива, чатує при виході. Не хочеться з бабою зв’язуватись. Я тут молодичку чекав у вас, чарку лишню вмазав, а вона вислідила. Порятуй.

Офіціант співчутливо кивнув.

— Буває… Коридором прямо і ліворуч. У кінці — треті двері. Там відчинено.

— Спасибі, друже, завтра чарка з мене. Виручив.

Через п’ять хвилин Танченко вже пас очима на протилежному боці вулиці могутню постать Шерстюка. Той стояв на тролейбусній зупинці, раз по раз позираючи в бік кафе.

Психолог піднявся вулицею вгору. Сів у напівпорожній тролейбус. Під’їхали до зупинки, де чекав Шерстюк. Помітивши Ігоря у салоні, той не здивувався, зайшов у тролейбус і сів позаду.

Будинок, де обидва переховувались, був на околиці міста. Власне, вже не міста, а скоріше села, яке з часом потрапило в межі міста і стало його мікрорайоном. З химерною назвою Розсошенці. Кілька років тому до його центру подовжили з околиці міста тролейбусну лінію, й тепер принаймні три з п’яти тисяч жителів села мали всі умови, щоб остаточно трудовлаштуватись на численних фабриках, заводах, підприємствах Полтави.

Кмітливі сільські бабусі враз зрозуміли вигідність нової тролейбусної лінії. Ціни за кімнати, які здавали студентам і приїжджим, відразу підскочили, бо бажаючих зняти квартиру в мальовничому передмісті стало набагато більше. В однієї з таких бабусь і зняли, не торгуючись, кімнату Танченко й Шерстюк, які видавали себе за командировочних.

У цей ошатний будинок неподалік від гомінливого мототреку й поверталися обоє з кафе. Танченко переконався, що за Шерстюком ніхто не стежить, наздогнав його по виході з тролейбуса. Не змовляючись, пішли через мототрек.

— Чого приперся в кафе? — сердито зашипів Танченко, пересвідчившись, що вони на стежці самотні. — Завалитись хочеш? Сказано було не рипатись!

— Не шуми, — звів на нього безбарвні очі Шерстюк. — У мене була добряча причина. Він утік від них.

— Хто втік? — не зрозумів Танченко. — Від кого втік? Ти що плетеш?

— Клієнт наш, якого ми лягавим підставили, утік. — Меланхолійно зронив з тонких вуст Шерстюк. — Бачу, з ним буде не так просто, як тобі хочеться. Що робитимемо?

Танченко такого не сподівався. Здавалося, все було продумано до деталей. Коли спроби випитати що-небудь про скарб провалились, він вирішив перехитрити цього удачливого шукача скарбів і придумав, на його погляд, блискучий, хоч і затяжний спектакль.

Випадково ставши свідком бійки в парку й вбивства Павла Шугіна, він підібрав його паспорт. І там же, у парку, його осінило. Треба навести на слід цього самовпевненого хлопчиська карний розшук і дати йому зрозуміти це. Коли Іванюта відчує переслідування — заметушиться, прагнутиме або ж надійніше заховати знайдене золото, або ж пошвидше реалізувати його. Тут і вступить в гру він, Психолог. Єдина складність — не випустити з-під контролю золотошукача. Втім, це вже справа техніки. Тому й поклав тієї ночі у руку вбитому золоту монету. Й потім, де можна було, залишав у місцях появи Іванюти золотий слід. Подумки уявляв, як обурюються в міліції цьому піжонству. До честі слідчих, вийшли на Іванюту вони порівняно швидко. Ще б пак, подумалось Танченку, так допомогти їм! Шість монет пожертвував, а паспорт, фотографія, комедія з тим п’яндилигою в барі, якому він дав золото на зуби? Якби вони за це не вхопились, гріш їм ціна. От тільки на пошті не поталанило. Проморгав спільника Іванюти. Як посилку відправляв — засік, але чому отримував її інший — і тепер не зрозумів. Карний розшук випередив. Плакали монетки… Хоча він переконаний, це ще далеко не все. Адже ящик, біля якого довелось прибрати Панасюка, був щонайменше втричі місткіший, ніж посилка. І було в ньому золото — це безперечно.

Такі думки миттю пронеслись у свідомості Танченка, поновили в пам’яті події останніх двох тижнів.

Утік. Як же це йому вдалося? Втекти до суду? Про таке й чути не доводилось. Ось тобі й дилетант. Що це дає в ситуації, яка склалась? Чи здогадується Іванюта, як потрапив за грати? Навряд. Значить, шукатиме їх, сподіватиметься на допомогу. Це прекрасно! Куди подасться насамперед? Треба поміркувати…

— Присядемо? — кивнув Шерстюку на пусті трибуни вечірнього мототреку. — Тут зручно: нас видно, але непомітно не підійдеш.

Шерстюк мовчки присів поруч.

— Звідки дізнався? — запитав його Танченко.

— По радіо вранці передавали.

— Що саме?

— На території області знаходиться особливо небезпечний злочинець. Прізвище, прикмети. Все, як у протоколі.

— Коли це було?

Шерстюк ліниво зиркнув на годинник.

— Дві години тому, він там у якогось лісника мотоцикл спер під Знам’янкою.

— Он як? Значить, він буде шукати Панасюка в дослідній.

— Скоріше всього. Тільки про нього й знає.

Але Танченко його не слухав.

— Раз він шукатиме Панасюка, значить, той чистий. Виходить, він нас лягавим не продав.

— Виходить… Даремно ми його підставили. Він цього нам не пробачить. А фраєр він, як бачиш, серйозний. Про тебе по радіо на всю область не об’являть. Таке буває не часто.

— Заткнись, — обірвав Танченко, — розкаркався… Нам з тобою боятись його нічого. Під вишкою ходимо. Забув? Заєць на тобі висить. Гріх на душу взяли, а золото наше далеко не все. Думати треба, як того фраєра розколоть. А те, що він скаконув, — добре. Сам нам золото принесе. Діватись йому нікуди.

Група зібралась у кабінеті Завагіна. Крім Карого, Істоменка, Лавренюка та Дубовика, до неї підключили ще старшого лейтенанта Віктора Тимчука з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Цей схожий статурою на атлета чоловік і раніше паралельно з ними займався золотом, якого в цій справі не бракувало, згодом — разом з Істоменком — агрохімлабораторією в Польовому, а тому був обізнаний з усім добре.

Завагін подивився на годинник, підсунув до себе папери. Карий відразу упізнав серед них свою доповідну, над якою допізна мучився учора, намагаючись ув’язати в одне ціле загалом красномовні, але розрізнені факти. Він уже знав: біля Литої могили загинув Зайцев-Панасюк.

— Причину смерті Зайцева встановлено, — тихо сказав Завагін. Усі повернули до нього обличчя. Начальник слідчого відділення за ці дні осунувся, схуд, на обличчі різкіше окреслилися вилиці. Максиму навіть здалося, зморшки на чолі у нього стали глибшими. Ще б пак! Надзвичайний випадок у практиці — втік заарештований, через кілька днів — ще одне вбивство. І хто знає, чого далі чекати. Так подумалось Карому, й він спробував перемкнути увагу на інше, став дослухатись уважніше.

— …Знову, схоже, “хіміки”, — долинули до нього неквапно виважені слова Завагіна. — Очевидно, мене або тебе, — він поглянув на Істоменка, — хтось із злочинців бачив у Польовому. Зрозуміли: ми вийшли на Зайцева-Панасюка — й усунули його. Тут я з тобою згоден. Але ти не пояснив, як убитий опинився у Чорному лісі, біля Литої могили. Версія, за якою він ховав чи забирав золото з ящика, якого знайшли в катакомбах, мені видається непереконливою. Невже, проживаючи в Польовому, Зайцев ховав би щось в Чорному лісі? У Карого версія переконливіша.

Зачувши своє прізвище, Максим мимоволі відчув, як напружились його нерви. “Хвилююся, чи що? — подумалось. — Значить, не впевнений у своїй правоті остаточно”. Підвівся.

— Я допускаю — в ящику, знайденому біля Литої могили, були заховані речі Іванюти: акваланг, можливо, одяг. Дубовик знайшов там кілька ниток з різних матеріалів. На ящику збереглися чіткі відбитки пальців рук Іванюти. Очевидно, його спільники, довідавшись про арешт Іванюти, розшукували там скарб. І щось не поділили…

Завагін слухав, перебігаючи очима висновки експерта-криміналіста.

— Як можна пояснити те, що окрім відбитків пальців Іванюти на ящику не залишилось більше нічиїх? Знову пальчата?

— Пальчата, — подав голос Дубовик. — На цей раз вони їм не допомогли. Хтось із злочинців поспіхом провів у темноті по дну і стінах ящика. Дошки там з одного боку не стругані. Маємо кілька ниток з рукавичок.

— Зможете встановити, ким виготовлені? — не втримався Тимчук і винувато зиркнув на Завагіна.

— Зможемо, — коротко доповів Дубовик і продовжував, гортаючи записник. — Ми також встановили: паспорт Шугіна і паспорт Панасюка підроблені рукою Зайцева.

— Тобто зв’язок між Іванютою і Зайцевим усе ж таки є. Тепер він зримий і навіть подвійний: газ, документи, тайник…

— Монети ще, — додав Істоменко.

— До речі, про монети. Дуже їх вже рясно у цій справі, таке враження, ніби злочинці зумисне вистелюють ними свій шлях. У вас є щось нове? — Завагін поглянув на Тимчука. Той зробив порух підвестись, але Завагін заспокійливо махнув рукою.

— Всі монети, схоже, з одного місця. На них, як ви знаєте, відбитків пальців рук не залишалось. Іванюті можна вірити. Він дійсно знайшов скарб. Днями будемо піднімати з дна озера решту ящиків. У розщелині вони. Ехолот показав глибину 30–35 метрів. Дістанемо. Є нове по Хрінюку. Роботи з ним непочатий край. Будемо арештовувати. Перевіряємо ательє. Добре, що в бухгалтерії архіви збереглися. Ще б рік — і їх знищили б. А там — ціла поема в цифрах, написана Ізяславом Ісаковичем. Прокурор проти арешту не заперечує.

— А ти чим порадуєш? — це вже до Карого.

— Зачіпка є. Склали фоторобота того, хто приходив до Зайцева у гуртожиток. ЕВМ відібрала 12 кандидатур. Всі фото показав Істоменко черговій у гуртожитку. Вона відклала фотографію добре відомого нам Танченка. Він зараз на волі. Невдовзі після арешту Іванюти зник з місця проживання. Можливо, тут є якийсь зв’язок? Оголошуємо розшук?

Після цих слів усі збадьорилися. Це вже був успіх, вийшли на конкретну людину. І хоч проти Ігоря Танченка, відомого у злочинному світі як Психолог, поки що ніяких доказів не було, проте кожен відчував: випадковим збіг двох виняткових обставин бути не може. І коли Танченко зник незадовго після зустрічі з Зайцевим, то в нього на це були причини.

— Що ж, — сказав Завагін, і у його голосі всі відчули бадьорі нотки. — Тепер давайте поміркуємо, хто чим займеться. — Карий зрозумів: лише зараз і почнеться розмова, заради якої зібралась група…

Тільки тепер, коли сонце заховалося за лісом і його скупе проміння злегка підфарбовувало край неба, Іванюта знову відчув голод. Пошкодував, що не прихопив у лісника більше харчів.

Виїхав у поле. Сутеніло швидко. Набачив удалині скирту, повернув до неї. Доведеться ночувати голодним. Мабуть, даремно не ризикнув одразу податися до тайника. Там гроші, документи. Втім, можливо, це й краще. Може бути, що Лита могила під наглядом. А йому тепер треба бути обережним. Тому і вирішив розшукати спочатку Панасюка. Потім — усе інше. В такому становищі, як у нього, без помічника не обійтись.

З поля війнуло прохолодою, насувалась осіння ніч. Іванюта вибрав у скирті заглиблення, заштовхнув мотоцикл, прикидав соломою. Відійшов. Начебто не видно. Що ж, нехай поки що побуде тут. Може, знадобиться. Жаль, бензин закінчується.

А звідси до Литої могили неблизько. Тепер, через кілька днів після втечі, де-де, а в Чорному лісі під самою Знам’янкою його навряд чи чекатимуть. Коли ж “приятелі” почують про втечу, обов’язково шукатимуть зустрічі. Кортітиме позбавити його тяжкої ноші скарбу. Доки вони не знають, де заховані монети, доти й можна їх використовувати. Це, звичайно, небезпечно, та іншого виходу не бачив.

Йому потрібні були документи — нові, чисті. Ті, що залишилися в тайнику, його тепер не влаштовували, бо про них знали ще й Танченко, і Шерстюк. Можна було користуватись ними у самому крайньому випадку. Нові ж, надійні, міг зробити тільки Панасюк. Тепер Олега зовсім не обходить, як той це робитиме. Він переступив ту грань, яку підсвідомо визначив для себе раніше, утішаючись думкою добути гроші чесним шляхом. Але де тепер шукати Панасюка?

З такими думками, глибоко провалюючись у солому, Іванюта карабкався на гребінь високої скирти, де вирішив заночувати. Тут, на горі, було ще холодніше.

Мить постояв на вершині скирти, роззираючись довкруг. До найближчої лісосмуги, а значить і дороги, було метрів тридцять. Навколо, наїжачившись стернею, широко розкинулось поле, на яке накочувались фіолетові сутінки.

Зарився поглибше в солому, ліг горілиць, тільки над обличчям залишив своєрідний колодязь, крізь який бачив високе небо, де починали загоратись далекі іскринки зірок.

День згаяв марно. Панасюка, єдиного з трійці його небезпечних знайомих, про кого знав, де працює, і якого він ще міг би, здавалося йому, прихилити до себе, не розшукав. Скоріше всього, вони відразу після його арешту зникли. Далеко навряд чи наважаться податися. Шукати їх треба десь біля лісу. Не може бути, щоб не навідались до тайника, не пробували відшукати монети, які, як вони впевнені, десь там заховані. Пригадалась цікава розмова напередодні арешту.

Саме розділили гроші Хрінюка й увечері сиділи у ресторані Південного залізничного вокзалу.

Шерстюк, як завжди, відмовчувався, Панасюк пив чарку за чаркою коньяк, поки в нього не відібрали пляшку. З цього й почалося. Психолог гримнув:

— За грати захотілось?! Нализуєшся тут!

Тоді Панасюк і сказав:

— Як не бігатимемо, а всі там будемо. Це я з власного досвіду знаю. Тільки десь промахнемось…

— Усіх не візьмуть, — буркнув тоді Шерстюк.

— Для початку й одного досить, — відповів Олег. І тоді Психолог сказав:

— Треба домовитись, як і що робити, коли хтось попадеться й не зможе, ясне діло, про це попередити інших.

— А що там домовлятись? Тікати треба. Нору шукати, — скептично сказав Панасюк.

Тоді Іванюта запропонував створити своєрідну чорну касу, тайник, на той випадок, коли комусь доведеться переховуватись. Наготувати там гроші, золото, документи.

Про тайник він повів мову не випадково. Хотілось пересварити трійцю. І думав зробити це так. Панасюку й Шерстюку сказати, що Психолог потрапив у міліцію, а значить, його долю можна розділити. Психологу ж натякнути, як його хочуть одурити. Поки б вони там розбирались, Іванюта розраховував забрати з острова золото й зникнути. Але до того йому потрібно було обміняти якомога більше монет на гроші.

Тоді, пригадується, він зробив жест і виділив для тайника десять монет. По три вклали інші. Потім — одяг, документи, гроші на всіх. Заховали все в одній з підземних галерей Литої могили. Але чи були вони там після його арешту?

Могли й не прийти, боячись, що він викаже схованку міліції. Не передбачиш їх вчинків, гадай тепер. Чи не поспішив він з поїздкою у Польове? Чи не краще було б спочатку до тайника навідатись? Втім, без Панасюка йому не обійтись. Скільки він був у міліції? Чотири дні? Про арешт спільники могли й не знати. Свою поїздку до Знам’янки він їм вмотивував необхідністю поговорити з Крячком. Якщо вони не знають про арешт — до тайника не сунуться. В такому випадку він скористається тайником сам, хоч це і небезпечно.

У Знам’янці він мав бути три дні. Навряд чи дружки йому повірили б. Тому не виключено, що стежили за ним. Та що це він! Геть заплутався у власних думках.

Іванюта сердито повернувся на бік. Після втечі, здається, став тугіше міркувати. Чого б це?

Одне розумне рішення все ж таки можна сьогодні прийняти: завтра ж слід побувати біля Литої могили. З тим і заснув.

Завагін розмірковував. Вбивство Панасюка біля Литої могили свідчило: у Чорному лісі було або ж є щось привабливе для Панасюка і його вбивці. Це по-перше. По-друге, раз Іванюта украв мотоцикл і намагався від’їхати від Чорного лісу якнайдалі, чи не міг він зробити це після того, як застав Панасюка біля схованки? Був той його спільником чи ні? Зрештою, на Панасюка біля Литої могили могли наштовхнутися зовсім чужаки, тобто випадкові свідки того, як він, скажімо, розпаковував ящик.

Доведеться ще раз обстежити місцину навколо озера, та й у районі Литої могили не завадить усе ретельно обдивитися.

Задзвонив телефон. Завагін взяв трубку, вислухав. Кілька разів крутнув диск, набираючи номер Карого.

— Зайди до мене.

Максим увійшов через кілька хвилин. Запитально подивився на Завагіна, намагаючись здогадатись, приємна буде новина чи навпаки. Помітивши іскорки радості в очах начальника відділу, полегшено зітхнув: не інакше, як справа зрушила з місця.

— Дзвонив дільничний з Польового. Бачив у селі Іванюту. Той був на мотоциклі. Більше того — крутився біля агрохімлабораторії, посилав туди хлопчика за Панасюком.

— Отже, він розшукував Панасюка. Значить, ми розмірковували правильно — вони знайомі.

— Це не головне. Якщо Іванюта був у Польовому, то, виходить, не знав, що того вбито. Значить, до смерті Зайцева-Панасюка він непричетний.

Максим проаналізував інформацію. Радості з неї було мало. Виходило — крім Іванюти, в справу з золотими монетами вплутувався хтось дотепер невідомий. Хоча — чому невідомий? А Танченко? І він сказав уголос:

— А Танченко? Може, він?

Завагін підсунув до себе розкриту справу.

— І я думав над цим. Ось бачиш — ще раз передивився все про Танченка. Мені здається, на вбивство він не піде. Підводити себе під розстріл не захоче.

— Навіть якщо йтиметься про великі гроші?

— Ти думаєш, у Панасюка вони були?

— Так просто, безмотивно зараз на вбивство ніхто не йде. Нині злочинці намагаються діяти інтелігентніше.

— Яка там інтелігентність, за свою шкуру більше тремтять. Але ти правий — щоб зважитись на таке, причина потрібна вагома.

— Може, вона у нього й була, та ми не знаємо про це.

— Що ж, пророблятимемо версію Танченка. Що там про нього чути?

— Нічого, після Малої Виски він у наше поле зору не потрапляв, немов крізь землю провалився.

— По картотеці нерозкритих злочинів нічого схожого на роботу Психолога розшукати не вдалося?

Максим заперечливо хитнув головою.

— Добре,— Завагін підвівся, даючи зрозуміти — розмову закінчено.

— Нова інформація додала нам упевненості: Іванюта, Зайцев-Панасюк й Танченко чимось пов’язані між собою. Та це, зрештою, логічно. Навряд, чи могло б бути, щоб Панасюк знав Танченка й Іванюту, а вони між собою були незнайомі. Тепер уяви собі поведінку Ігоря Танченка, коли він дізнається про Іванютин скарб. Можна не сумніватись: в нього відразу ж засверблять руки. Убити Іванюту він навряд чи відважиться, а от обдурити неодмінно спробує. В цьому я не сумніваюсь.

— Будемо шукати його. Ти повинен вийти на Танченка…

Прошкуючи коридором, Карий подумки повторив останні слова керівника групи. Легко сказати — вийти на Танченка. Де він може бути? Чи вдалось йому забрати щось із тайника? Що саме? Можливо, золото? Коли воно вже в нього, то справа кепська. Зачаїться років на два, перечікуватиме. А коли ні? Його артистична натура не терпить спокою. На це треба й розраховувати. Неодмінно десь себе повинен проявити. Тим більше — з грошима.

Іванюта картався. Можливо, даремно не прихопив зі свого тайника золото. Правда, були на це причини. Небезпечно все-таки возити дипломат з собою, ризиковано. Можна випадково натрапити на міліцію і втратити все. Та й не в гості їхати. Хто міг знати, як зустрів би його Панасюк. Все це так. З іншого боку, він тепер опинився за добрих три сотні кілометрів від тайника, без документів, без достатньої суми грошей, хоч монет, які мав при собі, було цілком досить на довгий час. Та як їх реалізуєш? Фотографії його, напевне, вже висять на кожному стенді: “Їх розшукує міліція”. Та й у краденому далеко не помандруєш.

Скреготнув від злості зубами.

Брехня! На зло всім він звідси вибереться. Іншого виходу просто немає. Треба добиратись до Литої могили. І якщо приятелі ще не розтягли тайника, то повинні туди заявитись. Тільки б не запізнитись. Недаремно ж Панасюк розрахувався.

…Світало. Обібрав з себе остюки і, затиснувши в руці невеличкий клуночок, вийшов на шосе. Потрібна автомашина. І така, яку б не розшукували хоча б кілька годин. Та й не можуть же вони розставити пости на всіх дорогах, ну день, два, але ж не тиждень. Треба шукати колеса.

Кілька хвилин Танченко сидів мовчки, і з його обличчя важко було визначити, що він вирішив робити. Потім зиркнув на Шерстюка, котрий так і залишився стояти у дверях, підпираючи своєю могутньою постаттю одвірок.

— Все. Настав і наш час. Пора вибиратися з нори. Зрештою, ти сьогодні приніс чудову звістку. Сам розкинь — куди йому тепер діватись? Він шукатиме нас. Куди б ти на його місці подався?

Шерстюк закліпав віями:

— Я? Не знаю… Заховався б десь…

— Заховався б… — глузливо перекривив Психолог. — І довго б ти ховався? А для чого ми тайник з пайком, одягом і документами біля Литої могили заклали? Щоб коли буде безвихідь, можна було ним скористатись.

— Так Заєць, сволота, до нього поліз.

— Заєць своє одержав. Тут у тебе рука тяжкою виявилась. — Посміхнувся недобре Психолог. — Але ж наш клієнт цього не знає. Уловив? Не знає! А це значить?..

— А це значить — він попреться в Чорний ліс.

— Нарешті ти почав кумекати. Але не поспішай. Коли ти почув про нього по радіо?

— Кажу ж, сьогодні.

— Як ти думаєш, міліція про цю радісну для неї новину відразу прокукурікала?

— Думаю, ні. Спочатку шукали днів два, три.

— Отож! І коли в Олега є клепка, а вона в нього таки є, то що він робитиме в ці дні?

— Що, що… Я звідки знаю?

— Замре, заляже на дно, зникне. Він же шурупає, що на нього розпочнеться полювання. Чи ти як думаєш? Я гадаю, він тиждень, може, два десь відсиджуватиметься, а потім припреться до тайника. Без документів і грошей йому ходу нема. Отут ми його зустрінемо.

Шерстюк задоволено крякнув.

— Не спіши радіти. Ти забув — ми біля тайника пришили Зайця. Заховати б його було десь подалі, та не дали нам туристи. Думаю, лягаві його вже знайшли. Нам там з’являтись небезпечно. Через Зайця вони можуть вийти на мене. Бачили нас разом. Я до нього їздив у Малу, Виску, пригадуєш? Веселенька історія. Приплутати можуть.

Варто було Шерстюку нагадати про Зайця, як він одразу замикався в собі. Убивство — це не жарти. І тут його підставив Психолог. Казав, не переживай — він тільки засне. А доза яду на кінчику голки, якою він кольнув Зайця, виявилась смертельною. Втім, ці голки їм Заєць споряджав. Сам винен. Тільки кому це тепер доведеш?

Тоді, біля могили, коли побачив Панасюка біля тайника — ледь не кинувся на нього. Психолог стримав, порадив — голкою краще. От і вийшло — краще. Та дідько з ним. Живим він не дасться, й так багато вже на ньому, вишка світить. У крайньому випадку, теж штрикне себе голкою. Одна надія на цього хитруна чортового. Він сам боїться лишитись. Поки він, Шершень, йому потрібний, той буде турбуватися і за його безпеку.

— Чого соплі розвісив? — почув глузливе. — Виходу немає. Цей золотошукач повинен бути у нас в руках. І його золото. Збирайся. Я придумав, що нам робити.

Сіра стрічка дороги весело набігала на колеса. Щоб не задрімати, Валентин Бузько натиснув клавішу радіоприймача. Ні, все-таки ранувато підняла його дружина, годинку-другу можна було б і подрімати. Та й не вигідно зранку виїздити. Ні пасажирів тобі, ні попутників. А пасажир тепер автолюбителю перший друг. У розумінні того, що на бензин завжди підкине. Та як же інакше? Тепер, кажуть, вигідніше автобусом їхати, ніж власним автомобілем. Дешевше. Бензин в копійку влітає. Втім, ця проблема його особливо не турбує. Якщо мати голову на плечах, то автомобіль не лише себе окупить, а й прибуток приноситиме. Головне — не лінуватися. А він не лінується. На все часу вистачає. І на роботі не останній, і за себе не забуває.

Хіба це важко, два–три рази в день на залізничний вокзал підскочити?

“Вам, тітонько, куди? Червінець — і ви дома. Доставка з комфортом, з музикою. Дорого? Тоді зі своїми кошиками пхайтеся в автобус, діло добровільне!”

Нехай що завгодно говорять, але інакше автолюбителю не прокрутитись.

Сьогодні, мабуть, його перший суботній рейс, коли їде сам, без пасажира. Звичайно, хто в досвіток буде на шлях виходити? Якби не нагальна потреба, дочекався б годин дев’яти–десяти ранку, тоді в попутчиках не було б скрути. Край дороги за містом їх би цілі колони вилаштувались, тільки вибирай собі пасажира. А вибирати Валентин уміє. Це, між іншим, не так і легко. Студентів — не бере. Що з них візьмеш? Жінок, по можливості, теж. Скупі. Над кожною копійкою тремтять. А от з мужиками легше. Найщедріші — холостяки, ті, котрим за тридцять. Не скупляться і ніколи здачі їм не треба, а коли під “газом”, то платять добряче. Учора, скажімо, з вокзалу двох підвозив. Запівніч. Так двадцять п’ять карбованців ткнули. А проїхали кілометрів два-три. Правда, такі клієнти рідко трапляються.

Валентин подивився на годинник. Точно йдуть. Електроніка! Недарма 200 карбованців віддав. Імпорт, Швейцарія. Ні в кого в депо таких немає. А що? Він — роботяга, працює і має. Правда, якщо чесно сказати, робота в нього така, що не перетрудишся. Слюсар-електрик зміни. І хвалять його більше за те, що він не працює. Бо це значить — все електрообладнання справне. Ще б не було справне! Дядя Вася за свою зміну його так перелапає — рік без поломок працюватиме, а не тільки другу зміну. Поталанило йому з напарником. Усю роботу тягне. Втім, хто його просить?

До траси залишилось кілометрів три. А там і пасажира можна прихопити. Від цієї думки настрій помітно поліпшився.

Глянув уперед. Невже повезло? На перехресті хтось голосує. Спортсмен якийсь, чи що? Цікаво, чи є у нього з собою гроші, бо за так нехай пішки йде…

Натиснув на гальма, “Волга” стишила хід і зупинилася біля подорожнього.

— Куди, земляче? — висунувся з вікна Валентин. — Ей, що ти робиш?! — встиг ще крикнути, відчувши, як той рішуче шарпнув до себе дверцята.

Різкий удар в обличчя відкинув Бузька на сидіння.

З того, що йому було відомо, Максим міг вичленити кілька версій з Танченком.

Перша. Він разом з Зайцевим-Панасюком знаходить тайник Іванюти, убиває свого напарника і зникає з золотом. Ця — найбільш переконлива і легко вписується в усе, що вже відомо.

Друга. Панасюк сам, потай від Танченка натрапляє на схованку і гине від рук випадкових свідків-злочинців. Ця менш ймовірна. Раз Танченко приїздив за Зайцевим в Малу Виску, скоріше всього, діятимуть разом.

Третя. Танченко зовсім не причетний до подій. Зустрівся з Зайцевим випадково. Звільнення того з лабораторії не пов’язане з візитом Танченка.

Можливі, звичайно, й інші. Але насамперед слід ретельно перевірити першу і третю.

Карий відсунув від себе порожню чашечку від кави, покликав офіціантку. Мовчки розрахувався і вийшов з кафе на вулицю.

Вечірнє місто квітло вуличними ліхтарями. Постояв хвилину–другу на тролейбусній зупинці і вирішив пройтися пішки. Думки про доручену справу не відпускали. Та він і не намагався позбутися їх. Вже звик до того, що міг дошукатися істини подумки в найнесподіваніший для себе час. У художників це, здається, зветься натхненням, осяянням. Він же вважає це закономірністю. Просто інформація, накопичена мозком, постійно обробляється ним, і що ж тут дивного, коли, нарешті, мозок видає результат її обробки? Для нього байдуже, де ти знаходишся в цю мить: у лазні чи на концерті. Ось тобі й осяяння. В усякому разі, саме таке пояснення цілком влаштовувало Карого.

Мабуть, так і повинно бути — коли людина не просто відробляє належний час, а живе роботою, знаходить у ній втіху. Хоча смішно говорити про захопленість оперативного уповноваженого карного розшуку чи слідчого. Адже це переважно монотонна, часом одноманітна робота з документами в кабінеті, безкінечна розробка і перевірка подумки і практично безлічі здогадок, версій. Зрештою, чи не найцінніша риса тут — терпіння, наполегливість. Ось і в цій справі з Іванютою. Головне зараз — правильно промоделювати подумки всі його можливі вчинки, не помилитись би — чи дійсно зв’язаний він з Танченком? А помилитись можна. І ніщо зараз слідчому не допоможе, ніщо, крім його власного досвіду, інтелекту, вміння передбачати події.

У злочинця — тисяча варіантів поведінки, дій, а він повинен визнати безпомильно лише один, який той обере. Це нелегко, але необхідно. Така робота.

Отже, версія перша. Про що вона говорить насамперед? Припустимо, що Зайцев і Танченко знали про тайник. Тут теж можливі варіанти. Зайцев вислідив Іванюту і, якимсь чином довідавшись, що той заарештований, прийшов до тайника. Тут його міг вислідити Танченко, але цей навряд чи наважиться на вбивство. Тоді хто ж? А якщо хтось невідомий? Справа одразу ж ускладниться. Що дає зараз перша версія? Зв’язок Зайцев-Танченко-Іванюта. Коли б не візит Іванюти до агрохімлабораторії, в Польове, тоді б можна допустити: вбивство Зайцева справа його рук. Але, схоже, Іванюта не знає про смерть спільника. В ситуації, коли його самого переслідують, забезпечувати після вбивства нікому не потрібне алібі — безглуздо. Ні, Іванюта не вбивав. Це відпадає. Тут Завагін правий. Але це значить — утікач не знає, чи був Зайцев біля тайника.

Після втечі з озера Іванюту бачать наступного ж дня в Польовому. Дістається туди він краденим мотоциклом. Чому до Зайцева? Логічніше було б відразу до тайника, забрати золото. Чи, може, він так і зробив? Скільки часу треба, щоб заскочити на Литу могилу? Втім, навряд, чи на це він зважився б. Недалеко село, дорога на озеро, та й туристів можна зустріти. Вбивство Зайцева-Панасюка, як ствердила експертиза, трапилось в той час, коли Іванюта ще знаходився під арештом. Був чи не був Іванюта біля тайника? Коли був, тоді застав його розграбованим і міг натрапити на труп Зайцева. І їхати в Польове йому було б нічого. Значить, він біля тайника не був. Не був. Ще не був! Але ж може навідатись? Повинен. Хоча б тому, щоб перевірити, чи не спустошив Зайцев тайник. Логічно? Цілком! А це значить — в будь-яку хвилину Іванюту можна чекати біля Литої могили. Тобто неподалік озера, з якого він утік. Хоч це й небезпечно, але до тайника він повинен навідатись. Можливо, там була захована частина скарбу з озера. Треба негайно телефонувати майору Гурбі в Знам’янку. Зовсім не виключено й те, що біля тайника з’явиться Танченко, якщо тільки він не побував там раніше.

Так розмірковуючи, Карий незчувся, як опинився біля свого будинку. Подзвонити в Знам’янку вирішив невідкладно прямо з дому.

Психолог дістав з шафи невеличку чорну шкіряну валізку, клацнув замками.

— От бачиш — і згодилось. Недаремно ми Зайця за роботу засадили відразу. Золоті руки в чоловіка були. Коли б не відколовся від нас, скільки б змогли справ провернути.

— Сам казав — тільки засне — не стримався Шершень, якому згадка про Зайцева була неприємна. Він пройшов через усю кімнату до вікна, став перед ним, вдивляючись в дорогу.

— Що робитимемо?

— Як що? Зустрічати підемо дорогого гостя.

— Здурів? Та нас же на першому перехресті заметуть. І квакнути не встигнеш. Ні, я не піду. Чорт з ним, з золотом. І того, що є, вистачить. А йти туди мені — це все одно, що у в’язницю добровільно.

— Підеш, Шершню, підеш… Негоже з півдороги сходити. Золото буде наше, а доля зростає, на двох — усе.

— Бери все сам, а мене облиш. Залягти на дно мені треба, Заєць на мені.

— Не канюч! Заєць сам голки споряджав, ти не винен. І не розкисай. Тільки подумай — скарб можемо мати через день–два. Та ми цього піжона витрусимо до нитки! Нікуди йому діватись, нікуди! Коло тайника блукатиме. Побачить — пустий, буде нас шукати… Де ми — він не знає. Зайця не знайде, куди дінеться? До свого тайника. Отут нам його треба не проґавити. Він буде в лісі десь поблизу. Тайник повинен бути десь неподалік. Не міг він його далі влаштувати, чого б він нас туди виманював? У Чорний ліс, в таку далину? Ти думаєш, для нашої безпеки? Дідька лисого! У нього там щось таке є. Повинно бути! Словом — треба їхати.

— Заметуть нас.

— Не заметуть! — вже сердито гаркнув Психолог. — А оце для чого?

Він вивернув посеред столу вміст валізи — одяг, документи.

— Тебе міліція взагалі ще не знає, але все одно змінимо легенду. Я буду така собі Лариса Федорівна Киященко. Дивись сюди, схожа?

З паспорта на Шершня глянуло обличчя красивої жінки з рисами Психолога.

— Ну ти даєш?

— Ти сюди глянь.

Він розкрив ще один паспорт. В ньому була вклеєна його, Шерстюка, фотографія. “Киященко Захар Костьович”,— прочитав він.

— Ну, чоловіче, дай-но мені бритву, дружина поголиться, Що ти кліпаєш очима? Документи зроблені на совість. Завтра ж поселимось у Цибулевому або біля озера десь, будемо “відпочивати”. А за мене ти не хвилюйся — я жіночка буду справна.

І Психолог зареготав, поплескуючи оторопілого Шерстюка по плечу.

Майор Гурба ледь гамував своє роздратування. Останнім часом у “його районі” три надзвичайні випадки. Втік — і немов крізь землю провалився небезпечний злочинець. У лісника вкрали мотоцикла. Правда, він знайшовся незабаром, аж у Полтавській області. Тепер на тобі — вбивство біля Литої могили якогось науковця з тої ж Полтавщини. А ще — недавній дзвінок цього симпатичного слідчого.

Карий подобався майору своєю ненав’язливістю і водночас чіпкою хваткою, міцною логікою мислення. Згадати тільки — як взяли вони цього Корчика з золотом, а Іванюту на пошті? Тільки ж треба було Лавренюку проморгати цього золотошукача на озері.

Й не пригадати, щоб зі слідчого експерименту при конвої, понятих утік в наручниках злочинець. Такого спіймати тепер буде нелегко.

І хоч Карий позавчора по телефону переконував, що Іванюта неодмінно повинен з’явитись у районі Литої могили, тобто там, де знайшли тіло Зайцева, Гурба поставився до такої версії недовірливо. Він знав — страх гонить злочинця подалі від того місця, де він коїв злочин. Не втік же він, щоб повернутись. Малоймовірно, але колезі треба допомогти. І він відправив в Цибулеве ще вчора оперативну групу. Сьогодні ж хотів переговорити з дільничним. Чи не помітив той чого підозрілого?

Недавно Водяне залишила експедиція Довгая, цього дивакуватого вченого, який буквально молився на знайдені поблизу мертвого озера рослини. Випадок з аквалангістом шокував старого.

Гурба дивився у лобове скло міліцейського газика. Дорога зміїлася між полями і ось нарешті заховалась в зелені шати Чорного лісу. За три кілометри — село.

До Литої могили та й до озера — це не єдина дорога. Туди можна дістатися і від траси, а ще через ліс. Але тільки пішки. Якщо Іванюта повертатиметься до тайника, то скоріше всього — від траси. Подалі від очей. Там його теж чекатимуть оперативники. У них все готово, натягнута “павутинка” спеціально у прикордонників діставали, є прилади нічного бачення, кілька замаскованих постів, по два оперативники в кожному. Миша не просковзне непоміченою. І якщо Карий правильно передбачив появу тут утікача, той попадеться неодмінно.

На всяк випадок заблокували і дорогу до Водяного і з нього від лісу. До речі, десь тут повинен бути пост.

Майор прискіпливо вдивлявся в гущавину край дороги.

Знав — пост десь близько, але не помічав ніяких його ознак. Все тихо. Невже проминув? Наказав зупинитись. Вийшов з автомашини, кілька кроків пройшов дорогою, не стримався, зазирнув у гущавину. З одного боку — потім з другого.

Оббираючи з обличчя і кітеля павутиння, повернувся. Й знову огледівся.

Чи так добре замаскувались, чи нікого тут немає?

Водій з цікавістю спостерігав за діями майора з кабіни.

— Щось загубили? — почув раптом Гурба прямо над собою задерикуватий голос старшого оперативного уповноваженого карного розшуку Анатолія Дронича.

І той стрибнув з дерева на дорогу.

— Дозвольте доповісти. Група затримання в кількості чотирьох чоловік знаходиться в засідці у вказаному квадраті. Один — зі мною. Двоє там, де дорога завертає в ліс. Звідти й попередили про вас.

— Гм, — Гурба дістав з кишені цигарку. — Добре замаскувались. Як влаштувались? Бо ж не один день доведеться чекати.

— Як і наказували, товаришу майор. База — в селі. Лейтенант Шульга дружиною під виглядом відпочиваючих туристів. Готують на всіх. Аби тільки прийшов, а ми — зустрінемо.

— Розраховуйте й на можливість появи тут Танченка. Ви, здається, з ним знайомі?

Дронич спохмурнів.

— Було діло. Він що — вже відсидів?

— Рік на волі. І, можливо, як орієнтують з Полтави, “діє” у наших краях. Може з’явитись тут. На цей раз не повинен вислизнути.

Дронич не стримався.

— Дідька лисого! Хай тільки на очі втрапить. Гурба розумів, чим викликана подібна реакція.

Кілька років тому Дронич, зовсім ще зелений лейтенант, стажувався у Полтаві і брав участь у затриманні групи злочинців. Й треба ж так трапитись — саме його збив з ніг Танченко й утік би, бо вже прорвався крізь оточення, коли б не допомога випадкового перехожого. Той зрозумів, в чому справа, кинувся під ноги втікачеві. Так і затримали. На допиті Танченко пригадав цей епізод.

— Глянув — зелений лейтенант проти мене. Я на нього стриб, а він убік, зачепив його трохи — він упав, але я не винен, мабуть, з переляку…

Насправді ж все було не зовсім так, а от що не зумів затримати тоді Анатолій злочинця — факт. І тепер мучиться цим, хоч на його рахунку вже чимало затримань.

— Є щось нове? — перевів Гурба розмову на інше.

— За день пройшло тільки двоє туристів. Схоже, подружжя з рюкзаками. Палатку з собою несли. Обидва високі. Чоловік дебелий, широкоплечий. Жінка — чорнява. Довге волосся по плечах розкидане. Гарна. Ми їх не затримували, тільки передали Шульзі, той у селі за ними нагляне. Більше нікого. Ні машин, ні перехожих в село. З нього ж один лісник поїхав велосипедом, ще не повертався. Оце і все. На жаль.

— Не терпиться? — Гурба притоптав недопалок. — Ніде вони від нас не дінуться. Тільки уважніші будьте. Скоро тут полтавські колеги їхатимуть. Бажано, щоб і вони вас не засікли. Зрозумів?

— Так точно, — Дронич виструнчився, хоч був у джинсовому костюмі. — Не прогавимо.

Міцно зв’язавши перевбраному в його одяг водієві руки за спиною, Іванюта ткнув тремтячому від страху шоферу в рота кляп з кашкета. Відтягнув з дороги в лісосмугу. Тицьнув перед носом кулаком.

— Лежи тихенько, коли жити хочеш, а я трішки покатаюсь.

У піджаку Іванюта налапав гаманець, туго набитий грішми.

— Ти диви, це ж треба!

У багажнику дві каністри бензину, бак — майже повен. Це вже була удача.

Сів за кермо, увімкнув запалення. Зловтішно подумав: “Тепер мене взяти не так просто. Трасою не поїду. А на польові дороги постів у міліції не вистачить. До вечора цього боягуза не знайдуть. За цей час буду біля Чорного лісу. Буду! — подумав уперто.— Доберусь! Якщо тайник вже розтягнули спільники, то про те, де він заховав все інше, ніхто не знає. На цей раз доведеться забрати все. І пробиратись у якесь велике місто. У Київ чи Одесу. Невже там не знайдеться покупець? Гроші на перший випадок є. Цікаво, звідки в цього тюхтія стільки? Не інакше, як спекулянт якийсь. Дідько з ним. Потремтить з ляку кілька годин. Тут його не так швидко, але знайдуть. Біля дороги ж”.

“Волга” круто розвернулась на шосе і повернула на польову дорогу.

“Добре йде”, — подумалось Іванюті. Як не крути, а він родився у сорочці. Так везе не кожному. Зі скарбом — поталанило, з-під арешту втік. І тепер ось — машина, навіть гроші. Ех, якби ще й документи… Дістатися б тільки до тайника. Там одяг. Нові документи. Не забрали ж вони їх? Хай золото поцуплять, а документи їм навіщо? Невже не залишать? Правда, від таких друзів чекай усього. Ще одне спокою не дає: чи міліція й до цього часу рискає біля озера?

Скоріше всього, вони повинні думати, він десь зачаївся на тиждень–другий. А дідька лисого! Я буду там, де ніхто не чекає. Ми ще побрикаємо, громадянине слідчий.

Спочатку Киященки хотіли завернути до Гергелихи, так порадили їм жінки, котрих першими зустріли вони в селі.

— Там у неї половина хати звільнилась, експедиція недавно вибралась. І до лісу від неї — рукою подати. Плати вона не бере, а дровець на зиму їй уже хлопці з експедиції нарубали. Будете жити безтурботно,— доповнила біля колодязя інформацію метка молодичка з коромислом через плече.

— А ви хто ж будете? У відпустку, чи як?

— Еге, — буркнув Киященко, — у відпустку. Два тижні лишилось, вирішили поближче до природи побути. А квартири нам не треба, от якби ваша Гергелиха готувати нам згодилась, ми б заплатили.

— Тоді вам краще до Петрівни, — перевела коромисло жінка з одного плеча на інше, та так уміло, що вода у відрах навіть не сколихнулася. — Ходімте, я вас проведу. Це — по сусідству зі мною. У Петрівни вже є дачники, теж подружжя, тільки молодші за вас. Цілі дні в лісі пропадають. Він малює там щось, а вона гербарії збирає. Петрівна готує їм, може, й ви домовитесь.

“Подружжя” перезирнулось.

— І давно ця парочка тут відпочиває? — запитала нарешті “дружина”.

— Та днів десять уже, а може, й менше. Я бачу їх рідко. Вони — все в ліс, з рюкзаками. Палатка у них десь там, біля болота. Іноді навіть ночувати не приходять. А за обідом вона прибігає. Ну, ось ми й прийшли. Петрівно! Приймай гостей.

На оклик з дверей просторого цегляного будинку з мансардою, огородженого коротеньким металевим зварним парканчиком, вийшла, витираючи об фартух руки, дебела жінка років за п’ятдесят, огрядна, у білій хустині в дрібний чорний горошок, зав’язаній вузлом на потилиці.

— День добрий. Нам до вас порадили звернутись…

— Це ж хто, коли не секрет?

— Сусідка ваша, ми її біля колодязя зустріли.

— Катря? І що ж вона вам наплела?

— Сказала, що з вами можна домовитись про столування.

Вже не так упевнено, скоріше за інерцією, проказав Киященко, не відчувши доброзичливості в голосі хазяйки.

— Надовго? — пролунало вже зовсім іншим тоном питання.

— Тижнів на два.

— Ночуватимете в мене?

— Ні, у нас палатка, ми — в лісі. Раз–два у день дружина забиратиме у вас харч.

— П’ять карбованців за день, — сказала, хитро примруживши веселі очі, Петрівна.

— Ми згодні, — поспішила “дружина”.

— Ну й дарма! — розсміялась Петрівна. — Чи грошей багато маєте? Досить троячки, якщо з моїх продуктів. А коли з ваших — то три карбованці за два дні.

— Гаразд! На трьох зійдемось, ніколи нам буде за продуктами бігати.

— Значить, домовились. Проходьте до двору, втомились, мабуть. Зараз пообідаємо, у мене вже пара квартирантів-лісовиків є. Будинок, як бачите, просторий. Син будував. А тепер сам у Знам’янці живе, тільки літом наїздить, і то — рідко. Цього року, наприклад, на Чорне море онуків повезли. Мені сумно тут, тож і беру квартирантів. Аби якусь забавку мати, при ділі, значить, наче. А ви звідки будете?

— Ми? — лже-Киященки перезирнулись. — З Кіровограда.

— Живете там?

— Живемо, на заводі працюємо. А це — у відпустці. Тиждень ремонт у квартирі робили, вирішили на природу податися.

Петрівна прочинила двері до прихожої, пропустила гостей уперед.

— Тепер всі з міста на природу рвуться. Дивуюся я, коли вже вам ця природа така люба, то живіть у селі. Робота всім знайдеться, ось хоч би у нас тут, у лісництві. Я б своє село на місто не проміняла. Син кличе — переїзди. Побула я у нього день. Квартира — хороша. Три кімнатки. Будинок біля вокзалу. Поїзди гримлять цілу ніч. Хіба заснеш? Городу немає… А вода? Хіба ж ту воду питимеш?

У кімнаті було світло, затишно. На глиняній долівці запашна трава, пахло м’ятою, любистком.

Дві довгі лави по обидва боки такого ж довжелезного, майже через усю кімнату столу. Старовинна шафа, мисник. На стінах кілька вишиванок в рамках, обвішаних рушниками. А ще — фотографії.

— Посидьте, я зараз борщу вам насиплю. Такого ви ще не їли.

Петрівна, як на її літа, досить швидко крутнулась по кімнаті й вийшла за двері.

“Киященки” насторожено роздивлялись довкруг.

— Довго тут не затримуємось. Треба йти в ліс, там безпечніше, а то в мене таке відчуття, ніби ми у пастці. Не можу в чотирьох стінах бути, — пробурчав Шерстюк-Киященко.

— Пусте! Головне — нас сприйняли за тих, за кого ми себе видаємо. Будемо ховатись — накличемо підозру.

У цю мить двері розчинилися. На порозі з’явилась струнка молода жінка у спортивному тренувальному костюмі. В руках вона тримала авоську з трьома великими термосами.

— Добридень, — привіталась жінка, зацікавлено роздивляючись гостей. — А де Петрівна?

— Це ти, Оксано? — пролунав у неї за спиною голос господарки. — Проходь! Чого на порозі стала! У нас, бачиш, гості. Теж на природі вирішили відпочити, як і ти з чоловіком. Як він там? Давно не приходив.

— А! — Оксана махнула рукою, пройшла через кімнату до столу. — Малює. Від мольберта не відірвеш. Схід сонця зустрічає вже третій день. Ескізи робить, потім береться до картини. Він скоро й мене не помічатиме… Давайте знайомитись. Мене звуть Оксаною. Оксана Шульга, вчителька ботаніки.

“Киященки” по черзі назвались. Петрівна вправно наповнювала Оксанині термоси запашним борщем, гречаною кашею, молоком. Ще через хвилину тарілки з паруючим борщем з’явились і перед гостями.

Оксана підсунула до себе кахляну миску.

— Так вирішили відпочити від міста? — запитала…

Повернувшись з Цибулевого та Водяного, Гурба застав біля свого кабінету Карого. Міцно потис йому руку.

— Давно чекаєш?

— Ні, тільки з вокзалу.

Майор відімкнув кабінет, пропустив Максима вперед.

— У мене для тебе приємна новина. Проходь, сідай.

— Новина? — Карий зацікавлено подивився на майора, у якого на обличчі сяяла усмішка. — Невже Іванюту затримали?

— Який ти швидкий. На жаль, ні. Але дещо маємо.

Гурба поклав на стіл дипломат і дістав з нього кілька фотографій.

— Як тобі ця сімейна ідилія подобається?

З фотознімка на Карого глянуло незнайоме бородате чоловіче обличчя. Погляд з-під густих брів насуплений, насторожений. Поруч — висока, грубувата жінка з довгим чорним, розкиданим по плечах волоссям про щось розмовляла з бабусею в квітчастому фартусі.

На інших фотографіях — обличчя обох були збільшені. Щось знайоме видалось Карому. Де він бачив оці тонкі лінійки губ, оцю ледь-ледь скептичну посмішку?

— Не впізнаєш? — засміявся Гурба.

— Здається, оцю жінку я десь раніше бачив. Тільки де — не пригадую.

— Тоді дивись сюди.

Майор дістав ще одну фотографію й поклав поруч.

— Ось як? Це вже цікаво!

Карий підсунув стілець до столу й взяв обидві фотографії в руки.

— А “чоловік” хто?

— Встановлюємо.

— Ну молодці! Часу не втрачали. Це просто удача. Як ви на них вийшли?

Гурба посерйознішав.

— У нас кілька груп: у Цибулевому, Водяному, дві перекрили дорогу до нього і шлях до озера з траси. Це те, що ти просив, але нами творчо доповнене. “Подружжя” засікли ще на підході. Потім вивели на них Шульгу з дружиною. Це нові у нас люди, тільки переїхали з Вінниці. Так що все чисто. Вирішили одразу їх не чіпати. Куди він тепер дінеться? А от для чого цей маскарад — цікаво.

— Цікаво — це не те слово. Можна, я зателефоную від вас Завагіну? Порадую начальство.

Дорога була пустельною, назустріч — нікого. Та й хто б їхав цією вузенькою, покрученою грунтівкою, коли поряд, в двох кілометрах, нова, пряма стрічка асфальтівки.

Міцно стискаючи плетиво руля, Іванюта зиркав раз по раз то вперед на дорогу, то у бокове дзеркальце, чи не з’явиться хто позаду, але крім куряви, здійнятої “Волгою”, нічого не було видно.

“І все-таки мені таланить, — утішав себе втікач. — Частину золота взяв безпечно, втік від переслідування. Навіть костюм з цього страхопуда, як на мене”. Пригадав перелякане, тремтяче обличчя водія з одвислою нижньою щелепою і його нервове: “Тільки не вбивайте, беріть усе, тільки не вбивайте!”

“Потрібен він мені, слизняк, руки поганити об таку гниль. Мабуть, і штани мокрі з ляку. І де такі слюнтяї гроші беруть на “Волгу”? Не інакше, як на роботі краде. Тепер лівачив на ній, злодюга.

Зрештою, а чим я за нього кращий? Еге, — опирався подібній думці. — По-перше, я не боягуз, по-друге, нічого не крав. Золото? Я його теоретично вирахував, потім шукав і знайшов. Сам знайшов! Коли б не я, воно б ще сотню років у озері чаїлось. А може б, так і не дістав його ніхто. Добре, — не давала спокою інша думка. — А фальшивий паспорт, а зв’язок з Психологом? А візити до Хрінюка? І втішати себе тим, що грабували, саме грабували, хоч і не дуже приємно навіть подумки це слово повторювати, тільки тих, хто гроші наживав нечесно, тепер не доводиться. Втеча остаточно поставила тебе поза законом, — не втихав внутрішній голос. Тепер ти такий же кримінальний злочинець, як і Панасюк або Психолог. А в міліції тебе, напевне, вважають “особливо небезпечним”.

Тепер все одне до одного: угон мотоцикла, напад на цього слизняка, викрадення “Волги”. Словом — назад шляху немає. Треба забирати з тайника решту скарбу і пробувати добиратись, мабуть, не в Київ, а десь ближче до кордону, в Одесу, чи що? Там і золото можна буде збути, і поміркувати, як вибратись звідси геть.

Чомусь згадалось, як розпікав Хрінюка за те, що той хоче драпанути за кордон. А сам?

Та що це він самоїдством зайнявся? Ранувато себе ховати.

Іванюта відчув, як в ньому загострюється відчуття небезпеки. Болісно наростає нав’язлива жадоба дії, нетерпіння. Дурниці! Він ще побореться! У крайньому випадку і так дістанеться до Одеси. Правда, з документами з тайника зробити це буде легше.

Міліція, очевидно, вважатиме — він утік якнайдалі від озера. Знайдений мотоцикл це підтвердить. Недарма ж він його так залишив, щоб знайшли. Хто подумає про повернення? А в цьому якраз і є його шанс.

Перемкнув швидкість, глянув на спідометр, на показник рівня пального — вистачить. Надвечір буде в районі Чорного лісу. Далі їхати треба дуже обережно. Потім “Волгу” доведеться кинути, але так, аби не відразу знайшли.

Ще одне: до тайника доведеться добиратися лісом. Все ж не виключено — на шляху біля озера або ж в Цибулевому можуть бути міліцейські пости. Береженого й бог береже.

— А ви непогано влаштувались, — сказав Карий, тиснучи руку лейтенанту Шульзі.

— Стараюсь, — відказав жартівливо той. — Другий тиждень відпочиваємо, обжились.

Карий ще раз огледів невеличку галявину, на якій подружжя напнуло палатку. Праворуч — накриті целофановою плівкою, акуратно складені дрова, нарубані з хмизу, якого чимало дорогою сюди надибував Максим. У трьох кроках від палатки палахкотіло багаття, над ним парував казанець.

— Учора з Киященком карасів ловили на озері, тепер юшку варимо. Так що ви — вчасно, — сказав господар, перехопивши погляд гостя.

Максим присів на пеньок поруч з Шульгою, той повільно витискав на палітру фарби з тюбиків, раз по раз позирав то на мольберт, то на стару самотню липу край галявини, яку малював.

— Де “подружжя”? — не витримав Карий.

— Подалися з Оксаною в Знам’янку за покупками.

Слідчий зігнав з обличчя посмішку.

— Вона одна? З вашого боку це безпечність.

— Заспокойтесь. За ними є нагляд, а “подружжя”, я так зрозумів, чекають тут когось або ж вистежують. Ведуть себе тихо.

Шульга відкинув з лоба пасмо волосся, взяв до рук пензля.

— Робимо все можливе, але Киященки не дуже йдуть на контакт.

Карий давно хотів поглянути на мольберт, та все було незручно. Все ж не втримався, підійшов.

— Та ви справжній майстер.

Шульга розсміявся:

— Художню школу кінчав…

Вилицювате обличчя, обрамлене прямим волоссям, тонкий, трохи задовгий ніс з горбинкою робили його чимось схожим на Гоголя. В усякому разі, на оперативника з карного розшуку він аж ніяк не був схожий, справжній тобі художник-відлюдько.

Це сподобалось Карому.

— Легенда і зовнішність у вас підходящі… Де ця сімейка отаборилась?

— На половині дороги між озером і Литою могилою. Ми встановили: то один, то другий, але щодня, іноді вночі, бувають біля тайника, де ми знайшли вбитого Зайцева-Панасюка. Чекають когось. Не Іванюту?

— Можливо, хоча з’явитись тут з його боку буде велике нахабство.

— Чого, чого, а нахабства йому не позичати. Готуватись до зустрічі з ним чи не з ним, а треба.

— Ми приготувались. — Шульга відклав пензля, дістав з кишені блокнот, присів на коліно й швидко накидав схему.

— Ось тут у нас пост, цілодобовий, з приладами нічного бачення, з усім, що треба. Біля тайника під листям — сітка. Все передбачено. Спрацьовує автоматично.

— Що за сітка?

— Мисливська новинка. Розтягнута на пружинах. Коли дичина знаходиться приблизно посередині, спрацьовують невеличкі порохові заряди, схожі до тих, як у дитячих хлопушках, і кінці сітки, всі чотири, летять назустріч один одному. На кожному — щось схоже на зазубрені стріли. Стрілки капронові, зовсім безпечні. Служать для заплутування кінців. Словом, сітка накидається сама по собі. Та ви, товаришу слідчий, не хвилюйтеся, упіймаємо. Якби тільки з’явився хтось.

— Стривай, стривай, а Киященки не потраплять у вашу пастку?

— Ні. Вони близько не підходять. Мабуть, знають — тайник порожній. Але записку в конверті для когось вони поклали ще раніше, до того, як ми привезли сітку.

— Он як, це вже цікаво. Чи не їх робота — вбивство Зайцева?

— Цілком можливо, візьмемо — розкажуть.

— Бачу, ви підготувались добре, мені й робити тут практично нічого, хіба чекати, коли візьмете злочинців.

Шульга серйозно глянув у вічі Карому.

— Можете не сумніватись — піймаємо.

На поясі у Карого озвалась рація:

— Чотирнадцятий, чотирнадцятий, вас викликає перший. Як чуєте?

Максим натиснув клавішу передавача.

— Я — чотирнадцятий, слухаю.

— Негайно повертайтесь, є новини. Передайте дванадцятому: прибули гості, хай готується.

Карий перезирнувся з Шульгою, чи чув? Той кивнув і підвівся.

— А ви журились. Ось і почалося.

До Чорного лісу Іванюта під’їхав з протилежного від озера боку. Шлях цей був набагато довший, але безпечніший. І головне — всі вважали болото по той бік непрохідним. Зрештою, воно так і було, але за довгий час тут подекуди виникли досить міцні острівці, болото зміліло. Ризикуючи й орієнтуючись по них, можна було добратись до озера. Більше того, на його протилежному від Водяного боці, котрий жителі віддавна вважали суцільним болотом, вигрунтився чималий острівець суші, справжній оазис серед баговиння. Тут владарювали комарі й роками, а може, й десятиріччями неполохані жаби, отаборилась чимала колонія бобрів. Це було досить дивно, адже вони здебільшого прагнуть селитися біля річок, чистої води. Схоже, саме бобри й започаткували цей острів. Було це, можливо, так. Колись з Чорного озера витікала річечка. Бобри її загатили, на загаті згодом намився острів, довкруг виникло непрохідне болото. Як би там не було, а натрапивши на нього, Іванюта зрозумів — цим шляхом навряд чи хто наважиться мандрувати. Одного лише погляду на прикриту зеленою ряскою трясовину було досить, аби зникло всяке бажання до прогулянки по хитких болотяних купинах. Кинутий на оманливу поверхню камінець миттю поглинався безслідно. От би і “Волгу” так. Але ж не під’їдеш сюди. Довелось залишити в скирті соломи, замаскував добре, скирта стара, не скоро знайдуть…

Востаннє подивився на трясовину, через яку мав сьогодні ж пройти двічі: до тайника й назад. А між цими двома подорожами треба ще побувати біля Литої могили, забрати документи. Там теж по настилу, зробленому експедицією, йти небезпечно, доведеться знову ризикувати.

Через підводні печери шлях коротший, але й там можуть його чекати. Нічого, на цей випадок гумовий човен прихований. Раз він його вже виручив, виручить і вдруге.

І все ж щось стримувало Іванюту від першого кроку через баговиння. Але він пересилив себе, міцно затиснув у руках довгу жердину, обережно ступив на м’яку, податливу під ногою купину.

Світало. Десь далеко за лісом сонце рожевило небо. Над болотом висів негустий сивий туман. Та Іванюті ніколи було милуватись красою лісового ранку. Крок за кроком він все далі й далі забирався в глиб гнилого болотяного царства, не звертав уваги на пекучі комарині укуси, на гучні жаб’ячі концерти…

Мотоцикл звернув з центральної вулиці в провулок, з нього — на затишну тиху вуличку, де в двоповерховому невеличкому будинку містився міськвідділ міліції. Карий швидко збіг сходами до кабінету Гурби. Той відразу простягнув йому свіжу орієнтировку.

Максим перебіг її поглядом.

— Думаєте, це Іванюта?

— Схоже. Я розмовляв з нашими гаїшниками. Білу “Волгу” бачили в кількох селах поблизу Знам’янки і далі, в бік Кіровограда. На трасі вона не з’являлась. З вертольота засікти не вдалось, мабуть, уже десь заховав. Нещодавно знайшли водія. Ваш Завагін показав йому кілька фотографій. Серед них — Іванюту. Водій упізнав його, але у показаннях не впевнений. Злякався дуже, той його вдарив, зв’язав, забрав одяг, гроші й автомашину. У водія нервовий шок. Чітко пригадати обличчя навряд чи зможе.

— Де останній раз бачили автомашину?

— Виясняємо. Черговий опитує всіх дільничних поблизу Знам’янки, розпитують населення. Але я й так переконаний — це наш утікач. Кого б ще чекали ці артисти біля Литої могили? До речі, як тобі наші приготування?

— Молодці. Відверто кажучи, не чекав.

Карий ще раз подивився на орієнтировку.

— Мені здається, трьох груп мало. Ліс все-таки. І там вже двоє небезпечних гостей є. Одна група повністю до них прив’язана.

Гурба замислився.

— Не одна… Що ти пропонуєш?

Максим перегнув удвоє аркуш паперу, поклав орієнтировку на стіл перед майором.

— І коли, ви вважаєте, він буде біля Литої могили?

— Вдень він добереться до лісу, вночі — до тайника, тільки вночі. Так безпечніше. Та й шансів утекти в лісі вночі більше.— Не задумуючись, відповів Гурба.

— Я теж так вважаю. Тоді чи не зможемо надвечір оточити місцину довкруг Литої могили? Я обдивився там все. З одного боку болото й озеро, тільки по щитах до нього доберешся. З трьох інших кінців лісу можна робити облаву. Сил вистачить?

— Вистачить. Підключимо комсомольський оперативний загін, дружинників з депо.

— Таким чином, ми не дамо втекти й подружжю. А коли врахувати допомогу Шульги, то все повинно закінчитись гаразд.

Завдання у старшого лейтенанта Шульги було чітке: під час операції біля Литої могили затримати Танченка. Той в цей час спокійно спав у своїй палатці. І все ж оперативник не почувався спокійно. Невже і цього разу все дарма? Скільки раз доводилося уночі супроводжувати від палатки до Литої могили то одного, то другого з лже-Киященків. Знав — там вони залишили листа. Це було ризиковано й змушувало їх часто навідуватись до тайника. Близько не підходили, незайманість схованки можна було визначити й так. Вони робили це щоночі, з допомогою невеличкого ліхтарика.

Отримавши повідомлення про можливого гостя, Шульга вирішив супроводжувати свого підопічного особливо ретельно. Наближався звичний уже час відвідин. Шульга пругко звівся на ноги, зробив кілька різких рухів руками, присів — треба було розігріти м’язи. Якщо передчуття його не підводить, сьогодні буде робота.

Покрадьки, знайомою вже стежиною, намагаючись не наступати на тріскуне сухе гілля, почав пробиратись до торованого “Киященками” шляху. За цей час вони тут пообвиклися, переконались — окрім них, поночі лісом ніхто не ходить. Ходили не остерігаючись і лише на підході до схованки ставали обережнішими. Можливо, когось боялись, скоріше всього, того, кому адресували записку в конверті.

Тактику виробили таку: неподалік тайника обладнали собі спостережний пункт. Кілька хвилин в темряві прислухались — що робиться довкруг. Переконавшись, чи все спокійно, ліхтариком присвічували, чи не порушено їхнього знаку на схованці. Якщо позначка, а значить і лист, були на місці, вертали назад. І так щоночі.

Шульга вирішив затримувати Танченка на його спостережному пункті. З кількох причин. По-перше, Танченко спостерігав за тайником лежачи. Значить, навряд чи зможе чинити опір. По-друге, до схованки метрів з п’ять, і пришелець не встигне прийти на допомогу.

Й цієї ночі все було, як завжди. Танченко тихо приліг у своїй засідці. Шульга зачаївся в кількох кроках позаду. І в цей час від озера почулись кроки. Хтось, не оберігаючись, ступав лісовою стежкою. Шульга увесь внутрішньо напружився. Нарешті! Виходить, вони не помилились і гість таки заявився. Швидко натиснув на рації, що лежала поруч, клавіш сигналу. Уявив, як у багатьох місцях спрацювали приймачі й усі приготувались до операції, котру подумки програвали вже не раз.

Незнайомець став іти обережніше. Навіть у прилад нічного бачення важко було розгледіти його обличчя. Йшов у куртці, з насунутим на голову башликом, в руках тримав мисливську рушницю. Коли ступив на галявину перед тайником, Шульга полегшено зітхнув — тепер його буде видно товаришам, побачать рушницю, будуть обережні.

Незнайомець завмер, дослухаючись. З-за хмари зовсім недоречно визирнув місяць.

Шульга відірвав погляд від гостя й зосередився на своєму підопічному. Той теж лежав непорушно, тепер і йому було видно: гість озброєний. Це стримало Танченка від будь-яких дій, боявся отримати жакана в груди.

Важко і довго збігали секунди. Шульзі здалося, Танченко може почути в цій тиші, як в грудях у нього гупає серце. Знову перевів погляд на похмуру, напружену постать пришельця. “Двостволка мисливська, — відзначив подумки. — Може зробити два постріли…”

Заспокоївшись, незнайомець зробив кілька кроків до тайника і знову зупинився.

Шульга до болю стиснув кулаки, невже щось відчув? “Ну, ще кілька кроків, — шепотів подумки. — Ще кілька…”

І, ніби скоряючись проханню, людина з рушницею рішуче ступила уперед.

Шульга знав, що станеться у наступну мить, але навіть для нього те, як спрацювала пастка, теж виявилось несподіванкою. Чотири “постріли” пролунали майже водночас. З шипінням, немов чотири невеличкі ракети, метнулись назустріч один одному кінці сітки, накриваючи вкляклого з ляку на місці незнайомця. Майже в ту ж мить до нього кинулись оперативники. Секундою пізніше Шульга опинився на спині Танченка, швидко заломив йому руку, клацнув наручником. Той навіть не опирався.

Неподалік шугнула догори ракета. Це означало: оперативники взяли Шерстюка, — й одночасно слугувало командою для початку прочісування лісу. Ліс враз виповнився голосами, спалахами десятків прожекторів.

Шульга підвів затриманого й підштовхнув його на галявину, туди, де випутували з сітки гостя.

…Карий, який брав участь у операції, відійшов убік, присів на траву й задумався. Як тільки затримали нічного пришельця й хтось увімкнув ліхтаря, Максим зазирнув у злякане обличчя під капюшоном. Це був не Іванюта…

Допит по гарячих слідах нічого не дав. Уже потім Карий проаналізував ситуацію і зрозумів свій прорахунок. Затримані бачили один одного. Але всі були настільки впевнені: затриманий має бути Іванюта, тому й не передбачили такої простої, зрештою, звичної в подібних справах формальності.

Те, що на місці, де очікували Іванюту, затримали лісника, було несподіванкою і для майора Гурби. Обоє повертались до Знам’янки далеко не в найкращому настрої.

Міліцейський газик злегка похитувало на вибоях лісової дороги. Говорити не хотілось. Карому з прикрістю думалось, як доведеться розповідати про все товаришам з слідчої групи.

Лісник, як тільки отямився після шоку, відразу ж почав обурюватись. І дійсно, коли розібратись, яке в них було право його затримувати? Лісника ні в чому не підозрювали. Чому він серед ночі з’явився біля тайника? Ні про яку схованку він, звичайно, й мови не вів. Карому пригадалися його хитрувато примружені очі.

— Ви забуваєте, я — лісник. Ліс — місце моєї роботи, час у мене — ненормований. Я один вирішую: куди й коли йти. Чого був біля Литої могили? Там неподалік дві сімейки туристів живуть. Хотів подивитись, чи все у них гаразд. А то учора цілий вечір багаття палили. До пожежі недалеко. Удень не встиг,— нахабно сміявся в очі слідчому.

Згадав про цю розмову. Мабуть, поспішив з нею. Й так він уже міг здогадатись: його затримання якось пов’язане з Литою могилою і туристами, коли навіть повірити, що про тайник він нічого й справді не знає.

З Танченком і Шерстюком простіше. Лист в схованці, підробка документів — факти, які заперечувати важко. Як і пояснювати свої нічні мандри до Литої могили. Знайомство з лісником обидва заперечують, довести протилежне поки важко.

— Чого зажурився? — напівобернувся з переднього сидіння Гурба. — Ти, зрештою, своє завдання виконав: Танченка розшукав і затримав. Не так уже все й погано. При обшуку в Шерстюка, пригадуєш, знайшли кілька голок-заколок. Такі собі симпатичні заколочки. Віддамо на аналіз. Здається мені, мужик пачку з такими заколочками дарма носити не буде.

— До чого тут заколки?

— А раптом на них виявимо яд, такий самий, як у крові загиблого Зайцева?

Карий пожвавився.

— Цілком можливо.

— Це тільки версія, та коли вона справдиться — міцно позв’язуємо цих артистів і Зайцева.

— Але тоді з версії випадає Іванюта.

— Не зовсім. А лист? Пригадай зміст.

Звичайно, Максим пам’ятав, що було написано на невеличкому аркушику в конверті, який Шерстюк замаскував у розграбованому тайнику: “Все у нас. Жди тут”.

— Думаєте, це адресовано Іванюті?

— Гарантії абсолютної немає, але чому б і не допустити таке: Іванюта ховає частину скарбу в тайнику, Танченко, Шерстюк, Зайцев вислідили його. Зайцев потім захотів привласнити все, але його припутали. Тайник спустошили. І тут довідуються — Іванюта втік. Куди він подасться насамперед? До золота. Отут вони його й зустрінуть.

— Навіщо їм зустрічатись? Золото ж по вашій версії у цих двох, їм Іванюта не потрібен. Для них краще, аби він був за ґратами. І якомога довше.

Гурба замовк, але тільки на хвилину.

— Можливо, вони захотіли його убити?

— Навряд. Обоє в засідці були без зброї, а голими руками Іванюту їм не взяти. Ні, тут щось не так. Наче і є логіка у ваших міркуваннях, але Іванюта сюди не дуже вписується.

— Бояться вони його, чи що?

— І вирішили покаятись, бо забрали золото. Малоймовірно! Ні, я твердо переконаний — коли б вони з тайника забрали щось суттєве, зникли б відразу. Тут щось не те. Не можу зрозуміти, за що поплатився Зайцев. А що, як тут і лісник руку приклав? Як ви дивитесь, чи не варто зробити у нього обшук?

— На якій підставі? Треба подумати…

Карий підбадьорився, як людина, яка після довгих блукань вийшла на шлях.

— Я поїду подивитися, як він живе. Маю право?

— Звичайно.

— Поїду обов’язково. До мого повернення розсадіть цих туристів і лісника окремо.

У цей час Іванюта з рушницею за спиною, важким дипломатом у руці й довгою жердиною в іншій вибирався з болота на протилежному березі. Страх гнав його геть. Іноді зупинявся, завмирав на якусь мить, слухав, чи не чути погоні? Але гамір по той бік озера стих. Починався новий день, з-за лісу визирав червоний окраєць сонця. Доведеться вибиратися звідси вдень. Це було небезпечно. Зате легко буде розрізняти купини на болоті. Це не подорож в тумані.

Коли лісник потрапив у пастку й ліс ожив голосами, Іванюта з дипломатом, в якому були акуратно упаковані монети, стояв в кроках двадцяти від місця подій. Спочатку він нічого не зрозумів, не міг навіть зрушити з місця від несподіванки. Хоча й передбачав можливу засідку біля тайника. Думка ця утвердилась ще тоді, коли переходив болото. Тоді й вирішив спочатку провідати лісника.

Його візиту лісник здивувався. Іванюта почав уже було шкодувати, що показався на очі цьому відлюдьку. Але втрачати було нічого, тому дістав заздалегідь наготовані монети, відрахував кілька .на столі перед мовчазним, похмурим господарем. З радістю помітив, як жадібно зблиснули в того очі.

— Це за мотоцикл. Сподіваюсь, тобі його вже повернули?

— Повернули, — хрипло відказав лісник, не рухаючись з місця.

— А це, — Іванюта відрахував ще десять монет, — за одну послугу, яку ти мені зробиш сьогодні вночі, і за те, що позичу в тебе дробовика.

Лісник заперечливо хитнув головою.

— Не дрейф, зробимо так, ніби я тебе пограбував. Ти нічим не ризикуєш.

— Ні, так не годиться, — заперечив лісник спокійним голосом. — Бери так. Що в мене був, краще нікому не знати.

— Може, й так, — пожвавішав Іванюта, бо зрозумів: з цим лісовиком домовиться.

— Що робити?

— Одну дрібницю. Тут неподалік є схованка. Там треба забрати гроші, золото і документи. Гроші й документи мені, золото тобі. Там його надовго вистачить.

— Знайшов, значить-таки, — з гіркотою в голосі сказав, змінившись на обличчі, лісник. — Знайшов… А я скільки шукав і дарма. — Він з люттю вдарив кулаком по столу. — Та я заради нього в оцій глушині гибію уже скільки років. І з-під самого носа…

Іванюта насторожився. Добре, з’явився сюди без дипломата, а то чого доброго цей навіжений придушив би…

— Сам чого не йдеш? — лісник уже опанував себе, спритно згріб монети зі столу і тепер стояв навпроти Іванюти й сторожко вдивлявся йому в обличчя.

— Там може бути хтось з моїх знайомих. Вони знають — є тайник, але не знають де, — збрехав. — До речі, нікого там підозрілого не зустрічав?

Лісник знову сів за стіл. Схоже, цей хлопець говорить правду. Він і раніше підозрював: оті дві сімейки туристів товчуться там недарма.

— Є там четверо.

— Скільки?

— Подружжя художників, вірніше, він малює, вона травки збирає. А ще двоє так просто відпочивають.

Іванюта задумався. Навряд чи це ті. Вголос же сказав:

— От бачиш, мені там з’являтись не з руки, а ти лісник, ходиш, де хочеш і коли завгодно. І нічого не втрачаєш, навіть якщо тебе там затримають. Скажеш, випадково знайшов. Відберуть усе, тобі ж нічого не буде. Скажеш, хотів уранці у міліцію віднести, хто доведе, що це не так? Але краще не попадатись. Ну то як?

Іванюта очікувально втупився в обличчя господаря. Як і раніше, воно залишалось набурмосеним, тільки очі палали нервовим блиском, як у хижака від передчуття здобичі.

— Розказуй, куди йти.

Іванюта лісникові до кінця не довіряв. Тому, коли той з рушницею за плечима вийшов з хати, він зарядив подаровану лісником двостволку й вискочив слідом, не забувши прихопити захований неподалік у кущах дипломат зі скарбом.

Що він зробить далі, Олег тоді ще не вирішив. Сподівався, коли все минеться, забравши документи, відразу ж іти геть. Мав надію: золото в тайнику буде достатнім відкупом від небезпечного лісовика. Краще було б, звичайно, просто двинути його чимось, нехай полежить, поки він зникне…

І все ж навіть очікувана засідка біля тайника виявилась несподіванкою. Ледве стримався, щоб не кинутися навтьоки і тим привернути увагу й потрапити до рук міліції. Але вдалося притамувати страх. Повільно від дерева до дерева дістався до озера, стрибнув у човен і, як міг безшумно, зник у мороці. На протилежному березі дочекався ранку і вирушив через болото. Тепер, коли позаду залишилось півдороги, він, нарешті, повірив: і на цей раз урятувався. Йти було важко, перекидав тяжкого дипломата то в одну, то в другу руку, натужно виривав ноги з баговиння. Обличчя розпухло від комариних укусів, але крок за кроком протилежний берег наближався.

Як тільки Карий повернувся після обшуку в садибі лісника, того викликали на допит. Лісник зайшов до кабінету виповнений благородного гніву.

— Поясніть, на якій підставі ви мене заарештували? Я вимагаю негайно викликати прокурора.

Гурба, в кабінеті якого вирішили поговорити з лісником, неголосно сказав Карому, який сидів на одному з стільців біля стіни:

— Зауваж, перші слова, які говорить будь-який затриманий тепер, це подавай йому прокурора. Як зросла юридична освіченість наших підопічних.

Максим одними губами посміхнувся у відповідь, уважно спостерігаючи за підозрюваним. Йому вже доводилось з ним спілкуватись у справі Іванюти. Тоді це був такий собі хитруватий сільський дядько, мудрий лісовичок, який знає собі ціну й любить поговорити. Тепер же навіть обличчя його, так видалося Максиму, змінилось. Натомість добродушно-розважливого добряка-любомудра постав розгніваний, рішучий, з лихими вогниками в очах чоловік. “Цікава метаморфоза”, — констатував Максим.

З майором вони домовились, допитуватиме лісника Гурба. Максим же втручатиметься по мірі необхідності й стежитиме за реакцією затриманого.

Гурба вирішив одразу ж розставити акценти.

— Заспокойтесь! Дійде черга й до прокурора. Матимете можливість ще з ним поспілкуватись. А затримати вас маємо повне право. Ви з’явились біля об’єкта, який нас цікавив. З’явились уночі, крадькома, з рушницею, зарядженою жаканом.

Як нам відомо, у вашому лісі полювання заборонено, та й звіра крупного не часто зустрінеш, особливо неподалік від села.

— Немає звіра страшнішого за людину, — пробурмотів лісник.

— Накажете розцінювати вашу репліку як підтвердження, що рушницю ви наготували для зустрічі з людиною?

Заарештований сердито стрельнув поглядом:

— Не чіпляйтесь до слів, не один рік мене знаєте.

Гурба підсунув до себе чистий аркуш паперу, взяв ручку.

— Виходить, знаю, та не все. Може, сам про все напишеш?

Лісник схопивсь на ноги.

— Що ви хочете від мене? Піймали, немов звіра якогось, в сітку, а тепер натяками різними душу травите. Немає за мною ніякої вини! Ні про що мені писати! Зрозумів? Кажи, що хочеш від мене — і відпускай додому.

— Шкода, — голос Гурби відразу став офіційним, холодним. — Тоді поясни мені, звідки в тебе оце.

Й майор висипав на стіл з невеличкої чорної торбинки золоті монети.

— Ми, з дозволу прокурора, зробили в тебе обшук. Є протокол, познайомся, — майор дістав його з шухляди. — З понятими, все як слід. Аби ти повірив, глянь сюди. — І він простягнув через стіл фотографію.

На знімку лісник побачив відчинену скриньку з порохом, біля неї кілька монет. Сумніву бути не могло, вони дійсно знайшли в порохівниці монети. Але вголос мовив:

— То й що? А коли я скажу, що ви їх, оці монети, мені підкинули? Або — знайшов нещодавно біля озера, не було коли в сільраду віднести.

Майор мовчки заховав золото.

— Знайшов, кажеш. Добре… А як ти поясниш те, що на склянці і пляшці коньяку, які ми знайшли в твоєму холодильнику, виявлені відбитки пальців рук такого собі Іванюти. І відбитки — свіжі.

— Якого ще Іванюти? Нічого не знаю, це вже облиште. Та й звідки я можу знати, що ви там мені в холодильник могли поставити? Я бачу, ви мені серйозні справи шиєте. Тому ні на які питання відповідати більше не буду. Одне скажу: дарма ви це все затіяли, упіймали не того, кого хотіли, а тепер виплутуєтесь. Ех ви…

Лісник зневажливо махнув рукою. Карий зрозумів — настав час втручатись у розмову і йому.

З Танченком і Шерстюком Завагін вирішив поговорити сам. Він уже ознайомився з доповіддю Карого і розумів: з арештом поквапились. Звичайно, Танченко жив за фальшивими документами, і вже це одне ставило його поза законом. Однак Завагін відчував, за Танченком напевне ж є щось, їм невідоме. І його арешт не прояснить ситуацію. Не зовсім чітко прослідковується і зв’язок Зайцев—Танченко, та зачіпка все ж є.

На голках-заколках, відібраних у Шерстюка, хімічна експертиза виявила яд, ідентичний тому, яким отруїли Зайцева. З Шерстюком було простіше, а от з Танченком ясно далеко ще не все…

Завдання поставало складне: добитись, щоб Танченко заговорив. Але як це зробити?

Керівник групи слідчих вже вкотре переглянув справу Іванюти, намагався віднайти хоч якийсь зв’язок між ним і загиблим Зайцевим. Недарма ж утікач розшукував Зайцева у Польовому! Недарма…

Схилившись над столом, Завагін повільно перевертав аркуш за аркушем. Показання Іванюти, показання Корчика, свідчення Махача, Хрінюка… Стривай, стривай. Це вже ні на що не схоже. Перше, що мав зробити після затримання Танченка і Шерстюка, це, звичайно ж, показати їх або ж їхні фотографії потерпілим, свідкам. їх могли упізнати. Тоді справа піде набагато легше.

Завагін викликав Істоменка і наказав йому пред’явити фотографії потерпілим від пограбування бандою “хіміків”, а також Махачу.

— Скільки тобі на це потрібно часу?

Істоменко подивився на годинник.

— До вечора ще далеко, надіюсь, Махач не встиг набратися. За годину, можливо, обернусь. Де знімки?

— Візьмеш у Дубовика, вже повинні бути. Не поспішай, зроби все як слід, з понятими, з протоколом. І все якнайшвидше мені на стіл.

Коли за Істоменком припинилися двері, Завагін підбадьорився — тема для розмови з Шерстюком в нього є. Цей повинен підказати своєю поведінкою, як розговорити Танченка. А якщо свідки чи потерпілі признають Танченка, відкрутитися йому буде тяжко. Переступивши поріг, Шерстюк спідлоба зиркнув на слідчого.

Завагін посадив його навпроти і наказав конвою вийти. Хвилину-другу мовчав, було чути лише, як важко дихає Шерстюк.

Він сидів на стільці напружившись, вся його постать була настороженою, розгублено зиркав довкола, уникаючи поглядом Завагіна.

“Боїться, — подумалось слідчому. — Є гріх за душею. Тоді попробуємо таке”.

— Мова йтиме про вбивство, пограбування, злочинну групу, тому детально з вами займатиметься хтось з групи слідчих. Наша розмова — попередня. Та від неї залежить багато. Особливо для вас.

Шерстюк зблід і ще нижче схилив голову. Від його колишньої показної тупої байдужості не лишилось і сліду.

Завагін уже зустрічався з таким типом людей. Фізично дужі, відчайдушні, навіть зухвалі на волі, в обстановці, коли їм ніщо не загрожує, вони нерідко зламувались, впадали в апатію одразу ж після арешту. Особливо якщо було за що відповідати. Схоже, з Шерстюком трапилося саме так. З досвіду Завагін знав — найщиріші показання такі люди дають на перших допитах. Доки не оговтались як слід.

— Було б несправедливо відповідати вам за інших. Тому хотів би відразу визначити міру вашої провини, провини Танченка, Іванюти, вбитого вами Зайцева.

— Я не вбивав, — тихо сказав Шерстюк. І швидко, немов боячись, що йому не дадуть договорити, додав: — Я не вбивав. Психолог сказав, він тільки засне, от я і вколов. Вбивати я не хотів.

— Слідчий розбереться. Ваш Психолог своє отримає, поговоримо про вас. Чому ви чекали Іванюту саме біля тайника?

Завагін поставив так питання, бо очікував або ж почути підтвердження версії Карого (Іванюта мав повернутись до схованки), або ж її заперечення. Адже Шерстюк не знав, що тієї ночі біля Литої могили затримали не Іванюту, а лісника.

Відповідь Шерстюка дала б можливість розвивати версію далі. Завагін ще не знав — Карий вже встановив: Іванюта був у лісника буквально за кілька годин до його арешту.

— А куди б він подівся? — відказав Шерстюк, і Завагін зрозумів — цей розповість усе. І це справді було так.

Після арешту Шерстюк розгубився, його не залишала думка про те, що на ньому “висить” Заєць, як часто повторював Психолог, і цей похмурий, жорстокий чоловік, пригнічуваний постійним очікуванням кари, вирішив розповісти все. На такий ефект своєї психологічної обробки Танченко зовсім не розраховував.

— Діватись йому нікуди, він же думав — у тайнику документи, гроші.

— Чому загинув Зайцев?

— Хотів з гри вийти один, як тільки довідався про арешт Іванюти. А тут — ми. Я не хотів його вбивати. Спочатку думав тільки провчити. Психолог же сказав, не заводься, він скажений, уб’є. Краще приспимо його, потім — поговоримо. Я і приспав…

— Навіщо вам був потрібен Іванюта?

— Не він, його золото. У нього тут десь ще є тайник. Ми хотіли вислідити. Там має бути багато золота, дуже багато. Психолог казав, що воно буде наше, треба тільки зачекати.

Двері відчинились, швидко увійшов Істоменко, мовчки поклав перед Завагіним протоколи. Той швидко переглянув їх.

У незнайомцеві, який давав йому золоті монети, Махач упізнав Танченка.

Істоменко, перезирнувшись з начальником, мовчки вийшов.

— Звідки у Танченка золото? — продовжував Завагін.

— Як звідки? Іванюта дав, за деякі послуги, ми допомогли йому змінити прізвище і добути готівку.

— У Хрінюка?

Шерстюк кивнув головою.

— Хто залишав на місці злочину золоті монети і навіщо?

— Психолог. Він хотів навести вас на слід.

— Нас на слід? Це ж навіщо?

— На слід Іванюти, він так казав: Іванюта відчує переслідування, запанікує, буде втікати і виведе нас на свою схованку.

— А потім?

— Не знаю, забрали б у нього скарб. Психолог говорив, навіщо дилетанту золото? Він з ним все одно нічого не зробить. Був переконаний — відберемо у Іванюти все.

— Ви один раз укололи Зайцева?

— Один… У мене була тільки одна заколка.

— А інші?

— У Психолога, він мені тільки одну дав. Я її постійно носив з собою на всякий випадок. У лісі ж усі мені віддав, як сам ішов у засідку.

Завагін підвівся, обличчя його було усміхнене.

— Ваша відвертість мені сподобалась. Ви, скоріше всього, не винні в смерті Зайцева. Доза яду з однієї голки не смертельна. Його ж укололи ще двічі. В інше місце, пізніше. І коли ви говорите про голки правду, то це, схоже, зробив Психолог.

Завагін натиснув кнопку виклику конвою. Приголомшеного, розгубленого Шерстюка вивели.

Собака-шукач взяла слід одразу, та через кілька хвилин сержант-кінолог доповів:

— На березі озера слід обривається. Схоже, він сів у човен і переплив на той бік.

— На тому боці непрохідне болото, — відказав на це Карий. — Доведеться повторити його маршрут.

Ще через годину сержант працював насосом, час від часу змахуючи з чола краплини поту. Вівчарка з цікавістю спостерігала, як з безладної купи гуми починали повільно вимальовуватись обриси надувного човна.

На той бік відправились вп’ятьох: Карий, експерт, кінолог та два знам’янчани-оперативники на веслах.

За якийсь час дістались до протилежного берега. Власне, берега, як такого, не було. Далі починалась мілина, потім — болото.

— Які вже тут сліди, — зі смутком у голосі, тихо, ні до кого не звертаючись, мовив експерт, безнадійно роздивляючись похмурий краєвид.

— І все ж він міг утекти десь сюди, — сказав Карий. — Давайте пройдемо понад болотом, — звернувся до знам’янчан. Ті розвернули човна. Вдивлялися у гнітючі зелено-чорні обриси болотистого берега, Карий прагнув здогадатись, куди міг подітись утікач? Болотяні невисокі трави, навіть не рогоза й не очерет, а тільки низькорослі, та ще ряска подекуди. Але ось вдалині з’явився очерет. Значить, тут є дно? Проте минуло добрих півгодини, поки вдалося серед болота й мілин розшукати безпечний фарватер, як висловився колишній моряк-чорноморець, експерт, з цікавістю вдивляючись у зелень несподіваного оазису серед цього мертвого болотяного царства.

— Там далі навіть деревця. Острів, чи що? Знову плавун? — висловив припущення кінолог.

Це й справді було схоже на невеликий острівець. Бо вже кроків за десять очерет не ріс і знову очам відкрилась болотяна пустеля.

Вирішили обстежити оазис на болоті ретельніше. І не даремно. Натрапили на твердий берег. Тут на розшукувачів чекала цікава знахідка — продірявлений, напівзатонулий невеликий надувний човен.

Експерт зробив кілька знімків острова і знахідки. На острівець Карий висадився першим. Він виявився не таким уже й малим. Було важко зрозуміти — острів це, чи вцілілий берег. Почали обстежувати. Наполохали кількох велетенських бобрів, які, плюхнувшись в озеро, відпливли недалеко, висунули цікаві вусаті мордочки з води й здивовано спостерігали за людьми. Бачили вони їх не так часто.

Експерту знову поталанило. Він знайшов місце, де Іванюта відпочивав, і мав тепер змогу зняти відбитки його взуття. Поруч валялася обгортка з шоколаду.

— Він був тут ще вранці, — сказав упевнено експерт. — Ми відстаємо від нього годин на вісім–десять.

Підійшов кінолог, який вже встиг обійти острівець.

— На острові нікого немає, він подався через болото в ліс. Там далі, схоже, є стежина. Але йти — небезпечно, я сунувся — і ось бачите, по пояс.

І дійсно, сержант стояв з винуватим обличчям, в наспіх очищеному від болота брудному одязі.

— Що ти пропонуєш?

— Треба пробувати йти, там подекуди є купини. Він же пройшов.

— Ти теж пробував, — Карий посміхнувся. — Ходім подивимось.

Мовчазний лейтенант з карного розшуку рушив слідом.

Підійшли до краю острова, далі знову починалось болото, десь далеко зеленів Чорний ліс.

— Кілометрів два буде, може, й менше, — сказав сержант.

Карий увімкнув рацію і коротко переповів Гурбі обстановку.

— Висилайте негайно оперативну групу на той бік болота, прочешіть ліс. Там повинні бути сліди Іванюти. Попередьте дружинників і міліцію в навколишніх селах. Як же так трапилось, що ніхто не знав про оцей острів?.. Як не було? А звідки про нього довідався Іванюта?.. А якщо прохідне?.. Ні, ми будемо пробувати… Це було б чудово. А є така можливість… Давайте.

Карий вимкнув рацію.

— Ваш начальник обіцяє прислати вертоліт. З нього продивимось стежку. Як, іде?

— Даремно, зараз на болоті хоч якісь сліди можуть бути, а вертоліт тільки шуму наробить і вітру, все знесе від пропелера. Хай політає краще над лісом. Якщо Іванюта ще там, це його налякає, змусить зачаїтись, нам це зараз і треба, — сказав експерт.

Карий знову зв’язався з Гурбою.

— Ми спробуємо самі, займіться лісом по той бік болота. Сліди там повинні бути.

Тим часом мовчазний лейтенант виламав чотири довгі жердини, роздав їх своїм супутникам і намірився було вже йти. Та його випередив експерт:

— Я піду першим.

За ним Карий.

У цей час над лісом прострекотів вертоліт.

Коли перший допит лісника практично нічого нового не додав, Гурба замислився. Чому той затявся? Адже вони порівняно легко довели затриманому, що напередодні в нього побував Іванюта, вони разом повечеряли, випили пляшку коньяку й утікач дав лісникові золото.

Практично на кожній монеті Дубовик знайшов досить чіткі відбитки пальців рук Іванюти. Очевидно, він демонстративно відраховував монети. Раз відраховував, значить, за щось платив. За що? За пізній візит до тайника? Можливо. Коли так, чому не йшов сам? Знав, що тайник пустий? Звідки? Малоймовірно. Остерігався засідки? Міг, зрештою, повинен навіть. Утік з-під арешту, кожного куща жахається.

Але чому тоді лісник мовчить? Що його стримує? Золото відібрали, Іванюта зник. Чого він боїться? Іванюти? Під арештом той йому не страшний, а бач — мовчить. Цікаво, знає він, де той переховується? Хтозна. Чому ж мовчить? На що сподівається? Доки на ці запитання не буде відповідей, вдруге говорити з лісником нічого. Аж до арешту Іванюти.

Майор уже шкодував, що разом з Карим та оперативниками не відправився переслідувати злочинця. Виславши назустріч групі Карого оперативників, Гурба вже практично не мав змоги далі впливати на хід пошуків. Колись вмілий, досвідчений розшукувач, він до цього часу, хоча минуло вже добрих п’ять років, не міг внутрішньо змиритись з адміністраторською посадою начальника міліції. І час від часу, полишаючи справи, поринав з головою у роботу карного розшуку чи слідчого відділення, перемкнувши адміністраторство на свого заступника, якому, схоже, це дуже подобалось. Хоч це не заважало йому висловлювати в обласному відділі УВС своє невдоволення “неспокійним характером” начальника. Гурба з задоволенням би поступився місцем, якби був упевнений — це піде на користь справі. Однак заступник Гурби був не тією людиною. В усякому разі, на його погляд.

Майор Сердюк, як говорять, завжди розділяв думку старшого начальника, навіть найабсурднішу. Не тому, що не умів її оцінити, а тільки через те, що вона йшла зверху. А людей, які не мають власної думки, Гурба не любив. І тому колючий, але справедливий і прямий старший лейтенант Дронич викликав у нього набагато більше симпатій, ніж завжди згодний з усім Сердюк.

Не подобалось Гурбі, що з підлеглими навпаки — Сердюк був надто суворий, вимагав беззаперечної покори й виконання навіть безглуздих наказів.

Неконтакт цей заважав Гурбі, можливо, саме через нього він намагався поменше спілкуватися з Сердюком. Але це було неможливо. Тому приїзд Карого, участь у роботі полтавських розшукувачів його підбадьорила, майор з радістю включився в роботу, полишивши адміністраторство на заступника.

Сьогодні тільки те, що він очікував приїзду до Знам’янки Завагіна, не дало йому можливості безпосередньо бути учасником розшуків Іванюти.

Гурба подивився на годинник і наказав подати автомашину. Через п’ятнадцять хвилин поїзд, яким приїздив Завагін, мав бути в Знам’янці.

Уже на східцях майор раптом подумав: “А що, коли лісник мовчить тільки через те, що при обшукові ми не знайшли чогось головного, коштовнішого, ніж двадцять золотих монет? А раптом скарб Іванюти в лісника? Що, коли тайник теж спорожнив лісник? А поплатився за це — Зайцев?

Гурба аж зупинився.

Як би не було, а це треба перевірити.

Йшли мовчки. На болоті, на противагу висловленим сумнівам, сліди лишались, вже можна було навіть простежити їх напрямок, своєрідну стежину серед незайманого зеленого царства дрібної ряски й невеликих купин. Там, де ставав утікач, трава ще не встигла піднятись з-під болота, там, де упирався він жердиною, одноманітний зелений килим з ряски брався брудними плямами, які затягувалися повільно й неохоче.

Часом доводилось брести по коліна у воді, відчуваючи, як під ногами пружинить податливе мулисте дно. Тоді позаду довго ще лишався брудний слід від скаламученого, піднятого з дна мулу, який клубочився у воді, неначе дим над землею морозного зимового ранку, й осідав на дно повільно, неохоче.

— Як він цю стежку знайшов? — дивувався сержант. — Варто кілька кроків убік ступити — і дна не дістанеш, трясовина.

Карий зупинився, переводячи подих.

— А ти придивись уважніше, контури стежки вимальовуються купинами, острівцями. Праворуч і ліворуч — мертве болото, вода. Ти думаєш, чого він тупцювався на острові? Щоб туман спав і було видно стежку. Не раз він, очевидно, по ній проходив. — І вже до лейтенанта: — Як же ви озеро обстежували, що не помітили цієї стежки?

Лейтенант скептично подивився на слідчого, з зусиллям витягуючи чоботи з драговини.

— Оце — стежка? Ви думаєте, її з того боку видно?

— Але ж Іванюта пройшов? До лісника він як дістався. Тільки через озеро, човном. Значить, стежка є!

— Побачимо, — примирливо відказав лейтенант. Він був не радий цій подорожі, бо кілька разів, хоча й ступав слід у слід за сержантом, вже провалився у баговиння майже по пояс і тепер з прикрістю думав, як доведеться сушитись на березі. Не повертатись же таким у Знам’янку. Болото почало перемежовуватись водяними дзеркалами-плесами, глибиною до метра, з навдивовиж прозорою і холодною водою. Йти ставало важче, помітні сліди стежини раз по раз зникали…

— Ось вам і стежка, — буркнув десь позаду знам’янчанин. Вдалині, майже посередині одного з дзеркал на болоті, Карий помітив жердину і зрадів — буде орієнтир. Обережно просувались прямо до неї, пробуючи перед собою грунт. За два кроки перед дзеркалом на брудно-зеленому килимі болота зупинивсь.

Крізь кришталеву чисту прозорінь води несподівано для себе побачив перекошене від жаху обличчя утопленика. Карий не відразу зрозумів, що це Іванюта, а коли усвідомив — потягнув із-за спини рацію, натиснув клавішу передачі.

— Що там у вас? — одразу почув схвильований голос Гурби. — Чому мовчиш? Що трапилось?

— Знайшли, — тихо відказав у мікрофон Карий. — Висилайте вертоліт.

Логвиненко Іван БЕРІЗКА Оповідання

Логвиненко Іван ПОСТРІЛ НА СВІТАНКУ Оповідання

Кирій Іван ОДИН ДЕНЬ Оповідання

Кирій Іван ДАЛЕКО В ТАЙЗІ Оповідання

Росін Веніамін МІЛІЦЕЙСЬКІ БУВАЛЬЩИНИ Оповідання

Григорук Анатолій НА “СЬОМОМУ НЕБІ” Оповідання

Шаров Володимир ЗАСІДКА Оповідання

Шаров Володимир ВИКРАДЕННЯ Оповідання

Кисельов Валерій ВІДСУТНЯ ЛАНКА Оповідання

Дмитренко Юрій РОЗШУК Пригодницька повість