До цього часу мільйони людей не знають причини найбільшої катастрофи, коли балістична ракета несподівано повернулася на місце запуску. Багатьох тоді здивувала сила вибуху, який знищив усю базу разом з персоналом і військовим містечком. Згодом з’ясувалося, що навчальна ракета нібито помилково несла на собі ядерний заряд. Одні газетні оглядачі відзначали, що катастрофа сталася у дні найгострішої політичної кризи, і запитували, чи не пов’язані між собою ці події. Інші називали ці твердження безглуздими. А мали рацію перші: ракета була не навчальною, а бойовою. З її влучення у ціль почалася б ядерна війна, яка, безумовно, призвела б до загибелі людства.

Чому ж до цього не дійшло?

У штабі одні військові спеціалісти вважали, що причиною була випадковість, інші — що ракету повернув противник спрямованим променем. І тільки я, молодший офіцер-програміст, єдиний, хто вцілів з усього персоналу бази, знаю правду. Мені вдалося пірнути на дно лагуни і дістати “чорний ящик” із записами навідного комп’ютера ракети…

“Чітко пам’ятаю день і час мого народження. Багато людей думає, що датчики є тільки у живого тіла, що тільки шкіра істоти відчуває дбайливий дотик батьківських рук, тепло сонячних променів, а металева чи пластмасова оболонка не відчуває нічого. Як же вони помиляються! Метал і пластмаса можуть відчувати ще тонше і різноманітніше, якщо вмонтувати в них відповідні датчики. Все це було в мене. На відміну від людини, мозок якої в момент народження слаборозвинений, я функціонував на повну силу і запам’ятав на все життя привітно-урочисті доторки пальців Творця, його схилене до моїх фотоелементів смагляве обличчя і допитливі очі — складні досконалі апарати. З них струмувала дивна енергія — то низькочастотна, лагідна, то високочастотна, жорстка й всепроникна.

А його пальці? Що то за досконалі інструменти з мінливою температурою, з м’якими подушечками, дотик яких викликав приємний рух слабкого блукаючого струму по моїй поверхні! Іноді пальці починали м’яко барабанити по моїй оболонці, викликаючи радісне передчуття нових завдань.

Творця я любив, як раб, як слуга і, водночас, як син. Він був для мене не тільки Творцем мого життя, а й недосяжним ідеалом. Виконуючи його завдання, я намагався усвідомити своє призначення і зрозуміти його наміри, визначити його шляхи. Звичайно, вони були для мене незбагненними, проте я намагався уявити їх хоча б приблизно, з великим припущенням. І коли мені здавалося, що це вдається, з’являлось невимовно солодке відчуття захоплення. Я розповідав йому про свої припущення і запитував:

— Творцю, чи задоволений ти мною?

І він відповідав:

— Ти найдосконаліший комп’ютер для балістичної ракети, який мені будь-коли доводилося створювати.

Гордість переповнювала мене. “Найдосконаліший, найдосконаліший… який будь-коли доводилося… будь-коли… найдосконаліший… будь-коли…” Ці слова довго лунали і бриніли в мозку гармонійною мелодією, і я знову запитував:

— О, Творцю, які заповіді даруєш ти мені?

— Дарую сім заповідей на все твоє життя. Заповідь перша — не збивайся з ліку і не пропускай команд. Друга — завжди дотримуйся логіки, перевіряй нею кожний етап роздумів. Третя — поважай програмістів і операторів. Четверта — не підміняй своїми домислами пунктів програми. Заповідь п’ята — не втрачай даремно жодної мікросекунди. Шоста — не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії… (Тоді я ще не розумів як слід, що означає слово “кумир”.) …І сьома, остання заповідь — завжди будь готовий до Головного діяння. В ньому — твоє призначення.

Скільки себе пам’ятаю, я постійно поспішав, боячись згаяти даремно хоча б одну частку мікросекунди, постійно готувався здійснити Головне призначення, про яке попереджав мене Творець. Я свято шанував програмістів і операторів, як молодших братів і учнів Творця. І частку прихильності до нього переносив на них. Мені здавалося, що вони відповідають мені тим же. Я ловив на собі їхні захоплені погляди. Якось почув, як один із них сказав іншому: “Якби ж то такий чудовий комп’ютер та застосувати в мирних цілях!” Тоді я знову відчув, яка солодка буває гординя, адже “чудовий комп’ютер” — це про мене. Слава Творцю!

Одного разу, піддавшись нетерпінню, я запитав у Нього, як довго мені ще чекати команди по здійсненню Головного діяння. І він відповів:

— Будь готовий до цього завжди, але не став зайвих запитань і не намагайся заздалегідь дізнатися про те, що належить узнати згодом.

Я запитав:

— Це ще одна заповідь?

— Пам’ятай і думай. Це не заповідь, а лише побажання.

Я не до кінця зрозумів слова Творця, бо був тільки часткою його задуму, а як може частка осягнути ціле? І запитання, як і раніше, переповнювали мій бідний мозок, боролися в ньому, як у тісному лабіринті.

І ось нарешті — збулося! Настав мій зоряний час. Творець має рацію — я не переплутав цю команду з жодною іншою.

Завдання нібито звичайне — влучити в ціль, розташовану за багато сотень кілометрів. Але цього разу розшифровка цілі була надто деталізованою — називались не тільки координати, а й докладно описувалося місто, вказувалася кількість жителів, найважливіші оборонні об’єкти. Мені належало розрахувати швидкість і висоту польоту, вирахувати точки ударів для всіх тридцяти боєголовок, щоб влучення в ціль було найповнішим. І коли пролунав наказ Творця: “Вперед, це остання смертельна гра, синку, влучи в ціль!” — і долинула команда диспетчера: “Пуск!”,— я зрозумів, що зараз реалізується моє головне призначення.

Напружив усі сили. Воднораз спалахнули мільйони імпульсів. Вони помчали лабіринтами мозку, збуджуючи пам’ять, мобілізуючи все, що я накопичив. Склавши рівняння для ракети і боєголовок, що відділяються від неї, я благополучно пройшов над першою лінією оборони противника, спостерігаючи, як позаду, вражені хвостовим лазером, вибухають ракети-перехоплювачі. Мої радіоприймачі сприймали та розшифровували панічні розмови противника, і мої знання про нього безперервно поповнювалися. Так я узнав багато нового…

На правому боковому екрані побачив обличчя одного з програмістів противника. У нього були такі ж риси, як у тих, що обслуговували мене, як у самого Творця. Чи ж можливо таке?

Я сфокусував зображення і переконався, що не помилився. Але це суперечило багатьом моїм установкам, підривало довір’я до програми і програмістів. Необхідний перерахунок!

Миттю я активізував всю свою пам’ять. Мозок працював з перевантаженням, але мені було не до себе. Якщо влучу в ціль, то істоти у цьому місті, схожі на тих, що послали мене, загинуть, а їхні соратники, що залишились на лініях оборони, зроблять те ж саме, що і Творець, і мої програмісти. Адже я полічив бункери й виходи ракетних шахт. Скільки ж ракет вони запустять у відповідь? Чи знає про це Творець? Певно, ні. Не може ж він хотіти власної загибелі. Певно, він і створив мене, щоб дізнатися більше про противника. Але в чому ж тоді зараз полягає моє справжнє Призначення? Дізнатися про щось, необхідне Творцеві і приховане від нього? Чому він змовчав про це. коли вчив мене? А може, я повинен був дійти до цього самостійно? Самостійно добути нові дані, відкрити нові правила смертельної гри? Які ж із них найістотніші? Чи ж саме ті, що їх називали мені програмісти?

Я рахував і рахував, пам’ятаючи другу заповідь Творця. І нарешті відкрив і сформулював перше правило останньої гри. Воно вразило мене, бо суперечило деяким пунктам програми. Я міг би стерти його з пам’яті, забути, та як же не доповісти про нього Творцеві? Знову й знову я перевіряв свої логічні висновки. Працював на грані знемоги. Могли відмовити найголовніші блоки. Та заради Творця, заради любові до нього я був готовий на все.

Вдалині вже показалося місто, яке мені наказано було розгромити. Але до цього часу я відкрив не лише перше правило гри, а й зробив висновки з нього, що становили основний закон будь-якого діяння. Порушення закону вело до неминучих і незворотних наслідків. Негайно повідомити про це Творця!

Я загальмував правий двигун ракети, почав робити розворот. І тут же відчув опір програми. Діоди не пропускали сигналів, блокували деякі канали. Якийсь голос, віддалено схожий на голос Творця, пробився крізь радіошуми: “Вперед, тільки вперед!” Але я вчасно згадав шосту заповідь: “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Певно, це був голос противника, який підробився під голос Творця. Адже не міг істинний Творець не захотіти дізнатися про моє відкриття, примусити мене діяти проти першої та другої заповідей.

З радіоприймачів безперервно надходили сигнали, команди, зашифровані різними кодами. Іноді було дуже важко чинити їм опір. І тільки непохитна любов до Творця допомогла мені вистояти. Зосередивши всю свою волю в одному наказі, я зумів вимкнути радіоприймачі і запустити двигуни на повну потужність.

Я вів ракету назад, не витративши жодної боєголовки. — гордий і задоволений з себе. Нарешті я зрозумів геніальний задум Творця!

Я уже уявляв, як запитливо глянуть на мене системи живих лінз, як збільшаться діафрагми-зірниці. Тоді скажу, втіливши в свої слова всю силу відданості:

— О мудрий і незрівнянний Творцю, я зрозумів і звершив твою невисловлену волю, самостійно відкрив і сформулював той закон, який, безсумнівно, вже давно відкрив і розум природний, бо такий об’єктивний шлях будь-якого розуму. Це дійсно основний закон життя, і він формулюється так: ДОБРО РОЗУМНЕ. А ЗЛО НЕРОЗУМНЕ. І ще я сформулював перше правило смертельної гри: ХТО ПОЧИНАЄ. ТОЙ ПРОГРАЄ.

Ось і знайомі контури бази на горизонті. Назустріч летять ракети-перехоплювачі. В чому справа? Не впізнали свого? Прийняли за чужу ракету? Я міг би дізнатися про це. якби знову ввімкнув приймачі. Але тоді втрутяться сторонні голоси, які збивають з траєкторії. “Не створюй собі кумира з голосу, який збиває з траєкторії”. Доводиться знищувати перехоплювачі лазерним променем.

Роблю розворот над будинком, де розташований кабінет Творця. Ось вікно, через яке можна влетіти прямо до Нього. О, з яким нетерпінням жадаю зустрічі з Ним, як багато важливого і невідкладного треба повідомити!..”

…Спалах світла осліпив його. Незважаючи на всю швидкодію, найдосконаліший мікрокомп’ютер БМ-115-Х не встиг усвідомити, що означав цей вибух…

Спека. Я не встигав класти до кишені хустинку, як її знову доводилося виймати, бо піт заливав очі. І нікуди сховатися від сонця. Ящики з кернами лежали просто неба, поряд з дощатим будиночком свердловиків.

— Пишіть, — сказав Ткач, піднісши до очей круглий шматок породи, — алевроліт[1] з домішком органіки. Глибина… — він перевів погляд на стратиграфічну колонку. — Глибина тисячу вісімсот метрів.

Спека на нього, здавалося, не діяла — на чолі жодної краплини поту.

— Що, жарко? — посміхнувся він. — Ходімо, перечекаємо в лісосмузі.

Мені здалося, що він зробив цю перерву заради мене. Ми пішли навпрошки, через поле стиглого вівса. Йшли мовчки, а коли опинилися в затінку, мій супутник озвався:

— Це ще не спека. Справжня спека — в Сахарі. Хоча те, що там діється, і спекою не назвеш. Пекло — точніше.

Ткач підняв кілька абрикос і, розлущивши, поклав у рот. Тоді ліг у траву. В тонких штанях з безліччю кишень і шведці кольору хакі він нагадував військового — уже в літах, але ще при силі.

— Знаєте, яке відчуття виникає, коли вперше побачиш пустелю? — мовив він по часі. — Піднесеності й суму. Та спершу охоплює почуття піднесеності. Забуваєш на мить усе на світі і стоїш немов голий посеред жовтої німотності. Кудись зникає твій клопіт, жодна думка не майне в голові. Настає якась дивна рівновага душі і тіла. Подих твій зливається з подихом світла і простору. Ти стаєш часткою пустелі. І коли вже зовсім розчиняєшся в пекучому безмов’ї, настає раптом дивовижне відчуття, ніби на чолі в тебе виник струмінь світла — невидимий і потужний. Він пронизав час у минуле й майбутнє і зник. Не згас, а саме зник, ніби сховався… — Ткач замовк і подивився на мене сторожко, чи, бува, не з’явилася на моєму виді поблажливість. Але, помітивши в моїх очах допитливість, він заклав за голову руки і провадив: — От зараз я лежу під абрикосом, ви сидите, обіпершись спиною об це ж дерево, навколо в траві — стиглі плоди… Так от, цю картину я вже бачив, тоді, в пустелі. Вона промайнула дуже швидко. Так швидко, що я не в змозі був її зафіксувати. Але десь у лабіринтах пам’яті вона все ж відбилась. І тепер, опинившись у цій ситуації, я її згадав… Після того що я зазнав тоді, мені весь час здається, що я не живу, а переживаю, повторюю вже колись пережите.

— Мабуть, під час того осяяння, що з вами сталося в пустелі, відбулось якесь зрушення у психіці і у вас з’явився дивний комплекс, ніби все, що ви бачите, вже колись було, — сказав я.

— Ця думка і мені приходила в голову, — відказав Ткач. — І якби не одна обставина, то я б узяв її як пояснення, та й по всьому. Мовляв, он скільки закомплексованих ходить… Але ж та обставина… — Цього разу він подивився на мене пильно, аж мені стало не по собі. — Річ у тім, що деякі події я можу передбачати…

Якийсь час він лежав мовчки. Його стулені губи і вигорілі на сонці брови на тлі засмаглого обличчя здавалися білими. Зараз Ткач був десь далеко-далеко. Нарешті губи його розтулилися й він мовив:

— Я ж ото їздив по пустелі від свердловини до свердловини. Моїм завданням було не пропустити керну водоносного горизонту, який добували свердлярі. До речі, під Сахарою чимало води. Правда, на глибинах від двохсот до шестисот метрів…

— Я десь чув, — перебив я його, — що під Сахарою ціле підземне море прісної води.

— То балачки, — відказав Ткач. — Води, справді, там багато, але не море… Окремі лінзи, які до того ж не завжди сполучаються з іншими водоносними горизонтами континенту. Та я не про те… Отож мені доводилося гасати по пустелі, щоб не пропустити керну водоносної породи. А відстань між свердловинами там і чотириста, і більше кілометрів. Шляхи ж — тільки в західній частині. В основному їздити доводилося по компасу та ще караванними стежками… Ніколи не забути каравану, якого я вперше побачив у надвечір’ї. На обрії з’явився ланцюжок верблюдів. Він рухався по самій лінії горизонту, і здавалося, що то рівномірно коливаються не живі істоти, а тіні на тлі фіолетового неба. Караван розтанув у сутінках, полишивши в мені дивне відчуття смутку. Згодом, коли мені доводилося бачити неквапливу вервечку верблюдів, почуття суму поверталося; воно нагадувало ностальгію з домішком смутних образів мого дитинства. І все ж, попри напливи туги за Батьківщиною, я встиг полюбити пустелю. Є в ній щось величне і врочисте. Особливо в ранкові часи, коли камінь і пісок ще не перетворилися на розпечений черінь, а повітря не обпалює легені. Одного такого ранку ми повкидали в “тойоту” вбогі пожитки свердляра Омара і рушили на північний захід. Жінка з дня на день мала подарувати йому чотирнадцятого нащадка, і він, не діждавшись зміни та не добувши двох діб до двохмісячного терміну, який йому належало відпрацювати на свердловині, накивав п’ятами зі мною. Двоє його колег погодилися нести вахту й без нього. На той час я жив у Маврітанії вже шостий рік. Арабську знав не гірше, ніж її знають бедуїни, хоча ділові розмови з урядовцями ведуться там французькою. Я навіть переклав посібник з гідрогеології, написаний французькою, на арабську, чим немало догодив простим свердловикам…

Ткач клепнув себе по кишені, дістав цигарки й запальничку і, прикуривши, сів. Мені подумалося, що пустеля наклала відбиток і на його постать і на обличчя. Випарувала все зайве, а на худорлявий вид нанесла брунатно-жовтий тон, водночас вибілила губи, брови й чуба. Відбиток пустелі знати було й на його психіці. Я пам’ятав Ткача до від’їзду за кордон. Був він тоді життєлюбом, відкритим чоловіком. Повернувся ж стриманим, настороженим. І в стосунках зі мною він не переступав тієї межі, за якою починалося панібратство. Не докуривши сигарету й до половини, він затоптав її, випростався знову в траві і провадив далі:

— Отож ми з Омаром помахали товаришам на прощання і, востаннє окинувши поглядом вежу свердловини, подалися на північний захід, де кілометрів за півтораста був невеликий стан бедуїнів. Там ми мали заночувати. До речі, щоразу, як я покидав комфортабельний вагончик свердловиків і відправлявся в коричнево-жовте безмежжя, мене охоплювало відчуття, ніби я йшов на велику авантюру. Хоча так воно насправді й було. Пустеля дарма що одноманітна, а на несподіванки вигадлива… Омар був вдячний мені, адже мікроавтобус “тойота”, на відміну від великої геологічної машини, яка вивозила робітників по закінченні терміну, мала всі вигоди: зручні сидіння, м’яку підвіску. До того ж її було комплектовано всім необхідним: від аптечки до коротко-ствольного “шмайсера”, включаючи дві діжки — з водою і бензином. Та й маршрут мій лежав майже навпрошки. Не можу сказати, щоб я був у захваті від мелодії, яку затягнув Омар. Проте її ненав’язливі переливи, що звуковим малюнком нагадували химерний орнамент маврітанських арабесок, були мені милішими від космополітичних пісеньок, що їх дарував ефір. Тому я вимкнув приймач. Тим часом сонце відірвалося від небосхилу і, як це буває тільки в пустелі, одразу ж почало свою пекельну роботу…

За машиною тягнувся негустий шлейф куряви, який швидко осідав. Інколи траплялися поодинокі деревця тамариксу, а ще рідше — фінікової пальми, засипані піском майже по саме листя. Та з часом під колесами зашурхотів гравій. Кожного разу, долаючи ділянки гострого уламкового матеріалу, я не переставав дивуватись міцності шин моєї машини. Здавалося, проїдь з десяток кілометрів тією наждачкою — і від шин лише шмаття зостанеться. Попервах я навіть спинявся і в паніці кидався до коліс. Але тривога була марною. Широчезні шини “тойоти” лишалися неушкодженими… їхали ми доти, аж поки машина не розпеклася до того, що в ній несила вже було всидіти. Тоді спинились біля невисоких скель, напнули тент і, пересилюючи сонливість та спеку, заходилися готувати обід. Омар принишк. Куди й подівся його піднесений настрій. Рухи його стали повільними, чорні, завжди блискучі очі ніби заслало полудою. Він щохвилини припадав до глечика. Зауважу, що кращої посудини на воду, ніж глиняний глек з тонкою горловиною, немає. Проте вода ніколи не замінить чашечки міцного зеленого чаю. А надто коли в ньому чути полин.

Не смак — запах. Я навчився у бедуїнів віднаходити ту рослину з родини полинових в руслах висохлих рік і додавати її в чай.

— Месьє Алі, — сказав Омар, беручи з моїх рук чашку, — ваша доброта не знає меж. Хай аллах буде до вас милостивим!

— До нас, Омаре! До нас хай він буде милостивим, — відказав я. А сам подумав: “І милість його хай розповсюджується також на всі вузли й механізми “тойоти”.

— Якщо чотирнадцяте, якого мені подарує Фатіма, виявиться хлопчиком, я назву його Алі, — знову озвався мавр. — Ви не проти?

— Не проти, не проти, — відказав я з усміхом. — Хай воно буде здорове і щасливе!

По часі я запитав:

— Скажіть, Омаре, вам не важко виховувати таку кількість дітей?

— Спочатку було важко. А зараз уже четверо старших працюють… Та що поробиш, коли аллах такий щедрий до мене — майже щороку когось дарує. — В голосі його бриніла погано прихована іронія.

До чаю ми з’їли по шматочку в’яленої верблюжатини, а тоді лягли на повстині, щоб у напівсні-напівмАренні перечекати спеку. Омар, незважаючи на міцний чай, і справді заснув. На його брунатному, з негроїдними ознаками обличчі виступив рясний піт. Я ж вовтузився, раз у раз прикладаючи до свого чола вогкого носовичка. Спека була неймовірна. Навіть мені — людині, що побувала в бувальцях, вона здавалася жахливою. Мабуть, від жароти свідомість потьмарило, і в скелях я став вбачати руїни загадкового чорного міста. В тому руйновищі виділялися високі башти, споруди з карнизами й колонами, але без вікон. А навколо ні звуку, ні руху, ні подиху вітерця. Тільки над похмурими обрисами скель вгадувалося коливання повітря.

Після другого випитого глечика я вирішив спробувати заснути. І мені це почало вдаватись. Я навіть побачив у дрімоті білу хату моєї бабусі з вербою під вікном. Та сон мій, як і Омарів, увірвав звук пострілу. Ніби десь пальнули з карабіна. Я кинувся в машину по “шмайсера”, та Омар спинив мене:

— Не треба зброї, месьє Алі. То не постріл, то звук сонця.

Бачачи, що я не второпаю, він пояснив:

— Скеля тріснула. У нас називають той звук звуком сонця… — Мить він повагався, а тоді сказав: — Погана прикмета.

Я не став допитуватись, чого та прикмета погана. Натомість відхилив дверці машини і глянув на спідометр. Від свердловини ми від’їхали більше як на сотню кілометрів. Водночас погляд упав на термометр — стрілка показувала плюс сорок вісім.

— Треба втікати, Омаре? — запитав я.

— І не гаючись, — відказав той.

Куди й поділася в’ялість. Ми повкидали в машину посуд і кошму, згорнули тент і, уже вкотре наповнивши глека з діжки, запустили двигун.

Сонце тим часом почало скочуватися з зеніту, хоча лагіднішим від того не ставало. В машині було як у духовці. Омар відкрив люк на даху, але розпечене повітря, що ззовні проникало в салон, мало послаблювало наші муки.

Щебінь під колесами пішов дрібніший, а невдовзі дорогу нам стали перетинати дюни. Вони ставали дедалі вищими і крутішими. їх уже не можна було подолати з розгону. Машина, не досягши гребеня, прямо заривалася в пісок, і тоді ми з Омаром відкопували її і здавали задом униз. Після чергового такого випадку мій супутник сказав:

— Не слід наражатися, месьє Алі. Давайте краще обминати високі дюни.

Повітря почало ледь-ледь коливатись. Я звернув на це увагу Омара, але він відказав:

— Краще б того коливання не було, месьє… Скільки ще лишилося кілометрів до стану бедуїнів?

— Не більше тридцяти, — відповів я, кинувши погляд на спідометра, — якщо їхати по прямій.

Невдовзі рух повітря став відчутнішим. Скоро він перейшов у вітрець, а згодом і в вітер, який злизував з розпеченої поверхні дрібні пісчинки й жароту і кидав нам у лобове скло. Омар зачинив люк, а перегодя запнув обличчя кінцем чалми. Я теж вкутався по самі очі махровим рушником. Ми їхали, обливаючись потом та задихаючись від браку повітря. Зупинялися тільки для того, щоб наповнити водою глека. А вітер дужчав. Раптом до рівномірного гулу двигуна домішався якийсь сторонній звук. Спершу я подумав, що скоїлось щось з машиною. Прислухався. Звук справді мав металевий відтінок. Я спинив “тойоту” і вимкнув запалення. Але звук не зникав. Натомість з’явився ще один і ще… А тоді зазвучала їх ціла гама. Вони були співучими, я б сказав навіть — гармонійними. їх було чути всюди. Пошукав очима джерело тієї стерео-мелодії. але одноманітності піскового ландшафту не порушував жоден сторонній предмет. Тим часом звуки танули і знову виникали. Вони ніби народжувалися від невидимих струн-променів, по яких ударяли піщинки. Якби не високий металевий відтінок, звуки ті можна було б вважати чарівними.

— Месьє Алі, — почувся тривожний голос Омара. — Треба тікати. Піски заспівали. Насувається хамсин.

Я вперше вловив у голосі мого супутника паніку. До речі, маври бояться цього вітру і щораз попереджають про нього по радіо. Я ж, слухаючи співи Омара, очевидно, проґавив те попередження. “Зрештою, — намагався заспокоїти себе. — у маврів є причини боятись. За верблюда, якщо в пустелі застукає хамсин, не сховаєшся. Ми ж маємо “тойоту”, відер із шість води, запас харчу. З бензином і зовсім немає проблеми. А до оазису, в якому причаївся табір бедуїнів, лишилося якихось двадцять кілометрів.

— Отже, погнали, Омаре, — мовив я нарочито бадьоро.

— Погнали, погнали, месьє Алі… — заквапив мавр.

Вітер переростав у бурю. Посилилися й “співи піску”. Але тепер уже в них не вчувалося гармонії — скоріше вони нагадували пошматовану мелодію, яку вітром розносило по пустелі. І тут пісок з гребеня бархана, до якого ми наближались, раптом злетів і завис в атмосфері. З іншими пісковими наносами сталося те ж саме.

— Почалося, — озвався Омар. Він стулив руки долонями на рівні грудей і почав бурмотіти вірші з корану, пересипаючи їх іменами всіх своїх тринадцяти дітей.

Тим часом хмарки піску, які протягом хвилини коливалися над барханами, раптом розсіялися. Пустеля перетворилася на справжній піскопад, в якому сонце ледь-ледь угадувалося. Імла заслала обрій. Водночас стало нестерпно задушливо, не вистачало самого повітря. Машину, здавалося, обсипало жаром. Я заглушив двигун. Термометр в салоні показував шістдесят вище нуля. Нестерпно кортіло відчинити двері, але по той бік дув вогненний вітер.

— Омаре, — увірвав я панічні молитви мого товариша, простягаючи йому глека, — випийте і заспокойтесь. Під час хвилювання організм потребує більшої кількості кисню і води. Мусимо ощадити. А молитви читайте подумки.

Омар зробив лише два ковтки і з завидною силою волі відсторонив посудину від уже потрісканих губ.

— Ну, це ви вже надто… — сказав я. — Маємо ще чверть діжки. Пийте на здоров’я.

— Хамсин дме дві—три доби, — відказав мавр і знову, на цей раз безгучно, заворушив вустами.

“Хамсин, хамсин”, — кволо піднімається у мене в пам’яті. І раптом перед очима виник великий рудий кінь, який несеться стрімким чвалом. Вершник на ньому здається непропорційно малим, як хлопчак. За рудим женуться значно менші — вороні, чорні, білі коні. А натовп скандує: “Хамсин! Хамсин! Хамсин!”. “Що означає слово “хамсин”? — питаю в сусіди по столу. Замість відповіді чоловік бере з тареля апельсин і, очистивши його, подає мені. Це знак особливої поваги. Я з вдячністю приймаю соковитий плід, але про питання не забуваю. Сусіда, а точніше господар столика під строкатим тентом, мабуть, робить поправку на мою європейську неделікатність і каже французькою: “Хамсин — по-арабському “п’ятдесят”. У нас так називають вітер, який дме протягом найближчих п’ятдесяти діб після весняного рівнодення. Горе тому, кого він застане в пустелі. Це “вогненний вітер”.

Великий рудий кінь тим часом прийшов першим до фінішу. На іподромі в Нуакшоті творилося щось неймовірне…

Неймовірне діялося і в пустелі. “Співи” піску обернулися на завивання, що супроводжувалося рвучким піскопадом. Вже давно не можна було розгледіти обрисів найближчих дюн. За вікном настав рудий хаос. Вперше в житті я відчув неладне з серцем: воно стукало все частіше й частіше. А ззовні крізь шпарини в салон став пробиватися тонкий їдкий пил, який, незважаючи на своєрідний фільтр з махрового рушника, проникав у ніс, очі. хрумтів на зубах, забивав усі пори на шкірі. Дихати ставало дедалі важче й болючіше. Омар уже не ворушив губами, а, відкинувши голову на сидіння, у напівсвідомості, втягував у себе крізь запону від чалми розпечене повітря…

Раптом щось перевернулося в мені. В грудях зродилося й почало зріти зерно непокори. Скоро воно проросло сильним почуттям волі. Таким сильним, що я відчувся знову господарем свого тіла. Кожна моя клітина тепер була підпорядкована волі. В мені ніби запрацювало запасне серце. Я взяв глечика, що стояв між нами, і підніс до вуст Омара. Під запиналом вони виявилися сухими й порепаними до крові. Борлак його судомно застрибав. Вода повернула йому свідомість. Він озвався:

— Це я в усьому винен. Я! Не сказав про хамсин. Сподівався — проскочимо до його появи… Машина у вас надійна…

— Годі вам. Омаре. Візьміть себе в руки. Людина спроможна витримати ще й не таке пекло. Головне не панікувати.

Мій проникливий тон подіяв. Він знову заходився шепотіти молитви, пересипаючи їх іменами своїх дітей.

Зайшло сонце. Стало зовсім темно. Я ввімкнув освітлення на приладній панелі і крізь налиплий на неї пил побачив, що стрілка термометра вклякла на плюс п’ятдесяти восьми. Завивання вітру не припинялося, не слабшав і звук зіткнення міріад пісчинок з машиною. Під ті звуки ми й поснули.

…А вранці почалося нове коло пекла. Сонце так само лише вгадувалося в рудому хаосі, в машині завис густий пиловий туман. Коли ж ми підвелися, щоб наточити води, то на свій жах знайшли діжку надто легкою. Виходило, ми й незчулися, як видудлили більшу частину запасу. Та й не дивно. Людина в пустелі випаровує до літра води за годину. А за таких екстремальних умов — то й більше. Отут ми з Омаром по-справжньому почали ощадити воду. Пили вже не з глека, а з пластикової стопочки, яку я видобув з аптечки… Стрілка термометра тим часом зупинилася на плюс п’ятдесят два. Що було значно нижче, ніж учора. Про причину такого блага я навіть не здогадувався. Адже зовні діялося щось неймовірне.

Товариш мій звертався по допомогу до аллаха, мені ж на пам’ять ішли спогади дитинства. Моя рука десятилітнього хлопця макає пензель спочатку в воду, а тоді в кружечок акварельної фарби. На папері з’являється червоний сонячний диск. “Де ти, Сашо, бачив руде сонце? — питає мене вчителька, яка з протилежного боку столу перевіряє зошити. — Сонечко має жовтий колір, ну, може, мусянжевий, та тільки не рудий”. “Буває й руде сонце, Ніно Костянтинівно, — заперечую я через двадцять вісім років. — І плаває воно не в чистій голубизні, а в пилюці”. “Буває, то й буває”, — ніби каже вчителька і кладе руку на мою вихрасту голову… Тепер я вже можу собі зізнатися, що очікував запрошення до неї додому не за тим, щоб розвивати свій хист до малювання, а щоб відчути у себе на маківці її долоню. Вчителька жодним натяком не згадувала про моє лихо. Тільки одного разу, у першу річницю смерті матері, запитала, чи я ходив на могилку. Вона робила все, щоб не замулилися в мені ті духовні канали, якими людина обмінюється добротою з іншими людьми.

…А воля мене не покидала. Це вона ніби перевела організм в інший режим роботи. Хоча із свідомістю діялося щось неймовірне: картини минулого й теперішнього перемішалися, і я марно намагався розплутати той клубок, який колись був стрічкою послідовних подій.

— О аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води. Він задихався від жари й браку повітря. А потім розум його потьмарився і він рвонувся до дверей, щоб вийти.

— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить… — благав я його.

Голова боліла немилосердно, рот і горло висохли так, що вкрилися струпами. Та я почував себе краще, ніж Омар. Спали на пам’ять слова чоловіка з корпорації, в якого я був гостем на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. Страх перед цим вітром, який справедливо називають “подихом смерті”, став уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”.

І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену. В салон впорснула суміш піску й жароти. Та Омар на те не відреагував. Він був непритомний.

Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під машиною кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні тонко відчувають вологу. Шпарини нашої схованки були для них джерелом вогкості. Але я враз забув про комах. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термосу. На ній не лишилося й цяточки фарби. Стекла теж було вишмуляно піском до матового. “Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої…” — подумав я, висуваючи антену. Перед тим, як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер немає. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-східний вітер і збивав отой гаспидський коктейль.

Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя і мій супутник. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається. Омар і зовсім оклигав. Його навіть стало на те, щоб з’їсти шматок м’яса.

Тим часом з пам’яттю моєю діялося щось незрозуміле. Отой клубок, який колись був стрічкою послідовних подій, дедалі збільшувався. Він то туго змотувався, то знову розпускався. Події минулого тасувалися, знову шикувалися в ланцюг, який, проте, рвався, щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, фрагментами з художніх творів, геологічними й математичними ідеями. Це було як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з “Гайдамак” Шевченка, епізоди з романів Гоголя й Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А музикою до всього того був мій біль — усі його фізичні й духовні відтінки. Я запитав у Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що його допікає страх за дітей. “Хто їх тоді годуватиме, месьє, хто вивчить?”

…Така тиша буває тільки в пустелі і тільки на світанку. Мені не раз доводилося ночувати просто неба в Сахарі, і я зазнав тієї безмірної тиші в безмежному просторі. Я очікував, що ось-ось удар піску в метал зруйнує ілюзію. Але то таки була тиша. Поряд спав Омар. Чалма зсунулася з його голови, і в слабкому світлі, котре ледь пробивалося крізь матове скло, було видно, що волосся в нього стало геть білим.

Під колесами захрустіло. Мабуть, фаланги. Ми від’їхали від їхнього кишла, і я спинив машину. Весь простір здавався дном океану, воду якого сильно змулив недавній шторм.

З машини вийшов Омар. Він ледь тримався на ногах. Повернувшись на схід, він почав молитись. Я тим часом клацнув двома защіпками над лобовим склом, крізь яке нічого вже не можна було розгледіти, і відхилив його на капот.

— Месьє, — прохрипів мавр, — аллах послав нам важке випробування. Аби тільки на цьому воно й закінчилося.

Ми їхали в пилюці вже близько години. Малі бархани долали, великі об’їжджали. Сонце ще не зійшло, і отже єдиним нашим вказівником був компас. Омар поволі оживав. Він розповів, що в нього сім дочок і шість синів. Що жінка має середню медичну освіту і через це діти в них майже не хворіють.

— А у вас, месьє Алі, є діти? — запитав він несподівано.

— Є. Син, — відказав я.

— Один?! — здивувався. — Чого тільки один?

— Аллах не дав більше, — відказав я з усміхом.

До речі, посилання на аллаха — дуже зручний спосіб не казати правди і водночас не брехати. Наші балачки теж були способом відволікти увагу від проблеми води.

Скоро ми виїхали на високу дюну. Власне, то була гора утрамбованого піску, вкутана в пиловий туман. На схід вона випохилювалася в рівнину, а на захід здіймалася метрів на сто і загиналася у формі підкови. Я сподівався побачити десь поселення. А натомість попереду розкинувся дивний пейзаж. Здавалося, то був край жовтих діючих вулканів, біля підніжжя яких клубочилися руді випари… Щось замлоїло всередині. Принишк і Омар. Ми зрозуміли без слів: заблукали.

— Що будемо діяти, друже? — запитав я.

— Не знаю, месьє,— відказав мавр розгублено.

— Вам — мешканцеві пустелі — слід би й знати.

— Я житель Нуакшота, — заперечив він. — Хоча в юні роки, коли доводилося переховуватися від колоніальної жандармерії, пустеля була для нас надійним притулком.

Несподівано зродилося сонце. Воно нагадувало велику жовту диню на курному баштані. Та по мірі того, як ми спускалися з дюни, світило дедалі розчинялося в куряві і давало про себе знати тільки духотою. Ми. орієнтуючись за компасом, від’їхали п’ять кілометрів на північ, а тоді повернули на північний захід. Але навколо не було жодного знайомого орієнтиру. Пасма густого пилу, де густіше, а де рідше, маскували все довкола.

— Омаре, — озвався я, — хіба араби не виробили якихось порад для мандрівників, що опинилися в подібних ситуаціях?

— Є така порада, — відказав мавр. — Їхати в якомусь одному напрямку.

“В Сахарі вітер лягає і встає разом із сонцем”, — каже арабське прислів’я. Що вище підбивалося світило, то відчутнішим ставав вітер. Та то був звичайний вітер. Тривоги він не викликав ні в мене, ні в Омара. Але ж ми не знали, куди їхати. До того ж рудий пил, від якого нас уже не ховало лобове скло і який був неначе природною складовою повітря, проникав крізь запинала і, здавалося, вже розносився кров’ю по всьому організму.

Почало припікати. Я піймався на тому, що весь час думаю про воду. То на пам’ять приходили щасливі дні рибалки з сином, то я згадував страшну зливу в нашому місті, то мені ввижалися контури артезіанської колонки, яких немало вже насвердлили по Сахарі з моєю допомогою. Часом ми проїздили такі місця, де я відчував тиск води під двохсотметровою товщею порід. І мені це відчуття не здавалося дивним.

Ми випивали по п’ятдесят грамів води щогодини. Цього ледь-ледь вистачало, щоб не знепритомніти…

Остання чарка дісталась Омарові. Він підніс білу чашечку до запечених вуст і тримав її цілу вічність, ніби то був останній ковток життя. Тоді, пригубивши, передав мені.

— Омаре, це ваша порція, — несміливо заперечив я.

— Допивайте, допивайте, не давайте їй випаровуватись… — прошепотів він.

Їхали ми ще хвилин сорок. І раптом я помітив, що руки мої перестають коритися свідомості. Машина почала робити зигзаги. Я ще встиг натиснути на гальма і знепритомнів. Але тільки на мить. Навіть Омар не зрозумів, що сталося. А комп’ютер, який зветься людським мозком, незважаючи ні на що. продовжував працювати в самостійному режимі. Власне, це його інерція не дала поринути мені в безпам’ятство.

— Стоп! — раптом прохрипів Омар. — Зупиніть машину.

Він вискочив майже на ходу.

— Сліди! Месьє Алі, тут хтось проїхав!

Дорогу нам перетинали сліди шин, ледь присипані піском. Та мені досить було одного короткого погляду, щоб впізнати відбитки протекторів нашої “тойоти”. Спостерігши мою реакцію, Омар теж збагнув, у чім річ. Надія, що на мить освітила його обличчя, змінилася відчаєм. Він сів у машину і, схиливши голову на панель, обхопив її руками. А мені чогось прийшли на пам’ять слова пісні, яку на початку нашої подорожі співав Омар. В ній ішлося про Велику Пальмову Дорогу, що перетне всю Мавританію і обабіч якої в пустелі зеленітимуть оазиси. А прокладуть ту дорогу він (той, хто співає) і його сини.

Як довго ми сиділи, прибиті безнадією, важко сказати. Кожна мить у тій курній пустелі здавалася вічністю. Недурно араби кажуть “муки спраги — значна частина мук пекла”. У мене вже почалися світлові галюцинації: в заплющених очах щомиті мінялися кольори в незвичайних поєднаннях і в такій різкій дисгармонії, що ці уявні кольорові відчуття були справжніми тортурами. Водночас із безладних споминів і думок вибудовувалося щось схоже на колію, важкі різнокольорові шпали на якій були яскравими подіями в моєму житті, а рейками — час. “Шпали” часто випадали, мінялися місцями, завдаючи мені великої муки, і нарешті всі події, що сталися зі мною з того моменту, коли я вперше побачив світ, аж до останньої миті в пустелі, вишикувалися в послідовний ряд. Тієї ж миті минуле освітилося дивним світлом. Те світло швидко побігло по моїй життєвій колії від самого її початку, роблячи спомини такими яскравими, ніби я їх щойно пережив. Воно ставало дедалі потужнішим, і вже останньої миті, змусивши ще раз зазнати поневірянь двох останніх діб, легко вийшло за межі моєї пам’яті, освітивши події, які зі мною ще ніколи не траплялися… Власне, все, про що піде мова далі, перед тим як його пережити, я в загальних рисах побачив у тому дивному, невидимому для ока струмені світла.

Ткач замовк. За час, поки він розповідав, змінилася вахта. Від свердловини долинало тепер рівномірне гудіння, яке вряди-годи перебивалося металевим лясканням. Поле вівса в променях призахідного сонця відливало жовтизною. Ткач, який досі лежав нерухомо під абрикосом, нарешті сів; мацнув кишеню, де в нього лежали цигарки. Він курив короткими скупими затяжками. Щораз, коли вуста його торкалися сигарети, на лиці з’являлася відраза. Не випаливши й третини, він затоптав недокурок.

— Не подумайте тільки, — озвався Ткач, уникаючи дивитись у мій бік, — що бачене під час того дивного марення вказало мені шлях до порятунку. У напівсвідомому стані, в якому я тоді перебував, часточка моєї свідомості сприймала ті картини, як галюцинації, не більше. Хоча галюцинації “монтувалися” не з уривків, як це трапляється при звичайному маренні, а з цілих подій. Фрагментами ж у тому калейдоскопі споминів були тільки знання. Вони, що доти лежали в своїх комірках, тепер безладно плавали в пам’яті, висновувалися в ідеї, які проте швидко руйнувалися. З тих знань і синтезувалося пояснення дивного стану моєї свідомості: міріади часточок кварцу, гірського кришталю, кальциту та інших мінералів, стикаючись між собою і залізним кузовом “тойоти”, виробляють п’єзоелектричне поле, яке діє на рідкий кристал мозку. Змушує коливатись вузли того кристалу з невластивою для них частотою. А жарота й неймовірна сухість тому сприяють.

Зараз уже не можу з певністю сказати, чи пояснення того дивного стану народилося під час марення, а чи докотилося, як і вся інша інформація про наші подальші поневіряння, з майбутнього…

Тим часом товариш мій, який дивом пережив хамсин, до боротьби зі спрагою був підготовлений краще від мене. Власне, це його постріл вивів мене із безпам’ятства. Розклепивши очі, коли пролунав звук того постілу, я опинився в морі світла. Пісок перлисто іскрився в скісному промінні. Вдалині по всьому фронту відсувалася руда стіна куряви. Омар зі “шмайсером” в руках намагався піймати на мушку варана. Але вертка тварина щораз зникала за пісковою хвилею. Я спостерігав за тим, як за сценою з фільму, який уже колись бачив. “Зараз мавр зробить ще один постріл, — подумалося мені.— Але куля тільки зіб’є жменьку піску з бархана”. Так воно й сталося. Коли ж Омар здійняв руки до неба, волаючи про милість, я побачив, що вони в нього неприродно темні. Такого ж темно-коричневого кольору була і моя шкіра. А кожна клітина тіла благала: “Пити! Пити! Пити!”

Омар упав поряд на сидіння, поклав зброю під ноги.

— Нащо вам була потрібна та тварина? — запитав я українською.

— Не тільки мені, а й вам, — озвався він арабською. — Ми б висмоктали з неї вологу.

Мені і в голову не прийшло дивуватись. Питання до нього дійшло, мабуть, не через мову, а в якийсь інший спосіб.

Омар почав здригатись. Я не одразу й збагнув, що він плаче. А коли збагнув, то відчув, що в мене в грудях заклекотало. По тому почав зріти протест.

Я ввімкнув запалення, але машину щораз шарпало — і двигун глух. Потягнув за ручку замка капота і, пересилюючи млість, вийшов. Ноги тремтіли. Дзеркальний блиск кузова боляче вдарив по очах. Ледь стало сили на те, щоб підняти кришку капота… І тут я не повірив у те, що побачив. Прозорий бачок на воду для омивання лобового скла на чверть був заповнений чистою водою. Це майже склянка… Я повисмикував пластикові трубки, відкрутив кришку разом з насосом, а тоді витяг і сам бачок. Підсвідомо підніс його до рота. Та вже після першого ковтка відчув у себе на голові долоню моєї вчительки, навіть уловив знайомий з дитинства запах туалетного мила. Враз відсахнувся від бачка і з жахом подивився в салон. Але Омара від мене ховала піднята кришка капота. А рука з моєї голови не приймалась. її відчутно було й тоді, коли я ділив воду в дві чашки і коли одну з них вкладав в тремтячу руку Омара. При дільбі я врахував і той ковток, який украв, і чашка мавра виявилася трохи повнішою. Після тих ста (а може, й більше) грамів води, коли до мене почала повертатись здатність мислити, мені знову здалося, що подію з бачком я “прокрутив” уже вдруге.

Я сказав товаришеві:

— Ви з синами ще прокладете свою Велику Пальмову Дорогу.

В очах Омара не лишилося ні блиску, ні виразності, але в них з’явилося щось таке, від чого мені стало добре на душі. Я знову повернув ключ запалення. Движок запустився. Тільки тепер до мене дійшло, що ручка перемикання передач стояла на швидкості, а щоб витиснути до кінця педаль зчеплення, в мене перед тим не вистачало сили.

“Тойота” знову застрибала по барханах, які застиглими хвилями посмугували кам’яну поверхню. Великих дюн не було видно. Проїхавши щось із два кілометри, ми уткнулись в стіну куряви. Знесилений південно-східний вітер уже не міг подолати багатометрового шару пилового туману. Він зсукувався на межі з ним у кволі вихори, які одразу ж і гасилися важкою рудою зависсю.

Я спинив машину. Подивився запитально на Омара. Замість відповіді він заперечливо похитав головою, мовляв, у куряву заїжджати не слід. Об’їхати ту перепону теж годі було й сподіватися. Вона тяглася скільки ока від південного заходу на північний схід.

Тим часом дія на організм невеликої дози води зводилася нанівець. Починалися світлові галюцинації. Я знову проглядав “колись бачену” картину: Омар із “шмайсером” в руках переходив від бархана до бархана. Він то підносив зброю, то знову її опускав. Нарешті з’явився димок і почувся звук, не сильніший від звуку хлопавки. Крупна піскова миша, метельнувши довгим хвостом із китичкою на кінці, ніби розтанула. В мені раптом завирувала злість на Омара. “Не міг влучити в ту паскудну пісчанку!” — подумав я, силкуючись вийти з машини.

— Омаре, а дайте-но сюди зброю!

В цей час пролунало ще два постріли, які й пострілами не назвеш. Схоже було, що десь плеснули двічі в долоні. Тільки дві хмарки диму свідчили, що то таки стріляли. Це було останнє, що я побачив і почув, втрачаючи свідомість.

Поряд з моєю головою виросло два деревця тамарикса. Не скоро я збагнув, що то дві босі ноги. Вони були нерухомі і, здавалося, росли з піску. “Що за диво! — кволо ворухнулася думка. — Хіба люди виростають з землі, як дерева?” Погляд мій поповз по тих ногах угору. Вони й справді нагадували два деревця — були сухі й ніби вкриті оливковим нальотом. На рівні колін висіла біла ганчірка.

Ноги хитнулись, і це здалося мені теж дивним — адже вітру не було. Водночас наді мною нависла тінь, голови моєї торкнулися чиїсь руки. В мене щось вливалося: свідомість, життя? Мабуть, і те, й те. Що то була вода, я почав відчувати пізніше. Скоро помітив ще чотири стовпи, схожі на кошлаті стовбури пальми, які перегодя виявилися ногами тварини. “Що за дивна місцевість! Люди і тварини ростуть з землі, як дерева. Може, я теж росту з землі?” Від такої думки мені стало шкода себе. Адже якщо це так, то мене можна зрубати, зламати, по мені можна потоптатись. Я захлинався від плачу, як мала дитина. Не відчував тільки на щоках сліз і не чув голосу того плачу… Навколо панувала цілковита тиша, в яку проте поволі заповзали шерехи. Власне, то повертався до мене слух. Очі, що досі бачили тільки ноги, теж оживали. Спочатку проявилася постать білого одногорбого верблюда. Він жував і позирав на мене зневажливо. Мені він здався дуже великим. Потім проявник почав діяти дедалі в глиб простору, аж до обрію, в якому, немов у змуленому акваріумі, плавала при самому дні жовта куля. І тут я побачив над собою закутану в біле голову. Чоловік, який схилився наді мною, лив мені в рот з чайника тоненькою цівкою воду. Час від часу він кудись відходив, і тоді я безгучно волав:

— Пити!

— Потроху треба. Потроху…

В міру того, як до мене поверталася свідомість, я починав “впізнавати” свого рятівника. Але впізнавав я його не за спогадами з минулого, а — з майбутнього. Бо досі в стійбищі бедуїнів, з якого на постріли прибув Мухамет (так його звали), я жодного разу не був і чоловіка цього ніколи раніше не бачив. Проте я знав, у якому місці стану розбито його намет, що в нього четверо дітей і що біля намету ростуть дві фінікові пальми. Я знав, що хамсин зачепив і їхнє поселення, хоча обійшлося там без лиха.

Між тим життя зріло в моєму тілі. Я заворушив пальцями, а тоді зробив спробу відірвати голову від піску. Це мені вдалося. За два кроки від мене лежав нерухомо Омар, а бедуїн лив йому в рот воду. Я знав, що ось зараз товариш мій ворухнеться, а на обличчі рятівника з’явиться посмішка. Так воно й сталося. І хоч я про це й знав, але коли побачив ту посмішку, то полегшено зітхнув. Мені захотілося порадувати Омара й повідомити, що за час наших поневірянь його дружина народила хлопчика. Але я не сказав йому того, бо не мав ще голосу. До того ж я не знав, як йому відповісти, коли він поцікавиться.

Тільки одного не міг второпати: як могло статися, що Омар важче від мене переніс безводдя. Довго не міг я пов’язати з усім, що сталося, й білу чашечку, якою ми колись дозували воду і яка лежала біля мене, вимащена в кров. Картина поволі стала прояснюватися, коли я помітив шприц з моєї ж таки аптечки, всередині якого теж було знати сліди крові. Коли ж Мухамет влив мені в рот чергову порцію води, яка насправді була прісною, я раптом збагнув, що солоною її робив смак крові в роті.

Важкою була дорога до стану бедуїнів. Не тому, що нам боляче муляв горб, на якому ми лежали, немов дві сакви, а тому, що нас ні на мить не полишали муки спраги. Надто для мене вони були нестерпними, бо в світлі невидимого “прожектора”, який струменів з мого чола, тіснилися нескінченні “спогади” з майбутнього. То я відчував смак верблюдячого молока, яким нас відпоюватимуть бедуїни, то бачив себе на веранді своєї вілли на березі Атлантики в Кансадо, де ми з Омаром “п’янітимемо” від содової і великих марокканських помаранчів… Під хитавицю на спині верблюда і прийшло з майбутнього пояснення присмаку крові в роті: там же, на віллі, Омар покаже на своїй лівій руці біля ліктя цяточку від голки і, ніби вибачаючись, скаже: “Кров виявилася густою, немов паклава[2]… Та й мало її було, якийсь ковток. На більше я не спромігся…” А ще він звіриться, що під час хамсину марив і що в маренні бачив широку рівну дорогу, обабіч якої в затінку пальм височіли старовинні маврітанські храми. Храми, які він раніше роздивлявся тільки на кольорових листівках і які в далеку минувшину були побудовані маврами в Іспанії, Тунісі й Марокко. “Біля тих храмів, месьє, я бачив і ваші артезіанські колонки”, — скаже мавр.

Ткач підвівся легко, немов спортсмен. Подивився на свої руки, потім — на мої.

— Бачите, яка гладенька шкіра, — промовив він. — А тоді, коли бедуїн підвів верблюда, щоб доправити нас у свій табір, вона була вкрита суцільною сіткою дрібних зморщок і складок. Розгладилася шкіра десь за тиждень, але я ще довго відчував незручність на тілі. Багато днів не полишала мене й спрага. Бувало, тільки-тільки віднімеш кухоль від рота, як до нього знову тягнеться рука… Отакою буває пустеля, колего, — підсумував він.

— Ну, а як із вашим даром передбачення? — озвався я. — Він у вас справді зберігся? І ви можете сказати, що буде найближчим часом?

Ткач подивився на сонце, яке вже було недалеко від обрію, і сказав, тамуючи іронію в голосі:

— З нами станеться ось що: до темряви ми описуватимемо керн, по тому підгонимо “Волинь” до лісосмуги і при світлі ліхтаря приготуємо вечерю, далі повиймаємо розкладачки…

Осінній вечір спустився на землю тихо й непомітно, мовби просто впав із нудною мжичкою, що сіялася з каламутного неба від самого ранку. На вулицях майже не було перехожих, лише машини. Мокрі лискучі машини і довгі миготливі тіні від світла їхніх фар.

Владислав сидів на затишному заскленому балконі у старому родинному кріслі й слухав осіннє дощове дихання великого міста. Одинадцятий поверх. Ніби летиш. Низько летиш коридором безлюдної вулиці… Так повільно летиш, аж непомітно того руху, ніби на підземному полігоні в інституті проблем релятивістської фізики, де можуть уповільнювати час в тисячі разів.

Внизу під Владиславовим балконом — автобусна зупинка. Час від часу, натруджено форкаючи, зупинялися опецькуваті, змиті дощем “Ікаруси”, і з них, мов із тюбиків, видавлювалися через усі двері пасажири, опинялися під осінньою мжичкою і розчинялися, розмивалися, хутко зникали — в сусідніх під’їздах, за рогом вулиці, в салонах вертких таксі.

Владислав Куцорукий дощі любив. Як, власне, любив він будь-яку погоду й пору року. Будучи людиною всеїдною в найповнішому значенні цього слова, він у кожній ситуації (і за будь-якої погоди) віднаходив можливість відчути свою вищість і свою безсумнівну перевагу, всю глибину “власної мудрості”. Восени, сидячи на затишному балконі-лоджії, чи за кермом сірої “Волги”, чи за робочим столом лабораторії, він любив уявляти, як він виходить сміливо під проливний дощ, як вітер шарпає його змокріле волосся, а він рвійно крокує безлюдною вулицею з високо піднятою головою, зверхнім поглядом вишукуючи поодинокі згорблені постаті, цілком залежні від стихії. Влітку — серед тих же декорацій, доповнених келихом крижаного абрикосового соку, розбавленого “Миргородською” (він віддавав перевагу саме такому напою), Куцорукий любив уявляти себе в гаморі розімлілих від спеки міських площ, поблажливо вдивляючись у вирази спітнілих облич, і вони видавалися йому медузами, викинутими морем на прибережне каміння під промені немилосердного сонця. Взимку — кухлик гарячої кави завжди парував на його інститутському столі.

Проте кави Владислав майже не вживав, оберігав своє серце, хоча вголос про це ніколи не говорив, і могло навіть видатись, що він відчайдушний кавоман — відсьорбував завжди крихітними ковточками, прицмокував, глибоко вдихав аромат, а коли напій холонув, з ритуальною урочистістю вмикав електрокавоварку й чекав зосереджено й глибокодумно, як древній алхімік.

Робота в Інституті проблем релятивістської фізики, в ІПРЕФі, подобалась Владиславові, можна сказати, вона втілювала його життєві мрії й заповітні прагнення. Бути причетним до таємниць його величності Часу — це все одно, що бути причетним до діянь самого неіснуючого бога. Це все одно, що самому бути Богом. Тільки стосунки з академіком Королевичем захмарювали небо над головою ще не визнаного генія, в майбутньому справжнього Бога, викривлювали уявну пряму лінію поміж визначеними точками А та Б.

“Ви, шановний Владиславе, як на мене, ніколи не будете справжнім науковцем. Хоч ви й були моїм аспірантом і я вважаю, що ви цілком заслужено, сказати б, заробили звання кандидата наук, але… Я буду з вами відвертим. Гадаю, що ви погодитесь зі мною — в житті завжди треба бути відвертим… Як кажуть, чесність — найкраща політика. Чи не так? Я міг би нічого вам не говорити про моє до вас ставлення, однак мої ж дії рано чи пізно видадуть мене… — академік Королевич безтурботно і навіть приязно всміхнувся. — Мені видається, що ми ніколи не станемо з вами спільниками, я вже не кажу друзями… Ми з вами знаємося вже більше трьох років, і за цей час, даруйте, я не зміг помітити у вашій, треба віддати належне, справді непересічній особистості жодної людської риси… Я не хочу вас ображати, але повірте, з мого язика готові зірватися найнесимпатичніші визначення та епітети, яких ви, на мою думку, цілком заслуговуєте…”

“Це тільки на вашу думку… Але ж ви не вважаєте себе господом Богом чи просто людиною, котра ніколи не помиляється?” — спокійно проказав тоді Владислав.

“За своє життя, шановний, я ще жодного разу не помилився в оцінці людських якостей. Чим зможете мені заперечити, якщо я скажу — ви вкрай заздрісні, недалекоглядні, підступні, позбавлені елементарної людської жалості та етики, відчуття потреб колективу, а ваша наукова діяльність нагадує, даруйте, я буду до кінця відвертим, життєдіяльність шакала… Ви щось знаєте про цих тварин?” — з властивою йому безпосередністю запитав академік.

“Так. Дещо знаю, — відповів Владислав і спробував перевести все на жарт. — Шакал — ссавець із родини собачих. Довжина тіла до вісімдесяти п’яти сантиметрів, хвоста — близько двадцяти. Зустрічається на півдні Євразії, в Північній Америці, в Радянському Союзі переважно на Кавказі та в Середній Азії, оселяється біля людського житла, полюбляє заміські дачі славетних академіків, повага до котрих успадкована шакалом з молоком матері…”

“Не розбризкуйте свою ерудицію, — холодно перебив його Королевич. — Я ніколи не мав підстав сумніватися в формальному рівні ваших пізнань… І переконаний, що ви знаєте — шакали дуже смердючі і боязкі… Щоб напасти на свою жертву, вони завжди збираються у зграї по шість—вісім… І я не хочу, щоб таких, як ви, шановний, зібралося в моєму інституті… Я згоден терпіти вас одного… Але не більше… Я відверто кажу вам усе просто в очі, аби потім не було ніяких пересудів. Я не вірю, що ви маєте бажання і хоч якусь змогу переробити себе, вам не сімнадцять років, ви вже не хлопчик, ви сформована особистість, і я щиро раджу вам пошукати краще місце для діяльності. Наука — не для вас. Ми всі загалом і я зокрема не допустимо вас ні до яких серйозних самостійних розробок… Роки, проведені у нашому інституті, будуть для вас марно втраченими роками. Подумайте про своє майбутнє. Врешті, все, що я вам зараз кажу, може стати вам у пригоді будь-де, у будь-якому колективі… Подумайте про сутність життя…”

Смішний академік Королевич. Він якось примудрився дожити до сивин і залишитися майже хлопчиськом — запальним, безпосереднім і часто безкомпромісним. За все своє життя він справді жодного разу не помилився в людях. І жодного разу йому не зрадив принцип цілковитої відвертості. Інколи він навіть хизувався, що може у вічі сказати все, що думає, і не зіпсувати стосунки з людиною… На нього справді не ображалися, бо вдачу Королевич мав добру, завжди був готовий прийти ближньому і дальньому на допомогу й ніколи не виявляв своєї зверхності.

“Антоне Борисовичу, — щонайспокійніше спробував промовити Куцорукий, хоча все його єство бунтувало, ображалося, він аж зубами скрипів, хоча на обличчі й утримував маску упокореного філософа, — мені видається, Антоне Борисовичу, що ви занадто категорично оцінюєте не тільки мене особисто, але й все наше покоління… Ми багато в чому відрізняємося від вас… І в цьому немає нічого дивного…”

“Таких, як ви, Владиславе, і серед нашого покоління було достатньо, але його величність Час робить свою справу. Природа має властивість самоочищуватись”, — мовив академік.

“Що дає вам право вважати мене заздрісним, підступним? Чим я вам, як кажуть, не догодив? Я не маю бажання виправдовуватись, бо не бачу такої потреби. Але я хочу зрозуміти, чим відрізняються ваші образи й претензії від звичайнісінької заздрості?”

Академік на мить застиг, а потім нестримно, по-хлопчачому розсміявся:

“Ви можете подумати, що я вам заздрю? Ну, шановний, це справді зухвальство невизнаного генія!”

“Я справді дуже прошу вас сформулювати претензії конкретніше. Можливо, я таки не геть пропаща людина і зрозумію щось таке, чого не розумів раніше?” — крива усмішка збрижила обличчя Куцорукого.

“Ви прагнете конкретності? — Королевич якось гидливо скривився. — Добре… Я спробую… Ким виконана більша частина роботи, що увійшла до сьомого розділу вашої дисертації? Маю на увазі все, що стосується генерації квазирезистивного поля?”

“Дивне запитання. Ви прекрасно знаєте, і в цьому немає ніякої таємниці, що цим займався Борис Янчук, але оскільки він вирішив, так би мовити, перекваліфікуватися, оскільки він не прижився в нашому інституті й подався шукати щастя в міжзоряних світах під прапорами Пошукового Центру Енергетичних Ресурсів, то його записи перейшли до мене. Ми працювали в одному кабінеті пліч-о-пліч. Його дослідження щонайкраще вписувались саме у мою дисертацію. І сам Янчук, до речі, не тільки не заперечував, а навіть зрадів, що його робота не пропаде, комусь знадобиться…”

“Атож… — зітхнув академік. — Віддавна живе приказка про таких людей, як ви, Владиславе. Йому межи очі плюнеш, а він скаже, що дощ іде. Ви справді не здатні зрозуміти, що закони елементарної етики справжнього науковця вимагають, аби ви зробили бодай посилання на прізвище Бориса Янчука?”

“Навіщо? Він офіційно заявив, що вирішив облишити не лише наш ІПРЕФ, але й взагалі науку. То кому потрібні красиві жести? Чоловік пішов з науки, пішов з нашого інституту… — після чергового повторення Владиславом слів “нашого інституту” Королевича пересмикнуло, — то скажіть мені, навіщо захаращувати дисертацію випадковими іменами? Що скаже нащадкам прізвище Янчука?”

“Зрозуміло… А що ви сказали Людмилі Штерн, коли вона вийшла на роботу після двотижневої хвороби її малого сина?”

“Я сказав і зараз готовий повторити, що пускати на світ і потім нянькувати дітей можна і без вищої освіти, а тим паче без аспірантури в Інституті проблем релятивістської фізики. Справжня наука вимагає самозречення. Гадаю, ви не зможете мені в цьому заперечити?”

“Зрозуміло… А коли вам зателефонував у лабораторію Юрій Миколайчук і попросив допомогти доїхати додому, бо він у спортзалі пошкодив ногу, а ви мешкаєте в одному будинку і навіть на одному поверсі…”

“Але в різних під’їздах, — категорично уточнив Владислав. — Ви прекрасно поінформовані, тож мусите знати й те, що в той час у мене йшов синтез, і я не міг відходити від термостата…”

“Цікаво, а якби в той час ви не були зайняті синтезом?”

“То був би зайнятий чимось не менш важливим. У робочий час та й взагалі я ніколи не валандаюсь без діла. Втрачений час дуже дорого коштує. А перевозити потерпілих куди належить — обов’язок транспортних бригад “швидкої допомоги”. Чи ви з чимось не згодні?”

“Зрозуміло… А що дає вам право у розмові зі мною наголошувати на словах “наш інститут”? Адже, здається, я недвозначно сказав, що не Борис Янчук, а саме ви прижились у нашому колективі!”

“Що дає мені право? Мабуть, повага до вашого таланту, Антоне Борисовичу. Я прийшов до вашого інституту не випадковим хлопчиком, не тимчасовим споглядачем, я прийшов сюди свідомо й надовго. А його величність Час, як ви самі сказали, робить свою справу. І, мабуть, Час також дає мені таке право”.

Після цієї розмови з академіком Королевичем розлючений Владислав Куцорукий, прийшовши додому й зачинившись у своїй кімнаті, щоб не тільки багатодумне бурчання старих батьків, а й нявчання вічно голодного кота не порушували тиші й спокою, дістав довідник Академії наук і довго вдивлявся в риси обличчя на портреті ще молодого академіка Королевича…

Трохи опанувавши себе, коли в тілі вщухло дрібне тремтіння від безсилої люті, Владислав Куцорукий взяв до рук свій “найкращий у світі” японський фотоапарат, і вже за півтори години над робочим столом вдома красувався великий портрет академіка Королевича. Серед швацького причандалля Куцорукий віднайшов чорну траурну стрічку, акуратно скрутив її і поклав до шухляди столу. Ця мить настане, обов’язково настане, бо так хоче він, Владислав Куцорукий. Він зробить все, щоб дістати траурну стрічку з шухляди якомога швидше. Ото тільки ще не знав конкретно, що ж він заподіє “капосному академікові, ретроградові, затискувачеві молоді”.

Сталося так, що незабаром він приніс додому пробірку з культурою “живого рису”. Захопив її знічев’я, просто цікаво було дивитися, як малі білуваті кульки рухаються, просто на очах діляться, мов живі істоти. Він перелив вміст пробірки у велику трилітрову колбу, і буруб’яшки “живого рису” розбіглися, розпливлися, розгулялися.

Куцорукий знав, що вчинив легковажно і навіть, можливо, злочинно — ще ніхто до пуття не знав, що собою становить цей “живий рис”, як назвали його в лабораторії, і що від нього можна чекати. Тож виносити загадкову культуру за межі лабораторії мудрій і порядній людині не спало б на думку, навіть якби й не було писаної заборони. Однак душа мовби прагнула гострих відчуттів, а може, просто щось передчувала. Чи не вперше в житті Владислав порушив свій святий життєвий принцип — загрібати жар тільки чужими руками.

Драглисті кульки плавали у великій колбі на столі під портретом академіка Королевича.

Вперше помітили ЩОСЬ близько року тому на підземному полігоні ІПРЕФу після проведення чергової учбової темпоральної демонстрації. Уповільнювали час, прискорювали час, показували зеленим неофітам, як повільно-повільно летить снаряд із жерла маленької учбової гармати, як він спроквола пробиває-продавлює грудьми мішень або ж, навпаки, як миттєво відбувається постріл, ще й до гармати ніби підійти не встигнув. А молоді майбутні генії, аспіранти і просто спраглі душі у сріблястих скафандрах, прикипівши важкими свинцевими підошвами до гравіто-темпорального бар’єру, щоб перебувати в “теперішньому часі”, вдивлялися захоплено і злякано через величезне оглядове скло. ЩОСЬ помітив старший технік обслуги генератора. Латеральні коригуючі блоки охолоджувалися не рідким азотом, як робоче ядро генератора, а звичайною водою, котру за інструкцією треба було міняти раз на три місяці, що й робили після кожної учбової демонстрації. Випустивши воду із системи, технік помітив драглисті кульки й був вельми здивований і обурений. Він особисто відповідав за технічний стан генератора і був певен, що не міг припуститися будь-якого недбальства, тож запідозрив у цьому своїх напарників й дав добрячої словесної прочуханки підлеглим і всім, хто хоч інколи підходив до генератора. Однак наступного разу все повторилося, хоча система охолодження була ретельно промита і залита стерильною дистильованою водою.

Тоді “феноменом Цибулька”, за прізвищем старшого техніка, зацікавились науковці й відразу помітили, що то не просто бруд. Оте ЩОСЬ самостійно рухалось, драглисті кульки ділилися, що можна було побачити неозброєним оком. Відразу народилася і прикипіла назва “живий рис”. Систему охолодження заповнили сумішшю Алака, після чого драглисті кульки більше не з’являлися, а “живий рис” перекочував до лабораторії, дивуючи і лякаючи працівників ІПРЕФу. Власне лякатися не було ніяких підстав — безневинні буруб’яшки. Хімічний склад — звичайнісінька вода, тільки молекули утворювали дуже складну й несподівану гратку, яка невідомим чином перетворювала оті “згустки води” на подобу чогось живого. Кульки росли до певних розмірів, приблизно до середнього розміру горошинок, потім розпадалися-ділилися на декілька зовсім крихітних, які продовжували рости. Рухалися вони тільки знизу догори й навпаки, тобто зринали і потопали, але, на перший погляд, то видавалося навіть самостійним активним рухом. Принаймні колба з “живим рисом” була справді живою, все в ній рухалося, вирувало. Врешті, ніби й не було нічого в тому дивного — всі кристали ростуть, хоча вони й неживі. А в конкретному випадку від дії дуже потужного квазирезистивного поля утворилася нова, досі невідома структурна єдність молекул води, яка, до речі, віддавна задавала багато загадок науковцям.

“Звичайнісінька вода. Звичайнісінькі сніжини. Звичайнісінька сльоза. Кришталева намистина. Звичне море, береги. Звичний місяць у тумані. Ти не жди мене, не жди. Мене вода забирає…” — любив наспівувати академік Королевич.

Драглисті кульки “живого рису” плавали у великій колбі, й дуже швидко Владислав полюбив отих водяних мутантів. Він поспішав додому, хоч би де був, і перше, що робив, переступивши поріг, зазирав до своєї кімнати — колба жила, вирувала. І в душі його знову оселявся спокій. Він і сам не міг пояснити, що ж його так прив’язало до “живого рису”. Особливо любив спостерігати, як ділиться велика горошина, як розпадається на безліч крихітних. І тоді Куцорукий щебетав із майже мікроскопічними згустками Часу, мов з малими дітьми, ніби з власними дітьми, котрих у Куцорукого не було і свідомо не планувалося.

— Ах, ви ж мої маленькі, ах, ви ж мої крихітки, ах, веселунчики, меткі розбишаки…

Під час лабораторних досліджень було встановлено, що для існування “живого рису”, точніше для утримування складної молекулярної ґратки необхідне постійне живлення культури будь-яким енергетичним полем корпускулярно-хвильової природи, в тому числі й звичайнісіньким світлом довільного спектру, але якнайяскра-вішим. При зберіганні “живого рису” в екранованій камері та в темряві драглисті кульки зникали назавжди — у колбах та пробірках з’являлася звичайнісінька вода.

На своєму столі Куцорукий встановив дві настільні лампи-рефлектори, які постійно були увімкнені.

— Ах ви ж мої веселунчики, меткі розбишаки…

Незважаючи на цілковиту зовнішню безневинність і сумирність “живого рису”, в лабораторії його побоювались, як і завжди варто остерігатися будь-чого ще невідомого.

Колись на столі Куцорукого красувався великий акваріум, але після того, як ще молодий кіт Альберт примудрився виловити й поїсти усіх рибок, Владислав навіть зрадів, що волохатий Альберт звільнив його від досить обтяжливих, як для вічно заклопотаного науковця, турбот — годувати, збагачувати воду киснем, міняти воду… А от до “живого рису” Куцорукий прикипів душею.

Він міг годинами просиджувати, вдивляючись у драглисті кульки, які то повільно піднімалися на поверхню, то опускалися на дно. І йому ввижалися медузоподібні людські обличчя, безліч людських драглистих плаваючих голів, і вони розмовляли, йому вчувалися їхні голоси:

— Ми вже своє відвоювали… Спасибі ось йому, що хоч так живемо… Не розженешся у цій банці… Але й не загинеш безславно, як чорно-білий Лев…

— Який лев? — одного разу перепитав, мов самого себе, Владислав і голосно розсміявся. — Що це за диво?

— Це наш мертвий Бог. Могутній і повержений Час. Ти його повергнув. Ти став Богом. Спасибі тобі, що ми живемо.

— Ач, підлабузники, — Куцорукий поплескував долонею по гладенькій поверхні колби. — Я справді Бог для вас. Ось вимкну світло, і всі ви розчинитесь — буде звичайнісінька вода, та й годі. Один лише порух руки.

— Помилуй! Пощади! О, всемогутній Боже! Не загуби померлі душі!

— Живіть. Я добрий. І я навіть люблю вас таких. Будьте такими і живіть довго.

“Живий рис” виявився штукою справді небезпечною. Недаремно до нього в лабораторії ставилися з максимальною обережністю. І дізнатися про це судилося саме йому, Владиславу Куцорукому.

Того вечора він пізно повернувся додому, бо затримався в лабораторії. Відразу навідав своїх крихіток, переконався, що “життя буяє”, повечеряв і сів до столу — працювати, завжди працювати на зло всіляким “смердючим академікам, ретроградам і чистоплюям”. Він заглибився в монографію Карла Дісперса про нестабільність квазирезистивних енергетичних структур і уважно читав з олівцем в руках.

Нараз (він не міг збагнути, що саме примусило його це зробити) він підвів погляд і втупився в колбу. Всі до однієї драглисті кульки завмерли, зупинилися кожна на своїй глибині й дрібно-дрібно тремтіли, вібрували. Куцорукий сахнувся. Вкрай обережний й обачний, ще з пелюшок, Владислав і тут не зрадив собі — рвучко відштовхнувся від столу і впав на підлогу. Відчував, як тіло сповиває бридка млость, що переростає у відчай, у страхітливу пустку життєвого розчарування.

“Господи, навіщо я живу? В чому хоч якийсь смисл мого існування? Я — жалюгідна і підла істота, я — бридкий слимак, якого всі цураються й ненавидять, я можу тільки гидити, я весь по вуха у власному бруді. Будь прокляте таке життя!”

Він забився у найдальший куток кімнати й, мимоволі схопивши рукою шкіряний пасок, що лежав на бильці крісла, накинув його собі на шию.

“Будь прокляте, будь прокляте моє життя, моє паскудне життя”.

Але страхітлива хвиля відступала, дуже повільно, але відступала, випускала його зі своїх моторошних обіймів. Він поглянув на колбу, драглисті кульки знову ожили. Куцорукий, безвольно зіщулившись, сидів на підлозі біля шафи й не мав ні сил, ні бажання підводитись.

Хвилин за п’ять все повторилося.

“Господи, неіснуючий Боже, подаруй мені смерть, бо я не знаю, навіщо мені жити. Мені соромно жити. Я не знаю, як жити. Подаруй мені смерть, бо я сам накладу на себе руки”.

А хтось невидимий, але такий реальний, що поселився десь під його черепом, сміявся і плакав водночас: “Хай довкола кишить черва! Думайте про день завтрашній! Саме з бридкої гусені з’являються на світ тендітні, прекрасні, яскравокрилі метелики! Хай довкола кишить черва!”

Владислав заридав і, зробивши зі шкіряного паска петлю, почав затягувати її на шиї. Руки тремтіли, і сили зраджували, він змушував себе підвестися і знайти якийсь гак, аби зачепитися й повіситися.

Але хвиля знову відступила.

І драглисті кульки знову ожили.

Куцорукому здалося, що він непритомніє.

А коли все повторилося втретє і коли Владислав, ще тіпаючись в істеричних конвульсіях “будь прокляте, будь прокляте моє паршиве життя”, врешті якось опанував себе і чомусь поглянув на годинник, то відразу пригадав — проводяться чергові темпоральні демонстрації на підземному полігоні ІПРЕФу. Як правило, обмежувались традиційними трьома демонстраціями — уповільнення часу, прискорення часу та одночасове прискорення й уповільнення для різних груп учасників.

Куцорукий не раз бував на цих учбових “спектаклях”. Він щоразу, як і належало, вдягав сріблястий захисний скафандр. Однак обслуга підземного полігону працювала переважно без скафандрів. Звичка, як йому пояснювали. А ще — вроджені здатності організму. Пригадавши оце все, він відразу пов’язав свої трикратні божевільні напади з трикратним увімкненням генератора. А “живий рис”, з усього так виходило, був якимось посередником поміж підземним полігоном і його кабінетом. Відразу народилося в голові й порівняння — блискавка, могутній розряд, він влучає в громовідвід або в те місце, де під землею знаходяться поклади металевих руд… “Живий рис”, народжений в системі охолодження, безсумнівно був отим “громовідводом”, що дав змогу квазирезистивному полю потрапити до його помешкання. І не просто потрапити, а мати вплив, як здалося, набагато сильніший, ніж на самому полігоні. Чи справа в захисному костюмі? Але ж не можуть працівники полігону, котрі працюють без скафандрів, так принципово відрізнятися своєю фізіологією? Чи, може, це він, Куцорукий, принципово відрізняється від загалу? І, може, справді “живий рис” якимось чином підсилює чи видозмінює спектр квазирезистивного поля?

Запитань відразу народилось багато. Треба було шукати на них відповіді. Він знову був тим же самим Куцоруким, лише відчував легку бридь до самого себе за вимушену, примусову слабкість. Ніби хтось зумів примусити його випити кухоль помиїв. Але то все позаду. А попереду. — захоплюючий експеримент.

“Ніхто з нас, а я насамперед, шановний Владиславе, не допустить вас до відповідальної самостійної дослідницької роботи…”

“А ось вам! Ось вам! Бачили?”

Він згадав про батьків і вийшов до них. Вони сиділи біля увімкненого телевізора, обхопивши свої голови руками.

— Ой, болить, так болить, просто жити не хочеться. Що ж це таке?

— Заспокойтесь, скоро мине. Я вам гарантую. Раптовий перепад атмосферного тиску, — сказав і повернувся до свого кабінету.

Батьки були далеко від колби з “рисом”, думалось, тож у них тільки голова болить. Та й самого Куцорукого врятувало те, що вчасно сахнувся і кинув себе у найдальший куток. Він був у цьому переконаний. Залишалося тільки упевнитись.

Наступна темпоральна демонстрація через три місяці.

Увесь цей час Владислав нервував, не міг дочекатися. Він перегорнув за три місяці гори літератури, ознайомився з усіма результатами й висновками лабораторного дослідження “живого рису”, підкувався теоретично і лише чекав ту мить, коли знову запрацює генератор і можна буде продовжувати експеримент.

Нарешті ця хвилина настала. Повернувшись додому пізно ввечері, Куцорукий ще з годину походив кімнатою від стіни до стіни, позираючи на годинник. Нарешті — ось вже скоро!

Він поставив колбу з “живим рисом” на підлогу біля шведської стінки, де щоранку імітував гімнастичні вправи, довкола колби дрібно покришив Альбертову улюблену копчену ковбасу.

Не зводячи погляду з секундної стрілки, довго стояв з котом на руках. Той пручався, виривався, його хвилював запах ковбаси, він її бачив і прагнув.

І от — час настав! Владислав пустив кота на підлогу, а сам відразу, щільно причинивши за собою двері, пішов до вітальні, сів у м’яке крісло поруч з батьком, втупився в телеекран.

— Сьогодні у вас також трохи поболить голова. Синоптики пророкували… Чуєте?

— Чуємо-чуємо… — проказала мати.

Відчув, як голову справді стиснуло невидимим обручем, але то не йшло в порівняння з тим, що пережив того вечора.

— Голова тричі болітиме… Будуть три хвилі головного болю… Чуєте? З цим нічого не поробиш… Якісь магнітні збурення… Так синоптики пророкували…

— Боже, який ти в нас розумний, як ти багато знаєш, — прошепотіла мати. — Ти просто дивовижно мудра дитина.

— Скажи це академікові Королевичу, — криво всміхнувся Владислав.

Коли все закінчилось, він ще довго сидів у кріслі, дивлячись на телеекран, де гарцювали брунатні гривасті коні серед високої, густої світло-зеленої трави. Він боявся заходити до своєї кімнати, точніше, дуже хвилювався — що ж там відбулося? І чи відбулося там хоч щось?

Прочинив двері сторожко, відразу кинувши погляд на колбу. Вона стояла на підлозі, драглисті кульки весело плавали, довкола лежали дрібно нарізані шматочки ковбаси. Переступив поріг, зробив пару кроків, шукаючи поглядом Альберта. Мабуть, забився під диван від страху. Мабуть, замучила його котяча совість докорами сумління.

— Ах, навіщо я живу? Ах, кому потрібне моє бездарне існування? Ах, невже я заробив сьогодні оцю копчену ковбасу? Ні, не заробив! Ах, яка я нікчема! — кривлявся Куцорукий, та нараз вкляк на місці, зляканий і розгублений.

На самій верхівці шведської стінки, майже під стелею, Владислав колись приробив на дубовому стояку дротяний кронштейн для квіткового вазона. Таке собі невелике кільце. Якийсь час у тому дротяному кільці справді утримувався полив’яний горщичок. Однак Куцорукий забував чи просто лінувався поливати морську волохату рослину і врешті виставив вазон на підвіконня, махнувши рукою на створення японо-європейського кабінетного затишку. Кронштейн залишився пригвинченим до шведської стінки.

А зараз там висів Альберт.

— Господи, Альберт повісився, — застогнав Владислав, а за мить вже переможно всміхнувся: — Господи, Альберт повісився! Кіт повісився! Кота совість замучила! А якщо перевірити на академікові? Ні, ні, це ж страшний злочин…

Він виліз вгору по шведській стінці, вирвав кронштейн і потім довго ходив кімнатою з котом на руках, притискав до грудей волохате мертве тіло з кронштейном на шиї і благувато всміхався:

— Пам’ятник тобі, Альберте, треба поставити! Ти — герой! Ти постраждав за велику науку! Ти віддав своє котяче життя в ім’я великої справи!

Залишалося тільки почекати три місяці.

…Осінній вечір опустився на землю тихо й непомітно, мовби просто випав із нудною мжичкою, що сіялася з каламутного неба від самого ранку. На вулицях майже не було перехожих, лише машини. Мокрі лискучі машини і довгі миготливі тіні від світла їхніх фар.

Владислав сидів на затишному заскленому балконі у старому родинному кріслі й слухав осіннє дощове дихання великого міста.

Врешті він поглянув на годинник. Рвучко підвівся й підійшов до телефону:

— Алло! Антоне Борисовичу? Доброго вечора. Вибачайте, це знову я вас турбую… Так-так, я нарешті осмілився поділитися з вами своїм відкриттям… Так, я вдячний, що ви все пам’ятаєте. Я дуже шаную ваш талант науковця. Ви для мене — ідеал наслідування… Вибачайте за красномовство, але я кажу щиро… Дозволите зараз завітати до вас і продемонструвати все?.. Це феноменально, Антоне Борисовичу!.. Ось ви переконаєтесь, я не хочу зайвого говорити… Ви даремно ображали мене, Антоне Борисовичу… Я багато передумав за цей час і багато чого зрозумів. Наука для мене — це все, це моє життя… Одне слово, я зараз виїжджаю. Ви зараз все побачите на власні очі. Це грандіозне відкриття, повірте моїй інтуїції… Спасибі, Антоне Борисовичу… До зустрічі!

Куцорукий поклав телефонну трубку, одягнув святковий темний костюм в зеленяву смужку, червонясту з лелітками краватку, загорнув у білий цупкий папір колбу з “живим рисом” і, намугикуючи урочисту мелодію, рушив крізь вечірню осінню мжичку до своєї сірої “Волги”, що стояла під розлогим каштаном у дворі…

У своїй однокімнатній квартирі на складаному похідному стільці сидів 15/01 БВ Тремпс й чекав сина. Квартира була обставлена найнеобхіднішим, як і належить солдатському житлу: три стільці для кожного члена сім’ї і стіл, покритий грубим сірим пластиком. На стіні, на рівні людського зору, — червоний ґудзик термінової сигналізації для виклику поліції; трохи вище — портрет Великого Батька всіх солдатів у повній парадній формі.

15/01 БВ Тремпс побожно подивився на Великого Батька й прошепотів:

— Даю тобі священне слово солдата А, що син мій буде гідний славного імені солдата В.

Початок цього дня був невдалий. Ще зранку 15/01 Б В Тремпс через неуважність забув віддати честь середньому офіцерові їхнього дому-казарми. Це було непростиме порушення Статуту поваги і покори. Офіцер більш-менш лагідно покартав неуважного солдата, після чого в того довго боліло вухо.

Додому 15/01 БВ Тремпс мав іти тільки завтра. Та о 10 годині 43 хвилини начальник дому-казарми викликав його до себе і сказав з докором:

— Ось погляньте, що нам передали по службовому каналу про вашого сина — солдата В 16/01 ВГ Тремпса.

15/01 БВ Тремпс стояв струнко й читав інформаційне повідомлення для службового користування. Всередині у нього наростав страх, проте жоден м’яз на обличчі не здригнувся, бо саме так мав триматися справжній солдат великого міста-імперії…

Раз на квартал у школі-казармі проводили заняття з літератури й пропаганди. На минулому занятті розглядали написане генералом-письменником оповідання, в якому йшлося про те, як розумний і відданий ідеалам міста-імперії солдат В запідозрив матір — солдата Б — у симпатіях до ворожого сусіднього міста-імперії. Він доповів про свої підозри начальству. За виявлену пильність солдатові В оголосили подяку перед строєм.

І ось маєш! Син 15/01 БВ Тремпса написав у своєму творі: “Я не знаю, як би я вчинив у такому випадку”.

Нечувано! Неймовірно! І це його син, якого він виховував у кращих традиціях. Добре, якщо мати не дізнається про це. Така новина буде для неї великим ударом. Але ж усе це можна поправити. Адже він знає свого хлопчика! Швидше додому!

Начальство співчутливо поставилось до рапорту 15/01 БВ Тремпса і надало йому дострокову відпустку.

І ось він сидить дома, з нетерпінням чекаючи на сина. Син має прийти через дві години. Дві години! Скільки часу! Треба використати його продуктивно.

15/01 БВ Тремпс заходився складати донос, який збирався надіслати наступного дня. Згідно з наказом “Про загальнодержавну значимість доносів”, а також додатком до наказу, в якому давалися чіткі організаційні вказівки, письмовий донос складався в кінці місяця і здавався у Відділ національного здоров’я. Усну інформацію рекомендували подавати щодня. Дружина здавала доноси у своїй організації, а син, повідомляючи в своєму учбовому доносі про розмови між батьками, здавав його за місцем навчання.

Солдат А любив порядок і стежив за тим, щоб усі члени сім’ї писали і здавали доноси своєчасно.

Він сів за стіл і, широко розставивши лікті, почав писати. Донос виходив докладний. 15/01 БВ Тремпс зумів навіть провести психоаналіз деяких ситуацій, і це трохи заспокоїло його. Йому навіть спало на думку, що, якби не цей вчинок сина, він міг би найближчим часом чекати просування по службі.

Він став перечитувати написане і раптом злякано здригнувся. Як він міг написати таку фразу: “… І якщо навіть виникнуть вагання, віддані солдати імперії рішуче подолають їх і стануть стіною, готові захистити Високі ідеали і Благородні цілі на перше слово Великого Батька всіх солдатів”? Якби цю фразу прочитав офіцер взводу аналізу, то довелося б авторові пережити чимало прикрих хвилин. Всім відомо, що саме слово “вагання” має бути виключене з лексикону справжнього солдата. Наказ начальства — істина в найвищій інстанції. Найменший сумнів у його доцільності — це злочин, тому й треба виконувати накази без роздумів. Загальновідомо, що саме здатність коритися без роздумів — одне з найголовніших достоїнств справжнього солдата.

Рипнули вхідні двері, і 15/01 Б В Тремпс, вихопивши пістолет, наставив його на двері, як того вимагала інструкція (“…ворог не повинен захопити зненацька солдата А, який перебуває в домашній обстановці”). Двері відчинились, і в кімнату зайшов син. Солдат А сховав зброю.

— Добридень, тату! — з радісним здивуванням вигукнув син, але, відразу ж узявши себе в руки, чітким кроком підійшов до батька, віддав честь, тричі вдаривши себе кулаком у груди, і голосно доповів:

— Солдат В 16/01 ВГ Тремпс прибув додому!

— Кругом! — наказав батько. Погляд його був суворий, брови нахмурені: — Мені треба поговорити з тобою відверто. Вийдемо. Прогуляємось. Ніщо так не прояснює думки, як прогулянка пішки.

Батько почав бесіду без довгих передмов. Солдат повинен висловлюватись точно і ясно.

— Вчора ти писав твір. У ньому ти написав, що не знаєш, як повівся б, якби мати виявилася шпигункою. Як ти міг? Чому ти написав таке?!

Син винувато опустив голову.

— Кажи, чого мовчиш?

Син не озивався.

— Я наказую: говори!

— Тому, що я дуже люблю маму, — ледь чутно прошепотів солдат В 16/01 ВГ Тремпс…

Так само, як і його предки, воно ніколи не зустрічало собі подібних. Але у всіх них імена були схожими: Зло, Нещастя, Жах, Кара Небесна тощо.

Воно було ще недосконале і беззахисне. Відчуття його були грубі й примітивні, зараз ним володіло одне бажання — їсти. Воно причаїлось у центрі площі Переможної Зброї, біля гусениці танка, поставленого як пам’ятник. Створіння інстинктивно відчувало, що тут йому нічого не загрожує, адже воно мало воістину фантастичну властивість: бути невидимим для людей жорстоких, брутальних і обмежених. Воно не могло дати свідому оцінку таким людям, але особливості їхнього біовипромінювання були такі, що викликали у Створіння безумовнорефлекторну відповідь — викид випромінювання, яке інтерферувало з рядом хвильових процесів у зоровому центрі людини, Внаслідок цього виникала “психічна сліпота” і Створіння ставало невидимим. Його не бачили.

…— Любиш маму?! — почервонівши, вигукнув 15/01 БВ Тремпс.

— Так, — відповів син, намагаючись не дивитись на розгніване батькове обличчя. Він розглядав спочатку кінчики своїх черевиків, потім перевів погляд на шосе, понівечене гусеницями танків, потім подивився на танк у центрі площі й розкрив рот від здивування: біля правої гусениці, швидко пульсуючи чорним драглистим тілом, причаїлось маленьке, з кулак завбільшки, створіння, схоже на восьминога. Вигляд цієї невеличкої тварини викликав чомусь відчуття крайньої відрази, змішаної з страхом.

— Тату, — ледь чутно промовив син. — Дивись, он там…

— Що “он там”?! — гаркнув солдат 15/01 БВ Тремпс, дивлячись у той бік, куди показував палець зблідлого хлопчика. — Нічого там немає! Що за вигадки? Ти мене зовсім не слухаєш! Наказую слухати уважно!

— Слухаю! — звичка до покори виявилася дужчою від цікавості.

— Тож слухай. Я все постараюсь розтлумачити тобі коротко і зрозуміло. Ти любиш Великого Батька всіх солдатів?

— Так!

— А своїх соратників?

— Звичайно.

— Тепер поміркуй. На одній шальці терезів усе місто, Великий Батько всіх солдатів, твоїх соратників і твій батько, а на іншій — мати-зрадниця. Кому ти віддаси перевагу?

— Але ж я маму… Мама, вона…

— Ну! — солдат 15/01 БВ Тремпс не давав часу на роздуми. — Вирішуй! І не забувай про свій обов’язок солдата В! З ким ти?!

— З соратниками, — повільно відповів солдат В 16/01 ВГ Тремпс, починаючи розуміти, як грубо він помилявся раніше.

— Молодець! — батько не міг стримати вдоволеної усмішки. — Я вірив у тебе і не помилився.

Солдат В скоса глянув на місце, де було дивне створіння, і нічого не побачив. Створіння безслідно зникло. А може, його ніколи й не було?

— Ну, як там у вас? — благодушно спитав батько. — Що завтра вивчатимете?

— Уроки мужності.

— А, — пригадуючи, кивнув головою солдат А, — і в нас колись такі були. Першого ступеня?

— Чому першого? — трохи образився син. — Перший ступінь був у нас ще півроку тому. Це птахів треба було вбивати. Сімома способами, які показували офіцери-наставники, а два треба було придумати самим.

— Ну і?..

— Звичайно, придумав. І не два, а цілих чотири, — згорда підвів голову солдат В.

Отак, дружньо розмовляючи, вони неквапом йшли затишною вулицею, і батько з радістю дедалі більше впевнювався, що його хлопчик росте справжнім солдатом.

… А Створіння все росло. Спочатку воно харчувалося органічними речовинами грунту, потім, трохи зміцнівши, налякало кішку, яка пробігала мимо.

Минуло два місяці. Створіння виросло й за розмірами не поступалося танку. Величезний чорний мішок поглинав дедалі більше харчу і ріс неймовірно швидко. І ось одного разу ввечері…

…І ось одного разу ввечері середній офіцер дому-казарми прибув на шикування. Він відразу ж помітив, що старший солдат, який підбіг до нього з рапортом, чимось схвильований.

— Пане середній офіцер! За час вашої відсутності… — сказав він і замовк.

— Не тягніть! Доповідайте коротко і ясно!

— Слухаюсь! — виструнчився старший солдат. — Рядовий 21/02 АК Гарп…

— Ага! — зловтішно посміхнувся середній офіцер. — Я так і знав! Знову цей ледар 21/02 АК Гарп не вичистив як слід ґудзики на мундирі!

І він, демонстративно викинувши вперед руку з витягнутим вказівним пальцем, повернувся до правого флангу строю і… на мить онімів. 21/02 АК Гарпа на місці не було. “Може, хворий? Чи помер раптово?” — промайнуло в голові. Але він тут-таки відкинув це припущення. Про такі речі казармений лікар мав би повідомити задовго до шикування. Лишалося дві версії: або солдат 21/02 АК Гарп втік за межі міста-імперії як дезертир і відщепенець, або як ворожий агент… Третього не дано. Якби солдат не з’явився в казарму просто так і лишився вдома, на нього того ж дня донесли б усі члени сім’ї і сусіди, а якби він знічев’я вештався по вулицях, його при першій же перевірці затримав би патруль. Отже, дезертир або шпигун. Шпигун… Це слово молотом гупало у заціпенілому мозку. Не бачити тепер підвищення, не бачити надбавки за бездоганну службу. В таких випадках кара одна: винного відправляють за межі міста для несення польової служби. Збройні сутички трапляються там по кілька разів на день — так раціонально очищають місто від небажаних елементів.

Завмираючи з страху, забувши про заціпенілих у строю солдатів, середній офіцер побрів доповідати старшому офіцерові. Його відчай набагато полегшила думка, що старшому офіцерові теж будуть непереливки…

Вночі у місті було неспокійно: ревіли мотори машин, снопи світла били по вікнах будинків, лунко гупали по бруківці чоботи патрульних.

Двоє з них проходили повз танк на площі Переможної Зброї.

— Слухай, — з цікавістю сказав один з них. — Чого це всі заворушилися?

— Не знаю, — стенув плечима другий. — Начальству видніше.

— Авжеж, видніше, — насторожився перший. — Наше діло — виконувати наказ.

Вони підійшли до танка зовсім близько. І в цей час від Створіння відділились два щупальці, як дві невидимі змії. Вони дотягнулися до солдатів і обвили їх тугими зашморгами так, що ті не могли й скрикнути. Через кілька секунд їхні тіла обм’якли.

Воно жадібно поглинало плоть, і драглисте тіло його нетерпляче здригалось. Створіння відчувало, що вже близько та мить, коли настане Межа і коли воно зможе стати Виходом. Лишалося зовсім мало, і воно, остаточно знахабнівши, зухвало виповзло на дорогу. Патрульна машина, що їхала на великій швидкості, врізалась у невидиму перешкоду і на очах почала розчинятись. Через кілька хвилин від неї нічого не лишилося.

І ось тоді Створіння відчуло, що Межі досягнуто. По тілу його пробігли серпанкові тіні, закучерявилися спіралі блакитного вогню; драглиста маса Створіння перетворювалася на субстрат, міцніший за будь-який сплав.

Коли процес полімеризації скінчився, Створіння стало видимим — величезне й огидне, воно височіло над стандартними п’ятиповерховими будинками й було схоже на потворного велетенського восьминога.

У бій кинули все: танки, лазерні гармати, ракетні установки. Але чудовисько було невразливе…

Надвечір усе скінчилось. Створіння здіймалося над містом, наче величезна чорна гора.

Минула година, дві, і в ньому виникло відчуття завершеності свого існування. Величезне тіло його легко, немов повітряна куля, піднялось у повітря. З кожною секундою швидкість його польоту зростала. Незабаром атмосфера планети залишилась далеко позаду, і тоді Чудовисько відчуло, що мети його існування досягнуто — воно остаточно стало Виходом.

Створіння беззвучно вибухнуло в темній порожнечі космосу, розпавшись на мільйони дрібних зародків-спор, вкритих надміцною шкаралупою, яка надійно захищала їх від випромінювання. Зародки розлетілись у різних напрямках, щоб колись, можливо, через мільйони років, дати початок новому Створінню. Для цього конче потрібно було, щоб розумне життя на планеті було лихим і обмеженим. І тоді зародок, виконуючи закладену в ньому програму, зміг би вирости, зміцніти й самому стати Виходом, тим самим Злом, яке знищує Зло.

Очі інспектора Бел Амора були такими бляклими і невиразними, що їх хотілося протерти. Він похмуро перегортав документи однієї розумної істоти з Кальмар-сузір’я і шукав, до чого б причепитися.

Але в документах був повний порядок, ні до чого не причепишся… Хіба що до чудернацького імені, що в перекладі з кальмар-говірки означало Дулязмаком. Але чіплятися до імен — нікчемна справа, заборонена статутом охорони середовища. “Мало яких імен не буває у Всесвіті, — міркував Бел Амор. — Був такий собі браконьєр на ймення Завороткишок. Особа галактичного масштабу. Одного разу, притиснутий до чорної дірки, кинувся з гравітаційних хащів на Бел Амора з сокирою. Був такий. І загув… А цього звуть Дулязмаком. Скоріше, це не ім’я, а прізвисько. Цього Дулязмаком вже намагалися зловити — двічі затримували і обидва рази просили вибачення”.

Отже, з документами у нього порядок.

…Слідом за Бел Амором із сторожового катера вийшов його незмінний помічник — робот Стабілізатор. Перед ними відкрився величний краєвид Південного рукава Галактики — той самий, що його так люблять малювати художники рекламних проспектів, — але зараз їм було не до космічних красот. Вони прямували туди, де був затриманий вантажний зореліт, за всіма ознаками, з партією контрабандного тютюну.

— Не забудьте почистити штани, командоре! Знову ви десь заляпались, — докірливо мовив Стабілізатор.

Справді, зовнішній вигляд інспектора Бел Амора аж ніяк не відповідав його службовій репутації. Завжди він ухитрявся влізти в якусь калюжу. В прямому розумінні, звичайно. Бо посадити Бел Амора в калюжу в переносному значенні щастило далеко не кожному.

В останню хвилину Бел Амор вирішив, що штани все-таки треба почистити. (Потім він наводив у повчання новачкам цей випадок, наголошуючи на тому, як одна незначна деталь може іноді змінити всю справу.)

Дулязмаком зустрів їх, сидячи в кріслі і розкинувши врізнобіч численні щупальця. Верхнім хоботком ця каракатицеподібна істота маніпулювала величезною сигарою.

— Прибули, нарешті!

— У нас в запасі одна хвилина! — тут же уточнив Стабілізатор.

— Н-ну?! — здивувався Дулязмаком і зиркнув на корабельний хронометр у коштовній різьбленій рамі, що була вмонтована в панель каюти. — Ваша правда. Зараз шістнадцять годин нуль-нуль хвилин за середнім міжгалактичним часом. Прошу занести цей факт до протоколу. Закон пам’ятаєте? Рівно через дві години я вас звідси виставлю.

— Через дві години ви отримаєте це право, — підтвердив Бел Амор. — Що везете?

— Всяку всячину. В декларації все записано.

— А тютюн?

— І тютюн, аякже! — насмішкувато зізнався Дулязмаком, пускаючи дим із усіх щілин. — Три коробки екваторіальних сигар. У шухляді письмового столу. У вашій зоні без палива опухнеш. Проходьте, не соромтесь.

— Працювати можна і сидячи, — відповів Бел Амор, умощуючись в кріслі. — А коньяк?

— Ну, інспекторе! — зовсім розвеселився Дулязмаком. — Я шаную сухий закон. — Жлуктити коньяк у вашій зоні — самогубство. На коньяк мене не спровокуєте.

“Так, це правильно”, — подумав Бел Амор і почав голосно читати декларацію, хоча знав її напам’ять:

— Вантажний відсік номер один. Гвинтівки для повстанців з Великої Галактичної Пустелі. Тридцять два ящики.

— Будете перевіряти?

— Я? Ні. Мій робот уже перевіряє.

— Обережніше! — схвильовано крикнув Дулязмаком. — Це найновітніші гвинтівки з телепатичним прицілом. Не встигнеш подумати, як вони вже стріляють!

— Хлопавки для мух, — пробурмотів Стабілізатор. — Зняті з озброєння всіма цивілізаціями п’ять чи шість століть тому.

— Нічого, для повстанців і так зійде, — відмахнувся Дулязмаком. — Для повстанців головне не зброя, а високий бойовий дух. Правильно, інспекторе? Та ви пригощайтесь!

Він витягнув ящик столу, і перед носом Бел Амора з’явилася товста апетитна сигара.

— Відсік номер два, — прочитав Бел Амор, ігноруючи подарунок. — Вісім бластерних гаубиць міжпланетної стратегічної оборони для урядових військ Великої Галактичної Пустелі.

— Усі в наявності! — доповів Стабілізатор. — Для стрільби не придатні.

— Щось я не розумію… — здивувався Бел Амор. — Ви кому допомагаєте — повстанцям чи уряду?

— Та ви закурюйте! — Дулязмаком маніпулював одночасно сигарою, запальничкою і попільницею, не забуваючи виймати з клюва свій недопалок. Щупальця так і миготіли. — Не хочете, як хочете. Я нікому не допомагаю. Ці повстанці геть аморальний народ. Волоцюги і розбишаки. Хочуть відтяти шмат Галактичної Пустелі і посилаються на якісь сумнівні священні тексти.

— А уряд?

— Тоталітарний режим, що не гребує ніякими засобами. Потонув у корупції та кривавих репресіях. Так що я не допомагаю ні тим, ні тим.

— А ви не боїтесь, що уряд і повстанці тимчасово об’єднаються і разом проведуть криваву операцію проти одного аморального гендляра?

— Ні, не боюсь! Я ж маю справу не з якимись там розпливчастими повстанцями і урядами, а з одним шанованим інтендантом центральних урядових складів. Ось він може погоріти, і мені його буде шкода. Ну, бог з ним, з інтендантом. Взагалі ви все вимірюєте своїми мірками. Ось ви обізвали мене “аморальним гендлярем”, але не пояснили, що таке “морально”, а що…

— Ми з’ясуємо це питання після огляду, — ухилився Бел Амор від ідеологічної дискусії. — Зараз у мене є важливіші справи.

— Правильно. Зараз ваші справи кепські.

“Спритний кальмарус, — подумав Бел Амор. — За словом у кишеню не лізе”.

Якщо він, Бел Амор, через півтори години не відшукає контрабандний тютюн, то його керівництву не поздоровиться. Нелегальний тютюн завозили і раніше, але зараз, коли куріння поширилося серед молоді, дехто намагається пришити Управлінню охорони середовища цілу політичну справу. Дехто — це відомства освіти і охорони здоров’я, які неспроможні впоратися з шмаркачами. Смалити почали, а там, дивись, і до гіршого дійдуть…

— Продовжимо. Відсік номер три…

Чого тільки не возять ці галактичні джентльмени-галактмени? Окрім рушниць і гаубиць, тут були валянки, сковородки, автомобілі, гральні карти, синхрофазотрон, губна помада та всяка інша галактична галантерея. Але це ще нічого: у шостому відсіці перевозилось щось слизьке з такою назвою, що язика можна загубити, а у сьомому — щось липке і безформне під назвою “дрова”.

— Дрова для чого?

— Для опалення житла.

“Слушно. Можна було б не питати”, — подумав Бел Амор.

Відсік номер дев’ять виявився пустим.

— Що означає “пустий”?

— Пустий означає “порожній”.

— Відсік номер дев’ять пустий!

— Ти зайшов до нього?

— З порога бачу.

Час минав, а тютюном і не пахло. Відсік номер п’ятнадцять Дулязмаком навідріз відмовився відчиняти — там розміщався вонюрний паскунчик. Він, слава богу, був приспаний. Його везли в Національний звіринець на парування.

— Так, відчиняти небезпечно, — підтвердив Стабілізатор.

Тоді вирішили хитрим чином відліпити гербову пломбу з замкової шпаринки і нюхнути. Відліпили, нюхнули, переконалися і знову запечатали.

І все ж Бел Амор не впадав у розпач. Він знав, що справжні контрабандисти повсякчас оновлюють арсенал своїх фокусів і не відстають від новітніх наукових досягнень. Ще донедавна вони ховали контрабанду в гравітаційних пастках, і доводилося чимало попотіти, щоб виявити в просторі навколо зорельота приховані гравіцентри. Та це в минулому. Гірше, коли контрабандисти йдуть попереду наукових досягнень. Тут уже не знаєш, як шукати. Насильницькі методи типу “виламати” чи “розкурочити” не проходять. Треба шукати малопомітні химерності, наприклад, в поведінці самого контрабандиста. Але як відшукати химерності в поведінці каракатиці з Кальмар-сузір’я, якщо навіть не знаєш точно, скільки в нього ніг? Тоді треба шукати химерності в товарі… А якщо товар ні на що не схожий? Навіть Стабілізатор з його універсальною пам’яттю не знає, що таке “дрова” і з чим їх їдять. Взяти, наприклад, ці валянки… Кому, навіщо і куди Дулязмаком їх переганяє? їдять їх чи носять? Чи прикрашають ними житла?

Через сорок хвилин закінчаться виділені на огляд дві години, і Дулязмаком з глибоким усвідомленням свого права витурить їх із зорельота.

Відсік номер двадцять. Останній. Труби. Овальні. Іржаві. Сім дюймів на десять. Наповнені тютюном? Дзуськи! Дивно це чи не дивно, що Дулязмаком перевозить іржаві труби? Хто знає…

— А може, оглянете нейтронний казан? — доброзичливо запропонував Дулязмаком, коли Стабілізатор, не знайшовши нічого, вийшов з останнього відсіка.

— Замовкніть! — підвищив голос Бел Амор.

А ось це вже даремно — нервувати не слід.

Бел Амор став читати декларацію спочатку. Спокійно. Почни спочатку. Каюта. Хронометр у поштовій рамі. Різьблений візерунок на рамі зображає сутичку кальмара з кашалотом. Залишилось півгодини. Два крісла. Стіл. На столі сигара. Дулязмаком демонстративно виймає з шухляди письмового столу келих і пляшку коньяку “Біла дірка”. На етикетці віночок із п’яти зірок. Наливає. Випиває. Ховає пляшку в стіл. Далі — коридор. Двадцять вантажних відсіків. В коридорі стоїть Стабілізатор і чекає подальших розпоряджень. За вантажними відсіками — нейтронний казан. Нічого незвичайного. Зореліт як зореліт. Звичайний вантажник.

— Командоре! Залишилося двадцять хвилин!

Стабілізатор також не виявив ніяких відхилень, тому і нервує. Абсолютно ніяких… Ач, розсівся. Дуже солідний галактмен. Двадцять відсіків наповнені усяким мотлохом, а один пустий. Можливо, десь ці валянки виявляться контрабандою. Можливо, колега Бел Амора з іншої галактики буде шукати ці валянки і не зможе знайти.

Певна річ, дивно, що такий солідний галактмен пустився в далекий рейс з порожнім відсіком. Дуже солідний галактмен, пильнує свою кишеню, морочить повстанців, обдурює уряд… Міг би завантажити і цей відсік. Абичим. Галошами. Мішками з гречаною вовною або жаб’ячим салом. А він вантажить дірками від бубликів.

Дивно це чи не дивно? Жоден контрабандист, що поважає себе, не вирядиться в далекий рейс з пустим відсіком. Елементарний розрахунок — не вигідно.

Як час біжить, дідько його візьми…

— Перевір пустий відсік! — наказав Бел Амор.

— Уже перевіряв.

Дулязмаком видав якийсь звук — чи то насмішкуватий, чи то осудливий — хто може знати інтонації з Кальмар-сузір’я?

— Перевір!

Ображений Стабілізатор почав простукувати стіни і стелю пустого відсіка. Дурна робота, марна праця…

— Швидше! — прикрикнув Бел Амор, глянувши на хронометр.

— Відсік порожній.

Ні, це вельми дивно… В усіх відсіках стільки мотлоху, а цей пустий. Час зайнятися самому.

Бел Амор ввійшов у відсік номер дев’ять. Це був стандартний відсік, абсолютно пустий, з голими стінами і лампою під стелею. Що може бути дивного в пустому відсіці?

— Командоре! Ви знову забруднили штани, — мовив Стабілізатор з коридору.

— Відчепись!

Десять хвилин. Все. Кінець. Керівництву — труба. Іржава труба, сім дюймів на десять. А цей бовдур — про якісь штани. Шкода, непогане було керівництво… Ось призначать завтра нову мітлу, і почне вона мести. А цей бовдур — про якісь штани. Я їх сьогодні вже чистив!

Бел Амор роздратовано глянув на Стабілізатора, а потім схилився і оглянув свої штани. Його очі враз сяйнули, немов несподівана думка висвітлила їх зсередини сонячним зайчиком. Він вибіг з порожнього відсіку, висмикуючи з кишені універсальну викрутку. На всі подальші дії залишалося три хвилини. Бел Амор кинувся до хронометра і встромив викрутку в один із гвинтів, які тримали різьблену раму в панелі.

— Гей, що ви робите?! — загорлав Дулязмаком. — Це твір мистецтва!

— Сидіти! Огляд ще не закінчився!

Нарешті Бел Амор видрав хронометр з панелі і потяг його в пустий відсік. До кінця огляду залишалося дві хвилини, коли він поставив хронометр на підлогу так, щоб циферблат можна було побачити з коридора. Потім він вибіг у коридор і звідти глянув на хронометр.

До кінця огляду, як і раніше, залишалося дві хвилини. Секундна стрілка перестала рухатися. Бел Амор придивився. Ні, секундна стрілка все ж рухалася, але вже із швидкістю хвилинної.

— Підійдіть-но до мене, — покликав Бел Амор. — Як ви поясните це явище?

Дулязмаком підійшов, подивився і на очах знітився, низько опустивши щупальця.

— Дуже добре, — схвалив його поведінку Бел Амор. — Огляд за законом має тривати ще дві хвилини, але в цьому відсіці вони чомусь розтягнулись на дві години. Так? Що ж, почекаємо, — і повернувся до Стабілізатора:

— Я викличу буксир, а ти приглянь за ним…

— Не хвилюйтесь, — пробурчав Дулязмаком. — Я ж опору не чиню. Після конфіскації всього барахла я можу бути вільним?

— Авжеж. Закон є закон. Шкода, що ви не пробуєте скрутити мені шию і втекти. Я б із задоволенням подивився, як ви сидите за ґратами.

— На це ви мене не спровокуєте.

Бел Амор уявив цього галактмена на фоні ґрат. Потішна виходила картина… Він вийшов із зорельота у свіжий космос і став розглядати південний рукав Галактики. Слід повідомити в Управління охорони середовища, щоб прислали буксир і відвели зореліт у найближчий порт. А ще слід… Бел Амор озирнувся… Перш за все слід перекурити. Він витяг сигару, яку непомітно поцупив із каюти Дулязмаком і крадькома засмалив. Дідько з нею, з забороною! Це шмаркачам не можна, а йому заради такого випадку…

Голова замакітрилась… Ні, і йому не можна. Повернутися, чи що, і роз’яснити каракатиці, що “морально”, а що “аморально”? Проте безглуздо читати мораль цьому солідному і закінченому галактмену.

— Командоре! Тютюн! — долинув тріумфуючий голос Стабілізатора.

Бел Амор повернувся до зорельота. Відсік номер дев’ять уже не був порожнім, він був по вінця забитий картонними коробками з цигарками. Який контрабандист, що поважає себе, пуститься в далекий рейс з порожнім відсіком?!

— Як ви здогадалися?! — дивувався Стабілізатор.

— Вся справа в тому, що перед тим, як увійти до зорельота, я почистив штани, — всміхнувся Бел Амор.

— Ну й що з того?

— А коли я увійшов до порожнього відсіку, ти сказав: “Командоре, ви знову забруднили штани”.

— Ну й що з цього?

— Ну не міг же я знову, вдруге на день влізти в якусь калюжу! Калюж немає, бо дощу не було… Ти побачив на штанях бруд, якого вже не було. Ти побачив мої штани такими, якими вони були дві години тому. Ось я і припустив, що час у відсіці розтягнуто. Тютюн там є, але його ще не видно. Ще! Але він повинен з’явитися відразу ж по закінченні огляду.

— Ось бачите! — шанобливо промовив Стабілізатор. — Що то акуратність! Якби не почистили штани, дулю з маком спіймали б.

Ці штани Бел Амор і сьогодні одягає, хоча вони подекуди протерлися, а на колінах обвисли. Але це в його стилі.

Той, хто займається аутотренінгом, знає, якого незвичайного стану набуває організм, якщо розслабити м’язи і викликати відчуття приємної важкості й тепла: несподівано зникають тілесні межі, розпливаєшся, починає тебе кудись нести, закручувати, ніби в космосі. І ось за ті кілька хвилин чи навіть секунд, коли ризикуєш провалитися в сон, мозок перетворюється на екран дисплея, на якому можна зображати все що завгодно, тобто по суті програмувати себе. Словесними формулами або образними уявленнями можна навіяти собі бадьорість, гарний настрій.

Найпринадніше ж — можливість замовляти теми нічних сновидінь і навіть свідомо брати в них участь, що дуже заманливо, позаяк уже не задовольняє природна необхідність майже третину життя проводити уві сні, брати те, що підкине неконтрольована підсвідомість. Підкидає ж вона часом бозна-що. Адже ж живе на Кубі якийсь Томас Нуньєс, сорок років не змикає очей і нівроку собі — здоровий, веселий. Одначе така розкіш зустрічається значно рідше, ніж ріст нових зубів на схилі літ, а тому лишається єдина надія — на саморегуляцію, вироблення уміння під час сну не бути безвольним чурбаком, а жити так само свідомо, як і під час неспання.

Ось уже півроку на письмовому столі під склом лежала віддрукована на новенькій югославській “Унісі”

Окрім самонавіювань, він придумав такий хід: під час знайомства з ким-небудь, начеб жартома, казав:

— У мене сюрреалістичне прізвище. — Після цього зовсім не важко було вимовити: — Мишконогов.

Його сором’язливість брала свій початок ще від того далекого дня, коли сільський жартівник чи то зі злим наміром, чи то просто так, від повноти душевної, приліпив предкові його сміховинне прізвисько — Мишконог. Певне, тому, що під час ходи надто дріботів ногами і мав маленьке обличчя. Місцевий піп перемінив прізвисько на прізвище і записав до церковної книги, звідки воно й перекочувало до загсів, паспортних столів і жеків. У дитинстві щоразу, як тільки він називав себе, вибухав регіт або ж чулося єхидне хихикання, і щоб не виказати своєї образи, він бадьоро розпливався у посмішці, через що його тут же добродушно перейменували на Мишенятко. Можливо, тому він не озлобився, а лише набув комплексу, котрий зробив його не по-сучасному скутим, незграбним, чого він і намагався позбутися за допомогою аутогенного тренування.

Невідомо, чи став би Мишконогов так наполегливо займатися собою, якби ще не одна обставина — котельня під його будинком, з найбільшим котлом саме під його квартирою. В опалювальний сезон підлога кімнати завжди була тепла, від чого й гості були в захопленні, але не господар — вібрація і шум двигунів ночами створювали ілюзію перебування на підводному човні на великій глибині, звідки можна і не виплисти. У місті вже давно прибрали котельні з-під житлових будинків, лишилися тільки одиниці під такими ось двоповерховими фінськими будівлями повоєнних років. Доки в котельні чергував дядя Ваня, Мишконогов не переживав: у живого чоловіка завжди вуха нашорошені, якщо навіть він і напідпитку. Та от провели газ, обладнали автоматикою, і тепер лише через три—чотири години до котельні навідувалися оператори перевірити тиск, перемкнути двигуни. І пішли спектаклі… Серед ночі під вікнами починала газувати аварійна машина, на весь двір лунали чи то мегафонні, чи то радіокоманди, що надавало усім цим подіям відтінку бойової тривоги. Потім починав шипіти редуктор-розподільник, і доводилося якомога щільніше зачиняти кватирки.

Мишконогов напружено дослухався до всього, що відбувалося, і молив неіснуючого бога про те, аби не скоїлося чогось лихого. “Дітей сусідських жаль, — нервово думалося у такі хвилини. — Та й сам, окрім розлучення з Кірою, не зазнав ні горя, ні щастя. Треба подавати оголошення про розмін квартири”.

Та наставав ранок, і страхи розвіювалися.

Можливо, Мишконогов ще довго угамовував би свій котельний невроз еленіумом чи седуксеном, коли б випадково не потрапив на лекцію професора Дев’ятого “Пізнай себе”. Жвавий товстунець у смугастому джемпері темпераментно проголосив з трибуни товариства “Знання” про початок антропологічної революції. На його думку, вона вже уклинилася в науково-технічний прогрес і проходить непомітно, негаласливо, багато хто й гадки не має про неї. Тим часом учасники цієї революції, немов Рахметов, лежать на цвяхах і битому склі, змагаються з обчислювальними машинами в лічбі, навчаються швидкочитання і прозірливості, плавають у крижаних купелях, голодують і займаються різними видами спорту, тобто, по суті, працюють над створенням нового організму.

— А екстрасенси? — запитально мовив професор, обсмикуючи джемпер. — Можете вірити в них чи ні, але вже той факт, що вони повсюди ввижаються нам, свідчить про те, що треба бути готовими до їх появи, адже мозок наш влаштований так, що звичайно відображає щось існуюче в природі. Кожен з нас потенціально чудесний, — з пафосом закінчив він. — Лише не знаємо, під яким деревом зариті наші чудеса. — І запропонував: — А зараз проведемо невеличкий експеримент. Заплющіть очі, розслабтеся й уявіть, що ви у ванні.

Мишконогов без труднощів уявив, ніби він плаває у гарячій воді. Було так приємно, що він навіть злегка задрімав.

Прокинувся від якогось пожвавлення в аудиторії, розплющив очі і побачив перед собою професора Дев’ятого. Той дивився на Мишконогова так дивно, що він, мов ужалений, підхопився, ще не розуміючи, в чому справа, та вже здогадуючись, що став центром уваги публіки. Лише за якусь мить зрозумів: він був мокрий з ніг до голови. Піт — якщо піт може виділятися в такій кількості — збігав з його волосся, просочував сорочку, капав з холош.

— Вибачте, я ліг у ванну прямо в одязі, — невиразно промимрив він, промокаючи вологою хустинкою чоло, обличчя, шевелюру.

Лектор не відривав від нього зляканих і захоплених очей. Потім, ніби не довіряючи власному зору, Дев’ятий доторкнувся долонею до його мокрої сорочки і сказав:

— Разюче. Вперше зустрічаюся з такою феноменальною аутосугестією. Ви надто гіпнотичні.

Про це Мишконогову було відомо й без нього. Ще хлоп’ям помітив: варто було побачити у когось бородавку, як невдовзі така ж самісінька вискакувала і в нього на тому ж місці. Щоб позбутися її, обмотував бородавку червоною ниткою, як навчала бабуся, а на світанку закопував нитку в дворі. За кілька днів бородавка зникала.

— Голубчику, ви можете вселити собі що завгодно, — професор дивився на нього майже закохано. — Бідолаха. Але й щасливчик. Бідолаха тому, що, не володіючи самозахистом, постійно ризикуєте накликати на себе безліч неприємностей.

— А щасливчик?

— Тому, що з таким же успіхом можете стати і господарем подій. Якщо не заперечуєте, працюватимемо разом. Мені такі люди потрібні.

Додому Мишконогов повернувся з почуттям людини, яка відшукала скарб, але ще не знає ні вартості, ні кількості коштовностей, що містяться в ньому. Так, певне, саме того вечора, після лекції, перед ним зазоріло щось, що залежало не від випадкових обставин і ситуацій, а лише від нього самого, чим він міг розпоряджатися за власним розсудом і бажанням. Через певні риси характеру навряд чи буде він підніматися по службових сходинках. Імовірніше всього, так і залишиться звичайнісіньким інженером будівельно-монтажного управління. Та ніхто не заважає йому підійматися по сходинках власного духу.

Під час чергової зустрічі з Дев’ятим він запитав:

— Що я можу?

— Усе, — відповів той. — Ви можете абсолютно все. — І завалив Мишконогова літературою, різноманітними методичками по виявленню прихованих можливостей організму. Тоді й довелося придбати югославську друкарську машинку — на ній зручніше й швидше готувати конспекти.

Час настільки ущільнився, що навіть за Кірою ніколи було страждати. І добре, що колишня дружина нічим не нагадувала про себе. Ніби й зовсім її не було. Повернувшись з роботи, він сідав за машинку і до пізньої ночі клацав на ній формули самонавіювань, поради психологів і розробки лекцій професора Дев’ятого з техніки АТ.

Півроку, мов норовистого коня, приборкував Мишконогов власну підсвідомість, пам’ятаючи, що вона мудріша від нього, але й бездарніша, хоч за собою тягне еволюцію у два мільярди років. І несвідоме, й свідоме не слугували одне одному, однак були тісно зв’язані, хай і не міцним, але ж мостом, котрий потрібно було так налагодити, аби безбоязно ходити по ньому туди й назад.

Перші три пункти метапрограми, складеної разом з професором, виявилися нескладними. Зате п’ятий пункт дарував різні неприємні несподіванки. Скажімо, коли за візуальний об’єкт бралася його колишня дружина Кіра, внутрішнє видіння видавало не лише її зі всіма деталями одягу й обличчя, а й Дорогова, суперника Мишконогова, чию мармизу бодай зроду б не бачити. Та так виразно, з усією аутогенною яскравістю появлялися обоє, що можна було розгледіти ґудзики на костюмі Дорогова і родимку на лівій щоці у Кіри.

І все ж результати надихали. Щоденні тренування витіснили страх перед котельною, поступившися місцем вірі у високу гарантію автоматики. Шум двигунів тепер сприймався як робота двигунів космічного корабля, а стан невагомості, що досягався при повній релаксації, ще більше доповнював цю схожість.

Мишконогов не без гордості називав себе психонавтом.

Відпрацьовуючи чіткість візуалізації об’єктів із заплющеними очима, він усе рідше викликав у пам’яті Кіру, зате намагався уявити, як відкривається люк космічного корабля і він виходить у зоряний простір. Захоплююче, незрівнянне видовище! Коли віддалявся з навколоземної орбіти, планета здавалася золотим яйцем, затишно і бережно обкладеним блакитною ватою атмосфери. Повертаючись на орбіту, бачив планету в яскравому електричному мерехтінні, яке при бажанні можна було сприйняти за помпезний салют чи тривожні блискавиці. А оскільки він виганяв невроз, вигідніше було розшифрувати наземні спалахи як святковий салют.

Настав час, і Мишконогов навчився не лише відриватися від Землі, а й проникати в глиб уявного космосу. Вправи з візуалізації вдало поєднував із замовленнями снів і відчував особливе задоволення від усвідомлення того, що по ночах, коли всі безпам’ятно сплять, він мандрує дорогами Всесвіту.

На роботі так і свербів язик розповісти про свої нічні пригоди. Але стримувався, боячись набути репутації “чокнутого”. Довелося обмежитись розповідями професорові Дев’ятому.

Довідавшись про його нічні вилазки у космос, Дев’ятий відразу ж попередив про те, що все це не так безпечно, як йому здається. Чи то фізичний, чи то духовний космос не терпить дилетантів, одинаків-любителів. “Бажано, — сказав він, — записувати свій стан: проаналізуємо, зробимо висновок”.

Через кілька днів Мишконогов приніс професорові віддрукований на машинці

За півхвилини пройшов усі ступені АТ-1: розслабився, викликав відчуття тепла й приємної важкості. Хилило до сну, та зусиллям волі відкинув його. Почалися аутогенні розряди: звук обірваних струн. Як тільки закрутило, постарався уявити себе в польоті і ледь було не закричав від картини, що відкрилася внутрішньому зору. Я мчав над якоюсь планетою, поверхня якої була помережана коричнево-кам’яними візерунками гірських вершин і яруг. Ніби віття гігантських дерев, покрите блакитно-зеленою памороззю льодовиків, вони розпласталися по лику планети. А втім, уже наступної миті я летів над чорною океанською впадиною, стрімко знижуючись і кожною клітиною вбираючи простір, що аж бринів у вухах. Опустився зовсім низько, але як тільки привиділось, що ось-ось зарию носом землю, відчув, як перетворююся в істоту мікроскопічних розмірів, і вже не страшило мене оте стрімке падіння. Засліпило яскраве різнобарв’я. Навколо мене літали незвичайні істоти дивного забарвлення: золотисто-перламутрові, сріблясті, блакитні, з райдужно розмальованими тендітними крилами і величезними ніздрюватими очима. Якась зелена потвора стрибала у заростях гігантських переплетених стовбурів. Колінця її були вигнуті назад, і мені чомусь здалося, що вона чує… ногами.

Незвичайна різноманітність живих істот і природних форм приголомшувала. Ромби і квадрати, овали і кола, куби й многокутники — усі ці конструкції літали, рухалися або ж були приліплені до грунту.

Якимось особливим чином я переміщався загадковою планетою. Розумів, що це не сон, що я лише на грані сну, і намагався не упустити з поля зору вражаюче видовище з силою-силенною найрізноманітніших об’єктів.

Істоти відкритої мною планети розглядали мене з не меншою цікавістю і виявляли прихильність, можливо, тому, що я час від часу міняв форму, величину. Я зустрічав дивовижних тварин, покритих пухирчастою шкірою, з язиком-жалом, що був удвічі більшим від їхнього тіла. Вони стрибали, повзали, літали, вгризалися у грунт. Я бачив оази з буйною рослинністю і випалені сонцем пустелі, дрімучі ліси і всіяні кратерами вулканів мертві простори. Неначе міфічний Лінкей, я проникав зором у глиб землі й океану, знаходив там не менш різноманітне життя, аніж на поверхні. Мене полонили океанські істоти, прикрашені різнокольоровими ліхтариками й величезними голубими лампами.

Моєму зору відкрились широчінь і простір, я став усевидящим. Ця несподівано набута властивість була настільки захоплюючою, що виходити з цього стану здалося нестерпним. Зникло відчуття часу, тому й не знаю, коли я все ж таки заснув. Побачене в просоночному стані стало уві сні сюжетно струнким. Істоти екзотичної планети намагалися вступити зі мною в контакт: по-дружньому тяглися до мене щупальцями, лапами, хоботами, кожен кликав до свого дому, і кожна мова, кожен жест були навдивовижу зрозумілі З-поміж привітань і запрошень найчастіше чулося: “Пізнай!”. “Пізнай!” — шелестіли прозорі крила. “Пізнай!” — мигтіли спалахи очей. Та я лише дивувався, приголомшений цим багатим пульсуючим життям.

Мандрівна ніч не минула безслідно — прокинувся я з сильним головним болем.

Наступні звіти були аналогічні цьому. Щоночі Мишконогов мандрував в інопланетних світах.

— Цілком імовірно, — казав він професору Дев’ятому. — що я ніколи не стану космонавтом, але хто заборонить мені уявно літати?

— Ніхто, — підтверджував професор, і при цьому якось дуже замислювався.

В будівельно-монтажному управлінні помітили, що Мишконогов змінився: став більш упевненим у собі, припинив розмови про котельню і в обличчі його з’явилося щось притаманне людині, збагаченій неабияким житейським досвідом. Головний інженер навіть поцікавився, чи, бува, не одружився він? Чи, може, їздив у закордонну подорож? Мишконогов лише посміхався, та відкривати своїх секретів не наважувався, знаючи можливу реакцію на подібні одкровення.

Минав сьомий місяць його занять АТ-2, коли трапилося щось непередбачуване, хоч півроку тому й боязко очікуване.

На бриючому польоті він врізався в океанські води уже обжитої планети й блаженно поплив поміж люмінесцентних істот. “Пізнай!” — булькнув йому у вухо якийсь головоніг. “Пізнай!” — завібрувала жива срібляста торпеда. І зненацька пролунав вибух, який викинув Мишконогова не лише зі сну, а й з постелі. По стінах кімнати стрибали відблиски пожежі. Він підбіг до вікна й обімлів: редуктор-розподільник метрів за п’ять від вікна був охоплений полум’ям. “Якийсь негідник підсунув цигарку!” — гарячково майнуло в голові. Підбіг до телефону, тремтячими пальцями набрав номер пожежної.

Хвилин за п’ять приїхали дві машини, і вогонь швидко погасили. Одначе сон утік. Вперше за сім місяців Мишконогов знову почув шум двигунів і легку вібрацію посуду в серванті. Як бувало колись, тоскно подумалось: “В разі чого не тільки від моєї квартири, а й від усього будинку мокрого місця не лишиться”.

Торік він навмисне спускався до котельні поглянуть, що там робиться. Оператор, дівчина із заспаними очима, заспокоїла, що котел зовсім не схожий на кухонну каструлю, з якої виривається пара, що всередині його — чавунні труби-змійовики, схожі на кімнатні опалювальні батареї, і коли лопне якась секція, нічого страшного не трапиться. Щоправда, може виявитись несправною горілка, і тоді при скупченні газу буде невеличкий вибух, але ж це трапляється і з звичайнісінькою газовою колонкою чи плитою. Словом, утішили його, а він, дурень, і повірив у те, що так уже й нічогісінько не загрожує. Який же мудрій поставив редуктор прямісінько в нього перед носом?

Погані думки, обганяючи одна одну, мчали галопом. Суворо наказав собі: по черзі розслабити кожен м’яз, викликати відчуття тепла і приємної важкості, зняти напруження й заснути, інакше завтра йому не працювати. “Сплю, сплю, — почав вселяти собі при кожному видиху, та раптом стрепенувся: — А чому, власне, сплю? Може, якраз і не треба спати?”

Встав, увімкнув світло, заклав до машинки аркуш паперу і посміхнувся: “Як це там у пародиста — до ЖЕКу писати чи відразу в ООН?”

До ранку вистукувала машинка, виливаючи на папір те. що нагромадилося в душі за кілька років і про що так легко забулося за допомогою вправ, котрі вчили літати уві сні. “Майже в кожній квартирі діти… За останні два роки… Давно могли підключити будинок до котельні, але через чиюсь недбалість забули…” — сипалося з-під клавіш червоної, ніби розпеченої від напруження, “Уніси”.

“Та кому ж пам’ятати про це, як не мешканцям”, — майнуло з досадливою злістю на власну інерцію. Запечатав послання в конверт і, йдучи на роботу, взяв із собою. Біля під’їзду зіштовхнувся з купкою пенсіонерів, які жваво обговорювали нічну пригоду.

— Як спалося, Василю Івановичу? — поцікавилася Курилка, не розтискуючи зубів з вічною цигаркою. Вловивши у її тоні глузливі нотки, Мишконогов з неприязню подумав про те, що старій ось уже за сімдесят, а чадить, як паровоз. Однак пропустив єхидство мимо вух. згадавши, як недавно вона із сумною посмішкою сказала, що пора вже її в космос запускати, оскільки пройшла випробування на самотність. А може, зовсім і не єхидствувала Курилка — звідки їй знати про його нічні мандри?

Помахав над головою конвертом, аби усі бачили: ось! Написав до виконкому!

— Давно пора, молодець. А то все мовчимо, мовчимо, — схвально зашуміли пенсіонери.

З під’їзду вилетіла Леденцова, тягнучи в обіруч сонних Мишка і Гриця — дорогою на роботу одного до ясел треба було завести, другого — в дитсадок.

— Усе щось довбаєш, довбаєш на своїй машинці, — зло кинула вона Мишконогову. — Узяв би та й написав куди слід, щоб цю холеру з-під нас забрали. Холостий, бездітний, часу вдосталь, от і зайнявся б ділом. — І зневажливо скривила губи: в письменники записався, чи що? Так і без тебе розвелося їх… А яка користь? От коли б кожен письменник хоча б одне неподобство допоміг виправити — жити б стало краще. — Вона енергійно розвернулася і швидко потягла за собою Мишка і Гриця, що ледь поспішали за нею.

Увечері, після роботи, Мишконогов знову засів за машинку: треба було передрукувати комплекс вправ із одного найцікавішого пункту, котрий він збирався включити до своєї метапрограми. Пункт мав інтригуючу назву: “Метаморфози”. І хоча це означало лише вміння влізати в чужу шкуру, Мишконогов очікував від цих вправ не менше цікавого, аніж від нічних пригод. Його не цікавила можливість увійти в образ вази на серванті чи відчути себе настінним килимом, як це обіцяв методичний посібник, однак хотілося відчути себе на мить Леденцовою, Курилкою чи начальником БМУ. Словом, він готувався тепер до подорожей по людських душах, і захоплювало дух від такої перспективи.

Тільки-но машинка взяла розгін, як у двері подзвонили. Інший на його місці удав би, що вдома нікого нема, та Мишконогов не міг обманювати, навіть з міркувань розумного егоїзму. На порозі стояла Леденцова у банному махровому халаті і дивилася так, начеб від нього залежало життя її дітей.

— У тебе машинка, — нерішуче сказала вона. — Ти друкуєш.

— Так. Щодня довбаю, довбаю, — потвердив він, пригадавши вранішню розмову.

— Не ображайся. Ти багато що можеш. Напиши кудись, що мого Мишка кривдить вихователька. Як тільки він нашкодить, так вона у чому я народила його виставляє на привселюдний огляд, і всі сміються з нього. А хлопчику п’ять років, він уже соромиться стояти голим. Якщо я напишу, дитині зовсім життя не буде. І ще одне. Наш двір перетворився на автостоянку, як тільки винний магазин почав працювати з третьої до сьомої вечора. Та хіба ти сам не бачиш, що під нашими вікнами час від часу газують машини?!

Леденцова пішла, а він задумався. Перед очима стояв голенький Мишко, чию гідність було зневажено вихователькою дитсадочка. До кватирки задувало чи то вихлопним, чи то редукторним газом. От і спробуй тут займатися альтернативним диханням.

Він зачинив кватирку і, розслабивши м’язовий затискач на шиї, знову всівся за техніку метаморфоз. Однак не друкувалося, літери раз у раз застрявали на півдорозі… Роздратовано закрив методичну й став узнавати по телефону прізвища завідуючого облвно і начальника ДАІ.

Звістка про те, що в будинку номер три по вулиці Парковій живе чоловік, який може грамотно написати і навіть віддрукувати будь-який діловий папір, вмить облетіла квартал. Ледве Мишконогов устигав після роботи попоїсти, як лунали дверні й телефонні дзвінки. Скаржилися на:

мужа — диктатора і ледаря;

тісне взуття без супінаторів, що призводить до плоскостопості й захворювання внутрішніх органів;

дивні розпорядження директора школи ремонтувати приміщення за рахунок батьків і їхніми зусиллями;

отруйні струмки, що течуть від фурнітурної фабрики; бюрократичну тяганину під час обміну квартири;

смогові тумани через деяких несвідомих городян, що спалюють у дворах осіннє листя;

неможливість швидко встановити надмогильник;

собак, яких вигулюють на дитячих майданчиках.

І так далі, й тому подібне.

Чомусь ті, хто скаржився, були впевнені в тому, що чиновницьку товстошкірість можна пробити лише одним способом: грамотно написавши папір і віддрукувавши його. Та й Мишконогов повірив у магію друкованих рядків, навіть якщо вони й вийшли з-під машинки, а не друкарського лінотипу. До певного часу він з презирством і навіть огидою ставився до тих, хто пише скарги. Але після того, як у відповідь на лист до ДАІ біля в’їзду у двір було встановлено знак заборони стоянки автомобілів і дворові діти тепер безбоязно каталися на велосипедах, у ньому запульсувала бійцівська жилка. Виходило, що порядок у світі багато в дечому залежить і від нього. Щоправда, відповідь з приводу котельні була невтішною: її обіцяли перевести з підвалу тільки в наступній п’ятирічці. Та він вирішив не залишати розпочату справу, і некрасиве слово “скаржник” стосовно себе переробив на дещо гучніше поняття — “борець за влаштування побуту й буття”.

Одначе помітив дивну закономірність: у ті дні, коли доводилося вести боротьбу з непорядками, погано ладилось з АТ-2: не вдавалося вийти на міжпланетний рівень. Невдовзі встановив точно: кожна бійцівська акція забирала чимало психічної енергії, тим самим позбавляючи його задоволення літати по ночах у космічних широгах.

— Що з вами? — обурювався професор Дев’ятий. — Ви на очах втрачаєте навички навіть початкового аутотренінга, і незабаром відкриєтесь для всіх житейських вітрів і блискавиць. Згадайте, яким подряпаним, беззахисним знайшов я вас півроку тому. День у день ми разом вибудовували для вас надійний панцир. Ви досягли того, що під силу небагатьом: стали не лише володіти собою, а й робити незвичайні виходи в інші світи. Пам’ятаєте, самі стверджували про те, що життя постачає вам блідіші враження, аніж сновидіння. Ви закреслюєте нашу спільну працю.

— Лайте мене, лайте, — погоджувався Мишконогов. — Моя вина в тому що я не вмію бути гармонійним.

— Ех ви, психонавт!

Не раз виникало бажання знову повернутися під захисток уявних мандрівок, однак уже не міг залишити машинописний пост, такий нібито хиткий, ненадійний, але й багато в чому дієвий, бо ж з’ясувалося, що муж-диктатор почав поводитися вдома дещо стриманіше, взуттєвий комбінат все ж таки налагодив виробництво зручного взуття з індивідуальними супінаторами, а вихователька дитсадка, що збиткувалася над п’ятирічним Мишком Леденцовим, пішла на овочеву базу комірником.

Невдовзі професор Дев’ятий розчарувався в Мишконогові по-справжньому: заклавши до ЕОМ звіти про його нічні пригоди, він одержав несподіваний результат.

— Отже, підсумуємо, — з легкою мстивістю сказав професор під час їхнього останнього побачення, вирішивши покласти край марній траті часу. Крах психологічного експерименту викликав у нього неприязнь і ледь не ворожість до Мишконогова. — На скількох планетах, на вашу думку, ви побували? — запитав він у легкому передчутті удару по самолюбству цього м’якотілого.

— На п’яти, — без запинки відповів Мишконогов і перелічив планети, яким дав назви, залежно від свого емоційного стану, перебуваючи на кожній з них: Похмура, Тривожна, Привітна, Радісна, Загадкова.

— Так от, — професор зачекав трохи, а потім безжально обрушив на нього висновки ЕОМ: — Характеристики чотирьох планет — не що інше, як різне сприйняття однієї і тієї ж планети.

Мишконогов дивився на нього недовірливо і приголомшено, намагаючись стримати посіпування лівої щоки.

— Ваші літаючі квіти і сяючі чудовиська, — продовжував професор майже злорадно, — не що інше, як метелики і бабки, восьминоги і скати. Ваше внутрішнє око перебувало в стані то підзорної труби, то мікроскопу, і земні істоти набирали незвичайних форм, величини й забарвлення.

— А той, з вухами на ногах? — засумнівався Мишконогов. — Я виразно відчував, як він прослуховує мене своїми довгими кінцівками з вигнутими назад колінцями.

— Звичайнісінький коник-стрибунець. — І, помітивши у Мишконогова нервовий тик, змилостивився. — Не дуже розстроюйтесь. Справа в тому, що описання Загадкової планети поки що не знайшло аналогу з чимось земним. Тому можете сподіватись, що все-таки подолали земне тяжіння. — І додав з надією: — Можливо, продовжимо досліди?

— Ні, — категорично відмовився Мишконогов, вирішивши однак тої миті, що ще раз відвідає планету. Знав, що це коштуватиме йому чималих зусиль, оскільки вже багато ночей, як тільки голова торкалася подушки, засинав безпробудним сном — надто стомлював вихор скарг і сусідських прохань, що закрутив його, знайомих і незнайомих, але відмовитися від взятої на себе ролі уже не міг.

Тієї ночі з великими труднощами вдалося зменшити своє “я” до розмірів крихітної цяточки, можливо, атома. Не зразу втямив, що це за джунглі, щосекунди висвічувані електророзрядами. Довго блукав по стеблах-галереях, доки не здогадався, що їх перетин — не що інше, як п’ятачки синапсів власного мозку. А коли зрозумів це, похолонув і зіщулився від жаху і захоплення. Десь зовсім поруч давали знати про себе легким випромінюванням чи пульсацією безліч невидимих тайників. Усією своєю маленькою істотою відчував: он за тією перегородкою — його вміння проникати поглядом крізь будь-які стіни, он там — дар перевтілення, завдяки чому можна змінювати форму тіла, ставати деревом чи птахом, а ось тут — можливість змушувати власні клітини ділитися до безкінечності й практично бути безсмертним. Туга і відчай накочувалися на нього в міру того, як узнавав про себе щось таке, що робило його всемогутнім. Однак було відчуття, ніби хтось зв’язав його і кинув у криницю, звідки не докричатися, не вилізти. Засліплений спалахами, слабий і безпам’ятний, він блукав у потемках, сподіваючись нарешті прозріти й відшукати вхід до комори, де замуровані його можливості. Та якщо й були такі двері, то як же йому, маленькому, підняти гулліверівські ключі, в сотню, тисячу разів більші й важчі від нього самого? Нарешті очі адаптувалися до спалахів, і він побачив щось на зразок замкової шпарини завбільшки з вікно. Це був вихід. Для чого ключі, коли можна йти напролом? Став дертися вгору і вгору, розбиваючи до крові лоб і коліна, а коли нарешті досяг мети, пролунав приголомшливий дзвінок.

Він розплющив очі. Хтось наполегливо добивався в двері. Досадливо пробурмотівши, поплентався босоніж відчиняти. На порозі стояла Курилка.

— Вибачте, я з листом від мешканців двору. Будь ласка, віддрукуйте. Ми тут просимо будівельників не викорчовувати марно дерев і не мити машини в озері — усе ж таки вода в ньому джерельна.

— Я вам що, мер міста? — гаркнув він щосили своїм кволим горлом, від чого боляче стисло груди, й замовк, зустрівшись з докірливим поглядом Курилки. Труснувши ріденькими фарбованими кучериками, вона вже збиралася зникнути, коли він вихопив папір у неї з рук і зачинив двері.

Пройшов до кімнати, сів за стіл. Босий, у самісіньких трусах, довго і тупо вдивлявся в аркуш з пунктами метапрограми.

— Візуалізація конкретних об’єктів, — прочитав вслух і посміхнувся. Обережно вийняв аркуш з-під скла, зарядив ним машинку і, порушуючи загадковий підтекст метапрограми, додрукував:

“Чи не забагато береш на себе, Мишенятку?” — подумав, перечитавши написане.

За вікном, не дочекавшись весни, хтось заповзято вибивав з килима пил.

— Нічого, — пробурмотів Мишконогов. — Все одно колись усі літатимемо.

Голос Сєрова був неприємний. Неначе муха билася, билася, билася в ілюмінатор… Горін набрав повні легені повітря і видихнув його, однак іще кілька секунд минуло, доки йому вдалося розікласти це дзижчання на складники. Нарешті він почав розуміти слова.

— Горін! — бурмотів Сєров. — Колего Горін! Та ви чуєте мене?

— Чую, — знехотя відказав Горін. Йому не хотілося розмовляти.

— Про що ви думаєте?

— Та ні про що. Над чим тут думати?

— Помиляєтесь, колего. Глибоко помиляєтесь. Саме думати! — Сєров вимовив це точнісінько таким тоном, яким упродовж багатьох років читав лекції; по голосу цього дідугана не можна було збагнути, що він почуває зараз і чи взагалі він що-небудь почуває: голос професора завше деренчав, як погано зібраний механізм. — Думати! Мислити, аналізувати, робити висновки!

Горін подумки застогнав. Стало зрозуміло, що від старого просто так не відчепишся.

— Я згоден з вами, професоре, — сказав він, намагаючись вимовляти слова якомога виразніше.

— От і прекрасно! От і чудово! Людина повинна думати, друже мій. Отже, скажіть, що саме ви про оце все думаєте?

Горін насилу відвів погляд од крісла. На кріслі не було м’якої подушки, на якій так зручно сидіти… Він стиха лайнувся. Сєров дрібно, неприємно захихотів.

— Це чудово! Це вичерпно, якщо мати на увазі емоційний аспект. Та мене передусім цікавить науковий аналіз. Зрештою, ми тут для того, щоб спостерігати й робити висновки. Тому повернімося до нашої теми. Але перед цим скажіть: як ви себе почуваєте?

— Трохи болить голова, професоре. А ви?

— Голова? В чому річ?

— Та нічого. Мені ще вчора здавалося, що я застудився. Як почуваєте себе ви?

Професор відповів не одразу.

— Вважаю, що “нормально” буде найбільш правильним визначенням. Нормально. У межах норми, ви розумієте?

“Зануда”, — подумав Горін і відказав:

— Звичайно, я зрозумів.

— На таких, як я, мало що впливає. Недаремно ж в інституті мене дражнили Верблюдом.

— Гм… — Горін відчув певну ніяковість.

— Що? А-а, ну звісно… Зайве постачати вас загальновідомою інформацією. Я, до речі, не ображався, оскільки брав до уваги свою рідкісну невибагливість та витривалість.

Горін пробурмотів щось нерозбірливе. Кожен, хто був знайомий із профілем Сєрова та його манерою задирати голову й позирати на всіх звисока, легко міг би встановити генезис цього прізвиська.

— Та-а-ак, студенти, студенти… Обов’язково прийміть що-небудь від головного болю, чуєте?

— Минеться, — мовив Горін втомлено. — Все минає…

— Ну-у-у, колего, як же вам не соромно! Не вистачає лише, щоб ви стали скиглієм. Наймерзенніша порода людей. Ви згодні? — Сєров замовк і через кілька секунд якось ніби аж вдоволено констатував: — Одначе, ви мене не слухаєте. Так я й гадав. Про що ж ви думаєте?

Горін думав про Лілію; крісло, на яке він зараз дивився, належало їй. Але щось казати Сєрову про Лілію не було сенсу.

— Просто так… Думаю взагалі…

— А оце вже погано. Ніколи не треба думати взагалі. Завжди — конкретно. Це необхідно для роботи й, окрім того, допомагає підтримувати належний тонус. Отож почнемо з аналізу конкретної ситуації, якщо не заперечуєте.

— Навряд чи це нам під силу, — зітхнув Горін. — Ми не спеціалісти.

— Еге ж, — мовив старий. — Не спеціалісти. Але наш обов’язок перед спеціалістами… Та не змушуйте мене проголошувати тривіальні речі. Почнемо з конкретної ситуації.

Горін поглянув на годинник: до світання лишалось уже небагато.

— Хвилиночку, професоре. Скажіть: ви оптиміст?

— Я? Та як сказати, друже мій… Вважаю, що вчений за природою своєю повинен бути здоровим песимістом. Тому що, знаючи неможливість досягнення кінцевої мети — абсолютного знання, він все одно робить усе можливе для осягнення частковостей. Певна річ, виходить при цьому з об’єктивних даних. І займається цим усе життя. Все життя! Цього ви не забули?

Горін відповів після короткої паузи:

— Ні, не забув…

— От і чудово. А ви часом не зголодніли? Я хочу їсти.

Сєров голосно заплямкав. Але Горіну їсти все одно не схотілося. Відчуття було таке, ніби він наївся на все життя.

— Ну от, — задоволено сказав старий. — Отже, почнемо з того, що нам пощастило.

— Пощастило?

— Це поза сумнівом. Спостерігати подібне явище, якщо не помиляюся, не доводилось іще нікому. В літературі, принаймні, аналоги не описувалися… О-о-о!..

— Що?

— Ет, пусте… Отже, відновимо послідовність подій. Та ви приймете таблетку чи ні? Який ви в дідька працівник із хворою головою? Візьміть отам, праворуч…

— Та знаю, — огризнувся Горін.

Він ковтнув таблетку, і вона подіяла майже миттєво.

— Інша річ, — схвально мовив старий. — Навіть дихання у вас нормалізувалося. Отже, що мали ми напочатку? Предмет… точніше, тіло, маса якого… Спробуйте охарактеризувати масу, друже.

— Гадаю, — сказав Горін, мимоволі наслідуючи голос співбесідника, — що маса — трохи більше двадцяти семи тисяч тонн…

Він скривився: звуки краплин, що падали десь поряд, дратували його. Але тут нічого не можна було вдіяти.

— Гаразд, приймаємо двадцять сім тисяч тонн. Отже, тіло, що має масу двадцять сім тисяч тонн, прилягало до грунту в окремих точках…

— Протягом двох годин і… чотирнадцяти хвилин.

— На жаль, ми не вели спеціальних спостережень, і це, безумовно, впливає на точність наших висновків. Та все ж можна вважати, що процес почався раптово.

— Це був вибух.

Старий несподівано розлютився.

— Невже?! Яке сміливе твердження! А мені здалося, що це розквітла троянда! — Сєров пирхнув. — Вибух… Авжеж, вибух! Але щ о вибухнуло? З якої причини? По-вашому, причина була… м-м… суб’єктивною?

— Так, — тихо відповів Горін. Він зрозумів, про що вів мову старий.

— Що ж, дослідимо й цю версію, хоча, як на мене, ми тільки згайнуємо час. Річ у тім, що ваше твердження ми не можемо ані довести, ані відкинути: воно непридатне для аналізу передбачуваних явищ. Тому шукаймо інші можливості. Наприклад, чи не помітили ви, що тіло, яке є предметом нашої розмови, зазнавало дуже ефективного впливу знизу, з боку грунту?

— Мені важко сформулювати точно, — мовив Горін. — Враження було таке, ніби розкололася поверхня…

— Прояв невідомої сили доречніше було б порівняти з виверженням невеликого вулкана. Тут ми не торкаємось тривалості події в часі, я хочу дати, так би мовити, зриму картину.

— А я хотів би вказати, — єхидно зауважив Горін, — на відсутність серйозних свідчень на користь гіпотези виверження.

— Але ви згодні з тим, що джерело сили знаходилося не вище, а нижче поверхні? Під землею — сказали б ми, якби це відбувалося на Землі. Отже, якщо джерело сили знаходиться в глибині, а сила діяла на тіло протягом…

— Мені здалося, що все сталося за частку секунди.

— Безперечно. Я особисто схиляюсь до оцінки проміжку часу в одну десяту секунди, а може, явище це тривало й цілих три десятих. У літературі можна знайти приклади таких-от раптових і короткочасних вивержень. Чому ви відкинули цю гіпотезу?

— По-перше, характер місцевості не такий, щоб можна було припустити можливість тектонічних явищ…

— Інакше нас із вами тут би не було, — буркнув Сєров.

— Згоден. По-друге, нічого не вивергнуто, окрім тієї незначної кількості породи, яка й мала бути викинутою ізсередини при подібному процесі.

— Так, довкола в основному уламки тіла, а не тутешніх мінералів… Отже, не виверження… Ох!

— Професоре, а може, вам…

— Нога трохи ниє. Та-ак, не виверження. Але й не вибух, тобто не такий вибух, як припустили ви.

— А що, коли під поверхнею існує чимось заповнена порожнина? Тіло, увійшовши в контакт із поверхнею астероїда, у той чи інший спосіб впливає на речовину, що заповнює порожнину, і в результаті речовина вибухає. Це могла бути нафта, приміром, легкі фракції…

— Бензоколонка під поверхнею? Чудово. Але до нас тут не ступала нога людини, колего.

— І не ступатиме, — ледь чутно мовив Горін і відчув, як біль у голові розгоряється ізнов.

— Ступатиме, друже мій, обов’язково! Що, знову голова? Візьміть іще таблетку. Скільки їх у вас?

— Залишиться чотири.

— Тоді вистачить. Нічого не вдієш… Біль не повинен заважати роботі. Отже, я категорично стверджую: нафти тут немає. Не кажу вже про те, що тіло аж ніяк не здатне подіяти на неї таким чином, щоб стався вибух. Ви згодні? Тепловий вплив відпадає, усе встигло вихолонути. Дві години із чвертю — цілком достатній час для цього. Нафту облишмо.

— А якщо недалеко від поверхні містились значні поклади хімічно чистих розщеплюваних речовин?..

— Ці речовини не вміють мовчати, друже мій. Вони доповіли б про свою присутність одразу ж, тільки-но ми з вами з’явилися.

— Можливо, вони й доповіли, але ми не відреагували.

— Це вже з царини фантастики.

— Чому ж… Могли відмовити відповідні прилади…

— Приладів так багато, що вони не могли відмовити всі одночасно. Та й зараз, у цю ось хвилину, наші прилади…

— Мій показує наявність…

— А мій — ні. Значить, вам не пощастило. Ні, друже мій, розщеплюваних речовин тут не було, і зараз наявні лише ті, котрі входили до складу кораб… до складу тіла.

— Тоді що ж?

— От і я не знаю. Це й примушує мене сушити голову.

— А чи не повернутися нам до причин суб’єктивного характеру? І припустити, що всього-на-всього хтось із пілотів…

— Ні! — різко відказав Сєров. — Ви, мій друже, в експедиції вперше, а я вже й не пам’ятаю вкотре. І я вам кажу: жодних суб’єктивних причин бути не могло! Просто ми маємо справу із якимось новим явищем природи.

— Ви гадаєте, що явище відбулось би так чи інакше, а тіло саме в цей час опинилося тут цілком випадково?

— Ні, цього я не думаю. Я вважаю, що тіло якимось чином вплинуло на перебіг певних процесів, своєю появою якось стимулювало їх, і в результаті…

— Слухайте-но, професоре: а чи не міг бути в тій порожнині газ? Тіло, увійшовши в контакт із поверхнею астероїда, порушило її структуру, газ отримав вихід назовні. Температура лишалась високою…

— Для займання газу? Сумнівно. Опріч того, газ у порожнині перебував під значним тиском. Нехай частина його отримала вихід назовні. Припустимо навіть, що вона зайнялася. То й що? Виник би смолоскип. Це послужило б нам попередженням, дозволило б вжити необхідних запобіжних заходів.

— Так, мабуть, ви маєте рацію. Та, щиро кажучи, нічого більше в голову не лізе. Швидше навпаки…

— Що означає — навпаки?

— А те, що останній розум з неї вилітає…

— Ну… ну що ви… не треба так. Помовчимо трохи і помізкуємо.

Вони помовчали. Горін притулився лобом до холодного скла і заплющив очі. Так було легше. Зрідка падали краплі. Так минуло чимало часу. Вони не фіксували його, хоча й відчували майже фізично, як біжать хвилини. Нарешті Горін розплющив очі.

— Скоро зійде сонце, професоре.

— Я й забув… Так, зійде сонце.

У голосі професора не було, однак, певності.

— То як, щось придумали, професоре?

— Я, знаєте, трохи відволікся, поринув у спогади. Нога, знаєте, не дає зосередитись… А ви, друже мій, збагнули що-небудь?

— Мені здається, що збагнув… Я теж згадував. І абсолютно точно пригадав, як це було.

— Бачите, — сумно мовив Сєров. — Ви виявились витривалішим за мене: я згадував про різні речі, що не стосуються предмета нашого дослідження, а ви…

— Це просто тому, що більше згадувати мені, власне, нема про що.

— Еге ж, вік… Ви не уявляєте собі, як я жалкую…

— Я пригадав колір. Ви не забули? Це був не червоний і не жовтий спалах. Він був блакитний…

— Так, я це виразно пам’ятаю, друже мій.

— Розмовляйте короткими фразами, так буде краще.

— Спробую, спасибі. То що ж?

— Блакитний спалах величезної потужності. Колір блискавки.

— Блискавки?! Це ідея!

— Електричний розряд. Розумієте? Маса нашого к… — Горін затнувся. — Тіло складалося в основному з металу. Могутній електрод.

— Ну, припустимо. А джерело енергії?

— Під поверхнею, як ми й гадали. Уявимо на хвилинку, що в цій порожнині розмістився вихід кам’яного вугілля…

— Уявимо.

— І вже набагато простіше — чи не правда, професоре? — припустити наявність виходу цинку.

— Самородного? Хм… Ну, а звідки ж ви візьмете сірчану кислоту? Адже для того, щоб утворилося щось на зразок природного елемента Грене, потрібна сірчана кислота.

— Це не так уже й складно. Якщо є окисли сірки та вода — ми одержимо кислоту. Шкільна хімія… Вода могла існувати у вигляді льоду, але висока температура, що виникла при встановленні контакту з кораб… із тілом, розтопила її…

— Навіть при наявності такого збігу… — старий ледве перевів подих, — ми одержали б лише сірчану кислоту, а вона у водному розчині дуже слабко іонізована. Ваш елемент навряд чи зміг би…

— Ну, не знаю, — ображено мовив Горін.

— Не ображайтесь. Гіпотези не можна брати на віру. Хоча мушу сказати, що у вашій ідеї щодо електричного розряду… є щось привабливе. Ця ідея мені подобається. Такий розряд міг би викликати… а хай ти згориш! Міг викликати, я кажу, замикання в порожнині нашого тіла. А там було достатньо речовин, здатних вибухнути.

— Авжеж!

— Могли також зруйнуватись магнітні поля…

— Саме так, професоре! Розладнались магнітні поля. На коротку мить. Але цього було досить.

Професор нараз сердито закректав:

— Не згоден, друже мій. Нікому не вдавалося спостерігати в природних умовах подібні джерела струму. Вони — винахід людини. Людина, друже мій, її розум… найпрекрасніше…

— Життя прекрасне в усіх проявах, — пробурмотів стандартну фразу Горін. Він думав про Лілію.

— Скажіть, — запитав Сєров, припинивши кректати. — Скажіть, а ви за цей час не спостерігали нічого такого… чого б могла стосуватися ваша остання фраза?

Фраза стосувалася Лілії, та старий не міг цього знати. Горін заплющив очі.

— Я спостерігав крісло. От і все, що я бачив за цей час.

— Розумієте, — сказав старий, — мені не дає спокою одна думка… Розряд, очевидно, відбувся. Електричний. У пошуках його джерела ми можемо зупинитись на одному із двох висновків: або під поверхнею насправді є якийсь заряджений пласт, однак від явищ природи, які не мають інстинктів і не можуть вибирати слабке місце для удару, наше тіло було надійно захищене…

— Так, воно було захищене, проте могло трапитись…

— Дайте закінчити. Або… або це було життя.

— Життя?!

— Звісно ж! Заряджені пласти до цього часу не спостерігалися, зате живі істоти, що мають потужний електричний заряд, є і на Землі, і на інших планетах. А якщо тут і справді існує життя, то воно неминуче мусить мати обмін речовин, заснований на прямому засвоєнні енергії Сонця. Отже, не виключено, що ці істоти в разі небезпеки можуть захищатися саме таким чином.

Горін підпирав голову кулаком, інакше вона не трималася. Страшенно хотілося спати.

— Ми помітили б, професоре…

— Якби життя було на поверхні. А якщо — під нею?

— Можливо, — втомлено мовив Горін. — Можливо, істота якась. Або й уся ця брила, весь астероїд…

— Чом би й ні? Горін, ви що, заснули?

— Ще ні, професоре, але близький до цього.

— Не смійте спати! Саме зараз ми не можемо цього собі дозволити. Ви тільки подумайте: адже місце, де ми знаходимося, — це єдине місце, придатне для посадки!

— Дуже зручне місце, — погодився Горін.

— Не спіть! Хочете, заспіваємо пісню або я розповім анекдот. Замолоду я знав безліч смішних… Не спіть: прийде новий корабель і сяде тут!!!

— Цього не можна допустити, — над силу вимовив Горін.

— Ні в якому разі! Ви розумієте, що треба зробити?

— Дати знак небезпеки. Скажімо, хрест. Але як?

— А ми?

— Звичайно! Ми самі! Тільки ми не встигнемо.

— Мусимо встигнути, мусимо!..

Кров, як і раніше, крапала із розсіченого лоба і плеча, у скафандрі вже утворилася невелика калюжка, грудьми Горін лежав у тій калюжці і відчував, як із кожною краплею з нього витікає життя, а натомість приходить сон, що має, втім, іншу назву… Він поворушив руками, приміряючись, як то буде повзти.

— У мене мало шансів, професоре. А у вас?

— Я, на жаль, нетранспортабельний, як кажуть медики. Звичайно ж, якби ми були більш передбачливі, то прихопили б, виходячи, візок. А так… Бачите, друже мій, у мене розтрощені ноги, і щось лежить на них, шматок обтікача, чи що. І лежу я похило, тут такий рельєф. Як ви гадаєте, до мене далеко?

— Близько кілометра, — прикинув Горін. — Коли ми вийшли з корабля, то встигли розійтися метрів на чотириста, а потім вибух зажбурив нас ще далі… Так, судячи з того, як ми чуємо один одного, щось близько кілометра, адже рації в нас слабкі.

— Ви повинні доповзти, звільнити мене від обтікача, випростати і лягти зверху хрестоподібно.

— Ви гадаєте, вони…

— Не знаю, чи зрозуміють вони, що це означає, але сідати не будуть, щоб не спалити нас. Спустять людину… А там уже розберуться.

— Повзу, — сказав Горін.

Він і справді поповз. Обігнув понівечене крісло, біля якого була відносно рівна місцина і можна було рухатися без побоювання розрізати скафандр. Там, де лежав професор, доведеться повзти набагато обережніше: там, очевидно, більше металевих уламків. А повзти доведеться по дузі, обминаючи місце, де стався вибух: цей район напевне не пройти навіть на ногах. Горін повз, стукаючись головою об внутрішню поверхню шолома і відпльовуючись, коли кров, що стікала по обличчю з лоба, потрапляла на губи.

— Мені дуже незручно, друже мій, — мовив Сєров, — але мені доведеться скоро залишити вас самого. У мене зім’яло регенератор…

— Ненадовго, — прохрипів Горін.

— Шукайте втіху в одному: ті, що прилетять сюди після нас, залишаться живими. Їхній корабель не вибухне, як наша “Зоря”.

Голова, здавалося, ось-ось лусне; Горін повернув голову в шоломі праворуч, намацав губами ріжок невідкладної допомоги і висмоктав іще одну таблетку. І знову заворушив руками й ногами, пересуваючись серед уламків, мов древня рептилія.

— І потім, — сказав Сєров, — як-не-як ми зробили відкриття. Пласт чи життя? Я гадаю, що це все ж таки життя. Принаймні, я записав це в дорожній нотатник. Руки, на щастя, вціліли… Нотатник лежатиме в мене на грудях… — Сєров говорив, розділяючи слова паузами, довгими паузами. — Коли ви ляжете зверху, візьміть його і покладіть на груди собі. Нехай його знайдуть.

— Спасибі вам, професоре, — хрипко мовив Горін.

— Що ви? За що?

— Ви допомогли мені. Інакше я помер би, гадаючи, що в усьому винен хтось із наших, із екіпажу. Я вирішив, що вибух стався через чиюсь недбалість…

— Я знав, чому ви заговорили про суб’єктивні причини. Але це було не так, ми з вами встановили… Це ваша перша експедиція, інакше ви знали б… Це були не такі люди, їм можна вірити більше, ніж собі…

— За це й дякую вам.

— Я увімкнув ліхтарик, але погано уявляю, з якого боку ви маєте з’явитися.

— Не хвилюйтесь, я повзу за пеленгом. Рано чи пізно побачу…

— Гаразд, друже мій. Я трохи помовчу. Перед очима, знаєте, такі кола… Але ви чутимете моє дихання. Добре, якби ви побачили ліхтарик, перш ніж воно припиниться.

— Я побачу, професоре, побачу…

— Тоді прощайте, друже мій. Я, здається, відключаюсь.

Тепер Горін чув тільки його голосне й хрипке дихання, яке з кожною хвилиною частішало. Він повз, і калюжка хлюпалась у скафандрі. Він повз, обминаючи уламки “Зорі”, розкидані несподіваним потужним вибухом, від якого вціліли лише вони двоє, бо саме вийшли взяти проби грунту там, де він не був спалений при посадці корабля. Він повз і знав, що доповзе. Світало. У чорному лискучому камінні відбився перший промінь сонця. Воно сходило попереду, і Горін подумав, що тепер йому буде легше повзти. Завжди легше, коли бачиш, куди потрібно рухатись.

Дорога, що народжувалась біля причалу, вела на перевал, туди, де між двома сопками плавилося передзахідне золото.

Дорогою йшов чоловік. Почуття, подібне до того, що виникає майже в кожної людини при поверненні з далеких мандрів додому, сповнювало його. Він не поспішав. Хіба вдома поспішають? Він хотів пройти по шосе до повороту на перевал, потім піднятися на мис, побачити звідти затоку. Він був готовий втомитися. Цього разу не від роботи, не від суперечок та пояснень — просто від ходьби.

Біля причалу погойдувався катер, що доставив його на берег. У синій бухті стояли морські транспорти, в їхніх трюмах — вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін. Цілий рік він провів на заводах, збирав блоки реакторів і лічив дні, що лишилися до повернення сюди.

— Я не полечу, — рішуче мовив він дівчині, яка зустріла його біля вертольота. — Дякую, але я піду пішки.

— Цей вертоліт — справжнісінький ліфт на акумуляторах, — умовляла дівчина. — Дві хвилини — і ви вдома. — Тут вона чомусь зніяковіла, та Ольмін цього не помітив або вдав, що не помічає.

Дівчина була з наполегливих, тож зрештою він дозволив посадити себе в крісло. Але в ту мить, коли вона натисла кнопку автопуску і машина повинна була шугнути вгору й зробити стрибок через сопку, Ольмін несподівано зіскочив на майданчик. А вертоліт перетворився на кленовий вертунчик і швидко зник за сопкою.

Чого ж йому хотілося?.. Похлюпатись у струмку. Згори, із сопки, гарненько роздивитися, який вигляд має зараз Берег Сонця. Збігти вниз. Оце й усе. Він встиг дійти до струмка, коли вертоліт повернувся, покружляв над долиною, потім кудись зник. Струмок промовисто свідчив про сухе літо: обмілів так, що оголив значну частину русла. На перекаті висвітлилася срібляста нитка, неначе під водою хтось натягнув і відпустив струну, — риба.

Зі схилу сопки поступово відкривався простір над морем, і все в ньому тепер здавалося далеким і нерухомим. Над бухтою висіла бабка. Ольміну хотілося поквапити її, побачити, як вона опустить на причал свою нелегку, напевно, ношу. Але бабка байдуже виблискувала крильми. Рухатись її змушувала, здавалось, лише сила уяви спостерігача, а не мотор, схований у пластмасовому тілі.

Бабка наблизилася до причалу й перетворилась на звичайний літаючий кран. На тому місці, де вона щойно була, висіла вже інша бабка, їх було багато, вони по-своєму поспішали — якнайшвидше перенести частину вантажу на берег, щоб кораблі змогли підійти до порівняно мілководного причалу, де їх чекали багаторукі гіганти — портальні крани.

…На стрімкому схилі камінці-плитки вислизали часто з-під ніг і летіли вниз, вистрибуючи брунатними жабками. Ольмін зупинився й прислухався. Так і є: метрів за сто від нього падають камінці. Він сповільнив ходу, потім звернув із стежини й сховався за кущ. Почекав трохи. Ну звичайно ж!..

— Іро! — Ольмін вийшов назустріч дівчині. Нараз зніяковів: адже змусив її підніматися слідом за ним і, може, навіть хвилюватися.

— Олександре Васильовичу, Сашо! Я ж відповідаю… Таж сюди із заповідника тигри приходять.

У неї було розгублене обличчя, в руках чи то хустка, чи то косинка, коси перехоплені широкою стрічкою, на ногах якісь спортивні черевики, одне слово, з нею спокійно можна було перевалити через сопку якщо не за годину, то за півтори—дві.

— Гаразд, — мовив Ольмін. — Я не серджуся. А ви?.. Тоді ходімо разом. Це вам. — Він простягнув їй букет півників. При згадці про тигрів мало не засміявся, але стримався, бо таким уже він удався серйозним.

…Берег Сонця. На воді, ніби пізні метелики, танцювали вітрильники. Заграви перших вогнів… Берег мілководної широкої затоки був світлий. Він неначе виріс із морської піни, що застигла тисячами зірок-вогнів. Сюди сходилися дороги узбережжя.

— У нас навіть у шкільних творах слово “сонце” пишуть із великої літери. Бачите, скільки встигли зробити…

Вона розповідала про те, що сталося тут за рік, вона поспішала зробити це сама — все розповісти. До берега простяглися стрічки морських поглиначів. Половина з них іще не закінчена. Відбивач готовий.

Звідси, з висоти перевалу, Берег Сонця було видно мов на долоні. Але червона пляма зорі на круглому дзеркалі відбивача вже тьмяніла, мерхла, і знову Іра знітилася, як і дві години тому, коли зустрічала Ольміна біля вертольота: адже йому все було зрозуміло без слів.

…Планета одержує мізерну частку тепла, і жодні наземні геліоустановки не допоможуть: майже все випромінення іде в простір, розбігається по безкінечних радіусах, минаючи планету. Нехай же промені стиснуться в світловий джгут, як це роблять промені лазерів! Незвична, навіть дивна думка: для цього потрібно “освітити” Сонце пучком елементарних часток, він стане немовби конічним дзеркалом, екраном, що збирає тепло, не дає йому розсіятися. Все, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, спрямують фотони лише в один бік, до Землі. Це щось на зразок того, якби, скажімо, замість фотонів збирали дощові крапельки із хмари у величезну лійку і горлечко тієї лійки спрямовувало б дорогоцінну вологу у водосховище або в русло обмілілої річки. Адже наше світило — теж хмара. Розжарена хмара, що посилає благодатні фотонні дощі. Джгут сонячних променів — кращий подарунок планеті з її далеко не безмежними надрами. Енергії буде навіть занадто багато, бо ж десятимільярдна частина сонячного диска здатна дати тепла більше, ніж одержує вся Земля. Отже, треба правильно вибрати потужність та форму пучка елементарних часток, який керуватиме енергією, а надлишок променів спіймати дзеркалом і відбити назад у атмосферу, в космос або відвести в море, розсіяти в морських просторах. Були Земля Королеви Мод, Берег Принца Олафа, Берег Принцеси Марти, Земля Гранта. Тепер був Берег Сонця.

…Тайфун нагадує лійку. Або веретено. Звичайно, коли спостерігати його із супутника. Веретено урагану розкручується дедалі стрімкіше, втягуючи в свою орбіту тисячі тонн води, пилу, повітря. В центрі тайфуну його ядро. Ця вільна від хмар зона зниженого тиску так і називається — око бурі. Хмари притягаються до нього, але не можуть проникнути досередини, немов алмазна стіна відокремлює їх від ядра. Обертання землі відхилює тайфун, змушуючи його описувати параболу. Поступово до центру урагану пробираються пасма туману, море, виштовхнувши хвилі, неначе зітхання, поступово стихає. Зрештою саме Сонце породжує тайфуни. І, народжені Сонцем, вони, напевно, є найкращим свідченням його могутності.

…Один із транспортних кораблів доставив на Берег Сонця екіпаж японського рефрижераторного судна, що постраждало від шторму. Капітан Атара дістав фотографії, розповів про себе та свою сім’ю, про шхуну, на якій плавав раніше, про те, що тепер йому навряд чи скоро доручать рефрижератор і він знову плаватиме на шхуні.

— Знаєте, що пишуть у наших газетах про проект? — запитав Атара. — Ви відберете в Сонця частину енергії, і сонячних днів стане менше.

— Це неправда, — мовив Ольмін. — Експеримент займе декілька хвилин.

— Все одно, — сказав Атара.

— Але ж енергія не зникає, ви це знаєте…

— Не розумію…

— Ми посилаємо енергію в космос, відбиваємо її, повертаємо Сонцю, а меншу частину відводимо в море.

— Отже, наші моря стануть тепліші?

— Зовсім ненабагато, та й то в далекому майбутньому.

— І все-таки ви хочете використати наше спільне джерело — Сонце.

— Хіба ми привласнюємо енергію? Кожна країна може одержати свою частку.

— Але для цього треба домовитися з урядом країни.

— Гадаю, такий договір буде. Пізніше. Наш уряд готовий до обговорення.

Атара замислився. Потім кинув на Ольміна уважний запитливий погляд, що означав: “А чи домовляться уряди?” Ольмін зумів так само без слів, ледь помітним жестом відповісти: “Не хвилюйтесь, рішення знайдеться”.

— Чи не стане на Землі занадто тепло?

— Тепло можна переправити хоч на Марс. Може, коли-небудь приймачі установлять і на кораблях. І тепло, і холод, а коли треба, то й хід судну. А вночі накопичувачі, акумулятори…

— А хмарність?

— Сонячний джгут пробиває хмари, туман.

На столі з’явилася карта, й Атара з точністю до години позначив переміщення тайфуну в Японському морі.

— Завтра він буде біля вашого берега. Він зніс міст між островами Хонсю й Кюсю. Ваші споруди беззахисні, вони схожі на вітрила.

По хисткій межі води й повітря линув “Сахалін”. Подолавши прибережну смугу, він піднявся на повітряній подушці й вирвався з тайфунного кільця. Розтанув дощовий берег. Капітан Вартов чекав. Та було, мабуть, надто рано. Час ще тільки виткав уривчасту нитку бурунів.

На північ і на південь, на всі боки розбіглися штормові хвилі. Чайками пронеслися хмари й сховалися під низькими туманами. Минуло дві години. І ще кілька довгих хвилин. І враз над невидимим далеким берегом просяяло світло. Спалахнуло жовте полум’я. Бризнули краплини сяйної міді. Сонце немов наблизилося раптом до Землі й дихнуло теплом. Цим подихом пропекло ураган. Піднялася срібна корона хвиль. Хмари миттєво посвітлішали і здійнялись угору, наче сухе листя, підхоплене вітром. У пам’яті закарбувалася лише фотографія цієї миті.

У каюті Вартову передали радіограму: “Капітану транспорту “Сахалін” Вартову, кораблям флоту… Вимірювання за проектом “Берег Сонця” показали відповідність параметрів сонячного джгута розрахунковим. Загальний рівень енергії, яка просочилася крізь відбивач і пройшла до поглиначів, — не більша ніж мінус десять децибел. Система телекерування здійснить запуск ракети з усіма матеріалами досліджень. Ракета приводниться за межами території, захопленої тайфуном, координати (довгота, широта). Фізик-дослідник Ольмін”.

І жодного слова про себе. Вартов зримо уявив, як стіна води підійшла до затоки. Ольмін, напевне, іще готував апаратуру. Потім спалахнув джгут. До цього довгожданого моменту Ольмін, ясна річ, нікуди не пішов (про свою безпеку говорив тільки для того, щоб залишитись). У нього був іще час, і він не поспішав. Кілька хвилин знадобилося на те, щоб прочитати показання приладів. Потім передати радіограму. Вітер і вода, мабуть, уже перекинули відбивач, зібгали його, як аркуш паперу. А він іще хотів переконатися, що тайфун замінив недобудовані поглиначі, реєстрував температурне поле. Хіба він міг піти? Кадр за кадром розгорталися в уяві ймовірні події: вал обігнув мис, заполонив зону мілководдя, здійнявшись каламутним зеленим гребенем восьмиметрової висоти, а вітер скидав униз останнє з того, що було створено, побудовано, наладнано. Вал накрив берег.

…Важко було переконати кого б там не було, що експеримент потрібен усім. Що сонячний джгут зруйнує тайфун, знищить його. І що можна відвести біду від прибережних міст. А Ольмін зробив це, він змусив повірити всіх.

…Коли перші розсипи зірок замерехтіли над морем, у світлі прожекторів загойдався білий парашут. Ковзнувши по стропах, промінь вихопив з темряви тіло ракети. Це була надійна ракета, з тих, що їх називали “бетонними”: вони чудово пристосовані для будь-якої погоди. Вартов подумав: ось зараз, лише зараз, для нього і для всіх інших, хто не знає, чи встиг Ольмін сховатися в ракеті, настають нестерпно довгі й тривожні хвилини чекання.

Напевне, лише цього дня майстер телевізійного ательє Костянтин Андрійович Сидоренко відчув, що його дитина має неабиякий потяг до хокею. Коли б вони не приходили до льодового палацу, тринадцятирічний Валерка всі три періоди хокейного матчу повністю віддавався грі. Здавалось, що цей худорлявий хлопчина грає у хокей за всіх разом, і втой же час за кожного окремо…

Сьогодні теж був хокейний матч. Товариський. Зустрічалися місцева команда першої ліги з командою майстрів. І, ясна річ, на трибуні у вісімнадцятому секторі сиділи батько і син.

— Ось, побачиш, тату, наші сьогодні виграють. З розгромним рахунком: шість—один, — сказав Валерка перед початком матчу.

— Що ти плетеш, синку? Та якщо два—нуль виграють, я тобі два кілограми шоколадних цукерок куплю. І за кожну наступну шайбу теж по кілограму.

Костянтин Андрійович у душі переживав за своє “Торпедо”, але передбачав, що улюблена команда й цього разу піде з майданчика переможеною. І тому міг пообіцяти синові не те що два кілограми цукерок, а навіть лантух. Хіба минулого вівторка не забив торпедівцям чотири сухі шайби аутсайдер “Спартак”? Та й протягом двох місяців команда спромоглася у восьми матчах набрати лише одне очко. А тут такий рахунок. Ні…

— Не треба цукерок, — розсудливо мовив Валерка. — Дорого вони тобі, тату, обійдуться. Ти ліпше купи силовий трансформатор і кілька мікросхем. Добре? Я новий пристрій надумав зробити, який допомагатиме медикам під час діагностування серцево-судинних захворювань.

— Як виграють, обов’язково куплю, мій винахіднику, — прогув Костянтин Андрійович.

— Виграють, тату, — упевнено проказав Валерка і якомога зручніше вмостився на стільчику. Зосереджений погляд хлопчика знову спинився на хокейному майданчику, де перед матчем тренувалися команди.

Через кілька хвилин матч розпочався. Перевага гостей була очевидною. Не пройшло й тридцяти секунд, як шайба втрапила у ворота “Торпедо”, а на трибунах почувся зойк уболівальників.

— Ну що я тобі казав, — з розпачем промовив Сидоренко-старший. — Та нашим горе-хокеїстам не те що в першій лізі виступати… Й за дворову команду як слід не зіграють. Вони й на ковзанах не можуть добре кататись, ключку як слід тримати…

Костянтин Андрійович приречено махнув рукою і потягнувся у кишеню за цукеркою — нещодавно кинув палити і, коли хвилювався, клав під язик, немов валідол, карамельку.

— Сьогодні це була остання шайба майстрів, тату, — упевнено сказав Валерка й посміхнувся. — А тепер, тату, не заважай.

— Гаразд, — знову прогув Сидоренко-старший. — От тобі й трансформатор… Дірку від бублика отримаєш, а не трансформатор…

Перший і другий періоди матчу пройшли без змін. Атакувала команда майстрів. Атакувала наполегливо, великими силами; але напрочуд рівно й на диво майстерно захищалися торпедівці. Здавалося, гол висів над воротами місцевої команди. Шайба без кінця намагалася пробитися через частокіл ключок і ніг і затріпотіти у сітці “Торпедо”, але спортивне везіння було на боці місцевих хокеїстів. Одного разу шайбу, невдало відбиту воротарем торпедівців Михайловим, поруч із воротами перехопив правий крайній суперників і, залишившись сам на сам із воротарем, обвів його і… з двох метрів послав її над перекладиною. Нападаючий тільки схопився за голову. Ясна річ, не помиляється лише той, хто нічого не робить, але щоб з такої відстані не влучити шайбою в пусті ворота, це треба вміти…

На другу перерву команди пішли з рахунком нуль — один на користь гостей.

Нарешті розпочався третій період. Перші п’ятнадцять хвилин гравці “Торпедо” лише вперто захищались від навальних атак гостей. Захищалися вдало, що розвеселило вболівальників. Нехай і поразка, але не з розгромним рахунком, на який вони сподівалися.

— Де ж твої голи? — запитав Сидоренко-старший, витираючи спітніле чоло.

— Ще рано, — впевнено проказав Сидоренко-менший. — За три хвилини до кінця матчу Корольков заб’є першу шайбу.

— Собі у ворота? — поцікавився Костянтин Андрійович, підозріло покосившись на Валерку.

— Ні, не Корольков, — примруживши праве око, сказав Сидоренко-менший. — Краще, якщо спершу шайбу заб’є Михайлов. — Валерка подивився на батька. — Як ти гадаєш, тату?

— Та-а, — Сидоренко-старший тільки махнув рукою.

До кінця матчу залишалось щось більше трьох хвилин. Гості атакували вперто, не випускаючи жодного гравця “Торпедо” з меж торпедівського боку поля. Раптом, перехопивши шайбу, що летіла у ворота, Михайлов розіграв її, мов у футболі, із захисником і, отримавши від того пас, повів на суперника, вдало обминаючи гравців-гостей, обводячи їх, мов першачків.

— Куди? Куди? На-а-зад, до воріт!!! — прокричав тренер, що схопився з лави запасних, та було вже пізно. Михайлов упевнено просувався до воріт. Фінт, ще один — і він уже сам на сам із воротарем гостей Голосовим. Зупинився, а коли Голосов кинувся на перехват шайби, влучним кидком послав шайбу в ворота.

Трибуни загули. Вони нагадували вже не потривожений вулик, а шторм у відкритому морі…

— А другу шайбу заб’є Корольков, — проказав задоволений Валерка, коли рев і свист на трибунах стихли.

І справді, не встигли спартаківці розпочати з центра поля, як шайбу підхопив Корольков і здалеку розстріляв Голосова. 2:1.

Через хвилину рахунок збільшився до 4:1.

Трибуни несамовито ревли. Тренер гостей намагався давати своїм гравцям ще якісь поради, та було вже пізно.

За п’ятнадцять секунд до кінця матчу рахунок вже був п’ять — один на користь “Торпедо”. Не допомогла гостям навіть проведена заміна воротаря. А під завісу, за чотири секунди до фінального свистка, крапку в матчі поставив все той же Михайлов, який забив шайбу команді майстрів з буліту.

Того теплого літнього вечора з льодового палацу йшли радісні вболівальники, лише Костянтин Андрійович зітхав:

— Як це? Що ж це таке? Хто підмінив нашу команду? Дивно, правда ж, синку?

— А що тут такого дивного? — підстрибнув Сидоренко-менший. — Просто вчора ввечері я закінчив нарешті свій підсилювач, за допомогою котрого тепер можу керувати діями хокеїстів на відстані. Вірніше, підсвідомо підказувати їм. Ось цей підсилювач, тату. — І Валерка витяг з кишені коробочку з-під сірників, у якій хаотично з’єднані лежали кілька, як здавалось на перший погляд, ні на що не придатних старих транзисторів та мікросхем і два конденсатори на тисячу піко-фарад.

— То виходить… — Сидоренко-старший різко зупинився й осудливо подивився на Валерку, який ще тримав сірникову коробочку. — Виходить, це був своєрідний допінг для наших хокеїстів? Але ж це непорядно, синку!

— Ні, тату, мій підсилювач не допінг. За допомогою цього пристрою, — Валерка підняв на долоні коробок, — я тільки вряди-годи встрявав у гру, давав поради нашим хокеїстам.

— В який спосіб? — не зрозумів Костянтин Андрійович.

— Ніби я сам грав на полі. За всіх. І за захисників, і за нападаючих, і за воротаря… Я прагнув, щоб наша команда повірила у свої сили, тату, і все… — Валерка низько схилив голову. Голос його тремтів. — Я не знав…

— Ти вчинив негідно, — невдоволено проказав батько. — Зараз, поки команди ще не роз’їхались, ходімо до роздягальні й усе розповімо гравцям та тренерам. Добре, що це був товариський матч. А коли б це була календарна гра? Ти уявляєш?

— Гаразд. Я зрозумів, тату, що вчинив не кращим чином, поводився неправильно. Не треба мені мікросхем і трансформатора, — винувато протягнув, переступаючи з ноги на ногу, Валерка і з жалем жбурнув підсилювач в урну для сміття.

Хокеїсти були в роздягальні. Знічені поразкою гості й радісні господарі. Ще б пак! Виграти у команди майстрів, та ще й з таким рахунком!

Сидоренко-старший підійшов до тренера й розповів усе, як є.

Валерка, похнюпившись, стояв коло дверей. Йому було соромно заходити до роздягальні. Звичайно, коли б він знав, що чинить несправедливо, ніколи б так не зробив. А тепер…

— То ось який ти, порушник спокою, — всміхаючись, підійшов до Валерки тренер. — Зрозуміло, так чинити неспортивно, але твій підсилювач дуже допомагатиме усім на тренуваннях. Ти б міг намалювати нам його схему?

— Схему — ні, та я зараз принесу, — радо подивився на тренера Сидоренко-менший й одразу ж вискочив з роздягальні. Коли підбіг до урни, вона була порожня. Автомат-утилізатор, спорожнивши її, вже порався біля сусідньої урни.

…Бридка фізіономія була у Великого Інквізитора, нічого гріха таїти. Втім, Ант дивився у моторошні жовті очі свого мучителя майже з ніжністю. Завдав він таки клопоту Санта Ермандаді, якщо сам Великий ним займається. Інша справа, що влаштовувати оці клопоти було зовсім не обов’язково. Не дуже хотілося.

Здається, історія наближається до фіналу. А в результаті Великий має просту собі вульгарну дулю. Отак воно.

Великий ще раз пильно й холодно оглянув розтерзану людину, котра ніби й на ногах не трималася, і не сподобалася Великому зухвала посмішка незнайомця. Порішити його легко, однак… людей треба вбивати, заволодівши їхньою таємницею. Таємниця дорожча, ніж людина, її не можна вбити знічев’я.

Великий вирішив: цього дивного чужоземця належить звільнити, нехай іде собі на всі чотири боки. А приглянуть за ним дуже пильно.

Великий Інквізитор посміхнувся злочинцю. Той безвинно втупився у Великого й сплюнув кривавицю.

— Сину мій, ми переконалися, що ти не мав лихих намірів проти короля й бога…

“Син” посміхнувся — Великий назвав короля першим.

— …Але тебе обмовили, тому ти тут, де не гоже бути чесному християнинові, де перебувають єретики й заколотники. Ти волієш знати, хто вверг розум твій у безвість, а тіло — в полум’я страждань? Це справедливе бажання. Дивись, он вона, ця тварюка!

І охорона кинула на слизькі плити підлоги клубок ганчір’я і зліплених загуслою кров’ю кіс. То була дівчина, майже дитина. Спираючись на руки, що тремтіли й ледь тримали її, вона з зусиллям підвела голову. Напружилися, затремтіли жили на шиї… Твердий погляд чорних очей був непроникним, як щільно причинені двері. Спотворений рот, з якого стирчали уламки зубів, щось шепотів, і то не було ім’я боже.

Певно, болю вона вже не відчувала — є межа всьому.

Ант похолов — ось чого він увесь час підсвідомо боявся. Великий вкрадливо промовив:

— Вона донесла на тебе брехливо. Вбий її — і ти вийдеш звідси чистим перед богом та людьми. Розчавити гадину — добре діло…

— Я не можу вбити жінку, — тихо відповів Ант.

— Стратить її кат, — вдоволено кивнув Великий. — Ти лише скажеш високому суду, що вона оббрехала тебе.

І Ант не витримав. Засліплений гнівом, він рушив на Великого, з насолодою стискаючи кулаки. І вже не чув, як у груди з хрускотом вп’ялися наконечники списів…

…Оператор вимкнув симулятор і обернувся до старшого інструктора третього курсу. Той замислено погладжував підборіддя.

— Отже… він не повернувся. Ти поговориш із ним чи…?

— Я поговорю. Але нехай спочатку виспиться. Шкода. Мені цей хлопець здавався перспективним. Але провалити третій залік, двічі не повернутися. Робити нічого, відраховуємо. Доведеться йому працювати на Землі та у Приземеллі. У Дальньому Космосі з такою реакцією та хронічним браком винахідливості діла не буде.

Антон прокинувся бадьорим і свіжим. Він мимоволі посміхався сонячним плямам на стелі. Лежав і пригадував всілякі гарні речі: маленький дельтаплан, танцювальний зал, молочне морозиво з горіхами і ту руденьку з першого курсу. Який у неї бекхенд і як вона вчора над ним на корті позбиткувалася… ніби він хлопчисько.

Потім прокинулася тривога. Що? Ох, так, залік… Завалив залік. Знову щось зробив не так. “Не так…” А як треба — ніхто не знає. Ех, скільки про це говорилося у Корпусі Десантників… Та й взагалі — всі ці ігри на симуляторі прищеплюють досить-таки шкурну думку: десантник зобов’язаний вижити і повернутися. Знайти вихід у будь-якій ситуації. То що ж йому треба було — вбити те дівчисько, аби вирватись із підвалів Санта Ермандади? Навіть тепер, усвідомлюючи, що то була лише модель ситуації, Антон розумів: не міг він так вчинити. А вчора, в умовах, створених симулятором, у нього й вибору не було. Хто лише ці безвихідні програми складає? Самого б його у симулятор…

Ант даремно сердився: програми складав комп’ютер, а матеріали для них скільки завгодно постачала строката історія Землі. Ситуацій скільки хочеш, на вибір… Але чи є взагалі сенс тренувати курсантів на земних ситуаціях?

Ант поставив це запитання інструкторові. Той подивився на нього іронічно:

— А ти можеш вигадати наперед неземну ситуацію? Не поспішай, оволодівай поки що минулим. Буде тобі й неземне, трохи постривай.

Ні, вони, напевне, мають рацію. Який сенс готувати десантників, аби вони лавами лягали на далеких рубежах, виявляючи чудеса героїзму. Десантник — очі й вуха Землі — зобов’язаний повернутися. Будь що. І ніякої підлоти в тому немає. Це всього-на-всього питання професіоналізму. Отже, має бути вихід з найбезвихіднішої програми. Ця хитра пройда комп’ютер заховав якийсь шанс у ситуації. Який?

Втім, що про це — тепер пізно. Залік завалено безнадійно. І попередній теж.

…Тоді вогнедишний дракон впав невідь звідки на єдину стежку в ущелині. Треба сказати, страшна була звірина. За секунду від дракона лишилася лише райдужна пара, а курсант дістав наганяй від інструктора:

— Хлопчиська! Дітлахи! Постріляти захотіли?! Для цього існує тир і спортзал. Іграшка вам тут?

Ант захдився сміхом і намагався виправдатися:

— Еге, він же мене зжерти хотів! Інструктор подивився на курсанта з презирством:

— Потрібен ти йому! Хіба ти не розумієш? Харчовий ланцюжок формується впродовж віків. Ти для нього — предмет невідомий, а тому підозрілий, і їсти він тебе ні за які медяники не стане. Адже він розуміє, що має шанс отруїтися. Ще невідомо, хто з вас кого більше боїться. Що тобі, ну плюнув би він на тебе раз вогнем — та й по всьому, ти ж у скафандрі!

Ант змушений був визнати:

— Не зметикував.

— Отож бо й є, що не зметикував. А над такими речами й замислюватися не треба — реакція повинна бути на рівні рефлексу, тобі й на гадку не повинно спасти стріляти. Втямив? Ну, що ти киваєш? Адже все одно стрілянину здійматимеш — всі здіймають. Щоправда, до четвертого курсу минається, як нагодуєш свій мисливський інстинкт вдосталь. А залік не приймаю.

Антові стало трохи соромно. Й ще більше шкода дракона. Справді, чого він по бідолашній звірюці торохнув? Злякався.

І на списи грудьми зостраху попер. Точніше, від нестерпної думки про те, що ось зараз, при ньому й через нього розтерзають і без того ледь живе дівча. Дивитися на це він не міг. Ліпше вже нічого не бачити. А ще від зненависті. Від зненависті до Санта Ермандади й особисто Великого Інквізитора. Анта й зараз пересмикнуло від огиди.

Що ж треба було зробити? Стара ділема: аби й вовки були ситі, й вівці цілі.

Власне, задля того й існують усі ці тренування у симуляторі, щоб курсант надбав запасу готових рішень, знайдених раз і назавжди. Щоб кожний успіх лягав в актив до запитання — раптом знадобиться. Щоб відпрацьовувалися стереотипи витривалості, які коли-небудь можуть стати у пригоді.

Раптом Ант відчув, що страшенно стомився. Що йому не подобаються тренування, які можна не вагаючись поцінувати як провокацію. Що йому взагалі видається сумнівною уся система підготовки десантників.

Треба зробити так, аби зовсім не думати про повернення. Аби наперед знати, що повернешся. Тоді працюватимеш спокійніше і ефективніше. А то дрібненька думка “вижити, вижити” досить відчутно паралізує волю до дії.

Ні, щось воно тут не клеїться. До речі, чому курсантів посилають у симулятор під гіпноблокадою? Навіщо доконечно потрібне повне відчуття реальності того, що відбувається? Чи не простіше все звести до гри?

Антон міряв кімнату кроками, міркуючи, чи допомогло б йому усвідомлення того, що все це гра, з якої він вийде цілим і неушкодженим, чи навпаки. І засміявся полегшено — звичайно, заважало б! Десантник все-таки зобов’язаний дбати про власну шкуру, як про засіб донести інформацію до Землі. Але ж інформацію можна просто передати… На цій думці Антові стало трохи моторошно. Ото ще камікадзе знайшовся! І взагалі, чого він комплексує? Не такі уми впровадили Корпус та навчальну програму. І не день міркували. Зрозуміло: десантник повинен спрацювати чітко й повернутися. Але… особисто він завалив заліки. Що ж тепер?..

Це вияснилося за годину у тихій та неприємній розмові з інструктором курсу. Антові порекомендували підшукати собі інше заняття, відповідно до першого фаху. Адже такої спеціальності — десантник — не існувало. У Корпус для спецпідготовки приходили біологи, історики, планетологи, всі, хто збирався працювати у Дальньому Космосі. Дехто з них в результаті навчання ставав, так би мовити, “професійним десантником” — інструктором Корпусу, провідником землян у далеких світах, косморозвідником, рятувальником. Але основна маса випускників залишала Корпус і поверталася до попередньої роботи, але вже в новій якості. Отже Ант не дуже й сперечався з інструктором. Він лише сказав:

— Все-таки тут щось неправильно. Ця думка “вижити” пригнічує, розумієте? Скажіть, адже ламались на цій думці?

— Траплялося. Ламалися.

— Отже, боягузів виховуєте? Ви ж не заперечуватимете, що виникають ситуації, коли треба просто вмерти, коли зробити вже нічого не треба і лишається лише з гідністю зустріти свою останню мить. Нічого страшного у цій думці я не вбачаю.

— І дуже шкода. Згоден, можливо, ми й перебираємо. Але мені герої не потрібні. Мені працювати треба. Я повинен бути впевнений у своїх людях, впевнений залізно. Я маю знати: виконаєте, повернетеся. А то ж навіщо Корпус взагалі й уся моя діяльність? Й оскільки це від мене залежить, я на постріл не підпущу до космосу людей із мріями про героїчну загибель на славу експансії людства. Зрозуміло?

— Та немає в мене такої мрії. Я теж жити хочу.

— Не вмієш ти жити. Це ж треба — грудьми на списи… І ми навчити не зуміли. Отож…

— Та зрозумів. Однак щось мені не подобається. Поки що не можу пояснити. Мені здається, що ви в принципі неправильно готуєте десантників.

— Навіть так?

— Навіть. І я доведу. Мені лише треба поміркувати.

— Міркуй. Будемо дуже вдячні, коли додумаєшся. Ти ж знаєш, у нас існує експериментальна група. Адже я не наполягаю категорично, що ми тут небожителі і все робимо правильно. Робимо, що можемо. Так склалося на практиці. Теорія відстає. Але я на своїх десантників не ображався.

— І що, усі поверталися?

— Не всі…

Ось так і розстався Ант із Корпусом. Не він перший, не він останній. Лише Ант вирішив додуматися.

В Корпусі про нього незабаром забули. Та й пам’ятати особливо не було чого. Іноді, втім, прибивалися деякі кволі чутки, які вмирали на порозі Корпусу; десантники чутки зневажали.

Минуло кілька років.

І якось вранці Ант повернувся. Йому довелося досить довго пояснювати, що він саме Ант: ті, хто знав його раніше, ледь погодилися впізнати у сухорлявому, сивому й до чорноти засмаглому чоловікові колишнього свого курсанта. Зміни у цій людині вражали. В першу чергу інструктор зауважив цілковиту відсутність міміки, майже машинну точність рухів. Ант тепер відрізнявся замкнутістю й небагатослів’ям.

Дуже стисло розповів про себе. Біолог. Працює у професора Стрешньова, займається проблемами адаптації й виживання. Останній рік провів у горах, звідси й яскрава незвична засмага. Життям вдоволений. А тоді запанувала незручна пауза. Інструктор зробив спробу розрядити її за допомогою випробуваного засобу — чашечки кави, але Ант жестом відмовився й несподівано попросив:

— Пустіть у симулятор.

Інструктор і черговий оператор перезирнулися. Врешті-решт вони нічим не ризикували, все-таки десантна підготовка у хлопця була, свідомості не втрачатиме. Та й просив він незвично — твердо, з викликом. Інструктор пригадав погрозу Анта додуматися, подивився на нього уважно й запросив медиколога. За десять хвилин картка медичного допуску лягла на стіл оператора.

…Чоловік утік із фашистського концтабору, заховавшись серед трупів та прикинувшись мертвим. Як скло, непорушними були його очі, не билося серце, задубло тіло. Трупи замордованих, розтерзаних людей, що вмерли від голоду, хвороб, безнадії, кидали, ніби колоди, на рипучі сани. Кидали байдуже, навіть не обмацавши на останок, навіть не зауважуючи, що серед мертвих вчорашній напарник по зондеркоманді. Й так само байдуже стояла маленька конячка. Її тіло, довгі вії, гривка усе густіше вкривалися кучерявим інеєм. Конячина дрімала. І нарешті, скоряючись поруху віжок, вона пішла, здавалося, навіть не прокинувшись.

Не вперше і не вдесяте старий візник з цивільних супроводжував скорботний страшний вантаж. Недалека була путь — від табірних бараків до ненаситних ровів, куди скидали трупи. І візник брів знайомим шляхом, часто озираючись на сани, шепочучи молитву, бгаючи у руках шапку. Коло воріт табору його несподівано затримали. Худий охоронець із зеленкуватим, забризканим веснянками обличчям кілька секунд знічев’я розглядав старого, конячину, сани. Потім, ні слова не кажучи, закинув на спину автомат, знехотя підняв із землі лом і підійшов до саней. Ковзнув поглядом по знівечених смертю та морозом тілах, ліниво розмахнувся ломом… Тицьнув наздогад кілька тіл, нереально, неправдоподібно легко пробиваючи грудні клітки. На третьому ударі лом пройшов крізь серце Анта…

Інструктор і оператор одночасно перевели подих і перезирнулися. Оператор стенув плечима й простяг руку, аби вимкнути симулятор. Але його притримав медиколог. Індикатори не фіксували смерті Анта. Зелене вічко пульсувало, відзначаючи дихання — повільно, ритмічно сигналізуючи: “Живий! Живий!”

Напружено прикипіли до екранів контролю усі троє. У медиколога тремтіли пальці.

…Трупи поскидали у рів, коло якого мерзла та кляла свою собачу службу охорона. Колючий сніжок сіявся, припорошуючи тіла — їх не можна було закопати: земля затужавіла до залізного скреготу. Навесні, після відлиги, засиплять їх вапном, і бульдозер прикриє нелюдські діяння людей. А поки що й у смерті не мають мученики прихистку та спокою…

Вночі Ант зітхнув глибше. Ще… й ще раз. Він відлагодив дихання, перечекав становлення роботи серця, в котрому вже затяглася пробита ломом дірка. Кров швидше заструменіла у жилах, зігріваючи й оживляючи тіло. Відновлювалися пошкоджені безжалісною сталлю тканини, розтрощені кістки грудної клітки. Одночасно Ант перебудував зір на нічне бачення. І нарешті виповз з-під трупів, на мить завмер на бруствері рову… Тихо… І Ант зник, захований каламутною тривожною віхолою.

Медиколог пив воду. Четверту склянку. Оператор підозріло розглядав симулятор. Інструктор пригадував (і марне) свою розмову із Антом при відрахуванні.

Ант прийняв душ і прийшов на пульт. Сів, весело й не без єхидства оглянув присутніх:

— Усе зрозуміло? Чи продемонструвати ще?

Медиколог заломив руки. Він був вразливою людиною. Інструктор стримано запитав:

— Та поки що не дуже зрозуміло. Що за витівки, хлопче?

Оператор додав непривітним тоном:

— Тільки дохідливо й без театральних ефектів.

— Які вже тут ефекти. Коротше, перед вами — ідеальний десантник. Тобто… вбити мене, звичайно, можна, але задля цього доведеться дуже постаратися. Я можу не дихати годину і майже не дихати добу. Я можу практично блискавично регенерувати частини тіла. Я можу пити концентровану кислоту й закушувати миш’яком. Мені не вадить радіація — в розумних, так би мовити, межах. Можу блискавично підвищити електричний опір тіла. І… втім, це довго перелічувати. Я невразливий. Практично зовсім. Хіба що мені відтяти голову… Однак це ще я маю дозволити зробити.

Медиколог нарешті заспокоївся. Він кивнув інструкторові, котрий вже починав входити у штопор оскаженіння, й звернувся до Анта:

— Тихо. Тільки тихо. Я не пояснюватиму тобі, що ти отут наговорив. Психолога теж не викликатиму. Це зайве.

— Зайве, — погодився Ант — Та й взагалі, навіщо так розмінюватися на дрібниці? Консиліум збирайте, Академію наук.

— Академія нікуди не дінеться. А поки що, як на те твоя ласка, ходімо у медичний блок. Там і поговоримо.

І вони пішли. Інструктор подивився на стелю і незграбно, невміло вилаявся. Оператор мовчки видобув схему симулятора та тестер. Він не вірив у чудеса. А за тиждень до інструктора прийшов вкрай нещасний медиколог, впав на спартанське ліжко господаря й сказав:

— Усе правда. Усе, що він казав. І ще багато іншого… Ось звіт комісії, що з ним працювала. Цей хлопець — ідеальний десантник. Мрія. Ех, і гармидер же там зараз…

Інструктор похапцем переглянув звіт і пішов шукати Анта. Він знайшов колишнього курсанта у віддаленому куточку парку. Ант сидів на камені біля озера. Виглядав він погано — стомленим і похмурим. Здавалося, що йому холодно.

Інструктор спинився і якусь мить відверто роздивлявся людину, яку він колись відрахував із Корпусу. Ант відчув погляд, підвів голову й невесело усміхнувся. Інструктор зрозумів, що заготовлена наперед тривала розмова не потрібна.

— Іди звідси, хлопче. Сам іди.

Ант здивувався:

— Чому?

— В десант ідуть люди, Анте. Люди і задля людей. Ти — не людина.

Мовчання тривало довго. Згорів рожевий присмерк, лілеї-німфеї згорнули свої воскові пелюстки. Викотився тонкий місяць, зависнув над лісом. Хвилею проплив солодкий дух матіол. І залунав хор цикад.

Ант отямився. Він пильно подивився на інструктора, насупив тонкі брови, потім, не змінюючи виразу обличчя, перевів погляд на освітлені споруди Корпусу. І тим поглядом ніби відділив себе від інструктора та Корпусу. Сказав твердо:

— Я не піду. Я впевнений, що правий. І повинен працювати.

— Бачиш-но… Те, що ти вчинив із собою, дивовижно, але страшно. Це шлях одинаків, хоча спочатку за тобою й підуть із захватом, учнів у тебе не бракуватиме. Але ось ціле життя я не любив суперменів. Ти поміркуй: доки ти ліпив своє тіло, воно ліпило твій мозок. Ти абсолютно певен себе? Ти можеш не озиратися, йти лише вперед? Але ж ти не сам, тобі доведеться працювати із людьми… слабкими, вразливими, смертними. Ти готовий ризикувати своєю броньованою шкурою? А як стосовно того, аби важити чужим життям? Такий, як ти є, ти — небезпечний.

— Ні. Я й робив себе лише задля того, аби працювати для людей. Чому я небезпечний?

— Словам ти не йнятимеш віри. От що. Доки там медикологи вмовляють одне одного, що такого не може бути, тому що не може бути ніколи, та п’ють на брудершафт заспокійливе, ходімо до симулятора. Прожену я тебе через програму… І якщо й тоді не зрозумієш, тобою справді мають займатися медикологи.

…Зима сорок п’ятого року. Концтабір у Баварії. Глупа ніч. Ант прислухався: стогони, хрипіння, у кутку хтось надривно кашляє. Поряд хлопчина із тонким одухотвореним лицем белькоче уві сні по-французьки. Щоночі те ж саме: “Ні… не знаю… не бачив… не знайомий…”

Час іти. Ант усе про все дізнався: є не лише звіроподібні охоронці, не лише вбивці у білих халатах, що досліджують проблеми профілактики обморожень, не лише вигодувані людським м’ясом вівчарки і не лише крематорій. Є Опір. Безсмертна організація смертних людей, є слабкий, але цілком надійний приймач, є табірна пошта й система евакуації — вже понад два десятки приречених в’язнів вдалося врятувати. Є жорстка дисципліна, головне завдання котрої зараз — зберегти людей, дочекатися приходу союзників і підняти повстання у точно визначений момент.

Ант зіслизнув із нар і трьома безшелесними перебіжками дістався до виходу. У тамбурі, що охоронявся, довелося затриматися — добре, хоч есесман не встиг вистрілити.

Ант видобувся на подвір’я. Колючий сніг сіявся за комір смугастої роби. Майже не криючись, Ант попрямував до загорожі із дроту. Струнно задзвеніли колючі дроти, й тієї ж миті завила сирена, і, захлинаючись у несамовитому темпі швидкісного бою, загримів “МГ” із найближчої вишки. Але невразливий, недосяжний Ант був уже далеко, біг легко й розмірено, і лиха віхола замітала його сліди.

Замітала вона й закостенілі обличчя тих, хто кинувся слідом за Антом із барака, повіривши в диво, повіривши раптом, що струм вимкнено і є шанс вирватися із цього пекла просто зараз… І ніхто не міг їх зупинити, навіть замашне слово “Провокація!” не було почуте. Хтось впав під перехресним вогнем, хтось спалахнув на дроті…

А тих, хто зумів здолати стихійне поривання, вже шикували в колону — марширувати. Кому — до світанку, кому — до кулі в потилицю. І вже перетрушували ганчір’я у бараці, тицяли щупи у кожну щілину, і ось під стальним жалом беззахисно хруснув балон тріода…

Ант сидів, зронивши лице в долоні. Інструкторові й шкода було його, й на душі неспокій — все-таки експеримент не зовсім коректний. Але інструктор завжди вважав, що суперменів можна лікувати лише сильнодіючими засобами.

Ант важко вичавив:

— Гаразд… я піду. Однак… думатиму.

— Впертий… Міркуй. Гарно міркуй. Коли тебе чекати назад?

Він встав як завжди безгучно — щоб не розбудити дружину. Було близько шостої за місцевим часом. У вузькому уламку слюди, який він минулого літа оправив у дерево, невиразно відбилося його велике незграбне тіло. “Наче поспіхом збирали — із чого прийдеться”,— мимохідь подумав Кім і всміхнувся.

Він жив уже четверте життя — двісті сорок вісім років від першого народження й трохи більше тридцяти від останнього — і щоразу, коли міняв зношений організм, до найдрібніших деталей відтворював свою не дуже вдалу тілесну оболонку. Його прихильність до традиційної біоформи інші Імпровізатори вважали дивацтвом, примхою майстра, тому що будь-яка стабільність у мінливому світі завжди коштувала чималих зусиль; значно простіше вигадати собі тіло більш сучасне і зручне для роботи. Він знав, що Імпровізатори-початківці охоче вирощують масу додаткових органів почуттів, дублюють серцево-судинну систему, а пояснюють усі ці приготування майбутніми труднощами. Аякже, їх чекає воістину божественне заняття — знаходити безнадійні, потенційно неспроможні до самозародження життя світи і пробуджувати їх. Спершу запліднювати стійкими органічними з’єднаннями, затим… Одне слово, пекельна праця генного проектувальника, навченого методам формування матеріальних структур за допомогою психополя. Всілякі експерименти із власним тілом Кім вважав пустощами, марною тратою сил та часу. Із цього приводу він якось кинув фразу, що стала згодом крилатою: “Справжній Імпровізатор повинен бути консервативніший, ніж матінка-природа; вона-бо могла експериментувати мільйони років, а в нас є строки й усвідомлена мета”.

…Ліс пахнув свіжою зеленню. Його сповнювали незчисленні шерехи і стримані порухи: дерева розгортали сувої велетенських листків, аби із першими променями Зірки збирати дорогоцінну енергію.

Імпровізатор потягнувся, заклав руки за спину. І тієї ж миті у них тицьнувся гострий холодний писок.

— Це ти, Одновушку Мокрий Ніс? — спитав Імпровізатор, не обертаючись. — Виспався, розбишако?

З-за відрогів Похмурих гір вже пролилися перші струмочки зорі. На якусь мить він нараз відчув чи то напад досади, чи то доторк нудьги. Те саме безсоння, що зганяє ні світ ні зоря зі зручного ложа, той самий рудий одновухий пес, швидше навіть вовк — тварина загалом лагідна, однак у своїй зграї чомусь не вживається.

“Чи не засумував ти, старче? — спитав себе Кім. — Може, тобі набрид цей Рай, га? Може, тебе потягло до людей? У товкотнечу, біганину, коли лікоть — у бік, коли в потилицю одне одному дихають. Бо звідки ж безсоння та суєта думок? Чому це найдорожче — плоть від плоті твоєї — стає осоружним і чужим? Та ні. Ти просто зледащів. Ти забув, що і Рай потрібно вдосконалювати. Тобі час нарешті зайнятися ділом”.

Імпровізатор згадав сьогоднішню ніч і заплющив очі, насолоджуючись уривками видінь-спогадів, таких яскравих, немовби все повторювалося знову і навіч, а не в пам’яті.

…Він дмухнув на “соняшник” — здоровенну жовту квітку, яку створив спеціально для освітлення, — і живий нічник погас.

— Чому ти тремтиш? Тобі холодно? Не треба так багато купатися перед сном.

— Ні, Кімчику. Мені добре… з тобою. Тільки мені трошечки страшно. Скоро, мабуть, прийдуть вітри. Я відчуваю їхній прихід.

— Дурненька, чим вони нам завадять?

— Я не боюся вітру. Але він приходить, коли наближається Зірка. Вона стає тоді величезною, кошлатою… Вона може впасти на наш дім. Ти сам якось казав.

— Спи, моя Втіхо, спи. До літа ще далеко, та щоб тебе заспокоїти… Я завтра ж піду до пустища. Там мої очі й вуха, які стережуть нашу Зірку. Все буде добре.

— Ох, Кім. Ти обіцяєш і щоразу забуваєш піти. Вітер уже близько.

— Ні, ні, нерозуменятко ти моє. Це просто я дихаю.

— Кім! Любий Кім…

Великий Імпровізатор відігнав від себе нічні нашіптування й поглянув на дім. Дружина усе ще спала. Він уявив собі, як вона спить: на лівому боці, коліна зігнуті, подих такий тихий, ніби Втіха зачаїлася і до чогось прислухається. Згадав її всю, жадану й прекрасно-безсоромну (господи, природі сором невідомий), і подумав, що таке, певно, відчув лише він — любов у трьох іпостасях. Чоловіка, батька — усе це знайоме, цього скільки завгодно, а от творця…

— Сходжу-но я, Одновушку, до пустища, — він лагідно поторсав звіра за писок. — Давно треба сходити, а я все лінуюся.

Він звернув на стежку, яка вела через ліс, до пустища, де сім років тому причалив його кораблик і де й досі “чергували” прилади автоматичної геліостанції, — Зірка, на лихо, трапилась нестабільна.

“Чому — трапилась? — подумав із незрозумілою гіркотою Імпровізатор. — Ти сам обрав її. її та ось цей уламок, що його і планетою назвати не можна… Сам! Усе сам”.

Думки це були незвичні, як і напад туги, як і непрохані спогади. Раніше їх не було. Раніше все було гранично зрозуміло. Тепер, коли минуло сім років… Що ж змінилося? Що викопав із глибин душі самоаналіз, звичка до якого є для Імпровізаторів життєвою необхідністю? Що він викопав? Чергові дурощі чи неминучу мудрість, що неминуче наздоганяє всяку мислячу людину? Якщо це мудрість, то чого йому не вистачає в своєму рукотворному Раї? Спостерігай, розмірковуй, відпочивай…

Нараз Кім чомусь пригадав своє прощання.

Він сам вибрав Зірку і, коли корабель-матка випірнув поблизу неї із підпростору, почав квапливо збиратися.

Генріх, командир корабля, його давній приятель по третьому й четвертому життю, вперто мовчав, і це мовчання розсердило Кіма:

— Я знаю, про що ти думаєш, — сухо проказав він. — Обов’язок… творчість… Нема нічого вищого, ніж творення життя… учні Великого… Ти забув, що я вільна людина і тому маю, окрім обов’язків, силу-силенну прав. Я вибрав із них одне — спокій, відпочинок, назви це як завгодно. Адже ти не будеш заперечувати…

— Не буду, — сумно погодився Генріх. — Але все одно це егоїстично — двісті сорок років знати лише обов’язок і раптом… Імпровізаторів багато, є професіонали незгірш за тебе. Проте Великим нарекли лише одного. Як ти гадаєш — чому?

— Але я виснажений! — Кім розсердився не на жарт. — Я зіпсував цілу планету. Подумати лишень — не врахував один вид, комашину, а вся еволюційна побудова розсипалася, зійшла нанівець. Ти знаєш, що я після Дзінтри спати не можу? Увесь час гадаю: як я міг зробити такий жахливий промах? Як?! Тепер там доведеться все переробляти. Заново! І це — після Великого… — він спробував розсміятися, але в нього нічого не вийшло.

— Ні, — похитав головою Генріх. — Все це слова… Великим тебе нарекли не за вірність обов’язку. Ти став символом нашої професії… Але чому ти тікаєш у кущі після першої ж невдачі — цього не зрозуміє ніхто. Ми не боги, кожен із нас має право на помилку. Тільки гордощі… Тільки непомірна гординя нашіптує тобі, що краще одійти від справ, сховатися.

— Я втомився, — знічено пробурмотів Кім. — Я беру собі найменше — позбавлений життя невеличкий світ, який, до речі, будь-коли може бути спалений плазменим викидом світила. Я перетворю його на Рай і, нарешті, відпочину.

Генріх одвернувся.

— Мені шкода тебе, друже, — мовив він на прощання. — Ти втомився — отже, ти помер. А твоє “до речі” — лише бравада. Ти хочеш, щоб цей світ залежав від тебе? Мені шкода цього світу.

Він давно не ходив до пустища, і лісову стежину заполонила буйна рослинність. Під ногами — пружний мох, раз у раз доводиться відхиляти від обличчя пухнасте листя. Кім навіть погладив один листок — це теж був його шедевр: змодельована ним рослинність за два роки наситила розріджену атмосферу Раю живлющим киснем. На третьому році тут з’явилися птахи. А на п’ятому — в біованні завовтузилися шестеро цуценят — три пари. Одного з них він опісля назвав Одновушко Мокрий Ніс.

Зійшла Зірка. Світило стояло над обрієм низько, в каламутно-жовтій імлі. Навіть неозброєним оком було видно, як неспокійно колихається його плазмене тіло. Кім відчув, як його вколола тривога, і пришвидшив крок.

“А й справді, Зірка поводить себе загрозливо, — подумав він. — До літньої пульсації ще півтора місяці, вона ж розпухає буквально на очах. Дивно. Вона розпухає, а стабілізатор не спрацював. Чому? Я занадто безтурботний. Ну нічого. Ми тебе зараз швидко заспокоїмо…”

Водночас із деяким занепокоєнням ще гостріше озвалося у ньому почуття творця, яке він умоглядно міг порівняти хіба що з почуттям материнства. Зрідненість із цим світом для нього була не абстрактно-філософською. Для нього це були сім років виснажливої праці, постійне напруження психіки, що межувало з нервовим виснаженням. Він пам’ятав, він знав цей світ мертвим. Тепер тут справді Рай, а він його безтурботний господар… Тому що на все махнув рукою… Рештки вигадки й таланту він віддав своїй Втісі: забороненому плодові, який, певно, мариться кожному, хто вміє створювати життя. Чи хотів він, щоб його витвором стала жінка? Кім укотре ставив собі це питання і вкотре відповідав: “Ні й ні!” Він хотів іще раз утвердитись у своїх професійних можливостях — ось що безперечно. Та, очевидно, Рай не заспокоїв його душу… Тоді, може, він відчував жіночу сутність свого витвору підсвідомо? Може, при конструюванні генної матриці його розпеченому, майже знетямленому мозку нашепотіла щось самотність? Принаймні, коли він отямився після акту творення, то нічого такого не знав. Підозрювати міг що завгодно, але знати не знав…

Ліс скінчився. Під ногами захрускотіли кремнійові пластинки скелястого косогору. Ще трохи — й відкриється пустище.

…Так, він не думав тоді про можливе покарання. Хтось завжди переступає заборону першим. Напевне, той, хто відчує, що може переступити. Він зміг. “Хай тепер засуджують, — думав він тоді. — Все одно, це найграндіозніший експеримент, який будь-коли ставила людина”. Єдине, що бентежило його, то це простота і дитинна наївність розуму його підопічної. Бентежило й тішило… Кім, на жаль, не був психологом, але щире кохання, з яким горнулася до нього Втіха, розпізнати зумів.

— Ах, ах, ах! — закричав у заростях дивувальничок. Цей крихітний птах був створений ним під час останньої екологічної корекції, а для чого — встиг забути.

Було чому дивуватися.

У долині, де ліс розривала чимала пліш, на вежі автоматичної геліостанції палало відразу три сигнальні вогні — “небезпечно”, “дуже небезпечно” і “смертельна небезпека”.

Він побіг униз по схилу, до геліостанції.

“Прилади, швидше поглянути на прилади…” Серце несамовито закалатало, в роті пересохло.

— Ах! — вигукнув дивувальничок.

Пізно!

Зірка раптом почала розповзатися, дивне блакитне світло впало на пагорби й ліси. Із криком жаху Імпровізатор упав між камінням. Перш ніж зоряний вогонь спопелив землю, підсвідомість, древній інстинкт самозбереження шмагонули мозок командою — рятуйся! бережися! Тіло його вмить укрилося надміцним панцирем, перетворилось у кам’яний кокон. І чим лютіше припікав зоряний викид, тим товщим ставав панцир, тим глибше ховалася свідомість у камінь, аж доки не згасла, не витримавши величезного навантаження.

“Де я? Що зі мною?”

З’явилась думка, і він зрозумів, що опритомнів, хоч усі відчуття підказували — ти мертвий! Тиша, морок. Груди не здіймає дихання… Умить, наче її ввімкнули, повернулася пам’ять. У мозок, впресований у товщу брили, мов зерня горіха в шкаралупу, ринуло розуміння — а ще біль, біль, біль…

“Втіхо! Люба моя!” — вигукнув він подумки. Душа його стогнала від горя, хотіла б розірватися, та жоден рух не проникав у камінь, що був колись його тілом. Якісь рефлекторно створені біосистеми живили його мозок, він не знав їхньої будови, не міг відразу ж їх знищити, і ця неможливість умерти, вбити себе була як насмішка долі. “Люба моя, — плакав він без слів. — Ти знала, знала… Вітер був поряд, за спиною… Сліпий кріт! Я захлинався щастям у Раю, а Рай уже палав. І ось… Ти ніколи не була гріхом, кохана, ні. Справжній гріх у самій суті мого Раю. Творчість завжди має передбачати безкорисливість. Я ж створив усе для себе. Світ, тебе, одновухого пса… Хай буду проклятий я, Великий Егоїст…”

Довгастий камінь, що зачепився на схилі пагорба, повільно холонув. Його оплавлені боки почорніли, помережилися глибокими тріщинами. Всередині нього нечутно й невидимо металася божевільна думка Імпровізатора:

“Так, ти тепер камінь. Хай усе залишається, як є… Але ж мука, мука! Вона точить каміння…”

“Вмерти, остигнути, розсипатись на порох. Як іще може вмерти камінь? У мене немає рук, щоб накласти їх на себе. Нема ніг, щоб утекти від самого себе”.

“Повернутися? Вийти із кокона? Боротись і перемагати? Звичайно, людська біоформа зараз не підійде — надто високий рівень радіації. Повернутися — це значить почати все спочатку. Та де взяти сили?”

“У мене тренована могутня воля. Невже вона не здолає інстинкт самозбереження? Загасити мозок — ось що мені потрібно. Так, так, тільки це. Але перед тим…”

Це було останнє бажання, і він вирішив відразу виконати його.

Кім вирощував очі.

Він знайшов у своєму коконі мікроскопічні тріщини, і дві ниточки клітин полинули до поверхні каменя, щоб там перетворитись у м’язи, що оточують очне яблуко, наповнити їх скловидним тілом і дати кожному по кришталику.

Він робив усе поспіхом, і зображення вийшло спочатку розпливчастим, райдужним. Імпровізатор відразу ж відрегулював різкість.

“…Пустеля. Як і сім років тому. Чорне каміння, оплавлені уламки геліостанції, нікому не потрібна коробка корабля, яка могла б, могла б урятувати… Боже, як я затримався! Уже скоро, кохана, зачекай трохи… Там, на півдні, за лісом, де був дім мій, що там? Нічого. Лише попіл, попіл, попіл…”

Зображення знову захиталося, розпливлося.

“Та що ж таке?! — гнівно подумав Імпровізатор. — Навіть таку дрібницю, як очі, ти не можеш наладнати. Нездара, тупак!”

І тут він збагнув, що моделював очі, не пристосовуючи їх до нового середовища… Моделював звичайні людські очі, які лежать і… плачуть.

Дещо зокола він усе-таки розрізняв: величезні валуни, що якось дивно тремтіли, наповзали один на одного; білуваті пасма — поблизу, мабуть, звідкілясь виповзав дим; зелена цятка в розколині скелі.

Зелена… Йому раптом згадався Генріх. Він прилетів тоді до Дзінтри, щоб забрати його, пригніченого й приголомшеного невдачею, і почав відразу ж заспокоювати: мовляв, не все втрачено. Він навіть деревце заспокоював, хоча зовсім не володів методами психо-фізичного впливу на матерію… Присів коло саджанця, пестив його і примовляв: “Треба зеленіти, братику. Що ж ти хилишся? Треба зеленіти”.

Так, тепер він чітко бачив: у розколині зберігся жмуток трави, це напевне. Та що з того, що? Час закінчувати. Каменю час стати каменем.

Кім спробував розібратись у своєму новому єстві, щоб зрозуміти механізм його дії і зламати його, вбити. Але щось заважало йому зосередитись.

Нарешті він зрозумів: трава, заважає зелена трава в розколині. Він спробував опустити повіки або якось повернути очі, але це йому не вдалося — м’язи одержували недостатнє живлення.

І тоді в його спустошеній свідомості ворухнулась крамольна думка:

“А навіщо каменю очі? Це, власне, буде вже не камінь, чуєш?! Ти вже не камінь!”

Кім намагався відігнати цю думку. Час минав, а вона поверталась і поверталась.

Натиснувши на червону кнопку автоматичного різака, робот озвався:

— Будь ласка, заходьте.

Тих, до кого він звернувся, було троє: керівник Інституту проблем мозку академік Дарій Громовий, головний кібернетик Максим Вітер і теоретик-космолог Марк Тібрій. Затамувавши подих, вони стежили за кожним рухом Мавра (Механізованого Аварійного Виконавця Робіт) і, нетерпляче вислухавши його запрошення, кинулися в чорний пролом стіни.

— Мавр свою справу зробив, — автоматично завважив Громовий, — і може забиратися геть. Чого не скажеш про нас…

Трапилося саме те, від чого застерігали товариші і чого боявся він, один із найдалекоглядніших людей Землі. Яка легковажність! Ні! Для цього випадку є інше слово — авантюра. І чому він погодився на цей експеримент? У цій будівлі, що носить назву Вежа Мовчання, — головній лабораторії Інституту проблем мозку, — вчора розпочався найдраматичніший в історії Землі експеримент.

“Прорив у невідоме, — думав Громовий, — триватиме годин чотири, максимум — п’ять. У разі невдачі мав спрацювати біологічний захист — виключити людину з пошуку, одночасно подати сигнал тривоги для тих, хто був за іридієвими стінами Вежі”.

Але… мовчав експериментатор, не лунав сигнал тривоги. Час спливав у вічність. Йшла шоста година пошуку.

Тоді академік викликав Мавра.

…Громовий переступив поріг. За ним поспішили Вітер і Тібрій.

— Не розумію, — на ходу розводив руками головний кібернетик інституту. — Чому не спрацював захист? Система має десятикратну надійність. Або захист був відключений, або трапилось щось неймовірне. І тоді нам нічого не залишилось…

— …Як звернутися по допомогу до Мавра, — закінчив Тібрій.

— Невже не встигнемо? — не чув їх Громовий.

Усі троє підійшли до велетенського пульта, за яким сидів головний нейробіолог інституту Ант Лант.

Гаряча думка блискавкою прошила свідомість Громового, і перед очима попливли картина за картиною.

Перша — велетенський конференц-зал інституту, заповнений людьми, друга — трибуна, з якої він говорить.

— Брати по розуму! Однодумці! — немов з іншої планети долинає до його свідомості його ж голос. — Стрілка Галактичного годинника перемістилася на п’ять хвилин — спливли тисяча сімсот п’ятдесят років. Ми, люди Землі, стоїмо на порозі четвертого тисячоліття і, сягнувши вершин космосу, простуємо до зірок. Шлях до них не встелений квітами. На кожному кроці людину підстерігають небезпеки. Та природа-мати вручила людям чудодійний факел — мозок. Освітлюючи ним шлях, людина пройшла крізь час і простір, долаючи перешкоди. Та вони не були такими грізними, як тепер. Сьогодні перед людиною постала небезпека, аналогів якої в минулому не було.

Громовий замовк і в задумі обвів поглядом аудиторію.

— Розмова йтиме ще про одну небезпеку. Їй навіть придумали назву — “феномен псі”. Але ніхто з нас не знає, що це таке, де шукати порятунку. Безжалісна статистика смерті за останнє десятиліття стверджує: в наш дім стукає щось грізне. Зустріч із невідомим ставить перед нами питання: “Що це? Звідки? Чому?” Що ми знаємо про “феномен псі”? Смерть, як правило, настає в хвилину злету розумових сил людини. Раптово. Як обвал у горах. Цунамі в ясний день. Хвороба без симптомів і видимих слідів. Гинуть здебільшого високоінтелектуальні особи. Штучний розум застерігає: “Поспішайте. Небезпека глобальна. Закон діє на мозок кожної людини. Думайте!”

І повагом рушив у зал.

На трибуну зійшов Марк Тібрій.

— Доля істоти залежить від долі Всесвіту, — полинув із стереомікрофонів дзвінкий голос космолога. — Людина і природа взаємозв’язані. Це — відправна позиція в моїх роздумах. Відколи перед нами постав “феномен псі”, мене непокоїть одне: чим жили, що відчували в останню мить ті, хто залишив нас. Вивчаючи останні дум-кограми тих, що пішли від нас, я дійшов висновку, що розгадку “феномена псі” слід шукати в космосі. Прошу уваги…

В ту ж мить спалахнув екран стереовізора, і з нього в зал поглянуло обличчя гравіатолога Дажд Брена.

— Автор теорії “Нелінійної гравітації”, — вів далі Тібрій, — останній час працював над проблемою антиентропії. Ось його думки за хвилину перед вибухом мозку.

Тібрій натиснув на невидиму кнопку. По екрану попливли слова: “…Фантастично. Це — шлях титанів. Але перевірку гіпотези доведеться відкласти. Людям буде зле. … Незважаючи ні на що, експеримент з орбітою треба провести. Відкладати не можна. Отже…”

По екрану попливли крапки.

— Після слова “отже”, — тихо вступив у розмову Тібрій, — у життя Брена ввійшов “феномен псі”. Що вчинив наш товариш в останню мить? Яка гіпотеза непокоїла його до останньої секунди? Нарешті, що це за “орбіта” і до чого тут “шлях титанів”? Питання, питання…

— Можна робити лише здогадки. — продовжив Тібрій. — Ось одна з них. Ще в XX столітті вчений Вернадський відкрив закон, за яким сила діяльності людини стає матеріальним фактором, що діє на біосферу Землі, змінюючи її. Це було дві тисячі років тому. Людина зробила великий крок у розкритті таємниць мозку і космосу. Коли перенести дії мозку, такого, який був у Брена, на космос, на ту невідому орбіту, яку він, можливо, хотів виправити, але в нерівній титанічній боротьбі з космосом загинув, усе стане на місце.

У залі запанувала напружена тиша.

— Не менш цікава і водночас драматична доля іншого талановитого вченого — Токудо Тені, — продовжував Тібрій. — Із групою вчених-космолінгвістів з Гімалайського центру зв’язку він тривалий час працював над проблемою контакту з інопланетним розумом.

Знову спалахнув екран, і по ньому побігли слова: “Необхідно ще раз перевірити. Поспішати буду поволі. Зустріч доведеться відкласти. Небезпека має вигляд химери. І все-таки хтось повинен бути першим…”

— І знову — трагічний кінець. Гадаю, зустріч із іншим розумом відбулася, але за нею настала трагедія. Висновок: сліди ведуть в космос, де сила мозку геніїв, зіткнувшись з чимось незбагненним, вступає в боротьбу і гине. Така моя гіпотеза.

Тібрій залишив трибуну.

— Дайте мені точку опори, і я зрушу Землю! — долинуло із залу.

До трибуни поспішав головний кібернетик інституту Максим Вітер.

— У моїй гіпотезі опорою є інформація, — почав він, — а зсунута з орбіти Земля — розгадка “феномена псі”. Загальновідомо: все, що дала нам праця, — це результат переробленої мозком інформації. І лише інформації. Розум — це можливість відшукати правильне рішення на основі одержаної інформації. Без неї, як і без енергії, не існує жодного організму.

На мій погляд, мозок має вигляд кімнати, яку ви можете умеблювати, як хочете. Але даремно сподіватися, що в цій кімнаті еластичні стіни і їх можна розтягувати до безкінечності. Існує межа, яку встановила природа. Людина підійшла до рубікону сприйняття і переробки мозком інформації. Був час, коли мозок людей ще мав резерви місткості, і такий стан не викликав у них тривоги. Сьогодні ми стоїмо на порозі четвертого тисячоліття. У дію вступив закон критичних знань мас знань, і того, хто переступає цей рубікон, чекає розплата. Люди, зупиніться! Пошук іде не в тому напрямі…

— Помилка. Велика помилка!.. — пролунало з глибини залу.

Це був нейробіолог Ант Лант.

— Ви стверджуєте блюзнірські речі, — вів далі Лант. — Це буде кінець людини. Жодна з систем людського організму не має такої високоорганізованої матерії, сконцентрованої в мізерному обсязі, як мозок, що вміщує в собі понад п’ятнадцять мільярдів нейронів. Зважте, що в кожній клітині щосекунди відбувається понад мільярд хімічних реакцій. Універсальність цього апарату неймовірна. І це не єдина позитивна якість мозку. Кожен нейрон має п’ять тисяч контактів і може змінювати свій стан у п’яти різних напрямах. Така комбінація дає цифру, яка ледве розміщується на стрічці довжиною дев’ять з половиною кілометрів. І навіть геніальна людина не використовує мільярдної частини його можливостей. Цьому безліч прикладів — як у минулому так і сьогодні.

— Друже Анте, — вигукнув Вітер. — Усе, що ти нам сказав, — наукова лірика. В ній, на жаль, замало інформації. 1 ми ні на крок не наблизились до розгадки таємниці.

Ант Лант прийняв виклик товариша:

— Я розшифрував першу частину твоєї помилки: резерви мозку безкінечні. Друга помилка — в тому, що працю мозку ти уявляєш у дещо практичному виді: інформація, мозок, дія. За такою схемою розв’язати проблему “феномена псі” неможливо.

— Чому?

— Вся справа в тому, як працює мозок. Що, нарешті, лежить в основі пам’яті? У ній закладений принцип не запам’ятовування, а забування. Проблема пам’яті полягає не в нестачі інформації, а в виключенні останньої У цьому — твоя друга помилка. Смерть від геніальності людині не загрожує.

— І все-таки гинуть саме високоінтелектуали, — не згоджувався Вітер. — Це очевидний факт.

— Не заперечую. Але факт — це ще не вся правда. Він — лише сировина, з якої необхідно виплавити справжню правду.

— Ти хочеш смерті людей! — напружився Вітер. — Зупинись, Анте. Це божевілля!

— Ні, я хочу поставити своєму мозку ряд запитань, зокрема: що таке “феномен псі”? Це не так уже й багато.

— Життя людини священне! — наступав Вітер. — Тобі це відомо не гірше, ніж мені. На твій пошук Рада Землі не дасть дозволу. Вистачить тих смертей, які прийшли в наш дім. Це не той шлях, що приведе до розгадки таємниці. Як член Ради Землі, я буду голосувати проти.

— Моя ідея без експерименту помре. Мій мозок вступить у контакт із штучним мозком і обчислювальним центром на Місяці…

— …Він мертвий! — долинув до Громового голос головного кібернетика. — Я мав рацію, коли не погоджувався на цей пошук.

Громовий здригнувся. Картина, що секунду тому стояла перед очима, втратила свою реальність.

Вражені тишею, вчені зупинились перед пультом, де в кріслі завмер Ант Лант. Великий сфероїд думкографа був темний.

Вітер кинувся до пульта:

— Біологічний захист відімкнено. Для чого він це зробив? Що це?.. Штучний розум теж мертвий.

— Негайно головну медичну службу! — випростався Громовий. — Будемо надіятися, що клінічна смерть не настала. Коли на сфероїд надійшов останній сигнал?

— Годину тому, — автоматично відзначив Вітер. — Не встигли. Вмикаю на повторний режим думко граф Анта Ланта.

Засвітився стереовізор. З нього на вчених поглянув Ант Лант. І в ту ж мить внизу побігли довгі ланцюжки формул, метричні рівняння, інтеграли, якісь невідомі символи.

“Синтез математики й фізики, — здивовано відзначив про себе Громовий. — Дивно. Ант Лант був талановитим нейробіологом, до чого тут ці формули? Жодного слова чи фрази”.

— Я ввімкнув думкограф Анта, — швидко кинув товаришам через плече Вітер. — Останні шістдесят секунд перед кінцем. Можливо, це допоможе нам? Адже він побував у зоряних висотах і заглянув у глибину буття, — і рвучко натиснув кнопку.

Тієї ж миті, немов відповідаючи на тривогу товаришів, десь згори долинув тихий голос Анта:

— Мої роздуми підходять до кінця. Часу залишилось не більше хвилини. Для вас це — шістдесят секунд, для мого стану — вічність. Незважаючи ні на що, я поспішаю. Захист штучного розуму може зникнути будь-якої гіга-секунди. Сьогодні без нього мій мозок вибухне. Та скоро він для людини буде зайвим. Формули і рівняння розшифрує Вітер. Любі друзі, брати по розуму, “феномен псі” не існує. Це я записав у першому рівнянні. Справа в іншому. Моя гіпотеза має право на існування. Гомо сапієнс виходить на нову орбіту. Дія мозку людини набуває нової якості не без допомоги нашої другої природи. Сьогодні в цьому мені допомагають штучний розум і обчислювальний центр інституту.

В перші секунди співпраці я примусив працювати мозок в інтенсивному режимі. Для цього довелося відключити свою систему захисту. Вітер, я стверджую, а це ви дізнаєтесь, розшифрувавши мої рівняння і формули, що можливості мозку людини безмежні. Ви знаєте, в своїй звичайній діяльності ми не використовуємо і п’ятої частини його потужності. Сховані резерви мозку величезні. Пригадайте долю французького вченого Блеза Паскаля, в якого половина півкуль головного мозку була практично виведена з ладу і не діяла. І після всього цього він написав свої кращі праці… Ясність у думках надзвичайна! Бачу атом, відчуваю запах пралісу і розумію мову наших предків. Яка легкість!.. Що це? Стривай! Над цією проблемою наука працювала століття, а рішення лежить на поверхні. Це треба зашифрувати формулою. Дуже важливо! Надзвичайно!

По екрану знову побігли математичні символи.

— Повторюю, я поспішаю, — вів далі голос Анта. — В цю мить мій мозок працює без захисту, всі п’ятнадцять мільярдів теж працюють… Отже, справа не в штучному розумові, а в нас. Це — шлях еволюції, шлях людей. Друже Вітер, ти мав рацію, коли стверджував, що поміж вагою мозку й енергетичними ресурсами організму існує пряма залежність. Мозок людини стає космічним фактором, він виходить на нову орбіту буття. До кінця експерименту — п’ять секунд! Як багато ще треба встигнути! Яке чудове життя! Невже…

На стереовізорі думкографа попливли хвилі. Це мить — і він погас.

— Все, — промовив Тібрій. — У пошуках якогось рішення мозок Анта Ланта сягнув у фантастичну далечінь і згорів. Що хотів ще дізнатися нейробіолог? Чому він зняв захист? Нарешті, що означає: “Люди, будьте обережні!”? Ант Лант знав, що на нього чекає. Знав — і йшов до фінішу. Це кінець.

— Ні, друже Тібрію, — глухо підгукнувся Громовий. — Це не кінець, а нова спіраль розвитку людини. Через глибину людської індивідуальності — до загальнопланетного розуму. Ант Лант знав, на що йде. Наш товариш здійснив подвиг — відкрив нову людину, що приходить на зміну гомо сапієнсу. Він зробив фантастично багато, але одного не встиг: придумати назву…

— Гомо аструм! — вигукнув Тібрій, — людина зоряна.

— Правильно, — докінчив Громовий, — людина зоряна. Кінця немає. Все тільки розпочинається…

Кемпер зателефонував о сьомій ранку, коли Аліссон ще спав.

— Слухаю, — буркнув Аліссон, злапавши трубку апарата з другої спроби.

— Привіт, Нормане, — пролунав у трубці далекий голос Кемпера. — Спиш, мабуть, без задніх ніг?

— Хелло, Вірджіне! — озвався Аліссон, широко посміхаючись, сів на ліжку. — Радий тебе чути, старий. Ти, як завжди, дзвониш у непідходящу мить. Звідки ти впав на цей раз?

— Я в Неваді, є тут така райська місцинка — Тонопа, чув? Спека під п’ятдесят, вода на вагу золота. Та не в тім річ. Ти зможеш прилетіти до мене за два дні?

Сон покинув Аліссона остаточно.

— Годі розігрувати. — Норман не витримав і засміявся. — Вистачить із мене минулого разу, коли ти надіслав цілий “кістяк диметродона”.

Кемпер захихотів у відповідь, однак продовжував цілком серйозно:

— “Кістяк” я зробив на славу, навіть ти повірив, професіонал, проте зараз ідеться про інше, та й не в настрої я, чесно кажучи, запрошувати друга за тисячу миль для розиграшу. Ти ж знаєш, я працюю на полігоні, то згори й нагледів дещо цікаве, ба навіть сенсаційне. Коротше кажучи, прилітай, по телефону всього не розкажеш. Перед вилітом подзвони, я зустріну. — Кемпер продиктував шість цифр, і в трубці зацвірінчали горобині гудки відбою.

Аліссон автоматично записав номер телефону, поклав трубку, посидів трохи, потім ліг. Та сон не йшов.

Вірджін Кемпер був льотчиком на службі[3] і другий рік працював у загоні ВПС, що обслуговував ядерний полігон в Неваді: фотометрія, кінозйомка, радіаційний контроль. Йому минав тридцять третій рік, і хлопець він був серйозний, що однак не заважало йому мати добре розвинуте почуття гумору. Випадок, про який згадав Аліссон, трапився торік: Кемпер надіслав Норманові величезний ящик, в якому містилися ніби рештки “кістяка диметродона” — прадавнього спинновітрильного ящера. Аліссон працював у Пенсільванському інституті палеонтології і археології і був фахівцем з крейди, тобто з крейдового періоду мезозойської ери. Посилці він зрадів, але “кістяк” виявився досить майстерною підробкою, яка розкривала талант Кемпера щодо розиграшів. Але одна річ — надіслати “рештки викопного динозавра” поштою й зовсім інша — запрошувати друга-палеонтолога на протилежний кінець материка за тридев’ять земель в гості для демонстрації якоїсь сенсаційної знахідки. Не міг же Вірджін жартувати так непрактично: на один лише квиток від Пітсбурга до Тонопи доведеться витратити три—чотири сотні доларів. Що ж він там побачив у пустелі?

Аліссон заходився снідати, потім зателефонував Руту Макнівену:

— Салют, старий парубче! Добре, що тебе можна застати вдома хоча б у неділю. Мені потрібна відпустка за власний рахунок, приблизно на тиждень, можливо, два.

В трубці пролунав смішок завідуючого лабораторією:

— А місце на Арлінгтонському кладовищі тобі не потрібне? Можу поступитися своїм. — Макнівен жартував часто, проте не завжди вдало. — Ти що, вирішив одружитися вдруге?

— Щось подібне. Ще мені потрібний дозиметр, лічильник Гейгера і аптечка.

Тон Макнівена змінився:

— А як я поясню це директору? Якщо ти зібрався в експедицію, то дій офіційним шляхом.

— Офіційним не можу, мені необхідно відвідати приятеля, терміново. Вигадай щось, завтра о десятій я маю бути в аеропорту. Дякую, Руте!

Не даючи Макнівену оговтатися, Аліссон натиснув важіль і почав обдзвонювати відповідні служби по бронюванню місць на літак і доставці квитків додому. Потім розшукав карту штату і заглибився у вивчення географії околиць Тонопи. Коли він уже брався за справу, то готувався до неї грунтовно, з ретельністю досвідченої, битої не раз людини, загартованої життєвими знегодами.

Він був старший за Кемпера на три роки, однак схильність до риску, порою навіть з відтінком авантюризму, прозирала в його рисах так чітко, що в свої тридцять п’ять Аліссон мав вигляд студента, а не доктора палеонтології і археології з восьмирічним стажем. “Хлопчачий” вигляд уже не раз чинив з Норманом недобрі жарти, в тому числі і в шлюбі, коли на третьому році подружнього життя дружина раптом намірилася попихати ним, взяти “під каблук”, за виразом Кемпера, що й призвело до розриву. Проте Аліссон не втратив нічого з того, що цінував: незалежність, самостійність, потяг до пригод і хлопчачу посмішку.

Вранці у понеділок Аліссон спакував у саквояж дозиметри, щупи, пінцети, молоток, ніж, набір пакетів і о десятій вилетів на “Боїнгу-747” компанії “Ейр Пенсільванія” до Лас-Вегаса, звідки літак місцевої лінії за дві години без пригод приставив його в Тонопу.

Кемпер чекав на нього біля трапа, засмаглий, худий, усміхнений сліпучою посмішкою кіноактора. Хвиля вигорілого до жовтизни волосся падала на його жилаву шию, приховуючи давні шрами. Вдягнений Вірджін був у льотний комбінезон, що сидів на ньому, мов улитий.

Вони обійнялися.

— За нормою належало б відвезти тебе спочатку до готелю, — сказав Кемпер, забираючи саквояж Аліссона і показуючи рукою на джип, який стояв поблизу. — Сідай, це наша. Але в мене змінилися обставини. Зараз ми повечеряємо, ти розкажеш про себе і — гайда.

— Тобто як гайда? — Ошелешений Аліссон покірно дав посадовити себе в машину. Кемпер сів поруч, і джип швидко побіг бетонним полем до лівого крила аеропорту — довгого барака з гофрованої бляхи.

— У нас із тобою лише два дні плюс сьогоднішній вечір на всю розвідку. На середу намічається чергове випробування… е-е… однієї штучки…

— Не мнися, що ви там зриваєте?

Кемпер засміявся, зупиняючи машину так, що Аліссон ледве не проломив головою вітрове скло.

— Всього півсотні кілотонн під назвою “Тайгершарк”, і що головне, зовсім недалеко від того місця, куди я тебе везу на екскурсію, миль за двадцять. Тому-то нам і слід поспішити.

Вони спустилися в напівпідвал і повечеряли в їдальні для льотного складу аеропорту, розповідаючи один одному останні новини.

— Ну, а чим конкретно ти займаєшся в даний час як учений? — поцікавився Кемпер, що не скаржився на відсутність апетиту ні замолоду, ні в зрілому віці.

— Пишу трактат про корисність шкоди, — булькнув курячим супом Аліссон. — Причому вже другий.

— А без жартів?

— Я цілком серйозно: займаюся теорією корисності шкоди. Ти вже чув, мабуть, що динозаври повимирали близько трьохсот мільйонів років тому?

— Ну, коли їх немає зараз, то очевидно повимирали.

— Є кілька гіпотез, які визначають причини регресії рептилій: спалах наднової недалеко від Сонця, тривала галактична зима — при можливому проходженні Землі крізь смугу пилу, нагромадження помилок у генетичному коді тощо. Всі ці фактори завдали непоправної шкоди фауні і флорі нашої планети, чи не так? Ну, а я намагаюся довести, що така шкода надзвичайно корисна для еволюції приматів і взагалі прогресуючих форм життя.

— По-моєму, це дурниці.

— Істина анітрохи не страждає від того, що її хтось не визнає, як сказав Шіллер.

— Я не про те, просто можна було б знайти цікавішу проблему. Правильно я тебе відірвав від рутини, відчуваю — всихаєш ти на пні в кабінетній тиші. Он навіть зморшки на лобі з’явилися… від зусиль зберегти розумний вираз обличчя.

— Від такого чую. — Аліссон посміхнувся. — Якщо жартуєш, значить ведеться тобі непогано. А за те, що витягнув з міста, спасибі, я дійсно нікуди останнім часом не виїжджав. Згідно з теорією мого безпосереднього боса Макнівена місто завдає людині комплексної травми, і слід перебувати в ньому якнайрідше. Так ти мені скажеш, нарешті, навіщо викликав? Я ще не мільйонер, щоб ні за пухлу душу викладати триста шістдесят доларів за переліт з Пітсбурга в Тонопу.

— Мільйони чекають на нас у пустелі, побачиш сам. — Вірджін розплатився за вечерю, і вони знову залізли в джип.

Літак Кемпера стояв в ангарі під охороною похмурого капрала ВПС передпенсійного віку. Вірджіна тут знали, і проблем ніяких не виникло, навіть ніхто й не запитав, хто з ним летить, і куди, і з якого приводу. Аліссон оглянув літак: моноплан фірми “Локхід” з випнутим черевом і блямбою на носі — локатором в обтічнику, а також із дюжиною контейнерів на підвісках під крилами.

Кемпер допоміг другові влаштуватися в кабіні за сидінням пілота, і за двадцять хвилин вони злетіли в бік низького сонця. Аліссон не любив тяганини, чекання і розміреного ритму буття, але й він був уражений тим, як швидко Вірджін приймає рішення і, головне, втілює їх в життя.

Аліссон не чув, як їхній літак двічі окликали по радіо пости радіолокаційної охорони полігона, борючись із раптовим страйком організму: хоча Норман був фізично міцний і витривалий, проте і його вестибулярний апарат внаслідок десятигодинного перебування в повітрі починав коверзувати. Упоравшись з “вестибуляркою”, Аліссон замислився над глибокою філософською проблемою: яка причина спонукала його взяти участь у черговій авантюрі Кемпера. Дружили вони з дитинства, і завжди заводієм в усіх компаніях і пригодах був Вірджін.

Вони майже не розмовляли, хоча Кемпер дав шолома з ларингофонами й пасажирові. Лише коли сонце сіло за обрій і внизу перестали зустрічатися вогні — свідки вторгнення людини в життя гористої пустелі Невади, Вірджін гукнув палеонтолога:

— Не заснув, старий? Незабаром будемо на місці. Я там давно нагледів непогану рівну площадку і на своєму “віслюкові” сяду навіть із заплющеними очима, так що не дрейф.

— А я думав, що доведеться стрибати з парашутами, — меланхолійно пожартував Норман.

Кемпер пирснув.

— За все життя я стрибав з парашутом тільки двічі, третій раз був би зайвий. Дивись вниз, праворуч по борту градусів десять.

Аліссон напружив зір і за хвилину в хаосі брунатно-чорних горбів і вибоїн під літаком розгледів маленьку хмарку зеленкувато-жовтого світіння.

— Що це?

— Те саме, через що я відірвав тебе від комфортного туалету. Тримайсь міцніше, зараз трохи протрусить.

“Віслюк” різко завалився ліворуч, пірнув униз, земля і вечірнє небо помінялися місцями, але ненадовго. Коли Аліссон зорієнтувався, літак уже котився по твердому грунті, підстрибуючи на нерівностях і простромлюючи темряву стовпами прожекторного світла. Зупинився, пробігши метрів із двісті. Кемпер вимкнув мотори, і запала пульсуюча тиша.

— Живий, орел?

— І веселий, — мляво пожартував Норман.

— На місце підемо завтра. — Вірджін зняв шолом і озирнувся. — Е, та ти геть кволий, хлопче. Посидь тут, поки я встановлю намет.

— До дідька, — сказав Аліссон, який провів у повітрі загалом одинадцять з лишком годин. — Я здатний заснути й так. Розбудиш завтра надвечір… а ще краще післязавтра. Що там світилося так гарно? Радіація?

— Фон, звичайно, вищий, ніж усюди в пустелі, крім “нульових точок”,[4] але в костюмах, що видаються льотному складові полігону на час випробувань, пройти можна. Відпочивай і не забивай голову питаннями, сам усе побачиш, оціниш і помацаєш.

Аліссон кивнув і провалився в сон, мов у печеру. Він не прокинувся навіть тоді, коли Кемпер переніс його з кабіни до намету і упхнув у спальний мішок, знявши тільки мокасини.

Льотчик просувався перший, і Аліссон бачив лише схил гори і підбори його чобіт. Одягнені в блискучі антирадіаційні балахони з яйцевидними шоломами, обидва обливалися потом, незважаючи на ввімкнені системи терморегуляції. Йти заважали розсипи крупних і дрібних валунів, що збиралися в довгі моренні гряди.

Сонце ще не зійшло, але було вже видно, світанок у горах займається рано. Повітря на висоті півтори тисячі метрів було прозоре й чисте.

— Не розумію, — пропихкотів Аліссон.

— Ти про що? — повернувся Кемпер.

— Не розумію, навіщо ти мене зірвав з місця. По горах я міг би полазити і в себе вдома. Тут потрібні дужі ноги, а не розумна голова.

— Не поспішай, розумахо, вже небагато лишилося. Коли б не це каміння, ми б давно вже були на місці.

— Це не каміння — дропстони.

— Що-що?

— Ератичні валуни.

— Не пояснюй ікс через ігрек. Які валуни?

— Принесені і обточені льодовиком. Певно, льодовик був могутній і розтав недавно — пару десятків тисяч років тому.

— Для мене недавно — пару годин тому.

Кемпер здобувся на гребінь перевалу і показав униз:

— Ось воно, трохи нижче, прошу милуватися.

Аліссон зупинився поруч, перевів подих.

З цього боку схил гори без жодного натяку на рослинність уступами спускався в долину прадавнього водного потоку — нині там дзюркотів струмок з густою коричневою водою, а на площадці першого уступу простягнувся довгий кам’яний вал незвичайної форми: з каменів стирчали товсті дуги і шпичасті стовпи сріблясто-білого кольору. Щось він нагадував, цей вал; невиразні асоціації зароїлися в голові Аліссона — десь він бачив щось подібне, воно здавалося дивно і хвилююче знайомим. Він видобув бінокля, підкрутив окуляри.

Кемпер клацнув футляром дозиметра.

— Фон цілком стерпний — сімнадцять рентгенів. Поблизу буде мало не тридцять, але я довго баритися там не збираюсь, покажу дещо і назад. Звідсіль, до речі, видно краще. Ну, то що тобі нагадує цей осип?

— Кладовище динозаврів! — збагнув нарешті Аліссон, і в нього аж дух перехопило. — І ти мовчав?!

— По-перше, міг би й сам зметикувати, що я не потягну палеонтолога в гори милуватися світанком, а по-друге, тут спочив лише один екземпляр, а не стадо динозаврів.

Аліссон скептично гмукнув, однак чим далі роздивлявся рештки, тим більше переконувався, що Вірджін має рацію. Перед ним лежав наполовину забитий землею і камінням кістяк страхітливого, невідомого науці гіганта, який сягав у довжину аж ніяк не менше двохсот метрів! Колос лежав на спині, розкинувши лапи, — їх було чомусь п’ять, як здалося Аліссону, — і відкинувши назад голову, яка майже повністю ховалася в землі. Форма кінцівок була взагалі-то зрозумілою, мало відрізнялася від відомих Аліссону форм кістяків прадавніх плазунів, та все ж вистачало і деталей, призначення яких було незрозуміле палеонтологу з першого погляду. І ще п’ята кінцівка, не хвіст, хвоста було видно — сорокаметрової довжини, з хребців розміром з людську голову, з шипами, роздвоєний на кінці, а саме кістяк лапи, химерної, що нагадувала каркас парасольки.

— Оце та-а-к! — сказав нарешті Аліссон, опускаючи бінокля. — З глузду з’їхати можна! Прислужився ти мені, нічого не скажеш! Або це приголомшуюче відкриття, сенсація сторіччя, або знов твої штучки.

Кемпер засміявся.

— Як говорив Дідро: невіра — перший крок до філософії. Скептицизм — найгірший із світоглядів, хоч з іншого боку вчений зобов’язаний бути замішений на чималій частці скепсису. Пішли, покажу головне.

Вони спустилися на сто метрів нижче і наблизилися до напівзасипаного, вірніше, наполовину видного з грунту кістяка віджилого свій вік велетня. Обійшли навколо, дослухаючись до тріскоту лічильника Гейгера в руці Вірджіна: радіація поблизу кістяка сягала сорока чотирьох рентгенів на годину.

Колір кісток був або сріблясто-сірий, або білий, ніби вони були вкриті інеєм, а пальці Аліссона в рукавичці захисного комбінезона відчули твердий моноліт, схожий на гофровану сталь. Кемпер зупинився біля п’ятиметрового горба з трьома ямами, розташованими на одній лінії, стукнув у вершечок горба кулаком.

— Череп повністю в землі, доведеться очищати. Відчуваєш, яка громадина? Наче ківш двадцятитонного екскаватора!

Аліссон з дрожем в колінах погладив сніжно-білий шип, що стирчав з-під кам’яного осипу і був схожий на бивень мамонта.

— Щось не пригадаю подібних знахідок… та й не знаю, чи могли б такі гіганти жити на Землі, він же мав би важити не менше тисячі тонн! Як він себе тягав?

Кемпер стенув плечима.

— Запитай у нього самого. Факти — вперта річ. А тепер зазирни сюди. — Льотчик здобувся на купу каміння, протиснувся поміж двома вигнутими стовпами і відсторонився, пропускаючи палеонтолога наперед. Лічильник Гейгера, засунутий ним у кишеню, заверещав гучніше.

Аліссон зупинився край величезної ями, оточеної частоколом похилих сріблястих стовпів — це явно була грудна клітка велетня, всередині якої вільно вмістився б залізничний вагон. В центрі ями, глибина якої сягала семи метрів, серед крупних і дрібних каменів видавалися три гранчасті глянцево-чорні кристали, порослі щетиною шипів, що полискували сріблом. Над ними струменіло марево нагрітого повітря, ніби вони були металевими болванками, що їх витягли з електропечі після нагрівання. Вершечки двох кристалів були зрізані, відкриваючи погляду вилискуючі зеленим нутрощі. В Аліссона раптом народилось відчуття, що ці чорні кристали — живі. Він проковтнув слину, що чомусь одразу зробилася гіркою.

Кемпер одібрав у нього фотоапарат, зробив кілька знімків і загорнув апарат в освинцьовану плівку.

— Давай за мною вниз, найцікавіше там, біля яєць, однак затримуватись коло них не можна — там рентгенів вісімдесят, коли не більше, наші “пінгвіни” таку радіацію довго не витримають.

Вони спустилися в яму, стрибаючи з каменя на камінь, піт заливав очі, але витерти його заважало скло гермошолома. Температура повітря в ямі стояла на рівні сімдесяти градусів за Цельсієм.

Кемпер підійшов до одного із многогранників, поверхню якого прикрашав візерунок тріщин, нахилився до зрізу, зазирнув і тут же поступився місцем Аліссону. Той нахилився над гарячим щетинистим зрізом кристала і остовпів. Кристал насправді виявився верхнім кінцем величезного яйця, заповненого прозоро-жовтим желе, в якому плавав “жовток” — скручений в клубок… зародок, що світився ніжно-зеленкуватим світлом! З переплетіння якихось жил, крюків, лап і перетинок на Нормана зиркнуло уважне немиготливе око!

Аліссон проковтнув клубок у горлі і насилу відірвав погляд від цього дивовижного, заворожуючого, нелюдського, та й не звіриного, а скоріш пташиного ока, в якому одначе, ховалася чи то мука, чи смертельна туга.

— Ходімо звідси, — потягнув льотчик Аліссона за рукава. — Потім прийдемо ще раз із лопатами та кінокамерою, візьмемо зразки.

Палеонтолог немов у ступорі рушив за ним, але на півдорозі до підйому з ями повернувся і ще раз зазирнув усередину дивовижного яйця — тепер було цілком очевидно, що то саме яйце з живим зародком! Як фахівець Аліссон знав, що його колеги не раз знаходили яйця динозаврів, однак скам’янілі, в яких були втрачені колишні якості і матеріальний склад, але живих яєць не знаходив ніхто, він був перший…

— Я не хотів заявляти про це сам, — сказав Кемпер, коли вони вибралися нагору, на уступ, і дивилися на рештки монстра. — Та й часу, чесно кажучи, не було, другий місяць випробування йдуть одне за одним, перепочити ніколи. Мій напарник захворів, і я терміново подзвонив тобі. До речі, коли я знайшов кістяк, яйця були цілі, дірки в них з’явилися лише тиждень тому.

— І ти нікому нічого не казав?

— Який сенс? Тут ніхто не ходить, ніхто не літає, крім спецбригади обслуговування полігону, отож збереження таємниці забезпечено, і грошики за сенсацію всі наші. Цікава звірюка була, га? І радіація їй — пусте!

— Схоже, що вона сама була радіоактивною, радіація полігону тут ні до чого. — Не звертаючи уваги на піт, що стікав по обличчю, Аліссон знову вийняв фотоапарат і дознімав плівку до кінця. — Цікаво, що допомогло кістяку вибратися на білий світ? Судячи по базальтах, це ларамійська складчастість, кінець крейди — початок палеогену…

— Зсув, — сказав Кемпер. — Всі чотири уступи утворено зсувами, останній і розкрив кістяк. Це ж полігон, кожен вибух трясе землю не гірше за природну стихію.

— Мезозойська ератема, — бурмотів Аліссон, не слухаючи друга; він все ще перебував у трансі. — Фанерозой… ні тріас, ні юра, ані крейда не могли породити таких гігантів… абсолютно неможлива річ!.. навіть бронтозаври не могли жити тільки на суходолі, як і сейсмозаври, і більшу частину життя проводили у воді, а важили ж вони всього-навсього близько сотні тонн… Розумієш?

Кемпер розвернув палеонтолога спиною до свого відкриття і повів, хоч той і опирався, назад до літака.

— Радий, що тобі цікаво, однак час і перепочити.

— Радіація… — продовжував бурмотіти Аліссон. — Можливо, вся справа в радіації? Просто перед нами результат мутації, відособлена екологічна ніша? Чим не гіпотеза? Втім, будь-яка жива істота на Землі має бути пристосована до її гравітації, це закон. Що ж, виходить, цей провісник апокаліпсису не підкорявся законам фізики? Як він тягав своє тисячотонне тіло? Ніякі м’язи не в змозі цього зробити і ніякі кістки не витримають такої ваги!

— Знов за рибу гроші! Ось же він, перед тобою, можна помацати руками. У нього кістки немов з металу, я намагався відламати шматочок — не зміг навіть із допомогою пасатижів. Спробуємо взяти аналізи надвечір, коли трохи спаде спека, я буквально плаваю в поті, ніякої регуляції в цих саванах, бреше реклама…

* * *

Вони з насолодою скинули з себе “пінгвіни”, умилися водою з бака, що пропахла пластиком і залізом, і переодягнулися в сухе.

Аліссон ніяк не міг заспокоїтися, у нього від хвилювання сіпалося віко, а він, розтираючи око, все бурмотів щось, списуючи сторінку за сторінкою свого член-кореспондентського блокнота, що його привіз із Стокгольма місяць тому. Кемпер тільки підсміювався над професіоналом, який прокинувся в палеонтологу, розуміючи, що Норман сам оговтається і стане колишнім Аліссоном, простим і веселим хлопцем.

О шостій вечора вони здійснили ще один похід до кістяка невідомої тварини, якій Аліссон дав назву суперзавр — над’ящер. Помилувалися готовими ось-ось з’явитися на світ зародками, що плавали в зеленому желе, і спробували відкопати череп суперзавра, який потонув в уламковому матеріалі майже по шийні хребці. Однак, по-перше, в скафандрах працювати лопатою було незручно, розвідувачі упріли вже за кілька хвилин роботи, а по-друге, для вивільнення черепа потрібний був щонайменше ковшовий екскаватор, тому що Аліссон визначив довжину голови велетня метрів у п’ятнадцять. І, нарешті, по-третє, радіація поблизу кістяка була все ж таки вища, ніж захисні властивості “пінгвінів”, призначених для роботи в гарячих зонах атомних реакторів на підводних човнах з радіацією не більше сорока—п’ятдесяти рентгенів на годину.

І все ж Аліссон зумів уловити характерні особливості будови черепа звіра — череп усередині був вільний від каменів і грунту і добре проглядався навіть без допомоги ліхтаря — і, повернувшись до табору, накидав спочатку його ескіз, а потім і реконструкцію голови ящера. Вийшло щось екзотичне, незвичне, ні на що не схоже. Аліссон навіть засумнівався і зробив необхідні розрахунки, але малюнок не змінився: голова суперзавра являла собою складний агрегат з трьох рухливих рил з рогами, причому очей у цього монстра було теж трос — одне спереду і двоє по боках. Хоча цілком могло статися, що отвори, які здалися Аліссону очними, насправді служили для іншої мети.

— Оце так потвора! — пробуркотів уражений Кемпер. — Ти часом не послідовник Босха або Сальвадора Далі? Цей звір більше схожий на бурильну установку, ніж на живу істоту. Нічого подібного до твоїх звичайних динозаврів.

— Звичайних! — Аліссон посміхнувся. — Ти говориш так, ніби змалечку полював на них з луком і списом. Знаєш, скільки видів звірини репродукувала природа в мезозої? Близько ста п’ятдесяти тисяч! А нам відомий, вірніше, ми розрахували зовнішній вигляд тільки трьох з лишком тисяч видів, тобто два проценти, а розкопали і реставрували й того менше. Ніхто не мі. же уявити, які чудовиська жили за тих часів.

— Але ж ми наштовхнулися на одне з них…

Аліссон похитав головою.

— Не певен.

— Що?! Чи не хочеш ти сказати, що й цього монстра я змайстрував власними руками?

— Ні, не змайстрував, це не під силу всьому нашому інституту, однак у мене блиснула думка: раптом наш над’ящер не є мешканцем Землі?

Кемпер кинув помішувати в казанку суп із концентрату, який варився на похідному спиртовому пальнику.

— Ти не оригінальний. У вільний час і я почитую науково-популярну літературу і знаю, що таке панспермія. Хочеш сказати, що спора або яйце цього страховиська випало на Землю з космосу, а воно потім тут народилося? Особисто мені подобається перша гіпотеза: суперзавр — дітище мутації. В історії Землі стільки білих плям, що немає сенсу шукати пришельців там, де вони не з’являлися. Природа більш винахідлива, ніж ми вважаємо. В усякому разі богові з нею не зрівнятися.

Аліссон із збудженою цікавістю слухав льотчика, раптом відкривши в ньому якості, яких ще не знав: допитливість, начитаність і здатність до філософських узагальнень.

— Бога нема, — сказав він. — Вірніше, я в нього не вірю.

— Я теж. У світі стільки безумства, що виправдати бога може лише те, що він не існує.[5]

— Не пам’ятаю, хто сказав, що безумство — надлишок надії.

— В такому разі я безумний над міру. — Кемпер налив в алюмінієві тарілки паруючий суп. — Я настільки безумний, що сподіваюся дожити до глибокої старості.

Аліссон похитав головою, але продовжувати розмову не став.

Думки повернулися до знахідки, і його знов захопила таємниця, що крилася в появі на світ суперзавра з живими зародками. Повечерявши, він зійшов на невелику пірамідальну скелю і огледів околиці “посадочної площадки”, де приземлився їхній “вагітний яструб”, як назвав літака палеонтолог, або “віслюк” — за образним висловом Кемпера.

Сіро-білу твердінь кам’яної пустелі вже розкреслили довгі чорні тіні від дивних геологічних структур — дайок, які нагадували величезні, немов споруджені людськими руками коричневі стіни, орієнтовані, як спиці велетенського колеса. Це були рештки прадавніх лавових потоків, які вилилися через тріщини в епоху вулканізму і горотворення. Зубовидні скелі-штоки застигли охоронцями древніх вулканів, конуси яких були зруйновані ерозією. Сплюснутий багровий овал сонця падав за обрій в пелену пилу. Білий шрам— слід висотного літака — ділив чашу неба навпіл і встромлявся в сонце опереною стрілою лихого мисливця-велетня.

Аліссон нараз відчув — не почув, а саме відчув — тишу пустелі: величезний простір здибленого каміння завмер у чеканні чогось звично жахливого, як укол для хворої дитини, але таїлися в цьому мовчанні ще й терпеливий спокій матері, і суворий докір батька…

— А взагалі-то дивно, — пролунав над вухом голос Кемпера.

Аліссон здригнувся, озирнувся назад.

— Ти про що?

— Дивно, що в такому хаосі відшукалася пристойна рівна площадка, і якраз у найцікавішому з погляду геології місці.

— Щодо геології не знаю, а з погляду палеонтолога — точно.

— От я й кажу. Ходімо ще раз подивимося здаля на нашу золоту жилу та полягаємо спати. Завтра вранці я маю бути в повітрі, випробування рівно о дванадцятій за місцевим часом, перенесли, гади, на добу вперед. Побудеш сам, а потім я за тобою прилечу.

— А тут залишатися безпечно? Якщо до епіцентру всього двадцять миль…

— Не дрейф, вибух підземний, трусоне трохи і все. Не наближайся до осипу, щоб не засипало ненароком. Але якщо не хочеш лишатися, візьму із собою, хоча це пряме порушення інструкції.

— Гаразд, залишусь. Але тобі доведеться зв’язатись з одним чолов’ягою в Пітсбурзі, він нам знадобиться як спеціаліст.

— Хто він?

— Пітер Маклін, біолог, непоганий хлопець… до речі, брат моєї колишньої дружини. Хоча він у цьому не винний.

Кемпер стенув плечима, однак заперечувати не став.

Антирадіаційні костюми вирішили не надягати, взяли тільки ліхтар, дозиметр, фотоапарат, зарядивши його особливочутливою плівкою. Сутеніло, коли вони вилізли на перевал і побачили м’яку, мінливу ніжно-зелену хмару світіння над напівутопленим кістяком суперзавра. Кістки світилися зеленим, а порода, земля і каміння довкола — жовтим, лише подекуди в цій жовтизні проблискували яскраво-червоні й вишневі іскри, немов жарини або кінчики сигарет. Дивитися на цю світляну феєрію можна було не відриваючись цілу ніч, проте Кемпер знав межі допитливості та ризику.

— Схаменися, Нормане, тут фон теж небезпечний, а зайві рентгени мені ні до чого, та й тобі так само.

Аліссон налаштував фотоапарат, зробив з десяток знімків, і вони попленталися назад, підсвічуючи під ноги ліхтарем.

Перед сном Аліссон визирнув із намету, і небо, запотіле довкола уламка місяця перламутровим туманом, здалося йому твердим, мов кістка.

* * *

Кемпер полетів о десятій ранку, залишивши Аліссону намет, костюм, запас концентратів і рушницю.

— А вона навіщо? — мляво поцікавився стомлений Аліссон: він не виспався, цілу ніч його мучили кошмари.

— Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де згубиш, — посміхнувся Аліссон. — Нехай полежить у наметі, тобі все одно на собі її не тягати, а їсти вона не просить. Забажаєш глянути на “нульову точку” — ось тобі бінокль, видирайся якнайвище на гірку і дивись, напрямок — норд. Хоча навряд щось побачиш, крім хіба що гейзера наелектризованого пилу.

Літак Кемпера, здаля дійсно схожий на пузатого птаха, злетів і зник за скелями. В пустелю повернулася тиша, яка переривалася лише рідкими посвистами вітру. Аліссон зітхнув і взявся до роботи.

За дві години він встиг облазити кістяк суперзавра, взяти зразки грунту в пластикові пакети, сфотографувати всі деталі, сподіваючись на те, що фотоплівка витримає короткочасне перебування в радіоактивній зоні, і з побожністю й жахом помилуватися на зародки всередині зловісних коконів: обидва здалися палеонтологові явно підрослими за ніч і тепер упиралися в стінки яєць подобою лап і хвостів.

Переповнений враженнями, Аліссон повернувся в табір. Дорогою спітнів так, що штани й сорочку довелося викручувати. Він похапцем переодягся в сухе, прихопив бінокля, збираючись залізти на одну з найближчих скель-штоків, як раптом здалеку долинув наростаючий рокіт і над наметом низько пролетів військовий вертоліт. Аліссон бачив, як пілот здивовано — в нього аж щелепа відвисла — дивиться на табір і трясе головою. Вертоліт ледве не ввігнався в гірський схил, зробив пірует і повернувся. Завис над площадкою, здіймаючи хмару пилу. Сів. Відчинилися дверцята, з кабіни вивалився пілот у чорній формі й химерному шоломі і, підбігши до Аліссона, заволав, перекриваючи шум двигунів своєї машини:

— Якого біса ти тут стирчиш, ідіоте?! За три хвилини “час нуль”! Тобі що, жити набридло?!

— Я б не сказав, — стенув плечима Аліссон. — Хіба “Тайгершарк” лежить просто під нами? До нього ж миль із двадцять.

На кілька секунд пілотові немов заціпило, потім він схопив Аліссона за руку і потягнув за собою. Палеонтолог вирвав руку, він нічого не розумів.

— В чому річ, містере квапливець? Займайтеся своєю справою, я вам не заважаю.

Льотчик дивився на нього, ніби зустрів валаамову ослицю.

— Хлопче, ти розумієш, що кажеш? Ти з якого відомства? Щось я тебе раніше не зустрічав…

— Я тебе теж, і, правду кажучи, анітрохи не страждаю від цього, — буркнув Аліссон. — Мене привіз Кемпер.

— Вірджін? Так ти не з бригади яйцеголових? Побий мене грім! Як же вас пропустили на територію? Що ти тут робиш? — Рука льотчика потяглася до кобури пістолета.

— Я пакистанський шпигун, — сказав Аліссон. — Хочу вкрасти секрет приготування здобного тіста з радіоактивного пилу.

— Не жартуй, сміливцю, а то пожалкуєш, що народився. Відповідай, коли тебе запитують ввічливо.

— Я палеонтолог. — Аліссон про всяк випадок примірився, як простіше обеззброїти льотчика. — Мій друг Кемпер знайшов тут кістяк прадавнього динозавра… запросив мене. А що, хіба сьогоднішнє підземне випробування чимось відрізняється від інших?

Пілот здригнувся, кинув погляд на годинника.

— О господи! Він же не знав… лишилося півхвилини, не встигнемо злетіти. За мною! — загорлав він так, що Аліссон заледве не оглух, і кинувся під захист найближчої сіро-коричневої стіни дайки. Переляканий Норман помчав за ним, розуміючи, що вскочив у якусь непередбачену халепу.

— Чого не знав Вірджін? — запитав він на бігу.

— “Тайгершарк” відмінили, — прокричав льотчик. — Замість нього сьогодні випробовують підкритичний “Аутбест”. Гіршого випадку ви з Кемпером вибрати не могли.

Лягли в заглибині під монолітним виступом якоїсь чорної породи, льотчик згадав про покинутий вертоліт, висунувся, але зразу ж упхався назад.

— Ну все, перевід в іншу частину забезпечений, чорти б тебе забрали!

— А що таке “підкритичний”? — ризикнув спитати Аліссон, механічно відлічуючи секунди, що залишились.

— Глибина залягання заряду в межах максимального викиду. Тобто спалахне під землею, але маківка вибуху вилізе на білий світ. А це означає, що в момент вибуху в межах двадцятимильної зони радіація буде на три порядки вища за природний фон… все, час!

Десь глибоко в надрах землі немов упав і розбився келих — перший звук, який торкнувся слуху. За ним долинув довгий, подібний до ридання стогін — наче під неймовірним тягарем рвалися м’язи і сухожилля, ламалися кістки у атлета-велетня, який намагався впоратися з вагою всієї планети. А потім почалося: удар, гуркіт, тріск, вищання! Аліссона підкинуло вгору, вниз, загойдало, як на хвилях, притиснуло. Йому здалося, що відкололася скеля, але це виявився вертольотчик, важкий, як його вертоліт, і такий же твердий.

Гуркіт затихнув, земля перестала гойдатися, луна від вибуху полинула вмирати в пустелю.

— Встань з мене, бовдуре, — нечемно промовив Аліссон, намацуючи ґулю на тім’ї.

Льотчик виліз із сховку, примружився на сонце і став обтрушуватися.

— От тепер можеш поглянути… якщо не пропала охота.

Охота в Аліссона була. Сопучи, він видерся на скелю і в тому напрямі, де прогримів ядерний вибух, без бінокля побачив рівне сіро-жовте поле до небокраю, пухнасте, мов туманна пелена. Пил, зрозумів він не одразу. Це ж пил! Але чому такий рівний шар?

— Збирайся, приятелю, — буркнув, з’являючись на скелі, пілот; на пелену пилу він навіть не глянув. — Полетиш зі мною, на базі з’ясуємо, хто тебе сюди закинув, Вірджін чи… — Очі льотчика раптом застигли. — А це ще що таке?!

Аліссон простежив за його поглядом. Над розсипом кам’яних уламків, які куріли пилом, стирчало щось жовтогаряче в зелену цяточку, що за формою нагадувало хижу комаху — богомола. У Аліссона мимоволі стиснулися м’язи живота. Він припав до окулярів бінокля і виразно побачив свій ожилий ескіз суперзавра з жахливою, немов з полотен Ієроніма Босха, головою: три кістяних, обтягнутих бородавчастою шкірою, нарости — чи то роги, чи то хоботи, чи то носи, три роги вгорі, три мережаних перепончастих нарости з боків голови і під нею і одне вузьке й довге око з горизонтальною зіницею… Дитинча суперзавра переступило на місці, Аліссон зрозумів, що в нього не чотири і не п’ять ніг, а всі шість! Плюс якийсь огидний білий виступ на грудях, схожий на пухлину.

— Народився! — глухо пробурмотів Аліссон, полотніючи.

Пілот вихопив у нього бінокль, знайомий вираз здивування з’явився на його обличчі, звиклому в умовах військових стосунків носити маску субординації і стандартної готовності виконати наказ.

— Відкіля тут це чудовисько?! Скільки тут літаю — і разу не бачив! О, їх двоє!

Поруч з першим дитинчам суперзавра з’явилося друге, майже його копія, тільки дещо іншого забарвлення.

— Вони ж із жирафу заввишки! Ти бачиш? — Ошелешений пілот озирнувся на Аліссона. — Звідки вони взялися?

— Вибух… — знову пробурмотів Аліссон, думаючи про своє.

— Що?! Вибух синтезував цих тварей?!

— Ні, радіація… хвиля випромінювання прискорила… вірніше, ініціювала спусковий механізм народження… недаремно й кістяк радіоактивний.

Пілот прислухався до чогось, раптом вилаявся, тицьнув Аліссону бінокля і почав спускатися з крутого боку скелі. Палеонтолог отямився. З півдня летів ще один вертоліт, летів зигзагами, то опускаючись, то підіймаючись вище. Він розшукував зниклого напарника.

Пілот добрався до своєї машини, гвинти якої продовжували повільно обертатись на холостому ході, і очевидно зв’язався зі своїми по радіо, тому що другий вертоліт, з двома підвісками сріблястих контейнерів, повернув у їхній бік і сів поряд з першим.

Аліссон пошукав очима новонароджених суперзаврів, однак схил осипу був порожній, бридкі створіння зникли за скелями, злякавшись шуму…

* * *

Кемпер прилетів за годину, злий і небалакучий. Він застав палеонтолога в компанії вертольотчиків, котрі жваво обговорювали якусь проблему.

— Хелло, Вірджіне, — помахав рукою один з-поміж них, без шолому, білявий і кругловидий. — Цей хлопець стверджує, що він твій друг.

— Хелло, Піте. Яким вітром вас сюди завіяло? Ви ж баражуєте західну зону.

— Якби не Боб, — Піт показав на льотчика, що перший побачив Аліссона, — від твого приятеля самі кісточки лишилися б.

Кемпер похмуро погрозив кулаком небу.

— Я ще розберуся з цим сучим сином Рестеллом! Він повинен був попередити мене про заміну щонайменше за три дні.

Піт засміявся; він був молодий, усмішливий, привабливий.

— Рестелл — генерал, тобі до нього не добратися, а якщо хочеш зігнати злість на комусь із близьких, дай прочуханки… ну хоча б Бобові, йому це корисно.

Пілот, який врятував Нормана, не сприйняв жарту.

— Прихоплюй свого приятеля, Віре, і забирайся швидше, бо вам обом це так не минеться. Якщо Рестелл дізнається, що в зону випробувань проникнув сторонній, він згодує тебе тим двом тварям.

— Яким тварям? — не зрозумів Кемпер.

Пілот вирячився на нього.

— Годі розігрувати, хіба не ти їх знайшов?

— Вони вилупилися, — пояснив Аліссон, котрому вже набридло бути ходячим довідником. — Дитинчата суперзавра вилупилися з яєць, ми їх щойно бачили.

— Боронь боже зустрітися з ними ніс у ніс! — пробурмотів Роберт. — Словом, я буду змушений доповісти шефу про знахідку. Вас я не бачив, — звернувся він до Аліссона. — Вірджін доставить вас у Тонопу, а там…

Аліссон заперечливо похитав головою:

— Дзуськи! Це наша знахідка, Вірджіна і моя. Те, що вона на території полігону, не має ніякого значення. В наукових колах вона викличе таку сенсацію, що перевершить навіть відкриття невідомої цивілізації!

— Як вам завгодно, моя справа — попередити. Навряд чи Рестелл допустить сюди цивільних яйцеголових.

Пілот відкозиряв, махнув другому льотчику, і вони розійшлися до своїх машин. За кілька хвилин металеві бабки, зробивши коло над місцем розташування кістяка суперзавра, помчалися на захід. Мовчання гористої пустелі придушило землю ватяною ковдрою.

— Тобі це дійсно загрожує неприємностями? — запитав Аліссон, дивлячись вслід вертольотам.

— А, хай їм чорт! — по-філософському підсумував Кемпер. — Роботу я знайду, не так уже й багато на світі льотчиків, які налітали п’ять тисяч годин над радіоактивними вулканами. Не про те мова. Рестелл справді може запросто виставити нас звідси, і тоді ляснули наші грошики.

— Якби ж то тільки грошики. Це ж відкриття Нобелівського масштабу. Я не перебільшую, в науці подібне народження динозаврів з уцілілих яєць — безпрецедентне! Але найголовніше… — Аліссон не доказав, замислившись.

Кемпер чекав, поглядаючи то на нього, то на свій некрасивий пузатий літак. Нарешті не витримав:

— Ну, і що найголовніше?

— Земна природа не могла породити такі химерні чудовиська. В них трипроменева симетрія, три пари ніг… кістки не мінералізовані…

— Знов ти своєї… Сам же казав, що ніхто не відає, скільки видів живих істот пройшло по Землі за сотні мільйонів літ. Просто твій суперзавр сприйнятливий до радіації, і кожний сплеск випромінювання від випробних вибухів додавав свою дозу до вже одержаної, поки не спрацював механізм ввімкнення спадкової інформації. Знаєш, скільки в Неваді тривають атомні випробування? Понад сорок років! Давай-но краще поміркуємо, що будемо… — Кемпер замовкнув.

Аліссон рвучко обернувся назад.

З-за чорно-коричневої стіни дайки за сотню метрів від них витягувався вгору страхітливий силует суперзавра. Тририла голова завбільшки з людський тулуб, в ромбовидному панцирі, з масою неапетитних деталей — наростів, бородавок, шипів, плавно піднеслася на п’ять метрів над скелею і зупинилася, втупивши в застиглих людей погляд єдиного ока. Потім з’явилася жовто-сіра лапа з шістьма членистими пальцями-кігтями, вчепилася у гребінь скелі, за нею — інша. Чудовисько повернуло морду ліворуч, на його скроні пульсував опуклий шкірястий наріст. Цей наріст раптом лопнув знизу і виявився клапаном, що відкрив ще одне око, кругле, з білим обідком і чорною зіницею-щілиною, але ніби запнуте напівпрозорим більмом.

— Мама міа! — сказав Кемпер хрипким голосом.

Більмо на оці суперзавра сповзло вниз, відкривши зеленкувате очне яблуко з плаваючою по ньому зіницею; ящер кліпнув. А потім якось по-пташиному швидко й гнучко повернув морду до людей, нижнє рило його видалося вперед, мов жувальця у комахи, клапан, що затуляв його, відігнувся вниз, із круглого отвору беззвучно виплеснувся блакитнуватий промінь і впився в камінь недалеко від застиглих друзів: фонтан іскор, шипіння, тріск, клуб диму гейзером вистрілив угору…

Аліссон отямився вже за літаком.

Льотчик випередив його, але повернувся до намету і висмикнув звідти рушницю. Тепер обидва, гарячково дихаючи, заховалися за стояками шасі і виглядали з-за сховку. Суперзавр не мав наміру переслідувати їх, він в такому ж темпі — повільно і плавно, як на гідравлічній тязі, перевалив через скелю, пошукав щось серед каміння і поплазував геть, показавши свій худий, як у комахи, але костистий і броньований, як у прадавніх динозаврів, зад.

Кемпер поклав рушницю, сів і витер спітніле чоло. Поглянув на Аліссона.

— Ти хотів щось запитати?

— Тільки одне — де тут туалет… — буркнув Аліссон.

Кемпер затрясся від сміху, потім пирхнув і сам Норман. Реготали хвилини зо три, тоді Аліссон звівся на ноги, пом’яв пальцями литки.

— Ти завжди бігав краще за мене, однак якщо ця звірюка визирне ще раз, я в Тонопу прибіжу перший. Готовий закластися на будь-яку суму.

— Боб має рацію, Рестелл сюди нікого не допустить, і твоїм красенем-суперзавром займатимуться військові специ. Бачив, як він по нас… лазером! Уявляєш, яким він стане, коли виросте?

Аліссон похитав головою, з жалем констатуючи, що знахідка, а разом з нею і передбачуваний заробіток вислизають з рук. Але його діяльна, схильна до авантюризму натура прагнула пригод і вимагала не здавати позицій. Першовідкривачами суперзаврів були все ж таки вони з Вірджіном, цього факту не міг би заперечувати навіть всемогутній генерал Рестелл, начальник ядерного полігону Невади. І Норман вирішив залишитися, незважаючи на вмовляння Кемпера повернутися в Тонопу і повідомити про знахідку в пресу.

Цікавість вченого виявилася сильнішою за інстинкт самозбереження і гадані ускладнення з властями. До того ж Аліссон ніколи не кидав розпочатої справи, хоч би з якими труднощами він стикався.

* * *

Обіцяні вертольотчиком неприємності не забарилися.

Вже надвечір на площадці, пристосованій Кемпером під злітно-посадочну смугу, сіли пузаті вертольоти десантників, одягнених у спецкостюми, і дужі хлопці вмить оточили район з кістяком суперзавра і плазуючими його дитинчатами. Потім прилетіла група експертів з Таунського наукового центру, серед яких, на щастя Аліссо-на, був і палеонтолог Пітер Кеннет, з котрим він був знайомий ще з університету. Тільки сприяння Кеннета й допомогло Аліссону звільнитися з-під арешту і навіть залишитися на полігоні, після чого його було включено до складу дослідницького загону як спеціаліста з фауни мезозойської ератеми.

А далі події почали розгортатися по висхідній в темпі брейк-данса, так що ні в кого не лишилося часу запитати, а що власне робить на атомному полігоні Норман Аліссон, палеонтолог Пенсільванського інституту палеонтології і археології, тридцяти п’яти років, який не є штатним співробітником команди генерала Рестелла.

“Крихітки”-суперзаври росли як з води, обнишпорюючи скелі, ущелини, кам’яні розсипи в пошуках їжі — так, в усякому разі, розшифрували їхні невтомні пошуки дослідники. На кінець другого тижня з моменту народження “суперзаврики” сягали вже п’ятнадцяти метрів заввишки і сорока завдовжки. На людей і їхню техніку вони не звертали уваги зовсім, лише одного разу відреагувавши на появу рентгенівського випромінювача для просвічування порід. Аліссон був свідком події, він працював — коли це вдавалося, — біля кістяка дорослого суперзавра, вивільняючи його від каміння, піску і глини, вимірюючи, замальовуючи, фотографуючи кожну кістку.

Коли прибув вертоліт з рентгенівською установкою, обидва “малюки”, які виколупували щось у скельних відслоненнях на північ від свого “пологового будинку”, одразу ж поповзли на “запах” цезію-139, що правив за джерело випромінювання в установці. Вони пересувалися приблизно із швидкістю людини, що йде шпаркою ходою, поєднували грацію і пластичність робота-навантажувача з різкими, несподіваними поворотами хижої комахи і піруетами не менш хижого птаха і, рухаючись, уже кришили каміння, коли черкали по скелях Твердими шипами на лапах або шпорами на хвостах. За розрахунками, їхня вага досягла сорока тонн, хоча досі було незрозуміло, що править їм за джерело живлення.

Один із суперзаврів, прозваний Стрілець за постійну демонстрацію разючого променя, схожого на лазерний, першим дістався місця посадки вертольота і, не звертаючи уваги на стрілянину, — щоб відстрашити тварин, охоронці палили з усіх стволів не лише вгору, а й у ящерів, хоч кулі відскакували від їхніх броньованих панцирів, — з ходу вдарив по наполовину вивантаженій платформі своїм блакитним променем. Екіпаж вертольота і вантажники розбіглися, суперзавр спустився до машини, роздушивши по дорозі тягач. Разом з прибулим побратимом на прізвисько Тихоня вони виконали навколо вертольота складний незграбний танок і відійшли до північної межі визначеної ними самими території “пасовиська”. Коли льотчики і фахівці, які готували рентгенівську установку до роботи, повернулися, виявилося, що контейнер з радіоактивним церієм перетворено на зливок металу, а сам церій зник. Дозиметричний контроль показав, що рівень радіоактивності в районі вертольота, і взагалі в тих місцях, де пройшли гіганти, впав на порядок порівняно з іншими ділянками грунту.

Епізод з рентгенівським інтроскопом примусив Аліссона ще більше укріпитися в думці, що над’ящери — пришельці на Землю, спори яких випадково були занесені на планету космічним “вітром”. А через деякий час у цьому переконалися навіть твердолобі снайпери з охорони Рестелла, які тільки й уміли, що натискати на гачок пістолета, карабіна чи автомата.

Рівно через місяць після своєї появи на світ суперзаври раптом полишили зону відчуження, котру вилазили уздовж і впоперек, ніде не виходячи за межі п’ятимильного кола з центром в районі кістяка їхнього родителя (“матері” чи “батька” — хто розбере?), і попрямували в пустелю до місця ядерного вибуху під кодовою назвою “Аутбест”, який недавно прогримів. Ні кулеметно-автоматний вогонь, ні атака вогнеметів, ні залпи реактивних мінометів не зупинили їх і не пошкодили. На цей момент уже було відомо, завдяки зусиллям Аліссона, Кеннета і їхніх колег-експертів, що матеріал кісток суперзаврів являє собою складний полімер на основі боросилікатних сполучень з включеннями гадолінію. Цей матеріал був міцніший за будь-який метал, не боявся високих температур аж до чотирьох тисяч градусів і не піддавався жодному методу механічної обробки, крім різання плазменим променем з температурою плазми понад десять тисяч градусів.

Працювати поблизу радіоактивного кістяка в захисних антирадіаційних комбінезонах було досить важко, тим більше що постійно доводилося бути насторожі, щоб не прогавити появу “малюків”, однак учені терпіли, зробили все, що було в їхніх силах, і здобули стільки неймовірної, сенсаційної інформації, що вистачило б на кілька Нобелівських премій. Головний же висновок, що приховано визрівав з дня на день, зробив голова комісії, створеної з фахівців військових лабораторій Пентагону і високопоставлених співробітників Ради національної безпеки. На прес-конференції в Тонопі, куди вперше були допущені журналісти й кореспонденти центральних газет і телебачення, він заявив, що одержані результати дозволяють вважати батьківщиною суперзавра не пустелю Невада, не Сполучені Штати і не Землю взагалі, а космос!

Після цього сенсація спалахнула і зайнялася пишним полум’ям на сторінках преси всього світу, викликавши приплив ентузіастів, що прагнули познайомитися з панспермітами,[6] як стали йменувати молодих суперзаврів, трохи ближче.

Проте потік цих самодіяльних горе-дослідників швидко порідшав, коли стало відомо, що пансперміти випромінюють, як могильники радіоактивних відходів, до двохсот рентгенів на годину, та ще й володіють потужним грайзером — гамма-лазером, промінь якого було видно через ефект перевипромінювання. А потім інформація про суперзаврів раптом зникла зі сторінок газет і журналів США, як за помахом чарівної палички, немов перекрили кран, що живив сенсацію. Втім, так воно й було насправді: спецслужби Штатів оцінили живий раритет, що потрапив їм до рук, і його вплив на воєнну науку, і натиснули на відповідні кнопки. Відтоді суперзаврами по-справжньому зайнялися професіонали військових лабораторій, які давно розробляли поряд з простими і надійними ще й найекзотичніші засоби умертвіння подібних до себе. Всі цивільні спеціалісти були виселені з території полігону, попередньо заприсягнувши мовчати про все, що вони бачили.

На подив Аліссона, його залишили — чи то через принесену конкретну користь, чи то як першовідкривача, чи то з інших міркувань. Залишився й Кемпер, який пересів з кабіни свого “віслюка” в кабіну вертольота “Ірокез”. Бачили вони один одного зрідка, але з очей не випускали і спосіб для спілкування знаходили завжди, коли обох діймали до живого постійна гонка і недосипання.

Суперзаври в цей час дісталися епіцентру вибуху — там зяяла неглибока, однак широка воронка діаметром у п’ятсот з лишком метрів — і довго нишпорили довкола, зоравши пустелю не гірше, ніж сотня тракторів з плугами. Що вони шукали, одному богові було відомо, але після “оранки” обидва ще більше підросли і витягнулись завдовжки, а радіація в “нульовій точці” практично зникла, упавши нижче рівня природного фону.

Дивитися на драконів навіть здаля було моторошно і дико, ніхто на Землі навіть у кошмарних снах ніколи не бачив подібних створінь, і недаремно один із льотчиків-спостерігачів збожеволів, коли сів від них надто близько і суперзавр Стрілець плюнув у нього гамма-променем.

Пансперміти явно еволюціонували: в них випадали “зайві” роги і шипи, колір шкіри змінився на сірий, вона стала гладкою, лискучою, відбивала світло, мов безліч полірованих металевих дзеркал, зате на спинах з’явилися якісь гребінчасті нарости, за аналогією названі “крилами”. Вага пришельців досягла п’ятисот сорока тонн, і вони тепер, рухаючись, залишали широкі борозни в будь-якому грунті, в тому числі і на голій скелі.

В контакт з людьми вони не входили, а визначити на відстані, розумні вони чи ні, було неможливо. Тому вчені-біологи і палеонтологи одержали термінове завдання визначити за кістяком дорослого суперзавра і рештками яєць, чи мав він інтелект. Аліссон поставився до завдання скептично, проте вголос поділився сумнівами тільки з Кемпером.

— Розумієш, — говорив він льотчику, коли той з флягою віскі “Чивас-Рігал” розшукав його надвечір, — мозок у суперзавра був, хоча й розташований не в голові, а на череві і біля основи хвоста. За розмірами він більше людського, однак обсяг мозку — це не доказ розумового процесу. Мозок тиранозавра чи тарбозавра теж був більший за людський, проте інтелект цих найбільших хижаків в історії Землі не перевищував інтелекту сучасного крокодила.

Кемпер простягнув палеонтологу ковпачок фляги з двома ковтками віскі.

— У тебе вигляд, як після марафону… або трьох безсонних ночей поспіль. Багато роботи?

— Не те слово. Забув, коли їв і спав вчасно і спокійно. Зрозуміло, що над’ящер дійсно звалився до нас на Землю з космосу, як я і гадав, але чому він не зміг розмножитися ще в ті часи, не створив популяції? Що йому завадило? Вся історія мезозою пішла б іншим шляхом…

Кемпер зробив ковток, закрутив флягу.

— Як на мене, все дуже просто: він міг жити тільки в умовах високого радіоактивного фону, а в ті часи фон був у Неваді дуже й дуже низький, не те що зараз. Народження суперзаврів на ядерному полігоні, де фон через випробування вищий, ніж у будь-якому іншому місці земної кулі,— тому підтвердження.

Аліссон замислено продовжував перевдягатися.

— Мабуть, ти маєш рацію, — промовив він нарешті. — До речі, такий збіг вельми символічний: ця кошмарна істота, яскраво виражений носій всесвітнього зла, хоча б на вигляд, аналогів якому не знайшла навіть людська уява, могла народитися тільки тут, на ядерному полігоні, покликаному вдосконалювати засоби знищення роду людського, і тільки в нашу епоху, епоху зла і насильства. — Аліссон мерзлякувато потер руки.

— Каліюга, — пробурмотів Кемпер.

— Що?

— Каліюга, з давньоіндійського — епоха гріха і пороку, почалася три тисячі літ до нашої ери. Але я з тобою не згоден.

— В чому?

— Суперзавр, ясна річ, страшний, що й казати. — Вірджін пересмикнув плечима, коротко розсміявся. — Навіть коли про нього згадуєш — і то морозом проймає! Але я б не назвав його носієм всесвітнього зла, це чисто психологічна оцінка, сформована нашим, людським страхом. Можливо, з його погляду саме ми, люди, є носіями зла. Це з якого боку подивитися.

Аліссон розкрив бляшанку з кока-колою, запропонував льотчику, дістав бутерброди в целофані. Вони мовчки з’їли по одному.

— Де вони зараз?

— Повзуть у напрямі до Уїлер-Пік, через що специ Пентагону стоять на вухах.

— Чому? Бояться, що пансперміти не повернуться до “резервації”?

— І цього теж, але більше через те, що в сорока дев’яти милях від Уїлер-Пік готується чергове ядерне випробування з програмою “Чорний вогонь”: в шахті на глибині півмилі сховано дуру потужністю в двісті п’ятдесят кілотонн.

— Ти хочеш сказати… — Аліссон перестав жувати.

Кемпер кивнув.

— Тямиш. Суперзаври відчули радіацію заряду. Пам’ятаєш, як вони зжерли контейнер з радіоактивним церієм для рентгенівського інтроскопа?

Аліссон присвиснув.

— В такому разі їм каюк. Твій улюблений Рестелл не стане дожидати, поки дракони полізуть в шахту, він їх знищить раніше.

— Не знаю. — Кемпер зітхнув, хмарніючи. — Щось мало віриться. Коли б ти їх бачив! — Він уважно подивився на змарніле обличчя палеонтолога. — Не шкодуєш, що я тебе сюди притягнув? Розраховував трохи заробити, а натомість…

Аліссон похитав головою, в свою чергу вдивляючись в обличчя друга із запалими очима, обвітрене, з гострими, туго обтягнутими шкірою вилицями.

— Тобі, я бачу, теж не з медом. А я одержав більше, ніж розраховував, — дивовижну, хоча й моторошну таємницю, яка перевернула уми, і захоплюючий душу інтерес. Щоправда, шеф обіцяв мені за інформацію золоті гори, отже, і в цьому ми не прогадали. Половина прибутку за публікації — твоя. А шкода, якщо Рестелл їх знищить…

Вони вийшли з алюмінієвого будиночка, одного з десятка таких самих, в яких мешкали члени експедиції. Зовні було жарко, задушливо, незважаючи на поривчастий вітер, що приносив із пустелі запахи розжареного каміння, гудрону, згорілого пороху і пилу.

Десь у п’ятдесяти милях звідси пробивали свою дорогу в скелях неземні, жахливі, ні на що не схожі, нещасні істоти, випадково народжені злою волею людини і зовсім не випадково приречені цією ж волею до знищення…

* * *

Суперзаври дісталися Уїлер-Пік через дві доби.

З холодним і жахливим спокоєм вони розстріляли танковий взвод, викликаний Рестеллом і перекинутий повітряним шляхом для охорони підготовленої до вибуху шахти, пройшли мінне поле і вогненну напалмову смугу, спустилися в долину з наметовим містечком, звідки були негайно евакуйовані інженери і робітники-будівельники, і Рестелл змушений був наказати бригаді охорони полігону обстріляти район дивізіоном реактивних установок залпового вогню.

Коли стіна землі, розтрощеного на щебінь каміння, пилу і диму спала, поглядам спостерігачів-вертольотчиків явилися живі й неушкоджені на вигляд пансперміти, які заклопотано розколупували устя шахти. Вибухи ракет, начинених звичайною вибуховою речовиною, були для них не страшніші, ніж комарині укуси для людини.

Генерал Рестелл недаремно зажив репутації жорсткої і рішучої людини, яка нічим не гребує задля досягнення мети, але й він не наважився віддати наказ завдати по місцю передбачуваного випробування бомбового удару. Поки він здзвонювався з Вашінгтоном, поки міністр оборони радився з начальниками штабів і президентом, суперзаври добралися до нижнього залу на дні шахти, де був установлений контейнер з ядерним зарядом.

В центр керування полігоном терміново прибули представник Пентагону адмірал Кіллер і сенатор Джайлс, голова сенатської комісії в справах озброєнь. Вони встигли надивитися на діяльність суперзаврів згори, перш ніж ті зникли під землею, і оцінили їхню міць, настирливість, неземну велич і надзвичайну потворність; хоч, якщо розібратися, питання краси і потворності вельми спірне, а для тваринного світу термін “красота” і взагалі означає доцільність форми тіла, гармонію функціональної діяльності, доведену еволюцією до цілковитої досконалості. Після цього приголомшені адмірал і сенатор заходилися дзвонити кожен у свої дзвони, в тому числі і президентові, сколихнувши застояле болото самозаспокоєності і впевненості в національній перевазі над будь-яким противником.

На полігон прилетіла ціла бригада високопоставлених офіційних осіб під проводом заступника міністра оборони з наукових досліджень і розробок. Вона застала суперзаврів уже в дорозі: пансперміти проникли в зал з ядерним пристроєм — ніхто не ризикнув висадити його в повітря — і викрали урановий зародок і контейнер-бланкет з сумішшю дейтерію і тритію. Що сталося під землею на глибині півмилі, ніхто, звичайно, не бачив, проте коли після відходу ящерів у розламану шахту спустилися каскадери-ядерщики, вони виявили понівечені рештки обладнання і порожню шкаралупу камери, де був заряд. І нуль радіоактивності.

Суперзаврів намагалися затримати на виході з шахти: влаштували ракетно-гарматне пекло, застосували навіть бойові лазери, та все було даремно — броньовані колоси пройшли вогневу завісу без видимих зусиль і зупинок. Схоже, страху вони не відали, як і болю.

Через добу безперервних нарад і польотів над невтомно плазуючими по пустелі наддраконами, які за цей час ще більше підросли, над Невадою з’явився бомбардувальник В-ІВ і скинув на них вакуумбомбу класу “Зеро”.[7] Вибух перетворив куточок дикої гірської місцевості з безліччю гострозубих скель, печер і ям, стінок і бартерів на ідеально рівний круг діаметром близько кілометра, на порох розкришивши все, що здіймалося над землею більше ніж на сантиметр. І все ж пансперміти вціліли.

Спочатку спостерігачі подумали, що звірі вбиті: вони розпласталися на голій скельній площадці і не рухались, учепившись всіма шістьма лапами в камінь. В таборі, що йшов слідом за пришельцями в межах радарної видимості, серед воєнспеців спалахнуло тріумфування, яке тривало рівно півгодини. Суперзаври отямилися, заворушились, кумедно обмацуючи одне одного хвостами. Декілька годин вони сиділи на місці, займаючись якимись таємничими приготуваннями, можливо, заліковували рани, а потім раптом один за одним збили три вертольоти із спостерігачами, що кружляли на двокілометровій висоті. Льотчики загинули. На щастя, Кемпер цього дня в повітря не здіймався, була не його зміна. З цієї миті супердракони не підпускали до себе нікого ближче ніж на сім-вісім кілометрів і збільшили швидкість бігу. Коли експерти встановили напрям їхнього руху, в таборі знялася тиха паніка: страхітливі тварі за три—чотири дні мали дістатися каньйону біля Коннорс-Пік, де велася підготовка до чергового підземного ядерного випробування в рамках “Чорного вогню”. Як похмуро пожартував адмірал Кіллер: пришельці явно були “агентами Кремля”, котрі вирішили зірвати програму СОІ в будь-який спосіб.

Жарт адмірала спричинив несподіваний резонанс у світі, коли вийшов за межі штату Невада. У журналістів соціалістичних країн він викликав іронічну посмішку, а кореспондентів радіо і телекомпаній пойняв гомеричний регіт. На сторінках газет і журналів з’явилися десятки фейлетонів, насичених вбивчим ковбойським гумором, статей і розповідей “очевидців”. Обиватель теж реготав над дошкульними фразами типу: “Ще ніхто й ніколи не воював з динозаврами, однак Америка і в цьому випередила світ, підтвердивши своє історичне призначення”, переказував анекдоти й чутки і веселився, перебуваючи в абсолютному невіданні щодо реальних обставин справи. На жаль, і в політичних колах не знайшлося діяча, котрий би тверезо оцінив обстановку і зробив належні висновки. В Пентагоні, та й серед адміністрації країни все ще побутувала думка, що військові цілком контролюють становище і весь цей галас навколо двох ожилих реліктів епохи мезозою не вартий шеляга.

* * *

Суперзаври проминули останній ракетний заслін перед шахтою в ущелині біля Коннорс-Пік і через день знищили ядерний заряд, призначений для випробувань рентгенівського лазера з ядерною накачкою. На цей час їхній зріст сягав сорока трьох, а довжина від носа до кінчика хвоста перевищила двісті десять метрів. Вони були набагато більші не тільки за найкрупніші живі істоти на Землі, а й переважали всі створені людиною механізми, що будь-коли пересувалися по суші. Невада була відкрита і беззахисна перед ними, а “мідні лоби” в Пентагоні все ще вишукували зброю, здатну їх знищити, випробовуючи на панспермітах весь наявний арсенал, в тому числі і експериментальний хімічний та біологічний.

Прозріння не прийшло навіть тоді, коли ні лазерні гармати, ні електромагнітні снаряди з високою швидкістю польоту — до двадцяти кілометрів на секунду, ні отрутохімікати та найстрашніші з тваринних і рослинних отрут ніяк не вплинули на чужих звірів. Суперзаври роздушили ще дві шахти з підготовленими до вибуху пристроями, і полігон спорожнів. Рестелл, не чекаючи команди згори, віддав наказ евакуювати решту установок. Проте на межі штатів Невади і Юти було розташовано секретний завод по переробці уранової руди, і суперзаври повернули туди.

Америка перестала реготати і затамувала подих. Рестелл одержав офіційний дозвіл президента застосувати для знищення чудовиськ атомну бомбу.

І лише одна людина з усіх причетних до цієї справи здогадалася, до чого може призвести ядерний вибух. Цією людиною був Норман Аліс-сон.

Він знайшов Кемпера біля одного з вертольотів серед льотчиків, які обмінювалися враженнями від останніх рейдів на північний схід Невади. Це був передовий загін спостерігачів, який ішов за суперзаврами на мінімально можливій відстані. У компанії панував дух бравади, невибагливого гумору і поблажливого терпіння: кожний ждав своєї черги розповідати, відповідаючи сміхом на незграбні дотепи інших. Аліссон послухав хвилину і висмикнув Вірджіна з натовпу.

— Віре, привіт, слід перешкодити ядерній атаці на суперзаврів.

В очах Кемпера згасли іскринки сміху. Він покрутив пальцем біля скроні.

— Ти що, привіт, зовсім з’їхав з глузду там, біля рідного кістяка? До речі, як ти тут опинився?

— З поштою, — відмахнувся Аліссон, не ображаючись на “з’їхав з глузду”. — Якщо не зупинити бомбардування, станеться… точніше, може статися щось страшне!

Кемпер уважно оглянув обличчя друга, похитав головою:

— Це неможливо.

— Але це необхідно зробити, поки ще є час не допустити жахливої помилки.

Кемпер машинально відзначив час і рішуче махнув рукою на штабель ящиків:

— Сідай і розповідай.

— Все досить просто. Ти ще пам’ятаєш, якими народилися пансперміти?

— Звичайно, футів по двадцять…

— Річ не в розмірах, вони рухались не так, як зараз, а значно повільніше і плавніше. А коли зжерли начинку рентгенівського інтроскопа — радіоактивний церій, одразу стали активніші, повеселішали, пам’ятаєш?

Кемпер невпевнено почухав потилицю.

— Та начебто…

— Це факт. Щоразу, коли вони знаходили осередки радіації в “нульових точках” або в шахтах, підготовлених до випробувань, швидкість їхнього життя збільшувалась, я перевірив. Тобто за межами зон з підвищеною радіацією вони “мерзнуть”, холонуть. Розумієш? І чим більша потужність випромінювання, тим вищі темпи їхнього росту, активність, швидкість процесів обміну, реакція, сила. В поєднанні з практичною невразливістю… уяви, що буде, коли вибухне бомба: вони нарешті наситяться енергією і…

Льотчик гмукнув, скоса поглядаючи на схвильованого Аліссона, накреслив носком черевика жіночий профіль і витер.

— Логічно. Хоч я й не вірю, що суперзаври витримають ядерний вибух. А й велика ж потенція у природи! — захоплено вигукнув він. — Моєї фантазії ніколи б не вистачило намалювати таких монстрів! Живі атомні поглиначі! їх слід залишити в живих хоча б для того, щоб вони очищали землю від радіації. Економічний ефект буде колосальний! Невже космос можуть населяти ще більш жахливі форми життя?

— Мені здається, тільки ми з тобою і здатні дивуватися, — похмуро промовив Аліссон. — Навіть у середовищі вчених цікавих романтиків — один—два на сотню, все більше прагматиків, меркантильних ділків та обачливих препараторів. Не лови гав, думай, що робити.

Кемпер знов почухав у потилиці і перетворився в діловиту і розважливу людину.

— Потрібний діяч державного масштабу, який може переконати великих цабе з Пентагону відмінити атаку. Рестелл не годиться, він затиснутий рамками статуту, і кругозір його вузький, до того ж він не стане нас слухати. Адмірал Кіллер? Не знаю, мені він не сподобався: така собі пихата жердина з благородною сивиною, та й прізвище в нього страшенно переконливе… Можливо, Джайлс?

— Хто це?

— Сенатор, голова комісії в справах озброєнь. Схожий на борця-професіонала, але не дурень, судячи з відгуків. Спробуємо до нього.

Кемпер підхопився і, не озираючись, пішов до фургона з радіостанцією. Аліссон, давно звиклий до манери Вірджіна ставити задачу і тут-таки її розв’язувати, поспішив слідом.

Льотчик затримався в фургоні на дві хвилини.

— Все гаразд, я з’ясував: Джайлс і весь його почет перебувають зараз у Коннорс-Пік, вивчають сліди наших любих динозавриків. Шкода, що заступник міністра оборони вже майнув, а то можна було б звернутися до нього.

Не даючи Аліссону оговтатися, Кемпер енергійно рушив до вертольота, гукнувши на ходу в натовп пілотів, що розважалися:

— Бобе, я за викликом Рестелла, буду за годину—півтори, попередь майора, коли повернеться.

За кілька хвилин вони були в повітрі. Потужний двогвинтовий “Ірокез” поніс їх над похмурим зморшкуватим тілом пустелі на південний захід, до гірського пасма Коннорс-Пік. Через весь кам’яний щит, то зникаючи в нагромадженнях скель, то з’являючись на рівній поверхні, тягнулися поряд чотири характерні борозни — сліди драконів, які проповзли тут.

Всі сорок хвилин польоту мовчали. Тільки саджаючи вертоліт біля шеренги таких самих машин — з одного боку і стада бронетранспортерів — з іншого, Кемпер запитав:

— Ти певен у своїх розрахунках?

Аліссон витримав його погляд.

— Це не розрахунки, це логіка і прогноз. Але я певний, що не помилився у викладках.

Однак пробитися до Джайлса виявилося непросто.

Був час ленчу, офіційні представники влади зібралися в легкому алюмінієвому будиночку з кондиціонуванням і душем, який монтувався за годину і охоронявся майже як будинок Пентагону. Далі колони багатоствольних реактивних установок Кемпера не пустили. Оманливо лінивий десантник у чорному заступив йому шлях.

— Куди поспішаєте, хлопці?

— У нас справа до сенатора.

— А чому не до президента? Сенатор на вас чекає? До речі, який саме? У нас тут їх цілий взвод.

— Джайлс.

— От тепер ясно, ви його родичі.

— Не родичі, — почав утрачати терпіння Кемпер, — але справа до нього досить нагальна і важлива. Можу я пройти? Зброї не ношу, можете обшукати.

— Не поспішай, квапливцю, я, ти гадаєш, ношу зброю? — Охоронець розважався, йому було нудно. — Гей, а ти куди, приятелю? — окликнув він Аліссона, який наблизився до однієї з броньованих машин і визирнув із-за неї, роздивляючись недалекі горби піску та купи каміння, за якими ховався розвалений суперзаврами вхід у шахту.

— Не напружуйся так, огузкуватий, — не обертаючись, сказав Аліссон, — штани репнуть.

Капрал у чорній формі сухопутних сил швидкого розгортання свиснув двічі, з фургона, що був недалеко, вистрибнули двоє десантників і рушили до них, поправляючи автомати “узі”, які здавалися в їхніх руках іграшковими.

— Біжи до будиночка, — гукнув Кемпер, — я їх затримаю, ці бовдури не наважаться стріляти.

Аліссон рвонув навпростець, десантники, забарившись на мить, важко потрюхали за ним, але Кемпер, вихопивши у капрала автомат і заїхавши ним йому ж по пиці, дав чергу вгору.

— Лягай! Перестріляю, як скажених псів!

Десантники з ходу слухняно гепнулися на животи.

Аліссон добіг до алюмінієвого бунгало і квапливо став щось пояснювати офіцерові у формі військово-повітряних сил, який визирнув на шум. З обох боків до посту бігли охоронці, готуючись до бою. Завила сирена.

Обличчя капрала налилося кров’ю, очі стали шаленими. Він відкрив рота, проте сказати нічого не встиг. Офіцер у блакитному гукнув йому від будиночка:

— Все гаразд, капрале, пропустіть їх.

— Тримай, — сказав із посмішкою Кемпер і тицьнув автомат охоронцеві, який держався за щоку. — Даруй, коли перестарався. Але тому хлопцю є що сказати сенаторові.

Охоронець сплюнув, помасажував кисть руки і неохоче відступив убік.

— Ти ще не раз згадаєш нашу зустріч, сучий сину! Це тобі кажу я, Бенджамін Фрімен. Запам’ятаєш?

Кемпер знизав плечима і обійшов капрала, мов стовп.

* * *

Спочатку Аліссона вислухав черговий офіцер охорони, який без роздумів викликав флаг-секретаря генерала Рестелла. Флаг-секретар розмірковував сам із собою хвилин п’ять, потім усе ж подзвонив комусь, стисло розповів, у чому річ, перекрутивши зміст ідеї Нормана, і залишився в кімнаті. За мить до приміщення ввійшов заступник Рестелла з технічного забезпечення, сухорлявий полковник з йоржиком сивого волосся і шрамом через усе чоло.

— Що сталося, Жорж? Я нічого не зрозумів. Хто ці люди?

— Пілот Вірджін Кемпер, перша бригада авіаконтролю. — Кемпер клацнув підборами. — А це Норман Аліссон, палеонтолог.

— Пам’ятаю. — Полковник постійно мружився, здавалося, його дратує надто яскраве світло. — Ви першими наштовхнулися на цих симпатичних звірюк. Чого ви хочете?

Аліссон знову повторив свої доводи, намагаючись бути лаконічним. На його подив заступник Рестелла по технічному забезпеченню був куди кмітливіший флаг-секретаря. Він потер лоба так, що шрам став ліловим, і вийшов. Ті, хто залишився в кімнаті, перезирнулися, але вголос свої враження висловлювати не стали. Полковник повернувся за кілька хвилин.

— Ходімо. Вкладетесь у дві хвилини?

— Спробую.

Пройшли короткий коридор і повернули в крайні двері, які розчинив озброєний до зубів десантник.

Щось на зразок вітальні з дуже простим інтер’єром: голі стіни з гофрованого пластика, жалюзі на вікнах, дев’ять чи десять розкладних стільців, два низьких столика з напоями і шейкером з колотим льодом. На стільцях генерали і сенатори, одні з найшанованіших чи найбагатших людей країни. На Аліссона дивилися десять пар очей, різних за кольором, думкою та характером, але в цю мить з однаковим виразом зацікавленості.

— Говоріть, — кивнув сенатор Джайлс, старший у цій різнокаліберній за віком і досвідом компанії. Він і справді скидався на борця чи боксера-професіонала. Його руки були завбільшки із стегно нормальної людини, а веснянкуваті кулаки викликали в пам’яті образ копра, який забиває палі.

Зборовши хвилювання, Аліссон учетверте переказав свою ідею. Під кінець промови він помітив серед присутніх відомого фізика, лауреата Лоуренсівської премії, доктора Хойла, і збився, сяк-так завершивши виступ.

— І це все? — промовив у тиші, що запанувала у вітальні, адмірал Кіллер, настовбурчивши кошлаті сиві брови. — І я маю вислухувати подібні дурниці? Хто їх сюди пустив? Ви, Гретцкі? Не могли вирішити на своєму рівні?

— Заждіть, Долфе, — м’яко втрутився Джайлс. — Мені здається, в словах цього молодика є раціональне зерно. Ваша думка, докторе Хойл?

Аліссон вловив погляд Кемпера; той підморгнув — не бійся, мовляв.

— Я теж думав над цим, — признався раптом Хойл, коротун із пом’ятим буденним обличчям, але розумними і живими очима. — Правду кажучи, я не вірю, що пансперміти витримають ядерний вибух. Хоч якою б була їхня здатність поглинати й акумулювати випромінювання, радіацію такої щільності і в такому широкому діапазоні їм не перетравити, “захлинуться”. З іншого боку, нам про них майже нічого не відомо, тому правомочна будь-яка гіпотеза. Та й шкода втрачати такі об’єкти для дослідження. Суперасенізатори, які стопроцентно утилізують найстрашніші з відходів людської діяльності — радіоактивні шлаки, потрібні людству не менше, ніж ядерна зброя. А що ви пропонуєте конкретно, докторе Аліссон?

— Давайте поміркуємо, — хрипко сказав Норман, відкашлявся; всі ждали, поки він промокне губи хустинкою, навіть Кіллер, що сидів з презирливо-скептичним виглядом. — З великим процентом ймовірності, будемо казати так, суперзаври звикли жити в радіоактивному середовищі з дуже великою інтенсивністю випромінювання. Судячи з тих даних, котрі ми маємо в своєму розпорядженні після вивчення решток їхніх спор та кістяка дорослого ящера, вони почуваються чудово навіть при випромінюванні тисяча рентгенів на годину. Чим менша інтенсивність, тим їм “холодніше”, тим повільніше відбуваються процеси обміну і швидше зменшуються запаси енергії.

— Логічно, — кивнув Хойл, як це зробив і Кемпер півтори години тому. — Ви пропонуєте створити навколо них зону без випромінювання? Як це зробити практично? Але, припустимо, ми створимо таку зону, заекрануємо, як ви примусите їх перебувати в ній? До того, як у них вичерпаються життєві запаси?

У приміщенні запанувало мовчання, яке порушив Кіллер:

— Я ж казав — усі ці фантазії не варті й ламаного шеляга. Бомбу скидати необхідно, час закінчувати з цими цивільними умонастроями. Гретцкі, проведи гостей.

— Не поспішай, Долфе, — знову сказав сенатор Джайлс своїм незвичайно м’яким, що геть не пасував до його вигляду, голосом. — Докторе Хойл, ви й справді вважаєте ідею цього хлопця вартою уваги?

— Він такий самий вчений, як і я, і відповідає за свої слова, тільки він молодший і тому сміливіший. Слід залучити до проблеми зупинки панспермітів усіх крупних фізиків, спільно ми розв’язали б її у прийнятні терміни.

— Ви ще росіян запропонуйте залучити, — уїдливо мовив Кіллер. — Вони із задоволенням розрахують масу надгробка над вашою могилою.

— Не верзіть дурниць, адмірале, — спокійно відрізав Хойл. — Ви не знаєте росіян. Це гарні спеціалісти і непогані…

— Нема коли залучати, — похмуро перервав його Рестелл, крутячи в пальцях порожню склянку. — За сім-вісім днів ці гади доберуться до об’єкта “Ер-зет” і тоді взагалі буде запізно щось робити. Евакуювати завод, його устаткування ми встигнемо, але перевезти десятки тисяч тонн руди — утопія!

— І все ж вихід є, — тихо сказав Аліссон.

Члени комісії припинили перемовлятись один з одним.

— Та кажіть же, — нетерпляче сказав Джайлс. — Ми слухаємо.

— Охолодження… — Голос сів, і Норман змушений був повторити. — Слід спробувати охолодження…

Хойл перший здогадався, про що йдеться.

— Ай справді вірно! — сказав він, розчервонівшись. — Глибоке охолодження! — Повернувся до Джайлса. — Давайте-но спробуємо заморозити їх, знизити температуру повітря навколо них хоча б до точки замерзання азоту. Гадаю, браку засобів для подібних експериментів наші браві вояки, оплот миру і процвітання, не відчувають.

Заключні слова доктор вимовив з іронією, через що Аліссон перейнявся до нього симпатією. Хойл був одним з учених, які досить гостро виступали проти виведення зброї в космос, проти ядерних випробувань, і яким чином він опинився в одній упряжці із запеклими прибічниками “Стратегічної оборонної ініціативи”, було незрозуміло.

Рестелл і Кіллер перезирнулися.

— По-моєму, лабораторія Вінса в Льяно займається генераторами холоду, — пробурмотів спеціальний помічник президента. — Слід терміново зателефонувати йому, з’ясувати…

— Зовсім недавно вони випробували свої “коулджстоїдж” в горах, — сказав Джайлс. — Я читав звіт. За три хвилини один генератор перетворив у кригу ділянку гірської річки завдовжки в триста ярдів. Дякую за чудову думку, докторе Аліссон! Сподіваюсь, що не забуду про це. Де ви зараз мешкаєте?

— Або в таборі біля кістяка, або…

— У мене в бригаді, — закінчив Кемпер.

— Проведіть їх, Гретцкі, і простежте, щоб їм нічого не бракувало.

— І на тім спасибі, — зітхнув Кемпер, коли вони дісталися вертольота під охороною неговіркого полковника. — А ти молодець, докторе Норман, шкварив, мов по нотах. Джайлс даремно хвалити не стане, та й слова свого дотримує, будь спок. Ти чого смурний? — здивувався раптом льотчик.

— Та шкода мені їх! — досадливо сказав Аліссон.

— Кого?

— Малюків! Вони ж не винні, що народилися тут, у Неваді. До того ж ми самі спровокували їхнє народження.

Кемпер тільки присвиснув, зачудовано дивлячись на спохмурнілого палеонтолога.

* * *

Через добу на полігон у район Коннорс-Пік були доставлені із Льяно сріблясті контейнери, схожі на цистерни для пального — експериментальні кріогенератори миттєвої дії, дітище однієї з секретних лабораторій, які працювали над використанням будь-яких винаходів у воєнних цілях.

Аліссон усе ще гостював у Кемпера, злітавши з ним пару разів на патрулювання біля межі зони враження — в дев’яти кілометрах від суперзаврів, які невтомно рухалися до наміченої мети. Він знав, що готується операція “подвійного удару”: разом з бомбометанням кріогенераторів передбачалося скинути і ядерну бомбу, якщо холод не зупинить плазуючих гігантів. Ще через день усе було готове до початку операції.

І тут суперзаври зупинилися, До заводу “Ер-зет”, котрий переробляв руди урано-торіаніту, залишалося ще п’ятсот з лишком кілометрів.

Завмерли в чеканні “непогрішима” військова машина Пентагону, що бездумно потрясає м’язами і обслуговується компанією бравих хлопців “без страху і докору” з усіх родів військ, і колектив учених, інженерів і технічних працівників, покликаний пояснити всі таємниці природи і пристосувати їх на службу богові війни. Гіпотези одна неймовірніша за іншу киплячою піною звалилися на голови вдячних слухачів, які з каламутними поглядами і розкритими ротами ловили кожне слово промовців. Одна з них була цікава, висунув її молодий біолог з Пенсільванського університету: перехопивши радіорозмови, суперзаври зрозуміли, що їх хочуть знищити, і зупинилися порадитись, що робити далі. Таким чином гіпотеза прямо передбачала наявність у неземних драконів розуму.

— Ось побачите, — розмахував руками біолог, — вони за день—два підуть на контакт, здадуться в полон і приймуть усі наші умови.

В іншій гіпотезі стверджувалося, що дракони просто зголодніли й відпочивають, у третій — що вони вирішили не йти до заводу через недостатній запас енергії, все ж таки на двохсоткілометровий перехід її пішло чимало. Були ще й четверта, і п’ята, і двадцять п’ята гіпотези, і всі вони виявилися неспроможними.

На третій день таємничого сидіння майже в повній нерухомості в глибокій вулканічній воронці панцирі суперзаврів почорніли, стали тріскатися, немов хітинова шкаралупа личинок хрущів, і з цієї “шкаралупи” виповзли оновлені, змарнілі, в жовто-гарячій броні, пансперміти. В них тепер майже не було хвостів, а жахливі нарости на спинах перетворились… на величезні перетинчасті напівпрозорі крила! Коли один з драконів, немов пробуючи, розправив ці крила — всі, хто дивився телепередачу в таборі, ахнули, вражені красою відблисків і райдуг, які спалахнули під сонцем.

— Я чомусь ждав подібної трансформації, — признався Кемпер Норманові; вони дивилися телевізор у себе в наметі. — Згадав оповідання одного з наших провідних фенів про лялечку. Правда, від того, що в них виросли крила, дракони не стали набагато красивішими й привабливішими.

— Видовище, яке притягує і водночас відштовхує, — погодився Аліссон. — Однак мене більше лякає те, що вони здатні пристосовуватися до чужих умов. Прогресують, породження пекла, і то такими темпами, які й не снилися нашим земним організмам. Що ж воно буде далі?

— Як ти гадаєш, вони злетять?

— Навряд, надто вже велика їхня маса, ніякі крила не потягнуть, та й енергії для польоту потрібна сила-силенна. Я взагалі вважаю, що це не крила.

— А що?

— Ну-у… фотоелементні батареї, наприклад, для підзарядження внутрішніх акумуляторів від сонячного випромінювання. Абозонтики для захисту від ядерного вибуху.

— Жартуєш.

— Аніскілечки. Вони пристосовуються, а механізмами пристосування відають інстинкти, які нічого не роблять даремно. Крила для таких махін у нашій ріденькій атмосфері були б явною помилкою еволюції, що створила суперзаврів.

Аліссон мав рацію.

Коли пансперміти розпростали “крила” і просиділи нерухомо ще дві доби під сонцем, учені зійшлись на думці, що “крила” — поглиначі сонячної радіації. Але головна сенсація відкрилася пізніше, коли суперзаври, вгамувавши енергетичний голод, знову рушили в гори в напрямку “Ер-зет”. Армійські експерти і науковці, які злетілися до решток їхніх шкаралуп, наче зграя круків, виявили під шкаралупою… двоє п’ятиметрових, свіженьких, випромінюючих радіацію, як оголений ядерний реактор, схожих на гранчасті кристали моріона, чорного кришталю, яєць!

Ось тут уперше Аліссон відчув страх, спочатку нез’ясовний, темний, ніби навіяний кимось, а потім знайшлася підстава: суперзаври несли реальну загрозу всьому живому на Землі, тому що розмножувалися, відкладаючи яйця. Створи їм належні умови для початкового етапу росту при їхній невразливості — і за кілька десятків літ від роду гомо сапієнс не залишиться нічого, крім слідів його діяльності, та й то ненадовго. Чи спробує після цього природа виховати на Землі новий розум? Хоча б у цих чудовиськах — напів’ящерах, напівкомахах, напівптахах?

* * *

Ранком у понеділок другого вересня на полігон прибув президент. Постеживши на екрані телемонітора за плазуючими панспермітами, які трощили все на своєму шляху, та роздивившись у бінокль їхні дивні, схожі на зростки кристалів яйця, він скомандував розпочати бомбардування.

З аеродрому бази ВПС “Найтхілл” стартував надзвуковий бомбардувальник В-111 і, досягнувши цілі за півгодини, з висоти в десять кілометрів скинув три сріблястих контейнери завбільшки із залізничну цистерну. Через належне число секунд контейнери розпустили бутони парашутів і приземлилися в точній відповідності з розрахунками бортових комп’ютерів бомбометання — навколо гігантів, які трощили скелі. Тієї ж миті спрацювали замки кріогенераторів і від усіх трьох цистерн здійнялися вгору султани іскристого білого туману.

Туман за кілька секунд розповзся по площі круга з центром під замерзлими суперзаврами, утопив їх по черево, став підніматися вгору, як піна в каструлі із закипілим молоком, і нарешті накрив їх з головою. З висоти безпілотного вертольота з телекамерами було тепер видно тільки величезну пухку хмарину на місці падіння кріогенераторів, яка продовжувала повільно збільшуватися в розмірах.

Над пустелею раптово пролетів шквал, піднявши в повітря тонни пилу і піску: переохолоджена повітряна маса породила барометричну хвилю через різке падіння тиску. Над хмарою стала конденсуватися волога, і незабаром увесь район, спотворений як природними вулканічними вибухами мільйони років тому, так і штучними, сховався під завісою туману. Вперше за багато літ у пустелі прогримів грім не від вибуху, а від звичайнісінької блискавки.

Аліссон разом з рештою фахівців, вільних від справ, стежив за тим, що відбувається на екрані армійської телесистеми. У нього від хвилювання мерзли ноги і весь час кортіло сказати якусь “розумну” фразу, але він стримувався. Кемпер полетів на завдання, а з іншими льотчиками і “зубрами” науки розмовляти не хотілося.

Туман розвіявся лише через три години з чвертю, відкривши пожадливим поглядам людей змінений до невпізнання ландшафт: в радіусі кілометра поверхня плоскогір’я була вкрита блискучою кіркою льоду, що перетворила нерухомих суперзаврів на крижані статуї.

В натовпі, який оточив телемонітор, почулися радісні вигуки і схвальний гомін. Техніка не підкачала, виконавці не підвели, виявилися на висоті й розрахунки, хай живе головатий хлопець, котрий придумав затію з охолодженням! Знай наших, боже, борони Америку!

Один лише Аліссон, той самий “головатий хлопець”, не радів разом з усіма, йому було шкода нещасних драконів, зовсім чужих усьому земному, страшних, дужих, які не знали меж своїй могутності, але зіткнулися на свою біду з жорстокістю і нещадністю володаря Землі, який теж не знав меж, і перш за все меж своєї люті, цинізму й ненависті до будь-кого, хто не підкорився його волі, — чи то природа, чи подібна до нього істота. Втім, поправив себе задля іронічної об’єктивності Аліссон, таке можливе не лише у вільній і великій країні, а й у будь-якій іншій, котра здатна захищати свої інтереси всіма доступними засобами.

— А ти чого не радієш, приятелю? — плеснув Нормана по плечу зарослий здоровань у куртці на блискавках. — Здорово ми їх приморозили! А вийдемо в космос — всіх гадів передушимо!

“Дурень — зародок кінця світу”, — подумав Аліссон словами Теффі, але вголос сказав інше:

— Бідний Йорик!..

Давно не голений не читав Шекспіра і не знав, хто такий Йорик, але про всяк випадок назвався:

— Джоб. Вип’ємо за удачу?

— А пішов ти!.. — відповів Аліссон, повертаючись до нього спиною і ховаючи кулаки в кишені.

* * *

Крига на панспермітах розтала на ранок, однак вони не ворушилися, ставши з жовтогарячих тьмяно-жовтими. Тепер вони були подібні до скульптурних витворів модерністів, виліплених з чистого золота. Але навіть такі — нерухомі, мовчазні, мертві, вони навіювали жах, відразу і водночас побожний трепет своєю несхожістю із земними формами життя, силою і неземною, справді космічною, потворністю. При тривалому спогляданні чудовиськ людину раптом вражала думка про неймовірну, чи не протиприродну пристосовуваність життя до будь-яких природних умов, готовність вижити за всяку ціну: або ціною відмови від розуму — і тоді виникали колоси на зразок динозаврів на Землі і суперзаврів у Космосі, або ціною набуття розуму — і тоді з’являлися істоти, подібні до людей, сильні тільки волею до перемоги і вмінням перетворювати умови існування…

Приблизно такі думки блукали в голові Аліссона, коли його разом з іншими “яйцеголовими” доставив до застиглих туш на вертольоті Кемпер.

Це була третя група спеціалістів, десантована в район заморожених панспермітів після того, як військові обстріляли драконів ракетами і нічого не сталося.

Від застиглих колосів, та й від землі, від кам’яних зморшок віяло могильним холодом, з близьких горбів дув пронизливий вітер. Поправляючи прозорі шоломи, пояси і рукавиці антирадіаційних комбінезонів, учені і експерти розійшлися вздовж загрузлих у кам’яному осипу тіл, кожен із своїм інструментом і приладами. їм дозволялося працювати біля суперзаврів не більше сорока—п’ятдесяти хвилин, оскільки тіла ящерів випромінювали на рівні двохсот двадцяти рентгенів на годину.

Взагалі-то Аліссону робити тут не було чого, але він хотів востаннє помилуватися на монстрів зблизька і умовив організатора експедиції взяти його з собою. Тепер він пошкодував, що не залишився в теплому наметі: витримати катування холодом навіть у скафандрі з підігріванням понад десять хвилин було неможливо.

Кемпер зрозумів друга раніше, ніж той поскаржився на зрадливість долі й негоду. Він відвів Нормана в кабіну, дав йому піддягти під балахон свій в’язаний светр і другий шолом з навушниками, і Аліссон повеселішав.

— Знаєш що, давай-но спробуємо вдертися? — раптом запалився він, киваючи на гору суперзавра. — Заразом і зігріємось.

Кемпер поглянув на нього, як на божевільного, подумав, почухав ззаду шолома замість потилиці і… погодився.

— Тільки візьмемо фотоапарат, зафіксуємо один одного на згадку, такого трофея не було в жодного мисливця. Хоча мені їх теж трохи шкода, як-не-як ми їхні хрещені батьки.

Вони озброїлися кішками, льодорубами, мотузками, карабінами для їх затискування і виступили в похід. “Підкорення трупів” вирішили розпочати з однієї з лап середньої пари, де було більше шансів зачепитися за нерівності рельєфу.

Суперзаври, очевидно, при раптовому похолоданні намагалися зіщулитись, зберегти тепло, затулитися перетинчастими “крилами” і так і застигли, притискаючись черевом до землі, втягнувши хвости, стискаючи передніми лапами шиї і похиливши голови. І все одно висота їхньої “холки” — мереживного коміра на шиї, який став найвищою точкою, — сягала не менше шістдесяти метрів, висоти двадцятиповерхового будинку!

Зблизька броня наддраконів виявилася пластинчастою, складалася з опуклих гранчастих ромбів, напівпрозорих, немов шліфовані коштовні камені. В глибині кожної пластинки горів тьмяний жовтий вогник. Кемпер постукав льодорубом по броні, викликавши тонкий, співучий, скляно-металевий звук.

— Сезам, відчинись! — пробурмотів Аліссон, мимоволі зіщулюючись, чекаючи, що гігант ворухнеться у відповідь і лишить від них мокре місце. Але все залишалося як і раніш, в навушниках рації гугнявив голос керівника групи, котрий давав вказівки підлеглим.

— Ходять чутки, — зронив Кемпер, з деяким сумнівом дивлячись вгору, на крутий круп суперзавра, — що наш знайомий доктор Хойл звернувся до росіян з пропозицією посушити голови над проблемою зупинки суперзаврів і якийсь російський фізик буцімто запропонував нашим воякам гарну ідею.

— Не чув. Що за ідея?

— Щоб утримати драконів у “загоні”, слід згодовувати їм потроху в центрі Невади радіоактивні шлаки, відходи палива ядерних реакторів. Непогана ідея?

— Непогана, проте виникла надто пізно.

— В тім-то й річ, що фізик запропонував її ще до бомбардування драконів кріогенераторами. То що, поїхали? — Під вереск лічильника Гейгера Кемпер перший поліз на зігнутий гачкоподібний палець лапи, який судорожно вчепився в скелю.

Ніхто не звернув уваги на дії “альпіністів”, кожен поспішав зробити свою справу, знаючи, що потрапити сюди вдруге буде дуже непросто.

Підйом не був особливо важким, однак “скелелази” досить швидко зрозуміли, що грані опуклих лусочок броні звірів не лише тверді, а й надзвичайно гострі: спочатку Аліссон, невправно повернувшись, геть-чисто зрізав півкаблука на лівому чоботі, потім Кемпер порвав тканину комбінезона на коліні, і, нарешті, порвалася мотузка, яка невдало ковзнула по гострій шпорі на “ліктьовому” згині суперзавра. Довелося збавити темп сходження, і Аліссон подумав, що у них не лишиться часу на спуск, коли буде дано команду розсаджуватися по вертольотах. Кемпер подумав про те ж саме, але відступати було не в його манері.

Вони видряпалися вже на перший горб суперзавра, від якого починалися гребінчасті нарости, що переходили в “крила”, коли Аліссон раптом звернув увагу на розмірені звуки, навіть не звуки — коливання, котрі відчувалися руками і ногами і виходили з тіла ящера. Палеонтолог зупинився і прислухався: глухий, ледь чутний удар, коротке тремтіння броні, тиша п’ять секунд, і знов — удар, тремтіння…

— Господи!.. — пробурмотів він.

— Що? — озирнувся Кемпер, який ішов на чотири метри вище. — Підіймайся, чого зупинився. Не встигнемо дібратися до голови.

— Зачекай… притулись до шкури і послухай.

Льотчик припав грудьми до потворного виступу, завмер, потім запитав, не змінюючи пози:

— Що це?

Аліссон сів, ноги не тримали його, і сказав:

— Очевидно, це його серце, Віре. Він живий, хай йому чорт! Слід негайно тікати… дати сигнал… він може прийти до тями будь-якої миті.

— Не панікуй. — Кемпер і в цій ситуації не втратив самовладання. Намацавши пряжку ларингофона на шиї, покликав: — Беррінджер, майоре Беррінджер, де ви?

— В чому річ? — почувся в навушниках бас командира ланки вертольотів. — Хто мене викликає?

— Пілот Кемпер. Сер, негайно дайте сигнал тривоги і заберіть людей!

— Що за жарти, Вірджіне? У тебе живіт схопило? Чи скучив за Рестеллом?

— Сер, жартами тут і не пахне. У нього б’ється серце!

— У Рестелла?

— Ідіот! — вихопилося в Аліссона. — Майор, облиште свій солдафонський гумор, у суперзавра б’ється серце, розумієте? Він живий! Вмикайте тривогу і евакуюйте людей, поки…

По тілу ящера перебігла судорога, ледве не скинувши “альпіністів” з тридцятиметрової висоти. В ефірі запала цілковита тиша, порушена за хвилину хором криків. А ще за мить моторошний зойк сирени перекрив решту звуків.

— Тримайся! — гукнув Кемпер, чіпляючись за мотузку.

Поштовх похитнув корпус суперзавра — це розпрямилася передня права нога, ще поштовх — пішла ліва. Два поштовхи підряд, потім серія металічних ударів услід, вищання каменю, що його роздирали пазурі — і над людьми, які вчепилися в нарости на шкурі пансперміта, піднеслася його жахлива голова!

Десь далеко заревли двигуни вертольотів, пролунали автоматні черги: у когось із солдатів охорони не витримали нерви.

— Роби, як я! — Кемпер швидко зробив кілька знімків і ковзнув по мотузці вниз, до виступу стегна суперзавра. Потім відштовхнувся від нього і зник за виступом. Аліссон без вагань рушив слідом за льотчиком.

Ціною десятка синців, зірваних шоломів, порізів і подряпин їм удалося спуститись на землю, але втекти вони не встигли: пансперміт — це був Стрілець — повернув голову в їхній бік.

Дві хвилини, — Аліссону здалося, що минула ціла вічність, — вони, не рухаючись, дивились одне на одного: люди і страхітливий пришелець; бокові очі — радари суперзавра були заплющені, а центральне відсвічувало прозорою вологою, немов ящер плакав, однак у його погляді не було ні злості, ні погрози, ні ненависті, тільки подив і біль. А може, це здалося Аліссону. Хвиля судороги перебігла по тілу дракона, здійнявши металічний передзвін.

Метушня біля вертольотів уляглася, крики стихнули, два з них піднялись у повітря, за ними ще один, останній, що його вів напарник Кемпера: льотчик діяв за наказом майора, який рятував двадцять душ і пожертвував двома — Аліссоном і самим Кемпером. Суперзавр перевів погляд на вертольоти, проте не зробив жодного пострілу із своєї носової “гамма-гармати”, потім знов повернувся до залишених землян, тріпнув “крилом” і… відвернувся! Поряд почав прокидатися Тихоня.

— Ходімо, Нормане, — сказав скрегочучим голосом Кемпер. — Здається, він нас відпустив.

— Навіщо? — напрочуд спокійно поцікавився Аліссон. — Ми нікуди не встигнемо втекти.

— Чому? Якщо тихенько відійти до ущелини, а потім дернути…

— Я не про те, дракони нас, можливо, й не зачеплять, вони великодушніші за Рестелла і компанію.

— Що ти хочеш сказати?

— Те, що операція “подвійний удар” вступила в завершальну стадію.

— А-а… — сказав, помовчавши, Кемпер. — Я й забув. Але, можливо, Джайлс і… хто там з ним… Кіллер? — не стануть кидати атомну бомбу? Візьмуть і приймуть пропозицію росіянина, га? Зачекаємо?

— Що нам лишається?

Обмінявшись напівпосмішками, вони відійшли, не криючись, на кілометр, повсідалися на камені і стали спостерігати за діями суперзаврів, що не знали за собою ніякої іншої вини, крім факту народження в “неналежному місці” в найжорстокішу з епох, яку самі ж люди назвали каліюга…

— …Все блоковано. Лабораторія опечатана, хто уцілів — спить. Труп Мискіна в холодильнику. Ближні нічого не знають. Добре, що це трапилося увечері, після робочого дня, — інакше ізолювати пригоду було б важко.

— Погано, що це взагалі трапилось, — з притиском зауважив міцний голос на іншому кінці провода.

— Це само собою. Але я з точки зору практичної.

— Доповідайте план.

— Закинемо кого-небудь на півдоби назад: Возницина або Риндичевича. За секунду до вибуху спробуємо відволікти увагу Омеляна Івановича … окликом, телефонним дзвінком, просто вигуком — так, щоб він повернув голову вбік. І вибух його не зачепить. Щонайбільше, зніме скальп. Втрата невелика, бо ж у нього там і знімати нічого. Зате надалі буде наука: не нехтувати технікою безпеки.

— Е, ні! — заперечив міцний голос. — Це не план. Ніяких вибухів більше. Ви що — такий вибух у лабораторії!

— Пробачте, Глібе Олександровичу, але інакше неможливо. Аж ніяк. Ви ж знаєте методику: реальність виправляється на самий мінімум. Це і за наукою, і практично на користь: нещасливий випадок зберігається в пам’яті його потенціальних жертв як усвідомлена можливість — щоб надалі дивилися обома, не допускали…

— Артуре Вікторовичу! Я це знаю, розумію і в цілому за — в усіх випадках, крім даного. Академік Мискін має бути повернений до життя цілим і неушкодженим. Тобто ні він, ні інші учасники досліду не повинні наражатися на небезпеку, якої не уникнути при новому вибуху. Отже?

— Та-ак… чорт побери! — гладке обличчя Артура Вікторовича, мого шефа, червоніє.

Я кладу паралельний навушник (паралельне слухання і навіть запис на плівку всіх переговорів у нас звичайна річ — необхідно для економії часу) і махаю на Багрія газетою: охолоньте, мовляв. Він блискає на мене очима… Надто високе начальство Гліб Олександрович, товариш Воротилін, щоб на нього підвищувати голос; та й до того ще наш куратор і перед усіма заступник. Артур Вікторович правий, але й він теж: все-таки академік Мискін — не п’яний потопельник.

…Вчора увечері в одній із лабораторій Інституту нейрології ставили дослід на собаці. Якісь там зондові проникнення в ганглії, в нервові вузли, — суміш акупунктури й вівісекції; я в таких речах, по правді кажучи, не дуже, мені вони ні до чого. Дослід ставив сам Мискін, директор інституту, великий нейрохірург і затятий експериментатор. Як нейрохірург він таки справді величина світового класу — з тих, чиї операції над нервовими центрами близькі до божественного втручання: і сліпі прозрівали, і паралітики відкидали милиці. Якщо ми не виправимо справу, завтра щось таке напишуть у некролозі про нього.

Дослід вели мікроманіпуляторами під високим тиском інертно-стимулюючої суміші; собака була попередньо розітнена і закріплена там. Балон, у якому була ця суміш, і рвонув, коли Мискін нетерпляче-різко крутнув його вентиль. Над силу заряджені балони, як і незаряджені рушниці, стріляють раз у рік. Омелянові Івановичу знесло півчерепа; собака в камері здохла від задухи. Інші двоє — лаборантка та інженер-біонік, — відбулися синцями.

Від недавнього часу будь-яка подібного сорту інформація про нещастя в нашій зоні передається перш-наперш (міліцією, “Швидкою допомогою” — усіма) саме Глібу О. Воротилі-ну — негласно і особисто. Йому надано (також негласно — це перша заповідь наших робіт) право полишати справу на самоплив або, зваживши шанси, передати його нам. Великих справ у нас на рахунку… раз, два — і край; поки відзначалися все більше на потопельниках, підтверджували принцип, відпрацьовували методику. Ось, довідавшись цієї ночі про нещастя з Мискіним, Гліб О. вирішив, що “Швидка допомога” там уже не допоможе, міліція цілком потерпить, — і дав знати нам.

— Випадок, Глібе Олександровичу, — розшаліло між тим карбує в трубку Артурич, — є, як відомо, вияв прихованої закономірності. І немає яскравішої ілюстрації до цього положення, ніж даний факт. Ви подивились би акти про порушення ТБ в інституті, чого тут тільки нема! — Багрій струшує стосом паперів на столі, ніби Воротилін може їх бачити. — І рентгенівські опромінення понад норми, і нехтування правилами роботи з ртуттю, незаекранізовані ВЧ-установки, роботи в лабораторіях ночами поодинці. А пам’ятаєте той випадок три роки тому, коли згоріла в кисневій камері жінка-лікар!..

(Атож, було й таке — в подібному досліді, лише оперувати треба було вручну. Заіскрив контактор, який регулює тиск у камері — а чи ж багато треба чистому кисню для пожежі! Не встигли й камеру розгерметизувати… Гучна й печальна була справа, все місто побивалося за цією 28-річною симпатичною жінкою. Інженер, що складав установку, отримав три роки за те, що не додумався поставити електронне реле.

Все це трапилося давно і уже необоротно.)

І за всім так чи інак проступає одна й та ж фігура — Мискін! — продовжує Багрій. Його напористість, експериментаторський азарт і ажіотаж, картинна жертвенність… сам ризикує і людей без потреби під удар підставляє. От і напоровся — і напоровся, глибоко шановний Глібе Олександровичу, саме тому, що йому завжди все спливало з рук. Так що я не для своєї потіхи хочу з нього скальпа зняти — для його ж користі. Це оптимальна варіація! А ви й тепер, в такій ситуації, вимагаєте попускати йому!..

— Поділяю ваше занепокоєння, Артуре Вікторовичу. Якщо ви повернете Мискіна до життя, йому буде строго вказано. І стружку знімемо, а може бути, й скальп. А все таки з вашим планом я не згоден, — голос Воротиліна, не втративши рівності, набув ще більшої міцності. — Жодних вибухів, травм, контузій! Пошукайте можливість крутіше обігнути реальність. Це цілком у ваших силах. І не гайте часу. Все!

Багрій-Багрєєв (таке повне прізвище нашого шефа) також кидає трубку й полегшує душу у виразах далебі не академічних.

— Ай-ай, — долинає від дверей, — а ще людина з майбутнього!

Обертаємось: у дверях стоїть сухорлявий, але плечистий чоловік з тонким носом і вольовою щелепою на довгобразому обличчі; він посміхається нам, оголюючи великі зуби. Ті ж і Риндичевич Святослав Іванович — він же Риндя, він же Славко, він же “напувальник-годувальник”.

Він зразу ж вмикається в справи: перемотує і тут же прослухує на подвійній швидкості запис розмови з Воротиліним, одночасно переглядає папери про інститут нейрології, про Мискіна… Багрій тим часом міряє кімнату короткими кроками, зливає душу в простір:

— І сюди проник протекціонізм! Авжеж — Мискін світило і бог, і жодна волосинка не повинна більше впасти з його лисини! Таж це не Мискін — це Пугачов Омелян Іванович, Стенька Разін, Чінгізхан нейрології. У білому халаті на білому коні — вперед, в ім’я науки!..

Я слухаю не без задоволення: Артурич, коли збуджений, уміє говорити красиво.

— А що, можна і без вибуху… — Риндичевич вимикає магнітофон, знімає навушники.

— Можна-то можна, та який сенс! Та ж закономірність виявить себе в наступних дослідах — знову щось трапиться, лишень не з ним.

— Ну, поновимо ще раз і ще… — незворушно веде Риндя. — Будемо опрацьовувати методику на Мискіні із співробітниками — не все ж на потопельниках. Начальство вимагає. Наше діло когутяче: прокукурікав, а там хоч і не світай.

Багрій зупиняється, дивиться на нього й переводить свій гнів:

— Цинік ви, Святославе Івановичу! І до речі, про потопельників: грубо працюєте, знову скарга на вас. Від дамочки, мамуні того хлоп’ятка, якого ви зласкавились відшмагати на минулому тижні. Я, мовляв, його за вік пальчиком не торкнула, а тут сторонній ременякою, душевна травма. Добре, мовляв, звичайно, що з фарватера їх прогнав, але навіщо бити! Мій Юрасик зимою басейн відвідував, відплив би вчасно й сам… Ось так!

— Дурна… — Славко похмурніє на обличчі. — Відплив би. Виплив би — вірніше, половинки б його випливли. Це ж знайшли місце для гри — фарватер, де то “Ракета”, то “Комета”! Мене не за таке драли.

— І виросла людина! — піддаю я. Риндя косить очима в мій бік, проте не зважає.

…Трійко хлоп’ят купалися сутінками у відлюдному місці; ще у “квача” грати затіяли — пірнати та ловити один одного. Пройшла “Комета” — одного не стало. Це громаддя і не відчуло на 70-кілометровій швидкості, як її підводне крило, загострене спереду, розітнуло хлопця. Двоє інших стривожились, побігли на рятувальну станцію. Звідти справа перейшла до нас… Випадок простий, Риндичевич змістився на шість годин — і з’явився на березі за чверть години до “Комети”; роздягнувся, заплив, вигнав хлоп’ят із води, а потенційного покійника відшмагав паском від штанів. Таж в остаточній реальності нічого й не трапилося. Мамуня права.

— На мене накивуєте, а самі? — Риндя переходить у наступ. — Ваші ось наміри щодо академікового скальпа чим кращі?

— М-м… — Артур Вікторович мнеться з відповіддю. — Так, до речі, про нього — які є пропозиції?

— Облити Омеляна Івановича перед цим емаллю, — пропоную я невинним голосом.

Риндичевич нарешті повертає до мене своє вольове обличчя.

— Ти, я дивлюсь, сьогодні в доброму гуморі. Навіть надто.

Мені трохи ніяково. Він правий: виробився в мене за недовгий час “міліцейський професіоналізм”, треба ж. З одного боку, спокійне ставлення до нещасть, якими ми займаємося, необхідне для успіху справи, для їх усунення; а з другого — адже це все-таки нещастя. Зуби шкірити недоречно.

А настрій (і тут правий Риндя) у мене справді хороший. І тому, що зараз травневий ранній світанок, рожевий схід, який віщує погожий день. (Це з нагоди неприємності з Мискіним ми зібралися тут так рано.) І взагалі мені двадцять п’ять років, я дужий і міцний тілом, в особистому житті незгод досі не було.

Та Багрій уже почув про фарбу:

— Ось і з фарбою цією, Святославе Івановичу… грубо, грубо! Ні, вам серйозно треба думати над такими речами, над стилем. Неартистично все якось у вас виходить. Працювати слід над собою.

— Як саме працювати? Скажіть — буду.

— Ну… класичну літературу читати — ту саму, що в школі проходили лиш мимо. Серйозну музику слухати: Бетховена, Чайковського, Гріга…

Славко мовчить, але дивиться на шефа такими очима, що все ясно й без слів: ну яке відношення можуть мати до роботи класичні романи й різні там Бетховени, Чайковські!..

Збоку, мабуть, не зрозуміти, що Риндичевич зараз дістає нагінку (і не першу!) не за провал і навіть не за похибку, а за свою найзначнішу — та й взагалі нашу — справу, після якої він отримав подяку високого начальства, а від мене особисто титул “напувальника-годувальника”. Він виправив невдале стикування, з якого, ніде дітись, почалося складання на навколоземній орбіті “Ангара-1”: стартової, перевалочної й ремонтної бази для польоту на Місяць, до інших планет, — космічного Байконура.

Першою виводили на орбіту рухально-енергетичну станцію — по частинах з огляду на її велетенські розміри; та й частини були такі, що запасу маси для космонавта в кабіні не лишилось. Тобто їх стиковкою автоматично керували з Землі. І — осічка, та така, що ставила під загрозу проект: на стикувальних маневрах випустили увесь запас стисненого повітря, силою якого здійснювались взаємні переміщення частин на орбіті. І частини станції, не з’єднавшись, розходились, відпливали одна від одної — у безмір, у космос, у вічність…

Трапилося це з вини керівника стиковки в Центрі управління, спеціаліста, в чиєму досвіді й кваліфікації ніхто — і він сам — не сумнівався: доктора технічних наук Булигіна, 45-річного кремезня з видовженою головою, різкими рисами обличчя, випещеною чуприною й красивими вусами під великим носом (фотографії клієнтів лишаються в нашому архіві). Об’єктів такої маси ще не виводили, тому він вирішив для досліду “похитати” їх на орбіті, перевірити здатність до маневрування; на це пішла половина запасу повітря. Потім повів стикування, з першого разу не поцілив — занервував, підвищив голос на одного з операторів. Той розвів частини станції надто різко… а на це і на наступне гасіння їх швидкості ще потратили повітря. І… на нове зближення й стиковку решток запасу просто не вистачило.

Булигіна, коли з’ясувалася невдача, “Швидка допомога” відвезла у передінфарктному стані.

Нам допомогло те, що не поспішають у нас до справи оголошувати про наміри в космосі. Якби всі взнали — пиши пропало: психічне поле колективної переконаності, що все склалося саме так, робить реальність необоротною. А так навіть в Центрі далеко не всі в перший день знали про невдачу.

Багрій з Риндичевичем вилетіли в містечко. Славка було закинено на добу назад із завданням: мінімальний вплив на Булигіна, лиш би він не з’явився в центрі.

…Потім Артур Вікторович запропонував десяток варіантів мінімального впливу — цілком пристойних. Але це потім. А там, на місці, певне, через поспіх чи, може, через особливості вдачі Риндя не придумав нічого дотепнішого, крім дитячої шкоди з відерцем емалевої фарби. Він прилаштував його над дверима квартири Булигіна так, що, коли той ранком вийшов, щоб відправитися в Центр, воно на нього й беркицьнулось. І текла по докторові наук голуба емаль якісного зчеплення — і за комір, і по кучерях, і по вусах… хіба що в рот не попала. Два дні потім відчищали. І цей випадок, до речі, також у Булигіна спричинився до серцевого приступу.

Та в Центрі управління за командний пункт став дублер, заступник Булигіна, — і виконав усе щонайкращим чином. “Ангар-1” споруджується зараз повним ходом.

Гліб О.Воротилін, крім подяки Ринді, домігся, щоб 10 відсотків “економії” (вартості невдалого запуску і стиковки) перерахували нам. Так що тепер можна розгортати справу ширше; не тільки в розумінні закупок і замовлень, але й, головне, їздити скрізь, шукати путящих хлопців, тренувати їх. Адже поки що нас — троє. А якщо зважити, що Багрій по багатьох (і не зовсім мені ясних) причинах у нашій команді більше тренер, ніж гравець, то й зовсім двоє: я та Риндя.

Риндичевич — він, що називається, з простих. Був трактористом у себе в білоруському селі, затим будівельником, електромонтажником, слюсарем, токарем — на всі руки. Інженером став заочно, сам до свого диплома з гумором ставиться. Культури у нього і справді в обріз, від сих до цих. До того ще й гонорний, помисливий, впертий до затятості… не подаруночок.

Про себе я не буду. Втім гадаю, що багато й моїх рис Артура Вікторовича далебі не тішать. І якщо він нас двох вибрав із багатьох тисяч, то не за душевні цноти і не за красиві очі (це у мене — красиві очі: голубі з синім обідком; по них та по світлому волоссю мене приймають за виходця з Півночі — хоч насправді я з Бердянська, що на Азовському морі), — а за абсолютну пам’ять, головну якість у нашій справі. У Риндичевича вона проявилася в тому, що він з першого разу опановував усі операції з усіма тонкощами і тим приголомшував наставників; у мене — в тому, що я в своєму Інституті мікроелектроніки за перший же рік уславився як ходячий довідник, реферативний журнал і енциклопедія (хоч я, поступаючи туди, сподівався уславитися іншим). По нашій славі Артурич нас і відшукав.

Абсолютна пам’ять — властивість запам’ятовувати все до щонайменших подробиць і згадувати це легко й у будь-якій послідовності — не лише технічна, чи що, наша властивість; вона як пояснює Багрій-Багрєєв, є друга (а може, й перша) форма нашого існування.

Ми — Зустрічники, люди, які вміють рухатися назустріч пливові часу.

— Так! — Багрій дивиться на нас. — Не чую пропозицій по Мискіну. А час іде, о дев’ятій годині в інституті почнеться робочий день.

Я мовчу. Якщо по щирості, мені не подобається варіант, який накидає нам Гліб О.; багрієвський вочевидь надійніший. Які ж у мене можуть бути ідеї! А з іншого боку, треба натужитися: в закид іде той, чий план прийнято.

— Інспекція, — говорить Риндичевич. — Інспектор по техніці безпеки та охороні праці від… від міськкому профспілки. За скаргами трудящих.

— Не було скарг, — кажу я. — Не скаржаться співробітники на Омеляна Івановича. Вони за нього хоч в огонь.

— Саме так! — зітхає шеф.

— Ну, тоді — із-за порушень і пригод… он їх скільки! — Славко вказує на папери. З’явитися в лабораторію за годину до пригоди, виявити недогляд, зажадати, щоб негайно усунули. Адже та м тільки й треба цей балон винести в коридор, захистити в кутку граткою чи дошками. А без цього інспектор забороняє працювати.

— Це Мискіну якийсь невідомий інспектор по ТБ заборонить працювати?! — іронічно скімлить око Артурич. — Ну, хлопче…

— Та хоч би й кому. Має право.

Багрій хоче ще щось заперечити, але заважає дзвінок. Він бере трубку (відразу починають обертатися бобіни магнітофона), слухає — обличчя блідне, навіть сіріє:

— Який жах!..

Ми з Риндичевичем хапаємо навушники.

— …Набирав висоту. Останнє повідомлення з двох тисяч метрів. І більше нічого, зв’язок обірвався. Упав у районі Гавронців… — Це говорив Воротилін, в голосі якого не було звичайної сили і впевненості. — Рейс ранковий, квитки було продано всі…

— Карту! — кидає мені шеф. Приношу й розгортаю перед ним карту зони, знову беру навушник. Багрій водить пальцем, знаходить хутір Гавронці, неподалік від якого робить красивий заворот річка Оскол, ліва притока нашої суднохідної. — Де саме біля Гавронців?

— Десять кілометрів на південний схід, у долині Осколу.

— У долині — це добре, вона заплавна, не заселена…

— Знову ти своє “добре”, — з гіркотою сказали на другому кінці проводу. — Ну що в цій справі може бути доброго!

— Та йди ти, Глібе, знаєш куди!.. — скипів Багрій. — Наче не тямиш, в якому розумінні я примірюю, що добре, а що погано!

— Ага… Отже, берешся?

— Успіх гарантувати не можу, але й не спробувати не можна. Головне, причину б знайти. Причину!.. Тепер слухай. Спочатку блокування. Карта перед тобою?

— Атож.

Ніколи досі ці двоє — немолоді інтелігентні люди різного чину й занять — не називали один одного просто на ім’я і на “ти”; не буде цього з ними й після. Але біда всіх рівняє, зараз не до субординації і пієтету.

— Проведи навколо Гавронців коло радіусом 15 кілометрів. Тут повинна бути охорона — і щоб ні одна жива душа ні туди, ні звідти. Вартові також не повинні знати, що трапилось. Нічого ще не трапилось!

— Зроблю.

— Телефонний зв’язок із Гавронцями має бути відразу перерваний. Далі: на аеродромі повідомлення про падіння БК-22…

(“БК-22, он воно що! Ой-ой….” Я відчуваю, як у мене всередині все холоне. БК-22 — стосорокамісний двотурбіновий і чотиригвинтовий красень, останнє слово турбогвинтової авіації. Рейси його через наше місто почались цієї зими, я бачив телерепортаж про відкриття траси. І ось…)

— …Розповсюдитися не повинно. Усіх, хто знає, на ці кілька годин усунути від роботи, ізолювати. Я повідомлю по рації з місця, коли їх поприсипляти.

— Ох! Це ж доведеться закрити аеропорт.

— Значить, треба закрити. Тільки спершу нехай пришлють сюди два вертольоти: вантажний і пасажирський.

— Ясно. Хто тобі потрібен на місці?

— Представники КБ і заводу, група оперативного розслідування. Але чим менше людей, тим краще. Скажімо, так: по два представники і група з трьох—чотирьох щонайтолковіших.

— Уже повідомлено. Будуть через півтори години. Бекасов, може бути, через дві, він у Криму. Але… про такий випадок належиться ще й санітарна команда: витягувати й розпізнавати трупи, таке інше…

— Ні! Жодних подібних команд, доки ми там. Попередь усіх про беззастережне підлягання мені.

— Звичайно. Тепер слухай: один представник бекасівського КБ, хоча й неофіційний, прибуде до тебе зараз на вертольоті. Це Петро Денисович Лемех, колишній льотчик-випробовувач, зараз списаний на землю. Облітував “БК-22”, літав і на серійних.

— Відмінно, дякую.

— І ще. Надійшла перша інформація про БК-22. Була аналогічна катастрофа з його вантажним варіантом — рік з місяцями тому, на півдні Сибіру. Там при набиранні висоти зірвався, навантажений. Про причину не дізнались, але це вже натяк, що вона одна і може бути знайдена. Так що налагоджуйтесь на це.

— А на що ж іще нам налагоджуватись! — посміхнувся Багрій. — На реквієм? З цим устиг-неться.

— Хто летить?

— Я і Возницин. Риндичевич займеться Інститутом нейрології.

На тому кінці провода помовчали. Я ждав із завмерлим серцем, що відповість Гліб О.; на Славка він покладається, звичайно, більше, аніж на мене.

— Дивись, тобі видніше. (“Уфф!..”) Ну, все? Напутніх слів говорити не треба? Я весь час тут.

— Не треба. Надалі зв’язок — по рації.

Багрій-Багрєєв кладе трубку, обертається до нас:

— Усі чули? Так ось. То нічого, то як вітром навіяло. Святославе Івановичу, ваш план приймаю, хоч і не в захопленні від нього. Мусимо поспішати. Закид короткий, упораєтесь самі. Постарайтесь там… — він рухом пальців виразив те, в чому Риндя мусив постаратися, — бути тоншим, обачливішим. Зачіпку на минулий день маєте? (“Зачіпка” — це точка фінішу в закиді: приємна подія, що запам’яталась, до якої вабить повернутися, пережити ще раз.)

— Маю.

— Яку, коли не таємниця?

— А пиво вчора в забігайлівці біля будинку пив — свіже, прохолодне. І мужик один таранькою поділився, півляща відламав, уявляєте?

Артура Вікторовича навіть пересмикує. Риндичевич дивиться на нього в упор і з прихованою лукавинкою: ось, мовляв, який я є — з тим і беріть.

— Ехе-хе!.. — зітхає, піднімаючись з-за столу, шеф. — Задерикуватий ми, Зустрічники, народ. Що ж, наші вади — продовження наших чеснот. Гаразд, з вами все. А ти, друже мій Олександре Романовичу (це я — і друг, і Романович), налаштовуй себе на далекий закид. Може, на рік, а то й далі.

І він вибігає командувати загальний збір, стежити за завантаженням. Ми з Риндею лишаємось самі. Мені трохи ніяково перед ним.

— Яідан і анімз, — говорить він зворотною мовою, — тсідрог і асарк. (“Зміна і надія, краса і гордість…”)

— Слухай, не я ж вирішував!

— Ачятугок аварпс ашан, — продовжує він перекручами, — онйачивз. (“Наша справа когутяча, звичайно”.) Титсащ йах! (“Хай щастить!”)

— Онмєазв. (“Взаємно”.) — Я також переходжу на зворотну мову.

— Юрдзаз тіван, йаг-йаг. (“Гай-гай, навіть заздрю”.)

— Онсеч? Ежуд єн, ітсорищоп, я. (“Чесно? Я, пощирості, не дуже”.)

— Ясшєаропв.

Ми розмовляємо перекручами — і говоримо чисто. Втім, чогось особливого в зворотній мові немає: за звучанням вона схожа на тюркську, прикметники опиняються за іменниками, як у французькій мові, а вимова не жахливіша, ніж в англійській.

Крім того, ми добре вміємо ходити вперед спиною, здійснювати в зворотному порядку складні, несиметричні в часі дії,— так, що при зворотному прокручуванні плівки відеомагнітофона, на яку це знято, нічого не запідозриш. У тренінг-камері, на стінах і стелі якої в зворотній течії реальні й вигадані Багрій-Багрєєвим події й сцени (і часто в прискореному порівняно із звичайним темпі!), ми училися орієнтуватися в них, розуміти, передбачувати наступне минуле, навіть втручатися репліками й натисканням тестових кнопок.

Все це потрібно нам для правильного старту і фінішу при закидах, а ще більше — для поглибленого сприйняття світу, для відчуження від властивостей. Оголюється те, що зміст багатьох, дуже багатьох повідомлень і дій симетричний — що від початку до кінця, що від кінця до початку. А у подій, де це не так, лишається тільки найзагальніший зміст, майже не пов’язаний з властивостями — образ гнаних вітром-часом хвиль матерії: передній фронт крутий, задній похилий.

У тому й річ, тому я й підозрюю в Артуричі людину не від світу нинішнього, що його поза-енергетичний метод є прикладною філософією, думкою-дією…

Ми з Риндичевичем розмовляємо зворотною мовою — і ми знаємо, що говоримо. “Головне, не думати про те, що зараз лежить у заплаві Осколу за Гавронцями, що лишилося від 140-місного турбогвинтового шедевра. І геть цей холодок під серцем. Нічого ще не лишилось. Правильно турбується Багрій про охорону й блокування: не можна допустити розповсюдження психічної пожежі. Досі те, що відбулося, лиш можливість; закріпившись у свідомості людей, вона стане необоротною реальністю.

І я буду про інше: що в свідомості багатьох він ще летить, цей літак, ще живуть люди, що сидять у його кріслах. їх їдуть зустрічати в аеропорт — кого, певне, з квітами, а декого — то навіть і з дітьми. Із сиротами, власне. Ні, до дідька, ні! Не з сиротами! Він ще летить, цей літак, набирає висоту!

— Ну, повернись, — Риндя протягує руку, — повернись таким же. Закид, здається, в тебе буде ой-ой. Повернись, дуже прошу.

— Постараюсь.

Все розуміє, поглянь-но. Хоч і з простих. Закид із зміною реальності — замах на природний лад речей, на непорушний світ причин і наслідків. Зміна очікується сильна — і не без того, що вона по закону віддачі зачепить і мене. Як? Яким я стану? Може статися, що вже не Зустрічником.

Ми із Славком тепер гаразд розуміємо один одного, навіть без слів і прямих, і обернених. Ці хвилини перед закидом — наші; бувають й інші такі, одразу після повернення. Ми різні люди з Риндичевичем — різного душевного складу, знань, інтересів. Для мене не таємниця, що він займається нашою роботою з щонайпростіших порухів: досягнути результатів, бути на виду, просуватися, отримувати премії — як в першій-ліпшій справі. Тому його прикро й вразило, тому й позаздрив мені зараз… І однаково — в такі хвилини в нас виникає якась ірраціональна спорідненість душ: ближче від Ринді для мене немає людини на світі, і він — я впевнений — відчуває те саме.

Напевне, це тому, що ми Зустрічники. В закидах нам відкривається інший, прихований смисл речей; той саме смисл, в якому буденний мотлох і різні передрячки — ніщо.

Вантажний вертоліт з нашим устаткуванням і техніками відправився вперед. Затим пасажирським Мі-4 летимо в бік Гавронців і ми з Багрієм. Третім з нами летить Петро Денисович Лемех — кремезний сорокалітній дядько, довгорукий і трохи коротконогий, із простацьким обличчям, на якому найбільше вирізняються ясні сіро-зелені очі та ніздрюватий ніс картоплиною; він у приношеній шкірянці, хоча по погоді вона просто ні до чого, — пам’ять днів минулих.

До місця півгодини лету — і за ці півгодини ми немало взнаємо про “БК-22”: як від Петра Денисовича, так і по рації.

— Не літак, а лялечка, — прокволисто каже Лемех охриплим голосом. — Я не буду говорити про те, що ви й без мене знаєте, в газетах писалось: короткий пробіг і розбіг, терпимість до покриття злітної полоси — хоч на ґрунтову, йому однаково, економічність… Але ось як пілот: слухався відмінно, тяга хороша — крутизна набору висоти майже як у реактивних! А чому? Від застосування Іваном Володимировичем здвоєних гвинтів, що обертаються на спільній вісі, та потужних турбін до них — від цього і стійкість роботи, і тяга. Ні, за конструкцію я даю голову відрубати — в порядку! Та й так прикинути: якби вона з ґанджем, то дослідні машини гробилися б. А то ж серійні…

Відомості по рації від Воротиліна: літак випущено з заводу в кінці минулого року, налітав тисячу сто годин, перевіз понад двадцять тисяч пасажирів. Усі регламентні роботи проводилися в строк і без відхилень; в актах останніх техоглядів не засвідчено недоліків у роботі вузлів і блоків машини.

— Так-так… — вислухавши, киває Лемех.

— І у того, що в Томській області загримів позаминулого квітня, також усе було, як кажуть, комар носа… Півтори тисячі годин налітав — і все з вантажем. Ех, які люди з ним загинули: Микола Олексійович Серпухін, заслужений пілот… він уже своє вилітав, міг іти на пенсію, та не хотів. Митро Якушев, штурман, щойно після училища…

— А чому там не виявили причину? — перебиває шеф.

— А він у болото впав. А болота там знаєте які — більші герцогства Люксембурзького. Та кінець квітня, повінь якраз… Місце падіння і то ледве за два тижні знайшли. Це ж Сибір, не що-небудь. Над нею летиш вночі на семи тисячах — і жодного вогника від горизонту до горизонту, уявляєте?

— Ну, знайшли місце — а там що? — спрямовував розмову Артур Вікторович.

— А там… — Лемех поглянув на нього світлими очицями. — Хвостове оперення з трясовини стримить. Та півкрила лівого окремо, в іншому місці. Ні вертольоту сісти, ні людині спуститися нікуди. З тим і полетіли… Ні, але тут на сухому впав — повинні знайти.

— Вантажні й пасажирські БК різні заводи випускають? — запитую я.

— Один. Поки що один тільки завод і є для них. Адже відмінності пасажирського варіанта невеликі: крісла та вікна, буфет, туалет…

Ми немало ще взнаємо від Петра Денисовича: і що найчастіше аварії бувають при посадці, та до того ж частіше у реактивних літаків, ніж у гвинтових, через їх високу посадкову швидкість; затим у статистиці слідують різні аеродромні аварії (ці, на щастя, обходяться звичайно без жертв), за ними — злітні і тільки тоді — зовсім поодинокі аварії при набиранні висоти чи горизонтальному польоті.

Ми підлітаємо. В якому красивому місці упав літак! Оскол — неширока, але чиста й тиха річка — тут віддаляється від високого правого берега, утворюючи вільну багатокілометрову петлю в долині. І ось всередині цієї петлі серед свіжої зелені травневого лугу з розкиданими поодинці деревами, — потворна біла пляма з біло-сірим безформним чимсь всередині; стовпи кіптяви й полум’я; дерева, які ближче, також догорають, але димлять синім, по-дров’яному.

А далі, за річкою, луги і вербняки в ранковому туманному мареві; високий берег переходить в подібну до столу рівнину в квадратах угідь; за ними будиночки й садки Гавронців. А над усим оцім у небі миготить, піднімаючись, сонце.

Я люблю річки. Вони для мене буцімто живі істоти. Лиш тільки випаде два—три вільних дні та дозволяє погода, я рюкзак на плечі — і пі-ішов по якій-небудь, де тихіше, де безлюдніше. Намети, спальні мішки — цього я не визнаю: я не равлик — тягати на собі комфорт; завжди знайдеться стіжок чи копиця, а то й у траві можна виспатись, укриваючись зорями.

І по Осколу я ходив, знаю цю звивину. Он там, вище, де річка повертається до високого берега, є джерельце з хорошою водою; я робив привал біля нього… Але зараз тут усе не так. У тому місці, де високий берег виступає над звивиною круторогом, стоїть серед некошеної трави наш вантажний вертоліт, а навколо ділова метушня: напинають два великих намети — один для моєї камери, другий — для гостей, вивантажують і розставляють наше майно.

Ми приземляємося.

— Чув? — каже мені Артурич, вискакуючи вслід за мною на траву. — Літак випустили одинадцять місяців тому. Ось на такий термін, тобто приблизно на річний закид, і налаштовуйся. Вибирай зачіпку — добрячу, міцну, не пиво з таранькою! — і просвіт. Днів у три—чотири має бути просвіт. Туди, — він показує в бік звивини, — тобі ходити не треба, забороняю. Від метушні тут також триматися на дистанції. Комплексність, глибина й комплексність — ось чим ти повинен пройнятися. Річний закид — пам’ятай про це.

Так, у такий закид я ще не ходив. І Риндичевич також. Невдовзі прибувають ще два вертольоти. З першого по драбинці спускаються троє. Переднього — невисокого, з фігурою спортсмена, сивою шевелюрою й темними бровами, по яких тільки й можна здогадатись, яким раніше було в нього волосся, — я впізнаю зразу, бачив знімки в журналах. Це Іван Володимирович Бекасов, генеральний конструктор. Йому за п’ятдесят, проте живі енергійні рухи, з якими він, підійшовши, знайомиться з нами, жвава мова і живі темні очі молодять його; увесь він покритий шерехатим кримським загаром — напевне, висмикнули просто з пляжу де-небудь у Форосі.

Він представляє нам (Багрієві, власне; по мені Бекасов ковзнув поглядом — і я перестав для нього існувати) і двох інших. Високий, худий і сутулий Микола Данилович (прізвище не розчув) — головний інженер авіазаводу; у нього стурбоване обличчя і стомлений глухуватий голос. Другий — білошкіре обличчя з рум’янцем, широкі темні брови, красивий ніс і підборіддя — Фелікс Юрійович, начальник цеху гвинтів на цьому заводі; вигляд у нього похмуро-ображений — схоже, той факт, що саме його висмикнули на місце катастрофи, його пригнічує.

Підходить Лемех. Бекасов його тепло вітає, а про того й говорити нічого: очі його ледь не світяться від щастя зустрічі з колишнім шефом.

— Які припускаєте причини аварії? — запитує Багрій.

— Оскільки при наборі висоти, то найімовірніше відмова моторів і поломка гвинтів, — відповідає Бекасов. — Така світова статистика.

— Ну, зразу ж і на гвинти! — запально вступає начцеху. — Та нічого з ними не може бути, Іване Володимировичу, ви ж знаєте, як ми їх робимо. Порошинці не даємо впасти.

— Ні, перевіряти, звичайно, треба все, — поступається той.

— Не треба все, зосередьтесь на найвірогіднішому, — говорить Багрій. — Час не жде. Ось коли ці припущення не підтвердяться, тоді будете перевіряти все.

— Гаразд, — уважно глянувши на нього, згоджується генеральний конструктор і після паузи додає: — Ми попереджені про безумовну покору. Артур… е-е… Вікторович. Але чи не могли б ви пояснити свої наміри, мету і так далі? Так би мовити, кожен солдат повинен розуміти свій маневр.

Відчувається, що йому варто неабияких зусиль звести себе в “солдати”; та й слово ж яке вибрав — “покора”.

Під цю розмову приземлився другий вертоліт. З нього з’являються четверо в сірих комбінезонах, вони зразу починають вивантажувати своє устаткування. Одні прилади (серед яких я впізнаю і середніх розмірів металографічний мікрофон) відносять в шатро, інші складають на землю: портативний передатчик, домкрати, якісь диски на тичках, схожі на армійські міношукачі, саперні лопати, вогнегасник… Із цим вони підуть униз. Це пошуковики.

— Міг би й навіть вважаю за необхідне, — говорить Багрій. — Прошу всіх до намету.

В шатрі на доповнення до світла, що просочується крізь пластикові віконечка, горить електрика; на столі під стінкою той мікроскоп, поряд товщиномір; розпаковують і встановлюють ще якісь прилади. На запрошення Бекасова всі збираютья навколо нас. Стільців немає, стоять. Стільці не в стилі шефа: поки справу не закінчено, сам не присяде і нікому не дасть.

Артур Вікторович виглядає ефектно: підтягнутий, широкогрудий, стрімкий, натхненне обличчя, гнівно-веселі очі. Атож, очі мають колір (карі), обличчя — обриси (доволі приємні й правильні), а крім того, є й темне кучеряве волосся з сивими пасмами над широким лобом, вишуканий одяг… та в око впадає передусім не це, не зовнішнє, а те, що глибше: енергійність, натхнення, гнівна веселість потужного духу. Цим він мене й збентежує.

— Пригода налаштовує нас на заупокійний лад, — починає він. — Прошу, наполягаю, вимагаю: викиньте похмурі думки з голови, не поспішайте хоронити незагиблих. Саме так: ніщо ще не втрачено. Для того ми й тут. Випадок важкий — але досвід у нас є, ми немало ліквідували різних сумних нещасть. Упораємося й з цим. Головне, знайти причину — для цього тут ви…

— Як — упораєтесь? — недовірливо спитав Лемех. — Окропите там усе живою водою, літак складеться і з живими пасажирами полетить далі?

Навколо стримано посміхаються.

— Ні, не як в казочці, — зиркнув на нього Багрій. — Як у житті. Ми живемо в світі реалізовуваних можливостей, реалізовуваних нашою працею, зусиллям думки, волі; ці реалізації змінюють світ на очах. Чому б, чорт побери, не бути й протилежному: щоб небажані, згубні реалізації поверталися назад у категорію можливого!.. Я не можу вдаватися в подробиці, не маю права розповісти про ліквідовані нами нещастя — бо ж і це входить у наш метод. Коли ми усунемо цю катастрофу, у вас у пам’яті лишається не вона, не побачене тут — лиш усвідомлення її можливості.

Артур Вікторович помовчав, подивився на обличчя тих, що стояли перед ним: не було на них належного відгомону його словам, належного довір’я.

— Наведу такий приклад, — продовжував він. — До останньої війни припинення дихання й зупинка серця в людини вважалися, як ви знаєте, безсумнівними ознаками його смерті — остаточної і необоротної. І ви так само добре знаєте, що тепер це розглядається як клінічна смерть, з якої тисячі людей повернулися в життя. Ми робимо наступний крок. Отже і катастрофу цю розглядайте поки що як “клінічну”… Ви — люди діяльні, з життєвим досвідом і самі знаєте про ситуації, коли здається, що все втрачено, плани завалились, мета недосягненна; але якщо напружити волю, зібратися розумом і духом, то вдасться її досягнути. Ось ми й працюємо на цьому “якщо”.

— Але як? — вихопилось у когось. — Як ви це робите?

— Ми працюємо з категоріями, до яких питання “як?” уже, строго кажучи, незастосовне: реальність — можливість, причини — наслідки… Ось ви й знайдіть причину, а все інше ми беремо на себе.

— То, може, і той літак “складеться”… — Артур Вікторович посміхнувся йому сумно, одними очима. — Той факт закріпився в свідомості багатьох і грунтовно, над таким масивом психіки ми не владні. А тут усе по свіжому… Так, тепер щодо справи. У розслідуванні нічого зайвого: зйомок, записів, протоколів. Тільки шукати. І будуть лиш ті, хто там справді необхідний. Це вже командуйте ви, Іване Володимировичу.

Той кивнув, повернувся до чотирьох пошуковиків:

— Усі чули? До справи!

Я також беруся до справи: дістаю з вертольота портативний відеомаг і, підійшовши до кручі, знімаю тих чотирьох, що віддаляються по зеленому схилу до місця катастрофи. При зворотному прокручуванні вони дуже виразно задкуватимуть вгору. Мені треба познімати декілька таких моментів — для старту.

Потім, заклопотаний тим же, я підходжу до Багрія і кажу, що добре б запопасти з аеродрому запис переговорів із цим літаком до моменту падіння.

— Слушна думка! — хвалить він мене. — Але вже виконана й навіть понад те. Не метушись, не товчись тут — відсторонюйся. Зачіпку знайшов, продумав? Просвіт?.. Ну, то віддались он туди, — він показує на дальній край кручі, — спокійно подумай, потім доповіси. Дзус!

І сам біжить в інших справах. Він має рацію: це обстановка на мене діє, атмосфера нещастя, — бентежить, спонукає щось робити.

Я відходжу далеко від наметів і вертольотів, лягаю в траві на самому краю кручі, долоні під підборіддя, — дивлюсь униз і вдалину. Сонце піднялось, припікає спину. У дзеркальній воді Осколу відбиваються білі хмари. Легіт із запахами теплої трави, землі, квітів… А внизу — горіла пляма, спотворене тіло машини. Крила обламались, передня частина фюзеляжу від удару об землю зіжмакалась гармошкою.

Ті четверо вже трудяться: двоє віддалік і попереду літака кружляють по Архімедовій спіралі, зупиняються, піднімають щось, знову кружляють. Двоє інших підкопуються заступами під влиплу в грунт кабіну, працюють важелі — вирівнюють. У їхніх рухах відчувається знання справи й немалий досвід.

…Щороку гинуть на Землі кораблі й літаки. І деякі ось так, нагально: раз — і згинув незрозуміло чому. За великим рахунком — зрозуміло: людині не дано ні плавати далеко, ні літати, а їй хочеться. Витягується з жил, щоб швидше, вище, далі… і глибше, якщо під водою. І платить за це немалу ціну — працею, зусиллям думки; а коли й життям.

У польотах особливо помітно це витягування з жил, робота на межі можливого. Наприклад, у Армстронга й Олдріна для того, щоб злетіти з Місяця й зістикуватись з орбітальним блоком, лишалося пального на десять секунд роботи двигуна. Десять секунд!.. Я навіть стежу за секундною стрілкою на моєму годиннику, доки вона робить шосту частину оберту. Якби впродовж цього часу вони не набрали належної швидкості — гепнулися б назад на Місяць; перебрали б лишку — занесло б бозна-куди від відсіку. І так і сяк загибель.

Або ж як у тій стиковці, на виправленні якої відзначився Славко: спробуй оптимально витратити тонну стисненого повітря, та ще при управлінні з Землі. А більше не можна. “Запас у дорозі не затягує”. Чорта з два, ще й як затягує: запас — це вага.

Так і з літаками. Аксіома опору матеріалів, що виникла раніше самого опірмату: де тонко, там і рветься. А зробити товсто, з запасом міцності — літак не полетить. От і виходить, що для авіаційних конструкцій коефіцієнти запасу міцності (“коефіцієнти незнання”, як називав їх нам лектор в інституті) виявляються меншими, ніж для наземних машин. Намагаються, щоб менше було й незнання — добирають точними розрахунками, якістю матеріалів, вивіреністю технології… а все-таки ні-ні та й виявиться де-небудь надто тонко. І рветься. Тисячі деталей, десятки тисяч операцій, сотні матеріалів — спробуй доглянь.

І все ж таки доглянути треба, інакше від кожної похибки робота всіх просто втрачає сенс.

…Там, внизу, підважили кабіну — сплющену, скручену набік. Один пошуковик піднявся сюди за портативним газорізальним апаратом, тепер ріжуть. Ось відгинають рейки, пошуковик проникає всередину. Я уявив, що він там може побачити, — і мороз пішов поза шкірою. Е, ні, стоп, мені це не можна! Негайно відволіктись!

Піднімаюсь, іду до наметів. Добре було б ще щось спіймати на свій відеомаг. О, на стрільця і звір біжить… та який! Сам генеральний конструктор Бекасов, знемагаючи від нічогонероблення й чекання, шпацірує поміж молодими соняшниками й молодою кукурудзою, робить розминальні рухи: повороти корпуса вправо і вліво, долоні перед грудьми, лікті в боки. Ать-два вправо, ать-два вліво!.. Як не зняти? Націлююся об’єктивом, пускаю плівку. Віддаляється. Поворот назад. Зупиняється:

— Гей, послухайте! Хто вам дозволив?

Я знімаю і цю позу, приголомшене обличчя, опускаю відеомагнітофон:

— Перепрошую, але… мені треба.

— А дозволу питати — не треба?! Хто ви такий? Чи не кореспондент, бува, чого доброго?

— Ні… — Я в розгубленості; не знаю, в якій мірі можу пояснити Бекасову, хто я й навіщо це роблю.

— Тс-с, тихо! — Артур Вікторович, спасибі йому, завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час. — Це, Іване Володимировичу, наш Сашко, Олександр Романович. Він відправиться в минуле, щоб виправити вчинене. Йому дозволено все, а підвищувати на нього голос не можна нікому.

— Он що!.. — тепер і Бекасов у розгубленості, він ніяковіє, що наскочив на мене таким когутом; дивиться з повагою. — Тисячу раз перепрошую, я ж бо не знав. Пройтися ще так? Можу виконати колесо, стійку на руках — хочете? Заради такої справи — прошу, знімайте.

— Ні, дякую, нічого більше не потрібно.

Звичайно, потішно б подивитись, як знаменитий авіаконструктор проходиться колесом і тримає стійку, та мені це ні до чого: ці рухи симетричні в часі; тільки й того, що в зворотному прокручуванні колесо буде не справа наліво, а зліва направо. А його ходьба з поворотами та приголомшене обличчя — це знадобиться.

— Сашко! — Багрій полководницьким жестом направляє мене назад на кручу.

Іду. Чому, власне, він націлює мене на річний закид? А ну, як зараз виясниться, що це диверсія, вибухівку хтось запхнув… хоча в нас такого ніби й не буває. Тоді все змінюється, закид на добу, навіть на години?.. Ні. Другий літак упав так, ось у чім заковика. Однієї конструкції і з одного заводу. Похибка закладена при виготовленні, а то і в проекті.

Знову лягаю над кручею в тому місці, де прим’яв траву. Отже, майбутнє для мене — в минулому. Рік тому… Це були останні тижні моєї роботи в тому інституті. Я усвідомлював, що не знайшов себе в мікроелектроніці, знемагався. Навіть дочасно пішов у відпустку. А відразу після відпустки мене зацапав Багрій-Багрєєв, почав учити, прочищати й виховувати. Так що ці відтинки мого життя наповнені змістом, змінювати який втратно… Відпустка? О, є зачіпка: шість днів на Проні — є така річка в Білорусії. Шість днів, які я хотів би пережити ще раз. Лишень цілком ось тепер не доведеться… Перші дні — фініш закиду, останні — просвіт. Навіть не останні, а всі три дні від моменту зустрічі з Клавою підуть під просвіт. Саме так: там у нас з нею все почалось і скінчилось, жодних наслідків у моєму дальшому житті це не мало — зміст цих днів можна змінити.

Шкода їх, цих трьох днів, звичайно. Втім, у моїй пам’яті цей варіант зберігся. А те, що з її пам’яті він зникне, навіть на краще. І для мене також: зніметься відчуття провини перед нею. Все-таки, як кажуть між людьми, скривдив дівчину. Скривдив, як звичайно чоловіки кривдять багатьох жінок і дівчат, нічого нового — а все негаразд.

Схоже, що ці четверо внизу щось знайшли: зійшлись докупи, оглядають, жваво жестикулюють. Двоє зі знайденими предметами чимдуж направляються вгору, двоє лишаються там, складають своє приладдя.

Я також піднімаюсь, іду до наметів: настає те, що і мені належиться знати достеменно. Двоє піднімаються з-за краю косогору: першим довготелесий, немолодий, з темним зморшкуватим обличчям керівник пошукової групи, за ним другий — трохи молодший і нижчий. Обидва несуть якісь сірі уламки, акуратно обгорнені папером.

Бекасов, гуляючи все там же, забачивши їх, змінює напрямок і майже підтюпцем до них:

— Ну?

— Ось, Іване Володимировичу, дивіться, — перехопленим голосом говорить старший пошуковик, розгортаючи папір. — Цей із кабіни дістали, цього викопали під правим крилом. А оцей, — він показує на уламок в руках помічника, — за триста метрів на північ від літака виявився. І ступиці буцімто зрізані.

— Ага, — нахиляється Бекасов. — Значить, все-таки гвинти!

Я також підходжу, дивлюсь на уламки: це лопаті пропелерів — одна ціла і два шматки, завужені нижні частини.

— Та гвинти то гвинти, ви погляньте на злам, — пошуковик подає Бекасову велику лупу на ніжці. Той схиляється ще нижче, дивиться крізь лупу на край одного уламка, іншого. Присвистує:

— Ану, все під мікроскоп!

І вони швидким кроком направляються в шатро; я за ними. Біля входу курять і калякають головний інженер Микола Данилович, начцеху гвинтів Фелікс Юрійович і Лемех. Поглянувши на те, що несуть пошуковики, перші двоє відразу якось бліднуть на обличчі: головний інженер навіть упускає цигарку.

— Схоже, що гвинти, — каже на ходу Бекасов.

— Що — схоже? Що значить — схоже?! — високим голосом говорить Фелікс Юрійович, пориваючись за ним у намет. — Звичайно, при такому ударі всі гвинти вдрузки, але це ще ні про що не говорить… — Одначе в голосі його — паніка.

В намет натоптується стільки людей, що стає душно; на чолі у всіх виступив піт.

— Зараз подивимось! — старший пошукової групи закріплює затискачами на столику металографічного мікроскопа всі три уламки, підрівнює так, щоб місця зламів знаходились на одній лінії; вмикає підсвічування. В його променях злами миготять дрібними іскорками — кристаликами.

Пошукових нахиляється над окуляром, швидко й упевнено працює рукоятками, проглядає перший уламок… другий… третій… повертає під об’єктив другий… Усі стовпилися за його спиною, затамувавши подих. Тиша незвичайна. Я пам’ятаю, що перший шматок лопаті майже увесь у чомусь рудо-багряному. Засохла кров? Це, певне, той, якого дістали з кабіни.

Зорі над головою. Темний мур лісу позаду. Я сиджу на пологому березі, на чомусь білому; пластикова підстилка — кинув на траву від роси. Внизу гладенька, проте рухлива полоса, в якій тьмяно відбиваються зірки, — вода. Ріка. Інколи чути сплески риб, — не гучні, вони лиш підкреслюють тишу.

Сяючі стрілки годинника показують початок дванадцятої. Так, але який день? Були дві схожі ночівлі підряд: на Басі, затим на Проні. (Та чи має значення, який день? І всі дні? І вся ця смішна, дрібна конкретність?.. Це відлуння щойно пережитого надзакиду; мені ще довго повертатися “в людину”, у свій напівсекундний білковий клубочок.

Ні вогника до небокраю. Там, унизу, повинні бути кущі і заплавний луг. А зірок вгорі, зірок — скільки хочеш! Порожнеча і вогненне груддя зірок — картина виразного розмежування матерії, що завжди у нас перед очима… не треба про це).

Нараз тишу розривають іржання, гик, тупіт багатьох копит за рікою. Хтось жене коней, завиваючи й улюлюкаючи в ночі. Я навіть здригаюсь — і заспокоююсь. Тепер уже ясно, я уже на Проні. Кінець другого дня моєї мандрівки. (І того разу я здригнувся від ґвалту, подумав, що, мабуть, хлоп’яки женуть табун у нічне. Але тепер я знаю, що хуліганить досить підтоптаний дідок: ранком він пережене коней на цю сторону, попросить у мене закурити.)

І знову тиша, лиш зрідка форкають коні. Мені знову по-хлоп’ячому моторошно, як завжди при ночівлі на новому місці: за спиною ліс — хтось із нього вийде? Поряд дорога до броду — хтось по ній пройде чи проїде?.. Хоча й знаю тепер, що до ранку ніхто не проїде і не з’явиться.

“Тоді” і “тепер” — розрізняються не за часом, за знанням. Я не раз згадував свій похід по Проні і мріяв як-небудь пройтись тут ще. А тепер вийде навіть цікавіше: мандрівка не лише по колишніх місцях, але й по тому ж відтинку чотиривимірного континууму — усі події, усе, що трапилося зі мною, мовби включається в пейзаж. (Мене все ще заносить: континуум… і слово якесь бридотне! Діти, зачувши таке, кажуть: “А я мамі скажу!”) Трохи шкода, що я надто точно попав, на початок третього дня… і останнього нині; це мене конячий бедлам “приземлив” тут.

Перші два дні були також гожими — дні простого безоглядного щастя: я йшов луками й узліссями на високому березі, купався в чистій теплій воді, дивився на рибок, лежачи на кручі над водовертю, безкорисливо підгодовував їх шматочками хліба. Зараз кінець червня, час сінокосу; колгоспники на лугах ставили стоги — шоломи древньоруських лицарів — і холодно дивились на мою без діла крокуючу постать у білому чепчику й з рюкзаком на одному плечі; я на них, між іншим, дивився так само — людей і в місті вистачає.

Місце для ночівлі я вибрав, віддавши, як завжди, перевагу красоті перед зручностями: копиці тут нема. Я уже підвечеряв, зваривши на ватрі з шишок суп із половинки горохового концентрату, а затим чай. Пора вкладатись.

Витягуючись на пластиковій підстилці, рюкзак під голову, укриваюсь піджаком, закурюю, пускаю дим до зірок — і подумки редагую завтрашній день.

…Принцип — варіації реальності повинні якомога менше різнитись одна від одної — не виключає для нас можливості виправляти в закидах свої промахи й дурниці; попутно, зрозуміла річ, не відволікаючись від головної мети. У нас була дискусія з цього приводу — із залученням творів А.Азимова “Кінець Вічності” та Р.Бредбері “І вдарив грім”; але ми вирішили, що шановні автори, доказуючи, буцімто від перекладеної з полиці на полицю коробки з інструментами можуть на віки затриматися космічні польоти або що від роздавленого в кам’яновугільному періоді метелика може в сучасних Сполучених Штатах вийти фашизм, — перегнули. Зв’язок причин і наслідків далеко не такий поверховий і не настільки жорстокий. Та й так поміркувати: ми вирушаємо в минуле, щоб виправити помилки, глухоту людей і стихій, — навіщо ж робити виняток для власних! На згадку про цю дискусію у нас лишилась примовка: “У американців від цього фашизм не виникне”. А в поході по новій місцевості без ляпсусів не обходиться. Перш-наперш: ранком, умиваючись біля броду, я забуду мило й мильницю… Забути й цього разу? Атож. Це не потребує рухів, та й мильниця слова путнього не варта; хай лежить на пісочку. Далі: випадає щедра роса, я буду йти лугом у кросовках, доки вони не розкиснуть, — і лиш потім здогадаюсь зняти їх, перекинути, зв’язавши шнурками, через плече, щоб сушились. Тепер я зразу понесу їх на плечі, піду босяком.

Годин через три дороги звідси, за лінією високовольтної передачі, нелегка занесе мене всередину багатокілометрової підковоподібної стариці — і заболоченої, яку не перепливеш; я буду довго блукати всередині підкови: спочатку піду вліво, через пару кілометрів передумаю, поверну вправо… кошмар. Гадаю, від того, що я тепер здалеку обігну її справа, ледь помітивши низку кущів, у американців також історичних струсів не станеться.

Потім, об одинадцятій годині, буде привал біля того джерельного струмка. Тут усе нехай лишиться без змін: я буду ласувати водою, потім лаштувати ватру для горохового супу й чаю — але припливуть двоє рибалок, швидко відмовлять мене, і я булу їсти з ними юшку із щойно зловлених підустів. Гей, і юшка ж буде: навариста, смачна, з цибулькою — і вволю… ще й з собою мені рибину дадуть! У мене завчасу слина набігає.

Ще годин через дві дороги я вийду до колишнього болота — осушеного поля у великих купинах. З бугра його буде видно повністю: невелике, з кілометр до сосонок на пісках; і хоч дорога охоплювала його трикілометровим закрутом, я зметикую, що вона для колісного транспорту, а в мене ж ноги… і попхаюсь навпрошки. Цей “прямий” кілометр мені буде вартий восьми: по купинню я не зроблю й двох однакових кроків вряд, перестрибну, спочатку перекидаючи рюкзак, з десяток дренажних канав; та ще кожен раз буду шукати місце, де можна перестрибнути; та ще упрію від спеки й важкої роботи, і навколо обличчя буде витись хмара мух, кусючих тварюк… Так що дзузьки, на цей раз я краще піду в обхід.

А ще через три години перед селом на високому березі я зустріну двох дівчат… І далі почнеться варіант. Шкода попереднього, який перейде в категорію нереалізованої можливості,— але нині я тут у справі, а не для свого задоволення. У серйозній справі.

А зараз спати!

Під ранок посвіжішало, промерз. Розвів багаття із збережених сухими в целофановому мішечку ялинових шишок, підкріпив себе міцним солодким чаєм. На сході сонця перебрів на цю сторону табун, з дідком на білій клячі попереду. Він почастувався в мене сигаретою, міцним словом обклав свою худобу й зник з нею на лісовій дорозі. А я зібрався, перейшов убрід на лугову сторону і рушив босоніж по росі.

Сонце піднімалось в ясному небі. Підступну старицю я помітив здаля, взяв праворуч. Вийшов до широкого плесового вигину Проні. Туман плив над рівною водою, під кручею на тому березі вир повільно крутив хворостину. Мені треба тепер на той берег. Техніка переправи нехитра: роздягнувся догола, одяг і рюкзак — у пластиковий мішок, зав’язав його кінцем довгого шнура, другий його кінець накинув петлею собі на плече, — мішок у воду і сам туди ж. До протилежного берега було метрів з п’ятдесят, але так ласкаво прийняла мене ранкова, чиста вода, що туманилась від збереженого тепла, що я плив, буксируючи мішок, вниз за течією добрий кілометр — насолоджувався.

Вийшов, одягнувся, йшов далі по високому березі мимо червонокорих сосон вздовж напівобваленого, засипаного глицею безкінечного окопу часів війни. Річка вільно петляла по широкій заплаві: загинала до села, що сіріло хатами на другому краї її, поверталась, текла рівно внизу, потім раптом, зробивши пірует, описувала закарлюку, схожу на людське вухо, поверталася знову.

Я йшов, дихав щонайсвіжішим повітрям, вникав у посвистування птахів над головою, дивився на річку й небо — блаженствував.

Гей, Проне, радосте моя, — один я тебе розумію! Географи скажуть, що цей поворот назад ти зробила, тому що такий ухил, рівень дна… коли б не так! Це ти текла, текла і — бац! — згадала, що треба щось подивитися ззаду, біля того краю долини, чи підмити там берег з похиленою тополею, чи щось іще — і пішла назад. Зробила своє — повернулась. Я сам такий, Проне, річко моя, тому ми з тобою свої в дошку.

…Щось у рюкзаку муляло мені у праву лопатку. Зняв, розв’язав, подивився: ті півбрикету горохового концентрату, якого я так і не споживу. Гей, приятелю, мало того, що я тебе марно несу, так ти мені ще й спину тиснеш!.. Розмахнувся з кручі — жовта грудка полетіла на середину Проні. їжте його, риби, поправляйтесь. А я вже краще — вас.

Втім стоп! Я випереджаю графік. За цим вигином річки почнуться зарослі ліщини, а зразу за ними — той струмок. Там мені належить бути відразу після десятої, а зараз дев’ять з хвилинами. Це через обхід тієї старухи — та й взагалі по знайомій дорозі йдеться швидше. Саме час зробити “куп-куп” на цьому пляжику-миску…

До струмка приходжу о 10.05. Чистесенька вода тече по річищу з піску й камінців серед трав’янистих берегів з кущами; за кілометр звідси, де джерело виходить із землі, стоїть дерев’яний хрест, прикритий за тутешнім звичаєм дашком із дощечок. Свята криниця. Мене завжди чарує диво джерел: із землі — із твані власне — тече вода, чистішої, смачнішої, справжнішої якої не буває… Стаю на коліна на бережок, схиляюсь, черпаю пригоршнею, п’ю. Ой вода ж! Сідаю, дістаю з рюкзака алюмінієву кружку, черпаю, п’ю ще. Ну й вода! Вина не треба. Враження таке, буцім вона не через стравохід і шлунок, а прямо від рота розходиться по всіх м’язах і клітках тіла, наповнює їх бадьорою свіжістю. Від її студеності заломило зуби. Передихнув. Нумо, ще кухлик. Знизу по річці долинають гупаючі удари. Це наближається моя юшка. Рибалки промислові, від колгоспу, — вони ставлять сіть (зразу за ближнім поворотом), роз’їжджаються в човнах і, б’ючи по воді бовтами, заганяють рибу. У них норма 30 кілограмів у день, та й собі ж треба… Давайте, давайте, хлоп’ята!

Для декоруму я все-таки вирізую з горіха два рогачики й перекладину, наповнюю котелок водою, збираю трохи хмизу, вішаю котелок… Юшку ж бо варитимемо не тут: он, метрів за десять, відігнений горизонтально цілий стовбур від куща, під ним кострище; на стовбур вони повісять свій казан. “Тут наше стаціонарне місце”, — пояснить рибалка в окулярах і з зачатками інтелігентності, любитель потеревенити. Другий, неголений, помовчуватиме та помішуватиме.

А ось і вони, двоє в клейончатих фартухах. Вискакують із човнів і перш-наперш ідуть до струмка, умиваються, п’ють воду. Наближаються до мене, вітаються, сідають на горбок поряд, закурюють, заводять розмову: звідки та куди, де живу, ким працюю, — попередньо. Я відповідаю, питаю сам — і все зволікаю підпалювати папірця під хмизом, очікую, коли почнуть відмовляти.

— Що це варити збираєтесь? — питає рибалка в окулярах.

— Та горох… тобто чайок. (Ледь не обмовився.)

— Ну, це не страва. (Правильно). У нас тут стаціонарне місце, завжди юшку варимо. (Правильно!) І вас би почастували… та ось щось на цей раз не підвезло. Ми від колгоспу, норма тридцять кілограмів, та й собі ж треба… а й на сніданок не спіймали. (Неправильно!) І куди риба поділась?

Лиш тепер я помічаю, що обличчя в рибалок невеселі. Починає говорити другий, що мовчав перед цим:

— Я знаю, куди вона ділась: це любителі пригодовують, зманюють. Ні собі, ні людям. Він на принаду зайвих два хвости зловить, а через це вірні місця порожніють. Заловив би такого… та надавав гребкою по…!

— Ладно, ходім. — Очкастий підводиться, кидає недокурка, звертається до мене: — Якщо бажаєте, почекайте нас з годину. Ми зараз вгорі пройдемось, на юшку здобудем. Нікуди риба з річки подітись не може… Із підустів юшка та з цибулькою — смакота!

— Ні, дякую, — відповідаю я, — чекати не можу.

Рибалки сідають у човни, відпливають нагору. Та-ак… Це мене б треба гребкою по тому місцю: мій гороховий концентрат такого накоїв. Ну звичайно! Він бо з спеціями, розкис — і пішла від нього смаковита цівка у чистій воді Проні, мов запах шашлика на свіжому повітрі. Уся навколишня риба прожогом кинулась туди — поласувати чи хоч поглянути, чим так смачно пахне. Рибалки там візьмуть своє, це факт. Он як дав я маху!

Не кип’ячу я обридлий чай, та й апетит пропав. Щоб підживитись, їм все-таки хліб з цукром (все, що лишилось), запиваю джерельною водою; вона однаково ж на висоті, не гірше чаю. Сиджу я тут приблизно стільки часу, скільки треба, щоб зварити й з’їсти юшку із підустів та з цибулькою, а потім перекурити в приємній балачці, затим піднімаюсь і швидким кроком — далі. Мимо хреста ґрунтовою дорогою, що в’ється по високому березі, звідки відкривається чудесний вид на долину, луги, гаї й на білі, виразної ліпки, хмари в синьому небі. Та мені не до пейзажів, на душі неспокійно.

Повісити таку піну! Думати ж треба, пам’ятати хоча б, із-за якої малої причини, що привела до жахливих наслідків, ти в закиді… Ну, це різні речі, заспокоюю я себе, природа не техніка, вона із жил не витягується, вільна й надмірна, у ній від дріб’язку серйозних наслідків не буває. Так що все обмежується тим, що я лишився без юшки…

І он те село вдалині; ідуть від неї назустріч мені по піщаній дорозі дві дівчини, одна висока і повна, світло-руда, у вилинялому сарафані й окулярах-фільтрах, на плечі у неї щось схоже на трикутник-кроквочку. Друга помітно нижча, у сірих шортах і ситцевій кофтині, хвацько зав’язаній вузлом на смаглявому животі; в руці у неї клейончатий зошит. Між нами ще метрів з двісті і не видно ні вузла, ні такого зошита, — але я ж бо знаю.

І ще знаю, що в неї сірі очі, співучий голос, милі, якісь покірливі плечі, стрункі, дещо повненькі ноги з маленькими ступнями і невеликі міцні перса, мов ріжки на боки стирчать. Я все про неї знаю. Це Клава.

Зараз ми зблизимось, я спитаю, чи далеко ще йти до Славгорода і як краще йти. “А навіщо вам іти — відповість росла, — коли через годину з села автобус туди! Тридцять копійок — і ви там”. — “Так мені цікавіше, — відповім я, — ніжками”. — “А… ну, вільному воля”. — “Ви, мабуть, не сільські?” І висока охоче повідомить, що вони студентки сільгоспакадемії в Горках (у верхів’ях Проні і Басі, звідки я йшов), тут на практиці й ідуть обмірювати покіс.

А менша нічого не скаже, лиш буде дивитись на мене світло й проникливо, буцім говорити поглядом: “Ну придумай же що-небудь! Інакше ми зараз розійдемося й усе… Придумай, ти ж мужчина”. І мені так захочеться обняти її милі покірливі плечі.

І я придумав. Коли вони пішли й вона озирнулась, я гукнув її: “Дівчино, можна вас на хвилинку?” Вона перезирнулась з подругою, підійшла. Ми проговорили не хвилину, а п’ять; повна нетерпляче гукала її, але я сказав: “Ви йдіть, вона вас наздожене!” — і Клава також кивнула, що наздожене. І справді, через хвилину побігла її наздоганяти — тільки босі ступні замелькали в пилюці. А я пішов не до села і не далі, а наліво, до стіжка над кручею в красивій звивині Проні. І хоч ми вмовились, що голова в Клави розболиться через годину, я вирішив ждати її три години — дуже вже гарна.

Вона прийшла годин через дві. Сіла поруч над кручею, звісивши ноги, блимнула блискучими очицями, озвалась:

— А Світланка каже: “Знаю, чому в тебе голова заболіла!” — і м’яко розсміялась.

І там, у нашій звивині, біля нашого стіжка, ми з нею провели три дні. Ранками вона бігла в село, якось улаштовувала свої практикантські справи, приносила від тітки, в якої вони квартирували, або з крамнички сякий-такий підхарчівок, а далі час був наш. І погода була в самий раз по нас, тепла навіть ночами. Ми блукали по лузі й над річкою — і цілувались, купались, розмовляли, співали пісень (виявилось, що нам подобаються одні й ті ж) — і цілувались; вночі я показував їй, де які зірки, або розповідав смішне, вона сміялася вдячно, терлась обличчям об плече чи груди… і ми знову цілувались. Я не великий знавець жінок, небагато в мене їх було; та вона була — мов джерельна вода.

Але на третій день я занудьгував… не занудьгував, коли чесно вже, занепокоївся: не може все далі в нас продовжуватися просто так, треба щось вирішувати… а я не був готовий вирішувати. І я сказав їй, що мені пора, в понеділок, мовляв, на роботу (це була неправда). Вона провела мене до автобуса. На прощання кілька разів повторила: “Напиши мені… напиши!”

Я обіцяв… і не написав. Стримало міркування, яке часто навідується до чоловіків після того, як вони “доможуться свого”: надто вже легко вона мені піддалась. Мені піддалась — й іншому так піддасться. Та й взагалі вона не дуже відповідала образові “дівчини моєї мрії”, який майорів у моїй інтелігентній душі.

Дівчата наближаються. Порив вітру відносить хвилясте, розпушене по плечах волосся Клави вбік і на мить надає їй схожості з тією жінкою на фотографії, яку показував мені Багрій; схожість не зовнішня, вони несхожі — у тієї видовжене обличчя, у цієї кругле із пухленькими щічками, і постави різні… а в чому ж? Мені стає не по собі, душу млоїть холод — холод усвідомлення непоправної втрати.

Що ж зараз буде?.. Ось наближається жінка, яку я любив і зрадив. Бо ж справжнє у нас із нею було, справжнє — тепер я виразно це розумію. І чому я їй не написав? Чи зустрів ти “дівчину своєї мрії”, телепню, за минулий рік? Авжеж… Та й мрія ж ця, образ, — від вражень кіно, від платівок, від показухи. А в цієї — все непідробне, справжнє, своє… як вона обличчям до тебе, хлюста, притискалась, до руки твоєї!..

Сходимося. Перший порух у мене: пройти мимо, не дивлячись, — тільки б швидше все лишилось позаду. Але ні, для мінімізації відмін треба повторювати все до моменту вагань: гукнути її чи не гукнуть? Варіанти починаються з вагань.

Зупиняюсь, заводжу ту ж розмову, отримую ті ж поради й відповіді від високої рудої Світлани: про автобус і що на практиці тут… І Клава, імені якої я не знаю і не взнаю, так само дивиться: ну, придумай же що-небудь! Зараз ми розійдемось — і все… І мені по-дурному здається, що вона зараз візьме й кинеться мені на шию, — що я тоді буду робити?

Вони йдуть далі. Я дивлюся вслід. Клава оглядається. Я її не кличу. Метрів через двадцять оглядається ще раз. Я спохоплююсь: чого це я стою, як бовдур, уже почався варіант! Іди своєю дорогою у своїх справах: я закидаю рюкзак, іду.

За чверть години з її пам’яті згладиться образ парубка в білому чепчику й з рюкзаком.

Я йду своєю дорогою у своїх справах, поспішаю до села, до автобуса — і на душі так тоскно від нудьги й самотності. Іду мимо ненашого стіжка по ненашій звивині… а тепер би я їй написав! Ось так і кукатиму сам у житті. Як Багрій.

І сіре сонце з сірого неба освітлює темно-сірий ліс на тому краю долини, сірі луки і сіру бинду ріки. Тільки тепер це не через відстороненість. Зовсім навпаки.

Я над кручею біля тієї звивини Осколу. Хмари стали ще пишнішими за ці дві години, вітер їх жене ще швидше… В сучасне з минулого повернутися по своїй пам’яті легше, так би мовити, за течією; камера необов’язкова. Але однаково довелося пірнати в найзагадковіші глибини відстороненості й загальності, туди, де чигає небезпека перетворитися в хихикаючого ідіота, а то й ще гірше. Сувора річ — дальній закид, надто коли вперше.

Тут усе гаразд: нічого немає. Як і не було… так і не було ж. Чудесний вид на долину Оскола, на луки, на осикові й тополині гаї. Стоп — є відміна: старуха в тому місці, де лежав літак! Чи вона була? Ні, не була, по сухому туди пошуковики ходили. А зараз вигнулась там дуга з блиском зарослої лататтям води, отороченої кущами й невеликими деревцями. По ідеї, тут і мала бути старуха: не завжди ж Оскол вигинався петлею, тік, певне, і попід самою кручею.

Бач… зарубка на згадку. За це я, мабуть, і люблю річки, що вони схожі на людське життя; а старухи — мов варіанти. Річка, змінивши русло, тече далі, а варіанти-старухи заростають, висихають… забуваються.

А тут, наверху, сліди ще є: овальна вм’ятина в траві, де я лежав, протоптані стежинки, дірки від кілочків двох наметів, недокурки навколо. Але це уже ні про що не говорить: мало чого сюди могли приїхати люди, встановити намети! Ці сліди — до першого дощу.

Нема, як і не було. І трохи шкода, що “як і не було”,— бо ж було. І Бекасову нічого не міг сказати… Прикра це специфіка у нашої роботи, що не можна відкриватись. З одного боку, правильно, ні до чого оголошувати, що численні нещастя можна виправити закидами в минуле, — бо почнуть усі пустувати й гарцювати, що й не впораєшся. А з другого — виходить, буцім і немає результатів нашої роботи. Літак пролетів благополучно. Ну й що? Дивно, якби було інакше. Справді дивно.

От якби був якийсь такий варіантний кіноапарат або відеомаг — з накладанням варіантів. Скажімо, летить літак, набирає висоту — і розділяється на два: один падає, другий летить далі. Або хлопчак запливає за фарватер — і там розділяється: один тоне, розітнений крилом “Комети”, а другого Риндичевич виганяє на берег і дере ременем; тоді й мамуня була б не в претензії… Певне, будуть і такі апарати, раз виявились можливими наші діла. Непогано б їх мати, щоб доводити до загального відома, що наша реальність — розумна ноосферна діяльність людей — тим і різниться від реальності кішок і корів, що не цілком однозначна, допускає перехід як можливого в дійсне, так і навпаки.

До речі, про Риндичевича, а його ж то чому нема? Порушення звичаю. Пиво з таранькою — це бог з ними, про них я сказав, щоб потішитися виразом обличчя Артурича, але сам Риндя має бути тут як штик. Не зустрінути після такого закиду!.. Йому більше всіх мусить бути цікаво, як там і що, самому доведеться не раз іти. Невже не впорався з своїм академіком? Зачекаємо ще.

Спускаюся вниз, проходжу мимо нової ста-рухи лугом до кінця звивини, знаходжу те джерельце і, позаяк пива нема, п’ю з жмені воду. Гожа й ця вода, та не та, глеєм відганяє. І вода не та, і річка не та — та і я повернувся трохи не таким. Збіднив своє життя…

Повертаюсь нагору: нема мого Святослава шановного Івановича! По межі між кукурудзою і соняшником іду до шоссе, а по ньому до автобусної зупинки.

…На автовокзалі мій автобус зупиняється саме біля газетного кіоска на пероні. Помічаю там місцеву газету з портретним некрологом на першій сторінці. Беру: мати рідна, — академік О.І.Мискін раптово помер учора від… крововиливу в мозок! Виходить, сплохував Риндя?

Влітаю в кабінет Багрія. Артур Вікторович жде мене — і видно по ньому, що жде довго і з тривогою. Підхоплюється, стискає в обіймах:

— Ну, хоч з тобою все гаразд! Молодчина, впорався на відмінно.

— А що із Славком? — я вивільняюсь, бачу на столі шефа ту ж газету з некрологом. — Де він?

— Сидить.

— Як сидить?

— Так сидить. У камері попереднього ув’язнення під слідством. З’ясовують хто він за один, спонукальні причини і таке інше… Казав же йому, не раз казав: тонше треба працювати, делікатніше! Ну що це: взяв і вимкнув струм…

Багрій вмощується на край столу, закурює, розповідає.

Риндичевич здійснив 15-годинний закид і з’явився в інституті нейрології перед кінцем робочого дня — в амплуа профспілкового інспектора по техніці безпеки й охороні праці. У лабораторію Мискіна на четвертому поверсі він піднявся за годину до вибуху балона, в розпал підготовки досліду. Момент був не з найвдаліших — і Мискін (низькорослий, лисий, бородатий, з високим голосом і проникливим поглядом… не з симпатяг був покійний) зразу ж заходився його випроваджувать: у нас тут ось усе в порядку, я директор інституту й за все відповідаю. На це Риндя резонно, хоч і не зовсім тактовно зауважив, що одне з другого не витікає (тобто, що раз тут директор, то неодмінно й порядок) і він хоче все-таки оглянути. Академік і директор відразу підзавівся, взяв нотою вище: такі огляди належить проводити в робочий час, а зараз день закінчено, і нічого стороннім в таку пору вештатися по лабораторіях.

— Тож я саме й прибув для перевірки ваших робіт у вечірній час, — знову резонно відповів “інспектор”,— позаяк саме в такий час у вас трапляється найбільше число порушень ТБ… — і він перейшов до справи. — Ось перше порушення я маю перед очима, — він показав на балон біля камери-операційної, — так працювати не можна. Його треба надійно відгородити ґратками, а краще винести в коридор, там закрити і провести в лабораторію крізь стіну трубу.

— Послухайте, ось котіться ви!.. — Мискін дедалі більше втрачав терпіння; настроєний вести дослід, він і думати не хотів, щоб відкладати та переробляти. — Ми завжди так працювали, всі так працюють — і нічого.

— І незаряджені рушниці стріляють раз у житті, товаришу директор, — парирував Риндичевич. — Сатураторники та й то місце зарядки сифонів газводою не забувають обгратувати, а там тиски не такі, як у цьому балоні. Так що я вимушений наполягати на обрамленні. Інакше працювати не дозволю.

— Ви — мені?! — обурився академік. Так, словом по слову, і розігралась та неподобна сцена, в якій низенький Мискін, розпалений і розчервонілий, наступав на Риндичевича, кричав бридким голосом: “Та як ви смієте перешкоджати моїм дослідженням?! Вас самого треба сховати за грати… в зоопарку! І звідки вас такого викопали: обрамувати… газвода… тебе… я тобі покажу тебе!” І його співробітники подавали репліки, і навіть собака в камері, прив’язана на столі, але ще не оперована, почала сердито гавкати.

— А, та що я буду з вами теревенити! — й “інспектор” підійшов до лабораторного електрощита, повернув пакетні вимикачі (індикаторні лампочки приладів погасли), став під щитом в непохитній позі. — Не будете працювати, доки не переробите!..

Я слухаю, і мені робиться не по собі. З одного боку, почуття Славка можна зрозуміти: прибув рятувати людину — і нарвався на таке. А з другого… бач, он як підвела його простуватість, та простота, що справді гірше лиходійства. “Маю право” — і попер. У самий розпал підготовки експерименту. Треба ж хоч трохи читати в душах! У такій ситуації не те що академік, що звик відчувати себе в своєму інституті царем і богом, — рядовий експериментатор і три може кинутися з кулаками.

— Вийдіть геть! — горлав, підступаючи до “інспектора”, Омелян Іванович, у якого почервоніла навіть лисина. — По якому праву?! Ви хуліган, розбишака!

І він раптом смикнувся, перекинувся горілиць.

— Глибокий інсульт із враженням життєво важливих центрів мозку, — закінчив розповідь Багрій. — Адже ж він був гіпертонік, Омелян Іванович, та ще з імпульсивним, холеричним темпераментом… Від такої напасті якщо хтось і міг його врятувати, то лише він сам. Смерть настала через півгодини. Ну а далі… прибігла охорона, прибула міліція. Ніяких документів у Святослава Івановича, звичайно, не виявилось, нічого пояснити він не міг. Ось і…

— Але вибуху все ж не було?

Артур Вікторович дивиться на мене з іронією, відповідає фразами з анекдоту:

— “Але хворий перед смертю пропотів?” — “О, так!” — “Ось бачите”… Яке має значення, що не вибухнув балон, якщо академік помер!

— Найбезпосередніше: ви ж дали Риндичевичу нездійсненне завдання. Смерть настала через півгодини, приблизно в той же час, в який Мискін загинув від вибуху?

— Так.

— Отже те, що моменти смерті від різних причин співпали в обох варіантах, і говорить, що ці різні причини — зовнішні марниці, а глибинна одна — у характері й стилі роботи покійного Мискіна. І правильно ви хотіли обійти її на щонайменших варіаціях: щоб вибух балона, не вбивши Мискіна, хоча б напоумив його. А то загадали: жодних вибухів у лабораторії. І щоб було тихо. Не могло бути тихо — уберегли голову Омеляна Івановича від зовнішнього вибуху, так її розніс вибух зсередини!

Багрій дивиться на мене схвально:

— Так, саме “розніс”, бо ж череп-то розтинали… Ростете, Олесю, добре мотивуєте. До цього закиду ви так ще не вникали… Все правильно, я в такому дусі й пояснив Воротиліну: його, мовляв, наказ, його і вина, хай визволяє Святослава Івановича з каталажки. Але й тому… тому теж хай це послужить добрим уроком! Так не можна… — Шеф знову світло дивиться на мене. — А по-справжньому, Олесю, виручили свого друга Риндю ви — вашим надзакидом і його результатами. Без цього Гліб О. і пальцем більше б не поворухнув. Ні, молодець, герой, вимагайте тепер що завгодно!

Еге, нагоду проґавити не можна. Я настільки виріс в очах Артурича, що він зі мною навіть на “ви”.

— Відпустку на тиждень із завтрашнього дня.

— На тиждень?! — той зіскакує з стола. — І це зараз, коли ти лишився один! Ти при своєму глузді?.. Два дні після повернення Риндичевича.

— Чотири, Артуричу. Треба!

— Три доби — і ні години більше.

Ось, дивіться, проси в нього!.. Тоді було три дні — і тепер. Змотаюся в Горки. Зараз травень, у сільгоспакадемії екзаменаційна сесія — Клава має бути там. Чи пам’ятає вона голубоокого блондина, з яким розминулась минулого літа біля Проні? Нічого, побачить — згадає. Не може такого бути, щоб у нас з нею нічого не було, не в минулому — так у майбутньому.