© Наталя Околітенко, 1990

© Вірші.

Давило Кулиняк, 1990,

Глибоко зітхнувши, Микола почав концентруватися: мав не тільки здолати колапс, а й зберегти здатність блискавично приймати відповідальні рішення — не сумнівався, що потреба в них виникне. Однак прикрих відчуттів не було, й незабаром йому нічого не лишилось, як зняти внутрішню напругу, точніше, вона зійшла сама по собі.

Поряд сидів Ів, він зосереджено вдивлявся в екран, де мигтіли невиразні тіні.

— Щось сталося, — сказав Микола. — Закинути нас в інший Всесвіт не вдалося, мабуть, не стачило енергії для «білої діри».

Ів розпростав і повільно розтер руки, ніби щойно відірвав їх від важкої роботи.

— Відверто кажучи, я в це вірив і не вірив, точніше, воно мені голови не бралося. Я і природну «чорну діру» з усіма її гравітаційними ефектами уявити не можу, а штучну…

— Ха! «Чорна діра»! Я й досі не збагнув, що таке електрика. Ніби все розумію — рух електронів і так далі, хоч лекцію на цю тему читай. А уявою осягнути негоден! І телебачення для мене — суцільна містика.

— Бог з ним! Ми практики, у нас своя робота… про теорію нехай інші думають. А про таку елементарщину не варто і розводитись. Таблиця множення — то для вчителів та першокласників.

Вони засміялися й повернули крісла у вертикальне положення. Чекали подальших розпоряджень з Центру керування польотами — вийти з корабля чи готуватися до нового старту.

— Ще поживемо, — раптом мовив Микола.

— Отакої! — Ів аж присвиснув. — Оце з такими настроями ти збираєшся мандрувати? Як же тебе пропустила психологічна комісія?

— А що мені та комісія? Вона бере на контроль емоції, я ж їх і сам за собою не помічав/Просто перші завжди найбільше ризикують, бо людству все дається методом проб і помилок. Якась маленька несподіванка, щось трохи не передбачили…

— Все передбачено, все вивчено й перевірено експериментами. Ти просто песиміст, Миколо!

— Оптимістичний. Я згоден покласти своє життя на те, щоб людство дізналося про якусь непередбачену деталь… а втім, і справді, це безпідставні настрої. Дивися, Іве!

Екран, від якого вони відірвалися на хвильку, яскраво спалахнув, і на ньому з’явились обриси небесного тіла, оповитого чи шлейфом з газів чи просто димом. Сліпучий зблиск вихопився з-під тієї запони, і, хитнувшись, немов м’ячик на поверхні озера, планета щезла з поля зору.

— Змінився кут екліптики! — вигукнув Ів. — Який жах! Що це?

— Заспокойся, — сказав Микола. — Здається, ми таки летимо й проходимо крізь шварцшільдівську сферу. Заспокойся. Коли це Земля, то ми побачили те, що станеться в дуже далекому майбутньому. Власне, нас і посилають, щоб ми розвідали, чи матиме людство куди переселитися. В разі потреби…

Крізь скло скафандра було видно, як Ів заплющив очі й на чолі в нього проступили краплини поту. Микола й сам почувався так, ніби його зненацька провели крізь усі кола Дантового пекла; вольовим зусиллям він відігнав видиво катастрофи, І, ніби вичаклувана уявою, на екрані з’явилася та ж сама планета, але спокійна, в мирному блакитному мареві.

— Друге народження світу, — прошепотів Микола. — Чи, може, третє, п’яте? Звідки нам знати? Це наше минуле чи наше майбутнє, я геть заплутався…

— Ні, тут без супроводу не обійтися, — силувано засміявся Ів. — «Загибель богів» Вагнера!

Нурт грізних І величних звуків різко вдарив по нервах, і Микола наказав:

— Годі! Втратиш над собою контроль.

їв звів на старшого товариша винуватий погляд:

— Гаразд. Не буду… Але дозволь мені хоч вірша почитати, коли не хочеш музики. Я мушу дати вихід емоціям.

Миколі стало шкода товариша, й він лагідно торкнувся його руки:

— Вірша читай. Вірш — це спокійніше. Чомусь одвернувшись, Ів стиха почав:

Дім у Карпатах він купив, коли цвіли проліски; намагаючись не ступати на них, ішов слідом за жінкою, котра чекала, що з нею торгуватимуться, й дивувався благам, які дісталися йому так дешево. «Стільки навколо квітів… Ліс підступає до самісінького порога, а головне — гори, гори… І вночі над головою — великі зорі, а крім того…»

А крім того, в цій старезній споруді, якщо докласти до неї рук, можна опорядити чотири кімнати з високими стелями та величезними, надійно заґратованими вікнами; ті грати, що замикалися на грубий замок, особливо сподобались Ігореві. Він негайно ж розчахнув їхні стулки разом з посірілими від бруду рамами і, хустинкою змівши з підвіконня мертвих комах, заплющив очі, насолоджуючись духмяним повітрям.

Жінка нетерпляче торкнулася його плеча, й вони удвох обійшли те, що можна було назвати обійстям.

Будинок таки ж дуже занепав — у ньому ніхто не жив років із тридцять, — однак зводила його людина зі смаком, що виявився і в плануванні приміщень, і в малюнку на кахлях двох мініатюрних грубок, і в різьбленому обідку, який прикрашав дах; це був маленький дерев’яний замок, гніздо якогось романтично настроєного анахорета, чиє життя нагло урвалося. На горище Ігор не схотів видиратися, злякавшись протрухлих східців та вузького лазу, зате не проминув підняти віко великої скрині, що стояла в передпокої. Там лежало поцвіле дрантя із слідами справді королівської оздоби — пишної вишивки та металевих бляшок; Ігор підніс до світла чоловічу сорочку й довго милувався візерунком на рукавах — вершники в крислатих бриликах, а поміж них — символічна жіноча постать, що годує з простягнутих рук двох лебедів. Берегиня…

— Не забирайте нічого з тутешніх старожитностей, — попросив він. — За те вам доплачу.

Жінка, яка й досі не мала певності щодо наміру чергового клієнта, — скільки їх, приїжджих та з сусідніх сіл, марно сюди поповодила! — несміливо запитала:

— То як? Ви хочете тут жити?

— Наїздами.

— Та чо! — зраділа жінка. — Дім, звичайно, лишився без пуття, але в найбільшій кімнаті сидіти можна хоч би й зараз.

— Можна. Коли ви ще помиєте підлогу й побілите хоч трохи стіни, то я вам доплачу.

Подумавши, він назвав ціну, яка становила десяту частину тієї, що її просили за будинок, — великою вона йому не здалася, бо неприємної роботи й справді було доволі: пилюка аж закам’яніла по закутках.

Все ще не ймучи віри, що задавнену проблему нарешті вдалося розв’язати, жінка пообіцяла клопіт Із оформленням узяти на себе — нікому ця хата тут не потрібна, й чоловік давно домовився з сільрадою про її продаж. Податки й таке інше вони також заплатять.

Сідаючи в машину, Ігор кивнув:

— Та вже ж якось порозуміємось. Завдаток дам хоч би й сьогодні.

Він подумав, що оформлення купівлі й справді могло б стати неабияким клопотом, але — байдуже, без радості, що його збувся. Зрештою, цей замок у Карпатах був просто забаганкою, і коли б виникли якісь серйозні труднощі, то він від свого наміру відмовився б так само легко, як і зважився на нього. Та все складалося само собою — ну от і добре.

Персі Мак-Грегорі повільно обертав тумблер на відеофоні, проглядаючи перед початком прийому затишний покій, влаштований на галереї, що тягнулася вздовж усього його будинку. Там ледь не впритул один до одного сиділи у кріслах, на канапках і звичайнісіньких стільцях його клієнти — у фокус потрапляло то одне, то інше обличчя, й Мак-Грегорі їх вивчав.

Що вони хочуть? Це можна сказати наперед. Приватний генограф Мак-Грегорі завдяки бурхливому фаховому успіхові набув аж надто вузької спеціалізації — потаємні родинні справи, «скелети у буфеті», які належало прибрати непомітно для сторонніх очей; знудившись одноманітністю завдань і психологічних колізій, які стояли за ними, Мак-Грегорі не на жарт подумував про те, щоб змінити заняття…

Ось вам типова парочка. Жінка сидить, скромно тримаючи руки на колінах, і то час від часу зводить очі догори, наслідуючи образ діви Марії на старовинни фресках, то обкидає свого супутника кокетливими позирками, й похмурий вираз його обличчя аж ніяк її не бентежить. Зрозуміло: практична секретарочка взялася, одружити на собі майновитого патрона, попередньо розлучивши його з дружиною. Генний аналіз спадкового апарату дитини має неспростовно засвідчити батьківство; візит до уславленого генографа — остання спроба дійти згоди по-доброму, коли ж патрон і після цього опиратиметься, звернеться до преси. Має якусь причину триматись отак упевнено.

А ось ці молодята знічені й явно схвильовані — шукають один у одного підтримки. Кохаються, хочуть побратися, але у роду в котрогось із них — люди з патологічно важким характером, і конче треба з’ясувати, що це таке: наслідок неправильного виховання чи генетичні вади? І скільки шансів, що дитина, котра з’явиться ла світ, буде спокійна й лагідна?

Далі — саме чоловіцтво: поважне, з гордо зведеними головами, з тим глибокодумним виразом обличчя, яке Мак-Грегорі мав за ознаку вродженої дурості. Може, тому, що нею відзначається більшість його клієнтів? їм, бачте, завжди кортить знати, хто саме з двох чи трьох синів перебрав від батькя найбільше спадкових ознак, а відтак — до кого з них належить ставитися лагідніше й кому по смерті заповісти своє діло чи основний капітал. «Роддї поки що у мене шалапутний, але точнісінько таким і я був у його роки, та потім прийшов до розуму і досягнув усього, чого може досягнути серйозний чоловік. О, можете не сумніватися, тепер я шанована людина… Та, розумієте, молодший брат моєї дружини теж шалапут, але я певен, що він не візьметься за розум, бо там і братись ні за що, бо родичі моєї любої дружиноньки, між нами кажучи, всі безнадійні телепні, з них жоден не схожий на тих достойних громадян, якими може пишатися наш рід… Тепер ви уявляєте, чим я ризикую? Тому я й хочу знати, від кого це в мого Родді шалапутність? Коли від мене, то це прекрасно, він неодмінно переказиться і стане мудрим та поміркованим, як я. Ну, а коли від поріддя моєї жіночки, типовим представником якого є її молодший брат, — тоді… Не можу я робити спадкоємцем людину, котра несе в собі чужі спадкові ознаки, хоча й народилася від мене… Я маю напевне знати, що мені робити: коли мій син — насправді не мій син, тобто я хочу сказати, що він, звичайно, мій син насправді, а проте… О, господи, я геть заплутався, я сподіваюсь… ви зрозуміли мене? До речі, ви б не могли дібрати серед кількох залицяльників моєї дочки — вона в мене красуня! — такого, щоб його гени були такі, як у мене. Звичайно, не достеменно такі, це неможливо, але — практичність, діловитість, здоровий глузд… Я сподіваюсь, вас не дивує моє прохання?»

Мак-Грегорі давно нічому не дивувався. Не дивувався, коли вже літній чоловік приносив пасмо ьолосся й казав: «Будь ласка, перевірте, чи справді молодший хлопчик — мій син, бо, знаєте, у нас в роду всі мають нахил до математики, а цей ну як здурів — стоїть і стоїть на голові щоранку, і я не можу вибити з нього цю бридку звичку. Ще, може статися, подасться у хіппі чи йоги, а в нашому роду такого не траплялось…» Не дивувався, коли розцяцькована пані щебетала: «Ах, лікарю, мені так подобається святий Себастьян з картини Тіціана… як вплинути на гени мого чоловіка, щоб наш син був схожий на цього святого?»

…Мак-Грегорі вимкнув відеофон і розгорнув книгу обліку. У нього в запасі хвилин із десять.

Таки ж варто було перекваліфіковуватися з графолога-криміналіста в генографа, аби перед тобою сповна відкрився зворотний бік яскравої медалі, якою здавна зачаровується людство: продовження себе самого в дітях, життя для тих дітей, жертовність, самозречення. Яке там самозречення! У дітях здебільшого люблять самого себе, точніше, своє уявлення про себе, й звідси смиренне — треба ж віддати данину скромності! — «наші нащадки мають бути кращими за нас». Продовжити себе! Продовжити себе і тільки себе!

Закинути частину власного «я» у майбутнє й бодай у такий спосіб втамувати тугу по неможливому — безсмертю; нічого не може бути дорожчим від безсмертя, тому й наші діти такі нам дорогі. Принаймні доки підростають, доки підкорені нашій волі, доки дарують ілюзії, що стануть колись достеменно такими, як ми. А ми ж які — справді прекрасні? Оце вже не суттєво, в кожному разі для клієнтів Мак-Грегорі. Немічні й слабкодухі, з великими лисинами й ще більшим самолюбством, коротконогі й з куцим розумом — такі ми й любі собі, такими хочемо бачити своїх дітей і задля цього зрікаємося своїх вигод та спокою. Коли ж діти не справджують наших надій, коли несуть у собі не нашу комбінацію генів, а а щось чуже й незрозуміле — новий візерунок у вічку калейдоскопа, третій колір, що підступно утворився з мішанини двох, тоді…

Не перебільшуйте, шановний Мак-Грегорі, й не впадайте в професійну мізантропію: батьки не прагнуть передати дітям свої вади, бо це зменшує шанси нащадків щасливо конкурувати з іншими… Авжеж що не прагнуть, таж ці вади треба усвідомити в собі самому, хоч трохи китично до себе ставлячись. Тим часом чим людина Примітивніша, тим менше вона до цього схильна, тим вимогливіше звучить у ній оте саме «Продовжити себе!», тим більше пихи приносить відчуття, що ти єси на цій землі й несеш у собі відбитки поколінь, які лишилися позаду, та пунктирне окреслення тих, які попереду. Пишатись можна всім — хоч би вирячкуватими очима чи гачкуватим носом, — аби лиш це була родова ознака; пишатися можна навіть звичкою їсти суп із солоним огірком, якщо цим відзначався прадід, котрий чистив улюбленого коня маркграфа, — а сина зневажати за те, що той терпіти не може солоних огірків. Граф Шрузбері хвалився шістьма пальцями на нозі — потворністю, яку врочисто пронесли крізь п’ять століть його славетні попередники. Славетні — чим? Чи не отими шістьма пальцями, що неспростовно свідчили про чистоту крові? Тьху!

Мак-Грегорі випив води й трохи посидів, тамуючи напад роздратування, вкрай недоречний на початку робочого дня. Попросив лаборантку, щоб вона приготувала йому чашечку кави з кардамоном. І, згазирнувши в кишенькове люстерко, приготував люб’язну усмішку для першого клієнта.

Ним виявився високий, дуже худий чоловік у модерних темних окулярах, який безшумними рухами був схожий на кажана. Його обличчя Мак-Грегорі встиг добряче розгледіти: воно аж тиждень тому виринуло з темного кутка в самому кінці галереї й привернуло увагу незворушним спокоєм. Зберігаючи той самий вираз осяйної безтурботності, він проте весь час розмовляв із сусідами, й враження було таке, що це просто самотній, однак за вдачею дуже товариський чоловік, котрий прийшов сюди погомоніти про погоду й вичитані з вечірніх газет плітки. Мак-Грегорі чекав, що він передасть свою чергу, коли вона наблизиться, комусь із нетерплячих і знову сховається за пальму, аби ще якийсь час потішитись товариством нових співрозмовників. Але говіркий добродій таки ж зайшов до кабінету, й Мак-Грегорі всміхнувся йому з професійною теплотою.

— Я вас уважно слухаю.

Мабуть, мова піде про визначення оптимального спадкоємця… ну, так і є! Чоловік дістав з теки систему порцелянових посудинок з герметично загвинченими накривками — в таких носили на аналіз краплини крові, обрізки нігтів, волосся: все це часом роздобувалося з великою обережністю, хромосомні дослідження оповивалися таємницею, і було у всіх цих маніпуляціях щось від прадавніх часів, коли чаклуни за грубі гроші наводили нй: людину пристріт.

І те, що Мак-Грегорі робив із вмістом посудинок, теж нагадувало чорномагійні дійства: чаклуни мудрували над точно такими матеріалами, пробуджуючи сили, що впливали на здоров’я чи долю якогось горопахи. Здоров’я в даному разі ні до чого, а от на долі власника обрізка нігтя чи волосини маніпуляції Мак-Грегорі таки ж могли позначитись… Був певен: половина візитерів, які сидять зараз у приймальному покої, заплатила б йому удвічі більше, аби він написав у своїх висновках не те, що показав електронний мікроскоп, а те, що хочеться. Важко не спокуситися видати бажане за дійсне…

— Спочатку ви маєте набратися терпіння й вислухати мою історію, — звичайно ж, каже чоловік.

Мак-Грегорі всміхається ще люб’язніше, але дозволяє собі попросити з усією делікатністю, на яку здатен:

— Будь ласка, стисліше. Я постараюся зрозуміти вас на півслові.

— Я належу до стародавнього й дуже шанованого роду («Ох!» — ледь не вихопилось у Мак-Грегорі, та він поквапився піднести до рота напахчену хустинку). Майоратом, який успадкував мій батько, володіли вісім поколінь («Ніколи б не зважився переступити поріг того прикрашеного гербами порохна. Уявляю, які страхіття там ввижаються вночі у ліжку під шовковим балдахіном!»). Рід наш дав світові мужніх вояків, стійких і відданих, або ж пастирів, які відзначалися схильністю до подвижництва й особливою піднесеністю мислення («Породистих телепнів, які тільки й вміли що вбивати, дерти горло й хлебтати вино, або ж кволих боягузів, котрі ховали свою нікчемність під сутаною»). Але минулого століття в нашому роду, на жаль, трапилася прикра історія. Сер Джон замість примножувати славу родового маєтку все кинув і повіявся в світи з мандрівним цирком («Нарешті знайшовся хоч один хлопець з фантазією…»). То була велика біда, але вона прийшла не сама: в дорозі сер Джон звінчався з циганкою, що на міських майданах розважала людей непристойними танками («Порядний чоловік був… і розумний!»). Батько у гніві прокляв блудного сина («Це вони вміють…») й навіки відлучив його нащадків від родового спадку, навіть знати не побажав, куди їх порозкидала доля. Вже на старість у нього і його третьої дружини — дві одна за одною повмирали, — благородної леді Елінор, народився син, він і цодів стародавній майорат. Але прокляття нашого славетного пращура, на жаль, впало й на того, кого воно не стосувалося… на прямого нащадка благородної леді Елі-нор, котрий перед вами.

— Дуже приємно, — ледь звівся Мак-Грегорі на елегантний уклін клієнта.

— Дітей у мене немає, а дні мої вже хилиться на захід.

З-під темних окулярів чоловіка викотилася сльозинка й вмить висохла на впалих щоках. Перечекавши належну паузу, Мак-Грегорі сказав:

— Я глибоко вам співчуваю. Я навіть вгадую ваше бажання: ви хочете, щоб я, провівши генний аналіз, знайшов вам нащадків тієї гілки, що її ваш розгніваний пращур так необачно відтяв від древа вашого благородного роду. Я вгадав? Але ж…

— О, я до краю спростив ваше завдання! — зрадів чоловік, що йому не доведеться продовжувати явно важкі для нього пояснення. — Я сам розшукав усіх можливих спадкоємців — за паперами, бо зустрічатися з гіпотетичними родичами не маю можливості та й бажання, їх шестеро, й всі вони носять наше родинне прізвище. Тільки… ви самі розумієте, потрібні неспростовні біологічні докази, бо серед цих шістьох можуть трапитися звичайні однофамільці та й просто авантурники.

— Тоді це не проблема! Гадаю, для початку достатньо хромосомного аналізу, до генного справа навіть не дійде.

— Як знаєте, бо я на цьому зовсім не розуміюся. Знайдіть мені серед шістьох такого, якому б я по смерті міг залишити свій родовий майорат, і приготуйте переконливі обгрунтування. До рук чужого маєток потрапити не може.

— А коли такими виявляться всі шестеро? Чоловік озирнувся вже від порога і, трохи постоявши, рвучко вклонився:

— Ну, я чекаю.

На запитання він не відповів.

О четвертій годині, випровадивши останню «краплину голубої крові», а нею виявилася до краю висохла бабуся з витертою до полотняної основи, зате прикрашеною діамантами театральною торбинкою, вона конче хотіла знати, в якому коліні її нащадків з’явиться, красуня блондинка з карими очима, достеменно тика, якою вона була замолоду («Можна не сумніватися, що лишок життя ця стара мріятиме про воскресіння після смерті»), Мак-Грегорі взявся вивчати мікрофотографії, щр їх приготувала лаборантка.

Фотографій було кілька серій: спочатку загальна картина всіх сорока шести людських хромосом, потім кожна хромосома окремо, її деталі й нарешті те конкретне, що становить неповторну особливість геному кожної людини. Часом воно зразу впадало в око, часом доводилось робити сто, двісті, більше знімків, і тоді підключали комп’ютер, щораз розробляючи для нього окрему програму.

Мак-Грегорі вдивлявся в ієрогліфи природи, що містили колосальну інформацію, й думав: скоро він за найтоншими деталями навчиться давати характеристику людині, якій належать хромосоми, і коли це буде щойно-народжена дитина, то передбачатиме ту павутину причин і наслідків, яку вона колись сплете власними вчинками, щоб потім битися в ній ціле життя; отже — передбачатиме долю. Від чогось ту людину можна буде застерегти, на щось націлити… О, тоді він напевне стане схожим на стародавнього чаклуна!

Мак-Грегорі відірвався од фотографій і потер стомлені очі.

— Як шкода! — гукнула з сусідньої кімнати лаборантка.

— Чого шкода? — зайшов до неї Мак-Грегорі.

— Знов родова хвороба.

— Це вас дивує? Серед наших клієнтів таких хвороб багато, бо їхні пращури занадто ревно дбали про чистоту крові. До цього треба звикнути.

— Не можу звикнути. Тут — трисомія по сьомій парі хромосом: часткова або ж повна сліпота, гостра подагра, а головне, хронічний депресивний стан нервової системи. Нещасний чоловік…

— І хто ж це?

Лаборантка простягнула картку: на ній значилось прізвище спокійного чоловіка у модерних темних окулярах. Як же вга не здогадався, що цей його клієнт просто сліпий!

— І треба ж! — зітхнув Мак-Грегорі. — Навіть кров циганки-танцівниці не допомогла. Все одно відбулося розщеплення за законом Менделя.

В обумовлений час, передаючи клієнту картки з результатами аналізів, Мак-Грегорі сказав:

— Ваші спадкоємці — всі шестеро. У всіх хромосомна картина — типова для вашого роду, що й зрозуміло, бо: спадкова інформація древніх ліній дуже стійка. Не знаю вже, як ви вийдете із становища… Але один з них — каліка, це хлопчик п’яти років.

Чоловік провів пальцями по фотографіях, ніби пробував щось у них намацати, й зітхнув:

— От його, я й шукав. Сумно, що він є, та коли вже з’явився на світ, то добре, що хоч знайшовся.

І, відчувши мовчазне здивування Мак-Грегорі, пояснив:

— Це дуже страшно — народитися скаліченим. Життя нелегке навіть для дужих та обдарованих, а як воно дається неповноцінним, ви, здорові, навіть не уявляєте. З власного досвіду знаю й холону від жаху, коли припускаю, що мій кревний родич може успадкувати нашу родинну біду без родинних статків, хай тепер уже і вельми скромних. Я обдурив вас: у мене є діти, але моя совість велить мені подбати, про цього каліку із проклятої гілки нашого роду. Саме йому я й заповім майорат за умови, щоб він передав його собі подібному. Здоровий нехай працює і дбає про себе сам, йому дісталося найбільше з усіх багатств — можливість бути щасливим і завзятим.

Чоловік шпарко пішов, несучи паку загорнутих у темний папір фотографій, немов боявся, що їх у нього заберуть. Стежачи за ним у вікно, дисциплінований Мак-Грегорі довше, ніж завжди, дозволив собі подумати про нерозв’язне протиріччя між біологічною доцільністю і гуманізмом.

І весь день радів, що перевагу віддано останньому.

Начальник експедиції Іван Кирилович поглядом наказав Олегові мовчати, однак той не стримався:

— Вибачте, а якої саме зірки це дар? Їх же в тому сузір’ї…

— Найбільші — Ригель і Бетельгейзе, — з несподіваною жвавістю озвався лама.

Вони сиділи в бібліотеці невеличкого дацану, й господар — з уважними очима на довгастому, без будь-яких вікових ознак обличчі — люб’язно пригощав їх чаєм. Переймаючись його неквапністю, всі повільно ковтали іскристо-зелену рідину в червоних зверху й молочно-білих ізсередини чашках, намагаючись не сьорбнути занадто гучно.

За горами сідало сонце, й посередині заставленої дерев’яними стелажами вузенької кімнати висіло рожеве марево, а по кутках уже соталися тіні, й від того було особливо затишно. Лама ледь усміхнувся:

— То як, молоді люди? Вам справді хочеться знати легенди, пов’язані з руїнами башти, що внизу? Вона не така й стара, як вам здається: VII–IX століття, не раніше. Якийсь час у ній зберігали дар Оріона, я вже казав. Боюся, я більше нічим не зможу бути вам корисний. А втім…

Лама метнувся до найдальшого стелажа і, трохи там попорпавшись, виніс шкіряну течку.

— Ви не образитесь, коли я на хвилинку залишу вас із цими записами? На хвилинку, а потім усе поясню.

— Ми не вміємо читати бурятською, — озвався Іван Кирилович.

— А це не бурятською. Є така думка, що ці записи місцевих легенд залишили супутники Реріад…

— Читай, Олегу, що там, — наказав начальник.

Знизавши плечима, Олег покрутив перед очима пожовклі, але списані сучасною машинкою на цілком сучасному папері аркуші, потім, трохи затинаючись, почав:

— «З книги Тристана, званого Лунем. Коли син Сонця зійшов на Землю навчити народи, з неба впав щит, який ніс силу для світу. Посередині щита поміж різних плям проступили срібні знаки, які віщували різні великі події під сонячним промінням. Явище несподіваної темряви на Сонці перейняло відчаєм свна Сонця, він упустив щит і розбив його, бо сузір’я було сповнене ворожнечі. Сила залишилась усередині».

— Тут дуже багато, — мовив Олег.

— То пропусти абзац-другий, — порадив Іван Кирилович. — Треба до ночі звідси вибратись.

— «…Кажуть, цар Соломон наказав відбити частину каменя, і взяти чистого срібла, й викувати перстень, і викарбувати на камені осяйну чашу мудрості. Але важко було синам людським володіти каменем. У храмі не залишився Той, Що Несе Вогонь.

Рожеве сяйво, що висіло посеред кімнати, враз згасло, і за вікном по-вечірньому почіткішали обриси гір. Олег перегорнув кілька сторінок.

— «…Велика помилка — заперечувати камінь. Я справді бачив його — завдовжки з мій п’ятий палець, сірий полиск, ніби на сухому плоді. Навіть знаки пам’ятаю, хоча й не зрозумів їх. Справді, я бачив камінь, знайшовши його. Кажуть, камінь сам приходить і взяти його не можна. Коли так, я дочекаюся каменя. Заради нього піду в пустелю по кінець життя».

— Благородний намір! — озвався Олег, зводячи веселі очі. — Це хоч знайоме: акридова дієта й умертвляння плоті.

— Читай без коментарів, — попросив Іван Кирилович. — Бо ж ніколи.

— «…Як до спеки й холоду звикнути треба, так треба звикнути до випромінювання каменя. Дурман проміння невидний, та подих таємниці сильніший за радій.

Поїхав посланець до хана: потрібна охорона для трьох прапорів. Ідуть люди на верблюдах: курява застує сонце. Вночі хто берегтиме камінь? Пустеля забрала його».

— Далі щось про залізну корову Лангобардів і якогось отця Сульницького, — повідомив Олег. — А ще далі, то й взагалі якийсь безглуздий набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не зрозуміло! Камінь радять носити в кістяній коробці. Оце так!

— Що вам незрозуміло, юначе? — трохи підвищив голос лама, нечутно ступивши до кімнати. — Легенди належить записувати так, як їх розповідають, не дбаючи про стиль. Дар Оріона був у Соломона, у Тамерлана, у кількох європейських правителів, однак ніхто не зміг його надовго втримати. Акумулюючи космічні випромінювання, передаючи їх тому, хто запопав його, цей камінь водночас вимагає від свого власника дотримання високих космічних заповітів.

— Яких?

— Цього я вам сказати не можу — ті заповіти або втрачені, або ж їх належить кожному відкрити для самого себе.

— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що, а до того ще й зроби таке, чого не відаю. Це несправедливо! — Олег звівся, певний, що й начальник дасть знак прощатися. Але Іван Кирилович потягнувся до чайника, який тримав у руці лама.

— Необізнаність із законом не знімає відповідальності, — сказав він.

— А я з цим не можу погодитись! Спочатку треба налагодити пропаганду, а потім уже карати, коли що не так.

— Та ж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони! — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її на столі не виявилось, і лама підсунув гостеві вазочку з якимись місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Мораль зовнішнього контролю не потребує… Отож все правильно з тим каменем. До речі, який він на вигляд?

— Завдовжки з п’ятий палець, сірий полиск, схожий на засохлий плід, — нагадав Олег.

— Але ж такого каміння тут повно! — вигукнув Микола, вперше розтуливши рота.

Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду…

Ранком березневого дня Пилипівна закликала до себе сусідського хлопчика Андрійка, поштиву таку дитину, і, всадовивши його за дубовим столом, якого ще дід змайстрував, завела тонким, тихим голосом, часто обтираючи сухого рота ріжечком біленької хустки:

— Дітки мої дорогенькі, Григорій та Олексій. Хоч і не народила я вас, а все одно як рідні, бо ж ваші матері, спасибі їм, вам душі подавали, а я своїм і не зуміла, хоч і ростила дуже тяжко, бо — вдова…

«Дітки мої!» — написав хлопчик і, опустивши на папір стару кулькову ручку, зачаївся: в голосі Пилипівни було щось таке, що серце в Андрійка тьохнуло, немов у передчутті цікавої і водночас страшної казки.

Надворі бринів співучий ранок, а в хаті були сутінки, ніби тут товклася, важко вибираючись крізь маленькі вікна, нічна пітьма.

— Ти старайся, старайся, — сказала Пилипівна, і хлопчик почав писати далі:

«А хочу вас бачити, бо завжди рада вам, а ще маю для вас вісті: оті мої ластівки, яким ви поначіплювали кільця, цього року прилетіли рано-рано, а гнізда під моєю черепицею не хочуть вити, летять до сусідів…

— Справді летять туди? — спитав Андрійко, підхопившись, ніби оце б одразу і побіг дивитися, де ж цього року отаборилися птахи. Але Пилипівна знов усадовила його й мовби ненароком зняла серветку з тарілочки, де біля початої хлібини лежали три великі цукерки!

— Пиши, пиши, бо треба…А значить це, мої любі діти, що мене на цьому світі й моєї хати тут уже не буде, і скажу я вам, коли побачите, що так воно і є, що стрітення цього року було на тридцять днів раніше, як того року… ага, якого ж це року було, коли летіли журавлі, а проти того мені наснилися криваві ріки та чорні вишні? На теплого Олексія тоді ліг сніг, хоч зацвітала сон-трава… Коли ж воно було? Е, та треба, треба пригадати…

— Бабцю, — сказав хлопчина. — А мені ж до школи треба. Спізнюсь — запишуть зауваження.

— Ой, лишечко! А ти скажи, дитино, — так було треба для науки, то вчителі й не матимуть на тебе гніву… От зараз я пригадаю, коли ж це того року я віднесла покійній вже сестрі першу вибірочку порічок, та вже й по всьому…

— Так ви пригадуйте, а я тим часом посиджу на уроках.

— Може, ти й правду мовиш, дитинко ти моя розумна, воно ж таки і справді негаразд, коли тобі через мою старечість поставлять двійку… Біжи, біжи, онучечку, листа допишемо, коли повернешся, та не забудь цукерки взяти, з’їси на перерві.

Коли хлопчик побіг, Пилипівна вийшла надрір посидіти на старому ослінчику й замислилась.

Ластівки розбирали на нитки, розсмикували її стару, побиту міллю кофтину, що з минулого року залишилась на паркані, й було трохи кривдно, що вони отак пролітають повз неї, зблискуючи супроти сонця тоненькими кільцями на лапках. Її немає. І хати для них немає, де разом з людиною прожили стільки десятків років. Зате пісні, яєчка і пташенята і літні клопоти — усе це є і буде, лише у нових гніздах на іншому обійсті. Не біля неї.

Кривдно. А чого власне? Що вона цим ластівкам, коли самі уміють дбати про себе? Їм — бути…

Що кривдитись? Подякувати треба, що цей світ аж стільки допускав її до своєї криниці радощів, яка ніколи не міліє, хоч скільки ти з неї черпай. А черпала ж, а пила й напитися не могла, бо спрага та невтоленна — з нею й на той світ підеш. Ще й скільки на останній ковток лишилося…

Каламуть, що стояла перед очима Пилипівни останні роки, раптом зійшла, й усе суще постало перед нею в первісних барвах, запахах, дзвонах першого по-весняному теплого дня, приголомшуючи цим несподіваним дарунком. О, як їй добре!

Добре, що життя її плинуло в цій хижці на пагорбі, біля якого переводив дух після бігу крізь ліси й луки потічок, такий гнучкий, що навіть крига не ^могла його скувати; де росла калина, що від початку березня на всеньке село калатала про весну дроздиними голосами. Мала тут усіляку та завжди любу роботу й солодкий сон уночі, а снились їй чомусь стрімка вода та вишні — на сльози, на біди, та біди рано чи пізно мали щасливий кінець, а плакалось, бува, й від радості.

Авжеж, від радості, як того року, коли побачила вві сні пересохлу землю, і води, що ринули по ній, стали кривавими, й боялася в тій юшці помити чорні вишні, які тримала в руці й хотіла з’їсти. «Супроти чого ж воно таке страшне, свят-свят? — подумала, прокинувшись. — Від чого ж я так багато плакати буду?» А вийшовши надвір, почула, як котяться з неба журавлині голоси, й залилась сльозами: леле! це ж стільки натрудилися Крильми, а повернулися, а не залишились у тій теплій благодаті, — і плакала, й не тамувала сліз, бо ж ними спливали всі її болі та кривди; от і спливли, й постала перед весняним світом чиста, немов дитина, що її вперше мати винесла. Постала у сповиточку з вишиваної сорочки і фартушка, який носила ще покійна баба.

А як же раділось їй, коли повз неї шугала перша ластівка, війнувши в обличчя теплим духом живого пір’я, чи коли зацвітали порічки, чи коли гарбузи чіпляли на парканах свої барила.

На потічку, якраз навпроти хати, жив молоденький бобрик, і вона завжди чула, як він товкся у себе по господарству, приляскуючи по воді хвостом, а безсонними ночами, тулячись до шибки, бачила, як він стовбичив на пєньочку, витягнувши ошатну свою пичку, ніби старався дістати нею повний місяць.

Той самий, повний місяць, що запливав до її хати, немов душа покійного чоловіка, й вона гомоніла з ним, і скаржилась йому, і виливала свої гризоти, а він на те одне казав: «Живи у радості. Бо совісній людині належить жити в радості, хоч би там що було».

О, яка ж вона радісна сьогодні, як же велично повз неї плине все, що так любила, — і місяць, і ластівки, яблуні, і соняхи в городі, і бобрик, котрий виріс біля хати, ще й подруги, хоч їх давно немає, але ж плинуть, та все у вишиванках, та все усміхнені, та все пісні спївають.

Мжичці, здавалося, кінця не буде. Квіти задихалися в теплих випарах, виноградні грона висіли при самій землі, й під вагою плодів, рясно вкритих краплинами, ламалось яблуневе гілля. Кущики капусти ніби плавали по городах, мов кораблики, розпустивши вітрила блідо-зеленого листу.

О п’ятій годині ранку вулиці міста були порожні, й молодик, котрий повільно брів, несучи велику валізу, мав не дуже бадьорий вигляд. Схоже було на те, що він проникав під дощем не одну годину — з його плаща патьоками збігала вода.

— Юначе, сюди! — покликав хтось за спиною.

Приїжджий озирнувся. З прочинених дверей одного з котеджиків на чистий, вимощений камінням тротуар ступила нога в картатій холоші, далі виткнувся великий парасоль, з-під нього махала рука в такому ж картатому рукаві. Трохи присівши, молодик зазирнув під парасоль і побачив довгообразе обличчя, облямоване ріденьким світлим волоссям.

— Юначе, я запрошую вас до себе. Буду радий, коли ви зайдете до мене.

Хлопець знизав плечима: мовляв, що зробиш, дітись нікуди, і, стараючись не стукотіти підборами, піднявся крутими східцями в невеличкий передпокій. Двері перед ним були розчинені, за шторами стояла лагідна темрява. Приклавши пальця до вуст, довгообразий чоловік показав на інші двері.

За ними була дуже скромно вмебльована кімнатка: канапа, старий фотель; всі стіни займали стелажі з грубо обструганих дощок, на них стояло безліч течок.

Віктора ніхто не викликав на похорон дядька, і коротенький лист, схожий на доповідну записку, був для нього тяжкою несподіванкою: «Як ти вже знаєш, Геннадій Федорович помер, і 17.ІІІ його поховано. Запрошую тебе на 5–6 квітня приїхати до нас у питанні спадку».

«Як ти вже знаєш…»

Від записки двоюрідного брата Олександра війнуло крижаним холодом, й те відчуття було таким прикрим, що на якийсь час притлумило навіть біль втрати. Дивно, бо Віктор давно вже не мав на Олександра ні гніву, яі образи — не міг позбутися тільки жалю, що не вдалося на все життя зберегти любов і ніжність, запаси яких у дитинстві здавались невичерпними.

«Чи ж усім було що зберігати? — подумав Віктор, розгладжуючи на колінах аркуш цупкого, блискучого паперу з дрібненькими низочками слів. — Хіба ти знаєш, що чаїлося в чужій душі? Що, власне, сталося? Одного дня Олександр дав мені зрозуміти, що не хоче підтримувати зі мною стосунки — так собі, без видимої причини, мабуть, я був для нього не досить цікавим. Як кажуть у таких випадках, бог йому суддя».

— Що ж, їдь, — мовила дружина, коли він показав їй листа. — Кривдно, звичайно, що тобі не повідомили про похорон, але, гадаю, це не причина, щоб не їхати. Хтозна, як їм велося…

— Ти, може, сподіваєшся розбагатіти?

— За кого ти мене маєш?

— Вибач. Жартую…

Поїхати йому хотілося й самому. Побачити, можливо, востаннє будинок дядька Геннадія, мушлі й колекції метеликів у його кабінеті, які в дитинстві так бентежили уяву; зустрітися з двоюрідними сестрами та братом. Як же не до ладу склалися між ними стосунки, а так колись дружили, такі щасливі були вкупі… Все Олександр. «А може, щось і з’ясується, може, дійдемо згоди хоч тепер? Ні, треба їхати».

Спогади про дядька Геннадія перейняли його в електричці, яка тепер ходила від районного містечка до селища, й були вони знову ж таки чомусь не сумні, як належало, а світлі та безжурні — до непристойності безжурні для людини, котра, не попрощавшись з померлим, збирається ділити спадок. З чого б то, чоловіче? Таке відчував лише в дитинстві, коли автобусом чи попутною машиною добирався до дядька Гени на канікули, То ж у дитинстві, а зараз до чого такі настрої? Коли дорослим знаходиш загублену колись улюблену іграшку — м’ячик чи дзигу, — то це не означає, що нею пристойно бавитись. На все свій час.

«А чого там соромитись! — раптом збунтувався проти власної ніяковості Віктор. — Дядько Геннадій був сонцем нашого дитинства, добрим чарівником, що прагнув обдарувати радістю дітей, які лишились без батьків. Він — у меніг доки я живий, він також житиме й зогріватиме своєю добротою. Чого соромитись? Дядько Геннадій— це наша радість, й іншим він не може бути в моїй пам’яті. Хотів би я, щоб по мені лишився такий слід… Одне справді погано — мало ми зналися останніми роками. Все Олександр…»

На східному березі Криму всеньке літо дув холодний вітер. Вранці я втискався в теплі від сонця скелі і, вгорнувши коліна плащем, слухав море. Під повстю туману гухав прибій, і на моє обличчя осідав водяний пил. Вітер приносив сюди пісок, дрібні камінці, а часом клаптики паперу чи пелюстки троянд. Тоді я знав: мати знов бере Міхая з собою. Він допомагатиме їй сортувати рибу й виконуватиме дрібні доручення членів бригади. А я чекатиму на нього до вечора.

Я полюбив, я дуже полюбив цього хлопчика. Можливо, тому що він єдиний у світі вірить у те, що останні роки становить сутність мого життя. Цю невеличку скриньку, схожу на вольтметр застарілої конструкції, він сприйняв так природно, ніби давно знав про її існування. Тепер шкала на ній має поділки, й час від часу ми позираємо на стрілку, що хитається біля них. Дивне відчуття! Ніби ти дивишся у дзеркало…

Коли я приїхав сюди, шкали на приладі не було. Я шукав для нього одиницю вимірювання, й то виявилося непросто, бо в мене не було критерію радості. Я приходив на святкування вдалого захисту дисертацій, весіль і днів народжень, я крутився поряд, коли купували дорогі, давно омріяні речі: машину, імпортні меблі, — я підстерігав людську радість, як мисливець птаха. Я чув захоплені вигуки й бачив блиск в очах, та стрілка далеко від нульової поділки не відходила. Що це — недосконалість мого приладу чи нещирість людської поведінки? Людина сама не помічає, як набуває звички робити вигляд, що тішиться усталеними, всім зрозумілими цінностями, насправді ж вони сподіваного щастя не дають.

Повірити у вартісність того, що узвичаєно цінувати, неважко. Важче, виходить, оманити себе.

Першого ж дня навколо мене зібралися хлопчаки — так завжди буває, коли в невеличкому селищі з’являється нова людина. Вони спостерігали, що я робитиму, чомусь вирішили, що я художник, то ж неодмінно витягну мольберт. Але я просто сидів собі й дивився на море, їм це набридло, й незабаром з-поміж них залишився один. Виявилось, що він також любить сидіти й дивитися на море.

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Мі-хай, — сказав він, ледь запикуючись. — Михайло.

Раптом низько над нами пролопотіли крила, й рожевий птах опустився на сусідню скелю. Він здавався маленьким сонцем: сірі барви неба, землі й моря нараз ніби змішалися, і з миттєвого хаосу, із блиску пір’я й миготіння дзьоба світ навколо нас народився заново, й сірим він уже не був.

Схопившись, хлопчик обома руками затулив рота, аби не закричати з радощів, а очі його поширшали на півобличчя; я глянув за звичкою на свій прилад — стрілка оббігла неторкане поле шкали, діставшись межі. Нарешті! Ось як, виходить, мало треба для повноти людського щастя — щоб рожевий птах із довгими ногами повів свій танок на сірій скелі, мов заклинаючи якісь містичні сили. Але найбільше — треба душі, в якій здатне зродитися це відчуття.

— Птах із заповідника, — сказав я. — Він називається фламінго.

І, несподівано почервонівши, виправився: — Та ні ж бо, він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою потоваришували. Еге ж?

Хлопчик поважно й радісно кивнув головою.

«Міхай, — подумав я. — Це звучить як одиниця виміру».

Тоді й з’явилися перші позначки — від нуля праворуч — на шкалі мого приладу. Вони вимірювали радість.

Я знаю, це порівняння не кожному імпонуватиме, але МІхай справді здавався мені схожим на павучка. Маленького срібного павучка, що передбачає негоду. Міхай чутливий до чужих емоцій, як павучок до вологості: для нього «дощ» іде тоді, коли для інших ще світить сонце. Щодня на цього хлопчика обрушуються «зливи з градом».

— Міхай!

Тугий, владний голос падає в тишу, як у воду, й від нього колами розходиться луна.

— Мі-хай! Додому!

Це мати. З першого погляду вона незлюбила мене, їй не до вподоби, що хлопчик годинами сидить на скелі.

Міхай хапає мене за руку, пильно дивиться в очі, потім починає мовчки дертися нагору, Я знаю, що цієї хвилини стрілка робить різкий стрибок ліворуч.

Тим часом Міхай дуже любить свою матір й старається в усьому її слухатись.

Цього разу жінка довго й обережно спускається до мене. Я мовчу, й вона також стоїть мовчки, стояти їй незручно, бо з-під ніг осипаються дрібні камінці, й зрештою вона сідає поряд зі мною.

— Навіщо ви морочите хлопцеві голову?

— Чим? — запитую я й собі.

Чим саме, вона гаразд не знає, і це ще більше її злостить. Вона мовчки дихає, потім запитує:

— Що ви з ним робите?

— Гуляю. Часом розповідаю йому що-небудь. Про риб або ж про рослин.

— Навіщо він вам потрібний? Він же хлоп’як. Чужий хлоп’як. Що між вами спільного?

— Міхай не по літах розумний і розвинений.

То вже вона чула — й не раз, але ці слова скоріш лякають, аніж тішать її. Так, вона хоче, щоб її син був розумний і розвинений, але ще більше вона хоче дивитися в його душу й завжди бачити в ній себе. Свої уподобання, свої думки, свої мрії.

— Але насамперед він — мій син.

То, безперечно, мовлене з любов’ю, але чому стрілка на шкалі робить стрибок ліворуч?

Доки жінка мовчить, я думаю, що з часом належало б створити прилад, який би вимірював любов, а точніше, відділяв любов безкорисливу від любові задля себе, любові до себе, любові себе в Іншому.

Міхай — єдина втіха цієї жінки. Колись вона палко й сліпо кохала капітана сейнера, та він її покинув. Стара, як світ, історія… Тепер на мого маленького Міхая покладено велику місію: компенсувати матері всі її розчарування, стати для неї джерелом щасливих надій і радості. Авжеж, насамперед він мусить бути її сином.

— Але ж у нього є й своє життя, — вихоплюється в мене, і я зразу відчуваю, що припустився непоправної помилки. Жінка зводиться і, тримаючись за каміння, каже:

— Я забороню йому сюди приходити.

— Чому? Адже я вчитель. Я все життя навчав дітей і не можу їм робити зле.

Вже поставивши ногу на виступ, вона обкидає мене недовірливим поглядом. Учитель в її очах повинен мати свої атрибути, як індійське божество — свої: класний журнал, лінійку, глобус… Це мені знайоме. Експерти, які займаються моїми винаходами, також вважають, що людина не може зробити відкриття, не маючи певних атрибутів: диплома про науковий ступінь, посади в дослідному інституті, друкованих праць… Яке безглуздя! Так до науки причетні всі, в кого в голові зринає якась думка! Експертів насторожує простота моєї апаратури, але ж переважна більшість видатних відкриттів потребувала простих пристроїв. Вони не вірять в Існування природного поля, що супроводжує емоції, та хто в житті не відчував його? Хто не переконувався, що для радості чи гніву не потрібно слів…

Я знайшов кристал п’єзокварцу з природним дефектом, що став потужним підсилювачем електромагнітних коливань. Виявилось, що вони, як І все в природі, існують у двох геометричних конфігураціях, що дзеркально відбивають одна одну. А ось і наслідок цього пошуку: скринька, де стрілка на шкалі кидається то праворуч, то ліворуч — радість і горе ведуть її, кожне у свій бік. Існує вже й одиниця виміру радості — один міхай.

Одначе мені час подбати й про поділки ліворуч, визначивши максимум людського горя. Я не кваплюся це робити. Погодьтеся, не таке вже й веселе заняття — порпатись у чужих душевних ранах. Анатомувати радість легше.

— Я не хочу, щоб Міхай приходив до вас, — каже жінка.

І все-таки він приходить. Приходить мокрий після домашніх злив. «Може, не треба? — питаю я його, — Може, не треба все ж таки гнівити маму?» Він Мовчки хитає головою. Обидва ми знаємо, що — треба.

Міхай завжди приносить мені яблуко, виноград чи грушку. Я знаю, це за Тобку. Тобка — нещасний, з пошкодженим хребтом собачка, якого ми підібрали край дороги: його щеням привезли з собою дачники, потім покинули, а що він, прив’язавшись за літо до людей, біг слідом, коли з валізами йшли до автобуса, то хазяїн копнув його ногою… Міхай аж тремтить, коли згадує про це: вдарити за любов — як можна?

У селищі цінували псів злих і великих, а це була маленька напівдворняжка, напївболонка, нікому не потрібна жертва людської забаганки, У скелях Міхай спорудив для Тобки затишне лігво й щоранку неодмінно годував його, уриваючи від сніданку якийсь шматочок. Іншим часом про Тобку дбав я.

— Не треба нічого мені приносити, — кажу я. — Так само, як і ти, я люблю й жалію тварин.

Але Міхай так благально дивиться на мене, що я мушу брати гостинець. У цього хлопчини велике чуття відповідальності, він ладен прийняти на свої плечі все зло світу, аби лиш подужав його підважити.

Тобка одужував, навіть починав ставати на лапки. Але йому потрібен був хазяїн, щоб захищати його й давати притулок від снігу та морозу. Хто його візьме? Я живу в далекому місті, в мене на п’ятому поверсі невеличка кімнатка.

— Тобка одужає, стане гарним собакою, й тоді я попрошу маму, — часто каже Міхай. — Я вірю, що вона погодиться.

— Може, краще зараз її попросити? Може, вона пожаліє хворого собачку?

Міхай хитає головою. У його великих сірих очах сідає сонце, але мені в душу тягне вологістю. Для мого срібного павучка вже падає дощ.

Повернувшись з відрядження, Арсен насамперед зайшов до тітки Тані забрати ключі й розпитатися про новини. Тітка сказала, що квіти вона поливала й годувала кота Антона — нівроку став, ширший, як довший, а от ночувала в квартирі тільки раз, бо домовик її не злюбив. І подушку з-під голови тяг, і по підлозі чалапав, немов гусак, і вранці вона знайшла свої панчохи під кухонним столиком — хто їх туди закинув? «Я Антона випроваджувала на балкон, боялася, щоб домовик чого йому не поробив».

Неуважно вислухавши тітку, Арсен сказав, що ніякий домовик не впорається з такою нахабною тварюкою, як кіт Антон, і пішов.

Вночі він прокинувся від того, що під головою в нього не було подушки, а на груди тиснуло. Мацнувши поперед себе руками, вперся в щось м’яке й ніби оксамитове, повернувшись на бік, скинув його на підлогу — шерхнуло, як газета чи книга, й полопотіло кудись.

Холодний піт обілляв Арсена. Кілька хвилин лежав, охоплений якимось первісним страхом, — страхом, котрого й зовсім не зазнав, коли в глухому місці відстав від експедиції. Перехиливши себе, намацав і смикнув шнурок лампи, що стояла на тумбочці.

«Може, котяра на мене стрибонув?»— майнула думка.

Але Антона вдома не було, він традиційно подався шукати нічних пригод — униз з балкона по виноградних лозах.

Схопившись, Арсен дістав з нерозпакованої валізи вітар — прилад, що, на великих відстанях вловлюючи теплові випромінювання, давав знати про появу живої істоти і допомагав їм в експедиції стерегтися отруйних змій та рисей. Стрілка не те щоб дуже, але помітно відхилилася.

Арсенові здалося, що чиєсь дихання торкається його рук, чиїсь очі зирять на нього з кутка, де письмовий стіл; міг достеменно сказати, які ті очі — невеликі, глибоко посаджені й густо-сині.

«Нерви у тебе, хлопче, нерви».

Запалюючи цигарку, Арсен помітив, що в нього тремтять руки, й перейнявся до себе зневагою: це ж треба, щоб він, досвідчений геолог, котрий не раз просто неба ночував у тайзі чи пустелі, злякався тітчиної вигадки, сонного марення, галюцинації!

«Так, але ж прилад…»

Прилад засвідчував присутність живої істоти.

Арсен дістав фотоапарат і, навівши різкість, зробив кілька знімків кімнати в інфрачервоних променях. Після цього зразу заспокоївся й заснув — міцно, до самого ранку.

Вранці він через силу пригадав нічну пригоду, але плівки проявив. На останніх кадрах проступали контури якоїсь дивовижної істоти.

Скулившись, вона сиділа на підлозі, ніжки крісла трохи затуляли безформне тлусте тіло, зате чітко вирізнялися круглі, як в іграшкового ведмежати, вушка й очі — невеличкі, глибоко посаджені, вони дивилися осмисленим людським поглядом. Тим самим, який він відчув уночі.

«Ось тобі й вигадка тітки Тані!»

Якесь гарячкове нетерпіння охопило Арсена; спочатку він хотів випрасувати костюм, потім махнув рукою й натягнув запилюжені дорожні джинси. Викликав таксі.

За півгодини Арсен сидів у кабінеті голови секції біологічних випромінювань, давнього приятеля свого батька. Привітавшись, він навіть не завважив рук, готових по-дружньому його обійняти, а зразу дістав фотографію.

— Ну як це розуміти? Це ж ніби щось із казки, а тут ось маєш… Я зовсім спантеличений.

Склавши розведені руки човником, Іван Максиміліанович наліг грудьми на свій великий, завалений паперами та книжками стіл.

— Ану, ану… Дуж-же цікаво. Це ви зробили в своїй кімнаті? І різкість навели як слід?

— Та ніби… Зрештою, фотографую з п’яти років, всі дії вже доведені до автоматизму.

— Так, так… Це створіння здається напівпрозорим.

— Тим часом я торкнувся його руками: воно цілком матеріальне, кошлате й м’яке.

— Ви тут нічого не переплутали?

Розпитуючи про деталі, Іван Максиміліанович перейшов на різкий тон, і це почало дратувати Арсена: самого його досліджують, чи як? І що більше він дратувався, то більше переконувався: авжеж, так було, було, не примарилось, і він не збожеволів, ніхто ніколи не помічав за ним нервових розладів. Спить добре!

— От завелася, поки мене не було, у домі якась тварюка — і що тепер з нею робити? Як її викишкать?

— А чим вона вам, власне, заважає? — раптом обурився Іван Максиміліанович.

— Як чим? Непрогнозованістю своєї поведінки. Ще, може статися, почне мене вночі душити…

— Ага, наслухались… — Іван Максиміліанович засміявся: — Та ні ж бо, вони не шкодять. І вдачі не агресивної, та й сили мають небагато.

Тепер уже Арсен здивувався:

— Хто це «вони»?

— Домовики. Ельфи. Лішаки. Усе, що прийнято називати в народі нечистою силою, — зробив невинні очі завідуючий секцією біологічних випромінювань.

— Ну знаєте! Та ж досі це ніби мали за породження уяви…

— А ваші фотографії?

Зрозумівши, що він сам собі суперечить, Арсен засміявся:

— Справді… Як же глибоко в нас сидить страх впасти в оману та видатися смішним… І все ж таки що це може бути?

— Домовичок. Справжнісінький домовичок. Той самий, що з казок.

Іван Максиміліанович підійшов до вікна і, не без зусиль підтягнувши на руках своє вже добряче обважніле тіло, сів на підвіконня, його очі під пишним білим чубом, що спадав на чоло, вразили Арсена своєю синявою.

— Бачите, елементарний склад так званої живої речовини не відповідає елементарному складу земної кори. Ми тільки на один відсоток складаємося з важких елементів, земна ж кора — навпаки. Чому? Є така думка — її висловив Ціолковський — що колись наш світ був легким, ущільнився ж у процесі еволюції. Але той ефірний світ породив своїх живих істот, і деякі з них вдосконалились, набувши чогось подібного до розуму. Це було задовго-задовго до появи першого коацервату в світовому океані, до появи самого океану».

— Я знаю, що за атомним складом ми ближчі до зірок, ніж матінка-земля, — сказав Арсен. — Мені це завжди здавалося дуже поетичним. І трохи невірогідним.

— А як на мене, то немає нічого прекраснішого від невірогідності. Від очевидної невірогідності. Такої, як ваші фотографії… Та повернуся до своєї думки.

Іван Максиміліанович постукав пальцями по підвіконню і, ніби щось пригадавши, промовив:

— Все, що ми бачимо, — породження ущільненої матерії. Але подекуди могли зберегтися и ефірні істоти — так само, як збереглися з прадавніх віків гатерії чи кистепері риби. Ефірні істоти іншої, ніж ми, структури, з ними контактувати важко, однак відчувати можна. Люди остерігалися домовиків та ельфів, як і всього, чого не розуміли, наділяли їх невластивою їм силою. Коли ж ми доросли до того, щоб пошукати раціонального зерна в прадавніх марновїрствах, то ефірних істот лишилося на землі аж надто мало. Тепер рідко почуєш про зустріч з домовиком, і не тому, що люди почали тверезіше дивитися на світ… Домовики справді вимерли, бо їхня пора давно минула.

Зіскочивши з підвіконня, Іван Максиміліанович взяв Арсена за плечі й палко зашепотів:

— Голубчику! Таж вашому повідомленню ціни немає! Навіть не знаю, з якого боку до нього приступитися, проблема це дуже делікатна… Одне прощу: бережіть свого квартиранта, всіляко годіть йому. Заради бога, не сполохайте його скепсисом чи роздратуванням — можливо, домовики чутливі до емоцій. Любіть його. Ввійдіть з ним у контакт, по-людськи пожалійте його, ви уявляєте, як йому незатишно й самотньо в нашому світі? Можливо, він живе тисячу років чий взагалі безсмертний… Ми ж про них не знаємо нічого, анічогісінько! Прошу вас, приручіть як-небудь цю істоту, коли вже вона саме вас вшанувала своєю увагою, а потім… потім, з вашого дозволу, і я до цього діла підпряжуся. Не проти?

— Звичайно! — сказав трохи спантеличений Арсен.

— Тепла і ніжності до нього, якомога більше тепла і ніжності, — напучував його Іван Максиміліанович.

Сід прокидався. Спостерігаючи, як посмикуються на його обличчі потемнілі лусочки, Арно подумав: то байка, що в стані анабіозу жива істота не старіє, вони принаймні добряче підтопталися, доки дісталися цієї планети. Вкотре спробував прикинути, чи стачить їхнього віку на зворотний шлях, — у принципі мало б стачити, однак якщо й надалі отак бездіяльно сидіти перед екраном, не рахуючи земних років… Вони й досі не знають, як співвідноситься об’єктивний час з тим лічильником, що його природа заклала в кожну тутешню істоту, а коли нарешті й виведуть якусь формулу, то висновки з неї доведеться довго узгоджувати з власними можливостями: тутешні мешканці — одне, вони ж — то зовсім інше. «Ми таки зовсім на них не схожі, й через те кожен крок доводиться визначати методом проб і помилок, а в тому криється велика небезпека».

Сід прокидався. Він зітхнув (подібний рух роблять і земляни, тільки ж у них за тим — зовсім інший фізіологічний процес), почухав щоку об плече (треба звикати саме так називати тілесні аналоги!), і його сіруваті повіки повільно полізли вгору, відкриваючи блідо-лілові очї. «Колись він мені здавався дуже гарним, — подумав Арно. — Сід справді перестав бути таким; чи то в мене змінилися естетичні критерії від того, що я занадто надивився на тладеньколицих землян? Цікаво, а ми ж якими їм здамося, коли нарешті зважимось постати перед ними? І якими повернемось до себе, виконавши програму? Ото біда!»

Сід прокинувся. Він зробив кілька плавних рухів, і його обличчя засвітилося: умів скоро повертати собі робочу форму.

— Ну, що нового побачив? — спитав він.

— Нічого, — відповів Арно, дивуючись легкому роздратуванню, яке чомусь пойняло його. — Те ж, що й було. Одна ця сама…

— Жінка, — лагідно підказав Сід. — …Вийшла із тими самими…

— Відрами по воду, — завершив командир. — Виспаний, він явно перебував у доброму гуморі, а тому не вимагав категорично, щоб Арно і говорив, і мислив мовою, яку вони старанно опановували, насилу розшифрувавши її код.

Авжеж, розшифрували, але що з того, коли за кожним поняттям відкривається прірва незбагненного — чуже життя. От хоча б з цими відрами…

Сід сказав, що він чудово розуміє, чому жінки так часто ходять з ними по воду: земляни існують у цій рідині, хоча на перший погляд ніби й оточені повітрям, — у воді перебігають усі їхні фізіологічні процеси. Збагнувши це, починаєш розуміти, що жінки не часто, а навпаки, надто рідко ходять з відрами по воду — у тому й полягає найбільше диво життя такого типу.

Арно у цьому не те що дива — елементарної логіки не вбачав. Коли вже вони такі вдалися, то нащо було вибиратися на те, що називається повітрям? Краще б сиділи собі під кригою і снігом у тих своїх… ага, водоймах. Температура там, до речі, значно комфортніша, ніж на поверхні. І мешкають у тих водоймах істоти куди привабливіші, аніж ті, що називають себе людьми, принаймні не метушаться марно. Як їх, між іншим?.. Довгі такі, вузькі, з короткими кінцівками… На дні дрімають.

— Риби, — підказав Сід. — Арно, ти став забудькуватий, що з тобою?

— Неввічливо отак читати чужі думки, — розсердився Арно. — Я, може, згадую щось інтимне.

— То й згадуй свій інтим — я відключуся.

Вони трохи подивилися на екран: селище на ньому поставало в усіх деталях. На передньому плані було велике дворище, й над дерев’яним житлом клубочився стовп диму.

«Це те, на що ми перетворимось, якщо необачно вийдемо зі сховку. Сумно! — подумав Сід, — Варто було долати час і простір, щоб виявитися безпорадними перед такою природною перешкодою: сполука сіліцію з воднем, силан, який ми видихаємо, займається в цій атмосфері. Ну, хто б подумав, що вона має аж таку окислювальну силу! Коли ми вибиралися сюди, ніби ж усе було інакше. От і вір після цього теоретичним розрахункам! А сидячи на місці, як нам збагнути духовний світ землян? Чого, наприклад, учора плакала та жінка із довгою окрасою на голові… Ага, це коси. А коли має коси, то це, виходить, не жінка, а дівчина… Яка різниця між першим і другим поняттям? Арно намарно дратується: важко виконувати програму, якщо ти відокремлений від господарів планети вогненною стіною, й це тоді, коли температура зовні така, що твердне рідина. І на такій некомфортабельній планеті життя розвинулось до розуму? Ну хто б те передбачив…»

— Може, політаємо? — запропонував Сід.

— Щоб знов їх налякати?

— Нічого. Ще рано, й земляни сидять по своїх домівках, а нас це розважить. Та й модуль не зайве випробувать.

У мерехтливій каламуті вони повільно набирали висоту, й здавалося, що блукали поміж прозорих стеблинок диму, які піднімалися від кожшї оселі; враз визирнуло сонце, плеснувши в порожній простір усіма відтінками рожевих барв, що озвалися солодкою музикою в душах зореплавців. Сід подумав, що справи їхні не такі вже й кепські: чуття прекрасного, одна з неодмінних ознак виеокорозвиненого інтелекту, — ось що допоможе їм порозумітися з землянами.

— То ще питання, чи вони наділені тим чуттям, — буркнув Арно, й Сід докірливо глянув на нього.

— Тепер ти дозволяєш собі читати чужі думки.

— Вибач.

Сід повернув вимикач бічного огляду, й вони побачили свій модуль: повільно ворушачи перетинчастими крильми, він граційно вигинав довгий сріблястий тулуб; з сопла виривалися клуби вогню: згоряв силан, основна складова відпрацьованого газу.

— Все ж таки головний конструктор дотепно вигадав наслідувати істот, які населяють цю планету. І зовнішнім виглядом, і атомним складом.

— А що це дало? Маємо дуже незграбну конструкцію — і тільки. То ще питання, чи вона надійна, — знизав плечима. Арно.

— Ти б, може, вигадав щось краще? Тільки органіка на вуглецевій основі й здатна витримати умови цієї планети, все інше давно б розпалося. Звичайно, вона м’яка — треба уникати грубих механічних пошкоджень… Та, я гадаю, до цього діло не дійде. Ні, думка замаскуватися під природних істот, яких місцеві жителі жахатися не можуть, сама по собі дуже цінна. Помилка у розрахунках поступу еволюції… але хто б передбачив, що він такий стрімкий.

— Авжеж, істоти, яких наслідував наш головний конструктор, вимерли мільйоноліття тому чи, може, й більше…

— Але ж у тебе й характер! Та звідки знати, що ті істоти можуть повимирати, коли для того не було передумов? Ех, які ми ще темні! — скрушно похитав головою Сід.

— Тут взагалі немає ніяких передумов. Насамперед для життя.

— Краще кінчай бурчати.

— Не буду, командире. Я тільки зверну увагу на одну деталь. Вона напевне засвідчує, що обриси нашого апарата не можуть нагнати жаху на місцевих жителів, — зіронізував Арно.

Сід глянув на екран. Жінка кинула відра з водою й те, на чому вона їх тримала, — це слово вони й досі не могли вичленити, хоч як намагалися, — й чимдуж тікала до свого сховку, що називався хатою. Вода стікала в сніг, виблискуючи під холодним сонцем.

— На жаль, вони занадто емоційні, — зітхнув Сід. — Доведеться і нам подбати про вигострення власних почуттів, інакше ми їх не зрозуміємо. Завтра почнімо тренуватися.

— Тоді прошу не скаржитись на мій характер, — мовив Арно. — І не карати, коли я після тренувань ввійду в належну форму.

— Тобі, маленька, зі мною ну-удно буде, — каже тітка Оксана і, присівши, зазирає мені в очі. — Ти потерпи вже, потерпи. А там і мамка твоя повернеться… Ти будеш зі мною ловкенькою дівчинкою, еге ж?

Ця велика, як дядько, тітка Оксана дуже лагідна, але дітей у неї немає, тому вона мене трохи боїться й щосили старається догодити. Відчуваючи той страх, я прагну її заспокоїти; власне, ми тільки те й робимо, що приручаємо одна одну, а тому скоро втомлюємося, коли вдвох.

Очі моєї наглядачки починають стурбовано нишпорити по кутках — ну чим би ще забавити бідну дитину? — і я рвучко обіймаю її:

— Тітко Оксано, пустіть мене гуляти!

Тітці Оксані, вочевидь, приємні мої пестощі, але вона соромиться своїх розпашілих щік, тож, потримавши цупкі долоні на моїх плечах, обережно знімає їх і чомусь пошепки запитує:

— Гуляти? Це ж як, аж за ворота?

— Трошечки-трошечки за ворота, — палко шепочу я. — Ну от на стілечки, — показую на пальцях.

— Лихо мені! А що як ти зайдеш кудись І не повернешся? Може, не треба, дитино? Я краще тобі спіймаю котика…

— Не треба котика, — й далі благаю я. — Я гулятиму перед самими ворітьми.

— Ото ж біда! — здається тітка. — Тільки ж щоб озивалася. Гукну тебе — одразу й озивайся.

Я терпляче вислуховую, куди мені не треба заходити: за огорожу, де руїни старої башти, під гору, де колючі зарості, а головне, боронь боже, щоб униз спускатися. Там вулиця!

Нарешті.

За ворітьми роблю кілька кроків, і пщ ноги мені котиться горіх — хтозна-звідки, бо дерева немає й близько. Горіхове дерево росте на тітчиній садибі, але плід, що падає з чужого, по-особливому смачний, і я шукаю, чим би розлущити шкаралупу. Камінчикій скрізь валяється багато — плескатих, білих, на дотик таких оксамитно-м’яких, що не віриться, чи можна ними щось розбити. Ну таки ж спробую — хрясь!

Аби розтягнути втіху, я не кваплюся вибирати зерня, натомість зводжу очі й роздивляюся білясте, зблякле від спеки небо. Високо-високо наді мною летить бабка, її крильця дрібно мерехтять у повітрі, й здається, що це вони нагоняють ясних пругів, які котяться й котяться дорогою. Скільки можу, я стежу за комахою, що зважилася змагатися з птахом, коли ж опускаю голову, то засліплені сонцем очі враз поймає сутінь.

Скоро мені розвидняється, і я бачу палац. Такий міг спорудити хіба що чарівник із застиглого серпневого повітря: кругла башта із синьою, в золотих зірочках банею, білі колони, візерунчаста брама, на якій дракони тримають у пащах ліхтарі… І вся ця розкіш ну зовсім близько, — та я аж ніяк не порушу тітчиної заборони, коли краще роздивлюсь її! — тож умить прискочую до казкового видива й читаю: «Стороннім вхід заборонено». Отак! Заборонено, та й годі… Ніде ні хвіртки, ні шпариночки, а залізна брама сягає самої землі.

«Гаразд. Вхід заборонено, та ж має бути лаз», — цілком резонно міркую я й негайно починаю той лаз шукати. Стіна дряпучих заростей, що від них мене застерігала тітка, в одному місці ледь розсунута; я присідаю, підібравши своє святкове платтячко, з’їжджаю кудись униз по дрібних сипучих камінцях і опиняюся перед маленьким басейном. Вода в нього дзвінко крапотить з-під розлогого кореня напіввивернутого куща.

Переконавшись, що палац, як і слід чекати, вже щез, — та й хай собі, чи ж тільки цікавого на світі, що той палац! — я ловлю своє відображення поміж сонячних зайчиків та перших обпалих листків і раптом помічаю на дні монетку. Трохи соромлячись (а чого, власне? нічийний горіх узяти можна, а п’ять копійок, що так собі лежать, нікому не потрібні, — вже й ні?..), я тягнуся по неї, й мене так обпікає холодом, що я зразу згадую про тітчине прохання:

— Тітко Оксано, гов! — гукаю.

— Агов, дитинко, гов — не заблукала?

— Та ні, я близько, — кваплюся запевнити. — Я зовсім близько, й мені тут добре…

— Ну то й гараздоньки, — і справді десь поряд жебонить тітчин голос. — Ну от і ловкенька така дитинка, старших слухає.

Останні слова моєї наглядачки даленіють і зовсім гаснуть, але те вже мене не обходить.

Я на дорозі, що круто завертає праворуч і стелиться вгору. Обіч неї, за невисокими деревами, малесенькі будиночки, а звідти чути сичання олії на сковороді і запах смаженої риби. Б’є хвостом об дерев’яний поріг, чекаючи, доки господар вийде надвір, слухняний пес, десь хрипко бубонить не зовсім справне радіо, у чиїхось руках шелестить газета.

Спека. Від неї мені аж тісно на всипаній галькою дорозі, я звертаю на притінену стежечку й обтираю обличчя подолом плаття, що враз стає вологим.

Наді мною— прив’яле листя й довгасті, яскраво-жовті плодики, а поряд — точнісінько такі, лише оранжеві. Кілька хвилин я роздивляюся два дерева, вражена тим, що в них усе однакове — і гілки, і кора, і форма тих плодів, а колір — різний. Чому? Може, це не прості ягоди, а мертві й живі?

Я неодмінно маю скуштувати їх, і хай там хоч би що зі мною станеться. Шукаючи падалиці, перебираю кожну травинку, нишпорю поміж трикутними листочками плюща, що повили каміння, — ніде нічого! Що ж, доведеться видиратися нагору. Скинувши мештики, я хоробро ставлю ногу на мовби навмисне вигнутий коліном стовбур дерева, підтягуюся на руках. Напружуюсь. Та ну ж бо! Хлопці чудово вміють лазити куди завгодно, а я що — гірша?

Яскрава блакить засліплює мені очі, й шерхкий стовбур одразу вислизає з рук. У просвіті поміж гілками бачу дротяну сітку, обплетену безліччю величезних паничиків: всі вони повернуті в один бік і здригаються, в ритмі з вееелбю піснею, що, здавалося, лине з їхніх роздутих, немов маленькі вітрила, віночків.

Сітка дротяна, отже, тут мають жити люди. А де ж вони? Чому я досі нікого не зустріла — самі лише запахи, самі лише барви та звуки, повсякчас різні, ніби сюди якимсь вітром відносить усе, що вже почули людські вуха, побачили очі, понюхали носи; все те стрімко лине повз мене і линутиме завжди, хоч би й скільки я простояла на одному місці. Де ж люди? Де?

Нарешті! Назустріч мені повільно спускається жінка, їїм6бличчя дуже знайоме і навіть рідне… ні, це не моя мати, хоч і схожа, а хто? Хто? — щосили стараюся пригадати, й тут великий горіх падає переді мною на дорогу…

— Агов, дитинко! — гукає тітка Оксана, і раптом я усвідомлюю, що досі стою перед її ворітьми, що, може, нікуди й не відходила.

«Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу…»

Біла мавпа безшумно вистрибувала в сутінках: блискавками мигтіли її довгі руки, метлявся й скручувався в петлі порослий ріденьким волоссям хвіст, палахкотіли червоним очі. Біла мавпа показувала язика, розтягувала в глумливій посмішці безгубий рот; її карикатурно-людське обличчя надималося й опадало, немов гумове. Біла мавпа зненацька ховалася Джільбертові за спину й робила там якісь божевільні маніпуляції.

На лівій скроні хлопця напружився й боляче запульсував нерв.

«Не думай про білу мавпу… Не думай про білу мавпу… Чуєш? Взагалі ні про що не думай…»

Ось де воно! Прилад, захований у циферблат електронного годинника, що лежав у його кишені, ледь чутно задзенькотів, коли хлопець наблизився до книжкової шафи. Відсунувши її, Джільберт оддер планку в задній стінці і, здригаючись від огиди, роздушив крихітний пластмасовий ґудзик, немов бридку комаху. Ага! Списуйте тепер попсовану апаратуру, а вона ж коштує недешево… Раптом відчув себе вкрай знесиленим і, навіть не глянувши на купу книжок, що посипалися на підлогу, як був — одягнений і в пилюці — впав на не прибрану з ночі постіль.

Спав напрочуд міцно: прокинувшись, довго роздивлявся пошарпані шпалери в спальні, облуплену стелю; людей запросити соромно. Та й не хочеться…

Колись він любовно опоряджував своє житло, добираючи недорогі й, оригінальні мебді,посуд, картини. Дитинно тішився, коли мав гроші, аби купити в антикварному магазині якусь вишукану річ, що так і просилася йому до рук, бо мала у кольорах та лініях щось невловимо споріднене, з його душею. Друзі високо цінували його смак, і він тим тішився.

Тепер Джільберт дивився на свою занедбану оселю з почуттям провини й гіркого жалю. Коли перестав доглядати її? Тоді, коли помітив, що й тут не може заховатися від Управління Гігієни Громадської Думки…

Так, саме з тих часів він став почуватися, немов шолудивий пес, якому ніде й ніколи не світитиме притулок. Спочатку пробував обдурити себе: тікаючи за місто, казав собі, що стеля його домівки — небо, а дерева — колони в пишному палаці, яким для нього є безмежний світ. Що то за щастя — чотири стіни!

Службу покинув. Брав у рюкзак спальний мішок, запас їжі й, сховавшись де-небудь у лісі, якомога далі від доріг, годинами обмірковував свій винахід, готуючись утілити його в метал і пластмасу. Коли стомлювався від нескінченних обрахунків, лягав горілиць на траву й дивився на хмари, доки засинав. Тішився приємними спогадами, мріями — жив собі як хотів, певний, що хоч тут ніхто не зазирне в його душу, як у замкову шпарину, криво всміхнувшись.

Ту посмішку на стандартному обличчі, яке нічого не виражало, крім утіхи від власної влади над людьми, Джільберт відчував майже фізично. Вона, коли вертався до міста, ну просто плавала над ним у повітрі, й зрештою він почав ловити себе на тому, що йому стає ніяково згадувати та мріяти, як ніяково було б ходити на людях без одягу. Він призвичаївся подумки наспівувати модні пісеньки, по кілька разів розповідати собі сюжети переглянутих кінокартин і прочитаних романів, та незабаром прийшло відчуття порожнечі, й воно виявилося найдошкульнішою з усіх бід, що його досі спіткали. Втомлювався сам від себе, як від дурного, а проте надмір балакучого співрозмовника…

Отоді й зрозумів просту істину: речі, хоч людина й нагромаджує їх усе своє життя, — ніщо в порівнянні з тим, що нам дано природою, як вода й повітря: вільною грою думки та уяви. Внутрішнім життям, що лишається незбагненним дивом, хоч його й пробують пояснити фізіологи. Але закута душа робить існування надто обтяжливим.

…Отож знищивши «спостерігача», Джільберт почав легко дихати у власному житлі. Незабаром прийшла й чиста радість бути самим собою — без системи шифрів, яку придумав, щоб ховати за ними цікаві ідеї, без нав’язливого нагадування: «Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу…» За таке щастя варто було поборотися.

«На будь-яку отруту рано чи пізно знайдеться протиотрута, — думав Джільберт. — Коли можна вловити й розшифрувати електромагнітне випромінювання людського мозку, коли думка й на далеких відстанях дає телевізійне зображення, то хтось же та спроможеться винайти й надійний спосіб виявляти оті потайні штучки, що повсякчас шпигують за тобою. Повсякчас… Яка гидота! Хіба це вже так складно — винайти? За тими ж самими електромагнітними випромінюваннями, тим самим принципом. О, вони б дорого дали за цей винахід! Щоб… знищити його разом із винахідником — аякже! Тобі не судилося зажити слави за свій талант, то ж постарайся хоч голову зберегти якомога довше. Не думай про білу мавпу, не думай про білу мавпу… Е! Чого це я? Таж мене вже ніхто не підслуховує, можна і відпустити на волю душу. Цей страх, ця недовіра, внутрішня затиснутість… Не думай про білу мавпу… Ну це вже хтозна-що — я розучився нормально жити… Цього ще бракувало! Для когось забагато честі, щоб і таке з нами ставалося! Знов — порожнеча, ця втомлива порожнеча, відраза до самого себе: невже не вдасться її позбутися? Ну ж бо, почнемо працювати над собою!»

Витираючи з меблів пилюку, Джільберт намагався пригадати, яким він був до того, як зрозумів, що Управління Гігієни Громадської Думки стежить за ним; знавці радіоапаратури, тим більше винахідники, зацікавили його в першу чергу. Був безпосереднім, легким у спілкуванні, товариським… Як це йому вдавалося?

На очі трапилась течка, що лежала поверх книжок.

У ній — вирізки із старих газет, давно вилучених з бібліотек, публічних і — в міру можливості — приватних. Ті, що років з десять розв’язали полеміку, а потім кілька місяців вели її на грані дійсності й фантастики, тепер добилися суворої заборони на тему й робили все можливе, аби люди взагалі забули про неї. Просто дивно, чому в нього ці матеріали не викрали під час котрогось із потаємних трусів!

Джільберт витягнув першу-ліпшу вирізку й прочитав:

«Гігієна громадської думки — благо для всіх!

Останнім часом ми знайшли в редакційній пошті кілька листів, автори яких вважають за потрібне протестувати проти масового виробництва й запровадження в життя приладів, які контролюють підсвідомі мотиви людської поведінки й потаємні настрої. Така позиція свідчить про громадську незрілість, нерозуміння суспільних завдань і нічого, крім жалю, викликати не може; Вона суперечить нашим спільним інтересам! Самі подумайте: хіба не в таємниці, не в душевній темряві визрівають найжахливіші наміри, які рано чи пізно призводять до злочину? Хіба не сам на сам із заплутаною підсвідомістю, цим підґрунтям найнебезпечніших комплексів, ми втрачаємо моральні орієнтири? Чи в кожного з нас стачить розуму й сили дати раду тому, над чим тяжіє сповнена загадок пам’ять поколінь, фатальний спадок минулого, що породжує жорстокі фізіологічні інстинкти? Скуті примітивними упередженнями, неправильно виховані, ми навіть перед лікарем-психіатром не розкриваємося до кінця, хоч це може обернутися для нас тяжкою трагедією. Ми — найбільша з усіх природних таємниць, і наша душевна та розумова сліпота — ось причина дев’яносто дев’яти відсотків усіх нерозважливих та небезпечних учинків…

Але ж із цього жахливого становища є легкий та приємний вихід! Спеціальний прилад, вмонтований у кабінеті лікаря-психіатра, де кожен двічі на рік проходитиме профілактичний огляд, створить можливість вивчити потаємну картину нашого духовного життя з усіма його комплексами та пригніченими бажаннями, і це полегшить наш тягар відповідальності за самих себе. Справді, хіба погано, коли суб’єкт, схильний до правопорушень або зайвих конфліктувань на роботі та вдома, дістане курс кваліфікованого лікування? Це врятує його від багатьох життєвих ускладнень. Тим же, в кого психіка врівноважена, а наміри благородні, хто цілком благонадійний і сповнений палкого прагнення жити для інших, буде гарантовано особливу безпеку: адже бажаючих зазіхнути на їхнє майно, честь чи життя в суспільстві просто не виявиться. Якими вільними, якими спокійними стануть тоді наші громадяни! Так, ми з повною відповідальністю твердимо, іцо тотальна гігієна громадської думки — велике благо всіх без винятку. Головне, виховати в собі високу свідомість, щоб вчасно і без нагадувань пройти профілактику».

«Розкішна перспектива! — подумав Джільберт. — Уявляю, з якими причепуреними думками та намірами з’являлися б ми на ці огляди, коли б їх справді було запроваджено в «добровільному порядку»! Цікаво… І що ж далі?»

Далі було:

«Всміхайтеся!»

Це гасло прийшло до нас із прадавніх часів, зберігши одвічну мудрість. Адже посмішка, навіть роблена, підносить настрій, бо зовнішня лінія нашої поведінки непереборно впливає на самопочуття. Людина, котра звикла себе контролювати, ніколи не піддається безглуздій злостивості, людина, котра виховала в собі звичку красиво мислити та відчувати, не опуститься до ницих думок та емоцій. Їй ні з чим ховатися й нічого соромитися! Прилад «Гігієна Думки» (скорочено ГД) серійного виробництва привчить нас до суворої дисципліни внутрішнього світу, а відтак допоможе морально вдосконалитись. Звичайно, він дорогий, але не сумніваємось, що найближчим часом буде знайдено спосіб здешевити його».

«Не так воно й просто — здешевити, — подумав Джільберт. — Я б допоміг пошукати, але… не хочу брати на душу такого гріха».

Він недбало запхав цю вирізку до течки і, діставши іншу, почав її читати просто з середини.

«…Скільки людина існує на землі, стільки вона прагне довір’я та щирості в стосунках. Звідки пішов відомий звичай при зустрічі тиснути один одному руку? З того, що наші далекі пращури простягали невідомому вільну долоню, даючи зрозуміти, що в ній немає каменя чи якоїсь іншої зброї. Люди, розкрийте один перед одним свої душі, як долоні, й ви навічно позбудетесь сварок та непорозумінь. Яким світлим, яким прекрасним стане тоді ваше життя! Високу місію миротворця бере на себе Управління Гігієни Громадської Думки, яке незабаром буде створене».

Джільберт глузливо гмукнув: «Гарно співаєте! Коли ви такі щирі та чисті в помислах, чого ж негайно сховалися за таємниці та заборони? Навіть з відкриття свого Управління зробили таємницю…»

Раптом Джільберт злякався, що знайде і власний опус, писаний і надрукований у журналі ще за студентських часів, коли концепція «розтуленої долоні» здавалася неабияким досягненням у боротьбі за моральний поступ людства. Який наївний, який зарозумідо-недалекий був він тоді! Захоплювався, галасував, обвинувачував невір…

Яка облуда! Людей приспа. но солодкими словами й пограбовано. У них вкрадено найдорожче — «дім», тобто свободу волі, мрії, спогаду, свободу внутрішнього життя. Несуттєво, що приладів ГД поки що мало: досить знати, що вони в принципі існують і вмонтовані невідомо де, щоб людина втратила власне «я». Жити у внутрішній в’язниці неможливо…

Та час не жде, тож досить цих нікому не потрібних прибирань!

Поклавши до кишені «годинника», Джільберт вийшов на вулицю.

«Ти винний у тому, що дозволив обдурити себе, тож негайно шукай виходу! Давні помилки належить виправляти!»

Востаннє Максим одвідував ще старе приміщення Інституту соціальної амурології та науково обгрунтованих шлюбів, а тому здивувався, наскільки нове просторіше й пишніше: установа, з усього видно, процвітала. Глянувши на запрошення (фірмовий бланк прикрашали традиційні троянди), прочитав: другий поверх, ліве крило, 39-й кабінет.

Він піднімався туди блакитними східцями, вкритими бежевими килимами, повз пальми, акваріуми з рибками й репродукції картин, які зображували любовні сцени: розкішні, виповнені життєвої снаги тіла, покірливість і ніжність на жіночих обличчях, лагідна стишеність на обличчях чоловіків, — торжество миті, що, пролинувши, полишає тугу по чомусь такому ж яскравому, але тривкішому, по миті, яка тривала б ціле життя. Чи ж може таке бути? Щодо цього Максим мав тверді переконання, вони були його особистим ділом, і втручатися в» нього він нікому не збирався дозволяти.

Інакше думали ті, хто його сюди викликав: двоє непевного віку чоловіків з бездоганними стрижками і в бірюзово-золотавому одязі, що мав репрезентувати їх як жерців щастя.

— Вам тридцять три роки. Чому ви не одружуєтесь? — не відриваючи рожевого олівця від паперу, де малював троянди, спитав один з них.

«Не лізьте, куди вас не просять», — крутилося в Максима на язиці, але так він відповів минулого разу, й це \ скінчилося штрафом за порушення громадської етики. Зараз був не при грошах, а тому вирішив поощадити на: гонорі; ледь усміхаючись, Максим мовчки чекав, що далі буде. Мовчали й ті двоє, витримуючи належну паузу. Врешті другий лагідно мовив:

— Коли б ви народилися слабачком чи з неповноцінними генами, хіба ж ми мали б до вас якісь претензії? Навпаки! Не одружуєтесь, то й не треба: принаймні не і передасте свої вади нащадкам. Але ж за всіма показниками ви чудовий представник людського роду, суспільство тримає таких на особливому контролі. Ви не маєте права систематично відкидати наші рекомендації! Сама природа вам цього не дозволяє. Погляньте на себе в дзеркало! Та ви ж Прекрасний Принц із казки…

— Я не зустрів Попелюшки, — буркнув Максим.

— Знову своєї! — розвів руками перший чоловік. — Таж вам скільки пояснювали, що ви її не зустрінете, не можете зустріти, бо ваші біологічні поля гостроіндивідуальні.

— Поля всіх людей загострено індивідуальні, — вкрадливо підхопив розмову другий. — Серед них просто не може трапитись двох ідентичних, як не зустрічаються два однакових відбитки пальців.

— Не варто вдаватися в теорію, — урвав його перший, чоловік. — Не забуваймо, що за показниками комп’ютерного екзаменатора коефіцієнт розумового потенціалу нашого гостя набагато вищий від норми, хоча з огляду на його поведінку з цим погодитись важко.

— Не ображайтесь на нас, — попросив другий. — Ми; вам бажаємо добра.

Максим потягнувся до олівця, що лежав на столі. Йому й самому захотілося щось намалювати: наприклад, чортика, котрий показує довгий ніс… Вгадавши його бажання, перший чоловік заховав стос паперу в шухляду столу, а другий люб’язно простягнув один аркушик.

Гра почалася. Стара, як світ, гра, де двоє перепасовують один одному третього, мов м’ячик; один з них Добрий, а другий — Розсерджений.

Розсерджений сказав:

— Егоїсти! Вони, бач, прагнуть високої любові, й не хочуть розуміти, що наипрекрасніше в колективному людському досвіді — обов’язок. Обов’язок у належному віці створити сім’ю, народити дітей, щоб потім мати приємність клопотатися біля них, ставити їх на ноги, виводити в люди… Хто ти без цього? Пустоцвіт! Не тільки штрафувати — в тюрму таких саджати треба!

— Та навіщо? — всміхнувся Добрий. — Адже й бев примусових санкцій усе складається чудово. Ти вибираєш гарну дівчину із оптимальним для подружнього життя підсумковим біологічним полем, з корисним для твого здоров’я тепловим та акустичним випромінюванням. На те ми тут і сидимо, щоб полегшити людям таке відповідальне завдання… Ти офіційно оголошуєш її своєю нареченою, ви скільки завгодно слухаєте солов’їв, зітхаєте при місяці й цілуєтесь під кущами жимолості й бузку. Романтика! Вічна романтика. Хто проти неї? А потім, логічно, святкуєте весілля. І… заживаєте щастя!

— А коли не заживаємо? А коли життя перетворюється на пекло, як у мого друга, котрий взяв шлюб за вашими рекомендаціями? Дружина гризе його день у день, бо розчарована, бо їй пообіцяли цілковите благоденство з чоловіком, в якого біологічне поле пульсує на максимально можливій межі енергетичної наснаги, а тому він здатен забезпечити всі блага, про які тільки може мріяти жінка. А мій приятель…

— Ваш приятель — мерзенний себелюб! — вніс ясність Розсерджений. — У нього й справді щастя по вінця, та він надто невдячний, щоб оцінити його. А от хай стане на іншу точку зору…

— Уже ставав. З усіх боків оцінював своє щастя. Тільки дружина теж стоїть на своєму: забезпеч їй до дня народження манто із чорнобурок і старовинну камею…

— А вдовольнити бажання коханої, хіба ж’ не щастя? — звів брови Добрий.

— Яка там до біса вона кохана! У мого приятеля від її акустичних полів хронічний спазм у п’ятах.

— Штраф! — сказав Розсерджений, а Добрий тактовно відвернувся.

Якийсь час усі мовчали, й Максим устиг вигнути чортикові стан, повернувши його тим місцем, яке прийнято цнотливо прикривати хвостом. Він би охоче пішов з цієї сповненої магнолієвих пахощів кімнати, коли б не знав, що ажурна шторка над дверима може впасти й перетворитись на непереборну перешкоду, та й взагалі в цій елегантній установі трапляються всілякі несподіванки для тих, хто має зухвалість уперто додержуватись хибної думки про те, що він не створений для сімейного блаженства. Йшлося ж бо про поганий приклад для молодших, а такий гріх нікому не прощається.

Отож Максим забезпечував чортика казаном із грішниками, терпляче дочікуючись продовження розмови. Ць®го разу ініціативу виявив Добрий:

— О, я розумію: всіх нас чарує міф про андрогінів — мрія знайти людину, чиє біологічне поле повторило б твоє власне, як права рукавичка ліву. Знайти дзеркального двійника твого власного «я». Ну так, тоді взаємодія злитих воєдино ідентичних за своєю суттю полів стає джерелом потужної енергії — вік подружжя незмірно подовжується, можливі й інші суперефекти, поки що не вивчені. Моя дисертація…

— Облиш нарешті свою дисертаціюі — сказав Розсерджений. — Вона в тебе висмоктана з пальця. Ти маєш бодай один випадок отих самих «зведених до пари рукавичок»? Ні! Для цього як мінімум треба вивчити поля у половини жителів земної кулі, а ми поки що таких можливостей не маємо. Та й навіщо це? Велика втіха дізнатися, що твій дзеркальний двійник живе в Африці, в якому-небудь племені тумба-юмба, бігає в спідничці з пальмового луб’я і встромляє в ніс ручку від порцелянової чашки! Спасибі за таку знахідку! Нормальному чоловікові потрібна освічена дівчина з порядної сім’ї, без ексцентричних витівок і всіляких там претензій. Суспільство теж зацікавлене, щоб одружувались з такими. А тому з науковою амурологією рахуються. На основі наших рекомендацій уже розроблено інструкції щодо впорядкування шлюбних контактів та особистого життя кожного громадянина, і — будьте певні! — скоро вони набудуть чинності закону. Тоді ми знайдемо управу на всіх упертюхів.

— Та навіщо? — всміхався Добрий. — Ніколи нічого не треба перебільшувать. Адже все просто! У наших списках — добірні наречені з найоптимальнішими для подружнього життя полями. Ті, які залишаються поза списками й не можуть представити виданої нашим Інститутом індивідуальної карти, бажано з блакитним грифом, шансів вийти заміж практично не мають, і ніяке кохання їм не допоможе. Та й який нормальний чоловік закохається в дівчину без карти? Нонсенс! Отак вершиться природний… хотів сказати суспільний добір у вигідному для людства напрямку. Ми визначили оптимальні передумови створення сім’ї, ми звільнили людство від трагедії нещасливого кохання, фатальної помилки, і коли щось виходить негаразд, як у вашого друга, то причину треба шукати справді у гіпертрофованому відчутті власного «я». Порядній людині належить з ним боротися! А наші комп’ютери помилитися не можуть…

— Скільки? — спитав Максим.

— Що — скільки?

— Скільки мені належить заплатити штрафу, бо я нізащо не одружуся з вашою привабливою шатенкою з гарними ногами і звичкою милуватися загравою.

— Ще вона любить кататися на весельному човні, як ви, підгодовувати взимку птахів і гуляти лісом…

— Авжеж. Вона приїхала в той ліс у капелюсі з такими крисами, що поздирала глицю з молодих ялиць, а в найкритичніший, на її думку, момент, з’явилася з-за барбарисових кущів у прозорому пеньюарі… Хай їй» біс!

— Слухай, упертюху, — за правом давнього знайомства перейшов на фамільярний тон Розсерджений. — За привабливу шатенку ти залишиш у нас свою зарплату — це для початку. А потім…

Шторка дамокловим мечем зависла над головою, коли Максим переступив устелений бірюзовим килимом поріг, але не ворухнулася.

— Зачекайте! — гукнув услід Добрий. — І гарненько подумайте над перспективою. Ваше дзеркальне «я» — Марія Онка, вона живе за триста десять кілометрів, у лісовому квадраті М-713, в будиночку над озером. Вона ніколи не була одруженою і залишилася в трагічній самотині, бо також когось чекала і не схотіла слухати порад наших попередників. Тепер їй вісімдесят п’ять років, я її не бачив, але здогадуюсь, що краще на неї не дивитись. Іншого варіанта в нас немає. Інший варіант, можливо, колись і з’явиться, але тоді вже вісімдесят п’ять років буде вам. Я довго займався вашими біологічними полями, бо вони дуже цікаві з погляду теми моєї дисертації…

— Не мороч людям голову своєю дисертацією! — гаркнув Розсерджений. — Пора писать доповідну начальству…

Обернувшись, Максим сказав:

— Я одружуся з тією Онкою. Я одружуся з нею для того, щоб ви від мене відчепилися.

І, спіймавши руками пластикову шторку, яка ось-ось мала опуститися перед ним, тримав її, аж поки в механізмі, замаскованому під вигадливими візерунками, щось хрупнуло.

Максим піднявся в горішню кімнату свого дерев’яного, успадкованого разом з професією від батька-лісника будиночка і, роззувшись, вклався відпочити.

його улюблена пора дня… В меду призахідного сонця зберігається нетлінною мить, коли здається, ніби те, що є, уже було і буде ще не раз, й від того його проймає щасливий спокій, і він мов збоку бачить себе — великий дужий чоловік простягся, закинувши руки за голову, на ліжку, де колись народився і де колись помре, але його те зовсім не хвилює, бо почувається вічним на цій землі. Вічним і вільним від метушні в погоні за земними радощами й від страху помилок, які мордують інших. Хіба ж він не обранець долі?

Максим вище підбив подушку, щоб глибше поринути в медове сяєво, й чиїсь примружені очі допитливо на нього глянули… Очі Марії Онки? Тієї самої Марії Онки, що, як ї він, вік прожила в лісі й не зголосилася на шлюб з блондином чи брюнетом якоїсь там вагової категорії та групи зросту, що їй пропонував «амурний інститут»; вона чекала справжнього кохання. Кохання, якому стільки століть молилося людство, аби нарешті винести йому присуд вустами Розсердженого: ніякого кохання в реальному житті не існує й існувати не може, бо збіг двох ідентичних психік, двох дзеркально повторених особистостей — випадок надто неймовірний для короткого часового відтинку, яким є людське життя. Ти прагнеш бачити в іншій людині власне «я», й ти його справді любиш як самого себе… Що ж, це прекрасно, але такого не буває, не може бути, а тому шлях до щастя — у цілковитому самозреченні, в зневазі до власної особистості, бо це ж її чуття руйнує сім’ї. Ніяких «я»; копання в собі самому — егоїстичне й аморальне. Такий-то зріст повинен мати чоловік, такий-то жінка, щоб скласти подружню пару, така-то має бути поміж ними вікова різниця, з огляду на потужність біологічного потенціалу на користь жінки чи чоловіка, але — не більше ніж чотири роки! А головне, сумарне біологічне поле: альфа-зубець пошлюблених, накладаючись на бета-зубець, має давати ось таку, а не іншу конфігурацію, а пологий графік зведених акустичних випромінювань оптимальніший для спільного життя, аніж кутастий. Скільки нюансів, скільки тонкощів!

Може, це й науково. Та все одно по суті своїй таке ж абсурдне, як і старовинні гороскопи: народженій у сузір’я Діви належить вийти заміж за Стрільця чи Козерога і ні в якому разі не за Лева чи Овна. Усе так просто! Сузір’я, наприклад, Козерога водночас опікується мільйонами людей, тож інститут дасть вам на вибір принаймні трьох. Нікого з них не вподобаєте? Ну що ж, сеанс можна й повторити — тепер вам запропонують трьох Стрільців, але вже час згадати і про скромність, бо в надмір перебірливих біологічне поле псується катастрофічно: замінять в індивідуальній карті блакитний гриф на синій чи ліловий, і тоді як перспективна наречена ви можете багато втратити… А як чоловіки? Ну, з ними й зовсім нема проблем, чоловіків належить штрафувати, аж поки усвідомлять такі-сякі, у чому їхнє щастя, і коли Овну вже встигла припасти до душі протипоказана йому Діва, то це даремно: його переконають, що краще буде, коли він перегляне свої легковажні плани і терміново переключиться на Скорпіона.

Шановні наші підопічні! Вам забезпечений здоровий потяг у перші місяці, можливо, його стачить і на рік, що ж далі буде, вже несуттєво, бо далі мають з’явитись діти, а разом з ними й зовсім інші почуття — сімейні, розчинення в інтересах людей, які живуть поряд з тобою, тільки ж для цього необхідно знищити один шкідливий атавізм: відчуття власного «я». Знищити в ім’я суспільної моралі й дітей, які щасливі тільки за умов несхитно стабільної сім’ї, підкореної їхнім інтересам. Рано чи пізно ті діти стануть дорослими, і що тоді? Все має повторитись?

«О боже! — простогнав Максим. — Можливо, я моральний покруч, але ця перспектива ну просто нагонить на мене паніку. Я не бджола і не мураха, я неспроможний не бути особистістю…»

Але з ним таким не змиряться, це очевидно. Заблуклу душу належить повернути в лоно безликості бодай з принципових міркувань.

«А може, й справді одружитися з Марією Онкою? А що? Цікава думка. Інститут мені цього не заборонить: наші поля не суперечать одне одному. Та й… мав я на увазі всі їхні заборони! Ото кумедія!»

Він дослухався до самого себе.

…Як же вони вдвох сміятимуться, коли він поділиться з Марією Онкою своїми планами, як навперейми сипатимуть жартами, а потім… а потім вона зведе свої, звичайно ж, блакитні очі й тихо скаже:

«Максиме, жінка з такими, як у тебе, біологічними полями повинна бути розкутою й не боятися поставити себе над усім. Повір, колись я й справді була такою, але тепер мені береться до дев’яноста років, і, знаєш, у цьому віці жінка починає боятися того, чого раніше не боялася, — бути смішною. У цьому віці жінці лишається одне — її гідність… Вибач, я неспроможна пожертвувати нею навіть задля тебе. Знаєш, Максиме, я з тобою до шлюбу не піду. Я краще підшукаю тобі розумну й милу дівчину і все зроблю, аби тобі з нею жилося добре. Я таки ж дуже хочу, щоб ти був щасливий…»

«І я хочу, щоб ти була щасливою, Маріє Онко, та й як би я цього не хотів, коли ти — це ж, власне, я, а тому дозволь мені побути біля тебе. Я топитиму тобі камін, носитиму джерельну воду й готуватиму сніданки… ми ж бачимо далі, ніж інші люди, й знаємо, яке воно багатолике, це кохання, та все одно добре зустріти його, хоч би в якому зі своїх виявів воно явилось. Це — доля обраних…»

«Облиш. Мені під дев’яносто».

«Звичайно, це невесело, але в цьому дещо є. Принаймні я знатиму, яким стану через півстоліття… Що таке наше тіло, зрештою? Це як одяг, він скоро зношується, та, на щастя, ми зовсім не те, що наше тіло».

«Але воно диктує свої закони, і дітися від цього нікуди. Ох, пізно! Іване-царенку, Іване-царенку, я надто довго чекала тебе, і жаб’яча шкірка навіки до мене приросла — її не знімуть ніякі чари».

«Ну що ж… Але під жаб’ячою шкіркою ти все одно моя царівна, і я не буду тебе соромитись, бо знаю, хто ти є».

Вона усміхається й хитає головою, її похила постать у кріслі-гойдалці поймається туманом…

«Маріє, ти на піввіку старша за мене, але ти не відаєш того, що знаю я: ніколи й ні з ким мені не буде щастя, навіть чекання й надії, в яких ти прожила своє життя, мені не суджено. А тому дозволь укрити твої ноги пледом І давай у парі посидимо в промінні призахідного сонця. Оце і все, що нам лишилося, й, можливо, я трохи пожалкую, що мені не стільки років, як тобі, й що ми з різних кінців життя вступаємо у мить, яку найбільше любимо. У мить, коли сідає сонце.

Наш старий добрий завідуючий боявся розширювати штати віддглу. «Візьму одного дурня чи пліткаря — і пересварить усю мою дружну сімку», — повторював. А тому, коли стало відомо: нам таки накидають ще одного молодшого наукового, «дружна сімка» не на жарт насторожилась, тим паче, що для новенького впорядкували бічну кімнатку біля інститутського музею. Ого! Це що за цяця має з’явитись?

— Синок якоїсь цяці! — уточнила Люся Чепурна. — Ну, ми йому влаштуємо життя. Головне, не забувати, хто ми є!

У горах дуже тихо.

Вдень стрекочуть коники, й від того, здається, ледь вібрує стежка, якою ми ходимо до солярію. Якщо, трохи збочивши, розгорнути траву, то побачиш у землі дучку, а в ній сльозіе потічок. Коли є час, можна полежати, роздивляючись камінні стінки логовища, обсновані смерековим корінням, схожим на велетенських павуків; за щось зачепившись, на дні потічка котрий день б’ється, немов живе серце, жовтий листок.

Тут народжується річка, й сині квіти живокості пунктиром окреслюють її шлях.

Ми випробовуємо свій винахід: крихітні генератори для повітряних велосипедів, що працюють на сонячній енергії. Нас було троє, потім з’явився четвертий. Пішки діставшись лабораторії, він поклав на стіл довгастий згорток, мовчки розпакував його й царственим жестом людини, котра знає ціну своєму дарункові, простягнув нам щось схоже на велетенські крила бабки. Ми здивовано перезирнулися, й тоді четвертий назвав нам своє прізвище, досить відоме в науковому світі. А що й цього виявилось замало, аби ми щось збагнули, то мусив розповісти нам свою історію.

Йому минав двадцять восьмий рік, і він встиг захистити докторську дисертацію, коли в читальному залі найбільшої міської бібліотеки зустрів невисоку дівчину. Здалася йому дивачкою: не мала анітрохи від впевненості й дещо агресивної розкутості його подруг. Цікаво було спостерігати, як вона, затиснувши під пахвою маленьку, розшиту бісером сумочку, піднімається східцями, двома пальцями притримуючи спідницю, — атавістичний жест, притаманний салонним дамам давнини; як вона, затримавшись на мить перед дзеркалом, озирає себе швидким, а проте вимогливим поглядом; як червоніє під час розмови… Отак погледів Віталій на дівчину тижнів зо два і, хоч це зовсім не входило до його планів, закохався. Звідки мав знати, що саме на скромність та лагідну безпосередність протягом віків було орієнтоване чоловіче серце, що з чарами традиційної жіночності годі змагатися чеснотам емансипованості, до яких чоловіцтво надто скоро виробило імунітет.

Пропозиції піти до театру чи ресторану та іншу атрибутику традиційного залицяння дівчина м’яко відхилила, але це його не збентежило. Був гарний, сильний, у всьому вдатний — не траплялося, не могло трапитись жінки, яка б не захотіла заволодіти його серцем. Він покладався на час, час завжди працював на нього.

Потім дівчина перестала приходити до бібліотеки. Віталій знайшов номер її телефону й від матері дізнався, що вона тяжко хвора й перебуває в санаторії біля моря.

Море так море! Зрештою, все одно настав час відпочивати; отож одного дня Віталій з’явився в Таїній палаті з букетом рожевих троянд.

Вона лежала на критій терасі, змарніла до невпізнання, а біля неї в плетеному кріслі сидів якийсь довготелесий добродій і, здається, читав вірші. Побачивши Віталія, замовк, відсунувся разом із кріслом, але не встав.

Отже, в нього виявився суперник. Представившись як давній друг Таїної сім’ї, Віталій пробув стільки, скільки дозволила медсестра, і вийшов разом з довготелесим; за дверима раптом відчув бажання кинутися на нього, вдарити, аж здивувався сам собі. Розійшлися, ввічливо вклонившись один одному. Це ж треба! Ні, не кожна жінка здатна збудити такі емоції — тим цікавіше її скорити…

Про суперника він зібрав відомості. Справді — поет, не дуже визнаний — вірші були бентежні й якісь беззахисні — такі легко критикувати, легко висміювати. Але подібні рядки люблять співати туристи й геологи на музику самодіяльних композиторів, та вони й Віталію могли б сподобатись, тільки не тепер: цей хлопець стояв у нього на дорозі, з ним належало боротися за Таю. Ну що ж, він переможе, це справа лише часу, час завжди працював на нього.

І Віталій настирливо приходив: вислуховував поетичні одкровення Сашка, розводився про літературу та театр, хоч смаку до таких розмов не мав ніколи.

Так минув майже місяць. Тая ще більше зів’яла: то була смертельна, недавно діагностована хвороба, породжена успіхами науково-технічного прогресу, й лікарі не знали, як з нею боротися. Вона поволі висотує з людей снагу.

Одного разу він зрозумів: час не працює на нього, час забере Таю раніше, ніж він вирве її в суперника. Гостра жалість перейняла його, та за мить він уже думав так, як звик думати.

Вона любить вірші? Тільки вірші повертають її щокам рум’янець, а очам блиск? Гаразд. Він не поет. Краса образів та мелодія слів — не для нього, але він здатен на дещо суттєвіше. Він знає, як вдихнути в неї сили, він їх вдихне, а тоді вона його оцінить. Муситиме оцінити.

Він мав їхати. Вже попрощавшись, обернувся від порога: Тая лежала майже безтілесна, схожа на бабку під сірим небом, яке давно не знало сонця.

Бабка під сірим небом…

«І досі вважають, що універсальне паливо живого організму тільки аденозинтрифосфорна кислота з її не зовсім зрозумілим механізмом утворення запасу вільної енергії в хімічних зв’язках. Та як на мене, — думав Віталій, — то досить годину-другу поспостерігати, що діється довкіл тебе десь біля озера чи на лісовій галявині, щоб поставити під сумнів цю аксіому. Наприклад, бабка, та сама синя голочка, що ніби зшиває латаття з очеретом, а очерет з берегом, мрячного дня стає ледачою та кволою, ледь повзає, чіпляючись за листя. Та варто пригріти сонцю, як вона зразу наливається життєвою снагою — звідки? Бо її крильця — маленька сонячна батарея; енергією нашого світла живляться і мухи-поденки, від народження й до смерті не потребуючи їжі. Ми живемо серед потужних енергетичних полів, але нездатні безпосередньо використовувати їх, тому вдовольняемось таким примітивним способом видобування з навколишнього світу енергії, як споживання їжі. Як на мене, то коефіцієнт корисної дії цього процесу ну просто принизливо низький для мислячої істоти. Невже тут нічим не можна зарадити? Адже природі, вочевидь, відомий куди економічніший спосіб підтримування вогнища життя, аніж той, до якого звикли люди…»

Він технар, встрявати в чужий клопіт не збирався, а тому віддавав належне сніданкам та обідам, які так добре готувала його мати, маючи це заняття нехай і за малоефективне, проте приємне. Та якось доля звела його з маленьким засмученим чоловіком, котрий вже кілька років поневірявся по різних бюрократичних інстанціях, пробиваючи свої універсальні, як йому здавалось, ліки… від слабкості. Не від серцевої, гіпертонічної, туберкульозної чи якоїсь іншої недуги — від кволості взагалі, і в тому була його помилка: звичайно ж, медичні світила сприймали його доволі плутані пояснення як маячню, ловили бідолаху на неправильно вжитих термінах, тактовно нагадували йому, що за фахом він фізик, і… випроваджували за двері. Цей чоловік твердив, що під впливом якогось компонента сонячного випромінювання в людській крові утворюються складні комплексні сполуки, які підживлюють наш організм зсередини, що автотрофне живлення за Вернадським цілком реальне, треба лише пізнати механізм цього явища. Для початку пропонував як сильний і нешкідливий біостимулятор брунатного кольору пігулки: вони мовби і є ті ж самі комплексні сполуки, лише в готовому вигляді.

— Для початку вивчіть медичну термінологію, — порадив йому Віталій. — І ніяких «взагалі». Кажіть, що винайшли спосіб боротьби з кволістю, наприклад, під час катару верхніх дихальних шляхів, бо з часів Парацельса у нас до смерті бояться загальних панацей. І постарайтеся закінчити принаймні курси медбратів, аби хоч трохи нагадувати фахівця.

На тому й розійшлися. Але залізовмісні комплексні сполуки, які утворюються в нашій крові під впливом сонячної радіації, запали йому в пам’ять, а коли Тая захворіла, то й зовсім не сходили з думок. Чи він жалкував, що ближче не зазнайомився з тим фізиком, котрий замахнувся на чужу царину, не розпитав докладніше, що й до чого, навіть прізвища його не записав? Та ні. У нього — свій шлях: вихід почав шукати в технічному розв’язанні.

А що коли створити пристрій, який нагромаджував би сонячну енергію, розкладав її на компоненти, даючи можливість людському організмові забирати потрібне? Звичайно, штучне устаткування — не те, що дається природою: незручно, ненадійно. Та що вдієш! Мусило ж людство звикнути до окулярів, хоч колись потребу в них мали за серйозну фізичну ваду, чим же гірший такий собі протез життєвих сил? Це буде чудовим виходом Із становища, доки той фізик переконає медиків або ж хтось з їхнього середовища винайде велосипед, щасливо давши раду термінології.

Мікроструктуру бабчиних крилець уже вивчили й без нього, він заходився конструювати їхній аналог^ Апарат, що виходив з його рук, міг мати який завгодно вигляд, але ж не марно його суперником був поет: Тая марилась йому казковим ельфом, у неї, знаєте, така тендітна постать, пишне золотаве волосся, а головне, зовсім незвичайні очі — вони дивились так, ніби весь час за віщось вибачались.

Кілька консультацій із знайомим дизайнером — і він поєднав красиве з корисним.